МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Четвер, 7 січня 1993, українське Різдво, Торонто.

Свят-Вечір провели вчора тут удома. При столі було нас 8: Максим, Уляна, Іванко, Стефанко, Маруся Пасічник, я і обоє Мойсеї: Дмитро і Кася. Вечерю готовили ми на спілку: я робила борщ, ушка, вареники з картоплі і з капусти; Маруся Пасічник — рибу, селедці та пісні голубці, Уляна з мамою зварили також узвар і кутю. Ще один рік традиція збережена! Мені сумно, але на зовні цього не показую, навпаки. Сьогодні їздили вранці до православної катедри св. Володимира на богослужбу — такої товпи людей в церкві я вже давно не бачила! Обідали вдома: підправленим борщем, варениками з м'яса і грибовим сосом, що їх зробила я напередодні, та й іншими додатками з ковбасою (клівлендською) включно. Під вечір Максим з родиною поїхав на гостину до Мойсеїв, а я скористала із запрошення Рисі Голод і пішла туди, бо там мав ще раз бути Слабошпицький. Були в Голод обоє Бережницькі з Філядельфії та їхня донька Оленка з чоловіком і донечкою, Ліда Палій, брат Оленчиного чоловіка з Оттави, що зробив мені послугу і підвіз мене автом до хати (прізвище знала, але вилетіло мені з голови і в цій хвилині ніяк пригадати не можу), потім прийшов ще Михайло Слабошпицький і зовсім під кінець — Пригорницький. Інтелігентне, цікаве товариство — шкода, що з Слабошпицьким недовго можна було поговорити. Але я довідалася, що мені було цікаво і потрібно знати: найліпшу видавничу марку має "Дніпро", а не як я раніше думала "Український письменник", журнали Сучасність і Всесвіт вважаються елітарними. Дзвін, на думку Слабошпицького, зійшов до просвітництва (а на мій смак, він став надто націоналістичним і трохи провінційним-галицьким, тому я й не відновила на цей рік передплати, та й виходить він так тепер нерегулярно, що не викликає довіря передплатника). Вітчизна останнім часом дуже підупала, критики майже немає. Коли я висловилась позитивно про Всесвіт, сказав, що це заслуга не так Микитенка, як Рябчука. Запиталася я, як можна видати в Києві книжку закордонному авторові. Сказав, що видавництва наввипередки пропонують свої послуги. Треба пред'явити манускрипт для кошторису, вибрати собі папір etc., зробити контракт. На моє питання про критиків молодшого покоління, Слабошпицький сказав, що після Рябчука ніхто не прийшов у критику. У Дніпрі вийшли книжки Рубчака, Бойчука, Юрія Тарнавського. Недавно, щоправда, сказав Слабошпицький, вийшла там також книжка Славутича. Сказав це таким тоном, що видно було, що він не вважає це особливим успіхом видавництва, але я не хотіла провокувати його на якісь негативні ремарки, тільки сказала з усмішкою: Славутич — це не особа, а ціла інституція! Далі про нього мови не було.

Мій побут тут добігає кінця. Новий Рік зустрічала на самоті з дітьми, вчора після вечері ходили (пішки) колядувати з дітьми і Мойсеями до родини Грицаїв, що живуть недалеко і мають малих дітей, які товаришують з Іванком і Стефанком. Завтра піду вранці до бюра Марти Трофименко. В суботу їду додому. Трохи я тут може занадто засиділася. Правда, один день була пару годин в бібліотеці Інституту Володимира, один день (пару годин) провела з Любою Пендзей на полуденку в Hart House, в приємному університетському ресторані (Вона дала мені цікаву статтю з газети Культура і життя, де Сенченко виправдується і вияснює справи пов'язані з ЦНБ — йому закидають зловживання бібліотечними фондами, продаж раритетів за кордон ітп. — і він вже не є директором ЦНБ — важливі для мене інформації!)

Телефонувала я вчора до Ії. Вона з Ніною і Марійкою Лабунькою утрьох провели Свят-Вечір самі в Лос Анджелес. Як не дивно, але і Мирослав і Марко тепер в Україні. Довідалась я, що теж Ікові довелося, мабуть, провести Свят-Вечір на самоті — хіба що скористав із запрошення Віри Лащик. З Вірою я також говорила телефоном. Хочеться вже додому, до мого власного життя — хоч без ентузіязму думаю про поворот до праці в понеділок і про навалу роботи, яка мене чекає. Нагосподарилася я тут трохи: на Стефанкові уродини і гостину з цього приводу пекла м'ясачки і капуснячки, тричі робила пальчики, не кажу вже про свят-вечірні вареники. По Марусю Пасічник Максим з Уляною і дітьми виїздили аж до Бофало, були і на Ніяґарі — запрошували і мені, але я тоді не поїхала, бо єдиний час, коли в неприсутності хлопців можна було щось спекти і приготовити був саме тоді. На уродини Стефанко дістав від мене ровер (на двох колесах уже, але ще з причепленими додатковими колісцятами для тренінґу).

10 січня 1993, неділя, Філядельфія, вдома.

Прилетіла я вчора до засніженої Філядельфіі, що дуже гарно виглядає під лапатим снігом, зокрема в околиці нашої хати. Віра Лащик виїхала по мене на летовище і не тільки привезла мене, але ще й взяла до себе, погостила святочним борщем з ушками і рибою, та ще й при знаменитій музиці та запалених свічках! Одне слово, зробила мені ще одні свята! На порозі хати застала я горня варення і кусок quiche із привітальною запискою від Люди — отже сердечне привітання. А ще й телефонів було кілька: від Блавацької, Вонторської, Фридка Марка... Мала я щастя, що заповіджена напередодні сніговія обернулася тільки в маленький сніжок — я навіть не була свідома того, що була справжня загроза, що міг бути клопіт з польотом. Баґажу назад мала менше. Велику пляшку Grand Marnier, що її купила в Duty Free Shop для Віри, я навіть могла сховати в напівпорожну підручну торбу, що значно справи облегшило. В хаті застала гору пошти — не так листи, як рахунки, банкові звідомлення, газети та реклями. Перегляд цієї маси матеріялу забрав мені пополудне і вечір — і хоч я ще не читала газет і тільки посортувала, що треба викинула, а решту приготовила, щоб сьогодні чи пізніше полагодити — то від тої маси справ аж голова мені розболілася. HUS прислали мені відбитки моєї статті-рецензії, що було несподіванкою. Качуровський написав листа з відгуком на книжку ОТ — він не знав, що Остап мав цілу збірку гумористичних віршів і йому прикро, що не згадав про нього у своїй статті про гумор діяспори у "Сучасності".

PSFS прислали мені імпертинентного листа, що, мовляв, вони отримали від U.S. Treasury вимогу повернути 3,309 дол — Остапову пенсію Social Security за жовтнеь, листопад і грудень! "...we have placed restrictions against the account. If we do not hear from you before 1/16/93, we are obliged to forward the funds to the United States Treasury Department." Якби я так посиділа ще трохи в Торонто, то мій банк і справді міг би виплатити ці 3,309 дол. з мого конта! Тон листа мені дуже не подобався, коли я прочитала його вперше, і навіть думала, що може напишу їм гостре письмо про їхню некомпетентність, та й не тільки їхню. Але тепер прочитала лист ще раз і навіть усміхнулася, бо є в друкованій формі від U.S. Treasury нотатка про "Paperwork Reduction Act & Privacy Act Statement". Можна б написати цілий фейлетон про бюрократію. Справа в тому, що я ще в жовтні (фактично при кінці листопада) була в банку з Максимом, змінила імена на конті, зголосила Остапову смерть. Насевич зголосив Остапову смерть до Social Security. Якби всі справно працювали, чек за жовтень і листопад не повинен був бути здепонований на конті, навіть якби прийшов. Я, отримавши місячний statement з банку, і побачивши, що чеки ОТ далі приходять, подзвонила до Social Security і за їхньою інструкцією повернула їм гроші за жовтень і листопад. Потім, побачивши, що прийшов навіть чек за грудень, відіслала і цю суму, та ще й написала листа, щоб стримали ці чеки і не завдавали мені зайвого труду. Але це, як казала Helen Stoll, немов римська імперія, права рука не знає, що робить ліва. Треба буде завтра телефоном вияснити. Також з Прологу прийшла посвідка про заплачені передплати "Сучасності" — з двома помилками. З мене зробили "Марію", та й обидві передплати мають мою адресу в рубриці "ship to". Боюсь, що січневе число, замість до Максима, вже певно прийде (обидві копії) до мене. Також треба буде виправити помилку легковажних працівників.

Понеділок, 11 січня 1992, вранці, метро.

Уночі впав сніг — на щастя, не дуже багато. Біло-біло і трохи ховзько. Їду до праці — вперше від 23 грудня. Чекає мене напевно гора роботи, інтерв'ю з кандидатами на працю в довідковому відділі, засідання в справах переносин до нового будинку, в справі купівлі RОМ для чужоземної колекції, і так без кінця.

Вчора я попробувала взяти таблетку Motrin, щоб переконатися, чи це мені поможе на біль у руках (трохи вище ліктя і до низу — немов би жили натягнулися або м'язи — але це заважає, як пробувати щось піднести і я це помітила давно, бо воно дошкуляє мені і на роботі, де доводиться підносити тяжкі томи правничих матеріялів. Трохи помогло. Aле нині вранці, при руханці, відчула біль у ногах (стегна, вище коліна) — так немов би я вчора виконувала якусь важку фізичну працю, або лазила по сходах на Статую Свободи). Чи все це пов'язане з артритом? І чи можна, чи треба це лікувати?

П'ятниця, 15 січня 1993, вранці, метро.

На роботі цього тижня — серія інтерв'ю з кандидатами на працю в Ref. Dept. на місце Nancy Armstrong, що відійшла до Вашинґтону, щоб бути ближче до свого коханого. Це значить, що всі ми багато часу мусимо присвятити, а також що бібліотека платить за полуденки в ресторанах, що на них ми чергуємося. Одна з наших кандидатів, що видавалася нам чи не найкращою (Harvard law degree, бібліотекарський диплом, інтерншип в Yale Law Library, добре знання кількох чужих мов і зацікавлення чужоземним правом) була також кандидаткою на позицію foreign law librarian в NYU. І от ми довідалися від Radu Poppa, який є головою Search Committee, що вона мала в них заповіджене на 4 січня інтерв'ю і... не з'явилася. Потім прийшов лист, де вона вияснює, що мусить (чи має якусь особливу нагоду) поїхати до Парижа і не зможе 4-ого прийти. Але лист прийшов запізно і всі там обурені. Молода дівчина навіть може не здогадується, що така легковажна постава не тільки може замкнути двері до посади в NYU, але впливає негативно на її кандидатуру і в нас. Бо характер, поважне трактування праці, reliability — ціниться вище навіть як підставові кваліфікації.

Понеділок, 18 січня 1993, вранці, метро.

Сьогодні — день Мартина Лютера Кінґа. В підземці порожньо, паркова площа тільки на половину заповнена. Люди святкують. Пригадую, як колись я підписувала петицію за те, щоб зробити день Кінґа — святом. Так, свято є, навіть пошти сьогодні не буде. Але це не стосується до професійних працівників Пенсильванського університету. Наші унійні робітники — урядники, клерки, технічний персонал — матимуть свято, але професори і професійний допоміжний персонал — ні.

Замітне щодо минулого вікенду. Я взялася упорядковувати т.зв. Максимову кімнату, що в ній останнім часом спав Остап. Нагромадив він там усяких паперів — всякі проспекти подорожей тощо. Таку колекцію ми вже маємо в пивниці. Дещо затримала, решту викинула. Деякі речі перенесла або до пивниці, або до його кабінету. Ще не кінець. З цим багато мороки, бо треба переглянути кожний папірчик. А треба ж кімнату довести до такого стану, щоб міг у ній хтось переночувати — це ж наша гостинна кімната. Остапів кабінет не хотіла б я робити кімнатою для ночівлі гостей, хіба для Максима чи родини. Упорядкувати Остапові папери там — займе багато часу і до цього я ще не готова.

Ходила я в суботу на загальні збори 43. відділу СУА. Це вперше за багато літ. Я належу туди вже мабуть із 40 років, але на сходинах за цей час була не більше як три рази, востаннє, мабуть, 20 років тому. Тепер, здавалось мені, випадало піти. З уваги передусім на те, що зробили мені літературний вечір. Збори були пов'язані з цілим прийняттям — борщ, пиріжки, вареники, голубці, кава, пампушки. Все це — дуже смачне і — безкоштовне! Але самі збори мені не подобались: не було діловитого підходу ні в кого, самий тільки обмін компліментами, від ведучої зборами починаючи. Це робить погане враження, зокрема тому, що відділ справді має чим похвалитися — діяльність неабияка, про що найкраще говорить звіт скарбнички (річний оборот 4-5 тисяч долярів). Все це завдяки Люді, імпрезовій референтці.

В неділю була в церкві.

19 січня 1993, вранці, метро (вівторок).

Запрошували мене прийти на парафіяльний Щедрий Вечір вчора на Михайлівці. Я відмовилась. Передусім тому, що в будний день я надто втомлена, щоб ще кудись їхати, але також і тому, що маю вже досить різдвяних традицій і різдвяних страв. З одного боку це мені вийшло на ліпше — була така фізично вичерпана, що лягла у ліжко вже о 8-ій — добре виспалася і трохи відпочала. З другого боку втратила я нагоду зустріти Віру Вовк, яка цілком випадково була на цьому вечорі. Вона потім до мене потелефонувала — десь біля 10-ої. Збудила мене, але я рада була поговорити з нею та й жаль мені, що ми розминулися і в Торонто, і ще тепер у Філядельфії. Вона ночувала в своєї родини — недалеко, в моїй околиці, але вже сьогодні вранці поїхала до Нью Йорку, де буде ще кілька днів. Розповідала, що життя в Бразилії тепер дуже важке — висока злочинність, розбої на кожному кроці. Вона працює в державному університеті. Виявилося, що вона затримала німецьке громадянство, а через те пенсія її не така висока, як бразилійських громадян!

В неділю я не тільки була в церкві, але й пішла там на полуденок, щоб поговорити з Софійкою Геврик і Мирославом Лабунькою. Потім ще завезла Лабуньку до Genuardi і на La Salle, бо в нього не було авта. Його враження з України позитивні. Є тепер в Україні, каже, так як у всьому світі — з одного боку — бідні, з другого — багаті. Доляр тепер вартий 200 купонів — це добре для американців, але біда для місцевого населення, що не має долярів. Марко, каже Мирослав, чується добре, має вдоволення, що робить щось позитивного, радий, що позбувся Кутака, критикує бюрократів, але дуже хвалить деяких людей... Одне слово, у відповідь на моє питання, чи витримає він на своєму пості, М.Л. каже впевнено: Витримає. Напевно! Коли я говорила по телефону з Марійкою в Л.А. вона сказала: Марко витримає, але чи витримає Ія? Вона тепер тяжко працює, пізно повертається додому, ледве фізично витримує.

Середа, 20 січня 1993, вранці, метро.

Сьогодні у Вашинґтоні — інавґурація нового президента. Чи зможе Bill Clinton внести конечні зміни — стримати ріст державного дефіциту, встановити нову систему медичного забезпечення? І яке буде його ставлення до незалежної України? Тільки час покаже. Походить він з маленького містечка в штаті Арканза, що називається Hope. І на цьому він робить пропагандивний капітал. Вся Америка — і не тільки Америка — дивиться на Вашинґтон з надією, але США — не тоталітарна держава (на щастя), але це також значить, що є речі, що їх навіть президент змінити не може... Варто було б зупинити цей занепад Америки — злочинність, бездомні на вулицях, упадок міст, кризу в публічній освіті — але для цього треба змінити настанову і моральний клімат цілого суспільства.

Буш, напередодні свого відходу, послав військо до Сомалії (щоб уможливити доставу гуманітарної допомоги, що їй перешкаджали доморослі бандити і вождики), а ось пару днів тому наказав збомбардувати військові інсталяції Іраку — як кару за те, що Садам Гуссейн не дотримується резолюцій О. Н. Можливо, що бувають випадки, коли тільки сила може давату успіхи. Але мене завжди турбує застосування військової сили — бо це доказ, що перестає діяти розум і розважливість, що дипломатичні заходи потерпіли поразку. Бідний Клінтон думав, що зможе сконцентрувати всю увагу на внутрішній домашній політиці.

22 січня 1993, п'ятниця вранці, метро.

Закріплюються пляни моєї поїздки до Каліфорнії. Марко переказав Мирославом, що тиждень від 15 до 21 лютого був би найвигіднішим. Порозумівшись з United Airlines, я довідалася, що виїжджаючи 15-ого, я не мала б права використати свої безкоштовні бонусові Award-cheques, але це можливе, коли поїду 17-ого. Отже я дала знати і Маркові і Ії, вони мій плян одобрили і ось я вчора замовила літак: вилечу в середу 17 лютого, повернуся в середу 24 і коштуватиме мене це всього 3 доляри — якась оплата місцевих податків, яку треба заплатити, користуючись летовищем. А — якби їхала 15-ого — мусіла б купити квиток, найнижча ціна якого, сказали мені, є 341 дол. (Нормальна ставка для бизнесменів, без попереднього двотижневого замовлення, виносить понад 500 дол.) Отже, поїду. Сьогодні зголошу свої вакації.

В суботу мають бути другі сходини Ради Бібліотеки. Вчора до 1-ої години ночі підготовляла на комп'ютері порядок нарад, зразки листовного паперу для секретаря тощо.

Понеділок, 25 січня 1993, вранці, метро.

Суботу пополудні провела на сходинах Ради Бібліотеки, а потім разом з Софійкою Геврик їздила купувати харчі до Genuardi. Бібліотека має багато проблем, а головна з них — це факт, що на керівника бібліотеки УОКЦентр найняв юриста з Югославії, доктора Хромиша, що є людиною дуже інтелігентною і освіченою, але мало ознайомленою з українознавчою літературою (материка і діяспори), зовсім безпорадною в справах організації бібліотек, та ще й не дуже грамотною в літературній українській мові (він розмовлає і пише діялектом). Англійської мови також, розуміється, не знає. Отже при найліпших інтенціях, бібліотека не може працювати так, як це було б можливе, коли б мала фахового бібліотекара у проводі. На цьому пості варто було б мати людину, що могла б виявити ініціятиву, організувати з рамени бібліотеки конкурси та імпрези, писати про нові надбання до преси, тобто стимулювати читача. Не кажу вже про те, що очевидно треба подбати про добру селекцію нових книг і журналів та про їх каталогізацію... Фаховий бібліотекар повинен би мати повну автономію і Рада Бібліотеки могла б займатися тільки загальним наглядом і збіркою грошей на бібліотеку. В сучасній ситуації РБ мусить більше ангажуватися в справи, що їх повинен би і міг би робити бібліотекар. (От, напр. ми вибрали журнали з України, що їх треба негайно передплатити, а я погодилася написати листа до редакцій українських газет в Америці й Канаді, щоб заохотити їх до присилки реклямних безкоштовних екземплярів, бо покищо фонди (гроші) такі малі, що їх не вистачило б на самі навіть вибіркові передплати!)

В неділю плянували іти втрьох з Вірою і Софійкою в кіно на фільм до Ritz. Я тим разом справді мала охоту, але Віра в останній мінуті відмовила, бо до неї приїхала дочка з чоловіком.

Вівторок, 26 січня 1993, вранці, метро.

Пошта вчора принесла мені замовлену книжку, нове видання УВАН, що на нього я довго вже чекала. Листи з американських архівів Драгоманова, Коцюбинського, Лепкого, Маланюка, Липи, Теліги... товстезний том, що має трудний для запам'ятання (і поганий для комерційних цілей) заголовок: Матеріяли до історії літератури і громадської думки: листування з американських архівів, 1857–1933. Але книга ця — феноменальна. Я так вчора зачиталася, що відклала всі інші справи набік, навіть ділові, що їм варто було присвятити трохи уваги. Читала, очевидно, вибірково, передусім листування Маланюка, Липи, Теліги і їх кола з Наталею Лівицькою-Холодною. Крім документального листування, книга має наукові примітки — чомусь англійською мовою (що утруднить, нажаль, користування нею в Україні). Ці примітки зроблені так обширно і з такою педантичною скрупулязністю, що вони фактично становлять більшість задрукованих сторінок. До листування з Холодною примітки робила Марта Скорупська. Може навіть перестаралася у своїй ретельності. Кожна найменша подробиця удокументована, провірена, пояснена. Книгу цю я ще і ще читатиму — вчора найбільше мені сподобались листи Олени Теліги — бо вони дуже щирі, безпосередні, жіночі, навіть фривольні, і дають образ зовсім іншої жінки, ніж створений довкола Олени Теліги німб замученої героїні. — Ах, як дуже бракує мені Остапа! Ні з ким поділитися враженнями від цієї книги. З ОТ ми мали б нескінченні розмови і коментарі про це цікаве листування і що воно виявляє про особистості цього празького-варшавського кола. Шкода теж, що нема вже і Лялі — вона дитиною ходила серед цих людей і дихала цією атмосферою — їй ця книжка була б дуже цікава.

28 січня 1993, четвер вранці, метро.

Кількакратно запрошувала Мирослава Лабуньку на обід (він тепер сам, бо Марійка в Каліфорнії, з Ніною). Нарешті погодився прийти — отже матиму сьогодні гостя на обіді. Це значить, що і обід буде ліпший, як звичайно. Бо я сама харчуюся абияк — не то що не доїдаю, навпаки, навіть прибула пару фунтів на вазі, з чого я не дуже задоволена. Але тоді, коли за Остапового життя, я готувала страву без солі, і по можності уникаючи надміру товщів, яєць тощо — то тепер я вже пару разів робила собі яєшню (і то на беконі!), їм менше риби, двічі робила собі стейк тощо. Але коли станувши вчора на вагу, побачила цифру 144, злякалася. Це 4 фунти більше як звичайно, а моя ідеальна вага, думаю, повинна не бути вища від 135. Отже треба буде вистерігатися всяких додатків (напр. шоколади), що їх я почала собі дозволяти. Та й може менше їсти в час обіду. (На полуденки я їм звичайно тільки йоґурт і яблуко, хіба що є службовий ланч, тоді їм багато і вже не їм увечорі нормального обіду).

Пішла вчора вполудне до банку і замкнула конто Money Market в Philadelрhia Savings, закупивши за цю суму (10,000) державних бондів (5,000 на Марка, 5,000 на Максима). Справа в тому, що Mellon Bank перебрав повністю Phila. Savings Fund Society, а ми мали конта в обох банках. Разом ці конта перевищують суму сто тисяч долярів — а це може значити, що надвишка не є як слід забезпечена. Мене щоправда запевняють, що жодної небезпеки немає, бо конта записані то на Марка, то на Максима, але "береженого і Бог береже".

На праці бюрко завалене паперами — трудно щось знайти, а часу нема упорядкувати, систематизувати. Підготовка до перенесення бібліотеки хвилює і вимагає винахідливості і кропіткої праці, бо ж колекцію треба поділити. E-mail тепер приносить так багато пошти, що не встигаю переглянути і це заважає, забирає час. Вчора написала листа до America Ukraine Business Council, щоб прислали мені окремий рецензійний примірник Handbook of trade & business of Ukraine. Хотіла б написати рецензію — це досить добре і потрібне видання. Я їм післала також свою бібліографію in progress: Ukraine: Legal Materials in English — вже є 9 сторінок. Може схочуть додати таку бібліографію в наступному виданні Handbook-a.

П'ятниця вранці, 29 січня 1993, метро.

Значна частина розмови з Мирославом при обіді стосувалася можливості, що він стане амбасадором України у Ватикані. Павличко, голова парляментарної комісії, Плющ, голова парляменту та й сам президент Кравчук підтримують його кандидатуру, але міністр закордонних справ Зленко є проти М. Л. А це, очевидно, мав би бути його шеф, отже від нього багато залежить. Цікаво, що може рік тому, я жартом сказала, що Лабунька повинен бути амбасадором у Ватикані — бо думаю, що кваліфікації для цього має він першорядні — колишній семінарист і кандидат на священика, випускник католицького університету в Лювен, громадський і церковний діяч, професор католицького університету з докторатом з Колюмбії, людина із добрим знанням мов англійської, німецької, французької, польської (папа — поляк!), дорадник митрополитів і кардинала, людина, що вміє найкраще працювати поза кулісами — ліпшого кандидата на пост до Ватикану я не бачу. Правда. М. Л. любить багато говорити і може мати проблему підпорядкуватися міністерству, що певно журить Зленка. Та ще й прецеденс — амбасадор з діяспори! Кандидатів на дипломатичні пости напевно можна б знайти більше серед амбітних емігрантів. Але до Ватикану цей наш майже єзуїт надається найбільше. Але Зленко є проти і Марійка Лабунька теж.

Неділя, 1 лютого 1993. 1-а година ночі.

З п'ятниці на суботу та з суботи на неділю можу дозволити собі сидіти до пізна. Якби то на творчій роботі! А то — вчора над справами Ради Бібліотеки, а сьогодні над упорядковуванням банкових документів, звітів тощо. Купила навіть спеціяльну течку, щоб упорядкувати фінансові, ділові документи, бо боюся, що в масі паперів можуть загубитися важливі і потрібні речі. Остап був педант, але він не мав практичного змислу. Затримував усе і важливе і тривіяльне — кожна річ окремо, в папках, де архівні матеріяли помішані з біжучими і через те, коли потрібно знайти важливий документ — це дуже важко, а то й неможливо. Ось навіть тепер не знаю, де є Homeowners"s insurance policy? Порядкуючи ці документи, я побачила, що моє обезпечення на життя має як спадкоємця Остапа — треба це буде змінити. Також треба змінити Title на хату, а разом з тим і цю ж саму Homeowner's insurance. Все це займе ще багато часу, поки буде упорядковане. А що доперва казати про літературні Остапові папери! Вони в такому ж неладі, як і ці ділові документи!

1 лютого 1993, понеділок вранці, метро.

Сіла на локальний поїзд замість експресу і через те, очевидно, спізнюся. Але на станції так холодно, вітер морозний проймає до кості, на експрес треба було чекати і я вибрала тепло повільнішого поїзду.

Вчора — вперше від Остапової смерти — була в кіно. Разом з Вірою, Софійкою і Титом. Товариство, як і минулими роками, тільки вже без Остапа. І це було прикро. Але фільм приємний: Enchanted April. Чотири англійські жінки на вакаціях в Італії. Одна з них — старша і дуже добра акторка (Joan Plowright) своєю зовнішністю дуже нагадує мою бабцю (очевидно — Бабцю Чайковську) і то не тільки зовнішністю, але й характером персонажа. Вона в цьому фільмі в центрі уваги і грає, мабуть, найкраще з усіх. Обставлена фотографіями славних своїх приятелів, каже: це мої найкращі друзі, але всі вони — мертві. Sounds familiar? Ще одне: до кола приятелів старої належав і George Meredith. Молода жінка, що організує вакації в Італїї як втечу від понурої англійської погоди і такої ж понурої подружньої дійсности, організує на основі оголошення в газеті, з чотирьох чужих і незнайомих собі жінок, питається: А Кітса ви теж знали? Стара на це з саркзамом: ні, не знала, ні Кітса, ні Шекспіра, ні Чосера! Ця хронологія нагадала мені Віру. Після кіна вступили до мене на перекуску і вино. Ми говорили про Остапа і про нову книгу УВАН, про любовні самохарактеристики Олени Теліги. А Віра на те: а Марко Вовчок? Асоціяція в неї тільки до романів обох жінок, але в часі воно в неї зливається в одне.

Вранці в неділю була в церкві, а потім, пообідавши, їздила до Ванамейкера купити собі чорні штани.

Телефонувала Ія. Тяжко працює на фільмі. Марійка має в цю п'ятницю приїхати, бо вже буде Марко. А я поволі збираюся в дорогу до них. Ще хочу дитині купити дещо з одягу.

2 лютого 1993, вівторок вранці, метро.

Прийшли вчора листи від Марійки Канської і від Лева Гольденберга. Гольденберг отримав мою ULE65A, хоче написати рецензію і питається, куди її послати? Нарікає, що ніде в околиці Мілвокі немає жодних українознавчих центрів чи колекцій україніки. А також робить якісь незрозумілі натяки на неприємності, що його зустріли на конференції в Урбані. Може були якісь прояви дискримінації? антисемітизму? а може він просто не привик до гострого обміну думок, до критичної думки? Може колись у розмові це з'ясується. Він нічого не знає про Остапову смерть. Просить прислати йому якісь українські газети. Зібрала я кілька чисел Свободи та Українських вістей і нині вишлю. Написала йому короткого листа. Радила рецензію послати до Сучасності, бо бачу, що він там часом друкується (а може і гонорар йому платять?). Зрештою має вибір: СіЧ, Всесвіт, навіть Свобода.

Марійка ще в Ченстохові, під кінець березня поїде до Познаня. Хочу послати їй пачку Остапових речей, але мушу наперед довідатися, чи вона це хоче та й на яку адресу пачку посилати?

Понеділок, 8 лютого 1993, метро, вранці.

Кінець тижня пройшов на "wachen, lesen lange Briefe schreiben"... Написала 13 різних листів: до Марійки Канської, Федорова, Одежинської, Сахаруків, Винярської, до Білоножко в Києві (дочки Гупала, знайшла і нині пошлю їй Тріюмф прокурора Дальського) і до Глухівської, незнайомої старої вчительки з галицького села, що хотіла б, щоб я допомогла їй купити хатину — "невеличку, але власну", до Уляни Дячук в справі книжки Керницького. Не було як у Рільке в дальших рядках: "in den Aleen hin und her unruhig weandern in dem Blättertreibe" [sic, неправильна цитата з пам'яті, має бути: wenn die Blätter treiben"]. Надворі в суботу випав сніг і про виїзди з дому не могло бути й мови. На прохід пробувала в неділю піти, але мороз і ховзько. Отже взялася до занедбаного листування.

Прислав зі Львова Федорів число журналу Літопис Червоної Калини, де є Остапова стаття про Гординського. В листі Федорів складає спізнені кондоленції, підкреслює, що мало знав Остапа, пише про відновлене видавництво Червоної Калини і пропонує видати в цьому видавництві Остапові спомини. Федорів, в час візити в нас, зробив і на мене, і на Остапа, і на деяких інших людей не надто позитивне враження, надмірно була наголошена його охота збирати гроші. Я дала йому ще перед тим сто долярів "на папір для Дзвону", але думаю, що гроші ці пішли, мабуть, у його приватну кишеню. Також і тепер, думаю, основним мотивом для нього — гроші. Я написала йому листа, де висловила щиро своє невдоволення з факту, що у Львові не знайшлось літератора, який подбав би про посмертну згадку про Остапа у львівській пресі. Я підкреслила, що некролог в Літ. Україні підписали також і такі письменники, які Остапа взагалі не знали — вони, очевидно, зрозуміли, що це, як-не-як- помер голова письменницької організації і його належить згадати в літературному часописі. Цього, нажаль, не зрозуміли колеги у рідному місті — і це мені тимбільше прикро, що бачила посмертні згадки в газеті За вільну Україну і про Козака, і про Мегика.

Вчора ввечорі дзвонив Марко — вже з Вашинґтону. Був дуже втомлений з дороги і я довго з ним не говорила. Чи дуже важко жити тепер в Україні? питаю. Важко, каже, але не мені. А тарганів з помешкання вдалося тобі позбутися? — не зовсім, але із тарганами можна жити! Ці відповіді лаконічні, але дуже цікаві, багатомовні. Добре, що зможу побути з ним пару днів у Лос Анджелес — довідаюся більше.

Вівторок, 9 лютого 1993, метро.

Сьогодні йду на запрошений полуденок — разом з Марилею. Запросили нас наші клієнти — три жінки, що користуються нашою колекцією і нашими послугами. Вони працюють над якимсь проєктом права довкілля европейської спільноти, що його хочуть, здається, видавати на диску CDROM. З вдячности до бібліотеки хочуть навіть подарувати нам свій продукт, як він буде готовий. (Такі CDROM-s коштують поважні гроші, кількасот долярів, як не більше, але вони вимагають періодичного оновлення. Отже даруючи бібліотеці перший диск можна здобути собі передплатника, так що це може бути навіть у їхньому інтересі). Ну, побачимо. Я трохи вагалася, чи прийняти це запрошення на полуденок — але потім передумала, це було б з мого боку навіть нечемно. Люди хочуть нам подякувати, а я маю якісь дурні скрупули і пересуди. Адже це ніяк не можна б характеризувати, як спробу хабарництва чи впливу. Послугу ми вже їм зробили, вони просто забажали зреванжуватися, хоч, очевидно, цього робити не мусіли. При тій нагоді довідаємось щось більше про їх research і про проєкт Environmental law.

Моє вичікування на те, що університет почне заохочувати працівників до early retirement навряд чи виправдане. Liz колись сказала мені: "do not volunteer to retire until you hear of a package deal". Але що буде, як не буде такого "Package deal" взагалі? Ось були вісті, що асамблея в Гарісбурґу мабуть поверне приватним школам ті субсидії, які мала відтяти. Тоді і PENN певно стримає всакі свої "contingency plans". І що? Чи я маю чекати аж до 65-ти років? А скільки ще мені призначено життя і здоров'я? Що буде з моїми проєктами? — Ні, мені таки треба рішитися, не чекаючи на якусь особливу заохоту. Я мушу дбати про свій власний інтерес, а може в інтересі університету й бібліотеки затримати мене якнайдовше? Повернувшись з Каліфорнії, піду на розмову до Benefits Office.

Середа, 10 лютого 1993, вранці, метро.

Вчора ввечорі подзвонив з Мілвокі Ґольденберг. Отримав мого листа і довідався про Остапову смерть. Не знав про те, що в Сучасності надрукована його стаття. Зроблю сьогодні копію і пошлю йому.

Прийшло вчора 5-те число "Літературної України". Є в ньому, між іншим, повідомлення про те, що премію імені Павла Тичини отримали Валентин Мороз і Богдан Рубчак. На щастя, це не той Валентин Мороз, якого ми знаємо і який тепер створює в Галичині політичний фермент і веде партію націоналістів-морозівців... Нагороджений Валентин Мороз є автором багатьох книжок поезій і мабуть Богданові за таке товариство не буде соромно. Я вирішила потелефонувати до Рубчака, поґратулювати. Щиро тішуся, що саме йому присудили нагороду — він на неї найбільше серед емігрантських поетів його покоління заслуговує. Богдан був трохи заскочений моїм телефоном, бо досі не написав мені кондоленцій після Остапової смерти і було йому неприємно. Мар'яна, мовляв, часто його питається: а ти вже написав до Марти? Ну, я це розумію і не маю претенсій — навіть забула про те, що серед повіні листів не було кондоленцій від Богдана і Мар'яни. Не сумніваюся в їхній прихильності — ніколи не забуду мовчазного потиску руки в Урбані, коли я везла Остапа амбулянсом до лікарні. Про премію знав, але газети ще не бачив. Сказав мені, що не знає, чи буде цього року в Урбані, бо вибирається в Україну і на МАУ і на якусь конференцію про модернізм. Ця остання вістка була для мене новиною. Чи знає про це Максим? Я подзвонила до нього — виявляється, не знає. Ні він, ні Струк. Дивно, адже вони вже тричі виступали з доповідями про модернізм, збираються видавати окрему книжку статей — і раптом їх не просять на конференцію з цієї теми в Україні? Дивно. Думаю, що в цьому нема злонамірення, тільки звичайна непоінформованість.

Понеділок, 15 лютого 1993, вранці, метро.

Три дні не була в роботі — тобто взяла собі хворобоий день в п'ятницю — і чуюся трохи відпруженою і відпочатою. Минулого тижня я взагалі "played hooky". Почувши прогнози метереологів, я вирішила, що мабуть не зможу знову в час вікенду закупити харчів, бо заповідали ожеледь і сніг. А я вже минулого тижня через сніг за харчами не їздила і жила на запасах. У вівторок і середу погода була сонячна, попередній сніг стопився і я подумала, що мені треба поїхати до крамниці поки вулиці чисті і то не ввечорі, а при денному світлі. І я заповіла собі на роботі "medical appointment", вийшла з праці дві години раніше, перейшлася (пішки!) до Ванамейкера і купила Ніні пару дрібничок, приїхала за дня додому і ще встигла поїхати автом і закупити харчів. Прогнози погоди виявились пророчими. Ще в четвер було відносно гарно. Я була на роботі, мала тажкий і повний стресу день (Мариля лишилася в цей день вдома, також ніби-хвора), прийшла додому втомлена і з болем між лопатками. А тут вночі почався сніжок, на ранок була вже ожеледь-sleet і я подумала, що не маю сили боротись з цією негодою (Та ще й небезпека впасти на льоду і зломити собі ногу — якраз напередодні мого виїзду до Каліфорнії!) Отже в п'ятницю я була вдома. В суботу також нікуди не виходила — холодно і ховзько. В неділю поїхала з Лабунькою на виступ Брюховецького — сама була б не відважилася брати авто. Маю ще й такий клопіт: авто було накрите накривалом. Сніг його покрив, потім примерзло, але ще перед тим вітер зірвав його з половини авта (був би зірвав зовсім, але накривало прикріплене внизу посередині спеціяльним дротом і замкнене на колодку). Це помагає проти злодіїв, але не проти вітру. Зрештою може і проти вітру, бо не полетіло бог зна куди. Але тепер маю з тим клопіт. Вдалось мені скинути накривало з авта, але ніяк не можу через лід і сніг сховати його до ґаражу. Покищо прикріпила до дерева, щоб хтось не вкрав, може заки поїду, вдасться його сховати. (Нині вранці пробувала — та де! ожеледь така, що кроку в цьому напрямі не можна зробити!

Вівторок вранці, метро, 16 лютого 1993.

Сьогодні знову сніг: мокрий, лапатий, прекрасний. Моя вулиця — простора, малозаселена, із старими деревама й кущами виглядає як зачарована казка. І що з того, що сусіди мої — чорні? Околиця, де я живу, дає мені часто багато естетичної насолоди, передусім навесну, коли все довкола цвіте — дерева, кущі, квіти, і осінню, коли різнобарвна палітра кольорів часом може навіть нагадувати New Hampshire... Взимку, коли дерева голі, ця краса менше помітна — хоч також має свій чар. Але коли впаде оттакий то лапатий сніг, то хоч бери й фотографуй! Іти до метро треба було поволі, але не є аж занадто ховзько, бо відносно тепло, сніг має пополудні перемінитися в дощ. Це дуже до речі, бо завтра вранці Мирослав везе мене на аеродром, отже маю надію, що ні сніг, ні мороз не скомплікують справ мого виїзду до Лос Анджелес. Вже вчора спакувалася. знайшла і везу з собою книжку українських казок, що на ній дедикація з 1956 року — дарунок трилітньому Маркові від Бабці Лінки!

17 лютого 1993, середа, в літаку, в дорозі до Лос Анджелес.

Виїхали з одногодинним спізненням. Виявляється, що залога літака мусить мати певну кількість годин відпочинку між польотами. Отже тому, що вчора вони прибули до Філядельфії спізнено, мусіли пізніше виїхати. Це для мене новина. Я думала, що залогу міняють, що не ті самі люди літають день-у-день. Може це наслідок скорочування персоналу?

Взяла з собою в дорогу до підручної торби USA Today i Financial Times, де є — вперше в історії — ціла окрема секція про Україну. В USA Today статті (ще й з ілюстраціями) мають трохи реклямний характер, у Fin. Тimes вони серйозніші, включають інтерв'ю з Пинзеником, статті про реформу сільського господарства, про одну з успішних чужих інвестицій — фабрику тампонів біля Києва, про приватних підприємців, що роблять гроші на продукції ковбас. В обох газетах дуже цікаві оголошення — реклями банків, інвеститорів, фінансістів, що мають свої станиці в Україні, etc. І хто б то подумав? Я сиділа, читаючи Financial Times, і плакала від зворушення, так наче б це була якась сентиментальна романтична історія.... Де-не-де в оголошеннях назви, а також часом пару рядків реклямного тексту — українською мовою. І це також зворушує... Як довго ми чекали на те, щоб Україна і її мова здобули в світі належну їм гідність... Ах, це здобувається не тільки красним письменством і високою культурою. Ділова мова — мова бізнесу і примана заробити в Україні великі гроші — починає цікавити західний капіталістичний світ. Як здобудемо цим шляхом респект — то і в інших ділянках перестануть нас легковажити й ігнорувати.

Четвер, 18 лютого 1993. Лос Анджелес, у Ніни.

Вперше в Каліфорнії бачу дощ. І то зливний такий, немов хмара зірвалася. Вулицею Warren згори вниз по обох боках пливуть, немов рвучкі гірські потоки, — і то вже безперестанку пару годин. Не знаю, що діється там унизу. Чи канали здібні відвести всю цю воду, чи стоять великі непрохідні калюжі? Цього дощу упало в Каліфорнії цієї зими дуже багато — і це помітно. Вчора, коли їхали з летовища, бачили, що в канйонах і на пагорбах більше як звичайно свіжої зелені і свіжих квітів. Вчора було хмарно, частинно сонячно, сьогодні — слота.

Марко виїхав по мене з Ніною. Вона в авті трохи заснула і він, щоб дати змогу їй виспатися, поїздив ще по місту гарними алеями понад пляж, що їх я пам'ятаю з моїх попередніх приїздів до Санта Моніка. Трохи розповідав про свою працю в Києві. На питання, як сприйняв він Америку після трьох місяців побуту в Україні, сказав, що йому багато дечого не подобається. Також щодо психіки американців висловився критично, що мовляв, американці, хоч як і деклярують свій ідеалізм, насправді роблять все тільки у власному інтересі. Критикував амбасадора Попадюка: запросив Попадюк на приватну до себе гостину вибраних осіб з-посеред депутатів парляменту, але при вході наказав кожного з них докладно обшукати і люди образилися. Марко каже, що в Україні є неабияка загроза і з заходу, від надмірних націоналістів, що називають себе демократами, і від комуністів на сході. Думає, що прихід диктатури зовсім можливий. В його власній роботі зустрічається часом з натиском т. зв. демократів, які перестерігають перед комуністами і навіть бачать їх там, де їх насправді немає. Марко має водія з автомашиною, якому платить 400 дол. в місяць (за роботу, авто й бензину). Він також допомагає йому в побутових справах. Найкраще, каже він, працюють жінки. На них можна полягати. А дискримінація жінок мужчинами дуже на кожному кроці помітна. Спонзорами Free Trade Union Institute є National Endowment for Democracy і частинно також Аmerican Institute for Democracy.

Ія працювала до пізна і я її вчора взагалі не бачила, тільки вночі, як ішла до лазнички, я перекинулась з нею кількома словами. З дитиною цілий день є молода мехіканська жінка Силвія — але не сама. Вона тількищо народила дитину, отже приходить опікуватись Ніною разом із своєю новонародженою донечкою. Вчора тут навіть був також її синок — школяр, учень 6-ої кляси, Цезар та й чоловік Силвії, що займається їхнім городом. (Маленький клаптик їхнього городу втішається аж надмірною його увагою! — такий "городник" придався б і мені, бодай пару разів до року!) Малий Цезар у цій родині — єдина особа, яка володіє англійською мовою, отже вчора він служив нам за перекладача і посередника. Силвія дуже тепло відноситься до Ніни, а в антрактах трохи прибирає хату. Але вона надто маломовна (може в моїй присутності) — і говорить по еспанському скороговіркою. Добре було б, думаю, якби це була інтелігентна жінка, яка свідомо робила б намагання вчити дитину еспанської мови, а так то це відбувається аж надто припадково. Залишає воно слід також на українській мові: Ніна знає багато слів, навіть пісеньок і казок, але говорить по українському ще трохи невиразно. Дитина дуже кохана і приємна, вчора ми з нею і казки читали, і казки видумували, і бавилися м'ячем, і маршували довкола стола до музики... З нею дуже приємно, але цього не можу сказати про її тата. Марко ніколи не відзначався особливою уважливістю та гостинністю. Пригадую, це було навіть тоді, коли він був студентом у Нью Йорку, коли ми з Остапом, а часом я сама, ночували в його апартаменті в час приїзду до Нью Йорку. Завжди якось відчували, що він нам не радий, що приїхали ми не в час. І через те ми ці свої приїзди обмежували до мінімум (хоч за помешкання, очевидно, платили самі). Також і тут, тепер. Дуже він якийсь перечулений і вражливий, і кожне моє питання сприймає зразу дефензивно, як критику. Коли я запитавшись Ніну, чи вона мила ручки перед обідом, а вона не захотіла, а я сказала, що треба помити ручки — збештав мене, мовляв, як дитина не хоче, то й не треба. Те саме повторилося тоді, як я хотіла змінити дитині пеленку. Не хоче, не треба. А ще сказав: а ти яку воду брала до чайника на чай? Мовляв, вільно брати тільки воду фільтровану, через фільтр прикріплений до крану. Коли я зауважила, що дитина мало їсть, знову накинувся на мене, що я "критикую, замість прийняти дійсність таку як є". А ще така дрібниця: я привезла зі собою printout кількох сторін ULE80, бо подумала, що зможу, як не буде що робити, попрацювати над анотаціями з Encyclopedia of Ukraine. Два томи цієї енциклопедії в них є, бо ми їм колись купили цілий комплект, отже я знала, що зможу це тут зробити. Виявляється, що в першому томі Ія зробила собі зільник — в плястику запресовані рослини. Я запропонувала, чи не можна було б перенести цього до іншої якоїсь книжки, тай висловила опінію, що може ліпше не тримати цього в енциклопедії... Знову висипався на мене. Мовляв, не рухай. Ну, я вчора запиталася про це Ію і сьогодні перенесла зільник в першому томі EU до другого тому. Маю надію, що це якось сприйметься без надмірної реакції. Але чуюся тут трохи стероризована примхами свого сина і маю почуття, що я не є надто бажаним гостем. Якби так жила Ляля, я пішла б на пару днів до неї, а так то використаю якнайбільше змогу побути з Ніною (це також трохи проблематичне, бо Ія хоче, щоб вона наново привикала до Силвії після кількатижневої її відсутності). І добре, що я взяла собі тільки один тиждень вакацій. Не швидко, мабуть, приїду сюди знову, хіба на спеціяльне запрошення.

23 лютого 1993, вівторок, Лос Анджелес.

Я вже спакована і завтра вранці відлітаю до Філядельфії. Тепер мій баґаж значно легший: приїхала з валізкою повною дарунків і торбою, що в ній були передані Лабуньками словники для Марка та ще інші дрібніші речі. А крім того я привезла одну повну пачку Остапових книжок (20 штук). Тепер їду з легкою валізкою і з ручною торбою, що в ній мало що є (може покладу туди плащ-дощовик). Остапові книжки, маю надію, що Марко повезе на Україну — як не всі зразу, то частинами. Один примірник уже подарували Яримовичам, бо були в них у гостині в суботу. Це була складана гостина. Я зробила телячий ґуляш на 10 осіб, Ія — велику миску салату, Ромко Коропецький, який також їхав з нами до Яримовичів, приніс куплене солодке. А вже Ляна додала до цього зварений риж і якусь рідку страву із шримпсів. Крім нас з Ромком, були ще там Марійка Григоренко, Ольга Яримович та син їхній Коля з своєю дівчиною-американкою. Подивугідна стара Яримовичева. Їй вже 88 років — але пам'ять має ще знамениту, часто їде на літо до Кергонксону, а два роки тому, саме в час проголошення незалежности, була з Колею в Україні. Живе вона і далі в своїм окремім помешканні і добре ще собі дає раду та й має коло американських приятелів. Хата Яримовичів, що її я бачу вже, мабуть, четвертий чи п'ятий раз, — вибаглива, панська, простора, з дорогими перськими килимами та добрими картинами (Хмелюка, Грищенка, Кричевського, Гніздовського). Це справді хата на показ — conspicuous consumption, сказав би Veblen.

Середа, 24 лютого, на летовищі, 7 год. вранці.

В хаті Яримовичів була я, мабуть, востаннє. Не лиш тому, що сама навряд чи приїду сюди так швидко знову, але й тому, що й самі Яримовичі можуть звідсіль випровадитися. Міськові незабаром сповниться 60 років життя. Фірма Rockwell, де він є віце-президентом, дуже потерпіла та й далі ще терпітиме скорочення воєнної індустрії і державних замовлень. І він уже думає над тим, чи не піти йому на early retirement, продати цю коштовну хату тут і перенестися на Флориду, де живе їхня заміжна дочка Таня. При столі в Яримовичів вив'язалась гаряча дискусія, зокрема ж між молодим Ромком Коропецьким-лібералом і Міськом, консерватистом, республіканцем. Коли я сказала Міськові, що не голосувала на Буша, бо не могла забути йому образливої для українців промови в Києві, сказав: так, це була помилка, але він на помилці навчився і потім її виправив. А що зробить для України Клінтон? Чоловік, який писав київську промову, Wisner, є тепер одним з високих дорадників Клінтона. Ну, я не збиралася входити в полеміку. Час покаже. Але з Ромком суперечка була затяжна, продовжувалася вона і поза столом, віч-на-віч — я про решту цієї дискусії чула вже тільки від Марка та Ії. Вразило мене не так те, що при столі панувала здебільшого англійська мова (зваживши на те, що була чужа гостя — неукраїнка, це навіть можна було частинно оправдати) — але також факт, що мої діти — тобто Марко, а також Ія, пересипали свою мову всякими pissed-off, tough shit, fucking shit — що робить прикре враження у випадку дорослих людей в культурному товаристві. Якби Маркові було 20 років, це можна б записати на вияв молодечого бунту, але мужчині 40 років? Простацтва ці, крім всього іншого, показують на брак виробленого словника і раціональної, не емоційної, арґументації. Взагалі маю враження якоїсь недозрілості, навіть дітвацтва і емоційних реакцій — навіть у справах, що стосуються Києва, України, і його роботи там. Багато емоційних опіній — мало об'єктивної обсервації. Щось так як у нашій українській пресі — і в діяспорі, і на батьківщині. Замість фактів — коментарі, опінії. *** На філядельфійський час уже третя пополудні (я годинника не міняла, щоб не мати зайвого труду). Швидко, мабуть, будемо у Філядельфії. Має виїхати по мене Віра. Але навіть якби не виїхала, в мене тепер легший баґаж — якщо буде потрібно, можу заїхати додому і сама поїздом. Якось дам собі раду — головне, маю на собі костюм і дощовик, а не — як тоді до Торонто — футро. (Зарікаюся їздити кудинебудь більше у футрі! Мушу на зиму купити собі порядний, теплий, але легкий плащ!)

Дитина, думаю, на моєму побуті скористала. Вона може і вміє досить добре говорити по українському. Але це треба вправляти. А Марко та Ія часто в її присутності говорять із собою по англійському. Та ще й коли я звернула їй увагу, мовляв, треба казати "Ніна прийшла", а не "Ніна прийшов", Марко на мене накинувся: не треба, вона знає. Ну, на щастя, я мала змогу досить багато бути з дитиною сама, або сама і з Силвією, мехіканською її нянькою. І під кінець мого побуту Ніна вже не тільки "знала", але й говорила, що "тато їхав, дідо їхав, Матійко їхав, заяць їхав, а Ніна їхала, мама їхала, баба їхала, киця їхала." Все це у формі забави. Уява в дитини працює першорядно: ми з нею не тільки читали казочку про пана Коцького (знаменитий віршований переспів Ігоря Качуровського з прекрасними ілюстраціями Крюкова, нове видання київської "Веселки" 1992 року, наклад 100,000), але й переповідали її собі взаїмно, та й робили інсценізації з наявними в хаті випханими звірятками. А крім того ми будували поїзд, видумували казку про те, як Іванко і Стефанко посилають Ніні до Лос Анджелес поїздом снігового діда, а що перший стопився, то другого посилають в охолоджуваному вагоні і Ніна його, отримавши, запаковує в холодильник. (Це їй так подобалося, що я мусіла те саме розповідати ще і ще). Жаль мені дитини. Вона в такому віці, коли саме розвивається інтелект і мова відкриває нові світи. А день її здебільша обмежений до кількох слів еспанською мовою — їсти, пити, пісяти. Силвія має для дитини багато серця, але вона не може давати їй свідомої спроби поширювання інтелектуальних горизонтів. A mind is a terrible thing to waste. Маю надію, що Ія за пару тижнів закінчить працю і почне знову займатися дитиною. А може скоро поїдуть разом до Марка на Україну — тоді і окруження буде україномовне.

Четвер, 25 лютого 1993, вранці, метро.

Мороз такий, що й у рукавицях зашпори в пальцях. І має завтра впасти великий сніг. Сніг, очевидно, падав і в час моєї відсутності. Довкола — стопився, але біля моєї хати — ожеледь, і то грубим льодом. Вчора посипала сіллю, але до ранку ще не стопилось.

З Вірою ми вчора розминулися. Я чекала на неї 45 min. там, де ми домовились. Тимчасом вона завезла авто на паркування (чому наше домовлення мало на меті запобігти), а потім — замість до baggage claim, пішла нагору до arrival gate. Вміжчасі я, почекавши на морозі 45 min.і побачивши, що година пізня і може почати темніти, вирішила, що Віра мабуть забула, або що сталося щось непередбачене, і пішла з своїм баґажем на поїзд. Доїхала до Fern Rock, а звідти пішки додому. Дуже мені придалися мої додаткові колісцята. Якби не було так зимно, було б легше. Але дала собі раду і сама себе разом з баґажем доставила до хати за 5.25, здобувши при тому, як сказав би Остап, "ще один життєвий досвід".

Ніхто, нажаль, в хаті мене не чекав. Думала я зі смутком, як то пару років тому, коли я була в Лос Анджелес, на Марковій телефонній машині залишився запис Остапового голосу: "А що сталося із старою Тарнавською?" Нема вже того, кого справді це турбувало і цікавило. Але не є аж так зле. На порозі стояла торба, а в ній — від Люди — на обід для мене налисники! А десь за пів години приїхала Віра — та й ми з нею пообідали тими налисниками при вині (ще одну пляшку дала я їй додому, бо не хотіла взяти від мене звороту грошей за паркування авта). До пізна читала пошту, розпаковувалася, підливала квіти. Добре бути знову у власній вигідній хаті, слухати добру музику. (Марко в Л.А. робив якісь копії rock and roll для своїх друзів у Києві, отже на клясичну музику не було змоги).

П'ятниця, 26 лютого 1993, вранці, метро.

Знову падає сніг. Ховзько і автам і пішоходам. Мені, правда, тільки до- і від- підземки, але і це неабияка трудність. Зима наздігнала нас у лютому — грудень і січень були дуже помірковані. Але це вже не довго. Завтра в мене сходини Ради Бібліотеки в Центрі. Не знаю, як туди дістануся (ані не думаю їхати автом сама!) Може попрошу Софійку Геврик, щоб по мене вступила.

Прийшов учора на пів години Мирослав. Приніс папери Іка, який просить, щоб йому написати рекомендацію до бібліотекарської школи. Потім уже пізно ввечері дзвонив із Гарварду і сам Іко. Телефонували також Максим, Віра і Христя Кушнір. Через те, що був Лабунька, я довго з ними не говорила. Христя їде на вакації до Cancun. Максим, Уляна і діти розповідали мені про акули, що їх вони бачили вчора в музею. При кінці розмови Максим пробував довідатися, чи було б можливо мені приїхати на babysitting в листопаді, щоб він з Уляною міг поїхати на Гаваї на конференцію AAASS! Мовляв, одна баба (Маруся Пасічник) погодилася, але під умовою, що буду і я. Ну, це треба заплянувати. Трохи недобре, що це аж у листопаді — тоді в нас будуть гарячкові приготування до переносин бібліотеки до нового будинку. Самі переносини запляновані на святочну різдвяну перерву — тоді (в час між Різдвом і Новим Роком) і взагалі ніхто не зможе брати вакацій. А ще як мені бути з плянованим відходом на пенсію. Максим запитався: а ти ще працюватимеш?

28 лютого 1993, неділя.

Соня недавно прислала мені записку з нагоди дня Валентина. І от я сьогодні потелефонувала до неї з думкою запросити її на обід. Домовились на п'ятницю ввечері о 7-ій год. Трохи поговорили по телефону. Бачу, що вона жалує, що не знає української мови. Тепер у журналістиці потрібні люди із знанням української мови і українських справ і вона бачить, що знання мови давало б їй перевагу.

Понеділок, 1 березня 1993. Метро.

Нікуди на вікенд не виїздила — довкола мого авта лід і сніг. Але в суботу було засідання Ради Бібліотеки і я просила Аню, щоб мене підвезла. В неділю натомість сиділа вдома, вийшла тільки на пів години на прохід. Багато справ на голові. З HUS написали пригадку, що я винна їм рецензії на бібліографію П'ясецької і на індекс Свободи. Мирослав Лабунька в п'ятницю приніс матеріяли Іка, щоб я написала йому рекомендацію до Бібліотекарської школи. Чекають на мою увагу й перегляд матеріяли до річного податку — в цій справі я маю намір звернутися до спеціяліста — Віра поручила мені якогось свого сусіда, що займається податковими звітами — все ж таки, матеріяли треба підготовити. Правильник Бібліотеки, тількищо схвалений, треба було за свіжої пам'яті зредагувати й переписати на комп'ютері. А ще завтра має прийти Ольга прибирати хату — і я це завжди використовую, щоб трохи прибрати папери, поки вона прийде. У висліді в неділю нічого більше не встигла зробити, тільки приготувала правильник бібліотеки та й упорядкувала частину паперів в моєму кабінеті, викинувши повну велику торбу непотрібу і заховавши, що потрібно, для архіву.

Середа, 3 березня 1993, метро, вранці.

Вчора на роботі пару годин присвятила доповнюючи свою бібліографію: Ukraine: Legal Materials in English. Стимулом для цього було довідкове питання про право підприємств України — питання, що прийшло від компанії Prentice Hall у Нью Йорку і що дало мені і Марилі змогу пошукати за перекладами цього закону. Факт, що ми знайшли потрібний текст (навіть два різні варіянти в перекладі) та й послали його факсом того ж дня, викликав великий ентузіязм з боку нашого клієнта. На другий день телефонував окремо до мене, і ще раз до Марилі, щоб подякувати за наші "heroic efforts"i "fantastic job". Він, мовляв, звертався за допомогою і до інших бібліотек і ніде цієї допомоги не одержав, тільки в нас. — Отже після такої заохоти, я взялась доповнювати свою U:LME новознайденими матеріялами в European Current Law та у виданні Школи Паркера Russia and the Republics: Legal Materials.

Четвер, 4 березня 1993, вранці, метро.

Якраз кинула до поштової скринки повідомлення про Літ. Конкурс "Бабуня нашого часу", що його організує Люда, на ініціятиву і за гроші Ценків. Ценко вже дав одну тисячу долярів на конкурс і 500 дол. на імпрезу, що її Люда влаштує в квітні. Я погодилася бути членом жюрі і запропонувала до жюрі ще Леоніда Рудницького і Ларису Онишкевич, які також погодилися. З ними я вчора ще остаточно узгіднювала текст. Повідомлення я послала тільки до Свободи, Укр. вістей, Народної волі та двох київських газет: Літ.Україна та Культура і життя. Решту розсилатиме Люда сама. У зв'язку з цим лягла вчора спати пізно і трохи втомлена. Тепер я усвідомила, що треба було додати в повідомленні, крім оповідання, спогаду, поеми, повісті, ще й драматичний твір. Ніхто на це не звернув уваги — ні Люда, ні Лариса, ні Рудницький. Але нехай вже буде так. Може якщо автор якийсь схотів би прислати якийсь скеч чи сценку, може напише запитатися або таки пришле. Маю надію, що Ценкові нагороди будуть стимулом і заохотою для письменників України і що буде відгук.

8 березня 1993, понеділок, метро, вранці.

Чула сьогодні по радіо, що сьогодні — міжнародний день жінки. Колись до цієї дати я часом отримувала з України привітання (напр. від Бліхара), але я думала, що це тільки совєтське свято. Виходить, що ні. СССР завалився, але свято (напевно соціялістичного походження!) живе і далі.

В п'ятницю телефонував з Вашинґтону Марко. Між іншим, дякував мені, що я посвятила тиждень своїх вакацій, щоб провести їх з Ніною... Мабуть запримітив по Ніні, що їй мій побут там був корисний... Ліпше пізно, як ніколи. В неділю ввечері він уже відлетів до Києва. Мав великий баґаж, а в тому числі також 13 примірників Остапової книжки, що їх я пачку завезла йому саме для такої цілі.

Ходила я в суботу на бенкет УОКЦентру, де відзначували грамотою признання Вісю Блавацьку за 40-річну працю у веденні радіопрограми. Виступав у програмі хор Прометей і — що було несподіванкою — пара професійних танцюристів з Донецького Театру Опери і Балету. Олександр Бойцов та Ірина Матіяш-Бойцов. Танцюристи мали добру серйозну програму Pas des deux з Дон Кіхота, Шехерезади, Спартака. Але сумно дивитися, що ці люди мусять виступати на шкільній сцені громадського центру, для публіки, яка балету не звикла сприймати, та ще й в обстановці бенкету, та й, очевидно, без орхестри, до зарекордованої на магнітофоні музики (а музика першорядних майстрів — Деліб, Чайковський, Хачатуріян...)

Вівторок, 9 березня 1993, пополудні, метро додому.

Їду спізнено, бо була якась проблема в метро: Market St. Elevated доїхав тільки до 30 вул. Наказали всім висісти — поїзди не їдуть, бо щось сталося на станції City Hall. Мусіли перейти на Subway-Surface. На щастя, Broad St. Subway іде нормально, отже їду. Це вже вдруге комплікація на транспорті. Кілька днів тому був переляк, мовляв, хтось каже, що підкладено бомбу. Від коли стався великий вибух у World Trade Center в Нью Йорку, всі почали боятися терористичних акцій. Все можливе. В нашому суспільстві, що так залежне від технології, можна легко викликати заколот, паніку, стримуючи транспорт, зриваючи електрику тощо. В Европі тероризм не раз уже викликав сензацію: в Лондоні, де діє ірляндська революційна армія, що пару тижнів якісь експлозії, в Німеччині також. Досі найбільше брали участь у цьому палестинці, лібійці та інші араби, часом проти своїх же таки арабів (напр. у Єгипті). Тепер, коли вся Югославія у стані громадянської війни, не виключене, що і з Балканів може ширитися тероризм. Цікаво і повчально, що і в Югославії тепер війна пов'язана з релігією: серби — православні, хорвати — католики, босняки — музулмани. Поділ світу на іслям і те, що колись можна було називати християнським світом, тепер знов відживає, немов у часи середньовіччя. Замість того, щоб світ ішов в напрямі секулярноії цивілізації, він знову повертається до релігійного фанатизму і нетерпимости.

9 березня 1993, вдома.

Забула я відмітити, що в п'ятницю була в мене на обіді Соня. Прийшла о 7-ій і посиділа до півночі. Розповідала мені про свої студії в University of Maryland, про свого хлопця, що називається Mark Cameron і працює в State Department (він знає російську й українську мову і пізнала вона його в Гарвардській літній школі). Андрій про її студії журналістики офіційно не знає. Коли вона сказала йому десь рік тому, що отримала fellowship і має намір іти студіювати журналістику, зробив їй сцену, наказав, що вона зобов'язана пильнувати хату ітд. Навіть чути не хоче про ці студії. Мамі Соня сказала, що таки рішилася і студіюватиме, навіть проти батькової волі, але йому думає сказати десь цього року навесну, бо тепер вона так влаштувалася, що тільки частину тижня проводить у Мериленді, а на другий рік буде мусіти переїхати туди на повний час. Соня має кота, що називається Tiger і що має діябет і мусить діставати щоденно укол інзуліни. Це також комплікує їй справи, бо кіт вимагає опіки. Є якась Соніна товаришка, яка пару днів у тижні опікується і котом і хатою.

Вже два дні підряд полудную в товаристві. Вчора приїхав на відвідини Paul Gay і нас п'ятеро старих співробітників бібліотеки взяли старого на ланч. Він ще добре виглядає, хоч ходить з палицею і з трудом. Живе він у якомусь поселенні емеритів у Вашинґтоні, недалеко від своєї доньки.

Сьогодні вполудне прийшла до мене Маруся Сверстюк, яка є студенткою бібліотекарської школи Drexel University, а рівночасно пише репортажі для Надії Світличної до Радіо Свободи. Вона зробила зі мною інтерв'ю (про всячину — правничі матеріяли про Україну в нашій бібліотеці, бібліотекознавство в Америці і в колишньому СРСР ітп.) Я взяла її на полуденок до Faculty Club. Приємно бачити, що ця молода жінка, що її я досі ніколи особисто не зустрічала, але про яку знала від інших (дві подвійні трагедії: чоловік Андрій, молодий лікар, спаралізований після нещасливого випадку, дитина-Гануся померла після трьох літ важкої боротьби з раком на мозку) — так добре дає собі тепер раду. Вона трохи працювала в Українській Щадниці, а тепер має стипендію, кінчить бібліотекарську школу, працює part-time у бібліотеці, думає над докторатом з інформатики. Її чоловік Андрій зробив лікарські іспити, навчився бути самостійним на візочку, може навіть їздити автом, дає собі раду. (До того, що він так влаштувався, причинилося багато людей, включно з Вірою Лащик і Софійкою Геврик — Сверстюкам помагала вся громада, зокрема в час, коли ще жила мала Гануся — про неї часто писала Свобода, робили збірку грошей тощо).

П'ятниця, 12 березня 1993, метро, вранці.

На завтра заповідають снігопад з бурею. Добре, що я закупила трохи харчів минулого тижня і що підстриглася. В неділю є Шевченківська академія. Як буде сніг, сама автом не поїду, але може присядуся до когось. Кілька новинок, що їх варто відмітити:

Написала мені Ліда Корсун з Києва: мовляв, передала для мене СіЧ з моєю статтею через Ясінського. Я ще журналу не отримала, але вчора пішла подивитись до Van Pelt. Справді є, в 11-ому числі за 1992 рік. Не мала часу зробити ксерокопію, але навіть при побіжному перегляді запримітила зміни і скорочення. Передусім не надрукували порівняльної статистичної табелі ( — це стаття про бібліотекознавчу періодику 20-их років), а також пропустили мої acknowledgments та й нефортунно досить зредагували вступні параграфи. Треба буде точніше провірити. Але добре, що ця стара моя робота таки появилася, а то відпадає охота готовити серйозні дослідні праці, якщо потім немає змоги їх опублікувати. (Ця праця перейшла вже була мовну редакцію в Сучасності, але потім її десь загубили!)

Вчора телефонував Кіпа. Запрошував мене виступити з короткою промовою на академічному випуску матурантів Рідної Школи під кінець травня. Я відмовилася, але запропонувала Максима. Він — випускник школи, алюмнус і колишній вчитель, а тепер професор університету, та ще й української мови і літератури. Ідеальний модель до наслідування. Але вони не мають грошей оплатити дорогу та і я не знаю, чи Максим схоче і чи зможе приїхати.

Рудницький запросив мене бути chairman-ом сесії в конференції про Україну, що відбудеться на PENN на другий тиждень. Я не відмовлялась, але сказала, що воліла б бути головою сесії про право, а не про освіту і культуру. Побачимо.

Вівторок, 16 березня 1993, вранці, метро.

Вlizzard of the Century! І то на всьому східному побережжі. Снігопад з метелицею тривав цілу суботу і частину неділі. У Філядельфії офіційно нарахували 12 інчів снігу — місцями є більше. В неділю і понеділок вдарив гострий мороз. Сніг зверху став твердою шкаралупою. В неділю все місто було спаралізоване. Навіть католицька архидієцезія відкликала всі відправи в церквах. В суботу навіть поштар не приходив. Ціла вулиця біла, засипана і ніде ні сліду людей. Вчора я не пішла до роботи, хоч подзвонивши, довідалась, що майже всі прийшли. Я в неділю ледве прорубала половину доріжки, щоб бодай могти відкрити двері і зійти по сходах. Вчора прорубала решту до вулиці — вузьку тільки стежину. Метро їде нормально, але дійти до нього — справжня морока. Ідеш по замерзлій поверхні снігу, а денеде западаєшся, бо заморожена поверхня не витримує... Була я, немов заарештована, три дні вдома. Маю передсмак того, як почуваються старі люди, що не можуть вийти з дому і що до них ніхто не приходить. Очевидно був контакт по телефону і слава Богу, що працювало і огрівання і електрика. (Багато тисяч людей не були такі щасливі в цьому відношенні).

Використала я час, щоб приготувати документи до податкового звіту. При тій нагоді викинула всі рахунки з перед 1982-ого року — бо Остап нагромадив їх повні шуфляди і через цей надмір паперу не можна знайти того, що важливе і потрібне. Викидаючи, я переглядаю кожен папірець, отже це робота, що поглинає багато часу.

В неділю і понеділок працювала трохи над ULE80. Боже, що це за кропітка робота. Якби я так періодично від неї не віддалялася, то могла б хіба збожеволіти! Зголосилася я до Урбани на два тижні в червні. Сьогодні післала їм завдаток за помешкання. Там, маю надію, вдасться мені доповнити що треба до цього сеґменту.

17 березня 1993, метро, вранці.

Прийшов учора пакетик з Library of Congress. Це передача від Лідії Корсун з Києва — Слово і час з моєю статтею. Але є і додана несподіванка: стаття про мене Ростислава Доценка з журналу Українська мова і література в школі. Довга стаття, з точними біографічними даними, цитатами віршів та й окремо з добіркою віршів. Навряд, чи я заслуговую на таку увагу. Прочитавши, я чомусь подумала, що мені варто перестати писати вірші! Але Доценкові треба буде написати і подякувати. Це число ще з 1992 року, але я нічого про це не знала.

Четвер, 18 березня 1993, метро, вранці.

Вчора топилося, ішов дощ — усюди стояла вода. Сьогодні все це замерзло, а звечора ще й впав додатковий маленький сніжок. Іти сьогодні ще трудніше, як вчора і позавчора — дуже ховзько. Ішла головною дорогою і на щастя над'їхав автобус.

Вчора був у мене на обіді Іван Карк-Собчук, вступив по дорозі з Вашинґтону, де був на конференції, до Кліфтону, куди їхав до Гнатейка. Дивний він чоловік, цей мій колеґа. Не дурний, знає багато всячини і то у досить несподіваних ділянках (з давньої історії, з політичної історії сучасної Греції, Югославії), але мене завжди дивує в нього — людини практичного фаху, полковника армії, як-не-як, — брак діловитости і організованої думки. Розмова з ним — це його вільний, повний джойсівського потоку свідомости, монолог — часто без будьяких відкликів до реальности. Чи такий він з усіми, чи може тільки передімною має потребу "показати себе"? У всякому разі, я рада, що він довго не затримувався. Нудно.

Сьогодні має бути на PENN бенкет з першим виступом Пинзеника. Завтра — конференція. Трохи мене турбує, що в мене немає досить інформації, щоб представити учасників моєї сесії (зовсім не знаю, напр. хто такий Andrew Watts?) Про Пинзеника деяку інформацію знайшла на NEXIS і RLIN, але турбує мене те, що не знаю, чи доповідатиме він англійською мовою? Якщо Пинзеник не знає англійської мови, буде справжня проблема.

Понеділок, 22 березня 1993, вранці, метро.

Пинзеник виступив блискуче — і на бенкеті і на пополудневій сесії в п'ятницю — сесії, що нею проводила я. Говорив українською мовою, а за перекладача був йому Сергій Кулик, перший секретар амбасади у Вашинґтоні. Пинзеник — людина дуже молода, він 1954 року народження, тобто молодший на рік від Марка. Говорив він короткими конкретними реченнями, з павзами для перекладача. Без зайвої риторики і красивости. Але програма його економічної реформи — дуже радикальна. Це напевно подобається на заході, напр. таким організаціям як International Monetary Fund, але вдома, думаю, це йому наробить багато ворогів і хто зна, як довго він затримається в уряді. Сам він назвав свою реформу, порівнюючи з польською "шоковою терапією", як шок без терапії... Хвалився тим, що за останні місяці вдалося спинити ріст інфляції та курс купона, що не пішов на поступки робітникам страйку, що вимагали підвищення заробітної платні. Але бюджет тільки чекає парляментарного схвалення, отже зупинка ця в гіперінфляції може бути короткотривалою.

Я задоволена із своєї сесії — пішло мені, думаю, дуже добре. Андрій Филипович і Олександр Вац, що були додатковими панелістами не протестували, коли я обмежила їхні виступи до 10 мін., щоб дати головний форум Пинзеникові і дискусії. Чимало людей підходило мені поґратулювати. Один тільки Лабунька був незадоволений. Я дала йому останньому слово в дискусії, але зваживши на те, що час і так вже був вичерпаний і іншим вже голосу я дати не могла, я сказала два слова: "Briefly, please". Люди на залі почали сміятися, бо всі знають, що Лабунька любить довго говорити. Це йому не подобалося і опісля в розмові сказав мені: "так не робиться". Ну, я на це маю іншу думку. Навіть думаю, що може варто було дати голос комусь іншому, бо Лабунька поставив питання, які примусили Пинзеника повторювати те, що він уже говорив раніше (про проблеми виходу з рублевої зони). Мирослав не був увесь час на залі і мабуть не чув, коли Пинзеник цю справу вияснював. Це забрало додатково із п'ять-десять хвилин, а вже організатор чекав біля мене, щоб закривати конференцію, бо час вичерпався. Дуже добрим в економічній сесії був виступ Івана Коропецького. Він порівняв Україну з Францією, подаючи статистику скільки держава вкладає в економіку і радив Пинзеникові не робити драстичних скоків в економіці. Мовляв, скоки є добрі в гімнастичній залі, не в економіці. Ранішні сесії були про меншини в Україні, де головну увагу привернула не справа євреїв, а справа татар. Сесія, де брали участь військовики і амбасадор до ОН Батюк, була менше, на мою думку, ефектовною, а на сесії про культуру, що відбувалася паралельно із сесією про право, я, очевидно не могла бути. Людей на конференції було між 70 і 150 на кожній сесії, на бенкеті було, мабуть, також 150-200 осіб.

На бенкеті сиділа я при столі з Біланюками і Гевриками. Тит не добре виглядає, він вже від деякого часу хворий — не знати що це: ґрипа чи щось інше. Ослаблений, має завороти голови. Але вчора довідалась я на доповіді Андрія Бурячка і Іваненка (про правопис, влаштовувало НТШ), що Олекса Біланюк дістав малий "строк" і є в лікарні. Я негайно подзвонила до Лариси. Справи не стоять аж так погано, але справді трісла жилка в мозку і був вилив крови і є невеличке утруднення володінням правою рукою і ногою. Дай Боже, щоб все це минуло без більших наслідків, щоб було тільки пересторогою на майбутнє. Але Геврик трохи мене журить. Думаю, що він перейнявся долею Олега Почепцова, що це його психологічно вдарило.

24 березня 1993, вранці, метро.

В будні дні після роботи — тільки вісті на ТБ, обід, пошта, газети — і до ліжка. Часом ще випишу чеки, щоб заплатити рахиунки. І це все. А коли я працюватиму над ULE? Коли підготую до друку нову свою збірку поезій, що її хотіла б видати в Києві? Добре бодай, що йде весна, що дощ змиває сніг, що може зможу в наступну суботу зрушити авто. Треба мені конче купити дарунок на уродини Іванкові — радилася я вже про це з Максимом та Уляною, не дали мені конкретної відповіді, а 3 квітня уже за пару днів. Доведеться купити щось ad hoc і послати Federal Express? Також Ніні хотіла б щось послати, хоч їй я фактично уже уродиновий дарунок (ровер) купила, коли гостювала в Л.А. На днях мушу рішити і полагодити справу комп'ютера. Я фактично майже рішена видати до 3,000 долярів, щоб купити до хати PC i Laser Printer, щоб мати на ньому всі ці програми, які мені тепер доступні в бюрі: Lexis/Nexis, RLIN, Franklin, Lola і — що може й головне — Email. Мушу зробити це тепер — тоді, маю надію, PENN не відбере в мене права користатись всім цим багатством, коли піду на пенсію.

25 березня 1993, четвер вранці, метро.

Помер Ярослав Пінот-Рудакевич — сьогодні ввечері панахида. Могла б поїхати сама, бо сніг майже зовсім стопився, але Люда й Зенко обіцяли приїхати по мене — отже матиму товариство. Рудакевич був непоганий актор (пам'ятаю його в головній ролі в На полі крови), а також вже в Америці став добрим майстром-переплетником. Багато книжок у моїй приватній колекції носить сліди цієї його фахової роботи. Померли також два письменники — Олекса Веретенченко і Микола Степаненко. Зокрема шкода першого, він був непоганий поет, бракуватиме мені його святочних віршованих привітів.

В суботу має бути чергове засідання Ради Бібліотеки. Дзвонив Хромиш, що не зможе прибути, бо їде до Вашинґтону, до Голосу Америки, в справі українців в Югославії. В бібліотеці заступатиме його жінка. Справа українців в Югославії — трагедія великих масштабів і очевидно йому треба поїхати і говорити про це на радіо. Але засідання вже не зможемо перенести. Журить мене трохи ця наша бібліотека, бо починаю бачити, що Хромишеві трудно давати собі раду. Не тільки що він — не фаховий бібліотекар, але не знає ні англійської, ні літературної української мови. Думала я: інтелігентна людина, підівчиться, втягнеться. Але чи це справді вдасться?

П'ятниця, 26 березня 1993, вранці, метро.

Трохи спізнюся до роботи. Мусіла почекати на Ольгу. Вона сьогодні прийшла почистити хату, а я ще хотіла перекинутися з нею деякими інформаціями. Завтра прийдуть робітники від Sears-a, щоб зробити хемічну чистку килимів у їдальні, в моїй спальні і в маленькому "den", де я тримаю рослини. Саме добре, що Ольга прийшла сьогодні, бо килими перед чищенням треба, як кажуть мої торонтонці, "попилососити" (Чи вживають таке слово в Україні?) Трохи недобре, що спізнюся, бо я мала намір сьогодні пропустити ланч, вийти раніше з роботи, щоб у місті купити Іванкові якийсь уродиновий подарунок. Може таки мусітиму так зробити — і так уже пізно.

В Москві розгривається драма конституційної кризи. Пару днів тому виглядало, що Єлцин може і зовсім втратити владу, що можуть прийти до голосу реакційні сили, що бажають не лиш стримати реформу економіки, але й завернути до "добрих старих часів" імперії, як не совєтської, то царської. Це очевидно загроза і для України, але не тільки для України. От і весь західний світ, перелякавшись, заявами солідарности підтримав Єлцина і його реформи. Може це помогло. У всякому разі криза втратила первісну гостроту. Хазбулатов, лідер Верховного Совєта Російської Федерації і Зоркін, голова конституційного суду, видається мені на основі вістей по радіо сьогодні вранці, готові на поступки. У всякому разі не буде "impeachment" Єлцина Конґресом Народних Депутатів. Єлцин настоює на тому, щоб відбути в квітні референдум, щоб народ дав йому свою підтримку, щоб почати процес схвалення нової конституції. Побачимо, чи народ його підтримає. Є загроза, що люди, втомлені революційними змінами і тажким життям, можуть виявити більше апатії, як зацікавлення.

Понеділок, 29 березня 1993, вранці, метро.

Вікенд був дуже активний, повний побутових і громадських справ: за комп'ютер не довелося засісти ні разу, хоч думала-плянувала, що це буде можливе. В п'ятницю, коли вдруге читала свою E-mail, знайшла лист від Уляни. У відповідь на моє питання, що Іванкові варто було б купити на уродини, згадала між іншими речами, що він хоче гуляй-ногу і шатро. Гуляй-ногу (вони називають "Гуляй-ніжку") вони куплять самі, а шатро, мовляв, відклали на пізніше. От я, зрадівши такій оригінальній ідеї, вийшла раніше з праці, пропустивши полуденкову перерву, і пішки пішла (від 34 вул. до 9-ої!) до Goldberg-a, спортового магазину, та й купила там Іванкові мале шатро на дві особи. Ще й доручила, щоб фірма сама полагодила висилку і вони сьогодні пошлють через UPS і запевняють, що до п'ятниці прийде. Щобільше: в суботу вранці я поїхала до Toys R US і купила шатро також Ніні — тільки для неї це буде маленьке дитяче шатро, без підлоги, забавка, та ще й з періскопом! Могла я поїхати вранці по справам тому, що мої робітники із Sears-a прийшли чистити килими дуже раненько і хоч коштувало це понад 90 дол. — справились з роботою за годину/півтори! Пополудні було засідання Ради Бібліотеки, що затягнулося трошки довше як звичайно, так що я вже не поїхала вдруге до Центру на Шевченківське свято, що було первісно запляноване на інший день, але через сніговію було перенесене на цю суботу. В неділю поїхала до церкви, там у товаристві Лабуньків і Бережницьких перекусила вполудне варениками, і просто з Михайлівки поїхала до Wanamaker-a. Знайшла на випродажі чорний зимовий плащ за пів ціни (не цілих 100 дол.), бо вже собі обіцяла, що у старому своєму футрі, що є за коротке, не модне, і що його я ніколи не любила, на другий рік ходити не буду! Ще треба мені чорний або сірий теплий плащ з пуху на щодня, бо цей що маю вже дуже зношений. Купила також дітям дрібнички до одягу.

Вівторок, 30 березня 1993, метро, вранці.

Не встигла я вчора віднотувати: я не тільки купила дарунки дітям, собі плащ, але — і це найбільший видаток — малий перський килим (6х4 ft.) до Остапового кабінету. Безпосередня причина: ліквідується крамниця орієнтальних килимів PTK напроти Wanamaker-a в Jenkintown. І з тим пов'язана велика випродаж по знижених цінах. Первісна ціна була щось понад 2,000 дол., потім знизили на 1,600, потім на 999. Я виторгувала його за 800 дол. — ще казала собі додати маленький прямокутний килимчик, що його вони продавали за 34 дол. (Indo-mir, не правдивий перський). A thing of beauty is a joy forever. Килим дуже оживив Остапову кімнату — взір Bahthiar дуже добре відбиває на ясно-сірому, майже білому, wall to wall carpet-i. Отже — видаю гроші! Нема Остапа, щоб мене тримав за руку, або налив трохи холодної води на голову! А ще доведеться видати поважну суму на податок (ще не знаю точно, скільки доведеться доплатити) — та й ношуся з пляном купити додому новий комп'ютер з лазерним принтером!

П'ятниця, 2 квітня 1993, метро, вранці.

Зробила я собі вчора Prima Aprilis — була... в театрі! Сталося це так: у середу була збірка Чортополохів і я на неї пішла. Від Слави Оранської довідалася, що Катруся виступає в новій якійсь музичній п'єсі у Swarthmore і що, мовляв, "завтра — премієра". Я виявила охоту поїхати з ними, якщо схочуть взяти мене на авто. Так і сталося. Отже вечір провела в товаристві Слави і Юрія Оранських. Виявилося, що це не тільки премієра, але і світова премієра. Мюзікл (так називають тепер в Україні!) має назву: Тhe Hunchback of Notre Dame. Написаний він на основі роману Віктора Гюґо. Автором лібретта і режисером є Сharles Seymour, Jr. Музику скомпонував Neil Radisch. Ставив оперетку The Players Club of Swarthmore, що має власний малий театрик. Катруся мала побічну ролю (Gurdule) — напів божевільної жінки, що втратила дитину — окремий сольовий виступ у другому акті, а крім того вона брала участь у хорі, тобто у всіх масових сценах. Ці масові сцени мені дуже подобалися — видно було руку фахового режисера, що потрапив синхронізувати досить велику групу ансамблю, звертаючи увагу на кожну найменшу деталь. Вистава ставить до акторів неабиякі фізичні вимоги і має велике темпо. Хореографія є натуральним атрибутом, не штучною вставкою. Сцена оформлена відносно просто, але помислово, з добрим використанням світляних ефектів.

[Продовжую пополудні]:

Від акторів вимагається навіть певної акробатики: одна із фінальних сцен — архидіякон Нотр Дам кидається на смерть з будинку і падає ниць на авансцені на очах у публіки. Це зроблене ефектовно при помочі малопомітного шнура. Вистава була ліпша, ніж я сподівалася, і мені приємно було бути в театрі. Дорога назад, одначе, була не менше драматична, ніж сама вистава. Було пізно, падав зливний дощ, дорога далека і незнайома і на експресвеях — небезпечна. Додому добилася я біля півночі і у висліді сьогодні вранці 40 мінут заспала. Але парадокс: до роботи прийшла раніше як звичайно, ще перед 9-ою, бо знаючи, що треба поспішати, не робила звичайної своєї ранньої руханки.

Тепер їду додому годину пізніше, бо Ліз десь пів до п'ятої запропонувала мені піти оглянути новий будинок. Не випадало відмовитись. Всі вже там були, крім мене. Я оглядаю будинок з більшою equanimity, як раніше решта персоналу. Бо я знаю, що яке б не було розчарування (а таке буде напевно) — мене особисто це навряд чи буде стосуватися. Я цього покищо не говорю, але коли прийдеться переносити бібліотеку, я запропоную свою більшу кімнату Марилі, бо я і так у новому будинку довго (а то і взагалі) мабуть не працюватиму.

Понеділок, 5 квітня 1993, вранці, метро.

Вікенд провела, полагоджуючи справи: в суботу надала на пошті два пакунки для Ніни, поїхала до Арнолда Левіна відібрати податковий звіт, до Genuardi купити харчі, на базар Михайлівської церкви купити бабки. Вступила ще до Бібліотеки в Центрі, упорядкувала там дві полиці книжок (знайшовши при тому три речі, що потрібні для моєї ULE80B). Великодніх бабок купила аж 4, але це — на дарунки. Одна для Віри, що запросила мене на українські свята, одна для Блавацької (зараз же завезла їй, разом із квітами, які купила собі, а потім передумала і також дала їх Вісі), одна (замовлена!) для Ірен Соколової, росіянки з Києва, що тепер працює в нашій BLL. Собі залишаю одну — її і горіховий перекладанець, що його я також купила, зараз поставила на мороз.

Арнолд Левін викрутив мої податкові звіти так, що я до федерального податку нічого доплачувати не змушу. Він використав для цього рахунок за Остапову книжку і відтягнув від податку около 3,000 дол. як "business loss". Побачимо, чи IRS прийме це без застережень. Сьогодні вже кинула на пошту. Маю надію, що мене не будуть кликати — бо вияснювати всі ці цифри було б трудно. Хоч, по правді кажучи, мої втрати на цьому "бизнесі" куди більші, як це можна використати до податків. Остап мабуть не знав, що видання книжки можна так використати. Міг був робити це при кожному виданню своїх і моїх книжок, тих що друкувалися на наш власний кошт. В неділю поїхала я (замість до церкви!) в польську дільницю Річмонд і надала пачку до Польщі (Чотири Остапові убрання і дві сорочки).

Вівторок, 8 квітня 1993. Sloane Toyota, Jenkintown.

Привезла авто до інспекції, знову трохи зблудила, але не так як у неділю, коли пробувала знайти найкоротшу дорогу і опинилася далеко за містом! Тим разом я тільки скрутила за скоро (вулиці непозначені!), але поліцай на розі дав мені добру інформацію і я приїхала відносно скоро. Нажаль, доводиться чекати на транспорт до Glenside station — якби знала, де саме є ця станція — пішла б пішки. Ну, перший раз — це Erfahrungswissenschaft, як казав Тато. *** Ну, моя наука продовжується. Почекала я на shuttle. Виявилося, хлопець не знає, де є станція. Повіз прямо. Кажу: має бути не більше як 1-1 1/2 милі. Знайшли станцію. Він від'їхав. Я купила квитки — туди й назад. Найближчий поїзд щойно о 10-ій. Доведеться чекати цілих 45 min. Квитки туди й назад коштують майже 7 долярів. Почала я допитуватись в касі, чи поворотна дорога також веде через цю станцію (Мені було підозріло, бо є одні тільки рейки). Так, сказала. Але в розмові (добре, що я її почала!) виявилося, що станція ця називається Roslyn, а не Glenside. Що станція Glenside — у протилежному напрямі! От так і прислужилась мені чужа допомога. Нема ради. Мушу зачекати на поїзд. Але якби я була на станції Glenside, мала б до вибору більше поїздів і не мусіла б так довго чекати. Їзда до міста триває пів години. Як виїду о 10-ій, приїду 10:30 плюс прохід від головної станції на 30-ій вулиці. В роботі буду щойно перед 11-ою. А доведеться вийти раніше, щоб знову приїхати по авто. (Вони замикають о 6-ій, отже треба бути скоріше).

Середа, 7 квітня 1993, метро, вранці.

З праці до Glenside не мусіла їхати поїздом. Merle Slyhoff, яка живе в Glenside і кожного дня доїжджає до праці поїздом, якраз вчора приїхала була автом (мабуть тому, що є перерва в шкільній науці і вона свого синка-школярика взяла зі собою до роботи). Отже взяла мене із собою і підвезла під двері Toyota (Там, між іншим, працює її чоловік Fred). В поворотній дорозі автом я знову заблудила. Треба буде мені випрактикувати простішу і коротшу дорогу. Інспекція, зміна оливи і рутинна перевірка коштували понад 100 дол. Нічого, очевидно, не треба було направляти: авто нове, їде прекрасно. Чомусь тільки наліпили мені інспекційний ярлик 12/93 тобто до грудня. Я думала, що це буде точно за рік до 4/94 і навіть раділа, що це буде весною. Мушу до них подзвонити: може є нові якісь приписи в Пенсилванії?

Мала вчора розмову з нашим спеціялістом від комп'ютерів. Chris Cieri замовить мені і термінал, і modem, і laser printer. Я на тому всьому не дуже розуміюся, але до нього маю повне довір'я і без застережень приймаю його рекомендації. Раз зробила я головне рішуче рішення купити PC додому, щоб мати доступ до всіх університетських програм (Lexis-Nexis, Lola, Franklin, E-mail ітд.) — інші справи — це вже дрібниці. Правда, дивлячись в майбутнє, я сказала, що мушу мати добру найновішого випуску машину, що має програму Windows, і що мушу купити дорожчий лазерний принтер — бо знаю від інших, що для таких машин є добрі українські фонти. Коштуватиме це мені около 3,000 дол. — ще точно не знаю. Chris дістане точні estimates і тоді я через нього замовлю.

Середа пополудні, 7 квітня, метро.

День був дуже томлячий: Мариля поїхала на вакації до Каролайни і всі довідкові питання довелося полагоджувати мені. Цілий діяпазон: Tort law in Israel, Securities in Taiwan & in Thailand, UN Report of Secretary General, Bernе Conventions on Copyright & updates, Trade Treaty or Treaties between China & Switzerland. (Це останнє питання особливо клопітливе, бо двосторонні договори, де США не є одним із партнерів, часом буває неможливо знайти, хіба що в малопоширених виданнях або в теках документів відповідних міністерств договірних сторін... Не тільки тексти, але й сама інформація про ці договори (чи існують вони взагалі, чи є чинні, і чи і де можна знайти їхні тексти) часто взагалі не існує. Думала я, що зможу бодай прочистити гору паперів на свому бюрку — не довело-ся. Крім клієнтелі, ще була серія меморандумів на електронічній пошті, що їх треба було переглянути і що на деякі треба було відповісти. На другий тиждень запляновані засідання із спеціялістом від "Team Building" — були якісь конфлікти між General Reference i Technical Services i Liz, замість розв'язати їх самій, найняла для цієї справи... стороннього психолога! Мовляв, за мало esprit des corps! Ну, мушу сказати, що вина по її боці, бо вона любить управляти скрито, поза кулісами, а це викликає неприємності. Навіть я сама, якби мала менше примирливу вдачу і не була така близька пенсії, могла б мати до неї претенсії за те, що часом, не консультуючись зі мною, полагоджує справи через Марилю, тобто іде "понад мою голову". Мені на цьому не залежить, я навіть рада, що деякі справи розв'язуються без мене — але це поганий принцип адміністрації і в інших відділах він веде до інтриґ і невдоволення.

Четвер, 8 квітня 1992, метро, вранці.

Віра вчора привезла замовлені мною кущики азалій — 5 малих горщиків. Одну я поставила біля Остапового портрету, а чотири повезу на Баунд Брук. Вибиралася я їхати в цю суботу, але на суботу заповідають дощ, отже з цього нічого не вийде. Мала б я охоту поїхати в тижні — взяти собі для цього вільний день. У всякому разі, хочу поїхати туди ще перед українським Великоднем, щоб упорядкувати могилу, а тоді приїхати ще раз на проводи, в неділю після Великодня. Американський Великдень є вже в цю неділю, а наш цього року один тиждень пізніше. Азалії біля могили посаджу тимчасово, бо маю надію, що вдасться мені швидко полагодити справу з пам'ятником, а тоді навряд чи буде місце для азалій!

П'ятниця, 9 квітня 1993, метро, вранці.

За новим календарем — Велика П'ятниця і це дуже помітно. Метро майже порожнє — видно, що багато установ сьогодні закриті і працівники мають вільне. У нас також є т.зв. "floating holiday" — хто хоче може мати вільний день сьогодні, або пересунути його на іншу дату. Мариля вже пару днів на вакаціях, а я дорахую свого "floating holiday" пізніше, let it float!

В університетському альманаху вчора було повідомлення про плян для добровільного retirement тенюрованих професорів, з офертою додаткових бонусів ітд. Маю надію, що ця акція пошириться і на адміністрацію, і на працівників бібліотек — і тоді я з неї скористаю. Вже запровадили одну зміну: тільки ті, хто піде на пенсію до 1996 року, зможуть скористати з теперішнього університетського звичаю платити повне медичне обезпечення за своїх емеритованих працівників! Отже — треба відійти перед 1996 роком. Це остаточна дата. А найближча, мабуть, 1 січня 1994 — після перенесення бібліотеки до нового будинку, бо тепер я тут їм особливо потрібна і було б не fair їх покидати напризволяще! Отже маю визначені параметри: не скорше як на початку 1994, не пізніше як у 1996-ому!

Подзвонила мені вчора Марійка Лабунька. Марко передав Ії телефоном вістку, що злодії вкрали комп'ютери з його бюра! Ну, це справжня для них комплікація, а також, мабуть, пересторога. Хто це зробив? І чому? Чи тільки задля збагачення ласим і пожаданим дорогим товаром, чи може щось більше: саботаж? помста звільнених з роботи працівників (таких, знаю, є два)? Маркова робота багато декому там не в смак, маю надію, що з ним усе гаразд, що нема загрози якоїсь для нього особисто.

Понеділок, 12 квітня 1993, метро, вранці.

Вчора, на американський Великдень, зателефонував Марко з Києва. Розмова була довга, хоч сполучення не було чисте і вряди-годи чути було іншу розмову на російській мові. Крадіж комп'ютерів не зовсім зневтралізувала їх технологію. Виявляється, що вони мають інші комп'ютери, в інших приміщеннях, що не все пропало, що треба мені і надалі посилати до Києва рапорти Radio Free Europe /Radio Liberty, що їх я кожен день отримую і що є знаменитим джерелом солідної і стислої інформації про події в східній Европі. Марко каже, що задоволений із своєї праці і свого рішення поїхати в Україну. Нове помешкання ще не готове, але його вже малюють. Каже, що вже і до старого свого помешкання привик, але що воно тісне і в ньому нема місця для евентуальних гостей. Але тепер він мусить платити за два помешкання, за це що ремонтують також. Їздив до Кривого Рогу і до Кременчука, має їхати по справам у Харків, а також, правдоподібно, поїде в ролі американського обсерватора до Росії в час коли там проходитиме Єлцинський референдум (тобто під кінець квітня, чи не 25-ого?). І то він думає, що його пошлють десь на провінцію, може в Сибір, може на Воркуту? (Теж вибір!) Просив, щоб йому прислати списки конвенцій ILO, а також деякі американські законодавчі акти. Маркова українська мова помітно поправилася — видно, що він її весь час вживає. Погребенник пару разів до нього дзвонив, але Марко каже, що не мав часу йому віддзвонити. З Бліхарем контакту він не тримає. До США приїде на червень — хотів би, каже, побути пару днів з Ією — можливо, вона виїде до нього до Вашинґтону, залишивши Ніну на пару днів із Силвією!

Середа, 14 квітня 1993, метро, вранці.

Вчора провела день у Бавнд Бруку. Виїхала о 10-ій вранці, вернулася о 6-ій вечора. На Остаповій могилі була висипана купка землі — довгий неупорядкований насип. Поставили дерев'яний на біло пофарбований хрест, а на ньому чорними друкованими літерами — Остап Тарнавський. В недалекому сусідстві від Остапа лежать знайомі і колеги-письменники: Роман Маланчук і Островерха. Я привезла зі собою не тільки азалії і гіяцинти, але також, і це дуже важливо, лопату, сапу, коновку на воду. Трохи упорядкувала могилку. згорнула землю ближче хреста і на невеличкій могилці посадила азалії і гіяцинти, обвівши могилку знайденими на цвинтарі камінцями. Подумала собі, що там в межах цвинтаря повинні відкрити крамницю з квітами, декоративними камінцями — напевно мали б непоганий (бодай у весінньому сезоні) бізнес. Нема досить підприємчивих людей. От я, наприклад, зараз була б купила щось, щоб прикрасити могилу, бо тільки на місці можна зорієнтуватися, що може справді придатися! Походила я по цвинтарі, оглядаючи і фотографуючи пам'ятники, але не знаю, що з цього вийде. Не подобаються мені ці претенсійні пам'ятники, що їх там люди собі набудували. Воліла б я щось простіше, скромніше і в ліпшому смаку, та й головне — з гарним грамотним написом. (І то без зайвих додатків і пояснень: тільки ім'я, прізвище, дати народження і смерти та, евентуально, як це на пам'ятнику-книжці Галини Журби, на "корінці" книги — в мене: "Хвалю ілюзію", в Остапа — "Туга за мітом". Але і цього, мабуть, занадто. Гарний пам'ятник має Сильвестер Мартюк. Невеликий чорний ґраніт з гарно виритим написом. Але напис робив Яків Гніздовський! Таке вже не повториться!

Понеділок, 18 квітня 1993, вранці, метро.

В четвер я була в праці, але так пчихала і так погано чулася, що Мариля не здивувалася, коли я в п'ятницю взяла собі хворобовий день і не пішла до праці. Aле прийнятий на ніч лік Thera-Flu, відпочинок у ліжку, зробив мені добре і я вже навіть у п'ятницю чулася значно ліпше, навіть трохи працювала над ULE80. А що на дворі пополудні ішов зливний дощ, то я була рада, що не мушу змагатися з погодою, а можу спостерігати її через вікно. В суботу завезла я Люді переписану на комп'ютері програмку до імпрези "Бабуня нашого часу", що має відбутися в наступну суботу, вступила до Genuardi по харчі (фактично тільки овочі й молодо), та й поїхала до Clover, щоб у дарунку Вірі купити їй капці. При тій нагоді я знайшла і купила собі нарешті чорний жакет-вітрівку та чорну блюзку.

В неділю був український Великдень. Я встала раненько і поїхала на утреню до Михайлівської церкви. Ще було темнаво, коли виїздила. Погода була сонячна, але температура була 44̊ за Фаренгайтом, отже я вдягнула свій чорний зимовий плащ, що його пару тижнів тому купила на випродажі. Отже мала нагоду вдягнути щось нове. Після утрені була ще богослужба, свячення пасок та гагілки під церквою. Було дуже багато людей — деякі приїхали здалека. Приємно було побачити Олексу Біланюка — він недавно мав невеликий stroke — але мабуть без поважних наслідків: сам приїхав автом, ще й тещу привіз. Були там з моїх знайомих ще Онишкевичі, Геврики, навіть Віра, яка рідко з'являється в церкві взагалі, хоч є парафіянкою. Зустріч з людьми добре мені зробила, хоч відправа погана, спів — розчаровуючий, проповідь — жалюгідна! Була вдома вже перед 10-ою. Подзвонила до Максима — вони якраз вибиралися до церкви. А потім подзвонила до Лабуньків, бо хоч вони були в церкві, я в товпі їх загубила і не мала нагоди побажати їм із Великоднем. Марійка, почувши що я в хаті сама (до Віри ішла аж на 2-гу годину!) — запросила мене до них і я на пару годин туди поїхала. А пополудні провела приємне пополудне у Віри. Отже — святкувала!

Цього ж дня, в поворотній дорозі додому.

В розмові з Лабунькою довідалася, що йому пропонують бути деканом УВУ. (Його можливості й аспірації дістати номіцаніцію амбасадора України до Ватикану перепали. Номіцацію, здається, дістав Толочко). Що я думаю про пропозицію УВУ, запитався. Ну, що ж: тепер з УВУ користають науковці з України, і хоч це не те саме, що студії закордоном в чужих університетах, це може мати також свою позитивну функцію і може бути доступне людям, які не мають знання чужих мов і не мають поважних стипендій. УВУ тепер, як написав мені недавно Качуровський, діє майже як справжній університет. І я це сказала Мирославові. Для нього виїзд до Німеччини, бодай раз у літі (бо житиме він у Києві!) напевно має чимало приманливого — отже може і варто прийняти таку пропозицію.

Розмова у Віри — крім small talk із старою панею Смулкою, Вірою, її сестрою і донькою — була передусім з Рудницьким і Кіпою і точилась вона довкола книжки про Weimar, що її видають якісь їхні колеґи-ґерманісти і для якої Кіпа і Рудницький хочуть писати про пов'язання українських літераторів з Ваймаром та й шукають потрібних їм матеріялів. Я порадила звернутись з цим до Ізарського і дала їм його адресу й телефон. А також адресу й телефон Наталі Лівицької-Холодної, бо старий Андрій Лівицький був у час війни в таборі втікачів у Ваймарі і вони думали, що Холодна була там також.

Вечір провела, упорядковуючи Остапові папери на його столі, щоб сховати їх у архів і звільнити стіл. В хаті всі бюрка завалені паперами і нема ніде вільної поверхні. От так, порядкуючи, я побула собі трохи в атмосфері спілкування з моїм коханим, серед паперів, що були йому близькі, серед яких він і помер. Була там ціла скринка листів в конвертах — від сестри Марійки, від різних людей, а також зібрані всякі дрібні записки від хлопців, що їх він зберігав (вийнятково родинний був чоловік!) Все це я, очевидно, вклала в папку і даю до архіву. Але кілька листів з банку, з Medicare з давніх літ — таки викинула. Решту викидати доведеться колись дітям, а може й мені, коли порядкуватиму ці речі колись по справжньому, з більшою селективністю.

Вівторок, 20 квітня 1993, метро, вранці.

Сьогодні їду не так на працю, як на Team Building Session із спеціяльно замовленим психологом, що називається Rick McKnight. Rick мав уже індивідуальні сесії — своєрідний катарзіс — зі мною та іншими, а сьогодні має бути загальна сесія і відбувається вона у Faculty Сlub та включає спільний полуденок. Не весь персонал охоплений цією акцією — тільки чотири associate directors (в тому числі і я), фінансовий референт, Ліз та її секретарка. Фактично не зовсім розумію, для чого це потрібно. Кажуть, що були якісь конфлікти між Public Services i Technical Services, але чи роздмухування цих справ поможе щонебудь, чи навпаки — пошкодить? Втрачаю для цього один день праці і не дуже цьому рада. Побачимо.

Моя лектура перед сном (пообіді та й вдень читаю звичайно тільки щоденну пресу!) включала останнім часом сензаційну повість Вови Куліша "Повірте на слово", що була друкована колись у Визвольному шляху під псевдонімом Ґео Сиваш. Читала я це з чемности до Вови — бо очевидно дав мені і чекав на мою реакцію. Надумане, штучне, без намагання зарисовки характерів, а навіть трохи нудне, бо композиція розтягнута, розповідь то від автора, то від першої особи — акція непослідовна і бракує їй напруження. Очевидно, цього всього сказати я Вові не могла. Але позбулася обов'язку. Тепер з великою приємністю прочитала у Всесвіті есей Варґо Льози про причини упадку цивілізації ацтеків і інків (брак свобідної ініціятиви на низах, занадто велика концентрація влади у руках імператора — слова Льози звучать якби стосувалися до сьогоднішньої України чи Росії). Також читаю уривки з щоденника Ґомбровіча — в тому ж Всесвіті. Всесвіт, взагалі, чи не найінтелігентніший український журнал. Він мені завжди подобався. І щоб не говорили про Олега Микитенка — з нього непоганий редактор і має добрий, освічений, редакційний колектив. З белетристики прочитала надруковану нову повість Андруховича у Сучасності. Знамениті два описи статевого акту (добре, гарно й ефектовно), але всі ці вульґаризми, що їх Сучасність тепер цензурує, ставляючи три крапки, викликають в мене тільки усмішку. Я цих глупств часто не знаю!

Середа, 21 квітня 1993, метро, вранці.

Вчорашня сесія, думаю, оправдала мій скептицизм: що не варто витрачати грошей на спеціяліста-психолога: все це — при добрій волі — можна було зробити без нього. Очевидно, сесія перетворилася в критику самої Ліз — не знаю, чи вона цього сподівалася. Може думала, що конфлікти між департаментами будуть в центрі уваги (тому мабуть і назва Team Building). Тимчасом виявилося, що ніяких конфліктів між департаментами немає, що є на нижчому рівні деякі incompatible personalities (Catherine Krieps, reference librarian i Stephanie Edwards, bibliographic assistant в Acquisitions dept.), але це не зачіпає суті міжвідділових відносин. Натомість, виявилися проблеми з самим головним керівництвом. І Pat Callahan, що є головою Technical Services, i Marie Newman, що веде Public Services, вважають, що Liz відокремилася від бібліотеки не лише фізично (її бюро тепер не в бібліотеці, а серед інших бюр Law School Faculty), але і психологічно, що доступ до неї утруднений, що персонал на низах вважає, що її бібліотека не цікавить взагалі. (Вона тепер дуже зайнята справами нового будинку). Я вважаю собі за позитив, що вона менше мішається в справи нашого відділу, отже до цієї критики я становища не займала, чи власне підкреслила позитиви: довіря до нас, незалежність. Але я квестіонувала пріоритети бюджету: як це так, що гроші на консультанта для переносин бібліотеки є, але нема їх для конечної позиції додаткового stack attendant, на чому терпить щоденна праця бібліотеки, а на майбутнє, коли будуть два окремі будинки, може мати катастрофічні наслідки? Liz мала на це пояснення: мовляв, це інша бюджетова катеґорія. Але це пояснення мене не вдовольняє: як можна не бачити, що це така важна проблема? Взагалі рутина щоденної праці для Liz мало цікава, вона воліє "special projects", "рublic relations", "image building" — а не думає про те, що фундаментом всього є добра обслуга читача, яка вимагає уваги до щоденної рутини праці всіх відділів.

Четвер, 22 квітня 1993, вранці, метро.

Провела вчора приємний вечір з Ренатою і Олегом Третяками та з Рисею Голод. Поїхала я прямо по роботі разом з Ренатою і Олегом, а потім Олег відвіз мене автом додому. Обід був першорядний (запечене в тісті приправлене мелене м'ясо — пиріг à la Олег), з добрим французьким вином (пробувала запам'ятати назву, але таки не запам'ятала, щось ніби Moulin a vent, Medoc?), і — що саме й головне — з цікавою інтелігентною розмовою. Почалася вона від нової повісті Андруховича, що надрукована в Сучасності (приємно чути, що люди читають Сучасність!), почерез Варґос Льозу і упадок ацтеків (це я розповіла про свою знахідку у Всесвіті, але вони обоє значно більше знають про ацтеків і Мехіко, ніж я), про надмірну увагу т.зв. фольклорним традиціям, що нічого не мають спільного з етнографічною автентичністю (в цьому відношенні цікава була порівняльна інформація — як штучно, під впливом текстильної індустрії, витворилася в Шотландії "традиція" кілтів і тартанів в 19 столітті — аж до практичних справ університетської адміністрації і мого вичікування якогось "package deal", що заохотив би мене піти на ранню пенсію... Запросила я Рисю Голод до себе на суботу, щоб потім, разом з нею, поїхати на імпрезу 43. Відділу СУА "Бабуня нашого часу".

Ще одна деталь про вчорашній день: вранці Liz (під впливом попередньої сесії Team Building, очевидно), скликала нас четверо associate directors на засідання в справі пропонованого бюджету на наступний рік!

П'ятниця, 23 квітня 1993, метро, вранці.

Вчора ввечорі задзвонила Слава Оранська: пригадала, що є робоча збірка в бібліотеці в Центрі. Я про це забула і навіть мріяла трохи відпочити і потелефонувати до Хромиша в кількох справах. Але таки поїхала зі Славою і Вірою Пак і добре вийшло, бо Хромиш (разом з жінкою) саме й був у бібліотеці. З ним я мала розмову в кількох справах, найважніші з яких дві: син його мав прийти покосити мені траву і пограбати листя і я хотіла вияснити: прийде він чи ні (має прийти в цю суботу о 9-ій вранці!) — і хотіла запропонувати Хромишеві-батькові part-time працю filer-a в нашій Law Library. Ми регулярно затруднюємо студентів і на work-study і тепер також маємо 20 год. у бюджеті бібліотеки для цієї цілі. Не знаю наскільки він підучився вже англійської мови і чи вміє він працювати по американському, тобто акуратно, продуктивно і з ініціятивою. Але, поговоривши наперед про це з Марилею, вирішила спробувати. Це для нього була б неабияка шанса, бо — якщо все пішло б добре і він виявив себе позитивно — це могло б йому відкрити шлях до найнижчої в нашій бібліотеці повної робочої ранґи — stack attendant, що є унійною позицією, з повними забезпеченнями. Очевидно, для колишнього судді бути упорядником книг-робітником у бібліотеці — може здаватися приниженням. Але не в Америці — тимбільше, що це — правнича бібліотека. Якби був молодший, пішов до бібліотекарської школи, і мав додатково досвід праці на різних щаблях у правничій бібліотеці — міг би колись навіть стати професійним foreign law librarian... Для цього, мабуть, запізно. (Йому 49 років). Та й не бачу в ньому цієї снаги, впертости, навіть аґресивности, щоб пробиватися вгору. Але якусь малу шансу хочу йому дати. Двері будуть відхилені — здобуде вступ у наш світ. Чи використає, чи доросте до можливостей — побачимо.

Понеділок, 26 квітня 1993, метро, вранці.

В суботу гостила обідом (качкою!) Рисю Голод, а потім разом з нею поїхала на Людину імпрезу ("Бабуня нашого часу"). На імпрезу з'явилося около 150 осіб, отже принесла вона парусот долярів доходу. (Та ще й мала фінансову допомогу Ценка у висоті 500 дол.) Але Люда мусіла заплатити і за виступи співочого ансамблю з Нью Йорку, і за виступ танцювального ансамблю Волошки і навіть дала малий гонорар декляматорам. А до того ще заля ($300), і рекляма в пресі і по радіо. Коштовні тепер імпрези — якби не з'явилась публіка, що платить по $10.– вступу — був би фінансовий провал. Найбільше (тобто "єдине!) що мені сподобалося — це гумористичний фейлетон Іванки Савицької та виступ Волошок. Був у програмі і мій вірш "Хвала життю". Читала його Готь, новоприбула з України. Я сподівалася на більше. Присвяту пропустила — отже невідомо, до кого вірш стосується і чому його читають на святі бабунь. Змінила пару наголосів — "вíденську моду" (хоч у вірші є "відéнську" і так згідно з ритмом треба читати, навіть якби це було неправильно!, а крім того зашпорталася на основному реченні вірша "вся радість в будуванні, не в споруді", перемінивши його в протилежну думку... Після імпрези Люда запросила до себе виконавців і організаторів, і хоч я не дуже мала охоту, випадало піти. (Рисю Голод з імпрези повезла додому Софійка Геврик).

Вчора весь день провела на цвинтарі в Баунд Бруку. Мала їхати ще Віра, її "Фулбрайт" (в неї на помешканні живе молодий економіст зі Львова, Володимир Улянов, а що він є Fullbright scholar, то прізвище Фулбрайт Віра йому присвоїла і так ми про нього говоримо!) та Марійка Лабунька, але всі вони в останній хвилині передумали і я поїхала сама. Була прекрасна сонячна погода — весна у повному розквіті, добре виїхати за місто у пасторальну симфонію весняних кольорів. Цвітуть овочеві дерева, трава має сочистий свіжий колір, бруньки ледь-ледь відкриваються... Тим разом я виміряла дорогу — вийшло точно 60 миль в один бік і забрало дві години. Людей було багато, але не так, як минулими роками, і не так, як тоді, коли відзначували 50-ліття голоду. Бачила сваху Марусю Пасічник, Діму Комілевську, Ярину Турко, Оксану Радиш та й повно знайомих з Філядельфії. Поговорила там з Шиприкевичами і що головне, подивилася на їхній надгробний камінь. Він мені подобався, я отримала певні інформації і, їдучи назад додому, та й приїхавши, надумалась. Прийшла мені ідея, що замість хреста, який є в Шиприкевичів, можна б дати знак "Слова" і це було б дуже гарно. Маю плян і хочу подзвонити до Лобачевської, яка ці речі фахово й добре робить. Отже — проґрес!

Вівторок, 27 квітня 1993, метро, вранці.

Вчора після роботи Віра під'їхала по мене своїм автом, щоб я могла взяти із свого бюра два великі дереворити Гніздовського, що в них мені розбилося скло. Повезли ми це до Фещака додому, разом з іншими дрібнішими речами до обрамування. (Перед тижнем я дала оправити до McShain три інші картини: портрет Дзядзя Туся роботи Байбарака, декоративний петриківський розпис — робота Павленко з Ленінграду, та Остапову фотографію — отже між Фещаком і McShain мистецьке обрамування цього місяця коштуватиме мені чимало грошей!) По дорозі додому Віра вступила до мене на обід (я дала їй решту качки, що залишилася із суботи).

Вчора Хромиш прийшов на інтерв'ю. Трохи він по англійськи говорить, може дасть собі раду. Приймемо його на літо, по 20 годин на тиждень. Має прийти перший раз в понеділок, 10 травня. Марилі тоді не буде і вона пропонувала почати в середу, але я подумала, що для Хромиша втратити можливість заробити в понеділок за 7 годин (по 5.25) — це втрата. І тому запропонувала, що в цей перший день тренуватиму його я і почну від інших робіт, щоб його поступово втягнути в працю. Йому також напевно легше буде почати зі мною. Між іншим, син його, що є студентом на Дрексель, приходив у суботу покосити траву і зробити порядок на городі. Заробив собі 30 дол. (і дві пари Остапових черевиків!)

Середа, 28 квітня 1993, вранці, метро.

Не встигаю нічого зробити. От треба потелефонувати до Лобачевської в справі пам'ятника. В Бавнд Бруку подобався мені пам'ятник Шиприкевича — чорний ґраніт з Індії, простий, не надто великий прямокутник, з чорним великим написом (чорні літери ґраніту, з тлом "вирізьбленим" на сіро). Шиприкевичі мають з лівого боку хрест, а під прізвищем герби Волині і, здається, Тернополя, звідки походить вона. А внизу — імена і роки народження і смерти. В них прізвище чомусь "Шиприкевич" (а повинно бути Шиприкевичі). Я заплянувала використати цю ідею, зокрема подобалися мені чорні ґранітні літери. Але я подумала, що єдиною прикрасою візьму знак "Слова" роботи Гніздовського. Якби це дати з лівого боку, там де в Шиприкевича хрест, в центрі чорний ґранітний напис: Тарнавські, а внизу Остап (3.V.1917; 19.IX.1992) i Марта (15.XI.1930) — це було б гарно, безпретенсійно, але ефектовно. Імена й дати були б вириті в ґраніті, як також прізвище Tarnawsky з другого боку каменя. Плити, думаю, непотрібно. (Чомусь разить мене пропорція довгих плит до невисоких вертикальних пам'ятників). Але варто зробити вузький обрамлений тим же чорним ґранітом прямокутник, що його думаю висипати білим декоративним камінням замість квітів.

Не могла подзвонити, мусіла прати, прасувати, а ще й час забрали мені увечорі телефони Собчука, Вови Куліша, Лесі Яцкевич. Вова їде до Києва і я мушу підготовити листи до Доценка і до Марка, щоб він їх туди завіз.

Четвер, 29 квітня 1993, вранці, метро.

Вчора ввечері потелефонувала до Лобачевської і домовилась, що пришлю їй свій "плян" пам'ятника, а вона зробить проєкт і пришле мені кошторис. На камінь з Індії доведеться кілька місяців чекати. Вона думає, одначе, що до наступної весни пам'ятник буде готовий, може й раніше. (Було б, очевидно, гарно, якби він був готовий вже до річниці смерти, але це навряд чи можливе. Хіба знайшли б такого розміру готовий ґраніт вже десь на складі в Америці. Ґраніт шліфують уже в Індії — тут на місці тільки роблять написи ітп. Говорила я також досить довго з Максимом, щоб його про ці мої заходи повідомити і порадитися. При цій нагоді він виявив мені плян вакацій від 14 до 21 серпня на Cape Cod, потім тиждень (вони) між Бостоном, Нью Йорком і Філядельфією, а тиждень перед Labor Day — у Wildwood Crest. Треба буде мені довідатися, чи можна буде замовити на цей час помешкання в Нікоровичів, а якщо ні — то деінде.

П'ятниця, 30 квітня 1993, метро, вранці.

Ділові справи під контролем: поступ! Вчора порозумілася з Нікорович в справі помешкання. Є. Зарезервувала від 28 серпня до 4 вересня. Подзвонила до Максима. Погодилися і були раді, що справа вже буде полагоджена. Маю надію, що вони не будуть розчаровані, що помешкання (якого я вже багато літ не бачила!) в можливому стані, що не буде дощу, що вдадуться вакації у Wildwood Crest i будуть заохотою їм приїхати суди і на наступні роки. Коштуватиме це помешкання 440 дол. за тиждень (дорого! Ціни значно підросли, але цього можна було сподіватися) — і я маю намір заплатити це з власної кишені (може як дарунок Максимові з нагоди уродин? Зрештою буду на вакаціях разом з ними). А ще перед тим будемо разом тиждень на Cape Cod. Я поїду, мабуть, поїздом, а не автом (боягуз з мене! може б треба відважитись?) — відвідаю по дорозі Мотрю, а з Providence поїду автобусом до Hyannis і там по мене виїхав би Максим.

Сьогодні хочу замовити літак до Champaign, бо вже мабуть пора. А ввечері треба буде написати ділові листи до Лобачевської та до Доценка. Доценкові хочу запропонувати, щоб взяв на себе редакцію і видавничий клопіт другого видання Туги за мітом. Було б, очевидно, ліпше, якби я могла приготувати збірку нових Остапових статтей — але для цього потрібно ще багато часу і воно не скоро станеться. А тимчасом можна б видати Тугу за мітом (напевно Туга за міфом! згідно з київським правописом!) Книжка готова, потрібні тільки гроші. І це був би другий пам'ятник!

Понеділок, 3 травня 1993, метро, вранці.

Остапові уродини. Вже пару днів з цього приводу на серці в мене тоска — в п'ятницю на роботі набігали мені на очі сльози, трудно було панувати над емоціями. Сьогодні запросила на обід Віру — разом його згадаємо. Я, між іншим, виманила в неї в суботу бузок — "ніжність біла й гордий фіолет" стоїть у флаконі поруч портрета, а до вікна Остапової кімнати пнеться вгору великий розквітликй кущ нашого власного бузку.

В п'ятницю пів ночі писала листи: до Доценка (отримала вже нарешті і передане число журналу Українська мова і література в школі), запропонувала йому редагування другого видання Туги за мітом. Посилаю для заохоти 40 дол. Передачу цю, разом з листом до Марка, візьме до Києва Вова Куліш. Написала також до Лобачевської в справі пам'ятника. В суботу мала засідання Ради Бібліотеки і встигла тільки поїхати по харчі та інші закупи. В неділю, замість іти до церкви, поїхала по квіти і кілька годин працювала в городі. (Погода прекрасна, все цвіте, доґвуд у повній своїй пишноті, азалії саме розкриваються). Встигла скінчити, зробити собі обід і поїхати на виступ І. Юхновського.

Такого розумного, ділового і зрівноваженого чолівіка з України я ще не бачила і не чула. Приємно, що Україна має таких людей. Говорив про ролю діяспори (тут на місці, політичне lobby, розбудова і продовження інституцій), про потребу ліквідації ядерної зброї в Україні (ракети націлені на Америку, міжконтинентальні, не могли б бути вжиті проти Росії, а можуть бути претекстом для Росії — при тихій підтримці Америки — зробити інтервенцію в Україну, щоб ліквідувати загрозу). Перестерігав, щоб не рівняти ситуації України з Росією. Незалежності Росії ніщо не загрожує, а от Україна, немов відірвана з дерева галузь, що її встромили в землю і чекають, щоб росла. Таку ж добру метафору вжив для характеристики атомної зброї. Це як залізна величезна ломака, що її господар притащив на подвіря з думкою, що вона його охоронить перед злодіями.

Вівторок, 4 травня 1993, метро, вранці.

Справила я Остапові поминки, хоч куди. Віра прийшла увечері на обід. Після обіду і доброго вина, що його пляшку спорожнили ми удвох, Віра вийшла закурити (аякже, вона ще курить! Тепер курячі в абсолютній меншості, навіть в ізоляції!) Отже ми сіли надворі, на ґанку, серед квітів, і я почала читати Остапові вірші. Та ще й з біографічними коментарями для Віри, що їй було особливо цікаво. Коли зовсім стемніло, повернулись додому. Я знайшла звукозапис Остапового авторського вечора 1979 року — а цей запис включає також гостину в нашому домі і запис віршів, що їх Ольга Чмух записувала для Голосу Америки. Були на цій нашій гостині теж і Лащики, тоді ще обоє разом, Віра і Ґеник. Розбавлене товариство, голоси Рудницького, Шашаровського, Оранського, Зенка Чайківського, Люди, Вісі Блавацької — і природний, веселий, погідний голос мого Остапа — відтворив зворушливу картину минулого щасливого вечора.

Сьогодні має прийти до мене на полуденок Вова Куліш, щоб забрати передачу листів до Марка, Доценка і Бліхара. А ще хочу передати до Львова Володимиром Уляновим (Віриним "Фулбрайтом" — він у неї мешкає, приїхав сюди як Fullbright scholar) деякі речі. Один лист (до Мороза) вже написала. Ще треба до Зорівчак і до Ільницького. Отже запрошу Фулбрайта на обід — він за тиждень повертається до Львова.

Четвер, 6 травня 1993, метро, вранці.

До півночі вчора писала листа до Зорівчак. Маю надію, що "Фулбрайт" забере до Львова мої два листи (до Роксоляни і до Мороза, і дві книжки: мою ULE65A для Мороза і Зібрані вірші ОТ для Роксоляни. Хотіла б передати ще книжку ОТ Ільницькому, але не маю відваги надто перевантажувати Фулбрайта — я і так ще з ним про це не говорила. Але як прийде на обід — зреванжуюся: може якісь Остапові речі на нього пасуватимуть: черевики, штани, сорочки?

Трапилася мені неприємність. Коли я пару днів тому садила квіти, щоб зробити собі приємність, пустила свій CD player на повний голос, відчинивши у хаті двері і вікна — отже працювала при звуках Бетговена. Але десь по годині — музика обірвалася. Я вже пару днів пробую розгадати, що сталося. Вчора пробувала безуспішно розгадати проблему при помочі "owner's manual". Апарат світиться, диски перескакують від 1-до 6-ого, але звуку жодного. Є можливість що або конекції дротів треба направити, або вичистити heads — напевно якась дрібна проблема, але я навряд чи зможу її направити власними силами. Це мені зіпсувало настрій. Музика мене цими днями дуже рятує і є в моєму домі важливою "presence"... Ще добре, що радіо діє, що маю в спальні ще другий CD — отже лист до Роксоляни таки писався на тлі 5-ої симфонії, що її я тількищо купила, заплативши дорого (18 дол.!) бо вперлася, що хочу не що будь, а Караяна і Berliner Philharmoniker..

П'ятниця, 7 травня 1993, метро, вранці.

Вчора приїхали Ія з дитиною — не до мене, а до Лабуньків, але я говорила вже з нею по телефону. Сьогодні ввечері прийдуть до мене. Вона хоче завтра поїхати з дитиною до Гантеру на пару днів, а в середу чи в четвер уже повертається назад додому. Чому до Гантеру? Відпочати, бо дуже перемучена працею і хоче побути сама з дитиною. Ну, мені здається, що доцільніше було б, щоб дитина побула з бабами, в родинному україномовному оточенні. Але кожен має право жити і виховувати свої власні діти, як сам хоче. Є можливість, що до Гантеру приїде також Люба Лабунька зі своїми двома хлопцями. Оттоді такий тиждень в Гантері був би оправданий. Дитина мала б родинне, дитяче, українське товариство. Маю надію, що так воно і буде. Я пропонувала Ії своє авто (хоч це поважно скомплікує мій власний вікенд — не зможу поїхати ні до фризієра, ні за харчами, ні на жодну імпрезу) — але ще не знаю, чи вона з цієі оферти скористає.

Понеділок, 10 травня 1993, метро, вранці.

Помер Святослав Гординський. Пішов до міста у Вероні, де жив, і упав непритомний на вулиці. Його відвезли до лікарні, ще кілька днів тримали на машинах, але пам'яті він уже не відзискав. В середу на Баунд Бруку буде похорон і я хочу поїхати — ще не знаю, чи це мені вдасться. Ія поїхала до Гантеру і вчора (на день Матері!) телефонувала. Вона не сама: є з нею не тільки Люба з дітьми, але й Олесь та й Мирослав з Марійкою. Family reunion! Я рада за дитину, що має родинне оточення. В п'ятницю Ія була в мене, дуже коротко, з мамою. Треба було полагодити справу телеграфічної висилки грошей Маркові до Києва. Дав знати, що йому конче потрібно 3,500 дол. На що, не знаю. Ія таку справу не могла сама полагодити у Філядельфії, отже звернулася до мене. Поїхали ми до Mellon/PSFS і полагодили цю висилку через Credit Lyonnaise до Банку Відродження в Києві, на Маркове конто. За трансакцію тут взяли тільки 30 дол. — не знаю, чи будуть ще якісь оплати. Ія мені ці гроші поверне — це не є дарунок! Але якщо справді таким способом можна переслати гроші, то я з цього може в майбутньому скористаю, коли друкуватиму там Остапові (а може колись і свої!) книжки.

Пополудні, 10 травня. Метро, додому.

Написав до мене якийсь Микола Чабан з Дніпропетровська. Читав Остапові спогади, мої вірші у Дзвоні, просить, щоб прислати йому Остапову книжку. А до листа долучує вирвані з якогось журналу сторінки, де надруковані листи Валер'яна Підмогильного, що їх до друку підготовив саме він. Вчора відписала йому листа, Максимові послала матеріяли Підмогильного, а сьогодні надаю на пошті (звичайною поштою) Чабанові Остапові Зібрані вірші.

Хромиш був сьогодні перший день на роботі. Чи втримається? Тяжко сказати. Зробив одну важну помилку, чи то не зрозумівши інструкцій, чи просто через неувагу (був би викинув матеріял, що його треба було зберегти). Я перший раз провірила, але звичайно мусимо покладатися на наших працівників, неможливо все провіряти. Побачимо. Наступний раз прийде, як буде тільки Мариля. Мусить якось давати собі раду.

Буде в мене сьогодні на обіді Володимир Улянов, Вірин Фулбрайт. Ним передаю до Львова листи до Зорівчак і Мороза, Зібрані вірші для Рокслоляни, ULE65A для Мороза.

Вівторок, 11 травня, метро, вранці.

Був вчора на обіді "Фулбрайт". Я дозволила йому виговоритися: це був майже суцільний монолог, здебільшого про теоретичні проблеми економіки. (Він — заступник директора Інституту Менеджменту у Львові). Був два роки членом партії — сам про це почав чомусь говорити. Дисертацію захистив у Москві. Москва взагалі була раніше вузлом наукової інформації — все було сконцентроване, виходили реферативні журнали, які інформували про науку на заході, можна було отримати ксерокопії статей. Київ таким центром не став. Улянов навіть висловив думку, що ЦНБ не така добра бібліотека, як Львівська бібліотека Стефаника. Дала я йому передачу для Зорівчак і Мороза та й дала попробувати три пари Остапових штанів. Вибрав тільки одну — гарно на ньому виглядали. І здається взяв одну сорочку і одну піжаму. Більш не хотів. Він взагалі, здається мені, трохи паничик — найбільше хвалив собі коньяк — пізнався на доброму його квалітеті! (Martell).

Четвер, 13 травня 1993, метро, вранці.

Їздила вчора на похорон Святослава Гординського на Бавнд Брук. Не мусіла їхати власним автом — поїхала з Мартою Яримович — Гординський був її вуйком. Нема то як їхати з вправним шофером. Те, що мені по менших дорогах забирає дві години, вона подолала за менше як півтора години, надробляючи скорістю (і миляжем!) на головних дорогах Turnpike-ах. Заповідали дощ, але на диво погода випала дуже гарна — сонячно й тепло. Зібралось там десь між 60-100 осіб. Були Данко і Рудко з Нью Гейвен, Старосольська, Блавацька, Чепілі, Дорошенко й Чорпіта з Філядельфії, старий Кедрин, який знаменито ще тримається, в елегантному чорному костюмі (я пішла з ним привітатися — пам'ять має знамениту — ні сліду старості, а він вже до сотки недалеко!) Над могилою жодних промов не було, але були поминки і там говорили Шевченко, член місії при ОН, що прочитав листи від Лубківського, Драча, і повідомив про некрологи в газетах України, Данко від музею, Кузьмович від Свободи, ще якісь представники організацій, а також і я — від себе особисто та від Зуєвського в імені канадського "Слова". Зуєвський до мене три рази в тій справі телефонував: увечері у вівторок, щоб впевнитися, чи їду на похорон, а тоді вранці в середу, щоб подиктувати текст його заяви з приводу смерти С.Г., а потім, щоб додати одне слово, тобто поправити... При всіх цих підготовках мушу сказати, що текст його — дуже шаблоновий.

П'ятниця, 15? травня 1993, вранці, метро.

Вночі мені не спалося. І це не вперше. Хандра. Тоска. Weltschmerz. "Вчуся наново жити, змагатись із болем, щоб абсурдом для мене не стало життя." А життя таки — абсурд. Боюся за свою пам'ять, за свої можливості давати усьому раду. От, приїхавши з похоронів, взялася увечері балансувати чекову книжку. Не сходиться. Є різниця на 16.96 і не знаю чому. Завжди досі робила це без всякого клопоту — а тут раптом якась комплікація. Перевірила аритметику — все виглядає правильно, а от при кінці є таке розходження. Так немов би якийсь чек на таку суму був десь незаписаний. Ще не перевірила аритметики банкового statement — може це вони десь помилилися? Не люблю займатися рахунками, завжди воліла, щоб це робив Остап. А він любувався в самому процесі — любив, напр. рахувати місця в театрі і обчислювати скільки є людей, скільки продали квитків ітд. Важніші фінансові рішення його не цікавили, напр. щоб перенести гроші з ощадностевого конта на сертифікати я мусіла його пару літ переконувати, а одне його самостійне рішення — зміна Максимового сертифікату в Щадниці з первісного 4-річного на однорічний коштує нам уже пару тисяч долярів.

Понеділок, 17 травня 1993, метро, вранці.

Вікенд пройшов під знаком Ніни. В суботу прийшла пополудні на кількагодинну візиту, а в неділю ми були разом в церкві і на фестині Волошок на Михайлівській гірці. Тим разом я напередодні купила кілька забавок, бо бачу, що коли приїжджають діти, треба мати в хаті якісь іграшки. Дещо з того Ніна собі забрала, але більші речі, як великий грузовик і великий м'яч залишились ще для Іванка і Стефка, як приїдуть. Симпатичне дівчатко і смішне. Бавиться моїми чорно-білими коралями, що їх я тепер майже день-у-день ношу, бо пасують до моїх чорних і білих одягів. Я зняла коралі і хочу надіти їх Ніні на шию. А вона: Ні! Це тільки на концерт! В розмові після кількох годин спілкування зі мною, почала говорити про "моє" ліжко в Лос Анджелес — спонтанне сердечне запрошення приїхати! Ну, я знаю, що дитина була б мені рада. Але запрошення мусіли б вийти від Ії і Марка, та й була я там щойно, отже цього року вже напевно не поїду. Ія з Ніною від'їхали десь по третій — на летовище завезла їх Марта Чайківська, Іїна приятелька. Набрала Ія повно баґажу, як вона з тим усім і з дитиною дасть собі раду? Не журіться, дам собі раду, каже.

Була я вчора ще й на концерті піяністки Таїси Богданської — бенефіс на музей — Софійка Геврик активно до участи намовляла! Було мало людей (около 30 осіб), але концерт був добрий. Богданська — старша пані, я чула її гру вже і в минулому, але вона у добрій ще формі, грає першорядно, зокрема подобався мені Ноктюрн Шопена. Увечері, переборюючи апатію, я лягла в ліжко вже десь після восьмої ("Земля мене тягне", казав Тато). В ліжку перед сном ще трохи читала (Іваничука в Києві, цікаве інтерв'ю — він десь, кажуть, також надрукував якісь спогади, здається в Березолі? Але цього журналу я ще взагалі ніколи не бачила. Їду до роботи відпочата, і вчасно.

Вівторк, 18 травня 1993, метро, вранці.

Вчора пополудні була в університеті "power failure" — не тільки в нашому будинку, але і в інших будинках на кемпусі. Наше книгосховище (stacks) зовсім без вікон — отже темнота на всіх поверхах. Тільки в читальнях і в бюрах, де є вікна, можна було щось бачити при денному світлі. Страшна ота залежність модерного світу від електрики! Та ще й одна наша колега — Janet — їхала ліфтом, щоб добратися до шостого поверху і застрягла, в темноті, в ліфті, між першим і другим поверхом, а ніхто про це не знав. Каже, що кликала на поміч, але її не чули... Тільки коли вже перед 4-ою годиною вирішили замкнути бібліотеку й розпустити працівників додому, взялися перевіряти всі поверхи і ліфти і тоді щойно почули, що вона там. Хлопці ліфт відкрили і наша Janet могла нарешті вийти, але це переживання, що його нікому не бажаю. Погасли навіть т.зв. emergency lights... Як це можна толерувати? Треба буде з цього зробити поважну справу.

Я вчора прийшла додому раніше, встигла переглянути газети, випрати машину білля, подивитися на вісті, випрасувати пару речей, заплатити рахунки — а ще вже пізнім вечером, після телефону Ані, написати порядок нарад на річні сходини Ради Бібліотеки, що мають відбутися 22 червня (після мого повороту з Урбани), але що про них повідомлення мусять бути розіслані раніше.

Середа, 19 травня 1993, вранці, метро.

Вибиралася я іти вчора до УКУ на виступ Лесі Гончар, але після роботи, вечорами, такий вихід — це зусилля, до якого часом треба себе примусити. Колись я це робила, щоб вивезти Остапа з хати до людей — отже мала додатковий стимул. Тепер роблю це тільки для себе і часом просто "не хочеться". На четвер був заповіджений виступ Погрібного і от я вирішила, що дві такі імпрези на один тиждень за багато, що піду тільки на Погрібного. Тимчасом зателефонувала Софійка Геврик, також у справі цих виступів. Виявилося, після перевірки в Рудницького, що ці виступи — аж наступного тижня! Отже добре, що я не поїхала! (Тепер Рудницький вже не веде радіопрограми в неділю і рекляма для імпрез в УКУ не доходить до публіки — про Лесю Гончар і Погрібного він заповідав на вечорі вірменки Божко минулого тижня і я, очевидно, зробила фальшивий висновок, не перевіривши дат. Виступав в УОКЦентрі вчора генерал Мулява — це напевно зібрало численну публіку, але я на його виступ не мала охоти їхати. Отже сиділа вдома, читала газети при музиці. Христина Турченюк передала мені число бюлетеню профспілки при Community College. І там якась колишня Остапова працівниця написала дуже теплий і симпатичний tribute в пам'ять Остапа. Це мене зворушило. Мушу їй подякувати, хоч особисто її не знаю — треба мені довідатись від Турченюк, хто вона така і куди їй писати.

По дорозі додому, пополудневе метро.

Історична подія: в переповненому вагоні метро якийсь молодий чоловік запропонував мені своє сидяче місце і я сіла, а він стоїть! Таке мені за останніх 10 років, мабуть, трапилось вперше! O tempora, o mores! Коли я була гімназисткою, завжди вставала і робила місце старшим. Навіть пам'ятаю інцидент у зальцбурзькому трамваї, коли я встала, щоб зробити місце старшій дамі, а якийсь молодий мужчина, поки вона сіла, сів на це місце сам. Я була "встекла", як казали мої колежанки, але не мала досить відваги й аґресивности, щоб зробити з того публічний скандал. Була тільки обурена і на все життя запам'ятала. Тепер, коли я постаріла, молодь не робить місця старшим, зокрема в Америці. Хоч треба признати, що часто встають, щоб зробити місце молодій жінці з дитиною, або калікам. Коли я мала звихнену ногу і ходила з палицею, робили мені місце завжди, аж до пересади, так що я перестала носити палицю, щоб не робити з себе інваліда.

Четвер вранці, метро.

Їду до роботи раніше ніж звичайно, але невиспана, втомлена і штивна, бо заспала і не було часу робити руханку. Лягла спати після півночі, бо писала звіт на річні сходини Ради Бібліотеки. Ці сходини відбудуться щойно 22 червня — аж після мого повороту з Урбани — але я буду зайнята іншими справами, можу забути, отже не хотіла відкладати до останньої мінути. Звіт цей писати не легко, бо я вважаю своїм обов'язком вказати на деякі недоліки, щоб потім не сказали, мовляв, МТ вважала, що все благополучно і на добрій дорозі. Це очевидно стосується Хромиша. Він має багато добрих прикмет — м'якість, гладкість у поводженні з людьми, але йому бракує засадничого know-how, що його мав би навіть малодосвідчений, але фаховий бібліотекар, що знав би англійську й українську мову й був обзнайомлений з українознавчою літературою. Хромиш теж на праці в BLL виявляє, яке глибоке є його незнання англійської мови (я думала раніше, що він не вміє говорити, але що розуміє добре друкований текст). Його loose-leaf filing треба точно перевіряти, бо він не завжди розуміє надруковані інструкції, а соромиться запитатися, чи просто не розуміє що є проблема. Вчора був би викинув тексти одного із законів України, якби я його на цьому не переловила! І то саме України! Я ледве струмувала своє незадоволення. Мариля дає йому вказівки, бо вона — безпосередній його supervisor. Чи він їх розуміє? І чи справа тут тільки в мові, чи може грає ролю брак уродженої кмітливості? Нажаль, ми хоч-не-хоч порівнюємо його з іншими нашими працівниками, здебільшого молодими, що з них значна кількість визначається неабиякою інтелектуальною бистротою. Чи втримається він на цій роботі? Чи при кінці літа на стільки опанує всі її (невеликі зрештою!) тонкощі, щоб йому можна було запропонувати цю part-time позицію і на час академічного року? Побачимо!

Перед сном читаю книжку-порадник Fit for Life, що її авторами є подружжя Diamond. Зацікавила мене цією книжкою Ліза Чепіль. Автори мають свою теорію харчування, яка зводиться до того, щоб їсти якнайменше м'яса і молочних продуктів, якнайбільше овочів і городини і то у відповідних комбінаціях і у відповідний час.

П'ятниця, 28 травня 1993, метро, вранці.

Пару днів не робила записів у щоденнику. Шкода, але ніколи було. Їздила до Провіденс, відвідувала Мотрю, Андрія, Лесю і Левка. Софійка Геврик їхала відвідати свого сина Лесика, що саме закінчив третій рік Rhode Island School of Design (він — на відділі ілюстрації та animation). Отже їхали обоє з Титом на виставку кінця року, де були включені і Лесикові роботи. Коли довідались, що я маю там близьку родину і мала б охоту їх відвідати, запропонували взяти мене з собою. Виїхали десь біля 3-ої пополудні, просто з праці, у вівторок. На нічліг прибули під вечір до їхньої хати в Гантері, а потім вранці поїхали до Провіденс. Перед третьою в середу були там. Андрій був в університеті і, як ми домовилися, забрав мене з Провіденс додому.

Вони живуть тепер в East Greenwich, около 20 мін. автом від Провіденс. Мають прегарну хату, зовсім нову, у багатій "панській" дільниці, де панує довкола "soleil, espace, verdure", як сказав би Le Corbusier (А сонця справді було багато, бо погода вдалася нам, як на замовлення!) На партері мають комплекс получених зі собою, не відділених дверима кімнат, що включають вітальню, їдальню і кухню, і на цьому ж рівні є master bedroom з великою (дво-кімнатною!) лазничкою, перебудований з ґаражу апартамент із двох кімнат і лазички для Яцкевичів, і ще є додатковий powder room біля кухні і кімната-кабінет для Андрія. На поверсі є дві спальні — одна велика з лазничкою для гостей, де спала я, і друга — Тимошева кімната. В хаті всюди дуже високі стелі, дуже багато сонця і простору, великі вікна (навіть в master bedroom, аж дивно, можна знадвору заглядати як хтось сидить у ванні! Там зроблено спеціяльний параван!) Хата має всюди також дуже високі вбудовані шафи (closets).

30 травня 1993, неділя пополудні, вдома, на городі.

Сьогодні я цілий день поралася на господарстві: косила траву з переду і ззаду — порядніше, як звичайно, бо без поспіху. Погода чудова, хочеться бути на дворі — от я і сіла відпочати на городі, на лежаку. Вранці думала, що поїду до церкви, а потім лишуся на фестині на Михайлівці — вчора ввечері запропонувала Вісі Блавацькій, що візьму її туди з собою. Але коли я вранці потелефонувала, Блавацька сказала, що чується погано і нікуди їхати не хоче. А я — після дуже томлячого дня вчора, також вирішила зрезигнувати. Траву конче треба було скосити, бо за тиждень їду до Урбани, отже хата не може виглядати занедбаною, а відкладати цієї роботи також не можна, бо заповідають дощ і може не бути вже нагоди. Вчора тягнуло мене кудись рушитись з дому. Спочатку думала, що вранці поїду до Яримовича ( — треба мені промити вуха!), але виявилося, що його лікарський офіс закритий. По телефону домовилася я з Яримовичем, що він вступить у вівторок ввечір, захопивши з офісу шприц і зробить мені це промивання вдома (такий сервіс можливий тільки у знайомого лікаря та ще й далекого родича!) Отже я поїхала... shopping. Вступила тут недалеко на Cheltenham / Broad до крамниці з меблями. До Остапової кімнати потрібно sofa-sleeper — але досі Остап завжди протестував, що мовляв, "не влізе через двері". Була одна така канапа за 400 дол., що я її готова була купити. Але я сказала продавцеві про нашу дилему і він порадив зміряти двері вздовж і вширш. Треба 80 інчів висоти і 35 ширини. Я поїхала назад додому, змірила — мав рацію Остап, не влізе. Поїхала до Ванамейкера — там не було жодної відповідної канапи (думала, може є якась менша) зате ціни справді горендальні. Але натомість я купила на випродажі фіранки і капу на ліжко. Фіранки до вітальні — ми з Остапом давно вже пробували знайти якусь розв'язку для наших французьких дверей, що покриті малими фіранками дуже недбало виглядали. Ходили, міряли, радилися. І от я вчора знайшла непогану розв'язку. Змінила тільки фіранки на самих дверях, залишивши ті що на вікнах, під драперіями. Нові фіранки закривають цілі двері — тобто дверей відчинити не можна, не відсунувши фіранок, але це не важне — ці двері відкриваю тільки раз у рік, коли мию вікна! Зате фіранки добре виглядають і ціла кімната робить ліпше враження. Трохи я намучилася, пришрубовуючи закрутки. А крім того, очевидно, треба було помити вікна і попрати й попрасувати ті старі фіранки, що залишилися на вікнах. Одне слово: повні два дні я втратила на господарські справи.

Головінські і Яцкевичі були раді мене бачити. Живуть вони в неабиякій ізоляції від українського життя. Мотря й Андрій вже до цього звикли, зрештою вони інтегровані в свої професійні американські товариства і може навіть не відчувають якогось браку. Але Леся й Левко у Філядельфії бували на кожній імпрезі і майже на кожному похороні, а крім того — годинами сиділи на телефонічних розмовах із знайомими. Тепер все це відпало, а телефони всі — на далеке віддалення і коштовні. Левко перестав їздити автом, отже втратив свободу рухів. Але це неуникниме — в їхньому віці така зміна мусіла наступити, вони не могли вже бути самі. Левко вдруге — вже у Провіденс — дістав жовтачку і провів кілька днів у шпиталі. Йому забивається жовчевий провід. Тепер йому вставили плястикову соломинку, провід працює, він чується ліпше, жовтачка минулася. Втратив багато ваги — спочатку боялися, що це — рак, але виглядає, що ні, слава Богу. Леся видимо постаріла — нема ради. Мотря прибула на вазі, Андрій трохи вилисів. А я? Цікаво, якою вони бачили мене? Постарілою, сивою? Від реальности не втечеш. Мені поїздка ця добре зробила — побула я в товаристві близьких мені людей — Софійки і Тита, Андрія, Мотрі, Лесі й Левка — пару годин. Вірю в те, що контакти треба плекати і постійно відновлювати.

Вчора й сьогодні проходить у Ньюарку конвенція Союзу Українок Америки. Більшість моїх знайомих — там. Софійка Геврик, Люда Чайківська, Аня Максимович, навіть Віра Лащик! Мене запрошувала пару тижнів тому Лариса Онишкевич, щоб я взяла участь у панелі, але я відмовилася. А на конвенції СУА я їздила досі тільки тоді, коли брала в них участь!

Поволі приготовляюся до виїзду до Урбани. А це значить — передусім господарські справи і рахунки. Доповіді, на щастя, не готую, але було б добре переглянути ULE80, щоб підготовити собі роботу. Вчора завезла пачку Остапових книжок (20 прим.) Рудницькому — він буде їхати до Урбани автом і їх повезе. Там буде багато людей з України і взагалі концентрація різних знайомих — напевно роздам. Ліпше даром роздати (зокрема для України), як мають стояти пачки в мене в пивниці.

Максим і Уляна відзначили вчора 10-ліття свого подружжя. Я з цієї нагоди вже раніше передала їм у дарунку картину Ментуха, що висіла роками в нашій вітальні, а крім того CD Four Planets, а карточку з привітанням послала поштою. Продовженням їхнього 10-ліття буде їхня спільна подорож на Гаваї в листопаді. Щоб це уможливити, і я, і Маруся Пасічник будемо разом тиждень з обома хлопцями. В мене на роботі з того будуть незадоволені, бо вже деякі відділи в цей час будуть переноситися до нового будинку, але директива є не брати вакацій від 15 грудня до 15 січня (не зможу поїхати до них на свята!) — отже я з цього зроблю висновок, що в листопаді вакації можна ще буде взяти!

31 травня, понеділок, Memorial Day, 10:00 PM.

Телефонувала недавно Рися Голод з Торонто. Сказала мені, що на початок листопада, в час СКВУ, плянують зробити з'їзд "Слова"! Якби це було ближче до того часу, коли я буду в Торонто, могла б пов'язати це разом — а так, то доведеться зрезигнувати, бо ж два рази не зможу поїхати! Шкода! Якби вже була на пенсії, могла б зробити собі довший побут у Торонто, але поки я працюю, такі ескапади — неможливі.

Я сьогодні цілий день вдома — роблю порядок з паперами, аж голова розболілася.

Вівторок, 1 червня 1993, метро, пополудні.

Томлячий день на роботі. Повінь паперу: два повні візки нової періодики, що її треба переглянути і вибрати матеріяли до бібліографій (Labor law, Ukraine, Sales Convention, Hamburg Rules) та й вибрати цікавіше для довідкових нотаток Reference aids. Крім того — візок повний нових правничих дисертацій з Німеччини і Швайцарії. Їх ми дістаємо шляхом обміну і я вибираю, що важніше, для повного опису каталогізації, а решта залишаю для упрощеного скороченого опису. Багато часу забирає кожного дня перегляд електронічної пошти — зокрема через те, що отримую всі матеріяли трьох networks: Radio Free Europe, IntLaw та Ukraine. А між тим — важливі повідомлення нашої внутрішньої адміністрації — про засідання, рішення відділів ітп.

Почала минулого тижня заходи в справі купівлі комп'ютера додому. І зовсім несподівано, одна з фірм, від якої я сподівалася отримати відповідь факсом та узгодження в справі ціни і форми плачення — замість того прислала мені printer! І то без рахунка, але з packing slip на моє прізвище! Коли купувала в них printer Marie Newman, вони не тільки вимагали від неї номера VISA, але й казали підписати заяву, що вона є працівником університету — ще й підтверджену нашим директором від комп'ютерів! Chris Cieri сам мені про це розповів і дивувався, як то вони без погодження купівлі зі мною, прислали саму машину! Вона тепер стоїть у моїй шафі в бюрі і я думаю, що її варто було б забрати додому, щоб хтось не вкрав! Сам комп'ютер — згідно з домовленням з фірмою (іншою! Microsys) куплю 21 червня, після повороту з Урбани.

Середа, 2 червня 1993, вдома, ввечері.

Їздила сьогодні до роботи автом. З двох причин: по перше: хотіла завезти до свого бюра два наново оправлені дереворити Гніздовського — один, що мав віддавна тріснену шибу, другий, що пару місяців тому впав і розбився. Фещак обидва поправив і треба було їх завезти назад та повісити, бо на їх місце я тимчасово повісила афіші зі Львова і Києва, а вони — хоч самі непогані — разили мене передусім через те, що видно було подвійні сильні гаки в стіні для великих дереворитів. Друга причина: треба було привезти додому printer для нового мого комп'ютера (що його ще не маю). Вдалося мені все це благополучно довершити. Хромиш допоміг мені з принтером, а я зате завезла його потім додому (Він живе з родиною в Elkins Park).

Полагодила сьогодні ще одну справу. Лобачевська прислала вчора чотири шкіци проєктів пам'ятника, згідно з моїми суґестіями, включаючи знак "Слова" — чорний птах роботи Гніздовського. З чотирьох шкіців я вибрала один і сьогодні довго говорила з Лобачевською по телефону. Пришле мені офіційний контракт. Пам'ятник коштуватиме $5,400 плюс $870 за цвинтарні оплати, тобто разом $6,270. Платити треба трьома ратами — першу рату (1/3) зараз після підписання контракту. Якщо вона встигне прислати мені до суботи шкіц і контракт, то справу зрушу з місця вже тепер. Якщо пошта запізниться, то мусітиме чекати аж на мій поворот з Урбани — б в неділю вже їду. Нажаль, не мала я досить часу повністю приготувати собі роботу до Урбани — звичайно їду з точним пляном, що робити і за чим шукати. Але я ще матиму суботу для підготовки (вечорами не вистачає сил і часу...)

Четвер, 3 червня 1993, метро, вранці.

Не їду сьогодні автом, отже можна робити записки. Люди, що кожного дня доїжджають до роботи автом, витрачають і час і нерви! Добре, що я маю добрий доїзд публічним транспортом! Може і цього щоденника не було б, якби не філядельфійське метро!

Вчора, поки пішла спати, написала невеличкий лист до священика в лікарні в Урбані і послала йому 20 дол. на богослужби. Fred Jillson виявив мені був багато підтримки й уваги в час, коли Остап лежав критично хворий в Covenant Medical Center. Я давно повинна була це зробити. Але вчора попала мені в руки його візитна карточка. Вирішила не відкладати, не чекати на особисту зустріч, а написати. Так легше. А підготовка до виїзду до Урбани приносить болючі спогади про наш з Остапом останній там побут.

Неділя, 6 червня 1993. 11 год. вечора. Illini Тowers, Champaign, IL.

Живу в кімнаті 707 А — ще не знаю, хто є моїм партнером до цього студентського апартаменту. Прилетіла без пригод, нікого по дорозі не зустріла. Записок у літаку не робила — купила недільний New York Times на летовищі у Філядельфії, читала. (Є і про Україну — атомна зброя України — це, мовляв, найбільший тепер headache Америки!)

На порозі Illini Towers зустріла Штогрина і Сергія Білоконя. Переглянувши прелімінарну програмку, бачу, що Штогрин не тільки зробив мене керівником першої сесії завтра вранці (виступатимуть в моїй сесії Іван Головінський, Ярослав Барвінський і Віталій Замостян — не маю досить інформацій ні про доповідачів, ні про їхні доповіді! Такого ще мені не траплялося!), але і включив мене у програму доповідей! А я доповіді жодної не привезла, бо думала, що таке було в нас домовлення! Якби знала наперед, могла була привезти свою стару доповідь, що її мала читати (і не читала!) два роки тому тут в Урбані!

Увечорі в Colonial Room в Illini Union була перша товариська зустріч учасників конференції. Привіталася із старими знайомими, познайомилась з деякими новими людьми з України. Є тут уже Ляриса Онишкевич, обоє Рудницькі, Семчишин, Оксана Соловей, обоє Рубчаки, Ясінський, Ліда Корсун, Люба Пензей, Наталка Лончина, Анатолій Погрібний, Євген Федоренко, Ізраїль Клейнер. Маленька сензація, що з неї мав би потіху мій Остап: Іларій Чолган є тут із своєю молодою жінкою — це Світлана Грабовська, донедавна бібліотекарка бібліотеки Стефаника у Львові! Лариса познайомила мене з Нателею Кузякіною — старша, сива, струнка жінка — відома мені дослідниця творчости Миколи Куліша — що живе в Санкт Петербурзі. Сказала, що життя в Петербурзі дуже важке, але що вони звикли до біди і гордо її переносять. А от в Україні починається недоїдання, а там то, мовляв, новина... Жителі Петербурга сприймають як образу факт, що Україна відділилася і не можуть цього зрозуміти.

Понеділок, 7 червня 1993. 10:00 вечора.

Вночі не спалося. Запізно догадалася взяти таблетку на сон, отже не виспалася. Але зранку встала, зробила руханку, пішла до кафетерії в нашому будинку на сніданок. З наших там ще тоді нікого не було. Сніданок коштував $4.50. Овочі були, але не було великого вибору — більшість — всякі консервовані fruit cocktails — не свіжі, що їх рекомендує автор Fit for Life. Але я тут дієти триматися і так не маю наміру. Отже з'їла кашу з овочами, тістечко з кавою cappucino, та ще й на запас взяла собі яблуко, пів помаранчі і булочку. Проте завтра не маю наміру там харчуватися.

Конференція почалася офіційним відкриттям Штогрина та університетської адміністрації (Tax Choldin і ін.) Штогрин завжди мене дивує своєю поганою англійською мовою! Першу сесію виповнив Анатолій Погрібний. Говорив те саме, що у Філядельфії, тільки поширено, докладніше, бо мав більше часу. Все про працю Міністерства Освіти над відросійщенням українського шкільництва. Це складний процес і довго ще потриває, заки Україна може матиме державну мову в усіх державних школах... Сесія, що нею керувала я, випала досить добре, зокрема завдяки двом добрим доповідачам, що ними були Ярослав Барвінський та Віталій Замостян. Обидва — лікарі. Барвінський — професор хірургії в Манітобському університеті (брат Стахи Штогрин) говорив про стан медичної науки в Україні, Замостян — декан природничого факультету Києво-Могилянської Академії — говорив про наукові дослідження Чорнобиля, тобто медико-біологічних наслідків катастрофи. Обидва вони — люди з науковим стажем, багатьма друкованими працями — говорили дуже конкретно, до речі, підсилюючи свої твердження статистичними фактами. Доповідь Івана Головінського мала темою "ролю освітньої психології і розвиток національної освіти" і як уже вказує сама її назва — була загальниковою і поверховною (Але згадував Рене Декарта вже як Декарта, а не як колись на ПеКУСі — Декартéса!) Всі три доповідачі втрималися у визначеному часі (я їх налякала напередодні, що після 25 мін. відбиратиму голос!) і за це я їм особливо вдячна, бо це дало змогу для запитань і відповідей — їх було багато, зокрема ж до Замостяна, і це зробило сесію цікавою і живою.

На полуденок пішла я в товаристві Гром'яка і зафундувала йому ланч. Я розпитувала його про те, як виглядає його роля представника президента на Тернопільську область, бо мені неясно, як у демократичній державі може діяти таке централізоване управління і чи не входить воно в конфлікт з муніципальною владою? Казав, що це на зразок французьких префектів і на його думку, це перехідна стадія, конечна, бо система привчила людей до командного управління. Гром'якові я подарувала Остапові "Зібрані вірші", а він мені зреванжувався своєю книжкою спогадів "Вертеп" — про 1989–1991 роки, коли він ще був депутатом СССР в Москві. Книжку маю намір зараз таки тут почати читати — і на цьому, мабуть, постраждає мій щоденник... Зібрані вірші роздала я також Тарасові Сализі (завідуючий катедрою літератури в Львівському університеті), Семчишинові, Наталці Лончині, про-ректорові Львівського університету Карасеві, а Іван Карк книжку навіть купив! (Книжки разом з іншими виданнями НТШ стоять виставлені на продаж — їх продає тутешній чоловік, що допомагає в цих конференціях, Кукуруза).

Пополудневу сесію я частково пропустила: пішла зареєструватися до Східно-Европейського Центру, щоб дістати бібліотечну картку і запевнити собі зворот 60 дол. депозиту. Доповіді були на мовознавчі теми — один доповідач говорив про українізацію в спорті і на це я вже встигла повернутися. Це був Андрій Кочур, син славного перекладача. Одну доповідь відкликали, бо доповідач тількищо прилетів з Европи і був надто втомлений, щоб читати доповідь. Отже пополудне і вечір були вільні. Не хотілося мені іти вечеряти, бо з'їла обильний полуденок з м'ясом (hamburger, і то великий і смачний!) Походила трохи в товаристві Лариси Онишкевич, Богдана і Мар'яни Рубчаків, і ми по дорозі купили деякі харчі, щоб з'їзсти вдома. Я купила тільки молоко, сок і пару овочів. Вдома з'їла ранішню булочку з молоком — це мені вистачило. Зате під вечір посиділа в товаристві Рубчаків, Салиги, Гром'яка на дворі перед будинком. Цікаво було поговорити. Салига, коли почув, що я хочу видавати в Україні Остапові есеї, запропонував свої послуги. Ну, з тим я вже почала справу з Доценком, але може треба буде взятися за видання Літературного Львова — тоді може й справді міг би допомогти в цьому Салига? (Я колись в цьому контексті думала про Ільницького. Ще побачимо. У всякому разі, хоч Федорів сам звернувся до мене з такою ж пропозицією, я до нього особливого довір'я, ні симпатій, не маю, зокрема після не надто доброго враження, що його він зробив у час його візити у Філядельфії.

На вулиці, коли ми ішли з Богданом, Мар'яною і Ларисою, зустрівся нам Толочко та Григорій Вервес, які також тут є. З розмови з Петром Толочком я довідалася, що він зовсім не знає про те, що він — нібито — номінований на амбасадора до Ватикану. Отже виходить, що це — неправда! Може треба мені завтра вранці потелефонувати до Лабуньків? Невже це якесь непорозуміння? (Всі ми в родині думали і надіялись, що таким амбасадором призначать Лабуньку, бо він для цього може й найліпше надається. Може ще є надія, що це може статися? — Про Лабуньку з Толочком я, очевидно, не говорила!

Мала я нагоду поговорити з Ярославом Ісаєвичем, перепросити його за те, що не відповіла досі на його листи, і подякувати за те, що помістив біо-бібліографічні дані про мене у Віснику бібліографічної комісії.

Нарешті зустріла а свою room-mate. Нею виявилась молода дівчина, Crawshaw Amy — американка, що вийшла заміж за бельгійця і працює в католицькому університеті в Leuven (саме Лє'вен, не Люе'н, бо це тепер поділено, а вона є в цьому флямандському, не у французькому). Вона приїхала сюди на семінар слов'янських бібліотекарів і навіть є в програмі нашої конференції. Але вона не має ні бібліотекарських студій, ні не знає слов'янських мов — попала на свою роботу випадково і недавно — а щоб вчилася, прислали її сюди... В Урбані вона колись була студенткою, це її Аlma Mater. Ми з нею зустрілися на пів години — а так то рідко себе бачимо.

Тепер година 11:21. Я вже скупалася, помила голову, і зараз лягаю в ліжко — читати Гром'яка.

Вівторок, 8 червня 1993, десять хвилин до півночі!

Заки ляжу в ліжко, хочу хоч коротко зреасумувати сьогоднішній день. Вранці — сесія, що в ній виступали Микола Некоз із Запоріжжя, Вадим Зубко з Києво-Могилянської Академії, Генадій Крисько з київського інституту культури та Євген Федоренко. Ланч провела в товаристві Ліди Корсун (що була моїм гостем). Були при столі ще інші люди з України, Рослицький з Канади, ще хтось. Пополуднева сесія включала Оксану Панькову з Києво-Могилянської Академії, Валерія Мірошниченка із Запоріжжя та Леоніда Рудницького. Панькова та Рудницький говорили про навчання англійської мови в Україні, Мірошниченко — про англомовну україніку. До його доповіді мусіла я зробити завваження в формі запитання, бо наш доповідач з провінції взявся за непосильну тему, що про неї він ані чорта не знає. З англомовної української періодики знав тільки Ukrainian Canadian, та ще й схарактеризував його як об'єктивний, невтральний, не-ідеологічний журнал! Потім у приватній розмові я дала Мірошниченкові деякі довідки до бібліотеки, щоб пошукав собі бібліографії Винара або бодай Вереса (а також мою і П'ясецької), щоб бодай познайомився з великим багатством матеріялу, який існує. Був трохи спешений і вибачався, але я йому співчувала, заохочувала вчитися, не знеохочуватись: саме тому ви й приїхали сюди, кажу. Є нагода пізнати джерела, що їх немає і що невідомі в Запоріжжі. В другій пополудневій сесії виступали Ісаєвич, Стойко і Винар. Ісаєвич від обох колег на голову вище — він справді думає вже західними категоріями — наука наперед, а потім наука українська. Істина, не ідеологія. Видно по ньому, що був якийсь час у Гарварді.

Ввечорі була гостина НТШ, але поки піти на цю гостину, ми з Іваном Карком пішли собі на обід до найліпшого в місті ресторану на 21 поверсі круглого хмарочосу (Там де я вже пару разів була з Остапом, а два роки тому з Марком, тоді коли він приїхав відвідати Остапа в лікарні). Провели приємні пару годин — тим більше, що збиралося на велику бурю, в час, коли ми були нагорі, завили сирени, почався tornado alert, панорама околиці з вікон 21 поверха виглядала страшно і загрозливо. Нам казали відійти від вікна, дали столик збоку. Але вечеря була вдала, обід був смачний, я випила дві склянки вина. Іван розповідав про свої військові пригоди (тим разом навіть цікаво, про підлеглих йому солдатів в окопах в час війни в Кореї, про такі побутові речі, як потреба міняти промоклі скарпетки, вкопуватись глибоко, розв'язувати якось проблему латрин, ітп.)

В час, коли ми собі з Івасем обідали, як нам потім розповіли, в гуртожитку був справжній alert: всіх зігнали у підвал перечекати небезпеку, не вільно було залишатися в кімнатах! Небезпека, одначе, швидко пройшла. Ми з Іваном пішли ще на гостину НТШ. І там від Стойка я довідалася, що в новому випуску Ukrainian Quarterly (що його він тепер є редактором) надруковані рецензії Штогрина на мої ULE65B i ULE65A і Жили на Остапові Зібрані вірші. Показав число, я прочитала, але не могла собі залишити. Приємна несподіванка! Остапову книжку подарувала сьогодні ще Некозові із Запоріжжя, Ліді Корсун з Києва, Григорієві Вервесу з Києва і Ревуцькому. Розумний та Роздольський за книжку заплатили по 20 дол. Була в час конференції виставка і продаж нових видань з України, що її вів Кукуруза, який веде книгарню "Дзвін". Я купила в нього книжок на 50 дол, — передусім для Максима і дітей.

Середа, 9 червня 1993, год. 11:30 вечора, в ліжку.

Сьогоднішні сесії слухала вибірково. Вранці трохи запізнилася на доповідь Наталії Кузякіни — а шкода. Доповідь виявилась дуже контроверсійною і викликала поважну дискусію. Кузякіна висловилась проти прискореної українізації шкільництва в Україні і говорила про те, які то ми з росіянами "таки рідні" і що росіяни відділення України сприймають як болючу образу. Коли зважити, що Кузякіна — людина заслужена перед українською культурою і приязна Україні (хоч і росіянка за національністю) — то такий брак зрозуміння для української точки бачення цієї проблеми застановляє і турбує. With friends like these...Чого тоді можна сподіватися від пересічних росіян, не кажучи вже про фанатиків типу Жіріновского?

Увечорі було прийняття для запрошених гостей в домі президента університету (елегантний дім, із обильним (на диво) прийняттям...) Потім ще дивилися на фільми про Соловки — тобто про Зерова на Соловках і українських жінок на Соловках (Автором сценарію була Кузякіна). Фільм про Зерова мене зворушив (є ще подібні фільми Кузякіни про Куліша і про Курбаса, але я їх не бачила). Фільм про жінок подобався мені менше... Була ще на закінченні інформативного засідання American Association of Ukrainian Studies. Тепер головою є Наталія Кононенко, обидві розсварені організації дійшли згоди — отже я з приємністю повернуся в ряди її членів. [Перестала була платити членські внески, як протест проти розпаду організації на два відлами, що вважала я компромітацією високого ступеня!]

Але день був під знаком дружнього спілкування — найбільше, мабуть, з Мар'яною Рубчак, що з нею ми почали собі сьогодні "тикати". [На "ти" перейшов зі мною і Дмитро Штогрин, з Ларисою Онишкевич ми ще з Києва, з першого МАУ, собі "тикаємо"]. Отже можу вважати, що я в колі приятелів, а цього мені тепер найбільше потрібно! Довідалась від Мар'яни, що Юрко Тарнавський, ії з'ять, і дочка її Леся — вже де факто (а може і de iure) розійшлися, що він її тероризував, не дозволяв зустрічатись з Мар'яною ітд. В них 11-літня донечка. Мар'яна показала мені новий цікавий жіночий журнал з України "П'ята пора". Є там цікаві інтерв'ю з самою Мар'яною та з Мартою Хом'як, а крім того статті про жіночі подружні проблеми і проблеми тяжкого сучасного побуту в Україні, що спадають на плечі жінок, погляди на жінок кількох відомих в Україні чоловіків, статті з філософською і релігійною тематикою, поезія, жіночі силуети. Журнал у претенсіях, але все таки йому чогось не достає, і маю враження, що самій редакції (головний редактор — Любов Голота) не зовсім ясно до чого журналові змагати. От навіть і сама назва "П'ята пора". Ахматова ніби назвала п'ятою порою року — кохання. А редакторка тлумачить назву, як жіночість (фактично "жіночність як властивість життя") Число за січень 1993 року — перше. А це має бути "щомісячний громадсько-політичний та художній журнал для жінок і про жінок". Цікаво, що з цього задуму вийде, як він еволюціонуватиме і чи втримається.

Четвер, 10 червня, фактично вже 11, після півночі.

Інтересний день. В ранішній сесії цікаві доповіді про театр Лариси Онишкевич та Валеріяна Ревуцького. Лариса говорила про репертуар театрів і характеризувала поодинокі постановки, Ревуцький говорив про театральні школи і впливи Курбаса. Виступ Салиги (чи Салиґи!) (він завідує катедрою літератури на львівському університеті) був про репресовану і досі заборонену літературу і включав згадки про літераторів діяспори, включно зі мною й Остапом, але був сповнений надто великим патосом і емоційністю. (Салиґа, між іншим, подарував мені дві свої книжки в заміну за Остапові вірші. Він зацікавлений був би взяти на себе редакцію Остапових споминів або іншого видання — про це ще треба подумати і розвідати!) Також Анатолій Карась з Львівського університету і вчора Богдан Грабовецький зі Львова, що є тепер у Торонто, виступали як angry young men. Є помітна деяка напруга між цими молодими людьми з Галичини і київськими академіками.

Полуденок провела я на нараді, що на неї запросив Штогрин (з елегантною перекускою в Colonial Room!) Це була своєрідна підготовка і виміна думок напередодні дискусії, що мала відбутися ввечері. На цій нараді були присутні обоє Рубчаки, Рудницький, Воловина, Mace, Лариса Онишкевич, Штогрин і я. Напередодні вечірньої наради, пішла я на pizz-у з Валеріяном Ревуцьким. Хотіла поговорити з ним про монографію Блавацького, що її він тількищо скінчив писати. І хоч присівся до нас Палій з Кензасу, що його мало знаю і що мені зовсім не цікавий, я таки повела розмову про Блавацького і довідалась, що монографія готова, около 150 сторінок, що Ревуцький ще шукає деяких статей Блавацького друкованих в Арці, що деякі матеріяли про драми Лужницького подав йому Рудницький, а деякі інформації про постановки Блавацького — Віра Левицька. Є цікаві і добрі деякі фотографії. Ревуцький готов приїхати на схід з доповідями, якщо б йому повернути половину коштів дороги. Я говорила вже про це з Левком Рудницьким — це зовсім у межах можливого — на наступний рік. Це можна пов'язати із збіркою фондів на це видання — зрештою деякі гроші вже є (я сама дала 100 дол.!) — а з цими грішми видання в Україні не повинно бути проблемою.

Заповіджена в програмі дискусія на тему проєкту видання 5-титомової історії української культури — ґрандіозного задуму Академії Наук України — відбулася при виповненій залі. Вів вечором Штогрин — дуже спокійно, тактовно, стримано — а через те, ефектовно. Наперед доповідали про проєкт академіки Петро Толочко і Григорій Вервес. Є вже і готові друковані конспекти цього заплянованого видання, що його примірник і я маю. Потім до дискусії заголосилося 14 осіб і всі по черзі по 5 хвилин говорили. Дискутанти висловлювали застереження щодо самої ідеї видання (чи "ми" вже готові до такого діла? чи вже достатньо перебудувалися, щоб могти відійти від совєтських штампів? Чи не ліпше відкласти цю справу взагалі, а замість неї видати серію окремих підручників?), а також щодо її реалізації — склад редакційної колегії, періодизація, розподіл тематики, ітд. Під кінець Толочко і Вервес, помітно заскочені майже одностайною негативною реакцією, відповідали. Я маю враження, що приїзд академіків на цей форум — це мабуть була чергова ґрандіозна ідея Омеляна Пріцака і вона напевно була подумана, як започаткування збірки грошей на цей коштовний проєкт. Пріцак, на превеликий жаль, захворів на серце (та ще в Києві! Вже ліпше якби це сталося тут в Урбані — кардіологи в Covenant Medical Center могли б його врятувати, а чи врятують його там?) Цікаво, як виглядала б ця нарада, якби був присутній Пріцак? До гуртожитку поверталася в товаристві (Рубчаки, Лариса, Карк) — потім сиділи ще годину на дворі з Найданом і Вервесом, а потім Лариса ще прийшла на годину до моєї квартири і ми до 11-ої говорили про всячину. Нарада і дискусія були чи не найцікавішою з усіх дотеперішніх сесій конференції — не всі були на цій нараді присутні, а шкода. Втратили цікавий спектакль, повний серйозної суті й емоційної (хоч ззовні дуже контрольованої!) драматичності.

По півночі, вже 12 червня, субота.

Кілька замітних подій і сесій у п'ятницю 11-ого. Вранці — доповідь Богатюка я пропустила, а на Толочка трохи спізнилася. Молодий дослідник з АН з Києва, Віктор Даниленко, досить ефектовно говорив про де-русифікаційні процеси. Пополуднева сесія включала Любу Пендзей, Сергія Білоконя, В'ячеслава Буселя та Наталю Кузякіну. Це була сесія, що в ній первісно мала виступати я, але — згідно з офіційною версією, я відступила свій час для Кузякіної і дискусії на порушені нею теми. (Таке вияснення я сама запропонувала Штогринові і він так і проголосив). Для дискусії про ці справи — українізації, де-русифікації і застережень, що їх до цього процесу висловила Кузякіна — додали ще час, що первісно був призначений для відвідин бібліотеки. І добре, що така дискусія відбулася. Правда, деякі наші запалені патріоти трохи за далеко загналися. Дуже емоційно і нетактовно виступив письменник з Дніпропетровська Заремба — договорився до того, що, мовляв, Кузякіну не варто запрошувати ітп. Образливе хамство. Але інші це враження направили і затерли, висловивши признання і реверанс в бік Кузякіної за її працю для української культури, але рівночасно гостро осуджуючи русифікацію імперії. Емоційно і патріотично, але гладко і чемно виступив Петро Кононенко з київського університету, дуже добре сказав кілька слів Богдан Рубчак (Кузякіна давала приклад Ірляндії, яка перебрала мову завойовника. Богдан сказав: хоч Oscar Wilde, Yeats і інші писали англійською мовою, ніхто не заперечував, що вони — ірляндські письменники, а от в нашому випадку росіяни Гоголя вважають за свого, та й взагалі англійський імперіялізм був культурний, не те, що російський (це думка Рубчакова, не моя). Караванський припечатав дискусію народним прислів'ям: ситий голодного не розуміє.

Увечері був бенкет із смачним обідом, доброю музикою у виконанні молоденьких (і першорядних!) скрипалів з України Олександра і Святослави Сенчуків та піяністки Маріянни Сокач. Я сиділа в товаристві Тараса Салиґи та Анатоля Карася з Львівського університету. Карась — пристійний молодий чоловік, що виглядає на угорського гузаря — є професором філософії. Згідно з Салиґою — до українства приєднався недавно. Салиґа завідує катедрою літератури. Він вчора дав мені (в реванш за Остапові вірші) свою збірку критичних статей і антологію стрілецької пісні. Салиґу я спеціяльно запросила, бо хотіла з ним говорити. Купила йому два рази screwdriver (і собі один раз в час коктейлу). Хотіла з ним поговорити про Остапові спогади про Львів, про можливості видання їх книжкою у Львові. Там тепер, як і всюди в Україні, велика видавнича криза, отже книжку довелось би видавати на власні кошти — я цього свідома. Салиґа вже раніше, з власної ініціятиви, говорив про ці спогади, що їх він тільки частинно читав, але які викликали в нього зацікавлення, але тоді я тільки сказала, що справа ще не з'ясована в Сучасності. Тепер я використала нагоду, щоб поговорити про деякі мої ідеї щодо такого видання: про те, що я хотіла б, щоб була вступна стаття про автора та пару документальних фотографій і панорама карикатур Козака, що її ЕКО робив до книжки "Львів". У всякому разі, Сализі треба буде передати деякі матеріяли — і не тільки до цих спогадів, а взагалі. Повернувшись з бенкету, товариство ще постояло трохи під будинком гуртожитку, об'єднавшись у всеукраїнському співі народних пісень.

Неділя, 13 червня 1993. Illini Towers, 707A. Год.1 пополудні.

Конференція вчора закінчилася і сьогодні вранці всі майже роз'їхалися хто куди: Оксана Соловей автом до Міннеаполісу (взяла з собою Сергія Білоконя), Леонід і Ірена Рудницькі автом через Дейтон, Огайо (де Ірена має сестру) до Фільдельфії, більшість гостей з України автобусом до Шікаґо (там сьогодні бенкет в їхню честь), а решта літаками додому. Вчорашній день приніс виступи Василя Бабича (з київського інституту культури про бібліотечну освіту), Тамари Булат про знахідки музичних інструментів з давніх передісторичних часів на території України, Олександра Костюка з АН про мистецькі дослідження, Павла Сохана з АН про працю археографічної комісії. Пополудні виступали Мирон Куропась про вчителів України, моя співмешканка Amy Crawshaw про можливості обміну студентами і стипендії в Европі, що на них можна подаватися. В останній сесії виступала Ліда Корсун (про проблему сучасної молоді в Україні — доповідь не наукова, але цікава, бо давала картину із життя. Григорій Вервес, що говорив про зв'язки України із західним слов'янським світом у 18 сторіччі (академічна, нудна і довга доповідь, що її я слухала неуважно) і Оксана Хомчук з АН, що її я схарактеризувала б як "angry young woman". Вона говорила з пристрастю, полемічно, викпиваючи козацьку бутафорію сучасного захоплення козацтвом широких мас (до булави Чорновола включно) та критикуючи сучасну українську науку за її надмірну увагу давноминулому і недостатню увагу сучасному і довколишньому світові. (Вона, здається, спеціялізується в історії Латинської Америки). Ця її доповідь викликала запальну дискусію.

Штогрин, закриваючи конференцію, заявив, що сплетні про те, нібито це вже остання така конференція — не мають підстав, що будуть такі конференції і в майбутньому. Повідомив про низку договорів з українськими інституціями, що їх недавно підписав іллінойський університет, подякував усім хто причинився до успіху конференції.

Ввечері була гостина в домі Штогринів. Мала я нагоду знову поговорити з Салиґою (тим разом про Максима і про можливості його виступу з лекціями у Львівському університеті), щиро висловила своє невдоволення Зарембі з Дніпропетровська за його нетактовний виступ на доповіді Кузякіної, цікаву розмову провела з Оксаною Хомчук, яка дуже була невдоволена, що на конференції так багато давніх головачів Академії таких як Вервес, Толочко, Сохан.

Ліда Корсун ночувала в моїй кімнаті (бо мусіла вже із своєї випровадитися, а до Шікаґо їхала сьогодні вранці). Вона буде незабаром у Філядельфії, житиме в Турченюків... Рудницький забрав на своє авто мою (тепер дуже легеньку) пачку новопридбаних книжок (Остапові всі розійшлися, при чому три були продані!)

Кілька мінут тому був стукіт до моїх дверей. Відчиняю: Левко Рудницький, а в руках склянка... з квітами! Романтичний жест — не викинули квітів, випроваджуючись, а принесли мені. Гарно! (Я вже одні квіти мала в кімнаті — забрала їх з котрогось з наших офіційних обідів! Не тільки я, а й Лариса!)

Зараз треба мені піти перевірити, як справи з бібліотекою: відкрита вона сьогодні пополудні, чи ні. Обідати не ходила — перекусила старою булкою, сиром і молоком. А вранці їла тільки овочі: помаранчу, банан, диню, виноград. Маю надію, що зможу наступний тиждень присвятити праці над ULE80. А сьогодні ще піду потелефонувати — до Віри, до Лабуньків, до Максима. Є одна година різниці в часі — тепер тут 12-а, у Філядельфії 1-а, Лабуньки ще мабуть в церкві. Почну може від Віри. Вона до церкви, мабуть, не ходить, а як ходить — то рідко, рідше як я навіть. Чи буде час в наступному тижні на записки? Побачимо. Дехто ще тут залишився. Напевно буде тут ще Кузякіна, повернеться з Шікаґо назад сюди Гром'як. Гром'якові спогади читаю, книжку собі залишила, не передала її до Філядельфії. Дуже вона "галицька", навіть мова така сповнена галицьким регіональним діялектом, що я давно такої не чула. Сказала я йому жартом: я вчора пів ночі провела з Гром'яком!

Вівторок вранці, 15 червня 1993.

Понеділок провела в бібліотеці. Трохи мені далися взнаки пошуки в книгосховищах західного крила, де є compact shelving і дуже холодно. Не могла знайти ні одного числа Studia Ucrainica, а вони мені необхідні. Велика бібліотека має свої негативи — багато часу треба витратити для шукання матеріялів. Але є ще й інша небезпека для мого ULE80... Несподівано натрапила я раптом на FBIS Report (Foreign Broadcasting Information Service). В нашій Van Pelt вони мають це тільки у формі microfiche, а тут є доступні друковані випуски, та й то в самій кімнаті 225, Slavic Reference Library! І от я взялася виписувати статті і переклади текстів до моєї бібліографії Ukraine: Legal Materials in English! Фактично, більшість дня пішла саме на це і на тому не кінець — буду цю роботу продовжувати. В антрактах вставала від столу і ішла шукати на комп'ютері своїх літературознавчих матеріялів. Була в бібліотеці також Наталя Кузякіна, і я зробила жест і запросила її на полуденок. Розмова велася довкола особистих справ (Кузякіна, виявляється, ніколи не була заміжною, але має дорослого сина, який працює в Ермітажі) і довкола фільмів. Вона написала сценарії до коротких документальних фільмів із серії "Моя адреса: Соловки" (Куліш, Курбас, Зеров та жінки на Соловках), а тепер вона хотіла б зробити розваговий фільм з трагікомічним тлом: як Соловецький театр в'язнів ставить французьку оперетку.

По 11-ій вечора потелефонувала до Марка до Лос Анджелес. Все гаразд. Ія була з ним у Вашинґтоні два дні. Про Україну сказав, що ситуація тяжка і загрозлива. Страйки в Донбасі, каже він, організовані самими директорами. Уряд не впроваджує реформ. Кучма централізує все на совєтський модель. Жулинський, думає Марко, мабуть не бажає з ним зустрітися, бо досі на його телефони не відповідав. Робота його, каже, дуже цікава і він з неї задоволений. Коли я запиталася, чи витримає два роки, сказав, що мабуть і пізніше поновить свій контракт. Вони почали видавати газету, що називається Міст і має покищо 10,000 тиражу. Хочуть піднести до 100,000. Редактором є Славко Піховшек. Маркова українська мова помітно поправилася. Нове мешкання його вже готове і він уже перепровадився на вул. Обсерваторну.

Два дні тому зробився мені на оці ячмінь і це мені трохи заважає. Вночі пробую прикладати теплі вогкі компреси — трохи помагає. Також учора почала мене боліти щока — не знаю що це таке? Може артретичне?

Харчуюся зранку фруктами, хоч купити овочі тут нелегко, бо довкола тільки невеликі крамнички, де свіжі овочі бувають рідко. Крім полуденку з Кузякіною (смачна зупа і два шматки знаменитого чорного хліба з маслом — аякже, знайшла таке місце-пекарню) — не їла нічого тільки сухарі з молоком.

Вівторок, 10:00 вечора, 15 червня 1993.

Працювала весь день в бібліотеці. Наталка Лончина принесла мені електричну подушку — спробую прикладати її сьогодні наніч на око і щоку. В полудне запросила на перекуску зупою і хлібом Василя Бабича, що завідує катедрою бібліотекознавства і бібліографії в Київському Інституті Культури. Після полуденку він хотів вступити до крамниці купити своїм дітям кольорові олівці (тобто не дітям, а внукам. Йому 61 років, хоч виглядає значно молодше!) Я пішла з ним, але потім передумала: дала йому 20 дол., а залишила його в крамниці, а сама пішла купити собі кілька овочів, булок і молока і пішла занести це додому. В бібліотеці сиділа до пізна, прийшла додому біля 8-ої і встигла тільки з'їсти булку з молоком, як постукав у двері Бабич, запросив до себе на вино і чай. Я пішла. Переконалася в тому, що наші люди з України приїхали зі своїми харчами і з "каструлями". Бабич хотів почастувати мене привезеними з України шпротками, салом, м'ясом — але я тільки з приємністю випила гарячого чаю і трохи вина (солодкого, молдавського — воно якраз надається до чаю!) Бабич говорить трохи з російська. Жінка його вже на пенсії. Мають жонатого сина і заміжню дочку. Мають також дачу і шматок землі, де вирощують помідори, огірки, картоплю. Він приїхав просто до Урбани і знову ж таки повернеться до Києва, не бачивши нічого більше в Америці, крім частинно Шікаґо, з вікон автобуса, коли вони їздили на громадський бенкет. На факультеті в нього — около 2,000 студентів. Інститут Культури — окрема, незалежна від університету, інституція. Приймають після закінчення десятирічки. Навчання 4 роки. Дехто може опісля поступити в аспірантуру. Про політику, відповідаючи на моє питання, сказав: так, ситуація дуже погана, але повороту назад ніхто не хоче і його не буде.

Четвер, 17 червня 1993. Illini Towers, 707A, вранці.

Вже 10-а, а я ще не в бібліотеці. Але працюю вдома, бо принесла собі Studia Ucrainica. Наїлася звечора сливок, щоб зрушити шлунок — але, покищо, безуспішно. Весь день вчора працювала в бібліотеці — майже від 8 до 8! З перервою на перекуску вдома, куди принесла собі трохи матеріялів вполудне, залишивши свою течку з тяжким манускриптом ULE80 в бібліотеці. FBIS Report. Central Eurasia і попередня серія цього видання — це справжня копальня для матеріялів про право України і перекладів! Якщо вдасться закінчити розписувати це видання, може наважуся підготовити цю річ до друку в International Journal of Law Libraries — це може бути моя остання професійна робота!

Вчора були по радіо дві важливі вістки: 1/ Кравчук проголосив президентське правління в Україні — не знаю, що це має значити? Чи правитиме декретами? Чи розпустить парлямент? Треба точніших додаткових інформацій. Також почула я, що 2/ Клінтон вирішив получити Голос Америки і Радіо Вільна Европа. Це може від'ємно позначитися на FBIS Reports! Ощаджують гроші! А дуже шкода, бо це знаменитий дайджест місцевої преси — унікальне (і напевно дуже коштовне!) видання. Нарешті я знайшла на радіо (що його привезла зі собою) свою станцію National Public Radio — вчора слухала навіть передачу BBC i McNeil-Lehrer Report. Отже я нарешті перемогла інформаційну ізоляцію, що панувала тут перших кілька днів, бо на локальних станціях тільки провінційні вісті.

Вчора ввечері приходив Василь Бабич і запрошував на чай, але я відмовилася, бо хотіла полежати з компресом на оці і щоці (Наталка Лончина позичила мені електричну подушку). Справді трохи помогло. Працюю весь день очима, отже конче треба було це зробити, бо знову почало мене колоти в оці. А так, то я полежала з компресом і слухала вістей по радіо. Подвійна користь. Тим більше, що Бабич, як я це переконалася, досить людина нецікава. Жаль мені тільки, що він справді не побачить Америки, бо просто з Урбани вертається до Києва.

2:40 вночі — отже вже п'ятниця, 11 червня!

Дивуюся сама своїй енергії! Мало що їм, мало сплю — а працюю як віл вдень і вночі. Нервозна енергія, чи що таке? Нестравність шлунка, мабуть, підсилює безсонність. Але чуюся зовсім добре. Вийшла з бібліотеки лиш один раз десь перед 3-ою — щоб занести два товсті томи FBIS Report додому і щоб удома з'їсти спорошковану зупу з булочкою. Зараз же вернулася, відносячи до бібліотеки інші позичені речі. Отже — прохід,lunch і облегшений транспорт книг (щоб не разом з течкою — її лишаю на столі в Slavic Library). Вступила до Pizza Hut. З'їла salad, випила каву. Купила на снідання фрукти. Зустріла ще Amy, а потім більше як годину (може й дві) посиділа з Бабичем, бо він уже завтра їде. Вернулася до своєї кімнати і після купелі аж дотепер писала анотації до ULE80, розписувала том FBIS Report. Вже майже 3-а, але мені спати зовсім не хочеться... І це називається мої "вакації".... Ще може почитаю трохи Гром'яка.

Субота вранці, 19 червня 1993. Illini Towers.

Вчора працювала весь день у бібліотеці над FBIS Report. Тим разом навіть не брала зі собою свого машинопису ULE80! Виходила на пару годин щось з'їсти і принести собі пару томів, щоб могти працювати вночі. Увечері, повернувшися (а вернулась перед 7-ою, бо несподівано для мене замкнули бібліотеку о 6-ій!), застала внизу Сербина з Володимиром Олейком і Сербин нас познайомив (Я, почувши від Сербина передучора, що приїхав Олейко, виявила бажання його пізнати). Сербин вибирався на бенкет (я про цей обід навіть забула, не зголошувалася наперед і квитка не купувала), отже я, що спершу плянувала тільки випити молока і з'їсти хліба з маслом і мармелядою, вирішила раптом, що Олейка треба запросити на обід. Отже так і зробили. Пішли до якогось італійського ресторанчика, де пообідали ravioli і пивом Michelob. Олейко, досі особисто мені незнайомий, але це поет і редактор із Дзвону, що підготовляв до друку мої вірші в журналі. Він каже, що був тоді на зустрічі в редакції Дзвону, куди ми ходили разом з Остапом. Я його чомусь не пригадую — пригадую тільки Ільницького, Кудлика і Стефанію Андрусів. Була на цій зустрічі і Зорівчак (Остап був там вже раніше від мене і Зорівчак привела мене до редакції окремо). Отже вчора ми знайомились наново. Олейко — молодий хлопець, здається 1964 року народження, з вигляду щуплий і непоказний. Він приїхав ніби на конференцію, але мав труднощі з транспортом і спізнився. Має бути в Америці щось із три місяці, писатиме про Нью Йоркську Групу — не знаю чи для Дзвону, чи з якимсь іншим призначення. Дзвін далі виходить, але подвійними, потрійними числами. Федорів більше цікавиться своїм прибутковим видавництвом "Червона калина". Олейко тепер працює в Інституті суспільних наук, разом з Ільницьким, збирається писати якусь політологічну працю. На маргінесі моєї роботи з FBIS Report (я несла в руках пару томів) виникла в нас була розмова про те, що поезія і література мусять відійти на задній плян, що не можна тисячам поетів України жити з поезії на державний кошт, що треба братися до конкретної праці для хліба. Адже навіть Т.С. Еліот працював урядником банку! Вечір з Олейком був цікавий і приємний. Це дуже інтелігентний хлопець, бистра молода людина майже західного модерного типу — з ним є про що говорити.

Нажаль, вечір закінчився трохи не-елегантно: після гострих равіолі (і попередньої ночі прийнятого Ex-lax) мене наново почало чистити і я мусіла по дорозі додому гостя свого перепросити і побігти до лазнички!

20 червня 1993, неділя вранці, год.8:30. Illini Towers.

Маю вже Reisefieber. Вночі будилася що години, а врешті ще перед 6-ою збудив мене радіо-алярм. Зовсім зайво було наставляти — адже літак в мене відходить аж о 10:53, а до летовища — 15-20 мін. Ще й до того Стаха Штогрин виявила охоту завезти мене на летовище, отже не потрібно мені клопотатися про лімузину. Я вже зовсім спакована, готова. І ще маю стільки часу! Була вже навіть на проході, прощалась з Урбаною. Дуже я задоволена своїм побутом тут. Перший тиждень був повний цікавих зустрічей з людьми, другий — сповнений виснажливої наполегливої праці. Везу додому величезну кількість зібраного матеріялу — найбільше для ULME, але також чимало нових анотацій для ULE80 і кілька зовсім нових анотованих позицій. Вчора працювала ще останній день у бібліотеці до 4. год. пополудні. Двічі мусіла пройтися з Illini Тowers до бібліотеки і назад, щоб занести назад тяжкі великі томи FBIS Report, над якими працювала вдома уночі — не могла взяти більше як три в один час. Але це не далеко і прохід мені потрібний.

Увечері вчора Штогрини запросили до себе на обід. Була там не тільки я, але також Володимир Олейко, Роман Сербин і Стебельський (здається, Ігор). Товариство інтелігентне й цікаве, розмова заторкувала сотні всяких справ, а обід був першорядний та елегантний — я й не здогадувалася, що Стаха така добра господиня. Та й вийшло все на славу, не зважаючи на поважну для господині комплікацію, що заіснувала швидко після нашого приїзду до них. В околиці був шторм ("violent weather", заповідало заздалегідь радіо). І в час, коли ми попивали коктейл (я взяла собі sсotch on the rocks, адже автом не їду!) і закушували смачними гарячими пиріжками з м'ясом — згасла електрика! Це справа, очевидно, не тільки світла, але й електричної кухні. Стаха мусіла міняти menu — печена картопля і якісь приставки, що мали іти до печі, мусіли відпасти. М'ясо, на щастя, було вже спечене. Отже їли знаменитий Filet Mignon із салатом із свіжого шпінату, та хлібом, замість картоплі. Було добре вино, що нагадувало мені моє Mouton Cadet, а потім ще на десерт — Grand Marnier. Був і солодкий десерт — лакоминка з овочів і бішкоптів подана елегантно у великих круглих склянках на довгих стеблах. Все це, очевидно, сприяло добрим настроям і розмовам. Засиділись ми в них до пізної ночі. Я приїхала додому десь по 1-ій. Розмови вчора мали дуже широкий діяпазон, але участь в них приймали найбільше Штогрин, Сербин і я (я давно вже так багато не говорила, як вчора! Може під впливом алькоголю? А може як реакція на довге осамітнення?) Трохи я спровокувала до розмови Олейка, але він не надто балакучий (Зрештою — дуже молодий і в чужому товаристві — може свідомо стримувався). Але вже мовчазною еніґмою виявився Стебельський — я про нього майже нічого не знаю, а вчора він за цілий вечір не сказав більше як кілька речень. Зате Сербин показав себе у новому і цікавому для мене світлі. Напр. говорив також і про жидів у Канаді — і то з щирим реверансом у їхню сторону, мовляв, треба від них вчитися, як робити деякі справи. Був час, що він навіть передплачував жидівську газету (точну назву забула) і послав був навіть один примірник до Свободи, щоб показати їм приклад, як можна і треба редагувати етнічну газету. (Була критична розмова про нашу пресу: Свободу, Літ. Україну). Говорили і про міста Европи, про Париж і про Київ, про імперський розмах, що його видно, напр. і в Парижі, і в Ленінграді, і навіть в Єрусалимі (там — сліди Оттоманської імперії). Була й розмова про ДіПі табори і про насильну репатріяцію. Не знаю (а цікаво було б знати!) яке враження від цих розмов у молодого Олейка.

В дорозі, 20 червня. Год.12:30 місцевого часу. Індіянаполіс.

Прилетіла сюди маленьким літачком на пропелері USAir-Express. Нажаль, доведеться довго чекати на получення, бо мій відліт до Філядельфії аж о 3:30 — ще навіть немає мого польоту на списках Departures. Була я дуже голодна (від коли прочистила шлунок, більше відчуваю голод!) Вранці замість свіжих фруктів сьогодні з'їла йоґурт, що залишився в холодильнику з моїх попередніх покупок, але це було десь біля 7-ої. Отже я пішла перекусити. За grilled cheese sandwich, салату і каву заплатила 5.00 дол. Дорого. Треба аж виїхати з дому і харчуватися поза хатою, щоб усвідомити як зросли в Америці ціни. А кажуть — майже немає інфляції! Дати сьогодні хлопцеві 5 дол. на lunch може навіть не вистачити на cheeseburger, зокрема коли цю перекуску треба купити на летовищі чи на станції. Як дають собі раду наші приїжджі з України гості? Не даром же дехто з них їде сюди із запасом власних харчів!

Маю надію, що Віра пам'ятає, що має виїхати по мене на летовище у Філядельфії. Вже мабуть буде під вечір, як приїду. Не хотіла б за темноти добуватись додому публічним транспортом. Тиждень тому я говорила з нею по телефону — казала, що мої квіти дуже гарно й обильно розцвілися і що вона їх підливає! Мушу їй чимсь зреванжуватися — але звідси нічого не везу. Якби їхала з Канади через кордон, купила б їй якийсь добрий лікер, а так то треба буде купити щось вже у Філядельфії.

Понеділок, 21 червня 1993, метро.

Везу до роботи приємну для Хромиша несподіванку. Англомовний переклад його статті про русинів Югославії (свого роду протест проти мобілізації молодих хлопців-русинів до воюючих армій сербів і хорватів), що був первісно надрукований в українському варіянті в газеті Голос України у вересні 1991 року. Це я знайшла, працюючи в Урбані над FBIS Report — щасливий для нього випадок!

Вівторок, 22 червня, метро, вранці.

На роботі вчора — Sturm und Drang і стрес. Величезні накопичення всяких паперів, книжок, справ. А на E-mail 545 (! аякже) електронічних "messages". Мариля — на вакаціях, але залишила мені довгий лист, що Liz домагається статистичних даних і пляну переносин колекції, щоб це представити перевожчикам для первісної оцінки їхньої роботи. Liz рідко коли враховує реалії — факт, що тепер літо, вакації (отже не всі є на місцях). Крім того, температура Філядельфії і 90% вологість вдарили мене несподіванкою — в Урбані також було тепло, але не аж так волого! Вдома також назбиралося пошти — газет, реклям, кілька листів, рахунків. Все це треба переглянути, полагодити. Прогрес іде поволі. Ввечері мусіла поїхати до крамниці, закупити собі харчі, бо холодильники порожні. А потім прала білля, прасувала одяг.

Сьогодні мають мені до бюра доставити мій новий ком'ютер. Після того, як його мені запрограмують, поїду автом за пару днів, щоб його привезти додому. Важливий етап на шляху до пенсії. За пляном.

Четвер пополудні, 24 червня 1993, по дорозі додому.

Брак записів у щоденнику за минулі два дні віддзеркалює факт, що я цього тижня раніше виходила на роботу, щоб бути вже перед 9-ою, а у висліді.... не мала в метро сидячого місця! Та й тепер ледве захопила останнє, що було! Багато людей довкола мене стоїть, а я рада, що сіла, бо досить таки втомлена.

У середу Liz знову зібрала свій management team (тобто 4 associate directors) на сесію з психологом, що була присвячена темі різних стилів менеджменту. Чи справді цього потрібно? І це не остання така сесія. Очевидно іде до централізації менеджменту, до передачі певних прерогатив middle management. Не знаю, чи бачить наша директорка, що більшість проблем, що їх ми маємо, спричинені нею самою. Може їй і справді потрібна фахова допомога в керівництві. На мою думку, проблема в тому, що Liz займається іншими справами (новим будинком), а не має заступника (deputy director), який вів би щоденні справи бібліотеки. Можна було б покласти ці обов'язки на assoc. directors — Public Services i Technical Services. Вже так зрештою раз було, як Liz була на sabbatical. Але включивши до цього Синтію і мене, Ліз відриває нас від нашої власної роботи. Синтія мало що робить і так, то для неї це може забава (Rare books, Special collections — жодних пресій, жодних deadlines!) Але в моїм випадку це викликає стрес — я ж не маю під собою цілого гурту працівників, щоб їм делегувати щоденну роботу і самій займатися management-ом! Моя роля — спеціяліста, наукового працівника, не менеджера. І якщо Marie Newman іде на засідання Man. team, то в її відділі працюють бібліотекарі і обслуговують публіку. Як іду я — треба закрити офіс, зокрема тепер коли нема Марилі. Та й публікацій ніхто більше в нашій бібліотеці не має і не готує, як частину рутини праці — тільки Мариля і я. Отже мусимо триматися визначених термінів, і нашої роботи ніхто за нас на зробить.

Комп'ютера ще мені не доставили. Але в мене вже визріло рішення, що я таки піду на пенсію від січня. Покищо нічого нікому не говорю, бо хочу щоб заінсталювали мені комп'ютер. В грудні — переноситимемо бібліотеку. Зроблю ще інституції останню прислугу своїм знанням матеріялів. Але до нового будинку вже піде тільки Мариля.

П'ятниця, 25 червня, метро, вранці.

Маю сидяче місце, слава Богу! Сьогодні прийшла Ольга Купіха чистити хату. Вже давно пора (через мій виїзд до Урбани, вона пропустила свій нормальний місячний термін). Добре, що хата буде почищена, бо на другий тиждень матиму гостю — Ліду Корсун. Турченюки, що в них вона перебуває, кудись виїжджають і вона впросилася до мене, щоб перебути один тиждень. Справді, хата велика, місце є. Але я маю надію (і зразу це відмітила) що 4 липня вона випровадиться назад до Турченюків. Не дуже мене тішить, що в хаті, коли я на роботі, житиме чужа людина. Privacy для мене — одна із найбільших життєвих вартостей. Навіть у подружжі мені завжди був потрібний особистий простір (personal space). Остап це знав, зрештою він мав ще більшу потребу такого приватного простору і я все життя це респектувала і навчила дітей також давати батькові можливість для приватного відокремлення, щоб міг писати, чи думати, чи просто відпочати на самоті. Може запропоную Ліді якусь домашню роботу (за додатковою оплатою, не за побут!), щоб мала зайняття, не нудилася, і не шпирала по моїх приватних закамарках і паперах.

Понеділок, 28? червня 1993, метро.

Від учора — гостем у мене Ліда Корсун. Накупила я всяких харчів, яких звичайно сама не їм: сало, яйця, селедці, вудженина — навіть сама собі зробила сьогодні до роботи канапку з шинкою, замість йоґурту! Ліду я забрала вчора вполудне з-під Михайлівської церкви. Там, при церкві, також з'їли пару вареників і голубців, щоб побути в товаристві Слави Оранської і інших людей, що там звичайно залишаються по церкві на полуденок. Купила я також два тузини вареників, щоб заморозити на запас.

Ліда вчора пополудні сиділа і писала до Свободи репортаж з похоронів Мстислава Скрипника, митрополита УАПЦ, що мав щастя дожити до відновлення церкви в Україні, для якої став патріярхом. Я займалася господарськими справами, готовила обід тощо. Почала була трохи відчищувати папери з бюрка в моїй робочій кімнаті, але це не проста справа і вона вимагає багато часу. А треба зробити місце на комп'ютер, що його вже мені доставили до бюра. Цього тижня, десь на днях, його мені запрограмують, а тоді треба буде поїхати автом, щоб його привезти додому!

Понеділок пополудні, метро.

Маю сидяче місце, можу писати. Сьогодні повернулась з вакацій Мариля — день пройшов на обговорюванні всяких проблем пов'язаних з підготовкою переносин до нового будинку. Також виявила вона мені по секрету, що знає про те, що Marie Newman написала письмо до Liz, де як розв'язку проблем менеджменту, пропонує себе як "deputy director". Це Marie, написавши довірочно, дала прочитати Ron-ові, мовляв, для стилістичного редагування (sic!). Ран, очевидно, поділився вісткою з Марилею, що більше, сама Liz цей нібито довірочний лист показала була й обговорювала з Раном! Management by intrigue! Мариля обурена пропозицією. Вона боїться, що після мого відходу на пенсію, наш department може втратити автономію і вона може стати одним із "reference librarians" у відділі "public services", що ним керуватиме Marie Newman. Ну, що ж. Така загроза і справді існує, а Мариля має амбіції бути членом "management team" — їй на цьому залежить значно більше, як мені.

Вівторок, 29 червня 1993, метро, вранці.

Ліда Корсун з ентузіязмом взялась до праці. Їй я запропонувала: за кошення трави зпереду і ззаду — 10 дол. (як плачу хлопцеві, коли не роблю цього сама), за підрізання кущів — додаткових 10 дол., за малювання (затягнення Redwood stain) моїх городових меблів — 20 дол., за миття вікон — по 3 дол. від вікна. Вже скосила траву і майже всі кущі підстригла — має ще сьогодні підстригти живопліт. А крім того з власної ініціятиви помила долівку в ґаражі — за це я додатково дам їй ще 10 дол. Вона все це хотіла робити просто за побут і харч. Але я їй сказала: вона у мене в гостях, а хоче заробити якоюсь працею, будь ласка. Я, очевидно, деякі речі могла б (і звичайно робила) сама, а дещо, як напр. малювання redwood, може цього року і непотрібне. Але я хотіла б дати їй заробити — це ліпше і виховніше, ніж просто давати гроші, як милостиню. Сьогодні вона матиме цікавий новий досвід, бо виявилось, що до малювання треба докупити нову щітку. Отже я лишила інструкції і гроші і Ліда піде купувати пензель до Melrose Hardware!

29 червня, вівторок пополудні, метро додому.

Телефонував сьогодні Коропецький. Давно вже я з ним не говорила — їздив на Україну і після того, як води в рот набрав! Я навіть зажартувала, що він, мовляв, тільки тоді телефонує, як чогось потребує! І справді — інформації про журнал Березіль, про друковані в ньому спогади Іваничука. Ну, я бачила Березіль в Урбані, а спогадів покищо не читала, хоч знаю, що фотокопії їх мав десь Мирослав Лабунька. (Про Урбану Коропецький висловився трохи згори, але це мене не дивує...) Замовився прийти на другий тиждень на lunch. Але при кінці розмови, довідалась я цікаву деталь. Каже: читав я ваші поезії недавно... Які? — питаюся. В Сучасності... О, це для мене новина! Тобто вже надрукували! Це дуже втішно, бо я вже думала писати до редакції, бо залежало мені на тому, щоб цей цикл появився ще перед першою річницею Остапової смерти. Цікаво, чи прийшло вже число і до мене? В нас пошта завжди трошки спізнена.

Середа, 30 червня 1993, метро, вранці.

Вагон майже порожній — сидячих місць повно. Все це тому, що їду не так рано, як останніх кілька днів. Довелося вранці показати й допомогти Ліді, яка сьогодні збирається мити вікна! Вчора до пізна ми удвох переносили декоративні червоні "бочечки", де я тримаю квіти. У двох з них тріс бляшаний обруч, розсипалася земля. Треба було подумати, як це направити і як переорганізувати. Сама я на таке не наважилась би, але при помочі Ліди і підойми ми з цим впоралися. Ліда помалювала вчора увесь мій "redwood" на городі — відновлено, свіжо. Як приїдуть Максим з Уляною, маю надію, застануть хату не запущеною, доглянутою.

Сучасність вчора таки прийшла. У відділі літератури, крім моїх віршів, є ще з діяспори якісь оповідання Чолгана, але я ще їх не прочитала. Натомість прочитала знамениту рецензію-огляд Шевельова на том листування Драгоманова і Вістниківців. Перша частина цього була вже друкована в Нових днях і я хотіла була написати (або сказати) Дальному, що задля цієї одної статті варто було передплатити Нові дні. Тепер бачу, що Шевельов послав це і до Нових днів і до Сучасности.

Ліда, переглядаючи журнал, мої вірші помітила і дивувалася, як це так, що я нічого не кажу? Коропецький по телефону сказав мені, що, мовляв, моя поезія — дуже інтелектуалізована, що Oстап, мовляв, був більш ліричний поет. Не знаю, чи він хотів висловити тим критичну думку? Може. Ліда була зворушена і знайшла в моїм циклі багато емоції.

2 липня 1993, п'ятниця, метро, вранці.

Поїзд майже порожній — їду пізно, навіть вже з дороги мусіла повернутися. Ліда дуже абсорбує мою увагу і мій час. Не зробила того, що плянувала цього тижня зробити, багато часу мусіла віддати для господарських справ — і тих рутинних (куховарення й купівля харчів вимагають значно більше часу й уваги, коли є гість!) і тих надзвичайних, спровокованих фактом, що дала заробити Ліді сотню долярів за миття вікон, запускання городових меблів фарбою і працю в городі. Це примусило мене прати й прасувати фіранки і драперії, переносити й пересаджувати рослини і квіти ітп. У висліді господарство моє охайніше, чистіше (не точно, бо через другу особу і працю в городі, доведеться ще раз цього місяця чистити хату всередині, бо наносилося всього!) У всякому разі, не жалую, що все це зроблене — але я вже сказала навіть Ліді, що більше ні часу, ні уваги господарським справам я присвятити не зможу. Маю надію, що вона завтра вранці від'їде і я почну концентруватися на тому, що занедбала.

Кілька особистих нотаток про Ліду. Вона — розведена, чоловік її Віталій Корсун працює директором якоїсь теплярні. В них дві дорослі дочки: Віка і Ксана. Віка була замужем за Костя Степанкова, сина Ади Роговцевої, акторки театру російської драми, що її я колись бачила у виставі "Варшавская мелодия". Віка і Костик — також уже розлучені. Молодша Ксана замужем і має дитину. Чоловік — фелдшер, але займається бізнесом через кордон до Польщі. Сама Ліда має жонатого приятеля, також Віталія, і через нього вже двічі відмовила іншим женихам. Вона — Ліда, була колись не тільки членом партії, але й пропагандистом. Їздила в туристичні подорожі нераз — була вже не тільки в Парижі, але навіть в Індії і Шрі Ланка.

Неділя, 4 липня 1993, вдома.

Сьогодні я запрошена на пікнік до Рудницьких, завтра — на пікнік до Люди й Зенка. На дворі гаряче, температура понад 90̊ і волого.

Ліда в п'ятницю ввечері вже від'їхала. Забрав її Ясінський (з Вашинґтону) до своєї сестри Мурованої до Делавар. Потім буде Ліда в Турченюків. Вона приємна і цікава жінка, а при тому ініціятивна і роботяща Якби мала змогу лишитися в Америці, була б справжнім здобутком для української громади. Але таких людей ще більше потребує Україна, бо хто ж Україну будуватиме, як буде такий Brain drain?

В п'ятницю на роботі виникла неприємність. Виявляється, що останнє засідання Relocation Committee, що на ньому ми з Марилею були присутні, викликало неабияке непорозуміння. На цьому засіданні Мариля і я виступили з питаннями, які вимагали вияснення і мені здавалося, що деякі з цих проблем вияснено і все гаразд. Тимчасом, Dan, який є Chairman-ом цього Relocation Ctte, зрозумів наші питання, як атаку на свою опсобу і наше небажання кооперувати з іншими департементами в пляні переносин бібліотеки. Що більше, замість прийти і після засідання вияснити з нами ці справи, почав обговорювати їх поза очі і написав у звіті розісланому всім по E-mail, що ми відмовляємося співпрацювати. Ще заки я прийшла до роботи, Мариля, довідавшися про всі ці справи від Рана, пішла на розмову з Даном, а навіть говорила про це по телефону з Liz. У висліді Dan прийшов мене перепросити. Я з ним навіть зажартувала, мовляв, чому він звичайне прохання про вияснення прийняв як критику? А він на те: Бо я думав, що це атака на мене! А я: як це так, що ти — lawyer and marine officer — налякався і чому ти взагалі думаєш, що хтось збирається тебе атакувати? А бо в цій бібліотеці є люди, які "are out to get me". Має хлопець параною! Він імени не назвав, але ясно було, що він має на думці колеґу — Білла! От тобі й на! Може й справді треба психолога, щоб розв'язував ці конфлікти? Все було б скінчилося перепросинами і товариською розмовою, якби не те, що Dan розіслав звіт по E-mail. Я при ньому прочитала на комп'ютері те, що він написав і сказала: Бачиш, якби ти цього не написав і не розповсюдив — було б все вияснене особистою розмовою. Але раз ти вклав це у форму документу, я мушу вияснити на письмі і свій бік справи. І от я мала в п'ятницю прикрість писати вияснення, замість того, щоб підготовляти звіт за минулий рік, чи робити іншу роботу.

Неділя, 4-ого, ввечері.

Була пару годин на пікніку в УКУ і провела їх у товаристві Головчаків, Рудницьких, Цісиків, Роми Навроцької, Віри Лащик, Марійки Лабуньки. Були там також обоє Почепцови — він, напухлий від кортизону, із закритим оком, але при повній пам'яті — можна було з ним трохи поговорити (жах, яка трагедія — несподівано відкритий тумор рака на мозку — справа фатальна, без виглядів на справжнє видужання — а такий був молодий, пристійний, повний життєвої снаги й енергії чоловік!) Жінка його — гарна, молода, добре виглядає, але яка це для неї трагедія! Та ще й дитину мусіли відіслати до Києва з дідом, який приїхав був сюди, щоб допомогти. Незавидна доля. Дуже їм співчуваю, а водночас подивляю добре серце Рудницьких — поїхав по них, і після пікніку відвіз — зробив добре діло. Почепцови напевно не часто мають можливість бути між людьми.

Пізно ввечері, 4 липня.

Забула я відмітити, що пару днів тому я отримала від директорки письмо з офіційним повідомленням, що мою платню піднесено від 1 липня до $56,475. Підвишки цього року в університеті обмежені до 2 1/2 %. Все ж таки, це напевно найвища грошева ставка в моїм житті. Використаю її тільки частинно, якщо піду на пенсію від 1 січня. Але я ще про це з Liz не говорила. Колись вона сказала мені: "Don't volunteer to retire, until you hear of a package deal". Добра порада, але університет не спішиться пропонувати якийсь "package deal". Є щось таке для Tenured faculty, але не для адміністраторів. А мені життя утікає з-під ніг... Треба відійти ще поки в мене досить сили й енергії щось зробити. А комп'ютер я на днях уже матиму вдома, разом із modem-ом та доступом до електронічної пошти. На цьому мені дуже залежить і маю надію, що цього бенефіту мені не відберуть.

П'ятниця, 9 липня 1993, метро, вранці.

У Філядельфії жахлива погода — температура вже кілька днів понад 90̊ і досить висока вологість. Не зважаючи на це, я вчора привезла вже додому мій новий запрограмований комп'ютер. Хромиш допоміг мені заладувати його до авта, а вже вдома я сама поволеньки, з трудом, але без сторонньої помочі, винесла всі частини нагору, розпакувала і поставила на стіл у моїй робочій кімнаті. Нажаль, залучити ще не могла. Треба докупити довший кабель, бо короткі сполучення не досягають до контакту. Також нема жодних інструкцій щодо самих сполучень — доведеться вгадувати по аналогії з машинами в бюрі. Погане маю перо — писати важко. Мушу на цьому перервати, тим більше, що маю нове число журналу Der Spiegel і хочу його переглянути.

Понеділок, 11 липня 1993, вранці, метро.

Heat wave триває. В суботу виїздила з хати до банку (перенесла 30 тисяч долярів з конта в Mellon PSFS до конта в Самопомочі, де дають більший процент і можна мати доступ до грошей, і за харчами. А так то сиділа вдома, здебільшого в кімнаті з комп'ютерами (pluralis!), де є охолодження, або в спальні, де також на ніч запускаю кондиціонер.

Думала я, що зроблю Максимові несподіванку і напишу з дому листа по E-mail, на новому своєму комп'ютері. Де там! Бракує мені двох каблів — до modem-у і до принтера. Не знаю, чи забули додати, чи в нашому computer department десь запроторили, чи просто це не враховане в ціну і треба докупити. Щоб вияснити всі ці справи, я подзвонила Максимові, сказала йому добру новину, що комп'ютер вже вдома і за його консультацією навіть включила monitor. Діє! Отже справа тільки з каблем. Трохи я працювала на своїм Мекінтоші, але двічі комп'ютер відкинув мені диск як unreadable. Це мене налякало. Може горяч пошкодила мої диски? Це була б трагедія, зокрема коли йдеться про ULE80. Бо це ж колосальна робота. Щоб не пропало! Я стараюся робити копії і маю деякі навіть у роботі. Стараюся не впадати в паніку — але вже мене це журить і депремує.

В бібліотеці сьогодні я буду відповідати за все — бо всі на конвенції AALL в Бостоні. Маю надію, що не буде якихось комплікацій.

Четвер, 15 липня 1993, пополудні, метро, додому.

Колеги ще не всі повернулися з конвенції, але Liz уже була вчора і сьогодні. Сьогодні пополудні я пішла до неї на важливу історичну розмову. Про пенсію, очевидно, бо для мене це тепер найважливіша справа. Я чекала аж вона повернеться з конвенції, не хотіла говорити про це раніше. А сьогодні вона була пару годин вільна і була нагода приватно, без поспіху, з нею поговорити. Я сказала їй приблизно таке: Вона свого часу дала мені знамениту пораду — "Do not volunteer to retire until you hear of a package deal". Я взяла цю пораду до серця і чекаю на якусь оферту від університету. Але зміни в університетській адміністрації, а може й інші справи мені невідомі, не сприяють таким спеціяльним заохочувальним пропозиціям. Є щось таке для tenured faculty, але не для адміністраторів А1. А я і справді серйозно застановляюся над вчаснішим виходом на пенсію і радо цю справу приспішила б. От тепер, коли бібліотека починатиме нову еру в новому будинку, чи не було б логічно і вигідно для самої бібліотеки, якби я вже не переносилась до бюра в новому будинку, а закінчила свою карієру таки тут? Liz сказала мені кілька компліментів, наскільки вона цінить мою працю ітд., і сказала, що мені самій було б може цікаво перенестися і попрацювати трохи в новому будинку? Що вона не хотіла б приспішувати мого відходу. Була мова про те, що може я перейшла б на пів ставки, або щоб працювала до квітня наступного року? Говорили ми про кілька можливостей. Liz врешті запропонувала мені, що звернеться до декана в цій справі, що може вдасться їй вибороти для мене якусь додаткову платню або бенефіси, бо очевидно мій відхід звільнить частину грошей у бюджеті і повинен бути в інтересі декана, який може спокуситися на певні ощадності, що стануть можливі бодай на цей рік. З розмови вийшло, що Liz ще не зовсім певна, чи зможе Марилю заступити другою професійною силою на повну ставку, чи не розв'яже кризи у той спосіб, щоб тимчасово прийняти або Cathryn на part-time у Foreign law department, або непрофесійного клерка на повну ставку.

П'ятниця, 16 липня, метро, вранці.

У вчорашній розмові з Ліз я довідалася про деякі конфіденціяльні справи. Що є можливість, що Marie Newman покине працю в нас уже у вересні і перейде на працю до Нью Йорку, бо має серйозну оферту, а це розв'язало б її родинні справи. (Чоловік її і досі залишився в Нью Йорку і там працює і тільки доїжджає до неї і до дітей до Нью Джерзі). На її місце, якщо це справді станеться, Ліз хоче взяти когось із зовні (мабуть уже й розглядається за такою особою). Про Marie Ліз висловилася, що вона при всіх своїх прикметах надто "intense", а це створює проблеми. Також щодо плянів про foreign law librarian, виявляється, що Ліз воліла б когось до помочі Марилі, хто знав би азійські мови, бо мовляв, школа притягає багато LLM's з Японії та інших країн Азії, буде від вересня професор, що цікавиться особливо Китаєм ітд. Мені здається, що вона воліла б, щоб я залишилася, скажімо, до квітня, а тоді евентуально могла б вибороти для мене додаткову пенсію за травень і червень... Якщо мова про part-time, то мені не зовсім ясно, який це вплив мало б на мою пізнішу пенсію і на бенефіси? Тай чи могла б я вижити з такої наполовину зменшеної платні? Може таки ліпше піти на повну пенсію від січня. Побачимо.

Неділя, 18 липня 1993. На городі, на лежаку.

Кілька дуже гарних днів: сонячно, тепло і вiдносно сухо, із свіжим продувом — сьогодні вранці, пробудившись до приємного свіжого запашного повітря, що линуло з відчинених вікон, я подумала: майже як у Гантері, гірське повітря! Це нам рекомпензата за нестерпні минулі дні, коли жахлива погода причинилася навіть до рекордової кількости смертних випадків у Філядельфії. Та навіть на найгіршу філядельфійську погоду нарікати не варто. В порiвнанні з тим, що діється тепер напр. у середніх штатах, де "пульсуюча вена землі, всемогутня ріка Міссіссіпі" (це з мого вірша!) спричинила і далі спричиняє величезні повені, що заливають не тільки урожайні поля, але і цілі міста, та спричиняють величезні втрати і колосальні проблеми для міліонів людей — наш клімат можна вважати навіть благодійним. Цих кілька нестерпних тижнів серед літа треба просто витримати із спокійною резигнацією і витривалістю.

Кілька днів вже маю в хаті комп'ютер, але завжди була якась проблема: то бракувало каблів, то не працював modem, то коли я все вже получила, не працювала сполука з університетською системою, бо машина не приймала мого засекреченого університетського password. День у день я консультувалася з моїми колеґами з Computer Dept. Це було не легко, бо як такому невігласові як я говорити про ці технічні течі, що їх я не знаю і не розумію? Але... perseverantia vincit, як каже logo моєї Alma Mater. Порадили мені змінити цілий один file на software. (Ця термінологія нагадує мені гумореску Тувіма про слюсаря в передвоєнній Варшаві!) Дали мені диск з питанням, чи я вмітиму скопіювати один із files? Ну, я й сама не була певна, що роблю. Але ось, вчора ввечері перед північчю сіла до свого комп'ютера і після кількох спроб trial and error, замінила один із files новим і — violà! — при помочі обох своїх passwords дісталася на E-mail! Переглянула свою нову пошту і з великої радости написала першу записку до нашого Сomputer Dept., щоб їм подякувати, а другу — до Максима і Марка, щоб їх повідомити про це, що вже і вдома я маю повну інсталяцію з доступом до E-mail, до Lexis, RLIN, Lola, Franklin, не кажучи вже про звичайний Word Perfect. Є серед моїх програм і спеціяльний "tutoring" на Word Perfect і от я починаю систематично, лекція за лекцією, вчитися вживати цю програму. Досі я знала тільки те, що мені було конечно потрібне для inputting моїх бібліографій. Тепер учусь і деяких досі невідкритих і невідомих мені секретів. Я написала Маркові і Максимові: от тепер я і справді можу почати плянувати свій перехід на пенсію, на свободу... Комп'ютер і принтер уже заплачені — разом вийшло $3,386.81.

20 липня 1993, вівторок, год.10:15 ввечері, вдома.

Половину дня провела сьогодні на Management Team meeting. А на завтра вранці заповіджене перше тижневе засідання Biddle Management Team (Liz, Marie Newman, Pat Callahan, Cynthia Arkin i я) — і то в моєму бюрі, бо іншої вільної кімнати, що давала б змогу на privacy, тепер у нас нема. Вийшло на яву сьогодні пару справ, про серйозність яких я не знала. Що Ron Day любить писати меморандуми — то це не секрет. Але що він пише великі еляборати по 14 сторінок до Liz i Marie N., де отверто критикує їх і дає поради типу: тобі варто шукати іншої праці, бо ти не маєш шансів на цьому пості ітп. — про це я не знала. MN виявила також, що він писав до неї також всякі "еротичні" листи, мовляв, ти є "a passionate woman" і шкода, що я не зустрів тебе раніше, etc. Не знаю, на скільки можна брати ці справи поважно. Ron трохи поводиться як хлопчак, але він має і почуття гумору і може все це варто було б обернути на жарт, або зігнорувати. Liz вважає, що це патологічні прояви, а наш психолог Rick McKnight радив, щоб збирати документацію для персонального профілю, на випадок проблем у майбутньому. Боже мій, скільки довкола психологічних проблем! Сама Liz, виявлається, тепер постійно приймає лікування новим ліком Prosac, що діє проти депресії. Це — наскільки мені відомо — "behavior modifying drug". Вона каже, що чується ліпше, не має таких як колись почувань failure (аякже!) і неповноцінності (sic!). MN, очевидно, на ліках також — вона має справу з хребтом. (А синок її також мусить приймати сильні ліки рекомендовані психіятром!). На тлі всіх цих історій, яким нормальним, зрівноваженим і психічно здоровим виглядає моє власне життя — і то не тільки в ті щасливі минулі роки, але навіть тепер, коли я залишилася сама.

Передучора телефонував Семчишин. Прочитав мої вірші у Сучасності і хотів відгукнутися. Мені це було приємно, передусім тому, що він — Остапів старший приятель, знав його віддавна, разом виїздили на еміграцію, та й був свідком нашого з Остапом першого знайомства. Він їде на Україну, але сподіється бути також на гімназійному з'їзді у вересні.

Мої вірші спровокували також реакцію Данила Струка. Він тепер на вакаціях в Квебеку, але має комп'ютер і доступ до E-mail. Написав мені листа, що, мовляв, вірші пам'яті ОТ "дуже сподобалися своєю прямою щирістю, без зайвих надуманих фокусів. Вірш число ІІІ, на мою скромну думку, шедевр... Таке сплетення особистого і загального творить найкращу поезію." Ну, ну. Не варто перебільшувати. Трохи дивуюся, що Максим нічого не згадує про ці речі в Сучасності. Може ще не бачив і не читав? Вони їздили з дітьми на пару днів таборування до Algonquin Provincial Park. Плавали по озері, ловили рибу, спали в шатрах. Написав про це з великим задоволенням, навіть з романтичним захопленням (хоч справді Максим не дуже має нахил до романтики!) Видно, що Уляна й діти дуже з прогульки задоволені. Вони їздили в товаристві ще одної родини з дітьми.

Середа, 21 липня 1993, пополудні, метро.

Їду додому з болем голови і причиною цьому — Мариля. Вона має тенденцію перебільшувати проблеми і попадати в паніку. А я весь день сьогодні на засіданнях: вранці — перше офіційне засідання BMT (Biddle Management Team). Воно відбулося в моєму бюрі, бо не було іншого кращого приміщення під цю пору. Опрацювали комунікат для персоналу і потім навіть представили його на Librarians meeting, що відбулося пополудні. BMT від тепер має мати засідання кожної середи вранці. Я багато чого довідалася про проблеми, що про них не знала досі. Напр. комплікації з унією, у зв'язку з відходом Стефанії, що тепер займається купівлею книг і матеріялів. Досі ця позиція була в категорії 5, що значило, що можна було прийняти на цю працю когось з-поза унії. Тепер профспілка хоче переклясифікувати цю позицію до нижчої категорії 4, і тоді автоматично право бути кандидатами на цю посаду матимуть всі члени унії. Сама Stephanie причинилась до цього, бо висловилась перед головою профспілки, що вона, мовляв, не виконує роботи вищої категорії... Ну, Stephanie має докторат з класики, знає чужі мови. Очевидно, для неї — вимоги її посади не надто великі. Але як прийдуть пересічні кандидати, без вищих студій і знання чужих мов? Як даватимуть собі раду із купівлею матеріялів багатьма чужими мовами, в закордонних продавців, ітд.? З унією також виникають комплікації у зв'язку з переносинами і фактом, що треба буде всім працювати і в деякі святкові дні. Неабияка для мене наука: як справді складно управляти людьми, бути менеджером! Як легко і просто тільки критикувати management, починаючи від найменшої компанії, а кінчаючи на державному управлінні.

Мариля прийшла до мене в розпуці: мовляв, вона не хоче конфронтації, але наші stack attendants абияк укладають книжки на полицях, не за клясифікацією, і от, щоб упорядкувати для помірів колекцію Талмудського права, вона мусіла втратити три години Хромишевого часу (бо роботу виконував він). Що мовляв, Bill дає такі інструкції нашим працівникам, які фактично саботують підготовку до переносин матеріялів... Ледве я її заспокоїла, обіцявши ранок завтра присвятити плянуванню Move. Оці переносини такі скомпліковані і так багато вимагають праці, що люди не витримують рівноваги емоцій.

22 липня 1993, четвер вранці, метро.

Ольга прийшла сьогодні прибирати хату. Думаю, що такий люксус, як допомога в спрятанні один раз у місяць, зможу собі дозволити навіть як буду на пенсії. Чи справді? Треба буде заощадити на чомусь іншому в разі потреби.

Вчора була така втомлена, з болем голови, що швидко після обіду (гречана каша із квасним молоком + зупа), поклалася в ліжко і заснула вже десь після 8-ої. Розбудили мене два телефони: один з Шікаґо від Amy Pavlik, другий від Люди. Amy, що її я порекомендувала на пост foreign law librarian, хотіла порадитися. Там у них якісь непорозуміння між директоркою і її заступником (what else is new?) і вона питалася, чи добре їй там залишатися, чи мовляв, погана репутація в професійному світі її директорки не матиме негативного впливу на її власну карієру? Інші справи в її житті дуже наладналися. Чоловік її — словак зі Словаччини — дістав нарешті працю інженера, іде до школи, щоб здобути й американський диплом і дуже задоволений. Родина його також видно погодилася вже з фактом його одруження в Америці — мають навіть приїхати на відвідини. Я радила Amy витримати на пості бодай рік-два, бо інакше це погано виглядало б на резюме. Хто зна, може директор, або її заступник самі відійдуть і це може змінити атмосферу. Радила я їй стояти осторонь персональних інтриґ. Ідеальної ситуації нема ніде. А крім того, Amy хоче мати дитину і може зможе взяти собі пізніше leave of absence?

Люда повідомляла, що прийшов на конкурс якийсь твір з України. Це добра вістка — видно моя рекляма таки до когось там дотерла. Журить мене Україна і слабкий контакт з нею. Пошта діє дуже непевно.

Вівторок, 27 липня 1993, метро, пополудні додому.

Вікенд був нецікавий, але досить продуктивний. В суботу зробила 90 вареників з м'яса, щоб заморозити і мати готовий запас, як приїдуть Максим з Уляною і дітьми, а потім поїхала за харчами. В неділю не ходила до церкви, але поїхала пополудні на Михайлівку, на пікнік — щоб дати їм заробити. Нікого там цікавого не зустріла, крім обох Масюків. Андрій Масюк приїхав тиждень тому з Києва, де працює. Бачив Марка на якомусь "fundraising" вечорі — благодійному вечорі для підтримки мистецтв. З його новин найцікавіша про нашу рідну Галичину, що тепер має репутацію не тільки найбільш свідомої і націоналістичної української території, але також найбільш, як казав Андрій, "скорупмованої", тобто такої, де процвітає корупція і хабарництво. Це прикро. Не зустріла на Михайлівці навіть свахи, що для неї я спеціяльно принесла була газети. Отже я з'їла голубця і налисника замість обіду і поїхала додому. Вступила до Віри подивитися, що з нею діється. Вона занадто тяжко працює, не легко їй заробляти на утримання хати. Її праця (social worker) — дуже важка, а навіть небезпечна. Весь час має діло з найбіднішими людьми та й з кримінальним елементом. Мусить розв'язувати всякі родинні конфлікти, і то часто при помочі поліції і суду. Рапорти про весь цей case-load пише вдома по суботам і неділям, а щоб заробити більше, голоситься часто добровільно на "call", тобто чергує для всяких наглих викликів на "emergency". "Elder abuse" — її спеціяльність. Коли діти експлуатують старих батьків ітп. ситуації. Має якусь справу, де її клієнтом є стара 86 жінка, що раптом вийшла замуж за 40+ літнього мужчину, переписала на нього все майно, а сусіди і може діти, зголосили про це до Phila. Corporation for the Aged, щоб перевірити, чи нема якихось надуживань. Цікаво, що цей чоловік (здається навіть українець, у всякому разі імігрант із східної Европи), приїхав до США із своєю жінкою, тут вони розійшлися і тепер і він і його жінка одружилися з маєтними старими американськими партнерами. Тема для популярного роману.

29 липня 1993, четвер, метро вранці.

Перша вістка по радіо сьогодні: найвищий суд Ізраїля звільнив Івана Дем'янюка, скасувавши смертний вирок нижчого суду. Тепер його видалять з Ізраїлю — невідомо, чи дозволять йому повернутися до Америки. Може поїде в Україну. Це добра вістка і не тільки для Дем'янюка особисто.

П'ятниця, 30 липня, метро, вранці.

Дем'янюк покищо далі в тюрмі, може і задля власної безпеки. Якщо його перевезуть в Україну (а думаю, що це більше правдоподібне, ніж його поворот до Америки, що був би повною регабілітацією), боюся, що можуть виникнути неприємності. Адже преса напевно ним зацікавиться, почне всю справу розписувати в деталях і боюсь, що це може сприяти зростові антисемітизму. Надмірна емоційність, навіть істерія з одного боку (сцени з процесу, вживання процесу як засобу пропаганди серед шкільної дітвори, etc.) можуть викликати таку ж істерію і серед наших. А це зовсім непотрібно!

Турботою буднів — думки про Україну і її майбутнє. Ще місяць — і буде друга річниця незалежности. Чи витримаємо іспит історії? Що буде далі? Парлямент Російської Федерації проголосив недавно Севастополь — російсьмим містом. Не добре воно свідчить про настрої серед росіян. Правда, ця резолюція зробила, мабуть, більше шкоди самій Росії, як Україні. Осудили цю резолюцію не тільки амбасади Великої Британії і США, але також Рада Безпеки Об'єднаних Націй. Взагалі російські політики пописуються і то не лиш у справах України. Недавно обмежили свободу релігії — під натиском православної церкви вимагають окремої реєстрації всіх інших релігійних місій! А два дні тому центральний банк Росії вирішив уневажнити всі рублеві банкноти видані перед 1993 роком. У висліді — паніка, хаос, конфлікт серед самого правління і втрата довіря заходу.

Понеділок, 2 серпня 1993, метро, вранці.

Вночі з п'ятниці на суботу — телефон з Києва. Від Доценків. Але говорив жіночий голос, не Ростислав. Мабуть дружина. Повідомляла, що 1 серпня, о год. 11:30 дня буде на київському радіо передача про Остапа. Це все, що сказала, мабуть з уваги на кошти телефону не хотіла говорити довше, отже я і не затримувала. Від часу, коли помер Остап, я ще ні разу не слухала коротких хвиль. Витягнула з шафи радіо, почала собі пригадувати, як ним користуватись, бо вже забула. Частина ночі і дня пройшла на тих заходах. Потім я подзвонила до Максима, і до Андрія Головінського, щоб їм про це сказати, а також написала записку на E-mail до обох хлопців і, подзвонивши до Києва до Марка (вперше на його нове помешкання на вул. Обсерваторній), залишила йому інформацію на рекордері, бо самого Марка не застала вдома. В ночі з суботи на неділю знову був телефон від Доценків. Мовляв, ось саме тепер починається (була година 4 над раном). Я пробувала зловити, але ніщо з того не вийшло. Це місцеве київське радіо, навряд чи можна його в нас почути взагалі. Попереднього вечора я зловила Київ, але це спеціяльна передача для закордону на коротких хвилях. Ну, трудно. Але я рада, що така програма відбулася, приємно мені, що приязні мені люди хотіли мене про це повідомити, і я вдячна всім, хто причинився до цієі справи. Не знаю і цікаво мені, хто саме організував цю програму (Доценко? Федір Погребенник?) і який вона мала зміст. Може колись дізнаюся.

3 серпня 1993, вівторок, метро, вранці.

В суботу я подзвонила до Головінських, щоб сказати їм про передачу з Києва і довідатись на яких хвилях Андрій ловить київське радіо. При тій нагоді довідалась я прикру новину: Левко знов у шпиталі. Нові тести виявили підозріння жовчевих каменів — можливо, що десь цього тижня будуть оперувати. Йому 86 років і серце його, як виявилося тепер, також у не надто сильному стані. Чи витримає він операцію? І чи розв'яже ця операція його проблему (приступи жовтачки, внутрішнього затроєння, пов'язаного із забитим жовчевим проводом мали місце вже кілька разів!) Я вибираюся їхати до них у вівторок, мала б там бути до суботи, а тоді на тиждень до Максима, Уляни і дітей на Cape Cod. Якби так — не дай Боже — Левко тепер помер, була б не тільки велика прикрість, але й поважна комплікація з вакаціями. Похорони мусіли б бути у Філядельфії, адже тут мають місце на цвинтарі вже разом з пам'ятником..

Середа, 4 серпня 1993, метро, вранці.

Має прийти сьогодні Олекса — може вдасться мені, щоб замалював стелю у вітальні, ще заки я поїду на вакації! Не знаю, що є причиною, але в нашій вітальні, що кілька років, починають відпадати "стряпці" фарби — звичайно в північно-західній частині стелі. Ніщо там не тече, але що пару років доводиться стелю наново замальовувати. Може гаряче і вологе літо спричинило це тепер. Навесну ще цього не було. А мені залежить на тому, щоб Максим застав хату упорядкованою, не занедбаною, щоб бачив, що даю собі раду.

Вівторок пополудні, 10 серпня 1993, в поїзді до Провіденс.

Поїзд вирушив з Філядельфії точно о год.1:29. Я ще пів дня провела на роботі, а потім потарабанилася із заздалегідь приготованим своїм баґажем на колісцятах пішком на станцію. Подорожувати поїздом з баґажем не так легко й вигідно, як автом. Але зате, коли я нарешті з успіхом знайшла сидяче місце і витягнула на верхню полицю свою валізку, я могла спокійно забутися, читаючи Іваничукові спогади. Ось ми тепер уже доїздимо до Нью Гейвен і за вікнами вже краєвиди Нової Англії, годинник показує майже пів шостої, а я вже прочитала понад 120 сторінок дуже цікавої лектури. За цією річчю шукала я віддавна — чула я, що це щось цікаве. Спогади Іваничука називаються "Благослови, душе моя, Господа... Щоденникові записи, спогади і роздуми." Надруковані вони в харківському літературному журналі Березіль (11-12, 1992). Я маю тільки ксерокопію, що її привіз мені Іко Лабунька, і що її взяла з собою на вакації. За жанром книжка подібна до Гром'якового "Вертепу", але Іваничук — добрий письменник і книжка трохи менше публіцистична. Жаль, що не дочекав до цих спогадів Остап. Іваничук цікаво змальовує львівське літературне середовище і дає характеристики різним літераторам, включно з Тарасом Мигалем, що його "Шинок-Оселедець на ланцюзі" він вважає найкращим і найправдивішим твором про часи німецької окупації. Для мене цікавий факт: Іваничук майже мій ровесник, був майже підлітком у час війни, отже це — доба нашого покоління. Чи повністю щира ця його сповідь? Чи справедливі його оцінки людей? Виявлає він і деяких провокаторів і вислужників, хоч і не всіх. Одного з них дискретно ховає за псевдонімом "Панчишин". Хто це?

Минули New London — надморський порт з великими кораблями і цілою флотилією човнів. З вікон праворуч часто тепер надморські краєвиди — погода сонячна і майже без хмаринок — білі човни на синяві води під синявою небес — мальовничі картини. Простір, спокій, безлюддя.

Середа ввечері, 11 серпня 1993. East Greenwich, Rhode Island.

Вже другу ніч ночую в гостинній хаті Мотрі і Андрія. А хата не лиш гостинна, але заможна, вигідна, обладнана немов музей — повна картин, скульптур з papier-mache, розмальованих меблів, власноручно Мотрею шитих драперій, подушок, з багатою і різноманітною бібліотекою цікавих книг. Бачу цю їх хату вдруге і подобається вона мені ще більше, як першого разу. Хата, очевидно, досить дорога. вони заплатили за неї 320,000 дол. і мають 5,000 річного податку. Але коли зважити, що Марко і Ія в Лос Анджелес за хату заплатили понад 100,000 більше, а мають за такі великі гроші тільки невеличке і не дуже вигідне помешкання, де не тільки немає місця для постійного помешкання няньки для дітей, але де навіть гість, такий як я, мусить спати у вітальні, на розкладаній канапі, отже є завадою... Тут я маю на поверсі окрему спальню, з власною вибагливою лазничкою. Довкола хати великий простір землі, ззаду — лісок і якийсь ставок (куди виберусь завтра, щоб подивитися). Перед деревами — кущі, що розрослись густо і це мабуть із тих кущів несеться тепер уночі крізь відчинене вікно голосний хор цикад.

Вчора, несподівано, з'явився на вечерю Тиміш. Я його давно вже не бачила. Гарний молодий мужчина, з невеличкою борідкою, з волоссям, що — можливо — виявлає перші прояви майбутнього лисіння?

Левко ще вчора був із нами при вечері, але на сьогодні заповіджений був у лікарні невеличкий хірургічний забіг — прочищували чи поширювали провід жовчі. Справжньої операції на жовч робити йому не могли, бо недавно виявилося, що в нього слабе серце — отже цей забіг робили йому через уста і стравохід — при повній анестезії. Ми всі були пополудні у Левка в лікарні. Він не відчував і не відчуває жодного болю, чується добре. Затримали його на ніч у шпиталі, але завтра вранці він має прийти вже додому.

Після відвідин Левка, ми четверо поїхали на обід до китайського ресторану — тим разом товариство запросила я. Обід був першорядний і недорогий, а ресторан — чистенький, модерний, по-американському обладнаний і відносно великий — такого типу китайського ресторану я ще не бачила. Місто Providence, що його я вже бачила кілька разів, бо ж бувала тут у Мотрі вже нераз з Остапом, тепер зробило на мене дуже добре враження. Воно немов наново відживає — виросли нові будинки, що добре гармонізують із старою архітектурою. Тут помітно більше простору і чистоти і не видно таких занедбаних сламів, міських джунґлів, що ними переповнені і Філядельфія, і Нью Йорк. Але ріст Провіденсу може й ілюзорний. Каже Мотря, що безробіття доходить до 9%, що тисячі підприємств в минулому році збанкрутували.

Сьогодні Андрій показав мені записану на відеострічку українську телевізійну програму "Контакт" з Нью Йорку, де між іншим, в одному кадрі показаний Тиміш (з приводу конференції професіоналістів), а в іншому кадрі — де мова про дитячу світличку в Торонто — серед дітей світлички є і мій внучок Іванко!

Четвер увечері (вже в ліжку), 12 серпня 1993.

Вчора до пізна в ліжку читала Іваничука, закінчила першу частину. У висліді спала до 9-ої. Одне слово: вакації! Руханка в моїй спальні з люксусом: ціла одна стіна — дзеркало, та ще й із вбудованою поперечкою для балерини!

На полуденок Андрій вже привіз з лікарні Левка — він добре чується і незле виглядає. Ранок я провела на самоті з Лесею — вона також виглядає і чується ліпше, як у час моєї першої візити. Пополудні, на моє прохання, Мотря повезла мене до своєі школи. Це відносно недалеко, яких 20 min. автом. Інституція називається Rocky Hill School. Розташована вона на 100-акровому estate і має прекрасне положення — з трьох боків вода, залив і далекий вид на океан. Великий простір з надморськими комишами, парк старих дерев. Школа має около 300 учнів — від kindergarten до high school. Це, очевидно, приватна школа для багатих дітей і річна оплата від дитини, залежно від віку і кляси, доходить до 14 тисяч долярів. Шкільних будинків є кілька, є і малий театрик. Мотря показала мені будиночок адміністрації, де має своє бюро headmaster і дві мистецькі студії, що одну з них займає Мотря. Учні приходять на зайняття до студії — звичайно 14-18. Вчить Мотря і історію мистецтва, і практичні зайняття — малювання, скульптуру, друкування. Мотря вживає свою студію і для власної праці — чимало полотен в різних стадіях роботи.

По дорозі додому вступили до крамниці і я там купила для Уляни дві пари кульчиків. Не точно таких, як шукала, але все таки чорний onyx з золотом, який повинен пасувати до її намиста. (Уляні я колись давно купила такий комплект — намисто і кульчики. Вона один кульчик згубила і просила мене пробувати докупити такий самий другий).

Трохи сьогодні поговорила з Лесею про наших спільних предків, тих, що їх я не знала ніколи, але що їх вона пам'ятає з дитинства. Приводом до цієї розмови був портретик роботи дзядзя Туся, який висить у вітальні. Я вгадувала: це напевно мати дідова, тобто моя прабабуня, з дому Гофман. Ні я, ні Леся, не могли собі пригадати як вона називалася на ім'я (Але я, здається, маю десь записане, бо колись, коли ще жила Бабця Лінка, я зробила собі таке родинне дерево і записала цю інформацію від неї і від тата. Прабабуня з дому Гофман, замужем Чайковська, рано овдовіла. Прадід був якимсь австрійським урядником і греко-католиком. Прабабуня була німецького роду, але вже спольщеної культури. В них було чотирьох синів: Karol, Leon, Anton i Adam та дочка Зося. Кароль був полковником польського війська і вчив у кадетській школі. Леон завідував якимсь технічним відділом на державній залізниці. Зося вийшла замуж за Вольського, чоловік її рано покинув, вона мала дочку Гельку, що в дитинстві хворіла на поліо і була калікою. Цих двох жінок — стару горбату цьоцю Зосю і її каліку-дочку — я бачила в дитинстві і трохи пам'ятаю. Антін (дзядзьо Тусьо) і Адасько (Зенка Чайківського батько) — єдині в цій родині стали українцями. Коже Леся, що в родині були конфлікти через політику, що хлопці кріслами на себе кидали і мама мусіла їх опам'ятувати. Цікаво, що і по другому боці Маминої родини, також була німецька кров. Батько Бабці Лінки, Михайло Салюк, оженився також із спольщеною німкою з родини Schick-ів. Вона була вдова і мала дочку з попереднього подружжя. Тією дочкою була "ciocia Józia Marszałkowa", що її я пригадую. Ми в неї коротко мешкали у Стрию, в час, коли вже почали були нашу евакуацію на захід. Прадіда Салюка я також пам'ятаю — він мене п'ятилітню раз почастував якоюсь кмінковою горілкою, що мені дуже не смакувала (і через те запам'яталася) і він був також першою особою в родині, чия смерть мені запа'мяталася, бо мене взяли з собою до якогось похоронного дому, де він — мертвий — лежав між квітами на катафальку. Михайло Салюк, каже Леся, був шефом жандармів і що особливо цікаво: виграв на лотереї якусь більшу суму грошей і за ці гроші купив собі хату на Богданівці!

П'ятниця, 13 серпня

Їздили сьогодні трохи в ліс, а потім над море до туристичної місцевості з індіянською назвою Narragansett.

Субота, 14 серпня. 3:45 пополудні, в автобусі на Hyannis.

Попрощалась я вже з Лесею і Левком. Мотря з Андрієм відвезли мене на автобусну станцію. Сьогодні вранці телефонував Максим, уже з Cambridge. Він виїде по мене до Гаяніс. Якраз рушили. Маю надію, що діти (і я з ними) матимуть цей тиждень добру погоду. Вчора в Іст Ґрінвіч впав зливний дощ — саме в час, коли ми збиралися робити на дворі barbecue. Мій перший побут на Cape Cod — багато літ тому, коли ми були в дерев'яній колибі у Wellfleet, разом з Людою і Зенком — дощ падав від першого нашого дня до останнього і тільки коли ми поїхали кораблем на острів Nantucket трохи було прояснилося.

Приємно було мені побути цих кілька днів з Мотрею і Андрієм, Лесею і Левком. Це справді найближчі мені люди і то не тільки тому, що близько посвоячені, але тому, що великий шмат мого життя з ними був пов'язаний. В дитинстві мешкала два роки "на станції" в Лесі і Левка, вже в Америці ми з Остапом купили були до спілки з Яцкевичами нашу першу хату. Левко і Леся були мені все життя ближчі ніж мама і тато, не кажу вже про те, що з Мотрею ми завжди дружили і мали багато спільного, тоді коли з братом моїм Андрієм я ніколи не мала спільної мови, а вже востаннє його поведінка супроти мене назавжди перекреслила можливість якогось ближчого спілкування. Приймали мене аж занадто гостинно. Мотря — знаменита господиня, виварює всячину смачних страв, а ще й бачу, що вони взагалі їдять смачно й обильно, що очевидно не сприяє жодній дієті. Каже про себе Мотря: "Тато дуже втратив на вазі і почав журитися тим, що в нього — рак. Отже, щоб дати йому змогу поправитися, я почала пекти багато солодкого. У висліді тато прибув 8 фунтів, а я — 12!". Вона й справді трохи прибула, та й Андрій має надмір ваги. Раніше я завжди думала, що це — наслідки ліків, а тепер бачу, що не тільки ліки, але й надмірне харчування впливають на це. Я й сама, мабуть, прибула на вазі за цих кілька днів... Пропонувала я вчора Мотрі й Андрієві, щоб поїхали собі удвох кудинебудь, залишивши мене з Лесею і Левком. Не скористали з цього. А думаю, що їм це було б добре зробило. Вони опікуються старими аж до пересади, а це витворює в них почуття залежности та й очевидно бажання бачити їх завжди біля себе. Тепер літо, Андрій і Мотря кожного дня вдома. І коли Мотря чи Андрій хочуть поїхати до свого бюра, Левко або Леся завжди питаються: "А ти мусиш їхати?" За Філядельфією трохи скучають і хотіли б приїхати. Якщо все буде добре, може приїдуть у жовтні.

Від Мотрі довідалась я, що новий амбасадор США до України, Міллер, що назначений на місце Попадюка, походить з Rhode Island i має жінку — росіянку! Мотря знала її колись особисто — вони познайомились в якомусь мистецькому клюбі Провіденс. Ця жінка не тільки росіянка, але ще й дочка (чи може внучка?) якогось царського генерала! Її батьки ще й досі живуть у San Francisco. Не знаю, які це матиме наслідки для України. Чи зможе новий амбасадор бути об'єктивним? Чи не сприятиме він російським інтересам в Україні? Він, каже Мотря, індустріаліст, багач, багато часу й уваги присвячував справам допомоги Росії. Нарікали наші на Попадюка (про це знаю від Марка) — чи не будуть вони тепер за ним жалувати? Може ліпше було б, якби амбасадором був чистий англосаксон, tabula rasa, без попередніх упереджень? Але будьмо доброї віри.

Андрій розважав мене і музикою і фільмами. Показував раніше записаний Masterpiece theater, мовляв, це спеціяльно добре для тебе! — про двох професорів літератури в університеті Cambridge — подружжя, що весь час із собою конкурують (справді, мені тема близька і цікава!). З музики, що ми її слухали, я просила зробити тасьму. Marlene Dietrich співає німецькі, французькі та американські популярні пісеньки (десь Тиміш знайшов таку CD). Леся конче хотіла, щоб я слухала "Очі чорнія" у виконанні якогось Гварастовського. Але що ще цікавіше: Левко показав мені сторінку з книжки віршів Євгена Гребінки, де надрукований первісний текст поезії "Очі черние". Гребінка писав, очевидно, і російською мовою. Я завжди думала, що текст мусів написати добрий поет (оце: "как люблю я вас, как боюсь я вас" — такого не напише якийнебудь графоман!) — приємно мені дізнатися, що автором цієї популярної пісні був українець. Я радила Левкові написати про це до Свободи — добра тема для одного з Левкових фейлетонів! — та й точно подати цілий текст вірша в російському оригіналі!

Ніч, з суботи на неділю, Orleans, Cape Cod.

Не спиться мені чомусь. Не тому, що сплю на канапі у вітальні — зовсім вигідно, хоч Максим був невдоволений, що це, мовляв, не нормальне розкладане ліжко, як йому обіцяли. І мабуть не тому, що за вікнами дуже голосно лящать сверщі чи то цикади. Трохи незвична обстановка, зрештою нове місце, ще мабуть не звикла.

Провела вже повний вечір зі своїми дітьми і внуками. Хлопці виросли — розумні, гарні, дуже для мене сердечні. А я навмисне не привезла зі собою жодних дарунків (куплю їм тут на місці, не хотіла возитися з баґажем). А це має ще й ту добру прикмету, що можна точно бачити, що діти тішаться самою таки бабою, а не її дарунками... Цікаво, як вони пам'ятають про Остапа і видно думають про те, що його нема. Каже Іванко: а це твоя, бабо, валізка чи дідова? (Між іншим, це і справді валізка, з якою колись часто їздив Остап — може пам'ятають?) Або: а чи дідо Остап вже має пам'ятник? Видно, що про це була мова вдома між татом і мамою.

— Раптом стихло. Замовкли сверщі. І добре, а то аж у вухах лящало. Тепер 3-а ночі. Я наново засвітила собі світло, бо навіщо хвилюватися безсонням. Помешкання відносно вигідне. На горі є дві окремі спальні і лазничка. Отже моє світло нікому не перешкоджає, а може і зовсім непомітне. Трохи читаю Іваничука. Не мала я рації, коли написала, що спогади його менше публіцистичні ніж Вертеп Гром'яка. Це суцільна публіцистика. Але написано цікаво. Багато можна довідатися про різних людей, знайомих і незнайомих.

Ніч, з вівтірка на середу, 18 серпня 1993. Orleans.

Знову не сплю — тим разом, мабуть, через нестравність шлунка. Варто було б мені взяти на прочищення, але стримує мене, між іншими речами, також і факт, що на цьому помешканні одна лазничка і то нагорі, та й не хочу ускладнювати собі дня. Погоду маємо покищо дуже гарну, хоч вже учора заповідали дощ. Тут поблизу пляж Skaket Beach, над заливом. В час відпливу моря, величезний простір зовсім звільнюється від води — можна іти далеко-далеко. Я, нібито, дуже пильнуюся від сонця, але вчора вдягла купальний костюм і деякий час була на сонці, насмарувавшись охоронною мастю. Всетаки зловило мене — вище стіп трохи припекло ноги, саме там, де забула посмарувати.

Їли вже один обід з раками. Купили п'ять живих раків (за 35 дол. — фундувала я), Уляна сама їх варила. Це вже вдруге мала я нагоду їсти рака вареного вдома — перший такий досвід також був пов'язаний з Уляною і Cape Cod. Сьогодні їли вперше Clam chowder — нажаль, не такий смачний, як я люблю. Зате риба дуже свіжа і дуже смачна. Хлопці мають велику потіху із забави над морем. Обидва дуже виросли, добре зі собою бавляться. Купила я їм водні пістолі — була один день забава із цим. Також вдячною забавкою виявились сітки на рибу. Сьогодні їздили автом до рибальського порту, де повно моторових човнів і яхт, а пополудні поїхали на Nauset Beach — пляж над океаном. Там до години 4:30 пополудні беруть вступи — по 8 дол. від авта. Взяли і в нас, хоч ми приїхали аж о 4-ій годині. Діти дуже добре там бавилися, були зачаровані білогривими хвилями і шумом океану і великим простором чистого жовтого піску. Також і паперовий змій, що його раніше з трудом пробували пускати біля хати, над океаном піднявся до справжніх висот. Також і Максим, мов хлопчик, будував замки у піску, пускав змія. Приємно спостерігати гармонійну, задоволену родину, помітну близькість Уляни й Максима та їх велику уважливість до дітей.

Іваничука закінчила. Взялась тепер за Валерія Шевчука: Три листки за вікном. Це одна із книжок, що їх привіз із собою Максим. Мабуть позичу в нього, щоб мати що читати по дорозі назад у поїзді. Хоч, щиро кажучи, я воліла б щось сучасне — але може ще розчитаюся. Дітям читаю В країні сонячних зайчиків і казки — вони привезли зі собою цілу бібліотеку. Стефанко дуже добре вже говорить, уважно слухає казок. Він — міцний і набитий, мов кльоцок. Коли хлопці пробують з бабою дужатись, то баба мусить боронитись не на жарт, як той вовк, що "як збилися докупи, то немов чотири (і.е.дві) ступи в нього гепнули нараз". Трохи обидва кашляють, а Стефко вночі хропе, бо як каже лікар, має побільшені аденоїди, може доведеться їх вирізувати. Уляна трохи розчарована школою, до якої іде Іванко до першої кляси цього року. (Він ходив уже цілий рік до передшкілля). Школа ця, виявляється, дуже велика (2,000 дітей) і виявляється, що рівень її не такий добрий, як у приватних школах. Перші чотири роки навчання має бути тільки по французькому ("total immersion"). Іванко вже трохи говорить по англійському, на пляжі починає сам розмову з чужими дітьми, а по французькому покищо знає кілька пісеньок, що їх за ним починає підтягати малий Стеф (Sur le pont d'Avignon, напр.) Уляна наперед уже журиться, що під впливом школи, хлопці почнуть зі собою говорити по англійському. В школі Runnymede дуже звертають увагу на багатокультурність — навіть замість Різдва святкують "A joyous celebration" — щоб таким чином відзначити всі релігії і традиції.

Епізод, а радше діялог з Іванком. (Йдемо на пляж, він і я). По дорозі ростуть якісь жовті квіти. Іванко каже: О, звіробій! — Оця жовта квітка? — питаю. — Так, звіробій. З нього можна варити чай. — Невже? Звідки знаєш? — Баба Маруся казала. Звіробій разом з рум'янком. — Оттакий фолкльор! Народна мудрість, передавана з роду в рід!

Четвер, 19 серпня 1993, ніч, год.12:38.

Сьогодні зранку було хмарно — заносилося на дощ. Вирішили поїхати до Provincetown, на шпиль Cape Cod. Так і зробили, з тим, що пару разів зупинилися. Раз на полуденок у Wellfleet (нарешті був смачний clam chowder, такий як мені смакує!), раз на Marconi Beach — на пару годин, заплатили вступ ($5 від авта — тут на Cape Cod всі пляжі платні!) — як ми там були, прояснилося, і діти дуже гарно бавилися над океаном. Вступали до Fort Hill — своєрідного парку-заповідника, де можна довго ходити природними стежками між кущами, галявинами, невеличким лісом з далеким видом на залив, трясовину з комишами і у віддалі — океан. Всюди — дико, природно, цвіте запашна шипшина і будячки з вишневим цвітом, людей — обмаль, над усім царить спокій, тища, простір, безлюддя. Marconi Beach має високі кручі над океаном, до пляжу треба зійти високими стрімкими сходами. Сам океан тут виглядав трохи спокійніший, як на Nauset Beach, а вже зовсім спокійне було плесо води — майже без хвиль — на пляжі в Provincetown, куди вступили тільки, щоб подивитися. Вечеряти поїхали до міста Provincetown. Я вже була там двічі раніше. Тепер місто це переповнене богемою гомосексуалістів і лесбіянок, що отверто афішуються навіть у реклямах і в пресі — дивогляди такі, як жінки з червоним волоссям і кульчиками в носі, у цьому товаристві навіть не звертають на себе особливої уваги. Обідали в рибальському ресторані над заливом, на дворі, до пізнього вечора спостерігаючи човни, що стояли, або припливали до гавані. Вечеря була смачна і свіжа. Я їла lobster newburg з печеною картоплею, мали ми добре вино і десерт. Іванко замовив собі клюски і я з подивом дивилася, як він, отримавши зелені клюски з пармезаном, з'їв їх із смаком — немов би все життя харчувався такими як-не-як екзотичними стравами в ресторані. Ще купили кілька сувенірів і хлопцям теплі sweat-shirts з Cape Cod на пам'ятку, і вже за темна, десь біля 10-ої години, подались у дорогу додому. Стефко зразу заснув, а скоро також Іванко поклався мені на ноги і я накрила його своєю курткою. (Я сиділа на задньому сидженні між обома своїми внуками). До Orleans з Provincetown не так то вже й далеко (здається щось із 28 миль). Руху вже не було, Максим їхав досить швидко. Але раптом Іванка зірвало на рвоти — поки зупинили авто і з'їхали з дороги — встиг обжиґати мені куртку, штани, черевики, шкарпетки і, очевидно, руки — не кажу вже про авто і самого себе. Каже Уляна, що йому нераз в час дороги робиться недобре, а тепер ще й наївся, поклався в авті спати, а ще й трохи має флеґму і кашляє. Отже ми мали неприємну пригоду під кінець приємного вечора. Довелося чистити все і прати, як тільки приїхали додому.

Субота, 21 серпня 1993, в поїзді, минули Stamford, CT.

Максим з Уляною і дітьми поїдуть сьогодні до Нью Йорку, до David-a Martin-a, Максимового приятеля ще з років на PENN, тепер адвоката в Нью Йорку. Там вони й ночуватимуть. Завтра ввечері, правдо-подібно, приїдуть до мене до Філядельфії. Ми радилися, як мені їхати додому — чи не під'їхати з ними автом до Провіденс, або і до самого Нью Йорку, а щойно там пересістися на поїзд? Але були комплікації: помешкання треба було звільнити та й виспрятати для наступних гостей вже о 10-ій. Найпізніший поїзд, що ним я могла ще за дня доїхати до Філядельфії, відходив з Провіденс о 12:15. Чи встигли б ми туди автом на час? Адже є рух на дорогах. Та ще й невідомо, як діти реагуватимуть на дорогу, чи не доведеться зупинятися. Я подумала, що найкраще мені поїхати так, як і приїхала. Максим відвіз мене до Hyannis і я о год. 8:30 автобусом виїхала до Провіденс. З автобусної станції мусіла взяти таксі до міста, до залізничної станції, але все пішло благополучно і я повинна бути десь після 6-ої вдома. Не знаю ще: брати мені таксі, чи їхати додому підземкою?

Вчора приїхала до нас з Бостону Вава Бачинська. Я знаю її і всю її родину, бо вони з Філядельфії, а Уляна з нею приятелює ще з часів, коли разом працювали на УНІГУ. Вава була з нами увесь день, ночувала разом зі мною в кімнаті на підлозі, у привезеному спальному мішку, і аж пополудні сьогодні від'їде назад із Cape Cod. З Уляною вони собі пів ночі проговорили, а діти видно добре Ваву знають і легко з нею знаходять спільну мову. Вава працює як social worker — і то переважно із вієтнамськими та камбоджськими дітьми, показувала навіть дві статейки про свою роботу — одна з локальної якоїсь газети, а друга з журналу для алюмнів коледжу Smith, де вона вчилася. (Вава має Master degree із Social work). Молодша її сестра Уляна працює архітектором десь в околиці Філядельфії, мати її живе на Вознесінні, а брат Борис (що був колись у Peace Corps у Laos-і) є тепер в Україні, працює в якомусь пресовому аґентстві.

Уляна, вже з Оrlеans і за допомогою моєї телефонічної кредитової картки MCI, дзвонила до деяких знайомих, в тому числі і до пані Пріцакової. Омелян Пріцак, виявляється, приїхав додому з Києва, і кілька днів тому перебув так званий "quadruple bypass" — складну (і в його випадку вже другу!) операцію серця. Дай Боже, щоб це його врятувало. (Може така операція врятувала б і Остапа, якби він так панічно не боявся всіх цих лікарських забігів і не протестував так проти них усе життя!)

Закінчила я читати Іваничукові спогади — ще має бути одна частина, але я не маю ксерокопії. Треба буде десь пошукати. Написане цікаво, пізнавально, може й щиро. Очевидно, бачить він усе із суб'єктивної точки зору — але це для того жанру неуникниме. Показувала Максимові. Прочитав пару сторінок — не подобалося. Мовляв, себе вибілює, інших оскаржує. Думаю, що це не зовсім справедливо. Так, він пише про себе, якби не мав жодного гріха на душі. Але і про багатьох інших висловлюється позитивно. Про Федорова, напр. каже, що він "благородний" і мені може доведеться зревідувати моє не зовсім позитивне наставлення до цього автора і редактора, що його візита в нас у Філядельфії залишила була якийсь несмак.

Позичила в Максима товстий том Валерія Шевчука: Три листки за вікном. Книжка отримала нагороду Антоновичів і має славу одного з кращих сучасних прозових творів. Але першу її частину "Ілля Турчиновський", що її дія у 17 столітті і що сповнена притчами про Розум, Волю, Гординю, Заздрість, etc., я ледве дочитала. (Навіть подумала собі: як може сучасний письменник зацікавити в наш час читача таким стилем і таким текстом? Книжка видана 1986 року, отже написана значно раніше, і я подумала, що це може втеча від соц-реалізму штовхнула автора на таку тему і таке її трактування. Друга частина, оданче, "Листок другий. Петро Утеклий — повість за судовими актами 18 сторіччя" сподобалася мені дуже. Книжний патос, шукання глузду життя тут на своєму місці — вкраплений у відповідних дозах серед драматичних розповідей, на тлі знаменито показаних реалій життя того часу. Тепер я вже дочиталася до третьої частини — "Ліс людей" і вже з перших сторін бачу, що ні драмою, ні композицією ця частина, мабуть, другій не дорівняє. Хочу дочитати на вакаціях, щоб за тиждень книжку Максимові повернути.

Знайшла на стор.337 таке:
"Мені навіть подумалося... що предок наш Ілля був людиною душевно нездоровою, доказом чого — його здатність бачити візії й надавати виняткового значення снам, од тих снів мене вже нудило, коли читав рукопис." Це каже Шевчуків герой у третій частині про свого предка Іллю Турчиновського, тобто про першу частину книжки. Отже понудила вона не тільки мене, а може й самого автора?

Понеділок, 23 серпня 1993, метро, вранці.

Коли я вчора сказала дітям, що сьогодні мушу іти до праці, Іванко .... розплакався! Я його потішаю, що ми ж будемо цілий тиждень на вакаціях над океаном, що я приходитиму кожного вечора додому, а він на те: але це мало! і почав рахувати дні.... Спонтанна зворушлива сердечність! Вони приїхали вчора ввечері, після успішної візити в Дейвіда Мартіна (що має якусь велику і заможну хату в Pelham), і після зустрічі з Олесем і Любою Лабуньками і їхніми дітьми. Та й, очевидно, після першої для дітей зустрічі з Нью Йорком. Цікаво, чи щось із того залишиться їм у пам'яті. Бачили там у гавані великий морський корабель, були у міських парках.

Вікенд мене трохи втомив: готовила кімнати на приїзд гостей, робила пальчики, накупила харчів на 160 дол. — ледве все це помістила в холодільні. А сьогодні вранці — трохи для мене несподівано, прийшла Ольга чистити хату!

Ніч, з понеділка на вівторок, 23/24 серпня.

Фактично вже 24-ого. Год.12:30. Лягаю страшенно втомлена. На роботі був Sturm und Drang, пресія, хоч куди. Як залюбки казав Остап: "Праця єдина з неволі нас вирве — вирвала вже неодного!". Щоб хоч це моє надмірне навантаження не зруйнувало мені життя і здоров'я ще перед відходом на пенсію!

Після вечері читала дітям кілька розділів з книжки В країні сонячних зайчиків. Вдячні малі слухачі — таких небагато!

Сьогодні ввечері підемо до Центру відзначувати другу річницю незалежности України. Але перед тим матиму ще один тяжкий день на роботі.

Понеділок, 30 серпня 1993. Wildwood Crest.

Приїхали в суботу десь біля 2-ої двома автами. Моїм автом керував Максим, їхнім — Уляна. В моєму діє охолодження, а в їхньому старому — ні. Тому всі ми, крім Уляни, їхали в моїй Тойоті. Максим, мабуть неперекір мені, забажав їхати через Betsy Ross Bridge, а через те вже у Філядельфії заблудив.... Не можу до кінця зрозуміти, чому дорослі мужчини, щоб показатися, часто поводяться як підлітки, і це стосується не тільки Максима, а й цілого ряду інших... Хоч приїхали ми пізно, помешкання не було ще готове. Виникло якесь непорозуміння між попередніми мешканцями і господинею — вони думали, що мають право бути до понеділка.... Пані Никорович дуже вибачалася, і я була б не робила з того великої справи — ми поїхали пообідати до Uries, а в міжчасі помешкання звільнилося і було готове для нас. Але Максим гостро відізвався до господині, мовляв, — ми платимо. (Ну, плачу я — мені було за нього прикро. Конфронтаціями і зарозумілістю молодий професор не з'єднає собі друзів). Зустріли в сусідстві в нашому ж таки будинку Святослава Макаренка з родиною. Його і наші діти гарно разом два дні побавилися — шкода, що вони вже вчора ввечері від'їхали.

Неділя була прегарна — сонце, чисте небо, чудова купіль в океані. Вранці ходили на довгий прохід "аж на другі каруселі" ( — це термінологія моїх дітей з-перед літ!) Було гаряче і всі ми трохи втомилися. Вайлдвудський boardwalk, з його комерційними атракціями — це знамените місце, де можна і треба дітей вчити, як відмовляти собі instant gratification, як вибирати в житті щось одне серед безлічі коштовних приман. Від батьків залежить як використати цей виховний засіб... Ціни на каруселях тепер високі — тут, як і на цінах книжок, можна переконатися, що інфляція минулих літ зробила своє, хоч на сьогоднішній день у США вона нібито під контролем.

Думаю, що моїм торонтонцям тут сподобається і що схочуть приїздити і в майбутньому. Мали вже, правда, одну неприємність: Уляні вчора на пляжі вкрали торбу, що в ній був годинник і фотоапарат. Вони на пляж пішли раніше від мене. Розклали речі, а самі пішли всі разом купатися... Що ж — така легковажність — це накликування на себе клопоту. Коли я знайшла наші сині крісла і сіла біля них із своїм кріслом, їх ще довго не було. Знайшли на пляжі Боба Чайківського з дітьми і зупинились там на розмову і забаву, не перенісши своїх речей.

Сьогодні знову гарна погода. Але радіо (що його я привезла) каже, що в штатах Каролайна є загроза гураґану, який іде від моря. Маю надію, що це нас обмине, бо було б лихо.

Середа, 1 вересня 1993, в ліжку, ввечері.

Трохи хвилююся, бо гураґан Emily вже вдарив побережжя North Carolina, посувається на північ, в штаті Virginia — поготівля. Ocean City, Maryland — частинно евакуйоване. Які це матиме наслідки для нас — невідомо. Чи тільки бурю і дощ, чи щось гірше? Метереологи передбачають, що гураґан ітиме 20 миль від побережжя на північ і північний схід.... Покищо царить у природі тиша (невже це приповідкова тиша перед бурею?) Місцевість помітно принишкла — людей небагато, багато порожніх помешкань. Але не все це пов'язане з гураґаном. Казав Бобо (він теж тут з родиною, але мав сьогодні або завтра вранці від'їздити), що тепер багато шкіл раніше розпочинають шкільний рік, отже батьки не можуть в цей тиждень перед Labor Day бути на вакаціях. Покищо погода вдалася нам чудова — від суботи до сьогодні мали чотири прегарні сонячні дні. Купіль в океані була надзвичайно приємна: вода чиста і тепла. Дітям тут дуже подобається — а атракцій тут безліч, і знаменита купіль у живому пінистому морі, і прекрасний пісок, і подорож кораблем, і гра в ґолф (міньятюрний), і каруселі на Boardwalk. До цього варто додати також і факт, що діти тут мають нагоду зустріти і інших українських дітей — от напр. познайомились з дітьми Святослава Макаренка, та й з іншими, що їх принагідно зустрічають на пляжі. Іванко вже говорить про свої майбутні приїзди сюди.... Я рада, що ця моя ініціятива увінчалась успіхом — тобто, якщо гураґан усього цього нам не зруйнує. Покищо на небі повня місяця і якби не вістки по радіо, навіть не знали б ми, що є якась загроза.

Скінчила читати "Три листки за вікном". Композиційно найбільше сподобалась мені частина друга — викликала в мене асоціяції до Марусі Чурай і до... Чапека (оці паралельні можливості розв'язки сюжету), і до грецької трагедії... Композиція третьої частини трохи розтягнута, але Шевчук — справжній майстер. Це письменник неабиякої інтелігенції й очитаності. Його історичні досліди над літописами та іншими пам'ятками старовини не пішли на марне — їх видно в цій белетристиці. І має він глибшу тему — медитації про суть існування, про проблему добра і зла в людині. Є в нього і гумор і прекрасне знання реалій 19 століття. У своїй передмові Жулинський виявляє жаль, що Шевчук зігнорував "прогресивні сфери тогочасного суспільства", революційну інтелігенцію, "адже йдеться про епоху Пушкіна і Шевченка..." — але на мою думку це не слабість, а навпаки, великий плюс твору — він напевно ближчий до правди, як всі ці соц-реалістичні і нац-реалістичні писання, що тенденційно ставлять у центр уваги те, що було периферійне й нетипове. Писався роман між 1968 і 1981 роком, а виданий 1986-ого (тому й передмова Жулинського така ще обережна, із всякими "перестраховками"). Подивугідний автор, що у совєтський час взявся за писання такого твору. Але це тоді і не тільки в нього була втеча від соц-реалізму в іншу добу або в химерний роман.

Вівторок, 7 вересня 1993, метро. Філядельфія.

Вакації вдалися нам першорядно. Не зважаючи на загрозу гураґану, погода випала феноменальна: погідно, сонячно, на небі ні хмаринки, тепла і чиста вода в океані, вночі — повня місяця — і так від суботи до суботи. Щойно як ми виїздили, захмарилось і почав накрапати дощ, а в останній наш день — у п'ятницю — був сильний вітер і трохи дуло піском. Діти були захоплені пляжем, океаном і розвагами Вайлдвуду, батьки були помітно задоволені. 3 вересня зробили ми Максимові маленьке "Многая літа" — від мене отримав 500 дол. на дарунок і 300 — зворот різних дрібних видатків (А крім того я сама оплатила останній тиждень вакацій — 440 дол. за помешкання плюс харч). Вони поїхали додому просто з Вайлдвуду. Ставали на нічліг десь у половині дороги, біля Елмайри. Я повернулася до Філядельфії своїм автом — їзда була без пригод і ніде не блудила. Порахувала милі: від хати Нікорович до моєї — 92 милі.

Вікенд пройшов мені на посиленій роботі (прання 6 машин, прасування білля, миття авта, закуп харчів etc. — адже тиждень між Cape Cod-ом i Wildwood-ом, коли я була на праці, в моїй хаті було 5 осіб гостей (з Марусею Пасічник включно. Треба було перебрати ліжка ітд.) Дуже втомилася. Навіть злякалася, бо щось почало мені поболювати в лівому боці — невже від серця? — Лягла раніше спати, щоб відпочати. Але перейшло. Встигла також полагодити рахунки, збалансувати чекову книжку, і що головне — замовити поминальне богослуження на 19-ого та вислати оголошення до Свободи, а Сниликові, окремо, послала три Остапові вірші, щоб котрийсь з них надрукував. Прикро, що досі в Свободі не було рецензії на "Зібрані вірші", ані іншої згадки — людина, як у воду канула.

Середа, 8 вересня 1993, метро, вранці.

Вчора — перший день на роботі. Гора пошти, візок журналів до перегляду, кількадесять нових позицій до бібліографій, що їх треба вписати в комп'ютер, около 500 messages на E-mail, що їх треба переглянути... На все це, фактично, немає часу. В першу чергу — довідкові питання (бо студенти чекають у черзі), засідання (вчора було одне — Collection Develоpment Ctte, сьогодні має бути два: Biddle Management Team вранці і Relocation committee пополудні), інтерв'ю з кандидаткою на працю і справи пов'язані з її прийомом, телефони і запитання Liz, яка має видно час присвячувати тривіяльним питанням увагу в час, коли для важливіших немає часу... Мала вчора також несподівану коротку візиту Мирона Рабія, нашого алюмнуса, що працює тепер у Києві і видає перший того роду правничий бюлетень англійською мовою. Втішився, коли я дала йому свою поточну бібліографію ULME, коли побачив, з яким ентузіязмом я сприймаю їхню роботу. (У Києві, крім їхньої фірми Fishberg & Partners, є ще американська правнича фірма Baker McKenzie, де працюють John Hewko і Демків). Залишив brief про українське право і просив, щоб якось поінформувати про це, сконтактувати його з нашим журналом Univ. of Penn. Journal of International Business Law. Попробую йому допомогти.

Вибираюся під кінець тижня на Союзівку, на з'їзд зальцбурзької гімназії. А наступного тижня — або в суботу, або в неділю, поїду до Баунд Бруку. Оголошення про річницю Остапової смерти я послала вчора до Свободи, а окремо написала до Снилика, пославши йому три Остапові вірші.

П'ятниця, 10 вересня 1993, ввечері, Союзівка.

Приїхала десь перед 4-ою, хоч виїхала біля 11-ої. Пару разів ставала по дорозі — не тільки до лазнички, але і до Toyota. Виявилось, коли купувала бензину ще у Філядельфії, що бракує закрутки від бензини (Мабуть, коли ми в дорозі до Wildwood Crest ставали з Максимом біля Betsy Ross Bridge набирати бензину, хлопець на бензиновій станції (а може і сам Максим?) забули закрутити назад gas gasket). Виявляється, що це не така проста справа: інші закрутки не пасували, треба було купити таку, що призначена для моделю Тoyota Camry 92! Замість тратити час і їхати до Toyota dealership у Jenkintown, я подумала, що напевно буде десь Toyota по дорозі. І справді, при дорозі 202 перед Flemington, побачила великий напис Toyota і зупинилася, щоб цю річ купити. Коштувала ця дрібничка майже 15 дол.! Дорога мене трохи втомила, мабуть тому, що давно вже не їздила на далеку дорогу. Змірила миляж — від хати до Союзівки — 159 миль. По дорозі пару разів зловив мене дощ, але назагал подорож була відносно спокійна, без пригод, при музиці трьох тенорів, Марлени Дітріх і Софії Ротару.

На Союзівці зразу зустріла Ліду Гумінілович і Ореста Чуйка. Вони якраз приїхали були з Торонто. Вони пішли відпочивати після довгої подорожі, а я, розпакувавшись у кімнаті (маю малу скромну кімнатку в Ужгороді, невибагливу, але з лазничкою), пішла на довгий прохід по Союзівці, до церкви, до лісу. Вечеряла в товаристві Семчишина, який розповідав про свою подорож на Україну, про спогади Іваничука (він має книжку і, почувши, що я читала тільки перші дві частини, обіцяв мені позичити). З Семчишином взагалі виникла в мене цікава розмова — про Остапа, літературу, філософію життя. Коли я виявила йому мій погляд, що існують тільки дві реальності — народження і смерть, а все інше — тільки ілюзія, що помагає жити, сказав, що є такий драматичний твір якогось еспанського клясика про те, що життя — це сон. Прізвища не міг пригадати, а я мало знаю еспанську літературу, отже також не знаю. Якщо старий клясик-драматург — може Льопе де Веґа? Треба провірити. Богдан Гайдучок цікаво розповідав про свої заходи розпочати якесь підприємство в Україні і про те, як важко дійти там з людьми до порозуміння, як в останній мінуті міняють думку, не дотримують зобов'язань. З Юрком Бліхаром мала довшу розмову про Любка (хвороба його — термінальна, але там лікарі пацієнтові того не говорять). Юрко вже на пенсії, його жінка ніколи не працювала і — казав — переживає тепер менопавзу, є напруження в родині, він сам мусить займатися дітьми і господарством. В них п'ятеро дітей. Вже приїхавши на Союзівку мали телефон з дому і перелякалися, що сталося. Тимчасом, коли Юрко схвильований пішов до телефону, син Роман сказав: "нічого не сталося. Я тільки хотів знати, де є гроші на піццу!" Дарка Семеґен розповідала про свою і чоловікову хворобу (в неї було недавно затроєння нирок, а він мав операцію на серце). Юрко Бліхар, між іншим, розпитував про моє життя і запитався: "А ти не думаєш знову вийти заміж?" На мою відповідь, що для мене ера любови й пристрасти вже минула, а комплікувати собі життя якимись новими пов'язаннями не маю ні бажання, ні потреби — зареагував негативно. Сергій і Ева також уже тут, також виявляли зацікавлення, як живу, як даю собі раду, а Сергій дуже підтримував мою думку, щоб піти на ранню пенсію. Він сам також уже пенсіонер, хоч тепер хотів би робити якийсь part time consulting. Ева ще працює, бо любить вчити, але Сергій і її намовляє звільнитись від щоденних обов'язків. Я рада, що приїхала вже сьогодні. І не підозрівала, що вже в п'ятницю приїжджає сюди чимало осіб.

Ніч з суботи на неділю.

Приїхала сьогодні на з'їзд Ірка Стецура і привезла неабияку сензацію. Вона ліквідує своє помешкання в Америці і переноситься на постійний побут до Києва! Я спочатку подумала, що може вона вийшла заміж за Скорика, але ні. Із Скориком, каже покінчила (одна з причин: він багато п'є) — але Ірка їде до Києва з місією: вона буде радником міністерства культури і буде вести своєрідне концертове бюро для міжнародних зв'язків, турне ітп. українських артистів. Вона дуже для цього надається і має вже неабияку практику — дай Боже, щоб вдалося їй зробити добру для української культури роботу. На посаді цій, сказала, не братиме від держави жодної пенсії, бо не хоче бути занадто залежною. Має вже помешкання (Інститутська 18, квартира 70) — з вікон, каже, видно прапор на будинку Верховної Ради. Ірена з великим оптимізмом і позитивним наставленням говорить про Україну, каже що чується там удома. Недавно приїхала після двомісячного там побуту. Ірка була на з'їзді тільки кілька годин. Вже поїхала додому. Я дала їй три примірники Остапових Зібраних віршів, і три примірники мого Самотнього місця під сонцем, щоб взяла на Україну, бо бере великий container на меблі, etc. Якби я була знала наперед, була б привезла зі собою цілу пачку Остапових книжок.

Вівторок, 14 вересня 1993, метро, вранці.

Вчора я відбула наперед замовлену розмову в Benefits Office з молодим чоловіком, що називається Dennis Mahoney. Розмова ця — перший (фактично другий, після розмови з Liz) крок у напрямі мого відходу на пенсію. Це була своєрідна інформативно-bargaining session. Я пред'явила йому прелімінарні обчислення моєї TIAA annuity — різниці в моїй пенсії, якби я пішла на емеритуру в січні 1995, замість в січні 1994 року, виносила б около 250 дол. на місяць. Отже для мене це була б значна фінансова жертва іти на пенсію рік раніше. Я хотіла довести до його відома моє вагання: іти чи не йти, і виторгувати для себе якийсь package deal. Справа, очевидно, була б трохи інша, якби так наша Law School і бібліотека справді хотіли і мали причину мене позбутися. Тоді вони згідні були б дати більше "на відчепне". А так, то це лиш був би приязний жест з їхнього боку. Зваживши на бюджетні реалії, мій відхід тепер заощадив би бібліотеці частину моєї платні, отже з тих заощаджень могли б дати щось і мені. Liz казала мені, що є можливість бонусу в межах двомісячної пенсії. Це не багато, але навряд чи можу сподіватися на більше. Побачимо. З фінансового боку було б, очевидно, найкраще працювати до 65 року життя. Але чи ж можна життя і свободу міряти тільки грішми? Чи продавати свою силу, енергію і знання на щоденну рутину допомоги в науковій праці іншим, замість робити власну наукову роботу — це не є майже рівнозначне проституції? A mind is a terrible thing to waste. А я хочу писати, працювати над ULE, UkraLME, підготовити до друку пару і своїх і Остапових видань... Carpe diem!

Середа, 15 вересня 1993, метро, вранці.

До Баунд Бруку поїду в суботу. В неділю вранці о 8 год. — поминальне богослуження (вже було оголошення в Свободі), а на вечір хочу запросити на обід Гевриків і Віру. Просила я Лабуньків, пропонуючи їм або суботу або неділю (була б до них достосувала свої пляни), але вони відмовилися. Мовляв, багато мають справ — він за три тижні їде знову до Мюнхену, вона — вибирається на Україну. Не знаю ще коли зможу поїхати за харчами — в холодільні немає нічого, навіть фрукти перестала їсти на снідання, бо вже забракло. Не маю теж ні молока, ні соку, а треба ж купити щось на обід для гостей. Сьогодні ввечері маю засідання Ради Бібліотеки, отже поїхати за харчами ввечері не зможу — хіба завтра, або в суботу вранці напередодні виїзду до Баунд Бруку. Вдалося мені "зловити" Ольгу і вона сьогодні прийде поспрятати хату. Це трохи раніше за її нормальний реченець — але в хаті були тиждень діти — і це помітно! Раз на місяць прибирати можна тільки тоді, як я у хаті сама!

Вівторок, 21 вересня 1993, метро пополудні.

Вранці присілася до мене Віра Датон — не було змоги для записок. Я бачила її вже і вчора — випадково зустріла біля станції метро — ми разом їхали додому, а потім я взяла її до себе на борщ. Розповіла мені про свої різні турботи. Юстин, який є вже на другому році дентистики і має поважні успіхи в школі, має дівчину — чорну, і це для Віри — велика травма. Вона, правда, походить із заможної муринської родини (і — це я вже додоаю від себе: в її родині напевно також констернація, що вона знайшла собі бідного білого хлопця!) Прийшла вчора також на борщ і Віра Лащик — принесла мені тасьму відео із свят у Рудницьких 1990 року, де є між гістьми і Остап. Каже, що Кіпа обіцяв зробити для мене коляж-відео, вибравши кадри з Остапом з різних часів.

Роковини Остапової смерти вдалося мені відзначити гарно й достойно. В суботу купувала харчі, квіти, бензину, etc. Потім варила. В суботу ввечері прийшли до мене на обід Віра, Софійка Геврик і Марійка Лабунька (Були запрошені також Тит і Мирослав, але не прийшли). Обід був першорядний, з добрим вином і приставками. Мої гості принесли ще додаткові квіти (крім тих, що їх раніше вже купила я) — отже хата виглядала святково. Після обіду я пустила магнітофонний запис, де Остап читає вірші з першої своєї книжки "Слова і мрії. Засиділись мої гості до пізна, так довго, що я потім до 1-ої години ночі прибирала хату й мила посуд.

В неділю вранці о год. 8-ій на Михайлівці о. Злочовський відправив поминальне богослуження, що на нього прийшло 20 осіб, в тому числі Мирослав і Марійка Лабуньки, Тит і Софійка Геврики, Олекса і Лариса Біланюки, Віра Лащик з Софійкою і її чоловіком, Іван і Наталка Коропецькі — їх я запросила до себе на снідання. (Були ще, крім них, у церкві Бандери, Чепілі і Ліза Шашаровська та ще три особи). Після гостини в мене, я біля першої поїхала до Бавнд Бруку на цвинтар — з двома коробками хризантем. Була сонячна погода і день випав мені добрий для поїздки. Їхала туди й назад, слухаючи Верді Реквієм — прекрасна музика, що допомогла пережити найважчий час рік тому.

Вівторок увечері, 21 вересня, вдома.

Добре, що на цвинтар я їхала в неділю, не в суботу. В суботу весь день ішов дощ, а в неділю було сонячно, по осінньому погідно. Посадила я свому коханому хризантеми — це не на довго, бо пам'ятник уже в роботі і до кінця року буде готовий. Снилик з нагоди річниці таки надрукував один із надісланих мною віршів ОТ, давши примітку від редакції. Телефонували до мене Рися Голод, Григорій Костюк, Ліда Палій, Ія. Максим дзвонив двічі — другий раз, щоб упевнитися, що я щасливо повернулася із своєї поїздки до Бавнд Бруку. (Вони з Уляною також прислали квіти — In loving memory... — жаль мені, що витрачаються на коштовні жести — але я була до сліз зворушена...) Потелефонував також і Марко з Києва — приємно мені, що він також відчуває, що його пам'ять про Батька і про мій невгасимий біль багато для мене важить. Люда й Зенко не могли бути в церкві, але напередодні написали мені теплого листа, поставили під двері слоїк компоту і горщик мармеляди.

Написала також Марійка Канська. Вона літом хворіла, була в лікарні. Всіх пам'ятає, про всіх питається, поздоровляє. Але про Польщу каже, що ситуація погана, що може статися те, що в Югославії... Ну, яким чином? Адже Польща тепер — гомогенна етнічна країна! І західний світ хвалить польську економіку, мовляв, шокова терапія дала добрі наслідки: економіка здорова і росте. Але видно, що перспектива живих громадян не така рожева, як західних економістів. Ось подає преса, що у виборах в Польщі перемогли ліві, колишні комуністи, а партія Ганни Сухоцької — розумного лідера, премієр-міністра — дістала малий відсоток голосів!

Та що там Польща! Мене незвичайно журить Україна — зокрема останні два тижні принесли вісті, які лякають: в Масандрі, в час зустрічі Кравчука з Єлцином, Україна погодилася продати Росії свою частину Чорноморської флоти — нібито взаміну за борги, за нафту — а також віддати Росії ядерну зброю... Деяка преса на заході поставилася до цього позитивно — у Philadelphia Inquirer була навіть редакційна стаття з похвалою, що так мовляв треба компромісово наладнувати стосунки між державами... Але більшість коментаторів інтерпретує це домовлення, як поворот України у сферу впливів Росії... Економічна ситуація в Україні дуже погана. В журналі Economist було пару дуже негативних статей — а це журнал, що пише про Україну об'єктивно, без упередження. Мовляв, за ціну незалежности націоналісти підтримали комуністів, але уряд старої номенклятури стримав реформи, у висліді чого дійшло до гіперінфляції і кризи. Марко також говорить про те, що ситуація і в політиці і в економіці — трагічна, на межі катастрофи. Але він говорить загальникого, не конкретно, і не легко розуміти, що має на увазі. Досить того, що настрої песимістичні і не знати, що буде, до чого йде. А от сьогодні по радіо прийшла нова вістка: Єлцин розпустив парлямент, проголосив президентське правління і нові вибори в грудні. Тимчасом російський парлямент не поступається. Вважають декрет Єльцина — протиконституційним. Проголосили Руцького діючим президентом! Отже знову напружена ситуація: що з того вийде? Чи армія затримає невтральність? Чи дійде до громадянської війни? І який це матиме вплив на події в Україні? Добре сказав мені недавно по телефону Костюк: "по ночах не сплю, так журюся Україною...." І не він один... Боже мій, невже "окрадену збудили", невже втратимо цю останню шансу?

Четвер, 23 вересня 1993, метро, вранці.

Вчора Клінтон мав важливу промову до обох палат Конґресу в справі реформи медичного забезпечення. Важлива подія. Я звичайно дивлюся на такі виступи на телебаченні, але вчора мусіла засісти за комп'ютер, щоб написати Minutes із засідання Relocation Committee, що відбулося вчора. Не хотіла з тим відкладати, щоб не забулися деталі. Я, щоправда, рекордувала meeting на магнітофоні, але не була певна, чи записалося. Щойно засівши за роботу, побачила, що звукозапис справді є. Добре, що впоралася з тим, бо воно було б для мене неприємним, хвилюючим тягарем. Оттак мої щоденні професійні обов'язки забирають не тільки всю мою енергію в час робочого дня, але вимагають додаткової уваги і в години відпочинку.

Потелефонувала я вчора до Яцкевичів. В них все гаразд і — як плянували раніше — вибираються до мене до Філядельфії на один тиждень. Мають приїхати поїздом в п'ятницю 1 жовтня, а потім — тиждень пізніше приїдуть на вікенд Мотря з Андрієм і заберуть їх автом додому. Це для мене означатиме чимало додаткової праці — постараюся зробити все, що в моїй силі, щоб цей їх побут у Філядельфії випав якнайкраще. Боюсь тільки, щоб Левко не забажав їздити моїм автом — цього я мусіла б йому відмовити. В його віці і стані здоров'я, після останнього випадку, коли він (ще у Філядельфії) розбив своє власне авто — було б з його боку не зовсім відповідально пробувати знову бути водієм. Але чи він це розуміє?

Субота ввечері (вже в ліжку), 25 вересня 1993.

Я така втомлена, що аж у плечах болить. Прийняла собі таблетку Ecotrin, щоб присмирити цей біль, щоб він не перешкодив мені виспатись. Завтра, скориставши із запрошення Лабуньків, поїду з ними до Джерзі Сіті на відзначення сторіччя Свободи. Запрошення я отримала вже раніше, але не думала, що трапиться нагода поїхати. Це важливе громадське відзначення, а з Свободою і мої і Остапові зв'язки були послідовно активні і позитивні ще від часів, коли редактором був Лука Мишуга. Сьогодні ще одне важливе громадське відзначення: бенкетом у найкращому ресторані Торонто відзначують завершення 5-ти томової англомовної енциклопедії українознавства. Максим пішов на цей бенкет сам, бо квиток коштував 175 дол., а ще й треба було позичити смокінґ.

Втомлена я тому, що сьогодні порядно напрацювалася. Їздила по харчі і квіти, була на цвинтарі в Мами й Тата, поправляла на городі роботу студента, що сьогодні вранці трохи недбало скосив мені траву і підстриг кущі, а потім, включивши українську телевізійну передачу, варила борщ і котлети (це так з уваги на приїзд Яцкевичів, бо ж не матиму часу варити, коли вони тут будуть — я ж ходитиму кожен день до праці...) Поїхала я також на Михайлівку і купила в парафії 5 тузенів вареників, які зразу заморозила, а потім до Wanamaker-a в Jenkintown-і, де купила фіранку та дві подушки і — трохи несподівано — пару черевиків собі.

В п'ятницю я мала цікаву зустріч, цікаве нове знайомство. Десь тиждень тому подзвонили мені з Українського Центру, мовляв, телефонував якийсь чоловік на ім'я Славіт і виявив зацікавлення українськими поетами, просив, щоб йому дати якусь інформацію. Дали мені його телефон. Я йому подзвонила. Він мені сказав, що у Філядельфії є якийсь клюб поезії, що організує "poetry readings", а він знає, що у Філядельфії є велика українська громада і хотів би може включити до програми і якихось українських поетів. Сам він сказав про себе, що є adjunct професором на PENN. Я сказала, що нам, мабуть, найліпше було б зустрітися на ланч і ми домовилися на п'ятницю 24-ого у Faculty Club. Я така була весь тиждень перевантажена і втомлена, що мало про цей полуденок не забула. На щастя, в четвер увечері перевірила свій календар. І от я іду на цей ланч із незнайомим чоловіком і думаю: хто він такий? чи може молодий якийсь хлопець, що налякається, побачивши сивіючу шестидесятирічну бібліотекарку? Я встигла тільки подзвонити до Van Pelt, щоб перевірити, як йому на ім'я. На списку професорів його не було, але між клієнтами бібліотеки було ім'я: David Slavitt. І от у фуає Faculty Club сидить при столику якийсь джентельмен. Я підійшла, а він зразу: Marta Tarnawsky? Ось ми разом обідаємо і що я довідуюсь: Клюб поезії подавався на grant (здається до National Endowment for the Humanities) і їм відмовили, бо вони, мовляв, мають не досить "diversified" програму, треба мовляв "reach out", включити "minorities", etc. Тимчасом він, знаючи, що у Філядельфії є велика громада італійців і українців, вичитав у Princeton Encyclopedia of Pоetry and Poetics (мабуть щось нове, бо я ще цього в ULE не маю!) про українську поезію і це його зацікавило. Тому й забажав поробити певні контакти і подзвонив до УОКцентру. David Slavitt, 1935 року народження — отже людина не молода. Що більше: це людина неабиякого літературного стажу. Він є автором цілої низки книжок — і поетичних збірок, і романів, і перекладів з латинських поетів, зокрема з Овідія, Вергілія... Сказав про себе, що одружений з лікаркою, а тому може займатися літературою. Мають вони троє дітей — з того двоє — син і донька — правники, а хтось один (не пригадую син чи дочка) закінчив медицину. Син, що студіював право в Гарварді, каже що практика правнича йому дуже подобається, але школа — ні. Він, нібито, остентаційно не брав участи в Сократівському діялогу з професорами, бо оцінки так чи інакше повністю залежать від письмового іспиту, не від дискусій в клясі — отже він, наперекір звичаям заляканих сократівським методом студентів, приходив до кляси з ручною робіткою-шиттям і не відповідав на питання професорів... (Мусів запам'ятатися всім як дивак або "оригінал"!) Я розповіла Славіту дещо про Рудницького, про Нью Йоркську Групу поетів, а коли сказала, що Mark Rudman перекладав Бойчука та інших українських поетів — це ім'я зробило враження. Мовляв, Rudman-а він знає і запитається про ці справи. Перше прізвище, яке я назвала було — Драч, бо його можна запрезентувати перекладами Куніца і є вже два видання цих перекладів. Про себе я сказала, що я — "keep a low profile" і не афішуюся на університеті, ані в Law School як поет, і мало хто знає про те, що я також займаюся літературою. Мовляв, це hobby, що йому я посвячую час свого відпочинку. У зв'язку з тим, Slavitt сказав цікаву інформацію про англійського романіста Тролопа. Він вставав кожного дня о 5 год. ранку і сідав писати при годиннику. За три години мав написати згідно з пляном три тисячі слів... А потім збирався і йшов на роботу — на пошту. Про все це написав у своїй автобіографії... І, каже Славіт, це признання пошкодило його репутації... У зв'язку з правничими бібліотекарями, які цікавляться літературою, Славіт назвав директора бібліотеки Єйл, не міг пригадати прізвища. Morris Cohen? — питаюся. А, так, очевидно! Культурний жидівський establishment — маленький світик. Всі себе знають! Я з найвищими признаннями висловилася про MLC, як про людину справді високої культури і ренесансових зацікавлень. Він — знаменитий вчитель, добре пише — але не поезію. На те Славіт: MLC — читач поезії, а таких не багато зустрінеш.

Знайомство і зустріч були цікаві, але на мене навіяли смуток. Було мені досадно, що я така запрацьована, що і читати багато не маю змоги, і що не встигла перевірити наперед, хто такий David Slavitt!

Понеділок, 27 вересня 1993, метро, вранці.

"Свободі 100 років" — такий напис був у залі, де відзначували це свято зібранням і прийняттям для співробітників і інших запрошених гостей, що їх зібралося, мабуть, около 200 осіб. А Кедрин, виступаючи у програмі, сказав, що він майже ровесник Свободи, бо йому вже 97 років. Він, нажаль, є єдиним справжнім добрим журналістом, що його має ця газета тепер. Але рятують її комунікати з України, що тепер деколи появляються своєчасно і перед тим, як про це пише інша преса. Я в "новому" будинку УНС була вперше і була вдячна Любі Коленській, коли вона, перед початком програми, повела мене показати бюра редакції, приміщення друкарні, що займають цілий окремий поверх. Редактори, між іншим, мають приміщення з великими вікнами і урбаністичним пейсажем, зокрема сама Коленська, яка займає ріг залі, отже має дві стіни вікон. Але "privacy" вони мають мало і я навіть дивуюся, як можна писати, не маючи чітко відділеної і закритої для сторонніх відвідувачів власної території? (Снилик має окреме бюро, але інші члени редакції займають бюрка на одній великій залі). Програма і гостина була на поверсі, що його займають урядники УНС. Програмою вела Аня Дідик, а в ній виступали з офіційними промовами Уляна Дячук, Снилик, Кедрин. Була і добра музична програма: тріо ім. Леонтовича, піяніст Винницький, віолістка Колесса. Зустріла я там Хом'яків, Світличну, говорила зі Сниликом і Уляною Дячук про книжку Керницького (Він каже: я нічого не знаю, це залежить від Уляни. А вона: всі справи у руках Снилика... — От тобі й маєш!)

Вівторок, 28 вересня 1993, метро, вранці.

Цікавий новий досвід, що міг мати поважні наслідки. Вчора ввечері, прийшовши додому, я не готовила собі обіду (бо запросила на ланч Marie Newman з нагоди її відходу з BLL, отже вдруге їсти не потребувала) — я сіла на авто і поїхала до Ванамейкера відміняти фіраночку, що її купила була в суботу. (Мені подерлася вишивана фіраночка на маленькому віконечку в "закутку" і от я пробую знайти відповідний розмір, щоб це місце закрити). Принаглює цю справу факт, що має приїхати Леся. Соромно мені, щоб на цьому віконечку висіла стара подерта (хоч і вишивана!) фіранка. Я не мала часу слухати радіо і довідуватися про погоду. Пополудні, казали зранку, має бути буря, але коли я приїхала вже додому, дощ ущух і небо почало прояснюватись. Біля хати не було видно якихось особливих наслідків шторму, але коли я приїхала до Jenkintown, побачила, що частину головної дороги загородила поліція, бо лежали живі, палаючі, зірвані штормом електричні дроти... Полагодивши справи в крамниці, вже за темна, я вирушила в поворотну дорогу додому. Тимчасом поліція зовсім заблокувала дорогу 611, спрямувала всіх на 73 — отже я мусіла їхати за потоком авт. Тимчасом тут виявилися справи ще гірші як на 611 — поломані дерева, зірвані дроти, поліційні барикади... В один час я звернула на право, думаючи, що туди достануся до New Second Ave і заїхала в якусь гущавину, на краю якої стояла немов пожежа... Я завернула назад до 73-и. Там принаймні була поліція, тобто опіка. Ніколи вечорами не їжджу, бо добре вночі не бачу, а тут довелося їздити незнаними дорогами в темряві, бо сигнали електричні в багатьох місцях не працювали. Але все щасливо закінчилося. Я ще ввечері встигла спекти м'ясні рогалики. Адже матиму гостей! А біля 10-ої подзвонила Віра перевірити, що зі мною сталося, що мене вдома не було! Їй шторм зірвав електрику і вона бачила довкруги себе чимале знищення в природі.

Понеділок, 4 жовтня 1993, метро, вранці.

Левко і Леся приїхали поїздом у п'ятницю о 4-ій годині. Я взяла того дня, їдучи на роботу, авто, не брала належної мені години на обідню перерву, вийшла о 4-ій і відібрала їх із головної станції. Був величезний рух, бо починалася година піку — біля станції була навала авт, але Левко й Леся, за домовленням, чекали ззовні, отже ми не розминулися і ні я, ні вони, не мусіли довго чекати. Обід я мала приготовлений заздалегідь: зупа із свіжих помідорів, вареники із сметаною, на десерт свіже печиво Danish з морозивом... Віддала я їм свою спальню, щоб мали власну лазничку і можливо якнайбільшу вигоду. (Це значить завжди, що я мушу "випровадитися" із своєї спальні і забрати потрібний мені одяг, косметику, білля ітд. — отже є в тому для мене певна невигода, але гостям напевно так ліпше!)

На суботу на 2 год.дня запросила я до товариства Лесі і Левкові Яримовичів. Хотіла купити дві качки, але пех хотів, що не було качок ні в Genuardi, ні в ShopnBag. Отже я зробила телячі котлети — найкращий ґатунок, First Cut (найдорожче м'ясо — 13 дол. за фунт) — були знамениті! Мала теж заздалегідь зварений борщ, а на десерт — куплений сирник, полуниці, морозиво, каву. Гостина вийшла на славу. Ввечері дивилися на українську телепередачу, яка їм була особливо цікавою. А в неділю Левко з Лесею поїхали на богослужбу до своєї церкви, тобто на Cayuga (завіз їх Яримович, бо сам туди їхав), а пополудне ми провели на Тризубівці, де був річний пікнік Товариства Інженерів — отже багато їхніх (зрештою і моїх) знайомих. Звідтам я повезла їх до пані Романець і вони побудуть в неї кілька днів.

Понеділок, 4 жовтня, пополудні, метро.

Спеціяльно купила сьогоднішній NYT, щоб читати його по дорозі додому і забула газету в бюрі. Не хотіла вже вертатися, хоч запримітила це зараз, як тільки вийшла з будинку. В Москві дійшло до кривавої сутички між прихильниками старих комуністів — парляментаристів Хазбулатова і Руцького і армією, яка повинувалась наказам Єлцина. Єлцин наказав окружити будинок парляменту (сам Верховний Совєт він розпустив окремим декретом, заповівши водночас нові вибори до парляменту, а пару місяців пізніше й вибори президента. Але прихильники Руцького і Хазбулатова не хотіли віддати зброю і вчора — кажуть — перші розпочали збройну конфронтацію, стараючись захопити не лиш будинок парляменту (т. зв. Білий дім), але й дім мера міста Москви та телевізійні станції. Тоді Єлцин привів у місто танки і кажуть мені ті, хто сьогодні слухав радіо, що Руцький і Хазбулатов вже арештовані. Читала я в газеті, що ці два парляментарії висловили здивування: як це так, що демократичний захід підтримує в цьому конфлікті Єлцина, що його акт розв'язання парляменту вони вважають протиконституційним? Ну, я тут беззастережно по боці реформаторів, тобто Єлцина. Покликатися на стару конституцію Совєтського Союзу в ім'я демократії не повинно нікому замилювати очей! Ми вже таку демократію бачили 70 років! Росїї (та й Україні) потрібна нова конституція, що стала б основою справжнього демократичного ладу. А Руцький і Хазбулатов — совєтські фашисти та ще й імперіялісти, які змагають до відновлення совєтської імперії. Було б ліпше, очевидно, якби еволюція до демократії ішла мирним шляхом, без кровопролиття. Але це, мабуть, було "too good to be true". Єлцин має, кажуть, нахил до автократизму — все ж таки це єдиний російський лідер, який вже двічі ставав до виборів і дістав, як не як, поважне схвалення народу. — А який це матиме вплив на Україну? Марко дзвонив учора з Сан Франціско — він там на конференції AFL-CIO. Ія та Ніна разом з ним. Казав, що в Києві — спокійно.

Вівторок, 5 жовтня 1993, метро, вранці.

Вчора знову зателефонував Марко із Сан Франціско. Зателефонував між сесіями конвенції AFL-CIO, отже не мав часу на довшу розмову. Із своєї праці в Києві він дуже задоволений. Нарешті, каже, має цікаву працю і почуття, що робить щось важливе і потрібне. Роботи там справді дуже багато, працює довгі години, часом мало висипляється (Це у відповідь на моє питання, бо хтось казав мені, що Марко виглядає перемучений). Життєвий стандарт його, очевидно, нижчий, не такий як в Америці, але в порівнанні з місцевими людьми — йому дуже добре ведеться і жодних недостатків не відчуває. Немає того комфорту, що в Америці, треба (і можна) обходитися без багатьох речей, що до них тут ми звикли. Марко тепер значно краще говорить по українському, каже, що вже і російську мову розуміє. Він часто виступає в ролі посередника між різними групами. Вільні профспілки, хоч пропорційно не так багаточленні, як офіційні профспілки, зате вони справді демократичні і мають неабияку моральну силу. Америка допомагає їм обладнанням для друкарень, навчанням know-how демократичного ведення справ. Хочуть відкрити якийсь дослідний інститут для досліджень профспілкового руху. Обіцяв прислати число газетки Міст, що її вони видають і де редактором є Славко Піховшек, один із Маркових співробітників. Про українську політику висловлювався критично. Найбільшу силу мають директори великих підприємств — вони диктують і премієр-міністрові і президентові.

Вівторок, по дорозі додому, метро.

Мариля конче настоювала, щоб ми пішли сьогодні подивитись на новий будинок, на меблі — бо, мовляв, всі мають полички над бюрком, тільки ми не маємо ітд. Отже я замовилась у Liz, щоб з нею разом піти. Нутро нового будинку вже майже зовсім викінчене. 14 того місяця має бути святочне відкриття. Меблі майже всюди вже є. Наші бюрка справді не мають тих полиць, що ними журиться Мариля, але коли я побачила ті полиці на бюрках інших колег, то вирішила, що волію бути без них. Виглядають вони жахливо — як чорні катафальки — і на ясному дереві робочих столів дуже мене разять. Але для Марилі естетика — другорядна і вона думає, що таки хотіла б мати таке "риштування". Liz каже, що напевно дехто з тих, що тепер мають ці полиці, схочуть, а то й будуть мусіти від них відмовитися, бо не буде місця для комп'ютерів, отже Мариля, як схоче, зможе таку полицю дістати. Вона з усього робить federal case. Забрала годину дорогого часу і в мене, і в Liz, але на нове приміщення варто було подивитися. Воно тепер виглядає щораз краще — світле, привітне, свіже. Студенти будуть, думаю, задоволені, бо в теперішньому нашому будинку в книгосховищі на всіх поверхах ніде немає вікон... Але моє бюро тут — старосвітське, з ватраном, з круглим вікном, що має деякі шиби з 19 століття, які distort reality — крізь це кругле віконце я через 26 років спостерігала, як росла і мінялася Philadelphia skyline... Такого виду в новому будинку моє бюро не матиме. Але я цим не турбуюся, бо це же не буде моє бюро.

Не знаю, чи Деніс Магоней вже нарешті потелефонував до Liz у моїй справі. Діло затягнулося, бо він був тиждень на вакаціях... А я вже хотіла б зробити рішення і знати: іду я на пенсію від січня, чи ні.

Середа 6 жовтня 1993, метро, вранці.

В неділю матиму на обіді шестеро гостей (Леся, Левко, Мотря, Андрій, Софійка і Тит Геврики) — а досі не знаю, яке готовити меню. Хотіла б може зробити добрий телячий ґуляш з пальчиками, але не знаю, чи зможу купити добре теляче м'ясо, таке як купувала напр. в Лос Анджелес, коли готовила такий ґуляш для гостини в Яримовичів. Напевно і у Філядекьфії є такі крамниці, але я не знаю де. Питалася кількох господинь — ніхто не знає. Але я і часу не матиму за тим десь довго їздити — в суботу мушу, крім всього іншого, піти до фризієра зробити собі тривалу зачіску, бо моє волосся в такому стані, що я сьогодні їду до роботи... в чорному капелюсі! Як я маю на голові капелюх, то це знак, що з моїм волоссям не все гаразд!) Леся й Левко ще є у пані Романець, що дало мені пару днів передишки і можливости зайнятися своїми справами (вчора — покосила траву перед хатою, передучора написала Люді запрошення на комп'ютері, подзвонила до Оранської в справі бібліотечних чергувань, до Лариси Онишкевич і до Левка Рудницького в справі літ. конкурсу про "Бабуню нашого часу" (Вже прийшло на цей конкурс 38 праць — буде багато роботи, читання ітд.)

Вівторок, 6 жовтня, під вечір, метро.

Літературна Україна з датою 30 вересня, яка прийшла вчора, надрукувала оголошення про наш конкурс про бабуню! Оголошення, що я його вислала їм щонайменше пів року тому! 30 вересня — це термін, до якого треба було надсилати на конкурс твори. Чому вони надрукували це аж тепер? А зредагували текст так, що дату терміну навмисне пропустили (як теж пропустили факт, що організатором є 43. відділ СУА — вони подали просто СУА). Чи справді редактори отримали оголошення щойно тепер? Не вірю! А чому не друкували раніше? Переочили? Недоглянули? Тепер уже "муштарда по обіді", це тепер лиш комплікує справи. Вже є 39 творів, але чи є серед них твори гідні уваги, твори з літературною вартістю? Покищо Люда їх фотокопіює. Обіцяла 10 жовтня принести готові матеріяли. Хотілось би, щоб із цих премій скористав хтось із справжніх письменників України — але якщо повідомлення в ЛУ появилося щойно тепер, то навряд чи можуть члени Спілки взяти участь у конкурсі. Отак українська неоперативність утруднює справи.

Та щоб це тільки на полі літ. конкурсів! А то вся економіка так виглядає. І прикро бачити, що чужі інвеститори і бізнесмени розчаровуються можливостями інвестицій і бізнесу в Україні. Наші не розуміють, що вони конкурують з цілим світом, а передусім з іншими країнами східної Европи. Як австріяки, німці, американці розчаруються своїми діловими справами в Україні, то перенесуть свої зацікавлення і свій капітал чи то в Угорщину, чи в Польщу. А наші думають, що вони роблять комусь ласку, та ще й, як пристало на колишніх комуністів, бояться чужого капіталу, мовляв, чужинці на нас доробляються грошей... І підносять податки, замість давати податкові пільги для заохоти.

Четвер, 7 жовтня 1993, метро, вранці.

Вчора ввечері була на запрошеному обіді в Яримовичів. Це була, очевидно, гостина для Яцкевичів. На щастя, сам Яримович їх привіз від Романцевої і сам їх туди завіз після вечері, так що я не мусіла цього робити. Після томлячого дня на роботі мені аж ніяк не хочеться їздити поночі автом та ще й так далеко. (До Яримовичів від мене — близенько, це не проблема, але пані Романець живе на North East і туди треба їхати бодай пів години в один бік). На вечері були тільки Яцкевичі, і господарі з сином Борисом і мамою господині, пані Чапельською. В розмові тим разом домінувала Леся, яка взялася розповідати в подробицях і з притаманною їй екзальтацією свої пригоди на Словаччині з комуністичними партизанами в 1944 році. Я тоді з батьками також була на Словаччині, тільки ми були в селі Nemce, я Яцкевичі були в Бзовіку.

Ввечері, вже вдома, пізно під ніч пила я ще молоко і, вкусивши кусочок хліба, запримітила, що зломився мені зуб. Потім виявилось, що це відірвався зуб із моєї часткової протези. Добре, що маю замовлену візиту в дентиста — треба направити. З дентистичною опікою матиму трохи клопіт, коли піду на пенсію, бо пропаде мені спонзорований університетом Penn Faculty Plan, а моє медичне обезпечення дентистичних робіт не покриватиме.

Понеділок, 11 жовтня 1993, метро, вранці.

Вчора в мене на обіді було шестеро осіб: Леся з Левком, Мотря з Андрієм і Софійка з Титом. До цієі гостини я готувалася: купувала й готовила харчі, чистила хату, їздила двічі за м'ясом, купила квітів, вина ітд. Гостина була приємна, хоч я своїми господарськими успіхами не дуже вдоволена: м'ясо теляче, що його спеціяльно замовляла, не вдалося мені як слід (може переварила? Я тепер щораз гіршою роблюся господинею!), а відносно дорогий жидівський Apple Cake виявився звичайним, хоч досить смачним, "kuchen"-ом. Найліпші були мої м'ясачки і пальчики, а також яринова зупа. Не скоро знову робитиму таку гостину — за останніх пару тижнів я мала гостей чотири рази — це займає дуже багато часу й енергії на підготовку, а опісля на прибирання — всі інші справи відсуваються на задній плян. Єдине, що встигла полагодити за минулий вікенд: поїхала в суботу вранці до фризієра і зробила собі свіжу тривалу, а також у п'ятницю ввечері написала довгого листа до Марійки Канської.

Мотря й Андрій привезли мені різні дарунки. Андрій — дві пляшки німецького вина, Мотря — три пари кульчиків, які сама робила, і власної роботи намисто, а ще на додаток завіску до авта — я це в них бачила і виявила зацікавлення, де таку річ можна купити? (Це для охорони від сонця в літі). Перестаралися — було мені трохи ніякого приймати стільки дарунків на раз. Думаю, що ідея запросити їм до тавариства Гевриків — дуже вдалася. Розмова була цікава (маю надію, що для обох сторін) і я чула, як Мотря запрошувала Софійку й Тита заїхати до них, коли знову приїдуть відвідувати свого студента-сина. Мало говорив Левко — на це навіть Геврики звернули потім увагу. Але виглядає він добре.

Середа, 13 жовтня 1993, метро, вранці.

До першої години ночі вчора, повернувшись з вечірнього засідання Ради Бібліотеки, читала твори літературного конкурсу "Бабуня нашого часу". Люда передала мені та двом іншим членам жюрі — Ларисі Онишкевич і Левкові Рудницькому — 47 надісланих творів, але ще буде більше. Літературна Україна зробила нам ведмежу прислугу. Комунікат, що його я вислала їм ще весною, надрукували в газеті з датою 30 вересня, а самий текст відредагували так, що дату терміну конкурсу (якраз 30 вересня!) пропустили зовсім. Мушу порадитись з Рудницьким, що робити. Мабуть треба буде прийняти ще всі твори, що надійдуть до кінця жовтня. Бо як-не-як новинка в ЛУ — це інформація для членів Спілки Письменників — отже ті спізнені твори могли б мати більшу літературну вартість — шкода було б їх відкинути. Чому так пізно надрукували оповіщення? Недогляд, недбальство? А може — саботаж?

В нас завтра — історичний день. Dedication. Тобто церемонія "посвячення" нового будинку бібліотеки, що вже готовий, коштував 28 міліонів долярів і буде називатися Nicole Tanenbaum Hall — за бажанням найбільшого мецената, в пам'ять його померлої дочки Nicole. Я собі жартую, що в час Різдва цього року, коли замість свят матимемо страшний Sturm und Drang переносин до нового будинку — ми зможемо собі співати: O, Tanenbaum, o Tanenbaum, wie treu sind deine Blätter... Хочу купити для Liz пляшку шампанського, щоб привітати її з тим великим її професійним успіхом. Адже вона — не тільки директор бібліотеки, але також і голова Building Committee — і новий будинок — це її велике досягнення.

П'ятниця, 15 жовтня, ввечері, вдома, в ліжку.

Dedication ceremonies пройшли дуже успішно. Бібліотеку для користувачів замкнули вже о 12-ій. Персонал працював до 3-ої. О 3-ій був обід для меценатів, о 4:30 — процесія в академічних тоґах з трьома шкотськими bagpipers на чолі від Law School до Irvine Auditorium. Вступ був тільки за білетами, заля була виповнена по береги — 1700 осіб! На сцені засіла президія — діючий президент і провост університету, декан правничої школи Colin Diver, запрошений головний промовець — Janet Reno, Attorney General of the United States, або, як її дотепно словами свого 6-літнього сина представила наша професор Lani Guinier — "the federal government". Сиділи там — на сцені прикрашеній прапорами різних кляс нашої Law School — також меценат Tanenbaum, наша директорка бібліотеки Liz і ще кілька високопоставлених осіб нашої адміністрації. Процесія була в супроводі музики органу і кількох дутих інструментів (крім bagpipes). Все відбувалося дуже урочисто, навіть зворушливо. Промови були на висоті: про секулярну традицію освіти (діючий президент Claire Fagin), про потребу гуманізації права (Janet Reno), про минуле і майбутнє правничої школи (Diver). Меценат Tanenbaum, говорячи про свою 16-літню дочку, що її іменем названий будинок, так зворушився, що не міг докінчити промову, голос йому заломився — студенти зробили йому стоячу овацію. Опісля всі пішли до нового будинку і там у приміщеннях нової бібліотеки відбулася багатолюдна party для 2000 осіб — з гарячим буфетом, живою музикою, танцями. Прибули різні давні мої знайомі, зокрема Dick Sloane, Nancy Arnold, Kitty Conard, Bernard Wolfman. Не було, нажаль, Morris-a Cohen-a, хоч заповідав, що приїде. Я довго не затримувалася. Перед восьмою вечора від'їхала додому (Брала, очевидно, в цей день до праці авто, щоб не мусіти повертатися ввечері підземкою). Для мене того рода паради створюють проблему... з черевиками. За елегантність завжди мушу платити ціну: як тільки в порядніших тонких туфлях походжу годину-дві, робляться мені на стопі правої ноги тверді болючі нагнітки. І навіть вчора я усвідомила собі, що хірургічні забіги могли б направити мені кості в нозі, але цієї проблеми з нагнітками зі споду стопи вони не розв'язали б.

Понеділок, 18 жовтня 1993, метро, вранці.

В суботу значну частину дня присвятила інтерв'ю з Марусею Сверстюк, кандидаткою на керівника Української Бібліотеки в Центрі. Інтерв'ю було в присутності Захарчука, президента Центру та Орисі Гевки, що є в Центрі екзекутивним директором. Маруся закінчує на другий рік Drexel, працює як студентка 20 год. у дрексельській комп'ютерській лабораторії, знає добре і українську й англійську мову — була б добра кандидатка. Але є і певні проблеми. Передусім — вона не має т. зв. зеленої картки, бо є тут на студентську візу. Мають одне авто і може бути проблема з транспортом. У всякому разі, вона почне працювати на пробу вже в суботу 31 жовтня. Побачимо.

Решту суботи присвятила я господарству, передусім городові. Посадила нарцизи, зібрала листя, позамітала подвіря. В неділю — заспала і через те не поїхала до церкви. Це дало мені змогу пару годин попрацювати над ULE80. Давно вже я цієї роботи не робила і вчора відчула, що вже за нею стужилася... Як відхід мій на пенсію відкладатиметься, то коли я її закінчу? І чи закінчу?

Пополудні поїхала на концерт на відзначення 60-літ Великого Голоду. Були в програмі замітні дві точки: солістка київської опери Стефюк і челістка Байрамова. Це справді добрі професійні сили. Решта була — посередня. А ще — гарно, із смаком, була прибрана сцена. На білому освітленому тлі чорний хрест, а перед ним внизу засвічена горстка свічок. Вимовно, символічно, ефектовно.

Ввечері прийшла Віра дивитися зі мною на телефільм Винниченківської драми "Закон". Я позичила відеотасьму в нашій Українській Бібліотеці. Актори грають досить добре, п'єса ще й сьогодні актуальна, тільки Винниченківська віра в якийсь біологічний детермінізм здається наївною.

Вівторок, 19 жовтня 1993, метро, вранці.

Тит їде до Києва і я хочу передати ним листи. Вчора написала Доценкові — фактично пригадка, бо не знаю, робить він щось у справі видання Туги за мітом, чи ні? Залучила до листа дві двадцятки. Гряде зима, треба людям трохи допомогти. Якби взявся серйозно за видання, міг би заробити собі поважніший гріш. Також написала до Літ. України в справі конкурсу. Одну копію дам Рудницькому, щоб переслав факсом на руки Погрібного. Другу передам Титом. Треба мені ще написати до Погребенника. Вчора не встигла. Він повідомив, що написав рецензію на Зібрані вірші до СіЧ-і. Має бути в 9-ому числі за цей рік.

Сьогодні гостем у мене буде Майданська. Вона має доповідь сьогодні на УКУ (про стан культури в незалежній Україні). Я дала знати Рудницькому, щоб привіз її до мене о 6-ій на обід — а потім я разом з нею поїду на УКУ. Ночуватиме вона в мене одну ніч, а вранці маю доставити її до поїзду на Трентон.

Середа, 20 жовтня 1993, метро, вранці.

Їду до роботи пізно, очевидно, через мою гостю. Але вийшло добре: замість того, щоб я мусіла "доставити" Майданську до поїзду, приїхала по неї пані Мірчук і забрала її до себе і доставить Софію до поїзду увечері. Я вчора, думаючи, що Майданська буде їхати зі мною вранці метром, і що я проведу її до поїзду на станції 34th Street, пішла була на станцію в час свого ланчу, щоб зорієнтуватися, де що є і навіть купила квиток, бо боялась, що можемо на поїзд, що відходить 9:04 вранці, не встигнути. Найгірше було б з торбою, бо ж треба було б іти пішки до станції. Софія, виявилося, набрала цілу торбу книжок, отже торба була б важка. Добре, що знайшлась інша розв'язка. Вчора до УКУ прийшло не більше як 20 осіб — в тому числі були навіть деякі люди з України (напр. Ліда Корсун, яка ще далі тут є, два студенти La Salle). Майданська в своїй доповіді подала деякі цікаві інформації, напр. про великі застольні прийняття, які супроводжають Шевченківські святкування та інші подібні імпрези, про те, як комісія в Міністерстві культури одобрювала пропоновану нею прграму для якогось велелюдного свята. Сьогодні вранці довідалась а від неї, що книжка віршів, що вона її привезла із собою, видана на власний її кошт — надрукована 500 примірників за 250 дол.!

П'ятниця, 21 жовтня 1993, метро, вранці.

Вчора ввечері думала, що зможу на годину засісти до комп'ютера і попрацювати над UkraLME. Це треба буде викінчити і послати до друку, хоч навряд чи можливо зробити це ще перед моїм відходом на пенсію. Але пізніше буде з цим матеріяом більша трудність, бо я вже не переглядатиму кожного тижня всієї періодики, що надходить до бібліотеки. Логічно отже було б завершити цей етап публікацією. Пізніше, мабуть, UkraLME стане більш селективне — бо продовжувати цю бібліографію я таки маю намір. Бачу, яка вона потрібна. Скільки клієнтів бібліотеки вже з неї користали! Є вже чимало запитів з-поза Філядельфії. — Але до комп'ютера сісти не довелось. Треба було полагодити низку рахунків, збалансувати чекову книжку, і це забрало мені більше часу, як я первісно сподівалася. О год. 10:30 я вже була надто втомлена, щоб сідати за комп'ютер. Скупалася, поклалася в ліжко і ще до півночі читала... матеріяли літературного конкурсу. Вже прочитала 18 і серед них знайшла одну добру вартісну річ, що її можна було б нагородити.

Понеділок, 25 жовтня 1993, метро, вранці.

В суботу поїхала до Ванамейкера купити уродинові дарунки моїм невісткам. Ії уродини — цього тижня, сьогодні вишлю поштою. Уляні завезу, як поїду до Торонто. Хотіла обом купити кристалеві намиста — щось таке, як я маю від мами — дуже це люблю, до всього воно пасує і хоч, очевидно, це — як сказала б Ніна — "тільки на концерт", тобто не для щоденного вжитку, я певна, що мої невістки, як не тепер, то колись оцінили б це і мали б пам'ятку. Нажаль, кристали тепер рідко можна знайти і у Ванамейкера їх не було. Але була випродаж на 50% золота — і от я купила два золоті намиста. Щоправда, я вже і Ії і Уляні колись щось подібне купувала, але їх можна навіть носити разом. Хотіла тим разом зробити якийсь більший дарунок, це не кожного року.

Увечері був бенкет для відзначення 50-річчя журналу Наше життя. Зустріла я там Лясю Старосольську, що її давно вже не бачила, познайомилася вперше з новою редакторкою журналу Іреною Чабан, що спеціяльно до мене підійшла привітатися і запізнатися, були там і обоє Хом'яки — Ростик і Марта. Коштувала мене ця імпреза 116 дол. — вступ 50, даток з нагоди 50-річчя — других 50, а ще й купила я дві книжечки — відбитка дитячих сторінок з Н.Ж. З журналом було пов'язано багато років мого життя — чверть століття була членом ред-колегії. Але, нажаль, з усього видно, що "золота доба" журналу вже минула. Читачі поволі відмирають, чи нові їх заступлять? І чи можна б ще журнал оживити, дати в ньому більше віддзеркалення справжнього нашого життя? Чабан запрошувала до співпраці, але це навряд чи вкладається в мої пляни... Програма була нецікава. Промовляла тільки нова голова СУА Анна Кравчук.

В неділю я була в церкві, а ціле пополудне присвятила праці на городі. Навіть деревцята попідрізувала. Маємо прегарну осінь цього року. Чудесні кольори. Коли їду автом, милуюся чудесною природою і згадую Лялю: ходити й усміхатися.

Пополудні, в дорозі додому.

Перед сном, по ночах, читаю надіслані на конкурс матеріяли. Вже прочитала 33 речі (всіх є 55) і досі тільки дві — на мою думку — що заслуговують, евентуально, на нагороди. Більшість — сентиментальні панегірики, біографії. Є в них, одначе, відбитка трагічної долі жінок нашого краю та й у багатьох досить цікаві деталі побуту в сьогоднішній Україні. Під цими враженнями, мені часом навіть сниться Україна.

Нажаль, книги Славіта, що їх я навезла собі для зазнайомлення, стоять і чекають на свою чергу. Зразу, на свіжо, переглянула його збірку віршів Equinox та його переклади з Овідія, а також почала була читати якусь повість про Hussar-а австро-угорської доби. Славіт — серйозний автор, добрий поет, літератор першого ранґу. І варто було б тримати з ним контакт. Може напишу йому бодай кілька слів на E-mail — він напевно чекає на мою реакцію, бо знає, що я взялася читати його книжки. На все потрібно більше часу. Чи буде такий час, коли піду на пенсію?

Середа, 27 жовтня 1993, метро, вранці.

Була вчора на лікарській перевірці в Яримовича. Звичайно роблю це в листопаді, але ж збираюся їхати до Торонто — отже приспішила. Поїхала до роботи автом, а тоді — пополудні — автом до Яримовича, на Вознесіння. Зробив електрокардіограму, взяв кров для лабораторійних проб, дав укол — щеплення проти інфлюенци.

Ввечері, після обіду, поїхала до УКУ на виступ двох молодих економістів — випускників Львівського інституту менеджменту. Тут їх є тепер ціла група — відвідують різні центри Америки. Дівчина й хлопець, які виступали вчора, в Америці вперше. Приємно бачити, що вишколюються нові кадри для Украіни. Чи витримає Україна ще кілька літ, заки це нове покоління дозріє, підготується і зможе перебрати провід?

Четвер, 28 жовтня 1993, метро, вранці.

Дали мені знати вчора з Benefits Office про таку можливість: правнича школа погодилась би на 13,500 відступного — severance pay. Якщо взяти це зразу, одною сумою — майже 40% піде на податки. Вони пропонують мені давати це у місячних ратах на протязі наступного року, 785 дол. в місяць і платити 9% від цієї суми на annuity. Я також додавала б до TIAA своїх 5%. В цей спосіб, не вибираючи annuity тепер, я могла б підняти її на вищий рівень, коли почала б вибирати пенсію TIAA не тепер, а щойно за рік. Не дуже я розумію всі ті махінації. Перша моя реакція — переляк. Якже я зможу вижити з такої малої суми грошей? І чому це 785, адже 13,500:12=1125. В минулому році мій дохід був около 70,000 — правда, значна частина того ішла на податки та на ТІАА. Не вмію точно відповісти на питання: скільки мені треба грошей на місяць, щоб вижити? Тепер не дуже рахуюся з грішми: от купила невісткам дорогі дарунки (понад 300 дол.), дала даток на музей з нагоди 5-ої річниці смерти Мами і Тата (200 дол.), передплатила собі і Максимові Сучасність (170 дол.), собі Літ. Україну і Всесвіт (164 дол.) — легко сісти до чекової книжки і виписувати чеки, як є гроші на конті. А ще цього року треба буде заплатити третю і останню рату за пам'ятник (около 2,500). В паніці подзвонила вчора до Максима. Після розмови з ним трохи заспокоїлася. Ще треба дещо розвідати.

П'ятниця, 29 жовтня 1993.

Сиджу в почекальні бюра Social Security, Chelten Office. Приїхала (автом, очевидно) раненько, бюро відчиняють о 9-ій, є ще 25 мін. до відкриття, а мій номер — 7. Це тому, що замовлену візиту, scheduled appointment, я могла б мати тільки після повороту з Торонто, тобто кінець листопада-початок грудня. Боюсь, що це може бути запізно. Треба, щоб колеса державної бюрократії почали завчасу крутитися... Рубікон перейдено: зробила рішення: від першого січня буду на пенсії. Непотрібно впадати в паніку: адже я до цього давно готувалася. Очевидно, це rite de passage, переломовий в житті момент і трохи страшно. Як даватиму собі раду? Як достосуюся? Свобода коштуватиме мені і гроші і певне почуття впливу моєї позиції, і чимало існуючих та потенційних людських контактів. Але скільки позитивів! Freiheit ist Freiheit, як сказав в інтерв'ю для німецького журналу Der Spiegel президент України Кравчук.

Вполудне, в метро, по дорозі до праці.

Полагодила свій Social Security Claim. В мене був вибір прийняти мою власну належну мені на 63 році (тобто скорочену на 13% пенсію), в сумі около 908 дол. місячно, або вдовину пенсію по Остапові, в сумі около 969 дол. Вчора, коли говорила про це з урядничкою по телефону, думала, що ясно, що візьму цю вищу ставку. Сьогодні одначе я довідалася несподівану для мене новину. Я маю право взяти тепер свою власну пенсію, а після 65 року життя змінити її на повну вдовину пенсію, яка тоді виноситиме 1054, а то й трішки більше. Вибір такий: або тепер свою, потім вдовину, або навпаки — тепер вдовину, потім свою. Але моя пенсія на 65 році буде нижча від тієї, яка належить мені як удові. (Це наслідок того, що я кілька літ не працювала, як діти були маленькі). Якби так судився мені короткий вік, якби мені було призначено померти до 4-ох років — то Остапова часткова пенсія тепер виплатилась би більше. Але якщо бути оптимістом і думати, що я можу жити ще 20 років — то друга альтернатива принесе більші користі. І от я вирішила взяти меншу власну пенсію тепер, а на Остапову перейти на 65 році життя. Всі ці підрахунки зводяться до одного: наступний рік, 1994, буде для мене найбільш фінансово обмеженим. Доведеться жити тільки із Soc. Security (908), severance pay, що виноситиме 785 на місяць і Остапового TIAA, що виносить 1079 — разом 2772. Все це, очевидно, тільки прелімінарні підрахунки.

Вдома, в неділю 31 жовтня.

Продовжую свої підрахунки. В січні моя TIAA annuity була б 2530 місячно. Якщо я її цього року не торкатиму, то наросте ще невеличкий процент і я від січня 1995 року матиму: SS = 908, + 1079 (ОТ-ТІАА) + 2530 (МТ-ТІАА) = 4517, а від грудня 1995, коли мені буде 65, то ще замість 908 моєї власної SS, я матиму право на вдовину пенсію около 1094, отже місячний дохід мій повинен бути около 4703. Пару днів тому я зробила підрахунок своїх видатків за минулий рік і дійшла висновку, що мені потрібно около тисячу долярів на утримання хати, харч, телефони і дрібні видатки. Отже повинно вистачити і на податки і на додаткові витрати пов'язані з хатою — крім великих якихось ремонтів, що для них треба було б витягати заощадження з банку. Чи є підстави турбуватися, що не даватиму собі раду фінансово? Думаю, що ні, що я добре забезпечена, якщо не буде якогось краху в економіці, збільшеної інфлщяції або подібних криз, що є так чи інакше поза моїм контролем. Маю замовлену візиту у Benefits Office на день 3 листопада. Liz в сердечній розмові зі мною запропонувала мені маленьку кімнатку-study на 5-ому поверсі нового будинку, щоб я могла продовжувати свій приватний research. А ще наговорила мені компліментів про мій, нібито, "wisdom", etc.

Маю якусь проблему із лівою щокою. Від четверга болить мене. Не знаю, що це таке — мабуть артрит, бо не підозріваю, щоб це було від зубів — адже я пару тижнів тому була в дентиста, робила X-ray, щоб впевнитися, що не має якоїсь проблеми. Почала я вчора приймати Motrin і давати гарячі компреси електричною подушкою. Помагає. Сьогодні пополудні навіть ходила на виступ фольклорного ансамблю "Галичина" (ах, цей фольклор!). Вчора Віктор, студент з України, почав мені робити ремонт лазнички-тушу.

Вівторок, 2 листопада 1993, метро, вранці.

Віктор працює, ремонтуючи й малюючи мою лазничку біля спальні. Я думала, що там треба було помалювати тільки понад кафлями, у туші, де вологість час-до-часу викликає пліснь — але Віктор взявся до цього діла дуже серйозно й педантично, зірвав увесь плястер, вишкрябав стіни, направив діри, зробив солідну підготовчу роботу, а сьогодні буде малювати. У висліді моя спальня повна пороху і бруду. Але, маю надію, що це сьогодні скінчиться. В міжчасі, коли сохло, я просила його, щоб помив мені стіни в кухні, що він учора й зробив. Не знаю скільки це мені коштуватиме, але якби не було, я матиму певну користь, а молодий студент з України заробить собі трохи грошей. Робітник з нього дуже добрий, зокрема для цієї роботи плястерування й малювання — він вже десь тут в Америці працював з якимсь контрактором і багато навчився. Сам він — студент чернівецького університету, а цього року весною отримає ВА з історії від La Salle.

Вчора потелефонувала до мене якась незнайома мені Софія Черняк. Приїхала з України до внука, що живе вже два роки у Філядельфії. (Внук називається Анатолій Bilenko і є студентом). Софія Черняк цікавиться Винниченком і мій телефон отримала від Костюка. Вона приїхала два місяці тому і має намір тут трохи побути.

Пополудні, метро додому.

Вдалося мені надпрограмово піти на візиту до Dr. Bogert, щоб перевірити, чи припадком мій біль лівої щоки не є пов'язаний з якимись зубними проблемами. Зробила пару рентгенових пересвітлень, провірила. Вона думає, що біль мій — мускулярний. Часом, мовляв, буває таке від сильного жування, а також можливе від стресу. Я навіть не сказала їй, що вперше відчула цей біль, повертаючись додому після розмови з Benefits Office, коли я усвідомила, що моє рішення іти на пенсію в найближчому році, щоб отримати Severance pay, матиме негативні для мене фінансові наслідки. Отже стрес був. Лікування Motrin і гарячими компресами помогло, а вона рекомендує це кілька днів продовжувати. Ну, слава Богу, що не якась більша проблема — адже за тиждень їду до Торонто, якби так щось наривало під містком, була б немала комплікація.

Вечоріє тепер швидше, мушу брати від метро автобус, щоб не ходити пішки в темноті.

Середа, 3 листопада 1993, метро, вранці.

Їду просто до Benefits Office на розмову в справі пенсії.

Маю велику журбу: в Каліфорнії великі пожежі. Тиждень тому — на півдні, в сторону San Diego. Тепер "вітри св. Анни" роздмухали вогонь в околиці Malibu. Вже є велике спустошення: біля 100 домів згоріло і то таких дуже дорогих, бо це — дільниця міліонерів. Телефонувала я вчора до Ії — це від них якихось 20 миль. Ії приятелька Матія мусіла евакуюватися — от так зібрала речі на авто і виїхала. Таких є там сотні. Боротьба з пожежами триває, але це не легко. Недавно була стаття в NYT саме до цієї теми. Мовляв, пожежі в Каліфорнії — явище натуральне. Що є ненатуральне — це люди, які всупереч природі заселюють і наводнюють пустелю... Чи справді варто жити в країні, де часті землетруси, пожежі, болотяні обриви (mud-slides)? Не кажу вже про заворушення, бо це може трапитися в кожному місті. Жаль мені Ії і дитини. Це, крім всього іншого, страшна психологічна травма. А ще й Марка немає, нікому допомогти, розрадити. Має вона їхати до Києва 16 листопада (14 має бути в Нью Йорку). Чи зможе залишити хату під опікою чужих людей? Я взагалі воліла б, щоб вони перенеслися з Каліфорнії і щоб були не розділені, а разом. Але їхнє життя — їхні рішення. Як на мій смак, занадто багато excitement, але Ія нераз висловлювала свій осуд спокійному плесу життя, мовляв, "how boring..."

Четвер 4 листопада 1993, метро, вранці.

Віктор вступив сьогодні раннім ранком, щоб помалювати в туші (решту роботи зробив вчора) — має прийти пообіді, щоб помалювати другий раз — і це вже нарешті буде кінець. Взяв він за всю свою роботу 170 дол. — я додала йому ще 10 дол. на бонус. Фарба ітд. коштували щось із 50 дол. — отже видаток понад 200 дол. Я ще вчора мусіла їхати ввечері за іншою фарбою — бо перший раз купила кольор, що виявився на стіні надто яскравимн і треба було перемалювати. Роботу зробив Віктор дуже солідну — я, правда, не сподівалася, що ця підготовча робота з плястеруванням стіни наробить таку масу пилюки — була б відповідно приготовилась. А так, то і моя капа на ліжку в пилюці, і мамині вишивки дуже забруднились. Щоб хоч не було шкоди моїй електронічній апаратурі — покищо все гаразд, але запорошення може дати якісь наслідки в майбутньому... Ну, слава Богу, що це вже сьогодні закінчиться. В майбутньому кожну найменшу роботу треба буде трактувати як поважний ремонт і відповідно підготовляти хату. Чекає мене ще малювання стелі і стін у вітальні. Думала, що може доручу цю справу Вікторові на час його різдвяних вакацій, але довідалась від Ольги Купіхи, що Олекса тепер без роботи, отже може треба буде доручити цю справу йому. Ще треба мені розвідати що і як і передумати.

Вівторок, 9 листопада 1993, вранці, метро.

Вчора ходила з Софійкою Геврик і Вірою Лащик в кіно і на вечерю до китайського ресторану. Первісно такий вечір "out" був подуманий, щоб розважити трохи Наталку Коропецьку, яка тепер має тяжке життя між старою хворою мамою, малими внуками ( — а теж напевно між Іваном, що рік тому пішов на емеритуру і що йому ситуація вдома, яка відвертає від нього увагу Наталки, напевно дуже іде на нерви). Нажаль, так склалося, що навіть на цей тричі відкладаний і переношений на іншу дату розваговий вечір, Наталка не змогла вирватися із своїх домашніх обставин. Від часу Остапової смерти я в кіні була один раз, десь мабуть рік тому. Тому рада була такій розвазі. Рекомендації на фільм отримала від Ії — і вибрала китайський фільм (з англійськими написами) Farewell, my Concubine. Нажаль, нікому з нас цей фільм не подобався, отже вихід наш до міста не був такий успішний, як ми сподівалися. Фільм дуже статичний, стилізований, далекий від реалізму — хоч близький до соц-реалізму, та ще й спертого на старій китайській традиції. Тема: актори Пекінської опери, що від дитинства в жахливо жорстоких умовинах готуються до свого ремесла — пара хлопців-гомосеклуалістів, які виходять на вершину слави і переживають революції і зміни режимів та жорстокі знущання. У фільмі багато насильства, жорстокости.

Четвер, 11 листопада 1993, метро, вранці.

Сьогодні вранці, о год. 8:15 потелефонувала мені Ірена Джуль. Помер Любко Бліхар. Ховатимуть його не в Києві, а в Тернополі, в родинному гробівці Бліхарів. Треба мені буде дати знати Маркові, бо не знаю, чи Марта, Любкова жінка, його повідомить. Добре згадуватиму Любка — але він останніми місяцями дуже мучився, смерть напевно була йому визволенням.

П'ятниця, 12 листопада 1993, метро, вранці.

Включила я вчора вранці комп'ютер і E-mail, щоб послати записку Маркові і дивлюсь: є message від Free Trade Union Institute: "Сумне повідомлення з Києва". Довідався мій синок від Доценка про смерть Любка і дає мені знати! Це мені було дуже приємно і я зразу відгукнулася, написавши йому короткого листа. Увечері вчора пробувала телефонувати до Ії і лишила їй записку на рекордері, бо нікого вдома не застала. Вона цього вікенду має приїхати з Ніною до Н.Й., а у вівторок відлітають до Києва. Різдво проведуть разом з Марком в Україні (а може також з Мирославом і Марійкою Лабуньками? — маю надію, що матимуть гарне родинне свято). Я, щоб не бути зовсім самітною, прилучуся до Максима і його родини, а може поїду до Клівленду, куди і вони вибираються? Ще побачимо.

Завтра їду до Торонто пильнувати два тижні внуків, щоб Максим з Уляною могли поїхати на конференцію AAASS На Гаваї.

Liz вчора нарешті написала меморандум в справі мого retirement. Ще не всі вчора читали, але вістка швидко перенесеться на люди. Я вже пару тижнів тому сказала двом аспірантам нашої школи (LLM-кандидати, один молодий адвокат із Швайцарії, другий — з Японії, що для них я сповняю ролю Faculty advisor, про те, що йду на пенсію, бо підписуючи їм їхній roster на весняний семестр, вважала за свій обов'язок перестерегти їх, що мене після січня вже в цій ролі не буде). Трохи мене здивувало, що Liz своє memo спрямувала тільки до "Вiddle Librarians and Staff". Невже вона окремо писатиме до членів факультету? Сьогодні ще маю піти на розмову до Benefits Office. Мають дати мені офіційне письмо в справі severance pay, що його я повинна післати також до Social Security.

Субота, 13 листопада 1993. На аеродромі в Філядельфії.

Приїхала поїздом, щоб нікому не робити клопоту. Попросила тільки Віру, щоб підвезла мене з моєю малою валізочкою до станції Melrose Park — якби не баґаж, я могла б зайти туди навіть пішки. Лечу авіолінією NorthWest, з пересідкою в Дітройті — довгий, незручний лет, але... безкоштовний, бо Максим мав якийсь від них сертифікат-бонус, ще й 100 дол. цього бонусу залишиться на другий раз.

Вчора в Benefits Office дали мені офіційне письмо, що потверджує обіцянку, що я дістану при відході з PENN додатковий невеличкий severance pay. Але з уваги на приписи Social Security, які не дозволяють мені мати додатковий заробіток понад 8,000 дол. — (бо за надвишку понад цю суму, за кожний додатковий зароблений доляр, зменшують Social Security на 50 ц.) — вони цю суму severance розділили так, що я дістану 8,000 в місячних ратах на протязі 1994, а решту дадуть мені як додатковий бонус уже в грудні. Це матиме деякі негативні наслідки: по перше, заплачу від цієї суми більший податок, по друге — не зможу в грудні зробити своєї звичайної додаткової вплати на ТІАА, бо університет вплачуватиме свій збільшений вклад, а є, здається, певні, усталені податковим урядом обмеження тотальної суми. Але це байка, хай вже так буде. Що мене однак здивувало, це факт, що мені підрахували тільки 11 днів вакацій, що за них я отримаю заплату. Згідно з моїми підрахунками повинно бути 23 дні. Я зразу в Benefits Office сказала, що маю застереження до кількости вакаційних днів, а вчора ввечері послала в цій справі листа на E-mail до Liz. Хотіла особисто з нею про це говорити, але вона вчора була в Нью Йорку, а потім мене не буде, бо вертаюся аж 29 листопада. Справа вакацій трохи мене позлостила. Виявляється, є якийсь університетський регулямін, що річні вакації не вибрані до дня 30 червня автоматично пропадають, що їх не можна, напр. вибрати в липні. Ми знали, що є певні обмеження, що не можна акумулювати вакацій за кілька років, але ніколи досі не практикували цього в Biddle, щоб не можна було вибрати вакаційного часу в наступному році. Це тим більше тому, що у зв'язку з розподілом вакацій, вимогами академічного року та всякими іншими зобов'язаннями, ми фактично ніколи не мали повної свободи вибору вакаційного часу. Отже є певна несправедливість у тому, щоб працівники мусіли поносити консеквенції адміністративних обмежень. Тому я й думаю ще за ці дні боротися — якщо не схочуть мені заплатити, я запропоную, що виберу ці дні "натурою", як comp-time — хоч думаю, що це не є тепер в інтересах бібліотеки, щоб я брала в грудні додаткові дні відпустки. (Адже ми навіть думали, що згідно з плянами, навіть різдвяні вакаційні дні, що нам усім належаться, мали бути присвячені праці — бо саме в цей час переноситимуть бібліотечну колекцію до нового будинку). Побачимо.

15 листопада 1993, год. 1 ночі, понеділок, Торонто.

Пів години тому випили вина з нагоди моїх уродин. Уляна гарно мені побажала: щоб, мовляв, один рік від сьогодні я могла сказати, яке добре і щасливе було рішення піти на ранню пенсію. Дай Боже!

Сьогодні приїхала вже і Маруся Пасічник. Ми саме мали обговорення точного і дуже складного розподілу праці для дітей на наступні два тижні: школа, світличка, танці, музика, ковзани — діти мають програму виповнену по береги і добре, що будуть дві баби, бо навряд чи одна могла б з усім дати собі раду. Уляна, при своїй великій зорганізованості раду дає, але сама вона каже, що встигати з усім може часто тільки тому, що возить їх автом — ми ходитимемо всюди пішки, і тільки на надзвичайні програми, такі як танці і музика, маємо запевнену допомогу транспортом інших батьків.

Сьогодні в час, коли Максим їздив по Марусю Пасічник до Бафало, я, щоб дати Уляні змогу пару годин готуватися до свого виступу на конференції AAASS, взяла дітей двічі на довгий прохід, щоб показали мені, де є Іванкова школа і Стефкова світличка і щоб трохи побавилися в парку.

Вчора прямо з летовища Максим забрав мене на гостину до молодих Мойсеїв (Стефан і Carla), де була вся ця численна родина, що їх я вже нераз зустрічала, але з трудом стараюся запам'ятати: Орест Мойсей і Kelly — це той, що продав хату Максимові (вони дітей не мають), Стефан (трохи зизоокий) і Carla мають хлопчика Robert-a, ще один Мойсей, Тарас — розведений, має одну дитину, а сестра в цій родині — Мирося з Мойсеїв, є замужем за Мироном Слотою і Слоти — єдині в цій родині україномовні люди — мають, здається, двоє дітей. Найліпше з них усіх знаю старих Мойсеїв — Дмитра і Катрю, з ними ми зустрічалися востаннє на вакаціях у Wildwood. Вся ця родина — пересічні канадські дрібноміщанські обивателі — люди працьовиті, чесні, незле фінансово забезпечені — бухгальтери, урядники, медсестри — старий Мойсей був, здається, будівельником-контрактором. Ніхто з них не має якогось зацікавлення справами освіти, літератури, мистецтва, а данина українству, навіть у випадках тих, хто ще українськими справами цікавиться, — дуже поверховна і випадкова.

Середа, 17 листопада. 10:15 ввечері. Торонто.

Мали ми з Марусею Пасічник дводенний тренінґ — розподіл дня розписаний на 11 днів наперед на комп'ютері, з точними інструкціями коли, куди, що і як діти мають робити. І ось сьогодні пополудні Максим з Уляною від'їхали. Не легко їм було з дітьми розставатися — діти були заздалегідь психологічно підготовлені і саме прощання більше переживали батьки, як Іванко і Стефанко. Хлопці саме поспішали побавитись грою на комп'ютері і навіть стало легше, коли таксі нарешті від'їхало. Вечір пройшов відносно спокійно і без телевізії, і навіть без надмірного зловживання шоколадками. Обід обом смакував, трохи гралися оба крейдками, потім м'ячем у пивниці. Трохи я їм читала. Не все це так просто. Іванко часто починає із Стефком сварку і якщо не пильнувати й розлучити — може дійти до бійки. Гокей у пивниці взагалі можливий тільки у присутності баби, і то тільки тоді, коли грають не один з одним, а чергуються, граючи одинцем. Іванко нерадо підпорядковує себе якимсь об'єктивним правилам гри (наприклад: дві мінути — ти, потім дві мінути — він), він вимагає для себе винятку. Якщо першенство встановляти випадком, кидаючи напр. монету, щоб встановити хто починає гру перший, Іванко починає кривитися, кричати, а то й плакати, що він, мовляв, завжди покривджений, що не має щастя. Невже саме так творяться комплекси, що потім переслідують людей у дорослому віці?

П'ятниця, 19 листопада, год.10:14 вечора.

Четвер і п'ятниця пройшли згідно з пляном. Четвер особливо нелегкий. Іванка треба відпроваджувати до школи, потім приводити зі школи на полуденок, потім відбирати зі школи. Одне слово: 8 проходів до школи Runnymede і назад. На щастя, це відносно близько, яких 10 min. ходи в один бік. Але треба бути на час, отже неабияка дисципліна. Стефанка в четвер Маруся відводила до світлички і на танці. Іванко також їхав на танці, але по нього вступали інші батьки, отже я не мусіла їхати і використала цей час, щоб зварити свіжу зупу й зробити пальчики. В п'ятницю знову вісім проходів до школи. Стефанко до світлички не мав цього дня іти, зате я мала привести йому товариша Христіяна, щоб з ним бавився дві години. Завтра Іванко іде до української школи і треба було з ним проробити завдання: писати, читати. Майже повний вечір — від вечері аж до купелі — пройшов на словній грі — видумували слова на К — Іванко придумав їх понад 100 і дуже захопився грою, бо я слова записувала. Стефанко також брав участь — тим разом справді збагнув у чому справа і дуже добре вив'язався з свого завдання — очевидно, словник його менший, але зате попав на надзвичайні два слова: "контрабас" і "каменолом" (Warum einfach, wenn kompliziert auch geht?). Смішні кохані малюки. Але конфлікти виникають у найбільше несподіваних моментах — треба заспокоювати, розборонювати. Навіть за якесь слово на к (мовляв, я перший це сказав!) може бути справжня авантюра. Телевізія була досі включена тільки тоді, як Маруся Пасічник пробувала дивитися на якусь свою soap opera. Я просила її, щоб дивилася тільки тоді, як дітей нема вдома, і вона, мабуть відчуває брак свобідного доступу до телебачення (Хоч тепер увечері, коли я нагорі, вона має — після 9-ої години, коли діти вже в ліжках — повну свободу дивитися на програми, що і робить).

Я маю доступ до Максимового комп'ютера і можу читати електронічну пошту, зокрема ж рапорти Радіо Вільної Европи. Сьогодні була вістка про те, що Верховна Рада ратифікувала договір START 1, включно з Лісбонським протоколом (із застереженням щодо 5 статті протоколу). До Максима кожного дня вранці приходить газета Globe & Mail — так що я, встаючи вранці о 6 год., маю нагоду газету переглянути. США, точніше палата репрезентантів, переголосувала вчора за договором NAFTA — це неабияка перемога для Клінтона, що відважився піти проти профспілок і іншої опозиції до NAFTA власної партії.

З ніким із своїх знайомих у Торонто я ще не бачилася і навіть не говорила по телефону. В день нема часу, а ввечері я надто втомлена, або вже запізно. Конче треба мені буде знайти час, щоб потелефонувати до Павлишина (який тепер заступає Максима, бо Максим офіційно на sabbatical), а також до Рисі Голод, Ліди Палій, Ліди Гумінілович, Марти Трофименко.

Вівторок, 23 листопада. 10 год. ввечері.

Все під контролем і гаразд: даємо собі добре раду. Я концентрую свою увагу на дітях і на варенні, Маруся Пасічник спряче хату, миє посуд і водить Стефанка три рази в тижні до світлички. Питається мене Іванко по дорозі зі школи: хто буде довше, баба Маруся чи я? А ти хотів би, щоб котра баба була довше? — питаюся. Ти — каже Іванко. Чому? Бо як я питаюся бабу Марусю, чи можна дивитися на телевізію, або з'їсти шоколадку, то вона каже: запитайся баби Марти! Це так само, як питатися тата, він завжди каже: запитай маму. Відповідь цікава і досить несподівана. Діти помітно чемніші, навіть веселіші. Сварки бувають рідко. Про телевізію в будні дні навіть не згадують. Справді, єдиний раз, коли трохи довше дивилися на телевізію, було в неділю — ішла в Торонто свят-миколаївська парада і був репортаж на телебаченні. Після двох годин пасивного споглядання ТБ, діти були розстроєні, вимагали ще інших програм, почали між собою битися. Виключили телевізор — і за годину все увійшло в свої рамки. Почали бавитися різними словними грами (очевидно, з активною моєю участю), розважали нас "концертом", писали навіть з неабиякою охотою шкільне завдання. В неділю запросили нас до себе старі Мойсеї, але заки вони по нас приїхали, я взяла дітей до парку і вони пару годин знаменито бавилися м'ячем. В Мойсеїв — як я і сподівалася — було дітям нецікаво (там були тільки ми і старі Мойсеї). Але вибігавшись напередодні з м'ячем. хлопці були спокійні, і хоч харч для них був невідповідний, візита відбулася без комплікацій. Я підмовила Марусю П. піти з Мойсеями на український фільм "Вишневі ночі", а сама з дітьми повернулася додому. В понеділок була прекрасна сонячна і відносно тепла погода. Стефанко до світлички того дня не йшов, отже я взяла його на короткий прохід вранці, а після того, як повернувся зі школи Іванко, я взяла обох з м'ячем до парку, де вони знову пару годин побігали. Смішний інцидент: в парку зустрівся нам ще якийсь хлопець, а побачивши, як знаменито бавляться Іванко і з Стефанком, прилучився до копунів. Стеф став тепер дуже балакучий і любить виголошувати цілі промови. І от він збирається копнути м'яч, але при тому обов'язково хоче виголосити якесь поучення. Хитаючись задоволено, як до танцю, починає (по українському, очевидно) свою довгу тираду. Чужий хлопчисько втратив терпець, мови Стефка не розуміє і врешті крикнув: Shut up and kick the ball! Між іншим, обидва, Іванко й Стефко вже можуть по англійському порозумітися, а часто можна почути, що Стеф, який в усьому наслідує Іванка, повторяє якісь звуки французьких пісеньок або поодиноких фраз. Іванко навіть мене вже дечого по французькому навчив: grenouille (жаба) і souris (миша) — досі були мені невідомі — це не така термінологія, як у Recueil Dalloz-Sirey... Роблю з Іванком також його французькі завдання — читаємо і пишемо: le chat dort, le chat mange, etc., а Іванко пробує мене вчити якусь нову пісеньку про святого Миколая. Це йде трудніше, бо Іванко тільки приблизно знає звучання тексту, а баба — не бачивши написаних слів — з трудом здогадується про зміст пісеньки. Проблеми виринають з харчем — Іванко досить вередливий і його тяжко намовити з'їсти щонебудь, якщо він не хоче. (Стефко їсть значно краще і багато). Все ж таки, Іванко більше їсть за цей тиждень з бабою, ніж тоді, коли була мама. Мама сама перебрала від баби дієту пана Даймонда з Fit for Life, і їсть на сніданок, як і баба, самі тільки овочі. Хотіла б, щоб так харчувався і Іванко. А Іванко овочів їсти не хоче і часто, як була Уляна, взагалі нічого на снідання не їв. Тепер баба дає Іванкові те, що він хоче — навіть ковбаску, болоня, або яєшню з болоня (Bologna) — хоч Уляна казала, що яєць він не любить (Вже казав собі робити двічі). Ну, баба своєї думки нікому не накидає, але коли баба має відповідальність, то дбатиме про те, щоб дитина щось вранці з'їла. Про "правильну" дієту вже подбає мама, як повернеться. Максим і Уляна вже тричі телефонували з Гаваїв. Сьогодні вони ще в Гонолюлю, завтра їдуть на острів Мауі. (Цікаво, як це треба по нашому написати?)

Я вже встигла, нарешті, поговорити по телефону з Лідою Палій, Любою Пендзей та Марком Павлишином. Ліди Гумінілович, мабуть, нема вдома — пробувала кілька разів, ніхто не відповідає. З Мартою Трофименко навіть вдалося мені особисто зустрітися на чашку capuccino в Petit Paris, недалеко від її бюра на Bloor i Jane. Вона вибирається їхати цього тижня на Malt-у, там є якась конференція людських прав (здається з рамени СФУЖО). Тут у Торонто є якась неприємна для громади судова справа між українськими адвокатами. Ярослав Ботюк, нібито, обіцяв повернути гонорар за оборону демонстрантів заарештованих в час візити Косиґіна (коли це було!) — на користь КУКу (сума трохи більша як 10,000). Не зробив цього, а шість інших осіб написали і опублікували в пресі протест-оскарження. Ботюк твердить, що це publicity зіпсувало йому карієру і здоров'я і судить їх (і укр. пресу!) за libel. Признали йому 200,000 дол. damages plus interest, що виходить понад 400,000 дол. Справа іде до Найвищого Суду Канади. Про це натяками говорила Марта, але в сьогоднішньому Globe & Mail є на цю тему довша стаття. Якщо Найвищий Суд Канади признає відшкодування Ботюкові — то хто це платитиме? Чи не збанкрутують у висліді якісь українські видавництва? Прикра і небезпечна справа.

Четвер, 2 грудня 1993, метро, вранці (Філядельфія).

Від понеділка я вже на роботі. Приїхала в понеділок пополудні, просто з летовища. Лишила в бюрі свою валізку і, як звичайно в робочі дні, повернулася під вечір підземкою додому. У вівторок, за пляном, я поїхала до роботи автом, залишилася на Roberts lecture (виступав John Rawls, колишній гарвардський професор філософії, автор таких відомих книжок як Theory of Justice i Political Liberalism). Ці щорічні лекції пов'язані з коктейлем і обідом — і я вирішила востаннє піти. Отже мала добрий обід у товаристві — деякі професори підходили до мене, щоб сказати мені пару слів у зв'язку з моїм відходом на пенсію. Summers сказав мені: я радий почути, що ви можете дозволити собі піти на ранню пенсію, але що буде з нами? Адже є понад 25 студентів, що розраховують на вашу поміч в наступному семестрі? Та ще й бібліографія! — Все буде гаразд, потішаю Summers-a, адже Мариля перебере мої функції. Ну так, але вона — одна, не дасть ради. Я кажу: їй до помочі приймуть ще одну професійну силу. А він: але коли це буде?

У вівторок до авта забрала я не тільки свою валізку, але і всі картини. Тепер моє бюро оголене, стіни порожні, немає вже тої атмосфери, що була. (Легше буде покидати!)

Свою місію в Торонто я виконала з честю — діти цілі, непошкоджені і веселі зустріли щасливих батьків! А я була безмежно рада, що не було якихось комплікацій, непорозумінь, сварок. Довше як два тижні було б трудно витримувати такий режим і таке самовідречення.

П'ятниця, 3 грудня 1993, метро, вранці.

Потелефонувала вчора Оксана Лобачевська: пам'ятник уже готовий і стоїть вмонтований на цвинтарі. На другий тиждень отримаю кінцевий рахунок. Отже конче треба поїхати до Баунд Бруку, щоб подивитися і перевірити, чи все гаразд. На завтра заповідають дощ, а також у неділю погода буде непевна. Але мабуть таки в неділю поїду. Добре, що є відносно тепло — 50̊F — а то ж грудень, міг би впасти сніг! Оксана також порекомендувала мені чоловіка, який працює на цвинтарі і міг би за 55 дол. подбати про білі камінці, що ними я хочу вистелити невеличке "коритце" перед надгробним каменем. Це замість квітів, бо квіти вимагали б постійного догляду, а це на таку віддаль неможливо. Може посаджу десь з боків нарцизи, а під осінь вряди-годи привезу свіжих хризантем і поставлю у вазонку. Думаю, що така розв'язка практична і найкраща. Цікаво, чи буду дуже розчарована надгробником? Щоб хоч не наробили помилок у тексті, в українських літерах і цифрах!

Понеділок, 6 грудня 1993, метро, вранці.

Вікенд провела на самоті і вдома, якщо не рахувати поїздки автом до крамниці по харчі. Погода була дощова і в суботу, і в неділю — отже нічого не вийшло з мого пляну поїхати до Баунд Бруку, на цвинтар. Я навіть думала, що може поїду сьогодні — бо день заповідали сонячний, але вранці виявилося, що дводенна слота спричинила подекуди повені, що дороги деякі — замкнені для руху, та на додаток — температура вночі впала, калюжі де-не-де позамерзали, радіо звітувало сьогодні вранці про кілька спричинених негодою випадків. У висліді замість до Баунд Бруку, їду до праці. Завтра мушу повезти авто до інспекції, а на кінець тижня знову заповідають дощ, тим разом навіть із снігом. Не знаю, коли вдасться мені поїхати на цвинтар. Час мій в суботу й неділю не був надто добре зорганізований — все роблю занадто сповільнено і відпружено — у висліді не встигаю багато зробити. Чи це знак, що на пенсії не зможу продуктивно працювати? Тільки в неділю під вечір сіла я за комп'ютер, написала листа Ревуцькому, який хоче приїхати до Філядельфії, та й перередагувала некролог про Остапа для Новосада, до другого тому збірника Львівської Академічної Гімназії. Трохи часу провела на телефонах — бракує мені людського контакту.

Середа, 8 грудня 1993, вранці, метро.

Вчора возила авто до Sloane Toyota на річну перевірку, зміну оливи тощо. Мушу робити це в грудні і завжди боюся, що може впасти сніг... На щастя, погода ще більш-менш тримається (хоч моя поїздка до Баунд Бруку відкладається через невідповідну погоду в час вікенду). Навіть до Glenside, до Sloane Toyota, невеличка поїздка значно комплікує день. Завезла авто вранці, повернулася до роботи поїздом на 10 год. Назад мала щастя, бо Merle Slyhoff приїхала була до праці автом — отже я поїхала з нею до Glenside і вона підвезла мене під самі двері Sloane Toyota. (Від них до станції Glenside — досить довгий, томлячий прохід, може зо дві милі).

На праці ми з Марилею гарячково готуємося до переносин колекції. Я вчора нарешті знайшла розв'язку для азіятських матеріялів клясифікованих у КЕ, що для них ми за нашим провізоричним пляном не приділили достатньої кількости місця (Тут велику проблему створюють колекції права Індії і меншою мірою Пакістану — бо вони зростали в минулому із феноменальною швидкістю завдяки безкоштовній державній програмі PL480). Всі наші колеги вже перенеслися до нового будинку, бюра Public Services i Technical Services — порожні. Є тільки ще наш відділ — Foreign & International Law, i Circulation. Но і очевидно вся колекція книг і періодики. Але більшість колег уже там. І я почуваюся, немов я вже втратила з ними контакт, хоч я ще не пішла на емеритуру.

Четвер, 9 грудня 1993, вранці, метро.

Вчора Liz запевнила мене, що вакаційні дні, що їх я нібито втратила і за які протестувала, будуть мені заплачені — хоч офіційно не як вакаційні дні, а як додаток до severance pay у грудневому чеку. Сьогодні — якщо вона дотримає слова і замкне кімнатку-study на 5-ому поверсі нового будинку перед студентами (їм винятково було дозволено користуватися новим будинком перед іспитами і вони позаймали навіть ці кімнатки study-carrels і деякі бюра!), я піду туди і поставлю там якісь свої речі — "to take possession" — справді залежить мені на тому, щоб мати "своє" місце в бібліотеці і я цей Лізин жест високо оцінюю. Маю надію, що здійсниться і її обіцянка поставити там для мене computer.

Вчорашній день провела на господарських справах (варила собі зупу і капусняк, при чому капусняк — вперше, ніколи раніше я його не варила, бо Остапові капуста шкодила і капусняку він не любив!), збирала сміття на городі (великі клапті кори з дерев — що це має значити? не пригадую, щоб таке траплялося в минулому?)

Мала також довгу розмову з Блавацькою. Це у зв'язку з заповідженим приїздом Валеріяна Ревуцького (він, разом з жінкою, буде гостем у мене, але приїжджає він передусім на те, щоб прочитати Вісі монографію про Володимира Блавацького, що її саме закінчив.

П'ятниця, 10 грудня 1993, метро, вранці.

Сьогодні маю заповіджений мамограф — тут на PENN — це мені вигідно, просто вийду пополудні з бюра на годину.

Студенти ще далі займають всі study-carrels в новому будинку, отже я ще не могла перебрати в своє посідання моєї маленької кімнатки. Але зроблю це при першій нагоді, бо ключ маю, і якщо кімнатка буде вільна, вистачить мені тільки замкнути двері. Зрештою, цього тижня — іспити. Ще день-два і звільниться від студентів цілий новий будинок.

Надії, щоб робити щось вечорами — не здійснюються. Треба мені написати листи до Жили і Копач, щоб подякувати їм за відгуки про Остапа. Треба розписати для UkraLME два числа київського бюлетеню і брошуру International Monetary Fund, що їх я спеціяльно взяла додому, щоб це зробити. Та де! Повечеряла, подивилась на вісті, переглянула газету, виставила сміття, додавши до нього трохи листя з городу і ще перед 9-ою лягла в ліжко, бо була втомлена! Тому й найвищий час піти мені на пенсію. Багато вже не зроблю, але всеж таки вдень, коли в мене ще є трохи енергії, зможу таки працювати для себе. А це значить і UkraLME, i ULE і підготовка літературних видань, і переписування на комп'ютері мого щоденника, що буде мені джерелом для інших публікацій. Тягне мене також журналістика — зокрема на теми юридичні, що для неї я маю, можливо, бодай мінімальну компетентність.

Понеділок, 13 грудня 1993, метро, вранці.

Мариля сьогодні в Н.Й. на засіданні NE Foreign Law Librarians Cooperative Group. Запрошувала мене, мовляв, я маю останній шанс поїхати на це засідання. Ні, дякую. Для мене це — тільки зайвий клопіт. Була я на цих засіданнях тільки двічі — вперше, коли треба було цю акцію розпочати, і потім, не пригадую коли, вдруге. Я навіть думаю, що ці місячні сходини варто прикоротити. Це знаменитий форум для особистих контактів і найновіших сплетень — але вони коштують бібліотеці чимало. Якщо Мариля буде сама — то це ще й один втрачений день, коли відділ наш не працюватиме для клієнтелі. Але це вже не моя турбота.

В суботу і неділю був у Центрі базар. Я в суботу двічі пробувала туди піти — була така навала людей, що не було де авта поставити. Oтже в суботу я тільки закупила запаси харчів у Genuardi. В неділю повезла Блавацьку на поминки з нагоди першої річниці смерти Шашаровського, що відбулися в Михайлівській парафії, для якої він багато останнім часом готував інсценізацій тощо. Говорили Лисяк і Климовський, молоді студійці Шашаровського відтворили фраґмент якоїсь п'єси про княгиню Ольгу. Запиталася мене Віся про мої враження. А я на те: No comment. Що можна вимагати від парафіяльної імпрези? Але я вже затужила за якимсь інтелектуально стимулюючим виступом, за доброю виставою в театрі, за культурною розвагою.

Вчора в Росії були вибори. Конституція, що запевняє президентові сильну владу, втрималася, але т.зв. Ліберально-Демократична Партія Жіріновського дістала чи не найбільше голосів. Комбінація автократичної влади з Жіріновським може бути фатальною.

Вівторок, 14 грудня 1993, вранці, метро.

Перередагувала я свій адресар на комп'ютері — остання шанса зробити безкоштовно кілька ксерокопій! Ксерокопіювальної машини мені бракуватиме! та ще такої найновішого випуску, модерної, що працює швидко і вміє робити всякі штуки (напр. зіщіплювати поодинокі сторінки документу тощо). Маю, щоправда, копіювальну машину вдома — купила її Остапові на дарунок на його 70-ліття — але це повільний апарат, що у порівнанні з нашою бібліотечною машиною — немов дитяча забавка! Це напевно не єдина річ, якої мені бракуватиме. Але маю позитивну настанову — є речі, що мені вже справді набридли. А головне — поворот додому взимку, коли вже темно. Мушу — задля безпеки — їхати від метро автобусом (хоч це тільки 12 хвилин пішки!) — і передучора чекала на автобус цілу годину, бо трапилася якась аварія. Тепер, коли буду на пенсії, буду далі часто їздити до бібліотеки, але повертатися завжди буду за дня, щоб могти іти пішки, а не мусіти їхати автобусом.

Четвер, 16 грудня 1993, метро, вранці.

Тит домовився сьогодні зі мною на полуденок. Не знаю, чи це просто — товариський жест, чи може чогось від мене потребує.

Дзвонила вчора Ann Palchuk-Harris. Вона тепер уже пару разів телефонувала в справі заходів, щоб отримати якісь ґренти для бібліотеки в Центрі. Марудна це справа і заворожене коло: мовляв, треба бути частиною публічної бібліотеки (як це роблять жидівські колекції) і бути під зарядом професійного бібліотекара. Тоді можна подаватися на якісь ґренти. Але вона хоче пробувати через пенсильванійських сенаторів у Гаррісбурґу, щоб добитися якихось фондів з т.зв. "walking away money", тобто грошей, призначених на заохоту до виборів, політичних партійних грошей. І от вона хоче, щоб у цій справі написати терміново до 22 грудня листа — і трапила якраз на час, коли я така зайнята остаточною підготовкою до переносин бібліотеки, що навіть думати про це не маю коли. Хочу попросити Софійку Г. — вона в нас має займатися справами ґрентів, може вона напише.

П'ятниця, 17 грудня 1993, метро, вранці.

Вчора знову потелефонувала до мене Ann Palchuk-Harris. Вона має титул: Ukrainian-American Commissioner for Pennsylvania. Хоче прислужитися нашій Українській Бібліотеці в Центрі, допомогти знайти якісь ґренти чи дотації. Цю справу ми обговорювали вже пару разів на засіданнях Ради Бібліотеки. Виглядів великих нема, але спробувати, очевидно, треба. Трохи мені це не на часі, бо я тепер в останній фазі своєї праці на PENN, підготовлаю перенесення бюра, прочищую "файли" і картотеки, etc, etc. Коли Гарріс подзвонила передучора, я думала передати цю справу Софійці Геврик, бо вона в нашій РБ виконує обов'язки референта фондів. Але Гарріс наглить, Софійки передучора не було вдома, і от я вчора посвятила пів ночі, щоб таке письмо написати. Цифри, очевидно, приблизні, але проєктів я підрахувала на суму $50,500. Якби дістали 5,000 — було б добре. Письмо адресоване на ім'я пенсильванського сенатора в Гаррісбурґу, що називається Michael Dawida. Листа має особисто забрати Ann Harris. (Добре, що маю ще доступ до BLL xerox-у. Зможу зробити потрібні копії цього письма для членів Ради Бібліотеки).

Понеділок, 23 грудня 1993, метро, вранці.

Вчора — нарешті — мала змогу поїхати до Bound Brook-у. Їхала не сама, а з Софійкою Геврик. Моїм автом, але вона керувала. Пам'ятник справді вже стоїть — і виглядає дуже добре, я задоволена з виконання. Фактично, на ґраніті написи виглядають ліпше, як на blueprint. Елегантна простота, саме на цьому мені залежало. Землю довкола ще повинні прочистити й вигладити, й посіяти траву, але маленьке "коритце", обрамоване чорним ґранітом, вже висипане білими камінцями і виглядає дуже добре, дає викінчення самому пам'ятникові. Отже один обов'язок я вже виконала (хоч пам'ятник цей не тільки Остапові, але й мені. Діти не матимуть зайвого клопоту).

Ввечері, повернувшись із цвинтаря, я ще їздила на парастас до Михайлівської церкви — ховали пароха, о. Зенона Злочовського. Ховали з парадою, при участі 6 священиків. Але відправа через те дуже затягнулася — була маса людей, в церкві треба було стояти й дихати було нічим. Я в половині вийшла й поїхала додому. Даток в пам'ять Злочовського я дала на початку, отже не мусіла чекати до кінця. Злочовському я вдячна, що з гідністю і парадою похоронив мого Остапа — людину глибоко праведну і морально чисту — але не віруючу. Практикуючим християнином він не був. І інший священик міг був робити з цього велику проблему.

Вівторок, 21 грудня 1993, метро, вранці.

Вчора ввечері Софійка забрала до свого "van"-у моє бюрове крісло і дві пачки моїх паперів. Ліквідую бюро! Назбиралося всього за 27 років професійної карієри! Деякі речі, очевидно, залишаю Марилі — річні звіти і всякі інші звіти та проєкти, що стосуються нашого департаменту. Але є чимало моїх особистих професійних справ — рецензії і бібліографії, що їх я писала для журналів, моя праця в комісіях професійної асоціяції, листи подяк і признань від деканів, суддів, адвокатів. Значну частину менше важливого листування просто викинула, але дещо рішила взяти додому — напр. мої лекції про чуже й міжнародне право — може ще колись пригодиться. Я ще й сама мусітиму поїхати на працю автом. бо 28 і 29 — в час переносин бібліотеки — зголосилася добровільно на "ранню шихту" — тобто мусітиму бути на роботі від 7 ранку до полудня. Щоб лиш не було снігу або ожеледі, бо тоді і автом не зможу поїхати і до метро пішки тяжко буде добратися (та ще й о 6-ій ранку!). Тоді ще дещо заберу.

Запакувала вчора ще одну, останню, пачку матеріялів до Львова. Було б добре (і я на це впливатиму), щоб Мариля також часом щось послала на Україну, але чи вона це робитиме? У всякому разі, передплати журналів U of P Law Review, U of P Journal of Int. & Business Law i Comparative Labor Law Journal будуть далі йти до бібліотек Стефаника і Вернадського і до університетської бібліотеки у Львові. Маю надію, що ця виміна, встановлена в 1989 році, втримається ad infinitum.

Середа 22 грудня 1993, метро, вранці.

Вчора несподівано дістала запрошення провести Свят-Вечір 24 грудня з Раном, Марилею та їхніми далекими родичами з Польщі. Я запрошення прийняла — навіть була зворушена таким жестом. Зрештою, я давно думала, що Мариля повинна колись мене запросити — адже в мене вони, а зокрема Ран давнішими роками, бували нераз. Отже латинські свята маю виповнені — не мусітиму сидіти вдома на самоті і згадувати минуле. В суботу 25-ого маю запрошення до Яримовичів, в неділю 26-ого — до Чайківських. Проблему маю з дарунками — нема коли за ними поїхати. Кілька речей купила минулої суботи, але це передусім для дітей в Торонто і для Віри. Запрошення до Яримовичів і до Деїв прийшли тількищо, треба було б хіба сьогодні або завтра ввечері поїхати — а я поночі не люблю їздити (і трохи боюся!)

Сьогодні в нас Dean's Christmas Party, а рівночасно наші "movers" починають свою роботу... Маю надію, що не буде надто багато комплікацій.

Четвер, 23 грудня 1993, метро, вранці.

Christmas Party, що її влаштовувала наша Law School, тобто декан Colin Diver (а фактично Rae Di Blasi, екзекутивний асистент декана, що завжди цими справами займається) — це було елегантне прийняття в новому будинку бібліотеки (декан каже: "the most expensive restaurant in town"). Харчі були знамениті — гарячий буфет, шинка, індик, салати, вино, солодке, etc. — все це "catered", з обслугою у смокінґах. Зібралося чимало людей — професори, колишні і теперішні, був суддя Pollack, наш колишній декан, прийшли і Nancy Arnold i Richard Sloane. Тим разом у програмі були відзначення працівників університету, що пов'язані з PENN 10, 15, 20 і більше років. Давали грамоти, відзначки, а таким як я — парасолі! Отже дістала я дарунок. Вчора також дістала я останній чек — на чисто, після відтягнення величезних податків, etc. вийшло 9,900. І ще в час року дістану 8,000 брутто. Отже таки виборола собі невеличкий додатковий бонус.

Понеділок, 27 грудня 1993, метро, год. 10:30.

Їду на "другу шихту" — від 12 до 6-ої. Тобто чергуємося, наглядаючи за робітниками, що переносять нашу бібліотеку. Завтра і після завтра маю бути в роботі від 7-ої до 12-ої, а в четвер, 30 грудня буде мій останній день на роботі.

Свята провела, на диво, приємно, хоч їх сама і не влаштовувала. На Свят-Вечір запросила мене Мариля і Ран. Крім мене і господаря дому — всі інші були — поляки, якісь кузени Марилі, що приїхали з Польщі із 13-річною дівчинкою, та ще три особи: Andrzej (що його прізвища не запам'ятала), Ella Volkmer, адвокат, наша алюмна, що її знаю як клієнта бібліотеки, і місцева польська діячка Regina Gorzkowska. Вечеря була традиційна: борщ з ушками, риба, вареники (але не така смачна, як це робила Мама, я, або Віра!) Найцікавіше, що я з ними разом поїхала опівночі на богослужбу до католицької катедри Петра і Павла в центрі міста, а потім о 2-ій годині ночі — со страхом Божим — поверталася сама автом додому, минаючи всякі небезпечні дільниці міста. На саме Різдво я мала запрошення до Яримовичів. Там були тільки два брати Яримовичі з жінками і синами — повна хата дорослих вже молодих хлопців! Вчора була я в Люди і Зенка, де були також Христя й Зенко Дольницькі, їхня дочка з чоловіком і дітьми, Віра Даттон, но і Юрко й Бобо з дітьми і жінками. Велика родина!

На дворі дуже позимніло, весь час грозить снігом, а найгірше, коли сніг перешкодить мені завтра і післязавтра поїхати до праці автом. Мусітиму бути на 7-у — отже виходитиму чи виїздитиму з дому, коли ще буде темно! (Автом було б ліпше і безпечніше, але як буде загроза снігу — візьму метро).

Вчора, найцікавіше що трапилось мені: збудилась вранці, як звичайно, о 6-ій. Думала, встану десь біля 7-і і щось робитиму. А тоді раптом осінила мене лінива думка: а чи не полежати мені пару годин при добрій музиці, з книжкою? Я так і зробила, занурившись у Deptford Trilogy канадського письменника, що його зустріла була колись на конґресі PEN у Нью Йорку і що називається Richardson Davies... Таке мені не траплялося вже із 20 років... доказ, що я вже помітно відпружена і поводжусь майже як пенсіонер.

Вівторок, 28 грудня 1993, метро, вранці.

Год. 6:30. В цей час я звичайно тільки прокидаюся і роблю руханку, слухаючи музику, що мене пробудила. А сьогодні я вже в метро, по дорозі до роботи. Було б, мабуть, ліпше взяти авто — не тільки тому, що на дорозі до метро — кромішня темнота і ні живої душі, але також тому, що чимало речей — кілька торб і коробок — треба було б взяти додому. Але заповідають сніг: сьогодні 30% можливости, завтра — 50%. Не хочу ризикувати.

Ліквідація бюра причинилася до того, що я спакувала ще дві великі пачки до Львова. Передусім мій власний комплект Law Library Journal, та ще всякі інші додатки. З цими двома великими пакетами ще буду мати мороку: треба буде зорганізувати якогось Stack attendant, щоб їх доставив до mail-room. В нашому старому будинку нікого вже немає, крім мене, Марилі, mover-ів, і часом колег, що нам допомагають. Всі інші вже в новому будинку — і частина (справді більшість!) колекції уже там.

Вчора працювала до пізна — до 6-ої, і виходячи з бюра, ще мала нагоду полюбуватись панорамою освітленої Філядельфії з мого круглого віконечка з видом на центр міста... Вночі цей вид ще більш ефектовний, як удень — на чорному тлі ночі декоративно освітлені хмародери.

Середа, 29 грудня 1993, метро, вранці.

Я знову їду раннім ранком — год. 6:30. Коли ішла темними вулицями, на західному крайнебі світила мені повня місяця, а наді мною на небі — зорі. (Сніг заповідають вже кілька днів, налякали мене, не беру авта, але небо чисте і якщо навіть буде сніг, то не раніше, мабуть, як увечері).

Лариса Онишкевич хоче написати щось про мене до Пластового шляху і просила, щоб їй послати якісь рецензії і знимку. Я зробила ксерокопії статтей Доценка і Костюка (це, можливо, мої останні xerox-и на кошт BLL!), додала копію із Дзвону з добіркою віршів, додала якусь стару фотографію (варто було знайти якусь у пластовому однострою — але не мала охоти за нею шукати) і послала ій це для евентуального використання.

30 грудня, четвер, метро, 6:45 вранці.

Останній мій прохід досвіта, ще більш романтичний, як вчора. Не тільки місяць на небі, але й сніг, що падав учора цілий день і вночі. Не дуже його багато — зо два інчі, не більше — але всюди біло-біло. Не мала я в пляні їхати сьогодні так рано — запляноване моє чергування мало бути від 12 до 6-ої. Але вчора пополудні, коли я вже була вдома (і працювала на комп'ютері!) потелефонувала Мариля. Наші перевожчики взялися вчора за другу частину нашої іноземної колекції і виникли деякі комплікації, бо ніхто крім Марилі не знає точно де і яких комплектів шукати, а вона не може бути у двох місцях одночасно. Просила, щоб я ще востаннє посвятилася і приїхала зранку. Трохи я боялася виходити з хати: думала, що надворі дуже ховзько і що небезпечно іти мені самій безлюдними вулицями — якби впала і зломила ногу, могла б замерзнути поки з'явилась би якась людина, щоб покликати допомогу. "У страха великі очі" — виявилося, що не так воно вже погано. Передусім сніг зовсім свіжий, отже не було так ховзько, як я думала.

Взялася я вчора робити ушка і вареники. Фактично тільки почала — мусіла залишити незакінчену роботу, бо було пізно, а вставати сьогодні зранку треба було о год. 4:45!

Сьогодні закінчую свою карієру на PENN. Liz і колеги плянують робити мені Retirement party, але я їх потішила, що це можна відкласти аж на лютий, чи навіть пізніше.