Туристична Европа — вперше
Щоденник подорожі по Західній Европі, що її ми відбули всією сім'єю, тобто разом із нашими синами 15-річним тоді Марком та 12-річним Максимом. Це не спогад чи репортаж, тільки автентичний, писаний "на бігу" щоденник і друкується він без більших редакційних змін, із незначними тільки скороченнями.
П'ятниця, 12 липня 1968 р.
Виїхали з дому лімузиною фірми "Salem" після 2-ої год. пополудні. Шофер зробив невеличку краєзнавчу прогульку по Філядельфії, збираючи своїх пасажирів, так що ми свою туристичну ескападу почали з нашого таки міста. На "тернпайку" чималий рух. Наш шофер їде, як справжній таксівкар — його маневри забивають дух пасажирам! Проїхали найбільший у світі міст — імени італійського навіґатора Вересано — що звисає, мов фатаморґана, на краю Бруклина — і ось летовище ім. Джана Кеннеді. Моя перша в житті літунська подорож у січні до Бостону — це була маленька увертюра. Летовище у Філядельфії теж тільки передсмак цього великого, справді міжнародного комплексу. Поладнали формальності, віддали валізи, перекусили і чекаємо. Наш літак бритійської фірми ВОАС мав би відлетіти до Лондону о 10-ій год. вечора. Рух на летовищі такий, що вже заповіли спізнення на пів години. Хлопці проводять час, граючи в карти. Марко взяв у дорогу другий том "Юности Василя Шеремети". Вже тут на летовищі купив собі ще один "paperback" ( — Я остаточно вибрала йому Ґрема Ґріна —), бо каже, що "Шеремети" вистачить йому тільки до Лондону. Максим трохи покашлює. Остап ще вдома страшив мене, мовляв, конче треба іти до лікаря, але покищо є тільки маленький катар, а те, що має чи може бути — цього і лікареві не передбачити.
11:20. Ми вже в літаку і мотори включені, але капітан перестеріг, що доведеться ще деякий час чекати на нашу чергу до відльоту. Літаків на летовищі багато; тепер саме вакаційний сезон і людьми переповнені були всі почекальні. Хлопці з помітним зацікавленням до всього. Стюардеса запропонувала їм членство в клюбі ВОАС і вони із захопленням виповнили членські книжечки, що їх підписує капітан. Я сміюся, що відзначки цього членства обов'язково треба буде причепити до пластового однострою!
- Північ чорна, наче вугіль", а ми все ще на летовищі JFK. Понад 40 літаків чекає на відліт!
- Тепер год. 2-а ночі. Летимо від 12:30. Гостили нас спершу напоями. Остап замовив собі навіть Dry Martini (а щоб йому не пошкодило, половину випила я!). Подали також довгоочікуваний обід. Не часто доводиться обідати о год. 1:30 ночі! Смачно і гарно подане. Баранина, картопелька "parisienne", шпарагівка, булочка, сир, салатка, горіхи, кава, тістечко. Остап, наситившися нарешті, уже дрімає. Щоб тільки харчування в дорозі було йому відповідне — трохи боюся за нього, хоч останнім часом він дуже добре тримається і від року ніякої дієти не перестерігає. Може й справді головніше всього — добре психічне наставлення. Літак трохи трясе і писати незручно. Зрештою, пора трохи здрімнутися. В Лондоні повинні бути біля полудня, на лондонський час. Ще нам обіцюють подати на літаку сніданок: menu шумно заповідає croissants!
Субота, 13 липня 1968.
Приїхали до Лондону після приписових шість з половиною годин льоту, але тут, очевидно, застали вже полудень. Переміна часу остаточно забрала нам ніч і ранок. На літаку найкраще з нас усіх спалося Маркові. Решті було часом "трохи завигідно", як казав колись маленький Максим. Зрештою, коли почало світати, я й сама розбудила Максимка, щоб подивився. Така "едукація" не часто трапляється. На летовищі ждали вже люди з American Express. Елегантним автобусом перевезли нас до готелю Grosvenor, зараз у сусідстві залізничої станції "Вікторія". Маємо тут дві окремі кімнатки, трохи навіть від себе віддалені. Я просила провідницю групи, щоб у майбутньому нас давали поруч, але тепер не хочу вже їм робити замішання. Хлопці в окремій кімнаті на другому кінці коридору вже, очевидно, встигли посваритися (Дійшло, мабуть, до бійки, бо Максим прийшов до нашої кімнати лютий і червоний на обличчі). Ну, от тобі й маєш. Хотіли було спершу їх розділити, але тепер — після кількох годин — передумали. Нехай знайдуть свій власний modus vivendi — бо знайти його мусять. Пополудне провели ми самостійно: зробили прогулянку до British Museum. Ледве не заблудили через невторопного кондуктора, який — виглядало — ніколи про таку інституцію не чув! — але порятувала якась дівчина-студентка в автобусі, що була краще поінформована. В музею прекрасні Elgin marbles, барельєфи з Партенону. Бачили також славетний камінь Rosetta, що допоміг колись розшифрувати гієроґліфи, та й у відділі манускриптів — Magna Charta та рукописи Байрона, Вордсворта, Шеллі, Свіфта. Є гарна виставка інкунабул, хоч ні одного слов'янського. Є, очевидно, на показ всім і перше Шекспірівське фоліо. До головної читальні впускають тільки читачів із виказками-білетами. Портієр не хотів зробити для мене й Остапа винятку, щоб впустити нас до читальні і до каталогів. Є, правда, години, коли туди впроваджують цілу групу туристів, але ми спізнилися,. Ну що ж, Карл Маркс був, очевидно, власником білета і спокійненько писав собі тут свій "Капітал" — гості-туристи і приїжджі бібліотекарі йому не заважали. Може й тепер там сидить якийсь ґеній, що плянує зрушити людство? Ну, нехай. Розумію і мушу пробачити. Будинок старий, ніяк не функціональний. Читальня напевно за мала, щоб помістити всіх навіть поважних дослідників. Всетаки жаль, що не має змоги продістатися за куліси та підглянути якісь професійні секрети ВМ.
Обідали в недалекому сусідстві готелю і це була нагода для практичної орієнтації в англійській монетарній системі. Найкраще визнається в ній, очевидно, Максим. Я навіть і не пробую пам'ятати всіх цих дивоглядних непрактичностей. Мені досить знати покищо, що вісім шилінґів — це приблизно один доляр. Добре, що вони вже й самі догадалися до клясичної простори метричної системи і швидко і самі перейдуть на десяткову міру. Коли то вже і наші практичні американці перестануть міряти ліктями і стопами!
Неділя, 14 липня 1968
Вчора увечері нас повезли оглянути два лондонські "pubs" та й взагалі місто вночі. Обидва "pub"-и: Hennekey i Gonzaga — старі і справді оригінальні корчми, зокрема перша з них: вузька, з високою стелею довжелезна кімната, дерев'яні ніші для приватного товариства, дерев'яні сволоки на стелі, що нагадує старий вітрильник, дерев'яні бочки попід стелю із дерев'яним містком на поверсі. Місто вночі гарно виглядає, зокрема Trafalgar Square із пам'ятником Нельсонові і великими двома фонтанами. Тут ми мали пригоду. Наш автобус не зачекав на нас, провідниця, мабуть, не помітила нашої відсутності і ми, захопившись чаром освітлених фонтанів, залишились о 11 год. вечора на площі Трафальґар. Максима з нами не було — він був втомлений, поклався рано спати, отже залишився в готелю. (Зрештою, оглядини "pubs" не видавалися відповідною програмою для 13-тилітніх!). На щастя, в мене знайшлася мапа Лондону і ми втрійку, під невеличким лондонським дощиком, пішки попри Buckingham Palace, повернулися додому до готелю. Люблю ходити містом пішки — це добра нагода його трохи більше відчути і пізнати.
Сьогодні вранці збудилися до сльотного ранку і це всім зіпсувало настрій. Але провідниця нас привітала, що це, мовляв, не була б англійська неділя, якби не було дощу, отже, значить, ми повинні бути тому раді. Автобус возив нас по місту цілий ранок. Погода тут справді оригінальна. Зранку виглядало на безпросвітну сльоту, але подорозі прояснилося і хоч у перервах ще кілька разів падав дощ, ми могли навіть фотографуватися біля лондонської Tower, і опісля біля палати Buckingham. Нажаль, велика парадна зміна варти з уваги на непевну погоду не відбулася, хоч подивитися на це видовище приїхали тисячі туристів, що облягли всю площу довкола пам'ятника Вікторії. Здається мені, що відомі із своєї непевної погоди лондонці не повинні дощу трактувати, як якусь "emergency". Шкода, що парад відкликали, тим більше, що саме в час, коли ми прибули під палату, вияснилося майже зовсім, стало сонячно і дуже навіть тепло.
Неділя, ввечері, 14 липня, год. 10.
Пополудне провели за власним пляном. Вирушили пішки з мапою — тим разом усі четверо — вулицею Вікторії в напрямі Westminster Abbey і парляменту. Подорозі вступили до ресторану на полуденок. Хлопців фасцинують англійські гроші: вони вже в них зовсім добре визнаються і ствердили, що харчі тут порівняно дешеві, але пошта дорога. (Марко весь день був заклопотаний висилкою першого в його житті листа до дівчини: значків не могли спочатку дістати, бо неділя — а в кіосках значків не продають — але врешті знайшли пошту і полагодили справи з висилкою листа і карточок).
Westminster Abbey — дуже стара і дуже цікава. Місцями камінь зовсім над'їджений зубом часу і його штукують денеде новими кусками. Але старизною дише з кожного кутка. Вашинґтонська катедра збудована на взір цієї церкви: вона імпозантна своєю величавістю й цікава і точно імітує середьовіччя. Всетаки — це тільки імітація — і навіть приходить на думку, чи потрібно було імітувати — чи не краще було збудувати щось самобутнє, модерне? Тут у Westminster Abbey зовсім особлива атмосфера. Було б приємно прийти сюди тоді, коли у місті немає туристів. На самоті можна краще зіллятися із оточенням, вжитися в давні віки. Тут, як і в моєму давньому Зальцбурґу — "коли ідеш вузькими вуличками, історією дише кожний камінь". В Abbey гробівці і нагробні плити не тільки Шекспіра й Вордсворта, Теннісона, Бравнінґа, Байрона, Шеллі, навіть старенького Чосера, але й Еліота, що перейшов на католицтво, соціялістів Beatrice i Sidney Webb — ціла незчисленна листа славних імен. Велика нація шанує своїх великих людей і вміє толерувати їх розбіжності. Очевидно, величина постументу чи таблиці не завжди збігається із справжньою величиною. Чосера прізвище тільки вичислене у майже затертому списку інших імен, тоді як поет-лавреат Southey — один із тих, що їх висмівав Байрон — має цілу статую. Осуд сучасників стоїть на осуді історії.
Біля абатства зараз же Big Ben з годинником, що орієнтує про час усіх лондонців, будинки парляменту над Темзою — ґотик, дрібно-мережаний, розмальований дощем і вітром століть. Цікаво було б заглянути до середини і подивитися, як виглядає House of Commons. Із зовні парлямент не має духа демократичної інституції — скорше виглядає на церкву, манастир або княжу палату. А всетаки — це колиска демократії для всього світу.
Понад Темзу пройшлися ми до Tate Gallery, що знайома мені із численних мистецьких видань. Ми вступили на годину оглянути крило модерного мистецтва. Звернули на себе увагу особливо скульптури Giacometti — ціла невеличка кімната видовжених, ніби ґотичних, портретів. Затямився Сальвадор Далі: краєвид пляжу з телефоном. Телефонічна трубка завішена на вішалці — і з дротом, що висить нікуди не причеплений. Комунікуватися ні з ким — телефонна лінія веде в нікуди. Чому пляж? і якщо це пляж? Не люблю його сюрреалістичного гінтерґрунту, але символіка його промовляє. Вона говорить тією ж мовою, що Бекет, що Еліот. Тільки я воліла б цю символіку пов'язати із клясичною простотою форми. Була, наприклад, скульптура Noguchi — "Self". Три перстені тримають розколену видовжену круглу форму. Невже це іd, ego i superego? Гладко шліфоване брунатне дерево — як просто і як багатомовно! Модерна колекція багата: тут і Kokoschka, i Braque, i Picasso, i Klee, i Chagall. Є пару Ван Ґоґів, Ґоґенів і три картини Утрілльо. Але нічого немає Архипенка, не кажу вже про Грищенка. Із слов'ян запримітила я лише Ларіонова і Гончареву. Є одна картина Марії Lavrencin — я ніяк не можу тепер пригадати собі, які в мене асоціяції до цього прізвища. Десь я про неї щось чула. (Моя пам'ять останнім часом просто мене лякає — я повинна б, мабуть, сказати: "не пам'ять". Я тому й пишу ці записки з подорожі, бо просто не довіряю своєму "комп'юторові" в голові і моїй не надто справній — хоч тільки 37-літній!- системі "information retrieval". Колись потішала я себе — за Еліотом — мовляв, "where is the knowledge we have lost in information?" але тепер починаю сумніватися, чи воно справді так. Якщо я не пам'ятаю інформації, то чи справді можу затримати знання? І що таке справді оце "knowledge"? Про "wisdom" я вже рішила про себе, що "вся мудрість життєва — маленький досвід: реальне тільки те, що пережите").
Ходили ми теж на Давнінґ стріт, під число 10, подивитися, де мешкає прем'єр. Мешкання виходить просто на вулицю і пильнують його тільки два уніформовані "bobby". Палата королевої та цілий її парк не тільки мають сторожу, але й обведені муром з кільчастим дротом. Що ж: традиція, історія. Життя пана прем'єра напевно більше загрожене, як королевої. Але вона — не просто людина, а символ, інституція, що їх треба пильнувати й берегти.
Були і в парках, де зустріли справжніх автохтонів. (Вони тепер — рідкість, бо місто переповнене туристами, а лондонці або на вакаціях, або поза містом на вікенді). Люди сидять в парку на лежаках, що є, мабуть, міською власністю. Парки мають точні приписи: зами-каються в означені години, не вільно в них грати радіо, про сміття й говорити не доводиться. Написи на вулицях і в парках: за занечищення вулиці собакою власник платить кару 25 фунтів. Це — колосальна кара! Бідні люди не можуть собі дозволити на собаку. Але це справжня основа порядку й чистоти в місті. Місто взагалі цікаве. Не видно голосних кольорових реклям (увечері тільки світляні реклями), а бодай немає їх так на кожному кроці, як в Америці. Авта, всі майже, — малі, европейського виробу, їздять по лівому боці вулиці — і хоч ми всі про це, очевидно, знали давно — то старі звички створюють справжню конфузію і небезпеку. Будинки переважно низькі — 4-5 поверхів. Хмародерів є небагато, та й то не вищі як 35 поверхів (такий, казали нам закон, що вищих будувати не вільно).
Наш готель — великий, старий будинок, з великими мармуровими сходами, що вистелені килимами, як і всі коридори. Кімнати просторі, чисті, із старими меблями. Є умивальня з гарячою і зимною водою в кожній кімнаті, але клозети й лазничка в коридорі. Вода в клозеті спускається із високого збірника угорі — система, як колись, пригадую, у Бабці Лінки у Львові. Взагалі багато дечого нагадує Львів — навіть архітектура деяких будов.
Понеділок, 15 липня 1968
Раннім літаком прилетіли до Амстердаму. В Лондоні, очевидно, була ще мжичка. На континенті трохи прояснилося, хоч теж сьогодні пару разів починав падати дощ. Є холоднаво, зокрема сьогодні вранці у Лондоні (нас побудили о 5 год, ранку) — деякі наші люди порядно змерзли. Я маю на собі сьогодні теплий вовняний костюм — взагалі добре, що привезла відповідну ґардеробу і на трохи холодніші дні.
Амстердам — дуже оригінальне й кольорове місто. Перше враження було дуже особливе: кольорове місто на воді! Все місто поперетинане каналами, а на них баржі, туристичні кораблики і просто човни. Є теж багато мешкань на воді, на човнах. Ці водні люди, якщо вірити нашому ґідові (— вона називається Гелен Стол і є, мабуть, англійкою, хоч говорить про себе, як про громадянина світу — citizen of the world), творять своє окреме суспільство і не мішаються з людьми, які живуть на суходолі. Палата королеви при головній площі міста — досить нецікавий старий будинок, що виглядає як міська ратуша. Кажуть, королева тут не живе, тільки десь за містом — і це зовсім зрозуміло. Хто хотів би тут мешкати — це не Green Park у Лондоні! Пообідня прогулька каналами Амстердаму дала нам змогу побачити більше міста. Воно не робить враження багатого, заможного — хоч і в них теж була своя імперія, (Це — в порівнанні з Лондоном). Багато дуже старих будинків, вузьких, триповерхових, що стоять тісним рядом, немов хотіли б своїми плечима стримати цілий Атлянтик; багато тісних вуличок. В місті повно роверів і мотоциклів, де-не-де видно крім европейських теж і американського виробу авта. Вантажних машин майже не видно. Кажуть: вантаж пливе на баржах. Міський рух тут, очевидно, нормальний: керівниця з лівого боку, авта їздять правим боком вулиці. Зате шофери темпераментні. Остап з Марком були свідками сцени, коли шофер, розсердившись на прохожого, що не вступався з вулиці, вийшов із своєї машини і вдарив прохожого в лице. Я жалую, що цього не бачила. Нажаль, пропала нам візита в Rijksmuseum — через всякі спізнення, а то й може через невторопність нашої провідниці. Показалося, що до музею після 4:30 нікого вже не впускають. Зрештою, хлопці воліли подивитися на "фабрику діямантів". Остап був не в гуморі — десь запроторили йому валізку і ми пів дня не знали, що з нею, чи не пропала. Тепер на самому початку нашої тури — це була б неабияка комплікація. На щастя, перед вечерею все вияснилося: валіза є! До вечері тут не подають нічого пити: пиво, соду чи інше треба замовляти окремо, а каву дають тільки в кав'ярні. Це для моїх "попивайлів" зовсім нове і незвичне. Марко з Максимом вдома до обіду випивають дві літри молока, ну а Остап без кави просто жити не може. Але харч дуже смачний і — на щастя — досить пісний. Зокрема всім нам смакує европейське морозиво!
Цікава деталь: тому, що будинки вузькі і мають тісні сходові клітки, меблі й інше домашнє устаткування втягають до помешкання на довгих шнурах, через вікно. Вікна всі великі, як рідко де. Кожна майже хата має на даху спеціяльні — призначені для таких переносин — гаки.
Від сьогодні ми вже маємо постійний автобус — спеціяльний, туристичний, із величезними скляними вікнами. Має він теж і охолодження, хоч досі воно було зовсім зайве.
Середа, 17 липня 1968.
Вчора зробили 460 км. від Амстердаму до Візбадену. Зупинялися на полуденок у Кельні. Собор справді величавий і дуже старий. Носить сліди не однієї війни. В останньому бомбардуванні поважно потерпів і деякі частини відбудовані. Органи, наприклад, зовсім нові і не зовсім годяться з цілістю. Потім їхали індустріяльною долиною Рур, де одна біля одної хемічні та металюргійні фабрики. Контрастом до Руру була подорож берегами Райну. Який прегарний краєвид! Середньовічні замки над рікою, вінниці, що спинаються вгору на високих берегах, чудова ріка з чималим туристичним і вантажним рухом на воді. Мої сподівання — не завели: це вимріяне місце для вакацій. Які цікаві можна тут було б робити прогульки в гори! А теж і по ріці, для тих сто любить спорт на воді. Бачили по дорозі і столицю Бон — гарне, чисте, модерне місто, що колись славилося Бетговеном, а тепер — тінню Аденауера над Бундестаґом. До Візбадену прибули пізно: крім романтичної зупинки біля Льореляй, мали ще затримку у великому русі, що несподівано зловив нас на автостраді. Не було часу не тільки на відвідини фірми Гарасовіца (що з нею наша бібліотека має торговельні зв'язки), але навіть на купівлю сувенірів: приїхали пізно — відїжджаємо раненько.
Четвер, 18 липня 1968
Вчора, по дорозі на Мюнхен, ми зупинилися на полуденок в містечку Ротенбурґ. Це казкове середьовічне місто, оточене подвійними мурами, з високою вежею ратуші, із Glockenspiel-ем, що не лише грає, але й показує драматичну сцену: бурґомастер Ротенбурґу випиває кухоль пива (в одному вікні) — шведський генерал приглядається цьому (в другому вікні). Ротенбурґ колись здобули були шведи, але їхній генерал, кажуть, мав почуття гумору: якщо бурґомастер вип'є Stein пива за одним душком — він забере із Ротенбурґу своє військо. Очевидно, посадник міста став героєм і леґенда живе на ґльокеншпілі, на сувенірах, на картинах. Прекрасні старі кольорові домики — всі у знаменитому стані, свіжо відновлені і мешкальні. Тут не вільно взагалі будувати модерних домів. Зате нутро цих кольорових хат подекуди зовсім модерне. Ресторан, в якому ми їли — елегантний, шиковний, вистелений перськими килимами, із зовсім модерним "плямбінґом".
До Мюнхену прибули під вечір на нічліг у готелі Platzl. Дуже гарні кімнати, хоч тим разом без килимів на підлозі. Маємо приватний туш, але клозет є тільки в коридорі. На вечерю був німецький Braten з картоплею і салатою (це вперше, відколи ми на континенті, нам подали до обіду свіжу городину!) В Ротенбурґу їли квасну капусту і Knackwurst, а ніч перед тим, у Візбадені, гостили нас китайськими стравами! Це була несподіванка навіть для нашої провідниці!
В Мюнхені після вечері ми взяли таксі і поїхали відвідати Р. Єндика. Він був хворий, лежав у ліжку. Провів на розмові з нами пару годин.
Гелен Стол навчила всю нашу групу співати дотепну пісеньку:
München liegt nicht am Mississipi
München liegt vor dem Hofbrähaus,
München liegt nicht am Mississipi.
darum drank keiner den Mississipi aus.
Сьогодні, 18-ого, ми були на полуденок у Зальцбурґу. Це покищо — найбільше розчарування нашої подорожі. Зальцбурґ, як Зальцбурґ — чарівне, кохане місто. Але пех хотів, що пустилася дощова злива: тумани заступили всю гірську панораму і мої хлопці не мали навіть змоги побачити вперше Альпи. Місто трохи оглянули з автобусу, були на кладовищі Petershof i полуднували в Peterskeller (варена воловина з хроном!) Наша провідниця зробила нам з Остапом несподіванку: в автобусі співали нам "For they are jolly good fellows", а до обіду ми додатково дістали вино і дві китички квітів! Все це з нагоди нашого двадцятиліття! (Це вперше святкуємо річницю пів року наперед — але всетаки гарно склалося).
Тепер ми у Відні, в готелі Clima. З усіх приміщень, які ми досі мали, це — найбільш вибагливе. Лазничка з ванною і тушем і клозетом, килими на підлозі, модерне устаткування, радіо (яке чомусь завжди тут грає американську музику, хоч і з німецьким коментарем). Кімната наших хлопців має додатково ще й балькон і гарний вид на місто. Їздили увечері на Пратер. Возилися на Riesenrad-i, хлопці мали ще й інші розваги. Там же і з'їли перший віденський обід (Wienerschnitzel!) — добрий, хоч і в дешшевенькому ресторані.
П'ятниця, 19 липня 1968
Прекрасне місто — Відень! Моє перше враження, коли ми тільки приїхали, не було ентузіястичне: вразив мене брак дерев на вулицях. Але після кількох поїздок автобусом по місту — я зачарована багатством архітектури та історичних пам'яток. Скільки тут величавих церков! А замків-палат! А пам'ятників! Навіть на зовсім нових будинках, що їх будують тепер, навіть на мешканевих бльоках, що — зразу видно — призначені для менше заможного населення — часто бачимо на фасадах барельєфи, мозаїку, стінопис, а то й скульптуру. Видно всюди велику увагу до естетики. Я тепер щойно розумію, як мусіло розриватися серце віденцям, коли вони дивилися на пожежу збомбардованого міста! Для мене це тоді — в листопаді 1944 року — було незабутнє, моторошне, макабричне видовище, що закарбувалося в пам'яті чотирнадцятьлітньої дівчини. Але для мешканців цього міста? Це ж горіла їхня історія, їхня століттями плекана мистецька архітектура, їхнє улюблене місто!
Їздили ранком оглядати місто: в Шенбруні зупинилися довше й оглядали палату внутрі. (В 1944 році ми з татом були тільки в шенбрунському парку: устаткування палати було тоді вивезене й сховане перед бомбардуванням у якійсь зальцбурзькій соляній копальні!) Головокружне просто багатство. У великій залі ще й досі відбуваються державні прийоми. Це тут, наприклад, наша Жакелін Кеннеді чарувала Микиту Хрущова в час славетної віденської конференції. Уявляю собі, як їй мусіло імпонувати, що місцем прийому і гостини був Шенбрун!
Обідали в Augustinerkeller: їли Brathuehner — віденську спеціяльність, яка смакувала навіть дітям, хоч вони курки не люблять. Потім ходили оглянути державну оперу. Взяли окрему туру. Тепер немає сезону і будинок опери показують туристам. Будинок старої опери, а властиво її нутро, були знищені в час війни і тепер крім зовнішніх фасад та деяких частин всередині — опера зовсім нова. Сцена величезна (ми ходили за куліси і бачили вперше деякі сценічні секрети) і дуже модерна із всякими технічними удосконаленнями. Використовують тут гідравлічну силу замість електрики. Органи є на шостому поверсі і тільки при помочі телевізора контактується органіст із диригентом. Прекрасні й модерні в опері фуає, незвичайно елегантні ложі. Килими не тільки на підлогах усюди: усі двері також вибивані сукном. У віденській опері раз у рік відбувається оперний баль: забирають крісла з партеру, ставлять поміст над оркестрою і є одна велика танцювальна заля. Вступ на цей баль, кажуть, коштує 300 шилінґів, але винайм ложі в цей час коштує якусь казкову суму. В опері певна кількість стоячих місць і вони дуже дешеві (менше як одного доляра): треба справді дуже любити оперу, що вистояти три-чотири години на "яскулці".
Ходили теж до елегантного Sacher Hotel-ю на віденську лакоминку — Sacher-Torte. Потім крутилися по місту, шукаючи за сувенірами, за церквою св. Варвари та.. за ножиком до Alexanderwerk Fleischmaschine Nr. 5 (Хотіла перевірити свою німецьку мову, чи вдалось би мені це тут купити?) Все це безуспішно. Щодо ножика, то одна крамниця відсилала мене до другої — але легше купити саму машину, як малу до неї частинку!
Увечері їздили на Grinzing. Зворушила мене до сліз легарівська музика, що її грали скрипка, гармонія та якась подвійна ґітара. Люди співали й бавилися, попиваючи молоде вино. Щоб задоволити гостей, музиканти грали також багато американських пісень. Поверталися до готелю з гаморам, піснями і дотепами нашої знаменитої провідниці Гелен Стол (— вона мусіла колись бути кабаретовою співачкою і знаменито вміє бавити публіку!)
Субота, 20 липня 1968
Деталь: віденські трамваї — дво- і три вагонні — нагадують трохи львівські. Дерев'яні сидження попід вікна, а деякі — поодинчі, одне напроти одного. "Meine liebe Schafnerin, wohin fährt dein Wagen hin?" — продає і контролює квитки. Задня плятформа — відкрита: можна вскочити на бігу. В трамваї напис: Jugendliche! Прошу залишати сидячі місця старшим та уломним! Навіть у трамваї вчать доброго виховання.
- Сьогодні у Філядельфії наш кардинал. Пех хотів, що ми так розминулися: ми до Риму, а він до Америки. Але може після повороту ще його десь побачимо.
- Деталь: тут на Schwarzenberger Platz стоїть совєтський пам'ятник: соцреалістична статуя вояка з прапором, а перед нею прекрасний водограй, що у вечорі міниться кольорами. Віденці кажуть: це єдиний совєтський вояк, який у Відні нічого не вкрав: він не міг рушитися з місця! Австрія має договір з СССР і, очевидно, мусить шанувати і цей пам'ятник, що його ґіди описують як "monstrosity". Між іншим, у контрасті до Німеччини, де на кожному кроці сліди американців і U.S. Army, тут не видно жодного чужого війська.
- Деталь: в Австрії ціни для старших віком людей знижені до 1/3. Це, очевидно, стосується театру, кіна, і, мабуть інших публічних підприємств. Те саме бачили в Англії.
- Вранці зробили прохід по місту попри будинки музеїв, статую Марії Тереси, будинки Парляменту. Полуднували в Rathauskeller. Пригадую, як 14-літньою дівчинкою їла я тут з татом якийсь Eintopfessen. Це було, здається, в якісь довгій залі з простим устаткуванням. Сьогодні Rathauskeller — вибагливий ресторан з кількома залями. Наша заля мала чорні дерев'яні стіни із золотими різьбленими орнаментами. Hochelegant! Є ще Rittersaal, що виглядає, як княжа палата. Кельнери, очевидно, у фраках, застава — срібло і порцеляна. Кельнери, в білих рукавичках, приносять їжу на срібних підносах і самі накладають на тарілки, Кожен з нас їв щось інше: хлопці й Остап мали м'ясний обід: свинячий котлет, печеню, Kräuterrostbraten, Kalbfilet. Я взяла собі тільки віденську спеціяльність: Marillenknödel — знамениті наші домашні книдлі з морелями. Взагалі кухня тут саме така, до якої ми звикли і яку любимо. (Сумніваюся, чи зможемо сказати те саме про Італію). В Rathauskeller на кожному кроці: Gnädige Frau! Danke schön, meine Dame! Маленька бідна країна, але жити хоче по панському! (Між іншим, Остап заплатив за весь обід у Ратгавскеллер 250 австрійських шилінґів, тобто 10 долярів за чотири особи!)
- Деталь: В Theater an der Wien грає "Lustige Witwe" і головну чоловічу ролю має Johannes Heesters. Пан Гестерс має вже хіба із 60 років! Заповідають афіші теж Маріку Рек в оперетці "Hello, Dolly".
- Зупинка в Semmering. Чудесний гірський краєвид. Автобус спинався вгору крутою дорогою, що за висловом нашої провідниці виглядає, як "свіжо зварені спаґетті". Гори тут залісені: молоді, мабуть смерекові, ліси. Приязна, приємна природа. Уявляю собі, які тут мусять бути гриби! Сюди віденці приїжджають на вакації. Тут і тепер їх видно. Виходила з автобуса ("to visit Mr.John", каже наша провідниця), але довго не могла бути надворі. Тут неабияка висота, різке гірське повітря і дуже холодно, а я маю на собі літній костюм. (Плащ залишила в автобусі, тому й скоро втекла!)
Неділя, 21 липня 1968 року
Ранній ранок у Ґрацу: тепер 6-а година. Вчора після вечері зробили великий прохід по місту, шукаючи за політехнікою (Хлопці залишилися у готелю і пішли спати раніше). З трудом, після кількох запитів, ми нарешті техніку знайшли — в досить непоказному місці, сірий, майже касарняний будинок. Сміюся з Остапа, який дивується сам собі, що так призабув орієнтацію в місті. Кажу: нічого дивного, Ти, мабуть, зрідка ходив на лекції та й взагалі, мабуть, ходив по Ґрацу у не зовсім тверезому стані. Beethovenstrasse 9 таки не знайшли. Чи це тут колись приб'ють таблицю з написом: У цьому домі в 1948?-ому році ОТ написав вінок сонетів "Життя" — жартую. Адреса мені знайома: я сюди писала йому листи, але в Ґрацу я — вперше. Послала карточку татові від його Alma Mater.
- По дорозі з Ґрацу до Венеції. Минули вже Klagenfurt. Переїхали гірський кряж Доломітів. Прекрасна панорама, круті небезпечні серпентини. По дорозі трапляються написи: Nerve spahren — Bahn fahren. Пані Стол розповідає нам такий анекдот à propos переходу через гори: водій автобуса, що часто їздив через Goddard Pass і священик померли в один час і разом дісталися до неба. Тут водієві автобуса призначили величавий будинок для мешкання, а священи-кові тільки невеличку скромну хату. Священик пішов до св. Петра жалітися: він, мовляв, все життя служив Богові, грішників навертав, нічим не согрішив, чому його нижче оцінили, як шофера? Сказав св. Петро: це правда, ти — праведний чоловік і багато добра вчинив, але цей водій автобуса, що возив людей через Goddard Pass, більше нагнав людям страху перед Богом, як ти.
- Їдемо тепер понад Wertersee — прегарну вакаційну околицю, куди більше їздять австрійці, як чужоземні туристи. З вікон нашого автобуса видно високі шпилі Доломітів. (Між іншим, автобус наш — туристичний, голяндського виробу, цілий осклений, із тоненькими тільки поперечками, так що все прекрасно видно). Від коли ми в дорозі, що кілька годин падає дощ: тепер знову дощить — але ось вже видно крайчик синього неба: зараз же знову буде погода.
Понеділок, 22 липня 1968.
Нажаль не вдалося мені зробити фотографій на тлі Доломітів — а це справді оригінальні, високі, трохи страшні гори. Увечері добилися до Венеції. Була невеличка затримка на кордоні (дуже багато авт) і полуденок уже по італійському боці. Між іншим: смішний полуденок: наперед спаґетті, потім телятина із салаткою з паприки, потім овочі подані у мищині з водою (щоб помити). У Венеції ночуємо в готелі Ambasciatori-Mestre. Дуже порядний готель (у лазничках вперше є теж bidet). Це нам нагорода за паршивенький готель у Ґрацу, де кльозет був у коридорі, plumbing в умивальні не працював, хліба вираховували на снідання по два шматки, а всюди панував якийсь підозрілий задушливий запах. При сніданку ми відчули, що десь поблизу виходить ґаз. Звернули увагу кельнерові, а він: о, це нічого! Це тільки трошки ґазу вийшло! — Ми з того мали потіху. Раз перед тим вже був такий смішний випадок: кельнер штовхнув, не хотячи, гостя, а тоді — замість вибачитися — каже: o, das macht nichts!
Увечері вчора ходили на ґондолі. Романтична була поїздка. Ґондоль було щось вісім чи дев'ять для нашої групи. Крім звичайних ґондолієрів, були теж музиканти: один гармоніст та один співак, і вони забавляли нас співом та музикою. Коштувала нас ця романтика 10,000 лір — головокружна сума, що рівняється 20-ти долярам. Але ми у Венеції тільки раз у житті — отже чому б не поїздити на ґондолі? Зрештою, Італія єдина в Европі країна, де наше скромне майно можна оцінювати на міліони (лірів, очевидно!) Отже ми — міліонери!
Понеділок до полудня провели на оглядинах Венеції. Перший справді теплий і сонячний день, а небо таке синє, як на Дідовому венецькому краєвиді, що висить у нашій вітальні у Філядельфії. Їхали спершу нашим власним автобусом до Piacelle Roma, а звідтам брали міський транспорт, тобто автобус на воді — великий моторовий човен, що має зупинки уздовж Великого Каналу. Оригінальне, кольорове місто. Тоді як Амстердам має, крім каналів, нормальні вулиці для авт і характеристичні вузькі шпічасті гостродахі домики, — Венеція майже вся на воді, доми кольорові, старі, низькі і широкі. Тільки де-не-де є над водою пішоходи — в інших місцях вода підходить під самі двері й вікна будинків. Сходи, що провадять до каналу, в багатьох місцях вже майже зовсім залиті водою, видно один-два ступені. Кажуть, Венеція западається в море — 4 інчі на кожних сто років. Висідаємо біля палати Дожів. З нашим італійським провідником, який говорить не зовсім чистою англійщиною, але від якого променює гордість патріота, що любить і знає історію свого міста, оглядаємо зверху палату Дожів, цікаве її подвіря всередині, потім базиліку св. Марка — зовсім своєрідну церкву із цікавими візантійськими мозаїками та з мармуровою підлогою, що місцями западається (видно, вода підмиває будову). Потім ще ходили оглядати фабрику скла, де крім цікавого показу справжнього виробу скляних фіґурок ітп., було кілька виставових заль із великим багатством різнородних скляних виробів у різноманітних кольорах. Деякі люди нашої групи купували собі комплекти на каву і на вино. Ми, очевидно, на такі люксуси дозволити собі не можемо. (Між іншим, одна пані з нашої групи дуже здивувалася, почувши, що Остап — бібліотекар. Сказала зовсім отверто: невже ви заробляєте так багато, що можете цілу родину взяти на вакації до Европи? Вона тут з донькою, яка теж є бібліотекаркою, отже добре орієнтується в цінах і заробітках. Трік у тому, що не тільки ми обоє тепер регулярно працюємо, але й у тому, що відмовляємо собі дечого іншого).
Після ситного італійського обіду (знову, ніби на приставку, якісь клюски в помідоровім сосі — велика зупна тарілкa! — а потім курка з жареною картоплею, покраяною в кусочки, салата полита оцтом та грушка на десерт) — ми в дорозі на Флоренцію. Їдемо по Autostrada del Sole. Краєвид, покищо, одноманітний: з обох боків рівнина, тільки далеко десь на горизонті бліді зариси Апенін.
Деталь: В місті і по дорозі (зокрема вчора, коли ми їхали від кордону) багато військових станиць з написом: Carabinieri. Самі карабінєри, очевидно, без "карабінів", в оригінальних капелюхах з перами.
Деталь: Реклямні написи: Bevete Coca-Cola! Metti un tigre nel motore! Tutto va meglio con Сoca-Cola.
Наближаємося до гір, що перетинають нашу автостраду перпен-дикулярно. Там нас чекають тунелі. Зліва на горі круглий рожевий замок — монастир. Наближаємося до Bologna. Тут автострада не є обсаджена деревами, як це було біля Венеції. Ми вже в Апенінах. Тунелі тут називають Galleria і кожний має свою колоритну назву. Гори тут невисокі, покриті лісом, полонинами, полями, на яких сушиться в копицях сіно. В час дороги ми запримітили вже кілька різних методів складання й сушення сіна: в Німеччині це були трикутні стіжки, уложені на риштуванні із дрючків, так що можна було б залізти до середини й переспатися; в Каринтії складали сіно на патики, що укладені рівно як паркан; тут в Італії будують цілі домики під стріхою із балів пресованого сіна.
Galeria Albagino, Galeria Artificiale (це така, що має стовпи з одного боку і видно краєвид), тунель за тунелем. З тунелів виїжджається на віадук — і так ми їдемо простою дорогою, перетинаючи гори і провалля. Краєвиди в Німеччині й Австрії були повні довгих рядів топіль, тут часто впадають в око довгі стрункі ряди кипарисів. Каменисті стрімкі береги автостради прикриті в багатьох місцях сіткою, щоб забезпечити перед падаючим камінням. Де-не-де тут і оливкові сади.
Вівторок, 23 липня 1968.
Готель "Леонардо" у Флоренції. Вчора увечері відвідали невеличку фабрику скіряних виробів і купили пару речей на дарунки. Після вечері швидко полягали спати, бо були втомлені. Зрезигнували із Fashion Show-у, що був у програмі для нашої групи. Сьогодні до полудня оглядали місто: катедру, величезну, із червоною (із плиток) банею — вся вона збудована із плит мармору — чорного, білого і червоного. В середині катедра досить простенька, але тут ведуться роботи — розкопки, бо показалося, що під цією катедрою є ще інша, старіша церква. Тут у Флоренції була пару літ тому страхітлива повінь (з ріки Арно) і сліди цієї трагедії видно й досі. Підлога в катедрі теж дуже потерпіла — може це й тому вирішили тепер розпочати розкопки? Напроти катедри — христильня, невеличка церковця, що славиться своїми "дверима в рай". Деякі золоті панелі -плоскорізьби з цих дверей вода теж була знесла: одна така панель віднайшлася аж на другій вулиці в болоті. Тепер все знову відреставроване. Біля Palaccio Vecchio стоїть копія "Давида" Мікельанджельо та оригінальний "Персей" Челліні. На "Персея" чомусь ніхто із ґідів не звертає уваги, а це для всіх, хто читав "Автобіографію" Бенвенуто Челліні — дуже цікава статуя. Та тут стільки цього багатства на кожному кроці, що туристи ходять попри праці Мікельанджельо і Рафаеля, навіть не помічаючи їх. Були в Galleria del Uffizi — чудовий багатий музей, але тепер так переповнений туристами, що насправді нічого не можна добре оглянути. Були і в Академії Мистецтв, де стоять оригінали Мікельанджельо, зокрема його "Давид", що його копії тут стоять також на площі Мікельанджельо в парку на горі, де є чудовий вид на місто, та в центрі міста перед ратушею, тобто Старим Палацом. Міст — Ponte Vecchio — бачили тільки здалека, проїздом, і туди хочемо піти пообіді. (Маємо вільний час до вечері). У Флоренції, очевидно, не тільки сліди Рафаеля, ДаВінчі, Мікельанджельо і ніже їм числа італійських малярів і скульпторів, але теж Elizabeth Barrett Browning, що похована тут на цвинтарі, та, очевидно, Гемінґвея. Цікаво, чи на Ponte Vecchio і тепер продають жарені каштани? В церкві del Croce гроби Мікельанджельо, Макіявеллі, Ґалілео, Россіні та інших (теж Челліні, але я не знайшла). На Понте Векіо, кажуть, першу мистецьку майстерню мав Челліні. (Зараз туди підемо, але, покищо, Остап спить!)
Між іншим, після тих обідів, то хіба тільки спати. Не любуюся в італійських стравах і з тугою згадую австрійський, зокрема віденський харч. Навіть булочки до снідання несмачні — тверді, як наші рідні паляниці. Приставки завжди "клюскові", з надміром помідорів, паприки, а теж часто риба. Жалію, що ми не мяємо вибору щодо меню, зокрема це було б добре для Остапа. Нажаль, ми ще довший час будемо на італійському харчуванні. Щойно в Римі платитимемо за обіди самі — і тоді напевно замовимо собі щось інше.
Марка пообіді боліла голова і хлопці залишилися в готелі спати, а ми пішли самі пішки в місто берегами Арно до Ponte Vecchio, що його я конче хотіла бачити. На мості повно будинків, а в них елегантні ювелірні крамниці та крамниці із шкіряними виробами. На цьому мості — тільки пішоходи. Зробили ще потім довгий прохід містом, купили якісь дві дрібнички (вахляр для Бабці, шкіряну оправу на книжку для Мами). Я двічі мусіла вступати до кав'ярні за туалетою: маю розвільнення шлунка. Найгірше, що Остап теж скаржиться на те саме, а деякі пані з нашої групи, як я випадково довідалася, мають цю саму проблему. Позичили мені каопектат — я маю повну аптечку різних ліків з собою, до пеніціліни включно, але про беллядонну і каопектат забула. Маю надію, що з нашими шлунками покращає, бо ж ми маємо перед собою завтра далеку дорогу до Соренто. Хочуть, якщо вдасться, вступити і до Помпеїв. Побачимо!
Середа, 24 липня 1968.
Чистить не тільки мене, але й Марка й Остапа. Що гірше: Остап уночі дістав гарячку — 101 градусів за Фаренгайтом. Я, очевидно, схвилювалася і всю ніч не спала. Вранці, за допомогою пані Стол, покликали лікаря. Прийшов худий, високий, мабуть із сім стіп — зовсім не італійський тип. Говорив досить поправною англійською мовою. Харчі — незвичні для організму — могли спричинити бігунку, сказав, але гарячку мусіла спричинити інфекція. Підозріває вірус, бо каже, що мав уже кілька таких випадків. Записав рецепту. Готелева обслуга на захотіла побігти до аптеки (в цьому "Леонардо" взагалі паршива обслуга, поганий харч, а крім того, зараз у сусідстві — залізниця. Каже пан Rizl, один з наших подорожних: між год. 10-увечері і 6-ою вранці він начислив 472 потяги! А готель реклямують, як "спокійний"!) Лікареві заплатили 12 дол. за візиту, рецепта винесла 4 доляри. Добре, що всюди тут приймають американські гроші, бо італійських ми вже майже визбулися. Остап вирішив, що таки поїдемо з групою дальше, може це йому перейде. Гарячки, мабуть, не має, але в дорозі вже його раз зірвало на воніти. Я теж мусіла для своєї потреби затримувати в дорозі автобус.
Їдемо до Соренто, як каже наша провідниця, найбільше романтичного міста Італії. Проїздили попри оригінальні італійські села, що в противагу до німецьких чи австрійських, розташовані на горбах, мов твердині. Це не тільки тому, щоб легше їх було боронити, кажуть, але теж і тому, що тут часом вліті дуже гаряче, а на горі більше повітря. В полях де-не-де вози або плуги запряжені волами. Провідниця звернула увагу і на жінок-проституток, що вряди-годи зустрічаються при автострадах. Вона їх назвала італійськими Лореляй, що полюють на водіїв грузовиків і з того живуть. Я сама цього цікавого явища не запримітила. Неаполь, каже пані Стол, найбідніше, "slummiest" місто Італії. Біля Везувія є вінниці, виноград з яких називають Lacrimae Christi — сльози Христові. Каже леґенда, що Христос аж заплакав, як побачив, як живуть бідні неаполітанці.
Минули Монте Кассіно. Довкола досить високі гори — скелясті, покриті зрідка якимись карликуватими деревами та пучками трави. Ми тепер у дорозі до Помпеїв. При дорозі часом видно, як пасуться осли. Каже пані Стол, що тут вулканічні терени. Деякі поля лежать зовсім облогом, неурожайні, arrid. Ближче дороги подекуди фіґові дерева, оливкові сади, городина. Ні сліду ніде ніякої індустрії. Господарства теж виглядають дуже скромні. Навіть в околиці Флоренції і Венеції, де природа видавалась багатшою, за інформаціями пані Стол, земля в руках великих землевласників, і тільки піднаймається на дрібні господарства. При дорозі часто трапляються "Трушівські сосни" (це моя назва, такі малював Труш!) — невисокі дерева з круглою, наче стриженою, короною.
Минаємо Неаполь і Везувій, що виглядає так же непривітно, як і його репутація. З комина якоїсь фабрики йде їдкий жовто-гарячий дим. П-ні Стол собі жартує: дивіться, мовляв, Везувій вибухає! Неаполь — міліонове індустріяльне місто. При дорозі, куди їдемо, багато колоритних "трушівських" сосон і пальм. Зліва Везувій, зправа — море, і десь на ньому острів Капрі, куди завтра поїдемо. Напис на мості: Tenere la destra.
Четвер, 25 липня 1968.
Вчора по дорозі до Соренто вступили оглянути Помпеї. Ми не мали багато часу: може приблизно одну годину і тому не могли всього побачити. Всетаки, це дуже інтересні руїни — справжня старина, якої ще не доводилось бачити. Клясичний порядок і простота: доми нумеровані і позначені де-не-де прізвищами власників. Хати тісно одна при одній. Вулиці вистелені плитами, що їх і досі роблять в Неаполю з ляви Везувія. На деяких стінах ще останки фресків, що збереглися в кольорах. Є, очевидно, і Forum (амфітеатру ми не бачили, це було за далеко). В кожнім домі — atrium і невеличкі кімнатки, мабуть спальні, зовсім без вікон.
В Соренто ми замешкали у вибагливому готелі Europa Palace. З трьох боків прекрасний вид на море. Велика півокругла тераса з чудесними південними квітами й пальмами на скалі. Глибоко внизу — море, чистеньке й темне кольором, майже темно синє. Внизу при скалі всякі устаткування для човнів і для плавання. Природного пляжу ніде не видно. З одного вікна нашої кімнати — вид на помаранчевий сад. Дерева зверху прикриті риштуванням-сіткою із патиків, а на них побудовані маленькі, криті стріхою, колибки. Там ховають солом'яні накривала, що ними огортають дерева підчас морозів.
Вечеря в Europa Palace поправила всім настрій: тут ми маємо вибір: їмо якусь переціджену рижову, сметаною заправлену юшку (смачна і добра на шлунок), маємо також омлет із п'юре (картопляне п'юре їмо в Італії вперше: тут чомусь у моді жарена в олії картопля і взагалі все товсте і з олією). Найважніше, що можна замовити до вечері чай. За всі напої платити треба окремо, але, наприклад, в готелі у Флоренції кельнер, почувши про чай, робив, звичайно великі очі, якби це був якийсь екзотичний трунок, а врешті, прийнявши замовлення, часто взагалі не приносив. Наші співподорожні, подружжя Боки (його ми називаємо "thе mayor of Graz") привезли зі собою спорошковану американську каву і з великим задоволенням зробили собі каву самі із принесеного кельнером кип'ятку. (Це в інших готелях також було майже неможливе). Сьогодні вранці трохи насолоджувалися видом на море, а потім, після першого в Італії смачного сніданку (Остап дістав від Боків каву!) вирушаємо в подорож до Капрі. Остап почувається майже зовсім добре, Марко також веселіший, мій шлунок також майже нормальний. Маємо добрий настрій і все виглядає в кращому світлі, як вчора ранком. А на додаток, панорама справді чаруюча. Гори Соренто, Везувій, а у віддалі в ранньому тумані гірське побережжя Капрі.
Сідаємо на менші два автобусики і вони нас по карколомних дорогах звозять униз до пристані. Тут сідаємо всі на пароплав. Около година плавби морем до острова. Тут пересідаємо на два великі моторові човни. Вони везуть нас уздовж берегів Капрі до місця Лазурової ґроти. (Grotta Azzurra). Тут драматично — на воді, що сягає глибиною 300 стіп — пересідаємо на звичайні маленькі човни з одним веслом. По чотири особи на човен, крім однієї родини-Лонґів, що з них тільки маму, тата і дочку взяв весляр, бо мовляв: senora grande! І справді, сенйора нічого собі. Марко якраз напередодні сказав, що не хотів би бути з цією панею в одному човні! Вся група човників спрямовується в напрямі ґроти. А тоді по одному човникові проїжджаємо всередину печери. Отвір до печери маленький: мусимо всі покластися у човні, весляр теж, а човен перетягає при помочі линви. Внутрі єдине світло — це те, що входить із цього невеличкого отвору. Спочатку все здається зовсім темним, але очі поволі привикають і бачимо досить велику печеру, залиту водою. Вода — кольору ясної аквамарини, "лазурова", і ціла ґрота сповнена якогось чудесного неземного світла. Враження справді особливе. Занурюєш руку у просвітлену, майже білу, воду — вона непорочно чиста і тепла. З ґроти човни виїжджають один за одним тим самим способом і тим самим отвором, що приїхали. Знову акробатика "товстих" і менше товстих сенйор та сенйорів і всі знову безпечні в моторівках. Приємна їзда уздовж берегів Капрі. Ловиш у пригорщу трішки морської води і не віриться, що ти таки й справді на старому, так добре людській історії знаному, Середземному. Ще трохи і ми вже на березі Капрі. Не знайдемо тут сьогодні слідів Коцюбинського, але приємно, що і шматок нашої культури зв'язаний з цим островом. З одного боку острова на другий — з Капрі на Анакапрі — возять нас маленькими автобусами. Фактично тут найкраще було б підійматись ліфтом — адже це майже стрімко вгору по скалі. Дороги, очевидно, ідуть зигзаками понад пропасть, що має прекрасний краєвид, але й запирає дух зі страху пасажирам. Зокрема, коли на вузьких дорогах, на крутих закрутах, де з одного боку — скала, а з другого — пропасть, зустрічаються два автобуси і не можуть розминутися. Між іншим, є якийсь витяг на гору, що тут називається Funnicolar. Оглядаємо крамниці на Анакапрі, купуємо сувеніри. Тут саморобні вироби з шовку та всякі цікаві дрібнички в елегантному великому магазині. Крім того велика кількість інших крамниць. На полуденок знову перевозять нас на другий кінець острова — на Капрі, щоб ми могли побачити якнайбільше острова. Їмо в елегантному ресторані з першорядною обслугою. Несподівано, після полуденка, починається дощ — і ми по дорозі до автобусиків трохи мокнемо, бо хто бере на Капрі зі собою дощевик чи парасолю? Автобусик везе нас назад у пристань до пароплава. Тим разом ми вже не вертаємося до Соренто, а пливемо просто на Неаполь, де чекає нас власний автобус. Подорож пароплавом довга — понад годину. Спочатку дощ і холодний вітер, але незабаром прояснюється і настає теплий сонячний липневий день, який все висушує і загріває, включно із настроями. Хоч після Капрі всі ми піднесені на дусі і дощ нам цього не всилі відібрати.
Власним автобусом, із нашим знаменитим бельгійцем Рене за водія, оглядаємо ще Неаполь. Цікаві деталі: в бідних дільницях з одного боку кам'яниць до другого боку простягнені шнури і на них сушиться білля. На стовпах подекуди афіші з передвиборчої кампанії: Vota Communista! Місто велике, індустріяльне, сповнене активним життям. Має деякі гарні дільниці. З боку на все це немов дивиться старий Везувій, що про нього місцевий провідник каже: від 1940-их років він уже не курить і тепер, хоч ще не завмер, він — у дрімаючому стані. Біля самого вулькана — велика обсерваторія. На гору їде навіть якийсь витяг і люди туди ходять на прогулянки. Тепер уже в кратері немає зверху вогню, видно тільки пісок, але охочі є піти-подивитися. Лява, якщо вулькан вибухає, сунеться, мовляв, поволі і від неї можна втекти. Те, що спричинило трагедію Помпеїв, була не сама лява, а попіл, який засипав місто на 20 стіп і ґаз, що був у цьому попелі. Але навіть із Помпеїв, каже ґід, більшість мешканців урятувалася. Цікава деталь про Геркулянеум: це місто було так присипане, що люди зовсім несвідомо побудували зверху друге місто — і це тепер утруднює розкопки. Відкрили руїни випадково: якийсь власник будував собі криницю. Але ми до Геркулянеум не вступаємо. Недалеко звідси, майже у стіп Везувія, є місцевість Torre del Greco, що її вже 14 разів нищив вульканічний вибух. Подивугідна людина своєю незломністю: Торре 14 разів назад відбудовували. Тільки ж бо лява довгий час зовсім неурожайна: треба щось 30 чи 40 років, щоб щонебудь почало на ній рости, і тому хліборобством ці люди більше займатися не могли. Вони взялися до мистецьких виробів із морських мушель і коралів і сьогодні славляться на цілий світ своїми фабриками Cameo. Ми оглянули одну таку фабрику і бачили робітників при праці. Там, очевидячки, є й ціла крамниця розрахована на багатих туристів. Більшість цих ювелірних виробів оправлені в золото чи срібло і, зрозуміло, дуже дорогі. Зрештою, cameo не зовсім під мій смак, отже залишаю фабрику без зітхань, і — поки група ще торгує — я іду ще раз подивитися на Везувій. Це вже востаннє, бо зараз же їдемо на Рим.
Знайомою дорогою Autostrada del Sole повертаємося попри Монте Кассіно, Фраскані, на північ. В модерному придорожньому заїзді Motta (це — своєрідний італійський Howard Johnson, тільки трохи елегантніший) їмо смачний a la carte обід, включно з чаєм! А ось година 10-та увечері — і ми вже в Римі. Роблять нам ще вечірню туру по освітленому місту і ми кладемося спати у готелі Sporting із привидами справді величавого Coliseum, прегарних фонтан та пам'ятників. Рим — у першому враженні — зворушує своїми контрастами: величезне, модерне, шиковне, рухливе місто, а тут таки посеред цього модерного моря, мов батьківське мементо — свідки такої давньої старини.
Субота, 27 липня 1968 р.
Автобус знову на автостраді, тим разом у напрямі на Grosseto, і я в цьому русі пробую писати. Вчора був у нас дуже активний день і для записок не було змоги. Вранці мали туру автобусом по місті. Оглядали Рим у сонячному світлі — велику рухливу сонячну метрополію із колосальним рухом авт на вулицях, з повінню туристичних автобусів, з масами туристів на кожному кроці. Багато людей у кав'ярнях при столиках на свіжому повітрі. Безліч пам'ятників, фонтан, залишків античних руїн. Трапляється, що поруч модерного, тількищо збудованого будинку, стоїть собі невеличкий фраґмент розваленого античного муру. Таке явище не могло б мати місця в Америці. Адже ще зовсім недавно у Філядельфії поважно дискутувалося питання, чи не розвалити старого нашого City Hall, щоб на його місці побудувати новий функціональний будинок. А це ж одна із цікавіших будов нашого міста. Старі руїни Риму, включно з Колізеєм, це тепер тільки обшарпані цегляні мури: колись вони були криті зверха мармором. Клясичні руїни потерпіли не тільки через час і дощ і вітер: мармор, брили каміння, а то й цілі колони порозбирали в середьовіччі люди на будову власних домів або церков. Старі святині перетворено на церкви, а подекуди будували церкву із частин зібраних із різних римських забитків. Одну таку церкву ми бачили в місті. Кожна із чотирьох колон при вході була іншого стилю. Оглянули внутрі цікавий Pantheon, що був перетворений на християнську церкву, але затримався як-мога краще. Імпресивний будинок: в середині величезної куполи тут великий круглий отвір, куди проходить не тільки сонячне світло (— вікон немає взагалі), але, очевидно, теж і дощ. Для цього мармурова підлога має діри, щоб відпроваджувати воду. Колізей робить неабияке враження вже хочби своїм розміром. Плятформи, на якій колись виступали ґлядіятори, тепер немає. Видно клітки для левів: там у них подекуди сидять тепер коти. Марко знайшов одну таку загороду і каже: "О, а тут є ще і лев!" Максим: "Направду? Живий?" — "Живий, тільки трохи схуд!" А там і справді сидить котисько, точнісінько як лев, жовтобрунатний, простягнутий, байдужий до туристів. Цікаво було б вийти на верхні поверхи Колізею, але для цього немає досить часу. Їдемо ще оглянути собор св. Петра. Ззовні, з-під самого собору, не видно зовсім куполи. Це значно применшує враження. Каже ґід, що за пляном Мікельанджельо, собор мав бути коротший, але це потім змінили. В середині церква справді величезна: її можна було б оглядати й студіювати цілими тижнями. Тут і "Пієта" Мікельанджельо, і вівтар роботи Берніні, і бронзова статуя св. Петра, що його праву стопу прочани на протязі віків зцілували до половини. Вражає мене те, що тут тепер панує гаряча музейна атмосфера: повно в соборі туристичних груп із своїми ґідами, що голосно забавляють своїх слухачів інформаціями, а навіть дотепами. Всі крутяться по церкві вздовж і впоперек, і ні в кого не видно пошани до цього місця, що як-не-як було святим місцем для багатьох тисяч, а може й міліонів вірних. Дехто навіть дозволяє собі робити фотографії, хоч це тут заборонене. Ну, що ж, в атмосфері туристичного карнавалу зовсім губиться молитовна краса такої величавої святині. Виходячи, питаю нашого римського ґіда Антоніо, чи він знає про гріб святого Йосафата? По хвилині надуми він пригадує: ах так, цей "oriental bishop" — так, справді, — його гріб один із новіших, він на правому крилі, ззаду за статуєю св. Петра. Але ми вже їдемо далі і тепер до собору повертатися неможливо. По дорозі виникає невелике quid pro quo: всі хочуть їхати до Ватиканського музею і до Сикстинської каплиці, а Антоніо нас переконує, що цього немає в його пляні. Счиняється маленька буча: у програмі всіх написано, що ми маємо туди їхати. Наша пані Стол заступається за групу: в її пляні теж стоїть Сикстинська каплиця. Але Антоніо впирається, везе нас до бюра American Express, і ціла група пасажирів висідає висловити фірмі своє негодування. Решту автобус відвозить до готелю. Тут ми купуємо собі булки, шинку, сир і мінеральну воду і робимо собі похапцем дешевий полуденок. (В Римі, Відні, Лондоні й Парижі обіди й полуденки платимо самі — додатково — а саме зорієнтувалися, що із нашим грошевим запасом не надто світло і треба ощаджувати, щоб вистачило до кінця подорожі. Їдемо потім на прохід по місту. Наш готель Sporting досить віддалений від центру — пішки далеко зайти неможливо. Але потрапляємо у цікавий парк і зовсім випадково у незвичайно багатий музей етруської старини. На п'яту годину повертаємося у готель, бо маємо заповіджену прогульку до Tivoli. Цей виїзд — надпрограмовий і він коштує нам по 9 дол. від особи, але подорож 30 кілометрів за місто дуже приємна. Villa d'Este y Tivoli — це літній парк кардинала Іполіта д'Есте, що має безліч оригінальних фонтан. Це щось à la Hellbrunn біля Зальцбурґу, тільки на багато більшу скалю. Ця туристична ескапада включає багато ходження і ми щасливі, коли десь по двох годинах завозять нас на вечерю до вибагливого ресторану біля Тіволі. Їмо на терасі з далеким видом на довколишнє підгір'я, у сусідстві святині пророчиці Сибілли. Обід до вибору і дуже смачний, напиваємося досхочу не тільки вина, кока-колі, мінеральної води, але навіть теж чаю і кави. Все це включене в одну ціну. Товариство добре забавляється і опісля веселе, із співами, повертається автобусом у Рим.
Це було вчора. Сьогодні вранці — наслідки інтервенції в American Express. Наш власний таки автобус везе нас під двері Ватиканського музею. Ми пробігаємо цей багатющий музей за годину, зупиняємося на яких 10 хвилин у Сикстинській каплиці (надмір мальовил дуже розпорошує враження, а саме прекрасне Мікельанджелівське сотворення людини губиться серед всіх інших зображень на стелі. Більше враження робило воно на мене, як деталь, окремо, на репродукції). Хочемо ще побігти до св. Петра пошукати за гробом св. Йосафата. Це нам вдається — хоч обійти довкола мури Ватикану в товпі туристів у гарячий день — це справді неабияке зусилля. Знаходимо св. Йосафата. Ну, добре, що є і наші сліди в цій святині. Між іншим, у Ватиканському музею впав нам в око величезний образ на всю стіну. Каже Остап: "А ось і наш Хмельницький!" І справді, на хвилину можна було забутися. Нажаль, це — Яна Матейки Соб'єський під Віднем. Польських слідів тут більше. Перед від'їздом до Grosseto Їмо в парку перекуску. Знайшли якийсь невеликий пам'ятник з лавкою. Чия статуя? — Маршалка Пілсудського! Його іменем названа теж ціла паркова алея. А наше де? Нажаль, не маємо часу поїхати подивитися на нашу гімназію в Римі, на будову нового університету, на резиденцію кардинала. Зрештою, кардинал Сліпий тепер в Америці, отже ми його тут і так не могли б побачити.
Деталь: береги Тибру високо підмуровані. На цьому мурі напис вуглем чиєюсь рукою: Vietnam sara vostra tomba. В іншому місці: Marco ti amo. (Це для нашого Марка!)
Приїхали до Ґроссето. Мале незамітне італійське містечко. Ми тут тільки на нічліг в Grande Albergo Bastiani. — Тепер вже саме по вечері. Але за годину після приїзду, я з хлопцями вже встигла оглянути пів містечка: стару катедру із 14 століття (зверху з мармору, на взір флорентійської), головну площу, вузькі вулички, спортовий стадіон і парк. Ще хочу зійти на пів години подивитися на італійську телевізію: цікаво, що тут у них показують?
Неділя, 28 липня 1968.
Цілу ніч невгомонні італійські темпераментні балачки під вікном, але вранці будять нас дзвони катедри Ґроссето. Тільки сніданок — і ми в дорозі на Пізу. Краєвид тут багатіший: земля видається більш урожайною і краще загосподареною, як у південній Італії. Полуденок у Пізі. На великій зеленій площі, що називається "Чудесною", три цікаві й оригінальні будівлі. Христильна замітна не лише своєю круглою архітектурою: вона має всередині цікаву акустику, якесь незвичайне ехо. За оплатою, місцевий сторож виспівує тони, а вони, мов звуки органів, повторяються у мурах. Друга цікава будова: катедра, щедро всередині обладнана. В катедрі і в христильні казальниці різьблені братами Пізано (характеристичні стовпи поставлені на левах). Між іншим, до катедри Марка не впустили, бо він сьогодні винятково був у коротких штанах. (Максима "прошварцували", мовляв, "бамбіно!" Але Марко — хлопець під вусом: про нього таке сказати не досить!) Третя будова — це, очевидно, похила вежа, або т.зв. "кампаніле". Я вище другого поверха не йду: ззовні вежа обставлена тільки колонами, барієр немає, а в мене з дитинства якась "глибинна" фобія — адже для мене було проблемою перейти вузьку кладку через річку — що тут говорити про пізанську вежу! Хлопці з Остапом лізуть, очевидно, на саму гору. Це мене спочатку лякає, а їх мій переляк іритує, і вони мені його потім цілу дорогу випоминають. В Пізі є ще Camposanto — кладовище. що до нього десь у 13-ому столітті привезли з Палестини три кораблі "святої землі". Шкода, що сьогодні нема охочих купувати "святу землю" — могли б ізраїльтяни зробити добрий інтерес.
З Пізи їдемо на Ґенуу. По дорозі чудесні краєвиди. З ліва — море (Тирренське), зправа — Ліґурійські Апеніни. Проїздимо перевал Bracco — кларколомні серпентини, що переводять нас на другий бік Апенін. Дорога для автобуса незвичайно важка — закрути карколомні і чергуються один за одним, без передишки, а дороги вузькі. По дорозі бачимо потовчене розбите авто. Не знаємо, що сталося з водієм — є тільки поліція. Але це лише memento mori. Наш шофер — опанований, вправний Рене — доказує чудес. Всі з запертим віддихом слідкують за кожним закрутом — адже з одного боку стрімка скала, а з другого — прірва! Коли ми вже завертаємо до нової автостради на Genova, за ініціятивою Helen Stoll співаємо шоферові: "For he is a jolly good fellow!" Ґенуа — велике, майже міліонове, місто, з великою гаванню. В час війни було зовсім зруйноване і тому тут безліч нових модерних будинків. Опера ще не відбудована і не має даху — може це так спеціяльно, для пригадки? Тут є домик, у якому народився Колюмб, є гарні декоративні клюмби квітів, що зображують три кораблі Колюмба. Ночуємо в готелі Londra-Continentale.
Понеділок, 29 липня 1968 р.
Австострада з Geneva до Torino проходить крізь 62 тунелі та безліч віадуків. Чудова панорама гір і моря, сама ж автострада — дійсне чудо модерної техніки. Сама Ґенуа розташована між горами і морем, у формі півмісяця. Перших кілька тунелів на автостраді ще в самому місті. В Racconigi — зупинка для "містера Джана", який тут — справжня континентальна едукація! Тут теж купуємо Максимові сонячні окуляри, щоб визбутися решти італійських грошей. Проїздимо Torino — центр фабрики Fiat. Зупинка на полуденок у прекрасному гірському селі Aosta, ще по італійському боці. Тут уже високі гори, пильно й працьовито загосподарені підгір'я. Природа, очевидно, всюди вже гірська: давно зникли з краєвидів пальми й кипариси та південні "трушівські" сосни. Я волію цей краєвид і цей клімат: він нам рідний; нагадує не тільки Карпати, але й Австрію, і в мене до цієї природи більше довіря. Після Aosta знову трудна дорога вгору і вдолину, серпентини й слалом униз величезним автобусом, аж нарешті спинаємося до самого перевалу St. Bernard. Це комбінація серпентин, тунелю та пів-тунелю, що має критий дах, закритий один бік та колонаду із другого боку — до краєвиду. Тунель довгий на 6 км, разом із пів-тунелем це виносить 18 км. Теж неабияке технічне досягнення. Перед в'їздом у властивий тунель — кордон. І от ми вже в Швайцарії!
На цьому боці вітає нас величезний собака St. Bernard, швайцарська шоколада і прапор — білий хрест на червоному полі. По дорозі до Lausanne бачимо замок Chillon, що про нього писав Байрон. Тут в околиці живуть всякі знаменитості, передусім Чарлі Чаплін із своєю численною родиною. Мені важливіше, що тут десь є і могила Райнера Марії Рільке — але ми туди, нажаль, не їдемо. Ночуємо у Льозан, над берегом Женевського озера, в готелі Alpha-Palmiers.
Вівторок, 30 липня 1968 р.
Ранок у Льозан — вільний. Блукаємо по місту окремими групами. Я іду оглянути катедру й шато. Ходжу з мапою: місто має круті вулички стрімко вгору й униз. Озеро замрячене. Обіцяної панорами з горою Мон Блян зовсім не видно.
Пообіддя проводимо в Женеві. Там опроваджують нас тільки по Palais des Nations, та ще встигаємо оглянути дещо з вікон автобуса. Висіли в університетському парку подивитись на пам'ятник церковним реформаторам. Решта часу пройшла на закупах. Остап купив собі Омеґу за 59 долярів — автоматичний годинник з датівником, позолочуваний (на золотий — грошей не вистачає). Марко втішився, бо одідичив старий Остапів годинник. Купили також шоколадки для працівників обох наших бібліотек. Завтра вранці — далека дорога на Париж. Заповіджений виїзд о год. 7:30. Тут рекляма змінила мову: Тoux va bien mieux avec Coca Cola.
Четвер, 1 серпня 1968 р.
Вчора цілий день провели в дорозі. Полуденок їли у Dijon — чепурне, досить показне містечко. Обслуга була феноменально швидка: за нецілих півтора години 44 особи були вже після дуже (занадто!) обильного обіду знову в автобусі і на автостраді. Біля 7-ої увечері прибули в Париж. На пропозицію пані Стол, поїхали на спільну вечерю в Quartier Latin. Обслуга була дуже погана й вечеря дуже затягнулася. Це дало привід Остапові зробити мелодраматичну сцену: для нього харч — перша й головна справа. Але шкода, що ми втратили трохи часу. Я, правда, встигла вискочити на пару мінут на Bul-Mich (Boulevard St. Michel), щоб подивитися зблизька, як виглядає Jardin du Luxembourg, в якому Рільке писав свої ранні вірші. Це, мабуть, і позлостило Остапа, бо він потім так і сказав, що я, мовляв, не припильнувала господаря в ресторані, і тому для цілого нашого стола (із 11 осіб) забракло м'яса! (Вечерю замовляла й полагоджувала пані Стол!). Мовляв, непотрібно було виходити на кілька мінут! — Остаточно всі отримали щось з'їсти, для Остапа, на мій "урґенс" знайшовся ще навіть один "стейк", і нарешті ми могли вирушити автобусом оглянути Париж уночі. Вийшло ще quid pro quo із шофером, якому вручили коверту грошей, як загальний "tip", а він тим був невдоволений.
Париж уночі зробив прегарне враження. Освітлені фонтани біля палат Шало з вежею Айфля та широкі, із справді імперіяльним розмахом запляновані, освітлені бульвари. Сьогодні пів дня оглядали місто вдень. Були всередині Напоелонівського гробівця та катедри Нотр Дам. Решту міста оглядали з вікон автобуса: це не так то вже й погано, бо місто справді величезне.
Пополудні їздили до Версалю. Палата а ля Schönbrunn, тільки, мабуть, багато більша: ми оглянули тільки одну частину (щось 21 заль). Чудові городи з величезним штучним озером посередині, де королі возилися вецецькими ґондолями (озеро-канал має півтори милі довжини). Нажаль, знайомі мені з описів та фотографій версальські фонтани, не були в дії. Можна було навіть не догадуватися, що вони там таки є.
Увечері знову quid pro quo: Марко хотів іти на Айфлеву вежу, і я також — але Остап зноровився, і ми нарешті опинилися в готелі, з'ївши в місті якусь перекуску. Була смарката година, десь біля 7-ої увечері, і було жаль, що вимріяна стільки роками моя візита в Парижі кінчиться невеселими годинами в нудному готелі. Ах, "добре бути молодим у теплі дні збирання винограду"!
В Парижі помітила на мурі політичні ґрафіті: Halte au aggression americain! Paix au Vietnam! Les anarchistes sont toujours la!
П'ятниця, 2 серпня 1968.
Ми в літаку в дорозі на Нью Йорк. З Парижа виїхали о 8-ій годині ранку лінією ВЕА до Лондону. На летовищі у Парижі попрощалися із провідницею нашої групи Гелен Стол. Інтригуюча жінка, вона мене особливо зацікавила. Не любила багато говорити про себе — може це така англо-саксонська стриманість? Я вже мала різні підозріння щодо її біографії. Цікаво, наприклад, знати, що саме робила вона в час війни? Але за 22 дні нашої спільної подорожі я зібрала хоч дуже неповні, але всетаки цікаві подробиці: пашпорт у неї — бритійський, але адресу має і в Лондоні, і в Парижі. Володіє прекрасно — не плавно, але справді прекрасно — трьома мовами — англійською, французькою і німецькою; говорить теж по італійському, але — не знаючи мови — трудно мені це її знання оцінювати. Був один випадок, коли вона вжила фразу — не пам'ятаю вже точно, що це було, яка привела мене на думку, що може англійська мова не є її рідною мовою. Мусіла бути в театрі — вміє знаменито бавити публіку, має чималий пісенний репертуар, вміє чудесно свистіти — може співала колись в кабареті, або в якомусь театрі легкого жанру? Має неабияке знання модерної літератури й зокрема модерного театру. Її імпромпту коментарі включали багато спонтанного, це не були вивчені напам'ять довідки. Після одного її пісенного "виступу", я при нагоді сказала: ми з чоловіком вирішили, що ви мусіли колись професійно співати на сцені! Вона загадково усміхнулася і сказала: "Було колись!" Але з кожним днем стрима-ність її надщерблювалася. Доїжджаючи до Льозан, запримітила: "Ось тут, в цій місцевості живе моя мати. А то б вона здивувалася, якби я так заїхала під її двері автобусом із 44-ома особами!" Опроваджуючи нас по Женеві, переборюючи труднощі вуличного руху на спілку з шофером, сказала: "Знаю в цьому місті кожну вуличку, я тут колись студіювала — але це були часи, коли я ще була пішоходом і не знаю, як знаходити тут дорогу для величезного автобуса, що ледве вміщається у вузькі однонапрямні вулиці". Врешті в Парижі, біля палат Шало, уночі, в світлі чарівних фонтан під вежею Айфеля призналася мені: "От у цьому театрі" (мабуть Theatre Populaire, бо хіба ж не National?) я теж виступала". Коли це було? — питаю. Тому два роки. У п'єсі Ґатте про Сако і Ванцетті. Про п'єсу вона говорила зі мною в автобусі, коли ми проїздили місцевість Аоста, де і автор п'єси і обидва анархісти колись жили. (Вона, між іншим, не знала, чи не вірила, коли я їй сказала, що в Америці є ціла величезна література про справу Сако і Ванцетті, часто дуже критична до судового рішення). Вже на летовищі, прощаючись з нами, призналася, що вона вже є бабкою, що в неї чотири дочки і внуки. Призналася також, що це вперше вона провадила туру з компанією American Express (це, мовляв, немов римська імперія!), але вже їздила раніше з фірмою Globus і іншими. Інтелігентна й культурна жінка. Не вірю, що American Express має багато таких проводирів.
В Лондоні ми чекали до 11-ої ранку і тут пересіли на ВОАС до Нью Йорку. Їдемо вже добрих кілька годин. Їли вже смачний обід, встигли вже здрімнутися. Подорож має тривати 7 годин 10 мінут, але тому, що ми випереджуємо сонце на п'ять годин, то приїзд до Нью Йорку заповіджений на 1:30 пополудні. Звідтам ще до поїзду, а тоді назад до Філядельфії. Ми вже, мабуть, понад Новою Фундландією, бо Максим з вікна бачив якусь сушу. Щоб тільки довго не треба було кружляти над летовищем Кеннеді — ця затримка в повітрі прикра і хвилююча.
Цікава, головокружна своєю різноманітністю була ця наша ескапада до Европи. Проїхали автобусом 5,280 кілометрів по европейському континенті, а скільки літаками? Це немов кольоритний фільм показаний у приспішеній скорості. Прекрасна, рідна стара наша Европа! Всетаки, нам, ізгоям, добре почуття знати, що ми можемо і маємо куди повернутися.
Привезла я з цієї подорожі новий популярний тепер німецький "шляґер", що характеризує добре і нашу ескападу:
Eine Handvoll Glück:
was ist das schon?
Nur ein Augenblick
der Illusion.