Кілька разів у моєму житті я пробувала писати щоденник. В час виїзду нашої родини на еміграцію (1944 року) загубився мій перший щоденник — разом із першими літературними спробами, фотографіями та іншими пам'ятками дитинства. Згодом були ще спроби щоденних записок, зокрема у роках 1946–47, 1968 і 1969. Але все це були короткотривалі спроби. Життя, виповнене щоденною заробітковою і домашньою працею, здобуванням освіти, вирощуванням дітей і громадською активністю, не залишало часу і бажання для регулярних записок. А ще ж були і спорадичні спалахи творчої праці — літературної, журналістичної. Регулярний щоденник потребує особливої мотивації і самодисципліни — їх в мене тривалий час бракувало.
Осінню 1976 року, коли мені було вже 46 років життя, я почала болісно усвідомлювати собі недоліки моєї пам'яті. Це вже був час, коли мої діти стали дорослими і коли я, покінчивши університетські студії і здобувши понад десятилітній стаж професійної праці, утвердила й устабілізувала себе у своїй фаховій спеціялізації — отже настала пора для деякої стабільності і рефлексій. Щоденник почала я — як про це говорять перші записи — у повній свідомості того, що він потрібний мені для допомоги моїй недосконалій пам'яті, і що він вимагатиме від мене неабиякої повсякчасної самодисципліни.
Регулярність щоденника на протязі перших 18 років завдячую також тій обставині, що мій доїзд до праці кожного дня — це була одногодинна поїздка міським транспортом. Сідаючи у метро вранці на останній північній зупинці, я мала завжди забезпечене сидяче місце, а доїзд до центру, де треба було пересідати на інший поїзд, тривав майже пів години. Замість читати газету чи книжку, я завела собі рутину: робити записки, і робила їх на окремих роз'ємних аркушах паперу, що їх потім удома з'єднувала у зошити. Такі щоденні записки робила я і в час своїх подорожей. Згодом це стало звичкою і життєвою потребою.
Пару років тому я почала переписувати свій щоденник з рукописних карток на комп'ютер з думкою, щоб зберегти ці записки і зробити їх доступними моїм дітям і внукам у майбутньому. Переписуючи, я мала приємність зануритись у спогади про минуле своє життя, що його деталі давно вже призабулися. Але я також усвідомила, що мій щоденник — це документ доби, який може бути цікавий і для людей з-поза кола найближчої моєї родини. Сама я належу до тих читачів, улюбленою лектурою яких є не романи чи детективні тріллери, а щоденники, листування, біографії. Але як читач мемуарних жанрів, я особливо ціню в цих книжках — щирість і безпосередність.
І тому я даю дозвіл на майбутній друк цього мого щоденника — з усіми його інтимними й особистими ревеляціями, без куп'юр і цензурних скорочень. Переписуючи щоденник, я нічого не міняла і не виправляла, за винятком інтерпункції та дрібних помилок у словах чи іменах. Свідомо не піддалася спокусі виправляти мову чи стиль, або робити цензурні зміни речей, які з погляду сьогоднішнього дня мені не подобаються або виглядають в іншому світлі. Щоденник цей у своїй автентичності віддзеркалює не тільки драму одного людського життя, але до деякої міри і життя української діяспори, а навіть є і документом практичного вжитку української мови (і їі поступових змін!) в чужомовному американському довкіллі.
Мій щоденник у своїй нецензурованій повноті, очевидно, може бути надрукований тільки після моєї смерти. Редакторам, які готуватимуть його до друку, залишаю два прохання: до першого тому додати — після цього вступу — уривок із мого "Автобіографічного літопису" (з моєї книжки Автобібліографія, включаючи рік 1976 до слів: "Початок систематичних записів у щоденнику") — щоб познайомити читача з автором. При кінці першого тому, як додаток, включити щоденник европейської подорожі 1968 року, який становить окрему цілість і був підготований до друку під назвою "Туристична Европа — вперше", але досі ніде не друкувався.
Марта Тарнавська 8 квітня 2001 року.