МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Добігає година 4-а пополудні. За пляном — ми саме повинні приземлюватись на Арубі. Але насправді ми ще у Філядельфії, і то вдома. Повідомили нас сьогодні серед ночі, що відліт "delayed several hours". Замість о год. 11 вранці, мав бути о 8 вечора. А вміжчасі вже був додатковий телефон — не о 8-ій, а біля півночі. Наш літак їде десь з Ілліной, а там — велика сніговія. Це і є, кажуть, причиною всіх цих комплікацій.

Сьогодні вранці відвезли ми Максима до поїзду на Бостон. Шкода, що він не міг разом із нами полетіти на пару днів вакацій на тропічному острові — було б нам приємно бути з ним, а і йому було б цікаво. Та Максимові вакації вже скінчились, а Остап своїх не міг взяти раніше. Зрештою були свята — треба було побути з Мамою і Татом.

Мирослав Лабунька повернувся на новий рік з короткого побуту в Марка та Ії — з тої нагоди ми були з Максимом в Лабуньків, щоб вислухати "рапорт": все гаразд з нашими молодими, хоч під цю пору ні одне, ні друге не має праці. Нам передали Мирославом різдвяні подарунки — мені й Остапові купили наші молодята чудесний альбом імпресіоністів.

Максим за час свого вакаційного побуту вдома допоміг поладнати деякі господарські справи, купив напр. скло на нічні столики, що за ним я давно вже побивалася, а теж нарешті вдалося закликати електрика і вставити деякі нові втички. Правда, відбув хлопець аж два похорони — Славки та д-ра Міґоцького. Пару днів тому помер теж Петро Андрусів, а сьогодні вранці був телефон про смерть Сиротюка, Людиного батька (фактично — вітчима, але вона все життя трактувала його, як рідного!) На Андрусева похорон (у Баунд Бруку) ми не їздили, а Сиротюка ховатимуть, як будемо на Арубі. Я поговорила лиш по телефону з Людою, висловлюючи їй співчуття. Це не така прикра смерть, як Славчина — фактично добре, що помер, бо грозило йому каліцтво після строк-у і взагалі він був уже зовсім викінчена людина.

Тількищо подзвонив Остап до Івася і до Лясі. Виявляється — у Лясі сьогодні — ім'янини. Саме в неї знайшов Остап і Івася. Просила передати трохи книжок — Землетрусу. Це й добре складається, бо нагадало мені, що Лабуньки вибираються до Ню Йорку на українське Різдво. Буде нагода передати книжки пачкою, щоб не мусіти возити їх особисто або слати поштою, бо це тепер дуже коштовно.

Погода сьогодні у Філядельфії дуже погана. Дощить, темно і сумно. А ще й взагалі атмосфера якась депремуюча. Новий Рік зустрічали ми, як звичайно, вдома, в ліжку. Я навіть поклалася спати досить рано і якби не те, що Остап біля 12-тої потелефонував до Лос Анджелес і що ми побажали собі взаїмно і поговорили з дітьми, то ми і взагалі не відчули б якогось "свята". Максим ходив на Новорічну забаву "Прометея", але не зустрів там цікавого дівочого товариства і не був занадто захоплений. Хоч із хлопців було там його товаришів чимало: Василь Бурка, Юрко Масюк, Андрій Бойко, Ромко Петик.

Іду — спакую книжки до Нью Йорку, а ще може напишу листа-два у справах ПКУС-у та Бібліографічного Конкурсу. Сподіюсь, що наступний мій запис у щоденнику буде таки на Арубі. Дай Боже!

5 січня 1982. Аруба.

Сидимо на лежаках над берегом Караїбського моря, під пальмами. Пляж має сліпучо-білий пісок, вода у морі зеленкавого кольору. Не така чиста-прозора, як була вчора. Але вчора — наш перший день на цьому тропічному острові — зустріла нас неабияка несподіванка — тричі падав зливний дощ і небо часто — хоч і не весь час — було захмарене. Сьогодні вранці небо було зовсім чисте, але тут безперебійно віють прохолодні вітри ("trade winds") і вони, мабуть, і наганяють і розганяють хмари, і тепер уже з'явились на овиді хмарки. На морі — крім малих кольоритних човнів при березі, стоять у далині великі червоно-чорні танкери — мабуть тому, що на другому кінці Аруби існують десь рафінерії нафти, що її привозять сюди з Венезуелі. До берега Венезуелі, кажуть, всього 35 миль. Цю близькість до латинської Америки помітно, наприклад, і по тому, що телевізія передає майже виключно еспансько-мовні програми, а між гістьми часто панівною мовою — еспанська. Голяндського тут мало, но але ми, щоправда, не були ще у властивому місті — Oranjestaad — до нього треба їхати автобусом.

Вчорашній — перший день нашого побуту тут був трохи прикрий. Літак виїхав із Філядельфії о 1 год. ночі (а мав виїхати в 11-ій вранці). На Арубу прибули ми до Holiday Inn над раном, на місцевий час (є одна година різниці +) десь по 6-ій, невиспані, втомлені, а кімнати ще не готові! (Тобто, очевидна річ, винайняли наші кімнати комусь іншому — добрий бизнес, треба буде вимагати звороту коштів за один день!) Коли нарешті ми отримали кімнату, виявилось, що вона не лиш без виду на море, але ще й зараз над кухнею і парковиськом. Сьогодні вранці був такий рух, що Остап сам пішов до адміністрації вимагати зміни. Все це разом плюс дощ вплинуло негативно на настрій. Увечері, правда, пішли на добру і дорогу вечерю в найліпшому ресторані нашого готелю (їх тут є щось три чи чотири!) — але вибрали цей, що мав музику і співака. Крім того вступили на годину до касина — нам тут, для заохоти, включили "бонус" по п'ять долярів для гри в касино — отже ми побавилися трохи, поки не програли цього бонусу. Власними грішми рискувати — зовсім не тягне. Не маю особливого потягу до азартної гри. Не вірю у того роду "виграші", ніколи не купую навіть лотерійних квитків. Раптове збагачення наслідком якогось виграшу ніколи не було моєю мрією. Аж дивно. Остап часом жартома любить говорити, що я зробив би, мовляв, якби мені хтось подарував міліон долярів? Але відповідь в його жарті теж симптоматична: мовляв, якби хтось позичив мені, не подарував, міліон, щоб я міг жити із проценту того капіталу! От тобі і "gambler"!

Сьогодні снідали ми "домашнім способом". Я привезла зі собою електричну риночку, каву і готову кашку Остапові і — на диво — він був зовсім задоволений. А мені вистачила кава. Вполудне вдалося нам добитись зміни кімнати. Ми тепер на 5-ому поверсі і навіть видно море! Погода гарна, отже і настрій піднявся!

Вода на острові — дистильована із морської води. Її можна пити, але вона — через те, що іде рурами понад землею — тепла. В готелі, на кожному поверсі, є машини, що роблять лід і де можна купити і содову воду у пляшках.

Ходили вчора на прохід. Тут один біля одного готелі. Крім нашого Holiday Inn, є ще Americana, Sheraton, Casino Hotel, Damian. Всі вони у гарно построєних оазах з пальмами, олеандрами, hibiscus-ами, ще якимсь деревом, що мені знайоме і має круглі досить грубі листки, a la magnolia, але я не певна, що це таке. Але довкола цих оаз — сама природа острова — суха, пустельна, багато всяких кактусів. Бачили вчора здалека якихось птахів, мабуть флямінґо, що походжали, немов бузьки, між високими комишами.

Взяла з собою для легкого читання "Gorky Park" — голосний бестселлер, що в ньому має бути щось і про українців. Почала вчора читати і дивуюся чим же цей автор (Martin Cruz Smith) нажив собі такої слави і популярності. Стиль досить безпорадний, фабула дуже надумана. Цікавий тільки совєтський побут, що видно, цьому письменникові добре знайомий. Може ще дочитаюсь до чогось цікавого, але літературою цього назвати не можна. Навіть "Devil's Alternative" було ліпше — це був бодай "spellbinder". Добре, що взяла зі собою теж Тіні забутих предків — не лиш переклад, але й для порівнання — оригінал із статтею Крушельницького — може знайду трохи часу почитати і попрацювати над статтею.

6 січня 1982, середа. Аруба.

Більшість дня провели сьогодні в Oranjestad і в San Nicolas. San Nicolas — місцевість на другому кінці острова замітна тим, що там є Lago Refinery — єдина, крім туризму, основа економіки Аруби. В Oranjestad є пару церков, кілька крамниць, ресторанів, порт. Місто маленьке, "shabby", нічим особливим незамітне. Значно менше цікаве, як Nassau на Багамах, і не має таких елегантних крамниць. Зрештою вся Аруба — маленький острів — 20 миль на 6 миль, із 64,000 населення (приблизно стільки є українців у Філядельфії!). Ми їхали звичайним міжміським автобусом, що на ньому від Orangestad до San Nicolas їхало теж чимало місцевого населення. Якась мішана раса, мабуть із значною домішкою індіянської крови. Острів майже зовсім рівнинний, із вершком Yamanota, що має всього 617 стіп і виглядає здаля як штучно насипаний кіпець. Наші готелі положені в оазах із штучно плеканими пальмами, олеандрами, травою. Справжня природа острова — зовсім інша. Типовим для Аруби є дерево divi-divi, що завжди похилене від вітру в напрямі на південний захід; звертають на себе увагу кактуси — цілі гаї високих струнких кактусових дерев. Денеде паркани із кактусів. Небагато тут хат, що гарно утримані із квітами і пальмами. Більшість — одноповерхові халупи, із обдертим тинком, занедбані.
Найгірше для нас, що сьогодні знову — дощ. І то кілька разів. Повернувшись з міста, ми ще встигли посидіти трохи на пляжі, але увечорі знов — дощ. От тобі й суха Аруба! Уночі ця вогкість далася мені взнаки — артрит у клубі знову давав про себе знати.
Сьогодні — український свят-вечір. Вечеряли в Salon Internacional — я їла оригінальну страву — Scampi Jamaica — креветки з ананасом на солодко!

7 січня 1982, четвер. Аруба.

День починався в мінорному ключі — небо затягнене хмарами, вогко, сіро. Не хотілося вставати. Спали до пізна. Я ще в ліжку трохи читала, спостерігаючи погоду крізь вікно. Коли пробудився Остап, ми ще трохи полежали, потім поснідали в кімнаті власною кавою, учора купленими кексами. Вміжчасі трохи прояснилося. Пішли на пляж. На диво, день випав соняшний, гарний. Пополудні навіть був час, коли небо було майже без хмар — дуже-дуже синьо. Ми кілька разів купалися. Загоряли на сонці — може й занадто, бо боялися чи знову не схоче падати дощ?

Передвчора зачепив нас на пляжі якийсь чоловік: якою мовою ми говоримо, чи не українською? Виявилося: він з Ходорова, і пізнав, прислухаючись, що ми говоримо не по російськи і не по польськи, а по українськи! Сьогодні ми з ним знову зустрілися і провели трохи часу разом. Він з Нью Йорку, є менеджером (а може і власником) готелю Cavalier на Мангетені. Називається Zen Stitler, жінка його — Джін. Zen (Зенек або Женя) має цікаву біографію: народжений в Ходорові, мама мала "bławatny sklep". Коли прийшли більшовики, мобілізували його в армію. Був старшиною. Пару разів був ранений в час війни. Потім зголосився до польських частин, що їх організувала Ванда Васілевська! Був з армією, що "визволяла" Краків. Жінку свою пізнав у Ряшеві — вона з Лодзі. Потім були обоє в Австрії, в Ґрацу, Леобен, а опісля в Італії. В них двох синів: один — нуклірний фізик, що його жінка є корпораційним адвокатом, і другий син, що працює на пошті. — Коли прийшов із совєтською армією до Галичини, випросився на кілька днів до Ходорова. Нікого вже там не застав із родини. Потрясений, вернувся до частини. Там — сказали йому — дві жидівочки шукали між совєтськими солдатами хлопців-жидів. Одною з них — була його теперішня жінка. Про українських своїх приятелів у Ходорові висловлювався з симпатією — пропонували йому навіть, що його заховають, щоб залишився. Але тоді він не скористав з цього, пішов з совєтською армією на схід, оминув німецьку окупацію.

Субота, 9 січня 1982. Аруба. Вранці, ще в ліжку.

Вчора мали прегарний, погідний день. Зранку пішли пройтись і зробили пару знимок. Зокрема з кактусами в городі готелю Аруба Карібієн-Дам'ян, де ми вже були раніше. По дорозі — стадо кіз. Полуднували у Fisherman's Terrace в готелі Aruba Carribean. Пополудне провели на пляжі. Я зробила довгий прохід берегом у пошуках за мушлями. Таких цікавих, великих, круглих мушель ніколи не бачила на пляжах у Вайлдвуді... Вечір провели при столику з нашими новими знайомими на Barbecue в нашому ж таки Holiday Inn — дуже романтично: над басейном, під місяцем, довкола пальми, із караїбською музикою каліпсо та кольоритним показом караїбського карнавалу..

Спробувала вчора шматочок свіжого кокосового горіха та кокосового молока. Хлопці на пляжі розбили пару горіхів і давали гостям пробувати. Оригінальний овоч: зверха ніби гладкий, а в середині — волохата шкаралупа. Смак білого м'якуша ледве-ледве нагадує препарований кокосовий горіх, що його я купую до тістечок.

Закінчую читати Gorky Park. Цікаво, що цей поліційний "thriller" такий фактично далекий від політики... Дисиденти десь там на окраїнах, на першому місці — корупція, спекуляція. Побут відтворений з великою автентичністю. Не виключене, що в цьому бестселері совєтське життя віддзеркалене може навіть із більшою вникливістю, як у багатьох інших книгах більшої літературної вартости. Найбільше сподобалися мені два анекдоти, що їх хочу тут переписати — це напевно автентичні — з уст народу, так би мовити, записані речі:

"A peasant goes to Paris... and when he comes back all his friends get together to welcome him home. 'Boris' — they say — tell us about your trip! Boris shakes his head and says, "Oh, the Louvre, the paintings, fuck your mother! 'The Eiffel Tower?' — somebody asks. Boris stretches his hand as high as it can go and says, 'Fuck your mother!' 'And Notre Dame?' somebody else asks. Boris bursts into tears remembering such beauty and says, 'Fuck your mother!' Ah, Boris, everybody sighs, 'what wonderful memories you have'." (p.132-133).

"We're born dead... You know what the 'Siberian dilemma' is? No. It's a choice beteen two ways of freezing. We were out on a lake fishing through the ice when a teacher of ours fell through. He didn't go far, just down to his neck, but we knew what was happening. If he stayed in the water, he would freeze to death in thirty or forty seconds. If he got out he would freeze to death at once — he would be ice, actually. He taught gymnastics, I remember. He was an Evenki, the only native on the teaching staff, young, everyone liked him. We all stood about in a circle around the hole holding our poles and fish. It was about minus forty degrees, bright and sunny. He had a wife, a dentist; she wasn't along. He looked up at us; I'll never forget that look. He couldn't have been in the water for more than five seconds when he pulled himself out." "And?" "He was dead before he stood up. But he got out, that was the important thing. He didn't just wait to die." (p.214).

Сьогодні наш останній повний день на Арубі. Вночі був дощ, але тепер — сонячно, тепло, із теплим вітерцем. Температура тут, мабуть, весь час біля 80̊F. Вечорами чуть-чуть холодніше. На пляжі вполудне, мабуть, гарячіше. Але "trade winds" не дають відчути горячі. Зате дуже холодно в деяких охолоджених ресторанах.

Сьогодні вночі чомусь мені не спалося. Кава? Reisefieber? А може вибилася зі сну, читаючи до пізна? Але заснувши, мала якийсь сон: один епізод: ніби Максим каже: дивись, хто тут є, несподіванка! І от входить стара цьотка Вольська (навіть прізвища не пригадую, це родина Дзядзя Туся — я її бачила може раз або два у дитинстві). Пробудившись, я чомусь схвилювалася: подумала про Маму. Чи все вдома гаразд? В четвер увечорі пробували телефонувати — довго нам не давали сполуки. Коли вже минула північ (у Ф. — 11 год.) я відмовила телефон. Не буду ж будити старих серед ночі на те лиш, щоб сказати "hello". Сьогодні вже нема сенсу дзвонити. Завтра побачимося.

Понеділок, 11 січня 1982. Філядельфія. На роботі.

Сьогодні у Філядельфії — тріскучий мороз. Рекордова температура: +2 F. На землі, зокрема на траві біля нашого дому — білий сніг. Ще вчора були ми в Арубі, де температура була між 80 і 90 F. і можна було ходити по пляжу в купелевому костюмі, а от сьогодні я надягнула на своє спечене тіло теплу спідну білизну, вовняні штани з блюзою і своє чорне футро. 15 хвилин ходу до підземки вистачило, щоб зашпори зайшли в руки, аж треба їх було розтирати.

Останні дні на Арубі були прегарні. Знайшли після довгого проходу по пляжу місце, майже дике, де море викидає багато мушель. Назбирали і привезли цілу колекцію. Були там і зграї пеліканів, що сиділи, мов бородаті діди, на човнах. В суботу увечорі пішли на парадний обід до готелю Americana — я мала нагоду вперше вдягнути свою нову суконку, що її купила ще на Зальцбурзький з'їзд... Була там дуже добра джазова оркестра, а опісля ще й ціла досить ефектовна ревія. Ми з Остапом навіть затанцювали. Одне слово: recapture the rapture, як каже Віра Лащик. Остап ще пару днів тому підслухав розмову між двома молодими (стояли разом з ним у черзі за Barbecue); вона: ти мене тепер заспокоюєш? Почекай до неділі, коли треба буде від'їздити з Аруби. Побачиш. I will be hysterical! — Це стало нашим анекдотом. Ми повторяли це один одному при різних нагодах і добре насміялися.

12 січня 1982, вівторок.

Серед пошти, що назбиралася за тиждень: у Свободі появилася рецензія Іван Кедрина на мій "Землетрус". Це не була цілковита несподіванка, бо Кедрин десь два тижні тому телефонував, щоб подякувати за книжку і питався, чи я "маю щось проти того", щоб він написав рецензію? Що мала я сказати? Що я воліла б, щоб рецензії на мою збірку писали літературні критики? Книжка є "in public domain", кожен може писати про неї що хоче і як хоче і дозволу автора на це не потребує. Кедрин виявив мені багато прихильности, статті він пише до преси дуже часто і то за гроші, отже потребує свіжої теми. Стаття його називається "Вірші сповнені оптимізму" і надрукована промінентно на 2. сторінці. За багато компліментів, за мало критичної аналізи. Трохи дивуюся, що він хоче своє як-не-як славне прізвище підписувати під того роду рецензіями, майже à la Климовський. На літературі він не надто розуміється. Трохи дивуюся, що не підійшов він до мого "Землетрусу" з журналістичного боку, трактуючи тільки напр. тематику таких соціо-політичних віршів як Бабин яр і Американський триптих. Це було б і цікавіше, і якраз по лінії його експертизи. Но, але це його справа. Книжці зробив рекляму, до мене виявив максимальну прихильність. Було б тільки шкода, якби через статтю Кедрина, "Свобода" відкинула якусь може іншу, більш аналітично-критичну рецензію якогось літератора пізніше.

Ще одна несподіванка: теж у Свободі. В різдвяному числі передрукували з моєї першої книжки різдвяний віршик "Біла ніч". Це, мушу признати, була для мене неприємність. Ніде не сказано, що це із "Хвалю ілюзію" і хтось може думати, що це з нової книжки. А вірш цей — з юнацьких років — написаний, коли мені було 24 роки.

14 січня 1982.

Сніг. Мороз. Зима — як рідко коли. Щоденний побут став боротьбою за існування. День у день. Транспорт утруднений, дійти до підземки вимагає великого зусилля. Остап учора дуже втомився, щоб добитись з потягу додому, хоч це і недалеко. Журюся ним. Все моє життя — одна велика турбота за його життя. Що супроти трагічного фатуму звичайна жіноча ніжність і любов? Але людина живе надією, що минеться, що виживемо. Як це я залюбки повторяю за повоєнною німецькою п'єсою, що йшла колись в зальцбурзькому театрі: wir sind noch einmal davongekommen! Дай Боже!

17 січня 1982, неділя.

Сьогодні вранці зарекордували — -6F (мінус шість ґрадусів) — вперше в історії Філядельфії такий холод у січні. В хаті тепло і приємно — тим більше, що вчора трохи часу присвятили ми обоє для прибирання — помили лазнички, кухню, почистили килими — я навіть зранку випрала фіранки в кухні. Навіть коли в хаті живуть такі два педанти як Остап і я — вряди-годи треба бодай порохи відкурити... Остап в четвер і п'ятницю не пішов до праці. Відпочав, чується добре. Я в п'ятницю увечорі трохи змерзла, чекаючи на автобус і добре втомилася трудною дорогою додому. Навала людей, стиск і довге чекання на морозі... Але в нас у Філядельфії ще порівняно легше: коли дивитись на телевізійні вісті — аж страшно робиться від цієї погоди. Морози і сніги в усій північній полосі США, сьогодні десь у Норт Дакоті було -45 F. Подібно в Шікаґо, St.Paul, St. Lewis, Boulder — а сніг і мороз посунулись навіть на південь — аж до Флориди. Є значні шкоди — померзли помаранчі й городина... В Европі теж дошкульна зима, а в Польщі — до всіх їх страхітливих клопотів долучилась ще повінь.

24 січня 1982, неділя.

Зима триває. Нелегкий був минулий тиждень. Виглядало: маємо до вибору: або гострий мороз, або свіжий сніг. Доводилось мало не щодня зранку перед виходом до праці, відгортати сніг, пробиваючи стежку на вулиці та довкола хати... Від надмірної руханки від ранку вже боліли крижі, а до цього ще зусилля робочого дня плюс утруднена подорож автобусами та підземкою... Вчора — в суботу — одначе, прилучилася ще одна відміна: раптом трішки потепліло і пустився дощ. З приморозком. Затягнуло все мрякою, потопа і слизько! А сьогодні все це на добре замерзло і під ногами — лід!

Від п'ятниці гостює в нас Славко Трофименко. Він відвозив свою дочку до школи в Конетікат і в поворотній дорозі до Паркерсбурґу у Вест Вірджінії вступив до нас. Мав бути лиш одну ніч і один день, але вийшла йому невеличка комплікація з автом. Десь по дорозі, коли брав на станції оливу, загубив закрутку від збірника оливи. Не помітив цього, аж тут на місці. Гаряча олива забризкала мотор. Їздив у суботу у суботу до автових крамниць, але виявилося — його авто Honda — японське і докупити цю закрутку можна тільки в представника фірми Гонда. Отже мусів залишитися до понеділка — завтра вранці поїде до "dealer"-а.

Погода утруднює побут. Нашого авта я вже давно не рухала. Харчі докуповую по трошки, приношу часом аж з другого кінця Філядельфії, із крамниці в околиці університету. При цих обмеженнях навіть сама дивуюсь, що обидва обіди вдалось мені зорганізувати досить різноманітні й обильні. Вчора увечері — не зважаючи на неприємну (— і небезпечну!) погоду, прийшов увечорі теж Ґеньо Лащик і ми до пізна сиділи і гуторили. Покищо Славко з Мартою ще далі живуть нарізно — вона більшість часу у Торонто, а він у Паркерсбурґу. Часто їздять туди й назад, а тепер плянують ліквідувати помешкання в Торонто взагалі, і вона має переїхати до нього. Марта взяла свою стару маму з дому ім. Франка і тепер мусить нею опікуватись. Зоя почала другий семестр у Веслеєн. Здоров'я її поправилось — ніби все гаразд. По протекції сенатора вдалося Славкові здобути для Марти назад американське громадянство — тепер вона має два — канадське й американське.

Сьогодні в нас було січневе свято. Я дуже мала охоту піти — промову говорив Юрій Старосольський, а програму мав виповнити хор Прометей. Але погода така, що просто небезпечно рухатись з хати, коли не мусиш. І ми не пішли. Мої панове дивились на футбольний меч на телевізії, а я — як звичайно при нагоді гостей — виконувала ролю служниці.

"Тіні забутих предків" відкладаються ад інфінітум. Навіть прочитати ще не вспіла, не то що писати статтю. Рубчакова розвідка вимагає концентрації уважного читання. Це не для підземки. Зрештою тепер така навала людей, що читати не доводиться — добре, якщо взагалі можна захопити сидяче місце.

Минулого тижня я трохи часу присвятила, щоб написати листи до MLC і Adrienne Rich та послати їм "Землетрус". Морис був у бібліотеці тоді, коли я була на вакаціях на Арубі. Тоді у Філядельфії була пів-річна зустріч American Association of Law Schools — приїхало багато наших професійних колег. Ron Day i Cynthia Arkin робили з цієї нагоди приватні "parties". Все це я, очевидно, прогавила, бо була на Арубі. Морис залишив мені у дарунку томик віршів Adrienne Rich — немов відчуваючи, що я і йому і їй збираюся писати. Зробила я нашвидкоруч англомовний текст із двох віршів — "Синтези" із Триптиха, що стосується Мориса персонально, і Бабиного яру, що йому як жидові напевно буде особливо цікаве. Для Андрієн переклала я тих кілька параграфів біо-бібліографічної інформації, що подані про неї в "Землетрусі". Цікава я, яка буде їхня реакція. Коли вперше друкувала я переклади з Рич у "Сучасності", я зверталася була до неї за дозволом, але тепер для книжки я після довгої надуми рішила заризикувати і зігнорувати справу "copyright"-у. Хто має авторське право до творів Ахматової, Цвєтаєвої, Павліковскої ітд.? А Гюз мені написав, що у випадку "комерційного" видання перекладів із Sylvi-ії Plath — треба нових пертрактацій. А що таке комерційне видання? Хіба мою книжку, видану за власні гроші, що у більшості буде роздана даром бібліотекам, письменникам, приятелям — можна вважати комерційним виданням?

30 січня 1982, субота.

Температура сьогодні вдень піднялася понад 32̊. Лід трішки починає топитися. Це добре — бо наша вулиця така забита льодом, а хідники в багатьох місцях так занедбані, що навіть від автобусу один тільки квартал додому — було важко дійти! Просто мука. Люди якби були більше дбайливі і відчистили кожен біля свого дому як слід — не було б проблеми, бо головні вулиці для авт вже серединою прочищені. Погода плюс щоденне зусилля плюс якесь депресивне почуття паралізують всякі спроби робити щось додаткове, власне — крім щоденної рутини в бібліотеці й в хатньому господарстві.

4 лютого 1982, четвер. 10:00 РМ

Пару днів підвищеної температури — і вулиці чисті! Від понеділка я знову пішки іду вранці до підземки і цей 15-хвилинний прохід — щоденна рання руханка на свіжому повітрі — зразу піднесли тонус мого життя. Більший приплив енергії і життєвої верви. Настрій піднявся.

Послала Лясі для друку в березневому числі НЖ свою шевченківську гутірку — трохи скорочену і доповнену бібліографічним списком. Трохи мала з тим мороки: вже раніше обіцяла послати цей матеріял Лясі — бо хочу вряди-годи підкреслити своє дальше співробітництво в журналі, хай тільки спорадичного характеру. Гутірку мала я ще з минулого року — бо ж писала її для 43 відділу СУА — але... ніде не могла її знайти в своїх паперах! У висліді моїх шукань — я мусіла посвятити цілий один вечір, щоб упорядкувати трохи свої машинописи — назбиралось їх уже чимало! Текст гутірки знайшла, папери посортувала — трохи всяких дуплікатів викинула. В майбутньому, може, не так легко буде закинути чи помішати потрібні тексти. Треба мені буде теж перезіраксувати свою бібліографію, щоб зробити поазбучний каталог заголовків — так як це я зробила Остапові. З мене "виріс" такий "prolific writer", що я вже сама розгублююсь серед хронологічно складених карток моєї бібліографічної шухляди.

Телефонувала мені Юлія Шашаровська. Хочуть встановити дату мого авторського вечора на 3 або 4 квітня — щоб перечекати зиму. Спонзором має бути Театр у П'ятницю і участь братимуть актори Шашаровського. Вечір хочуть робити у великій залі Освітньо-Культурного Центру. Чи не занадто це?

6 лютого 1982, субота.

Вчора я мусіла залишитися вдома. Sosdorf (plumber) знайшов нарешті час, щоб прийти й провірити лазничку. Адже стелю у вітальні треба буде направити — затекло щось і зруйнувало недавнe наше малювання! Виявляється: шкоду спричинило повільне просочування води від туалети на горі, через нещільну ізоляцію між рурою і порцеляновою мушлею. Направа відносно невелика, але тепер треба буде ждати пару тижнів, щоб добре висохла стеля, поки можна буде братися до направи. — Маємо теж другий господарський клопіт. Гостра зима, мабуть, спричинилася до того, що в Остаповій робочій кімнаті капає зі стелі, коли йде дощ — тобто мусить бути десь щілина в даху.

Використала я п'ятницю теж і на те, щоб зробити запис на тасьму для Sight Center у Клівленді. Є там така українка, Мирослава Оришкевич, що робить добру роботу: збирає на тасьмах українську лектуру для сліпих. З послуг цієї колекції вже мала змогу скористати Марія Струтинська. Блавацька зробила була на своїй радіопрограмі рекляму проєктові пані Оришкевич. Мені ця ідея дуже сподобалася — я ж іще від юнацьких років цікавилася цією проблемою, доказом чого і Петрівський і "Людина в темряві". Я написала листа п-ні Оришкевич і послала 10 дол. датку на українську колекцію Центру. А ось тепер вона у листі пише мені, що читала у Свободі про появу моєї нової книжки і чи не схотіла б я зробити з неї запис? Лист Оришкевич лежав уже пару місяців — ніколи було за це взятися. Аж тепер мала вільний час (і спокій). Записала вибір оригінальних поезій (Землетрус, Травелог, Триптих, Бабин яр, Розмову з філософом, Last frontier, та Найкращий сон Павліковської і Дякую Боже Цвєтаєвої. З готової тасьми зробила копію і для себе.

Сьогодні вперше від кількох тижнів рушила авто. Накупили харчів на 150 дол.! (Ану ж знову сніг впаде). Був у нас сьогодні Іза Каплан. Обідав разом з нами. Нарешті (як це він каже) мав нагоду дістати від мене "Землетрус", що про нього вже чув із "Голосу Америки". Приніс мені у дарунку дерев'яне гуцульське намисто. Забрав цілу гору призбираних для нього старих українських газет. Ми — єдиний його український контакт в Америці. Іза добре дає собі раду. Працює на фабриці, вчиться в Community College-і електроніки, і готує для перекладу на англійську мову книжку своїх нарисів (що їх пише російською мовою).

12 лютого 1982, п'ятниця (в роботі).

Вчора пошта принесла мені велику радість: Качуровський прислав скрипт свого виступу по радіо в рямах російської передачі "Радіо Свобода". Говорив він про мої переклади з Ахматової і Цвєтаєвої, а при тому і про мій "Землетрус" взагалі. Найбільшою радістю і несподіванкою був факт, що він до свого виступу включив власний російський переклад мого вірша "В житті моєму теж був Бабин Яр"... Це другий чужомовний переклад з моїх поезій (колись давно Віра Вовк переклала була " Memento" на португальську) — якщо не рахувати моїх власних спроб на англійську. Переклад — це найвищої кляси комплімент і я від нього в душі аж засяяла (немов проковтнула зірку!) — хоч у виступі Качуровського є багато похвал взагалі, напр. МТ "... оказалась вдумчимой, немногословной, четко шлифующей каждый стих пoэтессой"... "в отдельных местах голос Ахматовой в интерпретации Марты Тарнавской несколько приглушен, зато Цветаева звучить настолько полнозвучно и природно, что кажется: это сама Марина вдруг решила писать по-украински..." Далі Качуровський говорить про те, що "Бабин Яр" і "Замлетрус" витримані в тоні "трагічного оптимізму" і накінець з легкої руки ставить мене в перший ряд українських поетів еміграції.
Ну, ну.

Радість свою проковтнула і не маю навіть з ким поділитись нею. Остап цими днями ходить якийсь роздразнений і надутий і не знаю чому. Може йому щось долягає, може має якісь прикрощі на роботі. Він такий замкнений в собі, що треба часом кілька днів, щоб довідатись, що його справді гнете. Недавно мав неприємність із шефом — але мені сказав про це пару днів пізніше, коли треба було на письмі відповісти на шефове меморандум і — очевидно — без мене не можна було обійтись. Шеф його — Sidney August — страхітливий бюрократ і педант, що веде бібліотеку немов батальйон війська — його не терплять всі працівники бібліотеки Community College. На щастя, в них є профспілка, що заступається за їхні інтереси — отже Остапова праця не є під загрозою, але щоденний побут може такий шеф дуже уприкрити. Я переробила Остапову реакцію на memo August-а так, що не лиш він сам, але інші його колеги подивляли цей лист і питалися чи його, бува, не писав якийсь адвокат? August прийшов був навіть вибачатися до Остапа і Остап був дуже задоволений із своєї перемоги. Але це було пару тижнів тому. Може тепер знову щось зайшло? Поводиться мій Сясь взагалі досить дивно. Був такий інцидент пару днів тому: приходжу увечорі додому з праці. Остап при дверях хати, не може відчинити замка ключем. "Я вже тут пів години так мучуся," каже. Пробую я — замок не дається. В нашій хаті багато дверей (5), але всі так міцно замкнені на кілька замків, що дістатися навіть із ключем неможливо, якщо один замок зіпсований. (Може це і причина, чому нас ще досі ні разу не обікрали!) Пішла я до мами, телефоную по слюсаря. Ми один раз мали вже подібну історію і слюсар приходив відчинити замок. Тим разом справа була складніша. Робітника трудно знайти, зокрема у вечірніх годинах. Довелося ждати аж до 10-ої вечора поки могли ввійти в хату. За цей час я — полагоджувала справи по телефону і сиділа в Мами, яка була рада такій несподіваній візиті і частувала мене борщем. Тимчасом Остап вперся, що він буде сидіти біля хати, в авті. Не прийшов на борщ навіть тоді, коли Тато вийшов його спеціяльно ще раз просити. Не розумію такої дітвацької поведінки — тимбільше, що він же ж з моїми батьками в дуже добрій комітиві. А при тому впертий який! Я вирішила, щоб кухонні двері замикати на один лиш замок, щоб на випадок майбутнього повторення клопоту можна було відчинити двері ключем знадвору. Категорично заперечив. Зразу все знову позамикав. Але коли буде якийнебудь клопіт, то — очевидно — виправити його треба буде мені — а він тільки сяде, похнюпиться, і давай ґдирати.

Отже не знаю, що з ним і що причина такого його настрою. Навіть вчора прийшло мені на думку, що може він — поки я прийшла додому — відкрив і прочитав текст Качуровського... Я вже давно помітила, що Остап заздрісний за мої успіхи — і тому волію не дразнити його ними. Про рецензії на "Хвалю ілюзію" він довідався, мабуть, тільки із відгуків у "Землетрусі" і тому, думаю, зробив був мені цю "славну" сцену за "Тренос".

14 лютого 1982. Valentine's Day. Неділя.

Вчора в Нью Йорку відбулося радісне культурне свято: вручення Василеві Барці нагороди фундації Антоновичів. Подія історичного значення: це вперше на таку скалю і на такому рівні культурна громада вшановує творця літератури. Не знаю, чи панство Антоновичі читали мою статтю про "Легковаження літератури" — але саме того рода реакція була моїм великим бажанням. Їздили ми до Нью Йорку автом Петра Степановича Клюка, в товаристві дуже симпатичної молодої жінки Тетяни Констянтинівни Котляр, що два роки тому приїхала з Києва, весела, зальотна молода жінка, що чудовою українською мовою розповідала про Україну і про свої перші клопоти в чужому оточенні... На вечір в Нью Йорку прибуло біля сотні добірної публіки (вступ був за запрошеннями!) Відкриття зробив сам Омелян Антонович — коротко, культурно, і з подивугідною простотою ("Я називаюся Омелян Антонович..."). Шевельов говорив про Барку і його твір — із притаманним йому еспрі, дотепно, кількома мазками характеристики. Довго, як звичайно, із детальною вичерпністю говорив Рубчак, мовляв, ось чому я голосував "за". А при головному столі сидів і третій член жюрі — Гриць Грабович, який — хоч і не говорив нічого — всі знали: голосував "проти". І це мені теж подобалося. Подобалося і те, що Грабович мав відвагу сказати "ні", і те, що — не зважаючи на цю свою негативну поставу — приїхав і був присутній. "Єдиномисліє" тут, на мою думку, зайве і шкідливе. Буде корисно й цікаво, якщо довкола цієї нагороди і Барчиного "Свідка" — цієї, як казав Костюк, "чотиритомної строфічної абракадабри", розгорнеться справжня літературна дискусія. Зіпсував трохи вечір не хто, а сам лавреат. Замість піднятись до висоти хвилини і з нагоди такої як-не-як небуденної події сказати промову à la Фолкнерове "man will prevail", він впав у тон євангельського проповідника і майже годину спасав душі притчами і поученнями, що за браком зрозумілого композиційного пов'язання здавались часом, немов маячіння божевільного.

При нагоді побуту в Н.Й. я передала дарові примірники "Землетрусу" Данкові, Маланчукові, Фізерові — відважилася дати книжку теж Шевельову та Грабовичеві. А теж вирішила зробити жест в сторону Лебедя: написала йому: "з подякою і признання за Вашу увагу для справ культури." За це я його і шаную — а не за те революційне минуле, що його так підкреслює Коропецький. (Його, між іншим, не було).

Сьогодні ввечорі телефонував Іза Каплан. Мій "Землетрус" так йому сподобався, що взявся перекладати деякі вірші на російську. Читав мені навіть по телефону перший переклад — ні, не Бабиного яру, а "Бурі" — вірша про Львів, місто, що для нього Іза має особливий сентимент!

Костюк сказав мені: знаєте, я прочитав не лиш Ваш "Землетрус", але взявся ще раз і за Вашу попередню книжку, і навіть читав "Ярошинську"... От треба мені ще Вашої статті про легковаження літератури... Може щось з цього і зліплю..." "Чи не шкода Вашого часу" — кажу. Але це була б для мене справді неабияка честь. І успіх. Може й справді напише?

18 лютого 1982. Вранці перед відходом на роботу.

Читаю Тіні забутих предків. Тим разом — в оригіналі. Рубчак відкрив мені нового Коцюбинського — і от я відкриваю наново "Тіні". Знайшла у Van Pelt томик виданий в 1929 році — із великою дослідною статтею Антона Крушельницького, із прегарними своєю простотою і вникливістю рисунками Олени Кульчицької. Поволі готуюся до рецензії — але я чомусь дуже втомлена цими днями: вечорами дуже рано лягаю спати, не маю сили братися за будьяку додаткову роботу. Читаю теж тільки у підземці, вранці, по дорозі до праці.

14 березня 1982, неділя.

Пройшло місяць майже від останніх записок у "Щоденнику". Апатія, депресія, втома — великі його вороги. Але були й інші причини, конструктивного, не патологічного порядку. Попробую зробити коротке резюме.

Апатія і депресія мають може і якісь фізіологічні підстави. Менопавза? Клімактеріюм? Стараюся аналізувати свої почуття і симптоми та боротися з ними. Уночі дошкуляє артрит — буджуся часто із болем у клубі, а вранці все тіло штивне, навіть зійти по сходах униз вимагає зусилля. Одне слово — п'ятдесятка (фактично 51!) дає себе взнаки. Крім того — припливи гарячі, втома, депресивні думки. Підозріваю, що це — просто природний процес старіння. Не хочу поборювати природи якимись штучними засобами — додатковими гормонами, що продовжують молодість, чи ще якимись там ліками... Але рятувати себе якось мушу, щоб не втратити сенсу і смаку життя. Отже я вирішила "взяти себе в руки": стараюся кожного вечора (а принаймні пару разів у тижні) робити руханку: простелюю на підлозі у спальні простирадло, заслоняю вікна і, роздягнувшись до гола, роблю 15 хвилин інтензивні вправи. (Спочатку навіть 10 хвилин було трудно!) Після того зразу іду під гарячий туш, а тоді — якщо не надто втомлена — сідаю у своїй "робочій кімнаті" за листування, чи інші справи. Після двох тижнів такого режиму запримітила я значну поправу: почуваюся ліпше і фізично і психічно. Стараюся теж трішки менше їсти, щоб тримати свою вагу на 135 фунтах (останнім часом моя вага піднялася між 137 і 140 — і я думаю, що треба запобігти зростанню ваги, поки не запізно). З іронією скажу: от, якби ще мені молодого любовника! — і тіло було б знову у доброму звичному тонусі! — Навряд! Менопавза напевно впливає негативно і в цьому напрямі. Зрештою Остап ще вряди-годи вміє і може задовольнити мої потреби, а крім того є ще ж така прекрасна річ, як Фройдівська сублімація.

А propos: нарешті написала статтю-рецензію на "Тіні забутих предків". Розрослася ця річ до просто "рубчаківських розмірів"... Послала до "Свободи". Хоч газета тепер редагована погано, і жаль і досада бере, що найбільший і найстарший український щоденник у світі не може мати ліпшого редактора, як Снилик! В нього абсолютно немає журналістичної жилки: не вміє відрізнити істотного від тривіяльного, не має амбіції подати вістку швидше від інших часописів, не має оригінальної ініціятиви, щоб стимулювати якісь нові цікаві почини — репортажі, інтерв'ю, тощо. Навіть не має досить уважливості для акуратності і точності — мало не в кожному числі спростування якогось промаху, що з них деякі — просто комічні — от недавно десь назвали через помилку командира військ Варшавського пакту — командиром... НАТО! А що вже говорити про мову газети! Галицько-американський воляпюк! — Все ж таки — Свобода — найпочитніша українська газета поза межами України. І деякі матеріяли — на висоті. Добре, щоб їх було більше. Крім всього іншого — УНС і Свобода — тепер під натиском бандерівців. Б'ють Флиса за його відвагу протиставитись бандерівському теророві в УККА. А гряде незабаром конвенція УНС і бандерівці готуються "перебирати" (тобто руйнувати!). Отже тепер не час вдаряти по "Свободі". Але шкода, що її не редагує якийсь ліпший журналіст, напр. Іван Смолій.

Назрівають справи бібліографічного конкурсу. Виникла комплікація: є тільки дві праці — Славутича і Маґочого, ще із попереднього року. Але спpава не в кількості — квалітет праць ліпший, як минулого року — отже хтось із них, думаю, нагороду дістане — може навіть обидва. Ускладнення виникло в чому іншому. Виявилось, що Едвард Касинець був консультантом для роботи Маґочого. Це зразу насторожило Данка і він звернув на це мою увагу. На щастя, поки я рішила, як мені вийти із дилеми, Едвард сам написав листа і підніс цю справу. Отже ми втрійку вирішили, що і для конкурсу і навіть для самого Касинця буде ліпше, як він у праці цьогорічного жюрі участи не братиме. Ми з Данком запропонували на його місце Коровицького або Когута і ЕК погодився на Коровицького. На моє щастя, Коровицький дав свою згоду — і от я цю першу комплікацію переборола, вчора передала вже свій примірник Маґочого Коровицькому, разом із офіційними матеріялами. Листи до Пріцака, Коровицького, копії Данкові, Касинцеві, Ценкові. — Маса роботи. Ще мушу написати листи до Славутича і Маґочого — просто потвердження відбору матеріялів і пригадка, що вони підписали вимагану заяву (що праця не була надрукованою). І ще лист до третього автора надісланої на конкурс праці — праці, що спізнилася на кілька днів і не може бути взята до уваги цього року.

Крім того — ПКУС. Теж ціла гора кореспонденції. Добре, що це — востаннє. Організувала три рази бібліографічні сесії — в майбутньому нехай це робить хтось інший. Намовляю Лабуньку, щоб погодився бути кандидатом на голову Бібліографічної Секції. На другий рік був би головою цілого ПКУС-у. Йому це напевно більше потрібне і більш імпонує, як мені. Зрештою фактично добре, щоб ПКУС очолював якийсь "професор доктор", та ще й з іменем. З панелем "Праця західного дослідника в бібліотеках східної Европи" я майже готова. Сисин, Марта Хом'як, Лабунька, Касинець і Світлична погодилися вже і братимуть участь. В останній хвилині я звернулася теж до Грабовича, може він матиме охоту взяти участь. Це може бути дуже цікава виміна думок, маю надію, що матимемо з цим успіх, хоч, очевидно, нашим бандерівцям напевно осоружною буде сама ідея і вони можуть навіть гостро зареагувати у пресі (нехай! не боюсь: не переконає мене ніхто в тому, що може бути "українознавство" без... України!)

Більше клопоту маю із доповідачами. Хоч потрібно їх мені тільки три. Коровицький погодився говорити про рідкісні видання Баунд Бруку, але відмовили мені Зенко Когут і Богдан Винар, і Будурович із Торонта. Я запропонувала після того Славутичеві, щоб говорив про справу бібліографії MLA. Це дуже важлива річ і вона не сміє занидіти — а Славутич має намір роботу цю залишити. Ще не маю від нього відповіді. Маю в резерві Данка — погодився зробити доповідь, якщо не буде когось іншого. Але я воліла б, щоб Данко був предсідником сесії, а щоб із доповіддю виступив хтось новий, хто ще не брав участи в наших сесіях. Пробувала знову намовити Маланчука, щоб говорив про свою, майже закінчену, бібліографію Винниченка. Не вдалось. Хотіла знову пробувати намовити Ромка Савицького — але от подзвонив до мене Штогрин (він намовляв мене до участи в іншій конференції, що її сам організує, а крім того хоче втягнути мене до управи ТУБА) — і мені з чемности випадало запитатися, чи не схоче він приїхати на ПКУС з доповіддю? Має завтра відповісти. Штогрин, хоч і бандерівець, людина ділова і розумна. Крім того, саме він втягнув мене у справи ПКУС-у — і мені може випадає "зреванжуватися" запрошенням. Не маю до нього жодних упереджень, але не можу забути йому брошури "Світла і тіні українського Гарварду", що дуже — у свій час — пошкодила "гарвардській справі", сполітизувала цю найрозумнішу акцію американських українців, наставила проти нашого інтелектуального центру патріотичні націоналістичні маси, підірвала збірку фондів, що і до сьогодні незакінчена.

В "Америці" в календарці імпрез на 3-квітня заповіджений вже мій літературний вечір. Телефонує мені передучора Юлія Шашаровська: виникла несподівана комплікація. Ляриса Онишкевич, що її я запропонувала на доповідача, і що погодилася підготовити вступне слово і вже раніше взяла всі потрібні для цього матеріяли, дала раптом знати організаторам, що несподівано виїжджає на цей час до Европи і не зможе взяти участь у вечорі. Що робити? радиться Шашаровська. Мене це теж спешило. Я, правда, зразу подала організаторам дві кандидатури: Онишкевич і Рудницького — але знала з інших джерел, що Рудницький бере участь у Шевченківській конференції в Нью Йорку в той же день, отже не зможе бути на вечорі. І от я кажу Юлі Шашаровській: знаєте, я недавно бачилась з Костюком і він признався, що читає всі мої речі і має намір щось написати... Але це для мене — за високі пороги, мені навіть ніяково до нього щоб звертатися. А вона на те: ану, попробую! — І зовсім несподівано, криза обернулася в мою користь. Костюк погодився сказати щось про мою поезію! Видно, що в мене таки справді більше щастя, як розуму! Я, очевидно, Костюка волію і від Ляриси, і від Рудницького. Це фактично буде перший серйозний голос літературознавця про мою поезію (якщо, очевидно, не рахувати приватних відгуків, напр. аналізи Рубчака, Качуровського, Маринчака...) Отже вечір заповідається добре. Вірші читатимуть актори: Шашаровський, Чепіль, Блавацька, Пінот-Рудакевич, Левицька. Ще здається хтось. Боюся тільки, щоб Юля Шашаровська не схотіла прикрасити вечора своїм співом... Але я до програми не мішаюся. Спонзорами вечора будуть Театр у П'ятницю і Літературно-Мистецький Клюб — і це мені приємно, бо для філядельфійського українського автора — це справді добра культурна фірма. І подумати тільки, що все це почалося від ідеї влаштувати мені авторський вечір у патріярхальній парафії, де Ю.Ш. є якимсь референтом — вечір, що від нього я відмовилась.

Недавно пошта принесла мені приємну несподіванку: Неля Винярська — під враженням мого "Землетрусу" — намалювала акварельку до теми "Цвіте бузок — не в'яне в серці травень". Зворушив мене дуже цей дарунок — і приятельське тепло нашої давньої, хоч і не надто активної в останній час, дружби.

Минулого тижня бачила вперше фільм кіностудії Довженка "Білий птах з чорною ознакою". Фільм ішов у серії "Exploratory cinema" в нас в університеті, я звернула увагу на оголошення і намовила ціле товариство: Віру Лащик з дітьми, Гевриків, Біланюків, Марію Лабуньку. Фільм цікавий — може навіть більш з ідеологічного боку, як з мистецького. Багато в ньому потенційної "контрреволюції" — герой-партизан, що каже про гори: тут я пан, що бореться за свою свободу і від росіян і від німців, зайда-москаль, що його не приймають як свого гуцули, ряд годинників-будильників, що з них кожен ходить на інший час — румунський, московський і тд. — і "наш", ітд. Не вдалося получити виходу в кіно із товариським обідом десь у ресторані. Остап був удома на міжсеместральних вакаціях, Біланюки теж могли приїхати тільки прямо до кінотеатру... В кіно я пішла прямо з роботи, навіть не вечерявши. (Залишилася в своїм бюрі і почала працювати над власною правничою бібліографією, але "відкрив мене" один студент, який потребував моєї допомоги з чужим правом — отже на тому мій приватний "research" і закінчився).

В п'ятницю була в кіні вдруге: ішли в місті, на університеті Temple "Тіні забутих предків" — і от я під свіжим враженням Коцюбинського вирішила подивитися ще раз, іншими новими очима. Фільм тим разом подобався мені трохи менше: немає в ньому того, що Рубчак вважає центральним у творі: ролі Івана як мистця, що його надхненником є демонологічний і пантеїстичний світ гуцулів. У фільмі занадто багато елементів христіянства, що їх нема в творі і темпо трохи розтягнуте. Але загальне враження — дуже позитивне і багато сцен — майстерні, прекрасні. В Параджанова дуже мало діялогів — і це не лиш добре у загальному, але воно зокрема добре по відношенні до Коцюбинського. Не сходить мені цими днями із думки рядок із Олеся: "Мовчить гуцул, мов уст не має, і далі вище в гори йде."

23 березня 1982

З ПКУС-ом справи розв'язалися так, що доповіді доведеться готовити Данкові і ... мені самій. Надоїло мені вже — всі оці далекобіжні коштовні телефони, кореспонденція, вижидання відповідей — час наглить, мусіла вже дати Жилі готову програму. І вже сьогодні вислала решту доповнень — резюме Данка. Я говоритиму про "Українську бібліотеку в Америці" — вже від деякого часу ношуся з думкою опрацювати підручну книгу для організаторів і працівників українських бібліотек — на основі свого 10-літнього досвіду з бібліотекою "Чортополохів". (Перші скористали б із цього підручника саме наші власні добровольці з Бібліотеки Пласту і Рідної Школи). ПКУС примусить мене розпочати в цьому напрямі роботу — і приспішить справи. Ще один проєкт!

Від участи в управі ТУБА — що до неї запрошував Штогрин, новий голова-елект — я таки відмовилася. Саме тому, що всі ці мої проєкти треба поступово здійснювати, а це вимагатиме великої праці. Всякі громадські обов'язки відтягають людину від наукової роботи. От хоч би моя англомовна бібліографія — ПКУС і Бібл. конкурс напевно причиняються до того, що я її останньо зовсім занедбала. Але головна причина, фактично, Знаєнко. "Сучасність", що в ній має бути надрукована моя велика бібліографічна стаття про англомовну україніку і досі до нас не дійшла. Журнал дуже спізнений — не легко, видно, Скорупській давати собі раду. Але вона запевняла мене, зустрівшись на вечорі Барки, що стаття вже надрукована.

16 березня були цілим товариством (Біланюки, Геврики, Лащики і ми) на незвичайно цікавій постановці Iphigenia at Aulis Еврипіда в нашому університетському театрі Анненберґа. Ставив п'єсу ансамбль McCarter Theatre Company, а режисера спровадили аж із Греції. Ім'я його справді варто запам'ятати: Spyros Evangelatos. Гра акторів була на висоті, але найбільше подобався мені грецький хор — не якась статична групова деклямація — а повний динамізму й експресії театральний ансамбль незвичайно "зіграний" музично й хореографічно. На задній стіні сцени, високо над головами ансамблю, був довгий вузький екран. Я думала спершу, що на ньому прожектором насвітлюватимуть якісь картини, але режисер це використав інакше. Час до часу проходили — немов перед вікном — силуети модерного часу: вояки в уніформах сучасного грецького війська, балерина, студент, робітник, діти, врешті під кінець — знову вояки, із ношами, раненими. Деякі з цих постатей робили враження, немов зійшли із картин Сальвадора Далі. П'єса мала пацифістичну закраску, зокрема ж підкреслену інтерпретацією режисера. Перед виставою Олекса, Лариса, Тит, Софійка і ми з Остапом вечеряли дуже смачно і приємно в La Terrace. Правда, я випила собі може трохи за багато вина і тому перші монологи Аґамемнона не могли втримати моєї повної концентрації, але потім голова трохи провітрилася, а хор остаточно зачарував мене й полонив мою увагу.

В неділю був авторський вечір Івана Смолія. Влаштовували гуртки книголюбів, вечір вела Люда Чайківська, вступне слово про автора мала Ока Кузьмович. Все — із вступом і текстами автора включно — мало підкреслено галицький провінційний характер. Я була трохи розчарована: творчість Смолія знаю мало: здавалось мені, що з нього ліпший автор. Шашаровський читав уривок з книжки "Кордони падуть" (заголовок — характеристичний для мови автора і всіх виконавців!) — твір мало що не на рівні Коленської. Значно ліпше написаний був уривок із нової його книжки "Неспокійна осінь", що його досить ефектовно прочитала Віся Блавацька. Але "великою літературою" цього назвати не можна.

29 березня 1982, понеділок

Вчора — неділя, година 8 вранці. Ми ще обоє в ліжку. Остап спав, я вже прокинулася. Телефон. Думала я: може щось трапилось? або може хтось із Чортополохів — бо в 12ій мала бути Мала Рада? Та ні. Гірняк. З ґратуляціями, вітаннями. "Що б ми робили без вас? Ви тепер тон даєте нашому культурному життю!" — Виявляється, це реакція не так на мою статтю про Коцюбинського в "Свободі", як на роботу в "Сучасності". Як звичайно, перша вістка з Нью Йорку, від Гірняка. Отже вже таки надрукований цей мій бібліографічний есей, що на нього я з нетерпінням чекаю вже стільки місяців. Нарешті. Цікаво, як надрукували — чи наробили помилок у бібліографії? Така річ вимагає великої і точної уваги — я їм пропонувала, що допоможу з коректою. Не скористали.

На Малу Раду Чортополохів курінна — Слава Оранська — просила мене зробити гутірку. Мовляв, в тебе завжди щось знайдеться. Думала я використати свою рецензію про Коцюбинського, але Снилик зробив мені несподіванку і дуже швидко надрукував. Не хотіла я читати статті з газети. Хто цікавий — може прочитати сам. В останній хвилині вирішила випробувати на цій авдиторії тему, над якою віддавна думаю, але якої досі не опрацювала і напевно не скоро опрацюю — про антиінтелектуалізм, апотеозу примітиву. З прикладами Лясоти з козацькими двома колами, з думою про смерть Хмельницького та з сучасними прикладами: 1/ бойкоту університету у Львові, 2/ бойкоту енциклопедії Кубійовича, 3/напастей на Пріцака за "київський правопис", 4/ напастей на HUS за "the Ukraine", 5/ напастей на Григоренка за концепцію партократії, 6/ дискусію довкола зустрічей і "нового радянофільства", 7/ запрошення київських письменників на відкриття пам'ятника Шевченкові. Гутірка пішла добре, була жива дискусія. Може колись і справді зроблю із цього велику статтю. Але для цього мусіла б я ще прочитати книжку "Puritan Boston & Quaker Philadelphia" — думаю, що це допомогло б мені знайти цікаві паралелі і поставити справу в ширшій перспективі.

Сьогодні увечері йдемо з Ларисою і Олексою в кіно і на вечерю до ресторану.

31 березня 1982

Вчора приїхав Максим. Я рада подвійно: міжсеместральна перерва саме у цей час — велика і приємна для мене несподіванка. Буде він і на вечорі, поможе зарекордувати програму, допоможе і з гістьми, бо хочу зробити після програми невеличкий в дома коктейл для близьких друзів і виконавців вечора.

Але диво-див. Хоч маю повні руки роботи — господарської, підготовчої (бо ж і Костюк приїде з Раєю, і Максим буде цілий тиждень) — найшла на мене несподівано... гарячка "творчости"! Фактично: одержимість графоманська! І почалось, як звичайно, від ... психотерапії. Десь зо два тижні тому, була я мало що не в стані черчілівської депресії. Емоції все ще й досі панують над моїм психічним життям, а вони й досі часто пов'язані з настроями та тонусом життя Остапового. Його мінорний настрій скроплюється" на мені, а це в свою чергу веде до депресії в мене. Добра комітива між нами завжди давала тверду основу для радости мого життя. Якенебудь ускладнення чи погіршення наших відносин, зразу підриває мою душевну рівновагу. Жодної сварки нібито й не було, але в мовчанці відчувалася настороженість — і цього було досить. Ото ж в такому то настрою мої думки почали повертатися назад до мого "славетного" Треносу — вірша, що не погано схоплює саме такий душевний стан. І от, раптом у висліді цих контемпляцій, я почала цілий новий цикл — кілька днів переслідував мене, сьогодні закінчила. Тобто маю вже цілість — перший чорновик, що його доведеться ще нераз виправляти. Назвала я це: Буденні діялоги на болючі теми, або Чотири буденні діялоги на болючі теми. Все — терцинами, і жіночий тренос буде інкорпорований, як один з діялогів. Три інші мають за тему: емігранта, поета, і сенс життя. Вже перший вірш, що постав пару днів тому, приніс величезний "tension release". Ах, як добре відчути, що джерело творчого стимулу ще живе і пульсує!

Понеділок, 5 квітня 1982. Вранці перед виходом на роботу.

Хата повна квітів — це залишки мого літературного вечора, що відбувся в суботу 3 квітня. Костюки — обоє — приїхали вже в п'ятницю. Їх привіз автом Петро Клюк і вони всі троє були в п'ятницю в нас на обіді. Відїхали Костюки в неділю пополудні. Так що в нас від п'ятниці — гості — три гостинні обіди, а після вечора Cocktail party — з досить багатим буфетом на приблизно 40 осіб: гамірно, рухливо, шумно — і повні руки господарської роботи.

Вечір мав одну дуже поважну комплікацію — погоду. Тобто не погоду, а негоду. Violent weather across the nation — рапортують метереологи. У Філядельфії ішла така злива, що ріки плили вулицями, заливаючи мотори — самі ми з трудом добралися до Освітньо-Культурного Центру. Все ж таки, на вечорі було присутніх 62 особи. Але імпреза була у великій залі (мабуть тому, що актори хотіли мати для виступу сцену!) й організатори числили на авдиторію принаймні вдвічі більшу. Жаль, що так сталося, бо імпреза досить коштовна: заля, оголошення — будуть мати дефіцит.

Зіркою програми був, очевидно, Костюк. Він теми не злегковажив: потрактував мене дуже серйозно, говорив довго і сказав багато для мене цікавого й радісного. Наголос поклав на філософічність моєї поезії, знайшов несподівані подібності між ранніми моїми віршами і поезією Ахматової, зробив кілька приємних для мене зауваг, напр. про те, що я "люблю робочий люд, але обожнюю інтелект", що мені "ніщо людське — не чуже", що патріотизм мій франківського типу — надсподівано правдиво зобразив моє духове обличчя, мою філософію життя. Прийняв може надто похвальний тон і зробив кілька дрібних помилок — але це найповажніший огляд моєї поетичної творчости. Одне слово, Костюк "пошив мене в поети"!

Вівторок, 6 квітня 1982. Вранці перед виходом на роботу.

Падає сніг! Це немов мементо, що погода в день мого Літ-вечора могла бути ще гіршою, як була!

Програму відкрив В. Шашаровський, а проводила нею Юлія Шашаровська. На початку вона сама продеклямувала мій вірш "Запрошення" — а тоді попросила до слова Костюка. Після доповіді поезії читали: Ліза Чепіль ("Поворот", "Вибір", "Діагноза"), Євген Левицький ("Людина вийшла", "Відкриття пам'ятника", "Розмова з філософом"), Віра Левицька ("Тобі, що без геройства", "Вітер", "Залицяння"), Ярослав Пінот-Рудакевич ("Перше відкриття Америки", "Читаючи Лесине листування"), Євдокія Дичко-Блавацька ("Над рікою", "Мені назустріч" і уривок з поеми "Зальцбурґ"), Володимир Шашаровський (переклади Дікінсон, Іллаковічувна, Цвєтаєва, Захс, Рич, Павліковська, Ляскер-Шюллер). В програмі був теж спів Юлії Шашаровської (дві пісні "Верба" Фоменка і "Надії" Лопатинського"). Акомпаніювала Галя Саґата-Поритко. На кінець дали слово мені. Я сказала кілька слів подяки виконавцям, а тоді, поінформувавши слухачів про "розголос, що його здобув собі один із віршів із книжки Землетрус", прочитала "В житті моєму теж був Бабин яр" і вірш Качуровського у відповідь. Мала я в течці свої новонаписані "Діялоги" та "Geiranger" і "Притягання землі і неба", але встоялась спокусі — і зразу після "Бабиного яру" зійшла зі сцени, щоб утримати драматичний ефект і не продовжувати програми. Організатори були трохи заскочені, бо хотіли обдарувати мене квітами на сцені, а довелося їм це зробити вже на залі. Закрив імпрезу голова Літ.-Клюбу, Петро Клюк. Програма була непогана, актори, мабуть, бояться мене і трохи таки підготовились. Гарно всі були вдягнуті, ефектовно виглядали. Все ж таки, перескочити самих себе не могли. Мені найбільше подобалося читання В.Шашаровського і Блавацької. Шашаровський, щоправда, вибрав непотрібно трудні і малозрозумілі речі (напр. "Хто кличе" Захс, або "Кінець світу" Ляскер-Шюллер чи "Відкриття" Рич) замість взяти такий ефектовний для драматичного читання вірш, як "Найкращий сон" Павліковської!) Але читав він ці речі досить цікаво. Добре читала теж Ліза Чепіль. Левицька малодраматизувала все до пересади. Левицький стріляв моїми словами, якби це були якісь націоналістичні лозунґи, а Рудакевич помилився в тексті і пропустив два цілі рядки. Зрештою, навіть я сама читала гірше, ніж напр. на тасьмі, що її робила для центру сліпих. Але назагал програма була вдала і виглядало, що подобалась публіці. Самі ж організатори, не зважаючи на дефіцит, були в піднесенні і заявили, що хочуть повторити імпрезу і в Нью Йорку. Для мене успіхом найбільшим було, що вечір спонукав Г. Костюка до серйозної аналізи моєї поетичної творчости — ах, яку прислугу зробила мені Ляриса Онишкевич тим, що виїхала несподівано до Европи! — Мені спочатку було трохи ніяково: подумала собі: Костюк з чемности не міг відмовитись, а може й думає, що я на те й писала про нього у зв'язку з Винниченком ітд., щоб "підлабузнитись" і потім використати... Ця думка була мені так неприємною, що — як мені тепер здається — саме вона мусіла спричинити цю фізіологічну реакцію, що від неї я страждала останні два тижні (Страшні шлункові кваси — мусіла годувати себе содою, Malox-ами ітд. — думала вже, що дістаю якийсь улькус або що!) А ось від неділі почуваюся зовсім нормально! Пройшло! І — здаєтся мені — пройшло тому, що я побачила, що помилилася. Костюк видно і справді досить високо цінить мою роботу — якби це був чемностевий виступ, він міг би виглядати зовсім інакше. Коли я сказала йому, що він "пошив мене в поети", процитував якісь рядки із Пушкіна, мовляв, як то Державін, напередодні своєї смерти, помітив Пушкіна... Мушу десь за тим пошукати! Маю надію, що Григорій Олександрович ще житиме і неодне ще встигне зробити в житті, але він і справді дуже вже у похилому віці (гряде 80!), а найгірше те, що я вперше довідалася від Раї, що в нього — Glaucoma! — що одне око — зопероване — зовсім уже сліпе, а друге теж загрожене! Це була страшна вістка — через неї я пів ночі не спала. Як мені його жаль! Сліпота — гірша, як параліч, та ще й для вченого. Але вістка ця, саме тому, що вона така страшна, вплинула теж на мою думку про "чемностевий" приїзд Костюка. Мені було жаль і неприємно, що для такої справи, як мій вечір, відривають його від праці над Хвильовим, над Винниченком. Тепер моя совість спокійніша. Наукова редакційна праця над Щоденником — може вже і не під силу старенькому і напів-сліпому Григорію Ол. Доведеться її викінчувати молодшим. От прочитати пару моїх віршів, а тоді подумати над поетичним світом, що вони його зображують — це фактично майже відпочинок. Та ще я побачила, як відпружились обоє з Раєю в нашому домі, як добре себе тут почували, в якому доброму настрою був Григ. Ол. підчас багатолюдної гостини в нашому домі після вечора, — із яким зацікавленням розмовляв з Ізою Капланом та іншими гістьми — і мені відлягло від серця!

На вечорі було точно 62 особи. А книжок продано на суму 97 долярів.

9 квітня 1982

Сьогодні — Велика П'ятниця, свято — і я вдома. Дуже це добре, бо мене починає розбирати якась ніби ґрипа — і от я вирішила провести день у ліжку. Остап сьогодні працює — і я в хаті сама. На дворі падає сніг, але, видно, тепліше, бо не акумулюється на землі. Пару днів тому, зокрема ж передучора, був не лише великий сніг і мороз, але і сильний вітер. Остап був два дні вдома через погоду, щоб не наражувати себе непотрібно, а я може саме на цьому вітрі і застудилася? Жаль квітів, що почали вже цвисти: три нарцизи врятувала я з-під снігу, взяла до свого бюра і вони несли мені запаморочливий запах весни.

Прийшла нарешті "Сучасність". Есей надрукували добре, проглядно, чiтко, майже без помилок. Правда, у вибраному змісті на обгортці мого прізвища немає — редакція, видно, не дуже високо оцінила мій бібліографічний матеріял — але це не має особливого значення. Трохи мене вразили дві редакційні зміни: транслітерацію Chyzhevs'kyi замінили на Čizevskyi Dmitrij, а паґінацію у бібліографії подали в українському варіянті, "стор." замість "р." Це трохи смішно, якщо зважити, що вся решта бібліографічного опису — англійською мовою! (Отже є "v." а не "том", "parallel texts", а не "паралельні тексти", ітд.) — Але це — невелика ціна за привілей друку в "Сучасності". — Зробили також дуже точну мовну редакцію самого тексту. Я провірила надрукований есей із своїм машинописом — не тільки на те, щоб виловити евентуальні фактичні помилки, що їх треба було б виправляти (таких помітила лише дві: 1976 замість 1973 для Мілоша Selected Poems, Fiction Collective, замість Fiction Collection для видавця книжки Юрка Тарнавського) — але, щоб вчитися мови. І от бачу: всі мої "теж" міняють на "також", а "лиш" на "лише". На майбутнє вистерігатимусь старих звичок. Але не знаю, чи справді "сторіччя" замість "століття", "з'явилася" замість "появилася", "представлені" замість "заступлені" ітд. — це суттєві речі, що їх варто засвоїти? Деякі зміни не дуже щасливі: "модерністів" змінили в одному місці на "сучасних" — а це не те саме. Але назагал я вдоволена. Не знаю лише, чи Скорупська пам'ятала про моє прохання зробити 100 відбиток із статті? Мабуть, забула. А шкода. Бо це різним людям — студентам, викладачам — дуже потрібний матеріял.

Мав приїхати на Великдень Івась, але з уваги на несподіване продовження зими, відклав свій приїзд до нас на пізніше. Ми з Остапом підемо на Великодній обід до мами й тата, отже я нічого навіть не підготовляю. В мене тоді свято, кажу всім, коли з нами наші сини. А Максим був недавно, і ми навіть дуже шумно відсвяткували, хоч і не з нагоди Воскресіння.

Несподівано обізвався знову Славутич — таки хоче зробити на ПКУС доповідь про MLA бібліографію. Негайно даю знати Жилі, щоб вставив у програму доповідь Славутича замість моєї. Маю надію, що ще не запізно дла такої зміни.

Добре, що я сьогодні вдома і що не маю обов'язків великодньої підготовки. Присвячу день для розгляду манускриптів Славутича й Маґочого — кандидатів на нагороду бібліографічного конкурсу. Очевидно, цей конкурс займе мені не день, а місяць — в останньому тижні квітня всі три члени комісії рівночасно мусять надіслати один одному своє рішення. Я вже побіжно переглянула обидва манускрипти, але тепер почну детальну критичну аналізу з олівцем. Є над чим посидіти — манускрипт Маґочого має около 500 сторін, а Славутича понад 200.

17 квітня 1982, субота год. 10 увечорі

Я вже у ліжку. Втомлена така — всі м'язи болять! Не лиш прибирала хату, але помила частину вікон, випрала і випрасувала фіранки. Остап також цілий день помагав — напевно також трохи втомився, хоч і мав перерву на пообідний відпочинок-сон. Хата по весняному свіжа — і завтра матимемо український Великдень. Святкували ми, правда, з мамою і татом минулої неділі (сумно, бо було нас тільки четверо) — але я в понеділок вирішила, що мені не варто відкладатти гостини для моїх американських приятелів — пізніше будуть інші справи й ускладнення. І от я запросила щось біля 20 осіб на завтра — хоч і працювала регулярні години увесь минулий тиждень — встигла спекти паску, зварити шинку, з попередньої недавньої моєї гостини залишилися мені ще м'ясачки, паштет, нуґат, селезцева паста. Я зробила свіжий сир і спекла свіжий кокосовий пляцок, а мама зробила мені салатку, тістечка, і цвиклі. Гостина хоч куди, маю надію, що вистане. Але я ще й наварила велику ринку біґосу! Горілка, пиво, вино, сода. Є всього бо я передбачаючи таку можливість наказала Максимові купити всього на запас.

25 квітня 1982, субота

Тількищо вернулася із вечора присвяченоо Шашаровському. Не могли не піти, хоч можна було передбачити, що імпреза не буде особливого рівня. Організував 43 відділ СУА, тобто Люда. Фактично, вечір вийшов ще гірше, як цього я сподівалася. Промову говорив ... Я. Климовський, і то найбільше про Електру. (Мовляв, дві успішні постановки Шашаровського Одержима і Електра, тобто — Леся Українка і Ярослав Климовський!) Програма була дуже довга і дуже нудна. Найліпше вийшов малий Лесь Геврик, що прочитав пару речень привіту, як наймолодший член студії, і незле співала дві незнайомі мені свіжі пісні Слава Оранська. Сам Шашаровський — актор непоганий, коли йому дати в руки текст. Виступ його самого був би може й ефектовніший, якби він мав що сказати. Злегковажили собі організатори публіку!

На моєму прийнятті тиждень тому були: Paul Gay, Kay Gay, Pat Callaghan, Cynthia Arkin, Young Chou, Ron Day, Merle Slyhoff, Fred Slyhoff, Luсy Cox, Roger Cox, Maria Smolka, Alan LeCoff, Chris Lecoff, Nancy Arnold. Були ще запрошені, але з різних причин не прийшли: мій головний шеф Richard Sloane та його приятель Chris Middleton, директор правничої бібліотеки в Ратґерс/Кемден Arno Liivak з жінкою, та наш сусід-адвокат Philip Werner з жінкою. Гостина мала великий успіх — український Великдень зробив на моїх американців відповідне враження, а Марія Смолка з Люблина зворушилася і ділилася зі мною по традиції "Wielkanocnym jajkiem". Шкода, що не було Arno i Wernera — вони обидва дуже цікаві і культурні люди. Симпатичний чоловік Merle Slyhoff, Fred, що є "automobile dealer" — має представництво японської фірми "Toyota". Чоловік Lucy Cox, Roger — молодий адвокат, працює в якійсь філядельфійській фірмі. Довідалась я, що наш сусід з-за стіни, Alan LeCoff, що донедавна був викладачем кримінології в університеті Temple — вже не є професором, а взявся до бизнесу (мабуть, не отримав tenure).

Я тепер в половині манускрипту Маґочого. Славутича вже "прозубрила".

30 квітня 1982. Субота, 11 год. увечорі.

Закінчила нарешті свої оцінки манускриптів Маґочого і Славутича і сьогодні вже послала чотири сторінки детальних "рецензій" Данкові та Коровицькому. Коштувало це мені багато праці: щоб утриматись у визначеному реченці, передучора так запрацювалась, що просиділа над "Славутичем" цілу ніч: лягла спати о 4:30, а в 6:30 вже була на ногах, щоб іти до роботи. Праця Маґочого зробила на мене дуже добре враження. Вона — хоч і має певні прогалини і не є вичерпною — є справді солідною, на доброму науковому рівні роботою, і я запропонувала дати їй повну однотисячну нагороду. Вартість праці Славутича в тому, що вона дає точний бібліографічний опис досить великої кількости канадських видань — але вона має багато рис аматорщини, зорганізована хаотично, із суб'єктивними анотаціями сповненими зазнайства й упереджености. Я запропонувала дати мале вирізнення у формі невеликої премії з додаткових фондів. Побачимо, що з цього вийде. Якщо не буде погодження між членами Комісії — наш конкурс у наступних тижнях може коштувати мені ще чимало нервів.

Минулої неділі — тиждень після українського Великодня — їздили на "проводи" до Бавнд Бруку. Їхали нашим автом, але шоферував Клюк. Була прекрасна весняна погода і ми провели приємний день на — як каже Богдан Бойчук — "веселому цвинтарі". Такої маси українських людей укупі я вже давно не бачила! Зустрілась коротко з Бойчуком, Гуменною, Дімою, Ромою Приймою, Сильвестром Мартюком, В. Лисняком, Михайлом Морозом, Романом Маланчуком, Коровицькими, маляркою Федишин, що запросила мене до участі у "workshop" підчас жіночої конференції осінню на Союзівці. Здалека бачила і віталася з Лярисою Онишкевич, Біланюком. Говорила кілька хвилин з Надійкою Світличною. З Філядельфії теж було чимало людей, включно з Левком і Лесею Яцкевичами. Левко сказав: "я оглянув усі ці пам'ятники і мавзолеї і підрахував, що тут вкладено яких 50 міліонів долярів капіталу. За ці гроші можна вже було б встановити не один Гарвард." Справді, цвинтар росте із застрашаючою швидкістю. Побудували там також досить гарний "Дім Культури", з величезною залею та бібліотекою, що її організує Коровицький.

Сьогодні британська фльота встановила бльокаду Фалькляндських островів і США, які дотепер пробували бути невтральними і полагодити мирно спір між Аргентиною й Англією, заявили себе по стороні Великої Британії. Невже і справді із-за такої дрібної справи може виникнути війна? Острови ці може й справді повинні в майбутньому перейти під суверенність Аргентини, але як може цивілізований світ дозволити на те, щоб такі зміни переводились шляхом авантурницьких інвазій?! Аргентина має поважні економічні клопоти і от хунта генералів, на те мабуть, щоб відвернути увагу населення від справжніх життєвих проблем, раптом ні сіло, ні впало висилає військо здобувати Фалькляндські острови, що понад півтори сотні літ належать Англії і мають всього біля двох тисяч британських мешканців (і — як кажуть — 300,000 баранів!) Пані Течер, у відповідь на те, гоноровим жестом посилає фльоту на південь... Триває це вже кілька тижнів, бо фльота пливе собі поволеньки, острови далеко, а секретар США Геґ пробує свого дипломатичного хисту... Ну, сьогодні на дипломатію, мабуть, уже запізно. Добре було б, щоб в Арґентині повалили цей уряд (— якби там була демократія, це сталось би вже давно) — бо це єдина надія полагодити спір без проливу крови. Було б досадно і жаль, якби за дурноту безвідповідальних авантурників мусіли заплатити життям молоді хлопці обох народів! І то за суверенність островів, що їх можна здобути дипломатичним шляхом при розумній політиці за пару десятків літ так чи інакше. От, майже рівночасно з подіями на Фалькляндах, Канада офіційно проголосила нову конституцію, остаточно розірвавши з Англією — і то зробили парадно, святково, та ще й у присутності британської королеви!

4 травня 1982, вівторок.

Вчора Остапові сповнилося 65 років. Важлива, межева річниця: від тепер, якщо схоче, зможе перейти на емеритуру. В суботу почувався погано: не знаю, чи під враженням грядучих роковин, чи справді? а може просто тому, що я була не дуже міцна, ледве примушувала себе до виконання господарських обов'язків, а він хотів бути в центрі уваги? Поїхали до АСМЕ за харчами, але в половині закупів Остап каже: знаєш, я не добре почуваюся, піду, сяду до авта! Ну, цього вистачило, щоб я залишила візок із харчами, побігла за ним до авта і відвезла додому. Але вдома побачила, що не є так погано: він поклався трохи відпочити, а я повернулася за харчами. Цього ж дня їздила ще на закупи до Сірса, і навіть під вечір посадила ще квіти. Але на заповіджену "party" до Синтії Аркін уже не мала ні сили, ні охоти їхати, хоч може й "випадало". В неділю Остап почувався вже досить добре. Я поїхала купити йому дарунок: у фірмі Maloumian — орієнтальний килим Бухара, пакістанського виробу, за 250 дол. Буде пам'ятка. Це килим — невеликий, на стіну в нашій спальні. Мама вже в неділю принесла велику китицю бузку — а наш власний бузок цього року теж гарно розцвівся і саме в час! В понеділок, 3-ого, не знала я чи можна плянувати вихід на вечір — хотіла впевнитися, що він матиме для цього охоту й силу. Але по полудні подзвонив: все добре, отже пішли в кіно і мали намір піти на вечерю до ресторану, але наш Magic Pan, куди ми вибиралися, раптом "зник" — мабуть збанкрутував! — а до якогось дорожчого і більш вибагливого треба було мати замовлення наперед. Вирішили поїхати додому. Я мала на морозі порцію вареників з м'ясом і обід вийшов на славу, з коньяком і лікером! Фільм був приємний — Victor Victoria — з Julie Andrews в головній ролі жінки, що прикидається мужчиною, який грає жінку. Комедія про гомосексуалістів (не така оригінальна як Cage aux folles — але зате з дуже ефектовними ревієвими вставками!)

Обидва хлопці телефонували. Максим написав теж карточку, а Марко з Ією замовили квіти, але квітів цих не доставили, тобто принесли тоді, як нас не було вдома і чомусь не залишили. Я попереднього дня натякнула Лабуньковій, що Остапові сповняється 65 — і ми застали на порозі хати пляшку коньяку і пампушки — сердечний жест, що зробив Остапові велику приємність. — Бачу, що мій старий заразився трохи моїм "трагічним оптимізмом" (мовляв Качуровський) і починає практикувати power of positive thinking. Говорив про те, яке всетаки мав у житті щастя, і що сам дивується, що при всіх своїх фізичних слабостях дожив до 65. 5х13 — а тринадцятка в нього, мовляв, щаслива. От, якби ще одну 13 прожити! Дай Боже. Я живу з дня на день і боюся думати так далеко наперед.

Сьогодні мала ланч з Валентиною Сінкевіч. Їй Ігор, тобто Іза Каплан, передав свій переклад мого вірша про Бабин Яр. Переклад Валентина розглянула критично і вирішила, що його треба переробити. У висліді, взяла й сама зробила власний переклад. Запропонувала Ізі, щоб він прийняв цю версію за власну, але він відмовився підписувати роботу Валентини. — Мені, правда, дзвонив: мовляв, маю радісну вістку: є ще один російський переклад Вашого вірша — вже третій! — Ну, от, сьогодні я від В.С. отримала і її текст, і текст Каплана. Іза занадто багато додав від себе і навіть має в трьох місцях зовсім протилежну інтерпретацію мого оригіналу. Переклад Сінкевич — робота доброго поета, хоч ритмічно не зовсім витриманий. Вона запропонувала, що надрукує цей переклад у свому журналі поезії "Перекрестки". Чи я згідна? Ну, ще й як. Це справжній успіх! Тим більше, що Валентіна теж має вже своє ім'я — вона і автор двох книжок, і редактор літературного журналу, і досить відома журналістка. Це не те саме, що по-приятельськи зроблений переклад старшим колеґою-поетом українцем! Хоч з погляду версифікації переклад Качуровського може й ліпший (тільки ж він знову пропустив два рядки, що є центральними для вірша — про гідність!)

Субота, 15 травня 1982. год.5:00 пополудні.

Чудесна погода. Сонячно, тепло, повітря чисте і досить сухе, голубе безхмарне небо. Лежу на шезлонґу, в городі, у купальному костюмі. Гріюся в сонці, відпочиваю. Вдома я зовсім сама. Остап учора полетів до Торонто і повернеться аж в понеділок. Вчора там був вечір з нагоди появи третього тому творів Хвильового. Зінкевич робить цілу серію таких вечорів, в різних містах, всюди з іншим доповідачем. До Торонто з доповіддю запросив Остапа — навіть дорогу заплатив. Користаючи з нагоди, Остап робить там організаційні наради "Слова", напередодні з'їзду.

Минулі два тижні пройшли для мене під знаком Бібліографічного конкурсу. Телефони, листи і трохи нервового напруження. Але остаточно компромісове рішення вже готове. (Вже навіть друге: бо перше, що ділило нагороду 500 Маґочому, 250 Славутичеві і решту — 250 — до наступного року — і що його я, будучи в меншості, погодилася остаточно прийняти і навіть написала вже готовий комунікат — Данко, передумавши, запропонував наблизити трохи до моєї пропозиції. Коровицький погодився і от маємо компроміс: 700 дол. Маґочому, 300 Славутичеві). — Приємно працювати з розумними раціональними людьми. Факт, що комунікат уже готовий, заощадить мені нервового напруження в час ПКУС. Минулого року перший день ПКУС, що почався раннім засіданням Бібліографічного конкурсу, був для мене великою нервовою пробою.

Не знаю ще як буде із ПКУС-ом. Славутич має нібито підготовити доповідь і приїхати, але я довідалася, що в нього має бути якась операція на очі і може статися так, що він не приїде взагалі. Обіцяв доповідь прислати. Але додав: "на всякий випадок, готуйте доповідь і Ви". І от я взялася поволі за таблиці клясифікації... Робота ця не пропаде: саму доповідь, якщо не використаю цього року — можу зголосити пізніше, хоч я воліла б виступити з нею аж тоді, коли матиму готовий посібник-підручну книгу для українських бібліотек.

Все ж таки, в підземці, по дорозі до роботи, концентрую свою думку на чому іншому. Читаю вдруге Грабовичеву роботу "Toward a history of Ukrainian literature" — отримала її від WLT і зобов'язана написати рецензію.

А от у наступному тижні (22 травня) буде в Нью Йорку презентація "Споминів" Гірняка. Книжка вийшла вже з друку. Я ще її не бачила, а думаю, що це — неабияка подія! І, очевидно, хочемо обоє з Остапом поїхати на цей вечір до Нью Йорку. Ще не знаємо як: добре було б поїхати з кимсь автом: намовляли Клюка, щоб їхав нашим автом — не може, має в цей день іншу імпрезу, а крім того, в неділю 23-ого є тут літературний вечір Стуса, що його організує Літ. Клюб, тобто Клюк, і де головну доповідь робитиме Остап. Лабунька також не може їхати. Може намовимо Лащиків.

З невіднотованих "подій" минулих тижнів: Жила запрошував мене зробити доповідь у літературній сесії ПКУС. Відмовилася. Тоді він запропонував, щоб я була головою одної із літературних сесій. Подякувала і за те. Не хочу бути керівником сесії, що її я не організую і що за неї не відповідаю. Зрештою, хочу справді обмежитися до бібліографічної науки: вважаю, що доповіді ПКУС-у повинні давати якийсь новий внесок у науку — в бібліографії я можу це зробити, це як-не-як мій фах, я маю для цього певну професійну підготову. В літературознавстві я — аматор, дилетант, в кращому разі добрий популяризатор. Але нового напевно нічого не відкрию. Правда, міг би сказати хтось сторонній, що я могла б виступити з цікавішою, оригінальнішою і більш ефектовною доповіддю, як ціла плеяда літературознавців, що рік-річно там виступають, і що такі люди як Пазуняк, Романенчук, Жила, Славутич і ін. також нічого нового не відкривають, а здебільша тільки інформують. Tant pis! Саме такі виступи відстрашують слухачів і знецінюють саму конференцію. Я рівняюся не на них, а на власні стандарти й вимоги!

Прийняли мене в члени International PEN — Centre for Writers in Exile, American Branch. Спочатку не дуже я рвалася туди, бо не люблю належати там, де не можу бути активною, але Остап та інші намовляли: мовляв, треба нашим українцям бути там членами. Я передумала: поки є в президії Лесич, може й справді треба подати заяву. Як і можна було сподіватися, відповідь була позитивною. Коштувало це мені $10 дол. вписового і $20 дол. річної вкладки.

Конфлікт між Англією і Аргентиною за Фалькляндські острови триває. Є вже чимало жертв і великі матеріяльні втрати. Англійці затопили великий аргентинський корабель, де було біля тисячі залоги (не виключено, що біля двох сотень вояків загинуло!) Аргентинці знову ж зреванжувалися: затопили воєнний корабель Великої Британії. Бомблять летовища на островах, знищено вже кілька літаків по обох боках, бритійці готують інвазію, хоч рівночасно ведуться на терені Об'єднаних Націй переговори для наладнання конфлікту. Напевно дуже радіють із цього приводу в Радянському Союзі: нема то, як дві капіталістичні держави ведуть зі собою війну!

16 травня 1982. 9:30 вранці, неділя.

Я вже встигла не лише поснідати, але й спекти кокосовий пляцок для Тата, бо сьогодні його ім'янини. — Мала я надію, що вікенд на самоті дасть мені змогу попрацювати над доповіддю на ПКУС, полагодити листування конкурсу ітд. Як досі — не можу похвалитися великою продуктивністю. В п'ятницю і вчора увечорі не могла пізно сидіти, була втомлена і швидко лягла спати — десь біля 11-ої. Правда, вдалося мені полагодити кілька господарських справ. В п'ятницю вступила до крамниці по дорозі з роботи і купила вагу до лазнички. (Хочу нашу стару завезти Максимові, як поїдемо, бо йому потрібна — а нам і так треба було купити синю, щоб підходила кольором до кафель). Вчора в суботу завезла до направи нашу машину до кошення трави — Остап вже кілька тижнів нарікав і твердив, що полагодити цю справу, знайти хто направляє ітд. буде дуже трудно. Я довела протилежне, хоч і намучилась трохи, бо машина тяжка і ледве влізла мені у баґажник. За два тижні буде готова. По дорозі додому вступила до пекарні по хліб і — несподівано — в крамниці поруч купила три пари літніх полотняних еспадрилів — дешевизна і довго не витримає, але мені тепер через мої артретичні ноги дуже трудно взагалі купити якісь черевики. Взимку ходжу в тяжких спортових Trotters, на низьких закаблуках, а треба ж мати щось легше на літо. Мабуть безповоротньо минулися для мене ті часи, коли я могла тішитись зграбними делікатними жіночими мештиками. Найбільший маю клопіт тоді, коли треба елегантно вдягнутися — маю лиш одну чи дві пари черевиків, що їх можу взути. Но, але трудно. Це не така вже велика ціна за те, щоб могти ходити. (А ходжу я тепер досить багато: навіть у п'ятницю по роботі ішла пішки аж до центру міста — тобто 21 міських кварталів!)

Факт, що я призналася Марійці Лабуньці, що Остапові сповнилося 65 років, мав ще один непередбачений наслідок. (Крім того, що самі Лабуньки поздоровили і залишили подарунок). Мирослав сказав Леонідові Рудницькому, а Рудницький, що є великим Остапа поклонником, використав цю нагоду і дав на своїй радіопрограмі в неділю 9-ого цілий "ювілейний коментар". Зробив це інтелігентно, культурно, проілюструвавши кількома параграфами з есею "Людина хоче вірити". Було приємно Остапові і мені. Я жалувала лише, що не знала про це заздалегідь. Була б записала на тасьму. Жартувала я собі, що мовляв Рудницький зробив з Остапа мало що не "ідеолога патріархального руху" (бо розумно і вдало використав релігійний момент есею!) Вітаючи Остапа з річницею, Рудницький сказав, мовляв, "хочемо прилучитися до тих установ і осіб, що поздоровили О.Т. з ювілеєм!" Я сміюся, що "установою" була хіба я — так по аналогії, я, як і моя Бабця, стаю на старість "інституцією"! — Бо, очевидно, про якісь привіти від "установ" ані не снилося нікому!

####

Знаю вже точну цитату з Пушкіна, що до неї нав'язував Костюк. Це із 8 розділу "Євгена Онєґіна" і звучать ці рядки так:
И свет ее улыбкой встретил; [її, тобто його музу]
Успех нас первый окрылил;
Старик Державин нас заметил
И, в гроб сходя, благословил.
Знайшла мені це — при помочі знайомих з російського департаменту на Пенсилвенії — Наталя Пазуняк. З нею вийшла в мене довша "історія". Недавно в Свободі появилася рецензія Коровицького на зредагований Романенчуком том з нагоди річниці Лесі Українки. Там є між іншим теж і Романенчукова бібліографія різних матеріялів про Лесю Українку за недавноминулі роки, і в цій бібліографії немає ні Остапових двох великих рецензій на "Камінного Господаря" (в Свободі, і в Сучасності), ні моєї статті-рецензії про Хронологію. Таке виключення трохи дивує: Остапова рецензія в Свободі була настільки важливою, що Лисняк переробив цілу постановку вистави — що велика стаття-рецензія в Сучасності — ілюстрована документальними фотографіями — відмічувала. Моя статтейка в Нашому житті — менше важлива, але все ж таки вона отримала була нагороду на журналістичному конкурсі. А в Романенчуковій бібліографії повно дрібніших і менш важливих позицій. Книжка вийшла вже давно, і хоч мене це трохи сердило, я на це ніяк не реагувала. Але після рецензії Коровицького, де бібліографію названо "вичерпною", Остап не втерпів і написав листа до ік з копіями для Романенчука і Пазуняк, яка була в комітеті (бо там теж пропущено прізвище ОТ як жертводавця). Ну й от, Наталя Пазуняк давай виправдуватися і вибачатися. Це мені нарешті дало нагоду бути щирою і виявити моє справжнє негодування — не за пропуски в бібліографії, а за те, що редакція не вважала за потрібне зробити якийсь жест подяки в мій бік за те, що я допомогла їм здобути з архіву Гувера недруковані листи Лесі Українки, що є прикрасою і найбільшою вартістю цього видання! Мені у футнотах висловлюють подяку професори нашої правничої школи, хоч за мою допомогу їм я отримую платню і хоч це мій звичайний професійний обов'язок — сказала я Наталі — а для цієї справи я посвятила чимало свого часу, поза своїми обов'язками, і редактори могли із простої ввічливості це відзначити. Завинила в цьому, очевидно, сама Наталя Пазуняк і вона, зрозумівши це, забажала чимсь мене задобрити. Отже цитата з Пушкіна — це перша дивіденда. Другою буде, мабуть, допис про мій Літ.Вечір, що вона його вислала до "Свободи" (Якщо надрукують!)

Пару днів тому телефонувала до мене Аня Бойчук з Н.Й. Запрошують мене взяти участь і бути модератором панелю "Вплив двомовности на творчий процес", в час української жіночої конференції на Союзівці 2 жовтня 1982. На участь в панелі я погодилася, але модератором не хочу бути. Зокрема тепер, коли маю на голові панель ПКУСу, не хочу (і не можу) думати й організувати ще одну таку "аферу".

2 червня 1982, перед виходом на роботу, вранці.

В суботу 22 травня відбувся в Нью Йорку вечір Йосипа Гірняка з нагоди появи його книжки "Спомини". Подія знаменна — книжка напевно матиме відгук у театральних колах СССР. Як добре, що старий, 87-літній Гірняк дочекався цієї публікації, ще ліпше, що Богдан Бойчук припильнував, щоб Гірняк спомини ці закінчив. Ми їздили на імпрезу з Титом і Софійкою Гевриками і мали гарне товариство. У "Вечорі" брали участь Лисняк і Кукрицька, Бойчук, Валеріян Ревуцький, що приїхав спеціяльно з Ванкуверу, Лавріненко, що хоч і був присутній, не міг уже сам читати свою доповідь та недавно прибулий з України письменник В. Сокіл. Вечором проводила Марта Скорупська від видавництва "Сучасність". Зворушливим був виступ самого Йосипа Гірняка: він на кінець, замість шаблонової подяки, прочитав вірш Шевченка "Чи не покинуть нам, небого" — немов на прощання перед смертю. Сльози були не лише на моїх очах! Привезені на вечір книжки всі розійшлися (я сама купила 5 — для Мами, Лабуньків ітд.!)

4 червня 1982. Cambridge. 10:30 увечері.

Перший день ПКУС і лекція ім. Кравцева уже за нами. Приїхали вчора пізно ввечері автом з Мирославом Лабунькою. Лабунька — цьогорічний доповідач бібліографічної лекції ім. Кравцева. Дуже це переживав — не хотів навіть ночувати у Максима, а пішов до готелю, щоб бути на самоті і ще вголос свою лекцію прочитати з годинником. Це видно не дуже помогло, бо лекцію протягнув понад годину і тим фактом зіпсував ефект. Говорив про долю рукописних книг старої Руси — Habent sua fata libelli. Ця лекція — англійською мовою — відбувалася, як звичайно, в Houghton Library. Тим разом не було читання поезій Кравцева — але була присутня Неоніля Кравців із трьома — майже дорослими вже — своїми внучками.

Перша бібліографічна сесія пройшла досить живо. Я відкрила панель коротким вступом про різниці між настановою бібліотек і бібліотекарів на заході і на сході. Опісля коротко говорили про свою працю в архівах і бібліотеках східної Европи Франк Сисин, Марта Хом'як, Надія Світлична і Мирослав Лабунька. Едвард Касинець, що мав теж брати участь у панелі, не приїхав. Але він вчора телефонував, і вислав деякі ремарки. що їх я сьогодні інкорпувала в коментарі. Були голоси з авдиторії, запитання, дискусія. Приємно було бачити в авдиторії гарвардські світила — Пріцака, Шевченка, Грабовича — всі три брали активну участь. — Сесія літератури почалася доповіддю Володимира Жили про поему "Моя доба" Славутича — wart pałac Paca, a Pac pałaca! Романенчук мав тему цікавішу — про погляди Франка на літературну критику — але говорив довго і хаотично. Замість заповідженого в програмі Славутича, що мав говорити про Караванського, дали сьогодні місце Грабовичеві. Це була стимулююча, інтригуюча, контроверсійна доповідь про українсько-російські літературні взаємини і двомовність в літературі. Стара, важлива і досі нерозв'язана тема: чи можемо і чи доцільно обмежувати поняття української літератури виключно до літератури писаної українською мовою? І як нам тоді бути не лише з Гоголем, чи, скажімо, літературою Київської Руси, але із Щоденником Шевченка, ітд? Увечорі встигли ще прослухати доповідь Ігоря Шевченка про новознайдені фраґменти старих рукописів з 10 чи 11 ст. писаних глаголицею, що зберігаються в Синайському монастирі. Цікава езотерична демонстрація наукової методи з прозірками документів і оригінальними гіпотезами.

Але... мене несподівано "затягнуло" — підчас панелю ще зовсім добре володіла своїм голосом, а тепер горло мені розболілося, ледве говорю. Завтра, якщо не приїде Славутич, я мала б говорити доповідь. Але підійшла до мене Оксана Процик, що вона, мовляв, на бажання Пріцака підготовила доповідь і хотіла б взяти участь в бібліографічній сесії. Я їй вияснила, що запрошені доповідачі мали зголосити резюме до 1 березня, і що програма — готова. Але якщо не приїде Славутич, я відступлю їй своє місце — хоч репутація її як доповідача не надто світла. Все ж молодих людей треба трохи витягати на денне світло. Але якщо приїде Славутич, то Оксані доведеться відкласти свою доповідь на наступний ПКУС (як зрештою і мені!)

Неділя, 6 червня 1982. 10:09 увечорі

ПКУС закінчився сьогодні вранці доповідями Пазуняк і Миколаєвича (про регіональні збірники — він, про подружні конфлікти в драмах Лесі Українки — вона). Вчора цілий день був виповнений ПКУСівською програмою. Вранці наша бібліографічна сесія: Данко: про експедиції російських археографічних комісій в Україну, Коровицький— про цікавіші експонати в бібліотеці Баунд Бруку і Оксана Процик про початки української бібліографії в 19 столітті. Першорядна була доповідь Данка. Пріцак навіть запропонував, щоб перекласти її на англійську мову і підготовити до друку в Harvard Ukrainian Studies. Керівником бібліографічної сесії, згідно з моїм пляном, був Лабунька. Так, що я не мусіла говорити. Це дуже добре й важливо, бо маю якийсь лярингґіт чи що: мову мені відійняло. Крім того — страхітлива погода: лиє дощ безперестанку і холодно. Вчора мусіла пропустити пару доповідей, які були мені цікаві, напр. Гумецької про методику викладання мов — не чула теж решти мовознавчої сесії — Струмінського і Вовка. Зате з цікавістю прослухала виступів Пріцака про слов'ян і аварів, Гаєцького — про початки старшинської верстви за гетьманату, і Альберта Кіпи — про батька Вадима Кіпу. Увечорі відбулося ділове засідання ПКУС із виборами нових голов секцій. Моя підготовка дала добрі наслідки, хоч в останній мінуті Мирослав почав трохи протестувати і відмовлятися. Я вже злякалася, що він втече до історичної секції. Але вийшло по пляну: Лабунька — голова бібліографічної секції і автоматично — голова цілого ПКУС на наступний рік. Данко погодився залишитися заступником, а Надія Світлична стала секретарем секції. Несподіванкою було, що в літературній секції головою став — Грабович! а історичну очолив тим разом — Воскобійник, який, мабуть, із таким розрахунком вперше вчора тут з'явився — приїхав саме на ділове засідання. Потім відбувся ще дуже гарний фортепіяновий концерт Юліяни Осінчук і вечеря. Промову після вечері говорив Жила — про Франка і Ґете — дуже поверховно. Невеличку сензацію викликав цього року Пріцак, бо в дискусії над доповіддю Дражньовського, дав йому недвозначно до зрозуміння, що він у науці — аматор, і трохи покпив собі з ненаукової методи. Це образило не так Дражньовського, як Жилу — який опісля, від'їжджаючи вже, ображено випімнув Пріцакові його нетакт і заявив, що більше до Гарварду не приїде!

Журить мене моя простуда— говорити не можу, на ліве вухо не чую. А нам же треба поволі буде вибиратися до Торонто! — Максим поїхав відвезти Лабуньку на летовище. Телефон не діє — мабуть через погоду — і я трохи неспокійна, чому Максима ще немає назад. Може трапилося щось, а він не може з нами порозумітися?

Понеділок, 7 червня 1982. Cambridge.

День провели в Максимовім помешканні, де тепло й затишно. Я частину дня пролежала в ліжку. Надворі далі дощ. — Увечорі запросили на обід Уляну Пасічник і провели вечір на інтелектуальній дискусії, що крутилася довкола доповіді Грабовича та справ УНІГУ. Обідали біґосом, що його я привезла з Філядельфії (вчора з'їли привезені вареники) — тобто з мінімальним заходом. Мій ляринґіт не уступає і на вухо далі ледве чую. Почала сьогодні брати антибіотики. Завтра, мабуть, виїдемо в напрямі Торонто. В антрактах почала сьогодні читати A distant mirror / Barbara Tuchman. Я давно вже хотіла позичити це в Максима. Безконечна кількість цікавих фактів з побуту середньовіччя. Напр. одяг був справою правних регулямінів — хто яку міг носити ґардеробу. Були навіть поліційні рейди, що провіряли, які хто має в шафі костюми!

Середа, 9 червня 1982. Alexandria Bay, Thousand Islands.

Виїхали вчора вранці — гарний, теплий, сонячний день. Подорозі вступали до Old Sturbridge Village, де я була вже тричі, але ні Остап, ні Максим не були там раніше. Пізно пополудні прибули до Saratoga Springs. Сезон ще не почався і все світить пусткою, але видно з усього, який це великий і гарний об'єкт, розрахований на тисячі купальників і туристів. Великий модерний театр, де виступають літом New York City Ballet Co. i Philadelphia Orchestra — тепер ще зовсім порожний, порожний і величезний парк із кількома корпусами червоних цегляних будинків і кружґанків — мабуть, купальних заль, приміщень для ресторанів, балевих заль, може лікувальних якихось приміщень. Не думаю, щоб тут у цих будинках жили люди, що приїздять на купелі, але хто знає... Тепер анікогісінько. Ночували в доброму рекомендованому ААА заїзді Best Western, вечеряли в першорядному ресторані Country Gentleman. Сьогодні зробили чималий шмат дороги на північ і от ми за ріці св. Лаврентія під самою канадською границею, в прегарній околиці одної тисячі островів. Вибрали знову рекомендований ААА заїзд The Edgewood, і то взяли навіть найдорожчу кімнату, щоб мати вид прямо на прекрасну панораму величезної, мов озеро, ріки, що на ній тут і там порослі деревами острівці, а прямо перед нами невеличкий замок на острові — Boldt Castle — куди маємо в пляні поїхати завтра вранці кораблем. Вечеряли тут на місці, в елегантному ресторані нашого ж таки готелю.

П'ятниця, 11 червня 1982. Торонто.

Сьогодні вранці приїхали до Інституту св. Володимира. За сьогоднішній день встигли вже зареєструватися на з'їзд "Слова", зустрітися з багатьма знайомими, а я з Максимом побувала навіть пару годин в університетській бібліотеці, що тут поблизу. Тим разом, хоч не було моїх знайомих бібліотекарів — ні Люби Пендзей, ні Вериги — я вперше мала змогу дістати доступ до stacks і з подивом оглянула їхню багату і цікаву колекцію україніки (напр. майже повний комплект журналу "Дукля", що його я раніше ніколи не бачила, фотокопії кількох книжок (аякже!) М. Семенка (я й не знала, що він так багато написав!), тощо. Максим знайшов одного Підмогильного, передрук 1943 Укр. Вид. у Львові, що його раніше не бачив.

Обідали з Іваном Лисяком-Рудницьким, Лесею Черненко та молодим Петром Рудницьким, що його я знала ще дитиною, але який сьогодні — молодий здібний професор порівняльної літератури на Колюмбії. — Вечеряли з Маряною і Богданом Рубчаками. Отже — справді добірне товариство. Бачились і коротко говорили, крім того, з Самчуками, Костюками, Зуєвськими, Славутичем, Світланою Кузьменко, Лясею Старосольською, Юрієм Бойком-Блохіним (Цей останній сказав мені таке: запропонував він "Сучасності" рецензію на мою книжку, а вони, мовляв, не схотіли друкувати...) Підійшов до мене молодий симпатичний хлопець, білявий, з бородою і каже — а я — Юрій Ткач! Ну, кажу, Ви — той, кого я пару разів скритикувала, кажу. І от ми симпатично собі поговорили. Він тепер постійно в Канаді, працює перекладачем. Але тепер я маю редактора! — сказав. Критика, видно, помогла! Є теж і Нитченко з Австралії, але я з ним незнайома і ще не говорила.

Вчора, в час нашої їзди дорогою 401 з Thousand Islands до Торонта схопив нас великий дощ. Двічі мусіли з'їхати з дороги, а врешті таки заночували під самим Торонтом, в містечку Whitby, за Ошавою.

12 червня 1982, субота, Торонто.

Цікавий, активний день, повний вражень і зустрічей. Ранішня сесія, що зібрала майже повну залю учасників з'їзду і гостей, складалася головним чином із вступного звітодавного слова голови світового об'єднання, тобто Остапа, та із доповіді Богдана Рубчака. Рубчакова доповідь була про еміграційну українську літературу, але це була проблемна доповідь, не критичний огляд. Він розглядав і аналізував емігрантську літературу як певне явище, як герметично замкнутий світ, що творить і живе мітом минулого, що відірваний від батьківщини не тільки простором, але і часом. Давав цікаві порівняльні паралелі. Напр. сказав таке: еспанська еміграційна група літераторів після смерти Франко і зміни уряду повернулася в Еспанію. Виявилося, що вони не змогли вже інтегруватися в літературне життя, і батьківщина — яка була вже зовсім іншою — не прийняла їх і більшість повернулася назад до місць своєї еміграції. Рубчак дав характеристику кількох поколінь української еміграції — від поетів празької школи починаючи — аж до молодих поетів (К. Горбач, Бабовала, Ірини Макарик) — але прізвища згадував тільки для ілюстрації. Наголос був на проблемі — не часте явище у доповідача на таких з'їздах. Мені — і мабуть великій частині авдиторії — доповідь дуже сподобалася: були довготривалі оплески, що навіть дивувало, зваживши на академічний рівень і складність самої проблематики. Але трапився і неприємний інцидент. Коли Остап заповів, що після доповіді дискусії не буде, а будуть привіти від організацій, резолюції до Об'єднаних Націй в справі переслідуваних письменників, тощо — а дискусія перенесена на недільні ділові збори самих письменників, Віра Ворскло підняла крик, що вона, мовляв, хоч і чула тільки частину доповіді, бо спізнилася, то те, що чула, їй не подобалося, і вона вимагає дискусії і то зараз. Ледве вдалося її втихомирити, та й то не зовсім. Бо коли пізніше Юрій Бойко говорив привіт від европейського "Слова" і щось сказав про заходи для "оборони української літератури", Віра Ворскло кинула на всю залю Zwischenruf: "а якої літератури? російської?" (Виявилося пізніше, що вона читала якусь працю Бойка російською мовою і мала якісь до нього претенсії!)

На 2 год. дня Максим і я мали заповіджену візиту в проф. Луцького. Це — людина високої культури і півтори години в нього дало мені більше, як вся решта дня. Максим багато говорив з Луцьким про Підмогильного і Куліша, дістав навіть для ксерографування якийсь рідкісний літературний диспут із 1925 року, що в ньому брав участь і Підмогильний. Щодо Куліша, то виявляється, що Луцький не тільки видає монографію про Куліша англійською мовою в колорадській серії Колюмбійського університету (має вийти навесну), але також хотів би перевидати твори Куліша, листування його і деякі інші речі, які є в його посіданні. Довідалась я також, що Луцький — від радянських літературознавців з якими мав контакт — знає, що десь у київських спецфондах існує друга частина Вальдшнепів, що були люди, які читали її з архівів. Луцький навіть висловив думку, отим радянським літературознавцям, що от, мовляв, добре було б дістати цей матеріял для повного видання творів Хвильового! За таку річ варто було б поторгуватися! В справі Підмогильного радив Максимові написати до Дзеверіна. — Я ще й хотіла розвідати в Луцького чи Журнал українознавчих студій був би зацікавлений друком — нехай тільки частинним — моєї англомовної літературної бібліографії. Виявляється, що журналові тепер дуже потрібно свіжого матеріялу і що може це вдасться здійснити. Я, очевидно, потребувала розвідати про це, — бо хочу остаточно поставити ясно справу із Знаєнко — друк мого есею в "Сучасності' був першим до цього кроком, а розмова з Луцьким — другим. Сам матеріял не скоро ще зможе бути готовий для журналу, але плянувати треба наперед.

Святочний обід провели ми при столі з Рубчаками, Струками, Царинниками та панею Штуль із Франції. В час обіду був один тільки виступ — гумориста Шпильки (не такий добрий, як деякі його фейлетони в Українських вістях!) Опісля був літературний вечір. До виступу голосились самі автори, що бажали виступити. Не було якогось жюрі, щоб зробити селекцію і це дало наслідки, що їх можна було передбачити. Єдиний автор, що читав справді вартісний літературний твір — це був Олег Зуєвський, що прочитав дуже гарний переклад довшої поеми Поля Валері. (Зуєвський, між іншим, дуже гарно виглядає і подібний на Шевченка — на молодого Шевченка, притрушеного сивизною!) Решта програми — це було свідоцтво убожества й аматорства емігрантскої літератури в гіршій мірі, як ця література є насправді. Бо ж не брали участі у вечорі навіть і ті добрі письменники, що були присутні (напр. Бабай-Нижанківський, Богдан Рубчак, Самчук), а що вже говорити про неприсутніх (Андієвська, Ізарський, Віра Вовк, Богдан Бойчук, Ігор Качуровський, і ін.)

Були сьогодні тут, крім інших людей і присутніх літераторів, також Валя і Яків Гурські, а на літ-вечір прийшла Марта Трофименко!

Понеділок, год. 7 вранці, 14 червня 1982. Торонто.

За годину маємо вже їхати в далеку поворотню дорогу. Я вже готова: поснідала і спакувалася. Максим саме купається, Остап ще досипляє — втомився вчорашнім днем. Весь день учора провели на нарадах, а вечеряли в недалекому ресторані в добірному і цікавому товаристві: Богдана і Маряни Рубчаків, Олега і Людмили Зуєвських та Петра Одарченка.

Зборами проводила президія в складі: Юрій Бойко, Юрій Стефаник і Світлана Кузьменко в ролі секретаря. Були звіти, дискусія, вибір нової президії. Мені особисто збори ці не подобалися. Передусім невдоволена я своїм Остапом. Він написав і десь тижнів два тому надрукував у Свободі огляд праці "Слова" і вважав, що це вистарчає. Коли на залі виявилося, що багато хто цього звіту не читав і не бачив, він взявся нібито реасумувати ad hoc — робив це не лише із видимим браком підготовки, але мляво, слабим голосом, тихо, і його заля не чула. (Коли передучора подала я йому записку із двох слів: "до мікрофону!" — зігнорував це, і тому я більше не мішалася). Такий звіт голови відразу зіпсував для мене наради. Якби я не була Остаповою жінкою, напевно була б забрала голос в дискусії — критичний голос, і, очевидно, критичний і до звітів, і до самої діяльности організації. Не було також звіту з Допомогового Фонду — бо Костюк, що мав це зробити, замість того сказав загальне слово до зборів — доречне зрештою і навіть зворушливе — він хоч і літературознавець вужчих горизонтів, ніж люди типу Луцького, Шевельова чи Рубчака — все ж таки розуміє свою провідну ролю і вміє бути лідером — чого, на жаль, не можу сказати про Остапа. Коли сім років тому його вибрали вперше головою світового "Слова" — я була горда і тішилася, що йому випала така честь і відповідальність, і мала надію, що йому вдасться внести в організацію новий дух. Але коли вчора номінаційна комісія знову поставила його на голову і стару президію перевибрано з невеликими тільки персональними змінами — я прийняла це без ілюзій. Остап, на великий жаль, не вмів підняти себе до своєї ролі — не доріс до високого посту, а фактично знизив пост цей до свого рівня. Останнім часом я більш критично почала дивитися на ці справи і бачу, що провідницьких прикмет в мого чоловіка обмаль — з нього був першорядний секретар Слова, але поганий голова. Не має в нього досить ініціятиви, свіжої думки, вміння вести за собою інших, надавати тон — не зарозумілістю, пихою чи помпою, а повагою до самого себе, до загальної справи. Моїм кредо — виконувати кожне навіть малозначне завдання в міру найкращих моїх сил і вмілостей і таланту. Коли мені не вдається, це віддзеркалює мій обмежений потенціял. Остапів потенціял значно більший, як його фактичне досягнення. Бо мені здається, що його кредо — робити не maximum, a minimum того, що потрібно. "З того сі не стріляє" — казав йому у Львові друкар — і він, виглядає, повірив. І це відбивається не лише на праці "Слова" — я тепер бачу, що Остап не міг би був бути головою ЗУАДК, що факт, що "Листи до Приятелів" не втрималися, можна частково покласти на його сумління, бо виникло leadership vacuum і не було кому заповнити його, ітд.
В дискусії критично до звітів голови і інших поставився Славутич — але в дуже делікатній формі — я зробила б це значно гостріше. Стефаник — хоч ніби якийсь адвокат — проводив зборами погано і хаотично, а Бойко більшість часу провів поза столом президії. Забули надати абсолюторію уступаючій управі (ніхто не помітив), не було ясно визначеного порядку нарад, після голосування (якщо це взагалі можна назвати формальним голосуванням!) — не поцікавилися напр. тим, хто стримався (а стрималася принаймні одна особа — я!). Нова президія має в своєму складі Зінкевича в ролі секретаря, а також — і це найбільше відрадне — в ролі нових членів президії — Рубчака і Данила Струка. Мене — без порозуміння зі мною — пропонували для зовнішніх зв'язків — але я відмовилася — і через те, що для цього я мало надаюся, але головно тому, що я не можу співпрацювати з Остапом. Це створювало б постійні в родині конфлікти.

15 червня 1982, вівторок, вранці. Van Etten, N.Y.

Ми в Андрія й Марійки. Добилися сюди пізно увечорі вчора, після довгої подорожі з Торонта, що включала пару годин зупинки в музею Колянківських у Наяґара Фолс та над самим водоспадом. Остап і Максим не були ніколи ще в цьому музею, а Максим також ніколи раніше не бачив самої Ніяґари.

Колянківські прийняли нас не лише як відвідувачів музею, а як особистих гостей, почастувавши навіть дуже смачним полуденком. Вони обоє цікаві й культурні люди, а факт, що тримають живий зв'язок з Україною — що і досі спричиняється до часткового остракізму їх в емігрантській громаді — вважаю не негативним, а позитивним явищем. Не вірю в це, що Колянківський "співпрацює із совєтами" — у такому сенсі, як це твердять бандерівці — думаю, що його співпраця комерційного характеру — як от напр. колись Яремка, але що Колянківські — знавці і любителі мистецтва (а він ще й письменник!) — то оцей "бизнес" веде до справжніх — і рідкісних — зв'язків на полі культури, є фактично малим вікном в Україну еміграції і навпаки — невеличким отвором на захід наших мистців в Україні. — Куреликові страсті не надто подобалися мені, коли була я в музею вперше багато років тому з Людою і Зенком, але зате його великі чотири стінописи з життя піонерів — що їх я бачила вже у фільмі і на репродукціях — це надзвичайно цікаві картини, сповнені якоїсь екзистенціяльної філософії життя: велитенське поле — море — і маленька людина перед цим страшним і могутнім космосом. Купила я книжку Ukrainian Pioneer, де є репродукції цих великих полотен — але книжка коштує 20 дол. і я купила її в дарунку Андрієві і Марійці — а треба було може придбати другу копію і для себе. Але я витратилася вже занадто і на другу копію — не стало. Справа в тому, що я вже наперед вирішила купити в Колянківських якусь картину — і от купила два лінорити чи дереворізи Кузьменка (один у дарунку Максимові), один дереворіз якогось невідомого мистця, що підписаний ініціялами СК (Колянківські не пригадували, хто це) і вже на відхідному побачила оправлений образ — замок у Кам'янці Подільському Масика і — проти волі Остапа — долучила і його до купна. Разом все це вийшло на понад 200 долярів. Буде гарна пам'ятка нашої подорожі. Якби я бачила якесь зацікавлення мистецтвом у свого брата й братової, може б залишила їм одну із цих картин у дарунку. Але думаю, що вони цієї графіки не оцінять, може навіть і пожаліли б грошей на оправу, отже лишу собі — хіба, якщо київський фунікуляр сподобається Маркові або Ії — оправлю і подарую їм. Побачимо.

Андрій і Марійка живуть немов на фармі — далеко від людських скупчень. Довкола гориста, залісена панорама. Тихо і відлюдно. Хата досить велика: є в ній місце і для майбутньої дентистичної канцелярії. Покищо його "офіс" в іншому містечку — Spencer, N.Y. Андрій любується у всяких "gadgets": має не лише video tape recorder для кольорової телевізії і колекцію власних фільмів, що з них один — смішну комедію "Fatso"— ми вчора оглядали — але і такі речі, як електронічні шахи, електронічного робота, що ходить по хаті, ітд. Не говорячи вже про те, що є окрема шафа для мисливської зброї, а в окремому акваріюмі в кухні — спеціяльно куплена у Філядельфії тарантула, що для неї він ловить живих комах.

17 червня 1982, Філядельфія, четвер.

Додому приїхали у вівторок під вечір. В середу відвезли Максима на летовище — він спішився назад до Бостону, бо їде на конференцію до Урбана-Шампейн і мусить готувати доповідь. — Серед пошти, що назбиралася за нашу відсутність, застали і письмо від Остапового шефа. Мовляв, вакації не були затверджені і тому Остапові обіцяють стягнути з платні час відсутности. Пан August має щось "на пеньку" з Остапом — він також нагадує мені божевільного капітана з фільму Caine Mutiny Court Martial. Але я думаю, що Остап шкодить сам своїй власній справі своєю ароґантністю. Шеф є шеф. Я люблю англосаксонський стиль: у рукавичках. Думаю, що він (Остап) повинен із шефом бути тактовним і чемним, а рівночасно через унію почати проти нього grievance. Але Остап воліє український стиль розв'язування конфліктів: раз, напр. закликав президента коледжу, щоб той подивився, як пан August, на злість Остапові, попереставляв йому меблі у бюрі. Для мене це межує з доносом: я такого не зробила б, хоч у моєму випадку — де немає профспілки — це було б більше виправдане. — Поіритувало мене сьогодні те, що Остап у телефонічній розмові з Марком, висловився, що я, мовляв, не хочу, щоб він ішов на пенсію. Тому, що я ніколи такої думки не висловлювала, навпаки, жодної думки взагалі в справі пенсії не висловлювала саме тому, щоб не було такого мені закиду — мене це безмежно обурює. Підступна, підла брехня! І за нею криється звичайне боягузтво: боїться сам зробити рішення, хотів би, щоб я за нього рішила. — Ах, наші українські мужчини! Тількищо повернулися від Андрія — цей знову має комплекс: за нього рішав батько і він до сьогодні не має відваги вирішувати про своє життя сам.

Дуже болить мені горло. Це почалося ще в Бостоні, але я думала, що пройде. Тимчасом, хоч приймаю знову антибіотики, полощу горло сіллю, беру аспірину, смокчу цукерки від кашлю — не помагає.

19 червня 1982, субота.

Вчора був останній день моїх вакацій. Пощастило мені: нарешті вдалося мені стягнути на цей день електрика — Абеля Пасічника. Він працював із помічником пів дня і заінсталював нам дві нові електричні лінії, та направив втичку в контакті — цю роботу ми роками вже відкладали — і я боялася вживати літом охолоджувачі з уваги на перевантаження електрики. Сьогодні, хоч я і мала день зайнятий дижуром у бібліотеці, поїхала до Сірса і купила дарунки на день Батька: Татові (сорочку) і Остапові (електричний запарювач кави), а при тому, ніби на додаток до цих дрібних закупів — охолоджувач до своєї робочої кімнати — за 350 дол.! Все це навіть не повідомивши про це заздалегідь Остапа! Мусів бути здивований, коли в телефонічній розмові з Максимом — Максим дзвонив, щоб привітати його і ми собі трохи поговорили, а було це зараз же після мого повороту з крамниці — я сказала, що от маю в баґажнику привезений з крамниці "air conditioner" і не знаю тільки, хто допоможе мені його витягнути з авта і заінсталювати? — Але мені і далі щастило: прийшов сусід Allan LeCoff. Він дає собі новий дах і прийшов про це з нами поговорити. При тій нагоді, слово по слові, я сказала йому, що купила новий охолоджувач, але не хочу, щоб мій чоловік пробував цю важку машину підносити. І він сам запропонував, що витягне з авта, та винесе на гору. Навіть не хотів, щоб ми робили це удвох. Сильний, молодий хлопець. Потім, коли ми частували його коньяком, прийшла ще його жінка Chris на коньяк і каву. Довідалася я, що вона із 1947 року народження, а він — із 1950! Могли б фактично бути нашими дітьми — ну, може не вона, але він від Марка старший всього на три роки! Симпатичні молоді люди. І дуже він став мені у пригоді. Охолоджувач заінстальований вже у вікні. Це може значити, що я і серед літа зможу продовжувати свою роботу — бібліографію, тощо.

4 липня 1982, Гантер.

День Незалежности проводимо з Остапом у "Карпатії". Приїхали вчора з Вірою Лащик і її дітьми — встигли побути на відкритті виставки Е. Козака вчора ввечері, тобто на розваговій імпрезі для відкриття виставки і сезону, що вже тут стала традиційною, а ще перед тим і повечеряти знаменитою кулінарією, що нею славиться "Карпатія". Сьогодні — наперекір усім передбачанням — прекрасна погода, ми з Остапом пішки ходили з "Карпатії" до церкви і назад, і тепер — втомлені, відпочиваємо після обіду на городі. — Відпруження це — як цілющий лік: минулі два тижні були сповнені втомою, виснаженням щоденної праці. Я повернулася з нашої поїздки з ляригґітом, мусіла навіть консультуватися у Славка Яримовича і перейти якусь сильну курацію антибіотиками. Досі відчуваю ще деяку слабість, дошкуляє трохи артрит і алергія — але поволі повертаюся до нормального. Єдине завдання поза щоденною працею, що його я мала силу викінчити — це рецензія на працю Гриця Грабовича Toward a history of Ukrainian literature для WLT. Гантер, отже, дуже до речі і дуже на часі. Гори, спокій, зустрічі з людьми. Ляся, Еко, Івась, Кедрини, Надійка Світлична, Андрушкові (Віра й Богдан), а також Світляна, Наталка Соневицька... З Філядельфії тут бачили Яримовичів, Шиприкевичів, Кліщів. Є Мирон Левицький з Торонто, вперше мала змогу трохи з ним поговорити. У ґражді є також загальна виставка — деякі картини дуже мені сподобалися — Якби не ціни, можна б щось і купити. [Водоспад Михайла Мороза, що припав мені до вподоби коштує 800 долярів, а шкіц актора Менцінського роботи покійного Бутовича — 400 дол.!]

Почала — нарешті — читати Спомини Йосипа Гірняка. Минулого тижня — це була не просто приємність, але й бібліотерапія. Зголосила я рецензію до WLT — якщо приймуть мою пропозицію — то це буде чергове моє завдання.

11 липня 1982

У Філядельфії відбувається річний з'їзд American Library Association. З цієї нагоди також і українські бібліотекарі — ТУБА — відбувають загальні збори. Вчора в Balch Institute-і була конференція з доповідями Штогрина і Мартинюка про "індексування української періодики — загальні збори сьогодні ввечері. Ходила на конференцію і я. Людей всіх було не більше 15-ти, в тому числі бодай половина не-бібліотекарів (Романенчук, Ценко, Бурачинська, Онуферко...) Штогрин показав мені цікаві дві фотографії з 1943 року: виявляється, що його жінка, Стаха, ходила разом зі мною до народної школи в Зборові! На знимках ми дві, а з нами ще одна якась наша товаришка! Мені навіть за допомогою знимки не легко пригадати обставини цих знимок і самих дівчат! Пам'ять нікудишня! Розмови з колегами-бібліотекарями впевнили мене, що мені таки й справді треба "засукати рукави" і викінчити мій цьогорічний плян: посібник для українських бібліотек в Америці. Бачу, що це потрібне!

Минулих кілька днів присвятила господарським справам. Після повороту з вакацій ждала мене на роботі несподіванка. Ron Day i Maria Smolka вирішили одружитися! Фактично, повідомили нас про це post factum — взяли шлюб ще 4 червня, але ждали на мій поворот із вакацій, щоб зробити офіційне проголошення. Ми їм у бібліотеці ще цього ж самого дня зробили impromptu party — з шампанським і спеціяльним ґратуляційним тортом. А от завтра, в понеділок після роботи, я запросила Рана і Марію на обід — що його частинами поступово підготовляю вже пару днів (вареники з м'ясом!) Купила вже їм також весільний дарунок (срібну тацу), що її теж думаю завтра їм вручити! Молодята мають повно клопотів іміґраційного порядку, комплікацій з польськими й американськими властями — їдуть навіть у наступному тижні на спеціяльне побачення з сенаторами у Вашинґтоні.

14 липня 1982, середа.

Вчора, повертаючись до дому, в моменті, коли всідала до підземки, вдарило мене щось в око, а може й впало в око. Дуже заболіло, і хоч око сльозило весь час, не можна було позбутися того чогось із ока, навіть і тоді, коли я — вдома вже — промивала око краплями. Кололо і боліло мені увесь вечір. Я швидко поклалася в ліжко: коли примкнути повіки, боліло менше. Сьогодні вранці, замість на роботу, пішла до очної клініки, тут недалеко від нас, в оптометричній школі. Лікарка провірила око, закропила його трьома родами крапель і ... заліпила мені око, щоб його не вживати, і щоб було заплющене 24 години. Отже ліва сторона лиця в мене заліплена! До праці, очевидно, вже не пішла взагалі — завтра вранці перев'язку мають зняти — отже також напевно не зможу бути вранці на час у праці. Завтра в нас важливий професійний "meeting" о 10 год. ранку — я телефонувала і просила, щоб його перенесли на 11- год. Інакше, мабуть, не встигну. — З одним оком не легко жити і — очевидно — ніяк не можна використати день для читання чи бібліографічної роботи! Але я скористала з нагоди, що сьогодні Яримович приймає пацієнтів і пішла ще раз провірити своє горло. Знову почало мені боліти і хоч не маю підвищеної температури, почуваюся втомлена і не дуже здорова і міцна. Дав знову рецепту на антибіотики, але каже, що горло не виглядає обложене, і що мігдалки зовсім не побільшені. Потішив мене, що це нічого поважного, що за якийсь час само пройде. Ну, побачимо. Болить мене у лівому боці горла, як ковтаю, язик зранку завжди білий, а часом виглядає напучнявілий, залози на шиї побільшені.

В неділю були загальні збори ТУБА. Просив мене голова Мартинюк секретарювати в президії зборів. Не могла відмовитись і тепер маю додаткову роботу — зобов'язання, бо треба буде написати протокол. Збори мені дуже не подобалися. Передусім: на залі було 18 осіб, а в тому членів ТУБА із правом голосувати тільки 9. Всіх членів є щось понад 80 — то що це за кворум? Мартинюк-Кравчук, уступаючий голова — людина мало ділова, над міру балакуча, без демократичного громадського вироблення. Гонори важніші для нього, як праця. ТУБА має вже 7 почесних членів, пропонував додати ще 3-ох! На зборах були присутні дві особи з LС, одна була навіть офіційно, щоб вислухати жалів, що їх мають українці до українських subject headings. Знаменита нагода висловити наші "grievances" — але, нажаль, до цієї теми наші не були добре підготовані, ніхто, мабуть, не сподівався, що про ці справи буде мова на зборах. На щастя, був на залі Верига, який вже кількакратно писав про це в професійних журналах, отже він, Лабунька, Любомир Винар, Штогрин, Ясінський пробували з'ясувати деякі проблеми. Остаточно рішено, що в цій справі буде підготовлений "brief" до LC. Факт присутності представника LC вважаю одним із двох позитивних моментів зборів — як-не-як з українцями починають рахуватися! Другий позитив: присутність на залі молодих колег — Юрка Добчанського та В. Скоп, що приїхали делегатами на конференцію ALA. (Я їх обох запросила до себе на ланч, завтра до Penn Faculty Club. Наступним головою буде Штогрин. Може за його каденції ТУБА матиме якийсь більш діловий характер. Але так як досі, то ця організація не притягає, а відстрашує молодих професіоналістів. Надмір політики (більшість дотеперішніх управ в руках бандерівців!), примітивні професійні горизонти, чого наявним доказом є видавання Романенчукової "Української книги" — замість того, щоб взятися за якийсь солідний професійний журнал, гонористе товариство взаїмної адорації, що ставить на п'єдестал "почесних членів", людей таких як Соколишин! В такій атмосфері і з такими людьми трудно робити якусь професійну роботу.

20 липня 1982

У Філядельфії вже кілька днів страхітлива горяч. Температура вчора дійшла до 97̊F, а вогкість також понад 90% Витримати трудно! Це справжня боротьба за існування. Вночі вживаємо охолодження, доїзд до праці — мука. Повітря скрізь погане — гаряче, вологе, занечищене.

22 липня 1982

Погода поправилася. Зранку буває біля 60̊, вдень — 85̊, а при тому менша вологість. З тієї нагоди ми вчора зробили собі вихідне: пішли після праці в кіно. Бачили німецький фільм "Das Boot". На перший погляд нібито пригодницький воєнний фільм про підводний човен і його залогу. Але водночас — це екзистенціяльна саґа, що має багато спільного з Гемінґвеївським старим рибалкою, із Мельвілським білим китом. Фільм напружений, драматичний, з трагічною візією життя. Майже повна відсутність політики, патріотичної героїки. Жорстокий реалізм фільму можна б хіба вважати пропаґандою пацифізму... Це вже другий добрий фільм німецькою мовою, що його ми бачили в Ritz останнім часом. Перший називався "Mephisto". Його темою була карієра актора в час передвоєнної гітлерівської Німеччини; заанґажоване мистецтво, компроміси з режимом задля того, щоб бути мистцем — теми дуже нам близькі й актуальні. Цілість дуже добре скомпонована, знаменито заграна. Були й зворушливі моменти: актор вирішає повертатися на батьківщину, не зважаючи на режим і вияснюючи це, каже: Ich brauche die deutsche Sprache! Або на закінчення, коли він уже став знаряддям у руках Ґерінґа: що ви хочете від мене? Ich bin nur ein Schauspieler! Є у фільмі теж кадр із прекрасним читанням із "Фауста". Сама ідея Мефістофеля — мовляв, у кожному німцеві живе не лише Фауст, але й Мефістофель... Несподіванкою для мене було, що фільм цей фактично не німецької, але угорської продукції! Чи не використали угорські фільмарі німецьку тему, як алегорію? Занадто вже бо близьке це й актуальне сьогодні в соціялістичних країнах! На "Мефістофеля" вдалося нам намовити Лабуньків, так що ми мали навіть товариство.

26 липня 1982, понеділок, вранці перед виходом на працю.

Вікенд провели вдома. Пів дня в суботу присвятила я кухні: наварила на два тижні наперед! Але решту часу зужила я ... не на спомини Гірняка, що їх читаю із приємністю в антрактах! — а на працю над моїм бібліотечним посібником. Маю вже 25 сторін машинопису (що їх навіть поступово "зіраксую") — таблиці клясифікації і частина методичних вказівок до клясифікації. Я подумала, що конче треба додати словничок термінів — і от вчора закінчила українську сторону картотеки — на основі радянського довідника. При тій нагоді, прочитуючи всі гасла за порядком, відкрила деякі ревеляції: shelflist — те, що ми в Пластовій бібліотеці називаємо "поличною картотекою", насправді має назву "топографічний каталог", а наліпку називають ярликом! Я стою на становищі, що треба всюди, де це можливо, приймати стандартні визначення, які вживаються в Україні, а не творити свої власні. І от бачу, що деякі готові вже сторінки мого машинопису методичних вказівок деведеться переписати, щоб замінити "копія" на "примірник", "наліпка" на "ярлик" — на щастя, до інших частин посібника — де термінологія матиме більшу ролю — я ще не дійшла. Боюсь, що моя книга матиме 100 сторінок, або й більше. Думаю, що вона дуже потрібна (шкода, що не було такої, коли ми у Філядельфії 25 років тому засновували бібліотеку!) — але не вірю, що знайдеться хтонебудь охочий її видати. А я сама не маю наміру оплатити таке коштовне видання: думаю тільки домашнім "зіраксовим" способом надрукувати може із 50 штук, доробивши, евентуально, друковану обкладинку. Побачимо. У всякому разі, крім вказівок для організації бібліотек, каталогізації, технічної обробки, предметизації, мусить бути в посібнику словник термінів, покажчик до клясифікації, список предметних рубрик і покажчик до цілости. Сам словничок матиме вже певну вартість, хоч, очевидно, не всім він буде до вподоби. Але може дехто з колег (напр. Штогрин), що постійно говорять про "індексування журналів", зрозуміють, що "індексація" — це насправді — клясифікація, а журнали треба "розписувати" або бібліографувати! — Моя робота вже принесла деякі позитивні наслідки для мене самої: багато я вже навчилася!

Вчора, в неділю, говорили ми довго з нашими обома хлопцями. Марко — в Лос Анджелес — готується до курсу редагування "відео", що буде в серпні. Обоє — він і я — без праці. Але в доброму гуморі і кажуть, що гроші мають і помочі їм не потрібно. Максим біля Клівленду, у родини Уляни Пасічник. Жартуємо собі: мовляв, поїхав "на оглядини". А воно може й не жарт! Побачимо!

Неділя, 1 серпня 1982. 9:30 вечора. Wildwood Crest.

Приїхали вчора з Остапом, а сьогодні о 6 год. Остап поїхав назад до Філядельфії. Він не міг цього тижня взяти собі вакацій, а пізніше в серпні, коли вакації матиме він, я мусітиму бути на роботі, бо і Ненсі і Ран будуть на відпустці. Не могла б я і поїхати на семінар у Гантері — з цієї самої причини. Ця друга половина серпня взагалі не буде, мабуть, мені легкою. Кінець вакацій, напередодні нового академічного року, а вся довідкова робота бібліотеки буде на моїй голові! А моя власна зростатиме на обох моїх бюрках копицями паперу! Це викликає навіть трохи неприємну пресію. Маю часом враження, що моє навантаження в бібліотеці більше, як деяких моїх колег. До мене ж за пляном належить і селекція книг чужого, порівняльного й міжнародного права, і довідкова робота в цих ділянках, і каталогізація чужомовних книг, і всі оці заступства! В міру того, як зростає кількість довідкових питань — зменшується, очевидно, моя спроможність віддавати час каталогізації — тим більше, що у зв'язку з переходом на компютерську систему RLIN і на нововпроваджені засади нового кодексу AACR2, є багато проблем і новостей, які вимагають додаткового часу. Я стараюся втримувати певну рівновагу і навіть регулярно, що два-три дні, стараюся присвятити годину-дві своїй правничій бібліографії. Це дає певну сатисфакцію якоїсь власної "творчої" роботи і не дозволяє звичайній робочій рутині поглинути мене всю і загрожувати мому душевному equilibrium. Два тижні тому, одначе, в час, коли довготривала спека виціджувала з мене, здавалося, останні соки, я раптом вирішила, що мені конче треба, поки це можливо, взяти собі тиждень-два відпочинку. Примхи пана Оґуста вирішили, що нам цього року трудно було заплянувати щось спільне з Остапом — отже я знайшла собі кімнату на тиждень у Cape House-Дністрі Лещишинів і приїхала сюди трохи відпружитись. Крім того, подумала я, що конче треба примусити себе рушитись трохи автом. І от ми вчора приїхали сюди. Це вже друга моя самостійна подорож автом над море. Їхалося добре, хоч і досить довго (щось 3 години), бо був досить великий рух і перед кожною рогачкою доводилось сунутися у черзі авт. — Кімнату в Cape House маю з лазничкою, але без уживання кухні. Це може й добре, бо примусить мене до поміркованої дієти. Поки був Остап — обідали в ресторані. Зрештою я маю свою електричну риночку — отже можу заварити воду і зробити собі каву або чай. — Вчора день був хмарний і досить холодний. Сьогодні було сонячно й тепло. Ніч була досить прикра: вологість дошкуляла і Остапові і мені, наш будинок при рухливій вулиці Pacific — і всю ніч був великий рух. Маю надію, що в будні дні підчас тижня буде спокійніше.— Я собі привезла повну валізку книжок: не тільки Руденкову "Орлову балку" і Barbar-и Tuchman Distant mirror, але й Довідник бібліотекаря, Таблиці клясифікації, тощо. Хочу трохи попрацювати над своїм посібником. Маю п'ять днів і хочу пару годин кожнього дня присвятити своїй роботі. А тоді для відпочинку й урізноманітнення — лектура. Є, правда, тут над морем досить багато різних знайомих (Сьогодні, коли Остап уже від'їхав — йому трапилась нагода повернутись додому із Стадниченком — я пішла на недільне українське богослуження і підрахувала, що було на ньому не менше як 250 українських людей!) В "Артеміс" є Люда, Зенко і Біласи. Ми з ними вже вранці бачилися і говорили. Але я тим разом з приємністю побуду трохи на самоті, хіба, що дійсно з'явився б хтось близький і цікавий (напр. минулими роками я тут пару разів зустріла Еву з Сергієм, або Валю і Якова Гурських). Отже не шукатиму товариства і маю надію, що не прогайную часу на міщанські сплетні, а зможу використати його для любої роботи.

Гірняка я вже закінчила. Моє враження від книжки назкрізь позитивне. Це важлива публікація. Детальні описи Курбасівських постановок будуть документом для всіх майбутніх істориків театру. І написана книга живо, з великим хистом, з драматичною напругою. Немає в ній диґресій в сьогодення — не знаю, чи це заслуга самого Гірняка, чи його редактора. Але пропустив Бойчук одне faux pas — і то, на мою думку, досить серйозне. На одній сторінці розказує Гірняк, як то він випадково зустрів Рильського і розповів йому про листа Вишні, що його він мав передати, але знищив. Пару сторінок далі пише Гірняк, як то він після розмови з Максимом Тадеєвичем знищив письмо Вишні. Це не така вже маловажна річ: вона підриває довіря до достовірності пам'яті і щирості автора. Друге, що мене вразило: Гірняк з великою теплотою написав про своє перше знайомство з Добровольською, але в дальшому про Добровольську майже немає згадок. От хіба про те, що Олімпія передала до тюрми передачу, або що приїхала до Чіб'ю, або що вони разом у батьків Добровольської в Черкасах. Якби Олімпія Добровольська була собі звичайна жінка — цього було б напевно зовсім досить. Але Добровольська — це ж колеґа по фаху, професійний партнер — співтворець і акторка "Березоля". З книжки Гірняка читач не дізнається, які ролі виконувала Олімпія, в яких п'єсах брала участь, як дивилася на мистецькі проблеми, як реагувала на успіхи свого Юзи. І це мене застановляє. Трудно повірити в те, щоб це був просто звичайний брак уваги для жінки самолюбного чоловіка. В цьому, мабуть, скривається якась професійна заздрість. І це підозріння кидає якусь хмаринку на — здавалось досі мені — гармонійне акторське подружжя Гірняків. А може Олімпія і сама написала книжку спогадів і тому такі прогалини в "Споминах" Гірняка? Але це — думаю — його не оправдує.

Я зголосила була рецензію до WLT — але, нажаль, хтось мені вже перебив (чи не Ляриса Онишкевич?) Але написати треба буде — може українською мовою? До Свободи? або до Нашого Життя?

Понеділок, 2 серпня 1982. 7 PM. Wildwood Crest.

Спала не дуже добре: шум авт і вогкість, що пронизує кості. Але день випав сонячний і гарний. До полудня просиділа над басейном, працюючи над паралельним словничком бібліотечних термінів. Не така це проста справа, як міг би хтось думати. За три години зробила тільки частину — український текст вже привезла готовий на картках — це ще вдома забрало мені кілька вечорів роботи. Може завтра вдасться завершити. Хотіла б закінчити також методичні вказівки до клясифікації, а може і деякі інші частини посібника.

Вполудне пішла до ACME купити собі овочів. Увесь день харчуюся у власному заряді: вранці кава без молока і готова суха кашка з овочем. Вполудне — холодна кава і хліб із сиром та варенням + овоч. Тількищо пообідала зупою з порошку і хлібом з рештками сира. (Хліб і сир купили ми ще в неділю з Остапом — я тут не маю холодільні, отже треба з'їсти, щоб не змарнувалося! Господиня, правда, пропонувала мені поставити щось у свій холодильник — я один раз скористала, але це дуже зв'язує — отже більш не буду нав'язуватись).

На пляжі сиділа від 2-ої до 6-ої. З ніким не розмовляла, бачила здалеку тільки Перфецьких і Мартиновича. Може десь далі були Біласи і Чайківські, але я за ними не шукала. — Прочитала чималий шмат "Орлової балки". Руденко цікавий передусім своєю філософією, своїм гуманізмом, пантеїзмом і глибоким українством. Але це не є стихійний талант якогось "Богом помазаного" генія — як це наприклад можна було б сказати про Дрозда, прочитавши його надзвичайний "Ирій".

Вівторок, 3 серпня 1982. 10 PM. Wildwood Crest.

Гарний день приніс відпружений відпочинок. Вночі тим разом трохи нарешті виспалася — вечір був прохолодний і я зачинила вікна, отже було тихіше. Зранку сиділа за своєю роботою над басейном. Правда, присілася до мене на годину Марійка Комоновська-Захаріясевич, що живе в цьому ж домі. Я трохи пригадую її із ранніх літ філядельфійського старшопластунського осередку, але ближче ніколи ми не зналися. Довідалась я, що чоловік її — ветеринар (Євген) — помер два роки тому на рака. Він мав власну практику, десь поблизу Swarthmore. Вона залишилася з сином Адріяном. Вчителює в середній школі. Говорила я теж коротко з братом п-ні Швед, на прізвище, здається, Лозинський (Володимир) — він приїхав, як гість, із Польщі, і назад туди повертається. Це колишній дивізійник, що був у бою під Бродами, а потім в совєтському полоні. — Не зважаючи на ці розмови, я таки зробила чимало роботи — фактично, дійшла вже до "ярлика" — але є деяка кількість термінів, що їх треба буде провірити у підручниках, бо мій ALA словник виявився не досить повним. На пляжі була також кілька годин, хоч вийшла щойно біля третьої. Бачила Біласів. Чайківські, виявляється, були тут лиш на вікенд. — Найменше часу присвячую їжі. Сьогодні нічого навіть не купувала. Доїла рештки хліба з зупою та вчора закуплені фрукти. Голоду не відчуваю взагалі, але це, мабуть, тому що в мене недиспозиція шлунка. Вчора на ніч з'їла собі щось із 12 сушених слив — і трохи полегшало. Телефонувала до Остапа. Тато мав якийсь невеликий випадок з автом. Нічого не сталося ні йому, ні Мамі, але авто трохи пошкоджене, в направі. Було б ліпше, якби Тато вже перестав їздити автом. 82 роки роблять своє. Тим більше, що бистротою орієнтації він і за молоду не грішив. Авто — небезпечна річ — і не тільки для нього самого. Але воно дає трохи ілюзію свободи. Максимко вже щасливо повернувся з Клівленду. В суботу їде на Cape Cod — там родина Уляни винаймила хату над морем. Мій старий господарить собі на приготованому "вікті" — яринова зупа і вареники з м'ясом, наварені на кілька днів, можуть навіть набриднути!

4 серпня 1982, середа, 10:30 PM. Wildwood Crest.

Вертаючись з пляжі додому, я подумала: як добре, що я сюди приїхала! Спокій, відпочинок, відпруження — і навіть певна доза самоти (не самотности!) оновили мене трохи і фізично і психічно. Безмежжя океану під безхмарним сонячним небом добре діють на нерви. Нікуди не поспішаю, часто навіть ходжу без годинника. От хiба що вранці — замість далекого проходу, сідаю над басейном до своєї роботи над посібником. А пополудні на пляжі і ввечері в ліжку читаю. Вже докінчую Руденка.

Сьогодні ввечері прийшли мене відвідати три старші пані: мати Нелі Винярської, Ніна Лощенко, в товаристві пань Гевко та Бондаренко. Нелину маму я вже зустріла була в церкві і потім ходила її відвідати на її помешканні в "Тамари", але не застала вдома. Але Бернардиновій залишила для п-ні Лощенко "message", щоб знала, мовляв, що я приходила. І от у висліді сьогоднішня несподівана візита. З цими жінками мені було навіть приємно поговорити — про Київ, Україну, Винниченка, Руденка. Потім в час проходу довідалась ще цікавий деталь з життя п-ні Бондаренко. В час війни загубили вони в оточенні 9-тилітнього сина і тільки нещодавно довідалися, що він живе в Україні. Ах, які страшні рани на душі залишає війна!

П'ятниця, 6 серпня 1982, вранці. Wildwood Crest.

Вчора день був хмарний, прохолодний, але приємний. Вранці я пішла на довгий-довгий прохід уздовж пляжу — аж до станції Coast Guard. Здивувало мене, як багато людей можна там зустріти між 7 і 8 ранку. Ходять, бігають. Двадцять років тому люди в цю пору на березі океану були рідкістю. Зустріла по дорозі Біласів. Вертаючись з ними, подорозі напоролися на Марійку Захаріясевич з хлопцями. Хлопці побігли, а Марійка зупинилася на розмову з Біласами. Вони, видно, добре знайомі. І от раптом Слава каже до Марійки: "Не гарно, що ти забрала собі чужих дітей, а мама їх ходить і жалується людям." З цієї репліки, очевидно, виникла ціла дискусія. Я несподівано довідалась про цікаву справу — життєву людську драму, що могла б служити матеріялом для доброго письменника. Брат Марійки, Михайло, одружився з дочкою проф. Остап'яка, Даркою. Мав з нею двоє дітей, хлопця і дівчинку. Дітей здебільша виховували баба й дідо. Коли вони померли, Михайло покинув жінку, а дітей дав на виховання сестрі. Це факти. Інтерпретація, зрозуміла річ, різна — залежно від того, хто говорить. Марійка твердить, що Дарка — людина незрівноважена, психічно хвора, що з нею Михайло не міг жити, і яка взагалі не вміла і не хотіла виховувати дітей. Діти її не люблять і хоч ходять на регулярні зустрічі з нею, роблять це під натиском Марійки. Слава признає, що Дарка — людина не зовсім нормальна, що батьки виховували її так, щоб вона нічого не робила і не брала на себе жодної відповідальности, що вони віддали її заміж за Михайла на те тільки, щоб вона мала якусь опіку після їх смерти. Але Слава осуджує Михайла за те, що покинув жінку в найтрудніший для неї час — після смерти її батьків, і що Марійка допомагає ізолювати жінку-маму від рідних її дітей. Я цих людей зовсім не знаю, але драма — живого трагічного життя — мене зацікавила. Також зацікавило мене те, що Марійка, з якою я живу в одному домі вже кілька днів і що з нею мала я вже неодну розмову, не розповіла мені про це досі сама. Я тепер зрозуміла, що другий хлопець, що є тут з нею, крім її сина-Адріяна, це братів син, що його вона прийняла до родини. (Між цими хлопцями є чимала різниця віку: Адріянові десь, мабуть, 16, великий парубок, а Андрійкові хіба 11-12). Історія ця відкрила мені ще один розмір Марійчиного життя. Вона досить цікава жінка: інтелігентна, освічена (має маґістерку і вчителює в середній школі), і має почуття гумору та іронії. Коли я ішла телефонувати увечері до Остапа, відірвавшись на кілька хвилин від вечірнього проходу з нею, сказала: "іди, іди — я от можу телефонувати хіба клякнувши біля ліжка увечері..." І це без якоїсь патетичної пози, майже з усмішкою.

Праця над словничком поступає, але вона ще не скоро буде закінчена. Систематично проходжу тепер ALA Glossary. Український Довідник бібліотекаря вже пройшла раніше. Вдома доведеться всі картки переписати і зробити ксерокопію, щоб мати азбуковний порядок українською та англійською мовою. Тоді щойно можна буде виправити непослідовності. А ще є багато карток із лякунами, що для них я не маю ще відповідників. Доведеться консультуватись у Білодіда. Жаль, що Надійка Світлична за мало знає англійську мову й англомовну бібліотекарську термінологію — вона могла б допомогти мені порадою. А крім неї — думаю — нема нікого, кому можна було б дати цей словничок для перегляду. Але ж бо й розростається моя праця над цим довідником. Він, мабуть, виросте до яких 150 сторінок! Самих таблиць клясифікації вже є 25! За нормальних умовин для такої роботи можна було б отримати рік наукової відпустки — sabbatical, а потім ще й добру оферту від видавництва. Треба бути справді Дон Кіхотом, щоб братися за таку річ без нічиєї заохоти та без виглядів на її друк!

Для відпруженнщя й відпочинку — на пляжі та перед сном — читаю. Руденка вчора закінчила, а сьогодні я вже до половини прочитала Гемінґвея "A moveable feast". A delightful book! Барбару Тухман залишу собі на Гантер — Гемінґвея позичила і мушу в понеділок віддати.

Купила собі вчора тут на випродажі за 20 дол. черевики-виступці, що мені потрібні до праці. (Капці, що їх я досі носила день-у-день на роботі — я привезла із собою сюди, бо це моє найвигідніше взуття — вони вже так зношені, що треба заступити новими. Трапилася нагода і я скористрала. Тепер — з моїми артретичними ногами — купити черевики для мене справа не легка!)

Неділя, 8 серпня 1982. Філядельфія.

Приїхала вчора вранці додому — щасливо, без пригод, не зупиняючись ніде. Виїхала раненько о год. 8:15, а коли переїхала міст Tacony Palmyra була 10:15 — точно дві години, своєрідний рекорд! Я умисне приїхала вранці, ще поки Остап почне журитися моєю їздою — щоб заощадити йому непотрібного хвилювання, — а також і тому, щоб уникнути великого руху і застою на дорогах, що було неминуче у пізніших годинах.

Вчора трохи посиділа в Мами і Тата. Від Тата трудно було дізнатися щось ближче про їхній випадок — з ним взагалі тяжко говорити, але вигляд Мами мене спочатку дуже перелякав: половина обличчя довкола очей — один налитий кров'ю підскірний синяк. Страшно виглядає! Але після майже одногодинної розмови я зрозуміла, що з Мамою нічого серйозного не сталося, що це мабуть невелика гематома від удару і що це пройде. Мама спочатку виглядала трохи розжалена — болять її також "крижі", але потім розговорилася про всячину, включно із книжками, що їх вона читає (Я перед виїздом запасла її щось 10-ма томами!) і була навіть весела.

Сьогодні ми з Остапом ходили... — до церкви! Була особлива нагода: поминальне богослуження за Тету Славку. Приємно було зустрітися знову з Фридиком і рештою родини. Він вибирається на кілька тижнів до Німеччини. Після богослужби Леся Яцкевич запросила до себе на перекуску і ми провели приємних пару годин в їхній ефектовній й естетично обладнаній хаті, в товаристві Андрія і Ніни Марків та Богдана Тодорова з жінкою. Мені було цікаво зокрема поговорити з Ніною і Андрієм. Андрій робить неабияку карієру — хоч він скромний і трудно від нього щось витягнути. Працює на державній роботі над ядерною зброєю (аякже!) і тепер саме вирішує, чи прийняти пропозицію нової посади — в Пентаґоні? Має також і низку друкованих наукових праць. Багато працює — не менше 16 годин у день — але роботу свою любить і дуже з неї задоволений. Ніна також почала вже працювати — бо дівчаткам їхнім уже по 12 років (Вони тепер на танцювальному таборі Роми Прийми у Glen Spey). З Тодоровими ми мало знайомі і не маємо багато спільного, тим більше, що він — бандерівець (а принаймні директор бандерівської школи). Але приємно, що ці безглузді політичні різниці не стоять на першкоді до нормального товариського спілкування між людьми!

П'ятниця, 13 серпня 1982. Гантер, Карпатія.

Остап почав свої вакації в середу. Щоб уможливити йому виїзд в гори, я заплянувала теж і один тиждень вакацій для себе — але в наступну середу мушу вже знову бути на праці. Приїхали ми сюди — Остап, як схоче, зможе залишитися довше, але я мусітиму вернутися. Плянували ми їхати вже в середу. Вийшло так, що Ґеньо Лащик не поїхав з Вірою і дітьми, бо пише статтю про філософію 20 століття для Енциклопедії Українознавства, і ми запропонували, що візьмемо його з собою. Стаття затягнулася — і ми один день вирішили почекати на Ґеня. Отже приїхали вчора нашим автом. Половину дороги їхала я, половину Лащик. Це далека дорога і я не знаю, чи зможу сама подолати її за один раз. Застановляюся над тим, чи не поїхати мені на Союзівку, або до Коровицьких, переночувати там, а тоді їхати далі до Філядельфії. Може так і зроблю. Тільки тоді довелося би виїхати звідсіль уже в понеділок.

Тут гарно, трохи холоднаво сьогодні, але сонячно. І спокій. Людей мало. Привезла зі собою валізку із роботою і маю намір трохи попрацювати над своїм посібником. Увечері вчора почала також читати Ізарського "Літо над озером".

Сьогодні з Філядельфії Гануся Стадниченко летить до Лос Анджелес у службових справах. Марко просив, щоб харчів не передавати, але передати пару книжок. І от я впала на думку, що йому варто при цій нагоді зробити дарунок: казала Остапові купити течку —, бо бачила, що таку течку-валізочку він уживав щодня, коли виходив на працю. Остап купив на випродажі дуже порядну таку валізочку за 50 дол., ми виповнили її книжками (деякі старі Маркові книжки плюс один річник "Сучасності", плюс наш примірник "Орлової балки" — бо думаю, що їм обоїм книжка ця напевно сподобається, а ми купимо собі другу). Сподіюсь, що це буде гарна несподіванка!

Неділя, 15 серпня 1982. Гантер — Карпатія.

Лащики вчора везли дітей на Іст Четгем і ми скористали з нагоди, щоб відвідати пластову оселю. Вчора там почалася Ювілейна Пластова Зустріч ЮМПЗ 1982. Сотні юнацтва, новацтва і старшого пластунства розпочали таборування. Приїхали пластуни з різних кінців Америки й Канади, а також з Европи, зокрема з Англії. Не відомо ще скільки має бути учасників, але хтось вчора згадував цифру 1600. Радісно було дивитися, як метушились хлопці, розбиваючи шатра у березовому лісі — нагадалися минулі роки, коли ми возили своїх пластунів рік-річно на Вовчу Тропу. Було чимало батьків і можна було перекинутись кількома бодай словами з багатьома людьми. Только Прасіцький привіз готову книгу 30-ліття філядельфійської станиці (де є і мій допис про літ.мист. гурток) — книга, на диво, гарно оформлена, хоч трохи недбало зредагована. Поговорила я трохи з Танею Терлецькою-Тершаковець (— наше знайомство з нею дуже поверховне — разом бавилися дітьми на вакаціях у Гребенові, мені завжди тоді більше подобався Нестор, її брат — чи не перший хлопець, що на нього я звернула була увагу! — на 9-ому році життя!!? а може навіть на 8-ому?!), теж з Олькою Кузьмович, з Ларисою Онишкевич. Від Наталки Соневицької довідалась я про деякі подробиці смерти Василя Знаєнка, від Софійки Геврик — про неприємності, що їх пережила Мушка Одежинська. Боже, скільки нещастя ходить по людях! Найважливіша розмова моя була із Вірою Датон. Я дуже рада, що зустріла її саме на таборі. Віддавна вже хотіла я виявити їй трохи тепла у цей такий трудний для неї час. Але ми не були ніколи в надто близькому контакті і мені трудно було ось так просто підняти за слухальце телефону, щоб сказати, що вже, мовляв, і до мене дійшла сплетня про її розрив із Бабом. Прикро і боляче. Віра розповіла мені багато інтимних деталів: знаменита тема для письменника типу Стефана Цвайґа або Винниченка. Вона любить Баба і хотіла б, щоб він повернувся. Та чи це станеться? Віра висловлювалася про нього дуже позитивно, вона бачить, що завинила. Але чи не запізне це каяття?

З Іст Четгему поїхали на Союзівку, бо Лащики хотіли потанцювати. Були на концерті, де серед самодіяльних аматорів виступила також пара добрих професійних танцюристів: Нуся Мартинюк і Картер МекАдамс. Поверталися до Гантеру серед ночі. Лащик був втомлений, ледве провадив авто. А ще й їхали великим чужим автом — Андрушкових, бо ні в наше, ні в Лащиків, не могли спакувати всього пластового виряду, що його діти везли були на табір. На щастя доїхали додому без пригод, десь між 3 і 4 годиною ранку.

Сьогодні поїхала я власним автом до церкви на відправу. Авто під церквою залишили, коли пішли провідати Лясю в Кобзярівці — за той час хтось із наших зачепив мені авто і відірвав ґуму на "fender"-і. Остапа це дуже позлостило — почав ґдирати, зіпсував мені настрій. Шкода невелика, щоб на цьому скінчилося! Я цим не перейнялася — адже передо мною ще перша направду довга дорога автом — додому. Хто знає, чи не доведеться їхати взагалі самій, якщо Остап схоче тут залишитися довше. Це мене більше хвилює — ще не знаю, чи і як доїду додому ціла і непошкоджена — що тут хвилюватись якимсь куском ґуми, що її направа не коштуватиме хіба більше як 20 до.!

Середа, 18 серпня 1982, Філядельфія (Вранці перед виходом на роботу).

Повернулися вчора пополудні. Далеку дорогу з Гантеру — мою першу справді довгу самостійну подорож автом — розділила я на дві частини. Виїхали з "Карпатії" в понеділок пополудні дорогою 214 до 28 до 209 і заїхали до Коровицьких. З ними перебули вечір (вечеряли на Союзівці, на терасі із видом на гори, в товаристві Коровицьких, їхніх родичів та Івася Керницького). Ночували на "Золотій осені" в Коровицьких, а вранці біля 10-ої у вівторок поїхали додому (дорогами 209-206-202-263-611) Єдину зупинку зробили аж в New Hope. Там пообідали собі в ресторані Mother's — де були вже раз давніше — трохи відпочили і відпружилися. Додому встигли ще перед початком буденного руху. Їхалося мені добре, без особливого напруження і без зайвого поспіху. Не вдалося тільки купити по дорозі овочів. Ми повинні були це зробити десь на 206 — там таких стендів фармерських було чимало. Відкладали на пізніше, а потім виявилось, що ближче до Філядельфії фармерів уже не було!

23 серпня 1982, понеділок. 8 год. увечорі.

Вчора опівночі — телефон. Ми вже збиралися спати і то окремо — в своїх "робітнях" — бо приїхали несподівано Коровицькі і ми їм відступили нашу спальню. На щастя, забрали із спальні телефонічний апарат — наші гості раніше нас поклалися відпочивати. Остап був у лазничці — поки я добігла до його кімнати до телефону — дзвінок ущух. Але за пару мінут задзвонив знову: Максим. Ми до нього вже кілька днів пробували добитися, ніколи не могли застати дома. Отже дзвонить він від Уляни з офіційним повідомленням: заручилися! Ну, це була несподіванка, якої ми сподівалися. Після всіх цих поїздок у Клівленд і на Кейп Кад — це лиш логічний крок уперед. Щоб лиш щасливо! Поговорили ми сердечно із ним та з Уляною — дай Боже їм любови й здоров'я на все життя!

28 серпня 1982, субота.

Сьогодні їздили на Бавнд Брук: хоронили Вадима Лесича. Дуже втомлена тижневою роботою, я мала надію, що в час вікенду зможу взятися за підготовку рецензії Гірняка. Отже смерть Лесича була мені не вчасі — але чи ж не завжди смерть застає нас зненацька і невчасно? А Лесич, як-не-як, поет з певною критичною репутацією — треба було віддати йому останню шану. Спочатку думали, що присядемось до чиєгось авта, але не їхав з Філядельфії ніхто, отже довелося їхати мені. Ніколи раніше я туди сама не їздила, а не хотіла їхати дорогою, що нею нас віз др. Клюк, коли ми були в Бавнд Бруку востаннє. Вибрала власний шлях — подібно, як на Союзівку — по 202 і 28 і 527, і хоч у самому Б.Б. ми на пару хвилин збилися з дороги (бо там дуже погано позначені номери доріг) — і то двічі (теж у поворотній дорозі) — то все ж таки ми щасливо і на час туди добилися. День був сонячний, з легким посмаком осені. Людей на похоронах було около 70 — з Нью Йорку був автобус. Остап над відкритою могилою сказав коротку і дуже добру промову — а на стипі прочитав ще вірш Лесича — своєрідну розмову блудного сина з Богом. Були і інші виступи: Базарка, Барагури, Коровицького — але Остапові виступи надали культурного тону всій цій імпрезі і я була рада, що його туди повезла.

2 вересня 1982, четвер, вранці.

Ніяк не можу взятися за рецензію на Гірнякові "Спомини". Мабуть тому, що давно нічого "творчого" не писала! Тяжить це наді мною: вже говорила про це з Лясею, бо хочу послати до Нашого життя, но і сам Гірняк напевно чекає на мій відгук! Перечитую книжку вдруге, побіжно, щоб пригадати і ще раз — на холодно — перевірити свої враження.

Останньою моєю лектурою було "Літо над озером" Ізарського. Подобалось мені менше, як інші книжки з цієї ж серії, рецензії не збираюся писати — читала виключно для приємности, без зобов'язання. Напевно воліла б справжній автентичний щоденник Ізарського — він мав би не лише літературну, а й пізнавальну вартість і був би справжнім документом доби.

Остап на вакаціях — від повороту з Гантеру до свого повороту до праці передучора — запустив собі був бороду! На похоронах Лесича виступав з бородою вже і різні знайомі засипали його критичними окликами: Та зголіть це! Навіщо вам пристарюватись! І Діма, і Докія Гуменна і Льоля Коровицька. Експеримент цей виник із власної Остапової ініціятиви, але він ішов по лінії давніх моїх побажань — ще з часів, коли Остап був студентом політехніки в Ґрацу... Ну, що ж: борода справді сива і він справді виглядає старший із бородою. Шкода — але тепер уже запізно. Повертаючись до праці з вакацій — бороду "зрізав" — навіть фотографії на пам'ятку не зробили, навіть наші ближчі приятелі — Лащики, Лабуньки — не встигли його побачити.

Між іншим: Лащики вже зо два тижні не приходять і не телефонують. Чи бува Ґеньо не образився на мене? Напередодні свого виїзду до Гантеру на семінар, прийшов був до нас під вечір із проханням, щоб переписати йому на машині додатки (бібліографію ітд) до його статті про філософію для ЕУ. Цього дня я така страшенно втомлена повернулася з праці, що не тільки не мала сили зібратися, щоб поїхати з Остапом на український фестиваль у Рабін Гуд Дел, але навіть не відсиділа до кінця вістей на телевізії. Сіла на ґанку трохи відпружитися — і саме тоді приїхав Ґеньо. — І от, чи не вперше в житті, я відмовила приятелеві послугу. Було мені прикро це робити, але я просто не могла так ось à la minute на його заклик братися до роботи. Сам Ґеник досить незорганізований — повинен був зробити це сам і то раніше. Він як професор взагалі має вільне літо: має час і на розвагу, і на теніс, і на відпочинок. Не розуміє, що я після цілоденної праці не можу знову впрягати себе на його заклик у нову роботу якраз тоді, як це йому вигідно. — Фізична втома не дозволяє мені присвятитися власній роботі так, як цього я хотіла б, не то що бути комусь секретаркою-машиністкою!

4 вересня 1982. Субота.

Вчора Максимові сповнилося 27 років життя. А його Уляні десь, здається, у листопаді буде 36! Різниця більша, як я думала, і це мене трохи журить. Як схочуть мати діти, то це не можна буде відкладати "на пізніше". Вже і так може трохи пізно і може навіть рисковно?

11 вересня 1982. Субота.

Три дні тому Остап почав жалітися, що його, мовляв, знову щось "тисне", що мабуть щось йому пошкодило на печінку. Але я подумала: ні, це мабуть журба за Максима, "stress", тобто певно не печінка, а серце. І усвідомила, що журбою про майбутнє нічого Максимові не поможемо, а навпаки. І свідомо вирішила переставити себе на "мажорний тон", як сказав би Микола Хвильовий (саме тепер читаю "Івана Івановича" — вже мабуть втретє — бо підготовляю рецензію до WLT на 3. том).

Про Гірнякові "Спомини" вже написала і вислала Лясі. Минулий тиждень був для мене під знаком помітного зросту енергії і продуктивности. Новий академічний рік? Свіжа осіння погода? (Вчора і сьогодні, щоправда, по літньому душно і вогко!) У всякому разі: взялася до своєї занедбаної кореспонденції, помалювала меблі на ґанку, почистила трохи хату, поїхала навіть у середу (з Остапом) до міста на закупи і купила для нашої спальні порядні нові простирадла і рушники — добрі і дуже дорогі! — а також срібну тацу на дарунок весільний Лесі Максимович. В бібліотеці також дуже багато праці, а ще я виявила нову ініціятиву: проєкт реорганізації цілого 5-ого поверху, де є, мабуть, із 70,000 томів моєї колекції чужого права. Вже кілька днів думаю і підготовляю пляни — нелегко направити акумуляцію випадкових рішень наших "адміністраторів", що роками не брали до уваги логіку клясифікації та ігнорували (або й не шукали) моїх порад. Матиму на довший час працівника-студента, що працюватиме виключно на цьому проєкті.

24 вересня 1982.

Страшенно зайнята. I am earning my keep at Penn. Реорганізація 5-ого поверху поступає вперед — пляни опрацьовані до деталів. If all of us were as competent as you are, сказав мій шеф, прочитавши мій кількасторінковий меморандум. — Але тепер я зайнята іншим. Запросили мене студенти з International Law Society дати їм лекцію з чужого і міжнародного права. І от я готуюся. Крім того, 2 жовтня на Союзівці буде українська жіноча конференція і я маю брату участь у панелі. Лариса Онишкевич буде модератором.

25 вересня 1982. Субота.

Подія: пошта принесла сьогодні листа. Адресат — Еugenia Dimer — особа мені невідома. Виявляється — це запрошення від "Клубу Російських Письменників" виступити із читанням своїх поезій на їхньому наступному "засіданні", 8 жовтня, в Колюмбійському університеті. Їм, мовляв, розповідала про мене Валентина Сінкєвіч і читала їм у своєму перекладі мій вірш. Пропонують мені 45-ти хвилинний виступ, із перекладачем, та ще й секретар клюбу — Євгенія Дімер — запрошує мене до себе в гості після виступу. Валентина вже раніше згадувала мені про цей клюб і питалася, чи не схотіла б я там виступити? Але я думала, що це тільки — куртуазія, а не справжнє зацікавлення моєю творчістю. Сьогоднішнє запрошення викликало в мене змішані почуття — радість від такої несподіваної уваги; свідомість того, що обов'язково із такого запрошення виступити на чужому форумі я мусітиму скористати не лише з особистих, але і з національних мотивів — і водночас: констернація. На п'ятницю 8 жовтня, та ще й на 6:30 годину вечора — я ніяк не зможу поїхати. На цей вікенд має приїхати Максим з Уляною — саме в п'ятницю. А навіть якби я п'ятницю вечір хотіла посв'ятити — якраз 8-ого, не зможу вийти з роботи раніше, або взяти вільний день, бо тоді не буде Ненсі і її доведеться мені заступати. Одне слово: комплікація. Я вже потелефонувала до пані Дімер: мовляв, радо приїду, але на інший день, пізніше. І покищо на тому стало.

29 вересня, середа.

Моя лекція про бібліографічні джерела чужого й міжнародного права, що відбулася сьогодні і зібрала около 35 слухачів, пішла мені добре. Почула я кілька признань, що напевно не були тільки чемностевими. "Ви повинні вчити тут регулярно," сказала одна. "Це мав би бути required course для всіх", а Стевен Сміт, що належить до групи, яка минулого року здобула нагороду у всеамериканських змаганнях з міжнародного права, сказав з жалем: "Ах, чому ми не запросили вас уже минулого року!? Як це нам помогло б!"

10/8/82 На роботі.

Від понеділка — запрацьована по вуха. Наварила, напекла, щоб не лише прийняти Максима й Уляну, але й забезпечити їх харчем. Приїдуть тим разом автом, отже шкода було б не скористати з нагоди, бо ж баґаж не гратиме ролі. Остапа причіпилася якась легка ґрипа і він лежить. Це мені ускладнило справи: не тільки не можу полягати на його допомогу у прибиранні хати, але навпаки, ще маю і з ним самим журбу й мороку. Вчора покликала Яримовича. Виявляється, справи не такі погані, як можна було б думати з реакцій самого пацієнта. Гарячки нема, легені чисті. От трохи заступило трахею. Бере антибіотики й сироп і лежить.

Вікенд на Союзівці був досить цікавий і приємний. Погода була прекрасна — осінь ще правда не надто заавансована, але вже різноманітна й кольоритна. З'їхалося понад 400 людей, переважно молодих жінок. Панелів було аж за багато — як контраст до з'їзду "Слова" — тут трудно було з кимось зустрітися і погуторити, бо весь час був виповнений програмою по вінця. Панель Лариси Онишкевич притягнув понад 150 осіб, хоч це було в суботу вранці о 10-ій, а конференцію офіційно відкривали щойно після полудня. Крім мене, в панелі брала участь ще Діма — а попередили сам панель доповіді Лариси про письменниць на заході і Надійки Світличної про жінок у літературі України. Панель був своєрідним інтерв'ю Лариси з Дімою і зі мною. Це вийшло оригінально і дуже живо. Маю все записане на тасьму і вже навіть вдома прослухала із зацікавленням і приємністю. Була і спонтанна жива реакція авдиторії і дискусія. Такою живістю, нажаль, не відзначалися інші ніби панелі, що їх я опісля відвідала — звичайно це були окремі, хоч і не надто довгі доповіді і тільки де-не-де — дискусія. Приїхали на цю конференцію Марта і Славко Трофименки, приємно було їх зустріти. Ми ночували у Коровицьких. П'ятниця і неділя пополудні присвячені були подорожі. Трохи втомилася я шоферуванням. але хвилююся вже значно менше. Навіть відчувала деяку приємність. Аякже!

10/8/82 вдома, пізно увечорі.

Чекаємо Максима з Уляною. Я вже встигла сьогодні після обіду поспрятати решту хати і ось взяла туш і можу трохи сісти (не на довго, ще треба полюкрувати пляцок!)

Хочу відмітити одну незначну ніби, але приємну "подію" сьогоднішнього дня. Передусім тло: Ненсі сьогодні на вакаціях. Вчора увечорі телефонує до мене Ран: мовляв, він мусить іти з жінкою до дентиста і прийде до роботи не раніше 10:30. Отже я мушу бути сама одна на довідковій роботі при бюрку Ненсі. Ну, що порадиш. Прийшла раненько. Ще не встигла дверей відкрити, як посипалися питання. До полудня (Ран прийшов не о 10:30, а щойно о 12ій!) назбиралося їх щось із 18 — ! (Веду статистику, отже знаю рахунок!) І ось раптом — двоє, хлопець і дівчина, підходять до мене (я якраз стояла при каталозі, в центрі бібліотеки, з іншим клієнтом). Думала я, із новими запитаннями. А от, виявляється, — ні. З квітами. З вазонком свіжої синенько розквітлої рослини — "a token of our appreciation". Делегація від International Law Society з подякою за мою лекцію. Зворушили мене такою уважливістю. Вже не один із "моїх" студентів приходив до мене після лекції із висловами задоволення. Одна дівчина сказала була мені: "I am impressed with the breadth of your knowledge" — а потім додала: "you have a very interesting job". Не заперечую. З усіх можливих правничих професій, я таки волію свою власну. Але ... не правом єдиним людина живе.

Між іншим, студентка Marie Anne Adamo, що перша була ініціятором моєї лекції і у зв'язку з тим приходила до мене кілька разів, виявилась досить цікавою особою. Тепер вона вже на третьому році, цікавиться правом Середнього Сходу, їздила літом на працю до Кувейту і збирається працювати в Савдійській Арабії. З походження сиціліянка (батьки приїхали із Сицилії, вона роджена вже в Америці). Виявляється, що вона — заки рішилася на право — хотіла бути письменницею, написала навіть повість про дозрівання молодої людини в конфлікті двох культур. Знає добре італійську мову, хоч каже, що сицілійська мова — відмінна. На книжку свою не знайшла видавця. Все що Америка знає про Sicilian experience — це Mafia, каже з гіркою усмішкою. Можете видати книжку і самі, кажу. Зокрема, як заробите купу грошей в Saudi Arabi-ї. "Моя книжка — надто брутальна, надто щира. Не знаю, як прийняли б її наші сицілійці. Наша традиція не дуже толерує такі інтимні звіряння", каже. — Вона, очевидно, і не догадується про мої літературні зацікавлення і про те, якою близькою для мене є ця "не-правнича" її тема.

12 жовтня 1982.

Максим та Уляна приїхали в п'ятницю увечорі і вчора вполудне від'їхали. Я взяла собі вакаційний день у понеділок, Остап теж вдома (він вдома вже більше як тиждень, має щось в роді ґрипи, приходив навіть лікар — але запевнив, що це нічого серйозного, гарячки нема, серце в порядку, легені чисті — але простуда на трахеї чи бронхах і він кашляє). Погостила я моїх молодят, ще й заладувала їх харчами на запас. В суботу поїхала з Уляною до крамниці і купила їй уродиновий дарунок (уродини в неї 24 листопада) — теплу курточку-жакет і вовняну спідничку — разом на суму 159 дол. Такий жест зробила я була Ії напередодні вінчання і хотіла виявити таке ж тепло й Уляні. Плянувала я подарувати їй також бурштинові коралі, що їх мені Марійка привезла з Польщі — але потім передумала, щоб не виглядало, що занадто засипаю її дарунками. Дістане їх колись пізніше. Зробили молоді також офіційну візиту в Діда і Баби, і Мама обдарувала їх гарними вишиваними серветками. — Уляна, як це я помітила вже раніше, спокійна, маломовна, флегматична. Максим видається мені дуже домінуючим — може він і потребує саме такої жінки? В неї двох братів — Роман, що жонатий із словінкою і є бухгалтером і Павло, що йому тільки 19 років. Вчилася Уляна в початковій школі у Клівленді, потім ходила до гайскул у якомусь малому містечку Огайо, де батько провадив таверну, потім студіювала у Bowling Green, а закінчивши, почала докторську програму з історії у Стемфорді. Перервала ці студії (хоч маґістерку таки отримала), рік вчителювала в середній школі в Огайо. До Гарварду приїхала спершу до літньої школи і прийняла оферту Пріцака на працю в секретаріяті УНІГУ. Опісля брала ще додаткові курси "publishing" на Раткліф і після того стала працювати в Harvard Ukrainian Studies. Говорили ми і про деякі справи зв'язані з весіллям — дата встановлена на неділю 29 травня (Memorial Day weekend) у православній церкві св. Володимира в Клівленді. (Батько Уляни — Іван Пасічник — волиняк з-під Рівного, йому тепер 59 років. Мати — Марія — з-під Любачева, їй 57). Уляна ходила вісім років до української школи в Клівленді, але українська її мова не така досконала, як наших хлопців. Видно, що не часто вона її вживає. (Та й з Максимом говорять найчастіше по-англійському — що зрештою є притамане майже всім молодим людям їхнього покоління).

22 жовтня 1982, п'ятниця, в роботі.

Минулі тижні — під знаком Остапової простуди. Гарячки не було, пульс нормальний, але пацієнт поводиться, якби мав якусь дуже поважну хворобу ... і кашляє. Двічі кликала я Яримовича, щоб впевнитися, що немає чогось серйозного. Потішив нас, що це просто вірус, записав на один тиждень антибіотики і сироп з кодеїною. Остап тиждень був удома, потім повернувся до праці, але каже, що чується слабо і вночі кашляє. Був і такий час, коли він поводився немов його хвороба — моя вина, зганяв злість на мені. Трохи в цьому напевно і гопохондрії, трохи, може, "розпещеності паничика" — але від свідомости цього мені не багато полегші. В нього самого часто не досить здорового глузду, common sense, — а коли має претенсії до світа, що йому, мовляв, діється кривда і злий за те на мене, і не слухається моїх порад — робить собі гірше, не ліпше. Але я думаю, що криза вже за нами. Передучора і вчора вночі кашляв менше, ще його трохи нудить від сиропу, але це пройде. Так що і мені веселіше. (Хоч я, назагал, чуюся добре і менше переймаюся його хворобою, як раніше бувало, бо знаю, що це — нічого серйозного).

Вчора увесь день і вечір провела в університеті. Була тут щорічна Roberts lecture нашої школи із парадним обідом в університетському музею. Я спершу не плянувала була іти, але мій шеф дав мені зрозуміти, що було б побажане, щоб бібліотека була добре репрезентована, і я змінила думку. (Law School робить жест в нашу сторону і присилає безкоштовно 30-долярові квитки на цей обід!) Я мусіла, очевидно, приїхати вранці автом — бо інакше увечорі біля 10-ої мала б труднощі з транспортом додому. Доповідав Mishkin, колишній наш професор, тепер у Берклі, на досить цікаву тему: the uses of ambivalence in U.S. Supreme Court decisions. Прикладом взяв справу Bakke і питання reverse discrimination, але фактично наголос був покладений на користі для суспільства від певних двозначностей рішення, одне слово: правнича софістика, як інструмент соціяльної контролі — це вже така моя власна, трохи може іронічна, інтерпретація.

25 жовтня 1982

В найновішому числі "Лиса Микити" надрукований віршик "Слово про "Слово"" — з підписом МАГ. Є там такі два рядки:
Перша пара — шустку варта — пан Остап і пані Марта.
До головства він привик, Марта — гостра на язик.

Ого! Не легко буде позбутися такої репутації після такої крилатої фрази! І то в найбільш почитному сатиричному журналі.
Я сьогодні взяла й написала карточку такого змісту:

Марта — гостра на язик,
але МАГ куди гостріша:
як пришпилить, як розпише —
хто до кпин таких не звик,
буде бідний чоловік,
бо дошкульна її шпилька,
майже як Олекса Шпилька!
На сатиру справжній голод:
пишіть далі, пані Голод!
Не ображуюсь за жарти!
Щирий Вам привіт від Марти.

Були вчора в Інституті Липинського (імпозантний будиночок на вулиці Флямінґо — панська резиденція з добрими старими меблями і картинами!) З нагоди сторіччя з дня народження Липинського була в Гарварді наукова конференція з доповідями Пріцака, Біласа, Івана Рудницького, Коровицького, Пеленського та польських науковців. Дві з цих доповідей — Пріцака й Біласа — були вчора повторені у Філядельфії. Пріцак говорив не про Липинського, а про тло, на якому варто розглядати вклад Липинського в нашу інтелектуальну історію. Цікаві стимулюючі думки про Історію Русов, добу просвічення і добу романтизму, ролю провідної верстви і хлопоманство, Києво-Могилянську академію та харківський університет. Білас опрокидував тезу про еволюцію поглядів Липинського від поступового демократизму до консерватизму. В Інституті на доповідях було 35 осіб. Тим разом в ролі автоводія виступила я, повізши туди й назад не лиш Остапа, але й Мирослава та Марію Лабуньків. Мирослав був трохи хворий (вони попередньої ночі повернулися з якогось весілля в Нью Йорку). Тому й не мав охоти провадити авто, а тільки був за навіґатора. У висліді ми трохи блудили — але на щастя відбулося все без особливих припадків. Була я вчора (напередодні конференції) також на зібранні Освітньо Культурного Центру. Там вибирали третину дирекційної ради, а що ми маємо два уділи, я поїхала, щоб зареєструватися і використати наші голоси для підтримки демократичних (тобто не-бандерівських) кандидатів. Була на зборах коротко, бо спішилася на конференцію — а голоси (бальоти) передала Олексі Біланюкові.

10 листопада 1982. (В роботі).

Апатія, депресія, хвороба (нарешті я заразилася Остаповим вірусом, була два дні вдома і далі кашляю) — і першою жертвою пониженого тонуса життя — щоденник. Але не дозволю йому померти! Аж до того ще не дійшло! Життя має свої лікувальні засоби постійної реґенерації і кілька днів погіднішого настрою може направити шкоду кількох поганих тижнів.

В суботу їздили до Нью Йорку — не зважаючи на те, що ні Остап, ні я не почуваємось ще досить сильними і "у формі". Але імпреза була така, що на ній конче треба було нам бути. УВАН — при співучасті СЛОВА — вшановували окремою науковою конференцією 80-ліття Григорія Костюка. Щоб полегшити собі виїзд до Н.Й. (комунікація поїздом тепер не тільки дорога, але і дуже невигідна — немає добрих сполучень, щоб можна вночі повернутись додому, а підземкою поночі їздити небезпечно!) — вдалося нам зорганізувати д-ра Клюка на ролю шофера нашого авта. Він радо погодився, бо й сам хотів бути на імпрезі, а шофер з нього першорядний. (Про те, щоб я сама відважилася поїхати автом до Нью Йорку, навіть і мови бути не може — це найгірша з усіх доріг, а вже місто саме і рух у ньому — справжнє божевілля!) Я не лише хотіла поїхати на цю конференцію, але вирішила зробити Костюкові подарунок: купити звукозаписувач з тасьмами і батеріями і, записавши усю конференцію, передати все це Костюкові. Він тепер має клопіт з очима і я думаю, що такий дарунок буде корисний і практичний. Не знаю, чи добре вдалося записати всі виступи — обставини для рекордування були невідповідні (апарат стояв на підлозі, близько до електричного контакту, а промовці не говорили до мікрофону і стояли досить високо на естраді біля лектерну). Конференцією вів Ю.Шевельов, а виступали по 25 хвилин: П. Голубенкло, Д. Струк, І. Фізер, Б. Рубчак і М. Воскобійник. Голубенко приїхав з Флориди, Струк — з Торонто, Рубчак — з Чікаґо, Воскобійник — з Конетікат — отже конференція мала "всесоюзний" характер. Мені найбільше сподобалася доповідь Рубчака — не панегірик, а серйозна, навіть критична, оцінка Костюка, як Винниченкознавця. Звернув увагу на те, що до Костюка завертають і цитують його молоді літературознавці (може мав на увазі і нашого Максима?), тоді коли такі модні і популярні колись критики, як Ігор Костецький не викликають сьогодні інтересу. Цікаві були теж виступи Струка і Голубенка, які додали дещо нове до моїх відомостей про Костюка. Найгірше, на мою думку, випав Фізер — і не лиш тому, що 13 разів назвав Костюка Олександром Григоровичем! (замість Григорієм Олександровичем!) Великі пишні слова — за якими не бачиш глибшого змісту. Воскобійник мав говорити про Костюка, як політика чи діяча УРДП — тема малоцікава, та й не підготовив її як слід (Повинен був розглянути його політичну публіцистику — це було б цікаво!)

11 листопада 1982.

Помер Брежнев. У зв'язку з цим нагадався старий анекдот з-перед багатьох літ. Стара жінка приходить щодня переглядати газети. Питається продавець газет: за чим так шукаєте, тітко? — За некрологом. — О, то вам треба дивитися на останню сторінку: там друкують оповіщення про смерть. Не турбуйтесь, некролог, що на нього я жду, буде на першій сторінці. Пригадую, цей анекдот використав був Остап після смерти Сталіна у статті, що так і називалася: Некролог на першій сторінці.

Що буде далі? Чи наступить якась зміна політики? Чи використають лідери Кремля цю нагоду, щоб забрати військо з Афґаністану? Або може — щоб повести танки на Польщу? І хто будуть ці лідери? Андропов? Черненко? Так чи інакше, не видно, щоб була якась надія на користь для України.

19 листопада 1982.

Мамі сьогодні 75 років. Пішли вчора з Остапом увечері з візитою і дарунком. Назагал маються старушки добре — дають собі раду з усім, всі їх фізичні недомагання — під контролем і не надто дошкульні. Звикли вже навіть до факту, що мусітимуть жити без авта. Часом я кудись повезу, часом сусіди. Зрештою, вряди-годи, можна користати з міського транспорту — тим більше, що для сеніорів підчас дня він зовсім безкоштовний.

Мої дні (не дні, а вечори) виповнені працею над методичним посібником "Українська бібліотека в Америці" (саме переписую і фотокопіюю словник бібліотечних термінів). Це велика робота (буде, мабуть, понад 100 сторінок!) — я поставила собі "строк" — до наступного ПКУС-у. І це значить: виготовити не лише саму підготовку тексту, але і технічно "домашнім способом" (тобто ксерокопіями) виготовити бодай 10 примірників. Було б чудесно, якби можна видати такий підручник друком — але в наших обставинах на це не заноситься, хоч Бібліотечне Т-во або навіть НТШ повинно бути зацікавлене такими речами.

Мої власні уродини пройшли в мінорному настрою. Нікуди навіть не пішли. Я правда суґерувала Остапові, щоб запросив Лабуньків на вечерю до ресторану й на кіно, але нічого з цього пляну не вийшло. Що гірше — це зобов'язало Лабуньків і вони прислали мені квіти. Були ми, щоправда, напередодні на виставі "The Country Wife" старого англійського драматурга Wycherley з 17 століття (випадково дістали в дарунку квитки від Марилі Смолки, яка працює usher-ом в нашому театрі Анненберґа). Постановка була першорядна, професійна, але п'єса мені не сподобалася, comedy of manners могла у свій час бути ревеляцією і новинкою на тлі англійського пуританізму, але вона занадто поверховна, щоб витримати пробу часу.

Дві погані новини: написала Марійка з Польщі. Їх найстарший син, Андрій, що був військовим лікарем і що йому було 37 років, згинув в автомобільній катастрофі 30 вересня. Марійка в розпачі, написала всього пару речень і то до Мами, а не до нас, бо боялася вразити вісткою Остапа. Найгірше, як гинуть молоді люди, бо в цьому щось абсолютно протиприродне (і страшне). Залишилося двоє малих дітей і молода жінка. Друга вістка пов'язана з моїм директором, Слоном. Дістав пару тижнів тому серцевий удар. Вже вийшов з лікарні і є вдома, але до праці повернеться аж у лютому. Правда, його відсутність не відчувається надто дошкульно, бо ж він щоденним керуванням бібліотекою майже зовсім не займається. Все ж таки, жаль чоловіка. Крім того, це може спричинити його прискорений перехід на емеритуру і пов'язані з тим зміни у проводі нашої бібліотеки.

На роботі також інтензивно працюю пару годин кожного дня, щоб викінчити наступний додаток до моєї анотованої бібліографії "German Books on American Law".

Наближається День Подяки і плянований приїзд до Філядельфії не лише Максима з Уляною, але також і її батьків. Готую гостину на 8 осіб. У зв'язку з тим виникло несподіване рішення: подарувати нашу стару телевізію Максимові, щоб забрав собі до Кембридж і купити нам нову. І хоч ми рідко дивимося на програми, скористали з випродажі в Петришина і купили дуже дорогий (800 дол.+) кольоровий телевізор, найкращої (кажуть) фірми: Міцубіші. Це так на запас: як Остап піде на емеритуру, таких коштовних люксусів не купуватимемо більше!

29 листопада 1982

Моя гостина на День Подяки і перша зустріч з Пасічниками випали дуже добре. Максим з Уляною приїхали вже в середу — автом, разом з Андрієм Масюком. Іван і Марія Пасічники прибули з Клівленду в четвер пополудні. Прийшли на обід також Мама з Татом. Я підготовила повно всяких приставок — мій знаменитий сир з горішками, паштет, ковбаса, шинка, пиріжки з м'ясом, городина з "мачанкою" — це ніби замість полуденка, бо обід (зупа з городини, індик, риж на дико, шпарагівка з мигдалами, салата, журавлина, прекрасне вино Pinot Chardonay французького виробу — а на десерт — Мамин наполеонський, справді королівський торт. Пасічники також — по господарському українському звичаю — навезли домашнього печива (дві булки та великий крухий пляцок), цілу скринку яблук із власного саду, та пляшку горілки із власної бари, що її недавно продали. Пасічник виглядає на симпатичну, добрячу людину, з почуттям гумору. Це людина, що тяжкою працею своїх рук і кмітливою до бизнесу головою доробився в Америці невеликого майна: має 96 акрів землі, що включає фарму, яку винаймає, мешкальні будинки та — донедавна — будинок з корчмою "Gables", де він і його жінка з посвятою багато літ працюювали. На посілості Пасічників відкрили джерело нафти — і вони мають також невеликий дохід із цієї нафти та ґазу. Йому десь під 60, вона пару літ молодша. В них, крім Уляни, є ще двох синів: Роман та Павло, оба від Уляни молодші. Роман уже жонатий, Павлові тільки 19 років. Наша зустріч з Пасічниками пройшла в сердечній родинній атмосфері, без жодних неприємних інцидентів. Ми відступили їм свою спальню, а самі примістилися в Остаповому кабінеті (Я спала на підлозі на матраці, але спалося мені дуже добре!) До пізна в четвер увечорі — після того, як Мама з Татом пішли додому — обговорювали справи весілля. Вирішили запросити на старосту Мирослава Лабуньку і вдалося зробити так, що Мирослав був вільний і міг прийти до нас на обід у п'ятницю. Обід випав ще смачніший, як попереднього дня (індика не люблю і думаю, що більше не пектиму!) П'ятницеве меню: зелений борщ (дуже всім смакував — я мала трохи замороженого свіжого кваску, що його літом привезла з Гантеру!), телячі і свинячі котлети, картопляне п'юре, кабачки запікані з сиром і сметаною, грибки і дуже добре вино Pinot Noir — та знову ж Мамин торт і теж дуже смачний пляцок Пасічникової. Пополудні в п'ятницю Пасічники поїхали додому — тим разом також і з Уляною. Максим залишився ще на суботу й неділю, встиг запросити на першого дружбу свого приятеля Василя Бурку. Сьогодні вранці вирядила я його з Андрієм Масюком назад до Кембридж. Скористала з нагоди, що їхав автом і наладувала його харчами: варениками з м'ясом, біґосом, тортом, булкою, etc. Не взяв він тільки нашого чорно-білого телевізора. Сказала Уляна: Як буде телевізор, Максим не напише дисертації! Ого, арґумент переконливий, хоч куди! І от у висліді, в нашому підвалі тепер не один, а два телевізори. Ситуація майже комічна, якщо зважити як рідко ми дотепер дивилися на програми. Але в суботу і в неділю я трохи часу таки провела, любуючись гарними кольорами нашого нового апарату. Відбір добрий, навіть можна бачити досі недоступні нам канали. Дивились ми з Остапом на знаменитий документальний фільм з життя диких тварин в Африці, в долині Серенґеті. Може й добре час до часу відпружитися. Останніми тижнями я так загналася своїми бібліографічними проєктами, підготовкою гостини, прибиранням хати (як добре, що приїзд гостей примушує вряди-годи робити ґрунтовніші порядки!) — аж часом страшно ставало! — від напруження, від утоми, від азарту, що його викликає бажання приспішити якусь працю (напр. мій бібліографічний правничий додаток, що його хочу послати до друку, і мій методичний посібник, що вимагає такої величезної праці!)

Неділя вранці, 5 грудня 1982.

Вчора у Філядельфії відбувся "вечір української літератури" із проголошенням нагород 6. Літературного Конкурсу ім. Франка, що його постійним осідком є Чікаґо. Відзначили, на першому нібито місці, мій "Землетрус", але нагороди я не отримала. Остапові "Камінні ступені" також отримали тільки відзначення. Першу нагороду дали Смолієві за "Неспокійну осінь", другу — Коленській за "Дзеркала", третю — Ткачукові з Румунії. За поезію нагородили Славутича за "Зібрані твори", Віру Вовк за "Меандри" та Черінь за "Слова". Дали також — і це було мені особливо приємно — нагороду Богданові Рубчакові за есей про "Тіні забутих предків" в категорії англомовних творів. Нагороди тепер — досить солідні. Перша нагорода, що її дістав Смолій, виносить 1700 долярів! Я рада, що Віра Вовк дістала нагороду — книжка її варта того, це — без сумніву — справжня поезія, а грошей вона потребує більше, як хтонебудь інший. Розумію теж, що трудно було поминути Славутича — тим більше, що його том — це "Зібрані твори". Не знаю, чи справді заслужила на нагороду Черінь, а вже зовсім не вірю в те, що варті нагороди твори Смолія і Коленської. Напевно більше заслуговують на неї "Камінні ступені", хоч проза наша, загалом, слаба. Цікавішим напевно буде наступний конкурс, що включатиме і 1982 рік — отже контестантами будуть і Гірняк і Грабович. Найбільше застереження викликає в мене факт, що в ділянці дитячої літератури признали нагороду Барагурі за збірку "Меч і книга". Оповідання ці мають свою вартість — але книжка ця не нова, це перевидання, отже не літературна новинка, а передрук. Очевидно, що було б мені приємно, якби мін "Землетрус" отримав був хоч третю нагороду! Казала мені Наталка Пазуняк, що вона голосувала за "Землетрус", те саме говорив Рудницький. І я їм вірю, бо з рецензійних їх виступів знаю про їх прихильність. Може ще хтось і був за "Землетрусом" (членів жюрі було сім). (Голова Фонду ім. Франка Адам Антонович, промовляючи на вечорі, вніс навіть деяке замішання, бо сказав під кінець, що Тарнавська, мовляв, "майже" дістала третю нагороду, але без грошей!) — але в голосуванні моя кандидатура перепала.

В наступну п'ятницю — 10 грудня — їду до Нью Йорку на виступ у Клюбі Російських Письменників при Колюмбійському університеті. Вони своє запрошення таки повторили і я його, очевидно, прийняла. Вже мала обмін листами з Євгенією Дімер і два телефони від неї. Вирішила я не скористати з її особистого запрошення на нічліг у Вест Орендж — піду після виступу переночувати до Слави Знаєнко, яка живе там поблизу. Це дасть мені нагоду обговорити нарешті справи нашого бібліографічного проєкту і обміняти свої картки. (Хочу забрати в неї оригінали, а замінити їх копіями — бо з оригіналів зможу зробити ксерокопії і підготовити частинний друк готового матеріялу, про що я говорила вже з Луцьким у Торонто. Гріх тримати такий матеріял у шуфляді в час, як його потребують студенти і дослідники!)

Виступ перед російською авдиторією мене, очевидно, хвилює. Російської мови не знаю, російську літературу знаю менше, як англійську, американську, німецьку, французьку. Авдиторія мені зовсім чужа: ні одної особи не знаю особисто. Але: "не святі горшки ліплять", "якось то воно буде", "до відважних світ належить". Запросила я на полуденок Валентіну Сінкевіч і позичила в неї книжку поезій Евґенії Дімер "С девятого вала", щоб познайомитись із творчістю бодай її одної. (В бібліотеці Penn її книжок нема взагалі!) Збірку прочитала. Дімер не має якогось великого оригінального таланту, але це поет певної культури слова, на рівні, не якийсь ґрафоман. Я навіть вибрала два віршики і переклала на українську мову — може цим зроблю їй приємність. Письменники цього клюбу — переважно євреї з нової еміґрації. Дімер, здається, тільки частинно єврейка, а може і взагалі ні, може лиш по чоловікові. Мати її була українкою, вчилася вона в українських школах, говорить і пише прекрасно по українському.

В п'ятницю завершила один важливий етап. Вислала готовий машинопис "Supplement 2: German Books on American Law" (50 сторінок!) до Арно Лівака, що є тепер головним редактором журналу International Journal of Legal Information (змінили назву!)

Понеділок, 13 грудня 1982, вдома.

Від суботи затягнуло мене так, що взагалі не можу говорити. Ляринґіт? Вже вдруге цього року! Про те, щоб я ішла до праці навіть не можна було думати. Лежу в ліжку, вигріваюся, п'ю гарячий чай з медом, навіть ... молоко з маслом. Але почала брати й антибіотики. Покищо вся моя простуда сконцентрована на горлі — захрипла зовсім і зрідка покашлюю, але позатим почуваюся непогано, хоч трохи поболює горло. Сьогодні добре бути вдома: вночі із суботи на неділю впав сніг і надворі справжня зима: біло-біло і мороз. Закінчились Остапові вільні понеділки і він сьогодні, на пех, мусів іти до роботи. А там — чую — не тільки холодно, але і слизько!

Моя зустріч із російськими письменниками в п'ятницю увечорі випала, думаю, досить добре. На щастя, я ще сяк-так володіла своїм голосом і могла виповнити свою частину програми. Зустріч відбулася у семінарійній кімнаті International Building Колюмбійського університету, на 15-ому поверсі. З великих вікон видно було панораму освітленого Нью Йорку, що надавало приємну атмосферу обстановці. Присутніх було 20 осіб — всі сиділи довкола столів, складених у чотирикутник, немов учасники конференції. Вся "імпреза" мала дуже неформальний характер, було багато безпосередньости і спонтанности. Видно було, що це зійшлися люди зацікавлені літературою, а не авдиторія, що слухає виступів із чемности. У висліді, вечір затягнувся до пізна — думаю, що тривав він від 7-ої до 10:30. Проводив програмою Женя Любин, голова цього клюбу, молодий і симпатичний на вигляд чоловік. Він, кажуть, "поэт и писатель", але я жодних його книжок у бібліотеці не знайшла і не знаю що і як він пише. Евґенія Дімер — жінка приблизно мого віку, пристійна й елегантно вдянута бльондина, з помальованими нігтями, що з нею я вже листувалася і говорила пару разів по телефону — одразу надала безпосередній тон нашій першій із нею зустрічі: Ви, мабуть, Марта? Українська її мова — бездоганна. Вона вчилась в українських школах, мати її — Бойко — українка. Пробувала писати по українському. Випадок вирішив, каже, що вона пише по російському. Послала була багато літ тому якийсь допис до "Свободи" — не надрукували. А послала допис до Нового Русского Слова — прийняли і від того почалася її співпраця з газетою. Серед присутніх був письменник Золотой — старий і сліпий уже чоловік, який теж дуже добре знає українську мову. Критик і поет Вячеслав Завалішін, десь під 70-тку, робив враження старого богеміста — своїм зовнішнім виглядом (непоголений, неохайно одягнутий) — до нього всі там звертались із великим респектом і всі його ремарки були цікаві і додавали щось нове. Ніна Синявська, висока, струнка, дистинґована дама, зробила на мене негативне враження: мені здалося, що я відчула якусь може тінь неприхильності і прийняла це на конто факту, що я не говорила по російському. Синявська вчить у російському департаменті Колюмбії — і прийшла передусім задля виступу Robert-a Belknap-a. [У запрошенні було написано: "Професор Р. Белнап сделает доклад о теории рассказа"]. Я привезла зі собою магнітофон і хотіла всю програму записати на тасьму. Звернулася я до Дімер за дозволом — бо ж хіба чемність цього вимагала. Дімер не мала застережень, але пані Синявська запротестувала: Мовляв, проф. Белнап так погано володіє російською мовою, що це був би скандал! Не хотіла я сперечатися, отже запис почала я після доповіді Белнапа — і мала пеха, бо ґудзик не відскочив, коли скінчилася тасьма і я у висліді не маю записаної цілости програми, зокрема жаль мені, що я втратила цікаві ремарки після мого читання поезій. (Зокрема, коли Завалишин, нав'язуючи до мого вірша "В житті моєму теж був Бабин яр" згадав справжній Бабин яр і Олену Телігу, що там згинула). Були на вечорі ще "Игорь Синявин, писатель и художник", "поэтесса Инна Богачинская" (бльондина, про її поезію, каже Дімер, добре висловився Вознесенський!), поет Борис Ветров, художник (добрий) і письменник (не дуже добрий) — Анатолій Туровський (це характеристика не моя, а Дімер — я тільки запримітила, що він подібний до Леніна!) Но і очевидно, Виктор Урин, що поруч Белнапа і мене, брав участь у програмі вечора. Robert Belknap, високий, худий, середнього віку, сивавий — може скандинавського походження? Трохи заікувався, і це утруднювало йому говорити недосконалою вивченою російською мовою. Але тему мав цікаву (про композицію від першої особи і труднощі з тим пов'язані, на прикладах з англійської і російської прози) і навіть була потім серія запитань. Потім Дімер сказала кілька слів про мене, на основі матеріялів, що я їй була вислала раніше. А тоді я прочитала кілька віршів: Запрошення, Хвалю ілюзію, Das ewig Weibliche, Вітер із Хвалю ілюзію та Землетрус, Буря, Молитва, Синтеза, В житті моєму теж був Бабин яр та переклади з Ахматової і Цвєтаєвої. Перед кожним віршем Дімер давала по російському коротку інтерпретацію, а Бабин яр і вірші Ахматової і Цвєтаєвої читали в цілості у російських варіянтах. Я на кінець додала ще один вірш Дімер. Відгук, здавалось мені, був дуже позитивний: я мала відчуття, що мене потрактували серйозно, як колегу. Після мене мав виступити Віктор Урин. У програмці було, що "Поэт Виктор Урин ознакомит нас со своими выступлениями на Международных Ассамблеях Поэтов в Париже и Мадриде в 1982 году". Я мала враження, що це буде репортаж із міжнародних конґресів, але Урін зробив із цього естрадний виступ із рецитаціями поезій переплітаних інтерпретаціями. Урінову одну книжку, видану ще в Москві 1972 року (Гвоздики под ливнями) я знайшла у бібліотеці і прочитала, щоб мати уявлення про те, хто він такий. Це автор понад 20-ти збірок, але "Гвоздики" видалися мені типовою соц-реалістичною поезією, без проблисків особливої глибини думки, такий собі радянський шаблон. Урін — уже з вигляду робить трохи враження "сумашедшего": дуже худий, в робочих джінсах і картатій, не першої свіжості сорочці, не поголений і, мабуть, довго не купаний, сів біля мене при столі, висипав з течки купу різних різного кольору і формату паперів і давай ножицями обрізувати краї, складати їх докупи, потім знову розкидати ітд. Робив він враження великого позера (хоч сам в час програми бавився своїми паперами, то коли виступав він і хтось пробував перекинутися словом із своїм сусідом — Урін зупинявся і чекав поки всі присутні не затихнуть і не дадуть йому всієї своєї уваги). Але поезії, що їх він читав на вечорі, видались мені цікавішими, модернішими і більш оригінальними, як ті, що я їх бачила в книжці. Я подумала, що ця людина мусіла багато пережити. Нічого про нього не знаю: може сидів у психушці? В його виступі була якась хвороблива інтензивність. Папери на столі, як виявилося, це, мовляв, його нові збірки: кожного року хоче видати нову збірку віршів: сам їх на машинці переписує, ілюструє і розмножує на xerox-i і як це щиро признався — розсилає ці свої видання до всіх бібліотек світу!

Перед своїм виступом на Колюмбії я пішла до Знаєнко. Застала її вдома, залишила там деякі свої речі, а потім повернулася до неї наніч. Мирослава прийшла по мене до International Building — вона, виявляється, знає особисто і Belknap-а і Синявську — але на виступі моєму вона не була. Можливо, що вона взагалі про мене, як про поета, нічого не знала, — виявилося, наприклад, що не бачила раніше моїх книжок. (Це дало мені нагоду залишити їй в дарунку свої видання). Більшість ночі ми проговорили, обмінюючи мої бібліографічні картки. Мирослава як бібліограф не дуже добре зорганізована і її підхід до нашого спільного проєкту мене трохи журить. Але вона погодилася на те, щоб я частинами готову працю пробувала опублікувати в журналі Канадського інституту, а також, щоб я перебрала на себе бібліографію після 1980 року. Відчула я, що вона не хоче ще зовсім виректись тієї роботи. Коли донька її Зіна піде до каледжу на другий рік, Мирослава матиме більше часу для бібліографічної роботи. Побачимо! Як людина, одначе, Мирослава мені подобається — з нею легко спілкуватися. Безпосередньо, сердечно, без пози і напушеності. Пережила страшний удар долі — і то зовсім недавно — але і смерть чоловіка, і клопоти із старенькою мамою і тіткою в Конетікат, і турботи за дочку — загартували її: ні сліду істерії, мелодрами. Тільки натяк на те, що приятелі у такий трудний час не повинні залишати людини в повній самотності.

Минулого тижня у вівторок прилетіла до Нью Йорку Ія і — побувши пару днів із товаришками в Н.Й. — приїхала у суботу до Філядельфії. Фактично ми приїхали разом автом, з Олесем та його дівчиною Любою. Я знала про приїзд її заздалегідь: ми так і домовилися про спільний поворот до Філядельфії, так що я навіть не купувала залізничного квитка назад. Ія гарно виглядає і я дуже зраділа, її побачивши. Двогодинна подорож в авті дала нам змогу трохи собі поговорити. Вона тепер саме має передишку між працями і тому вирішила скористати із знижених цін на польоти і приїхати сюди на схід на короткий час.

14 грудня 1982, вівторок.

Вчора майже весь день пролежала в ліжку. Це дало мені змогу прочитати автобіографію Russell-a Baker-a Growing up. Люблю читати його фейлетони в New York Times — ніколи не підозрівала, що цей високоосвічений і вникливий колюмніст міг мати таке трудне дитинство. Син простого неосвіченого робітника, що в молодому віці помер на діябет, Russell багато завдячує своїй матері-вчительці, що її амбіцією було примусити сина "To make something of himself". Надзвичайно цікава панорама Америки в час депресії, прекрасні портрети людей — простих завзятих робочих людей, що переборювали непосильні труднощі. Все це скомпоноване в окремих розділах, що є немов самостійними новелями, з великою теплотою і гумором. Добре написана книжка, що залишиться у фонді літератури навіть і тоді, коли його зібрані в окремі збірки фейлетони забудуться і втратять актуальність.

Четвер, 23 грудня 1982. 10:30 РМ

У вівторок приїхав Максим і в хаті з'явився перед-святочний настрій: на дверях вінок із свіжої ялиці, під пальмою у вітальні багатокольорові коробки різдвяних подарунків. Я кажу, що наші хлопці в час Різдва завжди щедро нас обдаровують, часом щедріше, як ми їх! Я не люблю перед-різдвяних закупів і загальної психози, що тоді панує по крамницях. Крім того, в моїй пам'яті живе ще наше старе нескомерціялізоване Різдво. Американську традицію дарунків ми уводили в нашу родинну традицію дуже поступово, і не на велику скалю: звичайно це були речі більш практичного характеру: светри, сорочки, валізи — і тільки зрідка якась іграшка. Більші коштовніші дарунки я завжди воліла робити з інших нагод, напр. з нагоди уродин. Але наші діти, як бачу, воліють робити дарунки в час Різдва.

Шкода, що Максим розминувся з Ією. Вона саме у вівторок відлетіла з Нью Йорку до Лос Анджелес. У Філядельфії була кілька днів. Мешкала в нас — і це було мені особливо приємно. (Телефонувала в якійсь справі Слава Оранська і каже: бачила я в Центрі Твою невістку... Ти, очевидно, знаєш, що вона приїхала? Чи Ти вже бачила її — гарно виглядає! А я на те: та ж вона у нас і живе! Як? У вас, а не в своєї мами? — Це справді неабиякий комплімент для свекрухи!) Ії в нас було, очевидно, вигідніше. Хата простора — і порожня, окрема лазничка, і авто до повного користування! Очевидно, що перебувала вона багато у своїх батьків, відвідувала товаришок, так що я бачила її і говорила з нею тільки зрідка. Все ж таки була нагода відновити наше спілкування. Я була чотири дні вдома, лежала в ліжку, так що ми часом мали змогу поговорити собі серед дня. Любе дівча — уважливе, сердечне, добре виховане, інтелігентне. Виглядає з усього, що щасливо собі з Марком живуть. І задоволені. Мене журить те, що вони такі бідні, що мають такі непевні, фізично й емоційно виснажливі професії — але їм, молодим, море по коліна!

Прийшло грудневе число "Нових днів", а в ньому велика Костюкова стаття "Поетичний світ Марти Тарнавської". Він згадував про те, що написав про мене і я знала, що має бути щось у грудневому числі — все ж таки сама стаття мене дуже приємно здивувала. Я думала, що він вибере із своєї доповіді кілька уривків — а він тимчасом опрацював велике солідне дослідження всієї моєї поетичної творчости. Стаття не тільки довга і дуже позитивна, але і надрукована промінентно, як зразок Костюкової критичної методи, в числі журналу, що присвячене його 80-літтю! Я написала Костюкові листа з подякою і заявила, що його стаття варта для мене більше, ніж будьяка нагорода на чікаґському конкурсі! І я так насправді і думаю! Такого поважного трактування я не мала досі ні від кого! Чи варта моя поезія такої уваги? Костюк відчув, мабуть, якесь світоглядове споріднення: підкреслив деякі аспекти моєї життєвої філософії, що притаманні, на мою думку, і йому самому: глибокий гуманізм, любов до робочого люду — але водночас і обожнювання інтелекту, патріотизм франківського типу, фавстівську допитливість, і теплоту глибоколюдських почуттів. Можливо, що занадто поспішив він зачислити мене до кола "найкращих поетів українського закордоння." Але мені приємно, що нарешті знайшовся критик, що звернув увагу на світ ідей і зрозумів, що вони пов'язані у чітко окресленому світогляді, що дає основу всій моїй — більше чи менше вдалій — поезії.

Середа, 29 грудня 1982.

Максим передучора відлетів до Шікаґо і вчора мав доповідь (про Підмогильного і Мопасана) на річному з'їзді ААTSEL. Сьогодні увечері має полетіти до Клівленду і решту вакацій проведе з Уляною та її родиною. — Остап після Нового Року вибирається до Каліфорнії — буде з Марком 2 січня, в день 30-ої річниці його народження. Але опісля поїде, мабуть, до Тараса, до Овкленду, бо і Марко, і Ія працюватимуть від ранку до пізного вечора і не зможуть бути з ним і возити його по Л.А.

Середа, 29 грудня, увечорі.

Дуже інтензивно працюю вечорами над своїм бібліотечним посібником. Словник бібліотечних термінів готовий вже давно: я його тепер потрохи переписую на машинці і кожного майже дня стараюся зробити в бібліотеці по 10 копій із двох сторінок. На сьогоднішній день маю вже 10 примірників по 61 сторінок. Цілість дійде може навіть і до 200 сторінок! Почала я вже працювати над списком предметних рубрик, що буде водночас і покажчиком до таблиць клясифікації. Переписування цього забере також багато часу і труду. А ще ж треба написати основний текст посібника: вказівки для організації бібліотеки й бібліотечної роботи. Це величезна робота і я поспішаю: все це мусить бути готове до наступного ПКУС-у — а я мушу з тим бути готова вже раніше, бо опісля нагрянуть справи чергового бібліографічного конкурсу, а потім і весілля.