МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Година 9 ввечері, 2 січня 1994 року, вдома, та ще й при старому Мекінтоші!

Ось уже другий день нового року і моєї довгоочікуваної і тількищо віднайденої свободи! А я й досі не здобулася на те, щоб зробити щоденникові записи — перегляд минулого року, та й останніх кілька днів — невже це знак, що щоденник може впасти жертвою нової ситуації? Треба буде цього вистерігатися і свідомо створювати обставини, які сприяли б щоденним запискам. А то — при моїй непам'яті — життя промайне безслідно, не залишивши по собі навіть спогадів!

Що можу сказати про минулий 1993 рік? Це був для мене переломовий рік — рік віднайдення рівноваги духа після травматичного удару долі, рік, коли я переконала саму себе, що жити буду і даватиму собі раду, хоч немає вже джерела, що з нього я черпала свою силу, відвагу і радість життя. І під кінець 1993 року — велике і відважне моє остаточне рішення: піти на пенсію з початком нового року, завершити свою цікаву й успішну карієру на PENN, що почалася досить випадково і несподівано, коли мене "завербували" на рекомендацію Betty Warner, колишньої моєї колежанки з Дрексель, яка пам'ятала мене з моїх виступів у школі і знала про моє знання чужих мов і каталогізаційних практик. Я не дуже рвалася іти в правничу ділянку, але манив мене університет і примана, що діти матимуть шансу безкоштовного навчання. На початку своєї праці в Biddle я і не здогадувалася, що це початок справжньої карієри, що стану з бігом часу компетентним спеціялістом в динамічній і цікавій професії.

год. 11:30.

Прийшла Віра і я мусіла перервати записки. Віра принесла мені риночку свят-вечірніх пісних голубців, що їх вони з Софійкою Геврик сьогодні робили. Це, очевидно, не так для мене, як на те, щоб я взяла з собою до Торонто. Їду автом з Трофименками, у вівторок вранці. Але Славко приїде по мене завтра увечорі, забере до себе, я там у них переночую, а тоді післязавтра вранці поїдемо до Торонто. Так йому вигідніше, отже я рад-не-рад мушу достосуватися. Баґажу маю чимало. Коли їду до Торонто літаком, то беру тільки маленьку валізку або підручну торбу, але тепер, коли їду автом, маю велику валізку повну всяких дарунків, додатковий плащ на вішаку, підручну торбу з речами на нічліг до Трофименків, і пачку харчів: заморожених ушок, вареників, грибів, а тепер ще й голубців. На записки в дорозі не буде часу, ні змоги — щоденник знову стане жертвою нових обставин і факту, що я не їду самотою, а буду в товаристві.

Навечеря Нового Року провела сама вдома, на господарстві: ліпила вареники на Свят Вечір. В день Нового Року пів дня провела то на телефонах з людьми, то пишучи довгого листа Доценкові, бо сьогодні вранці їхала на Україну Христина Чорпіта і я використала нагоду, щоб нею передати листа. Пару днів тому прийшов від Марка з Києва електронічною поштою лист (велика для мене радість, що він обізвався!), де він пише також про розмову з Доценком і про детальні Доценкові пляни щодо "подвійного видання" в одному томі моїх і Остапових творів!! Ідея ця абсолютно не сприйнятлива і тому Доценка треба було якнайшвидше зупинити в його нереальних фантазіях! Навіть якби ґрандіозні його пляни включити поезію, прозу, спогади etc. могли бути колись — після років кропіткої праці — готові до здійснення, то ідея видавати ОТ і МТ разом викликає поважні застереження в мене, а Остап, напевно, якби жив, протестував би ще більш рішуче. Я написала Доценкові про свої далеко скромніші, але більше реалістичні і можливі до здійснення пляни видати в першу чергу "Тугу за мітом", потім спогади про літературний Львів, потім переклади Шекспірових сонетів, тоді мою власну збірку збірок, а тільки пізніше може зібрати статті ітд. Послала я Доценкові Остапову фотографію, просила написати вступну статтю і приспішити друк "Туги за мітом". Можливо, що Марко міг би привезти до підпису контракт видавництва, а я могла б дати йому гроші, щоб він заплатив за роботу там на місці?

Пополудні 1 січня — приємна несподіванка: телефон від Марка з Києва. Тим разом говорили ми навіть досить довго. Ія та Ніна хворіли ґрипою, але вже їм пройшло. Мала плакала в час, коли ми говорили: вона має якісь клопоти із несправністю шлунка, погано їсть (що зрештою не новина, бо вона вдома, в Каліфорнії, також дуже вередлива щодо харчів). Не знаю, чи є справжні причини до турбот? чи це може я завжди журюся дітьми і внуками? Казав, що в Києві потепліло, що Мирослав і Марійка також уже там, разом зустрічатимуть Новий Рік, Маркові уродини і Різдво. Чи приїде він у лютому до Америки? Ще дата не усталена, можливо приїде пізніше — кінець лютого, початок березня — бо у зв'язку з виборами йому треба бути на місці. Мав запляновану зустріч з Доценком і питався про нього. Мені було приємно, що тим разом він і цікавився виданням Остапових творів, і дякував за пересилані йому електронічною поштою матеріяли, і допитувався про моє життя, перехід на пенсію, господарські справи, Максимову родину тощо. Має хлопець день народження, але навіть не можу купити і послати йому дарунка. Нічого не потрібно, хіба добрі думки й побажання, сказав.

Увечорі 1 січня ми з Вірою, Софійкою і Титом пішли до кіна і тим разом трапили на прекрасний фільм: The Piano. Режисером і автором сценарію є жінка, Jane Campion, що живе і працює в Австралії. Фільм має майже сюрреалістичну атмосферу, прекрасні картини Нової Зеляндії, і дуже своєрідну й оригінальну фабулу. До Зеландії, в джунґлі, де живуть маорі, до англійського колоніста спроваджують з Англії дружину. Це — зааранжоване подружжя, вони себе зовсім не знають. Вона — німа, і приїздить з дев'ятилітньою дочкою і з піяніном. Чоловік залишає піяніно на побережжі, бо не бачить можливості перенести його через джунґлю. Але для німої жінки — піяніно — найбільша цінність, вона вертається на пляж, грає на фортепіяні. Це підглядає другий колоніст, він викуповує фортепіян від чоловіка німої жінки, а тоді, ніби під претекстом, що вона буде вчити його грати, продає німій жінці право грати на фортепіяні взаміну за любовні ніжності. Я назвала б тему: sexual awakening of a frigid woman, але це тема більш скомплікована і досить загадкова, яка могла б викликати цілу низку різноманітних інтерпретацій. Сексуальні справи в фільмі потрактовані з великою делікатністю — повільне наростання пристрасті навіть трохи дивує, зваживши на оточення примітивного світу і природи — це ж не вікторіянський салон! Фільм глядача зачаровує і візуальним багатством (чудесні картини моря і лісу), і музикою, і сюрреалістичним майже трактуванням теми. Після фільму ще вступили на вино до недалекого готелю (фільм грав у центрі міста), щоб поговорити ще перед тим, як роз'їхатись додому — Геврики на захід Філядельфії, а ми з Вірою на крайню північ міста.

Вівторок, 3 січня 1994. Wilmington, Del. у Трофименків.

Славко приїхав по мене о 6-ій і забрав разом з моїм великим баґажем, і ось я тепер у них, тут і ночуватиму. (Я вже в ліжку, година близько півночі). Несподівано для мене, зараз же після мого приїзду сюди, Марта й Славко взяли мене на коротку візиту до Олега Слюзара, мовляв, заколядувати. Д-р Слюзар мав якийсь автомобільний випадок, має поламану ногу. На щастя, з ним тепер є якийсь його родич з Тернополя, молодий хлопець, Стефан Слюзар, що є редактором тернопільської газети "Свобода". Нажаль, молодий гість з України не мав змоги себе будь як проявити, бо в розмові домінував сам господар, і головною темою було нарікання на русифікаційні впливи в мові, що тепер уже перекидаються і на діяспору, зокрема на видання, що перейшли в Україну, такі як "Сучасність". Цей пуризм у мові завжди мені був чужий. Навіть дивуюся: замість того, щоб турбуватися фактом, що звужується уживання української мови серед народу, що є цілі сфери життя не охоплені українською мовою, наші люди сперечаються про те, чи має бути "число журналу" чи "номер журналу" і роблять з цього принципову, безкомпромісову справу.

Середа, 4 січня 1994, Wilmington, год. 11:00 вечора.

Ми ще не виїхали до Торонто — я ось ночую вже другу ніч у хаті Трофименків. Затримала нас погода, тобто точніше: негода. Тут, щоправда, є тільки легкий "slush", що тепер від морозу перетворився в лід, але на вістях казали, що снігові бурі викликали проголошення надзвичайного стану в Огайо, затримку залізничного транспорту між Неварком і Нью Йорком, зірвані електричні дроти тощо. Вранці Славко зробив рішення: не їхати, не вибиратися в далеку небезпечну дорогу. Але до роботи тут недалеко таки автом добрався. Ми з Мартою сиділи цілий день вдома — трохи читали, трохи говорили. Вона розповідала про те, як мовляв, недбальство і злонамірення торонтонських адвокатів спричинило розтрату маєтку її батька — про цю справу я чула від неї вже раніше, але подробиці була призабула. Вона, як звичайно, настроєна до людей дуже критично — для об'єктивної думки треба було б audiatur et altera pars. В хаті Марти й Славка в богемічному безладді велика кількість картин (в тому числі деякі, що їх малювали Славко, Марта або Зоя, але більшість Славкового батька Клима Трохименка), і багато різноманітних і цікавих книжок різними мовами, в тому числі ціла низка літературних українських видань, що з них деякі були мені навіть невідомі (напр. річники-антології оповідання, що їх вони мають цілу серію). Обоє вони дуже очитані і щиро зацікавлені справами української культури. Зі Славком ми, мабуть, однолітки, і маємо чимало спільного. За доброю вечерею, що її підготовила Марта, при вині і лікері, розмова була жива і цікава, переплетена навіть цитатами поезій (Славко — з Франка і з Heine — і то в німецькому оригіналі; я також із Heine (sie sassen alle am Teetisch und sprachen von Liebe viel, die Herren, die waren aestetisch, etc. ), з Гординського, з Тувіма.

Четвер, 5 січня 1994, фактично вже 6 січня, після півночі, Торонто.

Виїхали з Вільмінґтону 8:30 вранці — після 7-ої вечора прибули до Торонто. Славко — знаменитий, витривалий водій. Головні дороги були прочищені, але холодний вітер вряди-годи засипав їх снігом і кілька разів по дорозі виглядало, що їдемо в метелицю. На щастя, це були короткотривалі епізоди. По дорозі бачили у ровах, побіля дороги, напівприсипані снігом авта — це сліди вчорашніх аварій. Добре, що ми не їхали. Дорога була відносно приємна, пару разів зупинялися, їдучи розмовляли, співали, щоправда невсипущий Мартин монолог часом занадто втомлював. Нагадалося мені Лялине з-перед років: "як добре, що з Тобою можна часом разом помовчати!" No such luck here.

Я вже встигла зробити рибу по грецьки на завтрішній свят-вечір. А також усвідомити, що я забула вдома матеріяли, які приготовила для Павлишина... Дуже я цьому нерада — чорти мене беруть, що я це залишила! Адже він буде тут у гостині і була нагода полагодити ці справи в особистій зустрічі.

П'ятниця, 7 січня 1994. Різдво, Торонто.

Свят-Вечір провели самі — тобто було нас з дітьми п'ятеро. Традиційні страви були смачні і було їх багато. За багато. Відвикла я їсти так багато: а тим разом ми мали три роди риби (новинка: риба по грецьки à la Luda; незла, хоч тільки наполовину домашня жидівська риба в ґаляреті; селедці, що їх підготовила Уляна. Привезені з Філядельфії ушка і три роди вареників та подаровані Вірою пісні голубці. Борщ, що його я наварила в "казані", щоб було і для гостей на пізніше. Etc. Одне слово: надмір традиції.

Сьогодні їздили з дітьми на богослужбу до православної катедри св. Володимира. Потім у нас були гості: Франк Сисин, Борис Балан з Олею Андрієвською та Борисова мама. Товариство це надзвичайно цікаве і приємне, бо всі ці люди, із старшою панею Балановою включно — люди винятково інтелігентні, з глибоким зацікавленням і закоріненням у справи української науки, культури й політики. Розмова велася на теми пов'язані з КІУСом і Гарвардом, з мистцем Куреликом, з економічною і політичною ситуацією в сьогоднішній Україні.

Борис Балан ще під вечір був у нас вдруге — тим разом з колядниками. Була і друга група колядників — члени ансамблю "Аркан" з Івано-Франківська. До різдвяного настрою причиняється ще й свіжий сніг і мороз -15̊ Цельзія. Після Свят-Вечора вчора ходили з дітьми пішки колядувати до Грицаїв, що живуть відносно недалеко від Максима. Там серед гостей була і Тереса Слота, закінниця, що працює тепер у ватиканській амбасаді в Києві. Розмова з нею також була дуже цікава — вона розповідала про побутові справи, про часті перебої з електрикою, з огріванням, з гарячою водою. Ніколи не можна передбачити, коли не буде світла чи води і чи це на довго. Вона там має працювати 5 років. Вже вибула майже 2 роки. І сказала цікаве помічення: спочатку було легше, хоч і треба було звикати до нових обставин. Тепер початкова евфорія пройшла, і щоденна боротьба з труднощами і проблемами втомлює і вселяє апатію. Думаю про Марка — як то вони там святкують? Стараюсь не розривати собі серце сентиментами, не сумувати, не думати.

Неділя, 9 січня 1994, вранці, ще в ліжку.

Напевно незабаром з'являться в моїй кімнаті малюки і треба буде перервати записки. Але попробую написати бодай кілька слів. Вчора були в гостині в нас Струки, Павлишини і Коропенко з сином Віталієм. Товариство справді добірне, цікаве і добре дібране. Гостина була надзвичайно вдала й обильна. Харчі були дуже смачні й різноманітні — я рада, що мала змогу також до цього причинитися — обидва роди риби, що їх я готувала на свят-вечір, дуже придалися на приставку, телячий ґуляш, тим разом, вдався мені знаменито (це реабілітація після прикрого досвіду вдома, коли в мене були Головінські і Геврики). Всякі овочі, салатки, сири etc. доповнювали головні страви.

Павлишин на самому початку сам почав розмову про, як він сказав, бізнес — тобто про те, що я його просила в листопаді — його entries для моєї ULE — його праці з всяких австралійських видань, що їх я не можу знайти в наших бібліотеках. Прикро мені, що я не привезла тих print-out, що для нього приготовила, але це можна направити поштою. Я показала йому примірники друкованої моєї бібліографії, що є в Максимовому архіві (він їх бачив вперше, що погано свідчить про CIUS Press і їхні research reports), а також показала свій research in progress (бо манускрипт привезла у валізці, думаючи: ану ж трапиться нагода піти до бібліотеки... — ліпше було привезти те, що підготовила для Павлишина...) Марко обіцяв прислати мені тексти своїх статей. Павлишин — новоодружений, привіз собі дружину з України. Я питалася, чи важко було їй звикати до Австралії — вона там уже два роки, а тут тільки від вересня, від коли Марко заступає Максима, що офіційно тепер на sabbatical. Сказала: ні, дуже легко. Приїхала на все готове: влаштована хата тощо, а мову також уже знала з дому.

Було багато розмов про літературу, була навіть для мене нагода піднести й поновити мою ідею про потребу видання англомовного журналу української літератури. Струк вважає, що краще друкувати праці про українську літературу і переклади в уже існуючих англомовних журналах. Я не заперечую, що це треба робити, але думаю, що функція власного українського журналу була б трохи інша і дозволила б на певний профіль укр. літ., та на дискусію довкола одного фокусу, на заповнювання прогалин з клясики ітд. В чужих журналах і підбір матеріялів і їхня кількість, очевидна річ, мусить відзеркалювати смаки редакторів і редакційні пляни англомовних журналів establishment-у, де українська проблематика, якщо не ігнорована взагалі, то зіпхнена на крайні периферії. Жінка Струкова, Оксана, переклала "Чортицю" Валерія Шевчука і ця її робота дала стимул для дискусії про переклади і мою ідею англомовного видання. Я ще до цього повернуся. Треба буде мені послати Струкові, а може і Павлишинові, фотокопії моїх статей на цю тему раніше друкованих — якби переконати таких людей як Струк і Павлишин, або принаймні одного з них, можна було б почати якусь реальну працю в тому напрямі. Струки виїжджають до Европи — він тепер на sabbatical. Їдуть наперед до Сарселю, потім будуть якийсь час в Україні. Сьогодні ми запрошені до них у гостину, може буде нагода продовжувати цю тему.

Було вчора кілька добрих дотепів і анекдот. Павлишин розповів, як то Чижевський приїхав до Гарварду і зайняв бюро Ланта, який був на sabbatical. А Чижевський дуже погано володів англійською мовою. І от приходить до бюра Лантовий студент і, побачивши за бюрком Чижевського, каже: I thought this was professor Lunt's office? А на те Чижевський: There is no professor Lunt! Тобто: професора Ланта нєт! Або таке: тікають з Польщі за кордон три жиди: Лейба, Мошко і Хаїм. От і на кордоні Франції Лейба вирішує: починаємо нове життя, треба нам поміняти імена, щоб звучали по французькому. Я буду — Луї. Мошко каже: а я Муї. А Хаїм каже: а я вертаюся назад до Варшави! Трохи ми вчора посміялися! Двічі приходили групи колядників колядувати — а на дворі зима така, якої я вже давно не бачила: все засніжене і мороз тримає: -12, -15̊С.

Вівторок, 11 січня 1994, вранці, вдома у Філядельфії.

Тількищо минула 8 год. ранку, а я вже після руханки, снідання, ліжко застелене, посуд помитий. Nec semper erunt Saturnalia! Починаю нове життя і дисципліна щоденного побуту потрібна, щоб максимально використати даний мені долею час. Не відомо, як багато мені його ще залишилося.

Сьогодні й завтра, щоправда, доведеться значну частину часу присвятити для господарських справ. Завтра мають приїхати Ревуцькі і будуть до 14-ого. Він приїздить для розмов і зустрічей з Блавацькою і Левицькою — я тільки запропонувала їм дах над головою. Але хату треба приготовити, зокрема тому, що буде крім Ревуцького ще його жінка, отже треба крім гостинної (яка завжди для гостей готова), приготовити ще одну кімнату. (Колись я таким гостям відступала свою спальню з окремою лазничкою, але зареклась, що в майбутньому робитиму це тільки у виняткових випадках, бо воно мені створює всякі комплікації і невигоди з одягом, косметикою, ліками тощо.

Не знаю і турбуюся трохи тим, як Ревуцькі даватимуть собі раду з транспортом. Справа в тому, що у Філядельфії, зокрема ж у моїй дільниці — ожеледь! Та ще й яка! Вся вулиця покрита суцільним льодом! Дерева виглядають як модерні скульптури і блистять, як кришталь! З вікна можна милуватись красою зими, але для щоденного життя це величезна комплікація. Вчора після довгої дороги з Торонто (виїхав о 8-ій рано, а в 6-ій вечора вже був тут на місці — Славко знаменитий і витривалий шофер!) — після доріг прочищених від значного снігу в Канаді, після розтопленої сіллю криги, найважчою виявилась дорога від авта до моєї хати! Без допомоги Славка я навряд чи могла б перейти з баґажем цих кількадесять кроків! Страшенно ховзько! Та ще й почули по радіо, що freezing rain у Філядельфії в п'ятницю і суботу створив великі аварії і комплікації — позривало електричні дроти, люди були без огрівання і світла. В моїй хаті, на щастя, все гаразд. Годинники показують правильний час — доказ, що не було в час моєї відсутності "power failure". Я погостила Славка гарячим обідом і коньяком — придалися заморожені вареники, селедець в слоїку і привезений з Торонто хліб!

Гірше буде з гостиною для Ревуцьких. Мене десять днів не було вдома — холодильник майже порожній і я мала намір сьогодні поїхати і купити свіже молоко, сік з помаранч, овочі. Не доведеться. Не швидко зможу вийти з хати, хіба трохи потепліє і стопиться. Говорила вже по телефону з Вірою — в неї на саме Різдво не було електрики, частина її гостей через погоду не могла приїхати, м'ясо жарили по пластовому на дворі, бо кухня не діяла, ітд.

Останній мій день в Торонто провела з дітьми при ялинці, розпаковуючи дарунки. Навіть я отримала дарунок: шовкову білу блюзку і дві пари кульчиків. Я повезла дітям (обом однакові) флянелеві піжами, спортові теплі сорочки, зимові шапки, вишивані сорочки (що їх доведеться на них перешити, бо це розмір для дорослих! — це залишки тих речей, що їх колись привіз був Любко Бліхар!) Максимові я купила теплу sweatshirt i фланелеву спортову сорочку та й на додаток пляшку Glenlivet. Уляна дістала вишневу камізельку і шкіряний гаманець. А ще Максим подарував мені нововипущену антологію модерної поезії "Поза традиції". Це — один з наслідків симпозіюму в Оттаві, що його організувала Ірина Макарик. Нажаль, мене в цю антологію не включили і це мені трохи прикро, бо це як-не-як залишиться як авторитетне джерело для модерної української поезії в діяспорі. Книга називається "Поза традиції" і упорядником був Богдан Бойчук. В редакційній колегії є ще Ірина Макарик, Данило Струк та Іван Фізер. Ну, що ж. De gustibus non est disputandum. В першій частині — 24 поети західної діяспори, в другій — 15 поетів Румунії, Словаччини, Польщі. Із західної діяспори включені Нью Йоркська Група, а крім неї Барка, Лесич, Бабай, Ковалів, Калитовська, Зуєвський, Смотрич, Палій, Коломиєць, Коверко, Царинник, Фішбейн, Бабовал, Макарик та молоді Люба Ґавур, Марія Ревакович та Джавег (Андрій Винницький). Вибір, як показують прізвища — досить особливий і тому найбільшою несподіванкою є те, що відкривається ця збірка низкою віршів... Наталі Лівицької Холодної! Вартість антології значно підносять вступні критичні силуети кожного автора, що їх авторами є Бойчук або Фізер.

З Торонто привезла я також нову збірочку віршів Ліди Палій. Спеціяльно приїхала, щоб особисто вручити мені цю невеличку книжечку, що зветьса "Сон-країна". Ліда дуже допитувалася, як мені подобаєтьса обкладинка, що її вона сама проєктувала. Ну, обкладинка не подобається мені взагалі — це коляж, який нібито віддає сентимент до рідної землі: іконка, церква, будинок університету, колос пшениці, вишиваний рушник, лист з України, фото з дитинства, незабудьки — бррр... абсолютно не мій смак! але ось я навмання відкрила книжку і знайшла таке: "не можу спати, бо чую як місяць ходить босоніж по холодній підлозі." Знаменито! Перша кляса! Ліда — справді поет, варто прочитати всю збірочку.

В неділю ввечорі ми були запрошені до Струків. Мені було приємно, що тим разом Уляна вирішила найняти для дітей няньку, а мені дати нагоду побути в культурному товаристві. Струки живуть відносно недалеко, на вулиці Runnymede, недалеко від Іванкової школи. Хата їх менша від Максимової. Але стіни в них завішані картинами і то дуже густо. Є там і великі модерні полотна сестри Струка, Наталки Гусар, що — кажуть — здобула в Канаді поважний успіх як малярка. Деякі її картини продаютьсдя тепер навіть і по 17,0000 долярів! Струк каже, що тепер він не може собі на них дозволити і навіть не може приймати таких коштовних речей у дарунку. Ці речі мені не подобалися, не мій смак, я їх і даром не хотіла б, хоч цікаві, як і всяке добре модерне малярство. Але крім цих речей, на стінах повно портретів і натюрмортів роботи Сологуба, Левицького, Макаренка, а найбільше — Богдана Плаксія. Є там кілька портретів господарів і їх дітей (з перших подруж), а також стоїть голова Струка роботи цього ж Плаксія (дуже мені подобалася — хоч я собі зажартувала, що він виглядає як державний муж, а не як академік!) Були в гостині у Струків ті ж гості, що попереднього дня в Максима й Уляни — тобто Марко і Оля Павлишини та Ірина Коропенко з сином Віталієм. Був ще один молодий чоловік з України — нічим себе в розмові не проявив та й прізвище його — сказане тільки один раз на вступі — вилетіло вже мені з пам'яті.

Довідалась я від Струка про одну дуже неприємну справу. В газеті Новий шлях з дати 8-15 січня опублікована "Заява співпрацівників Енциклопедії Українознавства"... в якій підписані автори (їх є 11) обвинувачують Струка в тому, що він, мовляв, зняв прізвище Кубійовича, як головного редактора, з трьох останніх томів Encyclopedia of Ukraine, а замість Кубійовича поставив себе. Заяву підписали: Марко Антонович, Богдан Винар, Любомир Винар, Григорій Колодій, Юрій Луцький, Василь Маркусь, Петро Одарченко, Ісидор Патрило, Валеріян Ревуцький, Іван Тесля і Дмитро Штогрин. Було мені дуже прикро прочитати цю заяву. Своєчасну появу трьох томів ЕU, що саме появилися на книгарському ринку і завершують успішно 5-ти томне це видання — вважаю найбільш радісною подією минулого року. В час, коли вісті з України сумні і тривожні, коли еміграційні установи помітно підупадають — поява 5-титомної англомовної ециклопедії — це подія епохального значення. І закінчення цього величезного проєкту, без сумніву, доводить про величезні організаційні здібності Данила Струка. Ніхто, думаю, не відбирає пальми засновника і ініціятора енциклопедії Кубійовичеві, і здається мені, що найбільшим компліментом для покійного Кубійовича є факт, що діло це не завмерло, не пропало, але успішно завершилося. Але щоб робити такий federal case з такого non-issue, як те, що на титульній сторінці стоїть прізвище справжнього редактора, тобто Струка, можуть робити хіба люди, яким більше залежить на особистих vendetta-х і гонорах, як на справі загального добра. Мені найбільше прикро, що цю справу ініціює професор Юрій Луцький — людина, що її я все життя глибоко шанувала, що для мене був взором західньої людини, що про нього і його працю я нераз і писала і висловлювалася з респектом, а часом навіть з ентузіязмом. Луцький є запеклим ворогом Струка і перший сумнів щодо "personal integrity" Луцького виник у мене кілька літ тому, коли після появи другого тому EU, Луцький розіслав всім своїм кореспондентам листа з напастливими коментарями про Струка, який вже тоді перебрав був від Луцького редакційні обов'язки. Мені не подобався такий спосіб підступних порахунків із суперником — я вважала, що енциклопедію треба критикувати в публічних рецензіях, а не у приватних листах, що виглядають як доноси чи пашквілі і гідні хіба якихось наших доморослих емігрантських політиків, а не серйозних, та ще й вихованих на західних ліберальних зразках, академіків. Від того часу, зірка Луцького в моїх очах трохи померкла, а тепер мені взагалі прикро за нього передусім, бо його я з усіх підписаних найбільше шанувала. Всім цим іншим я просто дивуюся. Ревуцького завтра запитаюся особисто, чому він підписав таку заяву. Справа тут зовсім не у Струкові — справа в тому, що робити фермент у пресі довкола EU, яка тількищо виходить на книгарський ринок — це значить підривати довіря громади до самого проєкту, а тим самим і зменшувати число покупців. Тільки засліплені амбіціонери або легковажні люди можуть таке робити на загальну шкоду. Все це — мої власні думки і реакції. Струк сам тільки з жалем оправдувався, йому боляче, він навіть Луцького в цьому контексті не згадував, що в моїх очах робить йому честь, я не любуюся сплетнями і зовсім мене не кортить входити в Струкові непорозуміння з Луцьким. Струк тільки наголошував, як багато внесено змін і нових статтей, etc. і факт, що напр. канадські колеги навіть не розуміють в чому ж справа. Kubijovych? But he is dead, isn't he? Очевидно всім що покійник не може бути редактором. Я Струкові дала приклади Rabel's Zeitschrift i Staudinger Kommentar, де прізвище засновника після його смерті введено в заголовок, але чи можна і чи доцільно було б робити таке у випадку енциклопедії України, та ще й починаючи з третього тому? Це правда, що Струк повинен був може передбачити таку реакцію і десь у чорних рямцях підкреслити ще раз і ще раз, що засновником, і першим редактором був Кубійович. Але чи варто робити з цього таку величезну справу? Самому Струкові також не варто перебільшувати ролю редактора (Він звернув увагу на якийсь футнот у статті Хімки, де посилання на EU каже: за ред. Кубійовича — хоч це стосується томів редагованих Струком. Я на те сказала, що посилання на енциклопедії звичайно не включають прізвищ редакторів взагалі, отже футнот не повинен згадувати ні Кубійовича, ні Струка. Чи знає хтось, хто є тепер редактором Encyclopedia Britannica? Знають ті, кому треба, і їх шанують як організаторів таких великих колективних проєктів, але ніхто не цитує енциклопедій у футнотах з прізвищами редакторів.

Субота, 15 січня 1994, після півночі, в ліжку.

Саме минула п'ятниця і гості мої вже поїхали. Обоє Ревуцькі — Валеріян і Валентина — дуже культурні і гарні люди, приємно з ними спілкуватися, є безконечна низка тем для інтересної розмови. Її зустріла я вперше — гарна дистинґована дама, із слідами ще не померклої вроди. Виявилось, що вона — колеґа, бібліотекар, працювала в публічній бібліотеці Ванкуверу, де Валеріян був професором російської літератури. Вчорашній день вони провели у Блавацької, де Валеріян кілька годин читав Вісі свою монографію про Володимира Блавацького. Завіз їх перед полуднем і привіз назад під вечір Левко Рудницький — це дуже їм допомогло. На дворі кругом — ожеледь і моїм автом навіть дуже вправний і досвідчений шофер не міг би виїхати, а таксі на таку малу віддаль навряд чи можна було б замовити. Після обіду в мене (дуже придалися заморожені вареники і борщ), ми дивилися вчора ввечері на відео-запис з театрального фестивалю Березіль 93 у Харкові. Це мені була нагода побачити, що являв собою цей фестиваль. Сьогодні Ревуцьких забрав до себе Оранський — приїхала по них Слава, взяла їх до себе на полуденок, потім мала завезти їх до Віри Левицької, що з нею Валеріян мав бажання зустрітися, а звідти до поїзду на летовище.

Я мала нагоду ще передучора порушити справу заяви співробітників енциклопедії. Виявилось, що друк цієї заяви в Новому шляху, за словами Валентини Ревуцької, дуже схвилював Валеріяна і "зіпсував їм свята". Ревуцький ще в травні минулого року мав у цій справі обмін листів із Маркусем. Перший текст виготовлений Маркусем мав бути ще гостріший. Ревуцький каже, що він згодився поставити свій підпис під заявою, яка вимагала, щоб поставити прізвище Кубійовича на титульну сторінку 3,4 і 5 томів. Але що це було ще перед друком EU. Для нього, каже, несподіванкою було те, що заяву надрукували в газеті тепер, вже після появи цих трьох томів, коли вже не можна нічого змінити. Не знаю, наскільки щире було це його вияснення: він бачив, що я з неабияким осудом поставилась до цієї акції, що її я вважаю компромітуючою і шкідливою.

Сьогоднішнє пополудне я думала використати для якоїсь роботи, або при комп'ютері, або принаймні перебираючи після гостей ліжка, etc. Не довелося. Вийшла я на двір, щоб трохи прочистити від льоду доріжку до хати. Надійшла Анна Борис, сусідка. Почала розмову. А потім виявилось, що в неї до мене прохання: виповнити їй аплікацію до австрійського бюра суспільної опіки з клопотанням про старечу пенсію. Виявляється, що її — 16-літню, вивезли були німці на примусову роботу і вона працювала в якогось Bauer-a, десь під Віднем. Отже я запросила її на каву і виповнила їй формуляр до австрійської урядової аґенції. Вона вже дістає щось із 50 дол. місячно від французької установи, бо вона там працювала на фабриці три роки перед приїздом до Америки. Може вдасться їй щось здобути і від Австрії, але нажаль, вона не має якихось документів, Arbeitskarte чи щось подібного, а без цього можуть не дати.

Неділя, 16 січня 1994, пополудні.

Вчорашня пошта принесла листа від Олега Микитенка. Хоче приїхати до Філядельфії на три дні (6,7 і 8 лютого) — буде в Америці цілий місяць у службовій поїздці в справах "Всесвіту". Пише до мене як до співробітниці і прихильниці "Всесвіту" (цікаво, чи пам'ятає, як читав на зборах редакційного колективу мою критику його журналу надруковану в "Сучасності"? — адже я не лиш співробітник і передплатник, але і критик колишньої політики редагованого ним "Всесвіту"). Якби не було, Всесвіт я ціню і вважаю за цікаво редагований журнал, а Микитенко, хоч і належить до старої комуністичної ґвардії — людина дуже інтелігентна, досить ділова і навіть трохи "західна" — може через свої контакти з іноземними літераторами. Радо його погощу і прийму на пару днів до своєї хати. Говорила також з Рудницьким і він дасть Микитенкові змогу виступити на УКУ з доповіддю.

Ія з Ніною вже в Нью Йорку — сьогодні ми досить довго говорили з нею по телефону. Хоче приїхати до Філядельфії — мала приїхати вже вчора, але погода дуже невідповідна — страшно холодно (+7 за Фаренгайтом було сьогодні). Завтра має ще й сніг падати! Може приїде за пару днів. Покищо Ніна добре бавиться зі своїми кузенами. А вона стужилася за товариством дітей. В Києві Ія хотіла спершу віддати її до садочка, але виявилося, що в садочках погана опіка (30-40 дітей на одну вчительку!), що всі діти розмовляють російською мовою, і що діти в садочку часто хворіють. У висліді, Ніна до садочку не ходила і мала тільки спорадичний контакт з дітьми інших американських українців.

Понеділок, 17 січня 1994, ввечері.

Сьогодні в Каліфорнії був землетрус. 6.6 на скалі Ріхтера. Є поважні пошкодження домів, доріг, авт. Жертви в людях, покищо, не надто великі — около 25 осіб згинуло. Все це в Лос Анджелес — епіцентр був у дільниці Northridge. В дільниці Sylmar згоріло около 70 хат. Пожежі були спричинені вибухами ґазу. Завалилися деякі мости на автострадах. 3 міліони людей залишились без електрики. Замкнено дороги, летовища. Величезна психологічна травма для всього населення. Я нераз журилася можливістю більшого землетрусу і завжди тихцем думала собі: як має, як мусить бути — нехай би це сталося тоді, коли моїх дітей там не буде. І ось: Марко в Києві, Ія з дитиною в Н.Й. Яке щастя! Тимбільше, що Ія мала їхати додому вже минулого четверга і затрималася тільки тому, щоб відвідати ще й Філядельфію... Вона вже телефоном говорила з своїми приятелями — сусідові vis-a-vis вилетіли всі шиби. Про шкоду у власній хаті ще точно не знає.

Був у мене вчора Рудницький, а сьогодні я довго по телефону говорила з Ларисою Онишкевич. Це в справі конкурсу "Бабуня нашого часу". Виглядає, що будуть досить поважні розбіжності в оцінках. З цим конкурсом буде ще чимало мороки.

Питалася я Рудницького, чи бачив він заяву в справі енциклопедії. Не бачив у газеті, але знає в чому справа, бо до нього зверталися і він відмовився дати свій підпис. Не тільки сам відмовився, каже, але ще й переконав Стебельського в Канаді, щоб той також не підписував.

На дворі триває ожеледь і сніг. Нікуди з хати не виходила, якщо не рахувати короткого часу, коли пробувала відгорнути нагромадження снігу. Я взагалі немов заарештована, відколи повернулася з Торонто. Homebound. Але використовую час, працюючи над ULE в приємній атмосфері власної хати, при чудовій музиці. А крім того, написала кілька листів — ділових і особистих: wachen, lesen, lange Briefe schreiben.

Вівторок, 18 січня 1994. год.2:00 пополудні.

"Замаяні снігом дерева і ніч — як день" — і ні живої душі на вулиці. Прекрасна картина, коли дивитися з вікна. Але справи з транспортом погані. Після снігопаду вночі навіть автобуси не їздили. Ходити важко, бо під снігом — льодовиця. Дверей до городу, щоб викинути відпадки, не могла відкрити, бо замерзли. Хочеться вийти з хати, зокрема бракує мені мого раннього проходу до метро. Думала завтра поїхати на університет і домовилась на полуденок з Марилею. Це у зв'язку із замовленою візитою в дентистичній клініці. Але, побачивши яка погода, я свою візиту в клініці відкликала, а разом з тим і полуденок з Марилею. Вона розповідала мені про поточні справи і проблеми нашого відділу бібліотеки. Ах, добре, що це вже не мої проблеми. Від 9 до 12:30 працювала над ULE80.

Субота, 22 січня 1994, перед північчю.

Завершили сьогодні справи Літературного конкурсу "Бабуня нашого часу". Ценкових тисячу долярів розділили між 7-а творами, а крім того відзначили 11 творів без нагород. Дійшли до порозуміння після кількох телефонічних розмов. Завтра Рудницький по дорозі до церкви має вступити, щоб підписати комунікат — тоді пошлю це до підпису Ларисі — а вона поверне документ Люді. І тільки тоді ми від Люди дізнаємося, кого саме ми нагородили, хто є авторами цих надісланих на конкурс творів? Чи є серед них відомі письменники? Попали до нагороджених і відзначених і такі, що я їх не рекомендувала, але потрібний був компроміс, зрештою головні мої рекомендації всі пройшли і я задоволена, що справи успішно закінчилися.

Працювала пару днів над ULE80 і трохи маю клопіт із моїм старим Макінтошем. Були проблеми з копіюванням дисків і files, і я не зовсім розумію чому. Пробую не попадати в паніку (адже є около 400 сторінок багаторічної праці, щоб — Боже борони — не пропала!)

Мороз далі триває. Ходила двічі до крамниці і щоб пройтися, але це не легко, бо всюди — лід, ховзько і — парадокс: іти можна тільки по свіжому снігу, а там, де ніби було прочищено і де напередодні замерзання стояла вода — тепер суцільний льодовик. Це стосується і до нібито прочищених мною стежок до моєї хати. Хотіла була пустити мотор в авті — та де! двері замерзли, ніяк не можна відкрити! Але сьогодні чуть-чуть тепліше (між 20 і 30̊F), вже нарешті відкрила двері до городу і могла висипати до пушки відпадки, може завтра потепліє ще більше і вдасться відкрити двері авта (але чи вдасться пустити мотор? чи не вичерпалася батерея?)

Сьогодні поїздом з Нью Йорку приїхала Ія з Ніною. Вони є в Лабуньків, я їх ще не бачила і з ними не говорила. Але говорила з Іком, який привіз їх зі станції. Вони були дуже втомлені і рано лягли спати. Журюся ними і Марком. Було б їм мабуть найкраще плянувати своє майбутнє десь тут на сході, може біля Вашинґтону? Може він міг би, повернувшись з України, дістати якусь посаду десь при федеральному урядові? Добре, що не було їх вдома в час землетрусу. Там і досі люди живуть з великою травмою — багато бездомних, а дехто боїться повертатися до хат, які залишились непошкодженими. Вода занечищена, електрика ще не всюди направлена, транспорт дуже утруднений: направа пошкоджених автострад потриває місяці, якщо не роки! Втрати в людях підскочили до 55! (Між іншим, гостра зима в центральних і східних штатах спричинила значно більше смертей ніж землетрус у Каліфорнії!)

Дошкуляє мені нестравність шлунка. Від коли приїхала з Торонто вже двічі приймала на прочищення. Бракує мені руху — щоденних проходів вранці, щоденної біганини на роботі, а також — і це для мого шлунка мабуть головне — нервового напруження, що очевидно стимулювало кишки. А тепер я живу собі аж занадто відпружено і на цьому терпить моя система травлення. З цього видно, що сама моя дієта (фрукти й соки вранці, без жодних додатків) не вистачають для того, щоб регулювати шлунок. Треба буде це якось переборювати.

Середа, 26 січня 1994, вполудне.

Вночі впало 6 інчів нового снігу. Прекрасна зимова казка, коли дивитися з вікон! Товста вества льоду, що нагромадилася ще від першого шторму, іще не розтала, тепер покрилася новим снігом, а на четвер і неділю заповідають знову льодовий дощ і сніг. Боже мій, в такий час справді добре бути на пенсії і не мусіти боротися день-у-день з ворожим людині зимовим довкіллям. Ця зима принесла Філядельфії рекордово холодну температуру. В місті вичерпалися запаси солі, що нею посипають дороги і це створює додаткові проблеми. Сьогодні знову закриті всі публічні і парафіяльні школи, а минулого тижня два дні була закрита Правнича школа Пенсильванського університету — це вперше від коли я з нею пов'язана, тобто за чверть століття! Вчора і передучора, одначе, температура піднялася понад 32̊F і це дало змогу мені трохи де-не-де розбити лід, щоб прочистити вузеньку стежку додому. Допомогли мені в цьому Ія та Іко. Іко привіз із собою de-icer і при його допомозі відкрив двері до авта, що досі стояло замерзле і покрите кригою. Мотор, на щастя, рушив! Славна моя Toyota! Навіть після 23 днів повної неактивності та й при холодній температурі не завмерла. Батерія діє! Ія навіть вчора поїхала моїм автом до Genuardi і купила мені запас свіжих харчів.

Неділю провела я з Ніною (Ія тоді зі своєю мамою поїхати були до міста на покупки). Ми з Ніною весь день бавилися: будували з крісел поїзд, продавали квитки, рахуючи ґудзики-гроші (при чому виявилося, що Ніна ще не надто певна в рахунках понад 5), розповідали казки, зокрема подобалися їй мої імпровізації з Лиса Микити. Вдруге Ніна була зі мною вчора — видно було, що дитина знайшла добрий зі мною контакт і виявляла багато спонтанних виявів задоволення, навіть ентузіязму. Вчора ми бавилися автом-грузовиком, що на ньому возили горіхи (Рахунки після попередніх вправ виявилися певніші. Дитина кмітлива, але вона потребує більше сконцентрованої і плянованої уваги для розумового розвитку, інакше відставатиме в порівнанні з іншими дітьми). Симпатичне дівчатко, з товстенькою і досить довгою косичкою. "Ми є далеко і себе не бачимо, але ми про себе не забуваємо", сказала спонтанно, коли мова була про те, що вона, мовляв, живе в Лос Анджелес, а я живу в Філядельфії.

Чимало часу за минулі дні присвятила я "затишшю радісної праці", мовляв Гординський. Тим разом вирішила зладити доповнений варіянт тексту, що його я читала як доповідь на МАУ в Києві, в серпні 1990 року. Я первісно думала, що доповіді будуть опубліковані окремим виданням — тексти моєї доповіді і бібліографічної підбірки я дала була ще в Києві самим організаторам, а також Зорівчак і кореспондентові Літ. України. Але досі ця річ ніде не появилася, а шкода. Я подумала, що це варто дати Микитенкові для "Всесвіту", тому й засіла за нову редакцію тексту. Це мені забрало два дні. Бракує мені доступу до RLIN (Чомусь ніяк не можу пов'язатися, вже вчора послала записку до нашого Computer Dept., щоб вияснити в чому справа?) — могла б доповнити дані до 1994 року. Також не завадило б поїхати до бібліотеки на PENN і доповнити статтю новими даними про Slavonic & EE Review (бо мій приклад — з 1989 року). Але може бути й так. Бібліографічну підбірку доповнила кількома позиціями, маю надію, що не пропустила чогось важливого. Хочу дати Микитенкові також Остапові переклади Шекспірових сонетів — в цій справі ще сам Остап мав з Микитенком листування. Остап хотів, щоб Всесвіт надрукував всі 154 як цілість, а Микитенко йому пропонував надрукувати кілька. Я думаю дати йому всі, та ще й деякі матеріяли про Остапа. Нехай виберуть і підготують публікацію.

Вчора ввечорі Софійка Геврик повезла мене на засідання Ради Бібліотеки. Не зважаючи на погоду, прийшли всі, крім Кіпи, що його засипало снігом в Аллентавні. Це були важливі сходини, бо на них вперше виступала в ролі керівника бібліотеки Маруся Сверстюк. Зробила позитивне враження і я маю надію, що справи Української Бібліотеки почнуть наладнуватись, як слід. Повертались ми з Софійкою, як уже почав падати лапатий сніг. Вона справді вправний і відважний автоводій, з великим досвідом. Це був мій перший вихід поза хату цього місяця, якщо не рахувати двох коротких проходів до поштової скринки, до крамниці, і на подвіря для боротьби з льодом і снігом.

Субота, ввечері, 29 січня 1994.

Вчора несподівано температура піднялася до 59̊F! Замість льодового дощу і снігу хлинув великий, зливний дощ. Думалось: це добре, нарешті трохи стопиться лід. Але ба! Товста верства льоду не так швидко розтане! Що більше: велика кількість води + товсті брили льоду спричинили повені в багатьох місцях — позаливало дороги й підвали, і ще більше людям скомплікувало життя.

Я також потерпіла на цьому наглому потеплінні. Канал біля ґаражу не був у силі сприйняти всієі цієї води. Вода стояла над каналом, піднімаючись щораз вище, і нарешті крізь двері пройшла не лиш до господарської моєї пивниці, але і до другої, умебльованої частини — Recreation room, де стоять телевізор, дві канапи-recliners, стіл із кріслами та й паки книжок — ОТ Зібрані вірші і 12 Збірник Слово. На підлозі там — два великі килими. Вчора в мене була в гостях Ніна. Десь між 1-ою і 2-ою годиною дня я хотіла піти з нею вниз, щоб принести іграшку, якою Ніна бавилася минулого дня, а також щоб вона могла поїздити собі там на ровері. І раптом бачу: вся пивниця блистить немов дзеркало! Зійшовши із сходів, вступила я ногою у воду! Було до трьох інчів води! Не багато можна було зразу зробити. На дворі — суцільний ховзький льодовик. Вода біля каналу стоїть мало не на метр! Треба було перечекати. Ія поїхала моїм автом до Марти Чайківської, а я сиділа вдома, бавилась з Ніною і придумувала, як розв'язати несподіваний клопіт. Під вечір, коли Ія вже повернулася, ми побачили, що води в пивниці стало менше — очевидно канал поволі почав приймати воду. Як вони вже пішли і попрощалися, я почала вигортати решту води мітлою до відходової рури, але килими були просякнуті водою наскрізь і на них стояла ще вода; також три пачки книжок, що стояли прямо на землі (інші пачки були або зверху цих пачок, або на кріслах) були знизу мокрі. Телевізор, на щастя, стоїть на досить високій плятформі. Фотелі тільки трохи підмокли — там де "фальбанки" доторкалися підлоги. Я подзвонила до Віктора (того, що тепер живе у Віри і що малював мені лазничку) і просила, щоб він сьогодні вранці прийшов і допоміг мені винести килими з пивниці. Так і сталося. Віктор прийшов сьогодні зранку разом з Вірою. Поки він ще прийшов, я пробувала розбити лід на driveway біля каналу, щоб можна було бодай пройти, не ховзаючись. Але не зважаючи на дощ і теплу вчора температуру, льоду на доріжці не скоро можна буде позбутися. Тільки дуже небагато вдалося мені розбити й прочистити. Віктор, при моїй допомозі, витягнув обидва килими на двір і поставив їх на городі, на городових кріслах. Там вони і стоятимуть якийсь час без уваги на погоду. Вони дуже великі і хоч мають уже мабуть із 35 років, ще могли б далі послужити. Побачу. Може побут взимку на дворі їх остаточно зруйнує — але це конче треба було зробити — бо висушити їх у пивниці навряд чи було б можливо. Тепер коли там нема вже килимів, я весь день пускаю огрівання й вітряки і підлога вже майже суха. Мокрі пачки книг я відкрила: 9 примірників ОТ і 17 примірників 12. збірника Слово замокли — решта, виглядає, водою не пошкоджені.

Була я сьогодні пополудні на загальних зборах 43. відділу СУА. Не їхала своїм автом — присілася до Слави Оранської. На цих зборах вперше прочитали ми комунікат про вислід Літ. Конкурсу "Бабуня нашого часу". Між іншим, ще вчора Люда повідомила мене, що могли б, евентуально, з'явитись додаткові гроші, щоб відзначених обдарувати по 50 дол. Це, нібито, мала б дати Самопоміч. Але я Люді запропонувала, щоб Самопоміч дала не 500, а 1,000 дол. і щоб за ці гроші влаштувати новий конкурс — бо це справді корисна і потрібна форма допомоги письменникам України. Давати дрібні лепти відзначеним, на мою думку, не варто і то з багатьох причин. По перше: це комплікує справу фундаторства: конкурс — ідея і меценатство Ценка і якщо до цього додати Самопоміч, то Ценко напевно не був би задоволений. По друге: якщо є додаткові гроші, то може жюрі воліло б додати до суми нагород, а не розділювати ці гроші не нагородженим, а відзначеним. А по третє: смішно виглядає і навіть трохи компромітуюче для жюрі такий розподіл фондів. І врешті: справа закінчена, комунікати написані і підписані, прізвища вже також розкриті — давати додаткові нагороди тепер навіть не зовсім fair play. Між іншим, серед нагороджених є дві жінки, що є членами Спілки Письменників України, один член Спілки є серед відзначених. Всі нагороди одержали автори з України. Серед відзначених є Коленська, Качуровський і Дмитришин-Часто! А серед тих, що навіть до відзначених не попали, є верзатильна Ганна Черінь. Я пригадала собі, що зустрівши раз в Бавнд Бруку Діму Комілевську, я заохочувала її взяти участь у конкурсі, а вона на те сказала: навіщо? і так всі нагороди візьме Черінь!

Середа, 2 лютого 1994. метро! год.10:45.

Я мала добрий намір поїхати на PENN вчора вранці. Встала, посні-дала, прибрала ліжко, одягнулася, приготовила папери, що їх хотіла взяти із собою. І раптом: дивлюся, а за вікнами падає великий лапатий сніг! Передбачували тільки snow-flurries, а тут таке! Вирішила перечекати годину. І за час цієї години моє авто і все довкілля покрилося двома сантиментрами снігу. Потім вияснилось, але я вже не поїхала. Товстий лід, що й досі покриває значні полоси вулиці і хідників, день раніше було добре видно і можна було його уникати. Покритий снігом він ще більш небезпечний. Отже я залишилася вчора вдома, докінчила статтю до Свободи — першу із заплянованої серії статтей на юридичні теми, — трохи працювала над ULE80, читала E-mail, і звичайну пошту, etc. Сьогодні сонячно, температура біля 20̊F, вчорашній сніжок ще подекуди лежить, але я вирішила таки поїхати. Це вперше від коли пішла на пенсію — вже цілий місяць пройшов. Я подумала: як не почну періодично приїздити, готові забрати мені мою кімнатку на 5. поверсі. Адже охочих на неї — повно. Треба плекати зв'язки. З Марилею я вже кілька разів говорила по телефону, більш-менш знаю, що там діється (і рада, що не мушу журитися їхніми проблемами!) — але мій сьогоднішній приїзд буде несподіванкою, він наперед не заповіджений. (На другий тиждень, 9-ого, маю візиту в дентистичній клініці. Тоді також маю заплянований полуденок з Марилею.

В понеділок я вперше відважилася поїхати автом до банку і до крамниці за харчами. Виїжджаючи з мого driveway, мусіла переїхати льодовий поріг, що його товщина сягає мабуть 10 cm. Кожного дня трохи надлуплюю ці льодові нагромадження, але як мороз тримає і нема солі до льоду — то це марний труд.

Встала сьогодні десь 6:30, але треба було ще різні справи полагодити. Замовила я Ольгу (що якраз сьогодні, виявилося, могла прийти — ачей, один раз на місяць я зможу дозволити собі на такий люксус?), потелефонувала до GEICO (Віра намовила мене зробити claim до insurance co. в справі шкоди спричиненої водою в пивниці — мої килими стоять виставлені на городі і сушаться — тобто, замерзли, та ще й покриті снігом! — Треба було також потелефонувати до Щадниці, щоб доповнили Максимів сертифікат до суми, яка є на Марковому сертифікаті (Ця різниця — наслідок нерозумного Остапового втручання в цю справу — він, не порадившись зі мною, вирішив перемінити Максима сертифікат на однорічний і на цьому ми втратили поважну суму грошей (точно скільки дізнаюся 10 лютого, бо тоді сертифікат вигасає і тоді його будуть доповнювати).

Вівторок, 8 лютого 1994, вдома, год.11 перед полуднем.

Від суботи 5 лютого до сьогодні був у мене гостем Олег Микитенко. Візита його дуже вдалася, навіть природа була прихильна аж до сьогодні. Було пару погідних сонячних днів, з поміркованою зимовою погодою, і тільки сьогодні вранці почався новий снігопад і до вечора заповідають — ожеледь! (Сніг скомплікував Микитенкові від'їзд — я заповіла наперед, що відвезу його на автобусну станцію тільки тоді, як не буде снігу. Але допоміг Рудницький — прислав Віктора і він поволі, со страхом божим, відвіз мого гостя (я з радости, що не мушу сама цим клопотатися дала Вікторові п'ять долярів!). Маю надію, що автобуси не матимуть комплікацій у зв'язку із снігом і що Микитенко без пригод доб'ється до Вашинґтону. Він буде в Америці до 27 лютого, 26-ого має заповіджений виступ в НТШ в Нью Йорку, а на другий день повертається до Києва.

В суботу від станції привіз його Рудницький і цього ж дня ввечері обоє Рудницькі — Левко та Ірена — були в мене на обіді. Обід помітно моїм гостям смакував, зокрема Левкові (приставки з риби і домашніх пиріжків з шинкою і капустою + горілка — хоч мої гості воліли коньяк! — а я також, всупереч панським звичаям, коли коньяк п'ють не перед обідом чи вечерею, а після!) — головне menu: зупа із свіжої городини з каляфйором, телячі і свинячі котлети, картопляне п'юре, морква і broccoli, і мішана зелена салата, а до того добре біле вино Chardonnay. Кава мені також, на диво, вдалася: я до звичайної кави додала трохи кави з мігдалами. Пару днів раніше спекла пляцок (тим разом не забула додати порошок Etker-a і був дуже добрий). Може й добре, що було нас тільки четверо (я первісно плянувала запросити ще Гевриків та Віру, але Геврики ішли на баль інженерів, а Віра була "on call" і не могла прийти). Розмова при столі була жива й цікава і дуже широка та відпружена. Левко згадував про свої студії в Берліні і як він — бідний студент на стипендії Фулбрайта — їздив до східнього Берліну до театрів, які там були дуже дешеві. Це ще було перед тим, як збудували берлінський мур.

В неділю я хотіла була знову запросити когось на обід вполудне, але Микитенко — що його виступ в УКУ був заповіджений на 4-у годину дня, просив, щоб дати йому пару годин на підготовку доповіді. Отже я гостей запросила після його виступу: Тит і Софійка, Славко Трофименко, Іван Даниленко. Приставки були готові, коктейл і солодке також.

Микитенко в УКУ говорив про журнал Всесвіт, його історію і напрямні діяльності. Він — оптиміст — на труднощах не наголошував, підкреслював те, що позитивне. Міг був використати свій виступ більш ефективно, як Sales pitch, щоб придбати нових передплатників, але він надто тактовний і делікатний, щоб вміти бути успішним торговим аґентом. В розмові з ним я довідалась, що були і є певні розбіжності в редакції щодо напряму журналу. Грузін, мовляв, хотів би зробити з Всесвіту популярний універсальний журнал, без клясики і дослідчих матеріялів. Рябчук волів би бачити Всесвіт журналом аванґардної літератури для елітарних читачів. Сам Микитенко вважає, що потрібний певний балянс, що треба друкувати і популярну белетристику, бо це притягає читача. Колись Всесвіт мав принцип друкувати ті матеріяли, які раніше не появлялися в перекладах російською мовою в СРСР — тепер вони від цього принципу відмовилися. Досі вони друкували речі — і це було для мене несподіванкою — без порозуміння і згоди авторів. Тепер коли Україна перебрала зобов'язання бернської конвенції, вони звертаються за дозволом. Але ось — є готовий переклад роману Ґарсія Маркеза і не можуть почати його друкувати, бо автор не дав свого дозволу. Очевидно, без сильнішої фінансової бази не легко буде друкувати іноземних письменників, хіба без гонорарів, піратським способом, як у Тайвані.

Понеділок Микитенко провів трохи з Левком Рудницьким, який показав йому УОКЦентр, українські церкви тощо, а тоді забрав його на PENN і залишив у відділі поточної періодики. Там відібрали його о 5-ій Геврики, взяли на коктейл до Faculty Club, а потім Софійка привезла його до мене і була з нами на вечері (також дуже смачній: борщ, гречана каша і зрази, шпінат + салата + добрий Cabernet Sauvignon).

Час, коли не було мого гостя, я використала для господарських справ. Прийшов на інспекцію аґент GEICO (як я і сподівалася, нічого не отримаю від них за свою шкоду, бо, мовляв, вода прийшла до хати знадвору, а для цього треба мати окреме обезпечення — flood insurance). Я помітила, що над каналом знову трохи збирається вода — перелякалася, що може мені знову проблема повторитися і замовила Roto Rooter, щоб мені прочистили канал. Прийшов вчора, зробив це за менше як годину роботи, взяв за це 120 дол. Також я замовила фірму Atlas, що приїдуть в п'ятницю забрати до чищення мої килими. Це мені коштуватиме, мабуть, із двісті долярів. Думаю, що за ці гроші нових килимів не могла б я купити, отже може й варто затримати ще ці старі. Вчора — з великим трудом і без сторонньої допомоги — я принесла ці килими (брудні, але сухі) з городу до пивниці, зрулювала їх і щастя, що зробила це вчора, бо ось сьогодні вже є зо три інчі снігу, а має бути 5-6!

Розмови з Микитенком — і в товаристві і просто удвох — заторкали багато тем: і сучасна ситуація в Україні, і проблеми преси й видавництв, і зв'язки української літератури із світом. Я дала йому свою статтю "Англомовна літературна україніка: проблеми й перспективи". Статтею дуже був задоволений, але виявив турботу щодо бібліографічної добірки, бо вона, очевидно, вимагає латинських шрифтів! Дала я йому також всі Остапові переклади Шекспірових сонетів і матеріяли про Остапа, разом із новою його книжкою "Зібрані вірші" (що її він не бачив, хоч я послала була до Всесвіту рецензійний примірник). Дала також рецензійний примірник свого ULE65A i "Землетрус", бо його він — виявляється — ще не бачив! (Чи справді? Я думала, що дала йому книжку в Торонто?) На додачу дала ще й книжку Ікера "Будні і неділя". Про Івася він ніколи не чув, не пам'ятає. Висловився дуже критично про Коротича, про час його редагування "Всесвітом" Мовляв, Коротич впровадив багато ідеологічно витриманої публіцистики, не дозволив на друк деяких речей, напр. зняв з редакційного пляну рецензію на Оrchard lamps. (Ну, я подумала, тут не тільки заважила політика, але й особиста заздрість за Драчевий успіх). Микитенки мають двох синів — один філолог, був у Торонто, з ним Максим знайомий, здається Юрій. Другий — чи не Євген? — працює в Міністерстві закордонних справ, він — арабіст і займається справами Близького Сходу. Мають по одному внукові від кожного. Одна з їхніх невісток — росіянка і живе в Москві, а дитиною займається бабуня в Києві. Микитенко запрошував мене до регулярної співпраці з журналом. А що це справа мені по душі — я радо із такого запрошення скористаю. Була також мова про можливості видавання книжок в їхньому видавництві. Хвалився виданням книжки Романи Багрій (але поліграфічно книжка ця не виглядає надто ефективною реклямою: і друк поганий, і папір — газетний). Дякував не тільки за гостину, але і за моє багатолітнє конструктивно-критичне і доброзичливе відношення до "Всесвіту".

Четвер, 10 лютого 1994, після вечері.

Вчорашній заплянований виїзд на PENN і до дентистичної клініки я відмовила. Це вже вдруге через погоду. Знову великий сніг та ще й зверху покроплений льодовим дощем. Весь день вчора падало — нікуди з хати не виходила (pardon! ні, таки вийшла, щоб трохи відгорнути сніг — але тільки всього). При такій погоді добре бути пенсіонером. Потелефонувала я до Марилі: виявляється, бібліотека через негоду була аж до 11-ої закрита для публіки. Я їй сказала: знаєш, це так як у тому анекдоті про вояка. Питаються його: коли ти ідеш на фронт? А він на те: я — доброволець, коли схочу, тоді й піду. От так і я — вирішила нині не йти. Вона цього й сподівалася.

Вчорашній день провела, працюючи трохи над UkraLME, а після вечері взялася — со страхом божим — знову за ULE80. Знайшла ще одну копію ULE80A, поштукувала unreadable ( — o horror!) files, і маю надію, що на цих дисках (sp, sp2, sp3) зможу працювати без дальших комплікацій. Не зовсім розумію, що сталося: чи був пошкоджений диск? і яким чином? Мої files стоять на вікні — може за зимна температура? У всякому разі мені подвійна научка: треба мати всього по три копії, а крім того друкувати кожен найменший додаток, кожну нову позицію. Досі я періодично друкувала цілі розділи і потім на цьому машинописі писала ручно нові анотації тощо, трактуючи машинопис як робочий примірник. Бачу, що треба для безпеки робити інакше: машинопис треба тримати як контрольнму копію для безпеки, щоб не втратити зробленої роботи. Отже я взялася систематично друкувати всю працю та й позначувати надруковане датою, щоб мати більш-менш певність, що на диску нема ненадрукованих додатків. Отже вчора я писала нові анотації та потім друкувала розділи від L до Z. Працювала я над ULE до пізної ночі — лягла спати о 2-ій. Зате сьогодні вирішила змінити свій звичайний порядок дня. Спала до пізна, а від 9 до 11 ще лежала в ліжку, докінчуючи читати The Deptford Trilogy. Roberstson Davies — справді першорядний письменник, Канада може бути горда, що має такого автора. Є в трилогії деякі елементи канадського життя, але це Канада WASP-ів, не та плюралістична Канада сповнена східньо-европейськими іміґрантами, що її знаємо ми. Давно не читала я белетристики: цей роман у трьох частинах — це товстенький том на понад 800 сторінок. Отримала я книжку як уродиновий дарунок від Уляни. Переглянувши перший розділ, я переконалася, що твір — оригінальний і цікавий і взялася читати цілу книжку. Є в романі і загадочна смерть, і kidnaping, і акти гомосексуалістичного і лесбійського сексу, і звичайний гетеро-сексуальний секс, і навіть Gemütlichkeit en trois в ліжку — але все це — на периферії, як своєрідна канва, що тримає вкупі композицію. В центрі роману — проблема добра і зла в людині, питання вини й відповідальности, роля міту й маґії в житті, потреба чару ілюзій. В автора не лиш величезна ерудиція і глибокий, хоч трохи прихований, гуманізм, але й колосальне почуття гумору — і це робить книжку цікавою і приємною.

"The Canadians knew themselves to be strangers in their own land, without being at home anywhere else" (p.770)
"...Christians without Christ. Тhose are the worst; they have the cruelty of doctrine without the poetic grace of myth" (p.218)
"Who are you? where do you fit into poetry and myth?" (218)
"The prima donna and the tenor, the contralto and the basso, get all the best music and do all the spectacular things, but you cannot manage the plot without Fifth Business.
"People want to believe that what they see is true, even if only for the time the're in the playhouse. Тhat's what theatre is... showing people what they wish were true."

Вівторок, 15 лютого 1994, год.10:30, метро.

Сніг лежить довкола великими кучугурами, але є вже прочищені стежки і я вирішила поїхати сьогодні на PENN. Встала о 6-ій, але, зібравшись, подумала, що треба написати офіційні листи до моїх трьох партнерів бібліотечного обміну в Україні — ЦНБ, бібліотеки Стефаника та бібліотеки Львівського університету та повідомити їх про мій відхід на пенсію. Маю надію, що цей книгообмін буде продовжуватись ad infinitum, з цією ж думкою я його і встановила. Очевидно, з моїм відходом, велика щедрість PENN — сотні томів висланих на протязі останніх п'яти літ і до Львова, і до Києва — припиниться. Але передплата трьох журналів повинна йти безперебійно. Зрештою я маю намір цікавитись і наглядати за цими справами і допомагати, коли буде треба. Отже везу зі собою написані три листи, а також газети, що прийшли зі Львова і де є законодавство (Урядовий кур'єр, Закон і бізнес, etc.)

За останніх пару днів найбільша новина — лист від Марка по електронічній пошті. Запрошує мене приїхати до Вашинґтому в час, коли він там буде (поїду в понеділок 28-ого). Пише, що Доценко приніс йому договір на Тугу за мітом і він його привезе. Але ціну Марко подає в долярах і це виходить майже 6,000 долярів. Дорого! За ці гроші вже і тут можна було б видати таку книжку. Найгірше те, що вони не хочуть розповсюджувати книжок, а це для мене ще більша проблема. Якщо так, то чи варто видавати взагалі? Максим думає, що ні. Ну, ще побачимо. Може Марко матиме до цього якісь вияснення. Пише Марко, що їде в терен: Донецьк, Миколаїв, Херсон, Каховка, Кривий Ріг, Тернопіль. "Боротьвба за демократію важка і досить виснажує. Треба мати досить настійливості, щоб витримати. Ціль вартісна, потрібно за неї боротись." І хто б то подумав, що саме Маркові на його долю випаде така роля?

Четвер, 17 лютого 1994, год. 11:30, метро.

Знову їду на PENN. В час останньої моєї візити, Мариля і Ліз почали розмову про мою Retirement Party, що її плянують на березень. Потребують моєї допомоги: тобто передусім щодо дати, а тоді щодо списка людей, що їм треба вислати запрошення. Я подякувала за увагу і сказала: OK, let's get it over with! Якщо я можу мати вплив на дату, то добре, щоб це було в час, коли будуть тут Максим з родиною. Отже дату встановили тентативно на 18 або 19 березня. Сьогодні я їм везу списки, кому варто послати повідомлення-запрошення, а також деякі інші інформації. Ланч я мала передучора з Pat i Judy. Зустрічаючись з різними людьми, можна довідатися про різні подробиці і настрої, що дають образ, як пульсує тепер життя бібліотеки.

У вівторок, в BLL я почала також писати раніше запляновану статтю до Свободи про Ukrainian Legal and Economic Bulletin — це вже друга така стаття на юридичні теми (Перша — "Зацікавлення правом України" ще не надрукована, але я не маю сумніву, що Снилик нею втішився і напевно радий буде, коли я знову співпрацюватиму із Свободою). Деякі доповнення до першого варіянту цієї другої статті, що її я назвала "Англомовний правничий журнал України", маю надію, що зможу зробити сьогодні.

Неділя, 20 лютого 1994, пополудні, вдома.

Вже кілька днів сонячно й тепло: сніг поволі починає топитися, стоять глибокі калюжі води, бо не завжди вода знаходить вільний доступ до каналів. Але ще день-два такої погоди і можна буде рушити авто — навіть мені. (З автом проблема ще в тому, що навіть там, де прочищена дорога, є звичайно тільки вузький проїзд для одного авта і немає як розминутися, бо по боках — гори снігу!) Покищо я не їздила нікуди; до крамниці, щоб купити сік, молоко, овочі, іду звичайно пішки (бо і так прохід мені потрібний), а на PENN, очевидно, їздила сабвеєм.

Єдина проблема, яка мені докучала — це досі мій шлунок. Я вже навіть звернулася за порадою до Яримовича, бо виглядало що Metamucil не помагає і мені від нього недобре. Казав брати додатково Doxidan. Хочу врегулювати шлунок так, щоб не мусіти приймати жодних ліків, але це не так просто. Ну от — ціна за незвичайне відпруження. Ні, мені зовсім не бракує Sturm und Drang. Але організм мій мусить звикнути до нового режиму.

Працюється мені добре. Написала вже другу статтю до Свободи (ще не вислала, чекаю аж надрукують першу!) — і маю плян і матеріял для наступної. Крім того працюю над ULE80 і часом над UkraLME — маю досить різноманітности, бо інакше ця кропітка бібліографічна робота була б непосильною.

Вчора втратила цілий вечір, шукаючи серед Остапових паперів папки про Журбу. До мене вже двічі зверталися за інформаціями про архів Журби, бо підозрівали, що Журба могла свої рукописи та інші речі передати Остапові. Вперше таке запитання прийшло від Лариси Онишкевич. Мовляв, Валерій Шевчук дуже зацікавився Журбою, хоче видавати її твори, шукає за матеріялами. А вчора прийшов лист з Мюнхену від незнайомої мені Надії Холявки, що також шукає за цими матеріялами для Шевчука. Вона працює в Баварській державній бібліотеці і мою адресу дістала від Качуровського. Після кількох годин шукання нарешті знайшла: є папка, що в ній є машинописи Остапових статтей про Журбу і листування в справі побудови пам'ятника на її гробі. А найважніше, що серед цих паперів я знайшла копію власною рукою Журби написаного заповіту, де вона каже, що залишає свої книжки і папери — Інститутові Липинського! І крім Журби, документ цей підписаний двома свідками — Христиною Турченюк та Евгеном Зиблікевичем. Цей заповіт датований 1978 роком. Я сьогодні потелефонувала до Ірени Медухи, що завідує Інститутом Липинського. Вона про архів Журби нічого не знала, але обіцяла провірити. У всякому разі є вияснення, що в нас, серед наших паперів нема і не може бути рукописів Журби. І я вже сьогодні відписала цій Надії до Мюнхена (Цікаве, хто вона така? Очевидно, бібліотекарка. Лист її дуже грамотний і культурний і доброю українською мовою написаний. Навряд, чи це може бути молода, народжена вже в Німеччині, дитина емігрантських батьків?)

Шукати щонебудь в Остапових паперах — річ прикра й виснажлива. Жодного порядку, системи в нього не було. Мав звичай зберігати все: всі рахунки від нашого приїзду до Америки, всі святочні карточки, навіть від зовсім випадкових людей, американських товаришів праці, картки, де нічого крім підпису не було дописане — звичайні формальні друки. Не кажу вже про всякі меморабілія з наших подорожей, квитки літунські і інші, ітп. Найгірше, що все це неупорядковане і всі оці trivia створюють велику загрозу, що серед них може загубитися щось важливе, щось що і справді треба зберегти. При нагоді шукання за паперами Журби я знайшла (і викинула!) податкові звіти і фінансові рахунки за 1970-і роки і цілу торбу святочних карток, що з них кожну довелося переглянути. Оця архівна справа могла б забити весь мій час і довести мене до божевілля, але я собі обіцюю, що не треба впадати в паніку, тільки систематично, що якийсь час, дещо викинути. А тоді решту посортувати і частину може комусь передати на зберігання: напр. організаційне листування "Слова" — бачу, що є кілька таких папок з різних років. Я хотіла б колись підготувати до публікації якісь вибрані листи — напр. ОТ і Гординського. Але коли до цього дійде? Дуже шкода, що Остап мене не послухав і не писав бібліографічних карток-доповнень до моєї бібліографії. І так, напр. не знаю де була друкована його остання стаття про Журбу?

Вівторок, 22 лютого 1994, метро, год.9:10.

Їду на PENN, хоч день мій напевно був би більш продуктивним, якби залишилася вдома. Але треба трохи рушитись, провітритись, зустрітися з людьми, бо на завтра знову заповідають якусь ожеледь. Між іншим, хоч вчорашній дощик трохи прочистив вулиці, то тепер зранку, ідучи швидкою ходою, я мало не впала, бо вночі температура була низька і вогкі місця (а їх багато, бо ж топлятьса кучугури снігу!) примерзли знову!

Працюється мені вдома дуже добре. Фактично маю так багато різноманітної роботи, що могла б затруднити секретаря! Є маса неполагодженої пошти, що лежить вже пару місяців — деякі листи написала вчора. Максим переробив мені диски Мекінтош для моєї ULE90 на Word Perfect і я собі перенесла їх на мій новий PC. Але мені ще треба вчитися, як ефективно вживати Word Perfect — з Мекінтошем я маю вже велику вправу, а з WP — ще ні. Всякі тонкощі — напр. як формувати сторінку, або як вживати спеціяльні шрифти — напр. курсив — є ще для мене незрозумілі. А це конечно треба буде навчитися, заки зможу вживати PC для ULE. Працюю з великим азартом, часом до пізна, і навіть жаль мені часу, щоб подивитись на зимову олімпіяду в Lillehammer, в Норвегії, хоч на відкриття таки дивилася, бо це вперше Україна брала участь під власним прапором.

Середа, 23 лютого 1994. год.10:00, вдома.

Вчора не тільки була на PENN, знайшла нові позиції для UkraLME і надрукувала на Марилиному лазерному принтері найновішу її версію, але ввечері з Софійкою Геврик ще поїхала на Раду Бібліотеки до Центру. Добре, що все це було вчора, бо сьогодні — знову великий снігопад. Лапатий сніг покрив уже все досить товстою верствою! Та ще й заповідають, що все це переміниться в льодовий дощ і що можуть знову бути повені! Боюсь, щоб знову не було якоїсь шкоди. Якраз у понеділок повернувся від хемочистки мій килим з пивниці — другий мусіла викинути, бо був подертий і знищений!) Правда, я дала прочистити канал, отже маю надію, що він зможе прийняти в себе більшу кількість води, без надмірних комплікацій. Сьогодні сидітиму весь день удома, але завтра знову маю їхати на PENN — тим разом до дентистичної клініки. Моя візита вже двічі була відкликана через погоду — завтра навіть як буде сніг — постараюся таки поїхати. А в понеділок, 28 лютого, тобто за п'ять днів, їду до Вашинґтону на зустріч із Марком. Візьму зі собою чекові книжки, щоб виписати йому і уродиновий подарунок і — в разі нашого спільного позитивного рішення щодо друку Туги за мітом — також зворот коштів видавництва. Маю надію, що Марко допоможе в цій справі — завезе гроші і ратами їх виплатить, кому слід.

Полудне, четвер, 24 лютого 1994. Метро.

Їду на PENN і до дентистичної клініки. Мала намір виїхати раніше, але падав дощ, а що всюди і без того стоять глибокі калюжі із ще не розтопленого вчорашнього снігу — то погода понура і прикра. Трохи перечекала і вже бодай дощ не падає, отже трохи легше іти. Моя візита замовлена на год. 3-ту, отже може встигну ще дещо зробити в BLL. По телефону Мариля мені сказала, що прийшло нове число журналу Ukrainian Legal and Economic Bulletin. Саме на часі. Моя стаття до Свободи ще лежить невислана. Може доповню її додатковими інформаціями. UkraLME забирає багато мого часу — вчора, напр. весь день над цим працювала. Це, очевидно, краде час, призначений на працю для ULE. Чи добре я зробила, що взялася за цю правничу бібліографію? Чи знайдеться видавець, що схоче її видати? Бо для публікації в журналі вона, мабуть, уже завелика (вже є 55 сторінок), а ще навіть не всі знайдені в FBIS Report позиції вписані у комп'ютер — а треба ж буде ще значних доповнень!

Увечері вчора дивилася трохи на Олімпіяду. Зокрема на Оксану Баюл, що має шанси здобути для України золоту медаль. Але має сильну конкурентку в особі американки Nancy Karrigan. Є там у цій групі ще одна — напевно наша — на прізвище Шевченко — але вона репрезентує Німеччину.

Понеділок, 28 лютого 1994, в поїзді до Вашинґтону.

Їду на зустріч з Марком, а пру тому маю охоту трохи часу провести в Library of Congress. Марко вже вчора приїхав і подзвонив мені. Дуже був втомлений і це було відчутно навіть у голосі. Маю надію, що ця праця в Україні не відіб'ється відчутно на його здоров'ї. Він, очевидно, буде зайнятий у FTUI і не знаю ще скільки часу матиме для мене. Зрештою ночуватиму в його кімнаті в готелі, отже буде нагода поговорити.

Вчора закінчилися зимові олімпійські ігри в Lillehammer, у Норвегії. Навіть я присвятила трохи часу, щоб дивитися на деякі гри, зокрема на фігуральні танці на ковзанах, де Оксана Баюл, 16-літнє дівчатко з Дніпропетровська, здобула для України золоту медаль. До сліз зворушливо! Ще одна українка — Цербе? (Tserbe) здобула бронзову медаль, але я цих змагань на бачила і навіть не знаю, що це таке (біг на лещетах?) Нарешті ми беремо участь як рівні з рівними і Україна репрезентована поруч інших держав.

Вівторок, 1 березня 1994, увечері.

Марко виглядає досить добре: довше, як звичайно, волосся, що — на диво — трохи навіть кучерявиться, надає йому богемічно-артистичного вигляду. Ми вчора провели разом вечір, обідали в італійському ресторані Otello. Він, як видно з усього, дуже із своєї роботи задоволений, хотів би продовжити свій контракт на ще один рік. Про уряд і номенклятуру України висловлюється дуже критично. Демократичні профспілки не дуже урядові до душі і він навіть думає, що до його особи застосовують певні шикани — напр. при виїзді закордон дуже точно перешукували його баґаж, навіть відкрили листи Доценка адресовані мені. Доценко передав проєкт договору на видання Туги за мітом від якогось видавництва (чи друкаря) "Вир". Є з тим чимало проблем, і не тільки тому, що ціна досить висока — понад 5,600 дол.! Я була б навіть готова заплатити цю суму — я навіть привезла зі собою дві чекові книжки, бо думала, що випишу чеки на ім'я Марка і що він завезе гроші до Києва. Але навряд чи з того проєкту щось вийде — у всякому разі не так, як я плянувала. Проєкт договору виписаний на ім'я Марка — він трактується як "представник автора" — отже був би легальною стороною в контракті. Це проблема номер один. Каже Марко, що йому не було б добре ангажуватися в якусь "комерційну" діяльність, бо це могло б йому комплікувати справи. Також не міг би він перевезти таку поважну суму грошей на Україну — бо ж мусить перевозити гроші для FTUI. Але найгірша комплікація, яка загрожує зірвати цілий проєкт, це застереження зі сторони видавця-друкаря, що цілий тираж до тижня треба забрати, бо вони не будуть займатися розповсюдженням книжки. Вся ідея — перевидати Остапову книжку в Україні — має глузд тільки тоді, якщо книжка знайде поширення і то нормальними шляхами книготоргівлі. Я про це точно писала Доценкові — я не хочу більше як 200-300 примірників для роздачі рецензійних примірників і дарунків та реклями тут закордоном. І тому я хотіла, щоб він знайшов мені не друкарню, а видавництво! Я не хочу займатися продажжю книжок — я радо передала б на Україну і ті книжки, що їх маю тепер у своїй пивниці — значна частина накладу "Зібраних віршів" лежить і щоб донести їх до читача треба буде мабуть докласти ще додаткових коштів, щоб їх перевезти на Україну... Заворожене коло!

Вчора безпосередньо з поїзду я пішки — з моєю маленькою валізочкою на колесах — пішла до Library of Congress Law Library, познайомилась особисто з Наталею Ґавдяк, відвідала Malo Bernal, зробила цікаве нове знайомство із спеціялістом польських справ Боженою Сарнецькою-Кавч і пильно кілька годин попрацювала над статтями і перекладами права України в FBIS Report. Central Eurasia. З Malo і Боженою ходили ми на каву вчора, Сарнецька з великим зацікавленням прийняла і зробила копію для своєї папки про Україну з мого UkraLME, але я довідалась, що LC Law Lib. не має тепер спеціяліста не тільки для права України, але навіть для права Росії. І при всіх бюджетових скороченнях зовсім не заноситься, що ситуація поправиться в близькому майбутньому. Що більше: сьогодні стало вже офіційно відомо, що Cathy Price прийняла працю директора в NYU і покидає LC. Сарнецька і Мальо думають, що не зараз на її місце будуть приймати нового директора — напевно когось делегуватимуть з теперішніх правників LC.

Сьогодні я знову цілий день провела в LC. Поїхала туди підземкою — і це також був цікавий новий для мене — і трохи хвилюючий — досвід. (Хвилюючий тому, що глибокі і стрімкі вашинґтонські ескалятори при моїй фобії — це справжнє пережиття!) (Вчора — через валізочку, я воліла взяти таксі до готелю!) Обідала сьогодні в товаристві Наталки Ґавдяк і її чоловіка. Цікава пара: він — українець, вона — ірляндка. Навчилася добре говорити по українському і тепер — патріотка України, хоч куди! В них четверо дітей — двох синів, дві доньки. Один син працює для NASA, один жонатий з Христиною Лев — журналісткою з Ukrainian Weekly, одна дочка працює для Ralph-a Nader-a, редагує якийсь "environmental newsletter". Наталка, хоч не є ні правником, ні бібліотекарем (вона працює в адміністрації Law Library, її чоловік — в Federal Research Service) — de facto виконує обов'язки спеціяліста від українських справ в LC Law Library.

Кілька годин праці над FBIS Report принесло мені велику кількість нових позицій, але страшна ця робота, величезна кількість матеріялу, показали мені, що я може занадто ідеалістично і наївно взяла собі на голову непосильну працю такого проєкту. Може треба буде поставити якісь рамці — напр. 1991–1993, викінчити цей сеґмент, опублікувати його і на цьому зупинитися. Для такого проєкту замало labor of love — тут треба професійного engаgement, тобто ґрентів, грошей.

Середа, 5:30 пополудні, 2 березня 1994, Філадельфія.

Щастя, що я приїхала ще перед полуднем Вже і у Вашинґтоні почав був падати сніг, але тепер — після кількагодинного снігопаду — в моїй околиці товстий шар снігу і справжня сніговія! Якби так була відклала свій від'їзд на пару годин, мала б величезну проблему, як добратися з валізкою додому!

Завтра до Вашинґтону на зустріч з президентом Клінтоном приїжджає Леонід Кравчук. З цієї нагоди є в пресі статті про Кравчука і про Україну. Я читала (і привезла із собою) статтю у Washington Post, а також у сьогоднішньому Wall Street Journal. Кравчук заповів недавно, що не хоче бути кандидатом на президента у виборах, що мають мати місце в червні. Це, можливо, було подумане, як політичний маневр, щоб відсунути ці надпрограмові вибори взагалі, але якщо йдеться про розмови з Клінтоном, то такий lame duck status нашому Кравчукові буде шкодити, невже він цього не передбачував? Ситуація в Україні не тільки поважна, але навіть загрозлива: інфляція в 1993 році досягла 6,500% — згідно з статтею Адріяна Каратницького в WSJournal — єдина Югославія має вищу від України інфляцію. Уряд не проводить жодних реформ — реформаторів, таких як Лановий, Пинзеник, Кучма від влади відсунули. Росія робить великий натиск — а Україна залежна від Росії в таких важливих ділянках, як енергетика, папір — взагалі вся економіка СРСР була взаїмнозалежна і централізована і цього так швидко не дасться змінити і направити. Фабрики не працюють, а робітникам платити треба — та й платять з кількамісячним запізненням, так немов би таким способом хотіли стримувати емісію грошей. А ще й небезпечні політичні події в Росії, перемога у виборах партії Жіріновського, відгрівання імперських амбіцій — все це створює велику небезпеку для України. Чи втримається наша незалежність? Чи вибори до Верховної Ради під кінець цього місяця принесуть якісь зміни на краще?

Марко недавно подзвонив з Вашинґтону, з бюра FTUI. Хотів упевнитися, що я щасливо доїхала додому — і це було мені приємно усвідомити, бо при нашій зустрічі особливого тепла він не виявляв і фактично зовсім не цікавився тим напр. як я живу. Взагалі не дуже багато я з особистих розмов з ним довідалася. Ось тепер, коли він задзвонив, він більше розговорився ніж за два вечори в Вашинґтоні. Критикував уряд і особисто Жулинського напр. за те, що вони дають папір тільки тим виданням, що їх підтримують; розповів, що в Харкові ув'язнили якогось журналіста, що надрукував якусь розкривальну протиурядову статтю; засуджував діяспору за те, що вона, мовляв, за всяку ціну підтримує уряд, що їй залежить більше на прапорі, як на демократії.

6 березня 1994, неділя, фактично вже понеділок, 7 бер., год.24:45.

Вчора лягла спати о 2-ій, а сьогодні знову ж ніч, а я щойно збираюся робити записки. Не безсонність, а надмірне перевантаження. Вчора до пізної ночі писала листа Доценкові, сьогодні писала листа Ліді Палій у справі змін у статуті "Слова". Wachen, lesen, lange Briefe schreiben... Вдень трохи часу забрали мені телефони — господарські (в справі податків, електрики), літературні (Оксана Соловей, Ліда Палій), родинні (Мотря, Яцкевичі, Єреґа), товариські (Люда, Віра Лащик).

В суботу використала нагоду, що Іко приїхав за листом-передачею з України, і попросила його, щоб мене (і свою маму) завіз до крамниці на закупівлю харчів. Це мені допомогло запастися знову на якийсь час. Сніг поволі топиться, але навіть Іко мав деяку трудність з автом на моїй вулиці — про те, щоб я сама могла поїхати ще покищо немає мови. Віра, щоправда, їздить — вчора приїхала показати своє нове авто ( — мусіла купити, бо старе вимагало дуже коштовного ремонту — нової трансмісії) — але Віра — герой-шофер, вона звикла їздити і в найгіршу погоду. В п'ятницю я поїхала до фризієрки, щоб зробити собі нову тривалу. Їхала автобусом і втратила для цієї справи ціле пополудне. Всюди на паркувальних площах — гори снігу, немов високі могили на степах України.

Будучи вчора в Genuardi, я купила собі свіжі квіти. 5 березня — наша річниця шлюбу. Ми думали: буде вже весна, але і тоді в 1949 році в Зальцбургу також випав був великий сніг.

Вівторок, 8 березня 1994, метро.

Їду на PENN, але головна моя ціль: центральна пошта на 30-ій вул. Хочу надати до Марка листи, що призначені для Доценка, Погребенника, Мельника, Марти Бліхар і Мирослави Антонович. Мельникові і Марті Бліхар написала тільки чемностеву карточку — претекст, щоб передати листом по 20 дол. Погребенникові, крім 20-тки, написала довшого листа з подякою за рецензію на ОТ, що її я ще не бачила. Доценкові послала довгий лист з прилогами (фотокопії заповіту Журби, концертової програми вечора в її честь, мого листа в справі Журби до Холявки і Костюкову статтю про мою творчість). Маркові ще у Вашинґтоні передала я для Доценка 50 дол. Молодій Мирославі Антонович написала я відповідь на два її листи, долучила списки потрібних мені ідентифікацій до антології поезії та свою статтю "Зацікавлення правом України", що досі ще не появилася друком у Свободі, а яка напевно буде дуже корисною і цікавою для людей в Україні. Листа до Антонович я хочу щоб надали, як місцеву пошту в Києві. Вклала я туди 10 дол. — маю надію, що не пропаде і сам лист через ці гроші.

Вчора була тепла соняшна погода і я провела значну частину дня на дворі і на ногах. Ходила пішки до банку (занесла до своєї банкової скринки копії своїх дисків ULE80 — інші люди в банках зберігають дорогоцінні клейноди, а я — свою роботу, щоб не пропала). Ходила також до "свого бухгалтера" Арнолда Левіна, що виготовляв мій податковий звіт. Цього року доведеться доплатити понад 600 дол. Арнолд за роботу взяв 110 дол. Остап завжди робив податкові звіти сам, але я думаю, ми через те платили більше податків, як було треба.

Середа, 9 березня 1994, вдома.

Вже пополудні, а я ще нічого конкретного сьогодні не встигла зробити. Читала вранці свою електронічну пошту, а що я цього не робила ні вчора, ні передучора, то назбиралося щось 140 messages. Аж мене голова розболіла (боліла вже і вчора ввечорі — можливо, що я схопила якусь простуду або що? — Всю зиму ні разу ще не хворіла, мабуть тому, що маю менше особистого контакту з носіями бактерій і вірусів, а також, можливо, мороз менше сприяє розповсюдженню вірусових хворіб?) На e-mail бувають також цікаві і важні вісті — напр. щоденний дайджест вістей із східної Европи, що його присилає Radio Free Europe/Radio Liberty — що їх я завжди пересилаю далі до Києва, на електронічну адресу FTUI, нібито до Марка, але насправді для журналістів, що редагують його газету. Також деякі члени нашого українського Network включають і передають на E-mail всякі офіційні комунікати — напр. тепер, з нагоди візити Кравчука у Вашинґтоні, press releases з Білого Дому про підписані з Україною договори, про пресову конференцію в час зустрічі ітп. Молодий Богдан Рекшинський регулярно включає на E-mail тексти вісника Української Республіканської Партії, які дають досить точну панораму політичних подій в Україні. Фактично, не маю часу і сили все це читати — якби точно день-у-день читала всі ці речі — не мала б часу ні на що інше. А тих інших справ — ціла гора! І то не тільки справи і пляни мого власного виробу. От Люда хоче 26 березня влаштувати імпрезу читання творів нагороджених на нашому літературному конкурсі і мені доведеться підготувати не тільки вступне слово про конкурс, але й вибрати тексти для читання на вечорі! Вчора на адресу PENN прийшла до мене для рецензії від World Literature Today книжка... вірші Ліди Палій! Хоч я вже раз відмовилася від рецензування знайомих мені поетів і написала WLT, що воліла б таких збірок не рецензувати, вони моє прохання зігнорували (мабуть інші люди цим там тепер займаються!) Ліда, щоправда, добрий поет, вірші її мені навіть подобались (зокрема один!) та й з WLT хочу відновити живіший контакт — доведеться написати! А ще було кілька пригадок від HUS за рецензії на П'ясецьку, на Індекс Свободи... І ще треба написати письма в справі збірки фондів для Української Бібліотеки в УОКЦентрі, і ще, і ще.

Elizabeth Kelly, for the Biddle Law Library,
invites you and your guest to attend
a dinner and reception honoring
Marta Tarnawsky
to celebrate her excellent service
to the Law School Community
Saturday, March 19, 6:30 P.M.
2nd Floor, Nicole E. Tanenbaum Hall
University of Pennsylvania Law School
3443 Sansom Street

$10.00 per person
RSVP by March 11, 1994

Cathy Bucher at 215-898-2631 (Enter through new Sansom Street Entrance).

Два дні тому прийшло до мене запрошення такого змісту. America never ceases to amaze me! І хто б то подумав, що саме так можна устилізувати запрошення на retirement party? Подобалось мені: елегантно зроблено: with a personal touch і з компліментом у мій бік. Але я й усміхнулася: ніде нічого не сказано про retirement. Я думала, що вони використають цю нагоду, щоб проголосити urbi et orbi про мій відхід, а вийшло так, що ті, хто не знає про те, що я вже від січня на пенсії, можуть думати, що мене "вшановують" з якоїсь іншої нагоди. Прийшло мені на думку, що якби жив Остап, то вся ця імпреза і "celebration" була б для нього неабиякою прикрістю. Був би заздрісний, як це нераз бувало при нагоді якихось моїх успіхів.

П'ятниця, 11 березня 1994. Метро!

Вчора більшість дня присвятила, редагуючи тексти для Вечора Літературного Конкурсу. Сьогодні вранці Люда приїхала, щоб це забрати. Доведеться ще мені написати своє слово про конкурс на цей вечір.

Вчора телефонував Максим — тобто всі вони, бо мають такий телефон, що можуть говорити всі. Приїдуть вони 15 або 16-ого, а від'їдуть в неділю або понеділок. Каже Стефко: ти бабо щось навари, бо ми приїдемо голодні! Кохані хлопчиська. Тішуся, що приїдуть. Будуть, очевидно, і на "моєму" прийнятті в PENN. Вже сьогодні телефонувала Мариля, мовляв, сьогодні є deadline, щоб зголошуватись для гостей, а мої приватні гості досі не зареагували. Ну, по перше: запрошення були вислані трохи пізно, по друге — день щойно почався, по третє: наші українці відомі з того, що не вміють бути діловими людьми і дотримуватись прийнятих засад і термінів.

Їду на PENN, щоб тим разом попрацювати трохи над ULE80 у Van Pelt. Але крім того хочу зробити собі фото до пашпорта, бо мій пашпорт вигасає в кінці квітня і треба його відновити. Колись я думала, що навесну поїду в Україну. Але от недавно звернулися до мене з GPLLA, що з нагоди мого retirement, хочуть запросити мене на офіційний ланч у травні і чи я зможу прийти? Я щойно тоді усвідомила собі, що адже це вже березень, що якби я мала їхати в травні на Україну, то пляни вже повинні бути уточнені. А мені, якщо їхати, то з готовим рукописом своєї збірки — готовим, якщо не до друку, то бодай до редагування. Доведеться поїздку відкласти — може на ранню осінь? З погляду туризму, я мала б найбільшу охоту поїхати з групою Софійки Геврик оглядати "замки України" — але ця прогулянка заплянована в час, коли я буду в Урбані. До Урбани поїхати мушу, бо треба врешті викінчити ULE80 і віддати до друку. А крім того люблю туди їздити: і праця, і товариство, і навіть може часом якісь цікаві доповіді.

Вівторок, 15 березня / Фактично: середа, 16-ого, бо вже після півночі!

Приїхали мої дітиська ще перед 7-ою. Тепер, коли діти вже трохи підросли, далеку дорогу можуть зробити за один день, фактично за 10+ годин. У нас вже кілька днів тепла, майже весняна погода, сніг на дорогах стопився (хоч на городах і навіть на моєму заїзді ще лишились великі клапті брудного льоду і снігу) — і проблем з транспортом не було. Навіть я минулих кілька днів виїздила автом до крамниць — і за господарськими справами до Hechinger, і за одягом до Wanamaker-а, і за харчами до Genuardi, і за вином... Вчора більшість дня провела на куховаренні, щоб мати трохи готових харчів.

Хлопці помітно підросли. В моїй робочій кімнаті є на стіні позначені міри їхнього росту. Від вересня 92 (тобто від Остапової смерти!) і один і другий підросли точно на 10 сантиметрів. Веселі хлоп'ята вже встигли набігатись по хаті і тепер сплять після купелі, кожен в окремій спальні. Я перепровадилася до своєї робочої кімнати, а молодим віддала свою спальню з лазничкою, щоб мали повну вигоду. Простора, вигідна моя хата: є де приймати гостей!

Максим уже всиг заінсталювати на моєму комп'ютері новий якийсь software, поправити мою кирилицю та вияснити мені деякі не зовсім мені ще ясні тонкощі й процедури. Виявляється, що не мусітиму звертатися за допомогою до нашого Computer Dept. в справі RLIN, LOLA, FLIN, etc.

Телефонував сьогодні також Марко. Він ще в Лос Анджелес, але завтра повертається вже до Києва. Хоч він дуже критично висловлюється про номенклятуру, а також про те, що він називає фашистівськими тенденціями в Галичині, то на довшу мету він вірить в краще майбутнє і в потенціял людей саме східньої України. Побудова демократії забере багато часу — не менше як 20 років, каже він. Ситуація дуже складна — ці люди ніколи демократії не знали і психологічно до неї не підготовлені. Щоб лиш не дійшло до якогось кривавого вибуху, бо і таке можливе. В Марка помітно поправилась українська мова, словник поповнився типовими для материка термінами і фразами, що їх він раніше навіть не знав (напр. фрукти, ящики, шини), приємно слухати як природньо в нього звучать нормативні наголоси слів, що їх діяспора звикла вимовляти зовсім інакше (в розмові було багато думок про недалекі вбори, наприклад). Всі ми під впливом України вчимося і міняємо мову. Дехто в діяспорі б'є навіть на сполох, мовляв, Україна русифікує українську мову діяспори. Але я не поділяю цієї паніки. Якщо хочемо мати контакт з народом України, з його пресою, телебаченням, літературою — мусимо говорити його мовою. Герметично замкнений діялект діяспори — це лінґвістичний курйоз, який не має майбутнього.

Максим привіз мені фотокопію Погребенникової статті про Остапа із журналу "Слово і час" (я шукала за нею в п'ятницю у Van Pelt, але вони 8-ого числа журналу ще не мали). Це, фактично, не рецензія на "Зібрані вірші", а загальна стаття, написана дуже прихильно, емоційно, заквітчаним Погребенниківським стилем. Трохи вражають мене мелодраматичні фрази, але нема ради: совєтської тенденції до мелодрами, що тхне фальшем, критикам старшого покоління не так уже легко позбутися. Згадує Погребенник у статті і мене, називаючи мене "тонким ліриком і досвідченим бібліографом" та згадуючи "високу культурну атмосферу" нашого дому.

21 березня 1994, понеділок, ніч, год.12:30.

Саме закінчилася неділя — всі уже сплять у своїх кімнатах. Завтра вже їдуть назад до Торонто (тобто не завтра, а сьогодні вранці, в понеділок, за кілька годин). Я дуже-дуже рада, що вони могли приїхати. Хлопчиська знамениті, веселі, надзвичайно кмітливі, а моя надзвичайна комітива з ними мене саму навіть часом дивує. Розповідаємо собі видумані історії, що їх творимо ad hoc утрьох з Іванком і Стефанком (це зокрема в час довших поїздок автом, щоб не нудилось дітям). Це ми вперше започаткували влітку, коли їхали до Wildwood Crest. Їм це так сподобалось, що допоминаються такої казки-гри знову і знову. Сьогодні, наприклад, їхали за новим канделябром до їдальні (аякже! відколи вони приїхали (а то й раніше від коли запахло весною!) я те тільки й роблю, що видаю гроші на право і на ліво). По дорозі продовжуємо казку-гру про хлопців Іванка, Стефанка і їхнього колегу Грицька, що пристали до пластової прогульки під проводом Ромка і їдуть з шатрами автобусиком з Торонто до Вайлдвуду почерез Клівленд, де ночують під шатрами на городі в баби Марусі, і Філядельфію, де зупиняються в баби Марти, а по дорозі мають різні пригоди, грають гри, співають. І от співаємо ми: Гей гу, гей га, а потім я кажу: "Ромко каже: нам треба придумати якусь власну пісню, про нас, про нашу прогулянку." А на це Іванко спонтанно: "о, я вже придумав" і починає співати на якусь знайому мелодію придумуючи-імпровізуючи слова "їдемо на прогулянку, їдемо до моря" і таке подібне, не римоване, очевидно, але зовсім до речі і навіть дотепно... Що за діти! Стефко не тільки в усьому наслідує братчика, але вряди-годи додає і щось своє оригінальне. Буває, що б'ються між собою, часом навіть чується крик: Стефко мене кусає! або Іванко мене вкусив! ( — я вже заповіла, що доведеться мені привезти до Торонто дві клітки. Нащо? На диких звірів, що кусаються, кажу). Але діти помітно зі собою зжиті — яке щастя, що їх є два, що ростуть разом. Трохи вони, зокрема Іванко, надмірні індивідуалісти — сьогодні вранці я придумала гру м'ячем із точкуванням, яке нагороджувало не індивідуальних грачів, а партнерів — саме, щоб вчити їх трохи почуття team-у, колективу, спортової дружини — і цей експеримент дуже мені вдався — дав негайно добрі наслідки. Іванко зразу змінив свою початково надто аґресивну тактику і почав подавати м'яч Стефкові так, щоб він міг його уловити (бо якщо м'яч упав, то негативне точкування ішло на конто не самого Стефка, а всіх партнерів (разом з бабою, що брала, очевидно, активну участь), які нібито грали проти уявної дружини суперників. Ще рік, ще два — і цей найцікавіший період дитинства, коли формується майбутня доросла людина, минеться безповоротньо.

Їздили ми і за харчами, і за дарунками до крамниць. Хлопці дістали кораблик з Lego (Стефко), малий erector-set (Іванко), дощовики у Ванамейкера, штани у Clover. Я отримала в дарунку фільтр на воду (а крім того привезли мені ще з Торонто килимок до кухні, за яким я давно вже шукаю). В четвер їздили ми на цвинтар до Баунд Бруку. День був вітряний і холодний, але сонячний. Максим і Уляна бачили пам'ятник вперше (якщо не рахувати, що бачили фотографії і були заздалегідь обзнайомлені з плянами). Виконання їм подобалося — були задоволені роботою Лобачевської. Я була рада що ми поїхали і то саме в четвер. Бо в п'ятницю — аж не віриться! — знову впав сніг — 3-4 інчі мокрого, лапатого снігу, який пролежав щоправда не цілу добу, бо температура піднялася і на суботу пополудні дороги вже були чисті. Це було дуже до речі, бо ж в суботу була моя retirement party!

Діти, очевидно, пішли з нами, та ще й навіть у блюзках і краватках! Я мала на собі тількищо придбаний саме з нагоди цього прийняття досить оригінальний одяг: чорні штани, з чорною вечоровою блюзкою висадженою різнокольоровими скельцями (а ще й прибрана маминим кристелевим намистом і кульчиками). Малюки були помітно здивовані і зачаровані бабиною метаморфозою. А й іншим людям мій одяг припав до вподоби — збирала чимало комліментів. Прийшло до нашого Tanenbaum Hall на це прийняття в мою честь близько 70 осіб. Був, очевидно, декан нашої школи, а крім нього кілька професорів: Honnold, Gorman, Ann Mayer, Nоyes Leаch (присутність цього останнього мене справді здивувала: він ніколи не належав до "my favorite people" — а він не тільки був присутній, але й виголосив промову, висловлюючи вдячність за мою працю і допомогу йому). Були і Dick Sloane, i Nancy Arnold, приїхали з Rhode Island Stephanie & Van Edwards, професійні колеги з-поза PENN — Ellen Schaffer з чоловіком та Lucy Cox із своїм мужем. Наш професійний персонал був майже в комплеті (Bill Draper допомагав підготувати party, але поїхав з хлопчиком своїм додому, бо був нездоровий — ми з ним зустрілися, коли вчасно з'явилися у будинку). З нашого непрофесійного персоналу було тільки кілька осіб: Ken Gakus, Kitty Conard, Frances Honingswald, Deborah Lazio з чоловіком. Не знаю чому: мабуть заважив факт, що гостина була в суботу і що за неї треба було заплатити по 10 дол. від особи. Із запрошених моїх українських приятелів були: Тит і Софійка Геврики, Віра Лащик, Іван і Наталка Коропецькі, Левко і Ірена Рудницькі, Лариса Онишкевич, Марійка Лабунька, Роман Максимович, Альберт і Оксана Кіпи, Зенко і Люда Чайківські, Славко Трофименко. Прийняття відбувалося в центральній залі нового будинку бібліотеки, при круглих столиках, з фаховою обслугою caterer-a. Проводила ним Liz Kelly, читаючи надіслані привіти: від Morris Cohen-а (нажаль, не приїхав — це було для мене невеличке розчарування!), професора Clyde-a Summers-а, мого давнього і вдячного клієнта Sir Leon-a Radzinowicz-a. Промовляли: декан Colin Diver, Leach, а старий Honnold так розчулився, що майже плакав. Кілька слів про незнану моїм американським колегам українську сторону моєї діяльности сказав Левко Рудницький, заімпровізувавши на залі Многая літа, що його проспівали мені мої українські приятелі. (Великий риск таке робити з невеликим гуртом людей, що сиділи в різних кінцях великої залі — я б на таке не відважилася, але Левкові це вдалося!) Вручили мені дарунки — оправлений вид з вікна мого старого бюра з дедикацією (гарний жест — буде пам'ятка! і два gift certificates на embarassingly high amount of money $225 до Borders i $125 до Towers — я воліла б була скульптуру цапа (The Goat), але Liz сказала мені, що пробувала це дістати і їй сказали, що це дають тільки в дуже вийняткових випадках — востаннє, коли відходив з PENN його президент Sheldon Hackney... Ну, це тільки свідчить про мій добрий смак. Ця скульптура мені подобаласа, я вже багато літ тому хотіла купити малу її репліку і мені сказали, що її не продають. На кінець сказала і я коротке слово. Я собі його заздалегідь приготовила і воно — виголошене ніби спонтанно — мало дуже багато позитивних відгуків. Навіть від Максима, який мене дуже за нього похвалив. Und das ist viel!, мовляв Рільке.

Merle Slyhoff подбала про те, щоб ціла party була записана на video-casette. Я просила Максима, щоб робив фотографії і щоб зарекордував промови. Побачимо, чи вийшло все як слід. Добре, щоб була не тільки пам'ятка, але й документація. От, наприклад, тепер: пишу вночі, після цілоденної крутежі і я певна, що багато осіб не запам'ятала — фотографії і документи допоможуть в ідентифікації. Вже й тепер бачу, що забула відмітити членів адміністративного персоналу Law School, зокрема Rae Di Blasi, та колег з-поза Biddle Law Library — Nancy Armstrong, Susan English з чоловіком, а з непрофесійного персоналу Ірен Соколову, росіянку з Києва, що єдина з посеред цього неукраїнського товариства читала і знала про мої вірші.

Понеділок, 21 березня 1994, пополудні, 5 год.

Поїхали мої діти десь біля 9-ої ранку. Я весь день порядкую в хаті (не чищу — сподіюсь, що це зробить за мене Ольга! — але складаю все на своє місце, перу білля, скатерті, рушники — зараз буду прасувати).

Троxи також читала свою занедбану електронічну пошту та сьогоднішні вісті на Lexis (Київ скоротив до 1/3 доставу електрики на Крим — починають вживати пресію, щоб не допустити до референдуму і щоб підкреслити економічну залежність Криму від України. Зленко, міністр закордонних справ, сьогодні в Польщі, вчора був у Празі. Міністр оборони Радецький сьогодні з офіційним візитом в Румунії. Є щось понад 30 згадок про Україну сьогодні в світовій пресі і на европейському радіо (найбільше BBC). Гай, гай — минулися ті Dark Ages, коли навіть слово Україна не попадало на сторінки світових media.

Прийшли сьогодні дві Свободи — вперше за цілий тиждень — і в них знову нема моєї статті. Я подумала: а може мій лист з 1 лютого не дійшов. Потелефонувала я до Снилика. Виявлається, він лист отримав, але статті... ще не читав! Аж не віриться: що то за редактор! Я думала, що він з великим ентузіязмом зареагує на такий матеріял — це ж інформація унікальна, актуальна і дуже потрібна — невже він цього не бачить? І який колосальний контраст: минулого тижня (9 березня) я послала до Ukrainian Weekly стару свою статтю про нові англомовні публікації з української літератури — статтю написану ще в жовтні 1991 року для київського англомовного журналу Ukraine. У Van Pelt Ukraine затрималась на 7-ому номері за 1992 рік, а Микитенко сказав мені, що журнал і зовсім перестав виходити. От я і вирішила використати її в Ukr. Weekly. Редакція отримала і негайно зареагувала. В п'ятницю був телефон від Іки Кознарської з подякою за статтю, з питанням чи можуть сподіватися на подібний матеріял у майбутньому, etc. Якби так я була їм післала статтю про право, були б вдячні ще більше. Я про це покищо не згадувала — хотіла фактично спробувати розробити собі юридичну термінологію українською мовою і думала, що для україномовної газети цей матеріял — унікальний і підніс би вартість самої Свободи. Що Снилик цього не бачить — це тільки свідчить про те, який з нього редактор. Він може вплинути на те, що я і справді почну писати не до Свободи, а до Weekly.... Таким методом можна знеохотити потенційних співробітників... (А мені ж на теми права навіть легше писати англійською мовою...) Ukr. Weekly має тепер репутацію добре редагованої газети, вони і без моїх матеріялів є ОК, а українську Свободу конкретні й інформативні статті на правничі теми могли б значно оживити й збагатити.

Четвер, 24 березня 1994, метро.

Їду на PENN, але по дорозі пляную вступити до крамниці I. Goldberg і купити Іванкові дарунок на уродини: спальний мішок. Їде до Торонто Трофименко і я поїду з ним. Правда, є поважні з тим комплікації — Славко виїжджає точно за тиждень, в четвер, а повертається вже в неділю. В неділю 3 квітня саме і є Іванкові уродини. Доведеться мені повертатися іншим транспортом. Літак в один бік коштує дуже дорого (понад 250 дол.) Автобус з Buffalo коштує 76 дол., але зате їде від 10 до 13 годин. Максимові доведеться втратити значну частину дня, щоб завезти мене до Buffalo, а мені треба буде виїхати звідти пізно ввечорі, щоб приїхати за дня до Філядельфії.

Понеділок, 28 березня, год.12:43 вночі.

Понеділок тількищо почався — цікаво, чи сьогоднішні газети принесуть якісь вісті про вибори в Україні, що відбулися 27-ого. Вибори до Верховної Ради — на 450 місць є близько 6,000 кандидатів! Але це перші вільні вибори і в дуже важкий для України час... Чи принесуть вони покращання чи погіршення ситуації?

На PENN їздила я і в четвер, і в п'ятницю. Мала полуденок з Pat Callahan, Cynthia Arkin i Judy Vaughan-Sterling, полагодила справу із своїм ID (ідентифікаційна моя картка не відкривала автомату до центральної бібліотеки і я пішла провірити в чому справа (пенсіонери мають мати іншу ID, отже мене зачислили до емеритів, але тому, що я ще отримую severance pay і є на списках працівників, мені належить затримати активну ID, а не пенсіонерську). Більшість дня працювала у Van Pelt над ULE80.

В суботу був вечір читання творів літературного конкурсу "Бабуня нашого часу". Прийшло около 80 осіб. Недобору, мабуть, не буде, але це передусім тому, що навіть ті, хто брав участь у програмі, такі як я, Люда, Аня — платили вступ по 8 дол. Інші учасники програми — три новоприбулі молоді жінки, що читали уривки творів та квартет молодих десь із пенсильванської провінції, отримали гонорари — але ми — стара ґвардія — знаємо, що громадське життя потребує посвяти і часу, і праці, і грошей. Доповідь моя про конкурс мала дуже живий і позитивний відгук — я написала текст трішки довший, щоб послати його до Свободи, але для ефективного виступу зредукувала його до 18 мінут. Моя ціль була не тільки схарактеризувати конкуртс, але спровокувати меценатів до наступного. І це вдалося. Куземський від Кредитівки Самопоміч погодився дати 2,000 дол. на організацію нового літературного конкурсу і Люда погодилася взяти на себе організаційну роботу. Треба буде припильнувати, щоб ця ідея була здійснена. Я пропоную, щоб наступний конкурс зробити на гумор і сатиру, але треба ще буде в цій справі порадитися може з Рудницьким, з Ларисою, ще може з кимсь? Серед людей, що підходили до мене на вечорі була Луця Гриців, яка запросила мене зробити якусь гутірку на сходини відділу СУА. І я погодилася (Маю намір розповісти їм про Телігу і її листи до Лівицької-Холодної). Але не можу сказати, щоб авдиторія вечора викликала в мене піднесений настрій і окрилення від успіху, як це бувало нераз. Ні. Більшість людей на залі — старі жінки. Тема конкурсу, очевидно, вплинула на те, хто прийшов на імпрезу. Та й то вже рештки нашої еміграції — людей на імпрезах взагалі тепер помітно менше, бо дехто вже дійшов до такого віку і стану, що й взагалі не може брати активної участі в громадському житті. А молодь відпала і бере участь тільки в ролі запрошених виконавців... Жаль мені, що наша Філядельфія така культурна провінція і що я не буваю тепер напр. у Нью Йорку. От саме вчора була там цікава імпреза: на Колюмбії хочуть встановити українознавчі курси, почали збірку фондів на цю ціль, запросивши на виступ Конквеста. І було там вчора понад 200 осіб. І то справжньої інтелігенції. Нажаль, поділ часто іде по лінії мови. Українською мовою спілкується ще лиш вимираюча верства нашої хвилі еміграції. Новоприбулі беруть участь у громадському житті покищо тільки на периферії, часто за гроші — і не виявляють якоїсь власної творчої ініціятиви. А молодь — англомовна. І найкраща її частина, ця справжня молода наша інтелігенція — підтримує академічні імпрези, Ukrainian Weekly, etc. Левко Рудницький їздив вчора до НЙ на цей вечір і брав у ньому участь. Телефонував мені. Крім інших справ, запропонував, щоб я виступила в НЙ на вечорі в пам'ять Гординського з доповіддю про нього, як про поета. Я подумала над тим і ... відмовилася. Гординського я дуже любила і високо ціню, але чи мені під силу робити аналіз його поетичної творчости? І чи варто мені тепер — після такої довгої перерви — їхати перед нью йоркську публіку з темою, яка не є моєю спеціяльністю та ще й з темою, якою часто займався Остап? [В мене раніше був принцип уникати тем, що їх він опрацьовував — думаю, що і в майбутньому я їх уникатиму]. Не хочу бути Mädchen für alles, журналістом чи популяризатором літератури, який пише на любу накинену йому тему. Я волію тему вибирати сама. От напр. колись хотіла б я підготовити до друку листування Остапа з Гординським — але це для публікації, не для виступу.

Сьогодні вранці писала листи подяки своїм американським професорам і колеґам, що прислали вітання з нагоди мого Retirement. А пополудне провела над ULE80. Цілий день сьогодні не виходила з хати, а на телевізію дивлюсь тільки на вісті. Є і про Україну, але не багато. Вислідів виборів ще нема — ні на ТБ, ні на радіо, ні навіть на LEXIS (Я можу читати пресу, навіть европейську, на своєму комп'ютері! Слава модерній технології!)

Середа, 30 березня 1994. 11:00. Метро.

Їду на PENN. Передусім тому, щоб віддати решту книжок Славіта у Van Pelt та щоб розділити листи подяки на BLL. Маю намір перевірити дещо для ULE80 у Van Pelt, переглянути NYT і пошту в BLL, а може й трохи попрацювати над UkraLME. Хотіли мене взяти на ланч Barbara i Faith і ми вже були майже домовилися на вчора, але вчора падав дощ, мені добре працювалося вдома (ULE, лист до Канської, печення пиріжків і пляцка до Торонто) — і я цю зустріч відкликала. Сьогодні вони не можуть — доведеться пересунути на пізніше, коли повернуся з Торонто.

У виборах в Україні вийшло 48 депутатів — всі решта мусять ставати до другого туру. Якщо і тоді не можна буде обрати 301 (із 450 місць), то старий парлямент залишиться до березня 1995 року. Деякі видні постаті вже обрані: Кучма, Плющ, Лановий, Пинзеник, Чорновіл, Хмара (!), Юхновський — але є і прикрі несподіванки, напр. перепав у виборах Дмитро Павличко! Другий тур буде 10 квітня. В голосуванні брало участь 75% виборців, що було несподіванкою. Але в Криму і на Донбасі плебісцит вимагає ближчої співпраці з Росією, більшої автономії для регіону, російської мови як другої державної мови України.

Субота, 2 квітня 1994. Торонто.

Приїхала я із Славком Трофименком у четвер ввечері — їхали добре, без пригод, на приємній розмові — їхав з нами ще молодий студент Петро Vanderheyden, хлопець українського походження, хоч із голяндським прізвищем. Пару разів коротко зупинялися — в тому числі один раз в Duty Free Shop за горілкою. Крім скачу я привезла цілу пачку харчів: вареників, пиріжків з м'ясом, рогаликів, пляцок та й дарунки дітям, а Уляні подарувала скіряний "organizer", що його мені спрезентували мої студенти-редактори журналу Comparative Labor Law Journal. Взяла з хати також в останній хвилині бальони, що їх мені прислала з ґратуляціями Ія — отже висіла я з авта з парадою і з торбами (назад буду їхати тільки з моєю маленькою валізочкою!) Велику радість зробила я хлопцям годинниками — дешевенькі годинники по 5 дол. — але справжні, на кварцові батереї і дуже точно показують час. Діти зразу їх вдягли на руки і з ними вже пару ночей спали — весь час один і другий поглядають на годинники і читають час (годинники — модерні, показують цифри, що їх легко читати — такий, до речі, мусітиму купити і собі, бо мій теперішній відчитати мені не легко навіть в окулярах!) На другий день вранці після мого приїзду Іванко прийшов до мого ліжка і приніс мені власноручно скомпонований лист: Бабо, я дуже радий, що ти приїхала. Сердечні кохані діти! Ми вже провели разом повні два дні, були двічі в парку, пару годин провели, читаючи Робінзона Кукурузо Нестайка і вже навіть закінчили і взялися за іншу книжку — Чарівні оповідання з грецької мітології, крім того грали вже кілька разів в скочки і в карти. Стефко трохи простуджений і має підгарячковий стан, але після Tylenol-у чується міцний не лиш до забави, але часом і до бійки. Вчора ходив з нами навіть до парку — сьогодні, коли я з Іванком пішла до парку, Стефко спав.

Довідалася я від Уляни новину, що може мені бути дуже некорисна. Правдоподібно бібліотека Інституту Володимира буде закрита взагалі, з уваги на брак фондів. Я ще не мала змоги цієї справи провірити, бо там нікого не було ні вчора, ні сьогодні. Якщо це правда, то я не зможу використати свого побуту тут, щоб пару днів попрацювати над ULE80, зокрема над анотаціями до вже знайдених раніше позицій в Ukraine i Ukrainian Canadian. Це була б для мене велика прикрість. Ще могла б спробувати поїхати до Metro — публічної бібліотеки Торонто — там мають Ukrainian Canadian. Побачимо. Подорож назад ще не усталена. Трофименко їде вже завтра вранці — а завтра саме є Іванкові уродини. Зробила я тентативну резервацію на літак на четвер — в один бік страшенно дорогий квиток — 290 кан. дол., але я маю сертифікат на 100 дол. — так що вийшло б нецілих 200. Автобус з Бафало коштує 76 дол. — але Максим міг би мене відвезти аж у суботу, тобто за тиждень. Я воліла б повернутися раніше, зокрема якщо виявиться, що я не зможу працювати тут над ULE. Завтра тут будуть гості, а в понеділок може Максим завезе мене на візиту до Наталі Лівицької-Холодної, яка тепер нарешті живе в Інституті Івана Франка.

Вівторок, 5 квітня 1994, в Інституті св. Володимира, Торонто.

Бібліотеку Інституту Володимира закрили ізза браку фондів, тобто не мають уже платного працівника! Це для мене прикра несподіванка. Але я вчора телефонувала і пробувала переконати адміністраторку інституту, незнайому мені Галю Цікало, що мені треба тільки двох комплетів журналів Ukrainian Canadian i Ukraine, що я можу працювати з цими матеріялами навіть в голі або в кафетерії, що я приїхала спеціяльно з Філядельфії, etc, etc. Одне слово: did not take no for an answer — і вона погодилася дати мені доступ до цих речей. Я приїхала трохи раніше: тепер год. 9:35, а домовилась я з нею на 10-ту. Її ще нема — чекаю. Маю надію, що мені вдасться мати сьогодні продуктивний день.

Іванко після 4 днів перерви (вікенд плюс велика п'ятниця і великодній понеділок) пішов знову до школи. Стефанко сьогодні іде до світлички. Максим поїхав на університет — все вертається до звичайної рутини. Іванкові уродини були дуже голосні. Самих дітей було щось із десять, а прийшли також їхні батьки. Уляна, думаю, трохи перестаралася, бо щоб уприємнити.

Четвер 7 квітня 1994. В літаку на Detroit, NW Airlines.

Я мусіла перервати записки: з'явилася п. Цікало, дала мені потрібні матеріяли, посадила в окремій кімнаті і я там пробула майже до 5 год.пополудні, анотуючи статті з Ukrainian Canadian для ULE80. Не всі номери UC вони мають, доведеться ще, мабуть, пошукати. Ходила я туди на пару годин ще й вчора, доповняючи мої анотації з журналу Ukraine. Але вчора несподівано впав сніг і сьогодні він ще лежить тонкою верствою — мокро й холодно (всі інші дні мого побуту тут була сонячна, хоч і холоднувата, погода).

А тепер продовжуватиму розпочате:
Уляна хотіла уприємнити недільну гостину своїм гостям і взяла на себе (і на Максима) не тільки обов'язки господарів, але й baby-sitter-ів — вони обоє забавляли дітей, щоб дорослі гості могли собі поговорити. Благородна ідея, але не легка до здійснення, вичерпуюча і фізично, і психічно. Думаю, що не скоро буде знову така гостина. Дітиська бавилися знаменито, але вкінці хлопчиська були такі розгукані, що збили в Іванковій кімнаті на стелі лямпу. Там особливо цікаво було їм бавитися, бо в Іванковій кімнаті стоїть подвійне ліжко — bunk-bed. Іванко тепер спить на нижньому, але часто бавиться на горі. Вилазити по драбинці і кидати на себе з гори подушками й іграшками було великою спокусою! Телефонували на Іванкові уродини з побажаннями і Ія з Ніною з Лос Анджелес і Марко з Києва. Марко дзвонив саме в час голосної гостини, не легко було з ним говорити. Але довідалась я, що після його повороту до Києва, на аеродромі його точно перешукали та й сконфіскували 500 дол., що їх він не включив у задекляровані валютні фонди.

В понеділок — в час, коли Уляна повезла Стефанка на його рутинову перевірку до лікарні (Cat-scan, etc.), Максим з Іванком повезли мене і Рисю Голод на візиту до Наталі Лівицької-Холодної, до пансіону Івана Франка. Пансіон ім. Франка зробив на мене дуже позитивне враження. Будиночок запроєктований не лиш функціонально, але зі смаком. Кімнатка Наталі досить простора, з великою окремою лазничкою, з приємним обладнанням — меблі, фіранки. Багато сонця, робить погідне враження. Всюди взірцева чистота — Максима це навіть вразило — але як на мій смак, тут менше інституційного духа, як напр. у Вознесінню — коридори привітніші, прикрашені зі смаком дереворізами Лопати. Сама Наталя була дуже рада нашій візиті, виглядає мені, що вона мається досить добре. Пам'ять у неї перфектна, трохи нарікала на свого зятя Харину, що мовляв, це були чотири втрачені роки її життя, але, на диво, не нарікала на теперішній свій побут, навпаки. Я не заохочувала її до родинних нарікань, навпаки, делікатно нагадала, що Остап вже пару років тому радив їй перенестися до Пансіону Франка і що рішення це залежало тільки від неї. (Тоді вона накинулася на Остапа, що, мовляв, радить їй перейти до "притулку", а вона хоче бути з родиною! — але про це я не згадувала). Пані Наталя має ґлявкому в обох очах, але відколи вона в пансіоні була вже пару разів в офталмолога, приймає якісь краплі до очей, що дуже їй помагають. Ходить вона при помочі палиць або walker-a, але вона може зайти до їдальні на сніданок, полуденок, вечерю. Чи добре дають їсти, питаюся. "Часто дають вареники, а я люблю вареники з цибулькою. Але я їм сказала, і тепер дають мені до вареників цибульку!" Видно, що нею піклуються. Є там і щотижневі читання, що на них керівник пансіону п-ні Пастернак "примушує" всіх ходити. А Наталя нарікає: читають з неправильними наголосами! Я принесла їй пляшку вина, солодкі пернички, Остапову книжку поезій і свою прозу. Вона ще читає, не зважаючи на проблеми з очима. Максим приніс їй антологію "Поза традиції", але виявилося, що вона її вже має. Зразу нам показала якусь друкарську помилку в її вірші. Я рада, що могла її відвідати та що нарешті побачила як виглядає Пансіон ім. Франка. П-ні Пастернак тримає там певну дисципліну. "Я не звикла вставати вранці", каже НЛХ, "а тут треба о 8:30 іти на сніданок." Їй добре було б привезти в дарунку casette-player, бо вона його не має, а навіть згадувала про те, що отримала касетку зі записом якогось вечора в її честь, що відбувся в Україні, а вона не може його прослухати.

Я рада, що могла приїхати. Хлопці дуже мною тішилися: ми робили разом задачі, бавилися в парку м'ячем, багато читали (закінчили Нестайкового Робінзона Кукурузо, почали Чарівні оповідання і Сина України. Чарівні оповідання (Владка) переповідають грецькі міти і то відносно доступним стилем — я читала це вперше, хоч книжка ця з моєї колекції. Син України написаний так, що його verbatim читати не варто, але можна своїми словами переповідати зміст — так цікавіше. Уляна й Максим дякували мені за допомогу, бо я старалася дати їм максимальну можливість, щоб користаючи з моєї присутності і лишаючи дітей під моєю опікою могли трохи попрацювати. А на закінчення моєї візити я ще купила теляче м'ясо, зварила ґуляш і зробила на пару разів пальчики. Одне слово: quality time. А тепер вертаюся назад до своїх справ з надією, що з хатою і автом все гаразд.

Понеділок, увечері (вже в ліжку, 10:40), 11 квітня.

Прибула додому щасливо в четвер біля 5 год. пополудні. Політ був і дорогий і довгий, через Дітройт. (Я навіть в час довшої передишки на летовищі в Детройті потелефонувала до Джулів — просто щоб привітатися — і говорила з Павлом). З летовища в Філядельфії приїхала до Melrose Park підміським поїздом (квиток коштує 6 дол. і купується його в автоматі). З Melrose Park-у пішки, з маленькою моєю валізочкою на колісцятах, добилася я додому. Була гарна сонячна погода, починається весна. У Філядельфії вже цвитуть форситії і маґнолії (а в Торонто залишила я білу засніжену зимову панораму). На порозі хати застала я пакуночок — від VISA — малий пилосос до авта. Зараз на другий день його випробувала і почистила собі нутро авта — діє дуже добре. Серед пошти була і Свобода, що в ній надрукована (нарешті!) моя стаття: "Зацікавлення правом України". (Вже мала кілька відгуків на цю статтю — люди, видно, таки читають Свободу!) В п'ятницю поїхала за харчами, а в суботу була у Ванамейкера, треба було вияснити помилку в рахунку, а потім поїхала до УОКЦентру на літературний виступ Віки Івченко.

Талановита дитина, що їй тепер 13 років. Від 5 років життя пише вірші, має вже кілька окремих видань. Дитина ця зазнала чорнобильського опромінення і вже деякий час перебуває на лікуванні в Міннеаполісі. Виглядає вона дуже добре — слідів хвороби не помітно, а манери має фільмової зірки. Дуже добре дае собі раду з публікою — вміє самостійно дати "a one woman show" — співає, читає вірші, розповідає про себе, переплітаючи сентиментальне гумором. Чи варта щось її поезія? Один віршик подобався мені дуже: про кота, що ловить сонячного зайчика, а вкінці сонячний зайчик сідає на кота — авторка, мабуть, і не здогадується скільки справжньої поезії можна заховати за таку метафору. Інші віршики — грамотні, поправні, але серед тих найновіших переважають панегірики в честь її добродіїв в Міннеаполіс, боюсь, що обставини життя і оточення не сприятимуть дальшому ростові цього таланту.

На виступ Віки прийшла повна заля людей. І тут мене зустріла приємна несподіванка. Сидить біля мене якийсь чоловік. Не знаєте, чи є тут на залі Марта Тарнавська? питає. Це я, кажу. Не вірив спочатку. Мусіла повторити. Виявилося, що має для мене доручення. Він сам називається Приходько і приїхав до Америки десять літ тому, за фахом він — ветеринар, мав в Америці "dog grooming business". Але він тут тільки випадкова особа. Доручення має від якогось свого знайомого, Деви Аркадиєва, який тількищо приїхав з Києва і має для мене передачу від... Абрама Кацнельсона! Виявляється, що Кацнельсон десь дістав мій вірш про Бабин Яр, надрукував його в якійсь єврейській київській газеті і передає мені разом із своєю книжкою. Приходько дав мені телефон цього Деви. Я з ним порозумілася, але він книжки Кацнельсона ще не має, бо баґаж його в Нью Йорку — отже доведеться на цю приємність трохи почекати. Кацнельсона я особисто не знаю, але вірші його читала в Літ. Україні. Це старий і добрий український поет і мені приємно, що він звернув увагу на мій Бабин Яр!

Не зважаючи на цю гарну вістку, я цими днями відчуваю хандру. Може до цього причинився контраст між аж надто рухливим, повним дитячого гамору, життям у Торонто і моєю відірваною від світа самотністю? Не відразу навіть могла я повернутися до своєї робочої рутини, що про неї мріяла, будучи там. Справді, довкола пустка. Нема вже багато тих людей, що цікавилися тими справами, що і я — а буде їх незабаром ще менше, бо ось обоє Лабуньки (він саме приїхав на пару тижнів з Мюнхена) виїжджають 22 квітня до Києва — і то на довший час. Сусіди довкола — чужі (та ще й багато з них чорні, але цей факт не є найважнішим, бо якби серед них були мої чорні знайомі, що з ними я маю який товариський зв'язок, було б інакше) — за вийнятком Allen-a i Chris, сусідів з-за стіни, я нікого на своїй вулиці справді не знаю. Колись у віддалі одного-двох кварталів тут жило чимало українських родин. Тепер одна тільки Аня Борис живе самотньо один бльок від мене; Сенковські, Татарські повмирали, Шиприкевичі, Турчини, Кострубяки — випровадилися... Все це було непомітно, невідчутно поки жив Остап. Він був для мене всім світом — решта не мала значення. Тепер пустка стала відчутною. Бракує мені не лиш Остапа, але й Лялі. Хоч і як далеко вона була, сердечність нашої дружби передаваласа навіть телефоном. І хоч я тримаю телефонічний (а також близький особистий) зв'язок з Вірою, з Людою Чайківською, із Софійкою Геврик, та й покищо з Лабуньками — це не те саме і цього не вистачає.

В неділю не ходила до церкви — падав дощ, а після багатолюдної імпрези в суботу я, здавалося, менше відчувала потребу спілкування з людьми. Під кінець дня навіть пірнула в свою бібліографічну роботу і стало трохи відрадніше. Правда, засиділася на цій роботі до пізньої ночі і через те, а також через те, що треба було докінчити опис деяких книжок, що їх я повинна віддати до Van Pelt, я не пішла, як первісно плянувала, сьогодні на PENN, а думаю піти завтра.

Сьогодні була гарна погода, я пішла пополудні на прохід, а потім до вечора працювала на городі. Треба було прочистити трохи поломані галузки і торішнє листя — зібралося мені того на три великі пушки та ще й один великий плястиковий мішок. Дуже цим утомилася. Бачу також, що матиму клопіт і поважний видаток з одним із своїх великих дерев на задньому городі. Я вже раніше помітила, що відпали великі клапті кори — тепер бачу, що дерево гине і не знаю, чи його можна буде врятувати? Треба буде когось порадитись в цій справі. Що ж — вмирають люди, вмирають і дерева. Сумно.

Вівторок, 12 квітня 1994. Метро.

Їду на PENN, але вже досить пізно, минула 11 година. Везу книжки до Van Pelt, може дещо там провірю, а тоді піду до BLL. Там покажуся всім, що я вже приїхала з Торонто, з'їм принесену з дому канапку, перегляну газети і свою пошту, а може знайду щось (і чи встигну?) попрацювати на UkraLME.

Всів в тій хвилині якийсь мурин, наставив радіо так, що болять вуха. Може доведеться мені висісти і перейти до іншого вагону. Пересілася. З вагону вийшла не тільки я (там було нас четверо, разом з тим, що поводився так голосно й аґресивно). Боже мій, до чого ми дійшли? Кілька хуліґанів потрапить тероризувати сотні людей. І це вже не тільки у США, але і в Україні. У Філядельфії багато чого іде на рахунок чорних. Коли їду в метро, я часто — єдина біла людина. Але це справа не раси — значний відсоток чорних асимілювався в суспільство і терпить не менше від своїх хуліґанів і злочинців. Але для расизму сучасна історія дає нові арґументи. Ось тільки глянути на Африку: в Руанда вирізують себе до ноги ворожі племена і панує повна анархія. В Сомалїї гуманітарну допомогу мусіли принести на баґнетах американські marines і що з того вийшло? США військо забрали, а там і далі немає уряду. А в Південній Африці ліквідують апартеїд, але напередодні перших демократичних виборів є також загроза анархії і громадянської війни і то не чорних проти білих, а різних фракцій чорного населення (напр. зулюси з Наталю проти партій очолюваних Манделею). Нераз згадується про те, що пост-колоніяльна Африка не має інституцій і громадянського суспільства, щоб втримати демократичний лад. Расисти скажуть: чорні не доросли до самостійного громадянського суспільства і демократії. Але... чи не маємо подібних проблем (хоч ще, слава Богу, на меншу скалю) в Україні? За довго були колонією. І до громадянського суспільства і до цивілізованої демократичної держави нам ще далеко.

Четвер, 15 квітня 1994. Метро.

Їду на PENN. Мала намір виїхати раніше, але довго збиралася і ось вже година 11-а. Шванкує моя дисципліна? За довго сплю? Занадто відпружена і все роблю повільним темпом? Вчора працювала над ULE80 — безконечна, кропітка це робота — чи можна б знайти когось такого одержимого, щоб так посвятився цій справі? Та й такій справді невдячній справі, що її не вміють належно оцінити ні видавці, ні ті професори й студенти, що їм вона призначена в першу чергу. Працювати над ULE день-у-день абсолютно не можна. Сьогодні займуся UkraLME, та й газетами з України (Урядовий кур'єр і ін.), що прийшли до BLL зі Львова, шляхом виміни. Мушу допомогти їх переглянути і упорядкувати, бо якщо я цього не зроблю, то воно не буде зроблене взагалі.

Попереднього разу (передучора), як була на PENN, знайшла в бібліотеці Van Pelt у Slavonic & East European Review, в номері з квітня минулого року, рецензію Зорівчак на "Третю сторожу" Шереха. З одного боку, варте уваги, що Роксоляна зробила потрібні контакти в Лондоні і добилася успіху бути надрукованою в такому справді престижному журналі. Я ще в своїй доповіді на першому конґресі МАУ в Києві давала саме SEER, як приклад журналу, де надто мало уваги присвячується українській тематиці. Отже добре, що редакція пробує це направити. Але — з другого боку — така рецензія не приносить чести ні самій Зорівчак, ні українській літературі взагалі. Починаючи від бібліографічних даних. Заголовок поданий тільки англійською мовою: The third vigil і навіть такий досвідчений бібліограф як я, в першу мить подумала, що це книжка видана англійською мовою. Ніде в тексті навіть немає вияснення, що це збірка статей не тільки про українську літературу, але й українською мовою. Сама рецензія дуже посередня: відзначує деякі речі як interesting, але не каже чому саме. Але найгірше те, що Зорівчак нападає на Шевельова за те, що він, мовляв, гостро критикує Державина й Ореста, опонентів МУР-у і порівнює цю критику Шевельова з напастями на інакодумаючих, що їх практикували більшовицькі критики... Я не читала "Третьої сторожі" тепер (мабуть читала ці есеї в пресі, коли вони друкувалися вперше, але знаючи Шевельова, його високе esprit і справжню европейську культуру — мені соромно за Зорівчак і за її виступ.

Неділя, 24 квітня 1994. Раненько, в ліжку.

Щоденник занедбаний, бо тиждень випав такий рухливий, такий активний, що я не мала змоги ні записки робити, ні навіть на PENN поїхати. З нагоди 20-ліття Т-ва св. Софія, Навроцька і Рудницький влаштували в La Salle цілоденну конференцію із доповідями Навроцької та трьох гостей з України: генерала Муляви, архітектора Андрія Рудницького зі Львова та письменника Романа Іваничука. Це було в суботу, із сніданком і обідом. Імпреза ця зібрала біля сотні людей. Я зголосилася і заплатила $25 заздалегідь, але вранці була погана погода (я вже сиділа в авті, коли почула tornado warning), а що перші виступи мене мало цікавили, я поїхала трохи пізніше. Чула кінець виступу Андрія Рудницького, що розгорнув свій виступ так, що взагалі не дійшов до призначеної йому теми — архітектурної, та промову генерала Муляви (в уніформі совєтського типу, з лисиною і вусами à la Шевченко), що говорив про армію і проблеми її українізації. Потім був обід з промовою Плавюка, що говорив про вибори в Україні. А після обіду був виступ Романа Іваничука, який мав говорити про релігійні елементи в літературі, але справді дав загальний огляд з деякими цікавими думками і поміченнями, що їх я, нажаль, не встигла занотувати. Як на сучасний стан ситуації, говорив досить оптимістично, з вірою в майбутнє літератури.

Іваничук, очевидно, був для мене основною атракцією цілої імпрези — я навіть свого часу пропонувала Левкові Рудницькому, що він може в мене замешкати (але вони обидва — Мулява і Іваничук мешкали і ще далі мешкають у Навроцької). Навроцька мала для своїх гостей повну програму, але мені вдалося запросити Іваничука до себе двічі — в понеділок увечорі зробила я велику гостину і запросила Гевриків, Коропецьких, Трофименка, Віру Лащик і Каплана на обід на 6 год. Було нас при столі з Іваничуком 9 осіб. Гостина вийшла на славу, обід (телячі котлети, etc.) був незвичайно смачний, розмова була жива й цікава. Нажаль, я мусіла займатися господарськими справами і свого гостя мусіла поставити "до диспозиції" решті гостей, а на окрему розмову сам-на-сам запросила Іваничука на другий день, на надто короткий час, бо тільки дві години. Говорили ми про різні речі пов'язані з літературою (виступ у Львові Емми Андієвської, що читала новелю про Хуя і цим шокувала публіку, про Іваничукову книжку спогадів, що вийшла тиражем 40,000 і майже повністю розійшлася, про Іваничукове видавництво Просвіта, де він ці свої спогади видрукував і де можливо я схочу видавати Остапові записки про Літературний Львів. Я випитувала Іваничука про Федорова, Салигу, Зорівчак, щоб знати, яка в нього про них думка. Він — людина дуже тактовна: не робив жодних категоричних осудів, про всіх висловлювався позитивно. Взагалі він — галицький панок і має деякі і плюси і мінуси галичанства. Ніяк не могла я його намовити, щоб взяв деякі Остапові речі — правда, блюзи дві спробував, але не були на нього добре пасовані, але штанів навіть пробувати не хотів! Вдалося, одначе, мені дати йому майже нові Остапові черевики, бо виявились добрими на його ногу. Та ще й дала йому із святочними побажаннями, в конверті, 40 дол. — Це так на контраст до Федорова!

Говорила я з ним про можливості видання "Львова" у Львові. Він думає, що можна б надрукувати 10,000 примірників, приблизно так, як його "Благослови, душе моя, Господа". Про це він мусить ще говорити з якоюсь Лесею Коваль, що як я зрозуміла, веде адміністративні справи видавництва. Я йому розповіла про мої неуспіхи з "Тугою за мітом" у Києві і заявила, що моя субсидія для видання не могла б бути вищою від 3,000 дол. і що мені залежить на тому, щоб видання було на доброму папері, з ілюстраціями, і добрим не надто дрібним друком, і що я хочу для себе тільки пару сот, скажімо 300 примірників. Про це я мусітиму ще їм написати листа. Іваничук буде тут до 28-ого.

Але в мене від п'ятниці в гостях Левко і Леся. Відібрала я їх із станції, вчора возила їх на Михайлівку на базар і до Центру, де вони зустріли різних своїх знайомих. Сьогодні везу їх до церкви, а потім до Центру на 40-ліття інженерів. Я маю в цей час Малу Раду Чортополохів і мені їх побут трохи комплікує справи. Тепер ще всі не встали, отже єдина можливість для записок, але вдень, коли я з ними, вони, а зокрема Леся своїм невтомним щебетанням, абсорбують мою увагу повністю. Маю надію, що їх хтось запросить до себе. У вівторок маю завезти їх до п-ні Романець, але вже є і проблема, бо я ввечорі у вівторок маю Раду Бібліотеки, що до неї мушу приготуватися і це справи комплікує.

Бачилася я нарешті з Мирославом Лабунькою. Після імпрези в La Salle, Мирослав запросив мене до ресторану на обід (до мене на обід він не хотів прийти, бо, мовляв, не було часу). Ми з ним і з Марійкою приємно провели вечір в Caffé Raffaelo — розповідав про Мюнхен, справи на УВУ, про свої поїздки до Києва і Львова. Привіз мені у дарунку гарну брошку зі Праги. Нажаль, Мирослав і Марійка вже відїхали до Києва. Вона там лишиться до осені, він з Києва їде до Мюнхену, і до Філядельфії приїде аж у січні.

Понеділок, 25 квітня 1994. Північ.

Лесю й Левка возила сьогодні на цвинтар, а біля 4 пополудні забрала їх до себе п. Кавка. Завтра вона відвезе їх до пані Романець на полуденок. Звідти візьмуть їх до себе Німиловичі на вечерю і потім привезуть їх назад до мене. Отже матиму півтора дня передишки.

Сьогодні ввечорі я поїхала до Навроцької на останню зустріч з Іваничуком. Завезла йому письмо до вид-ва Просвіта в справі видання Остапових спогадів. Показала збірник "Львів", де є знамениті Козакові карикатури мистецької богеми Львова з воєнного часу, що їх я хотіла б використати як ілюстрацію до end-papers Остапових споминів (РІ висловив сумнів, чи зможе їхня друкарня зробити чітку репродукцію цих карикатур з книжки!) Дала я йому для обзнайомлення із матеріялом ксерокопії друкованих у Сучасності частин. Остап, нажаль, не залишив жодних інформацій про те, де, коли і скільки матеріялу надруковано — при побіжному перегляді бачу, що закінчення немає, а надруковані у значних відступах часу частини не завжди мають логічне пов'язання. Треба буде звірити з машинописом. Покищо знайшла тільки копію зредагованого в Сучасності примірника. Копія дуже пописана редакційними поправками та й не читка. Маю надію, що знайду ліпшу оригінальну копію, щоб могти її представити видавництву. Вчора в тій справі телефонувала до Лариси — вона не знає, що діється тепер у київській Сучасності і радила звернутися до Римарука. Остапові спогади, каже вона, були набрані повністю і може хіба пізніше якісь частини загубилися. Радила також запитатися в справі друку також Зінкевича. Якби я знала, що надрукують погано, почала б заходи тут на місці. В нас у США напевно книжку можна б видати більш люксусово (а може навіть дешевше?) — але там в Україні є читач, та й наклад міг би бути значно вищий.

Не відмітила я своїх двох господарських клопотів минулого тижня. В час коли прийшла вже частина моїх гостей у понеділок ввечорі, зірвалася в їдальні фіранка, вилетів цвях. При помочі Славка Трофименка вдалось це провізорично направити і коли прийшов Іваничук, фіранка вже знову висіла. [Пізніше, ще поки приїхали Яцкевичі, я замовила Андрійка Лащика, купила нові дорогі вішаки і Андрійко їх мені заінсталював. Вішак коштував 37 дол., робота — 31 — а ще й при тій нагоді зафундувала собі на випродажі нові драперії (може, як тепер бачу, і непотрібно, бо після поправок і старі виглядають ще несогірше). Другий клопіт мала із замовленою шафкою filing cabinet. Мусіла з трудом сама цей мебель скласти і змонтувати, а потім виявилось, що дерево зверху пошкоджене! Довелось знову розбирати, пакувати, etc. Це я замовила з каталогу Visa Citydollars. Обіцяли, що UPS прийде забрати. Покищо пачка ще стоїть.

26 квітня 1994, вівторок, метро.

Користаю з нагоди, що Левко і Леся сьогодні в гостях і я вільна, і їду на PENN. Минулого тижня не була взагалі — гості і господарські справи перешкодили. Маю намір зробити собі ксерокопії матеріялів на сьогоднішні сходини Ради Бібліотеки, що будуть увечері. Мусіла ще дещо підготовити на комп'ютері, тому їду пізно: вже 11:45.

Сьогодні річниця Чорнобиля. Та й Чорнобиль знову тепер актуальний. Міжнародна інцпекція виявила багато недоліків і є натиск на уряд України, щоб ЧАЕС зовсім закрити. Але в Києві вперто відстоюють, що Україна потребує електроенергію і на це не може собі дозволити. А чи може дозволити собі на ще одну аварію 90 кілометрів від столиці?

У нас весна в повному розквіті. Цвітуть уже й Остапові бози. Наводять на мене елегійний настрій, спогади, Остапові вірші. Але не депресію! Сама дивуюся скільки в мене ще на моєму 63 році життя життєрадісності, позитивної постави до життя. І звідки це в мене? Які ґени, які виховні впливи заважили на цьому? Що справді сформувало мою особистість, зробило мене такою, як я є?

В час, коли Левко і Леся були в неділю на 40-літтю інженерів (я відпросилася від цієї може і приємної імпрези, але хотіла і потребувала бути трохи на самоті!) — я написала два ділові листи. До Володимира Лупаня, молодого адвоката, що є головою Ukrainian American Bar Assn. і до Свободи. UABA має свою конвенцію в травні в Atlantic City і вони це оголошують в пресі. Я залучила їм відбитку свого UkraLME, щоб довести цю працю до їх відома, а також запиталася, чи не схотіли б вони видати це окремою брошурою? Такою роботою може бути зацікавлене і більше американське видавництво, напр. Oceana або Hein, але наші мали б з цього більшу користь. До Свободи написала я лист протесту. Гряде конвенція УНС і в останньому своєму звіті головний касир Союзу Благітка запропонував, щоб з метою заощадження витрат, перетворити Свободу із щоденника на тижневик! Якщо УНС думає, що ми всі стаємо членами і записуємо своїх дітей і внуків тільки тому, що вони дають обезпечення — то це справді сумно!

П'ятниця, 29 квітня, 10:45 ввечорі, в ліжку.

Сьогодні минув тиждень від коли Левко з Лесею в мене. Будуть до понеділка — в неділю, на український Великдень, підемо разом вранці до церкви на утреню, а пополудні в гості до Шиприкевичів. Вчора під вечір вони ходили на обід до Яримовичів — я ледве відпросилася від цієї гостини, використавши пополудне, щоб купити й посадити квіти. Квіти я купувала й садила ще з Лесею, а тоді відвезла їх до Яримовичів, а сама вернулася, закінчила роботу, скупалася, і мала пару годин для себе. Але цього часу "для себе" я тепер маю надто мало. У вівторок, коли Левко і Леся були в п-ні Романець і в Німиловичів, я їздила на PENN — і це єдиний раз минулого тижня, що я могла поїхати. Робота моя — і над ULE, і над UkraLME, і над заплянованою статтею про ділову мову — зупинилася зовсім. Що більше: не маю часу навіть на ділове листування, а написати листи треба і до Кацнельсона ("Єврейські вісті" з моїм "Бабиним Яром" отримала разом із дарунком — книжкою його поезій), і до Римарука і Зінкевича в справі Остапової книжки, не кажу вже про те, що є низка інших, менше важливих листів, що їх також треба написати. От тільки сьогодні ввечері встигла нарешті виповнити аплікації до Урбани — бачу, що я запізнилася зі своїм зголошенням на цілий місяць — маю надію, що це ще не запізно. Проблема з моїми гістьми в тому, що вони — коли не запрошені в гості — нудяться і чекають на entertainment, а я для цього не маю часу. Це зокрема стосується Лесі — вона хотіла б увесь час говорити. Левко зацікавився книжкою про Старосольського і читає її, йому можна б менше виявляти уваги. В середу, коли вони обоє цілий день були вдома і не мали жодних інших плянів, я на швидкоруч запросила на вечір на невеличке прийняття Люду й Зенка Чайківських, Романа й Аню Максимовичів і Віру Датон — і хоч це запрошення прийшло пару годин перед прийняттям і я до останньої мінути не знала, хто прийде і чи прийде взагалі (Ані, напр. запрошення я залишила на answering machine!) — то невеличка гостина випала зовсім добре і дала змогу родині зустрітися з Яцкевичами. Але мені це коштувало день інтензивної праці! Просила я ще й інших людей, але вони не прийшли (Дольницьких, Бережницьких, Гевриків, Віру).

Вчора Ніні сповнилося 4 рочки. Коли мої гості вже лягли спати, я додзвонилася нарешті до Каліфорнії і Ніна дуже зі мною розговорилася. Ходила з мамою до природничого музею і там оглядала динозаврів. Видно, що була про це мова і перед музеєм, і після, і мабуть має книжку про динозаврів, бо говорила про них багато і з певним знанням, вичисляючи назви всіх тих тварин (розмова була по українському, але назви знала вона, очевидно, по англійськи — tyranosaurus rex — тут і баба не поможе в перекладі!) і повчаючи мене про те, що їх, мовляв, уже тепер нема, що вони повмирали. Birthday party Ія плянує зробити малій в неділю, в парку, запросивши дітей разом з батьками.

Середа, 4 травня 1994, метро, год. 9:45.

Яцкевичі від'їхали в понеділок пополудні. Були в мене 10 днів — трохи за довго і для них, і для мене. Для мене передусім тому, що я відступила їм свою спальню, а це означало, що я втратила доступ до свого одягу, косметики і — що може й найважніше — радіо. Було мені не тільки невигідно в моїй робочій кімнаті, але я не мала змогу слухати регулярно вістей і музики. Є, очевидно, в хаті радіо в кухні і у вітальні, але коли я ішла спати або вставала вранці — це був єдиний час, коли я могла була спокійно слухати музику чи вісті. Леся безнастанно говорить, перебиваючи не лиш вісті по радіо, але і розпочате Левком речення — дивуюся, що він це так толерує! Якби вони були такі гості, що їм можна тільки дати дах над головою, хорч в холодильні і ключ до хати! Але вони, мабуть, сподівалися мати good time i entertainment. Ну, були на товариській імпрезі інженерів, де зустріли більшість своїх знайомих, поїхали на одну ніч до Кавків, були в гостях у п-ні Романець, у Німиловичів, в Яримовичів, в Шиприкевичів, Вакуловських. Я повезла їх двічі до церкви — але вони, мабуть, сподівалися, що їх знайомі розриватимуть, і що вони будуть у гостях кожного дня. Я зробила гостину один раз, запросивши Чайківських, Максимовичів, Віру Датон (які прийшли) та Дольницьких і Бережницьких (які не прийшли). Леся, мабуть, думала, що від цих людей буде запрошення і до них, але цього не сталося. Записали це на конто святочного сезону, але я думаю, що є також інші причини. Декому з їх знайомих зовсім вистачило зустріти їх один раз. Очевидно, Леся і Левко більш спрагнені товариства, ніж їх філядельфійські знайомі, що є зовсім логічно і нормально.

Я рада, що вчора, в день Остапових уродин, я могла бути трохи сама. Написав мені на E-mail листа Марко, мовляв, у Києві цвіте бузок і він згадує Тата — зворушив мене до сліз! Він має бути за кілька днів у Вашинґтоні, але не пише, чи їде також до LA. Дзвонив також Максим і вся родина — вони вже вдома, повернулися з Клівленду.

Середа, 4 травня, увечері.

Їздила на PENN, завезла на прощальну party для Janet Lentz вчора спечений пляцок, а свій час там використала, щоб зробити подвійні копії перших 30 сторінок Остапового "Літературного Львова". Доведеться мені це розділити — адже більше як 30 сторінок нараз не зможу зробити. Навіть і сьогодні ледве зробила ці відбитки — бо вже чекали на машину. Переглянула NYT — є гостра стаття Марґарет Течер проти Сербії. Вона вважає, що сваволю Сербії треба обов'язково припинити, бо це створює прецеденс для інших (Росії вона не називає по імені, але ясно до кого це стосується!) Розписала статті з Ukrainian Legal & Economic Bulletin для UkraLME, прочитала електронічну пошту. Але старий комп'ютер, який мені там дали, не працює так добре, як мій домашній, маю з ним деякі проблеми.

Снилик надрукував мого листа в числі за 30 квітня. Мала вже різні відгуки, хоч газета прийшла до мене тільки сьогодні. Рівночасно за газетою прийшов і лист-відгук від Романа Савицького — доказ, як пізно до мене приходить газета.

Хочу занотувати свою розмову по телефону з Іванком в день Великодня. Вони подзвонили з Клівленду і Максим першому передав слухальце Іванкові. Як тобі там святкується у баби Марусі? питаюся. А Іванко якимсь ностальгійним тоном каже: та вже кінець свят, вже вечір. А я: та чому? Завтра ще буде Великодній Понеділок. А ти знаєш, що це — Обливаний Понеділок? От візьми завтра горня води і можеш трохи облити Стефка, маму, тата, навіть бабу Марусю і вони навіть не будуть тебе за те сварити... А Іванко вислухав і каже: Бабо? Але ти нічого не кажи про це Стефкові, добре? Стефко, очевидно, був наступний до розмови по телефону, але я — давши обіцянку Іванкові — вже не говорила з ним про Обливаний Понеділок!

Дзвонила Люда. Хоче почати справу з новим конкурсом. Куземський від Самопомочі обіцяв дати 2,000 дол. Якщо я згоджуся і зорганізую жюрі — конкурс буде. Я запропонувала зробити конкурс на гумор і сатиру. Подзвонила Рудницькому: знаменита ідея, сказав. Погодився бути в жюрі.

П'ятниця, 6 травня 1994. Метро, год. 12:50.

Їду на PENN пізно, буду там десь біля другої. Вчора до пізної ночі писала статтю "Ділова Україна і ділова мова" — пізно почала, розписалася, лягла після 1-ої, а сьогодні вранці вирішила закінчити і вислати. Трохи до цього причинилася моя педантерія — статтю заплянувала я ще під кінець минулого року і принесла додому цілу гору газет. Ці Д.У. лежали і заважали мені, і я нарешті вирішила позбутися цієї теми, щоб могти відвезти газети назад на PENN (Там є тексти законодавства, отже я тримала це в пачках і радила Марилі, щоб далі ці газети затримувала. Не знаю на як довго — не може воно бути usque ad infinitum, бо забирає надто багато місця. Може треба буде колись провірити і після того, як тексти надруковані у Відомостях Верховної Ради або Зібранні постанов — газети можна буде викинути. Хто це робитиме — не знаю. Ліпше, щоб не мусіла цього робити я).

Сьогодні на PENN хотіла б знову зробити трохи копій Остапового машинопису споминів. Може мені це вдасться дискретно зробити — не хотіла б надто привертати до себе уваги, але машина стоїть в окремій кімнаті, а я маю наш департаментовий код, що дає мені безкоштовний до неї доступ.

Вибиралася їхати в неділю до Баунд Бруку, але погода заповідається не найкраща. Якби був дуже дощовий день, то чи варто їхати?

В понеділок Віктор має прийти малювати мою вітальню. Якби це було просто малювання! Треба буде здирати попереднє мальовило, бо є якась проблема і чомусь періодично у вітальні відпадає фарба. Робота буде досить велика і коштовна: він оцінив її на приблизно 480 дол. Але це робота і для мене — підготовка кімнати (треба все винести: килими, картини, рослини, меблі), накрити, а потім, після роботи, все наново принести, повісити, уложити. Маю надію, що він до тижня впорається з цією роботою.

Понеділок, 9 травня 1994, вдома.

Їздила вчора до Бавнд Бруку — 60 миль туди, 60 назад. Як на такого недільного шофера, як я, досить багато. День випав хмарний і холодний, але на щастя обійшлося без дощу. Зустріла там різних знайомих, починаючи від свахи, Марусі Пасічник, що приїхала на проводи з Клівленду. Говорила коротко з Ольгою Кузьмович (вона говорила про реакцію читачів на мій лист до Свободи, про конвенцію УНС, яка саме проходить у Пітсбурґу, навіть про книжку Ікера, бо приїхав якийсь Барабаш із Водник і питався, що з книжкою? — Це мене втішило, видно, що моя інформація послана Богданові Керницькому, робить своє — добре, щоб допитувались про Івасеву книжку також інші люди, не тільки я!) Ляся Старосольська говорила мені про тарапати пов'язані із виданням прози Нижанківського у Світовиді (дочка дала якісь невеликі гроші на це, але виникли непорозуміння). Також вона думає, що варто було б у США створити щось на зразок філії "Слова", щоб тримати контакт. Титла, напр., що робив обкладинку до Івасевої книжки, казав мені, що десь рік тому Снилик шукав за оригіналом обкладинки, бо десь був загубився, але вже знайшли. (Добрий знак, що шукали і знайшли, може це значить, що таки візьмуться за друк?)

Привезла я Остапові вазонок жовтих хризантем і "всадила" його (разом з вазонком) перед чорним обрамуванням. Не хочу садити квітів там де камінці, бо квітами треба було б що кілька днів піклуватися, а це неможливо. При наступній візиті вазонок витягну і може заступлю іншим. Треба може буде привезти насіння трави — я думала, що це зробить сам цвинтар, але видно ні. Трава, з часом і сама заросте, але покищо немає ще солідної гарної мурави. Навіть попросила я священика, щоб відправив коротку молитву — ні мені, ні Остапові це не потрібне, але нехай, для традиції, нібито — гріб посвячений. Добре, що є вже пам'ятник — чимало є гробів, де пам'ятника ще нема — включно з могилою Юрія Старосольського, начального пластуна, що помер ще 1991 року.

Вчора ввечері Віктор прийшов винести з вітальні меблі, картини etc. щоб приготовити кімнату до грунтовного ремонту-малювання. І от сьогодні в моїй хаті вже новий розгардіяш — їдальня завалена меблями, драперіями, килимами, картинами, а Віктор у вітальні працює. Робота мяє тривати тиждень — він їде на Україну, додому — і то з дипломом американського коледжу (якраз цими днями отримує Bachelor of Arts degree із La Salle). Робітник з нього рідкісно добрий і вдача в нього приємна. Таких молодих людей Україні побажати б якнайбільше!

Телефонував учора Марко — вже з Вашинґтону. Приїхав на кілька днів. До Лос Анджелес не їде і Ія до Вашинґтону не приїжджає на зустріч. Щось між ними негаразд і це мене дуже турбує. Перша думка кожного ранку, коли прокидаюся: Марко! Ія пару днів тому також телефонувала (у відповідь на мої численні спроби з нею скомунікуватися). Вона натякнула на те, що є якісь між ними проблеми, але не хотіла про це говорити. Хай Марко скаже! Недобре, що вони так відірвалися і так не тримали зв'язку. Це справа не сьогоднішня. Мої контакти з ними навіть порівняти не можна з моїми дуже близькими, частими і сердечними контактами з Максимом і Уляною. Тай, очевидно, сам факт, що так далеко поїхали від родини. Можна було б взаїмно себе підтримувати та собі допомагати. Остап не раз казав: "Марко не знайшов себе" і мені здається, що Маркове незадоволення з життя має це за основу. Але я не багато знаю, і може помиляюся. Тепер він, видається мені, захопився своєю роботою в Україні, може там "віднайшов себе"? Але чи втратив він перспективи на життя? Чи не жертвує для цього стабільністю родини? Може є якась третя особа, що комплікує справи? Якби це була тільки справа між подружжям — було б погано, але коли є дитина — то це стає трагедією... Довго вони не мали дітей, а тепер нарешті, коли народилася Ніна, стабільність сім'ї загрожена! І бідна дитина терпітиме на цьому найбільше! Але я мушу стримувати емоції. Марко має потелефонувати сьогодні на довшу розмову. Прикро мені і жаль, що він незадоволений і нещасливий.

Середа, 11 травня 1994. Метро.

Їду до дентистичної клініки, а при цій нагоді вступлю на PENN, на пошту, до банку. Віктор в розгарі роботи — з нього добрий солідний робітник. А при тому він приємний, добре вихований хлопець, точний, дотримує слова, уважливий до деталей (напр. потелефонував сьогодні вранці, що прийде пізніше, бо мусить полагодити свої справи на La Salle. (Він у соботу отримує американський BA, а хоче ще приїхати сюди до graduate school).

Додзвонилася вчора нарешті до Марка. І мала з ним розмову, що тривала понад годину. Справді, його стосунки з Ією тепер дуже погані. Він хотів би їх направити, але комплікує справи ще третя особа — молода жінка в Києві, що в неї Марко закохався. Вона працює адміністратором у його бюрі, називається Юля, була (чи й досі ще є?) замужна, має донечку у віці Ніни. Їй всього 25 років. Марко розуміє, що він завинив, що не дотримав вірности Ії і признався, що таке вже було й раніше. (Я запиталася, щоб ліпше зрозуміти ситуацію). Їя не хоче тепер з ним навіть говорити. вимагає, щоб Юля взагалі "зникла", а Марко хоче затримати її як працівника, бодай в іншому відділі установи. Не хотів би лишати праці в Україні, бо це вперше в житті, каже, що має роботу, яка приносить йому велике задоволення. Має сильне відчуття до Ніни і почувається до відповідальности.

Четвер, 12 травня 1994, в ліжку. год.11:30.

Подзвонила недавно вдруге до Марка. Встигла тільки подякувати йому за несподіваний подарунок: велику чорно-червону хустку, яка прийшла сьогодні поштою. Довше не міг говорити, бо був у нього в кімнаті хтось із бюра. З Ією по телефону не говорив, тільки написав (чи збирався писати) їй листа. Так воно краще, сказав. Завтра вже повертається назад до Києва.

Максим дуже допитувався про Марка, бо Марко з ним не тримає ближчого контакту і тільки — як і до мене — зрідка пише кілька слів на e-mail. Після деякої надуми, я вирішила поділитися з Максимом сумною новиною — фактично нізким більше про це не зможу говорити. (Та й не варто. У подружніх справах, думаю, найкраще, як всі сторонні особи з родини, з найближчих, затримують певну дискретність — тоді ліпші шанси, що подружні партнери знайдуть розв'язку самі, що справи повернуться до status quo ante. Як вся родина почне обговорювати проблему — то до згоди дійти буде трудніше!) Максим дзвонив уже вчора, але тоді була при телефоні вся родина і я не сказала нічого, тільки що довго говорила по телефону з Марком. Вранці сьогодні по e-mail лаконічно тільки натякнула на те, що відносини погані і є ще третя особа. Максим недавно подзвонив, з турботою. Він значно від Марка консервативніший у поглядах — завжди таким був! — і недавно, каже, висловився негативно про розведених чи про тих, що не дотримуються подружньої вірності, і то в присутності Струка, похопившись запізно, що це невластиве в тому товаристві faux pas. Пожурились ми разом з Максимом над майбутнім Марка і Ії, бідної маленької Ніни, і над фактом, що ні він, ні я, не зможемо в цій справі нічим допомогти.

Їздила я сьогодні до міста — мала замовлену візиту в офталмолога, Мухи Стефанишин, а при тій нагоді думала вступити до бібліотеки Balch Institute, бо перевірила і виявилося, що вони таки й справді мають журнал Ukrainian Canadian. Мій плян змогла здійснити тільки частинно. Візита в Мухи затягнулася довше, як я сподівалася, а крім того, після крапель на розширення чоловічків (puрil dilation), я і так не могла б читати чи працювати. Але до Balch я таки вступила і передала бібліотекарці Patricia Lusk кілька книжок в дарунку для бібліотеки (Остапові Зібрані вірші і мої власні: Землетрус, Самотнє місце і ULE65A). Працювати у Balch поїду завтра вранці.

Віктор сьогодні закінчив малювати primer-ом. Завтра має накласти два шари остаточної білої фарби (з відтінком, що називається Alabaster). Маю надію, що встигнемо ще ввечорі позносити назад меблі і килими. Бо в суботу пополудні — Вікторова ґрадуація, отже вся робота мусить бути закінчена.

13 травня, п'ятниця. Метро.

Їду до Balch Institute. Вже майже полудне, але я вже їздила за додатковою фарбою до Hechinger-a і за грішми для Віктора до банку. Спала не дуже добре — пізно лягаю, вибившись зі сну і з регулярної рутини, не сплю, читаю. Заснула десь перед 3-ою, а встала перед 8-ою. Завжди і всюди — журба: Марко. Буджуся з думкою про нього, та й засипляю, відганяючи цю думку. Бо що я можу зарадити? Жаль мені, що обоє вони нещасливі, але найбільше жаль дитини, що не має і не матиме стабільного, повного радости й любови родинного життя з татом і мамою.

Знайшла, що мені треба було в бібліотеці Balch інституту, попрацювала над анотаціями з Ukrainian Canadian, яких мені бракувало. Balch — єдине місце на всю Америку, де можна знайти цей журнал українських канадських комуністів. Я за ним досі їздила до Торонто, але Mary Skrypnyk, на мої запити в цій справі дала мені інформацію про Balch. Правда, після моїх запитань по телефону, відповідь була негативна, мовляв, не маємо. Але я не поступилася так швидко — отже знайшли, хоч і неповні комплети і не оправлені. На щастя були потрібні мені номери. Їду додому вчасно, бо треба буде Вікторові допомогти перенести назад до вітальні меблі і килими, фіранки і драперії доведеться вішати певно аж завтра вранці, як стіни зовсім висохнуть. Але мені ще треба буде випрати й випрасувати фіранки.

Неділя, 15 травня 1994. 2 год. ночі.

Тількищо закінчила довгу розмову з Ією. Фактично говорили ми двічі — подзвонила я, вона віддзвонювала, потім перервали, щоб вона могла покласти Ніну спати, а тоді я знову подзвонила. Тим разом з Ніною не говорила я взагалі, тільки з Ією. Довідалася я різні додаткові деталі — факти, що допомагають розуміти ситуацію. Стосунки Марка з цією жінкою тривають уже рік. І Ія про це знає віддавна. Були обіцянки з боку Марка зносини ці припинити і вона тому вірила і була готова пробачити йому. Але все повернулося до старого. Справи ускладнені тим, що ця жінка працює адміністраторкою в Марковому бюрі, бюрка їх поруч, вони зі собою 14-16 годин денно. Що більше: її мама є Марковою господинею, варить йому їсти, чистить хату. Чоловік Юлі (вони зі собою не живуть) також має працю в газеті, що її фундатором є FTUI. А Марка шофер і bodyguard, каже Ія, є Юліним boyfriend-ом. (Чи справді?) Таке оточення виглядає мені підозрілим — чи не обпутала якась кліка наївного американця, щоб використати і його особисто і може навіть цілу інституцію FTUI у своїх власних може навіть політичних цілях?

Про свою суперницю Ія сказала, що це інтелігентна, працьовита, мудра і гарна жінка. Про Марка і його працю там: що він знайшов себе в незнанім окруженні, що він захоплений роботою і з успіхом її виконує, що "he went native". Але коли вона — Ія була там у листопаді, він приходив додому пізно після цілоденного побуту в бюрі і сідав на телефон — до Юлі! Коли дитина ішла відвідати батька в бюрі, то Ніною також займалася Юля. А їжу готовила її мати! Справді, ситуація незавидна!

Ія, видно з усього, любить Марка і готова йому багато пробачити. Але водночас вона характеризує його як незрілого, наївного хлопчака, що йому бракує відваги і рішучости робити самостійні рішення чи виявляти ініціятиву, як людину надмірно пасивну і розгублену. Ситуація, яку мав з Кутаком ішла йому на нерви, був у депресії, але не міг і не вмів розв'язатись. Тому пропозиція праці в Україні видалась і йому і Ії доброю нагодою почати щось нове. Ія каже, що знала, що це зв'язане з риском, але хотіла дати йому таку шансу. Тепер він знову ж не може рішитися, що йому робити. Каже Ія: він мабуть хоче, щоб вирішила за нього я, щоб я взяла останній крок, щоб він не мусів "замітати за собою".

Думаю, що Ія має багато рації і аж тепер розумію, що хотів сказати Марко, коли в останній нашій розмові прирівняв себе до свого тата. Я йому заперечила, мовляв, не в цьому аспекті, бо Остап був абсолютно до мене чесний і в подружжі ніколи не зрадив. Але тепер бачу, що Марко може у приступі самокритики мав на увазі свою нерішучість, неініціятивність — так, це правда. В тому він може і нагадує Остапа. І від себе додам: велика доза браку певности себе, почуття меншевартості компензоване зовнішньою ароґантністю. Марко і мені (а також Олесеві, що їздив до нього на розмову) сказав, що Ія, мовляв, ніколи не вміла бути йому рівнорядним партнером, що вона — психологічно слаба. Але я думаю, що тут може навпаки: Ія здобула чималий професійний успіх і Марко мабуть відчував заздрість за це (sounds familiar?), почував своє ego загроженим. Адже факт, що знайшов собі молоденьку 24-річну дівчину, яка дивиться в нього закоханими очима, вказує зовсім виразно на те, що не рівнорядного партнера він шукає.

Ія сказала мені ще одну новину. Вона 26 травня їде на два тижні на Україну, вертається 15 червня. Але не до Марка, і не з Ніною. Їде на працю, на семінар, що його темою є "Political journalism for independent TV reporters; how to use TV and report objectively". Андрій Ткач з Нью Йорку має вести цю групу. Ніна на той час буде в Олеся і Люби.

Вівторок, 17 травня 1994, метро.

Їду на PENN — маю бюро, треба його вживати! Та й хочу докінчити копіювати Остапові спомини. Хочу підготовити машинопис на випадок, якби Іваничук дав позитивну відповідь про видавництво Просвіта у Львові. Сьогодні-завтра візьмуся за виготовлення Остапового літопису життя і творчости — добре, що маю готову таку канву в бібліографічному покажчику — треба її поширити, доповнити, переписати на комп'ютері. А тоді зібрати й підготовити ілюстрації. Якби відповідь прийшла скоро — за місяць-два — то мені може довелось би поїхати до Львова десь ранньою осінню і завезти ці матеріяли особисто — разом, що саме й головне, з грішми. А якщо ні — то почну довідуватись про можливості такого видання тут в Америці. У Львові з багатьох причин було б ліпше: видавництво зайнялось би редакцією тексту, хтось (може Микола Ільницький, може Тарас Салига) написав би вступну статтю про автора, тираж міг би бути не 500-1,000, а 10,000 — і книжка та ім'я автора дійшли б до читача на батьківщині.

Вчора й передучора багато часу зайняла мені підготова Літературного Конкурсу на Сатиру. Вже більш-менш узгіднила текст комунікату з Рудницьким і Ларисою, але Куземський, від Самопомочі, що зобов'язалася на ту ціль дати 2,000 дол., вимагає окремого формального засідання. Все таки, я певна, що це вдасться, і хоч ця ініціятива коштуватиме мені чимало роботи — я вірю, що вона принесе користь нашій літературі — і то в тяжкий і критичний для неї час.

Марко не сходить мені з думки. Написала я йому коротку записку на E-mail, щоб домовитися на довшу телефонічну розмову. Покищо не відгукнувся ще.

Північ, 18/19 травня 1994, в ліжку.

Повертаючись з PENN вчора, я пішла довгим проходом пішки до 17-ої вул. і Walnut, до книгарні Borders. На моїй retirement party я отримала в дарунку gift certificate до Borders на суму 223 доляри. А я в цій книгарні ніколи досі не була, отже пішла подивитися, що вони мають. Реклямуються вони, як books & music і мені було цікаво довідатись, чи не мають вони припадком CD... Ні, не мають. "Music" стосується до нот і до книжок про музику. Tant pis! Мала охоту купити собі і на дарунки Чайковського, Ґріґа, Верді... Доведеться піти за тими речами до Towers (також маю пару Gift certificates, хоч і на меншу суму!) Купила в Borders пару книжок на дарунки внукам (Іванкові — енциклопедію про птахів, Стефкові — велику ілюстровану книжку про середньовіччя, Ніні — про динозаврів). Хотіла купити також книжку Аскольда Мельничука — нарешті маємо прозаїка, що пише на українському підтексті — але книжок ще не було на полиці, хоч вже є на комп'ютері зареєстрований shipment.

Несподівано запиталися мене Максим і Уляна по телефону: чи я, мовляв, вибираюся до них на Memorial Day? Бо діти матимуть виступ танців, і чи купити і для мене квиток на цю імпрезу? — Ну, я і не думала вибиратися знову до Торонто, але після такого запрошення, написала записку до Славка, чи він їде туди? Їде! І візьме мене, отже поїду, але тільки на вікенд. Роботи маю багато і не дуже хочу витрачати час. Сьогодні весь ранок працювала в городі — косила траву, підрізувала кущі. Пополудні спекла пляцок для сусіда Allen-a, щоб зреванжуватись йому за те, що поправив мені ринву (лишила я йому кошичок на порозі з карточкою "To my favorite roofer"). Решту дня і вечора працювала над літописом життя і творчості ОТ. Вже закінчила і надрукувала. Остапів машинопис маю вже у двох копіях (крім оригіналу) — отже підготовка поступає вперед.

Рудницький пише статтю про Гординського. В суботу заплянований вечір на пошану СГ. Маю охоту поїхати з Рудницьким. Давно не була в Нью Йорку серед української публіки.

На суботу 4 червня запросили мене, щоб приготовила гутірку для 43. відділу СУА. Радо це зроблю — розповім їм про листування, що його тепер читаю, зокрема про Олену Телігу (напевно виникне контроверсія, коли почують, що вона думала про феміністок, Союз Українок і зокрема нашу Лідію Бурачинську — але це і добре, варто сколихнути трохи заспане плесо міщанської взаїмоадорації...)

П'ятниця, 20 травня 1994, метро.

Їду на PENN, але тим разом не так до Biddle, як до Van Pelt. Треба приспішити мою працю над ULE80 — адже зобов'язалася я викінчити цей том до половини наступного року, отже маю не більше як рік часу, щоб це зробити. А ще примушує мене переглянути матеріял мій недалекий виїзд до Урбани (Вчора замовила квиток: їду 19 червня, вертаюся 3 липня — дорого! 260 дол.!) Це, мабуть, остання моя поїздка у зв'язку з ULE80 — отже мушу приготовити собі плян: що точно я там робитиму, за чим шукатиму. Зокрема треба мені перевірити що ще можна знайти тут на місці. Їду до VP передусім на те, щоб написати деякі анотації до позицій, що вже в мене бібліографічно оформлені. Це значить, що роблю справу вдруге. Це є наслідки моєї співпраці з Journal of Ukrainian Studies. Я їм давала перевірені бібліографічні списки, без анотацій. І тепер доводиться доповняти. Ніколи в майбутньому такого не робитиму. Анотацію треба писати зразу, бо матеріял вдруге часом важко знайти. Це, очевидно, забирає час і сповільнює працю. От напр., щоб написати анотації до тому Анналів зредагованого Рубчаком — Studies in Ukrainian Literature — треба буде, мабуть, посвятити кілька годин.

Вчора, натомість, я більшість дня провела вдома, при комп'ютері, вписуючи мої минулорічні знахідки до UkraLME 92-93. Тому, що вже стільки праці я вклала в цю таку потрібну бібліографію, я думаю цей сеґмент таки викінчити, доповнивши його рештою ще не розписаних FBIS Reports за 1992–1993 роки. Але в майбутньому я FBIS Reports не включатиму — це абсолютно понад мої сили і фінансові спроможності, бо треба було б за тим матеріялом їздити до Вашинґтону або до Урбани. Також виеліміную матеріяли 1991 року і все, що було раніше. Почала я це надто амбітно, не усвідомлюючи скільки того матеріялу є. Але сеґмент 1992–93 таки викінчу — хай це буде моя дань незалежній Україні. Запитання про цю бібліографію приходять до мене по e-mail досить часто — є люди, що знають про цю мою роботу і в Бельгії, і в Ізраїлі.

Понеділок, 23 травня 1994, метро.

Їду на PENN. Сьогодні Greater Philadelphia Law Library Association запросили мене на святковий lunch, що на ньому також вшановуватимуть мене, як недавнього емерита. Ця імпреза має відбутися вполудне, у Faculty Club на PENN.

Вчора, нарешті, мала довшу розмову по телефону з Марком. Я двічі до нього дзвонила, його не було, але я за кожний раз залишала йому на машині вістку про те, що пробую з ним сконтактуватися. Вчора пополудні він віддзвонив. Я йому сказала свою думку про їхню проблему, підкресливши, що він мусить вирішити що йому робити якнайскорше, зокрема якщо хоче врятувати сім'ю і повернутися до status quo. За пару місяців може бути запізно. Я наголосила на тому, що це справа великої ваги, щоб він її не легковажив. Покинути сім'ю матиме далекойдучі наслідки. Може назавжди втратити не тільки жінку, але й дитину — що їй він уже заподіяв велику шкоду, яка може мати поганий психологічний вплив на все її життя. Може втратити також приятелів, так як напр. втратив їх Лащик. Будуть, очевидно, і фінансові консеквенції, ітд., ітд. З розмови з Марком я зрозуміла таке: він почуває за собою вину і йому жаль дитини, але відносини його з Ією погані, а ще тепер (каже він) вона виявляє до нього багато ненависти і жорстокости. Він хоче рятувати сім'ю, але сам цей факт не означає повороту до родинної гармонії. За всяку ціну, навіть за ціну родини, він хоче залишитися на роботі в Україні, він нею захоплений: знайшов, каже, ціль і глузд життя. Отже пріоритети його такі: 1/ робота, 2/ сім'я. На мої критичні зауваження про недоцільність оточувати себе людьми з одної родини, про небезпеки непотизму і можливості шантажу, сказав, що я не знаю ситуації, і що повторяю думки Ії, підбунтована нею. (Це не правда: від Ії я мала тільки інформацію, але моя реакція на цю адміністративну ситуацію — моя власна і оперта на власному адміністративному досвіді).

Понеділок, 23 травня, пополудні, метро в дорозі додому.

Luncheon був поданий в елегантній атмосфері Alumni Hall нашого Faculty Club-у, і прибуло на нього біля сотні членів GPLLA. Але був несмачний: шматок (грубий) якоїсь маринованої риби (tuna?) на платівці салати. Я майже все залишила і не дуже насичена. А думала, що не треба буде дома варити! Мене відзначили корсажем із свіжих квітів, подякою за довголітню співпрацю та й досмертним членством у GPLLA. Я собі приватно зажартувала: бачите, я за останні роки навіть не була звичайним членом GPLLA, а тепер за те мене нагородили досмертним почесним членством!

Решту дня хотіла використати, працюючи на комп'ютері, але є якась проблема. Мій комп'ютер на PENN дає мені знати, що не може прочитати матеріялу на моєму floppy disk, а мені конечно потрібно, щоб з floppy можна було копіювати на hard disk і навпаки, бо я ж працюю над цим текстом і в дома, і на BLL. Буду мусіти порадитися спеціялістів у Computer Dept. Я думала: може пошкоджений, дефективний диск? Але принесла сьогодні ще інший диск і з ним така сама проблема.

На полуденку GPLLA була також Liz і сказала мені про те, що в бюджеті на наступний рік не затверджено другої професійної позиції в Foreign Law Department. Я вже про це знала, бо мені сказала про те Katherine — зі сльозами в очах, бо вона мала надію цю позицію дістати. Мариля про це ще не знає — вона тепер на вакаціях у Польщі. Буде дуже розчарована і незадоволена, як повернеться і довідається про цю новину. Справді, жаль, що департмент не тільки не буде розбудовуватися, але буде корчитися. Фактично, я таку можливість передбачала давно. І з Марилею ми про це говорили. Адже на моїх 27 літ у BLL, тільки останні 8 я мала заступницю, другу професійну позицію. Мариля буде мусіти трохи згорнути крила. Напевно одною з перших жертв буде наша — роблена досі спільно — бібліографія трудового права для Comparative Labor Law Journal.

Вівторок, 24 травня 1994. На городі, пополудні.

Не встигла я відмітити факту, що в суботу 21 травня я поїхала з Рудницьким до Нью Йорку на вечір в пам'ять Святослава Гординського, що його спільно влаштовували НТШ, УВАН та Український Інститут Америки, в приміщеннях Інституту. Я давно не була в Нью Йорку, а що Гординського завжди дуже шанувала й любила — то й радо поїхала, фактично сама впросилася, а Рудницький, який їхав сам один, був радий мати товариство. В програмі вечора, що почався о 7 год. були: доповідь Рудницького про СГ як поета і перекладача, доповідь Певного про СГ як мистця і мистецтвознавця, що її у відсутності автора, який тепер в Україні, прочитав композитор Леонід Грабовський, Ольга Кириченко-Шуган читала (дуже добре!) вибір поезій СГ, Дарія Каранович грала на фортепіяні Вівальді і Барвінського (дуже ще добре тримається, а вона ж — товаришка моєї мами!), баритон Ярослав Гнатюк з України заспівав кілька пісень і арій. Програма була на доброму рівні. Приємно було слухати вибору поезій — майстерних, викінчених, де ні одного слова не можна і не треба було б замінити (Цього не скажеш, напр. про Маланюка, в якого багато недбалого, ненормативного!) Гнатюк виявився добрим вишколеним співаком, що тримався без перебоїв на культурному рівні. Публіки було між 80 і 100 осіб, в тому числі тільки кілька знайомих (Кедрин, Ляся, Крушельницька, Світлана Андрушків, Гнатейко, ще дехто — були й Софійка з Титом, бо в НЙ саме наступного дня відбувалися річні збори Музею). Але було мені дуже сумно. Скільки разів були ми з Остапом в залях цього Інституту! І які там бували культурні і наукові імпрези! Минулося. Еміграція вимирає приспішеним темпом! І тому коли Гнатюк на наддаток вирішив надпрограмово заспівати "Видиш, брате мій", я зворушилася до сліз і була близька того, щоб не тільки публічно розплакатися, але в голос розридатися.

Між іншим, недалеко від Інституту, на 5-ій Евеню і 85-ій вул. (куди ми з Рудницьким пішли пройтися, бо приїхали за скоро і двері Інституту ще були замкнені), в будинку де жила і цими днями померла Жакелін Кеннеді, зібралася громадка людей — чи то як вияв пієтизму до "Jackie", чи просто, щоб зблизька побачити славні особистості, що приходили до будинку, щоб скласти останні вияви респекту померлій і скласти кондоленції родині. "Jackie O" мала всього 64 роки. Померла на рака лімфатичних залоз, що його недавно виявили. Memento mori і для мене. Вона — майже моя ровесниця. Я от розчинила стільки плянів і проєктів, а що з цього вдасться довершити? Скільки віку ще виписано мені у Долі?

За останніх пару днів зробила багато праці над ULE80. Але вчора присвятила трохи часу справі Літературного Конкурсу на Гумор і Сатиру. Узгіднила комунікат, написала в імені Люди письмо до Самопомочі, відбула вчора ввечері разом з Людою засідання з дирекцією Самопомочі, тобто з Куземським і Захарчуком. Погодилися дати на ту ціль 2,000 дол. — отже конкурс буде! Дай Боже, щоб письменники з України скористали з нагоди, щоб прислали якісь твори непроминальної вартості. Тоді зможу мати сатисфакцію, що моя ініціятива принесе користь нашій культурі. (А нам додаткову працю — але нехай, щоб хоч прийшли якісь цікаві і вартісні твори!)

Четвер, 26 травня 1994, метро, 11:00.

Їду на PENN — передусім на те, щоб відбути нарешті кількакратно відкладаний полуденок, що на нього запросили мене наші уряднички Barbara i Faith, які не мали змоги бути на моїй retirement party. При тій нагоді хочу вступити на пошту, щоб надати до Костюка копію машинопису Винниченкового "Лепрозорія". Костюк у розмові недавно згадував, що такий машинопис повинен бути серед Остапових паперів і просив, щоб йому відіслати. Я спершу не могла того знайти, бо в Остаповому кабінеті не було, але кілька днів тому випадково, шукаючи чогось іншого, знайшла в нашій шафі у пивниці. Також треба мені піти до банку, вибрати 200 дол., бо їду завтра з Трофименком на вікенд до Торонто.

Заки я вийшла з хати був телефон від Ії — вона вже в Нью Йорку, завтра їде в Україну, а Ніну лишає на два тижні в Олеся і Люби. Виявлається, що вона повертається якраз два дні перед моїм виїздом до Урбани! І хоче приїхати до Філядельфії на два тижні, заки поїде на Союзівку! Ну, це для мене велика комплікація! Я вже всі пляни зробила, навіть достосувала їх до того, щоб могти бути з внуками на Союзівці в час, коли там будуть Пташата! І про це я інформувала Ію — але видно вона не слухала, не запам'ятала! А подорож до Урбани я пляную вже цілий рік — бо це чи не єдина нагода викінчити мій ULE80 і також UkraLME 92–93. Ах, не люблю таких імпульсивних рішень! Брак доброї комунікації з Ією і її раптові зміни плянів несподівано скомплікували всі мої пляни!

Четвер ввечері, вдома, год. 9:30.

Пакуюся до завтрішнього виїзду до Торонто. Полуденок випав мені коштовний, бо схвильована розмовою з Ією, забула в метро свою парасольку — і то ту найліпшу, яку купила не так давно за понад 20 дол.! Пропало! Але зате зробила важливе рішення: подорож до Урбани/Шампейн відкличу. Вже телефонувала до USAir. Грошей за квиток мені не повернуть, але 266 дол. — 35 дол. кари матиму в них кредит на другий раз. До Univ. of Illinois напишу: ці 60 дол. депозиту вони, мабуть, повернуть. Втрачу нагоду викінчити свою ULE80, але не можу виїхати, залишивши Ію і Ніну самих у Філядельфії. Зокрема треба, щоб Ніна не мала почуття, що і баба також її покидає, виїжджаючи кудись.

П'ятниця, 3 червня 1994. Минула північ, 12:07 (в ліжку).

Минулої п'ятниці, 27 травня, я поїхала із Славком Трофименком до Торонто. Славко — приємний компаньйон і знаменитий шофер, але 10-11 годин дороги таки втомлює — і то не тільки водія! В Торонто для записок не було часу. Трохи займалася дітьми, трохи господарила. Була на концерті Ukrainian Academy of Dance, що мав місце 29 травня в Bassett Theatre в Metro Toronto Convention Centre, де брало участь мабуть із двісті дітей, в тому числі Іванко і Стефанко. Претенсійна заля в центрі міста виповнена по береги публікою (понад 1,000 осіб) — і то не тільки батьками учасників концерту (були на залі єпископ Борецький, що дав на цю "Академію танцю" 25,000 дол.! — а з моїх знайомих — Марко і Оля Павлишини, Ліда Гумінілович з Мірою, Люба Пендзей). Керівником цієї школи народних танців є Дановія Стечишин. Видно, що вона втішається неабиякою підтримкою батьків — Уляна була трохи здивована, коли я висловила критичну думку, що з неї, мабуть, ліпший бізнесмен, як хореограф... Мені концерт не подобався — не тільки тому, що я ніколи не була в телячому захопленні від народних танців (навіть як їх виконували справжні майстри з ансамблю Вірського!) — але також і тому, що філядельфійські "Волошки", яких я мала нагоду пару разів бачити, а також школа Роми Прийми, здаються мені кращими. Може є якась філософська різниця в самому підході, в методі. Танцюристи Стечишин не вміють ходити по сцені, не дістають елементарних підстав клясичного балету, а тільки виконують au naturel всякі кроки народних танців, як їх мабуть танцювали по селах і під церквою. І то, очевидно, я говорю на адресу не таких малих дітей, як Стеф чи Іванко, але тих уже заавансованих, що виконують трохи складніші хореографічні композиції.

Були в Торонто і на концерті також Маруся Пасічник, а з нею її шваґерка Станислава Пасєчнік, з Англії, дружина-вдова Іванового брата, що вважав себе поляком! Один вечір я залишилася з дітьми, щоб дати змогу Уляні і Максимові піти в кіно з нагоди їхньої 11-ої річниці шлюбу. Була також нагода поговорити віч-на-віч і пожуритися разом про родинні турботи Марка та Ії.

Повернулася я з Торонто у вівторок 31 травня. Біля 6-ої вечора вже була вдома. Середу і четвер провела на самоті. Il faut cultiver son jardin, мовляв Вольтер. Дослівно і в переносному значенні. Садила квіти, косила траву, обрізувала живопліт. А крім того працювала над ULE і UkraLME. Максим переробив мої Mac files на Word Perfect. З тим був трохи клопіт, заки я — за інструкціями Максима — перекопіювала привезені диски на свій hard disk. Мусітиму вивчати нову комп'ютерну систему — я ще добре не знаю Word Perfect і це створює мені всякі труднощі і, очевидно, забирає додатковий час.

Завтра Максим з Уляною і дітьми їде до Calgary на конференцію славістів і на вакації. Дай Боже, щасливо!

Понеділок, 6 червня 1994 року, вдома, при телевізорі!

Аякже! При телевізорі! Сьогодні 50-річчя аліянтської інвазії в Нормандії. Для відзначення цієї великої історичної події відбувається на побережжі, де відбулася ця висадка, величаве міжнародне свято, що в ньому беруть участь і наш американський президент Клінтон з дружиною, і королева Англії Єлисавета з Філіпом, і президент Франції Міттеран, і тисячі людей, війська, флоти, летунства... Преса і телевізія вже цілий тиждень присвячують цій річниці багато уваги. Документальні репортажі, коментарі істориків, спогади учасників. Група старих американських ветеранів, що були колись скинуті на парашутах поза лінію німецького фронту, вирішила повторити цю подію: вчора ці 70-літні завзятці таки довершили цього діла і звернули на себе увагу всього світу. Зворушив мене коментар одного такого старого американця, що, мовляв, робили інвазію "not to take a country, but to give it back". Інвазія в Нормандії перерішила долю війни і — як це підкреслюють коментатори — забезпечила довготривалий мир наступним поколінням. З цього погляду вона перерішила, мабуть, і мою особисту долю. Де була я 50 років тому, 6 червня? Точно не пригадую: мабуть уже в Мушині біля Криниці, отже вже на еміграції. Докінчувала я третю клясу тернопільської гімназії вже в Криниці, але не знаю, чи існувала ця гімназія вже в червні? Чи це вже було в липні-серпні? У вересні, якщо не помиляюся в точному часі, ми вже переїхали транспортом до Словаччини.

В американських коментарях, очевидно, наголошується роля США у війні, але чула я також критичні зауваження, що, мовляв, переломовий момент війни був не в Нормандії, а на східньому фронті в Росії, що інвазію західної Европи аліянти свідомо відкладали, щоб довести до більшого знесилення совєтських сил, а один з ветеранів на питання кореспондента відповів, що наслідки інвазії не були варті таких великих жертв: мовляв, сьогодні німцям і японцям живеться ліпше, як нам.

Відколи я повернулася з Торонто, проводжу більшість свого часу в повній ізоляції від людей і рідко навіть розмовляю по телефону. Невже я поступово перетворююся в дивачку і відлюдка? Пару разів хотіла вибратися на PENN, але передумала. Багато часу проводжу при комп'ютері, працюючи на Wordperfect над ULE, доповнюючи перероблені Максимом мої старі Мекінтош-файли новими анотаціями і записами. Ще не вмію робити копії з hard-диску і не маю в запасі дисків для цієї цілі (таки доведеться поїхати до Penn Bookstore). Не знаю, чи можна скопіювати весь диск нараз, чи треба — як це я робила досі — копіювати кожну окрему file? Може треба з тим почекати аж поки Максим повернеться з Calgary? А може аж він приїде до Філядельфії в серпні, коли будемо разом вибиратися на наш відпочинок над морем? У всякому разі, довші нові анотації друкую на принтері, щоб не ризикувати. Але я рада, що нарешті відважилася дати переробити свої files з MacIntosh на IBM. В процесі переробки пропав один file — Articles Y — довелося його в цілості переписати — але це на щастя було тільки дві сторінки матеріялу. Articles Z — був трохи пошкоджений і також довелося кілька записів переписати, але ці комплікації тільки переконали мене в тому, що найвищий час був мені покинути мій Мек і не рискувати кількома сотками сторінок готової праці. Я ще свій Мек далі вживатиму, зокрема для Автобібліографії, бо вона роблена кирилицею і переробити її з McWrite на Word Perfect, здається, неможливо. Але коли я нарешті візьмуся до переписування свого щоденника (а хочу це зробити, бо і мені самій читати його нелегко, а приємно буде цим шляхом "зануритись у теплу ванну спогадів" — як сказала раз Віра Кемпе) — то робитиму це вже на новому комп'ютері на Word Perfect, новою кирилицею, що має трохи інший розклад, до якого доведеться ще мені звикати.

***

Пізно пололудні, понеділок, 6-ого червня.

Перекусивши вполудне, я пішла на одногодинний (точно: з годинником!) прохід швидкою ходою по околиці East Oak Lane i Melrose Park. Не зважаючи на регулярну щоденну ранішню руханку і додатково майже кожного дня 10 миль на стаціонарному велосипеді, відчуваю брак руху. Працюючи в BLL, я була весь час в поспіху, в акції, бігала туди і сюди між клієнтами, телефоном і матеріялами на кількох поверхах — тепер багато сиджу при комп'ютері, в одній позиції — і це дається взнаки. При роботі засиджуюсь часто до пізна. Лягаю спати біля півночі, а тоді ще до 1-ої години звичайно читаю. Закінчила читати знамениті листи пражан і варшав'ян до Наталі Лівицької-Холодної. А що звернулися до мене з 43. відділу СУА, щоб зробити їм гутірку, я вирішила розповісти саме про це листування, зокрема про листи Олени Теліги, бо вони не тільки дуже безпосередньо жіночі, але навіть пікантні. З цієї нагоди я навіть принесла собі з бібліотеки давновидану книжку, що вміщає поезії і спогади про Телігу різних її сучасників. Не думаю присвячувати свого часу дослідженням над Оленою Телігою — це має бути тільки поверховна популярна гутірка. Говоритиму ад гок, навіть без записок. Якби я мала щось писати, то хіба про цілу книжку, яка варта уваги, зокрема ті частини, що зредаговані Мартою Скорупською. Якби так я писала про це до Ukrainian Weekly, то назвала б свою статтю-рецензію "Fascinated by footnotes", бо я справді захоплена скрупульозним редагуванням Скорупської — її примітки часом цікавіші як навіть самі листи.

Додаткова причина моєї самоізоляції від людей — це теж перетравлювання внутрішнього болю за Марка та Ію — болю, що з ним ні-з ким поділитися не можу, і не хочу. Нікому крім Максима й Уляни я про цю болючу для мене справу не казала. Знають про неї тільки Іко Лабунька, який саме повернувся з України, а також очевидно Олесь і Люба, що в них тепер перебуває Ніна. Марійка Лабунька написала мені з Києва листа, що прийшов ще перед моїм виїздом до Торонто. Долучила вона також копію свого листа до Марка, що його вона послала Маркові з Філядельфії ще 12 квітня. В обох листах багато болю, гіркоти і злости — і це зовсім зрозуміло. Не зовсім зрозуміло мені, чому такий довгий час ніхто не вважав за потрібне втаємничити мене у ці справи. Тепер вона пише, що може мені треба з'явитися в Києві, щоб вплинути на Марка. А вони ж (тобто Ія та Марійка) знали про ці речі вже цілий рік. Я їздила в лютому до Вашинґтону на зустріч з Марком. Якби була знала про їхні подружні проблеми, могла була тоді про це з Марком говорити. Він тоді нічого про ці особисті справи не розповідав. Але тепер, від коли я вже знаю про ці проблеми, я вже двічі мала довгі розмови про це з Марком. І коли він востаннє був у Вашинґтоні, і коли повернувся вже до Києва. Він знає мою думку в цій справі, а що вирішить, залежатиме вже не від мене. Навряд, чи моя присутність у Києві могла б щось допомогти. Зрештою, побачимо, що скаже Ія, повернувшись з України. Вона має там з ним зустрітися: може дійдуть до порозуміння? Якби я думала, що моя особиста присутність могла б у чомусь допомогти — поїхала б! Але я такого почуття не маю. Я сказала Ії про свою думку: врятувати родину можна тільки тоді, якщо вона з дитиною переїдуть до нього до Києва. Але Ія ставить свої передумови: щоб він звільнив із праці і Юлю і її маму, а він має щодо цього різні скрупули і не зовсім годиться це зробити. Тут потрібний компроміс між ними самими і багато тут залежить від того, яка сильна єднає їх ще любов? Після останніх розмов із ними маю враження, що їхня подружня гармонія захитана була вже давно і що за таких обставин пускати молодого чоловіка на два роки самого на Україну було, як кажуть американці, "asking for trouble".

Лабунькова в своєму листі пише про те, що Іко довідався від Ії про цю справу, що він так це переживає, що вона радить мені "не дзвонити до нього в жадних справах, принайменше в найближчому часі". Я і не дзвоню — але пересторога ця була для мене неабиякою прикрістю: значить, мене, як маму, вважають співвинною, чи як? Фактично, це майже образливо. А крім того ця підпільна Марійчина стратегія, на мою думку, така сама нерозумна, як і брак щирості раніше, щоб мені відкрити комплікації у подружньому житті мого сина.

Вівторок, 7 червня 1994. Метро. [Запис зроблений на звороті комюніке Літературного Конкурсу Гумору і Сатири].

В поспіху забула взяти з собою картки із щоденника. Маю тільки цю вільну сторінку, бо взяла з собою комунікат, щоб зробити з нього більше копій. Вчора мало працювала над ULE, зате написала довгого листа Лабунькам і послала на адресу УВУ до Мюнхена. (Марійка ніби запрошує мене приїхати, але ні адреси своєї, ні телефону не подала!)

Не могла вчора додзвонитися до Віри і не знаю, як стоять справи з її мамою. П-ні Смулка кілька днів тому перейшла операцію серця — bypass. Два дні тому ще була на вентиляційних трубах і прогноза була критична. Передучора труби вже відключили, дихала самостійно, але була непритомна. Їй 79 років, отже життя висить на волоску. Віра, Оксана Кіпа і Софійка Титла багато часу в час вікенду проводили в шпиталі, отже я Віри особисто не бачила, хоч їздила до неї додому і в суботу, і в неділю, але говорила тільки з Андрієм Титлою, а потім також із Софійкою, яка віддзвонила, щоб передати мені найновіші інформації про стан її бабуні. Спробую може вступити до шпиталя — до хворої мене, очевидно, не впустять, але може там зустріну Віру? Бо на роботі її, здається, нема. Я тільки залишила message на машині.

Їду до BLL, бо прислали пару запитань, які вимагають відповіді. А також хочу полагодити кілька справ: купити диски і батерею до годинника, може піду до Van Pelt.

Понеділок, 13 червня 1994. Метро. 9:55.

Заплянувала я поїхати на PENN і сьогодні і завтра. Сьогодні мала мати візиту в дентистичній клініці. Але вранці мені подзвонили, що моя дентистка, Mary Bogert, сьогодні захворіла і візита перенесена на 18 липня. Але я вже зібралася іти, підготовила собі роботу до Van Pelt, тексти для фотокопіювання на завтрішнє річне засідання Ради Бібліотеки, та й дарунок і печиво на завтрішню party для Deborah Lazio, нашої уряднички, що була відповідальна за комп'ютерну систему Innopac в бібліотеці і яка відходить, закінчивши школу в Drexel, на професійну посаду. Задля цієї завтрішньої party треба мені буде приїхати знову. Але всі ці мої виїзди я пов'язую з кількома годинами праці або у Van Pelt над ULE, або в BLL над UkraLME.

Минулий тиждень провела я майже в повній ізоляції від людей — телефонів було мало, а мені не хотілося нікуди виїздити, та й щиро кажучи, не було куди. Філядельфія в українській діяспорі — це глибока провінція, тут рідко що діється, а вже зокрема влітку. Мій побут в хаті дав одначе поважні успіхи в поступі роботи над ULE — написала цілу низку нових анотацій і все це вже, очевидно, на Word Perfect, на новому комп'ютері. Поволі вчуся всякі технічні штучки на WP і набираю більшої вправи. Ще не розгадала, як поставити діякритичні знаки міжнародної слов'янської транслітерації, що її послідовно вживають в гарвардських і деяких інших виданнях, де пишуть Ševčenko, а не Shevchenko.

Вівторок, 14 червня, метро, 9:40 вранці.

Їду вчасно, бо хочу попрацювати у Van Pelt. Тим разом везу з собою свій машинопис ULE80 — отже маю невигідний тягар. Але це конечне, щоб не дублювати вже зробленої роботи.

Максим з родиною вже повернувся щасливо додому і я вчора говорила вже з ними по телефону. Будучи в Calgary, вони до мене не дзвонили, аж під кінець їхніх вакацій, коли вже не їздили в гори і на льодовики і до музею динозаврів і по прекрасних озерах (що їх і я знаю з нашої поїздки в 1970? 1969? році). Максим, дірвавшись до університетського комп'ютера, написав мені довшого листа на E-mail. Комунікація телефоном за таких умов, звісно, утруднена, а зокрема ще й тому, що там коли вечір — тут уже ніч.

В неділю говорила я також з Ніною, подзвонивши до Олега й Люби до Нью Йорку. Багато мені розповідала про Матійка і Андрійка. Видно було, що побут з дітьми у стабільній родинній атмосфері добре їй робить. Вони — тобто Ніна з Ією — десь незабаром приїдуть до мене. Ія в Києві зустрічалася з Марком і звідти телефонувала до Н.Й. Дзвонив до них, тобто до Ніни, також Марко. Недавно говорив мені Іван Коропецький, що був в Одесі в опері на Кармен і зустрів там Марка! Отже хлопець не тільки працює, але й бавиться!

Середа, год.8:30 вечора, вдома. 15 червня 1994.

Сиджу в пивниці, бо тут найхолодніше. Температура сьогодні піднялася до 97̊F та й вологість дуже висока. Таке заповідають на кілька днів. Погода справи ускладнює. Я ще охолодження не включала, тільки пускаю вітряки. При такій температурі не багато можна зробити. Всетаки я сьогодні, будучи вдома, вирішила використати час для господарських справ. Випрала й випрасувала фіранки в їдальні, випрасувала й повісила нові драперії, що їх купила вже давно, але що прийшли в понеділок. Найбільше клопоту було (і цього я боялася, не знала чи дам сама тому раду?) з вішанням. Це треба робити на драбині, а я маю трохи фобію до висоти і працювати на драбині завжди боюся. Але — potrzeba matką wynalazku — або "мус — великий пан" — вдалось мені це зробити, придумала навіть, крім гачків, "поправити" кінцівки при помочі аґрафок. Виглядає незле. Розмахнувшись до господарських справ, я ще й помила троє дверей, та й вирізала на городі старий кущ азалій, що згинув мені у наслідок суворої зими. Раннім пополуднем, облита потом, я зробила собі купіль і від того часу сиджу в пивниці — обідала тут при телевізії, прасувала, ще може пакуватиму пачку одягу для висилки на Україну.

Вчора ввечері відбулося кінецьрічне засідання Ради Бібліотеки. Треба було мені написати звіт. Справи далекі ще до оптимального, але вони стоять значно краще, як у червні минулого року. На засіданні були Люда, Софійка Геврик, Захарчук, Кушнір, Маруся Сверстюк. Трохи не добре, що на це — чи не найважніше в році засідання — не прийшли Кіпа, Аня, Мицьо і Данилів, хоч напевно всі вони мали на це добру причину (Аня і Кіпа оправдали свою відсутність). Маємо щастя, що Маруся залишиться на наступний рік. Їй ще бракує досвіду праці — і бібліотечної і громадської — але вона молода, освічена і при добрій волі зможе чимало зробити. Щоб тільки присвятила увагу бібліотеці бодай в межах того часу, що його нам обіцяла (16 годин на тиждень). Вона цього року закінчила Дрексель, отже маємо фахову силу. З часом, маю надію, вона стане справжнім керівником і зможе згуртувати біля себе гурт добровольців, що вестимуть біжучу роботу під її керівництвом.

П'ятниця, 17 червня 1994. Метро.

Вже близько полудня, я щойно прийшла до метро. Рудницький приніс мені лист зі Львова — і я на нього чекала. І добре, що почекала! Лист від Іваничука із залученим текстом контракту на Остапові спогади. Моє задушевне бажання, щоб прийшов такий контракт, заки Софійка Геврик поїде на Україну з турою — сповнилося. Софійка — чи не єдина особа, що їй я можу із повним довірям доручити більшу суму грошей і що радо погодилася зробити мені таку послугу. Отже я тепер до кількох днів мушу приготовити пакет і гроші, щоб до середи це їй завезти. Машинопис я приготовила вже раніше, зробивши з нього додаткові дві копії. Також виготовила вже літопис життя і творчости, що його, маю надію, включать у книжку. Але ще не зовсім готовий ілюстративний матеріял. Я хотіла б, щоб були використані карикатури Козака культурної еліти Львова перед війною, а також кілька фотографій. Іваничук у супровідному листі пише, щоб прислати копії із Сучасности. Це мені створить додаткову проблему. Копії, що їх я зробила була вдома і що не були досить читкі, я вже дала була Іваничукові. Інших копій не маю. Взяла з собою кілька номерів Сучасности — може зроблю в BLL, але цього всього нараз напевно зробити не зможу. Іваничук пише, що редагуватиме спогади сам, але не згадує, чи писатиме він вступну статтю про Остапа. А я конче хочу, щоб така статта була, якщо не Іваничука, то Ільницького або Салиги. Кошт друку 10,000 примірників виноситиме три тисячі долярів (Це максимальна сума, що її запропонувала я, сказавши Іваничукові, що більше я за таку публікацію заплатити не зможу). Вони розділили це на половину: 1,500 тепер, 1,500 в час "макетування". Тоді, мабуть, я сама поїду до Львова і завезу ці гроші.

Середа, 22 червня 1994. Вдома на городі.

Не було часу на записки: Ія з Ніною приїхали в суботу пополудні. Привіз їх з Нью Йорку Іко автом. В неділю я повезла їх на Тризубівку, де був пікнік і спортові змагання з нагоди Дня Батька. Не зважаючи на жахливу рекордову температуру 100̊F, прийшло туди деяке число людей, а головне, що були там діти Боба — Марчик і Ромчик, що з ними наша Ніна трохи бавилася. В понеділок Ромчик був у нас, я водила їх дивитись на поїзди, але найбільший успіх мала забава водою на городі, бо при такій температурі навіть дітям нічого іншого не хочеться робити. Вчора ми поїхали до Toys R Us і купили деякі іграшки та крісло до авта для Ніни, сьогодні Ія поїхала з Ніною до Марти і Боба, щоб взяти дітей на басейн.

До мене сьогодні несподівано подзвонив о 7-ій год. ранку Іван Собчук, що за три години приїде, отже я мала пару годин гостя і почастувала його Brunch-ем (крім миски нарізаних овочів, що їх звичайно їм на снідання я і що дуже Іванові смакували, поїхала я раненько до Tabor Deli і докупила вудженини та інших харчів, бо вже не було). Іван побув у мене зо дві години. Як звичайно, багато говорив. Тим разом, одначе, на дві цікаві для мене теми. Виявляється, що його батько і брат були в підпіллі і що всю його родину в 1944-45 роках партизани Ковпака чи якісь інші бандити повбивали — таки в їхній власній хаті. Вижила з великої родини одна тільки сестра Марія та Іван. Він довідався про ці вбивства тільки що минулого року. Марія заміжна за якимсь чоловіком, що про нього Іван думає, що він — більшовик. В них 9-еро дітей. Іван заснував собі якусь допомогову установу, що її ціль — допомагати сиротинцям в Україні. Включив до цієї акції кілька осіб з Америки і з України, має навіть фірмовий офіційний папір з прізвищами цих людей і адресами, але гроші дає сам, як я зрозуміла, пару тисяч на рік. Особиста харитативна акція невеликого засягу, але може й тому відносно успішна. Показував знимки дітей якогось сиротинця і розповів про способи своєї їм допомоги. Напр. купує кожній дитині по шапці, по парі черевиків, сиротинцеві — пральну машину, овець, що ними піклуються діти ітп. Дає він часом і дрібні стипендії — показував мені фото і розписку якогось хлопця, що отримує по 20 дол. місячно і має за те зобов'язання — вчитися. Показував цілу низку фотографій з України. Одна особливо вимовна і дотепна: живі поросята в баґажнику авта на якомусь ярмарку біля Почаєва.

За минулих пару днів я нарешті скомплетувала всі матеріяли і гроші, що їх завтра маю завезти Софійці Геврик для передачі у Львові. Вийшли несподівані комплікації. Десь пропав мені номер Сучасності за січень 1988 — повинен бути в хаті, адже маю комплект журналу за весь час його існування — та й мусіла мати його в руках не так давно, коли робила вперше копії (не дуже виразні, бо на домашній копіювальній машині) для Іваничука. На щастя, у вівторок була відкрита Укр. Бібліотека в Центрі і я там цей номер знайшла і зробила копії з тієї п'ятої частини спогадів, що там надруковані. Друга комплікація: хотіла б я, щоб використати як ілюстрації до книжки шаржі-карикатури ЕКО з альбому Львів. Хотіла передати Іваничукові примірник цієї книжки і Рудницький обіцяв, що може мені відпродати один з тих, що вони їх мають в УКУ. Я пару днів тому поїхала за тим до Рудницького, привезла. Вчора, переглядаючи вночі ще раз всі матеріяли, я раптом запримітила, що примірник цей має карикатури ЕКО тільки на передньому розвороті, а на задньому — ні! А саме на цьому задньому серед визначних постатей Львова зображений і молоденький ОТ! Цілий сенс давати ці карикатури в тому, що це не тільки дуже прикрасило б книжку, але й давало б доказ, що молодий журналіст ОТ вже тоді займав помітне місце в культурному житті міста, отже це важлива характеристика автора книжки. Я в паніці потелефонувала до Рудницького і він знову ж виручив мене з клопоту. Замінив дефективний примірник на свій власний, де є всі чотири сторінки Екових карикатур. (Я також маю вдома добрий примірник, але не хочу віддавати його з дому!)

Дві ночі цього тижня взагалі не спала: читала Остапові спогади, щоб переконатися чи не треба ще якихось ілюстрацій і наскільки машинопис віддзеркалює друкований текст. З ілюстрацій бракує мені дві — фото Остапового портрету роботи Грузберга та фото групи письменників, де є Любченко, Гординський, Штикало і ін. Є ксерокопія, нема оригіналу. Де Остап це встромив — не знаю. Всі альбоми переглянула, цієї знимки нема. Може ще знайду ці дві речі, тоді зможу додати, а ні то буде без них. Самі спогади, тобто друкований їх варіянт, я вже, очевидно, читала. Було б вийшло Остапові на користь, якби мав був звичку читати мені свої речі перед друком. Не робив цього ніколи, боявся моєї критики. Машинопис має не тільки масу друкарських чортиків і деякі помилки в датах і фактах (частинно справлених самим Остапом), але і написані вони надто штивним газетярським стилем — варто було розбити деякі параграфи на короткі речення, увести більше прямої безпосередньої розмовної мови. Є у спогадах трохи гумору, але ці самі епізоди звучали куди краще в Остаповій розповіді, ніж у надто штивному друкованому варіянті. Нажаль Остапові спогади ближчі своїм стилем до Кедрина, ніж до таких знаменитих мемуаристів як Гірняк, Семененко, Марія Лівицька чи Роман Іваничук. Маю надію, що Іваничукова редакція зробить їх більш сприємливими для читача в Україні, що він справить не тільки сам правопис і мову, але подекуди і стиль. Дай Боже, щоб Софійка без комплікацій перевезла всі матеріяли і гроші (передаю 1,500 дол. готівкою), щоб вони почали роботу якнайскорше і щоб книжка була до року готова. Їх 'строк' — 6 місяців, але я в це не вірю!) В час безсонної ночі сьогодні десь перед 3-ою годиною я потелефонувала до Львова. Романа Іваничука не застала вдома, але був його син і йому я залишила message: що матеріяли везе Софійка і що вона буде у Львові від 29 червня до 3 липня в готелі Інтурист.

Понеділок, 27 червня 1994. Метро.

Давно не була вже на PENN і не скоро буду знову, але сьогодні трапилася нагода. Ія з дитиною поїхала до якогось "водного" парку між Нью Йорком і Філядельфією, де зустрінеться з Олесем, Любою і їхніми дітьми. Отже їх цілий день не буде вдома і повернуться тільки пізно ввечері. Маю надію, що погода буде їм сприятливою, бо тут у Філядельфії заповідають бурю і перелетні дощі. (Але в нас почалося вогке гаряче літо, отже температура навіть у дощі буде мабуть понад 80̊F).

В четвер увечері має приїхати Марко, в п'ятницю маємо їхати всі на Союзівку, де буде табір "Пташат" і куди в понеділок приїдуть також Уляна й Максим з дітьми. На Союзівці, кажуть мені, всі місця вже зайняті, і для мене, мабуть, не буде місця. Але Христя Кушнір, яка живе десь поблизу Союзівки, запропонувала мені перебути кілька ночей в неї. Я воліла б бути з дітьми, бо саме вечорами можна було б більше поговорити, але трудно — буду з ними кілька годин кожного дня.

Лабунькова написала мені з Мюнхену листа — знову ж таки трохи образливим тоном. Але я вирішила образу зігнорувати, і вже їй навіть відписала, подаючи інформації про Ію та Ніну. Все ж таки, обидва Марійчині листи мене трохи застановили. Я вважала досі Лабуньків не тільки за сватів, але і за приятелів. Тепер бачу, що не варто мені з ними бути надто щирою, бо щирими до мене вони не є. Не тільки тим, що затримали цілий рік у секреті прикру ситуацію Марка та Ії, але також тому, що вони (чи радше — вона) поводяться так, немов це я завинила у поведінці свого сина. Оця пересторога, щоб мовляв не телефонувати до Іка, виглядає так, немов би я йому накидалася своїми запрошеннями на обід чи що. А тепер вона пише, що в моєму листі неначе б то на першому пляні я сама, а не Ія і Марко. Погано мене зрозуміла: я тільки хотіла вияснити, що коли не плекати щирости цілими роками, то годі думати про те, щоб у час кризи я могла рятувати ситуацію. Рішення тут тільки за ними і ні я, ні вони — свати великого впливу на це не матимуть.

В Україні вчора були вибори президента. Пробувала слухати ввечері київське радіо — зловила, але конкретної ділової інформації не отримала. Мабуть буде "другий тур" між Кравчуком і Кучмою. Кучма, кажуть, тягне назад до Росії, а Кравчук лякає виборців, що у випадку перемоги Кучми може бути в Україні громадянська війна.

Вівторок, 28 червня 1994. Вдома.

Сьогодні вранці завезла до Trans-Europa пакет вживаного одягу і послала його на Україну Доценкові. Досі передавала я тільки гроші — тим разом спробую з речами. Пересилка коштує 23 дол. — маю надію, що вартість змісту буде для них там значно вища, але хто його зна? Просила я про їхню відповідь на це. Серед речей є убрання Остапове, кілька пар його штанів, мої костюм, суконки, etc. — але якщо розміри не будуть добрі для них, то доведеться їм ці речі міняти або продавати і з тим може матимуть мороку. Маю надію, що щиро мені напишуть, чи варто посилати вживані, хоч і в доброму стані, речі.

Увечері є у Філя виступ молодечого театру ім. Курбаса і я просила Ію, щоб віддала мені на цей час авто. Хочу поїхати. Тепер Ія з дитиною поїхала до своєї приятельки Міці Мадай — вернуться на вечерю. Завтра вона вибирається до Вашинґтону по Марка. Треба мені спакувати якісь речі на тиждень вакацій на Союзівці. Як звичайно, найбільший клопіт із взуттям. Навіть Ніна запримітила на моїх босих ногах мої кісточки, що ненормально вистають на правій нозі. І має з них потіху. Але це смішно тільки тоді, як ходити босій, або в капцях. На щастя, нога не болить і коли вдягну спортові широкі черевики — можу навіть далеко і довго ходити. Але коли треба взутися елегантніше — ціла морока.

Пару днів тому ховали д-ра Олега Слюзара, який помер на 71 році життя. (Недавно була я в нього колядувати з Трофименками!) Хоч був дуже гарячий день, поїхала я на цвинтар, а потім також на тризну. (Кожна моя поїздка автом тепер вимагає узгіднення з Ією). Їдучи на тризну до ресторану, я мусіла вступити додому, бо було мені соромно: треба було вдягти панчохи і порядні черевики, що їх я на цвинтарі не мала. Однак добре, що на тризну пішла. Зустріла там не лиш Славка і Марту Трофименків, але і обоїх Хом'яків та — що найцікавіше — Віру Савойку! Віри я вже не бачила десяток літ. Запрошувала мене приїхати колись до неї до Нью Йорку, переночувати. Я її також запрошувала. Мовляв, приїдь, оглянеш старі Остапові фотографії з молодих літ, допоможеш мені ідентифікувати всіх цих молодих жінок, що є в його альбомі. (Не всі імена я пам'ятаю, хоч він їх мені, очевидно, показував і пояснював).

Субота, 2 липня 1994. Год. 2:00. Glen Spey.

Сиджу над ставком на Верховині. Довкола ліс — гущавина, дико, і було б зовсім безлюдно, якби не те, що яких 100 m. від мене, на краю ставка, розтаборилась під багатоколіровим шатром якась родина чи гурток молоді і звідти доходять звуки якоїсь української музики. Не знаю, чи це з дозволу Верховини розбили собі шатро і чи ставок цей і досі вважається власністю Верховини? Сама оселя тепер окружена сталевою сіткою-парканом. А тут довкола — доступ вільний.

Приїхала я вчора з Марком, Ією та Ніною моїм автом. Вони підвезли мене до Наталки Єреґи, а самі поїхали на Союзівку, де вже є Олесь і Люба з дітьми. Мені вдалося дістати нічліг на Союзівці від 4 до 10 липня, але на вікенд окремого приміщення на одну особу вже не було — була, щоправда, одна вільна кімната на 4 особи, але за неї я мусіла б була заплатити майже 400 дол. за три ночі. Початковий мій плян був поїхати до Христі Кушнір — вона мене запрошувала до свого bungalow під Союзівкою, навіть прислала точний плян, як туди їхати. Але коли я подзвонила до Кергонксону два дні перед виїздом, виявилось, що Христя поїхала додому до Нью Йорку. Зловила я її вдома, в Нью Йорку. Виявляється, вона знову дістала сильні приступи депресії, які — думала вона — вже були під контролем пару місяців. Це настільки серйозно, що вони вже відкликали свій виїзд у вересні на Україну. Жаль мені не тільки Христі, але і Юри. Він має фактично дуже важке з нею життя. Сказала мені, що це вже тягнеться 6 років і що причиною депресії є порушена хемічна рівновага, що їй жодна терапія, ні Prosac не помагають, вона, мовляв, все вже пробувала. I want to die — сказала по англійському, хоч ми, очевидно, розмовляємо завжди українською мовою і Христя належить до тих моїх колег, які дуже цікавляться українським життям, читають не тільки Свободу, але й книжки, навіть поезію.

(Вже не є так безлюдно: прийшла якась групка наших людей — роздягнулися і загоряють на площадці, що тут недалеко від мене, а їхній собака-фокстерієр розкошується плаванням у ставку.)

Наталка Єреґа завжди мене запрошувала, я часто до неї телефоную. І от я вирішила пов'язати корисне з приємним і приїхати сюди на вікенд. В понеділок має по мене приїхати Марко і забрати мене на Союзівку. Там тоді буде вже також Максим з Уляною і дітьми, бо починається табір "Пташат".

До Філядельфії Марко приїхав пізно в четвер. Ія поїхала по нього до Вашинґтону моїм автом у середу. Я була з Ніною сама. Дитина вже до мене привикла і ми гарно два дні бавилися. Найбільше сподобалася їй забава водою на городі, забава, що після неї ми обидві, як мокрі курки, ішли додому витиратися рушником і передягатися в сухе. Ніна до цієї забави ішла в купальному костюмчику, але баба була в домашній суконці і змочити бабу вужиком давало Ніні неабияку радість! Крім того ми читали казки, грали різні гри, в тому числі і гру в карти — війну, складанку (упрощене remi), що їх Ніна швидко засвоїла і собі уподобала. Дівчинка кмітлива і добре пам'ятає навіть найменші дрібнички та й всякі нові вислови. Вміє вже трохи по англійському, бо почала ходити до садочка. Нянька-мексиканка приходить тепер рідше, але з нею Ніна порозумівається ще далі по еспанському. Має мале дівчатко свої примхи і нахил всім диктувати. Коли ми були самі, я трохи відучила її пхенькати. Жартом, кпинами. Мовляв, де поділася наша Ніна? Бо прийшла до нас якась пхенька. А тоді питаюся Ніну: ти думаєш, що нам варто брати Пхеньку зі собою на Союзівку? А Ніна на те: Ні, нехай вона іде собі геть!

Марко з Ією в час їзди автом сиділи напереді, сміялися разом, жартували. Трудно було б комусь сторонньому повірити, що над цією парою висить хмара подружньої зради і загроза розлуки. Вони до себе добре підходять, мають подібне світобачення, спосіб поведінки, навіть розмови. І то навіть у негативному сенсі. Напр. весь час говорять зі собою по англійському, і то в присутності Ніни. Або факт, що пару годин у час їзди слухали по радіо передачу карного процесу проти Сімпсона. Сімпсон — це зірка американського спорту (здається, basketball, не знаю напевно), який недавно викликав був всеамериканську сензацію. Його жінку, що з нею він давно вже був розлучений, знайшли біля її хати вбитою, разом із молодим якимсь чоловіком, який (неясно мені) чи був її коханцем, чи тільки випадковою особою. Все вказує на те, що це — crime passionel, і що вбивця — Сімпсон. Сензацію викликав також факт, що Сімпсон не зразу піддався поліції, тікав білим автом по автостраді, а — що найбільш пікантне й унікальне — за ним, чи радше над ним і поліційними автами в погоні, кружляла в гелікоптерах екіпа тележурналістів і всю цю погоню показувала, немов детективний фільм, на ТБ міліонам американських телеглядачів. Навіть я бачила кілька мінут цієї погоні. Була на телефоні з Рудницьким, а він каже в час розмови: чи ви дивитеся на ТБ? Якщо ні, включіть ТБ і подивіться на цю макабричну сцену! Отже я й включила телеапарат і може 10 хвилин слідкувала за подіями. Але потім замкнула і відійшла. Вважаю таку поведінку преси — безвідповідальною. Зупинили всі інші програми, щоб дати місце цій сензації. У висліді, біля автостради збиралися люди, які вигуками заохочували злочинця, немов героя перегонів. Взагалі прикро, що Америці тепер тон надають люди, які жадні грошей і сензацій, дивляться на все з точки зору Голівуду. А Голівуд, нажаль, руководиться смаком підлітків спрагнених постійного стимулювання, сензації, акції — без глибшої застанови над наслідками. Нажаль, того рода голівудська ментальність характеристична також, здається мені, і для Марка і для Ії. Вони обоє весь час викликають довкола себе рух, замішання, поспіх. Кожна дрібниця стає великою "production" — замість завбачливих плянів наперед, рішення ad hoc, в останній хвилині, під пресією. Всі справи мусять іти по телефону, факсі, Federal Express. Це не є люди, які можуть знайти радість у спокійній контемпляції, чи творчій праці. Може в тому і причина Маркової подружньої зради? Їм потрібна постійна стимуляція, entertainment... Є в цьому якась незрілість — iuvenalia — і то на сороковому році життя?

Наталка Єреґа тепер знову живе сама. Сестрінку з родиною, що їх вона спровадила з Польщі, вона тепер "нагнала", як сама каже. Вона твердить, що вони їй за добро віддячили використанням, злодійством, грубіянством. Що тільки чигають на її гроші і ставлять всякі вимоги. Меблів у долішніх кімнатах вже нема, мовляв, вони позабирали. Наталка зробилася дуже тепер гірка і злослива до людей — стара, немічна. Тепер вона ще й терпить від якоїсь бігунки, яка триває вже другий місяць. Не хоче іти до лікаря, бо каже, що її лікар тепер знюхався з її сестрінкою і що він "по їхньому боці". Про свою другу сестрінку Калину також висловлювалася не дуже позитивно, мовляв, вона дбає тільки про себе саму і свою родину, а про неї — тітку забула. (Від коли я тут, був від Калинки з Торонто телефон, отже видно, що Наталчині претенсії безпідставні). Зі злости Наталка хоче записати свою хату на Гарвард, щоб її родина нічого по її смерти не скористала. Ну, ідея подарувати хату УНІГУ не нова. Про це говорив ще покійний Василь Єреґа і ми з Остапом дуже його в цьому підтримували й заохочували. Я навіть колись говорила про те, що в домі Єреґів можна було б робити літні наукові семінари, à la УВАН в Карпатії. Чи дійде до цього — ще не знати. Але Наталці потрібна була б опіка і поміч. От я сьогодні почистила їй килим в хаті. Хата велика, потребує догляду, а це вже Наталці не під силу. Крім того вона вперта і set in her own ways. Харч, що його вона має в хаті — нездоровий, товстий. Про 2% молоко навіть думати не хоче — п'є Нalf & Нalf, в холодільні повно масла, вудженини. А коли я хотіла їй зварити зупу із рижом — відмовилася — не любить, не хоче, не буде їсти. Чим я можу допомогти? Хіба добрим словом, охотою і терпеливістю послухати її нарікань. В хаті гаряче — мало продуву, вона нерадо відчиняє вікна, каже що дістала Hexenschuss і болить її шия. Я це нарікання чула вже по телефону і привезла т.зв. Mineral Ice, що має відносно приємний запах, не так як Ben Gay, але подібно помагає. Ні, не хочу цього смороду! — сказала і не вживає. Чи нарікання її мають у собі елементи гіпохондрії і може навіть параної — годі сказати. Бігунка, що триває цілими тижнями, напевно справа досить поважна і вимагає конзультацій лікаря. Казала, що мала іти до шпиталя на тести, але через цей довгий вікенд не пішла, бо тепер в лікарнях погана обслуга. Отже видно, що робить якісь реальні пляни і має (або скоро матиме) лікарську якусь поміч. До всього додає серйозности страх — страх самотньої старої людини перед смертю і страх від життя на відлюдді, в самоті, серед лісу. Що вона боїться жити сама у своїй великій хаті — це очевидне. Ходила вчора зі мною і ліхтаркою перевіряти всі закамарки господарства ввечері, бо чула якісь підозрілі звуки. (Може коти або якісь інші тварини? — Коли я під вечір вчора вибралася на прохід, перестерігала мене, що в околиці бувають навіть ведмеді!)

Находилась я сьогодні по оселі — двічі туди ходила сьогодні. Вранці зустріла "на великій залі" Рому Прийму, що веде тут курси танців. Постояла собі більше як годину, придивляючись до проби з неабияким зацікавленням. Молоді Ромині танцюристи (а було їх там із 60!) — це вже підлітки, що — як видно з того, як вони ходять по сцені, як підносять ноги і руки — не є учнями першого курсу — вони, мабуть, відбули вже не один такий танцювальний табір. Рома дає підстави клясичного балету і щойно на тій основі впроваджує хореографію українських народних танців. Вона — і два її асистенти — провадять цілим табором, що триває три тижні. Потім має перерву і їде до Конетикат, де дає лекції якимсь американцям, а тоді на три тижні на Союзівку, такий же танцювальний табір. Заля на Верховині добре надається і пристосована для балету. Одна стіна — великі дзеркала, де цілий corps de ballet може себе весь час бачити. Довкола рампи. Підлога — дубовий ясний паркет.

В перерві підійшла я до Роми на розмову. Пригадала давні роки і розповіла їй про те, що вона — єдина жінка, за яку я була колись заздрісна. В Зальцбургу ми з Остапом мали іти до театру на Кармен і він в останній хвилині відмовився, сказав, що щось зайшло і він перешкоджений. Я пішла на Кармен з товаришкою, здається з Галею Кокольською. І от в театрі бачу, що сидить мій Сясь з Ромою! Рома була розкішна молода жінка, вже відома балетниця, а я — гімназистка, дівчур — це була справді загрозлива конкуренція. Та ще й боліло мене те, що не признався, що йде з нею... Все це я їй розповіла, та ще й подарувала том Остапових Зібраних віршів. (Взяла з собою, на всякий випадок, думала, що зустріну Барку і подарую йому, але зустрілася Рома і я подумала, що вона напевне з цікавістю книжку перегляне і залишить собі на пам'ять про Остапа). В неї двоє дітей — син хоче бути "marine biologist", хоче робити з тієї ділянки докторат, тепер десь у Mystic, Conn. тренує дельфінів. Дочка працює як прокурор, десь у Нью Йорку, має закінчене право. Обоє діти також бувають асистентами як вчителі на танцювальних Роминих таборах.

Верховина приносить мені чимало спогадів. Тут з Остапом провели ми наші перші в Америці справжні вакації. Це було літом 1952 року, оселя щойно починала діяти, ми були одні з перших гостей і жили самі удвох єдині на весь будинок. (Цей гарний старий будинок згорів може десять літ тому, його вже нема!) Я була тоді вагітна з Марком і пригадую, як одного ранку після снідання, зірвало мене на рвоти, заки я дійшла з їдальні до нашої віллі... Їздили ми тоді і човном по Делаварі і по ставку... Напроти цього ставка стоїть тепер нова, недавно закінчена, православна церква. Маленька, але мурована, 5-ти банна. (Католицька церква, що стоїть при дорозі, що веде до Наталчиної хати — Taras Shevchenko Rd. — дерев'яна і стоїть вона вже давно, навіть дерево вже від "старости" почорніло). Православна церква, на диво, була відкрита і я зайшла до середини. (Востаннє ми тут були з Баркою, коли церква щолиш будувалася). Архітектура приємна, козацький барок? — але малюнки всередині — примітивні, аматорські, деякі — погані плагіяти відомих картин (напр. Ольга відмальована від Дядинюка) — а ще гірше — і це особливо разить у православній церкві — копії римо-католицьких, латинських мадон спотворених невправною рукою копіювальника. Вийшли з-під церкви три жінки і були здивовані, коли мене побачили. Одна з них мене пізнала. Це, виявилося, була Бережна, колишня вчителька Марка і Максима в українській школі. Тепер вона живе на Флориді, а влітку на пару місяців приїздить на Верховину.

Біля 5-ої я знову пішла на оселю — тим разом на те, щоб занести до крамнички Верховини пару Остапових і своїх книжок на продаж. Занесла я 2 примірники ОТ Зібраних віршів і 2 прим. свого Самотнього місця. Книжки відібрала і посвідку мені виписала Людмила Гайдар. Вони приймають в коміс і беруть 30% з продажі. Хай буде бодай для реклями. Я була б взяла більше книжок, бо напевно буде нагода зустріти когось і подарувати, але Марко не радо реагував, мовляв, багажник малий, а багажу багато — отже я мала тільки кілька книжок і навіть купелевого рушника чи плаща собі не взяла (а на Союзівці напевно це було б до речі). Завтра піду на богослужбу до церкви — може зустріну якихось знайомих.

Не мала я часу і змоги відмітити, що у Філядельфії у вівторок 28 червня виступали молоді актори з театру ім. Леся Курбаса зі Львова. Я вже наперед випросила собі в Ії цей вечір, щоб могти піти й подивитися на виставу. Давали уривки із свого репертуару: "Благородний Еродій" Григорія Сковороди, сцени з вистави "Сни" (за текстами роману Достоєвського "Злочин і кара") та "Між двох сил" Винниченка. Закінчували виступ читанням віршів Стуса. Художнім керівником театру є Володимир Кучинський. Група складається із шести осіб: троє хлопців, троє дівчат. Все це — молоді люди. Ансамбль не даром носить ім'я Курбаса: велика увага для вправного володіння тілом, для хореографії сцен, навіть акробатики. Ідеї постановок — дуже оригінальні й цікаві. Видно з усього, що режисер — це творча індивідуальність, з новими власними ідеями, що не боїться творчого експерименту. Дикція акторів не зовсім виразна — це зокрема помітне в малоакустичній залі Центру, де репліка часто не доходила до глядача. Але тексти для мене взагалі у цій виставі були другорядні. Я подумала: цим хлопцям варто було б поставити Бекета Waiting for Godot. Це якраз добра річ для такого ансамблю. (В Еродію домінували два хлопці і тому мені таке прийшло на думку). — Ах, який жаль, що немає Остапа! Цікаво було б з ним поговорити про цей виступ. Та що — поговорити! Якби він жив, ми напевно взяли б усіх цих молодих акторів до себе додому на коньяк і цікаву розмову! Тай продовжили б вечір приватно у гурті цих молодих мистців сцени і наших друзів (в театрі були і Кіпа, і Славко з Мартою, і Ґенек Лащик — за давніх часів всі вони були б прийшли до нас на зустріч і розмову з акторами...) Добре, що є в Україні такі молоді люди. Вони вселяють в душу надію, що може ще відродиться наша культура, що країна втримається незалежною і життя урегулюється. Дай Боже. Преса не дає багато надій. Огляд в Економісті з травня має заголовок: "The birth and possible death of a country".

Вівторок, 5 липня 1994, Союзівка.

Марко приїхав по мене до Glen Spey і вчора я вже навіть обідала й вечеряла на Союзівці. В полудне приїхали вже також Максим з Уляною і хлопцями — отже вся найближча мені родина тут разом зі мною. Табір "Пташат" при Пласті ведуть самі батьки. Вчора вже були деякі зайняття, дітей поділили на рої. Уляна також зголосилася до помочі і стала сестричкою роя "Ластівок". Хлопці знову помітно підросли. Стефко великий майже такий як Іванко, а вагою, мабуть, важчий. Любить їсти і багато їсть — а це дає наслідки. Сидимо при одному столі з Максимом, Уляною і хлопцями. При сусідньому — Маркова родина з родиною Олеся Лабуньки і якимись Любиними кревняками. Цей їхній стіл — англомовний, принаймні часто чуємо, що англійська мова там домінує. Взагалі, хоч "Пташата" закликають дітей говорити тільки по українському, молоді батьки часто і самі переходять на англійську мову.

Максим учора дав мені переглянути і висловити опінію про Довженкову бібліографію Небеся. Я її уночі переглянула — незла праця, варто видати, хоч і з деякими поправками. В моїй кімнаті в Ужгороді (я взяла найдешевше що було!) дуже погане світло і мені вночі не легко читається — а маю деякі газети з України, що їх привіз Марко, та й New York Times, що його він регулярно купує. Бракує мені радіо — давно вже не слухала ні музики, ні вістей.

Оселя заповнена дітьми і їх молодими батьками. Де-не-де можна зустріти якогось діда й бабу. Говорила вчора з Падохами, які запрошували їх відвідати, та з Влодьком Воловодюком, який сказав мені добру новину: вийшла тритомова хрестоматія української літератури для 11–12 кляс і в ній включене щось Остапове. Хрестоматія вийшла накладом 100,000 примірників, але закордоном важко її дістати. Обіцяв, що може роздобуде мені один комплетик.

Четвер, 7 липня 1994. В тіні над тенісовими кортами, вранці.

Діти, а разом з ними і батьки, мають виповнений різними зайняттями день. Організація табору не дуже добра і часом відчувається недостатня підготовка програми. Але — і в моїх очах це найбільший плюс цього табору малят — діти починають поводитися, немов члени якоїсь одної великої родини. От напр. наша чотирилітня Ніна. Вчора Марко з Ією пішли собі в ліс на прогулянку, Ніну із зайнять та й на обід відбирала я. Купила я їй на її прохання якийсь цукерок-наперсток. Вона, побачивши при столах з дітьми різних вже їй знайомих "сестричок" і "братчиків" (тобто батьків інших дітей), почала до них підходити, хвалитись своїм наперстком і зовсім навіть забула запитатися про своїх маму і тата, що їх вже кілька годин не бачила. Або напр. іду доріжкою і бачу: іде похнюплений і заплаканий шестилітній. Почала я розмову. Виявляється, це Ромчик Пазуняк. Шукає тата. Нема тата і нема нашого авта, каже. Я його потішила: тато є, я його недавно бачила, ходи пошукаємо його. І ми йдемо з малим і очевидно знаходимо тата його з другим, меншим, хлопчиком. (Богдан Пазуняк тут сам із своїми синами — це внуки Наталки Коропецької — доказ, що вона має тепер трохи "вакації").

У вівторок вечеря була на дворі, з коктейлем і при музиці. Діти танцювали і бавилися, разом з батьками. Зворушливо було дивитися, як під кінець вечора, Марко з Ією і Ніною, обнявшися, танцювали на вже опустілій площадці.

Вчора була тут велика горяч. Температура в тіні була понад 95̊F. Більшість дня діти провели у воді, навіть я двічі занурилася у басейні. Якщо така температура тут у горах, то що тепер діється у Філядельфії?

Марко привіз багато свіжих газет з України. Звичайно, я маю змогу тільки побіжно газети переглядати, але тут мала можливість прочитати деякі статті і репортажі. Це номери з кінця червня, тобто безпосередньо перед виборами на президента.. Є там, крім політики, яка вже частинно втратила актуальність, теж і статті на інші наболілі суспільні теми: напр. стаття якогось молодого лікаря, який пише про труднощі несення медичної допомоги, але закінчує дуже зворушливим для мене твердженням про нововіднайдену людську гідність і вірою в майбутнє. Читала я також статтю про маму, яка двоє своїх дівчаток "продала" до Німеччини і хоч стаття написана совєтським стилем осуду такого вчинку, з тексту можна частково відчути і другу сторону. Мати каже, що була в час війни "остарбайтером" у Німеччині і знає, що її дітям там буде краще жити... Не даром заходи з Америки і Европи адоптувати українських дітей натрапляють на такі труднощі. І з допомогою не завжди легко: от статта якоїсь лікарки про чорнобильських дітей, що їх прийняла на літній відпочинок Куба. Дітям цим, мовляв, не добре бути на сонці — ліпше, якби Куба дала гроші, щоб діти могли відпочивати десь в Україні. В газеті ПостПоступ знайшла я цікаве інтерв'ю з Г. Грабовичем. Грабович розчарований невдачею своїх заходів створити якийсь приватний науковий інститут для міжнародного наукового спілкування — мовляв, він для цієї мети мав можливість здобути в Америці майже міліон долярів, але в Україні для цих справ не було зрозуміння, бо все мусить іти шляхом естаблішменту — існуючих державних структур, таких як Академія наук України ітп. Не вірю в організаційні здібності Грабовича здобути міліон долярів на потреби української науки від американських фундацій. Адміністратор з нього поганий, чого доказом є його каденція на посаді директора УНІГУ. Але Грабович — людина тонкого інтелекту і те, що він говорить про стан науки і культури в Україні має чимало правди. Хотілось би, щоб Україна була більш масштабною — така провідна думка. Тобто, щоб діяла на вищому рівні. Щоб не вдоволятись, як якимось міжнародним досягненням, зв'язками з ...УВУ. Щоб підносити рівень гуманістичних кадрів в Академії наук ітп. Прикро, що Грабович зазнав таких розчарувань на полі наукової політики. Сьогодні, як це зрештою підкреслює і кореспондент ПостПоступу, зірка його на Україні померкла, з думкою його не числяться, колишні його друзі, що тепер займають високі посади, часто його ігнорують, і т. ін. Але Грабовичеві може і треба було усвідомити собі, що наукова політика — не його форте, він — не Пріцак. Йому може й не варто бути директором УНІГУ, бо він на це не надається. Але замість витрачати час і енергію на речі, що тільки кінчаться заколотом і розчаруванням і не залишають по собі тривалого сліду, Грабович повинен би сісти і написати грунтовну історію української літератури англійською мовою. Я суґерувала це давно, в рецензії на його Toward a history... Жаль, що наших науковців — навіть таких снобів як Грабович — спокушає короткочасна газетна слава і відвертає їхню увагу та енергію від їхнього основного діла — серйозної наукової праці.

Саме минула північ, отже вже вівторок, 12 липня 1994.

Вернулися ми з Союзівки вчора (тобто в неділю під вечір), а сьогодні вранці (в понеділок, тобто) Ія повезла Марка до Вашинґтону і побуде там з ним до завтра. Отже я з Ніною сама. Дуже чуюся втомлена і не маю охоти до записок. Але мушу відмітити: вранці радіо подало, що не Кравчук, а Кучма виграв президентські вибори в Україні! І от я, поклавши Ніну спати (а це нелегко!), нарешті біля 11-ої добралася до Lexis, щоб переглянути звідомлення світової преси. Для всіх нас на заході (і в західній Україні) перемога Кучми є неабиякою констернацією. Тимбільше, що у виборах наголошували всі, що Кравчук — це співпраця із заходом, а Кучма — співпраця з Москвою, що вибір Кравчука — це єдність і стабільність України, а вибір Кучми — можливість втрати суверенітету і громадянської війни. Маю надію, що ця виборча реторика не стане пророчою дійсністю. Що Кучма не запродасть себе й Україну Росії, що буде збережений і мир і самостійність, і що може будуть нарешті запроваджені якісь справжні економічні реформи. Саме упадок економіки, гіперінфляція, загальне зубожіння населення і було головною причиною поразки Кравчука. Різниця в голосах не така вже велика: Кучма 53.4%, Кравчук — 46.3%, за Кучму голосувало 14 міліонів виборців, за Кравчука — 11 міліонів. І позначився виразний поділ — центр і захід — за Кравчуком, схід і південь — за Кучмою.

Четвер, 14 липня 1994.

Ія мала відїздити сьогодні до Н.Й. В суботу має літак до Лос Анджелес. Але Ніна сьогодні щось нездорова, прочистило її, мала вночі гарячку. Отже від'їзд відклали до завтра. Повезе її Іко — я запропонувала їм своє авто — ще не знаю, чи скористають. Пляни в них такі: за два тижні Марко приїде до Л.А. і буде цілий місяць вдома. А тоді вони всі троє поїдуть до Києва. Будуть там, мабуть, до Різдва. Марко рішений підписати контракт на ще один рік. Ія думає, що може їм вдасться винайняти комусь їхню хату в Л.А. Дай Боже, щоб ці пляни здійснилися і щоб їхні родинні справи знову ввійшли в норму.

Я буду рада, як зможу нарешті повернутися до власного життя, до власної занедбаної роботи. Хотіла навіть завтра поїхати на PENN і напевне зробила б це, якби вони сьогодні від'їхали. А так невідомо коли завтра виїдуть — напевно будуть довго збиратися і пакуватися — Ія має з собою величезний баґаж — не тільки свої речі і дитячі, але всяку апаратуру: фотоапарати, комп'ютер тощо.

На PENN мені конче треба поїхати ще й тому, що зробили якісь переміни в системі E-Mail і всі, хто є поза будинком Law School, мусять наново систему інсталювати. Для цього є спеціяльні дискети і я маю надію, що зможу це зробити. Електронічної пошти мені дуже бракує. Тепер, коли такі важливі вісті з України, це особливо дається відчути. Але на щастя маю доступ до LEXIS — і от вже пару днів підряд, від часу президентських виборів, читаю на комп'ютері світову пресу (це трапляється не часто, бо я надто зайнята, а також часто вживається телефон і мусить бути вільний, а це значить, що коли я читаю LEXIS — телефон зайнятий.

Вчора було про Україну кілька статей. Кучма мав першу пресову конференцію. Говорив українською мовою. Закликав до єдности. Наголошував справи економіки. В справі ратифікації NPT висловив думку, що з тим можна почекати, бо договір і так у 1995 році мусить бути наново узгіднений. Стаття в Los Angeles Times подає ревеляції про торгівлю зброєю з Іраном та з Індією, про конкуренцію в цьому ділі між Україною і Росією і здогад, що політика Кучми співпрацювати економічно з Москвою може саме стосуватися до цього експорту зброї. В Christian Science Monitor була цікава стаття про те, що захід не розуміє і не доцінює українську проблематику, що Україні не загрожує ні капітуляція перед Росією, ні інвазія з боку Росії. Росія, мовляв, за слаба тепер, щоб могти силою покорити Україну, що це був би кінець демократичної Росії. Є реальна загроза, на думку автора, що у випадку, коли політика Києва не принесе поправи ситуації в економіці, Україна може розпастися на кілька малих незалежних держав, не конче демократичних, та ще й озброєних по зуби — і до цього захід не повинен допустити. Одне слово, серйозний арґумент для підтримки України, для забезпечення її цілісности і стабільности.

4-та година ночі, 16 липня 1994, субота.

Не спиться мені, хоч я нарешті у власному своєму ліжку і трохи сьогодні встигла вже відпружитися і відпочити після від'їзду Ії з дитиною та Іком моїм автом до Нью Йорку о год. 3-ій пополудні. Була настільки втомлена, що встигла тільки випрати три машини білля і перестелити ліжка — навіть не всі свої речі перенесла до спальні, і навіть не сідала до комп'ютера, щоб прочитати вісті. Пару днів уже боліла мені нога — жиляк, phlebitis? Трохи мене це турбувало, отже кілька годин полежала собі з електричною подушкою.

Телефонувала Вонторська — запропонувала піти завтра в кіно на якийсь польсько-французький фільм "White", що йде у Ritz. Я від Остапової смерти була, здається, тільки двічі в кіні, отже згодилася і ми майже домовилися, але доведеться відкликати: після безсонної ночі кіно мене не приманює, їхати підземкою до міста не маю охоти, а ще в додатку прочитала в New Yorker-i досить негативну рецензію на цей фільм.

New Yorker залишила Ія і я цієї ночі прочитала в цьому номері кілька цікавих речей. Привернула мою увагу новеля "Widows" (автор — William Trevor), очевидно, своїм заголовком, не більше (про автора не знаю нічого, але я тепер так відірвана від белетристики, що не можу навіть вгадати, чи це не якийсь сучасний славний письменник?) У всякому разі, новеля написана тонко, делікатно і на диво — дуже традиційно, але це традиція справжньої літератури, що залишає непроминальні вартості. Але більше від новелі зацікавила мене критична стаття п.н. "Moby Dick in Manhattan". Автором статті є James B. Stewart і розглядає вона творчість невідомого мені американського письменника James-a Wilcox-a. Цікава ця стаття передусім тим, що вона на прикладі цього Вількокса, який є автором шести книжок, що здобули позитивні оцінки серйозної критики, старається відповісти на питання поставлене в підзаголовку: "Can an acclaimed writer devote himself purely to his work and still make money?" — і робить це на основі конкретних фактів і цифр. Інформація ця — ревеляційна! Вона дає конкретну картину, як важко жити з літератури серйозному авторові, який хоче писати те, що New Yorker називає "literary fiction". А ще важливо, що у випадку Вількокса, мова про прозаїка та ще й гумориста! А що тоді говорити про поетів? Конечно треба буде мені використати цей матеріял для статті — не знаю ще для кого — Всесвіту? Сучасності? Добре, якби таке появилося в загально почитній Літературній Україні, але ця газета стала тепер так нецікаво редагована, що не хочеться туди писати — та чи й надрукують? Там тепер більше політики, як літератури, а деякі матеріяли такого низького рівня (напр. стаття Стебельської про Шевченка), що відпадає охота друкуватися в такому товаристві. Для "радянських" українських письменників згуртованих у Спілці така стаття конче потрібна. В цьому ж числі New Yorker-a є також довша стаття про James-a Thurber-a, якому цього року сповняється сторіччя від народження. Може і про нього варто було б написати та й передрукувати з книжки мої переклади його казок нашого часу?

Понеділок, 18 липня 1994, вранці.

Я не тільки не пішла в кіно у суботу, але взагалі не виходила з дому ні в суботу, ні в неділю, і мабуть нікуди не піду й сьогодні, хоч мала замовлену візиту в дентиста. Не чуюся добре — маю якусь вірусову простуду і це вже тягнеться кілька днів, та ще й розболів мене жиляк на нозі. В суботу чекала на Іка, щоб повернув мені авто. Він приїхав пізно пополудні, посидів у мене зо дві години на розмові (я почастувала його випадковим обідом) — так що я тільки ввечері могла поїхати до крамниці по харчі (єдиний раз, що виїздила поза хату!) Іко — винятковий молодий чоловік, що активно й живо цікавиться українськими справами, українською наукою і літературою. Приємно з ним поговорити, а й він сам, мабуть, любить прийти на розмову, бо з своїми ровесниками він про ці справи напевно говорити не може... Крім того він — як і його батько — знає і любить переповідати всякі особисті історії, цікаві сплетні, що для мене часто є ревеляцією.

В неділю я спершу плянувала була піти до церкви та й на пікнік на Михайлівку, але передумала: нікого з моїх знайомих в церкві не зустріну (Софійка ще в Україні, Лабуньки в Европі, Біланюки не приходять), а моїй нозі з болючим жиляком ліпше буде, як трохи полежу, а потім походжу в еластичній панчосі. І справді. Нога вже менше болить, а вчора я навіть спромоглася на поважний tour de force — скосила на городі траву і підрізала кущі, які за останніх пару тижнів розрослися на справжню джунґлю. Добре, що я це зробила вчора. Був день поміркованої вологості (50%) і нижчої температури (87̊F, останніми днями було понад 90 з високою вологістю!) Сьогодні іде дощ, вогко. Візиту в дентиста відкликала, кашляю, дусить мене в горлі, але з ногою краще. (От тепер роблю записки тільки тому, щоб дати нозі відпочати, бо я щойно постояла собі майже годину при ксерокопіювальній машині, копіюючи Остапові статті).

Доценкова ідея доповнити "Тугу за мітом" іншими статтями і видати в якійсь заплянованій серії харківського видавництва навела мене на думку таки приспішити зібрання і передачу Доценкові цього матеріялу, хоч я і не знаю, що з того вийде і чи це взагалі реальна пропозиція. (Це мало б бути, нібито, за гроші видавництва, без мого спонзорства. В це я не зовсім вірю, і була б готова навіть дати якісь гроші на ту ціль — але тільки тоді, якщо це буде справді книжка видана і продавана самим видавництвом). У всякому разі матеріял треба зібрати і зробити копії. Остап, нажаль, не доповнював регулярно бібліографії і нелегко буде впевнитися в тому, що не пропущено чогось важливого. У всякому разі, я вже передала Марком "Подорож поза відоме", "Гамлет на українській сцені" і "Реформація чи ренесанс". Нелегкий буде і сам вибір: Остап має так багато статтей, що навіть тих на теми літератури, філософії і театру така велика кількість, що треба буде вибрати. Отже доведеться мені все це наново критично перечитувати. Навіть про одного письменника в ОТ часто кілька статтей, напр. про Журбу, Керницького, Гординського... Доценко, мабуть, несвідомий того, скільки треба вкласти праці, щоб все це зібрати, вибрати, скопіювати. А що тоді буде з моєю власною роботою? Але це треба зробити і я мушу для цього знайти час.

Потелефонувала я вчора до Мирослава Семчишина. Дуже був радий розмові зі мною, але його підозріння, що я маю і якусь ділову причину, що дзвоню — оправдані. Хотіла б я, щоб Семчишин написав якийсь спогад про Остапа до другої річниці його смерти. Спогад про молоді роки спільних мандрівок або рецензію на "Зібрані вірші". Досі на цей посмертний том була тільки тричі надрукована рецензія Жили (у WLT, UQ i UW) і єдина українська рецензія Ф. Погребенника у "Слово і час".

Я і далі не маю доступу до електронічної пошти. Завтра поїду на PENN, щоб це налагодити. Але моє бажання довідатись новини з України дало у висліді читання світової преси на електронічній сітці LEXIS. Боже, що за чудовий винахід! Сиджу собі на самоті у власній хаті і читаю статті про Україну і в International Herald Tribune, і у Financial Times, і в Washington Post, і в NYT, плюс всякі повідомлення BBC, пресових аґенств TASS, Reuter ітд.

Наш переляк у зв'язку з вибором Кучми на президента може (дай Боже!) неоправданий. Світова преса підкреслює низку позитивів (демократичний процес, стабільність, і зміна напряму й уряду демократичним шляхом), а також покладає надії на нові економічні реформи. Вперше починають трактувати Україну серйозно і наголошувати, що існування і стабільність України є в інтересі заходу, що їй треба допомагати ітд, ітп. Дай Боже, щоб Кучма доріс до своєї ролі (сказав про нього після вибору John Hewko, молодий американський адвокат, відповідаючи на запитання преси: "It is better to be Number One in Ukraine, than Number 16 in the Politburo"). На патріотизм політиків — навіть на заході — не завжди можна полягати, але амбіція, бажання посісти місце в історії, є часто найбільшою мотивацією. Дай Боже, щоб особистий успіх Кучми вийшов на добро України!

Середа, 20 липня 1994, пополудні.

Ґрипа розібрала мене на добре. Груди завалені, язик білий, болить горло, болять м'язи, кашляю так, що і по телефону говорити не можу, з носа — катар, дихати важко. В понеділок я відкликала візиту в дентиста, але думала, що мені покращає, що я зможу поїхати на PENN і полагодити справу із моєю електронічною поштою. Та де! Вчора спанікувала, потелефонувала до Яримовича. Казав брати антибіотики й сироп — замовив їх по телефону в аптеці і я вчора поїхала відобрати. За 12 таблеток augmentin і сироп з кодеїною заплатила понад 50 дол.! Хвороба підірвала мою силу — все ж таки, лежати цілий день не є в моєму стилі. Скористала з факту, що моя ксерокопіювальна машина трохи віджила, і зробила цілу низку копій Остапових статтей для Доценка. Не знаю ще, чи чекати з тим аж приїде знову Марко, чи вислати поштою? При тій нагоді (чи радше з цього приводу) почала я на комп'ютері доповняльну бібліографію ОТ, так чи інакше зробити її мені колись конче потрібно. Але трохи журить мене, що ці Остапові справи відтягають мене від моїх власних проєктів. Може вишлю Доценкові те, що приготовила, а тоді зроблю собі передишку для власних справ, чекаючи на його реакцію.

Телефонувала Софійка. Прогулька вдалася їм знаменито. Мої справи з Літературним Львовом полагодила особисто з Лесею Коваль — привезла посвідку на отримані гроші. Ще й торгуваласа з ними, щоб дали Остаповим спогадам ліпший папір!

Четвер, 21 липня 1994. Метро.

Не знаю, чи розумно я зробила, що вибралася сьогодні на PENN. Чуюся тільки трошки ліпше. Але завтра хочу піти до фризієра підрізати волосся, а сьогодні єдиний день, коли я могла б полагодити справу E-mail (дуже мені бракує цього зв'язку) та й надати на пошті посилку Доценкові (заризикую!) і Семчишинові. Обидві, очевидно, стосуються Остапа. Але тепер, чекаючи на реакцію Доценка, робитиму щось своє.

Хочу написати статтю "Чи може серйозний американський письменник жити з літератури?" — і не зважаючи на всі мої застереження до Літ.Ук. — пошлю саме їм, бо якраз у такій газеті місце такій статті. Маю вже плян у голові як її написати. Подумала собі, що поїду на другий тиждень на перевірку авта до Toyota і попрошу їх, чи не могли б цього зробити зараз же — тобто щоб я могла почекати? Це забере пару годин і я могла б взяти зі собою ті матеріяли, що мені потрібні для статті і там — у почекальні Toyota — її і написати. Одне але: треба буде писати рукою замість того, щоб зразу писати на комп'ютері, як це звичайно роблю. Але мала б можливість добре використати час! Побачимо, чи це вдасться.

П'ятниця, 22 липня 1994.

Весь день байдикую. Спала десь до 9-ої, а потім решту дня провела сама в хаті, на самоті, без телефону, телевізії і навіть без музики. Задля комп'ютера і щоб виспатись уночі, пустила собі охолодження в робочій кімнаті — а це значить: здаля від мого стерео! Значну частину дня присвятила фінансовим справам: платила рахунки, балансувала чекову книжку. А тоді спробувала провести інсталяцію нової програми E-mail, що її дали мені вчора в нашому комп'ютерному відділі. Перший раз це мені не вдалося і я вже думала, що без сторонньої допомоги не дам ради. Але пару годин пізніше я раптом догадалася, що могло бути причиною моєї первісної невдачі — спробувала знов і success! I am back in business! Отже моя електронічна пошта вже діє. Ще вчора я, читаючи пошту на своєму комп'ютері на PENN, знайшла листи від Мирослави Антонович і від Наталі Лончини і послала їм відповіді, а також записку Максимові. Він вчора ввечері телефонував, бо знав, що я вдома ще не маю e-mail. Їздили в гори на кемпінґ з дітьми, хлопцям життя під шатрами в лісі дуже довподоби, а також плавання на канойках по озері.

Чуюся ще не зовсім міцна, але коли потелефонувала годину тому Віра, я вперше за цілу добу почула свій голос і бачу, що звучу вже краще, майже нормально.

Понеділок, 25 липня 1994. Метро.

Сьогодні вранці прийняла останню таблетку антибіотиків. Чуюся значно ліпше, хоч ще відкашлюю флеґму. В неділю поїхала до церкви, бо домовилась на зустріч з Софійкою. Посиділи ми там на розмові при варениках і каві аж до 2-ої год. — Софійка, я, Дора Горбачевська і спочатку був також Олекса Біланюк. Софійка розповідала про свою подорож в Україну, про Логвина, який подорожував з ними і був провідником по історичних місцях, про ґідів з Інтуриста, які і досі дезінформують туристів і що з ними і їй і Логвинові доводилось нераз сперечатися. Пам'ятки дуже цікаві, каже вона, але страшно занедбані, всюди бруд і недбальство. До рівня европейської туристики ще дуже далеко. В розмові я довідалась чимало важливих справ, що від них я — відірвана й ізольована від людей — зовсім тепер віддалилася. Напр. що Лесько Черник після другого строку вже зовсім не може працювати, живе на disability, не може навіть читати. Що 30-літній син його брата Максима помер два тижні тому від якихось комплікацій ґрипи, залишивши жінку і двоє малих дітей. Що митр. Сулик не тільки негативно ставиться до Михайлівської парафії і не хоче затвердити священика (це я вже знала), але що він взагалі дуже нетолерантний і чимало священиків взагалі покидають парафії, а то й взагалі священичий стан (напр. Конован). Що в Києві є дві римо-католицькі церкви і в обох мовою богослуження є українська мова! (Ця остання вістка важлива, бо мені здається, що Рим взагалі змагає до ліквідації уніятської церкви — а така стратегія, як впровадження української мови в богослуження — добрий і ефектовний для цього початок!)

Повернувшись з Михайлівки, я кілька годин працювала над UkraLME. Хотіла б це завершити і навіть сьогодні мала намір піти до Van Pelt і подивитись, як вони тримають FBIS Report. Бракує мені ще пів року даних за 1993 рік.

П'ятниця, 29 липня 1994. Метро.

Ще кашляю, але кашель цей мокрий звільняє організм від зайвої флеґми. Чуюся значно ліпше і мій приплив нової енергії дав уже деякі наслідки. У вівторок увечері Люда запросила мене до себе на обід — смачні, надівані м'ясом кабачки (такі і мені треба час до часу зробити). Був там також Бобо з дітьми і це сповільнило потік сплетень родинних, що ними Люда любить ділитися (та й не тільки зі мною). Часом навіть дивуюся: навіщо розповідати стороннім людям про всякі негативні сторони життя власних дітей? (не кажу вже про сватів — із сватами, зокрема з п. Федак, в Люди взагалі особливі стосунки!) Від мене про моїх дітей Люда навряд чи таке довідалась би. Взагалі я — більше слухаю, як говорю. Адже про справи, які мене справді цікавлять — про літературний і науковий світ України і діяспори — ні з Людою, ні з Зенком говорити не доводиться.

В середу — в антракті поміж дощами, що падають тепер без стриму майже кожен день — підрізала я свій травник на передньому городі. Над'їхав хлопець засмаленим грузовиком і запропонував мені, що за знижену ціну покриє смолою мій driveway. Я вже і давніше думала, що це варто зробити. Отже згодилася. Взяв за цю роботу 100 дол. Також обіцяв, що за додаткових 150 дол. направить мені 5 цементових плит в хіднику — це мені обов'язково треба зробити, бо вже навіть GEICO звернули увагу на "potential liability" — бо дерево корінням підважило цемент і є нерівно. Маю надію, що він це зробить за кілька днів. А ще вчора осінила мене думка, що з нагоди великого випродажу меблів у Ванамейкера, я могла б нарешті заризикувати і купити до Остапового кабінету розкладальну софу. Риск полягає в тому, що двері до кімнати вузькі і низькі, і тільки певної будови софи можуть ними пройти. Знайшла я таку, що може-може і тентативно замовила з умовою, що у випадку, якщо не можна буде внести її в кімнату — софу заберуть назад. Ах, було б добре, якби ця справа була нарешті розв'язана, щоб я не мусіла своїм гостям відступати власну спальню!

Понеділок, 1 серпня 1994. 12:15 по півночі.

Завтра, тобто вже сьогодні в понеділок, треба мені встати раненько, щоб на 8-му поїхати до Toyota до Jenkintown. А я ще не сплю і чи скоро спатиму? Останніми часами засипляю десь після 2-ої.

Показовим для мого побуту є такий факт: Сьогодні в неділю думала: іти мені до церкви, чи ні. Встала пізно по 9-ій — не пішла. І що більше: цілий день взагалі з дому не виходила (а треба мені почати знову проходи, бо бачу, що мені бракує руху, задихаюся!) Дивлячись на вісті, побачила, що реклямують якийсь фільм Берґмана о 9-ій вечора. Подумала, що ось добра нагода подивитись на добрий фільм! І мала такий намір! Але так зайнялася роботою (Остаповою бібліографією, ксерокопіюванням його статтей, електронічною поштою, etc.) що прогавила початок фільму — отже зрезигнувала. Що більше — а це вже мені таки досадно! — сьогодні була українська півгодинна телепередача і я про це зовсім забула! Без людей, без телевізії і тільки з двома розмовами по телефону (з Ією і з Людою — ні, з Людою було вчора!) — провела я неділю! Один телефон за цілий день!

Північ, 12:09, вже 2 серпня 1994.

Мала сьогодні, в понеділок, цікавий і продуктивний день. Мусіла встати раненько, бо треба було поїхати до Jenkintown до Sloane Toyota. Виїхала 7:50, а о 8:15 вже була там. Тепер коли я вже знаю добре дорогу і не блуджу, виявляється, що це заледве 5 миль. Згідно з пляном, я віддала авто механікам, а сама засіла в почекальні писати задуману статтю. Спочатку трохи заважала мені телевізія і люди в почекальні, але я швидко привикла до обставин, виключила гамір із своєї свідомости, і завзято почала писати, знайшовши для цього не лише крісло, але навіть письмовий столик. В 10-ій годині мене вже покликали. З автом все гаразд, змінили тільки оливу і фільтр. Я задоволена повернулася додому, подумавши: як добре бути на пенсії — трохи почекала, не спішилася бігти на роботу, і обійшлося без їзди поїздом та інших комплікацій. Але, приїхавши вчасно додому, я вирішила поправити свій занедбаний минулими тижнями через надмірну горяч, дощі, ґрипу та візиту Ії з Ніною, фізичний режим і піти на одногодинний прохід і то зараз же, не відчиняючи вікон і тільки залишивши вдома баґаж. Повернулася за 3/4 години спітніла, втомлена, але в піднесеному настрою. І тільки тоді, поснідавши трохи спізнено, сіла до комп'ютера писати статтю. За пару годин її закінчила. Ще треба тільки деякі дрібнички провірити і можу послати її до Літературної України.

В міжчасі потелефонував Собчук. Телефонував не раз, а тричі. Востаннє з аеродрому у Філядельфії. Він мав їхати сьогодні якимсь військовим літаком до Франкфурту, а звідтам на Україну. Але з літаком виникла якась комплікація, поїде завтра. Я запропонувала йому, що може, якщо треба, переночувати, і от я мала гостя, зовсім несподівано. Після обіду я продемонструвала Іванові електронічну пошту і найновіші вісті про Україну на Lexis. Це зробило враження, як і можна було передбачити. (Сьогодні в Києві з офіційним візитом віцепрезидент США, Albert Gore). Прочитала Іванові свою тількищо написану статтю. А теж використала його для невеличкої побутової послуги: треба було змінити жарівки на стелі в моїй робочій кімнаті, а це мені самій трудно зробити. (Чекала з тим на Максима, буде тепер йому одного обов'язку менше). Іван, між іншим, виявив мені, що мав осінню клопіт із серцем. Катетеризація виявила одну забиту артерію. Прочищували це балончиком і чується добре. Але бачу, що поставив на бюрку в кімнаті, де спить, цілу батерею ліків.

Ще 2 серпня, вівторок, майже північ.

День виявився не менше продуктивним, як вчора. Іван, реванжуючись за room & board, підстриг мені живопліт, обрізав галуззя на деревах і намастив якимсь спеціяльним polish-ом авто. Вже поїхав (поїздом на аеродром).

Цілий день чекала на ґазову компанію — не приїхали. Вже втретє.

Середа, 3 серпня 1994. год. 2:21 вночі.

Ще не сплю. Саме сьогодні мала намір вчасно лягти і виспатись — не довелося. Біля півночі — але вже після моїх записок у щоденнику — раптом: телефон. Собчук! Щось вийшло в останній хвилині з літаком і він не полетить. Отже вернувся мій гість на ще одну ніч. Я по нього не виїздила, прийшов пішки від поїзду. Ну і він спить собі, мабуть, у своїй кімнаті, а мене фактично вибив зі сну. Ні, це мабуть несправедливо. Я вже деякий час засипляю за пізно і навіть сьогодні плянувала ввечері приймяти якесь легке снотворне лікарство, не зробила цього, може зроблю це завтра. Треба мені трохи змінити рутину: лягати раніше і раніше вставати. Якби я пішла була в ліжко незабаром після того, як Іван поїхав на летовище (десь 8-9 год.) — я може й заснула б. Але я після купелі засіла до E-mail, написала довшого листа Максимові і Марті Хом'як, а потім ще читала світову пресу про Україну на Lexis. (Віцепрезидент Gore був у Києві і запросив Кучму на офіційний візит до США на 29 листопада). Безсонні ночі дають і деякі позитивні наслідки. От я прочитала в червневому числі "Сучасности" першу частину повісти Ігоря Калинця, що її він, нібито, написав в час свого ув'язнення. І це було для мене цікаве відкриття. Калинець — надзвичайно обдарована людина. Ця його проза написана дуже оригінальним стилем, пересипана "свіжими вузликами метафор", теплою еротикою, і вдало захованою у потік свідомості любов'ю до землі і людей.

Четвер, 4 серпня 1994. год.11:50. метро.

Сьогодні ввечері приїде до мене Мирослава Антонович, поїздом з Вашинґтону. Маю виїхати по неї на станцію. Але я маю о 4-ій годині візиту в дентиста Mary Bogert, отже їду на PENN і маю в пляні зробити кілька речей ще перед дентистом. По-перше, треба мені провірити статтю про українську поезію в Princeton Encyclopedia of Poetics — це для моєї статті до Літ. України, а також — для цієї ж статті — оголошення праць в Chronicle of Higher Education. Крім того, маю поважну заковику із своїм UkraLME. Знайшла вже спосіб, як читати на microfiche FBIS Report. Central Eurasia, бо мені конче треба закінчити цей сеґмент (1992–1993) і послати до друку, щоб можна нарешті всеціло і більшим темпом повернутися до термінової роботи над ULE80. Але от я запримітила, що документи Central Eurasia (чорт їх забери з їхньою термінологією: Польща належить до Eastern Europe, а Україна до Central Eurasia!) — позначені FBIS. Sov-93-xxx, а не FBIS-USR-93-xxx, як це я маю на всіх документах, що вже включені в UkraLME. Мушу цю загадку вияснити, поки візьмуся продовжувати роботу. Може microfiche має інші позначення, як "hard copy"?

Вчора, щоб лягти раніше, я читала свою електронічну пошту і вісті вранці, а ввечері до комп'ютера не сідала. Але мусіла поїхати ввечері за харчами і ще зварити ґуляш і зупу — отже лягла не скоро. Всежтаки перед північчю вже була в ліжку, прийняла Bufferin PM і спала до 8-ої. Трохи відпочала, але день сьогодні дуже вологий і навіть в охолодженому метро я вся облита потом!

Неділя, 7 серпня 1994. 5 РМ. на городі.

Від четверга до суботи була гостем у мене Мирослава Антонович. Дуже вона мені сподобалася — це людина мені по душі і я дуже рада новому знайомству. Мирославі — 35 років, висока, чорнява, струнка. Вона вже одружена і має двоє малих дівчаток — 10-літню Мирославу і 3-літню Мар'яну. З дому вона — Іващишин. Батьки, обоє галичани, були ув'язнені і відбули заслання, батько — за участь в ОУН. В неї старша сестра, що народилася, здається, в Магадані чи десь в якійсь іншій місцевості, що "славилась" засланцями — і цей факт, сама назва міста народження дуже сестрі шкодила, бо вказувала на те, що батьки, мабуть, "вороги народу". Сама Мирослава народилася вже після повороту батьків, десь у східній Україні — у Кривому Розі? — не знаю чи правильно дочула і запам'ятала — і цей факт допоміг їй дістатися на університет до Дніпропетровська. Студіювала вона філологію, має кандидатський ступінь і тепер є викладачем англійської мови в педагогічному університеті в Івано-Франківську. Чоловік її також вчителює в цьому ж вузі, він — з Долини, тобто місцевий, і спеціяльність його — прикладне мистецтво і народна творчість. Мирослава крім того студіює заочно у львівському університеті право. Пару разів у році приїжджає слухати цикл лекцій і здавати іспити. Вона хотіла б здобути докторат з права і має намір опрацювати українсько-англійський словник дипломатичної термінології. Мирослава подобалася мені тим, що вона дуже бистра і кмітлива людина, серйозна в своїх зацікавленнях, а при тому скромна, натуральна й безпосередня. Коли я дала їй вибір, що оглянути і куди поїхати в п'ятницю, дуже просила, щоб залишити хоч пару годин для візити у правничій бібліотеці. Так ми і зробили. Я ще й наперед потелефонувала до BLL, щоб Мариля знайшла і приготовила два томи потрібні Мирославі (мала занотовані вже в записнику назви деяких потрібних їй книжок!) — а тоді повезла її до Центру, до Manor Junior College, до Михайлівської церкви, до церков Покрови, Володимира, Благовіщення — щоб мала деяке уявлення про життя українців у Філядельфії, а тоді, після полуденку вдома, ми поїхали на PENN (автом! Це вперше я паркувала на вулиці і бігала кидати монети до автомата!) і вона там дуже вдало використала час при моїй і Марилиній допомозі. Говорила з Марилею зовсім поправною англійською мовою — добре вміла давати собі раду. Ще встигли ми потім піти на годину до Van Pelt, оглянути збірки української літератури, історії і поточну періодику, зробити фото з Архипенком і з Бен Френкліном, а по дорозі додому переїхали попри Independence Hall і центр міста. В суботу вранці по дорозі на станцію, я вступила з нею на Френклин, щоб показати їй митрополичий собор.

Мирославі дала я цілу низку книжок: не тільки Остапові Зібрані вірші і 12. збірник Слова, моє Самотнє місце під сонцем і Землетрус, обидві мої ULE65B i ULE65A, але також дві власні мої книги з права: підручник міжнародного права Олівера et al. (вона ним особливо зраділа, казала, що бачила цю книгу в Norfolk, в Old Dominion університеті і думала про те, як добре було б мати до неї доступ!) і словник політичних термінів. Обидві ці книжки я спеціяльно здобула була колись для себе, але тепер подумала: навряд чи в майбутньому я буду братися за міжнародне право, а навіть якби треба було — то ж маю доступ до цих речей в бібліотеках. А вона — ні, і їй це потрібне вже тепер. Крім книжок я подарувала Мирославі свою недавно куплену білу блюзку і літні плетені мешти, що в них не можу ходити, та й 100 дол. грішми. Таким людям, не наставленим на споживацтво, а на науку, справді варто допомогти. Після зустрічі з нею я набралася віри в майбутнє України. Мирославі варто було б приїхати десь до Америки до Law School, щоб зробити ML. Але молодій жінці, що має малі діти, це особливо важко зробити. Тепер коли вона тут тільки два місяці, донечки її у бабунь — одна в її матері у Львові, друга — в його матері. Але на довший час — рік-два — це було б трудніше влаштувати. Це перша подорож Мирослави закордон. Приїхала через IREX на курс для вчителів англійської мови.

Вівторок, 9 серпня 1994. 11 АМ. метро.

Їду на PENN — передусім тому, щоб повернути позичені для Мирослави книжки і зробити копії із двох Остапових статтей. Останнім часом я копії роблю вдома — недавно купила і заклала свіжий cartridge і купила папір. Але я вже раніше залишила в своїм "бюрі" два номери журналів, отже копії таки зроблю там. Я хоч і маю засекречений код, що дає доступ до машини, не хочу надуживати цим привілеєм і звертати на себе увагу!)

Справа з FBIS Report досі ще для мене залишається загадкою і навіть мене трохи журить. Скільки я вже вклала в це праці! А от номери-символи FBIS-USR, що ними позначені всі мої записи з FBIS, зовсім не співпадають номерам FBIS-Sov, що ними позначене видання microfiche. А я думала, що microfiche i hard-copy USR одне і те саме! Треба буде звернутися за виясненнями до Library of Congress Law Library.

Цього тижня я мабуть не зможу вдруге поїхати на PENN. Завтра обіцяла піти на пару годин громадської праці до української бібліотеки в Центрі, а в п'ятницю, мабуть, приїде Роксоляна Зорівчак. Отже треба буде зайнятися трохи господарськими справами. На другий тиждень, може 18-ого, приїдуть діти з Торонто, бо 20-ого, в суботу, їдемо разом на один тиждень над море.

Пополудні, в поворотній дорозі додому (метро).

Мій сьогоднішній побут на PENN о малий волос не закінчився великим клопотом. День випав досить продуктивний: я працювала і в BLL, і у VP, з'їла в staff-room принесений з дому полуденок (йоґурт, фрукти), переглянула сьогоднішній і вчорашній New York Times. Мариля на вакаціях, людей у будинку мало. Зробила потрібні копії Остапових статтей. Знайшла кілька нових позицій для UkraLME. І ось я вже збираюся іти додому і раптом бачу, що немає моєї торбинки. (Я звичайно тримаю її в пачці в своєму бюрі, а ходжу всюди тільки з ключем від дверей). Перша думка: вкрали! (Це траплялося і в старому будинку, і трапляється також у новому). Я, очевидно, схвилювалася. Але подумала: адже я недавно мала свою торбинку, коли ходила до Van Pelt, бо ж там треба мати ID, щоб увійти. І почала ходити по всіх можливих місцях, де я торбу могла залишити. Знайшла її в "reserve room", у відділі поточної періодики, де читала NYT!

Субота, 13 серпня 1994. В робочій кімнаті.

Зорівчак передучора потелефонувала, що не приїде. Не може собі дати ради з відвідинами всяких її родичів, що їх вона має в Америці чимало. Була вже і на Флориді, і в Нью Гемпшир, і ще має відвідати низку людей і полагодити різні справи — свої і чужі. Отже на приїзд до Філядельфії не залишається в неї часу. Казала мені по телефону, що написала рецензію на мою ULE65A — і то у двох варіянтах: англомовний текст послала до SEER, а український до Записок НТШ, які не виходять через труднощі з папером. Обіцяла прислати мені машинописи цих рецензій.

У висліді я мала кілька "вільних" днів. На щастя погода минулого тижня була вийняткова: низька вологість і невисока температура, майже як осінню. Отже я використала цей час, щоб зробити низку копій Остапових статтей, переглянувши для тієї цілі також старий архів (каторжна це робота, а до того треба довго стояти на ногах при повільній домашній копіювальній машині!) Коштувало це мені багато труду, стресу і безсонних ночей, але я сьогодні відвезла до Андрія Масюка, який під кінець місяця їде до Києва, товсту папку матеріялів для передачі Доценкові. Ще мабуть буде одна така посилка, бо треба зробити деякі копії з оправленого тому Української Літературної Газети (а це треба буде робити десь фахово, може навіть не xerox-ом, а фотографічним способом?), із старих річників Сучасности і ще пару додаткових речей із Листів до приятелів. Вибір робити нелегко. Остап був дуже продуктивний і критик і журналіст. Є деякі речі, де я вагаюся: включати чи ні, навіть серед тих з літературно-мистецькою тематикою. А скільки є статтей на теми політики, економіки і загально громадської проблематики, з них міг би бути окремий том. Переглядаючи архів, я подумала собі, яке справді швидко-плинне і проминальне життя і вся ця інтелектуальна продукція. Зокрема все друковане в газетах — папір уже пожовк, розлітається. Справді врятувати якусь добру статтю можна тільки передрукувавши її в книжці, інакше вона пропаде безслідно або — якщо я зможу колись довершити свої пляни — залишить дрібний слід у моєму бібліографічному покажчику. Боже мій, ще недавно бібліографія Лейтеса-Яшека виглядала якимсь мітичним свідком якоїсь напів-реальної доби, а сьогодні деякі з цих творів вже здобули право на друге життя і ми бачимо їх як повнокровні живі паростки нашої культури.

Максим телефонував — уже з Клівленду. Вони будуть там пару днів, а в четвер мають вже бути в мене. Телефонував також сьогодні Марко з Лос Анджелес. Він вертається до Києва після Labor Day. Ія з Ніною також потім поїдуть до Києва — хату хочуть винайняти на кілька місяців. Він на ще один рік хоче залишитися на праці в Україні.

Свою статтю для Літ. України я передала Мирославою разом з пакетом Остапових статтей для Доценка.

Після півночі, отже вже 19 серпня 1994, п'ятниця.

Ніколи ще моя хата не була така упорядкована! Остапів кабінет має нарешті естетичний вигляд. Папки паперів, що стояли поскладані купами, я поховала до шуфляд, книжки з-під вікон перенесла і поставила на прилавок шафи, архівні матеріяли деякі заховані в шафу, інші стоять під бюрком у двох пачках, але пачки прикриті сукном — одне слово, приємно глянути! На черзі тепер моя робоча кімната. Початок уже зробила: перенесла свого старого Мекінтоша разом із принтером наниз, до пивниці — звільнила стіл у пивниці із гори паперів і книжок і заінсталювала свій Мек на новому місці. Діє! Нагорі, в робочій кімнаті, я маю намір на місце Мекінтоша переставити свій новий РС, але це мусітиме зробити Максим, бо я боюсь, щоб не заплутатись у всіх цих електричних сполученнях, зрештою потребую в цій справі його поради і допомоги. Така перестановка звільнить нарешті мій робочий стіл, що досі був завалений всією цією машинерією, і маю надію, що мій монітор перенесений на трохи нижчий столик буде мені вигідніше вживати. А я вживаю його тепер повсякчас. І для читання преси на Lexis, i E-mail, і для ULE, UkraLME, Остапової бібліографії, та навіть кореспонденції. Вже привикла до нової кирилиці, тобто до нової розстановки літер. На Мек ще маю тільки свою Автобібліографію та деякі листи Укр. бібліотеки із стандартним форматом.

Мій експеримент із софою до Остапового кабінету — не вдався. В середу фірма Wanamaker її доставила. Але робітники не змогли її внести — і то не через двері Остапового кабінету (про що я турбувалася!) — але через сходову клітку з партеру. Сказали мені: можливо, якби це була софа "full", а не "queen" size — може була б влізла! Нажаль, це єдиний розмір, який був у цьому стилі, який — виглядало — міг евентуально зміститися. Не багато бракувало — пару інчів різниці — але це були ті критичні екстра інчі, що перерішили всю справу.

Ще не знаю, що робитиму. Конче хотіла б мати в Остаповому кабінеті подвійне ліжко, щоб не мусіти випроваджуватися зі своєї спальні, коли приїжджають до мене гості (зокрема такі, як напр. Яцкевичі). Для таких гостей, як Максим з родиною, я мабуть і в майбутньому звільнила б свою спальню, щоб діти могли мати вигоду в окремих кімнатах. Але сьогодні я вже свою спальню для них приготовила, а сама сплю (тобто, маю надію — буду спати!) в робочій кімнаті. Завтра вони мають приїхати з Клівленду, а після завтра їдемо до Wildwood Crest. Почала вже пакуватися — готовити речі — свої і господарські: простирадла, рушники, радіо, харчі. Думаю, що поїдемо двома автами, бо цих речей забагато на один баґажник.

Неділя, 21 серпня 1994, перед північчю. Wildwood Crest.

В домі п. Нікорович, крім нас, є ще інші дві українські родини з малими дітьми. Одна з них — родина Святослава Макаренка, тобто Святослав з дітьми і своєю мамою. Аж не віриться: ще так недавно ці діти мали молоду, енергійну і, здавалося, зовсім здорову маму! Але Святослав, як видно, добре дає собі раду і багато уваги приділяє дітям. Наші хлопці мають товариство. Вчора ми приїхали пополудні і ще мали кілька годин приємної погоди над океаном. (Хлопці навіть встигли ще пару годин покупатися). Ми з Уляною їздили по харчі, але вона також ще пішла була на пляж. Я — відколи пару літ тому збагнула, що "there is no such thing as a healthy suntan", ні до води, ні до засмагання на сонці не спішуся. Мені зовсім вистачають проходи на свіжому повітрі, побут з дітьми, спілкування з Максимом і Уляною — а якщо можна посидіти над океаном і почитати книжку — як от сьогодні — то і це відпруження і відпочинок. Сьогодні було вітряно і холоднаво. Вранці ходили на міст, а пополудні хоч і були на пляжу, то не довго. Я перша "втекла", бо змерзла, хоч і не була роздягнена. Після вечері (придаються дуже привезені з дому котлети, пальчики, борщ. etc.) пішли знову пройтись. Зустріли по дорозі, в книгарні, Альберта і Сяню Кіпів — вони тут тільки на вікенд, приїхали з дітьми і живуть у сусідстві, в Lantern Lane.

Одна мінута перед північчю, ще понеділок, 22-ого.

На пляж сьогодні не ходили. Вітряно, дощево, холодно. Були пару разів з дітьми на проході, я їздила по харчі і при тій нагоді купила шампанське. Питається мене жартома крамар: "Is the president coming for dinner? Are you going to celebrate?" А я йому на те: "We're going to celebrate Ukraine's third anniversary of independence!" А тоді, щоб впевнитися, що він зрозумів: "We're happy to see the Russians gone!" Коби то! Росії нам не так легко збутися. Але три роки таки витримали! Час працює для нас От дві години перед нашим виїздом над море вступила Люда на пів години з Михайлом Бардином, зятем Юрка Чайківського зі Львова. Він живе з родиною у Вінниці, був недавно кандидатом від Руху до Верховної Ради, але перепав у виборах. Працює він службовцем у "Просвіті". Що роблять? Організують літні табори для молоді, курси англійської мови, доповняльну українознавчу суботню гімназію, розпродаж нових книжок ітд,ітп. Така праця по різних закутках України дасть за кілька років добре жниво. Щоб лиш витримати, втриматися.

Увечері наші сусіди Макаренки, ще одна українська родина з дітьми та ми поїхали до Cape May Court House до ... цирку! Це не був вишуканий елегантний Cirque de soleil, це був справжній популярний народний цирк із слонами, тиграми, ведмедями, кловнами і небезпечною акробатикою. Діти були очаровані!

Вівторок, 23 серпня 1994. Год.11:00.

Прегарний день — іскристе повітря, сонячно і не надто тепло. Найвища температура була 80̊F i помітно низька вологість. Багато часу провели на пляжі. Сказав Святослав Макаренко: такої холодної води в океані в місяці серпні він ще не пробував. Діти бавилися в піску і їм видно не було холодно. Я сиділа під парасолею в тіні, читаючи, вдягнута в полотняні білі штани і теплу sweatshirt. Приємна відсвіжуюча атмосфера, з посмаком ранньої осені.

Вдома вони всі милися-купалися, а я готовила-підгрівала вечерю. Діти були вже дуже голодні, але Уляна твердо тримається правила, що сідаємо їсти всі разом і починаємо молитвою. Отже чекаємо ще на маму, аж вона скупається. Раптом Стефко сідає сам до столу і я з кухні чую, як він починає голосно молитися: Отче наш, Ти що є на небі.... Знаменитий малюк! Іванко — хитрунець, він уже перший скупався і прибіг до мене нагору — побачив холодні пальчики і хотів їсти на зимно. Я його пожаліла і — ніби на закуску — дала йому секретно пару підварених пальчиків ще перед вечерою. Але підступ не вдався. Іванко захляпав трішки свою сорочку і мама зразу це помітила, вийшовши з купелі... Бабі було соромно за такий підступ і за те, що не передбачила, що може бути такий corpus delicti.

Середа, 24 серпня 1994. Год.10:30 ввечері, в ліжку.

Коли я крамареві сказала, купуючи шампанське, що святкуватимемо день незалежности України, я ще не знала, що це буде колективне святкування, загальний пікнік усіх жителів нашого будинку та ще й з прихожанами. Було нас всіх із громадкою дітей і господинею п. Нікорович понад 20 осіб. Жарили ковбаски і гамбурґери на вогні у дворі біля хати, їли салати, варену кукурудзу. Був навіть торт. Але що найцікавіше: увечері о год. 9-ій з балькона біля нашого помешкання ми могли пів години дивитися на знаменитий, немов спеціяльно для нас виготовлений, show — фаєрверки, що їх — як ми від одної з молодих мам довідалися — місто Wildwood влаштовує з якоїсь нагоди кожного року саме 24 серпня!

1 вересня 1994, четвер, 12:45, вполудне.

З-над моря повернулися в суботу. В неділю пополудні поїхали на Тризубівку, де українські громадяни Філядельфії продовжували святкування незалежности України програмою, футбольними змаганнями, пікніком. В понеділок Максим з Уляною і дітьми поїхали на пару годин до крамниць, а я готувала свіжу страву на понеділок і вівторок. Увечері, після знаменитого обіду (тим разом — steak!) Уляна з Максимом поїхали в кіно, а я провела вечір з дітьми, читаючи, граючи карти. У вівторок поїхали на цвинтар до Баунд Бруку, упорядкували трохи гроби Остапа і Івана Пасічника. Біля нашого пам'ятника треба було тільки покосити траву й помити нагробник, але біля могили Пасічника і Макара Ужвія треба було їм добре напрацюватися, бо страх як усе заросло. Я привезла горщик хризантем, але навіть не садила їх у землю, а поставила перед обрамуванням з камінцями, в ямці — так воно добре виглядає, а коли зів'яне — треба буде просто викинути.

Вчора вранці мої гості вже від'їхали. Я ще попрала три машини білля, попрасувала, але нічого більше не могла робити, така була втомлена. Нікуди з хати не виходила — єдиний відпочинок для ніг — це коли я читала нагромаджену за минулий тиждень електронічну пошту.

Вівторок, 6 вересня 1994. Год.10:30. Метро.

Сьогодні я встала раненько і післ 8-ої була вже на пошті. Надавала книжки до Абрама Кацнельсона, Надії Ковалик, Євгенії Божик, деякі листи і головне: мою пенсійну аплікацію до ТІАА. Кацнельсон приїхав до Лос Анджелес, нібито на лікування. Написав мені листа з проханням про інформацію про українське літературне життя у США, про адреси газет ітп. Отже треба було зареагувати негайно. Я послала йому кілька чисел Свободи і Українських вістей, адресу Ліди Палій, і в дарунку Збірник Слово (12), ОТ Зібрані вірші і мої оповідання. Ковалик і Божик поставили мене в незручну ситуацію, приславши мені (а також Ларисі) дрібні подарунки у зв'язку з тим, що вони "лавреати" конкурсу про бабуню. Ліпше якби були того не робили, або якби прислали свої книжки. Не могла я цього зігнорувати: вирішила зреванжуватися їм Землетрусом (хоч висилка кожного примірника коштує тепер понад 3 дол.)

На PENN я вже давно не була — мабуть зо два тижні. Тепер, коли хата вже упорядкована, я повернулась до нормальної рутини свого життя — а це включає і PENN. Use it or loose it — так говорять про артретичні руки і ноги, але воно не меншою мірою стосується моєї кімнатки в Biddle. Зокрема тепер, коли почався новий семестр і є напевно цілий список кандидатів на "carrel space". В неділю була я в гостях у Бандерів. Поїхала з Вірою, бо вони мешкають в Ambler, а я і дороги не знаю і не люблю їздити вночі.

П'ятниця, 9 вересня 1994. Метро.

В середу я двічі була "на людях". О год. 11 вранці перед Товариством Сеніорів виступав Деві Аркадієв, який показував відео з інауґурації президента Кучми. Аркадієв вже мені знайомий — він привіз був мені першу передачу від Кацнельсона. Отже я знала, що він — автор книжок, професійний журналіст і сподівалася більше і краще: він говорив хаотично і за-багато, а саме відео — це був тільки фраґмент — правда, вікавий своєю аж надмірною скромністю і фактом відсутності на цій церемонії президента Кравчука. Увечері виступав у Центрі Жулинський. День перед тим, а радше пізно увечері у вівторок, він мені потелефонував. Я поцікавилась, де він заїхав? бо знаю, що приїхав на запрошення мельниківців і в неділю вже виступав на святі Ольжича на Ольжичівці. Справді, зайнялись ним і програму йому виповнили такі люди як Гнатюк і Пазуняк, але з вівтірка на середу ночував він у ... Іка Лабуньки! Я сказала Миколі, що він завжди може заїхати до мене, якщо хоче, і навіть пробувала його перемовити, щоб переїхав зараз же. Нічого з того не вийшло. Було пізно, середу також мав виповнену по береги і навіть після виступу — хоч дуже мав охоту скористати з мого запрошення і прийти на коньяк і розмову з Рудницьким, Біланюком, Гевриками — мусів покоритися волі Наталі Даниленко, яка забирала його до себе і мала на другий день раненько відвезти його на летовище (летів до Шікаґо). Зі мною Жулинський дуже тепло вітався, побачивши мене в середу, видимо зрадів і сказав, що боявся побачити мене заломаною, розбитою і радий, що я добре виглядаю і "тримаюся". Сам виступ його був дуже ефектовний і мені приємно було усвідомити, що і наші люди вміють доростати до своїх роль. Ще кілька літ тому Микола був собі совєтський літературознавець, а тепер він і справді говорить як державний муж України. Я принесла зі собою Sony Walkman і записала його промову на тасьму. Намалював не надто приманливу картину України — затурканий, прибитий сільським примітивом народ, що тікав від цього примітиву в місто, охоче асимілювався до чужої вищої культури — така реальність і від неї нікуди не дітися. Треба поколінь, щоб це змінити. Говорив про велетенські заводи, що не працюють — а довкола них ціла інфраструктура: школи, клініки, клюби... Банкрутство заводу веде до тотального банкрутства. Не легко перейти до ринкової економіки в такій ситуації. Міліони пенсіонерів, ветеранів війни домагаються своїх прав. На питання, що повинна робити діяспора, сказав: не привозіть нам вашої політики! Підтримуйте освіту, культуру. Про Кучму висловлювався стримано, але з надією. Він був в уряді тоді, коли Кучма був премієр-міністром і знає, що він — ділова людина. Є можливий конфлікт з Верховною Радою, є можлива навіть диктатура.

Поїхала я вчора до Staples із скаргою, що мій cartridge, тількищо куплений для копіювальної машини, вже не працює. Виміняли, дали новий. Only in America? Без проблем і дискусій.

Неділя, 11 вересня 1994. Майже північ.

Була сьогодні на пікніку на Михайлівській гірці, а потім на концерті ансамблю "Львівяни". Ні перше, ні друге не принесло жодного вдоволення. "Львівяни" співають сентиментальні і патріотичні пісні і хоч вони колись називали себе "Веселий Львів" — не було навіть жодного натяку на гумор, або сатиру, або Львів. В порівнанні з ними "Не журись" — це майстри оригінальної естради. Людей було обмаль. Гарна осіння погода заохочувала людей іти на пікніки, яких сьогодні було два — крім Михайлівського, ще і спортовий, із змаганнями, на Тризубівці.

Вівторок, 13 вересня 1994.

Маю замовлений полуденок з Pat Callahan. Буде нагода почути щось про Biddle Management Team, що до нього я тепер уже — на щастя — не належу.

Вчорашній ранок провела на телефоні. Не товариському, а діловому. Хотіла б викінчити і послати до друку свою UkraLME, бо право — не література — воно саме тепер актуальне і потрібне людям, а за рік-два — це вже буде тільки історія. Але щоб викінчити цю роботу, цей 1992–1993 сеґмент, мені потрібно ще переглянути кілька місяців FBIS Report. Central Eurasia. Я вже нарешті дослідила, що цей "serial", що має символ FBIS-USR — це зовсім не те саме, що Daily Report. Central Eurasia, що має символ FBIS-Sov. Отже шукаю, яка бібліотека має цей потрібний мені матеріял. Я користувалась ним у Конґресовій Бібліотеці і в Урбана. RLIN реєструє також NYUL — отже повинно бути в Нью Йорку. Але заки я почну витрачати гроші і час, щоб їхати до Вашинґтону чи Нью Йорку, я хочу перевірити чи напевно нема цього десь тут. Van Pelt не має. Але я подзвонила вчора до Free Library of Philadelphia — адже вони є depository library. Сказав мені бібліотекар, що мають давніші роки, але тепер ця серія вже до них не приходить ("de-selected"). Але згадав як можливі джерела Temple U. i State Library в Гаррісбурґу. Я подзвонила до Temple і там нібито сказали, що є, і що деякі номери з 92 і 93 років є напевно. Треба буде мені туди поїхати. Це була б для мене чудесна знахідка. Хоч і на microfiche — але якби тільки було, щоб не мусіти за тим кудись їхати.

Над ULE працюю досить регулярно, але це справді величезна кропітка робота. Чи вдасться закінчити її в наступному році? Сам індекс скільки вимагає праці! Занадто високий стандарт я собі поставила! Всі ці заголовки!

Четвер, 15 вересня 1994. Метро. 11:10.

Їду не на PENN, а до Temple, щоб перевірити, чи вони мають справді те, що мені потрібне, щоб викінчити 1992–93 сеґмент мого UkraLME.

Вчора нікуди з хати не виходила, бо чекала (вже четвертий раз!) щоб прийшов з газівні робітник заінсталювати новий автоматичний годинник, що його можна читати при допомозі комп'ютера, не входячи до будинку. (Оттака модерна технологія!) Нарешті таки прийшов і зробив цю роботу. Побачимо, як цей новий винахід працюватиме.

Але саме тому, що я не могла вийти з дому, я вирішила присвятити день, щоб докінчити критичний перегляд праці Кравченюка "Millenium of Ukrainian Christianity". Це прислав мені на опінію директор КІУС — видавництва, тобто Максим. Кравченюкова робота мене розчарувала: я була про нього ліпшої думки. Бібліографічна частина манускрипту дуже слаба — критерії селекції сумнівної вартости, організація матеріялу не дуже ефектовна, а професійні бібліографічні стандарти іґноруються взагалі. Ця робота — це календар громадських імпрез, богослужб, концертів, виставок з нагоди Тисячеліття, але науковою бібліографією вона не є і не варта того, щоб на неї витрачати такі скупі тепер ресурси наукових видавництв.

Сьогодні Ія мала виїхати з Лос Анджелес до Н. Йорку. Свою хату на пару місяців винаймила. У вівторок вона з Ніною їде до Марка, до Києва і буде там до грудня.

Субота, 17 вересня 1994 (ще 5 мінут!), в ліжку, 11:55.

Була сьогодні на концерті клясичної музики в Центрі. Виступали Мирослав Скорик, молоденька піяністка (і кажуть — теперішня його жінка!) Анна Климашівська і двоє співаків: Марія Гірська, сопрано, і Олег Чмир, баритон. Концерт був дуже добрий. Виконавці — молоді, але професійні артисти з вишколом і стажем, всі вони — з Львівської опери. Співали арії з опер Turandot, Zauberflöte, Faust, Rigoletto, Севільського цирульника, Запорожця за Дунаєм, пісні Соневицького до слів Симоненка і Скорика до слів Шевченка. Спів був переплітаний фортепіяновими творами Скорика. Програма була добре дібрана і заповідала її Віра Кліш. Цікаво, що співаки співали всі арії в оригіналі, не бездоганно, але зовсім поправно. Обоє, але зокрема баритон, мають також неабиякі акторські здібності і ефектовну stage presence. Знаменито вийшов дует Papageno з Zаuberflöte і на закінчення двічі виконаний дует Одарки й Карася із Запорожця. Враження було б прекрасне, якби не те, що на концерті було всього... 50 осіб! Публіка сприймала програму з ентузіязмом і тим разом поводилася значно культурніше, як звичайно: не чути було розмов і не переривали музики аплявзами. Але при такій малій фреквенції, то незабаром артисти і взагалі до Філядельфії не приїздитимуть! Скорик взагалі композитор такої кляси, що його виступи повинні бути в Academy of Music, а не в громадському центрі.

Вранці сьогодні я поїхала на цвинтар. Ховали у Філядельфії Зенона Кохановського, отже я хотіла висловити співчуття Зені і Марійці, які приїхали з Торонто. Думала, що буду тільки коротко на цвинтарі, що не піду ні до церкви, ні на тризну, а замість того зможу скочити до Центру, щоб перевірити як працюють чергові у бібліотеці. (Сьогодні почався новий шкільний рік в НУРШ). Нажаль, це мені не вдалося. Я на тризну не ходила, ні до церкви, але похорон дуже спізнився: я чекала на цвинтарі від 11 до 1-ої заки вони приїхали, отже втратила багато часу. Але Марійку і Зеню бачила, привіталася з ними, висловила кондоленції.

Вчора ввечері був у мене на обіді Іко. Зробила я обід à la mode americaine, тобто steak, mashed potatoes, salad. Ікові також дала, як уродиновий подарунок місяць наперед 100 дол. готівкою. Його уродини щойно 18 жовтня, але я знаю, що йому тепер бракує грошей, витратився влітку на авто, не працював, а тепер уже почався новий семестр, мама приїде щойно десь за тиждень, etc. Ледве його переконала, щоб взяв слоїк борщу і спечену курочку. Говорив він про всіх і все, трохи засидівся. Він розумний хлопець і я люблю з ним поговорити, але вчора я подумала, що він дуже подібний до свого батька, занадто говірливий, не досить "сфокусований", це йому може шкодити в майбутньому. (Це помічення, очевидно, тільки для мене, йому я цього не говорила!)

Обід я готовила дослівно в "останній хвилині", бо вирішила вчора поїхати до Towers Records з нагоди великої там випродажі і використати (нарешті!) свої gift certificates. Це досить далеко і ще довелося трохи поблудити (зробила вчора автом 22 милі!), але таки встигла щось полагодити: накупила CD's на суму 150 дол. (легко видавати не свої гроші!) Дещо використаю на дарунки, але собі купила Verdi Requiem, Генделя Месію, Чайковського фортепіяновий концерт і Малоросійську симфонію, Ґріґа Пер Ґінта і Копелію Деліба, а також залишу собі один із дисків Шопена. Серед cd's, що їх я купила, є один нашої Ліди Артимів — вона грає "Пори року" Чайковського — це я призначила на дарунки. (Колись, напр. якби я їхала до Головінських — для них це, мабуть, був би відповідний дарунок). Варто мати в хаті кілька дарунків у запасі на Різдво ітп. нагоди.

Завтра поїду на Михайлівку і на доповідь Куропася, а післязавтра — 19-ого, в понеділок, вранці до церкви на поминальне богослуження, а потім до Баунд Бруку. Свобода вже помістила моє оголошення з нагоди 2-ої річниці, але я сподіюсь, що Снилик незабаром надрукує рецензію на Зібрані вірші Климовського (казав мені, що написав і вислав!) Я послала Сниликові до використання два Остапові вірші. Не знаю, чи надрукує. Зокрема, якщо в рецензії Климовського є досить цитат з поезій... Семчишин повідомив мене телефоном, що спомин про Остапа він пише, але ще не закінчив — отже це ще не зараз появиться. А добре, щоб появилось. Пам'ять про нього треба щоразу відсвіжувати, бо забудеться. Щораз менше тих людей, що пам'ятають і згадують. Більшість знайомих уже і самі лежать у Баунд Бруку або на Факс Чейс.

Бачила я на концерті Льолю Коровицьку — вона приїхала до Шиприкевичів на кілька днів. Я їй сказала, що їду до Баунд Бруку в понеділок і можу її відвезти додому. Вона живе десь там в околиці, здається в Sommerville. Не знаю, чи добре я зробила, що дала таку пропозицію. Хотіла зробити добре діло, але мене це в'яже, я не такий бистрий шофер, а крім того мої проблеми з міхуром примушують мене часом зупинятися, зокрема коли їду вранці. Але може таки доведеться зробити їй послугу, як вона схоче. На меншу скалю таку ж прислугу роблю тепер досить часто Христині Чорпіті, що є моєю недалекою сусідкою, не вміє їздити автом, а хоче всюди бути. Якби вона мала трохи іншу вдачу й особистість, таке спілкування могло б бути навіть бажане і приємне. Але реальність така, що — навряд!) Возила я її сьогодні на концерт.

Середа, 21 вересня 1994. Метро.

Кілька замітних подій мого щоденного побуту за останніх кілька днів. У неділю в Центрі відбувся дуже успішно виступ Мирона Куропася, який говорив про найновішу іміграцію українців до США. На залі було понад 250 присутніх. Куропась говорив українською мовою, з великою дозою гумору, дуже ефективно не тільки історичними фактами та статистикою, але й дотепними анекдотами з життя, розповідаючи історію українського поселення в Америці. У нього чималий акторський хист і знамените розуміння психології авдиторії. Двічі у ході своєї доповіді демонстрував книжку "Брат братові", мовляв, там знайдете точніше про переселення і ролю ЗУАДК. Автора книжки не згадав і я після його виступу вважала своїм обов'язком йому це випімнути. Це не вперше. Остапів матеріял він уже використав був раз у науковій доповіді, також не даючи ОТ "кредиту". Трохи цьому винен і сам Остап. На титульній сторінці "Брат Братові" Остапове ім'я не позначене і це дезінформує читача.

В понеділок вранці була заупокійна богослужба, що на неї прийшли Вонторська, обоє Коропецькі, Віра Лащик і Зенко Чайківський. Прийшла і Льоля Коровицька, бо мала їхати зі мною до Баунд Бруку. Ми ще вступили додому, бо мені треба було перебратися, і поїхали. По дорозі я пустила тасьму Остапового виступу в Отаві, де він читає "Життя". Чи тому що я заслухалася, чи тому, що на одному з traffic circles перебудували автостраду, досить того, що я збилася з дороги, не виїхала де треба було на 28-у, отже заблудила. Це вперше від коли я їжджу своєю дорогою до ББруку. Все добре скінчилося, але того дня замість 120 миль, я зробила 147! Посадила довкола нарцизи — своєрідний експеримент. Трохи напрацювалася і була фізично дуже втомлена, повернувшись на 6-ту вечора додому.

Опівночі. Вже в ліжку.

У вівторок я поїхала знову на цвинтар — тим разом на Fox Chase. Коли я була на похороні Кохановського, я побачила, що біля Маминої могили довкола виросла трава, що її треба було зрізати. А їдучи до ББруку, я придбала за 35 дол. новий досі мені невідомий прилад: невеликі ручні ножиці до трави, що діють при помочі електричної енергії наладованої напередодні в батерію. Використавши вперше цей прилад у Бавнд Бруку, я вирішила посвятити один день і піти упорядкувати гроби Тата/Мами, Бабці і Дзядзя, Лесі/Левка, Слави Марк — моєї хресної мами, та тети Марини Мельник. Зробила добре діло і маю надію, що на якийсь час вистачить.

Сьогодні я мала дуже продуктивний день на PENN. Дістала деякі нові інформації про FBIS Reports. Central Eurasia. Вишукала на RLIN бібліографічні дані про книжки видані з нагоди тисячеліття християнства Київської Руси (це на те, щоб довести, скільки матеріялу пропущено в Кравченюковій роботі!), написала пару нових анотацій до ULE80 у Van Pelt, ще й принесла додому деякі книжки, щоб могти над ними вдома попрацювати. А між тим дала себе витягнути на полуденок до Faculty Сlub Синтії Аркін. Мариля їде на другий тиждень до Гаґи, на конференцію Міжнародної Асоціяції Правничих Бібліотек. Не ревную: я вже своє від'їздила на кошт PENN! Тепер її черга!

Андрій Головінський нарешті отримав можливість користування e-mail. Отже я маю нового кореспондента, якому посилаю записки і матеріяли.

Сьогодні в Свободі із 16 вересня є стаття Климовського про ОТ.

Понеділок, 26 вересня 1994. Метро. год.10:10.

Дощ заповідали сьогодні аж на пополудне і я думала, що може вдасться мені доїхати до PENN ще на сухо. Дарма. Вийшла з дому ще без дощу, але поки дійшла до метро — таки змокла. Найгірше, що моя зачіска, яка вранці виглядала дуже гарно, тепер зовсім від вологості принишкла. Це доказ, що мені потрібна нова тривала.

Я вже вранці зробила собі прохід на пошту. Надала листи до Марійки Канської, Цмайла, Максима — всюди фактично не листи, а фотокопії статей із преси. Листів писати було ніколи — тим разом Марійці я не писала ні листа, ні не дала жодного грошевого залучника (щойно недавно післала 20 дол.), але вона напевно зрадіє і вирізками з газет і фотографіями. Цмайло вчора телефонував. Говорив про свою візиту з Олегом Сниликом у Горбаня, тобто Петра Карпенка-Криниці, що живе вже багато літ у психіятричній лікарні. Це була ініціятива Снилика відвідати його, може чимсь допомогти. Карпенко-Криниця — добрий поет, але на жаль, попав він до психіятрів не випадково і там мусітиме дожити віку (Йому тепер 77 років). Тарас заповідав, що за пару тижнів приїде на відвідини. Дзвонила також Рися Голод — пам'ятала і згадувала про річницю смерти Остапа.

На PENN, в бюрі General Counsel, працює тепер Ромко Петик. Минулого тижня написав мені записку, що вибирається в жовтні до Києва, на світовий конґрес українських юристів. Просив адресу Марка. Я запропонувала йому зустрітися на ланч або сьогодні або в середу. Моїх статтей про право України в Свободі він не бачив — зробила йому копію. Також покажу свою UkraLME. І може передам ним до Києва останню передачу Остапових статтей для Доценка. На конґрес юристів я і сама радо поїхала б, навіть доповідь могла б прочитати, якби мене запросили. Але за власні гроші не поїду, PENN вже мене не буде субсидіювати, а Ukr. Bar Assn. в Америці навіть не відповіли на мого листа і надіслану стару копію UkraLME.

Середа, 28 вересня 1994. Метро. Год. 10.-

Маю домовлений сьогодні полуденок з Ромком Петиком. Зробила йому копії із моїх статей про право України в Свободі (не читав, не бачив, сказав мені). Покажу йому свою UkraLME, а крім того попрошу, щоб взав, їдучи на конґрес юристів до Києва, останній пакет фотокопій Остапових статей для Доценка.

Мій попередній побут на PENN — у понеділок — був для мене дуже успішний. Знайшла у Van Pelt на мікрофільмах деякі (хоч і не всі) потрібні мені FBIS-USR, отже була нагода доповнити UkraLME. Ще не знаю, що робитиму, щоб знайти і доповнити бракуючі номери за 1992–3 роки. Дуже хотіла б цю працю якнайскорше віддати до друку. Понеділок взагалі вдався мені продуктивний. Увечері ще сіла за комп'ютер і написала коротку статтю про... Абрама Кацнельсона. Статтейка до Свободи, але я наперед послала її самому Кацнельсону — можеш додасть або перевірить деякі суперечливі дані. (Дата його народження в Струковій енциклопедії інша, ніж у довіднику СПУ). Кацнельсон як-не-як — визначний український поет і його прибуття до Америки повинно бути відмічене в українській пресі. А цього ніхто, крім мене, не зробить.

Мої поїздки на PENN приносять мені чимало вдоволення. Як добре, що мені вдалося так елегантно і доброзичливо розв'язатися із моєю працею і затримати зв'язок з університетом! Найважніше, що маю безкоштовний доступ до комп'ютеризованої сітки інформації — кожного дня читаю новинки про Україну на Lexis/Nexis і зовсім мені не бракує щоденного доступу до New York Тimes-у. Але добре теж, що маю невеличке "бюро", куди можу приїхати, залишити під ключем свої речі, і почуватися, як вдома. А ще ж маю доступ до Staff Lounge, до кухні і холодильника. Mein Liebchen, was willst du noch mehr? Крім того, будинок новий, приємний, естетично обладнаний. Приємно бути в цьому як-не-як елітарному середовищі професорів і студентів одної з кращих юридичних шкіл Америки — і почуватися тут не зайдою, не випадковим гостем, а хоч уже і не активним повністю, але всетаки спів-учасником цього товариства.

П'ятниця, 30 вересня 1994. Метро.

Доходить вже полудне, а я тількищо всіла до підземки. Пізнувато. Їду, щоправда, з ціллю бути присутньою на прощальній "party" в честь Peter-a Nichols-a, а вона починається щойно 2:30 (везу свіжоспечений медяник і маленький дарунок для Пітера, що — хоч займав низьку позицію звичайного бібліотечного робітника — stack attendant — але був одним із найінтелігентніших працівників нашого непрофесійного персоналу. Це йому належить пам'ятна фраза: "everybody at Biddle is too busy to do their job right" — я його навіть цитувала в одному свому річному звіті, бо це помічення добре характеризувало надмірну навантаженість, яка давала часом у висліді "diminishing returns").

Вчора вдень поїхала до Центру перевірити чи діє наша бібліотека, бо були скарги, що в тижні бібліотека замкнена. Був на чергуванні пан Завадович і я мала вперше нагоду з ним познайомитись. Вступила також до канцелярії, поговорити про справи бібліотеки з Орисею Гевко, адміністраторкою Центру. Пополудне провела у фризієра, бо треба було нарешті зробити тривалу. (Моє волосся дуже вже сиве, але я покищо не фарбую, хоч починаю поволі звикати до думки, що може це таки доведеться зробити?!)

Ввечері я трохи працювала на комп'ютері — читала вісті і пошту, пересилала новинки з Lexis на Ukes-news, доповняла свою UkraLME новими знахідками. Ах, що це за робота! До болю голови! Не можна за багато зробити її нараз. А дуже хотіла б вже позбутися і десь надрукувати.

Вівторок, 4 жовтня 1994. Год.10:50. Метро.

Виглядає, що я роблю щоденникові записки тільки в підземці. Що ж — не маю часу! Зайнята хоч куди і не встигаю з усім, передусім мабуть тому, що темпо життя пенсіонера трохи сповільнене і значно менше нервове.

В п'ятницю, як тільки я повернулася з PENN, повідомила мене телефоном Софійка Геврик про смерть п-ні Білозор, матері Наталки Коропецької. Панахида була в п'ятницю і я була б поїхала, якби це було тут недалеко на Tabor Road. Тимчасом панахида була біля катедри на Френклін — неприємно і небезпечно їхати самій поночі туди. Якби знала була раніше, могла була просто з PENN поїхати із Софійкою. А я ще й була надмірно того дня втомлена. У висліді я в п'ятницю не поїхала, зате в суботу присвятила цілий день і поїхала на похорон до Бавнд Бруку, отже бачилась з цілою родиною Коропецьких, навіть з Ромком, що приїхав на похорон бабуні з Лос Анджелес.

В неділю була в церкві і провела приємну годинку після богослужби при каві на розмові з Гевриками і Олексою Біланюком. Решту дня порядкувала в городі і працювала в пивниці, готуючи до висилки дві пачки вживаного одягу для Мирослави Антонович, і переглядаючи й упорядковуючи архів Івана Керницького. Писав мені його брат Богдан, що у Водниках, у школі, роблять малий музей присвячений Івасеві. Я спочатку думала, що всю цю пачку Івасевих матеріялів, фотографій і листів до нього від різних людей перешлю туди, хоч пачка важка і пересилка винесе досить дорого. Але я потім увечері вирішила ще порадитись у цій справі з Лясею Старосольською. Розважили всякі pro i con і у висліді я вирішила, що пошлю або передам до Водник кілька фотографій, грамот, паспорт, виказку МУРу — але з більшою пачкою стримаюсь. Вони там у Водниках мають дві стіни в школі і це, мабуть, все. Може ліпше зберегти Івася архів в НТШ у Н.Й.? Листи до нього цікаві передусім як дзеркало життя діяспори, як доказ його великої популярности. А вирізки з газет могли б придатися якомусь літературознавцеві, що хотів би про нього писати. Особливо вартісних речей в архіві нема: є машинописи "На ріках вавилонських", "Яворівський решітник", "Король стрільців" — але все це було вже друковане. — От у моєму архіві є один недрукований фейлетон Ікера — про це я колись може напишу.

Понеділок присвятила я банковим справам. Зліквідувала одне конто в Mellon (що з нього Максимові на уродини дала 5,000 дол. на авто) — решту перенесла на сертифікат у Щадниці (треба підтримати Певність новими грішми). При нагоді надала пачки до Антонович.

Понеділок, 10 жовтня 1994. 10:40 АМ.

Знову метро — і пів години часу для записок.

В п'ятницю ввечері ходила на відкриття мистецької виставки. Виставку, з нагоди Тижня Музею, організувала Софійка Геврик. Картини різних мистців діяспори, що вже померли. Деякі були навіть на продаж і, каже Софійка, що продала кілька картин Козака, Кричевського. Одну картину — акварелю з Венеції Кричевського, довідалась я, купили.... Лабуньки! І то за 1,000 дол.!

В суботу працювала над ULE i UkraLME, а пополудні поїхала ще до Hechinger-a, купила різні господарські речі і квіти і потім до смерку садила ще нарцизи і хризантеми. В неділю не ходила до церкви, але пішла на річні загальні збори Центру і навіть двічі забирала голос (що для мене досить нетипово!) Раз, спростовуючи помилку у звіті щодо годин праці бібліотеки, а вдруге, спровокована реплікою із залі, в обороні концерту Віки.

Четвер, 13 жовтня 1994. Метро.

Вже минула 11-а. А я сьогодні встала раненько і думала, що виїду десь по 9-ій. О 9-ій ще мусіла потелефонувати до адвоката Андрія Филиповича, який їде до Києва на конґрес юристів. Хочу ним передати UkraLME для Галини Фріленд з Української Правничої Фундації та пакет (мабуть останній!) Остапових статей для Доценка. Мав взяти ті матеріяли Ромко Петик, але в нього на роботі виникли якісь перешкоди і він не може взяти собі вільних днів, щоб поїхати до Києва.

Затримка в мене сьогодні виникла тому, що я вранці вирішила, що мені треба занести до "бюра" на PENN свій первісний старий computer printout ULE80, бо це допоможе мені шукати за додатковими матеріялами в індексах і бібліографіях. Новий print-out я маю вже зроблений з Word Perfect і то аж у двох томах. Але щоб старий манускрипт був 100% корисний, його треба доповнити записами, що їх я впровадила пізніше. Я думала, що це перевірення текстів і критичні доповнення не заберуть надто багато часу і взялася робити це десь по 9-ій. За годину праці я побачила, що так скоро цього мені не вдасться зробити: скінчила "Books" і більшу частину "Translations", а ще ж треба "Articles" i "Reviews". Залишила на завтра. Взяла те, що переглянула і доповнила, бо том print-out товстий і важкий, отже щоб було легше нести, взяла одну частину тепер, а решту принесу пізніше.

Вівторок, 18 жовтня 1994. Метро.

Вже 11:30, а я тількищо всіла до вагону. Не везе мені сьогодні вранці. Поливаючи квіти, помітила, що з ґанку зникли два мої пластикові кошики з impatience, що висять звичайно обабіч входових дверей. Мабуть якісь хлопчаки зробили собі зловмисні пустощі перед Halloween-ом і вкрали. Особливої вартости це не представляє, але на другий рік весною доведеться купити нові. Вийшовши з хати, я раптом помітила, що в мене немає ключа до моєї кімнатки на PENN. Вернулася. Думала, може устромила в кишеню жакета, коли востаннє їздила туди. Але ні, нема. Я мабуть залишила ключ на робочому столі, коли виходила. Двері замикаються без ключа. Маю надію, що це так і що я його там знайду. Але це — nuisance. Треба буде просити когось з колег, щоб своїм Master-key відкрив мені двері.

В суботу їздила на весілля Біланюків. Лада Біланюк виходила заміж за молодого пристійного хлопця (здається — докторанта археології), що називається John Benjamin Fitzhue. Весілля було дуже оригінальне. Вінчання відбувалося на дворі, в лісному амфітеатрі Swarthmore College, під прекрасними старими високими деревами. Простенький столик служив за престіл, а кілька величезних букетів білих троянд були єдиною прикрасою. Вінчав парох нашої Михайлівської церкви і молодий навіть повторив слова присяги українською мовою. Саме прийняття відбулося в приміщенні одного з коледжових будинків, що колись певно був церквою, а потім може театром. Високі декоративні стелі з дерев'яними ґотичними сволоками. Всіх гостей було не більше як 80 — в тому числі українців може із 20. Підкреслений англо-саксонський understatement. Були нібито свати перев'язані вишиваними рушниками і український весільний коровай, і навіть українська музика, але весілля все ж було чуже. Були там із моїх знайомих Геврики, Трофименки, Тритяки, Білони, але нажаль сиділи ми окремо! Я їхала туди з Титом і Софійкою, тобто під'їхала до них автом, а потім уже моїм автом, але при Софійчиному шоферуванні, поїхали ми до Swarthmore. Мали Біланюки щастя, що була гарна осіння погода.

В неділю я знову була "на людях". Тим разом на обіді-бенефісі для Українського Музею, що його організувала і ним провадила Софійка Геврик. Тим разом я сиділа при столі з Титом і Наталкою Коропецькою. В програмі виступало подружжя Стецькових, обоє старі емерити, живуть на Флориді і на старші роки взялися за entertainment business.

Пополудні. В дорозі додому.

Ключ знайшовся, але день мій не вийшов надто продуктивним. Весь час провела в BLL, а це значить, що не працювала над ULE. Переглянула NYTimes (на диво, на першій сторінці нова сензація про англійську королівську родину: принц Чарлс нарікає на суворого батька — Филипа, що мовляв, примусив його до подружжя з мало йому знайомою Діяною, etc. Таких сплетень я останнім часом зовсім несвідома, бо на Lexis читаю тільки вісті, що стосуються України. І не бракує мені навіть NYT. Правда, є і інші поважніші вісті, але я слухаю регулярно новини по радіо, отже знаю, напр., що Kohl виграв вибори в Німеччині, а Ізраїль і Йордан підписали мирний договір.

Ще про вчорашній бенкет. Після вечері підступила до мене п-ні Стецьків, щоб довідатись, як мені подобався її виступ. Скажіть, але щиро, попросила. Дала я себе спровокувати. Сказала я п-ні Стецьків, що поема Боєслава про упівську героїню, яка відбирає собі життя, не є літературним твором вартим щоб його драматизувати на такій імпрезі. Мені її виступ не подобався: вона має, правда, деякий сценічний талант, вчилася трохи в Добровольської, але їй треба було б, мабуть, режисера, який міг би інтелігентно, із зрозумінням, прочитати текст і вияснити, що, де і коли треба наголошувати і як. Читала вона ще вірші Лепкого і Франка — дуже претенсійно і через те, на мою думку, не так як слід. Ліпше вийшов її чоловік. Передусім тому, що грамотно і без надмірного шаржу розповідав віршовані гуморески й анекдоти гумористів з України — актуальний гумор, що його публіка радо сприймала. Але — і це мементо для мене і для конкурсового жюрі: якщо такі тексти вважаються перлинами української сатири — то горе нам, матимемо клопіт.

Середа, 19 жовтня 1994. 10:23 РМ.

Не в метро, а в ліжку! Була сьогодні цілий день удома і дуже продуктивно провела день. О год. 9-ій вранці я — вже після руханки, снідання, одягання і прибирання спальні — сиділа при комп'ютері над ULE80. Працювала безперебійно до 1-ої, а тоді, перекусивши полуденком, пішла збирати листя й порядкувати в ґаражі. Десь перед п'ятою втомлена сіла відпочити на пів години — при музиці (новий CD — Копелія!) — прочитала Свободу, потім ще 15 хвилин провела на телефоні, а тоді зробила собі вечерю, послухала вістей на телевізії і пішла нагору до свого комп'ютера читати вісті на Lexis і електронічну пошту. Я тепер кожного дня не тільки вичитую вісті з України, але й вибираю важніші з них і подаю інформацію на Ukes. Це мені трохи забирає часу, але це, на мою думку, справжня public service і варто це робити для загального добра. Вже пару осіб, навіть зовсім мені незнайомих, дякували мені на e-mail за ці новини. Сьогодні напр. подала я три вістки, що їх рапортували Reuters i Associated Press i United Press International: про те, що сьогодні в середу 1/ Верховна Рада підтримала економічні пляни реформи Кучми, не зважаючи на застереження комуністів, 2/ що відкликали вчорашнє рішення в справі повторної леґалізації Комуністичної партії, і 3/ що недалеко Львова була залізнича аварія спричинена саботажем якихось шантажистів, які домагаються 50,000 дол., бо інакше, мовляв, це знов повториться! Справа з леґалізацією КП ще буде дискутована завтра, в четвер, — сьогоднішня перемога у ВР оперта на процедуральних неточностях вчорашнього голосування, отже ще не знати що буде.

Крім цієї забави в журналістику, читаю (по ночах, здебільша!) надзвичайно цікаву книжку Александра Мотиля Dilemmas of Independence. Це одна із книг, що їх я дістала на розгляд, як кандидата на премію American Association of Ukrainian Studies, де я є членом жюрі. Такої серйозної аналізи політичної ситуації України ніколи ще досі не було! Автор має не лиш величезне знання, але й оригінальний власний погляд на справи і неабиякий хист представити проблеми політики й економіки чітко, вникливо, подекуди навіть з гумором. Ах, жаль, що не живе вже Іван Лисяк-Рудницький — він напевно дуже радів би появі такої нової зірки нашого інтелектуального світу! Мотиль — людина молода, я його особисто не знаю, але чула про нього, він тепер є Associate Director, Harriman Institute при Колюмбійському університеті. А книжка появилася як Council of Foreign Relations Book, отже матиме вплив на найвищих щаблях державної політики. Її варто було б перекласти і видати також в Україні.

З Торонтського університету дістала я сьогодні чек на 150 дол. — гонорар за мою оцінку праці Кравченюка для CIUS Press. Скільки таких оцінок довелось робити для Бібліографічних Конкурсів УНІГУ — не тільки без жодної винагороди, але ще й з додатковими видатками на телефони і пошту до інших членів жюрі!

В Свободі — у трьох числах — появився спогад Семчишина про його перші кроки на еміграції з Остапом — про виїзд зі Львова через Краків і Відень до Фішельгаму. Міг був подати трохи більше живих анекдот з життя, було б живіше читати — я пригадую різні цікаві Остапові розповіді про ті часи, якраз напередодні нашого з ним знайомства. Та й взагалі міг був написати це більш особисто, але я вдячна йому, що написав взагалі і цим відзначив Остапову пам'ять. Я вчора потелефонувала йому до Шікаґо, щоб подякувати.

Завтра маю засідання Ради Бібліотеки, а в суботу їду на Союзівку — та й не сама, везу своїм автом ще пару осіб на Велику Раду Чортополохів. Засідання Ради Бібліотеки завтра ввечері врятувало мене від чергової візити Івана Собчука. Він дві години тому подзвонив, питаючись чи міг би завтра приїхати. Нажаль, цілий завтрішній вечір не буде мене вдома, сказала я йому. Отже він ночуватиме десь на військовій базі у Willow Grove.

Вівторок, 25 жовтня 1994 год. 9:50 вранці

Не в метро, і навіть не в ліжку, а при (і на) компютері! Не хочу дати загинути щоденникові, а така загроза є, бо я зайнята іншими справами і маю інші пріоритети.

В суботу їздила я на Союзівку на 13. Велику Раду Чортополохів. Їхали ми моїм автом разом із Славою Оранською (яка допомагала мені шоферувати), з Вірою Пак, Галею Головчак та її донькою. На Раду прибуло нас 30, деякі приїхали аж із Шікаґо, більшість з Нью Джерзі. Переважно це молоді сеніорки, але і були три нові кандидатки до старшопластунського куреня, що, кажуть, має вже досить членів, щоб відродитися і почати самостійну діяльність. Моя участь в офіційній програмі обмежилася до короткого звіту-повідомлення про Українську Бібліотеку і до апелю, щоб цю свою 35-літню дитину Чортополохи підтримали і працею в бібліотеці (тих сеніорів, що живуть у Філядельфії) і також грішми. Великої популярности цей мій заклик не мав. Молоді сеніорки зацікавлені передусім виховною працею з юнацтвом і роблять на цьому полі велику і корисну роботу. А старші — ті що їх це в першу чергу стосується — не хочуть бути надто активними, втомилися, постаріли. Зрештою, як і типово для наших українців, наставлення майже анти-інтелектуальне. Ну що ж: така реальність. Інтелектуальні справи і в Америці втішаються увагою тільки нечисленної еліти і всякі eggheads з Гарварду чи інших університетів ніколи не мали підтримки і популярності в народі. В програмі Ради був також дуже цікавий виступ Наді Нинки, яка говорила про свою працю в Україні у фірмі телекомунікаційної системи зв'язку UTEL. Вона працювала там з чоловіком, залишивши дітей в Америці, у школі, і під опікою, здається, Віри Попель. Фірма ця на початку мала 7 працівників, а тепер має вже понад 700 в різних містах України. Під вечір дивилися ми на запис відео із пластового свята у Львові 1993 року. Це всім нам дуже не подобалося: пластова молодь пасивно сиділа довкола великої площі, а програму для них виконувала... військова орхестра, професійні танцюристи, тощо. Погода в суботу випала гарна, трошки хмарно, але без дощу. Пізнім вечором на небі був навіть місяць і зорі. Ми до пізна співали й розмовляли, була приємна товариська атмосфера. Добре було поїхати на Союзівку саме в цей час: по дорозі — прекрасна осінь, денеде — мішані ліси, що нагадують Нью Гемпшир і мою подорож з Лялею на осіннє листя... В неділю вранці ходили ще в одностроях до церкви, потім на снідання і короткі наради, а тоді — назад додому, нелегкою дорогою під постійним дощем. Добре, що було два водії, а то я була б дуже втомилася.

Тільки приїхали — сензація. Віра Лащик потелефонувала, що на програмі ТБ "60 мінітс" буде щось про Україну. Я зразу включила телевізор і справді. Та ще яка програма! Улюблена тема наших упереджених американських тележурналістів: українці і жиди. Основна тема: зріст фашизму і антисемітизму в Галичині, зокрема у Львові. Програма, мабуть, була довгий час в підготові: були відеозаписи маршуючих колон УНА-УНСО з вигуками "Слава Нації!", з недавнього святкування 50-ліття Дивізії Галичина, з пам'ятників Шухевича і Бандери, інтерв'ю з Любачівським і Дацком, з рабіном Львова, а найбільше з паном Візенталем, який, можливо, і був головним інспіратором цілої програми, і хотів ще раз і щераз показати картини воєнних жорстокостей над жидами у Львові. Вся програма мала виразно анти-український характер і взагалі не пробувала поставити справу у контекст цілої України, або показати напр. людей з уряду, які засуджують дії УНА-УНСО. Посипалися телефони з огірченням, з обуренням. Цього ж дня українці у Філядельфії зорганізували демострацію під будинком CBS і я навіть бачила на локальних вістях короткий кадр з цієї демонстрації. Очевидно, треба було і мені написати листа до Сі-Бі-Ес, щоб включитися в акцію протесту. Наші націоналісти напевно не були б захоплені моїм листом. Я не заперечувала, що антисемітизм в Україні існує, але твердила, що ультра-націоналісти й антисеміти не репрезентують Україну, так як не репрезентує США Ку Клукс Клан, і що програма зігнорувала все позитивне на полі сьогоднішніх українсько-жидівських стосунків і всі джерела, що показували ці стосунки в позитивному світлі. Анти-українізм нічим не ліпший від анти-семітизму, а така програма не тільки не спричиняється до поборювання ультра-націоналізму і анти-семітизму, а навпаки — посилює їх.

У світлі такої атмосфери, цікаво, що тепер зробить Свобода із моєю статтею про Кацнельсона, яка вже в них тиждень на руках. Та й відгук серед читачів може бути зовсім інший, напевно більш упереджений. Побачимо. Якби не захотіли надрукувати, було б мені неприємно перед Кацнельсоном.

Вчора, в понеділок, я трохи працювала над ULE, але більшість часу й енергії присвятила печенню пиріжків з м'ясом і капустою. Має бути в мене в гостях у неділю-понеділок Микола Вінграновський, який приїздить до Філядельфії з фільмом про Довженка і буде мати доповідь про нього. Це відзначують сторіччя Довженка і Вінграновський з тим фільмом виступатиме в різних містах Америки. Хочу з цієї нагоди запросити кілька осіб після виступу. Отже вже приготовила біґос, маю пиріжки, спечу якийсь пляцок — буде гостина. А ще перед тим запрошу на обід Марію і Рана Деїв — хочу їм зреванжуватися за минулорічний свят-вечір. Вони прийдуть у четвер. Завтра я поїду на PENN, бо буде меморіяльний вечір (о год.2:30 пополудні, не вечір, а пополудне) в пам'ять колишнього декана правничої школи Джеферсона Фордгама. Він був деканом тоді, коли я почала свою працю на PENN і хоч моє знайомство з ним було дуже поверховне, то запам'ятався він мені, як дуже дистинґований джентелмен старої дати — таких тепер уже немає.

Говорив мені Левко Рудницький, що дістав листа від Микитенка, в якому говориться і про те, що в жовтневому числі "Всесвіту" буде надрукована моя стаття про англомовну літературну україніку. Цікаво, як дали собі раду з доданою бібліографічною підбіркою — Микитенко наперед уже казав мені, що з тим друкарі матимуть клопіт, бо все що треба друкувати латинським шрифтом — для них велика проблема. Також згадував Рудницький, що Український Інститут Америки плянує на половину листопада вечір в пам'ять Остапа, але що це буде, нібито, в час, коли він їде з виступом до Торонто. Він, виглядало мені, був розчарований тим, що організатор на це зареагував, мовляв, дуже нам прикро, але не запропонував перенести імпрезу на іншу дату. Найгірше в тому те, що Левко ніяк не міг пригадати собі прізвища цього добродія з УІА, а я також бачила його тільки один раз на вечорі Гординського і також прізвища не запам'ятала. Дивує мене, що він у цій справі до мене ще й досі не зателефонував — невже вони навіть не хочуть моєї якоїсь поради чи допомоги? (Але буду дуже їм вдячна, як це зроблять!)

У зв'язку з приїздом Вінграновського був до мене вчора телефон з Шікаґо. Марта Фаріон є організатором виступів Вінграновського з рамени спеціяльного комітету при Інституті Модерного Мистецтва. Вона була під враженням, що це я маю представляти публіці Вінграновського. Я мусіла вияснити, що він тільки буде в мене гостем, а представлятиме його Рудницький. При тій нагоді довідалась я, що вона — не тільки добра знайома Семчишина, але і донька Сясі Фаріон, тобто тієї колишньої Остапової дівчини, що її дуже гарна й романтична фотографія зберігається в нашому родинному альбомі. Мені завжди подобався і завжди мене інтригував підпис на ній: "Для Сяся — Сяся". Тепло і таємничо і дипломатично. Тільки втаємничена особа може знати, чи говорить цей підпис багато чи зовсім мало.

Середа, 26 жовтня 1994. 10:30. Метро.

Вранці сьогодні — телефон з Нью Йорку. Микола Чубук, від редакційного колективу Сучасности. В справі Остапових споминів. Мовляв, він хоче приїхати на розмову, щоб домовитись про друк книжки. Спізнилися. Я сказала йому, що книжка вже друкується у Львові. Чому така пізна реакція на мого листа? Міняли, мовляв, адресу, лист отримали тільки в серпні. Але ж я послала другу копію на адресу Сучасності тут в Америці — невже між ними немає зв'язку?

Був ще і другий телефон. Від Дани Вонторської. Почала довгу розмову про мир між Йорданом та Ізраїлем, який саме підписували на кордоні, в пустелі, в присутності і нашого президента Клінтона. Година була 8:30, вчора ввечері Вонторська досить довго зі мною говорила по телефону і я подумала, що може вона має якусь справу, що дзвонить так рано знову. Думала я, чи не вибирається вона на PENN і може хоче зустрітися на lunch? Я запиталася: "чи ви мали якусь спеціяльну причину, що дзвоните сьогодні?" Образилася. Повісила слухальце. Ну, може я не надто добре висловилася. Віддзвонила я їй, щоб вияснити справу. Та де! Конвенанц понад все! "Не буду до вас більше дзвонити!" Ну, що ж. Ні, то ні! Люди старіються, втрачають почуття реальности та й не мають чим себе зайняти і не розуміють активних ділових людей.

Понеділок, 31 жовтня 1994, год.11:00

Мого гостя Миколу Вінграновського взяв Левко Рудницький, щоб показати йому місто Філядельфію. Поки вони повернуться на обід о першій годині, я маю годину часу, щоб занотувати деякі цікаві інформації, що їх я почула від мойого гостя сьогодні вранці при сніданку.

Передусім про Ліну Костенко. Цими днями Ліна внесла офіційну заяву про свій вихід із Спілки Письменників України. Намовляла і Вінграновського, щоб він зробив те саме. Заяву подала на руки Мушкетика. Питалася Рогозу, редактора Літературної України, чому він заяву не друкує. Коли почула, що Мушкетик вважає, що заяву друкувати не треба, сказала: "а це що? повертаються радянські часи?" Мушкетик думає, що заява Ліни може довести до розколу Спілки. Каже Вінграновський, що Спілка останнім часом прийняла в свої ряди багато людей з політичних, не літературних спонук, шо скомпромітувала престижеву Шевченківську премію, роздаючу її різним чиновникам самої Спілки, ітп. Ліна Костенко має і свої особисті проблеми. Недавно був випадок, що вона пробувала отруїтися надмірною дозою снотворного. Коли її лікарі відрятували, сказала, що вона повинна була зробити так, як зробив Григір Тютюнник, тобто — повіситися. Ця вістка з вірогідного джерела: дружина МВ Леся є лікарем, і саме в її клініці Ліну відрятовували. В Ліни також проблеми з дітьми. Оксана Пахльовська розійшлася із своїм чоловіком-італійцем і знайшла собі другого, також італійця. Від обох має діти. Десь недавно приїхала з малою дитиною до мами — Ліна на цей час випровадилась до Ірпіня, каже Микола. З сином також конфлікт. Він oдружився — Микола каже "з кацапкою" і на тому тлі — непорозуміння в родині. Мають вже теж малу дитину. Про чоловіка Ліни Василя Цвіркуна Микола говорив дуже позитивно. Так, це правда, що він заавансований партієць (але не КҐБ, як були сплетні), але це, каже МВ, "дуже хороша людина", був директором кіностудії Довженка, але коли "оженився на Ліні", його з цієї посади зняли. Він багато за Ліну старший, тепер уже на пенсії, займається домашнім господарством ітп. Ліна втратила багато друзів, навіть із Миколою пару літ не говорила через якусь суперечку, аж тепер, каже, перепросилася і потелефонувала, щоб його намовити про вихід із Спілки. Я розповіла Вінграновському про ті враження, які залишилися після відвідин Ліни у США. Він сказав мені, шо передучора говорили з ним по Ліну Костенко в редакції "Свободи" і канцелярії Українського Народного Союзу, і сказали, що ніколи більше Ліну до Америки не запросять.

Запиталася я про Коротича. Якщо він повернеться в Україну — його уб'ють, каже МВ. Хто? — питаюся. Хлопці з УНА/УНСО. Ну, ті можуть вбити не тільки Коротича, кажу. Але Микола розповів мені, що Коротич недавно опублікував статтю, де написав, що, мовляв, галичани принесли націоналізм і розповсюджують його по Україні, чи щось у тому роді (мабуть щось гостріше?) і це дуже обурило наших ультра-націоналістів. УНА/УНСО мали якийсь з'їзд у Чернівцях, там (не знаю чи на самому їх з'їзді, чи тільки випадково) був і Вінграновський і говорив з кількома їхніми провідниками. Вони так і сказали йому: "Коротич хай на Україну не приїжджає. А то ми його вб'ємо".

Про самого Вінграновського Лариса Онишкевич вчора сказала мені (і не тільки мені!) сплетню, що він, мовляв, має дві жінки, живуть на одній адресі, в згоді, і коли він напише новий твір, обидві вони приходять його слухати. Це цікаво й оригінально, але мене також застановила і інша обставина: Лариса особливо любить переповідати еротичні сплетні — це говорить щось і про неї також, не тільки про Вінграновського. Вона, зрештою і пише про секс (напр. про секс у театрі ітп.). Можливо, це треба робити, щоб відпружити надто пуританську атмосферу радянської літератури, але чи не має вона надмірної на цю тему фіксації?

Ніч, год.1:16, отже вже 1 листопада 1994, в ліжку.

Каже Вінграновський: "Як я отримаю Нобелівську премію за Наливайка, то побудую в Києві пантеон". Це цілком серйозно. Роман його "Наливайко" друкувався у Вітчизні, він за нього дістав нагороду Антоновичів. Біляїв, його дружина і ще хтось уже переклали два розділи на англійську мову. Отже будуть серйозні пропозиції і з діяспори, і з Києва. А справа Пантеону — це Миколина ідея фікс: він думає, що конче треба зібрати і перепоховати разом в одному місці видатних людей України. Я висловила делікатний сумнів, чи варто таке щось робити. От я була в Парижі в Пантеоні — не зробило це на мене надто великого враження. "Та це в Парижі — а в нас воно мало б величезне значення" — це каже МВ і він свято вірить в свою правоту. Другий його ґрандіозний проєкт — це серія фільмів "Столиці України" — з цим проєктом, із збіркою фондів на нього він і приїхав в Америку. З цим він звертається за фінансовою підтримкою до УНС, Провидіння ітд. Ідея ця — показати "столиці" історичного значення, такі як Галич, Батурин, Харків, Київ, Чигирин, Хуст, навіть Гуляй-Поле, столицю Махна, нібито в документальній серії, але із розповіді бачу, що документального там буде мало. Якщо судити про здібності МВ як кінорежисера і сценариста по фільмі "Довженко — щоденник", що його він показував в неділю в УОКЦ, то я не маю великої віри в успішність завершення такого великого проєкту і взагалі в його доцільність. Фільм "Довженко" має потрясаючі кадри документальних кінострічок з часу війни в Україні. Згідно з інформаціями МВ, ці записи зроблені кінооператорами на фронті, під керівництвом Довженка, але із самого фільну видно, що деякі частини напевно походять з німецьких, а може й американських архівів. Монтаж і композиція цього матеріялу — отже робота самого ж МВ — залишають багато до побажання. Передусім над усім домінує сам текст Довженкового щоденника, що його дуже патетично читає МВ, в ролі диктора. Miж текстом і картинами на екрані часто немає жодного пов'язання. Не знаю, чи зрозуміє фільм глядач, який не знає нічого про Довженка і який сам не пережив цієї війни. І чи зворушить, чи зацікавить такого не заангажованого глядача цей фільм?

Мої сумніви щодо режисерських здібностей МВ аж ніяк не стосуються його поезії. Поет він першорядний, є в його поезії справді якась іскра Божа, великий природний талант, прекрасна, багата, несподівана мова, сповнена особливої музики, що її сам автор-актор вміє відтворити із драматичною експресією. Вінграновський — поет модерний і має модерне розумінна світу. Він сам недоцінює своїх білих віршів, і коли я сказала, що мені дуже подобався його образ-метафора про дерева — зелених волейболістів, що граються місяцем, він зрадів і обіцяв, що додасть до двотомника своїх вибраних творів, що саме у підготовці у видавництві "Український письменник", і цей вірш, що його він первісно відкинув — не включив, тільки тому, що це — білий вірш.

Вінграновський живе в Києві (у будинку на Чкалова, де живуть Ліна Костенко, Жулинські, Мельник — я була там двічі — раз з Остапом у Жулинських, раз з Максимом у Володимира Мельника). Але пише він здебільша.... на скіфській могилі! Він має коня — Манюню — і віз, їде в степ, на скіфську могилу, де росте колюча акація і де нікого немає, тільки він, Манюня і собака. Ріже для Манюні буряки, а для себе сало, і там на возі і пише, часом у світлі ліхтаря, і спить там серед степу, прикрившись кожухом. Коні в його житті грають важливу ролю. Недавно, післа показу фільму про Довженка, йому колгосп ім. Довженка подарував коня, чи радше кобилу. Микола назвав її Сашею і вона незабаром заступить йому стареньку вже Манюню. (Але "Манюня" — це теж назва нового прозового твору про любов чоловіка і жінки, що їдуть возом з конячиною — цей твір, з дуже простенькою фабулою, каже МВ, тільки що пишеться). Розповіді Миколи допомогли мені інакше, по новому, прочитати, зрозуміти його поезію, де є і про акацію, і про коней, і про скіфську могилу. А вже найбільше про любов і про жінок.

З дружиною своєю Лесею живе він уже 17 років. Про неї він говорить з неабиякою любовною екзальтацією, як про джерело своєї сили і творчости. І з неабиякою гордістю, що такої жінки ніхто із письменників немає. Всі інші, мовлав, це просто "баришні", "куховарки", а от його Леся — це дружина не тільки поета, але якраз українського поета... Леся — друга Миколина жінка. Перша називалася Ліда і від Ліди в нього 31-річний син — "Андрійко". Микола поїхав у 1963 (здається) році до Львова, разом з Дзюбою і Драчем. І там побачив молоду жінку з дитиною і зразу закохався. Це була невістка Ірини Вільде — Леся Полотнюк. Зразу вирішив розлучитись із своєю Лідою, але поки вдалось йому здобути від Полотнюка Лесю, потривало 5 років. Спочатку і сама Ірина Вільде була проти того, щоб розірвалося синове подружжя, але потім, каже МВ, примирилася. Крім Андрія і Лесиної донечки Ярини, Вінграновські виховали ще хлопця-сироту, Павлика. Власних дітей від Лесі в Миколи немає. Про інші свої захоплення жінками ще від студентських років у Москві сам розповідав, з власної ініціятиви. Манили його, каже, "легкі" жінки — отже він не ставить їх в цю саму категорію, що й Лесю.

Розповів ще й таку цікаву справу. Михайлина Коцюбинська підготовляє чотиритомник Василя Стуса (Я вже перший том маю!) В поезіях включених до 2-ого тому радактор знайшов вірші, що нагадували йому вірші Вінграновського. Михайлина потелефонувала і виявляється — це і справді вірші Вінграновського, що були переписані в Стусовому зошиті! (Вірші ці були або недруковані взагалі, або частинно цензуровані).

МВ всі свої твори знає напам'ять. Я використала цю нагоду, щоб дістати в нього ідентифікації його творів, що їх я маю в ULE80. Хоч він і не знає англійської мови, вистачило, що я подала приблизний переклад. Знав і назви віршів і перші рядки!

Микола багато курить і любить випити. В перший день гостила я його коньяком, потім водкою, а тепер п'ємо chardonay — прекрасне, золотисте каліфорнійське сухе вино. Має МВ, подібно як Ікер, проблему з алькоголем — вранці казав собі дати дві пляшки пива, замість кави. Їсть мало, а це тільки підсилює дію алькоголю. Очевидно, тонус його екзальтації частинно треба записати на конто алькоголю в організмі. Кашляє, задихається. Стан його здоров'я нагадує мені Івася — хоч Микола плечистий, кремезний, але ця потужність — не справжня. Йому навіть валізку піднести важко. При такому алькогольному режимі і затроюванні організму нікотиною, він може в скорому часі себе викінчити. А була б це для нашої культури велика шкода, бо талант у нього феноменальний, непересічний.

Вівторок, 1 листопада 1994, год.9:45 ввечері.

Мій гість пополудні сьогодні від'їхав до Вашинґтону. Відвіз його на станцію Левко Рудницький, отже я не мала з тим клопоту. Ми з Миколою вчора сиділи до пізної ночі при вині і на розмові — сьогодні він до 11-ої години спав, а я вранці працювала трохи на комп'ютері, бо передбачала, що він не скоро вставатиме.

В неділю, після фільму про Довженка, були в мене в гостях обоє Геврики, обоє Коропецькі, обоє Рудницькі, обоє Біланюки, Віра Лащик і Славко Трофименко. Вінграновський більшість часу сидів на ґанку, курив, а йому завжди до товариства сиділа якась одна-дві особи. Не зважаючи на це, що МВ не був у центрі товариства, як ми це всі думали і плянували, мої гості, а я з ними, провели приємно час на дружній розмові. Виникла констернація, бо виявилось, що відео-стрічки про МВ, що їх тількищо Юрій Смик із Прологу продавав після фільму публіці — німі, без голосу! Смик і Микола робили копії попередньої ночі, в поспіху (та й, мабуть, на підпитку!) і помилково не записали звуку. Микола цим дуже спешився, але недогляд Смик обіцяв направити і публіці відео-касети поміняти. Запрошувала я також Ларису Онишкевич — вона на фільмі була, але сказала мені, що вечорами добре не бачить і не може їздити автом. Чоловік її почав тепер хворіти на серце і з нею на фільм "Довженко" не приїхав.

Розповів МВ таку річ: він отримав нагороду Антоновичів — чек на 5,000 дол. Пішов з тим чеком до банку в Києві і виявилось, що вони готові виплатити йому 500 дол. готівки, а решта банк забирає на різні оплати, податки і послуги! МВ чека не зміняв і досі. Дуже розчарований, бо робив собі надію, що зможе жити із цих грошей кілька років. Я радила, щоб будучи у Вашинґтоні, поговорив у цій справі з Антоновичами і щоб може зміняти чек у США? Але ця фінансова політика українського уряду — це справжня грабіж! Громадянам України мабуть не вільно і привозити більших сум із закордону, хоч я в цьому не бачу жодної логіки!

Вінграновський просив у мене дозволу залишити кілька книжок, що їх йому подарували різні люди і що він їх не бажає і не має сили везти з собою далі. Цікаво, що залишив собі, щоб повезти на Україну, книгу ювілейну УНС видану 1936 року, яку йому подарували, але залишив у мене не тільки книжку фільмаря Кулинича, але і підписані йому або Ліні Костенко збірки поезій Романа Бабовала, Марії Ревакович і Юрка Тарнавського. Вночі читав вірші Бабовала і Ревакович, говорив сьогодні про них, але брати їх в дорогу не хотів. Я йому показувала новіші Остапові і свої книжки, але не намовляла, щоб брав їх із собою (Чи треба мені, щоб залишив їх у Біляєва у Вашинґтоні, або в Марти Фаріон у Шікаґо? — зрештою бачу, що йому і справді нелегко з вантажем). Щоб не обтяжувати його надто дарунками книг, я подарувала йому новий скіряний гаманець (якраз потрібний, бо на виступі в НЙ і у Філядельфії і з продажі касет МВ мав при собі понад 1000 дол. готівки, тримав їх у подертій коверті і двічі рахував!) Також дала я йому вибір капелюхів — якраз добре пасували і в одному Остаповому велюровому капелюсі він поїхав. Вибрав собі також одну краватку на пам'ятку. Для дружини я дала йому кілька дрібниць: панчохи, крейдки до уст, шампони до волосся.

Не встигла я відмітити, що в суботу, напередодні приїзду Вінграновського, був у Центрі бенкет з нагоди 50-ліття ЗУАДК. Я на цей бенкет не тільки пішла, але сама з власної ініціятиви зголосилася до ведучої Христини Кульчицької, що замість привіту, можу прочитати вірш відповідний до нагоди. Кульчицька дала мені змогу виступити і я прочитала "E pluribus unum" з моєї поеми "Американський триптих". Це фактично вірш про ЗУАДК, про д-ра Ґалана, що вітає новоприбулих імігрантів, і я хотіла звернути на нього увагу і збагатити програму свята. В програмі виступали ген. Морозов, д-р Скальчук, надпрограмово — посадник міста Філядельфії Randell, радний міста Longstreth, депутат Верховної Ради Кендзіор. Була і мистецька частина після обіду — мелодеклямація любовної лірики Лесі Українки, з музикою.

Вінграновський кілька разів починав зі мною розмову про те, чи я є членом Спілки Письменників України? Я з усмішкою повідомила його про те, що двічі — раз Микола Жулинський, і потім вдруге Погрібний, намовили мене написати заяву і що я це зробила. І більше цього не робитиму. Але він виманив від мене біо-бібліографічну довідку і фото, мовляв: треба для виказки. Я над цим тим разом навіть трохи посміялася: тепер коли члени виходять із Спілки і саме існування СПУ загрожене, ви починаєте вербувати нових членів? Та й понабирали вже всяких таких, що СПУ втрачає свій рівень, свій престиж. Мало не образився: Ну, а я, а Шевчук? Це ж хіба щось та й значить?

Вже після від'їзду Вінграновського потелефонував мені Володимир Біляїв, щоб упевнитися, що він таки сів уже на поїзд і їде до нього. Довго зі мною говорив. Розповів про те, що господарством у Вінграновських і секретарюванням у Миколи займається колишня монтажистка кіностудії Довженка Тамара Бикова, що вона кожен день приїздить до них з другого кінця міста, готує їжу, упорядковує папери, друкує на машинці манускрипти. Тамара і Леся — це дві жінки, що тримають Миколу при житті — без них він не дав би собі ради. Може це і є джерелом Ларисиної інформації про Миколиних "двох жінок". (На вечорі Довженка Лариса жартувала, подаючи Левкові Миколину книжку і виправляючи її заголовок на "І цю жінку я люблю". (Між іншим, мій примірник цієї збірки десь зник, а Рудницький відпекується, що мовляв, не позичав, не має!)

Вівторок, 8 листопада 1994, вранці год.11:00.

Побутові деталі від часу від'їзду Вінграновського (Знову занедбую щоденник!): Минулого тижня була на PENN один тільки раз: і то не їхала метро, отже не робила записок. Поїхала я автом із Віктором, бо хотіла допомогти йому здобути доступ до потрібних йому матеріялів про українську економіку і в правничій і в загальній бібліотеці PENN. Віктор тепер на маґістерській програмі в Ля Саль, мусить писати різні праці — одне слово, почалася серйозна наука, треба шукати джерел, вибирати і досліджувати теми ітд. Хоч він уже три роки в Америці і має диплом бакалавра, всетаки в науці він ще неофіт. Але хлопець він розумний і працьовитий і я певна, що він труднощі переборе. Отже я посвятила йому цілий день, і маю надію, що тепер він і сам знайде дорогу до PENN і зможе користати з багатств великої університетської колекції, включно із тими унікальними матеріялами про Україну, що їх комплектувала я в правничій бібліотеці.

В суботу 5 листопада був Людин вечір гумору і сатири Бабая і Ека — імпреза привезена з Нью Йорку, бо повну програму виповнили Ольга Кузьмович, яка зробила коротке вступне слово і Любарт Ліщинський, який читав поезії Нижанківського і гуморески Козака. Оцей Любарт був серцем вечора — він не тільки читає знаменито, із повним розумінням тексту і без притаманної радянським акторам мелодраматизації (може тому, що він — не актор), але і має щире захоплення цими двома львівськими письменниками, що були для нього — новоприбулого зі Львова — ревеляційним радісним відкриттям! Приємно і зворушливо бачити такий ентузіязм! Після програми Люда ще робила невеличке в себе прийняття і я поїхала туди та ще й повезла із собою звукозапис виступу живого Бабая із 1983 року і прослухавши його Любарт — у своєму захопленні — перемовив мене, щоб я йому цю тасьму позичила для копіювання. Дала я йому також кілька своїх і Остапових книжок — такому варто!

Телефонував до мене з НЙ д-р Шеґедин з Українського Інституту Америки. Хочуть робити вечір в пам'ять Остапа і навіть уже визначили дату: 3 грудня, в суботу. Левко Рудницький говоритиме доповідь, Любарт читатиме вірші, Винницького попросять, шоб збагатив програму фортепіяновим сольо. Чи маю якесь побажання до музики, до вибору творів? Остап особливо любив Бетговена, кажу. Але п'яністові не варто надто накидати програми — хай вибере щось відповідне із свого репертуару. Щодо вибору творів — то треба ще буде порадитись і з Рудницьким, і з Любартом. Я сказала Рудницькому про свій цикл в пам'ять Остапа і чи варто це включити в програму також? Мусіла б читати якась жінка — може Кукрицька? Але Рудницький, на диво, цих моїх віршів у "Сучасності" не читав. Обіцяв дати свою опінію. Я дала знати вже Максимові, бо думаю, що треба щоб і він на цей вечір до НЙ приїхав. (Подорож йому я заплачу).

Минулі дні у мене під знаком господарських справ. Передусім, ще напередодні приїзду Вінграновського, я купила столик — підставу під малий телевізійний апарат, який стоїть у кухні і на якому я — в час обіду і коли готую собі їжу — дивлюсь на вісті. Досі він стояв на рухомому столику-візочку, що його призначення — подавати гостям каву! Саме через те, що я мала гостей і що мені потрібний був цей столик-візочок, я вирішила нарешті його замінити. Привезла я цей куплений столик і думала, що зможу його сама без нічиєї помочі змонтувати. Це виявилось надто оптимістично. Мій артрит не дозволяє мені міцно вкрутити шруби і я про це повинна пам'ятати в майбутньому! Віктор мене виручив — дала йому десятку і рада, що не мусіла столика віддавати! Крім того, найняла я мулярів, які саме вчора і сьогодні направляють мій підмурівок і хідники. Робота ця коштуватиме 500 дол. — маю надію, що буде як слід зроблена. А сусідка через город з 10 вулиці найняла робітника, який почав обрізувати мої дерева! Це була несподіванка! Другий мій сусід — Шерман Мартін (також чорний!) почав мене підмовляти, щоб я зробила велику справу з того, що по моїм городі ходять без мого дозволу. Довідалась я прізвище сусідки з 10-ої, потелефонувала до неї, і справу наладнала полюбовно і без конфлікту. Щобільше, я цього ж робітника найняла за 85 дол. шоб і з мого боку обрізав трохи дерево, бо воно в середині розкололося і надмірна вага може в майбутньому його перевернути. Одне тільки я не дозволила зробити: сусідка цьому робітникові казала зрізати і зовсім ще живий і здоровий стовбур — це я стримала, дерево, покищо, зберегла. А дерева вмирають, як і люди, і шкода їх. От на вулиці треба буде перед моєю хатою зовсім зрізати дерево, бо вже загинуло. Це, правда, повинно зробити або місто, або електрична компанія, на свій кошт. Напевно ще не скоро це зроблять, хоч я вже в тій справі їм дзвонила.

Вчора в Києві були демонстрації з нагоди свята більшовицької революції. Комуністи заповідали всенародні протести проти Кучми і я цього боялася. Але з преси бачу, що були дві демонстрації — комуністів і націоналістів, що були дрібні сутички з поліцією, але що це не перетворилося на якийсь всенародний протест на підтримку комуністам і проти президентських реформ. Я тепер слідкую кожного дня за подіями в Україні на Lexis/Nexis і передаю вибрані вісті далі на електронічній пошті. Вчора навіть Марплес написав мені записку з питанням, як відбулися ці демонстрації, бо і він мабуть боявся — і розумів небезпеку. (А про демонстрації, що були заповіджені, я подала вістку напередодні).

Середа, 9 листопада 1994. 10:25. Метро.

Таки їду на PENN. Не тільки щоб попрацювати кілька годин над UkraLME, але і щоб купити квитки до театру на 19 листопада. Є в Annenberg заповіджена якась вистава для дітей, а тоді будуть у мене Іванко і Стефанко. На наступний день, суботу, запросили нас усіх з дітьми Коропецькі. Там будуть їхні внуки — отже товариство для наших, а ще й Максимові товариші — Софійка Коропецька-Пазуняк з чоловіком і дітьми, і Ромко Коропецький з Лос Анджелесу, що приїде на конвенцію AAASS. У зв'язку з AAASS до мене вже зверталися в справі нічлігу для двох особ — Ірини Коропенко з Торонто і Оксани Забужко. Ну, я рада була б їх переночувати, але в мене буде повна хата, отже не зможу. Заповів також свій приїзд — але це буде аж 29 листопада, після конвенції AAASS, Олександр Руденко-Десняк. Він до мене сам подзвонив (він є в УНІГУ, тобто в Кембридж), що хоче приїхати і виступити з доповіддю у Філядельфії. Я з цим звернулася до Рудницького і Левко вже реклямує виступ Руденка на 29 листопада. Нічліг я запропонувала в себе. Руденко-Десняк — цікава, інтелігентна людина і знаменитий журналіст, про що свідчить його капітальний репортаж про українську діяспору в журналі "Дружба народов". Мав пеха, що я тоді була така запрацьована і заклопотана, — якби це появилося друком тепер, я обов'язково написала б про це статтю до Свободи. Буду намовляти Руденка, щоб видав цей репортаж окремою книжкою та й українською мовою.

Понеділок, 14 листопада 1994. Метро.

Їду на PENN — і це напевне єдиний день цього тижня, що я можу це зробити. Максим, Уляна, Іванко і Стефанко приїхали вже в суботу, але в неділю вполудне вони поїхали на пару днів до Нью Йорку. Там Максим бере участь у конференції, а Уляна з дітьми хоче поїхати на Статую Свободи, відвідати Олеся й Любу Лабуньків тощо. Завтра ввечері вони приїдуть назад, а в четвер починається у Філядельфії конвенція AAASS — отже будуть, мабуть, до понеділка. В п'ятницю я чистила хату (Ольга має маленьку внучечку і мабуть від тепер не зможе вже приходити на цю — додаткову для неї, бо другу крім вечірньої — роботу!), а в суботу, напередодні їхнього приїзду, їздила до Sears-a і за харчами. В Sears-a я купила дві нові подушки і при тій нагоді вперше побачила куртки і плащі "Made in Ukraine". Навіть пробувала деякі і була б на випродажі і купила, але стримала свій перший імпульс і ентузіязм: подобалася мені одна така чорна куртка, але мені чорної не треба, маю подібний чорний плащ, куртку треба б іншого кольору, а взагалі то мені насправді потрібна не груба куртка, а дощовий жакет!

Скористала я з нагоди, що Максим їхав автом до НЙ і передала ним до Шеґедина не тільки пачку Остапових книжок, але також його портрет роботи Грузбенка, побільшені карикатури, що їх колись для вечора виготувала Люда, та свій коляж фотографій, що ілюструє біографію ОТ. Коли готувала це на похорон, ніколи не думала, що це може ще придатися в майбутньому. Вибрані Остапові вірші, копії нот Бородієвича до двох пісень (на всякий випадок!), копії рисунку-портрету роботи Гуцалюка для програмки вечора, список видань — все це я підготовила і вислала поштою PRIORITY MAIL. Шеґедин вже пару разів телефонував у справі Остапового вечора. Вчора дав мені знати, що Винницький не зможе брати участь, бо має виступ у Шікаґо.

Ввечері, 14 листопада, вдома.

Отже мусітимуть взяти іншого піяніста. Крім Любарта вірші читатиме також Кукрицька (Але тільки Остапові! Хоч Рудницький радив вибрати пару віршів з мого циклу Вересень 92 — тобто дав позитивну опінію, я передумала: мої вірші — це реквієм, вони звертають увагу на смерть, а треба, щоб вечір цей був а celebration of life. І тому я не включила до вибору текстів нічого, крім самих Остапових віршів. Нехай фокус буде на поезії ОТ — без диґресій на інші жанри, інших авторів. І взагалі не варто вечора перевантажувати — півтора години програми більш ефектовне, як 2 1/2 год., що тільки втомлюють публіку.

Завтра мені сповняється 64 роки життя. Марко написав короткого листа з Києва по електронічній пошті. У них холодно, температура minus 5 C. Огрівання діє, але поганий тиск води, і теплої води нема. Люди, пише Марко, незадоволені і перестрашені зростом цін. Буде важка зима.

А в суботу 19-ого приїздить до НЙ президент України. Громада вітатиме Леоніда Кучму бенкетом. Якби не мої гості, я б також поїхала на цей бенкет. А у Вашинґтоні заповідають формальну "State visit".

Вівторок, 22 листопада 1994, вдома

Сьогодні у Білому Домі — візита на державному рівні президента України. Я від ранку ходжу, немов підліток, із трансисторним радіо і слухавками на вухах, а також трачу час включаючи періодично телевізор. На радіо було кілька вісток про Леоніда Кучму, але на ТБ — покищо ні. Зате пресові аґентства, що їх я вчора ловила на Лексіс/Нексіс рапортували і про точний розподіл дня Кучми у Вашинґтоні, і про його промову в ОН. Сьогодні вперше жалію, що не маю каблевого ТБ — Віра має і завжди дивується мені, що я відмовляюся платити передплату за ТБ, бо його так рідко вживаю. Ну, сьогодні — вийняткова нагода, така потреба не часто трапляється. Напевно уривки можна буде побачити на вечірніх вістях, тепер тільки година 1:20 дня.

Максим, Уляна і діти від'їхали в неділю вранці додому. Я ще раніше від них мусіла встати і поїхати до міста на засідання American Association of Ukrainian Studies, що починалося вже о год. 8:00. Отже попрощалися ми ще звечора. Їх від'їзд дав мені змогу побути не тільки на ранньому засіданні, але також і на сесії про українську культуру в цей перехідний час, де брали участь Фізер, Найдан, Рябчук, Забужко і Діброва. Отже я цим разом мала можливість бути на двох сесіях річної конвенції American Association for the Advancement of Slavic Studies (бо в четвер пішла на сесію істориків, де участь брали Сисин, Когут, Герліги, Андрієвська і Джейн Бурбанк — мав бути ще Шпорлюк, але його не було) — а крім того двічі мала можливість оглянути нові видання на виставках різних видавців і взяти участь в засіданні AAUS. Наше жюрі (Рекс Вейд — знайомий мені тільки з листування, Марта Хом'як і я) дало нагороду за найкращу книжку останніх двох літ Олександрові Мотилеві за Dilemmas of Independence. Виявилося, що є ще друга нагорода — за журнальну статтю. Її приділили Маріяні Рубчак за "Dancing with the bones". На пропозицію Марти Хом'як створили ще одну нагороду — за переклад з української мови і мене вибрали керівником жюрі цієї нової нагороди, до якого ввійшли ще Мирослава Знаєнко і незнайома мені, та й неприсутня на залі Галина Сидоренко. Збори ухвалили знижку членських внесків, отже я фінансово скористала двічі: виявилося не тільки, що як пенсіонер мій внесок виносить не 50, як минулого року, а тільки 20 дол., а крім того він покриває автоматично також передплату журналу Harvard Ukrainian Studies (я тількищо дістала новий рахунок за передплату на 28 дол.! Тепер розумію, чому до мене недавно прийшли два примірники одного числа! — отже минулого року я платила 78 дол., а тепер тільки 20!) А ще я скористала з неформальности конференції і не реєструвалася офіційно, чим заощадила знову ж 60 дол.) Випадково і зовсім поза моїм бажанням не видала 80+ дол. за тритомове видання літературної хрестоматії, яке плянувала купити на виставці, але не свідома того, що виставку вполудне в неділю зліквідували, спізнилася і не купила цих книжок. Це сталося передусім тому, що на запрошення Марти Хом'як, пішла з нею, Когутом, Богданом Осадчуком і Гансом Торке на обід до китайського ресторану. Мені було цікаво познайомитися з Богданом Осадчуком, відомим українським журналістом з Берліна. Німецького українознавця Торке (також з Берліна) я бачила вже на Конгресі МАУ в Києві. Одне слово — після досить активного і виснажливого тижня з дітьми, я мала відпруження в цікавому і високо інтелігентному товаристві.

Мої уваги щодо грошей зовсім не значать, що роблю ощадності. Навпаки. Останніми тижнями видала чимало грошей у зв'язку з приїздом моїх гостей і моїм бажанням зробити дітям і Уляні серію подарунків. Також купила кілька речей на господарство (фіранки, хідничок до лазнички, покривала на ковдри, ітп.)

З дітьми були ми двічі в гостях (у Чайківських і в Коропецьких) і один раз у театрі. Театр трохи мене розчарував, я сподівалася, що це буде повна вистава, а це, тимчасом, був своєрідний розважальний концерт пари монреальських акторів-співаків з модерними інструментами. Вистава була вранці, ми їздили автом, потім ще поїхали з дітьми до готелю, де відбувалася конвенція славістів. Була думка, шоб піти пополудні до музею Френкліна і Стефко радо був би пішов, але Іванко запротестував, бо хотів іти додому. Діти дуже домінують над своїми батьками і взагалі обидва хлопці, як сказав би Остап, трохи розвезені, розпущені. На мою думку, обидва потребують трохи більше послідовної дисципліни і може навіть — як це не дивно сказати — менше уваги своїх батьків, щоб могли привикати до більшої самостійности, вияву власної ініціятиви і відповідальности за власні вчинки. Трохи мене турбує їхня тримовна едукація: чи зможуть вони втримати рівень у трьох мовах одночасно? Цим, здається, журиться трохи й Уляна і застановляється над тим, чи не забрати дітей з цієї франкомовної школи і не послати до звичайної англомовної? (До української школи вони ходять додатково по суботам, це інша справа. Але франкомовна їхня грамотність здобувається коштом англомовної освіти, бо англійську мову дотепер вони вивчають досить випадково, від інших дітей і частинно від Уляни, яка вчить Іванка також і по англійському читати. Але добру французьку вимову чути вже навіть від Стефка, який тількищо розпочав передшкілля!)

В Чайківських, крім всіх моїх кузинок і їхніх дітей, була ще Дарка Бардин, з Вінниці. Це довкола неї фактично Люда зорганізувала гостину, щоб ми могли зустрітися. Я замість подарунка дала їй готівкою 50 дол. — вона на другий день уже верталася на Україну. Говорила багато, завзято і дуже критично про тих, що виїжджають за кордон на постійне, наприклад про музик. Мовляв, "Ми також хотіли б послухати гру Криси і ін., а вони живуть собі тут в Америці". В цьому випадку я мусіла боронити Крису. Такої кляси скрипаль може зробити багато для України закордоном, а вдома — він і так не сидів у Києві, а був весь час у Москві.

Цікава була розмова з Осадчуком. Берлін, каже він, після відходу окупаційних військ, перетворився у провінційне німецьке місто, та ще й із надмірним впливом східньо-німецького елементу. Жити там (Осадчукові, очевидно, не взагалі) стало менше цікаво. Дуже критично висловлювався про УВУ і про таких людей як Лабунька, що стоять на перешкоді до перетворення УВУ у справжній науковий інститут замість того щоб продовжувати несерйозну забаву в авдиторне навчання і видавати студентам з України докторати після тримісячного перебування в Мюнхені. Та й парадокс: студенти з України приїздять до Мюнхену слухати професорів з України... Осадчук трохи спешився почувши, що Лабунька — мій сват. Але це, очевидно, не значить, що я мушу поділяти його погляди. Мені було цікаво вислухати Осадчукову точку зору. Я знала вже від Мирослава, що Осадчук і Горбач виступали публічно проти УВУ, але тепер почула трохи іншу інтерпретацію справи. Я не сумніваюся, що тут — боротьба за грошеву підтримку німецького уряду, тобто питання — кому мають приділяти субсудії — УВУ чи науковому інститутові. З мого погляду питання тут стоїть: чи допомагати більшій кількості пересічних українських студентів і аспірантів зробити перші кроки в світ західної Европи навіть без знання німецької мови, чи підтримати кількох серйозних українознавців різної національности і публікувати наукові праці? Одне слово: Европа чи Просвіта? Наукова еліта чи масова демократична освіта? Проблема для України не нова, і досі без однозначної розв'язки. Але я своїх думок не висловлювала: старалася слухати. В розмові домінував Осадчук — людина балакуча і свідома свого впливу, що фізичними своїми прикметами (симпатичний товстун) трохи нагадує — не кого іншого, а саме мого свата Мирослава!

Середа, 23 листопада 1994. Метро.

Телевізійні вісті вчора зовсім зігнорували візиту президента України, мабуть тому, що виникла сензація у зв'язку із заявою старого консервативного сенатора Гелмса, що мовляв "Клінтон такий непопулярний серед війська, що на бази військові в його штаті нехай не показується без охорони" (bodyguard). І от на пресовій конференції з Кучмою ТБ показує Клінтона на тлі прапору України і перше (і єдине на ТБ) питання і відповідь стосуються саме Гелмса! Кравчук, як був тут, також мав пеха — тоді Клінтона атакували за Whitewater Gate. Але світова преса, що її я читала на LEXIS/NEXIS, пише багато про Україну, Кучму і цю візиту в Білому Домі. Вігукнулися і російські куранти, які вважають, що Україні вдалося втягнути Америку до укр.–рос. переговорів. Сьогодні Кучма виступає у Вашинґтоні в National Рress Club. Варто було б почути його промову, але маю надію, що текст її, або звіт про неї, появиться на Lexis/Nexis. Я присвятила вчора цілий вечір, щоб читати на комп'ютері вісті і щоб потім основні інформації передати на Ukes network. Як-не-як всі ми з запертим віддихом слідкуємо за цієу історичною візитою президента України. Чула по радіо його голос: говорить по українському!

В дорозі додому. Метро.

Вже 5-а, а я щойно їду додому. Їду і трохи боюся, бо вже темно. Одна із прикмет бути на пенсії — можливість обмежувати свої поїздки на PENN так, щоб відбувати їх за дня. Але сьогодні мені це не вдалося. Мені вилетів зуб з протези (їла кармельок — на майбутнє пересторога таких речей не їсти!) Я зуб не згубила, привезла зі собою сьогодні до дентистичної клініки. Але моя Mary Bogert ішла вполудне додому і доручила цю справу якомусь молодому Roger-ові. Казала залишити протезу і зуб і прийти пополудні відібрати. Я прийшла о год. 4-ій. Виявилось, що це не така проста справа. Протеза була направлена, але зуби не пасували, треба було їх стесувати і молодий Roger (мабуть тільки ще студент дентистики) не міг собі з цим дати раду. Починало вже темніти і я була близька паніки. Вул. 40 і Locust — не таке місце, щоб варто рискувати. Я навіть не пішла до метро на Market і 40-ій, хоч це було ближче, бо боялася. Погана і небезпечна дільниця. Пройшла кемпусом до 34 і Market та ще й взяла пересідку, щоб не іти пішки від Fern Rock додому.

Понеділок, 28 листопада 1994. год.7:45 ввечері.

Написав вчора Марко. Прикра, потрясаюча несподіванка. Не вдалося їм дійти до згоди і знайти розв'язку для врятування сім'ї. Так і написав: "Ми з Ією розходимося". Лист сповнений каяттям за нерішучість і почуттям особистої провини. Є в ньому такі рядки: "...вся моя нерішучість випливала не тільки з моєї особистої слабості, а також з почуття вини і обов'язку супроти Ії, а тим більше Ніни. Але сама вина і обов'язок не вистачають для того, щоб зліпити разом це, що вже розбилось. Біль за це, що вчинив, носитиму ціле життя. Вибачаюсь перед Вами за всі неприємності і незручності, які ця драма приносить і приноситиме Вам." Лист адресований мені і Максимові. Про Ію він пише, що вона з дитиною вже в п'ятницю виїхала до Нью Йорку і є там тепер в Олеся й Люби, де перебуває також Марійка Лабунька.

Здавалося мені, що справи були на добрій дорозі, і я вже перестала була журитися. А тут тимчасом така болюча, несподівана вістка! Дуже це мені прикро й боляче, відсуваю від себе цю думку, але від реальности нікуди не дітися. Скільки ще чекає нас усіх хвилювань і страждань з цього приводу. Бідна Ія, бідна Ніна, але жаль мені і Марка. Подружнє щастя — найбільша цінність у житті. Прикро мені і жаль, що для Марка воно виявилось таким ілюзорним і нетривким. Брак мені як ніколи Остапа — з ніким про цю травму не можу говорити. Телефонувала вчора до Максима, але це не те саме. Хоч може й добре, що Остап не знав про таку поважну загрозу для їхнього подружжя. Він напевно це дуже переживав би! Ні Ія, ні будьхто із Лабуньків до мене не дзвонили. За пляном, Ія мала приїхати на початку грудня до Філядельфії. Не знаю, які в неї пляни тепер. Чи можу я щось зробити в цій справі? Навряд. Сина свого не відречусь, щоб він не робив і навіть якщо вина за розбиття родини в його невірності. Але я назавжди залишусь бабунею Ніні і хотіла б бути в добрих сосунках з Ією та її батьками. Розлучення подруж серед нашого молодшого покоління тепер, на жаль, не є рідкістю. Молодша дочка Ані Максимович, наприклад, розійшлася з чоловіком-українцем незабаром після одруження, а серед Іїних товаришок також не одна вже розлучилася з чоловіком. Прикро, що до цієї статистики додається ще й наша родина. А жили ж бо вже зі собою 14 років! Здавалося, що подружжя вже випробуване, загартоване життєвими пробами. Чи це справді тільки виїзд Марка в Україну і жіночі спокуси на місці є причиною розпаду їхньої сім'ї? Чи не було вже раніше якихось проблем, що вказували б на брак подружньої гармонії і любови? Занадто спорадичний був контакт — але саме ця спорадичність і хронічне Маркове невдоволення породжують в мене певні сумніви.

На День Подяки мала я два запрошення: до Головінських до Providence і до Гевриків. Їхати до Мотрі — означало б втратити кілька днів (два дні — на саму їзду поїздом!) і тому я воліла піти тільки на обід до Гевриків. Було там незвичайно приємно. Були тільки Тит, Софійка, два їхні дорослі сини Адріян і Лесик, батько Тита і Дора Горбачевська. Товариство інтелігентне і цікаве. Розмова торкалася передусім відвідин президента Кучми в США і новин з України. Я принесла з собою текст сатири Майка Ройка з газети Chicago Tribune п.н. "Guess Who's Not Coming to Dinner" — про запрошення на обід у Білому Домі з президентом України. І дала молодому Геврикові це всім нам на голос прочитати для розваги. Ого! Як Україна стає вже предметом такої сатири — значить, справи наші ідуть до кращого. Дай Боже тільки, щоб Кучмі запляновані реформи вдалося перевести, щоб не було якихось соціяльних катаклізмів. От вчора вичитала я на Lexis/Nexis, що саме вчора, в неділю, в Києві вийшло на вулиці 20,000 вчителів з протестаційним походом і пересторогою про можливий страйк.

За пару годин має приїхати до мене Олександр Руденко-Десняк. Він ночуватиме в мене дві ночі. Завтра має виступ — вранці на La Salle, а ввечері на УКУ. Післязавтра, в середу, прямо з Філядельфії їде на летовище JFKennedy і відлітає-повертається до Москви.

Четвер, 1 грудня 1994. Метро, перед полуднем.

Мій гість вчора від'їхав і я повертаюся у звичне русло мого життя. Олександр Руденко-Десняк ночував у мене дві ночі. Приїхав автобусом в понеділок після свого виступу в Нью Йоркському НТШ. Приїхав пізно, та ще й вийшло непорозуміння, бо Рудницький вийшов його зустрічати на Greyhound, як йому сказали, а тимчасом Руденко приїхав на Peter Pan Trailways. Приїхав і подзвонив до мене. Тимчасом Рудницький вже виїхав був на іншу станцію, порозумітись було неможливо, треба було чекати на його телефон. Поки все це вияснилося, поки приїхали, було вже після півночі. На другий день, у вівторок, Руденко мав два виступи, що їх зорганізував йому Рудницький. На La Salle, по англійському, вранці, на УКУ для української авдиторії ввечері. І на один і на другий виступ прийшло біля 40 осіб. Руденко — людина дуже інтелігентна, бистра, ініціятивна, сповнена активного підходу до життя. Це людям подобалося. Сказав мені один знайомий на УКУ: "Це перша справді інтелігентна людина "звідти". Невже всі наші здібніші люди виїхали з України до Москви?" Комплімент сповнений болючого сарказму. Руденко розповідав про конґрес українців Росії, який недавно відбувся і що на нього він вимантив від уряду Росії фінансову дотацію, про газету "Український вибір", що її він почав видавати в Москві, про свою працю в журналі "Дружба народов", що з нього він уже відійшов. При всіх своїх добрих прикметах — діловитості, аналітичному розумі — Руденко має і деякі чисто українські риси: говорить за багато, трохи емоційно, і занадто переконаний у правоту своїх поглядів.

П'ятниця, 2 грудня 1994. Вдома.

Ще про Руденка. Для ілюстрації вищесказаного такий приклад. Розмова при сніданку. Розповідає про його плян з минулого року зробити для Останкіно фільм про українців Канади. Мовляв, це мало б колосальне пропагандивне значення, якби в російському інформаційному просторі пішов такий фільм про українців — їхні здобутки і впливи в "нормальній країні", мовляв, ось чого українці могли досягти за відповідних обставин. Про цей фільм він, Руденко, мав нібито вже домовлення з Останкіно, але треба було здобути фонди, щоб могти привезти до Канади екіпу фільмарів і журналістів і забезпечити їм побут та транспорт. Це, мовляв, мало коштувати около 60,000 дол. і мовляв українські громадські чинники в Канаді не виявили зрозуміння для важливости того проєкту і згоди фінансувати таку справу. Коли я виявила сумнів, чи така ідея — в цей час фінансової скрути і обмеження фондів — заслуговує на пріоритет, коли сказала, що вважаю, що 60,000 дол. доцільніше витратити на речі пов'язані безпосередньо з Україною — накинувся на мене темпераментно, що я, мовляв, також не розумію і не доцінюю значення такої телепрограми для іміджу України в Росії. Він розповів мені також про те, що запропонував УНІГУ видавати їхні видання російською мовою в Москві. (Сам Руденко має власне якесь видавниче підприємство і шукає можливости фінансових субсидій). Ну, в цьому випадку я вважаю, що видавати українські наукові видання також російською мовою — потрібно і доцільно і така ідея більше заслуговує на підтримку, як Останкіно. Руденка я возила на пару годин покупок до Sears-a, він купив собі штани, жінці — костюмчик, а я його дружині в дарунку купила блюзку. Руденки мають одного дорослого сина, 28 річного Александра, що займається компютерами. Жінка — Лариса, працює у видавництві редактором (не знаю, може в його власномиу видавництві?) Вона — росіянка, або як сказав сам Руденко жартома — "кацапка".

Сьогодні ввечері має приїхати (літаком!) Максим. Я йому запропонувала, що поверну кошти літака, бо хочу, щоб він був також на завтрішньому вечорі в пам'ять Остапа в Укр. Інституті в Нью Йорку. Поїдемо разом автом, візьмемо з собою ще пачку книжок і мабуть також Віру Лащик. Виявили охоту приїхати на цей вечір також Геврики і Коропецькі. Їде автом також, очевидно, Рудницький — він робитиме доповідь. Дай Боже, щоб все гарно відбулося. Люда, прочитавши в газеті оголошення, виявила бажання повторити цю імпрезу навесну у Філядельфії. Ну, це ще побачимо, але ідея варта уваги і було б добре, якби такий вечір вдалося зорганізувати. Трохи мене дивує, що не додумались до того, щоб відзначити пам'ять ОТ його колеги зі Слова в Торонто. Але я чекаю, щоб ініціятива вийшла від них, не від мене. Так як вийшла від Інституту, від д-р Шеґедина.

У зв'язку із завтрішнім вечором в НЙ і приїздом Максима, треба мені поїхати зараз до крамниці, щоб купити і дещо з харчів, і тасьми для запису цілого вечора, і папір до мого принтера, etc. Вчора віднесла книжки до Van Pelt і трохи попрацювала там над ULE. А також вислала листи до Віри Вовк, Нелі Винярської і Олега Микитенка. Микитенкові послала статтю про Вірджінію Вулф (фотокопію з НЖ) і другу копію призначеної первісно для ЛУ "Чи може серйозний американський письменник жити з літератури?"

Понеділок, 5 грудня 1994, перед полуднем.

Вечір у пам'ять Остапа відбувся в Українському Інституті Америки в Нью Йорку, в суботу 3 грудня. Максим приїхав літаком в п'ятницю ввечері і ми поїхали до Нью Йорку автом після обіду, десь біля першої години дня. З нами їхала Віра Лащик і заки виїхали ще з'їли у трьох смачний обід, щоб не тратити часу в Нью Йорку. Прибули ми десь біля 4-ої, з трудом переборюючи величезний рух авт і пішоходів цього величезного муравлиного міста, запаркували авто в комерційній автостоянці напроти Інституту і пішли до Метрополітального Музею, що зараз же через вулицю. В Мет було кілька виставок — грецьке золото, початки імпресіонізму і ін. Ми вибрали початки імпресіонізму і там перебули дві години. Величезне багатсво Мет можна сприймати тільки невеликими дозами. Я була вже в цьому музею мабуть разів із десять. На все життя залишилися мені перші сильні враження від староєгипетської колекції, від картини Розпяття Сальвадора Далі... Тим разом в центрі нашої уваги були Мане, і Моне, і Бразіль, і Ренуар, і Деґа і інші ранні імпресіоністи показані не найславнішими загальновідомими пізнішими своїми творами, а цими ранніми, що тільки вступають на шлях імпресіонізму. Виставка була зорганізована тематично, тобто не за мистцями, як це звичайно буває, а за темами і жанрами: краєвиди, портети, натюрморти ітп. Прийшла мені в голову думка про те, які справді працьовиті були ці люди, яку велику кількість доброякісних картин вони створили. Такий хочби Клод Моне. Я вже раніше бачила багато його картин, а тут, виявляється, збереглося ще сотні інших! А скільки ж їх бачила я в Мистецькому Інстутуті Щікаґо — де мабуть найкраща в світі збірка імпресіонізму й експресіонізму.

До Інстутуту ми прийшли вчасно. Я розставила на столі перші видання Остапових книжок (між іншим, деякі з цих книжок уже навіть в нашому архіві тільки по одному примірникові), накрила це плястиком, щоб не було спокуси брати ці примірники в руки. Організатори поставили Остапів портрет роботи Грузбенка на мольберт поруч з вазою жовтих хризантем. На постументі біля фортепіяну поставили гуцульський свічник із трьома свічками, що горіли в час цілого вечора. В другій кімнаті висіли побільшені карикатури ОТ роботи Козака, монтаж фотографій з життя в рамі за склом стояв на мольберті, а на столі — книжки. Вечір відкрив коротким словом д-р Тарас Шеґедин — головний організатор та ініціятор вечора. Він тільки привітав мене і Максима і підкреслив, що Остап був членом Українського Інституту Америки, що його ціллю було і є сприяти і бути форумом для українського культурного життя. Доповідь про поетичну Остапову творчість говорив Леонід Рудницький. Тим разом взяв поважний тон, хоч свідомо уникнув глибшої аналізи, що її вважав невідповідною для такого урочистого вечора. Після Рудницького виступила з читанням поезій Лариса Кукрицька, після неї був виступ піяністки Анни Климашевської, яка грала варіяції Бетговена, тоді на зміну читав вибір поезій Любарт Ліщинський, а після нього — знову фортепіянове сольо Климашевської, яка грала "Токатту" Скорика. Щеґедин кількома словами закрив вечір, запросивши гостей до буфету. Вся імпреза не забрала більше як півтора години і мала дуже достойний характер, була витримана в елегантному тоні, з деякою дозою бритійського understatement. Не було представлянь виконавців, і виступів з подяками, таких притаманних еміграційним концертам. Артисти були елегантно вдягнені, а публіка аплодувала тільки після закінчення цілого циклу, не розбиваючи враження. Надруковані естетично програмки подавали біо-бібліографічні інформації про Остапа, загальну програму виступів та дані про виконавців. Отже можна говорити про успіх вечора і подякувати тим, хто попрацював для його здійснення.

А тепер кілька слів про домо суа, щирої критики. Мені найбільше з усього подобався .....виступ піяністки! Вона була несподіванкою вечора. Мав грати Винницький, але він мав заплянований на цей день виступ в Шікаґо, отже не міг брати участи. Климашевська, молода дівчина, є дружиною Скорика (він певне старший від неї на 20 років!) Я вже чула один її виступ у Філядельфії, але тоді вона була в ролі акомпаніятора, мала тільки одне коротке сольо і не мала змоги себе проявити. На вечорі ОТ грала знаменито і зробила на мене велике враження. Рудницький трохи занадто впав у тон поверхового загальникового панегірика — думаю, що Остап заслуговує на серйозніший критичний і глибший підхід. Глибше і цікавіше про його творчість говорили колись Кравців, Костюк, Бойко-Блохин. Но але це вже — історія. "Маємо те, що маємо", як написала в іншому контексті львівська газета, цитуючи Леоніда Кравчука. Кукрицька читала добре, але трохи за мало та й не добрий випав вибір творів на початок програми. Але і вона зробила кілька неправильних наголосів. Любарт мене здивував: Нижанківського і Козака він читав знаменито і я мала надію, що і Остапа читатиме він краще як хтось інший. Сподівалася я від нього більше і тому мене разили і зайва героїчна патетика, і неправильні наголоси, і неправильне розуміння й інтерпретування тексту. Але найбільшим розчаруванням вечора був факт, що на нього прийшло не більше як 30-40 осіб публіки. В тому числі з Філядельфії, ми з Максимом, Рудницький, Віра і обоє Коропецькі, та може десяток новоприбулих людей з України. А де Остапові давні знайомі, шанувальники і співробітники? Невже більшість уже на цвинтарі, або так постаріла, що з дому не виходить увечері? (Були до мене телефони від Л. Дражевської, Лариси Онишкевич і Софійки Геврик — вибачалися, що не могли прибути). А де такі люди як члени Слова, не кажу вже про Бойчука і Юрка Тарнавського, але про таких як Діма, Коленська, Чолган? де колеги-журналісти, співробітники "Свободи", всякі його львівські знайомі? Такі як напр. Віра Савойка, Рома Прийма — чому вони не прийшли? А Сниликові також випадало б часом десь показатися! Були, шоправда, на вечорі такі люди як 97–літній Іван Кедрин (навіть обіцяв щось про це написати!) і Ольга Кузьмович (отже редакція "Свободи" була репрезентована!), Прокоп, Барановський, Ліда Крушельницька, Ляся Старосольська.. Горстка старих могіканів. Молодше покоління репрезентувала (честь їй і слава, не мала чемностевого обов'язку прийти!) Марійка Шуст, директор Українського Музею. Люда, прочитавши оголошення в газеті, виявила бажання повторити цей вечір у Філядельфії. Артисти виявили зацікавлення приїхати, навіть без особливого гонорару. Чи справді? Може. У Філядельфії, може, прийшло б на такий вечір більше людей?

Ще поки ми поїхали до Н.Й. я довідалася, що Ія вже в Америці. Я потелефонувала до Олеся, бо думала, що вона в Н.Й. і хотіла запропонувати, що вона може повернутися з нами автом до Філядельфії. Виявилося, що вона вже кілька днів у своєї мами. Я потелефонувала туди, щоб зробити перший крок. Говорила тільки з Марійкою. Але опісля, на другий день, потелефонувала мені Ія, що хоче прийти, поговорити зі мною і Максимом. Вона прийшла вчора на пару годин, без дитини, і ми мали в трьох сердечну, але й болючу розмову про їхній розрив із Марком. Вона дуже турбується ним: що він, мовляв, загублений, не знає свого місця і призначення в житті, без здатности спілкуватися з людьми, включно із найближчими. Що його теперішня любовниця, це тільки — diversion, що він сам цієї справи серйозно не трактує. Ія хоче дитині покищо затримати ілюзію нормальности, а за пару місяців справи може вже зовсім стануть на шляху до легальної остаточної розлуки. Вчора Ніна зі мною була пару годин і сьогодні — ось за кілька мінут — Ія має її привезти й залишити зі мною. Я їй сказала: без уваги на те, що буде з Вашим подружжям, я дитині залишуся бабунею на все життя, а і з тобою хотіла б бути в дружніх відносинах.

П'ятниця, 9 грудня 1994.

Зараз має приїхати Ніна. Буде зі мною цілий день (тепер 10 вранці), отже на записки не було часу, ні на концентрацію думки. Накупила я вчора різних іграшок, щоб могти її забавити. Бачу, що крім іграшок і книжок на дарунки, мені треба мати в хаті всякі гри і Lego для моїх внуків. Отже накупила, доповнила давніші старі запаси.

Дві важливі події, що до них варто було б дати коментар. Мабуть не встигну це зробити, але щоб не забулося в ході біжучих подій:

1/ В день, коли в НЙ був вечір пам'яті Остапа, прийшов поштою, наданий в Канаді, набраний на комп'ютері текст Остапових спогадів, із вступною статтею Миколи Ільницького.

2/ Вчора повідомив мене Федоренко телефоном, а потім також Рудницький, що з Києва Погрібний повідомив про те, що мене прийняли в члени Спілки Письменників України.

Отже до теми 1: Я ще всього прочитати не мала змоги, тільки почала. Стаття М. Ільницького нав'язує до зустрічі з Остапом у Львові в редакції Жовтня 1989 року, дає деяку біо-бібліографічну інформацію, а навіть висловлює деякі критичні/полемічні думки (щодо тези Остапової дисертації). Міг був дати кращу аналізу і характеристику всієї Остапової тврочости — маю враження, що він не надто глибоко з нею обзнайомлений. Але назагал вступ робить незле враження, хоч на диво є в ньому кілька фактичних помилок, яких не повинно бути, бо це дані нібито взяті з мого літопису життя і творчості ОТ. Напр. замість Львівські вісті, написано Українські вісті, ітп. Така неувага до деталей підриває довіря до Ільницького, як до серйозного дослідника. Не кажу вже про те, що львів'яни повинні б знати, як називався їх щоденник у час німецької окупації. Це симптом відірваности від всього, що не мало радянського штампу. Є помилкові твердження і в біографії ОТ — таке ж легковажне і неуважне прочитання мого "Літопису", де все це подано точно. Почала читати сам текст спогадів. Є там певна кількість друкарських помилок, які треба виправити. Моє перше враження, що Іваничук, який редагував спомини, вибрав шлях найменшого опору і не поліпшив тексту стилістично. А шкода. Навіть сам початок — оце перше таке мало ефектовне речення — його варто було переформувати. Не зробив цього він, не зроблю і я. Остап любив сперечатися за кожне слово — хай залишиться так, як він сам написав. Але це не вийде книжці на користь. Я дуже рада, що цей матеріял прийшов — доказ, що книжка в роботі.

Повідомлення про членство Спілки було б великою радістю, якби було прийшло два роки тому, коли я подала була заяву, яку вони десь загубили. Жулинський і Погрібний займались тоді великою політикою. В міжчасі до Спілки прийняли всяких таких членів з діяспори, що бути членом перестало бути справою престижу і чести. Та й сама Спілка втратила і далі втрачає своє значення. Все таки я рада, що мене прийняли і то з практичних спонук: хочу мати змогу друкуватися в газетах і журналах СПУ, та й хочу бути включена колись у письменницький довідник України.

Понеділок, 12 грудня.

Знову має прийти Ніна, але маю ще, здається, одну годину часу. В суботу 10 грудня потелефонувала я до Києва і мала розмову з Марком. Не звучав так зле, як цього можна було сподіватися з того, що про нього говорить Ія: що він розгублений, не знає чого хоче, ітп. Навпаки. Про свою працю каже, що вона "заповнила йому життя", що він має велике душевне задоволення, що його цінять у головній квартирі і в разі потреби напевне дали б йому якусь працю в Америці (це у відповідь на моє питання, чи є можливості для нього поза Україною). Про побут в Україні сказав, що життя там вимагає неабиякої посвяти. Напр. поганий тиск води і брак теплої води, що часто трапляється. Коли я в розмові запиталася-натякнула, що мабуть не дуже міцне було подружжя, коли не витримало такої проби, сказав: нарешті ти зрозуміла, так воно й справді. Але не хотів більше про це говорити. Сказав тільки, що має трохи клопіт з грішми, бо все звик платити готівкою, а тепер прийшов йому телефонний рахунок Ії за останній час її побуту там на суму 850 дол. Ія веде всі його фінанси і це справи трохи ускладнює тепер, коли вони не радо зі собою комунікуються. Я запропонувала, що можу йому гроші позичити, якщо треба. Казав, що вже і сам про це думав, але очевидно комплікує справи фінансова політика держави — це не така проста справа, як піти до банку і переслати на конто. Запрошувала я його приїхати на свята до Торонто (квитки він може купити на кредитову картку, тут готівки не потрібно). Обіцяв, що подумає як це зробити — може вдасться нам така зустріч. — Якраз у час, коли це пишу, був від нього телефон. Я говорила йому про те, що в мене буде Ніна, і він подзвонив, щоб з нею поговорити. Але її, нажаль, ще нема. А він виїжджає зараз до Луцька, отже вдруге сьогодні подзвонити не зможе.

Вчора їздила я до церкви, потім на базар до УОКЦентру і до Genuardi. (За багато видаю грошей — а все на дарунки!) А потім до пізна вже другий день посвятила читанню коректи Остапових споминів. Редакційна робота Іваничука не дуже дбайлива, мовна редакція також залишає багато до побажання (напр. орґанізація, але гетто, ітп., не жюрі а журі, у футнотах пояснює деякі Остапові чужомовні вислови вживані в українській мові діяспори, але зовсім не вияснює у футнотах цілих фраз німецькою мовою (та ще й надрукованих кирилицею!) Все це наводить мене на думку, що навряд чи варто мені в майбутньому плянувати видання книжок в Україні і полягати на їхніх редакторів і друкарів. Хоч, можливо, така легковажність і така ненормативна мова більше притамання галличанам. Я наприклад, у своїй власній книжці, воліла б послідовний київський правопис, ніж цю мішанину галицько-діяспорного мовотворення.

А мене і справді чекатиме редагування власної книжки, яка покищо тільки мріється. Ні, не тільки мріється. Я просила Доценка, щоб порекомендував мені якогось доброго редактора до поезії. Він порекомендував Москаленка. І ось я маю коментарі Москаленка до моїх двох збірок поезій. Через Остапові справи і Ніну, не мала ще часу спокійно й уважно прочитати ці завваження. Але побіжне читання показало мені, що це — справді серйозний літературний редактор і я вдячна Доценкові, що мене з ним пов'язав. Фактично не пов'язав, бо навіть не маю Москаленкової адреси і мусітиму покищо порозуміватися з ним при помочі і за посередництвом Доценка. Тепер ось грядуть свята і новий рік — варто було б всім цим людям передати якісь грошеві дарунки, але тепер якраз ніхто знайомий не їде, а поштою то навіть звичайні листи пропадауть, не тільки ті, що з грішми.

Середа, 14 грундня 1994, метро.

Давно не була вже на PENN — передусім через Ніну, що їй треба було присвятити пару днів. Сьогодні вони вже поїхали до Нью Йорку. Ія завтра відлітає до Лос Анджелес, а дитину на тиждень лишає в родині Олеся. А тоді вона вертається до НЙ — разом з Олесем поїдуть собі в час латинських свят десь у гори, а на українські свята будуть з Лабуньками у Філядельфії. Це значить, що я їх вже не буду бачити, бо ж поїду на українські свята до Торонто. А що далі? Не знаю. Ія говорить про те, що після піврічної перерви, почнуть легальні заходи щодо розлуки. Марко може приїде на Різдво до Торонто, до Максима. Це ще не зовсім певне і ясне. Побачимо.

Вчора прийшло нове число Літературної України з датою 8 грудня. В ньому на першій сторінці статейка про засідання Пленуму СПУ і в ній повідомлення, що мене прийняли в члени. Називають мене літературознавцем, критиком, прозаїком — всім тільки не поетесою. Може й добре. Я все життя боролася за те, щоб бути поетом, не поетесою, але що зробиш з нашими традиціоналістами. Більше як це повідомлення, втішив мене факт, що в цьому ж числі надрукували мою статтю "Чи може серйозний американський письменник жити з літератури?" Та ще й заповіли цю статтю на першій сторінці, де в першій колоні звертають увагу на зміст цього числа. Мовляв, статтю "новоприйнятого до СПУ члена". Чи є якийсь зв'язок між цим прийняттям у члени і друком статті? Може є. Напевно членство в таких випадках допомагає. З мого боку, це може і головна причина, що я хотіла стати членом СПУ — щоб друкуватися там!

На диво, в цьому ж числі надруковане також наше оголошення про Конкурс сатири. Дивно, бо вони вже один раз це оголошення були помістили. Може забули? а може хотіли ще раз пригадати? Вже наспіло так багато творів (каже Люда), що буде більше як на попередньому конкурсі. Чекає мене, Ларису і Левка велика робота. Покищо працюють пані з 43. відділу — роблять копії, сортують.

Вівторок, 20 грудня 1994. Метро.

Їду на університет, але головна моя ціль сьогодні — зробити маммоґрам у радіологічному відділі HUP. Візиту маю замовлену на 10:30. Опісля піду на годину може до Law School, а потім піду до міста викупити квиток в USAir на замовлену подорож до Торонто. Квиток, очевидно, міг був прийти, як звичайно, поштою. Але я хочу виміняти старий квиток до Урбани, що лежить невикористаний і що за нього я не можу отримати звороту коштів (non-refundable), за новий квиток до Торонто. Політ мій зарезервований на час від 3 січня до 16-ого. Трохи побуду з дітьми, відсвяткуємо разом, а може вдасться мені на пару днів піти попрацювати в бібліотеці над анотаціями з журналу "Ukraine", що його тут немає.

Від часу останніх моїх записок було кілька замітних подій. Від п'ятниці до неділі були в мене в гостях Богдан Бойчук і Марія Ревакович. Вони привезли до Філядельфії Богдана Ступку і сина з виставою Гоголя "Записки божевільного". Бойчук бачив уперше цю постановку на міжнародному фестивалі театрів у Харкові і вирішив спровадити виставу до Америки. Це виглядало реальною, здійснимою справою, бо участь у виставі бере тільки двох акторів (не як у знаменитому "Тев'є", де ансамбль нараховує щось із 45 осіб!) Ступку (і сина Остапа) Бойчук спровадив до ньюйоркського театру La Mama — а тому що це — професійний театр, треба було через адвоката старатися для Ступки спеціяльну візу (і, здається, згоду профспілки американських акторів сцени). В La Mama вистава ішла 9 разів. Там приміщення, кажуть, невелике, на 100 осіб, але всі вистави були заповнені авдиторією. Тоді Бойчук винайняв van і повіз Ступку, сина і двох машиністів сцени (разом з ним і Ревакович — 6 осіб) на ґастролі до Детройту, Шікаґо, Клівленду, Філядельфії і Вашинґтону.

У Філядельфії вистава була в суботу 17 грудня. І що то була за вистава! Я знала, що Богдан Ступка — першорядний актор. Бачила його в Києві і в "Тев'є", і в "Енеїді". Але навіть мої високі сподівання були перевершені. Це геніяльний актор і дво-годинна вимоглива гра одного актора в цій п'єсі — це tour de force високої кляси і дає змогу акторові показати своє вміння. Я сиділа в першому ряді і бачила кожний порух м'яза на його обличчі. Таку високу клясу акторської гри я бачила тільки один раз у житті в Лондоні. Та й то в п'єсі, де увага була розділена між кількох акторів. Тут Ступка був у центрі уваги понад дві години, без найменшої зупинки чи перерви. Роля доглядача, що її виконував Остап Ступка, фактично — побічна, і мені не зовсім зрозумілий коментар Лариси Онишкевич, мовляв, Богдан матиме в синові справжнього конкурента. Цього, на мою думку, покищо не видно. Зрештою і сама роля — мала і не дає можливостей розгорнутися. Страшенно відчувала я брак Остапа — він напевно написав би аналітичну рецензію на цей блискучий виступ, а так то навіть немає кому оцінити гру цього феноменального актора. На залі було 200 осіб. Але сказала мені Орися Гевка, що були і протести: навіщо, мовляв, ставити п'єсу російського письменника? Листа із таким протестом написав до Центру Швед. Невмирущий український примітив! Але й Орися виявила не багато вищий рівень ментальности, коли на моє зауваження, що може варто було дати оголошення про цю виставу до російськомовної жидівської газети, що виходить у Філядельфії і що її читає велика філядельфійська колонія новоприбулих євреїв, сказала: навіщо? Нам їх не треба! На це я сказала: навіщо? на те, щоб на залі було не 200, а 600 осіб і щоб також неукраїнці могли побачити знаменитого українського актора!

Про виступ Ступки я повідомила телефоном Ізу. І добре зробила. Він приїхав на виставу і виявилось, що Ступка добре з ним знайомий ще зі Львова. Пізнав його, сердечно вітався. Від Ізи я потім довідалася, що Ступка був незадоволений філядельфійським заробітком. Центр затримав собі половину каси. (Квитки були по 12 дол. і по 10 дол.)

Від Ізи я почула, що сам Іза — знову безробітний. Не везе йому в Америці. Часто втрачає працю, хоч нібито має непогану професію: "quality control engineer". Скорочення в оборонній індустрії вібилися на ньому негативно, бо ліквідуються відділи і цілі підприємства. Я вирішила зробити приятельський жест і запросила вчора Ізу на добрий обід (телятина, дикий риж, зупа, салати, добре вино, кава, солодке), а ще й зробила йому дарунок — нову спортову сорочку. Розмова була про літературу, журнал російською мовою "Побережье", що його він видає і що його третє число приніс мені у дарунку. Набір роблять самі на комп'ютері, а друкують за 1,000 дол. накладом 300 примірників. Оце третє число має 348 сторінок ілюстрованих непоганою графікою. Тут є поезія, проза, критика, рецензії. Автори, здається мені, поголовно (якщо не виключно) російськомовні євреї третьої хвилі еміграції. Розмова з Ізою була і про це видання, і про літературні справи взагалі, про Ступку і театр, і про українсько-єврейські стосунки. Іза десь у банку бачив летючку з осудом програми 60-minutes. Дивувався, що в летючці не був також засуджений антисемітизм, як такий. Самої програми він не бачив. Я сказала йому щиро свою думку: не можна поборювати антисемітизму "антиукраїнізмом", анти-українським упередженням, бо це дає зовсім протилежні наслідки. Я сказала, що мене дуже дивує, коли американська преса при кожній нагоді чіпається українців за їх нібито антисемітизм і колаборацію з нацистами, забуваючи про те, що українців міліони загинуло в боротьбі з нацистами і що Holocaust — німецька, не українська справа. Ніхто не зачіпає Німеччини, ані німців — вживають тільки термін "Nazi", але називають, як співвинних, "українців" і часом "поляків". Ніхто також не пише і не говорить про французьких колаборантів нацистівської Німеччини, а Франція ж мала уряд Петена, що вагонами висилав жидів до концтаборів! Оттака була щира розмова. Іза сказав: між друзями — тільки правда!

Четвер, 22 грудня 1994. Метро.

Вчора прийшов лист від Олега Микитенка. Розповідає про засідання президії Спілки Письменників, де мова була про мою кандидатуру до СПУ. Говорили про мене Погрібний, Микитенко і Слабошпицький. Голосування було одноголосне. (Ах, яку вони роблять з цього поважну справу! Колись воно напевно рішало про долю письменника, бути йому чи ні в літературі, друкуватися, одержувати гонорари, їздити до домів відпочинку, до домів творчости. А сьогодні?) Висловлює жаль, що моя стаття про американських письменників надрукована в ЛУ, а не у Всесвіті. Запрошує до активної співпраці. Каже, що крім Сучасності, тільки Всесвіт появляється більш-менш регулярно.

Сьогодні в BLL Christmas Party. Везу спеціяльно куплений кабанос — дуже його люблять, а мені легше просто купити, як щось варити чи пекти. Liz хотіла зломити традицію окремої бібліотечної гостини. Адже недавно була велика святочна гостина, що її фундував декан для цілої правничої школи. Це напевно коштовна річ і поважна позиція в бюджеті, бо все це було замовлене, приготоване та й подане фаховими людьми — було смачно, обильно й елегантно, з обслугою — кельнерами й бартендерами вбраними на чорно. Але наші в Biddle не дали себе переконати і далі продовжують традицію складаної гостини, де кожен приносить якусь страву і де самі працівники всім займаються. Я маю намір ще перед "party" піти трохи попрацювати над ULE80 до Van Pelt. Зокрема хочу написати кілька анотацій до статей надрукованих у Soviet Literature.

Пополудні, по дорозі додому.

Дуже продуктивний день. Наперед понесла кабанос до BLL, а тоді пішла прямо до Van Pelt. Дві години інтензивної праці дали у висліді кілька анотацій. А тоді — голодна, бо вранці, як звичайно, їла тільки миску овочів — пішла на BLL Christmas Party, зустрілася і поговорила з людьми і ось вертаюся додому. Тепер 4:30.

Неділя, 25 грудня 1994 год.2:00 пополудні

Вчора — чи не вперше в житті — була зовсім сама, вдома. Відзначила т.зв. Свят-Вечір, загравши собі на новонабутому компактному диску Генделя "Месію". Подумала я, що найцінніша традиція, яку подарувало християнство людству — це музика. Миру християнство не принесло, не зважаючи на декларації, ані братолюбія, але прекрасна релігійна музика — всі ці ораторії і поминальні меси — це вже сьогодні надбання не тільки християн. Не зважаючи на родинні спогади і сентименти (24 грудня — також річниця смерти "дзядзя Туся") — я зовсім не піддалася ні смуткові, ні депресії. Писала листи до Києва, що їх думаю, разом із грішми, передати Марком. Добре діло зробила напередодні, поїхавши день раніше до Вісі Блавацької, з квіткою у вазонку і дрібними подарунками. Але Віся гостям не рада, і я це знаю, отже я більше говорю з нею по телефону. Запросити її до себе не можу, бо не прийде, від відвідин вона відхрещується, як може. Я сказала, що залишу ці речі на порозі, але на диво, впустила мене до хати і я навіть побула там яких може 10 хвилин. (Я недавно хотіла повезти її на виступ Ступки, але вона каже, що не витримає цілої імпрези. Не знаю, чи це справжні чи уроєні проблеми, але вони їй обмежують і утруднюють життя. Людей, що бажають їй допомогти вона часом ображує і відкидає, так що вони потім перестають нею цікавитися (Ірені Кушнір, яка нібито хотіла їй допомогти з упорядкуванням архіву, вона мала сказати, що Кушнірева хоче забезпечити собі славу через свій стосунок з Блавацькою, і це Кушніреву образило).

Листи я писала до Доценка і Москаленка. До Москаленка вперше. Його я особисто зовсім не знаю і вперше до нього пишу. Але мій лист — це відповідь на його 20-ти сторінковий трактат — критичне прочитання збірок "Хвалю ілюзію" і "Землетрус". Я колись звернулася до Доценка з питанням, хто міг би бути добрим редактором поетичної книжки — і він порекомендував Москаленка і передав йому, в моєму імені, обидві мої збірки. Михайло Москаленко, 1948 року народження, за університетським фахом — біолог-генетик, але майже все життя працював літературним редактором — то в журналі "Всесвіт", то у видавництві "Дніпро". На його доробку чимало відредагованих ним книжок і ним зроблених поетичних перекладів з Елюара, Лорки і ін. Деякі з редагованих ним книжок я навіть маю у власній бібліотеці. У своєму листі Москаленко проходить вірш за віршем, звертаючи увагу на ненормативні наголоси, тощо. (Про це я спеціяльно просила, бо це найгірша проблема для діяспорного автора, що хоче писати нормативною мовою). Ці його зауваження будуть основою моєї нової редакції поезій, до нової (і мабуть останньої?) моєї збірки, що її я хотіла б видати колись під назвою "Тихі розмови з вічністю: збірка збірок і поза збірками." Все це ще — далека пісня. В наступному році — перший пріоритет — ULE80 i UkraLME 94, але віддавши ці речі до друку, таки пляную взятися за поезію.

Має Москаленко і коментар до моїх поезій взагалі. Пише він не солодкі панегірики, а серйозну і позитивну критику, але від того в голові мені не повинно перевернутися, хоч, зрозуміла річ, приємно мені, що критичний читач таки щось знайшов у моїй поезії. Кілька цитат з його листа: "враження сильне і несподіване". "Існує у Вас ота 'заповітна межа', до якої провадять ті якості Вашої поезії, що впадають у вічі одразу, при першому ж прочитанні: гармонія світоглядно-філософської зосердженості та досвіду, сказати б 'почуттєвого'; гармонія, врівноваженість і вивіреність рефлексії над (і понад) часом та його проминанням, з одного боку, — та цінностями не те, щоб позачасовими, а часові не підвладними — з другого. Як на мене, оця навдивовижу тактовна, виважена ціннісна зорієнтованість Вашої лірики веде... до межі, за якою починається те, що я потрактував би як царину індивідуального, притаманного Вам "архетипу" — потрактував би, якби зовсім не знав української історії. Що саме я маю на увазі? У Вас крізь особистий "людський", "біографічний", "екзильний", який хочете досвід у поезії певним чином — не помилюсь, якщо скажу: вкрай рідкісним чином, — просвічує якимись гранями те, що Юнг назвав би "колективним підсвідомим" — але підсвідомим, прямо похідним від українського історичного катастрофізму. Не тільки, коли Ви читаєте Лесине листування, або мовите про полтавську пшеницю на полі битви, — але й коли пишете про каліфорнійський землетрус чи про перші кроки в Новому світі, — словом, скрізь у найбуденніших речах і в найінтимніших рефлексіях, відчитується те, що і Ви, автор, і — наприклад — я, читач, ми є прямими похідними великої української катастрофи, або, як уточнив би історик — нескінченної низки катастроф. Те, що автор "Слова о полку Ігоревім" коротко назвав "жени руськия восплакашась", плач над тим, що сталося і що стається щомиті, — але, за нечисленними винятками (такими як "Слово про полк ілюзій") — не як поетична тема, не матеріал, навіть не емоційний фон трагедії, а як сама серцевина Вашого поетичного буття, частки великого "колективного підсвідомого" України; Ви чудово відчуваєте, що в цій-от сфері всяка декларативність, всяка риторика не те, що не діють, — вони зайві. Якщо за Гераклітом, "прихована гармонія ліпша від явленої", то я ризикнув би твердити, що у Вас глибинне і зовнішнє перебувають у, сказати б, водночас і в свідомому, і в підсвідомому, стихійному співвіднесенні. Зайва річ говорити, як нечасто ми це спостерігаємо в сучасній українській поезії. Спасибі Вам за справжнє і несподіване відкриття, яким стали для мене дві Ваші книжки..."

Ну от: мені й справді мусіли вдарити в голову ці слова, коли я завдала собі труди переписати з листа таку довгу цитату! Чи заслуговує моя поезія на таке серйозне трактування? І чи це не є тільки "великих слів велика сила"? Може критик хотів просто сказати, що знайшов у моїй поезії прихований недекларований патріотизм, але вбрав це у форму модерного критичного методу з Юнґом, архетипами і колективним підсвідомим а ля Грабович? І чи справді такий тип поезії спостерігається в сучасній поезії так рідко?

Лист Москаленка лежав уже в мене довше як тиждень. Я вчора взялася читати його наново, бо подумала, що зустрівши Марка в Торонто, передам йому листи до Києва. Але тепер, під свіжим враженням від Москаленка, віджила в мене вже приспана думка про нову книжку поезій. І хоч це справа ще трохи віддаленого майбутнього, підготовку можна здійснювати вже тепер. От я і запросила Москаленка взяти на себе редагування такої книжки і написати до неї критичну статтю, подала йому тентативний плян такого видання, і залучила для його критичного перегляду новіші поезії із недрукованої ще збірки "Притягання землі і неба", а також "Тексти під музику". Маю серйозні сумніви, чи варто ці останні включати в книжку, як і деякі давніші вірші, що не попали до збірок — але хотіла б почути про те опінію критика. Також я ще не зовсім певна, чи варто і чи можна буде включити переклади моїх віршів на англійську, португальську і російську. Не знаю також, де плянувати видання: в Україні, чи тут на місці. В Україні був би читач, але якби друкувати тут — я могла б сама зробити компютерний набір і видання було б дешевше, на ліпшому папері і, правдоподібно, з меншим числом друкарських чортиків. Ну от, але ж я розмріялась, і все це через Москаленка!

Доповнюю я ці записки 25-ого ввечорі. Перервала їх на кілька годин, бо ходила в гостину до Яримовичів. Там була вся їх родина, трьох молодих синів, ще троє додаткових молодих людей, що їх імен я навіть не запам'ятала, брат Славка Зенон з жінкою, і стара пані Чапельська, що з нею я собі поговорила про музику і малярство. Розмова із Славком і його братом була про політику, тобто про Україну і Кучму, і економічну реформу і найновіші вісті (російська війна у Чечнії). Славкові я розповіла про Левка і його найновіші проблеми із здоров'ям, а також порадилася щодо Марійки Канської, яка поважно хвора, має дуже високе тиснення і безустанні болі голови (Славко думає, що може бути якась ренальна склероза і що стан серйозний і небезпечний). Завтра на 3:00 маю запрошення до Чайківських. Вранці ще треба мені поїхати до крамниці купити якісь цукорки дітям — бо вони там напевно будуть також. Треба мені не забути запитатися Люду чи прийшли якісь додаткові датки на Українську Бібліотеку, бо я саме написала до Свободи статтю у зв'язку із нашою кампанією збірки фондів і хочу перевірити дані, заки пошлю її Сниликові.

Досить цих записок! Вже доходить північ — а це час, коли я лягаю в ліжко, не так спати, як...читати! І то, останнім часом, белетристику! У "Всесвіті"! За останніх пару тижнів прочитала Кундери "Нестерпна легкість буття", Олбі "Не боюсь Вірджінії Вулф", а тепер читаю з великим задоволенням (і часто з усмішкою!) "Кохання у час холери". Приємно мені, що можу читати ці речі українською мовою — подвійна для мене користь. Зокрема подобався мені Ґарсія Маркес і його перекладач Шовкун. Казав актор у фільмі "Мефісто" — і на все життя запам'ятався мені цією фразою, що мене тоді так зворушила: "Ich brauche die Sprache..."

26 грудня 1994, понеділок вранці

1994 рік добігає кінця — варто зробити підрахунки, білянс активів і пасивів (видно, що я — не бухгалтер, навіть не вмію як слід застосувати цю метафору!)

Найважніша подія року і дуже болюча — це виявлення розриву у Марковій сім'ї, спроби його наладнати, і остаточний удар, зовсім недавно, що всі ці спроби не дали бажаних наслідків. Це подія, що матиме далекойдучі наслідки і буде приносити травму в майбутньому, а найбільше, мабуть, у наступному 1995 році, коли, можливо, цей розрив буде остаточно довершений і стане загально відомий. От почнеться новий рік від Різдва в Торонто, де буде вся найближча мені родина, тобто Максим з родиною і Марко, але Марко буде сам, без Ії і без Ніни, і то в час, коли Ія з Ніною будуть святкувати з родиною Лабуньків у Філядельфії. Від самого цього факту — боляче. Не буде нам весело цього Свят-Вечора. Хоч веселість, від коли себе пам'ятаю, прикметою українського Свят-Вечора ніколи в нашій родині не була, і я різдв'яних традиційних свят від дитинства не любила. Завжди був плач, ще як жила баба Лінка, і мама, і тато — бо святкували ми, звичайно, разом з ними. Плач за тими, що загинули в час війни (вуйко Роман), тих що померли зараз після війни (вуйко Юрій) — ну а тепер? Померлих більше, як живих! Зрештою, може й добре, що Остап не дочекав до цієї болючої вістки про Марка. Як добре умиралося у вірі... що життя наше таке було навдивовижу щасливе — любилися пів сторіччя, виховали прекрасних двох синів, дали обом добру освіту, хлопці щасливо поженилися з українськими дівчатами, породили внуків, велика загроза для Стефанкового життя і загроза для Максимового сімейного щастя закінчилася майже чудом — mein Liebchen, was wills du noch mehr? Від тепер мабуть ітиме все downhill.

Але я по своїй природі — майже оптимістка. Стараюся концентрувати свою увагу на тому, що добре, і водночас ігнорувати те, що робить людину нещасливою. Бували в моїм житті, і напевно будуть ще нераз, приступи глибокої чорної депресії — свідченням цього, напр. є мій віршик "Чорний кіт", але вірш — це вже була терапія, в час депресії — людині не до віршів! — але назагал, я пам'ятаю багато днів свого життя, коли я була не тільки щасливою, але й екзальтовано свідомою свого щастя. Був час, що я думала про себе, що я такий "manic-depressive type" і ніколи не виключаю можливости, що я можу колись покінчити життя самогубством. Але мені назагал притаманна позитивна постава до життя, "трагічний оптимізм", як сказав про мої вірші колись Ігор Качуровський. От навіть і тепер: два з половиною роки після Остапової смерти, а я не тільки віднайшла рівновагу духа, але навіть почуваю вдоволення з життя і найбільше прагну доброго здоров'я і сили, щоб могти — вперше в житті — присвятити себе всеціло улюбленій творчій і науковій праці і поставити її як свій пріоритет. Десь недавно на зальбурзькому з'їзді запитався мене мій кузин Юрко Бліхар: а ти не думаєш знову виходити заміж? Доброзичливий старший пан Володимир Пушкар, що співає на хорах нашої церкви, часом мені дораджує: "ви повинні знайти собі компаньона, не добре так жити самій!" А я з тих порад тільки щиро сміюся. Я пережила велику і довготривалу любов, привела на світ і виховала двох синів, була закоханою і відданою жінкою, тішилася радощами материнства, переборювала життєві труднощі і біль довготривалої Остапової хвороби — все це вже поза мною, я тепер вільна і хочу робити щось інше і жити трохи для себе (і може трохи ще й для Остапа, для вдержання його пам'яті). Внуків своїх дуже люблю і, коли я з ними, повністю присвячую їм свою увагу, але не хотіла б бути відповідальною за їх виховання і займатися ними день-у-день. Це справа батьків. Компаньйона? На те, щоб бути комусь до послуг і зносити чужі примхи? Дати себе використати? (Не сумніваюся в тому, що кандидатів можна б знайти, зокрема ж на Україні: заможна вдова з Америки могла б неодного жениха спокусити. Це явище тепер на порядку дня: от поїхав до Києва женитися Вова Куліш і за кілька місяців думає привезти до Америки свою нову дружину. Ну, дай йому, Боже, щастя! І щоб жінка його не покинула після приїзду до Америки!

Отже далі: підсумки минулого року. Це був мій перший рік на пенсії, отже рік пристосування до нових обставин. Можу з великою сатисфакцією сказати: це було добре рішення. Я рада, що позбулася професійних стресів і величезних навантажень. Я ще далі на електронічній пошті отримую повідомлення про те, що діється у правничій бібліотеці, ходжу туди бодай один раз у тижні (часом двічі), радо зустрічаюся з людьми і користаю з приділеної мені кімнатки — але часто, довідуючись про їхні щоденні проблеми, я думаю із вдячністю до моєї долі: як добре, що це вже мене не стосується! Oт недавно Мариля питалася, чи не схотіла б я взяти роботу part-time і допомогти їм із каталогізацією слов'янських матеріялів? Я остаточної відповіді не дала, це зрештою не була формальна оферта, вона тільки хотіла розвідати, чи я була б зацікавлена. Від січня перестану діставати чеки з Пен (це, виявилося, було менше як я початково обраховувала, трохи більше як 400 дол.) — отже я, мабуть, мала б право заробити на рік додаткових 8,000 дол. Та чи це мені потрібне? Я ж якраз тепер почну нарешті вибирати свою пенсію TIAA-CREF, отже грошей у наступному році матиму значно більше, як мала в цьому першому році. А час мій — утікає, це найбільша моя цінність тепер. Чи варто навантажувати себе роботою, яка мені непотрібна і мене, в даний момент, мало цікавить? Чи не ліпше, щоб дали заробити комусь молодому, що цього заробітку конче потребує? (Проблема, очевидно, з браком компетентних спеціялістів. Було б мені прикро, якби через мою відмову, наприклад, українські матеріяли лежали незакаталогізовані!) Ще про гроші. Витримала я цей перший рік і тільки на надзвичайні видатки (такі як дарунок Максимові на нове авто, або друк Остапових спогадів, напр.) витягала гроші із заощаджень. Правда, свідомо обмежувала свої видатки: не робила далеких подорожей, не купувала собі нового одягу, не давала надто щедрих пожертв на громадські цілі. Від січня мій бюджет буде інший, ще навіть точно не знаю який. У всякому разі, можна буде заплянувати подорож в Україну.

Замітні події минулого року включали: вибори президента в Україні і державну візиту Кучми в Білому Домі, моє домовлення про друк Остапових спогадів у Львові, пересилка фотокопій Остапових статтей Доценкові для плянованої майбутньої книжки, вечір у пам'ять Остапа в Українському Інституті Америки, статті про нього у "Свободі" (Климовського, Семчишина, Кузьмович, Кедрина); моє Retirement Party, мої поїздки до Торонто (двічі), до Вашинґтону, на Союзівку (двічі), до Баунд Бруку (пару разів); тиждень вакацій з обома хлопцями і їх родинами (це вже, мабуть, востаннє у такому комплекті!) на Союзівці, тиждень із Максимом і його родиною над морем, а потім ще тиждень в листопаді у Філядельфії (Максим в минулому році приїздив 4 рази, в тому три з цілою родиною!). Гостила я в минулому році крім Максима, Уляни і дітей та Ії з Ніною ще цілий ряд інших людей: Ревуцьких, Микитенка, Яцкевичів, Десняка-Руденка, Мирославу Антонович, Вінграновського, Бойчуків — візити ці вимагали від мене часу і труду, але розбивали одноманітність мого життя і поглиблювали мої контакти з людьми. 1994 року завершились два конкурси, де я була членом жюрі: літературний конкурс "Бабуня нашого часу" і конкурс AAUS на найкращу книжку минулих двох років. Мала я два прилюдні виступи: на своїй retirement party і на вечорі читання творів про бабуню. З так званих "творчих успіхів" можу відмітити тільки факт, що шість моїх статтей появилося цього року в "Свободі", одна в"Літературній Україні" і одна у "Всесвіті". Не написала я ні одного "літературного" твору, але працювала багато над ULE80 i UkraLME 94 — і це дасть жнива у майбутньому. Про мене були дві статті — Доценка в "Живій воді" і Онишкевич у "Пластовому шляху" (Пл. шлях має дату 1993 року, але вийшло число аж в 1994). До "успіхів" можна зарахувати факт, що я цього року стала вперше членом Наукового Товариства ім. Шевченка і Спілки Письменників України.