МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Понеділок, 1 січня 2007. Полудне.

Новий Рік зустрічала в Рудницьких, в невеликому товаристві, де крім Левка та Ірени, були тільки Альберт і Сяня Кіпи, Віра Лащик, Наталка Пазуняк, Марта Ощипко і я. Гостина була, як звичайно, обильна і смачна, але я їла помірковано і випила не більше як дві склянки вина (в тому пів склянки шампанського) — і це добре, варто таке практикувати частіше, зокрема в гостях, де завжди є спокуса їсти більше ніж потрібно. Тим разом атмосфера була більше відпружена і приємна — може тому, що не було багато осіб, а може завдячуючи темпераментній і балакучій і наймолодшій в цьому товаристві Марті Ощипко, що про неї я нічого не знаю. Засиділися ми довго, зокрема після того, як Левко відвіз Наталку Пазуняк додому, на дотепній розмові з трагі-комічним підтекстом: починаючи від тестаменту, що його Рудницькі недавно робили, почувши про клопоти, які має Іко Лабунька; до спогадів про самого Мирослава Лабуньку і зокрема його останні дні; до тестаменту Навроцької, виконавцем якого була Ощипко, яка розповідала про різні проблеми і пригоди з тим пов'язані; до знайомих, що їх тепер найбільше на цвинтарях; до викликів поготівля, — одне слово трагічна тематика, яка одначе, давала нам змогу і посміятися з людської (і нашої власної) долі. У висліді я повернулася пізно і щойно о 3-ій годині ночі лягла у ліжко.

Сьогодні Віра Лащик мала запросити нас на новорічний обід — казала, що подзвонить і скаже коли, але досі не дзвонила. Може роздумалася?

Докінчила читати в Кур'єрі Кривбасу Шевчукові мемуари переплітані щоденниковими записами і листами. Цікаво. Зокрема його характеристики деяких людей (напр. Дрозда). Але в листах трохи вражає зазнайство і дидактика, що претендує на глибину, но і Шевчукове зверхнє ставлення до жінок ("безхимерних жінок нема"). Подобалося мені зокрема таке його твердження, що могло б бути використане як епіграф до щоденника: "... коли б не був у розлуці зі своєю вибраницею і так часто тих листів не писав, навряд чи міг би так докладно відтворити і той час, і систему почуттів, і систему думок, бо все плитке і змінне, все піддане забуттю. І лише залишене на папері має справжню вірогідність".

Саме зателефонувала Віра. Запросила на годину 2-у.

П'ятниця, 5 січня 2007. Торонто.

"I understand the importance of making the best use of the time I have for as long as the zero-sum rule allows".

Стефко дав мені прочитати есеї, що їх він писав у процесі подань до університетів, куди він хотів би поїхати на студії. Ці його вправи виявляють його як хлопця більш серйозного і глибокого, а водночас і більш амбітного, ніж це можна було б припустити при поверховному знайомстві. Наведене вгорі речення — що є реакцією на його роздуми про життя після прочитання книги "When the Air Hits Your Brain", що її автором є неврохірурґ Frank D. Vertosick, лозунґом якого є "Life is a zero-sum game" — зворушило мене особливо, бо воно відноситься не тільки до Стефкового життя, але і до мого власного.

Сьогодні після вечері їздили (Максим, Уляна, Марко, Стеф і я) на традиційну пластову "свічечку". В присутності пластунів торонтської станиці і їхніх батьків, кількох юнаків — в тому числі і Стеф — отримали ступені скобів. Всі вони одночасно перейшли до уладу старшого пластунства, всі — крім Стефка. Він залишається ще юнаком, хоч саме закінчив 18 років життя і мав повне право стати старшим пластуном. Не захотів. Чому? Бо він — курінний і має обов'язок підготовки до ЮМПЗ цього літа. А Стеф Пласт трактує серйозно і відповідально. Пише про свій пластовий досвід братчика новацтва та юнака на вимогливих мандрівних таборах із глибоким розумінням, що це школа характеру, а не просто забава для розваги — велика гра, як сказав би Юрій Старосольський. Стеф мав щастя перемогти у своїй боротьбі з раком — може саме цей досвід став джерелом його життєвої філософії? І глибокої, як на його вік, застанови над долею людини, над тим, що таке фатум?

Приємно спостерігати, як добре почувається тут у родинному колі Марко. Єдина нагода для нас усіх — завдячуючи Уляниній гостинності — побути трохи разом. Часом навіть без великих розмов, в атмосфері гармонії. Але є нагоди і для розмов. Сьогодні, напр., я запитала Марка, чи не жалує він, що не створив нової родини. Абсолютно ні! Виглядає він спокійнішим і більш задоволеним з життя, як раніше. Єдине, що може хотів би змінити працю на якусь іншу з меншим стресом, і може навіть переїхати назад на схід. І він, виглядає, радий тому, що Ія знайшла собі доброго чоловіка і що навіть Ніна користає з його щедрости і може ходити до дорогої і ексклюзивної школи.

Неділя, 14 січня 2007. Під вечір.

Повернулася з Торонто вчора. Втомлена дорогою, тільки посортувала і переглянула нагромаджену пошту і лягла в ліжко. Сьогодні увесь день стоїть туман, понуро, дощево — я вирішила не їхати до церкви, а натомість подивитись на телевізійні політичні дискусії у зв'язку з пропозицією Буша послати додаткових 20,000 вояків до Іраку, а при тому випрати дві машини білля (коли дивлюсь на телебачення, то обов'язково або прасую, або перу, або роблю гімнастику на своєму велосипеді і на air-walker" -i.)

Десять днів у Торонто дали змогу відновити близькі родинні контакти і спостерігати життя в Максимовій родині. Іванко — дуже пристійний молодий мужчина, зацікавлений найбільше автами, їх ремонтом і перепродажжю частин, поводиться дуже незалежно, спить удень, працює вночі. Він тепер вже не на комерційному відділі, бере курси історії і політичних наук. В побуті він дуже ще поводиться як підліток, хоч йому скоро буде вже 20 років. Кімната його немов смітярка, завалена порозкиданими речами, що по них він мусить переступати, щоб дійти до ліжка чи до комп'ютера. Коли готує собі їжу — залишає посуд непомитим, в його кімнаті склад склянок від напоїв, що їх він не зносить сам до кухні — взагалі поводиться як паничик, що йому все належиться — напр. виставив деяке сміття із своєї кімнати на коридор і залишив його так на кілька днів, не зважаючи на те, що це коридор від якого двері ідуть до батькового кабінету, до Стефкової кімнати, до лазнички, і до кімнати гостинної, де спала я ... не розуміє того, що не всі люблять жити у смітярці. Його поведінка, як бачу, трохи тероризує всю родину, бо задля спокою і гармонії і уникання конфліктів, батьки не звертають йому на це уваги, хоч напевно дуже це переживають. Вміє він бути дуже симпатичним і приємним у розмові, але він — еґоїст, який не відчуває потреби достосовуватись до інших. Йому, на мою думку, добре було б жити десь в гуртожитку або самостійно, бо це привчило б його до самодисципліни і до самозарадности.

Стефан, натомість — взірець зорганізованого молодого хлопця. Прокидається раннім-ранком, щоб побігати, перед тим як іти у школу. Ліжко в кімнаті залишає застелене. А в харчуванні усім нам дорослим дає приклад, їсть дуже помірковано і вміє зупинитись на одній шоколадці або встати від столу, щоб уникнути спокуси ... не кажу вже про те, що він вміє догадатися, як треба допомогти чи мені, чи мамі — і не треба його про це просити. Він у березні поїде із шкільною групою на двотижневу поїздку до Греції — спеціяльно, поза звичайною своєю програмою, слухав лекцій про клясичну історію. Я колись Іванкові зафундувала шкільну подорож до Німеччини — зроблю це і у випадку Стефка. Подорожі — це частина освіти, як кажуть поляки: "podróże kształcą".

Максим з Уляною ішли вчора на забаву-Маланку. Мені приємно бачити, що між ними панує надзвичайна гармонія і злагода. Дай Боже так і надалі! Уляна тримає господарство в педантичній чистоті і порядку, що коштує їй чимало труду. Цього року сповнилося їй 60 років життя — чи вистачить їй сил бути такою педанткою і в майбутньому? Моя хата в порівнанні із її господарством — занедбана і вимагає віднови і відсвіження. Максим також педант, а при тому він майстер на всі руки — підвал тепер перебудований його руками і з новими меблями і новим телевізором виглядає немов салон. А при тому Максим також вряди-годи смажить м'ясо на бар-бек'ю — отже він повний партнер у господарських справах.

Час мого побуту в Торонто я використовувала як "quality time", щоб мати змогу на розмови — часом сам на сам — з усіми членами родини — таке трапляється мені тепер тільки раз у році, саме з нагоди цих зустрічей. Це була одна із причин, що я не робила щоденникових записок. Але були і інші причини: трохи читала (передусім Suite Francaise), мала зустрічі з Наталкою Томцьо, Лідою Палій і Любою Пендзей, але трохи теж і тому, що писати рукою — через тремор-дрож (що його можливо спричиняє аритмія серця?) мені тепер часом буває досить трудно писати (слава модерній технології, що допомагає цю слабість перемогти за допомогою комп'ютера!)

З Наталкою Томцьо зустрілася я на полуденок в ресторанчику "Sweet Gallery". Там просиділи ми на розмові цілих три години. Наталя — своєрідна "lady of leіsure": один день у тижні іде грати бріджа, а розмови з нею про ґлобалізацію і її наслідки, про міжнародну політику, про ком'ютери (нарешті вона має вже і електронну пошту, отже матимемо посилений зв'язок). Ліду Палій я відвідала в її помешканні на Блур. Ліда пару місяців тому мала серцевий напад і вже і після того була пару разів у лікарні. Їй уже понад 80 і вона тепер вже навіть признається до свого віку. Розмови з нею завжди про літературу, але тим разом вона навіть почала згадувати "Золотий гомін", свої поїздки в Україну, своє близьке романтичне знайомство з актором Миколайчуком, показувала старі фотографії. Я принесла їй в дарунку Остапові "Поетичні переклади", вона подарувала мені своє нове видання "Дитинство заметене часом". З Любою Пендзей я мала зустріч в п'ятницю, останній день перед своїм від'їздом, в ресторанчику "Amber". Розповідала про своїх синів — Романа, який працює в банку "Будучність", Юрка, старшого сина, ментально хворого, про похорони Богдана. Принесла показати мені тількищо видану довідкову книгу про УВУ (що її вона дістала від Шаповала, який є її родичем). Зробила мені подарунок — компактний диск колядок. З університетською бібліотекою вона тепер не має контакту і не могла мені сказати нічого нового про Ксеню Кєбузінську, яка стала шефом слов'янського відділу.

В Максима, як звичайно, я мала нагоду переглянути деякі нові видання. Була дуже рада побачити "Дванадцятку" — нове видання Ґабора, де я знайшла цитати з Остапових спогадів і статті про Нижанківського і Ткачука. Також у томі "Вибраних творів" Багряного є стаття Остапова, що її також маю намір включити до бібліографічного покажчика. Також переглянула я собі нову книжку Лідії Стефановської "Антонич. Антиномії" (Критика, 2006), оповідання Євгенії Кононенко "Три світи" (2006) та "Мемуари про Миколу Костомарова графині Катерини Юнге, Надії Білозерської, Аліни Костомарової" — невелика книжечка на 140 сторін укладена Юрієм Пінчуком (нажаль, тексти переважно російською мовою, отже менше мені доступні і цікаві).

Suite francaise Ірени Неміровської я нарешті мала нагоду прочитати. Цікава книжка, зокрема якщо зважити, що авторка загинула в Осьвієнцімі. Роман писаний в час німецької окупації Франції і показує німецьких окупантів з певним людським зрозумінням і без злоби. Сцени евакуації Парижа і життя на провінції, з німецьким офіцером на квартирі в домі французьких аристократів, нагадали мені моє власне дитинство в Зборові і нашого квартиранта Вільгельма Фісляке ("Herr Oberapotheker" із Schwäbisch Hall), який потім, вже після війни, писав ще листи до моїх батьків в Америці.

Обдарували ми себе різдвяними подарунками — аж занадто. Крім грошевих подарунків, краваток і гаманців, які я привезла із собою, я ще купила всім в елегантних крамницях на Блурі різні речі з одягу, а мені Уляна купила вишневу довгу суконку і книжку "Postwar: a History of Europe since 1945" / Tony Judt. (Книжка — товстий paperback, понад 900 сторінок, я її залишила в Торонто, Максим при нагоді привезе. Марко купив мені аудіокнижку "A brief history of time" / Stephen Hawking i теплий жакет з Venice Beach, що його я також мусіла залишити в Торонто (там вже моя ґардероба займає чимало місця в їхньому підвалі!). Внуки купили мені роман Філіпа Рота "The plot against America" / Philip Roth, а від Максима маю прекрасні два подарунки — маленькі розміром, що їх я радо привезла додому і вживатиму: малесенький апаратик MP3 Digital Player (на якому вмістилися записи двох великих книжок Докторова і Коельо) та дотепну ліхтарку з радіо, яка не потребує батерій і може бути порятунком в час якогось катаклізму.

Пару разів ходила я до Runnymedе Public Library. В цій бібліотеці чужомовні книжки упорядковані за мовою і тому там можна знайти не тільки українську літературу, але й переклади на українську мову поруч на одній полиці. Знайшла я там щоденники Олеся Гончара. Мали тільки том 2 (1968–1983) (Київ: Веселка, 2003). Але читаючи цей том, я знайшла на стор. 173 такий запис під датою 15.11. 1973:

"Зустрічався з українцями Філадельфії (Ла Салль Коледж). Атмосфера родинності. Сестри, брати. Вів зустріч проф. Леонід Рудницький. Були ще: Марта Тарнавська, поетеса, проф. Коропецький, Лабунька та ін."

Упорядкування щоденників, підготовка текстів, ілюстративного матеріалу Валентини Гончар. Цікаво, чи було під цією датою щось більше, як цей лаконічний запис? Нагадалася мені ця зустріч. Але це був час, коли я ще, нажаль, не вела свого власного щоденника, отже подробиць не записала. Зустріч була в домі Лабуньків. Остапа на ній не було (свідомо не бажав зустрічатися!) Пригадую, що Рудницький, представляючи мене Гончареві, сказав, що я, мовляв, написала вірш про свою бабуню і можливо пишу також про інших членів своєї родини — чим мене трохи позлостив, бо я подумала, що після такого представлення, Гончар вважатиме мене якимсь діяспорним графоманом. Опісля, пам'ятаю, виникла в мене з Лабунькою і Рудницьким суперечка за Гончара, де я його боронила перед їхніми закидами і вимогами, бо вважала, що йому як членові ЦК під натиском з обох боків не так легко, як це може видаватись з боку патріотам-емігрантам.

Стефкові і Маркові уродини ми відзначили вечерею в ресторані "Toro", що є в тому самому приміщенні, де колись був "Львів". До свят я тим разом ушка і вареники купила, а не готовила сама в хаті. Зварила я тільки рибу по грецьки. Решту готовила Уляна. Мали ми знамениту кутю (бо в останній хвилині вирішили додати родзинки покроплені водкою!) Після святої вечері ми цього року ходили до церкви св. Димитрія на вечірню. На велике диво всім церковна відправа тривала значно коротше, ніж ми передбачали і всі були дуже з цього задоволені. На день Різдва ми ходили на вибагливий і смачний "brunch" до ресторану Old Mill, а потім в нас були гості: Косаренки, Мойсеї, Слоти, Наталка Шикула з дітьми, Жили, Гейсі. Двічі приходили колядники. Крім того Уляна зорганізувала один вихід до театру на п'єсу "Orpheus Descending" / Tennessee Williams -a, де режисером був Miles Potter, а в головних ролях виступали Jonathan Goad i Seana McKenna. П'єса ішла в елегантному старому Royal Alexandra Theatre, але була непотрібно розтягнута і не зробила надто доброго враження. Значно ліпша була вечеря в доброму грецькому ресторані "Penelope", що її фундував всім Марко. Стеф був з нами в театрі і в ресторані. В останній день мого побуту, після того як Марко вже відлетів до Лос Анджелесу, Уляна ще зорганізувала вихід в кіно: Були ми з Василем і Наталкою Жилами на фільмі "Notes of a Scandal", де грає Judy Dench, знаменита бритійська акторка, яка тепер — на старші роки — виступає в багатьох фільмах. Фільм досить добрий, але він не робить доброї слави щоденникам і їхнім авторам. На цьому отже може варто поставити крапку.

Середа, 17 січня 2007. Полудне.

Вчора їздила на PENN до дентиста. Dr. Huber ствердила, що зуб мій після root canal treatment розколовся і навряд чи вдасться його врятувати. Я висловила своє негодування, що мовляв, навіщо було робити цю коштовну процедуру, якщо зуба і так врятувати не було можна? Вона зробила якусь тимчасову направу (не пльомбу) і перестерегла, що це може втриматися пару днів, пару тижнів, пару місяців, а то й довше, але зуб слабий і сильнішого якогось натиску не витримає. Ну, побачимо. В кожному разі, я не замовляла візити в хірурга, щоб зуб виривав — чим пізніше, тим ліпше.

При нагоді пішла віддати книжку до бібліотеки. На травниках перед будинками побачила застромлені в траву на дротах якісь білі картки з друкованими написами — сотні їх! — приглянулась, прочитала пару таких написів: "In loving memory of ..." + прізвище, ім'я, дата, місце, мовляв згинув від бомби ... в Баґдаді, Мосулі чи іншому якомусь місці в Іраку. І все це — не американські вояки, а цивільні іракці! А на дереві напис: "Faculty, students and staff of the University of Pennsylvania against the war in Iraq." Бачу, що починається противоєнний рух, як було колись зрушення проти війни у В'єтнамі.

Серед нової періодики журналу WLT з моєю рецензією на антологію Ґабора ще не було, але знайшла випадково восьмисторінкову газетку, що називається "Киев еврейский" — виходить вона вже пару років. Статті там переважно російською мовою, але є і українською. Редактором позначена якась жінка з грузинським прізвищем — якщо я правильно запам'ятала — Елена Чучушвили. Прочитала я там пару статей українською мовою підписаних прізвищем Найман. Десь там МАУПП видав якісь статті Франка на єврейські теми і Найман боронить Франка від закидів антисемітизму, цитуючи з інших його писань. Були там і дві статейки про Кацнельсона. Цікаво чи знає про це Іда, його вдова? (Але не знаю, чи вона ще живе — я написала їй вітання напередодні нового року — і Абрамових уродин — але вона цього року святочних вітань не прислала).

Пізнім пополуднем вступила до мене Софійка Геврик. Вона приїхала головним чином по вареники (що їх замовила їй Віра і залишила в мене). Але зупинилася тільки на коротку розмову. Ночувати поїхала до Ренати й Олега. Критично висловилася про людей в Україні, мовляв, "всі брешуть". Не радо вертається туди назад — будуть там до червня. Запрошувала мене в гості, але я не дуже цими днями міцна. Короткий прохід до метро — це вже для мене зусилля. Мушу зупинятися, щоб відітхнути. Трохи маю підозру, що це може реакція на мої ліки, зокрема Тoprol. Може треба мені зменшити дозу? В понеділок матиму візиту у Форсії, запитаюся.

Понеділок, 22 січня 2007. Увечері.

Подія, що може мати далекойдучі наслідки: профспілка, де працює Марко, заплянувала велику реорганізацію і ліквідує деякі позиції. Запропонували Маркові ... зрезигнувати. І це після майже десятилітнього робочого стажу на відповідальній позиції! Отже він опинився без праці. Правда, виборов собі додатковий час, додаткове медичне страхування, отже має пару місяців для шукання нової праці. Він із своєї роботи не був задоволений і вже деякий час говорив про свої пляни відійти, може навіть і виїхати з Каліфорнії, але не міг рішитися. Отже вирішили за нього. Шукати працю в його віці — справа не легка, напевно доведеться прийняти щось менше платне, але може також із меншим стресом. Може було б добре, якби знайшлося щось у Філядельфії — міг би жити зі мною і це була б добра розв'язка для нас обох (хоч очевидно довелось би і йому, і мені піти на деякі компроміси і змінити трохи наш спосіб життя.)

Була я сьогодні у Форсії. Це правда, сказала, що моя втома може бути наслідком ліків на серце — але вони також тримають тиск крови під контролем і запобігають фібріляціям. Отже фактично залишила все без змін.

Сьогодні — вперше цього року — випав маленький сніжок. Я боялася, що мій прохід до метро буде трудним через ховзькі дороги і вийшла з дому так рано, що до лікаря прибула на пів години раніше. Потім ще вступила до правничої школи і мала полуденок з Марилею, а звідтам поїхала автобусом до міста і пішла до крамниці, щоб мені "зактивізували" мій мобільний телефон. Виявилося, що навіть працівники крамниці мали клопіт з тим і ця процедура забрала їм півтора години часу, різних розмов по телефону з централями ітд. У висліді я мусіла заплатити 20 дол. за додаткові хвилини до половини лютого, але також дечого нового навчилася (напр. що з моєї власної вини втратила куплені раніше додаткові хвилини, бо цю трансакцію треба було зареєструвати, а я не доглянула інструкції і цього не зробила. Ну, поволі вчуся на власному досвіді. А повернувшись з Торонто, я вперше хотіла була використати мобільний телефон і повідомити Тусю Вакуловську, щоб виїхала по мене — а мій телефон не діяв, і я у висліді мусіла добиратись додому через Ферн Рак автобусом.

В поворотній дорозі — на станції метро Волнат-Локуст я зустріла Марту Яримович. Виявляється, вона там в центрі міста ходить на курси салонових танців і навіть виступає з іншими курсантами перед публікою. Дуже мені це захвалювала, що воно їй, мовляв, допомогло перемогти депресію після смерти Славка. Вона ще далі живе у своїй хаті в Челтенгемі, хоч там податок сягає 8 тисяч річно. З нею тепер живе один з її синів. Крім танців, вона займається якоюсь родиною новоприбулих українців, що мають хвору дитину, возить його кожного тижня до клініки на PENN. Я скористала з нагоди, що Марта Яримович мала біля станції Ферн Рак своє авто і підвезла мене під двері моєї хати. Це було дуже до речі, бо сьогоднішня ескапада втомила мене не на жарт і іти пішки від метро було б мені трохи за тяжко.

Середа, 24 січня 2007. Пополудні.

Скористала з нагоди, що сніг стопився і поїхала до Universal Travel, щоб надати пакет книжок для Олени Каширіної в Севастополі. Запакувала я не тільки Тихі розмови з вічністю й Автобібліографію, але також і Вибране, Самотнє місце під сонцем, Ключі до царства, Шекспірові сонети, Крейзі і Поетичні переклади ОТ. Якщо схоче писати про мене дипломну роботу, то всі ці видання можуть їй допомогти, а шукати за книжками в Україні може бути їй трудно і клопітливо. Щоб виповнити пачку, я додала свій сірий в пепітку костюм — елегантний, викінчений скірою, мало ношений, але тепер трохи для мене за тісний, а також кольорову вовняну хустку. Може їй це пригодиться, а якби зареагувала позитивно, то я радо послала б їй пачку вживаного одягу.

При нагоді вступила до Bell's Market і докупила трохи різних харчів.

Вчора ввечері було засідання т. зв. регіонального комітету ЕУД. Заліпському залежало на тому, щоб і я там була, тому приїхав по мене, щоб заощадити мені їзду автом поночі, коли я добре не бачу. Філядельфійський комітет, під проводом Олександра Лужницького,і з секретарем Наталею Пазуняк, так серйозно захопився своєю роботою, що ніяк не хоче ліквідуватися, хоч інші подібні регіональні комітети ЕУД давно вже перестали існувати. Був час навіть, що Лужницький погрожував, що, мовляв, треба видати із підготовлених матеріялів окремий філядельфійський том, бо мовляв, Маркусі ЕУД занедбали і не видають, отже наша вся праця пішла намарне. А у відредагованих Маркусями частинах є багато помилок, які, мовляв, ми повинні виправити. Я від самих початків вважала, що принцип Василя Маркуся будувати ЕУД не на спеціялістах окремих ділянок, а на регіональних комітетах — помилковий і нераз про це отверто говорила і самим Маркусям і нашим філядельфійцям. Тепер цей принцип грозив обернутися для редакторів ЕУД бумеранґом, отже треба було спам'ятувати Лужницького і ко., що регіональний комітет існує тільки на персональні запрошення Маркуся, що робота зроблена для ЕУД не може бути використана для будь якої іншої публікації, зокрема перед друком ЕУД, що фактичним власником підготованих матеріялів є не хто інший, а централя НТШ-А, ітд. Лужницький повідомив Заліпського, що він вже підписав контракт із якимсь американським видавництвом, отже Заліпський був готовий, як голова місцевого осередку НТШ-А, зліквідувати регіональний комітет і таким способом розв'язати можливий конфлікт. Але виявилося, що Лужницький підписав контракт на популярне ілюстроване видання про українців Філадельфії в серії подібних англомовних книжок про різні американські етнічні групи і це ніякого відношення немає до ЕУД. Він приніс показати дві такі книжки — одна з них про євреїв якогось одного району, друга про українців Шікаґо. Це фактично збірки фотографій з підписами і мінімальним текстом — комерційна ідея, яка напевно принесе Лужницькому навіть якийсь гонорар. І це праця саме для нього, при можливій допомозі інших осіб, не обов'язково з-поміж членів регіонального комітету ЕУД. Одне слово, ми боялися авантури і конфлікту, а це — виявилося — була тільки буря в склянці води.

Сьогодні підготовила листа з бібліографічними інформаціями для Зорівчак на її прохання. Завтра надам це на пошті. Пошлю їй також Вибране, Крейзі і Поетичні переклади — щоб і вона не мусіла шукати за цими книжками в Києві. Ключі до царства вона вже має. Також висилаю їй дві новіші свої фотографії, щоб не мусіли сканувати старі фото з друкованих книжок, та й додам надруковану з Нью Йоркера статтю, яку знайшла про допомозі Google, шукаючи за потрібною їй інформацією про "S. Ayden".

П'ятниця, 26 січня 2007. Ввечері.

Вночі із середи на четвер якийсь злочинець розбив в моєму авті мале віконечко, вліз до авта, виломив і забрав коробку дрібних грошей, пробував відкрити "glove compartment" — не відкрив, але знищив його так, що не відкривається ключем. Одне слово, спричинив чимало шкоди і не скористав на цьому, бо дрібних грошей там не було більше як 10 долярів.

Я в четвер мала намір поїхати на працю до центрової бібліотеки, а перед тим вступити на пошту і до Віри, щоб передати їй чек за вареники від Софійки Геврик і позичені недавно капсулки Rescue. Але несподівано почав падати сніг і я стрималася із виїздом аж до години 1-ої, коли прояснилося і була певність, що сніг стопився і доріг не покрив. Тільки тоді я пішла до авта і відкрила проблему.

Пару годин забрало мені відчищення уламків скла. Віконце тимчасово заліпила. Поїхала на пошту і до Віри, щоб одночасно перевірити, що авто їде і радіо грає (отже його не вкрали!) — але вже до бібліотеки на працю їхати охота мені відпала. Зате вступила до механіка на 5-ій вулиці і почула від нього, що він може направити віконце за 200 дол. Це, подумала я, було б мені остільки зручно, що я могла б залишити в нього авто і пішки піти додому. Але цього не зробила.

Потелефонувала до хлопців, щоб їх повідомити про мою пригоду і до Віри, а також до сусіда Аллена. Аллен порадив мені, щоб випадок зголосити на поліцію, щоб був документ, хоч, очевидно, зголошувати такий дрібний інцидент до страхувальної компанії не має сенсу, бо по-перше — авто старе, а по-друге — мій "deductible" = 500 дол. Я послухала поради і зголосила випадок на поліцію — списали протокол по телефону. Аллен також на другий день знайшов мені телефон якоїсь фірми на вул. Жірард, де, мовляв, можуть вставити вікно за менші гроші. Коли я про свій клопіт згадала Заліпському (телефонуючи до нього в іншій справі), то він порадив мені потелефонували до двох інших фірм, які вставляють вікна до авт. Одна з них (аж десь у Willow Grove) зацінила за направу 125 дол., а друга — на Bustleton — 85 дол. Перерішив справу факт, що ці останні могли направити шибу вже сьогодні і що направа — сказали мені — не забере довше як годину-півтори, тобто я можу привезти авто і почекати. (Заліпський, правда, був готовий поїхати зі мною і відвезти мене додому, якби авто треба було залишити!) На щастя, вдалося це мені зробити самій, не турбуючи нікого іншого — але при помочі сусіда Аллена і Славка Заліпського я навчилася, що розбите в авті вікно направляють спеціялісти цього діла і в таких справах не треба звертатися до загального механіка! Повернувшися ввечері з Баселтону, я застала повідомлення від фірми на Жірард евеню: вони знайшли таке вживане скло і готові були направити вікно за 65 дол. Добра мені наука. Але я рада, що не мусіла їхати до них, в погану і небезпечну дільницю.

Авто моє останніх пару днів стояло на моїй доріжці — driveway — не, як звичайно, при кінці, близько городу, а ближче вулиці, біля великого куща — щоб на випадок снігу, легше було ним виїхати. Я таке нераз практикувала, але воно можливо облегшило справу злодієві. Бо його там ніхто не бачив за кущем — а при кінці доріжки в мене є рефлектори — motion detectors — що могли засвітитися і відстрашити злодія. Отже від тепер я авто триматиму при кінці driveway — хоч в моїй дільниці навіть вдень порожньо, безлюдно і тихо, а що вже говорити про темну ніч. Це має свої добре сторони, — живу як на хуторі! — але, очевидно, скриває і певну небезпеку.

Четвер, 8 лютого 2007. Увечері.

Занедбую щоденник. Щоправда, нічого важливого за останні два тижні [sic!] не трапилося, варто було хіба відмітити, що прийшов журнал Дзвін за листопад/грудень і в ньому таки надрукували листи Гординського з моїм вступом. Я послала їм 12 листів, надрукували вісім — може забракло їм місця? Ну я рада, що мій труд не пішов намарне. А журнал на цьому скористав: президент Ющенко закликав до відзначень століття Гординського, в Літ. Україні і в інших виданнях друкують матеріяли про нього, отже редактор Дзвону напевно радий, що мав такий недрукований досі оригінальний матеріял, з першого джерела. При тій нагоді, очевидно, згадають і адресата — Остапа, тай будуть ці листи джерелом і для тих, хто писатиме про "Слово".

На своїм маленьким апараті MP3 прослухала я дві цікаві книги, що їх мені в Торонто зарекордував Максим. Роман Докторова "The March" історичний роман про громадянську війну в Америці і похід генерала Шермана до моря — i роман бразильського письменника Паульо Коельо "Альхімік". Про Коельо знала я тільки те, що його сподівалися у Львові на книжковому ярмарку, а тепер, прослухавши його книжку — своєрідну філософічну притчу, яка нагадує євангельські оповідання, я починаю розуміти під якими впливами перебуває Віра Вовк.

Для розваги позичила собі з бібліотеки Absolute Friends / LeCarré і знову сама для себе відкриваю несподівані вальори цього уславленого автора детективів.

Після нетипово теплого січня, прийшла до нас нарешті справжня зима. Правда, покищо без снігу, але із серйозним морозом. На вікнах вранці намальовані квіти, як у краю мого дитинства, а на термометрі 10–20 за Фаренгайтом. Виходжу тільки на короткі проходи, щоб надто не наражувати свого серця. Але усвідомила собі пару днів тому, що мої ліки, що їх приписав доктор Віджілянте, мабуть почали краще діяти: чуюся ліпше, пальпітацій уже вечорами не відчуваю, тиск крови відносно низький, а пульс поміркований, хоч і не зовсім регулярний.

Субота, 10 лютого 2007. Пополудні.

Велика, радісна несподіванка! Прислав мені Максим електронною поштою листа, з трьома залучниками і короткою допискою такого змісту: "Мамо: Про тебе пишуть аж у Воронежі, в Росії. Захар Давидов дістав ці статті, як подання до його журналу Toronto Slavic Quarterly. (http://www.utoronto.ca/tsq." а далі дописка від автора до Давидова: "My name is Maksym Kyrczaniw. I am candidate of historical sciences (smt like Canadian PhD) and lecturer in the Department of International Affairs in Voronezh, State University, Voronezh, Russia". А три залучники українською мовою — три статті Максима Кирчанова ... про мою літературну творчість! Перша з них називаєтся: "Проблеми детериторіялізації літературного тексту (головні тенденції еволюції української діяспорної літератури після другої світової війни на прикладі поезій Марти Тернавської)"; друга — "Літературний герой у пошуках ідентичності (про одну "хорватську" розповідь Марти Тарнавської)"; третя — "Німеччина в літературній традиції української діаспори (німецькі наративи в поезії Марти Тарнавської)".

Загадка: хто такий Максим Кирчанів? Чому він — викладач міжнародних відносин, кандидат історичних наук — пише літературознавче дослідження про літератора діяспори? Мені цікаво було звідки він знає про мене, але бачу, що всі посилання на книжку "Вибране" — цікаво як книжка попала йому в руки? чи купив її, будучи в Києві? Чому він шле ці статті до Торонто, до електронного славістичного журналу? Давидова я також не знаю, але це здається один із професорів славістики, торонтський русист, який започаткував їхній електронний журнал. Мені треба буде поговорити про всі ці справи з Максимом, може він кине якесь додаткове світло на ці питання.

У всякому разі — радісна, надзвичайна несподіванка. Статті серйозні, цікаві, трактують мене і мої думки поважно і у відповідному контексті, без будьякого намагання похвал чи компліментів — і це мене найбільше тішить. Не з усіми його висновками чи коментарями я згідна, але це не має значення. Сам факт, що моя книжка знайшла такого уважного і вдумливого читача наповняє мене новим оптимізмом — доказ, що видавання українських книжок в Україні, навіть, як воно не супроводиться критичними рецензіями в літературних журналах, навіть якщо тираж скромно-поміркований, не є справою безнадійного донкіхотства — десь там, несподівано і непередбачено, книжка таки знаходить свого читача, навіть і поза межами України.

Четвер, 15 лютого 2007. Полудне.

Завтра має приїхати Максим. Побуде він у мене п'ять днів. Використовує час своєї міжсеместральної перерви, щоб мене відвідати. Я думаю, що він наслідує добрий приклад своєї жінки, яка часто їздить до Клівленду, щоб відвідати й допомагати своїй мамі. Я рада його приїздові, хоч головним принципом мого побуту тепер є намагання давати собі раду самій, якнайдовше не створюючи проблем моїм синам — бо, очевидно, настане такий день, коли їхня допомога буде мені необхідна і матимуть зі мною клопіт. Покищо Максимів приїзд — це тільки приємність, а не конечна потреба. Вдалося мені навіть здобути додатковий квиток до театру на наступний вівторок, коли маю заплановану виставу в театрі Вільма. Тим разом не мусітиме Ран везти мене додому — напевно поїдемо з Максимом до міста автом.

Комплікує трошки справи факт, що два дні тому мали ми першу цієї зими сніговію — я вже третій день нікуди з хати не виходжу, але сніг на моїй доріжці довкола хати прочищений, бо на день Валентина прийшов Толік Лукашевич із малим Сашком і сніг відкинули.

Моє ліпше фізичне самопочуття дало вже деякі дивіденди. Написала до Ukrainian Weekly невеличку статейку про новий номер журналу Slavic and East European Journal, де надрукована низка статей про українську літературу — ідея Лариси Онишкевич. Більше ніж хтонебудь інший я розумію, який це для нас рідкісний успіх, тому вважала своїм обов'язком звернути на цей факт загальну увагу. А тепер взялася за величезну працю: бібліографічну статтю про українське літературознавство на сторінках університетських журналів 90-их років — по аналогії з подібною статею про 80-і роки, яка надрукована в Сучасності і в моїй книжці Ключі до царства. Стаття, яку пишу тепер, розрослася вже до великих розмірів — чи буде де її надрукувати? Але вона і для мене самої дає змогу для певних висновків і порівнань. А моя попередня така стаття про 80-і роки викликала реакцію і була джерелом інформації для різних дослідників, бо це матеріял, який в Україні залишається непоміченим і невідомим.

Знайшла вдома серед старих книжок в серії Reader's Digest Condensed Books цікавий матеріял: щоденник приватного лікаря Вінстона Черчіля. Саме докінчую читати. Автор — Lord Moran (справжнє прізвище: Charles Wilson), а книжка називається Churchill: The Struggle for Survival. Є там чимало інтересних ревеляцій, ось наприклад: Черчіл у Вашинґтоні, святий вечір 1941. Виступає з промовою перед Білим Домом. Потім каже до лікаря: я відчуваю пальпітації серця. Який мій пульс. Лікар міряє: 105. На другий день Черчіль викликає його вночі: має біль серця. Пише лікар: кожному іншому пацієнтові я приписав би шість тижнів в ліжку, але проголосити тепер, коли Америка тількищо вступила у війну, що премієр Великобританії має хворе серце і непевне майбутнє — може бути катастрофою. І він бере на себе відповідальність і риск, заспокоюючи пацієнта і знаючи, що не дуже може зменшити його активність.

З політичних справ ревеляцією для мене було намагання Черчіля відкладати інвазію Франції, що її довший час пропонували і приготовляли американці, замість того намовляючи США до інвазії Італії і півдня Европи, щоб таким чином запобігти походові більшовиків на східну Европу. Це йому не вдалося, бо навіть після інвазії Італії, Америка забрала частину війська для інвазії в Нормандії.

Дуже цікаві портрети Рузвельта і Сталіна, а вже особливо самого Черчіля, який був дуже примхливим і важким пацієнтом, що його лікар, одначе, змальовує з великою симпатією, зрозумінням і пошаною.

Моя збільшена творча активність цими днями трохи змінила мою щоденну рутину. Ще недавно був час, що я вже перед 9-ою годиною лягала в ліжко. Тепер сиджу часом до пізна і у висліді також встаю пізніше. Недавно Софійка телефонувала з Києва, і хоч вже було по 9-ій ранку її телефон мене розбудив, бо я ще була в ліжку. Тит далі продовжує писати листи з Києва — цікаві спостереженна про архітектуру і сучасну ситуацію, переплітані теплими особистими ремарками на адресу Софійки, синів, чи внучок. З цього матеріялу може бути дуже цікава книжка — йому треба було б тільки доброго літературного редактора.

Славко Трофименко догоряє в останній фазі своєї хвороби. Я телефоную майже кожного дня, але ось знову три дні нема їх вдома — а це значить, очевидно, що він у лікарні. Вже навіть лікарі не хотіли дозволити йому на ще одну сесію хемотерапії, але він вперся, що всупереч всьому, він ще хоче пробувати. Бореться за життя, як рідко який пацієнт. Але вже, каже Марта, не хоче з ніким розмовляти по телефону, дивиться на телебачення, не виявлає вже зацікавлення — як це було донедавно — другою своєю хемічною монографією, що її підготовляє із своїм італійським спів-автором. Жаль мені, що йому доводиться ще так мучитися. Та й глибоко спочуваю Марті — досі ії постава була справді героїчною, але як довго вона буде в силі витримати таку напругу?

Середа, 21 лютого 2007. 1:25 пополудні.

Максим вже на летовищі і за пів години має відлетіти назад до Торонто. Мали ми гарних кілька днів — quality time! Прилетів він у п'ятницю 16-ого під вечір — мусів від потягу пішки прийти до мене, бо був сніг (він навіть дивувався, що таки досить солідний, як на Філядельфію, та ще й з льодом!) і моя вулиця була непрочищена. Сьогодні, коли він від'їздив, температура піднялася, сніг топиться, дороги в більшості прочищені — отже я вже й сама могла його підвезти до станції. А вміжчасі, він, як вправний шофер, відгорнувши трохи сніг довкола, возив мене автом і до Центру, і до Акме, а навіть були ми в неділю разом з Вірою Лащик в кіно (на фільмі The Queen) і на вечері в ресторані. Вчора, натомість їздили ми до міста до театру Вільма на пєсу Башевіса Сінґера: "Enemies, a Love Story". Фактично, Isaac Bashevis Singer написав не п'єсу, а роман. З того матеріялу був вже колись навіть зроблений фільм, а тепер це переробили на драму. Темою є врятований від голокосту молодий чоловік, який розривається між трьома жінками: Ядвіґою, полькою, колишньою служницею, яка його врятувала і яка готова перейти на єврейську віру, бути йому дружиною і матірю його дітей; Машею, єврейкою, що вижила голокост і живе з мамою у США; і Тамарою, колишньою своєю жінкою, що про неї він думав, що вона разом з його дітьми загинула в час війни. Є там серед персонажів і рабін, який за всяку ціну пробує американізуватися, і колишній чоловік Маші, який не може встояти чарам тієї femme fatale, хоч добре розуміє згубність цих відносин. П'єса має чимало трагікомічних моментів і багато медитацій про бога, який якщо взагалі існує — то хіба божевільний і знущається над людьми. Сама ідея п'єси — непогана, матеріял, можливо має чимало автобіографічного, але гра акторів не була особливо доброю, а винахідливість режисера також була досить обмежена. Після вистави, ми разом з Раном і Марилею пішли на перекуску до ресторану по другому боці вулиці від театру, Я була рада, що могла моїх колег туди запросити і що тим разом Ран не мусів мене везти додому автом.

Вівторок, 27 лютого 2007. Вранці.

Вчора, 26 лютого, помер Славко Трофименко. Дуже мучився під кінець, закнебльований вентилятором. Пригадую, як Остап в Урбані був на тій машині, але йому тоді ще на один рік життя врятували. Славко, мабуть, мав сильне серце і тому страждав — решта організму була зовсім вичерпана. Навіть останньої хемотерапії не хотіли йому лікарі робити, але він настоював — як рідко який пацієнт боровся за життя до останньої хвилини. Похорон буде мабуть на Баунд Бруку, в суботу. Ще точно не відомо. Планую поїхати із Заліпським.

В мене від неділі гостем є Микола Рябчук. На його виступ в УКУ прийшло не більше як 15 осіб — бо годину пізніше був заповіджений бенкет-fundraising Києво-Могилянської Академії. Микола в суботу мав виступ у Філядельфії на загально-американській конференції "Project on Democratic Transitions" в Union League, був на цій конференції пару днів [єдиний українець у програмі!] і мешкав у готелі. До мене приїхав в неділю вранці — я ще виїхала по нього до метро автом, але вже до УКУ не їхала сама, а попросила Заліпського, щоб завіз мене і Миколу і до УКУ, і до Центру на бенкет Могилянки і потім назад додому. Моє боягузство було пов'язане із заповідженою негодою. І справді: в час, коли ми були на бенкеті в Центрі, насунула на Філядельфію снігова буря, і хоч того снігу не впало багато, то поворотня дорога з Центру додому під вечір була навіть для вправного шофера Заліпського неабияким і досить небезпечним випробуванням. Падав лапатий сніг і льодовий дощ, дороги не було видно, вулиці — ще не посолені і не відгорнені — були слизькі, автом закидало на боки — ледве доїхали.

Бенкет Могилянки зібрав не зовсім повну залю людей (напевно через погоду). Виступали Кіпа, Марта Фаріон, Сергій Квіт, Брюховецький, Даниленко. Я сиділа поруч Сергія Квіта, що його пригадую з Урбани. Він тепер є деканом в Могилянці, а його журнал (де він колись був редактором і де була свого часу надрукована рецензія на мою книжку) вже тепер не виходить. З Урбани Квіт мені запам'ятався як донцовський націоналіст — не знаю, чи він далі такий.

В розмовах з Миколою я запиталася, чи знає він хто такий Максим Кирчанів? І виявилося, що Кирчанів друкувався у "Критиці" і ім'я це було Миколі відоме. Це мені було приємно усвідомити — маю надію, що він десь зможе надрукувати свої статті про мене — сумніваюся, чи приймуть їх до друку в інтернетному журналі Toronto Slavic Quarterly, куди він їх послав і звідки я — через Максима — довідалася про їх існування.

А от вчора прийшов лист до мене від Олега Микитенка — відповідь на мого останнього листа, де я питаюся, чому досі не розміняли мого чека на передплату і чому не надрукували моєї статті про Ірванця. Микитенко пише, що мою статтю про Дімарова дав до наступного номера "Всесвіту", але Ірванцеві не може пробачити його "Любіть Оклагому" і про нього статті друкувати не буде. А чека, мовляв, вони давно передали банкові. Не знаю в чому тут справа: чек досі не відтягнений з мого рахунку, немов загубився, і я вже дала директиву Коробкові включити на майбутнє передплату "Всесвіту" до інших моїх передплат, бо бачу, що сам "Всесвіт" не вміє ладнати комерційних справ. А щодо Ірванця, то я так і сподівалася, що не друкують статті, не через упередженість до мене, а до нього. Повинні були мене повідомити одразу, була б надрукувала деінде.

Середа, 28 лютого 2007. Вранці.

Рябчук сьогодні від'їхав. На щастя, сніг стопився і я не мала проблеми довезти його до станції метро. Поїхав він до Бостону, де матиме виступ на УНІГУ. Трохи часу мені потрібно, щоб привести хату до status quo ante: посуд уже помила, а ще треба випрати і випрасувати простирадла і перестелити ліжко. Сьогодні це не буде мені трудно, але вчора вночі схопив мене такий біль у плечах, що я ледве могла піднятися до лазнички. Боялася навіть, що не зможу обслужити свого гостя, бо не знала чи вранці зможу піднятися з ліжка? Але допомогла електрична подушка і дві таблетки аспірину. Пізніше я прийняла ще Tylenol Extra Strength. Микола — приємний гість, який не вимагає багато уваги. Розмови всі — при столі, а вміжчасі він потребує побути на самоті, щоб написати статтю, чи підготувати лекцію, чи на інтернеті написати листа до Києва. Так що я вчора пополудні могла зовсім добре полежати годину на гарячій подушці і сьогодні чуюся трохи ліпше.

Телефонувала вранці Леся. В неї знову відкрили рака і вона, зрозуміла річ, трохи це переживає, зокрема боїться, щоб близьке майбутнє не принесло їй надмірних страждань. Їй уже 93 роки — може й ліпше було б, якби не знала, що в неї рак і не журилася непотрібно? У всіх нас десь дозріває внутрі якийсь механізм самознищення — якби так всі ми мусіли весь час думати про смерть — єдину неуникниму певність — то справді важко було б жити і радіти життям.

Не встигла я відмітити в щоденнику таку цікаву родзинку. Минулого тижня прийшли у посилці від Коробка чотири номери "Літературної України". Газета відбиває досить точно заскорузлий анти-модерний і дуже провінційний літературний світ України, і я читаю там тільки короткі вісті, часом рецензії. І от у новинці про нове число журналу "Вітчизна" я знайшла інформацію, що там надрукована добірка віршів ОТ в антології, яку підготовляє Світлана Йовенко. Це була приємна несподіванка. "Вітчизну" отримує Українська Бібліотека, отже я позичила собі кілька номерів. Із вступної статті до добірки віршів ОТ я дізналася, що включений ОТ і в книжку Слабошпицького "25 українських поетів діяспори" і що там Слабошпицький називає його ім'я "серед найосвіченіших письменників української еміграції". Я дуже зраділа цими новими знахідками — саме на часі, щоб додати до бібліографічного покажчика. Книжку Слабошпицького замовила в Києві і маю надію, що її незабаром пришлють мені. Якби знала раніше про це видання, була б просила про нього Рябчука. Він привіз мені (на моє прохання) 5-ий том Дзюбиної енциклопедії, а також нове видання Критики — "Пророк у своїй вітчизні" Ярослава Грицака. Книжка Грицака — це біографія Франка на історичному тлі — жанр, який я особливо люблю, отже я вже й почала її читати.

Субота, 3 березня 2007. Увечері.

Похоронили сьогодні Славка Трофименка на Баунд Бруку. Несподіванка: він лежатиме кілька метрів від Остапа, в тому самому ряді! Приїхало на похорон не більше як тридцять осіб — я думала, що буде більше. Але дехто вже був на похоронних відправах у Вільмінґтоні в п'ятницю, де промовляли — як інформували мене учасники — представник фірми Дю-Понта, професор делаварського університету, а також Леонід Рудницький, Олекса Біланюк, Надія Кохан і Наталка Пазуняк. З тих людей присутньою в Баунд Бруку була тільки Надія Кохан (між іншим, виглядала дуже гарно — пристійна й елегантна молода жінка!) В Баунд Бруку окремої відправи в церкві не було, священик провів тільки обряд над могилою, а потім зник і не було його навіть на тризні. Над відкритою могилою коротко і зворушливо промовила Лариса Онишкевич, ілюструючи Славкову боротьбу за життя і успіх словами Лесі Українки: "я на гору круту кремяную буду камінь важкий підіймать..." Обідом проводив Орест Попович від НТШ і він сказав довшу промову, де накреслив не тільки професійні і громадські досягнення Святослава, але і свою з ним довготривалу дружбу від гімназії в Міттенвальді починаючи. Кілька слів сказав також Славко Заліпський, а я прочитала свій вірш про смерть з циклу "Буденні діялоги на болючі теми", нав'язуючи до Славкової любови до поезії. (Пам'ять він мав феноменальну, знав десятки строф різними мовами не тільки Франка, але і Гайне, і любив співати — по латині — пісні із "Carmina Burana"). Між іншим, цю його любов до співу і музики також відмітили — Попович заініціював загальний спів і присутні проспівали кілька українських пісень, що з них найбільш зворушливою була перша — "Гей у лузі червона калина".

Присутніми були, крім згаданих, обоє Гунчаки, обоє Андрушкові, обоє Онишкевичі, Ігор і Дарка Зєлики, Слава Знаєнко, Слава Ґеруляк з дочкою, Роман Воронка, Ромко Процик, Василь Лопух, Таня Кейс, Віра Білинська, сестри Вакуловські, Віра Лащик, Соня Слюзар — може я когось забула? Адже мусіли бути і якісь мені незнайомі особи. З родини була тільки Марта і донька Зоя — зять з дітьми не приїхав з Торонто — казали: через сніговію. Зробили великий коляж фотографій, що віддзеркалював Славкове життя і його професійні успіхи. Виявляється, що і Туся Вакуловська, і Попович, і Ґеруляк, і Зєлик були товаришами Славка і Марти в гімназії в Міттенвальді.

Все відбулося дуже достойно і тепло. Але була одна велика прикрість: сестри Вакуловські по дорозі на похорон мали автомобільний випадок. Їм нічого поважного не сталося, але авто зовсім розбите і на похорон з місця випадку привезла їх поліція. А додому вони приїхали моїм автом — бо нас було тільки троє: Заліпський шоферував, а пасажирами були тільки я і Віра. Жаль мені їх страшенно: це велике потрясення, та й авто недавно куплене, майже нове! А ще тільки подумати: вчора вони телефонували, повідомляючи, що їдуть і пропонували мені їхати з ними! Якби не те, що я вже домовилась була із Заліпським і Вірою, хто зна, може була б і поїхала?

Неділя, 4 березня 2007. Пополудні.

Тількищо говорила з Титом і Софійкою в Києві. Розповіла їм про похорон Славка, про випадок Вакуловських, а вони мене повідомили про те, що в Літературній Україні є стаття про Остапа. Софійка навіть читала мені деякі уривки по телефону. Це, виглядає мені, рецензія на книжку "Крейзі" Олени Логвиненко. Дуже я цим зраділа. Нарешті мої труди починають приносити бажані дивіденди. І добре, що я відклала видання "Бібліографічного покажчика" до 2008 року і зможу ці нові відгуки включити ще в бібліографію. А вчора передала я в Баунд Бруку 15 примірників книжки "Поетичні переклади" Лопухові до НТШ-А. Маю надію, що десь незабаром зможемо зробити публічну презентацію цього видання. Махно спершу плянував це робити осінню минулого року, але перенесли на весну. І добре, бо якраз в травні буде Остапове 90-ліття. А книжки я передала тепер, бо знала, що Лопух буде на похороні і приїде автом. А на презентацію до Нью Йорку мені напевно доведеться поїхати потягом — отже хотіла полегшити собі справу.

П'ятниця, 9 березня 2007. День народження Шевченка!

Тількищо телефонувала мені Надя Петрик. Повідомила мене про важливу новину: 3 березня в консульстві України в Нью Йорку відбулися збори нової хвилі українських емігрантів, які створили нову організацію і розпочали в інтернеті нову українську газету (www.newwave4.org). Було на цих зборах, казала, 70+ осіб. Я вже подивилася на перший випуск цього видання, що його редактором є Лабунський і дала знати по е-мейл кільком своїм знайомим про цю важливу подію. Моя реакція на цю вістку — наскрізь позитивна. Давно пора їм організуватися, бути активними, впливати на дипломатичні представництва України! Дехто з нової хвилі включився в існуючі організації, але це винятки з загального правила. Вони ліпше будуть чутися у власному гурті, так як і третя хвиля почала зразу творити власні товариства: хоч існував вже ЗУАДК, творили Самопоміч ітп. Згодом все це вирівнялося. Так буде і тепер. Головне: зактивізувати цю апатичну масу емігрантів — адже їх тепер тисячі! Громадянське суспільство треба творити не тільки в самій Україні, але і за її кордонами! Маю надію, що ця нова організація і ця газета оновлять трохи занадто вже завмерле життя нашої діяспори!

Прийшла вже до мене Літературна Україна із статею Логвиненко. Я рада, що літературний естаблішмент України таки звернув увагу на Остапів ювілей — ця перша (перша українська!) рецензія на книжку оповідань "Крейзі" — можливо стимульована самим видавництвом. Стаття типово "літ-українська" — з непотрібними камінчиками на адресу пост-модерністів. Але прийшов рівночасно до мене і замовлений в Коробка том Слабошпицького "25 поетів української діаспори". В цій антології, де включені 13 Остапових віршів плюс п'ять, які цитуються повністю у вступній статті, є довга на 12 сторінок серйозна стаття Слабошпицького. Вона мені дуже подобалася — не тільки тим, що має і деякі критичні нотки (нажаль і до любого мені сонета "Дозрівають жита") і виявляє добре авторове обзнайомлення з Остаповими спогадами, статтями і поезією, але і тим фактом, що все це спонтанна реакція незнайомого мені (ані Остапові) критика, який вперше познайомився з Остаповою творчістю за посередництвом виданих в Україні книжок! І я маю від цього дику сатисфакцію! Адже все це мої видання, наслідки моїх трудів на протязі минулого десятиліття! Велика для мене заохота — доказ, що не треба зневірюватись браком негайної реакції чи рецензій — на все прийде свій час! А бачу, що антологія Слабошписького мусіла вплинути і на антологію Йовенко у "Вітчизні", бо вона його у своїй статті згадує і цитує! Книжка Слабошпицького не має загальної вступної статті і я не зовсім розумію, за якими критеріями він добирав цих 25-ти поетів діаспори. Товариство там елітарне й добірне, але серед вибраних немає не тільки Нью Йоркської Групи, але також немає Славутича, ані Нижанківського. Анотація від видавництва каже: "Автор вибрав 25 імен з-поміж усіх поетів української діаспори, які видаються йому найхарактернішими її представниками. Це фактично три літературних покоління: від Юрія Клена до Леоніда Лимана."

З Василем Махном ми домовились, що презентація "Поетичних перекладів" відбудеться в Нью Йорку в НТШ-А 12 травня. Він говоритиме про книжку перекладів, я — про свою працю над бібліографічним покажчиком і про нові знахідки до Остапової біографії, Світлана Махно читатиме вірші.

Середа, 14 березня 2007. Пополудні.

Стефанко тепер у Греції! Я рада, що він міг поїхати туди із шкільною прогулянкою і тішуся, що могла причинитися до цієї справи фінансово.

Після того, як я знайшла у "Вітчизні" добірку Остапових віршів і статтю про нього, я вирішила, що треба мені переглянути всі доступні мені журнали з України за останній рік, тобто ті, що їх я не передплачую. Бо Літ.Україну, Сучасність, Дзвін, Кур'єр Кривбасу, Слово і час, Всесвіт, Критику я отримую регулярно (навіть Рябчук зажартував собі, що тільки в мене може прочитати деякі з цих видань!) "Вітчизна", попри деякі цікаві матеріяли, зокрема ту антологію поезії, що її там готує Світлана Йовенко, має ще трохи радянського духу, а вже "Дніпро" мене навіть налякав зливою анти-модерних, антисемітських, анти-західних матеріялів, зокрема публіцистики таких авторів як Сизоненко і Сенченко — невже це знайомий мені Микола Сенченко, що був колись директором бібліотеки Вернадського і головою Книжкової палати? Матеріяли "Дніпра" роблять велику шкоду українській культурі, це доказ, що як колись говорив Костюк "примітив нас заливає" — "Дніпро" передплачує пенсильванська університетська бібліотека — якби хтось з чужинців хотів переглянути цей журнал і написати про ці матеріяли — міг би викликати чимало антиукраїнської реакції в світі. Натомість приємною несподіванкою виявився журнал "Київ". Я досі переглядала його тільки спорадично, але ми передплачуємо його для Української Бібліотеки, отже це дало мені змогу взяти собі додому всі номери за 2005 і 2006 рік. Частину вже переглянула і завтра поверну бібліотеці, але 2006 рік затримала, бо там є деякі дуже мені цікаві матеріяли. От вчора замість спати вночі, почала читала спогади Івана Дзюби — відклала Грицакового Франка (також дуже цікава річ!), бо журнал треба буде бібліотеці повернути, а книжку Грицака маю вдома!

А на проходах на моєму знаменитому маленькому апараті MP3 прослухала два канадські романи: "Life of Pi" i "Alias Grace". Перший з них — це твір, який отримав в 2002 році нагороду Man Booker Prize. Автор — Yann Martel, син канадських батьків, але народжений в Еспанії, мусить бути з походження індієць: роман досить екзотичний і трохи неймовірний, в ньому дієвими особами виступають звірі із зоо-парку, і молодий хлопець, що пару місяців після аварії корабля, який потонув по дорозі з Індії до Канади, проживає на рятувальному човні, та й не сам, а із бенґальським тигром! Автор другого твору — Марґарет Атвуд, відома канадська письменниця, що її деякі твори я вже читала раніше. "Alias Grace" — роман який 1996 року отримав канадську премію Giller Prize — спертий на автентичній події: вбивстві, що за нього пара злочинців була засуджена. Чоловік-вбивник був покаранаий смертю, жінка доживала віку у психіятричній в'язниці. Саме ця жінка і її доля є темою роману. А ще раніше, слухала я позичені з бібліотеки оповідання Апдайка (John Updike: Licks of love) i мемуарні медитації Відаля (Gore Vidal: Point to point navigation) i майстерний детектив Лє Карре (John Le Carré: Absolute Friends). Якби так Дзюбині спогади були доступні в аудіозаписі, я не мусіла б слухати цю белетристику, яка не завжди мене цікавить, бо я волію мемуари, біографії і щоденники!

П'ятниця, 16 березня 2007. Вранці.

Дзюбині спогади надруковані в перших трьох номерах 2006 року. Це перша частина книжки, яка, мовляв, готується до друку. Назвав він її "Не окремо взяте життя: Спогади і роздуми на фінішній прямій" і означив жанр як "документальна повість". Насправді це колаж із спогадів, щоденникових записів, нотаток літератора для майбутнього використання, виписків з прочитаної лектури (чимало в російському оригіналі). В першому номері журналу цей матеріял займає сторінки від 15 до 137. Я саме закінчила цю частину і хочу зробити деякі виписки. Очевидно, ця річ привертає увагу до себе передусім з уваги на особу автора. Іван Дзюба — постать в новітній нашій історії унікальна і вийняткова, тому й хочеться дізнатися ближче про його життя. Але біографічні дані розкинені і їх треба відшукувати з-посеред тексту. Батько його — робітник, каменяр, перебув початок війни, втекши з німецького полону, але загинув в останні дні війни у вересні 1944 року на теренах Латвії. Мати — селянка з обмеженою освітою лікнепу, але працювала все життя в лікарні санітаркою. Був ще другий молодший син, Віктор. Дід по батькові мав пасіку і був власником вітряка, але це йому відібрали, хоч куркулем він не вважався. Але Михайло виховувався в родича Федора Кисіля, і цей дід Кисіль, на ділі, заступив Іванові рідного діда.

Дзюба не приховує своїх молодечих ідеологічних захоплень: будучи комсомолцем, їздив велосипедом на аґітацію по селах, плакав, разом з усіми, коли помер Сталін, ітп. Цікаво, що в Донеччині за часів його юності не було ще такої русифікації, як є тепер. Дзюба навіть дає цілі списки слів і фраз своєї матері, цікавих мовних знахідок. В його записах чимало гумору: подає тексти "блатного фольклору" і інші дотепні злободенні віршики і пісні.

А тепер кілька цитат:

"Спогади — не сповідь. Публічна сповідь — справа блюзнірська. Або гра. Є речі, сповідатися з яких можна тільки перед самим собою. Або перед Господом Богом... Не обіцяю говорити все, що знаю, про себе і про інших. Зате обіцяю не говорити того, чого не знаю, обіцяю не говорити неправди. По-моєму, це максимальна вимога до спогадів. І ще одне застереження: про деякі періоди, деякі ситуації і деяких людей ще не час говорити. Це — "в резерві", почекає." (Київ, 1/2006:16).

"Стихія життя у нас була українська, і не тільки тому, що мова жила, а ще й тому, що до війни і в перші повоєнні роки багато звичаїв зберігалось". (с. 22)

"Дзюбізми" (він сам їх так називає!): Потонув, переходячи Рубікон.— Критик-ліфтер: підносив усіх графоманів на рівень класиків.—Тьопнув опонента цитатою.— Двоє правдошукачів один одного не потерплять. (с. 100) — Поет Многощирий. Критик Прокрустов. — Загоряв на березі Рубікону. (с. 124)

Сценки: сільська і міська. Сільська: бабуся: Я стара, в мене ноги болять... Дід: А хто ж тобі винуват, що ти стара? Міська: "піжонистий паря", за ним ледве трюхикає старенька мати. Він "Мама, ти ідеш чи танцюєш?" (це цитується по російському) (с. 106)

"Людина хоче обдурити смерть і придумує тисячі способів залишити по собі пам'ять, бодай ілюзорну. Це самообман. Але тільки завдяки цій вселюдській енергії самообману і самовтішання намножувалася культура. Так із слабкості (страху перед смертністю) постає сила." (с. 108)

До суперечок про "зрозумілість" і "незрозумілість" поезії... Основний аргумент — від Шевченка: мовляв, який великий, а й неписьменному людові був близький і зрозумілий. Але ще Б. Грінченко ("Перед широким світом") розвіяв міф про "зрозумілість" Шевченка народові, селянству, довів, що на масовому рівні сприймається лише обмежене коло Шевченкових мотивів, переважно з ранньої творчості" (с. 110) [Шкода, що я цього не знала: ще один для мене арґумент проти Рудницького після його минулорічної доповіді на Шевченківському святі, де він договорився до того, що шевченкознавство взагалі непотрібне, мовляв Шевченка і так всі розуміють!].

"Справжня поезія пишеться читачеві "навиріст"" (с. 110)

Дід Кисіль. З приводу постійних реорганізацій у сільському господарстві. "Одно все щось міняють... Нема устойчивої жизні... Уже б об'явили комунізм — трохи б люди поплакали, помучились, а потім би втяглись, та й жили б якось." (с. 125)

"традиційна національна форма соціального протесту: показувати дулю в кишені (від чого дерлися підштанки, тому наші далекі предки ходили у шкурах). Найвища доблесть — показати дулю так, щоб той, кому вона адресована, нічого не помітив. "От, — хвалиться потім одчайдух — обдурив я його!" (с. 126)

А ось ці слова Віктора Гюґо ("Людина, яка сміється": "На географічних картах ХV століття в куті зображали великий безіменний простір, на якому були накреслені три слова: "Hic sunt leones" (Тут живуть леви). Такі ж недосліджені області є в душі людини. Десь усередині нас хвилюються і вирують пристрасті, і про цей темний куток нашої душі можна також сказати: "Hic sunt leones" (с. 132) [Цікаво, що ця цитата подана українською мовою, тобто з українського перекладу Гюґо. Більшість західних авторів приходила за посередництвом російських перекладів!].

А ще в цьому ж номері "Києва" є спогад Оксани Гончаренко про родину Крушельницьких і в ньому така деталь:

"і ось до Харкова в 1934 році приїжджає Антін Володиславович із своєю великою родиною. Весь будинок дивився, що це за люди вселяються. Крушельницькі несли великі білі хлібини, банки з варенням і багато книжок. Стільки всього майна було! Із меблів всіх здивували чотири великі красиві книжкові шафи. Та майже все залишилось в сараях у дворі. В тісну квартиру занесли тільки одну книжкову шафу. Усі мешканці будинку бачили це вселення, а через кілька місяців я з подивом прочитав у газеті, що Крушельницькі нелегально перейшли кордон із зброєю, щоб підірвати радянську владу. Це з варенням і шафами нелегально через кордон!?" [Авторка цитує слова свого дядька Семена Григоровича Миколаєнка, який жив у Харкові на Чернишевського 100, у квартирі но. 38 разом з родиною Крушельницьких].

Цікавий журнал "Київ", цікавіший від "Сучасності"; я рада що нарешті відкрила його для себе. Редактором є Віктор Баранов. Подивилася до довідника "Українські письменники". Є там і його фото. Народжений 1950 року, він є автором поетичних книжок, гуморесок, повістей, сатиричного роману ітп.

Неділя 18 березня 2007. Увечері.

"Старість — це не так зле, якщо розглянути альтернативи" Моріс Шевальє. Це я вичитала, як епіграф до якоїсь статті в "Дзеркалі тижня", видання, що його досить регулярно переглядаю на інтернеті. Це мені нагадало Остапове прислів'я, мовляв, "є тільки одна альтернатива до старості". Подумавши трохи, я вирішила, що не зважаючи на подібність цих сентенцій — Остапове прислів'я куди більш песимістичне. Воно наголошує — смерть, тоді як Шевальє — це немов заклик Carpe diem!

Люда знову в лікарні — впала, розбила собі голову. Говорила я сьогодні з Зенком. Це вже не перший випадок. Але гірше, що вона починає говорити не до речі, втрачає почуття реальности. Робили всякі тести. Медсестра сказала йому, що в неї "dementia". Прикро почути. Напевно смерть Боба прискорила цю справу. Хоч Люда — напрочуд недоброзичлива до людей і злослива, а через те я з нею останніми роками мала вже значно менше контакту, бо не хотіла слухати злосливих обмов всіх її найближчих — не тільки невісток, але навіть і синів — то всеж жаль, що і вона, і її найближчі матимуть великий клопіт в останні роки її життя. Найбільше жаль мені Зенка. Адже йому вже 85, а їй 82 років. Опікуватись нею він не зможе, сам не дуже міцний. Я потелефонувала до Віри, щоб довідатись про деякі можливості допомоги Philadelphia Corporation for Aging. Сказала мені, що є якась можливість для людей, що є власниками хати (бідні, безхатні можуть отримати взагалі безкоштовну підмогу!) податися на т.зв. real estate recovery: тоді CPA присилає додому харчі, медсестер і піклувальниць, але пізніше, коли хату продаватимуть, аґенція відрахує собі кошти цих послуг. Я про це повідомила Зенка, бо видається мені, що це могло б бути розв'язкою в їхньому випадку. Адже Юрко, якому добре поводиться і який їхньої хати напевно не потребує, напевно також волівби якусь таку розв'язку. Зенко говорить про те, що їм доведеться продати хату і купити меншу, щоб зменшити видатки і заощадити трохи грошей на піклування, але мені такий плян видається нереальний і занадто оптимістичний. Адже вони і в меншій хаті не зможуть самі давати собі раду! Запізно!

Понеділок, 19 березня 2007. Вранці.

Глупа ситуація з погодою: на дворі сонячно, а я вже кілька днів не можу вийти із хати! Справа в тому, що в п'ятницю і в суботу була у нас погана погода: льодовий дощ із снігом, а потім все те замерзло. У висліді довкола моєї хати шкаралуща твердого льодовика! Пробувала по ньому іти — слизько! Мушу бути обережною — мене нема кому рятувати! — не хочу людям і дітям створювати клопоту — отже у висліді я навіть не могла ще забрати з вулиці порожні пушки від сміття (а сміття забрали ще в п'ятницю!) Кожного дня виходжу на двір, щоб пробувати розбити цей лід — але досі тільки біля дверей пару стіп прочистила! Шкаралуща тверда і досить товста — я трохи посипала її сіллю, але цієї солі треба було б пів тони, щоб прочистити дорогу до вулиці! Чекаю на підвищення температури — сьогодні має бути 40 Ф. — може це допоможе .

Прочитала наступний сеґмент спогадів Дзюби в другому номері "Києва". (но. 2, 2006). Не все однаково цікаве, але є і деякі зворушливі до сліз моменти, коли він пише про маму свою, бабуню, документуючи власні спостереження всякими крилатими висловами і спогадами записаними з їхніх же уст. Цей матеріял — дорогоцінне тло для прозаїка, тепер розумію, чому Дзюба назвав це "документальна повість". Кілька виписок:
Реакція Дзюби на щире ставлення до нього:
"Тяжка вдача: і чужа ненависть мучить, і чужа любов так само мучить... Прочуття, що не втримаюся на тій висоті, яку в мені вбачають чи яку від мене хочуть?" (с. 56).

"Час був складний, і люди були складні, всього в них було понамішувано. Шана їм за те, що й за тих умов творили українську літературу, боронили її гідність. Але щоб зрозуміти цей їх подвиг, треба і час, і їх самих брати в усій повноті правди, з гірким, прикрим і негідним... А теперішні обожнювальні спогади про них — солодка і безвідповідальна брехня байдужих людей. З нею в небуття йти, а не в майбуття." (с. 60). [Це на маргінесі про Малишка, але воно якже добре пасує і до самого Дзюби!].

"Жінка збирається на курорт, каже: буду коло моря, думатиму про тебе. А він їй: краще будь коло мене, а думай про море." (с. 97)

Про діда Кисіля, який любив читати і бабу, яка з того сміялася: "Умреш — книг накладем повну труну" Це бабуся. Дід: "Тільки таких, що я ще не читав". (с. 108).

П'ятниця, 23 березня 2007. Увечері.

Завтра хочу нарешті повернути позичені журнали Українській Бібліотеці. "Київ" справді дуже цікавий. Не тільки спогади Дзюби, але і автобіографічні монтажі Валерія Шевчука "На березі часу. Мій Житомир" (пізніші фраґменти цієї серії я вже читала в "Кур'єрі Кривбасу"), дослідження Олександра Балабко про Коцюбинського на Капрі (цікава деталь: ще перед Капрі, Коцюбинський був у 1905 році в Неаполі, подався на Везувій — який був тоді в активній стадії і вибухав — і мав небезпечну пригоду: звалився в гарячу ляву, дуже попікся, лежав дві години непритомний!); листи Ганни Барвінок до Іллі Шрага. Тут також друкуються в антології "Невідома українська поезія" деякі матеріяли Михайла Слабошпицького, що згодом увійшли до книжки "25 поетів української діаспори".

Нарешті вчора я змогла вийти з хати на невеличкий прохід — на пошту і до крамнички зробити фотокопію. По весняному тепло, навіть мій льодовик уже майже стопився!

Закінчила писати свою довжелезну бібліографічну статтю про літературознавство в англомовних журналах 1990-их років. Вийшла вона дуже довгою — сам текст займає 32 сторінки, а ще ж буде певно з десять сторінок бібліографічних приміток! Копітка і марудна це робота, довше як дві-три години денно робити її абсолютно не можна, але я думаю, що це нашим дослідникам потрібне і корисне. Та чи так думатимуть і редактори журналів? І де її примістити? "Сучасність" застрягла і не знати, що з нею буде далі (а там було б найліпше, тим більше, що і попередня стаття цієї тематики там була надрукована). Може дати до журналу "Слово і час"? Але там мусіли б її, мабуть, поділити, та й чи дали б вони собі раду з англомовними примітками?

Неділя, 25 березня 2007. Увечері.

Вчора була на зборах Української Федерації Америки, а сьогодні — на бенкеті Українського Католицького Університету. Суботні збори були цікаві своїм парадоксом: це гурт інтелігентних людей-активістів, що гуртуються довкола Зені Черник і Віри Андрейчик і роблять фантастично велику роботу: підтримують контакти з американськими політиками, організують допомогу Україні в ділянці медицини, у видаванні люксусових популярно-наукових книг-перекладів з англійської, і врешті найновіша їхня ініціятива — давно потрібне і досі занедбане у громаді відкриття бюра суспільної служби. Але одночасно ці люди не мають формального досвіду громадської роботи, не орієнтуються в парламентських процедурах ітп. У висліді звіти насправді не відзеркалюють точно і ефективно пророблену працю, а перебіг зборів віддзеркалює брак упорядкованої зорганізованости. Великий контраст до інших наших організацій, де все навпаки: процедуральна сторона бездоганна, а звітувати, буває, нема справді про що. Сьогоднішній бенкет для збірки фондів на УКУ був зорганізований взірцево, із слайдами і фільмами, з екуменічними виступами православного владики Антонія та із промовою французького дипломата, що є росіянином з походження, не тільки православним, але із якимсь предком, який був проголошений святим. Оцей екуменізм робив дуже позитивне враження, а також факт, що обидва американці, які тепер стоять у проводі фундації УКУ, вивчили українську мову і досить добре нею володіють. Велика заля Центру була вщерть заповнена. Я після бенкету вступила ще на годину до Віри — завезла їй знову кілька Геврикових листів із Києва.

На зборах УФА був також буфет і я там випила ковток доброї кави. Дослівно один ковток, але цього було досить, щоб я всю ніч не спала. Це мені за минулий місяць траплялося вже пару разів і я приймала лік Alprazolam. Вчора, одначе, я вирішила нічого на сон не приймати, а просто використати час на щось інше, замість того щоб хвилюватися безсонням.

Недавно, 11 березня, отримала я по інтернеті від якогось незнайомого мені читача інтернетської "Поетики" листа такого змісту:

"Вельмишановна пані Тарнавська! З великою приємністю прочитав Ваші переклади Емілі Дікінсон і мушу сказати, що вдалося надзвичайно. Взагалі поетичний переклад — справа не проста, котра вимагає сильного відчуття збалансованого потоку думок так і музичності словотвору, тісно пов'язаного з внутрішнім світом перекладача. Так перекласти поезію може тільки поет. Я автор чотирьох книг, правда не перекладних (мушу ще наверствувати мовну практику) а власних авторських видань. З великою приємністю подарую Вам примірники". Називається цей чоловік — Борис Сулим і лист, здається, зі Львова. (Електронна адреса, щоправда, досить дотепна: bruderherz@ukr.net).

Під впливом цього листа, я подумала: а може б так я знову взялася за переклади? І от вчорашня безсонна ніч принесла мені у дивіденду шість нових перекладів з Емілі Дікінсон. Ці міньятюри доведеться ще шліфувати, але головний факт залишається незмінним: це вперше від 1992 року, що я знову взялася за поезію.

Prima Aprilis 2007. Увечері.

Саме закінчила остаточну редакцію статті про українське літературознавство в англомовних журналах девяностих років. З бібліографічними примітками вийшло точно 40 сторінок! Маю надію, що розміри цього дослідження не перешкодять йому бути надрукованим! (Саме прийшли два номери "Сучасності" за минулий рік — доказ, що журнал ще живий — пошлю туди, бо попередня така моя стаття саме там була надрукована, отже було б логічно, щоб і ця друга пішла туди. Маю надію, що і редакція буде так думати!)

Ще сьогодні перевірила деякі подробиці, зокрема мала сатисфакцію, що моя інтуіція мене не підвела: видався мені підозрілим St. John Chrysostom у статті Ґолдблата про Вишенського — початково я у своїй українській анотації назвала його Іваном Хризостомом... Почала шукати в своїй багатій домашній бібліотеці, в довідниках і енциклопедіях. Нарешті заглянула до англомовної історії літератури Чижевського — там знайшла Хризостома, а тоді пішла до українського оригіналу Чижевського і voila! — це ніхто інший, а св. Іван Золотоустий!

Вчора в Києві опозиція на чолі з Юлею Тимошенко і Луценком скликала політичну демонстрацію на Майдані, вимагаючи розпуску парламенту. Але Партія регіонів зібрала людей на Европейській площі для окремої протилежної демонстрації, і каже дехто, що там демонстрантів було навіть більше. Ющенко заповідає, що може завтра розпустити парламент і проголосити нові вибори. Але чи він це зробить? Вичитала в одній статті в "Дзеркалі тижня", що мовляв, про непослідовність Ющенка ходять леґенди, а про його нерішучість — анекдоти. Зрештою, Бог його знає, чи розпуск парламенту є добрим виходом з кризи? Безпосередньою причиною є факт, що деякі депутати перейшли на сторону Януковичевої коаліції, а це, мовляв, супротивиться принципам конституції, яка виборцям надає право голосу на політичні фракції, а не на індивідуальних депутатів. В Україні тепер постійне політичне напруження між Ющенком і Януковичем, що паралізує діяльність влади.

В Америці також є напруження між президентом і конґресом, Бушова політика тепер на кожному кроці зазнає поразки, війна в Іраку втратила підтримку електорату, а в Конґресі прийшли нарешті до влади демократи і ведуть ефективну опозицію не тільки у внутрішній, але і в закордонній політиці. Але Америка має усталені норми і традиції старої демократії і в остаточному конфлікті завжди останнє слово має найвищий суд. А в Україні? Покликаються на конституцію, але в розпалі помаранчевої революції на коліні і під натиском революційної ситуації провели далекоглядні реформи і перетворили державу з президентської на парляментарну республіку, не дивлячись на те, що міняти конституцію треба згідно із заповідженими в ній самій процедурами. А суд мовчить — бо він немає потрібної незалежности і авторитету!

Вівторок, 3 квітня 2007. Увечері.

А Ющенко таки видав указ про розпуск Верховної Ради і заповів нові вибори на 27 травня! У відповідь — Янукович заявив, що це "фатальна помилка", а ВР назвала указ президента кроком до coup d'etat і подала до Конституційного Суду подання, щоб суд вирішив чи указ Президента був конституційним? Міністр оборони Гриценко заявив, що армія прийматиме накази тільки від Президента. Покищо, як пише газета, "Коаліція і опозиція мирно співіснують на Майдані". Дай Боже, щоб не дійшло до проливу крови, щоб знайшли мирний вихід із трудної кризової ситуації.

Геврики брали участь у першому дні демострації — Титів лист я читала із зворушенням. Але тепер він мабуть не має часу писати, а може готується до запланованої поїздки на Великдень до Парижа, де мають зустрітися із сином Романом?

Леся сьогодні мала операцію на рака відходової кишки. Ще не знаю, як це пройшло — Мотря з Андрієм мабуть ще й досі у лікарні. Я тільки залишила запис на машині, з проханням щоб дали мені знати, як вона мається, чи все пройшло гаразд.

Вчора — несподівано для себе самої — я засіла за комп'ютер і написала собі свій виступ на запланованому вечорі з нагоди 90-ліття ОТ. Це має бути в Нью Йорку, в НТША, 12 травня. Махно говоритиме про "Поетичні переклади", його дружина читатиме вибір цих перекладів, а я говоритиму про свою працю над бібліографічним покажчиком і про нові ревеляції про Остапову юність і його батька.

Субота, 7 квітня 2007. 5:00 пополудні.

Ще одна безсонна ніч (вчора) і два нові переклади з Емілі Дікінсон!

Завтра Великдень — запросила мене на сніданок Віра, отже знатиму, що є свято! Мушу признатися, що я вже дуже давно не була в церкві. Пригадую, як колись Роман Максимович, сусід на 13-ій вул. сказав мені: о, видно, що сьогодні Великдень, бо навіть пані Тарнавська була в церкві! Ну, про завтрішній день ще побачимо: їхати на Михайлівку треба о 7-ій зранку на утреню, бо інакше не можна буде знайти місця на парковиську. А ще сьогодні заповідали можливість снігового дощу і хто зна, яка завтра буде погода. Телефонував з Клівленду Максим і повідомив, що там впало чотири інчі снігу!

Субота, 14 квітня 2007. Вранці.

Великдень у Віри пройшов дуже приємно. Була там тільки найближча Вірина родина: діти, внуки і сестра з родиною: Андрій з новою своєю дружиною Доріною, Софійка з чоловіком і дітьми, сестра Сяня Кіпа з чоловіком і синами. З-поза родини була тільки я одна. Багато і довго говорила я з Альбертом Кіпою: про УВУ і їхні фінансові клопоти, про УВАН. Старший син Кіпів — Марко, молодий юрист, робить карієру у Вашинґтоні і тяжко працює у великій правничій фірмі. До церкви я вранці поїхала, але було так холодно і вітряно, що я — постоявши в товпі (ледве всунулася до церкви) на своїх болючих ногах зо дві години, не могла довше витримати і вийшла на двір. Зібралося на свячення пасок маса-масенна народу, але знайомих майже не було і було страшенно холодно і вітряно — отже я — не чекаючи кінця — поїхала раніше додому.

Тиждень пройшов мені під знаком якогось болю в шлунку (щоб тільки не почався якийсь новий клопіт!), взяла на прочищення і почала обмежувати свою дієту.

В Нью Йорку проходить конференція ASN — там в одній сесії, що відбулася вчора, брав участь і Максим. Поїхав він до НЙ разом з Уляною, увечері вчора мали бути в театрі, а сьогодні винаймленим автом думають вступити до Баунд Бруку. Сподіюся, що на вечерю будуть в мене. Добре, що їдуть до Баунд Бруку сьогодні, бо на завтра заповідають дощеву погоду. Максим, щоправда, без уваги на погоду, буде мусіти відвезти Уляну на летовище до Неварку, але сам він повернеться до Філядельфії і буде в мене до середи. Плянувала я з ними разом поїхати на Проводи до ББ, але як буде справді така погана погода, то може мені не варто з ними їхати?

В новому номері журналу "Київ" є продовження Дзюбиних спогадів. Вичитала я там таку цікаву інформацію:

Дзюба працює у "Вітчизні", у відділі критики. Головним редактором стає Василь Козаченко. Про нього Дзюба висловлюється, на диво, досить позитивно, мовляв, "справи української мови брав близько до серця", "прагнув зробити журнал свіжішим". Але, "як і більшість українських письменників, він недолюблював успішніших і щедріше хвалених з-поміж своїх колег". І ось прийшла до журналу велика стаття Євгена Кирилюка про Михайла Стельмаха, "дуже вже апологетична". Козаченко статтю до друку підписав, але через деякий час приніс Дзюбі Кошелівцеву "Панораму нової української літератури", де "ущипливо коментовано Стельмахову сентиментальну патетику і сказано, що краще вже простіший і стилістично бідніший, але ближчий до реального життя Василь Козаченко" (Київ, 2/2007 с.22). Це перша діяспорна книжка, яка попала в руки Дзюбі, а від нього пішла на руки інших шістдесятників, її перефотографували і послали далі.

Середа, 18 квітня 2007. Полудне.

Максим на летовищі — чекає на літак до Торонто. Мали ми пару приємних і корисних днів — quality time! Але були і певні комплікації і напруження.

Приїхали вони з Уляною в суботу, після візити на цвинтарі в Баунд Бруку. При вечері розповідали про свій побут у Нью Йорку, про конференцію ASN, де Максим у п'ятницю читав доповідь "As feminine as granite: nationalist women writers of the interwar diaspora" (про Олену Телігу, Наталю Лівицьку-Холодну і Оксану Лятуринську), про п'єсу, яку бачили в театрі, про Іванка, який саме розпочав якусь працю перепродувача програм software для продавців нерухомостей і про Стефка, який отримав відмовну відповідь з Гарварду і Прінстону, але зате дуже позитивну, заохочуючу, (із стипендією), від Торонтського університету. Посиділи приємно при вині — це вперше за всі роки, що вони приїхали самі, без дітей.

На другий день у неділю, за пляном, Максим з Уляною мали віддати своє позичене авто і тоді моїм, разом зі мною, поїхати на Проводи до Баунд Бруку. Але вже вночі почалася велика буря і страшна злива. Вранці авто таки поїхали віддати, але на цвинтар до ББ вирішили не їхати взагалі. Комплікацією, одначе, було, що Уляна мала поворотній літунський квиток із аеродрому в Неварку, отже треба було туди якось дібратися. Дощ ішов цілий день, дороги були позаливані, вирішили не їхати автом, а знайти якийсь інший вихід із ситуації. Лімузини, що їдуть туди з Філядельфії, замовляти треба далеко наперед, знайшли якусь одну фірму, що готова була Уляну завезти — але коштом 185 дол.! Отже Уляна поїхала поїздом до Неварку, а звідтам до летовища є Monorail. Amtrak також вийшов дорого — 85 дол., але ще була загроза, що літаки можуть не летіти, бо сотні летів були скасовані через погоду. Уляна мала щастя — її літак таки полетів і вона перед північчю таки була вже вдома. Але було трохи напруження і хвилювання.

Велика буря і злива на всьому північно-східному побережжі США наробила чимало шкоди, позаливала людям підвали, наломила дерев, денеде випав навіть сніг. У нас також притрусило трохи білим. Але моєї пивниці, ні навіть ґаражу, тим разом не залило, на щастя.

Виникло одначе ще одне хвилювання. В неділю, зовсім несподівано, я відчула, що в мене виникли пальпітації серця, відчула велику втому, заворот голови, брак віддиху, тривожне почуття. Це тривало не менше як годину. Я не хотіла ширити паніку, але змірила собі тиск — тиск був відносно поміркований, але пульс був понад 100, і то дуже нерівномірний. В понеділок вранці пульс був 89! (А це для мене дуже нетиповий симптом, бо в мене, навпаки, пульс звичайно навіть надто слабий — 45–55). Я вирішила потелефонувати до свого кардіолога. Він запропонував, що може мене прийняти у вівторок і Максим завіз мене до лікарні. Але вже того ранку я й сама, переглянувши мої медичні записи за останній місяць, сама собі поставила можливу діягнозу: я усвідомила собі, що в лютому і березні я чулася досить добре, але потім почали мені дошкуляти артретичні болі і я почала наново приймати лік Etodolac. Навчена попереднім своїм досвідом із Vioxx, я почала підозрювати, що саме цей лік міг викликати в мене пальпітації серця. Отже вже вчора я перестала його приймати. Dr.Vigilante, після обстеження і нової кардіограми, потішив мене, що справи не стоять надто погано і підтвердив можливість негативного впливу ліку. Зменшив мені дозу ліку Lisinopril, і порадив у випадку повторних фібріляцій прийняти другу таблетку Toprol. Але якщо фібріляції будуть траплятися частіше, то треба буде прийняти інші якісь заходи. Я й сама думала, що він може схоче поставити мені Pacemaker-Defibrillator — покищо обійшлося без того, але це можливо чекає мене в майбутньому?

Максим за час свого побуту в мене зробив мені деякі господарські послуги, заладував мій МР3 апаратик новими аудіо-книгами, але мав теж змогу трохи попрацювати над своїми власними справами: саме закінчився семестр і він привіз із собою контрольні роботи своїх студентів та іспити. Мали ми змогу також провезти пару годин на конференційній телефонній розмові із Марком. Виявляється, що його пошуки праці вже дають певні наслідки: має запрошення до телефонного інтерв'ю від якоїсь профспілки у Філядельфії, яка шукає екзекутивного директора. Він, щоправда, волів би працю в університетському середовищі, але його досвід і кваліфікації, очевидно, звернули на себе увагу саме профспілки.

Я саме вчора закінчила читати книгу Ярослава Грицака "Пророк у своїй вітчизні" про Франка. Дуже цікаво скомпонована книжка: Франко і його жінки, Франко і його селяни, Франко і його євреї ітп. Багато я довідалася нового, зокрема про Галичину тих часів, русофільський рух, гімназійні роки Франка, нафтопромисл у Бориславі, не кажучи вже про інтимні подробиці: про його стосунки з Ольгою Рошкевич і т.ін. Книжку дала Максимові, і він повіз її до Торонто разом із книжками Качуровського та Ільницького, які я також йому подарувала.

Неділя, 22 квітня 2007. Пополудні.

Пару днів тому сталася нова американська трагедія. В університеті Virginia Tech якийсь студент застрелив 32 особи і себе самого, а чимало людей поранив. Що більше: після першого інциденту, де він у клясі застрелив двоє людей, він пішов на пошту і надав до телевізійного аґентства NВС пакет фотографій, де показаний він із зброєю, і аудіозапис його голосу. Між першим і другим інцидентом було пару годин перерви — в другому інциденті він довершив цілу страхітливу масакру. Вже кілька днів новини і коментарі сповнені інформацій і дискусії про ці події. Злочинцем виявився студент корейського походження, який мав уже довшу історію ментально-незбалансованих актів. Ця трагедія — крім всенаціональної жалоби — викликає дискусії і про американське законодавство щодо пальної зброї, і про ролю преси і телебачення, що дає змогу новітнім Геростратам здобувати світовий розголос, і про потребу безпеки на кемпусах, і про відповідальність університетських адміністрацій ізолювати ментальнонезбалансованих студентів ітп. Справа ця має великий розголос в усьому світі і дає ще один арґумент критикувати Америку.

Вчора я була на концерті скрипаля Попадюка — це був бенефіс для Центру і зібрав повну залю людей, переважно молоді. Василь Попадюк — справжній феномен і майстер, але для мене ця музика була занадто голосна (крім скрипаля було ще дві електричні ґітари, бубни і інструмент, що здається називається синтесайзер). Я була в товаристві сестер Вакуловських, а на залі (імпреза була при столиках) мала нагоду поговорити з Вірою Даттон, Катрусею Петик і Христиною Чорпітою.

Вчора послала я до Свободи оголошення Мостів з нагоди Остапового 90-ліття. А також зладила скорочений варіянт статті Слабошпицького і передала до радіопрограми Центру, щоб прочитали це з нагоди Остапового ювілею. Маю надію, що це зроблять. А презентація "Поетичних перекладів" в НТШ-А уже заповіджена в електронному календарі, а має ще бути оголошення у Свободі. Це має бути 12 травня — маю надію, що я буду у формі (тобто без пальпітацій!) і зможу прочитати свій виступ (вже собі його написала).

Чуюся незле, але артрит дуже дошкуляє, ходжу штивна і "поламана", бо я не приймаю ні Etodolac, ні інших ліків на артрит. Зате серце працює більш рівномірно і тиск крови поміркований. Оттакий вибір! Або-або!

На дворі вже пару днів — прекрасна весняна погода з температурою понад 70 вдень. Треба мені піти на прохід (і то з педометром!)

Середа, 25 квітня 2007. Полудне.

Вчора була в театрі з Раном і Марилею. П'єса Брехта "The Life of Galileo"/ Bertolt Brecht, tr. by David Edgar. Режисер: Jiri Zizka, в головній ролі: John Campion. Драма не пробує відобразити життя Галилея і його добу, вся увага на ролі сумніву і науки для поступу людства. Мені приходили на думку паралелі з долями вчених і письменників в СРСР, які коштом покаяння або пристосування купували собі можливість дальшої праці в науці чи літературі (нагадався Іваничуків Четвертий вимір, наприклад), а сама постановка від першої хвилини дійства нагадала мені вистави Курбаса як їх описує Гірняк у своїх спогадах. Бо на сцені триповерхове риштовання, де по драбинах ходять робітники, що будують — дім? майбутнє людства? І ці робітники на риштованні — це тло для дії яка відбувається на передньому плані. Помітна в п'єсі марксистська інтерпретація історії, але чи міг припустити Брехт, що його анти-фашистські погляди так добре надаються для аналогій з совєтською інквізицією?

Я поїхала до міста підземкою, висіла в центрі біля ратуші і пішла на годину до книгарні Borders, де купила собі три аудіо-книги і два компактні диски музики (Моцарта і Мендельсона). Біля ратуші цвитуть прекрасні японські черешні — я ніколи в цей час там не була і не бачила цих дерев у розквіті! Сіла там на пів години, щоб в оточенні цієї краси прочитати газету — якісь дівчата просили мене сфотографувати їх на тлі цих розквітлих дерев.

Для мене така ескапада — це вже тепер неабияке зусилля. А ще я помітила — в розмові з Раном і Марилею — що моя розмовна англійська мова — невживана в щоденному побуті — дуже тепер збідніла, немов би я недавно приїхала до Америки. Це вже не те, коли я мусіла вправляти її кожного дня у професійному спілкуванні, у виголошуванні лекцій, у роботі з клієнтами і студентами. Я, щоправда, взагалі мало з ким говорю, не тільки англійською, але й українською мовою. "На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує."

В журналі Дзвін вичитала в цікавому есею Романа Горака про Франка ревеляції щодо його хвороби. Виявляється, що нові дослідження показують, що Франкова хвороба — не сифіліс, як досі всі думали і як сам Франко і його лікарі підозрівали, але т.зв. синдром Рейтера (у Горака подана також назва Fiessinger-Leroy-Reiters). Лікування на сифіліс включало застосування ртутних препаратів і це, згідно з Гораковими даними, могло викликати галюцинації. Трагічна історія. (Дзвін, 5–6/2006). Дзвін, між іншим, друкується дуже дрібним шрифтом — редактор, мабуть, хоче надрукувати якнайбільше матеріялу. Там тепер чимало цікавих документів — листів, спогадів.

Четвер, 3 травня 2007. Увечері.

Остапове 90-ліття! Вранці мала я зворушливу несподіванку: з'явився на порозі інж. Богдан Гасюк з букетом бузку! І подумати тільки: ми з ним заледве знайомі, ніяких романтичних пов'язань в цьому жесті нема, але це вже вдруге на протязі кількох років, що він, подорозі до роботи, вирішив вступити до мене і принести мені бузок на день 3 травня. Все це наслідки пам'ятної гостини в Трофименків, де з ініціятиви Славка я читала свої поезії, з відповідними поясненнями, із запитаннями присутніх і моїми безпосередніми відповідями. Гасюк був тоді серед гостей і я там бачила його вперше. Йому, очевидячки, запам'яталися мої ревеляції про бузок в моєму життю і він зробив відповідні висновки. Він спішився на роботу, не могла я його навіть почастувати кавою, зупинився тільки на 10–15 хвилин і єдине, чим я могла йому віддячити, це дарунком Остапових "Поетичних перекладів".

Сьогоднішній день пам'ятний також і тим, що нарешті прийшов Анатолій Лукашевич, почистив мій ґараж, викинув безліч всякого барахла (маю надію, що завтра місто забере це сміття!), та ще й обіцяв зробити деякі інші роботи, помалювати городові меблі, подивитися на заблоковану вентиляцію авта. А вчора прийшли замовлені раніше в Іліной рослини: три роди бузку (самі хвостики, треба буде десять років, щоб щось з того виросло, як прийметься!), пахисандра, госта — це я замовила, щоб використати належні мені від них кошти.

Перервала мої записки Віра: прийшла на хвилинку з бозами: мовляв, не для мене, для Остапа. А її бузок (не її власний, а від сусіда) — як сказав би Остап: "ніжність біла і гордий фіолет" — щеплений, подвійний, французький і дуже-дуже запашний.

Цікаве і важливе ще одне для сьогоднішнього дня: я весь день працювала в городі, добре втомилася — але це вперше від довшого часу, що моє серце дозволило мені на таке фізичне зусилля. Добрий знак! Болять крижі, але пульс більш менш рівномірний і чуюся незле.

Середа, 16 травня 2007. Пополудні.

Занедбую щоденник! Бодай дещо треба відмітити:

Минулої суботи, 12 травня, відбулася в Нью Йорку презентація книжки ОТ "Поетичні переклади". НТШ-А дало до "Свободи" велике гарне оголошення і програма, на мою думку була дуже добра і цікава. Але людей прийшло мало: трохи більше як 20 осіб. Василь Махно дав критичний огляд книжки, Світлана Махно, його дружина, читала — і то справді надзвичайно добре! вибрані з книжки переклади, а я виступила з ревеляціями про свою працю над Остаповим біо-бібліографічним покажчиком і про нововідкриті інформації про Остапове дитинство, арешт і ув'язнення його батька. Хоч людей було мало, 11 примірників книжки було розпродано, а з авдиторії було кілька дуже цікавих і доречних запитань про КПЗУ і участь в ній Остапового батька і про Академічну гімназію, як формуючий чинник Остапового світогляду. Одна із присутніх (дочка Слави Ґеруляк Ларуня Туркевич) виявила бажання продовжувати розмову зі мною і після імпрези і навіть сіла зі мною до таксі, щоб по дорозі до Penn Station обмінятись ще кількома словами. Була на презентації Слава Парахоняк Рубель і просила передати привітання Тарасові Кульчицькому, бо я твердила, що знайомство з Тарасом було для Остапової долі переломовим чинником (через родину Гординських), а вона, Слава, виявляється знала Тараса ще з молодих літ.

До НЙ я їхала потягом через Трентон. Коштував мене NJTransit всього 14 долярів туди і назад (таксі в НЙ коштували більше!) — це найдешевший спосіб поїхати мені до НЙ, але нажаль, поворотна дорога вимагала чекань на сполучення і в Трентоні, і у Філядельфії, і у висліді я додому добилася перед північчю.

Вранці в суботу на радіопрограмі Центру Іван Праско прочитав другу частину статті Слабошпицького. В Свободі є оголошення Мостів з нагоди Остапового 90-ліття. Отже ювілей я відзначила гідно і достойно. Ще може варто було б повторити ньюйоркську імпрезу у Філядельфії — таке прийшло мені на думку, коли я слухала вірші у виконанні Світлани Махно.

22 травня 2007, вівторок.

Минулої суботи я знову була в Нью Йорку — тим разом на річних зборах НТШ-А і на вечорі в пам'ять Ярополка Ласовського. Але мала рідкісну вигоду: їхала автом із Романом Проциком, не мусіла товктися туди і назад потягами. На збори НТШ-А прийшло тільки 15 осіб, що відмітив незадоволено голова Орест Попович у своєму виступі. На зборах не було навіть Лариси Онишкевич — вона мала їхати разом з нами автом, але Любомир дістав високу температуру і вона в останній хвилині вирішила з нами не їхати. (Щоправда, прибула пізніше поїздом, бо була у програмі вечора Ласовського, і поверталася автом з нами додому, але на самих зборах не була, і не чула, як у своєму звіті, Попович підкреслив як один із своїх успіхів, що мовляв, у справах ЕУД, метод конфронтації заступлено методом співпраці і це дало позитивні наслідки. (Біла мене сидів Воронка і влучно сказав до мене: так, але цієї співпраці не було б, якби не було перед тим натиску попередньої управи!)

Вечір Ласовського включав виступи Поповича і Онишкевич, фільм роботи Лопуха з життя Ласовського, і виступи музикантів — піяніста (Андрій Легкий) і двох жінок-скрипалів (Галина Легка і Настя Антонів), які виконували твори Ласовського. Присутніх було може із 40 осіб.

Знайшла недавно в своїй власній бібліотеці книжку-автобіографію Бруно Вальтера і з інтересом її прочитала. (Theme and Variations / Bruno Walter. London 1947). Це, очевидно, переклад з німецької. Справжнє прізвище автора — Schlesinger. Народився в Берліні 1876 року, у відносно заможній єврейській родині — батько був бухгалтером. Вже на десятому році життя Бруно виступав публічно в ролі піяніста, 17-тилітнім він уже був професійно заанґажований в ролі дириґента опери. Для мене в його автобіографії найцікавіші розділи про початок зальцбурзьких фестивалів, про першу виставу "Єдермана" Максом Райнгартом 1920 року. Довідалась я щойно з книжки Бруно Вальтера про те, що Lotte Lehmann — знайома мені тільки як рецитаторка поеми Рільке (Маю на платівці — "Die Weise von Liebe and Tod...") — була відомою свого часу оперною співачкою. Вальтер врятувався від голокосту, виїхавши напередодні до Америки, але політикою в книжці він майже не займається — в автобіографії на першому плані — музика. Промовисті його слова у передмові до книжки: ".... the works of the creative spirit last, they are essentially imperishable, while the world-stirring historical activities of even the most eminent men are circumscribed by time. Napoleon is dead — but Beethoven lives." (p.ix)

Сьогодні повернула Укр. Бібліотеці книжку Ярослави Мельник. З останнього десятиліття Івана Франка. (Львів: Університет, 1999). Це добре доповнює Грицака — хоч насправді, мабуть, навпаки: тількищо виданий Грицак доповнює раніше видану книжку Мельник.

В останньому номері журналу "Київ" (4/07) є продовження спогадів Дзюби. В цьому сеґменті — про ув'язнення 1972 року. Новина для мене, що він таки сидів у в'язниці досить довго (добрих кілька місяців), описує своїх слідчих, але найцікавіше, що списує довгі репліки свого співжителя в камері, як знахідки "зеківської лексики". Аж дивно, що була така можливість для політичного в'язня у радянській тюрмі!

П'ятниця пополудні, 25 травня 2007.

В сьогоднішньому NYTimes є стаття "Ukrainian pоlitical crisis escalates", а газета "День" пише про можливість "силового розвитку подій". За цими подіями слідкувати нелегко: нібито ідуть переговори між Ющенком і Януковичем в справі нових парламентських виборів (здавалося, дійшли до згоди, що вибори таки треба провести, але не можуть погодитися, коли саме — влітку чи осінню?), вміжчасі, нібито, Конституційний Суд мав видати рішення в справі констутуційної легітимності розпущення Верховної Ради Ющенком, але натиск з обох боків на цей суд виявляє, що Україні далеко ще до справжньої демократії — суддів не тільки застрашують, але і звільняють, отже на якесь об'єктивне рішення годі чекати. Щоб хоч не дійшло до проливу крови і до проголошення диктатури!

Лукашевичі на протязі останніх тижнів зробили на моїм господарстві велику роботу: почистили і помалювали ґараж, почистили і помалювали стіну в моїй пивниці, де вже від деякого часу обсипався тинк, привезли і вставили мені на задньому городі дві зелені драбинки для моїх новопосаджених вістерій, обрізали мої шпилькові дерева, що занадто вже розрослися, привезли нової землі і зробили дві дерев'яні рамки для клюмбів моїх чорнобривців — тепер тільки підливати квіти і чекати, що вони ростимуть і цвістимуть. Я рада, що ці господарські справи вже за мною, а сьогодні навіть присвятила цілий ранок, щоб трохи почистити пивницю. Як приїдуть Максим з Уляною (а може і Марко), зможу доказати, що даю собі раду і не занедбую господарства.

Сьогодні перший справжній літній день — температура доходить до 90 Ф. — Досі була надзвичайно приємна весна — без гарячих днів і вологості. Але цьому, мабуть, прийшов кінець. Пишуть газети, що і в Києві велика спека — температура висока не тільки символічно, але і реально.

Субота, 26 травня 2007. Полудне.

Криза в Україні триває. В "Дзеркалі тижня" прочитала сьогодні дуже добру статтю Богдана Футея: "Без незалежного суду демократія в Україні приречена". А в NYTimes знову сьогодні стаття "Battle over control of troops escalates political crisis in Ukraine". Одне слово, така собі "Banana republic", як в деяких країнах південної Америки. А ми мали такі надії на справжню українську демократичну державу!

Максим допомагає мені поширювати мою літературну освіту. Записав на мій малий апаратик пару романів канадських письменників. Серед них є твір "Anil's Ghost", автором якого є Michael Ondaatje, що його прізвище почула я вперше. А це, виявляється, автор міжнародної слави. Народжений у Шрі Ланка, живе в Канаді від 1962 року. За попередню свою книжку "English patient" отримав нагороду Букера, а за роман, що його я слухала на касеті, Giller Prize 2000 року. Виникла дотепна ситуація з цією книжкою і новою технологією. Виявилося, що роман "Anil's Ghost" записаний на моєму апараті так, що розділи не слідують у правильному порядку, та ще й повторяються. Я не вміла того змінити, і у висліді не була певна, як саме скомпонований роман. (Написаний він цікаво, в центрі уваги археологи, спеціялісти forensic anthropology, які хоч-не-хоч стають детективами-розслідниками політичних вбивст у громадянській війні Шрі Ланка). Будучи в бібліотеці Ван Пелт я вирішила позичити собі цей роман у формі книги, щоб зрозуміти авторську композицію. При тій нагоді переконалася, що на полиці є кілька книжок цього автора і навіть книжки про нього.

Неділя, 27 травня 2007. Пополудні.

Вночі, о 12-ій годині перша вістка на BBC — Ющенко і Янукович дійшли до порозуміння: погодилися на вибори 30 вересня. Загрозлива криза — розв'язана компромісом. Але назвати це — симптомом дорослої демократії, як це сказав Ющенко, навряд чи можна. Демократію забезпечують тривалі інституції, а не тільки компромісові переговори між лідерами. Але добре і те, що здоровий глузд зберіг Україну від гіршого.

Сьогодні в нас вже справжнє літо: не тільки висока температура, але і вологість. Не знаю чи зможу і чи варто іти мені на довший прохід. Вперше цього року запустила в своїй робочій кімнаті кондиціонер — може зможу пару годин попрацювати.

Четвер, 31 травня 2007. Вранці.

Почула я по радіо, що в театрі Арден іде вистава "Lookinglass Alice", і що це постановка тієї самої театральної групи з Шікаґо, які ставили тут свого часу "Hard Times". "Hard Times" мені була надзвичайно подобалася і тому я намовила Віру і ми вчора були разом з нею у театрі. "Lookingglass Alice" — вистава побудована на матеріялах "Alice in Wonderland" — але основний наголос на акробатиці і на несподіваних ефектах циркового характеру — фактично дуже нагадує знаменитий "Circe du Soleil", що його я відкрила колись для себе зовсім несподівано на пляжі в Санта Моніка в Каліфорнії. Вчорашня вистава дуже мені подобалася, я потерпала за знаменитих акторів-акробатів, які свої ролі виконують без будьяких сіток чи інших циркових забезпечень. Особливе враження зробила на мене молода дівчина, яка грає дуже вимогливу ролю Аліси — її прізвище варто запам'ятати: Lauren Hirte. Всіх акторів (разом з нею) було тільки п'ять. Адаптація книги Lewis-a Carroll-a належала режисеру Daвидові Catlin-ові, а шікаґська компанія, що приїхала до нас з цією виставою офіційно позначена як Lookingglass Theatre Company in association with Actors Gymnasium. Жаль мені, що вже нема Остапа, ані Гірняка, що могли б оцінити цю виставу, а як би такою постановкою тішився Лесь Курбас!

П'ятниця, 1 червня 2007. Пополудні.

В Україні знову замішання. Верховна Рада, згідно з директивою Ющенка, мала засідати тільки два дні, але досі не ухвалила законів про вибори і продовжує засідати далі.

Закінчила читати прецікаву книжку — біографічно-історичне дослідження про Франкліна та Елеанору Рузвельтів. Книжка називається No Ordinary Time: Franklin and Eleanor Roosevelt: the Home Front in World War II — вона свого часу отримала нагороду Пуліцера. Автором є Doris Kearns Goodwin, знайома вже мені із знаменитої книги про Лінкольна Team of Rivals. Побачила я цю річ в книгарні Borders серед audio-books — i купила. На третій дискеті, одначе, виявилося, що вона дефективна, і я мусіла їхати до міста, щоб це виміняти. Нажаль, другої копії в них не було, а я — не бажаючи чекати на спеціяльне замовлення — вирішила взяти в книгарні кредит, а книжку позичити в бібліотеці.

Книжка заполонила мене на добрих пару тижнів і навіть кілька безсонних ночей. І не тільки тим, що вона так цікаво написана, але і фактом, що все це — наш час — знайома до подробиць доба — жахливих подій і трагедій, що перерішили і мою власну долю. Прочитавши цю книжку, я подумала: яке справді виняткове чудо, що я і мої найближчі збереглися в цій страхітливій суматосі, що не тільки вижили, але й мали змогу почати нове життя в цій благословенній країні. Є в книзі і ревеляції про приватне життя подружжя Рузвелтів, досі мені маловідомі. Елеанора була якоюсь кузинкою Франкліна, мати його Сара пробувала відрадити його від цього подружжя, навіть вислала його на рік до Европи, щоб охолов, але це не допомогло. В подружжі народилося четверо синів і дочка, виглядало що вони добре дібрані і повні взаїмної любови, але одного разу Елеанора у валізі з европейської подорожі чоловіка знайшла любовні листи від коханки — Lucy Mercer. Вражена Елеанора запропонувала чоловікові розлучення і Франклін був би погодився, але мати його загрозила, що в разі розводу виречеться сина і позбавить його спадщини. Це справу перерішило: подружжям вони залишилися до смерти, але не жили із собою, та й Елеанора почала активізуватися багато поза домом. Поліо Франклін перейшов будучи вже дорослим — його параліч зробив його калікою на все життя — ноги були безвладні, стояти міг тільки при допомозі інших і в сталевих шинах. Мати радила йому відійти від політики в приватне життя, але тут перерішив вплив Елеанори, яка дуже активно включилася в політичну акцію, виступала в його імені, своєю ліберальною поставою здобувала йому прихильників серед населення, в політичних кампаніях і пізніших рішеннях була активним і зацікавленим його партнером. Виборці ніколи не бачили Рузвелта в повноті його каліцтва: промовляв, стоячи при лектерні, або сидячи, багато їздив у відкритій лімузині. Президентом був вибраний чотири рази — єдиний того роду випадок в історії США. Багато речей в книзі були мені вже знайомі з інших джерел, але велике враження зробила на мене інформація про те, як поступово активізувалася до війни американська індустрія — справді не даром в заголовку стоїть "home front"! — я аж тепер зрозуміла й відчула, що цю кляту страшну війну виграли не так американські солдати в Европі і на далекому сході, як індустріяльна потуга Америки, що змобілізувала жінок і цивільне населення до фабрик, які замість продукувати автомобілі, холодильники і меблі, почали сотнями тисяч будувати літаки, кораблі і танки, висилаючи їх — ще перед офіційним вступом США у війну — на допомогу Англії та СРСР. Для мене дуже цікавими є новини про боротьбу Елеанори за права жінок, робітників, і зокрема — чорних солдатів, що на початку війни служили в сеґреґованій армії, і за її неуспішні протести проти інтернування американських японців. Про зустрічі з Черчілем і Сталіном я вже читала нераз (тут новинкою для мене був факт, що тільки впертості Сталіна завдячує Україна своє місце в ООН — бо це викликало, зрозуміла річ, неабияку опозицію!) Але зворушило мене місце, де Ґудвін описує, як ФДР їде відвідувати шпиталь ампутованих солдатів і вперше наказує везти себе до шпитальних кімнат на інвалідному візочку, щоб ранені бачили, що і він, як і вони, каліка.

Елеонору Рузвелт я бачила і чула ще живу десь певно у пізніх 1950-их роках, коли я студенткою Temple University пішла послухати її виступу. Нічого не пам'ятаю з її промови. В пам'яті залишилося тільки, як президент університету (а може це був хтось інший) представляв її студентській авдиторії. Він сказав тільки: "I give you — Eleanor Roosevelt!" і ця коротка репліка своєю багатозначною простотою запам'яталася мені на все життя.

PS. BBC на вечірніх вістях проголосило, що лідери України дійшли згоди, ВР ухвалила потрібні закони і вибори відбудуться при кінці вересня.

Неділя, 10 червня 2007. Пополудні.

Подзвонила мені з Торонто Наталя Томцьо і повідомила, що померла Ліда Гумінілович. Правда, Наталя дізналася про це з оголошення в українській газеті, де заповідали церковну відправу в сороковий день після смерти, отже померла вона вже досить давно тому. Ліда була мені близькою в час наших юних літ у Зальцбурзі, тримала я з нею контакт і коли вона була в Чілє, в Арґентині, а потім в Канаді. Як ще жила Міра, я відвідувала їх один раз в Етобіко, в їхньому кондомініюмі. Останньо знаю, що Ліда хворіла на серце, жила спершу в пансіоні ім. Франка, потім у сина поза Торонто. Довідавшись її номер телефону, я тричі туди дзвонила: один раз говорила з її невісткою, але Ліда ніколи до мене не віддзвонила і мабуть не була уже в стані контактуватися і розмовляти. Ну, що ж: сказати можна словами Качуровського: "Нашу сотню рубають." Ліда — друга, після Лялі, із нашого "квартету", що відійшла. Христя ще живе, але вже поза контактом, а я? Живу на самотньому безлюдді, але покищо ще "cogito ergo sum".

Надя Петрик запросила мене вчора на гостину з нагоди ґрадуації із середньої школи її сина Мар'яна. Гостина була на Михайлівці — дуже багата і смачна, адже Надя, при всіх своїх інших талантах, взялася теж за "catering business", отже гостина була не то що домашня, а й професійна. Людей було може із 60–70, з давньої еміграції тільки одиниці, решта незнайомі мені новоприбулі з України. Мала я там товариство Віри Кліш, що з нею в нас багато тем для розмов — і про політику, і про культуру. З нагоди матури в Рідній Школі батьки матуральної кляси подбали про розкішно надрукований з кольоровими портретами випускників альбомчик. Ідея прекрасна, хоч і коштовна, біографії дітей прочитала я сьогодні із справжнім інтересом, але, як це часто в нас буває, вся увага була для зовнішнього блиску й ефекту: книжечка виявляє брак мовного редактора і коректора і не дуже добре свідчить про рівень української мови в теперішній НУРШколі.

Понеділок, 11 червня 2007. Пополудні.

Аня Максимович, за посередництвом своєї бібліотеки, де вона ще й далі працює пару годин на тиждень, позичила мені шляхом міжбібліотечного абонаменту, No Ordinary Time на аудіо-касетах. І хоч я книжку вже прочитала, то з приємністю слухаю вдруге. Читає текст актор, який називається Nelson Runger — він знаменито наслідує голос Вінстона Черчіля! А при тому варто відмітити деякі характеристики американської мови: ми звикли по українськи називати подружжя Френкліна та Елеанори Рузвелтів саме так, черeз "у", але нарратор виразно вимовляє "Еленор" і "Розвелт". Вчора перед сном, замість слухати далі касети, я почула на радіо, що іде концерт музики Брамса. Брамса грають досить рідко і я мало знаю його музику. Вирішила слухати. Грали Третю симфонію, і Першу симфонію і ще якусь коротку композицію. Над першою симфонією, мовляв, Брамс працював щось 15 років. В третій почула я пару ніби-знайомих мелодій. Але загальне моє враження підтвердило те, що я вже знаю віддавна. На питання Francoise Sagan, що має книжку із назвою: "Aimez-vous Brahms?" — я можу сміло відповісти: Non, pas de tous!

Вже раніше, прочитавши книжку Доріс Ґудвін, я пішла до бібліотеки і позичила собі "The Rise and Fall of the Third Reich". Aвтор — William L. Shirer. Книжка має неабияку славу, але я досі не мала змоги її читати. Тепер для рівноваги до того, що описане в Ґудвін, як американська реакція на Нацистську Німеччину, Гітлера і війну, я читаю про події на німецькому боці. Очевидно, ця сторона знайома мені до болю з власного життя, але подробиці, зокрема дані сперті на залишених німцями і незнищених архівах, ховають різні ревеляції. Я вже прочитала майже триста сторінок, (а ще є майже тисяча!) — довідалася, що Гітлер ходив до народної школи у знайомому мені і близькому серцю Фішльгамі, але біографії провідних лідерів нацизму і самого Гітлера неабияк мене перелякали: страх збирає, коли подумати, як такі малоосвічені, але фанатичні люди можуть зовсім легально дійти в державі до влади. І знаючи наперед що вони з тією владою зробили і які це мало наслідки для Німеччини, Европи, і цілого світу! І якщо такі типи можуть вийти не перше місце в батьківщині Канта, Ґете, Бетховена — то чого можна сподіватися в інших, менш розвинутих країнах і культурах? Думаю з турботою про Україну — адже в нас, як і в Ваймарській Німеччині, традиції демократії дуже слабі і поле для диктатури може бути дуже врожайне. Тим більше, що світить нашим малоросам блискучим прикладом східний сусід, де демократії ніколи не було і не буде, а є і був і буде "тисячелітній райх" царів, Леніна-Сталіна і Путіна.

П'ятниця, 15 червня 2007. Увечері.

Наталка Томцьо прислала мені сторінку з канадської газети "Новий шлях", де є некролог про Ліду Гумінілович з її фотопортретом. Я сьогодні вирішила попробувати давній телефон Христі Кушнір — ану ж можна з нею наново сконтактуватися? Вдалося! Говорила я з Христею дуже довго: спершу вона засипала мене споминами про своє дитинство, про те, як вона з батьком ходила на мечі копаного м'яча, як потім вони вступали до митрополита Шептицького, як митрополит питався її, хто стрілив ґоля? як слуга його, монах, водив її по митрополичому парку в час, як батько залишався на розмову з митрополитом. Я спершу подумала, що може Христя втратила контакт з сьогоднішньою реальністю, але ні — потім почала мені розповідати про своїх дітей Андрія (який живе у Сан Франціско) і Рому, яка заміжня за американця, бездітна, живе у Бостоні. А навіть виявила зацікавлення моїми справами і знала про те, що Максим — у Торонто і навіть читала щось про нього в газеті. Про себе сказала, що має добрі дні і погані дні, але що справи в неї значно поправились. Обіцяла відновити контакт і часом потелефонувати. Я, очевидно, повідомила її про смерть Ліди. На гімназійний з'їзд на Союзівці вона не вибирається, мовляв — вона постарілася, її ніхто не пізнає, зрештою має проблеми з коліном, їй важко ходити ітп.

В Клівленді помер Олекса Ізарський. Про це я довідалася в розмові з Нелею Винярською. Ізарський помер уже давно — Неллі хотіла мене про це повідомити, кілька разів телефонувала — але виявилося, що не на мій номер!! Я нагадала їй, що в мене є автовідповідач і можна записати повідомлення на машині, а бодай залишити своє ім'я, щоб я могла віддзвонити. Вона подала мені телефон якогось Володимира Рінга, що трохи опікувався Мальченком і може знати щось про долю його архіву ітп. В газеті досі не було жодного повідомлення. Я пробувала вже тричі телефонувати на поданий номер, залишила своє повідомлення на машині. Побачу, чи відгукнеться. Якби було потрібно, я могла б написати коротку нотатку до "Свободи" — свого часу писала рецензію на одну з його книжок. Самого Мальченка особисто зустріла я тільки один раз — давно-давно, на якомусь письменницькому з'їзді в Нью Йорку. Але ми тоді — тільки но познайомившись — мали довгу розмову, немов добрі давні знайомі. (Навіть Остап, пам'ятаю, виявив був якесь ревниве подразнення з цього приводу.) Після цієї зустрічі було ще досить активне листування — десь воно збереглося в моєму архіві, можна було б колись опублікувати. Культурна був він людина, західного типу і досить добрий письменник, хоч не всі критики його цінили. (Костюк, наприклад, не був про його творчість надто високої думки). Мені найцікавіший був би його щоденник — бо навіть і його твори роблять враження, якби були оперті на щоденникових записах.

Написала я листа на подану Сенкусем електронну адресу Кирчанова і вже навіть отримала відповідь. Виявляється, що книжку мою він купив у Дніпропетровську, будучи там на якійсь літній школі". Всю книжку, каже, прочитав в автобусі, в поворотній дорозі додому. Але пише в листі і таке: "Не знаю як в Америці, але Росія — це не сама краща країна, де можна займатися українськими студіями. Я писав свою дисертацію про Латвію, латиський націоналізм і національне відродження. Потім я думав, що другу (докторську) дисертацію писатиму про Україну. Але в "один прекрасний день" хтось поскаржився в ректораті, що я "украинский буржуазний националіст". Мені дали зрозуміти, що українськими студіями краще не займатися. Тепер пишу дисертацію про політичні процеси в Індонезії і Бразилії. Українські книги я читаю рідко, виключно для свого задоволення. Українською мовою я пишу тільки щоденник і іноді "поезію"." Оттаке! Якщо українська мова і література в самій Україні не мають особливої підтримки, то чого можна сподіватися від Росії?

Прикра вістка з Києва: 13 червня Тит, проходячи вулицю, став жертвою аварії: на нього наїхав мотоцикліст. Тит упав, втратив пам'ять, швидка допомога повезла його до лікарні. Тепер він вдома вже, побитий, але не поломаний. Я вчора з ним коротко говорила по телефону, а сьогодні знову подзвонила до Києва і говорила з Софійкою. Софійка звучала більш оптимістично від Тита: повідомила, що 30 червня приїжджають додому до Гантеру. Будуть в Америці три місяці — 15 вересня має бути весілля Лесика, Але — і це була для мене сензаційна новина — Титові продовжили стипендію Фулбрайта і вони осінню повертаються знову на кілька місяців до Києва!

Середа, 20 червня 2007. Полудне.

Розчиталася я в книзі Шайрера (The Rise and Fall of the Third Reich / William L. Shirer) — вже дійшла до 600 сторінки, до початку війни у вересні 1939 року. Є там чимало невідомих мені ревеляцій, зокрема про Чемберлена і домовлення в Мюнхені, про спроби Мусоліні відмовити Гітлера від нападу на Польщу, про фальшивий розрахунок Гітлера на невтральність Англії і Франції — на повторення мюнхенських уступок, про домовлення із Сталіном дослівно в останні дні перед війною, про інспіровані німцями провокації на пограниччі з Польщею. Книга так драматична, що їй не може рівнятися жодний белетристичний триллер. Вчора читала пів ночі, повернувшись із річних зборів Ради Бібліотеки. Перфідія і цинізм нацистів справді застрашаючі. На цьому тлі реакція Сталіна виглядає більше логічною і зрозумілою.

Вичитала я в книзі в переліку нібито польських "провокацій" вістку про те, що німці, мовляв, хотіли захопити міст на Вислі біля Діршау (Dirschau), але поляки його висадили в повітря. Це нагадало мені, як у вересні 39-ого наша родина — тато, мама з новонародженим Андрієм і я, в пивниці монастиря в Сольці над Вислою, разом з іншими людьми ховаємося перед воєнними діями. І десь тоді серед ночі стається страхітливий вибух і я — восьмилітня дитина, на смерть перелякана, тулюся до тата, а він мене запевняє, що "такого більше не буде". Це висаджували новозбудований міст на Вислі. А міст цей був мені добре знайомий. Його будували кілька років, було чимало випадків при будові і тато мав не одного пацієнта з поміж будівельників цього мосту. А коли міст був уже збудований, я пригадую, старший товариш (називався, здається Казік), посадив мене на заднє сидження свого ровера і ми переїхали цей довгий, дерев'яний, прекрасний своєю новизною міст — на другий берег Висли. Це мусіло бути пару місяців перед початком війни. Ревеляція в Шайрера про міст на Вислі примусила мене призадуматися, чи не був це саме той міст у Сольці? Я почала думати і дійшла до висновку, що мабуть ні. Бо ж міст біля Діршав зруйнували в перші дні війни, а наш у Сольці мусів бути зруйнований значно пізніше, бо Андрій народився 6 вересня, а він напевно вже був тоді з мамою в монастирському підземеллі. Між іншим, шкода, що мама вже не живе — їй не тільки ця книжка могла б бути дуже цікавою, але вона, можливо, могла б вияснити, чи це вона сама чула на власні вуха, як, відкривши браму монастиря, німецькі солдати вигукнули: "Hier sind Soldaten des Dritten Reiches!" — i це була наша перша зустріч з окупантами. Фраза запам'яталася, і я певна, що мама сама не могла її видумати, мусіло так бути насправді. Але сьогодні думаю про те, як це звучить театрально і драматично і чи справді фронтові вояки, що адже мусіли боятися, що з підвалу монастиря можуть на них стріляти, мали охоту до таких драматичних сензацій?

Ще інші думки навела мені ця книга. Виглядає, що Чехословаччина була добре фортифікована і значно сильніша, ніж Польща. І якщо б Чемберлен в Мюнхені не пішов на поступки Гітлерові, погодившись на окупацію Судетів, яка промостила шлях до розвалу Чехословаччини взагалі, то навряд чи Гітлер був би тоді відважився на велику війну — але невтральність західних аліянтів додала йому заохоти до дальших плянів на поширення Lebensraum-у. На моїй лектурі зовсім несподівано скористав президент Буш. Не теперішній Буш, а його батько, що для нього в мене ніколи особливих симпатій не було. Тепер я зрозуміла, що становище США до Садама Гусейна, коли він переступив кордон і почав інвазію Кувейту — було оправдане і доцільне, зібрало міжнародну коаліцію і стримало аґресію, яка могла покотитися по всьому середьному сході, як колись аґресія Гітлера по Европі. А факт, що Буш-батько не піддався спокусі і не погнався за Гусейном аж до Баґдаду, а закінчив війну, повернувши Гусейна до status quo і з великими обмеженнями — рішення, яке вирішив "направити" як помилку наївний його синок — сьогодні здається мені прикладом гідним наслідування.

Під впливом книжки і ревеляцій про міст на Вислі, я подивилася на Google під Dirschau. Довідалася, що місто по польськи тепер називається Tczew, що був там зруйнований в час ІІ світової війни міст, але це міст із половини 19 століття. Подивилась я також на Google під Solec nad Wisla. Про міст немає там жодної згадки, але є опис місцевості: Gmina Solec nad Wisla, województwo mazowieckie (1975–98 — radomskie), powiat lipski. Це село, де живе тепер 6,140 осіб, а війтом в 2006 році був наш однофамілець — Andrzej Czajkowski. По другому боці Висли є там місцевості Kamień, Boiska — щось нібито звучить знайомо.

З опікуном Мальченка Володимиром Рінгом я вже двічі говорила по телефону. Вже була готова писати статейку про Ізарського, але саме прийшла Свобода із некрологом, який прислали із Полтави. Добре, що я ще не починала писати.

Неділя, 1 липня 2007. Увечері.

Я не тільки з великим азартом докінчую читати книгу Шайрера про Третій Райх, але рівночасно позичила собі з бібліотеки серію документальних фільмів "The World at War" (1974), продюсером якої є Jeremy Isaacs, а коментар читає Laurence Olivier. Ця серія включає п'ять окремих компактних дисків DVD, але кожен з них записаний на обох боках, отже насправді є десять довгих сеансів. Бібліотека позичає цю серію тільки на 7 днів, без можливости відновити, отже я за останній тиждень більше дивилася на телеекран, ніж нормально за місяць чи навіть квартал часу. Справжній tour de force, але хоч це документальні фільми про справжні події та ще й повні воєнних жахіть — я примусила себе переглянути все від початку до кінця. Серія зорганізована сеґментами за певими темами — наприклад про осамітнену Британію в перший рік війни, про упадок Франції, про початок "Барбаросси" — походу на СРСР, про битву під Сталінґрадом, про кампанію в Африці, про італійський фронт, про Японію — але не тільки про воєнні дії, але окремі сеґменти про прихід до влади Гітлера, про життя в Райху під час війни, про широкозакроєну акцію винищення жидів, про смерть Гітлера. Використали для цієї серії документальні фільми, що їх робили самі німці (навіть у концентраках! навіть розстрілюючи жидів у Мінську, куди спеціяльно приїздив Гіммлер, подивитися, як витримують таке випробування жорстокістю його ес-еси!), а також фільми совєтської і англоамериканської продукції. Нема там, на щастя, фільмів голлівудського типу, та й навіть ті документальні кадри, що їх показано, вдало дібрані, сконцентровані, переплетені всякими інтерв'ю із учасниками подій і втримані у спокійному, об'єктивному тоні. Але яку страхітливу вони документують історію! і яке це переконливе оскарження цілої нелюдської нацистської системи — оце свідоме плекання жорстокості і садизму в людей, що мали бути елітою панівної нації — щось абсолютно божевільне, нераціональне, хворе в такій ментальності!

Понеділок, 2 липня 2007. Вранці.

Тиждень тому, на фестивалю Івана Купала на Михайлівці (куди пішла, щоб свідомо рятувати себе від немов навмисної ізоляції від людей — своєрідний, як казав колись колеґа David Battista — "mental health day"), зустріла я Марійку Захаріясевич з її братом Комоновським. З ними була якась її родичка з Аргентини, монахиня, сестра Моніка (Яцюк), молода дівчина, яка по дорозі до Риму зупинилася тут у сестер Василіянок. Після тієї зустрічі на Михайлівці сестра Моніка виявила бажання зустрітися зі мною знову. І от я запросила їх з Марійкою до себе в суботу на розмову. Побули вони в мене пару годин. Моніка цікавилася моїми книжками, розмова почалася від питання, чому я свою книжку назвала "Ключі до неба" [sic!] [виявлається, що Марійка має мої "Ключі до царства" і показувала їх Моніці. Я подарувала їй свої "Тихі розмови" і "Автобібліографію". Хотіла дати ще видані в Аргентині оповідання, але не знайшла вже зайвого примірника. Моніка походить від українських поселенців у Місіонес. Діди її приїхали з Галичини, отримали 25 гектарів землі (але без будьякого знаряддя для праці на ріллі). Поволі корчували ліс, заорювали родючу землю. Батьки вже народилися в Аргентині — ще далі працювали хліборобами, але вже їхні діти здобували освіту і виїздили з Місіонес. Допомагали стипендіями католицькі організації. Моніка належить до гурту, який опрацьовує новий катехизис для греко-католицької церкви.

Вчора телефонував Марко. Пляни його переїзду до Філядельфії набувають реальних зарисів. Є можливість, що винаймить вантажний віз і причіпить до нього авто. Він хоче перевезти деякі свої меблі і плянує винаймити тут місце в магазині (є такий public storage зовсім від мене недалеко). Очевидно, доведеться мені випорожнити шафи в гостинній кімнаті і в Остаповому кабінеті, щоб зробити місце для його одягу. Гірше з тим, що в Остаповому кабінеті всі шуфляди виповнені Остаповим архівом, а всі полиці — книжками. Архів (яке щастя, що я вже значну частину його упорядкувала!) можна буде перенести до пивниці, але книжки мусять залишитися на місці, бо в підвалі вже і без того є шафи повні книжок моєї бібліотеки!

Багато роботи переношення речей з місця на місце муситиме чекати на його приїзд — мені такі справи вже не під силу. Але поволі треба бодай планувати, що й куди піде. Надто радикальних змін наразі робити не можна — наприклад викидати мої старі мебі, щоб зробити місце для його, може і кращих. Бо поки нема певності, що він отримає роботу саме у Філядельфії і що залишиться в моїй хаті на постійно, я не можу позбуватися власних речей — бо якби він мав переїхати кудись поза Філядельфію, то мусів би забрати свої речі, щоб умеблювати собі помешкання на новому місці.

Ну добре, що він нарешті зробив далекойдуче рішення. Він, як і Остап, має нахил до нерішучости: він віддавна виявляв бажання повернутися з Каліфорнії на схід, і аж тепер реорганізація унії, а ще і продаж хати допомогли приспішити і реалізувати цю постанову.

2 липня, під вечір.

Ще під враженням лектури і документальних фільмів: Картина: Ґебельс промовляє до народу. "Eine gute Regierung braucht eine gute Propaganda" — а тоді ніби поправляє себе: "gute Propaganda braucht eine gute Regierung".
Всюди написи: "Ein Reich, ein Volk, ein Führer" — гасло для всіх націоналістичних тоталітаристів, чорт забери! Присягу вояки складали не Німеччині, а персонально лідерові, і то не лідерові країни взагалі, а таки по імені: Адольфові Гітлерові. Megalomania invincibilis! Це, кажуть, дуже ускладнювало справи тим офіцерам, які планували coup d'état — (а таких спроб було кілька), бо присяга зобов'язувала до вірності саме Гітлеру, не кому іншому. Не знаю хто поширював славу Гітлера, як оратора — бачила на документальних фільмах пару його промов — красномовности à la Churchill чи Roosevelt там не помітила. Трясе правою рукою, немов би був хворий на хворобу Паркінсона — могли хіба подобатися масам його протести проти Версальських угод, або напасті на англійців, американців і особливо на жидів. Я колись дивувалася, як і чому німці, замість використовувати робочу людську силу в час війни, займалися методичним нищенням міліонів людей — навіть не гуманні чи моральні принципи, але звичайна економічна доцільність вказувала б на протилежну настанову. На власні очі 12-річною дитиною я бачила, як вели жидів на розстріл у Зборові 1942 року, але тільки тепер довідалася, що самі акції Einsatzgruppen, на думку лідерів, не давали потрібних результатів — їм хотілося перевести в життя Endlösung швидше і на масову скалю — крематорії, що були спершу вживані передусім для прочищення "раси" від уломних і божевільних, тепер знайшли масове примінення в Освєнцімі і в інших концентраках. Але в'язнів наперед троїли ґазом, а тільки потім спалювали в крематоріях — це вимагало додаткових робітників, що вигребали трупів і перевозили їх до крематорій. Ціла нелюдська машина — скільки доглядачів потрібно, щоб вона справно діяла! Жертвами системи були не тільки самі в'язні — якими звихненими ментально на все життя мусіли бути і їхні сторожі! Паталогічна гітлерівська ненависть до жидів віддзеркалена і в промовах, і навіть у спеціяльному пропаґандивному нацистському фільмі, де жидів порівнюють із щурами, яких як загрозу для здоров'я суспільства треба винищувати. Сьогодні цей фільм робить протилежне враження. А слов'яни ішли за жидами — Untermenschen не заслуговували навіть на середню освіту — зокрема дівчата, знаю це з власного досвіду — адже до гімназії дівчат приймали тільки за квотою (здається п'ять на клясу). Зіпсував мені документальний німецький пропаґандивний фільм навіть мій сентимент до альпійського едельвайсу: на тлі Берхтесґаденських Альп у гітлерівському Obersalzberg-у звучать слова пісні: "Adolf Hitler's Lieblingsblume ist dаs treue Edelweiss."

Понеділок, 23 липня 2007. Пополудні.

Ого! Занедбую щоденник! Останні тижні в мене під знаком підготовки до Маркового приїзду. А це велика і виснажлива фізична робота. Сьогодні можу із вдоволеннян нарешті сказати, що все що могла — зробила. Випорожнила в Остаповому кабінеті 5 великих шуфляд і три малі, випорожнила шафу із свого одягу і в Остаповому кабінеті і в гостинній кімнаті, винесла до пивниці пачки "Мостів" і частини Остапового архіву (Листи, які є в процесі упорядкування). Сьогодні приїхала Галина із своїм сином Юрієм і забрали до Української Бібліотеки дерев'яну каталожну шафу на 30 шуфляд. Я трохи упорядкувала речі в підвалі, приготовила крісла, щоб на них поскладати Маркові пачки. Казав мені по телефону, що до мене іде 45 його пачок, а решта — меблі ітп. піде до сховища.

Найбільший клопіт з книжками: хоч я і віддала дві пачки американських книжок (побачила оголошення на вулиці, що хтось займається "спасінням книг" — отже хлопець приїхав і забрав). Але це крапля в море. В Остаповому кабінеті, де житиме Марко — дві стіни заповнені книгами довідкової колекції, книжки в книжкових шафах стоять і в гостинній кімнаті (там також окремо вибір цікавих книжок стоїть на бюрку для моїх гостей), і в моїй робочій кімнаті (тут передусім бібліографічні довідники), в спальні нема окремої шафи, але книги стоять і під нічними столиками — зліва — самі медичні тексти, справа — підручні, які саме читаю, а у вітальні стоїть під замком магоньова шафа з вибраними книжками (і наверху на ній, немов звіт самій собі, — всі книжки, що до їх видання я причинилася від часу Остапової смерти). А що вже говорити про підвал: там всі стіни заповнені книжковими полицями, а крім того стоїть низка пачок з новими непроданими книжками видавництва Мости. Немає місця не тільки для Маркових книжок, але навіть для моїх власних, зокрема для минулорічних комплектів журналів, що їх давно треба було перенести у підвал із вітальні.

Варто мабуть було б почати ліквідувати деякі речі. Як умру, хлопці матимуть з тим неабиякий клопіт. Але колекція моя має неабияку вартість і маю надію, що не опиниться на смітнику. Маю повний комплект "Сучасності" — від першого номера до останнього, а "Літературну Україну" від 1986 року. А ще є "Всесвіт" за багато літ, пару річників "СіЧ" і "Дзвону", JUS, HUS. Маю окрему шафу української поезії, упорядковану за автором, і три полиці англомовної літературної україніки. Напевно не одна бібліотека в Україні була б рада отримати таку спадщину.

Марко дзвонив сьогодні із Юта! Отже він уже таки в дорозі! Їде він з Брендою, вона йому, каже, тільки до товариства, бо не може провадити його авта, яке не має автоматичної трансмісії.

Вівторок, 23 липня 2007. 11 год. ранку.

Моя лектура за останні тижні: Sinclair Lewis: "Cass Timberlane" з моєї власної бібліотеки: цікаво і дотепно скомпоновані вінієти подруж — чоловіків і жінок); невеличка ілюстрована книжка для молодих читачів про Еленору Рузвелт, що її я позичила тільки задля документальних фотографій, але з якої довідалася цікаву для мене новину: ЕР на форумі ОН виступила свого часу проти Вишинського з протестом проти насильної репатріяції втікачів! (William Jacobs: Eleanor Roosevelt: a life of happiness and tears); а серед аудіо-книжок, позичених з бібліотеки: Mark Twain: Huckleberry Finn — добре знайомий мені з дитинства класичний твір, прекрасно читаний різними діялектами актором, що називається Tim Behrens. Переглядаючи свою книгозбірню, щоб її прочистити і зробити місце для нових книжок, вибрала кілька старих томиків польською мовою і занесла Марилі. Але одну із цих книжок вирішила перед тим, як подарую їй, прочитати самій. І от я тепер в половині книжки: "Książka moich wspomnien" Jarosława Iwaszkiewicza.

Івашкевич народився в Україні 1894 року, в Кальнику (здається десь в околицях Умані), на цукроварні, де батько його був бухгальтером. Вчився в гімназії в Єлисаветграді (теперішній Кіровоград), потім вчився в Київському університеті. Його епоха і оточення — немов "Далекий світ" Галини Журби. Зі службою в дитинстві говорив по українськи — є така цитата: "did'ku, rozkażi meni kazku" — де присутні сміються, бо він замість "дядьку" каже "дідьку". (с. 17) Батько його рано помер і Ярослав пробивався в житті, працюючи домашнім вчителем панських дітей. Отже описує середовище польської аристократії на українських землях. Перша поїздка на чисто польські землі зворушує його фактом, що всі довкола говорять польською мовою. Але до України в нього залишається сентимент і після виїзду до справжньої Польщі, де, каже, "było w niej ciasno po szerokich polach mojego dziecinstwa" (с. 156). Пише про початки групи "Skamander", цікаві згадки про Тувіма, Вєжинського, Лєхоня, Слонімського. Покищо не знайшла ще згадок про Павліковску-Ясножевску — це було б мені особливо цікаво.

Четвер, 26 липня 2007. Увечері.

Вчора під вечір приїхала до мене Софійка Геврик і ми разом з Вірою Лащик поїхали на вечерю до китайського ресторану Cin-Cin. Софійка тільки одну ніч переночувала в мене і сьогодні вранці відїхала. Було приємно зустрітися після довгої розлуки, поговорити про наші спільні зацікавлення — а в нас їх безліч! Розповідала про свій побут в Києві, нарікала, що всі зацікавлені тільки особистими справами і не мають відданості Україні, що до мовної проблеми ставляться з подивугідною байдужістю, що їм імпонує вища імперська культура, а до Америки ставлення найчастіше вкрай негативне. Тит почувається вже краще і мабуть таки знову поїде до Києва у вересні.

Закінчила читати спогади Івашкевича. Знайшла там такий дотепний і цікавий епізод. Івашкевич в Парижі. Зголосився на візиту до Жана Кокто. Приходить до звичайного міщанського апартаменту, служниця веде його буржуазним коридором з пальмами і плюшовими фотелями, до кімнати, де панує великий безлад, а устаткування складається із стола, заваленого книжками, і кількох крісел. На підлозі і на стінах, попричіплювані шпильками і позапихані поза телефонні і електричні дроти, різні витинки, рисунки, образки. По хвилині служниця сповістила, що пан Кокто запрошує гостя до наступної кімнати. Івашкевич входить, а це — спальня, але господаря в ній нема. З відкритих до лазнички дверей озивається голос Кокто, перепрошує, що саме бере купіль і запрошує до розмови через двері. Кокто у ванні, Івашкевич на кріселку. Розмова не дуже клеїться, гостеві ясно, що Кокто нічого про нього не знає. Нарешті з лазнички виходить сам господар, зовсім нагий, витирається рушником, вдягає яскраву відкриту на грудях червону піжаму і безперерви гомонить про поезію, про успіх його віршів в Чехії. Каже автор: "Był to czarujący gadula, inteligentny jak bies, ale też neprawdopodobnie w każdym swoim odezwaniu się sztuczny, maskujący się."

П'ятниця, 27 липня 2007. Увечері.

Сьогодні вранці Марко був у Mitchell, South Dakota. Під вечір повинен бути вже у штаті Wisconsin. Це, мабуть, половина дороги. Кілька днів не було від нього жодної вістки і я вже хвилювалася. Маю надію, що за кілька днів доб'ється щасливо до Філядельфії.

Віра Лащик у понеділок їде з Кіпами до Европи. Я рада, що вони її витягнули. Будуть у Німеччині, в Австрії, в Чехії. Я позичила їй карти Берліна і Праги, які купила була собі в 2005 році напередодні нашого виїзду. А крім того намовляю її, щоб на другий рік поїхала до Еспанії, поки Рехі Кострубяк її до себе запрошує. Віра має тяжку працю як social worker, ледве дає собі раду із навалою клієнтів і своїми шефами, вдома і на вікенди працює на комп'ютері, звітуючи про свої cases, а все це трагічні, часом заплутані долі старих і немічних людей, що мають конфлікти з дітьми, з владою, з всякими експлуататорами і шантажистами. Вона мусить часто їздити в небезпечні дільниці міста, буває, що навіть в асисті поліції, а також доводиться їй складати експертні свідчення в суді, де часом опиняються ці заплутані родинні справи. Я намовляю Віру, щоб ішла вже на пенсію, але вона до свого віку не признається, удає молоду, хоч молодша від мене тільки на десять років.

Зате Мар'яна Вакуловська — про яку я думала, що їй тільки трохи більше за п'ятдесять — призналася до свого віку і повідомила мене, що у жовтні покидає працю і переходить на пенсію. Сестри Вакуловські також за кілька днів виїжджають на вакації до Европи — вони будуть тим разом у Будапешті — і моя карта Угорщини і Будапешту, і мій угорсько-англійський словничок, маю надію, стануть їм у пригоді.

Вівторок, 31 липня 2007. Вранці.

Вчора під вечір приїхав Марко! Щасливо добився до Філядельфії після понад 3,400 милевої трансконтинентальної восьмиденної мандрівки автом з Каліфорнії, почерез штати Юта, Південна Дакота, Індіяна, Огайо до Пенсильванії. Приїхав з Брендою, яка хоч і не могла провадити його авта (бо його машина на біги, без автоматичної трансмісії), то всетаки допомагала, будучи навіґатором і товаришем подорожі. Вступали по дорозі до Аллентавну, оглянути Мюленберґ каледж, бо це одна із шкіл, де могла б на другий рік вчитися Ніна. (Якби це сталося, ми могли б частіше бачитися, бо це всього одну годину автом із Філядельфії, напевно Маркові було б приємно мати Ніну десь тут поблизу). Вчора після вечері ми оглядали світлини з їхньої подорожі, зокрема дотепні фото з палацу кукурудзи в Південній Дакоті і з Mount Rushmore, де довкола вирізьблених у скалі чотирьох президентів постала ціла патріотична індустрія для туристів, і де в процесі вже десяток літ є нова велика різьба в скалі, що має зображувати індіянина Crazy Horse.

Марко поїхав Бренді показувати Філядельфію. А я маю завдання від Процика переглянути деякі пропоновані зміни в ґрантовій політиці НТШ-А і дати свою опінію. Також Максим прислав коректу моєї бібліографічної добірки в другому номері Ukrainian Literature, що вже майже готовий для публікації в інтернеті.

П'ятниця, 3 серпня 2007. Вранці.

Бренда сьогодні від'їхала. Марко саме поїхав з нею на летовище. Вони поїхали підміським потягом і я до станції Fern Rock довезла їх автом.

Маю сатисфакцію, що ця потенційно проблематична візита відбулася без будьяких комплікацій. Я виявила максимум гостинності, приймала своїх гостей добрими вечерями під понеділка до четверга, а позатим залишала їм повну свободу, не накидаючись надмірними розмовами чи коментарями. Гуторили ми фактично тільки підчас вечері. Вдень вони їздили оглядати місто і полагоджувати свої справи.

Бренда походить із штату Міссісіпі, там ходила до школи і закінчила Jackson College — як social worker. Але вже її мати, яка є registered nurse по професії, перенеслась до Каліфорнії і там вони живуть вже, здається, понад двадцять років. Мати її молодша від мене, має 71 років. Бренда була замужем, мала сина, який в дорослому віці загинув в автомобільному випадку. (Про це ми не говорили, але я це знаю від Марка). Син залишив троє дітей і Бренда, разом із своєю мамою, виховує своїх внуків. Вона працює як union representative, прямо з Філадельфії поїхала на якусь конференцію до Сан Франціско. Саме у профспілці 660 познайомились вони із Марком. Вона дуже худенька, на контраст із Марком, який дуже прибув на вазі і має неабияке черевце. Бренда їсть дуже помірковано — приклад гідний наслідування нам усім. Не треба дієти — вистачать малі порції. Вина ні пива Бренда не п'є, але обоє з Марком курять і через те значну частину часу проводили на моєму ґанку перед хатою, не зважаючи на досить високу температуру минулого тижня.

Неділя, 5 серпня 2007. Увечері.

Вчора під'їхав під мою хату велетенський грузовик і два робітники, разом із Марком, почали виладовувати десятки пачок. Примістили ми це покищо у ґаражі, в пивниці і у вітальні. Це тільки частина Маркового майна — решта пішла до сховища, що тут в недалекому сусідстві. Напередодні позбулися з пивниці мого дерев'яного стола із шести кріслами (приїхали Лукашевичі і забрали), з Остапового кабінету винесли подвійне ліжко — тобто матрац з підставою (запропонувала я це бідному чорному робітникові, недалекому сусідові, має завтра забрати), з Центру мав приїхати чоловік забрати мою телевізію (бо Марко має кращу), але покищо ми ще вчора на моїй телевізії оглядали фільм. Одне слово, в моїй хаті неабиякі зміни, маю надію, що на краще.

Почала я шукати за потенційним приміщенням для моєї великої збірки Літературної України (від 1986 року до тепер). В НТШ-А в НЙ сказали мені, що вони періодики не збирають, що навіть те, що мали — передали до Стемфорду. Це мені не дуже подобається. Думаю, що важливіше бібліотекам зберігати періодику, ніж книги, та й повинні бути дослідникам доступні такі речі саме в Нью Йорку, а не десь на далекій провінції. Я потелефонувала до УВАНу і говорила з Оксаною Радиш. Виявляється, що вони мали ЛітУкр, але мусіли передплату відмовити, з уваги на кошти. Коли почули про мою колекцію, зацікавилися, обіцяли навіть прислати когось з НЙ, хто забрав би це до УВАН. Я завдала собі додаткового труду переглянути весь цей матеріял, зробити точний список того, що є, Марко допоміг запакувати два великі пакети, а ще буде три додаткові, після того як я зроблю копії із статей до свого і Остапового архіву.

П'ятниця, 10 серпня 2007. Вранці.

Марко поїхав до автомеханіка зробити allignement нa своєму авті. Поволі розпаковує пачки — але в нього така велика кількість одягу, що не знаю, справді, як він все це примістить. З Остапового кабінету забрала я весь архів — він тепер у підвалі в окремому file cabinet, що його привіз Марко, і у книжковій етажерці — також новій, привезеній Марком. Остапова кімната, що колись звернула увагу Тарнашинської, як своєрідний музей його пам'яті, тепер уже не має такого характеру. Мертві мусять поступитися живим. Ще залишилися там на полицях Остапові (і мої книги), що їх нема куди перенести, бо і так вся хата виповнена книжками, і деякі Остапові портрети та карикатури. (Частину їх я забрала до підвалу). В підвалі тепер стоїть невеличкий столик з лампою, що при ньому я працюватиму над дальшим упорядковуванням архіву. Можливо в майбутньому, зокрема після того як появиться друком (маю надію десь на початку 2008 року) бібліографічний покажчик ОТ, і як я закінчу упорядковувати листи, можна буде все це спакувати в пачки і передати якійсь інституції чи тут в діяспорі, чи може (що мабуть було б краще) в Україні. Це, очевидно, треба буде зробити ще за мого життя, щоб хлопці не мали клопоту.

Я колись жартувала собі, коли приятелі мене "сватали", мовляв, "чоловіка мені не потрібно, але шофер мені придався б!" Ну, тепер, я справді маю шофера. Їздили ми до всіх харчевих крамниць, щоб Марка зорієнтувати. Моїм автом. Запитався: хочеш їхати? Ні, кажу. Сідай за кермо ти! Отже я їздила, як дама, не як автоводій. Марко багато чого в моїй хаті упорядкував, зокрема шафки, до яких мені було вже не сила схилятися, багато дечого викинули і ще викидатимемо. Але я рада, що деякі речі, що їх Марко не захотів, я могла подарувати новоприбулим з України (дві лампи, дзеркало, телевізію, матраци, стіл з 6 кріслами) — не люблю, щоб порядні речі не були використовувані, тоді коли в світі стільки потребуючих людей. Ще треба викинути старий комп'ютер — я вживала його як страховку для копій моїх документів, зокрема і цього щоденника — думала, що може міг би комусь ще пригодитися, просто як друкарська машинка для латинки і кирилиці, але Марко каже, що вся ця система перестаріла, що старого комп'ютера нікому не можна подарувати, але й викинути його із сміттям не можна, а треба кудись відвезти на re-cycling, змазавши для безпеки увесь твердий диск інформацій. Оттаке!

Багато господарських змін на краще і я тому рада. "sich einmal alles geschehen lassen und wissen: was geschieht, ist gut", мовляв Рільке. Але буває, що серед ночі мені не спиться: турбуюся Марком. Не його браком роботи і браком сім'ї, але фактом, що йому треба було б почати серйозну дієту, щоб позбутися зайвої ваги, відучити себе від скачу і курення, бо це почне в майбутньому створювати проблеми із здоров'ям.

Між іншим: а пропо Рільке. В останньому номері Всесвіту надруковані переклади його прози, а в тому числі також "Пісня кохання і смерти корнета Христофа Рільке". Перекладач — Пилип Кислиця. Я рада, що цей мій улюблений твір доходить до українського читача. Але ніщо не може замінити оригіналу! Цитована вгорі фраза передана як "І сказати собі, все, що не зробиться, йде на добре" — вона навіть точно не передає змісту. А також ритміка мови: напр. Кислиця пише "Добра моя Матір, будьте горді: Несу я прапор", а ця фраза живе в моїй пам'яті, немов чую, як читає її Лотте Леман: "Meine liebe Mutter, seid stolz: ich trage die Fahne" — і це "ich trage die Fahne" повторяється тричі. Чому не сказати просто: "я несу прапор"? яка користь із переставлених слів "я прапор несу"? Між іншим, я мушу пошукати за цим текстом в оригіналі і за платівкою, де Lotte Lehman читає цю знамениту річ. Інші речі прози Рільке у Всесвіті мені не сподобалися, я навіть не відчула потреби всіх цих речей читати. "Die Weise von Liebe und Tod" — це насправді не проза, а поезія в прозі. А прозаїк з нього, видається мені, не особливий.

Максим вчора телефонував із Кебеку. Поїхали вони там із Василем і Наталкою Жилами на короткі вакації. Захоплений краєвидами: гори, велика ріка, немов море. Мушу поглянути на карту Канади і пошукати, де це є. Хлопці залишилися самі вдома — маю надію, що будуть поводитися як дорослі і відповідальні люди і не натворять якихось проблем за час відсутності батьків.

Моя лектура цими днями — позичена з бібліотеки аудіокнижка Queen Isabella / автор: Alison Weir. Це біографічне історичне дослідження англійської королеви з 14 століття, дружини короля Едварда ІІ., а по ночах читаю українські журнали — саме прийшла низка нових Літературних Україн, Слово і час, Дзвін. А Марко передплачує цікаві американські журнали: Economist, New Yorker, Consumer Reports. Навіть Ukrainian Weekly приходить тепер і для нього, і для мене. Одну передплату треба буде відмовити — втрата для українського тижневика!

П'ятниця, 24 серпня 2007. Вранці.

Шістнадцята річниця незалежності України! Увечері буде концерт в Центрі — підемо разом із Марком. Думала я, що по традиції відзначу це свято також на Тризубівці — але в неділю 19-ого ішов дощ — ми не поїхали, не знаю, скільки там було людей і чи взагалі святкування відбулося.

Марко поводиться як господар, і я цьому рада. З власної ініціативи робить деякі зміни, але завжди консультується перед тим зі мною. Наприклад, вчора замінив мої рефлектори, які діяли на timer-і і світили кілька годин кожної ночі, на т.зв. motion detectors, які засвічуються тільки тоді, як хтось іде або щось рухається. Я раніше мала такі два рефлектори ззаду, тепер маю ще додаткові два при вході до хати. Зробив він також електричний контакт, що його зможемо вживати в час Різдва, вішаючи світелка (цього я вже кілька років під ряд не робила, бо це було мені не під силу, але тепер як є Марко — будемо прикрашувати наш кущ електричними маленькими лампочками!), та й заінсталював спереду хати лампочку, яка світиться на таймері цілу ніч. В кухні маю тепер фільтр води на крані, нову гарну коробку на хліб. Мій господар любить добре з'їсти і вміє та любить готовити цікаві страви. Одне слово: розбещує мене і годує — мушу вважати, щоб у висліді не піднялася у мене вага, яку я досі тримала успішно під контролем. Марко дуже нагадує мені Остапа — він подібний до нього і фізично і характером, тільки що Остап практичними господарськими справами не дуже цікавився, а Марко — майстер на всі руки, знає і столярську, і електричну роботу, розуміється на компютерах, сам у своєму авті міняє оливу (він каже: масло! три роки в Україні до сьогодні залишили свій слід!)

Кабеля до телевізії та інтернету до сьогодні ще нам не вставили. Треба було зрізувати дерево, де були заплутані дроти електричні і телефонні. Фірма Comcast вже тричі присилала робітника, мають приїхати завтра. Покищо ми з Марком дивилися вже на кілька фільмів на DVD, він має передплату і кожного тижня отримує якийсь ним самим вибраний фільм. Всі ці господарські справи і розваги причинилися до того, що я за минулі тижні взагалі не працювала над ULE90, но і як видно з дат — занедбала щоденник. Але поволі справи нормуються — передусім з вітальні вже зникли паки Маркового одягу і незабаром партер, маю надію, буде виглядати, як і колись, охайно і елегантно.

Labor Day, 3 вересня 2007. Вранці.

Сьогодні Максимів день народження. А завтра їде він до Кембріджу, де почне чотиримісячне стажування на Гарварді як Shklar Fellow. В нього тепер sabbatical — хоче використати час для написання книжки про Нечуя. Їдуть вони туди разом з Уляною, залишаючи на господарстві самого Іванка. (Стеф починає студії на Торонтському університеті і житиме в гуртожитку в місті). Маймо надію, що Іванко буде поводитися відповідально, і що може відсутність Мами і Тата примусить його до більшої самостійности і охайности.

Напередодні річниці незалежності Максимові вдалося випустити у світ другий номер журналу перекладів Ukrainian Literature. Вийшов він з однорічним спізненням, але можливо, що було надто оптимістично встановлювати періодичність кожних два роки. Переклади, каже Максим, бувають дуже неадекватні (дав один такий дотепний приклад: в оригіналі "скочив в туалет", в перекладі "jumped into the toilet") і треба багато часу, щоб їх редагувати, (цитований приклад змінити приміром на "rushed to the bathroom"), вести переписку з перекладачами ітп. А редакційна робота, Максимова, на громадських засадах, в додатку до його поважних професійних навантажень. І Лариса, і Попович зраділи такій добрій вістці. Тепер Махно матиме трохи клопоту і роботи, щоб випустити у світ і друкований варіянт журналу. А я може зберуся з силами і напишу новинку до Літературної України або до СіЧі, чи Всесвіту.

Пару днів тому помер Іван Фізер. Ховали його передучора в Баунд Бруку і я навіть первісно планувала, що поїдемо на похорон. Але потім передумала: в четвер їдемо з Марком на Союзівку на з'їзд зальцбуржан, а наступного тижня їдемо разом з Вірою Лащик на весілля Олекси Геврика до Гантеру. Не хотіла я забирати Маркові ще один день, а самій їхати до Баунд Бруку також не мала відваги.

Моя лектура останнім часом: аудіозаписи канадської белетристики, що її мені записав Максим і яка на моїм апаратику МР3 часом не дає мені точних назв романів і прізвищ авторів (серед них — моє перше знайомство з дуже добрим канадським письменником, що називається Mordecai Richler), аудіозапис новель Сомерсета Мома, що їх привіз Марко, та Дзюбині спогади в журналі Київ но. 6/2007. Дзюба цікаво пише про маму своєї дружини Марти, Ольгу Ленець, дочку Івана Пеленського, селянина з Комарна. Я знала, що Марта Дзюба — галичанка (про романтичні галицькі пригоди Вінграновського, Драча і Дзюби вже нераз були згадки навіть у пресі), але не знала я, що її мати, Ольга Ленець, вчилася у василіянській гімназії, а потім була жінкою Володимира Ленця, лікаря, який в 1939 році виїхав з нею до Холма (як фольксдойче!), а в 1944 році поступив як лікар до дивізії Галичина і згодом емігрував до США, де заснував другу родину і помер 1979 року! Ольга Ленець із старшою дочкою Наталією були вивезені більшовиками в Сибір, а молодша Марта залишилася під опікою баби і діда в Комарні. Такі родинні ревеляції кидають додаткове світло і на біографію самого Івана Дзюби, тимбільше, що він близько жив із своєю тещею і навіть кинув роботу і залишився вдома піклуватися нею підчас її останньоі смертельної хвороби.

Четвер, 13 вересня 2007. Пополудні.

Минулого четверга ми поїхали на Союзівку. Марко їхав моєю дорогою, але зробив її за трохи більше як чотири години. В четвер наших зальцбуржан ще було мало, але в п'ятницю почали з'їздитися. Всіх нас було здається біля 60-и. Не було тим разом ні Гузара, ні Ірки Стецури, ні Івана Собчука, ні Уляни Дячук, ні Юрка Мішалова, ні товаришів із Канади — з далекого віддалення була тільки Ара Каменецька-Терлецька з Каліфорнії (як звичайно — гарна, струнка і елегантна!). З моїх близьких друзів були Палієнки з Норт Каролайна, Воловодюки, Сахаруки, Киньо із своєю Кей Новак, Любомир Курилко з жінкою, Евген Змий з жінкою, Гнатейки, Гайдучки, но і з Філадельфії — Максимовичі, Ігор Пак з обидвома сестрами, Білики. Проводом з'їзду і організацією його, що ними займався за добровільним зголошенням Микола Голінатий, товариші не були задоволені. Програми не було взагалі, а ще й Союзівка в той же час гостила якесь весілля, отже ми не мали доступу до головної залі і тераси, а тільки користувалися їдальнею під головним будинком. Я думала, що це, мабуть, буде останній наш з'їзд — дехто з колег дуже подався, вік і хвороби роблять своє. Але на моє здивування, вирішили за два роки з'їзд повторити (А наша кляса навіть вирішила — якщо це буде потрібно і побажано — зафундувати приїзд з Києва Ірці Стецурі!) Тим разом Павлюс погодився (разом з Лесею) зайнятися організацією з'їзду і програмою. А Леся Палієнко, як MC, виявляє подивугідну ґрацію і такт, не кажучи вже про її знамениту українську мову (хоч вона народжена в Канаді і до української гімназії, зрозуміла річ, не ходила!).

Марко спочатку трохи нудився і в п'ятницю (переглянувши туристичні реклями), вирішив поїхати на оглядини Hyde Park-у, садиби Рузвельтів. Виявляється, що це тільки 30 миль від Союзівки. Приїхав увечері дуже задоволений — мав нагоду оглянути також садибу Вандербілтів, десь недалеко над Гадсоном. Намовляв і мене поїхати туди з ним у суботу. Але я хотіла зустрітися з товаришами і відклала можливість туристичних оглядин на майбутнє. Погода була гарна, трохи навіть по літньому гаряча, але в суботу була буря-громовиця з дощем і коли ми поверталися в неділю було сонячно і привітно.

Союзівка помітно занедбана. Ми мешкали в "Полтаві", яка має славу одного з кращих там будинків, але він також потребує грунтовного ремонту. Виступав на наших зборах голова УНС Стефан Качарай і представив нам план грунтовної перебудови оселі. Хочуть значну частину перетворити на приватні ко-оперативні помешкання, залишивши тільки ядро Союзівки як центр. Чи це їм вдасться, і чи така ідея з'явилася не запізно? Побачимо.

Завтра їдемо моїм автом, але разом із Вірою Лащик, на весілля Олекси Геврика до Гантеру. Дві ночі ночуватимемо у Віриних сватів Титлів, які мають недалеко у Платсвіл літні апартаменти на винайм. Метереологи заповідають в горах холодну погоду, а також можливість дощу в суботу. А весільна гостина Гевриків має бути під шатром! Маю надію, що погода не зіпсує їм (і нам!) весілля.

Вівторок, 18 вересня 2007. Вранці.

Снився мені Остап. Тема, як звичайно: немов збирається мене покинути і це залишає болючу тугу любовного болю, те що німці так вдало назвали: Leidenschaft. Завтра — 15 річниця Остапової смерти. Невже справді існує якесь позагробове пов'язання — я не схильна до псевдорелігійних вірувань. Дала я до Свободи оголошення Мостів з нагоди 15-річниці і на моє здивування був навіть відгук: Ростик Хом'як замовив чотири примірники "Літературного Львова" і я вже встигла завезти їх до Гантеру, бо знала, що Хом'яки будуть у Гевриків на весіллі.

Весілля було елегантне й оригінальне. Відправа в Гантерській церкві мала традиційний характер, гостина відбувалася в елегантному заїзді "Deer Mountain Inn", коктейл і перекуски були в будинку, банкет був у наметі на дворі. "Поправини" на другий день вполудне були на прекрасній посілості Гевриків, також під наметом, а то й на дворі. Людей було на прийнятті, мабуть, із 150 осіб — переважала молода молодь! Я мала нагоду зустрітися там і поговорити із Воронками, Хом'яками, Кейсами, Наталкою Соневицькою, а мешкали ми у гарно влаштованому вакаційному домі Богдана Титли, Віриних сватів, де зупинилися також молоді Титли — Софійка з Андрієм і дітьми, Оленкою і Дмитрусем. Не було на весіллі Онишкевичів: Лариса має клопіт з рукою і не може так далеко їхати автом. Шкода: якби вона їхала сама, могли б ми були її взяти до нашого авта (із знаменитим водієм Марком!) — але на дві особи не було місця.

Все було б добре, якби не те, що в горах було холодно і хоч до намету трубою гнали тепле повітря — це не багато помагало. Може молодим це не було надто прикро, але нам старичкам трохи зіпсувало настрій — я навіть думала, що застуджуся, трохи мене затягнуло — але бачу тепер, що особливих фізичних наслідків немає.

Гантер приємний своєю зеленою панорамою гір, чистим свіжим повітрям. Згадувала я на проході свій вірш: "Живеш у горах. Обрій заступили верхи високі і густі ліси." Але я жити там не могла б. Передусім всюди треба їхати автом. Проходи можливі тільки по дорогах, а там треба дуже вважати на авта — хідників чи доріжок для пішоходів ніде нема. Крім того, живучи в Титлів, я переконалася, що там немає нормальної радіокомунікації. Сама господиня казала, що є відбір тільки двох станцій — але мені не вдалося зловити жодної. Музику і іншу розвагу можна привезти собі на компактних дисках, але брак зв'язку із світом, із щоденними новинами — це не тільки невигода, але навіть і загроза! А що, якби треба було напр. евакуювати околицю у зв'язку з якоюсь хемічною загрозою або з пожежею лісів? Не кажу вже про те, що старим людям варто мати близький доступ до лікарів, лікарень, аптек, пошти. А ще Титли, видно мають клопіт із своїм septic tank-ом: висить в туалеті пересторога, щоб не кидати до унітазу паперу. Геврики, як знаю, мусять своє сміття вивозити до публічної сміттярки десять миль поза хату, та й платити за кожний мішок сміття, ще й точно розділеного по різним категоріям.

Турбує мене Ростик Хом'як — вигляд його вказує на проблеми із здоров'ям. Марта має ще й додатковий клопіт із своїм братом Ігорем Богачевським, який, каже, має хворобу Альцгаймера — а живе сам, десь на південному заході. Мушка також не зовсім ще повернулася до здоров'я після свого інсульту — має проблеми із втримуванням рівноваги. А старенька їхня мати також уже потребує постійного піклування. А ще недавно всі вони троє — Ростик, Марта і стара пані Богачевська — жили і вели активне життя в Україні. Роман Воронка, (який на противагу до Ростика виглядав дуже гарно, немов би йому нічого не бракувало (а має він хворобу Паркінсона!) обдарував мене вирощеними у власному городі помідорами, кабачками і огірком колосального розміру, та ще й додав своєї дружини Зірки, яка займається пасічництвом, слоїк меду. А також позичив мені книгу спогадів Богдана Чайківського "Шахівниця мого життя" — що її я вже навіть після приїзду почала читати.

Субота, 29 вересня 2007. Полудне.

Марко мав сьогодні інтерв'ю на посаду екзекутивного директора American Federation of Television and Radio Artists. Робота добре платна, з добрими бенефітами і знайомими Маркові обов'язками. Та ще й у центрі міста — мож на було б доїздити метро! Хоч він і волів би перейти від профспілкової роботи на якусь іншу, можливо в університетському середовищі абощо — але це покищо єдина реальна і серйозна можливість праці у Філядельфії. Не знає скільки є інших кандидатів на цю посаду і які його шанси одержати цю роботу. Інтерв'ю відбувалося в присутності дев'яти осіб проводу профспілки. Побачимо, що з того вийде.

Завтра вранці вибираємося до Марти Трофименко, до Делавару. Запросила вона нас і Віру Лащик, отже поїдемо разом. Марта поволі позбувається деяких речей із своєї хати, бо десь за рік планує перенестися на постійне до Торонто. Хоче мені подарувати картину Ментуха "Дон Кіхот", бо — каже — що це давно було призначене для Остапа. Одного Ментуха ми свого часу були купили і потім я подарувала цю картину Максимові, бо вона йому дуже сподобалася.

Я вирішила, що до покажчика ОТ варто додати крім фотографій окремий розділ "ОТ в карикатурах Едварда Козака". З тою думкою я переглядаю збережені в нашому архіві річники "Лиса" і "Лиса Микити". При тій роботі натрапила я на знамениту карикатуру Гірняка і Блавацького (ще з 1950-ого року!) і подумала собі, що це могла б бути прекрасна ілюстрація до книжки, яку готує Валерій Гайдабура про цих двох наших акторів, їхній персональний конфлікт і долю їхніх еміграційних театрів. Мала я додатковий примірник "Лиса" з цим рисунком і вчора вислала до Києва Гайдабурі.

Марко замовив у Staples і купив мені новий принтер, бо старий друкував скручені аркуші і всі мені казали, що цього ніяк направити не можна. Тимчасом Марко, глянувши на мій старий принтер, знайшов спосіб, як запобігти цьому скручуванню паперу — і це дало мені змогу на старому принтері, що до нього я тількищо закупила свіжий і дорогий картрідж, надрукувати чернетку Остапового покажчика (тепер уже нарешті знаю, що є понад 270 сторінок друку — отже з фотографіями і карикатурами буде біля 300 сторін), а також надрукувати текст другого випуску журналу Ukrainian Literature, що про нього я хочу написати новинку до Літературної України. Але щоб використати до кінця цей старий принтер, при ньому треба сидіти, ручно відбирати кожну сторінку паперу і це дуже довго триває. Маю надію, що новий принтер працюватиме справно і що Марко його мені незабаром заінсталює.

Завтра в Україні вибори до парламенту. Чи змінять вони політичну ситуацію? Навряд. А ще й люди розчаровані, цинічно наставлені до політики, чи підуть масово голосувати? І за кого? Невже Помаранчева революція нічого насправді не змінила? — Хіба те, що в світі дізналися про те, що існує Україна. От вчора надавала я на пошті посилку до Гайдабури і урядник (він називається Реймонд, це варто мені запам'ятати) несподівано каже: "and how is the President of Ukraine?" Політикою може він і не цікавиться, але отруєння Ющенка — це була human interest story par excellence і вона запам'яталася.

П'ятниця, 5 жовтня 2007. Полудне.

Блок Юлії Тимошенко отримав надсподівано багато голосів (30%), але першенство таки веде Партія Регіонів (34%). Ситуація така, що коаліція БЮТ і Нашої України (вони здобули заледве 14%) могла б мати невеличку перевагу в парламенті, а якби до неї додати Блок Литвина — коаліція була б сильнішою. Але Ющенко пропонує всім об'єднатися в ширшу коаліцію з Партією Регіонів. У виборах найбільше втратили соціялісти і Мороз — вони мають менше 3% і не ввійдуть до Верховної Ради взагалі. Якби не було — демократія в Україні живе і діє — це великий контраст з Росією, де Путін може стати премієр-міністром і далі керувати Росією, хоч і не на пості президента (конституція забороняє йому ще один термін).

Минулої неділі їздили ми разом з Вірою Лащик до Марти Трофименко до Вільмінґтону. Вона погостила нас елегантним полуденком в Du Pont Country Club, та й обдарувала нас низкою картин — Марко отримав Гуриного хлопця, що курить, я — Ментухового "Дон Кіхота", Віра і ми також пару картин Клима Трохименка. Марта поволі ліквідує свою хату — але спершеу мусітиме зробити чимало грунтовного і коштовного ремонту, від даху починаючи. А ще тепер ринок на нерухомі вартості дуже впав, отже продавати хату вона зможе десь щойно за рік. Але рада була передати нами збірку "Сучасності" і "Критики" для УВАНу, одну картину Пачовського для Українського Музею в Нью Йорку. Sic transit gloria mundi! Роками збираєш книжки, журнали, картини, всякі дрібні дорогоцінності і пам'ятки, а під кінець життя всього того треба позбуватися. Я радила їй, щоб вона дала деякі картини на продаж до Гантеру і може вона так і зробить навесну, зокрема з картинами Кричевського, Зої Лісовської, та й самого Клима Трохименка, що його вона має поважну кількість.

В час весілля Гевриків у Гантері Роман Воронка обдарувам мене вирощеними у власному городі кабачками, огірками, помідорами, медом, а також позичив мені книжку Богдана Чайківського "Шахівниця мого життя" — мемуари видані в Нью Йорку 2007 року. І ось я тількищо закінчила читати цю книжку. Має вона вже неабияку репутацію, це мовляв Воронка, "секс і політика", а Марта Трофименко у відповідь на моє питання, чи знає вона про таке видання, сказала, що родина хотіла викупити весь наклад і знищити, бо це, мовляв, скандальна книжка. Ну, я читала її без упереджень. Автора особисто не знаю (він ще живе!), чула тільки про нього, що він — діяч Прологу. Інші особи, згадані в книжці, за малими винятками, мені незнайомі, отже реакція моя — реакція об'єктивного читача. Книжку редагувала Галина Тельнюк, але вона мабуть значну частину її написала сама на основі розповідей Богдана Чайківського. Читається цей товстий том легко, бо він романізований і поданий у формі діялогів. Мова настільки змінена, що зразу кидається увічі, що жодний діяч діяспори так не говорить і не пише. Сексуальні пригоди автора можна порівняти із сексуальними фантазіями Аркадія Любченка (тільки ж бо Любченко майстер прози і вміє їх описати!), а Чайківський називає сексуальний акт "це" (чим нагадує мені Мелешка, з якого ми в гімназії всі сміялися, цитуючи щось на взір "а Нестор робив своє"). Чайківський своїх партнерок називає повними іменами і прізвищами, отже нащадки померлих уже жінок можуть бути обурені, бо як їм рятувати репутацію матерів? Мене одначе більше ніж ці особисті сензації вражає велике і претенсійне зазнайство, сполучене з досить поважною дозою неграмотності. Претенсійним зокрема видається мені впроваджування літературного типу (ніби поетичних) епіграфів, які не мають жодного відношення до тексту, і особливо неграмотна (і зовсім зайва) звичка цитувати цілі речення розмовної мови німецькою мовою сповненою граматичних і правописних помилок. Навіть слово HALT, що його кожна дитина, що жила в час німецької окупації пам'ятає, в книжці цитується як HEILT! Як спогади книжка Чайківського великої вартості не має. Надмірна романізація тексту, змінена мова, спосіб розповіді — не викликають довіря і для історика не можуть бути достовірним джерелом. Чайківський показує себе в цих спогадах, як спритний бизнесмен, ділова людина, спекулянт — і це мені нагадує Тараса Цмайла — йому, як би він це міг прочитати, книжка ця могла б нагадати чимало різних пригод з часів совєтської і німецької окупації Галичини. Політика в книжці обмежена і фактично тільки на маргінесі: Чайківський, будучи студентом експортівки у Львові, мешкав у родині Шухевичів, потім з Романом Шухевичем провадив підприємство реклями ФАМА, дохід з якого ішов на підтримку ОУН, згодом був у Дивізії, а потім провадив в Америці бюро Прологу, разом з Миколою Лебедем і Юрієм Лопатинським. Наголос в книжці не на політику, а на всякі комерційні пригоди з нею пов'язані.

Неділя, 7 жовтня 2007. Вранці.

Вчора в НТШ-А в Нью Йорку відбувся круглий стіл п.н. "Журнал Сучасність і українське інтелектуальне життя на еміграції в 1960–1980-их роках". Тема мене зацікавила. Програма заповідала виступи Тараса Гунчака, Лариси Онишкевич, Богдана Рубчака, Анатоля Камінського і Марти Скорупської. Закортіло мене поїхати до Нью Йорку. Нажаль, Ромко Процик не їхав, Марко може і був би завіз мене автом, але я вважала це справді надмірною посвятою, отже єдиний спосіб для мене було поїхати поїздом. Спершу трохи вагалася: я буваю цими днями втомлена до тієї міри, що часом лягаю пополудні відпочити. Але відважилася і таки поїхала. Домовилась з Ларисою Онишкевич, що зустрінемось на поїзді: так і сталося. Це дало нам змогу подорозі поговорити та й разом поїхати таксівкою до НТШ-А із станції.

Програмою вів Василь Махно, а виступали по черзі Рубчак, Лариса і Гунчак. Не прибули і участі в програмі не брали ні Камінський, ні Скорупська. На залі було за моїм підрахунком 24 особи (а це включало і доповідачів!) Найоригінальніший був виступ Рубчака — як звичайно у Богдана — дуже суб'єктивний, контроверсійний, категоричний — але тому і цікавий для слухачів. Розповів він про конфлікти в редакції навколо Костецького і його статті про Клена, навколо Бойчука і перекладу Марка Павлишина, де американський автор пише про "fucking door", перекладач (Павлишин) перекладає як "кляті двері", а редактор (Богдан Бойчук) настоює на тому, що має були "зайобані двері" (так здається, може я не точно запам'ятала?) а видавець і головний редактор (Гунчак) протестують проти такої мови, у висліді чого Бойчук відходить із редакції і засновує "Світовид". Рубчак вважає, що Сучасність померла з моментом її переїзду до Києва — він фактично говорив тільки про Сучасність як промотора Нью Йоркської групи, хоч і не називав того по імені, заслоняючись ширмою, що журнал, мовляв, промощував шлях у літературу для молоді. Про літературу в час, коли вона була літературним редактором, говорила Лариса, згадуючи співробітників журналу. Гунчак брав на себе відповідальність за переїзд Сучасности в Україну, пробував відновити баланс, що журнал, мовляв, не був тільки літературним виданням, наголошував часи Руху і своєї участі в ньому. Дискусії фактично не було — один тільки Микола Галів звернув увагу на видавця журналу — Пролог і середовище УГВР. На справжню дискусію, чи бодай виміну думок, не було змоги: на залі було за мало людей, а ще серед тих небагатьох присутніх було пару старичків на межі сенільності (напр. Олга Кузьмович вже таки помітно підупала, не пам'ятає того, що сама говорила перед хвилиною і повторяється).

Я була розчарована. Можливо, що присутність у програмі Камінського і Скорупської була б збагатила програму, а ще краще було б, якби якийсь дослідник збоку — не член редакції, і навіть не співробітник — а читач-критик, або історик преси — поставив Сучасність в контекст доби, зробив порівнання з іншими виданнями та й дав критичну оцінку ролі цього дуже поважного видання в історії нашої преси та взагалі в інтелектуальній історії України.

Повернулася я пізно. Потяг із Трентону прийшов десь 10:30, а сполучення мало бути о 11-ій. Тимчасом мого поїзду до Мелроз парку, де залишила я авто, в електронному розкладі поїздів чомусь не було — був тільки заповіджений поїзд пару мінут перед північчю. Я вирішила взяти таксі. Приїхала додому, дзвоню, бо треба, щоб ми з Марком поїхали на станцію Мелроз відібрати і привезти додому моє авто. Ніхто не відповідає. Я вже схвилювалася, бо думала, що щось трапилось. Відкрила ключем двері, іду до Маркової кімнати — а він уже спить! Мусіла я його розбудити, щоб ми поїхали на станцію по моє авто. Оттаке!

Всі ці пригоди коштували мені 20 дол. за поїзд, 30 за таксі, 10 дол. вступу — отже імпреза обійшлася мені 60-ма доларами, при чому я навіть не платила за таксі з Ларисою, а то було б на десять доларів більше!

Четвер, 11 жовтня 2007. Вранці.

У вівторок були ми в театрі. Мені вдалося докупити ще один квиток для Марка (навіть в тому самому ряді!) — отже тим разом ми з Марком поїхали до міста автом і Ран не мусів відвозити мене додому. Це була нагода вперше познайомитись Маркові з моїми колегами Раном і Марилею. Хотіла я ще й після вистави запросити всіх на вино і перекуску до ресторану, але вистава скінчилася пізно, та ще й почав падати великий дощ з громовицею — отже ми вирішили відкласти цю ідею до наступної нагоди. Ран каже: як Марко отримає працю, зробиш "парті" і ми прийдемо цю подію відзначити.

Вистава у театрі Вільма тим разом — це був Amadeus. Peter Shaffer написав цю п'єсу про Моцарта і Сальєрі вже давно. Я вже десь раз бачила її на сцені, а також бачила фільм. В постановці Вільми — в центрі уваги Сальєрі і його погляд та відношення до Моцарта. Дуже вдало зроблене тло, де в костюмах Моцартівської доби актори (немов хор грецької драми) за прозорою занавісою коментують або співають, або де з'являються сцени Відня з 18-ого сторіччя. Мені здавалося, що монологи Сальєрі були трохи за довгі і що п'єсу варто було скоротити. Але загальне враження — позитивне. Рецензії в пресі були дуже добрі. В ролі Сальєрі виступав Dean Nolen, в ролі Моцарта — Drew Hirshfield, режисером був Jiri Zizka.

Сьогодні я їду на PENN на вечерю Клубу 25-літніх. Тобто тих, хто працював для університету 25 років або довше. Я давно вже не брала участи в цих обідах, але тим разом межу 25-ліття перейшла вже навіть Мариля. Отже буде товариство: Ран з Марилею, Синтія Аркін, а може також і Пітер Ніколс із своєю жінкою Емілі. Колись Ґей про цю традицію PENN висловився дуже позитивно, особливо тому, що вона дуже демократична: запрошують на ці обіди раз у рік всіх працівників — не тільки професорів і наукових співробітників, але і допоміжний персонал. Планую перед вечерею також піти на семінар під назвою "Successful aging — what it is and how we can achieve it".

Субота, 20 жовтня 2007. Полудне.

Марко в четвер поїхав до Конетікат на конференцію з вчителями Ніни у Choate. Отже матиме змогу зустрітися і побути трохи з Ніною. Буде там також Ія. Це вже останній рік Ніни в цій школі. Доведеться їй вибрати собі коледж, куди подавати прохання. Часом згадує коледж св. Андрія в Шотландії! Не знаю, чи це серйозно.

Я натомість провела четвер на кемпусі PENN, в медичних інституціях. Вранці мусіла поїхати на поновний мамограм — бо були якісь неясності (і у висліді — додаткове хвилювання!), а пополудні провела пару годин у т. зв. Memory Clinic. На щастя, додатковий мамограм не виявив нічого загрозливого, а клініка пам'яті — це моя добровільна жертва для медичної науки — я вже третій рік ходжу на ці перевірки пам'яті, де своєрідними "грами Кіма" і психологічними тестами міряють концентрацію і пам'ять. До моєї пам'яті я завжди мала деяку резерву і застереження — чого доказом є навіть оцей мій щоденник, ведений від 1976 року. Тепер бачу, що пам'ять треба вправляти і що ці вправи можуть бути корисними і давати позитивні результати.

Вчора увечері виступав у Центрі Кузьо — але погоду заповідали дощеву та ще й з бурею — якби був вдома Марко і хотів на це їхати — були б поїхали. Але сама я не відважилася їхати поночі — добре не бачу і поїздки поночі мене трохи хвилюють. Натомість сьогодні — за пару годин — поїду на бенкет 50-ліття 43-ого відділу СУА.

Недавно мала я переписку з редакцією Всесвіту. Запиталася при нагоді, чи вони отримали примірник "Поетичних перекладів". Виявилося, що ні. Я написала в цій справі до Лариси Копань. Адже навіть в угоді, яку підписую з видавництвом, виразно зазначено, що вони зобов'язуються розсилати рецензійні примірники літературним журналам! Лариса Копань відповіла, виправдувалася, казала, що передавала примірники книжок різним особам, але навіть з її листа виразно видно, що вони не розсилають рецензійних примірників журналам. Не даром нема відгуків! Це мене дуже затурбувало. Пульсари роблять добру роботу, випускаючи книжки краще зредаговані, ніж це робив напр. Корогодський, але розповсюдження книг і рекляма не є їхнім форте. Не знаю, щоправда, чи інші видавництва роблять це краще від Пульсарів — в Україні взагалі справа книгопродажі стоїть дуже погано, немає навіть звичайної бібліографічної інформації для читача, а рецензії, що появляються, найчастіше є наслідком якогось знайомства, чи навіть просто зацікавлення рецензента виданням, що випадково попало йому в руки. В американських журналах (зокрема наукових, славістичних, які я регулярно переглядаю), крім рецензій, є ще й рубрика "Books Received", де можна знайти бібліографічну інформацію про надіслані їм видання. Такого наші журнали не практикують, а шкода. Бо навіть якщо не появиться рецензія на видання, то читач всетаки може довідатися про існування книжки на ринку. А така інформація в Україні дуже була б потрібна. Так як є тепер, в Києві не знають, що вийшло в Полтаві чи в Тернополі, і навпаки. От я недавно замовила собі у фірми Друк "Щоденники" Олекси Ізарського, що вийшли в Полтаві, а мій книгопродавець Віталій Коробко написав мені, що про таке видання не чув і не знає, де його можна роздобути.

Середа, 31 жовтня 2007. Під вечір.

Процик їхав до Нью Йорку автом на симпозіюм Лавріненка на Колюмбії і я скористала з нагоди, щоб поїхати з ним. Не жалію. Наукові доповіді були на висоті і цікаві, можна було поговорити з різними людьми, а мені також пригадалися ті часи, коли я їздила на Колюмбію з лекціями про іноземне й міжнародне право. Але по дорозі до Нью Йорку — а їхав з нами також Марко Андрейчик — Процик підкинув ідею, що було б добре, якби я схотіла написати про цю конференцію до преси. Незручно було мені відмовитись — Процик зробив мені послугу, та ще й він відмовляється від будьяких компенсацій за бензин чи оплату дороги. Добре, що згадав про це в дорозі туди — я підчас доповідей робила дрібні записки і на другий день, тобто в п'ятницю, написала репортаж до Свободи, а вчора навіть послала другу копію до Літературної України. Щоб не повторятися, попробую тут передрукувати цей допис, при допомозі модерної технології. Ось так:

Колюмбійський симпозіюм про Юрія Лавріненка

Велика чотирикутна площа між клясичними будинками Колюмбійського університету — це живе серце інтелектуального Нью Йорку. Тут у приміщеннях престижної університетської бібліотеки Батлера відбувся у четвер 25 жовтня 2007 року науковий симпозіюм присвячений творчості Юрія Лавріненка. Юрій Лавріненко — знакова постать української діяспори. Він — поруч із такими лідерами українського інтелектуального життя як Іван Кошелівець, Юрій Шевельов і Григорій Костюк — довгими десятиліттями надавав тон українській еміграційній культурі, зокрема як літературний критик і літературознавець. Лавріненко помер у Нью Йорку 1987 року на 82 році життя. Родина Лавріненків передала його друковану спадщину і рукописні архіви під опіку бібліотек Колюмбійського університету, і сьогодні ця спадщина, яка складається із 87 архівних пачок, збагачує спеціялізовані архівні збірки ім. Бориса Бахметова, які присвячені матеріялам російської і східньо-европейської історії. Саме цей архів, у співпраці з Українською Програмою Колюмбійського університету, що її підтримує Фонд Катедр Українознавства, і були спонсорами наукового симпозіюму. Симпозіюм був розголошений на інтернеті і на афішах на кемпусі університету і зібрав добірну публіку (понад 50 осіб), що включала українців і не-українців, нью-йоркчан і осіб прибулих з віддалених штатів, в тому числі і найближчу родину Юрія Лавріненка: його дочку Ларису з чоловіком Гіларієм Зарицьким і сина Миколу з родиною.
Відкрили симпозіюм і привітали зібраних заступник директора університетської бібліотеки Патриція Ренфро, куратор Бахметовського архіву Татяна Чеботарьова і архівіст Катерина Шраґа, а проводив програмою бібліотекар-спеціяліст регіональних досліджень Росії і Східньої Европи, Джаред Інґерсолл. Першою виступила Лариса Лавріненко. Вона подала детальну біографію свого батька, який народився 1905 року на Київщині, закінчив 1930 року Харківський інститит народної освіти, був у ранніх тридцятих роках кількакратно арештований, а від 1935 до 1939 був ув'язнений в концентраційному таборі у Норильську, на півострові Таймир у Крижаному океані в Арктиці. До США прибув 1950 року і тут працював спершу на різних випадкових роботах, а згодом як дослідник-бібліограф і як радіо-коментатор. Лариса Лавріненко підкреслила, що тільки після батькової смерти, переглядаючи його архів, вона почала глибше пізнавати свого не повністю знаного їй досі батька.
Архівіст Катерина Шраґа дала опис і характеристику матеріялів Лавріненка, збережених в архіві, підкреслюючи, що це не лиш персональний архів, а біографія цілого покоління.
Д-р Марко Андрейчик, який під цю пору, як стипендіят Наукового Товариства ім Шевченка, читає курси української літератури в Колюмбійському університеті, у своїй доповіді звернув увагу на важливість зредагованої Лавріненком антології "Розстріляне відродження" і її появи друком 1959 року: вона вийшла на книжковий ринок саме в час, щоб після часткової пост-сталінської відлиги, здобути величезний вплив і на поетів-шестидесятників і на літературознавство того часу, яке — після Лавріненкової антології — вже не могло повністю ігнорувати "розстріляне відродження' 20-их років в Україні. Д-р Андрейчик зробив і критичне зауваження в бік Лавріненка: Юрій Андріянович свого часу недоцінив появу роману "Місто" Валер'яна Підмогильного — в цьому він істотно помилився: історія літератури, всупереч ранній рецензії Лавріненка, вважає цей роман — одним із кращих творів української літератури взагалі.
Богдан Рубчак, професор-емерит Іллінойського університету в Шікаґо і промінентний поет т.зв Нью Йоркської Групи, говорив і про свої зустрічі з Лавріненком і про два найважливіші твори Лавріненкового життя: антологію "Розстріляне відродження" і мемуари про Норильськ "Чорна пурга". Авдиторія обізнана з роллю Юрія Лавріненка у промощуванні поетів Нью Йоркської Групи сподівалася, можливо, панагірика вчителеві, але Богдан Рубчак висловив думку, що Лавріненкова любов до Нью Йоркської Групи була своєрідним непорозумінням: він намагався спрямовувати цих поетів у бажаному для нього напрямі, і це йому не вдалося. Професор Рубчак звернув увагу на факт, що Лавріненко мав свої уподобання і пересуди; літературою з-перед 1920-их років він не цікавився, пропагував літературу вітаїзму, самовбивство Хвильового вважав межевою подією історії української літератури, недоцінював значення таких авторів як Майк Йогансен, Клим Поліщук, Михайл Семенко.
Д-р Марко Стех, співдиректор видавництва Канадського Інституту Українських Студій, літературознавець і письменник, який прибув на симпозіюм з Торонто, відклав підготовлений текст власної доповіді, щоб не повторяти наведених уже фактів і думок, і включився у цікаву дискусію з попередніми доповідачами. Він виправив деякі помилкові твердження щодо участи Лавріненка в Мистецькому Українському Русі, розповів про цікаві згадки про Лавріненка в листуванні Ігоря Костецького, архів якого Стех саме досліджує, звернув увагу на дуже вдало впроваджені Лавріненком у літературознавство терміни "нео-барок" і "розстріляне відродження". В живій дискусії, що виникла, доповідачі висловлювали свої погляди на Лавріненкову тезу про "літературу межевих ситуацій", зокрема на його інтерпретацію таких постатей як Павло Тичина і Тодось Осьмачка.
Програма симпозіюму, зрозуміла річ, велася англійською мовою. Але на сам кінець Катерина Шраґа прочитала українською мовою есей — враження недавнього фулбрайтівського стипендіята з України Тет'яни Шестопалової, чи не першого дослідника, що використовував матеріяли Лавріненкового архіву. Шестопалова зокрема звернула увагу на Лавріненкову мистецьку реакцію на твори Миколи Хвильового — його маловідомі драми "Мати і я" та "Аглая".
На шостому поверсі у приміщеннях Бібліотеки Рідкісних Книг і Рукописів, де архівіст Катерина Шраґа підготувала у п'яти ґаблотках виставку вибраних листів, документів, фотографій і книжок з архіву Лавріненка, відбувся багатий фуршет з вином і закусками, де гості мали змогу у відпруженій атмосфері ділитися враженнями про почуте у доповідях, знайомитись, спілкуватися та згадувати Юрія Лавріненка і його прижиттєвий і посмертний вплив на розвиток української культури.

Сьогодні Марко зробив мені послугу: завіз мене на короткі відвідини до Галини Дзівак-Клюк до Бенсалему, де вона живе із сином в маленькому апартаменті великої колонії, яка нагадала мені німецьку карикатуру до подібних поселень з підписом: Gretchen, Gretchen, wo ist mein Haus? Галина живе там, бо має допомогу американської суспільної служби, яка частково оплачує їй це помешкання. Галина недавно перейшла операцію на рака щитовидної залози, вона ще досить слаба, ледве ходить. Я, знаючи про її стан, вирішила поїхати і завезти їй борщу, голубців, біґосу — щоб вона мала для себе і сина і не мусіла сама готувати страв. Недавно від імені бібліотеки послала я їй квіти. Всі ми дуже турбуємося її здоров'ям — чи зможе вона повернутися до повної праці в бібліотеці і коли це буде? Заступити її буде не легко. Добровольці можуть тільки втримати якийсь мінімальний режим у бібліотеці, і то на короткий час. Без проводу довго бібліотека не зможе бути, але такого відданого справі керівника, як вона, знайти було б дуже трудно. Потішаємо себе, що ця криза — тільки тимчасова. Дуже це не на часі — особливо напередодні 50-ліття нашої бібліотеки, яке гряде з 2008 роком.

Четвер, 1 листопада 2007. Пополудні.

Пробую вперше писати на системі Word Perfect 8 — бо над моїм WP5.1 висить загроза: коли шлю комунебудь документ писаний цією системою як attachment — ніхто, крім Максима і деяких людей в Україні — не може його відчитати. А моїх документів на WP5.1 — тисячі сторінок: не тільки увесь щоденник від 1976 року, і всі бібліографічні книги Ukrainian Literature in English — включно з останнім томом, який є в ході роботи — і Остапів бібліографічний покажчик (який, маю надію, вийде друком наступного року), але і менше важливі, бо вже тільки архівної вартості — копії моїх статей і листів.

Вчора мали ми в нашій околиці велику і дуже прикру кримінальну сензацію. Пару кварталів від моєї хати, на перехресті вулиць Брод і 66-а авеню, в крамниці-кафе Dunkin Donuts, проходила грабіж. З'явився на порозі поліцист з револьвером у руках. Грабіжник, побачивши його, вистрілив і поранив поліциста, підняв його зброю і втік. Над нашою околицею весь день кружляли гелікоптери, вулиці замкнули для руху, школи з дітьми позачиняли для безпеки, наказували через радіо батькам не приїздити по дітей. Це сталося вранці, саме тоді, коли ми виїздили до Галини — отже ми тільки чули над головами гелікоптери. Решту почули по радіо. Сьогодні було повідомлення, що поранений поліцист помер, а злочинець і далі ще на волі, скривається. У Філядельфії за останній рік дуже зросла злочинність — це вже третій прострілений поліцист на протязі кількох днів. Занадто легко купити злочинцям зброю у Пенсилванії — кажуть, що в інших штатах проблема з пальною зброєю не така загострена.

Сьогодні має приїхати на відвідини до Марка Бренда. Вона саме післязавтра відзначатиме своє 50-ліття. Вони поїдуть завтра до Нью Йорку, де будуть до понеділка. А тоді поїдуть на день-два до Атлантик Сіті.

На зборах Центру минулої неділі бачилась я з Вірою Андрейчик. Вона пішла перевірити календар Центру і ми встановили, що вечір презентації Остапових "Поетичних перекладів" — повторення нью-йоркської імпрези — відбудеться 9 грудня. Вже дала знати Махнові. Він із Світланою приїдуть автом в неділю, в неділю після програми повернуться до Нью Йорку. Це буде гідне закінчення Остапового ювілейного року. А за пару місяців, маю надію, зможу віддати до друку Пульсарам і покажчик.

Бачу, що моя кирилиця працює, як слід, на Word Perfect 8, але є різні загадки нової системи, що їх я ще не збагнула. Інтегрувати один документ з рештою щоденника я ще не вмію. Може треба буде почати новий документ щоденника 2008 року, а може взагалі почати вчитися вживати Word, замість Word Perfect. Але моя спроба писати кирилицею на Word покищо не увінчалася успіхом. Треба наново вчитися. При модерній технології машини швидко старіються — швидше, мабуть, ніж люди, і їх заступають нові покоління.

Post Scriptum:

Мені таки не вдалося включити цей документ у решту щоденника 2007 року — отже я його наново переписала. Але мій експеримент не був зовсім даремний: відтепер статті писатиму на Word Perfect 8, а може і щоденник наступного року почну на новій системі.

Неділя 4 листопада 2007. Вранці.

Марко з Брендою в Нью Йорку, а я вчора увесь день провела поза домом. Вранці їздила на похорон Дани Вонторської — до церкви на Михайлівці, на цвинтар, а потім на тризну в ресторані Marco Polo. Дана померла в Каліфорнії, але ховали її тут на цвинтарі у Факс Чейс, де похований уже її чоловік Юрій. Виявляється, що вона ще живучи у Філядельфії вже мала перші прояви хвороби Альцгаймера, а в Каліфорнії вона взагалі була вже в піклувальному домі, навіть сина не пізнавала. На похоронах було може із сорок осіб — син Орест з дружиною і дітьми, більшість — молоді люди. Я вирішила зробити родині приємність і сказала на тризні пару слів, та й прочитала любовний вірш Остапа присвячений Данці. Молода публіка дуже тепло сприйняла цю маленьку і несподівану сензацію. Можна б думати, що такі меморабілія, як любовний вірш відомого поета, родина повина була мати і зберігати — але якогось зацікавлення до тому Остапових поезій, що з них я читала цей вірш, син Орест не виявив.

Прямо з тризни поїхала я до Центру на серію доповідей про Ольжича. Виступали: Андрій Сороківський, що говорив про Ольжичеву дисертацію, Богдан Гасюк, який схарактеризував його діяльність як провідного члена ОУН, і Володимир Карпинич, який говорив про Ольжичеву поезію. Була і музична інтерлюдія. Людей прийшло понад 50. Найцікавіший був, очевидно, виступ Сороківського. Але я була трохи здивована, що свою дисертацію Ольжич писав на тему кераміки, яка зберігається в музеях. Я думала, що він, як археолог, описував якісь новознайдені і нікому невідомі речі. Гасюк, як видно з виступу, сам — мельниківець, характеризував Ольжича як націоналіста з християнським обличчям, що вірив в потребу робити справу "чистими руками" і уболівав над розпадом ОУН. Виступ Карпинича був на середньошкільному рівні. Проводив імпрезою Петро Клюк, не дуже вдало. Ольжич, його ідеологія і поезія, ніколи не були мені особливо близькі. До участі в цій конференції свого часу запрошувала мене Наталя Пазуняк (яка була справжнім організатором цього вечора). Але я відмовилася.

Неділя, 11 листопада 2007. Увечері.

Вчора, в суботу, Бренда відлетіла до Лос Анджелесу. Я з нею спілкувалася мало: вона тільки пару разів була в мене на вечері, а позатим їздили з Марком на пару днів до Атлантік Сіті, а в четвер і п'ятницю огядали Філядельфію, ходили до Музею Мистецтв. На вечерю в п'ятницю мали ми втрьох піти до ресторану, але вийшло так, що мені довелося поїхати до дентистичної клініки, і то не до мого звичайного дентиста, а до дентистичної школи в Robert Schattner Center, де мені вирвали зуба. Так, так, того самого, що раніше вже пройшов т.зв. root canal treatment. Процедуру виконав резидент Anthony Prousi чи Perusi, у відділі під наглядом професора Lee Carrasco. Я мусіла наперед підписати папір, де були вичислені всі можливі комплікації цієї процедури — але, виглядає, що ich bin noch einmal davongekommen, комплікації мене обминули, була тільки спухлина і одноденне майже кривавлення. Але про вихід до ресторану не могло бути й мови — цілий день пролежала в ліжку, з ґазою в роті. Ще досі мушу їсти м'які страви, і мусітиму відбути ще одну візиту для перевірки. Процедуру, яка, маю надію, забезпечить мені штучний зуб (додатковий на моїй маленькій протезі) доведеться робити щойно за пару тижнів, а може й за пару місяців, у всякому разі аж після мого повороту із Провіденсу, куди вибираємося на День Подяки.

В Торонто помер Тарас Закидальський. Це поважна втрата для українознавства, а мені особисто дуже прикро, бо я хоч і не була з ним близько знайома, мала з ним листування у зв'язку із рецензіями для журналу Journal of Ukrainian Studies, що його він редагував і для якого замовляв в мене рецензії. Зі Свободи дізналася, що помер також Микола Француженко, а у Філядельфії несподівано на 56 році життя помер товариш моїх синів Олег Цюк. Це зокрема прикро, бо так дуже передвчасно.

Пополудні, 15 листопада 2007.

Прекрасний подарунок на мою 77-ому річницю: Маркові вчора запропонували працю! Ще очевидно треба буде підписувати контракт, може й навіть торгуватися за бенефіти, але факт є, що нарешті зробили формальну пропозицію. Не відомо ще, коли мав би розпочинати працю. Дай Боже, щоб робота виявилася сприємливою, цікавою і без надмірних стресів.

Про мій день народження пам'ятало багато людей: вже напередодні телефонували і Марта Трофименко, і Роман Воронка, а сьогодні дзвонили і Надя Петрик, і Неля Винярська, і Лариса Онишкевич, і Леся Яцкевич, квіти прислали Ія і Ніна та Максим з Уляною, з Києва прийшло саме сьогодні привітання від Марти Бліхар. А ще лиш половина дня. Увечері плянуємо піти з Вірою Лащик на вечерю до китайського ресторану.

Останні дні пройшли мені під знаком видання НТШ-А про голодомор. Книжка Famine in Ukraine, 1932-1933: Genocide by Other Means тількищо вийшла з друку, але вже викликала бурю в склянці води. Процик, науковий секретар управи, дуже схвилювався фактом, що книжка погано зредагована і, мовляв, компромітує НТШ-А. Лариса також вважала, що треба теперішнє видання стягнути з обігу і випустити нове видання, після уважного редагування і доповнень. Голова Орест Попович наказав канцелярії розіслати деяким особам книжку для критичного перегляду. В тому числі і мені. І от я мусіла посвятити кілька днів критичному розглядові цієї книжки. Саме 75 річниця, повно всяких заходів, щоб звернути увагу на голод, як геноцид, англомовною книжкою зацікавлені консуляти України та й загальна публіка — отже видання на часі і могло б мати неабиякий успіх. Але... Воно фактично зредаговане абияк, деякі статті мають не науковий, а пропаґандивний характер, англійська мова в перекладах з української, немов зроблена десь у Львові, бібліографії немає жодної, посилання подають не оригінальні назви, а в перекладі на англійську, фотокопій оригінальних документів не включено, є і низка топографічних помилок, навіть покажчик зроблений нефахово. Отже мусіла я пану голові написати досить довгу і детальну критику, щоб управа могла зробити відповідні висновки.
==============
Прийшла Маріяна Вакуловська з помадками і квітами. Запросили ми їх з Вікторією на спільну вечерю з Вірою в китайському ресторані. В міжчасі дзвонила вже також Ія, із таксі в дорозі на аеродром у Бостоні (відлітає сьогодні до Лос Анджелесу), а тількищо був телефон з Нового Орлеану від Максима й Уляни. Конвенція AAASS вже сьогодні пополудні почалася і Максим навіть розповідав мені про одну українознавчу сесію, де доповідачами були самі не-українці. (Але сесія, казав Максим, була на невисокому рівні, доповідачі ще не надто добре поінформовані у своїх знаннях про українську історію).

Неділя, 18 листопада 2007. Увечері.

Вечеря в CinCin була смачна і приємна. Навіть Мар'яна Вакуловська, яка, мовляв, не любить китайських страв, признала, що ресторан цей з французько/китайською кухнею дуже добрий. Гостив нас усіх Марко і ми мали приємний вечір на завершення моїх уродин. А вдома на автовідповідачі залишили свої привітання Іванко, Аня Максимович, Мотря. На другий день телефонувала ще Галина Дзівак, а цієї суботи згадали мене навіть в історичному календарі Центрової радіопрограми.

В п'ятницю їздила я на візиту до свого гінекологa (Michelle Mile) — вони тепер в самому серці історичної Філядельфії, в Curtis Center, недалеко від Independence Hall. Вперше мала я надзвичайну вигоду, бо Марко завіз мене автом до клініки, а потім по мене приїхав. Мала я також нагоду вперше скористатися із свого мобільного телефону — дала знати Маркові, що обстеження закінчене і я ждатиму на нього перед будинком, на розі 6-ої і Волнат вул. (бо він поїхав собі до Reading Terminal Market-у, замість чекати в клініці). Нарешті побачила я вигоду мобільного зв'язку. Вдруге мала я нагоду переконатися у великій вигоді мобільного телефону, коли ми вчора поїхали до Macy's, де Марко купив собі пальто, а я пару светрів, капці, сережки і ониксове чорне намисто.

Сьогодні пополудні поїхали відвідати Зенка і Люду. Візита пройшла приємно, при "зеленому" чайочку, поговорили про давні часи, про політику, про книжки — Люда тим разом ні на кого не нарікала, говорила помірковано і до речі, обоє були раді нашій візиті. Старість і хвороби даються, очевидно, взнаки, але покищо, може, при допомозі ліків зможуть ще давати собі раду самі.

На День Подяки вибираємося їхати до Провіденсу, до Мотрі і Андрія і Лесі. Поїдемо автом в середу, а повернемося в суботу. Будуть там в четвер на вечері також Максим з Уляною, і ми з ними домовилися ще на додаткову зустріч десь у ресторані в п'ятницю. Ми могли були виїхати вже у вівторок, щоб оминути найбільший рух, але Марко думає, що різниці в рухові можливо і не буде, а навіщо нам сидіти так довго у Головінських? Які б господарі не були гостинні, але гості не повинні цієї гостинності надуживати.

Слухаю увечері і на проходах роман нобелівської лауреатки Toni Morrison "Beloved".

Неділя, 25 листопада 2007. Увечері.

Добре, що ми виїхали до Провіденсу в середу, не у вівторок. Бо у вівторок, нарешті, Маркові зробили (по телефону) офіційну пропозицію праці в AFTRA (American Federation of Television and Radio Artists). Ця профспілка діє дуже повільно, деякі справи полагоджують на місцевому рівні, деякі — з головної квартири (здається в Лос Анджелесі) — ще мають прислати деталі робочого контракту на письмі. Ну, слава Богу, що не треба буде шукати за роботою.

Дорога до Провіденсу не була переповнена рухом. Ми їхали по Garden State Parkway i Merrit Parkway — гарні автостради, висаджені обабіч і посередині деревами, що на них ще залишились сліди колоритної осені. По дорозі Марко вирішив зробити додаткову дорогу в Конетікат, щоб показати мені Нінину школу Choate. Там, щоправда, нікого не було, бо саме перерва на День Подяки і і діти на канікулах (а сама Ніна в Лос Анджелесі, з мамою), але я рада, що мала нагоду побачити, як виглядає кампус Ніниної славної школи.

Мотря, Андрій і Леся прийняли нас надзвичайно гостинно і тепло, а їхня елегантна й оригінальна хата була прегарним місцем для нашої родинної зустрічі. На обід у четвер приїхали Максим з Уляною, а також Тиміш з Лілею і дітьми та тестем Любезним. Сиділи ми до пізна при розмові, не поспішаючи, навіть і тоді, коли Тиміш з родиною поїхали вже додому. Максим і Уляна винайняли собі кімнату в недалекому мотелі, отже не мусіли спішитися до Бостону, а мали нагоду побути з нами майже повні два дні. В п'ятницю я запросила всіх до ресторану у Провіденсі і ми поїхали туди двома автами. Першорядний ресторан The Capital Grille в самому центрі міста — отже можна було показати деякі чари Провіденсу нашій Уляні (уродинниці!), як вперше була в Провіденсі.

Атмосфера нашої родинної зустрічі була прекрасна: тепла, відпружена, навіть весела — бачу, що не тільки я сама, але і мої обидва хлопці були дуже задоволені. Таке не часто трапляється! Поворотна дорога додому у суботу при гарній сонячній, але по осінньому холодній погоді, була трохи сповільнена святковим рухом — зокрема вже під Трентоном, на одіозньому (для мене) New Jersey Turnpike, де була одногодинна затримка, або, як Марко каже "пробка" (так мовляв називають це в Україні!)

Добре, що маючи молодого і доброго водія, я мала змогу відбути таку приємну поїздку. Але на наступну нашу родинну зустріч — у Торонто в січні — полетимо обоє літаком!

Повернувшись додому, я побачила, що, очевидно, у Філядельфії в час нашої відсутності, мусіла бути принаймні одна морозна ніч — бо всі мої квіти (за винятком хризантем) — примерзли і от сьогодні я пару годин працювала на городі, викидаючи змерзле бадилля. А мої квіти минулого літа — беґонії, герань, чорнобривці, impatients — вдалися були мені на славу, як рідко коли!

Середа, 5 грудня 2007. Пополудні.

Падає сніг — але затримується покищо тільки на кущах і на траві. Дороги ще чисті. Щоб випередити заповіджений сніг, ми з Марком сьогодні вранці поїхали до Сірса і купили нову кухню з піччю. Я давно думала змінити стару кухню фірми Roper, яка вже добре не пекла і не чистилася, але вчора раптом почав гудіти годинник, що є частиною інсталяції — і то так, що виключити його не можна, бо тоді газові пальники не мають електричного сигналу і не запалюються. Це остаточно приспішило справу. Я рада, що Марко ще цього тижня вдома і ми могли раненько поїхати до крамниці. Купили stainless steel self-cleaning gas range фірми Kenmore — мають завтра доставити. Але інсталятори зможуть прийти аж опісля, мабуть за пару днів. Все це разом з доставою, інсталяцією і страхуванням на пару років винесло понад півтори тисячі долярів. Але я рада, що вдалося нам це швидко полагодити і маю надію, що кухня зміститься у призначене їй місце і що буде взірцево працювати.

Те що сьогодні сніг — мене не турбує. Але дай Боже, щоб не було снігу в неділю — бо тоді буде презентація Остапових "Поетичних перекладів" (я вже мала одну зустріч з організаторами — Вірою Андрейчик від Української Федерації Америки і Ярославом Заліпським від Осередку НТШ-А, які вже встигли розіслати велику кількість запрошень) — було б сумно і досадно, якби не прийшло досить людей.

Почала я переглядати старі фотографії, щоб вибрати ті, які маю намір включити до Бібліографічного покажчика ОТ. Знайшла дві, де є незнайомі мені особи (колеги з Академічної гімназії). Потелефонувала я до Тараса Кульчицького, маю надію, що він мені в цьому допоможе. На щастя він ще при повній пам'яті, хоч і каже, що забуває — в довгій розмові не помітила я жодних ляпсусів. Йому 20 грудня буде 90 років — я не знала, що він майже пів року молодший від Остапа.

Андрій Головінський прислав прегарні фотографії з нашої зустрічі на День Подяки. Завдав собі неабиякого труду: крім звичайних знимок, зробив знамениті фотопортрети — мене, Марка, Максима, Уляни. Все це — деталі витягнені з групових фотографій, "зретушовані" на компютері і надруковані на доброму папері. Таких гарних фот ми ще не мали ніколи! Треба буде купити рамки і повісити на стіні!

В Тернополі вийшов двотомник перекладів з Рільке. Там напевно є і Остапові переклади — треба було б включити у покажчик. Просила я Софійку, щоб пробувала мені це купити. Але чи це їй вдасться? Маю труднощі із роздобуттям Щоденника Ізарського. Замовила була в Коробка: відповів мені: на бачив, не чув, не знає про таке видання. Я просила Софійку подзвонити до Доценка і запитатися чи хтось не захотів би продати власний уживаний примірник. Доценко сказав, що писав рецензію на основі позиченої книжки. Оттаке!

П'ятниця, 7 грудня 2007. Пополудні.

Завтра в Нью Йорку сходини присвячені пам'яті Славка Трофименка. Виступатимуть Лариса і Попович, а Лопух покаже документальний фотомонтаж. Жаль мені, що не зможу бути. Після останньої поїздки потягом я зареклася, що більше не рискуватиму, хіба що НТШ-А перемінить годину своїх вечорів з 5-ої на 3-ю або 2-гу. Автом ніхто не їде, отже не маю можливості присістися до когось. Але мені, очевидно, важніше бути тут в неділю на презентації Остапових перекладів, де беру участь у програмі. Вже телефонував Рудницький, що, мовляв, не прийде, бо має засідання св. Софії, а сьогодні дзвонив Олекса Біланюк, вибачався, що йому після свіжої операції на катаракти заборонено провадити авто, а Лариса має чергування в лікарні і не зможе ні його привезти, ні сама приїхати.

На дворі темнаво і літають сніжинки. В неділю, кажуть метереологи, буде тепліше і можливо дощ. Ну, щоб лиш не сніг!

Кухню вчора доставили. Тепер чекаємо на інсталяторів. [Со страхом божим, з турботою, чи все зміститься як слід — наперед через двері від їдальні, а тоді на призначене місце між вбудовані кухонні кабінети...] Добре, якби вони могли прийти і зробити це в суботу — або завтра, або на наступну суботу — бо тоді Марко буде вдома. Від понеділка він почне регулярно їздити на роботу до міста і якщо вони приїдуть серед тижня, доведеться мені лагодити справу з інсталяторами самій.

Субота, 6 грудня 2007. Увечері.

Мов грім з ясного неба вдарила нас вчора вістка: AFTRA повідомила Марка, що вони відтягають свою оферту праці! Контракт ще був непідписаний, в процесі узгоджень, і ось вони раптом відмовилися! Щось їм не сподобалося: чи Марко щось сказав підчас численних з ними зустрічей, чи може теперішній екзекутивний директор передумав свій перехід на пенсію — у всякому разі Марко праці не отримав і мусітиме шукати за чимсь іншим. Пропонована праця в цій "творчій профспілкці" була високоплатна та ще й бюро їх в самому центрі міста — Маркові було б дуже вигідно туди доїздити публічним транспортом. Але це було "too good to be true". Після свого довголітнього досвіду з профспілками Марко був може занадто певний того, що він для них — безконкуренційний кандидат, і може почав поводитись так, немов уже працю отримав. Жаль мені, що має такий прикрий новий досвід і таку неприємну несподіванку! Він, щоправда, коли приїхав був до Філядельфії, мав надію змінити профіль своєї праці і перейти на щось споріднене, але не тотожне, найліпше волів би працювати в університеті. Але його резюме, очевидно, спрямовує його до профспілок. Ну, побачимо, що буде далі. Каже він мені: "не журися мною!", а я на те: "я журюся тим, що Ти непотрібно куриш і п'єш і забагато їш, чим нищиш собі здоров'я. А без праці можеш якийсь час посидіти, треба тільки подбати про медичне обезпечення!"

Були вранці у Центрі на велелюдному передріздвяному базарі. Купили ковбасу і шість аудіозаписів української літератури: Коцюбинського, Винниченка, гуморески Остапа Вишні, драми Лесі Українки, Нечуя-Левицького, Василя Земляка. Все це продукція "Книгавголос" на МР3 — отже на моїй апаратурі воно не грає, але Марко вже почав робити записи на своїх апаратах і зробить мені копії, які, маю надію, зберігатимуться на моїм комп'ютері, а частинами переноситиму їх на свій маленький апаратик МР3 і слухатиму на проходах. Оригінали думаємо завезти Максимові на різдв'яний подарунок.

Середа, 12 грудня 2007. Полудне.

В неділю відбулася презентація "Поетичних перекладів". Пані з Української Федерації Америки — Віра Андрейчик і Зеня Черник — вклали надзвичайно багато праці, щоб створити культурну й оригінальну атмосферу. Ґалерея була прибрана ялинками і вазонами пойнтсетії, в стіні, за заслоною, немов для сцени, була створена декорація — немов вікно на засніжений краєвид з освіченими хатками, посередині на стіні висіла олійна картина, під нею стояв елегантний камін із запаленим електричним багаттям, на землі лежав кольоровий килим, а гості сиділи при столиках, прибраних квітами. Місця при столах всі були заповнені — не знаю точно скільки прийшло людей — вступи були по 10 дол. і організатори зібрали 350 дол. із вступів. Але крім тих 35 осіб, що заплатили, було із два десятки, а то й більше таких, що вступів не платили, серед них 5 осіб, що брали участь в програмі та й організатори і їх помічники. Програма була відносно коротка: Віра Андрейчик дуже лаконічно представила програму і Василя Махна, він сам говорив не довше як тоді в Нью Йорку, потім Світлана читала переклади, я повторила свій трішки перередагований виступ, а Заліпський коротким словом закрив програму. Короною всього був феноменальний фуршет — з вибагливими і смачними приставками. Все це було підготовлене з добрим елегантним смаком, майже з англосаксонським understatement. Вся імпреза дуже помітно відрізнялася від трафаретних наших заходів і дуже подобалась присутнім. До пізна ще спілкувалися і гуторили, не бажаючи розходитись. Наталка Коропецька (яка була присутня з Іваном) сказала мені вчора, що мовляв вечір цей можна окреслити англійським словом: "delightful".

В Нью Йорку після програми були запитання і дискусія. Тут це не передбачалося. Але до мене підступило кілька осіб з коментарями до мого виступу. Доктор Євген Новосад розповів про те, що підчас велелюдної демонстрації-похорону Владислава Козака у Львові 1934 року, українські юнаки-націоналісти посилювали протирежимне замішання тим, що розбивали ліхтарні, вигукуючи: Niech się świeci magistratowi! Він сам був серед них. Демонстрації, каже Новосад, тривали три дні, демостранти перевернули трамвай, запалили тартак у місті. Польська влада спровадила до Львова військо, що отаборилось на Кайзервальді і було готове допомагати поліції придушувати повстання. Дуже цікава інформація! Підступив до мене один із членів Федерації з питанням, чи Сікорський, що про нього я згадувала (робітник-будівельник, що ішов у поході разом з Давидом Тарнавським) — чи це мовляв той самий, що винайшов гелікоптер? Ну, я усміхнулася: чули, що дзвонило та не знають де. Один тільки "Пицьо" — Роман Волчук критикував читання перекладів, мовляв Світлана всі переклади читає однаково. Волчук відомий як гострий критик, який рідко буває задоволений. Мені і іншим читання Світлани дуже подобалося, хоч мені здалося, що вона у Філядельфії трохи мала трему, зокрема на початку, та й замість Гессе сказала Ґессе. Маркові весь цей вечір дуже сподобався, він потім вдома у телефонній розмові з Максимом, довго говорив про те, що для нього мої ревеляції про його батька були справжнім і цікавим відкриттям. Я сама тільки після програми усвідомила собі один свій промах: мені треба було прочитати не тільки Остапову парафразу "Інше дитинство", але і переклад оригіналу Рільке. Я цього не зробила ні в Нью Йорку, ні у Філядельфії, бо забула, що я просила була Світлану цього вірша не читати, резервуючи його собі. У висліді, цей — один із найкращих Остапових перекладів взагалі — не був у програмі. MEA CULPA!

Програму ми записували на тасьму, так що маємо документ. А Махно вже прислав по інтернеті пару фотографій із вечора. Пані з Федерації, на мою думку, трохи перестаралися: я думаю, що при такому вкладі і праці і коштів не часто можна організувати вечори. Здається мені, що Зеня Черник (а може і Андрейчики) до громадської активности Федерації докладає, мабуть, чимало власних грошей. Це не тільки громадська активність, але і явне меценацтво. І то скромне, навіть анонімне. Бо я ж розумію, що організація такого вечора вимагає неабияких коштів: розсилка поштою повідомлень, винайм приміщення, рекляма двічі на радіо, скромний гонорар-зворот коштів Махнові, не згадуючи навіть про буфет і декорації! А до їхніх декорацій моє єдине застереження було, що вони не використали трьох Остапових портретів, які я їм передала, а тільки малий портретик роботи Гуцалюка.

Я написала їм листа з подякою і післала даток на Федерацію (100 дол. плюс 30 дол. відновлення членського внеску).

В понеділок я їздила на різдвяний полуденок до Penn Law School. Як звичайно, елегантний і приємний, з добрим харчем і дрібним подарунком кожному учасникові, а більшими дарунками працівникам за 10-тилітню, 20-тилітню, 30-тилітню, 40-літню працю. Декан, як звичайно, надавав тон з гумором і сердечністю. При моєму столі сиділи два професори Баб Ґорман і Говард Лесник, при чому Howard Lesnick був саме той, кого відзначили за 40-літню працю. Він пов'язався з Правничою школою ще 1967 року — саме тоді, коли починала і я. Але я вже 13 літ на пенсії, а він ще й далі викладає! Не було на полуденку, нажаль, ні Марії, ні Рана, ні Синтії — вони, мабуть, кудись виїхали.

Вчора в УКУ був виступ Валерія Жугая про пресу України. Ми поїхали разом з Марком, бо тема цікава, та й доповідач знайомий мені ще з Урбани. Я думала, що може він мене — постарілу — не пізнає, але пізнав. Сам він виглядає дуже молодо, він тепер у Вашинґтоні, як стипендіят фундації Вільсона. Я принесла зі собою, щоб йому подарувати шість книжок (моє Вибране і Ключі, Остапове Відоме й позавідоме, Поетичні переклади і Шекспірові сонети, Максима Підмогильного). Всі книги — за винятком одного Шекспіра — видані в Україні. Парадоксально: давати приїжджому з України книжки, які вже раз мусіли перетинати океан. Але я знаю, що там така ситуація, що в Ужгороді не знають, що виходить у Києві і навпаки. Сумно, але така реальність. Питалася про Бідзілу: він тепер є деканом, а його жінка і далі на заробітках в Італії.

14 грудня

Марко позичив собі з бібліотеки книжку "God is not great: how religion poisons everything" / Christopher Hitchens (New York, Twelve, 2007) і я з неї хочу відписати дві цитати. Обидві не в німецькому оригіналі, але в англійському перекладі, очевидно. Але тут мені йдеться про зміст:

"In dark ages people are best guided by religion, as in a pitch-black night a blind man is the best guide; he knows the roads and paths better than a man who can see. When daylight comes, however, it is foolish to use blind old men as guides." Heinrich Heine, Gedanken und Einfälle.

"Religious distress is at the same time the expression of real distress and the protest against real distress. Religion is the sigh of the oppressed creature, the heart of a heartless world, just as it is the spirit of a spiritless situation. It is the opium of the people. The abolition of religion as the illusory happiness of the people is required for their real happiness. The demand to give up the illusions about its condition is the demand to give up a condition that needs illusions". Karl Marx "Contribution to the Critique of Hegel's Philosophy of Right".

Середа, 18 грудня 2007. Увечері.

Сьогодні Марко полетів до Лос Анджелесу. Запитався мене напередодні: чи я маю щось проти того, щоб він у різдвяний час поїхав зустрітися з Ніною в Каліфорнії? Ну, я розумію, що не тільки з Ніною, але із Брендою! Ну, щож. Різдво святкуватимемо разом у січні в Максима і Уляни, а чи всім нам треба святкувати двічі? Мені зрештою не вперше бути в цей час на самоті.

Ніна отримала добру новину, а саме позитивну відповідь від коледжу св. Андрія в Шотландії. Чомусь вона дуже хотіла поїхати саме туди на студії і переживала, що можуть її не прийняти. Прийняли! Виглядає, що в майбутньому Марко відвідувати її мусітиме аж там, за океаном, у Великій Британії.

Вчора ми були в театрі на п'єсі "Age of Arousal". Автор п'єси — Linda Griffiths, а сама п'єса оперта на романі "The Odd Women", що його написав George Gissing. Про цього Ґіссінґа його біограф написав, що він, мовляв, був "a women-worshipping misogynist with an interest in female emancipation". У виставі бере участь шість осіб, п'ять жінок і один чоловік. Тема — феміністична, дія відбувається в Лондоні 1885 року, це своєрідний "сон" про Вікторіянську Англію, де жінки пробують усамостійнитись, заробляти самим на життя, віднаходити свою справжню сексуальну істоту. Постановка відносно простенька, є чимало гумору. П'єса сподобалася і Ранові і мені. Вчора Ран і Марія вперше довідалися, що Марко не отримав працю, яка видавалась йому майже запевненою. Але він думає, що може це вийде йому на краще, зокрема якби вдалося йому отримати щось не у профспілках, але десь може при університеті. Є якась позиція типу "Communications director" навіть у нашій правничій школі, він буде пробувати подати своє резюме і туди.

Вчора вранці я поїхала до Української Бібліотеки, але майже весь час провела виправляючи, скорочуючи і переписуючи на комп'ютері репортаж Галини Дзівак про вечір презентації "Поетичних перекладів". Сьогодні я цей її допис вислала на пошті, а окремо — електронно — переслала до Свободи фото організаторів і виконавців програми, що його зробив Марко. Фото дуже добре, не знаю тільки чи панове у Свободі зуміють використати його як слід.

Я замовила в ювеліра золоті монограми (шпильки) для моїх внуків. Іванкові — IPT, Стефкові — SPT, Ніні — Nina. І от довідавшись, що Марко летить до Лос Анджелесу, я подзвонила до свого корейця-ювеліра і просила його, щоб приспішив цю роботу, щоб я могла дарунок передати Марком. Вдалося! Додала я також чек на триста доларів. Монограм буде пам'яткою від баби, а бажаний якийсь дарунок нехай купить собі сама.

П'ятниця, 21 грудня 2007. Вранці.

Вчора Тарасові Кульчицькому сповнилося 90 років життя. Друг і одноліток Остапа — пережив його на 15 років! Знаючи від Тараса, що діти його плянують велике на 50 осіб святкування в сина Богдана, що з Австралії приїде з цієї нагоди його дочка Зоряна, я вирішила послати квіти не на вчорашню дату, а напередодні, щоб застали Тараса ще в його власному помешканні. Квіти мали бути доставлені 12 грудня, рівночасно з квітами, що їх я послала Марусі Пасічник до Клівленду на її день народження. Маруся зараз же того самого дня подзвонила мені, подякувати, а від Тараса не мала я жодного відгуку. Я потелефонувала до нього напередодні уродин, 19-ого, щоб привітати його і перевірити, чи квіти дійшли. Дійшли. Щоправда не точно 12-ого. Та й Тарас, мовляв, не був певний від котрої то Марти (мовляв, знає три різні особи з тим іменем!), і аж, каже, мусів перевірити у флориста, що це з Філядельфії!

Пора зробити підсумки року, що саме проминає. Найважнішою — і то драматичною! — подією був приїзд Марка на постійний побут у Філядельфії! Це, очевидно, докорінно змінило мій щоденний побут. З інших замітних подій 2007 року були: смерть Славка Трофименка, короткі відвідини в мене Максима і Миколи Рябчука, мої виїзди з Марком на Зальцбурзький з'їзд на Союзівку, до Гантеру на весілля Олекси Геврика і особливо пам'ятний в листопаді — до Ровд Айленду до Андрія і Мотрі, де ми провели один із найприємніших наших родинних з'їздів, разом з Максимом і Уляною. До родинних успішних подій минулого року треба зарахувати Максимів чотиримісячний побут на Гарварді, Стефкову подорож до Греції і його початок студій в Торонтському університеті і нещодавно — позитивна відповідь Ніні від колегії св. Андрія в Шотландії, де вона мала б почати вищі студії в наступному академічному році. За минулий рік я надрукувала всього три статті (у Свободі дві і одну в Ukrainian Weekly), але важніше: опрацювала велику бібліографічну статтю про англомовні літературознавчі праці в університетських журналах 1990-их років і — вперше від багатьох літ! — повернулась до поезії, зладивши низку нових перекладів з Емілі Дікінсон! Це, очевидно, чекатиме на друк напевно ще довгий час. Остапів ювілейний рік вшанувала двома презентаціями його "Поетичних перекладів" — в Нью Йорку і Філядельфії та викінченням праці над його бібліографічним покажчиком, який піде до друку в перших місяцях 2008 року. Короною всього серед моїх минулорічних успіхів були статті про мою творчість незнаного мені Максима Кирчанова у Воронежі, в Росії, що були справжньою і зворушливою для мене несподіванкою!

Неділя, 22 грудня 2007. Пополудні.

Мала намір поїхати сьогодні до церкви. Поклалася вчора рано в ліжко, випивши теплого молока. Почитавши трохи, заснула. Розбудив мене телефон: Максим з Торонто. Я була рада розмові з ним — адже цілий день нізким не говорила. Але після розмови, взялася знову читати "Невідступне минуле" Тетяни Кардиналовської і зовсім вибилася із сну. О 2-ій годині ночі прийняла таблетку на сон, у висліді чого прокинулась пізно і до церкви уже не поїхала.

Трохи переглянула книжки — передусім ті, що їх повезу Максимові до Торонто: Михайло Драгоманов: Документи і матеріали (Львів, 2001), Раїса Іванченко "Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено" (Київ, 2005) і Збірник Харківського Історико-Філологічного Товариства (no. 10, 2004). Це — дивіденди моєї праці на пості голови Видавничої Комісії НТШ-А, а там є деякі речі потрібні Максимові.

Василь Махно подарував мені дві свої книжки: Cornelia Street Cafe (Київ, 2007) і переклади з польського поета Януша Шубера "Спійманий у сіть" (Київ: Критика, 2007). Шубер зовсім мені досі незнайомий, прочитала в книжці передусім есей про нього Махна і переглянула деякі вірші в оригіналі і перекладі. Уважніше переглянула нову Махнову збірку, що включає і нові вірші і деякі друковані вже в попередніх збірках. Я йому вже свого часу в приватному листі написала про свої враження від його поезії, вітаючи його із успіхами. Тим разом я хочу тільки відмітити для майбутнього вжитку кілька цитат:

"Гамлет переходить із театру до театру
(мабуть через прикрий характер)" с. 127

"час прощання з ілюзіями також ілюзія" (с. 146)

Не писалося
три домашні музи (дружина і дві дочки)
продовжували мене тероризувати" (с. 79)

"ми вийшли з парижів в яких не були" (с. 53)

"Хотів я того чи не хотів але Нестор Іванович Махно
разом із своїм 70-тисячним військом
супроводжував мене повсюди:" (с. 47)

"вислів німецького поета Ґотфріда Бенна:
про те що після кожного поета залишиться —
і то за найсприятливіших умов — лише 8 віршів —
знеохочує до писання

8 віршів ти вже написав

... але чому немає впевненості навіть у тих восьми?" (с. 29)

З усіх Махнових віршів мені найбільше подобається "Фотографія 1969 року" (с. 130) з його нібито простенькою, але напруженою епічною драмою a la Robert Browning i несподіваною пуантою. Але він серед Василевих творів може і найбільш традиційний, хоч без традиційної форми, і без красивої лексики.

Латинське Різдво, Вівторок 25 грудня 2007. Вранці.

Мар'яна Вакуловська в неділю дістала якісь болі в шлунку, виглядало, що доведеться в понеділок вранці їхати до лікарні, отже наші плани їхати до центру міста, до Tenth Presbyterian Church, на святвечірній концерт Вікторія Вакуловська відкликала. Але — lo and behold! — криза пройшла, в понеділок Мар'яна почувалася зовсім добре і ми таки їздили. Знову ж церква була переповнена людьми, а ще й програмка повідомляла, що цього року концерт повторено двічі — 23 і 24 грудня! Доказ, що ця імпреза втішається неабиякою популярністю. Тим разом у програмі були уривки з "Месії" Генделя, колядки англійські, німецькі, австрійські, французькі, а також оригінальні і незнані цій публіці досі колядки з країни басків і з Ніґерії. В авдиторії переважали молоді люди. Запримітила я в цій гущі народу (напевно більше ніж 500–600 осіб) тільки кілька чорних облич і одного чоловіка, який слухав концерту в капелюсі на голові (можливо — єврей?)

Після програми сестри Вакуловські гостили мене традиційними й оригінальними лакоминками — бразилійськими пальметто в тісті і іншими екзотичними речами у своїй святково прибраній хаті. При розмові, переглядові аудіо-запису, що його зробили Мар'яні з нагоди її переходу на пенсію її співробітники, ми так забавилися в дуже симпатичній відпруженій, а навіть дуже веселій атмосфері, що додому мене мої сусідки підвезли аж десь біля 2-ої години ночі.

Вчора, поїхавши за орудками, щоб відібрати замовлені для внуків золоті шпильки в ювеліра і купити деякі речі в аптеці CVS, я на парковищі знайшла чийсь мобільний телефон. Перший мій імпульс був — віддати його в касі CVS, але потім подумала (навчена давнішим досвідом), що там можуть собі цю річ затримати, я вирішила взяти телефон додому і пробувати віднайти власника. Це коштовний телефон фірми Nokia Cingular, що робить також фотографії і може пересилати е-мейли — я фактично не вмію його вживати, але взяла його зі собою до Вакуловських і Мар'яна віднайшла мені і номер цього телефону і номер телефону "додому". Отже я мала в плані сьогодні вранці потелефонувати, щоб повідомити власників, що телефон знайдений і його можна в мене відібрати. Але поки я це зробила, сьогодні вранці десь біля 6-ої розбудив мене дзвінок — я спросоння спочатку не знала, звідки цей звук — а виявилось, що це з того мобільного телефону. Подумавши, вирішила не відповідати — година була надто рання і мені видалось підозріло, що хтось вже комусь телефонує. Зрештою, це, очевидно, телефонував не власник чи власниця, а до нього чи до неї. Дзвінок повторився може із десять разів і остаточно вибив мене зі сну. Я сама вважала, що мені телефонувати до цих власників не випадає в надто ранній годині — почекала до 9-ої. І справді: відізвалася жінка, і на моє запитання відповіла, що так, її чоловік загубив вчора телефон. Я перевірила, чи знає вона номер цього телефону? Знала! Я подала їм свій телефон і адресу і маю надію, що незабаром хтось приїде телефон собі відібрати. Назвала своє прізвищe: Jackson. Добре було б, якби приїхав якнайскорше. На дворі гарна сонячна погода і відносно тепло (40+) — хотіла б вийти на прохід.

Покищо пишу це, слухаючи по радіо живої передачі Генделевого "Месії". Дуже люблю це ораторіо і якщо не знаходжу живої передачі на Різдво і Великдень, часто пускаю собі цю музику з власного компактного диску.

Субота, 29 грудня 2007. Пополудні.

Марко поробив мені копії компактних дисків МР3 — Класиків української літератури — а тому, що я збираюся оригінали завезти до Торонто Максимові на різдвяний дарунок, то хочу з опаковки відписати собі деяку інформацію. Отже на диску Нечуя Левицького є "Кайдашева сім'я" і "Микола Дзеря", що їх читає Народна артистка України Н. Сумська. Коцюбинського "Тіні забутих предків", "Фата моргана "Дорогою ціною" і "Коні не винні" читає "заслужений артист України В. Обручов". Твори Лесі Українки (а є там "Бояриня", "Лісова пісня", "Камінний господар", "Касандра" "Оргія", "Одержима" і поеми "Віла-посестра", "Роберт Брюс", "Давня казка", "Ізольда Білорука" і "Самсон") читає народна артистка України Ада Роговцева. "Мисливські усмішки" Остапа Вишні читає "заслужений артист України Петро Панчук". Винниченкові "Записки кирпатого Мефістофеля" читає Олександр Форманчук (актор театру ім. Франка). "Лебедину зграю Василя Земляка читає "народний артист України Євген Шах". Всі ці диски випущені київським видавцем "Українська аудіокнига" в студії "Книга вголос". Земляк має позначену серію "Лауреати державної премії ім. Т. Шевченка" Всі інші позначені як серія "Класика української літератури".

Я вже встигла прослухати "Кайдашеву сім'ю" і тепер докінчую "Миколу Джерю". "Микола Джеря" — це єдина книжка, яку в дитинстві читав зі мною тато (чим, думаю, відібрав був мені охоту прочитати цей твір наново пізніше!). Сьогодні мене неприємно вразили антисемітські нотки (робітники-втікачі від панщини хочуть найнятися на роботу в багатого єврея, але не скидають шапок і говорять йому і його жінці на "ти", бо вони, мовляв, тільки жиди). Побутові картини мають на сьогоднішній день неабияке пізнавальне значення, бо це світ, якого давно вже немає, включно, мабуть, із тим старим антисемітизмом, панщиною і селянським побутом. "Кайдашева сім'я", попри свій старосвітський реалізм, має трохи гумору, який навіть сьогодні може викликати усмішку. Всетаки не завидую Максимові, що збирається писати монографію про Нечуя (і це, очевидно, головна причина, чому я додала і Нечуя до своєї покупки на різдвяному базарі).

Моя пригода з мобільним телефоном закінчилася благополучно: прийшов вдячний власник і приніс мені у реванш від своєї жінки маленький бохонець домашнього медяника. Половину його я занесла Вакуловським, бо це була наша спільна пригода. Коли я розповіла про свою знахідку Максимові, він з усмішкою переповів мені якесь кримінальне оповідання Жадана, де знайдений мобільний телефон завдає клопоту чоловікові, який його знайшов.