МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Вівторок, 1 січня 2008. Пополудні.

Прекрасний дарунок під кінець старого року — вчора пошта принесла мені посилку від Лади Коломієць з Києва: п'ять примірників книжечки на 87 сторінок, заголовок якої: "Поетичні твори Т. С. Еліота The Love Song of J. Alfred Prufroсk та The Waste Land у перекладах Остапа Тарнавського (в зіставленні з іншимим українськими та російськими перекладами)." Це вийшло у серії "Перекладознавчі семінари" у Черкасах під фірмою Черкаського державного технологічного університету 2007 року накладом 200 примірників. Книжечка надрукована чітким друком на доброму папері і має ламіновану тверду обкладинку з якоюсь — на щастя абстрактною! — ілюстрацією. Мені особливо приємно, що на титульній сторінці додано "До 90-річчя від дня народження Остапа Тарнавського" і що на задній обгортці є цитата з Пруфрока "Я не принц Гамлет" в оригіналі і в Остаповому перекладі. Розвідка ця — серйозний аналіз Остапових перекладів у зіставленні із перекладами Драча і Костецького і деяких російських перекладачів. Немає ні одного рядка біографії, ані зайвих компліментів — велика детальна увага для техніки перекладу. Згадується на стор. 21 і Максим цитатою з його передмови до першого тому Ukrainian Literature, що він, мовляв, "обґрунтовує перекладацький метод батька" бо "задекларував пріоритет семантичних принципів у методології відібраних перекладів, наголосивши, що він особливо стежить за точністю перекладів".

Вчора була я на гостині в Рудницьких, де були також Кіпи, Віра, Наталя Пазуняк із своєю опікункою і Марта Ощипко. Я взяла зі собою один примірник Лади Коломієць, щоб поділитися з присутніми моєю радістю. Маю сатисфакцію, що моя праця дає такі добрі плоди (хоч мого імені в цій книжечці не згадується навіть у бібліографічному описі книжки Поетичні переклади, де воно по праву повинно б бути — але це дрібниця і вона моєї радости не затьмарила!)

3 січня 2008. Торонто. Пополудні.

Маркові 53 уродини відзначили ми у французькому ресторані Merlot, що на вулиці Bloor, але трохи дальше від нас. Харч був непоганий (ресторан відносно дорогий, отже і наші вимоги високі!) Приміщення замітне тим, що стіни густо завішені оригінальними кольоровими афішами мистецьких виставок у різних паризьких ґалереях і музеях. Було нас шестеро, разом з хлопцями, які тепер вдома і що я їх давно не бачила — Стеф ще більше виріс — високий і худий, Іванко трішки повніший, але добре, що я їх побачила перед тим, заки пішла сьогодні до елегантної крамниці чоловічого одягу Cecil Ward — бо купила дві светерові сорочки Small i Medium і то хто зна чи не будуть за великі!

Вчора взяла з Максимового кабінету кілька книжок і вчора вночі переглянула Спогади Михайла Голинського, видані у Львові 2006 року вже третім виданням. Співак (тенор) Голинський замітний тим, що співав у варшавській опері, а в час українізації поїхав двічі на Радянську Україну — співав в Одесі, і в Києві в 1927 році, а тоді повернувся до Львова, співав у Львові, Варшаві, Берліні, а тоді знову прийняв запрошення підписати контракт із державною оперою в Харкові, де пробув цілих три роки. Там Голинський познайомився з різними видатними людьми тодішньої України (в книзі спогадів є групові фото Голинського з Тичиною і Максимом Лебедем, директором будинку ім. Блакитного). Голинський співав у сезонах 1927–28, 1928–29 і 1929–30 (в той же час диригентом там був Антін Рудницький), їздив на виступи до Москви і до Грузії. Після останнього сезону повернувся до Галичини, невдоволений, що Харківська опера не дотримала контракту і не виплатила йому повного гонорару. Жінка його Галя, ще перед виїздом з України, була на процесі СВУ в Харківській опері! Голинський про політику не пише, а коли Антін Крушельницький після його першого повернення з України прийшов на розмову, щоб довідатись ближче про ситуацію в УРСР, Голинський йому так і сказав, що партійними і політичними справами він не цікавиться. В 1938 році Голинський виїхав на виступи до Америки і Канади і, мабуть, уже не повернувся. Помер в Едмонтоні 1973 року. Голинський писав спогади незадовго перед смертю і цікаво, що він передавав їх частинами в Україну за посередництвом канадського комуніста Петра Кравчука. Але, зрозуміла річ, там вони за радянських часів не могли бути опубліковані. Перше видання появилося щойно 1993 року. І нарешті: тенор Голинський цікавий для мене також і тим, що він був дідом дівчини Тані Костів, з якою тепер ходить наш Іванко!

Год. 10:30 РМ.

Скупалася, помила голову і ось ще хочу відмітити пару дрібниць. Переглянула і хочу повернути Максимові такі книжки: Сергій Жадан: Депеш мод. Ірена Карпа: Фройд би плакав. Любко Дереш: Поклоніння ящірці. Софія Андрухович: Жінки їхніх чоловіків. Більше від цієї белетристики зацікавила мене антологія Празька поетична школа (Харків: Ранок, 2004), але позлостив мене футнот на стор. 66. Маланюк вживає "Herr, es ist Zeit", як епіграф, а редактор у примітці перекладає Рільке "Людино, час наспів!" (нім). Ignorantia invincibilis! Упорядниками були А. Астаф'єв і А. Дністровий).

P.S. Caucus в штаті Айова виграли Обама і Гакебі!

Субота, 5 січня 2008. Полудне.

Стефкові 19 уродини відзначили вечерею в доброму (і дорогому!) ресторані Silver Spoon в центрі міста. Опісля вдома ще поправляли гостину сирником, кавою-капуччіно (Максим має потрібний для того прилад!), коньяком і лікером. Пізно ввечері прийшли на відвідини Стефкова дівчина Alana і Іванкова дівчина Таня Костів (нажаль, прийшла запізно, щоб я могла з нею познайомитись, бо я вже роздягнулася і "пішла спати"). Я рада, що хлопці мають жіноче товариство, а у випадку Іванка — дівчина-українка!

За останніх пару днів (радше — ночей!) переглянула я досить докладно дві особливо цікаві для мене книжки: Лідії Стефановської Антонич. Антиномії (Критика, 2006) і Оксани Забужко Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (Київ: Факт, 2007).

Стефановська розглядає суперечності в інтерпретації Антонича, але головна її тема: впливи на Антонича польської літератури, зокрема групи Скамандер. (Не даром я — під впливом Вуйка Левка — на десятому році життя познайомилась одночасно з поезією Антонича і Тувіма!) Видання Критики солідне, але навіть у ньому знайшла я дрібні недогляди: Рільке всюди названий Рильке (с. 140, 360), а прізвище Бруно Шульца в латинській транскрипції появляється різними варіянтами, що всі мені виглядають непевні. На стор. 172 — Shulz, на стор. 173 — Schulz.

Оксана Забужко пише про Лесю Українку, як про представника духовної аристократії, української інтелігенції европейського зразка, людину "лицарської культури". Найважнішим її твором вона вважає не "Лісову пісню", а "Камінного господаря". Забужко гостро осуджує масовізм, "хамократію", "духовне плебейство", "хамський еґалітаризм" і те, що Шевельов назвав "розінтеліґенченням української літератури". В такому контексті вона критикує Ліну Костенко (яка, мовляв, не зуміла представити Хмельницького як високоосвіченого провідника), Олеся Гончара і Франка за патронізуючий тон у відношенні до Лесі Українки, як до слабої і хворої жінки. Пишучи про відносини Лесі з Кобилянською, Забужко звертає увагу на ритуалізовану чемність дворянської культури, на факт, що Леся і Ольга зверталися до себе на "Ви", а не на "ти", і що звертання в третій особі, "грайливо-здрібніле звертання" ("хтось чорненький") — це був єдиний засіб "утеплити" "оріднити письмо".

"для успішного функціонування демократія конче потребує, як conditio sine qua non, певного культурного спадку, історично нажитого суспільством духовного капіталу" (с. 577).

Мені важко писати рукою — письмо виходить ледве читабельне. А шкода. Зробила б собі більше виписок.

Четвер, 10 січня 2008. Увечері.

Повернулися додому вчора — без пригод і комплікацій, хоч ранком на летовищі в Торонто з уваги на великий вітер були проблеми з польотами. Туся Вакуловська виїхала по нас автом до станції в Мелровз Парку — отже допомогла з баґажем.

Я вчора була трохи втомлена, але сьогодні, виспавшись у власному ліжку, почувалася значно краще. Поїхала з Марком за харчами до Акме, а опісля ще на пару годин праці до Української Бібліотеки в Центрі. Вчора виглядало, що може на вікенд приїдуть до нас Тит і Софійка — бо померла у Вашинґтоні мати Мушки Одежинської і Марти Хом'як — Ростислава Богачевська (з дому Ничай, шкільна товаришка моєї Мами із школи сестер Василіянок у Львові) і похорони будуть у Філядельфії. Але пізно ввечері в телефонічній розмові із Софійкою з'ясувалося, що вони не ночуватимуть в мене. Вирішили в п'ятницю заїхати до Онишкевичів, там переночувати, (обговоривши з Ларисою справи конкурсу Ковалевих і Перших Стеж, а до Філядельфії приїхати тільки на сам похорон і тризну в суботу й опісля повернутися до Гантеру. Я на цей похорон також піду, отже зустрінуся не тільки з Титом і Софійкою, але також з Мартою і Ростиком, з Мушкою, і напевно з іншими знайомими. Факт, що Геврики в мене тепер не ночуватимуть є для мене навіть полегшею — бо тепер, відколи в мене живе Марко, я не маю подвійного ліжка для гостей (хіба, що відступила б їм мою власну спальню, але це зв'язане з деякими комплікаціями (но і потребою неабиякої підготовки, що для неї в мене тепер обмаль сил!)

Свят-Вечір провели у вузькому родинному колі (тільки нас шестеро). Після вечері розпаковували подарунки, а тоді поїхали до церкви на свят-вечірню відправу. Це дозволило нам в день Різдва не йти до церкви, підготовити гостинну вечерю, що на ній тим разом було тільки 13 осіб — нас шестеро, три пари: Мойсеї, Гейсі і Жили і син Жилів — Матвій, товариш Стефка. Це близькі приятелі Максима й Уляни, а й мені добре знайомі з попередніх моїх приїздів до Торонто.

В останній день нашого побуту в Торонто я мала зустріч на полуденок в кав'ярні Petit Paris з Наталею Томцьо, Лідою Палій і Мартою Трофименко, а з Любою Пендзей двічі мала довшу розмову по телефону. Після вечері вдома, Уляна й Максим повезли мене і Марка на театральну виставу до дуже оригінального театру Soulpepper, що приміщений в мистецькій дільниці міста, переробленій з колишньої ґуральні. Надзвичайно цікава мистецька обстановка — приклад, як можна оригінально переробити будинки колишньої фабрики на мистецькі ґалереї, театри, кафейки — щось таке, про що мусітиму розповісти Титові — бо це ідея подібна до перетворення колишнього арсеналу на комплекс музеїв. Це в Торонто відносно нова ініціятива. В час, коли ми там були, звертала на себе увагу відсутність людей, але, каже Максим, що там буває часом досить багато публіки. В самому театрі людей була майже повна заля. Драма називалася "Salt-water moon". Автор — David French. Любовна драма одної пари акторів: Jeff Lillico i Krystin Pellerin. Дія відбувається у Newfoundland, на початку 20-ого століття, коли ще ця провінція Канади була незалежною державою, реґімент якої брав навіть участь у війні 1916 року у Франції. Але це згадується тільки у діялогах між хлопцем і дівчиною, що її він пробує назад собі прихилити після довшої розлуки. П'єса трохи старомодна і відносно простенька, має трохи гумору.

П'ятниця, 18 січня 2008. Вранці.

В Торонто, перед від'їздом, встигла я переглянути пару десятків номерів літературного журналу Київська Русь, що його саме закупив Максим. Редактором є Дмитро Стус, а видавцем — Факт, тобто Фінкельштейн. Журнал дуже цікавий, сконцентрований на сучасній українській літературі. Чому назвали його "Київська Русь" — не знаю, назва, у всякому разі, не відповідає змістові — така назва більше підходила б до якогось історичного журналу.

Прочитала цікаве інтерв'ю з Василем Махном "Розмова: Київ-Нью Йорк". Розмову вела Богдана Матіяш. Знайшла я там одне речення, яке може мені пригодитися до планованої статті, бо вона добре реасумує мою давню думку про те, що в Україні не завжди розуміють, що таке рецензія на книжку. Це мене особливо вражало в журналі рецензій Книжник-Рев'ю — якщо ти маєш або читав книжку, то рецензент може показати тобі яка його думка про неї, але якщо ти книжки не бачив — то з рецензії нічого про неї не довідаєшся (крім факту чи вона рецензентові подобалася, чи ні). З уваги на такий стан критики, я подумала собі, що варто з нагоди 50-ліття Української Бібліотеки запропонувати конкурс для рецензентів. Маю намір щось таке запропонувати на наступних зборах Ради Бібліотеки. Отже цитата з інтерв'ю Матіяш із Махном:

ВМ: "...українські критики або ті, хто пише про книжки, плутають критичні жанри: огляд, рецензію, статтю, — з того виходить, що, не дотримуючися законів жанру, вони говорять про свої комплекси та свої світоглядні елементи, а не про текст, про який пишуть." (Київська Русь, кн. 2 (ХІ), 7514 рік [sic! від сотворення світу??!!] стор. 210.

Неділя, 13 січня 2008. Пополудні.

Вчора більшість дня провела на похоронах Ростислави Богачевської. На церковній відправі у Мельровз було багато людей, в тому числі також цілий гурт маленьких дітей (що, згодом виявилось, були Мартині і Ростикові внуки). Були два священики — один з них — внук-зять покійної, американець — отже служба була двомовна. Але замітним був факт, що молодий парох Мельровз (на прізвище, здається Роїк?) подав дуже докладну і довгу біографію покійниці (написану, очевидно, донькою або зятем). Таке буває рідко, бо наші отці звичайно не вважають своїм професійним обов'язком довідатись і сказати пару слів про життя померлого — що я вважаю майже скандалом, який вказує на непрофесійність і лінивство наших священиків.

Тризна відбувалася в приміщеннях Михайлівки. Я мала нагоду сидіти поруч Софійки і Тита Гевриків і трохи з ними поговорити, а також зустрітися і перекинутись кількома реченнями з Мушкою Одежинською, Ростиком і Мартою Хом'яками.

Тит розповів мені про те, що в Гантері злочинці пограбували літню (тобто порожню тепер!) хату Богдана Чайківського. Тит із Софійкою повертаються 25 січня до Києва і тепер вони трохи журяться тим, що їхня хата не має алярмової системи. Правда, туди на вікенди звичайно приїжджають молоді Геврики з родинами, але між тими візитами хата таки стоїть порожня і незабезпечена.

Софійка привезла мені з Києва замовлені мною два томи Рільке і Щоденники Ізарського, а крім того два малі подарунки: від Ґабора — збірку короткої прози Четверо за столом (Львів 2004), від Ростислава Доценка — невеличку його брошуру про Юрія Литвина.

Повернувшись вчора із похоронів, я зразу переглянула двотомник Рільке. Була розчарована: там немає ні одного Остапового перекладу! І не знаю, чи упорядник (Борис Щавурський) уважав їх неадеквантними, чи просто не знав про їхнє існування? Саме видання робить солідне враження: передусім видання двомовне, поруч перекладів є і німецькі оригінали, а крім того в додатках включено варіянти перекладів, листи і документальні фотографії Рільке та статті про нього Ізарського і Стуса. Читатиму, починаючи від листів.

З великим інтересом переглянула докладно Щоденники Ізарського. Цю книжку, видану в Полтаві 2006 року, я замовила була в Коробка — написав мені: не чув, не знає про таке видання, але Софійка таки мені його роздобула!

Хоч це книжка на 391 сторінок дрібного друку — то це, фактично, як назвав їх сам автор "Висмики: з щоденників 1940–1980 рр. Було б цікавіше, якби це були повні щоденникові записи, але добре, що появилося принаймні це. Є там кілька згадок про мене, про Остапа, про Нелю Винярську. Нелі мусітиму потелефонувати — вона тепер майже сліпа, отже навіть, якби десь мала цю рідкісну книжку, то читати її не могла б.

Я тепер докінчую читати автобіографію Еленори Рузвелт, як тільки закінчу — візьмуся за Ізарського і пороблю собі деякі виписки. Але поки дійду до Ізарського обов'язково хочу віднотувати важливі для всіх нас — колишніх ді-пі — її заходи, що врятували нас від насильної репатріяції після війни. Отже:

"It was while working on Committee Three that I really began to understand the inner workings of the United Nations. It was ironical perhaps that one of the subjects that created the greatest political heat of the London sessions came up in this "unimportant" committee to which I had been assigned.
The issue arose from the fact that there were many displaced war refugees in Germany when the Armistice was signed — Ukrainians, Byelorussians, Poles, Czechoslovaks, Latvians, Lithuanians, Estonians, and others — a great number of whom were still living in temporary camps because they did not want to return to live under the Communist rule of their own countries. There were also the pitiful Jewish survivors of the German death camps.
The Yugoslav and, of course, the Soviet Union position, put forth by Leo Mates, was that any war refugee who did not wish to return to his country of origin was either a quisling or a traitor. He argued that the refugees in Germany should be forced to return home and to accept whatever punishment might be meted out to them.
The position of the Western countries, including the United States, was that large numbers of the refugees were neither quislings nor traitors, and that they must be guaranteed the right to choose whether or not they would return to their homes. I felt strongly on the subject, as did others, and we spent countless hours trying to frame some kind of resolution on which all could agree. We never did, and our chairman, Peter Fraser of New Zealand, had to present a majority report to the General Assembly, which was immediately challenged by the U.S.S.R.
In the Assembly the minority position was handled by Andrei Vishinsky, one of Russia's great legal minds, a skilled debater, a man with ability to use the weapons of wit and ridicule. Moscow considered the refugee question of such vital importance that he spoke twice before the Assembly in a determined effort to win over the delegates to the Communist point of view. The British representative on our committee spoke in favor of the majority report. By this time an odd situation had developed. Someone would have to speak for the United States. The question threw our delegation into a dither. There was a hurried and rather uncomfortable consultation among the male members and when the huddle broke up John Foster Dulles approached me rather uncertainly.
"Mrs. Roosevelt," he began lamely, "the United States must speak in the debate. Since you are the one who has carried on the controversy in the committee, do you think you could say a few words in the Assembly? Nobody else is really familiar with the subject."
I said I would do my best. I was badly frightened. I trembled at the thought of speaking against the famous Mr. Vishinsky. Well, I did my best. The hour was late and we knew the Russians would delay a vote as long as possible on the theory that some of our allies would get tired and leave. I knew we must hold our South American colleagues until the vote was taken because their votes might be decisive. So I talked about Simon Bolivar and his stand for the freedom of the people of Latin America. The South American representatives stayed with us to the end and, when the vote was taken, we won.
This vote meant that the Western nations would have to worry about the ultimate fate of the refugees for a long, long time but the principle of the right of an individual to make his own decisions was a victory well worthwhile." p.307–308. The Autobiography of Eleanor Roosevelt (DA Capo Press, 1992) (Originally published in 1961).

"А ще знайшла я і таке цікаве речення:

"It seems to me so obvious that it should not need to be said that we must increase and improve the teaching of languages to our young people, who will otherwise find themselves crippled and sorely handicapped in dealing with people of foreign races and different cultures." p. 405.

Неділя, 20 січня 2008. Увечері.

Працюю над підготовкою манускрипту Бібліографічного покажчика ОТ. Додала ще пару записів із 2007 року, зокрема статті і книжку Лади Коломієць. А як буде готовий манускрипт, візьмуся за остаточний вибір фотографій (деякі вже приготовила і навіть підписала).

Болять мене очі. Пару днів тому навіть перелякалася: невже не зможу викінчити розпочатої праці? Один день і ніч пролежала з гарячим компресом на голові — трохи помогло. Справді помогло настільки, що вчора я, попрацювавши удень, вночі з азартом і завзяттям читала щоденники Олекси Ізарського. Що більше — прокинулася, не могла спати, і у висліді решту ночі читала — не бажаючи приймати таблетки на сон.

Ізарський назвав це "Висмики із щоденників". Вони дуже лаконічні — аж занадто. Губиться тло життя. Напевно цікавіше було б читати повні записи, без цензури і скорочень. Так як з великим задоволенням читала я щоденники Вірджінії Вулф. Такого у нас не практикують — добре, що бодай видали це. Та ще й таким малим тиражем (500) і так погано (дрібний друк, погана обгортка, неповні примітки, друкарські чортики). Є там згадки і про мене і про ОТ, і про всяких інших знайомих, в тому числі і про Нелю Винярську. Я їй потелефонувала, щоб їй ці уривки прочитати. Зробила їй цим приємність. Я знала, що вона має клопіт із зором, але довідалась сьогодні, що в неї також — хвороба Паркінсона. Викінчується вже і наше покоління.

Ізарський всю свою увагу концентрує на німецьких письменниках — постійно отримує нові книги з Німеччини, листується з німецькими приятелями, одній приятельці навіть перекладає на німецьку тількищо написані власні тексти (хіба не цілі романи?) Але він також багато читає в російських журналах і російською мовою, і деякі його інформації про західну літературу подані за посередництвом російських джерел. Звертає на себе увагу факт, що в Ізарського майже немає посилань на видання англійською мовою і не видно в нього зацікавлення американською літературою. Може бути, що в нього не було достатнього володіння англійською мовою? Читає він по німецьки, російськи і французьки — дуже рідко згадується щонебудь англійською мовою. Ізарський жив на утриманні брата, чи він колинебудь працював на якійсь заробітковій праці в Америці? Про це із щоденника дізнатися не можна.

Зоя Трофименко повідомила мене про те, що її мама 6 лютого відзначатиме своє 75-ти-ліття. Пошлю їй завтра до Торонто в дарунку автобіографію Еленори Рузвелт — це книжка, яка їй напевно буде подобатися.

Четвер, 24 січня 2008. Полудне.

Два дні тому, коли я повернулася з пошти і з аптеки, Марко запитав: чи Ти вже бачила пошту? Там є для Тебе несподіванка. Я думала, що це може якась несподіванка з Марковим пошуком праці. А тимчасом, знайшла зверху на матеріялах щоденної пошти надрукований з інтернету Указ Президента України но. 33/2008 "Про відзначення державними нагородами України громадян іноземних держав. За вагомий особистий внесок у популяризацію історичних та сучасних надбань України у світі, формування її позитивного міжнародного іміджу та з нагоди Дня Соборності України"— і серед ряду прізвищ жінок, які отримали "орден княгині Ольги ІІІ ступеня" названо також "Тарнавську Марту Теодозіївну — письменницю, літературнознавця, громадянку США".

Ну, дуже приємно! Гарно, що ще за мого життя хтось звернув увагу на мою працю і вирішив, що вона варта признання! Але, більша радість була б, якби ця моя праця привертала увагу критиків, рецензентів і видавців, якби Україна була настільки нею зацікавлена, щоб не мусіти видавати її субсидійованими автором книгами! Та й якби ці президентські відзначення були більш селективного характеру. Серед "орденоносиць кн. Ольги", крім мене є ще сім інших жінок, дві із США — Марія Ревакович і Меланія Вервір, а рядом вище є 30 орденоносців "За заслуги ІІІ ступеня" і серед них з моїх знайомих Тадей Карабович і Флоріян Неуважний з Польщі, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Василь Махно і Лев Хмельковський із США. На першому місці, нагороджений "орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня" є Омелян Антонович — цей, без сумніву, заслуговує не тільки на відзначення, але і дає приклад до наслідування. Марко каже, що я не досить ентузіязму виявляю з нагоди цього відзначення. Ні, чому. Я вдячна за цю увагу. Але занадто вона нагадує совєтські практики і цим трохи зменшує мою радість.

Докінчила читати щоденники Ізарського. Там він цитує з мого вітального листа, після того як йому присудили премію Івана Франка, слова Тичини: "Я отримав нагороду, слава Сталіну й народу". Йому і його мамі це дуже сподобалося і вони над тим трохи посміялися. Сьогодні мені нагода повторити слова Тичини.

Бачу, що Ізарський і сам розуміє і оцінює різні авторські щоденники. Особливо — Томаса Манна. Про Винниченків щоденник він пише "Це таки клясичний щоденник ... явище в нас безпрецендентне, одноразове, Така фіксація своїх днів! Інтимний біг свого життя. Відчутне крокування доби". (стор. 318). Цього про щоденник Ізарського не скажеш. Але він, як зрештою кожний щоденник, по своєму цікавий і важливий.

Неділя, 27 січня 2008. Увечері.

Вчора половину дня провели на похоронах Бориса Бачинського. Борис мало мені знайомий, але це брат Вави Бачинської, близької приятельки нашої Уляни і моєї доброї знайомої. Борис тримався осторонь української громади і його мало знали, але — несподіванка! — на його похорони з'їхалася велика кількість людей. Парковисько в Михайлівці було майже заповнене! Все це, очевидно, через Ваву і добру організацію — бо прибули на похорон люди навіть з Бостону і Нью Йорку, і околиць у Нью Джерзі. Борис був відомим шахістом високої ранґи — отже прибули також деякі американці, було навіть пару чорних його учнів чи партнерів у шахах. Але мав він цікаву й досить унікальну біографію і поза шахами. Народився у Відні, але дитиною вже прибув до США. Був пластуном і Марко пам'ятає його як пластового виховника. Закінчив Єйлський університет, а потім був у Корпусі Миру в Тайланді і Камбодії. Був він також дуже активний у рухові за громадянські права. Переклав на українську мову пісню "We shall overcome" — Ми ще переможемо! і пластуни співали її на таборі під його проводом. Вава, говорячи про нього на тризні, цитувала з цього приводу їхнього батька, який казав синові: "ми врятували тебе від тюрми і переслідувань, виїхавши до Америки, не на те, щоб ти тут попав у в'язницю". Бо Бориса таки десь на півдні були заарештували разом з іншими демонстрантами.

Були на похороні і Франк Сисин, і Тамара Нері, і Ірена Коваль, а Орест Попович говорив навіть промову на поминках.

І ще одна несподіванка: відправа в церкві була без труни: останки спаленого тіла стояли в керамічному глечику.

Понеділок, 28 січня 2008. Увечері.

Цілий день сьогодні працювала над викінченням підготовки фотографій до Бібліографічного покажчика. Працювала з великим азартом — при нагоді зробила деякі відкриття: на фото нагробника Остапової матері побачила, що дата смерти 1967 не 1968, а також дата на фото Остапових батьків має бути 1957, а не 1975, як це подано в книжці Зоряни Лановик (На той час обоє і батько і мати вже не жили!) Вийшло тих фотографій може аж надто багато — цілих 50! — але є там чимало цікавих документальних знимок, які матимуть вартість не тільки для родини і для дослідників Остапового життя і творчості.

Тепер я все це передала на руки Марка — він обіцяв зробити електронну версію. Отже Пульсарам не будемо посилати оригіналів, тільки електронну версію на дискеті.

Неділя, 3 лютого 2008. Пополудні.

На коротких відвідинах в мене — Ніна! Давно я її не бачила! Ще більше виросла — висока, худа, з модерною стриженою зачіскою на всі боки! Гарне дівча. Дуже маломовна, аж занадто. Тяжко щонебудь від неї довідатись. Але як я і підозрювала: про колегію св. Андрія в Шотландії (куди її прийняли і куди вона поїде на студії наступного року) довідалась вона вперше від товаришів із Choate, які вже там почали вчитися. Цікавиться вона найбільше історією — мабуть піде слідами свого діда Мирослава і стане колись професором історії. В неї тепер коротка перерва — Марко поїхав по неї в п'ятницю і відвезе її назад завтра, у понеділок. Вчора вони обоє ходили до музею мистецтв, сьогодні мабуть поїдемо до крамниць, щоб щось їй купити. В п'ятницю весь день ішов дощ і Маркові не легко було їхати в таку далеку дорогу. Сьогодні сонячно і відносно тепло — доходить до 50 ґрадусів. А Максим вчора по телефону сказав, що в Торонто випав великий сніг!

Запакувала я для Лади Коломієць пачку книжок і наступного тижня, по дорозі до Bell's Market перешлю через фірму Міст. Є там у пачці 18 книжок: мої три ULE, Ukrainian Literature no.1, Weekdays and Sunday (3), Between reason and irrationality, Між розумом та ірраціональністю, Відоме й позавідоме, Автобібліографія (2), Самотнє місце під сонцем (2), Подорож поза відоме, Зібрані вірші ОТ, Сотня сонетів і Слово но.11.

P.S. Не хотіли, щоб я з ними їхала до крамниць, бо купували тільки практичні речі до Ніниного гуртожитка: воду до пиття, жарівки, ітп. Сказали мені: їй нічого не треба, а на дарунок можу хіба дати або купити якусь книжку. Мала в хаті подвійні примірники: In the dark of the night, Ukrainian Literature no.1 i Weekdays and Sunday. Може це її зацікавить, або комусь подарує.

Вівторок, 12 лютого 2008. Пополудні.

Сьогодні надала на пошті посилку до Пульсарів: машинопис на 286 сторінок, цей же текст на двох компютерних дискетах, документальні фотографії на диску DVD, карикатури Едварда Козака на диску DVD і на звичайному компактному диску. Марко добре напрацювався, скануючи ілюстрації, щоб не треба видавництву посилати оригіналів (і цим частинно зробив їхню роботу!) Маю надію, що все це дійде в доброму порядку і що видавництво почне працю над друком книжки: Остап Тарнавський: бібліографічний покажчик. Хотіла я посилку послати реєстрованою поштою, але сказали мені на пошті, що для реєстрованої пошти потрібна якась інша, спеціяльна опаковка (це мабуть якісь нові приписи!) — отже я цей досить великий покунок надала звичайною авіяпоштою. Сама пересилка коштувала $31.50.

В неділю ходили ми з Марком в кіно. Він дуже хотів бачити новий фільм "There will be blood" — а я пішла йому до товариства. Мене сам заголовок був би відстрашив, але виявилося, що фільм зроблений на основі роману Аптона Сінклера (Oil) і це зробило його для мене більш цікавим. Роману я не читала, але знаючи репутацію Сінклера, думала, що це буде соцреалістичний фільм, з якимись клясовими конфліктами. На моє здивування, у фільмі клясові конфлікти зовсім не наголошені, хоч, є чимало елементів всяких протистоянь, що могли дати добру нагоду для соцреалістичного трактування. Фільм цікавий, але дуже брутальний і навряд чи я була б його бачила, якби не Марко. А він взагалі неабиякий фільмоман: дивиться на фільми майже кожного дня, і не тільки ті, що їх позичає на Нетфлікс, але теж і ті, що за ними він ходить до публічної бібліотеки. Під його впливом я бачила тількищо фільм Sicko — своєрідна і дуже ефектовна пропаґанда-сатира на брак медичного страхування в Америці, фільм що його зробив Michael Moore, який вже раніше випустив теж цікаві, хоч може менш ефектовні, подібні пропаґандивні сатири про Буша і про пальну зброю у США.

В неділю був у нашому місті страшний вітер — і ось ми, повернувшись з кіно, мали незабаром неприємну несподіванку: одне з моїх дерев-сосонок, що творять немов стіну-завісу для мого городу, впало на електричні і телефонні дроти і зірвало кабель телевізійного сполучення! Ні телефону, ні електрики не зірвало, але дроти лежали на землі, або трималися на переломаному стовбурі дерева. Марко в понеділок вранці поїхав до Home Depot, купив електричну пилу і, хоч було надзвичайно холодно в цей день, зумів порізати дерево на куски і без сторонньої помочі розв'язати проблему. Вчора приходив механік направити кабель, а завтра має прийти робітник з телефонічної компанії підняти телефонний дріт — який не перерваний і не пошкоджений, але лежить на землі. На городі повно порізаного галуззя і товстих брусів дерева — це доведеться частинами виносити до сміття.

Марійка Сенковська перейшла пару днів тому операцію на серце. Дала мені знати напередодні електронною поштою, я їй негайно відповіла, а після операції я говорила телефоном із Сонею, яка на цей час приїхала з Аляски, щоб бути з мамою, а потім подзвонила до мене також сама Марійка. Операція добре пройшла і вона добре чулася і довго зі мною говорила. Сьогодні я послала їй пару номерів журналу New Yorker — добрий цікавий журнал (Марко його передплачує — жаль викидати старі номери!)

У шпиталі був також і Зенко Чайківський (справи із серцем і кумадіною на розрідження крові і кровотечами з носа). Ще гірша справа з Людою: вона без Зенка навіть ліків своїх приймати не вміє і досить здезорієнтована — по телефону не завжди говорить до речі і часто повторяється. Говорила я з обома — з Людою і Зенком, а також із Юрком, якому тепер припав тяжкий обов'язок розв'язувати нелегкі справи його батьків.

Сьогодні в нас: сніг і льодовий дощ, але назагал досі зима була дуже поміркована і тепла. Заповідають, що сніг і лід мають перетворитися в дощ. Добре, щоб так сталося, бо робітник з телефонічної компанії мусітиме підняти з землі дріт (який сьогодні покритий снігом!)

В політиці — на несподіванку всім — перемагає на передвиборах Обама. Гіларі Клінтон має в його особі поважного конкурента. Мені здається, що вона — жінка надзвичайної інтелігенції — має ліпші від нього кваліфікації і більший досвід. Але для мене основне; щоб до влади прийшли знову демократи після скандальної політики Джорджа Буша. (Єдине позитивне, що можу про нього сказати, це його підтримка помаранчевої революції в Україні, але всі інші його рішення: і війни в Іраку й Афґаністані, і безвідповідальна фінансова політика, і легковаження соціяльних проблем, і його становище до наукових дослідів, до екологічних проблем ітд. ставлять його, на мою думку, в ряд найгірших президентів нашого часу). Отже як номінацію здобуде Обама — я напевно голосуватиму за нього. Але боюся дуже: чи справді Америка настільки переборола расистські упередження, щоб допустити до Білого Дому чорного кандиадата?

П'ятниця, 22 лютого 2008. Пополудні.

Повідомила мене по телефону Оксана Фаріон, що Віра Вовк отримала Шевченківську премію! Вона говорила з Вірою сьогодні телефоном. Віру повідомив з Києва Павличко. Вона вирішила поїхати на свято презентації премій — це буде 9 березня. Віра була кандидатом вже і минулого року — дуже прихильні рекомендації читала я в пресі і Валерія Шевчука і Михайлини Коцюбинської. Отже це для Віри вже певно не було несподіванкою, але добре, що не зазнала поновного розчарування. Я написала їй вітального листа електронною поштою (довідалась адресу від Махна з НТШ-А) — Віра нібито зарікається не вживати компютерів, але користується доступом до електронноі пошти якихось своїх знайомих.

В середу мала я візиту в кардіолога. Зробили мені кардіограму, дали відновлений рецепт. Нібито все під контролем, але пульс в мене низький і якщо справи погіршаться — треба буде інсталювати pacemaker, сказав д-р Vigilante. Пульс слабий напевно через лік Toprol, але Toprol нібито потрібний, щоб запобігати фібріляціям. Оттаке заворожене коло.

David Batycki, викликаний мною до прочищення ринв, зробив не тільки цю роботу, але і зрізав зовсім деревце-сосонку, яка недавно зломилася. Я також погодилася, щоб він навесну встановив новий дах — бо мій старий дах, зроблений ще його покійним батьком, хоч і не тече і не робить проблем, то вже має певно із 30 років і, як каже мені дахар, в багатьох місцях потрісканий. Не виключено, що Батицький буде і малювати хату ззовні, якщо дасть сприйнятливий кошторис (маю вже один від Алекса Сікори на понад $4,000.)

Минає десятий день від коли я вислала посилку до Пульсарів. Досі ще не маю потвердження, що отримали. Чекаю з дня на день.

Вичитала сьогодні в Дзеркалі тижня (но. 6, 16–22 лютого 2008) в інтерв'ю із Євгеном Сверстюком підозру, що Довженко був об'єктом доносів Юрія Смолича. (Ба, як це добре колись описала Надежда Мандельштам, ТАМ всі були донощиками — що за жахлива система!). Знайшла в інтерв'ю таку дотепну частушку на Смолича, що її цитує Сверстюк:

Взяв машинку та й наклацав
"Мир хатам, війна палацам".
Потім вибрав собі плац
і побудував палац.

Субота, 23 лютого. Пополудні.

Почуваюся погано. Трохи працювала над ULE, але почала боліти голова і непевне почуття примусило мене припинити працю на компютері. Змірила тиск крови: 166/87 пульс 55. Можливо, мої симптоми від цього тиску. Лягла на ліжко, з холодним компресом на голові, слухала передачу "Кармен" з Метрополітен опери. Трохи помогло. Чуюся ліпше. За пару годин тиск зменшився до 147/77, пульс 50, але вполудне був всього 105/48, пульс 52. Чи такі зміни/перебої не віщують чогось поганого? Я почала наново записувати ці дані, бо бачу, що доведеться дати точний звіт лікарям і можливо таки рішитися на пейсмейкер.

Марко поїхав до Тамари Стадниченко — вона дає йому заробити на редакційній роботі, що їй надсилають видавці шкільних підручників. Був до нього телефон від Орисі Гевки з повідомленням, що сьогодні боксерські змагання Кличка з російським якимсь боксером і що це можна побачити в таверні Drake, власником якої є українець. Може Марко схоче поїхати. Не буду його журити своїми проблемами — добре, якби трохи розважився в товаристві.

Тома Примак звернувся до мене з проханням написати рецензію або статтю про переклади Франка Роми Франко. Він тепер є редактором від рецензій в JUS. Я погодилася, бо і так мала намір написати про ці видання до Всесвіту. Але все це буде залежати від мого стану здоров'я в найближчому часі. Gesundheit ist nicht alles, aber alles ohne Gesundheit ist nichts, як казав (чи писав) Шопенгауер.

Четвер, 28 лютого 2008. під вечір

Вчора Марко запропонував, щоб я поїхала з ним до публічної бібліотеки в Аббінґтоні, бо там, мовляв, можна позичати книжки і аудіокасети, просто зареєструвавшись із бібліотечною карткою міста Філядельфії. Він уже там був і позичав собі різні матеріяли. Ну, я не надто рухлива і якщо треба було їхати до бібліотеки автом, то я, звичайно резигнувала з такої нагоди. Я свого часу провірила була бібліотеку на вулиці Коттман, де є велика колекція і книжок і аудіозаписів і фільмів і куди я вступила при нагоді своїх покупок в Сірса і в Мейсі, що є зараз напроти через вулицю, але тому що матеріяли треба було віддавати особисто там (а не, напр. в моїй поблизькій філії міської філядельфійської бібліотеки), то я після двох спроб зрезигнувала, бо не хотіла спеціяльно туди їздити. Але я не знала, що подібні привілеї можна мати і в бібліотеках суб-урбія, і аж дивно, що треба було аж Марка, щоб мене в цю справу втаємничити. Бібліотека в Аббінґтоні велика, гарно обладнана і з великою паркувальною площею. Привезла собі дві аудіо-книги (біографію президента Вільсона і книжку про Вірджінію Вулф Ніґеля Нікольсона). Але наразі, я докінчую слухати Айнштайна. Тобто — мій різдвяний подарунок від Марка — біографію Альберта Айштайна, що її автором є Walter Isaacson. Книга ця користується великою популярністю (здається отримала нагороду Пуліцера?) — вона надзвичайно живо і цікаво написана на основі новознайдених матеріялів, але ця її частина, яка присвячена фізиці і намагається вияснити теорію релятивності чи квантум-механіку — далеко понад мою голову. Мене цікавлять передусім факти біографії Айнштайна, а серед них багато-багато цікавого. Дещо з того загально відоме, але є в книзі і знамениті — ревеляційні для мене — відкриття. Айнштайн був двічі жонатий, перший раз з Мілевою (Mileva Marič), сербкою, другий раз з німкою, своєю кузинкою Ельзою. З першого подружжя в нього було двох синів. Але коли перша Айнштайнова жінка не хотіла погодитися на розвід, Айнштайн запропонував, що як він колись отримає нагороду Нобеля, то всі гроші віддасть їй. Цей аргумент допоміг. І обіцянка була підтверджена правним контрактом. Але на Нобелівську премію довелося довго чекати. Уважали, що теорія релятивності не мала експериментального підтвердження і коли Айнштайн 1921 року таки отримав Нобеля, то не за його великі відкриття, а за відносно дрібну експериментально доведену якусь справу ("discovery of a law of photoelectric effect"). (Негативною стороною аудіокнижок є факт, що точні назви і прізвища не тримаються пам'яті і потребують додаткової ідентифікації). Про те, що Айнштайн був з переконання сіоністом знала я давно, але не знала як глибоко він був заангажований і в сіоністський і в пацифістичний рух, що був він — великий шоуман і втішався величезною увагою преси і загальної публіки.

Вчора прийшла посилка від Всесвіту: два номери журналу за січень–лютий 2008. Є в цьому номері і мої переклади з Емілі Дікінсон, і моє слово на презентації Остапових "Поетичних перекладів" і рецензія на цю книжку пера Дмитра Дроздовського. В рецензії є пару закидів в мій бік — деякі навіть слушні, напр. що варто було дати інформації про авторів не при кінці в примітках, а біля кожного автора. У всякому разі — приємно мені, що редакція виявила мені стільки уваги. Це зрештою не вперше. Адже сім років тому на моє 70-ліття зробили мені несподіванку, замовивши статтю в Тарнашинської.

Досі не маю потвердження від Пульсарів — турбуюся, що вони ще не отримали моєї посилки — манускрипту Бібліографічного покажчика з прилогами.

П'ятниця, 7 березня 2008. Пополудні.

Нарешті Пульсари вчора повідомили, що одержали мою посилку. Я відітхнула з полегшею, бо через якісь незрозумілі мені поштові приписи, не хотіли на поштамті прийняти посилку реєстрованою поштою — отже була можливість, що може по дорозі десь занепаститися. Тим більше, що саме пару днів тому виявилося, що Всесвіт не одержав мого листа із травня минулого року, де я повідомляла про пересилку грошей через фірму Міст, що їх треба було відібрати в банку Аваль в Києві. І ось фірма мене повідомила, що невідібрана посилка грошей лежить в банку від травня. (Я перенесла свою передплату на Всесвіт до Коробка і фірми Друк, бо Всесвіт не вміє полагоджувати фінансових справ і розмінювати мої чеки, а вони всетаки присилають мені додаткові примірники — отже мені випадало заплатити якщо не передплату, то бодай дати даток на пресовий фонд).

У вівторок ходили ми з Марком разом з Раном і Марилею до театру на виставу "Ying Tong: a walk with the Goons" — Автор: Roy Smiles. Нібито комедія в стилі Monty Python. Маркові подобалося, мені ні. Я навіть ні одного разу не аплодувала! І я не одинока: люди, що сиділи поруч нас в одному ряді після перерви пішли собі додому. Глянула я в програмку, щоб зрозуміти в чому мала б бути атракція цієї бритійської вистави з 1960-х років. Знайшла там таке речення: "shouting gibberish in the face of authority and proving by fabricated insanity, that nothing could be as mad as what passes for ordinary living". Можливо, що колись в післявоєнній бритійській реальності це мало роль політичної сатири. Маю надію, що чергова вистава — на яку ми за передплатою маємо квитки — буде ліпша.

Вчора я вранці поїхала до PENN на чергову візиту у Форсії і на полуденок з Марилею. Марко поїхав по Ніну до Конетікат, а потім з нею — на Martha's Vineyard. Ія з чоловіком Весом працюють тепер на якомусь фільмі і віддали свою хату Ніні і Маркові для коротких Ніниних вакацій, бо вона тепер має весняну перерву у навчанні; Марко має повернутися 15 березня.

Я розповіла Форсії про свої проблеми і запропонувала, щоб може зменшити дозу ліку Toprol на половину. Вона погодилася. Мовляв, якби я запримітила фібріляції, то треба повернутися до повної дози. Отже сьогодні я вперше на половині Toprol. Сказала мені також, що моя слабість минулого місяця могла бути проявом вірусу, який саме був поширився серед її пацієнтів: мовляв, ті хто брав осінню flu shots, не діставали ґрипи, але мали подібні симптоми слабости.

Прослухала я позичену в бібліотеці Аббінґтону аудіокнижку — біографію Вірджінії Вулф. (Nigel Nicolson: Virginia Woolf). Тема мені дуже знайома — вся ця Bloomsbury Group — немов старі знайомі, а Найджел, очевидно, син Гаралда і Віти. Його портрет Вірджінії наголошує негативні риси: її антисемітизм, її упередження до Америки й американців. Довідалась деякі нові для мене подробиці, напр. те, що Леонард Вулф мав сильний тремор руки, не міг втримати навіть склянки, і, очевидно, через те був звільнений від військової служби.

Тепер слухаю біографію президента Вільсона (Louis Auchincloss: Woodrow Wilson). Про Вільсона досі знала не дуже багато, крім політики пов'язаної з незалежністю европейських держав після війни і з Ліґою Націй — тепер доповнюю свою послідовну "американізацію" для кращого розуміння історії і сучасної політики. Цікаво. А одночасно читаю куплену недавно в Києві книжку Врублевської про Ольгу Кобилянську. Хочу написати про цю книжку — може до Нашого життя?

Прийшли від Примака чотири книжки перекладів Роми Франко, що про них маю зобов'язання написати до Journal of Ukrainian Studies — це в мене наступне на черзі. Маю надію, що буду сильніша і що очі мої менше мені дошкулятимуть.

Отримала запрошення від Консуляту України в Нью Йорку приїхати 14 березня на вручення "ордену княгині Ольги". Доведеться поїхати. Але соромно за консульство України: запрошення — навіть не на фірмовому папері, а просто ксерокопія з рукою доданим прізвищем. Контрастом до цього прийшло сьогодні елегантне на кремовому твердому папері надруковане запрошення від Головінських на відзначення 95-ліття Лесі Яцкевич, 29 березня. Добре, якби Марко захотів поїхати до них автом, але якщо не схоче, а я буду досить сильна, щоб триматися на ногах — то поїду потягом.

Понеділок, 10 березня 2008. Пополудні.

Лада Коломієць прислала мені збірку матеріялів наукової конференції, що відбулася у Львові в жовтні 2005 року. Книжка називається: Григорій Кочур у контексті української культури другої половини ХХ віку і видана Львівським університетом 2007 року, за редакцією колегії, що її головою була Роксоляна Зорівчак. Є серед матеріялів цієї конференції і праця Юлії Валентинівни Стукало, аспіранта "кафедри російської та зарубіжної літератури Національного педагогічного університету" ім. Драгоманова в Києві "Марта Тарнавська як перекладач". Про те, що вона виступала на конференції з такою темою я вже знала, але приємно бачити цю працю надрукованою і то в доброму товаристві! Стукало розглядає тільки англомовні мої переклади, зокрема з Дікінсон, Мур, Плат, Рич і мої автопереклади (останні навряд чи заслуговують такої серйозної уваги!)

Субота, 15 березня 2008. Полудне.

Вчора їздила я до Генерального Консульства України в Нью Йорку на церемонію вручення державних нагород. Приїхало на цей захід біля двадцяти осіб, в тому п'ять нагороджених: Богдан Рубчак, Юрко Тарнавський, Василь Махно, Лев Хмельковський і я (опісля згадали ще одного якогось лауреата — здається американського підприємця, що його ім'я мені не запам'яталося). Не було серед нагороджених (як зрештою можна було і передбачити) Марії Ревакович (вона тепер у Сієтлі, на другому побережжі Америки, але консул згадав про неї). Вся програма складалася тільки із виступу головного консула Миколи Кириченка, який просто відчитав указ президента Ющенка, з презентації ним орденів — кожному зокрема при активній участі кількох фотографів, а потім ще з окремої сесії фотографування — зокрема Василь Лопух додатково фотографував членів НТШ-А. Після того був смачний фуршет і взаємне спілкування присутніх. НТШ-А (крім Василя Лопуха і Махна) репрезентували Андрій Шуль з жінкою, з Українського Музею прийшла Марійка Шуст, серед дипломатів були ще Андрій Олефіров і колишній консул Кучинський (який, каже Лопух, залишив дипломатичну службу і старається розпочати якусь академічну карієру в Америці). Я мала нагоду поговорити з Богданом і Мар'яною, з жінкою Шуля, яку зустріла вперше, з жінкою Юрка Тарнавського — симпатичною полькою, що її пригадую із доброго її виступу з читанням його віршів у польському перекладі, з Лопухом і Махном, та з консулом Олефіровим, що на його руки передала я свій дарунок консульству — том "Ukrainian Literature in English, 1980-1989" i "Вибране". Махнові, напередодні я порадила, щоб заніс їм по одному примірникові журналу перекладів (що він і зробив) — а я в свою чергу в розмові з Олефіровим заохочувала його і взагалі українські посольства в англомовних країнах використовувати наш журнал перекладів для пропаганди української культури.

Їздила я потягом через Трентон — далека, довга, томляча дорога. Церемонія була заповіджена на 5 год. — я приїхала раніше, але перечекала годину на станції, бо не хотіла передвчасно з'являтися в консульстві. Щоб не за пізно повернутися до Філядельфії, схопила потяг о год. 7-ій — всетаки додому приїхала аж біля 11-ої години.

Напередодні, в четвер увечері ми мали засідання Ради Бібліотеки. Після засідання, Галина зробила мені несподіванку — вручила замовлену в квітярні вазу квітів з ґратуляціями за нагороду від всіх присутніх. А Аня Максимович ще і від себе особисто додала мені коробку розквітлих цикламенів.

Мала я в пляні сьогодні зараз після снідання поїхати до Центру на передвеликодній базар, щоб купити ковбасу і паску. Але помітила, що несподівано, підчас сніданку почалися в мене фібріляції. Я за минулий тиждень — за дозволом Форсії — зменшила собі на половину дозу ліку Топроль, бо здавалося мені, що я від цього ліку маю слабий пульс і почуваюся ослаблена. Справді — весь тиждень чулася я значно більш енергійною і думала, що цим розв'язала проблему. Well, a little knowledge is a dangerous thing. Змірила тиск — нібито добрий (127/73), але пульс 88 і дуже нерівномірний, тоді коли в мене звичайно 50–55). Взяла я другу половину Топролю і маю надію, що це допоможе. Найбільше боюся інсульту — а це мені по родинній традиції (і мама, і бабуня!) може загрожувати.

Вівторок, 18 березня 2008. Пополудні.

Вчора ввечері і сьогодні вдень мій тиск крови значно піднявся (о год. 10-ій вранці був 155/70 а о 2-ій 185/88. Я трохи перелякалася — не так самим тиском, як фактом, що крутилося в голові, почувала себе ослабленою, з болем голови, і з деяким тиском у плечах, між лопатками. Зателефонувала до д-ра Віджіланте і навіть думала, що доведеться Маркові повезти мене до лікарні. Але кардіолог віддзвонив і — послухавши мій звіт — наказав подвоїти дозу Діовану. Ну, я розумію, що це зменшить тиск крові, але що робити з іншими симптомами? Бо ж вони мабуть не тільки від тиску крови.

Не зважаючи на ненайкраще самопочуття минулих днів, я написала статтю про Ольгу Кобилянську, на основі біографічного роману Валерії Врублевської. Сьогодні вранці закінчила писати. Куди пошлю? Може до Нашого життя. Хотіла конче позбутися теми — по свіжих слідах прочитаної книжки, заки забуду, бо доведеться взятися за Notre Dame d'Ukraine Оксани Забужко, яка є кандидатом на нагороду Ковалевих (а я — член жюрі). Я вже в Максима в час різдвяних відвідин в Торонто переглянула з інтересом його примірник — тепер маю свою власну книжку, яку Софійка Геврик надіслала із Києва.

Пульсари прислали попередній кошторис на бібліографічний покажчик. Друкарня нарахувала собі аж 9950 ам. дол.! Це значно більше ніж я сподівалася, але я розумію, що до високої ціни причиняються не тільки вищі ціни на папір в Україні, але і факт, що американський доляр на міжнародному ринку дуже підупав (евро тепер коштує $1.59) і мабуть падатиме ще й далі. Взагалі економічна ситуація в Америці загрожує рецесією і дай Боже, щоб обійшлося без якогось серйозного краху.

Понеділок, 24 березня 2008. Пополудні.

Хотіла вийти на прохід, бо гарний сонячний день, але не можу: чекаю на телефон від лікаря. І чекаю вже від самого ранку. О 9-ій вранці подзвонили (у відповідь на мій дзвінок ще із п'ятниці!), що мовляв, д-р Віджіланте сьогодні буде до мене дзвонити. Ну, ось — вже доходить 4-та пополудні. Мала я пару днів переляк із високим тиском крови. Вчора ввечері був 178/86 і я у висліді мала завороти голови, біль голови та й переляк: взяла на власний ризик ще одну таблетку Diovan (ще 40 в додатку до 80 mg, які вже прийняла була вранці, а ще й на біль голови двічі взяла по повній таблетці аспірину. Очевидно, нічого не могла робити — ні читати, ні на компютері, ні навіть говорити по телефону — лежала з холодним компресом на голові, та ще й потім прийняла таблетку на сон, щоб виспатись-відпочити. Сьогодні вранці — помітна полегша. — Ось задзвонив Віджілянте: казав прийти завтра о год. 12:30. Це мені не дуже зручно, бо Марко завтра їде до Choate і не зможе мене завезти. Ніна матиме честь говорити про Адлея Стівенсона — це як я розумію щорічна лекція його імени (він алюмнус школи!), лекція, яку виголошує хтось із політиків, а при нагоді вибраний з посеред останнього року студентів хтось говорить про Стівенсона. Мали ми навіть план-надію, що зможемо на це поїхати разом, а потім поїхати до Головінських, де Мотря в суботу планувала велику гостину в честь 95-ліття Лесі. Ну, з уваги на моє самопочуття, на такий довший побут в них ми поїхати не могли б, а сьогодні вранці виявилось взагалі, що Мотря гостину мусить відкликати взагалі, бо помер Любезний, сват Тимоша, батько Лілі.

Вівторок, 25 березня. Пополудні.

Марко вранці поїхав до Чоут, а я підземкою до д-ра Віджілянте. Лікар потішив мене, що кардіограма — нормальна, а ще сказав на мою турботу про можливість інсульту, що до цього скорше можуть причинитися фібріляції, якби такі були, ніж сам перехідний високий тиск крові. Вчора я — за власним розсудом — поставила себе на сувору дієту — їла тільки варену вдома кашу, і клюски, і хліб з чаєм — бо мені здавалося, що високий тиск крови спричинений сіллю в харчах. (А з'їла я перед високим тиском невеличкий шматок смачної шинки, і пару ложок фасолевої зупи, що її Марко зварив на виварі із шинки). Ну, чулася я вчора значно ліпше, і тиск був нормальний, але їжа була несмачна і я у висліді пів дня ходила голодна. (Добра нагода втратити трохи на вазі!)

Сьогодні Давид Батицький з робітником встановляють новий дах на моїй хаті. Щоправда, жодної проблеми не було, але дах встановлений Давидовим батьком витримав уже понад 20 років і всі мені радили, що не варто чекати аж дах почне текти і наробить шкоди. Ціна нового даху видалась мені досить поміркована — $1,250 дол. з ґарантією на 10 років. Ну, дай Боже, щоб ця робота дахарів виявилася принаймні такою доброю, як їхнього попередника.

Закінчила слухати позичену в Аббінтонській бібліотеці аудіо-книжку: James Joyce / by Edna O'Brien. Read by Donada Peters. Не подобалося мені. З Джойсових книжок мені припали до смаку тільки Portrait of the artist as a young man. З роману Ulysses прочитала я тільки перших сто сторінок — і кинула, а з новель Dubliners, які слухала недавно, подобалася мені тільки одна "The Dead", яка своєю ірландською проблематикою має чимало аналогів в українській ситуації. Сама біографія Едни Обраєн наслідує фіксацію Джойса на вульґарній еротиці, а ще й читає цю книжку якась акторка, чий голос і стиль виконання ішов мені на нерви.

Читаю з великою приємністю книжку Забужко про Лесю Українку. І думаю собі: як 30 років тому мене — молоденьку журналістку — не підвела інтуіція, коли я прочитавши Хронологію життя і творчости Лесі Українки написала до Нашого життя рецензію "Незвичайна книга про незвичайну людину", де, між іншим, хвалила Лесю за ії відвагу "піти за голосом серця" і вибороти собі в долі "невеличку мірку людського щастя" навіть проти волі матері — думки, які викликали були негативну реакцію деяких читачок журналу, що я мовляв, оправдую неморальну поведінку Лесі.

Четвер, 27 березня 2008. Під вечір.

Чую від різних людей (Лариси, Мотрі), що в найновішій Свободі є фото, як консул роздає нагороди Прзезидента України. Ну, до мене ця Свобода ще не дійшла, а в бібліотеці (де я сьогодні попрацювала пару годин, каталогізуючи книжки) також ще нового номера газети немає. Натомість минулої суботи на Центровій радіопрограмі не тільки вітали мене з нагородою, але і присвятили мені довший біографічний коментар, що було для мене справжньою несподіванкою. Про це, очевидно, подбала Галина Клюк, використавши мою Автобібліографію. Помітила я там одну тільки помилку: сказала, що я є членом-кореспондентом УВАН — тоді, коли я вже багато років є дійсним членом (це сталося ще раніше ніж в НТШ-А, бо там моїм великим прихильником і промотором був Григорій Костюк).

Марко свою подорож до Чоут зробив за один день — туди і назад. О 2-ій ночі був уже вдома (але я, хвилюючись і чекаючи на нього вибилася зовсім зі сну і провела ніч, читаючи новий номер Економіста). На моє прохання записав він виступ Ніни на магнітофон і ось я мала нагоду її прослухати. Гарно вона це скомпонувала, даючи свій гумором переплатений біографічний нарис у рамці аудіо-записів на живо самого Адлея Стівенсона. Я написала їй електронного листа з ґратуляціями та й повідомила її, що Адлей Стівенсон був першим у моєму житті кандидатом на президента США, що на нього я голосувала, отримавши 1956 року громадянство США.

Незабаром буде в Пеннсилванії primary i не виключено, що в нашому штаті рішатиметься доля номінації з демократичної партії. Обама веде перед, але в Пенсилванії пророкують перемогу Гіларі Клінтон. Я голосуватиму за неї, але на мій смак, було б найкраще, якби вона Барака Обаму взяла на віце-президента. Цей молодий чоловік має неабияку харизму і напевно добре майбутнє в політиці. Одне чого йому трохи бракує — це життєвий і політичний досвід. Трохи боюся, що полеміка між цими двома кандидатами послаблює трохи позицію демократичної партії. А виглядало, що республіканці не матимуть жодних шансів після скандальної політики Джорджа Буша. МекКейн, кандидат республіканців, має багато добрих прикмет, бо він малощо не ліберал, і тому, боюся, що за нього можуть голосувати і деякі демократи і дехто із незалежних безпартійних виборців.

Четвер, 3 квітня 2008. Увечері.

Іванкові сьогодні сповняється 21 років! Дорослий вже мужчина, навіть дівчину має! Хай йому щастить! Дитинство вже позаду, треба вчитися жити самостійно й відповідально.

Лариса Копань прислала договір на друк бібліографічного покажчика. Після мого листа, бачу, зменшила ціну друку до $8,400. Я вчора послала вже половину тієї суми на їхній рахунок у банку (щоб полагодити Wire transfer їздила до MB Financial), а сьогодні надала на пошті авіа-поштою підписаний текст договору і відповідь на питання переслані електронно редактором Сергієм Цушком. Отже праця вже почалася і Пульсари обіцюють до трьох місяців видати книжку.

Закінчила слухати позичену в Аббінґтонській бібліотеці аудіо-автобіографію Ґюнтера Ґраса. (Günter Grass: Peeling the Onion. Read by Norman Dietz). Надзвичайно цікаво! Цибуля тут як метафора: розгрібаєш її пластинками, як пам'ять. Ця Ґрасова книжка викликала була великий відгомін у світі, бо в ній він вперше признається, що хлопцем був у формаціях Waffen SS — зваживши на те, що цей нобелівський лавреат не один раз уже був предметом досліджень і цікавости журналістів і літературознавців, таке замовчування важливого факту біографії принесло йому міжнародний осуд. Для мене в його книзі багато інтересних даних, він три роки старший від мене і розповідає про знайомий мені час війни. Не знала я, що він пізно в житті перейшов на літературу, а першою його любов'ю була — скульптура і починав він каменярем цвинтарних нагробників. До успіху (в моїх очах) цієї книги чимало причинився Норман Діц, який читає твір спокійним, рівним баритоном, і без надміного патосу. (Після книжки Джойса, це була приємна зміна).

Президент Буш передучора був в Україні. Писав Тит в електронному листі, що вулиця в Києві була обліплена великими простирадлами з написами Fuck Bush! Fuck NATO! BBC подавало репортажі, але, очевидно, без цих вульґарних написів. Перестаралася українська опозиція, а може їх хтось із патріотів підмовив на таку витівку, знаючи, що американська телевізія таких написів не покаже?

Неділя, 6 квітня 2008. Пополудні.

В п'ятницю в домі Української Ліґи на 23ій вул і Бравн стріт Марко Андрейчик зорганізував літературний вечір. Спровадив він з Нью Йорку Василя Махна, Олександра Мотиля і Ореста Поповича і повторив їхні читання, що їх вони вже раніше практикували в Нью Йорку, Виппані і ще десь там. Це подумане як англомовна імпреза. Мотиль виступає в ролі автора двох англомовних романів, Махно читає вірші в українському оригіналі, а Попович у власному їх перекладі на англійську. У Філядельфії ці читання відбулися в приміщенні Ліґи, внизу у барі, де гості замовляли собі пиво і інші напої і сиділи при столиках у затемненому підвалі. На велике диво, цей експериментальний захід зібрав понад 40 слухачів, а найцікавіше, що серед цієї авдиторії переважали люди молоді або середнього віку. Я мала їхати з Марком, але Марко, почувши що їде Заліпський і готовий мене взяти своїм автом, залишився вдома. Із старших громадян були там крім нас із Заліпським, Леонід Рудницький, Олег Тритяк, Віра Андрейчик, Зеня Черник, може ще кілька осіб. Вступів не брали жодних, Андрейчик сказав тільки кілька слів, дискусії також не було, хоч Рудницький таки дозволив собі сказати кілька слів, зокрема про Поповича як перекладача. Це справді і для мене була несподіванка: Орест Попович, серйозний науковець і амбітний голова НТШ-А раптом показався із зовсім іншого боку — в ролі перекладача поезії. Каже він, що має вже щось із 30 Махнових віршів у перекладі — отже досить навіть на окрему книжку! Мотиль у своєму читанні наголошував вульґарну лексику своїх героїв, думаючи, мабуть, що це найбільше буде подобатися молодій авдиторії. [Я маю досить велику толерантність до сленґу в літературі, але думаю, що надмірне поширення цих вульґаризмів значно зменшило їхній ефект і вони втратили свою колись ефектовну функцію шокувати читача чи слухача]. Андрейчиків експеримент ніби вдався, можна такі літературні читання повторити на новому для філяделфійської публіки терені, але мене дивує велика посвята всіх виконавців — не думаю, щоб такі вечори хтось фінансово підтримував: вступів жодних не збирали, навряд чи хтось повернув виконавцям кошти подорожі (не кажучи вже про гонорари!), а Попович, старший пан, навіть ночував у готелі в центрі міста!

Вчора ходили ми з Марком до Центру на театральну виставу "Нелегалка". Це приїхав з ґастролями театр "Заграва" із Торонто. Автор п'єси Анатолій Крим. Режисер: Йосип Терлецький. В п'єсі бере участь п'ять дорослих акторів і підліток-дівчинка (що появляється в останній хвилині і не має жодного тексту). Трагікомедія із сучасного життя, в центрі якої українка на заробітках в Італії і наслідки такого заробітчанства. Я сподівалася гіршого аматорства і більшого сентиментального патосу і була приємно здивована. Найліпше, на мою думку, грали два мужчини — Андрій Марціневський і Ігор Мисливчук, в ролях двох італійців. Лариса Баюс у центральній жіночій ролі була менш ефектовна. Сама п'єса залишає бажати кращого, але вона, зокрема перша дія, не позбавлена сценічної ефектовности. Є в ній трохи гумору, трохи вульґарности, багато отвертої розмови про секс і проституцію, нотки політичної сатири. Одне слово: ми не жаліли, що пішли — мали трохи дотепної розваги. Найгірше тільки, що за дурним діаспорним звичаєм після вистави почали промовляти представники ОМУСу і Центру, нібито вітаючи акторів "Заграви", але насправді — розбиваючи вщент будьякі позитивні враження, які залишилися від вистави.

Понеділок, 7 квітня 2008. Вранці.

Хочу повернути бібліотеці в Аббінґтоні позичені аудіо-книжки — отже мушу відмітити ще одну біографію — автора "Аліси в країні чудес" — оксфордського професора математики, серйозного науковця, любителя мистецтва фотографії і підростаючих дівчаток (Аліса була донечкою декана Оксфорду), що його справжнє прізвище було Charles Dodgson (Lewis Carroll: a biography by Morton N. Cohen, read by David Case). Alice in Wonderland, довідалась я, це найбільш успішна комерційно книжка після Біблії і Шекспіра! А я пригадую собі, як після приїзду до Америки, десь у 1950-ому році, я записалася до Standard Evening High School, брала курси англійської мови, літератури, американської історії (і навіть здобула американський диплом середньої школи, що виявився мені зовсім непотрібним при вступі на університет) і тоді один з професорів запитався мене: а читали Ви колинебудь Alice in Wonderland? Обов'язково прочитайте! І це була моя перша зустріч із цим подивугідним твором і його автором!

Субота, 12 квітня 2008. Пополудні.

Почуваюся ніби трохи ліпше, але далі дошкуляють очі — промиваю двічі на день, закроплюю, але також стараюся їх ощаджувати. Отже завела собі строгий режим: за комп'ютером, працюючи на ULE 90, дозволяю собі посидіти тільки пару годин. Не багато читаю на інтернеті — також і тому, що мій старий комп'ютер дуже повільний і доводиться довго чекати, щоб відкрився будьякий документ чи газета. Часом пополудні сідаю за читання знаменитої книги Оксани Забужко про Лесю Українку — кандидат на нагороду Ковалевих, де я як член жюрі матиму обов'язок висловити критичну опінію і рекомендацію. Але найбільше таки часу присвячую, слухаючи книжки в аудіозаписах. Робила б це і серед ночі, бо часом прокидаюся і не можу знову заснути. Але шануючи спокій сусідів з-за стіни — тоді звичайно читаю (вчора, наприклад, переглянула два номери "Економіста".)

Остання з моїх аудіо-книг, що її тількищо закінчила слухати це біографія подружжя поетів — Силвії Плат і Теда Гюза. / Her Husband: Hughes and Plath — a Marriage. Автор — Diane Middlebrook, читає Bernadette Dunne. Багато цікавого і нового. Книга має копірайт 2003 року. Довідалась я, що спадщину Плат закупила її alma mater Smith College, а спадщину Гюза — університетська бібліотека в Джорджії, отже дослідники мусітимуть приїздити до США, щоб користуватися цими архівами, частина яких буде відкрита аж 2023 року. Силвія і Тед були подружжям не цілих 7 років, але це була не тільки велика пристрасть, але і свідоме творче партнерство. Авторка концентрує свою увагу на парі героїв поетичного міту. Самовбивство Силвії також вкладається в рамки творення цього міту. А роля Гюза, як спадкоємця Силвіної творчости, редактора і інтерпретатора її спадщини, це також роля мітотворця. Гюз після смерти Силвії ще мав різні любовні афери (перша з цих жінок також покінчила самогубством). Цікаві побутово-фінансові деталі з біографії цих двох поетів. Обоє напочатку були викладачами в університетах, але відмовились від академічної карієри: хотіли тільки писати. І хоч спочатку було їм дуже важко втримати себе, то всежтаки з ґрантів, премій і гонорарів могли скромно вижити. А Гюз — який під кінець життя був навіть поетом-лауреатом Англії, відзначеним королівськими преміями — з власних заробітків і з приходів, які приносила спадщина Силвії Плат, залишив своїм дітям півтора міліона фунтів стерлінґів спадщини! Це щось говорить про стан поезії і культури в англомовному світі! Я, очевидно, з багатьма аспектами їхнього життя була вже знайома, адже читала (і навіть маю у власній книгозбірні!) щоденник Силвії Плат. А ще десь у моєму архіві повинен бути і лист від Теда Гюза, у відповідь на моє прохання дозволу на друк перекладу поезії "Тюльпани". Відповідь була відмовна: мовляв, право на українські переклади Силвії Плат продали журналові Всесвіт! — Але згодом мої переклади (два) таки були надруковані у Сучасності, а потім і в моїх книжках.

Понеділок, 14 квітня 2008. Увечері.

Провела безсонну ніч, читаючи Notre Dame d'Ukraine! I нарешті закінчила! Книжка ця унікальна, феноменальна і дуже цікава — хоч і не бездоганна. Оксана Забужко надмірно може схильна до полемічніго тону і книжка, очевидно, у висліді є своєрідним синтезом між науковим дослідженням і полемічною публіцистикою. Відважною 'зачепливою" критикою дістається від Забужко і Олесеві Гончареві, і Ліні Костенко, і Дмитру Стусу, і Григорію Грабовичу, і Іванові Драчеві,і Ігореві Костецькому і навіть Зіґмундові Фройдові. З українських діаспорних учених кількакратно і дуже позитивно згадуються Ольга Кривинюк, Шевельов, Маланюк, Лисяк-Рудницький, Шлемкевич, і ... Роман Веретельник (за його феміністичне прочитання Лесі Ураїнки). Я мала сатисфакцію, читаючи деякі думки суголосні моїм власним, висловленим колись в рецензії на Хронологію, або в статті про Олену Пчілку. Тільки в мене це була всього інтуітивна журналістика, а в Забужко це частина цілої наукової теорії. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій вийшла у видавництві Факт в Києві вже третім виданням (2007), і на моєму примірнику тираж позначений як 10,000 — отже книжка має успіх! А це не роман, а серйозне на 638 сторінок дослідження! Леся Українка, на думку Забужко, репрезентує "Україну, яку ми втратили", Україну шляхетську, косачівсько-драгоманівську. ЛУ — не одинокий мужчина в українській літературі (як писав Франко), не "велика хвора", що ії треба подивляти за її тридцятилітню боротьбу з хворобою (як наголошував Гончар), а сильна творча індивідуальність, "феміністка другого покоління" що вже усвідомила свою самодостатність і не узалежнює себе від оцінки 'за статевою ознакою'. "Парадигма Великої Хворої в дійсності є нічим іншим, як формою реакції колоніяльної культури на 'внутрішнє дисидентство' своєї дочки — своєрідною українською версією 'приборкання непокірної", каже Забужко. Вона викпиває підозріння про лесбійський роман ЛУ і Ольги Кобилянської як нерозуміння "культури ритуалізованої чемности", що була звичаєвою нормою серед дворянства. А любовне пережиття у зв'язку із смертю Мержинського авторка називає "орфічним досвідом" духовного переродження внаслідок "ініціяції смертю" — людська самотність перед лицем смерти — тема яка повторяється у творах ЛУ. "З пережитої в Мінську трагедії народився не лише великий драматург — а доросла жінка з новою свідомістю своєї ґендерної тожсамости" (с. 111–112) Цікаві для мене дані про фінансові справи після смерти батька і одруження Лесі з Квіткою. (Забужко називає це "життєвою катастрофою" — бо на утриманні Лесі з'явилася вся Квітчина родина, що унеможливило її пізніші виїзди для лікування закордоном — все це напевно є в Хронології, але я чомусь не запам'ятала або не звернула на це уваги раніше. Забужко називає шлюб з Квіткою любов'ю-жертвою, тоді коли з Мержинським це був "духовний шлюб", хоч і не зреалізований через смерть партнера. Одним з головних джерел Лесиного міфа авторка вважає "лицарсько-християнську гностичну містику пізнього середньовіччя, яка породила не тільки лірику трубадурів і концепцію куртуазного кохання, не тільки лицарський роман ... а й "Божественну комедію Данте, найвеличніший пам'ятник лицарсько-християнської культури в пору її невідворотного занепаду" (с. 162) Забужко використовує велику кількість західної літератури про релігійні рухи раннього християнства, де домінували жінки, рухи, які потім були засуджені як єресі і каже, що є чимало доказів на те, що ЛУ ці речі серйозно досліджувала. Одною із таких жіночих релігій був монтанізм (від Монтана), але автентичні монтаністські пам'тки були знищені ортодоксами. "Лісову пісню" ОЗ вважає "українською версією леґенди про Ґрааль" а найважнішим твором ЛУ вона називає "Камінного господаря". "Українчина 'лицарська служба' Святому Духові, глибоко аристократична віра 'досконалих' ... розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була генетично лицарською — з культури колишньої козацької шляхти." (с. 290) ОЗ розглядає проблему народників і шляхти, при чому народників вона виводить із російської традиції і вважає їх антикультурним потенціялом, теоретичною платформою для пізнішої більшовицької політики, страхом вестернізації ітп.(с. 301). Втрата власної шляхти була для України втратою Европи. "Спадком предків для української дворянської інтелігенції ХІХ ст. була зовсім не етнічна приналежність, не мова і навіть не віра — а перш за все лицарський моральний кодекс, в основі якого лежала вірність присязі". (324)

Також підкреслює Заб. як "генетичну типологічну ознаку європейської шляхти аж до самого ХVIII ст. включно" органічну відразу до купецтва, презирство до буржуазних цінностей, а надто до матеріального накопичення. Полювання на відьом (згідно з ОЗ — недосліджене в Україні, крім фольклорних студій) — це був, як вона каже "останній масовий акт півторатисячної війни ортодоксальної церкви з жіночими єресями". ОЗаб. старається показати, що "прихована драма української культури ХХ ст. полягає в тому, що сформований ХІХ ст. європейський тип інтеліґенції, породжений козацько-шляхетською традицією — наша мазепинська 'локальна спільнота' 'лицарів Святого Духа' — був, задовго до свого фізичного знищення ... силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений із суспільно авторитетної позиції інтеліґенцією російського типу — 'народником-'безґрунтянином", "інтеліґенція традиції, з усім її духовним аристократизмом, була непорівнянно послідовніша у своєму демократизмі, ніж 'інтеліґенція розриву'." "Бунт мас" Ортеґи і Ґассета, Забужко каже, можна заступити терміном "хамократія". Духовний аристократ визначається родоводом (батьками, вчителями) і вірністю їхньому спадку, тим як він 'виконав' накладений на нього цим спадком 'обов'язок' (noblesse oblige). (с. 542). Аналогіі з Ортеґою Забужко бачить у Хвильового, натомість Донцов з його "войовничою опозицією 'еліти' й 'черні'" на її думку "антиаристократичний" і є (за Шевельовим) таким самим продуктом російського народництва (точніше, його реверсією) як і більшовизм. (с. 546) Обрив традицій уже відбувся: "свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки". (с. 569) "Культ своєї власної особи" — універсальна формула хамократії, і "головною ії чуттєвою домінантою" — "ненависть, до всього, що 'не-я'" "... сталося величезне розінтеліґенчення української літератури" цитує вона за Шевельовим. Висновки дуже песимістичні. Це "смерть українського культурного націоналізму" — каже Забужко: "... з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонарадницької парадиґми й деміфологізацією держави — інтеліґенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування." Книжка Забужко звертає на себе увагу великою обізнаністю авторки з літературою і то різними мовами, цитати всі (навіть і ті з розійських джерел) подаються в українському перекладі, і при всьому цьому багатстві матеріялу я знайшла одну тільки друкарську помилку в англомовному заголовку).

Вівторок, 15 квітня 2008.

Маємо господарський клопіт: тече збірник на гарячу воду, отже треба буде замінити його новим. Це вже третій чи може навіть четвертий такий збірник, відколи я живу у цій хаті! вони мабуть розраховані на 10-15 років — не більше.

Написала мені електронного листа Соня Сенковська. Вона з чоловіком вибирається цього літа в подорож в Україну. Вже сам цей факт по собі є своєрідною ревеляцією, але дуже для мене цікавим (навіть трохи зворушливим!) є факт, що вона переглянула мою автобібліографію, шукаючи за даними про місця нашого побуту в Европі перед виїздом до Америки, бо хоче ці місця відвідати. Тут особливо важний факт, що Соня не знає української мови (видно трохи може читати кирилицею?) і під впливом свого автократичного збунтованого батька — ніколи особливо справами українськими не цікавилася. При нагоді також повідомила, що незабаром появиться її перша книжка — про Аляску. Це добра лекція Андрієві, який не визнавав ніколи її права бути журналістом (бо за традиційною, може й родинною традицією, спрямовував її на медицину) — тепер побачить, що вона має успіх, а що важніше — завдячує його своїй відвазі визволитись від батькового тероризну, приклад, як міг зробити і він сам, замість того щоб вічно нарікати на батька і складати на нього всю вину за власні неуспіхи!

П'ятниця, 18 квітня 2008. Увечері.

Муха Стефанишин потішила мене сьогодні: очі, засадничо здорові, немає слідів ґлавкоми чи якоїсь іншої поважної біди, катаракти ще маленькі, окулярів міняти не треба, а всі мої дошкульні проблеми пов'язані із хронічним блеферайтісом — отже і надалі треба промивати, закроплювати, мастити антибіотичною мастю.

Вийшла я з Will's Eye Hospital на яскравий соняшний, по літньому вже теплий день. Все мені замрячене, бо офтальмолог розширювала зіниці до обстеження, голова крутиться, бачу, що не можу іти, що треба перечекати. Сіла на мурі на розі вулиці. Біля мене якісь двоє жебраків, почали просити милостині. Була б дала, але боялася почати відкривати торбинку, щоб не спонукати їх до якоїсь крадіжки. Знайшла тільки якусь цукерку і дала жінці, але сама встала і пішла далі. Дійшла з трудом до кемпусу Джеферсона і там сіла на лавку, перечекати. Додому доїхала метро і пішки і дуже тим втомилася. Ледве дійшла до хати — а прийшовши, після полуденку, лягла відпочити. Обличчя пашіло, немов би я мала гарячку. Помірила тиск: високий. Але після кількох годин трохи пройшло.

Марко сьогодні поїхав до Нью Йорку — якась його подруга з Лос Анджелесу була там, отже вирішили зустрітися. Прийшовши додому, я застала на автовідповідачі для нього повідомлення з університету Темпел: запрошують на інтерв'ю! Дай Боже, щоб з того щось вийшло!

Субота, 19 квітня 2008. Вранці.

Сьогодні на Центровій програмі передавали мій радіокоментар про Ольгу Кобилянську. Мала вже навіть один відгук від слухача. Довшу версію з критичними нотками послала до НТШ-А, щоб використали у своїй колонці у Свободі.

Повідомили мене Вакуловські, що помер Іван Даниленко. Дуже прикро. Гарна був людина, патріот але і демократ, меценат культури — таких у нас небагато. Любила я з ним говорити — освічений, інтеліґентний, та ще й з милозвучною полтавською мовою! Я десь тиждень тому в розмові з Наталкою відчула, що вона ним турбується. "Даниленко лежить. Хворий" — сказала лаконічно. Вона завжди говорила про нього "Даниленко", не Іван або мій чоловік. Треба мені до неї потелефонувати. Виявляється, що в нього був вже дуже заавансований пістряк.

Лариса Онишкевич має якісь поважні проблеми з руками (carpal tunnel чи щось подібне), лікарі спрямовують її на операцію і то радять робити обидві руки рівночасно, щоб тільки один раз піддавати пацієнта повній анестезії. А саме цієї анестезії вона боїться. При операції коліна підчас анестезії в неї зупинилося серце і мусіли заінсталювати пейсмейкер. Подивляю її: при всіх цих проблемах — з коліном, серцем, руками — скільки в неї енергії! А вона ж тільки п'ять років молодша від мене! От сьогодні їде ще до Нью Йорку, де в НТШ-А буде вечір пам'яті Івана Фізера і вона має там слово. А навіть такі нібито дрібниці, як відкрити двері у вестибюлі, в поїзді чи у таксі — це в її випадку велика проблема!

Субота, 26 квітня 2008. Річниця Чорнобиля.

Вчора Марко поїхав по Ніну, привіз її, були вчора на балеті, а сьогодні вранці відвіз її до Нью Йорку, де вона зустрічатиме Великдень з родиною вуйка Олеся, куди прибуде також її мама. Блискавичний візит! Фактично бачилися ми тільки коротко при вечері вчора. А моя господарська участь обмежилася до вареників і борщу! Післязавтра (28-ого) Ніна матиме 18 років. Отже я передала їй дарунок (від 18-ти років вгору дарую всім внукам по 500 дол., бо підчас року рідко, а то й взагалі не маю нагоди на якісь дарунки!, отже таке дістала і вона). А крім того, з нагоди повноліття передала їй ощадностеву книжечку в її ім'я, куди я в минулому вкладала ті чеки, що їх вона чи Ія не прийняли чи загубили — завжди пильную, щоб усі мої внуки отримували більш менш те саме. Також Марко зможе зреалізувати полісу Народного Союзу — $3,000 — останню забезпеченеву полісу моїх внуків, що їх я сплачувала від часу їхнього народження. Ще матиму незабаром останній традиційний видаток з нагоди ґрадуації із середньої школи — Іванкові і Стефанкові я передала державний бонд, що коштує $2,500, а вартість його по деякому часі (якщо затримають (пару років) є $5,000. Таке саме треба мені зробити для Ніни. А ще маю намір поїхати з Марком на свято її ґрадуації до Choate.

Вчора вранці поїхала я на PENN Slavic Symposium "The Uses of the Past", де в ранішній сесії виступали з доповідями Сергій Плохій, Оленка Певна і Едвард Кінан (Edward Keenan). Плохія зустріла я перед ліфтом. Привіталася. Думала, що треба себе йому пригадати, мовляв, я була в нього на гостині в Едмонтоні. Ні, пам'ятав, хто я така. Навіть запитався, чи працюю над черговим томом своєї бібліографії! Виступ його був надзвичайно добрий: він презентується першорядно: високий, пристійний, відносно молодий і з на диво доброю англійською мовою (я пізніше сказала йому, що його англійська мова ліпша ніж була в Пріцака! — розумію чому: Пріцак в пізнішому віці приїхав до США і говорив з помітним акцентом!) Плохій говорив про угоду в Гадячі — як її інтерпретує "Історія Русов" і як тепер починають реабілітувати Виговського і Гадяч у світлі сучасних польсько-українських стосунків. Певна показувала слайди Михайлівського собору та інших церков, де реставрація старої пам'ятки, віддзеркалює сучасну перспективу про минуле. Кінана виступ здавався мені імпровізацією: він повторяв відомі речі про різницю між мовою і діялектом (мова, мовляв, має армію і флоту), осуджував російську історію і науку за її шовінізм і повну залежність від держави і політики ітд. Присутніх всіх було 20 осіб, я — одинока з українців (якщо не рахувати доповідачів).

На полуденок і пополудневу сесію я не залишалася (а там ще була програма до вечора, з вечерею включно). Вступила до бібліотеки Ван Пелт і позичила книжку, яку дуже мені поручав Василь Махно (він автора-литовця знає особисто і з великим признанням говорив про цей щоденник емігранта, колишнього ді-пі: Jonas Mekas: I had nowhere to go (New York: Black Thistle Press, 1991). Вночі мені не спалося і я прочитала вже одну третину цієї книжки.

Великдень, 27 квітня 2008.

Марко завіз мене під Михайлівку, а сам повернувся додому. Я прийшла після 10-ої, тобто після богослуження, фактично на те, щоб кинути свою лепту і відчути себе членом цього великого колективу — бо такої маси українського люду, як можна побачити на Великдень на Михайлівському полі біля церкви, ніде більше в Філядельфії не зустрінеш. І навіть можна зробити демографічне дослідження: напевно було понад 2,000 осіб, а серед них тільки одиниці з нашої хвилі іміграції — все решта — новоприбулі: молоді люди з малими дітьми. Скільки вже наших наїхало за останніх пару літ з України! Я обійшла поле кругом, прислухаючись до мови — дехто розмовлав російською, а може це був тільки суржик? Діти виводили гагілки, священик святив паски. День був хмарний і холодний, при сонячній погоді може було б ще більше людей, хоч не знаю, де можна було б примістити більше авт. Парковисько, травники, все довкола було заповнене і потім треба було чекати цілу годину, поки всі ці люди роз'їхалися. Три поліцаї на дорозі керували рухом, а наші хлопці з парафії спрямовували авта на території оселі.

Забула я відмітити раніше, що серед аудіо-книг, які я слухала останнім часом була біографія жінки Наполеона (Josephine, a life of the Empress, by Carolly Erickson, read by Davina Porter). Надзвичайно цікава розповідь не тільки про Жозефіну (народжену на острові Мартінік, дочку французького плантатора аристократичного роду, що її справжнє ім'я було Marie-Josephe-Rose Tascher de la Pagerie), і що перед тим як зустріла Наполеона, була одружена з французьким аристократом Александром (Alexandre de Beauharnais) і була матірю двох дітей та коханкою кількох інших чоловіків. Александр згинув на ґілотині, а сама Жозефіна також була ув'язнена і близька смерти в час революції. Авторка з великим хистом малює панораму життя того часу: день за днем як проходить революція, що люди їдять, як одягаються, що читають. Цікава картина, наприклад, як Жозефіна їде до Наполеона в Італію підчас воєннних кампаній: з почотом, каретами, а тоді через Альпи на мулах. Скільки треба переглянути книг — історій, біографій, щоденників, листів, щоб назбирати таку велику кількість достовірних реалій. Цитуються листи Наполеона — любовні листи з великою пристрастю і талановито написані немов доброго письменника! Жозефіну коронує Наполеон як імператорку, але після деякого часу бере з нею розвід, бо вона не народжує йому нащадків. Жозефіна далі живе в палаці ним уфундованому, приймає високих гостей, включно із царем Росії Олександром, після Наполеонової поразки. Добрий і приємний спосіб вчитися історію.

Вівторок, 6 травня 2008. Увечері.

Сьогодні в Українській Бібліотеці каталогізувала нові книжки. Знайшла серед них третій том Історії Львова. А що це том, який покриває часи після 1918 року, то я зразу подумала, що там можуть бути цитати або посилання на ОТ. І справді є. Том цей виданий 2007 року, отже я могла б включити ці цитати до Бібліографічного покажчика, який друкується. Але може вже не варто такими дрібними додатками турбувати видавництво. При всій моїй педантерії 100% матеріялу і так напевно неможливо охопити. Але приємно, що таки є Остапові сліди, не пішла праця намарне (не тільки його, але і моя, бо все це завдяки виданій своєчасно книжці про літературний Львів часів війни).

Бузку цього року на Остапові уродини ніхто не приніс, були тільки дві малі галузки з власного городу.

Закінчила слухати чергову аудіо-книгу — Theodore Rex by Edmund Morris. Read by Jonathan Marosz. Про президента Теодора Розвелта (Theodore Roosevelt) я фактично не знала нічого. Навіть не знала, що він прийшов до влади після атентату на його попередника — президента МекКінлі — отже багато з цієї книги навчилася нового. А був він імперіяльного розмаху володар — на його рахунку є і договір і початок праці над Панамським каналом, і роля миротворця, який допоміг закінчити японсько-російську війну (він навіть отримав згодом за цей мир нагороду Нобеля!), і мирні розв'язки конфліктів на Філіпінах і на Кубі, і боротьба з монополіями, і створення великої кількости національних парків і заповідників, і тверде застосування доктрини Монро, щоб не допустити европейських імперіялістів до західної гемісфери. Навіть намагався вплинути на упрощення правопису англійської мови (чи не було це в час, коли таку ідею пропагував Мелвіл Дюі, автор десяточної системи клясифікації книг?) А при тому Теодор Розвелт — це була дуже колоритна постать: мисливець і мандрівник, батько великої родини (перша його жінка молодою померла і він одружився вдруге), автор популярних книжок про природу, знавець чужих мов, любитель історичної літератури, яку читав в німецькому, італійському оригіналі. Мав всього 50 років, коли відійшов від влади (і поїхав в Африку на сафарі з левами.)

Четвер, 22 травня 2008. Пополудні.

Пробую вперше писати на новому комп'ютері. Марко добре напрацювався, щоб пристосувати мою кирилицю із добре знайомим мені і довго вживаним розкладом літер — щоб я не мусіла переучуватись. Тепер мій текст є в програмі Corel WordPerfect 8, а комп'ютер є Dell Inspiron, який має 3 Gigabytes memory, тобто 3 міліони одиниць пам'яті, якщо я це правильно зрозуміла. Отже мій доступ до Інтернету тепер повинен відбуватися без перешкод. Але для мене найважливіше, щоб я не втратила тих кілька тисяч сторінок моєї роботи, що є на старих файлах щоденника і ULE. Марко їх переніс на нову програму і їх на цій новій програмі можна відкрити. До нової системи треба мені звикати і вчитися, але добре що клявіятюра залишається така сама.

Пульсари прислали ілюстративний матеріял. Знаючи, що з новим комп'ютером можуть бути проблеми, я подала їм також Маркову адресу, щоб комунікувалися з нами подвійно. Добре, що це зробила. Бо ось на Пенсильванії, виглядає, пересилку до мене Пульсарів заблокували і я отримала її тільки за допомогою Марка, на його адресу. Не знаю в чому справа. В кожному разі матеріял до мене дійшов, але треба мені буде ще з Пульсарами пов'язатися, щоб дещо вияснити. Вони карикатури помістили на сторінках покажчика заголовків і мені це не подобається. Я пропонувала, щоб зробити з них коляж і примістити на форзаці — не знаю, чи не доглянули (або забули) про цю мою пропозицію, чи з якихось причин свідомо її зігнорували? Фотографії не всі включені, а ще й деякі з них непотрібно побільшені, зокрема шлюбна. Можливо, що вони не все ще прислали для перегляду. Також немає під фотографіями підписів, а це — обов'язкове.

Вчора були ми з Марком, Раном і Марилею в театрі Wilma на п'єсі, що називалася "Eurydice" і що її автором є Sarah Ruhl. Постановка досить оригінальна, п'єса — зворушлива своєю мітологічною темою (зокрема для мене, бо ж мій Орфей — також у підземеллі), але в ній мало драматичної напруги і характери занадто стабільні, їх психологія не зазнає змін і через те, мабуть, п'єса надто статична.

П'ятниця, 23 травня 2008. Вранці.

Закінчила слухати книжку THE PIRATE QUEEN / by Susan Ronald — не так про саму Єлисавету І, як про її корсарів-піратів, що допомогли перетворити Англію в морську потугу-імперію. При кінці в епілогу авторка вжила терміну state terrorism — і це, на мою думку, дуже до речі: воно одразу ставить справу теперішніх таких проблем в історичну й ґлобальну перспективу.

Максим прислав по е-мейлі текст своєї доповіді про Нечуя і Драгоманова, що її він читатиме на славістичній конференції у Ванкувері. Це, очевидно, частина його книжки про Нечуя, що над нею він тепер працює (маю надію, що закінчить, або бодай буде близький завершення, коли йому у вересні закінчиться його сабатікал). Доповідь я собі надрукувала (13 сторінок тексту!) і читатиму на папері — це мені легше. До Ванкуверу на цю славістичну конференцію колись думала їхати також і я — це була нагода побачити це гарне місто. Максим з Уляною плянували провести там тиждень відпочинку з нагоди 25-ої річниці їхнього одруження, але цей плян їм доводиться значно скоротити з уваги на поважний стан здоров'я Марусі Пасічник. Вона після операції хребта, в регабілітаційному домі, не може ходити. Уляна, яка тепер багато часу проводить з мамою в Клівленді, і тепер там, на днях має повернутися до Торонто і вони удвох з Максимом полетять до Ванкуверу на конференцію, але з вакаційного часу перед конференцією мусіли зрезигнувати.

Ніяк не можу примусити комп'ютер нумерувати за порядком мої сторінки, а також не знаю покищо як писати товстим друком. Очевидно форматування на новішій системі Word Perfect 8 не таке як було у WordPerfect 5.1. Треба вчитися! Понеділок, 3 червня 2008. Пополудні.

Прогрес повільний, але він є. На щастя, Марко є тут на місці і може допомагати з кожною проблемою. Бо за багато нараз тяжко мені засвоїти, але кожну поодиноку новину засвоюю послідовно на практиці.

Максим з Уляною у Ванкувері на конференції, але перед тим у горах Бритійської Колюмбії відзначили свою 25-річницю шлюбу. Марко знайшов по інтернеті адресу заїзду, де вони зупинилися, і послав їм несподіванку: кіш із вином і шоколадками. Сама я цього не вміла б зробити! Але вдалося і Максим уже телефонував, щоб подякувати.

Юрій Левицький (із доручення Гайдабури) прислав мені номер журналу Кіно-театр (3/77/2008), де багатио цікавих для мене матеріялів, а особливо стаття Валерія Гайдабури про Блавацького і Гірняка. Там він передруковує лист Гірняка до ОТ — один з листів, копії яких я йому переслала. Але особливо приємно було мені прочитати такий його коментар: "У Філадельфії 'Гірнячків' магнітно притягували до себе особистості Остапа Тарнавського і Марти Тарнавської — подружжя, славного своєю інтелектуальною потужністю, закоханістю у мистецтво. Ця пара своєрідно віддзеркалювала багаторічний випробуваний союз Гірняка і Добровольської, щасливу рівність у ньому двох творчих особистостей."

Понеділок, 9 червня 2008. Пополудні.

Вікенд провели в Wallingford, Connecticut, святкуючи Нінину ґрадуацію в школі Choate. Зупинилися ми на одну ніч в готелі Comfort Inn, поблизу в місцевості Meriden. Приїхали в суботу пополудні і тоді ж поїхали на першу (суботню) частину церемоніялу. "Choate Rosemary Hall Baccalaureate for the Class of 2008" мало квазі-релігійний характер і відбувалося у Seymour St. John Chapel. Програма складалася з музичних виступів студентського камерного хору і студентської оркестри дзвіночків (Handbell Choir), з промов учителів, з читання релігійних сентенцій, що представляли мудрість християнства, єврейської релігії, буддизму, ісламу. "While it traditionally follows the general format of a Protestant worship service, it seeks to be inclusive of a variety of faith traditions and is designed so that all persons are able to participate." — стояло в надрукованій програмці. Сама каплиця також має дуже екуменічний характер. Запрестольна картина — це якийсь філософський абстракт, а чи не єдиною прикрасою святині є кольорові прапори з написами — цитатами з Нового Заповіту, Раг Веди, Тори, Корану. Мені там найбільше подобалася і запам'яталася сентенція індіянського ватажка Сієтл (Chief Seattle), яка казала "Земля не належить нам, ми належимо землі". Головну промову говорив вчитель, (Konthath K. Menon), який саме закінчив довголітній побут у Choate і відходив на пенсію. Його промова була цікава, повна крилатих слів і мені лишилася в пам'яті думка про багатство: мовляв, ми багаті тоді, коли маємо багато, але також багаті тоді, коли те, що маємо вважаємо багатством. Так принаймні я його зрозуміла. Друга основна частина церемоніялу відбувалася в неділю вранці, на дворі перед головним будинком школи. Вона мала традиційний характер американських ґрадуаційних свят із роздаччю дипломів і нагород, короткими вступними увагами адмоністраторів і випускників і центральною промовою запрошеного доповідача. Ним був Jeffrey Sachs, тепер професор Колюмбійського університету, але ще здавалось би донедавна славний на весь світ гарвардський економіст, який був дорадником у багатьох країнах, зокрема у східній Европі після упадку СРСР Всіх випускників кляси 2008 було понад 230 і роздача дипломів тривала досить довго. А на дворі стояв сонячний день з дошкульною температурою понад 90 ґрадусів! Після презентацій, відбулася гостина на дворі і під білими наметами для численно зібраних родичів і гостей. Серед тих гостей були і азіяти і чорні африканці (а це, спарвді африканці, бо я чула як розмовляли між собою якоюсь милозвучною африканською мовою). Чужих мов я чула кілька — і це очевидно віддзеркалює намагання школи надати їй універсальний характер.

Ніна вже в п'ятницю отримала пару відзначень і Марко їздив окремо на це попереднє свято. Отже закінчила вона цю вибагливу школу дуже добре і напевно згадуватиме її все життя із сентиментом. Серед прізвищ випускників не знайшла я ні одного українського прізвища (крім Ніни), але у суботній програмі в камерному хорі брав участь якийсь Adam Stasiw '09 — з форми прізвища можна сподіватися, що не поляк, а таки наш, не встигла запитатися Ніну — мабуть буде випускником наступного року.

І в суботу ввечері, і в неділю пополудні були в гостині в родини Роми Ґіни. Рома є сестрою Люби Ґіни, дружини Олеся Лабуньки. Вона замужем за американцем на ім'я Максим (але прізвище його не легко запам'ятати — воно має, мабуть, якесь французьке коріння — починається на Тhi а кінчиться на eau). Вони мають надзвичайну велику, збудовану за власним планом 20 років тому, панську хату в околиці Валлінґфорду, з кількома вітальнями, шести спальнями, великим довкола травником і власним лісом. В цій родині є двох синів — один уже жонатий, другий ще студент. В Олеся Лабуньки також двох вже майже дорослих хлопців. Ія приїхала на святкування із своїм чоловіком Весом і на посілості Роми Ґіни справила для всіх нас вибагливу гостину, що до неї найняли окремого "кетерера". Харчі були знамениті, вино і шампанське першокласні, обслуга кельнерів звільняла від обов'язків господиню і господаря і все прийняття вдалося на славу — та й мали ми велике щастя, бо десь перед четвертою годиною дня, десять мінут після того як кейтерер уже зібрав посуд, і назад до свого вантажника запакував столи і крісла — ринула раптом страшна злива із громовицею!

Злива тривала і ми в дощі з Валлінґфорду виїхали в поворотню дорогу. Ще й мали несподівану пригоду: в моєму авті, бічне від пасажира вікно зісунулося і ніяк не хотіло піднятися вгору (а тут ще й дощ просто на мене!) Зіпсувався якийсь механізм, який регуллює вікно (інші вікна були ОК). Маркові вдалося підняти шибу, затиснути її в обрамуванні якимись знайденими кусочками дерева і в дальшій дорозі ми вже не мали проблеми. Дощ вже і так не падав, але добре, що вікно було зачинене, бо їхати треба було в охолодженні, з уваги на перші справді літні дні, з високою вологою і температурою.

Вес зробив на мене добре враження — є в ньому щось із мистця. Не даром має він славу режисера (його ім'я — Wes Craven знає чимало моїх знайомих, і тільки я, що мало цікавлюся популярними американськими фільмами, почула його вперше від Ії). Він тепер докінчує знімати новий фільм — саме в Конетікат, недалеко. Чому саме тут? Сказав на моє питання, що штат Конетікат запропонував їм догідні податкові умовини, кращі ніж в Каліфорнії. Але кінцеву фазу редагування, монтажу ітд. таки робитимуть в Лос Анджелесі. Весу Ніна завдячує можливість ходити до школи в Чоут, а й майбутню можливість в університеті св. Андрія в Шотландії. Все це коштовні школи і якби не Ія і Вес — Марко на таку освіту своїй дочці не міг би собі дозволити.

Вівторок, 17 червня 2008. Пополудні.

Читаю коректу бібліографічного покажчика ОТ — копітка, марудна робота від якої болять очі і голова. А це близько 400 сторінок! Дійшла вже до покажчика імен біографічних матеріялів і ось усвідомила собі, що в цій частині Пульсари залишили посилання на сторінки мого манускрипту, а не на сторінки книжки. Було б все гаразд, я це зміню, якби не факт, що вони хочуть вставити блок фотографій і карикатур посеред тексту і я не знаю, чи це змінить паґінацію. Отже написала їм листа по е-мейл і чекаю на відповідь. Може й добре, що матиму пару днів перерви і відпочинку від цієї роботи.

Щоб не перевантажувати очей, "читаю вухами". Серед останніх моїх аудіо-лектур були дві спроби белетристики — Фолкнер і Гарді. "The Sound and Fury" — книжка якої я раніше не читала — показала мені наново, яким справді майстром був Фолкнер. Але повість Гарді мене знудила і я повернула її бібліотеці не дочитавши. Волію біографію, хоч на проходах, при допомозі мого маленького апаратика МР3, слухаю "Анну Кареніну" в доброму англійському перекладі, (але у не зовсім досконалому виконанні якоїсь акторки, що напр. Візбаден називає Вайсбаденом і тп.) Зате Толстой, як і Фокнер, дає вдоволення майстерністю своїх характеристик, ситуацій і діялогів. ̀Я вже "Анну Кареніну" колись читала і напевно бачила бодай один фільм зроблений з цього роману, але слухаю з великим задоволенням і сміюся вголос з авторового знаменитого гумору. Перед сном і встаючи вранці (при гімнастиці) слухаю біографій. "Kate Remembered" /автором якої є A. Scott Berg (Read by Tony Goldwyn) — це дуже цікавий портрет акторки Katharine Hepburn, де наголос покладений не так на аналіз її акторського мистецтва, як на людські і особливо феміністичні моменти і зокрема на її довготривалий зв'язок із актором Spencer-ом Tracy. У висліді цієї аудіо-книги, я замовила собі в бібліотеці низку фільмів, що про них автор згадує з цікавою характеристикою і один з них уже навіть встигла оглянути. Тепер слухаю дуже добру біографію Марка Твейна. Автор Geoffrey C. Ward. ̀Про Твейна, очевидно, знаю чимало, але тут не тільки безконечна кількість додаткових подробиць, але і чимало дотепних анекдотів і цитат.

Вчора пошта принесла мені приємну несподіванку. Прислали мені̀ зі Львова двомовну антологію української літератури в перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс. Я знала, що таке видання готується, адже будучи членом Видавничої Комісії НТШ-А навіть голосувала за ґрантом на це видання. Але я не знала, що воно вже готове, та й не сподівалася, що це буде така велика, солідна і гарна книжка. Редактором є Ольга Лучук, яка не вперше дає докази своєї серйозної постави до таких видань. Є̀ там включені і два мої вірші, з біографічною довідкою і фотографією. Переклади Ткач мають свої особливі характеристики — вони часто підготовані для сценічного ефекту і не завжди дбають про вірність авторському тексту. Роксоляні Зорівчак навряд чи вони припадуть до смаку. Редактор і видавці напевно цього свідомі: адже не даром антологія називається "В іншому світлі" = "In a Different Light". Kнижка велика — 790 сторінок! Та ще й надрукована на крейдяному папері, з ілюстраціями — отже вона не тільки велика, але і дуже важка. (Поштова пересилка мусіла коштувати чимало).

П'ятниця, 27 червня 2008. Пополудні.

Ого! Щоденник у небезпеці: десять днів пройшло від останнього запису. А це були дні повні копіткої роботи над коректою — роботи тим більше прикрої, що очі мої далі мені дошкуляють і що я не зовсім ще опанувала секрети нової системи Word Perfect X3 на моєму новому комп'ютері. Але нарешті вчора я могла послати Пульсарам електронною поштою і останню загальну коректу (96 дрібних поправок) і додатково вісім сторінок покажчика імен до біографічних матеріялів з новими посиланнями на сторінки книжки. А виросла ця книжка до 415 сторінок друку!

Нікуди останнім часом не ходжу — крім один або два рази в тижні на пару годин добровільної роботи в Українській Бібліотеці. Після останніх загальних зборів Ради Бібліотеки, на яких був присутній президент Центру Борис Павлюк, я написала ще одну (вже четверту) статейку з нагоди 50-ліття У-бібліотеки — тим разом англійською мовою до Українського Тижневика — бо бачу, що Павлюк (а з ним і інші члени нашої громади) більше зацікавлені англомовними матеріялами і що нам, тобто бібліотеці, треба більше реклями в англомовній пресі.

До церкви давно вже не ходила. Колись мала там нагоду зустрічати Олексу Біланюка і Віру Кліш — а тепер рідко кого можу бачити там із моїх знайомих. Та й не тільки у церкві, а й взагалі. З близькими мені людьми контактуюся тільки (і то переважно не особисто, а телефоном) з Вірою Лащик, Софійкою Геврик, Ларисою Онишкевич, сестрами Вакуловськими, часом з Мартою Трофименко, з Анею Максимович, но і з моїми найближчими Максимом, Уляною, Марком, Мотрею. Але про найближчі моєму серцю справи літератури можу говорити тільки з Максимом, Лярисою Онишкевич, Софійкою Геврик і Василем Махном. Інших ці речі не цікавлять.

Трагічна вістка недавніх днів: Олекса Біланюк має рака мозку! І то відкрила цю хворобу в нього сама дружина — Лариса, не хто інший, а вона сама поставила діягнозу на основі тестів. Говорила я з нею — розповідала мені в подробицях цю велику травму. Вона навіть перестала працювати, обидві дочки приїздили відвідати батька. Олекса переходить хемотерапію, але не зовсім добре на неї реагує, першу сесію мусіли перервати, бо нирки перестали працювати. Олекса — близька мені людина: його я завжди високо цінила і любила. Таких у нас навіть за багатолюдних часів старої діяспори були тільки одиниці. А це ось вдруге — після смерти Славка Трофименка — скорчиться світ близьких мені приятелів. Жаль мені і Лариси, знаю з власного досвіду, що значить такий удар долі. Але і він і вона мали багате, цікаве життя, повне інтелектуальних викликів і успіхів, і гармонійне довготривале подружжя. Але прикро говорити про це в минулому часі.

Вичитала вчора в газеті Міст такий чорний гумор: "Старість — так, це прикро. Але, на щастя, ненадовго."

Слухаю перед сном і вранці підчас руханки The Life and Operas of Verdi. Це з серії тих університетських курсів, що їх пропонує The Teaching Company. Я чимало витратила своїх грошей, щоб купувати ці аудіо-курси, а тепер бачу, що їх можна безкоштовно позичити в Abbington Library. Цей курс, як і всі інші музичні курси цього видавництва, веде Robert Greenberg, що його я знаю із раніше купованих і слуханих курсів про музику взагалі і про симфонії Бетговена зокрема. Про життя Верді знаю чимало, бо читала колись знамениту його біографію (автора в цей момент не пригадую, але в щоденнику є напевне про це якийсь запис!), але цікаво як Ґрінберґ наголошує такі риси Верді, як його італійський націоналізм, віддзеркалений в ранніх операх, його любов до землі — не абстрактну, а дуже конкретну — адже він скуповував землю, вирощував худобу, взагалі залюбки займався фармерством, його життя на відлюдді, його відносини із Джозефіною, яку Ґрінберґ змальовує з особливим теплом і симпатією ("What a woman!"). Особливо приємно слухати капітальні гумористичні вставки професора, а вже справжньою розкішшю є уривки знаменитих арій з його коментарем. Курс побудований за хронологією життя і творчости — і ось я вже прослухала 16 компактних дисків і дійшла до "Ріґолетто" і "Травіяти", і приємно мені усвідомити, що я тільки в половині курсу! "Ріґолетто", між іншим, пан Ґрінберґ присвячує дуже багато місця і вважає переломовим і у творчості Верді і в музиці взагалі, а моя улюблена "Травіята", як виходить із реляцій Ґрінберґа, після перших кількох вистав була абсолютним "фіяско" — на противагу до "Ріґолетто", який мав зразу величезний успіх, не зважаючи на початкові клопоти з цензурою (опера, лібретто якої сперте на Віктора Гюґо "Король бавиться", здавалася монархічним цензорам підозрілою).

Неділя, 29 червня 2008. 3 год. Пополудні.

Марко взявся сьогодні підрізувати кущі на городі. Вже закінчував, на драбині електричною пилкою підрізував найбільший кущ. І впав з драбини! ̀ Почула його крик, вибігла на подвіря — а він лежить на траві, у болю, і не може підвестися на ноги! Викликала швидку допомогу — відвезли його до шпиталя. Очевидно, на emergency, до Albert Einstein Medical Center, бо це найближче. Я встигла тільки дати йому в руки його мобільний телефон і чисту сорочку, бо був зовсім спітнілий. Ще не знаю, що буде далі. Там треба довго чекати, отже невідомо чи робили вже рентґен, чи ні і яка діягноза. Він думає, що це — звихнене коліно в лівій нозі. Піднятися на ноги сам не може. Вже телефонував, але ще чекає своєї черги.

Прикро мені, що він такий самовпевнений, не слухає жодних порад, та й бракує йому життєвої мудрости, щоб триматися певних пріоритетів. Сьогодні, наприклад, дуже гарячий день. Чи не думаєш, що сьогодні не варто робити таку важку роботу? — питаю. Або нераз я звертала увагу на те, що робітники, працюючи на городі, завжди мають і повні черевики на ногах, і сорочки з довгими рукавами, і рукавиці. А він працює в сандалах. Жаль, коли треба вчитися в житті тільки після помилок — і це в нього, очевидно, не вперше. Але могло бути гірше — міг відрізати собі палець, руку, або дістати серцевий приступ. Я завжди боялася, коли дивилася як Сергій або Анатолій працювали на драбині — бо таке і їм могло притрапитися. Але вони мають більше практики і більше уважають.

Та ще й і не має він медичного страхування, хоч я про це нагадувала вже не один раз. Дорого нам ця наука коштуватиме! Та ще й може треба буде пожертвувати запланованими вакаціями над океаном — бо навряд чи до цього часу (в половині серпня) Марко зможе ходити!

Чекаю на його телефон — отже не можу вийти з хати, навіть на те, щоб підмести подвіря після його роботи.

В тій хвилині — год. 3:30 — телефонувала Віра Вовк з Бразилії. Але я нажаль не могла з нею говорити, бо не хочу займати телефону. Подзвоню до неї сама, пізніше, як вже виясняться справи з Марком.

Вівторок, 1 липня 2008. Полудне.

Марко вдома. Ліва нога його в шині, ходить на милицях. З лікарні привезла я його додому сама, але міг сидіти тільки на задньому сидінні, випрямивши ногу. Що далі буде — не знаю. В лікарні, після рентґену, який не виявив зломання, наклали йому cast i сказали звернутися за пару днів до ортопеда, а цей, мабуть, спрямує на MRI — складна, коштовна процедура, яка нічого не допоможе, але може виявити чи треба робити операцію, чи ні. Мені також пропонували оперувати коліно, але потім спрямували на фізичну терапію, яка допомогла. Може час і Маркові допоможе. Він дуже впертий, ходить на милицях по сходах пару разів на день (бо виходить на двір курити!) І старається сам давати собі раду (навіть сам готує собі сніданок, наприклад!) Сьогодні прийшла до нього Тамара і вони працють разом над редакційною заробітковою роботою у їдальні, на великому столі. Це покищо єдина Маркова заробіткова праця — раніше він їздив до неї, коли праця вимагала роботу удвох, або приносив собі папери додому і вдома працював над ними сам. Тамара має різні контракти з видавництвами і дає додаткову роботу кільком своїм колегам, бо сама не може з усім дати собі раду.

До Віри Вовк в Бразилії телефонувала я, ще того самого дня, коли стався випадок. Вона повернулася з довгої подорожі, яка включала не тільки Україну і презентацію Шевченківської премії, але також Швайцарію і Португалію. В Португалії, розповідала, відбулася прегарна імпреза читання перекладів української літератури на португальську (напередодні видання її великої антології). Імпрезу організував посол України в Португалії і відбулася вона в якомусь старому елегантному замку при великій участі української і португальської публіки.

Віра свою Шевченківську премію (тобто належні їй гроші) призначила на фундацію нагород для перекладів української літератури. Фонд названий іменем Кочура і головою його мав бути Анатолій Перепадя — який на нещастя недавно помер! Фонд має нагороджувати тільки переклади на мови, що їх приймає нобелівський комітет, тобто англійську, французьку, еспанську, китайську, японську (ще якусь, але між тими вибраними мовами не має ні німецької, ні італійської, ні російської!) І от Віра пропонувала мені стати членом журі для англомовних перекладів. Ну, ініціятива Вірина і щедрість — дуже похвальні, але вона, нажаль, мало орієнтується в справах і не знала, наприклад, про журнал перекладів української літератури і дуже мало знала про Всесвіт і його ролю в перекладацькій ділянці. Справи такого конкурсу варто було віддати в руки якимсь діловим людям, що вміють зібрати гроші, бо Віриної премії — навіть за два роки (мовляв, після того як наростуть відсотки) для такої нагороди замало. Та й треба надати справі цій якоїсь ділової структури, може й не варто було її залишати в Україні, де бракує розуміння ділових міжнародних контактів і де навіть зібрані гроші можуть бути розбазарені і розтрачені. Щодо моєї участи, я сказала Вірі, що значно краще і серйозніше було б запросити до англомовнного журі Максима — не тільки тому, що він — редактор англомовного журналу перекладів, але також і тому, що він як професор університету, та ще й спеціяліст саме української літератури — справді один із небагатьох мав би право поручати Нобелівському комітетові кандидатів на нагороди.

Субота, 19 липня 2008. Пополудні.

Марко 15-ого липня пройшов МRІ, але висліди знатиме аж в понеділок 21-ого, коли матиме візит в Орто-клініці. Покищо — жодних змін: ходить, як і раніше, на милицях, ліве коліно і далі спухле.

І йому, і мені сприкрилося вже сидіння в хаті. Я щоправда їздила пару разів за харчами, до бібліотеки, і до банку, щоб переслати гроші Пульсарам — але Марко нікуди не виходив, крім поїздки до клініки і на МRІ. Турбує мене, що це так довго триває, та ще й без належної медичної уваги. Здобуваємо досвід, як виглядає в Америці медична опіка для осіб без страхування. За тест МRІ казали йому заплатити наперед 850 дол. (Це сума значно менша ніж та, що з'явилася була на моєму рахунку після мого тесту МRІ на коліно пару років тому — але тоді це був рахунок не для мене, а для Blue Cross-Blue Shield.)

Я трохи працюю над ULE90, виписуючи літературні статті з четвертого тому EU. При цій нагоді трохи вчуся вживати новий для мене WordPerfectX3 — зокрема форматування створює мені чимало клопотів. Але може з бігом часу вдасться мені це якось подолати. Казала я Маркові купити мені книжку-довідник Using WordPerfect Office X3 (Laura Acklen & Read Gilgen) — але я не дуже з неї задоволена.

Пульсари — на моє прохання — прислали мені том 6 Енциклопедії Сучасної України і книжку Василя Шевчука Страсті за Миколаєм (біографія Лисенка, яку поручив мені Максим). Копань додала до посилки, як дарунок, книжку Загребельного Думки нарозхрист — це збірка публіцистики. А десь незабаром повинна я отримати від них вже готові сигнальні примірники Бібліографічного покажчика ОТ. Маю надію, що не буду розчарована!

Субота, 26 липня 2008. Увечері.

Був сьогодні в нас на вечері Олесь Микитюх, давній Марка товариш, який спеціялізується в навчанні фізичної терапії і масажу. Вчить в якійсь школі для масажистів в King of Prussia. Тепер вони дивляться на якийсь фільм у нашому підвалі.

Справи з Марковим коліном — погані. Лікар, в понеділок 21-ого, переглянувши МRІ з 15 липня, сказав, що є порвані ліґаменти і пошкодження вимагають операції, навіть можливо двох. Діагноза, як я зрозуміла з Маркового звідомлення, звучить по англійському: torn ACL — Anterior Cruciate Ligament, torn both the medial and lateral meniscus, sprained the Medial Cruciate Ligament. Але ще і перед операцією потрібна фізична терапія. Візит в хірурга можна було отримати аж 21 серпня. А після завтра піде він на першу сесію фізичної терапії — і то до клініки в Дженкінтавні, бо в близькій до нас ортопедичній клініці Айнштайна не було можливостей отримати раніше такий візит. Справи операції, терапії і реконвалесценції — казав лікар — треба розраховувати на можливо цілий рік часу.

У висліді в мене підряд — безсонні ночі, та ще й турбує мене факт, що Марко може занадто полягає на опінії лікаря-резидента в Айштайні, замість того, щоб поконсультуватись в якогось спеціяліста. Тепер не час щадити гроші — треба було подбати про страхування тоді, коли я на самому початку його переїзду до Філядельфії про це говорила.

Максимові я про ці справи ще навіть не розповіла і Марко також до нього не телефонував. Навіщо журити ще його і Уляну — вони і своїх клопотів мають досить, зокрема з Марусею в Клівленді. Але, очевидна річ, що над океан ні я, ні Марко з ними на запланований відпочинок у серпні поїхати не зможемо.

Мої вправи з новою системою Х3 принесли мені одну поважну поразку. Пропав цілий мій файл ULE90a-r — всі мої додаткові позиції з четвертого тому енциклопедії — праця останнього місяця. Найважніше, що я не розумію, чому це cталося. Мені здавалося, що я досить обережна і завжди робила "save" після кожого додаткового запису. Але, нажаль, не друкувала цієї роботи, чекаючи аж до кінця літери r — отже треба буде працю робити наново. Добре бодай, що всі статті Шевельова, Кошелівця, Сенькуся, Мушинки є в інших файлах, а пропали тільки ті, що без автора, під літерою r. Но і збереглися мої давні файли, перенесені із старого комп'ютера.

Сигнального примірника від Пульсарів ще не одержала.

П'ятниця, 8 серпня 2008. Вранці.

Не встигла відмітити: два сигнальні примірники прийшли ще в останні дні липня. Книжка виглядає дуже добре: тверда оправа, фото на обгортці, солідний том на 415 сторінок, незле вийшли і фотографії і карикатури. Знайшла я пару друкарських чортиків — зокрема в кількох чужих словах, де треба незвичну літеру з акцентом, наприклад в словах Józef, Poznań — але на щастя їх небагато [теперішні видання з України аж кишать такими помилками — доказ, що там не знають не тільки чужих мов, але навіть латинського алфавіту!]. Пульсари обіцяли вислати належні мені примірники 11 серпня. Один з перших примірників пошлю Тарасові Кульчицькому — я рада, що він дожив до появи цієї книжки.

На другий тиждень мають приїхати Максим з Уляною і хлопцями. Маємо запланований тиждень вакацій над океаном, але, очевидно ні я, ні Марко не зможемо поїхати з ними. Максим нарікає: адже вакації плануємо передусім на те, щоб побути трохи разом, а так доведеться їм тільки побути один день з нами після приїзду, і один день в поворотній дорозі до Торонто. Ну, трудно. Марко має в наступному тижні і дві візити фізичної терапії, і візит у хірурґа в справі операції. Отже я мушу бути на місці, щоб його туди завезти.

Їздила я до банку МВ, щоб перевірити, чи мої депозити там не перевищують суму ґарантованого федерального страхування. Тепер і в США (і зрештою у всьому світі) фінансова криза і вже були випадки банкрутства поодиноких банків. Виявилося не тільки, що мені треба замкнути один рахунок взагалі (і перенести його до якогось іншого банку), але що один з моїх рахунків помилково записаний на Марка, замість на Максима і його хлопців. [Я завжди тримаю такі самі, або дуже подібні суми на одного і другого сина, але МВ вже вдруге міняли комп'ютерну систему і щось там наплутали.] Добре, що при нагоді фінансової кризи, я вирішила справи перевірити! Їду там сьогодні з документами, де виразно позначені мої співвласники і спадкоємці.

Сьогодні почалися в Бейжінґу олімпійські ігрища. Але що важніше: на кордонах Осетії почалася перепалка і загроза війни між Грузією і Росією висить на волоску! Не дай Боже! Наперед почнуть з Грузії, а тоді прийде черга і на Україну!

Середа, 20 серпня 2008. Wildwood Crest.

До останнього дня я не знала, чи поїду з Максимом, Уляною і хлопцями на заплановані вакації над океаном. Але Марко настоював на тому, що він сам може давати собі раду: їздити автом на терапію і до лікаря. Минулого тижня зробив першу спробу, спершу, коли поїхав був разом зо мною, потім сам. І от я дала себе переконати, що Марка можна залишити на тиждень самого. Кожного дня телефоную і бачу, що він справді добре дає собі раду. В понеділок сам їздив до клініки на терапію, сьогодні був на першій візиті у хірурґа. Переказав мені по телефону: операція запланована на 4 вересня.

Ми приїхали сюди в суботу пополудні двома автами: Максим, Уляна і я у Максимовому авті, Іванко із Стефком у моєму. Мешкаєно на вул. Крокус, але не там, де раніше жила п. Нікорович, а напроти. Тут досить велике помешкання: три спальні, вітальня, кухня, дві туалети і головне: великий ґанок на другому поверсі з видом на клаптик океану, що видніє у віддалі двох кварталів. В одному з туалетів є туш, але є туш і на дворі. Є у вітальні телевізор (де ми дивилися вчора на олімпіяду в Бейжінґу), а я маю окрему кімнатку, що дає вигоду відокремлення. Але помешкання це дуже коштовне ($1,200) і Уляна нарікає, що сподівалася за ці гроші більш доглянутого господарства. (Бо є чимало недоліків: годинник зіпсований, замок у дверях не замикається, в кухні бракує посуду, ітп). Три вечері їли ми в ресторані, один раз жарили стейки на барбекю, а сьогодні плянуємо жарити курку. В мене господарські обов'язки — мінімальні, господиня тут — Уляна. Я гостила всіх вчора і два дні тому морськими стравами в ресторанах, а вранці до сніданку приношу з недалекої пекарні печиво.

Погода дуже гарна: сонячно, тепло, повіває вітрець. Вечорами буває навіть холодно і я картаю себе, що не взяла з собою більше теплого одягу.

Взяла собі з дому листи Коцюбинського до дружини ("Я так поріднився з тобою", Київ: Ярославів Вал, 2007) і саме закінчила читати. Як добре відмітила Соломія Павличко, багато там описів харчування, але на щастя є і кілька дуже цікавих листів з описами лазурової ґроти на Капрі, спустошеної землетрусом Мессіни на Сицилії (стор. 228), опис риболовлі на Капрі (с. 235), релігійного свята на Grande Marina з точним описом процесії, феєрверків ("релігіозність тутешнього народу — це тільки любов до театру" с. 241), святкування Різдва на Капрі 1911 року ітп. (с. 274). Дуже вартісні і цікаві його зустрічі в Галичині, де його вітають з великою пошаною і прихильністю, як визначного письменника (тоді як, за свідченнями Аплаксіни, в Чернігові не всі навіть знають, що він є письменник!), а також його згадки про враження від Гуцульщини, про виїзди верхи на полонину до гуцулів ("Вночі попав я на оригінальні обряди, забаву при тілі вмерлої баби" с. 240). Приємно бачити його український патріотизм (напр. про маленького сина Юрка, який вчиться говорити, пише "не вчіть його тільки по московському, бо як звикне, то трудно буде одвикнути" с. 116). Але чи послідовний він? Аплаксіна твердить що на службі говорив він тільки російською мовою. Треба мені буде купити листи до Аплаксіни (саме вийшла, НТШ-А навіть дало ґрант), але я не знаю, чи є там тільки російські оригінали, чи і українські переклади?

П'ятниця, 22 серпня 2008. Wildwood Crest. "Crocus by the Sea".

Закінчила читати вже другу книжку Fateful Crossroads — англомовний переклад Роми Франко Перехресних стежок. Ось нарешті, на старостi літ, завдяки перекладам Роми Франко, я признаюся, вперше прочитала Основи суспільности, Для домашнього вогнища, Великий шум, Не спитавши броду і Перехресні стежки. Ці речі показали мені іншого Франка, не того, якого ми вивчали колись в гімназії. Я навіть трохи здивована фактом, що ці Франкові романи ще й сьогодні такі читабельні, що вони гостросюжетні, що автор вміло будує напруження і пуанту, і що так справді багато можна довідатися про побут і життя в Галичині в час австроугорського панування, і що тут в центрі уваги не так селяни й робітники, як інтелігенція, багаті землевласники поляки, священики, купці євреї. У Перехресних стежках дуже цікаво зображені проблеми польських патріотів після невдалого повстання проти Росії, дві групи євреїв — асимільованих і традиційних, злидні і незлагоди селян русинів після скасування панщини, труднощі й інтриґи початкуючої конституційної демократії і міжетнічні взаємини і конфлікти.

П'ятниця, 29 серпня 2008.

Вчора закінчилася конвенція демократичної партії тріюмфальною промовою Барака Обами. Воістину історична подія: вперше в історії США кандидатом на президента буде чорний громадянин. Конвенція відбувалася в Денвері, тривала чотири дні, з промовами виступали Едвард Кеннеді (який має рака мозку, і спершу думали, що він не зможе прибути особисто), Мішель Обама, майбутня перша лейді, Гіларі Клінтон, Бил Клінтон, Рішардсон, ґубернатор Нью Мексико, який був одним з кандидатів на президента, колишній віцепрезидент і мій кандидат в президенти Ґор, сенатор Байден з Делавару — який також змагався у передвиборчій кампанії, а тепер уже виступав у ролі партнера Обами, як майбутній віце-президент. Мушу сказати, що мене цей демократичний процес навіть зворушує і я слухала цих промов із зацікавленням і часто із подивом. Гілларі Клінтон (що на неї я віддала свій голос в передвиборчій кампанії), дуже гарною промовою переконувала своїх прихильників, щоб об'єдналися навколо одного кандидата Обами, який чейже репрезентує майже точно такі самі ліберальні позиції, як і вона. Мені в Америці завжди найбільше імпонують люди, які вміють з тактом і ґрацією визнати свою поразку і ґратулювати переможцеві. Бил Клінтон також виступив дуже ефектовно, підтримуючи Обаму, і регабілітував себе за не зовсім фортунні критичні ремарки в час передвиборчої боротьби. Так ось починаються президентські вибори. Тимчасом сьогодні сенатор МекКейн, республіканський кандидат, зробив сензаційне рішення, проголосивши своїм партнером-кандидатом на віцепрезидента невідому ширшому загалу жінку-ґубернатора Аляски. Він очевидно хоче приєднати собі незадоволених колишніх прихильників Гілларі Клінтон, що може не схочуть голосувати на Обаму. Невже справді США дозріли вже до того, щоб перебороти расизм і вибрати чорного кандидата президентом? А цей кандидат — хоч ще дуже молодий і малодосвідчений, виявляє феноменальні здібності організатора і промовця. Не знаю чи зможе він здійснити свої обіцянки щодо медичного страхування, закінчення війни в Іраку, освіти, боротьби із бідністю і інші ліберальні програми — але треба дати йому шанс змінити напрям внутрішньої політики.

Щодо зовнішньої політики, думаю, різниці між демократами і республіканцями мінімальні. Навіть Буш поволі думає забирати військо з Іраку, а становище щодо Росії також мабуть не дуже буде різнитися, без уваги на те, чи президентом буде Обама чи МекКейн. Обама, нібито, менше загонистий і більше схильний до міжнародних переговорів, але навряд чи потуратиме аґресивній політиці Росії, яка суперечить інтересам Америки.

Я трохи втомлена після візити моїх гостей з Торонто. Але ось вже все попрала, випрасувала, поскладала, перенеслася назад до своєї власної спальні (бо в час їх гостини спала в своїй робочій кімнаті, а Максимові й Уляні відступила була свою спальню, де є єдине тепер в моєму домі подвійне ліжко) і все знову повертається до звичного status quo.

Чекаю на книжки від Пульсарів. Вже навіть підготувала новинку до преси, щоб вислати разом із книжкою до Свободи.

Понеділок, 1 вересня 2008. Пополудні.

Два останні дні під знаком великого ослаблення. Почала нотувати тиск і пульс, щоб мати якесь об'єктивне свідчення того, що мені просто здавалося. І ось виявила тиск поголовно нормальний, але фібріляції! пульс нерівномірний і понад 100! І це тривало кілька годин. А вчора при комп'ютері я раптом відчула такий заворот голови, що думала, що зімлію. Такого мені ще не траплялося. Що це таке? Сьогодні виглядає унормувалося, але я не почуваю себе певною на ногах. Я зовсім недавно (25 серпня) мала візиту в свого кардіолога: все було нормально і я навіть не мусіла йому звітувати про будьякі комплікації від попередньої візити.

В п'ятницю поштар залишив повідомлення, що прийшли пакунки від Пульсарів. Але — хоч обоє ми були вдома — він цих пакунків не залишив, мабуть тому, що дзвінок не працював (що ми тільки сьогодні помітили). Ну, тих пакетів так багато, що я по них на пошту не зможу поїхати — треба буде просити, щоб таки доставили додому, а це значить — ще один день проволоки. А сьогодні Labor Day — отже пошта не працює.

Четвер, 4 вересня 2008. Полудне.

Завезла я Марка вранці на 7-му годину до лікарні Айнштайна в Елкінс Парку на операцію коліна. Фактично завіз він себе сам, а я повернулася автом додому і тепер чекаю на виклик з лікарні, щоб поїхати по нього. Маю надію, що все пішло без комплікацій, але, очевидно, хвилююся.

Вчора прийшло від Пульсарів 10 пакетів книжок, ще мають бути два пакети. Я вже вчора встигла послати першою клясою посилку Тарасові і звичайною медіа-ратою послала книжку до Свободи з доданою новинкою. Довідалась на пошті, що, нажаль, мусітиму всі посилки книжок надавати особисто на пошті, бо книжка важить більше, ніж дозволено кинути просто в поштову скринку. Отже готую пакети до преси і до вибраних бібліотек і осіб. Посилка (найдешевша) коштуватиме $2.58 від примірника. Постараюся декому передати книжки особисто, щоб уникнути цього кошту, але це значить, що доведеться чекати на різні нагоди.

МекКейн зробив виборцям несподіванку і назначив на партнера-віце-президента — молоду жінку, що є ґубернатором Аляски. Вона називається Сара Пaлін і є матірю 5-ти дітей, в тому числі немовлятка хворого на сундром Давна. Ґубернатором вона є менше ніж два роки, раніша була мером малого містечка, що має менше як 7,000 мешканців. Тільки двічі в житті виїздила поза Аляску — в тому один раз до Канади. Одне слово — провінціялка, яка відповідає смакам і поглядам консервативів республіканської партії: вона — проти абортів, за правом на зброю, за впровадженням у школи поруч з теорією еволюції — теорії креатіонізму, і тим подібне. Вчора вона виступала з промовою на республіканській конвенції — як на людину невеликого досвіду у великій політиці — виступ її був незлий і зустріли його делегати бурхливими аплодисментами. На мій смак, такий вибір вказує на загонистість МекКейна, яка може довести нас до безвідповідальних рішень колись в майбутньому, якби він вийшов президентом. Тим більше, що йому вже 72 роки — якби помер — пані Палін може раптом стати лідером не тільки США, але і всього західного світу. Я розумію, що він цим своїм вибором хотів з'єднати собі демократів-жінок прихильниць Гіларі Клінтон, яка перепала у передвиборах. Але невже республіканці не могли знайти більш кваліфікованої жінки, та ще й такої, що маючи дорослі вже діти, могла б всеціло присвятитись державній політиці? І що це за такі гіпер-феміністичні родинні вартості, що схвалюють молодій матері занедбувати малих дітей коштом престижної, але якже відповідальної роботи?

Листар тількищо приніс ще один пакет від Пульсарів — шість додаткових примірників.

Субота, 6 вересня 2008. Полудне.

Марко перший день після операції був ледве притомний, відсипляв анастезію. Тепер бере на біль лік, лежить з піднесеною ногою, але час до часу встає, сходить на низ (виходить на двір курити!). Вчора обідав у кухні. Операція його — це була за офіційною дефініцією: Knee arthroscopy with ACL reconstruction і робив її хірурґ Gene Shaffer. Лікування забере ще чимало часу — наступна візита в хірурґа — 17 вересня, потім ще буде інтензивна фізична терапія.

Тарас уже одержав примірник книжки і написав мені листа електронною поштою. Пише, між іншим: "вже прочитав мій розділ, літературно Ти його дуже гарно виправила. Цілий день нині опанований споминами, починаючи 85 літ назад, напевно нині підчас спання будуть мені снитися давні часи." Він тепер уже не на власному помешканні, а у сина Богдана. Я рада, що дожив до появи Остапового покажчика і своїх споминів у ньому. Та й моїх висновків, які надають особливого значення його дружбі з Остапом.

Вчора надала я на пошті додаткових вісім примірників: в тому числі для Штогрина і Лариси Онишкевич — решта для української преси і для двох бібліотек: Конґресової і Нью Йоркської. Примірники для славістичних журналів вишлю після того, як перевірю їхні адреси. А на днях особисто вручу книжку Українській Бібліотеці, Бібліотеці Ван Пелт, Рудницькому, а може також — за посередництвом Кіпи і Процика — примірники для УВАН і для НТШ-А.

Четвер, 25 вересня 2008. Пополудні.

Можна б уже справити похорони щоденника: не велика активність, як бувало минулими роками, а навпаки — апатія, депресія спричинилися до його занепаду. Але сьогодні чуюся трохи більш позитивною, та й побачивши, що останній запис 6 вересня, а сьогодні — 25 вересня, подумала: є ще надія, ще не пройшов цілий місяць мовчанки.

У світі — погані новини: на американському фінансовому ринку крах, що його починають порівнювати з часами депресії — сьогодні Конґрес, кажуть, дійшов до згоди над запропонованим адміністрацією Буша законопроєктом, де держава вкладає у фінансовий ринок 700 мільярдів доларів, щоб рятувати кредити і стримати паніку на біржі. Оттаке: соціялізуємо втрати, приватизуємо заробітки. І це тоді, коли США мають величезну заборгованість, що її доведеться сплачувати наступним поколінням. Але втручання держави — конечне, це вже зрозуміли навіть республіканці. Маю надію, що стабілізація врятує і мою пенсію на наступний рік, а не тільки головокружні заробітки біржевих спекулянтів.

Незавидна роля нового президента — а маю надію, що буде ним ліберал Обама. При таких витратах держави, звідки взяти фонди на конечну реформу медичної страховки, на реформу освіти? Та й одідичить він дві війни: в Іраку та в Афґаністані, нуклірну загрозу з боку Північної Кореї та Ірану, не згадуючи по новому аґресивну Росію.

Російська аґресія в Грузії, посилила розлад політичної ситуації в Україні. Премієр Юлія Тимошенко не поспішила осудити цю аґресію в Грузії, секретаріят президента закинув їй не менше як державну зраду, демократична коаліція розпалася і Ющенко погрожує новими виборами. Віра Лащик їздила в Україну і повернулася розчарована і засмучена страхітливою русифікацією життя в Києві.

Депресивний мій стан стримує мене від праці над обіцяною статтею про англомовні переклади Франка для JUS, але стимулює оглядання фільмів та слухання аудіо-книг перед сном (або перед безсонною ніччю, що також нераз трапляється). Прослухала вже два томи історичних університетських лекцій про хрестоносні походи, про життя і музику Гайдна і Моцарта (позичила в Аббінґтонській бібліотеці ці аудіо-книги, що їх продукує Teaching Company, — вони тепер втратили в моїй особі платного клієнта!), прослухала цікаві автобіографічні записки і коментарі до власних пєс Артура Міллера, а тепер саме слухаю живо і дотепно написані спогади телевізійного журналіста і коментатора Волтера Кронкайта.

До Української Бібліотеки їжджу двічі в тиждень — це тепер єдина моя данина громадській праці. В церкві давно вже не була, контакту з людьми майже не маю і — особливо в час, коли на мене находить глибока апатія — не шукаю. Зрештою — довкола самі сумні новини: не маю сили людей потішати, бо і в самої не досить joie de vivre.

Вівторок, 7 жовтня 2008. Увечері.

Вчора пополудні померла Люда Чайківська. Довідавшись, що вона важко хвора, я вчора вранці потелефонувала до Зенка і довго з ним говорила. Розповів мені всі подробиці її хвороби. Два роки тому мала проблему з оком. Пішли до лікаря і виявилось, що це — рак. Випалювали радіяцією, але перестерегли, що цей рак може поширитися в організмі. Це і сталося. Останні обстеження і тести виявила рака печінки і то в заавансованому стані. Лікар отверто заявив, що їй не жити довше ніж 4–6 місяців. Жодних ліків казав не брати, бо не допоможуть, за винятком таблеток на усмирення болю. Останньо, казав Зенко, Люда довго спала, часом по 20 годин на добу, зовсім перестала їсти і пити, нічого не говорила. Минулої ночі вперше почала стогнати від болю і він дав їй пілюлі. Чи знала вона і була свідома діягнози? В неї вже деякий час були прояви дементії і вона приймала ліки, які трохи допомагали. Сам Зенко мається трохи ліпше, легені чисті, кисню не мусить уже приймати. Опікувався Людою при допомозі медсестер, які приходили щодня. До господарства Юрко замовив їм поміч для прибирання хати. Харчі також йому приносять, каже — аж занадто. Дуже був радий розмові зі мною. Почав під кінець згадувати молоді роки, коли він мешкав у приміщеннях св. Юра і хлопцем бавився в митрополичому парку і часом зустрічав на візочку митрополита, який завжди частував його цукерками.

Ще не відомо, коли буде похорон. Смерть, як я завжди повторюю, буває часом приятелем людині. Добре, що Люда померла вже тепер, що не мусіла мучитися ще кілька місщців.

Пару днів тому почала я писати статтю про англомовні переклади Франка, замовлену редактором JUS. Це зразу підняло в мене настрій — навіть вставала одної ночі — прокинувшись о годині 2-ій і не встані заснути до 3:30, вирішила встати і сісти за комп'ютер. Отже безсонна ніч принесла позитивні результати.

Сьогодні — десь за дві години — буде друга дебата між Обамою і МекКейном. Ці дебати — надзвичайна лекція американської демократії — їх повинні слухати всі і то не тільки в Америці.

Аня прислала мені вирізок з Америки, де надрукована моя новинка про появу бібліографічного покажчика. В Свободі досі не було, а тепер як побачать уже надруковану новинку в Америці — чи схочуть і собі її надрукувати?

Понеділок, 13 жовтня 2008. Увечері.

В суботу були похорони Люди. Були ми обоє з Марком і в церкві, і на цвинтарі, і на поминках в ресторані. Зенко просив мене допомогти їм з посмертними оголошеннями. Я підготувала текст, показала їм для одобрення, і ще в четвер послала електронно до Свободи, а також особисто занесла до Центру, щоб дали це в суботу вранці по радіо. Саме це радієве оголошення допомогло: було дуже багато людей — не тільки в церкві, але і на цвинтарі. Свобода, очевидно, приходить запізно — отже оголошення в Свободі — для документації та для інформації знайомих далекого віддалення. На поминках промовляла Наталя Пазуняк і Аня Максимович. Зенко тримається досить добре. Вчора телефонував до мене, щоб подякувати за допомогу, довго зі мною говорив, згадував давні часи. Ще не відомо, чи залишиться він мешкати у власній хаті — хоч я думаю, що йому було б там найкраще — при спорадичній допомозі сина, невістки, та й наймленої допомоги. Принаймні, якби я була на його місці, то зробила б такий вибір.

Сьогодні запросила мене Оксана Фаріон на розмову в справі Нашого Життя. Ірені Чабан управа СУА подякувала за її працю і журнал тепер редагуватиме Тамара Стадниченко. В СУА вже давно нарікали на Чабан, і особливо на кошти з нею пов'язані (її син робив мовну редакцію і брав 22 дол від сторінки!) Тамара досі редагувала тільки англомовну частину журналу і вона, очевидно, більш ніж Чабан, потребуватиме українського мовного редактора та й взагалі потребуватиме допомоги з редагуванням українського матеріялу. Бачу, що управа СУА взяла собі за приклад УНС — там об'єднали під одною редакцією Свободу і англомовний тижневик. Але там є цілий штаб допоміжних редакційних працівників, крім головного редактора. Наше життя — єдиний тепер журнал, що виходить в Америці і було б дуже шкода, якби він перестав виходити. Але останнім часом він був нецікавий і люди перестали його читати (включно зі мною). Отже потрібно не тільки втримати журнал, але по можливості також його трохи змінити, щоб він віддзеркалював життя українських жінок в Америці і не був тільки збираниною випадкових матеріялів. Можливо, що і я тепер вряди годи щось напишу для НЖ — зокрема може візьму на себе якусь одну рубрику, напр. "Для жінок, про жінок" або "Що читати". Думаю, що журнал буде більше читабельний, як крім довших статтей будуть короткі новинки, анотації, гумор ітп.

Свобода надрукувала новинку про Бібліографічний покажчик, та ще й дала репродукцію обкладинки! А крім того я мала минулого тижня приємну несподіванку. В середу мала запланований вихід до театру. Марко мається значно ліпше, трохи вже ходить, але до театру не хотів іти, бо казав, що йому за тяжко буде сидіти дві години в кріслі із зігненим коліном. Отже його квиток я подарувала Вірі. А це значило, що мені самій треба було доїхати до театру (бо Віра їхала прямо із праці). Отже я запланувала свій день так: поїхала на PENN пополудні, вступила до клініки по щеплення проти інфлуенци, а тоді пішла на пару годин до бібліотеки. Там сіла переглянути нові числа журналів Slavic Review, SEER, SEEJ, WLT і ось зовсім несподіваного натрапила у Slavic and East European Journal на рецензію на Поетичні переклади, автором якої є Nina Shevchuk-Murray. Хто це такий — не маю поняття, вперше це ім'я бачу. Дуже я зраділа: не даром послала рецензійні примірники до журналів!

До театру поїхала я разом з Раном і Марилею, так як ми це вже робили не один раз. В театрі Wilma ішла п'єса "Rock 'n'Roll" Tom-a Stoppard-a. П'єса політична: про совєтські танки в Чехословаччині в 1968 році — аж до Оксамитної революції і краху комунізму. Деякі частини навіть зворушливі, особливо кінець. Але текст варто було б прочитати, бо не все було зрозуміле. Режисери використали також на екрані кадри документальних фільмів і це робило враження. Пригадалося мені, що Шкворецький також в якійсь своїй книжці писав про ролю джазу в дисидентському чеському русі.

Вчора провела я пару годин у Центрі, працюючи разом з Ромком Проциком, Анею Максимович, Славком Федорійчуком, Дзвінкою Пелех-Зварич, Галиною Клюк і Кікою (Оленкою) Хабурською, стежевою Чортополохів, дочкою Захарчуків, над підготовкою виставки з нагоди 50-ліття Української Бібліотеки. Дві ґаблотки, одна стіна, і велика вітрина — роботи було дуже багато для всіх, але виставка готова і виглядає незле. Багато підготовчої роботи виконав сам Процик. На його голові все це святкування, що має бути в неділю 19 жовтня — маю надію, що пройде з успіхом. Замість бенкету тим разом матимемо академічну доповідь Сергія Плохія — гарвардського професора, який вперше виступить перед українською громадою Філядельфії. Це такий продуктивний вчений, що ми одну ґаблотку присвятили його книгам. Приклад до наслідування колегам на УНІГУ — напевно реагують на його продуктивність із заздрістю!

Вівторок, 14 жовтня 2008. Пополудні.

Закінчила слухати біографію Бенджаміна Френкліна, що її автором є Walter Isaacson. Це велика книга — аудіовидання має 21 компактних дискет! Звичайно слухаю перед сном. Часом засипляю раніше від закінчення дискети і тоді на другий день слухаю вдруге. Френклін — цікава постать, більше ніж будьхто інший він віддзеркалює прагматичний підхід американців до життя. З Джаном Адамсом вони були суперники — і я вже знала чимало про Френкліна і з його власної автобіографії і з книги Давида Меккалла про Джана Адамса.

В українській бібліотеці, де я сьогодні працювала, як звичайно, три години, каталогізуючи нові книжки, взяла я пару номерів журналу "Жінка". Хочу написати про це видання коротку замітку до рубрики: "Про жінок, для жінок", що її запропонувала я Тамарі запровадити в Нашому житті. Одне слово, почну бавитися журналістикою.

П'ятниця, 17 жовтня 2008. Пополудні.

В театрі Арден вже кілька тижнів іде вистава "Кандід". Це — музична комедія на основі Вольтера, з музикою Бернштайна. Я дуже на це хотіла піти, але якось ніяк не складалося. Та ось я довідалася, що — це вже останні дні. Потелефонувала, чи є ще квитки і намовила Віру. Оттак учора ми дві з Вірою були в театрі і перед тим на вечері в ресторані Форк (Fork). Постановка мене не розчарувала — навпаки. Знамениті репліки Вольтера були дуже дотепно і помислово получені з модерною хореографією і непоганим співом. Актори грали надзвичайно добре — їхня молодеча енергія поривала і глядачів і викликала подив. Можливо, що п'єса була трохи нерівна і за довга. Але я мала справжню насолоду від цієї сатири і рада була, що не прогавила нагоди побачити її на сцені. З програми відпишу документацію: Candide. The Royal National Theatre Version. Music by Leonard Bernstein. Book adapted from Voltaire by Hugh Wheeler. In a new version by John Caird. Lyrics by Richard Wilbur [et al.] Directed by Terrence J. Nolen.

Шукаючи для Нашого життя за гумором, знайшла я в своїй папці мій улюблений і часто цитований віршик про гумористів. Виявляється, що я забула, хто його автор, та й цитуючи з пам'яті пропускала два рядки посередині. Щоб мати це під рукою для майбутнього вжитку, хочу переписати це тут у щоденнику:

Була у гомориста-недогадька
манера підроблятися "під дядька".
Життя ж стосуються метаморфози
частіше, ніж поезії і прози.
Вже став той дядько інтелектуалом,
а гуморист ... лишився зубоскалом.
Автором цього віршика, що був надрукований в Літературній Україні 8 лютого 1974 року є Дмитро Білоус.

Читаю тепер перед спанням Страсті за Миколаєм — біографічний роман про Миколу Лисенка, що його автором є Василь Шевчук. Книжка — видання Пульсарів і я купила її на Максимову рекомендацію. Він знає, що я люблю біографії і тому згадав мені про це видання, але сам він його, очевидно, не читав. Я дуже розчарована. Примітивний патріотичний патос ніяк не заступить справжньої документованої біографії Лисенка. Але для цього треба іншого автора.

Максим з Уляною вчора були в УНІГУ на презентації фестшріфту для Грабовича. Цікаво як там усе відбулося. Дізнаюся, мабуть, аж за кілька днів, бо вони поїдуть на вікенд на Кейп Кад. Я рада, що матимуть трохи відпруження, бо тепер Уляна багато часу проводить у Клівленді з хворою мамою і вони з Максимом не часто можуть разом кудись поїхати.

Вівторок, 28 жовтня 2008. Полудне.

Сьогодні Ігор Колесник почав грунтовний ремонт моєї спальні і лазнички. Зніматиме старі тапети, малюватиме наново стіни і дерево, а це включає також шафи, що їх є три. Було б добре, якби можна дати також новий килим, але для цього треба було б винести з кімнати і ліжко, і шафу з книгами, і два нічні столики, і бюрко, і дві шафи з шухлядами на білля і одяг, і фотель з підставкою на ноги, і дві отоманки, що мають інше призначення, але в мене вони служать для сховища архівного листування. А ще є в шафі кілька валіз і пачок з моїм архівом. Аж страшно подумати скільки того всього. Що з тим робити? — винести нема куди. Сама підготовка кімнати (звільнення шаф від одягу і шафок в лазничці від ліків та туалетних речей) забрала мені тиждень часу. І всім цим завалена мала гостинна кімнатка. Якби хтось хотів до мене приїхати — не міг би, бо ночувати нема де! Я сама випровадилась до свого робочого кабінету, який також завалений речами, і що повинен бути на черзі до ремонту. Не даром я роками відкладала цю роботу — справа була не в грошах, а саме в страху перед цим підготовчим зусиллям.

Сьогоднішня дата замітна також фактом, що я нарешті переслала електронною поштою review article до JUS "Ivan Franko in English". Я рада, що позбулася цього зобов'язання. Вийшло на сім сторінок комп'ютерного друку з інтерлініями. Побачу, що скаже редактор Примак, який замовив в мене цю статтю і прислав чотири томи перекладів Франка. Добре, що мені вдалося закінчити це впору, бо я нарешті могла забрати з моєї робочої кімнатки значну кількість томів творів Франка — і моїх власних з 20-томного еміграційного видання, і позичених в бібліотеці з 50-томового київського видання, що ними я була обставилася, коли писала цю статтю.

Не встигла я відмітити, що минулого вікенду відбулося успішне святкування 50-ліття Української Бібліотеки. В суботу 18 жовтня було шкільне свято книжки. Я пішла подивитися і була приємно вражена і досить вдалою інсценізацією (Галина Клюк підготувала на основі мого давнього монтажу-вертепу) і — ще більше — 350 членною авдиторією учнів всіх 12-ти клас суботньої української школи. В неділю відбулося офіційне святкування. І на нього з'явилося понад 100 осіб філядельфійської української інтелігенції. Було скорочене повторення інсценізації, але головною атракцією була доповідь Сергія Плохія "Україна в Европі". Гарвардський професор виступав перед громадою Філядельфії вперше і це допомогло зацікавити публіку. Роман Процик, як голова Ради Бібліотеки, вів програмою і показував зразки наших книг на екрані — свого роду "віртуальна виставка" — як доповнення до виставки у великій вітрині і двох ґаблотках при вході. Свято звернуло увагу громади на бібліотеку і, маю надію, придбає їй нових читачів, співробітників і меценатів. Самопоміч і Пластова Фундація дали пожертви по $5,000, Чортополохи дали $1,000, а крім того поодинокі члени дали особисті дотації (я дала 200 дол.) і солодкий буфет. Я встигла вже написати про цю імпрезу до преси, але покищо тільки переслала Процикові, щоб доповнив суму дотацій та й долучив якесь фото.

Вчора їздила я з Вірою, Іреною Щербою і сестрами Вакуловськими на відзначення річниці голодомору. Це відбувалося в місті, в епископальній церкві на Ріттенгавз сквері і зібрало кількасот осіб української і неукраїнської публіки. В програмі були виступи хорів (молодь баптистів мала успішний хоровий виступ, а також діточий ансамбль-камертон, своєрідний оркестр дзвіночків), хор Акколада, скрипкове сольо Соломії Івахів, сольоспів Марти Залізняк, короткі промови священиків різних віровизнань і двох представників дипломатичної служби України. Вела програмою Уляна Мазуркевич. Не всі заповіджені в друкованій програмці особи з'явилися, не розумію чому. Звертала увагу на себе відсутність заповідженого у програмі митрополита Стефана Сороки. Зразу після тої імпрези ми з Вірою поїхали до УКУ на виступ нового ректора УВУ, Івана Мигула. Тут було менше 20 осіб, але це, кажуть, більше ніж прийшло було на цю ж доповідь Мигула в НТШ-А, в Нью Йорку попереднього дня. Говорив він досить цікаво, інформативно. Там тепер на черзі продаж будинку на Pienzenauerstrasse і купівля іншого, більшого будинку в дешевшій дільниці. Був розрахунок, що ця заміна будинків дала б ще й додатковий капітал — endowment для університету. Тепер світова фінансова криза ці справи трохи ускладнює.

Марко вже ходить без палиці, але ще має на коліні brace. Завтра має мати візит у хірурґа, може щось нового довідається. Він кілька годин на день робить приписану руханку, а крім того двічі в тиждень ходить на фізичну терапію. Приїздила недавно до Філядельфії Ганнуся Стадниченко і з тої нагоди зібралося молоде товариство і запросили також Марка. Добре, що Філядельфія є його рідним містом і що має він тут давніх товаришів і знайомих. Тепер він уже може їздити не тільки моїм, але і своїм власним автом. Моє має автоматичну трансмісію і щоб ним їхати вистачає одна лиш нога.

Середа, 5 листопада 2008. Полудне.

Важлива історична подія: у вчорашніх президентських виборах переміг Барак Обама і то великою кількістю голосів. Здобув 349 голосів електорального коледжу, тоді коли для перемоги потрібно тільки 270! (Джан МекКейн здобув 162 голоси). Остаточні цифри масового електорату ще підраховують. Вчорашні вибори New York Times характеризує як "one of the most remarkable contests in American political history". Ці вибори викликали, як каже преса, "unparalleled public interest": люди годинами чекали в чергах, щоб голосувати, навіть про мера міста Нью Йорку Блумберґа кажуть, що він мусів чекати в черзі, де перед ним було 270 осіб, що чекали на голосування! Я пішла голосувати десь після 10 ранку, бо знала, що тоді буде менше людей. Але і мені довелося чекати бодай пів години. В моїй дільниці — більшість чорних і всі вони, напевне, голосували за свого — вперше в історії — чорного кандидата. Але чорні становили на всю Америку тільки 13% електорату. І це дуже відрадно. Воно показує, що нарешті, після десятиліть расизму, біла Америка переходить до порядку дня, оцінюючи кандидата не за кольором його скіри. Про самого Обаму газета пише, що він — "nothing short of a phenomenon". Слухаючи його, можна подивляти його вникливий розум, ораторські здібності, надзвичайну огладу й опанованість. В своїй переможній промові говорив і до тих, хто за нього не голосував, мовляв, я хочу бути і вашим президентом, наголошував про труднощі попереду і про потребу "of a new spirit of service ... new spirit of sacrifice ... a measure of humility." John McCain у своїй елегантній і ґраційній concession speech, не тільки ґратулював переможцеві, але і закликав своїх прихильників підтримати нового президента. Один із бенефітів цих виборів є факт що Sarah Palin, ґубернатор Аляски, не буде віцепрезидентом для старого МекКейна. Її він вибрав, щоб задоволити крайню правицю республіканської партії, для якої, як писала преса, головне "babies, guns and Jesus", тобто опозиція до абортів, підтримка для права громадян на зброю і релігійний фанатизм важніші ніж все інше. А це жінка обмежених інтелектуальних горизонтів, яка може бути успішним політиком на провінції, але не лідером на міжнародній арені. Вислід виборів мене сильно зворушив — і не тільки тому, що і я голосувала за Обаму (навіть дозволила вжити своє ім'я напередодні в політичній реклямі "Ukrainian Americans for Obama", щоб трохи врівноважити факт, що більшість наших українців завжди тримають з республіканцями). Сьогодні вночі я навіть погано спала — бо після проголошення перемоги Обами, почала турбуватися як він дасть собі раду з низкою непосильних труднощів, із жахливою спадщиною, що її залишає республіканська адміністрація Буша молодшого (дві війни, крах економіки, ворожість до США великої частини світу) та ще й можливістю, що якісь божевільні фанатики-расисти можуть пробувати його вбити, як це вже за мого життя мало місце з обома братами Кеннеді, з Мартіном Лютером Кінґом.) МекКейн мав чимало добрих прикмет, але його вибір віцепрезидента, його загонистість і незрівноваженість, а також негативна кампанія партії зразили багато людей, навіть республіканців. Мене найбільше позлостило, що вони взяли на сміх Обаминого віцепрезидента Джозефа Байдена, за те, що він сказав, що платити податки — це патріотичний обов'язок громадян, а з Обами насміхалися, що він мовляв має намір запровадити "redistribution of wealth", коли він натякнув, що багатші люди повинні платити вищі податки. І що вони собі думають? А хто має платити податки, як не ті, що заробляють гроші? Проґресивна податкова система — це підвалина кожної модерної демократії. А тут республіканці роблять з неї насмішки, та ще в час, коли їхній президент Буш рятує крах банків шляхом мало що не соціялістичної націоналізації.

Дай Боже, щоб Обамі вдалося бодай дещо із пропонованого. На черзі в першу чергу — закінчення війни в Іраку. А якби вдалася реформа страхувальної системи здоров'я — то вже ці дві справи були б великим успіхом нового президента. В Америці, щоправда, президент не все може зробити. Але вибори дали значний мандат демократам — більшість і в сенаті, і в конґресі — отже є деяка надія, що можна буде перевести нове якесь законодавство.

Вівторок, 25 листопада 2008. Увечері.

Знову двадцять днів без записок у щоденнику. Жаль було б, якби так після тридцяти з гаком літ регулярних записок, ц ей щоденник помер ще навіть за мого життя. Потрібна реанімація.

Мої 78 уродини пройшли під знаком хвороби. Вперше від багатьох літ найшла на мене простуда — без гарячки, але з затканим носом і кашлем. Мала 13 листопада візит у Форсії і вже тоді чулася погано, а вона тільки глянула на моє горло, грудей навіть не слухала. Але пару днів потому раптом виникли фібріляції серця. Я налякалася, подзвонила до свого кардіолога. Віджілянте прийняв мене в понеділок 17 листопада, зробив електрокардіограму, послав на рентґен грудей, виявив бронхіт, і сказав, що не виключено, що саме бронхіт викликав фібріляції. Але тим разом приписав мені нові ліки, зокрема кумадину на розрідження крові, яка вимагатиме постійних перевірок в лабораторії. Фактично Віджілянте казав мені прийти ще і в середу — знову кардіограма, і тест ехо на серце. А в понеділок мала я піти до лабораторії на перевірку крові. Я це зробила вчора, але не в лікарні мого кардіолога, бо туди їхати далеко (Марко возив мене автом, а це дорога по експресі — я сама туди не поїхала б, а брати метро мені було за тяжко). Я вибрала медичну лабораторію недалеко українського центру в Дженкінтавні — бо туди доведеться мені їздити періодично, а звіт кардіологові лабораторія пересилає факсом. Вже сьогодні кардіолог мені телефонував, що отримав звіт від лабораторії, і що у висліді мені треба скоротити дозу кумадини на 1/6 (тобто брати 6 днів на тиждень, крім неділі). Чуюся значно ліпше, простуда вже пройшла. Віджілянте сказав також, що тест ехо виявив якусь "діру в серці", але це можливо в мене від народження, та й не вимагає якогось окремого лікування. Оттаке.

Хата під знаком ремонту. Моя свіжопомальована спальня вже знову завалена різними речами з робочої кімнати (з комп'ютером включно). Ігор Колесник виявився дуже добрим робітником, уважним і симпатичним. Робоча кімната вже має свіжо помальовані стіни, двері і вікна. Ще треба заінсталювати килим. Ми з Марком вже його замовили. Але ця робота вимагатиме винесення з кімнати ліжка і великого бюрка. Не знаю, як Ігор з тим дасть собі раду. Тому що він такий добрий працівник, і не має покищо іншої роботи, я запропонувала йому ще одну додаткову роботу: малювання стін і дерева у вітальні. Але це буде аж після Дня Подяки.

На День Подяки запросили ми на обід сестер Вакуловських. Фактично, це ідея Марка і він буде той, хто приготує святковий обід. Він взагалі кожного дня готує страви і навіть миє посуд, мовляв кухня замала для двох господарів. Я тільки час до часу щось приготую своє — шницлі, борщ, капусту. Ну, поки він не має роботи, то я не протестую. (Але працю в час теперішньої рецесії знайти буде мабуть неможливо, отже я матиму власного кухаря і шофера на довший час!).

Не маю вже довший час електронної пошти. Щось перемінюють на PENN і я втратила з ними зв'язок. (Також і тому, що десь затратила номер телефону і інформацію про зміну паролі — а тепер через ремонт і розгардіяш в хаті не можу того знайти). Ну, нічого. Можна жити якийсь час без електронної пошти.

Але я не байдикую. Навпаки. За останніх пару тижнів написала кілька статей. Статтю про Василя Махна до Нашого життя — замовили в мене, бо він отримав другу нагороду Ковалевих. Рецензію на переклади Федора Одрача, що її думаю послати і до Свободи і до Всесвіту. А крім того дрібні всякі новинки для Нашого життя — "Про жінок, для жінок", гумор, поезії жіночих авторів. І почала наново працювати над ULE, зокрема написала кілька анотацій на книжки видані в поточному десятилітті. 1990-і роки будуть останньою моєю бібліографією із запланованої серії. Але хотіла б я підготувати і видати бібліографічну книжку самих тільки книг і брошур — від початків до можливо 2010 року. І з тим я уже не зверталась би до КІУСу, а видала б або за власні гроші в Пульсарах, або може під фірмою НТШ-А. Це вимагало б тільки технічого перенесення всіх книг і брошур з досі виданих і готових бібліографій та й доповнення новими книгами за останні роки. Це була б може найважніша праця мого життя доступна дослідникам — бо те що робить з моїми працями КІУС — великий раритет, та й доводиться чекати на ці їх рапорти цілими роками.

Середа, 17 грудня 2008.

Нарешті все знову на своїх місцях. Спальня, робоча кімната, і вітальня свіжо помальовані, відновлені. У робочій кімнаті новий килим — а на ньому пластикові підстілки для крісел, бо по новому килимі крісла неможливо було посунути! Видно, що це стандартна проблема, бо саме такі спеціяльні підстілки продаються в комп'ютерних крамницях. Комплікація виникла із драперіями у вітальні. Старі занавіси ми з Остапом робили на спеціяльне замовлення багато років тому. Вони трохи зблякли були від сонця, але здавалося, що можна буде дати до хімчистки і знову повісити. До хімчистки їх прийняли і почислили собі за цю роботу аж 185 дол. Я заплатила, але коли ми принесли занавіси додому і розпакували — виявилося, що вони зовсім подерті! Ігор нам порадив негайно віднести назад і вимагати звороту грошей. Що ми з Марком і зробили. Отже тепер вітальня має фіранки, але без драперій. Для драперій є вбудовані в стелю спеціяльні вішаки-інсталяції — отже треба буде рішити: або давати нові драперії (і не такі дорогі, як ті старі роблені на замовлення, що покривали цілу стіну), або залишити вікна з самими тільки фіранками, але відкрутити із свіжопомальованої стелі бляшані вішаки.

Завтра маю знову візиту у Віджілянте. Побачу, що він мені скаже. Від різних знайомих, які також беруть кумадину, чую, що вони беруть значно менші дози. (Тит Геврик, наприклад, бере половину того, що беру я). Почала пару днів тому записувати тиск крови, щоб дати звіт лікареві. Бачу, що в мене низький пульс, 40–48. Не знаю, від котрого це ліку. А сам тиск міняється. Мабуть від того, що їм. От вже двічі було понад 160 — і це можливо від того, що я дозволила собі з'їсти ковбасу з кечапом, або біґос. Може за багато солі?

Останнім часом слухала кілька цікавих книжок. Jane Air / Charlotte Bronte, Father and sons / Ivan Turgenev, Alexander Hamilton/ Ron Chernow. А крім того переглянула спогади Олекси Горбача і англомовну біографію Міцкевича авторства Романа Коропецького. Здивував мене Турґенєв — я його раніше не читала, а тепер мені здається, що він цікавіший ніж Толстой. Адам Міцкєвіч трохи втратив в моїх очах після прочитання його біографії. Я мало знала про його пов'язання з культом Тов'янського і про його особисті стосунки з жінками. Якщо говорити про поета-пророка нації — то наш Шевченко своїм життям значно більше надається для такої ролі. Про Горбача я також була вищої думки перед тим заки прочитала спогади. Джен Ейр читається як сюжетний роман і нагадує про багатство англійської літератури, але він трохи надуманий, і не такий вникливий як романи Джейн Остен. Про Гамільтона знала я чимало з історії, але ця аж надто докладна біографія (29 компактних дискет!) показує скільки він причинився до побудови сильної федеральної держави — США, і яким нелегким був цей початковий процес. Автор цієї біографії чимало негативних рис приписує і Джанові Адамсу і Томасу Джеферсонові.

Фінансова криза не тільки не вщухає, але ще й поглиблюється. Замикаються фабрики, скорочуються бюджети установ, тисячі людей втрачають працю. Над автомобільною індустрією Америки висить загроза банкрутства, а це загрожує безробіттям також і в споріднених ділянках. Ціна на нафту дуже впала, бо в сучасному кліматі попит на бензин значно скоротився. Є мала шаденфройде з цього — бо, очевидно, Росія на цьому дуже потерпіла. Но і очевидно для нас консументів полегша, коли за бензин не треба платити по 4 дол. за ґалон, а по 1.60! В Україні фінансову кризу поглиблює ще й парламентська криза. Тепер, коли законодавці повинні всю енергію спрямувати на рятунок економіки, вони не можуть створити діяльної коаліції і парламент фактично не працює.

Четвер, 18 грудня 2008.

Віджілянте послухав моє серце і хоч пульс низький і в мене обмаль енергії, сказав,що покищо не потрібно жодних змін, але заповів мені новий стрес-тест, щоб перевірити, чому я задихаюся. Наступна моя візита в нього має бути в лютому, а на тест я піду в січні, після повернення з Торонто.

Леонід Рудницький звернувся до мене за числом Всесвіту з 1994 року, де є надрукована його стаття про Мазепу. При нагоді розмови по телефону, я дізналася, що в нього є низка нових публікацій, які мені не тільки цікаві, але і потрібні. В тому числі нові книжкові видання перекладів Найдана з Максима Рильського і з Антонича. Це мені конечно потрібне для бібліографії (фактично, Найдан, як член редколегії журналу Ukrainian Literature повинен був мені — у власному інтересі — ці видання подарувати. Невже бідний бібліограф мусить ще й купувати всі видання за власні гроші?). При нагоді Рудницький приніс мені показати також фестшріфт на його честь, що саме появився і книжку статей про Маркіяна Шашкевича. А також один номер журналу Ukrainian Quarterly (Рудницький тепер є його редактором) — на PENN цей журнал перестали передплачувати, в Українській Бібліотеці його також немає, а мені варто кожен номер переглянути. Хоч після 2000 року я вже не буду продовжувати загальної і всеохопної бібліографії — але робитиму вибірку важніших статей і всіх без винятку нових книжок — не тільки перекладів, які описуватиму для журналу UL, але і літературознавчих монографій або збірників статей. Це для майбутньої книжки.

Неділя, 28 грудня 2008.

Вчора були в нас у гостях Марія і Ран Деї і Віра Лащик. Я спекла качку, подала раніше приготовані борщ і біґос, а Марко зробив салат, дикий рис і шпагаґи. Крім того були смачні канапки з рибною і шинковою пастою (мій недавній винахід), сири, вино, кава і чай, десерти, що залишилися з попередньої гостини на День Подяки. Ран є надзвичайно вдячний їдун, йому все безмежно смакує. А ще він приніс у дарунку власний свіжо спечений французький хліб (його спеціяльність, він любить пекти) і шоколадки. Вечір пройшов дуже приємно і я рада, що нарешті могла їх запросити — бо давно це плянувала. Ще й зробила я своїм гостям дрібні подарунки, що їх давно вже була наготовила.

День раніше, 26 грудня були ми з ними в театрі Wilma на виставі, що називалася "Schmucks". Автор — Roy Smiles, режисер — Jiri Zizka. Тема п'єси — різні роди гумору, персоніфіковані гумористами такими як були Groucho Marx і Lenny Bruce. П'ятеро акторів грали незле, хоч Маркові гра їх і сама п'єса не дуже подобалися. Я найбільше подивляю гру, яка включає акробатику — тепер коли я сама ледве ходжу, дивлюся з подивом на актора, що перескакує з крісла на крісло, з крісла на прилавок, і все це в тракті нормальної рутини.

На латинський Свят Вечір, як і минулими роками, поїхала я з Вакуловськими на концерт до презбитеріанської церкви в центрі міста. Тим разом поїхав з нами і Марко. Опісля Аня і Туся запросили нас на традиційні їхні лакоминки. Аня багато розповідала про свої різні пригоди на PENN і на всяких інших працях. Ми засиділися там до пізна і додому нас привезли вже далеко після півночі. Подивляю Марка, що він все це витримав з великою дозою терпеливости (не знаю: з приємністю? чи без?)

Маю запрошення до Рудницьких на Новий Рік, але ще не знаю, чи піду. Чуюся не дуже міцна, а ще й чіпився якийсь ніби ляринґіт — ледве говорю. А в перший день Нового Року летимо з Марком до Торонто. Може варто пару днів трохи відпочити.

Варто під кінець року зробити деякі підсумки. До замітних подій 2008 року належать:

із світових подій:
- перемога Барака Обами у президентських виборах
- велика фінансова криза у США і в цілому світі

із особистих подій:
- медаль ім. княгині Ольги
- праця над остаточною підготовкою і поява книги Остап Тарнавський: Бібліографічний покажчик.

нові друковані праці:
- мої нові переклади з Емілі Дікінсон
- стаття рецензія на біографію Ольги Кобилянської
- стаття про мене як перекладача — робота Юлії Стукало
- два мої вірші в антології "В іншому світлі"
- низка статтей про ювілей Української Бібліотеки

викінчені, ще не друковані роботи:
- стаття-рецензія англійською мовою на переклади прози Франка
- стаття-рецензія на переклад Федора Одрача
- кілька статтей для журналу Наше життя - стаття- історія "пластової бібліотеки" на замовлення Пластового шляху

господарські поліпшення:
- новий дах на хаті
- новий збірник на гарячу воду
- новий комп'ютер
- ремонт спальні, робочої кімнати і вітальні

родинні події:
- ґрадуація Ніни з Чоут
- Різдво в Торонто
- тиждень над океаном вліті з Максимом, Уляною, Іванком і Стефанком
- смерть Люди Чайківської

прикрощі і хвороби:
- нещасний випадок Марка з коліном і доготривале лікуванна з операцією
- мої клопоти з серцем, лікування в кардіолога, помітне ослаблення організму
- безробіття Марка, його поважні фінансові втрати.

Я вже трохи опанувала нову програму Word Perfect X3 на новому моєму комп'ютері і це дає мені змогу працювати над продовженням моєї серії Ukrainian Literature in English. "Трохи опанувала" але не зовсім: от взялася описувати позичені в Рудницького книжки — Найданові переклади з Антонича і Рильського і застрягла на покажчику перекладів Рильського: програма чомусь дублює мої ідентифікації поодиноких віршів (Боже, що це за копітка, марудна робота!) і я не знаю, як цього позбутися. Треба буде порадитися в Максима — він має і вживає цю саму програму. А я поспішала, бо хотіла повернути книжки Рудницькому ще перед виїздом до Торонто!