МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

1 січня 1983 року, субота.

Ми, як звичайно, не плянували під новий рік жодних святкувань. Все ж таки, мали невеличку розвагу: запросила нас Леся Яцкевич на обід — не так з нагоди нового року, як просто тому, щоб дати нам нагоду зустрітись з Мотрею і Андрієм. Вони разом з Тимішем приїхали на відвідини до Філядельфії. — Тиміш, нажаль, мусів раніше відїхати і ми його не мали змоги зустріти. (Шкода, я давно його не бачила — він уже на четвертому році на Brown U., а я востаннє бачила його ще заки почав каледж! — на нашій спільній прогульці по Вермонт і Нью Гемпшир! — а може ні, може на Марковому весіллі — але це вже теж три роки тому!) Трохи ми собі погуторили, але особливого настрою чомусь не було: або тому, що було нас тільки шестеро, або тому, що я мала їхати назад автом і через те не могла пити алькоголю, або просто тому, що ми — просто старіємось і втрачаємо "zest of life". Навіть не залишилися ми з ними до півночі, щоб разом зустріти 1983 рік! І це таки через мене і мою їзду: їхати поночі не люблю, добре не бачу і воліла повернутися додому ще заки всі святкувальники по-п'яному висипляться на автостради з балевих заль, ресторанів і приватних домів. Так що на 12-ту ми вже були вдома.

Сьогодні о год. 8:30 вечора Остап відлітає до Лос Анджелес. Сват — Мирослав обіцяв завезти його на летовище і за це я дуже вдячна, бо сьогодні з нагоди новорічної паради вулиця Брод замкнена, а це — єдина знайома мені дорога до летовища. (Він їхатиме експресом, отже це йому не перешкодить!). Телефонували саме Лащики і запрошували мене в кіно. Але я відмовилася, бо хочу вирядити Остапа в дорогу.

2 січня 1983, неділя, вранці.

Я в хаті зовсім сама. Остап уже, мабуть, досипляє недоспану ніч у Лос Анджелес. Сьогодні Маркові сповняється 30 років життя. Важлива дата. Остап хотів бути з ним у цей день. Згадував напередодні свого виїзду, як то в 1947 році, коли йому було 30 років, до поїзду в Ґрацу (— їхав до мене, до Зальцбурга), вийшли попрощати його й привітати з уродинами його друзі: Єндики, Славко і Ростик, Терлецький, ще хтось, з горілкою, з китицями бузку... Каже, що ніколи цього не забуде. Напевно переживав свою тридцятку — адже залишився вірш, що є документом: "ще не жив — а юність вже відходить". Ну, Марко, у трохи іншій ситуації: і освіту здобув солідну, і жонатий уже три роки. Все таки: юність відходить, цього ніяк не заперечиш. Плянують вони там якусь гостину і я напевно буду з ними в телефонному контакті — десь під вечір, коли в них буде пополудні.

Балянс минулого 1982 року досить цікавий. Найважливіша подія: Максимове рішення женитися з Уляною! Але було чимало і моїх власних творчих успіхів: літературний вечір у квітні, Костюкова стаття про мою творчість у Нових днях, переклади на російську (перший чужомовний переклад, що появився друком — не враховуючи моїх власних англомовних спроб у Нашому житті — це мій "Бабин яр" у перекладі Сінкєвіч в журналі "Перекрестки" — число вже вийшло з друку, але я ще його не бачила), виступ на форумі Російського Клюбу Письменників на Колюмбії. Важливою для мене подією був теж друк моєї праці "Англомовна літературна україніка" в Сучасності, — а попри ці найважливіші здобутки, була ціла низка менших: рецензії на Землетрус (Кедрин, Климовський, Жила, Онишкевич, Качуровський — зокрема ж Качуровського і Жили! — гарний був теж допис Наталі Пазуняк про мій Літ-Вечір! — Мої власні статті і рецензії у Свободі (про Коцюбинського) і WLT. З творчої лябораторії також є про що звітувати: "Буденні діялоги на болючі теми" — в ділянці поезії, і моя велика праця над бібліотечним посібником. (Коли я сказала про цю роботу Левкові Яцкевичеві, він зареагував реплікою: Кому це потрібне? Але мене це не зражує: я давно таку реакцію передбачала!)

Отже: to sum it up: quite a year! Не можна нарікати! Майбутнє завжди непевне, але цього, що людина вже пережила і досягла — ніхто відібрати не може. Це така потіха для всіх, хто розпачає над тим, що час безповоротньо тікає і що ми старіємось. Те, що прожите — це стаж, досягнення! Те саме й скажу Маркові: треба дякувати долі: не кожний може у 30 років входити із таким балянсом. І я радію тим, що дочекала до того, щоб бачити (хоч у сьогоднішній день тільки Остаповими очима!) нашого первородного дорослим мужчиною, а ще у доброму здоров'ї, з любою жінкою, щасливого! Матеріяльні успіхи не найважніші, вони зрештою, також можуть ще прийти у майбутньому.

7 січня 1983, п'ятниця, українське Різдво.

Сьогодні, по традиції, я вдома. Малощо не вийшло так, що я мусіла б сьогодні бути на праці в бібліотеці. Справа в тому, що весь цей тиждень — понеділок, вівторок, середа, четвер — мені доводилось бути єдиним бібліотекарем на довідковій роботі: Ненсі захворіла, а Ран узяв собі різдвяні вакації. Що більше: Синтія полетіла в середу до Сінсінатті на річні збори Am. Ass. of Law Schools (навіть забувши мене про це попередити!) і я в останні дні була фактично відвічальна за всю бібліотеку, навіть у четвер ходила за чеками для нашого персоналу! Отже не лише довідкова загальна робота, але й адміністрація! Я вже давно заповіла, що 7 січня в мене свято і якби Ненсі не була хвора, проблеми не було б. Ран п'ятницю "додав" до своїх вакацій в останній хвилині, отже ще поки Синтія від'їхала, вдалося відкликати Рана з вакацій на п'ятницю ("We'll never hear the end of this", засміялася я, знаючи якої важності це надасть нашому колезі!) У висліді я сьогодні вдома, а довідкову роботу робить Ronald Day. Тиждень цей був для мене дуже томлячий: клієнтів досить багато (переважно поза-місцеві студенти і адвокатські фірми з міста, але було і кілька телефонів з віддалених місць, напр. Univ. of Maryland, etc.) багато біганини, руху, хвилювання.

Валентина вже прислала мені "Перекрестки". Журналик гарно презентується: сама лише поезія і репродукції мистецьких творів — як колись "Нові поезії" нашої Нью Йоркської Групи. Підпис під віршем подали як "Марта Тарновская", в інформації про авторів "Тарнавская" — і це мені не подобаєтьса. Я, побачивши Валентину вдруге, звернула їй на це увагу, сказавши теж, що в інформації після заголовків моїх книжок "Хвалю илюзию", "Землетрус" не сказано, що це "на украинском язике" і така мішанина мов дивно виглядає. Але це дрібниці, що на них увагу звертає тільки такий автор як я, що є водночас бібліографом. Я просила, щоб друкуючи другий переклад ("Буря") та текст "Бабиного Яру", що має бути повторений в якомусь виданні Колюмбійського російського клюбу, прізвище виправити і вона обіцяла це зробити. Злої волі тут немає — у нас також "українізують" слов'янські прізвища: наші газети всі пишуть "Ярузельський", а не "Ярузельскі". А коли в "слові" друкувались мої переклади, то авторку теж редактори "справили" на Павліковська-Ясножевська, і тільки в моїй книжці вона — Павліковска-Ясножевска.

Вийшов смішний інцидент: Телефонує мені на працю Віра Лащик (— вона запросила мене на Свят-Вечір і хотіла впевнитися, чи прийду) і починає розмову від фрази "В моей судьбе бил тоже Бабий Яр..." Що таке? Ти звідки знаєш? — здивувалася я, бо ж сама щолиш дістала число журналу. Виявляється, Віра має якісь контакти з художником Шаталовим, а він є членом редакційної колегії журналу "Перекрестки". Справді, який малий емігрантський світик! Засміялася я з Віри: (і зі себе): треба було аж російського перекладу, щоб Ти прочитала мій вірш!

На Свят-Вечір до Лащиків я таки пішла. Взяла із собою магнітофон і тасьму з колядками і почала "колядувати" під вікном. Приємно було бути гостем і серед людей, бо я тепер день-у-день (радше увечорі і вночі) зовсім сама і це, очевидно, вже сприкрилось. Але я забула, що там будуть також Кіпи з дітьми і це мене спешило, бо я принесла дарунки тільки для старших Лащиків і малих Лащиків. (Сьогодні я це направила і вранці по дорозі на закупи харчів, підкинула "від Миколая" дві українські книжечки для Марка і Дмитрика Кіпів.

Сьогодні, замість святкувати Різдво, я дуже напрацювалася: поїхала до ACME за харчами для нас і для Мами, а привізши їх, зварила біґос і спекла корж із маком — все це для Максима. (В середу до пізної ночі робила вареники з м'ясом). Справа в тому, що сват — Лабунька їде в справах ПКУС-у ітд. до Гарварду і я запропонувала, що дам йому на цю подорож своє авто. Це, очевидно, дає нагоду передати всячину Максимові і є причиною цієї моєї господарської активности. В понеділок цього тижня я дала також авто до механіка на tune-up. Маю сатисфакцію, що воно добре їде — а то вже мене лякали, що треба нову батерію, тощо. Tune-up коштував около 120 дол., але це давно треба було зробити.

Маю клопіт, бо зіпсувалася мені машинка до писання. Маємо, правда, ще одну, стару, — але для посібника треба нової!

21 січня 1983, субота.

Год.9:30 вранці, субота, — Остап ще спить — а я не лиш уже вдягнута до виходу, але вже встигла поснідати, зварити зупу на обід і Остапові кашку на снідання. Дали мені вчора знати, щоб я сьогодні пішла на дижур до пластової бібліотеки і хоч як це мені незручно — я погодилася. Думала, спершу, що встану вранці і поїду на закупи харчів, а тоді вже й на дижур — тому і поспішилася. Тепер, однак, бачу, що не встигну, що це коштувало б мені надмір хвилювань і нервів, бо дижур уже від 11-ої год. Отже вирішила не їхати на закупи і маю годину вільного часу.

Засмикалася я по саме нікуди своєю роботою над бібліотечним посібником. Тепер саме опрацьовую вже може місяць або й довше картотеку предметних рубрик, що є рівночасно покажчиком до таблиць клясифікації. Це досить скомплікована справа і вимагає дуже багато часу: всі оці перехресні посилання ("х" "хх" "див.т."), що їх треба постійно перевіряти, а до того проблеми української термінології. От, якби я так мала доступ до якоїсь такої картотеки з України! Не знаю навіть, чи існують якісь такі друковані списки, на взір LC subject heading authority file. Російські напевно є, але про українські не бачила ніде жодної згадки. Може вони існують тільки на картках у бібліотеках?

Моя лектура останнім часом це Антон Антонов-Овсеєнко: The time of Stalin — книга страшного обвинувачення, à la Gulag Archipelago Солженіцина. Всі ці злочини Сталіна відомі мені, очевидно, з інших джерел (хоч би з книги Костюка Stalinist rule in the Ukraine і ін.) — але тут подані деякі цікаві деталі (напр. про вбивство Кірова) і для мене цікаво було почути про ці справи з російської перспективи. Автор може трохи надуживає пристрасною інвективою та іронією — самі факти вистачають і повинні говорити за себе. Маю трохи підозріння — на основі кількох речень тут і там, що автор хотів би — може підсвідомо — приписати Сталінову жорстокість фактові, що він був ... грузином. Бо інакше навіщо згадувати про якісь там жорстокості грузинської історії ітп. Так якби не вистачала сама традиція, що променювала цілими століттями із московського Кремля чи то із Санкт-Петербурґа!

Поволі — по дві-три сторінки — вечорами читаю далі Distant Mirror Barbar-и Tuchman. Це для мене — ціла едукація. Фактів надто багато, щоб їх моя пам'ять могла засвоїти, але аналіза історичних подій, інтерпретація їх — дуже стимулююча. Такий хоч би деталь, як французький февдал звільняє своїх кріпаків — і дає їм свободу із чисто економічних спонук — і це 14 століття (а Росія ждала аж до 19-ого!)

Прочитала вже теж перші три частини "Жанни Батальйонерки", що друкуються в "Сучасності". Про Ґео Шкурупія знала я досі тільки те, що він був поет-футурист. Нічого його не читала. Повість здивувала мене своїм реалізмом, традиційною композицією та українським духом.

3 лютого 1983, четвер. 12:30 уночі, фактично 4.ІІ., п'ятниця.

Поганий мій психічний стан цими днями: життя мені набридло, депресія хоч куди, і трудно мені з нею боротись. Але пробую. Зрештою, розумію причини: передусім: грядуть справи весілля. Я помітила вже раніше, що Остап не захоплений Максимовим вибором, а вже зовсім незадоволений із факту, що весілля відбудеться у Клівленді. Коли я починаю розмову про те, що треба було б порозумітися з Пасічниками в справі весільних коштів, він підносить голос: чому, мовляв, він мав би платити за "селепківське весілля" в Клівленді, що на нього мало хто з наших гостей зможе прибути? Йому очевидно не подобається, що весілля плянують у церковній залі православної парафії, а не в елегантному готелі. І на цьому тлі в нас непорозуміння. Бо чому він не висловив більш рішуче своєї думки тоді, коли приймали це рішення? Правда, Остапова рада була робити весілля в Бостоні. Но але молоді, чи власне Уляна, хотіла мати весілля в Клівленді, в церкві, що до неї вона має сентимент. Не можна ж їм накидати своєї думки — адже це їхнє вінчання і вони повинні хіба мати рішальний голос. Я теж воліла б, якби ця імпреза відбулася десь на сході — але я пробую достосуватись до ситуації і помогти, а не утруднювати в справах організації. Ось уже два тижні видзвонюю до різних оркестр і бачу, яка це складна справа. Добрі оркестри аба зайняті, або дуже дорогі. "Зелене жито", що його ведуть знайомі Марка і Максима сестри Штині, може приїхати на 29 травня, але, враховуючи далеку дорогу до Клівленду, зацінили собі 1200 долярів за виступ. Максим уже переговорював з якоюсь місцевою оркестрою — вони можуть грати щось за 400 дол. — але молодим не подобався їхній спів.

Неабияку психічну пресію приносить і моя робота над бібліотечним посібником. Це фактично робота для цілої комісії людей і то на рік-два-три. А я пробую її приспішити — і це викликає неприємний тиск.

Наступний тиждень хочу взяти собі вільний. Мені ще від Різдва належаться вакації — треба їх вибрати, щоб не пропали або щоб не "забулися". Але це буде "working vacation" — не відпочинок — може трохи посуну свою роботу вперед.

По ночах мені не спиться: випровадилася я із подружньої спальні до своєї робітні, щоб могти світити світло і читати. Барбара Тухман добра "на сон". Вдень, у підземці, моя теперішня лектура досить несподівана: "QBVIII" — давній бестселер голосного колись автора Леона Уріса. Приніс мені книжку мій працівник-студент, Стівен Мартіно. Зацікавив він мене подвійно: QB це — Queen's Bench — oтже судова розправа в англійському суді (Стівен пригадав собі цю повість, як переносив сотні томів нашої КВ i QB з полиці на полицю!) — але друге цікаве: справа ця — libel suit польського лікаря, що його жидівський автор-американець оскаржує у злочинах довершених у концентраційних німецьких таборах у час війни!

11 лютого 1983, п'ятниця.

Я від понеділка вдома — взяла собі належні мені "різдвяні" вакації. Але до щоденника досі не заглядала: така запрацьована! Переписую на машині Абетковий покажчик предметних рубрик — це така велика робота, що для неї потрібно щонайменше п'ять днів — від ранку до вечора. Сьогодні скінчу. Тоді буду по дві-три сторінки робити ксерокопії, а рівночасно працюватиму вечорами над основним текстом посібника.

Мої вакації — справді немов Різдво. Цей тиждень вийнятково зимова погода, а сьогодні то й справді різдвяний снігопад! Досі виходила з дому тільки один раз на день, щоб пройтися, відсвіжити голову і занести Мамі і Татові газети.

Психічне напруження і депресія недавніх днів — зникли. І я знаю чому. Замість пасивного нидіння, я вирішила активно поставитися до справ і попробувати розв'язати дилеми, що мене мучили. В суботу взяла я та й потелефонувала до Пасічників, до Клівленду. Коштувало це мене досить нервів, як кожен життєвий іспит. Але розмова вийшла сердечна, в міру дипломатична і щира. Після всяких прелімінаріїв, я сказала: ми з Остапом хотіли б заплатити Максимові й Уляні подорож на Україну і тому хотіли б знати, чи ми будемо мати (і які) фінансові зобов'язання щодо весілля? Сказав Іван Пасічник: Ви тим не журіться, все буде полагоджене. Отже я розумію це так, що кошти весілля покриватимуть вони. Пошлюбна подорож винесе також біля 5-ти тисяч долярів — на такий дарунок нас стати і ми це радо зробимо. — Після цієї розмови мені відлягло від серця і зникло неприємне напруження між мною і Остапом.

12 лютого 1983, субота.

Вчорашній снігопад виявився рекордовим. Впало 21 інчів снігу. Сьогодні до полудня я відгортала сніг — вузьку доріжку, щоб можна пройти по вулиці і до хати. Велика це робота і я добре втомилася, але приємно було бути на дворі: сьогодні сонячний день, чисте промінне небо, а довкола — біла зимова романтика.

Закінчила вчора переписувати Покажчик предметних рубрик — вийшло точно 60 сторін. Отже 135 сторін посібника вже готові. Не знаю, який довгий вийде основний текст — його треба ще написати.

Телефонувала мені в тижні Валентина Сінкєвіч. Зажартувала собі, мовляв, був колись Євтушенко із своїм Бабим Яром, а тепер ось Тарнавська із своїм. Ціла вийшла веремія із моїм Бабиним Яром. Евгенія Дімер написала про мене статтю і понесла до Нового Русского Слова. Із двома перекладами Сінкєвіч: Бабиного Яру і Бурі. Але хотіла Седиху — редакторові Н.Р.С. (що його справжнє прізвище щось à la цвібак"), дати до друку тільки "Бурю", бо Бабин Яр уже зарезервував собі Любин до Літературного Вісника, що його має видати Рос. Клюб Письменників. Хто така Тарнавська — запитав Седих — і чому про неї конче треба писати в Н.Р.С.? Тоді йому дали прочитати "Бабин Яр". Це справу перерішило. Але сказав: без цього вірша статті не надрукує. Тимчасом Любин має якусь уразу до Н.Р.С. і настоював на тому, що саме він, а не Седих друкуватиме Бабин Яр. — Конфлікт, каже Валя, наладнали так, що НРС друкуватиме статтю Дімер і Бабин Яр, а Сінкєвіч зробить ще один переклад спеціяльно для Любіна — із "Синтези", бо там теж єврейська тематика. — Ось який рух довкола Ваших віршів, каже Валентина. — А що вже буде, як появляться ці речі в Новому Русскому Слові — кажу я — і як мої земляки за мене візьмуться!

16 лютого 1983, середа.

Вчора були з Ларисою і Олексою Біланюками в театрі на оперетці Zorba. В головних ролях були Anthony Quinn та Lila Kedrova. Режисерував Михайло Cacoyannis. Вистава була дуже добра, зокрема ж перша дія. Знаменитого героя повісті Казанцакіса ми вже бачили у дуже доброму фільмі Zorba, the Greek із тим же самим Антоні Квіном у головній ролі. Але тоді він був на 20 років молодший, та й співати не потребував. А співак з нього нікудишній і це псує ефект. Прекрасною була у своїй ролі Ліля Кедрова, ліпша від Квіна. Були ми перед виставою на вечері в доброму (і дорогому!) ресторані La Camarque — зараз же напроти театру. Вечір був дуже приємний. Шкода, що такий люксус настільки тепер коштовний, що його не часто можна повторювати. (Самі квитки були по 33 дол. від особи!)

23 лютого 1983

"Why is life so tragic; so like a little strip of pavement over an abyss. ... Melancholy diminishes as I write."

цитата із Щоденника Вірджінії Вулф (The Diary, v.2, p.72).

Позичила книжку від Nancy Arnold, що є справжнім поклонником цілої групи Bloomsbury. Не читаю від дошки до дошки, але, переглядаючи, знаходжу різні цікаві родзинки.

28 лютого 1983, понеділок, вранці перед виходом з хати.

В п'ятницю 25-ого трапилася мені прикра пригода. Ішла я пішки від підземки, як і кожного дня, 10-ою вулицею. Але було вже темнаво, бо я вступала до Ванамейкера в місті, щоб купити Татові дарунок на уродини і забарилася на 1/2 години, може годину, не більше. Ішли переді мною три хлопці-мурини, одному з них було не більше як 12-13 років. Я не хотіла їх минати, ішла поміркованим кроком. В певний момент вони звернули з хідника, і пішли — здавалося мені — по сходах до якоїсь хати. Я пішла далі. Раптом чую: біжать за мною. Один з лівого, один з правого боку. Шарпнув за торбинку, що її я несла в лівій руці. Торбинка була міцно загнуздана на руку і він не міг її легко скинути. Почалася "суматоха". Котрийсь із них вдарив мене у щоку, я впала на вулицю, гримнула головою до цементу. Торбинку вирвав — і побігли. Татів дарунок і течка з паперами лежали побіч мене на вулиці. Я позбирала їх, піднявшися, і пішла додому. На вулиці не було нікого, хоч я кричала, коли на мене напали. Хотіла була подзвонити на поліцію з недалекої крамниці, але крамниця була замкнена. Потелефонувала з дому: до кількох мінут приїхав поліцист додому робити протокол, інші поліцисти рівночасно почали обшук околиці. За годину десь привезли двох хлопців для ідентифікації. (Привезли під нашу хату! Теж цікавий метод боротьби із злочинністю!) Я переконана, що це були вони — два із трьох. 12-13 літній хлопець був серед цих двох, і в кишені в нього знайшли жовту шапку, таку як здається мав і мій напасник. Але... Чи можу я бути певна на 100% Адже облич їхніх я не бачила і спостережливість моя не особлива: іду і думаю про своє, описати довкілля чи людей — не моє форте: навряд чи знайомих і рідних могла б описати. Щоб на такій основі перерішувати долю чужих дітей? А що, як це не вони? Зрештою, яка з того користь? Справжній злочинець був напевно цей третій, а дітей підставив, бо їм була б менша кара.

Грошей в торбинці не було, бо якраз перед полуднем того дня я витягнула десятку, як ішла на прохід, щоб купити собі морозиво. Але — і це безпорівняно гірше — були в торбинці: гаманець із кредитовими картами VISA i John Wanamaker, право на їзду автом, карта власности авта, Keystone AAA insurance, U of P ID, appointments book, маленький адресар, значки, всякі дрібні записки і візитівки та головне — окремо в торбі — ключі і окуляри. Ключі й адреси з документами в руках злодіїв — небезпечна комбінація! Губа мені напухла, голова і м'язи болять досі.

Вікенд пройшов на розшуках: знайшла тільки загублену шапку, а в неділю потелефонував мені якийсь чоловік (що живе на 11 вул. нижче Nedro, теж чорний), що знайшов, ідучи із собакою на прохід, мій Driver's license і Penn ID. Це два документи, що мають фото, отже злодіям абсолютно не придатні. Добре і це. VISA і картку Ванамейкера зголосила негайно телефоном, щоб зупинити кредит. Але скільки буде ще іншого клопоту! В суботу покликала Олексу, щоб змінив три замки в хаті — це коштувало 100 долярів! (Приказка crime does not pay правдива тільки хіба у відношенні до бідних злодіїв — вони навряд чи скористають щонебудь, але зароблять на цьому окуліст, евентуально дентист і ті, хто виробляє ключі і замки ітд.)

***

Чула недавно на радіо приказку, що повинна дуже бути до вподоби всім феміністкам:

"Lead, follow or get out of the way!"

16 березня 1983

"I should be reading Ulysses, & fabricating my case for & against. I have read 200 pages so far — not a third —; & have been amused, stimulated, charmed, interested by the first 2 or 3 chapters — to the end of the Cemetery scene; & then puzzled, bored, irritated, & disillusioned as by a queasy undergraduate scratching his pimples. And Tom, great Tom, thinks this on a par with War & Peace! An illiterate, underbred book it seems to me: the book of a self taught working man, & we all know how distressing they are, how egotistic, insistent, raw, striking, & ultimately nauseating. When one can have the cooked flesh, why have the raw? But I think if you are anaemic, as Tom is, there is glory in blood. Being fairly normal myself I am soon ready for the classics again. I may revise this later."

Virginia Woolf, Aug. 1922. Diary, v.2, pp.188-189.

Бачу, що я не одинока у своїй реакції на Джойса. Але реакція ВВ може має й додаткові мотиви. Заздрість? Аристократична вищість? Неприємно вражає мене оце: "self taught working man"! Вірджінія сама теж була "self taught". А може тут: "the impertinence of being Irish"?

Щоденник мій терпить із різних причин. Спершу — це була серйозна депресія (ще перед злочинним нападом на мене, отже з ним непов'язана!) Опісля — посилена активність: трохи часу забрало повернутися до стану "ante" — наладнати справи з документами, ключами, окулярами (кошти — понад 400 дол.!) Найбільше часу, очевидно, забирає моя робота над посібником. Перша редакція тексту вже готова, ще вношу деякі зміни і поправки і доповнюю приклади. Крім того, маємо на розгляд конкурсу чотири бібліографічні праці: Одарченка, Андрусяка, Марти Хом'як і Патриції Ґрімстед. Роботу Ґрімстед міряти треба не сторінками, а фунтами — прийшла у великій пачці — колосальний манускрипт! Отже є що читати й оцінювати!

25 березня 1983, п'ятниця.

Вчора увечорі подзвонив Максим: прикра комплікація: Іван Пасічник дістав серцевий приступ і є в шпиталі. Прогноза, нібито, добра, але справа, очевидно, поважна. Є ще й додоткове ускладнення: виявляється, що Пасічник не має під цю пору медичного обезпечення! Аж не віриться: такий, здавалось би, практичний чоловік! Злегковажив собі, чи що? Чи з ощадності? Ну, ця ощадність дорого може йому обійтися, тим більше, що він людина не бідна, отже мови нема про якусь суспільну опіку, а й "медікер" йому ще мабуть не належиться, бо він — хоч і на емеритурі вже — то віком відносно молодий (думаю, що і 60 ще може не має).

Я вчора турбувалася Мамою, бо вона щось погано почувалася, і говорили ми з нею про те, а вона: "от щоб діждати Великодня", а я: "Великдень — байка, але весілля!" На те Мама сказала: "Навіть якби я померла, весілля треба відбути."

Но, маю надію, що все це наладнається, що житимуть і вихрапаються хоч трохи із хвороб і Мама і Пасічник. Але — все в божих руках — як сказав би... Рільке. (Точну цитату не можу в цій хвилині пригадати!)

Викінчую переписувати свій Посібник. Аж тепер розумію, що значить така одна велика робота, як вона тягне, і як лежить тягарем на душі. Все інше відкладається ad infinitum. Не мала навіть часу віднотувати дрібні, але важливі вістки. Літературный Вестник (що, виявляється, є прилогою до Новая газета) таки надрукував переклад Сінкевич Бабиного яру, і біо-бібліографічну інформацію про мене разом із фото — промінентно на першій сторінці! А в WLT вчора прочитала вперше рецензію Славутича на мій Землетрус (що, мовляв, не викликав землетрусу в укр. емігр. літературі!) В цьому ж числі — зараз же поруч — надрукували і мою рецензію на Грабовичів есей Toward a history of Ukrainian literature.

28 березня 1983. Понеділок.

"Новое русское слово" в числі за 25 березня помістило статтю Дімер і два переклади "Бабиного Яру" та "Бурі". Стаття велика — разом із віршами займає половину сторінки великого газетного формату і має промовистий заголовок: "Поэтесса Марта Тарнавская". Написана стаття живим популярним журналістичним стилем, із максимальною прихильністю та теплотою. Зворушили мене рядки:
"Несмотря на то, что она дитя своего народа, она перешагнула все границы и рогатки, созданные людьми и разделяющие их. Ей чужды предрассудки и предубеждения. Она прежде всего представительница человечества — всех землян."
Приємно таке почути! — Нових якихнебудь критично-літературознавчих відкрить у статті немає, але немає і будьяких серйозних помилок чи перекручень фактів.

Із цією статтею вийшла смішна історія. Остап пішов на виступ Валентина Мороза (я не хотіла йти, а тепер жалую, бо каже, що було цікаво!) Там зустрів Івана Коропецького і він йому сказав, що в НРС є стаття про мене. Довідавшись, що ми про це не знаємо, Коропецькі другого дня вранці — по дорозі на летовище по свого сина — о 8-ій годині, коли ми ще були в ліжку, підїхали під нашу хату, щоб передати нам число газети. Сусідський собака наробив гавкоту і я виглянула з вікна подивитися, що діється. Чую голос Наталки: "Це напевно тут, ось Марта з вікна заглядає!"

Я на цю статтю ждала, бо хотіла послати до Нових днів кілька перекладів із Сінкєвіч і Дімер, але не хотіла робити цього раніше, щоб не виглядало, що вони пишуть про мене тому, що я їх перекладаю. Тепер вийде навпаки, і це згідне із правдою.

Остап, здається мені, заздрісний за мій успіх. Газета лежала якийсь час у вітальні — не знаю, чи читав. Потім я забрала її. Нічого на цю тему не говорив. Але я вже до такої реакції звикла. Був час навіть, що ховала від нього рецензії, щоб його не дразнити. Тепер тільки переходимо над цим до денного порядку. Про свою творчу роботу не говоримо; він зокрема дуже "засекречений". Але це не значить, що комітива між нами погана. Навпаки. Вчора, наприклад, провели приємне пополудне вдома. Остап після обіду при столі взявся читати мені вірші Голобородька. — Про чужу творчість говорити легше! Така була добра атмосфера між нами, з поезією Голобородька і клясичною музикою, що вирішили навіть не йти на імпрезу, що її організувала Люда і 43. відділ СУА, де виступали Караванський із своїми сатиричними творами, Романенчук із доповідю про Караванського та — що мені було найцікавіше — Катря Оранська, як естрадна співачка. Трохи справу перерішила й погода — весняна сльота, та ще й холодно й мрячно. В хаті був затишок, і поетичний настрій.

Марко з Ією пробули один тиждень на Гаваях. Вчора повернулися, дуже задоволені. Я рада, що нарешті і вони мали змогу зробити собі короткі вакації і розважитись.

Телефонувала я до Огайо. Пасічник, виявляється, вже раніше мав деякі симптоми, але не хотів іти до лікарів. Його стан стабільний, але ще за вчасно ставити якісь певні прогнози. У всякому разі, весільні пляни не міняються — маємо надію, що до цього часу все буде добре. Відкладати вінчання — сказала я Максимові — можна хіба тоді, як щось непевне між самою молодою парою, тоді і відкликати взагалі варто. Але якби щось сталося в родині, то можна хіба — і то навіть в останній хвилині — відкликати саму весільну гостину, а з плянами вінчання і пошлюбної подорожі не робити ніяких змін. За багато загроз для кожного з нас — всіх життя висить на волоску і ніколи не буде певне. Молодим треба плянувати своє власне життя — відкладати на "потім" не варто, ану ж "потім" не буде й не прийде?

7 квітня 1983

Потелефонувала з Кембридж Уляна: сьогодні нагло помер її батько! Це великий удар долі — не лиш для неї, але для нас усіх, зокрема ж для Максима. І поважна комплікація! Весільні запрошення вже розіслані, але гостину, мабуть, доведеться відкликати. Рішення, очевидно, мусітимуть зробити самі молоді на спілку з Пасічниковою — але я думаю, що вінчання відбудеться, як запляновано, а також не радила я відкладати чи відкликати пошлюбну подорож. Але гостину, якщо б робити взагалі, то на скромну скалю і, очевидно, без музики.

Жаль мені Пасічника. Подобався він мені і кілька днів тому — після його повороту із шпиталя — мала я ще з ним досить довгу розмову телефоном. Звучав досить добре, але розповів мені такий деталь: пішов він із внучкою на прохід над озеро (це вже після 9-тиденного побуту в лікарні). Повертаючись, підняв її, як звичайно, на руки, але був гострий вітер і він відчув, що йому тяжко йти і що не зможе нести дитину. Я пробувала усвідомити його, що йому треба вистерігатися всяких таких зусиль, але ця інформація мене зажурила, бо я побачила, що Іван Пасічник несвідомий того, що йому небезпечно брати того рода риск. І я про це сказала пізніше Максимові й Уляні, щоб уся родина стримувала його і допомагала переключитися йому на інший спосіб життя. Але активним енергійним людям, та ще таким що все життя звикли бути сильними і тяжко працювати — не легко мінятися. Реконвалесценція після серцевого атаку була нелегка і для Остапа — в пам'ятному 73-ому році. Пасічникові, видно, була вона взагалі не під силу. — Уляна вже сьогодні полетіла до Клівленду. Максим полетить завтра після ранішніх лекцій.

17 квітня 1983

Похорони Івана Пасічника відбулися у вівторок, 12 квітня, на цвинтарі в Bound Brook. Ми з Остапом поїхали туди також, звільнившись на цей день з праці. Похорон був сумний: мала горстка людей: жінка, дочка, два сини, невістка, наш Максим, ми і ще пару осіб, знайомі Пасічників. Максим дуже тепло нас привітав, мовляв, як добре, що ми живі і здорові. Публічні похорони і стипа відбулися вже раніше в Клівленді. Родина Пасічників і Максим прилетіли з Клівленду літаком, тіло також доставили літаком. Літаком всі вони — разом із Максимом — зараз же після похорону і повернулися до Клівленду. А ми поїхали автом додому. Дорога мене трохи втомила — на щастя не було дощу — а тепер дощі в нас ідуть майже кожного дня.

Про справи весілля не можна було багато говорити. Але зроблено засадниче рішення: весілля в Клівленді відкликати взагалі. Натомість відбути вінчання і може якусь невелику гостину для найближчих в той же самий день, але в Бостоні. Родина Пасічників не хотіла зразу ж після похоронних гостин тих же самих гостей в цій же церкві зустрічати на весілля, бо це, мовляв, було б надто прикро.

Жаль мені, що Максимові доведеться самому займатися цими справами (не самому, разом з Уляною — але не так, як звичайно буває, що справами займаються батьки!) Не багато можу допомогти на таку віддаль.

19 квітня 1983, вівторок

Сьогодні в нашій Law School так званий День алюмнів, з парадним обідом, панелем, виставою "Patience". Я зголосилася, що залишуся на вечерю і думала поїхати вранці автом, щоб могти увечорі вернутися власним транспортом. Але зранку заповіли метереологи — сніг! Я налякалася і змінила пляни. Не залишилася, вернулась додому підземкою в нормальний час. І добре зробила! Тепер пів на першу ночі — а за вікнами справжня зима! Аж не віриться! Мої нарцизи вже давно цвітуть, довкола дерева пoчинають зеленіти, сади цвітуть, маґнолії почали вже навіть опадати — а тут ось яка несподіванка! Біло-біло, буде, мабуть, пару інчів накопичення!

22 квітня 1983

Вчора був у нас гостем на обіді ( — і залишився на нічліг) Олександр Вороняк з Вашинґтону. Ніколи раніше я його не зустрічала, але Остап знає його з Академічної гімназії. Сьогодні він — професор економії і керівник економічного відділу в Католицькому університеті Америки. Виступає теж в ролі економічного дорадника федерального уряду. Дуже певний себе, високо себе цінить. Зрештою робить враження людини високоінтелігентної і обутої в світі. Має і про що розповідати. Особисто знає багато визначних людей (з колишнім німецьким канцлером Шмідтом був разом у якомусь економічному інституті — обидва в ролі викладачів — ще поки Шмідт став канцлером), був на розмові з президентом Реґаном, багато їздить по світі на різні конференції, тощо. Спеціяльність його: transfer of technology, зокрема ж із розвинених до недорозвинених країн. Має на цю тему книжку, а крім того інші публікації. З українських людей, що мають справжній вплив на політику Америки назвав трьох: Нестора Терлецького (Нестор! моя дитяча "любов" з Гребенова!), Михайла Борецького і себе. Я запиталася про Гаврилишина (— колись я думала, що це наш зальцбурзький колеґа Богдан). Виявляється, що Гаврилишин (Олі, або Олександер) приїхав до США з Аргентини. Дехто з американців і досі вважає його за аргентинця. Вороняк приїздив до Остапа в справі спадщини Василя Пачовського, що був батьком його дружини. Привіз кілька альбомів машинописів, ксерокопій книжок поезій і драм, що їх — за його реляцією — ніде уже в бібліотеках немає. Вороняки не мають дітей і жінка (як каже мені Остап) хвора на рака. Вона-бібліотекар, але через хворобу, пішла вже на пенсію. Сам Вороняк нічого про неї не говорив. Маю враження, що виданням спадщини Пачовського він хоче може зробити своєрідний пам'ятник дружині, але може я помиляюся. Гарний жест. Про Пачовського знаю не надто багато. Його вірші адресовані до панян по дорозі на баль ніколи мені не подобалися, але є в нього, можливо, щось із Гайне, навіть манера писання. Вчора натрапила на рядок "Ми всі сиділи при чаю" і це мені нагадало: "Sie sassen alle am Teetisch und sprachen von Liebe viel, die Herren die waren aesthetisch, die Damen — von zartem Gefühl."
***
Мій посібник "Українська бібліотека в Америці" уже готовий. Маю вже навіть повних 10 примірників і тепер поступово — по кілька сторін кожного дня — ксерокопіюю наступних п'ять примірників. Але це велика робота, бо посібник вийшов на 205 сторін. Говорила вже з друкарем Дарком Стефанишином і він за около 50 дол. зробить друковану титульну сторінку і обгортку. Довідувалася я про кошти ксерокопіювання: 8 ц. від сторінки. Отже я не можу обмежити ціни посібника до 10 дол, як я спочатку думала. З поштовою пересилкою мусить бути принаймні 15. — І то якби я дала справді друкувати цілий тираж (50 примірників) по 8 ц. від сторінки, то мене саму коштував би кожний примірник 17 дол.! Отже я пляную зробити "на ліво" цих 15 штук, що вже є в роботі, а решту "друкувати" тільки на замовлення. (Якщо сама схочу зайнятися ксерокопіюванням, то можна знайти дешевші ціни).

Моя основна лектура тепер — величезний машинопис Ґрімстед. Вже прочитала щось 650 сторін, а це лиш половина! Але праця ця справді надзвичайна, не тільки своїм розміром. Думаю, що вона робить честь Бібліографічному Конкурсові і маю надію, що мої колеґи з жюрі будуть такої ж думки. І тема (архіви України) і якість виконання на такій висоті, що можуть служити за взір і приклад іншим бібліографам! Фактично маю сатисфакцію, що праця такої кляси попала між кандидатів на нагороду Ценка. Ця робота має бути видана Прінстонським університетом (десь за пів року) — і напевно стане необхідним ключем для всіх серйозних дослідників — не тільки закордоном, але навіть і в самій Україні (хоч праця, очевидно, англійською мовою і подумана для дослідників із закордону).

28 квітня, ніч, год.12:30

Я вже була заснула, але Остап (— що сьогодні вранці добре не почувався, не пішов до праці і пів дня проспав — отже відпочив собі добре і був у доброму настрої —) потелефонував до Максима і розбудив мене. Розмова з хлопцями завжди мене трохи хвилює — а тепер, напередодні весілля, коли хвилюватися є чим, тим більше. У висліді — Остап давно уже спить, а я маю розбиту ніч — спати не можу, хоч кілька днів уже недосипляла, втомлена і не надто добре почуваюся.

Я тепер дуже під натиском: до 1-ого травня мушу написати чотири рецензії-оцінки конкурсових творів — бо така в нас умова: всі троє мусимо в один час вислати поштою один одному свої опінії, щоб у такий спосіб зберегти повну незалежність рішень. — Далі: гряде ПКУС, мушу приготовити певну кількість примірників свого посібника (— вчора відібрала в Стефанишина надруковану обгортку —), підготовити півгодинну доповідь про цю роботу, написати автореферати англійською та українською мовою. Крім того: фірма "Scope" повідомила, що прогулька до Зальцбурга і Югославії, що на неї ми — разом з Лялею Маланчук — зголосилися вже давно — мабуть буде відкликана взагалі, бо не має достатньої скількості зголошень. Це справи ускладнює і то в поганий для мене час. Вакації вже усталені і не можна їх пересунути, а я тепер ніяк не маю часу починати організацію якоїсь самостійної поїздки ab ovo. Максим з Уляною їдуть у пошлюбну подорож на Україну і це також вимагає підготовки: треба приготовити-закупити дарунки для Юрка Ч. і його родини та для Любка Бліхара, його другої дружини з хлопцем. А вже найбільше хвилювання — це весілля, що не є справжнім весіллям і через те, ще більш клопітливе. Тому, що були розіслані запрошення на весілля в Клівленді, треба було розіслати всім повідомлення про смерть батька Уляни і про те, що весілля не відбудеться, як запляновано. Вінчання буде в православній церкві у Бостоні, але для гостей, що приїдуть і для місцевих приятелів хочемо зробити обід — гостину в якомусь ресторані чи готелю. Це полагоджує Максим. Проблемою не є кошт — бо батько Пасічник залишив на це зарезервовану суму грошей. Але не легко встановити скільки буде тих гостей і на яку кількість осіб замовляти обід. Якщо заля буде на 100 осіб, а прийде 130? Або навпаки: якщо буде лиш половина? На письмові зголошення вже немає часу. Телефоном пробуємо це робити, але є небезпека, що знову може не варто занадто заохочувати, бо місця на залі обмежені. Напевно будуть і такі, що образяться з цього приводу. І це, очевидно, хвилює мене, тимбільше, що засадничою організацією мусить займатися сам Максим, а він же в день вінчання не зможе думати про жодні організаційні справи. — Остап справи ускладнює, бо до всього мішається, але жодної функції на себе взяти не хоче. А він такий непрактичний і так легковажно всі справи трактує, що було б ліпше, якби взагалі не висловлював в цій справі своїх "порад" і "опіній". (Коли організувалося Маркове весілля, він навіть не ходив на переговори до клюбу і не виявляв зацікавлення організаційною підготовкою — отже не набув досвіду).

Минулий тиждень був у нас на диво рухливий. Це було добре і потрібне, бо розбило монотонію та ізоляцію нашого життя, яка вже давалася взнаки. Передусім гостювала в нас із суботи на неділю Ляся Старосольська. Вона мала виступ на "Гуцульському вечорі", де говорила досить цікаво, навіть зворушливо, про свого діда Шухевича, дослідника Гуцульщини, і про те, яке враження роблять на людей в Україні фотографії емігрантських дітей в гуцульських одягах... День пізніше, в неділю, відбувся в залі нового музею Port of History в центрі міста величавий концерт з нагоди 30-ліття Українського Музичного Інституту. Співав Плішка, виступала піяністка Ліда Артимів — а це мистці світової марки. Давно не мала я такого зворушення від музики (ще хіба у Львові, на концерті хору Трембіта в 1974 році!) Після концерту було ще дуже елегантне буфетне прийняття (Це був бенефіс УМІ і квитки з прийняттям були по 25 дол.) Елегантна імпреза залишила незабутнє враження. Слабшими її місцями було невдале відкриття п. Котович і не надто ефектовне, хоч цікаве своїм фактажем, слово Ромка Савицького. На концерт і на Гуцульський вечір возила я також і Маму.

11 травня 1983

Преса нещодавно мала сензацію із віднайденим, нібито, щоденником Гітлера, що його закупив і почав друкувати німецький журнал "Штерн". Щоденник виявився фальшивкою, але згадую я про нього ось через що: одним із аргументів проти автентичности цього матеріялу було твердження, що Гітлер, мовляв, був у цей час такий зайнятий, що не мав просто часу провадити щоденник!

Це, очевидно, стосується у значній мірі і до моїх останніх тижнів: викінчення і "виробництво" посібника, кінцевий етап Бібліографічного конкурсу, справи недалекого вже вінчання, доповідь (ненаписана ще!) на ПКУС, виїзд Максима в Україну і наш до Европи та пов'язані з тим закупи ітд. — а крім того кілька імпрез, що на них ми обоє мусіли бути (вечір на пошану Левка Яцкевича, потім концерт на пошану Іванни Приймової, "retirement dinner" в честь Nancy Arnold — і прийняття з нагоди відходу на пенсію президента Community College Bonnell-a). До цього ще треба додати кінець академічного року, писання річного звіту (статистичні дані якого дали мені зрозуміти, чому я почуваюся втомленою: довідкових самих питань за минулий рік я полагодила понад 1400! — рекордове число!)

Остапові на уродини купила я ... телефон! Він так часто телефонує, що дарунок, думаю, до речі. Правда, офіційних телефонів у нашій хаті є вже кілька, але цей новий має нову електронічну систему "touch tone" і це дасть нам змогу робити далекобіжні телефони на системі МСІ, що — як реклямують — має бути значно дешевша.

Давно не були вже в кіні і давно не читала я доброї книжки для відпруження. А ще хотіла б мати змогу просто виспатися!

14 травня 1983, субота.

Свобода (— число яке до нас прийшло тільки сьогодні —) надрукувала на першій сторінці новинку про мій посібник для бібліотек. Новинку, очевидна річ, написала я сама і послала до "Свободи" один примірник. Спочатку думала заждати до ПКУС-у, але передумала. Хтось мені давніше згадував, що Ґой, чи хтось інший із наших колег-бібліотекарів почав опрацьовувати словник термінів, що його — нібито — мав би видавати Романенчук. Отже — на всякий випадок, щоб мене хтось не випередив — я вирішила таки розголосити справу своєї готової роботи. Снилик, видно, прихильно до мене настроєний, бо це як-не-як майже як комерційне оголошення і не мусів би друкувати такого повідомлення "pro bono publico". Але редактор з нього нікудишній. Моя новинка мала назву "Українська бібліотека в Америці", а тоді в першому рядку було: "такий заголовок має методичний посібник для практичної організації українських громадських бібліотек, що його опрацювала Марта Тарнавська". Пан редактор змінили "heading" на "Появилася "Українська бібліотека М. Тарнавської", а далі текст, як у мене. Вийшов чистий нонсенс! Біда з пів-грамотними людьми, що не читають самі того, що написали! — Але я можу хіба бути вдячна, що помістили взагалі. Вже були наслідки: сьогодні вранці телефонувала Діма, що вона потребує один примірник (вона працює тепер у бібліотеці УВАН) — а пополудні, коли я з Мамою їздила на закупи, телефонував із Нью Гейвену... Василь Ґіна — він уже на пенсії і береться закладати при парафії українську бібліотеку... (Остап при тій нагоді мав змогу поговорити собі із своїм колишнім зудаківським шефом!) Якщо до цього додати Юрка Добчанського, що вже раніше хотів позичити в мене частини клясифікації — і нашу місцеву Бібліотеку Пласту і Рідної Школи та її працівників — то принаймні 4 примірники вже стануть комусь у пригоді. А Левко каже: А кому це потрібне?

Завтра їдемо до Бавнд Бруку. Це не лиш Провідна Неділя, але і відзначення річниці (50-ої) Великого Голоду.

27 травня 1983, п'ятниця.

Я сьогодні — вдома. Взяла вакаційний день, щоб завершити приготування до весілля. День присвятила передусім господарським справам: спекла булку і м'ясачки-капуснячки, повезла Маму на закупи харчів, помила авто, і вже спакувалася. Завтра вранці між 7-ою і 8-ою приїде Мирослав і — їдемо. Вступаємо по дорозі до Нью Йорку, бо мусимо забрати Олеся Лабуньку. Але їхатиме всю дорогу Мирослав, не я. Буде дві зупинки — крім Нью Йорку, ще й Нью Гейвен — треба підібрати Олеся дівчину, чи фактично залишити Олеся з нею. Маю надію, що все це вдасться зробити і ми ще завчасу приїдемо до Кембридж. На 7-му Максим замовив обід на 18 осіб з дружбами і дружками. А в неділю, 29-ого — вінчання, і опісля гостина в Howard Johnson Motor Inn — замовлено на 135 осіб. Маю надію, що відбудеться все без комплікацій, хоч, очевидно, хвилююся всім цим не від нині. Маю велику кількість баґажу — не знаю, як ми все це запакуємо: крім одягів, наших валізок, є ще валізка, що її я купила спеціяльно для Юрка Чайківського у Львові та ще й випакувала дарунками для Бліхаря у Києві. Максим не дуже захоплений проспектом додаткового баґажу, але ж не можна використати подорожі на Україну, щоб не передати людям деяких речей. — Крім того, в мене тека паперів — кілька примірників мого посібника для ілюстрації моєї доповіді на ПКУС, папери пов'язані з конкурсом, тощо. Хвилювання останніх днів пов'язане було також із писанням доповіді, комунікатів конкурсу, тощо. Але все це готове. Я думаю залишитись до ПКУС в Кембридж після весілля і працювати трохи в бібліотеці Вайднер над англомовною українікою. Знаєнко — мабуть прочитавши в Свободі, що мій посібник уже готовий, потелефонувала мені вчора з пропозицією, щоб я, не вона, була першим автором і керівником нашої спільної праці. Але вона не знає, що з нашою співпрацею взагалі справи непевні — бо ж нічого не робить. Я не дала остаточної відповіді — тепер інші справи в мене на першому пляні.

Максимко вже сьогодні має гостей — Василь Бурка і ще хтось в нього ночують. Завтра будемо в нього ми і — маю надію — Марко з Ією. Марко, між іншим, хотів останніми днями говорити про купівлю хати в Лос Анджелес: є якась хата недалеко від його приятеля Кутака, що її саме продають на ліцитації. Не знаю, наскільки це серйозно. Може й добре було б їм купити собі хату, щоб не втрачати грошей на оплату апартаменту, та й вигоду мали б більшу, але хата — це вже поважне зобов'язання до стабільного осілого життя — а він же ж ще зовсім недавно говорив чи не про драстичну зміну професійних плянів? Жаль, що буде він з нами так коротко — в понеділок мусить уже вертатися до праці — не буде навіть часу поговорити.

Іду спати — вже пів на 12, а завтра вранці треба вставати, щоб спакувати все до авта.

З Богом у велику дорогу — нам до Бостону — а потім Максимові — у справді велику дорогу спільного життя з Уляною — хай доля буде їм ласкавою!

Понеділок, 30 травня 1983. Cambridge, Mass.

Вінчання Максима з Уляною відбулося вчора у православній церкві св. Андрія в Бостоні. Церква досить гарна і світла, обряд вінчання гарною українською мовою, хор і виповнена святково вдягненими приязними людьми церква — отже настрій був урочистий і зворушливий. Погода, що правда, випала не найкраща — коли ми їхали туди, накрапав дощ, і увесь день було хмарно. На щастя, у момент, коли молоді вийшли із церкви і приймали вітання — дощ не падав і можна було бути на дворі усім.
Весільне прийняття — без оркестри і музики — відбулося у готелі Howard Johnson Motor Lodge. Заля була елегантна, із великими вікнами зверненими на ріку Charles — якби була сонячна погода, вид був би ще кращий. Гостей було біля 135 осіб — добірне вибагливе товариство: професор Ігор Шевченко на вінчанні в церкві був із жінкою Ненсі, але на гостині був сам, бо дитина захворіла і Ненсі мусіла піти додому. Пріцак і Грабович саме тепер в Европі, отже їх не було, але пані Пріцакова була і в церкві і на коктейлі, а Грабовичева була на всій гостині. Франк Сисин, що має бути наступником Пріцака в УНІГУ, був другим дружбою, а між гістьми був і Гайда, і Когут, і Струмінський. Взагалі гарвардська група була, мабуть, у комплеті. З ФКУ і Богдан Тарнавський, і Стецики, з УНІГУ співробітники Уляни і навіть Kisia Trolle, що з нею я маю спільні справи пов'язані з бібліографічним конкурсом. З нашої родини були Марко з Ією, Леся і Левко Яцкевичі, Мотря, Андрій і Тиміш Головінські, Андрій Марк з жінкою і обома дівчатками, Бобо Чайківський з Мартою, но і свати Мирослав і Марія Лабуньки, Олесь Лабунька із своєю нареченою Любою Ґіною. Не було на весільній гостині, очевидно, ні Мами з Татом, ні, нажаль, Андрія з родиною. Андрій, нібито, хотів приїхати, але має проблеми із переносинами своєї дентистичної канцелярії, бо його викидає із приміщення і судить його "landlord". Але кожний інший на його місці родинний обов'язок поставив би як перший пріоритет — він повинен був не лиш приїхати сам із родиною, але допомогти приїхати також Мамі, а може й Татові. Вони потребували б постійної опіки, але якби він привіз їх сюди автом і якби вони разом були в готелі — це можна було здійснити. Я цього зробити не могла — в мене були інші обов'язки — я не могла опікуватися весь час своїми батьками. Це був прикрий дисонанс — повинні були приїхати. Написати, телефонувати, дати щедрий дарунок — це ще не все. Но, але трудно. Андрій завжди був трохи дикий і асоціяльний. Не буду йому накидатися. Думаю, що втрата більша для нього, бо гостина випала незвичайно тепла, і навіть досить симпатична і цікава. Лабунька добре провадив у двох мовах (між гістьми були і професори й колеґи Максима не-українці), промовляв коротко і дотепно Шевченко і Богдан Тарнавський, Мирослав прочитав привіти від Мами й Тата, Андрія, від Любка і Жулинського з Києва, від Канських з Польщі, Остап прочитав написаний з цієї нагоди сонет (—я зажартувала: як добре, що Ти пишеш сонети, а не епопеї! Коротко й ефектовно!) Франк Сисин впровадив обрядову новинку: викрадення і викуп молодої. Франк і Максим виконали цю сценку з апльомбом при мікрофоні, як пара тренованих акторів (дивлячися на Максима, як упевнено й доброю мовою — фактично навіть двома мовами — спонтанно міг вкластися у цю ролю, я подумала, що не даром пройшли його роки в пластовому драматичному гуртку Зенка Чайківського! Був навіть непоганий виступ якогось місцевого співака-хориста Мороза. Незвичайно гарно — несподівано — промовили коротко до гостей самі наші молоді — Уляна по англійському, Максим — по нашому — з подякою. Не часто можна почути такі виступи молодої пари — але це теж і не типова пересічна молода пара, а фактично молоді люди високої культури, з доброю освітою і огладою, обуті в академічному світі, що вільно почуваються в обох світах: українському й американському і не терплять на комплекс меншевартості. Мені було б приємно почути такі промови молодих, навіть якби це були мені зовсім сторонні люди — бо це явище досить вийняткове і радісне для всієї громади.

Вівторок, 31 травня 1983. Cambridge.

Сьогоднішній день я провела в підвалах Widener Library, працюючи над англомовною українікою. Після 5-ої, коли вже зачинили Widener, я ще пішла до правничої бібліотеки, шукаючи за даними про Расторґуєва, автора першої англомовної брошури про Шевченка. Мушу зробити цілий "research", щоб здобути інформації про цього російського правника, що жив за кордоном, виступав з доповіддю на терені Grotius Society вже після першої світової війни, а в 1911 році написав і видав есей про Шевченка.

Тепер я в Максима й Уляни, поживилась чаєм і канапкою (бо цілий день нічого не їла!). Молодята вдень користали з нашого авта, а тепер ще далі перевозять речі з помешкання Уляни сюди. Трохи буде їм тісно, тим більше, що отримали чимало різних дарунків.

Продовжую рапорт про весільні справи. Вінчання довершував о. Микола Невмержицький (на гостині його не було, бо мусів відбути якийсь похорон). З наших приятелів були Ґеньо і Віра Лащики, Іван і Наталка Коропецькі, Сергій та Ева Сахаруки. Найбільше, очевидно, було друзів самих молодят і не тільки місцевих людей: Ромко Процик із жінкою приїхав з Нью Йорку, Василь Бурка, Максима приятель і перший дружба — з Філядельфії, Катруся і Ромко Петики також з Філядельфії, хоч Ромко Петик одною ногою вже місцевий, бо вирішив іти студіювати право на Бостонському ун-ті. Наші молодята мають тут на місці гарне молоде товариство нової нашої інтелігенції: Сливоцькі (Адріян і Христя), Мігайчуки (Юрко і Ніна), Коропецькі (Ромко і Володимира), деякі ще неодружені: Оля Андрієвська (дружка) і Вава Бачинська, Юрій Гаєцький, Андрій Масюк, Андрій Бойко. Є серед цих приятелів і деякі мішані подружжя: Тамара Гутнік (що з нею я разом їздила в Україну) замужем за лікарем, що називається Tom Nary. Ярини Турко чоловік — це Phil Bodrock, який дуже культурно вміє сказати кілька речень по українському і видно розуміє трохи нашу мову.

В день нашого приїзду у суботу (ми їхали автом з Мирославом, вступали до Нью Йорку по Олеся, потім вступали до його нареченої Люби і там його залишили — і він з Любою і мамою, що в міжчасі приїхала з Лащиками, приїхав на вінчання у неділю) — отже в суботу перед днем вінчання була заповіджена спільна вечеря в ресторані Seaside у Faneuil Hall у Бостоні — вечеря, що за неї платив батько молодого (тобто ми) і що на неї згідно з традицією (американською) запрошені були батьки, староста, дружби і дружки, і найближча родина. Було нас всіх 18 осіб. Обід був вибагливий — кожний вибирав, що сам хотів, а ресторан цей — першорядний. (Харч на весільній гостині в неділю навіть не можна порівнювати із цим у Seaside!) Настрій був добрий. Остап — дуже до речі, коротко, тепло і тактовно сказав кілька слів про померлого батька Уляни Івана Пасічника, а Франк Сисин сказав дуже дотепну промову про те, як то він уперше усвідомив собі, що мовляв, цей "смаркач Максим украв нам нашу Уляну!"

Після весільного прийняття, коли Максим з Уляною ночували в готелі, в помешканні Максимовім до пізна сиділи ми з Остапом, Марко та Ія, Мирослав і Марія Лабуньки, Олесь з Любою та Бобо з Мартою. Це був справді незабутній сердечний вечір. Наша молодь почала згадувати витівки і пригоди свого дитинства, різні дрібні конфлікти й анекдоти (Олесь розповідав, напр., як то він Ікові завжди говорив, мовляв, Іко — адоптований син; Марко згадував свої пригоди з Максимом, як то Максим раз кинув у нього кріслом і розбив стіну ітп.) Всі ми батьки були зворушені і приємно було нам бути разом. Особливо з Марком та Ією — бо це таке рідкісне і скоропроминальне щастя. І Марко і Ія — гарно виглядали, зокрема ж після весілля, в елегантних одягах — і приємно було на них дивитися і їх слухати. Ночували вони, нажаль, у готелі разом з Бобом і Мартою, отже на довгі розмови не було досить часу. В Максимовім помешканні ночували разом із нами Олесь і Люба, а Мирослав з Марією ходили на нічліг до п-ства Турків.

В понеділок Марко, Ія, Бобо та Марта вже вранці від'їхали. Марко поспішав до літака до Лос Анджелес, Ія ще на кілька днів поїхала до Нью Йорку і Філядельфії, а потім також вертається до Каліфорнії. Наші молоді фільмарі поважно думають над тим, щоб купити хату — трапляється якийсь об'єкт, на ліцитації, оказійно, зараз у сусідстві Кутаків і вони дуже зацікавлені, хоч ще не зовсім певні, що робити. Я сама не знаю, що їм радити: очевидно, що замість платити чинш, можна поволі сплачувати морґедж і хоч вони не мають досить грошей, ми могли б їм трохи допомогти. Але з другого боку: з їхньою непевністю праці, чи варто зв'язувати себе хатою? Та й взагалі, чи варто вкладати гроші в реальність у Каліфорнії? Це тільки підкреслює перманентність нашої з ними розлуки і тому воно трохи і прикре.

Остап і Лабунькова також у понеділок поїхали назад до Філядельфії з Лащиками, а ми з Мирославом залишилися тут до ПКУС-у — він в УНІГУ, я в Максима й Уляни. Остап мабуть приїде на ПКУС також — але цього тижня він працює, отже мусів повернутись. Я навмисне взяла собі вакаційні дні, бо плянувала вже наперед попрацювати трохи в гарвардських бібліотеках.

Пополудні вчора, після від'їзду всіх наших філядельфійців і каліфорнійців і нью-йоркчан — ще тут у Максима були гості-колеґи: три американці-студенти з департаменту порівняльної літератури, Ярина Турко з чоловіком, Франк Сисин і Вава Бачинська, Мігайчуки, Галя Дуда. Гостилися, розпаковували деякі дарунки. Придалися мої капуснячки-м'ясачки, сир і біґос, і мамин французький пляцок!

6 червня 1983, понеділок. Філядельфія. 11:15 РМ.

Сьогодні я вже відбула один день праці після тижневих вакацій. Повідомив мене мій шеф, що в новому бюджетовому році, який почнеться в липні, моя платня виноситиме 30,850 дол. Крім того, розпитавши про весілля і мою зустріч із моїми синами і знаючи, що я рідко бачу Марка, сам із власної ініціятиви обіцяв мені, що на конвенцію AALL в Сан Діеґо вишле не когось іншого, а мене. Ну, це ще побачимо! Я лиш зажартувала, сказавши, що поїду, навіть якби сама мусіла платити половину коштів дороги!

Повернулась я вчора автом з Мирославом (а ще й привезли зі собою при нагоді і Тита Геврика). Остап на ПКУС не приїхав (але кожного вечора телефонував). Сама конференція була значно менше чисельна, як минулими роками. Давніше нарікали, що доповідей за багато. Але коли доповідей мало, то слухачів ще менше. Організація теж була не найкраща: фактично багато справ наладнувалось в останні щойно дні. Книги авторефератів, очевидно, не було — навіть програма була готова щойно в останній мінуті. Грабович, що був цього року головою мовно-літературної секції, виїхав до Польщі і фактично сесій не підготовив, хоч відгрожувався, нібито, як це він поставить ПКУС на вищий рівень! В бібліографічній сесії виступали Осип Кравченюк, я, Михайло Бохно, Осип Данко і Юрій Гаєцький. Кравченюк говорив про стан української біо-бібліографії — мав деякі цікаві ідеї і матеріяли, але трохи вразило мене його зазнайство і "відкривання уже відкритих Америк"; Бохно говорив про свою працю в картографічному відділі Конґресової Бібліотеки. Данко дав цікаву інформацію про єврейські "регіональні збірники" — з громад, що жили в Україні. Гаєцький коротко описав працю Ґрімстед про архіви. Я запрезентувала свій посібник і дала його загальну характеристику. В дискусії Струмінський закинув мені, що я тримаюся русифікованої термінології з України, "накиненої під дулом револьвера КҐБ". Але я таку реакцію передбачала і навіть у своїй доповіді висловила думку, що мова і правопис завжди були улюбленими темами еміґраційних полемік і що мій словник напевно викличе заперечення і контроверсію. В моїй обороні виступив проф. Пріцак, заявивши, що він вповні погоджується зі мною, що треба вживати стандартну фахову мову, а не творити нову, і навів порівняльні паралелі з інших мов, напр. з турецької фахової термінології.

Цього ж дня увечорі була сесія філософії, де виступали Лащик, Андрій Круцький (про Чижевського нариси з укр. філософії) та Біланюк. Ґеньо говорив про Винниченкову філософію щастя і конкордизм — я спізнилася, була тільки на дискусії. Олекса мав трудну, але фасцинуючу тему: про вплив фізики на філософію та ідеологію в СССР і, як звичайно, умів донести до лаїка трудні концепції (реальність залежить від того, хто її спостерігає і міряє — отже сучасна дефініція матерії зовсім інша, як колись і не виключає змін у матеріялістичній концепції світу, що на ній побудована комуністична ідеологія). В суботу були дві мовознавчі доповіді (Перфецького та Струмінського), що цікавили мене мало, та досить елементарна доповідь Альберта Кіпи про Гайне на Україні, що з неї я нічого нового не довідалась. Дуже цікавою і стимулюючою була сесія історії, головно тому, що в ній виступали два аси: Пріцак і Шевченко. Пріцак говорив про місце осідку першого митрополита в Україні (я не знала, що це таке непевне, що невідоме навіть його ім'я, що Київ за часів Володимира був меншим містом як Переяслав ітд., ітп.) Шевченко говорив про житіє імператора Візантії Василія, що в ньому є згадка про місію русів (в справі приймання християнства). Лабунька дав цікавий причинок — вияснення ритуалу officium stratoris, що потрібне для правильного розуміння тексту літопису, де говориться про князя Данила, що має брати участь у коронації угорського короля і провадить його коня у поході. Юрій Гаєцький дуже цікаво говорив про освіту і шкільництво в гетьманській Україні, а Василь Калинович пробував визначити соціологічною аналізою суспільний стан провідників УПА (як на мій смак — не дуже переконливо, базуючи свої висновки на випадкових і виключно еміґраційних даних). Дуже слабий був виступ економіста Білона — загально відомі з преси інформації про економіку СССР, та ще й дуже слабою українською мовою. Знаменита була доповідь Тита Геврика про перебудову Києва в 1930-их роках і руйнування історичних пам'яток — з ревеляційними автентичними прозірками. Останньою в неділю була доповідь Василя Гришка — я багато довідалася цікавого і нового для мене про погляди Енґельса-Маркса на малі "неісторичні" народи, але Гришкова доповідь була рішуче за довга і занадто публіцистична. На спільній вечері я мала нагоду сидіти між Гришком і Шевченком і довідалась дві цікаві і приємні для мене речі. Гришко розповідав щось про Полтаву в час війни і я запиталася за вуйка Ромка. Виявляється, що вони були добре знайомі і Гришко навіть вдячний Романові за якийсь документ, що його потім рятував у час окупації. Знову ж Шевченка запитала я про родину Савицьких у Варшаві і він пригадав собі і Лялю і Тамару і їхню маму!

12 червня 1983, неділя.

Вчора, зовсім несподівано, ми мали приємний вечір розваги. Намовили нас Геврики на презентацію і баль випускників Рідної Школи. Я не дуже рвалася іти — настрої в мене цими днями досить мінорні, майже депресивні. Але Остап зразу погодився і ми були вже до певної міри зобов'язані. Імпрези "Рідної Школи" ми зрештою часто патронували і в минулому, навіть і після того, як наші особисті пов'язання з Р.Ш. відійшли вже до історії. Вчорашній вечір — бенкет, презентація матурантів і забава до пізної ночі — відбувся в елегантній і приємній (хоч і не охолодженій) залі La Salle College. Вечеря була дуже смачна, гарно і зі смаком подана. Оркестр "Червона Калина" мав не лиш добрих музикантів, але і співаків (та ще й з дуже доброю українською дикцією!) — приємно було їх слухати. А понад все — ми були у гарному інтелігентному товаристві (при нашому столі: Геврики, Коропецькі і Тритяки — пру сусідньому Лащики; з Лабуньками, що сиділи трохи дальше, був також Осип Данко, що приїхав на ґрадуацію Іка і був захоплений імпрезою, мовляв: в такій малій громаді, як Нью Гейвен, такого не побачиш! Серед випускників цього року — Софійка Лащик, отже їхня родина була в комплекті. Ми бавилися до пізна — навіть танцювали!

Минулого тижня були ми в театрі на виставі "Amadeus". Я ждала на цю річ пару років і можливо, що мої сподівання були за високі. Вистава мене не захопила — трохи може пошкодило те, що я рік тому прочитала саму п'єсу, отже головна тема: проблема посередності і ґенія — не була для мене несподіванкою. Зрештою, я може із більшим спочуттям потрактувала б образ Салієрі: це могло б поглибити драму. Щоб міг народитися ґеній Моцарта потрібно не одного Салієрі — цю думку я висловила вже колись, пишучи про Ярошинську: "велика література потребує і малих письменників". І, очевидно, музика. Епізод із маршем Салієрі, що його Моцарт переробляє на свій власний для "Весілля Фіґара" міг би послужити для ілюстрації моєї думки — автор використав його в іншому пляні.

Я вже розіслала 20 замовлених примірників мого посібника. Три замовлення з грішми чекають, бо я не встигаю із продукцією. Крім того з книгарні в Едмонтоні прийшло замовлення (— без грошей) на 25 примірників. — Це фактично вичерпало б цілий наклад першого видання. Не знаю ще, як вирішу справу з Едмонтоном: може пошлю їм тільки 2 примірники? Соколишин, Пазуняк, бібліотека УВАН звернулись за "рецензійними" чи даровими примірниками — але я відмовилась. Просто не маю готових, а щоб їх виготовити мушу платити по 8 ц. за сторінку! Бізнес, хоч куди! Крім того, мали ми бібліотечну збірку в пластовій бібліотеці для каталогізації нових матеріялів — я, очевидно, "Бібліотеці Пласту і Рідної Школи" подарувала один із перших примірників, але їм, очевидно, добре було б мати більше — з рук собі виривають. — А Левко казав: а кому це потрібне?

Одне із розчарувань недавніх днів: чотири фільми кольорових знимок, що їх я робила підчас вінчання в церкві і на гостині — зовсім... чисті! подекуди тільки сліди якогось висвітлення! Таке мені ще ніколи не трапилося! Була б я у розпачі, якби не те, що вже бачила досить гарні світлини, що їх робили Максимові приятелі — отже буде і пам'ятка і документ. Але моїх шкода! Що гірше: маємо їхати до Европи і я вже накупила повно фільмів! Понесла фотоапарат до направи — ще не знаю, яка буде діягноза. Може доведеться купити новий? Це був би і зайвий видаток і зайвий клопіт!

16 червня 1983

Максим з Уляною відлітають сьогодні на Україну! Телефонували вже з аеродрому в Нью Йорку. В п'ятницю — завтра 17 червня, о год.7:40 увечорі місцевого часу мають бути в Києві! Щоб лиш щасливо!

19 червня 1983, неділя.

Максим ще сьогодні мав бути в Києві. А може вдалося їм зробити випад до Чернігова, як плянував і пропонував провідник прогульки Гельбік? З Києва мають їхати поїздом до Тернополя, потім до Львова — а тоді, також поїздом до Відня і назад до Америки. Маю надію, що кордон переїхали без особливих комплікацій: "контрабанди" жодної не везли, ані книжок, але мали додаткові валізи з одягом — дарунки для родини в Україні, в тому числі напр. нова зимова куртка для хлопця Любка Бліхара — і за це, можливо, могли вимагати в них мита чи якоїсь іншої додаткової оплати. Найгірше, що Максим дуже нервовий і — чесний (вдався в мене!) — він так хвилюється при контролі, що виглядає підозрілим навіть тоді, коли ні в чому не винен. Його навіть після повороту з Франції до Америки наша власна американська митна сторожа брала на окремі "оглядини"... Не матиму певности, ні спокою, аж поки не повернуться у "вільний світ".

Коли вони приїдуть до Відня, ми з Остапом повинні бути в Зальцбургу — вони кінчатимуть свою подорож, а ми будемо в початковій стадії нашої прогульки (відлітаємо з Нью Йорку 23-ого, тобто в четвер). І от, як все піде добре, ми заплянували зустрітися 30 червня з Максимом і Уляною в Зальцбурґу — маємо адресу їхнього готелю у Відні, а вони нашого в Зальцбурґу, і маю надію, що вдасться нам скомунікуатися телефоном і зорганізувати їх приїзд на один день до Зальцбурґу.

Ждатиму нетерпляче на цю зустріч і на їхній рапорт про враження з України.

25 червня 1983, субота. Париж (аякже, Париж, і то вже другий день!)

Вчора, в п'ятницю, прибули сюди вранці. Політ чартеровим літаком Trans Air — дуже тісно, набито людьми, як сардинками: невигідно, та ще й не дали виспатися: обід (о 3-ій год. ночі!), фільм, гамір, світло... Но, але щасливо долетіли! (Було замішання на літаку, бо нам приділили ряд 13, що — як виявилося — взагалі не існував! — старосвітські забобони, що скомплікували життя стюардесам, які теж вперше летіли цією машиною!)

До готелю добилися щойно вполудне — довго ждали на баґаж. Маємо до розпорядження автобусик із шофером і провідником Hugh Johnson-ом. Керівник нашої групи, Ярема Ракочий, знайомий нам із прогульки по Греції. (Він тут із новою своєю жінкою — Тересою; з Мокі вони розійшлися). Нас зустрів тут др. Жуковський і ми провели пополудне, звідуючи могилу Петлюри, українську католицьку церкву, St. Germain de Pres, пам'ятник Шевченкові, вид-во "Українського Слова". Не вистачило часу на запляновану поїздку до Сарсель і це нас трохи огірчило! Цілий день ждали на це, не їли, не відпочили, щоб поїхати туди, а потім виявилося, що шофер о 6-ій год. мусить відійти. А ми ж додатково заплатили по 18 дол., щоб звідати українські установи! Погана організація! Після вечері Ярема з жінкою, Ляля, Вестони і ми з Остапом поїхали паризьким метром до пристані і з трудом достались на прогульку корабликом по Сені. Прегарно освітлене місто! Повернулися сконані до готелю після півночі!

Пробувала вчора перед вечерою купити Максимові книжки, що він їх замовив: "Maupassant. Edition Pleiade". Була в чотирьох книгарнях. Цікавий досвід. Але покищо без успіху.

Субота, 25-ого, год. 6 увечорі.

Вранці — тура автобусом по головних туристичних місцях цієї напевно найгарнішої в світі метрополії! Я вже майже забула, яке це гарне місто! Унікальна атмосфера, прегарна архітектура, імперіяльний розмах! І чистота — як на таке велике місто — справді подивугідна! Погода сьогодні хмарна, покрапав дощ; вчора було сонячно і гаряче. Відлучившись вполудне від автобусу, пішли до Лювру. По дорозі вступила я до двох книгарень: Eureka! — знайшла в одній два томи Мопасана. Купила їх, навіть не сказавши одного слова по англійському! Дуже просто: avez vous Maupassant, edition Pleiade? Qui. Combien l'ecoute? щось понад 400 франків — отже майже 60 долярів за два томи. Acceptes-vous VISA? — Може і не зовсім правильно, але порозумілися sans anglais. — Написи майже всі розумію і це не лиш приємно, але й корисно. Лювр переповнений багатствами, як і можна було сподіватися. Ми залишилися там найдовше — решта товариства повернулася до готелю. Вдалося мені намовити Остапа, щоб опісля піти пішки до Jardin du Luxembourg. Колосальний томлячий прохід пару годин вулицями лівобережного Парижу, де ходили і творили Гемінґвей, Фіцджералд, Gertrude Stein— не говорячи вже про такі величини, як Baudelaire, Apolinaire (— вчора в час подорожі по ріці нагадалися мені рядки: Sous le pont Mirabeau roule la Seine... — мушу знайти собі і ще раз прочитати, як приїду додому — вже забула!) Люксембурзький Парк був — на моє щастя — відкритий. Сповнилася моя мрія пройтися тими алеями і подивитись на деякі з тих скульптур, що їх описував Райнер Марія Рільке.

Сьогодні після вечері маємо в пляні піти з товариством до Moulin Rouge.

год. 11 вечір

З випаду до кабарету нічого не вийшло. Виявилось, що на 10 год. квитків уже не було. Були на програму опівночі і Ляля, Ярема з Тересою та ще хтось (чи не Вестони) вирішили піти. Запрошували і нас, але ми відмовилися. Надто пізно, а завтра вранці їдемо до Швайцарії — хочу бути відпочата, щоб насолоджуватись краєвидами. За Moulin Rouge жалую менше, а от за те, що не вдалося поїхати до Сарсель — досадно. Сьогодні ми були в околиці St. Germain de Pres і бачимо, що все те, за що ми вчора заплатили по 18 дол. можна було без труду побачити навіть пішки, вийшовши з готелю. А от до Сарселю самому поїхати не легко: це далеко, дороги не знаємо, таксі в один бік сьогодні в суботу увечорі коштувало б щось біля 300 франків. Зрештою проф. Кубійович поважно хворий — напевно швидко лягає спати. Треба було вчора вдень, як було запляноване (і заплачене!) Пропало! Напевно більше сюди не приїдемо та й Сарсель хто зна як довго ще буде осередком і осідком енциклопедії.

Учасниками прогулянки — крім нас і Лялі — є Мирон Бучак із Скенектеді (сидів у німецькому концентраку —"не за Україну", як сам каже, випадково, "за гру в карти" — після звільнення був важко хворий на плямистий тиф у Відні, вийшов із шпиталю в час радянської окупації — цікаво розповідав, як радянські вояки годували його і рятували від голодової смерти); лікар — старший пан — Константин Кебало з Н. Йорку; пані Ощудляк, що є мамою двох молодих Чортополошок і — на диво — виявилася добрим знавцем мистецтва, бо вчилася його колись (теорія про те, чому "Мона Ліза" не має брів: чи була така мода, чи може при чищенню картини просто змилися?); Галина Підлуська (колишня жінка Богдана, з недорозвиненою дочкою Діяною); Ярема з Тересою Ракочі; Дарка Княжинська-Семеґен з чоловіком Володимиром; п-ні Ніна Турчик із сином Павлом (дорослим, але також із виглядом трохи може дитинячим) та доктор Віхтинський (Stanley Weston) з жінкою Катериною із Клермонту, Каліфорнія.

26 червня 1983, неділя, в автобусі.

Туман такий, що нічого не видно. Зрештою їдемо автострадою, обабіч дороги — молодий мішаний ліс. Каже нам Гю: в час першої французької революції місцеві громади перебрали на власність ліси — і це залишилося так до сьогодні. Ліси належать до локальних комун і громади сіл і містечок мають із них чималий дохід, що його інвестують для загального добра жителів. — Добра система!

Кілька побутових помічень із Парижа:

1/ На вулицях — скринки-автомати, де можна купити квиток на паркування авта. Квиток виставляють за шибою, щоб його було видно із зовні. Жодних стовпів для вкидання туди монет немає. Американці могли б дечого навчитися: французька система напевно заощаджує чимало витрат: не треба інсталювати стовпів, не треба збирати грошей із безконечного числа стовпів, а тільки з кількох автоматів.

2/ Старі паризькі пісуари заступлено модерними клозетами, що виглядають як герметично замкнені коробки з алюмінію, дуже прилично розмальовані на біло-синій колори — двері відчиняються автоматично після вкинення однофранкової монети. Не мала нагоди вживати, а варто було спробувати, чи внутрішній вигляд такий санітарний, як назовні. (Напис каже, що туалета чиститься автоматично — цікаво, як саме?)

Год. 3. пополудні, на швайцарському кордоні.

Частина дороги була автострадою, але потім з'їхав з головної дороги на бічні і відкрилась прегарна панорама французької провінції. Туман піднявся — частинно сонячно, більше хмарно. Дуже колоритне по дорозі місто Besançon — всюди на цій землі повно історії — навіть якби обмежитись до Барбари Тухман і її 14 століття! Не один раз кропили цю землю своєю кров'ю армії різних прапорів!

Кантон Neuchatel бачимо вперше. Швайцарський добробут й упорядкованість звертають на себе увагу. Більшість дороги — відносно по рівному, проїздили невеличкі гори Юра, — але аж тепер близько Люсерн з'явилися на обрії високі снігом покриті шпилі Альп.

27 червня 1983, понеділок вранці, Luzern.

Місто Люсерн (чи за німецькою вимовою — Люцерн) виявилося надсподівано гарним. Озеро, панорама високих гір на овиді, середньовічна архітектура старого міста — з баштою, критим дерев'яним мостом в центрі озера-ріки, з елегантним новим комерційним осередком: вибагливі крамниці ювелірів і годинникарів та банки домінують над усіми іншими. Напроти нашого готелю церква із дзвіницею (нова архітектура нічим особливим незамітна — але... дзвони! Справжні дзвони, що їх і добре видно і добре — ах, як приємно! — слухати. Ця частина Швайцарії — німецькомовна, але hochdeutsch не завжди домінує: в одній крамниці бачила вчора увечорі рекляму з написом: Sie mached de Schnitt! Друкований напис повторявся багато разів, отже це не могла бути помилка!

Вчора пополудні повітря було прозоре і панорама гір незвичайно виразна. Сьогодні вночі падав зливний дощ. Тепер сонячно, але половина неба зовсім ще у хмарах. Запляновано прогульку на гору Mt. Pilatus — не знаю чи будемо мати далекий вид на околицю — ліпше було б може зробити це пополудні, як виясниться. Остап виявив охоту їхати також і навіть гостро мене вилаяв, коли я виявила сумнів, чи добре йому підніматися на 7000 стіп. Зусилля це можливо не вимагатиме ніякого — виїзд каблевою залізничкою і витягом, але висота! Тиснення буде інше і кисню менше. Журить це мене.

Понеділок, 9 год. увечорі.

Прогулька на гору Пилата відбулася з одною тільки комплікацією: стояв такий туман, що жодної панорами не було видно, тільки — подекуди деякі схили зблизька. В поворотній дорозі зловив нас навіть дощ (— і триває цілий день!) Але я рада, що Остапові понад одногодинний побут на горі не пошкодив. Їхали ми наперед досить довго кораблем по озері Люцерн. Потім витяг на саму гору (2132 м. або 7000 стіп) дуже стрімкою зубчастою залізничкою (не з паровозом, що димив як той на Шафберґу або на Mt. Washington — але електричною!) На самій горі кілька будинків з ресторанами. Там ми полуднували — тим разом у товаристві Яреми й Тереси Ракочих. Якби була гарна погода, можна було б вилізти на шпиль і взагалі любуватися панорамою та природою диких гір. Але довкола — немов молоко, видно не більше як кілька метрів. Отже головна атракція нам пропала. Коли їхали вниз маленьким вагончиком зубчастої залізнички, туман трішки піднявся, але спершу ми спускалися у більшому вагончику з дівчиною-провідником і тоді ще стoяв досить густий туман. Остaп крізь щілину в мряці запримітив великі клапті снігу. Schnee — каже до дівчини. А вона: nein, dass ist der Nebel. Внизу ждав нас уже автобус. Відвіз наперед до готелю (дехто вступав по дощевики або парасолі), а потім завіз і залишив нас у центрі міста на закупи. Ми хоч і не робили особливих плянів — мені дуже треба годинника, але я попеклася на своїй Омезі, що її в 1977 році купила в Zürich-у і думаю, що куплю собі якийсь кварцовий SEIKO в Америці колись пізніше. Але нам у крамниці дерев'яних виробів дуже сподобалася одна дерев'яна різьба — ми думали спершу, що це постать професора із фоліянтом під пахою, але потім придивилися і побачили, що це не професор, а мистець. Коштувало це 75 дол. — Купили. Гарна мистецька річ, не якась дешевизна. Потім ще пару годин крутилися по місту, шукаючи чорної вуальки на капелюх, що її дуже просила Мама. Ну, це справа нелегка. Вуальки не в моді і їх ніде нема. Але дало це мені трохи досвіду порозуміння із швайцарськими продавцями. Schwarze Voile? Sie meinen einen Schleier? Може вдасться мені знайти щось таке в Зальцбурґу. Але при нагоді, шукаючи за вуалькою — нас послали до великого магазину Nordemann — ми знайшли інші речі, що нам самим потрібні. Передусім шкіряний несесер для Остапа. (Я купила йому на Різдво модерний легкий Tote Bag, а він не хоче його, бо звик до старого і вже подертого свого приборника, що його я купила йому як один із перших подарунків — десь 30 років тому! — Отже tote bag одідичила я — навіть взяла його в цю подорож і дуже з нього задоволена). Necessaire Остапові купили за 35 дол., а за 40 дол. мені елегантний приборник до манікюру. (Старий шкіряний теж десь 30 років тому куплений Остапів дарунок розлетівся вже і зовсім непридатний і я вже пів року не маю чим вирізати собі скірку на нігтях) — Крім того побачила дешеву за 5 дол. течку-папку, яка мені потрібна на кожний день. За подібну, але гіршу, заплатив Остап в Америці 16 дол. (це очевидно з дешевої пластмаси). В додатку, вже на знаменитому дерев'яному мості Люцерн купили в крамниці два складані ножики — славні складані ножі швайцарського війська — один нам для подорожей (має ножик, коркотяг, шрубокрут і відкривач до пляшок, а при тому зграбний і маленький_ — другий такий сам як дарунок Маркові. Це по 10 дол. — Все це очевидно на карту VISA, бо грошей так багато не маємо.

Наше товариство — принаймні більшість — пішли на фольклорний виступ, але ми з Остапом вирішили трохи відпочити, покупатися, поробити записки, почитати трохи. Завтра жде нас далека дорога — через гори, на Зальцбурґ.

28 червня, вівторок.

Починаю писати на кордоні Liechtenstein / Österreich. Ліворуч вже була таблиця: Voralberg. Моя парасолька дуже придається, нажаль. Дощ. Хмарно. Мрячно. Гір майже не видно. В Ліхтенштайні ми вже один раз були — отже сувенірів не купуємо. Щоб хоч наш побут у Зальцбурґу був без дощу — зокрема в день, коли мав би приїхати Максим. Десь мабуть сьогодні, а може завтра вранці вони проїздитимуть кордон — назад у вільний світ. Щоб щасливо!

Північ, Зальцбурґ, 28 червня.

Я п'яна — не лиш вином, що ним у Peterskeller частував нас Іван Жила, наш колишній професор, а пізніше член парляменту у Відні і президент зальцбурзького ляндтаґу — але й самим містом! Готель наш — Kasererhof на Alpenstr.6 — елегантний і вигідний, хоч і трохи віддалений від центру. Після доброго обіду — з вином і коктейлем! — прохід до Петерскеллер вулицями вечірнього міста — у товаристві Жили, Лялі, Вестонів і Семеґенів. Great was it in that time to be alive, but to be young was heaven, мовляв Wordsworth. Прекрасний Зальцбурґ — і на кожному кроці спогади, асоціяції. "Ich aber bin der Tod" — і з вежі поруч же — "Jedermann! Jedermann!" Жила придбав нам квитки на концерт до Residenz на завтра (я про це писала йому заздалегідь!), а крім того запропонував повезти нас і поза місто.

30 червня, вранці. Зальцбурґ.

Максим з Уляною вже у Відні. Говорила вчора з Максимом по телефону: не приїдуть до Зальцбурга — дуже втомлені поїздкою в Україну і мають доволі їзди поїздом — а до Зальцбурга дорога в один бік 3 1/2 години. Нам до Відня також не варто їхати, отже не зустрінемось. Але я щаслива, що вони вже знову у вільному світі. Були в Чернігові і в Рівному (крім Києва, Тернополя і Львова), але мали так багато зустрічей із родиною (навіть їздили десь на село), що у висліді не мали досить часу, щоб побачити як слід Львів, або поїхати до Канева.

Ми вчора мали незабутній день. Жила приїхав вранці власним автобусиком (із шофером!) і повіз семеро нас (я, Остап, Ляля, Дарка Семеґен з чоловіком і обоє Вестони) на всі пам'ятні для колишніх D.P. місця, де були переселенчі табори, гімназія, ітд. Потім взяв нас на королівський обід до Cafe Winkler (новий будинок, величезна скляна стіна із панорамою міста: мені стиснулося горло і сльози виступили на очі, як я побачила цю красу!) По обіді поїхали до Salzkammergut — аж до Bad Ischl-у, а увечорі ще пішло нас п'ятеро на концерт камерної музики до Residenz. Грав Bartók-Quartet із Будапешту і в програмі були Streichquartet a Moll Брамса та Streichquartet C-Dur (Dem Fürsten Rasumowsky dewidmet) Бетговена. Я зажартувала, що квартер Розумовського попав у програму спеціяльно для нас (Мушу десь знайти Косачеву новелю "Вечір у Розумовських" — це саме про Розумовського і Бетговена, колись читала, але вже призабулося!) Бетговен подобався мені більше як Брамс. Сиділа я на концерті в першому ряді і дивилася прямо на вежу Glockenspiele (вікна, очевидно, були зачинені — цікаво, як би вплелася гра дзвонів у музику квартету!)

30 червня, четвер увечорі, Зальцбург.

Більшість із нашої прогульки їздили сьогодні на Chiemsee, але ми залишилися в нашому Зальбурзі. Ходили вранці з Лялею і Вестонами на замок, потім просто із Festung на Mönchsberg і до Вінклера. Пообідали там елегантно (тим разом на власний кошт! — отже значно скромніше, але не скупо!) — натішились красою нашого міста згори (—день знову випав на наше щастя сонячний і гарний). Пополудне провели на Getreidegasse: нарешті після довгих походеньок по крамницях спрямували мене на крамниці Феміна на Universitätsplatz, напроти церкви, і там нарешті знайшлась гарна вуалька для Мами. Правда, це не було точно те, чого я хотіла: Мама казала купити "зо три метри", щоб було і для неї, і для Лесі — але єдина така річ, яку мали сьогодні була елегантна чорна вуалька викінчена маленькими чорними кутасиками, що коштувала 15 долярів. Завтра — сказала мені продавщиця — буде і дешевша вуалька, без таких прикрас. Но, але завтра нас уже тут не буде. І я, очевидно, купила її і маю надію, що Мама не буде розчарована. Купила я собі також дві магнітофонні тасьми із зальбурзькою музикою. О 5-ій годині зустрілися всі на Stadtsbrücke і побігли до Mirabellgarten, щоб зробити трохи знимок. (У Mirabellschloss вінчалися не лише ми з Остапом, але й Вестони!)

Вечеряли з цілою групою в нашому готелі Kaserer. Прийшли до нас на розмову місцеві два українці: католицький священик о. Дашковський та др. Сушко. о. Дашковський, людина біля 60 років, студіював теологію в Інсбруці зараз після війни (але не знав ні Фединського, ні Вонторського, не бачив жодної вистави Гірняка, не знав нічого ні про Клена, ні про Мосендза — "я мусів вчитися тоді" — виправдувався). Він має в Зальбурзі і околиці щось 150 парафіян — каже, що тяжко працює "56 годин", бо бути священиком — це "найтрудніша і найприємніша професія". Почав він знайомство із нашою групою досить нефортунно, бо звернувся до Дарки Семеґен із питанням: "а ви за патріярхат, чи проти", а потім повторив це ж питання Лялі і Вестонам. "Ми, панотче, всі троє — православні" — сказала йому Ляля і я собі уявляю, що в нього, мабуть, трохи "зрідла міна", бо зі мною і Остапом уже про патріярхат не говорив. — Др. Сушко — старший пан, понад 70 років, має давній докторат з права, а тепер взявся за новий факультет — політичних наук і збирається писати чи то дисертацію, чи то габілітаційну працю. В час війни він працював в німецькій установі Ukrainische Vertraustelle в Берліні, що діяла з ласки і під наглядом ґенерала Канаріса (Остап каже, що це славний шеф Ґестапо чи розвідки). Сушко — уродженець Австрії, говорить по українському значно слабше від Жили. Але людина це бистра, виспортована (ще й досі їздить на лещетах і видно по ньому, що в нього добра фізична кондиція). Почувши про його пов'язання з університетом, я просила, щоб передав для університетської бібліотеки мої книжки. Дала йому тільки Хвалю ілюзію і Остапову бібліографію, бо виявилося, що в мене залишилася ще тільки одна копія Землетрусу (один примірник я подарувала Жилі!) Ми з Остапом, після закупів на Getreidegasse, вступили до університетської бібліотеки і провірили предметний каталог. Є може сотня карток про Україну — німецькі, англійські, деякі навіть українські праці. Приємно було б мені, якби схотіли включити у свої фонди теж і мою скромну книжечку, що має таке глибоке пов'язання із Зальцбургом. Казав Сушко, що є на зальцбурзькому університеті якийсь славіст Bieber чи Bieder, що працює над порівняльним дослідженням української та середньовічної німецької мови 14 століття і що має велику колекцію власних привезених з України книжок українською мовою!

1 липня 1983, п'ятниця, 7:30 вранці. Зальбург.

За пів години від'їжджаємо в напрямі на Венецію. Ми справді мали вийняткове щастя: приїхали з дощем і з дощем від'їжджаємо, але вміжчасі мали два дні прекрасної сонячної погоди! Salzburg був і залишився ласкавий для нас і прощаємось знову із вдячністю і теплим спогадом у серці. Шкода, що Максим з Уляною не змогли побачити цього прекрасного міста. Але вони молоді, якщо доля буде їм ласкава, зможуть ще сюди колись приїхати.

Зупинка в Gmünd. Тут має бути десь кладовище, на якому поховані українські вояки російської армії, що були інтерновані як воєнно-полонені в час першої світової війни і що їх багато померло тут із голоду (Гітлер видно не перший морив полонених голодом!) Недалеко, кажуть, є десь і Tallerhof, що був осідком табору, де Австро-Угорська монархія інтернувала в час війни людей, що їх підозрівали у москвофільстві — в тому числі і багато видатних українців. — Ці інформації маю від д-ра Кебала. Ярема Ракочий, провідник нашої групи, не виявляє найменших провідницьких здібностей, до подорожі не підготовився, часом навіть він і його вимоглива молода дружина бувають навіть проблематичними пасажирами (спізняються, тощо).

Погода покращала: хмарно, але частково й сонячно, але панорама гір у мряці — ледве видно зариси високих шпилів.

Ще про Зальцбург і особливо про Жилу. Він прийняв нас як справжній зальцбурзький принц — елегантно і щедро. Каже про нього о. Дашковський: "це — найбідніший українець в Европі" — з іронією, очевидно. Виявляється, що Жила не першим нам робить такі королівські жести (не дозволив нам заплатити навіть за замовлені квитки на концерт!) Гостював колись у Зальцбурзі жіночий хор Веснівка із Канади — 45 осіб. Жила всіх їх гостив безкоштовно три дні у своєму готелі. Він тепер вже політик у відставці, але є президентом величезного будівельного підприємства [на візитівці стоїть: Hans Zyla, Landtagspräsident i.R., Geschäftsführender Gesellschafter der Unternehmensgruppe WOHNUNGSEIGENTUM-BAUTREUHAND Gesellschaft m.b.H.]. Для мене може і найважливіше, що його щедрі жести сполучені із великим тактом і скромністю, і безпосередністю. Своїм багатством не накидається і його не підкреслює і, як видно по його поведінці, має приязнь і пошану до інших людей і сентимент до свого українського походження. Він ще хлопцем вибрався був пішки з Відня у мандрівку до Галичини, не знаючи навіть добре української мови. (Тепер його мова ліпша, як була після війни, коли він був у нас професором — видно, що читає щось українською мовою, а крім того, як сам раніше згадував, він має часом урядові або торговельні контакти з українцями з СРСР. Має він кілька власних готелів (у самому Зальцбурзі три: Winkler (не Cafe Winkler), Novica i Cottage. Також у Bad Gaskin (куди варто було б поїхати на відпочинок!), і в інших місцях.

1 липня (продовження) — 6:20 увечорі, Венеція.

Прибули сюди таксівкою по воді, тобто човном, до готелю Principe, на Divieto di affissione 148, недалеко від залізничної станції. Мені це місто не подобалося тоді, коли бачила його вперше в 1968 році — але тоді ми жили в готелі у Mestre, не у справжній старій Венеції над каналом. Тепер подобається мені ще менше, принаймні перші враження від околиці нашого готелю. Будинки роблять патетичне враження: є на них сліди давніх кольорів і можна собі уявити, що все місто могло бути колись дуже мальовниче. Сьогодні стіни обшарпані, будинки в занепаді і в околиці кількох кварталів ні однієї свіжомальованої чи реставрованої хати. Я подумала: не "Смерть у Венеції", а смерть Венеції... Найгірше одначе: тіснота, брак простору і вонюче повітря. Не хотіла б, справді не могла б я тут жити. А були ж люди, що спеціяльно любувалися цим містом і часто приїздили сюди. Навіть Гемінґвей, Езра Паунд. Розумію, що воно — вдячний модель для якогось напр. Кричевського, навіть сьогодні, навіть як патетична руїна. Але інші? Навіть Nancy Arnold згадує свій побут у Венеції із великим сентиментом і задоволенням!

2 липня, вранці. Венеція.

Вчорашня подорож на ґондолях виявилась того року ще більшим фіяском, як тоді в 1968 році. Але тоді це було вперше. Дати себе натягнути другий раз (по 17 дол. від особи!) — треба бути дурним конформістом або наївним мрійником. Навіть претенсій на якусь романтику немає: зганяють кілька ґондоль докупи і один тільки чоловік співає (та ще й погано!) і то при акомпаніяменті акордеону!

Тут вчора під вечір з'явився ще один "зальцбуржанин" — Левко Гайдучок, брат Богдана. Він в Італії службово, якийсь "export-import". Я собі його з гімназії не пригадую.

2 липня, вранці, Венеція.

Від ранку були на походеньках по Венеції. Пару годин провели з організіваною турою, решту самі. Хоч ми у Венеції вдруге, самостійні проходи вузькими лябіринтами старого міста — для нас новий досвід — і цікавий. В центрі багаті й елегантні крамниці і кілька будинків, що або вже реставровані, або саме тепер у ремонті. Але не загал — це патетична картина гнилі і занепаду. Всередині будинків неповторні цінності: Tintoretto, Tiepolo, прекрасні візантійські мозаїки, що тепер — після досвіду в Україні — нагадують мозаїки Софійського собору. Що буде з цією культурою? Чи можна Венецію врятувати — і чи варто? Колись це мусіло бути незвичайне й оригінальне місто — хоч і тоді життя в ньому було напевно не легке. — Обідали в місті. Я їла смачні креветки — Scampi —, а вчора на вечерю була дуже добра риба (після, очевидно, приставки — тарілки спаґетті!). Не така товста кухня, як була в Австрії — це добре, зокрема для Остапа. Bоди не п'ю, навчена попереднім досвідом в Італії. Але вчора на базарі не встоялась спокусі купити кілограм peaches-ів — такий був гарний запах свіжих фруктів! — Сьогодні з'їла дві, помивши наперед і скинувши скіру. Хочу вірити, що в цьому немає небезпеки, навіть для американських туристів. Обережність, однак, не зашкодить.

Понеділок, 4 липня, вранці. Zadar, Югославія.

З вікна — вид на Адріатик з гористим побережжям якогось острова на овиді. Готель називається "Zagreb". Уздовж берега — широка камінна променада на пару кілометрів. День сонячний, але другий гористий берег у мряці. Море спокійне, без хвиль, на ньому з'являються час-до-часу моторові човни і невеликі кораблі.

Прибули сюди вчора десь біля 6-ої вечора, після довгої і томлячої дороги автобусом із Венеції, пoпpи Trieste, почерез Rijeka (колишнє Fiume, де жила колись Mary Pauk, що працювала зі мною у Biddle.) Перехід кордону був відносно простий: переглядали тільки пашпорти. Правда, югославський пограничник увійшов до автобуса, переглянув усі пашпорти і кілька забрав з собою до канцелярії для окремої провірки (в тому числі Вестонів і Остапа) — тоді як на інших европейських кордонах ритуал обмежений до коротенької візити нашого провідника Гю Джансона із списком подорожних, без контролі пашпортів. Но, але це як-не-як — соціялістичний світ, а не країна Европейської Спільноти. Їхали побережжям моря, крутою дорогою серед диких вапнякових скал Далматії, порослих де-не-де кущами й малими деревами. Краєвид оригінальний, не бачений досі ніде — трохи, може, нагадує побережжя Каліфорнії (південної) — хоч там гарніше. Каміння, прірви, кілька кущів — дико, сухо, неприступно. І так кілометр за кілометром. Не легко було у цих горах вести партизанську боротьбу. Вода мусить бути взимку або навесну, бо є вириті русла рік, що тепер сухі, але мусять же бути колись заповнені водою. Дуже рідко серед цієї пустелі можна побачити камінну хату — і тільки, коли вже з'їхали на низ, ближче Задару, починаються поселення людей, городи, сади, поля із збіжжям, картоплею, тощо. (Поля, між іншим, маленькими клаптями — я вичитала вчора у Фодора, що приватні господарства були колись обмежені до 5-ти гектарів, а тепер можуть доходити до 10-ти). Свіже повітря від моря приємно освіжує — після гнилі Венеції це можна оцінити подвійно. Вчора довго ходили по набережній. У порті досить багато кораблів. Між ними великий радянський танкер Семен Морозов.

Сьогодні в Югославії свято — не наш 4th of July — але їхній власний день Партизана. Розвішені прапори: червоний, що на ньому написано "пролетарі всіх країн єднайтеся" (по сербо-хорватському, очевидно, але не хочу робити помилок у spelling-у), на ньому є лиш зірка і літери S.K.J. — мабуть прапор комуністичної партії. Крім нього є червоно-біло-сині прапори з червоною зіркою посередині.

Перед нами сьогодні знову далека подорож автобусом до Дубровніка.

В автобусі:

Мова сербо-хорватська близька нам і можна багато дечого вгадати; бувають і несподіванки: ulaz — вхід, izlaz — вихід, hlava — дякую, прошу — molim. Ми в Хорватії — написи тут всюди латинкою.

Обабіч дороги близько Задару — дикі червоні маки, вінниці, капуста, кукурудза, оливкові дерева, олеандри, де-не-де кипариси. На набережній алеї у Задарі росли пальми і якесь пахуче дерево, що нагадує липу своїм запахом. Будинки тут — стандартні пямокутні коробки з цементових бльоків криті червоною дахівкою — дуже рідко трапляються якісь трохи охайніші, більше упорядковані. Квіти у вазонках — до яких ми звикли у Швайцарії та Австрії — тут справжня рідкість. Естетика взагалі, мабуть, не грає великої ролі. Тут недалеко рафінерії нафти. В одному місці великі і повні трубопроводи перерізують навпіл гору і псують краєвид на багато кілометрів.

Сьогоднішня наша дорога значно гарніша від вчорашньої. Їдемо берегом моря на південь. Обабіч дороги оливкові дерава на дикому терені серед каміння, часом клаптики культивованої землі окружені стінами з камінних масивів — своєрідними межами. Оливкові дерева тут старі, деякі саджені між цим камінням ще сучасниками Одисея — греками. Каміння і камінних мурів тут найбільше — цілі візерунки на довколишніх краєвидах. Минали досить показне індустріяльне місто Šibenik. Казав Hugh, що деякі із цих теренів занедбані тому, що колись головним живитилем цих околиць була риболовля. Тепер у морі риби майже немає, а самих оливкових дерев не досить, щоб вижити.

Makarska Riviera справді гарна. Зупинка в Split. Тут старі римські мури — фортеця Діоклетіяна, що в її межах побудовано ціле поселення. Стоїть там і скульптура Мештровіча — статуя єпископа Григорія з Нін, що в 10 ст. заступався за право правити літургію по-слов'янському перед латинським Римом.

Краєвиди дуже гарні, але дорога вузька, дуже крута, і наш провідник не хоче (а то й справді не може) зупиняти автобус для фотографій.

Обідали в Makarska. Смачнo, але дешево. З вином і пивом, зупою, двома салатами, телячий медальйон і теляча печінка — около 10 дол. (за нас двох). Обідали в товаристві Лялі і Вестонів.

5 липня, вівторок. Дубровнік, вранці.

Найкращий доїзд до Дубровніка — кажуть — літаком. Це ми мали нагоду переконатися: подорож нашим автобусом по крученій гірській дорозі була довга й томляча. Трясло нашим Mercedes-ом і нами в ньому немилосерно (дорога відносно нова, але не такого квалітету, як дороги в Австрії чи Італії), та ще й кидало на закрутах так, що треба було триматися, щоб не вилетіти із сидження. "Перлина" Адріятицького моря, чи побережжя, має справді чудове положення: довкола гори, а внизу спокійний голубий адріятський фйорд. Наш готель поза містом — Tirena, частина комплексу "Dubrava" в околиці, що називається Babin Kuk. Це трохи жаль, бо самого міста ми ще навіть не бачили. Але готель цей категорії А, першорядний. Кімната відносно простора й вигідна, з доброю лазничкою — і що найважніше: із прекрасним видом. (Я вже зробила з вікна три знимки!) Все це нове і досить гарне, хоч не надто солідної будови. Для мене найбільшою несподіванкою і приємністю є те, що тут є чимало добрих модерних мистецьких картин і кілька скульптур сучасних югославських мистців. В нашій кімнаті, напp. висить кольоровий лінорит якогось Josip Generalić-a (позначений 109/160), що зображує у трохи майже сюрреалістичному пляні дівчинку з відкритими грудьми, що стоїть по пояс у морі, а в руці тримає рибу. — Між іншим, відкриті груди не є рідкістю і над басейном — вчора бачила тричі!

6 липня, середа, в автобусі.

Ми вже в Боснії-Герцоґовині. Зупинка в місті Mostar на каву. В місті кілька мечетей і мінаретів, деякі зовсім нові. Бачили по дорозі іслямський цвинтар. Дорога вела понад ріку Неретву, серед високих гір, досить диких, скупо порослих кущами, де-не-де зеленіші полоси лісів. Тут не так сухо і непривітно, як на побережжі моря в Дальматії, але гори значно вищі. Тут десь над рікою Неретвою була рішальна битва партизанів Тіта із німцями. З гір пливуть потоки і рослинність тут соковита й зелена.

Їдемо дорогою, що позначена Sretan Put. Це мала вузька серпентина, що спинається вгору. Нам треба на другий бік гори. Цікаво, що тут, між горами, трапляються господарства, клапті управленої землі навіть на стрімких схилах гір. Тут справді знаменита база для партизанки.

В Дубровніку мали вчора прекрасний день. Не було часу на записки — треба було написати низку карток-поздоровлень.

Дубровнік має стару історію, що сягає до 6-ого століття. Було там римське поселення і слов'янське, що опісля об'єдналися. Твердиня з товстими мурами окружає все старе місто, мов підкова відкрита тільки до моря. Є лиш дві брами із звідними мостами. Всередині місто вузьких вуличок, вистелених каменем і мармором, церков, музеїв, крамниць, ресторанів. Все це дуже добре утримане і має дуже своєрідну атмосферу. Дубровнік був незалежним містом-республікою, що ніколи не була здобута й окупована ворогом. Запорукою свободи була не лише фортеця, але й опортуністична дипломатія. Приймали завжди протекторат сильних потуг, міняючи його залежно від коньюнктури. Були залежні від Венеції, а тоді піддалися під покров турецького султана, аж поки турецька сила не підупала — тоді вони вибрали собі опіку Габсбурґів. Республікою керувала велика рада шляхти, що вибирала керівника (Rewctor, knez), але тільки на один місяць урядування. Влада його була більш номінальна, як справжня, він був під контролем шляхти і великої ради та екзекутивного тіла — малої ради. Ректор — в час свого урядування — жив у палаці і був ізольований від родини. Напис на дверях нагадує про потребу забути особисте і дбати про громадське добро: Obliti privatorum, publica curate. Дубровнік мав і свою літературу (поет і вчений 17 ст.Ivan Gundulić, напр.) і своє мистецтво. Були ці давні слов'яни проґресивні і в соціяльних справах: тут, кажуть, засновано перший в Европі притулок для старих і перший дитбудинок для бездомних дітей. Довкола старого міста виріс великий модерний ресорт і в ньому тепер тисячі різноманітних туристів. Ми їздили линвовою залізничкою на гору Srdj, звідкіля є гарний вид на довколишню панораму. Думали, що з'їмо там полуденок, але ресторану там не було. Були увечорі на виступі народного ансамблю Далматії — народна музика й танці. Трохи часу провели на закупах дарунків (блюзки, коралі), походили трохи і по величезному комплексі готелів "Dubrava", де була і наша Tirena — цей комплекс, крім будинків, торгового центру, басейну, включає ще й великий парк і доступ до морського пляжу. Ми з Лялею побігли туди вчора під вечір, щоб хоч замочити ноги в Адріятицькому морі. (Пляж кам'янистий, купатися трохи трудно, але вода тиха і прозора — камінці можна збирати, що й зробили!)

Сюди можна знову приїхати колись на відпочинок (літаком, очевидно!) Єдиний мінус: музика до пізної ночі — і то дуже голосний американський "rock" — я вчора заснула аж по 3-ій!

Зупинка на ланч в горах Боснії дала нам новий цікавий досвід. Їли жареного на рожні барана (дуже смачний!), з добрим хлібом і турецькою кавою! Баран жарився на дворі, в своєрідній алюмінійовій чи залізній великій коробці-печі, що стояла на ніжках, була повна жару й закрита, а рожен обертався за помисловим хоч і простим принципом: рожен назовні був причеплений до великого колеса з горнятками. Вода з крану скапувала до рухомих горняток — наповнене горнятко тягнуло колесо вниз, виливалося, а тоді наступне, і так далі.

Їдемо околицею прекрасних краєвидів — гори, немов Карпати. Хати тут помітно чепурніші, заможніші, з бальконами і квітами часом, хоч далі будовані із готових брил цементу і звичайно стандартної форми. Червона дахівка на всіх і на тлі зелені це гарно виглядає. Tito to smo mi — напис на горі. Взагалі ім'я Тіта часто можна бачити у різних місцях, усюди також його портрети. Дорога вузька і дуже крута. Часто бувають і короткі тунелі. По дорозі минали більше місто Jajce, були і якісь фабрики (одна, здавалося, сталеварна, де видно було, як горить у печах вогонь!)

7 липня 1983, четвер, в дорозі з Баня Лука на Заґреб.

Баня Лука — сіре, індустріяльне, запорошене місто. Туристів тут немає, це не ресорт. І тому може й вірніше віддзеркалює це місто правдиве життя усієї країни. Пішли подивитися до великої департаментової крамниці: повно всякого краму, але вироби виключно місцеві. Імпортованих продуктів на бачила. Югославія, мабуть, свідомо плекає економічну незалежність: навіть ліфти у готелях власної продукції (Єдиний тільки витяг на гору — "Seilbahn" у Дубровніку — це виріб якоїсь австрійської фірми із Вельсу — є напис). Є в Баня Луці — недалеко нашого готелю — і мошея з мінаретом. Увечорі верх мінарету був освітлений. Ходили подивитися. Мошея була закрита, але поруч була якась капличка і крізь вікна видно було дві трумни чи то саркофаґи, що закінчувались немов чоловічими погруддями з фезами на голові. Все це огорнене якимись килимами і тканинами, включно з трумнами. Тут же зараз був іслямський цвинтар. Нагробники, що стояли поруч себе, мали таку форму, що я вирішила, що це мусить бути пара — один для чоловіка, другий для жінки. Таких пар було кілька, і хоч не всі вони були однакові, то можна було догадуватися, що один пам'ятник для особи чоловічого роду (часом закінчений ніби фезом) і інший пам'ятник — часом простенький камінь — але навіть без великого зусилля можна було уявити собі, що це символізує жінку в чалмі. Фотографій, нажаль, не зробила — ми ходили туди увечорі, як було темно. Сьогодні вранці пішла зробити кілька знимок різних цікавих написів: на пам'ятнику напис кирилицею і латинкою, де говориться про "наші народи" (а не один народ, як це звичайно буває в СССР!), інші написи — лозунґи, що з них один, догадуюсь, означає "Клянемося тобі, друже Тіто, що не звернемо з твого шляху", ітп.

Вчора увечорі, проходжуючись по місту, запитали священика в якійсь принагідній церкві, чи він не знає, де тут є українська церква. Виявилося, що справді є, і то недалеко від нашого готелю. Пішли туди. Це на вулиці Martiča 16. (78000 Banja Luka). Це звичайний будинок, де в одній із кімнат правляться богослужби. Священик називається Зиновій Шаґадин ((o.Zinovij Šagadin), жінка його — Ануся. Вчора говорили тільки з "їмостю", або, як Ляля назвала її гарно по-православному, пані-маткою. Сьогодні вранці пішли туди цілою групою на богослужбу. (Сьогодні святого Івана, отже ніби свято). Крім нас у церкві було може із 20 місцевих людей — в тому числі кілька хлопців і дівчат. Вміють говорити по українському. Відправа — за новим звичаєм — українською мовою. По людях і по капличці видно, яка тут убогість. Вчитель заробляє пересічно 11,000 динарів у місяць, інженер пару сот більше, звичайний робітник — 8,000. [Виміна доляра тепер виносить 88.33 динарів]. За вчорашню баранину в горах, із салатою, одним пивом і двома турецькими кавами на дві особи заплатили ми майже 1,000 динарів!) Міський автобус у Дубровніку коштував 20 динарів, поштові карточки продаються по 7 динарів, склянка мінеральної води — 30. Що можна вимагати від людей, які живуть у такій біді, каже священик. Він сам працює ще й годинникарем, хоч парафія нараховує 500 душ з Банялівки (так тут називають) і околиці. Колись на місці, де тепер подвіря парафії, стояла церква. В час війни її зруйнували бомби. Тепер не можуть дістати дозволу на будову нової церкви в цьому самому місці. Я розвідувала про Девятник. Це не так то звідти далеко і я пропонувала поїхати туди. Ярема Ракочий провів голосування і моя пропозиція перепала. Отже не їдемо, нажаль. Школа, що її побудовано за кошти ЗУАДК в Девятині вживається тепер тільки для забав та імпрез. Самої школи немає, бо немає дітей. (Молоді люди покидають села, сказали мені, і переносяться до міст). Але там у Девятині й околиці є ще багато наших людей і кілька церков.

Ми тепер на автостраді. Бачили по дорозі бузьків — не тільки в полі, але і на гніздах, на дахах! Пару разів були великі заорані простори піль — це колективні господарства, що постали на сконфіскованих полях великих землевласників, або добровільно засновані колективи. Примусової колективізації тут не було. І видно багато малих господарств і невеличкі клапті землі — з кукурудзою, картоплею, збіжжям. Люди косять косами, возять снопи кіньми на возах, що мають ґумові колеса. Було по дорозі серед піль і кілька нафтових шибів.

П'ятниця, 8 липня, готель Intercontinental Zagreb, вранці.

Заґреб трохи нагадує Львів: трамваї на рейках, стара австрійська архітектура, опера, що є копією віденської, жовтий кольор Марії Тереси на деяких будинках. Всетаки, Львів — гарніший. Заґреб досить занедбаний, дуже мало будинків відреставрованих ззовні. І досить брудно — сміття на вулицях, як у Нью Йорку. Ми прибули сюди вполудне вчора і за короткий вчорашній день встигли оглянути місто автобусом, походити по ньому пішки, з'їсти дуже смачно полуденок і вечерю в нашому люксусовому як на югославські відносини готелю, що має не лиш гарно обладнані кімнати з видом на місто, з повними лазничками з бідетами, з радіом і телевізією (хоч вона і не грає!), з холодильником повним різних напоїв, але й вибагливий ресторан на 17 поверсі із касином, та басейн, крамниці ітп. — а крім того ми з Остапом побували... в опері!!! Як ми лиш приїхали і побачили, що оперний театр недалеко від нашого готелю, я побігла подивитися, що грає і чи взагалі сезон ще не закінчили. На вчорашній день стояло в програмі KRABULJNI PLES — фраза, яку трудно було розгадати, але поруч стояло: Verdi. Отже було ясно, що це опера [театр має і драму і балет]. Каса була зачинена, але з інформації виходило, що відчиняється о 18-ій. Я ще двічі бігала туди і врешті здобула два квитки... за 360 динарів. Комплікація була в тому, що вечеря була заповіджена на 7:00 вечора, а вистава починалася о 7:30. Я заявила, що піду до театру, навіть якби мала зовсім зрезигнутати із заплаченої вечері, але інші (Ляля, а навіть Остап) мали сумніви, чи варто йти. Стало на тому, що я дала окремий білет Остапові в руки, ми пішли перед 7-ою до ресторану і просили кельнера, щоб нас обслужив перших. Він пішов нам на руку. Я похапцем з'їла головну страву і вийшла, не чекаючи на решту. Остап казав, що прийде на другу дію, бо, мовляв, нераз уже бачив "Масковий баль" — ми не були певні, але вирішили, що це певно саме ця опера, хоч Верді написав їх багато і могла бути інша. Театр також як у Львові, елегантний, свіжо відновлений золотом і червоними килимами, з льожами, бальконами. Я не була певна, що за квитки у нас, а виявилось, що це — перший ряд у партері. Сама обстановка мене зворушила до сліз, а вже коли вдарили перші акорди музики і було ясно, що це повний і першорядний оркестр, я була в стані екзальтації. Остап встиг ще перед початком. Першу дію слухали ми ще без програмки, бо в поспіху не встигли її ще купити, але виявилось, що це справді "Масковий баль". В головних ролях були Krunoslav Cigoj, Ferdinand Radovan, Ljiljana Molnar-Talajić (що виглядає як Литвиненко-Вольгемут і була найкраща, мабуть, голосово). Вистава була на висоті: знаменитий оркестр і хор, оригінальне сценічне оформлення, дуже добра постановка і гра співаків-акторів, гарні костюми. Обсада, мабуть, повністю югославська — самі прізвища про це говорять. Був між виконавцями у ролі ґрафа Рівінґа, ґенерала, якийсь Jurij Zinovenko — може якийсь наш? (глибокий гарний бас).

В автобусі, по дорозі до Lienz.

Починаю ще в Заґребі. Ще про оперу: мені дуже подобалася постановка одної сцени: сопрано (Molnar) і баритон (Radovan) мають дует: подружній конфлікт — вона зрадила його, чоловіка, з королем і мова, очевидно, про короля. Він неприсутній, але на правому крилі висить його портрет — у повний зріст (гарний олійний портрет співака Cigoj-a). Radovan обернений спиною до публіки і символіка композиції підкреслює, що домінує над усім король. Тенор, баритон і сопрано співали італійською мовою (te perduta bella patria якась така фраза мені запам'яталася) — решта всі співали по сербо-хорватському. Баритон в половині опери переходить теж на хорватську — і я думаю, що це спеціяльно, щоб підкреслити, що він перейшов на бік змовників.

Ми тепер у Словенії, невисоке підгіря. Ліски, поля з кукурудзою, городи — шпарагівка, огірки, гарбузи — овочеві сади, господарства, кури, вівці. Хати далі з червоними дахами, але вже не такі стандартні бльоки, як були по дорозі до Дубровніка, часто на бальконах — квіти. Прегарний пасторальний краєвид — з громадками хатин і церквою на горбочку. Церкви тут досить часто: ось дві недалеко одна від одної через дорогу, навіть подібні до себе і напевно обидві католицькі. (Мінарети й мошеї були лиш у Боснії, тут їх ніде не видно).

Ще про вчорашній день: після вистави ми ще пішли нагору до нашого готелевого ресторану на 17 поверсі звідкіль є чудова панорама цілого Заґребу. Ми там просиділи до 1 ночі, слухаючи музику. Замовили собі дуже смачний струдель із вишнями та двічі місцевий лікер із грушок, що його порекомендувала нам Ляля (вони з цілим нашим товариством бавилися в ресторані при музиці і випробовували цей лікер в час, коли ми були в опері). У висліді сьогодні вранці ходили купувати цей знаменитий Kruškovac, що виявилося коштує всього 119 динарів за літрову пляшку! Цікавий коментар про життя тут можна показати цінами: білети до опери на двох — 360 дин., Kruškovac — 119, а вчорашня наша музика і лікер із струдлем — 800! (Елегантний готель для чужинців — місцеві люди напевно мало з нього користають!) (В готелі, між іншим, була і група російськомовних туристів з СРСР!)

Купуючи картки, я запримітила, що коли я пробувала говорити їхніми словами з домішкою української мови — мене збували будь чим, а коли я перейшла на англійську — були привітніші. Мабуть думають, що ми — радянські люди! А до росіян тут — упередження! Це мене переконало: коли я пішла за квитками до театру — говорила всюди лиш по англійському. Може це й допомогло, що дали мені такі добрі місця!

Деталь: Світової слави ансамбль камерної музики, що його в Америці називають чомусь Solisti di Zagreb називається насправді Zagrebacke solisti!

Зупинка на полуденок у Bled. Гарно положений курорт над озером, з панорамою високих гір довкола. Маршал Тіто приїздив сюди відпочивати. Полуднували рештками югославських динарів: дві зупи, телячий котлет, салата, мінеральна вода — за нецілих 500 динарів. Ще й вишень купили на дорогу.

Ми вже в Австрії. Дороговкази, між іншим, показують і на Зальбург. Дороги першорядні і автобусом менше трясе.

Наша перша зустріч з Югославією була цікава, повчальна і приємна. А крім того, порівняно з іншими країнами — дешева. Дарка Семеґен розвідувала у Bled, в готелі, про ціни і каже, що один день побуту в першорядному готелі Golf коштує 39 дол. на особу — із харчем!! Зразу ціле товариство почало роздумувати про те, що варто було б приїхати сюди на відпочинок. Контролі на переході кордону не було ніякої. Тільки на австрійському боці була затримка, бо вони вимагають спеціяльної оплати від туристичних автобусів.

П'ятниця, 8 липня, увечорі. Lienz, Südtirol, Austria

Мале містечко серед високих Альп. Тирольська колоритність хат, замок, вежі з годинниками, церкви. Після Югославії добробут капіталістичного світа зразу кидається ввічі. Все упорядковане, відновлене, чисте. Нові будови уважно проєктовані, щоб не псувати гармонії довколишнього краєвиду. Після вечері хотіли піти на проголошений на дверях нашого готелю концерт органів в євангелицькій церкві, але дали нам неточні інформації і ми церкви не знайшли, хоч пішли (Остап, Ляля і п. Леся Ощудляк) досить далеко: знайшли дві інші церкви і великий цвинтар за мостом на річці, що її повноводний шум був нам замість концерту.

Помітна зміна клімату. Дощ. Холодно. — В готелі знову австрійські перини, замість накривал.

Субота, 9 липня, вранці, в автобусі.

Тількищо виїхали з Лієнцу. Погідний сонячний день. Прекрасні краєвиди Тиролю. Кілька полос гір. Підгіря з полонинами чи радше галявинами, де ще є хатки і церкви. За ними — гори покриті шпильковими лісами — темна, "сочиста" зелень. А ззаду тих залісених гір виглядають інші смуги гір — високі скелясті шпилі, що на них де-не-де видніє сніг. "Красою очі виповнені вщерть" — або, як каже Ляля, — "ходити й усміхатися". Хатки всі у квітах, вимальовані, чистенькі: білі стіни, прибрані коричневим, часто різьбленим деревом, дахи із темної дахівки.

Їдемо в сторону Felber Tauern Tunnel. Внизу річка Drau. На узбіччях косарі косами косять траву. Покошені узбіччя, немов декоративний "landscaping", немов з любов'ю зроблений манікюр краєвиду. З гір спадають вузенькі стяжки водоспадів. А серединою долини річки Drau на електричних стовпах вливається в цей природний краєвид модерна цивілізація.

Деталь: вежечки — дерев'яні, різьблені, — а в них дзвони — на багатьох хатах. Звичай був колись дзвонити, щоб відігнати бурю і град. Це довго вважалося за пересуд-забобон, але тепер провірили, що воно й справді може мати вплив: дзвони викликають вібрацію, яка може відігнати хмару. Нагадались Тіні забутих предків і Юра, що заклинає хмару.

Реклям на дорогах нема. Але в містах є. На одному плякаті-реклямі цигарет — напис: Denken. Erleben. Fein rauchen. — Поетичний інтелектуалізм у звичайній дурній реклямі. Сказав би Рільке: und das sind Wünsche.

Субота, майже північ, Мюнхен.

Прибули сюди пополудні. Вже встигли повечеряти й походити по місту. Місто — бачене вже багато разів — ратуша ще кілька літ тому була свіжо відчищена — тепер на ній сліди занечищеного повітря: камінь почорнів і вже знов почали наново відчищувати. В місті видно німецьку упорядкованість і добробут. Але "ich hab' mein Herz in Salzburg (nicht in Heidelberg oder München) verloren)". До Німеччини в мене особливого сентименту немає. Це не те саме, що екзальтована усмішка до теплих, майже рідних, австрійських краєвидів.

Телефонував проф. Бойко. На завтра, на 12:30 годину дня, вони заповіли прилюдну нашу (Остапову й мою) зустріч із громадянством Мюнхена, тобто літературний вечір. Це не є суцільною несподіванкою, очевидно, але я чомусь думала, що це буде зустріч в малому гурті знайомих в домі Бойків, а не велика імпреза на громадській залі. Побачимо, чи хтось прийде в цей вакаційний час. Це вперше доведеться мені виступати разом з Остапом.

10 липня 1983, неділя. 11:30 увечорі. Мюнхен.

Наш виступ відбувся о 12 год. дня в гарній модерній залі при католицькій церкві на Schönstrasse 55. Присутніх було, мабуть, між 80 і 90 людей, в тому числі і кілька осіб з нашої групи подорожніх. Бойко коротко привітав нас, кількома реченнями схарактеризував Остапову і мою творчість. Тоді я прочитала кілька віршів (Зальцбург, Три відміни, Людина вийшла, Розмова з філософом, Травелог і Last frontier — разом на 20-25 хвилин) Решту програми виповнив Остап, читаючи вибір своїх старих і нових поезій. Відгук публіки був, здається мені, добрий: кілька осіб говорило мені про те, що я добре читала (висловлюючи при цьому делікатну критику в бік Остапа — але я йому цього, навчена досвідом, не переповідала. — Він справді читав тихо і мляво, відхилився від мікрофону і часом робив враження, що його й самого нудить таке читання. Жаль. Мав вдячний матеріял — свої нові іронічні сонети — замість покласти головний наголос на них і ефектовно їх прочитати, читав стару (і не дуже добру) поему "Недільний вечір". — Він чомусь дуже любить цей твір і часто його читає, а це — один із слабших його творів, на мою думку.)

Мені було дуже приємно, що прийшли на цю імпрезу і обоє Качуровські, і обоє Кошелівці, і ректор Янів, і скульптор Крук. Був там між гістьми і "пан президент УНР", Микола Лівицький, і всякі інші більше і менше знайомі люди. Але Качуровськими і Кошелівцями я справді зраділа. Дуже я рада, що вияснилось, що Качуровський не писав просто тому, що не мав часу (і як я опісля довідалася через всякі особисті клопоти), а не тому, що образився чи що (Хоч я й не почувала за собою жодної вини, певности не могла мати, бо він дуже вразливий і образливий!) Після наших виступів, пані Бойко зорганізувала ще спільний обід для письменників. Качуровських на ньому не було, нажаль, бо Ліді стало погано і вони раніше мусіли відійти додому — вона і сама, вітаючись, казала мені, що хворіє. Але була Емочка та Іван Кошелівці, Янів, Крук, Бойки, Майстренко, якийсь професор чи редактор Ковальський та ... Мирослав Антохій із своєю жінкою-німкою.

Антохія я не бачила ще від 1945 року і спеціяльно просила пані Бойко: як побачите десь Антохія — покажіть мені його, бо я його певно не впізнаю! І справді, я вже зовсім забула, як він виглядав. Приємно було зустрітись. "Я знав, що з Вас будуть люди" — сказав мені — "ще тоді, як ви цитували мені вірші Клена — але ж ви тоді були ще майже дитина." Ну, так. Він заглядав за дорослими жінками, це я добре пригадую, бо ревнувала.

Сиділа я при обіді поруч із Кошелівцем і vis-a-vis з Емою. І це мені було особливо приємно. Високо ціню обох і тішуся, що розмова наша була безпосередня й сердечна. Кошелівець сказав, що мої терцини вже надруковані в "Сучасності" — але число ще не готове. [Я не питалася, боялася зачіпати цю тему, бо думала: ану ж відкинув і ніяково йому про це говорити?]. Добра вістка: успіх! Як добре, що я не поспішила надрукувати це десь інде. Був на обіді також Морис Фішбейн, що знайомий мені досі тільки із преси. Це молодий пристійний хлопець, із великою шевелюрою майже "афро", із густими бровами, трохи може нагадує молодого Шевченка. Кошелівець в розмові про "Сучасність" підкреслив, що він погодився редагувати журнал тільки один рік. Ну, це погано. Бо що далі?

Після обіду і розмови-наради про справи "Слова", нас забрали до себе Бойки. Пані Сулима-Бойко конче хотіла нас ще раз погостити у власному домі, і хоч я воліла б була вже не їсти, з чемности треба було поступитися. З професором Бойком ми мали довшу розмову, що мене остаточно переконала в тому, як мало в мене з ним спільного. Він — старий націоналіст-мельниківець, і ще й досі не визбувся націоналістичного способу думання — всюди мішає політику і міряє речі ідеологічним мірилом, осуджуючи всіх інакодумаючих, хоч і чваниться своєю толерантністю. Проти Григоренка надрукував статтю в бандерівському Шляху Перемоги! Коли я висловила думку, що цю його статтю бандерівці використали для власних цілей, щоб вдарити Григоренка, і що я не думаю, що варто друкуватися і співпрацювати з таким партійним органом, він мабуть не був задоволений із моїх незалежних думок та ще й так свобідно висловлених. Мусіла я також боронити перед Бойком Грабовича за його критику Чижевського. — Одне слово, якби не те, що треба було виявити максимальну чемність і вдячність організаторам нашого виступу і нашої зустрічі з мюнхенцями, можна було б таки й добре посперечатися. Прийняли вони нас гарно й сердечно, але великої однозгідности в мене з ними немає.

12 липня 1983, вівторок, вранці. Філядельфія.

Повернулися додому вчора пізно увечорі. З аеродрому JFK в Нью Йорку лімузиною до Sears на Roosevelt Blvd, а звідти таксівкою. Втомлені, але задоволені, що поїздка нам вдалася і що тут на місці — з дітьми, батьками й хатою — все гаразд. Ляля ще мала перед собою далеку дорогу до Лос Анджелес — і мабуть не встигла на пляновану сполуку до літака о год. 7:30, бо мала всього 10 хвилин: ми трохи запізнилися: була одногодинна зупинка в Bangor, Maine і митний контроль там же. Приємно було побути з нею три тижні, відсвіжити нашу дружбу, наговоритися. Снували пляни про те, щоб і в майбутньому разом плянувати вакації — Дубровнік? Badgastein? Вона може тільки в червні і липні, це мушу затямити. Побачимо. Тимчасом: nec semper erunt Saturnalia: треба повертатися до реальности буднів. Я ще цього тижня взяла кілька днів вакацій, отже поволі приводитиму себе і хату до норми. Вчора говорили вже по телефону з хлопцями. Максим виявив бажання приїхати з Уляною, щоб розповісти про свою подорож в Україну. Отже десь назабаром побачимося.

13 липня 1983, середа, пополудні.

Нарешті трохи виспалася. Добре, що маю ще пару днів вакацій. Вчора їздили на зукупи харчів — з Остапом і з Мамою. Добре, що Остап ще був удома, допоміг мені. Бо тих закупів на дві родини було справді повне авто. Сьогодні возила Маму до фризієрки. — Цікаве психологічне явище: від часу нашого приїзду Мама ні одним словом не поцікавилась запитатися будь що про нашу подорож. Але рада, що ми вже вдома і розповідає — суцільним потоком монологу — про все, що діялося тут і що стосується її самої і Тата: що, мовляв, зіпсувалося їм одного дня центральне охолодження і як собі закликали майстра, про те, що мабуть доведеться їм купити новий — тим разом кольоровий — телевізор, про те. що переслали Андрієві дві тисячі долярів, бо він тепер не приймає пацієнтів, бо переносини, ітп. — Тато, видно, більш зацікавлений, бо запитався принаймні: як там у Югославії — коли ми передали йому пляшку югославського лікеру.

11 липня в Мюнхені — заки ми виїхали вполудне на аеродром — ми втрійку з Лялею поїхали на УВУ таксівкою, щоб зустрітися там із Качуровським. Ігор Васильович мав там уранці лекцію, а Ліда працює в УВУ перекладачем. Качуровські взяли нас своїм автом (— автоводієм є тільки Ліда!) до свого помешкання на Preziosastrasse. В цьому новому їхньому помешканні ми ще не були. Воно в тихій зеленій дільниці майже за містом: високий мешкальний бльок, але поруч — зелений простір із горбком, що на ньому взимку діти можуть їздити на санках чи лещетах і з сусіднім полем, де паслася ... ціла отара овець! (аякже, в межах міста Мюнхена!) Помешкання Качуровських — кілька дуже чепурних і оригінально прибраних невеличких кімнаток — немов маленький музей: стіни обвішані картинами батьків Ліди — Бориса Крюкова і Гурської, а двоє дверей у помешканні — це багатоколірові вітражі — роботи самої Ліди: на одних дверях — князь Святослав. Помешкання є власністю Качуровських — заплатили вони за нього кілька літ тому 150,000 марок. Ліда К. терпить вже від кількох місяців на гострі головні болі і не може спати по ночах. Видно, що й Ігоря це хвилює. Має іти на днях на лікарську перевірку. Леонардо саме повернувся зі школи, як ми в них були. Дуже він схожий на маму. Йому десь років 12 — дитина ще. Погано вчиться — мусить цього року повторяти клясу. Сулима-Бойко натякала, що Качуровські взагалі мають із ним клопіт, що Ліда — дуже хвора, що Ігор має клопоти на роботі. Але я думаю, що все це перебільшені сплетні. І хочу вірити, що лікарська перевірка не виявить в Ліди чогось серйозного, що все це минеться. Качуровські — милі і культурні люди, ми провели з ними цікаву і приємну годину. Ігор навіть прочитав нам дві дотепні епіграми — на Фішбейна (що має манію телефонувати до всіх і вся) і на самозакоханого у власний ґеній Славутича. Я рада була, що з нами була і Ляля — Сашко Дмитрів, Лялин друг і наш спільний знайомий із Glendale, CA, є давнім приятелем Ігоря ще з Аргентини.

14 липня, четвер.

Ще далі відсипляю jet lag і подорожню втому. Кладусь у ліжко вже о 8-ій годині вечора. А ще: болить мені горло і ніс повен флеґми — думаю, що це не простуда, а алергія. Наш любий філядельфійський клімат! Температура цими днями доходить до 95̊F! Усвідомила, що в час подорожі ні разу не робила руханки і не приймала аспірину — і артрит не давався взнаки! Навіть Остап каже, що обходився весь час без аспірину!

Субота, 16 липня 1983.

Вчора і сьогодні гостював у нас Славко Єндик з Едмонтону. Моє знайомство з ним дуже обмежене: бачила я його не більше як кілька разів у житті: ще майже дитиною у Фішльгамі, а потім один раз в час нашого побуту в Едмонтоні, як прийшов — непрактичний романтик — провожати нас із букетом квітів, коли ми від'їздили потягом у гори! (Квіти, пригадую, викликали тоді констернацію: що з ними робити? — і я передала їх для дружини Юри Стефаника, що саме була в лікарні — все таки, жест запам'ятався!) Славко — давній знайомий, навіть приятель Остапа. У зв'язку з його візитою, я вчора трохи напрацювалася: наробила вареників, прибрала хату, а ще мусіла вранці поїхати з Мамою до крамниці — температура була рекордова — 97̊F з високою вологістю, а ще й моя чи то простуда, чи алергія — отже випав дуже томлячий день. Гість наш відносно молодо виглядає — йому понад 70, а шевелюра зовсім без сивизни. Трохи нагадує Івася Керницького. Але говорить він переважно монологом — щось як моя Мама — тільки про себе, свою родину і своїх знайомих з Едмонтону — і то дуже тихим монотонним голосом, що його трудно слухати. Ширших зацікавлень не виявив і не зробив на мене враження якоїсь глибшої індивідуальности. Навпаки. Я подумала собі: який справді контраст між двома чоловіками Лесі Черненко: витончений інтелектуаліст Іванко і оцей нудний і нецікавий, хоч може і добрячий, Славко?

Горяч далі держить. Наш гість поїхав до своїх друзів Романців, а я вирішила трохи відпружитися й відпочати. Сіла в городі і читала ціле пополудне книжку Василя Софронова Левицького "Республіка за дротами". Це щоденник з Ді-Пі табору в Інґольштадті з 1945/46. Знамениті портрети людей, з літературним хистом змальовані епізоди таборового життя, драматично відображені настрої й непевність у зв'язку із репатріяцією. Остап кілька днів тому казав: може й непотрібно це було видавати, а тепер бачить моє велике зацікавлення тим матеріялом і, мабуть, міняє думку.

Ніч, субота/неділя. 23/24 липня 1983.

Не зважаючи на велику втому, хочу віднотувати деякі речі, щоб не забулися. Вчора (в п'ятницю пізно ввечері) приїхали Максим з Уляною: пів ночі проговорили — слухали їхньої розповіді про Україну. Сьогодні в нас відбулася родинна гостина, що на неї я запросила Люду й Зенка Чайківських, Юрка з Іркою та Боба з Мартою Чайківських (до роду Чайківських треба зачислити теж півторарічного Андрійка, Юркового сина), Зенка та Христю Дольницьких, Лялю Шпон, що випадково перебуває у Філядельфії та Маму з Татом. Були запрошені ще Леся з Левком Яцкевичі, але вони виїхали на вакації над море, та всі Лабуньки, що з них з'явився трохи пізніше тільки Олесь. Одне слово — сама тільки родина — бо це мав бути звіт про родинні справи, Максимові зустрічі у Львові, в Києві і Тернополі. Підготування гостини було для мене неабияким зусиллям — передусім через те, що минулі два тижні в Філядельфії була жахлива горяч — день-у-день 95-97̊F, із великим відсотком вологості. Але якось упоралась: городина з "мачанкою", пиріжки з м'ясом і капустою, вірменський сир та мій власний сир з горішками, біґос, кокосовий пляцок, морозиво плюс, очевидно, напої, коктейл, овочі. Трохи може скромніше, як колись давно, але зовсім задовільно. Крім Боба й Марти, що були на весіллі, но і Мами з Татом, ніхто з них раніше не бачив Уляни — отже була нагода для родинного знайомства.

Максим показував слайди і звичайні знимки з Києва, Чернігова, Тернополя, Львова. Їздили і до Рівного і на село, де живе родина Пасічників. Ці знимки, між іншим, були для мене особливо цікаві: село виглядає відносно заможне, кидаються ввічі нові муровані хати, криті бляхою або дахівкою та загосподарені присадибні ділянки. Розмови потверджують те, що видно на знимках. Люди живуть відносно добре, хтось з родини звичайно працює в колгоспі або на якійсь іншій роботі (напр. шофером, що доставляє харчі до місцевої тюрми). Решта дбає про присадибне господарство. Зокрема добре влаштовуються ті, що живуть поблизу міст. Родичі на волинському селі говорять українською мовою, хоч і в трохи зросійщеному варіянті. На знимках із цвинтаря всюди хрести і гарні написи українською мовою. Максимові в Києві зокрема дуже сподобався Андріівський собор, який тепер дуже гарно відновлений — всередині і ззовні. Гарні знимки кам'яниць із Андріівського спуску, що веде на Поділ (— там, нажаль, я не була!) — і будинку колишньої Києво-Могилянської академії, де тепер філіял бібліотеки Академії наук. Максим не їздив до Канева — замість того вирішив походити по Києву, зокрема піти на Володимирську гірку — шляхами героя Підмогильного "Міста"... Жулинського, нажаль, не зустрів і не бачив та й до Інституту Літератури не довелося піти. Але їздив до Бліхарів, но і мав нагоду відвідати Чернігів. Любко дуже задоволений із теперішнього свого життя і жінка його, Марта, зробила дуже добре враження на наших молодят. В Тернополі зустрічалися з Даркою і Павлом Курилами, що виявляли щире зацікавлення життям українців в Америці. (Вони мають сина Юрка, студента політехніки) У Львові з великим трудом вдалося Максимові відшукати вул. Морозенка, де живе Ольга Бігун, теща Юрка Чайківського, а за тим і самого Юрка, що живе тепер на вулиці Першого Травня ч. 37 (колишній Городецькій). Юрка десь зо два роки тому тяжко побили якісь хуліґани в Красному, куди він їздив провадити хор. Це залишило наслідки — фізичні і психічні. Руки йому трясуться, дуже нервовий і переляканий. Молодша його дочка Дарка уже замужня, чоловік її, Михайло Бардин, в них маленький синок. Олеся, старша дочка, дуже здібна п'яністка, але перепала в школі з важливого предмету: марксизму-ленінізму і це, кажуть, перекреслило її карієру. У Львові є теж численна родина Уляни: тітка Ірина Паробій, що є вчителькою математики в середній школі, її син Орест, ок. 30 років, автомеханік, що є ударним хлопцем, який вміє використати систему на свою користь і який дуже сподобався Максимові, її дочка Галя з чоловіком Миколою (прізвища Уляна не запам'ятала).

Продовжую в неділю 24 липня:

Є у Львові також сестра Уляниної мами Оля з чоловіком Анатолієм Левенцем, що мають дві доні: Любу і Тамару (ця остання вчиться на танцюристку). Брат Уляниної мами — Роман Паробій має жінку Світлану — також живуть у Львові. Крім того, в селі Пустомити біля Львова, є ще одна сестра Пасічникової — Катерина Шемечко — з численним родом. На Волині, в рідному селі Івана Пасічника, Городище, 8 км від Рівного, є численна його родина. Стефа Пасічник, вдова по Івановому братові Миколі та Марія, вдова по Антонові Пасічникові.

Зустрічі з усіми цими родичами забрали нашим молодятам багато часу і, очевидно, причинилися до того, що їх баґаж туди розрісся до чотирьох валіз (— одну я спеціяльно купила для Юрка Чайківського у Львові). Максим навіть по телефону в одній із перших розмов пожалівся: мовляв, через усіх тих родичів та шукання за адресою Юрка Ч. навіть і Львова добре не оглянув! Але після розмови з ними я бачу, що саме ця численна родина створила нашим молодятам унікальну нагоду: зустріч із рідним народом! — Цього не могла б сказати я про свою поїздку в 1974 році: моя зустріч була більш із землею, архітектурою, атмосферою міст. А з родини зустрічалась тільки з Бліхарами та Чайківськими — і очевидно, не була на жодному селі. Максим з Уляною побували не лиш у Городищі на Волині, але і в Пустомитах біля Львова. — Між іншим: присадибну ділянку можуть мати тільки колгоспники! Тому добре, коли один член родини є в колгоспі, бо це дає можливість мати невеличке власне господарство. А добре, якщо інші члени родини працюють на заводах в недалеких містах, або на якихось технічних роботах: шоферами, автомеханіками. Таким людям поводиться ліпше, як іншим. З побутових їхніх помічень: чоловіки багато п'ють, є досить велике число розведених. Найгірше людям незарадним — таким як Юрко Ч., що не вміє сам собі направити телевізора, і не має ні технічного know-how, ні бизнесового сприту. Юрко, між іншим, виявив охоту приїхати до Америки, коли вже буде на пенсії — бо, мовляв, пенсій нікому не відбирають. Але покищо він заляканий так, що безпосереднього контакту не хоче — просив, щоб Зенко писав йому на прізвище тещі Бігун, на згадуючи прізвища Чайківських.

Уляна з Максимом від'їхали сьогодні після 3-ої пополудні. Встигли ще вранці переглянути решту фотографій з України (між іншим, не надто доброго квалітету! — не такі добрі, як тількищо викликані мої власні з нашої европейської подорожі!) — і теж вибрати знимки з весілля для копій. Це мусіла я робити в поспіху і під великим тиском, бо часу було обмаль.

Уляна — своїм флегматичним спокоєм, своєю добросердечністю і приязним відношенням до людей — здобуває собі тепле місце в наших серцях — не лиш моєму й Остаповому, але і в Маминому і Татовому. Сказала Мама мені сьогодні по телефону: ліпшої жінки Максим не міг собі вибрати! Не надто вона балакуча, але коли займає голос, робить цікаві й розумні спостереження. Маю надію, що вона матиме позитивний вплив і на Максима і що буде йому не лиш коханою жінкою (— а закоханий він хоч куди!) — але й партнером і помічником в інтелектуальній роботі. Покищо справи виглядають так, що Уляна працює в "Гусці" (Harvard Ukrainian Studies), а Максим тепер літом удома куховарить і господарює. В новому академічному році проф. Пріцак запропонував йому часткову роботу — part time — у зв'язку з публікаціями УНІГУ та семінарем. — Але його головне завдання: почати писати дисертацію — і на це я сьогодні в розмові клала особливий натиск — тим разом повністю і всеціло підтримана Остапом. Ну, дай Боже. Уляна не тільки розуміє це наше бажання, але й зовсім однозгідна з тим, що всі інші справи мусять відійти на дальший плян, що Максимові з повною самодисципліною і посвятою треба взятися за дисертацію.

Вони тепер ще в дорозі на Бостон — жду телефону: щоб лиш щасливо добилися додому!

28 липня 1983, четвер.

Були вчора на прекрасному французькому фільмі "The return of Martin Guerre". Дія відбувається у 16 столітті у Франції. Молодий селянин Мартин Ґер повертається після 9-ти літньої відсутності до свого села Artigat, до родини, до господарства. Вся рідня приймає його за свого, включно із молодою дружиною, Bertrande de Rols. Після деякого часу, одначе, починається конфлікт між Мартеном та його дядьком за майно, а водночас виринають сумніви, чи недавноприбулий є справжнім Мартеном Ґером. Справа йде до суду і значна частина фільму розглядає судові доходження, процес, апеляцію до Parlement de Toulouse. У фільмі знамениті "реалія" — побут відтворений з історичною точністю, до найменших подробиць. У фільмі багато скритої сензуальности — бо ж фільм цей насправді про любов — але без дешевих ефектів еротики, що часто межують з порнографією — як це буває у голівудських фільмах. Навіть сцени брутальности відтворені без надмірного наголошування кошмару, як це напр. залюбки робить Берґман. Режисер Мартена Ґера, Daniel Vigne, консультувався з істориком-спеціялістом доби Наталією Zemon Davis — вона написала на цю тему книжку, що має появитися друком. Щойно після фільму, прочитавши програмку, я усвідомила, що сценарій написаний на основі справжнього процесу із 16 століття. — Поворотець до села Артіґат виявився шарлатаном; з'являється під кінець справжній Мартен Ґер, а фальшивий гине на шибениці. Тільки ж бо цей "шарлатан-претендент" здобуває собі серце і симпатію не лиш Бертранди, але і глядачів фільму. В головних ролях грають Gerard Depardieu та Nathalie Baye. Обоє дуже добрі, а вона справді чаруюча, не лиш своєю фізичною красою, але своїм майстерним відображенням своєї свідомої боротьби за клаптик щастя — в обличчі серйозної моральної дилеми.

Прийшовши сьогодні вранці до роботи, я вирішила зробити маленький research — як-не-як, а це справді лежить у компетенції foreign law librarian-a, моєї спеціяльности! And lo and behold! — я знайшла у першому томі Pitaval-a "Causes célèbres et intéressantes avec les jugemens qui les ont décidées" — видання 1772 року, що його ми маємо в бібліотеці між раритетами — справу "Martin Guerre". Jean de Corаs, "rapporteur" — тобто суддя, що реферував-записав справу, має поважну ролю і в фільмі. Він, виявляється, є автором двотомового фоліянту, що реферує безліч судових процесів. — Є кілька дрібних деталів, що додають факти, які допомагають розуміти й фільм. (Напр. те, що подружжя було спершу заключене, коли Мартен і Бертранд були ще дітьми — Мартенові було біля 11 років, згідно з Пітавалем. Отже це вияснює справу несконсумованого подружжя ітд.)

На фільм ходила з нами Віра Лащик. Вона тепер сама вдома і я запросила її до товариства. Тим більше, що цими днями від самої Віри довідалася я про поважну родинну кризу, що вони її переживають — і хотіла трохи Віру розважити. Вона звірилась під секретом: Ґеньо ще в квітні заявив, що хоче сепарації — і вся родина — її і його — є в стані психологічного шоку. Щойно тепер починаю розуміти деякі натяки і недосказання, що мали місце раніше. Ролю свою "перед людьми" (і перед власними дітьми!) грають видно настільки добре, що навіть я нічого особливого не помітила. (Крім обопільного незадоволення, яке, здається, триває вже кілька років). — До цих клопотів прилучився ще клопіт з Андрієм, що його викинули з пластового табору, бо знайшли в нього зілля маруани. — Віра думає, що Ґеньо переживає різні невдачі — особисті і професійні (а ще крім того він не надто здоровий!) — і що все це скроплюється на ній. Бачу, що вона справді стурбована, але живе надією, що все це минеться, загоїться. Покищо він із хлопцем у Гантері, мають приїхати завтра-післязавтра. Ґеньо їздив недавно на конференцію до Зальцбурга і після того навіть довго розповідав мені про свою подорож по телефону. Я відчула, що в нього якийсь смуток чи втома, але я думала, що це наслідком jet lag і фізичної втоми. Був дуже розжалений, що не припильнував зробити на час коректу прийнятої до друку статті — і через те прогавив термін і праця його не буде у збірнику надрукована! — Ну, це, нажаль, для Ґеня досить типове — дисципліна праці, раціональний розподіл часу, упорядкованість — йому чужі — чую, напр. що досі не зробив ще податкового звіту, а це ж терміново треба до 15 квітня! Жаль мені їх — але чи можна в такому пізному віці направити життєві звички, що їх належало б засвоювати ще в дитинстві?

6 серпня 1983, субота.

Лежить мені на серці справа Лащиків. Минулого тижня Віра телефонувала день-у-день і за кожним разом цілу годину тримала мене на телефоні. Не багато можу допомогти, хіба тільки й те, щоб дати їй виговоритися. Біда також у тому, що вона зобов'язала мене до мовчанки і я навіть з Остапом не можу поділитися цією турботою. Зрештою секретність нічого не допоможе: мала я полуденок недавно із Коропецьким (спеціяльно приїхав до мене в університет і запросив на обід до La Terasse!) — і він у розмові сказав, між іншим: скажіть якісь новини, чув я, що з Лащиками щось недобре? — Я викрутилася, мовляв, знаю, що був якийсь клопіт на таборі із хлопцем (— бо про це знають пластуни і я сама вперше почула не від Віри, а від Іка Лабуньки, що був у булаві табору — отже це не секрет) — а про інші справи не хотіла говорити, щоб він не мав можливості тягнути мене за язик! — Отже видно, що інші люди знають про це може більше, як ми з Остапом. Віра мене повідомила, що Ґеньо, повернувшись з Гантеру, прийшов додому, забрав свої речі і випровадився! Отже справа, мабуть, більше серйозна, як це можна було спершу думати. В четвер Віра, здається поїхала до Гантеру відбирати з пластового табору свою дочку — отже її покищо нема. Вся їхня родина — в розпачі! А тут ще в "Карпатії" Ґеньової мами незабаром має відбутися черговий семінар УВАН (тим разом доповідатимуть Фізер та Нагайло з Лондону). Господарська сторінка "Карпатії" в час семінаря спочиває на плечах багатьох членів Віриної родини — від знаменитої кухарки — акторки Карп'як-Бенцалевої — починаючи. Розрив цього подружжя матиме далекосяглі наслідки — теж і для нас з Остапом, бо ж обоє вони — і Віра, і Ґеньо — наші давні і добрі друзі.

***
"Les livres ne contiennent pas la vie; ils n'en contiennent que la cendre".
цитата із книжки Alexis ou le vain combat Марґарети Юрсенар.
Цитую із рецензії в Times Literary Supplement. Самої Marguerite Yourcenar — першої жінки, що стала членом Французької Академії — ніколи досі, нажаль, не читала. Може колись заповню цю лякуну. Але цитата — першорядна і дуже мені "по душі".

***
Спека далі триває. Часом година-дві невеличкий провів, а тоді знову понад 90̊F температури і висока вологість. Нікуди не хочеться їхати — всюди гаряче. Навіть на городі сидіти не можна. Добре, що можна вряди-годи включити охолоджувач у кімнаті — а то навіть думок докупи зібрати годі!

***
Ходили в п'ятницю з Остапом в кіно — тим разом на La Traviat-y, фільм Франка Зефіреллі з Placido Domongo та Teresa Stratas в головних ролях. Прекрасна знайома музика і прегарні картини. Навіть зворушуюче!

Повернувшись додому, застали під дверима слоїк із повидлами із запискою від Люди. Як за давніх часів! Приємний жест. Я, очевидно, подзвонила подякувати і за час одногодинної розмови (я більше слухала!) довідалась безконечну кількість сплетень-новин: про Квітку Цісик, що розійшлася з чоловіком (прикро почути!), про Віру Датон, що втратила працю і вже знайшла другу, etc.,etc. Під кінець я вже мала досить на довший час. — Самотність і відлюддя докучають так довго, аж поки одна довга сплетнярська реляція не зробить їх знову жаданими і приємними.

***
А Марко таки купує хату — при нашій помочі. Банк признав позичку-гіпотеку на 47,200 дол. на 12 1/2 %. Крім Марка та Ії мусіли підписати і ми з Остапом — бо, очевидно, самі вони такого кредиту не дістали б. Дуже вони обоє цього хотіли, отже треба було їм помогти. Як вони даватимуть собі раду з дальшими фінансовими зобов'язаннями? Марко каже, що це в межах їхніх можливостей. Покищо дали ми їм $5,000 дол., бо хата коштує 59,000. Треба буде напевно додати ще на закуп деяких конечних речей з устаткування: напр. холодильника, тощо. А щомісячна рата виноситиме около 500 дол. — тепер і за помешкання доводиться платити небагато менше. (Їхнє за тісне і погане мешкання коштує 300 дол.)

***
Ще одна важлива новина останніх днів: Sloane зібрав у четвер увесь персонал і повідомив, що від січня він бере "leave of absence" на цілий семестр, а при кінці цієї відпустки, тобто від 1 липня 1984 року — він іде перманентно на пенсію! Я знала, очевидно, що його відхід на пенсію неминучий, але думала, що це станеться за два-три роки. Виходить, що зміна буде раніше. Декан мав йому сказати, що він бажав би собі мати бібліотекаря на повну ставку праці ("six days per week" — зажартував собі Sloane), а не чотири дні, як це він має в своїй умові. Для бібліотеки і для школи це повинно вийти на користь — очевидно, якщо знайдуть когось підходящого. Sloane зробив собі з посади синекуру, займався своїми справами — статтями до NYLaw Journal, працею над медично-юридичним словником — а керівництво бібліотеки на цьому терпіло. Факт, що бібліотека непогано функціонувала і навіть робила деякий поступ (напр. компютеризація каталогізаційного процесу RLIN, довідкова робота, ітд.) треба завдячувати професійному персоналові, "middle management", тобто нам — мені, Ненсі, Ранові, Мерл, Пет і від недавна, Синтії. Але функція Слона — добувати фонди була завжди трохи занедбана і на цьому дуже потерпіла розбудова колекції. За минулих 10 літ наша книгозбірня втратила своє місце серед 10-ти найбільших правничих бібліотек Америки: конкуренція велика, "you have to run to stay in the same place". Sloane, одначе, людяний і вирозумілий шеф, і до мене особисто також дуже добре ставився. Не відомо, що принесе майбутнє: чи зміна директора не ускладнить і моєї власної позиції? І не відомо, які шанси в цій грі матиме Синтія? Кваліфікації в неї першорядні: диплом права, диплом бібліотекаря, а крім того маґістерка з історії мистецтва. Інтелігентна, освічена, молода. Але — вона дуже говірлива і дуже за пані-брата з нашим персоналом — а це їй напевно буде шкодити, бо її можуть не брати поважно як кандидата на директора... Но і не має вона друкованих праць, не займається науковою роботою. Це мінус. — Знову ж, якщо директором зроблять когось іншого, не її — то чи схоче вона з нами залишитися? Було б жаль, якби відійшла. Вона товариська, приємна людина — та ще й з мистецькими зацікавленнями. А скільки вона знає про музику! — Якби тільки була більш ділова і не засипала людей безконечним потоком слів!

***
Багато часу забирає мені "продукція" мого бібліотечного посібника. Щоб не платити по 8 ц. за сторінку, тільки по 6 ц., я сама вживаю машину-Xerox у друкарні, що недалеко від нашої бібліотеки. Треба більше, як годину часу, щоб зробити два примірники 201 сторінкового машинопису. Досі виготовила я 32 примірники — в тому числі 6 для Української книгарні в Едмонтоні (а вони замовили 25 штук). Добре, що я обмежила наклад до 50. Інакше це був би "full time job" — втрачаю свої години полуденку і відпочинку — і буду рада, коли це вже скінчиться, бо воно вже мені набридло. Кілька примірників вдалося мені виготовити безкоштовно — на роботі — але машинопис надто великий і я не можу і не смію надуживати своїх привілеїв.

***
Майже дума.

То не Фюрстерцбішоф фон Лодрон товариство до себе скликає,
щоб у тіні дерев Мірабель відпочити від клопотів замку —
то модерного Зальбурґу князь — Ганс Циля або Іван Жила,
славний Австрії син — чоловік українського серця —
пригощає туристів з-за моря — сім колишніх залцбурзьких діпістів.

А він їх пригощає, і вином напуває, і по Зальцбурзі возить
і словами промовляє:

А чи пам'ятаєте ви, панове товариство, як ви тут давним-давно поворот миру зустрічали,
у Легенер казерне, в Гельбруні, в Лєксенфельді проживали,
по втраченій батьківщині плакали-ридали,
рани гоїли і страшенну війну забували,
в таборовій гімназії освіту здобували
і в альпійських горах біля Зальбурґу пластували?

І кажуть йому туристи з-за моря, колишні Ді-Пі гімназисти:

Не забули ми й не забудемо, як ви нас у гімназії вчили,
як ми розуму тут набиралися, життєвої снаги і сили,
як ми молодими ногами понад Зальцах кохатись ходили,
як уперше прекрасне це місто пізнали і полюбили.

А він їх вином у Петерскелєр напуває, і в Кафе Вінклєр пригощає,
і Ціля-мішунґ їм у келихи наливає,
і в гори Зальцкамерґуту попри Фушль і Санкт Вольфґанґ
аж до Бад Ішлю проводжає.

І туристи з-за моря, колишні зальцбурзькі діпісти,
добре дбають,
Ціля-мішунґ випивають,
із зальцбурзьким повітрям спогади про молодість вдихають,
красою серця виповняють,
сп'янілі назад до Америки вирушають
і тут вигадки про Зальцбурґ розповідають:
що там і досі князі-архиєпископи гостей в Мірабель пригощають.

31 липня 1983

— Такий текст написала я на картці для Жили, що йому ми в реванш вирішили купити за 140 дол. два томи англомовної енциклопедії українознавства. Купном і висилкою займається Дарка Семеґен, а я написала цей текст, що його всі ми семеро повинні підписати, і вислала Лялі і Вестонам до підпису.

10 серпня 1983.

Справа Лащиків далі журить і хвилює. Криза, можливо, навіть поглиблюється. Віра, напр. думає, що Ґеньо "має когось", що він навіть у товаристві якоїсь дами (вона навіть називає прізвище і знає, хто це такий) їздив недавно до Европи. — Пару днів тому мала я на роботі три довгі приватні телефони: від Віри, від самого Ґеня та від Софійки Геврик — всі про одне і те саме. Ґеньо просто почав розмову від знаменної фрази: "Я лишив Віру". Мовляв, життя разом далі було неможливе, вічні непорозуміння, сварки, ітд. — Я не усвідомлювала його про те, що знаю про це вже від Віри. У своїй реакції наголошувала я його відповідальність за дітей, зокрема тепер, коли клопіт з Андрійком, і старалася впливати поєднуюче — мовляв, треба спокійно передумати, піти на певні компроміси. Не хотіла б я замикати йому контакту до себе — це може допомогти йому повернутися додому. Отже я просила, щоб тримав контакт, щоб приїхав колись на ланч поговорити особисто. — Телефони на роботі вже мені трохи надоїли — приватні довгі розмови українською мовою починають звертати на себе увагу — і то в час, коли ми нерадо толеруємо приватні розмови нашого допоміжного персоналу, що вже аж занадто собі на них дозволяє.

Цікава й дотепна фраза в некролозі фільмаря Бунуеля: Дякую Богові, що я — атеїст!

14 серпня 1983.

Цитата із статті в NYTimes про Конґресову Бібліотеку і її керівника. Сказав Daniel J. Boorstin (історик, автор численних книг, нагороджений премією Пуліцера — але не "професійний бібліотекар" у вузькому розумінні цього слова): "The fog of information can drive out knowledge". Майже як з Еліота:"where is the wisdom we have lost in information?"

23 серпня 1983, вівторок.

Я вдома сама. Остап у неділю поїхав до Гантеру — в нього ще один тиждень вакацій. Був би поїхав може кілька днів раніше, якби мав був транспорт. Але я вакаційного часу тепер саме не можу взяти (хоч належиться мені ще 11 днів за цей рік) — хоч радо була б поїхала і сама і завезла його. Довелося йому підождати на Віру Лащик: вона їхала з мамою, але відкладала свій виїзд аж на неділю — чекала аж скінчиться у Карпатії семінар УВАН, що ним проводив Ґеньо... (Про справу Лащиків знає вже чимало людей — від Віри, від Ґеня. Я уникала нагод говорити з будьким на цю тему — навіть Мама нічого не знає, хоч я день-у-день з нею бачуся, вожу її до крамниці, на цвинтар, тощо. Була в мене якась підсвідома надія, що може-може справи наладнаються — і тому вважаю, що ліпше про це не говорити, надто воно болюче для усіх нас. Але самі Лащики вже справу свою розголосили — зрештою, якщо розрив справжній і остаточний, то в секреті його не затримати!

Кілька днів тому прийшло нове число "Сучасности" Кошелівець надрукував мої "Діялоги" на першому місці — видно, що він доброї про них думки. Мені від цього зовсім в голові не перевертається: деякі речі в "Діялогах" мені самій не подобаються (всякі оці "любий брате" ітп), занадто вони декляративні, а може й занадто прозаїчні. Але щось у них хіба таки є: поставлення проблеми, "трагічний оптимізм", як сказав би може Качуровський... Коли я прийшла з праці додому кілька днів тому, застала на столі "Сучасність", а на журналі у кришталевому фляконі одну зірвану з нашого городу жовту троянду... "Чи Ти помітила, що я привітав Тебе за Твої вірші квіткою?" — це Остап. Ще б пак! Це мене зворушило. — Таке трапилось вперше: не кпини, не мовчанка, а сердечний товариський відрух! Невже я справді виборола собі право бути партнером-колегою не лиш у житті, але і в літературі?

25 серпня 1983, четвер.

Вчора прийшло до бібліотеки нове число журналу International Journal of Legal Information. В ньому понад 30 сторінок займає моя анотована бібліографія German Books on American Law, тобто черговий її "Supplement" — тим разом #2. Arno Liivak, що є тепер головним редактором, не має звичаю листуватися в справі матеріялів — я послала машинопис ще в грудні і фактично не знала, коли він буде надрукований (хоч і не сумнівалася в тому, що до друку приймуть, як зрештою і попередні сеґменти цієї ж бібліографіІ). Отже — радісна несподіванка. Та ще й тим разом на обгортці дали промінентно прізвища всіх авторів — в тому і моє. (Думаю, що роблять це непотрібно — занадто воно претенсійно, як на бібліографічний журнал, де т.зв. "автори" є часто тільки авторами рецензій! Якби це був журнал поезії або взагалі мистецький журнал — такий "культ" особистостей можна б плекати, але в бібліографічному журналі це разить). Я показала журнал Sloane-ові, Синтії, Ненсі — "боси" радили послати число деканові (як отримаю власні числа, дам Слонові, щоб сам це зробив — мені воно якось не личить). Професійний успіх має значення і для моєї посади, отже "скромничати" тут зайво: треба, щоб про це знали всі ті "to whom it may concern". Зрештою, бібліографія — практична річ. Є цього семестра в нашій школі професор з Франкфурту Fritz Kübler — він уже десь довідався про існування такої бібліографії і завтра прийде переглянути її для власних цілей (Він сам пише працю про американське право — отже колись і його книжка попаде в мою бібліографію, як доживемо). Він не перший. Було вже кілька німецьких дослідників, що користувались цим матеріялом — я знаю, що він потрібний зацікавленим темою людям.

Надрукована робота відносно охайно — але є пару друкарських помилок: в одному місці випали зовсім вихідні дані і кількісна характеристика, тобто imprint i collation. Це для бібліографії — фатальний промах. Я вже написала Лівакові, щоб може надрукувати вклейку із справленим текстом. Є ще й інші помилки: "translation" замість "transplantation", "conversation" замість "conservation" ітп. Цікаво, що в німецькому тексті помилок майже немає — але очевидно складали люди, що зовсім німецької мови не знають і всюди де є переділене слово (а що бібліографія моя на картках і з них репродукований мій манускрипт, то поділ слів трапляється часто!) друкарі затримали риску, що виглядає трохи комічно, а крім того самі, коли ділять слова, роблять це зовсім арбітрарно, не по складах і за логікою німецьких словосполучень, як було б треба. Но, але це разить, мабуть, тільки мене — бо люблю точний і педантичний друк. Ще одне мале розчарування: склад зробили інший, як у попередньому сегменті бібліографії — отже мій плян використати готовий склад усіх частин колись у майбутньому, щоб зліпити з них книжку — напевно не можна буде здійснити.

Їду завтра з Софійкою Геврик до Гантеру — зараз після праці — буду там цілий день у суботу, а в неділю, разом з Остапом, повернемося з Софійкою додому.

Кілька минулих днів я посвятила для упорядкування своєї автобібліографії — навчилася на Остаповій бібліографії, а тепер хочу примінити цей досвід для охоплення і своїх друкованих матеріялів. А є їх сотні! Основні картки я мала вже віддавна — але тепер доповнюю заголовки, покажчики, тощо. Як доживу, то може і собі випущу за 60-ліття такий бібліографічний звіт. (Ще треба добре попрацювати, щоб було про що звітувати!)

Усвідомила три дні тому, що до 1 вересня мушу написати рецензію на Poet as Mythmaker. Книжка Грабовича видана в 1982 році — отже це остаточний реченець! "На ґвалт" взялася читати — може в Гантері в суботу напишу?!

1 вересня 1983

Вікенд у Гантері випав досить приємно. Посиділи собі вдвійку з Остапом на сонці і над річкою, відвідали нову літню садибу Гевриків (високо положена з прегарним видом на гори!), вперше відвідала я мистецьку галерею Погребінської (в оригінальній хаті, що є історичною пам'яткою, бо має вже 200 років), бачились коротко з Титлами і Певними і їхніми дітьми в Гевриків, також із Скорупською і її чоловіком Ґеруляком. Ікера, Лясі і Козака вже не було — від'їхали раніше. — Я встигла прочитати до кінця Грабовичевого Шевченка і, повернувшися з Гантеру, в понеділок 29 написала і вислала рецензію.

Вчора були на обіді в Лабуньків, а в суботу їдемо разом з ними до Ґлен Спей — вони на упівський з'їзд, а ми — відвідати Єреґів. Давно вже хотіла я поїхати туди, але сама не наважувалася: там трудна для шоферування серпентина, не під силу мені самій. А тепер добра нагода: Лабунька не має порядного авта — і я запропонувала своє. Він буде провадити і користь буде обостороння.

Телефонував сьогодні Іза Каплан. Показував якомусь знайомому мої вірші — зокрема Бабин яр і свої переклади моїх "Бурі" та "Автопсихотерапії" — і цей чоловік виявляє бажання написати ціле дослідження про мою творчість. Це журналіст чи навіть критик на прізвище Юпп Таранов і пише він до журналу "Время и ми", що виходить в Ізраїлі, а друкується в Америці. Ну, Іза — справжній імпресаріо, що "організує" мої міжнародні виступи. Питався, чи може дати Таранову мій телефон, щоб домовитись на інтерв'ю. Ну, чому б ні — але не зараз, кажу. В мене цілий цей місяць дуже буде зайнятий. Ось 12-ого вже маю замовлену лекцію про "foreign and international law research" для 15-ти студентів-редакторів наукового журналу нашої школи "Journal of Comparative Securities and Capital Markets Law". Починається академічний рік — а Nancy Arnold, починаючи із сьогоднішнім днем, — уже на пенсії і Ron Day (щасливо повернувшися з Польщі) перебрав її посаду.

7 вересня 1983.

Вікенд у Ґлен Сей випав дуже приємний. Погода була гарна, дорогою я не мусіла журитися, бо авто провадив Мирослав, Єреґи прийняли нас дуже сердечно, а факт, що я на місці мала до диспозиції власне авто, дозволив нам поїхати навіть на "Озеряни", де живуть у власних літніх садибах Бойчуки, Гунчаки, Цимбалісті. В церковному будинку на Верховині було відкриття виставки Гуцалюка — і це дало нам змогу побачити, крім вище названих, ще декілька інших знайомих, включно з Баркою (Він — справжній автохтон Верховини — живе у місцевій вежі, але додому до себе не запрошував). Що більше, на терені Верховини ми зовсім випадково зустрілись з Остапом Олесницьким і його жінкою, що приїхали в товаристві Люби Лапичак. Олесницькі нещодавно повернулися на постійний побут до Америки із Савді Арабії — ми їх давно не бачили. (Син їхній — Мирон — почав студії права в нашій школі на Penn — отже є надія, що ми матимемо нагоду гостити Олесницьких у себе в Філядельфії).

Єреґи мають нову, заможну і солідно збудовану хату під лісом, здаля від людей. Естетичного там обмаль — архітектура будинку мені не подобалася, довкола вирубали дерева без пляну для якогось "landscaping", внутрішнє обладнання дуже міщанське — зокрема разили мене гарно оправлені, але без мистецького смаку вибрані репродукції картин — але помешкання дуже комфортабельне, і довкруги — тиша, що увечері виповнилася лящанням цикад. Там справді можна відпочати — і якби можна було побути на самоті — можна б навіть писати. Хотіла б я поїхати туди осінню — довколишній ліс напевно тоді найкращий!

Капланів знайомий таки потелефонував. Називається він Михаїл Євсеєвіч Таранов, а Юпп — його псевдонім. Домовились ми, що він подзвонить у жовтні, щоб прийти на розмову. В телефонічній розмові сказав мені, що йому понад 45 років, що він не жонатий, живе з матір'ю-пенсіонеркою, не працює, але пише до Континенту, Время и ми, Нового русского слова, Літературного кур'єра. Учився в Ленінграді в Академії Мистецтв — має власні публікації про староруські ікони. В Москві був знайомий і дружив з Осадчим, перекладав Вінграновського, Драча. Із Союзу вивіз чималу бібліотеку — щось із 2,500 книг. Англійської мови тільки що вчиться, але "руґаєтся на всєх язіках". Він наполовину єврей, здається по матері. — Після розмови з Капланом, я знайшла в бібліотеці журнал "Врем'я і ми". Це серйозний товстий журнал — між його співробітниками знайшла я прізвище Хейвеса, що писав про Стуса в "Сучасності". Мушу ще пошукати за матеріялами самого Таранова.

Марко та Ія перепровадилися в час вікенду на свою хату. Остап тільки сам з ними розмовляв і казав, що виглядають задоволені. (Я дуже цими днями виснажена — простуда чи алергія, сама не знаю — отже швидко лягаю спати — бо ще ж і горяч страшна, хоч літо нібито вже й минуло!)

Маємо неабияку політичну сензацію! Совєти зістрілили (очевидно, помилково!) пасажирський літак корейської лінії, що на ньому їхало 269 цивільних пасажирів. Літак попав чомусь в совєтську зону, совєти вислали військовий літак і цей розгромив корейського 747 одним стрільном! Реґен навчився від більшовиків, як треба робити й використовувати пропаґанду і збиває — зовсім несподівано — великий з цілого світа анти-совєтський моральний капітал! СССР спершу зовсім заперечував, а тепер тільки погрожує, що кордони непорушні і безкарно не вільно їх нехтувати. Америка має — як доказ — підслуханий і записаний на магнітофонній стрічці діялог між совєтським пілотом і командуванням, що з нього видно, що пасажирський літак не отримав жодної перестороги. Справа, очевидно, не аж така важлива (269 невинних жертв — куди менша трагедія, як інвазія Афґаністану, Чехословаччини, Угорщини, як голодова облога України ітд,ітд.) — але вона дала заходові нагоду переїхатися по совєтському "гуманізмі", що про нього вони так голосно і повсякчас деклямують.

11 вересня 1983, неділя.

Сьогодні рекордова температура — на летовищі було 98̊F, а в місті — понад 100̊F. І це називається, що літо вже минуло і почалася осінь! Остап десь вичитав, щпо цьогорічне літо принесло нам 40 днів із температурою понад 90 ступенів! Сиділи вдома, не хотілося в таку горяч нікуди їхати. На дворі було сьогодні гарячіше, як у хаті. Під вечір охолодили кімнату — я приготовляю на завтра лекцію, отже нічим більше не можу займатися.

Субота, 24 вересня 1983.

Минулий туждень під знаком господарських справ. Наш Олекса, майстер на всі руки, тепер саме без роботи і ми, користаючи з того, вирішили помалювати вітальню, кухню і фуає — і сьогодні все це вже готове, чистеньке, картини назад на своїх місцях — ще тільки треба випрати й випрасувати фіранки і докінчити миття вікон, що його почала сьогодні вранці (вітальню закінчила, але ще треба вікна в їдальні й кухні). Сьогоднішній день обоє з Остапом (— у рідкісно гармонійній співпраці і з доброю дозою гумору —) добре напрацювалися: миття вікон, кошення трави, купівля харчів, варення обіду, миття посуду, — а в міжчасі поїздка до пластової бібліотеки для праці узгіднювання предметних рубрик (— це велика робота, що триватиме мабуть цілий рік, але я добровільно зголосилася, бо це конче треба зробити, а ніхто цього крім мене не може виконати) — і поїздка за квитками на автобус і на концерт на 2-ого жовтня до Вашинґтону, де відбудеться велика українська демонстрація в 50-ліття страшного голоду. Активність, хоч куди. Я втомлена, але задоволена з активного дня, із прекрасної осінньої прохолодної погоди і з ... погоди в душі і товариської комітиви з Остапом.

Пару вечорів мусіла я присвятити ще роботі Grimstead. Вона двічі писала і один раз потелефонувала, бо конче хоче знати всі критичні завваги до своєї праці, щоб виправити її перед друком. Ґрімстед має репутацію настирливої прикрої особи, але мені ця її серйозна й солідна увага до деталів, ця "meticulousness" подобається. Отже хотіла і зі свого боку виявити maximum доброї волі і допомогти — причинитися до повноцінности цієї фактично незвичайної праці.

Господарські справи з малюванням ще будуть продовжуватись. Нагорі треба конечно помалювати Остапову кімнату, нашу спальню та Максимову кімнату — зокрема через шкоди, що їх спричинив зіпсований дах минулої зими. Але ми зголосили це до обезпеченевої компанії — може повернуть нам хоч частину коштів — отже чекаємо на інспектора — покищо не можемо нічого починати. Маю надію, що це скоро вирішиться і що Олекса відновить і відсвіжить нам нашу хату.

3 жовтня 1983.

Вчора у Вашинґтоні відбулася велика українська маніфестація для вшанування жертв великого голоду тридцятих років. З Філядельфії поїхало десять автобусів, а крім того чимало людей приватними автами та іншими засобами транспорту. Приїхали наші люди з різних міст — не тільки з Нью Йорку, Нью Джерзі, Рачестеру, Бостону, Дітройту, але навіть із Каліфорнії та інших віддалених міст. Під обеліском Вашинґтонського монументу відбулася головна демонстрація — з промовами американських політиків та чужонаціональних представників — опісля відбувся похід із транспарентами вулицями міста аж до радянської амбасади. Людей було тисячі — побачимо на яку цифру оцінить цю народну масу американська преса. Очевидно, здвиг не був такий велелюдний, як двадцять років тому з нагоди відкриття пам'ятника Шевченкові — але, думаю, не було хіба менше як 15-20 тисяч. Пополудні, в Кеннеді центрі, відбувся концерт з участю симфонічної оркестри Fairfax, хору бандуристів Китастого, хору Думка та місцевого вашинґтонського хору і солістів — Ренати Бабак та Андрія Добрянського. Програма була вдало складена — чудові речі Гнатишина, Лисенка, добре підібрані арії з Аїди, Il forza del destino — виступи були ефектовні і на рівні, а такого зворушливого і могутнього виконання обох гімнів — американського й українського — з'єднаними хорами і з повною оркестрою — не чула я ще ніколи. Концертова заля центру Кеннеді (що в ній я була вперше) була заповнена по береги — значна кількість осіб не могла вже закупити квитків, бо всі були випродані. Одне слово: великий душевний підйом: такого esprit de corps, такого контакту з народом не було ще від 1964 року, від посвячення пам'ятника Шевченкові.

Ми їхали автобусом з-під церкви на Melrose — виїхали вранці о 6-ій, повернулися біля 10-ої. Їхала з нами теж Данка Вонторська — я запропонувала їй нічліг перед і після поїздки, щоб облегшити їй справу транспорту, і вона з цього запрошення скористала. В самому Вашингґтоні після демонстрації Остап пішов на полуденок з Вороняком, який хотів з ним спеціяльно зустрітися. Данка з Вороняком не хотіла йти (— хоч знаються ще зі Львова), а я таки вирішила піти у поході з усіми демонстрантами. Вонторська не мала наміру йти, та ще й в останній хвилині десь у масі загубилася — отже сама таксівкою потім приїхала на концерт. Може й не була з цього задоволена, але я не мала наміру прогавити таку незвичайну в житті емігранта нагоду бути з народом і зовсім цим не переймалася. Знайомих було безліч — а ще більш, очевидно, незнайомих. Добре було відчути себе членом колективу, що його все ж таки єднає якась національна ідея.

Очевидно, були і всякі манкаменти. Передусім усе це свято ігнорували (а може й бойкотували!) бандерівці. Якби вони були теж — демонстрація була б ще більш велелюдною. (З другого боку — це теж своєрідний плюс: демократичний табір вимовно довів, що народні маси — не монополь табору тоталітарних націоналістів.) Республіканська адміністрація, тобто уряд президента Реґена, була репрезентована на концерті директором Голосу Америки. Мені це не подобалося — я воліла б якщо не самого міністра, то принаймні якогось високого урядовця міністерства закордонних справ! Не люблю я також виступів проф. Стерча, що був, нажаль, головою Громадського Комітету і, очевидно, в такій ролі мусів відкривати програму (на щастя, зробив це коротко й стисло).

3 жовтня, увечорі.

Костюк написав мені, що мої "діялоги варті цілої статті", що це для мене — "великий крок уперед", "поетичне відкриття", що він "щасливий, що дожив і є свідком цього". Чи не занадто це? Але "діялоги", видно, справді знаходять свого читача: я мала вже чимало відгуків: Рудницький, Стадниченко, Стратієнко, Падох, Михайлюки, Віра Кліш, Сінкєвіч, Бойчук — всіх не перечислити. Зокрема приємно відмітити так званих звичайних читачів — не літераторів, що самі пишуть — приємно, що Сучасність читає не лише вузьке коло наших "діячів культури", але й пересічний інтелігент — щоб лиш таких було більше!

В "Америці", в числі за 28 вересня — радісна несподіванка: Штогрин написав велику, серйозну і дуже похвальну рецензію на мій бібліотечний посібник. Я була б рада і вдячна за будьякий відгук на цю мою роботу такого поважного критика (серед наших бібліотекарів єдиний хіба ще Турчин міг би написати серйозну критику) — на реклямі мені не залежало, бо вже і так замовлень маю більше, як буде накладу. Соколишинові і Бойкові, що просили прислати "рецензійні примірники" — я відмовила! Фактично, я сподівалася, що Штогрин протестуватиме за термінологію (мовляв, іду за русифікаційним курсом в Україні!) — але він цього не зробив у рецензії, а навпаки, вважає, що моя робота повинна бути стандартом. Аж не віриться! Він напевно матиме конкретні критичні уваги, що їх у друкованій рецензії не було, але які я постараюся від нього витягнути листовно. Рецензія Штогрина для мене дуже важлива — не лиш тому, що це напевно буде єдиний критичний відгук на цю працю, але передусім тому, що я зможу використати її, як своєрідну рекомендацію, коли шукатиму за видавцем для другого виправленого і поширеного "справжнього" друкованого видання. (Не за власні гроші).

Читаю памфлети Хвильового — четвертий том "Творів". Роблю це передусім тому, що зобов'язана написати рецензійну нотатку до WLT — але для мене це ціла едукація!

Не зважаючи на активність останніх днів, в мене тепер помітний спад енергії і сили. Звичайний трудодень виснажує мене настільки, що після вечері найрадше пішла б до ліжка — навіть до листування трудно себе примусити. От треба мені написати й подякувати за рецензію Штогринові, відповісти Мальченкові (— о, я забула, він теж відгукнувся був на мої "Діялпоги") — ждуть листи ділового характеру (у зв'язку з бібліографічним конкурсом ітд.)

Дзвонила передучора Софійка Геврик, що, мовляв, рятуйте, бо потрібно вчителя української мови для Рідної Школи. Намовляла мене, або Остапа. Я їй заявила, що я сама ще хочу вчитися мови і, очевидно, від вчителювання відмовилася, тим більше, що є люди більш компетентні, що могли б це робити напр. Наталка Пазуняк або Петро Клюк, тим більше, що обоє вони без праці і може їм залежало б на додатковому заробітку. Але Софійка не хоче ні Клюка, ні Пазуняк, бо вони, мовляв, не дадуть собі ради з учнями 12-ої кляси і не зможуть втримати дисципліну. Отже вона намовляє Остапа, не знаю, що він рішить, але я воліла б, щоб відповідь його була негативна, бо це мені теж скомплікує життя: адже він сам тепер автом не їздить — отже хіба довелось би мені його возити? І то в суботу, коли я тепер мушу регулярно возити на закупи харчів Маму?

За місяць буде вінчання Олеся Лабуньки з Любою Ґіною. Приїдуть на весілля і наші діти — Максим з Уляною і Марко з Ією. Остап, нажаль, бере участь в цей день (5 листопада) у конференції про DP у Торонто — отже не зможе бути. — Тішуся, що побачуся з хлопцями. До весілля теж треба підготови: замовити нічліг, купити дарунок, сукню ітп.

12 жовтня 1983.

Хата "малюється" — коридор і три спальні на горі — у зв'язку з тим великий розгардіяш і невигода і напруження і багато праці — підготовки перед — і порядкування після.

Минулого тижня мали невелику сензацію. Моя братова Марійка прислала вирізок з газети Star Gazette за 1 жовтня п.н. "Old yellow truck just refused to roll". Виявляється — це новинка про працю над фільмом "On the line" — і в цій новинці кілька разів цитується "production manager Mark Tarnawsky" ... І подумати тільки, що провінційна газета біля Ельмайри передруковує таку вістку Garnett News Service! В розмові з Ією довідалась я, що на цю тему була і довша статтейка ілюстрована знимками в якійсь голівудській газеті. Не прислали нам, бо не хотіли нас журити: газета, мовляв, описала інцидент як небезпечний, з певною дозою сензацій... Ну, мене під цю пору більше журить факт, що Марко довго і багато працює, і рідко буває вечером у хаті.

Леонід Рудницький заплянував на УКУ кілька-тижневий семінар з виступами екзильних українських письменників — приходив запросити мене й Остапа і порадитися в організаційних справах. Я радила йому, щоб робити це у формі розмови з автором і розповіла йому про таке своєрідне інтерв'ю, що його Лариса Онишкевич провела на жіночій конференції рік тому. Перша така зустріч із студентами УКУ відбудеться у вівторок, 18-ого жовтня: приїде на неї з Дітройту Бабай. (Маю надію, що хата до цього часу буде помальована, бо він у нас ночуватиме). 25 жовтня мала б виступати я, а 2 листопада — Діма.

24 жовтня 1983, понеділок.

Я сьогодні вдома. Не тому, що завтра в мене "виступ" на УКУ — бо до нього навряд чи можна підготовитись: адже це буде своєрідне інтерв'ю... Я просто взяла собі два дні вакацій, бо дуже втомлена і потребую трохи відпочинку. В нас і досі ще немає "documents librarian": один за одним приходять кандидати на цю посаду, ми відбуваємо з ними інтерв'ю, зроблено вже навіть дві оферти — але покищо без успіху. Цю адміністративну, як-не-як, функцію наш директор у дуже демократичний спосіб ділить із членами професійного персоналу і я вперше переконуюся в тому (— і вчуся!) яка це велика і трудна відповідальність вибирати й оцінювати людей, кадри працівників. Ці справи забирають теж і багато часу — а в мене гори власної роботи, заступства у загальній довідковій роботі, та ще й всеамериканський облік колекцій чужого права, що вимагає детальних характеристик для кожної окремої юрисдикції... Мені фактично належиться за біжучий рік ще 11 днів вакацій і я плянувала взяти їх у жовтні. У виду обставин у бібліотеці не маю серця відходити тепер на цілі два тижні — але два дні таки вирішила взяти, бо конечно потрібна мені передишка.

Минулий тиждень був у нас під знаком літератури. У вівторок 18-ого приїхав Бабай (фактично він приїхав у понеділок і побув собі в нас до четверга). Богдан добре виглядає, дотепний і сердечний, як завжди. Приємно було почути, що в нього плян сісти за якусь велику прозу цієї зими — виношує видно якусь нову повість. Бабаєву поезію я дуже ціню, це — справді Богом обдарований поет, "ще день — і був би геніяльний..." Але книжка його остання "Марципани і витребеньки" — слабша за попередні, погано підібрана, включає багато маловартісних речей. Виступ його на УКУ мав успіх в авдиторії — бо Бабай наголошував жартівливий тон і збував питання жартами, але я особисто була б воліла, якби він потрактував був справи серйозніше. Зрештою, Бабай — поет з божої ласки, але він людина невеликої освіти і без особливих нахилів до інтелектуальної дискусії.

В суботу 22-ого Літ.Мистецький Клюб влаштовував літературний вечір Богдана Бойчука. Остап говорив про творчість Бойчука і виявив, що це вперше за 25 років член Нью Йоркської Групи виступає у Філядельфії. Публіка, на великий жаль, "не дописала" — прийшло всього 30 людей і Клюб — що мав великі видатки: оголошення в газетах, друковані афіші і програмки, буфет ітд. — мав поважні грошові втрати. Дуже жаль, бо вечір цей був справді на висоті. Крім Остапа і самого автора, виступила група молоді під керівництвом Шашаровського із читанням короткої п'єси Бойчука. Студійці — на велике диво — виконали цю річ не лиш поправно, але й дуже ефектовно і видно було — із зрозумінням для модерної теми. Я сказала Бойчукові: присутність цих молодих людей (їх було 7) на вечорі і їх активна участь у програмі варта 100 слухачів в авдиторії! Я мала від цього читання поезій справжню мистецьку насолоду, зворушливе пережиття. Пригадала собі, якою подією в моєму житті була присутність на виставі Лиснякового театру багато літ тому на драмі Бойчука "Голод". Нема кому поставити цю річ тепер. Я сказала про це Шашаровському. Виявляється, він справді дуже цінить Бойчука ("якби був у нас театр, Бойчук міг би бути другий Куліш") — але після Лисняка за поставу "Голоду" не має відваги братися. Для нашої літератури Богдан Бойчук — високоталановитий і культурний автор. Справді великим поетом, одначе, заважає йому стати його надмірна податливість на чужі впливи. П'єса, що її читали студійці, наприклад, занадто вже нагадує "Чекаючи на Ґодо" Бекета та "Фізиків" Дюренмата. За мало в нього власного, унікального. До Миколи Куліша йому далеко.

Вчора, в неділю, в Нью Йорку "Пролог" і "Сучасність" влаштовували вечір (фактично, пополудне, бо початок був о 2-ій годині дня) з нагоди виходу в світ книги статтей (Шерех каже: "статтів") Григорія Костюка. Книгу "В світі ідей і образів" ми отримали вже давніше — всієї ще точно не встигли прочитати. Немає в ній, нажаль, статтей про Остапову і мою творчість — це був би для нас великий успіх. Дуже було нам невигідно їхати в неділю до Нью Йорку — тим більше, що не вдалося знайти нікого, хто поїхав би з нами автом. Я сама на таку ескападу по автострадах (— це напевно найгірша для шофера їзда по багатолінійних тернпайках, попід довгий тунель Лінкольна, по страхітливих вулицях незнайомого добре величезного міста — ні, це не на мої нерви. Але на вечір Костюка конче треба було нам поїхати. Ціню його щораз більше — таких гуманістів, як Костюк, що вміє і у ворогові бачити позитивні людські риси, що наголошує все, що добре (чим заслужив собі від Журби визначення як "Сахар Мйодович") в нас справді обмаль. Він не є критик в'їдливого сарказму, або широкого інтелектуального засягу, що включає надбання усього цивілізованого людства — Костюкові уявлення про західню літературу — поверховні й обмежені. Але в межах українського літературного процесу — Костюк — відповідальний і дуже заслужений для нашої культури літературознавець. Без нього не було б сьогодні еміграційного Винниченкознавства, не було б творів Хвильового. І він вміє виховувати літературну молодь, зокрема молодих літературознавців. Крім всіх оцих мотивів — ще й вдячність особистого характеру. Не забуду я Григорієві Олександровичу того, що він стільки уваги присвятив моїй поезії. — Зібрались з Остапом у дощовий холодний день і, відправивши Бойчука (що ночував у нас, але потім поїхав відвідати якогось американського скульптора на Penn) — поїхали автобусом до Нью Йорку.

На вечорі було всього горстка людей — може із 30 осіб. Григорій Ол. виглядав не дуже добре (подався дуже, погано бачить і не дочуває, а при тому трохи, мабуть, і схуд). Якби не Рая, очевидно, не міг би був приїхати. Але — на диво — говорив дуже добре, майже без записок, згадуючи своїх вчителів — навіть ідеологічного ворога Коряка — дуже xарактеристично для Костюка — і — знову ж характеристично — з оптимізмом про майбутніх наших літературознавців за кордоном, про кілька поколінь молодших за себе дослідників. В цьому контексті згадав і нашого Максима. В програмі був і Шевельов, що сказав коротко про нову книжку Гр. Олександровича.

28 жовтня 1983, п'ятниця.

Вечір в УКУ, у вівторок 25-ого, випав добре: живо і цікаво. Рудницький був видимо задоволений. Людей було понад 40 — якщо зважити, що це фактично майже "закрита" імпреза — то зовсім задовільне число. Спровокував мене Рудницький до деяких "звірень" приватного характеру (про початки творчости ітд). Я при тій нагоді розповіла про критичну поставу до моїх віршів Остапа, що навчило мене бути вимогливою і самокритичною до своїх писань. І виявляючи автопсихотерапічний характер багатьох моїх поезій, я назвала, як приклади Last frontier i Землетрус. Остап був присутній на залі, але, думаю, що його реакція була також позитивною. Читала я, очевидно, тільки кілька вибраних поезій, на 20 мін. читання (Слово про полк ілюзій, уривок із поеми "Зальцбурґ", Хвалю ілюзію, Das Ewig Weibliche, Землетрус, Буря, Молитва, The Last frontier, Притягання землі і неба і Де твій читач, поете-еміґранте). Рудницький дав короткий огляд, реасумуючи те, що писав раніше. Всю програму маю записану на магнітофонній стрічці (крім відповідей на питання слухачів із залі — бо скінчилася тасьма).

Сьогодні знову "малюється" хата — тим разом їдальня і біля їдальні. Завтра, маю надію, Олекса це закінчить — в неділю має бути в нас на обіді Міхаїл Євсеєвіч Таранов — отже ледве встигнемо їдальню прибрати й картини повісити! А ще й фарбу чути! Але зате чисто!

30 жовтня 1983, неділя.

Все пополудне сьогодні провели з Юппом-Тарановим. Домовились, що прийде на обід о першій. Телефонує десь після 2-ої, що мовляв, був уже в дорозі, але мусів вернутися, бо автобуси в неділю не їздять! (!!) Я поїхала по нього автом — виявилося, що це на Castor i Borbeck — не так аж страшно далеко. Через ці комплікації обідали пізньо і засиділись до 9-ої вечора. Михаїл Євсеєвіч — чорнявий, пристійний мужчина з борідкою, в чорному светрі і джинсах, з виглядом художника. Страшенно балакучий, сам себе називає "ходячою енциклопедією" ("скромність", як у нашого свата!), з великим апльомбом читав (з пам'яті) низку своїх віршів — в нього неабиякі акторські здібності. Українську мову розуміє, але знає тільки кілька фраз та народніх пісень. Цікавився і моїми й Остаповими поезіями, хоче зробити кілька перекладів, просив, щоб прочитати йому дещо вголос, щоб він міг почути ритміку і мелодику мови. Зробив мені зауваження, що в терцинах останній рядок повинен бути повторенням першого. Але ми взялися це перевірити і не знайшли потвердження для його теорії ні в "Строфіці" Качуровського, ні в Божественній Комедії.... Таранов чотири роки тому виїхав з СССР — два роки був з матір'ю у Відні, а в Америці всього два роки. Живе на "welfare", не працює (молодий, міцної будови, здоровий чоловік!) Горілку п'є по совєтському — чарка за чаркою, попиваючи окремо тоніком! "Чи Ви помітили, що після четвертої чарки я тверезішаю?" — сказав і це, мабуть, таки правда! Я, нажаль, мусіла двічі бути шофером, отже не могла навіть випити однієї чарки до товариства і дивилась на це пияцтво тверезо і з великою дозою скептицизму.

1 листопада, вівторок.

Сьогодні в нас гостем — Діма. Вечір її на УКУ пройшов гарно, розмова із Рудницьким випала спонтанно й цікаво. Читала вона — на моє велике здивування — досить погано, передусім за скоро, без відповідних павз і модуляцій, і через те деякі її дуже добрі ліричні вірші не випали так ефектовно, як могли б. Але загальне враження дуже добре. Крім того, Діма — безпосередня, сердечна людина, з великим почуттям гумору.

Зустріла я її на станції після праці, привезла додому підземкою, нагодувала обідом і повезла автом туди й назад до УКУ. Тепер заходить північ. Сьогодні мала я томлячий день на роботі (Ран захворів і вся довідкова робота звалилася на мої плечі! ) — а ще й такий активний вечір!

12:30 ночі. 2/3 листопада

Приїхала Ія! І ночуватиме в нас — сьогодні і завтра! А тоді — на Союзівку, на весілля! Щойно пару годин вона в нас — а вже встигли трохи поговорити. Кохане дівча — близька, рідна мені, дитина!

Ніч, 4/5 листопада 1983, Союзівка.

Приїхали десь біля півночі. Їхали з пригодами і трохи блудили. Мирослав і пані Ріпецька з Шікаґо приїхали моїм автом по мене після третьої пополудні на ріг 34-ої і Честнат. Тобто — я відбула майже повний день праці. Остап у Торонто на конференції про "D.P.", Ія з мамою та Іком вже раніше поїхали автом Лабуньків просто на Союзівку. Ми з Мирославом мали складніше завдання: відібрати Марка з летовища Кеннеді в Нью Йорку і тоді разом із ним приїхати на Союзівку. Мирослав не знав добре дороги — блудив, починаючи вже від самої Філядельфії. Ми, очевидно, спізнилися, бо Марка літак прилетів вже 5:30, а ми приїхали десь біля 7-ої. По дорозі пробували потелефонувати на летовище і залишити "message" — але це не вдалося (як ми потім довідалися). Хвилювань усіх цих можна було обминути, якби Ія і Мирослав уже вчора передали Маркові точний плян — тобто, щоб знав, що їдемо після праці і що доведеться йому трохи заждати. Мені було жаль, що Марко мабуть сидить на аеродромі і не знає, що сталося — а ще й могло трапитися, що він міг вирішити від'їхати на Союзівку якимсь іншим способом... На щастя, все обернулося на добре — при помочі мегафону Марка знайшли, і ось ми всі уже разом тут. Марко виглядає добре — і помітно задоволений з того, що став власником хати. Хотів би тільки мати трохи більше часу, щоб можна було зайнятись ремонтом, малюванням. Ія також розповідала ще передучора мені й Остапові про те, як у них на городі цвітуть квіти Birds of paradise, як відкрили, що дерево має овочі—avocado, як Марко косить траву косаркою, як за ним усюди ходить кіт, що його вони придбали разом з хатою — одне слово: тиха міщанська ідилля... Остап подзвонив мені перед відлетом до Торонто до праці і зворушив мене дуже: бачиш, мовляв, яку радість приносять дрібні речі, як добре, що ми допомогли їм купити цю хату, я бачив, як дуже вони обоє цього прагнули. Добряча він людина, цей мій старий. І щодо цього купування хати, виявив справді leadership. В мене було безліч сумнівів — можливо на емоційній базі — бо це ж уже перерішено, що вони постійно житимуть у Каліфорнії. Але в Остапа сумнівів не було — був готовий підписати їм мортґедж, навіть якби мав це був зробити без мене. Я — пригадуючи, як він колись аж захворів від турбот про нашу стару і непродану хату, боялася, щоб новий мортґедж не став йому психічним тягарем — воліла б була дати більшу суму грошей, як брати борг-зобов'язання. Але тим разом його рішуча постава переконала й мене. Ну, дай Боже, щоб це нашим дітям вийшло на добро і щастя.

5 листопада, субота.

Сонячний холодний день. Це вже пізня осінь і дерева вже осипаються. Die Blätter fallen, fallen wie von Weit... Ходила сьогодні вранці на довгий самотній прохід в осінню природу. Потік біля Союзівки, що літом зовсім сухий, тепер повноводий і шумить — в ньому, мов червоні й золоті рибки, осіннє листя. Я подумала: моє життя тепер у такій фазі, як і ця осінь: ще трохи краси яскравих кольорів і вже чимало оголених дерев.

Мала смішну пригоду. Ніде ні живої душі і я іду собі дорогою поза Союзівку, поза церкву. Раптом з недалекої садиби женуться з гавкотом два здоровенні собаки. Я злякалася, але подумала: на дорогу хіба не вибіжать! Все ж таки один пес почав бігти за мною. Я іду далі, але на всякий випадок, підняла дручок... Пес зупинився, і я пішла далі. Але ж треба мені буде вертатися тією ж самою дорогою назад. Надїхало авто. Ортинські з Філядельфії. Зупинилися привітатися. І от я їм кажу: перевезіть мене попри тих собак! Мовляв, як у цьому анекдоті: кавалерія переїде й артилерія перейде, але піхота пройти не може!

О 2 год. були благословення, о 3 — шлюб Люби й Олеся.

6 листопада, неділя, вранці.

Я уже вдягнута до виходу, але в будинку ще сплять. Є кілька причин, чому я встала так рано; одна з них — комічна. В моїй кімнаті — що дуже елегантна, з новим килимом на підлозі, новими меблями, двома великими ліжками і софою до розкладання на дві особи (нерозумне господарювання приділювати таку кімнату одній людині!) — не працює добре туалета! Я вже звернула на це увагу вчора, зголосила в канцелярії, щось ніби поправили, але я бачу, що вода ледве відходить... Отже ж вдягнулася і пішла вниз біля їдальні вжити загальну вбиральню. Пан Пилипець, що є тепер господарем Союзівки на місце Кваса, і що його велике фото, немов голівудського актора, висить при вході до нашого головного будинку, видно не дуже ще вправно дає собі з усім раду. Брак Кваса помітили й гості на вчорашньому весіллі у великій залі над басейном. Не легко було обслужити всіх цих гостей, що їх зібралося понад двісті. Я сиділа при столі з Коропецькими, Гевриками та Перфецькими — трохи спізнено приїхав ще проф. Пріцак. Наших хлопців з жінками посадили в молодому товаристві, при окремих, нажаль, столах. Ія була свахою на весіллі і мала офіційні функції. Було гарне весільне деревце, на кожному столі по два ритуальні хліби (колачі? короваї?), гарно виглядав головний коровай з пташками — я на всьому цьому обряді не визнаюся, навіть назв не знаю. Була вчора якась американка, що — казали — пише книжку про весільні звичаї — вона всі ці церемонії спостерігала й фотографувала. А церемоній було вдосталь — крім народних, ще пластові, бо молодий Олесь — пластун-хрестоносець, а молода Люба — Чорноморська хвиля.

Марко з Ією танцювали і приємно було на них дивитися. В чорному смокінґу Маркові особливо до лиця. Танцювала і я і то навіть досить багато: з Мирославом, з Данком, з Перфецьким, і — о диво-див, з Омеляном Пріцаком, який виявився знаменитим танцюристом, що з ним легко й добре було танцювати. Він тількищо приїхав із ювілейних святкувань НТШ в Нью Йорку, де мав виступ про історичну ролю і сучасну місію цієі наукової інституціЇ. Цікаво буде довідатись, як спийняли його слухачі там. Пріцак знаний із отвертої критичної думки і конкретних плянів праці на майбутнє. Він думає, що НТШ повинно концентруватися на працях українською мовою, на розбудові україномовної колекції з наголосом на ефемерні матеріяли українською мовою, що їх не збирають інші бібліотеки.

Максим і Уляна не танцювали, бо вона ще затримує жалобу по батькові. Вони приїхали вчора автом з Любком Гайдою, а сьогодні вранці вже мають від'їхати разом з Пріцаком — і Пріцак саме і є той, хто наглить. Максим, бачу, радо був би ще залишився до пополудня, щоб зі мною, з Марком та Ією побути й поговорити. В нього значно більше родинного почуття, як у Марка. Думаю, що Марко має з нами менше спільного, а Максим трактує мене й Остапа не лиш як батьків, але як і старших колег. "Шкода, що Юзя нема" — каже. "З Марком довго нема про що говорити". Але я бачу, що йому жаль, що на довшу зустріч — безпосереднє відновлення контакту у відпруженій атмосфері, без поспіху, формальностей і сторонніх людей — тут немає ні місця, ні часу, ні відповідних обставин. Шкода — ці зустрічі братів такі тепер рідкі і короткі. Ми бодай можемо часто по телефону говорити з ними — але це коштовна річ, що на неї тільки зрідка можуть собі дозволити наші молоді.

10 листопада 1983, четвер.

Перед мною нелeгкий, хвилюючий іспит. Search Committee нашої Law School — що його завданням є знайти нового директора для нашої бібліотеки і що до нього входять, крім декана Mundheim-а, ще професори Honnold, Watson, Summers і ще дехто — запросили мене прийти на їхнє засідання завтра вранці (— в годині 8:30 рано!!) Не знаю, чи буде присутній там Sloane — він є фактичним членом комісії. Але про нього напевно буде мова і про проблеми бібліотеки взагалі. Критикувати шефа — справа нелегка. Давати опінію про другого шефа — Синтію Аркін, що є одним із кандидатів на директора — теж проблематична річ — як це зробити, щоб було близьке до правди, а водночас — з тактом? І, очевидно, від мого виступу там залежатиме і їхня опінія про мене саму.

20 листопада 1983, неділя.

Стерео виповняє хату симфоніями Бетговена, а я сіла в самотньому затишші під лямпою до щоденника. Байдикую! На горі жде мене листування, бібліографія, четвертий том Хвильового — не хочеться братися до жодної роботи! Маю добрий викрут: мою робочу кімнату випорожнила (—тобто перенесла папери, машини ітд. до спальні, на інше бюрко), бо наш Олекса має помалювати ще й цю останню кімнату — отже відкладаю всі роботи на пізніше, коли вже все знову буде на звичному місці.

Мій виступ перед комісією, що шукає нового директора, випав, думаю, добре. Фактично, говорила майже весь час я — яких 40 мінут! — відповідаючи на загальне питання про основні пекучі проблеми бібліотеки. Я до цього трохи підготовилася, бо підозрівала, що можуть про таке запитатися і вичислила по пунктам: про потребу підвищення фондів на розбудову колекції, про шкоду, що її завдали скорочення і фінансові труднощі останніх літ, про конечність довгореченцевого плянування школи і бібліотеки, про брак забезпечення і погане регулювання температури, про потребу довідкової служби вечорами і по-суботам. Говорила я навіть досить елоквентно, з прикладами, навіть з анекдотами. Панове з комісії голосно реготали, коли я сказала, що між працівниками бібліотеки шириться жарт, що, мовляв, на 5-ому поверсі буде колись буря, що її викличуть різниці в температурі між північним і південним крилом... Наші унійні працівники мають забезпечене в контракті: коли температура стоїть понад 85̊ дві години або більше, вони мають право піти додому. А книжки? — кажу. Вони такого вибору не мають. А це ж унікальні колекції — і є на 5-ому поверсі навіть відділ рідкісних книг, що не має окремої акліматизації... А ми ж маємо відповідальність за ці речі не лиш перед сучасниками, але й перед майбутніми поколіннями... Але було і пару критичних, навіть антагоністичних питань. Чому, мовляв, дирекція бібліотеки не предявила точного пляну-кошторису для забезпечення колекції перед крадіжжю? — Таке питання — чисто провокативного характеру. Я — не дирекція і за адміністрацію не відповідаю. Чи вони, може, хотіли спровокувати мене до критики Ричарда Слона? Я на такий підступ не далася. Сказала, що про це ми часто, від років, в бібліотеці говоримо, що я певна, що і наш директор підносив цю проблему нераз, але забезпечення вимагатиме, очевидно, поважних додаткових коштів. Я, говорячи про проблеми бібліотеки, відмітила, як найбільше досягнення минулої декади, компютеризацію каталогізаційного процесу — це так, мовляв, якби прямо із 19-ого століття проскочити у 21-е! — думаю, що сам Sloane не здає собі справи з того, що ця модерна технологія (що її великим поклонником він не є) буде записана як може найбільший успіх його керівництва.

Слона на це засідання не запросили, щоб я могла вільніше говорити. Після мене, на розмову з комісією вже ждав у почекальні Richard De Gennaro — головний директор усіх університетських бібліотек. — Я негайно після зустрічі з комісією пішла до Слона і до Синтії, щоб здати їм звіт. Думаю, що такий вияв лояльности з мого боку був потрібний і побажаний.

На п'ятницю 18-ого я запросила на обід Рана, Синтію і Патрицію Келеген. Приїхала разом з ними підземкою після роботи. Вже вранці накрила стіл і приготовила все, щоб було готове. Українське меню — яринова зупа, вареники з м'ясом, гриби, кабачки з сиром і добре каліфорнійське вино Cabernet Sauvignon втішалися великим успіхом у моїх гостей. Сиділи до пізна, оглядаючи Ранові фотографії з Польщі. Я розважалася разом з гістьми, тобто пила вино, коньяк, еtc. і було ясно, що не зможу відвозити гостей автом додому. Спочатку, плянували, що поїдуть автобусом і підземкою. Але надійшла північ і вирішили покликати таксі. Але... таксі мало приїхати за пів години: ми ждали, розмовляючи. Минула година. Дзвонили знову за таксі. Знову чекали. І так кілька разів. О 3-ій ночі я запропонувала, щоб вони переночували. Так і сталося. Вранці ще снідали, закінчували оглядати фотографії, а тоді я сіла в авто відвезти їх до підземки. — Фінал цієї ескапади, нажаль, випав у мінорному тоні: у надмірному ентузіязмі я, виїжджаючи задом із нашої їздні, не запримітила запаркованого на вулиці авта і задом зачепила чуже авто. — Шкода невелика — трохи зігнула бляху, але прикрість велика: треба було мені пошукати за власником і очевидно заявити про свою відповідальність. Напевно буде це мене коштувати якусь сотню долярів — тепер кожна така дрібничка дуже коштовна.
***
В серії вівтірків на УКУ минулого тижня виступав Богдан Бойчук. Ночував у нас. Я намовила Ізу Каплана і він теж був присутній на цьому вечорі, навіть почав з Бойчуком цілу дискусію про літературу тут і в Україні. (Бойчук, загально, трохи негативно ставиться до радянських письменників, їм, мовляв, багато можна було б навчитися "від нас" — і це Капланові не сподовалося!) Після УКУ в нашій хаті до пізна гуторили при коньяку Бойчук, Каплан, Рудницький. Сказав на другий день вранці Бойчук, коли я давала йому снідання: Але ж коротка була ніч!

Я таких коротких ночей мала в минулому тижні кілька. Ходили теж в кіно: бачили фільм "Danton" польського режисера Вайди. Думаю, що він використав тему французької революції як алегорію для сучасної Польщі і здається мені, що в портреті Робесп'єра він хоче змалювати Ярузельського.

Марко прислав мені уродинові побажання на картці, де зображений молодий актор Ronald Reagan в ролі ковбоя, а наш ліберал в середині картки дав від себе пояснення, це мовляв, президент говорить: "Вчора Ґранада — завтра Канада!"

Політична ситуація в світі непевна. Може інвазія Ґранади врятує від інвазії Нікараґву — бо я думаю, що це було подумане, як пересторога. Смерть двох сотень американських вояків у терористичному нападі в Бейруті, громадянська війна в Ливані, погрози Ірану, підтримка Сирії Радянським Союзом — все це ускладнює і без того складну ситуацію. А ще сензація: на святкуваннях жовтневої революції 7 листопада — на подіюмі на Червоній площі не було Андропова — і взагалі від довгого часу він ніде публічно не показується. Хворий? Втрачає владу?

22 листопада 1983, вівторок.

Непорозуміння з Остапом. Вчора увечері ввійшла до його кабінету, щоб взяти чек із чекової книжки. Він сидить біля машинки і щось пише. Каже до мене: "Мушу переписати. Такий прислала нечіткий текст." Хто? — питаю. А він зразу підносить голос: "Кажу ж, що та прислала текст і мушу його переписати." Я абсолютно не розумію про що мова, а він зараз у злість — і замовк. Це не перший цього тижня інцидент. Недавно при обіді починає розмову: "...ницький критикує Кузьмович, що вона як голова Спілки Журналістів не повинна бути активна в політиці..." Я перепитую: хто? Ільницький? (недочула, бо промимрив невиразно — зрештою може я трохи стала глухувата!) А він зразу ж підносить голос: який там Ільницький! — І далі без пояснень, розмова скінчена. Мовляв, я повинна була догадатися, що мова про Дольницького й про "Америку". — Остап любить бути засекреченим, ніколи не говорить про те, що робить, що пише — але звик, що я, наперекір йому, всім цікавилася, на льоту вгадувала його думки. Тепер я менше "au courant" в усіх цих справах. Українські газети читаю рідко, дуже селективно і звичайно місяць пізніше, коли витинаю вирізки для архіву. Кожний день тільки переглядаю заголовки і читаю деякі новини. Немає сил, ні охоти усім цікавитись. От хотіла б мати змогу бодай час-до-часу прочитати якусь захоплюючу книжку — так собі, для розваги — без того, щоб мусіти рецензувати. Може якась добра белетристика піднесла б психічний тонус мого життя. Malancholia? Neurastenia? Djabli wiedzą co! — сказав би Тувім. Але справи, мабуть, глибші і поважніші. Навіть не звичайна депресія — скоріше смуток і апатія ранньої старости — заник еросу, втрата елан віталю... Whither is fled that visionary gleam, where is it now, the glory and the dream?

23 листопада, середа, вранці.

Ночував у нас, зовсім несподівано, Юрко Тарнавський. Приїхав на свій виступ на УКУ — але я заздалегідь його не запрошувала: знаю його мало: от може бачилися два-три рази. Виступ його був досить цікавий, зокрема те, що розповів про себе і свою творчість. Була навіть досить жива виміна думок між автором і слухачами. Був присутній — уже вдруге — Іза Каплан. Брав живу участь, ставив запитання. Юрій Т. почав замолоду писати німецькою мовою, прозу. Потім перейшов на українську. Дуже йому не подобалося редакторське втручання до його першої повісти "Шляхи", що вийшла в "Сучасності". Поезію він пише теж і англійською мовою, а взагалі головна його увага тепер на англійській прозі. Крім Meningitis, в нього є три (здається) готові, але ще недруковані романи англійською мовою. Багато переробляє, переписує. Поет він досить оригінальний — талант більш самобутній, індивідуальний, як Бойчук. Цікаво, що серед улюблених українських поетів він назвав — Миколу Зерова. Добре зауважив Рудницький: чи не тому, що Зеров — такий контраст, такий антипод?

Юрій приїхав на вечір після роботи — дорога дуже далека, десь аж під Конетікат. Хотів потім же їхати назад — але видно було, що був дуже втомлений. Тому я й запропонувала нічліг.

Виглядає він дуже молодо — хоч йому вже недалеко до 50-ки. Але він недавно одружився (Килина залишила його кілька літ тому і вiн жонатий тепер із дочкою Мар'яни Рубчак! ) — і в них маленька дитина. Про донечку-немовля згадував із сентиментом, але про інші родинні справи мови не було. Він по професії інженер-електронік, що спеціялізується в лінґвістиці. Має навіть докторат (чого я раніше не знала) і наукові праці з ділянки машинового перекладу (про що я знала із бібліографій). Поїхав додому вранці десь після 6-ої.

Субота, 3 грудня 1983.

Хотіла була занотувати кілька речей вчора на роботі. Та де! Навала праці така, що я ледве жива і з болем голови повернулася увечорі додому. Тепер у нас взагалі напружена ситуація: неповний склад персоналу (на давню Ранову позицію documents librarian ми вже прийняли заступство: Karen Bragy, що має і бібліотекарський і правничий диплом — але вона почне працю щойно від січня!), візити кандидатів на директора, що з ними ми робимо інтерв'ю і що про них треба на письмі давати комісії опінію (було досі два кандидати: Margaret Leary i Wes Daniels), новий правничий комп'ютер Westlaw, що на ньому ми мусимо тільки ще вчитися, інтензивний детальний огляд колекцій чужого права, де для кожної юрисдикції треба зробити звіт на цілу сторінку, ітд. Опінії про кандидатів коштують мені чимало нервів: це вимагає неабиякого дипломатичного хисту — адже кандидат може стати шефом! І взагалі: що можна сказати про людину після першої в житті пів-годнинної зустрічі? Позлостило мене теж недавно тренування на Westlaw, бо я переконалася, як я відстала вже від модерної цієї технології: мої колеги Ран, Слон уживають часто Lexis, наш другий комп'ютер для права, і мають, очевидно, практику. Я пройшла колись кілька сесій на Lexis і кілька самостійних вправ: навіть, пригадую собі, побавилася трохи, відшукавши при допомозі комп'ютера всі судові рішення в справі українських професорів, українських церков та т.зв. "воєнних злочинців". Але це було кілька літ тому і я зовсім забула вже всі подробиці. Я раптом усвідомила собі, що це діється тому, що я більше навантажена працею: коли напр. Ран не має довiдкових питань, він може сісти собі за комп'ютер. Коли я не маю клієнтів, я сідаю за каталогізаційний стіл, де ждуть мене полиці навантажені новими чужомовними книгами. А що довідкові питання дуже зросли — я справді відчуваю певну пресію, надмірне обтяження. У висліді, я вирішила взяти собі один "персональний" день — просто для відпочинку. Тим більше, що Ран заявив, що бере day off у п'ятницю. Отже я в четвер була вдома. І це добре, — бо п'ятниця була дуже тяжка.

В четвер я передусім довго спала. Потім поїхала до крамниць і полагодила деякі справи: дала до кравця скоротити спідницю із нового костюму, купила хліб і деякі інші харчі, купила собі нову теплу куртку, що про неї вже давно думала, а потім ще поїхала до Sears-a, щоб купити деякі різдвяні подарунки. У висліді привезла електричний кавник для Максима й Уляни, флянелеву сорочку для Тата, і... гімнастичний ровер для себе!! Це не було раптове рішення — я вже оглядала це раніше, навіть показувала Остапові, мовляв, мені таке потрібне. Але тим разом я таки рішилася: руханку роблю кожного дня, а коли матиму такий стаціонарний ровер, примушу себе зробити час-до-часу кілька миль, дивлячись на програму на телевізії! Ну, побачимо. Інвестиція — 100 дол. Ще треба буде ровер цей скласти, бо я привезла його в пачці — може почекаю, аж приїде на свята Максим.

Неприємність з Татом. В четвер, коли я була вдома, прийшов за поштою. Я була в доброму настрої, відпочата, а ще зокрема добре успосіблена до Тата: думала про нього останніми днями і в середу саме викінчила першу редакцію вірша, що його тентативно назвала "розповідь старого усусуса" (перший від довгого часу вірш!) Про це, очевидно, мови не було. Але я витягнула тількищо упорядковані фотографії із Максимового весілля, щоб йому показати. Це, очевидно, вимагало коментарів про людей на фотографіях: хто, що ітд. Є там і дотепна знимка Люби Ґіни на милицях. Кажу: "це наречена Олеся Лабуньки, вона мала зломану ногу". А Тато: "а де саме зломану, в котрому місці?" "Я цього не знаю". "О, це дуже важне!" "Я не лікар і деталями не цікавилася". "А бачиш! Це саме різниця між тобою і мамою. Мама би це знала! А ти нічого не знаєш!" Антагоністичний тон мене прикро вразив і схвилював. —"Якби Ти і Мама хоч трохи цікавилися своїми дітьми і внуками! Адже Ти зовсім нічого не знаєш і не хочеш знати про те, що думають і чим живуть Твої власні діти і внуки, що вони думають, що їх болить? Це не те саме, що цікавитись сплетнями про сторонніх людей! З тобою ні я, ні Андрій за все наше життя не мали ні однієї справжньої розмови. Завжди говорив Ти, а ми лише слухали. Монолог! Кожних свят, при кожній зустрічі — промови! Про себе! — Коли до нас приїздять наші діти, ми хочемо почути щось від них, а не говорити весь час про себе." Я схвилювалася — і досі спокійно про це не можу думати (видно по почерку, як я знову хвилююся!) Це напевно була моя остання спроба справжньої розмови з батьком. Надалі буде, як і досі було: чемно, часом навіть сердечно, але дуже коротко — бо після 10 мін. з ним є завжди потенціял авантури. (І то хамської: сказав мені на кінець: поцілуй мене в с—!) В Тата якийсь підсвідомий антагонізм і не розумію, звідки він береться! Він завжди мене атакує: мовляв, "в Тебе немає Merkwürdigkeit", а про Любину зламану ногу, що спровокувала таку мою реакцію, ще сказав: "а видиш. Ти цього не знаєш. А це є власне життя". Але про Максима, про нас, про саме весілля, що на нього вони з Мамою повинні були поїхати — жодних майже коментарів.

Ще про розмову з Татом. Оглядає фото Уляни. "Ну, гарна вона не є", каже. "Краса — справа релятивна. Максимові подобається, для нього вона дуже гарна і це найважніше." "А що вона робить," питає. Про працю Уляни була мова багато разів, ще поки Максим одружився. Але думаю, старий, забув. Принесла я число Harvard Ukrainian Studies, показую, вияснюю, говорю про те, що Уляна — найкращий редактор наукових англомовних текстів, про те, як її цінять. Не знаю, слухав чи ні. Взяв у руки число журналу. Є там стаття Франка Сисина. "А чому тут нема написано хто він — професор? доктор?" Я вияснюю, що в американських наукових журналах титулів біля прізвищ авторів не ставлять, є лиш звичайно інформація про те у футнотах або при кінці тому. "Так, але от такий читач, як я, не знає хто той Сисин, чи читати його чи ні." "Ну, кажу, журнал цей подуманий як науковий і мусить достосовуватися до наукового світа". А він підносить голос: "а ви всі такі — ігнорувати народ, мати народ ні за що!"

Чи не в тому й собака зарита? Почуття меншевартости? Заздрість? Тато проблеми має (і мав усе життя) не лиш у комунікації зі мною. Він не може говорити ні з Андрієм, ні з Яцкевичами — єдині люди з якими він сяк-так спілкується це Олекса, робітник з Польщі, і наш сусід Борис. З так званими "простими" людьми Татові легше — для них він "пан доктор" і тому мабуть він певніший себе. До рівних собі, до інтелігенції, Тато все життя ставився з недовірям, з антагонізмом. А що вже говорити про "панів зі Львова"! Але досить про це! Є чимало цікавіших і приємніших справ.

Тиждень був дуже активний. В день подяки були в нас на обіді тільки Мама й Тато. Тим разом замість індика я спекла дві качки. Під вечір прийшли ще Лабуньки і ми собі трохи посиділи. В п'ятницю поїхали з Марійкою Лабунькою, Іком і Мирославом нашим автом до Нью Йорку на вечір Емми Андієвської. (Лабуньки мали ще інші справи, везли речі Олеся, а що не мають тепер доброго власного авта, були раді, що могли поїхати нашим). Шоферував, очевидно, Мирослав. Емма читала самі тільки поезії (що їх я не є великим поклонником!) — але читала дуже добре, як рідко хто уміє. Говорив про неї Костюк — поверховно, нецікаво. Не знаю, чому запросили його — для Андієвської він — непідходящий критик, сумніваюся, чи він справді цінить і розуміє її поезію. І не розумію чому він погодився про неї говорити. (Він взагалі тепер часто виступає, що при його стані очей і здоров'я є просто задивляюче! — Лебедина пісня? Хвороблива гарячкова активність, щоб самого себе переконати, що це ще можливе?) На вечорі Андієвської було досить багато добірної публіки (що друге обличчя — визначна якась особистість! — таке можливе тільки в Нью Йорку!) Були і приїжджі — напр. Осип Данко і Василь Рудко з Нью Гейвен.

В суботу — несподівано — запросила нас до себе Люда: мовляв, приїхали з Ірі Шпони і вона хоче зібрати в себе нашу родинну молодь. Ми пішли на цю гостину — по-перше, я хочу, щоб поволі затиралися наші давні непорозуміння — сама недавно зробила перший крок в цьому напрямі, тоді як Максим з Уляною повернулися з України. Люда хотіла, мабуть, зреванжуватися — отже я не хотіла цього запрошення злегковажити. А зрештою: я і справді хотіла побачитись з молодими кузенами. Були там Христя і Зенко Дольницькі з Анею, що виросла вже на дорослу паннянку, Ляля і Зенко Шпони з обома своїми донечками, Віра Датон із своїми хлопцями, Юрко та Ірка Чайківські з маленьким Андрійком, Бобо з Мартою та сестра Ірки, Христина із своїм чоловіком-американцем, Білом. Остап мене зворушив, бо дуже сердечно і довго бавився з Юрковим півторарічним кучерявим хлопчиком — з нього був би добрий дідусь, якби мав внуків!

В неділю ми обоє знову поїхали до Нью Йорку — на ювілей Івася Керницького. Якби ці дві імпрези були день за днем, ми могли б були в Нью Йорку переночувати після вечора Андієвської. А так мусіли їхати вдруге і тим разом — поїздом. (Авто є, але шофера не було: дорога ця не для мене!) Трохи помучились і витратилися на квитки і таксі, а найгірше, що не могли навіть добре поговорити з людьми, бо спішились до поїзду. Імпреза була б ліпша, якби були прочитали кілька добрих Іванових речей, а то вибрали якісь старі початківські ще нариси. Говорили Остап, Драґан, Кузьмович, читав Крижанівський, вечором вела Любович. З усього мені найбільше подобались музичні точки: добре співала Марта Кокольська і дуже добре виступила п'яністка Каранович-Гординська.

У вівторок знову ж на УКУ був черговий вечір зустрічей з поетами. Тим разом виступав Богдан Рубчак і виступ його випав блискуче — це був напевно найбільш удалий з усіх вечорів цієї серії. Сам Богдан — дуже цікава особистість і першорядний поет. Крім того, він поєднує в собі традиційне й модерне, всесвітнє й українське. Писати почав ще дитиною, заохочуваний до цього батьками, зокрема мамою. Деклямував перед гістьми. Рано почав дописувати до преси. Друкувався під різними псевдонімами (не хотів їх виявити!) в пластових і інших журналах. Сьогодні він у щасливішому положенні від своїх колег з Нью Йоркської Групи, бо він — літературознавець, не інженер, як Бойчук чи Юрко Тарнавський — і література в центрі його життя. Поезію пише тепер рідко, але пише. Навіть вийшла його нова книжка в "Сучасності" — нажаль, не була ще готова і ми її не бачили. Була досить жива дискусія, зокрема ж довкола теми, чи молодь буде ще колись писати по українському і чи варто її до цього заохочувати? На залі було кілька студентів, був теж Іза Каплан, і вони брали живу участь в дискусії. Після вечора, Богдан, Рудницький і Каплан сиділи в нас при коньяку до пізньої ночі — спати пішли біля 3-ої, а вранці о 6-ій я вже була на ногах, бо ж це звичайний будень і треба було йти до праці. — Це й була одна з причин, що я наступний день, четвер, взяла собі вільний, щоб відпочити, бо знала, що в п'ятницю чекає мене тяжкий день на роботі (бо Ран заповів свою відсутність наперед).

З Рубчаком напочатку тільки вийшла маленька комплікація. Я знала, що він у нас ночуватиме, але не сподівалася, що він буде в нас на обіді, перед вечором. Була проблема з транспортом — зіпсувалася підземка — і я годину пізніше повернулася з праці (тобто десь перед сьомою — а о 7:30 вже виступ на УКУ). Застала вже Богдана й Остапа при столі в кухні. Я трохи розгубилася, але врятували мене заморожені вареники з м'яса. Тільки, що все це було дуже імпровізоване, і в поспіху. На щастя, пізніший вечір, а радше ніч, були повні відпруження, сердечних розмов і приємної атмосфери — отже маю надію, що в Богдановій пам'ятіо збережеться це пізніше (а не перше!) враження із гостювання в нашому домі.

Між іншим, Рубчак звірився мені й Остапові із свого великого жалю до нашого Гарварду за те, як вони його потрактували у зв'язку із затвердженням Грабовича на повного професора. Відділ порівняльної літератури Гарварду запросив Рубчака з доповіддю і він поїхав. Не знав, що це його просять як конкурента Гриця Грабовича і що з тієї точки зору критикуватимуть його виступ. Після його доповіді частували його прецлями і горішками та й взагалі група УНІГУ трималася осторонь. Десь пізніше в час обговорення Рубчакової доповіді, Пріцак мав назвати його "журналістом". Про це Рубчакові донесли його американські колеґи, що були там присутні. Крім того, до Рубчака вже раніше зверталися за опінією про Грабовича і він висловився критично: мовляв, Грабович малопродуктивний і має тільки дві праці — не досить для отримання звання повного професора на інших університетах. Цей лист — каже Рубчак — хоч і був "конфіденціяльним", чомусь попав у руки Грабовича. У висліді — відносини між ними напружені. І бачу, що це Богданові прикро, що він може хотів би ці відносини направити.

З Рудницьким у нього теж було деяке напруження, бо Рубчак свого часу написав був дуже гостру рецензію на компендіюм Рудницького в книзі Ungar-а. Остап зустрів був Рубчака в Торонто на конференції про D.P. — і там розповів йому про вечорі УКУ і запитав, чи Богдан приїхав би до Філядельфії. Рубчак не вірив, що Рудницький його запросить. Aле Левко — не злопам'ятний, давно уразу забув уже і пробачив — радо Рубчака запросив, повернувши йому кошти подорожі. Остапове посередництво причинилося до замирення на цьому фронті. Так нас мало на полі працівників рідної культури — а ще всі оці особисті ворожнечі та упередження, замість взаїмної толеранції і співпраці!
***
З хроніки надмірної нашої активности останніх днів забула я згадати, що в середу, в день після Рубчакового вечора і недоспаної ночі — ми ходили з Іваном і Наталкою Коропецькими до театру на виставу "Member of the Wedding". Зацікавила мене ця п'єса з уваги на автора: Carson McCullers, що її новелю "Мадам Зіленська і король Фінляндії" я пару літ тому переклала. Квитки були куплені давно, отже мусіли піти, хоч були трохи втомлені. Вечеря в La Terrace була значно ліпша, як п'єса!

Четвер, 8 грудня 1983.

Тількищо повернулися з УКУ: там сьогодні був вечір Барки, але без Барки. Хоч це може не зовсім точно: Барка був — тобто голос його на тасьмі — і це було ефектовніше, як я сподівалася. Передусім — прекрасна мова! Після всіх галічменських наголосів, приємно було послухати нормативну літературну мову: мов свіжа купіль. Барчиної поезії я не люблю — але є в ній якийсь чар, якась маґія слова.

Фактично, семестр на УКУ закінчився у вівторок виступом Остапа. Дехто говорив йому компліменти — не знаю, чи щиро. Мені особисто виступ його не подобався. Може тому, що я ставлю до нього високі вимоги і що знаю, що він міг би вийти краще, якби не легковажив собі свого виступу і публіки. Передусім читав мляво, за тихо, проковтуючи закінчення складів, нерівномірно, за скоро, недбало, без ентузіязму. Складалось враження, що самого автора нудить це читання. По друге: не підготовив собі програми, не позначив віршів, шукав за ними у книжках, чим створював непотрібні паузи. По-третє: сам вибір не показав найкращих і найбільш ефектовних його речей. Читав кілька початкуючих ранніх віршів, де фальшива патетика і неправильні наголоси дуже разили вухо. А зовсім поминув свою особисту лірику і навіть з нових сонетів не вибрав цих найдотепніших, що їх так добре сприймає публіка, а чомусь самі мінорні, немов хотів проілюструвати тезу доктора Віхтинського, який прослухавши його виступ у Мюнхені, сказав, що в нього, мовляв, хвороблива обсесія темою смерти. Не подобалось мені теж його інтерв'ю, тобто відповіді Рудницькому, зокрема якщо зважити, що це говорив не лиш поет, але й голова письменницького об'єднання та літературний критик. Поезію назвав — хворобою і взагалі робив враження, якби в нього не було ні власної філософії творчости, ні власної думки про ролю літератури в суспільстві, про доцільність її на еміґрації ітп. І це мене боліло, бо ж він сам на цю тему написав уже десятки статей. Як можна погодити автора есею "Поезія — це правда" із людиною, яка твердить, що поезія — просто хвороба?

П'ятниця, 23 грудня 1983.

Від вівтірка я — вдома. Взяла собі пару "персональних днів", щоб варити, пекти, готуватись до Свят. А ще виникла комплікація: померла Ольга Наумик. В середу був похорон. Смерть її не була несподіванкою: вже пів року мучилася важкою хворобою — м'язи переставали діяти. Останнім часом була у піклувальному домі. Трагічне мала життя. Але є більш житєздатні люди, які ці самі проблеми вміють розв'язувати. Наумики, навпаки, утруднили собі вже й до того складну ситуацію. Понад 30 років тримали вдома старшу дочку, що була фактично шматком несвідомого людського м'яса — замість віддати її якійсь медичній установі. Це, очевидно, негативно вплинуло на всю родину: обоє Наумики були нещасливі, концентрували всю увагу на цій дочці, соромилися цієї трагедії перед людьми, а головне — занедбали другу дочку, Марійку, що також трохи недорозвинена. Замість послати Марійку до спеціяльних шкіл, навчити якогось фаху та й взагалі підготовити до самостійного життя — тримались осторонь від людей і родини і дитині, крім звичайної школи, що її вона якось таки закінчила, нічого більше не дали. Залишив Франц, правда, якісь гроші, що з них вона, кажуть, зможе вижити — але був настільки непрактичний і недбалий, що не подбав навіть про медичне обезпечення. І сирота тепер тільки після хвороби мами почала від сторонніх людей вчитися варити, прибирати хату, бо звикла, що все це робили за неї — а їй вже щось 27 років!

Наша хата готова до свят: свіжо відмальована, відновлена. Дала я оправити ще кілька картин: три невеличкі Крюкова, що їх Остап дістав від Ліди Качуровської з подякою за статтю, та один краєвид Діда Туся. У висліді — в малих двох кімнатах, колишніх Марка і Максима, а тепер — мого "кабінету" та гостинної — тепер декораційна зміна: трохи оновлення. Купили малу ялинку — Остап тим разом не нарікав, а навпаки, в найбільшій однозгідності і гармонії зі мною, помагав готуватись до Різдва і приїзду Максима: приготовив вінок на двері, що я його купила свіжим, допоміг поставити і прибрати ялинку, і навіть вдалось йому дуже ефектовно розвісити на дереві перед хатою (шпилькове, evergreen, але не справжня ялиця) наші делікатні світелка. Деревце це виросло вже досить високе і мій господар придумав новий спосіб: вішав світелка при помочі довгих патиків — бо самої драбини для цього не досить.

Вчора під вечір все вже було готове і саме впору: Пізно, десь біля одинадцятої, приїхали Максим з Уляною — отже свята в мене вже почалися. — Якби так був ще з нами Марко! Але Остап їде туди до них, до Лос Анджелес. Зараз перед новим роком. Подорож, правда, коштує тепер дорого — сам літак вийде з 500 долярів. Тому і я вирішила не їхати — хай поїде сам, а я вже почекаю до літа — обіцяв мені Sloane, що вишле мене на конвенцію AALL до Сан Дієґо.

Марко, між іншим, скалічив собі руку електричним сверликом. Він каже, що це — нічого поважного, але був у лікаря, отже видно, що це не така вже дрібниця! Це мене журить: він тепер не працює на фільмі і взявся до ремонту хати. А досвіду в цій роботі в нього — обмаль!

26 грудня, понеділок.

Свята пройшли живо й приємно. На Свят-Вечір, у суботу, були в нас Мама і Тато, Максим з Уляною і ... Марійка Наумик. Я, порадившись з Остапом, вирішила її запросити, щоб вона не була у цей вечір самотньою. Встигла ще напередодні купити їй светр на різдвяний дарунок. Вечеря була тим разом у нашій хаті, не в гостях у Мами, як це досі бувало. Це й дало мені змогу запросити Марійку. (Мама сприйняла цю мою думку без ентузіязму: вона з Марійкою в частому телефонічному контакті, але особистих зустрічей, як бачу, уникає, до себе не запрошує. Тато, знову ж, хоч є Марійці близьким родичем, дядьком, — взагалі до родинних контактів не надається: коли я з ним і з Марійкою їхала на цвинтар автом похоронника Насевича, ні разу до Марійки не обізвався, хоч сидів поруч і хоч їзда на цвинтар тривала не менше як 25-30 хвилин!)

Ритуальні страви свят-вечора готували ми з Мамою до спілки. Я зробила 140 вареників, сирник, тістечка, грибовий сос, узвар — Мама — рибу, борщ, ушка та французький коржик, що його всі ми так любимо. Не люблю Свят-Вечора: в нашій родині він завжди нагадує сумні події — а крім того, це нагода Татові домінувати над всім товариством, виголошуючи монолог еґоцентричних спогадів, нікого більш не допускаючи до голосу. І це повторяється з року в рік.

Після вечері прийшов Василь Бурка з своєю дівчиною і це було мені приємно: люблю нашу молодь і завжди мала я сентимент до Маркових і Максимових товаришів, зокрема ж до Василя, Святослава Макаренка, Жені Криволапа... Тато з Мамою пішли додому, Марійка Наумик у нас ночувала і тільки на другий день вранці Максим відвіз її додому. [Важлива деталь, що стосується погоди: на Свят-Вечір випав — вперше цього року — малий сніжок — отже ми мали "white Christmas", теж і температура рекордова — сьогодні вночі було 3̊: у висліді авто не хотіло рушити і щоб відвезти Марійку додому, треба було викликати ААА!)

День Різдва був у нас радісний і повний людей. Обідали, щоправда, тільки у чотирьох: ми з Остапом і Максим з Уляною. Не лиш товариство було добірне, але і їжа: телячі котлети, дикий риж, кабачки запікані з сиром, добре вино Mouton-Cadet. Я була рада, що нарешті могли собі при столі поговорити з нашими дітьми, тобто, послухати щось від них і довідатись про їхнє жиуття. Добре, що не було з нами Тата і Мами, бо тоді не було б можливости на ніяку розмову!

Пополудні прийшли до нас Лабуньки: Мирослав, Марійка, Іко, Олесь з Любою, а трохи згодом також Левко і Леся Яцкевичі, та Мотря, Андрій і Тиміш Головінські. Їжі було поддостатком, товариство було цікаве, настрій товариський і сердечний.

Сьогодні наші молодята винаймили авто і поїхали: я їх вирядила з пачкою харчів, користаючи з нагоди, що було місце. Вже ми з ними говорили по телефону — щасливо добилися додому. — Завтра знов до роботи! Та ще й на цей мороз! Не дуже хочеться іти!

30 грудня 1983, п'ятниця. 10 год. вечора.

Остап сьогодні вранці полетів до Лос Анджелес. Я взяла собі вільний від праці день, щоб його вирядити — і день цей був повний пригод. Сват-Лабунька обіцяв виручити мене і завезти Остапа на летовище, щоб я не мусіла провадити авто по Expressway. Але я наставилась їхати також, щоб допомогти з баґажем (Остап мав тільки маленьку валізку для себе, але, щоб використати рідкісну нагоду, я купила Маркові та Ії велику валізу ("все життя купую я валізи — дітям, чоловікові, собі. Чи це — дань мандрівницькій добі? Чи потрібно психоаналізи?" — це так із деяким сарказмом, "nebenbei". Валізу випхала дарунками, річником "Сучасности", та деякими їхніми речами, що й досі лежали в нас. Крім того, Марійка Лабунька дала цілу окрему пачку харчів — отже були три пакунки, щоб надати на баґаж. Домовились ми з Мирославом на 7 год, вранці. Приїхав. Тимчасом Остап вже раніше пробував включити мотор у нашому авті — не йде. На дворі мороз, батерея слаба. Мені вже Максим радив дати авто до перевірки і я хотіла зробити це в середу увечорі. Але Остап мене відмовив: мовляв, він мотор без труду включає і нема потреби турбуватися. Що більш — всупереч моєму плянові залишити авто на вулиці, як радив Максим, в'їхав ним на наш driveway — а це значно утруднює справи, як треба давати до батереї "jump" (чудова мова, як у Тувіма — з фейлетону про слюсаря!) Треба було знову викликати ААА — на щастя, швидко приїхали, авто застартувало і ми ще встигли на час на аеродром. Опісля ми з Мирославом поїхали до бібліотеки Van Pelt — він мав свої справи, а я попрацювала собі пару годин над новою англомовною українікою. Коли повернулися пополудні до авта — знову не хотіло стартувати. Але після пів-годинного хвилювання, вдалося його таки зрушити. Тим разом, одначе, я попросила Мирослава, щоб поїхав зі мною купити нову батерію. Купівля та інсталяція забрала пару годин часу і коштувала майже 70 дол., але авто стартує тепер добре. Після всіх цих пригод Лабуньки ще мене погостили обідом. Коли нарешті Мирослав відвіз мене назад додому, щоб відібрати залишене під нашою хатою власне авто — прийшла черга і на нього. Тим разом не міг рушити він — і треба було з нової моєї батереї давати "jump" моторові Лабуньки!

Маю запрошення завтра до Синтії Аркін на зустріч Нового Року, до Гантеру з Вірою Лащик — і до Леоніда Рудницького. З приємністю піду до Рудницьких. Думала, фактично, що буду сидіти вдома: до Синтії радо пішла б іншим разом — не хочу їздити по місті уночі разом із всіми новорічними п'яницями. Знову ж їхати аж до Гантеру на три дні мені не хочеться: раз, що мені і тут зимно, зовсім не тужу за снігом (— а його там повно! і жити треба було б десь у мотелі!) — а по друге, що я нарешті хотіла б трохи зайнятись якоюсь своєю роботою, тобто бути вдома і на самоті.

Щоденник дуже допомагає робити балянс під кінець року. Важніші події 1983 року: Максимове весілля, наша подорож до Европи, Маркова купівля хати, Максимова подорож в Україну, моя зустріч із обома хлопцями і їх жінками на Союзівці. З інших подій зокрема виділяються три прикрі, що нас заторкнули посередньо: смерть Івана Пасічника і розрив Лащиків та безпосередньо: злодійський напад на мене. З моїх особистих успіхів минулого року треба відмітити появу мого посібника Українська бібліотека в Америці та рецензії на нього Штогрина, друк у "Сучасності" моїх "Діялогів на болючі теми" та German Books on American Law в Int. Journal of Legal Information (Suppl.2), літературний вечір у Мюнхені та авторський виступ на УКУ та last but not least, великий міжнародний розголос, що його принесла мені стаття Дімер у газеті Новое русское слово.

Особливо творчим цей рік не був: правда, до квітня я ще працювала над посібником — а потім багато часу забрало його виробництво. Написала один лиш вірш (цей про Тата), пару перекладів — з Сінкевіч і Дімер, і пару рецензій. Маю надію, що це не тривалий заник творчої наснаги. Але факт є, що постаріла я за цей рік більше, мабуть, як за минулі попередні роки. Може варто було спокуситися на гормонове лікування, щоб стримувати чи сповільнювати цей процес?