МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Починаємо не лиш новий рік, а ціле нове десятиліття. Що принесуть нам вісімдесяті роки? В світі витворюється загрозлива ситуація — революція в Ірані та американські закладники, що їх і досі не випустили іслямські революціонери-студенти — це тільки дрібна зачіпка, але так, як колись постріл у Сараєво — може дати стимул великій війні. Справжня розгра може бути за нафту на Середньому Сході — ось совєти послали військо до Афґаністану на підтримку марксівського уряду. Економіка, не ідеологія є рушійним чинником у політиці. Америка могла придивлятися безчинно, хоч із співчуттям, совєтській інвазії Мадярщини, Чехословаччини — але чи зможе не діяти, коли Москва посунеться до джерел нафти на Середньому Сході? Боюся. Економічна ситуація теж може впливати небезпечно. Американська залежність від арабської нафти, зв'язана із тим інфляція і прогнози господарської кризи, можуть сприяти воєнній політиці. Може дехто із наших і радіє тим, що наближається конфронтація США-СССР, може хтось і пов'язує з тим якісь надії для України. Я однак по суті — пацифістка, війна — страхіття, що позбавляє людину всього людського, це — найбільше зло, практиковане на масову скалю. Навряд чи могла б я виправдати його якоюсь ідеологією. Я бачила трохи війни в дитинстві і все життя боялася і тремтіла, щоб не мусіли жити у війні мої діти... Не дай Боже, щоб майбутнє несло молодим поколінням таку страхітливу пробу.

Новий Рік зустрічали ми з Ґенем і Вірою Лащиками. Наперед пообідали в китайському ресторані, потім поїхали до кіна Bryn Mawr на новий німецький фільм режисера Fussbinder-a "The marriage of Maria Braun" (дуже цікавий фільм з політичним символічним підтекстом!), північ зустрічали в нашій хаті при коньяку і канапках.

Але поки дійшло до "приємного", я порядно наробилася. Користаючи з того, що в мене був вільний від праці день — понеділок — я почала в неділю увечері величезну роботу — малювати стіни, двері, вікно у кухні. Досягла свого — коштом великого фізичного зусилля — але сьогодні кухня вже свіжа, чиста — картини й фіранки вже знову на своїм місці і я маю велику сатисфакцію.

П'ятниця, 4 січня 1980 (в роботі).

Маркові сповнилося 27 років. Стоїть хлопець на порозі великої переміни в своєму житті. Дай Боже, щасливо!

Вдалося мені намовити Остапа, щоб прочитав і записав на магнітофонну стрічку вибір своїх поезій. Навчила його орудувати рекордером, він мав два дні вакацій і сидів удома — і ось маю у висліді одногодинний запис. Слухаючи Остапового голосу передучора, глибоко, до сліз зворушилася. Не лиш самою поезією, але й думкою, що якби так сталося те найстрашніше, чого стільки літ боюся, — якби помер — то єдине, що мені залишилось би живим — був би цей голос на стрічці.

Вчора довго — по телефону — говорила з Марією Лабунькою, бо справи пов'язані із весіллям назрівають і починають хвилювати й мене. Лабуньки хочуть впровадити всякі традиційні весільні ритуали — біда в тому, що крім Марії Лабуньки і ще може кількох осіб, ніхто добре цих традицій не знає. Тим більш, що вона пам'ятає не якісь собі, а гуцульські звичаї свого рідного Печеніжина. Є щось зворушливе в тому, як люди хочуть нав'язувати до старих традицій, хоч рівночасно й парадокс: українська людина кінця 20-го століття в індустріяльній урбаністичній Америці відгріває звичаї карпатського села з 19-ого століття.

Набрала я на себе всякі обов'язки, а що весільні справи вимагають і моєї участі, уваги й хвилювання, то починаю відчувати трохи денервуючу пресію. Дзвонив Adolf Sprudz із проханням, щоб я написала "Memorial" про Фединського та рецензію на новий довідник східньо-европейського права до International Journal of Law Libraries. Крім того, я вже зголосила рецензії до WLT (і дістала апробату редакції) на Меандри Віри Вовк і Зої Лісовської і на збірку Плужника (що її обіцяла Качуровс ькому) та на ще два англомовні австра-лійські видання. Робить натиск теж і Ляся, щоб я дала якісь речі для Нашого життя. Все це справи термінові, зокрема ж WLT i IJLL визначує "deadline", що його мені треба дотримати.

В міжчасі Іза Каплан-Михалевич приніс-позичив три книжки львівських письменників — власні-підписані йому копії, що про них вже питався телефоном. Отже хоч я викінчую свого Назарука (товстий том, читаю тільки перед сном, бо возити його в підземці трохи незручно), я встигла вже прочитати збірку поезій Романа Кудлика та повість Романа Іваничука "Місто" — і один і другий автор має, здається мені, деякі спільні прикмети з галицькими письменниками-емігрантами! Сьогодні взяла до підземки роман Володимира Яворівського "Ланцюгова реакція" — тількищо прочитала перший розділ. Отже як воно не дивно, при всіх важливіших своїх навантаженнях — читаю белетристику!

Кухня помальована — чисто й свіжо. Але ще жде мене три великі господарські роботи, що їх мушу зробити в найближчих тижнях: малювання лазнички нагорі, шурування підлоги в голю і кухні (треба здерти віск — отже велика робота, на колінах!) і вкінці — почистити килими, щоб було справді чисто й відновлено.

Мушу теж нарешті вибратись до міста, щоб купити собі весільну сукню. Не знаю, коли це зроблю. Думала вступити сьогодні після праці до Ванамейкера — але — заповідають сніг! Це може скомплікувати дуже справи вікенду, бо не зможу рушитися ніде автом! Хотіла з Ією поїхати до Loehmann-а: давно обіцяла купити їй суконку чи костюм, ще як уродиновий дарунок! Але як впаде сніг, все це мабуть доведеться знову відкласти на пізніше. Тоді може доведеться вікенд присвятити господарським роботам!

6 січня 1980, неділя, увечері.

В п'ятницю впав сніг. You know, why it's snowing? — сказала я, відходячи з роботи — Because it's Ukrainian Christmas. Я — за звичаєм — взяла собі на 7-ого вільний день, але ми фактично не святкуємо. Вистане святкувати один раз. Все ж не працюю звичайно в день українського Різдва — просто як вияв солідарности з усіми тими, що сьогодні єднаються думкою, що це — традиційний Свят-Вечір, а завтра Різдво -

В п'ятницю, пообідавши, я залишила Остапа надолині, при газетах і радіо — а сама взялася... малювати лазничку біля спальні! Коли Остап десь біля півночі прийшов і застав мене в розгарі роботи — почав ґдирати: мовляв, "ти собі добру видумала роботу наніч" та "як ще довго ми будемо нюхати сморід лякеру". Я останнім часом стала більше відпорною на того роду реакцію і розумію, що на апробату ждати годі. Отже сказала тільки: хата порожня, маєш до вибору три інші кімнати, три інші ліжка (і очевидно, іншу лазничку), отже не бачу жодної причини нарікати. Спочатку я думала, що розложу роботу на два дні, але виявилось, що я в п'ятницю не була надто втомлена (Остап пригрів обід і помив посуд — отже я встигла відсапнути) — і розмахнулася так, що працювала до 2-ої години ночі і закінчила роботу перед сном. Вранці, коли все підсохло, лазничка після прибрання покривал і приборів виглядала справді чисто й гарно, і я бачила, що й Остап з цього задоволений. (Взагалі, думаю, що ґдирав так із звички, для годиться, бо навіть не ішов спати до іншої кімнати, а ждав на мене, працюючи в своїй робітні до пізньої ночі). — Отже ще одна велика господарська робота за мною.

В суботу їздила я з Лабуньками до Cedarbrook Country Club полагоджувати справи із весільним прийняттям. Вибрали menu, домовились щодо всяких дрібних детайлів. — Завтра не працюю, а що це як-не-як традиційне українське Різдво, не хочу братися до якоїсь тяжкої праці. Отже поїду до міста шукати за весільною сукнею для себе. Маю надію, що знайду щось відповідне.

Не маю потрібних даних про Фединського. Була б сьогодні вже пробувала написати кілька речень In memoriam для IJLL. Це їм потрібне перед 15 лютого — а я потім не зможу про всі ці речі думати. Ще й рецензію на Віру Вовк мушу написати і до WLT і до Нашого життя.

Вчора пошта доручила пакуночок. Адресат Lord & Taylor, Chicago. Думаю: може Заплітна прислала якийсь весільний дарунок (дзвонила недавно, що не приїде, і тому я про неї подумала). Відчиняю, а в середині друга, менша коробка, а там — маленька карточка заадресована: "Подруга Марта і Пан Доктор". Стало мені дуже тепло й радісно від цього симпатичного жесту: це Реня Данилишин прислала нам Цяцю — прикрасу на ялинку з різдвяним привітом!

7 січня 1980, понеділок, українське традиційне Різдво.

Сьогодні пошта принесла прегарний різдвяний подарунок: нове число Журналу Вищих Українознавчих Студій, а в ньому на першому місці дуже промінентно надрукований Максимів літературознавчий дебют — "Nevtomnyi honets v maibutnie — An existential reading of Valerian Pidmohylny's Misto". Я так зраділа, як рідко радію власними друкованими речами. У захопленні зараз же побігла до телефону — хоч була година 11- ранку, для решти американців — робочий день і ціни за телефонні розмови в цей бизнесовий час значно вищі. Не хотіла ждати до вечора. Застала Максима вдома, фактично збудила його, бо був учора на Свят-Вечорі у гостині і пізно повернувся додому. Ще не отримав Журналу і не бачив своєї надрукованої праці. Отже мій телефон приніс йому добру вістку, що число готове і вже розсилається. Максимова праця про Підмогильного не була, очевидно, для мене несподіванкою. Знала я теж, що Журнал прийняв її до друку. Але самої роботи не читала — щойно тепер. Є в ній поважна доза молодечої бравури, трохи може навіть "зазнайства" — але це робота серйозна, відважна, з оригінальною думкою. Виступ на наукову арену молодого дослідника, що напевно принесе радісне вдоволення всім зацікавленим українською культурою і її дальшим розвитком людям, а не лиш гордій мамі молодого автора. Несподіванкою, одначе, було, що Журнал — два числа — прийшов заадресований до "д-р О.Т.". Журнал передплачую я, отже я здивувалася. Та ще й — чому два числа? Перегортаючи зміст, швидко додумалась до причини. В числі надрукована теж рецензійна нотатка-коментар Остапа до перекладів із Стенлі Куніца. Отже виходить — це авторські примірники. Максим не був захоплений фактом, що в цьому самому числі є й Остапів матеріял, але я бачу, що старому приємно, що в одному числі є і син і батько! Взагалі цей журнал дуже цікавий — сповняє радістю і гордістю за нашу молоду генерацію. Я рада, що від часу моїх перших захоплених вражень, що їх я висловила колись у рецензії на перші числа цього видання в "Нашому жутті" — журнал далі добре розвивається і росте!

Вполудне поїхала до міста, до Ванамейкера. Не могла знайти жодної відповідної сукні у відділі суконь, де звичайно купую, отже пішла я на третій поверх, де дорожчі і більш вибагливі речі. Було там кілька суконь — навіть на випродажі. Ціни — феноменальні! Аж вірити трудно! Я пробувала кілька суконь, що були знижені із 500, 400 долярів на 350. Обслуговував мене елегантний мужчина і пробувала я ці речі (як ніколи досі в житті!) в елегантно умебльованому окремому будуарі, з кількома люстрами на стінах. (Одне слово: бавлюся в паню!) Я була б напевно купила сукню за 350 дол. — але виявилось, що не лежала на мені так добре, як інша — трохи скромніша і дешевша. Отже я купила довгу сукню, синього кольору з візерунком, з тонкого якогось матеріялу, з довгими рукавами і малим декольте за 160 дол. (Ціна перед знижкою була 240!). Задоволена, що мені це вдалося, і що я не видала на неї вдвічі більше, я (- ну, хто б по мені того сподівався?) — у своїй жіночій екстравагантності пішла ще на другий поверх і купила собі на випродажі дві звичайні короткі суконки (разом за 80 дол.) Потім ще находилася трохи, щоб до весільної сукні докупити черевики і торбинку. Розв'язала врешті справу так, що купила білі льняні черевики і таку ж торбинку і дала їх пофарбувати на колір моєї сукні! Думаю, що це буде найкраща розв'язка тієї дилеми!

14 січня 1980, понеділок.

Свобода надрукувала мою статтю "Ключі до скарбниць друкованого слова". Бачила вже першу — і третю частину, газета із підвалом No.2 ще до нас не доїхала! Але і цього досить для першого враження: надруковане погано, недбало, із поважною кількістю друкарських помилок. Мають мовного редактора, що виправляє із правильного на неправильне. Чорт з ним — не протестуватиму, що міняє "радянський" на "совєтський", "жодний" на "жадний" і "статей" на "статтей" — cuius regio, eius religio. Але коли міняє назву "Літопис статей" на "Літопис статтей" — це гірше, бо цю помилку читач припише мені. Не кажу вже про назви американських індексів — хіба вони мають чужинців-друкарів, що не знають американського spelling-у? Доведеться спростовувати. Зібрала вже теж нарешті деякі інформації про Фединського і от сьогодні написала вже некролог — на дві сторінки машинопису. Завтра перепишу, прочитавши і виправивши ще раз, і пошлю до IJLL.

Встигла я зробити поступ і в своїй господарській роботі: підлоги і в фуає і в кухні вже пошуровані, віск знятий — ще ніколи, мабуть, не були такими чистими. Але їх перед наступним воскуванням ще треба буде пару разів помити звичайним способом — та це вже не буде страшна робота на колінах, із щіткою, дротяним миячком, а навіть ножем!

В суботу я нарешті мала змогу виконати і давню запляновану поїздку з Ією до Loehmann's. Купила я їй светрову суконку, жакетик, спідничку, светрик і блюзочку — все це на суму 121 дол. Дівча дуже тішилося і мені було приємно. Скромна дитина, ледве я її переконала, що і не думаю купувати дарунка за менше як 100 дол.! Я думала, що може буде там якийсь вовняний костюм, подібний до того, що його там пару місяців тому купила собі я. Але тим разом таких костюмів не було. Але може це й краще. Ця "гардероба", що ми її вибрали може й матиме більш практичне застосування — зрештою — вона різноманітніша!

17 січня 1980, четвер.

Я сьогодні вдома. Намовив мене Остап, щоб я сама не чистила килимів у вітальні й їдальні, але замовила до цієї роботи комерційну фірму Атляс. Сьогодні взяла належний мені вакаційний день (ще маю два в резерві з часів Різдва!) — і от килими вже почищені і сохнуть. Взяли за цю роботу 70 долярів! — Двох мужчин працювало около 3 години. Не знаю, чи наслідки їхньої роботи будуть кращі, як були б після мого чищення — но, але я не мусіла тяжко напрацюватися. Зрештою треба буде ще почистити килими на сходах та канапи — вистачить роботи для мене, нема страху. Вільний день дав мені нагоду полагодити листування (спростування до Свободи, листи до Бабая та Івася), а теж почитати трохи нове число Сучасности, що повне різних цікавих матеріялів, оживлена (хоч і зовсім непотрібна!) дискусія довкола альбому "Нездоланний дух" (він не вартий такої великої уваги!), знамениті "Калямбури песиміста", що їх автором може бути хіба Бабай, але законспірований під псевдонімом!

19 січня 1980, субота.

Хвилює мене дуже політична ситуація в світі. Кожен ранок встаю із неспокійним почуттям: чи не гряде на нас ґльобальна катастрофа? Радянська армія окупувала Афґаністан, в Ірані — суцільний хаос (американські закладники далі ще в амбасаді обсадженій терористами). Крім того — Тіто поважно хворий, може кожної хвилини померти. Вже ширяться поголоски про можливий натиск СССР на Югославію. Наш президент стримав продаж збіжжя та технічних устаткувань большевикам та грозить бойкотом олімпіяди, що має відбутися в Москві. Секретар оборони їздив на переговори з комуністичним Китаєм, на океанах підозрілі рухи і американської і радянської флоти. Крім того, а це може й головне: економічна ситуація непевна, доляр падає, золото гарячково підвищується на ціні (вже є понад 800 дол. за унцію!), фантастично зросли ціни на пальне. Американська залежність від нафти на Близькому сході може перерішити все наше майбутнє. Бож індустріялізація СССР сприятиме їхньому рухові туди ж — до нафти — і конфлікт неминучий. Боюсь, щоб у цей виборчий рік наш Картер не пробував доводити виборцям, що він теж потрапить бути строгий і рішучий — і щоб не завів нас у велику війну. Хоч і сама вважаю, що рішучість тут конечна і що не можна дозволити на безконечну безкарну експанзію російської імперії. Фактично, єдина надія на самих совєтів: щоб спам'яталися, поки не запізно. Так як було у випадку із Хрущовим, із Кубою — бо й тоді могла бути війна. Та не маю великої надії, щоб вони схотіли вицофатись із Афґаністану. Скорше, думаю, можуть створити таку атмосферу — з Іраном, з Югославією — налякають усіх, а тоді світ готов полегшено відітхнути, що вони не почали інвазії в Ірані і Югославії і... пробачити їм окупацію Афґаністану... Може на це і числять. Але їм це може дорого коштувати. Вже тепер платять високу ціну пропагандивного характеру — в Об'єднаних Націях резолюція асамблеї голосами багатьох невтральних досі держав осудила СССР. А й сама інвазія Афґаністану коштовна — вже, кажуть, загинуло понад 1000 совєтських вояків (- напевно є між ними і наші українські хлопці! -) Дай Боже, щоб Афґаністан став кісткою в горлі імперії!

6 лютого 1980, середа.

Весілля вдалося нам дуже гарно! Це було справжнє весілля — радісне, зворушливе. Погода нам сприяла — в суботу, 2-ого лютого, був хоч і дуже холодний, але яскраво сонячний день — ми боялись можливого снігу, але він — на щастя — минув нас зовсім. Церемоніял почався вже в хаті. Біля першої години приїхали Марко з Ією та дружбами і дружками — ми з Остапом вітали їх на порозі вином — всі уже вдягнуті й урочисті. В хаті були вже Тато з Мамою і Єреґи, які саме були приїхали з Ірвінґтону, і Ляся, й Дуфта. Після молодих приїхали свати — Марія й Мирослав із старостою нашого весілля Василем Маркусем. В нашій хаті стояло вже заінстальоване (в круглому хлібі) Лабунькою вже попереднього дня весільне деревце, що його в час дівич вечора кілька днів перед тим подруги Ії прибрали білими пір'їнками і кольоровими стьожками. Нас четверо батьків сіли на канапу поруч себе із круглими колачами на колінах. Староста і Ляся-старостина провели ритуал обрядового благословення, що включав в обрядовому тексті Маркуся теж і слова про "прохання вибачення у батьків". Остап зробив нам несподіванку, бо сказав пару слів — після благословення, що було сердечно-зворушливе — про те, що, мовляв, наш син ніколи не завдав нам жодних прикростей і не мусить перед нами вибачатися. Після нас молоді церемоніяльно звернулися за благословенням до Діда й Баби. Маркусь і Ляся гарно це повели і старий обряд не видався ані смішним, ані анахронічним. Навпаки. вніс теплоту й сердечність, що протяглася і на решту дня. З нашої хати поїхали ми автами до катедри на Френклин — окремо молода з дружками, окремо молодий з дружбами. Ми поїхали з Лащиками — бо нашим автом поїхала молода. В церкві було багато людей. Відправа — згідно з бажанням молодят — була в церковнослов'янській мові, без богослужби, без хору, без червоного килима — але гарна простора катедра була виповнена сонцем (це була 3 год. пополудні) — пастелеві кольори та вітражі на вікнах підносили мій вже і без того піднесений і радісний настрій. Вітав молоду пару о. Роберт Москаль — сам ще молодий священик, який пішов їм назустріч, не цитуючи старомодного обіту про послух жінки ітп. Ія була у вишиваній блюзці і в довгому синьому "жупані" (напевно є якась інша назва для цього одягу, що нагадує мені козацькі строї старшинської верстви) — на голові мала віночок з волошок — Марко був у чорному смокінґу. Дружби теж, а дружки — подібно як Ія — у сукнях із біло-синьої комбінації — тільки в них це були короткі сині камізольки на білих сукнях, а не навпаки. За молодим ішла увесь час світилка із засвіченою свічкою — теж одягнута, як і дружки. Цю ролю виконувала Соня — це була ідея Марії Лабуньки і вона дала дуже позитивні наслідки. Соня була горда у своїй ролі, а Андрій і Марійка були дуже задоволені, не кажу вже про Маму і Тата, які взагалі були видимо зворушені і щасливі, що вся родина була разом. Прийняття в Cedarbrook Hill Country Club мало приємну атмосферу — весь будинок клюбу був до нашої диспозиції. Гостей було точно 215, в тому числі принаймні одна третина — молоді — друзів Марка та Ії. Приставки були смачні — я пробувала всього кілька, але люди собі їх хвалили. Обід був добрий (prime roast, з додатками, etc.) — не щось вибагливе, ані не екзотичне, але сприйнятливе для великого числа людей. Родина й гості нанесли щось біля 20 тортів — отже десерт був у власному заряді, пізно увечері. Наш староста — Василь Маркусь — проводив усією імпрезою з великою дозою такту і майже англосаксонським "understatement", що мені подобалося — хоч не знаю, чи подобалося це всім нашим гостям. Напр. не було загального представлювання всіх гостей і улюбленої галичанами титуломанії — а на залі, як висловився і сам Маркусь, було невеличке українське Who is Who, бо між гістьми були не лиш "визначні" доктори, професори, інженери й банкіри (напр. Джулі, Яримовичі, Шусти, Рудницькі, Лащики, Геврики, Коропецькі, Шиприкевичі, Кушнірі), але й такі направду славні люди як Надійка Світлична чи Богдан Нижанківський. Маркусь представив тільки найближчу родину — батьків, діда й бабу, вуйків, і хресних батьків молодят. Ляся сказала пару слів про весільний обряд, староста прочитав телеграму старих Лабуньків з України і привіт-телеграму! від Миколи Жулинського з Києва! Остап і тим разом зробив несподіванку. Ми домовилися, що не буде промов, а він тимчасом зголосився до слова. Я боялася, що почне промову, а за ним і інші, але він тільки, підійшовши до мікрофону, прочитав написаний з нагоди весілля сонет. Зворушливо і на рівні! Ляся сказала теж пару слів про Івася — Маркового хресного батька.

7 лютого 1980, четвер.

Продовжую весільний рапорт: Жаль, що Івася не було з нами, але ми були щасливі, що він перебув уже кризу, що вже не в шпиталі. Якби так не дай Боже помер — а був дуже близький смерти! — весілля може й треба було б відкликати! — Культурне товариство, інтелігентні старости, що не перетягали струни і надали всій імпрезі не дрібноміщанського, а справді культурного тону, відносна смачна вечеря, добра оркестра та велике число молоді — зробили наше весілля справді приємною, сердечною товариською імпрезою. Здається мені, що наші гості бавилися добре і були задоволені. Всі ми — найближчі — були у радісному піднесенні і в знаменитій комітиві, без найменшої тіні якогось непорозуміння.

Був один вийняток — одна неприємність, але вона в остаточній аналізі вийшла може і на користь нашому весіллю і не зіпсувала нам його. Марійка Лабунька, що була головним пляновиком обрядової сторони нашого весілля, вважала, що головна роля на весіллі належить старості, але що крім нього є ще не одна старостина, а згідно з традицією її рідного Печеніжина — дві або й більше свах. Вирішили отже запросити дві свахи: Лясю і Люду, з думкою, що Ляся займеться справами традиційного ритуалу, а Люда буде господинею весілля. Я навіть точно не знаю, як Лабунькова думала ці ролі поділити, бо до справ обряду і до традицій не мішалася. День перед вінчанням, увечері, коли в нас були уже Дуфта і Ляся, телефонує мені Марійка Лабунька, що Люда, мовляв, ображена на мене і відмовляється бути свахою на весіллі. Мене це дуже заскочило: я з Людою пару днів перед тим говорила по телефону і здавалось мені, що розмова була сердечна і тепла. Говорили ми про весілля: вона питалася, чи потрібно якоїсь помочі, щось спекти — а що вона вже раніше пропонувала спекти торт, то я сказала, що будемо вдячні, якщо вона це зробить, але що більше нічого пекти не треба. Навіть радилась я її чи капуснячки (що їх я сама пекла) додавати до весільних hors d'oeuvres, чи затримати вдома для гостей, що їх сподівалася у неділю. Не підозрівала я, що вся ця розмова була підступом з її боку. Коли я після розмови з Лабунькою подзвонила до Люди, щоб вияснити в чому власне річ, вона мені вичислила цілий каталог моїх провин: що я, мовляв, у попередній розмові з нею не сказала, що мені, мовляв "приємно, що вона буде свахою", що взагалі ідея про дві свахи — помилкова і що такого звичаю "ніде немає", що коли я була старостиною на весіллі Юрка то вони зі мною "возилися", виявляли мені велику увагу, а Люді ніхто такої уваги не виявив — а тоді давай відгрівати всякі інші жалі й "образи" з минулого: як то я, мовляв, коли ми були на Фльориді (в 1974!) сказала потім, що другий тиждень я мала кращий, як перший, тобто коли вони вже поїхали (справа в тому, що Остап мав страшний біль зуба-абсцес і зіпсував мені пару днів — і тільки коли дентист випустив ропу і біль уступив — ми могли по справжньому відпочати!), а Зенко, мовляв, так посвятився, їздив автом і намучився, а що ми, мовляв, цього не оцінили (Авто позичили ми спільним коштом, а що Зенко найкращий з нас шофер — то провадив очевидно він, але я думала, що приємність1 була взаємна!), а що я десь раз в якомусь товаристві сказала, що волію мати сусідом чорного суддю, як білого дрефтсмена ітд, ітп. [Сумніваюся, чи сказала я таке в Зенковій присутності, але засаднича думка, що волію мати до діла з інтелігентним мурином, як з білим хамом — не є мені чужа і від неї не відпираюся!] Одне слово — ураза, хвороблива амбіція, получена із великим підсвідомим почуттям меншевартости. Проте найбільше всього образливою була для мене страшенна Людина злосливість і дуже гидкий для мене фальш. Правда, це не було суцільною несподіванкою: про Людину злобу й фальш найкраще може свідчити її постійна обмова Максимовичів. Аня теж любить займатися сплетнями, але в неї на першому місці — інформація, сама вістка, тоді як Люда завжди додає злобну аналізу. Від Ані я за все життя ніколи не чула нічого поганого про Люду, але від Люди про Аню — безконечний перелік всячини. В кожному разі наша розмова з Людою і Зенком по телефону 1 лютого — напередодні вінчання — не скоро забудеться і матиме наслідки. Я не злопам'ятна, але фальшивих людей трудно вважати справжніми приятелями. В церкві Люда й Зенко підійшли до нас з ґратуляціями — Люда тільки холодно подала мені руку. Пізніше Зенко підійшов ще раз і запитався: чи після вчорашньої розмови, ми ще є "welcome" на весіллі? Очевидно, ми ж на вас чекаємо, сказала я. На самому весіллі Люда двічі підступала до мене — раз у раптовому захопленню нашими молодими, вдруге, щоб давати "поради", як мовляв, розділити торти, але свахою вона не була, ми з Лабуньками в останній хвилині пересадили їх в інше товариство — і це напевно вийшло на користь нашому весіллю. І мені і Марійці Лабуньці було прикро після цього Людиного інциденту, але ми перейшли над ним до порядку дня, при чому я вперше мала нагоду побачити, що Марія Лабунька є досить level headed woman, не втрачає голови і не впадає в істерику, як це на її місці могла зробити якась інша жінка. Люда, думаю, втратила на цьому всьому більше, як ми. Ну, що ж: наше спілкування з ними було і росло на базі дружби наших синів — тепер, коли хлопці вже дорослі, в нас з ними занадто мало спільного, щоб можна було продовжувати таку близькість у майбутньому. Але я не думаю плекати якихось образ — за старими куркульськими традиціями — напевно зроблю все, щоб наші відносини були коректні і добросусідські — але в них уже ніколи не буде такого довір'я і тепла, як колись.

8 лютого 1980, п'ятниця.

На кемпусі, на асфальті Locust Walk, впоперек цілої дороги напис: WHATEVER THE QUESTION WAR IS NOT THE ANSWER. Я з тим вповні згідна. Є в мене одне тільки "але". Позиція слабости заохочує, провокує до аґресії. Не даром старі римляни казали: Si vis pacem, para bellum. Мілітарна потуга Америки дала нам повні три декади миру. І тому гостріша політика тепер, можливий бойкот Олiмпіяди в Москві, eмбарґо збіжжя, доктрина Картера в Перській затоці та збільшений оборонний бюджет можуть бути запорукою — миру, не війни.

10 лютого 1980, неділя.

Паки й паки про весілля: Великою радістю для мене було, що приїхав Дуфта. Вийшла з тим трохи смішна історія: в понеділок перед весіллям — побачивши, що він не відповів на запрошення — дзвоню я до нього до Дітройту. Ну, питаю, — приїжджаєте? Вияснює мені, що він, мовляв, зайнятий підготовкою шевченківського свята, яке має бути 2-ого. Та хіба ж не лютого, а березня? кажу. Ще час. А весілля наше вже в суботу. А Дуфта: як? в цю суботу? Він взявся писати якусь прозу для "Сучасности" і зовсім загубив орієнтацію в часі. "О — як так, я зараз завтра йду замовити літак." — Щиро кажучи, я не знала, чи він це говорить серйозно, чи просто жартує. Коли я переповіла розмову Лясі, вона теж не вірила, що він приїде. Літак звичайно треба замовляти бодай сім днів наперед — тоді квиток дешевший. А так в останній хвилині? — Але, диво-див! В п'ятницю Дуфта вже був у нас. Приїхала вже й Ляся. Обоє були до понеділка і дуже добре розважалися, просиджуючи з Остапом, зі мною, а то й просто вдвійку цілі ночі при коньяку і дотепній сердечній розмові. Сказала мені потім Ляся, що давно вже не мала такого відпруження й відпочинку! Обоє мали ще й клопіт із ногами: Ляся десь недавно впала і звихнула собі ногу в кістці, Дуфті дуже дошкуляє ревматизм. Каже Ляся, несучи щось для Дуфти: "Бабай послав мене це принести, він каже, що мене нога болить уже довше, то я — привикла". Дотепні, культурні сердечні люди. Я рада, що розв'язалася так по дружньому із колегією "Нашого життя". Не відчуватиму обов'язку критикувати журнал і не мусітиму вражати Лясиної сензитивности, а це допоможе затримати наші особисті сердечні приятельські стосунки.

Ляся теж дуже в вирозумінням поставилася до дурної проблеми з Людою. Правду сказавши, як мав хтось ображуватись, то могла образитись вона: адже не зробили їй особливого гонору, поставивши поруч із Людою. Але вона була готова бути і другою свахою, а коли Люда впала в істерику, то Ляся увійшла спонтанно у свою трішки змінену ролю, не перенаголошувала її, достосувалася до Маркуся і допомогла втримати наше весілля на культурному рівні, без дрібноміщанської напушености й фальшивої помпи. Безпосередність, радісна збудженість, сердечність були домінантними його атрибутами.

Було чимало гостей із далека: з Дітройту, крім Дуфти, були ще Джулі — Ірина з Павлом, а теж Андрій із Христею. Андрій — свіжоспечений лікар — приїхав відбувати у Філядельфії резидентуру на Temple Hospital — це була несподіванка. З Шікаґо був Маркусь і ще якісь знайомі Лабуньків. З Бостону приїхали Сахаруки з сином Петром. Мотря і Тиміш прибули з Провіденс (Андрій стоїть на порозі третьої важкої операції хребта і я боялась, що й Мотря може не приїхати — але таки була і це було радісно!) З Конетікат приїхав Осип Данко, а теж Ромко Процик. Було чимало гостей з Нью Йорку, Ірвінґтону і ближчих околиць. Жаль мені, що не приїхав ніхто з Каліфорнії (до останньої мінути я думала, що зробить несподіванку Цмайло. — Ляля радо була б приїхала, якби це не був найгірший для неї на праці час). Шкода, що не приїхала з Польщі Марійка. До сьогодні дивуюся, що сталося. Я давно написала їй листа, пропонувала заплатити за подорож. Потім ще післали офіційне запрошення. І — ні чичирк! Ні листа, ні побажань, ні телеграми. Це мене дивує. Воно не в її стилі. Я думала, що вона не відписує тому, що хоче приїхати — знаючи, що кошти будуть повернуті. Не знаю, що сталося. Не приїхали теж з Шікаґо Заплітні, хоч Ромко був зателефонував і ми собі трохи поговорили. Виглядало, що він може й мав охоту приїхати і зустрітися з родиною, якої стільки літ вже не бачив. (Я кажу йому: чи ти знаєш, коли ми зустрічалися востаннє? Певне із 15 літ тому! А він: о, я добре пригадую. Я був у вас, коли повертався з корейської війни! — І як тобі не соромно, кажу — від того часу вже були й інші війни, не чекай на наступну! ) В їхньої замужної доні народилася недавно дитина і Ромкова жінка мусіла замкнути свій офіс на пару тижнів, щоб поїхати й допомогти доньці. Це, мабуть, і було причиною, що не приїхали, хоч я думала, що бодай Ромко сам приїде (її та їхніх дітей я й взагалі не знаю).

11 лютого 1980, понеділок. 7:30 вранці.

Вчора й сьогодні гостює в нас Віра Вовк. Учора відбувся тут її літературний вечір — трохи дивний своєю програмою і на мою думку не надто успішний, хоч прийшло багато людей. Віра читала кілька віршів із "Меандрів", три прозові нариси та доповідь про пріоритет культури. Все це одне за одним, без павзи, читала сама вона і воно вийшло занадто накопичено й непов'язано. Доповідь була цікава й могла викликати ширшу дискусію — хоч і виявляла деяку Вірину наївність, що зумовлена, може, її відірванням від центрів діяспори. Нажаль, організатори вбили всі можливості дискусії, бо Наталка Даниленко зараз же після останнього Віриного слова почала розповідати про те, як то вона вперше сконтактувалася з Вірою телефоном у справі вечора ітп. Відкривала вечір Люда, взявши на себе обов'язок інформації про авторку. Було б ще пів біди, якби вона подала лиш біографічні інформації, але вона взялася чомусь цитувати... Емерсона і Ґете, щось à la Климовський! Це вийшло дуже смішно — не лиш тому, що вона навряд чи й взагалі знає хто були Емерсон і Ґете, але що цитати ніякого не мали відношення до теми. Таке собі name-dropping! — Фактично, трохи досадно, що такий як-не-як серйозний автор як Віра Вовк знаходить таке примітивне трактування. Проте Віра сама завинила. Вона всюди виступає під фірмою СУА, дуже захвалює організаторів — отже віддається безкритично в руки проводів окружних рад на місцях. В Н. Йорку виступ її спонзорувало теж "Слово" і "Наше життя" та проводила ним Любович — там, чую, була цікава дискусія. Але тут наші пані вирішили, що вони й самі можуть все зробити і зробили — на своєму рівні!

Увечері в нас зібралося товариство — був Іза Каплан, Геврики, Лащики, Лабуньки, Софійка Лада, Віра Вовк (вона в нас ночує) і Даниленки, що привезли Віру із дому СУА (там теж було невеличке прийняття, але ми туди не ходили). Було цікаво. Іза всіх зацікавив і навіть читав свою новелю із "Жовтня". Віра прочитала кілька поезій із "Чорних акацій". — Вона трохи змінилася від часу останньої нашої зустрічі — посивіла, потовстішала. Змінилася напевно в її очах і я. — Час тікає.

12 лютого 1980, вівторок.

Сьогодні — довідалася я від наших молодих — день народження нашої свахи, Марійки Лабуньки. Вона — виявляється — із 1924 року, тобто повних 6 літ старша від мене. Це було несподіванкою. Вона молодо виглядає і взагалі досить гарна жінка. Маю надію, що й моя невістка буде подібна до своєї мами.

Я не мала ще змоги й нагоди віднотувати важливу досить і неприємну подію, що сталася в понеділок після весілля, тобто ще 4-ого лютого. Ще в нас були Ляся із Дуфтою. Остап взяв собі вільний день, щоб побути із ними, а я мусіла іти до праці, бо мав цього дня приїхати президент університету Париж ІІ для підписання умови про виміну із Пенсильванією і Sloane просив, щоб я була на місці й показала йому нашу французьку колекцію. Їхала я до праці нерадо, втомлена, після паругодинного сну. Вирішила завезти своїм співробітникам торт, що залишився з весілля. Пакунок був досить великий, треба було дуже вважати, щоб не роздусився у стиску підземки і я всю увагу присвятила подорозі тортові. В бібліотеці ще перед полуднем запримітила, що немає в мене гаманця. Я подзвонила додому — була певна, що залишила його в іншій торбинці. Остап, зайнятий гістьми, не мав часу цього провірити, але я не дуже цим турбувалася. Навіть про це не думала, аж десь увечері, після вечері, вже вдома, нагадала собі, що треба приготовити торбинку на наступний день і тоді остаточно переконалася, що мого гаманця таки немає. Виходить: хтось мусів мені його вкрасти, мабуть ще вранці, у підземці, подорозі на роботу. В гаманці не було багато грошей — щось біля 15 дол., бо я вранці — пригадую — витягнула 100 дол. готівки, що її мала при собі в час весілля — але в цьому гаманці були не лиш мої документи на авто — license i registration — але теж і цілий збір кредитних карт: Master Charge, Visa, Wanamaker, Sears, Strawbridge, — теж моя картка Social Security, мій Appointments Calendar, адресар, бібліографічні нотатки, ID з Пенсильванії, тощо. Це, очевидно, порядно мене схвилювало. Ще зараз увечері потелефонувала на поліцію — і поліцист зараз сам прийшов додому. Тоді я почала телефонувати до всіх кредитових установ. Ще цього ж вечора додзвонилась до VISА — сказали мені, що цього ж дня хтось вибрав на мою картку якихось продуктів на суму 1241 дол.! Аж моторошно подумати! Втрата для нас буде тільки 50 дол. — за решту ми не відпоовідаємо. Але якби так довелося на кожній карті втратити по 50 дол. — то це була б чимала сума грошей! І неприємно, що якийсь злодій має і вживає мої речі.

З цієї нагоди я подумала, що варто дати в хаті нові замки — це вже давно і так треба було зробити. Марко зробив нам несподіванку: замовив замкаря і заінсталював три нові замки на дверях (що для їх відкриття треба вживати ключа навіть із середини) — Це робота коштом понад 150 дол. — Марко вирішив, що це буде їхній дарунок мені й Остапові — наші молоді дуже розщедрилися. Із вдячности за гарне весілля вирішили і нам і Лабунькам зробити дарунки. Лабунькам купили кольорову телевізію, на спілку з Олесем. Я спочатку протестувала, але врешті Остап переконав мене, щоб таки прийняти такий жест — отже замки на двері дістали ми в дарунку від молодят! Я їм кажу, що їм ще належиться весільний дарунок від нас — я пропонувала заплатити пошлюбну подорож, але вони з моєї оферти не скористали і нікуди не поїхали — воліють, кажуть, щоб може пізніше використати це в інший спосіб. Ну, хай. Ще не знати, де вони житимуть. Мали негайно їхати до Каліфорнії, але вийшла затримка, бо Ія мала невеличку надію отримати у Філядельфії працю. Марко, бачу, починає серйозно думати, чи не перенестися йому назад на схід, може до Нью Йорку. З цього я була б дуже рада — але не стараюся і не пробую впливати на їхнє рішення. Побачимо. Покищо сидять у нас, у Марковій кімнаті, мають до диспозиції цілу хату і авто (я вже автом пару тижнів не їздила!) — упорядковують дарунки, полагоджують додаткові закупи... Дарунки дістали гарні — найбільше грішми, щось біля восьми тисяч долярів — в тому княжий дар Тата й Мами у сумі 2-ох тисяч! Крім того є й такі, що залишаться гарною пам'яткою на майбутнє: дереворізи Гніздовського, Божемського, Мадая, кілька гарних кристалів, посріблених тац, скульптури Капшученка, вишивки... Кошт весілля, що його поділили ми пополовині з Лабуньками, виніс менше як сім тисяч долярів, отже менше, як ми сподівалися. Це головно тому, що це — лютий, пора, коли весіль і бенкетів менше, як літом, тому й дали нам опуст.

Понеділок, 25 лютого 1980, увечорі.

Наші діти ще далі з нами і нам з цим добре. В хаті панує погідна приязна атмосфера. Марко знайшов собі зайняття: записує на тасьми музику з різних позичених платівок. Він купив нам і привіз з Лос Анджелес — як різдвяний дарунок — ще один додатковий апарат до нашого стерео — cassette player & recorder. Я ще буду мусіти навчитися ним справно орудувати, але саме на цьому апараті Марко награває собі улюблену музику — при тому деякі тасьми награв уже і для мене (Напр. дуже ефектовну платівку Софії Ротару — співачки, що є справді українською Едіт Піяф!) Він такий сам рекордер, як нам, купив і для себе і має в Л.А. — а від Максима й Олеся дістали у весільному дарунку стереофонічний апарат, що його будуть перевозити в Каліфорнію. Отже матимуть на чому грати свої касети.

Марко мав у хаті пригоду — розбив у лазничці скляну ширму від тушу — має тепер господарський клопіт, бо щоб це направити — не лиш треба буде зробити зайвий видаток грішми, але скільки треба наклопотатися й находитися! Ну, але він розуміє, що мусить шкоду направити. Будемо мусіти теж нарешті направити деякі електричні сполуки. Я вже замовила електрика — отже ще буде один видаток. (Між іншим, мусіли теж направити і наше стерео — Марко возив до направи, бо один із голосників чомусь не діяв — підозріваю, що може мої робітники, коли чистили килими, щось десь порушили в делікатній апаратурі — ця направа коштувала щось 70 дол.!) З електрикою справи перерішило те, що в час, коли ми всі четверо дивились на телевізії на закінчення зимової олімпіяди в Лейк Пласід (аякже, навіть я!) — раптом спалились дві електричні стопки. Це знак, що десь щось не гаразд. В нашій хаті електрика досить нерівномірно розгалужена — деякі лінії непотрібно переладовані.

Вміжчасі я вже трохи попрацювала: написала рецензію на "Меандри" і до World Literature Today — і теж українською мовою для Нашого Життя. Тим разом відважилась навіть на деяку аналізу — не знаю, чи вдало, чи справді є у Віриній поезії те, що я там побачила? Вона — складний автор, не легко її розуміти. Таку книгу треба рецензувати Рубчакові чи якомусь справжньому літературознавцеві, не мені. Але жаль було б, якби таке видання залишилось непоміченим — зрештою для Н.Ж. писала я під натиском Лясі. — Зробила теж рецензійні дві замітки (для WLT і Н.Ж.) про Red Kerchief Головка. Позатим — починають назрівати справи ПЕКУС-у і треба організувати бібліографічні доповіді для нашої сесії.

10 березня 1980.

Читаю The Devil's Alternative Frederick -a Forsyth-a. Книжка написана без особливого літературного хисту, без претенсій на глибшу філософію життя, із значною дозою фактичних помилок — але із дуже добрим нюхом для сензації, із неабиякою здатністю ступенювати напруження. Одне слово: spellbinding thriller. Напевно матиме (або й вже має) чималий успіх у читача, може навіть зроблять колись із неї фільм. — Чому я читаю такий популярний бестселлер? — Не випадково, і не виключно лиш для відпруження. Сензацією книжки для нас є ще й факт, що між героями є українські націоналісти, що беруть участь як партнери великої міжнародної розгри між США і СССР. Українці виступають у ролі терористів, що роблять атентат на шефа КҐБ, а потім беруть у заложники нафтовий танкер! Не вся авторова інформація про українців правильна (напр. каже в одному місці, що українці всі — католики і вживають у письмі латинки!) — все ж загальне його розуміння української проблеми базоване видно на українських емігрантських джерелах і йде по лінії малощо не Валентина Мороза!

Це, одначе, не єдина моя лектура: Читала наново Шлях невідомого і вже навіть написала до WLT рецензію на анломовне видання цієї книжки. Переклад — поганий, але Качуровський — справжній майстер прози і його книжка — якби була вийшла в доброму американському видавництві і була широко розреклямована, могла б стати справжнім літературним бестселлером, а бодай звернути на себе увагу критики. — Читаю теж англомовний переклад Фата-моргани, бо хочу і про це видання зробити замітку. До WLT вже запізно, бо книжка видана ще 1976 року, але напишу до Нашого життя. Наші кияни роблять добру роботу, випускаючи в світ англомовні переклади нашої клясики, і приємно відмітити, що роблять це значно ліпше, як московське видавництво Проґресс. Тому й варто, щоб закордоном ці видання мали відгук, бо тоді їм легше буде домагатися права на продовження цієї роботи.

Нашу 31 річницю шлюбу відсвяткували обідом у Faculty Club та виставою Enemy of the people Ібзена, в постановці театру Goodman-a з Шікаґо. Цю п'єсу я віддавна хотіла бачити. Вона й досі актуальна. Артур Міллер усучаснив трохи Ібзенову мову — але актуальність самої теми і ставлення проблеми — це справді пророчий ґеній старого клясика. Гра була на висоті. Ансамбль був інтегрований в расовому розумінні — ролі лікаря, посадника і редактора газети виконували чорні актори. Ходили ми вчвірку — з Марком та Ією — і мали приємний вечір.

Коропецькі 29 березня влаштовують у себе на новій хаті прийняття для відзначення 70-ліття "небуденної людини" — Миколи Лебедя — та ще й організують купно якоїсь картини на спільний дарунок. Запрошення, що його ми дістали, викликало і в мене і в Остапа — трохи констернацію, трохи несмак. Коропецькі — наші приятелі і ми радо в них буваємо. Але тим разом — вся ця імпреза занадто подумана як "чолобитня" і досить незручно як така вже на запрошеннях заповіджена. Лебедя особисто я взагалі майже не знаю (зустрічала раз один саме в домі Коропецьких — Остап знає його трохи ліпше, але теж не дуже). Не належу до тих, що конче хочуть ставити його під суд і годжуся із думками Івана Лисяка-Рудницького, який шанує його як "професійного революціонера" і обстоює його право на ревізію поглядів, шаную його і ціню за добру роботу, що її робить видавництво "Пролог" — але це не значить, що я готова будувати йому пєдестал і що хотіла б бачити своє ім'я між особливими його звеличниками. Революціорери, терористи і працівники розвідок виконують потрібну роботу — але вони повинні скромно стояти в тіні і на боці. Одним із кандидатів на президента з республіканської партії є Буш — бувший голова СІА. І цей факт дуже йому шкодить! Подібно з М.Л. Націоналізм зробив у нашій історії потрібну роботу — але теж і багато непотрібного братовбивства, під'юджування своїх проти своїх, поборювання вільної думки, підривання усього, що виростало понад рівень маси... Бандерівці сьогодні роблять мабуть більше шкоди, як користи і серед них напевно чимало совєтських аґентів. Менше шкідливі — мельниківці, а т.зв. "двійкарі" із Прологу, фактично перейшли на зовсім демократичні рейки і роблять дуже багато позитивного. Все ж таки до всіх тоталітаристів націоналістичного середовища я ставлюся з резервою і скептицизмом, і я далека від того, щоб робити із них "ікони".

Виникла дилема: не хотіла я робити афронту Коропецьким, але не хотіла теж включитись у "чолобитню". Їх справа — і їхнє право — вшанувати Л., якщо вони його звеличники, але я волію не брати в цьому участи. Обоє ми з Остапом у цьому згідні. Я знайшла дипломатичний вихід із дилеми. Вже більше як рік пляную запросити своїх американців — Слона, Ґеїв, Ненсі... Завжди було щось на перешкоді: то хата непомальована, то інші пріоритети забирали мій час і увагу. Хотіла я, було, як давніше, зорганізувати велике "party" і запросити всіх — але для цього я не маю сили. Тепер після весілля дуже відповідний час вив'язатися із товариських зобов'язань — тимбільше, що прикро було, що я не могла запросити нікого з моїх співробітників на весілля. Отже — 29 березня в нас буде невеличке dinner party на вісім осіб: Sloan, Gay з жінкою, Nancy, Aimee Weiss з чоловіком і ми двоє. Марка та Ії вже не буде — їдуть до Каліфорнії. Може приїде Максим — тоді нас буде дев'ятеро. — Моя відмова Коропецьким отже натуральна й правдива — "nothing but truth", хоч не "the whole truth". Ндмірна щирість у цьому випадку, думаю, недоцільна. Не маю наміру робити прикрість Коропецьким, ані навіть самому "ювілятові". Дай йому Боже здоров'я!

20 березня 1980. 9РМ.

Вчора раннім пополуднем — десь після 1-ої години — Марко з Ією виїхали в далеку дорогу до Каліфорнїї. Як і попереднім разом, Марко взяв т.зв. "drive-away" авто у фірмі — тобто має комусь привезти авто і доставити його в Лос Анджелес. Попала йому невелика Toyota-Corolla. Мав до вибору теж Кадиляка — і я була б воліла, з уваги на безпеку — якби вони їхали більшим автом. Але кошти бензини тепер дуже великі, а крім того кадиляк мав уже заладований баґажник. Нашим же молодятам залежало на тому, щоб взяти зі собою якнайбільше речей. Позичили собі на дах невеликий "U-Haul — заладували і його і заднє сидження, і баґажник. Взяли деякі дарунки, весь одяг, а найважніше — стерео, що вимагає багато місця — самі голосники — це вже два великі "меблі". Щоб тільки щасливо доїхали. Ія була трохи простуджена і це мене журить. Бо ж і вона мусить частину дороги бути шофером. Буде тиждень неспокою і журби, але така вже доля матерів. А молодь мусить мати відвагу іти в життя і не конечно найпростішим шляхом. День перед від'їздом, прощаючись у думках з молодятами, я скомпонувала вірш з англомовним заголовком "The Last Frontier" — в цьому вислові криється цілий соціологічний і психологічний комплекс, що його не можна передати у перекладі "останній кордон". Підчас обіду, коли Остап пішов дивитись на вісті на телевізії, я залишилась з молодими і прочитала їм свій "опус". Марко жартував собі: це має бути про нас? І про вас, і про нас, і взагалі про людей і їх дерзання, кажу. Не знаю на скільки це мені вдалося. — Мусить трохи відлежатись. Тоді ще раз прочитаю, виправлю, звіривши із словником, і вишлю до друку. Може до "Нових днів"?

Сьогодні має приїхати Максим. Добре, що я встигла виспрятати йому кімнату, перенісши свої папери й машини до Маркової кімнати. Максим має приїхати потягом біля півночі й Остап домовився з ним по телефону, що його треба відібрати на станції. Домовився — але виконання, очевидна річ, мало впасти на мене. Я не лиш — поганий шофер, що хвилюється їздою, а поночі добре не бачить, але ще й утомлена цілоденною працею та й болить мені нога, бо кістка в пальці знову вискочила-здеформувалася (і не знаю, що з тим робити? чи не треба буде звернутись до лікаря?) — Сталося так, що сьогодні вдень подзвонив мені до праці Мирослав Лабунька (-сват!), щоб поінформувати, що їде в суботу до Нью Йорку і, мовляв, може хтось з нас хоче з ним поїхати? І я йому сказала про Максима. Він відразу запропонував, що або Олесь або він сам радо поїде на станцію по Максима. Я радо погодилась (хоч і не зараз, бо було мені ніяково, що з мене такий невідважний водій!) — і навіть зворушена тим, що маю в особі свата — доброго опікуна! Нас тепер єднає спільна журба за дітей.

Приємно було, що молоді побули з нами півтора місяця. За весь цей час не було навіть натяку на якесь непорозуміння! Добрі діти — не діти, а молоді друзі! — На прощання я старалася стримувати емоції, але тепер мені трудно втриматись від сліз. Все ж тепер їх там буде двоє і Марко не буде самотній.

Четвер, 27 березня 1980. 8:30 АМ.

Я вдома. Сильний катар примусив мене вже вчора пополудні раніше вийти з роботи. Проспала вчора все пополудне — і це мені добре зробило. Сьогодні теж лежу. Але увечері вчора таки встала — в суботу ж маю гостину — отже підготовляла... фарш для вареників. Незручно мені цього тижня хворіти — мої гості, дивлячись на мою простуду, думають, чи не відкличу я суботнього обіду? Аж так погано не є, гарячки не маю, якось дам собі раду. Вони може теж підозрівають, що я залишилася вдома, щоб щось приготовити? — в Цьому, нажаль, тільки мала краплина правди. Тобто — мені конче треба трохи полежати. Якщо день перемучу в роботі, тоді мусіла б зразу по праці йти в ліжко. А так пролежу день, а увечері можу щось підготовити.

Вчора пізно увечорі дзвонив Марко — вже з Лос Анджелес. Щасливо доїхали! День перед тим телефонував із Las Vegas — один телефон за всю дорогу — було трохи хвилювання за цих кілька днів. — Далеко вони дуже і контакт по телефону ніяк не може заступити особистого віч-на-віч. Але добре, що вже на місці. Відпічнуть, розпакуються і — пічнуть справжнє власне життя. Може й добре, що і одні, і другі батьки далеко — ніхто не буде вмішуватись. Щоб лиш доля була їм ласкавою.

Максим ходив з нами на вечір Кубійовича і взагалі гостює вже кілька днів, були вже теж разом у кіні на "Being there". Але вчора, сьогодні й завтра — він у Нью Йорку. Поїхав відвідати свого товариша Давида, що студіює право на Колюмбії.

Були ми з Остапом на доповіді Воскобійника, що була задумана як оборона Григоренка перед бандерівцями. Воскобійник — розумна людина і з думками його я майже повністю згідна, але ефективним лідером партії він не є і політичний промовець з нього не особливий. Добре було б, якби демократичний табір мав якогось ударного, блискучого лідера. що міг би змобілізувати довкола себе всю демократично думаючу громаду. Все таки виступ Краєвої Раду УККА із засудом Григоренка може виявитись для бандерівців справжнім бумеранґом. Апатична громада трохи зрушилася і починає реагувати проти бандерівського цькування. Преса теж відважно боронить і Григоренка і Кубійовича, що на нього теж почало середовище Визвольного Фронту нагінку. Тобто — не бандерівська преса, але в тому числі "Свобода", "Народна воля" і знаменитий Козаківський "Лис Микита", що не раз уже допоміг нашій громаді віднайти здоровий політичний глузд.

1 квітня 1980, вівторок, 11:15 увечорі.

Вчора мали ми справжній Prima Aprilis! Увесь день була паршива погода — дощ ішов від раннього ранку. Коли поверталася я з праці, помітила, вийшовши із підземки, що дощ починає мінятись — у сніг. Пару годин пізніше, після вечері, виглянула з вікна — і аж ахнула: "замаяні снігом дерева — і ніч, як день". За вечір і ніч насніжило цілих 6 інчів — мокрий лапатий сніг виглядав чудесно, але наробив денеде трохи шкоди — маю надію, що не пошкодив моїм нарцизам, що вже наполовину повилазили і ростуть собі, думаючи, що це — весна... Сьогодні вранці треба було ще потапати в чоботах в купах мокрого снігу, а в полудне в місті все уже висохло, сонце пригріло і ось весна таки, здається, іде.

В суботу мої американські гості дуже собі хвалили моє українське меню: борщ і вареники (з м'ясом, з капустою, з сиром) були для них цікавою новинкою і несподіванкою. Добре, що був із нами теж Максим — було кому бавити й розважати гостей розмовою. Вайсам так подобалося, що сиділи в нас до півночі.

Чула я від Віри Лащик і від Лабуньки, що гостина в Коропецьких була дуже гарна і зібрала велике й цікаве товариство. Були там теж Хом'яки з Вашинґтону, і Шевельов з Нью Йорку, і навіть Осип Данко з Конетикат. А крім того Світлична з чоловіком, Геврики, Лащики, Фізери, Петришини і інші наші знайомі. В центрі, очевидно, Микола Лебедь з жінкою. Коропецький своє привітальне слово не говорив, а читав! — казала Віра. Вона теж сказала мені, що я, мовляв, могла була відмовити своїх американських гостей або перенести прийняття на іншу дату, щоб мати змогу поїхати до Коропецьких! Якби так вона знала, що моя гостина була не перешкодою, а реакцією на запрошення!

В неділю Максим повіз Остапа до Нью Йорку на зустріч "Слова" із Святославом Караванським. Поїхали автом, бо другою і важнішою причиною було забрати з Нью Йорку і привезти до нас Івася. Все пішло по пляну. Я залишилася вдома і підготовила Івасеві Максимову кімнату — почистивши все та випорожнивши шуфляди й шафу. Під вечір вони приїхали з Івасем. Він виглядає непогано, зіщуплів, але на обличчі виглядає навіть досить молодо. Говорить слабим хрипким голосом, ще не дуже міцний на ногах, але досить бадьорий. Понеділок був дощовий і йому, мабуть, мусіло бути це відчутне. Сьогодні сухіше, сонячно, то й дихати, мабуть, легше. Як потепліє і почнеться справжня весна, зможе ходити на проходи і матиме довкола приємну розквітлу природу. Покищо проходжується тільки по хаті, трохи собі лежить і відпочиває. Вранці, сказав, воліє встати на снідання, ще поки я вийду здому — і це добре, бо може з Остапом разом їсти гарячу свіжу кашку. На полудне я залишаю йому зупу, щоб собі підігрів. А обідаємо вже всі разом, коли прийду із праці. Отже має регулярний свіжий і теплий домашній харч тричі в день. А зрештою сам поволі почне давати собі раду — може пізніше піти часом до Мами на полуденок — буде мати урізноманітнення. Йому може в нас буде трохи нудно, але на початок він видно навіть радий, що може відпочити трохи від надмірної кількости людей — а далі — побачимо. Почав, каже, поволі знову писати. Це добре.

Максим ще в неділю опівночі повернувся потягом до Бостону. Трохи хлопець цього дня намучився — але зробив добре діло. Без нього трудно було б полагодити справу з транспортом. Не знаю, чи зможе він бути з нами на Великдень. Вакації вже скінчилися, на свята буде тільки день-два вільного, отже мусів би зразу їхати назад. Це далека дорога. Не знаю ще взагалі, що робитимемо на Великдень. Маємо йти до Мами, бо приїде теж Андрій. Але Мама сьогодні дуже простуджена і лежить. Я думаю пекти паску в п'ятницю, бо тоді не працюю. Мама має вже торт і замовлену шинку. Щоб лиш здорова була — великодні страви вже майже готові. Побачимо. Хлопців не буде і мені на святах не залежить. Але є Івась, отже святкувати конечно треба.

13 квітня 1980. Неділя. 8 РМ.

Від часу моїх останніх нотаток пройшло два тижні. І ось весна в повному розмаху: мої нарцизи виструнчились рядом попід камінним муром — і повно їх взагалі в околиці: "a crowd of golden yellow daffodils", мовляв Wordsworth. Цвітуть і пахнуть маґнолії, довкола жовті кущі форситії. Все це радує не лиш мене, але передусім Івася, що чи не вперше має змогу зустрічати весну не між нью йоркськими мурами, а майже як на хуторі. Сьогодні був прекрасний теплий весняний день і ми з Івасем вийшли трохи пройтися. Ходить він ще поволеньки, з паличкою, голос в нього ще слабенький, але він і виглядає і почувається значно ліпше, як тоді, коли до нас приїхав. Бачу навіть, що — як дотепер — обов'язкова доза самоти і спокою йому не надоїла — поволеньки собі щось пише, а крім того веде широку кореспонденцію, слухає залюбки моїх переписаних на касети платівок, відпочиває й відживляється свіжим, добрим і — стараюся! — різноманітним домашнім харчем. Він вдячний і невередливий харчувальник — все йому смакує і має добрий апетит. Фактично приємно для нього варити, він вміє це оцінити. Вранці встає ще заки я вийду на роботу і я варю йому і Остапові кашку (кожнього дня іншу — грисік, платки, Whitena, риж або мішану, але завжди свіжу й гарячу) — крім того, він майже кожного дня дістає яєшню чи варене яєчко. На полудне, звичайно, залишаю приготовану зупу і ще щось, що він сам собі підгріває. Вечерю їмо разом — свіжу зупу, городину, м'ясо, десерт. Жартую собі, що мушу навчити Івася їсти різні свіжі салати, бо він до цього не звик. Одне, що я зразу заповіла: горілки не дозволю ні краплі! Йому треба лікуватись не лиш від хвороб серця й легенів, але й від алькоголізму. І він, думаю, сам це розуміє. Щоб лиш витримав!

На Великдень ходили з Івасем до Мами й Тата. Приїхав Андрій з Марійкою і Сонею. Але не було моїх синів — отже що це мені за свята? — От, щоб перебути. Замість до церкви, поїхала я з паскою і великодніми стравами до Марії Струтинської. Вона таки поставила на своєму всупереч порадам лікаря, пані Бурачинської і навіть моїм — покинула свій старечий притулок, знайшла собі якусь жінку з Польщі, що буде біля неї ходити — і повернулася до свого старого помешкання у Вознесінні! Зрозуміла річ, що їй найприємніше бути у власному помешканні і я не дивуюся її бажанню туди повернутися. Боюся тільки, що було б, якби так жінка, що тепер біля неї, відмовилася від праці. Таку особу не легко знайти — оплата не така вже велика (хоч Остап від допомогового фонду "Слова" обіцяв давати по 50 дол. місячно, а інші теж додають до скромних фондів на ту ціль самої Струтинської). Сама пані Марія вміє бути часом досить прикрою і не всі можуть з нею довго витримувати. А вона ж тепер не може бути без опіки ні одного дня. Це й було причиною, що я відмовляла її від того кроку — бо назад дістатися до цього дуже порядного притулку (хоч, як і кожний притулок для старців — депремуючого й невеселого) може потім бути й неможливо.

Не цілих два тижні тому довідалась я, що Роман Максимович дістав невеликий "stroke" — говорила я вже двічі з Анею телефоном, а сьогодні із самим Романом. Має змінений голос і говорить з трудом, не може добре ходити, але параліч легкий і є надія, що він повернеться до нормального. Це — великий життєвий удар, один із тих землетрусів, що є вододілом у житті.

Субота, 18 квітня 1980. 10 увечорі.

Пишу в ліжку. Втомилася я цілоденною працею, тому й лягла раніше. Правда, сьогодні субота, отже не треба було зранку зриватися. Як звичайно, відпочивали в ліжку довше, снідали щойно десь біля 10-ої. Але від сніданку — майже дотепер — я весь день була на ногах. Варила, як звичайно в суботу, на цілий тиждень, крім того їздила відібрати ліки для Івася, що їх передали з Нью Йорку до Пазуняка та купувати харчі, а під вечір встигла ще помити авто і покосити перед хатою траву. Це все, очевидно, в додатку до обіду і вечері (і сніданку), що включає, зрозуміла річ, і миття посуду. Трохи допоміг Остап, бо зайнявся пранням. Але він — як бачу — пише щось на машинці, отже до спрятання хати не брався, і це, мабуть, доведеться завтра зробити мені.

Сьогодні в Бавнд Бруку похорон Ізидори Косач Борисової. З Філядельфії їхав навіть спеціяльний автобус. Пазуняк здивувався, побачивши мене в крамниці. О, ви не поїхали на похорон? питає. Я зажартувала собі: знаєте, це так як із тим жартом про похорон тещі: — наперед обов'язок, потім приємність! Якби так я поїхала, мої мужчини не обідали б не лиш сьогодні, але й цілий наступний тиждень!

Теж сьогодні, і то на місці у Філядельфії, цікава конференція інженерів із серією доповідей на різні теми. Нажаль, робота сама не зробиться, отже не можу забратися з дому на пів дня, а то й більше. — Тим разом мушу собі відмовити цієї приємности. На другий тиждень, одначе, господарські справи треба буде влаштувати якось так, щоб могли ми з Остапом піти на бенкет (і баль!) з нагоди 30-ліття Рідної Школи. Крім того в суботу й неділю буде Винниченківська конференція в УВАН-і в Нью Йорку. Здається Ґеньо Лащик поїде в суботу автом — дуже хотіла б я присістися. Не знаю, як влаштую справи з Івасем. Може попрошу Маму, щоб запросила його на обід? Ще побачимо!

Моя підготовка бібліографічної сесії ПЕКУС-у не дає бажаних наслідків. Не вдалося мені намовити до доповідей Винаря, Коровицького і Данка. Кожен з них зайнятий в цей час іншими справами. Шкода. Зорганізувала я вправді Світляну Андрушків, що говоритиме про українську періодику на мікрофільмах і інші українознавчі матеріяли Нью Йоркської Публічної Бібліотеки. Зголосився теж телефоном якийсь незнайомий мені Добчанський з Вашинґтону. Доповідатимуть теж Штогрин і Касинець. Я запропонувала Знаєнко, щоб ми разом з нею зробили доповідь про нашу спільну бібліографічну працю. — Передучора ще раз говорила з Мирославою телефоном. Їй відмовили в університеті "tenure". Вона має ще рік часу на можливу апеляцію, але — зрозуміла річ — спешена цим неуспіхом. В наступному тижні має вирішитись, чу буде вона продовжувати бібліографічну роботу, чи ні. Якщо ні, то й на ПЕКУС-і вона не виступатиме, очевидно. Тоді доповідь підготовлю тільки я. Фактично, не знаю сама, чого я собі повинна бажати — позитивної чи негативної її відповіді. Мій дотеперішній досвід із Знаєнко навчив мене дечого. Вона — інтелігентна, цікава людина і я рада, що бібліографічна справа довела до нашого знайомства. Однак дотеперішня наша співпраця показала мені, що в неї навряд чи є відповідний для бібліографічної праці темперамент, конечна для цієї справи увага дла деталів, своєрідна педантерія, кропітка організація матеріялу, і вперта й послідовна працьовитість. Допоміжним партнером мала бути для нас ще й Наталка Соневицька. До неї належало опрацювати гасла з енциклопедій і ще дещо. Коли я побачила тих кілька карток, що їх вона підготовила, я налякалася не на жарт. В мене є збір бібліографічних даних про ці ж позиції і я, провіривши, побачила велику кількість помилок і неточностей. Знаєнко в цій роботі значно точніша від Наталки, але вона, як досі, мало що зробила, хіба що поробила заходи в справі видання бібліографії друком. Вона думає, що за два-три місяці праці літом вона могла б викінчити свій період — тобто останніх 15 літ (від 1965 до 1980 року). Мені здається, що вона надто оптимістично розцінює ці можливості. Моя робота, що покриває сто років друку, включає пару сот позицій з готовими анотаціями, але я теж уже два роки до цієї праці не заглядала, чекаючи на рішення Мирослави. — Тепер я їй отверто заявила, що — на випадок, коли вона зрезигнує з нашого проєкту, я не лиш не залишу його, але викінчу свою частину і переберу на себе теж і її період. — Отже все вернеться назад до первісного стану, коли я ще нічого не знала про Знаєнко. Може, якби не Мирослава, моя бібліографія вже була б надрукована (бодай на xerox-i) і нею користувались би вже дослідники. Але Знаєнко і моя з нею співпраця перерішила факт, що моя бібліографія буде анотованою, що включатиме і переклади і рецензії, отже буде ширшою, ліпшою, багатшою. Все ж не забуду, яким шоком для мене було вичитати в Свободі, що якась Знаєнко отримала від Гарварду тисячу долярів стипендії на опрацювання бібліографії англомовних праць з української літератури — теми, що над нею я від років працюю! Щоб така несподіванка знову не трапилася, треба буде подбати про друк — нехай і прелімінарний — готової вже роботи, а тоді продовжувати і поширювати її.

Коли мова про бібліографічну роботу, мушу відмітити два споріднені факти. Перше: затримка із працею Знаєнко довела до того, що я минулі два роки присвятила Остаповій бібліографії. Треба мені ще уточнень до кількох статей у Свободі, друкованих 1958 і 1959 року (цих річників бракувало в НЙ публичній бібліотеці). — Як роздобуду ці речі — бібліографія буде готова до друку. Бо ж мріяти про те, щоб доповнити її першими передвоєнними друками — це значить — відкласти все "na świętego Nigdy". Друге: я тепер у робочий час повною парою викінчую анотації до наступної сотні позицій для мого "German treaties on American law". Написала я до Library of Congress, до Sipkov-а, щоб з'ясувати, що означає новинка про те, що LC плянує якусь бібліографію про американське право чужими мовами (знову ж історія як із Знаєнко!) Сіпков потішив мене, що їхній проєкт моєї роботи не дуплікує і це додало мені охоти продовжувати справу. Я, правда, вирішила обмежитись тільки до німецькомовних книг, але в майбутньому може поширити це і поза засяг Пенсильванійської колекції. Можна б і видати колись окремою книжечкою.

Середа, 23 квітня 1980. біля півночі.

Іза Каплан позичив нам нову збірку Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки". Книжку видав "Радянський письменник" ще 1977 року, але я її ще не бачила. Прочитала її тепер всю, від "дошки до дошки". Немає тут ні одного вірша, що за нього авторці треба було б червоніти, або вибачатися. Навпаки. Є чимало такого, що дивуєшся прямо, що ж думав цензор, пускаючи такі речі у друк. І пригадалося мені вичитане десь колись: як то, мовляв, цензура в Росії завжди сприяла розвиткові літератури, бо примушувала авторів вдаватись до алегорій та різних підступів. Вірш "Климена" про жінку Прометея здається мені, наприклад, віршем про жінок сьогоднішніх дисидентів. Подвійне дно із болючими актуальними асоціяціями у таких пів-офіційних віршах як "Пам'яті Парейра Севака", "Софія Перовська" (дуже цікаве: камюсівська моральна проблема!), вірш про вигнанця Данте ("Під вечір виходить на вулицю він"), "Іма Сумак", "Балада про парик Єкатерини". Неприховано, глибоко національний, навіть націоналістичний! прегарний вірш про діда Карпенка, що ходить у степ шукати закопані гетьманські скарби. Він починається від рядків: "У селі одному на Поділлі" і має знаменні рядки: "Є скарби, допоки їх шукають". Здається мені, що форте Ліни — громадська лірика з універсальним філософським підтекстом. Частина збірки — особиста, інтимна лірика. Є тут деякі прегарні рядки, але трапляються і альбомні вірші, що їм бракує справжньої глибини. Збірку замовила собі в Камкіна, може вдасться дістати. Конче хочу мати власний примірник — а то доведеться xerox-увати цілу книжку, як це ми вже раніше робили з деякими іншими збірками Ліни Костенко.

Деякі рядки й фрази, що особливо мені подобалися й запам'яталися:

Ще слів нема. Поезія вже є. (с.10)

При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота. (с.22)

Це називалось — творчі семінари.
Шукання іскри золота в піску. (24)

Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки... (35)

І молодик над смужкою лісів
поставить позолочений апостроф. (50)

Віч-на-віч з собою. В глибинах гармонії
болять дисонанси. Вслухаюся. Жду.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Руки на клавіші слова кладу. (52)

Валізу віршів привезти з собою
з цього притулку тиші й самоти. (53)

І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе...
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть — от тоді вже все. (59)

Приходить час боятися газет,
щоб не зніміти у раптовій тузі.
Це вже не ікс, не ігрек, і не зет -
оце вже можуть бути твої друзі. (86)

Якщо за коня — півцарства,
то що ж тоді за любов?! (98)

Такий чужий
і раптом, — неминучий (111)

А то живу між радістю "добридня"
і тихою печаллю "до побачення" (116)

Любов відкрити важче, ніж Америку (117)

Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла! (122)

Вечір дуже турецький.
Півмісяць, і зірка, і млосно. (139)

А скільки коштує квітка?
Не знаю. Спитайте у сонця. (139)

У цьому черствому скрипучому світі
тільки любити — тепер екзотика (144)

Шаліє любові тропічна злива -
землі і неба шалений шлюб. (152)

Понеділок, 28 квітня 1980.

Суботу — зранку до вечора — присвятила господарським справам (закупи харчів, обід, варення й печення на тиждень наперед та прибирання кухні) — але після всього під вечір встигла переодянутися із "служниці" на "паню" і, вдягнувши на себе довгу сукню (- було холодно й дощево, отже моя кремова плісована сукня була якраз відповідною!), забрала на авто Остапа (що теж був дуже елегантний в улюбленому мною костюмі) і поїхала з ним на бенкет і забаву з нагоди 30-ліття Рідної Школи. Оце вперше шоферувала я вдягнута в довгу сукню — якось дала собі раду, хоч їдучи туди трохи зблудила, що зараз же викликало між нами суперечку й зіпсувало настрій. Обід був паршивий — я навіть залишила майже недоторканою тарілку, хоч була голодна (дома своїм мужчинам дала обідати вполудне, але сама майже не їла, бо йдучи на 25-доляровий бенкет увечері не хотіла переїдатися!) Товариство мали ми приємне — при столі сиділи Геврики, Коропецькі, Лащики і Олег Тритяк. Але імпреза була назагал невдатною, а шкода. Передусім було замало людей і буде поважний дефіцит. Сват Лабунька був головою організаційного комітету і буде напевно мати ще клопіт. Заля була гарно прибрана, 15 чи 16 табльо матурантів, пані були елегантно вдягнуті і надавали тону імпрезі, та й сама нагода — 30-ліття школи, що з нею зв'язані спогади про наших дітей і про нашу власну вкладену в цю інституцію працю — все це повинно було зробити імпрезу особливою. Але так не сталося. Бандерівці, як звичайно, Рідну Школу бойкотували, а може й подбали про те, що в той же час приїхав до Філядельфії з Торонто на гастролі театр із постановкою "Суєти". Висока ціна квитків теж, мабуть, заважила на тому, що багато колишніх батьків, учнів і прихильників Рідної Школи не з'явилося. Програмою проводив Ігор Шуст — розтягнуто, нецікаво і з помилками. (В одному місці, згадуючи померлих, згадав "д-ра Петра Стерча" — замість Ісаєва — а що Стерчо, як голова УКК складав привіт — тобто говорив промову (- і теж тому, що він не втішається особливою пошаною і популярністю -) — ця репліка викликала усмішку... Головну промову говорив Ромко Процик. Це було приємно: недавній учень, потім учитель РШ, тепер доктор біохемії і активний громадський діяч. Ліпшої реклями РШ не треба, як кілька таких вихованців, як Ромко. Шкода, що не було Максима, та й інших видатних випускників. Про них була згадка, бо ж варто РШ ними похвалитися, але нажаль віддаль і кошт виключали можливість особистої присутности. — На забаву прийшло трохи молоді і ми теж кілька разів потанцювали. Десь біля 2-ої ночі вернулися додому. — Івасеві хотіла я зорганізувати вихід до театру, але він вирішив, що він не витерпить сидіти дві чи три години на виставі і не хотів іти. Волів раніше покластися в ліжко.

В неділю ми його тим разом таки залишили самого. Поїхали разом з Остапом на Винниченківську конференцію УВАН до Нью Йорку. Домовились так: вранці, о год. 8:30 приїхав Ґеньо Лащик до нас. Тоді нашим автом (шоферував, очевидно, Ґеньо!) поїхали до Мурставн, до Коропецьких. Там ждав уже професор Ярослав Білинський, що приїхав з Вільмінґтону. Великим автом Білинського нас п'ятеро — Коропецький, Лащик, Білинський і ми з Остапом поїхали на цілий день до Нью Йорку. Білинський з Коропецьким мали ще якесь засідання УВАН в 11 год. ранку. Ми з Ґеньом за цей час пішли оглянути виставку Христі Оленської в Українському Інституті Америки. Незнана мені досі зовсім, як мистець, ця сестра Арки Оленської-Петришин саме недавно померла на 38 році життя. В неї дуже цікава і дуже трагічна візія життя — олії нагадують трохи Ван Ґоґа, але особливо оригінальні коляжі і скульптури пап'є-маше. Все це — один болючий крик — закривавлене тіло, викривлені ґримасами обличчя, деформоване ембріо, атрофія старечого тіла. В Арки теж немає життєвої радости — але в її творчості неабиякий контраст до Христі: в неї домінує почуття відчуження і стерильности. І одна і друга сестра, видно, не надто в житті щасливі, обидві — зовсім інші, і справжні добрі мистці.

Неділя була вже другим днем Винниченківської конференції. Попереднього дня виступали з доповідями Лисяк-Рудницький, Ільницький, Данило Струк, Володимир Смирнів і Петро Одарченко. Ґеньо Лащик їздив і в суботу і записав на тасьму їхні виступи. Іванкову доповідь ми вже навіть встигли прослухати, вертаючись потім додому, в авті. (Як добре мати в авті таке мале чудо техніки!) Решту ще маю намір пізніше прослухати. А самі в неділю чули Тараса Гунчака, що говорив про ставлення Винниченка до Петлюри (- на основі Винниченкового щоденника, розцінюючи Винниченка досить критично -), Григора Лужницького (- що виголосив гімназійного або принаймні журналістичного рівня доповідь про драми Винниченка на сцені театру Загарова -), Богдана Рубчака (- про впливи Винниченка на пізніше "розстріляне відродження", зокрема перевівши паралелю між драмою "Між двох сил" і Кулішевою "Патетичною сонатою" — блискуча лекція, найкращий виступ цілоденної конференції!), Леоніда Рудницького (- цікавий інформативний огляд про Винниченкові драми на німецькій сцені — "Брехня" ішла щось 60 разів в різних театрах — а з "Чорної пантери" був зроблений навіть фільм, хоч рецензії були майже одностайно негативні!). Професор каледжу Ля Саль Domenico Di Marco говорив англійською мовою про італійську акторку Емму Ґраматіку і про її ролі і постановки драм Винниченка. Валеріян Ревуцький зробив аналогію між Винниченком і Сомерсетом Момом (всякі випадкові подібності, зовсім нічим не пов'язані). Накінці говорив ще Костюк, реасумуючи успіхи конференції. Він не був задоволений політичними доповідями (зокрема виступом Івана Лисяка-Рудницького, який оцінив Винниченка дуже критично, як одного із представників "російської інтелігенції" тих часів, що захоплювалась утопіями і не розуміла духа західної ліберальної демократії і навіть поставив його поруч Донцова, провівши деякі паралелі — а це, мабуть, найбільше Костюка розчарувало!) Все ж доповідь Іванка, що її ми потім слухали в авті, дуже цікава і мені прийшло на думку, що реакція на неї Костюка зумовлена може теж тим, що і сам Костюк належить до тієї східньо-европейської інтелігенції, що їй не зовсім зрозумілий і близький лібералізм західнього зразка. Іванко — мій улюблений український інтелектуал — я не у всьому поділяю його погляди — але він переконує своїм апелем до спокійної аналізи й раціональної та прагматичної оцінки ідеологій. Треба признати, що Костюкові вдалося зробити маленьке чудо: всупереч правим і лівим силам — націоналістам з одного боку і комуністам із другого — він зумів не лиш врятувати Винниченка для нашої історії і культури, але й створити цілу нову дисципліну Винниченкознавства. Виховав уже ціле покоління нових молодих дослідників, що продовжуватимуть дослідження архіву. А що вже й говорити про те, що саме Костюк урятував і перевіз до Америки цей Винниченківський архів! Факт, що доповіді були критичні (Гунчак), а навіть гостро-критичні (Лисяк-Рудницький) — на мене впливає дуже позитивно. Коли з нагоди 100-ліття народин на конференції доповіді мають науково-критичний характер — а не кадильно-ювілейний, то це вже свідчить про ріст нашої культурної зрілости.

В Нью Йорку зустріла різних людей і навіть мала кілька ділових розмов. — З Рубчаком (обіцяв вже таки "до тижня" переглянути й відіслати машинопис "Землетрусу"), із Олею Чмух (- інтерв'ю, що вона його робила зі мною для Голосу Америки з нагоди моєї статті "Ключі до скарбниць друкованого слова" таки було вже передаване по радіо, а я і не знала!), з Мирославою Знаєнко (- вона таки вирішила продовжувати бібліографічну роботу, отже наша співпраця триватиме і виступатимемо на ПЕКУСі разом), з п. Дражевською, що передала для Івася від Лясі різні речі, з Романом Маланчуком, що повідомив про те, що в Івасевому помешканні знову були злодії.

В будинку Академії була рівночасно дуже цікава виставка книжок, фотографій і картин Винниченка. Довідалась я, що Микола Глущенко був з ним колись у близьких стосунках і малював Винниченкові портрет. (Шкода, що я цього не знала, була б Глущенкові розповіла щось про Винниченківський архів на Колюмбії, коли відвідувала його в Києві!)

Побут між цікавими людьми, в культурній атмосфері, підніс мене на дусі, дав справжнє вдоволення. Такий один день дає наснагу жити і працювати цілий наступний місяць!

Четвер, 1 травня 1980

Heute ist der erste Mai,
alle Kinder sind schon frei:
nach Hause gekommen,
zwei Semmel bekommen,
zwei Semmel gegessen
und alles vergessen.

Цю частушку залюбки повторяла колись Бабця і я її пригадую із зміною дати кожного року. — Це замість політичних першотравневих асоціяцій робітничої солідарности. В Америці — день робітника — Labor Day. Перше травня тут вшановують часом тільки деякі соціялістичні групи — якимись небагатолюдними маршами, що не привертають загальної уваги.

Дві приємні вістки сьогодні: подзвонив мені з Нью Йорку Francis Gates, директор правничої бібліотеки Колюмбійського університету, що на наступну каденцію вибраний президентом American Association of Law Libraries. Запропонував — не менше, не більше, а щоб я погодилася взяти на себе обов'язки chairman-a Index to Foreign Legal Periodicals Committee! Я є членом цієї комісії вже кілька літ, але досі один лиш раз мала змогу брати участь у засіданні на конвенції в Бостоні в 1976 році. Всю роботу досі виконувала кореспонденційним шляхом. Через те, що я зрідка їжджу тепер на конвенції AALL і не буду на наступній у St. Louis (що має бути за місяць), а теж через інші свої зобов'язання та пляни я, очевидно, відмовилася. Але це неабияка честь — така пропозиція! Хтось "на вершинах" видно високо про мене думає. Index to Foreign Legal Periodicals — поважна публікація світового значення. Друкується він в Европі і має цілий штаб працівників, і, очевидно, власний окремий бюджет. Адміністрацією індексу комісія AALL не займається, але напрямні його редагування й директиви редакторові дає і фактично відповідає за результати. Отже відповідальність досить серйозна!

Друга новинка — куди важливіша й радісніша: знайшла випадково в бібліотеці Van Pelt книжку Лева Гольденберга "Бібліографічні джерела українського літературознавства". Книжку видала "Вища школа" в Києві ще 1977 року. Не виключене, що Van Pelt купив її за моєю рекомендацією — бо я регулярно шлю їм позначені каталоги, списки і просто листи з рекомендаціями для української колекції і вони часто вдоволяють мої бажання й суґестії. Але я про цю річ забула — і досі книжки не бачила. Боже, що за знахідка! Така праця варта більше, як десять літ безперебійного видавання "Визвольного шляху"! Це вже вдруге зустрічаю серйозну бібліографічну роботу цього дослідника. Оце справжні будівничі культури! Як добре, що крім нашої еміграції існує ще десь цілий народ, з академіями наук, бібліотеками та науковими робітниками!

Неділя, 4 травня 1980.

Остапові уродини вчора провели на гостині в Коропецьких. Тим разом гостина була довкола особи Івана Лисяка-Рудницького. Були ще обоє Лабуньки (— ми їхали з ними автом —), д-р Цимбалістий, Володимир Бандера з жінкою Ніною, і новоприбулий з України (приїхав 8 місяців тому!) економіст-математик Кушнірський з жінкою Світланою та двома малими хлопчиками. Цього останнього Коропецький і Бандера втягнули на університет Temple і він вже там працює. В Києві він не був на університеті, а працював у Держплані і мав діло із всякими секретними економічними статистиками. /Каже, між іншим, що статистикою можна б довести, як використовують економічно Україну!/ Івась до Коропецьких з нами не їздив — боявся, що може за довго і що занадто втомиться. Я не дуже намовляла — не знаю, чи це товариство для Івася. Сьогодні натомість я від ранку возила Івася автом — наперед до Струтинської з візитою — і щоб при цій нагоді Івась подивився на мешкання у Вознесінню, — в міжчасі пеклася в печі печеня нам на обід. Вполудне ми повернулися, пообідали, годинку відпочали, а тоді поїхали на концерт хору "Прометей" — bon voyage концерт перед від'їздом до Европи. Концерт був дуже слабий — з таким хором треба мати відвагу їхати до Вилкес Бери — не то що в Европу. Я вже навіть і Прометея чула в ліпшому складі і в ліпшій формі. Співаки здебільшого старші люди, із здертими голосами, немов би терпіли на якийсь колективний ляринґіт! — але й мистецький їхній провідник (Длябога) намагає криком-форте, без всяких тонкощів музичної інтерпретації творів.

З концерту, що відбувався в Melrose Academy, я ще повезла моїх мужчин (Остап був на концерті з нами) — на виставку Стадника й Ґеруляк до Академії Сестер Василіянок на Факс Чейсі. Отже день вдався нам на диво активний, зокрема ж для Івася.

Вівторок, 6 травня 1980.

Моє господарювання забирає тепер значно більше часу, як звичайно, і мені трудно вкрасти трохи часу для себе. Все ж мушу — бо маю деякі зобов'язання. І от учора ввечері посиділа майже до другої години ночі в своїй кімнаті (я тепер "окупувала" Маркову кімнату, розклалася там із своїми паперами і маю "a room of one's own", мовляла Вірджінія Вулф!) — і написала давно запляновану і зголошену рецензію на "Три збірки" Плужника до WLT. Плужника знала досі лиш з антологій, а от тепер прочитала собі весь його поетичний доробок в обох виданнях — еміграційному (1979) і київському (1966), та й цікаві статті про Плужника Новиченка і Державина. Поет він справді добрий і цікавий — хоч порівнання з Рільке, що ним часом обдаровують Плужника деякі критики, здається мені молодецьким зазнайством. Варто віднотувати для пам'яті деякі рядки:

Торгуємо усім, чим тільки можна, —
Словами, дровами, життям. сукном... (33)

Все більше спогадів і менше сподівань
І на чолі утрат сліди глибокі...
Як непомітно ближчає та грань,
Що жде за нею прикінцевий спокій.

Так гірко відати, що юність відцвіла!
Та нарікань і розпачу немає,-
Така відміна зрештою мала:
Колишні мрії досвід заступає.

Так дерева, відцвівши навесні,
тільки на те годують соком віти,
щоб в дні серпневі, теплі та ясні,
упав на землю овоч соковитий. (106)

... справді вища нагорода
за пристрасть тіла — тихий супокій! (107)

На сторінках чужого твору
Правду свою шукати! (116)

Мудрости не вивчитись чужої,
треба помилятися самим. (122)

Знаю, як мало людині треба.
Спогадів трохи, тютюн, кімната...
Інколи краєчок неба.
...Симфонія дев'ята... (130)

Цвітуть думки і на слова скупіше...
Росту. (153)

Тож не пакуй валізок! Мап не руш!
Умій закрити очі і чекати, —
Може й твоя з тих багатющих душ,
що вміють всесвіт слухати з кімнати. (159)

Кімната... який необмежений простір! (167)

Що висловиш? Чужої голови
Про людське серце домисли готові?
Сум світовий
В маштабі повітовім? (177)

П'ятниця, 9 травня 1980 року.

Перечитую старі записи у щоденнику. Фасцинуюча лектура — оце "занурення у теплу ванну спогадів" (вживаючи метафору Віри Ке, що її я колись вичитала в "Новому шляху"). Яка справді недосконала людська пам'ять, як багато вже зовсім забулося, хоч — здавалось би — сталося зовсім недавно! І як добре, що тоді — в жовтні 1976 року — я рішилася запровадити записник і що продовжую його до сьогодні. Шкода, що не зробила цього раніше. Правда, були спорадичні спроби — але ніколи ще не втримався щоденник так довго, як цей. Мабуть, на старші роки в мене більша самодисципліна, а може тільки більше зрозуміння для потреби таких записок? А може більший еґоцентризм? А може резигнація із спроб знайти повне зрозуміння й увагу для власних думок і проблем у других веде до більшої інтроспекції і до бажання впорядкувати ці думки і виявити? Щоденники і листування взагалі були і є для мене найцікавішою з усіх лектурою — в них більше безпосередньости, спонтанности, щирости, а через те і більше віддзеркалення справжнього життя — з усією його драматичністю. А що вже й казати, коли щоденник — твій власний, коли він віддзеркалює твоє власне життя і твої власні роздуми! Подумала я собі, що була б велика шкода, якби він десь затратився. Якби напр. не дай Боже згоріла хата, то мені найбільше було б жаль фотографій, щоденника і нашого родинного архіву! Бо це частина власного життя, що не повернеться і що її втрата була б незаступимою і невідкличною. Такі роздуми навели мене на думку, що варто, може, ці записки фотокопіювати, а може й переписати на машинці і передати копію на збереження може Максимові. Колись, по моїй смерті, навіть хлопцям може буде цікаво прочитати ці записки. Що я дала б сьогодні за те, якби мала в руках, наприклад, якийсь такий записник із життя Бабці!

Прийшло березневе число "Нашого життя". В ньому Ляся надрукува-ла нарешті мого резигнаційного листа (з жовтня!) — та ще і як! Зробила мені цілий "ювілей": замовила статтю про мене в Ліди Бурачинської (на цілу сторінку!), сама написала кілька рядків від редакції та ще й прикрасила все це двома фотографіями — одною із засідання колегії в 1958 р., де я сиджу (молоденька, але дуже штучна і штивна!) із самою старою ґвардією: Лотоцькою, Юркевич, Бурачин-ською, Ґардецькою і Пазуняк — і другу — шкіц роботи Гуцалюка. Бурачинська написала дуже тепло про ті часи, коли ми були разом — хоч фактично я була ще тоді дуже зелена і не дуже анґажувалася в журналі. Єдиний пам'ятний для мене випадок, коли моя присутність у колегії заважила на політиці журналу, трапився тоді, коли я запротестувала проти вміщення редакційної статті з осудом так званої "бриґади Колосової" — і Бурачинська послухала моєї ради, не зважаючи на присутність у колегії таких пань як Грабовенська і Пеленська, що звичайно сприяли бандерівській лінії. Фактичним і активним членом колегії я стала вже за редагування Любович, але про це Бурачинська знає мало, бо вона тоді майже зовсім участи в колегії не брала. І вона і не здогадується про те, що я до своїх успіхів у колегії зачисляю напр. "Калейдоскоп жіночого життя", що був моєю ідеєю і є одною із цікавіших сторінок та єдиним вікном в Україну і що його вміло провадить Світляна Луцька-Андрушків, а теж загадки-хрестиківки, що їх робила я сама для журналу, дотепи (що їх навіть хотіла колись зробити постійною рубрикою "Жарти пані Марти"), афоризми, карикатури. Не все мені вдалося: за окрему рубрику листування боролась я пару літ безуспішно, а теж за лікарський та городничий куток. Але для цього не легко знайти добрих і регулярних співробітників. З моїх власних дописів — з погляду редакційної політики — найцікавішими для журналу були не мої вірші, чи принагідні статті на загальні теми (для цього вистачить бути співробітником, а не конче членом колегії), але серія інтерв'ю з видатними жіночими постатями і рецензії на нові видання. Моя ідея рубрики "Для жінок, про жінок теж дала деякі наслідки, хоч статті О-КИ пішли трохи по іншій лінії, як це я передбачала. Журналістика мене тягне і досі, я люблю журналістичну роботу. Тягнуть мене всякі ідеї (напр. зробити інтерв'ю з Оксаною Драґан про Голос Америки), але стримую себе свідомо. Що буде з бібліографією, із Землетрусом, із рецензіями для WLT,як я буду бавитися журналістикою? "Рух заощаджуй і час економ," мовляв Плужник.

П'ятниця, 16 травня 1980 р.

Я думала, що "справа Лебедя" вичерпається моєю хитрою дипломатією, але де там! Коропецький взявся організувати підписи громадян, щоб привітати Лебедя публічно в пресі і звернувся з тим і до Остапа і до мене. Ініціяторами є теж Мирослав Лабунька та Іван Лисяк-Рудницький. Дуже їх трьох шаную і люблю, але не можу зрозуміти чому й навіщо почали вони таку акцію для прослави цього партійного лідера? Ну, що ж. Вольному воля. Але тепер доведеться "покласти карти на стіл". Остап вже пару днів тому написав листа. Сьогодні шлю листа і я. Відмовного, очевидно. Сподіюсь, що наші ліберали матимуть зрозуміння і толерантність для іншої думки.

В середу ходили з Остапом у кіно. Надмірна регулярність нашого теперішнього побуту, що концентрується довкола Івася, та пов'язані з тим збільшені господарські обов'язки, починають даватися взнаки: я вже не пам'ятаю, коли мала змогу подивитися на програму вістей на телевізії — що раніше робили ми регулярно кожного дня. Walter Cronkite — це єдиних 1/2 години телебачення, що було нашою регулярною рутиною. Тепер телевізійний апарат не чинний в нас взагалі. Івась не дивиться теж (хіба може вдень, як нас немає вдома). Колись запляную вихід в кіно з Івасем — може як у нашій околиці гратиме Kramer v. Kramer. Але на довший вихід з дому, та ще й у місті — він ще не готовий і не має охоти. Отже ми з Остапом пішли самі. Івасеві зорганізувала я обід у Мами, щоб мав урізноманітнення, вигоду і товариство. Ми пообідали у Ванамейкера, я при тій нагоді замовила собі теж фризієра і підстриглася. На фільм ходили (пішки) до Ritz на 2-вул. Мали гарний прохід (двічі — бо потім ще ішли в поспіху від 2-ої до 12-ої вулиці, щоб не спізнитись на потяг!) Але фільм ("Nijinsky") був для мене великим розчаруванням. Колись, пригадую, читала я книгу Тамари Карсавіни про Ніжинського і була захоплена! Довго перебувала в полоні творчої атмосфери балету Дягілева. А тут режисер поставив у центрі не мистецтво, а гомосексуалізм, та ще й зробив із прекрасної теми звичайну мелодраму. Спартачив і спримітизував чудовий матеріял. І то в час, коли живуть і творять такі танцюристи як Баришніков і Нуреєв.

Неділя, 18 травня 1980.

Не встигла досі віднотувати важливої і радісної для мене новини: прочитавши мою статтю "Ключі до скарбниць друкованого слова", др. Микола Ценко — що перебував тоді на вакаціях на Флориді і мав видно багато вільного часу — написав мені довжелезного листа. Я на ці підвали мала багато відгуків, а що була тоді дуже зайнята, то й проглянула листа тільки побіжно, думаючи, що це лиш чемностевий лист. Пізніше, сіла відписувати на нього, і ще раз уважно прочитавши, побачила, що д-р Ценко... пропонує дати 1,000 дол. на нагороди, якщо я зорганізую конкурс на бібліографічні праці! — Одне слово, реакція на мою статтю саме така, якої я бажала! З цього виникла з д-ром Ценком кореспонденція, він остаточно потвердив свою пропозицію в другому листі (я просила, щоб написав формальний лист-зобов'язання і він це зробив, хоч дивуюся, як може правник так не по правничому і діловому писати такого листа!) В кожному разі — маю фундатора. Вже написала в цій справі до Касинця, Коровицького і Пріцака — бо я Ценкові запропонувала, щоб такий конкурс встановити при УНІГУ і щоб до комісії увійшли крім мене Касинець і Коровицький та щоб перше проголошення цього конкурсу мало місце на ПЕКУСі. Він погодився. Мала вже теж відгук від Касинця і Пріцака. Позитивний. Про формальності ще треба буде домовитись на ПЕКУСі. Коровицький ще не відписав.

З ПЕКУС-ом, тобто з моєю бібліографічною секцією, справи стоять так, що доповідатимуть Світляна Андрушків, Юрій Добчанський, Богдан Струмінський, Богдан Ясінський, Мирослава Знаєнко і я, а Едвард Касинець зробить огляд радянських праць з бібліографії та перегляд того, хто над чим працює тут на заході — але він хоче зробити це в час вечері.

Вчора надсподівано були ми з Остапом знову в Нью Йорку і знову на імпрезі влаштовуваній УВАН-ом. Тим разом це було 30-ліття УВАН у США. Їхав автом Мирослав Лабунька і взяв мене з Остапом та Ґеня Лащика. Припадково попав у наше товариство теж Улас Самчук. Він приїхав до Філядельфії на якісь наради УНРади. (Тепер коли президент Лівицький проголосив себе досмертним президентом і УНРада втратила рештки респекту й підтримки серед громади, Самчук дав себе заманити до УНРади почестями й титулами і не бачить того, що вони використовують його ім'я для своїх цілей!) Подзвонив до нас у п'ятницю, щоб домовитись на відвідини в суботу — а тут і несподіванка — ми їдемо до Н.Й. Він — почувши що це — ювілей УВАН — дуже просився, щоб ми взяли його зі собою. І от ми пробули дорогу туди і назад у дуже цікавому й інтелектуально стимулюючому товаристві. Розмова туди — центрувалася довкола теми, що таке ідеологія (Не лиш система ідей, але й апарат для переведення їх у життя, відповіді для всіх життєвих питань, так як релігія). Була навіть жива суперечка, бо Ґеньо не погоджувався із такою дефініцією. Була нагода і для гумору й анекдот. Мирослав мав на собі нову синю блюзу і взагалі був "на синьо". Каже він у відповідь на моє завваження про його "синяву" — "Blau ist keine Farbe, Blau ist ein Zustand"! Імпреза УВАН-у була на висоті і зібрала півтора сотні дуже добірної публіки. Були три доповіді: Пріцак говорив на тему, що таке історія України? (Народ не є предметом історії, тільки етнографії, історія має лінеарний прогрес, не циклічні повторення обрядовости, історія України — це історія всіх держав на українській території, включно з кримським ханатом і половцями — одне слово: свіжа перспектива, стимулююча нова думка). Шевельов говорив про Сковороду. Сковорода, мовляв, не визнавав історії, світ ловив його, але не спіймав, історичні події в нього всі перемішані в одній часовій площині. Все ж сама творчість Сковороди доводить, що він зазнав певної еволюції думки й розвитку, отже не міг уникнути історії. Третя доповідь — Ярослава Білинського про Гельсінську Групу значно різнилася своїм рівнем від Пріцака і Шевельова: вона не ставила жодних тез, ні нових перспектив, а просто давала огляд відомих фактів. В мистецькій програмі було мистецьке читання поетичних творів Шевченка, Ліни Костенко і Симоненка. Деклямувала новоприбула з України Евеліна Белютз — колишня акторка театру в Чернівцях — викликала досить різноманітні враження в глядачів: дехто був очарований драматичною експресивністю виконання, декому (напр. Самчукові) дуже не подобався її трохи мелодраматичний стиль. Все таки, це нова поява на нашому горизонті і то поява професійна, мистецька. Варто було послухати. Теж виступ піяністки Осінчук був дуже добрий. Я чула її вперше, але зразу мала враження, що грає певний себе першорядний піяніст. (Грала Лисенка, Ліста і власну композицію з елементами народної музики). Між гістьми, підчас перекуски, зустріла я Гірняка, Падоха, Кедрина, Костюка, Аделю Мирошниченко, Л. Волянську. Мала нагоду поговорити про проєкт Ценка з професором Пріцаком. Перекинулася кількома реченнями із Знаєнко. З'явився на вечорі навіть Собчук — внизу ждала його жінка і дочка і я мала нагоду з ними запізнатися. Був там навіть Славутич. Приїхав зі Скрентону Іван Смолій. Була й Докія Гуменна. А було й чимало знайомих, що з ними не було змоги навіть поговорити (напр. ОКА Кузьмович, Коропецькі обоє, Петришини, д-р Зарицький і ін.) — Подорозі додому розмова оберталася довкола доповідей Пріцака і Шевельова — тобто історія і Сковорода.

Сьогодні я надробляла свою господарську повинність. Їздила на закуп харчів, варила на тиждень, поїхала до Sears-a, купила квіти і добре напрацювалася в городі, насаджуючи розсаду квітів. — Тепер втомлена в ліжку і чую, що болить спина і м'язи рук.

Час тікає, а я доповіді ще й не думала писати. Журить мене Знаєнко і моя з нею співпраця. Лабунька висловився дуже критично про неї, як про людину несолідну й несерйозну. Правда, сам факт, що вона дістала з Гарварду тисячу долярів стипендії на цю працю і досі нічого не зробила, не свідчить на її користь. В її інтересі є використати мою роботу і співпраця наша, можливо, нерівномірна. Але побачимо — за пару місяців справи напевно з'ясуються, бо саме тепер вона мусить взятися до роботи.

Середа, 28 травня 1980.

Не маю часу робити записки, а треба конче занотувати найважливіше. Не так події, як рішення. Перше і головне: завтра, в четвер, просто з роботи їду на летовище і літаком до Бостону, на ПКУС. Остап прибуде теж літаком, але один день пізніше — тобто в п'ятницю увечорі. Він буде тільки на ПКУС і повертається в неділю, а я взяла собі тиждень вакацій і залишусь у Максима до п'ятниці. Заважили на моїм рішенні різні моменти — передусім факт, що Максим цього вікенду їде (теж літаком!) на весілля свого приятеля David-a Martin-a до Easton, Pa., отже в час ПКУС-у ми з ним не зможемо бачитися, хоч будемо в його помешканні в Кембридж. Знову ж літом цього року Максим буде у Франції ("total immersion" у французькій мові і культурі!) і навряд чи матиме час і змогу приїхати ще додому перед відлетом до Европи. Отже я хотіла трохи з ним побути, бо довго не зможемо бачитися, ані навіть говорити по телефону. Крім того, поїздка на ПКУС — це рідкісна нагода попрацювати трохи в Гарвардських бібліотеках, отже хочу використати свій побут у Кембридж. А при всіх цих мотивах, є ще невеликчка задня думка: мій виїзд з дому на тиждень — це своєрідна деклярація незалежности. Хочу дати до зрозуміння моїм двом мужчинам, а передусім нашому гостеві, Івасеві, що моєї щоденної господарської посвяти "around the clock" не можна "take for granted", а зокрема, що у випадку Івася, це не може бути перманентною розв'язкою його побуту. — Івась, між іншим, мається дуже добре, гарно виглядає, трохи ще захриплий, але навіть і голос вже йому трішки, думаю, поправився. Видно, що він із побуту в нас задоволений, досить багато пише, навіть не дуже рветься "на люди"... Минулий довгий вікенд, щоправда, я возила його з Остапом на літературний вечір Яра Славутича (в суботу), на фільм Kramer v. Kramer (в неділю) та на закупи до Sears-а (в понеділок) — отже було чимало активности. Славутич був у нас на обіді в неділю. Я не є особливою його поклонницею — поет він дуже посередній, як науковець — він на рівні середньошкільного вчителя, а як характер — не викликає особливого довір'я, зокрема через свій нахил до самореклями. Все ж таки є в ньому і деякі добрі прикмети: неабияка життєва зарадність, працьовитість, ударність получена з великою дозою національної свідомости, хоч може трохи примітивного рівня. А крім того — бувший сусід з Філядельфії, старий знайомий. Ну й приймали вони нас в Едмонтоні гостинно "зеленим борщем", що спеціяльно запам'ятався. Отже треба було зреванжуватися. Але ночував він деінде. В Сірса купили Івасеві в дарунку убрання, а крім того він за власні вже гроші справив собі штанці, короткі штани, черевики і ремінець — отже купно вдалося! А коли додати, що і фільм був дуже добрий — то цілий вікенд випав дуже активно і приніс задоволення. Очевидно, праці я мала з тим теж досить. А все це, розуміється, в додатку до недоспаних ночей, бо мусіла в міжчасі підготовити свій виступ на ПКУС. (Подзвонила я — для годиться — до Дани Вонторської, що має зломану руку і сидить вдома, і коли я сказала їй, що я дуже зайнята, вона здивувалася: а що ж Ви такого робите? Ну, що ж — є люди, що сидять цілими днями на телефоні і не розуміють, що можна бути так зайнятим, що на товариські сплетні і телефони не має ні хвилини!)

Для свого виступу знайшла одну добру родзинку. Бажаючи говорити про перші англомовні друки про українську літературу, я провірила, що Кравців не знав про статтю Стівенса, а приписував першенство Діккенсові, що не знав про це пов'язання (Стівенса і) Діккенса з Дюраном, та що зовсім видно не усвідомлював, що Діккенс — це не автор "Піквіка", а його син! І цю ж помилку зробив у Ukrainian Quarterly Володимир Кисілевський! Ну й знахідка! Я раптом усвідомила одної ночі, що варто подивитись теж у Шевченківський словник київського видання. Ану ж і вони цього не знають? Ото була б ревеляція! Але ні. Наші кияни ретельно віднотували: Діккенс Молодший, і є і про Стівенса, і про Дюрана. Це було приємно: що академія, то не якісь емігрантські аматори!

Ще одне важливе рішення: їдемо з Остапом на вакації до Скандинавії! З прогулькою українців, що її організують українські інженери! На два тижні — в самій середині літа! — Стягнемося із останків наших фондів, але таки поїдемо. Завтра може: хвороба, смерть, каліцтво — треба жити, поки можна — якнайповніше!

Четвер, 29 травня 1980. год.4:05.

Я на летовищі. Здала баґаж і чекаю на літак, що має відлетіти до Бостону о 4:39. Отже маю пів години для записок. З праці вийшла вже в 2ій і приїхала сюди автобусом. — Ранок був повний хвилювань. Остап вранці — коли я, нагодувавши Івася, як звичайно після снідання, прийшла нагору вбиратися — повідомив мене, що він погано почувається, що йому крутиться голова і нудить. Збадала я пульс — виглядав може трішки повільніший, але відносно непоганий. Порадила взяти квінідін — на всякий випадок — і залишитися вдома, не йти до праці. Але, очевидно, настрій у мене впав. Я маю їхати — а тут тобі така комплікація. І ніколи не знаю, чи це справді поважна загроза, чи черговий вияв Остапової перебільшеної вразливості. І завжди в таких випадках виринає питання: що мені робити? Не йти до праці? Відкликати виїзд на ПКУС? Відмовити літак? З Остапом справа комплікується теж і тим, що в нього багато симптомів на нервовому тлі і мені часом спеціяльно, щоб підтримати його, треба робити добру міну і вдавати, що я не хвилююся. — Отже я таки зібралася, і з валізою поїхала до праці. Продуктивним цей ранок не був — провела його більше на телефоні — до Мами (щоб заглянула вона і зокрема Тато до Остапа вполудне і сказали мені, який його стан), до Остапа, до Лабуньків, до... Ії. Бо маємо ще одну вістку — сензацію: наша невістка вчора несподівано прилетіла до Філядельфії. Виявляється, що La Salle стримує її ґрадуацію, бо квестіонує кредити якогось одного предмету. І вона приїхала цю справу полагодити — якщо переконає їх, то може вернеться додому вже за тиждень, але якщо ні, то їй доведеться взяти один курс додатково і тоді залишиться у Філядельфії на пару тижнів.

4:45 — вже в літаку. Зараз життя моє буде в руках і Бога і пілота!

Вчора встигла полагодити ще деякі конкурсові справи. Коровицький відмовився, мовляв, Льоля має охоту брати участь у конкурсі! Але це можливо і краще. Я на його місце запросила Осипа Данка з Єйл. Дзвонила вчора і до професора Пріцака і до Данка. Пріцак дав свою апробату і в справі подробиць конкурсу. Я буду з ним ще сьогодні говорити. Теж і з Касинцем, бо Данка на ПКУСі не буде — він має якісь наради ALA в справі нового каталогізаційного кодексу AACR2 і їде до Нью Йорку. Я думаю, що в п'ятницю треба буде на бібліографічній сесії проголосити цікаву новинку-сензацію про меценатство Ценка і заплянований бібліографічний конкурс. Добре, що є вже склад комісії: Касинець, Данко, я — а подробиці треба буде опрацювати і проголосити пізніше. (Вимоги, критерії оцінки, нагороди). Я вже вчора написала коротку новинку до преси, що її зараз же в п'ятницю вишлю до Свободи, Америки, Укр. Вістей, Народної Волі, узгіднивши наперед текст із Пріцаком і Касинцем. — Отже як мені було не їхати? — Сама маю доповідь, веду бібліографічною сесією та ще й маю полагодити справи конкурсу. — Остап має мати доповідь про шестидесятників у літературознавчій сесії в суботу. Він має замовлений літак на завтра увечорі. Якщо не буде почуватися ліпше — не приїде — а тоді і я після ПКУС-у повернуся, виповнивши всі зобов'язання. А як все буде добре — залишуся в Максима до п'ятниці, як було запляновано.

Понеділок, 2 червня 1980, год. 8:24 вранці. Cambridge, Mass.

Остап уже в дорозі на летовище — біля 9-ої має поворотний літак до Філядельфії. Максим ще спить, а я — готова вже іти до бібліотеки Widener, але маю ще трохи часу для записок. ПКУС вчора під вечір закінчився. Остап таки приїхав — можливо це була лиш якась шлункова недиспозиція, а може якийсь поновлений клопіт із жовчю чи з печінкою. Треба буде йому наново почати обережніше харчування. ПКУС тривав три дні і мав понад 40 доповідей у трьох секціях: біо-бібліографічній, мовно-літературній та історико-соціологічній. Новиною цього року був факт, що так звана "Krawciw Memorial Lecture" відбулася зараз же перед ПКУС-ом, в п'ятницю вранці і я (та багато учасників ПКУС-у) мала змогу її вислухати. Для мене це був "highlight" всього мого побуту тут. Ця імпреза дала прекрасний початок. Відбувалася вона в англійській мові (тоді як ПКУС виключно україномовний) і в ній брали участь майже виключно не-українці.

год.8:00 увечорі

Відкрив програму директор Houghton Library і професор бібліографії Гарвардського університету, William Вond. Професор Ася Гумецька українською та англійською мовою прочитала один вірш Кравцева із збірки "Зимозелень" (Зворушливо! прекрасно! із академічною простотою!) Потім Бонд представив першого промовця, що його прізвище — Peter Gomes, що його титул — "Professor of Christian Morals and Minister of Memorial Church" і що був — мурином! Його тема: "Christianization, the Ecumenical Tradition, and the Ostrih Bible". Доповідь давала досить широку панораму релігійних течій 16 століття, хоч і не відзначалася якоюсь особливою глибиною. Зате наступний промовець, фактично головний промовець — бо це саме його лекція була т.зв. Четвертою річною "Bohdan Krawciw Memorial Lecture" — був справді надзвичайний. Це був Robert Mathiesen, Associate Professor, Department of Slavic Languages, Brown University. Тема його доповіді була "The Making of the Ostrih Bible" і я собі подумала нишком, цікаво що цей професор славістики скаже про Острозьку Біблію? Та ба! Славіст виявився першорядним бібліографом та істориком, а при тому знаменитим промовцем, із дуже симпатичною молодою зовнішністю (комічний деталь: його борідка починалася трішки може зависоко на нижній губі і через те, коли він говорив, маленький клаптик борідки — гострий довгий клинок-сторчак волосся — комічно рухався!) Доповідь виявила таке глибоке знання і самої нашої Біблії і обставин, в яких вона постала і була передана на такому рівні, що я не лиш вислухала всю доповідь із запертим віддихом (цілу годину! а може й довше), але й була в стані екзальтованого піднесення. Це був справжній coming of age of Ukrainian studies і я була горда і щаслива, що нарешті наша культура знаходить таке серйозне трактування. Добрій атмосфері сприяла теж обстановка Houghton Library, де відбувалася вся імпреза і де в ґабльотках була виставка українських рідкісних книг, в тому числі рідкісного (здається єдиного в світі) примірника Букваря Івана Федорова з 1574 і самої Острозької Біблії, що її 400-ліття саме і відзначувано цією лекцією і цією виставкою. З нагоди цієї імпрези була надрукована не лиш програмка "Bohdan Jurij Krawciw — a remembrance" (What a splendid way to be remembered!), але теж і елегантно виданий каталог виставки "The Ostrih Вible 1580/81-1980/81 — A quadricentennial еxhibition" — з репродукціями деяких сторінок із виставлених інкунабул.

В цьому ж приміщенні Houghton Library відбулося теж відкриття ПКУС-у і наша перша біо-бібліографічна сесія. Можливо, що до успіху нашої сесії причинилася і обстановка бібліотеки і ранішня наукова лекція на нашу ж бібліографічну тему. У всякому разі наша сесія випала — на мою думку — незвичайно добре і я була дуже вдоволена. Хоч ми у час трьох годин (від 1:30 до 4:30) мусіли вкласти 6 доповідачів, а в додатку ще й привітальне слово професора Пріцака, відкриття Штогрина та мої вступні уваги, то мені вдалося не лиш точно втриматись у часі, але й дозволити на досить жваву дискусію. До цього, очевидно, причинилися всі "мої" доповідачі, що взяли собі до серця мою пересторогу: ніхто не говорив довше як 20 мін. і всі фактично мали щось нове і цікаве до сказання. Світляна Андрушків (в досить вже заавансованому стані вагітности!) говорила перша про українські журнали та газети в колекціях Нью Йоркської Публічної Бібліотеки; Юрій Добчанський, що на велику і приємну несподіванку мені виявився дуже молодим хлопцем (ще й досить пристійним!) говорив доброю українською мовою про American Bibliography of Slavic and East European Studies як джерело для українознавчих дослідів, Богдан Струмінський говорив про українські стародруки, що їх він відкрив у колекції карпаторуського єпископа в Пассейку, Богдан Ясінський говорив про свою працю над індексуванням Літературно-Наукового Вістника, а ми з Мирославою Знаєнко доповідали по черзі про наш спільний проєкт "англомовні праці з української літератури" — я говорила про матеріяли до 1965 року, а вона про останніх 15 років. Молодий Добчанський здобувся на критичну увагу в мою сторону: мовляв, Am. Biblio. of Slavic & East Europ. Studies така мало відома, що навіть М.Т. у своїй статті "Ключі до скарбниць ітд" її не згадує зовсім. (Він потім, прощаючись, вибачався, що "насмілився мене критикувати"!) Але я — навпаки — страшенно цією увагою зраділа: поперше, приємно, що він мою статтю уважно і вдумливо читав, але подруге — і це саме головне — я хотіла посередині нашої програми зробити проголошення нашого Бібліо-Конкурсу уфундованого Ценком і мені треба було конче згадати цю свою статтю у Свободі. Добчанський зовсім несвідомо дуже мені в цьому допоміг. Отже я зробила проголошення "моєї" сензації, нав'язавши до завваження Добчанського. На залі було около 30 присутніх: в дискусії брали участь такі люди як Жила, Семчишин, Романенчук, Ганна Черінь, Караванська, Штогрин, Славутич і всі доповідачі. Була на залі теж Олександра Копач (з чоловіком). Сказала мені: "мені дуже подобалася Ваша американська поема". Я спершу не зрозуміла про що мова. А вона: ну, цей Ваш триптих, чи як Ви його називаєте. Я кажу: А де ви його бачили? Звідки знаєте про нього? Вияснилося, що вона після смерти Олександрова займається друком 8-ого збірника "Слово"! Ще один цікавий епізод з п'ятниці: просто з летовища (Максим вийшов зустрічати і ніс валізку) я вступила на пару мінут до УНІГУ, щоб побачитися з Пріцаком і узгіднити ще деякі справи бібліо-конкурсу. (Хотіла дати до преси зараз же після проголошення в п'ятницю, привезла зі собою готовий помножений на зіраксі текст та заадресовані коверти — але щоб потім не було якихось непорозумінь хотіла, щоб Пріцак прочитав і апробував цей текст). Це було фактично ще в четвер увечір: моя ділова розмова з професором тривала не більше 5-ти мінут, на ходу, по дорозі до авта, бо вони (ціла група) їхали на обід із Караванськими, але це вистачило. Зате в п'ятницю між лекцією про Біблію і нашою бібліографічною сесією ми пішли цілою групою на перекуску до ресторану. Я сіла з Касинцем окремо, щоб у час ланчу полагодити ділові справи пов'язані з конкурсом (Едвард зробив кілька дуже влучних зауважень — він вміє критично думати, розумний і дуже бистрий хлопець!). — Сидимо при столику недалеко входових дверей і ось я раптом бачу, що вулицю переходить і прямує до нашого ресторану в товаристві якоїсь молодої жінки (очевидно!) не хто, а Morris L. Cohen! Я дуже зраділа і коли він увійшов усередину, ми сердечно обнялися й привітались — і — домовилися на ланч на понеділок. Отже п'ятниця була ділова і багата в події. Пізнім пополуднем в Інституті були ще доповіді Оксани Ашер про поетичну мову Драй-Хмари та Бориса Білокура про навчання чужих мов альтернативною методою. Бібліографічна сесія мала ще ефектовне закінчення на спільній вечері у Faculty Club, де Касинець говорив про те, хто над чим працює тут за кордоном — і там в Україні. Я під кінець звернулася до присутнього на вечері Марка Царинника з пропозицією, щоб Journal of Ukrainian Graduate Studies запровадив регулярну рубрику — Bibliography of bibliographies and Research in progress. Він сказав, що журнал напевно радо на це погодиться, якщо знайдуться співробітники, що зможуть таку рубрику регулярно провадити. Доведеться, мабуть, мені з Касинцем за це взятися.

В п'ятницю увечорі були ще доповіді Чорнія (про національний аспект драм Куліша), Копач (про згадки про Україну в античній літературі — Анакреон писав про те, що скити п'ють вино не розводнене, як греки, але чисте, т.зн. "пити по скитськи" і "по-грецьки"). Славутич говорив про поезію Світличного, а Жила про "Свинську конституцію" Франка. Додому верталася я із Знаєнко, я запросила її переночувати в Максимовім помешканні. Сам Максим на ПКУСі взагалі не був — в п'ятницю вже поїхав на весілля Давида Мартина до Істон. В хаті двері відкрив нам Остап — отже приїхав і я цим дуже зраділа. Цілий день була дуже зайнята і не мала часу журитися, але вже під вечір весь час думала: приїде, чи хворий? В суботу були доповіді Черінь про Ліну Костенко і нову її книжку Маруся Чурай. (Черінь привезла один примірник показати і я цілу книжку прочитала 187 сторін! Феноменальна книжка — це одна із найважливіших появ нашого десятиліття! І куди дивляться ті совєтські цензори — адже це справжня контрреволюція! За відповідального редактора підписав книжку Підсуха і я подумала: часом і такий Підсуха потрібний, щоб випустити в світ таке чудо! Романенчук говорив про Шевченкову естетику, Остап про письменників шестидесятників і дисидентів, Наталя Пазуняк про Ніобу Лесі Українки. День перед тим говорила Войчишин з Оттави про стиль Євгена Маланюка.

П'ятниця, 6 червня 1980. 1:10 РМ на летовищі в Бостоні.

Знову трохи часу для записок в час дожидання літака. Максим провів мене на летовище і це облегшило справи: ніс валізку і провадив від підземки (Red line-Green line-Blue line) до автобусика на летовище (добра, швидка і дешева транспортація, не так як у нашій Філядельфії!) — отже я не мусіла ні втомитися, ні хвилюватися. Але він уже поїхав назад — не має сенсу, щоб тратив час, чекаючи тут зі мною. І так уже моя присутність тут забрала йому трохи часу, передусім вечорі — у вівторок увечорі обід у Максима — варила я, а Максим запросив товариша — Юрка Мигайчука, в середу — обід у Сахаруків, в четвер — разом з Мігайчуком поїхали на вечерю і кіно (Tin Drum) до Бостону — отже три вечорі підряд були присвячені розвазі.

В літаку. год.3:00 пополудні.

Тількищо поживилась сендвічом і кавою. Це було дуже до речі, бо снідала сьогодні двома маленькими шматочками хліба з кавою о 7ій годині ранку і, сідаючи на літак, така була голодна, аж крутилася мені голова! — Я взагалі, мабуть, за цей тиждень мусіла втратити трохи на вазі. Понеділок, вівторок і середу від 9 ранку до 5-ої пополудні провела в підземеллі "stacks" бібліотеки Widener, працюючи над своєю бібліографією англомовних праць з укр. літератури. В понеділок вполудне вийшла з бібліотеки на ланч із Морисом Когеном у Faculty Club, але всі інші дні я так запалено працювала, що — перебивши голод шматком шоколади — виходила з підземелля (ні неправда, це лиш stack 1, але carrel був при вікні і ще понад землею!) тільки тоді, коли перед 5-ою пополудні замикали бібліотеку і виганяли всіх з будинку. В четвер тут на Гарварді була ґрадуація.

Субота, 7 червня 1980. Філядельфія. 4:30 год.

Довелося обірвати речення. Літак почав уже приземлюватися. Це короткий около 50 мін. літ: не досить часу, щоб і полуднувати, і переглянути газету (Boston Globe) і ще й робити записки... В тій хвилині сиджу в городі, "на сонці" — вирішила трохи відпочати після вранішніх господарських справ: їздила вже за харчами до крамниці, наварила на пару днів, дала обом моїм панам обід — тобто пообідала з ними, помила посуд, поїхала відібрати годинник до годинникаря і купити собі пасочок до другого годинника — і втомилася всім тим, тимбільше, що сьогодні у Філядельфії дуже тепло (я роздягнулася до шортів!) і це великий контраст до минулого холодного тижня в Кембридж. Жде мене ще досить велике спрятання хати — треба привести до ладу і до чистоти і кухню і лазничку (всі три!) — але я вирішила відкласти це до вечора. Я давно не була на дворі і стужилася трохи до природи, а що Остап вранці покосив траву і наш городець дуже привітний і запашний, сіла, чи радше поклалася тут.

Треба доповнити недосказане: На Гарварді в четвер була ґрадуація, і це — несподівано — створило мені маленьку комплікацію. Церемонії там відбуваються напроти бібліотеки Вайднер — надворі. Вже два дні наперед приготовляли сотні крісел, сцену, риштування для телевізії і преси, тощо. (Дивлячись на всі ці приготування, я подумала: дай Боже, щоб ми дочекалися тієї щасливої хвилини: бути гістьми на такому святі, коли Максим отримуватиме гарвардський докторат!) Мені сказали: нікого без перепустки сюди в четвер не пускатимуть, отже ж не мала певности чи зможу дістатися до бібліотеки. Остаточно — після пертрактацій з Касинцем, Оксаною Процик (вона працює тут у каталоговому відділі) та навіть M.L.C. — я врешті знайшла найпростішу розв'язку: вибрала кілька потрібних мені томів, Максим їх випозичив на своє ім'я і я цілий день у четвер працювала вдома, тобто в Максима. Мій тиждень випав дуже продуктивний: самих анотацій написала щось понад 60 — а крім того низка нових позицій: переклади, рецензії. Зраділа дуже, що знайшла нарешті томик перекладів із Шевченка Войнич із 1911 року — одна із двох найстарших англомовних публікацій (окремих книжок) з української літератури. І було відрадно, що це серйозне гарне видання, у серії, де виходили такі поети як Бодлер — отже дебют на висоті. Має книжечка теж дуже цікаву і детальну біографію Шевченка. Варто колись написати про неї цілу статтю. Не має Гарвард, нажаль, другої з цього ж 1911 року книжечки про Шевченка — Расторґуєва. І це було для мене поважним розчаруванням. Буду мусіти десь за нею пошукати... З журнальних статей цікавою знахідкою була стаття Клена в журналі Trident з 1940 року про українську літературу Галичини перед війною в Польщі. Подумати тільки: в час, коли у Львові — більшовики, американський журналик друкує статтю німця-Клена, що десь на ворожій території — найцікавіше, що в цій статті цілий абзац присвячений творчості... Івана Керницького! І то між такими прозаїками, як Самчук, Журба, Косач, Вільде... Такий тоді ще був молодий, а вже знаходив таку добру критику.

Ще кілька слів про ПКУС. Виступали там ще з доповідями такі люди як Іван Головінський, архітект Калинич, Мирослав Семчишин (аякже!), Богдан Чопик, Юрій Рибак. Професор Бандера був модератором дуже успішного, на мою думку, панелю про українські поселення (виходить такий довідник) — у панелю брали участь Любомир Гайда, Ігор Зєлик та Ярослав Падох. І це єдина сесія, що була ділова, із живою дискусією, "майже" така цікава й ділова, як наша біо-бібліографічна. Решта ПКУС-у була цього року, думаю, значно слабша, як минулими роками (з тих, що я брала в них участь!) Були ще доповіді Святослава Караванського (про словник рим) та Ніни Строкатої-Караванської (про словник мікро-біології). Приємною несподіванкою було, що вони обоє доповідали не про політику, а на цікаві наукові теми — і обоє вони в моїх очах від цього значно виросли. Були ще економічна сесія з доповідями Богатюка, Коваля та Сенькова (останній — найцікавіший для мене — про демографічні тенденції в Україні із цікавою тезою про брак інтегральности українських міст). На історичну сесію я не ходила (там говорив Домбровський, що був мені нецікавий: прочитала кілька його напастливих статей на Гарвард ітп. і маю низьку опінію про нього, як науковця). Зрештою дві історичні доповіді чула — Пріцака про рік 1320 (дуже цікаво — він мабуть тепер саме концентрується на тій добі, бо це своєрідне доповнення до його іншої доповіді, що її я вже чула раніше — із сензаційною назвою "Вбивство в замкненій кімнаті"!) та Воскобійника (досить поверховну про не-російські народи імперії в 1905 році). В мемуарній сесії виступили Кедрин і Романенчук. Це мали бути спогади про журналістів і літераторів Львова. Вийшло інакше. Романенчук говорив про Академічний Дім і студентів, що били палицями польських корпорантів, а Кедрин досить дотепно, але з багатьма диґресіями, говорив трохи про журналістів Львова, а більше про свої погляди на ролю преси і політики, про Львів, як "діру", що не могла рівнятися з Київом, Віднем, Варшавою — містами, де він жив і які мали гарне положення над ріками. Розповів, між іншим, такий анекдот: У Відні, якийсь підприємчивий тип організує і проголошує, що відбудеться Sprung über die Donau. Зійшлася товпа людей, хтось з капелюхом збирає гроші. Спортсмен розганяється до ріки раз, другий, третій. І тільки — до берега. Нарешті обертається до публіки: Meine Herrschaften, dass ist ja unmöglich! Мені це дуже сподобалося — добре віддзеркалює психіку австріяків. До дотепних моментів ПКУС-у належало і те, що присутня в п'ятницю і суботу Ганна Черінь до кожної майже доповіді написала віршем коментар. Показала мені і за моєю намовою пару разів при спільному полуденку в ресторані прочитала ті віршики цілій групі — на загальну втіху. Я намовила її, щоб вона послала ці речі до "Лиса". Еко не хоче мене друкувати, сказала. Я їм раз щось послала — навіть не відповіли. Ну, я обіцяла передати через Ікера — і вона перед від'їздом таки дала мені ці вірші для Лиса. Дуже добрий для гумористичного журналу матеріял. Але вона його (і себе) за поважно трактує. Я її запитала на вечері бібліотекарів, чи вона займається якоюсь бібліографічною роботою (бо збираю потрохи інформації про research in progress), а вона мені: ні, бо це шкодило б моїй поезії. Я усміхнулася: чому ж? — я теж трохи пишу, але й працюю над бібліографією. А вона на те: ну й видно по Вашій поезії! Чи може сказала "І це шкодить Вашій поезії! Я не образилась — люблю щирість. Але відбилася: знаєте, є всяка поезія. Є й така сконцентрована, як і бібліографія, така, як наприклад в Еліота.

А оце ось один із віршиків Ганни Черінь написаний після першого для ПеКУСу. Підозріваю, що Прокрустом тут виступаю — я!
[Текст вірша, написаний рукою Ганни Черінь, вліплений на сторінку щоденника].

Ганна Черінь

Цур тобі, ПеКУС!

Конференція щорічна,
Їй межа — пора північна.

Рефератний маратон,
Урожай бібліоґрон.

Стільки чули рефератів,
Що лічбу вже кожен втратив.

Кожний має півгодини
(хоч покинь із середини)
Бо Прокруст виймає ніж,
Каже "сам себе заріж!"

Реферати, реферати, —
Як усі думки зібрати?

Я від них так помудріла,
Що ще трохи — то б здуріла.

5/30/80

10 червня 1980 р. 10:00 АМ.

Роблю сьогоднішні записки в досить своєрідній обстановці. Вперше в житті покликали мене на Jury duty, отже сповняю свою громадянську повинність. Простора заля ч.633 в City Hall була вщерть виповнена людьми вже о 8:30 ранку. Показали нам пояснювальний фільм, а тепер викликали вже пару груп (panels), отже заля спорожніла. Виклик (summons) обіцював, що це тільки "One day or one trial". Маю надію, що все це не довго триватиме. Говорили мені знайомі ще раніше, що людей пов'язаних з правом, звичайно відкидають, отже підозріваю, що після переслухання суддею чи адвокатом, мене, мабуть, відішлють, тобто звільнять і мені не доведеться брати участь у процесі. Це, правда, міг би бути цікавий для мене, новий досвід. Але було б гірше, якби я так попала на якийсь довготривалий процес. Це могло б скомплікувати мені життя. Вчора — після однотижневих вакацій — застала в праці гору справ до полагодження, а сьогодні я вже знову поза своїм бюром. Треба буде потім надробити втрачений час. Хоч час цей не зовсім втрачений, передусім тому, що це мені вперше. Вже навчилася дечого: напр. термін voir dire — досі зовсім був мені незнайомий. Це стосується самої процедури вибору лави присяглих. Подумала я у зв'язку з тим терміном: як стара англійська традиція з часів норманської епохи стоїть на перешкоді для зрозуміння судочинства сьогоднішнім пересічним американським громадянином! А все ж при всій прагматичності й модерності американського життя, тримаються цієї традиційної (та ще й французької!) судової мови!

Повернувшись із Кембридж, я застала посилку від Рубчака. Дотримав слова, проглянув уважно мій Землетрус. На кожній сторінці багато завваг. Деякі — дотепні, посміялася я трохи сама із себе. Але є і серйозні закиди, що їх нелегко буде виправити. Тим більше, що Рубчак — не Гординський, він не подає пропозицій як виправити. Правда, його загальна опінія про збірку — наскрізь позитивна, він вважає, що навіть якби я не робила жодних суґерованих ним змін — видати варто. Але його коментарі ведуть часом до поважної застанови: моє перше враження, побіжно проглянувши коментарі Рубчака до "Американського триптиху", було: не треба було мені спішитися із друком цієї речі в черговому збірнику "Слова". Ну, пропало. "Віршики твої стають на чати твою неславу вічно берегти", мовляв Коротич. Зрештою, мені треба трохи охолонути від першого враження Рубчакової критики: чи справді має він в усьому рацію? Він каже, напр.: "або білий вірш, або вільний" — мішати, мовляв, не можна. Чому? Чи не відзивається в Рубчакові клясицист? Йому дуже сподобалися деякі переклади, але хоч спеціяльно дякував мені за Else Lasker-Schüler (думав, каже, що ніхто крім нього серед українців про існування цієї поетки не знає), то не помітив мого промаху із "Herbstzeitlose", що його зауважив Качуровський (я не знала, що це — назва квітки, і видно не знає цього і Рубчак!) — Мені треба, у всякому разі, якнайшвидше Рубчакові написати листа і подякувати, щоб не подумав, бува, що я образилася його критикою. — А я вчора, після першого дня в роботі і після звичайної господарської рутини-куховарення — була вже настільки втомлена, що пішла до ліжка біля 10-ої, проглянувши побіжно газети і послухавши музику. (Ця граматична конструкція для мене і досі неясна — колись я не сумнівалася в тому, що має бути "музики", але тепер під різними впливами, мої сумніви ростуть і творять мовний хаос і непевність!)

Одне, що мені вдалося полагодити від часу мого повороту додому, це телефонічна розмова із Данком з Нью Гейвен в справі деяких деталів нашого конкурсу, а теж переконати його, щоб погодився стати моїм заступником в біо-бібліографічній секції ПеКУСу (Мене вибрали головою на два роки з правом кооптувати заступника). Він зробив одне застереження: не хоче бути наступним головою! Но, але це ще далеко попереду і зрештою залежатиме від вибору. Тоді взагалі найліпше буде передати справу в руки зовсім інших людей, я теж не хотіла б очолювати цю секцію (— знову ж граматика: колись я написала б "цієї секції" — і досі не маю певности! — треба б назад до школи!) більше як два роки. В громадському житті добре, як міняються люди в проводі — тоді завжди є шанса якоїсь свіжої думки, нової ініціятиви, нової енергії і нового підходу до справ. Може тому в нас є такий застій в українському житті, що в організаціях сидять-засиджуються самі "гонорові": а треба було б нових, ділових людей.

Доходить 12 год. вполудне. Із двох сот осіб залишилось щось із 20. Всі інші пішли вже вибрані "на панелі" — і дехто з них може вже й бере участь у процесі — а дехто може вже і пішов додому. Мого прізвища ще не викликали, але тепер уже й перерва на полуденок!

12 червня 1980. 10:40 РМ. четвер

Івась вчора поїхав уже до Нью Йорку. Приїхали по нього автом Пастушенко і Крижанівський. Він буде в Н.Й. тільки день-два, щоб провірити помешкання, якого вже не бачив пів року, відбути візиту в лікаря і ще якісь полагодити справи, а тоді в суботу, тобто після завтра, він їде на два тижні на Союзівку, а потім до Гантеру. — Отже побув він у нас майже два з половиною місяці. Прийшов до себе, добре виглядає і набрався трохи віри у власні сили. Маю надію, що залишиться абстинентом від алькоголю — хоч не маю стовідсоткової певности, що вистачить в нього сильної волі, щоб встоятись спокусі і запрошенням "добрих друзів". Я рада, що за весь час його побуту в нас не було жодних непорозумінь, ані прикрих інцидентів. Івась справді добряча і приємна людина, а при тому має справді добре почуття гумору, а це у щоденних стосунках між людьми дуже важливе. Все таки між нами чимало розбіжностей — поглядів, темпераменту, скалі вартостей — і хто знає, чи не дійшло б до непорозумінь, якби він побут свій тут протягнув ad infinitum. Напр. був такий випадок: послала я Івасеві — ще до шпиталя в Н.Й. свій присвячений йому вірш. Це було ще десь, мабуть, у січні. І от одного дня напочатку травня Івась показує мені листа від Ю. Стефаника, в якому Стефаник пише, що, мовляв, мого вірша "У лікарні" в 8-ому збірнику "Слова" він умістити не може, бо збірник уже майже надрукований, але радо затримає його до 9-ого! — Це для мене був грім з ясного неба! Вірш я послала уже була до друку в Нових днях, разом із другим віршем "The last frontier" і не мала найменшого наміру друкувати його в збірнику "Слова". (У 8-ому і так моїх матеріялів є багато, може і за багато! — чого Івась, очевидно, не знає!) Факт, що Івась послав Стефаникові без мого відома мій власний вірш — дуже неприємно мене вразив. Він, очевидно, не бажав мені зла, навпаки, думав, може, що допоможе своєю "протекцією" чи що, і тому він навіть певно і не здогадується, як це мені образливо. Я зараз же написала Стефаникові листа із виясненням, але Івася від гострої догани з мого боку врятувала лише його добрячість і його стан реконвалесцента і гостя. Коли б зробив це хтось інший — я напевно наговорила б йому дурниць. — Інші підстави до потенційних непорозумінь — це власні Івасеві фейлетони, що в них він називає по імені і мене і Остапа, очевидно з найліпшими інтенціями, навіть і висловами вдячности. Він фактично думає, що це — велика слава і рекляма бути згаданому в його фейлетоні і не догадується, що декому це може бути навіть неприємно. Я навіть раз пробувала жартом дати це йому до зрозуміння: "Івасю, перестань нас згадувати у газеті, якщо не хочеш втратити даху над головою!". — Взагалі було б ліпше, якби перестав писати не лиш про нас, але і про себе, а взявся за якусь актуальну тематику. Щоб спонукати його до цього, я приносила йому вирізки фейлетонів Baker-a з New York Times-у, піддавала думку, щоб написав на тему книжки Форсайта Devil's Alternative. Це однак не дало досі бажаних наслідків. Но, але це його справа.

Моя "jury duty" тривала у вівторок увесь день. На полуденок я, правда, пішла до Остапа, до Community College, і ми пішли на ланч у двійку. Але повернувшися, я таки попала у панель-групу 30 осіб, що з них у суді Common Pleas мали вибрати лаву присяглих із 12 осіб. Суддя був Marutani, адвокатами були O'Neil для позиваючої сторони (plaintiff) та Silverman і Lowenstein для "defendant". Справа була цивільна — автомобільний випадок, claim for damages, personal injury & death. До години 4:30 всіх 30 потенційних присяглих плюс трьох адвокатів плюс урядники суду, а частинно і сам суддя були зайняті вибором "jury". Адвокати ставили питання про професію (присяглого та її чи його чоловіка чи жінки), про можливі упередження ітд. Дехто із потенційних присяглих пробував викрутитися — мами, що мають малих дітей, бизнесмени, що мали ділові справи, студенти, що мали іспити ітп. Суддя дав нам поучення, що це, мовляв, громадянський обов'язок, так як військова служба ітд. Я вже думала, що і справді доведеться мені провести тиждень на процесі. Але ні. В остаточній елімінації (Peremptory challenges) мене таки звільнили (Я у відповідях двічі підкреслила, що працюю із правниками і правничими матеріялами). Думаю, що застосування лави присяглих у цивільних справах вимагає дальшої реформи. Занадто коштовний це процес. Багато дечого можна б упростити. Адвокат, напр. повинен був мати інформацію про професії присяглих на "computer printout", бо на це питання всі ми вже відповідали, виповняючи пів року тому квестіонар. За день служби дають винагороду — 9 дол. мінус податок. Добре людям на посаді, таким як я — гонорар я віддаю університетові, бо ж від платні мені того втраченого дня не відтягають. Але, якби я була робітником на будові, мулярем? Йому платять за години праці — не з'явився — не заробляє! А заробляє він певно з 10-15 дол. на годину. 9 дол. не є для нього жодною компенсатою. Ну, добре — обов'язок, посвята. Але виходить, що цей обов'язок несуть на плечах саме ті, що найменше можуть собі на це дозволити!

25 червня 1980, середа, год.10:30 увечорі.

Максим саме тепер десь, мабуть, над океаном — в дорозі до Парижа. Маю надію, що щасливо прибуде і що знайде дах над головою на перших пару днів. Від 1 липня він має запевнене помешкання в гуртожитку, але раніше не могли ґарантувати, що буде місце. Це мене трохи журило. Я розвідала адресу Біланюків і написала їм десь два тижні тому, чи не могли б дати Максимові притулку на пару ночей в разі потреби. Не була я, одначе, певна чи будуть вони ще тоді у Парижі. Але от дзвонить мені пару днів тому Максим: дістав телеграму від Олекси: Welcome anytime — і телефон та інформацію як їхати до них міським транспортом. Таке дружнє і сердечне вирозуміння зворушило мене: гарні вони люди. І тішуся, що Максимові перші кроки в чужій країні може не будуть такими самотніми.

Ія теж завтра відлітає — у протилежному напрямі, до Каліфорнії. Бачила я її тільки раз — була в нас пару годин в неділю. Дуже була зайнята своїм курсом. Ще завтра вранці має іспит, а увечорі — літак із Нью Йорку.

Ми з Остапом сьогодні теж мали сходини з інж. Захарчуком у справі нашої прогульки до Скандинавії. Були на цих сходинах Шиприкевичі, Кушнірі, Цегелики, Оксана Панасюк, п-ні Ільницька, Макаренко. Є ще якісь інші люди з Філядельфії і кілька осіб з Нью Йорку. Отримали ми вже сьогодні квитки на літак і подорожні торби та проспекти. Відліт — 25 липня — отже за місяць.

Останнім часом я багато працюю над своїми трьома бібліографіями. Навіть може трохи перестаралася: навала роботи викликає часом неприємну пресію. Кожного дня стараюся переписати на машині кілька карток своєї правничої бібліографії (German treatises on American law. Supplement 1). Xoтіла б викінчити і перед від'їздом на вакації послати до друку в Int. J of Law Libraries. Знову ж за тиждень інтензивної праці в Гарвардській бібліотеці я здобула велику кількість (не рахувала ще, але мабуть більше як 80!) нових позицій і анотацій до моєї бібліографії англомовних праць з української літератури. Ці речі теж поволі систематично переписую на машинці, картки xerox-ую для Знаєнко і упорядковую картотеку. Маю вже для Слави цілу пачку карток, бо треба було навести порядок теж із деякими закінченими матеріялами, що їх я відклала, чекаючи на якесь пожвавлення активности з її боку... Третя моя бібліографія — Остапова — фактично закінчена. Але її треба було б переписати і дати десь надрукувати. Це, можливо, треба буде відкласти до вересня. Не думаю, що могла б встигнути раніше.

З інших завдань, що тяжать наді мною і викликають деяку пресію: справи бібліографічного конкурсу, що його треба остаточно оформити, остаточне завершення ПеКУСу — (треба зібрати від усіх доповідачів резюме їхніх доповідей — отже додаткова кореспонденція), дві рецензії до WLT, що їх реченець — 1 вересня, мій "Землетрус", що над ним варто було б почати працювати.

В неділю — щоб трохи вирватися між люди і щоб примусити себе до їзди автом — я взяла Остапа і поїхала на пікнік Чортополохів, що відбувався на фармі Черників у Швенксвіл. Пропонували мені місце в авті Філінські, але я вирішила поїхати сама і взяти ще й Остапа. Це вперше я відважилася на таку дорогу. Зваживши на те, що ми двічі по дорозі зблудили, я зробила того дня автом понад 70 миль. І це була добра і потрібна проба моєї шоферської витривалости. Здала іспит! Може відважуся цього літа вибратися і над океан!

Був на пікніку і Роман Максимович. Виглядає, як старик, але може нормально і ходити і говорити. Може, дай Бог, час поволі загоїть наслідки "stroke"-у і він поволі прийде до себе.

4 липня 1980. Карпатія. Lexington-Hunter, N.Y. п'ятниця.

День Незалежности святкуємо цього року таки в Америці! І то не вдома, самі, а зробили собі довгий вікенд — короткі вакації в Гантері. Приїхали сюди нашим власним автом... але з Лащиками, і провадив автом Ґеньо, не я. Для мене це ще таки за далека дорога. Віра їхала їхнім Мерцедесом із Софійкою та Уляною Мазуркевич, ми з Остапом, Ґеньо і Андрійко — в нашому авті... Лащики завтра везуть своїх дітей на пластовий табір до Іст Четгем, отже повно теж і баґажу — навіть на даху Мерцедеса. Виїхали пізно (десь перед 11-ою), зупинялися по дорозі двічі (на обід і на закуп якихось антиків), так що добилися сюди вже під вечір. Погода сьогодні прегарна — сонячно, а в горах і не гаряче і немає духоти такої як у Філядельфії — так що навіть їзда була досить приємна. Гантерські краєвиди діють відпружуюче. Добре трохи вирватися з міста. Ми встигли повечеряти варениками і — і це найбільша радість і несподіванка — бути на виставі п'єси Of mice and men в театрі у Лексінґтоні (офіційна його назва: Lexington Conservatory Theatre — таки з англійським spelling-ом!) Я тут була вже на одній виставі пару років тому (A Funny Thing Happened on the Way to the Forum) і знаю обстановку — заля на взір величезної стодоли, але актори професійні і постановка і тоді перший раз і сьогодні — помислова, оригінальна, цікава. Стайнбекова проза дуже вдало перероблена на драматичний твір.

6 липня 1980, неділя вранці. Карпатія. Lexington-Hunter.

Вчора я вперше сіла в своє авто, випробовувати гантерські дороги. Очевидно, їхала тільки 2-3 милі по бензину, а потім знову пару миль до Кобзяра, відвідати Івася. Івась мається добре, гарно виглядає, навіть голос вже майже нормальний. Ми привезли йому решту його речей, що їх він у нас залишив, а теж дарунок на ім'янини — стодоляровий чек. Івасеві господиня Кобзярівки відступила гарну кімнату в мотелі на ціле літо — щедрий жест, бо така кімната коштує певно із 25 дол. на особу за день (Такі приблизно ціни в Карпатії!) Цього вікенду тут багато людей, дехто тільки на вікенд, інші на вакаціях. Приїхавши перед полуднем на відвідини до Івася, ми зустріли Лясю Старосольську, Ека з "Мамою", Кедрина, та всяких менше знайомих людей, таких як др. Мороз (приятель мого Тата), др. Саєвич, пп. Рогожа, Ставничий ітп. На обід ми вернулися до Карпатії, потім Остап поклався трохи подрімати, а я вдяглася у купелевий костюм і пішла "на річку". Доступ до річки трудний, стрімкі східці, каміння, викорінені дерева — і вдосталь води, що залила зовсім перехід з цього берега на "камінний пляж" потойбіч. Я була сама, не хотіла ризикувати і переходити річку вбрід (каміння в річці поросле мохом і дуже ховзьке) — подумала, як впаду у воду, загублю клунок з рушником, суконкою, полотняними черевиками, — а що головне — замочу годинник. Отже знайшла собі великий камінь на цьому боці і поклалася на нього. Сонця майже не було, але свіже повітря і головне — прекрасний шум ріки — це чудодійні ліки. Потім прийшов ще на годину Остап.

Увечорі я забавилася в "амбасадора" — повела гостю "Карпатії", Mrs. Miller з Нью Йорку, американську жидівку, на український концерт у ґражді. Концерт був неособливий — молода студентка співачка Маґун і два молоді хлопці-бандуристи, але церква і ґражда — цікавий український центр і варто, щоб ним поцікавилися і не-українці. Пізніше була велика імпреза в Ксені: відкриття виставки Козаків і традиційний вечір відкриття сезону. Не зважаючи на зливний дощ, з'їхалося звідусіль дуже багато людей і програма була ліпша, як цього я могла сподіватися. Вела імпрезу Ляся; виступали Кедрин, Ляся, Ікер (що за нього читав Крижанівський), сам Едвард Козак в ролі Гриця Зазулі, співав Титла та дві бандуристки-Клюфасівни. Найліпший був виступ Козака — це єдиний справжній сатирик нашої еміграції і сумно буде, коли його не стане. Дуже добрий був виступ Лясі — читала сатиричний фейлетон, що висмівав "пискатих" міщанських сплетнярок. Подобався мені теж дует бандуристок — грали одну досить сучасну композицію Китастого і дуже добре виконали якусь мабуть думу (про пана Каньовського). Решта програми була слабша, хоч Кедрин говорив з притаманним йому легким інтелігентним дотепом, але тему мав не дуже вдячну: sales talk про Козакову виставку. А виставка, нажаль, показує ЕКА із ненайкращої його сторони: як маляра, що поставив своє мистецтво на рівень мистецьких смаків широкої нашої публіки. Фейлетон Івася бив "нарцисівський", тобто про себе самого, як то він переїздив із Союзівки до Кобзярівки. Трохи прикро, що він не хоче бачити того, що такий автор як він повинен мати якусь тему, а не вічно писати про себе. Не помагають фейлетони Бейкера та інші матеріяли, що їх я йому підсуваю. Найгірший у програмі був співак — Титла. За нього просто соромно.

Між людьми, що їх ми тут зустріли і що з ними мали змогу поговорити довше були Михайло Мороз (до нього треба нам таки колись поїхати, завжди запрошує, а я вже віддавна пляную купити якийсь Морозів краєвид. Він, правда, занадто мене завжди засипає компліментами і то не лише як жінку, але і як автора "Хвалю ілюзію"! і як "мистецьку душу", ітп. Каже мені: я хочу зробити з Вами свого рода інтерв'ю на тему філософії мистецтва. А я йому: що Вам каже думати, маестро, що я знаю щонебудь про філософію мистецтва? Лідія Крушельницька, Наталка Соневицька (з нею я говорила про нашу бібліографію і про Знаєнко), та її мама — п-ні Палідвор (вона пам'ятає мене і нашу родину з Мушини!), Надійка Світлична (я просила її приготовити бібліографічну доповідь на наступний ПКУС), Богдан Певний — він чомусь дуже щиро і довго зі мною говорив і то дуже цікаво, на цікаву для мене тему: — коли нам було по 20 років, каже Певний, ми насміхалися із старих, виступали проти них, критикували їх — але всетаки вони прийняли нас до Об'єднання Мистців і давали нам форум для виступу. А от тепер нашій генерації по 50 років — і що ми даємо молодим? Те саме в літературі — коли нью йоркська група виступила на арену, Лавріненкові було, мабуть, десь понад 50 і як він їх підтримав! А от Бойчукові сьогодні стільки ж років, а яке в нього наставлення до молоді! — Цікаве дозрівання цієї "нашої" ґенерації. Раптом народжується свідомість, що тепер тягар відповідальности падає уже і на наші плечі, що ми відповідальні громадяни суспільства. Є щось спільне в цьому його способі думання і в цьому, напр. факті, що я взялася писати такі статті, як "Легковаження літератури" або "Ключі до скарбниць друкованого слова". Чи не намагання старатися своїм впливом зробити щось для громади, щось більше, як власне я. — Між іншим, зустріла я тут і др. Ценка і говорила з ним про конкурс і про наші заходи і підготовчу роботу. Ценко мені пару тижнів тому потелефонував, зворушений новинкою у Свободі, що він фінансуватиме бібліографічний конкурс не лиш цього року, але і принаймні на наступних п'ять літ! Тоді я просила його подумати ще над цим жестом, бо людина тепер переживає свою трагедію і може не надто чесно користати з її слабости. Але бачу, що він таки послідовно, свідомо, раціонально хоче роздати майно громаді в пам'ять дружини і це дуже похвально. Виріс він у моїх очах дуже цим своїм жестом. Щоб лиш не думав витратити всього на якісь дрібниці, або на Марійську Дружину чи парафію. Тому стараюся плянувати справи конкурсу "to keep the fire burning". Приємно мені, маю сатисфакцію, що вдалося мені зробити таку прислугу Гарвардові й українській науці. Дай Боже тільки, щоб з цього була справжня користь, щоб добре нам всі ці конкурсові справи пішли. Касинець пропонує, щоб зробити конкурс все-американський, щось у роді Cenko Prize in Ukrainian Bibliography і щоб давати одну лиш нагороду 1000 долярів. Не знаю, що скаже на цю пропозицію Данко і чи сам фундатор буде задоволений таким оборотом справи. Тоді нагорода може попасти якомусь не-українцеві і може бути крик у громаді, як у випадку з Маґочі, що дістав посаду в університеті Торонто. Але це була б величезна для українців рекляма і справжній вихід на широкі води.

8 липня 1980, вівторок.

Написав із Парижа Максим: вчора одну карточку дістали, сьогодні другу. Ми обоє з Остапом вже були трохи неспокійні — жодного контакту, жодної вістки. І дуже були розчаровані, коли, повернувшись з Гантеру, не застали були листа. Не знали навіть чи доїхав, і як. Ну, дає собі наш синок раду. Був один день у Біланюків ("прийняв мене як рідного", пише). Це напевно дало Максимові психологічний "booster" — моральну підтримку в чужому світі, теплий дружній контакт. Тепер він уже в гуртожитку — записався аж на два курси. Але встиг уже побувати в українській церкві, зустрітися з ректором Яневом та деякими іншими українцями. Тішуся, що він у Парижі. Колись про це можна було лиш мріяти. Так ось виглядає справжнє здобування освіти. Хотіла б я зорганізувати нам з Максимом зустріч у Копенгаґені. Побачив би хлопець Данію — а ми — його. Не знаю, чи це нам вдасться.

Вівторок, 15 липня 1980.

Вчора вислала до IJLL Supplement I своєї анотованої бібліографії German treatises on American Law — назбиралося точно 100 нових позицій! Сьогодні вранці кинула в поштову скринку рецензію на Gegen den Strom до WLT. Ці речі тяжіли наді мною і я рада, що їх позбулася. Можу нарешті спокійно взятися за подорожній довідник — Fodor's Scandinavia — бо вже ось-ось і наші вакації!

В неділю були в нас із візитою 6-місяців тому прибулі з України Іван та Богдана Качураки. Вони з Бурштина, з Галичини. Обоє мають закінчені технікуми — гарно говорять по українському, до технічних термінів включно. Сконтактував їх з нами Іза Каплан: мовляв, є тут така пара українців і вони чужо почуваються серед наших євреїв... Качураки — не жиди. Приїхали після 9-річних старань, бо він — по матері — американський громадянин. Мати тут від 1973 року. Трудно їм звикати до Америки. Ще ніде не працюють, але мама вистарала їм Welfare. В них дві дівчинки. Десь довідались про них сумівці і намовили послати старшу дівчинку на табір до Ellenville. Почали американські діти розпитувати новоприбулу, як вони жили вдома, а коли та розповіла, закричали: а це все неправда! Дитина в плач та давай дзвонити до батьків, щоб забрали з табору! — Ми радили їм використати всі можливості — і вчитися! Головне: вивчати мову, брати курси, потім продовжувати далі — може в Community College. І вони вчаться.

Неділя, 20 липня 1980.

В середу приїхав до нас Тарас Кульчицький із Сан Франціско. Він знову організує якийсь з'їзд Остапової кляси з академічної гімназії! Ця середа випала дуже драматичною, і то зовсім не з нагоди Цмайлового приїзду. Погода вже більше як тиждень нестерпно гаряча (сьогодні температура, мабуть, понад 90, може дійшло і до 100, а при тому велика вогкість!) В середу 16-ого було теж дуже прикро. Охолодження в бібліотеці не працювало як слід і Sloane та Gay вирішили пустити всіх додому на пів годнини раніше. (З цим окрема проблема, що вимагає, щоб її віднотувати, отже дозволю собі на диґресію. Наш унійний персонал має у робочому контракті клявзулю такого змісту: Якщо температура понад 82̊ довше як дві години — вони мають право залишити працю і йти додому. В понеділок акліматизація зранку не працювала — бо підчас вікенду в літі бібліотека зачинена, отже по двох годинах допоміжний персонал зник. Але пішла теж із своїми працівниками з acquisitions dept.і наша професійна колежанка Merle Slyhoff. — Залишилися в бібліотеці тільки ми з Ненсі і сам Словн. Решта була на вакаціях. За три-чотири години температура унормувалася і було навіть зовсім приємно працювати. Sloane був дуже незадоволений, що Merle дозволила собі на такий вчинок. Не подобалося це теж і мені і Ненсі — хоч може не із тих самих причин. Вона вважала, що це свого роду несубординація. Я думала, що Merle повинна була залишитися просто як вияв солідарности зі мною і з Ненсі. Але ми про це не говорили взагалі, тільки Sloane кілька разів підійшов до мене і сказав: приємно чути звук друкарської машинки, знак, що бодай хтось працює! На другий день, одначе, я випадково була зранку в каталоговому відділі і чула, що Sloane закликав Merle на якусь розмову і долетіла до мене його трохи піднесена репліка: I happen to have a different view on this matter... В міжчасі я мала нагоду ще від попереднього дня подумати над цілою справою і дійшла до такого висновку: фактично, справжнє безглуздя, що адміністрація допустила до такої клявзулі в контракті. З одного боку закликають народ до трохи більшої жертвенности, а тут дозволяють на такий легкий і безвідповідальний вихід із положення, де треба потерпіти тільки невеликий брак вигоди. (Коли я працювала у Free Library of Phila. охолодження взагалі не було і ніхто і не думав зупиняти роботу при 85 ступнях!) З другого боку, одначе, є щось деморалізуюче в тому, що вже кілька літ відколи цей параграф контракту має силу, наш допоміжний персонал користає з тих пільг — іде додому не лиш влітку, але часом осінню і навесну, коли акліматизація правильно не працює, коли не встигають напр. переключити апаратури із огрівання на охолодження і ми у висліді маємо т.зв. "heat days" — деморалізуюче тому, що бібліотеки працюють тоді обслуговувані професійними бібліотекарями. І це вже триває кілька літ і ніхто і не думає протестувати. Sloane, після розмови з Merle, проходячи повз мене, зауважив, що тількищо мав неприємну розмову і ми почали говорити про ці справи. Напевно здивувася, коли почув мою думку: думаю, що працювати при 82̊ — не є великий hardship, і безглуздям є, коли після двох годин температура унормована — а персоналу немає, але факт, що адміністрація не трактує однаково всіх працівників... Якщо справді "hardship" — то хіба ми не такі ж люди, як і вони? Може для того, щоб адміністрація вміла виграти пільгу в контракті потрібно аж, щоб професійні сили відмовились працювати? Якщо є справді неможлива ситуація — тобі взагалі треба закрити бібліотеки — а так, то це звичайний паразитизм, експлуатація одних людей другими. І це несправедливо. Why don't you organize a movement? — спитав Слон, трохи може із сарказмом. А я на те: Somebody else will have to do it. I am a proor organizer! — засміялася я.

І от у висліді таких розмов, ми в середу всі пішли додому трішки раніше. Погода була справді нестерпна. Я була рада, що матиму пів години довше, бо треба було поїхати ще на закупи — адже буде гість! Подорозі, як звичайно, вступила ще до мами й тата, але вже тоді побачила, що йде буря. Ледве встигла добігти до хати — хлюнув дощ (я ледве встигла позачиняти вікна!), страшна громовиця. Нікуди, очевидно, не можна їхати, але я почала готовити обід. Подзвонив Остап: потяги не їдуть, електрика перервана. У метро — страшна навала людей. Дзвонить знову: поїде на станцію по Тараса, а тоді може вже буде електричний струм на Редінґ. Тарас приїхав на 30 вул. — звідти вони доїхали із таксі до Reading Terminal, сіли на потяг і — доїзд, який нормально триває 15-20 хвилин забрав їм півтори години. Бракло струму і потяг щораз то зупинявся. В міжчасі я поїхала купити харчі. В пекарні встигла ще купити хліб, але Shop'n Bag мені перед носом замкнули: Power Failure. По дорозі ніде не було світел, а через дорогу в одному місці впало дерево. Одне слово — буря, хоч куди. Вдалося мені купити городину й молоко у Farmer Joe's на 5-ій вул. — там ще було електричне світло. Цього дня ми обідали десь перед 10-ою вечір!

Цмайло дивувався: як це так, що ми, мовляв, і досі не запросили до себе і не були в церкві в о. Макуха? Ну і я, щоб позбутися цієї справи, вирішила використати візиту Цмайла і казала Остапові запросити Макуха на обід у четвер. Мала я заморожені телячі котлети ще давніше куплені (тепер телятина понад 7 дол. за фунт і ми її рідко їмо, але час до часу таки ще купуємо!) — зробила до них і гриби і баклажани і ґоґодзи і картоплю і борщ — Остап купив у пекарні тістечка. Гостина була вдала: обід був дуже смачний. Але гість! Священиків любила я тільки в дитинстві (напр. Збира, Ганаса), — в товариських стосунках були ми вже в Америці з о. Андрушковим, що був нашим спонзором, з о. Мироном Головінським, що до нього їздили раз на вакації. о. Василь Макух — Остапів товариш з молодих літ і Сясь відвідував його у Вашинґтоні (з Цмайлом, очевидно), як ще Макух був ректором семінарії. Я його знала тільки з вигляду. До церкви не ходила, отже факт, що він тепер перенесений на пароха до Melrose Park, в наше сусідство — не мав для нас такого істотного аж значення. Отже — думаю, що упередження в мене до священиків немає, хоч і особливих симпатій теж ні. Все ж думала: як-не-як — ректор семінарії, отець-доктор, колись завжди говорили, що був у гімназії "куйон". Думуаю: вчений, розумний чоловік. — Дуже я, нажаль, розчарувалася. Він таки й справді робить враження "куйона" — такого, що не пропускає титли ніже коми, але це людина, здається мені, дуже обмежених інтелектуальних горизонтів, а при тому — карієрист і самолюб, що не має справжнього зацікавлення людьми... Може найбільше вразила мене його претенсія до громади, що мовляв, не розуміють, що священик потребує господині, і всякої помочі ітд., бо ж, мовляв, він сам не може робити канцелярійної роботи, бо йому ж треба "почитати" ітд. — Остап розповів про те, яку гарну резиденцію має о. парох, з городом, що його управляють парафіяни, з гарними меблями ітд. Сам один і єдиний його обов'язок — богослужба і часом — весілля, похорони, хрестини. Я подумала, скільки наших людей (навіть мій Остап) роблять громадську роботу такого ж майже навантаження — і все це даром, після нормальної заробіткової праці. А тут священикові платять за кожну його послугу, має даром помешкання і забезпечену платню і ще нарікає. Бо йому, мовляв, не личить самому зготовити собі зупу! — Думаю, що протестанти ці справи розв'язали ліпше: священики повинні працювати, як і всі інші люди, а свої обов'язки пасторів виконувати, як додатковий добровільний громадський обов'язок. Тоді такий священик теж ліпше розуміє людей і життя взагалі і не є пасожитом, що експлуатує праці інших.

Зустріч Остапових товаришів, що її заплянував Цмайло, була в Кліфтоні, в Міґоцьких. Остап дуже хотів, щоб я поїхала і я це для нього зробила. Трохи жалую. Давно не мала я такого прикрого і такого негативного почуття — день безповоротньо втрачений. Хоч — можливо — цей досвід був мені і потрібний.

Доктор Міґоцьклий (Маркіян, жінка Янка) — лікар, має досить показну і заможну хату. На цій зустрічі були господар з господинею, їхня старша дочка (незамужна, працює freelance як commercial artist) та молодша дочка з чоловіком (Івасиків) — обоє ще студенти, Цмайло, Остап. о. Макух і я (ми разом приїхали нашим автом, але їхав Тарас!) та Роман Галькевич. Під самий кінець, коли ми вже від'їздили, з'явилася ще жінка Галькевича та його дочка з Вінніпеґу з двома малими хлопцями Маркіяном і Жданом. В цьому товаристві найприємніші для мене люди — Галькевич і їхня родина. — Гостина була погана: дешевий простенький буфет складався з курятини, готових двох куплених салаток і готової шинки. Єдине, що мені там смакувало — була вуджена ковбаса — як приставка до горілки. Але харч не мусить бути в центрі уваги, як є добре товариство. Нажаль, в мене з цими людьми абсолютно нічого спільного немає і в цьому причиною є не лиш поважна різниця віку (Вони — Остапові однолітки, очевидно). Хата Міґоцьких досить добре характеризує господарів: є багато картин, в тому деякі добрі і гарні, навіть Грищенко, а теж Гніздовський, Мороз, Гуцалюк, але поруч висять і літографії, а найдивніше, що є і такий собі домашній іконостас: у великій рамі серія кольорових фотографій: пані дому у різних позах у купелевому костюмі... Є в хаті і книжки — дві окремі ґабльотки, що з них одна — українська, друга — польська. (Пані дому, здається, з польської родини). Але книжки майже всі — повісті, романи. Крашевський, Домбровска, Сєнкєвіч, Реймонт, Жеромський. А з наших теж подібний вибір, але повістей. Не бачила я на полицях жодної поезії, антології чи літературознавчої якоїсь праці. Видно, що все це — "читання до подушки" — хоч фактично, по книжках видно, що вони не стоять лиш на показ у палітурках. Міґоцькі зробили на мене враження людей поверховних, без глибших зацікавлень, а коли до цього додати ще о. Василя і решту товариства, то вузькість галицької провінційності просто депремуюча! А ще коли я почула, що ці люди думають напр. про Пріцака, Григоренка ітд. — то мала їх досить. Хоч розмови фактично до таких "високих" тем майже не доходили: більшість була про часи школярських витівок в академічній гімназії. Я фактично сиділа збоку, нудилася і думала: якою я була б нещасливою, якби мусіла жити з Остапом у Львові у такому міщанському середовищі!

25 липня 1980 р. 19:20 в літаку. SAS

От ми вже в дорозі до Осло. Піднялися в повітря біля 7-ої вечора, тобто з одногодинним спізненням. Політ має тривати 6 год і 40 хвилин. — До Нью Йорку на летовище їхали лімузиною — вона теж на годину спізнилася. В нашій групі є із Філядельфії обоє Захарчуки, троє Шиприкевичів, Ліда Макаренко, Воскобійники, Ільницька, Кушнірі, Оксана Панасюк, якась американська приятелька Марти Шиприкевич — в Нью Йорку долучилися Галина Воскобійник, жінка Михайла, П'ясецька, сестра п-ні Шиприкевич (прізвища не знаю), п-ні Карпевич. В літаку сидимо в різних місцях, може я когось пропустила. Побачимо на місці. Маю надію, що товариство взаємно толеруватиме себе і що буде гармонія і приємна атмосфера.

26 липня 1980. Субота, год.23:00 місцевого часу. Осльо, Норвегія.

Прилетіли до Осльо о 8-ій годині ранку місцевого часу. Тому, що наш літак — великан типу Boeing 747 — він міг приземлитись тут лиш на спеціяльному військовому летовищі, одну годину їзди автобусом до міста. По дорозі приємні краєвиди: багато ліса й землі, наша немов під-карпатська природа. Заможні чи відносно заможні господарства. Нас примістили в готелі Stefan, в центрі міста. (Це не той, що був позначений у пляні. Маю надію, що таке не станеться в Копенгаґені, де це нам комплікувало б зустріч із Максимом). В нашій групі є 23 особи. Крім названих уже є ще інж. Онишкевич (тесть Лариси), п-ні Гошовська з Н.Й., Ґена Дика, жінка нашого лікаря, і Підгородецька, власниця Орхідеї. Сьогодні день без колективного пляну, призначений передусім на відпочинок. Трохи ходили вдвійку з Остапом по місту, трохи відсипляли недоспану ніч. Погода сьогодні — гарна: сонячно, тепло, температура в полудне була понад 70̊F. День був довгий — сонце зайшло аж після 9-ої години вечора. Місто не робить особливого враження. Архітектура не надто цікава, і трохи атмосфера має закраску провінційности. Мешканців тут трохи більше, як пів міліона. Але коли ми вдень ходили біля урядових будинків, поза головною вулицею, — майже не зустрічали людей. Під вечір, коли ми, переспавшись, вийшли на місто знову, побачили багато людей, майже поголовно молодих хлопців і дівчат, що заповнили головну магістралю міста — вулицю Karl Johansgate. Що кілька кроків на вулиці експромпту якась "імпреза": музиканти, портретисти, штукарі збирають біля себе гурт цікавих. Вся ця молодь — в більшості, думаю, місцеві молоді біляві хлопці й дівчата, в джінсах або — частіше — в білих полотняних штанях (теж джінси, тільки іншого кольору і стилю?) Між людьми, зокрема старшими, є чимало туристів, часом чуємо німецьку мову. Ціни на виставлених товарах у крамницях — високі, вищі як в Америці. Були ми сьогодні на обіді в ресторані — вибрали Grand Cafe при Karl Johansgate. Заплатили 120 корон за відносно смачний, хоч і невибагливий обід на дві особи (котлети із фльондри + картопля і городина, теляча печінка + картопля і городина, одна зупа, два пива, одна кава) — отже приблизно 26 дол. — Сьогодні були може з годину в національній галереї — найцікавіші там кімнати праць Едварда Мунка. Але Мунк має тут і окремий музей — може вдасться його відвідати перед від'їздом із Осльо.

27 липня 1980. Неділя. Осльо.

Цілу ніч не спала і провела її чомусь неспокійно. Заснула десь над ранком, коли треба було вже вставати. Будильник наставила на 6:30 і ледве піднялася з ліжка. Але опісля втома мені перейшла. Після сніданку в нашому готелі — я фактично з'їла лиш яйце і дві булочки із знаменитим варенням та, очевидно, сок і каву, але були до вибору теж всяка риба — здивували мене трохи коробки сардинок та іншої консервованої риби — а крім того сири, вудженина та йоґурт — що їх я запримітила за пізно, щоб з них скористати. Від 9-ої до 12 год. вранці мали туру автобусом по місту, що включала Frogner park із скульптурами Віґелянда (Vigeland), музей варязьких човнів та музей кон-тікі. Gustav Vigeland залишив усі свої праці для міста, з тим, що місто перейняло опіку над ним, дало йому субсидію та збудувало прегарний парк-музей для його півтора сотні скульптур. Тематика його глибоко гуманістична, la condition humaine: дитинство, юність, зрілість, старість, смерть. Виключно людські постаті, самотою і групами, в різних фазах життя. Оригінали скульптор виконував у глині, масивні копії в камені (центральний стовп-обеліск, що складається із сотні людських тіл, що спинаються вгору — зроблений з одного кусня) робили помічники. Візія в мистця досить трагічна (за рецептою Галини Журби: "тільки ідіот може бути не-песимістом"), але теплота до людини в нього незаперечна. Музей вікінґів має цікаві автентичні варязькі човни із 9-ого-10-ого століть. Їх знайшли у землі недалеко фйорду Осльо. Вони були обліплені синьою місцевою глиною і це допомогло дереву зберегтися. В цих човнах були поховані разом із всяким добром варязькі король і королева. Цікаво, що ідентифікацію короля проведено на основі аналізи збереженого кістяка: кости вказували на артретичні зміни в нозі. В історії знову ж записано, що якийсь там Оляф чи як його, король варягів з цієї околиці, що панував у цьому ж часі, хромав на ногу ітп. Так ось артретизм може прокласти шлях до несмертельности! Музей Кон-Тікі має автентичну "дарабу" Тора Гайердаля та його збудований із комишів човен ("reedboat") "Ra II", що ним він проплив Атлантійський океан в 1970 році. Я, нажаль, не мала досі нагоду прочитати ні одної, ні другої книги Thor-a Heyerdahl-a про ці цікаві експедиції. На "Ра", між іншим, була міжнародна залога із восьми осіб, в тому числі і Юрій Сенкевич із СССР. Після повороту з ранішньої тури я ще пішла оглянути нутро модерної ратуші (цікаві стінописи, що зображують історію Норвегії — одна ціла стіна присвячена окупації і протинімецькому резистансові в час минулої війни), а потім зовсім сама побігла ще подивитись на Akershus Castle, але вже до середини замку не мала часу заходити. На 2-у годину мали ми заповіджену зустріч і візиту в українця-лікаря, що живе в Осльо, др. Миколи Радейка. Він приїхав до нас до готелю автом — взяв кілька осіб сам, а решта поїхала трамваєм (в тому числі і ми з Остапом). Не всі члени нашої прогульки поїхали на ці відвідини до доктора Радейка, що живе у власній хаті, на передмістях Осльо, в місцевості Holtot. Не поїхали туди Кушнірі, Марта Шиприкевич, Дзвінка Захарчук — і вони справді багато втратили. Це була справжня несподіванка сьогоднішнього дня. Микола Радейко, людина може років із 55, колишній вояк УПА, що попав до Норвегії десь по війні, мабуть у 1948 році. Тут уже кінчив медицину — на університеті запізнався із своєю майбутньою жінкою. Вона — теж лікар, норвежка. Мають троє дітей — старший хлопець, Богдан, саме вже теж закінчив медицину. Молодша донька була вдома і навіть грала нам українських пісень на фортепіяні. Рангільда — жінка Миколи — розуміє трохи по українському, їздила навіть з дітьми на Україну. Це справді дуже цікаві і культурні люди і це видно вже по їхній хаті, що повна мистецтва і книжок. Та ще якого мистецтва! Є тут і стара картина Боровиковського, і дві прекрасні олії Олекси Грищенка, і один Хмелюк, і оригінальний Шаґаль. В бібліотеці книжки про мистецтво, довідкові матеріяли, напр. кілкатомовий словник мистців і скульпторів французького видання, але зокрема приємно, що є тут і Енциклопедія Українознавства, і УРЕ, і Історія Українського Мистецтва. Тимчасом господар з гордістю витягнув нам показати оригінальний документ Мазепи, рідкісне видання про Київ, що появилося за редакцією Михайла Грушевського в 1926 році ("Київ та його околиця в історії і пам'ятках". Під ред. Мих. Грушевського. Держвидав України, 1926), журнал Дніпро із ранніх 60'х років із друкованими матеріялами Світличного. Все це щось говорить про інтелектуальний рівень і культурні зацікавлення господаря. А коли в розмові він випадково сказав, що "Плющ, як тут був, то..." — я пригадала собі, як у Карнавалі історії Плющ пише про свій побут на норвезьких фйордах, що допомогли йому віднайти душевну рівновагу і написати цю надзвичайно цікаву книгу... Радейко читає майже всю українську пресу, в нього, виявляється, бували вже не лиш Плющ, але й обоє Григоренки, а навіть і не-українці-дисиденти, напр. Некрасов, Горбаневская і ін. Цікава він людина, а коли почав з нами до фортепіянового супроводу доньки співати українських пісень, я зворушилася до сліз. Радейко хотів цілу групу залишити в себе до вечора, гостили нас там і винами і рибою і шинкою і кавою і тістечками — але ми вирішили залишити лиш кілька осіб (Остап, Воскобійники, П'ясецька) — а всі решта поїхали трамваєм додому, щоб дотримати приречення нашому ґідові (що називається Per Akers), що поїдемо до Holmenkollen на одногодинну поїздку, що включала оглядини лещетарської скочні. Після цього частину нашої групи — в тому і мене — шофер випустив з автобуса біля музею Едварда Мунка. Я цей музей дуже хотіла бачити і рада, що вдалося туди зайти. Інж. Шиприкевич, правда, критикував, що мовляв музеї показують те, чого люди не хочуть тримати в себе в хатах, що спровокувало мене до малої дискусії з ним на тему, чи мистецтво має бути тільки ескейпізмом, як свого рода — valium? Мені Мунк подобався: він менше понурий і трагічний, як я припускала. В нього — знову ж як і в скульптора Віґелянда, всюди домінує людина. Багато жінок і дітей. Невинність і гріх, розпач (Skrik, тобто "крик"?), самотність, злочин, пристрасть виявлена найчастіше кольорами і символами, прекрасні великі портрети, в тому один і Даґни Йоель-Пшибишевської.

В автобусі, 28 липня 1980, в дорозі на Gol-Sognefjord-Balestrand.

Виїхали з Осльо — після дуже обильного сніданку — о 8 год. ранку. Погода сонячна й тепло, хоч в автобусі мусіли причинити горішні вікна, бо віяло. Минули містечко Hønefoss — їдемо на північ. По дорозі лагідні краєвиди — "rolling hills", невисокі заокруглені гори, криті лісом, між ними поля, фарми. Дерева — сосни і смереки, може ялиці (pines & spruce), а між ними білокорі берези. Сільська ідилля заможного цивілізованого світа. Ліси — каже ґід — доступні всім. Ніде немає написів No tresspassing. Червонаві дикі квіти при дорогах — це fireweed. Хати всі дерев'яні, мальовані на червоно або брунатно, з білими рамами вікон і дверей. Вікна звичайно без віконниць і це мене дивує. Адже тут строга і довга зима. По дорозі немає жодних реклямних написів, комерційність не порушує рисунку природи. Де-не-де при дорозі дерево-подібні кущі із червоними ягодами, невже — калина? Шопи чи стодоли з одного боку підмуровані до половини цеглою — там стайня для худоби. Друга частина зовсім дерев'яна — там сіно. Ще одна деталь архітектури. Кольоритні малі хатинки, де верхній поверх під дахом значно ширший від підставової бази. Шкода, що з мене нікудишній рисівник, варто було б нарисувати. Спробую знайти якийсь такий цікавий об'єкт для фотографії. Каже ґід: лінія лісу тут у горах — біля 2,500 стіп височини. Покищо їдемо між горами, що зовсім покриті лісом. Були по дорозі вже і фйорди, довгі заливи в долинах гір, що їх залишила льодовикова доба. Лісисті гори віддзеркалені в плесі води. Людей обмаль. Часом десь білявий високий хлопець на ровері. Де-не-де над водою простенькі дерев'яні кабіни-колиби. Бачили підчас зупинки, що ліжка в колибі поверхові. По спартанському невибагливо, але функціонально. — З дрібних пояснень ґіда: Akvavit роблять із картоплі. Пити його треба дуже холодним. Його спосіб: поставити пляшку у картон з молока, налити водою і заморозити. Потім картон розрізати — буде пляшка у льоді. Так сервувати. Варто попробувати. Аквавіт маємо вдома, пили вже нераз. Дістали навіть від Яцкевичів колись давно спеціяльні келишки до аквавіту. Але ми його ніколи не пили таким зимним, або з льодом. Тут навряд чи будемо дуже дозволяти собі. Горілка — як нас ще на літаку інформував зустрічний швед — дуже в Скандинавії дорога. Пляшка приблизно 30 дол.

Зупинились на полуденок у Gol і я — замість полуденка — пішла і ... купила собі — светер! За 75 дол.! Зовсім, як типова американська туристка! Ну, ні. Не зовсім. За жакетом-светром я шукаю вже мабуть із п'ять років. І вже наперед плянувала, що може куплю у Норвегії. В Осльо бачила на виставі, але були дуже сорокаті і не подобалися мені. А тут випадково спробувала, подобався і, не довго думаючи, купила. Буде і сувенір із цієї гарної країни, і практична потрібна мені річ.

Ми вже у високих горах. Обабіч дороги вже лиш кущі і косодеревина. На горах подекуди клапті снігу і льоду. Гори круглі і зеленкаві. Було вже кілька високих тонких водопадів і швидких гірських річок. Паркани на сніг, електричні та телефонні стовпи та зрідка колиби, що на їх дахах росте трава. Позатим дико: каміння між гірською травою і мохами, тут і там малі озерця.

29 липня 1980, вранці. Leikanger Hotel над Sognefjord, раннім ранком.

Вчора, з'їхавши вниз по крутих дорогах, відвідали по дорозі Borgund Stavekirke — дерев'яна церковця, трохи подібна до наших карпатських, але з різьбами поганських варязьких символів і головне — стара-старезна, із 12-ого ще століття. Не віриться, що це дерево витримало понад 800 років! — Потім переправились поромом через фйорд Sogne і ось ми в Leikanger. Готель на самому березі фйорда між високими горами. На одній горі білі плями льодовика і клапті снігу. Пишу ці записки на веранді з видом, що трішки нагадує обстановку Königsee — масив води замкнений звідусіль горами, тільки гори тут — круглі, зелені — ці ближчі нас — порослі лісом, не такі високі, і не такі скелясті як там у Баварії. Фйорд чути морем — увечорі вчора дуже чути було рибою. У фйордах вода солона, — хоч довідник ніби каже, що відсоток солі значно менший в інтер'єрі. Вчора тут палили ватру, з нагоди якогось традиційного фестивалю, на зразок нашого Івана Купала. Зібралось трохи людей, не відомо: місцеві чи туристи. Де-не-де чути було німецьку мову. Програми не було, здається, жодної, але грала стереофонічна музика. Багаття було збудоване із старих човнів — і це напевно якась стара символіка. Палити човни тут в цьому ізольованому закутку могло значити: рішення залишитися, поселитись, зректися мандрів, парубоцтва, авантюрництва? Ці фйорди напевно заважили на психіці народу, і на його історії. Це була дорога у світ, що манила, такій спокусі трудно було встоятись.

В дорозі на Geiranger. Трудна дорога гірськими серпентинами. Масивні гори, із тонкими стрімкими водопадами, білопінні потоки, на деяких горах — льодовики. Прекрасні краєвиди, що їх незмога схопити на плівку фотоапарату. Де-не-де у долині над озером кілька хат і тоді в озері віддзеркалений весь краєвид, як міраж. Часом по дорозі: вівці, корови, кози.

Geiranger — Meroks Fjord Hotel.

B Hellesylt сіли на корабель-пором і після одногодинної плавби фйордом прибули до Geiranger. Звідусіль стрімкі скелясті гори, а між ними — фйорд. З гір спадають високі вузькі водопади, в одному місці є їх сім і їх називають Seven Sisters — На скелі потойбіч водоспад назвали "suiter" або "lover" (це в перекладі на англійську. Ґід пояснення давав у норвезькій, англійській, німецькій і французькій мові і можна було зробити дотепне порівнання тексту: в німецькому тексті цього "жениха" чи "любовника" названо "Freier"-ом, у французькому — "pretendent"-ом!) Природа справді прекрасна. Ми мали велике щастя, що погода сонячна й тепла. Дощ міг був нам зіпсувати цей найбагатший у враження день. Geiranger трохи нагадує Maligne Lake у скелястих канадських горах. Але там — треба признати — природа могутніша, більше awesome, майже незаторкнена людиною. Над озером Малінь гори дуже високі, з льодовиками, їхня дика краса має в собі щось божеське й макабричне водночас. Там нікому, мабуть, не впало б на думку закладати господарство, вирощувати помідори й априкози, випасати кози і вівці на клаптиках землі завішених, здавалось би, в половині скелі — як це в кількох місцях донедавна було над цим мальовничим фйордом. Тепер уже тут жодних "фармерів" немає, але залишились ще їхні господарські будинки, як свідки відважного людського духа, що несе цивілізацію навіть у такі, здавалось би, зовсім недоступні місця. Наш готель — над самим фйордом. Вікна нашої кімнати виходять на фйорд і на прекрасну панораму гір. П'ять хвилин ходу поза готель у протилежний бік — прекрасний білопінний багатоводий водоспад. Завтра вранці мушу спробувати сфотографувати. Крім двох великих готелів тут на березі фйорда є і великий кемпінґ, а на ньому кольорові шатра повні туристів, здебільша німців і голяндців.

30 липня 1980, середа, знову в автобусі.

Піднімаємось вгору серпентинами. На нашій височині вже сніги, трішки вище між скалами — льодовик — на ньому сліди від літніх лещетарів. Краєвиди тут — захоплюючі. Зокрема панорама Ґайранґер із висоти — безконкуренційна. Маю надію, що ця краса знайде хоч часткове віддзеркалення у фотографіях.

Зупинка в Grotli. Остап із деякими іншими людьми з нашого товариства їсть зупу в ресторані. Я купую собі тільки содову воду (що коштує майже 2 дол.!) і їм потім в автобусі канапку, що її зробила із дуже обильного норвезького сніданку. Але в Ґротлі купую ще один сувенір із норвезького pewter-a (олива?) — ніж до сира. В Ґайранґер купила вже була хохлю до зупи. Ці речі мені і так потрібні, отже буде функціональний сувенір. Тут дуже все дороге. Хотіла б купити якісь дарунки: мамі і татові, Маркові та Ії, може й Максимові (хоч йому найкраще купити щось, що він сам собі вибере в Копенгаґені. Зрештою — найкращим дарунком для нього — сама подорож до Данії!) Не знаю, як вийдемо з грішми, бо хочемо ще йому залишити трохи готівки.

Анекдот: два шведи, два норвежці, два данці — двоє на безлюдному острові. Два данці змісця закладають кооперативу. Норвежці — б'ються зі собою. Шведи не можуть спілкуватися взагалі, бо немає нікого, щоб міг їх формально запізнати.

Per Axen — провідник нашої групи — швед. Високий, стрункий, темний бльондин, пристійний мужчина років може 40-45. Він може не здогадується, що і в нього деякі національні характеристики. Зорганізований, точний, добрий організатор часу, але трохи штивний формаліст.

Норвежці, каже ґід, не вимовляють англійського w. Зустрілись два чужинці на Гаваях і говорять англійською мовою. Як правильно вимовляти: Гауаї чи Гаваї? питає один другого. Каже цей другий: Гаваї. А тоді, відповідаючи на подяку, каже: юр велкам! Це норвежець.

Ще анекдот: в Calais, француз і англієць пробують порозумітися у ресторані. Гість читає, не розуміючи, французьке меню, а біля нього garçon. По меню ходить муха. Англієць зрадів: le mouche — каже, показуючи муху. Non, monsieur — поправляє garçon: la mouche. O, what eyesight! каже англієць.

Ще дві старі церкви: у Lom, і у Vaga. Обидві згадані в літописах з 13 століття, обидві діючі церкви. Але вони були пізніше реставровані. Загалом церков — звичайних, діючих церков — тут відносно мало. У цьому відношенні це великий контраст до таких країн як Греція чи Італія.

Тепер ми в околиці, що природою трохи нагадує Гантер. Тільки тут значно гарніше. Дорога над повноводою рікою зеленкавого кольору, прекрасні шпилькові ліси.

Ґід говорить про економіку. Мінімальна заробітна платня 6 до 7 дол. на годину — двічі більша, як в Америці. Він досить критично оцінює соціялістичну господарку. Новинкою для мене є те, що високі податки спричинили паралельну приватну економіку — чорний ринок.

31 липня 1980, в дорозі із Vinstra до Rattvik.

Нічліг був у Vinstra. Готель вигідний, з лазничкою, але замість захоплюючого виду, що його мали в Geiranger — залізничі рейки. Щось так, як у пісеньці: "Some people live in the front of the house, some people live in the back, but no one lives in the middle of the house, 'cause that's the railroad track". Перший потяг пролетів із таким гуркотом, що я заніміла з подиву. Що більше: заки заїхав потяг, замикали на вуличному переході рампу і це супроводилося остерігаючим дзвоником. Одне слово: будять пару мінут перед приходом потяга. Я зажартувала: це на те, щоб не впасти з ліжка, коли над'їде потяг. Не зважаючи на те, я спала ліпше, як перші дві ночі нашої подорожі.

У Vinstra зустрілися ми знову з Радейками. Вони мають тут вакаційну хату і приїхали на пару днів відпочинку. Знали, де ми зупинилися наніч і прийшли нас відвідати. Ми провели з ними приємний і цікавий вечір, разом вечеряли. Воскобійники витягнули великий слоїк чорного кав'яру (що його привезли із собою з Америки!), Захарчук мав свою пляшку горілки, решта товариства (в тому числі і я) пила місцеве пиво. У Вінстра працює бібліотекарем знайомий п-ні Рангільди Радейко — Magne Hangland. Bін прийшов на домовлену з Радейками зустріч, ми запізналися, запросили його на обід, а потім разом із панею Радейко, Дзвінкою Захарчук, Галиною Воскобійник (жінкою Олексія), Лідою Макаренко, Мартою Шиприкевич і її подругою Bonnie, пішли увечорі оглянути його бібліотеку. Вінстра має біля 6 тисяч населення, є тут і гімназія, це відпочинкова і лещетарська місцевість. Бібліотека має 20 тисяч томів, в тому числі 60% белетристики. Більшість книжок, очевидно, норвезькою мовою, хоч є і англомовні видання. Маленька країна — всіх норвежців є щось 4 міліони — а як вони плекають свою мову! Маса перекладів із світової літератури, навіть дуже нові видання вже є на ринку — напр. мемуари Шостаковіча. В норвезьких енциклопедичних виданнях знайшли гасла про Україну, Франка, Шевченка, Лесю Українку. Цікавий деталь, що на нього ми звернули увагу п-ні Радейко: в цьому самому енциклопедичному словнику про Франка і Лесю Українку сказано, що це українські письменники, а про Шевченка, що він — малорос. Бібліотекар — молодий хлопець, досить добре говорить но англійськи. Освіта бібліотекаря: рік університету по матурі і 3-річні бібліотекарські курси. Я питалася Маґне, чи він щось пише і він показував мені друковані у щоденній пресі Осльо статті про Гамсуна і якогось недавнопомерлого норвезького поета.

Обабіч дороги тепер ліс. Тут ліси вже мішані. Загальний терен — rolling hills — але в більшості лісистий і малозалюднений. Наближаємося до кордону Швеції. Норвегія була прекрасна. Жаль тільки, як каже Оксана Панасюк, що не було змоги і часу бодай пів дня походити й подихати чудесними гірськими шпильковими лісами. Мабуть не буде вже на нашій дорозі таких чудесних краєвидів. Тепер ніхто вже не клацає фотоапаратами.

Довідалася я вчора цікаві два деталі, важливі для характеристики наших нових знайомих.
1/ Пані Радейко сиділа біля мене при обіді і ми багато розмовляли (англійською мовою, звичайно): про суспільні справи, алькоголізм, економіку, релігію, про книжки (вона захоплена книжкою Atlas Shrugged Ayn Rand, але я її не читала). Говорили і про дітей. Вона розповідала про сина і я зауважила: Ви говорили: мій син, а ми знаємо, що у Вас двох синів? В мене один власний син, а один прибраний — пояснила. Микола мав переді мною іншу жінку і вона залишила його, забравши однорічного сина (Саме цей його син — лікар, але прізвище в нього інше, бо жінка вийшла заміж удруге і другий батько адоптував дитину). Я запиталася, чи родина Рангілди дуже була проти її подружжя з чужинцем. Батько вже не жив, мама не була дуже щаслива моїм вибором, але потім жила з нами понад 10 літ і дуже Миколу любила. А моєму життю подружжя з Миколою дало новий і цікавий "dimension".
2/ Галина Воскобійник теж є другою жінкою Олексія. Але вони теж і старе вже подружжя, мають дорослих дітей. Один їх син трагічно загинув — хотіли зберегти його від військового побору, жив десь у Нью Йорку, попав у товариство наркоманів, в трансі LSD вискочив чи впав із вікна і забився. І хто б то подумав, що ці наші українські міліонери, що виглядають і поводяться так, здавалось би, безжурно й по-молодечому — мають у своєму життєвому досвіді таку жахливу трагедію!

Ми вже у Швеції. Довкола далі ліси. Тут — каже ґід — big brother, тобто уряд, зарядив, що авта мають їхати із засвіченими світлами день і ніч. (Наш Per не любить соціялістів і вряди-годи пускає шпильку в сторону правління). — Тут донедавна їздили лівим боком дороги, як в Англії, але тепер перемінили це урядовим декретом.

Rättvik — Hotel Lerdalshöjden.

Містечко над озером Siljan. Досить колоритне. На озері довгий вузький місток до невеликого острівця, куди заїздять кораблики. Ходили туди двічі — перед і після вечері. Біля 10-ої години вечора — щойно починався сумерк — зробила ще на мості знимку Остапа з Олексієм Воскобійником. Bonnie теж зробила фото всій групі, що вийшла на прохід. Побачимо, чи вийде щось із цього експерименту. Околиця зветься Dalarua — вона славиться фольклором і має чудові лещетарські терени. Як дотепер — краєвиди Швеції — це ліси і озера. Гори залишились в Норвегії. Сьогодні подорозі до Rättvik вступали до невеличкої фабрики, де роблять дерев'яних коників — символ цього району. Дехто купував сувеніри.

1 серпня 1980. Sala — по дорозі на Стокгольм.

Ходила оглянути DOMUS — велику харчеву крамницю, що має і інші продукти, свого рода Supermarket-Department Store, комбінація Acme із Sears. Справжнє багатство усячини. Містечко феноменально чисте й багате: така собі Америка — тільки без ґрафіті, без бруду і без муринської бідноти. Уявляю собі, яке це враження мусить робити на гостей з СССР — а такі ж напевно, хоч і не часто, є і тут! А ще й якщо зважити, що тут довго соціялістичний уряд і розв'язані соціяльні проблеми! Прийшло мені на думку, що між Норвегією і Швецією для поверховного ока туриста — різниця подібна, як між Австрією і Німеччиною. В Швеції — як і в Німеччині — більше багатство, педантична упорядкованість, чистота. Можливо, що є і подібні різниці у людях. Нашого ґіда, напр. зовсім легко можна було б уявити собі в уніформі Obersturmführer-a SS. Формаліст, не терпить найменшого вияву спонтанности. Два інциденти, два дні тому: пустив на тасьмі музику — американську. Після 15 мінут я підійшла до нього і сказала: чи могли б Ви пустити нам якусь норвезьку або шведську музику? — На все прийде свій час: буде і норвезька і шведська. Досі не грав, але я не обзиваюся: sapienti sat. Сьогодні: треба було зробити для мене і ще для одної пані "emergency stop". Прошу його: станьте на хвилинку під лісом — так приємно було б увійти на 5 мінут в запашний шведський ліс. Де там! Зробив з цього велике issue, замість дискретно зупинитися. Назверх він нібито коректний джентельмен, але насправді ж без справжньої людської теплоти і зрозуміння для потреб інших людей, без гнучкости й імаґінації. Це не те, що наша прекрасна Helen Stoll — унікальна жінка з широкими власними інтелектуальними горизонтами, із мистецькою душею, з незвичайною жіночою теплотою й винахідливістю. Але тоді — в 1968 році — ми мали вийняткове щастя. Таких туристичних провідників мабуть обмаль у світі.

1 серпня, пізно увечорі — Стокгольм.

Зупинка на "ланч" була в Uppsala. Оглянули варязькі написи, церкву, і королівські кургани в старій Упсаля (Gamla Uppsala), а потім мали півтори години на полуденок і оглядини міста. Звичайно, смішно мало. Отже не лиш я, але й Остап, зрезигнували із їжі в ресторані (не така велика посвята — я мала хліб із сиром, що залишився мені від сніданку!) — половину часу пробули в університетській бібліотеці, що славна на весь світ своїми унікальними скарбами. Тут є так звана Срібна Біблія — т.зв. Codex argenteus, манускрипт писаний ґотикою із 6 ст., оправлений у срібло, і багато інших цікавих рукописів. Не було, нажаль, часу робити точні записки. Звернули мою увагу на себе оригінал книги, що в ній вперше знайдено "Едду", університетський підручник із 15 чи 16 ст. з текстом і коментарями, книга великого розміру переписувана польськими монахами із Познаня — Summa Raimundi (summa de casibus) — найбільш у свій час поширена книга канонічного права із року са.1300 та — на стіні — найстарша мапа Швеції, що її виконав архієпископ Упсалі десь на переломі 15/16 ст. На цій мапі позначені теж довколишні краї і є там і Russia alba, i Russia rubra, i Moscovia. Думала я, що зможу десь у кіоску купити карточку-відбитку цієї мапи, але не знайшла. Хотіла б дуже купити собі репродукцію. І Остап і я ходили теж до читальних заль бібліотеки. Я навіть говорила з якоюсь бібліотекаркою. Каталоги в них два: поазбучний і систематизований. До систематизованого є індекс (у формі книжки), що дає предметний ключ до чисел клясифікації. Українська мова була позначена в індексі, література — ні. Я не мала часу цю справу досліджувати. В поазбучному каталогу глянула під Sevcenko і знайшла досить добрий вибір серйозної літератури. Теж під прізвищем Sevelov ціла низка праць. Бібліотека велика, робить дуже добре враження — зразу видно, що це дуже серйозна наукова книгозбірня.

В Стокгольм прибули після 3-ої. Фактично готель наш не у самому Стокгольмі, а на його передмістях. Місцевість називається Älsvö. Пополудні поїхали до музею Васа (Wasa). Справді унікальна річ: в 1961 році витягнули з моря після довголітніх розшуків, дослідів і заходів у цій справі, великий воєнний шведський корабель, що затонув був у водах біля Стокгольму 333 роки раніше. В музею показали нам фільм про цю "salvage operation", потім з ґідом оглядали ми сам корабель (побудовано окреме приміщення, і корабель держать у постійній вогкості, щоб не допустити до надто швидкого сушення і тріскання дерева — температура там така як... у Філядельфії!) Потім ще було трохи часу на оглядини ґабльоток про життя на кораблі, etc. Цікава, едукаційна річ. Опісля ми мали спільну вечерю в ресторані в Стокгольмі. За це ми окремо платили, вона — ця вечеря — була одною із "options". Частина нашої групи поїхала назад до готелю, але більшість ходила ще дві години вулицями старого міста (Gamla Sta). Стокгольм — велике, багате й гарне місто. Видно по ньому, що це колись було серце імперії. Місто положене на островах і це надає своєрідного кольориту. Архітектура досить особлива. Трохи нагадує північну Німеччину, але тут домінує функціональна простота — так принаймні мені здається. В моїй думці чомусь характер міста тісно в'яжеться з протестантизмом. Не знаю, може я помиляюся. Вечорі тут ясні — я робила пару знимок біля 9-ої год. Сьогодні знову був теплий сонячний день. (Бачила на годиннику, що показував температуру — в Упсаля 26̊С, в Стокгольмі — 24̊С.)

Дотепний деталь: ходимо групою по старому місту. Чує пані Шиприкевич, як двоє людей, що сидять у кав'ярні на площі, розмовляють зі собою про нас — по польському: Przyjechał pewno jakiś okręt z Rosji — каже вона. А він: Co? Zwarjowałaś? Nie widzisz jak są ubrani?

2 серпня 1980, субота, Стокголм.

Програма сьогоднішнього дня: спали довше, снідали перед 10-ою, до Стокгольму поїхали потягом удвійку коло 11-ої. Пішли (тобто поїхали трамваєм) до Skansen. Це такий музей під відкритим небом, щось таке як Sturbridge в Massachusetts, тільки на меншу скалю, та ще й із тією різницею, що будинки тут автентичні, перенесені з різних місць Швеції. Здається мені, що Шевченківський гай, що його я бачила у Львові — це теж буде музей цього типу. І хоч дехто із наших протестує, що мовляв, забирають із сіл старі церкви й доми, то я думаю, що це добра ідея, яка може і зберегти ці речі для майбутнього і рівночасно використати в цілях едукаційних і туристичних. О год. 1:30 вся група мала зустрітися біля залізничої станції. Тут ждав нас провідник і автобус. Cлідувала 3-год.тура по місту автобусом, а потім одногодинна прогулька кораблем. З автобусу ми висідали оглядати королівський палац (тут і досі живе королівська шведська родина) і незвичайно цікавий будинок міської ратуші. Чи є десь ще такий нібито простий, а рівночасно такий вибагливий City Hall? Осльо теж має показний Rådhuset, але стокгольмська ратуша збудована в 1923 році скоріше нагадує королівський палац достосований до модерних вимог, смаків і стилів. Прегарна заля нарад побудована в стилі, що має нібито нагадувати старі будови варягів. Hадмірна своїм перепихом, як на мій смак, "Золота заля", де золотом вибивана мозаїка покриває високі стіни і на її тлі символічні у мозаїці картини. Тут в одній із заль відбуваються обіди і балі після презентації нобелівських премій (сама церемонія має місце в концертовій залі у місті). — Поїздка кораблем дала нам уявлення про положення стратегічних будов у місті і показала панораму цілости. Я ще встигла зробити швидку знимку на тлі короля Карла ХІІ — і ми повернулися до готелю на вечерю.

Рекляма на таксівках у Стокгольмі: "Someone awaits a postcard from you" або на іншому авті: "Jemand erwartet eine Ansichtskarte von Ihnen", або іншою якоюсь мовою (пізнала фінську...)

3 серпня 1980, неділя, в дорозі на Göteborg.

Автобус їде дорогою Е4 — це найдовша із загально-европейських шосе, від Португалії до Фінляндії. Дорога в деяких місцях розділена на 3 лінії, де-не-де і окремі дороги для роверів. Обабіч поля і фарми чергуються з лісом. Хати під червоною черепицею, в містечках — квадратні бльоки европейської міської архітектури — такі ж будинки — тинковані різними кольорами — бачила я в Мюнхені і в Стокгольмі. Функціональний стандарт міського житлового будинку нашого століття. Квадратні вікна з одною неподільною шибою, що відчиняються знизу, або вікна розділені по середині, що з них кожна половина відчиняється вбік, або велике вікно, що має ще й зверху додаткову шибу.

4 серпня 1980, понеділок, в дорозі. Данія.

Ночували в Göteborg — що його назву наш швед вимовляє майже як Йотеборі. Це величезний порт і cуднобудівельний центр. Переплава через Kattegat кораблем-поромом Stena line тривала три години. На берег тут зійшли у Frederickshavn — теж досить великий порт. І от ми знову в автобусі. Обабіч дороги фарми і поля-поля. Вперше за всю дорогу попали в повільний "traffic" — хтось їде поволі спереду і стримує цілу валку авт. Терен — рівнина. Хати переважно муровані — більші — під дахівкою, але вже не червоною, як у Швеції. Данці — каже наш ґід — знамениті купці. Шведський продукт, норвезький корабель і данський екіпаж — найкраща комбінація. Данія має щось понад 5 міл. населення, але аґрикультура тут така інтензивна, що Данія може виживити 20 міл. або й більше. Данські продукти, як ми це знаємо, продаються і в Америці. Трапляються де-не-де хати під стріхою — часом з соломи, але більше з тростини. Нагадують українські. Гостинниці називають KRO. На полях часто видно коней. Кінь породи Jutland стоїть як пам'ятник у центрі міста Randers (Кольоритне, живе і досить показне місто — щось на 70,000 населення, з бузьковим гніздом в центрі міста на даху дому святого Духа).

5 серпня 1980, вівторок, в автобусі — дорога на Odense.

Ночували в Herning. Готель мотелевого типу — новий, вигідний, із новим модерним устаткуванням. Але здаля від міста, і навіть без власної крамнички. Для мене це сьогодні — ускладнення. Дістала несподівано після кількамісячної перерви менструацію, а взяла зі собою — на всякий випадок — одну лиш підкладку та пару тампонів. Купити ніде, але може якось витримаю до Копенгаґену. Вчора увечорі і сьогодні вперше за всю подорож — дощ. Данська погода, каже ґід. Цього року в Европі взагалі дуже дощове літо — і холод. Шкода мені Максима. Має пеха з погодою. Якби бодай завтра прояснилося і після завтра. Маю надію, що він завтра приїде і що ми після завтра поїдемо разом на 5-ти годинну прогульку в терен.

Данія — якщо можна генералізувати на основі побіжних і поверхових вражень одного дня — упорядкована, заможна, добре загосподарена країна, значно веселіша й приємніша, як Швеція. Хати більш різноманітні, різнокольорова цегла, помислова орнаментація. Фіранки у вікнах викінчені коронкою із трикутним розрізом для квітів.

Зупинка в Legoland. Такий собі Дісніленд у мініятюрі. Моделі цілих міст, з палацами, церквами, портами і залізничними станціями. В портах їздять на воді кораблі, працюють двигуни й наладовують карґо. Електричні потяги їздять і зупиняються на станціях і на семафорах, etc. Все це побудоване з кольорових плястикових "кльоцків". Найцікавіше те, що видно намагання по мистецькому зобразити справжні будови — є тут, напр., норвезьке містечко із моделлю борґундської "stave kirke", є Amalienborg — королівська палата в Копенгаґені, є Goslar з-над Райну, і тирольське містечко, і Cape Kennedy, і модель летовища. Між тим усім росте справжня жива рослинність — сосни і дуби міньятюрного розміру.

В Herning після вечері вчора вийшли на прохід. Мотель наш, виглядає, був на окраїнах міста. Дві-три вулиці, що ми ними пройшлися, виглядали як дуже багата "residential area" американського міста. Муровані з червоної цегли окремі невеличкі будиночки під червоною дахівкою, з ґаражами і прегарно плеканими городами. Олексій Воскобійник, що вийшов сьогодні вранці знову на прохід, розповідав, що бачив, як із одного будинку вийшов уранці чоловік на роботу, вдягнутий в робочий одяг, робочі черевики — видно, що робітник фізичної праці. Діти стояли в дверях, прощаючи батька і видно було вибагливе нутро хати. В ґаражі стояло авто, але робітник сів на ровер і поїхав. — Напроти наших вікон були два більші, але одноповерхові будинки — в одному була якась фабрика меблів, в другому малювали авта. Чепурні будиночки і — поряд з напевно дуже дорогими мешкальними будинками на сусідній вулиці.

Обабіч дороги — поля, розділені зеленими рядами дерев, що хоронять від вітру. Зелені межі висаджені кущами, де-не-де яри, невеликі ліски. Пасуться корови, коні. (Коней досить багато — давно стільки не бачила — видно, що вживають їх ще у господарстві). На полях — пшениця, жито, овес. Жовто. Зеленіє картопля, буряки. А ось на свіжо зорану ріллю насіла ціла хмара білих птахів — здаля виглядають, як голуби, але це, мабуть, — меви. Казав ґід, що тут багато barley (ячменю?), його вживають тут для виробу пива, що його данці випивають дуже багато. Головні два броварі — Tuborg i Carsberg.

Тількищо була зупинка в Odense. В домі Ганса Хрістіяна Андерсена — музей. Нутро оригінального будинку з малими кімнатками використали в такий спосіб, що стіни обвішані документами й фотографіями, з поясненням. Було багато людей, тісно, задушно — я з цього лябіринту вийшла, не оглянувши і четвертини експонатів. Там треба бути самій і мати принаймні пів дня часу. Натомість в іншій частині музею з цікавістю дивилася на показувані на екрані оригінальні фотографії Андерсена — в різних позах, з різними мінами. Теж оглянула колекцію видань Андерсена різними мовами, і приємно було ствердити, що є тут і кілька українських видань, правильно поставлених в поазбучному порядку під "U", а не помішаних з російськими. Стара частина Odense, де є хата Андерсена, дуже колоритна. Старі хатинки всідаються у землю, довкола них червоні й рожеві мальви, вулички вузькі і дуже "фотоґенічні". З цього простого й колоритного середовища вийшов цей справді хіба Богом наділений природній ґеній. Андерсена високо ціню. Думаю, що в одній його простенькій нібито казці більше глибини і поезії, як у неодному великому серйозному літературному творі.

По дорозі тут чимало хат під стріхою — господарських хат із стодолами й обійстями — не якихось штучно поставлених на показ туристам.

Понад "Малий Белт" переїхали мостом, а через "Великий Белт" плили поромом 50 хвилин. І ось наш автобус на шосе в напрямі на Копенгаґен. Це, мабуть, кінець нашої автобусної тури. Ще буде невеличка прогулька в четвер, але це вже extra — з іншим шофером, іншим автобусом.

Шкода, що не вмію нарисувати. Тут інша архітектура церков. Прямокутна вежа білого будинку плюс подовгастий "хребет" головного будинку. Все це крите червоною дахівкою. Bageri — пекарня. В деяких вікнах оригінальне й дуже декоративне випукле скло. Будиночки різноманітні, муровані, деякі під стріхою, побілені, інші з червоної цегли, багато з них мають виписані окремі назви, напр. Caritas, etc. Деякі хатки в стилю Tudor з мальованими деревляними поперечками. Можна б зужити не один фільм, щоб віддзеркалити цю таку приємну для ока естетику місцевого побуту. Як у казці, або на декорації. В Herning я жартувала собі: це, мовляв, таке собі потьомкінське поселення, щоб робити враження на туристів. Якщо Данія робить таке враження на приїжджих гостей з Америки, то що тоді казати про гостей із соціялістичних країн східньої Европи?

Ого! Пригода! Щось в автобусі зіпсувалося і ми уже із чверть години стоїмо на дорозі якихось, мабуть, 40 кm від Копенгаґену. Знак на дорозі показує напрям на Ringste — це, мабуть, десь в околиці цього міста. Зірвався, здається, "fan belt" — шофер із Олексієм Воскобійником пробували щось направити, але видно не помогло. Наш молоденький шофер саме сів на якесь авто, що його затримав, і поїхав по поміч, а може за якоюсь частиною. Про цього шофера я зробила пару днів тому зауваження, що цей хлопець не лиш гарний, але теж — у противагу до нашого Obersturmführer-a — має секс-апіль! — Пані П'ясецька, почувши це, аж ахнула: пані Марто! Та що ви: я мушу написати Вашій мамці! (Вона — мамина товаришка з василіянської гімназії!)

Ну, ми вже знову їдемо. І теж і сонце вийшло з-поза хмар.

Цікавий деталь: Їдемо. Обабіч поля. А час-до-часу при дорозі невеличкий чепурний домик. Праворуч на білій табличці — жіночий силюет, ліворуч — чоловічий. Туалета серед піль? А може це для зупинки, такий собі rest-stop? Проста і цивілізована розв'язка без зайвої комерційности і прудерії.

Копенгаґен, 6 серпня 1980.

Ми в готелі Bel Air на краю міста. Тут немає ні "bel air", ні "belle vue". Кімната маленька, лазничка така, що обернутися не можна — але є і свій туш. Два вузькі ліжка — як на пластовому таборі. Але є окремий вхід із надвору, як у мотелі. Може якось примістимо тут "зайцем" і Максима — хоч вигідно нам не буде. Остап саме поїхав по нього на станцію. Має приїхати потягом із Парижа о 9:09 год. вранці, о 9:30 відходить автобус на оглядини міста — я поїду. Може десь по дорозі — в Амалієнборґу ми домовилися — зустрінемось.

Вчора увечорі ходили цілою групою до міста. Їхати треба автобусом #34 або 35 до ратуші — яких 15 хвилин. Походили трохи вулицями — центр міста досить своєрідний і має свою унікальну атмосферу. Будинок ратуші — як і в Осльо, як і в Стокгольмі — велика споруда з цегли. Тут інший design будинку, золоті скульптури, etc. Потім пішли до Tivoli. Це не просто amusement park, як Prater. Тут елегантні ресторани, концертові залі, театри, багато квітів. Стало темно і весь парк заблистів різноколіровими світлами — деякі лампіони зроблені в інтимному дуже симпатичному тоні. Є якась висока орієнтальна паґода, що гарно виглядає освітлена звідусіль кольоровими жарівками. Левкові Кушніреві хтось подарував один квиток на концерт камерної музики (грав Іцак Перлман). Концерт уже був у половині, але шкода було не використати. Пішов Захарчук. А решта товариства: Кушнірі, Оксана Панасюк, п-ні Підгородецька, Гошовська, Дзвінка Захарчук, Ґена Дика і ми пішли на вечерю до ресторану Divan I. Це добрий дорогий ресторан і ми смачно пообідали в елегантній атмосфері. В час, коли ми їли, пустився зливний дощ і ми були раді, що не вибрали столика на терасі, а їли із шиком усередині.

7 серпня 1980, четвер, Копенгаґен.

Максим таки приїхав! Наш плян таки вдався. Вчора вранці я поїхала на туру оглядин міста, а Остап поїхав на залізничу станцію зустрічати Максима. Думала я, що вони обидва зі станції підуть до Amalienborg-у і там прилучаться до нашої тури. З цим не вийшло. Остап до потягу спізнився. Максима на станції не знайшов. Сів на автобус ч.35, щоб повернутись назад у готель — і lo and behold! — в автобусі вже зустрів Максима. Я повернулася з тури (єдина, що не залишилася в місті з рештою нашого товариства) — в готелі вже застала обох і зараз же з ними автом ґіда повернулася до центру. День був хмарний. Xодили ми трохи по місту, потім пішли до Magasin du Nord.

8 серпня 1980, п'ятниця, Копенгаґен, але вже в літаку на Нью Йорк.

Останні два дні — від приїзду Максима — були активні — не було часу робити записки. Отже продовжую резюме: В Magasin du Nord — що є величезним department store-ом на кілька поверхів і не знаю чому має французьку назву — купили ми Максимові елегантний попелятий светер-жакет "made in Denmark" і такого ж виробу чорний — капітанський кашкет — буде мати елкегантну і корисну пам'ятку своєї подорожі на зустріч із нами. Купили теж скатерть на стіл — дарунок для Марка та Ії та чотири дуже гарні серветки — place mats. Всі ці речі — дуже дорогі — взяли все це на візу (VISA) — майже двісті долярів за ці чотири дарунки.

Середу вечір провели в Tivoli. Зустріли там більшість нашого товариства. Пообідали в доброму ресторані — наш студент давно вже не їв такого доброго обіду! Потім довго ще ходили парком Tivoli. Бачили в дуже доброму виконанні театр пантоміми — автентичну італійську commedia del arte — з арлєкіном, колюмбіною і кловном. Дуже мені подобалося, хоч мусіли весь час стояти і погода була холодно-дощева та ще й з вітром. (Вітер навіть довів до того, що наступну виставу пантоміми — що на неї ми хотіли знову піти, щоб побачити початок — мусіли через погану погоду відкликати: вистава, правда, відбувається на сцені в будиночку, але вся публіка — надворі, під голим небом). Потім ще слухали концерту дутої оркестри.

В четвер разом із Максимом поїхали на 5-годинну туру автобусом (по 20 дол. від особи додатково). Тура включала відвідини замку Фредеріксборґ і окремо замку Кронберґ, що його зробив славним Шекспір, усадовивши тут свого Гамлета. Пополудні, повернувшися з тури, полуднували разом із частиною нашого товариства в якомусь італійському ресторані піццою і спаґетті, потім із Шиприкевичами, Онишкевичем, Ржепецькою взяли собі одногодинну прогульку човном по каналах Копенгаґену. Радо були б пішли до музею — зокрема до Glyptotek, де має бути цікава колекція скульптури і найбільша поза Францією збірка французьких імпресіоністів. Нажаль, музей вже в 3-ій годині замикають. Находились трохи вулицями міста — зокрема пішоходною вулицею Strøget, що до 5:30 була виповнена морем людей (Всюди в Копенгаґені почалися випродажі і люди посунули до крамниць!) У двох антикварнях питалася я за репродукціями старих мап, але сказали, що не мають репродукцій, тільки оригінали. В Cкандинавії, а зокрема в Швеції, можна було б купити якісь рідкісні книжки — але для цього треба б мати гроші. Антикваріятів і в Швеції і в Данії справді багато. Вступили по дорозі у якусь міську дільницеву бібліотеку. Була повна людей — великий рух. Цікаво було спостерігати. Бібліотека має термінали і читачі шукали матеріялів, читаючи екрани. Був теж і каталог. Не знаю, чи це для давніших матеріялів, чи може тільки авторський каталог, а для предметів — компютер? Лежали теж книжкові індекси до децимальної клясифікації, на зразок того, що його я вже бачила в Норвегії, у Vinstra. — Потім пішли до парку, що простягається довкола Roseborg замку — в парку є теж дуже приємний і плеканий город з трояндами та іншими квітами. Там на лавках сиділи різні люди, включно із одною парою старичків, що сиділи собі, гріючись до сонця (вряди-годи виходилo зза хмар) і читаючи — кожен собі окремо — книжку. Під вечір пообідали в трохи дешевшому ресторані біля залізничої станції знаменитими данськими шницлями — Frikadellen з червоною капустою — і ця льокальна страва смакувала мені більше, як більш вибагливі страви, що їх ми їли попереднього дня. Шницлі такі, як Бабця колись робила! Дуже втомлені повернулись автобусом до готелю. По дорозі зустріли ще Галину Воскобійник (Михайлову жінку: дуже гарна, чорнявка, кінчила німецьку гімназію в Passau) — вона їздила на відвідини Олексія і Галини, що випровадились були до іншого готелю в центрі міста і платили по 150 дол. за ніч.

Сьогодні вранці Максим вирядив нас у дорогу. Він залишився ще в Копенгаґен до 5-ої пополудні, а ми вже в 10-ій виїхали на летовище. Може матиме нагоду відвідати Ґліптотеку. Його їзда до Парижа — далека дорога, щось около 16 годин їзди через Köln i Hamburg. Не надто він захоплений своїм побутом у Парижі. Товариства немає, французи — ароґантні і шовіністичні, курси не на висоті, а студентський гуртожиток не має таких комфортів, як його помешкання в Кембридж.

Ми вже в половині дороги. Пообідали досить смачно. Олексій Воскобійник почастував нас коньяком. Тепер дивимося на фільм Kramer v. Kramer. Всі вже досить потомлені і не жалують того, що треба вертатися.

12 серпня 1980, вівторок. Філядельфія, в роботі.

Від п'ятниці вечора — вдома. Із холодного вітряного Копенгаґену — попереднього дня увечорі я ще мала на собі вовняний костюм і дощовик! — прямо у субтропічну вогку температуру понад 95̊F. Три ночі підряд лягаю рано спати — 8-9 год. — і відсипляю нашу подорож і jet lag. Маю теж якийсь клопіт із ногою — спершу думала, що це просто нагніт — від надмірних походеньок у Копенгаґені, та ще й може у надто "шиковних" черевиках — але тепер здається мені, що це може артретичне — болить і стопа, і підбиття, і — здавалось би — кожна кісточка. Ледве ходжу. Вчора мочила ноги годину в Epsom Salt, уночі кілька разів масувала Ben-Gay, а крім того взяла вже кілька разів по дві аспірини. Може пройде. Невже мені на старість загрожує артретичне каліцтво?

Наша прогулька до Европи була цікава, але не було в мене особливого піднесення чи екзальтації. До цього у великій мірі причинилась якась незрозуміла мені примхливість Остапової поведінки — якась така навмисна неприязна неввічливість. Майже так, як колись у час нашого побуту з Людою і Зенком на Cape Cod. Фактично, зіпсував мені настрій і я не мала такої приємности від нашої прогульки, як сподівалася. Навіть подумала собі, що нам може не варто завжди разом їздити на вакації. І фактично не знаю, що було тому причиною. Він такий скритий і замкнутий у собі, і так мало в ньому безпосередности і спонтанности, що не можна просто по-щирому запитатися, а то гавкне: або що? чого тобі треба? чого ти мене чіпляєшся? — Може йому щось долягало? Не легко вгадувати! До інших людей, здавалося, був зовсім приємний. А теж, повернувшись додому — чи радше від нашої зустрічі із Максимом — все, здається, вернулося до нормального?

На другуй тиждень їду на семінар УВАН до Гантеру. Добре, що їду сама. Ця однотижнева розлука напевно обоїм нам добре зробить.

Вчора, вимочуючи ногу, взялася читати "На той бік". На семінарі Костюк говоритиме про Винниченка, а Плющ про націонал-комунізм. Маю надію, що буде цікаво!

15 серпня 1980, п'ятниця.

Нога розболілася мені на добре. Вчора нарешті рішилася звернутися до якогось подіятра за порадою. Пізнувато. Треба було пробувати вже в понеділок-вівторок. Вчора телефонувала до 5-ти різних подіятрів у нашій околиці, щоб близько. Жоден не міг мене прийняти зразу. Врешті мама порекомендувала мені якогось свого хіроподиста і замовила в нього візиту на 9 год. сьогодні вранці. Найгірше, що його канцелярія на 5-ій та Erie, в дуже поганій дільниці і далеко від нас. Впросилася я до авта Віри Лащик — бо це їй по дорозі на роботу. Приїхала через пів години раніше і мусіла чекати на вулиці. Це була справжня соціологічна лекція — а вже зокрема потім, коли я автобусом #47 їхала від Erie до Market, до підземки. Боже, що діється з тим нашим містом! Всіх політиків цілої Америки треба возити у ці великоміські слами! Як страшно виростати у такому довкіллі! І це справа не самої тільки убогости — найгірша ота страхітлива, деморалізуюча безнадія, і абсолютний брак будьякої естетики! Хоч би деревина, якийсь парк для дітей, чи що? — Мій подіятр ствердив у мене "бурсайтіс", дав інєкцію якогось препарату подібного до кортізону (здається Celestol чи щось таке) і казав, що треба ще двох додаткових застриків... А ми з мамою потішали себе, що це може тільки якийсь особливо глибокий нагніт! Ну, от. Це мабуть на артретичному тлі і треба буде мені піти з цим до якогось може спеціяліста. Покищо спробую курацію мого подіятра — може поможе. Вичитала вчора випадково у листуванні O.W.Holmes-Laski таку фразу Голмса: It is disgusting, but necessary to recognize old age.

16 серпня 1980. Субота. Lexington-Hunter. "Карпатія".

Приїхала із Вірою й Ґеньом Лащиками. Завтра увечорі має бути офіційне відкриття семінаря УВАН. А сьогодні я вже встигла тут повечеряти (в товаристві Дори Горбачевської та п-ні Масюк — пізніше приїхала ще п-ні Голод та Орися Гарас з Торонто) та була на доповіді про Архипенка у ґражді. Доповідь мав др. Ярослав Лешко, професор Smith коледжу, мистецтвознавець. Читав трохи за тихо, але показував теж прозірки. Деякі речі були для мене нові і цікаві. Доповідь зібрала досить багато публіки. Заля була виповнена (60-70 осіб?). На таку доповідь добре якби стільки людей можна було зібрати у Філядельфії, не то що тут! Не було ні Івася, ні Лясі. Бачила здалека Плюща (значить приїхав уже на семінар! — виглядав досить утомлено й опущено) — обох Рожанковських, говорила коротко з Михайлом Морозом і Богданом Певним і Наталкою Соневицькою. — Сьогодні гарна сонячна погода і — холодно. Увечорі я навіть мусіла одягнути — вперше тут — свій новонабутий норвезький светр! Жаль, що не зможу багато ходити — нога трохи поболює. Всежтаки, тут ця моя нога матиме змогу трохи відпочати. Це не те, що щоденна мука доїзду до праці і сама праця — де я шкутильгаю по всіх бібліотечних поверхах! — а потім вдома. Тиждень вакацій мені таки потрібний.

17 серпня 1980, неділя. Гантер.

Ніч була холодна: норвезька перина дуже була б тут до речі! Свіжий соняшний день між горами. Тепер — полудне і тепло. Можна б навіть у сонці полежати — але зараз буде обід, а потім я домовилася з Орисею піти на пополудневу Шекспірівську виставу Сну літньої ночі до Lexington. Поїхала була до церкви — фактично, під церкву. Сьогодні — Спаса, святили овочі. Зустріла Лясю, Гевриків, п-ню Копач з Торонто. Потім прийшов Івась. Добре виглядає і почувається. Ще має бути тут тиждень, потім їде до знайомих, що мають хату у Pont Eddy. Квас обіцяв взяти його знову трохи на Союзівку, у вересні. "Не хочеться мені вертатись ще додому", сказав. Ну, звичайно. З гір, з вакацій, з відпочинку, з-під повної опіки інших людей. Але ж — nec semper erunt Saturnalia. Треба ж вертатися йому до реального життя.

Зробив мені несподіванку, бо приніс 8 збірник "Слова". (Вже готовий і п-ні Копач привезла пару примірників із Торонта!) Є там і мій Американський триптих, і Дилема, і Остапові сонети, що з них деякі — зовсім мені незнайомі. "Триптих" надрукований трохи недбало, з помилками. Зробили кілька нібито мовних коректур, ігноруючи зовсім ритміку. Видно по всьому, що не Гординський редагував. Шкода. Маю вже три версії критичного читання: Рубчака, Качуровського й Нижанківського. На основі їхніх уваг перероблятиму текст для книжки. Думала, що добра якась редакція в Збірнику теж допоможе справити деякі промахи, але при побіжному читанні здається мені, що це не сталося.

Тількищо повернулися із Mid-Summer Night's Dream. Було нас троє: Орися, М. Голод (мама Ренати) і я. Вистава була оригінальна: наголос покладено на ... еротику. (Щось à la Ніжинський в Apres midi d'un faun... ) Декорації і строї зведені до мінімум. Друга половина була трохи розтягнута, втратила темпо і мій "willing suspension of disbelief". Чи варто такому театрові ставити таку п'єсу і в такий спосіб? Сон літньої ночі, здається мені, не витримує проби часу у такій мірі, як інші речі Шекспіра. Еротика мене не "шокувала", навпаки, це було цікаве усучаснення, все ж таки п'єса не зробила на мене такого доброго враження, як недавно бачена в цьому ж театрі постановка "Of mice and men".

***

Північ. Після вечері сьогодні відбулося святочне відкриття семінару. Зійшлась на цю імпрезу сила-силенна людей: аж повірити трудно скільки в цьому Гантері української публіки! Самих зареєстрованих учасників семінаря є понад 45, а на відкриття — тобто на вино, сир і закуски прийшли крім учасників і гості. Була і Ляся, і Івась. Між іншим, комічні два інциденти. Коли надійшли Ляся з Івасем, я сиділа на гойдалці з таким паном Волчуком, заабсорбована і гойданням і цікавою розмовою з цим малознайомим, але дуже культурним інженером. Мої "шаперони", виглядало, були здивовані, що я була в чоловічому товаристві, а Івась, після півгодинної розмови, запитався: Ти дзвонила? — Куди? — питаю. До Остапа? — Я аж сміхом вибухнула — от тобі й опікун! Та я ж його тільки вчора бачила! Вечір був надсподівано приємний. Багато людей мені або зовсім незнайомих, або таких, що їхні прізвища ще мені не сидять добре у пам'яті. Цікава молода Кознарська-Казанова, вона працює тепер у редакції Ukrainian Weekly і робила недавно інтерв'ю із Плющем. Приїхала теж Ліда Палій. Є вже, очевидно, і Плющ і Костюк. Рая, нажаль, не приїхала. Є значний відсоток людей старших віком: обоє Демиденки, п-ні Гриневич-Витанович, ще якісь. Була навіть п-ні Ніна П'ясецька, недавня моя товаришка подорожі по Скандинавії. Але крім них — молоді і середнього віку жінки й чоловіки, от хоч би перечислити мені вже знайомих: Кіпи, Геврики, Лащики, Соневицькі, Ярина Турко, Орися Гарас, Роман Трач з жінкою, Віра Андрушків з чоловіком, Уляна Мазуркевич, Надійка Світлична. Всіх було щось із півтори сотні людей! На початку вечора була теж велика громада (може із 20) дуже гарних дітей. Під кінець вечора Андрушків, Фіцалович і Соневицький почали грати на ґітарі, мандоліні і фортепіяні і ціла їдальня розспівалася, хоч куди. Давно вже не чула такого нашого приємного товариського співу. Дійшло і до коломийок. Перед вела М. Голод — що знає багато текстів і має гумор і темперамент бавити товариство.

18 серпня 1980. Гантер. Понеділок.

Вранці при сніданні — при столі із Романом Трачем, Плющем, панею Демиденко — пізнала ще дві цікаві особи: п-ні Олександра Ковальська (працює в СКВУ у Торонто, займається справами людських прав ітд. — не є автором книжки про Зальцбурґ) та її донька Христя Ковальська, що була шість літ у Парижі, робить на Сорбоні докторат із психології та зустрічала там перед виїздом до Канади у червні цього року нашого Максима!

Роман Трач, між іншим, теж психолог. Викладає у каледжі в Рачестер. Він відомий мені, як автор статтей на теми із шкільництва, що їх я бачила в пресі. Звернула на них увагу через прізвище. Подумала: чи це припадком не той Ромко Трач, що його я знала в Тернополі, у дитинстві ще, старший від мене на рік-два, брат Ніни, що була тоді вже у 8ій клясі і що з нею ходив мій кузен Ромко Заплітний? Тепер аж тут дізналася: ні, не той.

год.11:30 увечорі.

Перший день семінара пройшов дуже цікаво. Перед обідом було дві доповіді. Костюк зробив вступ до своєї теми: дав тло української літератури 19 століття, появи нової течії, що її Леся Українка називала неоромантизмом, виступу Миколи Вороного, відповіді Франка — тла, що на ньому виріс-заблис новий талант Володимира Винниченка. Костюк знає добре свій матеріял і вміє цікаво його подати, але він не зовсім добре панує над часом і над структурою-організацією лекції, часом збивається на диґресії. Після короткої перерви говорив Плющ. Загальна тема його: націонал-більшовизм. Раніше я думала, що він говоритиме про "тітоїзми" і націонал-комуністичні рухи, але сьогодні з'ясувалося, що його тема зарисовується трохи інакше. Сьогодні він говорив про конценції Генадія Шиманова і Олександра Янова, про течію православних націонал-більшовиків, про своєрідний "циклічний детермінізм" російської історії, де спалахи терору, "смутні часи", ресталінізація чергувалися циклами, де завжди існувала ліберальна опозиція, але ніколи не могла запропонувати урядові якоїсь стратегії для виходу із кризи. Шиманов твердить, що радянська влада ось-ось породить теократію; вона знаряддя побудови "тисячелітнього царства на землі" — тоді православна партія замінить КПРС. Православна теократія — ідеальна держава. Соц-реалізм — підготовка до нового теократичного мистецтва. Кафка та йому подібні — це, у визначенні Шиманова, — "жидівські ідоли". Автор живе у Москві, видає самвидавний Московський збірник. Янов — що про нього була стаття у новому числі Сучасности — професор університету Сан Франціско. Його концепція базована на Шиманову, з тим, що він розглядає її критично і пропонує Америці політику, яка підтримує свідомо ліберальніші сили й тенденції в СССР, щоб не допустити до Шиманових ідеалів. Плющ дуже цікавий бистротою і глибиною свого інтелекту, але в нього погана організація матеріялу: він не враховує того, що публіка назагал зовсім із темою не обзнайомлена і добра композиція лекції допомогла б донести цей складний досить матеріял до слухачів. Трохи хаотичне накопичування концепцій утруднює розуміння самої теми. Часом трудно теж розмежувати, де думки Шиманова, де Янова, де Плюща.

Пополудне провела, читаючи критичну статтю Лесі Українки про Винниченка — на траві, здаля від товариства. Потім, коли похолодніло і почав навіть накрапати дощ, сіла на ґанку. Мала дуже цікаву розмову з Ільком Демиденком про ... вічність. Реферував розмову з іншими людьми на цю тему і це привело до цікавого обміну думок: про віру в позагробове життя, релігію взагалі, й етику. Він назвав себе аґностиком і мені цікаво було знайти у наших поглядах так багато спільного. Потім прийшла і пані Люся, його дружина. Це — внучка Михайла Драгоманова, дочка Святодара Драгоманова. Розповідала про Першу трудову школу ім. Шевченка в Києві і про те, як більшість її вчителів цієї школи станула на суд у процесі СВУ — це був спогад à propos Гелія Снєгірова, Нові дні і інші споріднені теми. (А Снєгірова — що ним так захоплюється Остап — я й досі ще не мала можности прочитати. Ждала, коли ж нарешті закінчать друкувати уривки і буде цілість!)

При вечері запізналася я із молоденькою 25-літньою студенткою історії з Оксфордського університету з Англії. Вона називається Надя Дюк, є членом редакційної колегії студентського видання "Вітраж", приїхала за намовою Франка Сисина на літні курси в Гарварді, цікавиться постаттю Михайла Драгоманова і мала навіть рекомендації Пріцака поїхати до Рачестеру на зустріч із панею Демиденко. Дуже гарно говорить українською мовою — взагалі цікава, розумна молода українська людина — і це зворушливо!

Прийшов до мене п. Ґава — бібліотекар з Торонто. Він активний діяч Козубу і запрошував приїхати в найближчому році із доповіддю до Торонто. Він пов'язаний теж із Новими днями. Його жінка має повновласті від Волиняка щодо журналу — не знаю, як це розуміти — ніби журнал був приватною Волиняковою власністю? Може це лиш взяте добровільно на себе зобов'язання продовжувати роботу і напрям журналу? Ґава не знав, що я — Остапова дружина. Остап або вже дістав, або має отримати запрошення від Козубу для себе. Може й варто було б поїхати й виступити перед новою публікою? Я сказала, що тем "на замовлення" я не опрацьовую, але на власну якусь тему, напр. про "легковаження літератури" або про англомовні переклади могла б говорити.

19 серпня 1980. Вівторок. Гантер.

Лежу на рушнику між горами на траві Карпатії — горілиць до сонця, мов цей Винниченківський дядько на возі, їдучи степом — не поспішаючи, ні про що не думаючи. Давно такого в мене не було. З неба, із гір, з довколишніх лісів, з тишини, що дзвенить бджолами, сходить у душу спокій і відпочинок. Товариство дуже цікаве і приємне, але добре теж мати годину-дві для себе, для самоти.

Ранішні лекції, як і вчора, були дуже цікаві. Не знала я, що "Чесність з собою" почали друкувати в Літературно-Науковому Вістнику за редакцією М. Грушевського і що мусіли друк припинити через протести читачів! Подібне трапилося із Перекинчиками Ярошинської, але це, думалось, глуха буковинська провінція. А тут престижевий для всієї України журнал, та ще з таким редактором. Невже справді не можна було встоятись громадському натискові? Чи не є це ще один може український приклад на Profile in...lack of courage?

Плющ малює кошмарну картину. Всі оці крайнє праві історіософічні теорії і політичні програми російських великодержавників здаються мені страхітливим зворотом до майже середньовічного мрякобісся. Супроти них — сучасна радянська система виглядає ще досить раціональною і модерною, а наші рідні бандерівські тоталітаристи — теж нормальні діти 20-ого сторіччя. Не знаю, наскільки поширені ці ідеї серед росіян, — але страшно робиться, роздумуючи над цими справами. Чи має, чи матиме колинебудь у майбутньому, демократична ліберальна думка будьякі вигляди і можливості в Україні? Адже цей російський ідеологічний світ — це теж і світ нашого народу, нажаль. Відзиви поодиноких наших людей до таких справ як "гнилий захід", "лібералізм", приписування богзна якої ролі "світовому жидівству", "масонерії" — чи не є все це наслідком перебирання ідей з Москви, з Петрограду, зі сходу. Ex oriente lux! — Ах, чи треба ж було аж стати вигнанцем безбатьченком, щоб зрозуміти трохи цю знаменну західню ліберальну ментальність, що є запорукою свободи?

20 серпня 1980, середа. Гантер.

Довідалась я вчора випадково від Плюща (сиділа біля нього при обіді), що він не читав, не бачив і не знає про мою рецензію на "Карнавал історії" у Свободі. Це була несподіванка. Вона цікава ще й тим, що говорить щось про особовість Плюща. Інший автор збирав би із увагою всі відзиви про свою творчість. Він, здається, не прикладає до цього такої великої ваги. Сказав тільки: не читав ще ні одної доброї української рецензії! Чи вважатиме мою за "добру" — не знаю. Мала випадково із собою фотокопію, що її привезла із собою разом із "Карнавалом", щоб відсвіжити собі все це у пам'яті — дала йому. Може прочитає. Але досі нічого не казав. Вчора співав із нами увечорі до пізна — безпосередній і симпатичний він хлопець. Першого дня був ще, здається трішки напружений, може хвилювався, не знаючи авдиторії. Вчора і сьогодні помітно відпружився, а теж поголився і трохи охайніше виглядає.

Моя нова знайома Олександра Ковальська з Торонто сказала мені сьогодні: "Віддавна читаю Вас і слідкую за Вами в пресі і ніколи не думала, що Ви така приступна людина. Цікаво, що ті люди, які справді щось знають, такі скромні і приступні люди, а інші такі обмежені і так випихаються." Видно, що з моїх "писань" люди виробляють собі про мене враження, як про людину "неприступну". Це цікаво. Вже й раніше траплялося, що товаришки вважали мене зарозумілою. Чи справді я така?

Маю нагоду стати ще більш "зарозумілою": крім Ковальської, теж і незнайома мені досі Стефа Гурко з Торонта підійшла до мене, щоб сказати мені, що читала вже мій "Американський триптих" — це, мовляв, "щось інше", "такого ще в нас не було", — а при обіді сьогодні сиділа поруч Христини Сохоцької (з Пітсбурґа), що на несподіванку мені виявилась колишнім докторантом порівняльної літератури. Вона теж говорила про мої вірші, зокрема про вірш "Великий Ра, я теж тобі молюсь", який їй дуже подобався і виявила бажання прочитати і інші речі. Одне слово, слава може мені вдарити до голови!

Гурко, між іншим, бере дуже активну участь у дискусіях і виявляє неабияку обізнаність і величезний "тупет". Подивляю часом людей, що вміють до речі і навіть елоквентно у більшому гурті забирати формально голос. Мені це вдається тільки з великим трудом. Тут грає ролю і якийсь психологічний "бльок" забирати слово при більшій авдиторії і може брак справжнього солідного знання, брак "комп'ютерської" пам'яті для деталів і фактів... Саме тому мені треба продовжувати ось цей записник: він помагає реєструвати факти, приучує звертати увагу на вибрані конкретні деталі. Where is the knowledge we have lost in information? — потішаю себе, але це свого рода самообман: я ж розумію, що без знання фактів не можна робити аналізи, а без уміння всі ці факти в потрібний мент пригадати і висловити не можна вступати в диспут і вигравати аргументи у дискусії.

Сьогодні були в мене "у гостях" теж панство П'ясецькі і — трішки пізніше — Івась Керницький та Ляся. Вони приходили головним чином, щоб оглянути фотографії з нашої европейської подорожі.

21 серпня 1980. Четвер. Гантер.

Довга розмова сьогодні із Михайлом Ґавою: про Нові дні, Козуб, ліберальну думку, толеранцію в журналі. Я передала йому те, що хотіла колись написати у листі Дальному: деякі ідеї про конкурс, як його поліпшити, похвальні слова під адресою есею Лисяка-Рудницького в обороні Лебедя, що його вважаю найкращим зразком культурної полеміки в українській еміграційній публіцистиці, критичні уваги про літературну вартість деяких літературних творів у журналі, зокрема поезій. Ґава — колишній в'язень німецького концтабору, здається, колишній бандерівець. Дружина його покінчила курси медичної технології і працює десь у лабораторії. В них двоє дітей: старший хлопець десь тому 15 років забився в автовій катастрофі — було йому тоді 20 чи 21 років. Бачила родинні фотографії. Аж подумати страшно. Дочка ще незамужна, студіює вже на другому факультеті — років щось із 28, здається. Ґава — бібліотекар по професії, але працює в шкільній системі, в якійсь audio-visual, здається, програмі, що дає йому змогу в час довгих літніх вакацій багато подорожувати по світу та ще й на кошт установи для освітніх цілей робить прозірки й фільми. Питалася я про Дального. Справжнє його прізвище — Горгота. Дружина Ада — з польсько-української родини, син Юрій працює журналістом у великому концерні Мекміллена. Працює бібліотекарем в університеті в Ґельф, трохи на відлюдді. Спокійний, повільний, флегматик — "трудно з нього слово видусити", каже Ґава. Ґави й Горготи часто разом подорожують. Дружина Ґави — Неоніля (Ніля).

Із Леонідових анекдотів:

Вірменський: Чи можна побудувати соціялізм у Вірменії? Можна. Але краще вже хай у Грузії. А в Ізраїлі? Можна, але хтож битиме жидів? А в Канаді? Можна, але де купуватимемо хліб? А в Люксембурґу? Можна, але навіщо такій маленькій країні таке велике лихо? А в Америці? Можна. Але куди тоді тікатимемо?

"Абстрактні" анекдоти: Розподіляє сержант (чи хто там) новоприбулих солдатів по частинам. Що вмієш робити? — Я музикант. — Добре, тебе — в самодіяльний гурток. — Я малюю. — Добре, робитимеш стінгазету. Третій каже: я вмію робити гілюльки. — Що це таке? — От дайте мені деревину, цвяхи, молоток — побачите! — Добре, роби гілюльки. Має прийти на перевірку праці баталйону генерал. Каже сержант: не відомо, дозволені гілюльки, чи ні? Краще про всяк випадок заховати перед генералом. Заховали. А генерал в час контролі просто туди. Відкрив двері: ах, яка у вас гарна гілюлька!

Дірвався грошей совєтский челавек, поїхав у Париж. Що його купувати? Можна б їжу. Тут краща, але ж — шкода. В нас же їжа теж є. Це — нєканєшно. Можна б одяг. Звичайно, тут кращий, але — чи це таке особливе? В нас же якийсь одяг теж є. А от — бордель, такого в нас немає. Пішов. Заплатив. Дівчина питається: ти хочеш — як? А він: тобто що? А вона — може диліжанс? А що це таке диліжанс? Дівчина розсердилася і прогнала: бач, який дикун, не знає, що таке диліжанс і до мене пхається. Вернувся додому. Каже уночі жінці: давай, попробуємо диліжанс. А вона: от, паскуда, так це ти так по Парижі ходив? Пішов до бабуні розвідати, що воно таке. Бабуня була старенька, пам'ятала часи з-перед революції. Але хвора-хвора. Лежить. Бабуню, скажіть: що таке — диліжанс? А бабуня відкрила очі, солодко усміхнулася і зітхнула: ах... диліжанс — та й так із усміхом і померла.

В дитсадках завжди вивчають вірші про Леніна. Плющ розповідав про російський дитячий вірш про новонароджених котиків. Конкурс у садочку на віршик з нагоди свята, і дитина у відомому віршику про сліпих котиків заміняє слово, мовляв, "два у партію хотять". А вчителька каже, ну а третій? "Третій уже прозрів". Але віршика російською мовою я не запам'ятала. [З боку дописка: А у нас сєводня кошка привела троїх котят; котята виросли немношка: два у партію хотять]. До цієї ж теми правдивий анекдот з життя. Плющів Лесик ходить до садочку. Вдома батько: Ходи, Лесику, розкажу казку. — Про Леніна? Та ні, не треба!

Остап прислав листа: xerox Максимової картки після повороту до Парижа та другий xerox статті із "Неделі" (додаток до Известий), що її прислав Качуровський. У цій статті, що спрямована проти Радіо Свободи є "лобова" атака проти Качуровського — і сензація: пустили в обіг плітку, що мовляв Качуровський є полюбовником Емми Андієвської! Боже, яка справді висока політика великої імперії, що трясе світом? І що їм не соромно? Я вже і вчора Плющеві сказала, що одне із найбільших страхіть совєтської системи — це їхній абсолютний брак почуття гумору. Я хотіла від нього розвідати деталі про нову витівку, що про неї писала преса: про спеціяльний номер гумористичної "Правди" сфабрикованої на заході і перекиненої в СССР. Там між редакторами згадувався Плющ, а що мені ця ідея дуже сподобалася і я вважаю, що це може один із найбільш ефективних родів зброї проти режиму, я хотіла його в цьому підтримати. Дав мені почитати номер газети Новий американец, де є інформації про це та репродукції тексту цієї "Правди". Про газету Новий американец я чула вже від Ізи Каплана, але самої газети досі не мала нагоди бачити. В номері всіх сторін не було — частину, що в ній були передруки з гумористичної Правди хтось був "украв", але решта цього тижневика зробила на мене дуже добре враження. Це справді серйозна конкуренція для Нового русского слова: читала тільки пару статей, але вони — цікаво написані, на доброму рівні. Але сам зміст цікавий і притягає: зразу видно добрих фахових журналістів: тут є і огляд фільмів (як у New Yorker-i, вибір де що грає), і програма телебачення, і кросворд, і гумор. Ще раніше була в мене розмова з Ільком Микитовичем Демиденком на тему преси. Я пробувала вплинути на нього, щоб у свою чергу впливав на редакторів і видавців, щоб розбудовували Українські вісті по такій лінії, щоб з них зробити загальнопоширену, цікаву українську газету, що могла б завжди вигравати в конкуренції зі Свободою чи іншими, а тоді демократичний табір матиме більший вплив на формування громадської думки. Від Олекси Воскобійника в час скандинавської подорожі довідалась, що УВ друкуються накладом не цілих 1500. Це смішно мало. Радила я, щоб розсилати велику кількість показових примірників газети, щоб зацікавити читачів.

22 серпня 1980. П'ятниця. Гантер.

Фактично вже субота, 23-ого. Тепер година 1:30 ночі — я в ліжку, але хочеться ще віднотувати деякі речі поки вони вивітрять із пам'яті.

Вчора приїхали до Гантеру Лабуньки. Мирослав з Іком були вчора на дискусії, а сьогодні з'явилися на короткий час на прощальну вечірку. Розповів мені Мирослав таку знаменну історію про Радейка. (Я запропонувала, що може Марійка схотіла б оглянути фотографії з поїздки, зокрема ті, де є Радейко...)

Микола Радейко був провідником "Закерзоння" чи якоїсь там іншої округи УПА. Він застрелив якогось підлеглого собі чоловіка і над ним відбувся в УПА суд. Марійка Лабунька має до нього особливий жаль і нехіть, бо він, будучи її зверхником, доручив їй виїхати на ziemie odzyskane і робити там підривну роботу серед переселенців. Дав їй нібито на дорогу перстень, що його продажа мала оплатити їй побут. Перстень виявився безвартісним і Марійка в дуже трудних умовинах ледве пережила це доручення: люди її викидали з хат, Різдво того року перебула у розбитому танку на полі, бо не мала іншого притулку. Врешті знайшла місце в якоїсь місцевої повії, за якийсь час зголосилась на поліції і швидко після цього прийшов жандарм її арештувати. Підпільної літератури не знайшов, але фальшивим документам не повірив. Мав везти її до Ярослава на очну ставку. По дорозі жандарм купував жінці порцеляну, забракло йому грошей і Марійка йому позичила. Їхали разом у потязі, в окремому купе. На станції в Лодзі була зупинка чи пересідка. Жандарм замовив собі (тільки собі) обід, а що був дуже втомлений дорогою ітд. на хвилину здрімнувся. Цього було досить, щоб Марійка встала і вийшла. (Кайданів на руки він їй не закладав). Вона пішки, в одній суконці, ішла до Ярослава. Подорозі дістала запалення легенів ітд. Коли прибула в Ярослав, ноги мусіли їй підвісити, бо такі були напухлі і хворі. МЛ твердить, що, мовляв, Радейко міг доступні фонди взяти собі, підкупити моряків у Ґдині і таким чином дістатися на норвезький корабель. А ще й там у невияснених обставинах знайдено тіло якогось його співробітника. Колись я запитала була МЛ, розповідаючи про Норвегію і Радейка: цікаво, що криється за тою незвичайною людиною? А він на те: те, що звичайно в таких випадках: бистрий ум і темний характер. І ось сьогодні Мирослав дав фактичне вияснення до цієї майже приповідки.

Субота, 23 серпня 1980. Полудне.

Семінар закінчився. Весь ранок пройшов на прощаннях — ніяк не могли роз'їхатись. Ще залишилась М. Голод і ще пару менше цікавих мені осіб. Вчорашня прощальна вечірка мала навіть "мистецьку розвагову програму" — і то дуже добру. Ліда Палій написала "інтерв'ю із паном Шараваренком" — дуже добру сатиру на примітивізм патріотів-тоталітаристів, трохи в дусі Вишневих "Чухраїнців", але з безпосереднім пов'язанням обох тем семінара: найцікавіше для мене було відкриття в Ліди неабиякого акторського таланту: "Інтерв'ю" проводила Віра Андрушків, а Ліда мала ролю Шараваренка, лідера й ідеолога партії "правдивих українських націоналістів", не лиш з повною серйозністю зуміла викласти приготовані відповіді про програму й ідеологію, що нав'язувала до ідей Шиманова й Скуратова, що про них говорив Плющ — тобто говорила про імперіяльний розмах, расову чистоту, містику нації, гниль Винниченка ітп, але теж відповідала ефектовно й інтелігентно в тому ж дусі на спонтанні запити із залі. Інтелігентний гумор інтелігентних людей. Давно я так не сміялася. Цікаво було й те, що цей зібраний гурт, за вийнятком може одної-двох осіб, видається, зовсім поза сферою впливів нашого "визвольного фронту". (Семінарі УВАН, мабуть, почнуть викликати затривоження в бандерівському таборі. Гурт демократичної інтелігенції не лиш не піддається теророві конформізму, але ще й міцніє і росте. І сміється. А сміх — велика й небезпечна зброя!) Другу точку підготовила Сохоцька. Вона мене трохи спершу перелякала: сиділа біля мене при столі із 8. збірником Слова. І встаючи до свого читання, сказала: "маю надію, що пані Марта мені вибачить." Мигнуло мені у свідомості: чи не плянує вона припадком читати якісь мої речі із Збірника? — А це в контексті цього прощального вечора, де настанова була на гумор та ще й актуальний, пов'язаний із семінарем, дуже було б не на місці. Я відітхнула з полегшею, коли почула, що Христина почала читати власну віршовану інтерпретацію обох тем семінара — влучно, інтелігентно, дотепно і в досить грамотній віршовій формі. Дуже добре схопила суть і Костюкових і Плющевих лекцій, мовляв, Костюк розповідав нам романи Винниченка, бо знав, що ми цих речей не читали, про націонал-більшовизм перед Плющем ми і не чули, але думали, що знаємо, що таке фашизм — а тепер і це нам не ясно. Виступала теж із злободенним віршиком на теми семінаря п-ні "Рися" Голод. Сама вона визнала, що ця її річ була таким собі лиш поверховим гумором, без претенсій на глибшу інтерпретацію. Але перші дві спроби були рідкісним у нас тепер проявом інтелігентної політичної сатири.

Неділя, 24 серпня 1980. Гантер.

Вчора приїхав Остап. День був гарний — сонячний і я трохи полежала собі у сонці (в купелевому "строю", на траві). Пополудні поїхали до Гантерської церкви, бо — сензація: Богдан Винар з Колорадо, відомий мені більше з кореспонденції, як з особистого знайомства женився! Для мене це була велика несподіванка: я знала, що жінка Винара, Христина, була головним мотором, а може й головним адміністратором видавництва, що вона, хоч і не українка, а почала активну українську бібліографічну роботу (напр. Index до Ukrainian Weekly), писала про українську дитячу літературу до американського журналу ітд. І ось раптом довідалась: Винар розвівся з Христиною і ось жениться з молодшою за себе щось на 25 років українкою Татяною Гаєцькою. Це вже втретє. Був такий комічний інцидент: я стояла в церкві ззаду, сперта на двері (нога далі болить!). За мною у дверях стояв якийсь "підстаркуватий" чоловічок. Коли Винар за священиком повторив слова присяги "... і не залишу тебе аж до смерти", він — півголосом, так що його було чутно усім довкола — сказав: "О-го, you never know! Приватні справи пана Винара мене не обходять, але мені цікаво, яка дальша доля видавництва та індексу до Weekly.

Із семінара я дуже задоволена. Заповіла вже Вірі й Ґеньові, що на другий рік хочу приїхати теж — без уваги на тему й програму. Інтелектуально стимулюючі лекції, незвичайно цікаве інтелігентне товариство і відпружуюча вакаційна атмосфера дають у сумі щось справді унікальне, будуюче, відсвіжуюче. Винниченківська тема була ближча моїм зацікавленням, але я воліла б трохи глибшу літературознавчу аналізу. Але Костюка рятувало те, що по-перше він говорив про письменника забороненого і бойкотованого і тут і там, що його найпопулярніші навіть колись твори сьогодні знані тільки небагатьом, а по друге, він говорив теж і на основі неопублікованого архіву і щоденника, що для всіх крім самого Костюка є справжньою ревеляцією. Плющева тема цікавила мене менше, передусім тому, що вона була обмежена до світу російської націонал-більшовицької ментальности, з її шовінізмом, містицизмом, православним мрякобіссям, анти-ліберальним і анти-семітським наставленням ітд. Перша лекція була фасцинуюча своєю абсолютною новістю для мене, але саме через те, що я ніколи спеціяльно не цікавилася ні проблемами російської історіографії, ні навіть проблемами російської літератури (англійську, німецьку і французьку літератури я знаю напевно багато краще за російську — і вони мені ближчі!) — мені дуже бракувало ширшої перспективи і хотілось, щоб Плющ ставив обговорювані проблеми у контексті цілости. Леонід розуміє свою слабість як вчителя: "професора з мене не получиться!" — В нього суцільний хаос, брак логічної побудови лекцій. Він говорить до авдиторії ляїків, кидаючи прізвищами і концепціями так, якби вів розмову у вузькому колі спеціялістів, отже говорить понад голови своїх слухачів. Але який з нього фасцинуючий аналітик! Яке величезне й глибоке в нього знання, який допитливий і вникливий це ум. Маю надію, що коли він напише книжку на цю свою тему, вона напевно матиме міжнародний розголос. Те, що було мінусом на семінарі — брак елементарного вступу, ширшого контексту — в книжці не матиме значення. Бо книжка матиме обзнайомлену з предметом авдиторію. Крім того, Леонід цікава, багатогранна особовість. В нього немає жодної пихи ані штучности — безпосередній, дуже товариський, молодий духом чоловік, що з ним легко спілкуватися. Ні сліду якоїсь пози чи пристосуванства. Такий, як і в своєму "Карнавалі історії"... Вчора Остап — проти моєї волі майже — потягнув мене на забаву у "Ксені". Я, очевидно, не танцювала, тільки сиділа при столі, але зате приємно було спостерігати, як добре бавився, як витанцьовував із молодичками Плющ. Це була несподіванка: я не знала, що з його ногою-калікою таке можливе! Ляся розповідала, що якісь там пані були згіршені, коли бачили, як він танцював часом із запаленою цигаркою в устах, але для мене було великою радістю спостерігати, який він був відпружений і по молодечому радісний і темпераментний. Я з екзальтацією подумала: а все ж таки, у цьому страхітливому двобою з підлістю, із всесильністю Зла, переможною вийшла не всемогуча система, а людина — чесна, свобідна, думаюча. Man will prevail, мовляв Faulkner.

Jose Casanova присівся до мене на забаві ( — як ґалянтний джентельмен прийшов просити до танцю, а довідавшись, що танцювати не можу, почав розмову —). Я довідалась, що він студіював в Інсбруку теологію і там зустрів Іку Кознарську, яка приїхала на студії з Америки. Тепер він кінчить докторські студії із соціології, пише на тему організації Opus Dei, проводячи кореляцію між католицизмом і технократією, на зразок того як Вебер виводив капіталізм від протестантської етики. Хозе вчився української мови на гарвардських курсах і в Шевельова і вдома з жінкою вони розмовляють українською мовою! А який з нього співак!

Субота, 29 серпня 1980. Філядельфія.

Ледве перемучила тиждень у роботі. Нога далі болить і утруднює щоденний побут. В праці в мене тільки рідко трапляється, що я можу годину-дві сидіти при бюрку. Довідкова робота тримає мене здебільша на ногах: матеріяли розкидані по всіх поверхах нашої бібліотеки. Двічі була вже в подіятра (Himles). Він думає, що це — bursitis і я вже дістала дві інєкції Celestol-у. В цьому препараті є кортізон і більше трьох доз мій подіятр не поручає. Але я бачу, що мені доведеться взагалі зробити лікарську перевірку. Минулий тиждень була така втомлена, що ішла спати зараз же після вечері. Навіть листування не могла полагодити. (А справи конкурсу назрівають і їх не можна відкладати! — Маю надію, що в час цього вікенду зможу трохи відпочати і матиму силу і для деякої — бодай найконечнішої господарської роботи і для кореспонденції). Крім того в мене вчора і сьогодні знову менструація. І не знаю: нормально це, чи ні. Dr. Lewis на останній візиті висловив думку, що може мені треба буде зробити D&C. А з ногою, думаю, доведеться піти до спеціяліста. Підозріваю, що все це — симптоми артріту. Треба, мабуть, розпочати якесь загальне лікування, якщо таке можливе. Одне слово: п'ятдесятиліття, що ось-ось наді мною, дає знати про себе!

WLT в числі за літо 1980 надрукував три мої рецензії: на Меандри Віри Вовк, на англомовний Шлях невідомого Качуровського і на Red kerchief Головка. Мушу послати копії Вірі і Качуровському, а це значить — теж і листи.

День-у-день слідкую за подіями в Польщі. Робітничі страйки спаралізували цілу країну. Контакт, що його мають робітничі провідники Ґданська із західною пресою — справді подивугідний. А з їхніх домагань видно, яка тісна співпраця між цими робітниками та інтелектуалами-дисидентами. Напр. 1 точка їхніх вимог: вільні профспілки, такі як передбачені в договорах Міжнародної Організації Праці — тобто домовлення міжнародного характеру, що їх підписала і Польща. Розумний арґумент — самі робітники до цього не додумались би. Нарешті. Самі поети не доведуть до еволюції режиму. Аж дивно: вчать їх марксизму і революційного думання і постійно говорять про визиск робітника капіталістами — невже цього не досить, щоб і собі вимагати належних прав? Найбільший парадокс нашого часу — це страхітливий визиск робітника в т.зв. робітничих країнах. Революція в Росії напевно причинилася до добробуту робітництва у західньому світі — щоб запобігти революції тут, капіталізм пішов на уступки. Тимчасом там, де мав постати рай для робітників, наступило нове поневолення. Є ціла "нова кляса" в СССР і соціялістичних республіках — всі оті апаратчики, бюрократи, "інженери людських душ" — поети, мистці, актори — що їм може ліпше там, як було б на заході. Але вони — паразити цього суспільства, що виросли в піря на кривді робітника. І треба якогось нового Леніна, щоб зрушив цю народню масу. Дай Боже, щоб поляки започаткували нову добу в історії! Щоб зрушили з місця еволюційний якийсь процес, що довів би до поступових змін — і не тільки в Польщі.

6 вересня 1980, субота // 7 вересня 1980, неділя.

Дана Вонторська — по телефону — дуже намовляла мене, щоб я пішла до лікаря-інтерніста на Пенсильванійському університеті (тобто в шпиталі HUP), що є і її лікарем. Це жінка, д-р Chirico (Кіріко). Я подумала собі, що може і справді варто було б нав'язати мені контакт із лікарями Пенсильванії — це може придатися в майбутньому. Порадившися ще із Ларисою Біланюк (на випадок, якби мені треба було лікарського спрямування), я таки потелефонувала, щоб замовити візиту в д-р Кіріко. Секретарка "облила мене" зразу "холодною водою" — перестерегла, що оплата за візиту може бути високою — до 95 дол! — а крім того, тому що я — нова пацієнтка — лікарка зможе прийняти мене не раніше, як під кінець жовтня! Все ж таки, візиту я замовила. Подумала собі: як до них так трудно дістатися, тим більше треба нав'язати контакт. Якби була якась нагла і поважна справа чи в мене чи в Остапа — треба мати нам когось крім Дикого, що міг би порадити і допомогти. Пенсильванійський шпиталь — найліпший шпиталь Філядельфії, має найкраще технічне обладнання і найліпших спеціялістів. Він, правда, теж і найдорожчий, а крім того це — науковий шпиталь і там часом більше уваги для феномену недуги, як для пацієнта-людини. Тому я певна, що для більшости дрібних недомагань і моїх і Остапових домашній лікар, такий як наш Дикий, може бути не лиш вистачальним, але навіть кращим. Все ж для вірної діягнози у поважніших випадках варто мати в запасі лікарів HUP.

Покищо свою ногу "лікую" домашнім способом. Натираю кожного вечора "Ben-Gay"-ом і від цього, здається, є незначна поправа. Але все ще шкутильгаю, і вага тіла на правій стопі спричиняє мені біль. Все це, очевидно, докорінно змінило мій щоденний стиль життя: мало ходжу. Мої довгі одногодинні проходи по кемпусі підчас полуденка стали вже тільки спомином... До підземки вранці теж не іду пішки, а їду автобусом, і повертаюся іншою дорогою, щоб менше іти. Все це значить, що в мене мало руху, а це в свою чергу має два небажані наслідки: моя вага ще перед від'їздом до Европи піднялася до 140 ф. — і я боюсь, що тепер можу ще більше прибути, а по друге — брак фізичного руху депремуюче впливає на психіку. Отже після такої раціональної аналізи, я "взяла себе в руки" і запровадила собі новий режим: обмежений харч і щоденну вечірню руханку перед тушом. Моя дієта покищо не надто строга: їм менше, уникаю десерів і улюблених моїх "croissants" та хліба з варенням після обіду... Побачимо, які будуть наслідки. Хотіла б привести свою вагу назад до 135 ф. — і на цьому затриматися.

Прочитала дуже цікаву книжку сучасного американського антрополога Marvin-a Harris-a п.н. Cows, Pigs, Wars and Witches: the riddles of culture (Vintage Books, paperback, 1975). Аж дивно: того рода книжки повинні фактично бути моєю настільною лектурою: культурна антропологія здавалась мені завжди — ще від моїх студентських літ — найбільш фасцинуючою та інтелектуально стимулюючою з усіх дисциплін. Якби я так студіювала була не на Temple, а на Пенсильванії, хто знає, яким шляхом була б пішла моя "карієра". На Temple весь наголос клали на соціологію. З антропології в мене було лиш два звичайні курси і один — graduate — за спеціяльним дозволом професора Gruber-а. На Пенсилванії антропологія стоїть високо. Тут довгі роки професором був Loren Eiseley — автор Darwin's Century — книги, що її Ґрубер уживав як підручника в курсі фізичної антропології. І тут багато курсів з антропології, навіть на undergraduate level. — Ну от, як далеко я від цих зацікавлень відбилася. Навіть книжка попала мені в руки зовсім випадково, як наслідок розмови про харчеві "табу" із одною нашою бібліотечною працівницею.

Harris порушує цікаві проблеми і ставить свіжі тези. Хочу їх коротко зреасумувати, щоб не забути:

Harris вибирає "bizarre and controversial cases that seem like insoluble riddles" і намагається роз'яснити "variations in human lifestyles" за допомогою розуму й науки, доводячи, що ці феномени культури випливають із практичних матеріяльних обставин, спонук і потреб. Один есей присвячений святим коровам Індії. Як це так, що голодуючі селяни Індії відмовляються їсти яловичину і толерують 30 міліонів непродуктивних корів? Гарріс доводить, що індійська любов до корів не лиш не є наслідком ірраціональних гіндуських доктрин, але є зумовлена логікою індійської еко-системи і дає у висліді дуже раціональне й ефективне використання худоби. В рільництві Індії землю орють волами. І є недостача волів. Рільник, що є власником корови, має "фабрику для продукції волів". Це раз. Друге, що корова дає молоко, а теж угноєння для піль. Коров'ячий гній вживають селяни теж як опал, etc. Табу проти різання корів у сухі і непродуктивні роки (коли корови не дають молока і не родять) забезпечує фармерів худобою в майбутньому. Зрештою, навіть якби не було таких табу, Індія не могла б перейти на загальне харчування м'ясом. Тварини з'їдають більше калорій, як віддають у м'ясі. Щоб забезпечити калорійне мінімум населенню Індії — доцільніше, щоб це населення здобувало ці калорії від рослин. Продукція м'яса на більшу скалю довела б до вищих цін на харчі і ще більше пониження життєвого стандарту бідного населення.

Другий есей; Pig lovers and pig haters. Жиди й магометани мають заборону свинини. Мовляв, "нечиста тварина" і "шкідлива для здоров'я" (Moses Maimonides, 12. ст.). Гаррісове вияснення: "the Bible and the Koran condemned the pig because pig farming was a threat to the integrity of the basic cultural and natural ecosystems of the Middle East". "The nomadic Israelites could not raise pigs in their arid habitats, while for the semi-sedentary and village farming populations, pigs were more of a threat than an asset" (за коштовні, щоб їх вигодувати, ітд.) Знову ж плем'я Maring, що живе в горах Нової Ґвінеї, віддає свиням усю свою увагу й любов. В інтервалах приблизно що 12 літ відбуваються фестивалі "каіко", коли вбивають вирощених свинь, влаштовують розподіл м'яса між союзниками і після цілорічного розкошування цим добром вступають у збройний конфлікт із ворожим плем'ям, після якого наступає знову інтервал миру (і вирощування нових свиней) аж до наступного "каіко". Гарріс подає практичні вияснення: недостача протеїну в дієті Марінґів, що вияснює їхню жадобу м'яса, сприйнятливі екологічні умовини для вирощування свиней, потреба контролі приросту свиней, що з часом загрожували б людині (виживлення однієї свині зуживає стільки ж енергії, часу ітд., що виживлення одної людини, etc.) Війни Марінґів Гарріс розглядає як регулюючий чинник приросту населення, не безпосередньо через воєнні втрати, а посередньо через втрати землі (городів, що їх культивують жінки, щоб вирощувати свиней, і що їх залишають облогом після війни) і через жіночий інфантисид (практикований матерями!) (проспект племени на вижиття залежить від кількости вояків — отже всі і чоловіки і жінки більше цінять хлопців!) Жіночий інфантисид поширений теж серед невідомого мені досі зовсім племени Yanomamo, що живе на кордоні Бразилії і Венезуелі. Це — дике і кровожадне плем'я, з високорозвиненим чоловічим шовінізмом, що є одним із найбільш войовничих і аґресивних племен світу. Жінок трактують дуже брутально і з погордою. Все ж таки, Гарріс доводить, що саме жінки є причиною частих воєн. Не зважаючи на те, що четвертина мужчин гине у битвах, відношення чоловіків до жінок є 120 до 100. Крім того, верховоди племені мають по дві або й кілька жінок, отже велике число молодих мужчин залишається без жінок взагалі. Дивно, що за таких умовин, недостачу жінок культивують ще й інфантисидом. Гаррісове пояснення: Яномамо живуть передусім на бананах і плантанах (plantains? що воно таке?) — цього є подостатком. Але є величезна недостача протеїнів. Колись цей брак заповняли полюванням на диких звірів. Тепер цих звірів — обмаль. Номади Яномамо мусять іти щораз дальше і глибше в ліс, щоб мати успіх у полюванні. Мисливцями є лиш мужчини, що їх від дитинства тренують в аґресивності і брутальності. Отже жінки-матері у власному інтересі — тобто в інтересі забезпечення цілого суспільства — активно беруть участь в контролі приросту, занедбуючи, а то й свідомо вбиваючи дівчат-немовляток.

Potlatch індіянського племени Kwakiutl, що живе на острові Ванкувер, відомий мені з антропологічних підручників та з книжки Patterns of Culture Ruth Benedict. Але Гарріс кидає на інституцію потлач нове світло і ставить її в зовсім свіжу перспективу. Враження від попередніх авторів було справді, що потлач це — "bizarre instance of status seeking", що це "a maniacal form of conspicuous consumption and conspicuous waste", що "the object of potlatch was to give away or destroy more wealth than one's rival". Гарріс доводить, що "potlatch was not the result of maniacal whims, but of definite economic and ecological conditions". Села Kwakiutl положені над фйордами Ванкуверу займалися риболов-ством, мисливством і щоб стимулювати контакти і торгівлю будували свої поселення на видних місцях і значили їх високими тотемами. Ватажки що якийсь час влаштовували потлач, запрошуючи інших ватажків та їхніх прихильників. Гості бенкетували й забавлялися, а потім їх щедро обдаровували. Після повороту з такої гостини, гості почували себе приниженими аж поки в свою чергу не справили і свій потлач для своїх суперників. Каже Harris: "...potlatch is a competitive feast, a nearly universal mechanism for assuring the production and distribution of wealth among people who have not yet fully acquired a ruling class." Potlatch, що його описує Ruth Benedict, коли індіяни Kwakiutl масово нищили накривала, доводячи цим свою вищість — це вже були практики вмираючої культури: після контактів з російськими, англійськими, канадськими та американськими купцями, плем'я Kwakiutl заразилось різними епідеміями і почало вимирати. В заміну за скіру диких звірів купці давали їм коци-накривала. І швидко цих накривал було більше, як їх могло зужити невеличке населення Kwakiutl. Як контраст до Kwakiutl Гарріс описує еґалітаріянський стиль життя бушменів в околиці пустелі Калагарі. Там панує "reciprocal exchange among egalitarian hunters and gatherers" i "the highest prestige falls to the quietly dependable hunter who never boasts about his achievements and who avoids any hint that he is giving a gift when he divides up an animal he has killed." І для цього в Гарріса таке ж просте матеріялістичне вияснення: "Primitive hunters and gatherers work less than we do... because their ecosystems cannot tolerate weeks and months of intensive extra effort. Among the Bushmen, Stakhanovite personalities who would run about getting friends and relatives to work harder by promising them a big feast would constitute a definite menace to society." Теж ескімоси бояться і не люблять щедрих хвальків: "Gifts make slaves just as whips make dogs", каже їхня приповідка. Гарріс веде це ще дальше: "In evolutionary perspective, the gift givers at first gave gifts that came from their own extra work; soon people found themselves working harder to reciprocate and to make it possible for the gift-givers to give them more gifts, eventually the gift-givers became very powerful, and they no longer needed to obey the rules of reciprocity. They could force people to pay taxes and to work for them without actually redistributing what was in their storehouses and palaces. Of course, as assorted modern big men and politicians occasionally recognize, it is still easier to get "slaves" to work for you, if you give them an occasional big feast instead of whipping them all the time." Essay про "Phantom cargo" описує летовище в горах джунґлів Нової Ґвінеї, де тубильці чекають на літак їхніх предків, що має привезти карґо всякого модерного багатства. Про це мітичне карґо я вже читала раніше. Гарріс додає різні невідомі мені факти з історії племен на побережжі Madang (там у 19 ст. побував наш земляк Миклуха-Маклай і його першим актом була роздача дарунків тубильцям: сталеві сокири, тканини, etc. Міт про карґо Гарріс розглядає, як вияв антиколоніялізму і "hint" про потребу розподілу багатств між колоніяльними імперіями і колоніями.

Дуже цікавий розділ про месій. В часи Ісуса Христа в Палестині було багато різних месій. Культ мстивого месії виріс у практичній боротьбі жидів проти римського колоніялізму. Знахідки "Dead Sea Scrolls" вказують на те, що Іван Хреститель був одним із лідерів у цій мілітаристсько-месіяністичній традиції, що пророкувала близьку і переможну війну за визволення з-під римського панування. Гарріс твердить, що теж Ісус був одним із жидівських лідерів-зелотів і що перетворення його в універсального "принца миру" наступило пізніше, коли після упадку Єрусалиму і жидівської програної, меншина жидівських христіян у Римі бажала доводити свою непричетність до націоналістів-зелотів і коли писалися перші євангелії. Я вже раніше зустрічала в антропологічній літературі ревеляції про те, що напр. Варавва був більшим націоналістом від Ісуса і що це нібито тому товпа вибрала його, а не Ісуса, для звільнення. Але про це Гарріс нічого не згадує. Натомість подає цікаві вибрані цитати з євангелії, що собі суперечать тоном і духом. Хоч євангелії базувались на народних переданнях про Христа і вибирали самі мирні аспекти його філософії, всежтаки туди попали і деякі моменти типові для старожидівської воєнно-месіяністичної ментальности. Дотепна Гаррісова заувага про "Віддай кесареві, що кесаря, і Богові, що боже". Він ставить її в історичний контекст. Жидам, що брали участь у податковій революції відомі були слова Юди Галилейського, що "все в Палестині належить Богові" — і тому вони зовсім недвозначно розуміли Ісусів заклик, але пізніше автентичний контекст забувся і заклик видавався компромісовим поєднавчим жестом в сторону Риму.

Фасцинуючий для мене Гаррісовий розділ "Broomsticks and Sabbats" про середньовічну боротьбу з відьмами. Про ці справи я знала досі відносно мало. Самі факти навіть були мені мало відомі — знаю лиш з правничої літератури про "карний процес" базований на вимушених під тортурами зізнаннях. Але я не підозрівала розмаху статистичних даних: 500,000 людей спалено за відьомство і пакт із чортом від 15 до 17 століття! А в актах такі оскарження як "journeys through the air over vast distances mounted on broomsticks; unlawful assembly at sabbats, worship of the Devil; kissing the Devil under the tail; copulation with incubi, male devils equipped with ice-cold penises; copulation with succubi, female devils." Деякі історики думають, що все це літання у повітрі було винаходом самих інквізиторів. Гарріс, однак, думає, що дехто із тзв. "відьом" під впливом "hallucinogenic ointments" і справді мав враження, що літає у повітрі і бере участь у приємних заборонених оргіях. Так принаймні зародилася віра у відьом. Спочатку ставлення церкви до цих справ було толерантне. Біля 1000 AD офіційне становище базувалося на т.зв. Canon Episcopi. Польоти відьом — це ілюзія, навіть якщо люди вірять, що вони літають, то це їм так лиш здається, насправді ж вони зовсім не літають. Але ось після року 1480 не вірити в реальність відьом стало небезпечною єрессю. В році 1484 папа уповажнив інквізиторів Heinrich-a Institor-a та Jakob-a Sprenger-a вжити проти відьом усю силу Інквізиції. Інстітор і Шпренґер виклали свої арґументи в книзі Hammer of the Witches (? Молоток відьом? якийсь неправдоподібний заголовок! Цікаво як в оригіналі?) Чому це сталося? І ось типова для Гарріса матеріялістична (може й марксівська?) інтерпретація історії. Це був час збройних месіяністичних протестів проти соціяльної та економічної несправедливості. Перехід із февдалізму у сильні національні монархії супроводився великим напруженням. Поширювалася віра в другий прихід Христа, месіяністичні революції фляґелянтів (напр. 300 фляґелянтів спалено в Тюринґії підчас одного дня в 1416 році святою Інквізицією), селянські повстання вимагали нового розподілу майна ітд. Боротьба Інквізиції із відьмами — каже Гарріс — складала вину за всякі соціяльні лиха на конкретних "scapegoats" (це мій термін, Гарріс його не вживає! [А ні, таки знайшла! вживає!], відвертала увагу мас від справжніх причин біди та ще й створювала враження, що ось, мовляв, церковна гієрархія активно бореться із тим злом — на захист народу.

Закінчує книжку розділ "Return of the witch" про сучасну "counter culture", в якій нібито панівним мають бути не інтелект, наука, логіка й об'єктивність, а почуття, спонтанність, імаґінація, і де ідеалом є осягнення "революції свідомости" (Consсiousness III). Галюсіноґенні чинники, очевидно, грають тут першорядну ролю. Гарріс розглядає тут книгу Carlos-a Castaneda про містерійного мудреця Yaqui індіян, що його він називає Don Juan-ом. Я про це читала десь колись у New York Times — але я завжди дуже скептично ставилася до всіх того рода понадприродних явищ і вся ця історія не розбудила в мене особливого інтересу. Гарріс, очевидно, вважає, що counter-culture (="lifestyle of alienated middle-class college-educated youths") — це втеча від об'єктивности, аморальний релятивізм. "Doctrines that prevent people from understanding the causes of their social existence have great social value. In a society dominated by inequitable modes of production and exchange, lifestyle studies that obscure and distort the nature of the social system are far more common and more highly valued than the mythological 'objective' studies dreaded by the counter culture..."

Здається мені, що паралеля між середньовічним творенням відьом Інквізицією та інтересом естаблішменту у творенні культів проти-культури трохи натягнена. Тут треба більшої відстані і перспективи часу. Але інтерпретація "загадок культури", що їх уже можна вкласти в готовий історичний контекст — фасцинуюча!

14 вересня 1980, неділя.

З ногою я далі — каліка. Одного дня у минулому тижні було так погано, що я трохи перелякалася. Подзвонила знову до Ляриси Біланюк з проханням допомогти мені дістатись раніше до якогось спеціяліста-ортопеда на Пенсильванії. Візита в д-р Кіріко на жовтень замовлена, але з ногою справа вимагає уваги вже тепер. За протекцією Ляриси я маю замовлену візиту в найближчу середу. Спеціяліст-ортопед (Associate professor of orthopedic surgery) Marvin Steinberg — за посередництвом Ляриси дав мені вже і певні вказівки: не ходити, мочити ногу в гарячій воді чотири рази на день і приймати денно вісім таблеток Bufferin-у. Почала я застосовувати його поради — з деякими модифікаціями. По-перше: ходити мушу, бо працюю. Але стараюся обмежуватися до конечного мінімум. Ногу мочу не чотири, а три рази в день — тобто тоді, коли я вдома. Аспірину чи бофарину вже кілька днів беру у визначених дозах. І чую: справді. Є певна полегша. Були вже навіть випадки, що я станула на ногу — і не відчула болю! Отже є в мене надія, щпо запальний стан швидко пройде. Все ж таки, з ногою в мене вже й раніше були проблеми. Напевно треба просвітлити і поставити якийсь точніший діягноз.

Вчора з Вірою Лащик поїхали увечорі до Allentown. Альберт Кіпа організував у своєму каледжі лекцію-речиталь присвячену радянській українській музиці 20- століття — тобто вечір Вірка Балея та Євгена Ґратовіча. Була з нами і Марія Лабунька. Програма не була для мене такою несподіванкою, як для більшості, мабуть, авдиторії. Максим привіз колись у дарунку платівку Балея і Ґратовіча із модерною аванґардною музикою, отже я знала більш-менш чого сподіватися. Модерна авдиторія в елегантному будинку, панове Балей і Ґратовіч у смокінґах, бездоганне володіння темою Вірка Балея (справжній і ефектовний з нього професор) і віртуозне виконання продукованих композицій — все це разом дало імпрезу висококультурного рівня. Публіки було около сто людей, в тому лиш може два десятки українців, решта, мабуть, студенти Мюлленберзького каледжу. Частина авдиторії покинула залю після перерви, почувши яка ця модерна музика. Для мене це була цікава лекція про зовсім нові і незнайомі мені речі. Балей говорив головно про Бориса Лятошинського і про його учнів Валентина Сильвестрова та Леоніда Грабовського, що були активні головно в 1960-их роках та про Мирослава Скорика, Валентина Бібіка і Євгена Станковича, активних у 1970-і роки. Сильвестров, між іншим, написав був одну композицію на замовлення американської фундації Кусевітського ("Eschatophony") — це була справжня ревеляція. Скорик є автором музики до фільму "Тіні забутих предків". З усіх модерних речей, що їх я почула на цьому концерті, найбільш сприємливою для мене була Містерія для флейти (for alto flute & 6 percussion groups) Валентина Сильвестрова. З мене взагалі нікудишній слухач модерної музики. Я навіть подумала собі, що мої смаки в музиці значно дальші від модернізму, як мої смаки в мистецтві і літературі. І це цікаве і не зовсім мені зрозуміле психологічне явище. Я із значно більшою приємністю слухаю напр. Чайковського, Бетговена, а навіть Моцарта, Брамса чи Гайдна, ніж, скажімо, Стравінського чи Шостаковіча! Що більше: мій перший імпульс у випадку модерної музики — виключити радіо! Чи це може тому, що музика для мене — своєрідний ескейпізм, що я вживаю її як терапію?

Для мене вечір Балея мав ще одну, може й цікавішу сторону. Подумати тільки: українська розполітикована збандеризована громада в Америці будує на ліво і право всякі додаткові залізні занавіси, щоб, мовляв, не допустити до "контактів" і до можливостей заразитися новим "радянофільством". Скільки істерики було з приводу приїзду всяких мистців з України! Тимчасом вже певно із десяток років молодий професор-музика в якомусь каледжі у Las Vegas студіює партитури модерних композиторів України, встановляє з ними особисті контакти, досліджує їхню творчість. І ось у висліді — аванґардна музика України є предметом серйозних виступів на форумах високих шкіл Америки і про неї зацікавлені модерною музикою американці знатимуть більше, як наші вчителі й учні емігрантських музичних інститутів. Як багато може зробити одна розумна і культурна людина, що має відвагу самостійно думати і ходити власними, а не втертими шляхами!

24 вересня 1980, середа. (вранці, на роботі).

Діягноза доктора Стайнберга (що в нього я була тиждень тому) — metatarsalgia. Потішив мене: це не так поважно, пройде так, що й наступної візити в нього замовляти не треба. Лікування: якнайменше ходити, 4 рази денно по дві таблетки Bufferin-у, мочити в гарячій воді і дати зробити спеціяльні ортопедичні підкладки до черевиків. Дав рецепту — черевики ще не готові, але решту його порад застосовую і — помагає. Тепер навіть буває, що можу зробити кілька кроків, не шкутильгаючи. Але коли ходити більше, нога швидко втомлюється і починає боліти. З черевиками трохи клопіт — покищо можу носити тільки капці і "снікси" на м'якій підошві. Це комплікує справи. Зокрема ж, як треба кудись "вийти між люди". Я вже двічі була в капцях (такі собі виступці, що мають тільки смужку скіри впоперек пальців!) на публичних імпрезах — востаннє, в суботу, на Винниченківській конференції, що її організували на спілку УВАН, Слово і Т-во Інженерів у Філядельфії. Приїхали Костюк та Ільницький з Нью Йорку, Ляриса Онишкевич з Трентону, а з місцевих виступали Ґеньо Лащик, Левко Рудницький. Програмою вів Остап. Я дивувалася йому, що під натиском інженерів погодився на виступ бандуристів — хоч сам цей виступ був досить удалим. Все ж я воліла б була втримати конференцію в більш академічному тоні. Цьому не сприяла теж за велика заля. Публіки було обмаль — може 70 осіб.

В нас у суботу гостювали Костюк та Ільницький. Костюк теж ночував. Моя суботня гостина не була особливо ефектовною — я не була певна, коли обідатимемо: приготовила і качку і печеню. Гості приїхали пізно, спішилися, я подала печеню і вийшов досить буденний обід та ще й в поспіху. Я мусіла бути теж нашим панам-прелегентам за шофера, а це все разом занадто велике ускладнення для мене, зваживши на те, що я мушу ощаджувати кожний зайвий крок. Напередодні зробила була і біґос і сир і думала навіть, що після конференції попрошу кілька осіб до нас. Передумала. Побачила, що для цього в мене не стане сили: в хаті залишився непомитий посуд і треба було б добре набігатися, щоб можна було обслужити гостей — нехай тільки горілкою і закусками. Прийшов тільки Ґеньо і ми з Костюком і з Ґеньом приємно просиділи до пізна при столі і біґосі. Ґеньові, між іншим, я мусіла присвятити два вечорі, щоб допомогти йому виправити його україномовний виступ на конференції про Винниченковий "конкордизм". Не могла йому відмовити допомоги. Приятель. Зрештою, дуже тішуся, що і молодша генерація дослідників горнеться до української проблематики. Говорила з Костюком про те, що варто було б з нагоди сторіччя намовити когось із літературознавців, щоб написали статтю про Винниченка до англомовного літературознавчого якогось журналу. Бідкався, що цього нема кому зробити. Добре, якби був якийсь справжній туз, кажу. Може Шевельов? — Шерех цього не зробить, він творчости Винниченка недолюблює. — Може Грабович? — Він займається іншою тематикою і ВВ ще не відкрив. Костюк каже: зробіть ви. Але це не те саме, навіть якби я і взялася колись за таке.

Костюк, між іншим, уволив мої давні прохання і привіз-позичив пару книжок Винниченка, деякі з них — фотокопії. Отже цей рік буде в мене під знаком Винниченківської лектури, тим більше, що — маю надію — вийде незабаром із друку теж і Щоденник. Тимчасом, одначе, моя лектура — Антоненко-Давидович, про переклад За ширмою (Behind the Curtain) маю зголошену рецензію до WLT. Оригінал зробив колись на мене ліпше враження. У перекладі недоліки твору більш помітні (напр. занадто вже однобічно негативно змальована постать жінки героя). Теж і сам переклад залишає чимало до побажання. Готуюся до рецензії — зібрала всі доступні мені видання АД і статті про нього. Жду ще на книжку На довгій ниві, яку читала раніше, але тепер хтось позичив із Пл. Бібліотеки і мушу заждати, аж поверне. Тоді щойно писатиму рецензію.

В міжчасі читаю Самчукову Плянету Ді-Пі — дуже цікаві мемуари на тлі записника. Зокрема цікаві автентичні листи. Я воліла б, якби це був повний щоденник і листи. Самчук редагує з точки зору сьогоднішнього дня і хто його знає, який матеріял він відсіває і чому, і чи не вносить значних змін та інтерпретацій — не лиш стилю, але й світогляду, опіній, вражень? Сумно читати про всі ці персональні непорозуміння в МУР-і. Бачу, що непорозуміння в "Слові", такі як Журба-Дончук, чи тепер уже, за Остапової каденції, Качуровський-Олександрів-Славутич et al. виросли на родючому ґрунті старої традиції! Та куди їм до МУРівських непорозумінь. Там усе було в ґрандіозних пропорціях. Якщо письменники не вміють піднятися до рівня якоїсь більшої толерантности, якщо вони не розуміють потребу спільної дії, що вимагає часом свідомого переочування чисто персональних амбіцій і непорозумінь — то чого можна надіятися від політиків?

В останньому числі WLT є три мої рецензії: на Качуровського, Віру Вовк і Головка. Є там теж — і це була несподіванка — рецензія Ляриси Онишкевич на Остапові Камінні ступені. Рецензія із певними критичними нотками, але — на мою думку — добре написана. Ядерно, коротко. Вона — в рубриці тільки "Noted", тобто там, де limit — 150 слів. Ляриса, правда, казала, що це limit встановлений редакцією, але я — теж співробітник WLT і знаю, що від рецензента залежить чи книжка дістає 300 слів чи 150. Мій Головко теж попав у "Noted" і це — не випадково, а свідомо. Думаю, що рішення Ляриси писати до рубрики "Noted" може мати інші причини. Там підпис рецензента — тільки прізвище, без "university affiliation". Донедавна Ляриса була на Ратґерс, але вона працю викладача втратила і тепер не є вже на університеті. (Має, між іншим, цікаву роботу в штабі президентського дорадника Джорджа Бола!) Для когось іншого це могла б бути несуттєва дрібниця, але може для Ляриси вона має значення.

В цю суботу — весілля Боба Чайківського з Мартою Возною. І на це весілля приїдуть Марко та Ія (бо ж Остап шарпнувся і по гохштаплерському післав їм чека на дорогу!) — буде теж і Максим. Отже тішуся, що зможу їх побачити і поволі готую якісь додаткові харчі. Нажаль, будуть вони дуже коротко — первісний плян був взагалі тільки на вікенд! Ми з Остапом на весілля теж зголосилися іти (аякже, адже Бобо ріс із нашими хлопцями і дуже їм близький!) Проте із Людою в мене ближчих контактів немає ще від часу Маркового весілля. Ми, правда, зустрічались пару разів і говорили з собою на громадських імпрезах, але не буваємо в себе вдома і не розмовляємо по телефону, як це бувало раніше. Одне слово: відносини коректні, але не приятельські. Очевидно, нікому я про наше непорозуміння не розповідала ні словом, навіть Мама про це, здається, мало що знає. З весіллям будуть, очевидно, пов'язані клопоти з черевиками! Навіть не мала ще часу спробувати свою сукню (думаю вдягнути довгу, цю саму, що її мала на Марковому шлюбі!) Може якось дам собі раду. Принаймні сидітиму і матиму насолоду дивитись на наших дітей, як вони танцюватимуть.

Понеділок, 6 жовтня 1980.

27 вересня відбулося Бобове весілля. Діти наші приїхали і зараз таки відїхали. Максим був тільки в суботу, а ранком в неділю мусів уже відлетіти. Марко полетів назад у понеділок, — Ія залишилася ще пару днів тут, відвідувала товаришок, їздила автом на прогулянку в осінню природу — а в суботу до полудня встигли ми ще з нею поїхати до Loemann'a — в неї 29 жовтня день народження і з цієї нагоди я хотіла купити їй щось із одягу. Хлопці гарно виглядали. Зокрема приємно було мені бачити, що Марко видимо відпружений і задоволений. Добре, що вони там удвійку — чого більш у світі потреба молодій закоханій парі? З роботою теж справи не такі вже погані. Хоч і не має якоїсь постійної праці, то все ж на доривочній — але вже таки фільмовій роботі — може вже заробити, щоб вижити. Молодь на весіллі добре бавилась. Нам з Остапом було нудно, бо хоч і гостей було щось понад 250 осіб, цікавого товариства було обмаль. Найцікавішою для мене була Мотря, але ми, нажаль, не сиділи при одному столі.

Моя нога витримала пробу досить добре: я зуміла навіть вдягнути парадні мешти до сукні і майже не шкутильгати! Очевидно, якби була танцювала, не була б так нудилася на весіллі! Але треба бути вдячній долі за те, що є. — Я вже й перед весіллям виставила свою ногу на трудний іспит: ходила одного вечора на т.зв. Roberts Memorial Lecture, що пов'язана із коктейлом і парадним обідом в університетському музею. Це я зробила із чисто професійних спонук: наша бібліотека була в центрі розгляду нашого Board-у of Overseers, що їх фінансова підтримка матиме величезне значення для нашого майбутнього. Треба було піти і робити добре враження на "можних світу цього". Але це справді було для мене величезним зусиллям!

Понеділок, 20 жовтня 1980.

Ого — щоденник мій у небезпеці! Повних два тижні пройшло без жодних записок! Чим виправдати таке недбальство? Нога трохи вже підлікована, але ще не зовсім перестала боліти. Спокусилася я раз чи двічі пройтися ранком аж до підземки — і потім жалувала. Швидше втомлююся і не маю такого припливу енергії, як колись. Після цілоденної праці не багато сили залишається на щось інше. У висліді багато чого занедбується, не лиш щоденник. Роблю все повільніше і не встигаю бути такою продуктивною, як колись. Є ще й друга причина. Костюк привіз мені кілька речей Винниченка і я потонула в белетристиці. Прочитала вже Заповіт батьків — роман про проституцію, Рівновага — роман з життя емігрантів, та дилогію По-свій і Божки — кожен з цих романів по своєму інший і цікавий. Речі ці здаються мені цікавішими й ліпше написаними, як пізніші його твори, що їх я читала давно. Але може я вже трохи забула. Взагалі одна хиба Винниченкових романів — факт, що вони читаються за скоро, бо фасцинують читача! Маю справжню насолоду. Майстер. Без всяких знижок для публіки, без крапок над і, без диґресій. Авторська філософія вплетена в композицію твору, в дію, в діялоги. Яке тонке розуміння психології людей. І яка ощадна модерна манера стилю і композиції! Справді — і звідки ти такий у нас взявся — хочеться повторити за Франком — а за Дзюбою — друге, куди важливіше і яке ж болюче питання: як бути українській літературі без Винниченка?! Одного туза мали і того виреклися.

27 жовтня 1980, понеділок.

Я здобулася на відвагу й запропонувала журналові WLT зробити на основі і з нагоди появи Щоденника довшу статтю (review-article) про життя і творчість Винниченка. Це було ще 12 жовтня. Під кінець минулого тижня отримала відповідь — відмовну! Радо зарезервують мені і пришлють для рецензії том Щоденника коли він появиться, але для довшої праці не можуть дати місця на сторінках WLT. Тепер, після того як вони присвятили стільки вже уваги слов'янським літературам — в 1978 році ціле одне число було присвячене Мілошеві, що дістав був тоді Neustadt-ову нагороду (— "I hope you share our delight and gratification in the selection of Milosz as the 1980 Nobel laureate.." пише мені William Riggan, один з редакторів WLT — очевидно, це вирізнення не лиш слов'янина, поляка, але теж і екзильного письменника, отже всім екзильним літараторам комплімент і заохота! Цього року Neustadt-a дають чехові — Josef Skvorecky буде центром уваги в наступному числі WLT — отже знову слов'янин. Я послала Костюкові фотокопію листа від редакції з допискою: "Самої моєї відваги і доброї волі не досить. У великому світі українські справи мусять конкурувати з іншими і — зрозуміла річ — не всім здаються вони такими важливими, як нам самим." Остап — коли я дала йому прочитати листа від WLT, вирішив, що, мовляв, "до українців мають упередження" — але я з цим не згідна, я розумію становище редакції і хто зна, чи будучи на їхньому місці, не зробила б те саме. В конкуренції за місце в журналі з якимсь Мілошем, Кундерою чи Скворецким Винниченко не може встоятись — не тому, що він гірший від них письменник, і навіть не тому, що він — українець, але тому, що він належить уже до історії, а журнал наголошує сучасність навіть у назві — світова література сьогодні.

В суботу їздили на весілля Ромка Коропецького на Союзівку. Тішилася я цією поїздкою далеко наперед — мовляв, жовтень у горах! Нажаль, субота була з раннього ранку до пізньої ночі — одна суцільна слота. На милування природою не було ні можливости, ні охоти. Добре, що щасливо і без випадку добилися на час на Союзівку. Їхали із сватами-Лабуньками. Дощ лив безперебійно і ми добре змокли. Встигли ще перед шлюбом і це було важне, бо Максим — що приїхав раніше із Кембридж — був дружбою, а ми везли йому з дому смокінґ. На весілля з'їхалось велике і дуже добірне товариство — понад 250 осіб. Було багато людей з Канади (з Торонто приїхав окремий чартерований автобус). Старостою був Ярослав Розумний, професор з Вінніпеґу. Ми сиділи при столі з Цимбалістими, Данком, Процюками і Федишиними — мені зокрема приємно і цікаво було поговорити з Данком і панею Федишин, що її дотепер знала більше здалека, хоч зустрічалися вже нераз на прийняттях у Коропецьких. З наших філядельфійських друзів були ще Лащики й Геврики, а крім того всякі інші цікаві люди — Грабович з жінкою, Богдан і Аня Бойчуки, Гунчак, Коровицькі.

Був між гістьми теж Микола Лебедь. Я з ним ледве знайома, отже це не мало б особливого значення, щоб аж віднотовувати в записнику. Але... В неділю вранці підчас сніданку-поправин Іван Коропецький раптом "розкрохмалився" (може у наслідок випивки попереднього дня?) і давай пригадувати мені мій лист... про Лебедя! Я трохи здивувалася, бо справа є вже така давна і ми вже з Коропецьким стільки разів бачилися і говорили і особисто, і по телефону, і він ніколи не робив з цього листа якоїсь справи, аж ось тепер... Досить навіть почав мене "збирати", Ви, мовляв, лібералізму не відкрили ітд., а ще мовляв, є певний час для патріотичної солідарности, etc.,etc. Одне слово, утотожнив український патріотизм із чолобитнею Лебедеві. Мене це трохи обурило, але я, зрозуміла річ, не мала наміру зачинати з цього приводу якусь гостру суперечку, та ще й на весіллі його сина! Але я собі подумала: як справді мало толерантности до іншої думки в цих наших людей, що вийшли із середовища ОУН, навіть і в тих, що називають себе ліберальними демократами!

З моєю ногою справи значно кращі. На весіллі я не лиш була в "нормальних" елегантних черевиках на середньої висоти закаблуках, але навіть попробувала — один лиш раз! — закрутитися у повільному танці з Остапом. Що важливіше, однак, в неділю вранці, коли надворі прояснилося, я пішла на одногодинний прохід над річку, щоб хоч трохи помилуватись осінньою природою! І це була розкіш — не зважаючи на те, що віяв холодний вітер, що в ньому чути було вже подих зими.

5 листопада 1980, середа.

Вчора в президентських виборах переміг Роналд Реґан, колишній голівудський актор, політик правого, щоб не сказати реакційного крила республіканської партії. І то переміг надсподівано великою більшістю голосів, що потягнуло за собою теж і республіканську перемогу в сенаті. Ліберальні сенатори, такі як Church, Bayh i McGovern — визначні лідери, що змагалися навіть за президентуру — перепали зовсім і не повернуться вже до сенату. Знаменний зворот на право — побачимо, що з цього буде. Картер розчарував навіть багатьох своїх поклонників, але добила його, мабуть, таки економічна ситуація: значне безробіття, зокрема в автомобільній індустрії — плюс інфляція. Міжнародні невдачі — зокрема справа заложників, що їх уже повний рік держать терористи за згодою іранського уряду — напевно теж чимало причинилася до загального невдоволення. Признаю Картерові кілька поважних плюсів: зберіг нас від війни, звернув увагу на людські права, визволив Мороза і Вінса, довів до замирення Єгипту з Ізраїлем, встановив стосунки з червоним Китаєм. Але лідер з нього — абиякий. Персональної каризми в нього нема, промовець з нього нікудишній: часом і доброго тексту не вміє ефектовно прочитати. Постійно оглядався на публічну опінію, робив враження опортуніста. Прийшов до Вашинґтону як outsider і хвалився тим, але це йому, мабуть, і шкодило. Не зумів провести свої програми через конґрес — дивний спектакль: конфлікт демократичної більшости конґресу з демократичним президентом! Ці вибори вперше викликали в мене застанову: я досі завжди дуже цінила американські checks and balances, але тепер думаю, що континентальний і англійський парляментарний звичай, де уряд твориться із самих членів парляменту, має багато добрих прикмет. Пані Thacher в Англії мала довгий досвід парляментариста, а потім лідера партії заки стала прем'єром. А в нас хваляться, що вони, мовляв, outsiders. Що змінять Вашинґтон! Те саме говорить і Реґан. Ні один, ні другий не були моїми кандидатами. Добре каже наш професор Балцел (автор книги про Puritan Boston and Quaker Philadelphia): факт, що такі люди можуть бути кандидатами на президента говорить щось про нашу скалю вартостей і ціле суспільство! Я голосувала за незалежного кандидата Anderson-a, хоч, очевидно, відомо було, що він не може виграти. Але треба було довести до відома партіям, що не все гаразд із їхньою селекцією кандидатів.

В бібліотеці і вдома така навала роботи, аж страшно. Відчуваю неприємний натиск вже від деякого часу. Вирішила якось рятуватись, щоб не загнати себе в якусь хворобу. Заплянувала взяти собі два дні хворобового — вже тиждень тому, але все мусіла відкласти через важливі справи, що вимагали моєї присутности й рішень. Аж нарешті знайшла відповідний час і ось я вчора і сьогодні — вдома. Це зовсім не значить, що я відпочиваю. Навпаки. Гарую так, що вчора сиділа над роботою до 4-ої години ранку. Що роблю? — Викінчую редакційну роботу і переписую на чисто на машині Остапову бібліографію для друку офсетним способом. Домовилася із B&B Printing — якщо буде около 30 сторін, коштуватиме 250-300 долярів. Ще не знаю, як воно вийде. Величезна це праця — але це справді а labor of love і я хочу це скінчити в найближчих тижнях, бо в Нью Йорку на початку грудня готують Остапові авторський вечір. Добре, якби до цього часу бібліографія була готова. Стараюся, але робота повільна, пинява, марудна. Добре, якби я так із тиждень-два могла посидіти в хаті. За мало одного життя для всіх цих моїх плянів. — Хата вже пару тижнів не спрятана і мені це теж діє на нерви, але як тут братись за домашнє господарство, як життя спішить, мов вода витікає з-під рук?

Не встигла ще відповісти Ґаві на запрошення Козуба. Треба викінчити редакцію Землетрусу та написати до друкарень. Ще справи старого ПКУС — і швидко підготовка до нового. І доповідь для Козубу. І англомовна бібліографія, etc., etc. А я ще й носилася з думкою написати "робітниче" оповідання з України — на канві досвіду своєї подорожі в 1974 році плюс дещо з актуального досвіду польських робітників.

13 листопада 1980, четвер.

Треба віднотувати бодай важливіше:
Мама була два дні у шпиталі, але сьогодні вже вдома. Справа в тому, що тести Cardiocare (таке собі модерне електронічне чудо: пацієнта та його апарат-pacemaker бадають на віддаль по телефону!) виявили певну ненормальність, кардіологи перевірили і вирішили, що дротик з електродом, який пересилає імпульси до серця, треба пересунути в інше місце. Для цього, зрозуміла річ, треба було зробити невеличку операцію. Були два дні напруження, але все гаразд, мама вже вдома і хоч ранка трішки скимлить, вона почувається добре і добре виглядає. Ми тількищо з Остапом ходили їх обоїх відвідати. При тій нагоді мала я неабияку несподіванку: під кінець нашої візити, Мама витягнула із шуфляди пакунок і передала мені — це так напередодні моїх уродин. Відкривши, я заніміла: вишивана сервета з трьома малими — прегарний комплет — праця напевно місяців, а може й літ — а до того ще й золота брансолетка — старий антик ще з молодих маминих літ та скляне намисто, що його я позичала колись до моєї синьої суконки! Одне слово — ціла крамниця подарунків! Я пробувала перемовити Маму, щоб частину цього залишила на другий рік, на наступні мої уродини, але вона не дала себе переконати. Треба роздавати своє добро теплою рукою вже тепер, сказала. Це мало свою вимову. Пригадую (ніколи, мабуть, не забуду) як була я раз у Бабці разом з Андрієвою Марійкою. Бабця витягнула із шуфляди довгий шнур польських бурштинів, розірвала руками на двоє і — на! — дала одну половину мені, другу Марійці. Жест був драматичний, сердечний і незабутній! Справді — дарунок "теплою рукою" куди цінніший, як якась нехай і велика посмертна спадщина!

Дві літературні події минулих днів.
6 листопада виступав у нас в університеті Milan Kundera з доповіддю про Франца Кафку. Хоч і як я зайнята — не могла встоятись спокусі і пішла послухати. Kundera- високий, худорлявий, досить ще молодий (45?), але вже сивий. Одягнений був у темний якийсь спортового крою костюм, з червоною сорочкою, без краватки. Читав поправно англійською мовою (це казали — був перший його виступ англійською мовою). В дискусії говорив по чеському і його відповіді перекладали. Вечором проводив і вступне слово говорив...Skvorecky. Це прізвище я почула вперше від редактора WLT в листі про Винниченка. Skvorecky дістав нагороду Neustadt-a і йому має бути присвячене нове число WLT. Він зробив на мене дуже добре враження. Є професором десь у Торонто, володіє англійською мовою бездоганно (мало що не ліпше від нашого колишнього провоста Gregorian-a, який відкривав цей виступ чеських письменників!) — Говорив з гумором і апльомбом. Лекція про Кафку навела мене на цілу низку рефлексій: про абсудрний гумор чи може гумор абсурду, що є чи не останнім криком моди в літературі (я це думаю в позитивному сенсі, не в іронічному!), про Чехію, а зокрема Прагу, як культурне мільє, що з нього виросли такі величини як Кафка, як Чапек, як теперішні Кундера, Шкворецкі — а теж чейже і Рільке! Цікаво, що чех Кундера говорив про празького письменника Кафку, який писав чейже німецькою мовою! Кундера на наших очах росте на світового письменника — ми готові ще дочекатися, що він може дістати колись і Нобеля. Але мушу прочитати щось і Шкворецького — досі він мені як автор зовсім незнайомий.

11 листопада виступав у La Salle каледжі Роман Іваничук, український письменник зі Львова, член редакції Жовтня, а тепер член дипломатичної місії УРСР при ОН. Виступав він у рямцях семінару Леоніда Рудницького. Лабунька і Рудницький запросили на цей виступ кілька сторонніх людей, в тому числі і мене з Остапом. На цьому форумі я вже бачила раніше Драча і Павличка та Олеся Гончара. Іваничук на рік від мене старший, невисокого росту, худорлявий, із сивою шевелюрою та такою ж сивою стриженою в квадрат борідкою. Виступ його не був надто ефектовний — говорив дуже загально й інформативно про сучасних письменників України — перелік відомих прізвищ, без якоїсь аналізи чи ставлення літературної проблематики. На питання, що мали якесь зерно політичної пікантности, не зумів по-діловому й резолютно відповісти, робив враження трохи переляканого. (Був, очевидна річ, в товаристві двох товаришів -"дипломатів"). — Але, з нагоди цього його виступу, я знайшла вдома нове його видання Черлене вино, що включає теж другу його річ "Манускрипт із вулиці Руської". І от я душком — за два дні — роман цей прочитала і від цього мій інтерес до автора зріс. "Манускрипт" — історичний роман про Львів 16 століття, про братство, унію, єзуїтів і львівських міщан. Не знаю наскільки віддзеркалена в романі історична правда, але мистецька правда твору переконлива, на рівні, без зайвої данини совєтській примітивізації. Є в книзі стільки любови до рідного міста та його історії та всякої алегоричної мови, що звучить майже як сучасна контрреволюція. Добре колись хтось казав, що цензура в Росії завжди сприяла розвиткові літератури, бо примушувала письменників шукати всяких способів, щоб її обійти.

17 листопада 1980, понеділок, на роботі.

Два дні тому сповнилось мені 50 років. Признаюсь: вперше в житті уродинова цифра зробила мені справжню прикрість. Це уже таки й справді двері у старість. В Америці, щоправда, середній вік рахують до шестидесяти... В найкращому разі передімною ще може десяток років активного життя — якщо буде життя і здоров'я, якщо, якщо... Нелегкі це будуть роки — аж страшно подумати: Остап уже справді старший пан, на порозі емеритури. А мама й тато вже люди дуже пізнього похилого віку. Перспектива навіть для найбільших оптимістів — мінорна. Але жити треба день-у-день, радіти кожною дарованою хвилиною і активною працею заповняти ще творчі роки. Il faut cultiver son jardin. А 50-літній білянс прожитого — не такий вже незначний. Щасливі роки з Остапом, прекрасні сини, радість творчости, професійне вдоволення. Можна хіба в покорі подякувати щасливій долі.
Цього року я сама заплянувала вихід до театру (напередодні своїх уродин, 14-ого, хоч нікому про це не говорила). Зорганізувала ціле товариство наших "молодих" друзів, що на щастя не будують між нами мурів базованих на різниці віку — тобто Олексу й Ларису Біланюків (-Олекса навіть старший пару років від мене, а я рахую його до молодих!-), Софійку і Тита Гевриків, Ренату й Олега Третяків та Віру й Ґеня Лащиків. Вистава була в нашому Annenberg Center: приїжджий театр (McCarter Co.) ставив п'єсу Orson Welles: Moby Dick Rehearsed. Як і можна було сподіватися від теми — п'єса була філософсько стимулююча, а і постановка теж була на висоті. Перед виставою ходили до китайського ресторану на обід, а після театру — ще на каву й горілку до Третяків. Приємне культурне товариство, відсвіжуючі інтелектуально розмови, щира атмосфера.

В суботу (15) в мінорному настрою поїхала я з Остапом на невеликі закупи — передусім хотіла купити Мамі на дарунок радіо на короткі хвилі, щоб могла слухати Голосу Америки (Я вже мала для неї приготований інший дарунок — касету з награною музикою старих галицьких пісень — цікава рідкісна платівка — виконання москвичів! — але після її королівських дарунків мені, я вирішила додати ще і радіо!) Короткометражні радія чомусь трудно знайти. Sears перестав продукувати такі, як я купила минулого року Остапові — отже треба було трохи поїздити. Був страшенний рух (субота), я була неприємно напружена, та ще й спішилася — це мабуть було й причиною, що закручуючи на парковиську зачепила бляху "фендера". Звук був такий, що мені здавалося ніби я подряпала цілий бік авта! Але на щастя тільки бляха трохи загнулася, навіть не дуже помітно! Добре, що не трапився нам якийсь справжній випадок. Якраз було б відзначення і пам'ятка мого 50-ліття.

Я вирішила забутися в роботі. Я в розпалі праці над Остаповою бібліографією — вже є понад 40 сторін. Буде коштувати певно вдвічі більше, як я передбачала, але тепер уже не відступлю від пляну — це праця цілого життя — і мого й Остапового. Треба її остаточно завершити.

15-ого був у Філядельфії "Баль Преси". Ми, очевидно, на ці імпрези ніколи не ходимо і ними мало цікавимося, але Ляся Старосольська була в жюрі, а 16-ого в неділю мала тут свій авторський вечір. Обидві імпрези організувала Люда і настоювала на тому, щоб Ляся в неї і ночувала. Так і сталось в ніч із 15 на 16-е, але вчора після свого вечора Ляся таки прийшла до нас. Ми собі посиділи втрійку, трохи поговорили, відпружились. Вона привезла мені в дарунку чудесне видання Слово о полку! Авторський вечір не був особливо ефектовним, хоч зібрав майже півтора сотні людей. Вступне слово говорив Романенчук (більше про родину, як про Лясю і більше наголошуючи журналістику). Ляся читала кілька споминів, що з них деякі вже були друковані і мені знайомі. Мені найбільше подобалися Бусьо Кудрик і нарис про першу подорож поїздом у дитинстві. Люда надала кадильного тону — спершу це звучало як сердечність, потім як фальш. Дуже погано співала Юлія Шашаровська. Два вірші Лясі читала молода Чорпіта (передраматизовано). Шкода, що Ляся не прочитала якогось гумористичного фейлетону — була б трохи забавила публіку. В неї рідкісне почуття гумору і вона повинна його плекати.

24 листопада 1980, понеділок, увечорі.

Довершила великого діла: здала вже сьогодні Бак-Бойчукові бібліографічний покажчик Остапової творчости. Вийшло аж 84 сторінки! Сам покажчик заголовків забрав чимало місця — а скільки мого часу, праці і нервів! Взяла ще два додаткові вакаційні дні і працювала і днями і ночами — аж страшно мені ставало від нервового напруження і поспіху. Машинопис вийшов педантичний і — маю надію, що фотодрук його мене не розчарує. Очевидно, є в бібліографії деякі недотягнення, напр. щойно виготовляючи покажчик заголовків, я провірила, що деякі матеріяли неправильно категоризовані, трапляються бодай двічі такі курйози: одна версія статті — в категорії А, друга версія цієї ж статті — в категорії Б. Це можна було справити, якби не факт, що я робила покажчик заголовків уже після того, як машинопис був готовий. Проте цього ніхто, крім мене, не помітить. Зрештою, може й не багато осіб користуватиметься цим покажчиком. Але він корисний буде і самому Остапові, і мені, і колись в майбутньому — нашим дітям чи внукам. Якби так хтось колись хотів поцікавитися творчістю Остапа — без цього покажчика не зможе обійтись. Зрештою, за браком покажчиків до нашої преси — цей мій може бути корисний теж для інших цілей: наприклад, на його основі можна зробити деякі висновки про життя української Філядельфії в 1950-1960 роках. Тішусь теж, що нарешті вдалося мені примусити Остапа зробити нарис хронології свого житя і творчости. Я, правда, з цього матеріялу тільки вибрала короткі дані і переробила їх на інший — лаконічний — стиль, але мій натиск привів до того, що Остап нагадав собі свої перші друковані вірші та й взагалі допоміг встановити біографічну канву. Це придасться в майбутньому. Зрештою, для мене — лаконічні факти людських біографій завжди цікаві й вимовні. Читаю залюбки навіть сухі біографічні дані, що їх долучують докторанти права до своїх дисертацій (а наша бібліотека має щось із 20 тисяч старих докторських дисертацій з Німеччини та Швайцарії і я пробую використати студентів, щоб зробити бодай упрощений опис цієї колекції, тобто її каталог) — між сухими фактами біографій — велика пульсуюча драма людського життя.

7 грудня 1980, неділя. Вранці, 8 год.

Маю сьогодні дижур у пластовій бібліотеці — тому й встала рано. Є трохи часу зробити записки і користаю з цього, бо щоденник мій, бачу, — занедбаний, занедбаний.
Вчора відібрала в В&В Printing готовий бібліографічний покажчик — тобто решту накладу: 106 штук. В четвер Бак-Бойчук дав був вже мені перших 28 примірників — бо ми так з ним домовилися. В п'ятницю ми з Остапом мали їхати до Нью Йорку на його авторський вечір, що був уже двічі проголошений в Свободі. Цей вечір — що на ньому я мала намір вперше показати й роздати цей покажчик — і був фактичним стимулом і причиною поспіху з цією роботою. Тимчасом сталося так, що вечір взагалі не відбувся: в останній хвилині його відкликали, бо помер у Нью Йорку бувший голова Літературно-Мистецького Клюбу Жуковський і в п'ятницю увечорі була заповіджена панахида. Очевидно, що ми були трохи розчаровані. Хоч, щиро сказавши, сам виїзд був пов'язаний з деякими побутовими дрібними труднощами (треба було таскатися до поїзду з тяжкими пакунками, бо хотіли привезти і трохи Камінних ступенів на продаж, і мою бібліографію, но і я хотіла взяти із собою і тейп рекордер і фотоапарат — крім, очевидно, білля, шляфрока, туалетних приборів на нічліг!) — і в мене десь на дні душі відізвалася полегша, що всі ці труднощі не треба було переборювати.

Книжечка-покажчик — як на бібліографію — презентується добре. Має друковану обкладинку і титульну сторінку та додаткові заголовки усіх підвідділів. Машинопис відносно читкий і чистий — погано тільки вийшли англомовні записи, бо наша стара бюрова машинка має дуже дрібний шрифт та й не мала доброї тасьми. — Ну, от: вечір, якого не було, примусив мене викінчити й видати цю працю багатьох літ. Якби не було поспіху — може було б обійшлося без "Додатку" і деяких курйозів — але хто знає, чи і коли ця робота була б побачила світ. А так — позбулась я одного свого проєкту! Коштувала робота точно 400 долярів.

Остапів покажчик може мати ще й інші наслідки. Мій контакт із Бак-Бойчуком хто зна чи не доведе до того, що він друкуватиме мій "Землетрус". Бачила вже кілька книжок його роботи і вони виглядають не найгірше. Не так правда, як деякі видання з торонтонської друкарні "Київ" (напр. збірочки Олександрова, що є чи не найелегантнішими книжечками еміграції). Я написала до Торонто, до "Києва", і побачу, які їхні умовини. Тимчасом хочу дістати кошторис теж від В&В. Друкувати книжку тут на місці було б для мене величезною вигодою, тимбільше, що В&В — всього 5 мін. їзди автом від нас і я могла б часто навідуватися і припильнувати роботу на місці. Полагоджувати справи на віддаль — не було б легко і хто знає, чи я могла б мати такий вплив на рід друку, вибір паперу і якість роботи, як його напевно могла б мати тут у В&В.

День Подяки випав сумніший як давнішими роками: не було хлопців — а без них, яке мені свято? Але я пробувала уприємнити час моїм батькам і запросила їх до нас у гостину на індика. Не просила нікого більше, було нас тільки четверо. Може й варто було мати ще когось до товариства — але я не дуже цими днями відчуваю силу не лиш приготовити всі страви, але й прибирати всю хату!

Були теж двічі в кіні. Раз на "Каґемуша" — японський фільм із 16 століття Акіри Куросави (надто стилізований, формальний, розтягнутий, без живої об'єднуючої фабули — такий собі "Війна і мир" a la mode japonaise. Куросавині самураї, що їх ми бачили мабуть із 10 літ тому — це був незабутній ґеніяльний твір з універсальною ідеєю, а Каґемуша — цікавий і кольоритний спектакль, але не більше. — Вдруге ходили в п'ятницю — замість їхати до НЙ (бо обоє вже взяли вакаційне пополудне — пів дня вільного від праці і хотіли це використати). Фільм був французький (англійський заголовок: Everyman for himself) — Ми сподівалися легкої комедії для розваги і були дуже розчаровані. Це — своєрідний statement про alienation сучасної людини, повний цинізму, понурої брутальности, порнографії. Залишив тільки несмак.

14 грудня 1980. неділя. Cambridge, Mass.

В п'ятницю відбулася тут урочистість вручення Festschrift-у професорові Пріцакові. Ми приїхали автом із Мирославом Лабунькою та Іваном Коропецьким. Convocation мало місце в каплиці, а опісля вечеря в одній із заль Harvard Divinity School. З'їхалося чимало людей — може 80-90, Крім гарвардців, були гості з Канади та інших міст Америки. Несподівано зустріла тут і стару свою знайому — Валю Гурську, що приїхала разом з Яковом. Був, очевидно, теж Іван Собчук — він же ж тут на місці. З Філядельфії, крім нас з Остапом, Коропецького та Лабуньки, були ще Олекса та Лариса Біланюки, а потім на короткий час з'явилася і Рената Голод.

год.10- увечорі — вже удома в Філядельфії.

Програма самої конвокації виглядала так: проводив цілою імпрезою Ігор Шевченко. Першим коротко промовляв декан Faculty of Arts and Sciences Henry Rosovsky. Гарвардський студентський хор (може з десяток хористів, не більше) відспівали Gaudeamus igitur. Гриць Грабович та Sinasi Tekin виголосили короткі "tributes" під адресою Пріцака. Потім Шевченко вручив Пріцакові на підносі двотомовий Festschrift, Пріцак виголосив промову, хор заспівав многая літа і все це разом тривало кругло одну годину. Шевченко надавав всій цій імпрезі підкреслено легкого тону і гумору, рівень був академічний, "кадила" було обмаль — але, як на мій смак, варто було може надати всій імпрезі трохи більше урочистости. Наприклад — було б не зашкодило, якби всі учасники програми були в академічних тоґах та якби вони увійшли до каплиці і потім на сцену з церемоніяльною парадою академічної процесії. Крім того: акустика каплиці — погана, а промовці говорили без мікрофонів. Промови були, очевидно, англійською мовою, з тим, що Грабович частинно говорив по українському, цитуючи Eucharisterion Петра Могили, а лектор турецької мови Текін читав якийсь оригінальний на довгому сувої написаний привіт нібито від султана — по турецькому. На вечорі промовляли Edward Keenan, dean, graduate school of arts and sciencеs, професор іранської мови Richard Frye та Oscar Handlin, що носить титул "Pforzheimer University Professor". Була теж в кулуарах виставка праць Пріцака. Трохи мене здивували дві речі: 1/ більшість виставлених праць — це невеликого розміру статті друковані в журналах — жодної більшої праці, ні одної книжки я там не бачила. 2/ майже всі ці речі були на теми з туркології — філологія радше як історія. Це мене трохи розчарувало. Знаю, що заплянований і вже, мабуть у друку, перший том — великий 6-титомовий magnum opus Пріцака — Origins of Rus — маю надію, що і він і ми дочекаємося появи цієї великої праці і що вона утвердить Пріцакове ім'я в науці.

В суботу був прощальний ланч з нагоди відходу від Гарвардського Інституту Едварда Касинця. Теж було багато людей — аж дивно, може тому, що це пов'язали із зустріччю меценатів округи Нью Інґленду (— нас з Остапом теж вирізнили між гістьми, як меценатів: навіть трохи смішно, бо пані Стецик привітала мене з уродинами: в листопаді Остап з нагоди мого п'ятидесятиріччя склав 500 дол. на УНІГУ і я з цієї нагоди отримала привітання від ФКУ! — на щастя, привітання п-ні Стецик було приватне, при столі, в чотири очі! — а меценатами ми вже від кількох літ і стаж наш з кожним датком росте!)

Був на цих імпрезах теж Шевельов. Я давно його не бачила: він виглядає дуже старий, опущений і занедбаний. Між іншим, привітавшись зі мною, пригадав собі Силвію Плат — і цікавився, чи в мене є ще інші переклади. Виглядало мені, що і він "культивує співробітника Сучасності" — не знаю, чи щиро. Може пошлю йому Неллі Захс або теж Мерієн Мор — хоч ця остання в течці Сучасності повинна була бути вже давніше.

Моя розмова з Касинцем в справах нашого конкурсу бібліографії — не дуже мене задоволила. Англомовного тексту він не полагодив. Писав його довго і коли я побачила остаточний його варіянт, мусіла з жалем ствердити, що цей текст треба мені переробити, що в такій формі до друку він іти не може. Якби була знала, що Касинець так справи ці занедбає, була б сама зробила ще осінню. Хотіла дати йому змогу теж чимсь причинитися до конкурсу. А він, бачу, має амбіції брати деякі речі на себе, брати кредит, може навіть і керувати — але роботу може й треба робити комусь іншому. Його відхід з УНІГУ ускладнює чисто бюрократичні справи нашого конкурсу — бо матеріяли мають приходити туди, на адресу УНІГУ. З цим буде тепер трохи клопіт.

28 грудня 1980. Північ.

Свята були із снігом і морозом. Рекордова навіть температура — на саме Різдво було мінус 17 за Цельзієм. Марко з Ією не скористали із нашої оферти — оплатити їм дорогу — і не приїхали. Вони тепер обоє працюють і вирішили, що витрачати так багато грошей на два тільки дні побуту з нами — не варто. Але приїхав Максим і був з нами кілька днів. На Святий Вечір ходили до Мами і Тата — було нас тільки п'ятеро, бо Андрій з родиною не приїхав. Мама зіпсувала мені настрій, бо виявилось, що вона запросила собі гостей на Різдво, зігнорувавши моє запрошення — а я спеціяльно приготовила гостину для них і сватів-Лабуньків, накупивши повно харчів, великого індика ітд. та ще й взявши для підготовки вільний вакаційний день. Остаточно Мамине рішення вийшло нам на користь, бо ми мали дуже приємний обід з Мирославом та Марійкою Лабуньками і просиділи з ними до пізна на цікавій розмові.

Сьогодні на телевізійному каналі ч. 6 був перший прилюдний показ Маркового фільму "A Ukrainian Christmas Story". Я вже бачила "rough cut" раніше і знала чого сподіватися, але ця остаточна зредагована версія зробила на мене ліпше враження — деякі занадто маркантні хиби, зокрема ж погану гру головного актора, вдалося трохи Маркові змодифікувати. Остаточна версія — не найгірша. Рудницький і Лабунька зорганізували панель — перед і після фільму. У панелі взяла участь ще Слава Оранська та професор La Salle — Blumenthal (що виглядав більше на українця, ніж Рудницький чи Лабунька!) (Запрошували до цього панелю мене, але я відмовилася!) Модератором була муринка. Зваживши на те, що все це було приготоване ad hoc — на коліні — думаю, що пішло їм незле. Цікаво, якa справді була реакція нашої публіки. Центральну ролю в фільмі — de facto центральну, не головну за сценарієм, має малий Іко Лабунька і він фактично в цьому фільмі — найліпший! Йому вже дзвонили знайомі з ґратуляціями. Такі глядачі, як моя мама — зворушені. Але як реагують інші? А особливо, як реагують Маркові колеги по фаху, напр. Зязьо Куліш? Цікаво було б знати.