МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

1 січня 1985. Перший день нового року.

Сьогодні вранці відвезли ми з Мирославом Лабунькою наших каліфорнійців на аеродром — уже телефонували, що щасливо доїхали. Максим повернувся додому ще раніше, щоб могти разом з Уляною зустрічати Новий Рік у Кембридж. Нам досить несподівано вдалось зустріти Новий Рік дуже приємно і в товаристві у власній хаті. Марко та Ія були запрошені до Боба і Марти, але Марта несподівано захворіла і новорічну "party" у себе мусіла відкликати. Вміжчасі приїхав Андрій з Марійкою і Сонею. Я запросила їх на обід 31-ого вполудне — а вийшло так, що вони залишилися до 2-ої ночі, прийшли ще Лабуньки і ми зустрічали Новий Рік спільно. — Одне слово: цілий тиждень активних святкувань: гості не переводились, здебільша молоді. Я мала повні руки роботи — моя підготовка харчів дуже пригодилася — заморожені вареники пару разів ставали у пригоді, не кажу вже про паштет, шинку, холодець, котлети, печеню і моєї роботи сири, що їх я робила не раз, а двічі... Радість зустрічі з дітьми окрилила мене вийнятковою силою і витривалістю.

Сьогодні вже тихо — і ми знову тільки самі з Остапом. Але маємо емоційну наснагу тепла, любови і ніжности на довший час — є чим жити на найближче майбутнє. Кохані діти! Вони також дуже були видимо задоволені з того, що приїхали — мені з трудом вдалося переконати Марка, щоб прийняв від нас зворот коштів подорожі. Завтра в нього річниця народження — домовились ми з ним, що на дарунок купить собі тренчкот — не хотів тратити часу на закупи у Філядельфії.

Завтра Мирослав їде до Гарварду на якісь ділові розмови з Пріцаком і Шевченком. Хоч я трохи простуджена, і хоч Максим з Уляною післязавтра відлітають на українські свята до Пасічників до Огайо, я вирішила — після довшої застанови і нарад з Остапом і Мирославом — скористати з нагоди і поїхати до Гарвардської бібліотеки. Я вже давно зобов'язалася підготовити до Сучасности розвідку про Войнич і Расторґуєва — через хворобу Остапа не поїхала до Гарварду в жовтні, а мені конче треба переглянути комплект журналу "Free Russia". Пробувала позичити мікрофільм через Inter Library Loan — не вдалося. Остап мається добре, і я вирішила використати свої "азбестові вакації" і поїхати на пару днів і попрацювати в бібліотеці. Наш будинок до 7.І. зачинений, бо знімають небезпечний для здоров'я азбест (що ним я дихаю уже 18 років!) — і всі ми маємо примусові вакації. А це, очевидно, значить, що після повороту до праці не буде довший час змоги взяти вільний день для напр. читання мікрофільму. Отже єдина моя нагода (— та ще й майже безкоштовна — бо й транспорт і побут там не пов'язаний з більшими видатками) — поїхати тепер. Трохи я застановлялася, чи лишати мені Остапа самого: але таким страхом можемо обоє зробити себе гіпохондриками й каліками. Може навіть і навпаки: може пару днів розлуки добре нам зробить і додасть сили, відваги й довір'я до дальшого життя? Бостон не так уже далеко — в разі потреби можу за пару годин прилетіти літаком — та й зрештою, вибираюся на короткий час: Мирослав 6-ого мусить бути назад, бо святкуватиме український Свят-Вечір — мабуть повернеться вже 5-ого, отже будемо максимум 2-3-4 — три до чотири дні.

3 січня 1985, вранці. Cambridge.

Я ще в Максимовому помешканні — за пару хвилин іду вже до бібліотеки. Максим та Уляна тількищо вийшли до праці — вони сьогодні зразу після роботи відлітають до Пасічників до Огайо, на українські свята. — Ми прибули з Мирославом вчора — десь перед 2-ою. Дорогою ішов зливний дощ, але Лабунька — дуже добрий і витривалий шофер. Він залишився в Інституті, там і ночує — але вчора був у нас, тобто в Уляни, на обіді. Я вже учора встигла посидіти пару годин у підземеллях Widener (впустила мене до stacks Оксана Процик) — але бібліотеку вже о 5-ій замкнули. Все ж таки я встигла дещо зробити і підготовити на сьогодні. Зараз збираюся і йду, бо шкода дорогого часу. візьму зі собою (нелегально) якусь канапку або шоколаду, щоб не виходити увесь день з бібліотеки.

Остап вчора телефонував: чується добре і має добрий настрій.

3 січня 1985, увечері.

Я в Максимовому помешканні сама. Уляна й Максим уже полетіли до Огайо — я бачила їх ще лиш уранці (хоч полетіли вони вже після праці, десь біля 6-ої). Увесь день я сьогодні провела в підземеллях Widener Library. Впустила мене до stacks десь після 9-ої вранці Ярина Турко і я сиділа там майже до 7:30 — не виходячи назовні взагалі. З'їла собі (нелегально й похапцем, очевидно) канапку, щоб утриматись на силі і не тратити часу. Переглянула 5 років журналу Free Russia — є там деякі "українські" матеріяли, але не те, що мені треба. Решту доведеться читати на мікрофільмі. Крім того зробила серію бібліографічних виписок з Ukrainian Review i Ukrainian Quarterly, написала пару анотацій, знайшла два "білі круки" до моєї основної бібліографії книг з-перед 1965 року. Бібліотека фактично надзвичайна: чого тут тільки немає! Відкрила теж відділ Current periodicals, де треба мені теж буде зупинитися на пару годин. Мають навіть популярний радянський журнал Ukraine, що його мені треба буде переглянути.

Остап дзвонив десь біля 9-ої. Все гаразд.

5 січня, субота. Cambridge. 10 вранці.

Я сама в Максимовому помешканні — чекаю на Лабуньку, щоб їхати додому. На дворі сьогодні випав маленький сніг — не знати, чи не матимемо клопоту на дорогах. Вчора цілий довгий день від 9-ої вранці до 9-ої вечора провела в бібліотеці. Вийшла з будинку тільки один раз: пролунав пожежний алярм і будинок мусіли евакуювати. (Я спершу вибігла без пальта, але, опам'ятавшись, ще вернулася, заризикувавши нібито: надворі мороз — за народньою мудрістю: через дурне вішання, був бим ся втопив! — отже через дурну пожежу (якої не було) можна було добре простудитися!) Алярм скомплікував мені трохи справи: адже я офіційного доступу до stacks не маю: впустила мене туди вчора Ярина Турко-Бодрок, а, вийшовши назовні, я вже не мала повороту цим же заднім виходом. Ні Оксани Процик, ні Ярини не було в їхніх бюрах — отже я просто пішла до головного входу до stacks, сказала хлопцеві при дверях, що я через пожежний алярм всі свої речі й документи залишила у stacks (що було майже повна правда) і він дозволив мені увійти назад у лябіринти Вайденер.

Їсти не виходила — з'їла таблетку шоколади і це мені вистачило. Під вечір знайшов мене у stacks Лабунька (він має картку доступу до бібліотеки, хоч ніякої тут роботи не робить, а полагоджує справи конференції тисячеліття хрищення з Пріцаком і Шевченком). Намовляв мене іти з ним на вечерю, але я відмовилася. Шкода часу. Зробила багато бібліографічної роботи — маю кілька зовсім нових знахідок. Мікрофільму "Free Russia", щоправда, не було. Чому? Вислали його на Interlibrary Loan до University of Penn Law School, тобто для мене! Я їм казала стриматись з цим до першого тижня в січні — видно погано мене зрозуміли. Щоб лиш не пропав десь у навалі нашої бібліотечної пошти. Треба мені буде робити цю роботу в час вікенду, бо ж вакацій вже взяти не зможу. Але добре, що я приготовила собі іншу бібліографічну роботу — англомовну літературну україніку. Знайшла також Proceedings of Anglo Russian Literary Society з Лондону — переглянула всі, думаючи, що знайду там між членами прізвище Расторґуєва або якийсь його матеріял, чи може відгук-рецензію на його брошуру про Шевченка. No such luck! Правда, там було дві рецензії на інші видання україніки, переклади з Шевченка і стаття про нього, та й у хроніці інших видань згадка про статю мого Расторґуєва в Jewish review про жидів у Росії. Отже є знак, що був уже на овиді в Лондоні і діяв. Чи був він жид? Гірше, якщо я не знайду про нього нічого у "Free Russia" — а така можливість існує. Anglo-Russian Society була офіційним тілом англо-руського співробітництва, членство очолював, як почесний голова, цар Росії. Знову ж "Free Russia" — це нігілісти з-під стягу Кравчинського, революціонери. Расторґуєв, можливо, стояв десь по середині політично: з його правничих статтей маю враження, що він був ліберал. Дуже хотіла б знайти більше біографічних даних про нього. Статтю для Сучасности, одначе, треба буде написати вже незабаром, не відкладаючи всіх цих справ ad infinitum.

Остап телефонував учора ввечері. Чується добре, ходив на прохід. Віра запросила нас на український Свят-Вечір.

Пріцак хворий. Кажуть, що має ніби якийсь абсцес у зубі, але терпнуть йому руки й ноги, і він у лікарні. З його серцевою історією — справа може бути поважна. Пригадую, що казав Лянґнер: операція by-pass не більше як на 10 років. У випадку Пріцака десять років ще не минуло, але хто його зна? Хвороба лідера, очевидно, ускладнює працю Інституту. Хоч знаю від інших людей, що Пріцак — поганий адміністратор, навіть тоді, коли він енергійний і здоровий.

7 січня, понеділок.

Я вдома — святкую українське Різдво. Була навіть коротко на богослужбі у православній церкві. Трохи рідної традиції — з великою домішкою англійської мови, — але всеж не аж так, як було минулого року на Melrose— там не було взагалі жодного українського настрою і я по 20 мінутах вийшла.

Були вчора з Остапом у Віри на Святій Вечері — були Кіпи з дітьми і пані Смулка. Остап чується добре і має добрий настрій. Вони ще їздили "колядувати" до Тритяків. Я радо була б поїхала, але було пізно і не хотіла надуживати Остапових сил.

Завтра повертаюся до праці і нормальної рутини.

18 січня 1985, п'ятниця, в роботі.

Свята залишилися в пам'яті і на фотографіях — за мною вже два тижні виснажливої робочої рутини. Праці багато, але на щастя, нема вже того натиску і нервового напруження, які панували в перші місяці нашої нової адміністрації. Але є вже одна "жертва" нової дирекції. Jean Williams подала зяяву про свою резигнацію з кінцем січня. Це — велика сензація. Джін була роками найбільшою проблемою бібліотеки — вона, хоч і не професійна сила, займала професійну посаду начальника відділу видачі книг (circulation), здобула собі на всю школу погану репутацію, бо була страшним бюрократом, що не допускав жодних вийнятків для професорів чи студентів і вони робили на неї постійні зажалення, займалася на виду у всіх своїми приватними справами — більшість дня прповодила на телефоні і полагоджуючи справи своєї конґреґації (бо вона теж "minister" у своїй церкві), не дбала про речі, які повинні були належати до неї (напр. читання полиць, розшук за загубленими книгами, тощо). Але звільнити її було неможливо, бо вона — чорна! З усього робила расову проблему — навіть раз листа написала до газети (коли була голосна справа tenure одного із наших чорних професорів), оскаржуючи Law School і навіть нашу бібліотеку в расизмі, дискримінації ітд. Sloane багато був би дав за те, щоб її позбутися, а от пані Келлі мала більше щастя (а може й умілості): вона переорганізувала Circulation Dept., забрала з-під керівництва Джін троє stack attendants, залишаючи під нею тільки тих, що обслуговують circulation desk, а саму Джін перевела із бюрка при головному вході, де вона була на виду у всіх, до окремої кімнати, біля мікрофільмів, з думкою, що Джін перебере відповідальність за мікро-матеріяли. Інший хтось може був би радий такій зміні, але Джін, видно, гонор був важніший. Зрештою, не знаю всіх закуліс.

Наша директорка аґресивно організує гроші і хоче купувати цілі старі колекції. У зв'язку з тим, маю пильний проєкт, що мусить бути скінчений за два тижні: провірити понад 15,000 титулів у каталогу книжок, що є на продаж. Цієї роботи, очевидно, не можемо робити своїми нормальними силами, отже наша директорка дала апробату, щоб найняти на цю роботу одного чи двох студентів. Я скористала з нагоди і запропонувала це Ікові Лабуньці — нехай собі заробить трохи грошей. Він дуже зрадів і от уже 4 години вчора працював у нас на цьому проєкті.

Грудень був лагідний, але січень пригадав нам, що це — зима. Зимно і сніг. Вчора увечорі я годину або й більше напрацювалася, щоб відгорнути сніг довкола хати — це вже цього року вдруге. Я рада, що в середу — почувши, що має впасти знову сніг — поїхала з Мамою на закупи харчів — поки дороги були ще чисті. Тепер житимемо запасами, аж поки не стопиться. Нікуди автом у таку погоду не збираюся їхати.

Мікрофільм з Гарварду і досі не прийшов. Сили і часу не знаходжу, щоб написати щось. Чекають вже віддавна Гончар і Винничено на зголошені до Сучасності рецензії... Всетаки, використовую вільні хвилини (навіть часто ланч!), щоб працювати над своєю бібліографією. Це праця, яка може заповнити усе життя — щоб лиш вдалося її надрукувати! (Редактор JUS погодився давати частинами біжучу і неанотовану бібліографію матеріялів після 1980 — а свою основну велику роботу хочу запропонувати Канадському Інститутові — може схочуть видати першу частину, а я потім викінчу решту?

Остап чується добре, хоч, очевидно, в таку погоду весь час мусить проводити в хаті. Щось там пише. Навіть вірші!

Неділя, 20 січня 1985. 7:30 РМ.

Надворі страшна зима: сніг, мороз, температура впала до 5̊F, ще й вітер. Виходила я з хати сьогодні тільки, щоб відгорнути сніг і пустити в рух мотор авта. З вікна — гарний зимовий краєвид — та ще й світелка на дереві перед хатою, що їх я не мала ще змоги зняти (Максим завісив їх напередодні Різдва — а дерево високе, аж до другого поверха, отже зняти їх не буде легко!)

Вчора ще було відносно тепло — вполудне сніг навіть почав трохи топитися. Я намовила Віру Лащик, щоб поїхала з нами до міста в кіно. Вона завжди рада таким ескападам, а Остапові конче треба було вийти трохи із хати, та й собі хотіла я зробити якусь приємність. Вибрала я фільм A Sunday in the Country, що про нього чула багато суперлятивів. Фільм французької продукції (із приємною — і часто зрозумілою! французькою мовою), із глибокою і цікавою для мене темою, подобався мені надзвичайно. Старий мистець-маляр, що доживає віку у своїй хаті на провінції, має двоє дорослих дітей, що приїздять його відвідувати: сина, що має жінку і троє дітей та молодшу незаміжну дочку. Фільм не має якоїсь акції чи виразного сюжету: проблема — тема — зображена символічно. Син, вся його родина — педантична міщанська родина — prim and proper — без глибшої думки, фантазії та особливо без глибшого почуття, пристрасті. Дочка, навпаки, повна живої емоції, пристрасного темпераменту. Bона ухарактеризована, немов би зійшла із картини Ренуара: довга ясна сукня на стрункій постаті з широким капелюхом і вуалькою. Візуальні ефекти взагалі підроблені під картини французьких імпресіоністів: двоє дівчаток à la Degas, сільська забава, як у Ренуара, краєвиди, немов списані із Моне. Актор, що грає старого маляра, трохи нагадує нашого Гірняка і добре грає. Моя інтерпретація теми: він не став великим мистцем, бо йому забракло відваги висловити глибину своїх емоцій — дочка є уосібленням його мистецької мрії і тому він її більше любить, але насправді він такий, як і його середнього віку син — доброзичливий, але обмежений у своїй пересічності.

Не зробила я "творчого звіту" за 1984 рік — і цей факт має свою вимову. Про що звітувати? Ні одного нового вірша, ні нарису — жодного нового літературного твору. Всього кілька статтей і рецензій і початок більшого дослідження про Войніч і Расторґуєва. І досить багато бібліографічної роботи. Може це знаменний зворот?

Рік взагалі був досить мінорний. В центрі усього — Остапова хвороба — вона перерішила і перекреслила чимало плянів! А ще: смерть Івася, смерть Іванка Лисяка-Рудницького, ревеляція про те, що в Лялі — рак, в Польщі — смерть Збиха Канського... Але були і гарні хвилини: тиждень на Бермуді, зальцбурзький з'їзд і пару днів з Лялею, приїзд дітей на Різдво... Треба радіти кожній гарній хвилині: "молися проминаючій красі"!

Субота, 26 січня.

Вчора я могла — разом із тисячами американських робітників — сказати: Thank god, it's Friday! Втомилася я цілотижневою працею — спати вчора лягла перед 9-ою і спала до 7-ої. Завалена паперами і книжками моя кімната в BLL свідчить про те, яка я зайнята. Між справами минулого тижня: виставка на тему міжнародного договору в справі купівлі-продажу і ролі в цьому договорі нашого професора Ганолда (Я мала до використання дві ґабльотки і вирішила розділити їх тематично, назвавши виставку "The Convention... —... and THE Commentary", а теж "заверниголова" із текстом рішення міжнародного суду в Газі у справі Нікараґуа проти США. Тексту потребував Leech (nomen-omen, persona odiosa), я сподівалася, що текст рішення ось-ось надійде безпосередньо від International Court of Justice — бо ж дістаємо навіть пресові комунікати — але хоч рішення мало місце 25 листопада — досі нічого не прийшло. Я подзвонила до Гарвардської правничої бібліотеки і виявилось, що вони також офіційного тексту не мають, але один із гарвардських професорів був дорадником на суді і привіз з Гаґи власну копію — щось понад 200 сторінок рішення, сепаратних опіній, тощо. Зробили нам фотокопію і прислали спішною поштою — отже, маю надію, Leech задоволений. (Вже, між іншим, маю двох інших клієнтів, які потребують цього матеріялу також).

З Ганолдовою виставкою вийшла цікава заковика. Ось я викінчую другу ґабльотку — і одною з речей на виставці є "піратський" фотопередрук коментаря Ганолда, що його зробили в Південній Кореї. Книжку цю отримав Ганолд від одного нашого аспіранта з Кореї і сам дав мені із поясненням, що це "pirated edition". Я зраділа такій пікантній родзинці. Але ось підступає до мене наш корейський студент: "а звідки у Вас ця книжка?" "Це", кажу, "приватний примірник професора Ганолда". "Це я йому подарував", каже мені кореєць, "і я не бажаю собі, щоб її виставляти". Я пробувала його переконати, що це ж — не унікальний примірник, що ніяких легальних консеквенцій для піратського видавництва з цього не буде ітд., що можемо не писати, що це з Кореї і всі будуть думати, що це надруковано на Тайвані (там фактичний центр таких видавництв, що успішно й нелегально іґнорують міжнародний copyright) — але після розмови з Ганолдом (я думала, може Ганолд його переконає!) — я піратську родзинку з виставки таки зняла (OK, let us respect his feelings сказав Honnold — besides, it is illegal to import these books into the US — may be he is afraid that he broke the immigration laws!)

Вчора мала нагоду послухати виступу прибулого з Польщі адвоката, що про нього вже читала пару разів у пресі. Це Siła-Nowicki, оборонець політичних в'язнів і дорадник Lech-a Walęs-и. Говорив Новіцкі польською мовою, перекладав його Солтисінський. Варто було розуміти оригінальний текст, бо Soltysiński перекладав згущено, із чималими пропусками. Новіцкі наголошував унікальний аліянс інтелігенції з робітництвом і факт, що все ж таки в Польщі більше свободи, як у будь якій іншій країні східнього бльоку. Також про ролю церкви: на одному з процесів у Ґданську з'явився з цілою екіпою єпископів кардинал Glemр. Мусіли зробити перерву, щоб його привітати, а двох міліціянтів пішло навіть поцілувати перстень... Про теперішній процес проти вбивників ксьондза Попєлюшка Новіцкій думає, що це не є звичайний "show trial", і що це не лиш на показ, pro bono західної преси. Радше, цей процес подуманий, щоб заспокоїти внутрішню польську публічну опінію і він показує, що з цією опінією уряд мусить рахуватися. Новіцкому понад 70 років (він уже на емеритурі), подібний з вигляду трохи до генерала Григоренка, тільки Григоренко має щось більше симпатичне у своїй фізіономії.

Середа, 6 лютого 1985.

У Свободі з 2 лютого — жалобне повідомлення: помер Степан Гумінілович. З Лідою в мене давно не було контакту — адреса і телефон, що їх я записала з телефонічної книги Торонта, коли була там пару років тому на з'їзді "Слова", виявились недійсними. Але при помочі оператора — телефонічної централі — мені таки пощастило сконтактуватися з Лідою. Вчора вночі я говорила з нею точно півтори години по телефону. Степан помер 27 січня після важкої три-місячної хвороби. Мав дуже заавансований діябет, дуже був прибув на вазі — лікарі ствердили цукрицю, брав застрики інзуліни. У шпиталі ще й крім того впав, щось йому сталося у хребті, не міг ходити, лежав навзнак, вкінці дістав ще запалення легень, серце підупало, останній тиждень був непритомний, тримали його на морфіні. Прожив 67 років. Ліда говорила про нього з великим теплом і сентиментом. Жила, мовляв, тільки його життям, його приятелями, його музикою — зовсім затратила контакт із своїми товаришами. В них трьох жонатих уже синів: найстарший Андрій має 36 років: в нього і його жінки Марусі двох хлопчиків, Стефко і Марко. Андрій працює в банку, як assistant manager. Живуть у St. Catherine's — 70 миль від Торонто. Юрко є urban planner, працює в Hydro, має жінку Ірину. Наймолодший Марко (34 роки) студіював психологію, працює в public relations. Він жонатий з не-українкою, Еґлелі — обоє малюють. Сама Ліда далі працює з психіятричними пацієнтами, як медсестра в регабілітаційному центрі. Орест Чуйко живе в Ошаві, працює ляборантом, його жінка також медсестра. В них двоє дітей — Орест, що тепер у Ванкувері, та Тамара, що є студенткою на університеті в Торонто. Міра Клименко дуже пережила смерть свого чоловіка Богдана три роки тому ( — на рака печінки) — вона була два роки в психіятричному лікуванні. Ліда багато пережила за час Степанової хвороби (— а може й раніше, у зв'язку з його алькоголізмом, але про це вона нічого не говорила!), втратила 15 kg ваги, нічого не може й досі їсти, але свідома того, що мусить взяти себе в руки і пробувати жити далі. — Добре, що я її віднайшла, може тепер контакт між нами наладнається і буде одним із таких потрібних в нашому віці конечних стимулів до життя.

Неділя, 10 лютого

Несподівано і випадково були вчора в театрі на п'єсі Harold-a Pinter-a "Bеtrayal". Ініціятива вийшла від Віри Лащик — п'єса йшла у малому театрику в Cheltenham. Віра взагалі єдиний "контакт із світом", бо я авта навіть не рухаю — на нашій вулиці сніг, ожеледь, і я ані не думаю рискувати. Навіть харчі доношу поволі що треба з міста, а більшу доставу і мені і Мамі робив недавно український крамар Жук. Отже вихід до театру був дуже — зокрема для Остапа — потрібним урізноманітненням. П'єса про подружній трикутник і про те, як близькі люди живуть у взаїмному обріхуванні і фальші. Цікаво, що автор побудував свою драму у зворотному хронологічному потоці подій: тобто, розв'язка із самого початку, а тоді ідуть кадри, немов спомини про минуле. Був із нами також Андрійко Лащик, але дуже неохоче.

Увесь вільний час працюю над бібліографією. Написала до Канадського Інституту Українських Студій, до Б. Кравченка, з пляном видання "1. серії у п'яти частинах". Побачимо, яка буде реакція.

Максим 14-ого має виступ у рямцях гарвардських семінарів: Pidmohylnyi's Vania — a closer look — його тема. Думаю про нього безперестанку. Це важливий виступ і — дай Боже — початок справжньої серйозної праці над дисертацією.

18-ого, понеділок, увечері

Вчора був у Центрі доклад демографа Воловини про українців в Америці на основі аналізи перепису населення 1970 і 1980 років. Опісля в домі Віри Лащик Ніна Бандера зорганізувала прийняття для невеликого гурта осіб. Запросили ще Перфецьких, Кіпу, був, очевидно, Влодко Бандера і його син-славіст, що їде на посаду куратора до українського музею у Вінніпеґу. Добре було вийти трохи з дому та побути між культурними людьми. Остап був теж — хоч, коли я вперше, прочитавши оголошення про доповідь Воловини, запиталася, чи піде, буркнув мені: а хто такий Воловина? Демограф, кажу, соціолог. Щось я про нього не чув ніде! Та чому, кажу я, про нього вже були згадки в газетах, а я навіть мала змогу слухати його на семінарі в Гарварді. — Але навіть на таку благу тему розмова з ним тепер неможлива. Кожну заувагу інтерпретує, як атаку на свою особу. Я сказала лагідно: ну, може ти не цікавився цією темою і тому не помітив — а він на це зразу, дефензивно: та певно, бо ти мене маєш за дурня, ітп. — Просто небезпечно починати розмову на будьяку тему. Сьогодні запиталася по обіді: а чи Ти їв нині якісь овочі? — і це теж довело до піднесеного тону сварки. (Знову ж: дефензива — бо овочів він не любить, їсть мало городини і фруктів, а волів би їсти кілька разів у день м'ясо, що, очевидно, нездорово і непотрібно). Одне слово: мушу уникати розмов: за увесь день перекинемось тільки кількома реченнями і то здебільшого по телефону. Взагалі Остап хворіє на телефонітіс: він найкраще порозумівається з людьми по телефону і десятки разів на тиждень телефонує до всіх і вся, від Каліфорнії і Бостону починаючи, а на Вірі Лащик закінчуючи.

Сніг, на щастя, уже стопився. Їздили в суботу і на закупи харчів і до Wanamaker-a.

Середа, 20-ого, увечері.

Дотеп Мушки Одежинської про "віки чоловіка" (вчора підчас робочої збірки в Пластовій Бібліотеці):
triweekly
try weekly
try weakly
try
***
Порожнечу життя виповняю одержимістю бібліографічної роботи. Давно вже не читала NYTimes-у, бо полуденкову перерву проводжу на роботі в бібліотеці Van Pelt. Вечорі вдома — знову ж за бібліографічною працею. Одне слово — бібліографія в мене як наркотик.
***
Нарешті маю добру вістку з Канади. Прийшов лист від Богдана Кравченка у відповідь на моє письмо з пропозицією і плянами видання моєї бібліографії "Ukrainian Literature in English". Якщо пришлю — як пропонувала — свій манускрипт весною або раннім літом, то осінню зможе вже вийти перша частина: books and pamphlets як Research report Канадського Інституту. Кравченко, правда, суґерує, щоб додати і пізніші видання, включно з тими, що їх я готую для JUS — але це непорозуміння: він, мабуть, не уявляє собі, що роки 1965-1985 принаймні такі ж багаті, як все з-перед 1965 і що це працю подвоїло б (та й відклало б її ще на кілька літ!). Цей другий період (1965-79) я пляную для другої серії — і це пісня далекого майбутнього (хіба, що Мирослава Знаєнко хотіла б за це взятися — але вона ніякого зацікавлення цими справами не виявляє!)

***
Вчора по телефону з Максимом та Уляною виникла пропозиція, щоб ми провели разом із ними і родиною Пасічників тиждень на Cape Cod — при кінці серпня. Ініціятива вийшла від Уляни й Максима і це мені приємно. Очевидно, радо поїду — бути з ними на вакаціях — нехай тільки тиждень — це для мене велика цінність. Дай Боже, щоб це вдалося нам здійснити.

23 лютого, ніч (фактично вже 24-ого).

Максим прислав магнітофоний запис свого виступу в рямцях гарвардських семінарів і надруковану на власному комп'ютері доповідь. Слухали досить докладно обоє з Остапом, хоч запис технічно недосконалий, перериваний, з гамором, і його слухати тяжко. Гарвардська ерудиція молодого нашого вченого зворушує і тішить. Маю надію, що цей виступ приспішить працю над самою дисертацією.

Сьогодні в УОКЦентрі величавий бенкет з нагоди 5-ти років його існування. Ми не пішли — але зате доповнили наш даток на цю громадську установу — до одної тисячі долярів!

Вчора були на відкритті виставки Вікторії Варварів. На диво, зібралося дуже багато людей, так що це дало змогу побачитись із багатьма знайомими, яких давно не бачили. Мистець із Вікторії, як на мій смак, дуже пересічний — хоч має вона навіть докторат із мистецтвознавства із Сорбони... Сама вона — приємна молода гарна бльондинка. Це — дочка дипломата Константина Варварова, що недавно помер.

Сьогодні поїхали з Вірою до міста з наміром піти в кіно. Але в Ritz всі квитки були випродані, і ми повернулися додому. В суботу місто повне людей, зокрема молодих, а Ritz має вже свою славу доброго кінотеатру, де завжди добрі і цікаві фільми.

Я купила собі сьогодні на випродажі чорний костюм, і спідницю — але спідницю доведеться давати скорочувати.

2 березня 1985, субота.

Починається шум, крутанина, нервування і праця, пов'язані з Бібліографічним Конкурсом. Досі з Гарварду прислали дві праці Власенко-Бойцун (автобібліографію та бібліографію Самчука), автобібліографію Войценко, бібліографію "наукових видань діяспори" Леська. Вчора на мою університетську адресу прийшли два колосальні пакети через Federal Express — overnight delivery від Маґочого. Він уже двічі перед тим телефонував, отже я знала, що мене чекає. Виявляється, Маґочий, замість послати чотири примірники своєї праці (це — каталог україніки Торонтонського університету) до Гарварду — прислав усе це мені. Я була досить сердита, коли в розмові по телефону довідалась, що йде така посилка і сказала йому, що це як-не-як "quite an imposition", що члени комісії виконують свої функції як "public service", не дістають рекомпензати за пошту і телефони, не кажучи вже про труд, і що накладати на мене додатковий обов'язок носити його матеріяли на пошту і розсилати їх — те, що повинен робити секретаріят УНІГУ — це трохи занадто. Коли матеріял прийшов, я упевнилася в тому, яка це буде проблема. Манускрипт — один примірник — важить так багато, що мені трудно його підняти. Ще не знаю, як поладнаю з поштовою висилкою. Може треба буде розділити на два-три менші пакети. Крім того, є ще кілька інших проблем. У вступі є подяка за допомогу Касинцеві — отже знову ж таки конфлікт інтересів, як і першого разу. Я вже говорила сьогодні з Данком: він думає, що доведеться нам знову звертатися до Коровицького — отже маю черговий клопіт — телефони до Касинця, Коровицького. Маю надію, що і Едвард і Іван Іванович погодяться. Далі: мав прислати свою Винниченківську бібліографію Маланчук. Чи встиг на час? В понеділок подзвоню до Кісі Троле і довідаюсь, чи були ще якісь праці. Є ще одна мала комплікація: написав Місіло з Варшави. Він свою бібліографію викінчив, але жде на офіційний дозвіл вислати її на конкурс і боїться, що не встигне на визначений реченець. Ну, порадились ми з Данком і вирішили, що в цьому випадку треба зробити вийняток і підождати трохи довше. Маю надію, однак, що праця ця таки прийде.

Сьогодні пополудні поїхали ми з Остапом і Мамою до Wanamaker-a — треба було відібрати готові, раніше куплені, Остапові штани. Натрапили на великий випродаж і значку знижку цін (25%). У висліді Мама купила дві блюзки, Остап ще одні штани, а я п'ять блюзок, спідничку і нічну сорочку!

10 березня 1985

4-ого були з Вірою і Софійкою Лащик в кіні. Фільм — The Killing Fields — неначе документальний фільм про трагедію Камбоджі, трагічний фільм про війну, рішуче невідповідний для Остапа. Мені він приніс силу асоціяцій про дитинство у війні і трагедію нашого народу.

5-ого — в нашу 36 річницю — пішли на обід до ресторану, запросивши до товариства Віру Л. і Ізу Каплана. (Я сказала при Вірі — ну, добре, Віра для товариства Тобі, а я теж хочу мати з ким поговорити!) Іза — інтелігентний хлопець, від нього ще й досі пахне свіжістю України — хоч він тут уже 5 років. Я так і знала, що коли з нами буде Іза — розмова буде про літературу, без нього — Віра вестиме монолог і то здебільша про свої особисті справи. Обід був знаменитий, розмова цікава й стимулююча. Правда, Іза зробив закид Остапові, що Слово нічого не робить, щоб плекати й заохочувати молодих та ширити свої контакти і навів повно прикладів із єврейського життя. Остап критику сприйняв без протесту (я до цієї теми голосу не займала і рада була, що це сказав хтось сторонній, не я!)

Справи з конкурсом наладнуються. Коровицький, щоправда, відмовився: в нього незабаром якісь дві операції (не серця!), а крім того вичислив мені всі свої зобов'язання: до Енциклопедії, Інституту Липинського, конференції Тисячоліття Християнства в Україні, тощо. Отже знову телефони — до Данка, до Касинця. Данко запропонував Турчина, але Касинець одразу ж зареагував негативно: absolutely not! Він "політично заанґажований" і має, мовляв, погану репутацію серед професорів свого університету і серед слов'янських бібліотекарів. Це для мене — новина. Я Турчина особисто не знаю, але завжди була про нього доброї думки, на основі його виступів в українській пресі. Теж і тепер не приймаю цих негативних характеристик за повністю вірогідні, але з вибором заступника в комісії мусимо рахуватися з опінією Касинця. Він запропонував Ільницького. На те Данко: Ільницький не поставиться до справи конкурсу поважно і дасть опінію на основі поверхових вражень. Може ліпше Світлану Андрушків? Про Світлану я доброї думки, але вона не має тепер престижевої адреси, яка була б добра для репутації нашого Конкурсу в чужому світі. Едвард запропонував Ольгу Де ля Кава — бібліотекарку Columbia School of Library Service, що має докторат із славістики і солідну репутацію. Данко її зустрічав, я — ні, але ми погодились на цій кандидатурі і наша кандидатка прийняла пропозицію "з приємністю", хоч призналася, що про наш конкурс нічого не знає! Це жінка сорокових років, отже вже з цього погляду ліпша від старого пенсіонованого вже Турчина. Маю надію, що співпраця з нею не принесе комплікацій.

Маланчук прислав свій magnum opus — і я дуже цьому рада. Це безсумнівний кандидат на повну нагороду — праця виконана з подивугідною педантичною прецизністю! Є три томи машинопису — я вже в половині першого — і дуже задоволена його роботою. Воліла б, правда, якби він у вступній статті зайняв був строго об'єктивний тон і не вдавався в полеміку. На щастя в анотаціях цього нема і матеріяли включені без уваги на те, чи вони позитивні чи негативні. Ця річ — справжній здобуток для нашої культури і мені приємно, що наш конкурс може притягнути таку працю!

Клопіт з каталогом-манускриптом Magosci розв'язала так, що вислала пакети для Данка і Делля Кава університетською поштою, а решту частинами ношу додому. Примірник для УНІГУ передам Максимом, коли він приїде на свята. Каталог Маґочого має свою практичну вартість — зокрема, щоб вказати на лякуни Торонтонської україніки. На його основі, маю надію, постане колись звідний каталог україніки в канадських і американських бібліотеках. Але чи є це новий вклад в українське книгознавство? Сама організація матеріялу також не зовсім задовільна, а колосальний манускрипт (тобто ксерокопії каталожних карток!) не має взагалі паґінації! Робота Місіла ще не прийшла — і хто зна чи прийде. Але трохи почекаємо тим разом — якщо спізниться, буде кандидатом у наступному, 6. конкурсі. З інших праць цього року на деяку увагу заслуговує бібліографія творчости Самчука — на жаль, зроблена вона не надто фахово і навряд чи здобуде якусь нагороду. Зрештою побачимо. Треба всі ці речі солідно простудіювати, написати рецензію-оцінку — тільки тоді зможу знати, яка буде моя власна рекомендація, а щойно в травні довідаюсь про думку інших членів комісії.

11 березня

Помер у Москві Черненко. Вже вчора увечорі було відомо, що сталося щось поважне: радянське радіо переключилось на поважну клясичну музику, а радянську делегацію, що гостює у США і що її очолює Щербицький (про нього NYTimes пише "Ukrainian leader"...) два дні раніше відкликали додому. Чи можна мріяти, що зміна у Кремлі принесе позитивні наслідки? Мріяти завжди можна — але навряд чи є для цього якісь тверді реальні основи. Коли мінялися царі — бувала часом амнестія — чи не міг би якийсь Ґорбачов, чи інший хто перейме владу, звільнити, скажімо, Руденка, Стуса, Чорновола — міг би, очевидно, але чи зробить це? Навряд.

Ніч, 11/12 березня

Розпачливий, самовбивчий в мене настрій, аж страшно. Відчуваю абсолютну ізоляцію від усього — на роботі, і вдома. "Огорнула мене самота, як те море безкрає..." Колись рятунком у таких випадках була поезія — а тепер: кому це потрібне? Ні, не зовсім точно і правдиво. Воно потрібне мені, але немає іскри, запалу, охоти. Найбільше чого мені бракує — це, мабуть, дружби, щирої душі. Говорила вчора з Лялею — але по телефону розмова не дає цього. Остап замкнутий у собі, нещирий, від років завжди будував мури довкола себе, з ним душі не відведеш... З Мамою в мене ніколи надто близьких стосунків не було — їй не цікаво, що діється зі мною — в наших розмовах я — лиш слухаю її монологу... Найприємніше мені чути голос Максима чи Марка, але не можу і не хочу вішати їм на голову своїх проблем — їх треба мені розв'язувати самій.

17 березня

Свідоме поборювання депресії (— передусім поновнюванням чисто людських контактів —) дало позитивні наслідки. Чуюся ліпше, а минулий вікенд був навіть на диво активний: в п'ятницю було у музею Port of History відкриття виставки писанок. Писанки не є в центрі моїх зацікавлень (хоч цікавить мене їхня до-історична первісна роля, оце, як сказав би Bronislaw Malinowski — Magic, science and religion!) — але виставку, спроваджену з українського музею в Нью Йорку, влаштовувала Софійка Геврик, та й репрезентативне місце, що є нашим виходом у світ — запрошені американські гості ітп. — а найбільше моє бажання бути між людьми, вирішили, що на відкриття ми пішли. Остап приїхав автом із Вірою та Софійкою Лащиками, я пішла просто з роботи — і то пішки від 34-ої вул. до ріки, тобто до 0 — 34 квартали! Прохід добре поділав на мої нерви, хоч ноги боліли увесь вечір (бо ж треба було стояти!) Імпреза зібрала чимало добірної публіки, в тому числі і деяке число не-українців. Відділ СУА, що його очолює Софійка Геврик, приготовив елегантний буфет, музей зі свого боку дав бартендера і на 700 дол.! алькогольних напоїв. Не брали жодних вступів, не робили ніяких збірок грошей — була, щоправда, продаж писанок, афіш ітп. Атмосфера була приємна — можна було зустрітися і поговорити з людьми — хоч, як опісля з'ясувалося, вступ був виключно тільки за запрошеннями, що їх отримали члени музею (— в тому числі і ми), голови відділів СУА ітп. Через те бракувало чимало видних громадян. Мені було цікаво поговорити коротко з Еліотом Мосманом, головою слов'янського відділу на Пен — а тепер ще й головою новозаснованого слов'янського центру. З ним я досі не була особисто знайома, хоч виявилося, що він мене знає. Я дуже хотіла нав'язати з ним контакт — була навіть минулого тижня на лекції про СРСР, що її спонсорував Слов'янський центр — отже була рада, що трапилася для цього така товариська нагода. В час відкриття пані Фаріон і Кліш, з рамени Окружної Ради СУА, запросили мене виступити 5 травня на вечорі Уляни Любович, що його вони тут у Філядельфії влаштовують. Хоч в мене тепер робота з конкурсом і термінове викінчення манускрипту бібліографії для друку — я погодилася. Різні для цього спонуки. Одною з них є моє бажання задемонструвати своє позитивне відношення до Лясі, бо здається мені, що щодо цього кружляють серед союзянок якісь не зовсім ясні уявлення (тому, що я відійшла з редколегії). Зрештою, її нариси про Казахстан варті того, щоб про них сказати кілька слів.

В суботу — вчора — були з Вірою і її дітьми на дуже доброму фільмі "The Witness" — прегарні кадри з життя Pennsylvania Dutch — ностальгія за менш скомплікованим і морально чистішим світом минулого.

Сьогодні наші Чортополохи зробили прийняття для працівників Бібліотеки Пласту і Рідної Школи — отже я не тільки провела ціле пополудне між старими знайомими, що з ними вже 25 років працюю в цій нашій установі — але теж значну частину вчорашнього і сьогоднішнього дня мусіла присвятити для господарської роботи — замовили в мене господині нинішньої гостини капуснячки — і я ніяк не могла від цього обов'язку відмовитися!

Четвер, 21 березня, вранці.

Були вчора з Іваном і Наталкою Коропецькими в театрі на п'єсі Міллера "The Price", а теж на обiді в ресторані Casa Vecchia. П'єсу ми з Остапом раз уже бачили — багато літ тому, перед її сезоном на Бродвеї. Тоді — пригадую — був присутній на залі і сам Артур Міллер. (Можливо, робив ще останні виправлення у драмі і її постановці перед її виходом у широкий світ). Ця перша, перед-бродвейна, вистава була ліпша — вчора грали актори філядельфійського Drama Guild. Центральну ролю жида-торгівця старими меблями — що на ньому оперта вся сценічність цієї речі, грав добрий актор Da Silva — решта були слабші. Сама тема майже призабулася, так що я сприймала текст наново і майже на свіжо. Міллера переслідує тема конфлікту між братами, між синами і батьком: цікаво, чи має це автобіографічне підложжя? Адже ця ж тема є також у Death of a Salesman. The Price можна зреасумувати коротко й упрощено в такому абзаці. Два брати, один — "успішний" лікар, другий — поліцай, — відчужені, що роками не мали контакту між собою, зустрічаються в час ліквідації майна — старих меблів — померлого батька. Віктор (поліцай), виявляється, посвятив своє життя батькові, що втратив велике майно в час депресії. Волтер (лікар) залишив батька і брата напризволяще, зробивши успішну карієру. Віктор має все життя жаль і претенсії до Волтера, що той не допоміг йому і батькові. Волтер виявляє бажання допомогти Вікторові тепер — але виявляє також подробиці з життя родини, доводячи, що батько був еґоїст, мав заховані гроші і використав Віктора, не допомігши йому закінчити студії. Волтер ставить тезу, що Віктор мав вибір і що його власним вибором була ця посвята. Все в житті має свою ціну: Віктор за своє рішення заплатив втратою можливости здобути освіту і зробити карієру, Волтер втратив повагу до себе і свою родину. Торговець старими меблями, що йому вже під 90 років, купує за виторговану ціну ілюзію, що він ще далі, як колись, може продовжувати своє давнє активне життя. Симпатії автора, думаю, по стороні Віктора — він не приймає грошової оферти брата, залишається вірним собі, і здобуває цим наново майже втрачену пошану своєї жінки.

30 березня 1985, субота.

Запрацьована така, що від утоми вже дві ночі мало що спала. Великдень? Конкурс? Праця в бібліотеці? Підготова до вечора Лясі? — Фактично, ні — хоч все це доривочно роблю також, а на роботі теж пресія неабияка. Але головна моя увага — підготовка манускрипту моєї власної бібліографічної роботи, що її я обіцяла вислати Кравченкові у травні. З мене тепер куди ліпший бібліограф як був на початку, коли я починала цю працю. З деяких давніше написаних анотацій я не зовсім задоволена, але неможливо тепер все це переробляти. Маю клопіт з деякими виданнями, що їх я хотіла б включити, але що їх ніде не можу знайти. Найбільше клопоту завдала мені Соколишинова Shevchenkology in English. Писала вже до автора, до LC, до НТШ, до Романенчука ітд. — ніде нема. І хоч я маю опис цього видання, не можу включити його, не бачивши і не перевіривши de visu. Без уваги на вартість цієї брошури, я мушу її включити (і навіть згадати у вступі), бо це точно до моєї теми. Відсутність цієї роботи була б мінусом моєї власної. — Але головна моя запрацьованість пов'язана із покажчиком. Головний текст ще не готовий, нумерація не встановлена, але працю над покажчиком я вже почала, бо вирішила включити в нього ідентифікацію всіх перекладів — тобто точні українські назви всіх перекладених поезій, оповідань, драм, повістей. Це — колосальна праця! Дещо треба вгадувати — де-не-де треба знову дістати матеріял, щоб порівняти тексти! В п'ятницю не пішла до роботи — взяла собі хворобовий день! Обложилася творами Шевченка і день і ніч провела над його поезією. При тій нагоді ще раз усвідомила: Воістину, великий поет — більшого за нього ми таки не маємо! Робота була головокружна — але я робила її з приємністю і любов'ю... Справжній labor of love.

1 квітня 1985.

Вчора, несподівано, подзвонив Володимир Біляїв. Він, виявляється, працює тепер для "Голосу Америки". Готує серію інтерв'ю з жінками-професіоналістками і на доручення свого шефа, Оксани Драґан, хоче включити в цю серію і мене. Чи я згідна? Ну, чому ні. Прийде він увечорі 8 квітня на розмову.

Вчора багато часу присвятила господарським справам — робила паштет. В п'ятницю приїдуть Максим з Уляною, будуть також на Великдень Андрій з Марійкою і Сонею. Отже треба підготовити свята. Маю трохи поміч і хати не мушу чистити — її сьогодні прибрала трохи Ольга Купіха (— приходить тепер регулярно раз у місяць). Паски теж не пектиму, а куплю (колись я любила пекти на Великдень — не лиш дітям, але навіть сусідам — але ті часи минулися! Не буду починати собі клопоту!)

13 квітня 1985, субота.

Не було часу віднотувати у щоденнику ні гостину у Каплана — тобто виходу в екзотичний для нас світ російсько-єврейської нової еміґрації, ні приїзду Максима й Уляни, ні святкового Великодня з Мамою, Татом, Максимом, Уляною, Андрієм, Марійкою та Сонею (а теж на пару годин пізніше з Мирославом та Марійкою Лабуньками та Вірою Лащик і її дітьми), ні інтерв'ю для "Голосу Америки' з Біляєвим, ні моєї справді головокружної роботи над викінчуванням манускрипту бібліографії для висилки Кравченко[ві] (мої розшуки по всіх місцях дали деякі наслідки — в бібліотеках НТШ і УВАН знайшли мені дві додаткові брошури, на Inter-library Loan прийшов Франко Cundy з 1938 року, NYPublic має дві брошури: переклад Слова о полку (Crath, 1947) та Trommer про Aldridge-a і Шевченка, але хоче за фотокопію 75+33 дол.! Тобто 108 дол. за не більше, мабуть, як 20 сторінок! Ну, це занадто. Тепер не включу — з цим можна почекати до Addenda — поїду колись і огляну на місці. Гірше, що Соколишин піде і ніхто не зможе мені знайти!

Брак записок у щоденнику вже сьогодні вічула. В Каплана читала вірші молода дівчина, що працює у Wistar Institute, і що її я вже двічі зустріла у підземці. Не записала зразу її прізвища і от тепер не можу вже пригадати!

28 квітня, неділя.

Щоденник у небезпеці, але не дам йому загинути. Маю не більше як пів години часу, але хоч на бігу дещо віднотую. Вчора були з Остапом і Мирославом у Нью Йорку: в УВАН була конференція присвячена пам'яті Івана Лисяка-Рудницького і в ній брав участь, поруч з Коропецьким, Пріцаком, Лабунькою і Шевельовим та in absentia Надією Дюк, також Остап. Це був його перший виступ від червня минулого року. Тримався добре, говорив чітко і голосно, хоч абсолютно за довго. Я використала наш виїзд до Н.Й. (нашим автом, але їхав, очевидно, Лабунька!) щоб відбути засідання з Данком і Касинцем у справі правильника Бібліографічного Конкурсу та при тій нагоді перевірила і написала анотації до двох брошур — Тромер і Крата — що їх має NYPublic Library. Сьогодні в нас гостює Ляся Старосольська і зараз разом з нею їдемо на вечір присвячений Горбаневі.

В Н.Й. бачила я Знаєнко. У відповідь на моє питання, чи вона продовжує працювати над бібліографією, сказала: знаєш що? може б я все це переслала й передала тобі? Такою реакцією — тим разом — я навіть зраділа: значить, матиму вільну руку продовжувати працю сама. Цього я і так сподівалася, бо досвід показав, що вона до цього не має потрібної витримки. Але я довідалася, що в неї вже був колись навіть однорічний і недійсний вже контракт із видавцем! Нічого мені про це раніше не говорила!

Був на УВАН і Ромко Коропецьктй. Поінформував мене, що бачив уже тезу Оксани П'ясецької — я про це чула вже від Штогрина і знаю, що це робота на около 300 сторінок. Від Ромка довідалась, що вона включає також франкомовні видання. Між іншим, ця сама Оксана П. працює в університетьській бібліотеці Оттави, де є єдиний примірник бібліографії Соколишина. Я вже до неї телефонувала і вона має прислати мені фотокопію!

Макарик прислала афішу симпозіюму Beyond tradition: a symposium on contemporary Ukrainian poetry. Включили і мене і Остапа у програму — разом з Андієвською, Баланом (?), Бойчуком, Царинником, Фізером, Грабовичем, Караванським, Павлишином, Розумним, Рубчаком, Вірою Вовк, Струком, Сукнаським (?), Свободою, Юрком Тарнавським та Зуєвським. Я рада, що Макарик (мабуть завдяки моїй пресії) включила і Остапа. Він трохи здивований, бо особистого запрошення не дістав. Але мені це справи полегшує — маю надію, що зможемо поїхати. Є, правда, комплікація. Симпозіюм в Оттаві в той же час, що й Зальбурзький з'їзд на Союзівці, що на нього приїде Ляля. Але нема ради — мусітиму зрезигнувати із з'їзду — симпозій поезії — імпреза небувала — once in a lifetime — навіть кошти обіцяють повернути. Такої уваги до літератури, та ще й до поезії, давно не було! Може воно навіть вплинути на мій поворот до творчої праці в літературі? Бо покищо я всеціло потонула в бібліографії. На днях мушу вислати опінію-рецензію на надіслані твори на конкурс, опрацьований і узгіднений вчора правильник, а до кількох тижнів вислати Кравченкові манускрипт І. частини для друку. Навряд чи буде час робити записки у щоденнику. Також заплянований наш виїзд на конференцію Штогрина в Урбані пов'язаний для мене з бібліографією: Остап там матиме доповідь, але я їду передусім, щоб використати їхню бібліотеку.

4 травня

Гостює в нас Цмайло-Кульчицький — приїхав на якийсь патріярхальний з'їзд. Вчора навіть ходив з нами і Вірою Лащик на обід до ресторану з нагоди Остапових уродин. Мали пригоду з автом — їхала я, і раптом на Cheltenham Ave згас мені мотор (у їзді). Остап зразу накинувся на мене, що, мовляв, нема бензини! (І хоч бензини справді було мало, це не була причина!) Віра допомогла: треба, мовляв, устромити патичок або шруботяг у карбуратор — це допоможе! І справді! Авто рушило. Доїхали до станції, набрали бензини — і знову не стартує. Тим разом Остап пописався: сів за керму і йому вдалося застартувати. Пізніше вже клопоту не було. Але сьогодні вранці я везла Тараса на засідання і знову те саме повторилося, та ще й на вузькій дорозі. Тарас при помочі патичка знову пустив мотор. Пізніше я цілий день їздила автом (заховавши до баґажника, на всякий випадок, різні прибори) — але клопоту, на щастя, не було. Увесь майже день була в авті: з Мамою по харчі, по пиво, по горілку, по ковбасу, по квіти — 5 різних поїздок. Квіти посадила, обід зварила, помила посуд — і так усім цим втомилася, що думала: впаду від утоми і болю в плечах. Але посиділа — перейшло.

Гірше те, що почала з Остапом розмову — от так — for the sake of conversation— адже цілий день майже не бачилися. Темою була контроверсійна справа Реґена, що поїхав на економічну зустріч на вершинах у Німеччині і викликав великі протести серед жидів своїм пляном скласти вінок на цвинтарі, де поховані німецькі вояки, в тому і вояки СС. На цю справу в нас трохи відмінні думки, бо я думаю, що можна було знайти якийсь інший символ для демонстрації приязні з нинішньою Німеччиною, хоч сама ідея такої демонстрації не викликає в мене застережень. Але Остап почав розмову про Стефаника, що про його "достойні похорони" в Едмонтоні принесла вістку сьогоднішня "Свобода". Я газети ще не читала і цікаво було мені довідатися, що Юрій Ст. наказав себе спалити і попіл повезти на Україну. Вийшла з цієї розмови велика суперечка. Не тому, щоб наші думки були поділені чи суперечні, але просто тому, що з Остапом тепер взагалі жодної розмови провадити не можна. Коли я висловлюю якусь свою думку, він завжди інтерпретує це, що я, мовляв, "дуже розумна", або що я "хочу зробити з нього дурня". Фактично жаль, що цього не може чути збоку якась безстороння особа. Бог мені свідком, що я просто висловила, здавалося мені, зовсім невинну думку: мовляв, може Юрій С. залишив таку волю синам і вони її пробуватимуть здійснити. Остап твердив, що мовляв, Юрій мусів домовитись про це напередодні з совєтським урядом. — Зрештою, тема не така вже важлива, щоб про неї сперечатися. Важне щось інше: Остапове майже патологічне злосливе наставлення до мене: не гребує навіть брехнею, приписуючи мені речі, що їх я ніколи не лиш не сказала, а й не подумала. Напр. сказав у злості, що я, мовляв, йому колись випоминала "з якої підлої він родини". Ну, це вже просто хамство! — Навіть Віра знає (і жартує собі), який задивлений у "роди" є мій Остап і як він завжди, при кожній нагоді, говорить про те, хто з якої родини, та як любить хвалитися всякими асоціяціями, навіть називає його Віра Ґрафом Потоцьким. Я — навпаки — жодними родами ніколи не цікавилася, шляхта ніколи мені не імпонувала, і навіть — може за прикладом свого тата, куркульського сина — завжди мала може й трохи упередження до "панів зі Львова". Думаю, що тут може якесь підсвідоме почуття меншевартости з його боку: йому видно "пани" імпонують і він переживає факт, що він сам не з якоїсь "панської" родини. — Але є й інші аспекти його злосливости: стараюся розуміти: він старий уже й хворий, має жаль до всього світа, і заздрість, і злість, коли бачить, як я працюю, що ще маю стільки сили й енергії (сама собі дивуюся, часом, здається, "порю носом" — адреналіна пливе — якась в мене цими днями нервова енергія — так, якби я завтра мала померти — спішуся, хочу зробити ще щось — а при моїх обов'язках — це вимагає колосальних зусиль).

Жаль мені Остапа: в моїй любові до нього завжди була якась доза жалю і співчуття — а цього року вже 40ліття нашої любови. Він був єдиною і великою любов'ю мого життя і мені прикро, що він цього великого почуття ніколи не вмів оцінити.

15 травня 1985, вівторок.

Пишу в підземці — по дорозі на роботу! Щоденник знов у небезпеці — і я хочу рятувати його! А це моя єдина тепер можливість. Викінчую бібліографію — Part I. Books and Pamphlets — щоб, як обіцяла Кравченкові, вислати машинопис ще при кінці цього місяця. Кожна хвилина мені дорога. А ще ж завершуються справи з конкурсом. Рішення маємо: адже кандидата такого як Стельмашенкова анотована бібліографія Винниченка можна рівняти хіба із твором Ґрімстед. Це знаменита робота і я горда, що вона отримає нагороду. Приємно, що є така праця українською мовою — задля цього варто було пару літ працювати над конкурсом! Але, очевидно, з конкурсом пов'язане термінове листування і для нього я мушу знаходити час.

Вчора були з Остапом на "вечорі Енциклопедії", що його зорганізувала Софійка Геврик. Приїхав Данило Струк з Торонто і голова фундації Сташук з Ванкуверу, щоб інформувати (і продавати!) перший том. Encyclopedia of Ukraine ми, очевидно, вже маємо давно. (Я вже навіть зробила півсотні виписів до бібліографії). Має цей том вже і Максим, і Тато. Але треба було піти. Видання енциклопедії — подія така, як встановлення катедри українознавства. Для мене — ці дві справи — важливіші від усіх. Єдино на потребу. Вся інша метушня не залишить по собі сліду — а це — справи історичної ваги, що двигають вперед нашу культуру. На зустрічі-вечорі енциклопедії в час запитів і дискусії забрав слово теж Левко Яцкевич. Мовляв, ми вже пересичені енциклопедіями, і чи справді потрібно ще одної? І що хто вже є українцем, то й не стане більше свідомим від енциклопедії! І що така енциклопедія потрібна тільки для американців, а не, щоб продавати її для української публіки. Я не люблю виступати на зборах і рідко це роблю, але тим разом — дорогий вуйко, але дорожча правда! — я таки мусіла під кінець сказати свою думку, заперечуючи Яцкевича. Не знаю, яка буде його на це реакція — вийшов раніше — не було змоги пізніше з ним говорити. Може образився. Ну, що ж. Мені дуже болить, коли я бачу, як ставиться до справ науки і культури наша інтелігенція. Нібито люди мають університетську освіту, а виглядає, що книга ( і то підручна довідкова книга, як словник чи енциклопедія) не є їхньою щоденною потребою. Приємно було мені зустріти серед досить нечисленної публіки Грищишина з сином, колись сусіда, сина старої емігрантки — отже друге і третє покоління з наших перших поселенців-робітників. Присутність цих двох людей була найкращим запереченням думок Левка.

Понеділок, 20 травня 1985, в підземці.

Їздили в суботу з Остапом до Нью Йорку: в нього в один день були два виступи, дві доповіді! В УВАН був т.зв. "Львівський вечір", де виступали із споминами про літературний Львів Остап і Дуфта, а пізніше, увечорі, Лікарське Товариство влаштовувало концерт в честь Юрія Липи і на ньому святкову промову-доповідь говорив Остап. Їхали ми до Нью Йорку поїздом, поверталися нашим автом з Лабунькою. (Я дала йому авто, але він не міг уже вранці поїхати з нами, отже вийшла така комбінація транспорту). Людей на обох імпрезах в Нью Йорку було обмаль — по 40-50. Пополудне в УВАН було цікавіше: Остапа виступ був один із ліпших його виступів: говорив він про речі, які знав з власного досвіду і що були цікаві для публіки. Я дуже рада, що він пише спомини. Це що читав — був лиш один фрагмент, про літературне життя Львова в час першої радянської окупації. Коли я запиталася, чи читатиме в Н.Й. те саме, що в Урбані (мовляв, чи я два рази слухатиму цю саму доповідь?) повідомив, що в Урбані читатиме іншу частину: про Львів за німецької окупації. На концерті Липи виступала також піяністка Л. Крупа і д-р Сочинський із спогадом про Липу. (Несподіванкою для мене було, що Сочинський відбув ув'язнення в Саксенгавзенському концентраку). Остапів виступ був добрий і відносно цікавий — але було в ньому за багато повторень і цитат, був за довгий для такої авдиторії.

Тримався мій чоловік на диво добре — витримав цей день блискуче, хоч повернулися ми щойно вночі і навіть я була втомлена. Взагалі в Остапа помітно поправився настрій. Змога працювати і виступати перед людьми напевно є добрим ліком.

28 травня 1985, вівторок після Memorial Day.

Знову пишу в підземці — єдиний спосіб рятувати щоденник!

Мали надсподівано приємний вікенд. Уляна заплянувала з'їзд своєї родини з нагоди посвячення пам'ятника на могилі батька. До нас приїхали Максим та Уляна в суботу пополудні. Разом пішли ми на бенкет з нагоди 75-ліття Укр. Братського Союзу. На цій імпрезі виступав Павло Плішка — це був блискучий і зворушливий виступ. Плішку ми чули вже нераз — але тим разом він мав спеціяльно підібрану українську програму: Ой поля, ви поля; Минають дні. Хоч він і не знає української мови, дикція його — бездоганна, а добір репертуару напевно зроблений за порадою і допомогою якогось знавця. Прекрасні, серйозні і дуже "українські" це були речі — їх можна було б виконувати точно так само на якомусь великому державному українському святі. Неабияке піднесення духа і зворушення. Взагалі сам факт, що Плішка — син українського гірника з Пенсилвенії — погодився прибути на таке свято — зворушливий і вимовний. А ще, кажуть, відмовився від гонорару! Тим більше дивно, що в цій же програмі виступала кабаретова співачка з Ляс Веґас Джой Бріттен (навіть одягнута в українську народну ношу!) Фактично замітні були тільки два виступи: Плішки і голови УБСоюзу Олексина, який сказав цікаву і змістовну промову про історію постання й розвиток свого Союзу. Проводив імпрезою наш сват Лабунька: дуже-дуже невдало: жаль було його і навіть трохи соромно за нього. Криком і сваркою пробував встановити "дисципліну" і тишу, представляв усіх pleno titulo до пересади і в час, коли треба було дати людям спокійно пообідати, ітп. Якби був менше говорив, було б значно ліпше. Біда, коли люди не розуміють своєї ролі і за всяку ціну хочуть звертати увагу на себе.

В неділю ми поїхали з Уляною і Максимом до Бавнд Брук. Там уже зібралася вся родина Пасічників та їх приятелі. Прилетіли з Клівленду Роман з родиною та Павло, Маруся приїхала день раніше автом із Мойсеями з Торонто та Макарем. Після посвячення пам'ятника, була гарна гостина в мотелі, замовлена заздалегідь Уляною. Уляна прочитала коротенький віршик Вави Бачинської написаний на смерть Івана Пасічника. Дуже влучний і добрий: про життєрадісність і любов до землі.

З неділі на понеділок ночували в нас не лише Уляна й Максим, але й Пасічникова й Макар. Отже була товариська перерва серед мого бібліографічного заклопотання і навантаження.

Понеділок, 3 червня 1985. Urbana-Champaign

Прилетіли ми з Остапом літунською лінією Ozark, з пересідкою в St. Louis. Мало що не спізнили другого літака, бо перший через бурю вилетів з Філядельфії спізнено. Приміщення маємо дуже вигідне, в т.зв. Hendricks house при вул. Green i Lincoln. В кафетерії пообідали і ... зустріли Богдана і Мар'яну Рубчаків. На щастя, наші панове перейшли до порядку дня над своїм недавнім обміном образливими сатирами в Лисі Микиті. Слава Богу, що це не зіпсує наших товариських відносин! Бачили вже Гунчака, Штогрина і його жінку Стаху (вона відкрила в мені свою товаришку з народної школи в Зборові 1943 року!), Жилу і його жінку (він і досі має жаль до Пріцака!), Чопика, Федишина, Турчина. Конференція "Ukraine during World War II", що є частиною т.зв. Summer Research Laboratory of the Russian and East European Center, University of Illinois at Urbana-Champaign почнеться завтра вранці. Я привезла зі собою повну теку матеріялів і хотіла б скористати з їхніх бібліотечних колекцій. Остап у четвер пополудні говоритиме про літературний Львів у час війни. Будемо тут до неділі.

Вівторок, 4 червня

Вранці було відкриття конференції. Говорив Штогрин (по англійському говорить він на диво погано, з сильним акцентом), канцлер університету Thomas Everhart, Ralph Fischer — дуректор Центру та Marianna Tax Choldin, директор Summer Research Laboratory. Першу доповідь я прослухала: говорив Wolfdieter Bihl з віденського університету про українців у німецьких збройних силах. Але після нього я вийшла, щоб здобути собі реєстраційну картку, яка дає доступ до бібліотеки. Остап пішов зі мною. Бюрократична процедура забрала нам досить часу, поки дістали ID's. Тоді пішли до бібліотеки, посиділи над IBM-PC комп'ютерами, що на них тепер цілий on-line catalog — вчилися його вживати, а тоді пішли до слов'янського відділу. Штогрин вже раніше згадав, що має річники Назустрічі. Його не було, але Назустріч нам знайшли і ми собі удвох з Остапом посиділи пару годин, переглядаючи цей справді цікавий львівський літературний журнал. Знайшла я кілька Остапових віршів — що їх бракує в моїй бібліографії! Річники ці — справжня рідкість — вони походять (і мають печатку) бібліотеки Кочанів з Jolliet, Ill! Мамині знайомі, мало що не спосори нашого приїзду до Америки!

Четвер, 6 червня, вранці

Вчора від 9 до 3 провела в бібліотеці. Працювала над річниками місячника Ukraine (1980, 1982, 1983) для поточної бібліографії до Journal of Ukrainian Studies. Полуденка не їла — купила собі шоколадку, щоб перебити голод. Потім пішла на сесію: слухала, як Жуковський читав надісланий нарис-спогад Кубійовича про трьох діячів Райху, що з ними він співпрацював (Франка, Бауера та Бізанца), Оксану Соловей про Харків у час німецької окупації, та Янева про творення Укр. Національного Комітету в Кракові напередодні німецько-совєтської війни. Всі ці виступи були українською мовою — бо тут — у противагу до ПКУС — панівною мовою є таки англійська. Янів, між іншим, сказав цікаву новину: його відхід від політики й ОУН був спричинений реакцією на вбивство Сціборського.

На обід ми з Остапом, Яневі, Гунчак, Богатюк та ще кілька осіб, що їх я не знала раніше і що з них запам'ятала одне лиш прізвище Анастаз (син маляра Анастазієвського, що є професором права у St.Paul) — були запрошені до Штогринів. Домінував над товариством Тарас Гунчак — дотепний і симпатичний і має про що сказати. Хоч ревеляції його не надто приємні. Він — історик другої світової війни, має величезну збірку документів, що за ними їздив по всьому світі, передусім по німецьких архівах. Каже, що є докази на те, що і Мельник і Лівицький з УНРади діставали регулярні грошеві фонди від німецької розвідки.

Вівторок, 12 червня 1985 [у] Філядельфії.

Тиждень в Урбана був виповнений по береги працею в бібліотеці, сесіями, зустрічами — не було часу для записок. Перше — і найважніше: Остап добре перебув і подорож і побут там, без комплікацій. Wir sind noch einmal davongekommen! Один із учасників конференції — Степан Ґоляш — дістав серцеву атаку і пішов до шпиталя! Маємо щастя, що це не трапилося нам!

Із сесій конференції, що на них я була (а слухала я тільки небагато доповідей, бо більшість часу проводила в бібліотеці!) подобалися мені виступи Ярослава Розумного, що говорив про воєнну тематику в поезії шестидесятників і нью йоркської групи, Богдана Кравченка, що говорив про центральну і східну Україну в час війни та зокрема подобався мені заключний панель, що в ньому брали участь Гунчак, Ronald Pietsch (німець із Stuttgart-у, що вміє трохи по українському), Всеволод Ісаїв, Орест Субтельний, Любомир Винар та Edward D. Wynot із Флориди. Панель розглядав плюси і мінуси конференції і мені подобалося, що організатори вміють і хочуть бачити себе в критичній перспективі без кадила.

Більшість заплянованого вдалося мені здійснити. Передусім познайомилась я особисто з Богданом Кравченком і передала йому машинопис Ukrainian Literature in English, series one, part 1 — покищо без індексу — тобто покажчика, що його я обіцяла зробити до кінця червня. Кравченко — молодий, симпатичний хлопець, розумна й ділова людина, зробив на мене дуже позитивне враження. Не знаю ще, чи прийме він мій повний плян — йому не дуже довподоби, що це Series One, Part I, бо мовляв, їхні Research Reports — кожен — самостійна річ, сама в собі. Я радила йому уважно прочитати мій вступ і подумати та й написати мені свою реакцію. Bін був помітно задоволений (і трохи здивований) що я мала вже готовий манускрипт. Щодо серійности, коли я запевняла його, що я зобов'язуюся продовжувати це діло і доставити терміново наступні чотири серії, він сказав: так, але Вас може завтра забити авто! Хтось інший міг би образитися, але мені це — навпаки — подобалося. Люблю людей, що думають про діло, інституцію, твір — і знають, що будувати все тільки на особах — справа рисковна. Побачимо, що напише. Сказав мені, що якась Франко звернулась до них із пропозицією зробити бібліографію англомовної літературної україніки (чи перекладів, щось у цьому роді) і він повідомив її, що така праця вже у підготовці до друку.

Штогрин позичив мені (навіть додому, до Філядельфії) маґістерську роботу Оксани П'ясецької. Я вже в Урбана її досить докладно переглянула. Бібліографія ця досить велика (понад 300 сторінок computer print-out) — без анотацій, включає переклади і критику англійською та французькою мовами від 1950 до 1983. Робота має деякі поважні недоліки: англ. і фр. матеріяли змішані разом, покажчика ніякого немає, категорії Kyivan period, pre-Soviet, Soviet & Diaspora не дуже щасливі і не дуже послідовно застосовані, організація матеріялу не надто практична і через те є чимало повторень, що збільшують об'єм роботи, не збільшуючи самої інформації, є деякі поважні помилки (напр. Дівчина з Вінниці попала чомусь під прізвище Стефановича!). Але праця включає чимало вартісної інформації і зовсім для маґістерської тези вистачальна. Я рада, що за вийнятком кількох книжок, в цій роботі немає повторення того, що є у моїй роботі Part I — отже навіть у випадку, якби праця П'ясецької мала бути друкована — це не буде великою трагедією, ні конкуренцією для мене.

Позичила я в бібліотеці Урбана Сонячну машину і також привезла додому і читаю. Сказала навіть Штогринові, що дивуюсь їхній ліберальній настанові позичати матеріяли додому. В самій бібліотеці я зробила чимало ідентифікацій українських заголовків для свого покажчика, переглянула і зробила виписки з Ukrainian Review, Problems of Communism, etc., переглянула "Кобзар" Семенка на мікрофільмі, написала кілька анотацій. Одне слово: успішно попрацювала!

Говорила зі Штогрином також про свій довідник "Українська бібліотека в Америці". Розмову повела так, що сам він висловився позитивно, що мовляв, Укр. Бібліотечне Т-во могло б видати цей довідник другим справжнім і трохи поширеним виданням, як цього хотіла б я. Побачимо, може щось з того вийде. Нажаль, одною з речей, що їх я не встигла і забула зробити, була плянована перевірка критичних ремарків Штогрина на його примірникові мого довідника. Але це може вдасться зробити при наступній візиті — думаю, що може за рік знову поїду до Урбани, бо конференція мені подобалася.

Штогрини на закінчення робили в себе малу гостину для всіх учасників. Була змога поговорити й побути в цікавому інтелігентному товаристві.

***

З уваги на тему конференції, говоримо про війну: Клейнер, Ференцевич і я. Я кажу про свій пацифізм, про те, як боялась я, щоб мої діти не мали воєнного дитинства, про свій переляк, коли Кеннеді почав був бльокаду Куби ітд. — Як реакцію на це, Клейнер розповів два анекдоти "вірменського радіо":

1/ Що робити, коли почнеться ядерна війна?
— Загорнутися у простирадло і йти поволі до найближчого цвинтаря.
— Чому поволі?
— Щоб не ширити паніку.

2/ Чи буде Третя Світова Війна?
— Війни не буде, але буде така боротьба за мир, що не лишиться камінь на камені.

***

Після повороту до Філядельфії застала приємну новину: успіх! Моя стратегія дала добрі наслідки. Напередодні виїзду до Урбани, я розіслала комунікати конкурсу і написала довшого листа до Ценка, залучивши рівночасно копії вирізків з преси для його архіву, тощо. І от мій фундатор передумав свою недавню постанову і вирішив відновити своє зобов'язання не на один рік, як сказав мені раніше, а на наступних п'ять років! Отже це запевнить конкурсові УНІГУ ще 5,000 долярів і нашому конкурсові принаймні 5 літ існування! Правильник Комісії, що його на мою вимогу ми з Данком і Касинцем опрацювали, вже готовий. Треба ще, щоб одобрив його Пріцак. І, згідно з правильником, щоб номінував нову комісію — тобто, ми згідні всі троє ще одну каденцію (три роки) попрацювати, але дано і список інших осіб, як рекомендації чи тепер чи на майбутнє. Одне слово: будуємо інституцію з думкою, щоб вона перетривала нас самих.

17 червня, понеділок

В нас гостює Тарас Цмайло — приїхав, щоб разом з Остапом поїхати в п'ятницю на Союзівку, на з'їзд їхньої гімназії. Але Остап не дуже добре почувався минулого тижня і вийшло так, що Тарас поїхав на Союзівку в суботу сам, тобто винаймив собі авто і поїхав, забравши з Трентону до товариства о. Макуха. Я цим разом навіть не вибиралася з ними їхати — сподівалася, що матиму спокійний вікенд і зможу собі попрацювати. Зрештою, навіть не працювати, але відпочити! — зокрема ж тому, що мені дуже останніми днями дошкуляв артрит — ледве ходила, шкутильгаючи. Вийшло, одначе, так, що вчора в неділю ми з Лабуньками поїхали до Нью Йорку на 90-ліття Гірняка та презентацію книжки Ревуцького "Нескорені березільці". Програма була довжелезна — промови-промови, та ще й прозірки — цікаві, але дуже погано показані! Але був сам Йосиф Гірняк — напевно останній такий його прилюдний виступ! Остап брав участь у вечорі, тому й залежало йому на тому, щоб поїхати — і досить добре це відбув — виглядало навіть, що це піднесло тонус його самопочуття.

Читаю "Сонячну машину", що її позичила в Урбані. З приємністю, але без захоплення. Соціялістична казочка — з несподівано великою дозою наївности. Скляні доми Жеромського були витримані в межах міту — Винниченко був би виграв на тому, якби був зробив те саме з Сонячною машиною.

З Маланчукової прецікавої бібліографії довідалась, що Михайло Рудницький назвав Сонячну машину "пренаївною соціяльною утопійкою". Таке враження робить вона і на мене.

23 червня 1985

Покажчик до моєї бібліографії забирає в мене всю силу і кожну вільну мінуту! Розрослася ця робота до таких розмірів, що якби була знала наперед, була б не відважилася ставити реченець! Я обіцяла на кінець червня — якщо встигну до половини липня буде добре! (А до цього часу мушу встигнути — бо адже ж хочу їхати з Лялею до Англії!) Кімната завалена книжками й паперами, праця над покажчиком кропітка, марудна робота. Я вже втомилася нею — скільки то вже недоспаних ночей! Але мушу витримати! Потішаю себе, що вже не довго!

7 липня, неділя

Добігає північ, а я завтра мушу раненько встати, щоб встигнути на 8:05 поїзд до Нью Йорку — їду на три дні: понеділок, вівторок, середа — на конвенцію American Association of Law Libraries. Це повинність, не розвага і не відпочинок! Програма завалена по береги — у вівторок маю одне засідання о год. 7:30 вранці! — а крім того сесії, панелі і інтерв'ю з потенційними кандидатами на ще одну вільну позицію reference librarian (Марію Смолку-Дей уже прийняли на мого асистента і вона почне працю у серпні).

Хочу обов'язково відмітити важливу подію: в п'ятницю — тобто 5 липня — я вислала вже Кравченкові покажчик до своєї бібліографії. Цілість вийшла на 264 сторінок — чи не злякається він розмірів цієї праці та довгореченцевого зобов'язання? У всякому разі, моя робота виконана на час і я можу трохи спокійніше відітхнути.

Понеділок, 8 липня 1985. Готель New York Hilton.

Приїхала вранці поїздом і ось я на конвенції AALL. Не маю окремої кімнати — фактично маю тільки ліжко на дві ночі — разом з Синтією, Сузан і Джуді. Навіть насправді не знаю, скільки нас тут буде ночувати. В цій хвилині минула північ (тобто вже 9, вівторок) — в кімнаті я лиш одна. Десь наша молодь бавиться! Але я теж тому тут сама, що я раптом вирішила скористати з побуту в Н.Й. і замість однієї вечірньої сесії — (і замість вечері!) пішла до MET на виставу японського театру Кабукі. Дуже хотіла це побачити і рада, що вдалося отримати квиток, хоч жаль, що не мала товариства. Кабукі — ціла едукація — але я трохи розчарована. Знала я, що це буде статичне і стилізоване, але не сподівалася такої повені монологів! Багато повторень, довжелезні перерви між поодинокими п'єсами — трохи воно публіку втомило. Дехто в другій частині покинув залю. Атмосфера Лінкольн Сентер дуже стимулююча і приємна — я вже там була один раз на опері — але це було добрих кілька літ тому. Кабукі варто бачити, але тільки один раз!

Вівторок, 9 липня

Година 7 вранці, а я вже у кімнаті но. 510 жду на заповіджений "meeting" комісії чужого й міжнародного права, що її я є членом. Зварйована година — і недоспана ніч! Засідання заповіджене на 7:30 і нікого ще тут немає. Я встала раніше, бо думала, що огляну виставу продуктів і книг (де зранку частують також безкоштовно кавою і солодким), але виявилося, що там відкривають також щойно 7:30. Перед засіданням деінде поснідати вже не встигну — отже жду. У кімнаті спало нас три: Susan, Judy і я. Завтра замість Judy буде Синтія. Вчора була я на двох сесіях: Fee or Free, де обговорювано нову, досить уже поширену (і пляновану і для нашої бібліотеки!) систему оплати за послуги для клієнтів з-поза університету. Відносно цікаво — люди діляться своїм досвідом і проблемами, що їх зустріли, включно з небезпекою ламання приписів нового законодавста про copyright. Друга сесія — про канадську правну систему — дуже мене розчарувала. Нічого нового я не навчилася!
***

Заключне засідання Foreign & International Law Committee — останнє, бо комісія перетворюється в SIS — Special interest section — було дуже коротке і нічим не замітне, але дало мені змогу познайомитись з новим Foreign & International Law Librarian Гарвардської правничої колекції Яковом Кореваром. Я вже раніше говорила з ним один раз по телефону, але особисто зустріла щойно сьогодні. Дуже симпатичний з вигляду чоловік, невисокого росту, середнього віку, з сивою шевелюрою. Голяндець — довгі роки був у системі UN і працював у Женеві. До Америки приїхав на постійний побут з жінкою і 20-літньою дочкою, що є ще ученицею гайскул, бо надробляє втрачене. Довідавшись, що я українка народжена у Львові, Korevaar розповів про свою подорож з Відня через Львів до Москви — поїздом!

Ранішня сесія про Law of the Sea, а зокрема про UNCLOS III, була надзвичайно цікава і на висоті — як рідко який панель. Виступали професори Simmonds з Лондону і Biblowit з St. John's University, а теж "rear-admiral" Sidney Wallace та Blanka Kudej, що є тепер в NYU бібліотекарем для спеціяльних колекцій. Зокрема вдалі були перші дві доповіді — Сімондса і Бібловіта. Я, очевидно, знала про UNCLOS III і про факт, що США не підписали цього договору, але я не мала уявлення про далекосяглі імплікації цього факту. І то не лише по лінії індустріяльних західних країн по одному — і рeшти світу по другому боці. Це було ясно з самого початку. Факти виглядають так, що становище США навряд чи зміниться, навіть коли до влади прийде інший ліберальніший уряд — отже шанси на ратифікацію договору зі сторони Америлки — мінімальні. З дpугого боку є ціла низка справ, що не відносяться до deep sea mining — найбільш контроверсiйної із секцій договору — де тексти схваленого, хоч ще не ратифікованого і не діючого UNCLOS III є нормативними для інших рішень та інших морських договорів. В організації ІМО (Int. Maritime Organization) великий голос мають США і беруть активну участь в праці цієї організації — а водночас договори ІМО покликаються на тексти UNCLOS, що їх Америка не признає. Крім того, США, Англія, Німеччина у противагу до UNCLOS мають низку reciprocal agreements, зокрема в справі добування ресурсів. Всі ці комплікації легального характеру, на думку наших доповідачів, доведуть до того, що і взагалі всяке deep sea mining буде припинене, а принаймні підупадатиме, бо буде з правного боку рисковне і надто коштовне.

Blanka Kudej —середнього віку, сивава — чешка, була 19 років професором, здається у Празі. По англійському говорить вона незле, але із дуже твердим акцентом та поганою вимовою. Вона живе біля Філядельфії і коли почула, що в нас є вільна позиція на Foreign Law Librarian, думала, що я відходжу і дуже була зацікавлена зайняти моє місце! Тепер — довідуюсь — переноситься вона таки до Нью Йорку. Я підступила до неї перша, представилася і разом з тим представила і мого нового асистента — Марію Смолку, що почне працю від 12 серпня.

Не бачила ще ніде Мориса Когена, хоч, кажуть, що він на конференції є. Зі знайомих мені людей бачилася з Рейнолдсом (він тепер головний редактор Index-у to Foreign Law Periodicals, що його нове число, між іншим, реклямується одною великою як афіша пробною сторінкою, де моє око зразу впало на кілька записів... українською мовою і рубрику: USSR — Ukraine! Ліпшої реклями і я не могла б придумати! (А це напевно припадок, що вони вибрали саме цю сторінку — мушу Томові подякувати, а бодай виявити своє задоволення), з Карлом Ламерсом з Єйл, з Cornelia Trubey, Maxine Grosshans, Philip Berwick, Рутою Галібей, Eric Low.

Неділя, 14 липня 1985

Записи із конвенції перервала в половині речення — ніколи було! Із замітніших подій мого триденного побуту в Нью Йорку була ще приємна (і безкоштовна, бо спонзорована фірмою Disclosure) поїздка кораблем довкола вечірнього Мангеттену — в товаристві моїх колег, з музикою mariachi і смачними закусками. Сама конвенція мала цікавий (і повчальний для мене!) business meeting, що на ньому схвалили політичну резолюцію в справі нуклірної зброї — збори були ведені із рідкісною для американців некомпетентністю, вони були прикладом того, як дуже багато залежить у демократичному процесі від вмілости панування над парляментарною процедурою, що її, нажаль, не знала достатньо предсідниця конвенції. — Були в Нью Йорку і два інтерв'ю з кандидатами на пост ще одного reference librarian для нашої бібліотеки — інтерв'ю цікаві не так тим, що вони виявили про кандидатів, як тим, що вони говорять про саму нашу директорку і її стиль праці. (Я маю мандат — каже вона — підняти бібліотеку із упадку і зробити з неї першорядну інституцію із всеамериканською і міжнародною репутацією). Всюди наголошує також про кваліфікації професійного персоналу, підкреслюючи, що багато мають і бібліотекарські і правничі дипломи. — Чи це створюватиме комплікації для мене в майбутньому? Чи штовхне мене може до роблення магістерки з права на УВУ? Не знаю, чи варто. Американського права, у всякому разі, студіювати не збираюся. Скорше заманила б мене славістика — точніше, україністика.

Повернувшись на працю в четвер, я пожаліла, що їхала до Нью Йорку. Моїх шестеро працівників, що переносять книги, наробили трохи помилок і треба було їх направляти. Працюю під пресією і трохи мене хвилює ця реорганізація матеріялів. Місця не досить і маневрувати тисячами томів не так легко. Маю надію, що мій плян не заведе! Цього тижня мусять закінчити, бо я в неділю 21 їду до Англії і п'ятниця 19-ого буде мій останній день на праці. Дай Боже, щоб все пішло без комплікацій.

Сьогодні мала намір підготовляти собі гардеробу до виїзду — але в нас літо в повному ході — температура була 90̊F — трудно щонебудь робити. Сиділа пару годин на городі з Остапом, мочила ноги в Epsom Salt і ... читала Fodor-а про Велику Британію.

17 липня 1985

Повідомила мене моя директорка, що моя платня на наступний рік (тобто від 1 липня) буде 34,400. Підвишка не цілих п'ять відсотків (до 5% бракує яких 200 дол.). Liz, видно, маневрує фондами, щоб вирівняти нерівності і мабуть комусь одному (може Pat Callahan — бо вона має значно поширені і збільшені обов'язки!) попало більше як 5%! Еґалітаріянського підходу вона не практикує — будуть, може, незадоволені — але я розумію — хто зна, чи на її місці не робила б я те саме.

Мої працівники ("the army" — називає їх Синтія) зробили великий проґрес — до п'ятниці основна робота напевно буде закінчена і я тепер спокійніша.

Взяла сьогодні в банку англійських фунтів на суму 500 дол. Виміна 1.49 дол. на фунт.

Вчора ходила увечорі на сходини Чортополохів. Мушка Одежинська не може собі дати ради з бібліотекою, зокрема ж тому, що бібліотека тепер в центрі уваги Черника і УОКЦентру і вони роблять натиск, вимагають збільшеної активности, хочуть "привласнити" собі бібліотеку, діставати для неї ґренти ітп. — Справа не легка до розв'язання — може й треба буде переорганізувати бібліотеку, створити Бібліотечну Раду, щоб забезпечити майбутній ріст цій поважній вже інституції. Але для цього треба мати мандат Великої Ради Чортополохів і Товариства Рідна Школа. Криза виникає передусім через вудсутність доброго проводу — якби в Мушки був більший адміністративний хист не було б жодної кризи. На кожному кроці брак відповідних людей! Я, нажаль, (на жаль Чортополохів, не мій) бібліотеки тепер уже не переберу. Десять літ я її будувала, вчила їх, як її провадити, навіть підручник написала. Тепер мені треба займатись іншими справами. А Чортополохи мають уже і кілька професійних бібліотекарів: Аня Максимович, Туся Данилів — є ще і серед молодшого куреня... Нема таких дурних як я, що хотіли б так тяжко і багато напрацюватися! Тепер це мусіла б бути хіба платна посада, щоб заманути когось до праці — та й тоді навряд чи працюватиме хто із такою посвятою і пильністю й ініціятивністю, як цього потрібно для росту і доброї слави інституції.

21 липня 1985. год.9:30 увечері, аеродром у Філядельфії.

Привезли мене сюди Віра, Остап і Тарас — я казала їм їхати назад додому, бо мій літак щойно в год. 11-ій. Мала сьогодні ще активний господарський день: варила на пару днів, щоб залишити трохи готових харчів для Остапа й Тараса: котлети, голубці, пальчики, зупу; запросила теж Віру Лащик на обід і вона пізніше своїм автом завезла нас на летовище. Сьогодні у Філядельфії гаряче й вогко. Вчора ще їздила на закупи з Мамою, щоб і в неї на господарстві були запаси, а також купила собі ще на дорогу дві додаткові блюзочки. Тарас приїхав поїздом перед одинадцятою і ми їхали автом по нього на станцію. Я рада, що він приїхав — це чимало справ розв'язує. Хлопці — обидва, разом із своїми жінками — телефонували і ми ще встигли собі трохи поговорити. Ія, зокрема, готується їхати в Україну і розмова трималася цієї теми. З Уляною і Максимом сподіємось бути тиждень на вакаціях у серпні.

Хотіла купити New York Times, але немає. Забула взяти собі пару овочів — дуже тепер здались би. В почекальні щораз більше людей. Якась мала дитина дошкульно плаче — маю надію, що вона не зіпсує нам цілої ночі на літаку.

Год.12:05. Ми вже над Атлантиком. Літак Boeing 747 — багато вільних місць. Біля мене два вільні і я вже простягнулася до сну на всіх трьох. Непотрібно тільки дала себе спровокувати на їжу: лакімство! І навіть не надто смачне! Ліпше було пробувати спати. Заповідають якийсь фільм, але я воліла б відпочати і виспатися. Завтра — перший день у Лондоні — ідемо ввечері до театру. Добре було б бути відпочатою!

Вівторок, год.12:45 уночі

Ляля з Мироном зустріли мене на летовищі Heathrow. До готелю нас довезли автобусом. Довгий прохід по місту в час, коли кімната не була ще готова, виявив нам, як багато тут тепер індійських та арабських бизнесів, головно ресторанів. Пополудні трохи спали. Вистава No sex, please, we're British iде вже в театрі Garrick повних 15 років — the longest running comedy in the world. П'єса досить глупенька, але незвичайно добре заграна. Купили також квитки на наступний наш побут у Лондоні — після повороту з тури по Шотландії.

23 липня 1985. В автобусі, дорога на York.

Гарний сонячний день. Ні хмаринки на небі. Зупинка була в Cambridge. Старе містечко. Коледжі розкидані окремо, не творять одного якогось кемпусу. King's College має незвичайну каплицю з 15-століття, що робить враження королівської коронаційної залі. Довгий прямокутник, посередині органи. Стеля різьблений ґотик, недавно відчищений ясний камінь. Нави з чорного дерева для хористів обабіч. Всюди різьба в дереві й каменю, вікна — кольорові вітражі.

По дорозі — пасторальні краєвиди. Замість меж — живоплоти. Чим більше різноманітних кущів у живоплоті — тим він старший, каже наша провідниця. Деякі сягають ще римських часів. На пасовиськах корови, вівці. Серед збіжжя — маки, волошки. Хатки в містечках дуже чепурні, здебільша під червоною черепицею, усі з городами. Belvоir Castle — довголітня резиденція роду Rutland (Duke of) — гарно положений "вікторіянський ґотик". Вживають цей замок для фільмування Little Lord Fоuntainloy, а також працював тут Spielberg. Атмосферу має середньовічну, хоч всередині збиранина всячини: портрети, старі меблі, лицарські панцири, зброя і то не конче з одної якоїсь доби. Частини замку (стелі з різьбленим дерев'яним орнаментом у золоті й сріблі) свіжо реставровані. Замок ще досі вживається як приватний мешкальний дім власників. Земля довкола має багаті поклади вугілля і є небезпека, що всю цю гарну околицю перетворять у майбутньому у велику копальню.

24 липня — в автобусі, дорога з York на Edinburgh

York — середньовічне місто з вузькими вуличками, великим ґотицьким собором та муром із п'ятьома вхідними воротами. Shambles — стара вузька вуличка різників нагадує зальцбурзьку Getreidegasse. York Minster — дуже потребує реставрації — і ззовні, і внутрі. Церква величезна — сьогодні напевно не має такого функціонального примінення, бо ж York — місто відносно невелике. Ночували в новому готелі Viking — над річкою. Вперше їла вчора Yorkshire pudding (Йоркшир), своєрідний пампух до м'яса. Але цього з мене вистачить. В Лондоні пробувала fish & chips — теж вперше і востаннє. Ще маю намір попробувати локальні спеціяльності "shepherd's pie", "kidney pie" ітд. — але вже бачу, що бритійська кухня неособлива.

Їдемо, очевидно, лівим боком автостради. В Лондоні навіть на вулицях, на перехрестях, на асфальті великі білі написи: "look right" "look left" — видно, що в місті багато туристів і взагалі чужинців.

Теплий день, частинно сонячно. Поля з пшеницею, картоплею, шпінатом; хати всі з городами; багато квітів. Вперше бачила пшеничне поле, що дослівно червоніло від диких маків! Хатки часто мають по кілька коминів — це, мовляв, тому, що кожна кімната, що має свій ватран, потребує і власний комин. Сіно на полях збите у круглі балі, що виглядають, як жовті бочки. Білі барани з чорними головами, як на дереворізах Гніздовського (він міг би продавати тут ці свої дереворізи, як сувеніри локального кольориту!). Дорога А1 забита вантажними возами й автомобілями. Саме попали в Traffic jam і ледве сунемося.

Зупинка для "loo" в Ньюкасел. Центр вугільної індустрії. Недавно був в Англії диспут в справі копалень вугілля і загальний страйк, що про нього писали і в нас газети. Каже наша Caroline, що країна поділилася на двоє — половина копалень працювала, друга — ні. Ньюкасел має около 300,000 мешканців і кілька "хмародерів". Нigh-rises are very unpopular — каже Caroline — nobody wants to live in them. Саме місто — індустріяльне, з великою фабрикою, що продукує танки для Савдійської Арабії! Одноповерхові хатки під черепицею — не окремі, а цілі шаблонові бльоки. Все ж таки, ззаду міньятюрні городці, а бодай кілька кущів троянд.

Їдемо до Hadrian's wall — колись оборонна лінія римської імперії перед шкотами. Колись була, кажуть, 15 стіп висока. Перетривала 2000 років, abandoned in 303 AD.

Ми близько шкотського кордону. Краєвид змінився. Підгіря і ліс — навіть шпильковий — суцільний простір молодого соснового лісу — це вперше від коли ми на острові. На півдні дерев було обмаль — де-не-де тільки кілька насаджень рідких листкових дерев. Типовий тут пейсаж: безлюдні пасовища з цятками білих баранів. Де-не-де тоненька річка. Тепер їдемо вже довгий час простором, де взагалі не видно ні людей, ні їхніх поселень. Полонини з баранами.

Jetburgh Abbey — колоритні руїни абатства, зруйнованого ще в 16 столітті. Вимовляють це Джетбура. Ми вже в Шотландії. На замряченому кордоні — камінь, що позначує кордон. Біля нього шкотський bag-piper вітав туристів у своїй країні. Атмосфера краєвиду і шкотської пісні нагадала несподівано Норвегію і Ґріґа.

12:09 РМ отже вже 25 липня, четвер

Ночуємо несподівано в Glasgow. Наша фірма Globus не знайшла вільного готелю в Edinburgh на дві ночі і у висліді ми попали на одну ніч до цього найбільшого міста Шотландії, що має щось із півтори міліона мешканців і що не особливо приманливе для туристів. В рекомпензату зафундувала нам фірма Globus дармовий обід, що не був передбачений у пляні. Я правда воліла б побути два дні в Единборо — щоденна рутина пакування валізки трохи втомлює — і очевидно щоденне вставання о 6-ій годині і потреба поспішати... По дорозі вступали на полуденок до Melrose, де я купила пару шкотських краваток і шаликів на дарунки. Там є руїни старого якогось монастиря. Потім оглянули хату Sir Walter-a Scott-a — що, виявляється, був (чи радше став був) бароном і жив — збудував собі маленький замочок у великому парку з видом на гору і річку, із великою їдальнею, колосальною бібліотекою (7 тисяч томів у двох спеціяльно обладнаних кімнатах), величезною колекцією всякої зброї, objects d'art i різних bric-a-brac. Стиль життя, як на письменника, трохи претенсійний. Скат був сином адвоката і сам був правником. Номінацію на барона дістав за свої літературні заслуги. Під кінець життя збанкрутував і щоб рятувати хату для родини, зобов'язався літературною працею сплатити борги. Працював по 20 годин денно, пишучи — вкінці здолала його хвороба. Помер десь, маючи 60+ років. Був жонатий, залишив потомство — у домі й досі живуть його нащадки. В Glasgow, між іншим, в центрі міста, на височезному обеліску є пам'ятник Скатові — видно, що він тут в особливій пошані.

25 липня, увечорі.

Вранці поїхали до Едінборо. Посередині міста на горбі досить великий середньовічний замок. Їздили його оглядати. Брукований підхід вгору, залізні гармати, суворі залі обвішані привезеними з континенту ґобелінами. Біля самого замку на горі побудовані трибуни для глядачів — там відбуваються т.зв, "military tatoo" — військові вправи й паради. Ми цього не бачили — там щойно будують ці приміщення — фестиваль, видно, матиме місце в серпні. Але самі риштування і трибуни псують атмосферу старого замку і шпетять його навіть із зовні. Крім замку є новіший палац Holyroodhouse, що вживається ще й сьогодні як королівська резиденція. Там залишилися ще сліди Марії Стюарт, а в одній із заль, серед галерії королівських шкотських портретів є і портрет Роберта Брюса, чи точніше, як його тут називають, Robert de Bruce. Його подобизну бачила я також на одному із банкнотів, що їх видає Bank of Scotland. Единборо має старої архітектури будинки сірого кольору, більшість досить понурого занечищеного вигляду. Дуже потрібно ґрунтовної реставрації і "sandblasting" — економіка країни мабуть не може собі дозволити на такий люксус. Місто мене трохи розчарувало — рівняти його із Зальбургом ніяк не можна — ні гір, ні ріки, і положення замку не таке драматичне. В центрі міста велика вежа — пам'ятник Скатові. Увечорі ходили ми на "Jamie's"— вечір шкотської музики і танців, разом з обідом. Розвага була професійно подана — добрі три танцюристи, очевидно, не якісь аматори народних танців, а мабуть члени corps de ballet-у клясичного типу, що показували народний танок у стилізованому виді, в балетниках — хоч, одночасно, в шкотських народних костюмах (kilts), добрий співак одягнутий у kilt, знаменитий конферансієр, що вмів забавити публіку і втягнути її у загальний спів і гумор. Обід був дуже невибагливий, але з вином — і лакоминкою було шкотське "haggis". При цій нагоді був рецитований вірш Бернса про "haggis" (Рабі Бернс) і я раптом усвідомила собі, що саме відрізняє Ската від Бернса. Адже Бернс писав галійською, шкотською мовою, а Скат — англійською. Чи може тут така ситуація, як у нас із Гоголем і Шевченком? Не видно культу Бернса — тоді як Скат на кожному кроці. Чи може це символ перемоги асиміляції? Варто цю думку провірити — наскільки правильна моя інтуіція.

26 липня, п'ятниця, в автобусі. Дорога М90 на північ.

Досі мали ми добру погоду, сьогодні мряка, дощ і холодно. Їдемо в гори і буде жаль, якщо не побачимо краєвиду. Тепер туман обабіч дороги, не видно більш як 10 метрів. Murky Scotch mist — каже наша провідниця. Минула ніч замість того, щоб принести бажаний відпочинок (сьогодні виїздили з готелю 8:30 — отже пів години пізніше як звичайно) — принесла мені безсоння. Вже і попередньої ночі добре не спала, а цієї ночі спала фактично тільки кілька годин. Не хотіла світити, щоб не будити Лялі, отже не могла ні писати, ні читати. Хвилювання за Остапа? Відірваність від дому? Занадто регляментована рутина подорожі? Несправно функціонуючий шлунок? Може всі ці причини, може інші.

Туман трохи піднявся. Їдемо горами — круглі гори покриті вересом, що тепер виглядає як брунатний мох, але навіть тут часто білі плями баранів і овець. Безлюддя. Верес по англійському heather. Grout — птахи, що живляться тим вересом і є одною з приман цієї мисливської околиці. Денеде висипані з каміння межі. В одному місці були лещатарські витяги, але назагал це moors, і то desolate and lonely.

Зупинка на полуденок в Braemer. Потім у Balmoral Castle — літня резиденція королівської родини. Спокійні приємні краєвиди довколишніх заокруглених гір, порослих вересом. Замочок пристосований до полювання: довколишні будиночки вживаються як магазини для впольованої дичини. Часом, кажуть, за один сезон буває там 2000 штук різної дичини. Є також одна відкрита для відвідувачів заля, де всі мистецькі експонати — картини, скульптура, зброя пов'язані з полюванням. Верес на горах, коли він перецвіте і висохне, часом спалюють — це допомагає рости на тому місці траві, отже стає пашею для овець.

Зупинка в Glenlivet Whisky Distillery. Горілка — найбільший експорт Шотландії, поруч з вовною. Роблять її з barley і зокрема захвалюють т.зв. unblended malt whisky. Купила шість малих плящинок на дарунки.

Тут відносно часто трапляються по дорозі поля для гри в ґольфа — навіть у місцях, де на перший погляд здається, що нема жодних людських поселень. Хати в Шотландії здебільшого камінні, або з цементових брил, викінчені сірим такко. Тільки тепер — вперше за час нашої подорожі — в'їхали в полосу, де є трохи лісу. Бачили по дорозі кілька дерев'яних хат.

Тепер ми під'їздимо під Culloden — місце останньої кривавої битви на цій землі. Bonnie Prince Charlie — претендент на короля Шотландії та Англії — програв цю битву 1746 року і з цього часу Англія взяла верх.

27 липня, субота.

Зупинка на нічліг в Inverness. Місто — одне з гарніших у Шотландії, має велику ріку з кількома мальовничими мостами, замок у місті і різноманітні цікавої архітектури мешкальні будиночки. Нажаль, приїхали з дощем. Ще перед вечерею вчора пішли на місто — мали не більше як півтори-дві години. Не мали змоги фактично оглянути це місто — і жаль. Пішли до крамниці Kiltmaker і я купила там шкотську накидку-светер, маленький шкотський кристал на квіти і для Ії — випханого і покритого шкотським тартаном монстра із озера Льох Нес. (Тартан, між іншим, картата шкотська тканина, кожен clan має свій окремий взір і кольор — клани з'їздяться вряди-годи на святкові "gatherings").

Озеро (льох) Нес тягнеться милями, в деяких місцях відносно вузьке, але — кажуть — дуже-дуже глибоке. Тут живе легендарна потвора Loch Ness monster або Nessie — що її якби не створила леґенда, повинно було б створити міністерство туризму чи економіки Шотландії, якби таке існувало. Ми тепер на дорозі #87 (Fox Gloves) в напрямi острова Скай. Тут високі гори — кам'янисті, заокруглені брили порослі вересом, травою, мохом. З гір спадають тоненькі стяжки водоспадів. Дико, безлюдно. Навіть баранів ніде вже не видно.

Ближче до острова Скай (Skye) — прекрасні краєвиди і початок[?] туристичних, відпочинкових будинків. Довкола kyle=strait (Norwegian origin) — вода і гори, маленький замочок — все разом дуже мальовниче. Дощ не падає, але хмарно, трохи замрячено. Бачимо, очевидячки, тільки частинно красу цього краю. На острові — торфовища, але головною індустрією тут — туризм. Все ж таки, багато їх тут не видно. Самотній острів, каже Кароліна. Автобус до Інвернес їде лиш двічі в тижні. Відлюддя. Скай — означає misty isle. Написи тут двомовні — Gaelic and English. Найвищі шпилі тут тільки понад 3,000 стіп.

Зупинка на полуденок у Portree (Портрі), тепер їдемо до Dunvegan — McLeod (Меклойд) clan мав тут свій осідок — це було найстарше поселення в Шотландії — шкоти первісно прийшли з Ірландії.
***
На острів і з острова їхали поромом через Кайл. Дощ час до часу угаває, можна навіть фотографувати. (Побачимо, що з того вийде!) — Обідали вчвірку — з Лялею, Мироном i молодим якимсь співтоваришем подорожі в маленькому родинному ресторанчику над самим "кайл", в містечку.
***
З нами подорожує кілька осіб із Австралії, в тому числі дві молоді дівчини-машиністки, що разом з кількома іншими молодими особами доповнюють молоде товариство Мирона. Вони забавляються дотепами, втягають у різні жарти Caroline — нашу провідницю групи і часто лунає молодечий сміх. Це приємно. Але ця сама молодь (і не тільки вона!) запротестувала, коли Каролайн пустила на тасьмі оперову музику. Шкода. Chacun a son gout! Є серед наших подорожних одна жидівська пара з Лос Анджелес, яка звертає на себе загальну увагу. Вони сидять перед нами і це часом не дуже приємно. Це не подружжя: мають інші прізвища і окремі кімнати. Але перемовляються часто з ущипливістю і злобою старого ґдираючого і незіграного подружжя. Зокрема вона дається взнаки іншим своєю безконечною балакучістю. Він, одначе, не є лиш мовчазна жертва: часто доливає оливи до вогню, провокуючи її на черговий потік слів, нарікань, висловів назадоволення, якихось грошевих розрахунків. Це ще один мінус таких групових поїздок — різні смаки й зацікавлення людей та "чорні вівці", що завжди трапляються в кожній групі. (Найбільший мінус, це очевидно, регламентація: щоденне вставання о 6-ій год. ранку, пакування валізки, ітд.)

Вчора біля півночі — щоб не хвилюватися Остапом і не провести ще одної майже безсонної ночі — я потелефонувала з Інвернес додому. Мій коханий звучав дуже бадьоро, був у помітно доброму настрої: розповів, що були з Тарасом на обіді у Віри Лащик, а день пізніше Тарас приготовив шримпси і запросив на обід Маму з Татом. Сьогодні, в суботу, мають їхати на відвідини Дани Вонторської. Отже він має пожвавлене товариське життя і я цьому рада. З хлопцями також все гаразд.

Їдемо в напрямі Fort William. Дикі заокруглені гори, денеде із шпильковим лісом. Багато потічків і малих водоспадів.

Говорила я з Кароліною про Бернса і Скота. В основному вона потвердила мою гіпотезу. Для справжніх шкотів, каже вона, Бернс є найбільшим автором. Волтер Скот романтизував шотландський край для англійців, але це автор популярних романсів — порівняла його навіть з якимсь сучасним англійським письменником, що пише популярні бестселери.

Коли мова про літературу — мушу сказати, що примусовий відпочинок від бібліографії і читання вже мені трохи набрид. Хоч спокійні краєвиди Шотландії і сумно-тужлива шкотська музика відпружуюче діють на нерви. Dolce far niente — може саме такий відпочинок, пов'язаний із поширенням горизонтів краєзнавчою прогулькою та відновленням дружніх контактів з Лялею, мені саме тепер і був потрібний.

29 липня, неділя — ні, справді 28 липня.

Fort William — гарна відпочинкова місцевість: озеро серед гір. Приїхали вчора з дощем. Гори були у мряці, але сьогодні вранці прояснилося і можна було коротенько полюбуватися краєвидом. Вечір провели із Grand Marnier, слухаючи шкотських балад у виконанні молодого ґітариста, в нашому таки готелі. Ішов дощ і жодних проходів не можна було заплянувати (хоч сумерк тут пізній і в год.10 ще відносно ясно). Вранці їхали чудовою околицею з відносно високими горами. Плянована поїздка човном на Loch Lomand не відбулася — виникло якесь непорозуміння і човен на означений час не приїхав.

Неділя, 11:30 увечорі.

Дощ зіпсував нам день. Зокрема прикро було, коли в'їхали у прегарну природу Lake District, що виглядає немов англійський Salzkammergut, тільки без колоритних австрійських шалетів і з горами à la Карпати, замість Альп. Гори тут досить високі, майже такі як у Гантері, порослі лісом, травою, вересом. Культивовані підгірські поля, огороджені камінними межами, внизу серія озер, приємні віллі і відпочинкові заїзди у городах. З усіх досі бачених бритійських краєвидів — цей напевно найкращий. Не даром Wordsworth любив так цю околицю і недаром надхнула вона його на романтичну поезію. Grasmere — місцевість, де Вордсворт жив замолоду, була черговим розчаруванням для мене. Дощ ішов без перестанку і Caroline запропонувала голосувати: ставати автобусові в Grasmere на зупинку, чи ні. Були два голоси за — мій і однієї симпатичної старшої пані з Австралії (що про неї я знаю тільки, що вона вела міжнародну книгарню в Мельборні). Я була розчарована і сердита — подумала собі навіть, що навряд чи виберусь колись знову в таку регляментовану подорож з товариством, що їх єднає тільки pop-culture американського фільму і телевізії. На щастя, одначе, на вечір була заплянована додатково заплачена програма: відвідини садиби Вордсворта у Mount Rydal. Цей вечір виявився надзвичайно вдалим. Дощ, щоправда, не дозволив нам походити по багатому садку Вордсвортів, що був заплянований самим Вільямом і включав кілька акрів землі, але садиба поета, що тепер є в посіданні його нащадків, подружжя, що є її кураторами, та вдало заплянована програма в культурній мистецькій атмосфері цього дому дала величезне задоволення. Куратори частували нас вином і кексами та мистецьким читанням вибраних поезій і розповідали про життя поета. Я довідалася деякі додаткові деталі про життя Вордсворта — не знала, напр., або може забула вже, що в нього було п'ятеро дітей, з чого тільки двоє синів пережило батьків. Про сестру Дороті, що жила з поетом, писала щоденник, а потім збожеволіла і ще довгі роки жила разом з родиною — я, пригадую, знала ще з тих часів, коли читала Вордсворта та його біографію. Не знала я, що в нього була посада stamp keeper, що займався він архітектурними проєктами і городництвом. На стіні вітальні висить фотографія портрета Вордсворта роботи маляра Інґмана,що його оригінал висить... у бібліотеці Пенсильванського університету!! Це була неабияка несподіванка! На фото, крім портрету, видно ще кілька осіб, і в одній із них я пізнала колеґу-бібліотекаря із відділу рідкісних книг бібліотеки Van Pelt Lyman-a Riley! Лайман офіційно вже на емеритурі, але ще приходить до бібліотеки на працю над якимись спеціяльними проєктами і я його часом зустрічаю. Мусітиму доповісти йому про те, що бачила його фото в Mount Rydal!

Понеділок, останній день подорожі.

Сьогодні вранці у Windermere встали з Лялею о 5:30, швиденько зібралися і пішли оглядати прегарний курорт — з озером, лебедями, оригінальними віллями. Сьогодні перша зупинка була в Chester. Прекрасне старинне місто, засноване ще римлянами. Вузькі вулички, архітектура старих хат стилю Тудор, старий собор, мур довкола міста. Друга зупинка: Stratford над Авоном, місце народження Шекспіра. Дуже мені це містечко подобалося, хоч воно кишить від туристів так, що рухатись у ньому нелегко. Приємно бачити таке шанування письменника. Очевидно, у випадку Шекспіра не надто багато тут автентичного. Але будиночок дуже ефектовно перетворений у музей, вибір інформацій зроблений розумно і помірковано — він відвідувача не приголомшує надмірним багатством. Справді місце паломництва. Довідалася я деякі цікаві подробиці: є автентичний запис-реєстр народження, подружжя, купна хати; програмка з вистави п'єси Джансона, що в ній Шекспір виступав в якійсь акторській ролі. — Тепер виїздимо від хатини Anne Hathaway, жінки Шекспіра (йому було 18, їй 26 років). Вона колоритна, бо крита спріхою (але стріха під сіткою). В околиці є також хата Agatha Christie, теж під стріхою.

Четвер, 1 серпня 1985, в автобусі, у дорозі до Plymouth.

Від понеділка вечора до сьогодні вранці були в готелі Novotel у Лондоні. Трохи відпочивали після тури автобусом, багато часу провели, полагоджуючи справи (і переконалися як це не просто!) — з Лялею їздила я до Harrod's — найбільшої мабуть у світі департаментової крамниці. (Ляля купувала своїй дочці Катрусі порцеляну Wedgewood, я купила Миронові дарунок — шкіряний портфель). В Harrod's — товпи народу, ніколи ніде не бачила такого товпища людей на закупи! Дуже втомлююче. (Я зрештою не люблю таких експедицій навіть вдома — shopping ніколи не було моєю пасією). Але досвід цікавий. В Harrod's є також величезний відділ харчів — пахне здалека сирами і ковбасами! І фруктами! Я навіть купила два імпортовані з Франції персики! З Harrod's пішли ми туди, куди хотіла іти я: до Inns of Court і до Middle Temple. Мали навіть нагоду посидіти з 15 мін. у судовій залі в часі якогось, мабуть, переслухання. На процес це не виглядало. Двох суддів (у тоґах і білих перуках) сиділи високо на підвищенні, внизу під ними на окремій плятформі були дві жінки, що з них одна була в тозі і перуці. Лицем до суду стояв barrister у перуці і тозі і з'ясовував якусь кримінальну справу. Крім них ще збоку сиділи дві жінки, одна, мабуть, записувала. На "трибуні" було кілька осіб публіки. Здається мені, що цей що говорив був прокуратор, а жінка в тозі — оборонець. Але підсудного на залі не було. Архітектура Inns of Court нагадує наву ґотичного собору. Цікаво було спостерігати, як виходили і входили молоді люди в тоґах і перуках. Взагалі, навіть у місті, серед товпи дуже по простому одягнутих людей, що з них значний відсоток становлять молоді хлопці і дівчата — новочасні стиляґи моди "punk", із стоячим просто вгору і фарбованим на різні кольори волоссям, у джінсах і шкіряних куртках, у чоботях прикрашених срібними браслетами й ланцюжками, або просто в різнокольорових шматах. Серед цієї публіки час до часу у місті видно молодих мужчин, що спішать, очевидячки, на роботу, в гарних костюмах, а то навіть у фраках. Лондон переповнений людьми і має більш міжнародний характер, ніж будь яке інше місто, що його я досі бачила. Повно арабських, індійських, пакістанських, китайських бизнесів на кожному кроці — ресторани, банки, крамниці з меблями, килимами. Багато міжнародної публіки на вулицях — і то не туристів, а жителів UK. Увечорі пішли на Leicester Square і там, припадково, дістали дешеві квитки до театру Apollo на п'єсу Fighting Chance. Квитки були по пів ціни — 5 фунтів від особи, внизу на партері. Це була драма, навіть з трагічними обертонами. Дія відбувається в реабілітаційному центрі і всі дієві особи — пацієнти і терапісти. Знаменита гра акторів — чогось такого я ще ніколи не бачила! А ролі дуже вимогливі: головна акторка — пацієнтка з пошкодженим мозком, що вчиться наново говорити; головний актор — має покручені ноги і наново вчиться ходити, інший актор має спаралізовану руку, ітд. Дуже добрий текст і знаменита постановка — сцени терапевтичної гімнастики, щоденної рутини, ітд. Трагікомічні репліки, чорний гумор — все це разом зробило незабутнє враження. День пізніше (вчора) ми були в театрі Duke of York на виставі Stepping Out. Це був контраст до попередньої. Дуже нагадувало Chorus Line, тільки без співу. Головною атракцією тут був — "step-dancing" — поданий в ефектовній формі і вплетений у фабулу — гра була добра — і то всіх без винятку, але я була втомлена і ледве втримувала відкриті очі. До цього може причинився теж обід у ресторані Maxine (гарний французький ресторанчик з репродукціями імпресіоністів на стінах) — на цей обід ми мали товариство молоді з нашого автобусу — нових знайомих Мирона. Вони також ходили по театрах, бо ж Лондон — світова столиця театру і театр тут значно дешевший як напр, у Нью Йорку. Між іншим, театральні приміщення, що ми в них були ( — а всі вони в одній околиці Leicester square) — елегантні, старої архітектури, з трьома поверхами льож і бальконів, з канделябрами і різьбленим позолочуваним орнаментом — а при тому відносно невеликі, з інтимною атмосферою — одне слово все comme il faut. В перерві можна замовити напитки. Мирон замовив ще перед початком п'єси три напитки і заплатив за них наперед. В час перерви ці три склянки стояли на столику, просто на картці з прізвищем. І таких замовлень було кілька! (Навряд чи можна було б зробити таке в Нью Йорку).

Bчора ходили по місту — під палатою Buckingham, що її облягала стотисячна, здавалося, товпа. В St. James-парку, де птахи їдять просто з рук і сідають на руку, і де грала якась уніформована оркестра — було багато і місцевого населення з малими дітьми, з кошиками харчів. Потім сіли на кораблик і зробили собі маленьку прогульку по Темзі, бо день випав напрочуд сонячний. Крім London Tower і Tower Bridge нічого замітного з ріки не можна бачити — хіба, що понурий вигляд занедбаних доків і фабричних руїн, що виглядають денеде, як Bronx, вважати за краєзнавче й едукаційне досвідчення.

Їдемо до Лялиної кузинки Маріти Ньютон, що живе у Плимут з чоловіком Міком та дочкою Ребекою. Він, каже Ляля, по професії — автомеханік. Мав якісь клопоти з роботою, тепер, здається, працює поза домом. Ляля ще їх ніколи не зустрічала — отже поїде нас троє на скромне помешкання незнайомих людей. Побачити, як живуть справді місцеві люди буде для мене новим досвідом. Привезла з собою для дівчинки, що їй 11 років, сорочинку з ПЕН, а тут уже купила пляшку доброго французького коньяку на дарунок. Маріта є дочкою вуйка Лялі, Стена Ґінейка, що живе у Лансінґ і що до нього поїдемо пізніше. Стен є братом пані Аделі, вважає себе за поляка, бив жонатий у Польщі із Станіславою, яка і досі живе у Варшаві і має двох від нього синів. У Варшаві він працював як інженер водопроводів. В Англії одружився вдруге з англійкою (Елла). Тут він керував якоюсь фабрикою шкіряних виробів, багато літ працював на Мальті і саме там Маріта познайомилась із своїм чоловіком, що був там у війську.

2 серпня 1985, п'ятниця.

В хаті Newton-ів. Приїхали вчора пополудні. Маріта з донечкою Бекою виїхали автом на автобусну станцію, щоб нас зустріти. Все таки, ми мусіли взяти таксі. Авто старе й мале — до нього ми всі з баґажем були б не вмістилися. 10-літня Becky (Ребека) — гарне синьооке дівчатко, з довгим розпущеним по спині ясним волоссям. Мала на собі синеньку суконочку (вшиту мамою) і робила чаруюче враження при першій зустрічі. Мама її — Маріта — навпаки: чорне просте волосся, гострі вилиці, худа і з худим обличчям, підмальовані очі, в устах папіроска. Говорить майже какні — а може це якийсь інший варіянт акценту — але досить далекий від "stage English". Живуть вони на передмісті, в кварталі, що напевно був спеціяльно побудований для робітників. Помешкання мале — кухня і кімната внизу, дві спальні на поверсі. Це — flat, що його вони винаймають, не їх власне приміщення. Спереду маленький городець на рожі, ззаду більший город і мала "shed — халупа на всякі прибори, машини, тощо. Помешкання вистелене килимами і прибране сувенірами з Ізраїлю, де якийсь час Мік працював і куди їздила відвідувати його Маріта. Висить також тарілка з польським орлом. Є кілька стандартних меблів, повно дитячих іграшок. Але скромність і незаможність їхнього побуту (у порівнанні з тим, як живе американський робітник) — очевидна. Маріта прийняла нас чаєм. Я зробила їм усім кілька родинних фотографій, потім пішла на довжелезний прохід по Плимуті. Місто розположене на горбах, має великий морський порт. Над морем дільниця Barbican, де затримались ще деякі хати і вузькі вулички з 16 століття. Є там і великий стінопис роботи Robert-a Linkiewicz-a, що зображує пілігримів 16 століття у реалістично-сюрреалістичній композиції — портрети може із 40 облич, списані з місцевих громадян, але вдягнутих в костюми Елізабетської доби. Це місцевий маляр (польського, видно, походження) і стінопис зроблений пару літ тому. На Барбікен є вмурована таблиця в пам'ять пілігримів, що виїхали звідси 1620 року на Mayflower до Америки.

4 серпня 1985, неділя, на літаку.

British Airways #273 ще на аеродромі в Лондоні. Я тількищо сіла на своє місце. Ще є 20 хвилин до відльоту. Не так порожньо, як було на літаку, що їхав сюди — я мала там три місця для себе і могла навіть простягнутися і спати. Тут вже маю одного сусіда. А може ще прийде і третя особа. Сиджу при вікні — але, нажаль, недалеко від туалети. Та це дрібниця. Хочеться вже додому. Тричі телефонувала до Остапа (коштуватиме це добрі гроші!) і знаю, що Тарас поїхав уже додому. За останніх пару днів не знаю, що там діється і як мається мій коханий — отже радо їду назад. Прогулька, одначе, добре мені зробила: знову поширила трохи мої життєві горизонти. Ми з Лялею добре доповняємо себе вдачами і між нами немає жодних конфліктів. Щоправда, зацікавлення наші дуже різні і якби побули разом кілька місяців, напевне мали б себе досить. Але на короткий час це дуже добре. Сама я такої прогульки зробити не наважилась би — двічі поверталися з театру біля півночі підземкою — цього я сама напевно не пробувала б, хоч цікаво й едукаційно. Лондонський "underground" (не subway, бо subway — це перехід-тунель для пішоходів з одної вулиці на другу), або як вони його ще називають "tube" — переповнений людьми, навіть пізно увечорі — дуже швидкий, чистий, без жодних ґраффіті на стінах, з добрими орієнтаційними знаками і мапами. Квитки купується в машинах (залежно від віддалі ціна міняється! 40р, 60р, ітд.) — тоді цей куплений квиток устромлюється в автомат, для валідації, перейшовши рогачку автомата квиток треба взяти з собою, бо його при кінці подорожі на станції відбирають. Транспорт взагалі добрий і ефектовний. Поверхові автобуси — не тільки в Лондоні, але і в інших містах. На деяких шофер виконує також ролю кондуктора-білетера, як в Америці, але на інших є окремий кондуктор, що збирає чи продає квитки. Автобус, що ми ним їхали чотири години до Plymouth, мав крім шофера стюардесу, що продавала чай і канапки, та, очевидно, туалету. В поворотній дорозі мали ми поверховий автобус, з великими вікнами і кількома телевізійними екранами, що на них показували фільм ("Escape to victory", щось à la слабша версія теми "Bridge on the River Kwai" — колаборації полонених вояків з ворогом — тим разом — коляборація у формі футбольного матчу).

Летимо. Трохи чекали в черзі (англійці кажуть queue — "кю", "кювінґ", не standing in line), поки піднялися — це значить, що буде спізнення!

До Lancing їхали поїздом першої кляси із станції Вікторія. Це була подорож приблизно двох годин, в окремому компартаменті. Зі станції взяли таксі і поїхали до Ґінейків. Старому Ґінейкові — понад 80 років, але він ще добре тримається. Старий, лисавий пан, із коротко стриженими сивими вусами. В камізельці, краватці. Презентується добре, як бритійський джентельмен — але мова його англійська не тільки що дуже твердо акцентована, але взагалі досить обмежена і не дуже граматична, так якби він приїхав недавно з Польщі. Насправді він прибув до Англії в час війни з польською армією. Був офіцером, мав вишкіл "pod-chorążówki". Перед війною, закінчивши промислову школу на млинарському відділі, працював у млинарському промислі. В Англії, на спілку з якимись іншими поляками, займався кушнірством, мав невеличку фабрику черевиків (зокрема спеціялізувався у шкотських plumes — черевиках до народних танців). Фірма називалася Stanmar (Stan — це він, а Mar — Martin, його партнер). Ella походить з Кент і пізнала Стена, коли він ще був польським офіцером. Вона мусіла бути колись гарною жінкою, ще нині, після 70 — в неї є своєрідний чар і дистинкція. Цікаво було з нею поговорити. Інтелігенцією, думаю, вона переростає свого чоловіка. Між іншим, Стен має родину в Польщі — жінку і двох синів. Невідомо (ні Лялі, ні навіть дочці Маріті), чи мали Стен і Елла офіційне вінчання, чи тільки просто жили разом "на віру". Це є своєрідна травма в цій родині — дочка Маріта цю справу дуже переживає. Про це, очевидно, мови не було — тільки довірочно між Лялею і Марітою. Ґінейки мають власну хату, що її купили пару літ тому, після того, як померла сестра Елли і залишила їй якийсь спадок. Хата невеличка, але дуже охайна, зі смаком обладнана, з чудовим городцем ззаду і маленьким на переді. Спали ми з Лялею на матрацах на підлозі, обідали двічі разом з Ґінейками в ресторанах, так що господарі частували нас тільки сніданком. Взагалі дуже помітна англійська стриманість і ощадність. Нічого зайвого й люксусового. Елла Ґінейко — як контраст до своєї дочки — говорить мовою освічених бритійців. Але при цій нагоді варто зробити кілька мовних помічень. Не лиш словник і акцент, але навіть інтонація мови інша, як в Америці. Ар ю ол рáйт? — здавалось би, точна, ідентична фраза — звучить в Англії зовсім інакше, як в Америці. Дрібні різниці, такі як напр.engaged (амер. = occupied), way out (амер. exit), ask your chemist (амер.pharmacist, druggist). Автобуc між містами це — coach, тільки локальний міський автобус називається bus. Left luggage — це сховок для переховування баґажу, а не як дехто думав, згублені валізи. No trolleys, напр. стосується до візочків, що ними возять на станціях валізки. Бритійські реклями мають часто велике почуття гумору. Бачила на таксівці напис: Where do you think you're going sunshine — рекляма на подорож до Ямайки, або Enough to make you leave the country — рекляма на duty-free shops на аеродромі. Вимова, очевидно, залежить від освіти і суспільної кляси. Серед людей, що їх ми зустрічали, вимова часом утруднює порозуміння. Маріта, зокрема, мала вимову, що звучала мені як "какні" з My fair lady — а що вже говорити про таксівкарів та кельнерів. Плайс (place), quid (pounds), ітп.

6 серпня 1985, вранці, перед виходом на роботу.

Повернулася щасливо в неділю — сьогодні вівторок. На летовищі зустрів мене Остап з Іком Лабунькою. (Свати поїхали на вакації, отже Іко заступав свого батька!) Понеділок провела на харчевих закупах з мамою, а також запросила Іка на обід — отже трохи куховарила (також на запас, на решту тижня). Мій коханий почувається добре, все гаразд в родині, і я рада, що моя ескапада відбулася без комплікацій. Хлопці обидва телефонували, щоб впевнитися, що я вже вдома.

Повертаюся до робочої рутини — але переді мною ще надія на один тиждень з Максимом і Уляною (вже незабаром, бо від 20-ого). Нажаль, виглядає, що розминемося з Ією. Вона їде на Україну і до Самарканду і буде 20-ого увечорі в Нью Йорку. Ну, трудно. Побачимо її після повороту з СССР — тоді вона буде кілька днів у Філядельфії.

19 серпня 1985, понеділок. South Yarmouth, Cape Cod.

Прибули сюди автом у суботу пополудні. Максим спеціяльно прилетів у п'ятницю до Філядельфії, щоб нас привезти. Маємо бути тут тиждень. Але плянуємо виїхати вже в п'ятницю, ночувати десь по дорозі, бо Максим у наступну суботу має бути у Філядельфії на весіллі Василя Бурки.

Живемо ми тут на Кейп Кад у типовій для цієї околиці "cottage". Дерев'яна хатина: дві спальні, кухня, вітальня і лазничка. Bсередині стіни і підлоги викінчені гарно ясним варнішованим сукатим деревом. Кухня має все потрібне устаткування — не лише відносно нове електричне приладдя, піч, холодильник, але і такі дрібні речі, як електричний відкривач до консерв! Не кажу вже про шафу з посудом, естетичні дерев'яні меблі. У вітальні є фотелики, канапа, кольорова телевізія... і навіть бібліотека, що нараховує пару десятків книг — популярних бестселерів і детективних романів! В нашому катеджі ми з Остапом в одній спальні, Максим з Уляною — у другій. За рогом, на другій вулиці — у подібній хаті (тільки більшій, бо їх cottage — це duplex, що включає два окремі помешкання) живуть Улянина мама, Маруся Пасічник, брат Уляни, Роман з жінкою Джен і двома маленькими дітьми Катрусею та Іваном, та приятелі родини — пані Турко (мама Ярини) та Макар Ужвій. Має ще приїхати Павло Пасічник у вівторок, літаком до Hyannis.

В суботу і вчора була гарна сонячна погода (в суботу навіть за тепло!) Останніх кілька днів у Філядельфії була страшенна горяч!) Вчора провели частину дня на пляжі. Море тут спокійне і не має таких драматичних припливів і відпливів, як на побережжі Нью Джерсі. Пляж поділений на приватний і публічний — вузькі полоси піску — де-не-де камінні насипи. Берег — і сама місцевість South Yarmouth, що виглядає, як велике селище — зарослі сосновими деревами — і ця соснина, разом із свіжим морським повітрям, творять запашну атмосферу відпруженого курорту. Сьогодні (тепер 9 год. ранку і всі ще сплять!) пустився великий дощ. Очевидно, про вихід на пляж сьогодні — не буде мови. Але в нас два авта — Максимове і наше. Може кудись поїдемо — до крамниць, кіна чи ресторану. Вчора і передучора вечерю варили "у Пасічників" — в суботу Маруся П., вчора — Уляна — і їли на дворі цілим кланом 12 осіб. Там є великі столи і більша можливість робити таке прийняття. Я воліла б всіх запросити до ресторану. Побачимо.

Для мене найважніша прикмета цих вакацій — це побут з Уляною і Максимом. Тим більше приємно, що ініціятива для таких спільних вакацій вийшла від них самих! Таке періодичне поновлення родинного контакту надзвичайно важливе. Мені жаль, що цього не вдається зробити з Марком та Ією — Марко, взагалі, виглядає, за останніх пару літ не мав жодних справжніх вакацій!

Одне, що мене трохи турбує тут у нашому побуті — це факт, що ми таки трохи відірвані "від світа" — тобто, що при всіх цивілізаційних комфортах, наш катедж не має телефону. В найближчому сусідстві — тільки такі самі катеджі (може в деяких живуть постійні власники і мають телефонічне сполучення?) — найбільший комерційний центр — може з милю звідси, там і крамниці і публічні телефони. Якби я була тут сама з Остапом, ця обставина завдавала б мені більше турбот. Але присутність Максима й Уляни мене заспокоює. Hyannis, місто, що в ньому є і летовище і шпиталь, зовсім — кажуть — від нас недалеко.

Я привезла із собою кілька чисел "Сучасности". Читаю друкований в журналі від жовтня 1984 року роман футуриста 1920'х років Леоніда Скрипника "Інтелігент", а при тій нагоді читаю і інші матеріяли цих чисел журналу — наздоганяю втрачене.

26 серпня 1985, понеділок.

Перший день на роботі після повороту з вакацій. Моя нова асистентка доповідала мені про новини, що мали місце минулого тижня, а пополудні була в мене сесія з директоркою. Це було подумане, як "performance review" і плянування майбутньої праці. Висловила мені признання за мою роботу, заявивши, що я — один із найцінніших працівників бібліотеки і що їй залежить на мені. Вияснила, що два найвище платні бібліотекарі — Синтія і я — отримали менше як 5% підвишки тому, що було конечне деяке вирівнання "на низах" і це був єдиний спосіб. (Я так зрештою і підозрівала!) Розмова була довга — від 3-ої до 5-ої! Liz має охоту передати в мої руки організацію і ведення платної довідкової служби для правничої професії — вона хотіла б, щоб я заряджувала не тільки службою порівняльного, чужого й міжнародного права, але взагалі. Не знаю ще як це воно буде. Я не є переконана в доцільності такої іновації — зокрема після вислухання панелю на цю тему на конвенції! Ми погодилися в тому, щоб справу цю не вирішувати зараз — щоб простудіювати звукозапис панелю з конвенції та інші матеріяли, поки виготовляти пляни. І я зовсім не певна того, що саме я надаюся на менеджера такого "бизнесу" — бо це вже справді буде бизнес — довідкова служба за гроші! Воліла б я уникнути цієї відповідальности. — Тим більше, що наступні тижні будуть для бібліотеки дуже важкі: за багато революційних змін нараз — напевно з початком академічного року будуть великі нарікання професорів і студентів: матеріяли переорганізовані за клясифікацією LC (але покищо без позначення шифрів у каталозі та без ярликів на книжках) — ніхто точно не знає, де що є, навіть ми самі. Це стосується передусім матеріялів загально-американського права — головного поверху бібліотеки. А ще від вересня працюватимуть столярі, переробляючи ґрунтовно входову залю! Буде хаос — і я боюся, як ми перебудемо найближчі тижні. Моя власна колекція — на 5, 6 і частинно 3 і 4 поверхах — відносно логічно й послідовно орнанізована — з нею клопоту не буде — але з рештою матеріялів! Найгірше, що вияснювати й боронити ці зміни доведеться саме нам — middle management — професійним бібліотекарям! Хоч основна відповідальність за ці переміни лежить, очевидно, на їх імператорові — Liz Kelly. Наша директорка трохи може зажурилася, почувши про мої побоювання і перестороги. Я радила приготовити персонал заздалегідь до негодувань і потенційної критики професорів і студентів, щоб вміти відбити ефектовно можливу негативну реакцію. Проблем — гори! Люди не витримують пресії — втрачаємо персонал! А крім того — на моїм 5-ім поверсі тече дах і пошкодив мені пару полиць нових книг!

Кілька слів про відбуті вакації. Добре було побути з Максимом і Уляною, але товариство всієї родини Пасічників і Макара Ужвія — добре тільки на обмежений час. Я радо проміняла б була його на якесь більш стимулююче товариство. Конфліктів проте не було жодних. Багато (— за багато!) часу провели на різних закупах, спільних обідах, ітп. Уляна любить купувати всякі дарунки — щедра дівчина й добра, але чи потрапила б вона вижити із скромної професорської платні? Їздили один день до Orleans відвідувати Тамару Гутник-Nary (dr.Nary — лікар, має власну хату в Orleans — там гарний пляж, що є на протилежному березі Cape Cod. Вони мають двох маленьких синів, Марка і Олександра — діти трохи розуміють по українському. Були там і батьки Тамари — Гутніки з Клівленду. — Їздили і до Provincetown, на сам шпиль Кейп Каду, там вечеряли. Я за цей тиждень наїлася досита раками (Lobster Newburg, Lobster salad, etc.) і клем чавдером. Один раз Уляна варила раки вдома і це був для мене новий цікавий досвід.

Остап не був надто приємний і в нас з ним мало було розмов — часта мовчанка. Але з Максимом останніх пару днів була змога поговорити сердечно й отверто — зокрема в час подорожі додому, та опісля вже вдома у Філядельфії — і це було великою рекомпензатою. Ці розмови поправили тонус мого життя і трохи витягнули мене з депресії, яка дуже давалася мені взнаки останніми тижнями. Максимові незабаром сповниться 30 років життя — з цієї нагоди Остап (в порозумінні зі мною) виписав йому чек на 5,000 долярів — мовляв — буде на хату — так як дали були Маркові!

2 вересня 1985, понеділок, Labor Day.

Ранок провела на праці в городі: покосила траву, підстригла живопліт і форситію: досить багато фізично томлячої роботи. Якщо зважити, що я цими днями ледве піднімаюся з ліжка — вся штивна і після нічних болів у клубі від посиленого артриту — то це неабияке досягнення! Але примушую себе до щоденної руханки і вона мені помагає! Тепер відпочиваю в городі, любуючись наслідками своєї роботи.

Вчора їздила на пікнік до д-ра і Alice Lonsdorf, що живуть у Narbreth, біля Філядельфії і де кожного року роблять зустріч для наших аспірантів — LLM's. Я запропонувала своє авто і взяла Рана та Марію, а ще й нашу директорку Liz з її чоловіком (Matthew, він — професор філософії). З центру міста до Нарбрет (так вимовляють!) дала провадити авто Ранові — він уже був там раніше і знав дорогу. Взагалі Ран і Марія мають чимало контактів і це напевно допомагає їм у професійній карієрі. Наш український нахил до ґетто і до відрубності напевно усім нам шкодить. (Я бодай свідомо час до часу цю нехіть перемагаю — як от вчора — але напр. Остап, чи навіть такі наші друзі як Мирослав Лабунька напевно мали б були ліпші умовини праці, якби не ігнорували нагод для товариського життя з американськими колегами).

Я дозволила собі на пару тижнів літнього байдикування (за вийнятком одної статті до Свободи — про конкурс та шотландського віршика, що ще навіть не викінчений, нічого творчого не робила. Бібліографічну роботу — після висилки манускрипту Кравченкові — свідомо відставила на бік. Треба було трохи передишки. Але від завтра починаємо новий академічний рік. Крім щоденної праці, чекає мене велика стаття про Войнич і Расторґуєва до "Сучасності" (Бойчук вже двічі пригадував!), новий "installment" бібліографії до JUS (чекаю на число, що в ньому має бути надрукований перший "installment"). Як почую від Кравченка реакцію на мій манускрипт — візьмуся за 2-гу частину першої серії.

Неділя, 8 вересня 1985.

Черчілівський чорний собака — душевна депресія — дуже останнім часом дається мені взнаки. Невдоволення з усього: особистого життя, праці, всяких моїх навантажень — чи варті вони чогонебудь? Але — маю надію — що криза вже за мною. Найкращий лікар — час. Треба перетривати. Стримати себе, щоб не зробити якоїсь дурниці. А тоді elan vital знову приходить до голосу і все повертається в раціональне унормоване русло.

Вчора провела пів дня, малюючи (запускаючи фарбою) червоне дерево наших меблів на ґанку. Це треба повторно робити — найкраще кожного року — а я вже пару літ пропустила і це було видно. Колись така робота не була великим зусиллям, але тепер не так воно й легко.

Сьогодні приїхала з України Ія. Я запропонувала своє авто, щоб відібрати її та Іка з летовища JFK в Нью Йорку, але під умовою, що поїду з Мирославом і Марійкою і я також. Я знала наперед, що це буде неповторна нагода послухати перші свіжі враження з подорожі підчас поворотньої тригодинної дороги автом до Філядельфії.

Були вони у Львові і Києві, а крім того в Ялті, Ташкенті, Самарканді і Москві. Крім наших, було ще кілька осіб знайомої нам молоді — Ганнуся Стадниченко, Тереня Жмуркевич, Лучанко і ін. Звертали на себе увагу тим, що всі добре говорять українською мовою, хоч народжені вже в Америці. Перше речення при зустрічі: ах, як добре, що ми знову вдома, в Америці! (Знайома реакція — побувши три тижні в замкненому світі поза залізною заслоною, людина має бажання цілувати хоч чужий, але вільний ґрунт західної Европи чи Америки). Ія зустрічала у Львові родичів батька і матері (ще живе 86 [-літній] батько Мирослава, що його Ія побачила вперше), а в Києві — Миколу Жулинського, що його двічі відвідувала і де пізнала письменника Чендея, що їй дуже сподобався.

Вона буде ще пару днів у Філядельфії — заки повернеться додому до Лос Анджелес. Завтра буде в нас на обіді.

Максим з Уляною, тимчасом, — уже два дні у Парижі!

11 вересня, середа, у підземці, вранці.

Передучора на обіді в нас Ія та Іко розповідали про Україну і Самарканд, про родину батьків, що їх зустрічали у Львові, про Жулинських, що в них вони двічі були в Києві. Про те, що вони будуть у Києві, Мирослав написав Жулинському вже місяць тому. Але лист прийшов запізно. Ія мала телефон Миколи до Інституту — там його не було (був хворий і тиждень сидів удома). Ія — через інформацію! — довідалася домашній телефон і подзвонила йому додому. Був дуже заскочений. Цього вечора відвідали вони Жулинських вперше. Ія була здивована, як гарно вони влаштовані. Помешкання у будинку письменників гарно обладнане: велика бібліотека, кольорова телевізія ітд. Дуже сподобалась Ії Миколина дружина Галя. Є в них і 10-літня донечка Леся, що вчиться і англійської мови. День пізніше Жулинські влаштували для них обід, де присутніми були також закарпатський письменник Чендей і літературознавець Сивокінь. Чендей сказав Ії — в час, коли нікого іншого не було в кімнаті — що його 9 літ не друкували і що йому тоді було важко — родина була на утриманні заробітків жінки. Жулинський передав нам не тільки привіти, а й дарунки — для мене — нову збірку поезій М. Семенка!! (— Цікаво, чи знає про неї Ільницький? — Шкода, що Ія не знала про те, що в Гантері саме відбувся семінар УВАН, де Ільницький тиждень цілий доповідав про Семенка і футуристів! Це була б для Миколи цікава вістка!) Мені ця книжка була б заощадила чимало часу і труду, якби я мала її була раніше! (Шукати за ідентифікаціями Семенкових перекладів мусіла я в Урбана-Шампейн на мікрофільмі). На кордоні — ні туди, ні назад, ні Ії, ні Іка, не перевіряли — хоч інші члени їхньої групи зазнали точної — навіть прикрої контролі. Ія мала щастя, бо везла туди досить велику колекцію всяких ліків для родини (пеніцілін, нітроґліцерін, валіюм) — з тим міг бути клопіт. Крім того, навезла вона щось із десяток калькуляторів, звукозаписувач, джінси, хустки, навіть матеріял на костюм, що його Марійка Лабунька обшила френзлями, мовляв, ніби це коц на ноги! При виїзді з Москви (а тоді наші молоді мали вже лиш по одній валізці!) запитався контролер: як то? Жодних дарунків не дали вам рідні на дорогу? Ія на це сказала: я маю тільки 86-літнього діда — в нього тільки і є, що корова, яку він пасе. Корови він мені не міг дати! — Вона була вражена контрастом між тим, як живуть (і виглядають) їхні родичі із села і тим, як живуть Жулинські і яке згірдливе їх наставлення до села і селян. — От тобі й безклясове суспільство!

Вчора я взяла Ію до Ельдорадо і купила їй дарунок на уродини, що будуть у жовтні — золотий нашийник за 265 дол. (ціни в Ельдорадо значно нижчі — це коштувало б значно більше деінде!)

12 вересня 1985. Четвер, вранці у підземці.

Ія була вчора попрощатися. Вона ще затримає до сьогодні пополудні моє авто (це їй дає свободу рухів і змогу відвідати давніх товаришок), але ми вже її бачити не будемо: їде сьогодні під вечір до Нью Йорку, а звідти за пару днів додому, до Лос Анджелес. Випитували ми її про Марка. Запрацьований, нервовий, багато курить. Давно вже потрібно йому вакацій, не мав справжнього відпочинку. Має тепер у своїй профспілці — на новій посаді — багато відповідальности і разом із своїм другом Кутаком пробують направити те, що їх попередники за останніх 20 років занедбали. Працю любить, поважно до неї ставиться і працює більше, як цього нормально вимагається. Ія намовляла його, щоб їхав з нею на Україну, або принаймні на тиждень пізніше до Греції чи десь інде в Европі — не може, мовляв, на новій роботі брати вакацій, а давню посаду залишив якраз перед тим, коли йому вакації належалися. Вечорами ходить на курси Labor relations ітп., щоб підвищити своє знання і кваліфікації для нової роботи.

Ія відійшла — і на мене знову напала хвиля чорного смутку. Знову пару безсонних годин. Невиспана їду до праці. Але — маю надію — гарна осіння погода поправить мій настрій. Соняшно і свіжо. Величезна зміна, бо ще два дні тому тримала нас у своїх обіймах рекордова гаряча й волога температура — понад 90̊ F.

13 вересня 1985, п'ятниця — метро.

Знайшла я спосіб рятувати життя щоденникові: пишу знов у підземці, по дорозі до праці. Добра вигадка — рухомі листки, що їх можна возити із собою. Щоденник рятую, але чи врятую себе саму? Знову вечір мовчазної депресії, ніч на-половину безсонна, з артретичним дошкульним болем у клубі. Життя втратило свій чар. Пробую розуміти, які для цього причини. Можливо артрит і менопавза є основним ґрунтом, що на ньому росте все інше. Не полегшує ситуації факт, що Остап — старий не лише тілом, але й духом, що він хворий, що він — страшенний еґоїст, який цікавиться майже виключно тільки самим собою, що він не вміє і не хоче бути мені партнером у розмові, бо кожну іншу думку інтерпретує, як напад на своє ego. У висліді немає з ким поділитися думками, настроями, турботами. Він воліє години проводити на телефоні з іншими людьми — Вірою, Лясею, Вороняком — як говорити зі мною. Закоркований, замкнутий в собі — ніколи не ділиться своїми творчими плянами, працею чи шуканнями. Колись замолоду я шукала за цими його творчими слідами в його паперах і була поінформована, навіть без його ініціятиви. Виглядає, що цього він сподіється від мене і тепер: щоб, мовляв, я знала все без того, щоб він сам мені про це розказав. А це неможливо. Вже хоч би тому, що він завжди вдома, а я на роботі. Нажаль, занадто в житті я центрувала свою увагу на ньому і в мене за мало "supporting systems", із зовні. Є Ляля, але вона далеко. На місці тут друзів мало. Треба буде мені плекати ближче і наново відновляти старі контакти. Але біда в тому, що товариське життя майже завжди включає пари — а така compatibility à quatre — значно трудніша. За мало в мене звичайної розваги: на телевізію не дивлюся (крім вістей), белетристику читаю дуже рідко. Більшість відпочинку проводжу на бібліографічній роботі — а це знову ж таки праця, а не розвага. Останнім часом болять мене очі — не знаю, чи від окулярів, чи від сухости зумовленої може віком, може артритом. Це справи ускладнює. Приходжу з роботи втомлена, очі болять, апатія — і не залишається нічого більше, як рано лягати до ліжка — на те тільки, щоб будитися з болем і перемучувати ніч до ранку.

16 вересня 1985, понеділок, знову ж у підземці.

Прийшов довгоочікуваний лист від Канадського Інституту Українських Студій. Тим разом не від Кравченка, а від самого Лупула. Є в ньому ціла низка критичних уваг до моєї бібліографії. Найважніше: як і можна було передбачати, їм не подобається довгореченцевий мій плян і далеке майбутнє зобов'язання. Але є і дрібні критичні думки про бібліографічну форму (мовляв, я непотрібно прийняла повну каталогізаційну форму, що для бібліографії, мовляв, зайве; всякі дрібні ремарки про моє вживання пунктуації ітп. Одне слово, вимагають, щоб манускрипт переписати на чисто. Є правда і кілька заохочуючих речень, мовляв, вони радо працю видадуть друком і вже навіть відмовили якійсь особі, що пропонувала взятись за подібний проєкт. Лист трохи сухий — за мало в ньому уваги до справжньої суті моєї роботи і за багато до дрібних механічних справ. Працю переглядала якась група неназваних бібліотекарів Альбертського університету ( — це мені подобається — серйозно трактують видавничі справи!) — але можливо професійна заздрість не дозволила їм звернути увагу на справжню вартість моєї роботи, на опис рідкісних матеріялів, на об'єктивну відстань, на критичні анотації, що є часом наслідками довгих пошуків. Я знаю слабости своєї роботи може й краще від них — але не вважаю їх застережень суттєвими. Саме й тому, очевидно, піду на компроміс. Добре, нехай цей сеґмент появиться, як незалежний Research report, без далекойдучих зобов'язань на майбутнє. Для добра науки мій первісний плян напевно був би доцільніший, але скромніший проєкт звільнить мене від пресії термінової роботи, від великої праці над кумулятивними покажчиками. Баба з воза — коням легше! Недобре, однак, що видання праці відтягнеться. Якщо я маю сама переписувати її на Word Processor — то це забере кілька місяців. Ще досі не вирішила, який домашній комп'ютор — IBM чи McIntosh — мені купувати — а ще ж треба буде його вивчити і вправитись! Та й працювати зможу хіба що по ночах і на вікенди! Чи матиму досить снаги? І як тоді буде з іншою роботою?

17 вересня 1985 (Метро).

Professor Martin Tucker з Long Island University отримає від мене відмовну відповідь. Не зможу написати йому гасел для його плянованої енциклопедії екзильних письменників 20 століття. Хоч як хотіла б. Оце моє бажання братися за дію понад мої сили і практичні спроможності і є частинно джерелом моєї депресії. Так багато ще хочеться зробити! Але я лиш маленька шрубка в машині і при найбільшому зусиллі і добрій волі в моїх обставинах не можу зробити багато більше, як вже роблю. Написала йому листа з рекомендаціями, кого з українських письменників обов'язково треба включити (добре, якби знайшлося місце бодай для кількох репрезентантів) — подала також адреси Онишкевич, Рудницького й Кіпи — переговоривши з ними про це заздалегідь. Може проєкт Такера відкладеться і тоді ще буде змога включити й українську літературу.

19 вересня (четвер). Метро.

Шлю сьогодні листа до Лупула. Побачимо, яка буде відповідь. Я воліла б не переписувати усього тексту, але як треба буде — не матиму вибору.

Наближається конференція Beyond Tradition. Признаюся: думаю про неї з трепетом душі: цими днями я дуже скептично настроєна щодо поезії, зокрема своєї власної. Маю трему: адже там будуть і добрі, визначні, поети. Що можу прочитати я? — Чи не ліпше було відмовитися від оттавської поїздки взагалі — і поїхати з Лялею на зальцбурзький з'їзд? — Але така конференція — унікальна нагода зустріти цікавих людей, що направду цікавляться літературою. Дорогу й готель оплачують — такого ще не було й не буде... Така увага для поезії "надхнула" мене на пару "лінивих" віршів — "Чорний кіт", "Веселка" — віддзеркалюють мої песимістичні настрої. Цього року взагалі у мене більший творчий доробок, як попереднього. Покищо пропорція: 0:4=400% "росту". Покпиваю собі сама з себе, очевидно. Але факт, що минулого року я думала, що назавжди перестала писати вірші. А цього року — потягло знову: "Макіявелівський полуденок з Архипенком", "Шотландія" — та чи це — справжня поезія? Чи має вона будьяку вартість?

22 вересня, неділя.

Вчора увесь день їздила автом. Вранці — з Остапом і Мамою до крамниці по харчі, по горілку — потім з Татом до УОКЦентру (і з Остапом) — їхала спеціяльно до книгарні, щоб відібрати т.2 і т.3 Антології української поезії, а при тій нагоді купила інших книжок на 58 дол.! Потім поїхала (сама) до Бурачинської, до Вознесіння, щоб відібрати архів-папери Марії Струтинської (хочу передати до архіву УВАН). З Френклін поїхала до Гевриків, щоб подивитися, як діє їхній комп'ютор McIntosh, а вже біля 8-ої — до моєї директорки Liz Kelly на "party". Саме через це нібито прийняття, я вирішила полагодити "за одним махом" по дорозі і дві попередні, давно запляновані, справи. Побут поза хатою добре мені зробив — Остап показує якісь фохи, не прийшов зі мною з'їсти полуденок. Образився, бо він, довідавшись з радіо про плянований ювілей Оранського, зачав собі покпивати. а я взяла в оборону Юрія Оранського і мала необережність висловитися, що адже сам Остап своїми привітами від Слова закликає громаду до ювілейної активности, що треба бути послідовним. Все життя він уважає себе за щось інше, всякий натяк на порівнання вважає образою. Мовляв, що ти мене порівнюєш з якимсь дурнем? Це справа не нова. Пам'ятаю, як двадцять кілька літ тому попав в істерію, коли мова зайшла про Романа Максимовича, що якраз тоді кінчив студії докторатом і був фактично добрим прикладом до наслідування. (Остап тоді ще працював у канцелярії ЗУАДК і навіть не думав іти на студії). Сьогодні ми разом пообідали, але перекинулися тільки кількома реченнями. Жодна справжня розмова з ним неможлива. Можна тільки слухати монолог. Жодної іншої думки не терпить — що б воно не було — навіть коли це міжнародна політика.

В Мехіко — великі два землетруси — 7.8 і 7.3 на скалі Ріхтера. Вже знайшли 2,000 убитих, а сподіються, що число дійде до 10,000. Найгірше бути присипаним — вже ліпше на місці загинути. Я, очевидно, зараз же потелефонувала до дітей. У них спокійно, хоч була пересторога, про можливість "Tidal wave" на океані. Марко з Ією були після її повороту два дні у Санта Барбара — і дуже були задоволені.

В бібліотеці в нас — великі перебудови: центральну частину докорінно міняють: будують нове бюро для заступника директора (Синтії), що має бути перенесене до центральної частини, де буде circulation, каталог, та новий довідковий відділ. Марія Смолка-Дей, що є офіційним уже моїм асистентом, покищо не має окремого бюра. Інші наші колеги — включно з новими недавно заангажованими на працю — не всі навіть мають стіл для праці. Покищо — в таких обставинах — я вирішила ділитися з Марією своїм бюром — тобто ми чергуємося — одна з нас пів дня каталогізує, друга в цей час сидить в нашій кімнаті, полагоджує сторони, відбирає телефони. Не виключене, що воно так і залишиться на майбутнє. З Марії — добрий солідний працівник і в нас із нею добра комітива. Якби не те, що навала праці зросла на 200%, а її поміч — це тільки половина того — то я могла б спокійніше відітхнути. "Pressure" i "stress" — часті терміни в розмовах наших колег, а Liz має творчу фантазію — видумує що раз нові для нас функції і зобов'язання. Треба активно й свідомо створювати собі можливість для відпруження. Liz, напр. часом робить ділові засідання в час полуденка, мовляв, їсти можна, обговорюючи одночасно справи. Ну, мені це не подобається. Я потребую не так їсти, як відпружитися і полуденки використовую часто для довгих проходів по кемпусі і бодай побіжного перегляду New York Times. Бачу, що молодий наш колега, David Battista, і його жінка Emily, теж бібліотекарка, обоє хворіють — і я думаю, що це наслідки нервового напруження на праці. Свідомо треба влаштовуватись так, щоб не дати поглинути себе машині. Тепер уже мови нема про те, щоб можна було в робочий час зробити якісь нотатки для приватного вжитку або полагодити якісь особисті справи. Ось навіть не мала я можливости спробувати комп'ютор IBM, що їх маємо два — а мені конче треба з цим моделем запізнатися, щоб могти вирішити, що мені купувати: McIntosh чи IBM. Це буде велика сума грошей — точно ще не знаю, але понад 2,000 напевно. McIntosh має свої прикмети і мабуть дешевший. Але незаперечний факт, що добре було б мати вдома такий самий комп'ютер, як на роботі. Ця "compatibility" могла б не раз стати у пригоді. Напр. можна б у праці вжити колись "printer", щоб надрукувати готовий текст, і взагалі можна було б нераз ужити чи позичити бібліотечний "software". Поволі інформую себе — треба буде незабаром рішитися і полагодити цю справу.

25 вересня, середа. Метро.

Хвилювання по цей і по той бік океану у зв'язку з недалеким тусячеліттям хрищення України. Не належу до практикуючих чи фанатичних христіян, але не можна ж заперечити величезного значення христіянства для розвитку західної цивілізації, в тому і нашої української культури. Релігія взагалі, як це я вперше збагнула на курсі соціології релігії — після періоду свого молодечого анти-релігійного бунту — це органічна потреба людини, що заспокоює її основні питання про суть життя — і тому вона універсальна. Навіть коли вона — "опіюм для народу" — то опіюм теж важливий і потрібний лік. Навіть там, де заперечують значення релігії — в СССР — створили власну: з обіцянкою комуністичного раю, із святими книгами марксизму-ленінізму, з обрядовими парадами й атрибутами. Але я про конкретне. В еміграційній пресі — полеміка. Маґочий хоче зорганізувати в Торонто міжнародну конференцію і, кажуть, запросити на неї навіть представників офіційного совєтського православ'я. Це викликало гостру реакцію Пріцака, відповідь з виясненнями Маґочого, нову статтю Пріцака, а тепер ось ще статтю Петра Яцика, не інтелектуала, а бизнесмена, людини великого здорового глузду, що дав на обидві катедри — в Гарварді і в Торонто — тисячі своїх грошей. Яцик виступив в обороні Маґочого. Не знаю всіх закуліс цієї справи. Здається мені, що непотрібно боятися міжнародних контактів — та ще й під фірмою катедри українських студій! Але тут мабуть справа у грошах і в конкуренції. Адже ж на Гарварді плянується вже здавна наукова конференція у зв'язку з 1000-літтям і на неї кардинал Сліпий, як мені відомо, дав уже 30,000 дол. Тепер мабуть боротьба за додаткові фонди з Ватиканських джерел, но і за примат своєї конференції. Мені особливо прикро і боляче, бо Пріцака високо шаную і вважаю одним із найрозумніших українців в Америці. Чому він вважав за доцільне іти з такою справою на сторінки української преси? Чи щоб приподобатись масам еміґрації? Адже ж це проти власних його засад. А ще й потім частково відкликав свої закиди — одне слово: непотрібно компромітується. Все це треба було полагоджувати дипломатичним шляхом, за кулісами — не апелювати до інстинктів товпи. Маґочий — особа серед наших дуже непопулярна, але чи варто було Пріцакові виступити публічно проти свого студента і протеже? Ах, як мусять радіти в Києві: добрий спектакль: боротьба між двома катедрами українських студій!

27 вересня 1985, п'ятниця. Метро.

Іде на нас гураґан Gloria. У Філядельфії заповідають "тільки" великий дощ, із штормовими вітрами. Покищо мали ми вже кількома наворотами періоди зливного дощу. Деякі дороги вже позаливало. Школи закриті — навіть деякі підприємства проголосили по радіо, щоб працівники залишилися вдома. Нам видно пошкодило десь дах — почало трохи капати в Остаповій кімнаті — в іншому, як бувало досі, місці — може якась плитка відірвалася? (Це називається, що у нас новий дах, тількищо — рік тому — заінстальований!) Теж у пивниці трошки затекло. Щоб лиш не більше. Я до підземки прийшла з перемоклим дощовиком — а це ж тільки що починається! Щоб лиш не було клопоту з поворотом додому пополудні!

В неділю має приїхати Ляля. Вона побуде в нас до четверга, а тоді ми — до Оттави, вона — на з'їзд на Союзівку. Я запропонувала їй авто, щоб мала свободу рухів.

Не можу заплянувати жодної розваги. Хотіла знайти якусь театральну виставу — є тільки одна річ у середу — "Mowgli" — musical зроблений з Кіплінґа, але це в малому студійному театрі і квитків уже нема. Великі театри починають працю пізніше. В понеділок або у вівторок, як буде добра погода, поїдемо до Бавнд Бруку — там вже готовий пам'ятник на Івасевій могилі — треба його побачити і сфотографувати для родини. А Ляля також виявила бажання туди поїхати — там похована її бабуня, чоловік її мами, та повно знайомих. Я взяла собі останній належний мені вакаційний день та три персональні дні. Два дні буду з Лялею, два дні потребую додатково на Оттаву. Отже в наступному тижні у праці пляную бути тільки в середу і четвер. Моя асистентка, нажаль, має якусь невелику гінекологічну операцію і її тепер немає. Але, маю надію, що в понеділок вона вже повернеться — бо тоді і мене не буде. Бібліотеку перебудовують — ніщо не є на власному місці, а наша пані директорка взяла собі вакації до 21 жовтня! Має, видно, колосальне довіря до своїх — підлеглих їй — професійних колег!

Post Scriptum.

Я вже в бюрі — плечі й рукави суконки перемокли через дощовик, але це байка — висохнуть. Не можу встоятись спокусі, щоб посміятися з себе: роблю записки у метро — і ось чую остання зупинка! Висідати! Думала, щось трапилося у зв'язку з бурею. Виходжу — станція Walnut-Locust! І я зрозуміла: сіла на експрес, не на звичайний потяг — і це остання його станція! Ну, добре, що він не їхав до кінця лінії! Задумалася. Небезпека писання щоденника в час подорожі метро. Але вспіла ще навіть не спізнившись!

Середа, 2 жовтня 1985. Метро.

Ляля приїхала в неділю вранці. Тим разом я не мусіла їхати по неї аж на аеродром, а тільки до поїзду на 30-ій вулиці — вже діє залізниче сполучення між аеродромом і центром міста, а в неї тільки ручний баґаж — проблема невелика. В неділю ще я пішла з нею під православну церкву, де владика Мстислав посвячував нову мозаїку і Ляля встигла ще привітатися з митрополитом ( — вони знаються ще з Варшави). Імпрез особливих в неділю не було — єдине хіба політичне віче проти знеславлювання українського імени (у зв'язку з популярними тепер судовими процесами проти т.зв. воєнних злочинців, що їх оскаржують у приналежності до поліції, в акціях проти жидів ітп.). На віче ні Ляля, ні ми з Остапом не мали охоти йти. Зате повела Лялю на два пікніки-фестини: на "Михайлівську гірку" та на "Тризубівку" до Horsham, щоб показати їй гарні дві українські посілості. Увечорі запросили ще Віру Лащик на обід — приємно посидіти при Grand Marnier і Лялиному Whisky Sour (скомбінованому à la minute із скачу, bitter lemon, maraschino cherry і льоду). У понеділок — знову гарна під-осіння погода — поїхали до S. Bound Brook, на цвинтар. Ляля хотіла провідати й оглянути могилку своєї бабуні і другого чоловіка мами, а ми з Остапом хотіли подивитися на новопоставлений нагробник на могилі Івася та й зробити з нього фотографії для родини в Україні. В поворотній дорозі зупинилися на обід у ресторані Mother's в New Hope. Вчора — у вівторок — трохи сиділи на городі, возили маму до- і від- фризієра, вступили на пів години до крамниці, а пообідавши, поїхали увечорі до Academy of Music на концерт. Остап з нами не їхав, бо замовлені по телефону квитки були на третьому бальконі і він не захотів іти. Нам у касі вдалося наші квитки проміняти за інші і ми мали добрі місця. Диригував Ricardo Muti, у програмі були виключно твори Бетговена: увертюра з Fidelio, скрипковий концерт в D-minor та П'ята симфонія. В скрипковому концерті солістом був якийсь молодий скрипаль з Риґи, Kremer. Концерт був прекрасний. Muti — повний енергії й ентузіязму, знаменито панує над оркестрою, а його ентузіязм передається і публіці. Була стояча овація, але для наддатків спровокувати маестра було неможливо. Музиці цій не малят колисати, землю вона трясе — як сказав Коротич.

Середа, 2 жовтня. Північ.

Пакуюся. Прийшли з Лялею й Остапом з кіна. Ходили з Іваном і Наталкою Коропецькими на обід до City Tavern і на фільм Péril — французький "thriller" — досить цікаво зроблений фільм, але залишив він понуре враження про підлість, простацтво, експлуатацію людини людиною.

Неділя, 6 жовтня 1985. Оттава.

Сьогодні конференція закінчилася. Саме тепер — уже після 10 год. вечора — у нашій готелевій кімнаті ще є Володимир Біляїв, який записував для Голосу Америки інтерв'ю зі мною про Бібліографічний конкурс, а тепер записує розмову з Остапом про справи "Слова".

Сама конференція залишила по собі дуже позитивне враження. Сам факт її організації — це своєрідне чудо. Зуміти зорганізувати засоби й фонди на те, щоб зібрати разом українських поетів і літературознавців, заплатити їм подорож до Оттави і побут тут у готелях — це вимагає неабиякого хисту і очевидно сприятливих умовин і щедрості фундаторів. Конференція відбувалася в гарно устаткованій університетській залі, зі сценою, лектерном, мікрофонами, амфітеатральною авдиторією на яких 200 осіб та навіть з рефлекторами та обладнанням для показу фільмів. (Рефлекторів не вживали, але прожектор і екран були використані для прозірок в час, коли Світлична читала вірші Василя Стуса). Великою і радісною несподіванкою конференції було значне число молодих людей! Були молоді люди і серед виконавців програми, навіть знайшлося кілька молодих поетів! Щодо рівня доповідей і поетичних виступів, то вони, очевидно, були різні: на одному кінці спектру Грабович, Рубчак, Фізер — на другому — молоді Шкандрій і Василюк, і серед поетів — з одного боку Рубчак, Юрко Тарнавський, Зуєвський — з другого — надпрограмові виступи Чопика. Решта, на мою думку, вкладалася в золоту середину: серед поетів: Віра Вовк, ми з Остапом, Славутич, Царинник, надпрограмова ніби-модерністка Демус. Серед літературознавців: Царинник і його дружина Марта Горбань-Царинник, молодий Павлишин з Австралії, Віктор Свобода з Лондону, Данило Струк, Бойчук, Юрко Тарнавський та Зуєвський про переклади і двомовність, Віра Вовк про українські теми в бразилійській поезії, Чопик про сонети, Лариса Онишкевич та Струк і Балан. Цікаві були англомовні поети Suknaski i Yars Balan, менш цікавою здалася франкомовна молода поетка Фрасуаза Якимів. Радісним був виступ поетів Марії Ревакович (молода дівчина, надавно з Польщі, та молодого хлопця, що його імені, нажаль, не дочула (У програмі його не було).

Деяких виступів не мала змоги чути: в тому числі Шнайдера про Костенко, що її дуже хотіла почути. Дехто не приїхав: не тільки Андієвська і Барка (шкода, це було б цікаво!), але й літературознавці Роздольська (нагло помер чоловік її), Mark Rudman (жінка народила дитину) та Штогрин (не знаю, яка причина). Чимало людей заздрісних: їх не запросили. Серед гостей в авдиторії було чимало поетів — всі вони напевно були незадоволені, що вони — поза програмою. Дехто виразно про це й говорив (напр. Леся Черненко). Інші були більш дискретні, але поетів було певно з пів залі: Голод, Гурко, Біляїв, Кузьменко, Струк, Палій. Жаль, що не запросили справді доброго поета — Бабая. Я зібрала підписи для нього від Нью Йоркської групи, щоб Дуфті послати бодай привітання. А взагалі я зібрала пару десятків автографів від учасників на пам'ятку.

7 жовтня, вранці. (На листовному папері: Université d'Ottawa = University of Ottawa. Langues et littératures modernes=Modern Languages and Literatures).

Остап ще спить. Я встала раніше і поки піду полагодити готель та замовити таксі, маю ще пів години для записок. У програмі конференції був також бенкет — не що будь, а елегантний обід у конфедеративній залі Парляменту. З сенатором Юзиком за товстмастера! Таке можливе тільки в такій "малій" країні як Канада, де українці мають великий голос. В Америці навряд чи конференція американських поетів могла б діждатися такої уваги. Бенкет відкривав ректор оттавського університету, а головну промову мав Florian Smieja, професор університету Західного Онтаріо, поляк. Взагалі треба признати, що були серед учасників і не-українці. Андрій Donskow з оттавського університету, наприклад, був предсідником сесії читання поезій, що в ній виступали Остап, я, Юрко Тарнавський, Богдан Бойчук та Богдан Рубчак і Віра Вовк. Предсідниками інших сесій були такі люди, як Frank Tierney (Ottawa) та Harvey Goldblatt. У відкритті конференції брав участь Pierre Laberge, Dean of Graduate Studies. Буфетове прийняття в понеділок було щедрим жестом Dean of Arts. Запізналася я коротко — за посередництвом Віри Вовк — з полькою, що називається Jadwiga Holenderska, сама трохи пише, але — здається — славістка.

Мінусом бенкету — на мою думку — був виступ молодих бандуристів із сольоспівом якоїсь молодої дівчини. Думаю, що могло обійтись без фольклору. Якщо конче хотіли точку для розваги, могли запросити п'яніста. (Радослав і Люба Жуки були напр. гістьми й слухачами останніх сесій в неділю — могли їх запросити з виступом). В Канаді дає вже знати про себе група молодих українців, що недавно прибула з Польщі. Після читання віршів поетів з України (майстерний виступ Надійки Світличної — вона сама — це "one woman show") — група молодих хлопців поставила пантоміму з музикою на тему смерти Василя Стуса. Не всім це сподобалося, але було видно впливи польського аванґарду.

На аеродромі в Торонто.

Летіли з Оттави в товаристві Богдана Чопика та молодого і досі мені ближче незнайомого Марка Павлишина з Австралії. (Monash U.) Марко зробив на мене дуже добре враження своєю доповіддю про австралійських поетів — тему мав слабу, але вмів показати її в критичному контексті. Він — народженець Brisbane, говорить бездоганною українською мовою. Вчить українську мову й літературу (має, казав, 30 студентів), хоч за підготовкою він — ґерманіст. Я запрошувала його до Філядельфії і дала йому свою книжку.

В літаку подорозі до Філядельфії.

Сьогодні перед від'їздом на летовище я побігла вранці подивитися ще раз на центр міста і парлямент. Три будинки парляменту старої архітектури, що нагадує Лондон, із вежами à la Big Ben, з оригінальними зеленими дахами, контрастують із модерним містом, що росте довкола. Я переконана, що тут виросте колись неабияка метрополія, а сьогодні це гарне мале місто. Крім Оттавського університету, є ще Carlton, чого я не була раніше свідома. Також не усвідомлювала факту, що за рікою є друге місто — Hull, уже в Квебеку.

Хочу віднотувати дрібний нібито факт, що був мені милим і зворушливим. Як тільки ми прилетіли до Торонто, я пішла була запитатися про получення до Оттави. На інформаційному бюрку був напис: "говоримо по..." і серед трьох названих мов стояло: "по-українському". Я запиталася дівчини: а ви й справді знаєте українську мову? І приємно було почути відповідь молодої канадської українки.

Мали ми і кілька пригод, не особливо приємних. Перша трапилася ще в Філядельфії, по дорозі до аеродрому. Віз нас Іко Лабунька (Остапа з баґажем взяв з дому, по мене вступили на роботу). Перед в'їздом на 95-ку, Іко несподівано в'їхав у велику калабаню і раптом авто зупинилося, мотор згас. Замокло. Ніяк мотору не міг запалити. А нам час дорогий. І от я вийшла і давай зупиняти проїжджі авта. Перша була якась старша жінка, навіть говорити зі мною не хотіла. Але під'їхав якийсь молодий хлопець і я напрасно впросилася йому в авто, разом з Остапом і валізками. Хлопець, виявилося, живе недалеко від летовища, а працює для Phyllies, на спортовому стадіоні. Зробив нам неабияку прислугу. Від грошей відмовлявся, але я всетаки залишила йому в авті п'ятку. Віддаль була невелика, але час був критичний і без нього ми могли не поспіти. Іка залишили ми з автом на дорозі, але я певна, що підождавши трохи, він напевно не мав труднощів повернутися додому. Друга пригода: холодна ніч у готелю і страхітливий артретичний біль у клубі! — в майбутньому варто возити з собою електричну подушку! Третє: в п'ятницю вранці саме перед виходом на початок конференції — пустилася Остапові кров з носа. На щастя це сталося ще в готелі. Він, очевидно, налякався, але я його заспокоїла, дала льоду, казала трохи прилягти й відпочати, а навіть на доказ, що нічого справді поважного не трапилось, пішла сама на відкриття, залишивши його в готелю. Правда, я після двох доповідей вернулася по нього (втративши через те пару виступів — зокрема жаль мені, що не чула Шнайдера доповіді про Ліну Костенко). На цьому, на щастя, стало: кровотеча не повторилася — можливо, що це взагалі була дрібниця.

Вдома. Увечорі.

Мали щастя: на аеродромі зустріла нас Оленка Бережницька, що тим же літаком поверталася з Торонто. Запропонувала взяти нас на авто — вона живе в нашому сусідстві. Отже ми мали вигоду і без клопоту добилися додому.

Ще в Торонто, чекаючи на сполучення до Філядельфії, я потелефонувала до Ліди Гумінілович. Досить довго з нею говорила. Очевидно, про зальцбурзький з'їзд. Жаль мені, що я не мала змоги з нею зустрітися. З'їзд, каже Ліда, випав дуже гарно і вона рішила, що приїздитиме в майбутньому частіше. Вдома застала я записку від Лялі: вона думає, що з'їзд був кращий від всіх попередніх — ну, може, вона мала більше відпруження після всіх своїх переживань у минулому — то ж може й бавилася цього року ліпше, як колись. Ліда про саму програму висловлювалась без захоплення, а про Лялю сказала, що вона була в центрі уваги двох кавалерів — Ореста й Павлюса. Ну, отже, зрозуміло, чому Ляля захоплена з'їздом! Завтра матиму нагоду почути щось більше від Ані на робочій збірці бібліотеки.

A propos! — Замість кількох ланчів, я провела в Оттаві кілька годин у бібліотеці, працюючи над річниками Ukrainian Canadian. Це, виявилось, "veritable goldmine" перекладів з літератури (Mary Skrypnyk є редактором цього комуністичного видання, що його я досі не бачила в жодній бібліотеці). Я встигла зробити тільки два річники 1980 і 1981. Журнал виходить вже 34 роки — отже мені треба було б знайти pre-1965 — але де мені їх взяти. В Оттаві не було, та й тут немає. Треба буде пошукати. Українські комуністи може й мають у своїх бібліотеках, але я не спішуся до контактів із ними.

В бібліотеці Оттавського університету П'ясецька підготовила гарну виставку українських поетів — не лиш книжки, але й фотографії, манускрипти, тощо — з великою дозою доброго смаку. Правда, я помітила там зразу дві помилки: вірш Юрка приписали Остапові, а Камінні ступені з'явилися як репрезентанти Остапової поезії. Я звернула на це увагу П'ясецькій і вона недогляд направила. В національній бібліотеці Канади була теж сесія автографування книг канадських авторів і виставка їхньої творчости. Канадці до пересади наголошують все канадське — в тому є певна зрозуміла і цілеспрямована державна настанова, але часом це означає концентрацію на друго- і третєрядному, тільки тому, що воно — канадське. Ну, те саме можна сказати і про українську літературу в контексті світової.

Вівторок, 8 жовтня. Метро.

Поворот до рутини. Вчора говорили з Максимом і Уляною. Йому жаль, що не поїхав до Оттави, але треба ощаджувати час, щоб написати нарешті дисертацію. Журиться він своїм майбутнім. У Вінніпеґу буде відкрита посада і шукають на неї кандидатів. Може й міг би дістати її (хоч канадцям, очевидно, дають першенство) — але їхати до Вінніпеґу, далекої провінції у трудний зимовий клімат Канади — із гарвардського центру, де — як-не-як кипить і наукове і товариське життя — це майже так, як заслання у Сибір. Та ще й невідомо, що буде з Уляною, з її працею. Вона, очевидно, не дуже рветься залишати своє засиджене місце для канадських прерій. Ну, я була б за те, щоб вони їхали обоє, якщо їхати взагалі. Максимові було б легше достосуватися до нових обставин, якби мав її з собою — а для їхнього подружжя взагалі, а з уваги на Улянині роки зокрема, небезпечно, думаю, плянувати нехай тільки однорічну розлуку. Я теж, очевидно, воліла б, щоб вони були десь ближче нас. Близький контакт з ними — одна із нечисленних радостей мого життя. Але треба ж Максимові і почати академічну карієру — а на Гарварді навряд чи знайдеться для нього місце. Теперішню його роботу — що її він виконує part-time, пропонують перетворити на повну ставку, але пропонують на неї якогось молодого хлопця Балана з Канади (Бориса Балана, брата поета Yars-a, що виступав в Оттаві), що вирішив не закінчувати студій докторатом. Максима, думаю, хочуть трохи підштовхнути, щоб таки йшов на шлях професури, а не наукового співробітника. Побачимо.

9 жовтня 1985. Метро.

Ще про враження з Оттави. Факт, що мене запросили виступити разом з такими "рибами" як Рубчак, Бойчук, Юрко Т. і Віра Вовк, вважаю неабияким вирізненням. Цікаво було б знати, чóму саме (і кому) завдячую це запрошення. Жаль, що не були у програмі (і мабуть не були запрошені) Бабай і Качуровський — їхня присутність була б на користь конференції. Жаль великий, що не приїхали Емма Андієвська і Барка — вони були у програмі "on tape" — але, звичайно, для магнітофону місця не було у виступах — а от якби вони були особисто присутні — це підняло б конференцію на ще вищий рівень. Я свідомо обмежила себе до дуже короткого виступу. Що більше: я так наставилась на "короткість" свого читання, що в поспіху забула прочитати один вірш, що його я плянувала читати. Прочитала я два вірші із "Хвалю ілюзію" — Maligne Lake (написаний в Канаді і тому я хотіла звернути на нього увагу) та Das ewig Weibliche. Із "Землетрусу" хотіла прочитати теж два: "Бабин Яр" та "Last frontier" — але про цей останній — забула. На кінець прочитала коротенькі два недруковані нові віршики: "Чорний кіт" і "Шотландія." І це все. Виступ мій тривав всього 10 мінут і цьому дуже радий був Юрко Тарнавський, який на конто мого часу читав замість приписових 15 хв. — 25. (Мав, між іншим, може найбільший успіх у публіки — якщо міряти аплявзом — доказ, що в авдиторії було багато молоді!) "Бабин Яр" читала я з розмислом — це напевно саме тепер дуже непопулярна тема, у зв'язку з нагінкою Візенталя на т.зв. воєнних злочинців і зв'язану з тим істерію по обох боках — нашому й жидівському. — Грабович підступив опісля до мене і сказав мені, що йому подобаються мої вірші більш ніж Остапові (О. читав вінок сонетів). Зокрема, мовляв, ці "автобіографічні". Думаю, що мав на увазі саме "Бабин Яр". Чи щиро? Бог його знає.

10 жовтня 1985. Метро.

Попрацювала два дні — і вже втомилася! Телефони до Максима вночі (після 11-ої — дешевше!) не шкодять Остапові, бо він висипляється до полудня, але я встаю о 6-тій вранці! Вчора говорили з Максимом до 1-ої ночі! Крім інших засадничих справ пов'язаних з його дисертацією і його майбутнім — раджуся з ним у справі купівлі домашнього комп'ютера. Підготовляюся до цього рішення вже із пів року — і ось треба справу остаточно полагодити. Вчора вполудне (замість їсти ланч!), я пішла до нашого університетського Computer Shack, взяла цінники, говорила з продавцем. Кожна розмова того рода додає щось трішки до мого знання про нову технологію. Мусітиму взяти MacIntosh, бо це даватиме — без додаткових поважних витрат — можливість вживати і латинку і кирилицю, бачити і одне і друге на екрані, та вибирати різні роди шрифтів. Коштуватиме це мене понад 2500 дол, якщо не 3000. Тому й рішення нелегке! А ще треба буде довгого часу, поки я навчуся користуватися своїм Меком.

Віра Вовк хоче знову виступити у Філядельфії. Вона буде в Нью Йорку до 28 жовтня, отже організація такої "імпрези" мусіла б бути "блискавичною". Не маю часу, сили й навіть охоти пробувати організувати щось на власну руку. Але щось їй треба допомогти: бодай розвідати в Клюка (голови Літ. Клюбу), Рудницького, або наших студентів на Penn (там у Громаді активна тепер молода Гевка) — чи щось таке було б можливе.

В Оттаві в парку бачила чорні білки. Зовсім чорні, з пухнастими хвостами. Чи "білка" може бути чорна? Чи може тоді вона стає "вивіркою"? Ха-ха.

В нашій бібліотеці — страшний розгардіяш. Все завалене книжками й паперами, навіть моя кіната стала вже виглядати, як склад. Мушу ділитися кімнатою з моєю асистенткою і це мене трохи в'яже.

11 жовтня, п'ятниця. Метро.

Шлю сьогодні до Свободи вірш "На смерть Василя Стуса". Вірш написаний ще 20 вересня — довго я вагалася. Поважні сумніви щодо його мистецької вартости не дозволили мені послати його де-ін-де, або читати в Оттаві. Це — немов газетна стаття, лист до редакції. Єдиний у ньому поетичний рядок, це "міст на Делаварі, що виріс із листків трави..." Але, водночас, цей вірш — зброя, як зброєю є серія статтей про Стуса, пам'ятні збори йому присвячені, тощо. Може це допоможе творити публічну опінію, яка — дав би Бог — запобігала б того рода репресіям у майбутньому. Совєти напевно читають еміграційну пресу — у моєму вірші — не інвектива, а іронія і може це матиме якийсь маленький відзвук у якогось цензора чи каґебіста.

Вечір вчора провела на телефонах у справі Віриного виступу. Вона й сама вже вчора телефонувала і я рада, що раніше говорила вже з Рудницьким. Він страшенно зайнятий, УКУ має вже виповнену програму, але — якщо не знайдеться інша якась можливість, погодився дати їй форум колись у четвер та й асиґнувати з фондів УКУ невеличкий гонорар. Всі ці справи забирають в мене рештки часу і сил. Вся надія на вікенд, а тоді — закупи харчів з мамою, господарські справи, порядок у городі, куховарення на тиждень, евентуально якась візита, кіно чи інша розвага. І коли мені знайти час для статті до Сучасности, що жде вже із пів року? Для рецензій до WLT? Для бібліографічної безконечної роботи? Для каталогізації чужомовних книг пластової бібліотеки і вівтіркових збірок у цій же бібліотеці? — Пані Ільницька намовляла мене, щоб я виступила з доповіддю про Кошелівця (він видав книжку мемуарів і приїздить з Еммою до Н.Й. в листопаді). — Я відмовилася — доповідь робитиме Остап. (Пані Ільницька поступила дуже недипломатично, звернувшись напeред до мене (хоч Остап відбирав телефон). Але якось він не образився і доповідь готує. Професор Tucker написав мені листа-відповідь: реченець відсунутий до січня, він дякує за рекомендації Рудницького, Онишкевич, Кіпи і звернеться до них, але просить і мене про співпрацю. — Пресія з усіх боків, а я маю враження, що я цими днями не спроможна навіть для мінімум зусилля. От треба полагодити справи з GEICO (після гураґану Gloria нам знову затік дах — зовсім новий дах, побудований таким великим коштом!), з купном комп'ютера, із автом, що для нього заповіли черговий "recall" у зв'язку з якимись потенційними дефектами. І навіть, щоб це полагодити, трудно серед дня знайти хвилину часу на телефони в приватних справах.

14 жовтня, понеділок. Метро.

Субота пройшла на закупах харчів із мамою і на праці в городі. Була гарна осіння днина і кортіло побути на дворі, у природі. Траву тим разом косив Іко — треба дати молодому студентові заробити — але я поїхала до Sears-а, купила бульбочки нарцизів і додаткові прибори до городової праці та й потім досить ще напрацювалася, щоб посадити нарцизи, вирівняти травники, тощо. Мала ще і серію телефонів у справі Віриного вечора (Лариса Онишкевич від'їжджає до Мехіко і не зможе бути прелегентом, отже Клюк, що мав уже залю і був готовий влаштувати Вірин вечір — відмовився від імпрези, із-за браку прелегента. Стало на тому, що вечір відбудеться 26 жовтня в УКУ, Рудницький скаже кілька вступних уваг, а Віра прочитає пару своїх нарисів. Це субота — може воно і вдасться на малу скалю — багато людей напевно не прийде, бо у наступний день — 27 — готують великий вечір у пам'ять Б. Лепкого — вечір, що в ньому виступає десяток осіб з Філядельфії, Шікаґо, Нью Йорку — включно з піяністкою Каранович-Гординською.

В неділю Остап виявив бажання піти на виставку маляра Зенона Онишкевича (відкриття відбулося в п'ятницю, але Остап тоді бажання не виявляв, а я була втомлена після праці і не рвалася кудинебудь виїздити). Маляр з Онишкевича непоганий, зокрема добре відчуває він гірські пейсажі. Дуже традиційно-класичний. Bиставка, думаю, не показала його повністю: знаємо, що він робить політичні карикатури для New York Times, що малює портрети. На виставі були самі лише пейсажі, квіти й натюрморти — переважно олії або акварелі.

Пополудні була конференція НТШ присвячена Василеві Стусові. Були три доповіді: Романенчука, Рудницького і Валентина Мороза. Програма й фірма не така, щоб дуже заохочувала, але не можна було не піти. Зібрала ця імпреза 80 осіб — не погано, зваживши на характер імпрези. Замітне, що прийшли видні бандерівці — давно вже я їх не бачила, напр. Петро Мірчук, Куліші, сам Романенчук... Мороз робить помітне враження на нашу публіку: він вміє добре говорити, переплітаючи виступ анекдотами. На мене, одначе, він робить враження політичного демаґоґа — за відповідних умов міг би вирости з нього маленький український Гітлер. Дивуюся бандерівцям, що не побачили в ньому потенційного лідера: молодий, з доброю зовнішністю, з авреолею мученика. Погляди його їм повинні були бути близькі: фанатичний націоналізм, з наголосом на героїчному. Мені його ідеологія — чужа. Нам треба не так героїв (— їх у нас повні концентраки!) як політичного розуму. Доповідь Мороза мала популярно-політичний характер. Найкраще з трьох доповідачів вийшов Леонід Рудницький. Bін говорив про Стусові зацікавлення німецькою літературою і про німецькі впливи на його творчість. Цитував якийсь Стусів лист до німецької знайомої писаний німецькою мовою, неначе під безпосереднім впливом прочитаного вірша Рільке.

Четвер, 17 жовтня 1985. Метро.

Їду від дентистки — вступала по дорозі до праці. Треба мені буде міняти місток — отже це перша із серії майбутніх візит.

Вчора прийшов лист від Лупула. Пропонує заплатити по $1.50 від сторінки за переписання на комп'ютері мого манускрипту. Мовляв, варто дати комусь переписати. Важне в його листі і те, що він пише про ІВМ-РС, що є стандартним устаткуванням Канадського Інституту — а я вже наставилася і майже рішена купувати MacIntosh. Зібрала вже багато інформацій, сьогодні орієнтуюся в цій технології значно краще, як пів року тому. Телефонувала до Максима за черговою порадою: чи не купити мені також ІВМ-РС? — Рішуче відмовляв мене: це дуже складна машина і я — каже він — матиму з нею значно більше клопоту. Мушу ще раз написати до Лупула: Максим думає, що існує технологічна можливість "переписати" електронічно текст з диску MacIntosh на ІВМ. Найближчі тижні мусітиму присвятити цій справі, відклавши все інше. На друкові бібліографії залежить мені тепер найбільше.

Щоденні записки у метро терплять на тому, що вряди-годи замість записувати — читаю. Останніх пару днів — нове число "Сучасности". Молодий Марко Павлишин з Австралії, що його я запізнала в Оттаві, має в цьому числі цікаву статтю про новий роман Загребельного "Я — Богдан". Справжній набуток для нашої культури — я маю на увазі Марка, не книжку (хоч і книжка виглядає нешаблоновою і мабуть вносить щось нове у нашу прозу).

18 червня, п'ятниця. Метро.

Вчора нарешті мала змогу піти в час полуденка до бібліотеки Van Pelt і зробити ксерокопію із рецензії-статті на книжку Грабовича, що поміщена в найновішому числі "Радянського літературознавства". Два автори — Білий і Бородін, стаття не лише велика обсягом (щось із 10 сторінок), але й серйозна своїм науковим тоном. Чому завдячує Гриць таку увагу на найвищих щаблях від своїх земляків у Києві? Своїй участі в недавньому конґресі славістів і особистим контактам? Позитивній настанові до політики детанту й відпруження, що йде від напрямних Ґорбачова? Пов'язаній з тим атмосфері радянсько-американських спроб діялогу, напередодні зустрічі на вершинах? А може також бажанню використати еміграційну примітивну нагінку на Грабовича, щоб вбивати дальший клин розбрату, похваливши автора саме за те, за що його б'ють на еміграції? Стаття, очевидно, має критичний тон — ні структуральна антропологія, ні фройдизм соцреалістам не до душі — але ж які вони раді, що Грабович вдаряє і по Донцову, і по Смаль Стоцькому! — На мою думку, ця рецензія — явище позитивне. Як-не-як, чи не вперше взагалі, науковий діялог без ординарної примітивної політичної інвективи. Те, що їм не на руку, дипломатично промовчують. В бібліографічній інформації не подають видавця — УНІГУ. Гарвардський університет не згадується взагалі, а Грабовича всюди називають "американським літературознавцем" і Джорджем. Але всеж таки розумний читач багато із статті довідається! І може навіть буде гордий і за Грабовича і за Шевченка!

Понеділок, 21 жовтня 1985. Метро.

Неділю провели разом із Вірою Лащик у Трофименків. Святослав і Марта "повернулися на батьківщину" — як ми собі жартуємо — і це була наша перша зустріч від кількох літ. Вони тепер у Вільмінґтоні, в штаті Делавар, недалеко від Славкової фірми Du Pont. Купили собі хату, вже влаштувалися, і от вирішили запросити гостей. З ними живе Мартина мама, п-ні Бабич. Крім нас у гості приїхали др. Олег Слюзар із старенькою своєю мамою та пізніше ще др. Зенон Рудавський з жінкою Аллою. Всіх цих людей зустрічала я вже раніше, але Рудавських знала більше з оповідань Віри. (Це — дуже багаті люди. Він — гінеколог з великою практикою. Алла — росіянка, первісно з Франції. Познайомились вони в Еспанії, де він студіював. У них троє дітей. Найстарший, що живе в Парижі, це — здається мені — син Алли з першого подружжя, отже не син Рудавського). Марта дуже гарно (— і надто обильно) гостила нас і полуденком, і обідом. Хату мають досить велику і вигідну. Виглядають обоє дуже гарно — Славко трохи посивів і його кучерява, майже хлоп'яча, шевелюра світить сріблом. Читав нам частину своєї доповіді "An American businessman in Poland", що її читатиме на запрошення якогось клюбу в Аллентавні. З сентиментом згадують обоє свій побут у Варшаві, і своє "життя на селі" в гористій гарній околиці Parkersburg, W. Virginia. Я страшенно рада за них, що вони перебороли серйозну кризу свого життя, що їх родина не розбилася, і що вони знову близько нас. Марта, виглядає, заспокоїлася: може життя навчило, а може просто минається Sturm und Drang... Вона помітно "keeps a lower profile", дуже була зайнята господарством... Багато маємо спільних спогадів. Є солідна база для відновлення давньої дружби.

Вівторок, 22 жовтня. Метро.

Жду на відповідь Лупула. Я написала йому, що збираюся купувати MacIntosh і хотіла б на цьому комп'ютері, не IBM, переписувати свою бібліографію. Побачимо, яка буде реакція. Вміжчасі перередаговую свій манускрипт. Добре і Максимові і Лупулові суґерувати, щоб манускрипт дати переписати якійсь машиністці. Якби вони зробили це там в Едмонтоні — інша справа. Але коли це має бути зроблене тут, то я, очевидно, мушу скористати з нагоди, щоб дещо поправити, поліпшити, доповнити. Справа не лиш у бібліографічній формі, як думає Лупул. Я вже додала одну додаткову позицію (інше видання Тигроловів, що його несподівано знайшла в книгарні). Це потягнуло за собою зміну нумерації цілого манускрипту. Передмову змінила ґрунтовно, і не тільки тому, що треба було переробити плян із серії на індивідуальні "звіти про пошук" (research reports — цікаво які відповідники вживають в Україні?) Хочу додати до цілости хронологічний покажчик та додати перші рядки поезій всюди там, де їх тепер бракує. (Деякі картки багатолітньої давности — тоді я не підозрівала ще, що перші рядки потрібно давати взагалі!) Це — скаже напевно дехто — непотрібна педантерія — але вона, як я вже встигла переконатися на досвіді — допомагає ідентифікувати переклади! Деякі анотації зміняю, доповнюю. Найбільша трудність у тому, що в багатьох випадках потрібно наново мати в руках книжки і брошури — а деякі з них я позичала на Inter Library Loan, а то й навіть брала з джерел, що їх вже не пам'ятаю. Дрібні напр. дві брошури Безушка потребують інших анотацій, але щоб їх змінити, треба знову знайти ці брошури. Також матиму трудність з антологією Іваха "Ukrainian Songs and Lyrics".

П'ятниця, 25 жовтня 1985. Метро.

Маю клопіт із зубами. Вчора була в д-р Цісик. Я думала, що мені просто "протерлося" чи "проїлося" золото на містку — не боліло, але видно було дірку. Тимчасом, каже моя дентистка, це справа значно складніша. Зіпсувався зуб, що на ньому держався місток. Корінь ще є і кусок зуба, що його можна надбудувати — але містка такий фундамент тримати не може. Одна альтернатива — поставити місток на сусідньому зубі, але місток довгий, зуб-клик малий, а головне — цей мій зуб — здоровий, добрий, жаль нищити його, щоб ішов під місток. Інша альтернатива: поставити замість містка — протезу, тим більше, що з другого боку в мене бракує віддавна два зуби. Ну, перспектива неособлива. До протези доведеться звикати — це вже не те, що перманентні містки. Старість! Каже Цісикова: ліпше тепер, як пізніше. Легше буде звикнути. Може. Мене трохи журить, що я в квітні не змінила свого дентистичного обезпечення на Penn. Думаю, що зроблю це наступного року. Вже віддавна я не зовсім задоволена з д-р Цісик. Про її фахову роботу не можу нічого сказати, бо на цьому не розуміюся (— хоч багато пацієнтів на неї нарікає, зокрема ті, що мають опінії пізніших, інших дентистів) — але мене разить її поведінка з пацієнтом: багато говорить, курить, витрачає значно більше часу, як цього потрібно для даного дентистичного забігу. Я розумію, що для неї це може — одна з невеликих можливостей товариського контакту, але для мене час дорогий і крім того волію, щоб лікар чи дентист концентрувався на головній фаховій проблемі, а не розсівав свою увагу іншими справами. Місток мені скинула і я тепер — без горішніх зубів з правого боку. Не знаю, як довго триватиме вся робота. Мусить бути апробата обезпечення, а це потриває пару тижнів. Тимчасом у мене 17 листопада доповідь на вечорі Любович у Філядельфії.

Завтра приїздить Віра Вовк. Зустріч з нею відбудеться в Рудницького, на УКУ. Я мушу зранку відібрати її із станції, привезти додому, погостити обідом. Комплікація вийшла із прибиранням хати. Ольга Купіха приходить один раз у місяць і справи з нею звичайно полагоджує Остап. (Він вдома день-у-день, отже її прихід на роботу пов'язаний з ним безпосередньо — тому я й залишила ці справи до полагодження йому). Тимчасом, він любить відкладати — і так вийшло, що Ольга не може прийти в п'ятницю — так, як заплянував він, тільки найскорше в суботу — а це день, коли приїде Віра, отже мені дуже незручно. Не роблю з цього великого "issue", але трохи це мене сердить: передусім дивуюся самому принципові: як можна трактувати робітника так, щоб він (чи в цьому випадку — вона) достосовувались до всякої примхи хлібодавця? Чому не узгіднити пляну заздалегідь, щоб обидві сторони знали що і коли їм належить сподіватися? Не люблю такого патронізуючого ставлення до працівників. Я теж робітник, хоч й умовий, і думаю, що люди повинні мати певні контрактові права, навіть і без писаних контрактів. Остап думає може, що робить ласку Ользі і що вона прийде на кожний поклик. А мені на ній залежить — бо сама я вже таки не хочу займатися регулярним прибиранням хати, коли нас стати на часткову бодай допомогу в господарстві. Невже мусітиму сама взятися за "адміністрування" і цими справами?

27 жовтня 1985. Неділя, полудне.

Відвезла Віру Вовк на станцію — вона поїхала до Нью Йорку, а у вівторок повертається до Ріо. Виступ її на УКУ зібрав 20-членну авдиторію — могло бути ще гірше. Рудницький сказав про неї кілька слів, з апльомбом, як звичайно, використавши мою статтю і книжки Вірині, що їх я йому привезла напередодні. Зробив кілька помилок, які вказують на те, що він тільки поверховно обзнайомлений з темою — але в нього є велика доза гумору, такту і акторського вміння і це рятує ситуацію. Дав їй зворот коштів подорожі з Нью Йорку, купив примірник Святого Гаю за 20 дол., я купила два примірники на дарунки, а два продала — отже Віра мала якусь фінансову користь і була задоволена. Крім того, після її виступу (а читала вона кілька коротких оповідань, в тому числі два, що їх читала вже рік тому у Філядельфії!) — я запросила до нас кілька осіб, щоб провели вечір на товариській розмові при коньяку, сирі і чаю. Були в нас Славко і Марта Трофименки з мамою, Софійка й Тит Геврики, Марійка Лабунька, Мушка Одежинська, потім ще прийшли Рудницький з Головчаком. Інтелігентне українське товариство трапляється Вірі тільки в час її подорожей на північ — отже я думаю, що їй було приємно. А ми були раді, що мали нагоду зустрітися і побути пару годин на культурній виміні думок про літературу, мову, проблеми еміграції і краю, Нью Йоркську Групу поетів. Віра — вже в нас удома — прочитала ще нарис Сузір'я — саме до цієї останньої теми. Приїзди Вірині дають змогу ближче запізнатися з нею. Вона у Ріо живе у повній ізоляції від українського світу — не має змоги ні з ким говорити українською мовою. Живе разом з якоюсь бразилійською приятелькою Тересією (Між іншим, буде переноситися незабаром на інше помешкання — отже буде зміна адреси!) Вона — нібито — задоволена із свого побуту в Бразилії, не жалує, що туди поїхала (бо хто тоді робив би ці переклади на португальську?) Піонерська Вірина праця на бразилійському терені має безсумнівне значення для нашої культури — але факт, що вона поїхала туди, перерішив багато в її життю, фактично всю її долю. Можливо, що вибравши іншу країну, США чи Канаду, напр., вона може не була б такою самотньою. Може вийшла б була заміж, мала родину, може була б активною в громаді. Вона, правда, сьогодні вважає, що все це менше важне, як її праця там. І це зрозуміло: людина завжди шукає виправдання для свідомих рішень. Мені, одначе, приходить на думку також інша думка: Віра далека від життя, людського й українського. Вона — не бувши ніколи дружиною й матірю, не зазнавши життєвих потрясень з цим пов'язаних, а головне — не зазнавши глибокої самовідданої любови — до чоловіка, до дітей — не має у своїй творчості цієї емоціональної глибини, що її дають великі переживання. В творах їі багато штучної надуманости і декляративності, а там, де пробивається почуття — воно межує часом з сентименталізмом. І це шкода. Бо у Віри чималий талант, велике обдарування, і вона чимало дала для нашої культури — при всіх життєвих обмеженнях — а при іншій долі — могла б була дати ще більше, бути великим поетом. Та хто його зна? Доля химерна — може була б перестала писати взагалі?

Везу маму сьогодні на вечір на пошану Богдана Лепкого (Мама вчора була на виступі Віри також, але додому до нас пізніше вже не мала охоти йти). Вечір Лепкого заплянований на велику скалю, самих виконавців щось із 10 осіб і відбудеться він у великій залі Центру. Напевно збере чимало публіки. Рекляма велика по радіо і в пресі, зрештою Лепкий промовляє саме до цієї старшої ґенерації, що є основною авдиторією наших імпрез. Та ще й галицької старшої ґенерації! Я й сама в дитинстві колись захоплювалась "Мотрею" і навіть у перших нарисах прозою наслідувала "Казку мого життя" — ще дитиною в Зборові. (Всі ці мої спроби пропали в дорозі на Словаччину, разом з іншими пам'ятками з дитинства).

28 жовтня. Метро.

Вечір Лепкого відбувся при переповненій залі (понад 250 осіб) — мусіли доставляти крісла. Програма була рішуче за довга і дуже нерівна: Блискучий був виступ Каранович-Гординської (зокрема її майстерно виконаний Шопен). Варто б почути її в концертовій залі, без цієї нашої публіки, що заважає слухати. Вона — майже одноліток моєї мами — а як ще добре тримається! А грає чи не ліпше, як колись (— а може я тепер більше вдячний за музику слухач?) Добрі були виступи Бурачинської (відкриття), д-ра Смика (промова) та Француженка (мистецьке читання творів). Решти ліпше якби не було взагалі, зокрема ж виступів співачки Мацюк та декляматорки Кавки, що тільки непотрібно компромітують самих виконавців. "Короною" всього, як тепер звичайно водиться в УОКЦентрі був... буфет! Різні бувають естафети, міщани міщанам передають буфети — Ліна Костенко навіть не догадується, що її буфети-меблі можна з успіхом застосувати до цих емігрантських звичаїв. Коли я сказала кільком особам (зокрема Лесі, що близько до цих справ), що Центр надто багато уваги прикладає харчуванню, і що енергію цих жінок, що підготовляють буфет можна б спрямувати на інші рейки — це викликало обурення і нагінку на мене. Дуже цікавим і вартісним доповненням імпрези була виставка книжок і документів з родинного архіву — задля самої цієї виставки варто було піти на цю імпрезу.

29 жовтня. Метро.

Вчора майже весь день присвятила розглядові PBS (Professional Bibliographic System) ма комп'ютерах IBM та MacIntosh. Разом з Марією Смолкою, моєю асистенткою, бо це для бібліотеки критичний перегляд напередодні закупу "software". Ці справи збігаються з моїми особистими зацікавленнями і потребами і я з великою охотою включилася в цю акцію. PBS на комп'ютерах IBM має чимало недомагань та ускладнень: головне для мене те, що готового сформованого опису не можна бачити на екрані, і тільки коли він надрукований можна побачити накинений комп'ютером формат. Але все ж таки навіть IBM дозволяє на вибір основного формату: ANSI (American National Standards Institute), MLA (Modern Languages Ass'n), та ще інші, включно із власним по-своєму визначеним форматом. Раз це встановлено — всі оці крапки і коми і відступи автоматично і послідовно вирішує для кожного бібліографічного опису сам комп'ютер. MacIntosh дозволяє бачити сформований опис на екрані, а крім того він дає можливість ґрафічно оформити тексти для друку (напр. автори — товстим шрифтом, анотації — курсивою). Це мені дуже подобається. Інформація, що я її здобула за один день заощадить мені пару сот долярів. Передусім довідалась я, що PBS для MacIntosh, що реклямується за 395 дол. ( — коли я подзвонила до продуцента в Ann Arbor, довідалась, що ціна вже тільки 295 дол.) — буде незабаром одним із "supported" продуктів нашого університету і що його можна буде купити за пів ціни — щось около 150 дол. По-друге, наш Computer Shack буде тепер пропонувати "Bundle" за 2300 дол. — за три речі, що мені конче потрібні і що їх я згідно з їхнім цінником виторгувала на 2700. (Навіть ходила до продавців з Гарвардським цінником-рахунком Максимовим, щоб їх переконати, що вони продають дорожче від Гарварду — може це мало якийсь вплив на зниження ціни?) Видно, що мій брак поспіху вийде мені на користь. Нетерпляче жду на лист від Лупула — бо далі відкладати не хочу!

29 — увечорі, в автобусі.

Темно — час перемінили. У висліді я не можу з метро іти пішки додому, як звичайно. Мушу брати автобус — но і доводиться ждати. Сиджу — покищо сама одна в автобусі. Водій чекає на визначений час і на пасажирів, що приїдуть напевно наступним поїздом метро. Велика втрата часу. Мушу почати возити з собою щось цікаве до читання. Маю в течці для мами повість Sieroszewsk-ого "Bieniowski", але це мене не цікавить. От у новому числі Жовтня почали друкувати роман-есе про Марію Башкірцеву — щось для мене.

Відібрала сьогодні нові окуляри — здається, добрі. Тим разом не ходила до окуліста-оптальмолога, пішла просто до крамниці і дала очі змірити їхньому оптометристові. Може будуть ліпші наслідки, а покищо вже є інші практичні позитиви: за візиту оптометриста не мусіла платити, бо купувала окуляри — за стару пару повернули мені 20 дол. Отже нові окуляри коштували мене 112 дол., а не як можна було передбачати 150.

Іду сьогодні на тижневу бібліотечну збірку до Центру, хоч фактично воліла б трохи відпочати. Праця в бібліотеці тепер — навала паперу і натиск з усіх боків. Зробила мене наша директорка головою комісії, що має опрацювати проєкт "Collection development policy". На 1 грудня має бути готовий. Сьогодні зробив мені візиту проф. Summers. він буде редактором журналу Comparative Labor Law Journal і просить бібліографічної допомоги. Бюро завалене книжками і паперами.

30 жовтня 1985, середа. Метро.

Вчора на бібліотечній робочій збірці — несподіванка. Уляна Мазуркевич, Орися Гевка та інші жінки з Комітету оборони людських прав в Україні були також у залі бібліотеки: підготовляли демонстрацію з протестом проти видалення із США совєтського матроса Мстислава Медведя, що вискочив із совєтського торговельного корабля заякореного на Міссіссіпі, переплив ріку, але попавши до американців, не умів вияснити чого він хоче. "Наші" доставили його назад на корабель, хлопець вдруге кинувся у воду і поплив до берега, а наші американці знову віддали його совєтам. Потім тільки прийшли до голови по розум, затримали корабель, домоглися поновної розмови з утікачем і він, нібито, добровільно підписав заяву, що він насправді не думав утікати і бажає повернутися додому. Ну, з такими приятелями, то й ворогів не треба! Я переконана, як і наші пані з Комітету, що наш хлопець — таки втікач, і що наші власні урядники справу загирили, як це сталося вже один раз із литовцем Кудіркою. Уляна й Орися вміють робити діло і мають потрібні контакти: вчора в бібліотеці були також журналісти з CBS і на вечірніх вістях дві години пізніше була вже обширна інформація про українців невдоволених акцією видачі Медведя совєтам.

Середа, увечорі, вдома.

Замовила комп'ютер! В суботу маю відібрати. Замовила також PBS для MacIntosh — і на це доведеться, мабуть, трохи почекати. Треба буде інтензивно взятися за практикування, щоб вивчити систему, заки візьмуся за свою бібліографію.

31 жовтня, четвер. Метро.

Почала читати роман-есе "Марія Башкірцева". Автор — Михайло Слабошпицький. У висліді — тонус мого життя помітно піднісся: яка розкіш від прекрасної української мови культурного рівня! Яке збагачення словника — часом асимільованими чужомовними виразами, пуристи може сказали б — за посередництвом російських зразків? Може — але для мене це не таке важливе. Головне — багата сочиста мова не села, а міської інтелігенції, що нею все можна висловити.

3 листопада 1985. Неділя, 9:30 РМ.

Вчора вранці їздила відбирати комп'ютер. Університетський "Computer Shack" відкривали о 10-ій і я швидко після відкриття вже там була. Трансакція вийшла досить скомплікована, бо хлопець, що полагоджував справу продажі заступав когось іншого і не вмів собі ради дати з касою — взагалі персоналу було обмаль і я сама мусіла винести всі пачки (а їх був повний баґажник!) — але дала собі якось раду, запакувалася, щасливо довезла додому та й винесла пакунки на гору. Коштував мені цей набуток поважні гроші: McIntosh system, Image printer, External drive, Computer case, папір, коробка на диски і 10 додаткових дисків та Mouse pad вийшло разом на $2507.65. Коштовна забавка!

Після обіду вчора (— а обід я варила вранці, поки поїхала по комп'ютер!) поїхали ми з др-ом Клюком та Марійкою Лабунькою до Нью Йорку на вечір Кошелівців. Остап мав доповідь, отже виїзд треба було зорганізувати заздалегідь. Мирослава не було, бо саме у Вашинґтоні відбувається конференція АААSS, де він бере участь — отже запросили у ролі автоводія д-ра Клюка. Вечір відбувався в домі НТШ і це дало мені змогу завезти туди архів Марії Струтинської, а також попрацювати годину перед вечором у бібліотеці. Остапів виступ був дуже добрий, сам Кошелівець прочитав уривки з книжки мемуарів (перелік родинних жертв у час голоду робив потрясаюче враження!), на кінець Емма прочитала кілька поезій і уривок нового роману. Зібрала ця імпреза не більше як 60 осіб — але заля НТШ мала, отже виглядала повна.

Довідалися ми в Нью Йорку про смерть у Парижі проф. Кубійовича. Це — один із Атлантів нашої еміграції. Міг мати сатисфакцію, бо діло його перейшло в молоді руки, набрало розмаху і воно не пропаде. Без Кубійовича воно може навіть піде вперед більшим темпом і модернішими методами. Справжній живий пам'ятник, вічна пам'ять, що не пропаде ніколи.

Справа Медведя набрала великого розголосу. Dan Rather і телевізійний канал 10 (CBS) — вперше, мабуть, в історії, приніс у п'ятницю на головних вечірніх вістях кадри з української демонстрації в Нью Йорку, а радіо в суботу кількакратно говорило про українських адвокатів, що судовим шляхом хочуть затримати совєтський корабель, який покищо є ще в американських водах, щоб дати змогу американським чинникам ще один раз переслухати українського моряка. Наш хлопець впав, мабуть, жертвою підготовки до зустрічі "на вершинах" Реґена з Ґорбачовом — хочуть може уникати неприємних інцидентів і не загострювати конфліктів. Не вірю, щоб Медведя вдалося ще врятувати, але він своєю жертвою уже причинився до популяризації української справи.

До всіх моїх обов'язків на праці прийшов ще один. Професор Clyde Summers став головним редактором поважного міжнародного журналу Comparative Labor Law і запросив мене вести у цьому квартальнику постійну бібліографію нових книг і статтей з порівнального трудового права. Я переговорила цю справу із своєю асистенткою, а також, очевидно, з директоркою — і вирішила пропозицію прийняти. Запросила до співпраці Марію Смолку — це буде наша перша коляборація. Роботи з тим буде досить багато, але це тип роботи, який робить честь і бібліотеці і нам самим.

6 листопада. Метро, по дорозі додому.

Вчора — неділю — провела вдома між кухнею і комп'ютером. Розпакувала моє "яблучко", заінсталювала все як слід (сама та інсталяція вимагає неабиякої уваги!) і — viola! McIntosh діє! Один із залучених дисків має початкову лекцію: A guided tour — як вживати комп'ютер — і я слухала тасьму і дивилася на пояснення на екрані. Не так воно легко і просто — забере трохи часу, щоб зорієнтуватися і навчитися. Одне, що вже трохи ліпше володію мишкою. Але прослухавши лекцію, я взялася застосовувати у практиці те, що чула і бачила — тобто вибрала Let me use my McIntosh рубрику і давай за зразком переставляти речі. Думала я, що ця практична лекція зовсім незалежна від запрограмованої решти. І от я "викинула в "Trash" одну рубрику, що мала означення "empty folder". "Empty folder" зник із екрану, як цього я й сподівалася. Але коли я хотіла його віднайти у "Trash" — це виявилося неможливим. Тоді я повернулася до запрограмованої частини. На екрані з'явився напис, мовляв, бракує однієї частини і тому "guided tour" не може відбуватись. Я зрозуміла, що вимазала своєю невмілою практикою частину програми, чим фактично знищила цей навчальний диск. От тобі й справжня лекція! Я понесла сьогодні диск до Computer Shack і вони мені на нього знову скопіювали навчальну програму. Я так і думала, що зроблять це і тому не дуже журилася, але добре, що моя інтуіція й обережність підказали мені не братися покищо за McWrite чи McPaint чи за мою кирилицю, що її закупила за 5-ку у Wayne State. McWrite коштує щось півтора сотні долярів — як його змазати, можна наробити собі шкоди.

8 листопада, вранці. Метро.

Не писала в щоденнику кілька днів: возилася в метро із посібником McIntosh-a, стараючись дещо зрозуміти. Кожного дня вчуся щось нове: вчора увечері, наприклад, вперше вдалося мені зробити копію диска, а тоді, працюючи на власній копії, написала перший довший лист до Максима і надрукувала його на друкарці. Imagewriter, випробуваний вперше, діє нормально. Окрилена успіхом, написала я ще одного листа — до Лялі.

Але на цьому не кінець успіхів! Кілька днів тому на нашому професійному засіданні обговорювали, між іншими справами, PBS. Марія дуже не має охоти переписувати нашу першу бібліографію для Comparative Labor Law на IBM — боїться комплікацій. А система PBS, яку ми маємо в бібліотеці, саме для IBM. Питання виникло, чи чекати на уліпшення PBS для IBM, чи купити програму так як вона є. Була мова також про нашу з Марією візиту до Susan Mallet, консультанта по комп'ютерам, яка демонструвала нам PBS на Мекінтоші і говорила про перевагу цієї програми. Я в кінці засідання запиталася: "Has any thought been given to the library's buying of a McIntosh?" Мекінтоша дуже бажав собі Дейвід для внутрішнього вжитку бібліотеки, всяких летючок, тощо. І ось Liz каже: добре, завтра замовимо! І замовили, і купили, і привезли! А вчора каже до мене її секретарка: чи не хотіли б ви, щоб Мекінтош стояв у вашому офісі? — Мені пропозиція подобалася. Правда, інші люди приходитимуть вживати "мій" комп'ютер, але вигода мати один у бюрі, один у хаті — колосальна! І я дуже задоволена!

Вчора був у Філядельфії Павлусь Палієнко. Прийшов до мене на ланч у Faculty Club. Каже, що задоволений своїм життям. У нього шестеро дітей. Одна недорозвинена в інституції. Двоє близнят — студенти. Один син — архітект, тепер взявся до фільму. Дочка робить докторат з французької літ-ри — вона розведена.

11 листопада, понеділок. Метро.

Прикра новина: помер Яків Гніздовський. Кажуть: stroke, удар мозку. Великий жаль і велика втрата. Міг жити ще бодай 10 років і скільки міг ще зробити!

Моряка Медведя таки не вдалося нашим затримати. Корабель "Маршал Конєв" уже в дорозі до СРСР. Хлопця напевно покарають, може й суворо. Впав жертвою конференції на вершинах, а може й капіталістичних інтересів торгівців збіжжям. Але жертва його — недаремна. Такого розголосу українці в Америці не мали ще від часу звільнення Валентина Мороза. І я дивлюсь на справи з позитивної точки бачення. Афера з Медведем довела, що українська громада — живе, що молодше покоління навчилося як знаходити шлях до великої преси, до конґресу, до людей, що мають владу і впливи, і нарешті почали думати й діяти "the American way". Тому й мали успіх. Радіо про справу Медведя інформувало кожної години, завжди добре поінформоване, що це "Ukrainian sailor" і що "Ukrainian-Americans" роблять всі заходи, щоб його відібрати від совєтів. Телевізія не лиш давала репортажі з українських демонстрацій (жовто-сині прапори, транспаренти Free Ukraine), але й дискусійні панелі з конґресменами, правниками, журналістами. Справа пішла аж до Найвищого Суду. Конґрес видав "subpoena", щоб корабель затримати, ітд. Очевидно, зачепило за живе і цю справу не один раз ще пригадають: утікач, якому відмовляють притулку і насильно віддають людям, що від них він тікає — це вдаряє по самих основах образу Америки, як прибіжища для шукачів свободи.

Ходили вчора з Остапом на фільм "Harvest of Despair". Славко Новицький добре вив'язався з трудної теми. Цей фільм — вимовне й ефектовне обвинувачення. Він багато зробить для освідомлення західного світу про голод 1933 р.

Моя практика з комп'ютером поступає вперед. Щораз роблю нові відкриття. Але є ще і загадки, що їх ніяк сама не вмію розв'язати. Одною з них є диск кирилиці, що його я дістала з Wayne State University. Мусить бути якийсь спеціяльний спосіб його "відкрити". Все те, що я пробувала робити, дає мені відповідь "no application is available to open this file." Без сторонньої допомоги навряд чи знайду розв'язку.

Найближчими днями напевно не зможу вести щоденника. Почала підготовку до Collection Development Policy (Liz зробила мене головою цієї комісії). Зробила всім фотокопії цілої гори матеріялів — policy statements інших бібліотек, тощо. Все це треба до наступної п'ятниці критично переглянути, а в час роботи абсолютно немає на це часу.

Увечорі, по дорозі додому.

Марія і я страх зайняті підготовкою бібліографії до Comparative Labor Law. Під кінець тижня мусимо віддати. Так була зааферована весь день цією роботою, що забула взяти зі собою "policy statements", щоб їх читати по дорозі додому. На цьому виграє щоденник — але я жалую, що забула, бо час тікає і до п'ятниці мені треба критично переглянути цілу гору матеріялів. Вікенд, що надходить, має на моєму календарі подвійне позначення: в суботу запрошені на гостину до Коропецьких (і мусітиму їхати сама, бо Лабуньків чомусь на запросили!) — в неділю — вечір Любович, що на ньому я маю говорити доповідь (Готова ще від весни!)

Дала помалювати авто. Коштувало це 925 дол. (з деякими дрібними направками включно), але виглядає, як нове!

19 листопада, вівторок. Метро.

Коротке резюме останніх днів: 15-ого, з нагоди мого 55-річчя, ходили з Вірою та Софійкою Лащик на обід до ресторану і на фільм Kiss of the Spider Woman (Остап сказав: шміра! але мені фільм навіть подобався: тема мені близька: роля мрії і фантазії в житті, похвала ілюзії потрактована досить оригінально і в зовсім незвичній обстановці — в тюремній келії, де сидять разом два зовсім протилежні типи: затятий герой-підпільник і гомосексуаліст-донощик). В суботу 16-ого мали ми їхати в гостину до Коропецьких, разом з Лясею. Але вийшло так, що саме в суботу ховали Якова Гніздовського (спалений попіл вмурували в крипту в соборі St.John the Divine — що багатьом нашим традиціоналістам не подобалося!) Ляся залишилася в Нью Йорку на похороні і приїхала аж увечорі разом з Гевриками. Від візити в Коропецьких ми мусіли відмовитись: Іван був огірчений і ображено-образливим тоном сказав мені, що це, мовляв, не перший раз ми відмовляємось до них приїхати! Жаль, що не говорила я з Наталкою — вона напевно так не зареагувала б, тим більше, що при первісному запрошенні я зразу сказала, що в нас буде гостя і ми не зможемо прибути і вона тоді запросила привезти і Уляну. Ну, трудно. Але Коропецький має неприємну вдачу — і сказавши його ж словами — "не вперше" я в цьому переконуюся. Отже я не лиш не була у гостині сама, але ще й мала сама гостей на обіді в суботу і в неділю. В суботу були Ляся і Тит та Софійка Геврики, в неділю Ляся і Славця Оранська. Я порядно напрацювалася і була досить втомлена. А в неділю о 4 год. пополудні був наш з Лясею виступ на її авторському вечорі. Прийшло 50 осіб. Я доповідь свою трохи скоротила, елімінувавши останню сторінку загальних рефлексій про своє ceterum censeo — більшу увагу для ролі друкованого слова, etc. — використаю при іншій нагоді. Лясі доповідь моя подобалася, була зворушена, казала, що про неї ніхто так ще не писав. Ну, я її не хвалила, навіть є в моїй тезі деякі критичні нотки. Але книжка її має безсумнівну вартість — передусім як документ про людське в нелюдському світі.

По дорозі додому. Метро.

Першу добірку бібліографії чужого і порівняльного трудового права переписала я на Мекінтоші (бібліотечному, очевидно) і ми віддали її професорові-редакторові минулого тижня. Спеціяльно взяла я з собою Марію — адже це наша спільна праця — щоб зробити першу "святочну" презентацію, день перед встановленим терміном. Професор був задоволений. Є щоправда чимало додаткових статей, навіть деякі його власні, що не попали в цей сеґмент бібліографії — але вона і так може довша, як він сподівався — на це число вистачить.

Ще добре не закінчила бібліографії, як розпочала працю Collection Development Policy. Зібрала кілька таких програм комплектування з iнших бібліотек, зробила фотокопії двом іншим членам комісії і директорці, а в п'ятницю підготовила і відбула першу більшу нараду в цій справі, поставила плян, нарада була точно підготовлена, вона відбулась у моєму бюрі, і хоч була присутня Liz і брала активну участь, нарадою вела я і думаю, що своєю зорганізованістю і підготовкою я мусіла зробити добре враження на директорку. Але скільки праці це коштує і нервів!

Завтра вранці о год. 8-ій буде в бібліотеці сніданок для Ради Наглядачів (Overseers). Чи зможу я прибути? — клопоталася Liz. Мушу. Такого запрошення не можна злегковажити. Вже о 7-ій мушу виїхати з дому. А ще завтра (пополудні) замовила собі візиту в д-р Кіріко. Стан мого здоров'я назагал непоганий, тільки дуже докучає артрит.

20 листопада 1985

Год. 7:15 вранці — і я вже в метро! Їду на запрошене снідання. Забула вчора свої ключі в бібліотеці — мусітиму позичити ключ до своєї кімнати, щоб їх знайти. За багато справ на голові! Вчора були ще Мамині уродини, вступала до них і дзвонила перед тим (дякую своїй і їхній долі, що вони ще обоє живі, дають собі раду і хоч здоров'я їх не таке вже міцне, то все ж таки, воно — ненайгірше). Вступала також до сусідки маминої Ельзи Кац, що її чоловік помер минулого тижня. Але я таки втомилася і тому вчора й передучора лягла спати десь біля 9-ої вечора, щоб трохи підсилити організм. До комп'ютера вже кілька днів не заглядала. Максим прислав мені на дарунок книжку про McIntosh — додаткова допомога у розв'язці проблем. 15-ого, на самі мої уродини, послала до Лупула переписану на Мекінтоші передмову та пробки бібліографії — тепер чекаю на його відповідь — а тоді візьмуся переписувати увесь манускрипт. Не добре, що тепер саме святочний час — часу для цієї роботи не буде багато, а я хотіла б її приспішити, щоб Research report був готовий і надрукований десь у березні-квітні.

Четвер, 21 листопада. Метро. Увечорі.

Вчорашня візита в д-р Кіріко: докладне бадання, проба крови і мочі, PEP test, а також рентгени обох рук і клуба — на артрит. Рекомендувала приймати не 250 mg кальцію у формі OS-CAL, а двічі по 500 mg! Хоче говорити зі мною за тиждень, коли будуть готові тести, а потім бачити мене знову за місяць, 20-ого грудня.

Сьогодні добра новина: на день подяки приїде не лише Марко (він буде тут уже післязавтра, в суботу 23-ого!) але також Ія! (Вона прилетить пізніше!) Дуже жаль, що не буде Максима — він цей святковий час взагалі проведе на самоті — Уляна поїде до Клівленду — але Максим хоче сконцентруватися на дисертації — перші два розділи вже написав.

У Женеві відбулася конференція на вершинах між президентом Реґеном і Ґорбачовом, премієром СРСР і секретарем партії. Сьогодні президент матиме звіт у конґресі — треба буде послухати його виступу. Було б добре, якби у висліді цього наближення наступили якісь полегші для наших політичних в'язнів, для діячів культури в Україні, добре, якби відкрили в Києві консулят, якби дозволили на ширший обмін працівниками культури й науки.

Понеділок, 25-ого, вранці. Метро.

Марко прилетів у суботу пополудні. Давно його не бачила: майже забула вже який він гарний — стрункий, високий. В нашій родині він — напевно найпристійніший!

В суботу від раннього ранку я була на ногах: автом по вино для Мами і Лабуньків, автом з мамою на 5-ту вул. до крамниці по ковбасу, потім маму до фризієра, потім великі закупи харчів у Shop Rite разом з Остапом, потім — в час, коли Остап поїхав з Іком по Марка на летовище — я готовила голубці, біґос — а ще мусіла відвезти Маму на концерт на пошану Юрія Оранського ( — я й сама хотіла була іти, але приїзд Марка в цьому перешкодив). Так поспішала, що врізала собі палець, шаткуючи ножем капусту... Під вечір пішли ми всі на обід до Лабуньків (вони будуть у нас на День Подяки, отже Марійка запросила нас тепер, тим більше, що були також Олесь і Люба). В Лабуньків я трохи відпружилася і відпочала. Марко мав молоде товариство, а ми з Остапом мали ще додаткову приємність зустрітися і послухати проф. Маркуся, що був також частинно і на обіді. Він хоч приїхав пізно і вміжчасі їздив на якесь ділове засідання, дуже оживив наше товариство цікавою розмовою про справи енциклопедії, Сарсель, можливість свого переїзду до Европи та очолення европейського центру енциклопедії, ітд. З'ясував теж коротко непорозуміння між центром у Серсель та Канадською редакцією англомовної енциклопедії. Я дуже ціню і шаную Маркуся і думаю, що він багато міг би зробити, будучи в Сарсель — для закінчення української енциклопедії, для новозаплянованої енциклопедії української діяспори — але мене зажурила вістка про конфлікти — вже існуючі і потенційні — між ним, а Струком і Лупулом. Здавалося мені — на основі звітів у пресі — що майбутнє англомовної енциклопедії забезпечене, що воно повністю в руках КІУС. Виходить, що навіть після смерти Кубійовича стара ґвардія не схоче випуститит з рук контролі над енциклопедією. Мовляв, "молоді" не орієнтуються у схемі вартостей, вони деякі гасла готові перебрати без застережень із радянських джерел, їм бракує перспективи на цілість ітд, ітп. — Підозріваю, що за тим криється якась політика. Може з переходом анг. енциклопедії до Канади, якесь політичне українське середовище втратить свої впливи на Сарсель? Якщо такі є? — Маю надію, що конфлікти ці наладнаються в ім'я загального добра!

Для характеристики наших синів: я подумала собі, якби тут був Максим, він не відступив би від столу і брав би живу участь у розмові про таку преважливу справу. Марко, тимчасом, преспокійно грав собі в карти з Іком, Олесем і Любою — їх, а зокрема нашого Марка, справи енциклопедії мало цікавлять.

Це й же день, по дорозі додому. (Метро).

З Канадського Інституту прийшов лист у суботу, підписаний прізвищем Matilainen. Лупул доручив видно технічну проблему MacIntosh-IBM спеціялістові від комп'ютерів. Вийшло невеличке непорозуміння: він думав, що частина мого манускрипту буде писана кирилицею, а це створювало б трудні до переборення проблеми. Я воліла б — тепер коли текст і так наново треба переписати — щоб друкували прямо з моїх готових дисків — бо боюся, що у переході на машини IBM можуть затратитися всі специфічні шрифти, підкреслення, товстий друк, тощо. І це зовсім погано виглядатиме! Але я за мало знаюся на цих технічних справах, щоб настоювати на свому. Мусітиму мати довіря до них і надіятися, що зроблять добру роботу. Покищо чекаю на остаточне Go ahead від Лупула — його реакція на мою перероблену передмову та на пропонований формат самої бібліографії конечна, щоб можна було почати роботу. А мені тепер починає бути вже спішно: хочу, щоб у березні, а найдалі в квітні, мій перший research report був уже на книгарському ринку. Є в мене для цього ще й додаткова скрита причина: П'ясецька може прислати свою бібліографічну роботу на наш конкурс. З уваги на тему — може виникнути конфлікт інтересів. А вже зовсім було б для мене незручно, якби моє "право на тему" не було вже раніше задокументоване друкованим виданням.

Середа вранці, метро. 27 листопада.

Марко вчора поїхав до Нью Йорку відвідати Олеся й Любу та інших знайомих. Спочатку думав, що може йому вдасться на день-два скочити до Максима й Уляни, але це далеко й коштовно і сама дорога в один бік займає понад 7 годин. Отже тим разом таки не зустрінуться. Марко, зрозуміла річ, хотів чимсь причинитися до нашого домашнього господарства. Намовив мене купити і сам заінсталював додаткові поліпшення до тушу в головній лазничці, а також купив нові лямпи, бо старі були вже іржаві і брудні. З лямпами справа виявилася складніша, як ми думали напочатку: відповідні нові лямпи важко було знайти — купили нарешті такі самі, як були раніше, але, хоч лямпи вже висять на стіні і світять, треба буде закликати Олексу, щоб направив стіну, бо відпало трохи плястеру.

В нашій бібліотеці на протязі наступних кількох днів — великий ремонт. Усі шуфляди каталога винесені і замкнені в кімнаті директорки, сам каталог буде перебудований і перенесений на інше місце. Покищо — одна руїна! Маю надію, що незабаром справи устабілізуються, бо в таких обставинах усім нам працювати не легко — зокрема ж моїм колегам у центральному довідковому відділі.

2 грудня 1985, понеділок вранці. Метро.

Марко та Ія вже щасливо повернулися додому: вона ще в суботу, літаком через Гюстон (-була проблема — зіпсувався літак, з трудом знайшла місце на іншому!) — він — учора під вечір — вночі телефонував уже з Лос Анджелес. Такі подорожі коштовні не лише грішми, вони вимагають посвяти часу і нервів, і пов'язані, очевидно, з риском. Але я дуже рада, що вони приїхали — а, здавалося мені, вони також були задоволені.

На День Подяки були в нас на обіді Мама і Тато, Мирослав, Марія та Іко Лабуньки, но і нас четверо з Марком і Ією. Тобто всіх 9 при столі — для господині ідеальне число. Великий індик був досить смачний — начинку, тим разом, я видумала оригінальну: з диким рижом, замість булки. Мама спекла сирник і торт — рештки сьогодні несу своїм колегам до бібліотеки. Марко за час свого побуту в нас поліпшив туш у лазничці, купив і вставив лямпи, переглянув і викинув трохи своїх старих книжок і паперів, забрав зі собою ще одну їхню вазу — останню річ із весільних дарунків. Від Лялі привіз мені в дарунку дві пачки комп'ютерського паперу і surge supressor — в них після короткого експерименту з комп'ютерами, фірма комп'ютери зліквідувала і залишилися всякі — непотрібні вже тепер — додатки: папір, електричні сполучувачі, тощо.

В суботу тут у Центрі відбувся концерт у десяту річницю смерти Антона Рудницького. Програма була переповнена — виключно самі твори Рудницького. Але брали участь у програмі також першорядні виконавці, такі як Роман Рудницький (фортепіяно), Доріян Рудницький (віольончеля), Марта Кокольська (сопран) і молоденька скрипачка Купчинська. Інструменталісти випали найкраще. Взагалі увесь концерт зовсім добре могли були виконати сини композитора! "Додатки" були слабі — від промови Лужницького починаючи (ніби-товариш із шкільної лавки, а нічого особистого не сказав), Ясінська-Мурована, Сузанна Рудницька, мали ще бути Крупа та Чаплинський, але вони відпали через фізичну неспроможність виступити. Марко приїхав з нами до Центру, оглянув будинок і табльо Рідної Школи, що висять у коридорах (на одному знайшов і себе!) — але не виявив бажання залишитися на концерті. (Цього ж вечора треба було відвозити Ію на аеродром).

9 грудня 1985, вранці перед виходом на роботу. Понеділок.

В суботу їздили ми з Лабуньками до Holiday Inn біля Sommerville на дорозі #22 (яких півтори години від Філядельфії) на святкування 75-ліття Юрія Шевельова. Зібрала ця імпреза біля 100 осіб дуже добірної публіки. Я собі зажартувала, що якби більшовики підклали бомбу, могли б за одним помахом позбавити українську діяспору всього культурного активу. Були там люди не тільки Нью Йорку, Філядельфії й околиці, але із більших віддалень таких як Торонто, Шікаґо та Міннеаполіс. Зустріч з багатьма знайомими була радісним аспектом цього свята. З Філядельфії і околиць, крім нас і Лабуньків, були Біланюки, Геврики, Коропецькі, Даниленки; з Делавар: Білінські; з Шікаґо — Богдан Рубчак (без Мар'яни), з Торонто — Данило Струк, з Міннеаполіс — Оксана Соловей, з Нью Гейвен — Осип Данко і Василь Рудко, з Сиракюз — Валя та Яків Гурські. З Нью Йорку й околиці, очевидно, найбільше: люди близькі до УВАН: Дражевська, Несіна, Радиш, Старосольська, Чолган, Цимбалісті, Рожанковська, Крушельницька, Осінчук, Падохи. З Вашинґтону — Француженко (Голос Америки); з Баунд Бруку — Коровицькі і митрополит Мстислав, Фізери, Петришини.

Продовжую у метро:

Святкування мало за ціль відзначити і появу нового тому Анналів УВАН — Festschrift-у на честь Шевельова, що в цілості присвячений українському мовознавству і що його зредагував Яків Гурський. Том (англійською мовою, як і всі інші Аннали) презентується дуже добре — участь в ньому взяла значна кількість мовознавців, в тому числі і не-українці.

Але були і деякі негативні аспекти цього ювілею. Особистих запрошень не було — тільки кілька оголошень у "Свободі". Мій жарт — про увесь культурний актив — очевидно, перебільшений. Звертала на себе увагу повна відсутність гарвардського середовища. А також учнів Шевельова — чи справді підховав він новий нарібок мовознавців? І де вони? В програмі, крім Фізера й Гурського, виступали з короткими вітаннями Падох від НТШ, Остап від "Слова" (надали Шевельову почесне членство!), Рубчак від Іллінойського університету, Струк від Енциклопедії, Лабунька (від себе, як колишнього слухача лекцій Шевельова, що записав цю лекцію з 1946 року дуже точно, захоплений професором). Все було б уміру і до речі, якби не сам Шевельов. Він, як і треба було, виступив із заключним словом і — на диво — замість притаманного йому esprit, іронії та погляду згори — виявив якийсь дивний жаль ображеної амбіції, претенсії невизнаного ґенія. Прочитав Шевченків вірш, як то він, мовляв, дав людям Кобзаря і ніхто не обзивається. Нав'язуючи до Шевченка, Шевельов висловив жаль, що його книгу про українську мову ніхто не прочитав, навіть закпив собі із двох своїх рецензентів, заявивши, що один з них книжки не прочитав взагалі, а другий прочитав хіба один розділ. Ця його промова — та ще й на кінець свята — прозвучала прикрим дисонансом. Прощаючись із Шевельовим, я сказала йому, що так як і Шевченко, так і він сам не творить тільки для сучасників, що його книга — для майбутніх поколінь, що зрештою і сучасники цінять його і шанують, чого доказом уже другий ювілей і другий фестшріфт. А він на те: але мене вже тоді не буде. — І мені це дуже-дуже не сподобалося. Шевельов — людина примхлива і я не мала до нього ніколи такої симпатії, як маю до людей таких як Костюк, Гірняк, чи навіть, в іншому пляні — Пріцак. Але я завжди вважала Шевельова за великого вченого, людину европейського рівня. І мені боляче і прикро бачити, як він не вміє витримати у цій ролі до кінця.

По дорозі з роботи, метро.

На святі Шевельова Олена Несіна підійшла до мене, щоб запізнатися, і сказала: тільки її і мене прийняли в члени-кореспонденти Академії — одноголосно; до інших були застереження. Ну, я не дуже цікава на сплетні і закуліси. Жду на офіційне повідомлення, що мене прийняли. А це прохання я внесла за намовою Костюка, він конче хотів мене втягнути у працю винниченківської комісії. Від комісії я відмовилась, але от книгознавчу секцію може й погодилась би відновити, якби було з ким. До мене, видно, ставляться вже, як до члена: Білінський, Коропецький, Дражевська зробили собі якесь засідання і покликали й мене. Є якийсь жертводавець-фундатор, що має охоту дати гроші на конференцію і на видання матеріялів такої конференції літературознавчого характеру (Українська тематика в чужих літературах і ще якісь теми). Я вияснила, що не вважаю себе літературознавцем і воліла б активізуватися по бібліографічній лінії, не літературознавчій. Але якби додати ще якісь бібліографічні теми і запросити ще когось для координування літературознавчих матеріялів, то я не відмовляюся докласти і свого труду, щоб допомогти здійснити цей задум.

Жду на відповідь Лупула, а покищо переписую на компютері наступний сеґмент поточної бібліографії для Journal of Ukrainian Studies (Articles in journals & collections — вийшло дуже багато — двадцятькілька сторінок, чи не злякається Сенькусь?) Журнал спізнився на пару місяців — жду коли прийде число, де початок моєї бібліографії.

12 грудня 1985, четвер. Метро.

Вівторок і середу я була вдома. Взяла собі хворобові дні, хоч, на щастя, почуваюся зовсім непогано. Рідко це роблю, а інші люди, як бачу, використовують те, що їм належить. У нас призначено 12 хворобових днів на рік. Вони не кумулюються, тільки пропадають, якщо їх не вибрати в календарному році. За минулий рік я ні разу не була навіть простуджена, Остап також, слава Богу, не хворів, отже я вибрала тільки окремі години для візит у лікарів і дентистів. Бували дні, коли була перевтомлена, коли дуже дошкуляв артрит, коли варто було залишитися на день вдома і відпочити, або просто, як каже мій колеґа David Battista, взяти собі "mental health day", щоб відпружитись від надмірної пресії. Цього я досі не робила — завжди були якісь поважні перешкоди — треба було бути на роботі. Але ось гряде грудень, а в мене стільки приватної роботи! Заплянувала я взяти собі два дні в час, коли це і бібліотеці і мені буде вигідно. Думала, переписуватиму бібліографію для Лупула на комп'ютері. Але відповіді на мій останній лист до Едмонтону досі нема, а без нього я не хочу починати, щоб потім не мусіти переписувати наново. В міжчасі я уже переписала на компютер свій черговий "installment" поточної бібліографії до J of Ukr. Studies, і тепер тільки чекаю, коли нарешті прийде спізнене число журналу, з першою частиною — початком цієї моєї роботи. (Сенькусь може злякається: бібліографія знайдених досі статей від 1980 року вийшла на около 25 сторінок компютерського друку з інтерлініями!) Відкладати далі задуманого не могла, бо ось незабаром Різдво — а тоді незручно удавати хвору, бо всі знають, що господиням перед святами потрібний додатковий час. Взяла отже два дні вже тепер — і щоб не марнувати часу, взялася наново за Войнич і Расторґуєва. Вже давно обіцяла Бойчукові до Сучасності. Мою доповідь на ПКУС доводиться перетворити з інформативного докладу на обширне дослідження. Бракує мені ще деяких матеріялів, що з них деякі постараюся ще роздобути. Але є кілька українських матеріялів, що їх напевно не зможу дістати — а вони може кинули б світло на цей найважливіший — український аспект моєї теми. Що робити. Варто було б мати доступ до радянських архівів і бібліотек.

П'ятниця, 13 грудня 1985. Метро.

Марті та Бобові Чайківським народився син. Хлопчик буде називатися Марко, що приємно зворушило нашого Марка. Він — хто-зна — чи не буде запрошений на хресного батька. Обоє Марта й Бобо — великі приятелі Марка та Ії — і вістку отримали ми з Каліфорнії. Пробувала вже двічі телефонувати увечорі до Боба і до Люди, але їх мабуть немає вдома, сидять певно у шпиталі — отже я написала карточку з привітаннями. Дитина народилася дуже велика — 10 1/2 фунта — і треба було робити "цісарський розтин".

Вчора в час чергового четвергового засідання усього довідкового персоналу, наша директорка висловила затурбованість: почалися нарікання студентів, що в бібліотеці багато гамору і трудно вчитися, а тепер іспити. Гамір найбільше спричиняють робітники, що перебудовують і чистять бібліотеку: столярі, електрики, прибиральники, чистильники вікон. Щиро кажучи, дивуюся, що ці нарікання приходять аж тепер: людям, видно, увірвався терпець. Дивуюся відвазі нашої Ліз, що задумала і заплянувала таку велику перебудову в часі академічного року. Вона, нібито, каже, що робітники і підприємці не дотримують термінів — але це можна було передбачити. Заохочувала нас, щоб висловлювати конструктивну критику. Я скористала з нагоди і висловила турботу, що бібліотека часто не дає жодної довідкової обслуги клієнтам, в час, коли всі ми ... на засіданнях і що може треба знайти якусь розв'язку, щоб або хтось залишався з публікою, щоб були встановлені машини для відбирання телефонів, тощо. Я висловилася добросердечно і Liz навіть дякувала, що я порушила цю тему. Але побачимо, яка буде реакція пізніше.

16 грудня 1985. 7:30 вранці, перед виходом на роботу.

Вчора з рамени НТШ, Відділу у Філядельфії, відбулася "наукова доповідь" для відзначення 10-ліття смерти Богдана Кравцева. Доповідь говорив Остап — добре й цікаво. Публіки — на диво — зійшлося понад 70 осіб. Троє молодих людей читали вірші Кравцева — це була слаба сторона програми — мова в молодих Кнігницького, Долинай, Левицької була відносно поправна, але наголоси, ритміка вірша і наголошення невластивих слів у контексті вказували на те, що цих молодих людей треба було підготовити і навчити. Може й ліпше було б, якби у програмі була сама тільки доповідь.

Я собі вчора сама з себе пожартувала, що я, мовляв, як Попелюшка: пів години перед виходом з хати я ще була в кухні, на брудній роботі: кінчила варити холодець, пекти коржики, мити посуд після обіду та — що найгірше — чистити піч! А це ж майже таке брудне, як вигортати попіл! А тоді швиденько помилася, вдяглася в нову суконку, накинула на себе кримське футро і — перетворилася в паню! (Правда, в модерну даму, що є рівночасно і шофером!) Їздила з нами на доповідь і мама, яка мала там нагоду зустрітися з різними людьми.

24 грудня 1985. Вранці. Метро. Вівторок.

Вчора взяла собі вільний різдвяний день, але сьогодні мушу бути в роботі, бо Марії не буде. Треба нам чергуватися. Свята Вечеря готова, вареники заморожені, рибу і борщ і торт привезе Мама — я не мушу бути вдома удень. Максим з Уляною приїхали ще в суботу. За цих пару днів з ними ми встигли поставити і прибрати ялинку, оглянути слайди з їхнього побуту в Парижі, бути в кіні на знаменитому фільмі Out of Africa (разом з Вірою Лащик), провести кілька годин при комп'ютері, зробити великі закупи харчів для нас і для мами (користаючи з допомоги Максима і для забезпеки перед можливим черговим снігом). Вдалося мені також взяти і Маму і Уляну до крамниці і купити їм по дві блюзки на різдвяний дарунок (- ще так у додатку до інших дарунків). (Жартую собі в думці: ось як я розкидаю Остаповими грішми!)

Один сніг вже був минулого тижня — вчора потепліло, стопився.

В п'ятницю прийшов лист від Лупула і я вже п'ятницю увечорі та суботу вранці провела, переписуючи свій "манускрипт". Маю вже двадцять кілька сторінок на компютері — і надрукованих на папері. Виглядає незле, але це вийде велика робота! Трохи боюся комплікацій з комп'ютером — напр. як буде кінчитися диск. Крім того, обов'язково мушу зробити другу запасну копію, щоб на випадок якоїсь аварії не втратити цілої роботи. Дуже хотіла б переписати і відіслати цю роботу якнайскоріше — не матиму спокою, поки цього не зроблю. В мене буде ще пару святочних днів і я їх використаю, а може ще й візьму якісь додаткові вакаційні.

25 грудня — пізно увечорі.

Максим з Уляною виїхали сьогодні біля 3-ої — вже щасливо добилися додому. Добре, що снігу нема — але дуже холодно (нижче 20̊F). Свят-Вечірня гостина і сьогоднішній обід були смачні — було нас тільки шестеро — з Мамою і Татом. Мама зробила знамениту рибу, борщ, ушка та торт, я — вареники на вчора та дуже смачний обід сьогодні з качкою і телятиною у вині (вперше робила! з куховарської книжки). Лабуньки прийшли вчора нібито "заколядувати". Пополудне провела на комп'ютері — але сталося щось і маю клопіт — думала спершу, що може проблема виникла через експериментування з іншими програмами (Максим привіз у дарунку мені кілька дисків скопійованого software — Microword і ін. — і пробував всякі штуки з Мекінтошем, переставляючи шрифти ітд.) Написала я сьогодні 10 сторінок і хотіла їх надрукувати. Мій Imagewriter друкував тільки числа: 22, 23, 24 ітд. — а тоді чиста сторінка! Я злякалася, що зіпсувався printer! Втратила увесь вечір, пробуючи розгадати загадку. Нарешті, думаю, знаю вже в чому може бути справа. Побачила я, що останню мою сторінку 32 — машина надрукувала як слід. І я усвідомила, що мій текст від 22 до 31 сторінки, мабуть, пропав. Може не досить часто вживала Save. Дивує мене тільки, що текст на екрані можна бачити. — Мусітиму ще провірити. Щоб запобігти аварії в майбутньому мушу зрозуміти, що справді трапилося і чому.

26 грудня, вранці. Метро.

Різдво втомило мене і я рада, що свята вже минули. Тим більше, що Остап має звичай — в час, коли в мене найбільше господарської роботи — оточувати мене якоюсь хмарою зумисної ароґанції. Не знаю, що це таке. На самоті зі мною він завжди чемніший, ніж тоді, коли приїздять хлопці. Сліди такої ароґанції помітні теж часом (— у значно меншій мірі, на щастя!) також і в хлопців, не кажу вже про Тата і Андрія. Чи це таке, як каже Гуменна, "хамування" притаманне чоловікам взагалі? Чи для їхнього доброго самопочуття обов'язково треба когось понизити — рабів, "простих людей", менш успішних чи обдарованих колег, а особливо — жінок? Власна жінка є для цього найлегшою жертвою! Він часто, сам цього напевно не розуміючи, псує мені святочний настрій. — Це нагадує мені його ж власний нарис-спогад про Різдво в їхній родині, коли батько — соціяліст і безбожник, співає з родиною коляди для піднесення святочного настрою. Може є щось сховане в цій родинній історії з дитинства, що впливає і до сьогодні на його поведінку в час Різдва? А теж трохи дивно: і діти, і я, завжди засипаємо його дарунками. Мені він дарунків не купує — уважає, що я можу сама купити собі, що забажаю (Не тільки на Різдво, але й на уродини). Це, очевидно, не те саме. Дрібничка якась могла б зробити приємність. З дарунками дуже щедрі — аж занадто — Максим та Уляна. І мені, і Остапові, і Мамі, і Татові. Я крім тих речей, що їх купила раніше (намисто з золота і onyx та такі ж кульчики для Уляни, светер Татові, сорочки Максимові, млинок до кави та спеціяльно зроблені візитові картки Остапові), пішла ще з Мамою і Уляною до Coat Gallery і купила їм по дві блюзки.

З візитовими картками вийшла ціла історія. На них тільки ім'я і прізвище та титул голови "Слова" — я думаю, що вони придадуться Остапові на конґрес PEN, що буде за два тижні в Нью Йорку. Остап нічого не сказав, навіть не подякував, а Тато, побачивши візитну картку, сказав: "а чому Ти встидаєшся свого докторату з УВУ?" Ну, я не хотіла на сам Свят-Вечір входити з Татом у дебати про українську титуломанію. Але було мені прикро. Максим, правда, пробував боронити і вияснювати, що в Америці інші звичаї з титулами, але нашу стару ґенерацію не переконаєш. Тато навіть на гробівці має написане, що він — доктор медицини!

30 січня [sic] 1985. Метро, увечорі, по дорозі додому. (Понеділок).

Минулий вікенд провела майже безперестанку при комп'ютері. В суботу навіть не одягалася — по харчі не треба було їхати, бо накупили перед Різдвом усього поддостатком: сиділа й писала, аж мені плечі боліли. Досі не знаю, що було причиною моїх клопотів кілька днів тому: може документ був за довгий і пам'ять машини не працює так добре, як при короткому? На всякий випадок, я вирішила ділити працю на частини; якби вона мала розділи, було б простіше. Доводиться робити арбітрарні перерви після певних бібліографічних записів. Маю надію, що це пізніше моїм канадцям не викличе якихось комплікацій. Але там є люди, які направду розуміються на комп'ютерах і напевно дадуть собі раду. У всякому разі маю вже понад 60 сторінок тексту. Деякі анотації переробляю і доповнюю зміст першими рядками віршів.

Вчора пополудні — гарний і відносно нехолодний день на дворі спровокував мене перервати роботу і поїхати з Мамою й Остапом на дві години до Wanamaker-a у Jenkintown. Я купила собі шляфрок (на випадок хвороби і шпиталя треба мати якусь порядну накидку, а не ті зношені, що їх вживаю щодня!) — а Остап, зовсім несподівано, купив собі, крім сорочки, що була на випродажі, також гарну спортову зимову куртку за 200 дол. Він вагався з уваги на ціну, але я, побачивши, що йому куртка подобалася, таки його переконала, щоб купити. І чому мав би собі жалувати? Пенсія іде — і то не справжня ще пенсія, а disability — гроші є, якби я була побожна, могла б сказати, що мама вимолила йому на старість такий добробут. Але я не побожна! Це батько — робітник-соціяліст, що все життя працював за права робітників. Йому і таким як він Остап завдячує те, що має: якби не сильні плечі його профспілки — цього не було б.

За цей добробут напередодні Нового Року треба подякувати долі, але ще більше за рік життя — у відносно стабільному здоров'ї! Остап на своїх ліках, при спокійнішому стилі життя, тримається досить добре. Мені докучає артрит, але поки я ще можу виявляти таку велику працездатність — було б гріхом нарікати. З дітьми теж все гаразд — здорові й задоволені з життя, а це — головне. Щастя також велике, що Тато й Мама ще покищо не зовсім безпомічні: багато справ самі собі полагоджують і потребують тільки мінімальну допомогу із мого боку. Тато, щоправда, мусітиме перейти операцію на катаракт, але тепер, кажуть, нова технологія цю операцію значно упростила і є надія, що все обійдеться без більших комплікацій.

Із замітних подій минулого року в пам'яті зринають дві: моя подорож з Лялею до Англії і Шотландії та наша з Остапом подорож до Оттави на симпозіюм поезії. Успішні хоч і протягнені пертрактації з КІУС про видання моєї бібліографії забрали мені значну частину року — маю надію, що наступний рік принесе успішне завершення цієї справи. Кілька нових віршиків — спровокованих поїздкою до Оттави — довели, що в мене ще не зовсім вигасли творчі джерела. І це невеличка радість, яка дає і надію.

31 грудня, метро, по дорозі додому.

Втомилася я працею сьогодні, хоч було тихо, не було ні клієнтів, ні багатьох колег. Я вирішила використати день на weeding — викинула, переглянувши, кілька кошів паперу — застарілого листування, видавничих каталогів, брошур вертикального зберігання. Найвищий час було це зробити — але завжди ніколи, завжди пресія інших пильних зайнять. А ось тепер напередодні Нового Року — нагода, і я її використала. А то вже дійшло до того, що тяжко було щонебудь знайти. Марилі сьогодні не було — вона взяла собі вакаційний день, а я зберігаю належні мені три дні різдвяних вакацій для 7 січня і на два дні Конґресу PEN у Нью Йорку.

Сьогодні на зустріч Нового Року мали ми два запрошення: до Синтії Аркін (вона, по традиції, запрошує весь персонал з чоловіками й жінками) та до Жмуркевичів, що в них досі не були ще ніколи і що з ними ми не утримуємо якихось ближчих стосунків. Обидва ці запрошення ми відхилили і думали, що проведемо вечір вдома, як це зрештою бувало вже нераз. Але два дні тому задзвонив до Остапа Левко Рудницький, запрошуючи до них. Я бачу, що Остап має охоту піти — отже підемо! Я не дуже рвалася, бо думала провести вечір і завтрішній день при комп'ютері. Але може й ліпше так. Трохи відпічну і відпружуся.

Вчора Мирослав приніс нам від Ії і Марка святочний дарунок — Sony Walkman — маленьке радіо AM-FM stereo, що має також recorder i cassette player. Я давно хотіла таке купити і навіть говорила про це з Ією. І саме вона радила цей модель і обіцяла купити його в Нью Йорку, бо там дешевше. (Вона такий завезла і лишила на Україні!) — Ну, це гарний і дорогий дарунок (около 100 дол., може трохи більше). Але їх тепер на таку щедрість стати: Марко на постійній роботі, а теж Ія дістала добру посаду assistant production manager на понад 35,000 в рік!