Новий Рік — Понеділок, 1 січня 1979.
Вперше пишу змінене число дати! Сидимо вдома — всі троє — Остап, я і Максим — на дворі занадто тепло, як на цю пору року (50̊– 60̊), падає дощ — настрій зовсім не святочний. Марко пару днів тому поїхав з товариством (Ія, Бобо із своєю дівчиною, Юрко Чайківський з жінкою, Цюк з жінкою, ще якісь молоді люди) кудись у гори на лещета. Сьогодні, мабуть, повернуться. Ми нікуди на Новий Рік не ходили — навіть Максим сидів удома. Зате день раніше, в суботу 30 грудня, ми провели цілий день у Нью Йорку. Увечорі "Слово" влаштовувало кінецьрічну зустріч сполучену із вшануванням Барчиного 70-ліття. В другій після полудня Остап мав засідання президії "Слова" — отже ми вибралися з дому біля 11-ої вранці, автом, користаючи із охоти нашого молодого шофера-Максима поїхати з нами. Я пішла просто до NY Public Library працювати над мікрофільмами "Свободи" (для Остапової бібліографії), Остап провів пополудне на засіданні Президії, Максим поїхав відвідати свого товариша David Martin-a, що студіює право на Колюмбії. А увечорі ми знову зійшлися в Інституті Америки на імпрезі "Слова". Про творчість Барки говорив доповідь спеціяльно для цієї цілі запрошений із Шікаґо Богдан Рубчак. Говорив точно 50 мінут і це був університетський виклад на високому рівені — трохи може занадто сухий і спеціялізований для загальної публіки. Хоч публіка, власне, була справді вибаглива, як це тільки можна побачити в українській громаді Нью Йорку. На доповіді людей, правда, було обмаль (понад 50) — (пізніше на перекуску з'явилось ще може із 20 осіб більше) — але що це були за люди — ну справжнє тобі українське Who is Who: Шевельов, Костюк з жінкою, Гірняк, Гніздовський з жінкою, Гуцалюк з жінкою, Прокоп, Лиман, Цимбалістий, Чолган, Грабович, Богдан Бойчук, Фізер, Гординський, Крушельницька, Ікер, Любович...Крушельницька читала кілька віршів Барки. Більше нічого не було в офіційній програмі — і це добре. Товариська вечірка мала незвичайно приємну й культурну атмосферу. Мені особливо було радісно, що був із нами в цьому товаристві і Максим. Я жартувала собі, представляючи його Богданові Бойчукові: мовляв, робіть добре враження, бо цей молодий чоловік може за 40 років писатиме мемуари і згадає про свою зустріч з українськими письменниками... Заскочило мене, що в Інституті висить ціла серія "Володарі України" Дядинюка. А я думала, що це Левко Яцкевич є власником оригіналів! — Шкода, що не приїхав на свій вечір сам Василь Барка. Написав Остапові, що йому шкодять на очі "світла великого міста"!
2 січня 1979
Сьогодні уродини нашого Марка — йому 26 років. З лещет вернувся вчора під вечір. "Party" з нагоди уродин не хотів, але запросив Олеся Лабуньку (но і очевидно Ію!) на обід. Обід був справді знаменитий (хвалю сама себе!): до коктейлу зробила я "свій" сир з горішками, а в меню були: борщ, телячі котлети, риж на дико, гриби і ґоґодзи та зелена шпарагівка плюс Cabernet Sauvignon. А на десерт: нуґат і "Kuchen" з маком. Я тільки недавно покінчила мити посуд — хоч вже десята! — і дуже втомлена. Втомлена не лиш сьогоднішнім обідом, але взагалі своїм куховаренням за останніх пару тижнів. Наварилася я за всі часи! Максим каже, що прибуде, мабуть, із 10 фунтів на вазі за час цих різдвяних вакацій! Але завтра він уже їде назад до Cambridge. Марко обіцяв завезти його автом — поїде з ними теж Ія, а може й Остап. (В нього, як звичайно, рішення відкладається до останньої хвилини!) У всякому разі, я наготовила їм уже повно харчів — печеню, решту вареників з м'ясом і котлетів, біґос, булку, медяник, "Kuchen"-маківник, сир з горішками. — Мама дала ще цвібак — одне слово, Максим їде обладований. Крім того везе повно книжок ( — адже будує собі бібліотеку!) і ще дістав від Мами невеликий сет тарілок, що їх він дуже потребує. (Я хотіла купити, але Мама знайшла якийсь старий кухонний сервіс ще від Бабці, що стояв без ужитку — отже справа розв'язана!) Щоб тільки завтра погода не наробила клопоту — сьогодні увесь день іде дощ і було дуже тепло (майже 60̊ F) — але вночі температура має дуже впасти і може все (не дай Боже) закінчитися снігом і льодовицею. Але — навіщо себе лякати? Побачимо!
3 січня 1979. 8 PM.
Хлопці виїхали з дому біля 2-ої, бо ще вранці мусіли полагодити деякі справи. (Максим — відібрати з крамниці новокуплені штани, Марко — піти на засідання з Рудницьким і клюбом у Ля Саль, що хоче отримати державний "grant" на едукаційний фільм про українців). Снігу немає, але температура впала на яких 40 ступнів — сьогодні страшенно вітряно й морозно, а у місцях, де не висохла вода вчорашнього дощу — лід. Погано в такий час бути в дорозі. Небезпека не лиш від можливого випадку — якби так авто стануло, можна замерзнути. Не матиму спокою, поки не доїдуть до Кембридж і не подзвонять.
4 січня 1979. 10 АМ (в роботі).
Хлоп'ята доїхали щасливо десь біля 10-ої. Я хвилювалася весь час, поглядаючи на годинник, і щоб відвернути думку і журбу — дивилася на якийсь фільм на телевізії. — Коли я сиджу при телевізії — це звичайно доказ якоїсь депресії чи апатії — роблю це рідко, на щастя. (Найбільше надивилася я на телевізійні програми пам'ятного — злопам'ятного — 1973 року!)
Вийшла смішна заковика. Дочекавшися 11-ої години, я із трепетом серця дзвоню до Кембридж (ануж, думаю, ніхто телефону не відбере — доказ, що вони ще не доїхали?) Піднімає трубку Максим: я аж відітхнула з полегшею. А він: "А ти що? Та ж Тато дзвонив уже годину тому! І нічого тобі не сказав? Ну, добра між вами комунікація!" І справді, комунікація паршива! Вчора за весь день обмінялися може одним-двома реченнями. Я трохи ображена його поведінкою. Марко ніби жартома випімнув йому, що він, мовляв, мамі на Різдво купив тільки помадки, як і своїм секретаркам, а він на те: я тількищо мамі купив дарунок на уродини за 250 дол.! — І ця його грошева вирахованість прикро мене вразила. Дарунки міряні грішми втрачають багато на вартості. Він не розуміє, що дарунок може бути дуже скромний, але коли він індивідуалізований, вибраний з увагою для смаків і потреб особи, що їй він призначений — то його вартість жодними грішми не зміриш. Ну, що ж: щедрістю сердечности він не грішив ніколи — а найбільший комплімент, що його я колинебудь від нього чула, це: "ти не така вже погана, як дехто каже". Зате про себе і свою красу думає багато. Залюбки розповідав колись, як австріячка-господиня говорила про нього "der hübsche"... Можливо, всі жінки "розвозили" його від дитинства — від мами починаючи, і на адоруючій смаркатій жінці закінчивши. Цим, може бути, і "перевернули йому в голові" на все життя. Mea maxima culpa — так мені добре, що добре мені так!
Мушу братись до роботи: щойно був телефон: якийсь адвокат з бюра attorney-general у Wilmington-і потребує цивільного права Ґаяни. Треба іти шукати за матеріялами!
***
Температура сьогодні вночі має впасти до 12̊F. Ущипливий мороз, вітер дух забиває. Ходжу обматулена шаликом. Транспортація теж працює погано: доводиться вистоювати й вичікувати автобусів і потягів метро. Маю вже два дні клопіт із міхуром і шлунком — зокрема вранці. І вчора і сьогодні ледве доїхала до центру міста і заки пересісти на другий потяг мусіла вступити до туалети. З шлунком і міхуром маю проблеми вже мабуть від дитинства — це, часом, буває справжнім прокляттам. Ну, але треба вміти жити з своїми слабостями і — по-змозі — опановувати їх.
6 січня 1979. 10 PM.
Природа таки сприяє старому календареві: вчора вночі впав перший цього року сніг: біло-біло. Мають наші патріярхальники біле Різдво. Марко, на щастя, повернувся додому вже вчора вночі — разом із снігом — попередню добу він пробув не в Бостоні, а вже в Нью Йорку. Вступали з Ією до товаришки, Оленки Хемич. Тепер він у Лабуньків, на Святій Вечері. Святкує вдруге. Тішився дуже новим убранням, що його сьогодні вранці відібрав із крамниці. Я навіть нашому елегантові зробила в новому костюмі фотографію!
Комунікація з Остапом встановилася наново, як звичайно, за посередництвом фізичної любови. На старші літа він нарешті навчився ліпше задовольняти мої потреби, як колись: зрозумів, мабуть, що осягнення орґазму не є виключним привілеєм чоловіків. І це мусить бути мені рекомпензатою за все інше!
9 січня 1979. 11:30 РМ
Вечір провела, слухаючи ораторію Гайдна "Die Schöpfung". (Едукують мене мої хлопці своїми дарунками! відкрили мені цілий новий прекрасний світ клясичної музики!) Лібретто базоване на Біблії та на Paradise Lost — текст рівнорядно в німецькій і в англійській мовах — хоч виконання на платівках — німецькою мовою. Добре, що є залучений і друкований текст — добра, немов модерна, поезія лібретто допомагає мені розуміти й музику. Це не молитва, бо ж молитва, мабуть, включає якийсь елемент прохання — а тут один радісний взнеслий гимн-пеан — життю, природі, Богові!
18 січня 1979. 11:10 РМ
Марко мав сьогодні відлетіти назад до Каліфорнії, але зайшла комплікація і він мусів відкласти свій відліт до понеділка. Комплікація такого порядку: він залишив негатив свого фільму в лябораторії в Нью Йорку (ще поки був виїхав до Голівуду). Тепер хотів відібрати. Пробував полагодити справу телефоном. Спочатку не могли знайти, а потім виявилося, що приватний Марковий фільм (тентативно назаваний Wet Shoes) помилково вислали до фірми Rockbestos в Нью Гейвен разом із індустріяльним фільмом. що його для цієї фірми робили Марко і Ран Кутак. Якась секретарка в Rockbestos обіцяла Маркові, що фільм вишлють поштою, але коли він подзвонив на другий день, сказали йому, що негатив "Wet Shoes" помішаний разом з негативом їхнього фільму і що вони не мають часу займатися сортуванням. Негатив фільму — це наче єдиний манускрипт великого твору і я розумію, що це для Марка справа першого пріоритету. Отже він відклав свій відліт, поїхав сьогодні автом до Нью Гейвен, щоб особисто самому ці справи полагодити. Ще не вернувся, але вже маю вістку, що є в НьУ Йорку, у своїх знайомих Керудів. Погода досить погана (мороз і вітер) і було б мабуть ліпше, якби він у них переночував, але виглядає, що він плянує ще сьогодні їхати назад додому.
Вчора ми мали "прощальний" обід з качкою і вином. Жаль мені, що Марка знову довго не бачитиму. Він рішений залишитись на завжди в Каліфорнії — хоч під сучасну пору взагалі не має ще жодної праці. Вже навіть запакував деякі свої речі, щоб вислати поштою додатково. — Я думала, що я переболіла вже цю розлуку минулого року, але бачу, що маю наново деякі "withdrawal symptoms".
Саме закінчила читати цікаву книжку: The Dispossessed. Автор: Ursula K.LeGuin. Це рід лектури, який нормально не попадає мені в руки: science fiction — жанр мало мені цікавий. Але мені сказав колега на праці, що цю книжку вживають на курсі соціології, як додаткову лектуру, і що це — утопія, з цікавими соціополітичними міркуваннями. Утопії — зокрема соціяльні утопії — завжди були в сфері моїх заінтересувань. І Бейкон, і Томас Мор були авторами утопій, а теж і Вольтерів "Кандід" близький до цього жанру. На диво, Ursula LeGuin виявилась автором не лиш талановитим, але із великою дозою літературної вправности, філософської глибини, освічености, інтелігенції, розуміння суспільної проблематики. Прочитала цю річ за пару днів (понад 300 ст.) з великим задоволенням. В цій нібито science fiction менше дешевої сензаційности (взагалі її немає!) — як у творі напр. голосного в американській літературі Мейлера!
Цитата із Dispossessed:
"...as surely as the future becomes the past, the past becomes the future. To deny is not to achieve. The Odonians who left Urras had been wrong, wrong in their desperate courage, to deny their history, to forgo the possibility of return. The explorer who will not come back or send back his ships to tell his tale is not an explorer, only an adventurer, and his sons are born in exile." (p.72).
23 січня 1979
Марко вже знову в Голівуді! Відлетів вчора з Нью Йорку нічним польотом. Коли ми дзвонили в 5-ій ранку — був уже вдома. Приємний був цей місяць його побуту тут. Відновилися, відсвіжилися контакти теплоти і сердечности. Зворушливо, що вже не лиш ми турбуємося хлопцями, але що вже і вони виявляють вряди-годи турботу нами. Гарні вдалися нам ці свята — nec semper erunt Saturnalia!
27 січня 1979, субота, вранці.
Вчора — після ціломісячної перерви — я нарешті знову сіла за кермо авта. Їхала, очевидно, тільки до Penn Fruit-у, по харчі. Коли хлопці приїхали були на свята — на одометрі авта було понад 500 миль — тепер на ньому 2386 миль! Ото розумію шофери! За пару тижнів наїздили більше, як я за пів року. Тішуся, що мали до диспозиції добре, нове авто і добре, що його трохи "розрухали" на дорогах. — A propos Penn Fruit-у. Вже пару місяців тому була вістка, що фірма Food Fair, що є власником цілої низки супермаркетів, проголосила банкрутство. Тепер виявляється, що це не лиш банкрутство для "реорганізації", як це часом буває, але що фактично вся мережа супермаркетів Penn Fruit-Pantry Pride — щось біля сотні крамниць у самій Філядельфії і околиці — буде закрита. Сьогодні останній торговий день. Буде нам невигода — хоч напевно на цьому місці відкриють згодом якусь іншу харчову крамцицю. Гірше становище самих працівників — щось біля 5,000 людей — які втратять працю.
28 січня 1979, неділя, увечорі.
Минулого тижня всю мою фізичну й умову енергію забрав бібліографічний "проєкт" професора Ганолда, що звалився на мене зовсім несподівано. Подзвонив мені John Honnnold (— "please call me John, otherwise how can I call you Marta?") одного дня, що він, мовляв, редагує симпозіюм про "UNCITRAL" та "Unification of Trade Law" для American Journal of Comparative Law і хоче до цього міжнародного симпозіюму включити велику різномовну бібліографію найновіших матеріялів до цієї теми, що він, мовляв, має вже все готове, але хотів, щоб я критично переглянула їх і дала йому деякі вказівки і поради. Приніс мені плік бібліографічних карток і свої вступні та бібліографічні статті. Я переглянула ці речі і вжахнулася: у футноті професор згадує мене і висловлює мені подяку — а сама бібліографія — пожалься Боже — зібрана різними людьми, з різних джерел, повна неповних і неправильних бібліографічних даних, без якогось однородного бібліографічного стилю! Футнот професора — зобов'язуючий: він може принести мені честь, але міг би принести й компромітацію! І от я — відклала всю свою роботу — і взялась переробляти й доповнювати Ганольдову бібліографію! Мої колеги кажуть, що мене взагалі не бачать (бо майже не буваю надолині в каталоговому департаменті) — а я така запрацьована, як ніколи. Найгірше, що ця робота — під пресією, що "очевидно", частина матеріялу вже друкується, отже треба поспішати "to meet the deadline", но і теж факт, що моя власна робота накопичується цілими "горами" на обох моїх бюрках, що в міжчасі треба, звичайна річ, обслуговувати клієнтів — адвокатів, суддів, інших наших професорів (Leech, напр. готується до гостинного виступу у французькому університеті і потребував матеріялів про корпораційне право Америки французькою мовою!), но і, очевидно, студентів... Все це доводило мене минулими днями до повного вичерпання — але маю надію, що завтра цей "project" доведу вже до успішного завершення.
Може тому я і спрагнена спокою і відпочинку цього вікенду. Нічого фактично не роблю: слухаю музику, упорядкувала Маркову кімнату і перенесла туди свої папери (і ось тут при Марковому бюрку пишу). Це значить, що матиму і вдома тепер два бюрка! — Головне, що в спальні можна буде затримати порядок і не треба буде розкладатися з паперами.
Не встигла я віднотувати в записнику деяких цікавих моментів із минулих тижнів. Попробую зробити резюме, поки вони ще не зовсім вивітрилися з пам'яті.
13 січня ми були на прощальній гостині в наших сусідів Когенів, що продали хату і спочатком березня перейдуть жити в апартамент. Когени, очевидно, — жиди (Sigismund & Adele Cohen, його кличуть Charles), вони — гарні сусіди, жаль, що випроваджуються. Коли ми вперше спровадились сюди, п-ні Коген — на моє велике здивування — з'явилась наступного дня — з теплим ще, свіжо для нас спеченим тортом: це була для мене чи не перша лекція добросусідських американських відносин! Опісля нераз ще вона пекла для нас печиво, і я часто носила і їм всякі наші лакоминки (хоч спеціяльно для них таки не пекла!) — але ми ніколи досі не бували у себе в хаті у гостях. І от Когени вирішили "попрощатись" із сусідами і запросили і нас. Спершу навіть плянували робити це 6-ого січня. Я трохи скривилася, що це, мовляв, незручна для нас дата з уваги на традиційний Свят-Вечір — і вона через нас переклала гостину тиждень пізніше. Було всіх 13 осіб, наші найближчі сусіди, всі, крім нас з Остапом, — жиди. Більшість з них — знайомі мені тільки з обличчя, декого і взагалі ніколи раніше не бачила. Єдиний тільки Philip Werner — старий адвокат, що живе напроти в одному із найкращих "ranch-hous"-ів нашої вулиці — це мій добрий знайомий, бо їздимо часом вранці у підземці. Він має приватну адвокатську канцелярію в місті, є алюмном нашої правничої школи (був адвокатом уже тоді, коли я ще була маленькою дитиною в Устріках!). Це людина надзвичайно інтелігентна, дуже поступових ліберальних поглядів, багато читає і подорожує, має живий інтерес до справ культури і суспільних проблем. На гостині я вперше запізналася з його жінкою. Дистингована пані, з живим інтелектом, запрошувала мене до їхнього дискусійного клюбу книголюбоів. Подобалася мені. Сусіди з рогу 65 і Lawnton на нашому боці — Leonard Sterling з жінкою — знайомі мені поверховно. Він — колишній полковник армії — тепер має, мабуть, якийсь власний бизнес. Завжди засипає мене компліментами за наших хлопців. Він людина практичного світу, учинний, симпатичний, але — це не Вернер, з ним у нас не багато спільних тем. Жінка його робить на мене враження поверховної ляльки — мусіла бути колись "гарною", в примітивному сенсі цього слова, отака, мабуть, типова жінка офіцера. Була там ще Mrs. Gordon — сусідка наша vis-a-vis. Це — вдова по лікареві, що був, як виявилось, з Литви, а студіював на німецькому університеті в Празі. Сама вона була колись мед-сестрою. Тепер живе із сином. З обсервації знаємо, що син цей — мабуть — недорозвинений, дорослий вже, але мабуть ніде не працює. Вона теж вдома. Мусять жити з маєтку або з пенсії. (Але про це — очевидно — не було мови, отже це лиш здогади). Молода пара людей — Steve i Debbie Ominsky — це сусіди з 10-ої вулиці (поруч із Sterling-ом). Її бачила вперше. В ньому пізнала знайомого нам із обличчя молодого "jogger"-а, що бігає кожного дня у спортовому виряді попри нашу хату. Обоє Олінські працюють в системі "welfare" — вона, як "social worker", він як "trainee supervisor". Jack Segal і жінка (мабуть Carol) живуть у "rancher"-і напроти. Остап називає його "будівничим" — і він, мабуть, таким і є. Обоє вони говорять англійською мовою із помітним акцентом і виглядають мені, як типові східньо-европейські жиди та ще й з нахилом до ортодоксальности. Варто було прислухатися до розмови (мало що не суперечки) Сіґала з Вернером. Сіґал говорив щось про Ізраїль, про мешканеві труднощі там, про Бен Ґуріона, про якісь актуальні справи їхньої синаґоґи. На Сіґалову критику Бен Ґуріона, Вернер просто сказав "I think he was the right man at the right time", а щодо релігії запитався Сіґала: "how many believers do you think you have got among the members of your synagogue? 50%? 80%?" Коли я вмішалася в розмову, бажаючи щось довідатись і запиталася, чи вони обидва належатиь то тієї самої синаґоґи, Вернер сказав: I am not a member of any synagogue. Я подумала собі: такий же самий поділ, як і в нас. Консервативні елементи vs. ліберали, що є, звичайно, в меншості. Гостина, що на неї йшли з чемностевого лиш обов'язку, виявилася цікавою і приємною. Засиділись там від 8-ої до 1-ої вночі.
***
Читала недавно книжку Олександра Семененка "Харків, Харків". Книжка має, на мою думку, певні композиційні недоліки, але це на нашому убогому еміграційному ринку — незвичайна, свіжа поява. Автор — людина величезної особистої культури, широкої освіти, глибокої думки. Неначе сучасний нам новий Чикаленко. А при тому він — неабиякий стиліст! Лаконічними, ядерними фразами малює цілу картину.
"Завжди, як переїздив я Дніпро, щось струшує, будить оспалого пасажира — встань і дивись. Правобережжя-Лівобережжя, не просто собі два береги — тут історія, тут душа наша." (с.5).
"Людина нашої землі завжди з легким презирством ставилась до самозвеличування. Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться — так кажуть наші тверезі люди." (с.11)
Про "самозвеличування" в книжці Семененка: авторська скромність доведена майже до абсурду: про нього самого з книжки мало що можна довідатись, а шкода! Для мене це фактично один із недоліків: я воліла б, щоб це були справжні і більш особисті мемуарти! Тим більше, що автор — юрист і міг цікаво розказати і про своє особисте і про своє професійне життя!
***
Не мала досі нагоди й часу віднотувати важливу подію: після кількалітньої (аякже!) надуми, я післала була при кінці серпня примірник "Хвалю ілюзію" Вікторові Марінчакові, у Харків. Побачила я, що він таки хоче і шукає контактів зі мною і подумала: спробую. Зрештою, це йому теж і свого роду пересторога: мовляв, варто тобі знати з ким листуєшся. Листа, правда, написала ділового, подаючи йому інформації з його ділянки. Але водночас — летунською поштою, з листом послала і вірші. Марінчак ще десь у вересні чи в листопаді написав мені великого листа, "таку собі недруковану статтю" — захоплений відгук на "Ілюзію", та ще й збештав мене, мовляв, "шкодую, що так пізно — через 6 років після друку трапила до мене ця збірка". Це не такий собі звичайний відгук прихильного читача — це глибокопродумана критична аналіза доброго літературознавця. Очевидно, "передав куті меду", вважаючи мою збірку "чималим вкладом у літературу" й "вийнятковим явищем" — але це зумовлене його ізоляцією від літератури заходу, від нашої еміграційної літератури. Мені дуже цікавим в листах Марінчака є його нахил до екзистенціялізму, його сучасний камюсівський спосіб думання і сприймання світу. В цьому віднаходжу із ним певні духові Wahlverwandschaften, щось подібне, як з Олексою Ізарським. (Віктор і Олекса — це мабуть найцікавіші, найінтелігентіші мої кореспонденти). Я не зразу Вікторові відповіла (невдячниця! — трапив його лист на дуже гарячий час моєї активности, коли не було хвилинки спокою, щоб написати листа!) — він думав, що його лист загубився і написав знову. Це вже мене засоромило. Я відповіла сердечним листом, а до тижня купила в книгарні дві книжки з психолінгвістики і послала їх йому (із ще одним листом) летунською поштою. (Видаток вийшов на щось із 25 дол. — але він вартий і не такого реваншу!) Сподіюсь, що це йому не пошкодить. Хочу свідомо тримати балянс між стисло науковою літературою, яка йому потрібна до наукової роботи і напевно не має в собі жодних політичних імплікацій та чисто українськими літературними справами, які нам обоїм, мабуть, ближчі, але в яких може бути й небезпека для нього. Ах, якби знаття! Може й варто час-до-часу ризикувати, щоб визбутися провінційности, ізольованости від світа, щоб доводити своє право на зв'язок із закордоном! Не знаю, чи криється у Вікторові справжній патріот, і чи можна вірити у щирість того, що пише. Але хотілось би мені, щоб і Віктор, і інші молоді науковці з України (навіть якщо вони комуністи, або "не-самостійники", а скажімо "федералісти"!) — могли рости інтелектуально, поширювати свої горизонти, мати наукові контакти з цілим світом. Надавно читала в газеті, що університет Rutgers підписав умову із київським університетом про виміну професорів і студентів. Це добра вістка. Може нарешті приїде і хтось з наших. Якби так вдалося колись на таку виміну приїхати і Марінчакові!
***
Говорила сьогодні по телефону з Журбою. Їй минуло недавно 90 років. Звучить бадьоро і добре тримається, хоч має повно всяких недомагань (angina pectoris, etc.) "Ціла велич життя в тому, що воно неповторне" — сказала. Розповіла мені про Людмилу Коваленко. Почалось з того, що сказала, що в другому томі "Тодора Сокора" пише про Чикаленка, що треба, мовляв, щоб віддзеркалити цю постать і добу в літературі, etc. При цій нагоді я згадала "Живу воду" Людмили Коваленко, як приклад такої "пізнавальної" белетристики. Галина Журба признала, що творчість Коваленко знає мало, що все життя мала до неї своєрідне упередження. Івченко, вернувшися з заслання, застав Людмилу з коханцем. І швидко після цього — помер. (Про це чула я теж від Костюка). Коли загинула трагічно Леся Івченко, Людмила Коваленко сказала Журбі, що це мабуть кара за її гріх перед Івченком! — Трагічна історія, варта пера доброго белетриста! — Але Людмила Коваленко, на мою думку, належала до найбільш освічених та інтелігентних письменниклів еміграції. Якби їй до її освіченості й інтелігенції добавити ще й обдарованости й таланту такої, скажімо, Журби! Ото був би автор!
18 лютого 1979, неділя. 8:30 вранці.
На дворі тепер 0̊ — за Фаренгайтом! Рекордова температура — такої суворої зими ми ще в Америці не бачили. Місяць цей справді — лютий. Вже пару тижнів держить холод — вже кілька разів був сніг — так, що довкола нас — немов Сибір. Я встала зранку, бо їду з Людою на дижур до пластової бібліотеки, хоч не вірю, щоб при такій температурі наші клієнти вибиралися до бібліотеки — але служба є служба — бібліотека мусить бути відчинена.
10-ого, в суботу, були ми обоє з Остапом у Нью Йорку. Я виїхала окремо вже вранці, бо мала ще засідання редколегії Нашого життя, а після засідання хотіла провести ще пару годин у Public Library, працюючи над мікрофільмами Свободи до Остапової бібліографії. ОТ виїхав пополудні — бо навіщо йому мучитись — тимбільше, що мороз і сніг. Причиною цього виїзду був вечір Руденка, що його влаштовувало "Слово" до спілки із "Смолоскипом". Вечір випав надзвичайно вдалим. Інститут Джуса був заповнений по береги, не зважаючи на погоду і на те, що деякі старші регулярні болільники Слова (напр. Гірняк, Костюк, Лавріненко) — люди старі і хворі — не змогли прибути. Вечором вів Зінкевич і в його руках була вся організація. А він організатор добрий: вечір був записаний на тасьму на радіопересилання в Україну, книжка віршів Руденка "Прозріння" була готова до продажі, молоді люди із Смолоскипа сиділи при касі і при виставці оригінальних самвидавних документів — навіть перекуску зорганізував без участи "Президії" Слова — хоч на цю неформальну частину ми, нажаль, не могли залишитися, бо мусіли встигнути на останній потяг, що відходив вже десь після 10-ої. Остап мав центральну доповідь, зробивши порівнання між Руденком і Паскалем — я про Руденка знаю мало, крім "Вітру в обличчя" і двох-трьох віршів, нічого не читала, отже слухала доповідь свого милого з увагою і зацікавленням. (Напередодні я його перестерігала, щоб не розмахувався за довго і він, хоч сварився, трохи мене послухав — хоч при всіх скороченнях говорив більше як пів години). Говорила теж Світлична і молодий "правозахисник" Віктор Боровський. Цей останній зробив на мене дуже добре враження: хлопець 21 років, пристійний, добре вже по американському одягнутий, чудовою українською мовою розповідав про Руденка, що з ним разом він був у Гельсінській групі. В кількох моментах голос йому заломився майже від зворушення, але опанував себе і здержався від надмірного сентименту й патетики. Найбільше враження зробив чисто театральний, добре зааранжований ефект. На великому екрані висвітлені прозірки — фото Руденка, його жінки, внуків, etc., а на тасьмі записаний голос самого Руденка — телефонічна розмова з Києвом пару літ тому. — Одне слово: враження будуюче! Їдучи додому я розважала над тим, що такої імпрези ще 15–20 років тому не можна було б зробити — мовляв: комуніст, орденоносець. А сьогодні навіть мабуть бандерівська преса не наважилась би осудити таку імпрезу. Хоч Остап у своїй доповіді не промовчував факту, що Руденко і сьогодні комуніст, в цьому ідейному первісному значенні.
19 лютого 1979. Понеділок. Пополудні.
Вночі і вранці сьогодні була метелиця, хоч куди! Випало щось 16 інчів снігу! Я вранці збиралася іти до роботи, але почула по радіо, що між інституціями, що замкнені з уваги на сніг, є і школа ч.102, тобто Пенсильванійський університет (Числові коди вживають, щоб заощадити час на радіо). Отже лишилась удома, Остап теж. Буря ущухла після полудня і коли я вийшла відгортати сніг було вже навіть соняшно й дуже гарно. Але снігу!
Факт, що ми обоє вдома, дуже на часі. Роблю коректу до Остапової книжки "Камінні ступені", що друкується в Середяка, в Аргентині. Ця збірка оповідань повинна була вийти друком 15 років тому, але Остап цю справу занедбав. Я ще тоді давно, мабуть вже 20 років тому, всі ці речі переписала на чисто на машинці. Був час, що Драган обіцював надрукувати її черговим випуском після книжки Смолія у "Свободі". Потім я написала була до Мельничука, зв'язала його з Остапом, і виглядало, що книгарня в Едмонтоні видасть книжку. Зуєвський мав робити мовну редакцію, довго тримав у себе машинопис, аж друкар роздумався. Тепер нарешті Остап рішився друкувати на свій кошт (думаю: частинний кошт, бо Середяк бере 1000 долярів і за те дає, здається, 200 примірників, а решту розпродує сам). Я недавно скінчила читати тексти — Остап, як це часто в нього буває, вдоволяється тим, щоб було "абияк" — у висліді на збірці дуже помітно брак не лиш мовного, але й літературного редактора. Тепер уже запізно вносити якісь далекойдучі зміни, але це звичайне недбальство. Повинен був сісти й переробити грунтовно кожне оповідання, а потім дати до мовної редакції. Допомогло б, якби дав був книжку перед друком прочитати комусь критичному (хоч би Дуфті). — Сьогодні, після 20- літ, я прочитала її більш критично, з перспективи свого збагаченого досвіду, із більшою, як колись об'єктивністю — і я — розчарована. Є в збірці чимало цікавого, талановитого, зокрема в таких речах як Зрада, Крейзі і Вихід у призначення, але є в ній і типове еміграції зазнайство, плитке псевдо-філософування, і — що може й найбільше вражає — галічменський газетярський стиль. Я висловилась щиро, звернувши увагу на деякі речі, що їх ще можна справити, але не хочу робити з цього, як кажуть американці "a federal case" — хвилювати Остапа і псувати нашу дружню і приємну родинну, чи радше подружню гармонію.
В неділю 11-ого лютого ми були в гостині у Коропецьких. Тим разом гостина була заплянована довкола Надії Світличної — були крім нас і Лащиків, Геврики, Лабуньки, Фізери, Петришини, Бойчуки, Федишини. В цьому товаристві найменше мені знайомі ці останні, хоч я і зустрічалась з ними вже нераз, головно в Коропецьких. Іван і Наталка вміють творити товариське мільє — якби їх тут не було, була б справді велика порожнеча. Скільки ми цікавих людей зустрічали вже в їхньому домі! — Починаючи ще з того давнього часу, коли в громаді панувала психоза на тлі "контактів", коли "естаблішмент" захлистувався від страху перед "новим радянофільством" (і пробував — немов у часи D.P. таборів — поборювати його терором і остракізмом!) — а Коропецький мав відвагу тоді запрошувати в товариство навіть такого члена місії при ООН як Хміль. Пам'ятаю свою розмову з його дружиною. Якби так Україна була такою бодай незалежною і окремою від Росії, як Польща — сказала я. А вона на те: та що Ви! Польща і Росія — це ж зовсім інші країни, інші народи — а ми ж із Росією, мов сестри! — Якби я знала, що це завчена пропагандивна фраза — а то, нажаль, здавалось, що це може і зовсім щире переконання. Не далеко із таким почуттям національної гідности можна заїхати!
Їхали до Коропецьких нашим автом, але їхав Ґеньо Лащик, бо я не такий герой, щоб їхати аж до Moorestown, та ще й взимку, коли лід і сніг. Може й недобре зробила, що не наважилась їхати сама. Ґеньо ( — такий добрий і вправний шофер! — ) забув витягнути ручний гамулець і ми на залученому гальмі доїхали аж на місце. Там щойно помітили, що колесо димить і чути ґумою. Можливо, що через цю неувагу доведеться раніше направляти або й давати нові гамульці. Покищо авто стоїть накрите снігом і тільки вряди-годи включаємо мотор. В найближчу неділю маємо запрошення на "party" до нового декана нашої правничої школи Фрідмена, а він живе аж на Wissahickon. Мені конечно випадає там піти з Остапом, і вже тепер турбуюся тим, як ми туди поїдемо?
23 березня 1979, п'ятниця (пополудні, в праці).
Більше місяця пройшло від часу, коли я востаннє писала в записнику. Добре бодай, що не назвала його щоденником! Але — не дам йому померти, так як це сталося з давнішими моїми записниками. Вже тепер бачу, яка надзвичайна його вартість для мене — багато чого було б пішло в непам'ять, якби не було занотоване!
З важніших справ минулого місяця: 5 березня — нашу тридцяту річницю подружжя відзначили виходом до театру ("Chorus Line) та вечерею в Ristorante Gaetano. Вечеря була куди ліпша, як цей чомусь дуже широко реклямований "musical". Цим разом я, навчена досвідом, не купувала свому коханому нічого — а він мені теж ні. Зате мама з татом шарпнулись і подарували нам на господарство великий господарський "mixer". Найприємнішою і дуже зворушливою несподіванкою був кіш 16-ти прекрасних ледь-розквітлих рож — що про них — за посередництвом Ії — подбали наші кохані хлопці. Уявляю собі скільки труду і грошей мусіли в це вкласти — бо напевно ініціятива вийшла від Максима — отже телефон із Кембидж до Лос Анджелес, а потім з Л.А. до Філядельфії, до Ії. Квіти витримали лиш кілька днів — але це був прекрасний, незабутній жест!
Минулої суботи гостили ми в себе Гевриків із Світличною та зовсім несподівано теж Ростика й Марту Хом'яків. Я була дуже рада такій добрій комбінації товариства, але, нажаль, розмова чомусь зійшла на манівці, бо Софійка з Мартою чепились якоїсь патріярхальної дискусії — і не було нагоди погуторити більше з Ростиком і Світличною на інші теми, чого мені дуже бажалося. Обід вдався мені дуже смачним (знаменита яринова зупа, телячі котлети, грибки, салата, вино, сирник), так що, думаю, господарська сторінка не завела, хоч була вміру скромною. (Їжа, на мою думку, повинна бути солідною базою товариської атмосфери, а не головним центром уваги — як це часто, наприклад, бувало в Мами, чи в інших знайомих мені господинь. Коли всі розмови про їжу — я вважаю, що гостина невдала й нецікава).
23 березня (увечорі).
Сьогодні Остап був на конференції PALINET, що відбувалася в приміщеннях Drexel University. Тому, що був так близько, я запросила його, разом з його колежанкою з Community College Aimee Weiss, та мого колегу-шефа Paul-а Gay-а на полуденок до Faculty Club. Lunch був такий обильний /buffet-style та ще й з горілкою/, що ми з Остапом вирішили увечері не йти додому "на обід", а піти в кіно, і то на ранній сеанс, зразу після праці. Бачили прекрасний фільм "Days of Heaven" — річ високомистецьку, надзвичайно гарно сфотографовану — справжнє мистецьке пережиття! Я рада, що ми його не прогавили, спасибі Марковій рекомендації. Це справді один із найбільш оригінальних фільмів, що їх мені будьколи довелося бачити. Люблю, коли режисер вміє використати як слід свій новий кінематографічний медіюм — фільм — не література, і не театр, хоч є в ньому спорідненість і з літературою, і з театром, і з малярством, і з музикою. Деякі навіть славні фільмарі часом, здається мені, не використовують синтезуючої цієї і дуже своєрідної властивості свого медіюму. Наприклад — Берґман. Деякі його фільми — чиста літературщина, неначе людина розминулася з покликанням. От бачили недавно новий Берґманів фільм "Осіння соната". Фільм цікавий — із двома знаменитими акторками — моєю улюбленою Інґридою Берґман та Лів Ульман в головних ролях. Але в цьому фільмі на першому пляні — діялог — ба, що гірше — монолог! Без тексту цього фільму взагалі уявити неможливо — психологічна драма à la Ібзен. Слова! Слова! — Це зокрема помітно, коли фільм іде незрозумілою шведською мовою і треба читати написи у перекладах на англійську. — Цього не можна було б сказати, напр. про фільм Антоніоні "Пасажир". Там головні ефекти — візуального порядку і не слова, а передусім образи передають і атмосферу й мистецьку розповідь фільму. "Days of Heaven" має реалістичну тему і зроблений реалістично з ледь помітними нотками екзистенціяльної філософії. Дуже оригінально /не "красиво" тільки/ сфотографована природа. Деякі прийоми запозичені з документального фільму (напр. побільшені кадри, як саранча з'їдає колос пшениці). Остап звернув увагу, що в цьому фільмі є щось із Довженка — і я з цим згідна (атмосфера, підхід до теми). Тільки Довженко тому 50 років не мав до розпорядження таких технічних можливостей. Але слід майстра залишився — навіть у далекій Америці. Каже Сясь: от якби нашому Маркові попасти в товариство таких фільмарів, таких мистців!
Ми взагалі останнім часом розважаємось, хоч куди! Немов хочемо надолужити ці тижні, коли сиділи вдома. Були недавно теж у театрі на музичній п'єсі "I remember mama" — з живою Лів Ульман у головній ролі. Річ непогана — але надміру сентиментальна і солодка. Дуже старосвітська і "wholesome" — могла б бути ідеальною річчю для українського глядача (якби так український глядач ходив колись до театру! — зустріти когось із наших у театрі — справжня рідкість. На цій п'єсі ми випадково зустрілись із Мартою Шиприкевич, але Шиприкевичі — єдині, що їх ми часом бачимо на якихось виставах).
Була я теж одного пополудня /в будний день, взяла собі пів дня "вакаційного"/ в кіні і на обіді в ресторані з Даною Вонторською. Я зустрічаюся з нею завжди на ланч, бодай один раз у тиждень і часто говорю з нею по телефону. Хочу хоч трішки товариською увагою і теплотою розрядити її самотність, її горе. Вона тримається дуже добре — думаю, що я так не потрапила б (Мені взагалі часом здається, що я без Остапа не могла б жити, що втратила б ґрунт під ногами і що все втратило б глузд). Але Дана — не така романтична натура ( — Юрій скоріше мав нахил до романтики, вона — реалістка!) З Даною бачили фільм "Dear Hunter" — теж цікавий, але потрясаючий своєю жортокістю. Близька нам тема Вєтнамської війни, що її і вона і я — матері синів, що їм ця війна безпосередньо загрожувала — пережили власним життєвим досвідом. Фільм цей цікавий теж тим, що вперше дає атмосферу етнічної групи — немов наші люди десь на провінції у Пенсильванії, включно із православним обрядом у церкві і російською мовою. Грає у Deer Hunter-і українець — актор George Dzundra — і це теж посилює наше зацікавлення фільмом.
Надворі теплі прегарні сонячні дні. Весна!
Вівторок, 3 квітня 1979. Вранці, на роботі.
Минулий вікенд провела на Союзівці: шоста Велика Рада Чортополохів. Їхала нерадо, бо пех хотів, що Максимові якраз на цей вікенд ФКУ доручив поїхати до Філядельфії з гарвардськими матеріялами на так званий Український Форум на Temple University. Вийшло так, що ми і взагалі не зустрілися: він приїхав до Філя., коли я вже була в дорозі на Союзівку і виїхав назад заки я повернулася. Справді: пех! Але наша Рада була заплянована далеко наперед і моя роля Головного Чортополоха примусила мене поставити тим разом материнський сентимент на другий плян. Наварила й напекла своєму синкові — але сама таки поїхала! Можливо, що на другий раз, коли я вже не мусітиму провадити Великою Радою, я зробила б інший вибір — але тепер почуття громадського обов'язку перемогло. На Раду приїхало 14 сеніорок і 27 старших пластунок. Наради пройшли справно, моя кількалітня стратегія увінчалася успіхом: відбувся вперше в історії ЧП вибір Головного Чортополоха (мене фактично зробили Гол. ЧП шляхом аклямації і хотіли спочатку, щоб це було досмертно!) і на моє місце вибрали Аню Максимович. Найцікавішою частиною Ради був панель і дискусія на тему двомовности у Пласті. Панелем вели молоді старші пластунки Люба Мазяр, Соня Слободян та Надя Забігач. Треба було чути і бачити, як ці молоді люди висловлювались до цієї теми і якою живою і багатою була дискусія! Аж серце радується, коли дивитися на цю молоду молодь, вже тут на чужій землі народжену й виховану, а таку ще докорінно просякнуту українським духом! Справді, "цвіт України і краса"!
Повертаючись додому, мали пригоду: зіпсувалося авто. Мусіли нас стягати із N.J. turnpike з дороги "tow-truck"-ом, а потім телефони додому, і нарешті Остап з Юрієм Оранським нашим автом приїхали нас забрати, бо авто Оранських, що ним ми їхали (Слава Ор., Марійка Леськів і я) треба було залишити у ґаражі для направи. Добре, що не стався нам нещасливий випадок! Слава дуже спокійна й опанована людина і все це пройшло навіть без зайвих хвилювань. Але матимуть видаток і клопіт з автом!
5 квітня 1979, четвер.
Рідко сняться мені сни — принаймні не пам'ятаю. Але сьогодні вранці пробудилася під враженням такого маріння: Десь нібито Colleen Raker (наша молода каталогерка) і я ходили якимись безлюдними заулками увечорі і десь нібито "напав" нас якийсь мужчина. Потягнув за собою Калін (імплікація — ґвалтувати!), а я нібито вирвалась та й біжу, шукаючи...телефону, щоб покликати поліцію. І от я блукаю схвильована і ніяк не можу знайти телефону чи покликати поміч. Наголос в усьому інциденті не на загрозі ґвалту, а на почутті вини з мого боку, що я, мовляв, безсильна допомогти. Не знати, що сказав би доктор Фройд — але проблема чи радше дилема пасивного потурання злочинності переслідує мою камюсівську совість не лиш у снах. Пригадую інцидент у підземці, власне не один, а два. Перший: якийсь ненормальний чолов'яга (з поведінки видно було, що хворий психічно) несподівано і без всякої провокації чи попередження вдарив сусіда, що близько до нього стояв — в обличчя. Це був якийсь студент, хлопець, що, очевидячки, бачив, що має до діла із божевільним. Він просто тільки відсунувся. Тоді божевільний вдарив його знову. Сцену бачили всі пасажири вагона, видно було схвильований переляк на обличчях, але ніхто ніяк не зареагував. Студент на наступній станції висів, а хворий ще далі їхав, вимахував руками, але люди тримались від нього здалека. Що можна, що треба зробити в такій ситуації? Другий випадок: чекаю на станції на підземку. Бачу: біжить якийсь хлопчисько, а за ним другий. Бігають один за одним по станції. Раптом — блиснув ніж у руках того, хто здоганяв. Я налякалася, повернулася на сходи з думкою, що треба когось покликати. Тимчасом, обидва хлопці сіли на потяг і поїхали. Здається навіть — сміялися. Дурний жарт, чи справжній злочин? Чи не причетні до того рода злочинности і всі ми, що пасивно її спостерігаємо? І де є така золота середина, що дала б справедливу розв'язку — між двома екстремами: американським "mind your own business" — аж до пересади — чи совєтського типу віґілантством, що робить поліцистами й донощиками увесь народ?
Понеділок, 9 квітня 1979, пополудні.
В суботу я цілий день — працювала! Це вперше за мої 12 років праці в Biddle Law Library довелось у суботу бути на службі. І то "добровільно-примусово" — за найліпшою соціялістичною традицією! Справа в тому, що від часу нашої інспекції Sloane пробує трохи "закрутити шрубу" і дбає про "image" бібліотеки. В першу чергу це стосується допоміжного персоналу, що фактично досі дозволяв собі за багато / напр. регулярно слухали музики чи програм радієвих підчас роботи — і ми ледве були домоглися, щоб вживали слухальця, щоб не перешкоджати іншим!/ Але з юнійним персоналом мусить бути все в рукавичках — директор свої побажання, щоб люди перестали розважатися радієм та читати газети в час роботи, висловив у такій лагідній формі, немов прохання: мовляв, люди добрі, дбаймо про нашу опінію! — Проблема професійної довідкової служби вечорами та в час вікендів існує у нас віддавна. Досі було так, що хоч бібліотека була відкрита до півночі кожного дня — то після 5-ої, а теж у суботу й неділю не було на службі жодного професійного бібліотекаря — взагалі в бібліотеці було на службі тільки дві особи допоміжного персоналу — одна на "circulation desk" і один "stack attendant". Отже вийшов заклик, мовляв, треба добровольців. Вийшло так, що треба було зголоситися. Я не хотіла працювати вечорами — бо їзда підземкою із західної Філядельфії на північ поночі — справа таки ризиковна і неприємна. Отже я зголосилася працювати часом у суботу. Маю надію, що це не буде занадто часто, бо наше з Остапом життя таки концентрується довкола вікендів і було б великим ускладненням якби я мусіла часто бути в суботу поза домом. Sloane приділив мені тільки одну суботу тепер, а після літа, мабуть, будуть вже регулярні дижури. Але це не так вже й погано: за суботню службу належатиметься день і пів компензати. Отже на конто минулої суботи — я сьогодні вдома. Замовила робітника до телефону (хочу для вигоди ще один "jack", щоб не мусіти бігати на другий кінець хати із вітальні). Ця інсталяція забрала понад годину часу — потім я їздила на пошту надати пачку уживаного одягу для Марійки до Польщі — тоді поїхала купити колесо та змінити снігові опони — і нарешті — завезла авто до Ервіна на першу перевірку, зміну оливи і так званий "preventive maintenance". Одне слово, я сьогодні у ролі шофера! Найгірше, що цілий день паршива погода і падає дощ — а це всі ці справи утруднює.
9 квітня 1979, увечорі.
Пізно пополудні була серія телефонів — від Слави Куліш і д-ра Яримовича: померла Галина Журба! Куліші знайшли її мертвою сьогодні в її помешканні. Ще вчора мала гостей і увечері телефонувала до Вови: вмираю, мовляв, дуже втомили мене мої відвідувачі! А воно, цим разом, і справді! Гарний прожила вік — 90 років — і до кінця затримала свій elan vital, свій незалежний вільнодумний дух.
Остап, як один із трьох виконавців останньої її волі, матиме додатковий клопіт: треба буде розв'язати справу з її похороном, що ускладнена ще й її бажанням, щоб її не ховали "попики" — до кінця життя Журба залишилась воюючою атеїсткою!
15 квітня 1979, неділя, увечері.
Великдень ніби, але невеселий. Хлопців нема, отже яке без них свято? Були ми на полуденку в Мами і Тата і так вчвірку відсвяткували. Потім я на пару годин поїхала до Марії Струтинської, завезти їй паску і побути з нею. Поїздки до неї до "Nursing Home" примушують мене практикувати моє шоферування!
Вчора увесь день провели на цвинтарі в Бавнд Бруку. Ховали Галину Журбу — не точно за її бажанням — мовляв, віддати тіло шпиталеві чи кому там і не давати "попам" заробити на похороні. Хто хоче таких екстраваґанцій мусить уміти подбати про їх практичне виконання. Заповіту на письмі не знайдено (ану ж змінила думку в останній хвилині?), адреси шпиталя не записала. А тіло поховати треба і то зараз же! І хто ж це має робити, як не люди, що цим професійно займаються — тобто погребники і священики? Отже похорон був таки із попом — але врахували бажання Галини і промов таки не було. Біляїв тільки прочитав вірш написаний на її смерть, а Остап прочитав вірш самої Журби, що немов спеціяльно для такої нагоди був написаний.
Клопоти з похороном Журби навели мене на думку, що нам з Остапом таки треба купити собі на Бавнд Бруку місце, щоб полегшити дітям клопоти в майбутньому.
Погода в суботу була паршива: ішов безперестанку дощ і було досить холодно. Нам довелось відбути там ще й другий похорон: Надії Яківни Іщук, матері Наталі Пазуняк. Були теж і на тризні. Повертались автом з д-ром Пушкарем і його дружиною та Лідією Бурачинською. Пані Пушкар цікаво розповідала про свої подорожі до Америки (ще перед війною, на студії), про свою поїздку з кооператорами до Києва в 1930 чи 1931 році. Недаром Пушкарева й Бурачинська вибилися в Америці на лідерів українського жіноцтва. Це справді цікаві індивідуальності — таких в нас, нажаль, немає багато.
21 квітня 1979, субота.
В природі один за одним катаклізми — нещодавно щасливо уникнули нуклірної катастрофи в Гарісбурґу — на півдні Америки недавно торнадо зруйнувало ціле містечко, тепер — великі простори залиті вже або загрожені повінню... На одному з караїбських островів був недавно вибух вулькану, а в Мейн сейсмологи зареєстрували невеличкий землетрус (4 на скалі Ріхтера). На щастя все це не зачіпає нас безпосередньо. — Найбільше боюсь і журюся землетрусом, що його пророкують сейсмологи для Каліфорнії в найближчих п'яти роках.
А тим часдом мій власний "Землетрус" поволі збираю, переписую, фотокопіюю... Хотіла б дати прочитати кільком "рецензентам" — Рубчакові, Гординському, Качуровському — ну і звичайно, Нижанківському. Якби так вони згодилися прочитати машинопис і дати свої зауваження — це дозволило б мені виправити текст і приготовити до друку... Звернулася вже навіть з проханням до Гніздовського, щоб зробив обкладинку — але тим разом — відмовився. Не дивуюся: з його оком він і взагалі повинен перестати робити дереворізи й обкладинки. Але шкода! Попробую написати до Баляса — я, правда, не знаю його особисто, але його лінорити дуже мені подобалися, а його орач, що над ним нависають всі сили космосу і що висить в нашій їдальні, має щось із екзистенціялістичного світовідчування і така філософія могла б бути відповідною і для мого "Землетрусу".
Ще à propos повені в південних штатах. Сьогодні на вістях в телевізії: повінь залила місто, спричинила величезні шкоди. Посадник міста виступив з критикою урядових чинників, мовляв, не було достатніх і вчасних пересторог, передбачання були неточні й назадовільні. А ще такий епізод, що міг би бути темою для доброго літературного твору чи кіносценарію: в околиці є великий резервуар води. Рівень води в резервуарі міняють відповідно до кліматичних умовин і потреб. Інженер, що був одним із пляновиків цього резервуару, висловив думку, що рішення піднести рівень резервуару на одну чи дві стопи, могло врятувати людські поселення від великих матеріяльних шкод! В нашу технологічну добу людина справді бере на свої плечі величезну відповідальність — одна помилка працівника нуклірної інсталяції може затроїти довкілля радіяцією на кілька десятиліть в майбутнє — помилка інженера на резервуарі може перерішити долю сотень людей... Одне слово: така собі забава в богів!
В четвер я взяла собі пів дня вакаційного (решту рекомпензати за відпрацьовану суботу — за засадою, що права можуть пропасти, якщо з них не користати!) — вдалось мені в останній хвилині роздобути останній квиток на пополудневу виставу Albee meets Albee, в нас таки на університеті. Ставили дві одно-актові п'єси: "The American dream" та "Zoo story". Ансамбль професійних акторів був на висоті, Albee в ролі режисера теж добре вив'язався, хоч, здається мені, що ліпше, коли режисером не є сам автор — тоді можлива ще одна додаткова перспектива й інтерпретація твору. Обидві речі — театр абсурду з притаманними Албі темами відчуження людини від людини, життєвої порожнечі, та намагання заповнити її якимсь новим гуманізмом. Можна прослідити певні подібності тем і думок, а бодай їхніх зародків напр. між "American dream" та "Who's afraid of Virginia Woolf" або між "Zoo story" та "Seascape". Але Албі складний драматург і мені не під силу бути його інтерпретатором.
22 квітня 1979, неділя (український Великдень за старим стилем)
Наші хлопці сьогодні, мабуть, таки святкують: Максим запрошений до Головінських, а Марко до Маланчуків. А в нас — зовсім немов будень — до церкви не ходимо, крамниці відчинені і в неділю, отже часом полагоджуємо харчеві закупи — після обіду трохи працювали в городі — а тепер — пополудні, година 5-та — я скупалася і трішки відпочиваю, бо втомилася своїм городничим зусиллям. Мушу трохи відсапнути — а тоді хочу взятися за рецензію на Руденкове "Прозріння" до World Literature Today. Прочитала цю велику збірку поезій (а теж Хрест і Я — вільний) з великою увагою, насолодою, зворушенням. Така поява на українському літературному горизонті — це справді подія. Руденко — це не поет для поетів, як скажімо Калинець, це не поет традиції Антонича — це бард народній по лінії Шевченка. Не даром так налякалися власть імущі! Поезія Руденка сповняє великою вірою в невмірущість нашого народу. З великою покорою підходжу до свого завдання — не таких як я "критиків" треба такому поетові — але навіть і такі "кололітературні" люди як я можуть зробити прислугу нашій культурі інформуючи про нашу літературу ширший світ. Не можна допустити, щоб занидів український відділ у WLT. Які не були б рецензії Славутича, Онишкевич, чи навіть Пазуняк, але треба, щоб українські книги — зокрема ті справжні важливі появи — були відмічені (не тільки Славутича і про Славутича!)
Виглядає, що ми таки поїдемо цього року до Греції! Може й сповниться моя давня мрія! Кого я вже не намовляла на цю поїздку! І Лялю, і Мотрю, і Еву, і Максима! Але виходить, що ми з Остапом прилучимося до пластової прогульки, що її організує плем'я Перші Стежі — Мандрівні Стежки Культури. Прогулька від 13 червня до 10 липня. Я вже навіть послала завдаток, хоч насправді ніяких подробиць цієї подорожі ще не маю — крім того, що прогулькою проводить старша пластунка Мотря Ракоча, студентка архітектури в Купер Юніон і що прогулька включає кількаденний "cruise" кораблем на острови (включно з Кретою, про це я запиталася!) Отже до певної міри — купуємо "кота в мішку". Але хочеться їхати не самій, чи вдвійку, а в якомусь власному товаристві, а молоді люди в групі можуть додати трохи життя і верви. Щоб тільки все це було під силу Остапові, і щоб не було занадто великих невигод. (Ціна всієї ескапади: 1100 дол. від особи — це дуже помірковано, якщо порівняти з проспектами туристичних ліній — але не знати ще, що саме за ці гроші дістанемо!)
25 квітня 1979, середа — на роботі.
Весна у повному розцвіті: черешні, яблінки, груші — навіть і доґвуд — ціла симфонія пастелевих кольорів. Приємно іти вранці до підземки ( — автобуса не хочу брати, навіть якщо це значить, що спізнюся до праці на п'ять чи десять мінут!) — але овочеві дерева — молодесенькі, тількищо насаджені — цвітуть теж навіть на нашому університетському кемпусі.
Не зважаючи на цю красу — сумно. Передусім тому, що довкола прикрі новини. Ґеньо Лащик пішов на перевірку до шпиталя (— він уже від кількох місяців почувався слабо, млів пару разів, тощо — думали: може початки цукриці або що). Виявляється, що в нього або thrombocytosis (надмір числа плателетів у крові) або polycythemia vera (надмір червоних тілець), або одне і друге. Це — кажуть лікарі — не левкемія, але всеж — хвороба серйозна, навіть невилічальна, і мусить бути контрольована хемотерапією. Перевірку робили тут — в нашому університетському шпиталі — і я вже тричі підчас полуденкової перерви ходила його провідати. Проби шпіку із хребетного стовпа викликали в нього дуже болісну реакцію і гематому — так що він не лиш журиться діягнозою своєї хвороби, але й страждає від болю. Для Ґеня в мене завжди була велика симпатія — раз навіть потішала Остапа, щоб не ревнував, мовляв, я волію бути "молодою жінкою старого Тарнавського", як "старою коханкою молодого Лащика". Але — жарти набік: хлопчисько молодий, в силі віку, з малими дітьми, з жінкою. Бідна Віра — я ще недавно посперечалася з нею за Пласт і вона сказала: а от Ґеньо був пластуном і що це йому дало? А я їй на те: Може тому в мене з Ґеньом більше спільного, як із тобою! — Діягноза нова, не дуже ще нам усім зрозуміла. Треба вичекати, може вдасться привести все під контроль і Ґеньо зможе як і раніше активно жити й працювати? Жаль мені його дуже — сьогодні знову піду його вполудне провідати.
28 квітня 1979, субота.
Повертаючись у п'ятницю з роботи, я — як звичайно — вступила на пару слів до Мами і Тата. Каже Мама: слухай, я тількищо мала телефон: кажуть: випустили Мороза! Обняла мене — і в плач! З радости, із зворушення. Ну, я скептик: не повірю, доки сама не почую з достовірного джерела. Побігла додому, щоб встигнути на вісті CBS. І справді: державний департамент виміняв двох совєтських шпіонів на п'ять совєтських дисидентів-в'язнів, в тому числі і Валентина Мороза! Справу повели засекречено до останньої мінути, так що вчора пополудні Мороз був уже в Нью Йорку. Вістку реферували кореспонденти Білого Дому — Леслі Стал та Марвин Кальб — і вони, очевидно, називали всіх п'ять — Кузнецова, Ґінсбурґа, Вінса, Димшіца і "українського націоналіста Валентина Мороза". Справа, очевидячки, пов'язана із недалеким проголошенням нового стратегічного договору SALT II — СССР робить жести доброї волі. Ну, заробив собі наш Президент голоси українців в наступних виборах, а пан Бжезінскі — нашу особливу вдячність! — Сьогодні мала бути у Філядельфії традиційна демонстрація Комітету оборони Мороза, як і минулими роками. Демонстрація перетворилася в маніфестацію радости! І прибув на неї сам Валентин Мороз — ще вчора — в'язень!
8 травня 1979, вівторок — на роботі.
Хата повна книжок про Грецію, а я читаю... твори Хвильового. Вирішила, що заки візьмуся за "приємність", треба наперед виконати зобов'язання — тобто написати рецензію на Хвильового до World Literature Today. І от я сьогодні вже готова — і від завтра можу спокійно взятися за мою "грецьку" "літературу". Справді, не зашкодило б взятися за справжню літературу — Плутарха, Софокла, Арістофана — але для цього тепер вже не буде часу — доведеться обмежитися до інформаційних матеріялів, а теж дуже маю охоту на біографічний роман про Сократа, що тількищо у перекладі з чеської мови надрукований у "Всесвіті".
Остапові уродини відсвяткували вечерею у Bookbinder-a (не особлива! Bookbinder в центрі міста не такий добрий ресторан, як цей на 2-ій вулиці!) — і шекспірівською виставою Richard III із актором Al Pacino в головній ролі. П'єса нам обоїм надзвичайно подобалася — просто неймовірно, як можна майже 400 років жити і постійно оновлюватися такому творові на сцені! Мого захоплення, одначе, не поділяли деякі американські колеги, що з ними я говорила про це опісля. Їм не подобалося, напр., що мова не була достосована до бритійської старої шекспірівської мови, а була сьогоднішньою американською кольоквіяльною мовою, але я з тим не згідна. Велич Шекспіра не у вимові і манеризмах 16 століття — ми ж бачили і подивляли його навіть у перекладах на зовсім чужі мови! Натомість усучаснення мови допомагає донести твір до глядача — і треба було бачити який був рапор (rapport) між сценою і публікою! — А публіка поголовно — молода, не так як на музичних комедіях, де переважають старші громадяни. Повно студентів — аж дивно, бо квитки дуже дорогі (по 16 дол.!) — Al Pacino грав Ричарда з іронією, трохи може з екзистенціялістичною інтерпретацією — не як зовсім чорного типа, злосливого злочинця — а трохи із саркастичною усмішкою, може навіть із підсвідомою думкою про "банальність зла"?
Пам'ятні фрази з Хвильового:
"Ей, ви, хохли! Чого завили. Буде панахидити — і так сумно." ("Кіт у чоботях")
"З'їли сукини сини революцію." ("На глухім шляху")
14 травня 1979, понеділок увечорі.
Вікенд був повний хвилюючих подій, але тепер, коли все вже заспокоїлося і прогуло, можна дозволити собі на emotion recollected in tranquility — тільки вийде не поезія за рецептою Wordsworth-a, а реальний і діловий рапорт.
Справа в тому, що вчора стався в нас нещасливий автомобільний випадок і моє нове авто сьогодні вже в ґаражі — жде на направу вартости яких дві тисячі долярів. На щастя — і це головне! — нікому нічого не сталося — всі цілі і здорові, хоч трішки потрясені! А було нас — кандидатів на смерть чи каліцтво цілий десяток!
А тепер почну із початку. В суботу відбувався в Нью Йорку виступ Юрія Стефаника з Едмонтону і Остап туди поїхав, щоб відбути при тій нагоді ще й засідання Президії Слова. Тимчасом я готовилась до гостини — (а після обіду встигла ще побувати на авторському вечорі Ганни Черінь, про це згодом) — в неділю вранці виїхала я по Остапа, Івася і Стефаника до поїзду на станцію North Philadelphia. Щасливо заїхала при акомпаньяменті фортепіянового концерту Чайковського — музика мене заспокоює і мені ліпше їдеться! — гості приїхали, я — як звичайно, передала кермо Остапові і додому авто провадив він. Обід випав гарно: були ще в нас обоє Яцкевичі — приятелі Стефаника з часів війни. Мої кількаденні приготування українського обіду з борщем, варениками, грибами, браклі і сирником не були даремні — і гостям (і мені!) смакували. В четвертій мав бути виступ Стефаника про Телігу в приміщенні УКУ в Елькінс Парку. Сіли ми в авто всі четверо — Івась, Стефаник, я і Остап при кермі. За нами своїм автом їхали Леся з Левком. На перехресті Old York Road i Melrose Park Ave Остап зробив зворот уліво — на зелене світло, але в час, коли з протилежного кінця Old York Road гналися назустріч авта, що за всіми правилами, мали право їзди — right of way. Зудар був фактично неминучий: голубий кадиляк, що в ньому сиділо шестеро осіб і що ним провадив уніформований шофер-мурин (аякже! з панами діло!) вдарив у правий бік нашого авта. Я сиділа ззаду за Остапом, а поруч мене бев Юрій Васильович. Щастя, що йому нічого не сталося — він, мабуть, був найбільше загрожений! Двері — передні і задні зовсім зігнуті, шиби вилетіли, передня шиба тріснула! Але мотор не пошкоджений і авто їде! — Очевидно, всі перелякалися і схвилювалися. А я не лиш за авто, але і за Остапа, щоб не надто перейнявся, щоб не заплатив ціною здоров'я! Левко взяв Івася і Стефаника на авто, щоб можна було відбути імпрезу, а ми з Остапом мусіли залишитись, щоб списати поліційний протокол. Остап дістав "citation" за те, що "failed to yield right of way" і це, мабуть, коштуватиме нам не лиш 25 дол. кари, але небажані точки на Остаповому конті, що спричинить значне підвищення нашого обезпечення. — Вчора після літературного вечора (ми встигли лиш на читання поезій Теліги: читала Клявдія Кемпе-Гош і читала страх, як неграмотно — умудрилась ставити фальшиві наголоси навіть там, де для цього треба було міняти метрику!) Остап ще на кінець сказав кілька слів про Стефаника (і говорив навіть дуже добре, хоч трохи тихо, не знаю чи всі його чули!) Увечорі кілька осіб ще прийшло до нас на коньяк і розмову із Стефаником. Сиділи до пізна на приємній і цікавій розмові: Івась, Стефаник, обоє Пушкарі, др. Клюк (голова Літ. Клюбу), Лабуньки — Мирослав, Марія та Ія.
Сьогодні я не пішла до праці. Остап теж залишився, щоб трохи прийти до себе. А я здаю іспити: зразу після випадку перебрала ініціятиву в свої руки: переконала Остапа, що йому таки не варто їздити (адже це вже третій випадок!) і що хоч не хоч мусітиме мати більше довіря до мене: Я хоч і початкуючий шофер, але їду куди уважніше, не так легковажно, і здається ліпше розумію свої обмеження (чи тільки в шоферуванні?) Отже я вже від місця випадку їхала тільки сама. А сьогодні була вже в Jenkintown — возила авто на оцінку шкоди (нарахував щось понад 1600 дол., але казав, що будуть ще додаткові видатки) — все крім 100 дол. deductible повинно покрити GEICO. Після цього, я вже завезла авто до Ервіна до направи. Падає від учора дощ і до розбитого авта просочується вода — отже немає потреби відкладати направу, щоб не було ще більшої шкоди. Боялась я, що мама з татом попадуть в істерику, і що тим схвилюють Остапа — але якось прийняли це спокійно, раді, що ми всі цілі й здорові. Залишаючи в Ервіна авто, помітила, що на ньому повно пелюсток з нашого квітучого "доґвуду" — картина романтично-сентиментальна, але хоч мені жаль мого гарного Шевролета (всього 2819 миль проїхали!) — то мушу ствердити, що я — на диво спокійна і зовсім не розжалоблена. Щоб тільки Стефаникові й Івасеві не наступила якась "delayed reaction" — струс не був аж такий великий, але людський організм — делікатна річ!
Стефаникові, напередодні відїзду, я передала для наступного збірника Слова — відгукуючись на його запрошення до участи — "Дилему" та "Американський триптих". Я вияснила, що ці речі є в теці Сучасності і що я воліла б надрукувати їх там. Але якщо Шевельов їх відкине, то я радо дам до Збірника "Слова". Юрій Васильович обіцяв розвідати в Шевельова — може приспішить рішення.
19 травня 1979, субота.
Авто в направі, але ми всі здорові, Остап надто не перейнявся (хоч на другий день казав схвильовано: подумай тільки, якби так щось сталось було Стефаникові!) — поволі переходимо до порядку дня. Жартуючи кажу Остапові: інші чоловіки жінкам розбивають життя, ну а Ти — розбив мені тільки авто!
Вже навіть ходили в кіно. Фільм: French detective — має може трохи політичний підтекст і добре технічно виконаний, але це — жодне мистецьке пережиття. От собі добрий розваговий фільм.
Читаю роман про Сократа Йозефа Томана і Мирослави Томанової (жінка?) у Всесвіті. "Купаюсь у рідній мові" — і вже в цьому велика приємність. А книга написана майстерно, зворушливо впроваджує мене в побут старої Греції. Чи не задумана ця річ як політична алегорія до наших часів? Занадто бо вже суперництво Атен із Спартою нагадують мені сучасну "коекзистенцію".
***
Софросюне — відчуття міри, поміркованість — першооснова всіх інших чеснот.
Ти бачиш ці руїни? Вони страшні, правда ж? Та ще страшніші руїни в людських душах. (с.40)
Афіни ще не одне століття будуть державою великого духу, а ця войовнича бездушна Спарта залишить у пам'яті людей хіба що погану згадку. (с. 40)
...біль і радість не виключають один одного. Серйозність і веселість — дві половини серця. Без серйозності людина стає легковажною, порожньою. А без веселості — злостивою, інертною, не вірить у життя... нести вічний вогонь із віків у віки може тільки той, хто має в серці рівновагу. (с.101)
Greece. Edited by Doré Ogrizek. New York, McGraw-Hill, 1955. (The World in color).:
... on the Acropolis, whichever way one turns, there is an impression of perfect harmony: harmony between the crest of the hills and their contours, harmony in the architectural blocks, harmony in the alignment of columns... p.138.
On leaving Athens for the "Isle of Pelops", one enters another world. That severe beauty, that superior order, that intimately harmonious communion of the earth, mankind and the heavens, that "nothing superfluous" is the apanage of Athena's tiny kingdom, Attica. The Peloponnese is an extremely ancient, chaotic, disorderly land, rife with legends and fables; a pandemonium in which innumerable centuries of history are inextricably entangled. p.273
Crete is the heart of Greece, outlined in red and black — using heart in the anatomical sense of the word.
Crete is a network of evident mysteries, averted dangers, and lifted hoodoos — a thorny enigma. p.337.
Mycenae and Eleusis are steeped in tragedy or mystery. Crete bathes in gilded drama... In Mycenae there are phantoms. In Knossos, beneath fuming debris, there are men who are not quite dead. p.338.
З моєї "грецької" лектури останніх днів: Helen Vlachos: House Arrest (Boston, 1970) — цікаво, добре скомпоновані спогади видавця газети "Катімеріні" — що стримала в 1967 році видання газети на знак протесту проти диктатури полковників. Образи й атмосфера модерної Греції, а крім того взагалі цікаві рефлексії цієї інтелігентної жінки, що має не лиш неабиякий талант журналіста, але й гумор, почуття скромности й міри.
"They will never let you see the real Russia!" How often have I heard this, as if prisons and concentration camps were the only reality.
"New York is not America" the statement which pursues you throughout the United States, is most inaccurate. The truth is that only New York is America. You can imagine all the other cities, full of memories and imitations of the old world... but in New York, in Manhattan, in the magical tower city, you are confronted by a new form of breathtaking beauty that nothing can make you visualize in advance. p.136.
It is incredible that there are people in Greece who precisely through fear of dangers imaginary or otherwise crave to live under the rule of tyranny. To speak of semi-dictatorship, or a temporary dictatorship, or a benevolent dictatorship of the right, is just nonsense. There is only one man who approaches happiness: a free man. There is only one country that offers it: a free country. p.17.
"Сократ сказав:
— Ви озброїлися законами. Ви, що живете й хочете жити — він глянув на Платона — не маєте права повставати проти них. Я теж не повставатиму. Але сама моя смерть примусить, по-перше, змінити їх, а по-друге, не зловживати ними надалі. Я стояв перед судом присяжних, найвищим апеляційним судом, тож не маю більше куди звертатися... І лише тоді, коли вирок буде виконано, судді й знавці права під тиском громадської думки наново переглянуть ці закони і, якщо знайдуть у них вади, винесуть на народні збори пропозицію вдосконалити їх." Томан: Сократ (с.97)
***
Купила невеличкий довідник-словничок і ... вчуся греки! Не роблю собі ілюзій, що зможу щонебудь сказати — в мене неабияка резерва говорити — навіть мовами, що їх знаю досить добре. Все ж хочеться, щоб мати хоч яку орієнтацію, розуміти хоч деякі написи, вислови... І от роблю відкриття одне за одним, приємні, ревеляційні. Не даром у туристичних довідниках потішають американців, що мовляв Greece is not China. А я вже й тепер можу сказати про грецьку мову: не тільки не Китай, але навіть і не Мадярщина. Вгадати, що значить якесь мадярське слово було майже неможливо без словника, а по грецькому, звикнувши трохи до новин азбуки, можна, прочитавши слово, додуматись часто до його значення. Недаром же Еллада є колискою нашої цивілізації.
βἱβλίο (біблíо) книжка, σχολέίο (схолíйо) школа, δώματίο (домáтіо) кімната, δεκα (дека) десять, Ευχαρίστο (ефхарістó) дякую, γραμμα (ґрáма) листи, εφημερίδες (ефімерідес) газети, είκονες (іконес) картини, πραγματί (прáґматі) справді, κίρία (кірія) пані, φίλοξενία (філоксенíя) гостинність (на знайому мені із соціологічної теорії спартанську ксенелазію ще не натрапила!) Одного лиш ніяк не можу второпати, яким це чудом греки кажуть ναί (не) на "так", а οχί (óхі) на "ні"?
Вгадуючи, напевно сказала б у цьому випадку навпаки!
27 травня 1979, неділя. 10:30 увечорі. Cambridge, Mass.
Сьогодні закінчилася конференція "ПеКУС". Прилетіли ми з Остапом в п'ятницю вполудне і ось ми вже три дні у Максима. Конференція випала ліпше, як цього можна було сподіватися. Їхала я з певним невдоволенням, бо організаційна підготовка була досить недбала, і навіть я — нібито "заступниця голови бібліографічної секції" — жодного уявлення про програму конференції не мала: в пресі було тільки загальне повідомлення без детальної програми, жодних особистих запрошень чи повідомлень не було. Ми прилетіли літаком — політ був на годину спізнений, але ми ще встигли на домовлений ланч з Морисом Когеном — в Максимовому помешканні. Я навезла із собою харчів — печеню, котлети, вареники, булки, цвібаки, etc. Жартувала, що мовляв, більше баґажу взяли на три дні до Бостону, ніж збираємось взяти на місяць до Греції. Я рада, що MLC прийшов на зустріч, хоч не знаю чи дуже йому заімпонували українські лакоминки — тим більше, що я не визнаюся на кошерних дієтичних приписах. Кілька речей я в час ланчу таки довідалась: що MLC бажав би перейти із Гарварду на якусь менш відповідальну позицію, що в нього у наступному році буде "sabbatical" і він їде до Англії та до Женеви (до Женеви у зв'язку із клясифікацією для World Health Organization, а решту часу присвятить своїй бібліографічній роботі — з інших професійних сплетень довідалась я, що Cornelia Trubey отримала погані референції з Penn, а через те втратила шансу очолити бібліотеку в Boston College і це її огірчило; що в Гарварді буде вільне місце головного каталогера; що позиція директора в Temple Law досі ще не має серйозного кандидата. Добре, що MLC прийшов — теж і тому, що я хотіла, щоб Максим був з ним у контакті. Він все ж і приятель, і впливова людина — таке знайомство може колись стати Максимові у пригоді.
4. Постійна Конференція Українських Студій почалася вже в п'ятницю вранці, так що ми кілька перших доповідей пропустили. Пополудні в п'ятницю були в бібліографічній секції доповіді Павла Маґочі про бібліографа Івана Левицького (— я була здивована, як добре Маґочі володіє українською мовою! — і думаю, що цей його виступ розброїть опозицію і був розумним "стратегічним" рішенням!) — Соколишин говорив (довго, нудно, і без найменшого польоту!) про бібліографічні праці Наукового Т-ва ім. Шевченка (якби хоч тримався визначеної теми, а не мішав туди всячини — напр. монографій Луцева, які нічого спільного не мають з бібліографією) — Христина Юзич з Wayne State University говорила про сучасну українську жіночу пресу в діяспорі. Ця тема мене цікавила і я сподівалась почути щось нове і свіже — нажаль, дуже розчарувалася. Доповідь була на рівні гімназійної задачі — просто перелік назв, без глибшої аналізи і навіть без повної інформації. Опісля в розмові виявилось, що п-на? Юзич напр. нічого не знала про симпозіюм Нашого Життя друкований у Сучасності, ні про статтю Люби Волинець про українську жіночу пресу в Америці — тобто не поцікавилася навіть літературою до своєї теми. Члени бібліографічної секції мали спільний обід у гарвардському Faculty Club і там відбулись увечорі ще дві доповіді Богдана Струмінського про мазепіяну в гарвардській бібліотеці та Касинця про некаталогізовані колекції у Манітобі (Св.Андрія та Мондер). Ці дві доповіді були справді цікаві й інформативні. Романенчук теж виступив із проєктом стандардизації бібліографічного опису — але це одна з українських "past time" — з породи суперечок на такі теми як порядок кольорів у прапорі, спосіб писання США, ЗСА чи ЗДА (була сьогодні навіть окрема доповідь до цієї теми!) — тобто з породи несуттєвих тем, що вміють поглинути масу енергії і не дати позитивних наслідків. Романенчукові не до вподоби стандартний американський спосіб бібліографування — він нібито хоче нав'язувати до "українського" стандарту, але рівночасно не тримається цього українського (радянського) зразка, а виправляє його за своїм уподобанням. Одне слово: що бібліограф, то окремий стандарт, на зразок того, що діється в мовознавстві: що мовознавець — то окремий правопис. Головували в бібліографічній секції у п'ятницю на зміну Касинець, Романенчук і Соколишин. Штогрин не приїхав. Він дзвонив до мене напередодні Пекусу (один день перед нашим виїздом) і пропонував, щоб я головувала на сесії — але я відмовилась: мовляв, не брала участи в підготовці програми, то не хотіла б брати за неї відповідальности. На самому гонорі мені не залежить. Отже все добре вийшло і без мене зовсім добре обійшлося.
В суботу вранці було кілька доповідей — деякі відбувалися паралельно. Я слухала виступ Володимира Жили (мій рецензент із Books Abroad — вперше я його тут побачила, запізнала і мала нагоду подякувати за рецензію!) Жила говорив — дуже цікаво і культурно про літературознавця Олександра Білецького. Мала бути доповідь Наталі Пазуняк про новознайдені листи Лесі Українки (— це ті листи, що я їх допомогла знайти в колекціях архівів Hoover Institution!) — але Пазуняк не приїхала. Доповідь про імпресіонізм Коцюбинського і Шніцлера читала Елла Карпинич-Адамс з Temple University. На мою думку, поправно і досить цікаво — (але Остапові не подобалось, тоді як доповіддю Жили він був захоплений!) Після полуденка я вибрала не літературну секцію, а суспільних наук, бо воліла слухати Перфецького і Рудницького, як Анну Бойцун і Чорнія. І добре на тому рішенні вийшла. Юрія Перфецького ніколи досі не чула і мені було цікаво побачити, що цей молодий професор із La Salle собою уявляє. Його доповідь була про хроніку Биковця, зокрема пару сторінок у цій хроніці, що базовані на Галицько-волинському літописі. Перфецький на основі лінгвістичної аналізи пробував ставити далекойдучі гіпотези. В дискусії Струмінський і Пріцак висловили дуже критичні думки до гіпотези Перфецького, що, мовляв, не можна на основі двох сторін тексту ставити такі твердження, коли є інші історичні джерела та документи, що цю гіпотезу заперечують. Вив'язалась велика дискусія, ба полеміка. Раптом суха наукова тема ожила і стала сензаційною контроверсією для слухачів. Але Перфецький почав дуже подразнено реагувати і боронитися, так майже, якби критика його тези була персональною атакою на його особу. Це мені в нього дуже не сподобалося, тим більше, що він потім почав нав'язуватись публіці (навіть такій як я, що нічого в темі цій не розуміється!) із своїми арґументами проти Пріцака й Струмінського. — Лисяк-Рудницький говорив на свою улюблену тему — розвиток української політичної думки (Костомаров, Драгоманов, Донцов, Панейко). Рудницький виступав надпрограмово, бо не приїхали якісь інші заповіджені в програмі доповідачі, отже він приготовився уже в останній хвилині, але виступ його був, як звичайно, на висоті, з польотом, з притаманним йому "esprit". Івана Рудницького я люблю і високо ціню — це один із найкращих умів еміграції і повинен бути ідеологом політичного руху. Він — здається мені — в першу чергу публіцист. На історика-дослідника в нього, мабуть, замало чи то самодисципліни, чи просто sitz-fleisch-у: досі, напр. не спромігся на жодну солідну наукову працю. Але промовець з нього блискучий і фасцинуючий. Волію його від Шлемкевича. Шлемкевич, що його я слухала колись у молоді роки, вмів зачарувати слухачів ефектовністю свого виступу, поетичністю своєї мови. Але вийшовши з його доповіді, часом трудно було зреасумувати, що саме він сказав. Він більше промовляв до емоції, як до інтелекту. "Іванко" аналізує тему скалпелем раціонального інтелекту — і це мені більш до вподоби. Змішування поезії з політикою і політики з поезією не виходить на користь ні одній, ні другій.
Після обіду в суботу я покинула сесію суспільних наук, бо не хотіла пропустити доповіді Грабовича про Шевченка. Це був для мене справжній highlight конференції. Доповідь була на високому академічному рівні і вносила справді нові ідеї в українське шевченкознавство. Грабович шукає підсвідомого елементу в поезії Шевченка, піддає всю його творчість "структуральній" (фактично психоаналітичній) аналізі, знаходить величезні різниці між російськомовною та українською його творчістю. Признався пізніше у приватній розмові, що пише книжку на цю тему. Звичайно ж — англійською мовою. — Дай Боже! Радісна вістка. Давно пора виводити нашу літературу у світ серйозними науковими працями, а не пропагандивними брошурами типу Смаль Стоцького!
Увечері в суботу була мемуаристична сесія. Це сталося наслідком пропозиції Остапа (на минулорічному ПЕКУСі), щоб використати і запрошувати визначних наших культурних діячів і з поза університетських кругів. Отже Ася Гумецька, голова конференції, запросила цим разом Гуменну, Шевельова, Гірняка, Костюка, Кислицю та свою маму Татяну Кардиналовську. Тема була зорганізована довкола мемуарів Минка та Смолича, що вийшли недавно в Україні. Гірняк, Костюк і Шевельов не приїхали, і вже виглядало, що сесія ця виявиться фіяском. Але ні. Виступ Докії Гуменної, щоправда, не був дуже вдалий: вона просто прочитала свою рецензію на спогади Минка, але вже виступ Кислиці додав до теми багато нового і свіжого, навіть і гумору (Скрипник про членів ВУСП — "вуспупівці"; Довженко, знімаючи "Щорса" кричав у трубу "Ні к чорту!" (Кислиця був червоноармійцем тоді і йому доручили орудувати рефлектором при зніманні кадрів) — "написав нову романовину", "І Гнат не винуват і Килина не винна, тільки хата винувата, що пустила наніч Гната"). Короною всього був виступ Тетяни Кардиналовської, жінки Сергія Пилипенка, матері Асі Гумецької та Міртали Бентов-Кардиналовської. Між іншим, така важлива, трагічна деталь. Вночі з п'ятниці на суботу сталася страшна літунська катастрофа — загинуло понад 200 осіб. Виявилось, що в цій катастрофі загинув теж чоловік Міртали — Бентов. І от за таких обставин і Ася і її мати беруть участь у ПЕКУСі. Тетяна Кардиналовська — стара сива жінка із дистинкцією та огладою західного світа, з великим почуттям міри, навіть гумору, спокійно, опановано, дуже цікаво і без всяких старечих диґресій! говорила про Пилипенка, про Смолича, про речі не вичитані чи почуті від когось, а тільки про справді пережите, конкретні кольоритні детайлі, без всяких узагальнень, бомбастики чи мелодрами. Першим її чоловіком був Голубович, що був міністром в уряді УНР. Голубовича арештували і засудили. Її теж. В цьому ж часі у тюрмі був і Пилипенко. Обидва мої чоловіки в той же час були зі мною у в'язниці, сказала з іронією. Тетяні було щось 19 років. Голубович у в'язниці. Її звільнили, бо почала голодівку на знак протесту. Вийшла на волю. Ні друзів, ні засобів до життя. Але зустріла Блакитного, що разом працював з Голубовичем. І він прийняв її та вистарав працю в газеті, де редактором був Пилипенко. Епізод: Андрій Головко убив жінку й дитину. Пилипенко з Тетяною їдуть як свідки для психіятричної експертизи над Головком. Він сам їм розповідає, як це сталося. Головко дуже любив жінку й донечку. Терпів від того, що не може забезпечити їм ліпшого життя. А теж записав у щоденнику, що, мовляв, він мусить їх убити, бо вони заважають йому віддатися літературній праці. Жінка випадково знайшла цей запис, прочитала. Переконала чоловіка, що адже ж вони йому не заважатимуть і нічого від нього не вимагатимуть. (Жінка працювала вчителькою і жила з дитиною в іншій місцевості). Все ж приїхала раз дружина на відвідини до чоловіка з дитиною. Пішли на прогулянку в ліс. Головко послав дитину збирати квіти. Жінка лягла на траву. Він закрив їй лице червоною хустиною (аякже!), витягнув з кишені револьвер і через хустину — застрелив жінку. Дитину повів у друге село і там повторив цю ж сцену із дитиною (Червона хустина — і стріл у голову!) Інший епізод: Пилипенко арештований, у в'язниці. У будинку "Слово" майже всіх жителів репресовано. Жінкам ув'язнених забрали пашпорти і до трьох днів наказують виселитись. І от Кардиналовська їде до Ґоркого, щоб шукати його заступництва. Ґоркій читає листа із з'ясуванням становища жінок репресованих. Дає Кардиналовській письмо до Вишинського, прокурора республіки. Вона їде туди, добивається побачення з Вишинським, з'ясовує справу. Вишинський телефонує до прокурора, що веде справу — і пашпорти жінкам репресованих повертають. Але прокурор пам'ятає Кардиналовській цю свою компромітацію перед Вишинським і мститься. Він повідомляє її, що Пилипенка засудили до розстрілу і вирок виконали. Пізніше виявляється, що Пилипенко, разом із групою інших "розстріляних" живе на каторзі.
Год.1 ночі. Я дуже вже втомлена. Кінчитиму завтра. Пора спати!
28 травня 1979, понеділок. Memorial Day. Cambridge, Mass.
Остапа з Максимом послала оглядати Бостон — а сама залишилася. Помила собі голову, варю обід і маю нагоду для спочинку і цих записок.
Субота закінчилася спільною вечерею в ресторані. Промовцем на цьому бенкеті мав бути Валентин Мороз, але він не з'явився: затримали його десь чи то в нашій громаді в Пітсбурґу, чи то в губернатора Пенсильванії. Щоб заповнити програму Пріцак доручив молодому Ільницькому зробити доповідь на тему своєї докторської дисертації — про футуризм і Михайла Семенка. Олег Ільницький дуже добре із свого завдання вив'язався: говорити українською мовою без попередньої довшої підготовки на тему дисертації, що її пишеться по-англійському — справа нелегка, тим більше для молодої людини освіченої вже в Америці. Може мати сатисфакцію професор Пріцак: вже видно наслідки його візії, його праці. Олегова сама тема дуже цікава й свіжа: я раніше не усвідомлювала собі, що журнал Нова генерація проіснував так довго. (Вони мають його тут на Гарварді — треба буде колись прочитати в бібліотеці!) — Ми ще після вечері пішли з Ільницьким, Наталкою Пилипюк та Струмінським на пиво і допізна гуторили. Олег таки прийняв пропоновану йому посаду у Вінніпегу. Вони з Наталкою за пару тижнів вінчаються, а тоді вона залишиться докінчувати свою докторську роботу тут, а він їде в Канаду на працю, рівночасно викінчуючи дисертацію. Цікавий побутовий деталь: в Кембридж вони вже пару років разом живуть (Максим жартома називає їх: Пилипницькі) — а шлюб вирішили брати тепер, коли доля судила їм розлучитися. — Здивував мене трохи Струмінський: він дише якимось ультранаціоналістичним духом: засуджує, наприклад, з ідеологічних позицій, усе так зване наше "розстріляне відродження" — Хвильового ітд. Ми трохи з ним на ці теми посперечалися. Літературу — на мою думку — треба оцінювати на основі її мистецької якости, а не її ідеологічного спрямування. В іншому випадку маємо "соцреалізм" — а "нацреалізм" нічим для мене не ліпший.
В неділю були історичні доповіді Франка Сисина про договори Хмельницького та Зенона Когута про Гайдамаччину. На доповідь Сисина ми спізнилися, чули вже лиш закінчення. В нього дуже погана українська мова — але я пізніш від Максима довідалась, що він — з третьої вже генерації і що донедавна говорив значно гірше. Цікавий був реферат Когута. Гайдамаки стали в моїй уяві у нову перспективу (напр. цікавий деталь: Залізняк, здобуваючи місто, піднімав прапор цариці Катерини і нібито в її імені робив повстання, тобто шукав легітимности, покликаючись навіть на якусь — як згодом виявилось — фальшиву — грамоту). Деталь про панщину: щоб заселювати нові землі, польські магнати давали людям спочатку різні пільги, звільняли їх від праці на панщині, приймали на землю "з чужими жінками і чужими волами", тобто не досліджуючи особистого минулого ітд.
На полуденок — замість іти до ресторану — ми запросили до Максимового помешкання Лисяка-Рудницького, Лабуньку та Данка і я мала нагоду позбутися привезених з Філядельфії закусок, ковбаси, вареників та цвібака. Добре, що це вдалося — бо часу не було багато. Іванко виглядає знаменито (трохи "за-добре", тобто прибув на вазі), але сива шевелюра надає йому ще більшої дистингованости. Данко — що його я раніше знала лиш із прізвища — цікава, інтелігентна людина. Но, а наш Лабунька своїм вмінням розповідати і своїм гумором вміє прекрасно бавити товариство.
Пополудні були два неособливі виступи: Вовка про "США, ЗСА, ЗДА" etc. — тема, що більше заслуговує на гумористичний фейлетон у "Лисі" як на наукове трактування, та Перфецького реферування справи русифікаційної політики в Україні та конкретних заходів у справах протесту — тема важлива, болюча, що заслуговує на дуже серйозне трактування і добру організацію протиакції — але нажаль Перфецький — своєю загонистістю, браком такту, образливістю та невмінням вести людей у політичній дії — не викликає довіря, як провідник, що може здобути цій справі успіх. Взагалі він у моїх очах багато на цій конференції утратив. Шкода. Я думала, що це — серйозний молодий науковець, що з нього будуть значні користі нашій культурі. А тут я переконалася, що і в такої молодої людини як він, можуть бути віддзеркалені найгірші риси представників нашого старого покоління — оцих перечулених амбіціонерів нашого естаблішменту.
Під кінець недільної програми говорив Пріцак. Він повторив свою доповідь про "вбивство у замкненій кімнаті", тобто про причини упадку Галицько-Волинської держави — де найбільшою ревеляцією для мене було те, що останні десятиліття цієї держави не віддзеркалені в жодних історичних документах, що літопис обривається кількадесять років перед упадком державности, що панує, як каже Пріцак, "кімерійський мрак" для цього кінцевого періоду. Але цю доповідь я уже чула: з нею виступав Пріцак пару місяців тому в Руслані, у Філядельфії. Тим разом він фактично виповнив час — час чекати на Валентина Мороза!
І Мороз таки з'явився. Худий, блідий, але вже із підрослим трохи волоссям і вусами, робить симпатичне і молодече враження. Прихід його привітали присутні овацією — але вже наперед рішили, що Пріцак свою доповідь повинен таки докінчити, і що варто дати Морозові нагоду його теж, хоч і коротко, послухати. Це рішення Гумецької дуже мені сподобалося: думаю, що робити довкола Мороза "культ особи" — шкідливо, зокрема ж на академічному форумі. Пріцак, правда, говорив вже дуже коротко і сконденсовано — я чула його першу версію, отже бачила, як він скоротив і обірвав тему, щоб дати виступ Морозові.
Виступ Мороза потвердив мої сподівання. Бандерівці матимуть з ним клопіт у майбутньому, бо не зважаючи на перші їхні пресові інтерпретації — він таки не такий старої дати націоналіст, яким вони хотіли б його бачити. Виправдував, напр. марксівську методу деяких членів руху опору, як єдину систему знайому дисидентам і як таку, що дає бажані наслідки — я думаю, що колись може виявитися, що між Плющем і Морозом менші ідеологічні розбіжності, як між Морозом і бандерівцями. Цікаві деталі: в Західній Україні залишилось багато приватних бібліотек. Мороз і його друзі, напр. мали доступ до таких речей, як Літературно-Науковий Вістник, читали і Липу і Кравцева і Донцова. — Підчас обшуку раз забрали в нього ЛНВ. Коли він протестував, сказали, що це через писання Донцова. Тоді він сказав, щоб залишили йому тільки числа, де нема матеріялів Донцова і вони це зробили. (efficiency руського чи навіть українського КҐБ не така як німецька efficiency GESTAPO — але це вже моя заввага, не Морозова. — Пригадую, як сказав мені один німець про Східню Німеччину: не знаєте нас, німців? Ми все доводимо до перфекції. Тому й режим у Східній Німеччині гірший, як у Росії!) Аґенти КҐБ залишили теж і всі донцовські статті підписані Д.Д., бо не доглупались хто їх автор. — Мороз повідомив про протест проти конфіскати його написаних у в'язниці творів (має книжку про Стефаника, наприклад, щось на понад 200 сторін). ПеКУС має вислати в цій справі телеграму до Добриніна. — Все ж Морозові вдалося вивезти з в'язниці рукопис однієї повісті і якихось оповідань. Не казав як. Закликав їхати в Україну, зокрема молодь. (Це напевно доведе до конфлікту з бандерівцями!) На питання про свої історичні зацікавлення відповів, що цікавиться темою українського месіянізму від найдавніших часів до сучасних, зав'язки цього месіянізму бачить він уже в Іларіоновому Слові о законі і благодаті. Особливою увагою його втішаються не якийсь період історії, а наука історіографії. — В Мороза є певні дози зарозумілости і ego його помітно сильне. Всетаки в нього досить покори, щоб бачити, що йому треба багато вчитися, що роки в тюрмі — це не підготовка до наукової праці, ітд. Трохи ще виявляє наївність в оцінці реальностей життя заходу, але це зрозуміле. Принаймні не загнався ще із критикою заходу так, як це зробив Солженіцин. Але він ще занадто, мабуть, оточений гурра-патріотами, щоб усвідомити, що українська громада в Америці — це не політична еміграція, що в час зміни політичного стану "залишить по собі тільки амбасаду" (кольоритний вислів Мороза) — але що це перманентне українське поселення на новій землі, що бореться за те, щоб якнайдовше зберегти свою етнічну ідентичність.
3 червня 1979, неділя. Філядельфія
За десять днів уже маємо відлітати до Греції! Поволі збираю потрібні речі, приготовляюся, пакую чи пак готуюся-пляную свій виряд — а в антрактах вчуся деяких грецьких слів, читаю туристичний довідник Fodor's Greece. Виїзд має бути із летовища в Неварку, а не Нью Йорку. Не знаю ще, як туди доберемося з нашим баґажем, мушу розвідати чи так як до JF Kennedy Airport до NY їде лімузина просто з Філядельфії, чи ні? Найкраще було б, якби нас хтось захотів завезти автом — якби так хлопці були вдома, це не було б проблемою, але просити сторонніх не хочеться.
Завтра у Філядельфії має бути увечорі бенефіс для Мороза — така собі вечірка по 50 дол. на особу. Остап спершу не дуже мав охоту іти, але я переконала його, що це потрібно не лиш для допомоги Морозові (бо остаточно можна було б післати тільки чек) — але теж для демонстрації української солідарности.
Пишучи про ПеКУС, я забула згадати, що ми там запізнали дуже цікавого історика з Польщі Торжецкого (Ryszard Torzecki), дослідника українських справ. Він не лиш був присутній на доповідях, але і ставив дуже доречні питання деяким доповідачам. Були ми з ним разом і на вечері у Faculty Club. Страшний з нього ґадула — це навіть аж дивно: приїхав із соціялістичної Польщі на запрошення УНІГУ, нас бачив перший раз у житті, а говорив так отверто, аж дивно!
A propos Польщі. Вчора й сьогодні у Польщі на відвідинах папа. Зворушлива картина на телевізійних вістях: сотні тисяч поляків демонструють свою відданість церкві і папі — але передусім свою відданість Польщі! Щасливі люди! Незломний нарід. Їх і Москва не здолає. А нас?
Авто далі в направі: ждуть на частини. Боюсь, що буде готове саме тоді, коли нам треба буде їхати. Краще вже якби затримали його в ґаражі до нашого повороту!
10 червня 1979. Неділя.
Маю вже справжній Reisefieber — за три дні відлітаємо до Греції. Фактично досі не маю точного пляну нашої подорожі — організаторка наша щось не дуже все організує "по пластовому". Але це вже не буде пластова прогулька, бо зголосилися щось лиш дві пластунки — отже це вже не "Стежки Культури", а звичайна приватна прогулька. Має нас усіх бути шестеро. Справи польоту організує фірма Ковбаснюк, а справи готелів у Греції фірма "Scope". Все це полагоджує Мотря Ракоча — маю надію, що все буде гаразд, що матимемо дах над головою в Греції, що замовлення всі зроблені, як слід. Журба трохи щодо самого польоту. Після катастрофи літака DC10 у травні, що на ньому згинуло 273 особи, тепер взялись дуже строго контролювати всі ці машини. Під сучасну пору всі літаки цього типу є "grounded", тобто вони примусово стримані. У висліді інші лінії переповнені і часом доводиться туристам довго чекати. Ми маємо відлетіти з летовища в Newark, в середу о год. 8 вечора, чартеровим літаком Barjet tours.
***
Бенефіс для Валентина Мороза був багатолюдною і досить гарно зорганізованою імпрезою, що зібрала для нього 16 тисяч долярів. Мороз уже починає говорити тоном народнього лідера. Політик, думаю, був би з нього ефективний — він добре вміє використовувати засоби демагогії. Але не бачу в ньому темпераменту і способу думання науковця. Моя єдина турбота щодо Мороза — а власне не одна, а дві: 1/ щоб він своїми виступами, зокрема перед міжнародною пресою, не компромітував українського Гарварду і 2/ щоб у висліді його виступів не поглиблювалась нехіть і недовіря "ґалічменів" до "східняків" — і навпаки.
14 червня 1979, год. 11:30 увечорі, місцевого часу. Атени, Греція.
Після деяких комплікацій із нашим льотом (— заплянований наш літак, виявилось, був машиною типу DC10, отже, згідно з урядовими зарядженнями і контролею всіх цих машин, не міг летіти — ми мусіли доплатити 600 дол. і таким чином дісталися на великий літак 747 Swiss Air до Женеви, а там пересіли на інший — до Атен. Ну і от ми щасливо на місці — трохи ще відпочиваємо і приходимо до себе по довгому польоті. Перші враження — не найкращі. Атени не роблять враження заможної, елегантної західної столиці — навпаки. Насовуються порівнання з Будапештом, тільки Будапешт має краще положення над рікою. Місто досить неохайне, страшенно рухливе — зокрема в околиці площі Омонія, де положений наш дуже скромний готель Asty. Акрополь бачили покищо тільки з таксівки, по дорозі з летовища. Вид зворушливий, але не так може самою красою краєвиду, як свідомістю, що це — як-не-як — не якась театральна декорація, а справжній автентичний Партенон... Завтреа почнемо справжні оглядини.
На летовищі JFK у Нью Йорку шестеро осіб нашої групи вперше зустрілися й запізнались. Мотря Ракоча, організатор нашої поїздки (фірма Kobasniuk, переписуючи нас на дорожчий літак, назвала нашу туру на документах: "Pershi Stezhi — the expensive way") — молода ефектовна жінка, з довгим бльонд волоссям au naturel, з блиском вже деякої "sophistication" в очах, зробила на мене надзвичайно позитивне враження. Її чоловік Ярема — пристійний молодий мужчина, його сестра Христя Ракоча, молода студентка з Філядельфії — справжня українська красавиця, що могла б змагатись за титул "Miss Україна", та Реня Данилишин з Шікаґо, симпатичне гарне молоде дівча — теж. Прекрасна ця наша молодь — аж любо дивитися. Я рада, що вони нас — старих — схотіли взяти до товариства. Маю надію, що ансамбль наш буде відносно зіграний. Зрештою, ми матимемо напевно велику дозу самостійного руху й свободи — прогулька не така запрограмована, щоб учасників надто зв'язувала. — Найбільша моя журба — що зрештою було до передбачення — це харч. Не мені — бо я можу їсти будьщо, а було б навіть добре, якби трохи втратила на вазі, але Остап мусить досить регулярно харчуватися і то відносно пісним харчем. Найгірше, що йому трохи бракує простого здорового глузду і він хапається за всячину, яка може йому пошкодити. А це могло б зіпсувати вакації і йому, і мені.
15 червня 1979. Атени.
Сиджу на балконі нашої кімнати на 5-ому поверсі готелю Asty. Година 7-ома вечора. Остап трохи поклався відпочити, бо ми тількищо повернулися з пополудневої тури автобусом по місту. Внизу підо мною площа Омонія, в центрі якої фонтан, а довкола колесо вуличного руху — traffic circle — кудою проїздить, мабуть, увесь автовий рух міста Атен. Такого гамірного руху авт не бачили ми ні в Америці, ні в Римі! І цей рух — безконечний, увесь день, усю ніч. А при тому водії трублять, продавці газет вигукують, мотори шумлять — крик і гамір, що до нього трудно звикнути вдень, а що доперва вночі! Можна було б зачинити двері — вікна на балкон, але температура доходить, мабуть, до 30 ступнів за Цельзієм, охолодження в кімнаті немає, отже треба впустити трохи повітря. А воно не лиш гамірне, але й страшенно занечищене. Сліди цього занечищення ми бачили сьогодні теж і у Партеноні. На білому марморі появилися чорні плями, що їх, кажуть, не було ще 5 років тому.
год.11:30 увечорі.
Акрополіс робить неабияке враження — імпозантністю своїх руїн, своїм домінантним положенням: його видно здалеку з різних частин міста. З близька він ще й має особливу атмосферу: самі розміри мармурових колон витягають людину вгору, до неба, створюють майже молитовний настрій — не до Атени, Зевеса, чи якогось іншого бога, а до цих людей, що тут перед двома тисячами років здобулися на такий вимовний пеан людському духові. Партенон будували дев'ять років, мармор для нього привозили з гір віддалених понад 20 кілометрів. Але найдивніше, що все це створено в час демократичного ладу, в добу Перікла. Не штука диктаторам і цісарям споруджувати коштовні замки і святині — але коли це робить демократичний лідер — Уявляю собі, скільки мусіло бути протестів і невдоволення усіх тих островів, що їх коштом збагачувались Атени. І не сходить мені з думки вичитане десь у довідниках, мовляв, як довго і скільки людей здобули працю і хліб насущний, будуючи Партенон, — це справді могла бути підстава цілої державної економіки. — Ось так у мене сьогодні замість мистецьких такі соціологічні асоціяції. — Партенон сьогодні вже можна тільки обходити — увійти в середину, між колони цієї святині, вже не дозволяють. Інші частини Акрополя вже теж не такі доступні, як колись. Карятид, наприклад, ми і взагалі зблизька не бачили. Цілий будинок у риштуванні — є думка забрати карятиди до музею, а тут на місці побудувати імітації з плястики. На Акрополі є ще й цікавий маленький музей, де багато оригінальних скульптур та барельєфів із Партенону. Проте, якщо мене пам'ять не милить, здається мені, що найкраще, мабуть, збереглися "Elgin marbles", частини Партенонського "frieze", що їх ми в 1968 році оглядали в Бритійському музею. Ось така іронія долі: на чужині краще збереглося, як удома. Цікаве, чи залишились ще десь і ці 300 скульптур, що їх — кажуть — вивіз колись до Риму Нерон? — Взагалі виглядає, що найбільше шкоди завдали Партенонові італійці: тобто спершу римляни, а потім венеціянські завойовники, що бомбили турків, які зробили собі в Партеноні арсенал зброї.
Сьогодні вранці ми ходили трохи вуличками старого міста "Пляка" — в товаристві Рені та Христі, в пошукуванні Flea Market-у — це дало трохи нагоду для ближчого знайомства і з старими Атенами, і з нашими товаришками подорожі. Разом із ними теж обідали в нашому готелі (зупа, курка, помідори — невибагливо і не надто смачно, але не товсто і задовільно). Опісля цілою групою їздили разом автобусовою турою по місту і були на Акрополі і на сусідньому горбі, біля пам'ятника Філопапоса, звідки гарний вид на Акрополь. Довідалась я від Рені і Христі цікаву деталь — інформацію про Мотрю та Ярему Ракочих. Вони щойно три роки одружені — вінчалися в Гантерській церкві — і він старший від неї на цілих 13 років. (Різниця така, як в нас з Остапом). Але мене це заскочило: Ярема дуже молодо виглядає і для мене було великою несподіванкою почути, що йому вже 37 років!
Увечорі молодь пішла на Пляку — мовляв, потанцювати десь у таверні. Ми з Остапом перекусили собі чаєм і хлібом з сиром у кафетерії нашого готелю, а потім пішли до парку, де була прохолода, ліпше повітря, та ревія на свіжому повітрі при склянці мінеральної води. (Тут замітно, що до кожного замовлення додають склянку чистої звичайної води — навіть тоді, коли замовляємо соду: приносять пляшку соди і дві склянки — в одній вже є звичайна вода!). Отже пили одну і другу воду (за нас двоє разом — 120 драхм, отже не цілих 4 доляри!) і слухали ревієвого співу кількох напереміну співачок — кожна наступна була гірша від попередньої, а закінчилось все виступом якоїсь росіянки із співом Катюші, Подмосковних вечора, Калінка моя і ще там чогось. Виконання було жалюгідно-провінційне: якби я була росіянкою — було б мені соромно і досадно. А так, то я лиш здивувалася, що адже ж Атени — столиця, і навіть у парку на вільному повітрі можна було б чекати якогось більш професійного ансамблю... Крім того подумала: чи справді тут і досі покутує русофільство? Чи справді грецькій публіці так у смак оті "московські катюші"? Між іншим: на мурах міста видно чимало червоних плякатів із серпом і молотом, якісь афіші комуністичної партії, а на дахах міських автобусів красується напис ΜЕГАЛН ΣОВІЕТНКН ЕГКУКЛОПАІΔІА — невже реклама на Большую Совєтськую Енциклопедію?
16 червня 1979. Атени.
Вранці після сніданку ходили до Археологічного музею. Неймовірне багатство скульптур і ваз і нагробників, в хронологічному порядку — від ахайської доби (курос-юнак, з довгим волоссям, статична висока фігура, мало детайлізовані анатомічні риси, майже плоский тулуб, руки близько тулуба і причеплені до нього), через клясичну добу — золотий вік Перікла (Позейдон, а може Зевес, із бронзи, динамічний, розпростерті рамена, рух немов збирається кинути тризуб — видно не лиш кожен м'яз прекрасного мужеського тіла, але і вени під скірою), аж до римської доби (портрет голови мужчини, з індивідуалізованим виразом обличчя, немов живий). Звернула я увагу на те, що в музею майже немає жіночих актів і почала я думати про те, як дуже мужеською була вся ця грецька культура. Навіть репродуктивну функцію хотіли привласнити мужчинам: Атена родилася не від Гери, а з голови самого Зевеса. Панове Сократи, Періклі, Фідії політикували, будували Партенон, бавилися філософією і театром, тоді як жінки і раби несли на плечах увесь тягар щоденного життя.
Полуднували вдвійку на терасі готелю Dorian Inn, де з 12-ого поверху, із даху, на якому є і бар і басейн, є прекрасний вид на місто. Мала я там пригоду. Замовили пиво і канапки, Остап приніс пиво і пішов за канапками, а я взялася пересувати столик так, щоб, сидячи, бачити Акрополь. Пляшка з пивом перекинулася, пиво полилося на стіл і на підлогу, склянка упала й розбилась... Пішла я вибачатись до кельнера: мовляв, заплачу, коли треба, за склянку і пояснюю, що я, мовляв, хотіла мати гарний вид на Акрополь. Ну так, каже він, звичайно: всьому винен Акрополь! Говорили ми, звичайна річ, по англійському. По грецьки говорити не пробую — нічого голови не тримається. Купувала сьогодні овочі на ринку, але здебільша "на міґи".
Обідали в доброму ресторані Ideal — і це була знахідка, бо тут строго дотримуються годин (полуденок можна з'їсти тільки до 2:15, а вечерю не раніше як о 7-ій) і це часом ускладнює справи, зокрема коли є якась додаткова програма. В Ideal ми дістали вечерю вже в 6:30 і це було важне, бо 7:30 ми вже ішли на туру Sound & Light — драматичне зображення історії Акрополя світлом і читаним текстом (на свіжпому повітрі, під Акрополем). Потім ще була дуже вдала фольклорна імпреза — показ народних танців різних частин Греції.
Неділя, 17 червня 1979. Атени.
Сьогодні вранці відвідали пару церков. В одній були свідками грецьких христин. Бородатих попів було аж два. Повна церква родичів. Дитину до христу тримав видно хресний батько. В половині ритуалу дитину жінки беруть на бік і роздягають до нага. Хресний батько скидає піджак. Дитину загортають білою плахтою і дають на руки хресному батькові. А тоді священик бере голу дитину на руки і занурює її пару разів цілу у басейн із водою. Мале, зрозуміла річ, кричить на цілу церкву!
Атмосфера грецьких церков мене не зворушує: волію відкриті до сонця будови старої Еллади, як візантійські містерійні темні інтер'єри. Можливо, я заражена вже духом заходу, але ця візантійщина, що повинна бути мені по традиції майже рідною, здається мені справжнім мрякобіссям. У строгості ґотичних соборів, що пнуться у небо, навіть аґностик може сповнитись молитовним настроєм. Такого почуття не викликає в мене темний, до пересади розмальований інтер'єр грецької церкви.
Неділя, 11:20 увечорі.
Пізно пополудні біля 5-ої взяли з Остапом таксі і поїхали на гору Lykabettos (ΛΥΚΑΒΗΤΤΟΣ). Це гора з капличкою святого Юрія, що її видно з вікон нашого готелю. Наші дівчата вже туди ходили і перестерігали, що до фунікуляру дійти трудно, бо треба довго спинатися вгору по стрімких сходах. Отже, щоб не наражувати Остапового серця, взяли таксі, а потім витяг на гору, що на місцевій мові називається ТЕЛЕФЕРІК. На горі гарний ресторан і чудовий вид на місто. Акрополь виглядає маленький, як іграшка. Атени — величезне, розлоге місто між горами. Повітря занечищене, отже панорама трохи замрячена, але видно море і порт. На Ліковітос ми випили лиш по одній склянці (я — чай з льодом, Остап — соду), поговорили з якимись двома студентками з Мюнхена та з парою жидів з Америки (Вони живуть у вибагливому готелю, мають басейн на даху, охолоджену кімнату та ще й рефриджерейтор у кімнаті!) Були б ми теж і повечеряли на горі — бо ресторан виглядав солідний і мав прегарну панораму згори. Але не були певні, як виглядатиме дорога додому і боялися вертатися потемки. Отже ми від витягу тим разом вже не брали таксівки, а зійшли сходами вниз аж на долину міста. Ці сходи — це цілі вузькі вулички — вони там замість звичайної дороги. Але тому і сама дорога видалась наполовину коротша ніж окружна дорога автом туди. Подорозі вступили до ресторану Floca, що його мій "Fodor's Greece" рекомендував як "first class". І справді: обід був смачний, з добрим вином Rhodos, без hors d'ouvres і десеру, зате з двома карафками води з льодом, і коштував — разом з напивком — 700 драхм, тобто около 20 дол.
Понеділок, 18 червня 1979. Атени. Год. 9 вранці.
Ночі в нашому готелі — справжня мука! Гаряч сполучена із жахливим гуркотом з площі Омонія роблять сон майже неможливим. Факт, що кімната примітивна, що лазничка тісна, що у зливі вода не сходить правильно, що обслуга не міняє постелі і рушників і не доставляє туалетного паперу і мила, можна було б стерпіти, але брак відпочинку вночі терпіти трудніше. А ми тут маємо заплянований побут ще й під кінець нашої тури — після повороту із островів та клясичної тури Греції! І то щось на цілих 10 днів! — Сама думка про це — нестерпна! Щось треба буде зробити, щоб перемінити пляни. Ще не вирішили, але є кілька можливостей. Одна з них: повернутись додому не 13 липня, як спершу було запляновано, а вже 4-ого. Тоді вертається вже і Ярема Ракочий, отже ми могли б полетіти разом. Друга можливість: полетіти на кілька останніх днів до Дубровніка в Югославії, а звідтіль уже до Женеви і до Америки. Третя: залишитись на кілька останніх днів на якомусь грецькому острові і там собі відпочати, а тоді з рештою дівчат відлетіти до Нью Йорку заплянованим польотом через Женеву. Друга і третя альтернатива пов'язані, очевидно, з додатковими коштами, но і з чималими трудами полагодження.
Вівторк, 19 червня 1979. Атени. год. 7:30 увечері.
Вчора — понеділок — провели цілий день над морем! Поїхали міським автобусом на пляжу Vouliagmenis, менше як година їзди. Пляж — платний — вступ 25 драхми від особи, але все дуже гарно упорядковане. Кабінки для передягання, туалети, помислові, практичні і кольоритні туші (стаєш на решітку і тоді на голову падає дощик) — кабінки за додатковою оплатою можна навіть винаймити, замкнути і залишити там свої речі, але передусім — зелений парк і гористий терен довкола, отже мальовничий краєвид і море — спокійне, синє, без хвиль. Ми купалися, відпочивали і це нам було рекомпензатою за недоспану ніч над зварйованою площею, що її Остап називає не Омонія, а Гомонія! День над морем, у відпружуючій атмосфері природи, стимулював мене написати такий собі злободенний віршик:
На березі грецького моря
На атенському пляжі, де ждуть вже гопліти
грецьким сонцем засмаглі, палкі, кароокі,
розтаборились поруч Позейдона діти —
Реня, Христя і Мокі.
Заякорені ждуть мандрівні каравели,
щоб забрати русалок на води широкі...
Не даються спокусі дівчата веселі —
Реня, Христя і Мокі.
Діонісій на стіл вже поставив бокали,
збоку Сатир присів: на дівчат скалить око...
А дівчата? — Нічого, лежать, як лежали —
Реня, Христя і Мокі.
Мов сирени, співають атенські цикади,
ходить Хронос повільним, притишеним кроком...
Про що мріють під небом старої Геллади
Реня, Христя і Мокі?
Мокі, мабуть, плянує дорогу на Спарту,
і на Крету, де ждуть вже рюїни і мури
на Ярему, Oстапа, Реню, Христю і Марту —
перші стежі культури.
Реня журиться тим, як всіх в ліжко покласти,
щоб з балькону, безсонні, не скочили з дуру
на Гомонії прощу з крикливого ASTY —
перші стежі культури.
Христя мріє про грецьке муссака сьогодні,
баранину, і узо, і смажені кури —
Партеноном самим справді жити не годні
навіть стежі культури.
Мов сирени, співають атенські цикади,
ходить Хронос повільним, притишеним кроком,
ось що мріють під небом старої Геллади
Реня, Христя і Мокі.
***
Сьогоднішню ніч ми таки переспали — не зважаючи на горяч і на гуркіт верескливої площі. Взялися на спосіб: спимо зовсім нагі під простирадлом (аж тепер розумію, яким практичним був стрій старих греків) — наші широкі двері на ганок залишаємо відчиненими, спускаючи до половини дерев'яну віконницю венецького стилю. Може це помогло, а може ми вже трохи привикли. Правда, найважливіша тут — температура: якби було холодніше, можна б напевно спати, навіть при цьому гуркоті.
Ходили сьогодні до візантійського музею (мали в пляні теж музей Бенакі, але там було зачинено). Візантійський музей має багато старих ікон, нагробників із стародавніх христіянських цвинтарів, фресків з церковних стін. Все це гарно розміщене в елегантній віллі, резиденції якоїсь княжни 19 століття. Нажаль, написи на експонатах залишають чимало до побажання, і тому музей не сповняє як слід своєї едукаційної функції. Щкода, що інші музеї не беруть собі прикладу із старої мюнхенської Пінакотеки, де в кожній залі є до диспозиції відвідувачів тексти — і то на різних мовах — що пояснюють та аналізують всі експонати. Тут у візантійському музею часто і взагалі немає жодного підпису, не то що якихось пояснень чи навіть лекцій про візантійське мистецтво.
Обідали всі разом у місті на Пляка, в кафе на дворі. Їли муссаку, попиваючи її пивом. Після полуденку ходили на Аґору і до святині Гефеста — зворушливе місце під самим Акрополем. Stoa реставрована коштом американської школи клясичних студій і дає приємну прохолоду та ілюзію, як колись могло справді виглядати життя старинних греків.
На Пляка в одній із крамниць ми знайшли скульптуру Позейдона, що її я хочу купити. Я вже бачила таку на площі Синтаґма: там за неї хотіли 3000 драхм, а я навіть уже запропонувала 2000. На Пляка торг почався від 2000, а Реня (що має бизнесову голову, хоч вчиться на медсестру) виторгувала ціну до 1500, і я вже навіть дала 100 драхм завдатку. Пізніше, в іншій крамниці на Пляка, бачила я цю річ і перша ціна — перед торгом — була 1350! Знаменита лекція грецької торгівлі!
Завтра вранці їдемо кораблем до Міконос. Це початок нашої п'ятиденної прогульки по островах. Сьогодні довідувались в туристичній аґенції про можливості виїзду до Дубровніка або на Санторіні, після повороту з нашої другої тури, так званої клясичної Греції (Спарта, Коринт, ітд). Подорож до Дубровніка коштувала б около 160 дол за літак від особи та по 25 дол. за побут у готелі. Мусіли б ми повернутись назад літаком до Атен, а щойно звідти летіти до Женеви і Нью Йорку. Це трохи комплікує справи. Якщо вдасться дістати побут на Санторіні на кілька додаткових днів, то це була б краща розв'язка. Тим більше, що виходить, що не лиш ми двоє, але все наше товариство (крім Яреми, який мусить вертатися раніше) було б зацікавлене. Навіть до Дубровніка не мусіли б ми їхати самі, бо Реня виявила охоту прилучитися до нас. Але Санторіні було б, мабуть, ліпшою розв'язкою, не вимагало б додаткового польоту туди й назад до Дубровніка, но і може не означало б аж так багато додаткових коштів.
20 червня 1979, год. 8:30 вранці — на морі, по дорозі до Міконос.
Сидимо на верхній палубі корабля ΝАЇАΣ, такого собі пролетарського пасажирського пароплава, щасливі, що знайшли місце і влаштували баґаж (хоч не зовсім певні, чи безпечно залишити так валізи без опіки). Напхано тут людей, як сардинок. Ось що значить подорожувати як звичайні люди, а не як багаті туристи на "cruise". В порті в Пірею стояло кілька заякорених кораблів, між ними й радянський Белароссия. Довкола гарні краєвиди. Спершу був мальовничий порт з кораблями і атенські гори на овиді. Тепер, після одногодинної вже майже плавби, видно — зокрема ліворуч — гористі острови, і поблизу, і у віддалі.
Сусід має англомовну якусь газету і в ній випадково побачила я заголовок "Папа вимагає від совєтів визнання церкви в Україні". Треба буде попросити, позичити, щоб прочитати цю вістку. — Цікаво, що в світі діється. З міжнародної преси (International Harald Tribune, Süddeutsche Zeitung) знаємо, що конференція на вершинах закінчилася, і що американська сторона пред'явила радянській листу дисидентів, що їх звільнення було б побажане. Цікаво, скільки наших на цьому списку. Від'їжджаючи, ми вислали телеграму до президента Картера, щоб домагався від совєтських лідерів звільнення Руденка. Теж написали листа до Скамеля, секретаря Міжнародного ПЕН. Лист до Скамеля, що його я писала Остапові в останні дні на праці, навів мене на думку, що конче треба вислати телеграму в справі Руденка до Картера. Руденко — після прочитання його "Прозріння" — це мій "favourite dissident"— я не лиш радо написала рецензію до World Literature Today, щоб звернути на нього ще більше уваги чужого світу — бо він на цю увагу заслуговує, як мало хто, але це людина, що їй я радо відкрила б двері нашої хати і дала притулок хоч би й на рік, якби його тільки випустили.
Маю надію, що з хлопцями все гаразд, що Мама й Тато тримаються, що Ія пильнує нам хати й авта. Просила я, щоб Максим написав мені записку на готель ASTY — бо ми ж туди маємо повернутися перед клясичною турою Греції. Сподіюсь, що це зробить.
22 червня 1979, п'ятниця. МϒКОΝОΣ, але вже на палубі АГ. МАРІΝА. год.9:30 вранці.
Провели чудові, повні вражень, два дні на острові Міконос. Мешкали в готелі АNO MEPA, з повним комфортом. Що правда, без штучного охолодження, але в цьому — на щастя — не було потреби. Дуже тепло — зокрема вполудне — але з моря повіває свіжий вітрець, а в тіні завжди є прохолода. Повітря тут не лиш свіже, але іскристе, променююче. Краєвиди Міконосу мальовничі і дуже оригінальні. Перше враженя було інше, як я сподівалася — гористий терен здаля виглядає немов би був зовсім без зелені. Горби помережані камінними межами, мабуть загороджують власники кордони своїх піль, а може це для кіз, що їх тут час до часу можна побачити? На цих брунатного кольору горбах сліпуче білі квадратові або прямокутні будиночки, партерові або одноповерхові коробочки. Саме містечко — концентрація таких білосніжних домиків, з вузенькими гористими вуличками вистеленими мармуром, з безконечною кількістю маленьких присадкуватих церков і капличок, з кількома круглими теж трохи присадкуватими білими вітряками. Все тут камінне і все біле. Тільки круглі дахи церков і вітряків чорні або червоні. В місті багато крамничок, зокрема ювелірних (ΖΟΛΟΤΑΣ!) — деякі навіть дуже елегантні. Готель наш був положений далеко за властивим містом, в іншому кінці острова. Але між готелем і містом, готелем і пляжем встановлено дуже ефективний транспорт: готелевий автобусик, що курсує за встановленим розкладом їзди, пляном, що дає можливість всім жителям готелю їздити кілька разів удень чи до міста, чи на пляж. В Міконос, зараз після прибуття, ми мали несподівану комплікацію: виявилось, що корабель, яким ми мали їхати наступного дня на острів Родос (де ждав нас уже замовлений і заплачений готель) відходить тільки три рази на тиждень і найближчий мав би бути аж у суботу. Тут, виявляється, правильну інформацію здобути не легко — в Атенах не завжди орієнтуються, що діється на островах, а ми сьогодні вранці переконалися ( і мали хвилину перестраху!), бо місцева поліція нічого не знала про відхід корабля АГ. МАРІНА, і давала нам невірну інформацію — і це ось чверть кілометра, просто перед носом поліційної станиці!) Ми мусіли змінити плян: це, думаю, вийшло нам на користь. Мокі мала з тим багато мороки: телефонувала до Атен до Concept Tour, туристичної аґенції, що допомагає нам в організації нашої прогульки, відмовила готель у Родос, вирішила залишитися ще один день у Міконос (на щастя, були вільні кімнати в нашому готелі!), а тоді замість на Родос поплисти на острів Санторіні, а звідтіль наступного дня на Крету. Вдалося дістати нічліг на Санторіні і ми саме сьогодні туди пливемо.
(Корабель трохи хитає, море бризкає піною і мені не легко писати. Сиджу на верхній палубі. Віє холоднавий вітер, добре, що взяла на себе сьогодні вітрівку — одяг дуже відповідний до обставин. Остап біля мене на лавці спить. Мокі робить записки, як і я, наша наймолодша Христя розкошується вітром (— дівча з власної кишені додало тих додаткових триста долярів на літак — що було несподіванкою для нас усіх — щоб тільки поїхати до Греції — не кажучи нічого про ці додаткові кошти своїм батькам!) Ярема і Реня пішли в нутро корабля, Ярема — спати, Реня — передягнутися, бо після нашого досвіду на першому кораблі з Атен (Пірею) до Міконос, де нас кілька годин палило сонце, була приготована на гарячу погоду. Цей наш корабель — Аг. Маріна (Св. Марина) — значно менший від Наіас, море трішки більш вітряне сьогодні і вже не можна сказати, що "пливемо як по маслі" — трохи навіть гойдає. Але ніхто з наших покищо не терпить на морську недугу, хоч Oстап і Реня перед кожним кораблем заживають про всяк випадок драмаміну. Зате наш кораблик майже порожній і значно вигідніший і приютніший. Жартую собі, що Мокі, мовляв, замовила нам приватний яхт! Атмосфера приємна, море темно-темно синє з білими бурунами хвиль, на небесній блакиті де-не-де білі хмаринки і майже весь час на обрії якийсь острів. Тепер ми пливемо між островами Порос і Наксос ("Ariadne auf Naxos") — великі гористі смуги землі.
Несподівана затримка на Міконос мала кілька дуже позитивних наслідків. Передусім ми всі відпружились і духом відпочали (Спершу думали, що буде нагода виспатись після наших мук в атенському ASTY. Але нам було не до сну: обидва дні були повні цікавої активности, нових вражень, доброго настрою в товаристві).
Передусім це дало нам змогу зробити прогульку кораблем до Делос. Мокі, побачивши, що я розчарована трохи, що в первісному пляні прогульки не було цього острова (ані Санторіні), змінила маршрут, використавши несподівану кризу (брак корабля на Родос). Делос від Міконосу дуже недалеко. Ми плили туди не більше, мабуть, як годину. Це священний острів старинних греків, на якому залишились дуже цікаві руїни. В 5-ому столітті перед Христом — каже мій FODOR — Делос був центром конфедерації грецьких держав проти Персії і тут зберігалася каса — скарбниця союзу. Пізніше цю скарбницю перенесли до Атен (в 454 до Хр.) Опісля Делос був комерційним центром, особливо за римських часів. Цей маленький острів (3 милі довжини, одна миля ширини) в році 88 до Хр. мав біля 20,000 населення і всіх їх вирізано на наказ короля Мітрідата.
23 червня 1979, субота. Санторіні.
Вчора мусіла перервати записки. Почало мене трохи "піднуджувати" і я покинула записник і пішла на ніс корабля, на вітер. Це помогло. Ми з Остапом залишились на верхній палубі навіть тоді, як решта нашого товариства зійшла униз, до кабіни під дахом. Мене там дусило, бо й бензиною було чути й повітря обмаль. Але на борті за деякий час плавби вода почала хляпати і заливати не лиш боки корабля, але і нас на сидженні. Два хлопці з корабельної обслуги перевели мене, Остапа і ще три особи, що були на носі, на задню частину верхньої палуби, де менше заливало водою. Кораблем нашим кидало так, що без помочі перейти було б неможливо. Море стало більш збуреним і були досить великі хвилі. (Не такі "гори", щоправда, як колись на Атлантійському океані в дорозі до Америки!) Але наш кораблик Свята Марія — фактично не більший від деяких приватних яхтів — і йому долати цю стихію було нелегко. Остап поклався на лавці, бо в горизонтальній позиції легше було зносити це невпинне гойдання. Я сиділа поруч, тримаючи його голову на колінах. Подорож була дуже довга — 7 годин — і чим ближче до Санторіні, тим бурхливіша. Врешті мого Сяся зірвало на вертання, раз, другий, третій. Не мав навіть сили встати, щоб дійти до борту. "Зажиґав" себе, трохи мене, долівку, лорнетку.... Я трималася довше, але й мій організм тим разом не витримав, але в мене було ще досить сили й притомности ума, щоб дійти до борту — раз, другий, третій. Це не багато помагало, бо вітер віяв у противний бік, отже теж занечистився і корабель і я сама. Так ми перемучилися до самого острова. Сиділи ослаблені, тримаючися разом, Остап — блідий і холодний, з головою на моїх колінах. Думалось мені про те, якими фактично відважними мусіли бути перші мореплавці, який нездоланний цей людський дух, що вже тоді в давнину — без відповідного знання і техніки ставив чоло всепереможній стихії природи. І не даром мореплавство зродилося саме тут — випливали трохи і вже ось на обрії якась інша земля, якийсь інший острів.
Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівця світлосяйні оселі,
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк їм не дав ще і жодних імен.
Неоклясики наші багато писали на грецькі теми, але доля не дозволила їм побувати у цих краях. Якби так Клен-Бурґгардт був колись тут і бачив це власними очима, чи написав би він "гостроверхі" скелі? Острови, хоч і гористі, але мають переважно заокруглену форму.
Сам під'їзд до Санторіні тривав досить довго. Мені нудота перейшла і я вже могла встати, щоб зробити пару фотографій ΘНРА (Thira) — офіційна грецька назва цього острова — явища справді оригінального, унікального. Остап ослаблений лежав на лавці і навіть не мав бажання дивитися на це незвичайне видовище. Височезний стрімкий берег мертвої вульканічної скали чорного майже або брунатного кольору робить майже макабричне враження. Високо на горі малесенькі, ледь помітні для ока — мов контраст до неживої скали — білі будиночки, церкви, місто ΘНРА. Але дістатись туди можна з берега тільки... на ослах. Я знала про це від людей і ще вдома застановлялася, чи не матиму клопоту з Остапом. Він мене тоді потішав, мовляв, хто схоче поїде, а він же ж не мусітиме лізти на гору, як і всі. — Тепер, коли ми врешті зійшли із корабля, коли він був такий ослаблений, я була б певно воліла теж якусь іншу розв'язку. Але на березі — крім поганячів ослів та якогось примітивного ресторанчика, нічого не було. Почала я питатися, чи не можна б з цього острова дістатися на Крету літаком, щоб не наражувати себе на другу неприємну морську подорож. Але виявляється, що єдина сполука — море. Крім того — місто на горі — жодної точнішої інформації на березі отримати не можна і нема від кого. Під'їхав якийсь корабель-cruiser. З нього люди човнами припливали до берега, щоб ослами поїхати до міста. Я зачіпила їх: говорять по англійському, американці. Я думала, може cruiser їде на Крету і я зможу собі й Остапові знайти місце — бо може таким більшим кораблем було б легше. Але cruiser повертався до Атен. Правда, коли я сказала, що чоловік нездужає — запропонували мені лікарську допомогу, якщо треба. На щастя, в цьому потреби не було. Я вирішила заждати, щоб Остап трохи відпочав (ослаблений міг би впасти з осла!), а молодь переконала, щоб вони таки не чекали, а їхали на гору до готелю. Вони трохи з нами перечекали (дуже гарні, товариські молоді люди, сердечні, по пластовому дружні!), але потім таки помандрували на гору. А незабаром за ними зробили це і ми. На одному ослі я, на другому Остап, на третьому — валізи і погонич. Вгору по серпентині на висоту 1200 стіп між вульканічною масою, що пахне ще й досі спаленизною. А ззаду за нами прекрасна панорама моря — тільки дивитись туди не хочеться, щоб у голові не крутилося! Досвід на все життя! Я взяла свою торбинку на шию, щоб мати вільні руки і — мушу щиро сказати, що ця їзда не була такою невигідною і страшною, як це мені розповідали. Осли тільки раз-у-раз за близько підходили до муру і загрожувало тим, що зідруть мені скіру з ніг, але я могла завжди одною рукою трохи відштовхнутися, отже не було аж так зле. Фактично, я помилилася — це не осли, а мули. Витяг на гору коштував по 100 драхм від мула (90 + tip), нагорі треба було ще заплатити носія, щоб доніс вуличками Тіри (чи Фіри) до автобусної зупинки. Я думала, що наш готель ось-ось на горі, але виявилось, що до нього ще треба їхати шмат дороги. Взяли таксі (на горі зустрілися з нашими молодими, які дуже нами зраділи) і поїхали вглиб острова до готелю Камарі. Готель навіть досить елегантний, з басейном солоної води, і над самим морем. Острів взагалі з цього боку зовсім інший: багато зелених дерев, кипарисів, зелені вінниці, білі церковці й будиночки рідко розкинені по краєвиді, терен навіть досить плоский, хоч поруч готелю досить високий горб, майже без рослинности. Помилися, відсвіжилися, перебралися. Засіли до смачної вечері. Наша молодь хотіла ще увечорі їхати автобусом до міста, але потім змінили думку і ми разом з ними ще перейшлися по побережжі, і при столику, при Метаксі і узо і грецькій каві, розповідаючи дотепи, просиділи до ночі. — Сьогодні вполудне їдемо до міста. (Тепер доходить 12-а: я пишу це над басейном під оригінальною з комишів зробленою парасолею). Там пробудемо до вечора, а тоді на ослах або пішки (думаю, що дамо тільки баґаж на мулів) доберемось до берега до корабля на Крету. Дай Боже, щоб подорож була спокійніша, бо це знову добрих 6-7 годин плавби. Але нема ради. З Крети, одначе, ми вже рішуче постановили, що до Атен повернемося літаком.
7 год. увечорі. Санторіні.
Сидимо з Остапом на лавці на горі з видом на незвичайну панораму. Перед нами острів з вульканічним кратером. Прямо униз прірва із серпентиною, по якій знову пнуться вгору туристи на віслюках, бо приїхав і на половині між островом-кратером і Санторіні стоїть заякорений cruiser. Ми сьогодні від полудня тут у місті. З'їли вже дуже смачний полуденок у ресторані з цим же надзвичайним видом (сувлакі з пивом Henninger, баклава і грецька кава), походили по крамницях, хоч нічого крім маленького сувеніру звідти везти не збираюся. Гарні текстильні вироби, кераміка з різних частин Греції, чудове золото. Я із безличним шиком торгувала навіть чудесний браслет з грецькими меандрами — не браслет, а справжній "investment" — щось за 750 дол. і то готівкою! Думаю — якщо залишаться якісь гроші — піти в Атенах на Пляку і купити собі скромненький золотий перстінчик з меандрами за яких 15 дол. — але це мусіла б я зробити в товаристві Рені — вона має бизнесову голову і вміє торгуватися, а я цього не вмію і мене легко ошукати. Маємо ще годину часу. До порту — виявляється — їдемо цим разом автобусом! Тобто є і якийсь інший порт, куди можна дістатися інакше, як на віслюках!
Хотіла б я докінчити свої враження з Делос. Враження від цього святого острова, його руїн, його левів, його залишків від старих римських поселень — можна рівняти із враженням від Акрополісу в Атенах. Передусім мабуть через те, що на острові фактично нічого більше немає і тому там панує особлива атмосфера і легше піддатись тому, що Coleridge назвав "a suspension of disbelief"
Повернувшись з Делосу до нашого готелю в Міконос, ми вдвійку з Остапом встигли ще зловити автобусик готелевий і поїхати на пляж. Наша молодь залишилась на закупах у містечку і ми були тільки двоє. І це було добре, бо на пляжі чекала нас неабияка несподіванка. Людей було небагато, але коли ми підійшли ближче і розтаборились, ми помітили, що всі сонцепоклонники — зовсім нагі! На пляжі нудистів я ще ніколи досі не була і це був новий для мене досвід. Але ждала мене ще одна несподіванка. Мій Сясьо — який навіть удома, одягаючись, відвертається і засланяє свої "wdzięki" сорочинкою — раптом скинув штанцята і йде купатися. І ще каже мені: це дуже добра ідея, не треба буде в мокрих штанцях сидіти і мерзнути. А коли я пробувала лізти у воду у свому американському повному костюмі, що закриває весь тулуб, він накинувся на мене з криком: не будь дурна, роздягайся, не бачиш — адже всі голі! Не будеш у мокрому сидіти! — Я думала, що лопну із сміху, але ... таки роздягнулася і ми собі не лиш покупалися, і полежали на сонці au naturel, але й сфотографували це видовище, як corpus delicti! Найцікавішим був факт, що ця купіль — і морська і сонячна — була такою природною, що атмосфера на цій пляжі була так натуральною, що люди лежали від себе досить здаля і давали собі значну дозу "privacy" — взагалі все було в дуже доброму тоні, з великою делікатністю. Коли вставали за водою до недалекого ресторану, прикривалися рушниками або строями. Збагачена новим досвідом, я думала про те, якою гіпокритичною є міщанська моральність, що соромиться наготи людського тіла, але толерує безсоромність поведінки в темних заулках. — Але найбільше сподобався мені мій Сясь — своєю несподіваною відвагою — і показав себе з нового для мене боку. Стільки літ ми вже любимося і знаємось, але я такої його реакції ніяк була б не передбачила!
24 червня 1979, неділя. Іракліон, Крета, готель EL GRECO.
Виїхали із Санторіні пізно по 11-ій — в кромішній темряві. Наш корабель — пором ЕΛΛΗ — виявився відносно великим і вигіднішим, як два наші попередні. Але тим разом я, щоб як лиш можна полегшити дорогу Остапові, заплатила майже подвійно, щоб їхати в першій клясі. Кабін, щоправда, не було, але всетаки на лавках у їдальні можна було простягнутися і трохи навіть спати. Молоді залишились в туристичній клясі і спали покотом на долівці. Тим разом зажила драмаміну навіть я. На Kрету прибули біля сьомої години вранці. Подорозі море було досить бурхливе, кораблем гойдало, але в горизонтальній позиції, в замкненому приміщенні в центрі корабля, було зовсім можливо: до вертання не дійшло. Мене навіть взагалі не нудило. Не дуже то я добре спала, бо не було надто вигідно і час-до-часу чути було якісь голоси, що швидко говорили незрозумілою грецькою мовою і здавались мені схвильованими. Тоді зараз всяке на думку приходить... Вранці виявилось, що один з пасажирів по другому боці корабля захворів на серце. Жінка настоювала на тому, щоб покликати лікаря (і то, казала, бритійського!), але лікаря не було. Коли причалили до порту АГІОΣ NIKOΛАОΣ — йому стало ще гірше. Ми вже були в автобусі, щоб їхати до Іракліону, до готелю, коли раптом шофер із тури закликав: чи є хтось, хто знає CPR — i Ярема і Реня побігли на поміч. Хворому зупинилося серце. Нагла поміч не помогла, бритієць таки тут на березі помер. Казали про нього, що він 6 тижнів тому мав серцевий удар і що лікар порадив йому поїхати на відпочинок... Пригадалися рядки із Рільке:
Und das ist Leben. Bis aus einem Gestern
die einsamste von allen Stunden steigt
und anders lächelnd als die andern Schwestern
dem Ewigen entgegenschweigt.
Тіло лежало на ношах, прикрите білим простирадлом, з якоїсь недалекої грецької церкви дзвонив дзвін (For whom the bell tolls — it tolls for thee...), а я любовно дивлячись на свого милого, подумала знову: Wir sind noch einmal davongekommen.
25 червня 1979, понеділок. Іракліон, Крета (КРНТН).
Вчора до полудня відсиплялися, а о 1-ій годині дня поїхали автобусом оглянути Кноссос. Руїни старої міноської цивілізації, що датується 2000 роками перед Христом — найстаріші на терені Европи. Палата короля Міноса — лябіринт вузьких камінних коридорчиків, королівських кімнат із залишками кольорових фресків на стінах, із червоно-чорними колюмнами, із кількаповерховим нашаруванням — зовсім інша від бачених досі архітектурних об'єктів. Фрески зображують жінок, чоловіків і биків — звертають на себе увагу зокрема три жінки на синьому тлі, що про них якийсь французький дослідник, побачивши вперше, вигукнув у подиві: "Des Parisiennes!" — своїми "пуфами" рукавів і делікатною елегантністю могли йому справді нагадувати парижанок, принц з лілеями, та зображення якоїсь спортивної гри з биком: хлопець (червоний силует) перескакує бика, а дівчата (білі силуети) із двох кінців: одна тримає бика за роги, друга стоїть із витягнутими раменами, немов би мала ловити хлопця в обійми після скоку. Руїни Кноссосу положені в дуже привітному парку між горами. Гарні краєвиди, свіже повітря із запахом довколишньої зелені (тут не так сухо, як на інших островах, зелень справді зелена!) — а в мурах Кноссосу, навіть коли ззовні пече сонце — приємна освіжуюча прохолода.
Сьогодні пів дня провели в археологічному музею, де велике багатство знайдених у Кноссосі та інших місцях Крети ваз, статуеток, саркофаґів, знарядь, фресків. Із фресків оригінальними звичайно є лиш фрагменти, решта додана реставраторами. Дуже мала б я охоту купити якусь копію цих речей (напр. копію однієї із ваз, бика, або фрески) — але порядні копії — досить дорогі, а на дешевизну і грошей шкода. Зрештою не хочеться з усім цим крамом возитися — а ми ж іще маємо перед собою туру клясичної Греції. Сьогодні вже купили квитки на завтрішній політ до Атен. Навіть нашим молодим товаришам подорожі відхотілося вже подорожувати морем, хоч це і дешевше. Тішуся, що їдемо разом: це не лиш упрощує всякі організаційні справи, але і приємніше. — Пополудні ми поїхали — (звичайним міським автобусом) — на морську пляжу й скупалися. Це вже третя наша купіль у Середземному морю. — Були тут у неділю в дуже гарно розмальованій грецькій катедрі. Звернула я увагу — крім факту, що всі стіни по східному звичаю — розмальовані — на написи: ΘЕΣЕІΣ ГУNAIKON i ΘEΣEIΣ ANΔPON: ліворуч для жінок, праворуч для чоловіків. Стара традиція, підсилена навіть писаною директивою, не то що!
26 червня 1979, 11 год. увечорі. Атени.
Вечірнім польотом прибули до Атен і ми знову вже в нашому паршивенькому готелі ASTY. Сьогодні мали дуже активний і цікавий день на Креті. Раннім ранком звичайним автобусом поїхали до Фестос і на берег Матала, на другий бік острова. Це нам дало змогу не лиш оглянути руїни ще одної княжої палати династії Міноса (руїни не так добре збережені, як у Кноссос, зате мають прекрасне положення і гарну панораму гір і долини Массара), цікаву пляжу Матала із печерами в березі, та в поворотній дорозі — римські залишки з 5 ст. до Хр. із славними таблицями законодавства у Ґортіс — але теж дало нам змогу побачити і цікаву топографію острова і приглянутись трохи людям і їхньому способові життя. Я й не сподівалася, що гори Крети такі високі! Острів увесь порізаний геометричними узорами культивованих піль. Найбільше тут оливкових садів, але є й виноградники, поля з городиною, кавунами, із картоплею, кукурудзою, якимсь збіжжям. Є тут багато овочів і казав нам ґід із Фестос (який, виявилось, є по справжній професії фармером і який частував нас смачним кавуном), що урожай тут збирають тричі в рік. Видно, що є вдосталь води — хоч ми не бачили ні одної ріки, ні одного більшого потока. На Креті, і то якраз у Фестос, ми вперше бачили, крім кіз і ослів, теж корови і вперше — відколи в Греції! — їли коров'яче, а не козяче масло до хліба. Між іншим, із харчем не є аж так погано, як я боялася — але харч справді дуже простий, невибагливий, м'ясо досить підлого ґатунку — сир фета з козячого молока — смачний, але ж не їсти його день-у-день! Країна взагалі досить бідна — вся Греція, не Крета — люди видаються гостинними і сердечними. Недостача води позначується не лиш на рослинності — місто на понад 80,000 населення не виявляє ні трохи якогось естетичного шику, а вже малі містечка, що їх ми бачили подорозі — рівняти можна б хіба лиш із нужденним Мехіко!
28 червня 1979, четвер, готель Вікторія, NAYПΛІОN (Nauplia).
Вчора відбули вже перший активний день нашої тури по Пелопонезі. Вирушили з Атен автобусом, в 9-ій годині вранці. Перша зупинка була на Коринтському каналі (дуже-дуже вузенький, навіть середній cruiser, думаю, туди не пролізе, а що вже говорити про якийсь "tanker"!) Опісля сам Коринт — цікаві руїни, зокрема святиня Аполлона, що з неї залишились дуже фотогенічні колони. Ця будова — старша від Партенону, але з каменя, не з мармуру. Тут ми маємо ґіда (Nicholas), що пояснює все спершу в англійській мові, потім у французькій мові. Люблю слухати мелодію його французької мови, здається мені, що він французькою мовою володіє ще ліпше, як англійською. В Коринті на руїнах старого грецького міста римляни побудували своє. Отже руїни — римські. Крім святині Аполлона, що її римляни теж уживали. Ґід звернув нашу увагу на публичні римські клозети (аякже!), на статуї без голови (мовляв, робили статую спеціяльно без голови: державні мужі мінялися і можна було міняти голови, не міняючи цілої статуї. — Ось такі скульптури повинні запровадити в Совєтському Союзі!).
На полуденок зупинились у Микинеях. Пообідавши, поїхали оглянути руїни, що їх відкрив Шліман, повіривши у реляції Гомера. В горі відкрито ціле поселення — руїни замку, стіну циклопів, браму камінну із двома левами, все це великої давнини — сучасне міноській культурі. Недалеко від самого замку в горі — немов величезний вулик — "гріб Агамемнона". Величезне камінне склепіння у формі конуса. Славлять цю будову, як другу після єгипетських пірамід. Знайшов там Шліман великий скарб золота, що сьогодні в музеях. В МYКНNAI (Микіне) Остап вирвався драпатись на саму досить височеньку гору і цим зіпсував мені день. Гаряче полудне, після обіду + хворе серце — драпання по горах якраз на часі.
В дорозі до Спарти. год.10:00.
Немає часу робити записок. В автобусі писати трудно. Ось коротка зупинка. З Нафплії виїхали о 8-ій. Подорозі чудова панорама гір. Серпентини. Гори круглі, порослі кущами і якимись низькими деревами. Тут теж не видно ніде рік, навіть потоків. Десь там мусить бути вода, є сліди, що їх вона вирила. Може взимку тут повноводно. Між горами — долини: зелені, фертильні. Овочеві сади, априкоси, персики, виноград, оливкові дерева. Долини заможніші, взагалі Пелопонез більше загосподарений, багатший, чистіший. Нарешті видно, що тут є інші підстави для життя, крім туризму і моря. Деталь: каплички при дорогах у горах на згадку і в подяку за щасливе врятування від автомобільного випадку.
Вчора остання зупинка перед нічлігом: театр Епідавра. Місце справді драматичне, з прекрасною панорамою гір, з чудовою акустикою. Тут ще й тепер ставлять Софокла, Есхіла, а навіть двічі виступала Марія Каллас! Зібрала я підписи всіх учасників і послала карточку Гірнякові. Недалеко від театру руїни святині Ескулапа і місце старинної грецької лікарні. Місце тут справді прекрасне, свіже повітря, запашна рослинність, прохолода, навіть пташки співають. Такої приємної природи ніде досі в Греції не бачила. Місцевість Нафплія — приємний курорт над морем, з чудовою панорамою гір, з великою візантійською фортецею з 17 ст. на горі, з вузькими вуличками з червоно-цеглясто-брунатною дахівкою, з турецькою фортецею-в'язницею на маленькому острівці. Дуже колоритна відпочинкова місцевість.
Год.3:00 пополудні. Містра.
Зі старої Спарти нічого не залишилося. В сьогоднішній Спарті — малому незамітному містечку — стоїть тільки на пам'ятку статуя Леоніда і теж Лікурґа. Зате у поблизькому Містра є дуже цікаві і колоритні руїни із часів візантійського середньовіччя. На горі — руїни замку цісаря, подорозі до замку кілька церков, із старими візантійськими фресками. В одній з них коронувався на цісаря Константинополя останній цісар династії. На горі нижче замку є теж діючий жіночий монастир. Доступ до замку досить трудний — Остап видрапався на гору з усіми аж на висоту монастиря, але дав себе переконати, щоб не лізти вище. Із княжої палати чудовий вид, але це ще не найвищий шпиль. На шпилі є ще фортеця, але для оглядин її і щоб видряпатись на "бурґ" потрібно було б пів дня. Пробую писати в автобусі підчас їзди, але це не так легко. Деталь: 1/ кипариси бувають роду чоловічого (стрункі, замкнені, круглі) і жіночого (з відкритим, розпростертим галуззям), 2/ оливкові дерева можуть жити понад 3000 років (і.е. деякі з цих дерев можуть ще пам'ятати вік Перікла. Є навіть біля Атен якесь таке дерево, що його називають деревом Платона).
Ніколи не думала я, що Спарта в такій гористій околиці! Панорама гір чудова, але маневрувати нашим автобусом по тих серпентинах не така проста справа. — Тут довкола багата і різноманітна рослинність. Подекуди пасіки з мальованими на синьо коробочками вуликів. Цвітуть між зеленню на горах якісь жовті квіти (може той самий "дрок", що його я бачила в Криму?) — Ми високо в горах — вперше за весь наш побут у Греції захмарилось, блиснуло і скропило трішки дощем. Але ось минуло 15 хвилин і вже знову погода. Внизу пливе якийсь дуже мілкий потічок. Але зимою мусять цими ж руслами плисти справжні ріки, і на горах цих лежить узимку сніг. Видно по рослинності, що вологості тут вдосталь. Але це вперше я бачу високі гори, що з них не пливуть униз рвучкі потоки і не падають водоспади, так як це є напр. в Альпах, в Карпатах, навіть в горах Нью Гемпшир. — Переїхали гори і ось видно вже місто Калямата і море — ще трохи і будемо на другому березі Греції.
8 год. увечорі (20:00 за европейським стилем!) Олімпія. Готель Амалія.
Сьогодні зробили чималий шмат дороги. Зате завтра весь день в Олімпії. Ночуємо тут дві ночі. Готель новий, ще навіть не зовсім скінчений (басейн і landscaping ще не готові) — люксусовий і величезний, але трохи занадто на американський смак. Грецького в ньому обмаль. Своїми великими коридорами нагадує трохи летовище. Подорозі — вперше від коли в Греції — бачили ріку — повноводу, широку. Вечеря була незвичайно смачна: приставка з риби, Wienerschnitzel з "French fried potatoes" i "zuchini" та всюди й завжди присутньою в Греції салаткою з огірків і помідорів (политою оливою, нажаль!) — до того ми собі замовили вино, а на десерт було ще якесь тістечко. Такого обіду ми ще тут не їли. Взагалі за час нашої тури (5 днів) ми (а принаймні я) прибудемо на вазі знову тих пару фунтів, що їх напевно втратили після першого тижня побуту в Греції. На цій нашій турі, що заплачена згори, дають їсти регулярно тричі в день. Це ідеально для Остапа, але для мене трохи за багатпо. Скромне студентське харчування (feta сир+хліб+пиво) давало мені змогу тримати дієту і це було, мабуть, здоровіше. А тепер їмо трохи занадто обильно, хоч і не завжди так смачно, як сьогодні.
29 червня 1979. Олімпія, готель Амалія, год.2:00 поп. (14:00)
Сьогодні до полудня провели в музеях Олімпії. Є їх тут два. Старий, що в ньому з автентичних речей залишилась лиш статуя перемоги та два ""метопи", що зображують сцени з життя Геракля. (4 інші метопи забрали колись давно французи і вони тепер у Люврі). Попід двома головними стінами стоять "pediment-и: імпресивні сцени: одна — боротьба кентаврів з ляпідами, посередині з постаттю Аполона, друга — в пам'ять перегонів на колісницях Пелопа із постаттю Зевеса в центрі. Ці педіменти, що їх ми бачили в старому музею, це копії. Оригінали в новому музеї, але ще не готові до виставлення. Натомість цей новий музей — багатющий всякими скарбами, а найбільше враження робить постать Гермеса із маленьким Діонісом на руках — робота Праксітеля. Прекрасна скульптура в мармурі з часу золотого віку Перікла. Знайдено її в святині Гери на Олімпійських руїнах. З інших цікавих експонатів: шолом Мілтіяда (що має напис: мовляв, це Мілтіяд дарує Зевесові), скульптурна постать Зевеса з уведеним Ґанімедом, з початку клясичного віку, автентична посудина на вино, що належала Фідієві (Фідій був скульптуром незвичайної статуї Зевеса, що була зроблена із золота і слоневої кістки і стояла у святині Зевеса. Її потім вивезено звідти, але вона не збереглась). Камінні тягарі, що їх атлети вживали для скоків, безліч офірних статуеток з різних часів ітд.
29 червня 1979, п'ятниця, готель Амалія, Олімпія, 20:00.
Провели дуже приємне пополудне на руїнах старої Олімпії. Тут на священному місці старинних олімпіяд лежать уже долі повалені землетрусом колони, а колись тут був цілий осередок: святиня Зевеса, що в ній стояв золотий Зевес роботи Фідія (пардон, не стояв, а сидів, згідно із записками Павзанія із 2 чи 3 ст. нашої ери!), святиня Гери (в ній знайдено Праксітелевого Гермеса), будинки для атлетів — окремий для бігунів, окремий для боксерів і дужальників, працівня Фідія, на руїнах якої поставлено опісля візантійську базиліку (сьогодні теж уже в руїнах) і де знайдено його посудину, що є нині в музею, — найбільший у старину готель — мешкальне приміщення для тих, хто міг собі на те дозволити, їдальня, що в ній безкоштовно харчувалися чемпіони, та сам стадіон — неначе футбольне поле між немов амфітеатрально задуманими схилами, що сьогодні тільки порослі травою і де — кажуть — і в старину не було жодних трибун. Олімпія робить своєрідне враження, бо крім самих руїн — тут приємний парк різноманітних дерев, що надають і кольориту і прохолоди. В олімпійських ігрищах у старину могли брати участь лиш греки, вільні громадяни, не раби, не чужинці, і не злочинці. Жінкам доступ був заборонений, навіть як глядачам. Атлети виступали зовсім нагі, намащені оливковою олією. Чемпіони були у великій пошані по всій Греції. А головне — олімпійські ігрища купували старинним грекам два місяці примусового перемиря у війнах між подинокими містами-державами!
30 червня 1979, субота. В автобусі.
Ми в дорозі на Пірґос-Патрас, в напрямі на Дельфі. Зліва видно вряди-годи замрячене Йонське море, зправа побережжя з буйною і різноманітною рослинністю. Крім кипарисів і оливкових дерев, тут і сосни, і пальми і різні овочеві сади, і кілька родів кактусів. Взагалі на Пелопонезі, напр. в околицях Спарти, дуже багата і зелена рослинність. Було подорозі й чимало квітів і цвітучих дерев: олеандри — білі, червоні, рожеві і прекрасного цегляного кольору, hibiscus — червоні, трохи до троянд подібні квіти на вулицях Каламати, а крім того подекуди соняшники, мальви і всякі дикі квіти на горах.
Вчора після смачної вечері і окремого "засідання" при чайку і каві (тут чай чи кава до обіду не належать, їх треба замовляти окремо і пити звичайно в іншому приміщенні), зробили в Яреми й Мокі ще третє засідання при вині і грецькій Metaxa. Трохи приємно погуторили і вже були готові розходитися наніч, як раптом у двері постукали гості: із пляшкою горілки, содою і Campari прийшли до нас в гості дві пари: старше подружжя з Австралії та актор Еліот Свіфт з Нью Йорку із своєю дівчиною, мабуть француженкою. Товариство було вже трохи під гумором і досить голосне. Австралійка дуже хвалила нашу молодь за те, що вони, хоч народжені вже в Америці, знають мову батьків і тримаються свого. (Ми трохи звертаємо на себе увагу тим фактом, що ми шестеро — ніби американці, а говоримо українською мовою. Нашого ґіда — Нікола — що трішки залицяється до Христі — Реня і Мокі навчили кілька фраз і він часом на потіху нам усім, і напевно на здивування решти пасажирів, між свої англійські та французькі пояснення вставить якусь українську фразу, напр. "ти маєш чудові очі" або "я тебе кохаю"). Говорили найбільше австралійці — про свою ізоляцію від решти світа, про те, що ось вони вже в Европі два тижні, читають европейську пресу і ніде жодної вістки про Австралію, що не мають жодного контакту з родиною. Я їх потішила, що теж відчуваю брак контакту з дітьми і батьками, хоч до Америки ніби ближче. Я, між іншим, хотіла телефонувати з Атен до Мами і Тата, але пізно увечорі, коли я це хотіла зробити, бюро телефонів і телеграфів вже було замкнене, а з готелю телефонувати не було можна. Актор Еліот — молодий мужчина з чаруючою фізіономією (що на нього я давно вже звернула увагу — сидів з нами пару разів при столі) — спробував розважити товариство співом, жартами і гримасами, але трохи перестарався, шаржував, "tried too hard" і через те не зробив на мене особливого враження. Натомість австралієць почав читати... вірші австралійських поетів! Було справді цікаво і приємно. Почали напереміну співати — почали від марсельєзи, а закінчили дуетом Христі і Рені української пісні. Але була пізня година, в готелі інші гості вже спали, ми мали виїздити в дорогу о год. 7:30, треба було розходитися і йти спати.
11:00 Переправились поромом через Коринтську затоку і ось ми на грецькому суходолі. Пелопонез залишився за нами, як милий спогад. Їдемо над морем. Море тепер з правого боку. Тут була колись велика морська битва 1571 Лєпанто, між турецькою та европейською флотою. Минаємо Нафпактос.
13:00 Скупалися в Коринтській затоці. Зупинка була всього 45 min. Пляж дуже каменистий, але вода чиста й освіжуюче приємна. На дворі тепло, в сонці навіть гаряче, але повітря сухе й приємне. Автобус наш охолоджений, так що ми і взагалі не відчуваємо сухости й горячі. Зрештою, погода дуже поміркована, не те, що було на початку в Атенах. Природа довкола тут уже суха й убога. На жовто-брунатних горбах ледь-ледь якісь ріденькі кущики. Об'їздимо порт Ітеа, напроти видно гору Парнас — десь там під Парнасом — Дельфі. В цій околиці добувають з гір боксит, конечний складник алюмінію, що його експортує Греція. На морі стояло пару танкерів. Поряд з дорогою насип якогось червоного піску — може це і є боксит. Вся земля довкола тут червоніє.
31 червня 1 липня 1979. Неділя. Дельфі.
Почала писати вранці в готелі, перед сніданком, але не встигла, отже пишу вже в автобусі, в поворотній дорозі до Атен. Вчора увечері і сьогодні вранці відвідували музей і руїни священного місця Дельфі. Музей не дуже великий, але має багато дуже цінних речей — скульптури з архаїчної, клясичної та римської доби. Найцікавіші тут речі: "Charioteer", погонич колісниці, з бронзи, в довгій туніці, з очима з "onyx"-у (із самої колісниці нічого не залишилося) — гарна робота, зокрема голова, стопи) — але він мені занадто не подобався (волію типові грецькі акти — і то в більш динамічних позах, а charioteer досить статичний. Друга дуже цікава річ — автентичний сфінкс, що стояв колись на дорозі до святині Аполлона. Крім того незвичайно цікаві й багаті фризи, що зображують напр. троянську війну або подвиги Геракля. Саме місце священних Дельфі, де на основі маячінь Пітії, жерці пророкували майбутнє, відвідували сьогодні вранці. Це місце імпозантне вже своїм природним положенням: довкола панорама високих гір, внизу вузька долина (фактично, перевал між гірськими кряжами), здаля видно навіть шматочок синьої води — порт Дельфі-Іета, з кораблями на морі, а високо, десь в половині гори Парнас, на схилах цієї гори — руїни: святиня Атени — знизу, скарбниця різних районів Греції, де ахайці, атенці, хіосці, арґосці складали свої дари Аполлонові, та врешті сама святиня Аполлона, де сиділа колись Пітія, а далі ще вище в горі — театр (реставрований за римських часів) і ще вище спортовий стадіон. Звідусіль захоплюючий вид на довколишню панораму. Коли сісти на високих східцях театру — видовище на гори таке, що і жодної додаткової вистави на сцені непотрібно. — Вихід на гору до Аполлона, а зокрема аж до самого стадіону стежками-серпентинами й Остап ішов разом з усіми. Добре це перебув (я тих грецьких лажень по горах дуже боялася, навіть думала над тим, чи не їхати мені самій!) Це мене тішить: серце, мабуть, добре вже загоїлося. Маю надію, що драпатися на жодні гори вже не будемо.
15:30. Ми зупинилися на годину в монастирі Осіос Лукас (Святого Луки?) Дуже мальовниче і фотогенічне місце. Церква (фактично навіть дві — велика "католікон" (тобто катедра) та зараз же біля неї окремо мала з 11 століття, з оригінальними мозаїками (що трохи нагадують мозаїки київської Софії), з цікавими старими фресками, із старою криптою. І католікон і крипта дуже багато розмальовані. Мозаїки виглядають свіжо відчищені, ясні, їх і фресків дуже тут багато, хоч не всі вони ще відчищені і реставровані. Сам будинок церкви теж дуже мальовничий, критий червоно-цеглястою дахівкою. Але найбільше враження робить краєвид. Монастир на горі (під'їхали автобусом!), а довкола — чудесна панорама заокруглених гір і між монастирем і горами розлога долина оливкових дерев та різних піль. Тоді, коли в Дельфі долина була вузька і гори здавались стрімкішими, більш скалистими — тут панорама має якийсь теплий, людський характер. Зажартувала собі одна наша товаришка подорожі (студентка клясики, норвезького походження, але з вигляду — типова українська чорнявка, але з синіми очима): Як я відвідаю ще один монастир, то через ті їхні прекрасні види, пошиюся хіба в монахині!
17:00. Ми вже на головній автостраді і десь за годину будемо вже назад в Атенах. Гори залишились десь на овиді, а ми на рівнині. Дорога висаджена рожевими олеандрами, обабіч поля із стернею, оливкові сади та вінниці, але рослинність не така вже буйна, як була на Пелопонезі чи навіть у горах. Наша прогулька автобусом добігає кінця. Добре, що ми мали змогу включити цю туру в наші грецькі вакації. Це було подорожування в комфорті, з обильним харчем і вигідними готелями. Дало нам можливість відпочати, підживитися, порядно покупатися в люксусових лазничках (чого в "студентському" нашому "itinerary" нам дуже часто бракує). Головне те, що ми мали змогу побачити трохи іншу Грецію, від тієї, з якою ми вже трохи запізналися в Атенах і на островах. Зелену, заможнішу, більш загосподарену — а вже короною всього були Дельфі — маєстатичне, справді божеське місце. Наша подорож однак дала теж деяку перспективу на наше дотеперішнє "студентське" подорожування. Оця наша студентська чи пластова самостійність, сполучена з невигодами і пригодами та часто куди більш утяжлива — дала нам змогу бачити справжнє життя місцевих людей і жити так як вони (майже) і з ними. Натомість тура автобусом із вишколеним ґідом групу туристів від місцевого населення дуже ізолює: зупинки в призначених місцях, що не обов'язково є "типовими", нічліги у готелях, що з них деякі (напр. "Амалія" в Олімпії, і "Амалія" в Дельфі) нові і вигідні, побудовані на американський кшталт, не лиш не мають жодної грецької атмосфери, але часом і віддалені від міста, ізольовані.
20:45. Атени.
Ми знову у своєму гомінливому Asty. Але є добрі новини: обидва хлопці написали листи! Дотепні, сердечні, з добрими вістками. В хаті все ОК, Марко, мабуть, робитиме фільм про українців в Америці, що його заплянував Лев Рудницький, бо дістали державний "ґрент", Ія мешкає в нашій хаті, відібрала авто, вибирається до Марка. Максим пильно викінчує свою роботу і готується до літньої школи, в Свободі Марко прочитав Остапову статтю про Рудка... Максим зворушив мене одним реченням: "купіть мені у дарунку клаптик пляжі з морем". — Хотіла б я конечно намовити його на вакації і відпочинок! Бодай на тиждень!
2 липня 1979. Атени, готель ASTY, понеділок.
Спала погано: гаряче і невпинний гуркіт із площі Омонія, що від них я вже за останніх кілька днів відвикла. Але Остапові, видно, спалося добре. Я встала раненько і вже снідала. Він тількищо пробудився (о 9-ій) і саме пішов снідати. Сьогодні вранці підемо полагоджувати всякі побутові справи і узгіднювати дальші пляни в туристичному бюро і міняти гроші в American Express, а пополудні маємо запляновану туру на шпиль Соуніон. Якщо там буде гарно і якби можна було замовити готель — варто було б нам там кілька днів відпочити перед поворотом додому. Побачимо!
23:00. Вранці я встигла виміняти 200 дол. на драхми в American Express і піти до музею Бенакі. Там зібрана всячина з різних епох і місць: найцікавіша збірка народних строїв з усіх районів Греції. Крім того — кілька старих ікон, багато різних тканин, експонати з історії Греції, меморабілія лорда Байрона, грамота й медаля Нобелівської премії Сеферіса (це було б зокрема цікаво Остапові — він із книгою поезій Сеферіса — в грецькій мові і в англійському перекладі — приїхав аж з Америки!) — але я в музей ходила сама, Остап залишився в готелі (встав пізно, а потім взявся прати штани, а я не хотіла втратити половини дня!) Була в Бенакі — за додатковою оплатою 20 драхм теж кімната Ель Ґреко. Я, очевидно, пішла, але там всього дві великі картини — в тому одна позичена в Національній Галерії Вашинґтону.
Пополудні їздили автобусною прогулькою до Соуніон. Чудові краєвиди морського побережжя з гористими островами в недалекому віддаленню. На кейпі — святиня Посейдона на горбі, дуже фотогенічно! Там стоїть ще 12 колон, так що святиня робить враження. У стіп горба із святинею Посейдона — модерний готель Aegean з власною пляжею, а довкола великий простір мало заселений. Попробую розвідати, чи не можна було б там дістати на пару днів приміщення. Кажуть, що це готель кляси А, тобто дорогий, але побачимо. Якщо буде вільне місце і якщо можна було б заплатити кредитовою картою VISA — спокуса була б велика.
3 липня 1979, вівторок. Пароплав Meltemi II.
Ми на відкритому морі в дорозі до острова Ідра (Hydra). Це наша перша зупинка. Потім буде ще Порос і Еґіна. Одноденна тура кораблем: виїзд вранці, поворот до Атен увечері. Тепер год. 9:00. Море на овиді замрячене, тепер довкола нічого не видно, тільки позаду нас ще пару кораблів. Маю надію, що туман "спалиться" на сонці до полудня і що можна буде бачити острови і суходіл. Корабель наш невеликий, але на покладі стоять (неприкріплені до долівки!) столи і кріселка — це доказ, що подорож повинна бути спокійна. Море гладке, без хвиль, я маю до розпорядження стіл, отже обстановка сприйнятлива для записок.
Кілька загальних помічень: Атени від раннього ранку до пізньої ночі переповнені людьми. Тисячі людей на вулицях! І в будень, і в свято, хіба підчас пообідньої сієсти їх менше. Що вони всі роблять? Адже це не можуть бути туристи. Невже ці люди не працюють, що їх так усюди повно? Кав'ярні — і в Атенах, і на провінції, завжди мають гостей. Сидять годинами при узо і склянці води або при пиві. І то, звичайно, самі мужчини.
Наші співтовариші подорожі: Реня (Ірена) Данилишин: висока чорнявка із коротко стриженим волоссям. Студентка останнього курсу "nursing". Батько — ветеринар. З Шікаґо. Каже, що вона — татова доня, кличе його, коли чогось від нього потребує "Яруню!" Дівчина з бизнесовою головою, торгується з греками першорядно і з успіхом. Приїхала з величезною валізою і купує в Греції різні речі. Бистра, дотепна, кокетлива. Вперлася, щоб Остапа називати "пан доктор" і ніяк не дала себе переконати, щоб перейти на "пане Остапе". Я жартую собі, що вона вже тепер готується мати постійне діло з "докторами". Мама її з родини Бурачинських. Ліда Бурачинська приходиться нашій Рені тіткою. Вона часто жартує собі і "підтягає" Остапа і це допомагає тримати добрий настрій в товаристві. Він їй теж трохи "надскакує" — і взагалі старається тримати фасон і гумор між дівчатами — і я рада тому, що ми не здані виключно на власне товариство. Мотря Ракоча (Мокі), з дому Ходновська, на рік старша від Рені, думаю, що їй не більше 25 років, саме скінчила в Купер Юніон архітектуру. Простоволоса бльондинка з синіми очима, зовсім не нагадує нашої української раси людей. Я їй це сказала і виявилось, що її прабабуня була англійкою, хоч жила у Празі. Мокі — маломовна, флегматична, опанована. На відміну від Рені Данилишин, яка говорить українською мовою з помітним американським акцентом та із досить обмеженим словником — Мотрина українська мова — багата й бездоганна. Це, мабуть, наслідки української школи і пластування. Мокі тепер курінна старшопластунського куреня "Перші Стежі". Любить тварин — зачіпається з котами й собаками, що уночі панують на Агорі, вдома залишила теж котів. Хто ними піклується? питаю. Батько спровадився до нашої хати і пильнує. Дуже задоволений, бо посварився з мамою і хотів десь забратися з дому! Ярема Ракочий виглядає значно молодший як 37 років, що їх йому приписують. Темне гладке волосся, плекана і стрижена борідка. Пристійний, стрункий. Жартуючи, можна б сказати: як грецький бог. Маломовний, як і його Мокі, але вміє бути дотепним і приємним у товаристві. Услужливий, але з певною бритійською стриманістю, без надмірної перенаголошеної романського типу уважливости, що звертає на себе увагу. Мусить походити із мадярського роду — саме прізвище про це виразно говорить. З фаху він, здається, інженер-електронік, а може salesman? Христя — його сестра, молоде дівча, яке тількищо починає студії. Хоче бути оптометристом. Українська красуня. Гарно говорить по українському, аж дивно. Видно добре виховання української родини — скромна, стримана, трохи ще наївна. Таке собі наше гарне, порядне, добре виховане дівча. Інша з її вродою виявляла б неабиякі претенсії!
19:00 На морі. В поворотній дорозі до Пірею.
Плавба була дуже приємна і відпружуюча. Наперед поїхали на Ідру (Hydra) — найдальше віддалений із наших трьох островів. Острів сам довгий, не дуже мальовничий. Але раптом корабель завертає в сторону порту і на високому березі острова виростає кольоритне місто на горбах. У пристані на мурах — гармати, вгорі для кольориту вітряк — трішки може дечим нагадує Міконос. Ідра — місто малярів: воно дуже фотогенічне, колись це була купецька венецька колонія. Тепер — цікаві мистецькі крамнички — і то не лиш для туристів з інших країн. Берег високий і скалистий. Пробувала купатися — але тільки замочилася, бо вода при березі була глибока: тримаючися драбинки, не чула під ногами дна. Не на мої це плавацькі здібності! Не скидаючи купелевого строю, ми повернулися на корабель. Тут нам подали смачний ланч, що його ми з'їли при столиках, на свіжому повітрі, підчас плавби до наступного острова — Порос. Порос цікавіший топографією — горбики, острівці — але саме місто менше мальовниче. Ходили по крамничках. Хотіла хлопцям купити T-shirts і нарешті знайшла такі як хочу — тільки з грецьким написом ΕΛΛΑΣ і з рисунком скопійованим з автентичної грецької вази. Але торг мені не вийшов. Хотіли по 225 драхм від сорочки, а я давала 300 за дві! Ну, була б може додала ще 50 і купила, але Остап спішив назад до корабля. Остання зупинка була на Еґіна і тут ми мали пригоду. На острові є руїни святині Aphaia — дуже добре збережені, і за додатковою оплатою по 120 драхм від особи можна було поїхати їх оглянути. Хто не хотів, міг провести дві години на пляжі. Остап квитки купив і ми вирішили зрезигнувати з купелі. Я, правда, мала під суконкою купелевий стрій, бо від Ідри опалювалася на кораблі. Наш корабель до Еґіни не причалював. Станув здаля від берега, а нас човном доставили до острова. Наші молоді вирішили залишитися на пляжі. На березі вийшло замішання. Люди не були певні, куди іти. Більшість подалася вліво. Остап за ними. Я за ним. Виявилось, що вони ішли на пляж! Ніхто не міг нам точно сказати, де саме є автобус, що мав нас повезти до святині. І от, коли ми нарешті пішли в другому напрямі, догадалися, що автобус, мабуть, без нас відїхав! Трохи завинив Остап, бо він цю справу полагоджував, і був встеклий. — У висліді, я лишила його з його ґдиранням, а сама пішла шукати нашу молодь. Знайшла їх і приємно скупалася. Вода не така чиста, як на Багамах, але дно було піскове, і купіль приємно освіжуюча. Остап сердитий повернувся на корабель, пішов сваритися з організаторами. І диво-див — гроші йому повернули!
4 липня 1979, середа. Атени.
Оце вже втретє відзначую день американської незалежности поза межами США! В 1974 — році в Ялті, в 1976 — у Мюнхені! Сьогодні минає рівно три тижні наших вакацій. Ярема вже повертається додому. Вчора з цієї нагоди ми запросили всіх до ресторану Ідеал (ІNTEAΛ) на прощальний обід.
5 липня 1979, четвер. Атени.
Ми з Остапом учора пів дня провели вдвійку у місті. Як звичайно, коли треба щось полагодити і потрібне якесь рішення, посперечалися. Я подумала собі, яке щастя, що ми на цих вакаціях не зовсім самі, а в товаристві, так ще такому молодому й гарному! Остаточно, покрутившись трохи по церквах, що були на диво відкриті (в неділю після полудня все було зачинене!) — і що викликали в мене зовсім не побожну і навіть не позитивно-мистецько-сприймальну реакцію (справжнє тобі візантійське мрякобісся!) — ми пішли до туристичного бюро Concept Tours і замовили собі на три дні готель в Суніон. В нашому Asty грошей за заплачену кімнату нам не повернуть, але ми таки хочемо ще трохи відпочати над морем, перед поворотом додому. До Asty (і мабуть до Атен!) ми вже трохи звикли і навіть навчилися потрохи спати при гуркоті і відчинених дверях, але нашого перебування тут справжнім відпочинком назвати не можна. — Після полагодження справ, пройшлися ще королівським парком (що в ньому є, між іншим, і малесеньке зоо з птахами, антелопами, оленями), а потім пішли оглянути римські руїни Атен біля арки Гадріяна. Тут стоїть ще кілька імпозантних височезних колон із святині Юпітера, що мала — кажуть — всіх колон щось 120! Місце справді гарне — з одного боку видно Акропіль, з другого — гору Ликавітос із церквою св. Георгія і рестораном, з третього — гору Іметос (Hymettus) — "the grandeur that was Rome" — римляни мали розмах! Є там і сліди якогось поселення.
В 3-ій годині, як домовлено, ми зустрілись з Ренею і Христею на Пляка, в ресторані на відкритому повітрі "Аполлон". (Ледве його знайшли, бо Остап не любить нікого нічого питатися, удаючи, що все знає, і домовляючись з дівчатами, не запитався на якій це вулиці. Ми, правда, уже раз там їли, але по самій інтуіції шукати чогось значно трудніше! — Це, очевидно, теж його позлостило!) Но, але кінець діло хвалить. Аполлона знайшли, пообідали (я — піццою і кавуном!), дівчата вкоротці з'явилися і ми з ними пішли на Пляку на закупи. У висліді я купила собі срібний грецький браслет з меандрами, керамічну тарілку — копію музейного експонату з геометричної доби, хлопцям грецькі T-shirts, та ще кілька дрібниць. Між іншим, з T-shirts мала я цілу заковику. Я вперлася, що не куплю такої, що має англомовні написи: Greece, Athens, чи щось у тому роді, тим більше, що вони мені із інших причин не подобалися. На Порос уперше побачила я сорочки із взором, який був мені довподоби (виглядав, як копія із старої вази!) і мав тільки напис ΕΛΛΑΣ. Але мій торг там не вдався, я мусіла спішитися і думала, зрештою, що все це можна купити в Атенах. Тимчасом ніде на Пляка такої сорочки я знайти не могла (Мокі купила собі таку на Порос і це ще більше мене сердило, що я — роззява — не добила тоді торгу!) Нарешті знайшла я крамницю, де були інші сорочки: два написи: ΑΧΙΛΛΕΥΣ та ΕΛΛΑΣ, із білим взором Ахілла на колісниці на темно-синьому тлі. Сорочки купила, хоч мусіла заплатити визначену ціну (по 220 др.), без опусту. Але пару вуличок дальше натрапила на якусь крамничку, що в ній знайшла такі сорочки, як були на Порос (та ще й по 200 драхм!). Купила і ті, отже у висліді хлопці дістануть по дві сорочинки. З Посейдона довелося зрезигнувати, хоч Реня спеціяльно для тої цілі взяла з дому свої колісцята від валізки (Ця скульптура — тяжка і досить велика і нести її пішки додому з Пляка було б трудно). Приглянувшись до свого Позейдона, я побачила, що він може й не дуже вартий тих 1500 драхм, що я мала за нього заплатити (около 45 дол.) Виконання досить тандитне, Христя ще й помітила, що малий палець в одній руці відломаний. Були й інші копії, але не такі гладкі. Остапа при торгу не було, але з попередніх його реакцій знаю, що він був проти цього купна. (Крім всього іншого — ще й комплікації з воженням такого додаткового баґажу). Скульптура мені подобалася, але я хотіла б добру мистецьку копію оригіналу, щоб можна було поставити навіть поруч нашого Крука. Може треба буде за цим пошукати в Америці. Я воліла б дати двічі більше і мати гарну річ, як якусь дешевизну. Я вже була дала 100 драхм завдатку, але таки зрезигнувала. Тим більше, що купець мені не подобався і видався нечесним. Я, правда, купила в нього одну річ, щоб використати своїх 100 драхм, але я певна, що він цю сотку добив до нормальної ціни. Тут у кожній крамниці інші ціни на ті самі продукти і легко можна дати себе ошукати! Хочу купити собі ( — і теж у дарунку для Ії) золотий перстінчик з меандрами. Вже навіть вибрала і сьогодні-завтра маю відібрати. (Не мав мого розміру). Але цей ювелір виглядає на солідного купця!
Деталь з Атен: біля церков на стовпах і стінах наліплені клепсидри. Єдиний раз у моєму житті, що я бачила клепсидри на стінах у місті — було у Львові, давно, ще в дитинстві. Але — якщо пам'ять мене не милить — ці львівські клепсидри були більших розмірів, а ці тут — розміру звичайного машинописного аркуша. Зрештою, може це залежить від позиції і важності і грошей померлого. Може і у Львові були малі клепсидри для бідніших, але запам'яталися тільки великі?
6 липня 1979, п'ятниця. Атени.
Вчора весь день провели на пляжі у Вуляґмені. Ми вже там раз були на початку нашого побуту в Греції — пляж дуже гарний і відносно добрий пісок, дуже чиста вода, широкий простір неглибокого моря для плавання (на цьому морі без хвиль і припливів навіть такий пливак, як я, може плавати!), гарний довкола краєвид — горбів і мальовничого міста, а понад усе — пляж платний, має не лиш убиральні, помислові туші, крамничку із сандвічами, пивом, содою, бальдахими на прямокутних стовпах для тіні і просторий простір під дахом із тростини — але теж і прегарний парк із плеканою зеленню і квітами. Але доїзд до Вуляґмені міським автобусом ч.90 — дуже томлячий. Сама їзда триває понад 45 min. Автобус відходить із перестанку біля Заппіон — тобто яких 30 min. ходу від нашого готелю. Якщо до цього додати факт, що автобус звичайно переповнений і треба цілу дорогу стояти, та ще й з торбами — то у висліді виходить, що відпочинок на цій пляжі здобувається коштом неабиякого зусилля. Вчора повернулися дуже втомлені. А на вечір мали заплянований вихід на балет ВАΣІΛІКО МПАΛΛЕТО ФΛАNΔRAΣ в театрі ЛУКАВНТТОУ, тобто королівський балет Фляндрії в театрі Лікавітос. Встигли ще покупатися, трохи здрімнутися і з'їсти щось в нашому знаменитому ресторанчику Ідеал, де можна замовити собі a la carte одну-дві страви і то в різний час. (В інших ресторанах — напр. у нашому готелі — їсти можна тільки в певні години і треба брати цілий обід! — А я вчора в Ідеалі обідала тільки зупою і кавуном — і це мені зовсім вистачило!) До театру вивіз нас спеціяльний автобус. Театр на горі Лікавітос (Lycabettus) — з видом на місто. (Ті греки завжди пхаються на гору — каже Остап). Балет був добрий, хоч і не блискучий. Професійний рівень, мабуть, на рівні нашого Пенсильванського балету, але не вище. Найліпше їм вийшли — як на мій смак — дві модерні інтерпретації "Смерть Орфея" до музики Шенберґа і "Іnner rage" до музики Руссо. Були ще інші дві речі — одна до музики із 16 ст. — інспірована флямандським малярством — ідея цікава — але виконання занадто статичне і це була серія не пов'язаних зі собою образків; друга — до музики Дебюссі "затоплена катедра". Можливо, що ця остання річ була б зробила ліпше враження, якби була жива повна орхестра. А то балет танцювали до музики, записаної на стерео і це, зрозуміла річ, не робило такого враження. — Сьогодні мали ми знову іти на пляж, але після вчорашнього досвіду, вирішили трохи відпочати. Забула важний деталь: після вистави виявилось, що автобуса на поворотню дорогу не буде! Справжня грецька організація! І ми мусіли іти пішки згори до міста, наперед серпентинами, що ними з'їздили сотні авт від театру вниз, потім ховзькими сходами, а то й стрімкими камінними схилами темних атенських вуличок, що для мене було чималим зусиллям, не лиш тому, що я була надміру втомлена, але і тому, що вдягнулася до театру і мала на ногах ховзькі тоненькі сандалі... Коли врешті щасливі добралися опівночі до знайомого центру міста, вирішили вступити ще до Ідеалу на чайок. Як добре, що ми разом з дівчатами: вони ліпше орієнтуються, виявляють ініціятиву, і вкінці є з ким посміятися з дурної пригоди при чайочку!
17:30. Чудо-чуд: вчора, коли ми були на пляжу, температура в тіні була 96̊F. Сьогодні — вперше від коли ми в ГреціІ — небо затягнулось хмарами і віє вітер. Термометра не маю, але прохолода така, що Остап сьогодні ходить у блюзі, а й мені зовсім не гаряче в суконці з довгими рукавами. Сидячи тепер на бальконі, подумала, що здалось би накинути на плечі шаль або светер — не даром же тут часто жінки продають домашньої роботи шалі! — Але сталося і чудо номер два: я пішла з Остапом до ювеліра, де мала відібрати собі перстінці — простенька гладка обручка з меандрами — одна мені, одна на дарунок для Ії. Мокі вже раніше купила такий перстінець собі, виторгувавши його за 12 дол. Мені він подобався і я вирішила піти її слідом. Але візита в ювеліра дала зовсім непередбачені наслідки. Я спробувала в нього кілька нашийників і — мабуть здивувавши своєю рішучістю Остапа — раптом вирішила, що фактично варто золотий нашийник собі тут купити — по перше — він мені давно потрібний, по-друге — в Америці така річ була б значно дорожча, по-третє: в час інфляції добре купувати золото. І от я — несподівано для себе самої — купила за 350 дол. нашийник, виторгувавши його так, що до цієї ціни ювелір включив ще три перстінчики з меандрами (Я побачила, що собі мусітиму залишити два — щоб носити їх з обручкою — тоді вони добре виглядають — но а один потребую на дарунок для Ії!) — Купном своїм я зраділа — але тепер уже наперед журюся, чи не матиму якогось клопоту із митом на кордоні. Я, очевидно, не мала стільки готівки, зокрема тому, що їдемо ще на пару днів до Суніон і що і на дорогу до Америки треба залишити бодай сотню долярів на лімузину, таксі, і дрібні видатки. Отже взяла я це золото на карту VISA — купець волів був готівку, бо за кредит VISA він мусить втратити 7% — але мені і це вдалося виторгувати (хотів був додати 7% до ціни, коли я сказала, що платитиму VISA-ою!)
Остап після закупів і проходу (тим разом ходили оглянути стадіон та гарну дільницю між парком і вулицею амбасад — включно із совєтською!) пішов до музею Бенакі, а я тимчасом повернулася додому.
Сьогодні знову дістали листа від Максима. Закінчив уже і віддав Грабовичеві свою працю про Підмогильного. В літній гарвардській школі є 60 студентів. Крім Максима, проктором є ще й Оля Андрієвська. Почав читати Плюща — Карнавал історії — дуже йому видно подобається. Каже: "яка колосальна різниця між живим Плющем і завмерлим Морозом". — Не знайшов собі Мороз багато прихильників серед ліберальної нашої молоді. Його дуже ортодоксальний націоналізм занадто нагадує нашим молодим фашизм. Але Мороз ще себе не зовсім виявив. Побачимо, може наші молоді помиляються.
23:00. Сензація: падає дощ! Справжній дощ, що зливає вулиці Атен, змиває акумульований тижнями пил, прочищує занечищене автовими ґазами повітря! Температура значно понизилася. Ходили з Ренею і Христею на чайок і кавуна, мусіли навіть одягнути жакети. Тепер в кімнаті прохолода. Дерев'яну венецьку завісу опустили зовсім, хто зна, чи вночі не доведеться замикати двері зовсім. В кожному разі спатимемо сьогодні — Остап у піжамі, я в сорочці, і крім простирадла, витягнула я вже із шафи теж покривало. Приємна зміна. Але маю надію, що коли поїдемо до Суніон буде сонячно і тепло.
7 липня 1979, субота. Атени.
9:00. Після дощу стало свіжіше — спалося дуже добре. Ранішній гуркіт і сонце розбудили мене і я вже ходила снідати, коли Остап ще спав. (Хотіла поснідати якнайраніш, щоб кава трохи зрушила мені шлунок, бо так як перші два тижні тут мене трішки чистило, так тепер останній тиждень маю чомусь обструкцію, хоч кавуна їм мало не кожного дня...) Небо без хмар і надворі тепло, але ще не припікає.
Деталь: Написи: на сусідньому готелі: МЕГАΣ АΛЕΞАNΔРОΣ (тобто: Олександр Великий); на будинку напроти: рекляма на горілку: "απо...ταμπελια μας στπν καβα ϑας КАМПАΣ АПО ТО 1882 ИМНТТОΣ (Останнє слово: назва гори Імітос=Hymettus).
В готелі Олександр Великий два дні тому були якісь збори. Ми вгадували, що це може бути. В Греції уряд Караманліса має критичний час. У світі взагалі велика енергетична криза, а Греція тепер стала членом Европейської Спільноти і зобов'язана впровадити деяку реорганізацію та всякі обмеження. У зв'язку із тим від двох днів тут страйкують банкові працівники і банки майже всі — замкнені. Я напів-жартом страшила своїх спів-товаришів подорожі, що, мовляв, ану ж у цілій Греції проголосять тотальний страйк, так як це було колись у Франції? В цьому відношенні брак знання мови — дуже дошкульний. Є, правда, англомовні газети, такі як Athens News, але, читаючи їх, маємо враження, що лаконічні вісті подані скупо і препаровані для туристів. У грецьких газетах — великі заголовки: не знаєш, чи справді щось поважне, чи якась брукова сензація? Передучора, коли їхали на пляж, бачили в порті Пірею воєнну фльоту і я зажартувала собі, що це, мовляв, — турецька інвазія! У зв'язку з тим нагадалася мені книжка Гелени Влаху. Побачила вона одного дня на вулицях Атен танки і каже до чоловіка: Що це за танки? Чиї? — А він: Та чиї ж ще? Наші! Грецькі! Так починалася тоді диктатура полковників... На стінах деяких будинків розліплені відозви і повідомлення. Дуже мені цікаво було б їх прочитати. Не знаючи мови, турист тільки дуже поверховно може спостерігати зовнішні прояви місцевого життя.
Деталь: Чимало чоловіків носять на рукавах чорні опаски на знак жалоби, так як колись, пригадую, бачила дитиною в Галичині.
Атени мають три з половиною міліона мешканців. (Ходячи по вулицях, можна мати враження, що всі ці міліони в любу пору дня — на вулиці). Авт тут — тисячі і їздять вони так, що треба дивуватися, що немає трагічних випадків кожних пів години. Я й сама мало не попала під авто вже два рази.
21:00. Сьогодні вранці міським автобусом їздили з Ренею і Христею до Дафні. (Мокі поїхала провідати якихось знайомих греків на село). Дафні — нібито — монастир, хоч фактично жодного діючого монастиря ми там не бачили. Але є стара церква з 11 ст. з прекрасними мозаїками на стінах. В церкві немає вже престола, половина стін — гола, кілька фресків тут і там, що на них позначився дух часу — але мозаїки повні світлих кольорів — рожеве, зелене, синє на золотому тлі — і майже всі дуже добре збережені. Мозаїки зображують сцени з життя Христа і Богоматері, пророків, архангелів і святих. Над усім царює в куполі портрет Христа Пантократора, що суворим поглядом пронизує усіх, хто підніме до нього очі. З усіх бачених досі візантійських церков Дафні зробила на мене найбільше враження.
Після полуденка в ресторані Ідеал разом із дівчатами, ми вирішили сісти на атенську підземку на Омонії і поїхати подивитися, як виглядає остання зупинка — Кіфазія. Квитки на підземку купується при касі, а при виході на станціях ще один контроль — квитки треба віддати. Вагони метро чисті і досить порядні — ні одного ґрафіті ніде не бачила. Метро виходить на поверхню зараз же після кількох станцій. Кіфазія — заможне передмістя з багатою зеленню (сосни, пальми, кактуси, розквітлі олеандри, клюмби з червоними канами, якимись квітами подібними до роменів ітд. Тут стоять добре утримані у плеканих городах окремі віллі, при головній вулиці кілька елегантних крамниць, біля парку їздять фіякри... Але вулиці ще не зовсім викінчені і, здається, не всюди ще закладена каналізація.
Повернулись на вечерю до ASTY (маємо право з'їсти тут три вечері в заміну за те, що звільнимо кімнату на три дні, виїжджаючи до Суніон), а після вечері пішли з дівчатами до Green Park-у на ревію. Замовили собі чотири кока-колі і заплатили за них 700 драхм! Ну, але ревія була досить добра, не те, що бачили колись у Заппіон. Співи, танці, маґічні штуки з ножами і шаблями, скечі і конферанс. Шкода дуже, що ми нічого не розуміли. Була якась пародія на Гамлета (якась, здається, гра слів Шекспір — sex пір) і якась політична сатира, що в ній пару разів згадувалось прізвище прем'єра Караманліса. Якби так знали грецьку мову, могли були багато довідатися про настрої населення і внутрішню грецьку політику. Публіка вдячно реагувала на сатиру — доказ, що в авдиторії були поголовно греки, а не туристи. Нажаль, стало настільки холодно, що нам було неприємно сидіти без светрів на відкритому повітрі, отже ми тількищо повернулися до готелю, не чекаючи кінця програми. — Тепер саме північ — ідемо спати.
8 липня 1979, неділя. Атени.
Дівчата — Реня і Христя (Мокі ще нема) — ходили вранці до церкви, а ми з Остапом пішли ще раз до Археологічного музею. Багатство цього музею — імпонуюче. І подумати тільки, що все це до однієї теми, що все це — грецька культура! Деякі музеї в Америці теж дуже багаті, але тоді коли, напр. Метрополітальний музей в Нью Йорку пробує охопити мистецтво всіх країн і всіх епох — тут концентрація на одній країні і на давніх епохах — від, скажімо, двох тисяч років перед Христом до перших століть нашої ери. Неможливо всього абсорбувати: болять не лиш ноги, але й шия після кількох годин! Сьогодні я переконалася, що моє перше захоплення Позейдоном не було тільки хвилевою екзальтацією. Статуя справді прекрасна! Жодна з тих копій, що їх я торгувала, не віддає краси оригіналу! Ходила я до музейної крамниці, де можна замовити мистецькі відливи і знайшла в каталозі, що відлив мого Позейдона, тобто точна копія оригіналу, мав би около 2 метри висоти, важив би 120 kg. i коштував би 43,800 грецьких драхм!
Повернувшись з музею, я подорозі купила собі "тіропіта" — гарячий пиріг в якомусь чи то французькому чи струдлевому тісті із сиром фета всередині — дуже мені це смакувало і коштувало всього 15 драхм. До того я з'їла два персики. Остап не дався намовити на такий простий полуденок і пішов до готелевої кафетерії на чай і булку із сиром.
Сьогодні купили Süddeutsche Zeitung. Є фото Мороза, з жінкою і сином на летовищі в Нью Йорку. Ну, слава Богу! Добре, що їх нарешті випустили. Софійка Геврик розповідала, що Раїса Мороз — дуже гарна людина. Буде набуток для нашої еміграції. Крім того, може вона матиме позитивний вплив і на свого чоловіка.
9 липня 1979, понеділок. Суніон. Green Coast Bungalows.
Добралися сюди опівдні пролетарським автобусом набитим людьми, що виїхав з Атен в 11-ій, а прибув сюди перед 2-ою. Сопів, теліпався по дорозі і часто зупинявся. Це не була кольоритна дорога понад морем через Вуляґмені, а якась інша, якою ми досі не їздили. Подорозі була якась місцевість Лявріон — невеличке індустріяльне місто з металюргійними, здається, заводами. В Атенах, туристичний поліцист, що його я пішла порадитися, властиво впевнитися, чи автобус, в якому ми вже сиділи, справді їде на Суніон і чи зупиняється біля Green Coast, порадив мені пересістися на інший, що його нібито остання зупинка мала бути Green Coast. Хоч ми кондуктора просили, щоб нас повідомив, коли буде Green Coast, то насправді ми самі з вікна побачили напис-назву нашого готелю при дорозі і щойно, коли наробили крику, шофер зупинив автобус — яких 500 м. далі. Ми мусіли з нашими торбами вертатися. На щастя, не брали з собою валіз. — Наш готель, не зважаючи на свою англомовну назву, — грецький і має повно грецьких гостей. Положений він на узбіччі — поверхові будиночки, що в них у кожному по десять кімнат знизу, десять нагорі — всі з верандами, що мають вид на Еґейське море. Морське побережжя скалисте і пляж нашого готелю теж. Дуже все це мальовниче. Будиночки, а їх тут кілька, бо готель має понад 100 кімнат, сполучені зі собою каменистими доріжками-сходами; довкола різноманітна рослинність, є тут місце забав для дітей, пінґ-понґ, ресторан з терасою і окремо на вищому поверсі — бар. Кімнати на два ліжка, з лазничкою (туш — але вперше в Греції — із завісою!) Гарно тут. Сьогодні відпочивали, опалюючись на камені, а потім перенеслись на дощану плятформу, бо там було вигідніше. Вода досить глибока і дно каменисте — зате дуже-дуже чиста — прозора, кожен камінчик видно. Але купіль для тих, хто не плаває добре — трохи трудна. Море не таке тут спокійне, як деінде. Хвилі розбиваються об берег і підходять навіть високо. Є на чому спинити око, але купіль була приємнішою у Вуляґмені. Зате маємо шум моря, якого давно не чули.
10 липня 1979. Суніон, вівторок.
Ранок. Год.8:30. Сиджу на лежаку на нашій веранді. Зправа росте набита шишками сосна (грецької "карликуватої" породи!) і вона заступає майже половину веранди та дає велику дозу "privacy". Зліва вниз вид на пляж — з його на жовто помальованими дощаними плятформами, сходами, кабінками для переодягання. На пляжу теж різнокольорові крісла та парасолі. Збоку є тільки трішки піску — вся решта або гладкий цемент або природний камінь. Море сьогодні видається спокійніше, як вчора увечорі. Всетаки хвилі голосно хлюпають об камінний високий берег. На овиді якесь гористе побережжя і не знаю, чи це виступ нашого ж таки суходолу (Аттики), чи може острів Макроніссос. Далеко на горизонті видно ще інші смуги гір — можливо, це острів Кеа... Ми тут ще не зовсім зорієнтовані — ніяк не можу усвідомити, де саме є ця святиня Позейдона, що до неї ми їздили раніше. На овиді ніде не видно такого горба. Вчора пробували трохи пройтися в бік від нашого готелю, але ходити незручно, бо дороги вузькі і кручені, два авта з трудом розминаються, а прохожим часто немає де сховатися... Ми тут на "half board", тобто маємо замовлене снідання і ще один харч — обід або вечерю. Вчора в нашому готелі обідали (досить смачно, хоч для Остапа може трохи за товсто), а вечеряли на проході в недалекому від нас ресторанчику. На свіжому повітрі мені дуже смакувала наша простенька перекуска: сири фета і ґравєра, грецька салата (помідори, оливки, цибуля), хліб, пиво і кавун. Остап ледве дав себе переконати, щоб не їсти ще одного повного обіду із м'ясом. Тим разом навіть і він замовив кавуна. Мабуть під моїм впливом, бо я страшенно захвалюю грецькі кавуни — вони мені тут найбільше смакують. Спалося добре — не лиш під простирадлом і накривалом, але і під вовняним коцом! Та ще й при зачинених дверях!
12:20. Знайшли святиню Позейдона! Зробили собі сьогодні після сніданку довгий прохід у протилежний бік. Яких три кілометри від нашого Green Coast є розгалуження доріг: одна з них веде до Атен — дорогою понад берег моря, друга — на гірку із святинею Позейдона. Внизу є знаний нам Aegean Hotel, що про нього ми думали, вибираючись до Суніон. Між іншим, цей готель положений у тихому заливі і має широкий рівний пісковий пляж. Але сам готель значно менше кольоритний, як наші Bungalows. Зрештою, ми не мали вибору.
19:00. Реня, Христя і Мокі приїхали сьогодні опівдні нас відвідати. Встигли ми пообідати в нашому ресторані, аж тут гульк: пустився дощ. За пів години, одначе, прояснилось і ми з дівчатами просиділи — Реня з нами на дощаній плятформі, Христя з Мокі романтично на скалах — у сонці. День був дуже гарний, але після дощу в морі появились медузи — і у висліді ніхто не купався. Дуже мені жаль, бо дівчата — добрі пливаки і їм глибша вода не була б перешкодою, як мені. Мокі повернулася до Атен раніше, а Христя з Ренею тількищо пішли до автобусу. Ми їх намовляли, щоб вони дві залишилися на ніч і переспалися разом на одному ліжку, а ми з Остапом на другому, але вони на незаплянований нічліг не були приготовані і не хотіли залишатися.
***
В минулу неділю пополудні хотіли піти попрощатися з Акрополем. Але коли ми вже "видряпалися" під браму, виявилось, що в неділю замикають о 16:30, отже ми запізнилися. Не знаю, чи повернувшись до Атен у четвер, матимемо ще змогу туди піти. А хотіла б. Напевно вже ніколи в житті вдруге тут не будемо.
В неділю увечері з Ренею і Христею пішли — за їхнім проводом — до таверни Roof Garden, на Пляку, під Акрополь. На даху двоповерхового будинку (старого, занедбаного і брудного à la mode grecque!) під звисаючими рослинами — столики і крісла та бузукі орхестра із кількома співаками, що забавляли публіку якимись грецькими шляґерами. Все це з великою дозою простоти і безпосередности. Співаки були вдягнуті в робочі T-shirts та джінси або звичайні штани, виглядали як пролетарі. Виявилось, що і програма була "пролетарська". Поки співали по грецьки, ми не розуміли тексту — передавалась тільки атмосфера, настрій. Зрештою дуже приємний. Але коли заспівали якусь пісню по італійському і ми почули слова про "бандера росса" — подумали собі, що це, мабуть, щось про-комуністичне. Дівчата, які на другий вечір ходили туди знову, підтвердили факт, що провідник групи музикантів — комуністам прихильний і навіть запевняв їх у розмові, що грецький комунізм буде інший, не московського і не китайського зразка. Я в цьому Roof Garden випила багато вина і дівчата мене натягали, що я, мовляв, собі "випила"!
11 липня 1979, середа. Суніон.
7:30. Вчора після смачної вечері з вином (Santa Laura), я на годинку здрімнулася, але потім ще таки встала, бо дуже вже був романтичний вечір — місяць у повні стелив на морі сріблисту дорогу і ми з Остапом просиділи на найвищій терасі нашого готелю біля бару, де грала різнонаціональна музика з "ніколодеону", аж до 1-ої години ночі, попиваючи Metaxa і грецьку каву. З'явилось у нашому готелі якесь нове молоде німецьке товариство — ми з ніким тут жодних зв'язків не маємо і з ніким не розмовляли, але вчора чула я, як дівчина з німецької групи розмовляла з якимсь старшим паном по англійському: ось так до місяця: розмова про життя, смерть, і щастя. Простими словами, без високої філософії. Така собі буденна розмова між малознайомими людьми, але яка в ній глибока суть!
Тут багато сосон. Вчора від Христі довідалась я цікаву деталь (ботаніка завжди була для мене terra incognita, тому прості інформації з природознавства часом бувають для мене цілою ревеляцією!) Шишки на соснах, мовляв, потребують три роки для дозрівання. Перший рік — вони ще свіжі, зеленкаво-жовті, замкнені. В другому році вони відкриваються для запилення. І щойно на третій рік насіння дозріває і випадає з брунатних відкритих шишок. На дереві, що росте біля нашого ґанку, всі ці три періоди документально ілюстровані. Прекрасне повітря довкола нас і в цьому вирішальну ролю грає не лиш море, але й ці сосни. Крім сосон, на плеканих "терасах" між доріжками нашого готелю ростуть ще якісь квіти, що їх назви не знаю, а теж кілька родів кактусів, якась рослина, що пнеться по землі замість трави, ітд. Тут не так сухо, як було в Атенах — першої ночі я навіть відчула, що мене "ломить у костях" від вологости, але Остап каже, що він цього не відчуває, а його ревматизм є добрим для цього мірилом. Доказом, що тут у повітрі є більша вологість є не лиш факт, що мокрі речі після прання довго сохнуть, але і комарі (а може навіть один тільки комар!) що з ним ми уночі мали потіху — і накривалися з головою простирадлом, щоб заховатися від нього!
19:30. Вранці після сніданку зробили довшу мандрівку дорогою у бік протилежний від "Позейдона". Думали, що там буде якесь містечко. Фактично, містечка не знайшли, хоч пройшли кілька кілометрів. Є різні віллі, два кемпінґи, дві таверни, і одна харчева крамниця, що в ній можна купити вино, свіжо печений хліб, яйця, йоґурт і ще дещо. Цікаво, що ніде не зустріли якогось осередку, якогось торгового центру. Вилазили навіть на невеличкий горб, що з нього видно здаля і святиню Позейдона. Повернулись до нашого Green Coast порядно втомлені, але задоволені довгим проходом. Ходити дорогою, правда, незручно: за кожен раз, що наїздить авто треба майже притискатись до муру, бо дороги вузькі, багато небезпечних закрутів і двом автам розминутися трудно. Але повітря запашне, свіже, чомусь нагадує мені альпійське, хоч це ж не так аж високо понад поземом моря? І тиха сільська відпружуюча атмосфера. — Обідали в нашому ж таки готелю — вполудне їли загальне "menu"(без вибору, заплачене вже з кімнатою), зараз увечері їстимемо à la carte. Пополудне провели, лежачи на сонці (Остап передтим ще трохи переспався в кімнаті, щоб відпочити від проходу). Не купалися. Спершу тому, що здавалося, у морі знову були якісь медузи, пізніше просто тому, що вже трішки похолодніло і не хотілося лізти у воду. Завтра вранці вже їдемо до Атен і мабуть (не мабуть, а зовсім певно) не буде вже нагоди до купелі. Але сонячна купіль була приємна. Кінчаться вже наші вакації. Ще один день в Атенах, може ще якісь закупи дарунків в останній хвилині, може ще останні відвідини Акрополя, якщо вдасться, і прощальна вечеря в ресторані Ідеал, на яку нас запросили наші дівчата (— хочуть зреванжуватися за те, що ми пару разів їм фундували обіди), а тоді остання ніч у гамірливому ASTY і в п'ятницю ранком відліт додому — далека дорога через Женеву, а потім Нью Йорк — аж до Філядельфії. Маємо надію, що не скомплікує нам повороту заповіджений упадок SKYLAB, що має впасти в атмосферу десь сьогодні-завтра. Якщо це станеться у п'ятницю, то є можливість, що літунські польоти будуть стримані. Не знаємо, що діється в світі, бо кілька днів взагалі не бачили газет, а радіо не чули вже точно місяць. Через те, що не знаємо грецької мови, не можемо розшифрувати місцевої преси. А шкода!
13 липня 1979, п'ятниця. Атени.
Вже на летовищі. Здали баґаж і чекаємо на літак до Женеви. Остап встиг уже зробити маленьке "goof" — купив три пляшки METAXA у звичайній крамниці на летовищі, тобто заплатив непотрібно високу ціну (Повинен був купити в т.зв. Duty free shop). Трудно. Пропало.
Вчора, приїхавши вполудне із Суніон, встигли ще піти востаннє на Акрополіс, попрощатись із Партеноном. Потім на Пляка купили ще одну тарілку (копія з геометричного періоду) — може на дарунок для Люди і Остап купив собі скульптуру бика, за якою шукав ще від Дельфі. Вечерю фундували нам дівчата, а я до вечері замовила дві пляшки вина Santa Helena. Вино було знамените і помогло заснути. Все таки надранком уже десь в 5ій гомін нашої славної Гомонії не дав мені спати.
Ще кілька помічених тут деталів: в крамницях авт часто зустрічається рекляма на FIAT POLSKI. Один раз бачила грецькими літерами рекляму на Волгу і Москвича. — Hot dog à la mode grecque: подовгаста булочка застромлюється на довгий круглий металевий "патик" — що є крім того гарячий — він робить у середині булочки круглу дірку. В цю дірку наливають спершу ложкою помідорового сосу, в якому гріються ковбаски, а тоді встромлюють і саму ковбаску.
13 липня. Женева, місцевого часу 13:35.
Прилетіни з Атен і маємо двогодинну передишку перед літаком до Нью Йорку. Я десь у Суніон застудилася і мене розбирає катар. Це робить подорож — і без того довгу і томлячу — ще трохи неприємною. Летовище в Женеві віддзеркалює багатство, добробут, і упорядкованість Швайцарії. Надворі дуже хмарно. Гори ледь-ледь видно. Погана погода для льоту.
15 липня 1979. Філядельфія.
Вчора пізно увечері добились нарешті додому. Подорож була довга і втомлююча, тим більше, що я простуджена. Застали страхітливо вогку погоду — туман стояв, хоч ножем ріж. Сьогодні теж. Душно. Парно. В сухій Греції ми вже від вогкости відвикли. В хаті все гаразд. Всі здорові. Ія добре припильнувала нам хату й авто. А в сусідстві таки були якісь вломи, крадежі. Маємо щастя. Навіть траву Ія покосила перед від'їздом до Марка. Говорили вже з обома хлопцями телефоном. Все добре.
Реасумуючи нашу грецьку подорож: вдалася вона нам надсподівано добре. Не були це вакації в повному комфорті й відпочинку, але були надзвичайно цікаві, повні драматичних моментів і пригод, багаті різноманітною програмою, з величезним пізнавальним досвідом. Товариства кращого не могли б ми собі підшукати, навіть якби пробували були вибирати осіб з нашого ближчого круга знайомих. Нове близьке знайомство з нашими співтоваришами подорожі — це теж один із дивідендів нашої грецької ескапади. За всі 31 днів нашої подорожі не було ні одного випадку якогось персонального непорозуміння між нами, якихось квасів, суперечок, інтриґ. Перед виїздом я чула думку від молодої знайомої Ракочих, що, мовляв, Мотря і Ярема — не дуже цікаві в товаристві. Думаю, що ці знайомі мали передусім на думці їхню маломовність, стриманість, флегму. В подорожі, та ще й для таких людей, як ми, що самі потребуємо досить простору для власної "privacy" — ці прикмети показались позитивними. Ніхто нам надто не нав'язувався, не абсорбував собою і нам із тим було добре.
Неділя, 22 липня 1979.
Минув тиждень, відколи ми вже вдома. Навал роботи в бібліотеці + моя простуда + перестановка з вакаційного режиму на робочу рутину + jet lag і післявакаційна втома + гаряч і дуже вогка погода викликали в мене таке вичерпання, що я кожного дня, повернувшись із праці, пообідавши і помивши посуд, ішла до ліжка вже о 8 год. вечора і... спала до ранку. З ніким не зустрічалася (крім тих, кого бачила підчас дня), до нікого не телефонувала. Але цей тиждень зробив своє і я поволі повертаюся до звичайної рутини. Вчора вже добре напрацювалася на господарстві та — вперше — їздила автом на закупи. (Перші закупи харчів минулого тижня після приїзду я зробила в Коженьовського-Пазуняка, тобто з доставою додому!) — В п'ятницю вже відібрала і зразу упорядкувала фотографії із наших грецьких вакацій — дві з половиною сотні штук — коштом понад сто долярів!
Повернувшись, застали велику й багату пошту. Шевельов написав мені листа з критичним осудом моїх "Дилеми" та "Американського триптиха" — "Сучасність їх не друкуватиме. Ну, що ж. Жаль і прикро. Але я рада, що він, нарешті, здобувся на відвагу отверто написати. Це завдячую напевно інтервенції Ю. Стефаника. Стефаник просив мене про матеріяли для 8. збірника "Слова". Я дала йому Дилему і Триптих, повідомивши рівночасно, що ці речі є вже в теці Сучасности і що я дала б їх до "Слова" лиш тоді, якщо Сучасність не друкуватиме. Отже Стефаник говорив про ці мої речі з Шевельовом і Шевельов обіцяв йому їх прочитати і справу приспішено вирішити. — Нові дні надрукували мій вибір перекладів із Ахматової. Пару днів тому прийшла від World Literature Today відбитка моєї рецензії на книжечку Костюка "Oкаянні роки". — Ще одна приємна новина і несподіванка: в гасловій Енциклопедії Українознавства, в новому томі, який тількищо появився, є гасло не лиш про Остапа, але навіть і про мене! Трохи, може, незаслужене вирізнення — тим більше, що пропущено деяких осіб, які більше заслуговують на інформативну нотатку в енциклопедії (— чомусь, напр. немає Юрка Тарнавського!) — но, але кому не приємно, коли на нього хтось несподівано зверне увагу? Homo sum, humani nihil a me alienum puto!
25 липня 1979, середа.
16 липня цього року сповнилося 50 років від часу, коли Мама і Тато побралися. Ми з Остапом вирішили відзначити цю річницю датком 500 дол. на Гарвардський Український Інститут та проголошенням цього у Свободі. Мама й Тато не є громадські діячі, що їм можна з такої нагоди робити бенкет, багато приятелів вони не мають, отже і гостини на велику скалю робити не було варто, а взяти їх кудись до ресторану на обід чи до театру — не зробило б їм особливої приємности. Оголошення в газеті, ми сподівалися, спровокує деяких їхніх знайомих їм написати, зробить їм радісну несподіванку, а при тому буде добрим жестом для Гарварду. Вийшла з тим смішна заковика. Газета з нашим оголошенням прийшла в суботу. Тато звичайно приходить вполудне за Свободою — тим разом не прийшов. Прийшов аж у неділю. Газету взяв — і до вечора — нічичирк. Не дзвонять, не приходять, не реагують. "Як у рот води набрали", каже Остап. В понеділок ми вже були "вирішили", що їм наш жест, мабуть, не подобався, що вони невдоволені. Але виявилось пізніше, що просто не помітили оголошення (хоч воно аж надто велике, як на свій зміст — і в дуже промінентному місці на третій сторінці!) Щойно, коли сторонні люди почали їм телефонувати й ґратулювати, звернули вони увагу на газету! І дуже зраділи та дякували нам. Я кажу Татові, що ми вже думали, що він незадоволений з нашого жесту, а він на те: "як не задоволений, то хіба тому, що тепер Мама каже: ну, а тепер і Тобі треба дати 500 дол. на Гарвард!" — Тато при всіх своїх слабостях і мінусах, має велике зрозуміння меценатства та дуже високо цінить Гарвард. Якби мав великі гроші — напевно міг би створити якийсь фонд при Гарварді. — Мушу ствердити, що вплинув частинно і на мене, бо саме Тато звернув мою увагу на книжку Пріцака про Гарвардські катедри. А ця книжка — хоч і не найкраще зредагована і має багато повторень і взагалі є збором Пріцакових виступів до однієї теми — це рідкісна візія майбутнього української науки і ролі, що її може відіграти наукова інституція поза межами України. Ця книжка мала на мене величезний вплив і здобула собі в моїй особі великого прихильника для гарвардської справи.
26 липня 1979, четвер.
Були вчора з Остапом на французькому фільмі "La cage aux folles" Давно вже так не сміялася! Комедія справді дотепна, та ще й із незвичайною оригінальною темою — місцями перетягнена, перешаржована, але для розваги і відпруження — дуже добре видовище. Тема, очевидно, risqué, та ще із особливим дотепом та іронією à la mode française. "Подружжя" двох гомосексуалістів. Один з них має сина, і син цей раптом бажає одружитися з дівчиною, що її батько є секретарем товариства моральности чи чогось у тому роді. Візита батьків дівчини до "батьків" хлопця є серією всяких quid pro quo. У фільмі багато сатири на моральний естаблішмент, включно з релігією. Актори добре грають — хоч, очевидно, шаржують більше, як треба. Знаменитий і несподіваний початок, що дуже добре розгортає фабулу — друга половина фільму слабша, з непотрібним розтягненням, повторенням, перетягненнями. — Цікаво, як на такий фільм реагують справжні гомосексуалісти? Не маю відваги запитатися, напр. Слона. Занадто вже ховзька тема!
21 серпня 1979, вівторок.
Видно по моїх записках, що я вже не на вакаціях. В Греції це був щоденник, а тепер це вже знову "місячник"! Не стає часу, сили, а часом і охоти на регулярні, систематичні записки.
З важливіших справ за минулий місяць:
Викінчила, перезіраксувала і вислала вже Рубчакові й Качуровському машинописи свого "Землетрусу". Домовилася я з ними ще перед вакаціями, що пошлю збірку в половині серпня. Обіцяли критично переглянути. В останньому своєму листі Рубчак виявив радість, що я "не лиш читаю, але й перекладаю" Ельзе Ляскер-Шюллер. Він про неї, мовляв, писав колись навіть аспірантську роботу. Ляскер-Шюллер була в мене репрезентована всього трьома малими віршами. Лист Рубчака спровокував мене: я переклала ще дві поезії (Mein Kind i Frühling) i додала до колекції. Машинопис "Землетрусу" має 83 сторінки. Стільки ж приблизно вийде, мабуть, і друкованих сторін, якщо не більше. Друкувати, думаю, варто поряд: один вірш за одним, а тільки переклади відокремити додатковою титульною сторінкою. — Потерпаю, що скажуть мої два критики.
Стефаник у листі до Остапа написав про мої речі "Американський триптих" та "Дилему": "Триптих таки дуже добрий, ціла історія поселення нашого в США, я не знаю, чого химерний Шевельов хоче від цієї поеми. Новеля слабша, але...непогана!" Пізніше, в іншому листі, вже до мене написав, що мова триптиху "дещо прозаїчно-галицька, але поема д.добра!" Якщо до цього додати, що "химерний Шевельов" у моєму "Триптиху" запримітив "інтерес до композиції та опанування її" — то це не так уже погано. Головний закид Шевельова, це "елементарність провідної ідеї". І я розумію, що він хоче сказати, коли пише що "ідея цінности життя, ідея переваги демократії"... "саме через те, що вони мало не загально-прийнятні, вони вимагали б у мистецькому творі більшої, сказати б, прихованости". Щодо "загально-прийнятности" — я не згідна, навпаки, ці теми досить контроверсійні, та ще в нашому консервативному суспільстві. Але оця "прихованість", що змушує читача наново "вилущувати їх (ідеї), наново відкривати їх" — це мистецький ідеал, що його мені не вдалося осягнути. Розумію осуд Шевельова — він зовсім не здається мені химерним. Він тільки ставить суворі вимоги, може занадто суворі. І чи ставить він такі ж високі вимоги до інших авторів, що друкуються тепер у "Сучасності"? Навряд. Вже за його редагування були там друковані деякі зовсім слабі речі (напр. Гуменної, Любович) — але, можливо, що в цих випадках входили в гру ще інші якісь критерії.
В бібліотеці тепер вакаційний час, а це значить, що замість трьох бібліотекарів для "публічної служби" є тільки двоє, бо хтось один — на вакаціях. Сьогодні я й взагалі була сама, бо Ron Day взяв собі вільний день. Не зважаючи на ці вакаційні комплікації, я встигла вже підготовити і викінчити виставку радянського права. Чотири столи-ґабльотки законодавства, періодики і монографій, дві ґабльотки в стіні для дисидентської літератури та окремо два столи на другому поверсі для радянських монографій про американське право. Виставки, на мою думку, повинні бути едукаційними, і моя виставка теж подумана, як свого роду лекція. Ілюстровані правничі матеріяли схемами, мапами, судовими сценами та кольоровими поштівками з Москви і Києва. Коментарі вибрала з кількох цікавих джерел — сама при тій нагоді дечого навчилася. В дисидентській літературі надмірна може перевага українського елементу (не лиш Плющ, Григоренко, Мороз, Фермент в Україні, але навіть і Каменецький — Націоналізм і людські права та Борис Левицький про секретну поліцію!) Для ґабльоток нагорі про американське право використала я свою друковану в Int.Journal of Law Libraries анотовану бібліографію. Добре, що позбулася цього завдання — матиму спокій з виставками на цілий рік.
14 серпня мала я несподіваного гостя. Сиджу в своєму бюрі, заваленому матеріялами для виставки. Дзвонять мені знизу: "Клієнт, гість з СССР, хотів би матеріялів про міжнародне право". Кажу: прошу прислати його до мого бюра, нагору. Приходить відносно молодий мужчина, середнього росту, говорить стримано, але відносно поправно англійською мовою. Моє перше враження було, що це, мабуть, якийсь новоприбулий жид-емігрант. Але з розмови виявляється — ні. Це справді гість з СССР, член групи радянських науковців. Ну, це мені не вперше. В нас були вже і Хальфіна, і Нікіфоров з Москви. Але от виявляється: мій гість — професор права київського університету. Говорите по українському? — питаю, переходячи на українську мову. "Звичайно ж", каже мені. Це Володимир Григорович Буткевич. Прізвище чомусь мені трохи знайоме: веду я його до каталогу, щоб перевірити, чи не маємо якихось його праць. І, очевидно, є. Ще навіть не каталогована, зовсім нова книжка "Советское право и международный договор", видання "Вищої школи" в Києві. Моя стратегія купувати якомога більше книжок, що їх авторами є українці — дає несподівано приємну дивіденду. Я рада, що нарешті і нашим дають змогу вирватись за кордон. І мені зовсім не головне, яка в нього політична ідеологія. Хочеться тільки, щоб це був серйозний науковець, а не якийсь запрограмований пропагандист. — Буткевич має бути тут до кінця місяця. Він живе в International House. Вже два тижні у Філядельфії, але хворів і провів тиждень у лічниці. Казав, що нерадо їхав за кордон. "От мама моя любить подорожувати, а я не дуже." (Мати в нього — Касіяненко, дослідниця рака, буває на міжнародних медичних з'їздах). Жонатий, скучає за домом. Нарікав на їжу. Перший день провів пару годин у бібліотеці, а потім приходив ще пару разів. Дала йому з десяток дуплікатів з міжнародного права, а теж власну книжечку "Хвалю ілюзію та "Ярошинську". Показала йому теж "Карнавал історії", що його саме читаю. "Чи відоме вам це прізвище?" — питаюся, вказуючи на заголовну сторінку Плющевої книжки. "Так. Чув." Нічого більше. Sapienti sat. Бачив, що підготовила радянську виставку і не міг не помітити товстих томів "Архіпелагу Ґулаґу" та портрету Солженіцина. — Між іншим, в моїй дисидентській ґабльотці аж два "Плющики" — book jacket з англомовного видання "Карнавалу" та гарний кольоровий портрет на французькому виданні.
28 серпня 1979, понеділок.
В четвер увечері приїхав Максим і наше життя зразу набрало іншого темпа. Суботу й неділю провели над океаном, у Wildwood Crest. Без труду знайшли нічліг у Lantern Lane, погода — на диво, була сонячна й тепла, а дощ випав уночі, нікому не зіпсувавши дня. (Літо цього року вогке й дощеве і рідко бувають соняшні вікенди). Обідали двічі морськими стравами у вайлдвудських ресторанах. Відпочивали. Загоряли. І, маючи доброго молодого шофера, не мусіли журитися дорогою.
Зустріла я на пляжі пані Лощенко, маму Нелі Винярської. Очевидно, не я її, а вона мене пізнала. Вона живе з Винярськими в Клівленді. Нелі з Сергієм на Флориду не переїхали, як я було вже думала. Він працює на державній посаді ветеринарем, вона — вдома: малює, займається громадською роботою в Союзі Українок. (Видали, між іншим, якусь куховарську книжку англійською мовою, обіцяла прислати). Найстарший син, Андрій, закінчив pre-med і пішов до війська, де й залишився. Середній Юрко закінчив інженерію, тепер робить Master degree, і працює. Наймолодший Данилко ще живе вдома, але вже почав теж студії.
Сьогодні — звичайний робочий день. Але, прийшовши з праці й пообідавши, ми — на пропозицію Максима — вирішили піти до кіна. Бачили фільм Вуді Елена "Мангеттен" — софістикована нью-йоркська комедія жидівського інтелектуального milieu à la "New Yorker". Оригінальний, інтелігентний фільм, з прегарними чорно-білими кадрами міста Нью Йорку. Ми на "Мангеттен" вибиралися вже були йти раніше — я навіть їздила тиждень тому до Дженкінтавн подивитись, яка дорога до кіна "Hiway". Але я на пробу їздила вдень, а до кіна треба їхати увечорі, а потемки я погано бачу і не люблю поночі їхати автом. Максим хотів зробити нам прислугу і приємність (бо сам він уже раз бачив Manhattan). Він з Татом у дуже добрій комітиві — часом навіть моїм коштом. Одне слово: солідарний фронт мужеськости! Але нехай! Тішуся — адже ці мости між Татом і синами будовані моїми ж власними руками — це діло багатьох, багатьох літ! Остап, правда, коли чує за собою молоду силу, любить часом ставати "male chauvinist pig" — ну, але він — дитина свого часу і свого міліє — на це нема ради. Зрештою — це дрібниця.
5 вересня 1979, середа.
Довгий вікенд Дня Праці провели над океаном з Максимом. Там теж 3 вересня "відсвяткували" Максимові 24 уродини добрим обідом у Uries, напередодні повороту до Філядельфії. Я довідалась, що Оріон десь дістав повний комплет Білодідового Словника і запропонувала Максимові купити його на дарунок. (Цюп за кожен раз, що приїде додому, зідхає до нашого Словника, мовляв, а чи не могли б Ви мені його подарувати? — Ну, нашого власного Словника з хати позбутись не можемо — він у нас у постійному вживанні, але фактично добре, щоб у Максима він був теж.) Наш докторант дуже зрадів і ми за не цілу сотню долярів стали власниками другого комплету 9-ти томів. Ще, очевидно, треба буде докупити останні чи останній том, але це вже не буде трудно. (Щоб лиш вийшов!) А от перших томів уже дістати не можна навіть в Едмонтоні. Приємно мати сина, що вміє оцінити такий саме дарунок — не багато в його генерації молодих людей вибрали б собі на подарунок Словник української мови!
Помешкання мали ми з Людою і Зенком в Artemis, у Нікоровичів. Колись, коли діти були малі, нас з Зенком і Людою багато чого в'язало — Зенко — клясичний приклад ідеального пластового виховника-скавтмастра. Він любить хлопців, і вмів з ентузіязмом віддати молоді багато своєї енергії, свого труду, зацікавити її театром, прогульками, таборуванням. Обоє вони з Людою багато посвятили дітям, і то не лиш власним, але й чужим. Їхнє зацікавлення виховними справами, щоправда, вивітріло зовсім, як лиш власні їх діти доросли — доказ, що в центрі цього зацікавлення були еґоїстичні мотиви, але чи ж не більшість людських починань має того рода суб'єктивні спонуки? Тепер, одначе, наша "комітива" з Людою і Зенком не така, як раніше. Спільних зацікавлень у нас обмаль, а їхні інтелектуальні горизонти дуже обмежені. В мене завжди було досить живе зацікавлення різними людьми — часом прості селяни чи робітники бувають незвичайно цікавими об'єктами обсервації — але втрачати години часу на нецікаві розмови чи злосливі сплетні про інших людей, чи сперечатися на примітивному рівні про еміграційну політику — мені не хочеться. Волію читати чи слухати музику. Можливо, я з віком стаю менше толерантною до Людиних намагань накидати другим свою думку. (Вона тепер частіше вдається в дидактику, сама цього, очевидно, не помічає, але дуже "авторитетно" повчає мене, що таке дружба, або як треба виховувати діти — пригадую собі ще з минулих літ, як вона картала мене, мовляв, треба виховувати дітей так, щоб вони були "такі, як всі", щоб не вважали себе якимись "понадпересічними" —). Обурилась на мене за те, що я відмовилася підтримати грішми видання книжечки для дітей Ганни Черінь, що її вона зі своїми союзянками видає. Мовляв, що люди скажуть, що мене нема між жертводавцями? Я їй вияснила, що мені зовсім не залежить на тому, "що люди скажуть", що я маю право підтримувати фінансово речі, що їх вважаю важнішими, що дитяча книжечка Черінь напевно знайде сотні інших спозорів і без мене, а от видавничі проєкти Слова, Нью Йоркської групи ітп. мають менше громадської підтримки і там мої гроші більше потрібні. Мовляв, я не відмовляю їй права пропонувати ближчу їй справу, але резервую своє право вибору. Наприклад, я дуже ціню акцію молоді купувати спортовий стадіон для Тризуба і думаю, що це непогана ідея, але грішми цієї акції не підтримаю — бо думаю, що для мене важніше дати ці гроші напр. на Гарвард. Люда зачепила мене, мовляв, я на Гарвард даю, тому, що Максим пов'язаний з Гарвардом. Це мене образило: ми давали на Гарвард ще тоді, коли і не заносилося на те, що Максим там студіюватиме і наші хлопці обидва були у літній школі Гарварду ще тоді, коли за це треба було заплатити по півтори тисячі долярів без всяких стипендій... Ну, що ж. Люда дивиться на життя крізь вузькі рамці особистих інтересів і думає, що так само думають і всі інші люди.
8 вересня 1979, субота.
Вчора прийшли летунською поштою з Аргентини два перші примірники "Камінних ступенів". Велика несподіванка: книжка має присвяту: "Дружині Марті, що стала приятелем і колеґою". Кажу Остапові: "На таку присвяту варто було заждати двадцять років". Я зворушена. Тішуся не лиш самим фактом присвяти, але і її змістом і стилем. Він багато говорить. Було б менше приємно, якби присвята була у формі якоїсь банальної красної фрази.
Сьогодні на сходинах "Чортополохів" я мала гутірку про мемуари Плюща. Повідомили мене десь не цілих два тижні тому, мовляв, мені найлегше щось підготовити і намовляли мене, щоб я щось сказала про свою подорож до Греції. Але кому цікаво слухати травелогів? Хіба тим, що самі там уже були, або туди вибираються. Тимчасом я недавно із великим вдоволенням прочитала "History's Carnival" і повна збільшеної поваги та інтересу до автора. Тепер серед наших людей почалася справжня дурійка з Морозом: всі розмови крутяться довкола нього. Мороз своїми виступами проти Гарварду, ЗУАДКу, УНСоюзу, Пласту зразив собі чимало людей — виглядає, якби він спеціяльно хотів віддячитись поганим за добре, зокрема тим, що причинилися до його визволення та тим, хто давав йому матеріяльну поміч. Написав він відкритого листа і проти Уляни Мазуркевич з "Комітету Мороза", а з власною жінкою, кажуть, навіть разом при столі сидіти не хоче. Люди хвилюються, сперечаються, тим більше, що Мороз пристав до табору Визвольного Фронту, бо бандерівці йому ідеологічно найближчі. В газетах полеміка. Свобода помістила репортаж голови УНСоюзу Флиса про перші дні з Морозом та про те, як він перейшов під опіку бандерівського табору. Надрукувала теж "Свобода" з магнітофонного запису промову Мороза в Елленвіл, на сумівській оселі, де він нападає на різні установи і осуджує і Плюща і Григоренка. До цієї промови Свобода дала відважну — бо першу того тону — редакційну статтю, зайнявши становище до цієї промови Мороза, і на цьому стало: Свобода про Мороза тепер майже не пише взагалі. Зате інші газети, зокрема ж демократичні "Українські вісті" (тепер в Дітройті) та "Українське життя" з Шікаґо. У "Вістях" появилася пару тижнів тому знаменита стаття М. Воскобійника, що була відповіддю на домагання Мороза, щоб, мовляв, УРДП відреклася Леоніда Плюща, etc. Воскобійник поставив справи у відповідну перспективу: мовляв, і Григоренко і Плющ і Мороз репрезентують певну думку і сферу України і не траба нікого із них відрікатися. Живемо у плюралістичному суспільстві і можемо і повинні толерувати різні думки і погляди. Мені подобалося те, що він не дав себе спровокувати, не станув до полеміки з Морозом, не почав його атакувати, а просто провчив, що таке демократія. Маю надію, що Воскобійникова стаття трохи людей опам'ятає: вже бачу навіть Гайвас написав в "Америці" статтю у примирливішому тоні, мовляв, треба толерувати всіх дисидентів і не доводити до розбиття громади. І от у такому кліматі, де стільки уваги присвячується Морозові — за і проти — я вирішила зробити гутірку на тему нової книжки Плюща. Це був неабиякий для мене "challenge" — бо мала всього пару днів, щоб цю рецензію написати і ще навіть сьогодні вранці дописувала останню сторінку. Я вже — читаючи книгу Плюща — думала над тим, щоб про неї написати може до "Нашого життя". Тепер гутірка примусила мене цю справу приспішити, але рецензія розрослась до таких розмірів і прибрала такого характеру, що її може треба буде післати до "Свободи". Мушу додати ще пару речень (зокрема про відношення Плюща до релігії — така тема виринула в дискусії після моєї гутірки!) і переписати на машинці, а тоді вислати до редакції. Добре, якби надрукувала саме "Свобода". Треба громадську увагу відтягати від примітивної полеміки і спрямовувати на більш конструктивні рейки.
Сходини "Чортополохів" — сполучені з "вінкоплетинами" для Катрусі Оранської (що в суботу виходить замуж за Ромка Петика) — відбувалися в домі Максимовичів у Willow Grove. Я їздила туди сама автом — і це найдовша моя самостійна шоферська виправа дотепер. Щасливо заїхала, спершу трохи поблудивши, щасливо, ще за дня, повернулася!
17 вересня 1979, понеділок (в роботі).
Моя лектура після Плюща — чистий ескейпізм! — Зацікавила мене книжка "Full disclosure", що її автором є відомий мені із сторін New York Times-у журналіст William Saffire. Зацікавила мене тому, що я випадково, взявши цей "paperback" в руки в нашому Staff-room-i, побачила, що перший розділ книжки — має опис краєвидів Ялти! Зокрема взяло мене за серце місце, де автор пише про "Spanish broom" — жовтий квіт, що росте рясно на кримських узбіччях. — Це ж отой жовтогарячий дрок, що попав і в мій вірш "Прощання". Зразу видно, що автор там був і справді. (Може навіть і 1974 року — тоді, коли і я там була! — бож Сафайр був "speech writer"-ом для Ніксона). — У всякому разі, книжку прочитала з великим інтересом. Інтелігентно написана — видно, що автор добре знає вашинґтонське міліє й американську політику. Багато пізнавального фактажу — напр. процес як підготовляють президента до пресових конференцій, ітд. Нагадала я собі — зі смутком — як наш Осьмачка пробував у "Ротонді душогубців" зобразити засідання Політбюро і як слабо і непереконливо це в нього вийшло. А тут зразу видно, що автор знає середовище з власного досвіду.
Тепер читаю "Антологію української лірики", зредаговану Зілинським. Прислали мені цю книжку для рецензії із World Literature Today, та ще й хочуть рецензію до 1 жовтня. Отже часу мало. Я не спеціяліст і не вважаю себе компетентною писати справжню критику на таку річ. Але якщо не напишу до визначеного терміну, то це мабуть означатиме, що ця як-не-як поважна публікація не матиме згадки й реклями у WLT. І тому хочу вив'язатись із зобов'язання. Мої рецензії — це рецензії бібліотекаря, а не критичні праці, але вони теж мають свою важливу функцію. Зрештою у WLT трапляються рецензії значно гірші від моїх, нажаль. Зокрема в українському відділі. Напр. "самого" Ярослава Рудницького, що вміє часом зовсім собі справу злегковажити. (Вистачить порівняти його рецензію на "Полтаву" Ізарського в WLT з моєю у Canadian Slavonic Papers!)
Написав мені листа Богдан Рубчак. З трепетом серця відкривала я цей лист: адже міг сказати, що збірка нікудишня і він не матиме часу й охоти її докладніше читати. Навпаки. Уже прочитав мій Землетрус — "зрівноваженість, спокій, глибока філософська думка" — каже. "Und das ist viel!" — сказав би Рільке! Переноситься на іншу адресу і просить ще трохи довшого терміну для докладного читання "з олівцем".
Написав теж Шевельов! Хоче оригінали віршів Plath, щоб порівняти деякі місця моїх перекладів. І плянує таки надрукувати їх в "Сучасності" — Хоч він нічого про це не пише, я думаю, що йому може подобалось те, що я його засудом "Дилеми" й "Американського триптиха" не образилась, що не пробувала переконувати його, а просто перейшла над цією справою до порядку дня. Серед наших письменників-амбіціонерів це напевно явище не щоденного порядку. Нажаль. Як може редактор надати журналові власного обличчя, якщо не має права вибрати матеріял і відкинути? Навіть і помилитися, може, в оцінці? Якщо є якийсь справді вартісний літературний матеріял, а редактор не пізнався на ньому, то про це скаже колись історія літератури — адже таких прикладів є чимало. Саме тому і нелегко бути редактором серйозного літературного журналу. Добрим редактором, що не пропустить туди макулятури, але й не відкине якогось потенційного "шедевру".
Дзвонила Марта Трофименко. Переноситься із Зоєю до Торонто, так, що не скоро побачимося. Славко досі у Варшаві. Справи з Зоєю ніби на дорозі до кращого. Нарікала на лікарів-психіятрів, що, мовляв, поганою методою пошкодили лікуванню Зої. Мені здається, що однією із важливіших їхніх проблем — почуття меншевартости свого суспільного статусу — Марта занадто багато виявляє симптомів типових для social climber-ів — і думаю, що таке її наставлення робить і її і дитину — нещасливими. Шкода: інтелігентні, гарні люди. І чому б їм не бути собою?
25 вересня 1979, вівторок (у роботі).
В неділю пізно увечері приїхав Марко. З ним разом приїхав і його партнер-фільмар Ronald Cutack (не знаю навіть чи це правильна форма написання його прізвища). Житимуть у нас якийсь час, працюючи над фільмом про українців у Філядельфії, що на нього Левко Рудницький отримав урядовий "grant". Вікенд присвятила я підготовці до цього їхнього приїзду. В суботу пекла, в неділю спрятала-приготовляла їм кімнати. Це не була така проста справа, бо я вже на добре задомовилася була з моїми паперами в Марковій кімнаті. Ну й от, хлопці вже тут і хата повна гомону. Мушу ствердити, що я уже "переболіла", мабуть, свою розлуку з синами, процес "weaning", здається, довершений. Я вже опанувала свій первісний біль і свою тугу і тепер готова вже боронити не лиш права на їхню молоду самостійність, але і на свою власну!
30 вересня 1979, неділя.
Мала кілька днів неприємного фізичного напруження. Пов'язувала я це зі незвичною новою обстановкою, рухом у хаті, від якого вже встигли відвикнути, фізичною втомою від збільшених господарських обов'язків. Але сьогодні збудилася десь майже біля полудня і — як сказав би Тичина: "всі шляхи в крові"! Сама не знаю, що думати: період це, чи може кровотеча? Менструації в мене не було вже п'ять місяців і я думала, що тим разом менопавза почалася вже й насправді. Почуваюся не надто добре, хоч болісне напруження грудей, що звертало на себе увагу останніх кілька днів, уступило.
Минулого тижня встигла не лиш написати й вислати рецензію на "Лірику" Зілинського до WLT, але теж написати рецензію на бібліографію дисидентського самвидаву, що її зготовили Лібер і Мостович. Цю рецензію я повинна була написати вже дуже давно — книжку взяла ще на ПЕКУС-і 1978 року. Але пропозицію мою WLT відкинуло (— вони бібліографіями не надто зацікавлені) і справа відтягнулася, і лежала мені довго на совісті. Нарешті позбулася цього зобов'язання. Послала рецензію до Int Journal of Law Libraries, побачу чи надрукують. Спершу мала амбітну думку попробувати, може, якийсь Law Review, або навіть Am. Journal of Comparative Law — але опам'яталася: за високі пороги і справа знову відтягнеться. Свобода надрукувала мою статтю "Мемуари Леоніда Плюща" — у трьох числах. Мала я вже навіть деякі відгуки.
Моя лектура тепер: Ґабрієль Ґарсія Маркез, в англійському перекладі: One hundred years of solitude. Колись давно Віра Вовк, на моє питання, що варто прочитати з південно-американської літератури, дуже цей твір рекомендувала. Нарешті я взялася за цю повість. Перші розділи "зачарували" мене своєю незвичною екзотикою, але після півтори сотні сторін книжка трохи втратила для мене свій чар і починає мене трохи нудити.
Понеділок, 15 жовтня 1979. Нью Йорк.
Приїхала з Остапом у суботу передполуднем прямо до NYPublic Library. Замовила собі цілу "гору" мікрофільмів, тим разом не лиш "Свободи", але теж і "Діла". Почала, очевидна річ, від "Діла" — ціле радісне відкриття! Заставила й Остапа прочитати щось із два "reels". Знайшли до спілки пару нарисів "Тараса Кульчицького" з 1937 і 1938. Із Свободи встигла ідентифікувати тільки три-чотири статті. Марудна довга це робота — багато забирає часу. В суботу я могла бути в бібліотеці тільки до 3:30 — О 4-ій починався в Інституті вечір у честь Антоненка-Давидовича. Остап поїхав з бібліотеки вже раніше, бо мав ще засідання Президії "Слова". Вечір випав гарно. Зійшлось надсподівано багато людей: сиділи чи стояли не лиш у фойе, але й на сходах! Напочатку говорив Остап (я трішки спізнилася і чула тільки кінець його вступного слова). Вечором провадив Зінкевич. Доповідь робив Костюк. Особисто виступала Світлична і дружина Плужника. Григоренка привіт читали з магнітофонного запису. Плюща, очевидно, не було. Уривки з творів читали Гірняк і Марта Гарасовська. Була ефектовна виставка автографів і фото Антоненка-Давидовича. Записували вечір на тасьму для передачі радіо на Україну. Привіти так і зверталися безпосередньо: "Дорогий Борисе Дмитровичу..." Було щось зворушливе в цій безпосередності. Подумати тільки, що старий 80-літній А-Д, самітній, майже сліпий, у далекому Києві сидітиме може біля радіо і почує... Приємно було побачити Костюків (була теж і Рая), Гірняка, що був у досить добрій ще формі, Лавріненка, що виглядає напрочуд молодо й елегантно. Івась обдарував мене цукорками. З Лясею я дуже тепло й сердечно привіталася й розмовляла, але наприкінці вечора таки передала їй свого дипломатично-сердечного листа про свою резигнацію із ред-колегії Нашого Життя. Я підрахувала, що я є членом редколегії вже повних 25 років і вирішила, що це добра нагода завершити такий заокруглений етап. Від пам'ятної сцени, коли Ляся істерикою зареагувала на мою конструктивну критику, я втратила охоту ангажуватись так глибоко в плянування Нашого життя, як це було раніше. Я зрозуміла це, як своєрідну лекцію для себе: адже кожен редактор має свій стиль праці. Для декого редколегія це лиш вивіска, фірма. Для іншого редактора — колегія співвідповідальна за журнал. Я, можливо, занадто поважно взяла свою ролю в журналі: хотіла всіми силами його поліпшити, зробити з нього універсальний загально-громадський місячник, адже писала навіть у цій справі отвертого листа до попередньої конвенції СУА. — Я не лиш активно сама писала до журналу — статті, рецензії, інтерв'ю — але збирала витинки з газет, щоб піддавати ідеї іншим співробітникам (Рубрики "Калейдоскоп", "Для жінок, про жінок" — це мої ідеї), а теж хрестиківки, що їх більшість сама й укладала, анекдоти, тощо. Багато свого часу вкладала я в журнал — боронила його публічно (лист до Кузика) і безпосередньо перед читачами, що мали більш відваги передавати критику мені, як редакторці. Деякі мої ідеї і досі залишились невикористаними, але багато чого таки й увійшло в журнал, хоч і не завжди в такій формі, як це мені хотілося. В неділю вранці (Остап повернувся в суботу ввечері додому автом із д-ром Клюком), а я, за пляном, залишилася на кілька днів у Нью Йорку в п-ні Аделі Мірошниченко, щоб зустрітися з Лялею. Ляля приїхала на З"їзд Зальцбуржан, що саме в суботу відбувався на Союзівці, а я через вечір Антоненка-Давидовича вирішила зрезигнувати із З'їзду, а натомість взяти вакації, зустрітися з Лялею, а крім того, скориставшись гостинністю пані Аделі, відбути в Н.Й. редколегію та попрацювати трохи в NY Public Library. Отже в неділю вранці я приїхала від пані Аделі з Вудсайд нью йоркськими підземками й автобусами (збагачення досвіду — це для мене новинка!) на засідання Редколегії "Н.Ж." Були крім мене й Лясі С. ще пані Рожанковська, Бурачинська й Барагура. Не прийшла ні Люба Волинець, ні Світляна Андрушків. (Зокрема жаль, що не було Світляни, бо я писала до неї напередодні про матеріяли NY Public). Ляся взяла мене на бік перед засіданням. Мовляв, прочитавши мого листа (про резигнацію) цілу ніч не спала! І щоб я, мовляв, нічого про це на колегії не говорила. Я її запевнила, що до кінця року залишусь у колегії, що це не нагле імпульсивне рішення, а передумана децизія, що вийде на користь журналові. Засідання випало для мене дуже корисно. Присутність голови СУА Рожанковської дала мені змогу висловити в дискусії своє ceteram censeo: що, мовляв, від головного й далекойдучого рішення Екзекутиви СУА про профіль журналу ("загально-громадський місячник" чи "бюлетень організації"?) залежить все: зміст журналу, співробітники його і читачі. Була навіть нагода нав'язати до справи музею (самі піднесли, не я) і я зробила заввагу в справі пріоритетів. (Мовляв, якби журналові присвячено стільки уваги, що музеєві, то справи виглядали б зовсім інакше). Бурачинська зробила висновок, що СУА не може собі дозволити рівночасно на два дарунки громаді: музей і загально-громадський журнал. В дискусії я мала теж нагоду з великим признанням висловитись про редакційну статтю Лясі, що з великим тактом і без персональних натяків нав'язала до "справи Мороза". Стаття ця прикрашена ще й знаменитим віршем Франка "Якби ти знав, як много важить слово". Така собі дидактична лекція блудному синові.... Мій комплімент зробив Лясі велику приємність. — Отже я із засідання вдоволена: моя принципова постава в справі характеру журналу буде дуже добрим підготовчим виясненням до моєї резигнації, а мої компліменти редакторці підкреслили тільки, що мій відхід не базується на персональних непорозуміннях. Добре, що все це сталося в присутності голови СУА. Щоб там Ляся не думала, я сподіюсь, що це було моє останнє засідання редколегії — бо ж напевно цього року до грудня другого засідання вже не скличуть, а в наступному 1980 році моя резигнація ввійде в силу і я на цьому настоюватиму.
16 жовтня 1979, вівторок. Нью Йорк.
Після ред-колегії передучора я ще з Лясею пішла на "церковні вареники" під св. Юра (така собі парафіяльна нью-йоркська традиція), а потім оглянула дві виставки: Ярослава Стадника в домі Українського Визвольного Фронту та виставку дитячих малюнків в Українському Музею. Дім Визв. Фронту робить на мене завжди дуже неприємне враження — не тільки з уваги на ідеологію, що її він репрезентує, але теж з уваги на повний брак доброго смаку та ординарну остентаційність самого напису на будинку, що за нього просто соромно перед культурними чужинцями. Стадник — маляр такого типу, що навіть коли б мені подарували його картину, я не знаю, чи схотіла б я її в хаті повісити. Я — не знавець мистецтва, але коли вірити самій тільки інтуїції — то малюнки його здаються мені просто кічами. [Натомість в час редколегії я оглянула нову книжку Віри Вовк "Меандри" з репродукціями картин Зої Лісовської. Малюнки Лісовської такі, що з виставки — якби така була — трудно було б вийти, не купивши — навіть з позичені гроші — бодай одного. Книжка прекрасна і я сказала паням, що вона вартує ліпшого від мене рецензента — я запропонувала Бойчука — але якщо хтось інший не напише, то я таки подам інформативну замітку]. Дитяча виставка у музею — дуже цікава. Мала теж вперше нагоду побачити video дитячої програми з Торонто "У тітки Квітки", що її веде наша Чортополошка Зеня Хабурська. Ґабльотки народних строїв у музею дуже гарно й фахово показані, не зважаючи на мале приміщення, роблять враження великої простірности — краще, як у Бенакі в Атенах.
Гостюю в пані Аделі. Тут панує особлива атмосфера: на стінах фото й портрет не лиш Петлюри, але й Андрія Лівицького. П-ні Аделя лояльна до УНР навіть і в сьогоднішній кризі: ще й досі дає підтримку президентові Миколі Лівицькому. Цікаві фото родини: Адольфа Ґінейка, залізничного службовця з Конотопу (литовського походження) в оточенні великої родини, Олександра Ґінейка, сина, що пішов по батьковій лінії і був батьком пані Аделі, одружився з чешкою. В Аделі ще була сестра Маруся, що вийшла була заміж за Харченка, була якийсь час із ним на "петлюрівській" еміграції, а потім повернулася на Україну і померла десь на засланні. Є теж і брат, Станислав Ґінейко, що сьогодні живе в Лондоні і що вважає себе поляком. Ojciec polak, matka chinka, a ja czysta ukrainka — каже пані Аделя і це характеристично й вимовно для всього нашого народу.
Вівторок, год. 1 ночі.
Були сьогодні втрійку на World Trade Tower — на обсерваторії на 107 поверсі будинку номер два (чудесний вид на місто — повно всякої міжнародної публіки: regardez le pont de Brooklyn! — потім на обіді у вибагливому ресторані на 107 поверсі в будинку номер один (i wzięk i urok i szyk!), а закінчили вечір у театрі на цікавій, хоч трохи старосвітській і сентиментальній п'єсі ірляндського автора "Da". — Завтра думаю розпрощатися з Лялею і її мамою і поїхати на цілий день до NY Public Library. Увечері Марко має відібрати мене з бібліотеки автом — бо він тут теж у Нью Йорку.
30 жовтня 1979, вівторок, на роботі (Філядельфія).
Дні переповнені активністю і трудно знайти час на записки. А треба віднотувати бодай найважливіше. Мій кількаденний побут у Нью Йорку вдався мені якнайкраще. Я боялася, що може Ляля — напередодні подружньої розлуки — буде в психологічній кризі, в депресивному стані. Навпаки. Вона сьогодні — після рішення й обосторонної згоди щодо розводу з Ґенком — спокійніше й розважніше про ці справи говорить, як два роки тому. "Так добре маєшся, що я підозріватиму, що Ти маєш якусь аферу", кажу їй, жартуючи. І справді. Вона з Катрусею була на корабельній прогульці (Туреччина, Єгипет) улітку і здобула собі увагу якогось поклонника. Вона серйозно його не трактує, але розуміє, що це, очевидно, помагає її душевній рівновазі. — Тепер Маланчуки в тракті продавання своєї хати (ринкова її вартість тепер — понад 200 тисяч — це мене трохи заскочило!) Після продажі хочуть поділитися майном, а тоді щойно розпочати розводову справу. Інакше багато грошей пропало б на адвокатів, ітп. — Нема, як люди з бизнесовим know-how. Ну, дай їм Боже якнайліпше. Психологічна травма буде мабуть найгіршою в час остаточного ліквідування хати. Катруся житиме з Лялею на апартаменті, Мирон у війську на Окінаві. Не знаю, як даватиме собі раду Ґенек.
Крім дружнього контакту з Лялею і її мамою, крім приємного дня проведеного у World Trade Towers і вечора в театрі, я ще мала дуже продуктивний повний день у NY Public Library. Світляна Андрушків допомогла мені знайти ще Краківські вісті, Радянський Львів, а головне Література і Мистецтво. Разом із Ділом — я знайшла 19 нових позицій до Остапової бібліографії, включно із віршем "Лист комсомолки", що починається знаменно: "Товаришу Сталін..." Вірш типово совєтський, пропагандивний, але є в ньому і зовсім щирі автобіографічні нотки. Прочитавши його, в мене зовсім не виникло якесь почуття сорому за Остапа.
Додому поверталася я з Марком і Раном Кутаком — автом, бо вони саме були тоді у своїх справах у Нью Йорку. "Їхні справи" — тобто фільм, що його вони робитимуть — зрушили докорінно плесо нашого тихого життя. І не лиш тому, що нас тепер четверо і що в мене, у зв'язку з тим, дуже збільшені господарські обов'язки (Я, очевидно, прийняла Рана майже як члена родини — тобто він живе і харчується в нас зовсім безкоштовно). Але рух у нашому домі пов'язаний із самою їхньою роботою. На оголошення, що його вони дали в нью йоркській професійній пресі — оголошення за акторами до фільму — прийшло понад 900 (девятьсот!) зголошень — великих друкованих резюме із великими фотографіями кандидатів. Яке страшне мусить бути безробіття між акторами, коли за таку невелику шансу, таку малоплатну оферту (щось 25 дол. на день!) хапається так багато людей. І то деякі з них мають неабиякий професійний стаж! Листар мусів візком привозити пошту! Все ж таки вони далі шукають ще троє акторів, бо хотіли б, щоб це були по змозі українці, що досить плавно розмовляють англійською мовою. Зорганізували собі наші фільмарі авто у Полатайка, і це трохи відтяжило вжиток нашого. Всетаки, боюсь, що цей фільм коштуватиме нам чимало не лиш додаткових видатків, але й труду і нервів. Но, але, маймо надію, що це не триватиме занадто довго. — Кутак — хлопчисько симпатичний з вигляду, але досить незрілий, трохи поверховний у своїх поглядах, як на його вік — майже під тридцятку — він часом робить на мене враження збунтованого підлітка, що досі себе не знайшов. Їдун з нього вередливий (курки ані риби до уст не бере!), зате дуже любить українські вареники та ковбасу! В кімнаті — нехлюй, ліжко його як ведмежий барліг — але я кімнат, ні їхньої спільної лазнички і не думаю чистити за ними. Вистачить, що треба прибирати всюди інде, щоб хата виглядала якось прилично. До справ їхнього фільму не мішаюся взагалі — хоч мала нагоду зробити їм уже професійну прислугу: приходили до мене до бібліотеки за формами для контракту ітп. Сценарій прочитала я щойно пару днів тому, на виразне прохання Марка, що хотів почути мою критичну думку. Сценарій має занадто поверховну і спрощену фабулу, без специфічних детайлів і глибшої психологізації конфлікту, але, можливо, що на його базі можна зробити фільм. Це у белетристичній формі — конфлікт між батьком і сином, що символізує конфлікт між старшою ґенерацією, що живе в українському ґетто і молодшою, що з цього ґетто відірвалося. Специфічні деталі можуть зробити сценарій більш "українським" та допомогти його умісцевити й спрецизувати. Це я Маркові сказала і він вирішив, що з усіх критик, що їх він чув — моя найвлучніша! Дорадників в нього досить — адже фільм робить цілий комітет, на чолі з Леонідом Рудницьким. Отже я не хочу ускладнювати йому справ — і не мішаюся.
В п'ятницю 26 жовтня ми були вчвірку (Остап, я, Марко, Ія) в кіні (Ми — Life of Brian, вони — La cage aux folles), а потім в ресторані у Мазуркевичів на обіді. І тут Марко повідомив нас офіційно, що вони з Ією вирішили одружитися — десь, мабуть, у січні. День перед тим про ці справи була вже розмова з Лабуньками. — Ну, новина добра і сподівана. Я навіть недавно говорила про його особисті справи з Марком і висловила думку, що варто якось ці справи оформити й злегалізувати, бо після закінчення школи Ія мала б їхати до нього в Каліфорнію, тим разом на постійне. Лабуньки — при всій своїй патріярхальній побожності — виявилися досі досить толерантними (хоч, кажуть, Ія нераз мала на цьому тлі конфлікт з батьками) — бо все ж таки Ія їздила вже до Марка на час вакацій. Тим разом навіть я починала вже трохи думати, що продовжувати такий неоформлений стан на довше може викликати сумніви щодо їхніх справжніх інтенцій і занадто воно виглядає, як використовування жіночого партнера. Тепер, правда, нешлюбні пари стали особливо модними (недавно вийшла навіть правнича книга під промовистим заголовком Unmarried couples and the law). Ця мода поширилася і серед українців. Івась Бережницький, кажуть, вже щось років із вісім живе із панною Прокоп, а Наталка Пилип'юк і Олег Ільницький побралися щойно тепер, коли Олегові довелося виїздити на роботу до Вінніпеґу, а вона мусіла залишитися ще в Гарварді. Максим завжди називав Іх — "Пилипницькі". В мене нема якихось принципових застережень релігійного чи "морального" порядку (мораль тут ні при чому — деякі неоформлені "подружжя" більш моральні і чесні, як деякі освячені церквою!) — але все ж є певна суспільна логіка в тому, що подружжя повинно себе офіційно, перед людьми, оформити як пара, що має супроти себе певні зобов'язання. Не кажу вже про те, що того роду легалізація конечна, коли думати про діти, родину. — Ну, от: не мусимо бути "in limbo" — бо наші діти дійшли видно по подібних висновків. Отже будуть вінчатися і, мабуть, буде навіть весілля. Це ще мусимо узгіднити в деталях із Лабуньками.
31 жовтня 1979, середа, в роботі.
Вчора зовсім несподівано я дістала квитки на театр пантоміми з Варшави, що мав одноразовий виступ учора ввечері в нашому університетському театрі Анненберґа. Зорганізувала "в останній хвилині" Остапа і ми провели вдвійку приємний вечір: обід у Faculty Club був відносно смачний і приємний: я мала сатисфакцію, що моє членство у Faculty Club (вперше цього року дозволила собі на цей надпрограмовий люксус!) — дало змогу погостити Остапа в елегантній культурній атмосфері. Знаю, що він це любить. Чи маємо собі відмовляти приємності тепер "на старості літ'? Не знати, як довго ще матимемо таку можливість. Вистава була першорядна. Справді поляки можуть бути горді на свій культурний аванґард. Це культура світового масштабу — і вносить щось нове, чого ще немає на заході. Театр пантоміми творить п'ять осіб — дві жінки, трьох чоловіків. Це щось як синтеза балету, поезії, театру абсурду à la Бекет — на тлі атональної музики. Їхня візія життя занадто може трагічна, екзистенціялістична — тим вони помітно відрізняються, наприклад, від Марселя Марсо — але можливо, що у повному їхньому репертуарі є місце і на сатиру і на ґротеск.
7 листопада 1979, середа, увечері.
Суботу 3 листопада провели на приємній гостині в Гевриків. Прийняття нав'язувало до річниці приїзду Надійки Світличної і вона там була теж із своїм малим Івасиком, що за рік з немічного немовляти підріс на товстеньке американське "baby". Була теж між гістьми Раїса Мороз — це вперше зустрічала я її в приватному товаристві. Вона освічена, інтелігентна людина, а при тому досить ефектовна, як жінка — з темпераментом, із секс-апілем — дурницю зробив Валентин, що позбавив себе такої дружини! Але вона про нього нічого не говорила і це мені теж подобалось. Як-не-як болюча тема — навіщо її зачіпати? Я вже раніше мала змогу чути її прилюдний виступ і мала враження, що ідеологічно вона споріднена з Валентином, як на мій смак, занадто. Але це — її справа! В товаристві у Гевриків були ще: Олекса Біланюк (без Ляриси — вона на якійсь науковій конференції в Сінґапурі!), Рената Голод з чоловіком і мамою (старшу паню Голод — що між іншим пише непогані модерні вірші — я зустрічала тут вперше), обоє Коропецькі (пізніше прийшла ще і їхня дочка, Софійка), Марія та Ія Лабуньки (Мирослав саме поїхав на якусь нараду до Пріцака до Гарварду), Віра і Ґеньо Лащики, Гасюки та молода вдова Горбачевська, що їх зустрічала теж вперше. Гостина була елегантна й симпатична. — Софійка й Тит вміють створити культурну атмосферу.
Весільні пляни поволі набирають конкретних форм. Я теж включилась активно в підготовку. Ходила навіть на переговори до нашого Faculty Club, на випадок якби не вдалося дістати іншої залі. Але на щастя є вільна дата у Cedar Brook Hill Country Club — я там була на двох весіллях і думаю, що там і простірніше, й атмосфера більш сприйнятлива, як де-інде, а головне теж і те, що клюб цей недалеко і не буде труднощів ні з транспортом, ні з паркуванням авт. Спершу була навіть думка, щоб робити весілля на Союзівці, але від цього відмовив нас сам господар Союзівки Квас. Мовляв, зима — і робити там в цей час весілля справа занадто рисковна.
Отже дата встановлена: 2 лютого. Ще не маємо замовленої оркестри і ще невідомо, в якій церкві буде вінчання. Сьогодні були з Остапом на обіді в Лабуньків і обговорювали різні пов'язані із весіллям справи. Гостей буде, мабуть, понад 200 і кошти, мабуть, винесуть між 6 і 7 тисяч долярів — все це, розуміється, ділитимемо наполовину.
Марко з Кутаком були кілька разів у Нью Йорку і це дало трохи відпруження нам і нашій хаті. Всі ці справи пов'язані з Марковим фільмом викликають багато комплікацій у нашому щоденному побуті — рух, телефони, постійні комплікації з акторами, з продуцентами — все це велика бизнесова машина, що мусить бути координована — і воно коштує мені чимало нервів.
11 листопада 1979, неділя.
Вчора в Нью Йорку "Сучасність" влаштовувала виступ Івана Кошелівця та Емми Андієвської. Спочатку виглядало, що може вдасться нам обоїм поїхати автом із Коропецькими — про це навіть була мова на гостині в Гевриків. Але Коропецькі вирішили з поїздки зрезигнувати: вони тепер саме в розгарі переносин на нову хату. Скінчилося тим, що Остап поїхав сам — поїздом, замовивши собі і нічліг в Інституті, бо вечір був заповіджений на 7 год., а тепер із вечірнім та нічним транспортом до Філядельфії справи погані. Я дуже хотіла їхати теж — передусім тому, що я ніколи досі не бачила ще Емми — а дуже високо ціню її як прозаїка. Но, але не склалося, і то з цілої низки причин. Передусім господарські зобов'язання: в суботу я звичайно варю і печу на кілька днів наперед; сьогодні, напр. мала на обіді четверо молодих людей: Марко, Ран, Ія і Майк Словіс, "асистент продуцента". Безумовно, я могла б собі поїхати і цими речами не турбуватися, але хотіла б якось бодай господарською стабільністю допомогти Маркові у його трудній і нервовій роботі. А фільмування в повному вже розгарі і не все йде, як цього бажалось би молодому режисерові. Трудний це фах — може досвід із цим фільмом перерішить Маркову карієру — one way or another!
Крім того я цими днями не в найліпшій фізичній формі. Передусім від кількох тижнів уже маю якийсь клопіт з ногою. Болить права стопа — раніш це була вистаюча кістка, потім здеформований другий палець, тепер біль десь між пальцями знизу. Чорт його знає, що це таке? Може артретизм? В мене теж і в руках бувають заогнення суглобів, пухлина і біль, а й кінці ліктів бувають болісні. Я звикла ці речі ігнорувати, мовляв, на артретизм і так ліку немає. Часом приймаю аспірину, та й все. Але минулого тижня я мала прикрий досвід уночі. Раптом розбудилася з болем — немов би з лівої руки тягнув хтось жилу — біль був настільки інтензивний, що я не могла спати і налякалася не на жарт, бо пригадала собі свою велику втому останніми днями (зокрема після збирання листя в городі минулого тижня!), тиск у плечах і грудях — і мигнула думка: ану ж серце? Хто його знає, п'ятдесятка вже не за горами, може я перецінюю свої фізичні сили? Все ж я опанувала свій страх, і навіть зіщулившись із своїм болем не розбудила Остапа, що спав поруч, нічого не підозріваючи. Бо навіщо лякати ще і його? Але було тим більше страшно, що помочі нізвідки не можна сподіватися. Він у такому випадку напевно втратив би голову і може не вмів би навіть закликати амбулянсу! — До ранку якось перейшло. Може все це було лиш нервове — потішаю себе. Але пішовши на другий день до праці пів дня думала над тим чи не замовити собі візиту в лікаря.... Не замовила. Пополудні стало легше і я справу відклала. Але ось тепер — хоч година ще рання — я вже поклалася в ліжко, бо знову чую втому і щось шпигає біля серця. Може таки треба буде піти до Дикого — хоч би для душевного спокою. Але тепер абсолютно не час мені хворіти. Who has the leisure to be sick? — мовляв Шекспір.
Вийшла нарешті з друку в гарвардській серії книжка Ukrainian Experience in the United States — матеріяли симпозіюму, що відбувся на Гарварді в 1976 році з нагоди "bicentennial", в якому є знаменний коментар Леоніда Рудницького до виступу Григорія Грабовича. Надрукований він повністю, разом очевидно з його заключним пассусом про мою поетичну творчість. Я трохи боялася, що така надмірна увага з боку Леоніда Рудницького може мене скомпромітувати в очах серйозних літературознавців — але прочитавши виступ Грабовича і коментар, і побачивши решту матеріялів цього симпозіюму — бачу, що мої побоювання — не на місці. Видання серйозне, і соромитися його немає потреби, навпаки. Вільно Рудницькому цінити й перецінювати мене, як поета — вільно йому й помилятися в його прогнозах — вільно й іншим заперечувати його погляди, якщо хочуть. Але висловлені критичні погляди в пристойній академічній формі і не є жодним панегіриком у мою сторону. Фактично, можу бути горда, що мене так серйозно трактують у такій серйозній публікації!
Ігор Качуровський уже повернув мені машинопис "Землетрусу" із заввагами й коментарями. Фактично, завваг цих не так вже багато — і я боюсь, чи справді точно й уважно читав він мій текст? Чи запримітив усі неправильні наголоси? Деякі його уваги дуже влучні — доведеться тексти в неодному місці переробити й поправити. Але я ще підожду на поправки і завваги Рубчака й Нижанківського. Качуровський не такий уважливий редактор, як наприклад Гординський. Гординський — справжній учитель, Maitre, з великої літери. Він не лише вказує на неправильність, але й вияснює чому це погано і як можна замінити на краще. Крім того Качуровський трохи примхливий у власних неоклясичних уподобаннях: на перекладах з Мерієн Мор, напр. написав: "що за графоманка! Цього я й читати не міг", забуваючи, що його роля — оцінити й справити мій переклад, а не ролю Мерієн Мор у літературі. Дуже я хотіла б, щоб Гординський прочитав цілий мій Землетрус. Але він такий зайнятий, що це навряд чи зможе статися. Хоч — по правді — значну частину манускрипту він вже таки мав нагоду відредаговувати, зокрема переклади з Дікінсон, Ахматової (за вийнятком одного), Цвєтаєвої, Павліковської. — А ще тепер — для 8-ого збірника "Слово" напевно редагує мій "Американський триптих". Отже залишається не так то багато. Але саме тому, що він такий солідний редактор — накинути йому таку працю якось незручно. Покищо — чекаю терпляче на відгук від Рубчака і Дуфти — тоді почну справляти й готовити остаточну редакцію.
Баляс дотримав обіцянку: прислав проєкт обкладинки до Землетрусу. Моє перше враження не було захопленням: занадто вже я мабуть привикла до простоти ліній Гніздовського, а в Баляса вразило мене надмірне накопичення, перевантаження рисунку. Але тепер, коли я вже звикла до проєкту, починаю бачити в ньому деякі типові Балясівські риси, що нагадують мені лінорит Плугатаря, що висить у їдальні: малий людський силует над плугом і над ним чорні клуби хмар ворожого космосу, застрашаючого своєю величчю і силою. Подібна тема і в Землетрусі: мала жіноча постать, що за словами вірша плекає у землі тремтячими руками свіжі парості життя, а над нею — космос, тим разом у формі сейсмографічних ліній... Екзистенціялістична ідея вірша добре передана графічним способом. Цікаво, як воно виглядатиме на книжці? Баляс, як єдиний гонорар, просив прислати один примірник книжки: було б ліпше, якби по діловому, як це робить Гніздовський, щиро поставив ціну. Я вчора послала йому чек на сто долярів — стільки ж, що й Остап послав Гуцалюкові за обкладинку до "Камінних ступенів". Гуцалюк теж не хотів гонорару і в реванші прислав ще свій дереворіз. Цікаво як зареагує Баляс?
Наш контакт із Жулинським дав несподівану дивіденду. Микола Григорович не забув про моє й Остапове прохання: потрудився, знайшов число журналу Ленинград з 1940 року і прислав фотокопію перекладу Остапового вірша, перекладу на російську мову Прокофєва. Немов відчув Микола, що я саме в кінцевій стадії Остапової бібліографії!
Хотіла б я і справді викінчити вже цю бібліографічну роботу. Стримує мене думка: ану ж можна знайти десь Дажбога, Обрії, Назустріч? Що це за бібліографія, що в ній не буде першодруків молодого автора?
Поїхала я сьогодні вранці до пластової бібліотеки віддати деякі книжки, що їх позичала для Мами. Не мала наміру нічого нового позичати, але ось бачу з'явилась між новозакаталогізованими книжками давно рекомендована мною книга листів Назарука до Липинського, що її зредагував Іван Лисяк-Рудницький. Мене ця річ віддавна цікавить, але дома її не маємо. І от я не встоялася спокусі — книжку таки позичила і вже сьогодні встигла прочитати 100-сторінковий есей Іванка про Назарука і його стосунки з Липинським. Есей витриманий в об'єктивному тоні дослідника, написаний із притаманною Іванові Рудницькому ерудицією (Стиль — подекуди залишає дещо до побажання, зокрема ж в англомовному вступі!) Незвичайно цікава тема: яскраві постаті і Назарука й Липинського, до болю близькі проблеми української політики, американсько-українського побуту... Листування й біографії — для мене чи не найцікавіша лектура: ось почала я читати рекомендованого Жулинським радянського прозаїка Земляка. Але хоч автор він справді талановитий і свіжий, белетристика з сільсько-господарського міліє та ще й з епічним розмахом романіста з 19-ого століття à la Толстой мене "не тягне". І от я Земляка завтра поверну бібліотеці недочитаним, а Назарука таки читатиму.
15 листопада 1979, четвер (у праці).
Гарний сонячний день, осінь в останніх спалахах краси, я трішки ліпше чуюся і подорозі до підземки (— приємний вранці прохід на 15 min. — якщо нога не болить! — ) я нагадала таку собі пісеньку, що її склала на 21-ому році свого життя:
Прийшла моя осінь до вікон, мов гість,
і ось: двадцять перший стрункий падолист.
І радісним щастям озвався мій спів
до днів, що минули і завтрішніх днів.
Бо небо блакитне, бо сонце ясне,
бо в серці розквітло життя молоде —
вже кличуть обрії у дальний похід —
на стрічу нових нопокорених літ.
Цей варіянт був реакцією на мій ще юнацький песимізм пару літ перед тим, що починався: "Прийшла моя осінь до вікон дощем, сумним привітанням, понурим кличем..."
Ну, от. Минуло від мого 21-ого падолиста 28 років. Сьогодні мені 49 — критична остання цифра сорокалітніх. Напередодні, якщо доживу, п'ятдесятка, пізня зрілість і справжня старість недалеко. Ну, що ж. Цікаве й щасливе було в мене життя, і я цього була свідома вже на 21-році, чого доказом — ця пісенька. "One could do worse than be a swinger of birches", мовляв Robert Frost.
Ідемо з Остапом до театру на якийсь "musical" і до ресторану на обід. Тимчасом сьогодні приїхала Кутакова жінка Judy. Я дозволила їй побути в нас пару днів, але Остап тому нерадий і не хотів би, щоб вони задомовилися в нас обоє на довше. Має приїхати Максим (на Тhanksgiving), а теж маляр десь незабаром має почати велику роботу малювання хати. Сторонні люди всі ці речі ускладнюють. Але я тим сьогодні не думаю перейматись. Не буду ж міняти всіх наших родинних плянів — зокрема ж заплянованого Остапом виходу до театру, тому тільки, що приїхала несподівана "гостя". Холодільник повний їжі — хай гостяться сьогодні самі.
16 листопада 1979, п'ятниця.
Вчорашня музична комедія називалася "The best little whorehouse in Texas" i була несподіванкою. Я тепер не дуже радо ходжу на "musicals" і коли б квитки купувала я, то ми навряд чи вибрали б цю виставу — отже я не сподівалася багато. Волію часом слабшу п'єсу-комедію, як розреклямований і розкричаний "musical". Але вчорашня постановка була приємною несподіванкою — сама тема незвичайна: хто б то думав, що про дім розпусти можна зробити модерну комедію-сатиру, і то саме в такий спосіб? Хореографія була капітальна і дуже помислова режисура, відважна еротика мала сатиричне забарвлення, була до речі і на місці і не переходила в порнографію. Сентиментальні вставки були слабші і може не зовсім доцільні (— ще трохи і можна б думати, що автори дійдуть до апотеози проституції!), але сатира на громадську гіпокризію і провінційну американську політику була дуже добра. Взагалі це — "Americana" par excellence — жодний, мабуть, нарід не вміє бачити себе в такому критичному дзеркалі. І це мені подобається. Самокритика є основою справжньої душевної сили Америки. І це помітно і в театрі. Пригадую, яке велике враження зробила на мене колись вистава "Teahouse of the August Moon" з її політично-соціяльними обертонами.
24 листопада 1979, субота.
Сьогодні йдемо на Ювілейний бенкет Петра Мегика. Рівночасно відбувається його виставка картин в домі студії. Відкриття було тиждень тому — в суботу, але я тоді працювала (— і ще як! Прийшла додому втомлена, як ніколи!) Мегика дуже ціню й люблю — Нотатки з мистецтва — це великий культурний подвиг еміграції — а без Мегика вони не існували б взагалі. Але малює він мало, продає ще менше і живе неспівмірно бідно. Добре бодай, що друзі вшанують його із 80-літтям.
Тиждень тому — уночі з суботи на неділю — Остап дістав якісь дуже сильні болі в крижах чи в плечах — виглядало на якийсь "slipped disk" — казав, що ще вдень у суботу нахилився щось підняти на городі і "щось йому в плечах стрикнуло". Біль уночі був такий, що він каже, що аж зімлів! — (видно тільки на пару секунд у лазничці, бо коли я встала до нього, вже сидів і стогнав). — Дала я йому Darvon і це допомогло, але ніч мали ми дуже напружену. А що я й сама не надто міцна — артретизм дошкуляє, ледве на ногах держусь, а ще й у руках болить — (та ще й після томлячого шостого дня праці в бібліотеці!) — то прийшов мені на думку вірш Лесі Українки "Хотіла б я тебе як плющ обняти" — одна руїна підтримує другу — (це, до речі, чи не найкращий любовний вірш у Зілинського Антології української лірики!)
В неділю Остапові було легше, але лежав. Я мусіла сама поїхати на прийняття до декана Фрідмена — була там менше, як годину, і то тільки "для годиться" — В понеділок обоє ми були вдома: Остап взяв собі "sick day", а мені належався день за суботу, і хоч були деякі натяки (напр. Nancy), що мовляв, вона тепер не відбирає свого "comp. time", але відкладає на пізніше, то я вирішила, що я принципово мушу відбирати час зараз (і то повний — за суботу нам належиться день і пів!), по-перше тому, що я маю повні руки роботи вдома і не думаю працювати більше, як п'ять днів у тижні, навіть якби за це була додаткова платня!, а по-друге тому, що права й привілеї, що з них ми не користаємо регулярно, мають часом тенденцію заникати, атрофуватися. Остап у вівторок вернувся вже до праці, а я у вівторок і в середу працювала коротше, як у звичайні дні, відбираючи свій зароблений час.
Це було потрібне, бо на середу увечері я запросила на обід Роналда Кутака з жінкою Judy (— Вони таки випровадилися до готелю на пару днів!) — Мали ще бути Ія та Максим, але Ія була допізна зайнята на телевізійній станції (вона кінчить на La Salle Communications і має на кредити internship на телевізійному каналі 10), а Максим довго їхав з Бостону автом і приїхав аж по вечері. Але вечеря чи пак обід були по українському вибагливі. Роналд дуже любить вареники, отже я зробила традиційний обід, що вимагав дуже багато праці: борщ, холодець, і три роди вареників: з м'ясом, капустою та з картоплею і сиром. Все це моїм гостям дуже смакувало. І до того солодке. Judy вже вдруге в нас обідала (Перший раз прийшла несподівано, і я частувала їх старим біґосом, що їм — на диво — смакував більше, як я цього могла сподіватися!). Вона цікава, інтелігентна дівчина. Скрипаль. Навіть працює доривочно, граючи в симфонічних оркестрах. Але крім того регулярно працює в якійсь обезпеченевій компанії і це є підставою регулярної їхньої екзистенції. Вона з жидівської родини, що можливо навіть прибула десь з українських земель. Є в ній — у вигляді — щось слов'янське. Якби не семітський ніс, можна було б навіть сказати — "типова українська дівчина". До Рана має видно велику дозу ніжности й любови (вони одружені щойно рік, він — удруге!), але сказала про нього, що "he is difficult to live with", що зрештою і ми запримітили. (Нехлюй, страшний еґоїст, і все бере "for granted"). — Думаю, що його вплив на Марка дає погані наслідки. Часом думаю про них двох — Марка і Роналда — що вони нагадують мені двох анархістів із п'єси Макса Фріша "Biedermann und die Brandstifter". Два типи спроваджуються до міщанського ліберального дому і зовсім не скривають своєї погорди до господарів і своїх намірів висадити динамітом пів міста і їхню хату. — Знаменита комедія, дивуюся, що її не ставлять тепер театри.
На Thanksgiving були в нас на обіді Мама і Тато, Марко з Ією і Максим. Дала я спровокувати себе до дурної дискусії і жалую, бо понизилася до "українського мужеського способу розмови", що її залюбки вживають Тато й Остап, і в певному моменті сказала Татові: "на дурне питання — дурна відповідь". Жалую. Часом ліпше програти в дискусії арґумент, а мати почуття моральної переваги, зокрема коли тебе, як жінку, наші доморослі "male chauvinist pigs" ставлять на "твоє місце" арґументом, мовляв "ти дурна, нічого не знаєш", що трапляється мені регулярно в родинному товаристві вже сорок літ! Не варто понижувати себе до такого рівня. Можна тільки співчувати нашим мужчинам, що не вміють піднестись до рівня проблем, а завжди вдаються до арґументу ad personam.
В антрактах читаю Назарукові листи до Липинського — з великим задоволенням. Аргументи його проти демократії зовсім мене не переконують — в самій його книжці можна знайти багато контраргументів і епізодів, що вказують на потребу демократичної опозиції — але побутові деталі незвичайно цікаві, а інтелектуальні горизонти Назарука — широкі.
Епізод, описаний Назаруком: Диктатор Петрушевич і його кузен Селезінка (мабуть, член уряду) підписували чеки з фондів і Назарук запропонував, щоб на квитах не було підписів двох кузенів. Петрушевич обурився і крикнув на засіданні уповноважнених на Назарука: "То я краду?" — і не міг зрозуміти аргументації Назарука, що "Публика обурюється на таке. Пощо її дражнити?" (Шкода, що Назарук не знав такого англосаксонського кредо, яке каже, що мусить бути в громадській роботі не лиш "propriety", але теж "appearance of propriety"!)
"Ґете сказав: колись забудуться всі навіть найкращі твори — бо прийдуть нові часи і нові люди: остануться вічно живими тільки особисті спомини, бо з них говоритиме завжди жива людина — про себе" (стор.58 — добра думка, варто перевірити як це справді сказано в Ґете).
"...мені вбилася в тямку колись давно ще в студ. часах читана психологічна студія якогось німецького вченого (в берлінськім тижневику "Die Zukunft", але автора й титул забув), в якій він доказує, що творчість людей свобідних народів і кляс ріжниться основно від творчости людей поневолених народів тим, що останні вживають суперлятивів: невольник привик, що йому не вірять і тому намагає суперлятивами." (стор.57).
28 листопада 1979, середа.
В понеділок, пів дня учора і сьогодні я вдома. Беру т.зв. "comp. time", що їх нам прислуговує чотири дні в році (це перший рік, що нас Словн повідомив про це офіційно). Справа в тому, що я нарешті знайшла маляра, що малює хату (різні роботи в кількох кімнатах разом на суму майже 800 дол.!) Малярем тим є Юрій Царинник, брат Марка. Натрапила я на нього випадково. Їхала раз підземкою з його мамою Галиною. Говорила про всячину, про Марка. І я запиталася, а що робить ваш молодший син, цей, що друкував колись англійські вірші в журналику Central High, а потім поїхав кудись до Каліфорнії? Пані Галина каже: знаєте що робить? Хати людям малює! Я на її подив дуже цією вісткою зраділа, бо від деякого часу шукала маляра. Ну й от. Малюємо. Юрій Вікторович має ще помічника, робить досить солідно, хоч трохи нехлюйно. Але я рада, що знайшла нашого "майстра". Він симпатичний хлопець, вчора при каві спровокувала його прочитати мені два свої нові вірші, à la Ogden Nash, з проблиском іронії, римовані. Виглядає, що молодь повертається до традиції.
Кликала я вже й "plumber"-a, щоб вставив нову інсталяцію тушу для нашої лазнички — бо якщо малюємо вітальню, то треба впевнитися, щоб не затекло. У висліді маємо вибиту стіну у спальні. Обіцяв Царинник направити. Ще один господарський клопіт: зіпсувалася мені піч. Саме сьогодні ждала на майстра, і через те не могла піти до роботи. А майстер-електрик прийшов щойно в 4-ій пополудні, і то ще не направив, бо мусить замовити якісь додаткові частини. Направа коштуватиме 115 дол. Видатків маса! Але хату треба привести трохи до порядку — давно пора.
Маємо поважну, дуже прикру новину. Івась захворів — тим разом так серйозно, що мусіли відставити амбулянсом до шпиталя. Я передучора телефонувала до доктора Ґноя і він мене зажурив: який насправді його стан, питаю. — Критичний! — Ґной має різку гостру манеру розмовляти. — Чи можна було б чимсь пацієнтові допомогти? — Треба дати нове серце й нові легені! — Лежить він в intensive care у St. Vincent шпиталі в Нью Йорку. Тепер занадто хворий, навіть для відвідувачів. Як трохи поправиться, поїду може відвідати. Щоранку встаю і перша думка: Івась! Все життя хворів від коли його пам'ятаю, але тепер це вже справжня боротьба за життя!
2 грудня 1979, неділя.
В п'ятницю Царинник роботу закінчив і тепер з великим фізичним зусиллям приводжу хату знову до ладу. Всюди брудно — бо ще й плямбер розбивав стіну, отже хата повна пороху. Кожен листок наших рослин треба було витерти шматинкою. Вчора цілий день працювали в хаті разом з Остапом (— хоч він завжди чомусь, коли є велика фізична праця — і коли я особливо перевантажена роботою — любить комплікувати справи, показуючи якісь "фохи", або примхи, і комплікуючи мені і без того трудні години!) — трохи поміг і Марко. (Фільмування уже закінчене, Кутак на пару днів поїхав до Нью Йорку і Марко почав знову поводитись нормально, як син!) Ледве перемовила я Остапа, щоб не брав старої канапи, що її я вирішила викинути з нашої малої кімнатки, а на це місце поставити фотелики, які є тепер у хлоп'ячих спальнях — отже, щоб не брав цього дрантя до своєї свіжо помальованої кімнати. Ліжко, яке там стоїть, прикрите гарною югославською капою, значно краще. Я хотіла купити до нього дошку, щоб було твердше, але він почав суперечку і я з цієї ідеї зрезигнувала. Може колись в майбутньому намовлю старого купити канапу до розкладання — або навіть куплю сама з нагоди якихось уродин чи що. Всі такі зміни в нашого консервативного Сясі натрапляють на чималий спротив! І розмови на побутові теми часом коштують чимало нервів.
Сьогодні Остап поїхав до Нью Йорку. Я до 2-ої ночі працювала. Сьогодні встала вранці, наварила на завтра обід, сама за весь день їла тільки яєшню (Марко з Ією поїхав до Атлантик Ситі, отже я була сама в хаті). Решту дня присвятила величезній роботі: помила стіни у нашому входовому голі — на драбині, включно із стелею. Праця дуже тяжка, але дала добрі наслідки. Не мусітиму кликати "paperhanger"-a, як я це думала зробити. Хата дуже свіжа і чисто виглядає, ще тільки треба розвісити картини, випрасувати й повісити фіранки. — 16 грудня буде авторський вечір Остапа (влаштовує Літ.Мист. Клюб, тобто д-р Клюк і його управа). Я хочу з цієї нагоди зробити маленьке прийняття. Тішуся, що справи ремонту вдалося зробити на час.
В п'ятницю увечері просто з роботи поїхали ми на обід до ресторану Yorktown Inn, разом з Біланюками, Лащиками і Гевриками. Головним гостем і причиною цього обіду був режисер Шехтман, що приїхав недавно з України і вже встиг не лиш поставити Гоголеве "Одружіння" в Лексинґтонському літньому театрі, але й отримати працю викладача в драматичній школі Соні Мур у Нью Йорку. Лев Шехтман, очевидно, жид, людина зовсім ще молода, симпатична, здібна. Походить із Чернівець, закінчив драматичну школу в Ленінграді. Після вечері він мав виступ під спільною фірмою Руслана і УВАН у приміщенні Укр.Кат. Університету, отже недалеко від Yorktown Inn. Вдала й успішна це була імпреза, хоч людей не було багато. Сам він говорив коротко, але виявив себе найцікавіше, відповідаючи на ставлені питання. Має почуття гумору і фактично подав багато цікавих інформацій і помічень. Напр. те, що найбільше інформацій про релігію можна дістати на курсі атеїзму — бож щоб поборювати релігію, треба щось знати про неї. Або що заповіджена програма курсу охоплює скажімо історію нового радянського театру, а викладач концентрує всю увагу на 20-их роках, а решту каже студентам проробити самостійно. Зробив цікаве порівнання радянських і американських акторів (там — це професія із запевненим заробітком!), розповів про режисерів із стажем, що спочиваючи на лаврах ставлять одну-дві п'єси, побираючи регулярну платню і дивляться згори на активних режисерів на провінції, що ставлять багато, без великого успіху; про гієрархію артистів і пов'язану з тим сноберію, про успіх у масового глядача, як вирішальний чинник, про політичні заборони репертуару, ітп.
З Лясею Старосольською говоримо майже щодня телефоном. Івасеві трішечки краще — криза, здається, минула. Отже є надія, що буде жити. Думаю про нього увесь час. Остап сьогодні його відвідував, як приїде, розкаже про враження. [Він у Нью Йорку на засіданні Слова у зв'язку з якимсь самвидавним матеріялом театру Березіль]. — В шпиталі теж Левко Яцкевич — хрястка в хребетному стовпі натискає на нерв — але йому вже краще, зате Андрій Головінський знову має страшні болі, двічі цієї осені був у лікарні, кажуть йому іти вже на третю операцію хребта. Я дзвонила сьогодні до них — Боже, як мені жаль і його і Мотрі!
3 грудня 1979, понеділок, увечері.
Вже 30 днів триває "іранська криза". Іслямські студенти захопили американську амбасаду в Тегерані і держать закладників. Спочатку було їх 60 — опісля жінок і муринів звільнили — лишилося 49. Аятоля Хомейні, релігійний провідник революції, що повалила режим шаха, підтримує, навіть підюджує своїх студентів-революціонерів та викликає анти-американські настрої в юрби. Це чи не вперше в історії, що уряд якоїсь держави отверто й свідомо нехтує дипломатичними привілеями та традиціями міжнародного права. Хомейні вимагає видачі шаха (який тепер на лікуванні в Америці). Одне слово: шантаж! — Справа дуже поважна, ускладнена додатковими фактами, такими як стратегічне положення Ірану, сильна зорганізована марксівська ліва опозиція в Ірані, що чекає на упадок Хомейні, іранська нафта, та спілкування Америки з цілим іслямським світом. Фактично, за все моє доросле життя, виглядає, що тепер чи не найбільша загроза для війни.
В Америці були деякі демонстрації — зокрема проти іранських студентів, яких тут багато і які часто демонстрували давніше і демонструють далі проти шаха. Але назагал — панує досить велика однозгідність, контроля емоцій. Зокрема президент Картер виявив дотепер велике опанування й рівновагу духа. Мені це подобається, але Остап, наприклад (і багато наших українських політиків, напевно!) іритується, що мовляв Америка повинна збомбити Іран і показати свою силу. Розмови про політику доводять нас до суперечок. Бо мені імпонує англо-саксонська холоднокровність. Думаю, що з кожним днем моральний капітал Хомейні і його фанатиків падає, і що спроба Америка поладнати справу дипломатичним шляхом вказує на нашу моральну вищість. А при тому нашому урядові зовсім не бракує рішучости. Президент заявив, що повну відповідальність за долю закладників несе іранський уряд Хомейні, зарядив заборону імпортування іранської нафти, заморозив іранські вклади в американських банках, загрозив депортацією студентам, що їм вигасли студентські візи... Не знати, що з цього вийде. Найгірше, що і в інших іслямських країнах проти-американські настрої. Доки Америка не схоче обмежити свого комфорту і змінити свого життєвого вигідного стандарту — так довго будуть шантажувати її всі продуценти нафти.
13 грудня 1979, четвер, на роботі.
У вівторок 11-ого, раннім пополуднем, Марко з Раном виїхали назад до Каліфорнії. Як і два роки тому — взяли авто у фірмі, що дає його безкоштовно, щоб доставити його на другий кінець Америки для покупця. Тим разом це був новий віз BMW — я його не бачила, але Тато казав, що дуже гарне й добре збудоване і що напевно коштує до 20 тисяч. Ну, щоб лиш щасливо доїхали. Це триватиме яких 9 днів — отже буде досить часу для непевности й хвилювання. Жаль мені, що не буде Марка на Різдво — це мабуть вперше, що родина наша не буде в комплеті — хоч, ні, в 1972 році Остап був у шпиталі і Різдво було дуже сумне, а й давнішими роками бувало зараз же після Свят Вечора хлопці часом їхали на лещетарський табір. Ну, от, не будемо вдаватись у надмірний сентимент. Тим більше, що мушу щиро признатися, що я рада, що наші фільмарі таки вже поїхали. Це були місяці великого нервового напруження і в хаті панувала незвична натягнена атмосфера. Навіть наші з Остапом взаємини не були такі доброзичливі і приємні, як звичайно. Не кажу вже про масу додаткової роботи, що впала на мої не такі вже сильні, як колись, плечі. — Отже тепер поволі все повертається до нормальної рутини.
Останніх кілька днів я працювала над статтею про бібліографування періодики, що її вже давно плянувала написати. Назвала я її "Ключі до скарбниць друкованого слова" і шлю сьогодні до "Свободи".
Вчора Остап був у Вашинґтоні — зустрічати Ніну Строкату і Святослава Караванського. Збільшується наша колонія дисидентів! Добре, що їх випустили. Не лиш із чисто людського боку, але теж і тому, що нашій еміграції в Америці конечно треба допливу свіжої української крови.
Хата після малювання поволі вертається до нормального. Гарно і чисто, дещо перемінила обстановку в малій кімнатці надолині. Гарно виглядає. Вдалось мені все це зробити завчасу, в цю неділю буде авторський вечір Остапа, приїде Костюк, а я хочу ще після вечора запросити гостей додому — на коктейл з приставками і солодке. Саме думаю над тим, як все це зорганізувати й підготовити.
Понеділок, 17 грудня 1979.
Вчора відбувся авторський вечір Остапа. Костюк приїхав уже в суботу увечері — привіз його автом із Рутерфорду д-р Петро Клюк, голова Літературно-Мистецького Клюбу і справжній спричинник та організатор вечора. В суботу Клюк із Костюком були в нас на вечері (зелений борщ + телятина в паприковому сосі + клюски + бурячки + огірки в сметані і сирник з кавою на десерт). Теж і в неділю були вони на обіді (качка, риж на дико, броколі, ґоґодзи, яринова зупа і десерт). Вечір почався в Тризубі в 4-ій годині пополудні. Я мала ще час поприбирати й зібратися і перемінитися в шофера, фотографа та й рекордера. Записала увесь вечір на магнітофонну стрічку — ще не пробувала, не знаю чи мені це вдалося. Здається мені, що тасьма скінчилася мені саме в драматичному місці, коли вже при кінці Остап читав нові свої іронічні вірші, включно із адресованим мені "Об'єкте довгого мого кохання"! Ну, але побачимо. Книжки, нажаль не прийшли ще і публіка мала змогу оглядати один лиш примірник. Костюк зробив досить обширну доповідь про Остапову творчість — видно було, що прочитав матеріяли, що не злегковажив теми, що присвятив Остапові чимало свого відірваного від інших завдань часу. Говорив "на поземі", чим зразу поставив вечір на серйозну площину. Висловив Остапові чимало признань — зокрема ж за есеї. Думаю, що філядельфійській публіці варто було почути, що Остапа цінять високо поважні люди — nemo propheta in patria sua. Виступ Костюка був наскрізь позитивний — критичної аналізи з балянсуванням сил і слабостей він не пробував робити. Для такого шанувального вечора — це було дуже підходяще, зокрема для нашої філядельфійської публіки, що звикла до кадила і не відомо, чи поважну критику не сприйняла б як напасть. Але Костюкове слово не було кадильним панегіриком, воно було втримане в культурному тоні, без надміру суперлятивів. Якби цю доповідь надрукувати, то може треба було б додати кілька критичних уваг для балянсу й перспективи. Публіки було досить багато, понад 80 осіб. Заля Тризуба була майже повна. Все ж таки помітна була відсутність людей бандерівського середовища. Не було не лиш Шанковського з Америки, ані Білика, але навіть Романенчука, Слави та Вови Кулішів. — Твори читали актори Марія Степова-Карп'як, Віра Левицька та Євген Левицький — поезію (самі вибирали з друкованих речей у збірках — не завжди найбільш ефектовні чи найкращі з мистецького погляду речі). Прозу (оповідання Театралка) читав Володимир Шашаровський. Легка розповідь, тема й трохи гумору в оповіданні були дуже відповідні й вдячні Шашаровському для читання. Публіка реагувала живо й сміхом. Поезію читали актори з притаманною їм галицькою манерою старосвітського театру, із надмірною дозою мелодраматизму. Наша публіка, правда, звикла до цього і реагувала добре — тексти були донесені до слухачів. Мене трохи іритувало, що всі вони вміють чомусь наголосити у вірші зовсім не те слово, що треба. Думаю, що це діється просто тому, що вони не зовсім добре розуміють зміст. (Мені дуже подобається, як читає вірші Костенко Надія Світлична — без зайвого патосу, з великим зрозумінням, із зворушливою простотою!) Но, але це справа смаку — de gustibus non est disputandum. Накінці читав Остап кілька недрукованих іронічних сонетів. Читав краще від акторів (це навіть люди з публіки мені говорили!), виглядав дуже гарно у свому елегантному темному костюмі (Цей же костюм, що його купив колись напередодні нашого Зальбурзького з'їзду). Після вечора Клюб зорганізував ще сир, вино, тістечка, а я запросила додому досить велику кількість людей, що були на вечорі, но і всіх виконавців. Горілка, приставки (холодець, капуснячки, гарячі кабаноси, зелена городина із мачанкою, сири, ітп + солодке) зробили своє: гості бавилися у знаменитому настрою до пізньої ночі, і як рідко буває — співали, аж канделябри дзвеніли. Може тому, що між гістьми були обоє Оранські та Шашаровські (Володимир і Юльця): Юльця, зокрема, пописувалась співом всяких дотепних "частушок" — найбільше бойківських. Були Костюк, Клюк, обоє Левицькі, Степова-Карп'як, Блавацька, Люда і Зенко Чайківські, Дана Вонторська (навіть залишилась в нас ночувати, бо дуже великий впав уночі туман!), обоє Бандери, Лащики, Лабунька. Мали бути ще Геврики (були на вечорі, але Софійка дістала гарячку і поїхала додому), Шиприкевичі, Коропецькі (не знаю, чому не з'явилися), Мама, Ія та Марія Лабуньки. Біланюків на вечорі не було, а я нікого наперед не просила — вирішила, хто буде присутній, з тих виберу. Не запросила я (свідомо) Климовського, а він, як виявляється, має написати допис до преси... Хіба не помститься, коли довідається, як гарно й довго забавлялися його колеги?
Я — смертельно втомлена, але рада, що все вдалося гарно. Остапові, думаю, повинно бути приємно. Сьогодні я в праці (пишу підчас обідньої перерви). Завтра їду до Нью Йорку, відвідати у шпиталі Івася.
20 грудня 1979, четвер.
Вчора випав у Філядельфії досить великий сніг. Біло-біло, зимова романтика — і звичайні труднощі з транспортом... Добре, що мій виїзд до Нью Йорку не був заплянований на середу, бо сніг дуже міг скомплікувати мені всі справи. А так, то принаймні погода мені дописала, хоч холодно. Виїхала у вівторок раненько, на 10 — була вже в Нью Йоркській Публічній Бібліотеці. Читала до 1:30 мікрофільми Свободи і знайшла ще деякі дані для Остапової бібліографії. Але річників 1958-59 їм бракує... Домовилася я з Лясею С. біля шпиталя на 3-ту — і була вже там чверть години раніше. Візита в Івася зробила на мене потрясаюче враження. Він, кажуть мені, тепер у значно кращій формі, як тиждень чи два тому. Рурку, що допроваджувала кисень до легенів, вже витягнули. Все ж таки він дихає киснем через маску. Говорити не може, але притомний: чує і розуміє все. Порозумівається, пишучи кілька слів на папері. Просив відкрити пошту, забрати й здепонувати в банку чеки. Серце б'ється дуже нерівномірно, живіт здутий і болючий. Руки в нього худі і мабуть взагалі багато втратив на вазі. Він все ще в спеціяльному відділі "intensive care" — візита дозволена двом особам на пів години. Коли ми з Лясею вже вийшли, я ще вернулася глянути на електрокардіо-граф, що в коридорі. І тут ждала мене потрясаюча несподіванка. Івасів кардіограф писав рівну горизонтальну лінію — а це ж означає заник пульсу і я дуже схвилювалася, бо думала, що йому зупинилося серце. Але побачила мене медсестра, підійшла і потішила: не хвилюйтеся, ми тількищо відлучили від нього електроди, цей запис нічого не значить.
Я думала вертатися негайно додому, бо Остап увечорі мав виступ в УКУ і я хотіла туди піти. (Не поінформував мене про це завчасу — я могла була заплянувати виїзд до Н.Й. на інший день, але в останній хвилині міняти було запізно!) Після візити в Івася, одначе, я не мала ні сили, ні охоти поспішати, щоб встигнути на 7 годину до Elkins Park-у. Замість того я взяла Лясю на обід до французького ресторанчику. Трохи собі поговорили — про Івася, і про інші справи. Намовляла я її, щоб таки надрукувала мого резигнаційного листа в "Нашому житті". Думаю, що я їй можу більш прислужитися, не будучи членом ред-колегії. Коли я буду зовсім незалежна, зможу часом написати листа до редакції, або навіть до Екзекутиви СУА — я думаю, що СУА за мало уваги присвячує журналові і його ростові — вся увага для етнографії, для музею. Не будучи членом колегії, не вважатиму своїм обов'язком висловлювати критичного огляду числа: Ляся на критику супер-вражлива і я не хочу бути в такій ролі, щоб мусіти робити їй прикрість. А людина вона шляхетна й добра і я хотіла б затримати з нею приятельські, теплі стосунки. — Вертаючись увечері поїздом до Філядельфії, зворушена візитою в Івася, пробувала розрядити своє власне емоційне напруження композицією вірша. І це помогло. Вдома докінчила і ще навіть потелефонувала Лясі та прочитала їй вірш по телефону — імпульз для мене рідкісний і незвичний. Свіжих віршів, звичайно, нікому не показую.
Потім прийшов Остап та ще й з гістьми: Рудницьким та Бирдом (професор Квінс Каледжу, не-українець, але докладав на УКУ про український дисидентський рух). Симпатичні інтелігентні гості були може з годину, гуторячи при коньяку. — Була й радісна вістка по телефону: дзвонив Марко, вже із дому, з Лос Анджелес!
Середа, 26 грудня 1979.
Активний був мій минулий тиждень, хоч куди! Втомилася настільки, що була вельми рада, коли Мама запросила не лиш на Свят Вечір, але й на обід на Різдво. Значить, я фактично свят цього року не підготовляла взагалі. Правда, спекла булку і сирник, бо приїхав Максим, але тим разом навіть про ялинку не подбала (а не було Марка, щоб взяв ту ініціятиву на себе). Отже святкували з Мамою і Татом, зрештою дуже приємно. Тато, тим разом, свою свят-вечірню промову скоротив до мінімум — сказав просто, що йому в Америці добре ведеться і що він вдячний за те Богові. Максим уміє з дідом говорити і не загострює розмов — отже вечеря пройшла в приємній атмосфері. Згадували зі смутком Івася, що минулими роками часто був з нами в цю пору, но і звичайно, Марка. Він зробив мені велику приємність, бо подзвонив телефоном саме тоді, коли ми закінчили вечерю. (Сам він їхав до Мотруків, до Сан Дієґо — отже теж святкував в рідному оточенні). — На різдвяний обід приїхав ще Андрій з Марійкою і Сонею — я давно вже їх не бачила. Між Татом і Андрієм часті конфлікти й Андрій тепер рідше буває в Мами й Тата. Довго я з ними не сиділа, лишила там Остапа з Максимом, а сама поїхала відвідати Марію Струтинську. Завезла їй трохи солодкого, почитала їй трохи із "Малого Принца" Сент Екзюпері (що про нього вона досі і взагалі не чула). Дуже вона мною зраділа, а мені було відрадно, що зробила добре діло. Це замість того, щоб іти до церкви!
Моя активність, одначе, була пов'язана ще з іншими — передсвяточ-ними справами. Працювала весь тиждень (за вийнятком вівтірка, коли їздила до Івася) — багато було праці, може тому, що нас було лиш двоє в довідковій роботі, а люди раптом перед святами заметушились. В суботу забрала нам половину дня Оля Чмух, що приїхала робити інтерв'ю з Остапом і зі мною (!) для Голосу Америки. Остап говорив щось про "Слово" і про свою творчість і читав вірші. Я залишила їх самих, щоб не заважати. Від мене вона спершу теж хотіла віршів та інформацій про пластову бібліотеку, але я її перемовила і говорила імпромпту про справи бібліографування періодики, тобто зреферувала свою статтю "Ключі до скарбниць друкованого слова". Побачимо, що з цього вийде. Оля Чмух замовила собі для інтерв'ю Леоніда Рудницького (в нашій хаті!), під вечір цього ж дня приїхав Максим — отже був рух!
В неділю, знову ж, мали ми на обіді цікавого гостя. Подзвонив він ще в п'ятницю увечері (а може в четвер). Два місяці тому приїхав до Америки — жид, але на диво — український письменник зі Львова. Він познайомився тут із Валентиною Сінкевич, моєю знайомою, що працює в Union Catalog, походить з Києва, але вважає себе росіянкою і пише вірші російською мовою. Валя — почувши, що він писав і друкувався українською мовою і що хотів би знайти контакт з українцями, дала йому мій телефон. Ну і от, нав'язалось нове знайомство. Я запросила його в неділю на обід. Називається він Іза Каплан, а пише під псевдонімом Ігор Михалевич. Років йому 35. Непоказний на вигляд, трохи може семітський тип, зизоокий. Приїхав до Америки цілою родиною, мають вже й давніше осілих родичів тут. Покищо живуть на кошт Jewish Family Service — і вчаться мови. Мають забезпечене утримання на пів року. (Оце — розумію — суспільна допомога!) Людина він цікава. Працював у Спілці Письменників. Писав новелі — спершу російською, потім українською мовою. Власних книжок ще не має, хоч дві були вже у видавничому пляні на 1980 і 1981 роки. Знає добре молодих львівських письменників, приніс на показ нам і щоб ми почитали книги Кудлика, Яворівського з теплими йому присвятами. Розповідав теж про Мигаля і інших Остапових знайомих. Ніде, каже, не довелось йому зазнати якогось антисемітизму і не тому він виїхав. Просто — віддавна в ньому пробудилась єврейська національна свідомість (знає навіть мову їдіш) і хотів виїхати до Ізраїля. Тепер скористав з нагоди. Америка зробила на нього ліпше враження, як він сподівався. Думав, наприклад, що тут все буде завалене порнографією, а виявилось зовсім не те. Все — каже — дуже помірковане.
Субота, 29 грудня 1979.
Максим сьогодні опівночі виїжджає уже до Бостону. Наварила я йому ще сьогодні вареників з м'ясом, запакувала булку, свіже печиво з маком, що його вчора спеціяльно для нього пекла, ковбасу, кабанос — і наш синок поїхав обладований, та ще й із новою валізкою, що її дістав у дарунку на свята. Він же ж нам, як звичайно, направив пару речей на господарстві, зробив напр. Остапові новий електричний контакт, купив і заінсталював у пивниці новий шубер ітп. В четвер — зараз після праці — приїхав по Остапа й по мене і завіз нас у гостину до Біланюків до Свартмор. Якби не Максим, хто зна чи могли б ми були скористати з такого запрошення. Їхати далеко, та ще в будний день, підчас найбільшого руху. А гостина виявилась незвичайно приємна. Крім нас були там ще пара китайців із Шанхаю (він — професор-фізик, колега по фаху Олекси, приїхав на Swarthmore college, вона — медсестра, обоє були вже в Америці раніше, навіть студіювали тут) та професор-ґерманіст Франц Маунтен, родом із Австрії. Їжа була знаменита, починаючи від гарячих креветок до горілки, а кінчаючи на смачному й легкому торті-десерті і каві й лікері. Харчі, зрозуміла річ, підготовила пані Зубаль, але Ляриса грала ролю господині дуже добре! Олекса з Лярисою за пару днів відлітають до Парижа. Будуть там точно пів року — беруть із собою обох своїх дівчаток — діти навіть ходитимуть там до школи. Я собі жартую, що мовляв і пані Зубаль матиме нарешті "sabbatical". Олекса зробив велику приємність Остапові, бо — коли китайці й ґерманіст уже пішли — витягнув раптом із полиці "Мости" і прочитав "свій улюблений вірш"... Ми посиділи з Біланюками й Зубалями десь до 11-ої — показували нам свою мистецьку колекцію — крім картин, що на стінах, мають ще цікаві речі Галини Севрук і Марчука — дисидентів, що їх вони привезли з України. В культурній і дуже сердечній атмосфері приємно було посидіти й поговорити. Дівчатка теж були весь час з товариством і зробили на всіх нас дуже позитивне враження. Резолютні, розумні і добре виховані діти. Дуже подобалися Максимові — взагалі всі ми мали приємний вечір — шкода лиш, що був будний день, серед тижня, і треба було поспішати додому.