МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Субота, 1 січня 2000 року! Полудне.

Новий Рік, нове століття, нове тисячоліття! Така дата може бути один тільки раз у житті і не кожному її дано пережити. Але насправді це — звичайна арбітрарна зміна дати календаря західного світу, що тепер панує на всій планеті. Але є ж і інші календарі — єврейський, китайський. Все це таке релятивне і таке зрештою дрібне з погляду вічності... (А що таке вічність? Вічна пам'ять короткотривалого homo sapiens знову ж таки нашої, західної цивілізації? Чи геологічна вічність нашої планети? Чи вічність космосу — знаного і незнаного?)

Повернувшись вчора вночі від Рудницьких застала я в хаті все нібито гаразд, світло горіло, але годинники всі вказували на факт, що струм електричний був перерваний на короткий час, не знаю точно коли. Мусіла вже сьогодні наставляти всі електричні годинники, наново програмувати радіостанції ітд. В Рудницьких були тільки самі Ірена і Леонід, Галя і Юлько Головчаки, Віра Лащик і обоє Лужницькі.

Головчак став тепер — по смерті Роми Навроцької — головою Товариства Св.Софія. Каже, що т-во має маєтку на два міліони доларів. З Рудницьким говорила я про справу УВУ. Він каже, що впровадив там різні зміни, нав'язав зв'язки з мюнхенським університетом, має німецьких професорів і студентів. Але також, у відповідь на моє питання, чи він думає залишитися ректором, сказав мені, що згідно з новими правилами ректором можна бути тільки до 65 року життя, а йому саме тепер сповняється (чи може сповниться) 65. Вже нібито намовляв Сисина і Павлишина перейняти цей пост, але вони обидва, каже, відмовилися.

На електронній пошті застала вже дві важливі вістки з України: одна, важніша, і дуже прикра — померла нагло Соломія Павличко! Нібито в нещасливому випадку, вдома, поховзнувшися у ванні, вдарилась, кажуть, в голову, впала і втопилася? Мені це трохи підозріло, але як би воно не було — дуже прикро. Їй було тільки 41 років. Вона із тих нових пробоєвих жінок України "who made a difference", їх можна почислити на пальцях одної руки: ще є Забужко і Пахльовська. Не всім вони подобаються, зокрема в нашому консервативному суспільстві, але тільки такі люди можуть змодернізувати нашу Україну, внести новий дух у нашу культуру. Дуже мені жаль і прикро.

Друга вістка — приємна: Микола Жулинський став віце-премієром, а Богдан Ступка — міністром культури в уряді премієра Ющенка. Два мої добрі знайомі в уряді України! Але чи матимуть вони якийсь позитивний вплив на політику в сфері культури? Contra spem spero, як сказала б Лариса Косач.

Четвер, 6 січня 2000. Свят-Вечір, перед північчю. Торонто.

Прилетіла з Ніною вчора біля 9-ої вечора. Ускладнені сполучення літаків з Риму, до Лос Анджелесу і до Торонто відбулися без комплікацій, що їх ми боялися. Літак з Риму прибув на час і хоч Ії та Ніні доводилось переходити митницю і це забрало довго, то все ж до відльоту Іїного літака до Лос Анджелесу було ще досить часу, щоб поговорити.

Ія розповіла мені про свій двотижневий побут з Ніною і Мирославом та Іком у Римі, про заїзд на Madonna del Monti, що є близько Колізею і Форуму, про їхні відвідини Сикстинської каплиці, богослужби у св. Петра правленої папою Іваном Павлом, поїздки до Помпеї тощо.

Після відльоту Ії, ми з Ніною ще мали пару годин до відльоту нашого літака: читали дитячий журналик "Highlights for Children" (що його кілька чисел ж взяла із собою), грали в карти, розмовляли. Коли нарешті з'явилися службовці USAirways, я пішла check in для Ніни, і тут виявилися нагло непередбачені поважні комплікації. Марко, замовляючи квитки, зробив досить ускладнений плян польотів з Лос Анджелесу через Філядельфію до Риму, і з Риму через Філядельфію до Лос Анджелесу і Торонто. Він полагодив справи так, що Ніна мала квиток з Л.А. до Торонто через Філядельфію і повинна була за пляном використати тільки другу його частину — з Ф. до Торонто. Тимчасом мені сказали, що через те, що Ніна не використала квитка з Л.А. до Ф., вона автоматично скасувала і другу половину квитка. Що робити? Літак ось-ось відійде (і то останній того дня), а мене відсилають від одного службовця до другого... Я трохи тим схвилювалася, зокрема теж і тому, що мусіла відійти до офісу, залишивши Ніну з баґажем на другому кінці залі.... Єдиний вихід — після довших консультацій і пертрактацій — було заплатити наново за квиток. Це вийшло на суму 530 дол. (Заплатила я, очевидно, VISA-ю, без кредитної картки взагалі нічого не можна було б полагодити!) Ми останні всіли до літака — на нас навіть трохи чекали.

Але прибули щасливо, Максим з хлопцями вже нас чекали на летовищі, а сьогодні вранці приїхав вже і Марко з Лос Анджелесу. Отже зустріч, хоч і з деякими ускладненнями, щасливо відбулася.

До Свят-Вечора я ще сьогодні мала змогу трохи причинитися у господарській сфері: зробила рибу по грецьки, кутю, попрасувала всі вишивані сорочки і блюзки і скатерті. Було нас при столі семеро, нікого стороннього. Після вечері ще ходили за встановленим звичаєм до Грицаїв поколядувати. Приємний вечірній прохід поміж святково удекорованими хатами. Тим разом, одначе, зовсім без снігу!

Вчора Ніна спала зі мною в ліжку — не було змоги робити записки. Сьогодні, тому що приїхав тато, якого вона вже пару тижнів не бачила, вона перенеслася спати в його кімнаті, на матраці, біля Стефкового ліжка. А сам Стефко пішов спати до кімнати своїх батьків — на матраці на підлозі — а свою кімнату відступив своїм гостям.

Субота, 8 січня 2000, вранці, 9:13. Торонто.

Вчора ходили на різдвяну богослужбу до церкви св. Димитрія. Правив Макаренко. Читав, замість власної проповіді, енцикліку православних владик, яка мені подобалася (бо давала "критичний" огляд історії християнства — включно із згадкою про інквізицію, що мабуть можливе тільки у православній церкві!) — але мої хлопці, по дорозі додому, критикували її гостро. Марко сказав, що йому це виглядало, як апологія на сучасне розбиття і конфлікти у православній церкві. Може мав рацію.

У церкві зустріла я Рому Франко, привіталась з нею, довідалась, що вона добре прийняла мою критику. Я думала, що вона ніколи не чула про нью йоркське видання "Першого вінка" (це могло бути її обороною, бодай підставою для виправдання) — тим часом, виявляється, в неї це видання було, але через поганий друк — і мабуть старосвітський правопис! — вона його не вживала, а вживала радянський текст, не звіривши його з оригіналом! Ну, це ще більше її обвинувачує. Несерйозний, легковажний підхід. Я радила їй, щоб переклала "Царівну" Кобилянської, але вона каже, що там багато тексту, який їй мало зрозумілий..

Після обіду розкривали дарунки, що їх ціла гора лежала під ялинкою. Цікаво, що тим разом дарунки робили також діти. І от Іванко, напр. купив мені великого розміру оленя, що є фактично свічником (на одну свічку)... Цей дарунок мусітиму залишити тут, бодай тимчасово, бо до валізки його запакувати не можна. Цікаво, що цей дарунок говорить про самого Іванка — видно йому цей казковий олень промовив до фантазії! Останнім дарунком відкривали мій дарунок Уляні і всій родині — відеокасету фільму "Ogniem i mieczem". Це викликало певну дозу ентузіязму — мовляв, якби не гості, ми засіли б зразу оглядати фільм.

А в гості прийшли до нас: Наталка Шикула із своїм чоловіком Кейсом і 20-місячним хлопчиком Грицем (вона, між іншим, є студенткою права!); також Душан Беднарський (колишній славіст, тепер почав студіювати право); Марія Ревакович, Максимова аспірантка (сказала мені, що "Світовид" навряд чи буде далі виходити), Франк Сисин, Роман Сенькусь, Орест Мойсей з жінкою, Орест Грицай з жінкою і дітьми (він домінував над товариством і звертав увагу на себе своїм бізнесовим підходом до справ і знанням сучасного інвестиційного клімату в Україні — він торгує діямантами, що їх купують в Якутії і шліфують в Україні), Борис Балан з Андієвською (нажаль були коротко, але потім Борис Балан ще приходив із знаменитими колядниками св. Володимира), Орест Субтельний з жінкою, Остапчук з жінкою, 16-літнім сином і маленькою донечкою, Слоти з дітьми.

Перебудована Максимова хата дає тепер змогу дітям бавитися в пивниці (і дивитися там на телевізію, або гратися на комп'ютері), так що це помітно відтяжує дорослих. Приємно було бачити, що Максим з Уляною створили собі таке товариське середовище — і цікаво було спостерігати це досить різноманітне міліє українських інтелектуалістів поруч із бізнесменами (Балан, Грицай), банкірами (Мойсеї), новоприбулими з України (Шикула, жінка Остапчука), англомовними канадцями не українського походження (Кейс, чоловік Наталки Шикули, Kelly — норвезького походження жінка Ореста Мойсея).

Максим вже раніше подарував Марії Ревакович мої "Тихі розмови". Вона вітала мене з появою книжки, хвалила її технічне оформлення, мовляв, самих поезій ще не читала. Я цього від неї так і сподівалася, тому на цю тему розмови не продовжувала. Вона хоче ще цього року завершити свій докторат і не конче плянує змагатися за якусь позицію — каже, що хоче мати докторат просто для особистої сатисфакції.

Довідалась я від Сисина деякі академічні сплетні про судові позови і особисті конфлікти в Альбертському університеті між Наталкою Пилип'юк і Тет'яною Назаренко і Душаном Беднарським. Пилип'юк, мовляв, не хотіла дати докторату Беднарському; є там вмішана справа конфлікту інтересів (бо на комісії разом заступлене подружжя Пилип'юк і Ільницький) — а друга справа: закидають Пилип'юк, що вона використала працю Назаренко і ще якоїсь третьої особи, не давши їм кредиту і зарезервувавши авторське право тільки за собою. Ну, я не зовсім ще зорієнотована в цих справах, але бачу, що Альберта має вже якусь традицію академічних конфліктів — від Slavutych vs. Baker починаючи. Прикро про це чути. Так мало тих наших інтелектуалістів, і так не вміють вони співпрацювати із собою, та ще й створюють непотрібні сензації і скандали.

Неділя, 9 січня 2000, год. 11:41 ночі. Торонто.

В суботу Стефко з Ніною, Максим і Марко ходили на ковзани. А увечері — після вечері вдома — ми були запрошені на вино до Субтельних. Вони живуть відносно недалеко, в заможній дільниці міста, у гарній простірній хаті. Були там, крім нас, ще дві українські пари: архітектор, який працює в Дубаї, в Об'єднаних Арабських Еміратах з жінкою-Ковальською (що ми з нею, як виявилось, були багато літ тому на семінарі УВАН в Гантері), та комп'ютерщик-програміст з жінкою, яка веде якусь чи то крамницю чи подорожну аґенцію. Найцікавіші самі господарі — Субтельні. Орест вчить історію в університеті York, Ляля — туркологію на Торонтонському університеті. Обоє дуже цікаві, інтелігентні люди, але товариство не було добре дібране і розмова здалася мені мало цікавою. Більше зацікавила мене їхня книгозбірня. Деякі книжки — це залишки із колекції Лялиного батька Лучкова, що був бібліофілом. Але є чимало нових і цікавих книжок, різними мовами: зокрема привернули мою увагу такі речі, як польські історичні монографії про Україну, старі видання Винниченка, нововиданий щоденник Єфремова (що його я мусітиму собі десь знайти і купити!) Зробила навіть виписки з одної незнаної мені досі книжки для UkraLME. Бачила там також і "Брат братові" і "Літературний Львів" і навіть — на диво — свою власну "Автобібліографію"!

Сьогодні Марко з Ніною вже відлетів до Лос Анджелесу — вже телефонував, що щасливо доїхали.

А ми були сьогодні на концерті колядок і щедрівок. Це був спільний виступ двох хорів: жіночого хору "Веснівка" під диригентурою Квітки Зорич-Кондрацької та Капелі Бандуристів, з диригентом Олегом Махлаєм. "Веснівка" співає дуже гарно, гармонійно, лірично — 40 молодих жінок. Але добір колядок був, як на мій смак, надто одноманітний. Репертуар бандуристів був цікавіший: він включав навіть концерт Бортнянського. Разом виконали вони тільки чотири речі, що з них зворушлива була "Чорнобильська коляда" (слова і музика Ю. Китастого). Концерт відбувався у прегарній великій залі університетського театру Macmillan (Edward Johnson Building) в центрі міста. Квитки всі були випродані. Ми мали два додаткові квитки і відступили їх: один — Закидальській, один — Наталці Томцьо (До Наталки я маю іти завтра, але приємно було побути в її товаристві вже сьогодні на концерті).

Телефонувала я вже, крім Наталки, також до Люби Пендзей, Ліди Палій, Рисі Голод і до Ліди Гумінілович. Маю надію з усіми, крім Ліди Гумінілович, ще зустрітися перед відлетом до Філядельфії. Ліда — в лікарні. Я говорила тільки з Мірою Клименко. Не знають точно, що Ліді є — вона в лікарні вже два тижні, роблять тести, перевірки. Каже Міра: Ліда не може встояти на ногах, така слаба. Але давня ії проблема — фібріляції серця — тепер нібито вже унормувалися, отже Міра підозріває, що це щось інше. Просила, щоб я ще подзвонила до них за час свого побуту тут.

Увечері сьогодні ми дивились на першу частину фільму "Ogniem i mieczem". Bідео на малому телевізійному екрані, та ще й з англомовними написами, не віддає як слід панорамної картини баталій, краєвидів — але все ж дає загальне уявлення про композицію і "політичну коректність" цього фільму.

Середа, 12 січня, майже північ.

Вчора провела я день на господарстві — ліпила вареники. А увечері двічі їздили дивитися, як хлопці займаються спортом — окремо з Максимом на матч гокею, в якому брав участь Стефко, а потім, в іншій частині міста, з Уляною та Іванком, який грав на команді баскетболу. Приємно дивитися, що внуки мої настільки вже підросли, що робляться досить самостійними, займаються різними речами індивідуально, мають різноманітних друзів, самі вже можуть ходити і до школи, і на пластові зайняття до пластового дому при Блур вулиці, і до товаришів. Факт, що спортові зайняття вимагали окремих поїздок, дав мені змогу поговорити окремо з Максимом, окремо з Уляною — і це було добре. Уляна турбується тим, що Максим займається різними справами і не має часу сконцентруватися на науковій праці. "Йому вже 45 років, а він ще не є повним професором", сказала. Для того щоб отримати full profesorship треба написати ще одну книжку. Є надія, що він візьме незабаром sabbatical і тоді міг би щось писати, але справи видавництва та інші обов'язки трохи це ускладнюють. Цікаво, що про ці речі говорила Уляна, а не сам Максим. Бачу, що вона робитиме в цьому напрямі натиск на нього — і це добре! (Пригадую, як казав Остап, що ми завдячуємо Уляні, що Максим закінчив дисертацію!)

Сьогодні я провела пару годин з Лідою Палій і Рисею Голод. Гостила нас обох Рися Голод у своїй хаті вибагливими святочними приставками; рибною салаткою, холодцем, індиком, шинкою, тортами, знаменитим турецьким вином. Розмова ішла про справи літератури, про спогади, які Рися нібито збирається писати, про Кубійовича і Радейків, про листування в архівах ітп. Я принесла показати їм "Відоме й позавідоме" та "Weekdays & Sunday" — просто для інформації, а "Тихі розмови" залишила в дарунку і Рисі, і Ліді.

Два дні раніше була я в гостині у Наталки Томцьо та її чоловіка Миколая. Він, між іншим, помітно схуд після своєї операції, але каже, що вже тепер почувається добре. Мала там бути теж Ліда Палій, а запрошені були і Трофименки, але вийшло так, що була тільки я. Ліда не могла тоді прийти — зрештою знала, що має мене зустріти в Голод пізніше. А з Трофименками вийшла смішна пригода. В час як ми були з Наталкою на концерті, був телефон від Марти Трофименко. Томцьо саме тоді смажив собі яйця — в час розмови по телефону яйця пригоріли, почав гудіти алярм — smoke detector. Марта Троф. каже: та щось там у вас горить, алярм гуде! На цьому розмова урвалася. Потім, коли прийшла Наталка, вона потелефонувала до Марти і на автовідповідачі залишила запрошення на полуденок... Коли мені це розповіли, я запиталася: та невже Трофименки в Торонто? Я думала, що вони тим разом на українські свята не вибиралися сюди їхати! і тоді Наталка зрозуміла, що Марта мусіла дзвонити до них не із свого помешкання в Торонто, а з Вільмінґтону!... (Наталці Томцьо я також залишила в дарунку свої "Тихі розмови").

А ось сьогодні ввечері чергова несподіванка: Максим приніс, повернувшись з бюра, примірник Research Report No.62 — мій ULE80! І виявилось, що цей примірник на його вимогу прислали йому сьогодні спеціяльним курєром з Едмонтону! Ну, я не тільки дуже зраділа цією книжкою — адже це найбільша досі праця мого життя! — але мене також дуже зворушила Максимова уважливість — факт, що хотів мені зробити приємність ще заки я повернуся додому! Запили ми це видання великою пляшкою знаменитого канадського шампанського, що смакувало мені більше ніж будьколи раніше питі може й дорожчі французькі шампанські вина! (Справді, не тільки по причині великого ентузіязму!)

Ще перед цією подією, я — повернувшись десь біля 3-ої від Рисі і Ліди — вступила до банку, зміняла 150 дол. на канадські, і пішла до книгарні в КУМФі купувати книжки. Купила книжок на понад 200 дол. (ще доплачувала чеком) — в тому числі великий англо-український словник у двох томах, двотомну історію літератури (де є статтейка Ф. Погребенника про Остапа), малий тлумачний словник української мови, а ще спокусили мене переклади Фройда і Макса Вебера.... Не всі ці книжки візьму зі собою — залишу їх тут для іншої нагоди, коли приїду автом, бо не хочу надто обтяжувати своєї валізки.

Максим при помочі scanner-a готує електронічну бібліотеку української літератури. Щоб йому трохи помогти, читаю коректу "Міста" Підмогильного — бо після скенера, виявляється, трапляється чимало всякого рода помилок.

Понеділок, 17 січня 2000. 10:15 увечорі.

Повернулася до Філядельфії в суботу, 15-ого. З летовища приїхала поїздом до станції Melrose Park, а тоді дала знати телефоном Ані Борис і вона приїхала по мене автом. Вдома була ще за дня. Все гаразд, не було жодних неприємних комплікацій.

В Торонто ще в четвер їздила до університетської бібліотеки. Працювала з журналом "Промінь" — виявилось, що не мають повного комплекту: знайшла навіть одну статтю Смирнова друковану в трьох числах, що з них бачила і провірила тільки другу і третю частини... З цим матиму клопіт, бо цього жіночого журналу, що його видає Союз Українок Канади, ніде мабуть у бібліотеках США я не знайду... (Журнал редагований абияк, вартісного там обмаль, на його прикладі можна побачити на скільки ліпшим і цікавішим є "Наше життя"...) Але день був надзвичайно морозний, із пронизливим дошкульним вітром: я собі подумала, поборюючи цю стихію, що я вже мабуть за стара для такої праці, яка вимагає не тільки посвяти і знання, але і фізичної сили і витримки... Та й подумала про те, що клімат у Торонто гостріший, ніж у нашій південній Філядельфії... На другий день було холодно, але сонячно і відносно приємно — я тільки виходила на купівлю харчів на вулицю Блур. Сиділа вдома, ліпила (вже вдруге!) вареники, варила яринову зупу, смажила телячі котлети — на запас... Максим з Уляною в п'ятницю ходили на новорічну забаву-Маланку: я була із дітьми. Але діти вже дуже самостійні. Іванко навіть має відповідальність-заробіток: розносить реклямні газети по сусідській вулиці і в цьому допомагає йому Стеф.

По дорозі у літаку читала спомини Луцького, що їх позичила в Максима. Луцький завжди був мені цікавий своєю західною ментальністю і своїм неконформізмом — із споминів я довідалася більше про його життя, про різних спільних знайомих, і про деякі трагічні сторінки його долі (жінка його Мойра хворіла на щизофренію, сам він терпить від всяких фобій, що до них отверто признається). Крім того, із спогадів видно і деякі його упередження до людей (напр. до Струка), і деякі поспішні загонисті його рішення у справах, де замість цієї української загонистості дуже була б до речі англо-саксонська стриманість і толерантність (напр. пригадую собі, яка я була ним розчарована, коли він прислав мені текст-полеміку листа з підписами в справі енциклопедії...)

Велика пошта, яка назбиралася за час моєї відсутності, не принесла, нажаль, ні одного замовлення на видання Мостів... Вчора була неділя, а сьогодні свято Кінґа — отже пошти немає. На Infoukes застала понад 300 листів, але ні одного особистого, і нічого цікавого.

Про смерть Федора Погребенника дізналася я ще в Торонто. Прикро, що помер — саме згадувала його у зв'язку із статейкою про Остапа в "Історії української літератури", що її привезла з Канади. Вже не зможу йому навіть подякувати за цю несподіванку.

Вчора поїхала до International House на PENN, як була вже кілька тижнів тому домовилася з Марією, Раном і Реґіною Ґоржковською, на показ фільму Анджея Вайди: "Пан Тадеуш". Напередодні, ще перед виїздом до Канади, я принесла собі з бібліотеки переклад Рильського, щоб його наново прочитати. Взяла теж оригінал, але було тільки велике ілюстроване видання, яке важило мабуть із десять фунтів, і я тільки принесла його до своєї кімнати в правничій школі і, переглянувши, там і залишила, бо не хотіла на плечах тащити цю книгу додому. Фільм — цікавий, може і кращий від "Ogniem i mieczem". Починається і кінчиться Міцкієвічем у Парижі — це дає відповідні рямці для розповіді. Режисер — розумно, на мою думку — не давав за багато поетичного тексту і через те у фільмі немає надміру статичної декламації. (Він не починається, а кінчиться словами Litwo, ojczyzno moja, ty jesteś, jak zdrowie). Актори грають досить добре і фільм віддає атмосферу життя польської шляхти. Цікаві для мене були політичні імплікації, зокрема ті патріотичні нотки, що їх носіями є католицький монах і жид — навряд, чи таку подібну інтерпретацію можна було б знайти в нашій літературі... Зрештою недаром наші (Шевченко і ін.) вчилися патріотизму від поляків.

Крім самого фільму дуже цікавою і повчальною для мене була авдиторія: фільм ішов чотирьома сеансами і на кожному було по 400 осіб! Я ніколи не думала б, що на такий фільм можна зібрати таку величезну авдиторію у Філядельфії! І то по 15 дол. вступу!

Після фільму я ще з Раном і Марилею була на вечері в японсько-корейському ресторані, і вони опісля відвезли мене своїм автом додому.

Сьогодні в нас рекордова температура: вранці було 11̊ Ф. Нікуди з дому не виходила. Але на завтра маю запрошення на Щедрий Вечір до Гевриків.

Ніяк не можу знайти рахунку за комп'ютер, а потрібний він мені, бо треба буде направити Disk drive. Сховала десь окремо, не між звичайні біжучі рахунки, і тепер маю клопіт. Це мене — крім всього іншого — сердить і хвилює, бо воно вказує на те, що із моєю педантичною зорганізованістю і з памяттю — не все, як слід.

Вівторок, 18 січня 2000, Щедрий вечір.

Ще про спогади Луцького. Читала я їх двічі, бо Максим дав мені також машинопис, який має подекуди більше матеріялу, ніж книжка. Книжка називається "На перехресті", вийшла в Луцьку 1999 року у видавництві Ініціал, і має 159 сторінок. Віктор Федосюк позначений як редактор, а Микола Рябчук як відповідальний редактор. Не знаю хто з них винен, що в книжці сцензуровано деякі цікаві деталі, які є в машинописі Луцького (факт, що Мойра — хвора на шизофренію, напр., або що в Луцького замолоду був якийсь малий романс з Олькою Шепарович). І хто забракував цілий розділ про конфлікти довкола ЕУ. Не кажу вже про те, що недбале редагування спричинило, що включені документальні фотографії погано, а то й неправильно підписані і читач часом не знає, хто це. Добрі і цікаві в книжці передмова Валерія Шевчука і післямова Оксани Забужко, але Луцький, на мою думку, зовсім непотрібно включив, якісь свої дрібні журналістські дописи з молодих літ (з короткою нотаткою про Марію Башкірцеву — мусітиму послати йому відбитку своєї статті, як вона появиться, бо бачу, що його ці нові ревеляції можуть зацікавити).

Для мене повчальний приклад: не варто полягати на редакторів в Україні, зокрема в таких речах як спомини, щоденники, листування... Надто вони вже бояться якоїсь свіжої думки, що може викликати контроверсію (і зацікавлення читача!) Адже навіть в газетах України, в некрологах, немає згадки про причину смерти і часом не знаєш, чи людина померла натуральною смертю, чи поповнила самогубство, чи її вбили? Невже це стара засвоєна ще за більшовиків традиція? Недавно, я була здивована, і то приємно, коли Тарас Кознарський написав до "Ukrainian Weekly" статтю про смерть Соломії Павличко і подав не тільки факт, що вона померла у наслідок нещасливого випадку у власній хаті, але навіть про те, що залишила крім батьків, донечку-підлітка, і "партнера свого життя" Богдана Кравченка... Вже був один голос на інтернеті, який протестував проти цієї інтимної ревеляції — та ще й голос молодого чоловіка, який вихований в українській фальшивій атмосфері, раптом прочитав таку контроверсійну деталь з життя української жінки... (А сам хто зна чи не живе на віру з якоюсь дівчиною?)

В сьогоднішньому "Ukrainian Weekly" є непідписана, але ілюстрована обкладинкою книжки, новинка про англомовне видання Ікера. Маю надію, що ця добра рекляма принесе нам бодай кілька нових замовлень.

П'ятниця, 21 січня 2000. 10:00 увечорі.

Вчора був великий снігопад — цього року вперше! Виходила з дому вчора і сьогодні тільки щоб трохи відгорнути пухнастий сніг, щоб була доріжка до хати і попри хату на вулиці. Добре, що цей снігопад не випав раніше і не перешкодив мені приїхати додому з летовища в суботу, піти на фільм "Пана Тадеуша"в неділю, поїхати на Щедрий вечір до Гевриків у вівторок, поїхати на купівлю харчів, за бензиною і до банку "Самопомочі" в середу... Тепер напевно сидітиму вдома пару днів — добре, що комп'ютер працює — маю зв'язок із світом і можу робити свою роботу. Ах, як треба цінити в такий час теплу хату й електрику, що є ґарантом цивілізованого побуту!

В газеті "День", в номері за 20 січня, надрукована стаття Ірени Стецури "Про ринкові реформи в академічній музиці України". Тішуся, що я її не переочила! Стаття має полемічний характер, критикує провінційне зазнайство і про-московську орієнтацію українського музичного світу, наголошує потребу систематичного плекання і пропагування зірок української музики, без того щоб залучувати до цього державні кошти. В наступній статті має бути мова про недержавні опікунські ради, — але в сьогоднішньому номері газети ще такої статті не було. Мушу дати знати Ірці, що я її статтю читала — але на мого попереднього електронного листа вона не відгукнулася — не знаю, чи взагалі має вона тепер електронну пошту?

З великим трудом, нарешті, мала я змогу відсунути свій комп'ютерний "processor", щоб відчитати серійний номер та інші дані мого комп'ютера. Від Penn Computer Connection дістала номер телефону Dell і вже порозумілася в справі направи мого "disk drive". Якби не сніг, можливо технік уже прийшов би. Має потелефонувати, але при такій погоді годі сподіватися, що він скоро прийде.

Почала читати "Мої спомини" Софії Русової. Це фотокопія львівського видання "Хортиці" з 1937 року — позичили мені вже раніше Геврики. Дуже цікаво, тимбільше, що це доповнює мої ще досить свіжі враження доби, в якій жили і Олена Пчілка і Марія Башкірцева. Між іншим є такі рядки про ОП: "Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П.А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його." (с.43).

Понеділок, 24 січня 2000. Метро. 10:00 год.

Їду на рутинову дентистичну візиту, а при нагоді вступлю попрацювати в бібліотеці. Добре мати все це на PENN, воно значно упрощує справи.

Вчора були в мене Марта і Славко Трофименки. Вони їдуть на днях автом до Торонто і я передала ними Максимові 16 примірників книжки "Відоме й позавідоме" — маю надію також, що в поворотній дорозі вони привезуть мені книжки, що їх я купила і лишила в Торонто та Іванків подарунок. Якби не те, що я тількищо була в Торонто, могла б була поїхати з ними.

З цієї нагоди я прийняла їх, за попереднім домовленням, добрим обідом. Приємно було провести пару годин на цікавій розмові про різні новини і проблеми, які нас спільно цікавлять. Марта думає, що варто було б присвятити один номер "Нашого життя" пам'яті Соломії Павличко — ідея незла, але навряд чи здійснима. Я намовляла її, щоб вона почала писати до НЖ на актуальні жіночі правничі теми. Говорили ми і про Ірину Стецуру (що її стаття про музичне життя України саме появилася в газеті "День"), і про політичні події в Росії, війну в Чечні, і про їхню внучку і моїх внучат. Під кінець вони виявили бажання підтримати видавництво Мости і — крім подарованого їм примірника — купили чотири додаткові примірники "Тихих розмов" для дарунків своїм приятелям. Ну, якби всі мої друзі зробили такий жест в сторону видавництва — то це була б не тільки фінансова підтримка, але й моральна заохота!

Я знову взялася переписувати щоденник. Саме розпочала 1986 рік і якраз закінчила звідомлення із конґресу ПЕН. Боже, як все це вже забулося! Одне слово, я знову, як сказала б Віра Ке, "занурююсь у теплу ванну спогадів".

Але не тільки власних. По ночах читаю спомини Русової і передімною стоїть ціла панорама українського життя в царській Росії напередодні революції.

П'ятниця, 28 січня 2000. 9:00 вечора.

Трофименки мали їхати до Торонто у вівторок або в середу — але випав знову великий сніг і вони свій виїзд відкликали взагалі. Снігопад був такий, що я ледве могла відкрити двері на двір, щоб вийти з хати і прочистити стежку... На авті лежить більше як стопа снігу, вулицю плугом трохи прочистили, але є фактично тільки вузька смуга для одного авта. А з моєї доріжки виїхати було б неможливо, навіть якби в мене був такий намір... Навіть бочок із сміттям не можна було виставити сьогодні — хоч я, передбачаючи снігопад, пересунула авто ближче до виїзду і бочку із сміттям пересунула ближче до вулиці... (але дістатись до неї таки неможливо!) Якби було кілька днів вищої температури, можна б трохи прочистити виїзд, але, нажаль, на неділю заповідають нову снігову бурю, отже навряд, чи можна буде скоро звільнитись із цього домашнього арешту.

Не зважаючи на ці комплікації з погодою, вчора і сьогодні були в мене техніки направляти floppy disk drive в моєму комп'ютері. Вчора прийшов якийсь Ліо, працював понад дві години і не вмів, видно, дати собі раду, бо сьогодні мусів прийти другий чоловік (Джан), який швидко, без проблем вставив нову частину. Цікаво, що обійшлося без всякої бюрократії — про рахунок ніхто мене не питався. Виглядає, серійний номер вистачив, щоб дати доказ, що я маю ґарантію на свій комп'ютер куплений минулого квітня і право на безкоштовний сервіс. У висліді моїх проблем із "drive A", одначе, я виявила, що один із моїх "файлів" — пошкоджений, і то пошкоджений на головному твердому диску С, а це значить, що копії роблені із С на всі А і на Zip також дефективні. Це сталося із моїм файлом ULE70Articles-W. Я перелякалася, бо бачу, що не можна мати повного довіря до комп'ютера і полягати тільки на електронний "back-up". На щастя, я маю звичку, кожну нову бібліографічну позицію після внесення на С, друкувати на принтері. Отже, маю надію, що зможу відновити пошкоджений "файл". Перевірила я всі інші файли в статтях ULE70 і надрукувала їх, щоб мати повну копію на папері. Але тепер матиму більше скепсису по відношенні до електронних моїх записів і більше турбот про те, щоб не пропала моя праця.

Вчора посвятила трохи часу, щоб послухати виступу президента Клінтона в Конґресі. Це була остання його State of the Union message. Ще рік тому Клінтон був під обстрілом і під загрозою імпічменту — вчора виступав він тріюмфально, перериваний сто разів аплодисментами в час своєї 90-мінутової дуже ефектовно виголошеної промови. Він знаменитий "communicator", — на противагу деяким своїм попередникам, що навіть ліпші промови не могли ефектовно виголосити (напр. Картер). Очевидно, він тепер бореться за своє місце в історії, і хоче використати ще останній свій рік, щоб перевести деяку свою програму, та й промостити шлях до президентури своєму наслідникові — Ґорові. Мав він і багато щастя — бо факт безпрецендентного економічного росту США навряд чи можна завдячувати тільки самій його політиці (кажуть республіканці: "a rooster taking credit for the sunrise"). Але я підтримую його ліберальні пропозиції, хоч навряд, чи республіканська більшість конґресу переведе їх в життя, та ще й напередодні нових президентських виборів.

Тимчасом в Україні, Кучма почав виявляти нову рішучість. Премієром став Ющенко — колишній голова Національного Банку України, молодий загально шанований діяч. Кучма заповів розпуск колгоспів і референдум на 16 квітня, де виборці мають виявити своє ставлення до Верховної Ради, імунітету депутатів, двопалатної системи та інших конституційних змін... Більшість депутатів у ВР (коаліція під проводом Л. Кравчука) вийшла з будинку ВР і продовжує наради в будинку Народного Дому, а меншість (комуністи і інші ліві), під проводом спікера Ткаченка, кричать, що все це — незаконно... Справи ці турбують. Може і треба було зробити якісь рішучі заходи, щоб примусити парлямент до конечних реформ законодавства, але така гра із рефередумом не відомо чим може закінчитися: розпуском парляменту? новими виборами? диктатурою президента?

Путін у Москві здобув загальну підтримку населення Росії своєю рішучою і жорстокою війною в Чечні. Але вже навіть російська преса починає більш отверто писати про жертви в людях і може наступити зворот в публічній опінії... (Скільки треба пожертвувати російських молодих хлопців, щоб за всяку ціну зберегти останню імперію?) Але Путінова імперіяльна політика не зупиниться на Чечні. Чи встоїться Україна супроти натиску москалів — в їхніх руках такі ефективні важелі, як енергопостачання — а тепер ще й зима — газ, нафта, електрика можуть перерішити долю цілої країни. Кажуть, що навіть у Києві вже кілька годин на день виключають електрику, а що вже говорити про Львів (де це вже давно на порядку дня) і про міста і села української провінції?

Понеділок, 7 лютого 2000. Минула 8:00 вечора.

Останній мій виїзд з дому був 24 січня. Потім слідувало два тижні майже повного домашнього арешту. За цей час я тільки тричі перейшлася до крамниці по молоко ітп., а два-три рази вийшла до поштової скринки. Очевидно, все це наслідок погоди — кількох снігопадів, льоду і пониженої температури. Добре, що в хаті затишно і тепло, що електрика діє, що комп'ютер працює і що моя робота рятує мене від депресії. Але харчі вже викінчуються і треба буде незабаром знайти спосіб для їх поповнення. Поволі пробиваю собі дорогу до вулиці і ще день-два теплішої температури і могла б, евентуально, рушитись автом. Середина вулиці майже чиста, але по боках всюди стоять кучугури снігу і це створює проблеми: бо навіть як кудись поїхати, не можна мати ґарантії, що буде де поставити авто.

Вдень переписую щоденник 1986 року — вже маю майже сто сторінок машинопису — це тягне, як наркотик — спогади, минуле, що вже давно забулося. Воно мене навіть відтягає від бібліографічної роботи, що її я повинна робити... Вночі, а принаймні звечора перед сном — читаю. Зворушила мене недавно Ірина Жиленко своїм черговим "Homo feriens" у "Сучасності". Це я проковтнула за одну ніч — не могла відірватися! Але я принесла собі з Van Pelt автобіографію Жорж Санд. Переглянувши побіжно, усвідомила, що я чейже читала вже колись біографії Жорж Санд пера Моруа, біографію Шопена пера Вєжинського, так що самі факти її життя мені були відомі. Але я раптом відкрила, що значна частина книжки складається із листування між батьком ЖС і її бабунею — і це часи французької революції, Наполеона, віддзеркалені дуже живо і конкретно у справжньому листуванні звичайних людей того часу. І це мене особливо зацікавило! Є там знамениті родзинки, напр. про те, як напередодні заворушень бабуня ЖС — аристократка, ховає у спеціяльно збудовані сховища в стінах будинку срібло, дорогоцінності і важливі папери, і як в час революції — робітники-столярі, які робили і знають ці схованки, приходять це майно конфіскувати... Або напр. така картина: Моріс, батько ЖС, любитель музики і музикант, є звичайним солдатом з французькою армією в Німеччині. Зачарований музикою в церкві, входить і захоплено слухає, викликаючи переляк і констернацію віруючих своєю умундированою появою ... Книжка велика і важка, вона має майже 1200 сторінок дрібного друку — її важко в ліжку читати. Читаю, очевидно, англійський переклад, і то відносно недавній — видання 1991 року, Story of My Life: the autobiography of George Sand. A group translation ed. by Thelma Jurgrau. State University of New Yok Press. SUNY Series, Women writers in translation. Бачу, що зацікавлення фемінізмом і феміністичні курси (або як в Україні кажуть: "гендерські" студії) стимулюють цього типу видання — чи не тому і Рома Франко взялася за видавання жіночих голосів в українській літературі?

Замість записок у щоденнику 14 лютого 2000 — електронний лист до Максима, Уляни і Марка.

09:37 РМ 2/14/00
To: Maxim Tarnawsky From: Marta Tarnawsky Subject: Valentine
Cc: "VOICE660@aol.com" , Uliana Pasicznyk

[В оригіналі кириличний текст транслітерований латинкою].

Вітаю Вас із днем Валентина! Я сьогодні в цей пам'ятний день мала пригоду. Тому що вперше від тижнів, після морозу, льоду і великого снігу, піднялася температура і вночі падав сильний дощ, я — навчена досвідом минулих літ — зі страхом думала про можливій клопіт з каналом. Зійшла вранці вниз подивитись до пивниці — сухо. Але заглянула крізь вікно на двір з пивниці — а там повно води, ціле озеро! і ось-ось ще пару інчів і підійде під двері, а далі і до пивниці... Не довго думаючи, потелефонувала до Roto-Rootera. Прийшов аж десь перед 4-ою, але на щастя дощ вже не падав, навіть вияснилося і було тепло. Працював він кілька годин! Від вулиці пробити каналу не міг (так як це легко було зробити минулого разу, пару років тому), але вдалося йому пробити і прочистити канал через отвір в ґаражі. Ну, ґараж, очевидно, залитий зовсім, повно води, навіть глибоко! Але вже все добре, я дала собі сама з тим раду, воду з ґаражу вихлюпала, хоч, очевидно, там ще далі мокро і не скоро висохне.

Мій "трагічний оптимізм" (цю фразу придумали критики моїх поезій!) виявився і на практиці сьогодні: я подумала: яке щастя, що 1/ тепло, канал не забитий льодом і не надто слизько — можна ходити; 2/ що моє коліно і взагалі мій фізичний стан настільки добрі, що я могла сама дати собі з тим клопотом раду. Але в майбутньому, думаю, треба збудовану Вами греблю таки розбити, бо вона не помагає, а утруднює вигортання води з ґаражу.

Четвер, 17 лютого 2000. Метро.

Їду на візиту до Форсії. Добре, що нема снігу — сухо і соняшно, хоч і мороз. Потім піду до VP, але навряд чи матиму час для власної роботи. Просила мене Марта Шимчишин з Тернополя прислати їй фотокопії статей Карпяка і Макарик про Лесю Українку — довідалася про них з моєї статті в "Сучасності". Це вперше від довгого часу, що я можу поїхати на університет — вона вже двічі писала електронною поштою про це з Тернополя.

Заки вийшла з дому: телефон. Люда. Ми у вівторок мали засідання Ради Бібліотеки, де я передала відео-касету фільму "Ogniem i mieczem", та закуплений у Львові УСЕ — "Український Словник Енциклопедія". При нагоді я також поінформувала, що маю на руках (і принесла показати) серію книжок Evanishyn-a: переклади укр. нар. казок та гумористичні оповідання з канадського життя українських піонерів. Запропонувала, що замість відсилати ці позичені мені книжки, я могла б передати їх бібліотеці, якби УБ хотіла їх в автора купити. Рада схвалила цей плян, я написала до Іванишина і він уже вчора подав мені рахунок по e-mail. І от раптом сьогодні Люда каже, що вона на засіданні не хотіла забирати в цій справі голосу, але вона вважає, що бібліотека англомовних перекладів укр. казок купувати не повинна і що це навіть шкідливо! Мовляв, школа робить все можливе, щоб вчити дітей української мови і дає гроші на бібліотеку, а ми от пропагуємо нашим дітям англомовні переклади... Чи треба нашій культурі більших ворогів, як ми самі? Примітив нас заливає, казав колись Костюк. Очевидно, ми з Людою перемовилися. Дітям, очевидно, треба вчитися української мови, але зовсім не зашкодило б, якби школа українознавства давала теж англомовні курси української історії і літератури. Бо дітей ця школа може навчити хіба елементарної розмовної мови, а чи читають вони щонебудь по українському, після того як закінчать школу? А ці англомовні переклади могли б зацікавити їх українським фольклором, літературою, спадщиною.

Четвер, 24 лютого 2000. Метро, полудне.

Їду пізно, бо довго і поволі збиралася. Встала о 9-ій, руханку робила до 10-ої. Потім були ще два телефони (один, між іншим, від Галі Головчак, внук якої потребує для школи якогось англомовного матеріялу про Шевченка — це немов заперечення того, що говорила пару днів тому Люда!) Спала довше, бо до 2-ої читала "Автобіографію" Жорж Санд. Розчиталася я в цій книжці і тепер вона тримає мене в своїх лабетах. Але збиралася поволі теж і тому, що цими днями наново розболілося мені коліно — не знаю, що тому причиною — чи надмірна гімнастика (три дні тому, крім одногодинної руханки, я ходила ще на 2-милевий прохід, а потім майже годину, дивлячись на вісті на телевізії, їхала на своєму стаціонарному велосипеді...) — а може свідомо зменшена доза Glucosamine chondroitin?

Вибралась я на PENN сьогодні не випадково. Увечері з Софійкою і Титом та Вірою ідемо до театру на п'єсу Стоппарда "The invention of love". Тому що я назад повернуся автом з Вірою, а перед тим до ресторану і до театру поїду з Гевриками, я пов'язала це з пляном провести пару годин у Van Pelt. Буду там до 5-ої години, отже ще матиму трохи часу для своєї роботи.

Найважніша подія минулих днів: подзвонила Лариса Онишкевич і запросила мене взяти участь з доповіддю в Шевченківській конференції в Н.Й. 11 березня. Дала мені два дні до надуми. І я погодилася: говоритиму про англомовну шевченкіяну останніх двадцяти років. Отже готуюся до доповіді. Очевидно, для 1990-их років я ще не маю повних матеріялів, зокрема перекладів, що могли були бути друковані десь в журналах. Але є дуже мало можливостей, щоб щось важливе пройшло повз мою увагу — хоч я і концентруюся тепер на іншому періоді, 1966–1979. Вже надумала я собі кілька полемічних тез, що їх хочу впровадити в доповідь і кілька конкретних пропозицій для підготовки до Шевченкового 200-ліття 2014 року (не так то вже далеко!)

Вівторок, 29 лютого 2000. Полудне.

Сьогодні рідкісні уродини Марійки Канської. Маю надію, що вона отримала і книжки, і листа, і гроші, які я завчасу вислала, і головне — що мається настільки добре, щоб мати якусь приємність в цей день.
Занедбую щоденник — а це може довести до передвчасної його смерти. Отже беруся за його реанімацію!

В п'ятницю попрацювала трохи в бібліотеці, а тоді з Титом і Софійкою поїхали до ресторану, де вже чекала на нас Віра. Повечеряли при дружній розмові, але піднеслого настрою не було. Може тому, що не було й алькоголю: тільки я одна випила склянку вина до вечері, Тит бере якісь ліки, отже не може пити взагалі, Софійка веде авто, отже теж не може. Взагалі Тит трохи має депресивні настрої цими днями, може тому, що має ревматичні болі і тяжко йому ходити. Я ледве тягну коліно. Старіємося! П'єса у Wilma Theater — "The Invention of Love". Автор — Tom Stoppard. Як звичайно у Стоппарда, інтелектуалізована дискусія, умісцевлена в англійському елітарному міліє. В центрі п'єси — постать англійського поета А.Е. Гаусмана, на тлі університетського середовища Оксфорду. Композиція створена як flashback, старий Гаусман пригадує молоді свої роки. Домінують дві теми: Гаусман має роздвоєння особовости: він з одного боку — поет, з другого — він серйозний дослідник клясики, критик старолатинських текстів. І друге: Гаусман — скритий гомосексуаліст, закоханий у свого товариша Джексона, якому присвячує вірші, але він живе у світі, де гомосексуалізм вважається злочином і він сам боїться і трагічно переживає цю свою сексуальну інклінацію. Тим більше, що тексти, які він досліджує — Горацій, Катулл, сповнені гомосексуальної любові. Поставлена п'єса цікаво й оригінально. Особливе враження робить цікава вигадка: починається п'єса виїздом нібито на човні через річку Стикс Харона, який приїхав забирати Гаусмана, але чекає на дві різні особи: науковця і поета. Човен Харона плаває у повітрі — піднімається вгору з правого боку сцени і в'їздить у стіну. Зроблено дуже ефектовно і це кілька разів повторяється. Дуже добре грає ролю старого Гаусмана Martin Rayner. Менше подобався мені актор, що грає ролю Оскара Вайлда — чомусь зроблено з нього майже карикатуру. Режисером була Blanka Zizka, директор театру Вільма. Вона разом із своїм члоловіком Jiri (очевидно — Юрієм) приїхали із Чехословаччини і тепер творять в Америці справжні культурні цінності. Мене просто дивує — і приємно дивує — що сьогодні, коли в школах не вчать уже латини, ні греки, і більшість американської інтелігенції не має безпосереднього відношення до клясики, п'єса того роду — де проблемі текстуальних контроверсій довкола поезії Горація чи Катулла — віддано чимало діялогів — може мати і має неабиякий успіх у публіки!

П'ятниця, 3 березня 2000. Метро, 10:45.

Хочу знову пов'язати вихід до театру із працею в бібліотеці. Підготовила собі деякі речі до Van Pelt, отже поїду туди наперед. О год. 2-ій маю зустріч із Мартою Трофименко в Biddle Law Library. Вона хоче переглянути нові правничі матеріяли з України. Це мене примусить також пару годин попрацювати в правничій бібліотеці, замість у Van Pelt. На п'яту годину маємо домовлену зустріч в китайському ресторані — Геврики, Віра Лащик, Трофименки — а потім разом та ще й з Вавою Бачинською ідемо в місті на постановку п'єси Ґомбровіча "Фердидурке". Ставить цю річ приїжджий польський театр. Кілька вистав ішло в польському оригіналі (що я, очевидно, воліла б), але сьогоднішня вистава іде англійським варіянтом. Квитки полагоджувала Вава і все товариство воліло саме п'ятницю. Я при нагоді дала знати Трофименкам і вони прилучилися також. "Фердидурке" я ніколи не читала і взагалі досі жодного його твору на сцені не бачила. Здається мені взагалі, що ця п'єса перероблена з прозового твору, але може я помиляюся. У всякому разі я цікава на цей польський анавґард — навіть рада, що не знаю теми — хочу мати несподіванку!

Вівторок, 7 березня 2000, доходить 4 год. дня.

Щоденник занедбую, але доповідь моя на Шевченківську конференцію в суботу вже готова, а в міжчасі написала я також — на замовлення директора школи НУРШ Лужницького — статтейку про бібліотеку для книжки, що вони її видають із нагоди 50-ліття українознавчих шкіл у Філядельфії.

Хочу кількома словами згадати вихід до театру минулої п'ятниці. Вечеря в товаристві була дуже приємна: присутність Трофименків оживила розмову, я випила собі дві склянки вина і знамениту запашну каву (згодом, провела у висліді цієї кави безсонну ніч, але не жалую, бо такої кави давно не пила!). Отже настрій в мене був, як рідко цими днями, піднесений. "Ferdydurke" ішла в приміщеннях University of the Arts на Broad & South. Teaтр був заповнений по береги. П'єса перероблена з повісті Ґомбровіча була поставлена з мінімальними ефектами й атрибутами, при обсаді чотирьох тільки акторів. Режисерами були Janusz Opryński i Witold Mazurkiewicz. Мазуркєвич був також одним із виконавців. Все це — одна суцільна метафора, або краще може — накопичення метафор. Наголос покладений на фізичні аспекти, мабуть щоб підкреслити залежність людини від її фізичної істоти. Є там і натяки на гомосексуалізм і трохи надмірна вульґаризація всяких "пуркань", сцен у вбиральні ітп. Але є і сатира на освіту, суспільство, релігію, багато гумору і величезні вимоги фізичної справности до акторів. Курбасові це було б до вподоби! Фактично, не знаю скільки там самого Ґомбровіча — це твір в більшій мірі, мабуть, обох постановників. Навіть мова не грає великої ролі, бо домінує пантоміма. Ефектовно і дотепно. Публіка добре сприймала п'єсу, немов комедію або фарс.

В суботу провела я кілька годин на громадській праці в бібліотеці. В неділю пішла до церкви, де зустріла Найдана, підійшла до нього на коротку розмову і подарувала йому "Тихі розмови. А пополудні в неділю пішла на гутірку Мирослава Лабуньки, що мала місце на форумі Осередка праці пластунів-сеніорів. Лабунька мав говорити про свої враження з України, але, нажаль, говорив передусім... про себе. Megalomania invincibilis! От, наприклад, критикує політику України щодо Ватикану. Мовляв, довго не назначували амбасадора, а тепер нарешті назначили — і то жінку, та ще й жидівку. І от він каже в розмові з міністром, що треба мовляв назначувати такого посла, що міг би разом з усім дипломатичним корпусом іти до причастя в час святочних богослужб, тощо. (МЛ був одним з кандидатів на цей пост, отже натяк недвозначний) Не вірю, щоб посли Ізраїля, Індії, Китаю, чи мусулманських держав ходили до причастя в римській базиліці, і я зовсім згідна з державними чинниками України, що на цей пост назначують представників невтральних — адже Україна — не якась католицька держава, що повинна цілувати пантофлю папи! Або його кпини з науковців України, що хваляться цілим списком своїх видань — бо мовляв, чого варта така велика продукція в науковому світі? (Він, мовляв, має дві книжки, але які!) А ще друга тема: про начального пластуна і ситуацію Пласту в Україні. Знову те саме: мовляв, треба було вибрати начальним пластуном когось такого, хто мав би зв'язки з урядом і міг впливати на політику прихильну для Пласту (а МЛ був одним із кандидатів у голосуванні, що в ньому і я як пластун-сеніор брала участь!) Говорив він і про захист докторської праці Пахльовської, де він був одним з опонентів (з літературознавства!!, бо він мовляв має одну літературознавчу книжку — про "Слово о законі і благодаті" Іларіона). — Другим опонентом був Рудницький, а двох інших Лабунька не міг назвати навіть по прізвищу. Фактично шкода і жаль: Лабунька бистрий, інтелігентний оповідач, має надзвичайну спостережливість і феноменальну пам'ять — міг би неодне цікаве розповісти... Сумно дивитися, як наші освічені й обдаровані люди копмпромітують себе своїм зазнайством і само-закоханістю!

До церкви я ходила з певним розрахунком. Давно вже не була, треба було бодай кинути конверт із датком. Але була й інша причина. Надія Петрик запитала мене в п'ятницю, коли я була в правничій бібліотеці: Її синок, мовляв, має шкільну читанку, а там є якесь оповідання підписане: Марта Тарнавська. Чи це може я? Вона знає, що я пишу вірші, але чи також прозу? (Ну, це доказ, що Надя навіть не переглянула подарованої їй колись "Автобібліографії"!) Я просила, щоб вона цю читанку принесла мені до церкви показати. Приємно таке бачити: читанка "Зелена неділя", видана ще 1993 року, і там є моя "Мала людина і море"! Комусь видно сподобалося! Цікаво, де вони це знайшли? Може Середяк передав рештки накладу на Україну? А читанка вийшла тиражем 280,000 примірників! Це, очевидно, повинно було бути в моїй "Автобібліографії"! Піде до Addenda.

Також успіх: Максим переслав якомусь Романові Косаренкові в Україну електронну версію ТРВ і мої поезії появилися на інтернеті в своєрідній антології "Поетика"! І навіть один читач, що відгукнувся на ці поезії до Косаренка, звернув увагу на друкарську помилку в цитаті з Верлена! (Ну, як це я не доглянула! Пся крев!) Також Іза Каплан, якому я подарувала книжку, передрукував низку моїх віршів з інформацією про мене в російській філядельфійській газеті "Реклама-жизнь", що виходить накладом 6,000 примірників. Ну, це може мені приспорити ще злобних коментарів від наших патріотів — хоч Каплан, може на догоду саме їм (не мені), додав до цієї добірки ще й.... тризуб! Я воліла б, якби він написав бодай два-три критичні речення про книжку, но але це, як сказав би Остап, "за великі претенсії до малої гортенсії..."

Субота, 11 березня 2000, в поїзді з Нью Йорку.

Вертаюся з 20. конференції НТШ-А, присвяченій Шевченкові. Були дві мовознавчі доповіді: Асі Гумецької про кольори в Шевченковій поезії, Андрія Даниленка про діялектизми в Шевченка і моя про англомовну Шевченкіяну останніх двадцяти років. Зібрала ця конференція між 30 і 35 слухачів. До невеликого числа учасників причинилася напевно також і погода. Падав зливний дощ і навіть я, чекаючи в черзі на таксі (із парасолькою, на щастя!) добре таки змокла і навіть мої замшеві черевики були зовсім мокрі, коли я вже десь перед 3-ою годиною добилася до дому НТША. Приїхала я навмисне завчасу, бо хотіла переглянути в бібліотеці НТША "Записки". Бібліотекарів не було, але — хоч Галів не мав ключа до бібліотеки (це добре!) — о третій прийшов помічник бібліотекаря і я його переконала, щоб дав мені доступ до цих матеріялів. Очевидно, не було досить часу, щоб справді попрацювати, але принаймні я відмітила собі ці номери "Записок", до яких треба мені буде повернутися.

Доповіді почалися 20 мін. після 4-ої. Перша говорила Гумецька, тоді зробили малу перерву, і після перерви наперед говорив Даниленко, потім я. На тлі цих двох мовознавчих відчитів, моя доповідь була, мабуть, більш сприйнятлива і цікавіша для слухачів. Між ними були такі люди як Старосольська, Кузьмович, Падох із дочкою Літепло, Прокоп, Ганьківський, Вол. Стойко. Кілька осіб підступило до мене згодом на розмову. Хоч я і допитувалася про прізвища (а декого повинна була знати з давніших зустрічей!) — всі ці прізвища вже встигли вилетіти мені з голови! Соромно і досадно! Але що зробиш. Підступив до мене, між іншими, теж Слупчинський. (Зустрічаємось не вперше, але я це усвідомила тільки після того, як він назвав себе!) Я йому сказала — на доказ, що я знаю, хто він такий, хоч обличчя не запам'ятала, — що він — один з тих майстрів книжкової ґрафіки, що ще вміє по мистецькому зробити український шрифт.... Він запитав мене, чи була я колись у Радомі — бо хтось дав йому якусь знимку з тих часів і на ній, здається, є також я. Обіцяв прислати.

Я дала примірник "Тихих розмов" Асі Гумецькій та Ользі Кузьмович, а привезений примірник ULE80 підписала для бібліотеки НТША і залишила Ларисі, Лариса вела конференцією і представляючи мене, сказала, що я є дійсним членом НТША і УВАН. Це було для мене новиною. Про УВАН, очевидно, знаю, але про НТША чую вперше. Я взагалі не знала, в яку категорію членства мене приділили, а що мені так дуже на того рода почестях не залежить, то я і не довідувалась досі. В УВАН я мала промотора, якому залежало, щоб мене підвищили — Костюка — і він свого домігся. Тут в НТША я таких промоторів не мала, а мені на пропиханні своєї особи не залежить. Я роблю свою роботу і вірю, що вона потрібна науці і що її скорше чи пізніше хтось оцінить. Мені більше залежить на тому, щоб мене хтось згадав добрим словом після моєї смерти, ніж на нещирих аплодисментах моїх сучасників.

П'ятниця, 24 березня 2000. 9:00 вечора.

Бачу, що дата останнього запису у щоденнику — 11 березня! Аж не віриться — втрачаю дисципліну регулярних записок, а це, якщо буде повторятися, доведе щоденник до загибелі. Правда, часом думаю, що так йому може і треба — увірватися, поки я ще жива? поки не затратила зовсім пам'яті? — хоч напевно драматичніше було б, якби життя на бігу обірвалося рівночасно із щоденником? (Я ще трохи і почну писати так як Марія Башкірцева!)

A propos! Минулої суботи ішов по радіо мій коментар про Башкірцеву. Відкладала, відкладала, бо хотіла зробити рекляму нашій бібліотеці в Центрі і нав'язати до книжки-щоденника, яку маємо... Мати-маємо, подарував примірник Ромко Савицький, але... ніяк книжки не можемо знайти, отже вона не закаталогізована і не можна її рекламувати... Незабаром десь надрукують мою довшу статтю і "Всесвіт" і "Наше життя" — тоді вжа на радіокоментар буде запізно. Давно я не давала їм коментарів, уже допоминалися, отже зробила коротенький витяг із довгої статті.

Завтра вранці їду з Анею Максимович на велику раду Чортополохів до Рамада Ін в Нью Джерсі. Рада запланована на два дні, але ми їдемо тільки на суботу, бо в неділю тут у Філядельфії відзначують 75-ліття Союзу Українок — буде "панель", а потім і бенкет з програмою — треба бути на цьому святі і мені, а тимбільше Ані, бо вона у програмі панелю. (Між іншим, я відраджувала їм вживати слово "панель", але мене не послухали!). На бенкеті СУА сидітиму разом з Трофименками і Вірою Кліш і Титом Гевриком — отже маю надію, що — без уваги на програму — проведу пополудне в товаристві.

Настрої в мене цими днями не надто рожеві, але, як звичайно, апатію поборюю працею. Турбує мене Україна. Прем'єр Віктор Ющенко, що на нього такі великі надії покладали люди і тут і там, натрапив на поважні труднощі. Виник закид, що державний банк України провів якісь нечесні операції, щоб створити враження ніби резерви вдвічі більші, як були насправді і на тій підставі отримати кредити Міжнародного Валютного Фонду. Хоч така практика, кажуть, ведеться і в Росії, то всетаки це підірвало трохи довіря до Ющенка. Кажуть навіть, що його приїзд на візиту до США був у зв'язку з тим відкликаний. Тепер ведеться перевірка банку і можливо все це ще унормується. Але є турбота. Також нова українізаційна політика (трохи більш рішучі, хоч обережні, кроки в цьому напрямі Миколи Жулинського!) викликає протести не тільки російськомовних громадян, але і міністерства закордонних справ Росії. А в самій Росії цієї неділі будуть вибори президента і все вказує на те, що вийде ним Владімір Путін, колишній КҐБ-іст, що про нього небагато відомо. Він здобув собі прихильність більшости росіян своєю рішучою і дуже жорстокою війною в Чечні — а це доказ, що в Росії переважають імперіялістичні настрої і бажання не демократії — а сильної руки диктатора. Сприяє Путіну також висока ціна на нафту — а це, очевидно, вдаряє подвійно по економіці України. Читаю регулярно електронну версію газети День, а також електронні передачі Арієля, що робить цікавий дайджест статей та бібліографічних інформацій, що стосуються України. Ці вісті та коментарі не дають підстав для оптимізму.

Максим полетів вчора до Едмонтону на засідання КІУСу. А 8 квітня він виступає на конференції в Єйл і звідти має приїхати на два дні до Філядельфії, потім до Вашинґтону, де буде у посольстві презентація 7-ого тому Грушевського, а потім до Нью Йорку, де буде презентація Грушевського в суботу 15 квітня. На цей день планую і я також поїхати до НЙ, а тоді разом з Максимом повернутися до Ф. (він мав би відлітати з Ф. в неділю 16-ого). Всі ці плани ще можуть бути докорінно змінені. Передусім тому, що сьогодні вночі є можливість страйку USAirways і це всі справи дуже скомплікує. Також заповіла свій приїзд в квітні Оленка Доценко, а 15-ого Люда робить вечір в честь Мирослава Лабуньки.

Сьогодні прийшла від Корогодського відео-касета із презентації Остапової книжки в Києві — "Відоме й позавідоме". Нажаль, касету просвітлили рентґеном і зовсім знищили — не знаю хто: митники? пошта? Чути тільки голоси, і то приспішеним темпом і дуже невиразно. Корогодський, правда, в листі перестерігав мене, що таке вже йому трапилося раз із касетою переданою до Канади туристом, який віз її у валізці. Не знаю, як і чи взагалі можна такому зарадити? Чи це значить, що касет взагалі не можна ні ввозити, ні вивозити?

Але ось отримала я і радісну вістку сьогодні з Києва. Від Людмили Тарнашинської. Так, неначе вона якимсь телепатичним способом дізналася, що я саме читаю її оповідання "Сходження на Фудзіяму" і якраз вчора думала про неї, бо серед не надто вдало і майже традиційно скомпонованих жіночих "жалощів", натрапила на майстерний опис жіночої еротики, що рідко кому вдається і вносить щось нове в літературу... Тарнашинська повідомила мене, що написала і передала Микитенкові есе "Два крила спільної долі (Марта й Остап Тарнавські)" — матеріял аж на 17 комп'ютерних сторінок! А крім того, в "Літературній Україні" чекає на друк її допис про презентацію Остапових статей... Ну, це приємно почути. Але чекатиму на друк цих речей. Людмила вже не працює в "Літературній Україні" — вона тепер тільки в Інституті Літератури. Редакція може відкласти її матеріял usque ad infinitum.

Понеділок, 27 березня 2000, метро, 11:00 год.

Гарна весняна погода, а на ніч і на завтра заповідають зливний дощ. Я вирішила з тої нагоди поїхати на PENN вже сьогодні — це примушує мене до 15 мін. проходу до метро і пополудні — від метро. Приємніше робити це при гарній погоді. На 2-милеві щоденні проходи — з уваги на коліно — тепер не ходжу. У висліді моя вага підскочила майже до 150 ф. — я налякалася і почала трохи обмежувати своє харчування. Останніми тижнями трохи це була занедбала: час-до-часу огортала мене апатія, а від депресивних настроїв до непотрібного лакімства — маленький крок.

На PENN чекає мене пару годин продуктивної праці над "Digest of Soviet Ukrainian Press". PENN має комплект до 1973 року — мабуть повний — отже мені доведеться опрацювати томи від 1966 до 1973. Боже, що це за багатство і яке знамените віддзеркалення доби і обставин в Україні! Коли я була на Шевченківській конференції в Нью Йорку — бачила Прокопа і говорила з ним (він сам підступив до мене). Шкода, що я тоді ще не працювала над Digest-ом. Він підписаний як редактор цього видання. Коли побачу його знову, треба буде мені сказати йому, яку добру роботу вони тоді зробили і щоб знав, що і сьогодні хтось це оцінює.

В суботу їздила з Анею Максимович на 16. Велику Раду Чортополохів до Ramada Inn, в N.J. Я поїхала вранці своїм автом до Ані, потім з нею до Н.Дж. Вступали ще по Наталку Головнінську. Велика Рада замітна була передусім тим, що зібрала велике число учасників. Сеніорок було 24, старших пластунок 20. Крім ЧП в Рамада Ін була ще відправа-наради станичних і іншого пластового проводу з різних частин країни — отже було повно пластових діячів. А крім наших, були знову ж (як і попереднього року) євреї-хусити, з жінками і малими дітьми. Наша Рада не була особливо цікавою. Більшість уваги віддали змінам правильника. Жодної серйознішої теми не порушували, не було — як це бувало минулими роками — якоїсь цікавої гутірки або дискусії. Атмосфера RI мені дуже не подобається: тісно, гамірно, анти-естетично, харч поганий, ніякої довкола природи, жодної атмосфери. Навряд чи поїду туди знову. А ще прийшло мені на думку, що пластуни причиняються до занепаду Союзівки, де раніше такі зустрічі відбувалися. Але їм тут вигідніше з уваги на центральне положення, близькість до аеропортів ітп.

Вчора був у Ф. багатолюдний бенкет з нагоди 75-ліття СУА. Бенкетом вела Люда і він затягнувся нудно і довго. Але була нагода зустрітися й поговорити з різними людьми, з Куровицькою-головою та Іреною Чабан з Н.Й. та нашими-тутешніми. Я сиділа з Трофименками і Вірою Кліш і провела пару годин на приємній розмові.

Понеділок, 27-ого, вдома увечорі.

Хочу докінчити ще про вчорашнє. Розповіла мені Віра Кліш трагічну історію. Померла Реня Козіцька-Гуцалюк — це я знала, бо була клепсидра в "Свободі". Але виявляється, що ця смерть — це справжня грецька драма. Гуцалюки мають одного сина. Вчили його в найкращих школах, дуже над ним побивалися. Але син попав під погані впливи, став наркоманом. Він вже, очевидно, дорослий, але я зрозуміла, що мешкав з батьками. І от в приступі якоїсь суперечки вдарив маму по голові. Коли вона втратила притомність, він опам'ятався, викликав швидку допомогу. Але вона померла, а поліція його заарештувала. Любослав Г. кілька років тому мав інсульт, він вже, здається, не малював. Тепер залишився сам. Може ця історія не зовсім точна (хтось інший сказав мені, що Реня також хворіла на левкемію), але основні риси її напевно правдиві. Це вже друга така трагічна історія серед еліти української діяспори. (Петришин і досі в психіятричному ув'язненні).

Віра Кліш молоденькою вийшла заміж — ще в Міттенвальді — за Левицького і з ним поїхала до Австралії. Прожили разом щось 20 літ. Я запиталася про Вавриків. Так, вона знала Таню — заміжну за лікаря-ветеринара Томашека, але вони жили десь на провінції, отже не мала з ними багато контактів. Коли я розповіла їй про своє захоплення Танею в дитинстві, про те, що вона вийшла заміж за мого вуйка Романа напередодні бою під Бродами, де він і загинув — Віра сказала, що Таня і в Австралії мала репутацію гарної жінки і загально жаліли її, що вона вийшла за Томашека, бо це, мовляв, не було добре дібране подружжя.

Перед бенкетом був панель — чотири доповіді: Ані Максимович про три постаті: Лотоцьку, Пушкар і Бурачинську; Ратич про проблеми старшого віку та дві молоді жінки, що виступили найцікавіше: Мотря Бойко-Вотерс, що говорила про можливості втримання української мови у мішаній родині і Маруся Райтарівська-Колодій, що говорила про проблеми поєднування успішного бізнесу і сім'ї. Цікаво, що стара пані Ратич, яка була професором у Ратґерс, ані словом не торкнулася бібліотерапії, а молода мама Мотря закликала батьків читати і вивчати лектуру приписану в українській школі їхнім дітям. Я потім зустріла Ратич у лазничці і сказала їй про те, що при всіх її порадах старшим жінкам вона зовсім знехтувала книгочитання та інтелектуальний ріст, (Я згадала Бабцю і Маму) — а вона сказала мені, що вважала це самозрозумілим.

Зробили також у центральній ґаблотці виставку фотографій, всяких меморабілія і книжок членів СУА філядельфійської округи. Є там і моїх вісім (!) книжок. Виставка триватиме три тижні.

Вівторок, 28 березня 2000, доходить 6-а вечора.

Минула ніч пройшла мені без сну. Заснула справді вже тільки над ранком, прийнявши таблетку Tylenol PM. Це вже вдруге за останніх кілька днів. Ніч з п'ятниці на суботу також була безсонною. І причиною в обидвох випадках були пізні телефони від хлопців. В п'ятницю Максим потелефонував з Едмонтону. Він поїхав туди на засідання КІУС-у. І між іншим сказав мені прикру вістку: саме після того як він відлетів до Едмонтону, в Торонто, в школі, Іванко поковзнувся на сходах, впав і зломив собі ліву руку-зап'ясток. Очевидно, мене це схвилювало, як схвилювало воно і Максима. Максим дуже переживав, що його нема вдома, щоб допомогти Уляні та Іванкові в цей прикрий час. В п'ятницю Іванкові руку тільки знерухомили, в суботу заклали гіпс, а коли я говорила з Уляною і з ним у неділю — виглядало, що є всі причини бути доброї думки, що зломання не таке страшне, і що до трьох тижнів повинно все загоїтися. Жаль мені мого внучатка — прикрість саме на його уродини: буде ж в гіпсі на 3 квітня. Але, виглядає, що він собі дає раду, сам може одягнутися ітп.

Вчорашня розмова була з Марком. Розповів мені, що Ніна виступала на Шевченківському концерті, деклямуючи вірш Остапа "У Шевченкове свято". Це дуже трудний для деклямації вірш, та ще й такій дитині, як Ніна. Каже Марко, що ініціятива вийшла від учительки і що Ніна дуже добре дала собі раду, гарно виступила. Ну, це було приємно почути. Марко взагалі дуже гордий із своєї доні, дуже багато нею займається, тішиться нею, багато про неї говорить. Вона під кінець квітня матиме десять років. Ія плянує зробити для неї і для кількох її товаришок прийняття в Дісніленд. Треба буде, мовляв, винаймити для них усіх на одну ніч кімнату в готелі. Я трохи здивувалася, бо це ж напевно поважний видаток, але Марко вияснив, що вступ до Дісніленд матимуть даром через те, що Ія працює для студіо Дісні — заощадивши на вступах, зможуть заплатити за кімнату. Ну, це їхнє рішення і їхні гроші. Нав'язуючи до концерту і виступу на ньому Ніни, Марко раптом почав говорити про Шевченка. Як то він недавно, шукаючи для школи якихсь віршів, почав читати "Кобзаря" і яке велике на нього враження зробила ця поезія. Порівнював його із Вордсвортом, та ще й не зовсім на користь останнього, мовляв Вордсворт не мав такої прекрасної співучої мови, щоб могти складні образи передати такими нібито простими словами... Я розповіла Маркові про те, що недавно, готуючись до доповіді, прочитала англомовну біографію Зайцева... Скінчилося тим, що я йому обіцяла послати книжку, але під умовою, що він мені її потім поверне... Аж не віриться; приємно мені, що і Марко і Максим мають таку українську душу і справжнє відчуття для української поезії: фактично вони може єдині люди з мого середовища, що виявляють таке щире зацікавлення.

Четвер, 30 березня 2000. Доходить 10-а вечора.

Вчора потелефонував до мене Зенон Снилик. Від коли він перестав бути редактором "Свободи", в мене з ним жодних зв'язків не було: я зараз подумала, що він має якусь справу. Виявилося: хотів запропонувати мене на редактора плянованої книжки поезій такого собі народного примітивіста Матвія Костишина. Не знаю, може він думав, що мені потрібно додаткового заробітку? Сини Костишина, англомовні і не дуже грамотні, каже Снилик, хотіли б відзначити пам'ять батька і видати його збірку. Ну, вольному воля — мають гроші, можуть собі видавати що завгодно. Я, очевидно, відмовилася, але пропонувала Сниликові, щоб взяли когось в Україні — люди потребують заробітку, а може є й такі, що цікавляться еміграційним фольклором... Зі свого боку тільки сказала, що є безконечно більше важливих видавничих проєктів, що на них можна було б витрачувати гроші, але я добре розумію, що Костишини гроші дадуть тільки на видання книжки свого батька.

Снилик дуже зі мною розговорився і розповів мені, як він грав на футбольній команді в день свого весілля... Про теперішню редакторку "Свободи" він дуже поганої думки і називає її Раїса Давидовна Ґалєшкіна, бо це — мовляв — її справжнє прізвище... Ну, я до Галешко маю і власні претенсії (за те, що наробивши фактичних помилок відмовляється надрукувати поправки) — тому й не пишу тепер до "Свободи" після досвіду із своєю статтею про "40-річчя Української Бібліотеки" — не хочу, щоб моє прізвище стояло під неспростовними помилками редакції — але на закид Снилика щодо мови, я Галешко оборонила, бо думаю, що мова газети тепер ліпша ніж була за Снилика (принаймні не називають США — ЗСА!)

Сьогодні був у мене на полуденку Іван Собчук. Він в суботу знову їде в Україну. Тим разом везе колосальний баґаж надрукованих звітів своєї програми допомоги сиротам, що їх думає роздати в Україні сиротинцям та інтернатам, з якими він співпрацює. Звіти ці написані не дуже грамотною українською мовою і боюсь, що з Івана там можуть поза його очі насміхатися — але він везе і роздає гроші, робить добру харитативну роботу, хоч, як видно з усього, дуже йому імпонує роля професора Карка, добродія з Америки... Лікарі його налякали, що в нього рак простати — але переляк виявився передвчасний і він трохи заспокоївся. Іван, хоч і говорив, як завжди, багато, довго і нудно, — тим разом здавався мені більш логічним і не таким хаотичним, як раніше.

Ія сказала Маркові, що я десь висловилася про те, що, мовляв Мирослав не заслуговує на вечір, який влаштовує йому Люда. От тобі інтриґани-сплетнярі! Але це значить, що я не зможу поїхати до НЙ і мусітиму піти на цей вечір вшанування Лабуньки!

Понеділок, 3 квітня 2000. Метро, полудне.

Іванкові уродини сьогодні — 13-ті! Маю надію, що моя карточка і 100 дол. дарунок дійшли на час!

Їду до театру Walnut за квитками на 11 квітня. Приїде Максим і я з цієї нагоди організую вихід до театру цілим товариством. Нажаль, єдино можлива на цей день вистава — п'єса "Heiress" за романом Henry James-a "Washington Square". Маю надію, що не будемо розчаровані. (Нажаль, "Invention of Love", що її я вже бачила, але яка напевно була б подобалася Максимові, вже не гратиме на другий тиждень, а на сучасну нову річ "WIT", що навіть отримала нагороду Пуліцера, не було вже квитків. Піде нас п'ятеро: Геврики, Віра, Максим і я. Можна було замовити квитки по телефону, але квитки дорогі — 35 і 45 дол., а при телефонічних замовленнях вони дочисляють ще по 4 дол. від квитка додатково.

Вчора говорила з Максимом по телефону. Він тепер дуже зайнятий вибором кандидата на звільнене смертю Струка місце. Конкурс уже в останній фазі, близький завершення. Три фіналісти саме тепер дають показові лекції і з цих трьох доведеться комісії вибрати. Максим дуже це переживає, бо хто б не був назначений, він з ним мусітиме близько співпрацювати в майбутньому. А ще він плянує взяти собі sabbatical, щоб написати книжку і тому добре було б, щоб кандидат був не тільки мовником, але й міг викладати курси з літератури. Та ще й довідався Максим, що один із кандидатів, який не дійшов до фіналу, збирається оскаржувати процедуру, мовляв, він — канадець, його відкинули, а до фіналу вибрали кандидатів з Америки. Оттаке! Не легкий академічний хліб! Хоч на перший погляд, здавалось би, що легше і приємніше бути професором в атмосфері академічної свободи й науки, в середовищі високоосвічених колег і співробітників.

Середа, 5 квітня 2000. 9:00 вечора.

Сьогодні був у мене Ромко Процик і забрав для пересилки до Львова до Сейбр/Світло 112 примірників "Тихих розмов з вічністю", 72 примірники "Автобібліографії" і 57 примірників "Weekdays and Sunday". Для України — це крапля в море. Я знаю, що там на книжки великий попит і голод — хоч ті, кому книжки потрібні, не мають грошей, щоб їх купити, а українські нуворіші книжками, зокрема ж українськими, не цікавляться. Я рада, що маю змогу переслати трохи книжок через ФКУ і Сейбер безкоштовно, бо мої власні посилки в Україну обмежені тим, що кожна книжка "Тихих розмов", напр. коштує найдешевшою поштою, яка йде два місяці або й довше — 3.31 дол. плюс спеціяльне опакування. На те, щоб можна продати більшу кількість книжок тут — розраховувати наївно. Наш бестселлер — Іванові гуморески англійською мовою — розходиться найліпше, але щоб їх розпродати і повернути кошти потрібна була б велика рекляма і кілька років часу. Про поезії нема що й говорити. Є правда рідкісні випадки: наприклад, незнайома мені Анна Джансон прислала чек на 45 дол., щоб вислати "Тихі розмови" в Україну. Навіть після оплати авіо-пошти, яка коштувала 10.20 дол., — це за багато грошей, бо книжка коштує 27 дол. Оттака щедрість і справжнє зацікавлення. Оця Анна піклується старим Костюком і в нього побачила мою книжку. Видно їй сподобалися мої поезії, коли так розщедрилася із своїх нелегких заробітків! Вона поїхала тепер в Україну — доведеться мені за якийсь час її відшукати, щоб повернути решту грошей — або послати їй ще один примірник! Такі читачі — на вагу золота! Це зворушує: одна сльоза з очей карих — мовляв Шевченко. І водночас контраст: на Велику Раду Чортополохів я привезла зі собою по 4 примірники книжки Керницького і своїх "Тихих розмов". І запропонувала Чортополохам заробіток: 40% опусту, так як ми даємо книгарням. Сьогодні зателефонувала Марійка Леськів і сказала мені, що продали 4 прим. Ікера і одну мою книжку поезій! Я сказала їй, що 40% опуст є тільки тоді, коли продано 4 примірники або більше і тому в їх інтересі почекати ще і попробувати продати ще залишені 3 примірники. Але самій мені досадно і навіть соромно за наших Чортополохів: щоб на плем'я 50+ осіб не знайшлося 4 особи, які зацікавились би поезіями свого колишнього Головного Чортополоха? Перші Стежі підтримують і розпродують книжки Лариси Онишкевич, навіть давали субсидію на її видання, Лісові Чорти підтримували Богдана Кравціва, а мої подруги навіть не бажають скористати із нагоди курінного заробітку? Ганьба! Марта Трофименко зареагувала дуже по товариському: сама закупила 4 примірники, щоб скористати з 40% опусту і дарувати книжку на дарунки знайомим. Но, але вона — не Чортополошка, а Перша Стежа! Та й має зрозуміння для культури. А це рідкість і вийняток.

Написав зі Львова Роман Горак. Він, між іншим, мою "Автобібліографію" позичив у Водниках у Богдана Керницького, і вживав її... пишучи роман про Івана Керницького! (Він, між іншим, просить щоб передати "хоч пару книжок" в бібліотеку Стефаника й університетську... — це так мені на доказ, що не зважаючи на ситуацію тут — комусь ці книжки таки цікаві і потрібні!)

Але про Горака і його роман. Має вже 387 машинописних сторінок. Хоче, щоб я це прочитала і дала йому критичні ремарки. З джерел, які використав, згадує "Літературний Львів", мою "Автобібліографію", 200 відкриток Івася адресованих до нас, листи до родини в Україні, фейлетони в "Свободі" і "Лисі Микиті"... Не мав можливості скористати з архіву в НТША в Нью Йорку, а шкода. Він помітив і підкреслює велику різницю між літературними творами і фейлетонами — може трохи теж услід за Остапом, за його критичною статтею у вступі до "Буднів і неділі".

Але Горак пише також про сучасну ситуацію у Львові. І вісті ці не тільки сумні, але розпачливі. Ось кілька цитат: "Йде масова спеціально спланована русифікація. Вам важко пояснити, а ще важче буде зрозуміти, в якому упослідженні наша рідна мова і це у Львові.. Масове засилля трьохсортних російських театрів, вся торгівля книжками, спеціально організоване "Наше радіо", яке російською мовою буквально знущається над українцями. А це радіо спеціально на повний голос включають шофери маршруток..." А про побутові труднощі каже: ціни на хліб виросли на 50%, вдвічі електроенергія, опалення, комунальні послуги... Ввечері на вулицю страшно виходити. Бандитизм." " ...певні сили роблять все можливе під лозунгом: "Хотіли України — тепер маєте".

Сьогодні пошта принесла теж карточку з Єрусалиму — подяка за "Тихі розмови" від Івана Потьомкіна. Про "Бабин Яр" пише: "Обійду мовчанкою якість перекладів. Зараз набагато важливіш знати про долю сина лікаря Гольдберга, якого рятував Ваш батько." Ну, не він перший мішає мистецьку правду з правдою життя. Навіть Тато не був задоволений, мовляв, це було не зовсім так. А Потьомкін пішов далі: він вважає вірш документом і шукає за сином Гольдберга... Ну, поодинокі факти — правдиві, зокрема сцена походу вулицями Зборова і моя реакція на це пережиття, але прізвище, очевидно, видумане (в Зборові, після того як я прочитала цей вірш, одна жінка згадувала про цю подію і навіть назвала того чоловіка, що йшов попереду, я десь — мабуть у щоденнику — записала була його прізвище — здається Фріш, чи щось подібне на Ф. — у всякому разі не Ґольдберґ).

Прийшов також лист з Києва — від незнайомого мені Валерія Гайдабури. Він — заступник директора театру ім. Франка. Але водночас він — театрознавець і зокрема досліджує театр періоду німецької окупації та театр української діяспори. На мій слід потрапив за посередництвом Зої Білоніжко, дочки К. Гупала, яка й дала йому мою адресу. (Ця Зоя — також мені незнайома, але я відповіла на її лист в справі "Тріумфу прокурора Дальського", отже має мою адресу).

Гайдабура подає низку запитань, на які хотів би відповіді. Щоб повністю задовільнити його прохання, я мусіла б відставити на довший час мою власну роботу і взятися за "театрознавство", бодай на тих матеріялах, що в мене є. Наприклад, Остапові рецензії в його архіві, книжки про театр, що їх в мене ще є ціла бібліотека. Ну, щось йому мусітиму написати, принаймні спрямувати його до людей, що можуть знати більше (Онишкевич, Ревуцький), до книжок ітп.

Є в нього характеристичне для людей України і зворушуючо-наївне нерозуміння ситуації діяспори в Америці: Напр. він просить дати йому "Ваш коментар, Ваше "порівняльне театрознавство" щодо цих колективів, щодо їхньої ролі в культурному житті Філадельфії. Як американці ставилися до них? Чи, не знаючи мови, не приходили? Але ж американська преса якусь бодай загальну оцінку давала цьому явищу — український театр на терені США? Які американські трупи, колективи створювали філадельфійський фон для колективів В. Блавацького і Шашаровського? Чи не було точок дотику?"

Ромко Процик посидів сьогодні в мене деякий час і розповів мені про різні справи пов'язані з Гарвардом і з "Критикою". "Критика", виявляється, має забезпечене майбутнє бодай на пів року — дістали якісь ґренти з американських джерел, а також з'явився український меценат у Торонто. Це приємно почути — бодай одна добра новина! Я Процикові сказала про те, що я закликаю Грабовича писати англійською мовою історію української літератури і взагалі виступати на англо-американському форумі про українську літературу, а "Критику" залишити людям в Україні. Виглядає, що Процик саме тепер їде до Києва наладнувати розбіжності між Грабовичем і Рябчуком щодо "Критики" і її орієнтації... Ну, я готова, volens nolens, впасти в існуючу контроверсію (якщо Дзюба мою статтю надрукує без змін і скорочень!) Я питалася про студентів Грабовича: чи є такі. Стефанівська вже зробила докторат, поїхала до Польщі, а на наступний рік вчитиме у Львові. Тарас Кознарський закінчує докторат — він є одним з кандидатів на посаду в Торонто, у Максима. Не знала я, що він з України, що робив маґістерку в Альберті — я думала, що він родич Іки Кознарської-Казанови!

Субота, 8 квітня 2000, 8 год. вранці.

"Не спалося, а ніч як море..." Причина банальна: не хвилювання, біль, чи нерви — просто шлунок, як це вже мені траплялося нераз. Я навіть не пробувала спати, не прийняла насонної таблетки — хоч може треба було — бо видно по мені, що невиспана і втомлена, а йду увечорі на концерт Баха в товаристві Мар'яни та Вікторії Вакуловських (з їхньої ініціятиви!) Зате прочитала — уривками — роман Умберто Еко "Маятник Фуко", надрукований в кількох номерах "Всесвіту" за 1998 рік. Подумала я собі: недоцінюємо ми сучасних читачів! Факт, що така інтелектуальна гра (як і п'єси такого напр. Тома Стоппарда) може приманити тисячі (а може й міліони?) читачів, свідчить про те, як багато в світі високоосвічених людей, що можуть розуміти й сприйняти з усміхом і зацікавленням всі ці алюзії до історії західньої культури... Роман капітальний! З елементами сатири, просякнутий наскрізь іронією, трохи може занадто розтягнутий (всі оті напівсерйозні кабалістичні вправи читати трохи нудно, особливо скептикам, таким як я — дещо варто і треба просто пробігти оком), але є знамениті сцени, що викликають захоплення! І то не ті, які подумані щоб втримати читача в напруженні, не квазі-кримінальна інтриґа (хоч сюжет, очевидно, тримає роман докупи!) — але такі напр. як знаменита сцена з політичним підтекстом, де партизани приводять оскарженого у співпраці з фашистами збирача податків до свого командира, а той відпускає оскарженого, бо виявляється, що вони були колись разом на фронті у війні 1914 року. Це, правда, єдине таке національно-італійське місце в романі. Решта могла б діятися в будьякій іншій країні. Знаменита сатира на Видавництво АВК (Автор Власним Коштом) — щось для нашого видавництва Мости! Мусітиму той уривок прочитати Максимові. Це не просто насмішка над vanity press, але знаменитий рецепт з подробицями як можна доробитися грошей на такому підприємстві! Є майстерні портрети всяких псевдо-науковців з їхніми ідеями фікс — нагадуються всякі українські люди такого типу від Реннера починаючи до такого собі "оріяніста" Тата Миколи, що тепер подвизається на комп'ютерній мережі Infoukes, пропагуючи на повний серйоз дажбожу релігію, ітп. Має роман, очевидно, і серйозну глибоку думку — філософію ліберального скептика, яка висловлена виразно при кінці книжки, але наявна очевидно в іронії і в самому задумі цілого роману. Хочу зробити деякі виписки:

"Знаєш пароль? — так звучало запитання. І відповідь, ключ до знання був у слові "ні". У ньому певним чином криється істина, адже воно говорить не лише про те, що магічного слова немає, а й про те, що ми його не знаємо. Але той, хто наважиться це визнати, може про дещо дізнатися, як міг дізнатися принаймні я." (с.67, В.12.98)

"Справжній утаємничений той, хто знає, що наймогутніший із секретів — це секрет, позбавлений змісту, адже жоден ворог не зможе примусити нас відкрити його, жоден вірний не зможе його привласнити." (с.66, В.12.98).

"...єдиний спосіб збити з пантелику диявола — це переконати його, що ти в нього не віриш." (с.62, В.12.98)

"Маятник теж фальшивий пророк. Ви дивитеся на нього, гадаєте, ніби це єдина непорушна точка в космосі, але якщо зняти його зі склепіння Консерваторію і повісити в борделі, нічого не зміниться. Є ще інші маятники, один — у будинку ООН у Нью Йорку....Маятник Фуко нерухомий, а Земля крутиться під ним у будь-якому місці, де він знаходиться. Всяка точка Всесвіту — це нерухома точка, досить тільки повісити там Маятник. — Бог усюдисущий? — У певному сенсі так. Саме тому Маятник турбує мене. Він обіцяє мені безконечність, але залишає мені обов'язок вирішити, чи хочу я її мати..... Не знаю, може, ми постійно шукаємо ту єдину точку, може, вона поруч із нами, але ми її не впізнаємо, а щоб упізнати, треба повірити..." (с.67. В.9.98)

Багато уваги в романі приділено комп'ютерній техніці — знаменита модерна сатира. Є такий розділ: Filename: Abu. (Так в оригіналі: там багато чужомовних виразів і латинки). "...маючи відповідну програму, можеш робити навіть анаграми, якщо ти написав цілий роман про героя-конфедерата на ймення Рет Батлер та химерну панночку, яку звали Скарлет, і починаєш відчувати докори сумління, тобі треба всього лиш дати команду, і Абу замінить всіх Ретів Батлерів на князя Андрія, а всіх Скарлет — на Наташу, Атланту — на Москву, і ти написав "Війну і мир"." [с.17, В.8.98]

Автор — екзистенціяліст, принаймні я так його назвала б. "Що є істина? — поспитав Бельбо. — Ми, — промовив я." (с.43. В.11.98).

Приємно читати українською мовою! Переклад з італійської робила Мар'яна Прокопович. Це трудний переклад — багато чужомовної лексики, очевидно, треба було затримати. Часом дивують мене слова, як виглядають якби були живцем перебрані від діяспори (треба буде мені за ними пошукати, щоб відмітити, бо тепер, очевидно, знайти їх неможливо — але я ще читатиму, бо фактично тільки пробігла по розділах, щоб зрозуміти суть композиції). Як завжди — вчуся мови і поширюю свій словник. Бачу, що слова файл і офіс здобули вже місце горожанства в українській мові. Але є і деякі недогляди, не тільки вряди-годи друкарські помилки в чужомовних фразах, але і такі речі як напр. невідмінність імени Карло: дядько Карло, дядька Карло і тд. А це не прізвище, а перше ім'я!

Ніч, 9/10 квітня 2000. Неділя/понеділок.

Сьогодні вранці я прокинулась і аж скрикнула від досади і несподіванки: СНІГ! Великий, лапатий, чиста метелиця! А вчора ж було 60̊F, я насадила новозакуплених за 25 дол. квітів, любувалася майже розквітлим своїм рожевим деревом-доґвуд, тішилася, що весна в повному розквіті якраз на привітання Максима... Сьогодні вранці температура впала до 30̊, а снігу нападало більше як три інчі. Можна було плакати! На щастя, до полудня прояснилося, сонце по весняному пригріло і снігу якби й не було. Чи віджиють мої квіти — побачимо щойно завтра.

Вчора, в суботу 8 квітня ходила я з Мар'яною і Вікторією Вакуловськими на концерт творів Баха — в місті, в церкві св. Патрика біля Rittenhouse Square. Програму виповнив мішаний хор (понад 150 осіб) при супроводі невеликої оркестри. Виконували твори Баха і то — німецькою мовою. Публіки в церкві було біля 600 осіб.

А сьогодні в нашому центрі виступали актори з Харкова — ансамбль Арабески. Чотири актори + режисер. Ставили в Курбасівському стилю вибір віршів для дітей, як окрему виставу, та оригінальну постановку на матеріялі "Енеїди" — справжній tour de force, з великими вимогами для фізичної витривалості акторів. Цікаво. Я ще деякі помічення додам завтра — тепер вже 1 год. ночі, я в ліжку — Максим уже приїхав, ми мали нагоду трохи поговорити, він теж уже поклався — знову дуже простуджений, це мене турбує. Ще хочу перед сном прочитати його доповідь з конференції, яка тількищо закінчилася в Yale.

Середа, 12 квітня 2000, доходить 5-год. пополудні.

Максим поїхав до Вашинґтону — там буде сьогодні ввечорі презентація 7-ого тому перекладу Грушевського — імпреза за запрошеннями тільки, в посольстві України. Переночує він у готелі і завтра їде вранці до Н.Й., де братиме участь в конвенції ASN, а в суботу буде і в НЙ презентація 7-ого тому Грушевського в НТША — отже він повернеться до мене ще в суботу ввечорі, а в неділю відлітає з Філядельфії додому. Отже він більше як тиждень поза домом. Кожен день телефонує і розмовляє і з Уляною, і з хлопцями, які дуже з ним близькі і переживають, каже, його відсутність.

На конференцію в Єйл, каже Максим, дехто з України в останній хвилині не зміг приїхати, отже були зміни персоналій і програми. Приїхали Валерій Хмелько з Києво-Могилянської Академії і Микола Рябчук. Участь брало около сто осіб, в тому числі Шпорлюк, Грабович, Оля Андрієвська, Кузьо, Вілсон, Лада Біланюк, Галина Гринь, Мотиль, Домінік Арієль... Тема конференції — Ukrainian politics in the twentieth century — Максима не надто цікавила — мусів до неї достосувати і свою літературну доповідь. Говорив про Fictional politics, ставлячи гіпотезу, що в двадцятих роках — зразу після революції — всупереч популярній думці — в літературі не було надмірного зацікавлення політикою і політичні теми, якщо і були, то були трактовані наскрізь традиційно. Давав приклади з творів Підмогильного, Хвильового, Антоненка-Давидовича, Головка, Косинки, Куліша, Смолича, Винниченка. Винниченкова "Соняшна машина" — це було справді нове трактування політичної теми, каже Максим, — але автор не був радянським письменником, а жив закордоном!

Хочу додати ще пару слів про концерт Баха в суботу 8-ого, що на нього я ходила з Вакуловськими. Виконавці називають себе Singing City Choir і це був їх 52-ий річний концерт. Музичний керівник називається Jeffrey Brillhart. Мені дуже сподобалася солідна, гарно видана програмка концерту, де подані повні тексти виконуваних кантат — і в німецькому оригіналі, і в англійському перекладі. Вони співали: Wachet auf, ruft uns die Stimme, Lobet den Herrn, alle Heiden i Gottes Zeit ist die allerbeste Zeit. Мені було цікаво прочитати німецькі оригінали, що на моє здивування, зробили на мене враження майже модерної поезії, а це ж тексти з 17/18-ого століття! Цікаво, що прихід Спасителя людська душа зустрічає як нареченого, з відповідними любовними сентенціями. (Чи в нашій теперішній церковній службі прийняли б таке?) Komm, Jesu! Komm, liebliche Seele! Ich öffne den Saal zum himmlischen Mahl! So geh herein zu mir / Du mir erwählte Braut!/ Ich habe mich mit dir/ Von Ewigkeit vertraut/ Dich will ich auf mein Herz/ Auf meinen Arm gleich wie ein Siegel setzen/ Und dein betrübtes/ Aug ergötzen/ Vergiss, o Seele, un [sic]/ Die Angst, den Schmerz/ Den du erdulden müssen [sic]/ Auf meiner Linken sollst du ruhn,/ Und meine Rechte soll dich küssen / Mein Freund ist mein!/ Und ich bin sein! Die Liebe soll nichts scheiden! — таку любовну поезію можна адресувати будь якому коханцеві! Цікаво також, що остання кантата подумана як похоронна, але має радісний характер — мовляв: Es ist der alte Bund: Mensch du musst sterben!... In deine Hände befehl ich meinen Geist... Heute wirst du mit mir im Paradies sein... Mit Fried und Freud ich fahr dahin / in gottes Willen... На програмці не позначений автор тексту: композитор живе в несмертельності, а про поета забули.

Кілька додаткових слів про харківські "Арабески". Вони називають себе "молодіжний театр-студія". Керівником їхнім є Світлана Олешко, в ролях виступали Наталя Цимбал, Руслан Никоненко, Армен Калоян, Вадим Коробка. Вони в Харкові покищо не мають власного приміщення: часто їздять на ґастролі по всій Україні. На них видно не тільки вплив Курбаса, але і вплив сучасних закордонних театрів, зокрема польського. Навіть нагадали мені дечим недавно бачену виставу "Фердидурке".

А вчора увечорі ми були в товаристві Софійки, Тита, Віри Лащик у театрі на п'єсі "The Heiress", зробленої за романом "Washington Square" Henry James-а. Ставив виставу Walnut Street Theatre, на будинку якого позначено, що це найстарший театр в Америці. Ми з Остапом там бували колись — тепер цей будинок перероблений, змодернізований. Але вистава була поспіль традиційною: старосвітська мелодрама, заграна на доброму професійному рівені, з багатими декораціями — але це не тільки не Олбі чи Стоппард, але навіть і не Ібзен ані Чехов... Ми перед виставою також вечеряли разом у французькому ресторані "Синій ангел"... Я воліла б була іншу виставу, але на цей вівторок, коли ми могли піти з Максимом, це була єдина можливість... Квитки, що їх я купила, хоч і дорогі — були відносно погані — високо на бальконі, далеко від сцени.

Максим мені направив дещо на господарстві (електрику, голосники в стерео), а також допоміг привезти з Home depot каміння до городу — треба щось робити, щоб стримувати ерозію землі, бо це загрожує моїй каналізації — але не легко придумати, як це зробити. Експериментую покищо із камінням. Раніше там було все заросле і здається мені, була менша ерозія. Я зарості — після свого прикрого досвіду із ivy poison — доручила робітникові, що мені допомагав — зліквідувати і тепер земля спливає з дощем до каналу.

Оленка Доценко повідомила, що не приїде, бо не знайшла спонзорів на оплачення дороги. Я думала, що це їй покриває медична конференція. Отже не матиму сподіваних додаткових гостей.

П'ятниця, 14 квітня 2000. 10 год. вечора.

Була в мене сьогодні Ніна з Ією. Ія у Філядельфії службово, живе в готелі. Буде до середи. Використала нагоду і шкільну перерву, щоб взяти з собою дитину і бути на батьковім відзначенні, яке має бути завтра. (На цю Людину імпрезу має приїхати також Олесь Лабунька з цілою родиною!)

Я підозрівала вчора, що Ніна може мене відвідати цими днями, і зробила свіжі вареники. Це дуже придалося: я мала змогу погостити своїх гостей борщем і варениками.

Потім ми з Ніною — з її ініціятиви — трохи грали в скочки і в шахи, в час, коли її мама полагоджувала із десяток телефонів на своїм телефоні, що його носить у кишені.

Контакт наш — безпретенсійно безпосередній, але досить поверховий. Дитина, виглядає, має деяку трудність висловлюватися українською мовою, а тому збуває розмову загальниками й кліше. Але знаю вже від Марка, та й сама вона мені це потвердила, що на Шевченковому святі деклямувала Остапів вірш. Зробили з цього навіть відео-запис і обіцяли мені подарувати.

Я подарувала Ії "Тихі розмови" і "Weekdays and Sunday".

Максим телефонував з Нью Йорку. Вечір презентації у Вашинґтоні пішов їм, каже добре, було понад сто осіб публіки. В Нью Йорку він не дуже задоволений із продажі видань КІУСу на конвенції ASN. А презентація 7-ого тому Грушевського — заповіджена на суботу в НТША — чомусь не включає у програмі Максимового виступу. Може забули, даючи оголошення до "Свободи" і друкуючи реклямну летючку — але це його вразило, як вразило і мене. Хто зна, чи це не матиме наслідків: він готовий не піти на цю презентацію взагалі, а повернутися раніше до Філядельфії.

Вчора вдень я поїхала до Strawbridge-a і на випродажі купила собі дві пари штанів і — що саме найважніше — простенькі виступці на мої ноги-каліки. Вже не маю в що взутися — бо мені справді треба вже не шевця — але хірурґа! Але я ще не рішена, хоч бачу, що мені цього не уникнути.

А сьогодні присвятила день, щоб відповісти на листи Горакові і Гайдабурі. Мусітиму присвятити трохи часу для упорядкування Остапового архіву: Горакові потрібні листи від і до Ікера, а Гайдабурі — рецензії на театральні вистави. Я це відкладала, бо знаю, що воно забере мені багато часу, труду і нервів!

Понеділок, 17 квітня 2000. 11:00 ввечорі.

Завтра мала я з Ніною іти до мистецького музею або до Інституту Френкліна, але Ія потелефонувала, що є зміна плянів і вона на пару годин привезе Ніну мені до хати замість того, щоб ми з нею їхали кудись до міста. Ія з Ніною живе в місті в готелі, бо Ія тут службово, в справах якогось фільму Студіо Дісні. Пов'язала це з відвідинами баби і діда, та з дідовим відзначенням у суботу.

Відзначення це відбулося при досить добрій фреквенції гостей (самої родини Лабуньків було шість осіб — крім Ії і Ніни, також Олесь з родиною!). Говорили про Лабуньку Данко і Чопик, та й сам Мирослав, привіти складали Біланюк, Заліпський, Левицький, деякі читала Люда. Пелех-Зварич грала дві речі на фортепіяно (Барвінського і Колесси), пластунки-юначки заспівали пару пісень. Імпреза мала характер "взаїмної адорації", була напрочуд нецікава і нудна. Непогано говорив Данко. Міг би був внести трохи легкости й гумору сам Мирослав, якби не впав був у патетичний тон, висловлюючи подяки всім і вся, включно із подружжям меценатів-фундаторів його книжки. (УВУ включилося в коло тих, хто за українські гроші видає книжки з російської історії! але не вони перші — УНІГУ також вже видало фестшріфт Кінненові, де немає ні однієї статті на українську тему!)

Після імпрези Люда запрошувала до себе в гості, за усталеною традицією. Але я поїхала додому, бо сподівалася телефону від Максима з Нью Йорку. І саме в час: застала на автовідповідачі повідомлення, що він саме сідає на поїзд в НЙ. Мала не цілих пів години, щоб доїхати до станції — боялася, що розминемося. Мусіла запаркувати авто, але хоч трохи і спізнилася, вийшовши, таки ще знайшла Максима на станції. Було вже пізно і не було бажання іти до Люди — отже ми повечеряли вдома і поговорили з Максимом про конвенцію Association for the Study of Nationalities, яка тількищо в НЙ закінчилася і де Максим брав участь від видавництва КІУС.

В неділю ще на коротку розмову приїхала до нас Ія — а тоді Максим сам завіз себе на аеродром — тобто їхав зі мною, але провадив авто він, бо я принципово по експрес-дорозі не їжджу — це не на мої нерви! А поверталася я з летовища повільною, довгою дорогою по Брод-стріт.

Дуже я цими днями підупала психічно — настрої в мене депресивні. І раптом осінила мене думка, що я непотрібно відмовилася від спільної поїздки на захід Канади — Уляна вже давніше пропонувала, але я в припливі песимізму вирішила, що це мені не під силу. Я і далі так думаю — в гори з ними їхати не можу, бо моя недобра фізична кондиція може зіпсувати їм вакації — але ось я випадково подивилася на програму конференції Канадської Асоціяції Славістів в Едмонтоні під кінець травня і бачу, що конференція переповнена українськими доповідями і цікавими доповідачами — буде ціла одна сесія присвячена Кобилянській, де доповіді мають читати Максим, Павлишин і Гундорова! — і раптом я подумала, що на саму конференцію я могла б поїхати — це буде під кінець їхнього побуту там, вони вже повернуться з гір — отже я була б і на конференції, і була б разом із дітьми і внуками. А що цього року не буде конференції в Урбані, то може б я так поїхала до Едмонтону? Я, правда, в Едмонтоні вже була, отже не маю ілюзій, щодо самого міста чи околиці, але якщо програма буде на 90% виконана — то це була б для мене надзвичайна нагода всіх тих цікавих людей побачити і послухати. Дві основні перепони: це буде справа досить коштовна, но і треба далеко летіти — адже це — на другому кінці континенту!

Але на депресію воно може бути добрим ліком! Ось вже сам плян це здійснити підняв у мене настрій!

Чи витримають мої ноги таку ескападу? Про Джаспер навіть думати не могла б — але на конференцію, де більше доводилось би сидіти і слухати, як ходити, може б так можна було відважитися?

Четвер, 20 квітня 2000. 10 год. вечора.

Сьогодні знову снився мені Остап. І знову той же мотив: ніби що збирається мене покинути. Нема суперечки чи істерики, тільки сумна розмова, яка пробує вияснити: чому? що сталося? І болісний щем від незрозумілої кривди, і велика ніжність і туга, і якась така близька до болю свідомість його присутності! Прокинулася я з думкою: як я його любила! Цікаво, що саме навіяло мені цей сон? Чи депресивне відчуття самотності останніх днів?

Але я цю депресію взялася активно поборювати. Вже зробила певні заходи в справі поїздки на конференцію канадських славістів до Едмонтону. Після обміну кількома листами по e-mail, маю вже запевнену одну ніч в гуртожитку на кемпусі. Якщо будуть додаткові cancellations — то може отримаю приміщення на повних чотири дні. Це було б мені найвигідніше, бо не треба було б далеко їздити з міста. А ціни — помірковані. Вигода гуртожитку мені напевно вистане — думаю, що там не буде гірше, як в Урбані. Але в цій хвилині, перші три дні отримати неможливо, бо все зайняте. На щастя Уляна й Максим мають в місті замовлений готель — цілий suite — для всієї родини, де є дві кімнати, вітальня і кухонка. Там є для мене канапа, отже — як не отримаю приміщення на кемпусі — скористаю з їхньої гостинності. Вони один день раніше вже відлетять до Торонто, але я хочу бути ще на останньому дні конференції, бо тоді буде ще одна сесія про українську літературу — отже мушу мати приміщення на одну додаткову ніч. Тепер це вже запевнене. Отже їду! Дала знати Анні Яворській з Universal Travel, щоб пошукала мені за якимсь недорогим польотом. Вона знайшла щось на лінії Continental, за трохи більше як 500 дол. Залишила мені інформацію на машині — подробиць ще не знаю. Завтра до неї потелефоную.

В Києві померла Оксана Корогодська, дружина Романа. Довго хворіла на рака. Прикро мені це чути. Я її не зустрічала ніколи, а сам Роман згадував тільки раз в листі, що жінка хворіє і в лікарні. Але я не знала, що це так поважно і що це рак. Мушу до нього написати.

Середа, 26 квітня 2000. Метро.

Написала дату й усвідомила: річниця Чорнобиля!

Літунського квитка ще не маю, але вже заплатила за нього: вийде майже 600 дол., бо я зробила деякі зміни до первісного плану, вирішила їхати не фірмою Continental, але Air Canada і в поворотній дорозі зупинитися на тиждень у Торонто. Виїду 26 травня — за місяць від сьогодні — і повернуся 6 червня.

Вміжчасі написав Штогрин. Він планує міні-конференцію на тему біо-бібліографії — тут і в Україні. Якщо це буде в другій половині червня — поїду і до Урбани. Але дата ще не встановлена.

Вислала я через Міст дві пачки в Україну: Гром'якові до Тернополя і Тарнашинській до Києва. Головний зміст цих пакетів — книжки, кава, панчохи, скарпетки, горішки, капці, T-shirts — все це нове, спеціяльно куплене в Nat. Wholesale Liquidators, бо там дешевше. А до того додала: Людмилі — футряну накидку, мало ношену, якщо буде на неї добра — матиме на зиму, елегантну курточку (на мене вона трішечки за тісна), а також старий, але в доброму стані тренчкот, з підпинкою на зиму. До пачки Гром'яка додала жакет і жіночі штани. Може комусь придадуться ці речі.

Галина Клюк порекомендувала мені крамницю з черевиками в її околиці, на North East, де можна знайти черевики більшої ширини. Я вже там була двічі: справді, мають вибір не модних елегантних мештів, але спортових до ходу черевиків. Саме те, що мені треба. І я купила — навіть дві пари. Трохи їх поношу тепер, а в одній із них поїду до Едмонтону, замість брати Reebocks.

Велика П'ятниця, 28 квітня 2000. Метро.

Їду знову на PENN — вже вдруге цього тижня. Обіцяв мені Ray Trent вислати до палітурні чотири примірники моєї ULE80. Моїм коштом, очевидно! (По 7 дол.) Один примірник я вже йому залишила, везу сьогодні додаткові три. Подивляю цього чоловіка: зі своєю кмітливістю і працездатністю міг був багато років тому зробити більшу карієру, ніж бути клерком, що завідує справами переплетні для правничої бібліотеки. Тобто: якби не був чорний. Тепер це вже вирівнялося, сьогодні це часом навіть допомагає, але Рей напевно вже по 60-ці, в часи його молодості дискримінація ще процвітала. Навчився від Наді Петрик кілька українських фраз і завжди вітає мене: "Доброго ранку! Як справи? Прекрасний день сьогодні!" Хвалився новим своїм комп'ютером: як дуже упрощує і приспішує він його роботу. Але знайшов мені на комп'ютері цілу низку речей, пов'язаних з Україною, навіть "Поетику" Косаренка! Її він, очевидно, прочитати не може, але я йому тим разом таки призналася, що і мої вірші там є. Зробив собі Bookmark, може покаже Наді Петрик, яка про це і не здогадується.

Але Надя зробила мені передучора велику приємність. Прислала своїм чоловіком Грицем велику китицю прекрасного запашного бузку!

Субота, 29 квітня 2000. Перед полуднем.

Великдень, як і Різдво, самотнім людям приносить замість радости — біль. Але я вже переборола свою депресію, а завтра маю навіть запрошення до Гевриків — отже святкуватиму по традиції і навіть із сирною паскою (яку їла досі тільки в Софійки, бо в нашій родині цього не практикували!). Мусітиму поїхати до Михайлівської церкви вже раненько — святочні обряди, утреня ітд. починаються вже о 7-ій годині. Можна б поїхати пізніше — тільки на богослужбу і гаївки, але тоді буде клопіт із паркуванням авта. Бо — якщо є добра погода — на Великдень на Михайлівку зїжджається маса-масенна людей, також із поза Філядельфії... Вже навіть сусідка, Христина Чорпіта, яка не має авта, допитувалася, чи я можу взяти її з собою. Я сказала — добре, але мусить поїхати раненько, і вона ще думає, їхати зі мною, чи ні.

Мала я запрошення і на минулу неділю — до Люди. Але свідомо не скористала з нього. Ще в мені не осів жаль за інтриґу, яку вона поширила напередодні вечора Лабуньки. А я щира, і не могла б фальшиво усміхатися, коли думаю протилежне. Отже перечекаємо якийсь час, поки загоїться злість. Замість того, я була в церкві, а потім вступила до Віри і вона — зовсім несподівано — погостила мене обідом. Отже я була між людьми і цього мені вистачило.

У зв'язку із святами приходять також листи, зокрема ті з подякою за "Тихі розмови". Компліменти мені менше важні, вони зрештою стосуються передусім зовнішнього вигляду книжки, яка всім подобається. Але приємно мені, коли пишуть напр. що "книжка мандрує між аспірантами філологічного факультету Львівського університету" (примірник Іринки Старовойт) або коли пише Марта Бліхар, що "не встигла ще прочитати, а попросили друзі, бо побачили її в мене". Видно, що є справжнє зацікавлення — треба буде переслати більше примірників в Україну.

Недавно написала Марійка Канська і у відповідь на серію моїх запитань про Давида Тарнавського, написала таке (хочу переписати з її листа датованого 22 березня 2000 р. щоб ця інформація збереглася):

"Про Батька де що напишу, а в Ч-ві маю про Него книжку, постараюсь докладно прочитати і Тобі написати. Тата арештували 1934 р. за розповсюджування летючок. Одноднівки зі своїми товаришами також друкував. Вийшов 1937 р., якраз була амнестія і Він вийшов, навіть дали йому працю, але знов під його проводом робітники заштрайкували, Тата звільнили з роботи і більше не працював. На суді мав двох оборонців, др.мец. Старосольський і мец. Бомбах, дуже гарно боронився, адвокати були здивовані. Мартуню, напишу напевно більше, але вір мені, Він був чесною людиною, нікого не скривдив, тільки хотів, щоб всі мали працю і нікого не ексмінували [sic] з помешкання, як нас. Остап єму ніколи не простив, все казав як мається четверо дітей то не політикується, а працює на них."

Хочу написати до Марійки, щоб прислала мені фотокопію цієї книжки, що її має — це був би дуже цікавий документ. (Підозріваю, що книжка взагалі про комуністичний рух в Галичині, і там може є якість згадки про Давида Тарнавського — не віриться, щоб про нього самого була б написана ціла книжка!)

Передучора я примусила себе присвятити кілька годин переглядові Остапового архіву. Підганяє мене почуття вини: якби я нагло померла, який клопіт мали б хлопці з цими всіми неупорядкованими паперами! Ну, добре, що я кілька пачок уже вислала — матеріяли "Слова" до НТША, матеріяли ЗУАДК — до Міннеаполіс, але приватного листування, машинописів статей — цілі гори! Остап складав все в окремі папки, часом за роками, часом за темою, тому і не можна нічого знайти. (Знайти можна тільки те, що охоплене моїм бібліографічним покажчиком, тобто те, що було друковане) Очевидно, машинописи статей — це теж чернетки друкованих опісля матеріялів, але є серед них і такі, що друковані не були, принаймні я на це не маю доказів у бібліографії. Не знаю, що і як мені з цим матеріялом робити. Я вже навіть радилася з фаховими архіварями. Напр. Галина Миронюк радила, що листування треба упорядковувати за окремими адресатами. Так, мабуть і зроблю. А машинописи статей стали б "retrievable", якби були в алфавітному порядку за заголовком. Але що робити напр. із папкою, на якій написано "Нижанківський" і яка включає матеріяли славнозвісної історії з "Теремом"? Це справа настільки цікава, що про неї можна було б написати окрему розвідку. А там є і сама стаття, і листування з Тисом, Бабаєм, Рубчаком. Якщо це розділити по окремих папках, то дослідникові буде трудно пов'язати ці матеріяли із собою... Отже маю дилему. Голова мені розболілася, після цієї роботи, та й не можу похвалитися якимись успіхами. Хіба, що викинула трохи паперу, та й то всяких непотрібних, бо вже неактуальних ділових банкових звітів, а не паперів Остапового архіву. В мене занадто великий респект до всіх цих документів проминання життя і тому мені трудно з тим працювати. Інші люди викидають із сміттям безцінні речі, а мені важко рішитися, щоб викинути будьякий записаний Остаповою рукою папірець... Але я пригадую, як сама колись радила Журбі, щоб не затримувала всяких вирізків із "Нового Русского Слова" та іншого барахла в своїм архіві, бо через цей непотріб можуть затратитися і цінні рукописи та інші важливі речі. Потрібна селекція. І мені треба перебороти свою резерву і почати викидати речі третьорядні, щоб зберегти головне. Хотіла б може також підготовити деякі речі до публікації, наприклад Остапове листування з Гординським.

Копія електронного листа, замість запису у щоденнику.

11:09 АМ 5/1/00 To: Maxim Tarnawsky From: Marta Tarnawsky Subject: Andrukhovych & Vynnychuk
Cc: hewryk@pobox.upenn.edu, Sophia Hewryk@moore.edu, Swiatoslaw Trofimenko , nyt , Andrew Holowinsky

[В оригіналі український текст транслітерований латинкою].

Зверніть увагу на дуже цікавий автобіографічний твір Андруховича "Центрально-східна ревізія" у березневому числі (3/2000) "Сучасности". Автобіографічність може і фіктивна, але це портрет цілого покоління. Пахне заходом, такого не міг би написати жоден — навіть найліпший письменник східної України. Трохи а ля Умберто Еко, якого я недавно читала в українському перекладі у "Всесвіті". А випадково, через Андруховича, який мене зацікавив, подивилася я також на надруковану в цьому ж числі другу частину повісті Винничука "Мальва Лянда" (першої частини я не читала). Якби не напів-безсонна ніч, була б на це не попала! А тимчасом — це справжня сензація! Еротика, яка межує з порнографією! Але ні, не треба кривдити автора — майстерно написана еротика, але такої еротичної оголености в українській прозі я ще ніде не бачила! Куди там Андруковичевим "Рекреаціям"! Читачі "Сучасности", які протестували проти "Рекреацій" могли б тепер вийти на демонстрацію протесту! (Панство Бережницькі, Колодій та інші). Але варто зробити рекляму про цю українську еротику — всупереч опінії цнотливців — це може здобути "Сучасності" нових передплатників серед молодших читачів! Марта

Четвер, 4 травня 2000. 9:30 РМ.

Вчорашній день Остапових 83-іх уродин провела я поза хатою. Передусім мала замовлену рутинову візиту в дентиста перед полуднем. Потім пішла до правничої бібліотеки, зустріла Марилю і посиділа з нею на дворі при столику, споживаючи принесені з дому фрукти — здоровий і приємний полуденок, при чудесній весняній погоді.

Дві цікаві правничі новини: прийшов нарешті до нашої бібліотеки журнал людських прав з Києва (що його я замовила ще 1995 року!) — видання добре презентується, половина статей українською, половина англійською мвою. Ще не встигла докладніше переглянути. Друге: Зорівчак має студентку, яка хоче досліджувати мову дипломатичного перекладу і радилася мене, що для такої цілі може бути придатне. Я порекомендувала взяти тексти міжнародних договорів, де є український і англійський авторитений текст. А Марилі доручила це як офіційне довідкове питання: знайти мені такі договори. І от вона знайшла в "United Nations Treaty Series" три такі документи. А бачу, що в часописі людських прав також є український переклад одної з міжнародних конвенцій про права людини — якраз добре! зможу прислужитися львівській аспірантці!

Потім пішла я на пару годин до Van Pelt, попрацювати над дальшими номерами "Digest of the Soviet Ukrainian Press". А перед 5-ою годиною я чекала на Софійку перед Franklin Building, бо ми домовилися піти на показ документального фільму австрійської продукції "Припять", що його показують в програмі міжнародного фестивалю фільмів. Тит в останній хвилині був перешкоджений і не пішов з нами, але було нас на фільмі чотири — з Вавою Бачинською і Вірою Лащик включно. Були там ще інші українці (напр. Віра Кліш із синами).

Фільм потрясаючий своєю страшною і неприкрашеною правдою — це немов метафора спустошеної землі, спустошеної України. Зроблений він дуже простенько, повільним темпом, і без всяких пояснень. Своєрідне інтерв'ю на ходу з працівниками атомної електростанції та з людьми, які повернулися — всупереч заборонам — у мертву радіяційну зону і там доживають віку. При чому, фільмарів та інтерв'юверів не видно — чути тільки їхні запитання. Мова фільму також вказує на спустошення — панує або російська, або суржик: тільки написи в Чорнобильській зоні — нормативною українською мовою.

Приголомшені побаченим, пішли ми втрьох — Софійка, Віра і я — перекусити до китайського ресторану. Харч був неособливий, але ми були голодні. Посиділи ще пару годин на розмові, а тоді я з Вірою її автом повернулася додому. Вдома на автовідповідачі застала записи не тільки від обох хлопців, але і від Вісі Блавацької, яка пам'ятала про Остапові уродини. І Максим і Марко телефонували пізніше вдруге і я ще з ними мала нагоду довго і приємно поговорити.

П'ятниця, 5 травня 2000, метро, 11:45.

Їду до міста і — хто б то подумав? — на на PENN, не на працю в бібліотеці, а ... в кіно! І то сама, без товариства! Це буде другий раз від часу Остапової смерти, що я буду сама в кіно. Спокусив мене фільм, що грає в Ritz5: "East-West". Фільм французької продукції і, як вичитала я десь на електронній пошті, фільмований в Києві (хоч Україна, кажуть, для продуцентів якби і зовсім не існувала!) Але тема особливо цікава: після війни 1946 року родина повертається на заклик Сталіна на батьківщину — і наслідки цієї добровільної репатріяції. Щось близьке всім колишнім ді-пістам, що стояли перед вибором: залишатись на заході, чи повертатися. Мій виїзд до міста — це теж своєрідний експеримент — ніколи раніше на матіне я не їздила. Це може спонукати мене ще колись поїхати до Ritz, де завжди грають цікаві іноземні фільми (до голівудських фільмів, і взагалі до Голівуду, в мене є деяке упередження — мусіла б точно знати чи фільм вартий моєї уваги, тоді як на французький фільм я готова навіть заризикувати, нічого про нього не знаючи).

Метро, 3:50, по дорозі додому.

Встигла до метро точно на 3:30 — отже не мусіла платити. У висліді заплатила тільки 5 дол. за фільм. А фільм вартий був того, щоб його побачити. Була в ньому і несподіванка для мене: там в одній із менших ролей — Богдан Ступка! Грає роль диригента червоно-армійського хору. Актори всі грають дуже добре. В головних ролях: Sandrine Bonnaire i Oleg Menchikov. Режисером був Régis Wargnier. Фільм іде французькою і російською мовами, з підписами англійськими. Хор співає також українські пісні. Зроблений фільм дуже реалістично, без перебільшень, але і без прикрас — я думала, що там буде більше знимок самого Києва. Але режисер хотів, мабуть, наголосити сірість життя, отже більшість дії відбувається в комуналці, а навіть Дніпро, що бере важливу участь у фабулі, показаний не із туристичного боку, ані не з мостів, що могло б було надати ріці романтичної закраски. А романтики у фільмі нема, і то напевно свідомим рішенням.

Понеділок, 8 травня 2000. 11:12 перед полуднем.

Вчора провела день на цвинтарі у Баунд Бруку. Проводи. Людей, тим разом, було менше, як минулими роками. До цього може причинилася велика і несподівана горяч — вже третій день температура біля 90̊Ф. Але також напевне деякий вплив мають конфлікти у православній церкві — єрархія Баунд Бруку піддалася під юрисдикцію константинопільського патріярха, що означає втрату автокефалії і співпрацю з московським патріярхатом. У висліді — внутрішній конфлікт серед православних, а навіть судові позови за власність в американських судах. (На цвинтарі роздавали летючки в цій справі і навіть закликали до участи в якихсь зборах вірних, що мали місце не на церковній території, а в готелі Марріот, через вулицю від Православного Осередку).

Всетаки зустріла я на цвинтарі Ваву Бачинську із Яриною Турко-Бодрок (що приїхала з Сан Франціско), Мирослава Лабуньку і Олеся з усією родиною, Діму Комілевську, Лисняків, Гевриків, Клюків. Відвідала я не тільки Остапову могилу (помила камінь, бо птахи його занечищують, але жодних інших порядків не було потрібно, бо квітів принципово не саджу і не приношу!), Івана Пасічника, Марійки Лабуньки, Івася, Миколи Понеділка, Галини Журби. Хотіла піти ще на могилку Лялиних мами і бабуні, але сандали мені розлетілися, ходити було важко, отже зрезигнувала.

Діма дуже обурена фактом, що Славутич, зібравши матеріяли до хрестоматії творчости членів "Слова", раптом передав все Шкандрієві із рішенням, що це буде антологія виключно канадських авторів. Ну, я цю ідею видавати знову і знову самих канадців (до пересади вони вже задокументовані і то не тільки українською мовою!) також вважаю анти-громадською, бо ж і "Слово" і кошти на це призначені були не тільки канадськими!) — але не поділяю думки Діми, що "Слово" варто відновити, або створити у США якусь нову організацію письменників. Ну, Діма каже: от Ви — були б добрим головою "Слова". До мене зверталися — поінформувала я її — але я відмовилась. Фактично, може й шкода, що — злакомившись на дотації канадського уряду — перенесли колись збірники "Слова" до Канади — це започаткувало провінціялізацію організації і дало атут активістам таким як Стефаник перетворити філію на централю. В цьому, очевидно, частина вини також на наших "слов'янах" у США — зокрема, якби Остап був здоровіший, більш активний, і мав кращі лідерські прикмети — "Слово" могло бути справжньою, активною і корисною літературною спілкою. І якби члени Нью Йоркської Групи не стояли осторонь, а включилися в загальну активність. Адже можна і треба було видати хрестоматію творчости цих українських письменників США, і то також і в англійських перекладах. А були серед них і справжні тузи!

Четвер, 11 травня 2000. Метро, 10:30.

Їду до Форсії, а потім на пару годин праці в бібліотеці. Сьогодні температура понизилася до 58-70 і це дуже добре, бо пару днів стояла немилосердно гаряча погода, як у літі. Вчора, враховуючи заповіджену пополудневу бурю, я поїхала вранці до Frank's і накупила квітів. Кущик азалії, на місце того, що минулого літа загинув (азалії, між іншим, в повному розквіті і дуже прикрашують мою хату!), кілька чорнобривців, щоб додати до тих, що їх вже раніше посіяла я і які поволеньки починають сходити, і дві пачки по 12 штук розсади impatients (червоних) і білих беґоній. Я трохи надто розщедрилася, бо не врахувала факту, що 12 треба ще помножити на 4 — бо одна така коробка, що коштує $1.39, включає чотири квітки. У висліді трохи квітів мені залишилося і я придумала їх посадити спереду хати. Там земля не дуже добра і не підготована, але побачимо, що з того вийде.

В суботу 20 травня будуть у Н.Й. загальні збори НТШ. Зробили мене дійсним членом, отже маю обов'язок поїхати. Поїду автом із Трофименками. У програмі — перевибір управи. Кандидатами на голову є Лариса Онишкевич і Володимир Стойко. Отже буде справжня баталія. Я за Ларису, бо Стойко надто розполітизований. І не добре, щоб всі великі установи діяспори були опановані бандерівцями: УККА, ЗУАДК, УВУ, СКУ... НТША вже мало одну еру, де пріоритетом була не наука, а політика. Смаль-Стоцький і Стахів скомпромітували НТША до тієї міри, що шануючі себе науковці не хотіли ставати членами товариства. Невже це може знову повторитися?

Понеділок, 15 травня 2000. Полудень.

Закінчила читати — хто б то подумав? — "Хмари" Нечуя-Левицького! Читала раніше тільки "Миколу Джерю", "Кайдашеву сім'ю" і "Бабу Параску й Бабу Палажку". Пригадую, що "Миколу Джерю" читала в дитинстві ... з Татом (це була єдина книжка, що ми з ним разом читали). Може й тому залишила вона в мене негативні враження. Більше подобалися ті дві інші — через гумор. Але "Хмар" не читала ніколи. Тепер зацікавили вони мене з двох причин: по перше, це роман з життя інтелігенції, а по друге — і це важніше — Максим особливо цікавиться творчістю Нечуя, виступав уже з доповіддю про нього, а навіть — що найцікавіше — хоче писати про нього цілу монографію! Хотіла я перевірити: що є Нечуя таке, що могло викликати такий його інтерес.

Ну, початок книжки мене дуже розчарував. Така стилістична й композиційна безпорадність, немов в якогось аматора-початківця. Характери — чорно-білі стереотипи, без всякої глибини, чи психологічного росту. Але я в книжці розчиталася і побачила чимало надзвичайно цікавих і позитивних її прикмет: передусім: картини життя української інтелігенції 19 століття в російській імперії — вони не тільки віддзеркалюють минулу добу, але... нажаль, мають і безпосереднє відношення до сьогоднішньої ситуації в Україні, вияснюють ментальність, що й досі не змінилася, видаються мало що не трагічним пророцтвом! Варті уваги описи стародавнього міста Києва. Знамениті описи побуту і звичаїв. Дуже добре почуття гумору. І велика доза українського патріотизму, з рідкісним анти-московським присмаком. Мені може варто прочитати також статтю Нечуя з 1878 року "Сьогочасне літературне прямування", де він говорить, як каже у вступній статті Леонід Білецький, про "непотрібність великоруської літератури для України і для Слов'янщини". — Невже Хвильовий 50 років пізніше тільки повторював, або пригадував тезу Левицького?

В "Літературній Україні" є стаття Людмили Тарнашинської про Остапову нову книжку. Я думала, що вона напише тільки коротко про саму презентацію книжки в Києві (мені Корогодський прислав відео-запис цієї презентації, Максим її переробив на нашу систему і я недавно мала змогу подивитися і послухати як ця презентація виглядала!) Але ні, Тарнашинська пише не звіт, а цілу (і то навіть довгу!) рецензію, про саму презентацію навіть не згадуючи. Тішуся, що це пригадає про Остапа і утвердить його ім'я між літературними людьми України. Виступи на презентації (Корогодського, Шевчука, Бурячківського, Забужко, Сверстюка, Білоконя) Максимові не подобалися — от, кажуть, появилася ще одна книжка. Але я думаю, що стриманий серйозний підхід більше вартий, ніж фальшиві і солодкі панегірики. Не треба, щоб всі погоджувалися з Остапом, але добре, як будуть з ним дискутувати.

П'ятниця, 19 травня 2000. Полудне, метро.

Вибиралася я сьогодні зранку на PENN і була майже готова, як раптом потемніло надворі і за кілька хвилин пустилася страшна злива! Я вирішила відкласти свій виїзд до наступного тижня, навіть написала записку в цій справі і до Рея Трента і до Тита Геврика. До Рея, бо він повідомив мене, що чотири примірники моєї ULE80 вже повернулися з палітурні і їх можна відібрати. До Тита — бо Софійка зробила мені послугу: на своїй великій xerox-овій машині зробила мені фотокопії великих Остапових театральних рецензій, що їх я на звичайних копіювальних машинах зробити не можу. Це матеріяли для висилки до Києва, до Валерія Гайдабури. Я вже одну таку посилку йому послала, це вже буде друга.

Ну, от. Дощ далі іде і йтиме цілий день. Але нагла злива ущухла і я вирішила таки поїхати на PENN і полагодити ці справи з Титом і Реєм. Приїду пізно — на працю в бібліотеці часу напевно не буде. Думала я, чи не поїхати мені автом, але не хочеться платити 8 дол. за паркування, а крім того, поїздка підземкою примушує мене до проходу, а він кончечно мені потрібний. Навіть тоді, як іде дощ.

Неділя, 21 травня 2000. 3:30 пополудні.

Вчора весь день провела в Нью Йорку, на зборах НТШ. Славко з Мартою приїхали по мене вже о год. 7-ій ранку, а повернулися ми десь після 10-ої вечора. Їхала з нами також Надія Кохан, яка недавно стала звичайним членом НТШ. Зранку мали нібито відбуватися засідання секцій, але це або було погано запляноване, або через відсутність членів нашої ("філологічної") секції, що були зайняті іншими справами (напр. Фізер, який був головою номінаційної комісії, Рудницький, Штогрин), не мало характеру ділового засідання. Інші секції, здається, таки мали свої наради, одна з них навіть поділилася на дві окремі секції: історичну і суспільних наук. Мені всі ці справи секцій — неясні. Секції, нібито, працюють, без уваги на територіяльні поділи, тобто об'єднують членів одної секції в різних країнах. Секції займаються добором членства, і підвищенням цього членства на шляху від звичайного до дійсного члена. Мені неясно, як напр. може голова секції, який живе в Шікаґо, вирішувати про прийняття чи підвищення члена осередку НТШ у Канаді, Німеччині, Україні... Але, але... Виявляється, що Україна діє самостійно, до неї це не відноситься! (А в Україні, як це видно було із доповіді Олега Купчинського зі Львова, діє вже значне число осередків НТШ, і то не тільки на теренах західної, але і східної України! — Цей Купчинський, між іншим, дуже подібний до Івася Керницького! — тільки, що він кремезний і великий, не те, що Івась!) Читала я і статут — ще навіть напередодні поїздки до Нью Йорку — але статут задавнений, не віддзеркалює сучасного стану, і він справ зовсім не вияснює.

Між ранніми засіданнями, реєстрацією, доповіддю Купчинського і загальними зборами, була вполудне перекуска — дуже до речі, бо я виїхала з дому без снідання. Можна було зустріти чимало знайомих і поговорити з деким. З Філядельфії були ще Рудницький, Заліпський, Кіпа, Лужницький і Волчук з Мартою Шиприкевич. З Урбани приїхав Штогрин (запрошував приїхати на дводенну конференцію і запевняв, що не запізно ще зголоситись на помешкання у гуртожитку (звичайно, конференція в червні і зголошення мають термін до 1. квітня, а тим разом дату встановили недавно, і то на 14-15 липня). З Шікаґо приїхав Маркусь, з Нью Гейвену — Данко. Були Фізер (добре виглядає і добре мається — мав 4 операції на серце! — (якби Остап був відважився, може жив би дотепер!); Прокоп (я сказала йому про свою працю із редагованим ним колись "Digest of the Soviet Ukrainian Press" — свідомо хотіла зробити йому приємність, щоб знав, що ця праця ще й сьогодні знаходить дослідника, який її вміє оцінити. Був помітно зворушений). Присутні були обоє Андрушкові, Володимир Рак, Тарас Гунчак, Ольга Кузьмович, Уляна Старосольська, Ірина Падох, Іван Головінський, Юрій Слюсарчук, Богдан Чопик, Тетяна Кейс, Олекса Біланюк, Андрій Шуль, Баранецький, Василь Ленцик, Ярко Ласовський із Чумаченко (він обіцяв, що сам напише гасла до ЕУД про Вову Куліша і Оксану Керч), ціла низка інших, яких я або не знаю, або не запам'ятала — серед них і певна кількість людей молодшого покоління. Пізнала я серед присутніх Петришина — видно, що його вже випустили і він живе нормальним життям. Але найважніше, очевидно, що були і два кандидати на голову: Влодко Стойко і Лариса Онишкевич. Відчувалося певне напруження, бо, як було видно, номінаційна комісія мала трудність дійти до узгоджень чи консолідації пропонованої листи кандидатів. Була пропозиція доповнити тимчасову номінаційну комісію новими членами — були навіть два списки для цієї мети і на одному з них, проти моєї волі, була і я (запропонована Мартою Трофименко). На моє щастя, цей список перепав у голосуванні. Але я мала необережність забрати голос на самому початку зборів (в справі порядку нарад), висловивши здивування, що на порядку нарад ні слова не згадується про справи статуту, а статут, як це ясно новому членові такому як я, вимагає неабияких змін і усучаснень). Рудницький на це дав мені відповідь, що мовляв, "праця над статутом продовжується", а я згодом, коли вибирали статутову комісію, вже не могла відтягнути свою кандидатуру, отже сама на себе накликала непотрібну біду.

Перед основним голосуванням обидва кандидати виступили перед виборцями. Стойко був, мабуть, заскочений, несподіваним закликом до 3-ох мінутового виступу (вони раніше вже говорили про свої пляни, хоч я не мала змоги чути того, що тоді казав Стойко). У висліді, він почав від того, що, мовляв, у 3-ох мінутах нічого сказати не можна (зужив на це бодай одну-дві мінути!), потім сказав кілька слів про себе, що він — професор, редактор Квартальника, ітп. Говорив понад 10 мінут і це зразу підхопив з авдиторії Шуль, вимагаючи такого самого часу для Лариси. А вона, як контраст, виступила дуже ефектовно. Говорила про свої пляни для НТША, про потребу збільшити англомовні видання, про участь у загально американських форумах славістики ітп. Її виступ може і приєднав їй якісь нерішені до цього часу голоси. Тай виглядала вона більш презентабельно, говорила більш переконливо. Стойко — дуже млявий, не має жодної харизми, і це йому шкодить. Але за ним була зорганізована група, не тільки бандерівці, але і такі люди з естаблішменту НТШ як Рудницький і Кіпа, і вони, мабуть, були певні своєї перемоги. Лариса має чимало ворогів: у Львові її не люблять і бояться (про це я чула не тільки від Зорівчак, але і від Романіва), а в самому НТШ, майже як шантаж, була мова про те, що — у випадку, коли вона вийде головою, з нею не співпрацюватимуть ні керівник канцелярії Микола Галів, ні заступник голови і фінансовий діловод — Володимир Рак. В такій атмосфері, вибори створювали особливу напругу. Мені передали мандат до голосування Іван Коропецький (який поїхав в Україну) і Наталя Пазуняк (яка не могла поїхати на збори). За Пазуняк, я мусіла навіть заплатити членський внесок за два роки (80 дол.) щоб мати право її голосу. Спочатку була мова про те, що, згідно із статутом, право голосувати мають тільки дійсні члени, члени-кореспонденти та звичайні члени з-перед 1964 року. Отже Тит Геврик, який з'явився на залі без виборчої картки, а потім пішов до реєстрації, щоб її одержати, довідався, що йому не прислуговує право голосувати, образився і пішов додому. Тимчасом, на самих зборах проголосили, що згідно з традицією попередніх двох загальних зборів, рішенням учасників надається право голосу всім присутнім членам НТШ, включно із звичайними членами. І всі ті звичайні члени пішли до реєстрації за картками. Якби Геврик ще був на залі, був би голосував.

Голосування ухвалили перевести тайними балотами. І голосували не тільки на Стойка або Онишкевич, але і на цілий список їхнього "кабінету". Деякі особи були на обох списках (напр. Роман Андрушків і Святослав Трофименко). Роздано управненим до голосування 105 балотів (було 42 голоси дійсних членів і членів- кореспондентів на залі, плюс 48 уповноважнень від неприсутніх, решта — звичайні члени). Після короткої тиші, коли підраховували голоси, проголосили вислід: 52 голоси за Стойка, 53 — за Ларису. Ого! Вийшла один-єдиним голосом! Це був приклад американської демократії в дії: Стойко сказав кілька слів, привітавши Ларису з перемогою і закликаючи до співпраці (я потім йому за це поґратулювала!), Лариса подякувала за довір'я, закликаючи всіх до співпраці і навіть до конструктивної критики. А що вийшла одним тільки голосом, то може рахувати, що опозиція до критики буде готова повсякчас, не знати тільки чи до критики конструктивної...?

У висліді цих зборів я матиму в недалекому майбутньому додаткові зобов'язання. Погодилася я ще перед виборами стати членом видавничої комісії, а через Марту Трофименко (і мою непотрібну репліку на початку зборів) увійшла я теж до статутової комісії.

Деякі речі на зборах мені рішуче не подобалися. Хоч більшість членів управи подавала свої звіти на письмі, такого звіту на письмі не було від фінансового діловода. Навіть не назвав цифр: скільки товариство має маєтку? А це майно неабияке, може й тому є зацікавлені люди "перебирати організацію". Рак виглядає на речеву й розумну людину, але нема прозорости в його фінансовому звіті, а це — на мою думку — потрібне. Не тільки, як кажуть американці,"propriety, but also an appearance of propriety". Самих приходів за останні три роки було $289,184. А недавно продали якусь землю в Кергонксоні за один мільйон доларів. Із звіту Рака виходить, що фінансовий діловод мусить звітувати різним державним установам — федеральним, стейтовим, міським — і то не тільки в Нью Йорку, але і в штаті Ілліной, де є бюро Енциклопедії Української Діяспори. Це потрібне, щоб затримати статус неприбуткової організації, щоб не платити податків. Я маю повне довіря і до Рака, і до цих надзірних державних чинників — це не Україна, фінансових зловживань тут бути не може. Всетаки, вважаю, що ці справи треба ставити отверто і ясно. Грозив Рак, що відійде, якщо головою стане Лариса. Це буде для неї поважний клопіт. Але водночас прийшла мені думка, що така велика установа, з мільоновим майном, повинна мати платного службовця для ведення фінансів і не спиратись тільки на добру волю члена, що працює на громадських засадах. Грозив, що відійте також Галів — керівник канцелярії. Але він ще може передумати, бо це для нього самого може бути більша втрата, ніж для товариства. (На платну роботу кандидатів можна знайти, а зміна часом навіть може внести трохи свіжого духу і проглядности). Не подобалися мені також ті ухвали в справі виборів, мовляв, всі присутні звичайні члени можуть голосувати. Адже це явно проти-статутове рішення! І це, як почула я на зборах, практикувалося вже на двох попередніх загальних зборах у минулому! Таке може довести до справжніх зловживань демократичним процесом! Або треба змінити статут, або припинити таку сваволю. Типова для українців проблема: наперед ухвалюють конституцію, а потім її ігнорують... What else is new?.

Чи не забагато про НТШ? Але хотіла записати ці думки за свіжої ще пам'яті, поки не забудуться.

А бачу, що не відмітила в щоденнику важливої справи минулих днів. Вже вдруге написав до мене Валерій Гайдабура з Києва. Він — заступник директора Театру ім. Франка, театрознавець, збирається писати дослідження про театр української діяспори. Але тим разом, крім листа, він прислав мені свою книжку "Театр, захований в архівах". Це справжнє, серйозне і дуже солідне дослідження театрального життя України в час німецької окупації. Він дає цілу панораму театрів у різних містах України, їхнього репертуару, особового складу акторів ітд. А сам його текст — побудований на багатстві джерел, друкованих і недрукованих, до спогадів і особистих листів включно. Цитує він кількакратно і Остапів "Літературний Львів", цитує розумно і критично. А навіть є в книжці цитата із мого листа до дочки Гупало, де я описую свої враження (12-літньої дитини!) із постановки вистави "Тріюмф прокурора Дальського". Очевидно, за дозволом таке друкувати він не звертався, але його уважливість до деталей — подивугідна! Я ще книжку не зовсім прочитала, але вона розбудила в мене довір'я до автора і бажання допомогти йому матеріялами. У висліді, я посвятила цій справі добрих кілька годин, переглянула театральні Остапові статті в архіві, зробила деякі фотокопії і вже послала йому першу посилку. Сьогодні підготую другу — із фотокопій, що їх мені зробила Софійка Геврик.

Ще одна новинка, і також з України. Написала по електронній пошті зі Львова незнайома мені Мар'яна Комариця. Вона працює в Бібліотеці Стефаника, де — як я знаю із своїх відвідин в 1995 році — опрацьовують біо-бібліографічні довідники "Українська журналістика в іменах". Виявляється, вона — на основі моєї "Автобібліографії" (напевно примірник бібліотеки Стефаника, бо я їм послала!) — написала про мене цілу статтю до цього біо-бібліографічного словника! Сьогодні вже і прислала мені цю статтю, як attachment до електронного листа. Це цілих 5 сторінок машинописного друку з інтерлініями! Ну, там чимало помилок і всяких непотрібних і неістотних деталей, вибраних із мого літопису — доведеться текст трохи виправити, зредагувати, скоротити. Це я мусітиму зробити звичайною, не електронною поштою, бо інакше мусіла б весь цей текст переписати. При нагоді я звернула увагу їм, що в цьому довіднику обов'язково повинна бути біографічна довідка про Остапа. Він був справжній журналіст і повинен там бути скорше від мене. Можу це навіть зробити я сама, якщо така буде воля редакції.

Сьогодні Ніна приступає до св. Причастя. Марко повідомив мене про це минулого тижня, отже я встигла послати їй карточку і невеличкий дарунок. Але Марко вчора потелефонував: мовляв, Максим — Ніни хресний батько, повинен їй подзвонити з цієї нагоди. Ну, кажу, Максим про це, мабуть, не знав, а сьогодні з цілою родиною поїхав до Едмонтону, і в гори до Джаспер — отже напевно не телефонуватиме. Ія, видно, робить з цієї нагоди цілу параду, дитина навіть буде вдягнена в цю ж саму білу суконку, яку з цієї ж нагоди носила її мама, а буде там також дідо — Мирослав, який вступив до них, по дорозі до Австралії. (Про те, що він їде до Австралії, я почула на зборах НТШ: Фізер, коли говорив про проблеми Номінаційної комісії, сказав таке: був ще один кандидат на голову, але, почувши, що його ніхто не підтримує, вирішив поїхати до Австралії... Він, очевидно, не згадував прізвища, але не трудно було догадатися!) Ну, я заспокоїла Марка: не варто з такої справи робити цілий "federal case", зрештою, чи Ія — хресна мама Іванка, вітала його, коли він приступав до першого причастя? Марко — сам атеїст, але видно дуже під впливом своєї колишньої жінки, а Ія — також не дуже велика практикуюча католичка, але, як і її родина, більшу вагу кладе на зовнішні церемонії і ритуали, ніж на суть самої ідеї. "Все життя построєне на показ", мовляв Остап.

В п'ятницю я маю летіти до Едмонтону. Підготовляю ґардеробу до виїзду і маю клопіт. Хочу взяти якнайменше баґажу — маленьку ручну валізочку. А ось два дні тому було гаряче, тепер нагло дуже позимніло, а як буде в Едмонтоні?

Вівторок, 23 травня 2000, доходить 8-а вечора.

Чудеса нової технології! Я вже встигла — на протязі останніх двох днів — обмінятися кількома листами з Мар'яною Комарицею: довідалася, що в довіднику журналістів вже раніше була стаття про Остапа (про що я не знала), навіть прислала мені текст на комп'ютері. Але найцікавіше таке: в одному листі Мар'яна пише, що до листа є додаткова дописка від її батька... І виявляється, що це не хто інший, а Микола Ільницький! Ну, справжня тобі ревеляція! Ільницький повідомляє, що вже отримав "Тихі розмови з вічністю" і навіть має намір написати відгук... Сьогодні я вже послала Мар'яні справлений текст довідки, очевидно, звичайною поштою.

Рівночасно надала я другу посилку Валерію Гайдабурі. Вислала йому деякі оригінали, а собі для архіву зробила (при помочі Софійки) копії на новому безкислотному папері... Вночі вчора і передучора читала його книжку про театр німецької окупації. Це не тільки історія театру, це дуже цікавий документ доби повний цитат із листів, щоденників, спогадів — про воєнні жахіття, про трагічні людські долі... Добре і цікаво скомпонована книжка — таких треба нам якнайбільше.

Марта Трофименко вияснила, що статутова комісія, до якої мене вибрали на зборах, це не була постійна комісія, а тільки комісія парляментарної процедури на час самих зборів. (Якби я цього була свідома, була б напевно відмовилася!) Вона запрошувала мене стати членом постійної статутової комісії, але я — дуже рада, що впав з плечей додатковий обов'язок — відмовилася. Але сьогодні дзвонила Лариса Онишкевич в справі видавничої комісії, на яку я вже давно дала свою згоду. Є там щось 10 членів: Марта Хом'як, Гунчак, Гумецька, Марта Трофименко, Тит Геврик, Найдан, Ласовський, Попович (хемік), я і з уряду, Лариса. Вона хоче, щоб я стала головою цієї комісії, координувала її працею. Я відмовлялася, просила дати мені змогу рік-два приглянутись спершу до праці комісії і взагалі НТШ, бо ж я новий член, зовсім з нічим ще не обзнайомлений. Я пропонувала Богачевську-Хом'як або Гумецьку, але Хом'як зайнята справами СУА, а Гумецька, каже Лариса, за м'яка для такої ролі... Я маю ще деякий час до надуми. Лариса має прислати мені вже готовий правильник цієї комісії, що її вона сама досі очолювала цілих 8 років. (Я собі зажартувала: "ну, тепер я розумію, чому Ти маєш стільки ворогів" — бо це, очевидно, досить впливова роля, що може багатьом не подобатися (зокрема всім тим, чиїх творів комісія не рекомендувала до друку). Не дуже я рада брати на плечі такий тягар — напевно буде з тим досить мороки, кореспонденції, телефонів... Але маю трохи викиди совісті: як всі будуть відмовлятися від громадської праці, то хто її вестиме? Критикувати легко, стоячи збоку і без всякої відповідальності. Ще подумаю.

П'ятниця, 26 травня 2000. Edmonton, Univ. of Alberta, Lister Hall.

На філядельфійський час уже минула 1 год. ночі, тобто вже субота 27, але на місцевий час ще нема 11:30. Я сьогодні на ногах від 5 год,. ранку, отже втомлена, але хочу накреслити пару рядків, щоб не забулося.

Політ з Філядельфії був на пів години спізнений і я боялася, що втрачу сполуку в Торонто. Але встигла — хоч була справді останнім пасажиром, що всідав на літак до Едмонтону! В Торонто, очевидно, мусіла ще проходити митницю, відібравши баґаж — це теж забрало трохи часу, чекання в черзі і, очевидно, нервів. Тут на летовищі зустрів мене Максим з обома хлопцями. Вони мають винаймлене авто. Це значно упростило й полегшило мені справи. Привезли мене на кемпус, я зразу зареєструвалася і заплатила за 4 дні, занесла речі до кімнати. Кімната маленька на 4 поверсі — ліжко, стіл, шафа. Не так вигідно як в Урбані, передусім — і це найгірше — лазничка в коридорі! А живуть тут і чоловіки і жінки! Кухонки, очевидно, також немає. Фактично, приміщення це — на 1 особу; в Урбані є приміщення для 4 студентів, отже для тих, хто живе тут довше, така privacy має свою ціну. З лазничкою буде мені проблема — от навіть і тепер — якби мала власну лазничку, була б взяла собі туш. А так, то тільки вмилася. Та ще й мені треба вночі вставати... Ну, якось то буде. Максим і Уляна запрошували мене до себе в готель, але вони живуть у місті, доїздити сюди треба було б автом або підземкою.

Були сьогодні в Athabaska Hall, де приміщується КІУС і Центр Яцика. А о год. 7-ій був вечір-прийняття в пам'ять Данила Струка. Оксана Струк спеціяльно приїхала на цю імпрезу з Торонто. Працівниці КІУС зробили гарне прийняття — овочі, городина, вино — харчів цих було за багато, бо людей певно не було більше як 30. Відкрив це коротким словом Marples і дав основну (і єдину!) промову сказати Павлишинові. Павлишин говорив тихо і невиразно — здебільша неформальні спомини про зустрічі із Струком. Сказав двічі щось дотепне, бо авдиторія сміялася, але я не дочула. Жодної іншої програми не було. Була нагода мені зустрітися і коротко поговорити з Татяною Назаренко (вона тепер вчить у Манітобі, має 14-річну доньку, що її батько-росіянин живе у Філядельфії, отже збирається незабаром приїхати), Оксаною Струк, Олегом Ільницьким і Наталкою Пилип'юк, із Зеноном Когутом (він тепер на sabbatical, обов'язки директора КІУС сповняє Marples), Франком Сисином, познайомитись із Іриною Сивенькою (молода жінка, займається пост-модернізмом, хоче готувати антологію східньо-европейської пост-модерністичної прози), і з двома-трьома жінками-працівницями КІУС-у, що їх прізвищ я, нажаль, не можу вже тепер пригадати.

Треба мені нарешті лягти, бо завтра доведеться розв'язувати побутові проблеми, вивчати топографію кемпусу. Треба мені буде іти досить далеко пішки — перша сесія про Кобилянську є в Arts Bldg., о год. 10:45.

Субота, 27 травня, вранці. Едмонтон.

Campus Альбертського університету дуже розлогий: будинки розташовані на терені університетського містечка далеко один від одного. Це мені зараз доведеться випробовувати власними ногами.... Весна тут тількищо починається. Чимало розквітлих овочевих дерев, а головне — багато прекрасного фіолетного бузку, який ще навіть повністю не розкрився..

Я вже встигла попрасувати своїм маленьким залізком деякі зімняті речі — добре, що я, не зважаючи на дуже обмежений баґаж, це залізко таки привезла. Можна, правда, позичити і тут на місці, але за тим треба ходити, а так можу бути незалежна. Жаль, що не вклала у валізку маленького радіо — не маю свіжих інформацій про події у світі і про погоду, ані музики, ані навіть присутності людського голосу. Цього мені бракує. Тушу в публічній лазничці вчора, повернувшися пізно, не мала відваги взяти, але лазничка дуже близько моїх дверей — ніч перебула без клопоту. Мені треба перед сесією піти ще до банку і виміняти гроші на канадські. Максим вчора, щоправда, позичив мені 50 канадських долярів, але цього мало. На конференцію я офіційно не реєструвалася (це було б додатково 140 дол.) — маю надію, що мене не випросять із сесії. Поснідала сьогодні ще з дому привезеною канапкою і бананом — шкода було викидати, а вчора не було нагоди її з'їсти.

New interpretative paradigms of Ol'ha Kobylianska.

Тамара Гундорова не приїхала і доповіді не прислала.
(20 осіб).

Максим:

OK — two persons. Defender of common man & the people, but known also for her iconoclasm, her feminism, dedication to the lofty & the beautiful. Choices: German v. Ukrainian language... Not a populist admirer. Єфремов greeted OK with scorn. K. — a modernist, decadent. Aristocratic stance, young innovators. Petko Todorov — an influence. Seeking balance of emotional & intellectual life. Gives Nietzsche a fair hearing, but not all feminist battles are worth fighting — conflict between individual & social perspective. Земля — tale of fratricide, philosophical dualism, Kain-Abel choice. Rejecting path of isolationism & individualim. В неділю рано зілля копала: Mavra — central focus, dramatic mirror of the central conflict, both a sinner & a victim. K. iconoclastic ambivalence about social norms, unusual women. Tatiana's dilemma — not Hryts's. Nature of the problem: instinct vs. selfcontrol, also conflict between the sexes — wants to be loved on her own terms — individual's experience of freedom's limitations. Polarity between social & individual, public obligation vs. private lives.

Павлишин:

What really happens in Zemlia & why it matters: No certainty that murder of Mykhailo is a case of fratricide. Finished in 1901. Authorial voice does not identify the guilty party — identity left uncertain. Consideration of evidence & voice. Evidence — alibi, circumstantial evidence can be explained, no weapon found. Authorial narrative avoids supporting circumstantial evidence — every piece is presented as subjective — mysterious — principle of discontinuity in human affairs, murder — a riddle. Symbolically — a fog descending on the land. Does not predict human behavior — a range of models of human behavior — Nietzsche in Zemlia: Sava is easily invested in a spirit of Nietzsche — Mykhailo strong, but only in confines of society — he is shown to be week in the army — Sava exhibits some of Nietzschean characteristics — Sava stands beyond good & evil — universe without explanation. Does it matter? Yes. Case symptomatic of lit. interpretations that deepen lit. criticism — Honest & careful reading can return the canonical text. OK may become most interesting contemporary Ukrainian writer — requires nothing less but a cultural revolution.

Discussion:

Is there anything else in the novel that shows that Kobylianska used uncertainty as a principle — centrality of the murder is disputed — this is not a detective novel — what if there are alternative explanations for uncertainty — thought process of various individuals is central focus in the work — particularly the parents — how people deal w/a variety of impacts on their lives— role of M-me Blavatsky as influence on OK — seeming sympathy for the irrational — focalization — number of personages used for focalization — enigmas mysteries in OK novels — Khotkevych about OK (in Ukr. Khata) — concept of beauty (tedious, little skill, not a memorable article), Sriblianskyi in Ukr,. Khata thought that Zemlia would become a foundation for modern Uk. lit.

Субота, перед північчю.

Сесія про Кобилянську була така цікава, що навіть задля самої цієї сесії варто було приїхати! Пополудні зустріла Максима після його засідання CAS, де створили канадську асоціяцію україністів, афіліовану з CAS, але як окрему організацію. Разом з Максимом поїхала до міста і — замість полуденку — пішли до Української Книгарні. Там ще й тепер є чимало нових цікавих книжок: я купила собі три: "Укр. журналістика в іменах" но.3 і 4 і "Щоденник" Анни Франк (українською мовою!) Не можу занадто обтяжувати себе книжками, отже більше не купувала. Максимові також купила пару книжок, які він собі вибрав. Нажаль, за час, коли ми були в книгарні, поліція дала нам штраф на 25 дол. за паркування. (Захопились книжками, забули побігти, щоб додати нові монети!)

Увечері ми були всі запрошені до родини Сергія Плохія. Він працює із Сисином та в КІУС-і, спеціялізується, здається, в історії церкви. Приїхав 9 років тому з України. Жінка його Олена (Лена) працює в архівах. Мають сина й дочку — вже підлітків. Живуть вони у власній новій хаті, в поселенні таких — дуже подібних до себе — хат, недалеко від Едмонтону (около 30 мін. їзди автом). На гостині були крім нас п'ятеро, Марко Павлишин, Франк Сисин, Зенон Когут, Роман Сенькусь, Юркевич, Leonard Friesen. Із Сисином, Павлишином і Когутом вив'язалася в нас дуже цікава й жива розмова: про Yale (враження Когута і порівнання Yale з Гарвардом), про Кобилянську (як продовження ранішньої сесії), про Діброву (нову його книжку, де один із персонажів — це перевтілений Михайло Найдан), про листування Лесі Українки, що його дуже хвалив Павлишин, як найкращий стилістично твір Лесі Українки, про Андруховича, який має приїхати до Penn State, про Едмонтон і Торонто (це зокрема від Сисина, бо він тепер більше живе в Торонто, а тут приїздить тільки час до часу)... Лена гостила нас вибагливими домашніми стравами — шашликом, рибою, різними салатками і приставками. З'їла я може й більше ніж треба — але це тому, що сьогодні за браком часу не полуднувала.

Сьогодні кілька разів ішов дощ, а це — згідно з попередніми прогнозами мого комп'ютера — мав бути найтепліший з усіх і сонячний день. Добре, що привезла з собою плащ-дощовик — він добре мені служить. Вперше сьогодні ввечері прийняла туш. Вода гаряча діє справно, але в лазничці холодно, нема жодних підстілок під ноги, отже і мокро.

Завтра піду на сесію історії, де виступають Когут, Сисин і Плохій. Але це в якомусь Business Basement, мушу знайти де це є. Сьогодні ледве знайшла будинок Arts — досить від мене далеко. На щастя, ще перед дощем.

На сесії про Кобилянську був також Славутич і Черненко. Славутича зустріла я в ліфті — говорили ми не дуже довго: він мене похвалив, що я дбаю про Остапову пам'ять, але не знав ні про книжку Лановик, ні про "Відоме й позавідоме". Про антологію я не встигла йому сказати — може буде нагода завтра чи післязавтра. Зате сказала я про цю антологію (що була плянована як загально-українська діяспорна, а тепер стала тільки канадською) Лесі Черненко. Вона, очевидно, "вмила руки" і сказала, що із Славутичем не співпрацює. І взагалі до всіх і вся почала виявляти різні свої претенсії. Я їй сказала: Ви підходите до всіх цих справ особисто, а я про себе скажу: загально-діяспорну антологію треба було видати давно і я раділа б такому виданню, навіть якби мене туди не включили. От напр. у США: Рубчак і Бойчук видали "Координати" — мене там нема, але це найповажніша антологія діяспорної української поезії. А "Слово", перенісшись до Канади, стало провінційним канадським товариством і до пересади пропагує своїх пів-грамотних піонерів, тоді як Маланюк, Осьмачка, Клен, залишаються поза антологіями.

Черненко дуже хотіла мене взяти на полуденок і я ледве від неї відпросилася. Пішла до бібліотеки. Перевірила кілька речей на комп'ютерному каталозі і бачу, що не тільки потрібних мені "раритетів" тут нема (таких як англомовний переклад "Европи" Загребельного, що його ніде не можу знайти!) — але навіть нема моїх Research Reports: Ukrainian Literature in English — їхнє власне видання! Просто скандал! В Урбані мої RR стоять у твердій оправі в Ref. Dept. між вибраними книгами!

Неділя, 28 травня. Вранці.

Хмарно. Не знаю, яка буде погода. Сьогодні з вікна бачила на плеканому стриженому газоні величезного зайця, що вискочив із кущів! Це не така порода, як мої малі зайці, що живуть біля моєї хати. Цей — удесятеро більший, на високих ногах, з чорними вушками.

Привезла я з собою два примірники "Тихих розмов". Вчора дуже напрошувалася Черненко, щоб їй подарувати, або бодай прислати. Але вона мені вкрай несимпатична, дуже накидається, а знає мене дуже давно (Остап був товаришем її першого чоловіка, Славка Єндика і був навіть свідком на їхньому шлюбі, а потім вона ж була жінкою нашого давнього знайомого, Івана Лисяка-Рудинцького, який живучи у Філядельфії із своєю першою жінкою, часто нас відвідував, а і ми пару разів бували в них, хоч перша пані Рудницька, яка згодом проголосила себе лесбіянкою, завжди трималася осторонь Іванкових гостей — тільки було привітається і зразу відійде, а чаєм нас і інших своїх гостей частував тільки сам Іванко. Ну от, ми завжди дивувалися, як це Іванко зійшовся з Лесею Черненко і як він з нею витримував...) Славутичеві теж книжки не хочу дати. Але радо подарую їх якимсь молодим літературознавцям, а їх є тут кілька, починаючи від моєї знайомої з Філядельфії (що була в мене на презентації Шекспірових сонетів!) Татяни Назаренко. Вона, між іншим, сказала мені, що написала рецензію до WLT на "Weekdays & Sunday" Керницького. Може схоче написати якийсь відгук і на мої поезії. Вона тепер в університеті Манітоба із Шкандрієм, але на цій конференції виступає з доповіддю не про українську, а про російську візуальну поезію.

Сесія історії: "New perspectives on Mykhailo Hrushevsky".

Першим говорив Когут, тепер виступає Сисин. Скінчив і зараз слово має Плохій, який концентрує свою увагу на радянській критиці Грушевського. (Його англійська мова, між іншим, досить свобідна, з невеликим акцентом. Зваживши, що він недавно приїхав, це навіть дивує). Когут твердив, що саму ідею виводити історію України від Київської Русі приписувати тільки Грушевському не можна — це робили вже перед ним Максимович, Антонович, Костомаров, "but H. puts together the entire scheme". Сисин говорив про те, як Грушевський вияснює причини повстання Хмельницького, звертаючи увагу на те, що економічний бік справи показаний недостатньо. Плохій — високий чорнявий, з борідкою, в окулярах. Говорить, не читає. Публіка (23 особи) добре реагує. Богдан Клід є дискутантом і робить критичні ремарки до доповідей. (Його я бачу вперше: невисокий, високе чоло, довге волосся — шатен, з початками лисини, окуляри вживає тільки до читання).

Год. 6. вечора.

Пару годин провела в бібліотеці. Знайшла книжку, за якою давно шукаю: "Adam's Sons". Дуже нею зраділа і точно її описала. А це навіть актуальна тема: адже вчора про "Землю" Кобилянської була ціла дискусія. Мусітиму розповісти Маркові Павлишину про свою знахідку! Він про це напевно ніколи не чув! Але бібліотеку сьогодні о 5. замкнули і ось я вже в кімнаті. Купила собі по дорозі два тістечка і пляшку молока — тільки відкривши пляшку, побачила, що це не звичайне, а квасне молоко. Випила пів пляшки з тістечком. Це мені буде замість вечері. Сьогодні полуднувала канапкою і зупою (і пивом) разом з Максимом у студентській кафетерії. Він увечері має засідання CAS, сполучене з вечерею, Уляна в місті з хлопцями, возить їх на якісь розваги, а я собі трохи відпічну, читаючи "Щоденник" Анни Франк.

Понеділок, 29 травня, доходить 11 год. вечора.

Недавно закінчився бенкет. Їжа була дуже добра і дуже до речі (бо я сьогодні їла тільки пару тістечок, замість снідання і полуденка), промова Marples-a про пост-радянські республіки була цікава (з неї я довідалася, що найдальше до демократії є, на думку доповідача, Туркменістан, Таджікістан і Білорусь; Україна і Росія десь посередині, але після балтійських країн, які мають першенство), я була добре вдягнена і добре чулася. Все було б дуже добре, але.... Я прийшла перед самим бенкетом і місця при столах були здебільшого зайняті. Сивенька і Романець, що з ними я домовлялася напередодні, не затримали мені місця біля себе, і я мусіла сісти коло Лесі Черненко (При її столі сиділо тільки три особи з польського департаменту — наші її обминають!) Вона без передишки говорила цілі дві години про свої grievances на всіх і вся: Зуєвського, Славутича, Назаренко, Ларису Онишкевич і ін. Відгрожується тим, що на 80 році життя напише про все це спомини. Скорше не може, бо "мусить" викінчити якісь ще книжки поезій, статтю чи книжку про Шевченка (проти Грабовича).... Я слухала цього монологу, але вкінці сказала їй, що злопам'ятність шкідлива для неї самої і не варто їй такого плекати. Напр. до Онишкевич має претенсії за те, що в "Сучасності" появилася не дуже прихильна рецензія на її книжку, замість радіти з факту, що рецензія появилася взагалі... Та й взагалі, сказала я, чи не краще говорити про справи літератури взагалі, як концентрувати все на особистому, зокрема на особистих уразах? Їй така моя реакція не подобалася — напевно вдруге не буде до мене присідатися.

Славутич, в порівнанні з нею, все таки досить раціональна людина. Я мала нагоду сказати йому свою думку щодо того, як він розв'язав справу з хрестоматією літ-ри діяспори. Він складав вину на Шкандрія, та й врешті сказав мені, що буде окремий другий том для авторів із США (Якби у цьому була справа!)

Але, крім цих двох не дуже приємних справ, де я вважала своїм обов'язком висловити критичну думку, конференція проходила дуже цікаво, я багато навчилася, пізнала нових людей, а крім того вчора і сьогодні мала змогу попрацювати кілька годин у бібліотеці (замість сувенірів, привезу кілька цінних для мене знахідок до ULE70.

Сьогодні була я на сесії, де виступали Сергій Єкельчик (про сталінську політику зберігання історичних пам'яток, її еволюцію і внутрішні суперечності), і Олег Ільницький, який говорив про потребу відрізняти культуру імперіяльну від російської. Обидві доповіді, а зокрема остання, викликали багатогранну живу дискусію. Пополудні була сесія, що мала бути присвячена виключно українській літературі, але не приїхав Богдан Небесьо, а що були відсутні інші доповідачі інших сесій — то у висліді дві сесії об'єднали. Отже виступали Erica Fraser, яка показувала й інтерпретувала карикатури, друковані в журналі "Крокодил" і вказувала на те, що негативні типи зображені часто як гомосексуалісти або гермафродити або трансвести. Ірина Сивенька говорила про Валерія Шевчука — дуже теоретично і скомпліковано. В анотації вона каже: "I approach his texts from the perspective of post-modernist epistemology & focus on his (de) construction of national space and (de)mythologization of history." Я не зовсім певна, що це має значити. Марина Романець говорила про еротику в творах Забужко, Іздрика і Покальчука. Від неї я довідалася, що Іздрика "Воццек" — серйозний і гідний уваги літ. твір, і що Покальчук пише справжню анти-мистецьку порнографію. При чому вона мала відвагу всі речі називати своїми іменами і цитувати — на потіху авдиторії — цілі порнографічні уривки! Замітно, що обидві ці молоді жінки недавно прибули з України, але добре володіють англійською мовою, виступали ефектовно і в дискусії. Обом цим дівчатам я подарувала по примірникові "Тихих розмов", дала їм свою адресу і запрошувала до Філядельфії. Романець тепер у Саскатуні, казала мені, що чула про мене від Роми Франко. Сивенька є докторанткою в Альбертському університеті.

Дякуючи "Пилипницьким" за програму, яку вони підготовили, я розповіла їм про свій досвід у бібліотеці і радила звернути увагу на те, щоб видавані КІУС-ом research reports були доступні студентам. Дала я приклад: як студент пише працю про Винниченка, він може знайти в каталозі U of A під Vynnychenko — Bibliography невеличку, видану в Харкові книжечку на 100 сторінок, але він не знайде бібліографії Стельмашенка, що її видав КІУС у серії research reports! Щось тут не впорядку!

Завтра вранці маю поїхати автобусом на летовище і відлетіти до Торонто. Максим з родиною від'їхав уже сьогодні і на сесіях, ані на бенкеті не був. Уляна вранці мала ділові засідання, тому він залишився з хлопцями, щоб повезти їх на якусь розвагу. Їм, очевидно, утруднює справи факт, що вони обоє працюють для тієї самої інституції — одна сторона завжди мусить уступити. Остап міг повністю присвячуватись поезії і журналістиці тільки тому, що я займалася дітьми, як першим пріоритетом, бо і не працювала тоді і могла свої студії робити part-time, поміж головними моїми родинними обов'язками. Але, маймо надію, що незабаром хлопці вже зможуть бути більш самостійні і не вимагатимуть такої повсякчасної уваги.

Сьогодні сонце розбудило мене вже о 6. год. ранку. Цікаво, яка погода буде завтра? Тепер, коли я вже маю від'їздити, я вже трохи познайомилася з кемпусом, віддалі не здаються такими великими. (Мої ноги дуже добре цю конференцію перебули, але я пильную, щоб брати регулярно Glucosamine, бо бачу, що це мені помагає). Хоч день сьогодні був сонячний, було відносно холодно і свіжо. Я ходила без плаща, але в костюмі, і не було мені надто тепло. На бенкеті була в своїх чорних штанах з кольоровою в шкельцях накидкою. Але на це на дворі накинула чорний светр. Взагалі моя ґардероба була добре дібрана і зовсім вистарчальна. До Урбани візьму те саме, тільки замість парадного вечорового убору, візьму нову синю суконку, що не мнеться і добра для подорожі.

Тут на кемпусі вперше бачила птахів — magpie. Великі, чорні, з довгими хвостами. У нашому фольклорі вдало названа птиця: сорока-білобока. Немов у формальному фраку. А як летить — цей взір біло-чорної композиції на крилах гарно виглядає!

30 травня 2000. Едмонтон, вже на летовищі.

Приїхала автобусиком Shuttle, разом з іншими пасажирами. З одним із них вив'язалась цікава розмова. Він — куратор музею Діфенбейкера в Саскатуні. Це на взір президентських бібліотек у США. Виявляється, цей музей — єдина того роду інституція в Канаді. Інші архіви — в Оттаві. Діфенбейкер заповів свої папери і навіть дав власні деякі фонди на встановлення такого його архіву. Після того, як вже постав цей музей в Саскатуні, провели в парламенті законодавство, яке забороняє такі приватні музеї. Діфенбейкер, виявлається, був німецького походження і зазнав деякої дискримінації замолоду в час війни. Тому, мабуть, мав зрозуміння і промощував етнічні групи в Канаді. Є в музею і Шевченківська медаль, що її дістав він від українців. Тепер музей утримується шляхом кількох endowments та періодичною збіркою фондів. Користають з нього школи і дослідники. Все це я з зацікавленням слухала, стимулювала його всякими запитаннями.

Я тут на летовищі вже встигла поснідати. Надто обильно, без фруктів. І не так тому, що була голодна, як "ізза лакімства нещасного". Справа в тому, що мені Air Canada ще в Торонто дали купон на 8 дол. — шляхом вибачення за спізнення польоту. І я хотіла це використати. У висліді випила каву з канапкою, а додатковий помаранчевий сік і два muffins запакувала до наплечника. Нема то як бути надто ощадним — менталітет скитальської молодости, чи звичайна захланність? На літаку напевно даватимуть полуденок, отже я сміло могла обійтись сьогодні без снідання (зокрема ж після ситого бенкету вчора). На літаку записів не робитиму. Буду читати Анну Франк, або сьогоднішню газету, та й напевне показуватимуть якийсь фільм. В дорозі сюди показували якийсь досить дурний, але дотепний фільм-мелодраму, а там була теж знаменита сатира на надмірне вживання мобільних телефонів. Мені нагадалася Ія, я трохи — сама в собі — посміялася над цим новим феноменом американської дійсности — ще пару літ тому такого не було — тепер настала ціла пошесть: говорять по телефону на вулицях, в автобусах, автах, на городі під хатою.

П'ятниця, 2 червня 2000. Пополудні, год. 1:30. Торонто.

Свідомо присвятила пару днів господарським справам. Один день робила вареники, вчора наварила на пару днів свинячих котлетів і телячих "бітків" у сосі, зварила яринову зупу з калафйора вчора, а свіжу з каларепи саме варю тепер. Вчора і сьогодні пару годин присвятила прасування сорочок тощо. Хочу бути допоміжною в господарстві — якби жила десь ближче, Уляна мала б з мене якусь користь, а так? Минулися вже ті часи, коли хлопці маленькими приходили зранку до мого ліжка слухати читання якоїсь книжки... Це вже великі підлітки, зайняті спортом, наукою, комп'ютерами. Була я на шкільному концерті, де Стеф грав на трубці. Авдиторія переповнена (500-600 осіб!), дітей, що брали участь — сотня, як не більше. Наголос на інструментальному пописі, дуже ще початківському.

Потелефонувала я до Наталі Томцьо, Рисі Голод, Люби Пендзей. З Наталею, мабуть, зможу зустрітися в понеділок на полуденок. З Голод поговорила про її стан здоров'я (досить добре мається, тільки рідше виходить з хати). Довідалась від неї, що Ліда Палій тепер в Україні. З Любою Пендзей вчора мала зустріч у кафе Petit Paris, а потім ми ще удвох пішли до книгарні в КУМФі. (Книгар Анатолій дав мені нарешті "Щоденники" Єфремова, що за них я заплатила ще в січні!) Син Пендзеїв Роман, який досі працював десь у Ванкувері, саме приїхав на постійне сюди на схід, має вже запевнену працю недалеко від Торонто. Це напевно Пендзеїв підтримає на дусі і буде їм допомогою. Богдан, каже Люба, відколи мав angioplasty, нерадо виходить з дому, хіба задля неї, до товариства. Молодший, психічно хворий, син Юрій тепер у стабільному стані, але він сам нікуди не ходить. Люба розповідала про те, що Яцик невдоволений фактом, що після її відходу на пенсію, університетська бібліотека не найняла жодного бібліотекаря-україніста. Він навіть погодився дати гроші на те, щоб встановити таку позицію на контрактовій основі, бодай на пару років. Мають на увазі кандидата — Ґавур, але, очевидно, позиція буде проголошена і можуть бути ще й інші зголошення. Про Маґочого сказала, що він іде на однорічну відпустку і буде писати якусь нову працю про русинів, а свою "унікальну" (напевно!) русинську колекцію хоче передати університетській бібліотеці взамін за податкові пільги. До Урбани Люба радо поїхала б, якби Богдан захотів їхати туди автом (ну, це таки далека дорога, я не думаю, що він сам один автоводій повинен за таке братися!)

Сьогодні буде ввечері перша меморіяльна лекція ім. Д. Струка. Читатиме її Марко Павлишин і темою його — Кобилянська. (Запевняв мене в Едмонтоні, що це не те саме, що він говорив на конференції). Підемо обі з Уляною, а хлопців вона тим разом вирішила залишити самих без опікуна. (Ну, Іванкові вже 13 років — я пам'ятаю як 13-літній Микола Куліш приходив до нас на бейбі-сіттінґ до Марка і Максима!) Завтра, в суботу, ідемо разом з дітьми на концерт симфонічного оркестру (Уляна запросила також Оксану Струк — робить добре діло — жести в бік обох старих вдів!) А в неділю я запросила всіх на парадний обід десь в ресторані, з нагоди недавньої 17-ої річниці їхнього подружжя. Ми, щоправда, вже першу рунду відзначення цієї дати вже мали вдома, в день мого приїзду з Едмонтону: випили шампанське після знаменитих, жарених на власному барбек'ю, стейків, що їх приготувив Максим на їхньому добудованому до кухні, дуже практичному і вигідному ґанку-patio. А кухня їх — нова, елегантна, із заокругленими вікнами, дуже практична, вигідна і приємна — це взагалі найкраще місце в їхній хаті!

Неділя вранці, 4 червня 2000.

Вчорашній концерт торонтонського симфонічного оркестру, що ним диригує Jukka-Pekka Saraste, включав Ріхарда Штравса "Till Eulenspiegel" і світову прем'єру канадського композитора Дерека Голмана (Derek Holman) під назвою "The invisible reality" (до поетичного тексту P.K. Page), з участю двох великих хорів — хору ім. Мендельсона (120 осіб) та дитячого хору Торонто (також понад 100 співаків, передусім дівчат). Були і три солісти: Ben Heppner, Adrianne Pieczonka i Susan Platts. Програма була неособлива, зокрема для таких як я, що не люблять модерної музики, тенора не було добре чути, та й сама заля, що в ній я була вже пару разів минулими роками, хоч і дуже оригінальна — малоакустична, погано архітектами заплянована. Взагалі цей будинок має цілу низку практичних недоліків — від туалетів між поверхами починаючи, а на підземній стоянці для авт під будинком кінчаючи.

Значно більше подобалася мені інша прем'єра: перша лекція ім. Данила Струка, в оригінальній старій університетьській викладовій залі. Павлишин говорив цікаво про Кобилянську, відвойовуючи їй належне місце в нашій літературі. Вів вечором Максим — отже виступали тільки вони два. Все, очевидно, англійською мовою. Були друковані програмки. Людей прийшло около 80 осіб. Після лекції було — в іншій залі цього ж будинку — прийняття: з вином, овочами, закусками — смачно і навіть може за обильно. Все це без всяких вступів, на кошт новоствореної для цієї цілі фундації. Максим плянує повторювати такі лекції кожного року. Культурна ініціятива на високому рівні.

Четвер, 8 червня 2000 року, пополудні. Філядельфія.

Прилетіла у вівторок, 6 червня. Аня Борис виїхала по мене на станцію до Melrose Park, так що я не мусіла іти пішки з валізочкою (хоч могла, бо це недалеко!) Цього самого вечора я запросила Борисову на вечерю до китайського ресторану, щоб їй зреванжуватися за опіку над моєю хатою. Все гаразд, тільки вона не вміла правильно включити алярм після того, як приходила підливати в хаті квіти. Отже кілька днів хата не була "під алярмом". Але це дрібниця. Вчора я поїхала за харчами, а потім ще встигла пополудні покосити траву на передньому городі. Сьогодні, нарешті, докінчила переглядати електронну пошту (було 650 листів!) — а також пішла на дво-милевий прохід, щоб відсвіжити голову. Погода тут гарна, вчора і передучора було сонячно і холоднувато, на завтра заповідають 90 градусів!

Останні дні в Торонто: в неділю ми ходили до першорядного ресторану Old Mill — був дуже смачний і різноманітний буфет, всі — з хлопцями включно — були дуже задоволені з моєї гостини (що коштувала мені около 220 канадських доларів, бо ж нас п'ятеро!) Я була рада, що це вдалося. На другий день я мала домовлену зустріч з Наталею Томцьо. Наталка приїхала по мене автом і повезла до недалекого парку. Там ми собі поснідали привезеними з дому канапками — отже мали пікнік і прохід на свіжому повітрі. (Було досить приємно, але холодно, навіть Наталка позичила мені ще свою накидку). Ми собі пару годин побалакали. Вона відчуває брак культурного товариства, яке мала в Оттаві (не-українське), а також журиться здоров'ям свого чоловіка. (Він пройшов операцію на раковий тумор десь на кишці, виглядає незле, але дуже худий). Вона — інтелігентна й освічена жінка і я радила їй, щоб вона взялася писати до англомовної преси про якісь українські культурні справи, напр. відгуки на книжки, тощо. Жаль мені, що така потенційна добра сила марнується в час, коли є велика потреба на людей, які вміють і могли б щось робити!

Завтра вранці я маю першу візиту в лікаря-ортопеда Океріке. Якщо він скаже, що мені треба оперувати ногу, я мабуть мусітиму з цим погодитися і заплянувати, як саме це перевести. Чи дам собі раду сама без сторонньої допомоги? Адже, мабуть, довгий час не зможу їздити автом, а може навіть і ходити по сходах? Це, очевидно, було б можливе тільки після мого повороту з Урбани, але якщо така операція мала б відбутися цього літа, то я не зможу поїхати на Кейп Кад, коли там буде Уляна з Максимом і дітьми, і по дорозі вступити до Головінських, як це я плянувала? Ну, побачимо, що скаже лікар. Навряд, чи можу тішити себе надією: артретичні деформації пальців у правій стопі погіршуються з кожним роком.

Полудне, 12 червня 2000 р. Понеділок.

Має бути сьогодні дощ і буря, отже я — замість їхати на Пенн — вирішила залишитися вдома. Зранку, правда, було сонячно і я пішла на пошту, а одночасно на довший прохід. Цими днями дуже гаряче і вогко, температура понад 90 градусів, але тепер не надто гаряче, та ще й вітерець. Тому й пішла пройтись, використовуючи передишку в літній погоді.

В п'ятницю я мала візиту в ортопеда Окереке. Чекала я на нього цілих три години (мовляв, було якесь emergency), сама візита не тривала довше як 15 хвилин. Подивився і помацав мої пальці в ногах і сказав те, що я знала вже і без нього: мовляв, є дві альтернативи: залишити, як є, вживаючи переділки між пальцями, широкі, м'які черевики, тощо, або піддатися хірургії, яка виріже частину деформованої кістки (bunion) i випростує на сталевих штифтах малі викручені пальці (hammertoes). Операція відбувається на out-patient basis, а це значить, що я зразу після операції іду додому. Але перестеріг, що реконвалесценція триває довго: за три місяці, мовляв, можна вже буде нормально ходити, а за шість — бігати... Єдине, що я справді довідалася від нього: попробував мої пальці — чи болить? — ні! подивився чи між пальцями немає нагнітків — нема! (отже може бути ще гірше!)... Окереке — з Ніґерії, симпатична, яснобрунатна, лиса (а може голена?) голова, відносно молодий... Чи має він досить практики і досвіду? — Ну, я чепилася за першу альтернативу, тобто — не робити покищо нічого. Може це з мого боку нерозумно, але воно дасть мені ще трохи часу для надуми і підготови. Жалію, що не виписала собі запитань на картці і через те — забула. Чи для операції потрібна повна анестезія? Чи деформація буде продовжуватись і після операції? Чи ліпше робити операцію в зимі чи літом? (Мої знайомі сестри Вакуловські робили таку операцію двічі, вони радять робити це зимою, а дехто інший радить навпаки). Грає певну ролю і факт, що операція тепер могла б скомплікувати справи моїм дітям — якби щось вийшло не так, і треба було до мене приїхати, то цього літа, коли Максим вчитиме в Гарвардській літній школі, це було б особливо клопітливо.

Закінчила читати щоденник Анни Франк. Це справді потрясаючий документ часу і написаний з неабияким літературним хистом. Є певні паралелі із щоденником Марії Башкірцевої — обидві авторки — підлітки, обдаровані інтелігенцією і талантом і бажанням залишити по собі пам'ять. Анна Франк примушена до інтроспекції і запису спостережень своїм добровільним ув'язненням у сховищі із семи іншими особами — якби була на волі, навряд, чи залишила б такий щоденник. Найбільше зворушує мене її туга за природою: як важко мусіло бути людям, навіть у відносно комфортабельному приміщенні, коли на протязі двох років не можна було ні разу вийти, а навіть відчинити вікно нароствір! Її детальні описи побуту, настроїв, характеристик мешканців дуже точно віддзеркалюють ситуацію: допомогу місцевих голандців, що без неї немислима була б сама ідея такого переховування, слідкування за політичними подіями по радіо, послідовне навчання, із випозичуваними із волі скриптами і книжками, сварки і непорозуміння між людьми, що примушені жити у тісній близькості на протязі двох років — від 12 червня 1942 до 1 серпня 1944. Цікаво, що щоденник, розпочатий ще на волі тринадцятирічною дівчиною, поступово перетвоюється із приватного записника в документ доби — і то мабуть свідомо, під впливом радієвих закликів нідерландського екзильного міністра, щоб мешканці занотовували детально події війни і життя під окупацією. Сьогоднішнього читача тримає в напруженні свідомість дальшої долі авторки та її рідних — бо ось-ось настане визволення, адже у червні почалася вже висадка аліянтів у Нормандії... Але 4 серпня сховище німці розкрили, всіх заарештували і вивезли до концентраційних таборів... Щоденник врятували дві жінки-голяндки, які ще в день арешту заховали його від ревізії. Покарані були не тільки євреї, але і їхні голадські помічники. Оціліли тільки ті дві жінки, що переховали щоденник і батько Анни Франк, який пережив концтабір в Освєнцімі, подбав про першу публікацію щоденника своєї доньки і помер у Швайцарії 1980 року. Українське видання щоденника вийшло в Києві 1999 року (в-во Сфера), на кошт Міжнародного Благодійного Фонду, засновником якого позначені "Українсько-американське бюро захисту прав людинми" і Міжнародний фонд "Женевська ініціятива в психіатрії". На книжці позначено "Розповсюджується безкоштовно". Цікава і гідна наслідування ініціятива. Український переклад здійснив Михайло Тупайло, нажаль не з нідерландського оригіналу, але з німецького перекладу.

Тепер я взялася за "Щоденники" Сергія Єфремова, що їх нарешті привезла-відібрала від Анатолія Бонрі в Торонто (заплатила я за цю книжку ще в січні, але досі мені він її не прислав поштою!). Маю трохи викиди совісті: я повинна читати Кобилянську і Ярошинську і написати рецензію до WLT, а не читати щоденники для приємности, без жодних зобов'язань.

Вчора пополудні ходила на фільм "Вічна пам'ять=Eternal memory" про злочини комуністичного режиму в Україні. Це одна з небагатьох серйозніших спроб документувати жахливі звірства над українським народом, друга після "Harvest of despair". Але цього мало. Тепер, коли розкривають архіви КҐБ, варто було б таку документацію — книжками, фільмами — поставити як один з пріоритетів. Але в Україні для цього тепер нема коштів і людей, а може й охоти виявити всю правду, яка багатьом може бути неприємною.

Четвер, 15 червня 2000. Метро, 11:50.

Химерна, як на філядельфійський клімат, погода. Кілька днів тому було по літньому гаряче і вогко, температура понад 95̊. Мусіла навіть включити кондиціонер. А ось передучора, щоб вийти на прохід, мусіла вдягнути плащ-дощовик, а вночі прикритися другим коцом! Сьогодні десь біля 70̊ і вогко — вночі був дощ і заповідають дощ під вечір.

Почала читати "Щоденники" Єфремова. Боже, це справжній, живий, нецензурований щоденник! КҐБ зробило нашій культурі неабияку прислугу, зберігши цей документ! Єфремов зберігав його десь у засекреченому місці, так що він не попадався в руки періодичних у нього ревізорів. Я читаю тільки поночі — вдень працюю. А що лягаю спати пізно, десь біля півночі, то розчитавшись, щоденник не відкладаю аж десь о 2-ій годині ночі.

Написала короткі статейки про конференцію в Едмонтоні і про меморіяльну лекцію Струка. Зробила це передусім для Максима, і тому що бачу, що такі важливі події проходять поза увагою нашої преси.

А Максимом я цими днями трохи турбуюся. Він — під неабияким натиском. Не тільки звичайний Sturm und Drang професійного життя (підготовка лекцій до Гарвардської літньої школи, статті про укр. літ-ру до "Encyclopaedia Britannica"), але ще й низка поважних комплікацій у зв'язку з перенесенням славістичного відділу до іншого будинку. Адміністрація університету раптом відкрила, що професори-україністи Струк і Тарнавський займали не тільки власні робочі кімнати, але цілий відділ із 8-ма місцями праці для видавництва КІУС і "Encyclopedia of Ukraine". Все це виросло без всяких формальних договорів. А тепер клопіт, щоб це зберегти.

В поворотній дорозі додому.

Продовжую розпочате. КІУС і його видавництво є фактично частиною не Торонтського, а Альбертського університету. Щоб Максим міг присвячувати частину свого часу видавництву, Албертський університет зобов'язаний повертати Торонтському визначені кошти. Тепер коли Струка вже нема в живих, а адміністрація вирішила перенести бюра славістів в інший будинок, вся ця неформальна прибудівка, т.зв. торонтське бюро КІУСу, була загрожена. Треба було нового офіційного домовлення, яке сперте на одній тільки особі — професорові україністики, тобто Максимові. Раптом Сисин, Когут і інші мусіли усвідомити, що статус КІУСу в Торонто залежить від позиції Максима. Це для нього великий клопіт і ускладнення. Домовлення він вже нібито досяг — з деканом відділу і з адміністрацією. Тепер буде клопіт з переносинами. Та й порушені всякі ego: хто матиме окрему кімнату — директор вид-ва чи Сисин, який того домагається, і такі інші неприємні клопоти, що викликають напруження.

Понеділок, 19 червня 2000, доходить 11 год. Метро.

Написав Корогодський. Дивується, чому я не присилаю статей до планованої книжки? Чи я, бува, не роздумалася? Ну, це непорозуміння. Я чекала на їхню реакцію на мою першу посилку, щоб знати, чи вони зацікавлені таким виданням. Виявляється, що вони обговорювали цю справу на редакційній раді із Валерієм Шевчуком, який мав сказати, що не скоро ще будемо мати таку інформацію, і запропонував видати її в окремій під-серії "Модерна українська літ-ра. Супутні явища". Книжка мала б бути до 400 сторінок. Мені ще не зовсім ясна справа коштів і я в цій справі написала листа Корогодському. Я добре розумію, що моя книжка не буде якимсь геніяльним відкриттям, але я переконана в тому, що вона може бути корисною багатьом дослідникам і англомовної україніки, і фемінізму, і діяспори, і взагалі інтелігентним читачам. За нормальних умов, я не сумніваюся в тому, що таку книжку прийняло б до друку нормальне видавництво і навіть заплатило за неї гонорар. Але тепер час абсолютно ненормальних умов для книжок взагалі, а для книжок українською мовою зокрема. Тому мені доведеться бути не тільки автором, але й меценатом. Не дивлюсь на це як на vanity press — моя субсидія не тільки дасть змогу мені як авторові пустити в світ ще одну мою книжку, але вона запевнить заробітну платню кільком особам в Україні. Коштуватиме це мені, підозріваю, понад 6,000 дол., може й більше. Оферту Корогодського прийму, а вияснення в справі коштів прошу від нього, щоб надати ділу бізнесової точності і вимагати певної конкурентноспроможности і діловитости від видавництва.

В газеті "Національна Трибуна / Шлях Перемоги" появилася стаття Штогрина "Сумнівні вибори" про Ларису Онишкевич, НТША, перед-виборчу кампанію ітп. Я чула, що він написав такого листа до Лариси, пропонуючи їй резигнацію, але не знала, що це надруковане в пресі. Прикра справа. Пише Штогрин, що син Лариси Всеволод розіслав на електронній пошті листа, що мовляв, бандерівці збираються перебирати 6-міліонове товариство і цьому треба запобігти. Я того електронного листа не читала, але в листі до членів управи Лариса про нього згадує і за нього вибачається. Ну, вона матиме клопіт у родині (Може не тільки із нетактовним сином, але і з чоловіком Любомиром, що дуже активний на Infoukes-Politics і непотрібно подає urbі et orbi всякі інтимні ревеляції від дідів до внуків). Не легко жінкам брати участь у громадському житті і політиці. Geraldine Ferraro перепала у виборах через ревеляції про її чоловіка! Але факт, що Штогрин надрукував свою статтю в офіціозі бандерівщини, вказує на те, що йому не добро НТШ на серці, а партії.

Понеділок, 26 червня 2000. Полудне.

Вчора, зовсім несподівано, мала дуже приємне пополудне. Зеня Черник і Віра Андрейчик влаштовували політичний бенефіс для Чарлса Даґерті, який знову збирається кандидувати до конґресу. Вступи були по 25 дол. і це було заповіджене як "Львівський карнавал", із виступом гумориста д-ра Стецькова з Флориди. Я пішла трохи із повинности, що як-не-як треба прихильного українцям американського політика підтримати, а бодай виявити йому вдячність за минулі його акції, а трохи щоб побути між людьми і розважитись гумором Глазового, що його незле виконує Стецьків (Старий чоловік, а яку пам'ять має, та й вміє виступити ліпше ніж малограмотні професійні актори!) Програма мала дуже неформальний характер і це був її великий плюс. Заля була надзвичайно оригінально удекорована: посередині стояла імітація львівської криниці з ринку (з біжучою водою!), було і пару ліхтарень. Гості сиділи при столиках, дехто під бальдахімом. До пари Стецькову була Катерина Немира з Клівленду, яка у виступі коротко згадала і зацитувала Бабая-Нижанківського, чим зробила мені велику приємність! Був багатий і гарно виставлений буфет. Сам Даґерті виступав дуже коротко: його ще коротшим словом представила Зеня Черник — це була єдина "формальна" точка програми. При кінці відбулася ще "тиха ліцитація" подарованих приватними особами картин. Ціни були смішно низькі, а між картинами я побачила великий оправлений дереворіз Баляса (видно, не знали хто це такий, бо було підписане: Ґалас!) Ми мали потіху з Вірою Кліш: я перша поставила ціну, вона її підбила на 10 дол., тоді знову я, тоді вона, і нарешті зупинилося на 120 дол. А ще я побачила маленьку олійну картинку (нібито гірський краєвид, майже абстракт) підписану: Cymbal. Початкова ціна була: 50 дол., я піднесла до 60 дол. І так я, зовсім несподівано, придбала собі дві картини. Думала, буде на дарунки. Але ось сьогодні в моїй "ґалерії ґрафіки" над сходами, я зняла одного Колесаря і на його місце повісила Баляса (гніздечко птахів) і так мені подобається, що мабуть залишу собі, а подарую Колесара, якщо він буде подобатися, Максимові. Сиділа я в інтелігентному товаристві Вакуловських і Волчуків, було про що поговорити, і було дуже приємно. А крім того, Віра Андрейчик захотіла купити (і купила!) дві книжки: ще один примірник Керницького і "Тихі розмови"; а Віра Кліш забажала купити ще один примірник "Шекспірових сонетів". Катерині Немирі, яка в Клівленді веде радіо-програму і, як видно, трохи розуміється на літературі і любить її, я подарувала примірник "Тихих розмов". Вона знайома з Нелею Винярською. Питалася мене, чи я не схотіла б приїхати з виступом до Клівленду? Ну, чому ж ні?

Сьогодні я послала Корогодському решту статей до книжки "Ключі до царства". Разом з тими, що вже на його руках, є 45 статей. 19 із них я позначила зіркою, як такі, що на мою думку, повинні ввійти до книжки. Решту залишаю до вибору редакторові. Бібліотекознавчі роботи я відкинула взагалі, вони надто сухі-нечитабельні, та й деякі втратили трохи свою актуальність. З англомовної україніки вибрала я тільки найновіший свій огляд, плюс аналіз перекладів Коцюбинського, Рильського, Гончара і поодинокі рецензії. Забрало це мені кілька днів праці — а головне, треба було відсувати і відкривати паки мого архіву — яке щастя, що моє коліно у досить добрій формі і я це могла зробити! (Минулого року, не могла б була такого подолати!) Справа видання, очевидно, ще не наладнана, немає ще офіційного домовлення, але нехай вони подивляться на метеріал і зроблять остаточне рішення. А мені треба було зробити цю роботу тепер, бо незабаром мусітиму весь час присвятити справам НТШ і підготовкою виїзду до Урбани.

Між іншим: до Урбани їду раненько 12 липня (безкоштовним польотом на кредити US Airways frequent flyer!), а день перед тим, 11-ого липня, мушу бути на засіданні НТШ в Нью Йорку — трохи це мені невигідно, але мушу достосуватися до інших. Вже почала опрацьовувати правильник видавничої комісії, бо думаю, що від цього треба буде починати, щоб надати роботі цієї комісії об'єктивні безсторонні рами.

У зв'язку із змінами "remote access" на Пенн, втратила я можливість пересилати листи електронною поштою. Отримувати можу, а пересилати дальше поза ПЕНН — ні. Написали мені передучора Зоряна і Маряна Лановик, що вони мають можливість поїхати до Канади, питаються, чи привезти мені трохи книжок. Їм треба відповісти, але для цього мені треба буде поїхати на ПЕНН, або написати їм з чиєїсь іншої адреси. Сьогодні ще мала надію, що зможу це зробити із власного комп'ютера: вчора вночі робила "download Netscape", але чомусь ніяк не можу получитися. Думала, що сама розв'яжу цю проблему, але мабуть без сторонньої допомоги не обійдеться... Маю надію, що це тимчасові труднощі перехідного часу, і що на новій платній мережі, що на неї я маю незабаром переключитися, все буде діяти справно. Ах, якою невід'ємною частиною мого життя зробився Інтернет і електронна пошта! І хто б то думав, що без цього тепер життя немислиме просто! А жили ж ми цілі десятиліття без цієї технології і зовсім добре давали собі раду!

Помітила я також вчора, коли поверталася з Центру і відвозила сусідку-Христину Чорпіту, що на моїй шибі в авті появилися плями конденсації. Пригадую, що в моїм старім Шевролеті, це було зв'язане з якимись проблемами з радіятором. Треба мені буде завезти авто до механіка, щоб перевірив. Температура, між іншим, понад 90̊: і в авті, і в хаті іде кондиціонер.

Сьогодні Максим розпочав вчити в Гарвардській літній школі.

Середа, 28 червня 2000. 11:30, метро.

Їду на PENN, і то головним чином не на працю в бібліотеці Van Pelt, а щоб перевірити, чи зможу вислати в Україну листа електронною поштою із комп'ютера в моїй кімнатці у Law School. Бо з домашнього свого комп'ютера я висилати нічого не можу, хоч далі отримую листи. Все це пов'язане із змінами на мережі PENN-Net. Незабаром я взагалі мусітиму перейти на комерційну платну мережу і з тим пов'язана низка технічних клопотів. Не дуже даю собі з тим раду, але пробую. У висліді, напр. я "заладувала" на свій комп'ютер систему Netscape і тепер замість Microsoft Internet Explorer, з'являється мені на екрані Netscape... Маю надію, що це вдасться поступово розв'язати, хоч саме тепер це не дуже на часі, бо у зв'язку із справами НТШ і моїми кореспондентами з України, добре було б мати наладнану електронну пошту.

Сьогодні треба мені відповісти на листа Зоряни і Мар'яни Лановик. Вони мають змогу поїхати цього літа до Едмонтону. Думають чомусь, що Максим живе і працює в Едмонтоні. Хочуть привезти для мене трохи книжок Зоряни про Остапа.

Субота, 8 липня 2000. Год. 9:20 вранці.

Нарешті, успіх! Чуюся, як по матурі! Що таке? Вдалося мені після довгих спроб, кількох особистих і телефонних консультацій із фахівцями, і довгих днів без можливости висилати електронну пошту, наладнати сполуку Remote Access із університетською поштою PennNet, а також із сервером DCANet, що даватиме мені за зниженою місячною оплатою ($12.95) доступ до Інтернету. При нагоді мого експериментування на комп'ютері, навчилася чимало нового, наладувала свій комп'ютер новими програмами, такими як Netscape, Eudora новішого випуску, а навіть встановила безкоштовну електронну адресу для нашого видавництва на Netscape WebMail (MostyPub)! Маю надію, що все це працюватиме як слід у майбутньому.

Мала нагоду вже вчора використати свій комп'ютер для практичної потреби. Приїхала до Балтимору Мирослава Антонович і от сьогодні вона приїде до мене на цей вікенд. Їде вона автом якогось американського професора права, який їде до Раднор, біля Філядельфії. І от вона потелефонувала за інструкціями, як йому їхати. Я пробувала знайти відповідь на це питання на мапах, але безуспішно, а тоді усвідомила, що таку інформацію можна знайти на комп'ютері. Знайшла (після двох годин шукань і експериментів!) і навіть надрукувала точні інструкції, разом з мапками!

Закінчила я читати "Щоденники" Сергія Єфремова. Що це за книжка! Її повинні читати всі в Україні, зокрема всі ті, хто зітхає за совєтським минулим. Вони дають і потрібні корективи для всіх нас, що звикли дивитись на двадцяті роки, як на час "відродження" (яке потім "розстріляли"). Щоденники покривають час від 1 травня 1923 року до 20 липня 1929 — один день перед арештом Єфремова! Єфремов — непримиренний критик совєтської системи, людина старого демократичного виховання, який не приймає нового режиму, ні його ідеології, але це людина зовсім реальна, не якийсь революціонер чи підпільник: він виявляє режимові мінімум лояльности, але не дає себе стероризувати до вірнопоклонних заяв і до співробітництва з урядом чи з КҐБ. Його змагання з режимом обмежене до боротьби за незалежність Академії Наук і це змагання він, очевидно, програє. Єфремов гостро висловлюється проти Михайла Грушевського і дає йому дуже негативну характеристику: нібито Грушевський запобігав ласки в наркомоса Скрипника і робив доноси до нього на Єфремова і Академію. Єфремов — людина консервативних поглядів, критик, який негативно сприймає модернізм. Про це я, очевидно

Неділя, 9 липня 2000, пополудні.

[Приїхала Мирослава і записки довелося перервати. Про її візит напишу більше при кінці, а тепер хочу закінчити розпочате про Єфремова]

Про те, що Єфремов не сприймав модернізму, було мені відоме з літературознавчих досліджень. Адже навіть не оцінив належно Кобилянської, про що була мова недавно в Едмонтоні на конференції. Але досить цікава його наскрізь негативна реакція на вистави театру Курбаса і його захоплення побутовим театром Садовського і Саксаганського. Цікаве, що на те сказав би Гірняк, якби дожив до публікації цих щоденників. Єфремов пов'язує Курбаса з більшовизмом, з революційними змінами, і злорадісно коментує факт, що на виставах Курбаса театр порожній, а вистави Саксаганського і Садовського публіка штурмує, хоч їм і відмовляють театральних приміщень... Надзвичайно цікаві реляції Єфремова про реакцію в Україні на вбивство Петлюри і сама його характеристика Петлюри, що його він знав з 1905 року і що про нього він спершу мав не надто позитивні враження, закидаючи йому "есдечеський дух" хвастливість, доктринерство, несерйозність. Але коли він зустрів його знову десь у 1912 році, пише СЄ: "...я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917–1918 рр. він був одним з найбільш вдумливих і розважних політиків.... В усякому разі одно нестеменно: це була єдина безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас наповерх життя." (сс. 379–380). СЄ обурений закидами, що їх на процесі проти Шварцбарта роблять Петлюрі, пише про те, як фальшувалися документи обвинувачення, що їх збирала французька прокуратура в Україні, де всі погроми евреїв, без уваги на те чи їх робили денікінці чи інші, приписувались військам Петлюри ітп. Видно з його реляцій, як процес проти Шварцбарта посилив антисемітські настрої серед населення. Між іншим, у Шоденниках є чимало негативних висловлювань проти євреїв, що є при владі, і значне число анти-єврейських анекдотів. (СССР = три Срулі і один руський) або: як вийти на Хрещатик і крикнути: Рабинович! — то половина прохожих оглянеться). Але є і позитивні характеристики. Єфремов — не Аркадій Любченко, який вразив мене своїми антисемітськими коментарями писаними в час, коли німці винищували євреїв. Єфремов критикує власть імущих комуністів, а серед них багато євреїв, отже їм попадається також. Винниченко, як і Грушевський, отримують в нього негативні характеристики, а про "Соняшну машину" СЄ каже: "Слабенька річ, хоча з великими претензіями". (Ах, який жаль, що Костюк уже не може прочитати цього Єфремова!) Один місяць перед арештом Єфремов нотує: "Володимирові щоденники потрапили до ГПУ. Виказала людина, що їх переховувала. Отже Вол.[здається, Дурдуківський] вже призначений. А разом з ним і багато людей. Це й мені грізне memento. Чи не знищити й мені своїх записів? Шкода нищити. Будь, що буде..."

Єфремова щоденники, що він їх переховував у безпечному місці, виявив ГПУ Микола Павлушков, який знав про місце їх зберігання. Але Єфремова були б знищили і без щоденників — це вже ішла лобова атака на всю українську інтелігенцію. Інспірований процес проти неіснуючої Спілки Визволення України засудив 1930 року Єфремова на 10 літ позбавлення волі, сім років він провів в Ярославському ізоляторі, і помер в таборах ґулаґу 1939 року. Щоденники збереглися в архівах КҐБ, а тепер оригінали є в Інституті архівознавства в бібліотеці Вернадського. В час великої нагінки на нього Єфремов працював із великою посвятою і захопленням над щоденником Шевченка. І це мені нагадало, що я давно вже хотіла прочитати Шевченковий щоденник. Маю його у повній збірці творів, видання Денисюка, що є мабуть копією видання Книгоспілки — цікаво чи знайду там також коментарі Єфремова?

А тепер про Мирославу Антонович. До її приїзду до Америки причинилася може якоюсь мірою і я, бо я завжди пересилаю електронною поштою не тільки цікаві для людей в Україні вісті із західної преси, але всякі інформації про стипендії, ґранти ітп. Посилаю я це не тільки Мирославі, але й іншим моїм кореспондентам, бо думаю, що нашим людям треба якнайбільше використовувати всякі можливості, що з них користають і росіяни, і поляки, і євреї, і всякі інші люди, а найменше — українці. Мирослава вміє такі нагоди використати, податися вчас на стипендії, і це вже не вперше. Вона побувала вже на конференціях і курсах і в Будапешті, і в Зальцбурґу, в Лондоні, в Сан Франціско і в Едмонтоні, не кажучи вже про Синсинатті, Вашинґтон, Монреаль (в Меꥳл вона зробила навіть маґістерку з права). Я забула точно записати як називається програма, в рамцях якої вона пробуде в Балтіморській правничій школі ціле літо, але вона вже має повно добрих контактів: живе в приватній хаті професора права Чарлса Шейфера (Charles Shafer), привіз її автом до мене інший балтиморський професор — Tim Collins (який має родинний дім в Раднор, біля Філядельфії). Мирослава, тим разом, приїхала сама: діти з чоловіковими батьками в Долині, чоловік — в Івано Франківську. Мирослава тепер працює на повну ставку як доцент на факультеті права Могилянської Академії в Києві. Чоловік, покищо, не може знайти відповідної праці в Києві, отже приїздить тільки раз у місяць, а працює далі в Прикарпатському університеті в Івано Франківську. Донечки разом з мамою в Києві. Мирослава привезла мені свою книжку "Україна в міжнародній системі прав людини", видання КМ Academia, на понад 260 сторінок, тількищо вийшло з друку (2000 року), тираж всього 300 примірників. Дуже добре презентується: дизайн обкладинки нагадує видання Ради Европи, серйозне наукове видання. Це наслідок її праці як Фулбрайтівського стипеніата в Синсинатті. Мені справді приємно, що вона висловлює подяку і мені (поруч професора Мельника та свого чоловіка Євгена Антоновича) за допомогу в пошуках матеріалів. Я ще, очевидно, книжки не читала, але переглянула із зацікавленням бібліографію, яка має 227 позицій (переважно українською і англійською мовою), а в тому числі ціла сторінка статей самої Мирослави! Горда я за свою Мирославу: маю сатисфакцію, що моя віра в неї та інтуіція щодо її можливих успіхів не підвела мене! Я колись пророкувала їй політичну карієру і думала, що вона може стане депутатом Верховної Ради, але вона каже, що її більше цікавить наукова робота. Вона тепер працює над докторатом. Але я довідалася, що Рудницький запрошував її робити докторат в УВУ і вона над тим серйозно думає... Ну, я їй трохи відраджувала: думаю, що їй варто зробити докторат в якомусь більш престижному університеті. До УВУ вона могла б колись пізніше приїхати як професор... Але я розумію, що це неабияка примана для людини з України: адже могла б певно прожити ціле літо в Німеччині, може навіть з цілою своєю родиною... УВУ пропонує стипендію і на студії, і на прожиток, і на подорож. Не знаю, що вона вирішить.

Про ситуацію в Україні Мирослава висловлюється досить позитивно, вона вірить в те, що діти, які тепер в українських школах, українізуватимуть Україну в майбутньому. На матеріяльні недостачі не нарікає, дають собі раду. Хотіли б купити собі помешкання, але з тим є певні труднощі — покищо живуть у винаймленому мешканні, мають досить місця, але це, каже, дорого. Власне помешкання було б дешевше. Також мріє про те, щоб купити авто... Вона взагалі не належить до тих, хто нарікає, навіть потішала мене, коли я висловила турботу про їхнє подружжя, що живе розділено. Євген має якусь пропозицію в новозаплянованій якійсь школі в Києві, але ця інституція покищо не має потрібного капіталу, щоб почати діяти. Добре висловлювалася про К-М Академію, про рівень студентів, про виміну професорами з американськими університетами (здається що обидва балтиморські професори Шейфер і Селлерс приїздили на академічний обмін до них до Києва), про Брюховецького і контакти в світі, що їх він нав'язує... Між іншим у розмові виявилася цікава і повчальна деталь: в Прикарпатському університеті, коли вона ще була доцентом на кафедрі англійської філології в Івано-Франківську, в неї виник конфлікт із деканом. Він, наприклад, не хотів дати їй дозвіл поїхати до США на курси підвищення кваліфікацій, що на нього вона дістала стипендію. Вона зацікавилась своїми правами, почала ці права досліджувати — взяла належну їй відпустку (бо в неї ще була тоді малолітня дитина) і використала це, щоб таки поїхати до Америки. Але згодом від права власної особи до права людини взагалі був один крок — і це привело її до правничих студій. В 1995 році вона у Львові закінчила юридичний факультет. І так, як це часто в житті буває, протест проти власної кривди, може бути переломовим для життєвого успіху.

За одну добу перебування Мирослави в мене, я мала нагоду слухати й говорити більше, як це звичайно в мене буває за цілий місяць. Адже я веду досить ізольоване від людей життя, часом кілька днів телефон навіть не обзивається... Побачила я вчора, що я вже відвикла від такого інтенсивного спілкування... Ще трохи і відвикну говорити і здичавію взагалі, немов якийсь характерник на хуторі.

Мирослава дуже зацікавилася матеріялами, які в мене побачила. Парадокс: живе і працює в центрі Києва, серед інтелектуальної еліти, але ніколи не чула про "Критику", ані про "Кур'єра Кривбасу", ані про "Слово і час". Нічого не знала про Єфремова, "Сучасності" не читає, новиною для неї були видання Шевельова, Фройда, Вебера. (Все це, щоправда, не в її ділянці зацікавлень). Каже, що Євген передплачує "Всесвіт". В мене мала нагоду переглянути "Harvard Ukrainian Studies", "Journal of Ukrainian Studies", "Slavic Review" — де я радила їй вислати рецензійні примірники її книжки. Мирослава дуже хвалила мені свого професора Петра Рабіновича, ім'я якого мені знайоме із сторінок "Українського часопису прав людини" (з правничими журналами Мирослава, очевидно, обзнайомлена дуже добре, в деяких, як бачу із книжки, друкує свої статті).

Донечка її Мирося, мала поетеса, що її я зустрічала в Івано Франківську в 1995 році, тепер на останньому році середньої школи. Має дуже добру вчительку української літератури, що вміє передати своє захоплення учням. Недавно Мирося з великим захопленням розповідала про "Чорну пантеру і білого ведмедя" — не запам'ятала я, чи вони тільки аналізували п'єсу, чи навіть ставили її в клясі? Мирося взялася тепер писати "роман" — мамі його не читає, але читає товаришам у клясі... Тішуся, що вони живуть тепер у Києві — що столиця, то не провінція! Тай треба комусь своїм позитивним впливом внести в серце України українського духа! Щоб тільки Євген міг також до них переїхати.

Я подарувала Мирославі не тільки свої "Тихі розмови" і ULE80 (де у вступі також висловлена моя подяка за її допомогу в ідентифікуванні перекладів), але також три американські правничі підручники порівняльного права, цивільного процесу і "тортс" (деліктів) — вона весь цей тягар радо взяла, з тим що наказала мені підписати підручники як дарунок для КМ бібліотеки. Миросі я передала невеличкий фотоапарат — не мала готового якогось дарунка для меншої дівчинки, але мамі дала в дарунку сто дол. може вона сама їй щось купить (не хотіла прийняти, мовляв, вона має стипендію!)

Середа, 12 липня 2000. Год.8:30 вранці.
(в літаку, по дорозі до Шампейн через Шікаґо).

Вчора увесь день провела в Нью Йорку на засіданні управи НТША. Славко Трофименко з Мартою приїхали по мене автом, але ми не їхали автом до самого Нью Йорку, тільки вступили по дорозі до Онишкевичів і вже з Ларисою поїхали поїздом New Jersey Transit до Penn Station і taxi до дому НТША. Крім нас четверо, присутніми на нарадах були: Юрій Слюсарчук (фінансовий діловод, який перебрав обов'язки Рака), Роман Воронка, Анна Процик, Мирослава Знаєнко, Ольга Кузьмович, Ганя Кріль, Баранецький, Андрій Шуль, Юрій Павлічко, Орест Попович. Наради пройшли надзвичайно ділово. Із звіту Слюсарчука можна було нарешті почути деякі конкретні дані про стан фінансів НТША, про недовершену ще продаж реальности біля Союзівки (якби в околиці дозволили касина гри, ціна на землю з лісом підскочила б до одного міліона доларів, але як справа касин перепаде — а є чимало людей в околиці, які протестують проти — вартість цього майна може зменшитись на половину). Рак про цю справу на загальних зборах говорив так, немов вона вже завершена! За цю землю НТШ платить кожного року 22,000 дол. податку, а справу продажі веде якийсь американський адвокат, що має дістати певний процент від суми продажу. Слюсарчук не всі справи ще перейняв, не все ще йому передане, але вже з його реляцій видно, що капітал ульокований в дуже консервативних контах, які не приносять високих відсотків, але добре забезпечені. (Щось à la моя власна обережно-боягузлива практика!) Вся діяльність НТША сперта на річних прибутках, без порушення основного капіталу. Отже відсотки від інвестицій визначують параметри діяльности. На видавничі справи на цей рік прелімінарний бюджет передбачає 80,000 дол., а сама Конкорданція до Шевченка коштуватиме около 40,000 або й більше. Нема з чим дуже розганятися, тим більше, що вже є низка всяких зобов'язань попередньої управи, праці в друку або в остаточній фазі підготовки (напр. книжка Рудницького про Франка — очевидно, стара дисертаційна ще, не нова праця, ітп.). Величезні кошти пожирає Енциклопедія Української Діяспори — в Шікаґо є кілька платних працівників. Велике є невдоволення фактом, що ЕУД так затагнулася, що Маркусь не присвячує усього свого часу цій справі, що не видно результатів зробленої роботи. Воронка звітував про стипендійну комісію, про окремі фонди приватних меценатів, часто призначених à priori на якусь одну ділянку або ціль. Серед присутніх були правники і люди з адміністративним і фінансовим досвідом. Фінанси уже переводяться на новочасну комп'ютерну систему для більшої проглядности і контролю (є вже окрема працівниця, яка почала цю роботу). Цікаво було слухати точних реляцій щодо правних зобов'язань працівникам, всякі можливі консеквенції деяких рішень ітп. — з конкретними посиланнями на статті законодавства.

Про після-виборні непорозуміння коротко звітувала Лариса. Виявляється, що вона з власної ініціятиви минулого тижня дзвонила до Штогрина і до Стойка! — поєднавчий жест гідний похвали. Штогрин нібито оправдувався, що він написав це на гарячу голову, а Стойко пропонував, щоб Лариса, після того як він переговорить "із своїми людьми", прийшла на окрему з ним розмову, де він нібито буде з Фізером, а Лариса повинна була б прийти з кимсь із "своїх" відпоручників. Вона радилася, чи повинна вона на це погодитися. Вона, мовляв, радо говоритиме з самим Стойком, але коли це має бути не зустріч двох осіб, а конфронтація двох таборів, чи іти на таке. Був тільки один голос "за" — решта була "проти".

Особисто думаю, що відповіддю на закиди і критику повинна бути посилена, збільшена діяльність товариства, а не якісь інтриґи в кулюарах. Я до цих зборів управи підготовила 5-ти сторінковий детальний правильник для Видавничої Комісії, формуляр для рецензентів, а також проєкт для двох Шевченківських конкурсів (що їх я пропонувала ще в час моєї доповіді про англомовні видання шевченкіяни) — одного конкурсу на біографічне дослідження, другого — на нові переклади поезій. Треба починати вже тепер, щоб було з чим зустріти не таке вже далеке 200-ліття нашого поета.

Маю доручення від зборів поговорити з Даркою Маркусь у справах ЕУД (якщо вона приїде до Урбани), а зі Штогрином із власної ініціятиви мусітиму поговорити, щоб виявити йому своє невдоволення його статтею в "Національній Трибуні".

Четвер, 13 липня 2000 р., год. 8 ранку. Urbana.

Томлячий був учора день: треба було далеко ходити по летовищах, довго чекати на получення в Шікаґо на American Eagle до Шампейн. Прибула я сюди врешті біля 3 год. пополудні. (Пропелерний літачок American Eagle на 22 особи, виповнений на половину, не такий вигідний як USAir, що іде з Піттсбурґу, але більший і більш стабільний у повітрі, як маленькі літачки United Express). Зареєструвавшись в Russian & East European Center і отримавши ідентифікаційну картку, я ще пішла пообідати зупою і хлібом у Panera, купила хліб, воду і сік, а тоді пішла на кілька годин до бібліотеки. Принесла собі додому два томи "Digest of the Soviet Ukrainian Press" (ті, яких нема у Van Pelt) і маю намір зараз трохи в кімнаті попрацювати, заки піду по молоко і на дальшу працю до бібліотеки. В REEC реєструвала мене дівчина, що називається Сара Филиппс, одружена з українцем Савицьким, пише дисертацію з антропології про проблеми здоров'я жінок в Україні, два роки працювала в Україні. З ніким більше я вчора не зустрічалася і не говорила. Цікаво, хто приїде на конференцію української біо-бібліографії?

Навчена досвідом в Альберті, я привезла зі собою свій маленький Sony Walkman і от тепер, коли пишу це, маю змогу слухати класичну музику на радіо. Не можу цією музикою виповнити всю кімнату, як колись, коли привозила сюди нормальне більше радіо — можу слухати тільки з навушниками, але це піднімає в мене настрій, дає мені зв'язок зі світом, розбиває мою самоту. Яка я рада, що моє коліно так добре сприймає мої конечні походеньки. Рік тому це було на багато важче!

Четвер, 7:30 увечері.

Багато вже сьогодні працювала: вдома із "Digest of Soviet Ukrainian Press" і в бібліотеці з різними матеріялами ("Antaeus", "Boundary 2"). Натрапила на..."Щоденні записки" Шевченка під редакцією Єфремова — зіраксову копію видання з 1927 року! В твердій оправі! У двох томах! Один із них — товста, велика, важка книга — я принесла собі до кімнати і читатиму перед сном, для відпочинку. А повернувшись увечері до Illini Tower, напоролася на Драгомирецьку з Шікаґо — перша особа, що буде на українській конференції. Вона мені сказала і показала новину: в новому номері журналу "Березіль", який вона передплачує, (номер 5–6 за 2000 рік) є на задній обкладинці дві анотації "На книжкову полицю" і одна з них — про "Тихі розмови з вічністю"! Приємно це бачити! Новинка написана на основі пресового повідомлення видавництва і має 18 рядків інформації.

П'ятниця, 14 липня 2000. 8 год. ранку.

Моїм компаніоном по помешканні (тобто маємо спільну вітальню, кухню і лазничку) є молода чорнява жінка з кучерявим волоссям, Juliette Stapanian Apkarian, яка є доцентом (Associate Professor) і головою відділу Russian and East Asian Languages & Cultures, в Emory University, в Атланті, в Джорджії. Походить вона з вірменської родини, але вірменської мови не знає. Її батьки із турецької частини Вірменії, ніколи не були під совєтською владою.

Говорила вчора по телефону із Штогрином. Конференція починається сьогодні о 10-ій. Моя доповідь, здається, буде першою. Предсідником сесії буде Розумний. А другу доповідь читатиме ... Сергій Білокінь! Вже приїхав!

П'ятниця, 4:30 пополудні.

Конференція почалася о 10 год. вранці. В першій сесії було тільки дві доповіді: моя і Сергія Білоконя. Провідником нашої сесії був Ярослав Розумний. Присутніх було, крім нас троє і Дмитра Штогрина, ще Nadezhda Banchik (єврейка, що добре говорить по українському, живе в San Jose, CA), Килина Драгомирецька, Богдан Ясінський, Оксана П'ясецька, Раїса Братків і Тамара Тимошенко (обидві останні — меценатки українських студій в Іллінойському університеті). Обоє Маркусі на першу сесію запізнилися, отже доповіді моєї не чули. Пішло мені добре, не треба було спішитися (хоч я ще вчора доповідь трохи скоротила). Була жива виміна думок після доповіді. Білокінь говорив про укр. бібліографію в сучасній Україні, про потребу нових довідників та про потребу видати ті, що вже лежать готові, про труднощі доступу до архівів, напр. справи не-реабілітованих дослідникам недоступні ітп. Пополудні доповідали Розумний (про термін "москаль" і "московський" в творчості Шевченка і як його по різному вияснюють в коментарях, про те, як сцензурували деякі документальні матеріяли, що тепер виявилося, після публікації колись засекречених документів поліції проти Кирило-Методіївського Братства ітп. Надежда Банчик працювала колись з архівними матеріялами в бібліотеці Стефаника у Львові. Але тут вона говорила про україніку серед архівних матеріялів Гувера (зокрема про фонд Івана Петрушевича, колишнього представника Зах.Укр.НР, а потім кооператора в Канаді, який переїхав до Каліфорнії), і про потребу опрацювати покажчик до україніки в Гуверському архіві, бо ця україніка розпорошена по різних фондах. (Про друковані вже листи Драгоманова, Лесі Українки з цих архівів вона не знала). Ясінський говорив про свою працю над покажчиком до ЛНВ, який ось-ось має появитися друком, про електронний покажчик до Шевченкіяни в Конґресовій Бібліотеці та про свою роботу над покажчиками до альманахів УНС-Свободи.

Обідала я в товаристві Маркусів і Ясінського там таки, в Illini Hall — смачно, дешево і тому занадто обильно. (Вчора я за цілий день з'їла менше, як сьогодні на цей полуденок — хоч і не брала з буфету жодного м'яса, ні десертів). А ще має бути спільна вечеря!

Надежда Банчик купила примірник моєї "Автобібліографії" (за зниженою ціною — $25 дол.), ще має мені заплатити. Я позичила їй "Тихі розмови", але не продам, бо маю один тільки примірник і хочу його подарувати Розумному — може напише якийсь критичний відгук?

9:45 увечері.

Вечеря була в Levis Hall, в невеличкій кімнаті, при одному довгому столі — а що було нас небагато (всіх присутніх, здається, 16), то виникла досить жвава загальна розмова після вечері (не дуже смачної, але з вином!) — про майбутнє цих конференцій, про потребу відзначити її 20-ліття наступного року, про стан діяспори, про патріотизм російськомовних українців і про загрозу для української мови і можливу ірляндизацію України.

Субота, 15 липня 2000. Пізно увечері.

Конференція закінчилася. Сьогодні вранці доповідали Маркусь (про джерела ЕУД) і Штогрин (про плановане нове видання довідника "Ukrainians in North America"). Пополудні прочитали надіслані доповіді: Валентини Прокопової з Харкова (про бібліографічну роботу ЦНБ у Харкові) та Юрія Романишина (про періодичні публікації військових формацій у час війни). Була пополудні ще одна сесія присвячена справам і труднощам ЕУД. Згодом я мала нагоду ще в короткій діловій розмові з Василем і Даркою Маркусями передати їм прохання від головної управи НТША в справі фінансового звіту і printout зробленої роботи та домовлення в справі їх приїзду на засідання до Нью Йорку. Із Дмитром про справи НТШ я не говорила, але сказала те що думала Стасі, коли та під'їхала автом, щоб підвезти мене сьогодні на сесію до Illini Hall. Вона дуже обвинувачувала молодого Онишкевича, що той мовляв, всіх образив, назвав злодіями, що хочуть перебрати 6-міліоновий капітал ітп. Я сказала їй: статті Всеволода, чи радше листа на інтернеті я не бачила, але можу сказати тільки, що — по-перше: мама не мусить відповідати за те, що робить чи говорить її дорослий син, а по друге: в приступі перед-виборчої кампанії не один раз опоненти можуть перебрати мірку — це буває і у великій політиці. Але після виборів, опоненти подають собі руки і починають співпрацю. А Дмитро свою статтю опублікував уже після виборів, а це може виходити тільки на шкоду товариства. Не знаю чи буде нагода ще сказати йому те особисто.

Вечеряли ми з Калиною Дрогомирецькою, Оксаною П'ясецькою і Надеждою Банчик в китайському ресторані. Потім ще сиділи на розмові з Ясінським, Білоконем, Оксаною і Ярославом Розумними. (Між іншим: Розумні мають четверо дітей, одну доньку-Ларису і трьох синів. Лариса — замужня, має родину, живе в Оттаві і Розумні їздять туди відвідувати внуків). Розумному я подарувала привезений спеціяльно для нього примірник "Тихих розмов". Штогрин виставив на стіл кілька моїх "Автобібліографій" (що залишилися тут з минулого року). Одну з них купила в мене Надежда Банчік. Це єврейка, що живе в San Jose, в Каліфорнії, куди приїхала з батьками кілька літ тому зі Львова. Вона працювала в архівному відділі Бібліотеки Стефаника, а також дописувала до преси. Молода дівчина, трохи дивна і своєю зовнішністю і манерою мови (говорить тоненьким голосом), але інтелігентна і виявляє зацікавлення українськими справами. Вона, виявляється, дописує вже і тут в Америці — до російської газети "Взгляд" у Сан Франціско, до української газети в Шікаґо ("Події і люди", чи щось подібне), а навіть до "Свободи". Забажала зробити зі мною інтерв'ю — замовилася вже два дні тому, зараз після моєї доповіді, але здійснити це вдалося тільки сьогодні пізно ввечері. Сиділа тут у мене мабуть зо дві години.

Субота, 22 липня 2000. 10:15 увечорі.

Повернулася я з Урбани вже в середу. Встигла вже засмикатися всякими своїми обов'язками. В четвер пару годин провела в Українській Бібліотеці в Центрі (моя данина локальній громадській праці!). В п'ятницю взяла Аню Борис на вечерю до китайського ресторану, щоб зреванжуватися їй за опіку над моєю хатою і за те, що виїхала по мене на станцію (важніше, що вранці тиждень тому мене туди завезла! назад я фактично могла прийти навіть пішки зі своїм невеликим баґажем), а сьогодні я цілий день мусіла присвятити новим моїм обов'язкам в НТША на пості голови Видавничої Комісії. Надійшов манускрипт від Олександра Бураковського "Історія Ради Національностей Народного Руху України". Він уже двічі телефонував у цій справі — перший раз, як я була в Урбані, другий раз — сьогодні вранці. Я кілька годин сьогодні посвятила, щоб переглянути цей машинопис, а потім ще написати йому листа, Ларисі листа по електронній пошті, та й собі власні коментарі, що допоможуть зреферувати працю для комісії. Як так далі піде, то я не матиму часу для своєї власної роботи. Зокрема треба мені терміново написати рецензії до WLT — і то дві. А я тільки дочитую оповідання Кобилянської.

З побуту в Урбані я задоволена. Привезла собі цілу папку нових матеріялів до ULE — досить роботи на добрих кілька місяців! Сама конференція була справді дуже "міні-міні": людей обмаль і доповіді не надто цікаві. Якби я так писала спеціяльно доповідь для цієї конференції, не мала б особливої сатисфакції. Але я тільки повторила готову доповідь, що її зладила була для УВАН вже раніше. І не коштувала мене ця конференція майже нічого: літак за зароблені кредити, побут в гуртожитку майже безплатний, реєстрації не було взагалі... От переїхалася, побула з людьми, попрацювала в бібліотеці. А мої ноги відбули подорож і працю там — блискуче! Коліно взагалі не боліло і не болить (завдяки Glucosamine Choindroitin!), а викривлені пальці дошкуляють і утруднюють нормальне взуття — але з тим я якось давала собі раду. (Поволі, поволі починаю приготовляти себе психологічно, що без операції мені не обійтись — і це мабуть доведеться запланувати на цю зиму!)

Пару днів післа повороту мусіла присвятити полагоджуванню всяких рахунків, справам Мостів, великій нагромадженій електронній пошті, що від неї лопає голова і вилазять очі... Мусітиму дещо зліквідувати, зокрема Int-Law, а може також і Infoukes, де дорослі, старші панове забавляються своїми інфантильними дискусіями і перепалками, замість взятися до якоїсь продуктивної громадської роботи.

Вівторок, 1 серпня 2000 р., полудне.

Щоденник загрожує перетворитися в щотижневик або навіть у щомісячник! Потрібна реанімація! Легко відвикнути від рутини щоденних записок, адже це потребує і часу і самодисципліни.

Драматичних подій у моєму житті, щоправда, немає. Але це і велике щастя. Якби вони були, було б мені не до записок!

Події минулої "декади" — адже проминуло десять днів від останнього запису?

Передусім, могла нарешті розіслати членам Видавничої Комісії узгіднений з Ларисою проєкт правильника. Маю надію, що цей правильник буде затверджений на зборах "пленуму", які заповідаються на 23 вересня. Ще можу мати з тим клопіт, якщо члени моєї комісії матимуть суттєві застереження чи зміни, тому й хотіла послати їм текст якнайскоріше, щоб був час, якби зайшла потреба, і на нову справлену редакцію... (Слово "пленум" викликає в мене усмішку: саме переписую на ком'ютер свої анотації з "Digest of Soviet Ukrainian Press" з 1970-их років. Там багато звітів із всяких пленумів СПУ і партійних організацій...)

Друге важне досягнення: написала і вислала вже рецензію до WLT на том перекладів з Кобилянської і Ярошинської. Мушу встигнути ще перед 1 вересня написати і про наступний том, де є проза Грицька Григоренка і Лесі Українки. Саме читаю Григоренка (вперше) і мені не подобається, навіть прийшла думка, чи варто було це перекладати? Читається нудно, накопичення етнографічних деталей, без глибшого аналізу і без стрижня якогось сюжету... Слаба композиція. Є в цьому матеріялі і певні позитиви — напр. об'єктивне зображення селян, без всякої ідеалізації чи сентименту, або пізнавальна вартість деталей побуту, звичаїв, забобонів. Ще не знаю, що про все це напишу. Чи не ліпше було б, якби Рома Франко переклала була і видала "Царівну"?

"На людях" буваю рідко. Була пару днів тому на концерті Тараса Петриненка і Тет'яни Горобець — була майже повна заля людей, майже всі із четвертої хвилі, молоді батьки з малими дітьми. Це було приємно бачити. А популярну естраду я люблю і думаю, що це може і є один із найкращих способів українізувати Україну — популярною українською модерною музикою, (а не забороною російської музики, як це наші патріоти почали практикувати у Львові!) Пішла також на пікнік на "Михайлівську гірку", де з'їла полуденок і погуторила трохи з Вірою Кліш. (Віра Кліш недавно також повдовіла, але вона має і стару 90+ літню маму і таку ж стару і хвору сестру чоловікову — так що бувають ситуації куди гірші ніж повна самотність — і я цього аж надто добре свідома!)

Між іншим, коли мова про сестру чоловікову — вчора потелефонувала до мене з Ченстохови Марійка Канська. Каже, що не може знайти книжки про батька, що про неї я її просила. Їй шукати за будь чим важко і я це розумію, але я просила, щоб вона таки кожного дня присвятила цій справі кілька хвилин, і таки книжку знайшла і мені прислала. Бо ця книжка, якби вона померла, може пропасти, разом з інформацією, що в ній захована. Марійка нарікає, що, мовляв, тепер за все треба платити — за лікарів, лікарства, поїздки до курортів — а колись все це було безплатне. Ну, вона стара соціялістка, та й зрештою каже правду: був час, що все це було забезпечене. А тепер старим пенсіонерам, мабуть, найгірше. Та ще в Польщі не так погано, як в Україні. Пошлю їй ще одну сотню долярів (вже цього року послала сто на уродини в лютому) — але вона гроші тримає в банку "на похорон", замість того, щоб заплатити ними за ліки.

Давно не мала вісток від Горака зі Львова, ні від Гайдабури з Києва. Це мене трохи дивує, бо обидва повинні були написати. Горакові недавно доставили від мене пачку, та й на попереднього листа не відповів. А Гайдабура отримав ксерокси рідкісних матеріялів і дві книжки — повинен відгукнутися!

Зате вчора — несподіванка! Я думала, судячи по конверті, що це якась реклама чи запрошення на конференцію — а це, виявляється, лист від Івана Дзюби, на листовному папері Енциклопедії Сучасної України. Повідомляє про те, що моя велика стаття про англомовну літературну україніку піде в 10-ому або 11-ому номері "Сучасности", але водночас посилає скорочений варіянт цієї статті, який хоче надрукувати в енциклопедії і просить про мою коректу... Ну, запрошення написати таку статтю до ЕСУ я вже від нього мала, і прикро мені сказати, досі на нього не зареагувала. Фактично, може й добре, що він використав для цього мою готову статтю (хоч до енциклопедії я певно писала б трохи інакше!) Але цей матеріял потребує з мого боку дуже уважних коректур — бо вони сам текст скоротили, але бібліографію надрукували повністю, так як вона була, пропустивши сторінки і серії. У висліді там є повно посилань до речей, які не згадуються в їхньому варіянті тексту... Сьогодні присвячу цій справі кілька годин, щоб без проволоки повернути їм справлений текст.

А про Дзюбу я саме думала цими днями, бо переписую всякі його статті з дайджесту, включно із тими, що він їх писав про Оссетію і Кабардію... Це, очевидно, не українська література і я зовсім добре могла б все це поминути, якби не те, що це оригінальний доказ, як виглядала політична нагінка на Дзюбу і як саме він на неї реагував... Навіть у цих вимушених нотатках про літературу малих совєтських народів, він вмів знаходити патріотичні аналогії... Подиву гідне, як цей чоловік в тих важких умовинах вмів затримувати власну гідність, навіть у полемічних виступах проти "фальсифікацій буржуазних націоналістів"... Приклад гідний наслідування. Не про всіх це можна сказати. Як буде опублікований цей сеґмент моєї ULE, не одному авторові буде неприємно, що його подвизання на ідеологічному партійному полі були відмічені закордоном англійською мовою і збережуться для історії в моєму бібліографічному звідомленні.

Стоїть відносно холодне і дощове літо — великий контраст до минулого року, коли від посухи гинули кущі і квіти. Недавно в мене працював на городі, зрізуючи кущі, Сергій Лукашевич. Йому вже 78 років, але це мужчина міцної будови, добрий і солідний робітник. Приїхав він до США десь років десять тому з Волині. Є їх тут ціла сім'я, недавно всі вони їздили відвідати Україну. Я питалася його про враження. Чорна біда, каже, зокрема на селах. Землю ніби дають, але нема чим і кому її обробити. Старі не мають ні сили, ні плуга чи трактора, а молоді не хочуть. Багато дуже п'ють. Шириться велика зневіра. Розповідав про молодого ветеринара на селі, який не мав досить заробітку, щоб утримати сім'ю. Поцілував звечора дітей і жінку, а вранці знайшли його в клуні: повісився... А коли дивитись з потягу по дорозі із Києва, каже Л., виглядає, як десь в Европі: повно нових будов. Мовляв, злодії, що накралися людського добра... Л. був на примусових роботах в Німеччині, пробував утікати, німці запхнули його в концентрак, був би помер з голоду, але якийсь поляк-урядник допоміг, щоб його звільнили... Коли прийшла совєтська армія, взяли його за перекладача. Був при штабі Жукова і добре про нього висловлюється. Після повороту додому, трохи його переслідували, але мав якусь "справку" від цього штабу, яка його рятувала. Він був двічі одружений, має дітей від першої і другої жінки. Став через другу свою жінку віруючим (здається: п'ятидесятником). Довго змагалися за право виїхати з СССР, але врешті їм це вдалося: виїхали, як я зрозуміла, на єврейську візу, хоч вони і не євреї.

Говорила я з Мотрею і Андрієм і домовилася, що приїду до них 16-ого. В суботу 19-ого Максим з родиною починають тиждень вакацій на Кейп Кад і я до них маю намір прилучитися. Поїду поїздом до Провіденс, побуду два дні в Головінських, а тоді від них (може автобусом, ще не знаю) поїду на Кейп Кад.

Субота, 12 серпня 2000. 3:00 по полудні.

День-у-день дощі, та ще й з громовицями! Маю господарський клопіт, пов'язаний напевно з цією погодою. На задній стіні в "Остаповому кабінеті" з'явилися плями. Мабуть, щілини між цеглами пропускають воду... Можливо, потрібний новий "pointing". Я вже тиждень тому замовила контрактора-муляра, але він двічі не прийшов на домовлену зустріч, має прийти сьогодні, але на дворі знову — дощ. Не знаю, чи прийде. В міжчасі, одного дня з'явилися якісь два робітники-італійці, що запропонували мені помазати смолою мою доріжку (driveway). Це, мабуть, треба було зробити. Я виторгувала в них ціну і вони це мені за 190 дол. зробили. (Кілька літ тому також випадковий такий робітник взяв за цю роботу тільки сто). Я скористала з нагоди і показала цьому робітникові також стіну. Він радив зробити "waterproofing" замість коштовного "pointing" — і навіть голосився зробити це на другий день за 600 дол. Але я хочу наперед почути думку мого контрактора — це викликає в мене більше довіря. Всетаки, фірма, яка бере на себе відповідальність за роботу. Мабуть і так не зможу цього розв'язати перед моїм виїздом на вакації — буде мусіти почекати до вересня.

А дощ ліпше якби перенісся на захід Америки. Там тепер жахливі пожежі лісів — вже пожежі охопили простір завбільшки штату Конетікат. 25,000 пожежників веде завзяту боротьбу з тим лихом, залучили до цієї справи теж військо, є і пожежники з-поза Америки. Так мало залишилося тепер лісів, а після таких пожеж буде їх ще менше. Читаючи Кобилянську, я подумала: нема вже тих лісів, що були за її життя! Тепер ці тексти читаються, як екзотика.

Між іншим, я не тільки написала другу рецензію (на Григоренка і Л. Українку) до WLT, і вже вислала, щоб із чистою совістю поїхати на вакації з внуками, але і зробила український варіянт обох рецензій на ці два останні томи жіночих голосів і послала до "Всесвіту".

Згадка про "Всесвіт" нагадала мені Башкірцеву, бо це остання моя стаття, що була надрукована у "Всесвіті". Одержала я по інтернеті недавно листа — з Парижа, від невідомого мені чоловіка, Філіпа Каретт-а (Philippe Carrette). Він знайшов на інтернеті мою ULE, а там в одному з покажчиків згадана Марія Башкірцева. От він і обізвався до мене: чи знаю я, мовляв, якісь матеріали про Башкірцеву, бо він створив окремий для неї сайт (!!) і хоче його доповнити. Я перевірила: є сайт, французькою мовою, а сам Філіп пише, (по англійськи), що МБ — це "sister of my great grandfather". Ну, МБ — не українська письменниця, отже в мою ULE попала випадково, але я написала Філіпові про мою статтю у "Всесвіті" і ще подам йому додаткові українські матеріали.

Понеділок, 14 серпня 2000. год.10:30 вечора.

Їздила сьогодні до міста. Передусім на головну станцію, щоб взяти розклади їзди поїздів і купити квиток до Провіденсу. Отже поїду поїздом, що відходить з Філяделфії 12:35, а має прибути до Провіденсу о 6:37 вечора. Подорож туди і назад коштує 101 дол. — це вже з урахуванням знижки для пенсіонерів. Дорого. Хтось мені недавно казав, що літунський квиток до Бостону можна дістати вже за 140 дол. Але це ще треба було б перевірити.

Після станції, пішла я ще на Penn і працювала в бібліотеці Van Pelt пару годин над дайджестом радянської преси.

День для такого виїзду до міста був поганий: ішов дощ, подекуди навіть з громовицею. Найгірше, що злива робила калюжі на переходах вулиць — у висліді чого, очевидно, промокли черевики. Мала я намір вступити теж до правничої бібліотеки, щоб передати туди книжку Мирослави Антонович, але через негоду — роздумалася. Віддала іншу книжку у Van Pelt, а Мирославину назад принесла додому. Занесу іншим разом.

Завтра мали бути сходини Ради Бібліотеки, але люди всі пороз'їздилися, отже сходин не буде. Добре, що я не чекала на нагоду цих сходин і зустрічі з Софійкою, а вже минулого тижня поїхала спеціяльно до Гевриків і завезла грошеву передачу для Корогодського. Софійка погодилася взяти 2,500 дол. готівки для нього. Це перша половина коштів за "Ключі до царства". Софійка з Титом їдуть наперед до Берліна, а потім в Україну. В Києві будуть на початку вересня. Отже — через мій виїзд до Провіденсу і на Кейп Кад — ми з нею побачимося знову аж після їі повороту з України.

Закінчила читати "Станційні пасторалі" Григорія Гусейнова. Оригінально написані спогади про дитинство, цікаві і своїм стилем, і своїм документально-пізнавальним свідченням про життя і нужду українського села. Гусейнов по батькові Джамалович, батько — азербайджанець. І хто б то подумав, що цей підприємчивий і повний ініціятиви редактор "Кур'єра Кривбасу", що його я зустріла колись в Урбані, вийшов із такого бідного, та ще й не-українського середовища... Може оця домішка східної крови зробила його саме таким — енергійним, підприємчивим?

Я тепер — між лектурами. І от вчора переглядаючи якісь книжки, щоб вибрати собі якісь кишенькові видання на подорож, я натрапила на польську книжку "Bunt wspomnień", що її автором є Hanna Mortkowicz-Olczakowa. Це спогади, де кожен розділ присвячений якомусь письменникові. Зацікавило мене: вчора прочитала нариси про Жеромского, Каспровіча і Тувіма, сьогодні прочитаю ще може про Бруно Шульца і Марію Павліковску. Інші мені менше цікаві.

Середа, 16 серпня 2000, в поїзді до Провіденсу.

Тількищо виїхали із станції в Нью Гейвені. Я забула, що теж і тут довша зупинка, не тільки в Нью Йорку. Це, очевидно, також продовжує подорож. Я купила у Філядельфії сьогоднішній New York Times, встигла вже всю газету прочитати, та й навіть трохи здрімнутися. На дорогу взяла собі книжку "Cat's Eye" канадської письменниці Margaret Atwood. Ще не починала. Але ось моя сусідка висіла у Нью Гейвені і залишила мені якийсь бестселлер: "Waltzing the Cat", якоїсь невідомої мені авторки Pam Houston. Подивлюся, що це таке, може залишу Уляні.

NYTimes повен політичних новин, бо саме в Лос Анджелесі відбувається демократична конвенція. Альберт Ґор взяв собі за віце-президента Джозефа Лібермана. Цим викликав сензацію, бо Ліберман є першим євреєм (та ще й ортодоксальним), який кандидує на таку високу посаду. Але взяв він його напевно тому, щоб показати свою незалежність від Клінтона. Сенатор Ліберман був одним із нечисленних демократів, який гостро осудив поведінку Клінтона. Ґор — розумний, досвідчений лідер, але йому бракує харизми, яку мав і ще далі має Біл Клінтон. Опитування вказують, що Буш далі веде, хоч віддаль між кандидатами тепер менша, як була в час республіканської конвенції. Ну, я голосуватиму за Ґора/Лібермана, хоч воліла б, щоб демократична політика була більш ліберальною. А то, коли демократи стали центристами, а республіканці також тягнуть до центру, — різниці надто затираються.

Четвер, 17 серпня 2000, ніч (фактично вже п'ятниця). East Greenwich.

Андрій вчора привіз мене зі станції і ми з Мотрею і Лесею допізна сиділи спершу при смачній вечері, потім на розмові і при телевізії (Нашу увагу притягають передусім демократична конвенція в Лос Анджелесі та затоплений російський підводний корабель біля Мурманська, який у ближче нивияснених обставинах потонув — впав на дно моря разом з понад 100 осіб залоги).

Сьогодні я провела пів дня на розмові з Лесею, перегляді цікавих для мене двох документів — індексових книжок діда Туся з Львівського університету з літ 1904–1907, і Романа Чайковського з вищих торговельних курсів. Андрій обіцяв зробити мені копії цих документів, бо там є чимало фактів, які мене зацікавили — може колись використаю.

Пополудні ми удвох з Мотрею пішли на довгий прохід в їхній околиці і до дикого парку поблизу, де є 60+ акрів лісу, з річкою, млином, залишками першої фабрики джінсів Tillinghast — джінсів, що їх тут шили для невільників південних плянтацій, каже Мотря.

Живуть Мотря і Андрій в дуже вибагливому поселенні, де хати деякі оцінюються на 400–500 тисяч долярів — вибагливі хати з великим простором довкола, широкими дорогами, гарно утриманими газонами і кущами. Хата Андрія і Мотрі належить тут до скромніших, але і за неї річний податок виносить 7,000 дол. Не легко утримувати таку дорогу й вибагливу резиденцію. Сам городник, що тільки косить траву, коштує кожного тижня від 40 до 70 долярів. Я вже в них була, очевидно, кілька разів і знаю, що Мотря надаєе хаті особливого стилю — не знаю, як цей стиль назвати й інтерпретувати — треба було б психоаналітичного підходу, щоб зрозуміти стимули й мотивацію саме такого особливого смаку і стилю, який відображує її особистість — і в урядженні дому і в її картинах. Хотіла я прочитати якісь критичні відгуки на її недавню виставку, але каже Мотря, що таких не було. Шкода, може інтерпретація критика допомогла б їх зрозуміти. Картини я оглядала не тільки на стінах, але і в пивниці — всі вони великих розмірів, мальовані акриліком. Дуже вони своєрідні, ні до кого не подібні. Є в них щось сюрреалістичне... В мене вони не викликають реакції ні інтелектуальної (я їх просто не розумію, це для мене немов ребуси), ані емоційної. В їхній хаті найбільше мені подобається невеличкий в синій тонації і дуже гарно оправлений в пів-синю раму альпійський краєвид діда Туся — моя улюблена тема: невеличка людська хатина, а над нею високі і загрозливі гори. Екзистенціяльна тема, немов у Баляса. Не знаю, чи дідо малював це з натури — мені це виглядає як копія якогось дуже доброго маляра. Невже сам Тусьо міг мати таке глибоко-трагічне відчуття людини в космосі?

Увечорі слухали промову Ґора. Говорив трохи за скоро, не використав всіх можливих ефектів (павз для аплодисментів і реакції публіки), але промова була дуже добре написана, мала багато конкретних речевих пропозицій і підкреслювала різниці між демократичною і республіканською програмою. Маю надію, що вона допоможе йому у змаганні із Бушом, бо покищо соціологічні опитування дають перевагу республіканському кандидатові.

П'ятниця вранці.

Я тут маю велику вигоду: кімнату на горі, з окремою лазничкою. Попробую її описати: два дерев'яні ліжка з розмальованими квітами бічницями. Кілька античних меблів, із чотирма фотелями включно. Шезлонґ біля ліжка. Шафа на одяг, розмальована на синьо, при чому дерев'яні її двері мають малюнок рослинного орнаменту в синьо-рожевому кольорі. На ліжком велика Мотрина картина — своєрідний автопортрет з молодих літ, де постать майже в повну висоту, стоїть збоку стола, а на столі свічники, квіти, ще щось. Є натяк на якісь фотелі. Майже все тло заповнене. Тонація кольорів — рожево-жовта. На стінах, які покриті квітчастими тапетами, ще низка менших образків, мисник з тарелями. На античному буфеті стоять не тільки сухі квіти у склянці, але і шість високих синіх склянок на вино. У вбудованій етажерці в стіні — книжки. (Тут у хаті книжок взагалі досить багато). Вікно має кольорові драперії. В лазничці також: квітчасті тапети на стінах, свічники над двома умивальнями, сухі квіти, тарелі і оправлені картинки на стінах. Хоч хата сама нова і модерна, все її влаштування, всі прикраси створюють атмосферу 18–19 століття — і це, очевидно, свідоме рішення. Все це дуже оригінальне, але воно, очевидно, віддзеркалює Мотрин смак, не мій. Я волію модерну простоту. Пригадую собі своє здивування, коли я вперше довідалася, що грецький Партенон, напр. був прикрашений кольоровими.

П'ятниця пополудні.

Їздили сьогодні всі четверо до центру міста Провіденс. Старе це місто, що було колись центром текстильної промисловости і торгівлі невільниками, за останніх десяток літ зазнало величезних перебудов — сьогодні цей центр, немов спеціяльно для туристів: відновлена свіжо архітектура старих будинків, відкрита ріка, яка була колись закритою, з добудованими мостами, все до блискучости чистеньке, з орнаментальними прикрасами і скульптурами. Відкрита ріка робить враження якоїсь північної Венеції або Амстердаму, на ній плавають не тільки качки й лебеді, але й ґондолі і звичайні човни. Тут над освітленою спеціяльно на ріці вбудованими ліхтарями водою, відбуваються вечорами музичні концерти. Довкола низка вибагливих ресторанів, купецький центр у закритих приміщеннях сполучених зі собою будинків, майдан для ковзанів узимку, немов такий собі місцевий Рокефелер центр. Панорама старого міста має неабияку привабу і колоритність. Але мене вразила відсутність людей.... Де-не-де кілька осіб, то тут, то там. А на ці простори можна було б сподіватися неабиякої метушні кількатисячної юрби народу.... Може бувають дні, коли тут багатолюдно... Бо інакше виникає питання: для кого все це призначене? І на чий кошт відновилося це старе історичне американське місто? Засноване воно в 1620 році — видно, що має віру в майбутнє і інвестує в нього. На що вони розраховують? На туризм, чи нову якусь індустрію?

Полуднували смачно й обильно в ресторані Рафаель. Тим разом гостила я.

Субота, 10:30 увечорі.

Їздили сьогодні над море до Narrangasett. Прегарний надморський ресорт, з колоритною старою вежею-аркою понад дорогу, з пляжами, вітрильниками на морі, вибагливими ресторанами і мешканевими будинками пастелевих кольорів стародавнього архітектурного стилю. Полуднували в еспанському ресторані, де їли смачні Camarones al ajillo, тобто креветки з часником.

Вчора до пізна просиділа я на розмові з Мотрею. Спровокувала я її до цілої лекції про мистецькі стилі і епохи, а все почалося від мого питання про Сезана, як то він малював ту саму гору багато разів в різних тонаціях. Сьогодні ми це ще вранці продовжили, бо я хотіла почути щось від неї про її власне мистецтво. Два поняття кинуті мимоходом: фемінізм і alienation, дуже мені допомогли для дальшої інтерпретації. Але Мотря каже: "Мистець ставить собі за завдання розв'язати проблему" і під цим вона має на увазі не так тему, як композицію, тобто не так що сказати, а як сказати. Так бодай я зрозуміла.

З Лесею ми довго оглядали різні старі фотографії — в альбомах, що їх вона упорядкувала. Показувала мені і останній лист вуйка Юрка до Бабці і Дзядзя. Там нема дати і є тільки останні сторінки листа, без початку. Але це писане в Німеччині, вже після війни, мабуть у радянській окупаційній зоні. Йому вислали фотографії нашої родини роблені в Берхтесґадені і він на них реагуючи, згадує і мене, мовляв, "Марта вже дівка, файна, може йти заміж". Незабаром це і сталося, але він уже до цього не дожив, здається? Помер, кажуть 1950 року? чи 1949?

Неділя, 11:30 увечорі. Cape Cod. South Chatham. 131 Forest Beach Rd.

Андрій, Мотря і Леся привезли мене сюди до Максима й Уляни. Cottage, що вони його винаймають, це дуже простора і по господарському випосаджена хата, вигідна, чиста, удекорована. Для мене є тут окрема кімната з двома ліжками (могла бути ще одна особа). Поруч — спальня Максима й Уляни і лазничка, а хлопці мають окрему кімнату на горі, із власним тушом і туалетом. Є простора вітальня, з канапами, фотелями, кольоровим каблевим телевізором, етажерками повними книжок. Досить велика кухня, де шафи повні всякого посуду, нова електрична кухонка, великий холодильник. Крім того є ще веранда, де можна їсти при столі, і велика господарська пивниця, де Максим поставив їхні (привезені з Торонто!) чотири велосипеди. До моря тут недалеко — сьогодні ми їздили автом, але можна зовсім добре дійти і пішки. На полудне приїхали сюди в гості також Тиміш з Лілею і своїми двома маленькими дітьми та Вава Бачинська. Жінку й дітей Тимоша я бачила вперше. Вікторія — тримісячне немовля, але Трувор, що має майже три рочки — жвавий веселий кучерявий хлопчик. Лілю я, очевидно, бачила на весіллі, але була б напевне не пізнала. Вони будуть тут ще завтра. Андрій з Мотрею і Лесею повернулися вже додому. Вечеряли ми сьогодні дуже пізно в ресторані тут недалеко — сlam chowder-ом і рибою.

Понеділок, 21 серпня 2000. 11:30 вечора.

Сьогодні значну частину дня провели разом з Тимошем, Лілею і їх дітьми у Chatham і на березі біля мяяка. Дуже шикарне й кольоритне містечко — з крамничками, ресторанами. Є і кілька церков різних деномінацій. Хати здаля одна від одної, добре все утримане. Не видно ніде дешевої комерціялізації. Це ресорт заможної середньої кляси. Всюди майже виключно білі, включно з обслугою. Не видно в Четгемі філялів МекДоналда, Pizza Hut чи Int. House of Pancakes, а може вони тільки менше реклямовані і я їх не встигла помітити? Мусить бути якесь локальне законодавство, яке свідомо стримує надмірну розбудову й комерціялізацію. Полуднували смачно в одному з ресторанчиків. Ми зі Стефком трохи втомилися цим проходом і не пішли вже на пляж з Максимом, Уляною й Іванком. Увечорі приїхала до нас Улянина приятелька Керол із своїм чоловіком-китайцем Стівом — це вже і мої знайомі — були двічі гістьми в моїй хаті, була і я в них біля Прінстону. Тут вони були на вакаціях на острові Нентакет, вступили до нас по дорозі додому.

Вівторок, 22 серпня. Північ.

Сьогодні — двічі на пляжі (інші два пляжі, що до них треба було доїздити автом). Самотній прохід між дюнами до маяка. Діти купалися в океані, Максим і Уляна в цей час сиділи на піску. Увечері: вечеря вдома: шницлі, свіжа картопля, шпарагівка, вино. Фільм на телебаченні (відео) "Титанік". Карти з дітьми.

Відео-фільми, між іншим, як і книжки, залишені місцевими господарями. Ми вже дивилися на один фільм: "Forest Gump". Пригадую, що я завезла була це відео Маркові до Києва в 1995 році, як один із дарунків. Але тепер дивилася, немов вперше. Невже я так все призабула? Після купелі і вина — готова до ліжка. Ще читатиму місцеву книжку: "Out to Pasture" / Effie Leland Wilder.

Середа, 23 серпня 2000, перед північчю.

Максим, Уляна й Стефко провели сьогодні пару годин на прогулянці велосипедами. Ми з Іванком посиділи дві години на пляжі, але він не мав охоти купатися. Читали. Розмовляли. Дивилися на вітрильники і катамарани. Було холодно й вітряно. Полуднували вдома. Потім трохи дивилися на фільм "Titanic" — белетристичну версію — а після вечері з раками (Уляна сама варила!) додивилися ще й версію документальну, яка мені подобалася більше. В міжчасі їздили ще дивитися ввечері на маяк, що має подвійні рефлектори. Але увечері почало дощити, не знати яка буде погода завтра. В антрактах грала я з хлопцями в карти.

Четвер, 24 серпня 2000. 10 год. вечора.

Сьогодні дев'ята річниця незалежности України. Відзначили ми це свято вечерею в ресторані, разом з Яриною і Філіпом Бодроками. На пляжі були разом з ними і родиною Сливоцьких, які мають хату у Четгемі. А перед тим ще, перед полуденком, що його їли вдома, їздили ми на заповідник Марконі. Я там була вже щонайменше тричі — це гарне місце. Високо на пагорбі над пляжем залишки колишньої станції, звідки Марконі переслав 1903 року перше телеграфічне повідомлення через океан. Там особлива рослинність, дикий залісений парк, цікава гра кольорів — від зелених хвиль океану, жовтого піску, до брунатних дюн і диких заростей.... Добре для малярів-пейсажистів, що малюють з натури.

Субота, 26 серпня 2000. East Greenwich, R.I. 11:00 PM.

Я в Мотрі і Андрія, після однотижневих вакацій на Кейп Кад. Мали ми весь час гарну погоду — дощ падав один тільки раз, і то увечері. Вчора — останній наш день — провели майже повний день на пляжі. Я хоч і не купалась взагалі, та й ходила одягнена як не в штани, то в довгу сукню, таки припекла собі трохи ногу — бо були ми на пляжі довго і від самого полудня, а не, як звичайно, пізнім пополуднем. Максим привіз мене сюди, Мотря пригостила нас усіх обідом, а тоді Максим зі своїми поїхали далі додому. Вони десь по дорозі зупиняться на нічліг, бо виїхали десь по 3-ій, а до Торонто далеко..

Тут в Головінських застали крім Мотрі, Андрія і Лесі, ще й Тимоша з Лілею і дітьми — 2-річним Трувором і недавно народженою Вікторією, і Аню з Романом Максимовичів, які приїхали на кілька днів з Філядельфії. Тиміш з родиною від'їхав, а Максимовичі ночують в кімнаті поруч зі мною, маємо спільну лазничку (і певно серед ночі зустрінемось там із Романом — вже ми з того заздалегідь посміялися).

Дивились ми тут пару годин на відеозапис "Russia at War" — дуже цікавий документальний історичний фільм про добу, що її ми прожили і пам'ятаємо. Нарешті починають у світі бачити певну симетрію між Гітлером і Сталіном і їхніми методами боротьби за владу, безоглядністю і жорстокістю. Є в цьому фільмі і чимало нової інформації, напр. про те, що Сталін не вірив в те, що Гітлер іде інвазією на СРСР і перші рапорти з фронту вважав провокацією.

П'ятниця, 1 вересня 2000. 2:00 пополудні.

Я вже вдома від понеділка. Приїхала автом із Максимовичами, не використавши свого заплаченого квитка на поїзд (може повернуть мені гроші? ще не розвідала). Авто провадила Аня — добрий і витривалий з неї водій. Роман після свого інсульту та інших проблем їздить автом тільки на недалекі віддалі. Аня взагалі дуже багато виявляє йому уваги, бо він тепер уже часом забувається, втрачає трохи орієнтацію, отже потребує допомоги. По дорозі ми вступали до хати їхньої дочки Лесі, що мешкає сама з малим синком у вибагливій, великій хаті, з просторою парцелею довкола, в малому ексклюзивному поселенні в Нью Джерзі. Мусів її чоловік досить швидко заробити поважні гроші, бо коли він зовсім ще молодим втопився на вакаціях в Південній Каролайні (мабуть із десять років тому), залишив Лесі не тільки цю хату, але й хату на винайм над морем у Каролайні, та й напевно поважне обезпечення... Мав він докторат з хемії, каже Аня, але переставився на програмування комп'ютерів.

Не встигла я ще добре розглянутись по хаті після приїзду, як — побачивши 10 записів на автовідповідачі — почала слухати залишені повідомлення. Одне з них повідомляло про смерть Марійки Чайковської і парастас о год 7-ій. Я мала п'ятнадцять мінут, щоб перевірити з Насевичем, чи це в нього, передягнутися і поїхати. Ще встигла. Прийшло — на диво — багато людей, десь може із 40 осіб. Все це молоді люди, знайомі Христі, Віри, Лялі і Марти, а не їхньої мами. Марійка Бедрило-Чайковська мала довге, але дуже трагічне життя. Про це життя дуже цікаво і детально, наперед в українській, потім в англійській мові розповів Зенко Шпон. Померла в сам день незалежности 24 серпня — дожила до 92 року життя, але що це за життя? Понад 20 років уже була в піклувальному домі, спаралізована, без здатності говорити. Жах. Ліпше, якби була померла вже давно. Але це не була єдина її трагедія: в перші роки побуту в Америці заломилася нервово і була пару років в психіятричній лікарні. А ще раніше (про це Зенко не говорив) пережила смерть свого брата, який дуже їй допомагав фінансово вже в Америці, але також не міг, мабуть, витримати тяжких перших літ пристосування в Америці: повісився. А був Іван Бедрило інтелігентна, цікава людина, співробітник енциклопедії Раковського: його я пам'ятаю ще із Штайнеркірхен. Не кажу вже про те, що Марійка замолоду втратила чоловіка — зовсім несподівано і в силі віку — бо мій вуйко Юрко помер на 40 році життя після операції на сліпу кишку в повоєнному Берліні. А четверо дівчаток були тоді ще дуже маленькими дітьми... Бабця Лінка допомогла їх переселити до Америки, піклувалася ними, коли Марійка була в лікарні, вислала молодших до Словтсбурґу, до академії сестер на науку. А як я пам'ятаю з дитинства, Марійка не втішалася особливою симпатією в родині, Бабця була, здається, проти синового вибору, та й подружжя, кажуть, не було надто щасливе... Може Бабця знала щось про родину, а може інтуїтивно передчувала, що поєднання їхніх ґенів не принесе добрих наслідків: дивлячись на проблеми, що їх мають мої кузинки, можна думати, що винною може бути і спадкова схильність до всяких хворіб. Марта, напр. має поважну психічну хворобу — маніякальну депресію; Христина перейшла повно всяких хворіб, на парастасі і похороні пересуватися могла тільки при помочі "walker"-a, а це при її великій вазі не така проста справа; Ляля має від дитинства діябет із усіми його шкідливими наслідками; Віра також не в найкращому стані, крім іншого, має проблеми з колінами, навіть перейшла операцію, що їй не помогла. Та й доля їх незавидна: Віра і Марта — обидві розведені; Христя швидко після смерти Зенка Дольницького прийняла до себе свого колишнього коханця і може була б з ним щаслива, але він — невдаха, алькоголік. В цій родині найкраще, на сьогоднішній день, ведеться, мабуть, Шпонам. Виростили дві гарні доні (одна з них в жовтні виходить заміж), тепер живуть на Флориді. Але над ними висить Дамоклів меч Лялиної хвороби... Вірині хлопці — Юстин і Юрчик знайшли собі пару не тільки не-українську, але й іншої раси: Юстин вже одружений і має малого хлопчика: його жінка Сабріна — чорна, американка. Юрчик покищо ще кавалер, але був з дівчиною: ім'я її я не запам'ятала, але вона з Філіпін, темношкіра, красуня з довгим розпущеним по плечах чорним волоссям (з них цікава пара контрастів, бо він не то що блондин, а взагалі майже альбіно, з білим волоссям!) Дуже гарні діти має Аня, донька Христини: вона вийшла заміж за православного українця, Фата, дуже гарного молодого хлопця і в них двоє діток: дівчинка і хлопчик. Дівчинка нагадує Христю з літ її дитинства, коли її порівнювали із Шірлей Темпел... Sic transit gloria mundi... Я була і на парастасі, і на другий день в церкві, на цвинтарі та на поминках.

Поволі повертаюся до рутини нормального мого самотнього життя. Передусім треба було полагодити термінові справи: побажання Максимові і Андрієві, податки і рахунки, висилка книжок, оголошення Мостів.

З вакацій я задоволена: поновила контакти з внуками (шкода, що не було з нами цього року Марка і Ніни!), відпружилася в товаристві Максима, Уляни, Мотрі, Андрія, Лесі. Нагадала собі такі рядки з Рільке: "sich einmal alles geschehen lassen und wissen: was geschieht, ist gut..."

Від Лесі привезла деякі родинні документи та інформації, серед них такі:

Андрій зробив мені на "scanner"-i копії трьох документів і кількох цінних фотографій (зокрема Бабці і Дзядзя). Серед докуметів є відпис метрики Дзядзя (офіційно затверджена копія зроблена в Берхтесґадені), а з неї можна дізнатися такі дані: метрика виповнена по латині, отже: Antonius Henricus, легітимний син батьків Theophylus Czajkowskyj, filius Basilii et Mariae or. Wagner, natus in Ozydow ad Brody & Ioanna filia Ioannis Hoffmann et Annae ortae Czuczman, nata in Brody. Дата народження подана як 23 травня 1884 у Львові. Хрищення і миропомазання в греко-католицькому обряді в церкві св. Юра у Львові довершив канонік Антоній Петрушевич. Отже, виходить, що крім Шіків і Гофманів були серед моїх предків і якісь інші німці — Ваґнери, та й Чучмани навряд чи могли бути українцями.

Дідів Index lectionum c.r. Universitatis leopolitanae, виставлений 7 Octobris 1904/5 має номер 2029 і прізвище написане як Antonius Czaykowski (хоч підпис власника є Anton Czajkowski). Дуже добре фото, в офіційному якомусь, мабуть, університетському мундирі з високим ковніром (з нього Андрій зробив мені побільшену копію). Слухав Тусьо курсів зоології, біології, хемії, гіґієни, ботаніки, анатомії, психології, геології — цікаво, що власне думав він студіювати? Відбув п'ять курсів, здавав іспити (є окремий документ кольоквіюму із стоматології, що його він здав 31 березня 1905 року "z postepem celujacym" (доказ, що панівною мовою була не латина,i не німецька в цьому цісарсько-королівському австрійському університеті, а таки польська). Професорами були Dybowski, Nusbaum, Radziszewski, Szpilman, Zuber, Ciesielski, Szyszylowicz, Twardowski. Я знала, що Дідо Тусьо колись студіював в університеті, але тепер маємо доказ, що він студіював досить довго і що саме. Леся каже, що рівночасно він вчився разом з Адамом Лісікевичем в малярській студії Новаківського. Останній рік його студій в університеті 1906/7. В листопаді 1907 року народилася моя Мама. Отже напевно студії мусів перервати і піти на працю.

Привезла я теж копію індексу вуйка Романа Чайковського: Ksiąžka legitymacyjna. Wyžsza Szkoła Handlu Zagranicznego we Lwowie, з років 1934-37. Але з того документу найцікавіше для мене фото і дата народження: 6 вересня 1911.

Прочитала я в Лесі також спогад про вуйка Юрка надрукований в Альманаху Українських Ветеринарних Лікарів, 1950–1980 (Вид. НТШ, Український архів т.36, 1981) "Доктор Юрій Чайківський в моїх спогадах" (стор, 204–209, автор — Іван Розгін). На це я звернула увагу в час похорону його дітям. Про Юрія є чимало різних спогадів, він був активний в громаді, але напевно є і всякі нерозгадані еніґми з його біографії — адже був він із німцями в Україні, працював на дослідчій роботі на острові Рімс напередодні закінчення війни.

Ще про родину: Теофіль Чайковський і Йоанна з Гофманів мали п'ятеро дітей: Karol, Leon, Antos, Adam, Zosia. Karol Czajkowski (помер 1946 року) був професором кадетської школи у Львові, мав також скінчену консерваторію і грав на фортепіяно. Був поляком-шовіністом, контакту з Антоном не тримав, родиною не цікавився. Леся бачила його на святах у своєї бабуні Йоанни Гофман-Чайковської, куди він приходив сам, без жінки. (Жінка його була вчителька, спольщена німка). Батько Теофіль помер коли Антонові було 4 роки. Згодом Антін тримав контакт з братами Леоном і Адамом. Адам вважав себе українцем, працював урядником Ізби Скарбової (його я пам'ятаю, це — батько Зенка і Юрка). Леон був поляком, але не таким шовіністом, як Кароль. Леон був хресним батьком Лесі. Раз купив їй у дарунку плащ з лисом. Подобався Левкові. Працював, як директор ґазовні, замолоду щось студіював у Відні. Любив поезію — носив в кишені вірші. Залишив двоє дітей: Янку і Тадзіка. Розійшовся з жінкою — мав приятельку. Зося — мала, горбата, вийшла заміж за Вольского. Її донька Гелька — каліка після поліо, висока ростом, але мала маленьку ногу: бабця Лінка що якийсь час купувала їй ортопедичні черевики і вони були розміру 4-ого. Sobinski, що був куратором шкіл і що його вбили українці, був тіточним братом Антона, мого діда, і був одружений із своєю тіточною сестрою.

Мотря, не знаю з якої причини, вирішила мене обдарувати: не тільки кількома залишками Дідових малюнків, але і досить великим полотном олійної картини Труша, що висіла колись в домі Яцкевичів. (Це мабуть наслідок моєї розповіді перед кількома роками, як я пробувала відкупити картину Труша, що її колись подарувала нашому спонзорові до Америки — отцеві В. Андрушкову — моя Мама. Ну, цей наш Труш, що його вивезли на еміграцію із Зборова, мав для мене ще й сентиментальну вартість, тому я і звернулася з пропозицією до о. Андрушкова. Але Андрушків подарував цього Труша своєму лікареві Баранові, отже шанс дістати його назад — мінімальний).

Тому, що я їхала автом з Максимовичами, Мотря настоювала, щоб я забрала картину тепер (бо я відмовлялася її брати). Її треба буде дати оправити — не знаю, чи залишити її собі, чи подарувати Максимові. (Він саме виявляє бажання прикрашувати свою хату мистецькими речами). Якщо дарувати Максимові, то може ліпше було б оправляти в Канаді, щоб не наражуватись, перевозячи оправлену велику стару картину через кордон. Між іншим, Мотря подарувала Максимові (своєму похресникові) один свій власний твір — але її мистецтво дуже своєрідне і картина, здається, найбільше подобалася Іванкові.

Корогодський послухав моєї поради і прислав два рецензійні примірники свого Довженка. Я вже вислала їх вчора до "Slavic Review" i "Slavic and East European Journal". Може хтось щось напише.

Понеділок, 11 вересня 2000. 2:00 пополудні.

Галина прибирає хату, а я можу спокійно сидіти біля комп'ютера, після томлячого проходу на пошту і до аптеки. Треба щоб хата була чиста, бо я запросила на четвер на обід четверо гостей: Лялю і Зенка Шпонів та сестер Вакуловських. Вакуловських давно хотіла запросити, а Шпони напередодні весілля своєї доньки приїхали із Флориди і будуть тут пару тижнів. У зв'язку з цим весіллям, я вчора провела день на своєрідних "вінкоплетинах", американському "shower"-i для Арети Шпон. Запрошені були самі жінки — передусім молоді дівчата, товаришки Арети, а також її тітки — Христя, Віра і Марта. Прийняття було в елегантному ресторані Evviva далеко на Montgomery Ave. Я їхала з Вірою, ледве знайшли це приміщення. Мала нагоду відсвіжити трохи своє спілкування із моїми кузинками. Це вже вдруге після недавніх похоронів Марійки.

Повезла я на це прийняття дарунок куплений у крамниці "Bed, bath, and beyond", де молода зголосилася до так званого "Bridal registry". Оригінальна і добра для бизнесу комерційна новинка. Молода вибирає собі речі, що їх хотіла б мати, визначивши точні виміри, кольори і т.д. Гості в крамниці дістають цілий готовий список цих речей, з цінами, і вибирають, що відповідає їхній кишені. В такий спосіб можна уникнути непотрібного дублювання. Я вибрала коц на ліжко за около 50 дол., але на саме весілля маю намір дати чек на сто дол. — мені буде менше клопоту і менше витрати часу й енергії, а молодятам придасться на пошлюбну подорож до Італії.

Була нагода для приватних медитацій про те, якою дуже засимільованою є вже ця наша молодь. Справа не тільки в тому, що панує всюди вже майже виключно англійська мова, але і ментальність, орієнтація на консумента-споживача — можна б сказати, що я живу в якомусь іншому, ізольованому від реальности світі, в своєрідній вежі із слоневої кости. Час до часу добре мати такий reality-check... Не тільки український духовий світ, але взагалі справи культури, літератури, це щось таке далеке і екзотичне всім цим людям. Але це стосується не тільки цього молодого покоління — дітей і внуків третьої хвилі іміграції. Недавні розмови з моїми друзями з новоприбулих (Галиною, Надею) переконують мене в тому, що ця нова хвиля швидше від нас засимілюється в Америці і вийде з українського ґетто... Чи треба над тим розпачати? Україну треба будувати в Україні і можна розпачати, що Україна там не стає більше українською, а тут — мусимо примиритися: наші внуки і правнуки навряд чи будуть вже українцями. В моїй власній родині цей процес трохи сповільнений, мої внуки ще принаймні говоритимуть українською мовою, але це вже буде тільки додаткова їх мова, хоч і вивчали вони її першою .

Ще понеділок, 4:30.

Привезла собі від Лесі книжку "Jarmark rymów". Леся конче хотіла мені щось дати, а я, побачивши на полиці цю стару книжку Тувіма, книжку що нагадує мені моє раннє дитинство в Радомі, вибрала саме її. Сказала Лесі: для нікого з Вас ця книжка не має жодної вартости, і її колись можуть викинути, а я до неї маю сентимент. Ну і от я минулого тижня прочитала всі ці вірші Тувіма. Були там, очевидно, і знайомі мені речі, зокрема цей вірш, що починається "Spotkali się w swięto o piątej przed kinem Miejscowa idjotka z tutejszym kretynem" і що його я і досі знаю напам'ять. Пригадую, що моя Мама, коли приїхала мене відвідати в Радомі, була неприємно заскочена тим, що її десятилітня доня деклямує напам'ять такі нецензурні речі, як цей сатиричний вірш Тувіма, або таку еротику як "Елегія про ключі від кохання" Антонича (а крім того таким фактом, що я замість вітатися із старшими панями словами "Цілую ручки", казала "Слава Україні!" — це вже було не під впливом дому Яцкевичів/Чайковських, а під впливом цих молодиків-націоналістів, що тоді подвизалися в радомському Українському Допомоговому Комітеті...) Вірш Тувіма про ідіотку і кретина має назву "Kartka z dziejów ludzkości" — цього я не пам'ятала. Прочитала я книжку від дошки до дошки і мушу щиро сказати: я розчарована. Цей гарно виданий том у твердій оправі включає сатиру, фейлетони, і всякі злободенні віршики, але якби репутація Тувіма була оперта тільки на цьому томі, то не можна було б сказати про нього, що він — великий поет. Побачила я, як дуже під впливом цих вішів був сам Левко Яцкевич, а ще мене трохи заскочили вірші із анти-капіталістичним духом молодої совєтчини, à la Рильський з тридцятих років, та й переклади із російських совєтських поетів таких як Ніекрасов або Алексей Толстой... Якби не те, що знаю, що сам Тувім був євреєм, могла б закинути йому анти-семітські нотки. Є один такий віршик досить навіть дотепний, але якби його хтось написав сьогодні і опублікував в українській пресі, счинився б напевно великий галас. Зацитую його повністю:

Bank

Jak czarne włochate kulki
Po banku toczą się srulki.

Skaczą, skaczą nad biurkiem,
targuje się srulek ze srulkiem.

Srulek srulkowi uległ
i biegnie do kasy srulek.

Liczy drżącemi palcami
i zmyka przed srulkami.

W klubzeslach zdala od kasy
siedzą srule — grubasy.

Srulki z uśmiechem lubym
kłaniają się srulom grubym.

A w głębi — w ciszy — wielki jak król
Duma
sam
główny
Srul.

(Juljan Tuwim. Jarmark rymów (1934) s.51).

===================================

Трохи часу забрала мені підготовка остаточного тексту Правильника Видавничої Комісії та інші справи НТШ-А. Треба підготовити матеріяли до Пленуму, що відбудеться в Нью Йорку 23 вересня, вислати працю Бураковського рецензентам тощо.

Заноситься на те, що я в найближчих тижнях матиму кілька разів гостей і доведеться присвятити трохи уваги господарським справам. Заповіла свій приїзд до Філядельфії Соня Сенковська із своїм чоловіком Крісом Флойдом. Я їх запросила до себе, бо не знаю, в якому стані Андрієва хата і чи в ній можна ночувати, чи є там ще меблі, постіль ітп. (Варто відмітити факт, що я в цій хаті не була ще від смерти Тата, тобто більше як десять років! А раніше, то бувала там по кілька разів на день!) Маю надію, що цей візит і знайомство з Крісом відбудеться без зайвих комплікацій.

Також буде на другий тиждень у Філядельфії Сергій Білокінь. Він має заповіджений виступ тут на форумі сеніорів у середу. Я вже давніше казала йому, що він може зупинитися в мене, якщо бажає. Ще мені не телефонував, але я сподіюся, що він таки приїде, не знаю тільки коли і на як довго.

Телефонував також Іван Карк, що буде переїздом у Філядельфії. Він знову їде в Україну і мабуть перед тим потребує вступити до ЗУАДК. До мене він, мабуть, вступить тільки на полуденок, як звичайно. Ще не знаю.

А треба ще, щоб муляр направив стіну, де затекло.

Субота, 16 вересня 2000. 5:00 по полудні.

Мала неприємний і несподіваний клопіт. Заткався знову канал. Правда, я це помітила зразу, вода ще не встигла навіть залити ґаражу. Я зразу покликала Рото-Рутера і він до пів години канал пробив. Вони дають ґарантії на 6 місяців — саме минуло трохи більше як 6 місяців, відколи вони в мене були. Є можливість, що десь по середині між моїм ґаражем і вулицею, відходову трубу затикає коріння дерева — там, догадується робітник, є якесь "черевце", де нагромаджуються відпливи. Щоб встановити точнішу діягнозу треба було б зробити захід подібний до кететеризації серця — сама ця процедура коштувала б 300 дол., а тоді треба було б розкопати в тому місці город і вставити нову трубу. Великий і коштовний ремонт — але можливо, що це треба буде мені зробити. Наразі все діє нормально.

Ця господарська справа мене трохи втомила, бо робітник прийшов вранці того дня, коли в мене була заповіджена на вечір гостина для Шпонів і Вакуловських. На щастя він швидко все полагодив, я трохи почистила і ще навіть встигла покупатися і трохи відпочати. Гостина пройшла відносно гарно, хоч, очевидно, цікавіше, коли є більша група гостей. На мої сили тепер, одначе, 5–6 осіб на обід — це максимум. Мила посуд після гостини не тільки до півночі, але і на другий день вранці. У висліді гостини — моя хата повна свіжих квітів. Я сама купила і вазонок хризантем і гвоздики, а мої гості принесли ще додатково два букети гвоздиків!

Закрутанина трохи з недалеким пленумом НТШ-А. Програму встановили вже давно, всіх повідомили, а тепер раптом давай міняти, бо треба у той же час вставити також засідання з Маркусями в справі ЕУД. Я пробувала Ларису переконати, що такі сходини в поспіху, на бігу, і для комісій, і для енциклопедії не дадуть бажаних наслідків і що гірше, створюють враження, що і справи ЕУД і справи комісій трактується досить легковажно. Я пропонувала, щоб для ЕУД скликати окремі додаткові сходини, може на інший день, щоб можна серйозно і без поспіху обговорити ці, як не як, дуже поважні справи. Не вийшло. Все запляноване на 23-ого. Дай Боже, щоб вдалося провести цей пленум ділово і на певному рівні.

Сьогодні в пошті — велика несподіванка. Лист із Щеціна, від Цецилії Юдек (Cecylia Judek), керівника відділу рукописів бібліотеки, що називається Książnica Pomorska. Недавно, упорядковуючи архів письменниці і скульптора (plastyczki) Jadwigi Dąbrowskiej-Lewińskiej, знайшла пакет листів від її сестри.... Галини Журби!! Хоче написати статтю про двох сестер-письменниць! Мою адресу подав їй Мирослав Лабунька, що його вона зустріла на якомусь фестивалі українського фільму. От тобі і справжня ревеляція!

20 вересня, середа. 9:11 вечора.

Вчора минула восьма річниця Остапової смерти. Що можу сказати? — Вижила, переболіла. Та й відзначила його пам'ять і "Літературним Львовом", і Шекспіровими сонетами, і книжкою Лановик, і збіркою статей. Чотири книжки за вісім років — непогано, а ще треба зважити, що і "Зібрані вірші" появилися вже посмертно і до мене належало не тільки за них заплатити (це була найдорожча з усіх книжок — хоч і, на мою думку, найменше вдала!), але і подбати про її пересилку в Україну.

Сьогодні виступав у Ф. Сергій Білокінь. Говорив на полуденку сеніорів про свої дослідження в архівах КҐБ. Я пропонувала йому вже раніше, що може в мене переночувати, але він із запрошення тим разом не скористав, вчора ночував у Даниленків, а сьогодні поїхав до Вашинґтону. Це може й добре. Матиму завтра вільний день, щоб приготовитись до сходин Видавничої комісії НТШ-А в суботу. Пленум почнеться раннім ранком і триватиме до вечора (бо є ще і круглий стіл заповіджений на 5 год.) Я поїду автом з Трофименками, але тому, що в НЙ треба їм бути вже о 9:30, то доведеться виїхати раненько. Запропонували, щоб я приїхала до них до Вільмінґтону в п'ятницю, переночувала в них, а вранці поїдемо. Так і зроблю. Не можу ж вимагати, щоб Славко їхав до Ф. спеціяльно по мене. Могла б я поїхати сама поїздом, але приємніше зробити це в товаристві (но і дешевше).

Якраз закінчила читати спогади Василя Сокола "Здалека до близького". Видання КІУСу, 1987 року — мала вдома давно, але досі не читала. Мають вони деякі недогляди редакційного характеру, але книжка цікава і нешаблонова. Передусім він — український письменник, що живе і творить в УРСР, не будучи довгі роки членом СПУ — отже це відкриває трохи іншу перспективу. І він подає чимало деталей побутового характеру про тих, хто пробує жити з літератури. Описує структуру СПУ, методи натиску партії тощо. Сокіл жонатий з єврейкою (я їх обох зустрічала на конґресі ПЕН у НЙ) і серед його друзів-літераторів чимало євреїв, що про них в інших книжках небагато можна знайти інформації. Дуже цікавий сам процес виїзду його з СССР — він його описує в подробицях.

В Сіднеї відбувається олімпіяда і Україна, на радість нам усім, має вже на сьогоднішній день вісім медалей, в тому дві золоті, що їх здобула в плаванні Яна Клочкова. Спортом я цікавлюся мало, але олімпійські ігри — це не тільки спорт, але й політика. Як добре, що ми нарешті виступаємо на них повноправним і рівнорядним партнером інших країн світу.

Неділя, 24 вересня 2000. 5:40 пополудні.

Сьогодні я знову у своїй самотній рутині — нікуди не ходила, і тільки один раз по телефону говорила з Максимом. А вчора і передучора я була у вирі зустрічей з людьми й посиленої активности. В п'ятницю пополудні поїхала потягом до Вільмінґтону. Зовсім несподівано зустрілася на станції з Наталкою Коропецькою — вона їхала тим же потягом до Балтімору до сестри, а з нею мала летіти літаком до Шікаґо на раду Перших Стеж. Сказала мені, що з Балтимору польоти до Шікаґо значно дешевші, ніж з Філядельфії. Сіли ми на потяг о год. 3:45. Було так багато людей, що для Наталки, на щастя, знайшлося місце, але я до самого Вільмінґтону таки мусіла стояти (Це щоправда всього 20 мін. їзди, але мене таки трохи втомило). Марта Трофименко виїхала по мене на станцію — це від них 15 хвилин автом, але їхати треба великими автострадами, і я подумала собі, що мені цими дорогами їздити не було б легко. Марта мене перестерігала, що, мовляв, в них в хаті — великий непорядок, але цей розгардіяш — книжки і папери на всіх столах — в кухні, в їдальні, у вітальні, на підвіконних полицях — був мені навіть приємним. Багато і цікавих для мене журналів, і всяких книг, до найновішої книжки Андруховича включно. Пообідали ми пізно, після того як Славко приїхав з університету, — смачною куркою і добрим вином. На розмові довго не сиділи, бо треба було вставати вранці о 6 год. На ніч я взяла собі читати якесь старе число "Сучасности" і в невеликій повістині, де повно всяких фраз французькою мовою, знайшла так багато помилок на кожній сторінці, що мені стало і соромно і досадно за цей наш як-не-як нібито репрезентативний журнал.

До Нью Йорку прибули на час — після 9-ої години. Марта мала засідання своєї секції, я мала час відібрати копії документів Видавничої Комісії, що їх приготовив Андрій Даниленко (він виконує тепер функції Миколи Галіва, і виконує їх, як бачу, точно і згідно з інструкціями) і поговорити коротко з Анею Процик (Вона займається суботніми "імпрезами" для громади і конференціями НТШ-А і виявила зацікавлення можливостями мого літературного вечора), а також мала нагоду поснідати кавою і булкою (що про них також господарі подбали).

Наше засідання Видавничої Комісії мало визначену тільки одну годину і я трохи хвилювалася тим, чи вдасться вкластися у цей час, і полагодити принаймні найважнішу справу: одобрення правильника комісії. Присутніми на цих сходинах були Гунчак, Марта Трофименко, Ася Гумецька, Жан-П'єр Кап, Попович, Ласовський, частинно Лариса Онишкевич і я; бракувало Слюсарчука, який був на інших сходинах, Геврика і Марти Богачевської-Хом'як, які тепер в Україні, і Найдана, що прислав оправдання. Я просила напередодні Марту Т., щоб вона писала протокол, але вона відмовилася. На щастя, погодилася це зробити Ася, що напевно вийде навіть на краще. Я винесла на розгляд тільки спірні точки правильника, бо ж члени мали нагоду вже познайомитись як із першим, так із другим варіянтом пропонованого тексту і дехто висловив був свої думки на письмі поштою. Відбулася жива дискусія над цими точками і їх прийнято з деякими запропонованими змінами. Трохи треба було мені стримувати надмірну балакучість і Гунчака, і Марти Троф., але відітхнула з полегшею, як сходини вдалося завершити з певними рішеннями і вичерпанням програми. Очевидно, не могло бути дискусії над пропозиціями-проханнями, які надійшли до Комісії від НТШ зі Львова, від Бураковського, від Савицького — я обмежилася тільки до короткої інформації про ці справи. Але це і добре: праця Бураковського вже на руках рецензентів, а всі інші — це претенденти на ґренти. Їм треба буде вислати затверджений правильник, щоб згідно з вимогами оформили свої заяви і прислали вимагані прилоги, опінії і документи.

Вдалося також на пополудневих зборах самого пленуму (де я наперед склала тільки короткий звіт про свою працю від травня до вересня) — провести одобрення прийнятого комісією вранці правильника. Отже фундамент для дальшої праці закладений — і маю надію, що на ньому будуватимемо свою працю в майбутньому. Очевидно, я розумію, що не так то просто замінити дотеперішню систему, де багато видавничих рішень були роблені приватними домовленнями між напр. Рудницьким і керівниками НТШ у Львові, або всякими спонсорами чи регіональними комітетами в діяспорі. (Розповідала мені Лариса, що був час, коли регіональні комітети видавали свої збірники без попереднього порозуміння з НТШ-А і тільки дзвонили до канцелярії, щоб довідатися про поточний номер серії!) Виник навіть такий інцидент на самих зборах пленуму, де Рудницький почав інформувати про якесь спільне з УВУ видання, демонструючи вже надруковані титульні сторінки і виявилося, що про це ніхто крім нього взагалі не знає... Виникла констернація, коли хтось із президії сказав, що мовляв, це треба було полагодити наперед з Видавничою Комісією... Левко був заскочений таким несподіваним обмеженням своїх автократичних рішень... Щоб відпружити можливу конфронтацію, я сказала, що рішення зроблені нашими попередниками ми, очевидно, зобов'язані респектувати, але в майбутньому треба, щоб процес був унормований правильником. На цьому й стало. Але власть імущі, думаю, усвідомили собі, що оцей правильник Видавничої Комісії — це не така собі формалістична забавка, а документ, який може мати далекойдучі наслідки.

Збори пройшли в діловій атмосфері. Не було досить часу, щоб справам Енциклопедії Діяспори присвятити пів дня, всетаки обоє Маркусі таки привезли на показ президії машинописи проробленої і готової до друку роботи і Дарка звітувала досить ділово про труднощі з персоналом, з ненаписаними гаслами тощо. (Мене, між іншим, просила, щоб я написала загальне гасло про українську літературу в США і погодилася бути редактором відділу літератури — але це погодився вже раніше зробити Рубчак. Він своєї роботи не виконав і вони мають клопіт. Але я не маю охоти брати на себе цей обов'язок, може запропоную їм Штогрина?) Слюсарчук мав нагоду запізнатися ближче з деякими фінансовими проблемами ЕУД. На самих зборах він інформував про можливості продажу землі біля Кергонксону (є оферта на 1 міліон дол., але ця оферта — тентативного характеру і може ввійти в силу аж після одного року). Були звіти стипендійної і бібліотечної комісій і комісії членства. І очевидно — звіт голови. Я рада, що Ларисі вдалося побороти інтриґи опозиції і що вона успішно розв'язала і принципові резигнації фінансіста Рака і керівника канцелярії Галіва. Маю надію, що бандерівська політика відійде на задній плян і не буде блокувати праці наукового товариства в майбутньому.

На год.5 була заповіджена прилюдна імпреза для громадянства — круглий стіл про недавню міжнародну конферецію у Фінландії, в Тампере. Виступали Левко Рудницький, Мирослава Знаєнко, Марта Трофименко, Томас Бирд і німець Ульріх Шваєр, вела імпрезою Аня Процик. Я не багато сподівалася від цього круглого столу і була приємно здивована — виступи були дуже цікаві, відповіді на питання авдиторії дуже живі, а присутність двох чужинців — американця і німця — що хоч самі виступали англійською мовою, українську мову знають, і відповідали без перекладачів на ставлені їм запитання — був доказом, що ми як-не-як зробили певний проґрес за минулих кілька десятиліть в Америці і що виходимо поза межі рідного ґетто.

Публіки прийшло не багато — може 30-35 осіб. Але були серед них і мої знайомі: Старосольська, Лідія Крушельницька, Люба Волинець. Ляся дуже подалася, не дочуває, трохи себе занедбує, зате пані Крушельницька, яка з гордістю сказала мені, що їй 86 років! — виглядає і далі елегантною стрункою дамою. З нею ми говорили про Гайдабуру, театр в Нью Йорку, інсценізацію, що її вона підготовляє на свято пластового ювілею. Стомлені і трохи підпухлі її очі ілюстрували мені клопоти, що їх вона має з цією молодечою імпрезою... Люба Волинець запрошувала мене приїхати до Стемфорду і подивитись на унікальні колекції їхньої бібліотеки.

Повернулися ми з Н.Й. десь по 9-ій вечора. Я ще прийняла Трофименків варениками і кислим молоком і вони від'їхали від мене десь аж біля 11-ої.

В НЙ Лариса показала мені нове число "Кур'єра Кривбасу", де є анотація про мої "Тихі розмови з вічністю".

Вівторок, 26 вересня 2000. Полудне.

Подзвонила мені в неділю ввечорі Віра Лащик: Рудницький приніс їй показати книжку Романа Іваничука, де є згадка і про мене. Я саме закінчила читати Сокола, і "Мої спомини" Антонович і була готова на якусь нову цікаву лектуру. Отже Іваничук мене зацікавив і я перемовила Віру, щоб вона позичила мені книжку. Сьогодні я вже закінчила її читати. Це "Дороги вольні і невольні", спогади видані в Києві ще 1996 року (Український письменник), фактично продовження "Благослови, душе моя, Господа!", невеличкого тому, що його я маю вдома і який читала вже давно. "Дороги" також книжечка невеликого формату — всього 165 сторінок. Читаються ці спогади цікаво, хоч як на мій смак, у них забагато публіцистичних диґресій. Автор нібито борониться від закидів надмірної еґоцентричности, але саме в його спогадах замало особистого. Спогади, по самій своїй суті, мусять бути суб'єктивні, і саме це дає їм особливу привабливість. А наші критики хочуть, щоб спогади були не спогадами, а історичною монографією... На сторінках 82–84 цієї книжечки, Іваничук згадує про свій перший виступ у Ля Саль 1980 року, про своє перше знайомство з Остапом, зі мною, з Лабунькою, з Коропецьким, а потім про свій другий приїзд до Філядельфії 1995 року, про вечерю в мене і про рукопис Остапових спогадів, що його він повіз до Львова... Приємно, що в його пам'яті залишилися добрі згадки про ці наші зустрічі, і що він їх відмітив у книжці.

В суботу матиму гостей: приїде Соня і Крис з Аляски і будуть в мене пару днів. Я рада буду познайомитись з Сониним чоловіком та відновити відносини з моєю братанкою. Маю тільки господарський клопіт, що ускладнює цю гостину. В Остаповому кабінеті, де є подвійне ліжко і де вони ночуватимуть, затекла стіна. Контрактора я замовила ще перед моїм виїздом на вакації, але він і досі цього не направив. Дощі ідуть майже кожного дня і це справи ускладнює. Обіцяв прийту в суботу, якщо не буде дощу.

З Ню Йорку привезла я новину: Уляна Дячук звільнила редактора "Свободи", Раїсу Галешко. Тобто, як сказала мені Кузьмович, їй не відновили контракту... На Галешко були великі нарікання: я й сама перестала писати до "Свободи" після того, як Галешко відмовилася надрукувати спростування своїх помилок у моїй статті, а це були серйозні помилки у фактах, а не якісь стилістичні чи мовні зміни. "Свобода" за її редагування почала більше орієнтуватись на менше освіченого читача, на популістські, часом трохи сензаційні матеріяли. Але були і деякі позитиви: скорочення дописів з місць, наближення мови до сучасної, нормативної (нарешті замінили ЗСА на США). Цікаво, які будуть наслідки цього рішення.

Субота, 30 вересня 2000 р. 11:00 вранці.

Чекаю на Соню і її чоловіка. Тимчасом хочу занотувати дещо за минулі дні.

В середу 27 я була на PENN — мала візиту в дентиста, а потім працювала пару годин у бібліотеці. Повернувшись, застала на телефонному автовідповідачі запис. Почула голос Теодора Костюка і злякалася: мабуть помер старий... Було б мені дуже не на часі — якраз приїздить Соня, якби був нині похорон на Баунд Бруку — мала б я клопіт. Але, ні. Каже Теодор: мій батько хотів з Вами говорити. Я потелефонувала до них увечорі двічі: перший раз, щоб домовитись, коли йому буде вигідно. Потім, коли я подзвонила вдруге і Костюкові заклали відповідну апаратуру, я почула його голос. Говорить він із трудом і не легко його розуміти, та й може говорити дуже коротко: це для нього вже велике зусилля. Просив, щоб вдруге послати йому копію моєї рецензії на його спогади, бо копія, що я надіслала, десь загубилася. Думає ще він зовсім раціонально, пам'ять має добру, казала його піклувальниця, що читали вже йому двічі його власні друковані спогади, а також щоденник Любченка. Я подумала собі, що Костюкові особливо цікаво було б послухати Щоденник Єфремова. Але Ніна-піклувальниця сказала: а де його дістати? Доведеться може мені послати-позичити книжку поштою. Але я не дуже радо випускаю цю книжку з рук, нею багато людей цікавиться, а і я сама може сказала б кілька слів по радіо. Якби так можна було Костюкові купити примірник! Але де там: адже наша культурна діяспора на всю Америку не має ні одної справжньої книгарні! Та й навіть у Канаді мені довелося чекати кілька місяців на мій примірник!

Вчора були збори регіональної комісії ЕУД, що на них присутні були обоє Маркусі. Дуже мене Дарка намовляє, щоб я погодилася стати редактором від літератури... Рубчак давно обіцяв загальну статтю, але досі не написав. А на прохання реагувати критично на пропоновані гасла — навіть не відповідає. (Я вже раз таку свою реакцію їм послала, може й тому Дарка тепер настоює, щоб я перебрала цю роль офіційно). Не дуже на це маю охоту. Довелось би відкласти на бік мої власні проєкти, потерпіла б від цього значно моя праця над викінченням ULE. А мені життя утікає і хочеться викінчити розпочате. Думаю, що є інші люди, яким може залежати на цій почесті, і які нічого іншого під цю пору не роблять. Ну, Дарка вважає, що я "найбільш компетентна" для цього людина. Не знаю, ще може подумаю.

Мав прийти сьогодні контрактор-муляр направляти стіну. Досі його нема. А цих пару соняшних днів — тепер рідкість.

Неділя, 1 жовтня 200, 4:00 пополудні.

Сьогодні я поїхала із Сонею і Крісом до церкви — показала їм Михайлівку, купила там чотири тузіни вареників для Соні (вона хоче завезти їх своїм батькам!), а потім повела їх на жовтневий український фестиваль Менор коледжу. Там ми оглянули новозбудовану каплицю, музей народного мистецтва і там я їх залишила. На щастя поїхали ми туди двома автами, саме з думкою, щоб я могла вернутися додому. Мушу сказати, що дві години на ногах на Михайлівці і на фестивалі були для мене максимальним обтяженням; ноги мені розболілися, я довше не могла б була витримати. Вони ще мали намір поїхати звідтам до крамниць в центрі міста і на оглядини Філядельфії.

Вчорашній день провели вдома — була нагода багато наговоритися і в час полуденку, і в час вечері. (Я гостила їх борщем, домашніми м'ясачками, варениками з м'яса, всякими приставками, салатками, сирами, горілкою і вином, так що гостина випала на славу і я була з неї задоволена, а мої гості тим більше).

Кріс походить з Арканза, з Клінтонового міста Літл Рак. Батько був пілотом в літунстві, тепер він на емеритурі, пробував різні роботи від продавця обезпечення починаючи, але не дуже з них задоволений. Мама працювала тільки на тимчасових не ціло-добових роботах. Тепер вона часом помагає флористові. В час, коли батько працював в Air Force, родина часто міняла місце проживання, якийсь час провели на Окінаві і Кріс згадує, як в дитинстві бавився з японськими дітьми на військовій американській базі. В нього дві сестри — обидві живуть близько батьків. Сам Кріс вчився в університеті Міссіссіпі, він має ступені бакалавра і маґістра, був якийсь час у докторській програмі, але покинув. Як хемік, відповів на оголошення праці на Алясці і поїхав туди. Працює в інженерному корпусі американської армії, так що має федеральну працю. Він там уже вісім років. Між іншим, Соня, яка працює як "Features writer" в газеті Anchorage Daily News, дуже хоче спеціялізуватися як "science writer", брала вже деякі семінари і курси, та й тепер їде на Флориду на фаховий вишкіл. Вона застановляється над тим, чи не змінити працю і переїхати до США, має навіть якусь оферту з Денвер, яка пропонує цілих 30,000 дол. більше від її теперішньої зарплати. Але, якщо підрахувати, що Кріс мусів би піти не меншеплатну працю, бо в Алясці прислуговують різні додаткові бонуси, та ще й мешканці Аляски не платять податків, то у висліді це може вийти зовсім не на користь у фінансовому сенсі. Вони обоє, виглядає, дуже прив'язані до Аляски, люблять природу цієї країни, багато часу проводять на прогулянках, на кемпінґах, і кажуть, що цього їм бракувало б, якби покинули Аляску. Я щойно в розмові з ними усвідомила, що там, як і в Скандинавії, бувають літом довгі дні, а зимою буває часом тільки чотири години денного світла... Я запиталася, як вони познайомилися, зовсім не очікуючи цікавої ревеляції: виявилося, що Кріс подав персональне оголошення до газети і Соня на нього відгукнулася! Він дуже маломовний, стриманий, може навіть трохи несмілий — а може це так тільки виглядає у першій зустрічі.

Я думала, що Соня має ключ до хати при 6420 Lawnton, і що піде туди подивитися. Але виявляється, що вона ключа не має і навіть не дуже хоче туди іти. Сказала мені, що вклала багато часу, труду і власних грошей, щоб відмалювати хату і підготовити її до продажі і була розчарована, що її батько, хоч і мав зацікавленого покупця, не довів до продажі, занедбав будинок, і тепер Бог знає в якому хата стані і як виглядають справи продажі. Часом здається, каже Соня, що Андрій має якесь прив'язання до того дому і підсвідоме бажання його не позбуватися. Ну, я думаю, що йому просто тяжко зробити рішення і він мабуть складає вину за ситуацію, яка склалася, на когось іншого. Може навіть на Соню. Мовляв, якби вона далі там мешкала, було б все гаразд.

З Марійкою, каже Соня, справи унормувалися. Операцію на грудь вона перебула добре, мала зломану ногу, але на весіллі в Алясці були вони обоє, і навіть не було жодних прикрих інцидентів з Андрієм, що їх Соня боялася, і зустрічі обох родин молодят відбулися без комплікацій.

В мене молодята, виглядає, мають намір побути аж до суботи. Я не маю до цього заперечень, але не зможу присвячувати їм так багато уваги як вчора. Нехай собі їздять по місту, полагоджують свої справи, а до мене приходять на вечерю. Я вже і сьогодні дала їм ключ до хати, щоб могли мати свободу рухів. Звідси вони мають у пляні поїхати до Ван Еттен, до Марійки і Андрія, потім вертаються — Кріс окремо полетить додому, до Анкоредж, Соня ще має поїхати до Атлантік Ситі робити інтерв'ю з Міс Аласка під час виборів кандидаток на "Міс Амеріка", а потім вона летить до Санкт Петерсбурґ, на Флориду, на семінар для журналістів, що пишуть про стислі науки.

Вчора потелефонувала мені Наталка Пазуняк, щоб повідомити, що померла Віся Блавацька. Сьогодні дала мені деякі додаткові інформації про це Слава Оранська. Саме Слава була чи не остання в контакті з Вісею: домовилася з нею, що привезе деякі харчі, але в четвер увечорі не могла до неї додзвонитися, в п'ятницю вранці привезла ці харчі і ніхто не відповідав на дзвінок до хати. В порозумінні з Яримовичем, викликали поліцію і поліція знайшла Блавацьку вже неживою. Пару днів тому я з нею ще розмовляла по телефону: задзвонила вона, що бувало не так то часто. Дякувала мені за те, що я перед виїздом на вакації, прислала їй інформацію — номер телефону бюра Philadelphia Corporation for the Aged, куди можна звертатися за допомогою самотнім людям. Я виписала цей номер на комп'ютері в багатьох примірниках, щоб вона наліпила це собі в різних стратегічних місцях у хаті (Також і мені треба це собі зробити). Казала мені Віра Лащик, що таку допомогу можна дістати навіть у справах закупівлі харчів, транспорту до лікарів тощо і що наші люди повинні з того більше користати, зокрема ті бідніші, що не можуть дозволити собі на таксі і платну допомогу). Віся розповідала мені про Чепіля і дуже бідкалася тим фактом, що він — який досі так дуже допомагав їй у всьому — тепер і сам близький смерти (рак легенів з метастазами ітп). Пам'ятаю (і згадую про це тепер із сатисфакцією), що останніми моїми словами до Блавацької було прохання давати мені знати, як їй потрібно буде щось купити чи полагодити. Блавацька, хоч і хворіла хворобою Паркінсона, і мала деякі депресивно-психопатичні нахили, дуже дорожила своїм приватним життям, аж до певного дивацтва включно, нерадо відкривала будькому двері своєї хати (я одного разу, пару років тому, завезла їй була спечену курку, але поставила її на порозі, не входячи до хати, хоч і повідомила її про це заздалегідь телефоном!) Вона хоч і не мала формальної середньої освіти, багато читала, цікавилася справами культури, зокрема театру, мала багато вродженої інтелігенції — з нею цікаво було говорити. Мені вона завжди була прихильна, цінила мій час, ніколи не накидалася тривіяльними розмовами чи сплетнями (як це роблять деякі інші люди), хоч ми досить часто і навіть довго розмовляли. І я з вдячністю згадую факт, як вона з власної ініціятиви замовила була радіокоментар про мене, щоб відзначити моє 60-ліття... (Це було десять років тому і вона ще провадила радіопрограму). Я говорила сьогодні на Михайлівці із Славою Оранською: Ще невідомо, коли буде панахида і похорони. Спадкоємниця Блавацької, її похресниця — донька Тамари Гординської — саме виїхала в Україну і не буде її зо два тижні. Саме ця похресниця успадкує архів Блавацького, а це важливо знати дослідникам історії театру діяспори, зокрема Василеві Гайдабурі. Маю надію, що зможу бути на похоронах.

Субота, 7 жовтня 2000. 3:00 по полудні.

Соня і Крис були в мене до четверга — тепер поїхали до Марійчиних свояків у Нью Джерсі, а потім поїдуть до Марійки й Андрія. Я гостила їх "по-королівськи", тобто виявила максимальну уважливість. Одного вечора навіть був у нас в гостях колишній Сонин поклонник Steve Levkowitz. Контраст між цими двома хлопцями — неабиякий і, думаю, на користь Кріса. Стів — художник, тепер працює для ювелірного журналу, виконуючи для них карикатури. Він — дуже пристійний, товариський, балакучий, має велику дозу особистого чару. Але, мені здається, що він великий еґоцентрик, може й неврастенік: він ще шукає самого себе і навряд, чи надається до подружнього життя. Кріс, хоч по професії хемік, також займається мистецтвом: він різьбить у дереві маски, і то маски ескімоської обрядової традиції, також цікавиться музикою. Але він, здається мені, людина серйозна, маломовна, більш устабілізована, знає чого хоче, а при тому він досить уважливий і добросердечний. Помагаючи мені косити траву, напр. запримітив проблему з моєю косаркою, що з неї час-до-часу злітають колеса. З власної ініціятиви на другий день купив якісь спеціяльні шруби, закрутив їх у машину і маю надію, що це мою давню проблему направить. Між іншим, вони привезли і показували мені фотоальбом з їхнього весілля: виявляється, що вінчав їх якийсь жрець-шаман місцевого племени гайда в оригінальній церемонії. Обоє вони закохані в Аляску. Каже Соня: людям дають бонуси, щоб вони поїхали туди працювати, але коли вони вже там задомовляться, коли їх захопить довколишня природа, вони вже не хочуть покидати Аляску... (а тому і не потрібно працедавцям додатково платити, щоб їх затримувати)... Невже справді?

Але добре, що мої гості вже в четвер від'їхали, а то я зайнята ними і господарством за малим не забула, що в мене в п'ятницю замовлена візита в ґінеколога і мамограм... Добре, що своєчасно пригадала собі. Після медичних процедур, я ще пару годин провела, працюючи в бібліотеці Ван Пелт. Досить мене цей вчорашній день утомив, тим більше, що я мусіла виїхати з дому вже о 7:30, та й снідала й обідала тільки виноградом, грушкою і яблуком... Коли увечорі потелефонувала Софійка, щоб запитатися, чи прийду на мистецьку виставку Титлів (що про неї я зовсім забула!) — я вже не мала ні сили, ні охоти збиратися і їхати до Центру. Сьогодні також нікуди не виходила — бо мав прийти робітник-муляр направляту стіну. Не прийшов. А я втратила день — бо не використала навіть гарної осінньої погоди для проходу.

Панахида за Вісю Блавацьку буде аж в понеділок і то біля катедри на Френклін вул. Сьогодні я написала Гайдабурі, а його адресу дам Ксені Гординській-Гапій, може вона перешле йому щось із архівів.

Середа, 11 жовтня 2000. 8:00 увечорі.

Вчора більшу половину дня я провела на похоронах Вісі Блавацької. На цвинтарі було біля 30 осіб, таке ж приблизно число людей було і день раніше на панахиді на Френклін стріт, біля катедри. Але не всі ті самі люди. Ховали її поруч Блавацького — не знаю, як вирішать справу із написом, бо пам'ятник був ставлений тільки для нього і має тільки його ім'я. Дуже вранці на цвинтарі було холодно, та ще й з вітром. Мені дуже подобався монтаж фотографій Дичківної — на чотирьох великих табло — завдали собі організатори труду! (Це робила Тамара Гординська та її дочки). Нажаль, не послухали моєї ради, щоб дати через погребника до преси це фото, де Блавацька стоїть поруч Ділворта і Кларка. Був би Philadelphia Inquirer напевно помістив некролог. Я перевірила на інтернеті — не було згадки. Запиталася Насевича. Сказав мені: родина собі не бажала, щоб давати інформацію до американської преси. Шкода. Невикористана нагода. Володимира Кавка, яка допомагала в справах похорону від ОМУСу, просила мене, щоб я сказала кілька слів на поминках. Я підготовила собі кілька думок, щоб звернути увагу на Вісю — не як на акторку, а як на жінку неабиякої вродженої інтелігентности, що зуміла самостійно провадити у Філядельфії 40 років щотижневу радіопрограму і зробила з цієї радіопрограми справжній форум громадської думки. Я не завжди була згідна з тим, що на форумі її програми пропагував напр. Лев Шанковський, і взагалі на мою думку Блавацька — був час — занадто піддалася була натискові бандерівської ідеології — але треба признати, що вона вміла давати собі раду з програмою, лавірувати між політичними групами, переборювати організаційні і фінансові труднощі, нав'язувати контакти з американцями, переводити харитативні акції — одне слово, провадила свою радіопрограму майже так, як редактор якоїсь малої газети провадить своє видання. А все це, не маючи ні формальної освіти, ні доброго знання англійської мови, ні навіть не маючи авта, щоб доїздити на радіостанцію.

Я подумала собі, що цю малу згадку про Блавацьку варто може послати до "Свободи" — на пробу, щоб перевірити як стоять справи після відходу з редакції Раїси Галешко. Так і зробила. Побачимо.

Накупила сьогодні квітів і напрацювалася на городі аж плечі болять. (Приємно відмітити, що мої ноги зовсім добре витримали цю фізичну пробу). А тепер сидітиму півтори години при телевізорі, слухаючи другої вже дебати між претендентами на президента: Ґором і Бушом молодшим.

Неділя, 15 жовтня 2000. Увечорі, після 8-ої.

Вчорашній день провела на весіллі Арети Шпон. Поїхала вполудне до Максимовичів до Вілов Ґров, там вже були Андрій і Мотря Головінські з Лесею. Я там залишила своє авто і поїхала разом з Андрієм, Мотрею і Лесею на весілля. Вінчання відбувалося в українській церкві у Ворінґтоні — я там ніколи не була і не сподівалася, що десь там на провінції може бути така велика і гарна українська церква. Церква дерев'яна, побудована 15 років тому, довкола великий простір, три господарські будинки. В'їзд до церкви — алеєю, висадженою деревами. Ось де вкладені гроші нашої діяспори! Українського в тій церкві — обмаль. Відправа була переважно англійською мовою, як і сам акт вінчання. Зрештою, подружжя мішане, чоловік Арети Ерік Перел (доктор аеронавтики) — не українець. Весілля було в старому заїзді Hotel de Village у New Hope. Відносно елегантно, з претенсіями на античну простоту. Гостей було із півтори сотні. Я сиділа при столі з Головінськими, Лесею, Людою і Зенком Чайківськими і незнайомими мені Касарабами. Харч був неособливий, а музика була така голосна, що розмовляти при столі було майже неможливо. Молодь танцювала і забавлялася, підсилюючи свій настрій при барі, нам старим було не дуже цікаво і абсолютно за голосно. Біля десятої ми вже були вдома у Максимовичів (Максимовичі на весілля не їздили, може зрештою не були запрошені, адже вони — не родина).

Я запропонувала Лесі, що вона може пару днів залишитися в мене: буде у вівторок похорон Володимира Чепіля — там буде повно Лесиних знайомих, а мені також треба буде туди піти. І ось вона вже одну ніч ночувала в мене. Сьогодні я повезла її на Михайлівку, до церкви, де вона зустріла Бережницьких, Лабуньку, Гевриків, Віру Кліш і різних інших своїх знайомих.

Мені було приємно, що несподівано з'явилися цієї неділі в церкві Софійка з Титом, але справжньою сенсацією було, що був у церкві також Іко Лабунька. Виявляється, він не просто приїхав на чергові свої відвідини, а "майже втік", як сам сказав, бо йому сказали, що він попав на список "небажаних" осіб і що йому варто виїхати з України! Ну, Софійка думає, що він перебільшує, але з розмови з ним я довідалася, що це давня якась справа, пов'язана з американським Freedom House, під проводом Адріяна Каратницького, де Іко колись працював. Вони збирали якісь інформації про надуживання в ділянці людських прав, і це не подобалося властям в Україні. Їх, мовляв Іко, вважають за аґентів CIA — я трохи зажартувала собі, що я скорше назвала б його "аґентом Ватикану" (адже він тепер працює з Ґудзяком, у Львові, в богословській академії. що її хочуть при помочі Ватикану перетворити в католицький університет!) — але це, можливо, не жарти, а може бути й поважна справа і проблема для Іка.

Субота, 21 жовтня 2000. Майже полудне.

Вчора відвезла Лесю на станцію і вона вже сьогодні телефонувала з Провіденсу, щоб подякувати за гостину. Думаю, що може бути задоволена із свого побуту тут. Були ми не тільки в церкві в неділю, і на похороні Чепіля у вівторок, але також на прошеній гостині-вечері у Вакуловських (у вівторок), в Яримовичів (у середу), на візиті в Шиприкевичів, три рази на цвинтарі, а Леся, крім того була в середу на сходинах сеніорів, де Саляк мав доповідь про свою подорож в Україну.

В середу, відвізши Лесю до Центру на ці сеніорські збори, я повертаючись додому (з пляном взятися за листування Видавничої Комісії НТША), вирішила вступити до крамниці на 5-ій вулиці, щоб купити банани. Купила, повернулася до авта — і раптом проблема: ніяк не можу застартувати мотор! Пробувала кілька разів — безуспішно. Пішла до недалекої станції, попросити механіка, щоб допоміг — відмовився прийти, хоч це було всього кілька кроків. Була і в другого механіка — також тільки через дорогу — відмовився. Пробував мені допомогти порадою якийсь чоловік (виявилося вчитель) — він бодай подивився до мотору, і спробував запалити двигун — безуспішно. Але це допомогло мені зрозуміти, що є справжня проблема, а не що я чогось не вмію зробити, як слід. (Маю неабияке почуття меншевартості в справах шоферування!) Пішла пішки додому, щоб занести банани, скористати з лазнички, і почекати на Лесю (її мали привезти додому з Центру, але вона не мала ключа). Щойно як Леся повернулася, я потелефонувала до ААА. Спочатку думала, щоб вони затягнули моє авто до Тойота в Дженкінтавні, але потім усвідомила собі, що це для мене буде велика комплікація. Бо якщо доведеться там авто залишити — поворот додому може бути проблемою. Пішла я до авта. Механік з ААА дав мені іскру, авто рушило і я заїхала на бензинову станцію на 2-ій і Челтенгам, де звичайно купую бензину. Виявилося: вичерпалася батерея. До години вставили мені нову батерію і двигун їде, як по маслі! Я ще навіть встигла приїхати додому, передягнутися, і поїхати з Лесею до Яримовичів на вечерю! (А вже їм була подзвонила, що маю проблему і не зможу бути, та щоб хтось із них приїхав по Лесю). Оттаке. На тому однак мої господарські проблеми не закінчилися. Помітила я, що знову стоїть вода над каналом — і негайно викликала Рото-Рутера. Але тим разом я сказала, що хочу також замовити "діягностика", щоб провірив нутро труби камерою. Приїхали в п'ятницю раненько. Запустив камеру в трубу і на телеекрані навіть і я сама могла побачити: є в двох місцях якісь перепони в трубі: одна виглядає, як якийсь великий камінь; друга — немов надломані шматки самої труби. Дав мені кошторис: за першу роботу, що її конечно треба зробити — $2,965, за другу — що її евентуально можна відкласти на пізніше -$2,905. Якщо робити одне і друге в один день — дадуть одну тисячу доларів знижки, також відтягнуть кошти діягнози — $375, які я вже їм заплатила. Є можливість, що частину цього видатку може покрити моя страхувальна компанія Travelers. Щоб зробити цей ремонт, доведеться розкопати город у двох місцях, при чому постраждає мій кущ Firethorn, що виріс уже як міцне мале деревце і що на ньому висять дві недавно куплені хатки для пташат, а також може постраждати мур, що його направа була б додатковим великим видатком. Друге місце ближче вулиці і там доведеться їм розвалити хідник — а це також буде поважний додатковий видаток. Я рішена зробити всі ці роботи, і то якнайскорше. Чекаю тільки на понеділок, щоб довідатися, яка процедура в страхувальній компанії — вони можуть вимагати додаткового кошторису від іншого слюсаря. Жаль мені куща — не тільки через птахів, але також тому, що цей кущ посадив був колись мій Тато як дарунок на день народження Остапові. Мала я до цього куща сентимент — він, правда, дуже колючий і щороку доводиться його трохи підрізувати. Ну трудно. Канал мушу направити. Адже я навіть не могла б піти на операцію ноги, бо треба ввесь час слідкувати за проблемами з каналом, відгортати воду з ґаражу ітп.

Вже маю комплікації. Дзвонила вчора Віра Андрейчик. Хоче зорганізувати виступ у Ф. Винничукові (що я дуже підтримувала). Але вона шукає і приміщення на пару тижнів для Винничука — якби не канал і роботи з тим пов'язані, я радо його погостила б. А маю надію, що ці роботи вдасться закінчити перед половиною листопада, бо ж заповіли приїзд до мене на День Подяки всі мої діти: Максим з Уляною, Іванком і Стефанком і Марко з Ніною. Це вони так хочуть відзначити мій ювілей і я глибоко зворушена таким жестом і такою їхньою уважливістю.

Прочитала нову і досить голосну тепер книжку народженої в Шікаґо американської українки Ірини Забитко, The Sky Unwashed. Заголовок, очевидно, із Шевченка, і вірш у перекладі Забитко служить як мотто до книжки. Це перший її роман. Тема: Чорнобиль. Книжка звернула на себе увагу деяких критиків і читачів, має неабияку publicity (напевно завдяки видавцеві — Algonquin Books of Chapel Hill). Українці захоплені фактажем побуту, звичаїв ітд. Має цей роман чимало позитивів, але має і недоліки. Вражає надто наївна і надумана інтерпретація, деяка тенденційність, неточні деталі побуту. (Напр. українська мова там, де напевно у вжитку була б справді російська, питна вода "Віші" у пляшках на покинутих господарствах зони, ітп.) Один з критиків (Дарія Небеш на інтернеті) порівнює авторку з... Кам'ю! Мовляв: "This book reminds me of Albert Camus's works, but a bit more spiritual and a little less negative." Ну, est modus in rebus! Такого захоплення я не поділяю.

П'ятниця, 27 жовтня 2000. 5:15 РМ.

Читала я недавно спогади Валеріяна Ревуцького "По обрію життя" (Київ: Час, 1998, серія "Українська модерна література). Спогади як спогади: є в них ще одне віддзеркалення знайомої вже доби, зокрема театральної культури України 1920-их років. Але Ревуцький не Гірняк, що був обдарований неабияким літературним талантом, стиліст із Ревуцького поганий, він воліє замість "я зробив" казати "мною було зроблено" — і так десятки разів на сторінці. Найцікавіші епізоди його життя — вбивство невідомими злочинцями його батька Дмитра і мачухи (але він не був цього свідком), та втеча Валеріяна від репатріяції в Італії, де його перепачковують до табору полонених дивізійників в Ріміні. (Сам факт дуже вимовний: Ревуцький, який ніколи в Дивізії не служив, був "полоненим" і певно задокументований як вояк Дивізії!)

Є, одначе, в книзі Ревуцького передмова Валерія Шевчука і ця передмова, мабуть, важніша, як сама книжка спогадів. Є в ній незвичайно цікаві медитації про жанр мемуаристики, але є і дуже контроверсійні — для мене особисто прикрі і болючі — рефлексії про ролю діяспори, що повинні б викликати широку дискусію. Я зробила собі фотокопію цієї передмови і хочу сама для себе зреферувати з неї те, що мені видається найважнішим.

Пишучи про суб'єктивність мемуарів, Шевчук дає приклад із власного життя, мовляв, він із братом виростали разом, переживали ті самі події, але "Деякі речі запам'ятали однаково, а деякі з варіантами й різночитаннями і різнобаченнями, тобто він подію сприймав по своєму, а я по-своєму, відповідно, один і той самий об'єкт нашого спільного життя стає ніби двома неоднаковими об'єктами при певній подібності, і це так само, як славнозвісна копиця сіна Мане: зміна освітлення чи й сприймання робить об'єкт різновимірним і різнобаченим. І саме в цьому величезна привабливість спогадів, бо попри обов'язковий суб'єктивізм, обов'язкові неточності, помилки, неправдивості, зміщення, моделяції, проступає й інше — незрівняно індивідуальний образ часу і того світу, що його побачили живі людські очі й перепустили крізь призму власного чуття. Відтак істотні вади спогадів, коли дивитися на них з погляду суворої науки, стають достойностями, коли дивитися на них як на своєрідні образи часу чи, точніше, людини в тому чи іншому часі." (стор.6)

Але далі Шевчук, коментуючи спогади Ревуцького про втечу від людоловів, дає низку думок про "ситі суспільства", що "неодмінно здобувають тенденцію до загнивання" і про "суспільства голодні, невлаштовані, повні нестач та катаклізмів", що "раптово виявляють велику силу до виживання, а це означає — до творення, тобто активного життя". "Трагедія ж нашої діаспори в тому, що вони з голодного суспільства потрапили в сите; дехто у тій ситості розчинився швидше, а інші — у народженому на чужині поколінні. Я схильний тут бачити палицю на два кінці. З одного боку, наша діаспора спромоглася на величезного духовного подвига, якого їй Україна ніколи не забуде, тобто, не маючи змоги реалізуватися на батьківщині й зігріті гарячим ностальгічним почуттям, а отже постійно відчуваючи в собі живильні соки рідної землі, вона витворила цілу підлітературу зі своїми шедеврами, розвинувши немалу видавничу й наукову діяльність, тобто стала ніби охоронцями й продовжувачами світлих гуманістичних традицій української літератури. Ці люди й справді палко любили Україну і гріли свої душі біля її хай далекого, але незгасного вогню, зрештою, саме ця діяльність і витворила високий смисл для їхнього існування. Але існував і зворотній бік цієї палиці — їх поступово з'їдало сите суспільство, а запах отої квітки, яка дала авторові снагу жити, працювати й дерзати далі, поступово ставав не життєтворний, а таки трупний, бо плекання отієї квітки вимагало від людини куди більше сили й енергії віддавати чужому суспільству, як ностальгічному мареву майже зниклої батьківщини. Відтак поступово й вони самі, ще не признаючись собі в тому, все далі віддалялися від свого справжнього сонця рідної землі, котре наливало їх життєтворним соком, для них уже яскравіше стало світити сонце чуже..." "Ось чому ті діти й онуки, здавалося б, виховані в національно-твердих родинах... поступово перестають бути людьми української культури й душі, пишуть книги вже на чужих мовах та в стилях і стають плоть від плоті дітьми тих чужих суспільств, а хто так не чинить, стає у своїй творчості анемічний. Більше того, ці люди не мають навіть перспективи для відродження в наступних поколіннях, бо для відродження конче потрібне почуття національного закорінення, а це можливе тільки на питомій землі. Ось чому, скажемо, так мало людей діаспори, вже заковтнутих ситими суспільствами, повернулося на батьківщину, коли до того з'явилася реальна можливість: вони вже не мають ані сили, ані енергії, ані витривалості жити, страждати, бідувати, поневірятися, переживати труднощі з рідним народом, тобто, мовлячи прямо, жити по справжньому, бо одне — квітка, яка росте в підсонні, а друге — у вазоні." (стор.11–12).

На кінець Шевчук цитує епізод про Івана Сірка з 17 століття, записаний в літописі Самійла Величка. Сірко у переможному поході на Крим взяв у полон багато і християн. Дав вибір: повертатися на Україну, або повернутися до Криму. Тих потурнаків, що вибрали поворот на Крим Сірко наказав вирубати до ноги, щоб мовляв не розмножувались у Криму поміж бісурменами..

Цю історію чи леґенду вже опрацювали в нашій літературі, здається, Федорів і Іваничук — я цих книжок не читала. Але пам'ятаю, що в мене тема такого міту викликала була здивування і заперечення. По перше: козацький ватажок дає людям вибір, вони вірять йому на слово, а тоді він їх карає на смерть? І це має бути міт, що на ньому має виховуватися і вчитися патріотизму молодь? По друге: як це справді дико звучить в наш цивілізований час, що людські права не мають в автора жодного значення, тільки права національні (чи фактично в 17 столітті — релігійні)?

Рефлексії Шевчука викликали і в мене низку рефлексій. Якби не те, що я Шевчука високо ціню як письменника, я не прийняла б цих його думок із таким болем. Якщо так думає письменник-інтелектуаліст — перший в Україні, кандидат на Нобелівську премію — то чого можна сподіватися від закукуріченої бандерівської голоти? Очевидно, правдою є, що діаспору поглинуло "сите суспільство", я сама нераз критикувала байдужих і ситих наших людей і закликала їх підтримувати культуру — і тут, і в Україні — що до неї вони уже зовсім збайдужіли. Але це нормальний процес асиміляції, доля кожної еміграції. Не діаспорі вирішувати долю України. Чи не гірше, коли народ на рідній землі тотально засимілювався з панівною культурою імперії, що його поглинула? Адже тільки від цього народу залежить майбутнє України! Чи не гірше, коли не тисячі емігрантів, а міліони корінних українців "перестають бути людьми української культури й душі"?

Моє відчуття українства не пов'язане із сентиментом до землі, ані до етнографії, але воно дуже тісно пов'язане з мовою. Я стала "людиною української культури" — при допомозі Коцюбинського, Франка, Шевченка, Лесі Українки... І якщо Україна буде країною російськомовною, в полоні чужої мені російської літератури й культури, то до такої України в мене сентимент дуже обмежений. І коли я мала б вибір: чи мої діти і внуки мають бути російсько-мовними громадянами України, чи англомовними громадянами США чи Канади — то я волію, щоб вони асимілювалися із Заходом, з цими країнами імігрантів, де на першому пляні не перебільшена апотеоза канадського чи американського патріотизму, а права індивідуальної людини. Ще одне: невже Шевчук не розуміє, що Україні треба нарешті позбутися провінційності і виходити в широкий світ? і що для цього потрібні посли культури в різних країнах світу? і що в цьому ділі вже зробила дуже багато і ще може багато зробити саме діаспора (ну, не вся діаспора, але поодинокі її представники, зокрема люди наукового світу)? Цікаво як Шевчук зареагує на мою статтю про англомовну україніку, де я закликаю Грабовича залишити "Критику" і наукову політику України — Україні, а більше писати про українську літературу англійською мовою?

2 листопада 2000. 10.15 вранці.

Отримала другий — дешевший — кошторис від іншої фірми (Fran Taylor Plumbing & Heating). Після наради з Максимом по телефону, вирішила дати роботу їм. Трохи турбує мене факт, що город буде розритий, що втрачу деякі рослини, що треба буде направляти хідник, а може і мур — але я рішена зробити цей ремонт і то якнайскорше. Чекаю саме на телефон від цього контрактора, щоб домовитися щодо дати і замовити роботу.

З власної бібліотеки вибрала собі низку книжок — спогадів, біографій. Бо читання по ночах — це вже не тільки приємність, це — наркотик. Саме закінчила читати "У вічному місті: записки українського журналіста, рік 1930" Євгена Онацького (видання Денисюка, ще в Арґентині, 1954 року). Не знала я, що Онацький був так тісно пов'язаний з ОУН — книжка включає всяке ділове листування між Онацьким, Коновальцем, З. Пеленським, Мартинцем. Є в ній цікаві реляції Бучка про пацифікацію в Галичині, що їх Онацький передавав італійській пресі. Цікаві також зв'язки його і думки про фашистівський рух і уряд в Італії.

На неділю 19 листопада готують у Філядельфії виступ Андруховича і Винничука, разом із Найданом і невідомим мені актором Берноським. Мені доручили підготовити коментар для радіо. Я ще не маю книжок Винничука, але вже накреслила собі коментар на основі інтерв'ю з Андруховичем і Найданом (в "Літ. Україні", і в "Дзвоні"), та інших матеріялів, які є в мене. Після того, як доставлять мені книжки Винничука, зроблю ще потрібні доповнення. Уночі докінчувала читати (сміючись!) "Мальву Лянду" в "Сучасності". Жаль тільки, що радіокоментарів тепер нема мені як використати. А для мене тільки друк статті чи літературного твору дає сатисфакцію, а не саме лиш публічне і швидкопроминальне його читання для обмеженого і невідомого гурту слухачів... Попробую може знову "Свободу" — там тепер головним редактором стала незнайома мені Ірена Яросевич. Це людина молодшого покоління, працювала в "Ukrainian Weekly", і як кореспондент цього тижневика була пару років у Києві. Побачимо, як вона редагуватиме "Свободу" і чи варто буде мені повернутися до співпраці з ними.

Сьогодні ввечорі буде засідання регіонального комітету ЕУД. На основі книжок, що їх позичила мені Пазуняк і деяких її даних, написала я довідку про Волкова. Але я не зовсім певна, чи її дані правдиві, бо вони не підтверджені джерелами. Напр. вона каже, що він закінчив право у Варшаві. Чи справді? В "Азбуковнику" Романенчука є згадка про дворічні бухгальтерські курси.

Середа, 8 листопада 2000. 4:44 пополудні.

Вчора були президентські вибори, а сьогодні ще невідомо хто буде наступним президентом США: Буш мол. чи Ґор. Справа застрягла у Флориді: там різниця голосів між ними така невелика, що згідно із законодавством, мусять перераховувати голоси. Всенародне голосування виявило великий поділ опіній, але справу ускладнює ще й конституційний принцип, що президента вибирають не тільки всенароднім голосуванням, але голосами електорів кожного штату. Це нібито має підвищувати роль і впливи поодиноких штатів, бо інакше, на думку прихильників цього старого принципу, кандидати зовсім легковажили б собі штати із невеликим населенням, а концентрувались би тільки на великих скупченнях людей, скажімо в Нью Йорку чи Каліфорнії. Це вперше за всі мої роки в Америці, що трапилася така несподівана комплікація. Всенароднє голосування виграв невеликою перевагою Ґор, але як Флориду виграє Буш, то стане президентом, бо Флорида дає 25 рішальних електорів. Вибори також відзеркалили майже повну рівновагу між республіканцями і демократами у виборі кандидатів до конґресу, а це значить, що хто б не став президентом, матиме трудність переводити свої програми через поділений між обома партіями конґрес. У виборах брало участь 100 міліонів голосуючих — всупереч песимістам, що нарікають на апатичність електорату.

Багато цими днями займаюся справами господарства: готуюся поволі до своїх любих гостей, що приїдуть на День Подяки. Ось вчора і сьогодні наварила і заморозила борщу, вареників з м'яса, вареників із сира. Вже раніше напекла м'ясачків. Ще хочу наварити біґосу, але мушу почекати аж Софійка привезе мені з Нью Йорку добру ковбасу. Треба буде також випрати і випрасувати фіранки, помити вікна — ще не знаю, як дам собі з тим раду.

Прочитала для розваги книжку "Ключ" Василя Шкляра, що її купила була колись в Торонто для Української Бібліотеки. Ця книжка виграла "гран-прі" на Першому всеукраїнському конкурсі гостросюжетного українського роману "Золотий Бабай". Хотіла впевнитися, що це таке і на якому рівні це написане. Приємно було побачити, що це справді добре написаний еротичний "трілер", з інтелігентною фабулою, доброю композицією, з цікавим віддзеркаленням сучасного побуту і цікавою мовою. Зробила собі навіть мовні виписки, що їх тут занотую, щоб запам'яталися на майбутнє і стали частиною і мого власного слововжитку:

завів двигун
набрав номер телефону
спустився сходами в підвал
піднявся ліфтом нагору
я впав на диван
об одинадцятій годині
був збіса кмітливий
я вперше сів за кермо
убік бульвару
убік вулиці
їхав на невеликій швидкості
хочеш — я поведу машину
нам треба взяти праворуч
напакувала нам кульки
зайшов у ванну, напінив лице і став голитися
я в цьому ділі мастак
ідемо рибалити
подала мені чорні колготки з вирізами угорі
обчищав раків
зіпер
кинув ноги на плечі
візьму лише свою сумочку і маленький кульок
ми збиралися на автостанцію
застібнути босоніжок
не встиг завести машину
перемикати коробку передач, пускаючи кермо
водогінна труба

A propos! Моя водогінна труба ще в ненарушеному стані: контрактор ще навіть не призначив мені дати, коли почне роботу.

Стоїть вже 20 днів суха осіння погода, дуже гарно, соняшно і свіжо. Але завтра заповідають дощ. Саме тоді, коли мені треба буде поїхати до Центру записувати коментар для суботньої радіопрограми. (Говоритиму про Андруховича і Винничука, про еротику і порнографію — як наші цнотливі вікторіянці почують, то може і не схочуть пустити таку крамолу в ефір? Але я навмисне хочу спровокувати нашу публіку — може зацікавляться сензацією і прийдуть на вечір?)

Знаю, що "Свобода" надрукувала мою статейку про Вісю Блавацьку, додавши до неї гарне Вісине Фото. Але я ще газети не отримала і не мала нагоди прочитати, щоб перевірити на цьому прикладі, яке тепер буде редакційне втручання, після зміни головного редактора? Від цього залежатиме моя дальша співпраця з газетою. Другою пробою буде, після вечора Андруховича і Винничука, цей радіокоментар, що його я маю намір переробити на допис про імпрезу. Побачимо.

Не встигла я віднотувати важливу і цікаву подію: в неділю 5 листопада я була із Славком Трофименком в Нью Йорку на відзначенні 50-ліття УВАН. Славко сам запропонував, що їде автом і радо мене візьме і я з великою охотою скористала з нагоди. Імпреза відбувалася не в домі Академії, а в Українському Інституті Америки, що на моє приємне здивування, виявився свіжо відреставрованим ззовні і всередині. Надзвичайно там тепер елегантно, а на стінах висять оригінальні картини Грищенка. Аж не віриться! Програму почали дуже оригінально: замість доповідей був концерт піяніста Сука, який грав Колессу, Ліста тощо і грав надзвичайно, знаменито! "Музиці цій не малят колисати — землю вона трясе", нагадалися мені рядки із Коротича. Про історію УВАН говорили Олекса Біланюк і Ігор Шевченко. Був також круглий стіл про сучасну ситуацію в Україні, де виступали Кіпа, Ася Гумецька, Смолянський і Ярослав Білінський (його виступ читали, він хворий і не приїхав). На залі був старенький Шевельов (він нічого не говорив, йому вже 92 роки, нагору по сходах два панове його випровадили попід руки). Було також чимало знайомих, що з ними я мала нагоду перекинутися кількома словами: Старосольська, Світлична, Діма Комілевська, Аня Процик, Лариса Біланюк, Карпинич, Галів, Оксана Радиш. Аня Процик сказала мені, що на днях перешле мені рецензію на працю Бураковського. Галів перший повідомив про мою статтейку про Блавацьку у Свободі. Кіпа дав мені 20 дол. за другий примірник книжки Лановик про Остапа, бо мовляв, привіз з Мюнхену дві, одну мені переслав, а одну собі затримав. Лариса Біланюк сиділа при касі, — напевно вперше в житті! — чим викликала дотепні вітання і ґратуляції з мого боку. Дімі і Надійці Світличній я подарувала "Тихі розмови з вічністю" (привезла із собою два примірники!), а Оксані Радиш я передала примірник ULE80 для бібліотеки УВАН, разом із стодоляровим датком на Академію. Не було на цьому святкуванні ні Лабуньки, ні Коропецького. НТША репрезентував офіційно заступник голови Роман Андрушків, бо Лариса Онишкевич виїхала на два тижні в Україну (від Андрушкова я довідалася, що вона поїхала туди не в наукових справах, а на пластовий з'їзд КУПО).

Їздили ми зі Славком тільки удвох, бо Марта лежала з ґрипою і не могла поїхати. Я була рада, що він мені запропонував таку ескападу, бо такі нагоди тепер трапляються мені дуже рідко. Йому приємніше їхати в товаристві, а також я зі свого боку завжди стараюся покрити частину коштів — бензин, мости, рогачки, паркінґ — що також напевно грає певну роль. Оглядаючи відновлені стіни Інституту, згадувала я із неабияким сентиментом численні імпрези, що відбувалися колись в цих приміщеннях, літературні вечори Слова, ювілей Костюка, наукові конференції (напр. Шевченківську, на якій вперше із публічною науковою доповіддю перед українською авдиторією виступав і наш Максим!), інавґурацію Молодого Театру Лисняка після премієри "Камінного Господаря" — елегантний вечір, що його зорганізувала була Ірка Стецура та багато чого іншого.

Вівторок, 14 листопада 2000. 8:00 РМ.

Сьогодні, не зважаючи на те, що зранку падав дрібний дощик, мої робітники приїхали розкопувати город і направляти каналізаційну трубу. На щастя, я з вечора перепаркувала авто на вулицю, а ще раніше пересадила свої хризантеми до бочок на моєму ґанку. Заїхали на мою доріжку величезним краном і давай рити землю і висипати її на доріжку. Працювали цілий день. Каналізаційна труба лежить досить глибоко під землею, до неї не легко докопатися. Спершу викопали яму в одному місці — знайшли трубу, але це не було місце, де була основна проблема: блокада труби каменем. Розкопували в другому місці (фактично точно там, де вказав був на пляні мій перший контрактор — Рото Рутер. Знайшли проблему, вирізали шматок труби (cast iron), доштукували новим шматком труби, а тоді взялися засипати яму землею. Цікаво, що — всупереч прогнозам Рото Рутера — мій колючий кущ залишився на місці, вони його не викоренили і можливо, якщо він не надто пошкоджений, то і взагалі врятується. Але сказав мені робітник, що навряд чи варто робити і другу роботу. Відеозапис показав, що є нібито якась заломана чи пошкоджена керамічна труба (терра кота), ближче вулиці. Обидва контрактори інформували мене, що це направляти необов'язково, бо воно не блокує відпливів, але подали ціну, на випадок, якби я хотіла обидві роботи робити разом. Я так і була заплянувала, щоб зробити це рівночасно. Але сьогодні робітник перестеріг мене, що це може бути складною проблемою, мовляв, керамічна труба напевно в процесі роботи поламається, а тоді треба буде замінити не тільки ту частину, де є заломання, а взагалі заступити всю керамічну трубу залізною трубою. А це в свою чергу потягне за собою розламання цементових хідників і правдоподібно втрату великого куща при вході та живоплоту із азалій — рослин, що мають уже по кілька десятків літ і що їх не так легко заступити новими. Отже я вирішила другої роботи не робити. У висліді такого рішення, справи вже сьогодні закінчені. Обидві ями засипали. Але, очевидно, вся ця земля разом із камінням, отже я ще поки стемніло почала каменюки витягати, бо по перше, я там садитиму квіти, отже треба щоб у ґрунті каміння не було, а по друге, я маю намір цим камінням обгородити цю наново зрушену землю. Доведеться мені зробити це завтра вранці, за дня. Пошкодили мені трохи асфальтову доріжку, та й забруднили її землею по саме нікуди, але зваживши на те, які інші могли бути комплікації, це не така вже біда. Маю надію, що канал діятиме справно і не приноситиме мені клопотів у майбутньому. Коштувала ця робота 2,150 дол. Страхування прислало мені на обидві роботи 2,200. Не знаю, що мені робити: чи повернути 1,200 дол., які були призначені на цю другу роботу, чи прийняти це як аванс на випадок, якби таки довелося пізніше робити і цей другий коштовніший ремонт?

Середа, 15 листопада 2000. 9:00 РМ.

Das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau! Мені сьогодні сімдесять років! Точно десять літ тому діти справили мені свято і Остап написав вірш "Марті на ювілей". Цей вірш — каліграфічно переписаний і в рамці — залишився мені пам'яткою цього далекого дня. Сьогодні я повісила його собі на стіну в моїй робітні і це — немов привіт від мого коханого із того світу!

Про цю мою ювілейну дату не всі, очевидно, знають і пам'ятають. Діти заповіли свій приїзд на День Подяки, саме з нагоди мого ювілею, і я рада, що будемо разом. В Україні ще місяць тому звернув увагу на цю дату Микола Ільницький: повідомив мене: з нагоди Вашого ювілею я написав статтейку до "Дзвону". Приємно це було почути. А ось тепер, та ще й своєчасно перед 15-им, написала мені привітального листа Марта Бліхар. Пригадую, як десять років тому Любко Бліхар, саме в день мого 60-ліття, потелефонував був із Києва — і як це мене тоді зворушило! Прислала мені подарунок Мирослава Антонович з Києва (дві книжки: есеї Забужко і твори Захер Мазоха). Електронний привіт прислала Тетяна Добко. В Америці привітали мене карточками: мій брат Андрій, Люда і Зенко Чайківські, Надія Кохан, яка, крім картки, прислала мені також зворушливого листа із реакцією на мої "Тихі розмови". Також із реакцією на подаровану їй книжку потелефонувала сьогодні Діма — вичитала в книжці дату мого народження і подзвонила. Це було приємною несподіванкою. Телефонувала також Неля Винярська — вона завжди пам'ятає про мій день народження. Ання Борис прийшла вчора із букетом троянд і гарною карточкою — застала мене після брудної і томлячої роботи в городі (теж і частину сьогоднішнього дня я провела, укладаючи каміння і замітаючи ґрунт після моїх ескаваторів!) Мої близькі приятелі (Софійка, Тит, Віра) ніколи мене не вітають з такими нагодами і я була здивована, як задзвонили Трофименки: призналися, що їм пригадала про це Надя Кохан. Ще не телефонував Марко, може зробить це пізніше — зрештою, приїжджає з Ніною, отже пам'ятав вже напередодні. Максим дзвонив двічі, другий раз цілим квартетом: співав "Многая літа" разом з Іванком, Стефком і Уляною. А ще, крім того прислав дарунок-сувенір із Денверу, та прийшли від них сьогодні також великі хризантеми з бальонами. Хата взагалі повна квітів. Бо я, приготовляючись до роботи екскаваторів, надрізала кілька букетів хризантем з власного городу і тепер вони стоять і у вітальні, і в їдальні, і в кухні, і в бічній кімнатці на партері.

Фраза на початку листа — і досі мене інтриґує. Це було перше речення в якійсь німецькій автобіографії, що її я каталогізувала, працюючи у Free Library of Philadelphia. Не пам'ятаю ні автора, ні заголовка. Але дуже хотіла б цю книжку десь віднайти, бодай її зідентифікувати. Це, очевидно, мусіла бути книжка видана десь перед 1966 роком і автором була жінка. Не пам'ятаю чи напочатку стояла цифра 70 чи 75 — але перше речення мені запам'яталося і я його вряди годи завжди цитую. Цікаве, чи могла б я доручити таку загадку комусь із довідкового відділу публічної філядельфійської бібліотеки? Але це мусів би бути хтось, хто знає німецьку мову. А може мені самій варто вибратись колись туди на відвідини і розпочати самій такий пошук?

Десять років тому шістдесятка була мені навіть приємною: вона нагадувала про перспективу недалекого майбутнього, коли можна буде звільнитися від заробіткової праці і взятися за якусь власну творчу роботу. Тепер — єдина перспектива: поспіх. Щоб встигнути ще щось зробити, поки діє ще пам'ять і свідомість, поки працюють очі, поки я ще можу рухатися, думати, читати, працювати... Поки ще не обірвалося життя.

Казав колись Остап: є тільки одна альтернатива до старості, і вона — гірша.

Але в мені таки й справді живе якесь начало трагічного оптимізму, як сказали б мої критики. От і сьогодні: не переймаюся тим фактом, що мені вже час вистукав останнє десятиліття... Не маю такого підлого настрою, як мала — пригадую — коли мені сповнилося п'ятдесять... Думаю про те, наприклад, що моє коліно сьогодні в ліпшому стані, ніж було минулого року, що я ще здібна навіть до деякого фізичного зусилля, що взагалі моє здоров'я у відносно доброму ще стані. І хоч я зовсім свідома того факту, що все це — тимчасове і йде до гіршого, то вірна своїм давнім лозунґам, повторяю собі в думці знову і знову, як це бувало вже нераз: Carpe diem, nec semper erunt Saturnalia!

А президента ми і досі не маємо! Рахують і наново перераховують голоси. Ґор, який здобув невеличку перевагу у всенародному голосуванні, на Флориді позаду Буша на всього 300 голосів. А Флорида дає 25 електорів і хто виграв Флориду, виграв вибори! Хто б це не був, доля нового президента — незавидна. Майже повна рівновага обох партій в конґресі, і сумнівний мандат такого поділеного електорату не дадуть змоги президентові переводити свої програми і впливати на народ своїм авторитетом. Покищо з виборів потіху мають гумористи, а закордоном підсміхаються: оце ті американці, що всіх поучують, як проводити демократичні вибори? Одна журналістка з Арґентини зажартувала собі сьогодні: а може треба вислати на Флориду спостерігачів від OAS?

П'ятниця, 17 листопада 2000. 5:15 РМ.

Галина прибрала хату — і я цьому дуже рада. Дуже вже бо я втомилася — і городом, і купівлею харчів, і куховарською підготовкою. Якби я ще сама мусіла прибирати всю хату — було б понад мої сили.

Винничук тепер у Тритяків — і мабуть залишиться в них аж до свого від'їзду. Я тільки поїду забрати його в неділю, нагодую полуденком, а тоді разом поїдемо на їхній (з Андруховичем, Найданом, актором Майком Берноським) виступ. Маю надію, що прийде досить публіки — хоч є в той же день і празничний обід парафії Михаїла, і в Кліфтоні — ювілейна пластова ватра, що на неї поїде автобусами трохи молоді з Філяделфії, разом із своїми батьками. Рекляма на Андруховича-Винничука досить велика: оголошення в "Свободі" і на двох радіо-програмах, статтейка в "Ukrainian Weekly", мій коментар завтра по радіо, новинка на Infoukes, що її подала я, і друга, що її написав Найдан, значна кількість особистих листів поштою і велике число летючок розданих людям. Було б великим успіхом організаторів (Федерації і НТШ), якби прийшли на цей "Літературний міст" люди, які звичайно не бувають на наших діяспорних імпрезах. Після імпрези хочу запросити з-поміж присутніх на вечорі деяких людей до себе додому — на біґос і пиво та розмову з письменниками.

До каталогу моїх "ювілейних" привітів треба доповнень. Телефонували Ляся Старосольська і Ася Гумецька, Марко, Іза Каплан, Ненсі Арнолд, Аня Максимович, письмові вітання прислали Ліда Палій, а також Стів Лефковіц — друг Соні, що був у мене на обіді, коли гостювали Соня і Кріс з Аляски. Звідки він знав про мій день народження? Американці бувають дуже уважливі до таких дат. А при тому він подякував за гостину, ще й написав "Дуже дякую — Стів" по українському!

Справи НТША знову починають займати мій час і увагу. Маємо вже дві рецензії на працю Бураковського — обидві негативні. Але згідно з правильником, я повинна наперед поінформувати про ці справи членів Видавничої Комісії, а щойно тоді написати авторові. Можливо мені треба буде встановити прецедент електронного порозуміння — хоч не всі члени ВК мають електронну пошту. Не виключене, що можна буде зробити сходини ВК 2 грудня — не знаю, чи чекати на них? Також сьогодні потелефонував Олександер Лужницький. Його спрямував до мене новий скарбник управи, Юрій Слюсарчук. Виявляється, вже чотири роки проходить мікрофільму-вання старих українських газет США, що його здійснює Міннесотський університет за гроші анонімного фундатора, але під фірмою НТШ (бо він тим хоче здобувати податкові пільги). Чи потрібна апробата ВК на продовження праці?

Понеділок, 20 листопада 2000. 2:00 РМ.

Мій контроверсійний і провокативний радіокоментар в суботу зробив своє: на виступ Андруховича і Винничука прийшла велика кількість людей — мусіли доставляти крісла і розсувати стіни. В програмі брали участь Найдан, актор Берноський і обидва письменники. І актор і Андрухович знаменито читають, не так добре читає свої речі Винничук. Найдан говорив обома мовами — я думала, що його українська мова буде ліпшою після його піврічного побуту у Львові. Вибір текстів не був такий добрий, як міг був бути. Але назагал вечір, на мою думку, був удалий, викликав напевно багато суперечних реакцій, отже будуть про нього і далі говорити. Мені напевно також попадеться при цих обмовах! Ще мушу сьогодні переробити свій радіокоментар на допис до "Свободи".

Після програми я запросила певну кількість осіб до себе на біґос і пиво (+сири, приставки, коньяк, вина, два роди імпортованої з України горілки ітд.) Не всі могли прийти: навіть не було Андруховича, Найдана і Берноського — бо вони мусіли від'їхати до Пенн Стейт, а це тригодинна подорож автом. Але був Винничук (він в неділю був також в мене на обіді!) і крім нього: Марта і Славко Трофименки, Надія Кохан, Марта і Роман Волчуки, Тит і Софія Геврики, Софія Лада, Вава Бачинська, Борис і Дзвінка Захарчуки, Славко Заліпський, Зеня Черник, Віра Андрейчик, Адріян Левицький, Сухацька і Дора Горбачевська. Винничук ще читав нам уривки з "Мальви Ланди". Посиділи собі до пізна. Тим разом я (вперше в житті!) наважилася до біґосу подати не порцеляну, а .... паперові тарілки! А це значить, що не мусіла пів ночі мити посуд! (Щоправда, для миття склянок і інших частин посуду я мусіла присвятити не тільки вчорашній вечір, але і половину дня сьогодні. Та ще й треба було почистити після цих гостей хату, бо завтра приїжджають мої найлюбіші гості — отже треба було все знову привезти до ладу!)

Сьогодні дуже позимніло, вночі був мороз. Заповідають навіть можливість перелетного снігу! Завтра мені доведеться поїхати до Дженарді — відібрати замовленого індика та й купити свіжої городини і фруктів! Маю надію, що сніг мені цього не скомплікує!

На вечорі, між іншим, були Мирослав та Іко Лабуньки (Мирославові я подякувала за привітання з уродинами, що прийшло в суботу; запрошувала обох прийти на гостину, але відмовилися). Не було ні Люди ні Зенка Чайківських, ні Максимовичів, але деякі інші "цнотливці" таки прийшли (напр. Бережницькі)... Запрошувала мене Андрейчик на "пікнік" з Винничуком сьогодні в домі Зені Черник, але я відмовилася. Не дала б усьому ради.

28 листопада 2000. 11:00 АМ.

Попробую за Вордсвортом зібрати "emotion recollected in tranquility". Мова, звісно, не про поезію, а про події останніх днів.

У вівторок 21 листопада прилетів з Лос Анджелесу Марко з Ніною. З аеродрому прибули поїздом до Melrose Park, так що мені не треба було виїздити по них аж на летовище. Ніна спала зі мною у моєму ліжку, Марко першу ніч спав у гостинній кімнаті, а від середи, після того як приїхали з Торонто Максим з Уляною і хлопцями, спав на канапі у вітальні. Сказав Максим, як ми всі розмістилися: як добре, що Ти маєш таку велику і вигідну хату і можеш нас всіх вигідно примістити! Максим з Уляною — на подвійному ліжку в Остаповому кабінеті (з новою елегантною ковдрою, яку я тількищо купила), Іванко в моїй робочій кімнаті, з комп'ютером, Стефко у гостинній кімнаті. Можна було котрогось із хлопців дати на канапу до вітальні, але ми з Марком вирішили, що ліпше, як там спатиме Марко, тим більше, що він курить і йому часто треба виходити на двір. Добре, що Марко приїхав день раніше, і від'їздив аж у понеділок — він міг моїм автом виїхати по торонтонців на летовище, а потім, у неділю, завезти їх туди знову. У вівторок, я гостила Марка і Ніну борщем, біґосом, варениками і пальчиками; в середу, коли приїхали торонтонці, на обід були свинячі котлети, в четвер ми з Уляною пекли індика (і мали з ним поважні проблеми, бо він ніяк не хотів спектися і ми у висліді вечеряли досить пізно). В п'ятницю були Улянині уродини. Зранку ми привітали її дарунками і написами "Happy Birthday", наліпленими на шафу. На обід я запропонувала, що можуть бути вареники з м'яса і яринова зупа, але це, здавалося мені, не викликало ентузіязму. Тоді я сказала: то можемо піти сьогодні пообідати в ресторані. Всі на це погодилися. Я хотіла зателефонувати і замовити, а Максим сказав: я це зроблю. От і ми зібралися на 6:30. Наперед поїхали Максим, Уляна і хлопці з Марком, а тоді Марко вернувся по мене і Ніну. От ми і входимо з Марком до Stazi Milano i я ще при дверях кажу офіціянтці: "We have a party of seven and some of us are already here, waiting". Бачу, що Марко веде нас вниз по сходах: я кажу: ні, там є тільки лазнички, ресторан — нагорі. А Марко на це: ні, тут є ще й інші кімнати. І от ми входимо до кімнати, що позначена як "grotto" i де є темнаво. Раптом спалахує світло і я бачу: Лесю, Мотрю, Андрія, Біланюків, Гевриків, Кіпів, Віру Лащик, Трофименків, Люду і Зенка, Максимовичів, Ірену Рудницьку, Ізу Каплана, навіть Рана і Марію Деїв! Суцільна велика несподіванка! Очевидно, підготована пару місяців тому і затримана в секреті! Бачу знамениті, дотепні, на комп'ютері надруковані двомовні запрошення з моїм фото з 1935 року з ведмедиком і з написом — Марті 70! Ніколи і в думку мені не впало б, що мої хлопці можуть щось таке встругнути! Правда, Максим робив уже раз таку несподіванку своїй Уляні — але це була особлива нагода — та й робив її на місці в Торонто, для їхніх друзів. А тут йому треба було консультуватися з кимсь, кого саме запросити. Вибір був знаменитий, мені було приємно, що в це товариство також попав Каплан і Марія Смолка з Раном — тобто, що товариство було до деякої міри — міжнародне, але дібране так, що панівною мовою мовою була українська (Іза, очевидно, україномовний, а Ран так уже привик до поляків своєї дружини, що він добре достосовується до чужомовного товариства). Обидва хлопці сказали короткі промови — перший Марко, потім Максим — я була горда за них, бо зробили це дуже ефектовно, гарною українською мовою, коротко і без сльозоточивих емоцій, Максим ще й включив Остапів ювілейний вірш з перед десяти років. Сказали кілька слів Славко Троф. від себе і від НТША, чим спровокував Олексу, бо той і собі привітав мене від УВАН, прочитали також вітального листа від Левка Рудницького з УВУ — так що справили мені справжній ювілей! Я була приємно заскочена, що всі вони потрудилися і приїхали: Леся, Мотря і Андрій з далекого Ровд Айленду, навіть ночували в готелі, Лариса Біланюк мусіла знайти якогось лікаря, щоб заступив її на дижурі в лікарні — а крім того, я приємно була здивована, що всю цю затію так довго вдалося затримати в таємниці! Цього ж дня вранці телефонувала Рудницька. Я підняла слухавку і вона сказала, мовляв, Левко з Мюнхену хотів щось Максимові переказати. Ну, я не мала жодних підстав щонебудь підозрівати. Тепер бачу, що єдиним знаком перестороги для мене могла була бути репліка Ольги Кузьмопвич (недавно в Люди, після її вечора у Філядельфії): "то Вам незабаром сповниться 70 років!" — я запиталася: "а Ви звідки про це знаєте? Я правда, з цим не криюся, є дата мого народження і в моїх книжках, і на нагробному камені" — але факт, що вона на це звернула була увагу, був мені трохи підозрілий. Я подумала: може наспіла до редакції якась стаття з приводу мого ювілею (підозрівала Надію Баньчик, яка робила зі мною інтерв'ю в Урбані і могла була надіслати його до "Свободи"). Тепер бачу, що Кузьмович певно довідалася була про це від Люди. Але добре, що не виявила секрету: була б зіпсувала весь ефект!

Мої хлопці добре напрацювалися на моєму господарстві. Я просила змінити дві зігнилі дощинки в скринці під квітами на ґанку: це виявилося значно складнішим завданням: скінчилося тим, що побудували цілу нову скринку, та ще й вставили туди трубу від сушарки, щоб не треба було, як раніше, відкривати дверей на двір. Також купили мені новий VCR до телевізії, щоб можна було записувати програми, коли мене немає вдома.

Ніна приїхала простуджена, а що ми з нею спали в одному ліжку, то я від неї захопила якийсь каліфорнійський вірус. Вчора я почувалася дуже погано. Велике щастя, що це не розвинулося в мене раніше — було б зіпсувало всю приємність ювілейної несподіванки!

Неділя, 3 грудня 2000 р. 8:15 РМ.

Вчора я весь день провела в Нью Йорку на нарадах НТШ-А і на конференції в пам'ять Ярослава Падоха. Факт, що я таки поїхала, не зважаючи на те, що почуваюся досить ще погано — дуже вимовний. Вночі не спала, дуже кашляла, і була рішена передати свій письмовий звіт Славком Трофименком і — не поїхати... Але вранці передумала. Було мені трохи ліпше, і перемогло почуття громадського обов'язку. Якби я була їхала тільки для приємности — була б напевно залишилася вдома, а так — набрала торбу ліків, сиропу, м'ятних цукорків і паперових серветок на флеґму і користаючи з того, що Славко приїхав автом, закуталася в теплий плащ і поїхала. Та ще й, користаючи з нагоди такого вигідного транспорту, завезла до дому НТШ-А пачку (28 примірників) "Тихих розмов з вічністю". Аня Процик плянує десь у лютому робити презентацію книжки, а тоді може бути сніг, та й хто зна, чи доведеться мені їхати автом чи поїздом. Хай будуть на місці.

Їхали ми до НЙ з Мартою і Юрієм Ковальчуком, молодим юристом з Тернополя, який змальовував стан життя України у згущених темних кольорах. (Про всюдисущу корупцію і труднощі наладнання нормальних відносин розповів такий епізод із своєї правничої практики: управлінські чинники всякими податковими і незаконними утисками доводять підприємство до банкрутства. Підприємець подає позов до суду і виграє справу, але управління не може пошкодованому виплатити призначених йому збитків, бо — немає грошей... заворожене коло!)

Нарада президії НТШ-А, з головами секцій та головами комісій була надзвичайно ділова, більшість звітів була на письмі. Присутніми були Онишкевич, Роман Андрушків, Славко Трофименко, Юрій Слюсарчук, Аня Процик, Ольга Кузьмович, Роман Воронка, Тарас Голота, Дарія Дика, Таня Кейс, Орест Попович, Марта Трофименко, Андрій Шуль, Тарас Гунчак і Олег Купчинський зі Львова. За бібліотеку звітувала Світлана Андрушків. Під кінець нарад з'явилася ще Мирослава Знаєнко. Десь під стіною сидів старий Ленцик — не знаю, чи має він право брати участь в цих нарадах? Не було, нажаль, Олега Романова зі Львова, а саме присутність заповіджених гостей зі Львова примусила мене приїхати, не зважаючи на простуду.

Найцікавіші для мене новини цих нарад — це дві правного характеру інформації. Про одну реферував Слюсарчук. Мешканець Флориди Юрій Кузик залишив посмертну спадщину, що її поділив між Києво-Могилянською Академією і НТШ-А. Але у завіщенні написано чомусь: "La Salle, Shevchenko Scientific Society" — можливо у зв'язку з тим, що професор Ля Саль, Леонід Рудницький, полагоджував цю справу з Кузиком ще за його життя. Тепер з того виникла величезна проблема, бо адвокати повідомили Ля Саль і є можливість складного судового позову та боротьби за це майно. (Майно в акціях і цінних паперах, невідомо точно якої висоти, але напевно якась поважна сума). Друга вістка, це повідомлення Шуля, що у зв'язку з тим, що НТШ-А не проходило п'ять років "CPA audit", можуть виникнути правні комплікації. Не знаю, що за тим криється: чи справді ця справа занедбана, чи це Шуль подвизається своїм фаховим знанням і хоче робити враження на президію?

В моєму звіті теж була своєрідна сензація: адже я мусіла повідомити президію про негативні опінії рецензентів відносно праці О. Бураковського. Я, очевидно, не виявляла прізвищ рецензентів, але Гунчак публічно заявляв про свою рецензію, та й конче хотів знати, хто був той другий рецензент... Він взагалі багато й хаотично говорить, заплутався у своїх пропозиціях на якісь багатотомні збірки документів, які в принципі викликають зацікавлення, але з його боку не підтримані жодним конкретним пляном. На мої власні питання і пропозиції щодо англомовного літературного збірника — конкретних відповідей від президії — за браком часу і навалою інших звітів і проблем — я так і не отримала.

Комплікує мені справи також факт комунікації з членами самої Видавничої Комісії. Пів ночі минулого тижня писала я звіт своїм членам, послала його як кириличний "attachment" до електронного листа. У висліді отримала відповіді від Гумецької, Онишкевич і Слюсарчука, що вони кириличного додатку відчитати не можуть, Марта Троф. сказала, що взагалі "ніколи" не відкриває жодних "attachments", а сьогодні я довідалася, що Тит Геврик також мого листа не читав. Тепер мені невідомо, чи інші читали і зігнорували, чи не могли прочитати? Виглядає, що мені треба буде висилати всім їм такі листи звичайною поштою (звичайною поштою я послала була цього листа тільки тим, хто не має електронної пошти, тобто Поповичеві і Гунчакові).

Чекає мене тепер неприємна функція: треба буде написати відмовного листа Бураковському. Рецензенти можуть заховатися за анонімність, а голова комісії — навіть якби не був згідний з оцінками рецензентів — мусить висловити опінію і оцінки ex officio. Шкода, що ця праця не є ліпшою і не витримала критики — вона могла бути першою книжкою, що її наша комісія могла попровадити від народження до завершення.

Від 4-ої години вчора була наукова конференція присвячена пам'яті Падоха. Брали участь із доповідями: Лариса, Славко прочитав доповідь Романова (цікаву, з всякими контроверсійними ревеляціями про конфлікти довкола НТШ у Львові з Ісаєвичем, Винарем, Історичним Товариством тощо), Купчинський (він опрацьовує архіви Падоха і навіть видав невеличкий бібліографічний покажчик) — після перерви були ще більш загальні правничі доповіді — Марти Трофименко про ґлобалізацію права, Андрія Шуля, Тетяни Гошко про маґдебурзьке право, всі вони нав'язували також до праць Падоха. Конференція затягнулася, людей трохи втомила (а мене подвійно, бо ж я не вповні сил), але публіки трохи зійшлось. Був і буфет (навіть гарячий біґос).

Ляся Старосольська похвалилася сигнальним примірником книжки свого брата Ігоря (гарно видані спогади про заслання в Казахстані). Я мала змогу зустрітися і перекинутися кількома словами із Лідією Крушельницькою, Осипом Данком, Любою Волинець. Підступив привітатися якийсь чоловік: Ви собі мене не пригадуєте? (Ну, це в мене на порядку дня!) Питаюся: а Ваше прізвище? — Никифорук. Тепер була черга мені справді задуматися. Облич із прізвищами мені завжди трудно ідентифікувати, але коли почую прізвище — все стає на своє місце. Не в цьому випадку! Абсолютно не знаю хто це такий і прізвище нічого мені не говорить! От підступила до мене раніше гарна жіночка, вітається, не пізнаю. Але коли назвала себе: Мася Стойкевич, я зразу знала хто вона. (Не така вже близька моя знайома, але ми зналися в дитинстві, у Зборові).

Моя активність в НТШ-А залежна від Славка Трофименка. Якби не приїхав, на завіз — була б там не була. Як у житті багато залежить від того рода зв'язків і випадків. За час молодих літ мого материнства такі зв'язки також були залежні від... транспорту. Тоді ми найчастіше їздили із Зенком і Людою — на пластові табори — з дітьми і до дітей; потім часто шоферував Мирослав Лабунька — це були поїздки до Гарварду, до Вашинґтону, до Нью Йорку — звичайно на якісь наукові конференції; на літературні імпрези ми з Остапом їздили досить часто з Левком Рудницьким, а моє громадське шоферування було пов'язане з Остаповими виступами на похоронах письменників у Баунд Бруку... (До ББ я могла їхати і його завезти, до Нью Йорку — ні тоді, ні тепер!)

Завтра думаю потелефонувати до Форсії. Моя простуда тягнеться уже тиждень, кашель почався щойно недавно, але він заважає спати. Може треба мені почати приймати антибіотики, щоб запобігти можливим комплікаціям?

Між іншим, Лариса розповідала також про свою недавню поїздку в Україну. Була на постановці Швейка в театрі Франка. В п'єсі всі чиновники, офіцери говорять російською мовою і тільки Швейк — українською. Є така репліка: "а чому ти говориш чеською?" на те Швейк: "бо я — чех!" Каже Лариса: тишу театру сколихує раптом хвиля оплесків: наперед балькон, потім ложі і тільки люди в перших рядах партеру не аплодують і не розуміють в чому справа.

Субота, 9 грудня 2000. Минула 8-а увечорі.

Мала я сьогодні намір піти вранці на святочний базар до Центру і продавати англомовні гуморески Ікера — бестселлер Мостів — бо може хтось захоче купити на святочний дарунок. Але не довелося. Лариса скликала нараду президії НТШ-А з Олегом Романовим, який нарешті приїхав зі Львова (він мав бути вже на наших сходинах в Нью Йорку, але його викликали до Києва на засідання НАНУ з академіком Патоном і він свій виїзд до Америки мусів відкласти). Були в домі Онишкевичів на цих нарадах, крім Лариси і її чоловіка, Романова та Олега Купчинського зі Львова, ще Роман Андрушків, Мирослава Знаєнко, Славко і Марта Трофименки. Славкові взагалі НТШ завдячує мою активність у Видавничій Комісії — якби по мене не приїхав і мене не завіз, навряд чи я поїхала б. (От, наприклад, завтра відбуваються у Нью Йорку наради дійсних членів УВАН — якби мала транспорт, була б поїхала, бо мені дуже цікаво, як вони розв'яжуть справи членства, але їхати не маю з ким, а що я — звичайний дійсний член без особливих обов'язків, то поїздом їхати мені не дуже хочеться, тим більше, що я й досі ще борюся із своєю простудою...) Наради в Онишкевичів мали діловий характер і, маю надію, що вони внесли деякі роз'яснення в дальші питання співпраці. Вони у Львові роблять добру наукову роботу, яка заслуговує на фінансову підтримку НТШ-А. Але це мусить бути поставлене на солідну формальну основу, з відповідною документацією і проглядністю, щоб не було, як досі, тільки домовлень на словах між двома-трьома особами, що про них ніхто інший не поінформований... Ускладнює справу ще й сам статут, який тепер — коли існує вже цілий ряд краєвих товариств НТШ із великим, багаточленним осередком в Україні — вимагає основних змін. Особисто я маю враження, що цим змінам найбільше опонують люди з діяспори, які бояться втратити свій контрольний вплив на товариство. І так, напр. в ім'я єдности цілости, голова секції в Шікаґо мав би рішати про прийом дійсних членів в Канаді, Україні, Австралії... Цю думку заступає також (і готова боротися за неї) напр. Марта Трофименко. А я більше схиляюся до автономности краєвих товариств, і секцій в їхніх межах. Здаєтья мені, що цю думку підтримують теж представники України. Побачимо, як справи підуть далі: бо ж існує Світова Рада НТШ і саме вона повинна розв'язати ці спірні питання, із статутом включно.

Онишкевичі гостили нас вибагливим обідом: я цього не сподівалася. Думала, що буде якась скромна холодна перекуска (бо наради починалися вполудне), але це були вибагливі всякі приставки (може замовлені в ресторані?)

Розповів цікаву історію Романів: На поклик Патона їхав до Києва нічним потягом. Подорозі потяг зупинився: що таке? — мороз і лід зірвали електричні дроти! У висліді цієї аварії, його подорож до Києва тривала три доби. Потяг повен пасажирів, дітей, що їхали додому в час шкільної перерви. А як у вагонах, чи зимно? — питаю. Є пічки опалювані деревом. По дорозі збирали від пасажирів по дві гривні, щоб докупити паливо до цих пічок! А до потягу потягнулися всякі підприємчиві люди — з продуктами, харчами, напоями... Нагода підвищити ціни і заробити на пасажирах... Цікава картина реального життя.

Хоч я цими днями рідко виходила поза хату (моя простуда тримає мене вже два тижні, по ночах не спала — так кашляла, телефонувала вже до Форсії, яка приписала мені якийсь лік (тайленол з кодеїною), але не хотіла дати рецепти на антибіотики), то все таки в четвер увечорі я таки пішла на раніше домовлену вечерю у Faculty Club із Маріянною і Вікторією Вакуловськими. Вечеря ця була пов'язана із гутіркою професора Пенсильванського університету Вітолда Рибчинського, який говорив про історію ... викрутки! (тобто screwdriver-a, Schraubenzieher-a!) (Між іншим, навіть досить цікаво! Я довідалася, напр. що китайці не знали взагалі шруби, а тому й не могли були придумати друкарської преси, та й взагалі цікаво, як один винахід веде до різних споріднених винаходів і які може мати далекойдучі наслідки для розвитку цивілізації!) Але цікава не тільки сама гутірка. Я думала, що ми з Вакуловськими мали домовлення і що це буде звичайний Dutch-treat, а вони тимчасом потрактували це як гостину ... з нагоди мого 70-ліття!! Та ще й обдарували мене великим вазонком червоної пойнтсетти та пляшкою вина!

Справа американських виборів президента досі ще не розв'язана. Тепер уже рішення за судами, до Найвищого Суду включно. Перевага Буша невеликою кількістю голосів у Флориді викликає закиди, недовіря, домагання перераховувати голоси... Неприємний початок каденції для нового президента, хто б то не був. Та й майже повна рівновага обох партій у конґресі може паралізувати діяльність.

Але є і велика і прикра політична сензація в Україні. Депутат Мороз, лідер соціялістів, оприлюднив аудіо-запис, де нібито записані розмови Кучми з міністром внутрішніх справ і керівником Служби Безпеки, в справі можливої ліквідації голосу журналіста Ґонґадзе, що був послідовним критиком президента. Ґонґадзе зник, є можливість, що знайдене без голови тіло — це його труп, отже справа дуже поважна. Аудіо-запис нагадує подібні компромітуючі тасьми Ніксона і преса вже почала називати цей компромат президента України "Кучма-ґейт". Ходять різні версії, що за цим криється і в чиєму інтересі скомпромітувати президента України.

Вівторок, 12 грудня 2000. 11:00 РМ.

Приємна, радісна несподіванка! Прийшов новий номер "Всесвіту" (11-12 за листопад-грудень 2000), а в ньому велика стаття Людмили Тарнашинської "Два крила спільної долі, реставровані з книжок та уяви (Марта й Остап Тарнавські)"! Людмила колись давно повідомила була мене, що послала статейку до "Всесвіту" під назвою "Два крила одної долі" — але я думала, що це буде невелика замітка-коляж на основі її давніших матеріялів: друкованого в "Літ. Україні" інтерв'ю зі мною і друкованої там же рецензії на Остапові есеї. Тим часом це досить велика і добре скомпонована стаття, і хоч тут справді багато дечого використано із її раніше друкованих статей, цілість робить дуже добре враження: факти біографії вдало вплетені в інтерпретацію світогляду віддзеркаленого в творчій праці і все це написано з неабиякою теплотою і зрозумінням, але без надмірних панегіриків чи перехвалок. Так про мене ще ніхто не писав! Я справді зворушилася, читаючи цей матеріял і навіть дивувалася, як тонко Людмила відчула і зрозуміла і моє пов'язання з Остапом, і мою життєву філософію віддзеркалену і в поезії, і в співбесіді. Стаття ілюстрована: тут є аж вісім ілюстрацій: шлюбне фото з Остапом, 4 мої фото з різних літ, одне родинне фото і обкладинки двох книжок: "Тихих розмов з вічністю" і Остапового "Літературного Львова". Ну, щодо ілюстрацій — то я думаю, що Микитенко перестарався! Мені навіть стало трохи неприємно, коли я побачила аж чотири різні мої "портрети" — все це, очевидно, репродуковане з "Автобібліографії". Стаття, як і каже авторка, написана "у переддень 70-річного ювілею"... і я собі думаю, чи не була вона написана на замовлення редактора "Всесвіту"? А може сама Людмила звернула увагу на дати подані у книжках і вирішила таким способом цей ювілей відзначити? В Україні велику увагу надають ювілеям і через те слідкують за круглими датами: от у "Літ-Україні" повно регулярних рубрик вшановування "ювілярів"... Приємно мені, що Микитенко шанує мене як давнього читача, співробітника (і критика!) журналу, що друкує регулярно мої статті і рецензії, а тепер от подбав про те, щоб так гарно відзначити мій ювілей! До "Всесвіту" я завжди мала сентимент, від першого моменту, коли його "відкрила": полемізувала з ними і критикувала їх ще за радянських часів, писала про журнал, заохочувала діяспору його читати і підтримувати, боліла над падінням його тиражу (тепер тираж позначений як тільки 2,130 примірників, а було ж колись 96,000!)... Добре, що і я, і "Всесвіт" дожили до цієї щасливої хвилини нашої ювілейної зустрічі, дай Боже, щоб журнал жив і пережив і мене і теперішнього редактора, щоб піднявся на ноги і знайшов нових читачів, щоб і наступні його редактори тримали його на висоті.

А Людмила Тарнашинська, пишучи цю статтю, ще і не знала тоді, що їй доведеться бути і редактором — на запрошення не моє, а Корогодського! моєї наступної книжки "Ключі до царства"... Між іншим, не маю жодних вістей від них і не знаю, на якому етапі тепер праця над моєю книжкою.

А може їм і не до книжок? Скандал довкола справи Ґонґадзе вже вся світова преса взяла в обороти і називає це "Kuchma-gate". Чи можна повірити, що президент України давав інструкції, щоб знешкідливити дошкульного критика-журналіста? Якщо в демократичній Америці Ніксон і його прибічники могли висилати злодіїв, щоб викрасти документи з бюра опозиційної партії, то чого можна сподіватися від людей вихованих в радянській тоталітарній поліційній державі? Але чи справді можна мати певність, що за тим не стоїть якась ворожа сила, яка хоче компромітувати і Україну і її президента?

Маленький скандал розвинувся і в нашому маленькому світі. В суботу в Онишкевичів я вперше отримала нове число "Вісника НТШ", що його привіз зі Львова Романів. В час засідання не було часу читати цей матеріял. Але під вечір в суботу потелефонувала мені Марта Трофименко. В тому числі (но.24), поруч інших статей, надрукована також стаття про Володимира і Аркадію Петришинів під назвою "Математика і мистецтво: творче життя, яке завершилося трагедією". Марта була обурена цією статтею та й взагалі цілим журналом, мовляв він хоче конкурувати із "Універсум" чи іншими популярними виданнями, замість бути вісником-бюлетенем наукового товариства. Після її істеричної реакції, я знайшла час, щоб цей номер докладніше переглянути: прочитала кілька статей, включно із тою про Петришинів. Очевидно, тема — дразлива: науковець із світовим стажем, дійсний член НТШ і — вбивник! Та ще й дразлива вона тепер, бо Петришин, звільнений на підставах ментальної хвороби, пробує наново повертатися до життя і я навіть бачила його на імпрезах НТШ-А в Нью Йорку. Але стаття, на мою думку, написана зовсім пристойно, без надмірного підкреслення сензації, з доброю і повною вирозуміння характеристикою і наукового доробку математика, і творчого доробку мистця. Інші матеріяли також написані цікаво і всі мають якесь відношення до науки — популяризують біографії науковців. Зовсім в мені не здіймається якийсь протест обурення проти цього видання: але ось маю на електронній пошті повідомлення від Лариси, що президія мала ще інші ділові зустрічі з Романовим і він погодився на їх вимогу знищити частину накладу із статтею про Петришинів. Думаю, що наші члени управи реагують перебільшено і непотрібно. Може я помиляюся, але не бачу потреби зацитькувати всі болючі і неприємні сторони життя громади. А трагедія Петришинів може колись бути сюжетом літературних творів і фільмів і принести їм несмертельну славу!

Четвер, 14 грудня 2000. Полудне.

Вчора у телевізійній промові до народу Ал Ґор визнав свою поразку у виборах — після рішення Найвищого Суду не дозволити на повторне не-машинове числення голосів на Флориді. У висліді маємо нового президента: Джордж Буш, мол. Це не вперше "мій" кандидат перепав у президентських виборах, але, не зважаючи на досить різкі конфлікти довкола цих дуже скомплікованих і близьких опозиційними голосами виборів, вчорашні виступи і Ґора і Буша відсвіжили мою віру в Америку і силу її демократичних традицій. Мені завжди найбільше імпонували оці надзвичайно цивілізовані і джентелменські відносини — після остаточного рішення — між переможеним і переможцем. І Ґор і Буш виступили з поєднавчими промовами, де Ґор, напр. наголошував важливість нації понад партією і факт, що він, хоч і не погоджується з рішенням Найвищого Суду, приймає це рішення як остаточне. А Буш в свою чергу закликав до співпраці опозиційних партій, звертався безпосередньо і до тих, що голосували проти нього, мовляв, я "хочу служити і вашим інтересам і заслужити на ваш респект". Наступного тижня має бути зустріч обох у Вашинґтоні, а президент Клінтон у свою чергу також висловив свої побажання Бушові і запросив його до Білого Дому.

А добрі побажання Бушові потрібні і від нас усіх, бо в його руках тепер доля міліонів, і не тільки самої Америки. А він — найменш досвідчений з усіх дотеперішніх претендентів на президентське крісло і дай Боже, щоб він виявився здібним учнем, щоб був оточений розумними людьми, і щоб мав трохи щастя — і в домашній, і в закордонній політиці.

Запропонували мені із "Harvard Ukrainian Studies" написати рецензію на бібліографічний покажчик до англомовної україніки Богдана Винара "Independent Ukraine". Тому, що я вже писала була про перший том цього його покажчика (велика стаття-рецензія саме в HUS в 1992 році) та ще й тому, що я дуже хотіла мати примірник цієї дорогої книжки (85 дол.!) — я дала свою згоду. Визначили мені термін до січня і я от саме тепер накреслила вже перший варіянт. Його ще треба доповнити деякими даними, що за ними доведеться поїхати до університетських бібліотек, але я вже маю чисту совість, що зобов'язання напевно виконаю у визначеному часі. Рецензія, нажаль, досить критична: довідник зредагований дуже недбало. Рецензуючи перший том, я ще мала надію, що саме Винар може при допомозі критики — виправити і видати добрий такий путівник — тепер в мене такого переконання нема. Ні, він потребує доброго конкурента! Треба щоб за такий проєкт взялося якесь солідне англійське або американське видавництво!

Субота, 23 грудня 2000. 9:30 РМ.

Більше як тиждень без записок. Але — живу і працюю! В суботу 16-ого була в гостині у Трофименків. Славко мав день народження. Їхала я з Волчуками, бо ні Віра, ні Геврики не їхали, хоч були запрошені, а сама я до Вільмінґтону, та ще й поночі, ані не думала їхати. Віра почувалася погано (вона має якийсь клопіт із шлунком і проходить всякі тести). Геврики їхали на 70-ліття Софійчиної сестри. Факт, що я їхала з Романом Волчуком і Мартою Шиприкевич дозволив мені побути в досить цікавому товаристві (обоє Біланюки, Богдан Гасюк, Надя Кохан, Білони, Рудавські, ще пару незнайомих осіб), але нажаль причинився до того, що візита ця була досить коротка: старому Шиприкевичеві стало погано, ми виїхали спізнено, а потім мусіли швидко повертатися, бо знову справи вдома були нестабільні — (старий після кількох інсультів ледве живе, але ще якось не повністю паралізований, може ходити при допомозі walker-a, а стара пані Шиприкевич майже зовсім сліпа, отже не дуже може давати собі раду).

Пару днів тому був у нас снігопад, потім вдруге. На щастя наші метереологи тепер працюють з такою точністю, що можна зробити деякі запобіжливі заходи. І от я накупила собі харчів на запас і могла посидіти пару днів у хаті. Ще перед снігом поїхала попрацювати до нашої бібліотеки в центрі. Там зустріла також Софійку Геврик, яка на моє прохання привезла мені кілька нових мистецьких монографій (що їх я хотіла додати до рецензії на Винара). Також привезла вона різні книжки для бібліотеки, в тому числі і нову антологію поезії "Сто років юності". Я книжку вже була замовила, але ще її не бачила. Там, на радість, є і пару моїх віршів! Антологія двомовна і моя присутність в ній напевно вирішена фактом, що я до "Тихих розмов" додала і кілька англомовних перекладів. Але можу мати ще й іншу сатисфакцію: Ольга Лучук при укладанні антології користувалася моєю бібліографією і це мені особливо приємно: придається моя робота дослідникам! Тепер саме розписую зміст цього товстого тому для ULE00, i добре розумію, що такі речі як переклади Фолеєвського або Ашер могли попасти туди тільки тому, що я їх задокументувала в ULE! Та й не тільки вони!

В четвер, вже після снігопаду, поїхала я на різдвяну гостину до Penn Law School. Отримала офіційне запрошення! Там є тепер новий декан — Майкел Фітс, отже будуть різні зміни, які можуть і мене заторкнути, тим більше, що заповіла свій відхід в червні на пенсію Ліз Келлі. Holiday Party була тим разом при елегантних столах, з обслугою кельнерами, при музиці живих музикантів, у вибагливо відновленому старому історичному будинку (що був колись моїм пристановищем-місцем праці через 28 років!) Тепер його відновили-реставрували, намагаючись привернути йому дещо із первісного вигляду з-перед 100 років! (Віднова коштувала 10 міліонів доларів, і це видно: старий будинок свіжо відчищений іззовні, а в нутрі бюра перебудовані, читальні зали перетворені у вибагливі амфітеатральні класи, судову залу-moot court room, елегантне приміщення для прийомів (де ми при столах обідали) ітп. Оригінальна стара підлога-мозаїка в голі, відреставровані високі стелі, нові канделябри, старі портрети, елегантні кольору стін драперії на високих вікнах... Ми з Марією і Раном ходили по будинку і згадували наші роки прожиті в цьому будинку, що завжди мав трохи старого чару, але ніколи не був таким елегантним.

Я використала нагоду, щоб зробити собі копії своїх додатків до UkraLME — бо мені потрібні були дані до рецензії на "Independent Ukraine". Рецензія була фактично готова, я ще тільки чекала, щоб її доповнити бібліографічними даними про мистецтво і право. Зробивши це, я вже і вислала рецензію до HUS. (Втрималася у визначеному терміні, до січня — тепер не буде воно висіти наді мною, як меч Дамокля).

Справи Видавничої Комісії забирають чимало часу і думки, відривають мене від власної моєї праці. А буде з тим напевно гірше: от уже починають напливати звідусіль різні пропозиції і їм треба буде присвятити чимало уваги. Починається натиск звідусіль: телефонував Рудницький і вже навіть дав на письмі прохання про фінансову підтримку для українсько-німецького словника, Гумецька питається про можливості спільного видання з НАНУ і УВАН "Атласу української мови", Лариса прислала запити в справі видання зібраних творів Костецького разом з "Критикою" — одне слово: знають люди, що НТШ-А має гроші... Все це поважні проєкти, варті підтримки. Але рішення не будуть легкі, бо виникають всякі питання не тільки щодо пріоритетів НТШ-А, але і щодо доцільності розподілу фінансових зобов'язань між різними інституціями і фундаціями.

Купила для УБ книжку спогадів Миколи Руденка "Найбільше диво — життя". Галина спеціяльно для мене її закаталогізувала, бо я заповіла, що хочу бути першим читачем цієї книжки. Вже прочитала понад 200 сторінок (книжка має 558!) — мої ночі проходять над лектурою, у висліді чого останніми днями вставала досить пізно, вигріваючись під пуховою ковдрою, як і пристало на 70-річну старушку! (На дворі — мороз, а я в хаті тримаю температуру біля 68̊– отже, зрозуміла річ, під нагрітою периною — тепліше). Спогади Руденка дуже цікаві — хоч я і знала про нього чимало і читала кілька його книжок, то все ж таки і в біографії самого автора, і в характеристиці його сучасників багато для мене нового, повчального, викривального. І як і в спогадах Гусейнова, глибоко потрясає факт безпросвітної нужди, що з неї ці наші люди вийшли.

Середа, 27 грудня 2000. 10:00 РМ.

Латинський Свят-Вечір, тим разом, провела не, як звичайно, на самоті вдома, а серед людей. Намовили мене Туся і Мар'яна Вакуловські піти з ними на свят-вечірню відправу до презбитеріянської церкви в центрі міста. Церква називається Tenth Presbyterian Church (17th & Spruce Streets). Приміщення досить велике і вщерть заповнене людьми. Був хор, і оркестр дутих інструментів, люди співали колядки (з книжки, за друкованим текстом!), пастор читав уривки з євангелія. Без літургії, без проповіді. Цікава атмосфера, при запалених свічках, з великим деревом-ялинкою, що стояла без будьяких прикрас чи світел. Вакуловські по мене приїхали, після відправи ще взяли мене до себе додому на чай і приємну розмову, а потім мене відвезли десь перед північчю.

В день Різдва (25-ого) я була запрошена на гостину до Люди і Зенка. На щастя, обійшлося без снігу (хоч було дуже зимно!), отже я могла не тільки сама туди поїхати, але в поворотній дорозі ще відвезти додому Ольгу Олексишин-Головецьку, бо це мені майже по дорозі. Нажаль, в Люди були тільки Максимовичі, Ольга, Стефа (з 43 відділу) та Бобо з молодшим сином — отже було ще менше цікаво, ніж звичайно. Не було з ким говорити, бо те, що мене цікавить — всім їм — чуже, і vice versa.

Вівторок я використала, щоб поїхати до крамниць і купити кілька дрібних дарунків. Хочу везти з собою якнайменше баґажу, отже обмежую дарунки до біжутерії, шаликів, рукавиць, сорочинок. Все це тільки як додатки до грошей, зрештою думаю докупити ще щось на місці в Торонто. Користаючи з випродажі, купила і собі пару светерових блюзок.

Свої пляни достосовувала я до заповідженого приїзду Оленки Сацюк, яка мала бути в мене 28-ого або 29-ого. Тимчасом, вона вчора зателефонувала з Вірджінії, з лікарні. Головокружна її поїздка з Порто Ріко до Вірджінії, потім до Каліфорнії, тоді до Вашинґтону (а звідтам мала їхати до Філядельфії) нажаль не вдалася. Повернулася з Каліфорнії хвора, має запалення легень і лежить у лікарні. На щастя, вона є там, де живе її сестра, отже з лікарні перейде ще на кілька днів до сестри, заки повернеться додому до Порто Ріко. Співчуваю з її клопотами — хворіти поза хатою — дошкульна прикрість.

Маю запрошення на 31 грудня на передноворічний обід до Онишкевичів. Це, очевидно, було б абсолютно поза межами можливого, якби не факт, що Славко Трофименко заповів, що приїде по мене і поїдемо разом.

Четвер, 28 грудня 2000. 10:00 РМ.

Кінець року: пора робити підсумки. Без сумніву найвидатнішими подіями була несподівана гостина, що її зорганізували хлопці з нагоди мого ювілею і стаття Тарнашинської у "Всесвіті". Нові творчі надбання: доповідь на Шевченківській конференції, рецензії на т.3 і т.4 жіночих голосів, на бібліографічний покажчик Винара, дописи про конференцію в Едмонтоні, про лекцію Струка в Торонто, про виступи Андруховича і Винничука — все це досі не друковане! З друкованих матеріялів найважніші — стаття про Олену Пчілку в "Сучасності" і про Башкірцеву у "Всесвіті". Нажаль, моя велика стаття про англомовну літературну україніку, що мала бути в 11 номері "Сучасності" (як писав Дзюба) і досі не надрукована! До творчих набутків повинна я додати великий прогрес, що його я зробила у праці над ULE70, но і підготовчу працю над книжкою "Ключі до царства" — і одне і друге повинно дати дивіденди в недалекому майбутньому.

Колись давно я думала, що у 2000 році поїду в Україну. Це не сталося. Єдині подорожі минулого року були до Торонто (двічі), до Едмонтону, до Урбани, до Провіденсу і на Кейп Кад. Неабияку зміну в моє життя внесла моя згода прийняти головство у Видавничій Комісії НТШ-А — це не тільки примусило мене присвятити значну частину мого часу цій громадській роботі, але і дало можливість для нових товариських і ділових контактів з людьми, і поїздок до Нью Йорку. Були в мене в гостях на протязі року не тільки всі мої діти в час мого ювілею, але також Мирослава Антонович з Києва, Кріс і Соня з Аляски, Леся Яцкевич, а весною на пару днів також Максим.

З літературно-наукових успіхів треба відмітити, крім статті Тарнашинської, також рецензію Зорівчак на ULE80 і появу моїх поезій у двох антологіях: в електронній антології Косаренка і в двомовній антології "Сто років юності", що саме вийшла у Львові. А в господарській ділянці дві важливі події минулого року: мій перехід з університетського сервера на комерційний (успішний перехід, що його мені вдалося здійснити самотужки!) і велика робота розкопування і направи каналізаційної труби (що маю надію витримає пробу, коли почнеться відлига!)

До відлиги, одначе далеко: мороз тримає міцно, а на суботу заповідають великий снігопад. Це мене журить — не так тим, що може перешкодити виїздові на гостину до Онишкевичів (бо тут я буду під опікою доброго шофера) — як тим, що може утруднити мені виїзд на летовище... Моя надія на те, що я їду у вівторок, а снігопад має бути в суботу. Може за пару днів справи унормуються і не буде надмірних комплікацій із транспортом.

А здоров'я було більш-менш стабільне і без поважніших загроз. Обійшлось без хірургії (покищо). Каліфорнійський вірус трохи мене виснажив, і ще не зовсім минув.