Понеділок, 16 січня 2017
Якби я мала звичку робити на початку нового року резолюції, то повинна б, мабуть, зробити рішення: не продовжувати надалі щоденника — йому саме сповнилося 40 років — від осені 1976 до кінця 2016 — бо як показує сьогоднішня дата — щоденник хоч-не-хоч перетворився в щомісячник і взагалі поволі вмирає. Решта 2016 року також віддзеркалена тільки спорадично і навіть не збережена на електронному файлі.
Всетаки попробую час до часу зробити пару записок. Передусім тому, що мені треба трохи вправляти думку — адже мало спілкуюся з людьми і ще трохи забуду навіть говорити. Отже цей записник — це спроба рятуватися від повної сенільности, від загрози якогось Альцгаймера — може й варто примушувати себе вряди-годи до таких записок.
В грудні на латинське Різдво приїздили Максим з Уляною і обидва хлопці — при чому Стефан прилетів окремо з Індіянаполісу, а решта родини автом із Торонто. Відсвяткували традиційними стравами (більшість купленими харчами — ушками, варениками, пісними голубцями) та спеченою рибою по грецьки, яку тим разом приготовив Марко. Я рада була родинній зустрічі. Новозакуплена канапа у вітальні дала змогу всіх примістити. Єдина проблема для мене — факт, що я не могла пересуватися по хаті із своїм вокером — бо таке можливе тільки тоді, як всі меблі на місцях, тобто коли хата порожна. Отже не завжди могла бути в товаристві — частіше мусіла залишатися в своїй спальні.
Дві речі зробили мені прикрість: новина про те, що Максимова книжка "Нечуваний Нечуй" фактично не появилася на книжковому ринку, бо Микола Климчук розійшовся із видавництвом Лаурус, є якесь непорозуміння і Максим думає, що його обманули! Думаю, що ця справа ще знайде якесь вияснення, але у всякому разі Максимів оптимізм на презентації в Арсеналі був можливо передвчасний! Друге прикре помічення: Іванко, що йому незабаром сповниться вже 30 років, поводиться часом як підліток: голосно домінує над усіма в розмові, та ще й надає тон англійською мовою і цим теж і решту товариства перетягає на англійську. (А він прекрасно володіє українською і то без всякого акценту!) Коли я звернула на це увагу при столі, відповів нечемно, мовляв, от він тепер вибирається в подорож до південної Америки і коли повернеться — говоритиме — еспанською! На новий рік із запрошення до Рудницьких і потім до Віри не скористала, бо я в такому стані, що добре, як можу провести день без болю, та й взагалі з хати можу вийти тільки з вокером і то під опікою. Латинське Різдво провели ми удвох з Марком — він загрів і подав мені і собі борщ з ушками і вареники. Мені жаль, що і він не має фактично якогось належного йому відпочинку і розваги. На роботу їздить часом навіть і в неділю, не кажу вже про решту тижня.Та ще й журюся його здоров'ям, бо курить він багато і чую як по ночах кашляє.
З очима мені трохи краще — тобто блеферайтіс під контролем і от у висліді я значно більше читаю. Прочитала кілька цікавих книжок. Displaced / Irena Kowal, The Man with the Poisoned Gun / Serhii Plokhy і Пантоптикум Ді Пі Богдана Бойчука. Книжка Ірени Коваль трохи мене розчарувала: знаючи її як успішного драматурга, я сподівалася від неї більше. Роман має деякі добрі прикмети, досить добре знання реалій, гумор і цікаву тему — родинну зустріч сестри з діяспори з братом в СРСР. Але є досить зайвої публіцистики, політична наївність і непотрібна двозначна еротика. Книжку Бойчука я купила на основі анотації і думала, що це буде сатира наближена до мемуарів. Є в Бойчука деякі добрі сатиричні моменти (напр. Конкуренція високого режисера і малого режисера українських театрів в ді-пі таборі, і політичні імпрези українського Нью Иорку) — але Бойчука просто вбиває його тенденція до порнографії — не мистецької еротики, а нудних повторень порнографічних сцен, де авторові бракує вигадливості і мовної еквілібристики. Але вершком моїх лектур була книжка Плохія — Марко купив усім по примірнику на різдвяні подарунки і це був дуже вдалий вибір. Плохій написав на основі великої кількости документів, свідчень і спогадів біографію Богдана Сташинського, вбивника Бандери і Ребета — і написав цю книгу легким доступним стилем, немов шпигунську повість. З книги Плохія повинні в Голівуді зробити фільм і дай Боже, щоб автор заробив на ній трохи грошей і здобув собі заслужену славу.
Я написала про поправу з очима, але мушу додати, що завтра саме поїду до очної клініки, бо пару днів тому прокинулась з неначе підбитим, залитим кров'ю лівим оком і не знаю що це таке? Не болить, не вдарене, але може пов'язане із фактом, що я приймаю кумадину на розрідження крови? Оксана завтра завезе мене до клініки: асистент мого офталмолога Фердандес має мене прийняти і подивитися, що це таке.
Субота, 21 січня 2017
Вчора у Вашингтоні відбулася інавгурація нового президента — Доналда Трампа. Мирна передача влади у США завжди викликала в мене подив. Тим разом, одначе, вона приносить занепокоєння і тривогу. Бо новий президент не викликає поваги і довіря, а навпаки — неабияку турботу. Дай Боже, щоб не довів нас до якоїсь катастрофи.
В передвиборчій кампанії Трамп проявляв себе вульгарним циніком і расистом, що ігнорував стандарти цивілізованої поведінки і цим привертав до себе надмірну увагу преси, а що він самозакоханий меґаломан — то ця сумнівна, але така ним бажана слава зробила його політичною зіркою республіканської партії, яка не мала серйозного кандидата. А республіканці вже вісім років тому завзялися блокувати всі ініціятиви Барака Обами і готові були заплатити будь яку ціну, щоб не допустити до продовження демократичної адміністрації. Дві речі допомогли Трампові виграти вибори: факт, що опонентом його була жінка (та ще й занадто може добре відома виборцям і не досить популярна) і загальне незадоволення наслідками глобалізації, яка шляхом міжнародних договорів довела до того, що для індустрії дешевше було переносити виробництво до країн із дешевою робочою силою. Американські корпорації закривали фабрики у США і відкривали їх у Мексико чи в Азії. Також автоматизація праці сприяє тому, що скорочуються робочі місця, а деякі індустрії — наприклад вугільна — з уваги на занечищення повітря і ріст інших енергоносіїв — втрачають перспективу на майбутнє.
Була надія, що Трамп, коли виграє праймеріс, перетвориться в раціонального кандидата і почне діяти як серйозний політик. Але він нажаль далі будує свої пляни на півправді, апелюючи до ізоляціонізму і расизму і будуючи своєрідний культ особи. Він зокрема небезпечний для закордонної політики США, ігнорує міжнародні зобов'язання, НАТО вважає перестарілим, хвалить Росію і зокрема Путіна, висловлює недовіря власним американським спецслужбам, які мають докази втручання Росії навіть у сам процес американських демократичних виборів. Боюся зокрема, щоб на політиці Трампа не потерпіла в першу чергу Україна. Він по професії — торгівець реальностями і для нього може видаватися зовсім сприйнятливою ситуація, де наприклад, можна було б проміняти Крим за якусь вигідну для США російську допомогу в Сирії чи деінде.
П'ятниця, 27 січня 2017
Передучора телефонував Іза Каплан. Повідомив мене, що він переїздить на постійне до Нью Йорку і вже винаймив собі помешкання десь на Мангетені, на 15-ому поверсі. Шкода. Іза був один із тих рідкісних моїх приятелів, який на протязі багатьох літ виявляв мені багато приязної уваги. Ніколи не забуду його жарту десь ще в 1980-их роках, коли я виходячи вранці на роботу 15 листопада, побачила на великому кущі перед хатою великий напис з уродиновими привітаннями. А тепер, коли я стала вже калікою, Іза раз у місяць приїздив по мене, щоб повезти мене кудись на полуденок до ресторану. Буде мені його бракувати. Не багато про нього знаю: до НЙ переїздить, щоб, мовляв, бути ближче до "своїх дітлахів", згадував якогось Мішу і ще когось. Я знаю, що Іза був колись одружений і мав сина, але це подружжя розійшлося і з сином контакту він не мав. Підозріваю, що Іза, можливо, належить до "голубих" — біля нього і його російського літературного журналу крутилося завжди чимало молодих хлопців, може Міша один із них? Іза народився у Кірґістані, жив і вчився у Львові, належав до Спілки Письменників України, друкував непогані новелі в журналі Жовтень, працював навіть в апараті СПУ і був знайомий з багатьма галицькими українськими письменниками і акторами. Коли до Філадельфії приїздив Яворівський, він їздив до Ізи, щоб поклонитися його мамі, яка тоді ще жила, а Богдана Ступку, коли він приїхав до нас з виставою, Іза возив як чічероне по Філадельфії. Мене з Ізою познайомила була Валентіна Сінкєвіч — це був ще час, коли Іза пробував писати українською мовою і навіть дописував до Сучасности. Але згодом перейшов на російську і навіть став редагувати літературний журнал, влаштовувати літературні вечірки. З власної ініціятиви переклав пару моїх віршів на російську — його переклад мого Бабиного Яру був другим після перекладу Сінкєвіч і можливо спровокований її перекладом.
Вчора телефонував Іванко. Він в Богота, у Коломбії. Живе в якомусь гуртожитку і вже знайшов собі товариство молодих американців і канадців, таких же як і він мандрівників. Ходив до музею, оглядав місто, але за пару днів їде кудись над море, бо любить сидіти і грітися на пляжі.
П'ятниця, 3 лютого 2017
Прочитала надзвичайно цікаву книжку — біографію Тадеуша Костюшки. Прислала мені книжку Мотря і я дуже за це їй вдячна. Бо сама на цю річ не попала б, а вона відкрила мені деякі справи, які давно вже мене цікавили. Автора прізвище чую вперше: це Alex Storozynski — американський журналіст, лауреат нагороди Пуліцера, президент Костюшківської фундації. Ця документальна біографія, сперта на багатющих різномовних джерелах, називається: The Peasant Prince: Thaddeus Kosciuszko and the Age of Revolution. (New York: St. Martin's Press, 2009, 370 p.)
Про Костюшка знала я тільки, що він був одним із провідників польських повстань і що брав участь також в американській революції. А історія Польщі, зокрема її кількакратний поділ, нераз була для мене загадкою, як футнот до книг із загальноєвропейської історії. Адже моя формальна польська освіта закінчилася на трьох класах початкової школи і хоч мовою володіла я перфектно з дитинства, то літературні твори читала я вже дорослою і то за власним вибором (Жеромскі, Прус, Сєнкєвіч, Міцкєвіч). Пам'ятаю, як дивувався Остап, що я нічого не знала про Словацького — він забував, що я не ходила до польської гімназії і вже підлітком була поза польським оточенням. В ранньому дитинстві, пригадую, бабця Лінка повела показати мені щось, що називалося "Панорама Рацлавіцка" — але я запам'ятала тільки назву і якісь величезні мальовила баталістичних сцен. А від Остапа чула, як він хвалився, що його день народження — 3 травня — вся Польща святкувала як день Конституції. Щойно тепер із новопрочитаної книжки я дізналася про історичні події, які були тлом для цих згадок і хто такий Домбровський, що про нього співається в польському гімні.
ТК народився 12 лютого 1746. Батько Людвіґ належав до шляхти і мав 31 кріпацьких родин. "Originally of Lithuanian-Ruthenian stock ... they spoke Polish and identified with Poland's culture to earn acceptance by the nobility." Після смерти батька, господарством проводила мати (Текля), Т. Як молодший син не був головним спадкоємцем, але отримав добру освіту. Князь Чарторийский подбав про стипендію, на основі якої Т. Вчився в мілітарній академії у Варшаві. Королем був Станіслав Понятовскі, коханець цариці Катерини. Бунт конфедератів викликав громадянську війну. Т. Виїхав до Парижа, вчився у військовій школі на інженера — будувати мости, греблі ітп. В 1774 повернувся до Польщі, але не знайшов офіцерської карієри. Вчив доньок гетмана Сосновского, з одною з них завів роман і пробував утекти. Після невдалої афери мусів виїхати до Европи, а коли у Франції американські колоністи почали вербувати інженерів, зголосився і виїхав до Америки.
Субота, 4 лютого 2017
Подорож кораблем до Америки тривала два місяці і скінчилася аварією на морі біля острова Мартінік, але в серпні 1776 ТК потрапив до Філадельфії, зустрів тут Бенжаміна Френкліна, який перевіривши К. іспитом, запропонував його послуги конгресові. К. Пробув в Америці до 1784 року, брав керівну участь у важливих битвах війни, будував фортифікації, планував битви як польовий стратег, був у близькому контакті з такими провідними людьми як Джордж Вашингтон і Томас Джеферсон.
ТК не був єдиним поляком, що брав провідну участь в американській боротьбі за незалежність. Славніший і старший від нього Генерал Казимир Пулавскі, переконував американців творити і наголошувати кавалерію, але він загинув у бою 1779 року. Після війни конгрес признав ТК зароблені на воєнній службі гроші і 500 акрів землі, у випадку якби ТК поселився у Штатах. Гроші залишились не виплаченими, проценти згодом зробили їх поважною інвестицією і ТК бажав собі, щоб ці фонди були після його смерти використані на звільнення з рабства чорних робітників і на їх освіту. Після повернення в Польщу, К. спочатку господарював на своїй плантації, бо зайняти провідне місце в армії вимагало протекції і фондів. Політика в Польщі крутилася між королем Станіславом і опозицією, а вирішувалась між Прусією і Москвою. Але 3 травня 1791 стався в сеймі переворот, проголосили нову конституцію, король Станіслав став героєм патріотів. Виникла війна з Росією, деякі польські шляхтичі перейшли на про-московську сторону. Костюшко очолив частину армії, виграв битву під Дубєнкою, отримав від короля медалю. Згодом його послали до Парижа на переговори а французькими революціонерами. Повернувся до Польщі, де готувалося нове повстання проти Росії, зорганізував армію, де більшість складалася з селян озброєних серпами і сокирами і виграв битву біля села Рацлавіце, що біля Кракова. Але у великій війні за Варшаву Костюшко був поранений і попав у полон. Король Станіслав піддався. В час коли полоненого К привезли до Санкт Петербурга (листопад 1796) померла цариця Катерина. Царем став її син Павло, який пробував приєднати собі К і проголосив амнестію для полонених поляків.
К отримав від царя фонди на виїзд до Америки і на звільнення польських полонених. В травні 1797 К прибув на шведському кораблі до Англії, а потім поплив до Філадельфії. В грудні 1797 в конгресі підрахували, що США винні К. $18, 912 і грант на 500 акрів землі. К далі хотів вживати ці фонди для звільнення невільників, включно із рабами приятеля Джеферсона, якому залишив у цій справі повновласті. В час коли К був в Америці, Наполеон погодився на створення невеликого польського легіону і цей легіон під проводом генерала Домбровського брав участь у наполеонівських баталіях в Італії.
Літом 1798 К повернувся до Европи, жив спочатку в Парижі, а згодом з родиною швайцарського дипломати Петра Зелтнера у Швайцарії. З родиною Зелтнера К був у близьких стосунках, вчив їхній дітей, а навіть, кажуть, був коханцем пані Зелтнер. В червні 1800 появився у Парижі памфлет Костюшка п. н "Чи можуть поляки здобути незалежність", своєрідний підручник для повстання — в ньому К. закликає також українців повстати проти Росії і мадярів повстати проти Австрії. К пробував переконати Наполеона, щоб той відновив польську конституційну монархію, але це йому не вдалося, Наполеон тільки створив своєрідний французький протекторат у Варшаві. К помер 15 жовтня 1817 — після того як упав з коня і поранився на гірській доріжці біля Женевського озера. К мав чимало романтичних афер із жінками, але одружений не був ніколи. Щодо автора: трохи мене застановляє прізвище — Сторожинський, звучить воно майже якби мало українське коріння. Чи не повинен би поляк називатися Стражинскі або Строжинскі?
Середа, 8 лютого 2017
В журналі Revue des etudes slaves (3–4, 2016, c. 527–529) появилася рецензія на Максимову книжку про Нечуя. Автор — Ірина Дмитришин (Iryna Dmytrychyn, INALCO). Це поважний успіх — журнал належить до найкращих славістичних видань Европи. Хто така Дмитришин не знаю ні я, ні Максим. Але він прислав мені цей текст і я із великим задоволенням прочитала його і майже повністю зрозуміла (без словника).
На дворі сьогодні гарна погода і мені жаль, що я каліка і перебуваю в домашньому арешті. Вчора була в мене Оксана і возила мене на фізтерапію і до бібліотеки — це був єдиний мій вихід з хати за минулий тиждень, але вчора, нажаль, падав дощ (як у приповідці — "бідному женитися — ніч коротка"). Завтра має прийти Оксана, але на завтра заповідають снігопад, отже доведеться сидіти в хаті. Може будемо працювати з моїм архівом або з книжками в підвалі — я вибираю те, що хочу залишити, а решту віддаю українській бібліотеці, або на висилку в Україну. Вже таким шляхом позбулася значної кількости книг. Сама можу тільки давати директиви Оксані, бо ж я навіть стояти на ногах не можу без візка.
Понеділок. 13 лютого 2017
Снився мені цікавий сон. На диво виразний і драматичний своїми філософськими імплікаціями. Нібито готуємо якусь секретну акцію — я і кілька товаришів-пластунів — акцію, що має у висліді спричинити якийсь вибух біля сцени підчас багатолюдної імпрези. Кожен з нас має відповідальну ролю і переконаний в потребі такої акції і відповідальности своєї особистої участі. Надходить відповідний час і я поволі починаю усвідомлювати наслідки цієї дії. Починаю сумніватися в її доцільності. І не тільки: видається мені, що взагалі треба перемінити свою настанову до цього діла. І я раптом вирішую не виконувати свого завдання, що є ключевою часткою плану. Підходить до мене Софійка Г., питає, чи ти мовляв, забула, що мала зробити? "Ні, не забула. Змінила думку: ця акція непотрібна, шкідлива". І моє рішення анулює запляновану акцію.
Ну, хто б то подумав? Добре віддзеркалює мою ліберальну настанову до того рода терористичних актів. Але що саме навіяло такий сон? Адже не лектура: ночами читаю тепер мемуари Барбари Волтерс, американської тележурналістки. Мемуари цікаво написані, відкривають мені малознайомий світ, але вони далекі від ідеологічних дилем відображених у моєму сні.