МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Середа, 1 січня 2003. Полудне.

Чекаю на свою внучку — вона з мамою зустрічала Новий Рік у Боба і Марти Чайківських, а я — у Рудницьких, де були Кіпи, Віра Лащик, Наталя Пазуняк, дочка Рудницьких Катря з чоловіком і двома маленькими дітьми, обоє Лужницькі і якийсь американський приятель Катрі, що тепер вчить у ЛаСал. Особливо цікавий цей вечір не був, але я довідалася, що Рудницький буде вчити в наступнопму році курс української літератури у Віденському університеті і доїздитиме з Мюнхену на два дні у Відні. Також показав мені книжку "Шевченко, Франко, Стефаник" (Івано-Франківськ, 2002), де у його статті про Стефаника в англійських перекладах, ціла перша сторінка присвячена моїй бібліографії. На моє питання про майбутнє УВУ сказав, що йому виповнилося вже 67 років і він, згідно з вимогами німецького законодавства, мусітиме відійти. Про можливого свого наступника не хотів нічого виявити, але згадував, що такий кандидат є.

Тількищо закінчилась трансляція новорічного концерту з Відня, а радіо далі подає легку музику, переважно Штравса, і моя хата виповнена новорічним настроєм. Я вже спакована і зовсім готова до дороги. Хотіла б погостити Ію і Ніну варениками, але не знаю, коли вони приїдуть. На летовище треба нам буде виїхати десь біля 4-ої, літак летить щойно о 7-ій вечора, але тепер дуже посилені всякі контролі і це напевно забере більше часу.

Ніни я вже не бачила цілий рік! Жаль, що через пластові табори, які комплікують всі родинні плянування, нам уже два роки під ряд не вдається побувати разом улітку над океаном.

Сьогодні погана погода: температура десь біла 40̊ і дощ. Я мушу їхати в найтеплішому своєму плащі, бо ж плянуємо їхати на снігові вакації, на північ Онтаріо, сьогодні для такого пальта рішуче за тепло. Маю намір може, як вдасться, купити собі в Торонто якийсь елегантний плащ і залишити його там. Бо їжджу взимку звичайно в тому мому пуховому плащі, а до церкви варто було б мати щось порядніше. Жаль, що колись при нагоді не передала Трофименками до Торонто маминого футра — це було б справи розв'язало. (Своє футро я вислала до Тернополя, але мамине трохи більше, і хоч воно не таке нове, як було моє, бо більше вживане, то тепер воно на мене саме добре і я могла б у Торонто його вряди-годи використати).

Blue Water Acres, недалеко Huntsville, Ontario. 4 січня 2003: Стефкові 14-і уродини.

Довкола — зимова казка. Снігу багато і він безупинно падає вже другий день. Цей ресорт розташований на великому просторі, серед лісу білокорих беріз і шпилькових дерев. Жовті дерев'яні халупки, далеко одна від одної. Кожна з бальконом, а всередині три окремі кімнатки, вітальня, кухня з новим обладнанням, лазничка. Є тут і т.зв. Franklin stove — пічка, що в ній ми вчора палили, але насправді огрівання — електричне, і в кожній спальні окремий термостат. Довкола — тенісові корти, майданчики з гойдалками для дітей, але все це, очевидно, порожнє, присипане товстим шаром снігу. Можна випозичити лещета, ковзани для гокею, snowmobile ітп. Є окремий будиночок з басейнопм, сауною, більярдовим столом. В іншому будиночку показують фільми, а в головному, де офіс, є і велика їдальня, де ми вчора вечеряли.

Дорога сюди була нелегка. В Торонто вчора впало 15 см. снігу. До полудня, одначе, дороги були прочищені, головні автостради посолені. Тут на місці, одначе, з чималим трудом можна було під'їхати під наш будиночок. Діти і Марко вчора купалися в басейні і в сауні, ввечері ми всі дивилися на якийсь дурний голівудський фільм, але ходити тут нелегко: я вибралась вчора на самотній прохід, але по дорозі поховзнулася і впала, отже пізніше ходила тільки в гурті, спираючись на чиєсь рам'я.

Неділя, 5 чічня 2003. Торонто. 10:00 РМ.

Вчорашній день повністю провели в ресорті Blue Water Acres — молоді ходили на showshoes, їздили на cross-country skiing і на snowmobile, купалися в басейні і сауні, а на вечерю поїхали до Huntsville, до доброго ресторану Three Guys and a Stove. На snowmobile покаталася навіть я — із Марком. Сьогодні виїхали з нашого ресорту у протилежний бік — далі на північ. Максим конче хотів показати нам Algonquin Park — великий провінційний заповідник — дикий ліс з багатьма озерами, де водяться і вовки і лосі. Гарно там, але тепер все присипане снігом. Ліс відносно молодий, переважно шпильковий — десь в половині 19-ого століття первісний ліс тут вирубали, дерево сплавлювали аж до Европи. Так що теперішній ліс — свіжо насаджений. Тут літом Максим з Уляною і хлопцями таборували, переносячи канойки на плечах від одного озера до другого.

Вечеряли ми сьогодні вже вдома. Поворотня дорога була легша, сніг уже не падав, дороги були прочищені. Але сонце за весь час нашої поїздки виглянуло сьогодні тільки на пару мінут. Весь час було хмарно і тільки пару годин було без свіжого снігопаду. Одне слово — подорож у справжню зиму.

Зробила я Максимові коректу першого розділу українського перекладу його книжки (переклад робить Триліс, якому доручило цю роботу видавництво Пульсари). Очевидно, вимагає цей переклад деякої уваги і поправок з нашого боку — хочу в цьому трохи допомогти.

А також знайшла я в Максима книжку, що про неї тепер багато мови в наших колах: Everything is illuminated / Jonathan Safran Foer (N.Y. : Houghton Mifflin, 2002) — і почала читати.

Субота, 11 січня 2003. 11:00 РМ.

Максим з Уляною та з Іванком пішли на Пластову Маланку. Іванко — вперше! Кавалер хоч куди! Отримав з цієї нагоди новий (чорний!) костюм, виглядав дуже елегантно! Стеф не виявляв ще охоти іти на забаву — він удома. Я — несподівано — була на концерті Торонтського Симфонічного Оркестру в Roy Thomson Hall. Максим і Уляна мали два квитки, але ішли на Маланку, не могли використати. Я пробувала намовити Наталку Томцьо, потім Ліду Палій, а вкінці пішла на концерт з Оксаною Струк. В програмі була одна коротенька річ Сібеліюса (Pan & Echo), світова премієра Clarinet Concerto фінського композитора, що називається Einojuhani Rautavaara та "Фантастична симфонія" Гектора Берліоза. Ця остання річ, очевидно, найкраща, ще й тому, що частинно знайома.

За минулих пару днів я вже встигла зустрітися на полуденок з Наталкою Томцьо (провели пару годин вчора на розмові в ресторані "Львів"), і побувати на доповіді Сергія Головатого, колишнього міністра юстиції України, а тепер депутата Верховної Ради (і рівночасно стипендіянта Фулбрайта на Yale). Доповідь була в університеті, зібрала біля 50 осіб авдиторії. Говорив він про "rule of law" і про те, як трудно перещепити цей західний концепт на відмінну українську традицію. [Мені здавалося, що частиною проблеми тут є факт, що rule of law — це концепт систем common law, а Україна перебрала конституційні моделі від Франції, тобто належить до систем і традицій цивільного права — і тому можливо виникають деякі непорозуміння].

На доповіді Головатого був ще з нами і Марко, але 9 січня він уже з Ніною повернувся до Лос Анджелесу. Приємно було побути пару днів разом і я рада, що нам вдалося гарно відзначити його 50-ліття. Але трохи він мене і журить. Погруб, виросло йому пузо, за багато п'є, боюся, що він уже став алькоголіком.

Свят-Вечір провели в тісному родинному колі — колядувати до Грицаїв тим разом не ходили. Сиділи після вечері при ватрані і відкривали дарунки. На Різдво поїхали до православної церкви св. Димитрія, де гарно співав хор і о. Володимир Макаренко задавав урочистого тону своїм драматичним голосом гарною українською мовою. Бачила я там і Рому Франко (яка тепер живе в Торонто!). Під вечір почали сходитися гості — була в Уляни велика гостина, де були і Грицаї, і Жили, і Наталка Шикула з чоловіком і дітьми, і родина Гейсі, і Мойсеї — Орест і Келлі, і молоді Косаренки, і Остапчуки, і Сисин, і Сенкусь, і Макух і ще кілька осіб. Між іншим, Маргарита Грацай з великим захопленням розповідлала про свій побут в Україні, зокрема в Києві і на Криму, а Сисин і Сенькусь говорили зі мною про Гарвард, HUS i JUS, і я довідалася, що De Lossa не виправдав надій і не зможе бути редактором JUS, а буде ним Закидальський. Приходили з колядою дві групи колядників — молоді дівчата з балетної якоїсь школи (заквітчані, в народних строях!) і старші панове з Інституту Володимра, що співають з нот старовинні, мало знайомі, колядки.

Мала я повертатися 15 січня, але Максим 16-ого має в університеті доповідь (про Нечуя) і виявив бажання, щоб я пішла послухати. Змінила я рейс на 17 січня, в п'ятницю (такі зміни несуть тепер за собою штраф 100 дол. — не знаю навіть американських чи канадських? — не встигла запитатися).

Понеділок, 13 січня 2003. 5:30 РМ.

Минулої п'ятниці Максим завіз мене до Марії Скрипник. Я до неї писала напередодні в справі деяких невловних номерів журналу "Ukrainian Canadian", що мені ще потрібні до ULE70. Mary Skrypnyk живе в просторому світлому апартаменті на 4 поверсі великого мешкального будинку. Їй уже 86 чи 87 років, але виглядає гарно і добре ще тримається. На видному місці в її помешканні — велике чорно/біле фото Петра Кравчука — зразу видно, що в них були близькі відносини.

Серед журналів, що їх вона мені приготовила, був і один номер з жовтня 1991 року. Є в ньому стаття "Canada in the pages of Ukraine" by I. Hutsuliak. Це вже час не тільки 'перебудови", але й незалежности України, отже наші комуністи вже не можуть ігнорувати або атакувати решту діяспори. І ось там на стор. 15 є такі рядки: "...it is not inconceivable that Ukraine magazine might turn from socialist-realist one sidedness and even shallowness to a similarly hampered perspective merely from another point of view. One could facetiously call it a 'nationalist-realist' or 'capitalist-realist' perspective. Here in Canada, AUUC memmbers know well the feeling of being consistently excluded from mainstream representations of Ukrainian Canadian life. Indeed, for a time the Ukrainian Canadian Congress would boldly claim that it spoke for all Ukrainian Canadians. In its second issue, "Ukraine" printed an article by Marta Tarnawsky which repeated this kind of error. Tarnawsky left the reader with the impression that the statue of Lesya Ukrainka in Тoronto is the only one in Canada. Of course there is also a very fine statue of the poet installed by the AUUC in Saskatoon." Well,well — what dо you know?! Помітили мою статтю про Лесю Українку в діяспорі! Приємно це відкрити, хоч і 11 років пізніше! Про пам'ятник ЛУ в Саскатуні я довідалася тільки недавно — якби була знала, була б його напевно згадала. Але стаття була не про пам'ятники, а головно про два поважні англомовні видання творів Лесі, а таким наші комуністи похвалитися не могли!

Год.1:30, на летовищі в Торонто. 17 січня 2003.

Максимова доповідь про Нечуя була вчора в семінарійній залі MUNK центру і зібрала 35 слухачів. Доповідь була блискуча, хоч читав може трохи за швидко. Напакував свою 55-хвилинну доповідь оригінальним аналізом, новими думками, свіжою інтерпретацією. Основна його увага на жіночі портрети в Нечуя, що їх зображення як постаті домінуючі, на противагу малоактивним, летаргічним чоловікам, говорить щось про самого Нечуя Левицького. Цікаво представив і критичні оцінки Нечуя — Єфремова, Підмогильного, Зборовської. Я багато довідалася і ліпше зрозуміла деякі речі, напр. у "Хмарах", що мені не подобалися, але в яких мій професор-літературознавець відкрив мені несподівані атрибути. Сказала я Максимові замість ґратуляцій: варто було заплатити Air Canada додаткових сто долярів, щоб почути таку доповідь. Виступав, очевидно, англійською мовою, була і досить цікава дискусія.

Свій додатковий час в Торонто я використала не тільки для куховарення (Уляні на запас: дві порції вареників, пальчики, ґуляш — та й пару свіжих обідів з котлетами, зразами, cornish hens, etc., але і для опрацювання тих номерів "Ukrainian Canadian", що їх мені позичила Mary Skrypnyk, номерів журналу "Forum", що їх мені люб'язно привезла додому з бібліотеки Інституту Володимира Галина Остапчук, та й доповнення бракуючих номерів "Форуму" в університетській бібліотеці вчора — перед і після Максимової доповіді.

Сьогодні тут -17̊С тобто 1̊Ф — сонячно, але дуже холодно. Цікаво як у Філядельфії?

П'ятниця, 24 січня 2003, 8:00 РМ.

Держить вже кілька днів рекордовий мороз — вночі температура 10̊ Фаренгайта. Як летіла літаком, бачила що все навколо — біле! Хоч по телефону і Віра і Вакуловські запевняли мене, що снігу не було. Але впав невеличкий снігопад саме напередодні мого повороту! Віра не могла по мене виїхати, але виїхала Туся Вакуловська і я їй справді вдячна, бо і холодно було і трохи ховзько, та ще й темно — іти пішки від станції Мельроз було протипоказано.

На другий день я трохи відгорнула сніг. Двигун авта, на щастя, тим разом не підвів мене (18 днів авто було невживане!) Дороги були чисті і я могла поїхати до крамниці за харчами, бо ж не було в холодильнику ні свіжого молока, ні овочів, ні городини.

Довідалася я, що в час моєї неприсутності, була у Філядельфії Софійка Геврик. Тим разом ночувала у Віри. Приїхала вона спеціяльно, щоб підготувати бібліотечну виставку з нагоди нашого 45-річчя. Отже я по дорозі від Дженарді вступила до Центру подивитися. Виставка досить гарна, з модерними написами, з книжками оригінально розставленими на трьох на червоно помальованих драбинах. Моїм "Ключам" Софійка дала промінентне місце, також включила у виставку книжку Лановик про Остапа.

За минулих кілька днів (за винятком одного пополудня, коли я поїхала до фризієра підстригтися і зробити собі перманентну зачіску), я весь свій час і увагу присвятила справам НТШ-А. З надісланих прохань вибрала чотири, що їх вважала найважнішими, і підготовила голосування но.11 на чотири нові ґранти. Також написала звіт на сходини поширеної управи, що мають бути завтра в Нью Йорку.

Вчора і сьогодні трохи працювала над ULE, користаючи з того, що Галина могла нарешті прийти і почистити трохи хату. Мушу послідовно знаходити час і для своєї власної роботи, а то громадські справи в НТШ-А і в УБ могли б зовсім добре забрати всю мою енергію і унеможливити будьяку іншу працю.

Щоб зрушити трохи авто, поїхала я сьогодні на годину до Staples подивитися на їхні книжкові шафи і поміряти їх. Максим обіцяв приїхати в половині лютого, щоб полагодити мені різні господарські справи, отже я до того трохи готуюся. Хочу, щоб заінсталював в пивниці додаткові книжкові шафи (минулого року ми одну таку шафу вставили — це був вдалий експеримент, варто його повторити!) Довідалася я, що вони можуть доставити це безкоштовно, отже я вдома перевірила поміри і на другий тиждень поїду шафи купити. Дуже важливим для мене є також, щоб Максим поміг мені купити і заінсталювати стерео в моїй робочій кімнаті на місці того, що зіпсувалося. А при нагоді може куплю ще маленький сейф на папери (але це мусів би бути порядний мебель, тобто сейф схований в дерев'яній елегантній шафці!) Ще є кілька інших господарських справ, що для них треба мені помочі.

Максим уже замовив собі літак на 15 лютого. Буде тут 16, 17, 18, а 19 має від'їхати. Хотіла б на цей час зорганізувати також якийсь вихід до театру або на концерт. Побачимо, чи мені це вдасться. [В міжчасі повідомив мене Ран Дей, що має додатковий квиток на "Травіяту" 31 січня — отже піду з ними на оперу!]

Приїзд Максима, одначе, залежний буде також від міжнародної ситуації. Я йому сказала: якби почалася війна — щоб не їхав! А війна може початися! В понеділок мають в ОН здавати звіт інспектори, що перевіряють в Іраку можливу наявність нуклірної, хемічної або бактеріологічної зброї. Буш уже послав до Перської затоки понад 150 тисяч війська і говорить дуже загонисто. Можливо, це тільки блеф, щоб налякати Садама Гусейна. Але загониста реторика — небезпечна і може довести до справжньої гарячої війни. Буш почав впроваджувати в практику нову свою доктрину: концепти "preemptive strike" i "regime change" — це рецепт для ліквідації міжнародного права, але наша нова адміністрація, з позиції сили єдиної в світі великої потуги, легковажить собі світову опінію і хоче всім накинути свою думку. Чи це вдасться, покаже майбутнє. Але воєнна пропаґанда, що триває вже кілька місяців, починає давати і непередбачені Бушем наслідки. У Вашинґтоні недавно відбулася демонстрація проти війни, що в ній взяло участь біля 100 тисяч осіб (і то на сильному морозі!) В Европі також великі антивоєнні демонстрації. Канцлер Німеччини і президент Франції — а ці дві країни є членами Ради Безпеки в ОН, Франція із правом вета! — склали спільну заяву проти несанкціонованої Об'єднаними Націями війни, плянів Буша не підтримують, очевидно, ані Китай, ані Росія. [І хто б то подумав, що в цьому конфлікті я буду ближча до становища Росії, ніж до становища наших США??!!] Думаю собі з великою дозою іронії: зміна режиму потрібна не тільки Іракові, але і Америці! Якби Ґор був президентом, я певна що справи стояли б значно краще! А то Буш своєю ароґантністю за два роки вже навчив додаткові міліони людей ненавидіти нашу Америку! Зрештою його позиція і в домашній політиці залишає бажати кращого: віддає непотрібно податки багатим, нарощує жахливі дефіцити, допустив до скандалів і зловживань в корпораціях, підтримує христіянських фундаменталістів не тільки в справах абортів, а й взагалі (а вони не ліпші від фундаменталістів іслямських!), а тепер ще ось виступив проти affirmative action. Нарешті наші демократи опам'яталися і почали контр-атаку, маю надію, що воєнна гістерія не відверне уваги виборців від справжніх проблем: економічного краху, загрози терору від Аль-кайда і інших. Північна Корея шантажує Америку і світ атомною бомбою, а Буш причіпився Гусейна, не даючи доказів, чому саме він нібито становить таку велику загрозу. (No blood for oil! — стояло на транспарентах демонстрантів).

Неділя, 26 січня 2003. 11.11РМ

Сьогодні прогаяла цілий день на двох справах: поїхала до крамниці Staples замовити етажерки для книжок до пивниці, щоб Максим — як приїде — міг мені їх заінсталювати. Виявилося, що це не така проста справа, бо хоч моделі стояли в крамниці, в магазині заявили що ці продукти є out of stock. Вдома, по телефону, я додатково довідалася, що замовлення можна зробити по інтернету. Ця наука забрала мені пару годин часу і у висліді та сама відповідь: out of stock. Але я залишила їм свою адресу і телефон і точне питання, цитуючи номери моделів ітп. Може ще до приїзду Максима вдасться щось з тим зробити (це з мене говорить може не зовсім оправданий оптимізм!) А крім того, я пару годин дивилася на телевізійну програму Forsyte saga. Ніколи цього роману John-a Galsworthy я не читала.

Вчора натомість я весь день пробула в Нью Йорку на нарадах НТШ-А і на літературному вечорі Юрка Тарнавського, а потім ще на перекусці в Онишкевичів (Любко О. завжди приготовляє якісь вибагливі приставки, що їх вони купують десь у крамниці для ґурманів — смачна екзотика!) Засідання НТШ-А — вперше за нашу 3-річну каденцію — виявило якесь серйозне непорозуміння між Ларисою і Анею Процик. Аня висловила невдоволення, що, мовляв, Лариса без порозуміння з нею і без її згоди вислала запрошення Курасові, що є тепер одним із віцепрезидентів НАНУ. Аня Процик про нього поганої думки і вважає, що його запрошувати не варто. Голосування в цій справі виявило, що тільки Аня була проти запрошення, дві особи здержалися, а решта голосів була — за. На знак протесту Процик заявила, що резигнує і вийшла демонстративно із сходин. Згодом виявилося, що Аня останнім часом має якісь поважні проблеми із хворим батьком, і що в неї деякі люди запримітили емоційну незрівноваженість і особливе роздражнення, а ще кажуть, що вона не отримала тенюр, змінила працю, і тепер вчить в якомусь Community College. Може все це створює якусь обставину, що веде до надмірної вражливости. У всякому разі — справа дуже неприємна. Аня Процик є одним із заступників голови, відповідальна за суботні імпрези НТШ-А і за наукові конференції, отже її відхід створює поважну комплікацію. Лариса реагувала дуже стримано і помірковано, що було в цій ситуації навіть гідне подиву, після відходу Процик сходини далі продовжувала в діловому тоні і чимало справ вдалося ще обговорити і полагодити.

В час, коли я дивилася на Форсайтів, зателефонувала Софійка з Гантеру, щоб потвердити, що вона таки приїжджає на Раду Бібліотеки у вівторок. Запиталася мене: чи правда, що Аня Процик вчора зрезигнувала? Я була трохи заскочена фактом, що сплетня вже долетіла і до Гантеру, але я про це не хотіла з нею говорити — може ще конфлікт якось полагодять, навіщо виносити негайно такі справи поза вузьке коло самого НТШ-А? але як знає вже про це Софійка, то це мабуть значить, що сплетня уже таки мандрує по людях.

Літ-вечір Юрка Тарнавського зібрав біля 30 осіб публіки — проводив ним і представляв Юрка Василь Махно. Юрій Тарнавський читав вибір віршів, нова його молоденька жінка читала деякі його вірші у польських перекладах, а потім він ще прочитав нібито сатиричне оповідання "Мозок Лєніна" (саме надрукований в новому номері "Критики") і пару власних англомовних перекладів із Цибулька. Юрій Т. — талановитий поет (Остап вважав його найбільш обдарованим із Нью Йоркської Групи) але мене дуже разить його бідна діяспорна українська мова і тому мені найбільше на цьому вечорі подобалися поезії Юрка ... в польському перекладі!

Четвер, 30 січня 2003. 10:30 вранці.

Завтра буду на PENN (у зв'язку з тим, що іду з Раном і Марилею на "Травіяту" і на вечерю в ресторані) — отже хочу віддати позичену у Van Pelt книжку, яку тількищо закінчила читати: Margaret Lane: The Brontë story (A reconsideration of Mrs. Gaskell's Life of Charlotte Brontë). (Greenwood Press, c1953). Зацікавила мене ця біографія передусім тому, що я — на превеликий сором! — фактично майже нічого не знала про сестер Бронте, а навіть ніколи не читала славетних романів "Wuthering Heights", ані "Jane Eyre" і щойно після прочитання цієї книжки усвідомила, що автором першої є Емілі, а другого її сестра Шарлотта. Книжку Шарлоти я навіть купила в українському перекладі для нашої УБ, може тепер, після обзнайомлення з життям автора, перегляну її при нагоді. Родина Бронте — дуже своєрідна. Три сестри і брат, діти батька-овдовілого пастора, всі з дитинства жили в світі фантазії і писали надумані, багатосерійні романи. Згодом сестри Емілі, Шарлотта і Анна таки написали і видали пару справжніх книжок — під чоловічими псевдонімами. На думку автора, найбільш обдарованою серед них була Емілі. Померли всі вони дуже молодо на туберкульоз, останньою померла Шарлотта на 39-ому році життя. Вона ще встигла під кінець вийти заміж (всупереч первісним своїм відмовам і протестам батька) за закоханого в неї батькового сотрудника — і це, за свідченням біографів, був чи не єдиний короткий щасливий час її життя. Цікава ця книжка передусім композицією: автор бере стандарну біографію Шарлоти пера пані Ґескел, видану ще 1857 року, цитує з неї цілі параграфи, і доповнює її своїми критичними ремарками та новими знахідками.

На дворі дуже погана погода — трохи, правда, потепліло, мороз, який тримав нас в своїх обіймах вже пару тижнів, ущух, але вчора впав сніг, сьогодні — ховзько, має бути пополудні новий сніг або дощ, а завтра також заповідають подібне. Якби не вихід на оперу, мабуть сиділа б вдома.

Вчора мусіла вийти з дому, щоб надати до Пульсарів факсом копію нашого договору в справі видання перекладу Максимової книжки про Підмогильного. Оригінал, що його я послала звичайною поштою в листопаді, десь загубився на пошті (кажуть), а банк, мовляв, вимагає цього документу, інакше не виплатить видавництву грошей. (Гроші на їхній рахунок я також давно вже переслала!)

У вівторок було в нас місячне засідання Ради Бібліотеки. Приїхала Софійка і була в мене з вівтірка на середу. В УБ помітні позитивні зміни: нові полиці дають трохи додаткового і дуже потрібного простору для росту колекції, гарна виставка у великій ґаблотці звертає увагу публіки на бібліотеку. Роман Процик приніс для бібліотеки старий комп'ютер МекІнтош, що — маємо надію — зможе в майбутньому бути нам допоміжним для реформи реєстрації членів і книговидачі (і буде третім бібліотечним комп'ютером у додатку до наших двох РС). Треба ще дуже багато праці, передусім з упорядкуванням новозакуплених і подарованих бібліотеці книг, щоб навести якийсь порядок перед каталогізацією і встановити якісь пріоритети, але тепер принаймні є надія, що це вдасться поволі здійснити. Галина Клюк робить добру роботу і працює із зацікавленням і навіть з ентузіязмом. Вона, щоправда, не зовсім ще обзнайомлена з літературою, не завжди вміє розрізнити важливі речі від тривіяльних і, нажаль, не знає ще як слід англійської мови і комп'ютерної техніки. Але це, маймо надію, згодом поправиться. Гірше, що громада не доцінює як слід ролю УБ — наш недавній апель приніс тільки трохи більше як одну тисячу долярів датків. Навіть сама дирекція Центру не розуміє вартості бібліотеки. Недавно в "Свободі" були статейки про якісь малі українські колекції в інших громадах, а наша велика і фахова каталогізована колекція, що має 16 тисяч томів самої україніки та й значну кількість передплат нових журналів з України і комп'ютерний доступ до інтернету, заслуговує на більшу увагу і підтримку громади. Але нашим українцям, нажаль, часто вистачає тільки "хлоп і поп", вареники і гопак. Не розуміємо того, що єдиний вплив у світі мають освічені люди, а освіта починається від книжок і бібліотечної інформації.

Субота, 1 лютого 2003. 7:30 РМ

Сьогодні вранці сталася велика катастрофа: космічний корабель "Колюмбія", повертаючись на землю після 16-ти денної наукової місії в космосі, чверть години перед приземленням вибух і розлетівся на шматки. Загинуло семеро астронавтів, в тому числі дві жінки, один чорний американець, одна індійка і один космонавт з Ізраїля. Родини цих космонавтів і тисячі інших глядачів чекали на поворот "Колюмбії", щоб повітати їх з успіхом завершеної місії і поворотом на землю. В Ізраїлю, зокрема, мали бути великі святкування, бо це перший їх астронавт в космосі і вони були дуже за нього горді. Перша думка була: чи не терористичний акт, зокрема саме й тому, що замішаний в цю справу був Ізраїль? Але кажуть, що ні. Очевидно, потрібне буде довше дослідження, що справді сталося. Але перші дані вже потвереджують технічні причини катастртофи.

Вчорашня "Травіята" була надзвичайно вдалою і приємною постановкою. Прекрасна і так добре до подробиць знайома музика Верді, першорядні солісти (Violetta — Maureen O'Flynn, Alfredo — William Burden, батько Germont — Franco Vassallo), знаменитий хор, дуже добрі балетні вставки, багаті костюми і дуже оригіналні декорації сцени (на цілу стіну величезне дзеркало, що в ньому відбивалися танцюючі пари.)

Перед виставою ми з Марією і Раном були на вечері в Палладіюм. На противагу до опери — вечеря була дуже не смачна. А крім того, мене пару днів вже мучить сильний катар, я навіть думала, що не зможу піти на оперу, але якось витримала при допомозі антигістамінів і цукорків проти кашлю.

Замітний вчорашній день був також тим, що я, поїхавши до міста напередодні, купила в Кіммель центрі квитки для себе і Максима на концерт у вівторок 18 лютого, а також, побачивши оголошення на Carmina Burana в Academy of Music — на цей балет на неділю 17-ого.

Сьогодні здому потелофунувала до Staples і — на основі попередньої підготовки, каталогу і переписки електронною поштою — замовила дві книжкові шафи, що їх мають мені доставити в найближчих днях. Одне слово: підготовляюся до приїзду Максима! Вже маю цілий список речей, що їх проситиму його мені полагодити — а інсталяція цих шаф у пивниці і купівля стереофонічної апаратури до моєї робочої кімнатки — це з усіх цих справ найважніші.

Понеділок, 10 лютого 2003. 10:00 РМ.

Не дуже мені хочеться сідати до записок. Але ось пройшло вже десять днів — і ні слова у щоденнику! Гарний мені щоденник! Треба більшої дисципліни — хоч, мушу признати, що дисципліни в мене останнім часом на диво багато: зробила великий прогрес, працюючи над матеріялами ULE70. Фактично працювала з таким азартом, що вже закінчила вносити в комп'ютер свої недавні торонтські знахідки, давніші копії привезені з Урбани, тепер перевіряю на RLIN дані про рецензовані книжки і незабаром матиму вже майже повний текст готовий до нумерації і індексування.

Прийшло повідомлення і запрошення від Штогрина на чергову конференцію в Урбані. Пляную поїхати (мабуть, востаннє!), але там я вже працюватиму над ULE90 і до того мусітиму ще солідно підготовитись. Зокрема треба буде внести в комп'ютер всі зроблені давніше записки, щоб не дублювати непотрібно роботи. Одне слово: маю плян, що мені треба зробити, щоб максимально використати час.

Вся ця активність — у значній мірі своєрідна автопсихотерапія. Напруження в світі таке, що можна дістати нервовий розстрій: війна з Іраком висить на волоску, адміністрація Буша веде таку політику, що втратила підтримку Франції і Німеччини, а сьогодні навіть — вперше за всю історію — стався розкол у НАТО, бо США не отримали потрібної згоди і підтримки аліянсу для забезпечення кордонів Туреччини (члена НАТО!) на випадок війни з Іраком. Рівночасно новостворений Homeland Security Department закликає населення до підвищеної насторожености і пильности з уваги на можливі терористичні акції тут таки на терені Америки. Наше мирне й щасливе життя може увірватися нагло і несподівано — не тільки індивідуальне життя, але й життя цілого суспільства.

В такій атмосфері, як сказав недавно Ран, коли ми ішли на "Травіяту", треба використовувати кожну можливість культурної розваги, бо все це скоро може навіки урватися.

Немов за тим приписом я не тільки працюю, але й розважаюся. Була з Вірою в кіно на дуже доброму фільмі "About Schmidt", де дуже добрий актор Нікольсон (що так подібний до Рана!) відтворює глибоко трагічний образ суєтности життя, а вчора була я з сестрами Вакуловськими (та кількома сотнями інших людей, що заповнили УОКЦентр до останнього місця!) на дуже вдалому концерті популярної естрадної співачки Оксани Білозір. Вона виступала в супроводі музикантів і чотирьох модерних танцюристів — мала знаменитий rapport з публікою і дала нам всім пару годин професійної кабаретного типу розваги.

Якби не Віра і Вакуловські, я мабуть сиділа б удома. Бо останній снігопад засипав мою вулицю і авто так, що я не тільки сама не могла б нікуди виїхати, але навіть і до моїх шоферів виходила я на ріг вулиці, бо Lawnton Avenue ані не посолена, ані не відчищена від снігу і льоду. Маю надію, що до суботи справи наладнаються і я зможу виїхати по Максима на станцію Melrose. На всякий випадок, одначе, я його перестерігала, щоб не брав великого баґажу, бо може доведеться йому іти із станції пішки.

А Максим вчора мав у Торонто успішний виступ на ювілейному вечорі Едварда Козака. Напередодні дуже мені нарікав і жалів, що погодився виступити з доповіддю, мовляв, непотрібно витрачає час, але вчора після виступу був дуже задоволений: прийшло півтори сотні людей, публіка вдячно сприймала і його доповідь і читання Екових текстів. Я рада, що це добре пішло, бо думаю, що Максимові потрібний — як колись сказав був мені MLC — you need greater exposure! Час до часу таким людям як він (і я), що займаються езотеричними справами, цікавими для малого гурта людей, потрібно "вийти між люди" і відчути вібрацію більшої публіки.

Я свідомо відірвалася на кілька днів від НТШ-івських справ — це потрібно мені для втримання душевної рівноваги. Але ось завтра вже мусітиму знову взятися за підготовку нового голосування (хоч ще не закінчилося голосування но.11!) — а це значить, що треба мені буде переглянути надіслані манускрипти, заяви, рецензії — вибрати з них те, що найважніше, написати деякі листи. Аня Процик не тільки не відкликала своєї емоційної резигнації, але навіть розіслала листа не тільки всій управі, але і всім дійсним членам НТШ-А, вияснюючи свій протест проти запрошення Кураса. Отже Лариса має неприємну кризу, та ще й пару місяців перед закінченням своєї трирічної каденції. Аня своїм листом ще більше переконала мене в тому, що вона не має рації — адже не хто інший як голова відповідає за остаточні рішення, "the buck stops here" — як казав Труман, або як дотепно сказав колись Dick Sloane: "This is an imperfect democracy: sometimes I am in the minority, and I win". Аня чомусь уважає, що Лариса зобов'язана була піти за її думкою — навіть всупереч власним переконням і рішенням інших членів президії.

Серед моїх різдвяних подарунків було і кілька книжок. Одну з них вже встигла прочитати, а другу саме дочитую. Максим купив мені досить несподіваний дарунок: The Wandering Jews / by Joseph Roth. The classic portrait of a vanished people (Norton, 2001). Це англійський переклад народженого 1894 року в Австрії письменника і журналіста, що помер ще 1939 року. Автор намагається представити напів-асимільованим євреям західної Европи світ східньо-европейської єврейської культури. Це мені нагадало мою сусідку на 13-ій вулиці на Лоґан, що від неї вперше я довідалася про конфлікти між західно-европейськими і східно-европейськими євреями. Приємно бачити, що Roth не має упереджень до українського чи польського населення, і що згадки про антисемітизм і погроми не домінують і не затемнюють його любовного зображення своєрідного світу єврейських штетлів. Фактично моторошно читати таку розповідь, знаючи, що наступило пізніше.

Друга моя різдвяна лектура — Georgiana, Duchess of Devonshire. Автор — Amanda Foreman. Книжка позначена як Winner of the Whitbred Prize for Biography (Random House, 1998). Постать англійської аристократки, що відома з портретів славних мистців. Книжка має для мене пізнавальну вартість — бо розповідає про пересичене розвагами, балями, азартними грами і позашлюбними аферами життя панівної кляси, яка також бавиться в англійську демократичну політику. Але щиро кажучи — читати мені це — нудно. Не всі біографії, і не всі середовища мені однаково цікаві. Але думаю, що цю книжку я колись подарую Мотрі, вона напевно буде їй подобатись.

Четвер, 20 лютого 2003. 3:00 РМ.

Emotion recollected in tranquility — тільки мова буде не про поезію, а про прекрасних кілька днів із Максимом. Приїхав він у суботу 15-ого, увечері. На щастя тоді сніг і лід майже повністю стопився і я могла сама виїхати по нього на станцію Melrose Park. Решту суботи провели вечеряючи, на розмові, а тоді Максим взявся зразу до роботи: монтувати новозакуплені мої етажерки на книжки. Із суботи на неділю почав падати сніг і не переставав і в понеділок. Рекордовий снігопад — навіть Максим дивувався. Засипало нас по саме нікуди — зо дві стопи. Транспорт спаралізований, автом не можна нікуди рушитись. Відгортав він сніг і відчищував доріжку повторно, але сніг падав безперебійно і все наново засипав. Навіть вже після того, як в понеділок пополудні прояснилося і Максим, добре напрацювавшись, прочистив наш виїзд — вулиця була засипана на підтора стопи і їхати не було можна. Плугом місто прочистило нашу Lawnton Avenue тільки аж у вівторок! Але моє стратегічне положення і цим разом двічі нам стало у пригоді. В неділю 16-ого ми мали квитки на "Carmina Burana" — виставу Пенсильванського Балету з хором і симфонічним оркестром в Academy of Music. Наперед потелефонували, щоб впевнитися, що вистава не відкликана через погоду, а тоді пішли пішки до метро (загрузаючи часом у сніг майже до колін), і підземкою до центру міста. "Карміна Бурана" виявилась справжнім мистецьким пережиттям. Першорядний професійний балет із 16 танцюристів, знаменита модерна хореографія, прекрасна, вже знайома музика Карла Орфа у виконанні оркестру, багаточленний, добрий хор. Я давно вже не була так зачарована: a willing suspension of disbelief! Квитки мали ми першорядні (ще б пак! по 63 дол.!), і я була щаслива, що мені вдалося зорганізувати таку ескападу. Максимові також дуже подобалося: пішли зразу купити компактний диск на дарунок Уляні. Вже вдома, слухаючи цього диску, де музику виконує повний філядельфійський оркестр під орудою Орманді, вирішили, що це виконання ще краще, ніж те, що ми слухали в Academy of Music (зрозуміла річ: там найбільша увага була для балету!) Єдиний жаль, що до диску не долучена брошура з текстами пісень — а це середньовічні пісні, що їх співають по латині. Крім "Карміни Бурани" в програмі була також світова премієра нового балету "Le travail" — своєрідна інтерпретація малюнків про балет Едґара Деґа. Це теж було першорядне, дуже ефектовне. (Якби було більше часу, могли були піти і до нашого великого музею мистецтва, де під цю пору саме відбувається велика експозиція творів Degas). В понеділок плянували поїхати до міста, купувати стерео — але через сніг це було неможливо. Максим працював із снігом, а вміжчасі викінчив монтування шаф, вставив шибу в дверях — я мала для нього цілий список речей, що їх мені треба було направити або порадити. Стерео було серед цих проєктів чи не найважливіше і було досадно, що сніг нам перешкодив. Але у вівторок ми мали квитки на концерт симфонічного оркестру в Кімель центрі. Я запропонувала, щоб ми пішли знову пішки до метро, підземкою до центру, а там може десь до ресторану на вечерю перед концертом. Так і зробили: мали досить часу, щоб перед вечерею пройтися і в одній з бічних вулиць знайшли аж три крамниці із апаратами стерео: в одній з них купили модель, що його Максим мені рекомендував, а я сказала крамареві: купуємо негайно, але під умовою, що це буде завтра вранці, не пізніше як до 10 години доставлене! Дали за доставу ще додатково 20 дол, але це на диво вдалося і Максим ще в останній день свого побуту в мене заінсталював стерео, заклав нове сидження в туалеті, повіз мене до крамниці по додаткові харчі і сейф на документи, отже вдалося все запляноване полагодити! Допомогло теж і те, що у вівторок вранці, після кількох телефонів до міста із зажаленням, таки проїхався по нашій вулиці плуг і можна було рушити авто. Вечерю у вівторок їли ми в самому Кімель центрі, в ресторані на третьому поверсі з видом на місто. Концерт був першорядний, в його центрі був мій улюблений Trumpet Concerto Haydn-a (соліст називався David Bilger), а крім того були ще одна річ Гайдна (Симфонія но.60 — подив бере від цих чисел: які ті люди були продуктивні!), скрипковий концерт Ґлазунова і Шоста симфонія Шуберта. Диригував Wolfgang Sawallisch — це вже його останній сезон у Філядельфії. (Старший дистинґований пан, диригує дуже статично, навіть сидів підчас одного твору). Максимові дуже подобався і концерт і оригінальний наш Kimmel Center for the Performing Arts, навіть купив собі (і мені на дарунок) маленький пам'ятковий маґнет, що буде згадкою на майбутнє. А захоплення попереднім виступом довело, що я пішла купити Уляні другий компактний диск "Карміни Бурани", щоб раніше закуплений залишити собі — саме його слухаю, коли це пишу.

Сьогодні в нас увечері засідання Ради Бібліотеки. Софійка вже у Філядельфії, приїде за пару годин на вечерю, а потім разом поїдемо на сходини. Сьогодні температура 40+, сніг топиться, боїмося всі можливих проблем із каналами і дахами, а ще й наніч напевно все це замерзне. Пару днів тому Марта Трофименко зломила собі ногу на льоду! Це пересторога для всіх нас! (Дуже мені їх жаль, тим білчше, що Славко проходить тепер новий тур хемотерапії і слабо почувається).

Звернувся до мене Праско від громадського комітету із запрошенням, щоб я прочитала доповідь на Шевченківському святі 16 березня. Я порекомендувала йому Максима, але перестерегла, що Максимові треба буде повернути кошт подорожі. Максим відмовився, як я і сподівалася, а думаю, що і організатори воліють, мабуть, мене, бо мені не треба буде платити ні гонорару, ні інших витрат. Можливо, що і саме це свято під сучасну пору не таке престижне, як колись бувало, і що місцевий доповідач такий як я може зовсім добре вистачити до програми. Вже думала над цим пару днів і вирішила не відмовлятись. Адже маю пару статей на шевченківські теми — популярну доповідь не так трудно буде мені підготовити.

Цими днями по всьому світу прокотилася хвиля багатотисячних протестаційних демонстрацій проти війни. Максим чув по радіо таку частушку, що її співали демонстранти:
Georgie, Porgie, you're all wrong:
war is not the answer!
You can take your stupid war:
stick it in your pants, Sir! Мені це дуже сподобалося не тільки своїм антивоєнним сентиментом, але і респектабельним закінченням, що створює ще й добру риму!

Середа, 5 березня 2003. Доходить полудне.

Сьогодні річниця нашого з Остапом вінчання. Як і тоді в Зальцбурзі — довкола лежить сніг і біло-біло. Купила собі з тої нагоди свіжі квіти — але я квіти купую регулярно, з нагоди і без — відрадніше від них і в хаті і на душі.

Але дороги прочищені і я вже пару разів виїздила з дому: до УБ на громадську роботу, за харчами і за новими окулярами. Зараз вибираюся поїхати до свого податкового дорадника Левіна, який вже мені телефонував, що мій податковий звіт за минулий рік уже готовий (Цікаво скільки мені доведеться платити? І чи є стільки грошей на чековому конті?)

Доповідь моя на Шевченківське свято вже готова, отже не мушу хвилюватися до останньої хвилини. Штогрин прислав запрошення на чергову конференцію в Урбані — думаю поїхати на два тижні, щоб попрацювати над ULE90. Хочу прочитати ще раз свою доповідь про спогади Костюка — сьогодні послала електронного листа до Сучасності, щоб впевнитися, що вони доповіді не надрукують раніше (бо тоді я мусіла б до Урбани готувати щось інше).

Маю надію, що до Урбани приїде і Оксана Пахльовська. Сьогодні я навіть написала їй, що може б так вона свою поїздку на конференцію пов'язала із приїздом до Філядельфії (Ми могли б разом поїхати до Урбани). Сумніваюся, чи це можливе, бо вона вже раніше мені писала, що в червні в неї ще курси і тільки з трудом, можливо, зможе вирвати кілька днів для Урбани. Побачимо.

Все це плянування — вияв мого оптимізму. Війна ще не почалася, але вона висить на волоску і хто зна які комплікації може принести?

Читаю (по ночах, звичайно, бо вдень працюю над ULE90) дуже цікаву книжку Наталії Мусієнко "Мистецтво і політика". Це збірка інтерв'ю з такими людьми України як Дмитро Гнатюк, Драч, Коротич, Ліна Костенко, Борис Олійник, Павличко, Лариса Скорик, Лесь Танюк, Чорновіл, Шербак, Ющенко, Яворівський. Книжку прислала мені Оксана, із автографом Ліни для мене. Жанр інтерв'ю, бачу, тепер в Україні поширений (напр. книжка Тарнашинської) — і це заслужено: бо для читача, зокрема такого як я, цікавіша особиста розмова, що виявляє у своїй безпосередньості і особистість людини і її погляди на справи і всякі деталі, що про них інакше не дізнаєшся (напр. Танюк згадує про те, що спогади Гірняка привіз йому ще за совєтських часів Петро Кравчук) — це цікавіше, ніж надумана белетристика.

Завтра їду на PENN (бо маю візит у дентистичній клініці) — при нагоді віддам позичені книжки і попрацюю в бібліотеці. А сьогодні і в п'ятницю доведеться попрацювати над справами НТШ-А — в суботу маємо поширене засідання управи в Н.Й. Поїду із Славком (він, бідака, знову проходить хемотерапію!) та з Олексою Біланюком. Марта Троф. зломила собі ногу і не буде їхати з нами.

Четвер, 13 березня 2003. 5 год. пополудні.

Суботу 8-ого провела в Нью Йорку. Відбула не тільки засідання поширеної управи НТШ-А, але і Шевченківську конференцію, на якій виступали з доповідями Павло Михед з Ніжина, Олег Ільницький, Іван Бажинов, Наталя Слухай, Лариса Брюховецька. Відкривали конференцію Марк фон Гаґен і Лариса Онишкевич, закривав Олекса Біланюк. Програму вела Мирослава Знаєнко. Це була 23 щорічна конференція спільна з УВАН, УНІГУ і Гаріманським Інститутом. Людей було досить багато (60–70? — повна заля). Найприємнішою несподіванкою був Павло Михед — говорив на досить високому рівні (Може бути в одній лізі з Грабовичем, Забужко et al.) — приємно було усвідомити, що такі люди можуть бути і на українській провінції. Він фактично спеціяліст від Гоголя (адже з Ніжина!), але, як видно, займається і Шевченкознавством. Слухай не приїхала — її доповідь, сповнену великою кількістю премудрих літературознавчих термінів, читала Гумецька. Решта (включно з Ільницьким!) була дуже посередня.

Субота, 15 березня 2003. 10 увечері.

Сьогодні в мене вперше була прибирати хату нова моя помічниця — Іра Нагірняк (бо Галина має проблеми із спиною і рукою і не може більше приходити). Поручила мені її Сохоцька — я спеціяльно до неї в тій справі потелефонувала. Могла б я і сама чистити хату — зрештою роблю це додатково час до часу — але мені шкода мого часу, та й не завжди відчуваю досить фізичної сили, щоб за це братися. Приємне і цікаве нове знайомство. Іра — з Івано Франківська, молода жінка, одружена, мати двох малих хлопчиків (що з них один народився уже в Америці). Вони всією сім'єю приїхали на виграну на лотереї зелену картку. Чоловік — інженер, Іра — лікар. Медицину студіювала в Івано Франківську і вже пару років працювала лікарем. Вона свідома труднощів для нострифікації диплому в Америці, але хотіла б піти тут до школи і стати американською мед-сестрою. Вчиться інтензивно мови, готується здавати іспити. Чоловік має якусь працю і головне — має медичне страхування для них усіх. Тепер вона своїх маленьких дітей відвезла до бабуні і вони в Україні. Хотіла б я їй допомогти якоюсь інформацією. Адже у США є великий недобір пара-медичного персоналу, про це говорять по радіо і пишуть в пресі — повинні б бути якісь заохочувальні стипендії для студентів! І евентуально праці в шпиталях для початківців. Я вже сьогодні потелефонувала до Лариси Біланюк, щоб засягнути якихось інформацій. Але вона каже, що велика бюрократія справи дуже утруднює, принцип "equal opportunity" вимагає, щоб всі праці були відкриті для всіх можливих кандидатів, нікого не можна просто прийняти на працю збоку. Але порадила звернутися за інформацією до дочки Володимири Кавки, яка є професором у Nursing School PENN. Попробую нав'язати цей контакт. Кавку буду бачити під кінець березня: Люда заплянувала вечір з нагоди 90-ліття Лесі Яцкевич — Кавка там буде головним промовцем (я також маю там виступити із спомином і вже сьогодні накреслила собі те, що говоритиму). Іра приходитиме до мене один раз у місяць. Прикро, що Україна має такий великий brain drain — гарні здібні молоді люди, та ще й освічені, покидають рідну землю для непевних заробітків закордоном, та й мусять пробиватися на початках фізичною працею.

Завтра мій виступ на Шевченківському святі. Досадно, що організатори не дали оголошення до "Свободи" — ощаджують на коштах? Правда, бачила я розліплені афіші і летючки, були й оголошення по радіо. Назвали мене "поетесою" — що мені також не подобається. Цікаво скільки людей прийде на концерт і чи це буде у великій залі Центру, чи в Ґалереї? Не знаю.

Неділя, 16 березня 2003. 10 РМ.

Шевченківський концерт зібрав повну велику залю УОКЦентру — 300–400 осіб. Приємно було бачити зі сцени таку велику авдиторію. Доповідь мені пішла добре, говорила я поволі, не поспішаючи — але тема моя напевно не всім подобалася. Навмисне була вона контоверсійною, бо Шевченка обов'язково треба боронити від примітивних його поклонників, що стягають його вниз до власного інтелектуального рівня, а всіх хто справді досліджує Шевченка, таких як напр. Грабович, атакують за інакомисліє. Моя оборона Грабовича напевно декому не подобалася. Але саме до таких була адресована моя доповідь, може це їх трохи опам'ятає. Я недавно критикувала Грабовича за те що мало пише англійською мовою — він і сам мені відповідав на сторінках своєї "Критики" — але коли мова про його англомовну книжку про Шевченка — то це був поважний успіх і приніс Шевченкові добру славу і повагу там, де дотепер ставились до нього поблажливо як до народного барда, а не як до великого поета. Грабовича є за що критикувати — але не за Шевченка! [Він сам навіть не здогадується, що став об'єктом позитивних тверджень у моїй доповіді!]

Решта концерту була, нажаль, малощо не ілюстрацією моєї доповіді: примітивна самодіяльність. Але бодай було кілька творів Шевченка, хоч і не в найкращому виконанні, а це вже плюс.

Буш сьогодні їздив на зустріч з прем'єр-міністрами Великої Британії і Еспанії на Азорах. Це, нібито, остання спроба запобігти війні з Іраком? А може це вже воєнна рада? Союзників Америка має мало, навіть Туреччина відмовилася дати дозвіл на постій американського війська на своїй території. Франція і Росія погрожували вжити право вета в Раді Безпеки ОН, Німеччина рішуче проти війни, а навіть серед інших членів Ради Безпеки США не могли знайти підтримки для війни і вирішили нову резолюцію не піддавати на голосування. Буш за два роки своєї президентури встиг уже своєю ароґантною поведінкою придбати Америці нових ворогів, навіть серед колишніх приятелів.

Війна висить на волоску — ось-ось і почнеться інвазія. А тоді що? Не тільки великі жертви в людях, спустошення Іраку, можливість громадянської війни, величезні кошти і самої війни і повоєнної перебудови, але також реальна загроза нових терористичних актів на території самої Америки. Вже і тепер напруження комплікує життя, стримує інвестиції, чверть міліонна армія стоїть уже готова до інвазії, а це включає не тільки професійне військо, але і резервістів відірваних від нормальних своїх професійних цивільних зайнять (їх родини вже терплять неабиякі матеріяльні збитки, не говорячи вже про емоційні кошти, а що буде, коли війна таки пічнеться?)

Все це впливає і на мої пляни на наступні місяці. От треба мені зголоситись на конференцію в Урбані — треба замовити літак. Вчора пробувала здобути інформацію по інтернеті — ціни видаються мені дуже високі і вони з дня на день, виглядає, ростуть. Може треба довідатись, які є можливості подорожі поїздом. Мені тепер не так спішно, не мушу повертатися до праці, могла б посвятити день-два для подорожі. Але це далеко — мушу розвідати скільки годин тривала б така подорож. При великій контролі на аеродромах тепер багато часу доводиться проводити перед польотом — отже навіть літунська подорож триватиме цілий день (А вже бували випадки, що і два дні — коли доводилося ночувати в Піттсбурґу.) То може поїздом було б не аж так страшенно довше? Треба розвідати!

Середа, 19 березня 2003. 11 год. вечора.

Тількищо промовляв Буш. Почалася інвазія Іраку. Дай нам Боже, щоб та божевільна війна не довела до всесвітнього катаклізму, щоб пройшла блискавично при можливо якнайменших жертвах у людях, щоб справді принесла краще життя для народу Іраку, як це твердять ті, що мовляв, несуть іракському народові "визволення".

Ще вчора Нью Йорк Таймс мав три критичні статті проти війни, а в конґресі були гострі виступи сенаторів. Від тепер критика напевно замовкне — треба буде виявляти солідарність із військовиками на фронті. I weep for my country, сказав сенатор Бирд.

Субота, 22 березня 2003. 11 РМ.

Cosi fan tutte — бачена на сцені вперше — виявилася своєрідним камерним фарсом — благенька любовна комедія у виконанні шести добрих співаків, в костюмах, але без декорацій і без хору. Сольо, дуети, тріо, квартет. Рятувала виставу музика Моцарта і дотепно поставлені режисером мізансцени. Бачу, що Opera Company of Philadelphia має добрий професійний ансамбль і репертуарний план на цілий сезон. Наступною їх оперою буде Макбет (Верді) — Ран і Марія запрошували мене піти з ними, але це вже в наступну п'ятницю, а тоді в мене будуть Мотря, Андрій і Леся — отже не зможу піти. Але потім буде Ariadne auf Naxos (Richard Strauss) — Деї мають додатковий третій квиток і я думаю з нього скористати. Ран і Марія відвезли мене додому і ще вступили на коньяк і чай. А перед оперою я провела кілька продуктивних годин у бібліотеці Ван Пелт, працюючи над ULE90.

Софійка передучора була в мене на вечері, але не ночувала. На нічліг поїхала до Третяків. Ми з нею провели кілька годин у четвер в Українській Бібліотеці в Центрі. Я тим разом не сиділа там біля комп'ютера, а переносила книги, отже мала неабияку фізичну гімнастику і прийшла додому поважно втомлена. Намовляю Софійку, щоб погодилася на ще один рік головства в Раді Бібліотеки, але вона каже, що тепер — коли ціни на бензину дуже підскочили — кожен приїзд з Гантеру до Філядельфії і назад коштує її 60 долярів за саму бензину, не враховуючи посвяти часу і труду.

Війна в Іраку триває. Бомбардують Баґдад, а водночас армія вже підійшла на 100 миль від столиці. Не зважаючи на те, що війна в повному розгарі, сьогодні в Нью Йорку була велелюдна демонстрація проти війни (кажуть від 100 до 200 тисяч людей!). Були також демонстрації і в інших містах Америки, а також в Европі й Азії.

До УБ на працю добровольця прийшла Христина Турченюк. Сказала: прийшла, щоб у громадській роботі забути своє горе. Дочка її Маланка є у військовій резерві і її покликали на фронт до Іраку. А вона одружена і має двоє малих дітей! Так на практиці виглядає сьогоднішня жіноча емансипація і наша державна політика вести війну армією добровольців, підсилюючи її цивілістами із резерви.

Четвер, 27 березня 2003. 2:30 РМ.

Війна триває і приносить день-у-день жертви в людях. Інвазія зустрічає несподіваний спротив, а ще й великі піскові бурі, що утруднюють наступ на Баґдад. Одна несподіванка: преса рапортує дуже вільно, навіть критично. Та й друга: американці, нібито, вживають прецизні ракети, щоб бомбардувати тільки військові об'єкти, уникати цивільних жертв, та й не знищили в перших бомбардуваннях ні електричної мережі, ні навіть телевізійної іракської станції, яка продовжує передавати свої комюніке, включно із фотографіями американців у полоні (наші розкричалися: це проти женевських конвенцій! а де були ці мудрагелі, коли ми ігнорували міжнародні конвенції, забравши у полон афґанців, що їх досі тримають на Кубі?) Раптом усвідомили собі, що і нашій стороні потрібне міжнародне право. Кричать: воєнні злочинці мусітимуть стати перед міжнародним судом! [Може тим міжнародним кримінальним судом проти якого виступила адміністрація президента Буша?]. Трагічно, прикро. I weep for my country, як сказав сенатор Бирд.

Недавно подзвонила я до Марка. Був пригноблений війною, трагічно це переживає. Обрахував, що кошт одного бомбардування ракетами — кожна з яких коштує майже один міліон доларів — міг би оплатити медичне страхування для працівників цілої Los Angeles county.

Але він, можливо, пригноблений не тільки війною. Сказав мені, що Ія має "бойфренда" і це примушує його ще більше часу віддавати Ніні. Ну, Марко сам уже має другу коханку, то не може вимагати чернечої цнотливости від Ії. Взагалі можна б якось урегулювати ці відносини — адже тягнеться ця розлука вже більше десяти років, а вони й досі рапортують разом свої податки, хоч і живуть окремо. Факт, що досі не мають офіційного розводу наповняє мене і ще декого (а може і їх самих?) надією, що може вони ще зійдуться знову. Але це, мабуть, марні, нереальні сподівання.

В розмові з ним я відчула, що він — не зовсім тверезий. А була з ним і Ніна, бо Ія саме з приятелем пішла на вечір презентацій нагород Оскара. Це мене дуже затурбувало. Він має від довшого часу проблему з алькоголем і я радила йому вже давніше, а при нагоді останньої розмови повторила пару разів, що йому треба лікуватися, піти десь до санаторію. Він ніби і сам це знає, але нічого в тій справі не робить. Бракує йому самодисципліни. У висліді я пів ночі не спала і далі журба не сходить мені з думки.

Сьогодні має до мене приїхати Леся з Мотрею і Андрієм. З тієї нагоди я не тільки додатково вичистила хату, підготувала трохи харчів, але і купила на свій балькон квітів — бо вже кілька днів у нас весна, сонячно і тепло. Це ще правда за рано, отже я купила братчики (інших квітів навіть ще нема) і маю надію, що не буде морозу, щоб їх знищив.

Леся матиме в суботу імпрезу 43-го відділу з нагоди свого 90-ліття. В програмі маю брати участь і я (Виступ свій вже собі, очевидно, написала). Але приїзд Лесі зв'язаний з різними запрошеннями: ось так: ночуватимуть вони в мене від сьогодні до понеділка, але на вечерю сьогодні і вони і я будемо в Максимовичів, завтра, маю надію, будемо в мене, в суботу вранці запрошені до Вакуловських, потім — імпреза. В неділю вже є два запрошення — вполудне до Люди, під вечір до Шиприкевичів. Хотіла б їм до товариства запросити ще дві особи на обід в п'ятницю, але не можу зробити цього без порозуміння з ними, а це може вже бути за пізно, щоб когось запрошувати.

Прочитала недавно книжку "Оті два роки у Києві при німцях". Автор — Дмитро Малаков. Київське видавництво "Амадей", 2002 рік. Книжка має документальні рисунки з часів війни авторового брата Георгія Малакова, що йому в час німецької окупації було 13 років. Книжку дав мені прочитати Тит Геврик, та ще й написав офіційного листа з пропозицією, щоб наша Видавнича Комісія подбала про англомовний переклад і видання цієї книжки англійською мовою. Це й було причиною моєї лектури. Книжка написана дуже талановито — дуже добрі реалії побуту, точні описи будинків Києва ітд. — але це — белетристика на основі, можливо, братового щоденника, бо самому авторові було тоді тільки 4 роки. Ілюстрації, можливо, мають найбільшу вартість і взагалі добре, що книжка вийшла в українському перекладі (оригінал — російський!), шкода, що не кращим виданням, а тільки як маленький дешевий "paperback". Але це не наукове видання і тому НТШ-А не може, згідно з нашим правильником, навіть братися за розгляд такої пропозиції. На свого офіційного листа до Тита, отримала від нього вже відповідь: мовляв, він написав таке в ентузіязмі, побачивши книжку, а коли її повністю прочитав, то і сам змінив свою первісну думку і повністю згідний з моїм рішенням. Ну, я подумала: варто було йому поважніше до справи підійти, а не посилати мені офіційну пропозицію, не читавши самому книжки. Але я не жалую свого часу, бо книжка справді талановито написана, дає ще один погляд на справи, показує ситуацію киян в основному лояльних до СССР, які ані не співпрацювали з німцями, ані не вибиралися на еміграцію.

А тепер я читаю "Столицю над Ізаром", останню книжку серії Ізарського, що вийшла в Полтаві 2002 року. Здається мені, що я його колись трохи перехвалила була, нав'язуючи навіть до Марселя Пруста. Ця остання річ виразно вказує на авторові хиби. Зокрема вражає страшне зазнайство і name dropping — без всякого пов'язання з основним стрижнем композиції. Найцікавіші тут силуети письменників з часів МУРу у Мюнхені, зокрема Юрія Косача. Але все це мало б, на мою думку, куди більшу вартість, якби це були мемуари або щоденникові записи, а не белетризований твір, який міняє все від імен і прізвищ починаючи, створює ситуації, що мабуть ближчі до авторових побожних бажань, як до реальности (оцей гонорар на німецький переклад "Ранку"! наприклад) а через те підриває взагалі довіря до автора. Вірджінія Вулф сказала була колись про Марселя Пруста: яка шкода, що він не має про що писати, бо писати він вміє ще й як! Подібність з Ізарським хіба тільки в цій першій частині речення, до Марселя Пруста йому — ох, як далеко!

Понеділок, 31 березня 2003. Полудне.

Десь дві години тому виїхали Андрій, Мотря і Леся. Візит їх випав на славу, не було жодних комплікацій, за винятком факту, що Андрій — простуджений, дуже кашляв і навіть не міг бути на Лесиній імпрезі в суботу. На щастя була добра погода і я могла служити також за шофера. [Але вчора ввечері нагло позимніло, почав навіть падати сніжок — на мої свіжопозаджені братчики! — отже вчора і до Люди на гостину і потім до Шиприкевичів їхали ми автом Андрія, не моїм!]

За тих кілька днів я була серед людей більше, ніж за попередній місяць: в четвер — вечеря в Максимовичів, в п'ятницю — вечеря в мене із Яримовичами, в суботу — сніданок у Вакуловських, потім — імпреза з буфетом в Центрі, де була ціла програма, що в ній брали участь Аня Максимович, Люда, Володимира Кавка, я, квартет "Голубка", декляматорка Канонів. В неділю — гостина в Чайківських, а потім просто з одної гостини на другу — до Шиприкевичів. Якщо до цього додати, що кожний сніданок в мене і полуденок — при обильно заставленому столі — то мені найвища пора знову піти на помірковану дієту. А морозильня моя повна всякого харчу, бо, очевидно, чимало всього залишилося.

Найбільшим успіхом Лесиної імпрези був факт, що прибули на неї наші свояки, що їх я вже давно не бачила: Віра Датон, Христя Дольницька з Анею, а навіть Андрій Марк, який приїхав спеціяльно аж із Вашинґтону. Він, між іншим, дуже добре виглядає, пристійний, елегантний. Працює він у Пентаґоні, саме у відділі, де займаються симуляціями бактеріологічних і хемічних воєн. За два місяці іде вже на пенсію, але буде продовжувати працю в ролі консультанта. Андрій мало говорить, але з усього видно, яке там мусить бути у Пентаґоні напруження у зв'язку із справжньою, не симульованою війною.

Одна із несподіванок цієї війни: на пограниччі Іраку приготовили намети для втікачів, а тимчасом тих втікачів покищо нема, навпаки, деякі іракці з Йорданії, Кувейту і інших сусідніх країн добровільно повертаються на батьківщину, щоб боронити свій край від напасників. Боже мій, чи аж такої потрібно історичної лекції, щоб навчити наших американців більшої покори і поваги до інших країн і народів? Щоб перестали силою насаджувати нашу демократію тим, хто її не хоче і до неї не готовий?

Середа, 9 квітня 2002. Полудне.

Війна в Іраку триває вже 22 дні. Сьогодні рапортують про те, що американське військо в Баґдаді руйнує статуї Садама Гусейна і що це викликає ентузіязм в населення, яке починає нарешті вірити, що Садама повалять і прийде інша влада. Але є в сьогоднішньому New York Times-і дуже цікава і критична стаття Фрідмана: "Hold your applause": мовляв, ось тепер Ірак — наш; старий порядок ми знищили, а тепер треба встановити новий. А його немає. Країна в руїні, шпиталі переповнені раненими, нема води, грабіжники розбивають крамниці, хаос, а населення огірчене війною, бо в кожній родині — жертви, втрати майна і нормального життя. А ще є деякий спротив окупації, війна далі триває, отже порядок встановити важко.

Жертви в людях часом спричинені власним вогнем. Остання така жертва — це навіть наш українець, Тарас Процюк, репортер аґенції Ройтерса, що був у готелі, де живуть закордонні журналісти у Баґдаді і де, нібито, випадково попало американське стрільно.

Я мала в неділю 6 квітня бути в Нью Йорку — не на сходинах НТШ-А, але на сесії про голодомор, що його НТШ-А спонсорувало. Славко їхав і запропонував мене взяти. Я радо погодилася, бо хотіла використати нагоду, щоб завезти до канцелярії свої звіти для контрольної комісії, нове голосування, листи, тощо. Кілька днів забрало мені все це приготовити. Але в неділю виникла комплікація — і то не якась поважна, пов'язана із Славковим здоров'ям (чого можна було сподіватися), але дуже глупенька: в неділю міняли годинник на літній час, Трофименки про це забули, а коли опам'яталися — було за пізно їхати по мене до Філядельфії і Славко поїхав просто до Ляриси і з нею — поїздом — до Нью Йорку. Ну, трудно. Буває. Тому, що я була вдягнута до виїзду — поїхала до церкви, але не зустрівши там нікого цікавого, ще перед закінченням богослужби повернулася додому. А свої матеріяли вислала вчора до канцелярії НТШ-А — поштою.

Я рада, що Славко незле тримається (хоч наново мусить проходити хемотерапію!) — зокрема тішить мене те, що він недавно їздив до Нового Орлеану, де відбувалася конвенція американських хеміків і де цілі сесії були присвячені Славковим "скорпіонатам". Колись, після трагічної діягнози, він сказав був про цю таку важливу для його професійного успіху конвенцію: "я хотів би до цього дожити". Дожив. Тримається. Але за життя доводиться боротися. І не тільки йому. Ось Тит у Нью Йорку перейшов операцію на клуб. Мав уже повертатися із лікарні додому, але знайшли сціп крови у легенях і його ще (кажуть — на пару днів) затримали. А Олекса Біланюк недавно дав собі зоперувати обидва коліна — і тепер він проходить вдома фізичну терапію, може вже ходити на милицях, але справа ця напевно ще затягнеться.

Радію кожним добрим днем, бо знаю, що у моєму віці таких добрих днів сподіватися багато не можна. Була недавно у Форсії — пробую перестати приймати Prednisone — я вже дійшла до 1 mg на день, і хоч деякі симптоми повертаються, маю надію, що зможу зовсім бути без цього ліку.

Форсія помітила на моїм лівім пальці дві обручки і перстінчик. Суглоб напучнявів, здеформований — зняти перстені з пальця не можна. Це, щоправда, вже так кілька років. Але вона сказала, що це небезпечно і треба перстені зняти — тобто треба буде дати їх розрізати ювелірові. Шкода, але мусітиму це зробити. Заручиновий перстень напевно треба буде розрізати, Остапову обручку, трохи більшу, може вдасться скинути нормально, а мою власну — хто зна.

Неділя, 13 квітня 2003. 9:30 вечора.

Сьогодні в Центрі заходом Товариства Українських Інженерів відбулася "Конференція про вклад українських визначних науковців в американську науку". Головними двома доповідачами були Славко Трофименко (про хеміка Юрія Кістяковського) і Любомир Онишкевич (про фізика Олександра Смакулу). З тієї нагоди я запросила Лярису і Любомира Онишкевичів та Славка на біґос і коньяк після конференції. Марти Троф. не було, бо вона ще реконвалесцент — зломана нога вже майже загоїлася, але має якісь проблеми — чи то через потовчені ребра, чи з якоїсь іншої причини, і ще лікується. Обидві доповіді були дуже цікаві, я багато чого довідалася. Був там ще виступ філателіста про українські сліди на поштових марках США — але це було менше цікаве і не на такому самому рівні.

Вчора, в суботу, пішла я (вперше!) на збори Української Федерації. Бачу, що вона гуртує нашу філядельфійську інтелігенцію для доброї роботи (харитативна допомога Україні, зокрема медична, а також видавнича, напр. спонсорують українське видання журналу Світ Науки (Scientific American) (оплачуючи, як я довідалася, $10,000 за саме авторське право!) Мені подобалися деякі їх імпрези, тому й вирішила стати членом, а тепер бачу, що добре зробила. Людей на цих зборах, щоправда, було дуже мало, але членів ця Федерація має значно більше, а грошевий оборот за минулий рік був щось біля 60,000 дол., а це вимовно свідчить про активність організації.

В п'ятницю я ходила з Марією і Раном до Academy of Music на постановку опери "Ariadne auf Naxos" Richard-а Strauss-а. Автор лібретто — Hugo von Hoffmannstahl. Мені здалося, що ця річ — немов якась синтеза Ваґнера з італійською commedia del arte. Любов і смерть, високе мистецтво і мистецтво розваги. Ставила цю річ Opera Company of Philadelphia — досить ефектовно, з добрими акторами і співаками. Але музика мені мало знайома.

Зробила я рішення скористати з доброї волі Рана і на наступний сезон взяти передплату — але не на оперні вистави, а на вистави драматичного театру. Ран і Марія мають передплати і до Вільма, і на оперу, і на симфонічні концерти. Я їм сказала, що я волію драматичний театр — і ось вже навіть виписала чека на 111 дол. на чотири вистави у Wilma Theater в наступному сезоні. Справа не тільки в тому, що матиму їх товариство, але ще й Ран зобов'язався відвезти мене після вистав додому. Ходила я з ними також на вечерю — тим разом до дуже доброго тайлендсько-французького ресторану на 40-ій вулиці. Одне слово: рятую себе від повної ізоляції і здичавіння!

П'ятниця була для мене також дуже продуктивним днем. Бо я приїхала вполудне і пару годин провела в університетській бібліотеці, працюючи над ULE. А на зустріч з Марією і Раном пішла аж перед п'ятою.

Понеділок, 14 квітня 2003. 10:30 вранці.

Коли я два роки тому познайомилася з Оксаною Пахльовською, я довідалася, що її батько і перший чоловік Ліни Костенко — Jerzy Jan Pachlowski — є польським письменником. Свого часу я зробила пошук на RLIN і знайшла низку книжок Пахльовського, але ні одної з них не було у бібліотеках Філядельфії. Недавно я подала Марилі інформацію, щоб дістала мені одну його книжку шляхом між-бібліотечного абонаменту. І от вчора я собі переглянула збірку оповідань Пахльовського, Na krawędzi wody (Szczecin: Polskie pismo i książka, 1991). Пахльовський свого часу плавав, як моряк, на кораблях комерційного рибальського флоту і це віддзеркалене в усіх оповіданнях цієї книжки. Але цікаво: домінує не пригодницький сюжет, а своєрідна екзистенціяльна філософія, самотня людина серед безмежжя океану в обличчі смерти і дилем морального вибору. Незлий письменник. Нагадався мені чомусь Myśliwski: його Kamień na kamieniu також має екзистенціяльні нотки, хоч нібито трактує сільсько-господарську тематику. Цікаво, що обидва ці письменники працювали в комуністичній Польщі — а яка велика різниця між ними і нашими українськими соц-реалістами!

Неділя, 20 квітня 2003. Полудне.

Сьогодні — латинський Великдень, але я могла б цього навіть не відчути. Ніхто мене не запрошував, до церкви не пішла (зрештою в моїй церкві Великдень буде за тиждень і тоді я піду). Слухаю гарну релігійну музику — сказала недавно Синтії: найкраще, що дало християнство цивілізації — це музика. А вона мене поправила — і мистецтво! Але мистецтво далеко від мене, а музика лине прямо з радіоапарата.

В п'ятницю ходила я на домовлений полуденок з Синтією і Патрицією. Пішли ми до першорядного ресторану на PENN і я, з нагоди Великої П'ятниці, замовила собі пструга. Був знаменитий. А розмова також була дуже цікава, і — на диво — менше про війну, і навіть не про сензаційний скандал довкола особи директора Пенсильванських бібліотек, а більше про музику, театр, зокрема про філядельфійську оперу, яка тепер втішається більшою фреквенцією публіки, ніж симфонічний оркестр. Пет, після того як чоловік її пішов на пенсію, перенеслася до центру міста і тепер активно користає з усіх культурних приман Філядельфії.

А про скандал довкола особи Пола Мошера я довідалася вперше, читаючи газету "Метро" в метро. Маленька вістка: мовляв, директора Ван Пелт бібліотеки заарештувала поліція, у зв'язку з тим, що він з інтернету зняв собі понад 2,000 картин дитячої порнографії, та ще й заплатив за цю колекцію своєю кредитною карткою! Господи! Я подумала: якщо в цій газетці метро є така мала вістка, то справа, мабуть, вже була предметом широких репортажів у пресі! Яка погана publicity — не тільки для Мошера, але для університету і нашої бібліотечної професії! І справді. Сказали мені, що в "Philadelphia Inquirer" два дні тому була велика стаття, а і я сама ще у п'ятницевому номері "Daily Pennsylvanian" прочитала велику сензацію на першій сторінці. Мошер, очевидно, зрезигнував, його обов'язки перебрав Carton Rogers. Прикро. Він очолював колектив понад 300 осіб, і був директором і віце-провостом 12 років. Добре сказала Мариля: якби це зробив професор історії, було б менше дивно, але бібліотекар? Невже він не розуміє, що на інтернеті залишаються сліди, які можна простежити? Мошер активно висловлювався проти всяких нових спроб скорочувати свободу інформації, зокрема проти заходів включити бібліотекарів до співпраці з ФБІ, щоб інформувати про те, якими матеріялами користуються читачі в бібліотеках. Може хтось підставив йому ногу, щоб його скомпромітувати? Але тим більше треба було вважати, щоб не давати таких підстав — адже такої справи не могли б сфабрикувати, якби не було якихось доказів?

Війна в Іраку нібито завершена перемогою. Але здобути мир буде трудніше. Країна в руїні, ще немає всюди електрики, води. Центральний музей розграбували — а це пам'ятки тисячелітньої історії всього людства, Мезопотамія, кодекс Гамурабі. Бібліотека Баґдаду — спалена. Пару днів тому відбулася величезна демонстрація 20,000 шіітів — проти Америки, проти окупації. Якщо на місце Садама прийдуть ісламські аятолли, то Буш ще може пожалувати, що розпочав собі цю війну. Але може бодай дійде до порозуміння між ізраїлітянами і палестинцями. Бо тепер звідусіль буде натиск на Буша довести там до замирення.

Середа, 23 квітня 2003. 8 год. вечора.

Дві події: Перша (і важніша!): написав Андрій. Справжнього листа. Це вперше від 1989 року, року смерти Тата. Просить мого прощення "за всі кривди і оминки", мовляв, щиро кається. Нарікає, що "від часу Марійчиної хвороби — наша мала практика пропала! Пацієнтів менше, як видатків." А також пише про те, що він, можливо, має рака, а крім того має депресію і social phobia. Татова хата була залита дощем, бо зіпсувався дах, а крім того, мовляв, "нашу хату у Фільа. знищили мурини — ще влізли через задний дах і зняли там двері", ітп. Він хотів би, щоб я йому дістала "roofing estimate", бо мовляв треба поставити цілий новий дах. Прислав мені подарунок — якусь скульптуру, можливо, власного виробу. Але, хоч запакована ця річ була у всякі охоронні опакування, то скульптура прийшла до мене пошкоджена, без голови! (тобто — голова постаті була окремо в пачці!)

Я йому вже відписала. Подала телефони двох моїх дахарів, щоб вони самі з ними порозумілися. Бути посередником в такій справі взагалі незручно, а у випадку Андрія — навіть небезпечно. Взагалі, він така людина, що я його просто боюся. Каяття, навіть як воно справді щире і не тимчасове, може допомогти встановити більш цивілізований між нами контакт. Але цей контакт ніколи вже не зможе бути по справжньому близьким. Навчена болючим досвідом, я свідомо буду триматися осторонь. Він — людина брутальна й хамувата, з параноїдальними претенсіями до всіх і вся, з автократичним характером, як у нашого батька, але без здатності робити самостійні життєві рішення і приймати їх наслідки. Хату повинен був продати негайно, вже десять років тому. Чому він її далі тримає, не дбаючи рівночасно про її відповідне утримання — не маю поняття. Після смерти Тата, вже після всіх образ на мою і Остапову адресу, коли я добровільно з власної ініціятиви передала на його руки хату батьків і все, що в ній було — він мав шанс встановити зі мною ближчий контакт, але цього не зробив, навіть не признавався, що є у сусідстві, коли приїздив до своєї хати. Я від смерти Тата ніколи в їхній хаті не була, єдине моє бажання — отримати якісь родинні фотографії — зігнорував, мовляв, все вже запаковане. Тепер мені вже нічого не треба, але й опікуватися його маєтком не маю найменшого бажання. Цікаво, що Андрій тим разом написав листа українською мовою — видно, що ще трохи пам'ятає її в письмі, хоч і не дуже поправно ... (колись він сказав до мене у злості: "говори до мене моєю мовою", тобто по англійськи). За його логікою, можливо, він має претенсії до мене, що я подарувала йому батьківську хату і тому він має з нею тепер клопіт. Так точно, як він мав претенсії до батька за те, що став дентистом. Але всі ті роки відчуження навчили мене не ангажуватися у всі ті справи емоційно. Мені жаль, що він такий — але "маємо те, що маємо" і на це вже тепер немає ради.

Друга подія: Коли я недавно була на PENN, Ран сказав мені, що вони з Марією бачили в театрі Вільма постановку "Big Love", яка їм дуже подобалася і що ця річ продовжена до кінця цього тижня. Дуже радив мені піти на цю виставу. Я сьогодні потелефонувала до Вільми і довідалася, що сьогодні є матіне о 2-ій годині дня. Поїхала я метро, і таким самим способом повернулася ще за дня і навіть на безкоштовний для сеніорів переїзд. Це вперше я відважилася на такий експеримент. Таке можна практикувати тільки навесну, коли темніє пізно. Може колись ще поїду як не до Вільми, то на якийсь концерт до Кіммель-центру. Очевидно, було б приємніше поїхати в товаристві. Але це трудніше зорганізувати, зрештою мої друзі всі ще працюють (напр. Віра Л., Вакуловські) — отже треба було б іти увечері. А сама я ввечері не маю відваги їхати до міста.

А тепер пару слів про виставу "Big Love": автор: Charles Mee, режисер: Jiri Ziska, у виставі бере участь 19 акторів. В програмці є вступ від автора, де він каже, між іншим:"The great hope for theater is that it returns to the immense energies that were in Greek theater and Shakespeare, theater that includes not just text and interpersonal relationships but also spectacle, music, dance, physical performance, color, noise, fabulous events happening". Ці його слова незле характеризують і саму виставу, але мені здається, що постановка ліпша, ніж сам текст драматурга. Оригінальне сюрреалістичне оформлення сцени: зліва: кручені сходи вгору і висока на два поверхи скульптура жіночого тулуба — без голови і ніг, в центрі — своєрідний атріюм-басейн (дія відбувається в городі італійської вілли), що з нього вгору вистає перевернена колюмна внизу закінчена корінтійським карнизом, а вгорі спрямована в намальовані на стіні напіврозкриті жіночі уста, зправа — теж якась нібито скульптура з пап'є-маше. Дуже ефектовні, добре зарежисеровані дві сцени, що мені подобалися найбільше: починаєтьса вистава тим, що на сцену виходить вбрана в шлюбну сукню дівчина, скидає черевики на високих закаблуках і кидає їх на стіл, а сама ступає босими ногами у воду басейну, поступово скидаючи зі себе туніку-сукню: дівчина, зовсім гола, занурюється ціла у воду (справжню!) басейну. Все це мовчки. Воно вкрай несподіване і дуже дотепне. Тема п'єси — феміністична. 50 дівиць з Греції, що їх родини плянували одночасно повінчати з 50-ма кузенеми, тікають до Італїї і шукають там притулку у власника цієї вілли. Друга сцена, що мені дуже подобалася: несподівано гудуть гелікоптери і на сцені раптом з'являється десант парашутистів — всі у військових одностроях, (що нагадують нашу армію в Іраку!) Одна хвилина несподіванки для публіки, і мов на знак, всі ці хлопці скидають з себе військові камуфляжі і виявлається, що це — женихи-кузени, готові до вінчання, вбрані у смокінґи. Ціла вистава дуже до акторів вимоглива: Курбасівська акробатика доведена тут до максимум: є сцени де актори кидаються всім тілом на землю, б'ють головами до долівки ітп. — це повторяється і з дівчатами, і з хлопцями кілька разів (вони падають на передню частину сцени, яка, виглядало, була покрита якоюсь чи то ґумою, чи чорною м'якою тканиною, бо інакше такі вправи могли б довести акторів до каліцтва). Є і світляні ефекти, і сцени бакханалії, і симульовані вбивства, у висліді яких білі шлюбні сукні дівчат дістають червоні плями "крови". Вистава така вимоглива до фізичної вправности акторів, що я не можу зрозуміти, як ті самі люди можуть увечері грати знову ці самі ролі.

Субота, 26 квітня 2003. Доходить 10 вечора.

Завтра Великдень. Піду вранці до церкви, а потім на сніданок до Віри. Це рятуватиме мене від повної самотности в цей святочний час.

Сьогодні — річниця Чорнобиля.

Світом шириться нова паніка, пов'язана тим разом з епідемією хвороби SARS (Severe acute respiratory syndrome). Хвороба подібна до пневмонії, з високою температурою і дуже заразлива. Почалася в Китаю, а сьогодні, казали, є вже біля 5,000 випадків в 25 країнах світу і майже 300 смертних випадків. Найбільше уваги у зв'язку з цією новою недугою приділяють містам Бейжінґ, Гонґ Конґ і ... Торонто! До Канади привіз цю заразу хтось із Гонґ Конґу. Є вже навіть пересторога Світової Організації Здоров'я, щоб, мовляв, не їхати до Торонто! Така заява викликала вже зливу реакцій, бо очевидно наслідки такої перестороги не так медичні, як економічні. Зокрема страждають китайські ресторани, бо перелякані люди, включно із китайцями, перестали до них ходити. Також бояться люди літати літаками, бо мовляв, там найбільше можливостей для зараження через циркуляцію замкненого повітря. Найбільше справжньої загрози для медичного персоналу — деякі лікарні закриті кварантином.

Минулого тижня я була в кількох ювелірів, але виявилось, що зняти з мого пальця перстені — не така проста справа. Врешті я рішила, що треба піти до великого престижного закладу Bailey, Barnes & Biddle — поїхала спеціяльно аж до Willow Grove Shopping Center. І справді. В цій великій елегантній ювелірній крамниці при допомозі спеціяльного приладу розрізали мій заручиновий перстінчик і мою шлюбну обручку і зняли їх із пальця. Остапова обручка настільки більша, що вона навіть просунулась сама поза мій здеформований суглуб, отже її розрізувати не було потреби. Перстені дала я направити, побільшити і маю надію, що зможу носити їх на правому пальці — він (покищо) більш-менш нормальний.

Пару днів тому Мирослав Лабунька переслав мені фотокопії із брошури чи книжки, що називається: "Видатні українці світу" і вийшла в Ужгороді 2002 року у видавництві "Мистецька лінія". Там передруковане інтерв'ю, яке робив зі мною Юрій Бідзіля і яке вже було друковане в ужгородській газеті. В цій книжці, як видно з обкладинки, включені, крім мене, ще Всеволод Мардак (з Німеччини), Дмитро Штогрин, Лука Костелина, Марта Коломиєць, Омелян Русин (з Угорщини), Ігор Трач, Іван Фізер, Юліан Куляс, Йозеф Сірка (з Німеччини), Микола Мушинка, Юрій Бача, Ярослав Шуркала (також із Словаччини), Василь Горват (з Румунії), Василь-Ярослав Новицький і Маркіян Припхан (обидва з Австрії), Олександр Клібанець (з Угорщини), Осип Мороз, Леонід Рудницький, Ярослав Розумний, Богдан Футей, Іво Пополях (з Німеччини), Володимир Косик (з Франції), Франк Сисин, Ігор Качуровський, Андрій Ребет (з Німеччини), Мирослав Лабунька, Анатоль Камінський, Всеволод Ісаїв, Василь Маркусь. Цікаво, що я про таке видання нічого не знала — не розумію, чому Бідзіля або Жугай не прислали мені цієї книжки? А може вона ще іде до мене? Цікаво було б мені прочитати, що написано про цих інших. А про моє власне інтерв'ю скажу тільки: жаль, що редактори не виправили тих помилок, що були в газеті, де замість Фляєр є Фізер, замість Шпорлюк — Шпорлик, замість Зальцбурґ — Сасбург.

Вівторок, 29 квітня 2003. 9:00 вечора.

Пару днів гарячково працювала над ULE70 i ULE90 — навіть їздила вчора і сьогодні на PENN, два дні підряд, замість того щоб поїхати до Української Бібліотеки в Центрі. Справа в тому, що я замовила деякі книжки на Inter-Library Loan — тепер вони приходять, отже треба негайно використати. Оця нагла концентрація над ULE спричинена пляном поїздки до Урбани і бажанням ще цього року віддати до друку ULE70.

Але — всупереч моїм плянам і бажанням — буду мусіти перервати цю роботу, щоб знову взятися за справи НТШ-А — думала я, що голосування но. 13 буде останнім (його термін — 1 травня), але надійшли — серед інших матеріялів — праці нашого конкурсу про Переяславський договір — а це треба буде приспішеним темпом надрукувати, щоб встигнути до офіційних відзначень цього злопам'ятного політичного мезальянсу урядом президента України.

В неділю, на Великдень, була я в Церкві ще перед 8 вранці — встигла не тільки знайти місце на парковищі для авта, але і сидяче місце в лавці. Погода була весняна-сонячна, людей з'їхалось дуже багато (передусім новоприбулих з України), діти виводили гагілки. На полуденок поїхала на запрошену гостину до Віри Лащик і там відзначила свята у гурті Віриної родини. Були Софійка Титла з чоловіком і дітьми, Андрій Лащик (без Тамари!), Сяня і Альберт Кіпи з сином Марком (молодий абсольвент правничої школи, працює клерком у судді Футея — дуже задоволений із своєї роботи і професії — а пристійний, як голівудський актор!) Пізніше ще приїхав брат Альберта — Святослав з жінкою і дітьми. Він — лікар, але повний ентузіязму до нової технології інтернету і можливостей які відкриваються для майбутнього її застосування в науковій роботі і загальній освіті взагалі, а донечка його — підліток, молода поетеса, показувала мені поезію в прозі, що її написала з нагоди свята ґрадуації Марка — очевидно, англійською мовою — української вона не знає, здається, взагалі. Від Альберта довідалася я про деякі справи Нашої Української Рідної Школи (де зрезигнував із головства Лужницький), про кризу в УВУ (де мусять знайти нового ректора на місце Рудницького, який згідно із німецьким законодавством мусітиме вже цього року відійти), про господарство УВАН і Св. Софії (Альберт і в одній, і в другій установі заряджує справами майна!), про архіви і видавничі пляни — одне слово: цікава розмова на актуальні і близькі для мене теми.

Вчора були 13-ті уродини Ніни. Я послала їй подарунок, а також просила Марка, щоб купив їй спортову сорочку, яку вона сама собі вибрала (з іменем філядельфійського чемпіона баскетболу.) Маю надію, що вона буде тими речами задоволена. Ще не телефонувала.

Субота, 3 травня 2003. Вранці.

Сьогодні день народження Остапа. Скільки було б йому років, якби жив? 86! Маю ще нецілих чотири роки, щоб викінчити і видати книжкою друге доповнене і перероблене видання його бібліографічного покажчика. Це пляную до його 90-ліття. А завтра поїду до Баунд Бруку на проводи і буду на його могилі. Але мені не треба їздити до нього на могилу: там тільки рештки розкладеного тіла, а дух його зі мною тут вдома повсякчас.

Вчора весь день провела на похоронах Юлька Головчака. Передучора була панахида, вчора похорон і тризна в Yorktown Inn. Чортополохи причинилися до буфету: я й сама поїхала до Bell's Market і купила торт. Він останні роки дуже вже мучився — добре що помер. Галя і сама ледве тримається — хвора на серце, на діабет, майже сліпа — була тривога, що вона виснажена Юльковою хворобою і сама помре ще раніше від нього. Похорон був велелюдний, бо Головчак був активний в товаристі Св. Софія і в патріархальників.

Але ввечері я мала досить небуденну приємність бути вперше на концерті в Curtis Institute. Виступала з дипломним речиталем молоденька українка — Соломія Івахів, скрипаль. В програмі разом з нею брали участь ще камерний оркестр Інституту, та двоє різних піяністів-акомпаніяторів. Соломія — молоде ще дівча, але це вже справжній віртуоз. В програмі були концерт но. 4 Моцарта (з камерним оркестром), Соната Гіндеміта (сольо, без акомпаніяменту), Соната но. 2 Брамса і Фантазія на теми з Ґуно Фавста — Вєнявського (обидві з фортепіяновим супроводом). Невелика заля (200 осіб?) була вщерть заповнена людьми — українців було може із 30. Curtis Institute of Music, в центрі міста недалеко від Rittenhouse Square, — це престижна і славна на весь світ музична школа, побудована на приватній фундації. Туди приймають тільки найбільш обдарованих учнів і дають всім повні безкоштовні стипендії. Будинок сам дуже елегантний, старий: стіни — панелі темнобрунатного, різьбленого дерева. Сцена невеличка, але — на несподіванку глядачам таким як я, в другій частині концерту, коли прибрали крісла музикантів камерного оркестру, із під землі піднявся на сцену величезний концертовий фортепіян. Акустика, очевидно, також першорядна. Я їздила на цей концерт в товаристві сестер Вакуловських їхнім новісіньким автом — зеленою Toyota Camry.

Чекає мене ще один похорон, бо помер син Віри Кліш, Марко. Він останніх кілька літ працював журналістом у Києві, там одружився і мав намір залишитися. З дитинства хворів на серце, але приїхав до Америки лікуватися від рака. Не вдалося врятувати його. Я особисто Марка не знала, але знаю добре його маму і дуже мені за неї прикро. Немає гіршого, як хоронити власних дітей. А вона ще має стареньку маму, що їй вже понад 90, та й стару і хвору чоловікову сестру, що їй вона виявляє багато уваги й опіки. З нею живе ще другий син — Адріян. Інтелігентний молодий чоловік, але, здається, не дуже успішний, нежонатий, не знаю навіть чи працює і де.

Хоч я і дуже активна, не почуваюся надто добре. Від 1 травня не беру вже ліку prednisone — до цієї зміни підходила я поступово, але вже коли перейшла була на 1 mg кожного дня відчула зміну на гірше. Повернулися артретичні болі, навіть коліно почало давати про себе знати. По ночах часом не сплю. А ось від передучора на лівій нозі вгорі з'явилися якісь сверблячі червоні плями — немов би якийсь ivy poison. Не знаю, що це таке, але воно дошкуляє: свербить, пече. Я тепер бачу, що моє знамените самопочуття минулого року було наслідком не гімнастики, Vioxx, Glucosamine — a prednisone-у. Це мене журить. Не хотіла б я бути весь час на цьому стереоїдальному лікові, бо він небезпечний і для костей, і для очей. Доведеться послухати що про це думає Форсія? Чи не треба буде мені піти до неї ще перед замовленим візитом?

По ночах читаю "Дві жінки Алберта" — роман Богдана Бойчука. Позичив мені цю книжку, на рекомендацію Віри Лащик, Альберт Кіпа. Купив в Києві, побачивши такий заголовок. Маю змішані почуття щодо цього роману — ще не скінчила — але думаю над тим чи має книжка, як сказав би не літературознавець, а правник, "redeeming social value"? Бо коли йдеться про еротику (щоб не сказати порнографію!) то при обмеженому діяспорному словнику Бойчука вона не звучить так дотепно, цікаво і свіжо як у Шкляра чи Винничука, а тому від неї буває ... нудно!

Четвер, 8 травня 2003. 9:20 ввечері.

А мені таки довелося піти на медичний огляд! Сьогодні вранці, скупавшися, я побачила, що на лівій нозі вгорі струпи досить великі і далі дошкульні і подумала, що це може бути щось серйозніше, ніж звичайна екзема. І справді. Форсії правда сьогодні в офісі не було, але я домовилася телефоном і прийняв мене о 1-ій годині Bill Edwards, nurse. Подивившися на мою ногу, закликав ще на консультацію дижурну лікарку (Вайнбаум? Вайнтрауб? така симпатична, з широкою кучугурою сивавого волосся — прізвища не запам'ятала) і вони прийшли до висновку, що це shingles, або по медичній термінології — Herpes zoster. Моя медична енциклопедія дає таку невтішну дефініцію цієї біди: "an infection of the nerves that supply certain areas of the skin. It causes a painful rash of small, crusting blisters. After the rash heals, pain may persist for months, or, rarely, years." А ще знайшла я таке: "The competence of the immune system declines with age; this decline is probably accelerated by stress and by the use of corticosteroid drugs." Ну, на особливий стрес тепер нарікати не можу, але... невже це наслідки моєї курації преднісоном?

В суботу їду до НЙ на збори поширеної управи НТШ-А. Славкові завтра роблять невеликий хірургічний забіг — вставляють якусь рурку, щоб легше було брати кров і давати хемотерапію — отже він, правдоподібно, не зможе по мене приїхати. Я вже зробила заходи, щоб поїхати поїздом — NJ Transit, з 30-ої вул. поїздом но. R7 до Трентону, а там — пересідка. Я вже їздила подивитися і навіть купила собі квиток. Нормально повинна б я поїхати автом до Мелроз, там сісти на поїзд R1 до головної станції, а тоді пересісти на R7. Отже три пересідки. Повернувшись увечорі, чекало б на мене на станції авто. Але є певні комплікації. Саме тепер почали якусь перебудову і роблять її по суботам-неділям. До Трентону, здається, поїзд їде нормально, але з Мелроз до головної станції буде проблема — там заповідають тимчасове получення автобусами, а це — погано. Отже я подумала, що мені треба буде поїхати до головної станції на 30-ту вулицю не поїздом, а метро. А це значить, що я не братиму авта, бо на станції Fern Rock залишати його було б не так вигідно, а може й небезпечно. А це значить, що не зможу повернутися пізно, а треба буде мені повернутися ще за дня до Філядельфії. Отже буду на засіданні, але не зможу залишитися на виступ Головатого, який заповіджений на 5-ту годину.

Пару днів уже підготовляю звіти, тим разом не тільки звіти на засідання, але і за всю трирічну каденцію (їх друкуватимуть напередодні загальних зборів, що будуть 24 травня). Є за що звітувати: дали ми за три роки 32 гранти на суму $182,479! Зверталася до мене Лариса і Номінаційна Комісія і я дала згоду прийняти номінацію на пост голови Видавничої Комісії на ще одну каденцію — під умовою, очевидно, що збори виберуть знову Ларису головою! Роблю це без особливого ентузіязму, бо праці справді багато, і зовсім певно, знаю це вже сьогодні, не прийму такої номінації на третю каденцію, якби її мені пропонували. Але відмовитись тепер — незручно, адже праця була успішна і велика, отже поновна номінація — це вотум довір'я і признання.

Почала я замовляти книжки для ULE70 на Inter-Library Loan через Biddle Law Library. Встановили мені процедуру і вона уже дає мені неабиякі плоди. Дістала я вже і передруки Франка і Лесі Українки, що їх ніколи раніше не бачила, знайшла рідкісне видання "Землі" Довженка, а сьогодні саме скінчила описувати справді оригінальну знахідку: Ribald Russian Classics, передрук книжки виданої первісно в Парижі 1897, що — виявляється є збіркою "порнографічного" українського фолклору! "Our object is not 'Pornography for the sake of pornography', but 'Pornography for the sake of science" — каже до пересади цнотливий перекладач, що його оправдання звучать трохи смішно, бо в цих трохи вульгарних жартах і анекдотах жодної справжньої порнографії немає. Якби так він прочитав собі Бойчука або Винничука!

17 травня 2003, субота, пополудні — доходить 4.

Мала я добрий намір помити й почистити авто, а також треба було б скопати грядку, купити й посадити квіти. Але я втомлена і вирішила сісти за комп'ютер. Вранці тільки поїхала на пошту, а потім до Дженарді купити харчі — і вже втомлена.

Це очевидно наслідки мого shingles, що — знайшла я у словнику — називається по нашому "оперізувальний лишай". За минулі два тижні я чотири рази була в клініці на PENN: ночами мені дошкуляло, а масть, що її мені Бил поручив вживати чотири рази на день, не тільки не допомагала — але робила біль ще прикрішим. Вчора нарешті прийняла мене Форсія. Казала припинити намащування кремом, приписала курацію збільшеними давками ... преднісону (аякже!), дала рецепту на лік тайленоль з кодеїною, щоб приймати на ніч на біль. А ще мені дуже дається взнаки алергія: довкола прекрасна весна, цвітуть азалії і рододендрони, а з мого доґвуду вже опадають пелюстки. Одночасно з дерев сиплеться квітковий пилок: авто покрите брудним жовтим пилом, а я пчихаю, кашляю і з носа мені тече. Сьогодні я вже чуюся значно ліпше і маю надію, що незабаром прийду до норми.

Замовила я вже літак до Урбани. Тепер це справа значно коштовніша, ніж раніше: з податками квиток в обі сторони коштуватиме мені 418 дол.! Лечу 11 червня, повертаюся 24-ого. Вже прислали мені прелімінарний список учасників цьогорічної літньої лабораторії. З України зголошень обмаль, але я маю надію, що їх насправді буде більше. Натомість моїх знайомих з діяспори є ціла низка: обоє Рудницькі, Розумний, Головінський, Гумецька, Карк, Лужницький, Миронюк, Сацюк, Сохоцька, Соловей, навіть Мирослав Лабунька і Наталка Даниленко! Нажаль немає на списку Оксани Пахльовської, але може вона ще зголоситься, бо писала, що мабуть приїде на один тиждень. Якщо її не буде і не буде якихось цікавих людей з України — конференція для мене буде менше привабливою.

Але роботу свою інтензивно готую, щоб мати більш менше точний план, за якими в Урбані шукати матеріялами. Фактично за минулий місяць — не зважаючи на справи НТШ-А — мені вдалося чимало зробити для ULE. Незабаром надрукую вже прелімінарний текст ULE70 і почну працю над покажчиком. Але водночас працюю і над ULE90 — це буде останній том цієї серії — щоб лиш добра доля допомогла мені його завершити.

В останніх кількох днях допомогала Максимові робити редакцію Трилісового перекладу книжки про Підмогильного. Саме переслала йому 4 розділ. Є чимало проблем з перекладом — передусім є певні літературознавчі концепти, які не мають досі українських відповідників, напр. bad faith, mauvaise foi, і це викликає труднощі. Але назагал мені приємно зануритись у добру українську мову перекладача і я рада, що ця книжка нарешті вийде українською мовою.

Рівночасно, саме два дні тому (15 травня) написала я до Лариси Копань листа з пропозицією, щоб "Пульсари" видали мої "Поезію і прозу", тобто передрук "Тихих розмов" і "Самотнього місця під сонцем" — без чужомовних перекладів моєї поезії і без моїх перекладів англомовної прози. Побачимо, як вона зареагує на мій план. Для поезії я могла б послати готову електронну касету, прозу треба було б віддати комусь до мовної редакції. Таке видання не повинно бути надто коштовне, але я хотіла б 2,000 примірників, у м'якій оправі (щоб книжка була доступна читачеві в Україні), та й з якимсь гарним мистецьким оформленням. Послала я "Пульсарам" обидві книжки для ознайомлення.

Отримала недавно несподіваний подарунок від Тадея Карабовича з Польщі — його том поезій та його польські переклади віршів Віри Вовк. Саме Вірі завдячую цю несподіванку, бо вона Карабовичеві порекомендувала мої твори для перекладу і подала мою адресу! Приємно таке почути! Сьогодні я надала до Карабовича свої "Тихі розмови", "Самотнє місце" і — для ліпшого знайомства — свою "Автобібліографію". При тій нагоді мала цікавий досвід на пошті. Офіціянт дає мені кошторис скільки коштуватимуть посилки авіопоштою і виходить щось понад тридцять долярів. Це мене заскочило. Раптом з поміж людей, що чекають в черзі озивається якийсь консумент: а чому б вам не послати цього Global Priority Mail? Виглядає, що тим шляхом за кожну посилку в їхньому конверті платиш по 9 дол., без уваги на вагу. Отже за дві — 18 дол. Таку пораду повинен був дати мені працівник пошти, а не її клієнт! Я була вдячна за цю типово американську приватну ініціятиву — було тільки досадно, що довелося ручно наново нашкрябати адреси ітд., замість того, щоб посилки пішли з гарно наклеєними адресами, митними наліпками ітд., що їх я підготовила вдома. Научка на майбутнє! Пошта тепер дуже дорога. Недавно я посилала Пахльовській свої книжки до Італії і послала їх кораблем, бо літунська пошта була надзвичайно коштовна.

Завтра приїздить до мене Софійка Геврик. Вона буде в неділю на христинах у своєї родички, а потім може вдасться зробити сходини Ради Бібліотеки.

Неділя, 18 травня 2003. Пополудні.

Чуюся ніби ліпше, наніч навіть жодного ліку не приймала — не боліло. Але вранці помітила, що обличчя в мене порожевіло, немов би від гарячки. До церкви не ходила, але зате засіла до ULE і дуже багато працювала, а між тим випрала машину білля, зварила собі обід, дивилася на політичні передачі "This week" i "MacLaughlin Report".

У висліді моєї праці над ULE, шукаючи ідентифікацій поезій, знайшла повний текст вірша Рильського, що його часом люблю цитувати. Запишу для майбутнього вжитку, щоб за ним не шукати, якби був потрібний:
"Лише дійшовши схилу віку,
поезію я зрозумів,
як простоту таку велику,
таке єднання точних слів,
коли ні марній позолоті,
ні всяким викрутам тонким
немає місця, як підлоті
у серці чистім і палкім..."

На цьому Рильський повинен був зупинитися. Принаймні на цьому зупинюся я, бо як поет модерний, що вживає і білого і вільного вірша, я зовсім не згідна з тим, що "рими мусять бути вірні, як друзі" і що порівнання — це немов дельфін, що не знає чому саме зринає він у даному місці. Фактично деякі строфи цього "Поетичного мистецтва" можна було б навіть вжити як аргумент проти традиційної поетики. Але переглядаючи томики колись улюбленого мною поета, бачу, як справді багато в нього "паровозів", крім тих, що надруковані в томі, в одній книжечці знайшла навіть додатково переписані власною моєю рукою в 1947 ще році два вірші про Сталіна.

А ще заки викину записку, хочу відмітити знайдену серед моїх бібліографічних нотаток таку родзинку: в журналі Ukraine (no. 9, 1991), на обгортці кольорове фото президентів Буша сен. і Леоніда Кравчука з таким написом: "The United States is hoped to understand aspirations of the Ukrainian people" — і те саме потім повторене в тексті. Це взір вжитку англійської мови нашими спеціялістами в Україні. Я свого часу навіть написала записку Марічці Доценко, звертаючи увагу на деякі неправильні кострукції, що часто появляються в повідомленнях їхньої журналістичної аґенції. Але сказала мені, що нема надії, щоб можна було на це звернути комусь увагу. Вони вважають, що знають краще і не хочуть вчитися. А я думала, що завдам собі трохи труду, щоб їм допомогти. Тепер вже не трачу на це часу. Але поволі час вчить і їх і сьогодні бачу в різних інформаційних повідомленнях з України цих помилок менше. Але в наукових виданнях резюме англійською мовою буває таке неграмотне і повне друкарських і інших помилок, що ліпше, якби його не було взагалі.

По ночах тепер читаю в кількох числах "Кур'єру Кривбасу" спомини дружини Юрія Бадзя Світлани Кириченко "Люди не зі страху". Заголовок мені не подобається, але самі спомини — знаменито написані, потрясаючі. Вони дуже добре віддають атмосферу, в якій творився дисидентський рух України, зокрема наглядно вказують на те, яка це була невеличка і осамітнена горстка людей. Тут немає тої лірики і поетичності, які притаманні спогадам Жиленко, але це може і є їх великою прикметою. Такого точного відображення побуту і подій цього часу я, здається, досі не читала. Авторка видно добре розуміє, що афектацію і лірику треба тримати на припоні, а драмі життя не потрібно додавати мелодраматичності. Чого варта описана сцена, де батько, прощаючись в час арешту з 11-літньою донечкою шепче їй у вухо два слова "помпа для матраца"! І дитина знає, що це треба тримати в секреті, що це місце сховку батькового рукопису. Боже мій, я вчора пів ночі проплакала над цими споминами. Сказала про ці речі Софійці і погодилася позичити їй перші два номери (152 і 153), а цього матеріялу є ще і в наступних числах. (А ще, як бачу із першої нотатки, були якісь початкові частини друковані в "Дніпрі" — треба буде мені за ними пошукати. Це може в моїй очах реабілітувати журнал "Дніпро", який передплачує бібліотека Ван Пелт, але який мені чомусь останньо видався дуже казьонним і навіть майже радянським.) Журнал "Кур'єр Кривбасу" тепер зробився надзвичайно цікавий, це фактично поважний суперник "Сучасності". Варто було б, щоб Гусейнов знову колись приїхав до Урбани — тепер ми вже справді знали б з ким маємо діло (хоч він і тоді при першій зустрічі робив надзвичайно позитивне враження!)

Одержимість Бадзя і ці спогади його жінки додають і мені завзяття працювати далі над своїми проєктами. Як могли ці люди в таких страшних умовинах працювати з вірою в Україну, як міг Бадзьо переписувати свій трактат після втрати першого варіянту знову і знову, то я тут в ідеальних умовинах теперішнього свого осамітненого життя, забезпечена фінансово і ще не зовсім позбавлена сили й енергії, маю хіба обов'язок тримати себе в дисцинпліні праці, бо при моїх далекосяглих плянах можу хіба сказати за Ліною Костенко: "здається часу я не гаю, а не встигаю, не встигаю..."

А про Ліну також варто було відмітити цікаву сензацію. В "Книжник-рев'ю" недавно появилася стаття, де пишуть, що Ліна має претенсії до Найдана за те, що без її дозволу видав "Пейзажі пам'яті" і збирається подавати його до суду! Найдан дякує в книжці, що Пахльовська здобула йому дозвіл на переклади, але стаття пише, що, мовляв, дочка не мала права давати такий дозвіл! Я вже питалася про це Оксану — обіцяла мені за пару днів написати. З Ліною непорозуміння легко можна собі заробити — жінка темпераментна, примхлива, непередбачлива у своїх реакціях. Я вже й сама мала з нею такий досвід, коли воювала за її ім'я в радянській антології, а потім показалося, що це вина не радянських редакторів, а самої Ліни Костенко! Сама мені про це розповіла в час візити в нашому домі!

Вівторок, 20 травня 2003, 10 год. ранку.

Передучорашню ніч чулася так, що три рази мірила собі тиск крови, а вже о 6-ій ранку потелефонувала на клініку. Правда, залишила тільки прохання, щоб до мене потелефонували. Це не дало наслідків і я 9:30 зателефонувала знову. Нарешті вдалося двічі поговорити з Билом, а він в свою чергу говорив із Форсією (поміж іншими її пацієнтами). Справа в тому, що мені помітно піднісся тиск крови: перший раз, коли мірила передучора було 176/100 з пульсом 112. Це напевно наслідки курації преднісоном. Але Форсія потішила мене, що це пройде і щоб курації не міняти і переривати. Вчора пополудні я вже чулася добре, навіть поїхала купити і посадила квіти (Сама з себе сміюся: вночі вмирала, а тепер саджу квіти!) Але сьогодні вранці — обличчя знову червоне, немов від ружу, а тиск вранці був 150/79 з пульсом 52. Вчора, немов на пересторогу For whom the bell tolls, по мою чорну сусідку приїхала швидка допомога і забрала її до лікарні.

Маю дві несподівані комплікації. Передусім повідомила Пахльовська, що вона таки не приїде цього року до Урбани. Жаль. Друге — також пов'язане з Урбаною — вчора прийшло травневе число "Сучасности" а в ньому ... моя стаття про спогади Костюка! А я мала намір читати її як доповідь в Урбані, ще й перестерегла по е-пошті редакцію, щоб не друкували перед червнем! Не тільки зігнорували це моє прохання, але ще — і це вже вдруге! — представляють мене, як члена Об'єднання "Слово" — "Слово" давно померло, а вони далі роблять йому рекляму! (Як їм вже так залежить на визначенні членства — хоч я думаю, що це зайве! — могли б написати, що я член Спілки Письменників України, ПЕН-Клюбу, НТШ-А, УВАН).

Це мені справи комплікує. Адже не читатиму доповіді, яка вже надрукована. Треба буде на швидку руку підготовити щось інше. Я давно ношуся з думкою про листування Остапове з Гординським — з цього колись могла б навіть вийти книжка. І це, очевидно, нова дослідча робота, якої ніхто інший не міг би зробити, бо оперта на єдиному архівному примірнику листування. Отже це могло б мати якусь вартість. Але я ще й сама усього цього листування не читала, та й навіть не певна, чи маю вже повністю зібрані всі ці листи. Та й заплянувала я підготовку ULE (добре, що вже багато чого встигла зробити!) Часу лишилося мало (ще й мають приїхати на весілля Ренати Шпон Леся, Мотря і Андрій — саме напередодні мого виїзду до Урбани!) А найбільше потерпить на цьому книжка про Підмогильного — бо ось Триліс прислав 5 розділ, а я не зможу за це взятися.

А зараз мушу поїхати до Української Бібліотеки — це напевно востаннє на добровільну працю, але вже домовилася завести Оксані Фаріон передані Софійкою книги Віри Вовк, отже поїхати мушу.

Вівторок, 27 травня 2003, год.3:30 пополудні.

Ось-ось приїде Софійка Геврик — сьогодні будемо мати засідання Ради Бібліотеки. Я вже на добровільній праці в Бібліотеці сьогодні була — закаталогізувала три книжки, а потім поїхала до супермаркету за харчами. Вечерю маю готову, отже тільки чекаю на Софійку і можу сісти до записок.

Передусім треба відмітити важливу подію: в суботу, 24 травня, відбулися загальні збори НТШ-А в Нью Йорку. Ларису перевибрали (тим разом не було опозиційної листи!), а я дала згоду бути ще одну каденцію на пості голови Видавничої Комісії. Отже матиму ще три роки великої громадської праці. Але це вже востаннє. Зрештою, Лариса також мабуть уже не схоче бути головою на третю каденцію — вона навіть натякала на те, що варто було б у статуті зробити обмеження головства до двох каденцій, за американським зразком. Я також думаю, що це здорова традиція, яку варто наслідувати. Але вона, нажаль, рідко практикується в українському діяспорному суспільстві. Збори пройшли добре, внесено деякі зміни у статут. Контрольна Комісія (тобто Леонід Рудницький) не звернули уваги на мою працю, навіть не знаю чи читали мої звіти. Натомість вирізнили стипендійну комісію Воронки, але як! Звернули увагу, що стипендійній комісії потрібний правильник і більша внутрішня комунікація. (Добрий мені комплімент!) Зі звіту Рудницького видно, що він має особистий інтерес: хвалить тих, що вже дали, або в майбутньому можуть дати йому гроші. Я тепер ех officio буду також членом Стипендійної комісії, а Воронка членом моєї, видавничої. Практика показала, що добре нам знати і координувати свою діяльність. Тому що в мене у праці Видавничої комісії головними постулятами були не тільки намагання втримати якийсь науковий рівень, що за нього не було б соромно, але також проглядність, об'єктивність та послідовність рішень, я запропоную Воронці ввести у правильник стипендійної комісії засаду, щоб члени управи і контрольної комісії НТШ-А не могли бути кандидатами на стипендії, бо така практика — це конфлікт інтересів, пряма дорога до корупції.

Крім звітів на збори НТШ-А, я в минулому тижні думала чимало про доповідь до Урбани, переглядала знову Остапів архів. На мою прикру несподіванку, листи Гординського і до Гординського, що їх десь є ціла пачка, виявилося, ще не є у папці упорядкованих матеріялів і я ніяк не могла їх знайти. Це мене збентежило. Вони, очевидно, знайдуться, не пропали. Але тепер шукати їх як матеріялу для доповіді — запізно. Я змінила тему: взяла з архіву справу Остапової статті про Бабая у Теремі, перечитала все листування, знайшла серед друкованих Остапових статей радіо-коментар "Лібералізм проти консерватизму" друкований в "Америці" — і коли в суботу їхала на збори до Нью Йорку вже була спокійна: плян доповіді вже був готовий у голові. В неділю і понеділок нікуди з дому не виходила, засіла за комп'ютер і violá! — моя доповідь до Урбани вже готова! Назвала я це: "Свобода слова в літературі діяспори: закуліси одної публікації з-перед 30 років" (на основі архівного листування)." Штогрин і інші бандерівці не будуть захоплені моєю темою, але тема ця досить цікава для безстороннього слухача. А при тому згадаю добрим словом і свого Остапа і Бабая.

Я рада, що доповідь не висить наді мною вже, як меч Дамокля, і що я зможу ще взятися і за іншу роботу перед виїздом до Урбани. Триліс вже прислав Максимові і шостий — кінцевий розділ книжки і я завтра вже сяду за коректу, щоб справу приспішити.

Між іншим, сьогодні отримала електронного листа від Л. Копань, від "Пульсарів". Поставила мені тентативний кошторис на понад 5,000 дол. на мою книжку "Поезія і проза". Це мене заскочило. Не розумію чому це мало б бути так дорого. Адже я пропоную їм готовий комп'ютерний склад цілої книжки і тільки кілька оповідань треба мовно зредагувати і набрати на комп'ютері. Правда, я хочу аж 2,000 примірників, у м'якій оправі, та й з мистецьким оформленням... Але дивує мене: Максимова книжка потребувала не тільки набору, макетування, але і перекладу, а кошт її тільки 4,200! Не знаю, як вони це калькулюють?

Середа, 11 червня 2003. 9:30 вранці, на аеродромі у Філядельфії.

Останній мій запис у "щоденнику" був 27 травня! Це свідчить не так про моє легковажне ставлення до щоденника, як про факт, що я була дуже зайнята іншими справами: доповідь до Урбани, підготовка бібліографічної праці, весілля у родині, гості — Мотря, Андрій і Леся.

Весілля Ренати Шпон, яка виходила заміж за хлопця, що називається Michael Montgomery, відбувалося у вибагливій, колись панській приватній садибі "Highlands", досить далеко на північ від Філядельфії. Гарний, великий, старий будинок на великій, зеленій, залісеній посілості. Плянували робити церемонію вінчання на дворі, але ішов сильний дощ, отже все відбулося в будинку. Гостей було може із двісті, обід був першорядний, але для мене єдиною його атракцією була зустріч із родиною, що її рідко бачу, зокрема з моїми кузинками Лялею Шпон, Христею Дольницькою та Вірою Датон (була там і Марта Канвей, але я її не бачила). Мотря, Андрій і Леся — всупереч моїм порадам — взяли собі на два дні кімнати в недалекому готелі, так що до мене вони приїхали в неділю, вже після суботнього весілля. Я, на щастя, не мусіла їхати туди сама автом, а прилучилася до Люди, Зенка, Боба і Марти Чайківських.

Коли я вже при темі весілля, мушу зареєструвати маленьку сензацію: 1 червня, в неділю, в нашій Михайлівській церкві відбулося вінчання... Мирослава Лабуньки! Про це я довідалася post factum: подзвонив мені про це сказати в середу, тобто три дні пізніше, Ярослав Колодій! Потім потвердила цю вістку з додатковими інформаціями Софійка Геврик, бо Лабунька з новою своєю жінкою Іванкою були в Гантері і склали Геврикам візиту. Вона зі Львова, вдова, обоє вони з чоловіком були приятелями Марійки і Мирослава. Буду мати нагоду з нею познайомитися, бо вони обоє будуть в Урбані. Ну, що ж: хай їм щастить! Мирослав активно шукав жінки і різним знайомим про це говорив. А Форсія, яка була лікарем Марійки і тільки двічі говорила з Лабунькою, сказала мені колись давно: він напевно скоро ожениться знову! Добре, що я вже і йому, і Ікові, і Ії пригадувала і питалася, чому досі не вийшли друком Марійчині спогади? Тепер уже про це не випадало б мені говорити.

В неділю Мотря, Андрій і Леся були в мене на сніданку, а на вечерю пішли до Вакуловських. Я також була запрошена, але прийшла пізніше, бо пішла на танцювальну імпрезу, зорганізовану на привітання Роми Прийми, яка тепер перенеслася жити недалеко від Філядельфії. Я була там тільки дві години, а потім вийшла, щоб поїхати на гостину до Вакуловських.

В понеділок мої гості в мене снідали і вечеряли, а на полуденок їздили до Максимовичів. У вівторок, після снідання, вони поїхали вже додому — по дорозі мали ще вступити до Івана Головінського. Вдалося також полагодити одну ділову справу: Софійка робить у Гантері виставку малярів і просила Мотрю привезти якісь картини. Мотря привезла три і Софійка їх у мене ще в неділю забрала (Вона була тут на зборах округи СУА).

Туся Вакуловська підвезла мене сьогодні вранці до Fern Rock. Але вже маю невелику комплікацію: взяла собі до наплечника канапку, яблуко, виноград. Це було в плястиковій торбинці — не знаю, чи випало, чи хтось витягнув — але нема! І наплечник був розкритий, коли я прийшла сюди!

Середа, 11 червня. 7 РМ, місцевого часу. Урбана/Шампейн.

Tornado warning вигнав мене передвчасно з бібліотеки. Я рада, що прийшла вже додому. За вікном справді чорні хмари і не знати, що вони ворожать. Але покищо не було інструкцій сходити до підвалу.

Господарські справи забрали мені кілька годин, бо хоч Illini Tower тепер під іншим зарядом, килими і деякі меблі — нові, то в кімнаті не було ні рушників, ні простирадел, ні коців, ні подушок, ані лямпи на робочому столі — а без цього я не могла б ні жити тут, ні працювати. Ще й затявся ключ і не можна було дверей відкрити. Була я вже в Colonial Pantry i купила сік, молоко і Raisin Bran. Хотіла піти на перекуску до Panera, але там, виявляється — Nota bene! — замикають вже о 4-ій!. З'їла я салату в італійській якійсь кафетерії на вул. Green, а тоді пішла до бібліотеки, перевірила на комп'ютері деяких авторів і принесла собі з десяток книжок до кімнати, в тому числі 8-ий том спогадів Смолича, який думаю по ночах читати. Решта — передусім збірки поезій потрібні для ідентифікації перекладів. Все це, очевидно, було можливе тому, що я негайно після приїзду пішла зареєструватися в Russian & East European Center, щоб отримати картку до бібліотеки. Мені треба буде принести собі трохи книжок, бо прочитала на дверях, що 14 і 15, в суботу і неділю, бібліотека взагалі буде зачинена, а так то вона відкрита тільки до 7-ої вечора, а в суботу і неділю до 5-ої. Слов'янський відділ, куди я пішла десь біля 6-ої, замкнули вже о 5-ій — це їх нормальний час, треба це мені мати на увазі.

Тут, очевидно, нікого з наших ще нема. Моє мацюпеньке радіо (дарунок Максима) є мені приємним компаніоном.

Субота, 14 червня 2003. 9:00 вранці.

Бібліотека сьогодні і завтра — закрита. Знаючи це наперед, я нанесла собі трохи книжок — зокрема 6 томів Ukrainian Quarterly, щоб могти працювати вдома. Чи з уваги на нові якісь приписи, чи тому що ще офіційно не почалася сесія Summer Lab, спершу не хотіли мені видати додому оправлених томів журналу. Але я не поступилася: сказала, що минулими роками завжди видавали періодику, а тепер це тим більше важливе, бо будуть зачинені на вікенд. Залишила їм час, щоб "порадилися начальства", а тоді, кілька годин пізніше, зголосилася по ці журнали! І моя впертість, очевидно, дала позитивні наслідки. Але в бібліотеці помітні зміни: чимало нових видань з україніки — нема, а немає також журналу Agni, де є чимало перекладів з української літератури. Цікавий парадокс: американські бібліотеки мають всякі українські видання, а не мають цього досить цікавого американського літературного видання, що його редагує Аскольд Мельничук: немає Agni ні на PENN, ні в Торонто. Не купили досі і моєї ULE80 — я це вже помітила два роки тому. Тим разом, при нагоді розмови в довідковому відділі про Ukrainian Review (нема останнього випуску за 1999 рік, ані пізніших — невже журнал перестав виходити? Це можливе, бо бачу, що Vera Rich тепер працює для RFE/RL...) — я таки в розмові звернула їм увагу на те, що не мають найбільшої моєї бібліографії, хоч дві менші в них — оправлені — стоять промінентно в українському довідковому відділі! Сказав мені бібліограф, що вони автоматично отримують книжки з Укр. Книгарні, але бачу, що і інших нових Research reports вони не мають!

Пару днів інтензивної праці в бібліотеці дало вже наслідки. Тепер, правда, мені головним чином потрібні ідентифікації перекладів, а з тим особлива морока: часом треба переглянути кілька збірок поезій якогось автора, щоб знайти один якийсь вірш. Та й ідентифікація оперта на самому заголовкові, а не на порівняльній аналізі текстів — справа рисковна. Можуть бути і помилки!

Мої пошуки дали мені і пару особистих дивідендів. Побачила з деяким здивуванням, що є тут вже мої "Ключі до царства" — отже купили не в мене, а в Україні. Я привезла один примірник на дарунок для Штогрина і думала, що це буде йому несподіванка! Мають вони, хоч ще не закаталогізований двотомник "Twayne Companion to Contemporary World Literature", що його видав цього року World Literature Today. Про існування цього видання я довідалася, коли вчилася як шукати на інтернеті за допомогою Google, бо там передрукували мою статтю з 1978 року. Пішла я до відділу Modern Languages, на четвертому поверсі, і там дали мені цей двотомник оглянути. Солідне велике видання. Але моя стаття там — єдина згадка про українську літературу взагалі! А є там 300 статей і 150 рецензій вибраних за всі роки існування квартальника! Видно комусь моя стаття подобалася! Неабиякий комплімент! Дивує тільки, що про цей передрук я була б і зовсім не знала. Правда, copyright WLT має, отже мого дозволу, мабуть, не потребує. Але могли бодай повідомити з чемности — та й може заохотити до купівлі цього (напевно дуже дорогого!) видання. Найгірше, що є там у відділі "Note on contributors" інформація про мене, яка не відповідає правді. Сказали про мене: "Translator and specialist in Ukrainian literature. Professor Emerita of Law at U of P. Author of an annotated biblio. ULE 1980–1989." Ну, я не тільки ще живу, але і постійно дописую до WLT — могли були написати і запитатися.

Зовсім випадково, шукаючи за чимсь іншим, натрапила в книгосховищі на Who's Who in Am. Law. З цікавістю перевірила, що про мене є і в 6 (1990–91), і в 7 (1992–93) і у 8 (1994–95) виданнях!

Мала вчора неабияку заковику з телефоном. Вперше в житті купила телефонну картку, але чомусь ніяк спершу не могла додзвонитися до Торонто. Нарешті додзвонилася з іншого апарату в канцелярії. Говорила тільки із Стефком, але залишила йому свій номер телефону і вістку, що я вже тут і все гаразд. До Віри Лащик таки додзвонилася на картку з телефону в моїм помешканні. А я тут покищо сама — сьогодні-завтра, мабуть, приїде хтось до сусідньої кімнати.

Харчуюся молоком, соком, хлібом з Панери, зупою. Дуже бракує мені свіжих овочів — я що живу вдома на бананах, яблуках, помаранчах, винограді, полуницях, кавунах, динях — не мала в роті свіжих фруктів від середи (а ще загубила ті, що взяла з дому!) В крамницях довкола тут ніде свіжих овочів не продають, а супермаркети далеко і до них треба їхати автом. Як тільки з'явиться тут хтось із приїжджих — зокрема як приїде Іван Карк, який напевно матиме авто — я попрошу, щоб мене завіз до супермаркету! А ще дрібниця, але комплікує справи: в Панері продають знаменитий хліб і я купила собі бохонець sourdough з маком і різним зіллям, та ще й до нього якесь дороге і смачне варення. Але нові приписи контролю на аеродромах такі, що я перестала возити зі собою Swiss Army Knife, який завжди роками ставав мені у пригоді. Тепер я маю тільки маленький пластиковий ножик і не маю чим врізати хліба!

Зате привезене мацюпеньке радіо зовсім вистачає, щоб ловити добру клясичну музику і я сьогодні вранці навіть слухала скрипковий концерт Бетговена — мій улюблений твір!

Субота, 14 червня. 8:30 РМ.

Вже маю сусідку: вона називається Ruth Biro, є професором Duquesne University в Пітсбурґу, спеціялізується в літературі і навчальних матеріялах, пов'язаних з угорським голокостом. Вона — великих розмірів фальшива блондинка, десь певно після п'ятдесятки, була замужем за угорцем, трохи знає угорську мову, але походження її мішане — скандинавсько-французьке, etc. Їздила кілька разів до Будапешту і взагалі подорожує по світу, була недавно в Італії, а пару тижнів перед візитою Буша була на конференції про голокост у Кракові, відвідувала Auschwitz. Трохи вона занадто багатомовна, маю надію, що не буде мені заважати працювати.

Приїхала вже також Оленка Сацюк. Ми вже разом з нею пройшлися аж до театру — перевірити чи і що там грає. Але там, замість на виставу, трапили на якесь приватне весілля. Оленка не вийшла поновно заміж, хоч каже, що саме минуло п'ять років від смерти другого її чоловіка і вона має "a five year itch". Я розповіла їй про статтю в NYTimes-i "Who needs a husband", але вона каже, що любить кимсь опікуватися і що цього їй бракує. Тепер до неї спровадився розведений син, отже не є зовсім сама. Ще працює — на пенсію збирається іти за 2 1/2 року. Хотіла б перенестися з Порто Ріко десь до Америки, може до Вірджінії, де живе її сестра, але там, каже, дуже дорого, а вона не має грошей.

Неділя, 15 червня 2003, полудне.

Моя сусідка, виявляється, не єврейка, а християнка, народжена 1940 року — отже старша, ніж я їй спершу приписувала. Та й волосся її не фарбоване на блонд, а сиве, хоч, мабуть, також фарбоване? Я дала їй сьогодні вранці — після розмови про голокост і Авшвіц — прочитати англійський переклад мого вірша "В житті моєму теж був Бабин Яр" (Маю один примірник "Тихих розмов"), а також я дала їй прочитати статтю з New York Times про совєтський ґулаґ — статтю, де ясно сказано, що голокостові присвячується стільки уваги, а ґулаґ зовсім не знаний на заході замовчується та іґнорується.

Понеділок, 16 червня 2003. 7 год. ранку.

Сьогодні починається конференція. Вчора приїхали вже різні люди: я бачила і віталася з Оксаною Соловей (вона похудла і помітно постаріла!), з Галиною Миронюк, з Лабунькою і новою його дружиною, з Анею Процик. А з Оленкою Сацюк ми таки були вчора в театрі, перед тим разом полуднували в Panera, а після театру пішли собі на пиво! Крім того вона зробила мені колосальну послугу — поїхала (таксівкою!) до супермаркету і купила собі харчі, а при нагоді і мені овочів за 10 дол.!

Вистава в театрі називалася: "Marriage is Murder". Автор: Nick Hall. П'єса для двох тільки акторів. Грали Abbey Siegworth i Jake Schneider — дуже молоді, але добрі актори. Тема: подружжя Батлерів є також партнерами-письменниками, що спільно пишуть кримінальні романи. Але вони вже від деякого часу розведені. Вона пробує відновити авторську спілку, а насправді також і подружжя. Комедія наснажена гумором, вимоглива до фізичної вправности акторів. Але мова весь час про вбивства — фіктивні, літературні, з двозначним підтекстом для можливості справжнього .

Є ще дві інші вистави — маємо в пляні піти, залежно від програми нашої конференції. Квитки були всі розпродані, отже театр має успішний сезон. (Нам вдалося відкупити два квитки в останній хвилині. Отже на наступну виставу квитки треба купити якнайскорше, бо потім може не бути).

Помітила я вчора, лягаючи спати, що мої ноги внизу — напухлі. Я ще у Філядельфії це одного разу запримітила, але думала, що це може натиснули нові скарпетки. Тепер бачу, що це справа серйозніша і не знаю, що воно має значити? Тепер вранці, після нічного відпочинку, ноги вже не набряклі.

Понеділок, полудне.

Не пішла я з ніким на полуденок, а прийшла додому. Передусім тому, що розболіла мене нога і я вирішила піти змінити черевики. Але також і тому, що мені ранішня сесія конференції дуже не подобалася. Єдиним доповідачем ранньої сесії був Дмитро Павличко. Говорив півтора години — про минуле, сучасне і майбутнє України, про Рух і причини міжусобиць, про русифікацію України, про Ющенка, про міжнародні відносини. Типова українська великих слів велика сила, без якоїсь чіткої тези і композиції виступу. А дискусія була ще гірша: така собі Оксана Хомчук, активістка за київський патріярхат, закинула Ющенкові, що він фотографується і з достойниками московського патріярхату, з УАПЦ, Київським патріярхом, католиками, etc., мовляв, не має власної виразної лінії, а Лабунька сказав в дискусії: що значить, що не можна нічого зробити з чиновниками освіти в Україні, які її русифікують? і дав за приклад до наслідування вбивство куратора Собінського і міністра П'єрацького в Галичині. Мені було просто соромно за Лабуньку: нібито називає себе демократом, але ментальність має оунівську. Ще повинен був згадати вбивство директора гімназії у Львові — одне слово: пропаґанда терору, чистий фашизм.

Між іншим, нова жінка Лабуньки називається Іванна Смачило і є викладачем медичної школи у Львові. Вона має доповідь у четвер. Моя доповідь у програмі на середу пополудні о 3:30. На щастя, не зробив мене Штогрин керівником якоїсь сесії, як це він часто — всупереч моїм бажанням — робив у минулому.

Вівторок, 17 червня. 7 год. ранку.

Вчорашні доповідачі: Олег Романів, Євген Федченко, Сергій Квіт, Ігор Винниченко, Олег Романчук, Олександр Сич — майже всі говорили про сучасний стан України, підкреслюючи всі негативи. Найгірше що багато хто, включно із дискутантами із залі, виступали так немов це було політичне передвиборче віче, а не наукова конференція. Мені це все так не подобалося, що я з останньої доповіді вийшла. По дорозі додому зустріла молоду пару, що йшла, тримаючись за руки — з ними пішла я на пиво і перекуску. Потім увечері — замість піти на виступ Мезенцева (він напевно був цікавий, але я його вже чула двічі у Філядельфії) — пішла я на російський фільм "Жорстокий роман" — фільм зроблений ще 1985 року, мелодрама à la "Євґен Онєґін" — тільки без прекрасної музики Чайковського. Бачила тільки частину фільму — не цікаво!

Сьогодні піду на ранню сесію присвячену Шевельову, яка — маю надію — не принесе мені розчарування. Виступатимуть там Фізер, Рубчак, Андрій Даниленко і Оксана Соловей. Ще не знаю, чи лишуся на сесію про архіви, але напевно не хочу слухати Hansjürgen-a Doss-a, що його я вже з чемности слухала два роки тому. Маю намір і сьогодні і завтра частину дня провести в бібліотеці. (Між іншим, Лабунька вчора питався мене: "де є університетська бібліотека", а коли я запиталася, чи вони зареєструвалися в Russian & EE Center, щоб отримати виказку, виявилось, що ні, і що навіть не знали де це і як це треба робити!)

Вівторок, 17 червня, увечері.

Сесія про Шевельова була знаменита. Доповідь Фізера про спогади Ю. Ш. варта була того, щоб задля неї самої приїхати до Урбани. Блискучий був його виступ. За тему взяв собі дві проблеми: як і чому Шевельов став українським ученим, його свідомий вибір українства, і роздвоєння між Шерехом і Шевельовим. Говорив про суперечності і недомовлення, без панегіриків, навіть з деякими критичними нотками, але з великою пошаною і навіть із деяким зворушенням (Сам Фізер зворушився, місцями ледве панував над голосом, та й мене — а може і ще декого — зворушив теж). Рубчак говорив про національний органічний стиль, як Шерех його наперед прогнозував, а потім заперечував. Даниленко говорив про мовознавчі праці Шевельова. Оксана Соловей подала низку цікавих бібліографічних інформацій — про відгуки за залізною заслоною, як теж про промовчування, ігнорування, заперечування.

Вполудне взяла я обох Лабуньків до Панери на полуденок, щоб зреванжуватися їм за пиво в понеділок. На пополудневій сесії про архіви я була (Лужницький, Кіпа і Розумний), але потім пішла до бібліотеки, де трохи змерзла і втомилася роботою. Замість вечірньої сесії пішла до ІНОР з'їсти зупу і випити какао, а тепер взяла туш і готова покластися в ліжко, хоч ще не пізно.

Ноги спухлі — треба дати їм змогу відпочити. Навіть у час сесії тримала я ноги на кріслі! Завтра вранці на сесію про церковні справи (де між іншим виступає Лабунька) — не вибираюся. Але в полудне піду, а о 3:30 заповіджена і моя доповідь.

Неділя, 22 червня 2003, Урбана/Шампейн. 5 РМ.

За пів години іду з Оленкою Сацюк на вечерю і до театру на виставу "Proof". Конференція вчора закінчилася і люди вже роз'їхалися. Сьогодні ще в Шікаґо є якийсь громадський бенкет на підтримку студій в Іллінойському університеті — були малі автобусики для зацікавлених, запрошували і мене. Але я відмовилася: волію ще пару днів попрацювати в бібліотеці. На кінець конференції зробили ще короткий поетичний вечір, на якому Павличко, Драч, Рубчак і я читали поезії. (Добре, що мене про це заздалегідь повідомили — я мусіла піти того дня до бібліотеки і позичити свої "Тихі розмови", бо єдиний примірник, який я привезла зі собою, я раніше подарувала Павличкові, зустрівши його випадково на алеї перед Illini Union. Він, між іншим, на другий день сказав мені пару приємних слів про мої кримські вірші і зокрема про Vae victis, і про мої переклади з Цвєтаєвої. Я взяла це до уваги і коли мене запросили виступити, прочитала "Поворот" і "Травелог".

Штогрин успішно завершив 22-у річну конференцію і офіційно "подався до димісії", тобто передав відповідальність наступних конференцій на Асю Гумецьку, Левка Рудницького і (здається) Ярослава Розумного. Заповіли вже, що наступна конференція таки відбудеться, але побачимо, чи це справді вдасться. Великий клопіт із людьми з України — каже Штогрин, що хоч були забезпечені фонди на подорож, американський консул багатьом відмовив візу. А тим хто приїде, треба ж теж забезпечити прожиток тут в Урбані: не знаю чи Ася і Рудницький зможуть з тим дати собі раду. Була надія на Чумаченка, який тут місцевий, але казала Стаха, що на нього не можна покладатися: тим разом був, нібито, відповідальний за друк програмок і наробив так багато помилок, що довелося переписувати, а і в кінцевому варіянті були недбалі помилки і пропуски (забув Розумного в списку організаторів, а і в моїй доповіді — в її назві — є помилка).

Є ще тут обоє Рубчаки — Богдан і Мар'яна — вони їдуть додому у вівторок. Моя сусідка також вже сьогодні від'їхала.

Були вчора у більшому товаристві на пиві в Joe's. Я жалувала, що не мала з собою ані книжки, ані навіть візитної картки, щоб дати Тетяні Конончук — це єдине нове цікаве для мене знайомство. Вона говорила про віддзеркалення голоду в літературі і мистецтві, але вона також є власником видавництва "Акцент".

Понеділок, 23 червня. 9 вранці.

Щойно почула по радіо дату: 23! І усвідомила собі, що я повертаюся додому не в середу, як казала Оленці Сацюк і Штогринам, а вже завтра, у вівторок! Я пам'ятала дату 24-ого, а забула, що це не середа, а вівторок! А я ще плянувала з Оленкою один вихід до театру! Ну, щастя, що спам'яталася впору! Треба викінчувати сьогодні розпочату роботу!

Четвер, 26 червня 2003. Полудне.

Вчора відбулися кінецьрічні збори Ради Бібліотеки і Софійка погодилася залишитися ще один рік головою. Рік цей був надзвичайно успішний, передусім завдяки Софійчиній ініціятиві і посвяті та завдяки фактові, що маємо відповідального, навіть ентузіястичного керівника бібліотеки в особі Галини Клюк. Поставили нові полиці, переорганізували колекцію, дали оправити значну кількість журналів, а звіт Галини показує також досить добрий книгообіг, новокаталогізовані книжки, зв'язок із школою, навіть і рекляма минулого року була непогана. Єдине, що недописало — це наш фандрейзінґ, який приніс менше як дві тисячі долярів (передусім тому, що недосвідчений в нашій роботі Ромко Процик настоював щоб це робити в час Різдва і тільки на вибрані адреси, що було помилкою). Але зате отримали 5 тисяч від Самопомочі, одну тисячу від банку Певність, одну тисячу, як звичайно від НУРШ — отже недобору не було, навпаки.

Софійка в мене ночувала і після снідання сьогодні поїхала додому. Запрошувала і мене поїхати з нею до Гантеру — я навіть раніше думала, що може й прийму це запрошення, але після повороту з Урбани вирішила, що робити мені це тепер було б нерозумно. Ноги мої спухлі і мені обов'язково треба піти на консультацію до Форсії. Крім того після двох тижнів в Урбані відчуваю неабияку втому — мені треба трохи відпочити, а це найкраще зробити вдома. Софійці, одначе, я передала до крамниці в Ґражді по чотири примірники всіх видань Мостів — on consignment — може щось продадуть, нехай книжки не лежать у моєму підвалі, а йдуть на люди.

А ще маю комплікацію з телефоном (знову! Це вже вдруге цього року!) З летовища приїхала я поїздом. Хотіла дати знати Вакуловській, щоб вона виїхала по мене до станції в Мелроз парку — але виявилося, що там на Терміналі А не було публичних телефонів! Подумала я собі: якби мала мобільний телефон, могла б була подзвонити із поїзду! А так вирішила іти додому пішки з моїм наплечником і валізочкою на колесах. Якось дала собі раду, хоч температура була понад 90 ґрадусів! Вдома застала все впорядку, велику пошту, 25 повідомлень на автовідповідачі. Встигла потелефонувати до Віри, до Вакуловських, до Максима, був і до мене один телефон — пригадка про Раду Бібліотеки. Вранці на другий день хотіла запустити противірусову програму на комп'ютері і тоді побачила, що нема dialtone — телефон мовчить, нема звуку. Вирішила не іти до сусідів, а почекати поки приїде Софійка. Але я знала, що вона буде хвилюватися, що не може пов'язатися зі мною телефоном. Так і було: подзвонила до дверей схвильована, що зі мною сталося? Отже я відірвана від цивілізованого світу: при помочі Софійчиного телефону дала знати Максимові і Ларисі про свій клопіт. Завтра має прийти робітник. Найгірше, що я не можу потелефонувати до Форсії — бо справа не тільки в тому, щоб потелефонувала я, але щоб і вона могла мені віддзвонити. Можливо мені треба буде таки придбати собі додатковий мобільний телефон, щоб мати принаймні на випадок наглих потреб.

Надворі сьогодні ще гарячіше як було вчора і передучора — вологе філядельфійське літо. Слава Богу, кондиціонер діє і я його включила зразу після повороту. Покищо тільки виписала рахунки, яких була велика кількість! Їздила за харчами до супермаркету — навіть свіжі квіти стоять на столі! А тепер берусь упорядковувати свої привезені із Урбани записки і бібліографічні папери. Казала мені Галина, що за мною питалася якась жінка, яка, мовляв, має для мене передачу із Москви. Не знаю, хто це міг би бути і від кого? Може в якійсь справі НТШ-А? Телефону нема і ніхто не може зі мною пов'язатися.

Субота, 28 червня 2003. Близько полудня.

Телефон мені вже направили. До Форсії я телефонувала, але її нема — буде аж в понеділок. Нікуди не ходжу, відчуваю втому, навіть двічі вже пополудні клалася в ліжко на пополудневу сієсту. Але це, мабуть помогло: ноги тепер не спухлі.

Переписала я свої записки про конференцію в Урбані і бачу, як дуже вони неповні і спорадичні. Попробую це тепер доповнити.

Учасників конференції, згідно із звітом Штогрина, було 106. Були 22 окремі сесії, понад 60 доповідей. В офіційній програмі конференції був поетичний вечір Василя Махна, з доповіддю про нього Богдана Рубчака. Василь — серйозний, добрий поет і Рубчак його поважно потрактував. Приїхав на конференцію з Ужгороду Віталій Жугай і привіз на продаж деяку кількість примірників книжки "Видатні українці світу", де серед інших інтерв'ю є передруковане і те інтерв'ю, що його робив зі мною Бідзіля. На книжку звернула мою увагу Оксана Кіпа — вона закупила кілька примірників. Я спочатку купила тільки два, а потім, за прикладом Оксани, докупила ще два примірники. Є там повно помилок, але книжка досить цікава, бо включає різних знайомих і незнайомих — Рудницького, Лабуньку, Маркуся, Розумного, Косика, Мороза — можна про них чимало довідатися. Була присутня на конференції і Надежда Банчик (вона — смішна і ексцентрична дівчина, але дуже інтелігентна і виступає добре і до речі і в доповідях, і в дискусії). Приїхала з Монреалю і Христина Сохоцька — ми з нею згадували разом Пахльовську і проблеми з перекладом її книжки. Брав участь у конференції і Євген Місило — ми з ним ходили на пиво, разом сиділи на бенкеті, але доповідь його я пропустила, бо ж чула її вже раніше у Філядельфії. З України не було так багато цікавих молодих людей, як колись у минулому, а крім того, їх усіх поселили не в Illini Tower, a в Hendricks House, на другому кінці кемпусу, а це утруднювало спонтанне вечірнє спілкування після сесій. Серед учасників конференції були також з моїх знайомих Мірко Пилишенко, Наталя Даниленко, Іван Карк, Вова Карпинич, Олена Башун, Марія Фізер, Ірена Рудницька, Осип Рошка (який тепер став редактором Америки) і ще кілька осіб.

На мою доповідь були дві репліки: одна від Рубчака: я мовляв, назвала серед книжок Нижанківського "Вирішальні зустрічі", а це книжка ... не Бабая, а зредагована Рубчаком і він придумав заголовок! Лабунька подав мені карточку: мовляв, ви не згадали хто був Андрій Білінський. (Це він має рацію: в доповіді я мусіла скорочуватися і випустила не одне, але до друку про Білінського варто додати бодай футнот — я цього була свідома, але покищо не знайшла про нього досить інформації). Після доповіді, приватно, одна пані з Детройту (Дигдало) похвалила мене за відвагу і сказала мені, що вона добре знає це середовище і мала з ними не одну стичність.

Підступив до мене в час конференції Рудницький: мовляв, він вислав мені факс, але не отримав від мене відповіді. Це мене трохи позлостило: факс прийшов день перед моїм виїздом до Урбани і це була додаткова рекомендація на одне із подань на ґранти НТШ-А. При нагоді цієї розмови я сказала: я взяла собі короткі вакації від справ НТШ-А, не тільки тому, що тих справ така велика кількість, що я мусіла б хіба мати секретаря, щоб усі їх полагоджувати, але також і тому, що моєї трирічної великої праці контрольна комісія навіть не вважала за потрібне відмітити, хоч ми дали 32 ґранти на 182,000 дол. і маємо не тільки добру гармонійну співпрацю, але і докладний правильник, — дві справи, на які Контрольна Комісія звернула увагу, як такі що їх бракує Стипендійній Комісії, яку КК окремо відмітила з подякою за її працю. Вважала я за потрібне отверто і в очі сказати про цей свій жаль Рудницькому — я не з тих, хто плекає інтриґи і обмови поза очі, як це дехто (включно із ним самим) вміє практикувати. Був здивований і вражений моєю щирістю.

А тих справ НТШ-А справді повно. І люди наші такі неділові, такі багатослівні, з ними треба було б вести безконечну переписку, кілька разів вияснювати вже те, що сказане попередньо.

Неділя, 29 червня 2003. Увечері.

Сьогодні я мала добру волю піти до церкви. Але прокинулася десь близько 10-ої — таке мені ще не траплялося! Я звичайно прокидаюся ще перед шостою, і то кілька разів! Видно, що я таки втомлена, і те, що я нікуди не ходжу, може і має якийсь глузд. З Форсією ще не говорила, але вона завтра має вже повернутися і я вранці туди потелефоную. Моя ізоляція трохи мене депремує: десь інші люди їздять на вакації і перебувають у товаристві, а я сиджу вдома. [Несправедливо це мені казати: адже тількищо повернулася із двох тижнів в Урбані, де мала нагоду зустрічатись з багатьма людьми.]

Десь між моїми записками знайшла і таке: це були написи, вириті в камені, на будинку бібліотеки. Я помітила і відписала їх тоді, коли був пожежний алярм і ми поспіхом мусіли вийти з будинку:

The hope of democracy depends on the diffusion of knowledge and wisdom.

The whole world here unlocks the experience of the past to the builders of the future.

Іду до ліжка, хоч на годиннику тільки доходить восьма.

Субота, 5 липня 2003, 9:00 РМ.

Невеличке хвилювання: в середу, лягаючи спати, я побачила, що обличчя в мене ненатурально рожеве, і дивне почуття, немов від гарячки. Лягла і почала читати "The Hours" (автор — Michael Cunningham) — саме позичила з локальної бібліотеки пару книжок, бо відчувала, що треба якось розрядити депресивний настрій — а добра книжка, звичайно, є для мене добрим ліком. Правда, саме ця лектура не була в даний момент для мене відповідною — я взагалі позичила її тільки тому, що все, що стосується Вірджінії Вулф мене цікавить, а фільму зробленого на основі цієї книжки не бачила, бо ніде не грає. Ну от: біля півночі я чулася так погано, що вирішила змірити тиск крови. Було 160/82. Годину пізніше було вже 185/92 і я чулася ще гірше. Налякалася: що мені робити? Вирішила потелефонувати до чергового лікаря в Ралстон центрі — це я пробувала вперше і, на щастя, виявилося, що це можливе. Dr. Lawrence трохи заспокоїв мене, я взяла собі таблетку на сон (Tylenol PM), холодний компрес на голову. Трохи помогло, заснула. Вранці думала встати і піти на працю до центрової бібліотеки. Але перед тим, за порадою Лоренса, зателефонувала до Форсії. Я, очевидно, могла тільки залишити повідомлення і прохання, щоб вона віддзвонила мені. Отже не йду нікуди з дому, чекаю на її телефон. Задзвонила вона аж десь перед 4-ою пополудні, отже до бібліотеки того дня я вже не ходила. Вислухавши мої звідомлення про тиск крови, підпухлі ноги і втому, (в четвер вранці тиск був нормальний: 132/74, але пополудні вже піднісся до 177/78) — Форсія сказала мені, що є можливість, що всі ці симптоми є наслідком ліку Vioxx, що його я приймаю вже більше року на артрит — досі таких симптомів не було, але вона має вже кілька випадків серед своїх пацієнтів. Казала приймати Diazide, a стримати ваякс до понеділка. Так і роблю. Чуюся значно ліпше, вчора і сьогодні тиск крови і вранці і увечорі — поміркований.

Сьогодні на прохід не ходила, бо було гаряче, але вчора і передучора таки зробила свої дві милі. А в четвер таки поїхала до Дженарді, бо треба було купити харчі. Крім того ніде не ходила, з ніким не зустрічалася (Випадково тільки зустріла в супермаркеті Віру Кліш). Але зробила чимало праці над своїм ULE70 — прочитала, виправляючи, і понумерувала вже частини B, T, R i частину А — (до місця, яке треба перевірити у Ван Пелт!) — хочу почати працю над покажчиком, щоб могти десь у вересні відіслати готовий манускрипт до видавництва.

Телефонувала сьогодні Лариса: вона має їхати до доньки, яка от-от повинна народити дитину, але справа затягається і всіх їх, очевидно, хвилює. У висліді розмови з нею, бачу, що мені треба буде відірватися від ULE і десь за тиждень-два підготовити голосування на нові дотації. Говорили ми тим разом передусім про конференцію в Урбані, про сесію в пам'ять Шевельова, яка мені найбільше подобалася і я дуже підтримувала думку, щоб цю сесію повторити в Нью Йорку.

Був сьогодні і телефон від цієї "містерійної" гості з Москви, що за мною допитувалася в Галини. Вона має для мене якусь передачу від Десняка-Руденка, читала навіть мої вірші на інтернеті (і то справді, бо цитувала мені вірші про Чорнобиль і цей присвячений Лялі, які їй особливо припали до вподоби, бо в неї батьки з Чернігова, обоє хворіли на рака після Чорнобильської аварії і від рака й померли.) Називається вона Вікторія Марківна Ксензенко, приїхала до сина Віктора Романенка, який працює біо-фізиком на PENN. Сама вона довгі роки працювала в лабораторії, тепер на пенсії, займається малими дітьми. Живе в Москві і каже, що від дитинства не вживала української мови. Почала говорити російською, але коли я в розмові сказала, що я сама тільки два роки свого життя провела на українській землі, що живу вже 70 років на чужині, а всетаки розмовляю українською мовою — їй мабуть стало соромно і вона перейшла на українську, зрештою зовсім поправну, хоч часом бракувало їй слів. Запросила я її на середу 9 липня на полуденок — вона, виявляється, добре їздить автом і може сама приїхати (живуть десь у Дженкінтавні, отже недалеко).

П'ятниця, 11 липня 2003 10 АМ

Вчора пару годин провела в Українській Бібліотеці в Центрі. Тим разом там були на праці добровольці — крім Наталки Коропецької, яка приходить постійно, ще також Слава Оранська і Віра Пак. Тим разом, одначе, я працювала не для УБ, а для себе, тобто над ULE — знайшла кілька потрібних мені ідентифікацій. Чуюся значно ліпше — не беру ні Dyazide, ні Vioxx, тиск крови — поміркований, двічі на добу його перевіряю, але якби не взяла двох таблеток Tylenol, то мабуть не могла б функціонувати: руки болять, суглоби штивні, ледве ноги пересуваю. Це знак, що Ваякс — всупереч моїм підозрінням — таки мені помагав на мої проблеми, а також тепер доказ, що тайленоль також діє — ніколи не брала я його систематично, тепер мусітиму.

В середу мала гостей: Вікторія Ксененко прийшла не сама, а з дружиною свого брата, яка, виявляється є Роксаною Сенишин, що її я вже раз зустрічала в Центрі. Роксана в Америці вже майже десять років: робила докторат у Теннесі, тепер на доривочних працях у Темпл університеті, в Манор коледжі, а в Центрі провадить курси англійської мови для новоприбулих. Погостила я їх борщем і біґосом (мала готові, заморожені). Вікторія привезла мені з Москви дві книжки від Десняка-Руденка: гарно видані (в Мінську!!) збірки поезій Ахматової і Гіппіус. Я передала для нього в реванш свої "Ключі до царства", Вікторії подарувала "Тихі розмови", а для Українського Центру в Москві додатково дала ще свою "Автобібліографію" та Остапові Шекспірові сонети. Хай і там про нас знають.

Потелефонувала я в середу і до Лабуньки: хотіла його з новою дружиною запросити на обід. Тимчасом відмовився: мовляв, має багато клопотів з оформленням статусу своєї жінки, треба ходити до лікарів за посвідками, багато бюрократичної мороки. При тій нагоді з притаманним собі наставленням до людей висипався на бюрократів, на жидів (лікарів), що, мовляв, не хочуть справи приспішити ітд. А коли я, засміявшись, запримітила, що він говорить як антисеміт, він обрушився: "Я, мовляв, не антисеміт: я підтримую право Ізраїлю на існування!" Ну, він зробив раптове рішення одружитися, а тепер бачить, що з тим пов'язані певні легальні проблеми. Більше не проситиму: чекатиму на телефон від них. Фактично, я зробила це з чемности, бо думала, що Іванні Смачило може цікаво було б мене відвідати.

Сьогодні і завтра маю в пляні присвятити час справам НТШ-А (Мої фізичні недомагання утруднюють мені доступ до великої паки матеріялів НТШ-А — це зусилля не тільки інтелектуальне, але і фізичне!)

Наш президент Буш тепер в Африці. Сказав добру промову про невільництво, немов офіційно вибачився перед Африкою за скоєний колись злочин людоловів і торгівлі людьми. Але має і проблему: бо в своєму виступі про стан Унії в січні згадав був про те, що Саддам Гусейн купує в Африці ураній — а тепер виявляється, що ця інформація фальшива. А пошуки зброї масового нищення — це була одна з головних причин війни проти Іраку. Нічого не знайшли дотепер. Саддам, виглядає, живий. В Іраку кожного дня від рук терористів гине один-два американські вояки. Цивільна влада ще не функціонує як слід. І от вже і в американському конґресі, і в Гавз оф Коммонс переводять слухання у справі свідчень секретних служб, які довели до війни. Серед родин вояків, зокрема тих із резерви, шириться невдоволення.

В Україні тепер також велика неприємність: на Волині відзначують трагедію, яка сталася 60 років тому, де УПА робила етнічну чистку поляків, а поляки в свою чергу нищили українське населення. Цими днями має відбутися спільна зустріч президентів Польщі і України, де мають засудити і вибачитися за ці акції. Парляменти України і Польщі саме ухвалили резолюції в цій справі. Дискусія довкола цих резолюцій підняла емоції по обох боках, загострила спільні жалі і претенсії, саме в час, коли Польща стала найкращим союзником України в Европі. Дай Боже, щоб це відзначення втихомирило наші стосунки на майбутнє, бо інакше — якже рада цьому протистоянню буде Москва. (напевно не вперше, і не востаннє!)

Серед книжок, які я принесла собі з локальної бібліотеки Овк-лейн (гарні видання великим друком для старих, таких як я!) був і роман "The Pickup", нобелівської лауреатки Nadine Gordimer. Ніколи я нічого її не читала, хоч бачила її живу на конґресі ПЕН Клюбу у Нью Йорку багато літ тому. Добрий, цікавий автор, оригінальна і дуже актуальна тема, малознайомі реалії Південної Африки і арабського світу. Епіграфом до книжки служать рядки із вірша Вільяма Пломера: "Let us go to another country ... The rest is understood / Just say the word" (William Plomer). Читаючи натрапила я на речення, яке — на мою думку — добре віддавало суть роману, щось про людську гідність, але тепер не можу того речення знайти, щоб його відписати. Сюжет такий: молода дівчина з багатої білої родини в Південній Африці, але вже самостійна і в стані соціяльного бунту проти своєї кляси, привозить до направи свою автомашину, зустрічає хлопця-араба, що працює автомеханіком і є нелегальним емігрантом. Кохання між ними ускладнюється тим, що його влада віднаходить і депортує. Дівчина купує два квитки і їде з ним. Перед тим, на його вимогу, одружуються, бо він не може у світ своєї родини приїхати з нею, неодружений. Вона живе в арабській пустелі, серед примітиву і біди, в чужому, строго регламентованому, іслямському довкіллі. Він всю свою енергію вкладає в те, щоб емігрувати, будь куди. Відмовляється від можливостей перебрати місцевий родинний бізнес. Нарешті отримують візу до США, але не мають грошей на подорож. Нерадо, під натиском чоловіка, вона звертається з проханням про гроші до свого улюбленого дядька (бо з батьками в неї відчуження). Дядько присилає гроші, квитки готові, родичі обдаровують їх на прощання, але вона — в останній хвилині — відмовляється їхати, вирішує залишитися в його родині, і він їде до Америки сам. Думаю, що цей роман варто перекласти на українську мову і видати в Києві. Знайшла це речення: вона виносить рештки харчів для приблуди-собаки, що завжди сидить на вулиці: "She held out her hand, but the dog wouldn't approach, she should have known by now, it would never come to her. That was all it had, in its hunger: its dignity that can't be understood." (p. 351).

Неділя, 13 липня 2003. Пополудні.

Варто часом піти до церкви. Я була сьогодні тільки тому, що Ярослав Колодій обіцяв принести мені два томи збірника "Бережанська земля", де є спогади Андрія Білинського. Я тепер у пошуках за матерілами Білинського і про Білинського, бо хочу додати кілька речень про нього до моєї урбанської доповіді, щоб післати цю статтю до "Сучасности". При нагоді цих пошуків, звернула увагу на те, що Білинського нема в Енциклопедії Кубійовича, ні в українській, ні в англомовній. Це недогляд або навіть упередження: повинен бути. Він є автором цілої низки книг (дві з них німецькою мовою про радянське право я купила була колись для правничої бібліотеки PENN). Українською мовою він написав книжку про Тому Лапичака, про громадські організації СРСР, про українську політику (Світ і ми, Погляд на минуле і українські перспективи) та спогади про концтабори СРСР. Все це я знайшла на мережі RLIN. Погляд на минуле і українські перспективи — це брошура на 62 сторінки, видана в Шікаґо 1970 року. Там, припускаю, викладені основні його думки того часу, коли він їздив з виступами по Америці і викликав таку контроверсію серед нашої громади. Ця брошура є в двох бібліотеках Америки, а також в НТШ-А. Я вже написала до канцелярії, щоб зробили мені фотокопію — якщо не отримаю з НТШ-А, попробую міжбібліотечний абонамент. Колодій приніс мені ці два томи бережанського збірника, я провела полуденок в товаристві Колодія, обох Лабуньків, Олекси Біланюка (він уже може сам їздити автом) та Віри Лащик з Оксаною Кіпою (які несподівано з'явилися в церкві з Віриними внучатами). Вже задля цього варто було піти до церкви.

Але є і інша новина. Але наперед трохи передісторії, бо — здається — я не згадувала про це в своєму щоденнику ні разу. Софійка Геврик купила в мене пару додаткових примірників "Ключів", а також забажала купити один примірник Оксана Фаріон. Потім Оксана мені згадувала, як то вона в літаку по дорозі до Сінґапуру, де працює її син, читала мої "Ключі", і наговорила мені у зв'язку з цим в'язку приємних слів. Мені, очевидно, така увага до моєї книжки дуже була приємна — рідко в наш час можна почути не то що позитивний, але взагалі будьякий голос зацікавленого читача. А це, зрозуміла річ, стимулює до дальшої праці. Згодом, одначе, виявилось, що за цим їхнім зацікавленням схована не тільки звичайна читацька зацікавленість, але і громадська ідея. І Софійка, і Оксана Фаріон є членами управи Союзу Українок Америки, а СУА адмініструє фондом Ковалевих і кожного року дає нагороду. До жюрі вони запрошують серйозних людей, великий голос в тому мала і має Марта Хом'як. (Свого часу, знаючи що вони розглядають і недруковані манускрипти, я подала їм була на розгляд ще не друкований манускрипт свого ULE80, але вони його відкинули.) Серед лауреатів там є і кілька поважних імен: Андрухович, Гундорова. Виявляється, що Софійка і Оксана запропонували мене і Віру Вовк, бо хотіли тим разом дати нагороду комусь із діяспори. Одному із членів цьогорічного жюрі був Гунчак. Мені переказали, щоб я послала йому свою книжку, і він потім, дякуючи мені, висловив кілька добрих слів про мої "Ключі". Отже я знала, що мою кандидатуру розглядають. Недавно Софійка раптом каже: ґратулюю Тобі за Ковалевих? — а я на те: ніхто нічого не казав, я нічого не знаю. — А ось пару днів тому пише мені Лариса, що НТШ на спілку з СУА запросило Віру Вовк (вона недавно отримала почесне членство НТШ) на листопад-грудень, що вона матиме виступи в Нью Йорку і Філя, бо, мовляв, вона отримала нагороду Ковалевих. Це була перша вістка, що рішення вже зробили. І моя перша реакція була: розчарування. Ну, що ж. Добре, що Віра Вовк, а не хтось інший. Віру я ціню і люблю, сама про неї писала і причинилася до її слави. А що я не тільки поет, але і критик: сама не раз бувала членом жюрі і добре розумію, що всіх задовольнити не можна, треба когось вибрати. Та ще й подумала, що Вірі Вовк ці гроші (не знаю навіть скільки?) може більше потрібні, як мені. Знаючи, що Віра Вовк буде і в Філядельфії, я переказала Ларисі, що вона може — якщо бажає — зупинитися в мене на час її побуту у Філядельфії (це мало бути в грудні, але перенесли на листопад, що трохи комплікує справи, бо я думала поїхати в листопаді до Торонто на конвенцію AAASS)... Виявляється, що Лариса говорила з Вірою про моє запрошення і що Віра таки буде в мене. Сьогодні в церкві я підступила до Фаріон, щоб їй подякувати за хоч і неуспішні, але щирі заходи в моїй справі і сказати про моє запрошення Вірі. А вона, виявляється, все це вже знає, саме вона організує Вірин приїзд до Філядельфії і імпрезу з тим пов'язану, і питається, чи я вже отримала офіційне повідомлення від СУА? Бо, мовляв, нагороду признали не тільки Вірі Вовк, але і мені!

Ну, коли Софійка мені ґратулювала, я думала, що вона просто помилилася, або не в курсі справи. Але тепер бачу, що це — справді реальний факт! Нагороду поділили — дали і мені і Вірі, як сказала Оксана, за довголітню працю! Несподівана радість! Чекатиму з нетерпінням на офіційний лист.

П'ятниця, 18 липня 2003, 1:30 РМ.

Два дні тому Максим з Уляною і хлопцями полетів до Европи. Будуть в Англії і Франції, переважно в родичів Уляни — а це не тільки поменшить кошт їхньої подорожі, але і дасть їм можливість бачити реальне життя з точки зору місцевих людей, а не тільки те, що можна бачити оком туриста. Маю надію, що вакації їхні будуть успішні і цікаві. Запрошували мене приїхати 20 серпня до Торонто, щоб побачити український фестиваль на Блур, а потім поїхати з ними і Марусею Пасічник десь над озеро, де вони вже винаймили для усіх нас хату. Каже Максим, що навіть для Марка і Ніни було б місце, якби вони захотіли приїхати. Ну, побачимо. Я була б рада побути тиждень з родиною, почути про їхні европейські враження — сьогодні-завтра може замовлю літак.

Сьогодні чуюся ліпше і тому готова робити пляни. Пару днів тому не було так світло. Перестала брати vioxx — non est argumentum contra experimentum — по десяти днях переконалася, що мій хронічний артрит і polymyaglia дають постійні реальні симптоми і — без ліків — я в болях і ледве функціоную. Зробила я на письмі точний запис для Форсії за два тижні, як мінявся мені тиск крови ітд, уважніше приглядалася до моїх симптомів. Регулярна візита у Форсії була заповіджена аж на 8 вересня, але я подумала, що не зможу поїхати до Канади поки не поговорю з нею і не отримаю якогось нового ліку. В середу я була на кемпусі, вступила до Ролстон центру і вдалося мені здобути візиту у Форсії на другий день, у четвер, використовуючи факт, що якийсь інший пацієнт вирішив свою візиту відкликати. Отже вчора я була у Форсії, отримала дві нові рецепти і нові вказівки, пополудні купила і прийняла вже одну капсулку Celebrex, і — у висліді чуюся значно ліпше. Побачимо тільки, чи не буде якихось інших наслідків від цього нового ліку. Але я нарешті переконалася, що я можу функціонувати, бути активною, тільки при допомозі якоїсь фармакотерапії.

Біланюки запросили були мене на вечерю до ресторану. Це було в середу. Лариса пропонувала, що Олекса по мене приїде, але я вирішила полегшити їм справи, поїхати на кемпус в середу міським траспортом, полагодити деякі свої орудки (з лікарем, з бібліотеками), попрацювати пару годин у Ван Пелт, а тоді щойно зустрітися з ними під вечір, після того, як Лариса закінчить свою роботу. Так і зробили. Вечеряли в знаменитому тайлендському ресторані NAN, харч був першорядний (я їла качку!), Олекса приніс дві пляшки доброго вина, розмова була цікава, багатогранна, сердечна — давно не мала я такого приємного вечора!

В четвер, повернувшись від Форсії, я ще поїхала на пару годин до Української Бібліотеки, а потім до Дженарді за харчами і до аптеки відібрати ліки. Але це вже було трохи понад мої сили — я ледве дотяглася додому — бо в цей день не мала ще нового ліку і діяла тільки при помочі таблеток Tylenol — а це, як я переконалася, не було достатньо.

Сьогодні вранці варила біґос (поважне зусилля тепер, не те, що колись!) — але хочу мати в запасі, бо це дуже придається, коли бувають несподівані гості! (Та й не тільки несподівані! — Лабунька потелефонував, що вони вже полагодили свої справи — отже готові позитивно прийняти моє запрошення: я не могла ні в середу, ні в четвер, вони не могли в п'ятницю і на вікенд — бо їдуть на 50 ліття Вовчої Тропи до Іст Четгему! — отже, мабуть, будуть у мене в понеділок або вівторок. До товариства їм я запрошу Віру Лащик (вже їй про це згадувала) — можна б ще когось, але я не знаю, чи дам усьому раду. Біґос буде тільки одною із страв — маю в пляні інше меню, але тому, що маю вже і свіжий біґос, додам і його).

Після ранішнього куховарення, сіла з ногою на кріслі до свого ULE70. Продовжую нумерацію статей і коректу — це можна робити тільки поволі й уважно, отже без поспіху — 100–150 статей на день — я вже закінчила К — робота, хоч і не дуже швидко, а всетаки посувається вперед.

Працю над ULE можу продовжувати тільки тому, що минулого тижня повні два дні присвятила справам НТШ-А: підготовила листування на чотири нові дотації, написала вісім листів. Сьогодні вже копія голосування но.1 прийшла з канцелярії і до мене — отже вони вже мої матеріяли, згідно із вказівками, розсилають. Маю надію, що отримаю голоси до визначеного терміну і тоді ще перед виїздом до Канади зможу зробити перші рішення.

Між іншим, з бібліотеки НТШ-А в Нью Йорку, прислали мені фотокопію брошури Андрія Білинського — отже я також майже готова зробити додатки до моєї урбанської доповіді, щоб вислати її до Сучасності. Ще потрібні мені тільки точні дані дат народження і смерти Білинського, та про його освіту і кар'єру (був він професором Мюнхенського університету, чи тільки співробітником Інституту Східнього Права?)

Понеділок, 21 липня 2003, 4 РМ.

Запросила я сьогодні на вечерю молоду пару Лабуньків і їм до товариства Віру Лащик. Мають прийти о год. 6:30. Я вже готова з усім, але так втомилася, що мушу трохи сісти, а може і лягти? від коли беру новий лік Celebrex, відчуваю більшу втому і частіше мушу бігати до лазнички, але артретичні болі помітно ущухли. Тиск крови тримається десь в районі 140/70 — отже я роблю висновок, що він піднявся не через Vioxx, а з якоїсь іншої причини. Може доведеться повернутися до Ваяксу — його приймати було простіше (раз у день), а мабуть таки допомагав. У всякому разі, я бачу, що мені треба завести собі Medical record (і то по англійському, щоб можна показати лікарям), бо бачу, що треба записувати симптоми, ліки, ітд, щоб можна порівнювати і робити висновки. Це вимагатиме від мене додаткової дисципліни, але попробую.

Телефонувала сьогодні Маруся Пасічник, щоб мені сказати, що був телефон з Англії від Уляни, всі дуже задоволені, зустрічаються з родичами, оглядають Оксфорд.

Звернулася я до Сенкуся за даними про Білинського і — на мій сором — виявилось, що він таки є в першому томі англомовної енциклопедії! Отже маю вже все, що потрібне, додала цілу сторінку до тексту своєї доповіді і десь на днях пошлю до "Сучасності".

Лабунька по телефону сказав мені новину: новим ректором УВУ вибрали Альберта Кіпу! Це несподіванка, тим більше, що я недавно саме про це питалася Альберта і він заперечував: мовляв, йому ще завчасно іти на пенсію із Мюленберґ коледжу.

Але мені значно цікавіше буде послухати розповіді обох Лабуньків про Вовчу Тропу. Жаль мені, що я не могла там бути. Ніна, казав вчора Марко, вже бачила нову дружину свого діда: сказала свому татові: а в неї червоне волосся! На що діти звертають увагу!

З Марком, як завжди, говорили ми передусім про політику. З ним єднає мене політика, з Максимом — література — отже наголошую позитиви.

А наш "Кущик" (так називає нашого президента Буша Марта Трофименко, яка має параною і боїться, що телефони можуть підслуховувати.) має поважні проблеми. В Іраку кожного дня гине принаймні один американський вояк (розумна тактика Гусейна, додумався, що така партизанка більше може принести йому користи, ніж бактеріологічна війна!) В Англії відібрав собі життя чоловік, який був джерелом інформації про передачу уранію з Африки до Іраку — цю вістку про ураній з Африки Буш цитував, як одну із причин, чому треба повалити Садама Гусейна — тепер виявляється, що інформація ця була фальшива. Приїздив до США Тоні Блейр — мав дуже ефектовний виступ в нашому Конґресі: він значно інтелігентніший від нашого президента і добрий оратор, але майбутнє його, як і його союзника, загрожене. Але найбільший арґумент демократів при виборах буде напевно економіка: федеральний бюджет матиме величезний дефіцит, локальні уряди мають клопоти із збільшенням коштів на поліцію і інші витрати спричинені тероризмом і охороною проти нього, а Буш пробує стимулювати економіку, зменшуючи громадянам податки (очевидно, тим багатшим!.

Вівторок, 22 липня 2003, доходить 3 РМ.

Вчорашня гостина випала на славу: хата охолоджена, вечеря обильна і смачна, цікава нова гостя, приємна розмова. Але я вчора тільки дещо помила, залишивши решту порядкування на сьогоднішшній ранок. Тепер уже маю status quo ante: хата чистенька, упорядкована і я можу братися за свою нормальну рутину.

Сьогодні зробила вже остаточну редакцію урбанської доповіді і зараз піду на пошту послати її до "Сучасності". Написала я до редакції листа з короткими даними про себе і з проханням, щоб перестали мене називати членом давно померлого Об'єднання Українських Письменників "Слово".

По дорозі з пошти маю намір вступити до дільницевої нашої бібліотеки і віддати їм книжку, яку вони позичили мені, на моє прохання, по абонаменту з іншої бібліотеки. Це біографія "Jane Austen" видана 1987 року. Автор: Park Honan. Книжка незле написана, але мене не захопила: забагато в ній всяких побутових реалій, товариських сплетень того часу ітд. — Все це було матеріялом для романів Джейн Остен і це тло дещо вияснює. Зокрема впливи на неї дуже посередніх авторів-романістів її часу, що їх прізвищ ніхто сьогодні не пам'ятає, життєвий досвід членів її великої родини, що з нього вона також черпала сюжети ітп. Але сила її книжок — як це я мала нагоду недавно усвідомити — не в сюжетах, і в зображенні життя тодішньої Англії, зокрема її вищих кляс, але у стилі: модерному, лаконічному, повному отвертого і прихованого гумору. Талановита була дівчина! Жила недовго (1775–1817), була дочкою священника. Мама її походила з якогось зубожілого аристократичного роду. Джейн мала кількох братів і сестер і велику кількість різних кузенів. Брати замолоду також займалися літературою і мали великий вплив на Джейн, два з них зробили кар'єру як капітани кораблів, один став згодом адміралом флоту. Джейн замолоду любила бавитися, ходила на балі ітд, але заміж ніколи не вийшла. Мала одного жениха, якому спершу дала згоду, а потім її відкликала. Померла від недуги Аддісона, хоч не виключають можливости рака або туберкульозу. Мені цікаво було усвідомити, що ми навіть точно не усвідомлюємо, як вона насправді виглядала. Залишилися тільки два портрети-рисунки роботи її сестри Касандри, при чому тільки один з них дає уяву про її обличчя. Це не те, що сьогоднішня доба з її можливостями фотографічної документації! Є щоправда в книжці пару мальованих портретів членів її родини, але ніхто з них не передбачав великої посмертної слави Джейн Остен — може були б замовили портрет в якогось доброго маляра!

П'ятниця, 25 липня 2003, минуло полудне.

Гарний день надворі — зараз піду на прохід. Але при нагоді вступлю до бібліотеки Oak Lane віддати дві з позичених книжок, отже хочу ще коротко відмітити передусім невеличку книжечку про Вірджінію Вулф в серії Overlook Illustrated Lives. Саме задля ілюстрацій я її позичила і несподіванкою для мене було, що і сам текст, який концентрувався на особистому житті і психологічніому портреті ВВ приніс мені багато нового. (Автор Mary Ann Caws, книжка видана 2002 року). Я подумала собі: саме таку серію варто було б видавати про передових українських письменників! Не патронізуючо- популярну, але і не глибоко літературознавчу — саме так можна зацікавлювати читача літературою!

Друга книжка — переклад Ґюнтера Ґрасса "Моє століття". Я чомусь думала, що це — автобіографія. Але ні, це своєрідні новелі укладені за роками 1900, 1901, 1902 ...1999. Вони творять цілість, немов оригінальний роман. Ґрасс добрий письменник, але я на белетристику тепер охоти не маю — отже віднесу до бібліотеки. Зрештою Ґраса, як і раніше, я повинна б читати в німецькому оригіналі, не в перекладі.

Хотіла сьогодні зробити замовлення, щоб могти піти до магазину, де тримають у "storage" потрібні мені для ULE70 Dissertation Abstracts International. Цей магазин бібліотеки Ван Пелт приміщується в будинку колишнього Evening Bulletin на 30-ій і Маркет. Я вже туди задзвонила, домовилася на понеділок, але — добре, що я ще не вийшла з хати — хлопець мені потелефонував, що тих років, які мені потрібні (1966–1979) у них нема! Мовляв, мають пізніші роки, але не ці. Радив ще раз пошукати у Ван Пелт. Оттака морока. Та й подвійна, бо я вже кінчу нумерувати позиції і оці абстракти дисертацій доведеться додавати надпрограмово (якщо їх знайду!).

Понеділок, 28 липня 2003, пополудні.

Три приємні новини: 1/ Нарешті в суботу дійшов до моїх рук лист від СУА, що повідомляє про нагороду Ковалевих. Я вже їм відписала й подякувала. (Ірині Куровицькій і Оксані Фаріон). Вручення нагороди має бути на вечорі 30 листопада у Філядельфії. Лист до мене ішов 12 днів, хоч наданий у Філядельфії! Але це напевно тому, що його помилково доручили Шерману Мартіну, сусідові, а він тепер заклопотаний хворобою своєї жінки, і можливо забув раніше мені передати. Звернуло мою увагу, що в цьому офіційному повідомленні ніже словом не згадана Віра Вовк. Очевидно такий самий лист пішов до неї і там, напевно не згадана я. Дивно: замість прислати офіційне комюніке жюрі, яке піде до преси, де напевно згадані ми обидві (а може ще й дехто? може були якісь вирізнення, чи відзначення?), голова СУА вирішила написати від себе, з додатковим підписом своєї заступниці — референтки для справ культури. (Саме Оксані Фаріон завдячую, напевно, свою кандидатуру, а її увагу до моєї книжки привернула Софійка Геврик. Інші пані навряд чи читають щонебудь і знають про появу нових видань.)

2/ Лариса Онишкевич десь знайшла у своєму архіві і прислала мені поштою картку машинопису, де Остап, відповідаючи, мабуть, на якісь поставлені запитання, подає біографічні дані про себе, з коментарями. Це цікава знахідка — може є десь і в Архіві ОТ, але я на неї ще не натрапила!) Є там такі рядки: "Питаєте про цікаве переживання? Час, в якому доводиться жити, самий по собі вийнятковий, то ж і переживань багато, та й багато цікавих. Людина, звичайно, шукає співзвучности і тому повне заінтересування поезією і взагалі літературою моєї дружини — це неабиякий успіх. То ж не дивно, що я свої самітні мандрівки по Карпатах радо поміняв на спільні з моєю дружиною мандрівки по Австрійських Альпах. Вони закінчилися подружжям, спільним домом, сім'єю — речами набутими і земськими, які зв'язують людину з землею і всіми тими щоденними проблемами, за якими вже рідше вдається здобутись на дальший вихід у віддаленішу подорож поза відоме". Нема ні підпису, ні дати. Лариси тепер нема — її донька Лада якраз мала народити другу дитину і Онишкевичі, мабуть, поїхали до неї — отже не можу запитатися, звідки це. Але це можливо були відповіді для статтейки про Остапа в "Юнаку", що були надруковані в січні 1969 року. Треба мені буде на це подивитися і перевірити.

3/ Вчора зателефонував Максим — з Парижа! Дуже задоволені своїми вакаціями. Гарно провели час в Англії, в родичів Уляни, тепер практикують свою французьку мову. Максим каже, що найбільше доводиться говорити йому, хлопці його поправляють, але не дуже самі спішаться говорити. Воліють порозуміватися по англійському. Є надія, що коли поїдуть відвідати ще одного Уляниного кузена, який одружений з францужанкою і який мабуть не вміє говорити англійською, що це примусить хлопців до практики.

Середа, 30 липня 2003, 5:30 РМ.

Вчора і сьогодні була на PENN. Вчора мала полуденок з Марилею, а потім дві години праці у Ван Пелт. Сьогодні поїхала просто до Ван Пелт і працювала від 12 до 4-ої. Dissertation Abstracts International за роки, які мені потрібні, таки справді є на полицях у Ван Пелт — це великі форматом, важкі томи — їх з неабияким трудом доводилось мені знімати з полиць. Переглянула сьогодні 30 томів — але, зваживши, що видають один том на місяць — мені ще далеко до закінчення. Мусітиму ще не раз поїхати до Ван Пелт, щоб це закінчити. Але вже знайшла кілька дисертацій про українську літературу — шукати за ними, як я переконалася, треба не тільки в рубриці Slavic, Russian, East European Literature, але також у відділах Comparative literature i Modern Literature. Додати ці реферати дисертацій мусітиму як "а", бо хіба не буду завдавати собі додаткової праці, міняючи вже асигновані номери? Зокрема тому, що я вже таки почала працювати над покажчиком.

Працю над ULE, одначе, доведеться на якийсь час перервати. Звернулася до мене Дарка Маркусь, щоб я написала для ЕУД статтю про літературні переклади. Загальну статтю про літературу в США вже нарешті написав їм Рубчак, але, каже Дарка, там нема нічого про переклади, ані про дитячу літературу, отже треба додати. Ну, англомовні переклади — це ділянка справді моя, отже я не можу відмовитися. На дитячу літературу я запропонувала Христину Винар — не знаю, чи вона пише по українському, але остаточно можна зробити переклад або витяг з її англомовної статті.

Чуюся значно ліпше. Celebrex помагає, а факт, що я минулими днями відчувала сонність пополудні, що заважало мені в роботі, перемагаю або кавою, або кока-колею. Після вечері, натомість, п'ю чай і то не звичайний, а Chamomile і це допомагає мені заснути. (Пару днів тому так зачиталася, що вибилася зовсім зі сну і мусіла прийняти таблетку Tylenol PM десь о 3-ій годині над ранком — такому мушу запобігати).

Пару днів тому мала я несподіванку: Лабуньки їздили на фарму збирати Blueberries (борівки, черниці, афини, чорт знає як ці ягоди у нас справді називаються) — по дорозі додому, вступили, щоб передати мені дарунок — цілу торбу цих ягід. Вступати — не вступали, але жест я оцінила, як символ певної товариської прихильности.

9 год. вечора.

Десь біля 7:30 телефонувала Люда і залишила на автовідповідачі повідомлення про те, що у Львові помер Зенка брат, Юрко Чайківський. Я до них пізніше віддзвонила, говорила довго із Людою і Зенком, згадували Юрка. Він був старший від мене на рік і в дитинстві завжди мене напоминав, пам'ятай, мовляв, що я — твій вуйко! Старший його брат, тобто Зенко, вважав себе кузеном, але насправді вони обидва — кузени моєї мами, отже справді "вуйки". Пам'ятаю свою першу подорож в Україну і зустріч з Юрком і його родиною у Львові — нужденність їхнього життя мене тоді просто приголомшила. Пізніше жилося їм краще, діти виросли, доньки повиходили заміж, малий Зеньо, що в 1974 році був немовлятком, приїхав до Америки і живе в Клівленді. Але сам Юрко довго хворів на серце і вже 10 літ тому думали, що він недовго житиме.

Субота, 9 серпня 2003. Пополудні.

Працюю над ULE на кілька днів перервала, але за цей час встигла не тільки обчислити голоси членів Видавничої Комісії, зробити рішення щодо ґрантів, написати звіти і офіційні повідомлення на сходини президії, що будуть в наступний четвер, але навіть написати дві статті — одну (в двох частинах) до ЕУД про переклади з української літератури і критичні праці англійською мовою, та другу — про працю Видавничої Комісії. Обидві ці статті на спішне замовлення Дарки Маркусь до ЕУД і Василя Лопуха до НТШ-А. (Лопух готує матеріяли до преси з нагоди 130 ліття НТШ). Вчора я собі усвідомила, що мушу також написати до WLT зголошену вже раніше рецензію на "Лірику" Кацнельсона, бо як не зроблю цього зараз же, то навряд чи зможу зробити, а термін до 1 вересня. Відклала все і вчора таки написала — завтра вишлю.

Справа теж у тому, що я можу мати в наступному тижні несподіваних гостей: Марко має якусь конференцію у Вашинґтоні і готов приїхати на два дні перед тим (16–17), а є також можливість, що на днях відвідає мене Ніна, яка буде у Філядельфії у Мадаїв і з ними поїде пізніше до Вайлдвуду. Буду рада і її і Марка нарешті побачити. Ія тепер "кохається" — має якогось приятеля-американця, отже не дбає про те, щоб моя внучка вряди-годи відвідала свою бабуню, чи принаймні написала листа, або зателефонувала. (Останньо, навіть на дарунки не відповіла, а чеки з минулого року — бонуси за свідоцтва — Ія десь загубила, у висліді чого я відкрила для Ніни окремий рахунок у банку і замість посилати чеки їй, депонуватиму просто на книжечку, яку вона, коли матиме вже 18 років, зможе сама перебрати).

До НЙ їхатиму автом з Трофименками. Я рада почути, що Славко має досить енергії, щоб їздити (не тільки до НЙ, але і на далеку дорогу до Торонто, бо в них народилося вже друге внучатко).

Максим з родиною вже щасливо повернулися з Франції — дуже всі задоволені. Хлопці тепер поїхали на якийсь пластовий табір на канойках, а потім Іванко має відбути курс для автоводіїв (аякже, йому вже 16 років, вчиться їздити автом, буде нова турбота!)

Я лечу до Торонто 20 серпня, повертаюся 4 вересня. Рада буду почути про їхні пригоди і враження і оглянути фотографії.

Минулі дві неділі підряд їздила до церкви — передусім тому, щоб віддати позичені книжки Колодієві. Але його, як на злість, не було в церкві. В четвер нарешті ми з ним зустрілися в Центрі, в бібліотеці і я книжки повернула. Це звільняє мене від обов'язку іти до церкви ще й завтра. Тим більше, що зовсім несподівано потелефонувала Маріяна Вакуловська і запросила мене поїхати з ними на вечерю десь за місто. Недавно я з ними була в кіно — також з їхньої ініціятиви — фільм мені не подобався, але пішла задля товариства. Те саме зроблю і завтра. А вранці зможу нарешті попрацювати знову над ULE.

По ночах читаю біографію Айн Ранд (так треба вимовляти, була замітка, мовляв Ayn римується з mine!). Автор — Barbara Branden. Книжка дуже добре написана, читається як роман. Автор по фаху філософ і вона критично аналізує свій об'єкт, а крім того вона інтимно була пов'язана з Ранд, тобто не в якомусь лесбіянському зв'язку, а навпаки: Барбара була одружена з Натаном Бранденом, а Айн з Франком О'Коннором (спочатку я думала, що це може той ірляндський письменник, новелю якого я перекладала, але це не він). І ось після деякого часу професійного знайомства молодого подружжя Бранденів і Айн Ранд, між нею і Натаном виник роман і вони — за згодою всіх чотирьох партнерів! — мали любовну аферу у визначений за загальною згодою час! — хоч це зовсім не означало розриву існуючих подруж. Одне слово, ситуація як у Сартра і Сімони де Бовуар! Читаючи роман Atlas Shrugged, що його колись так гаряче і з таким ентузіязмом поручала мені пані Радейко, я вже тоді мала чимало застережень до цієї майже дарвіністичної філософії необмеженего капіталізму, а тепер постать Айн Ранд стала мені ще менше симпатичною: аморальний еґоїзм, без будьякої серйозної і відповідальної суспільної візії, з амбіціями защепити цю життєву філософію широким масам. З книжки Барбари Бранден я довідалася про те, що рецепція критиків була вкрай негативною, але книжка мала фантастичний успіх у читачів і видавалася, та й далі видається повторними міліонними накладами. [На марґінесі хочу відмітити, що справжнє прізвище Айн Ранд — Alice Rosenbaum, що народилася вона 1905 року в Скт. Петербурґу, там студіювала в університеті і до 1925 року жила в СРСР. Частина їхньої родини була в Америці і цій родині вдалося здобути для молодої дівчини візу на виїзд до США. Вся решта родини залишилася в СРСР. Айн Ранд все життя була великим ворогом комунізму: був час, що навіть давала свідчення в конґресовій комісії проти голлівудських акторів-комуністів. Nathaniel Branden = справжнє прізвище Nathan Blumenthal, Barbara Branden = справжнє прізвище Barbara Weidman].

Понеділок, 11 серпня, увечері.

Цитата з книжки, яка характеризує масовий рух довкола т.зв. філософії об'єктивізму Айн Ранд: "NBI [Nathan Branden Institute]...engaged in a task of supreme importance: helping to move the philosophical trend of a country from faith to reason, from altruism to self-interest, from collectivism to capitalism; perhaps, it sometimes seemed as NBI's progress became intoxicating, even helping to change the world" (p. 313)

Дочитала книжку до кінця. Рух об'єктивізму потерпів від особистого конфлікту: після деякої перерви у стосунках Айн з Натаном, Айн забажала їх відновити, а Натан, молодший від неї на 25 років, знайшов собі іншу коханку і не бажав відновлювати сексуальних зносин із Ранд. [На той час з Барбарою вони були вже розлучені]. Айн Ран розлючена такою зрадою — зрадою не тільки її як жінки, але нібито й основних її життєвих принципів, виреклася Натана зовсім, заборонила йому продовжувати працю його інституту, що пропагував її філософію, оприлюднила заяву, де закидала Натанові зловживання грішми ітп, порвала всякі товариські зв'язки і з Натаном і з Барбарою.

Сьогодні, шукаючи на інтернеті за якоюсь рецензією на цю книжку, довідалася я, що на її основі зроблений був навіть фільм, що так і називається, як і книжка.

А пропо фільму: Вчора їздила я із сестрами Вакуловськими на вечерю до доброго ресторану, а потім ще в їхній хаті дивилися ми на позичене відео французького фільму "Вісім жінок". У фільмі багато шаржу, і гра акторок не завжди на висоті. Тема майже така як у Прістлі "Прийшов інспектор", але потрактована з певною дозою гумору, а навіть із вставками пісень і хореографії.

Сьогодні приїздив до мене професор Володимир Бандера. Це, очевидно, була ділова візита до голови Видавничої Комісії НТШ-А. Він пропонує видати в Україні переклад книжки статей, які тількищо вийшли англійською мовою Society in Transition. Бандера з рамени філяделфійської федерації зробив вже чимало для видань в Україні українською мовою наукових книжок з економіки, точних наук ітп., приніс мені для бібліотеки НТШ-А український переклад книжки Стіґліца — "Глобалізація та її тягар." В четвер завезу до НЙ.

Субота, 16 серпня 2003, доходить 1 год. пополудні.

Мер Нью Йорку Michael Bloomberg потішав мілони своїх співгромадян, мовляв криза минеться, а драматична історична подія залишиться в пам'яті і вас, мовляв, питатимуть: а де ви були тоді, де застала вас ця подія? "Where were you when the lights went out?"

В четвер, 14 серпня, за пляном, ми із Славком Трофименком і Ларисою поїхали до Н.Й. на перше в цій каденції засідання поширеної управи НТШ-А. Славко приїхав по мене раннім ранком (без Марти, бо її боліла нога), вступили до Лариси і разом з нею, як завжди, потягом NJTransit, i таксі прибули до дому НТШ-А. Засідання пройшло дуже успішно, зробили низку рішень, затвердили чотири ґранти запропоновані моєю комісією, і таке інше. На годину 4-ту ми вже були назад на Pennsylvania Station i в поїзді NJ Transit. І от раптом проголошують, що є клопіт з сиґналами і виникає затримка. Чекаємо. Але ось іде нова вістка: це не якась локальна проблема, а раптове затемнення цілого східного побережжя, втрата електрики не тільки в усьому Нью Йорку, але і в Дітройті, Клівленді, Торонто, Оттаві. З поїзду ми виходили пішки по сходах в темноті, три поверхи вгору. На дворі ясний гарячий літній день ... і товпа тисячів людей. Ні автобуси не їдуть, ні таксі. Що робити? Була думка: може повернутися пішки до будинку НТШ-А і там перебути ніч (Лариса мала ключ від будинку). Але це далеко: Славко сказав, що він такої віддалі не подолає. Лариса зробила на картці паперу напис PRINCETON і станула посеред вулиці. Стояла так годину а то й більше. Приватні авта їхали, посувалися поволі, бо всі світлофори погасли, де-не-де тільки люди з власної ініціятиви ставали на перехрестях регулювати рух. Для заохоти водіїв Лариса дописала на картці $200, $300. Але ніхто не зупинявся. Нарешті, несподівано вже, коли здавалося, що цей підхід не дасть наслідків, підїхало якесь BMW з середнього віку жінкою за кермом: зупинилася, взяла нас трьох, їдемо. Куди? питає Славко, через міст Вашинґтона? Ні, каже вона, через тунель Лінкольна. А чи буде там чим дихати? (Бо світло не важне, авто має свої фари). Побачимо. Посувалися повільно, але таки доїхали. В тунелі, видно, працювали ґенератори, вентиляція діяла. Проїхали тунель, відітхнули з полегшею — Нью Йорк вже за нами. (Божевільне це місто, міліони людей на клаптику землі на острові!) Наша пані-водій дає знати своїй дочці мобільним телефоном, що вона вже в дорозі додому, все гаразд, і їде не сама, але везе "three perfect strangers". В міжчасі телефонує мобільним телефоном і Лариса чоловікові додому, щоб не турбувався, що ми вже в дорозі, що все гаразд. Говорить з ним по українському. Я собі подумала: наш водій зовсім нас не знає, троє незнайомих людей підібраних на вулиці, говорять з акцентом, а тут щей домовляються з кимсь незрозумілою мовою — ситуація непевна, а може й небезпечка. Так мабуть думали і її родичі, бо поки ми доїхали, було п'ять дзвінків — мабуть хотіли впевнитися, що мама чи жінка не стала об'єктом якогось "Hijacking". Довезла вона нас до самого Гамільтону, до станції, де було запарковане Ларисине авто. Гроші взяти відмовилася, мовляв, нехай це порахують їй в небі за добре діло. Ми знали тільки її прізвище (не дуже точно, так як сказала) і факт, що працює в MacGraw-Hill. На другий день вранці Лариса відшукала її їм'я і адресу фірми-видавництва, послала їй в реванш кіш квітів і ми сьогодні вже всі троє отримали від неї подяку електронною поштою (ми дали їй наші візитні картки). Називається наша добродійка Kathi Strahan. Є ще на світі добрі люди, це було дуже помітно в час кризи в Нью Йорку: з помешкань виносили прохожим воду, дозволяли вживати приватні телефони, ітд. Від Онишкевичів (де ми ще відітхнули й перепочили) Славко відвіз мене до Філядельфії (де електрика діяла нормально) і поїхав до себе до Вільмінґтону, де також не було перерви у постачанні електрики. Але на моєму автовідповідачі було повідомлення з Торонто: Максим, з притаманним йому гумором, заінтонував, мовляв "в усьому світі погасла електрика і ми тут в темноті." Ми — це, правда, тільки він та Уляна, бо хлопці на пластовому таборі в природі, де електрики, кажуть, так чи інакше нема. Ходили — сказав мені пізніше — до родини Гейсі, і дивились телескопом на зорі — явище рідкісне, бо звичайно світла великого міста на це не дозволяють.

Вчора була в мене Ніна. Вона вже кілька днів у Возних — Міця Возна, приятелька Ії, має сина у віці Ніни, вони разом їдуть також до Вайлдвуду. Зателефонував також Лабунька: мовляв, він має зустрітися з Ніною, а в нього в хаті гаряче і він не знає, що з нею робити. У висліді я запросила Мирослава і Іка на полуденок, отже мала активний день, який мене трохи утомив (може теж реакція на переживання попереднього дня). Іко розповідав нам про свою дівчину (Оленку), що з нею плянує незабаром одружитися, показував фотографії. В понеділок він уже їде до Львова — батько купив йому у Львові помешкання, десь на вулиці Чупринки, недалеко від НТШ (Трикімнатне помешкання на першому поверсі, кажуть, коштувало щось біля 20,000 дол.)

Сьогодні за пару годин приїде Марко — вже телефонував із Лас Веґасу. Він буде цілий день завтра, в понеділок їде до Вашинґтону, а в середу повернеться і поїде до Вайлдвуду до Ніни. Потім разом з нею повернеться до Лос Анджелесу. Я в середу відлітаю до Торонто, отже вийде так, що Марко з Ніною будуть бодай один день в моїй хаті тоді, коли мене не буде вдома. Я пропонувала йому взяти моє авто, що він напевно і зробить.

Середа, 20 серпня 2003. год. 9:10 вранці.

Маю нецілих півгодини, заки піду до поїзду на летовище. Піду пішки до станції Ферн Рак, де залишила на парковищі своє авто з баґажем. Увечері повернеться з Вашинґтону Марко і відбере авто на стоянці. А завтра, певно поїде над море, де вже чекає його Ніна.

Приємно було зустрітися і поговорити, хоч і коротко. Крім того Марко зробив мені низку послуг: поміняв жарівки, покосив траву, подивився на косарку, поправив шруби і ми вирішили нової косарки не купувати. Виглядає він незле, трохи повинен втратити на вазі, але це не легко. Бачу, що кожного дня робить собі скач, а також курить. Особистих своїх справ міняти не збирається. З Брендою далі в близьких стосунках, але не хоче цього легалізувати, взагалі каже, що він воліє бути сам, ніж одруженим. Ніна була в мене весь день ще перед приїздом Марка — вона дуже виросла — висока, тоненька. Сказала мені під кінець дня, що я є "cool" — а це від teenager-a неабиякий комплімент! Вона радо їздить на пластові табори, має багато знайомих і друзів у Пласті. А ще виявила мені Ія (вона телефонувала вчора, бо думала, що Ніна саме в мене), що Ніна виявляє бажання піти до середньої школи до бурси (boarding school) — не знаю, що це має значити? Чи дитина відчуває брак стабільности, перекидувана від мами до тата до їхніх друзів, чи може думає, що бурса — це щось подібне до пластового табору? Ну справді у бурсі напевно не буде самотня, але чи справді буде їй ліпше ніж удома? Цього року ходила ще до української школи, але на другий рік вже не ходитиме, та й Марко уже звільниться з обов'язків директора цієї української школи, бо робив це тільки задля Ніни.

П'ятниця, 21 серпня 2003, год. 2:00 поп., в бібліотеці Robarts. (Toronto).

Знайшла тут, крім деяких потрібних мені для ULE матеріялів, дві цікаві речі, про які я не знала. Передусім бачу, що вийшло нове видання хрестоматії української літератури в 4 томах — "Українське слово" (ред. Василь Яременко) (Київ: Аконіт, 2001). Новий редактор випустив критичні статті (в тому числі і Остапові), але додав нових авторів. В четвертому томі включений вінок сонетів ОТ — але це єдина його присутність в цьому виданні. NB дла бібліографії ОТ: "Життя: Вінок сонетів / Остап Тарнавський (3.V.1917–19.ІХ.1992). Українське слово: хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. Книга 3. Київ: Аконіт, 2001. с.762–769. Без жодної біографічної довідки!

Знайшла я також Нитченкові "Листи письменників". Я знала, що таке видання появилося, але не знала, що це вже має 5 томів! Остапових листів до Нитченка чи Нитченка до Остапа там нема, але серед Костюкових листів до Нитченка знайшла я таку цікаву родзинку:

"Ви питаєте, чому ж вибрано знову О. Тарнавського? А кого ж, на Вашу думку, можна було б вибрати? Ви були на з'їзді й оглядали всі ті "кадри". Хто з присутніх на з'їзді міг був узяти на себе такий тягар? Єдиний Стефаник міг би бути добрим головою. Але ж він йде на схил. Вже вік такий, що не хоче і не може брати на себе такого тягару. Ще міг би і Смолій. Але він зараз обтяжений редаґуванням "Народної Волі" і ніяк не може більше. І все. Більше нікого нема. О. Тарнавський довгорічний секретар "Слова". Знає наше життя і болячки. Був завжди моїм однодумцем. Принаймні ніколи не інтриґував. І єдиний, що ще віком підходить і має відвагу взяти на себе цей тягар. Він, правда, позбавлений організаційного хисту. Немає потрібної широти погляду й дупломатичної гнучкости. Але ради нема." (с.128 – 13 рядків) (Дмитро Нитченко: Листи Письменників, зб. 3. Мельборн-Ніжин, 1998. Літ-ра укр. діяспори, вип. 3). Це пише Костюк Нитченкові дня 16 вересня 1982 р. Чи викликає це в мене обурення? Ні. Костюк був добрим знавцем людей. Остапові бракувало не тільки організаційного хисту, але й ініціятивності, наполегливості, вміння бути лідером.

Вівторок, 26 серпня 2003. 9 год. вранці. Georgian Bay.

Літня хата Тимкевичів, що її ми винаймили на тиждень, — це добре устаткована родинна резиденція, де є шість окремих спалень, дві лазнички, вітальня, кухня, господарська пивниця — з меблями, холодильниками, телевізорами, кухонним приладдям ітп. Зразу видно, що це хата — не для випадкових туристів, а для вжитку родини — і то української. Фотографії цієї родини виставлені на окремій шафці, а про смаки їх свідчать вишивані подушки на канапах, трафаретні портрети Шевченка і Франка, примітивні релігійні зображення Христа римо-католицького стилю ... і відсутність книжок. Всі ми тут маємо окремі кімнати, а ще є можливість, що прийматимемо гостей (серед тижня має приїхати родина Жилів, які і поручили Уляні цю садибу).

Околиця нагадує мені Кергонксон біля Союзівки — тільки без гір. У віддалі 10 мін. ходу є пляж — берег великого озера Huron — Georgian Bay. Я ходила туди вчора подивитися. Озеро — як море, безкрає, і навіть із хвилями. Людей там було обмаль, нікого у воді — хоч був сонячний, теплий день. Мабуть вода холодна. Це мене не турбує, бо я і так не збираюся тут купатися.

З Торонто ми приїхали вчора. Це дорога на північ, біля 2-ох годин віддалі.

В п'ятницю і суботу був український фестиваль на Блур. Багато людей, ярмарок, парад, концерти. Вулиця Блур — останніх кілька кварталів аж до вулиці Jane — закриті зовсім для руху авт. Посеред вулиці поставлені столи, каруселі для дітей, на бічних вулицях — переносні туалети, амбуланси, всюди багато поліції — цікаво, чи міський уряд багато доплачує до цього фестивалю? Помітна добра організація, велика кількість добровольців. (Фестиваль закінчився в суботу вночі, а вже вранці в неділю вулиці були чисті — столи і барєри позникали і не було навіть сліду сміття — після всіх тих тисячних мас людей!) З концертів, де брали участь різні солісти і танцювальні групи, подобався мені найбільше скрипаль Василь Попадюк — енергія і темпо, як у якогось "рокера" і велика майстерність інструменталіста. Прославлені "Ве-Ве" (Воплі Водоплясова) не подобалися мені взагалі — більше замітні, ніж їх музика, є рапор із публікою, який вони викликають і рекляма, що їх супроводить.

В товпі людей зустріла я Христину Сохоцьку. Сказала мені, що вони з чоловіком переносяться з Монтреалю до Торонто. Це для мене добра вістка — матиму ще одну цікаву знайому в Торонто.

День Незалежности — в неділю 24 серпня — зустрічали ми втрьох з Уляною і Марусею Пасічник на оселі "Київ", біля Торонто, в Oakville. Людей там було багато, концерт був на відкритій сцені на дворі, люди сиділи на принесених з дому кріслах на траві. День був соняшний, гарний, отже свято їм вдалося. Виступали з промовами консул України Лосовський і член Верховної Ради, Зварич. Зварич цікавий тим, що це людина з діяспори (народжений, здається, в США), який зрікся американського громадянства, повернувся на Україну і там займається політикою. Він — вихованець Яр. Стецька і належить по ідеології до КУН-у.

Вранці, четвер? Cawaja Beach, Georgian Bay.

Використали пару днів сонячної погоди, проводячи пополудне на пляжі. Тут в околиці, мабуть, поселилось чимало українців, бо є навіть — у віддалі всього 10 мін. автом — маленька дерев'яна церковця! Але людей взагалі обмаль — довкола ліс і спокій. Вчора їздили до великого супермаркету IGA — це вже в місцевості Midland, невеличке містечко, з торговими центрами, туристичним великим кораблем у заливі, сілосами збіжжя ADM і торговим пароплавом, що це збіжжя вивозить може і поза Канаду.

Привезла я сюди дві книжки: біографію поета Єйтса (R.F. Foster: W.B. Yeats: a Life, Oxford U. Press, 1997) та Євгенії Кононенко роман "Зрада". "Зраду" читаю вголос Марусі Пасічник на пляжі — це мені куди приємніше ніж провадити нецікаві розмови! — хоч для неї цей роман може занадто літературний і скомплікований. А біографія Фостера, мабуть, надто скомплікована для мене — написана як літературознавче дослідження, хоч і без глибшого аналізу текстів. Поезію Єйтса (чу Їтса?) я не знаю взагалі — Остап переклав якийсь один його вірш, але я мало знаю про цього ірландського поета. Книгу цю читаю поночі, визбируючи з неї зеренця цікавої для мене інформації.

Хлопці їздять на привезених з дому велосипедах, грають з нами в monopoly, є нагода для ближчого спілкування. Іванко вже майже дорослий, цікавиться бізнесом, вже починає серйозно думати про свою майбутню науку. Саме закінчує курс автоводія, дуже хоче з батьком практикувати керування автом. Але часом бувають і конфлікти з братом, з татом. Підліток! Стеф уже за кілька днів піде до французької середньої школи — велика для нього зміна!

Бракує мені музики. Місцеве радіо тільки зрідка подає вісті, а телевізійні апарати, як виявилось, не працюють, як слід, і тільки хлопці (які мешкають внизу в кімнатах на партері) можуть дивитися на привезені з дому якісь фільми на малому екрані маленького телевізора.

П'ятниця, полудне.

Дощ. Навіть з громовицею! Сьогодні мають приїхати до нас гості — Жили: Василь і Наталка з сином Матвійком.

Вчора їздили оглядати цікавий скансен-музей під відкритим небом — Sainte-Marie among the Hurons — реставрація поселення, що його заклали місіонарі-єзуїти в 1639 році. Вже десять років пізніше в 1649 самі поселенці спалили свою місію, перенеслися в інше місце, а згодом взагалі повернулися до Кебеку. Був час, що в Sainte-Marie жило 40–50 осіб — кілька єзуїтів, вояки, що охороняли поселення, навернені на християнство вендати-гурони (Wendat-Huron). Ворогами їх були Iroquois, а також хвороби — інфлуенца, кір, віспа, що до них тубільці не мали відпорності. Поселенці плекали аґрикультуру; корови, свині і кури доводилося привозити канойками з Кебеку. Цікаві там примітивні інструменти того часу, є і кузня, але залізо доводилося привозити аж з Франції. У скансені відтворені індіянські віґвами та криті корою з дерев дерев'яні будівлі. Археологи знайшли сліди якоїсь водної системи, але не знають точно, що це було: канал для човнів, чи джерело солодкої води, чи може млин? Інформації про це поселення знайдені в листуванні місіонарів-єзуїтів, у їхніх звітах посиланих додому із "Нової Франції".

Неділя, перед північчю, 31 серпня 2003, Торонто.

Повернулися додому сьогодні ввечері. А ще вранці були в українській церкві на дорозі Concession 11, в Cawaja Beach над Georgian Bay. Церква існує вже 15 років — дерев'яна, гарно устаткована, вистелена новими килимами, не має ще лавок, але має крісла — парафія мусить бути досить заможна: ікони, канделябри, іконостас, туалети, господарський додатковий будиночок, де можна після служби перекусити при столах, довкола гарно утриманий просторий травник з квітами і велике парковисько для авт. Людей в церкві сьогодні було понад сто осіб! Священик не живе тут, а приїздить з недалекого міста Barrie. Говорить він українською мовою дуже добре, але зразу видно, що приїхав із Польщі. (Серед поселенців я теж запримітила: переважають люди, що їх мова ідентифікує їх як іміґрантів з Польщі). Проповідь цього отця Петра Боднара була на диво інтелігентна і навіть з домішкою гумору. Говорив і по англійському, і то не повторення українського тексту, а зовсім іншу проповідь. Подобався мені. Таких у нашій церкві нема багато.

Пополудні ще посиділи пару годин на пляжі, а тоді спакувалися і повернулися до Торонто. Хлопці зокрема хотіли бути вже вдома, бо вони післязавтра вже починають школу.

Вчора перед північчю ми були з Жилами на пляжі з телескопом. Небо було засіяне зорями, що їх там, на березі великого озера серед повної темряви було добре видно навіть і голим оком. З Жилами провели пару приємних днів — варили, їли, грали в карти — хлопці їздили роверами, ходили грати ґольфа. Погода вияснилася: було сонячно, тепло.

Середа, 10 вересня 2003, 11 год. ранку.

Пройшов майже тиждень від мого повороту з Торонто. Не чулася надто добре: втома, апатія. Celebrex, видається мені, помагає на мої болі артриту, але може і причиняється до почуття втоми, зокрема пополудні. До моїх мінорних почуттів і недоброї фізичної кондиції, можливо, причинилися ще й інші речі. Я сама пішки із станції Мельроз ішла із своєю валізочкою на колесах і з торбою через плече і рюкзаком на плечах — поволеньки, дала всьому раду, але може це за багато на мої сили? (Я телефонувала з летовища до Вакуловських, але їх не застала вдома). Може в майбутньому треба мені уникати цього зусилля і не перецінювати своїх можливостей. Також серед електронної пошти за минулий місяць знайшла листа від Марійки Сеньковської, яка хотіла запроситися до мене, бо, мовляв, їм треба приїхати, щоб полагодити справи з батьківським домом, а "the house is not in shape to stay in. Would it be possible to stay at your house?" Лист писаний 21 серпня, тоді коли я була в Канаді. Це мене заскочило, а ще й прийшло в час моєї фізичної слабости, коли кожне зусилля видавалося надмірним. Як вони собі це уявляють? 15 років мене ігнорували, навіть не повідомляли, коли бували в маминій хаті, а тепер — оттак собі, без всяких вступів, після всіх образ і неприємностей, вони думають приїхати до мене, як до готелю? А ще вона пише, нібито, без порозуміння з Андрієм. Вона мабуть думає, що моя гостинність супроти Соні і її чоловіка означає, що я буду така сама гостинна і для них? І що робитиму спроби переконати Андрія, щоб прийняв мою гостинність? — Колись я його запрошувала і він мене ігнорував, а тепер, на старість, роздумалися? Я не бажаю собі ближчого з ними спілкування, бо знаю, що його хамська натура може до решти зіпсувати мені життя. Якби Марійка виявила бажання прийти на коротку візиту, поговорити — це інша справа. Якби вони таку виявили ініціятиву, я запросила б їх до ресторану на обід. Але на кількаденну гостинність в моїй хаті, з моєю обслугою — я не готова.

Мала я в понеділок візит у д-р Форсії. Сказала їй про те, що мені долягає і як ділає на мене лік Celebrex. Я сама запропонувала, що може мені треба повернутися до Vioxx, уважно стежити за тиском крови — чи справді він від цього ліку піднімається? Форсія дала зробити електрокардіаграм (видався нормальним), взяли кров до лабораторії. Погодилася, щоб я три дні підряд брала ваякс замість селебрекс і дала їй звіт у п'ятницю. В понеділок я не брала селебрексу, ідучи до Форсії — вранці ще чулася непогано, але вже під вечір розболілися мені всі суглоби, з коліном включно — доказ, що без ліку на артрит мені не бути. Вчора і сьогодні беру вже ваякс, тиск покищо не вищий, як при селебрексі, а загальне почуття краще. Побачимо, як буде далі.

Президент Буш тепер під обстрілом за свою політику в Іраку і за поганий стан економіки. Буду рада, як підтримка його впаде так, щоб не перевибрали його на наступних виборах. Але, нажаль, ситуація в Іраку буде тяжкою проблемою для майбутнього президента, навіть як ним буде демократ — наколотив нам Буш клопоту і розв'язку залишить свому наступникові.

В понеділок працювала три години в бібліотеці Ван Пелт (знайшла три нові дисертації!), а вчора працювала добровольцем в УБ.

Четвер, 11 вересня 2003, друга річниця нападу на Світовий Торговельний Центр.

Мала намір поїхати сьогодні на PENN, але передумала. І добре, що з ніким не домовлялася. Провела майже безсонну ніч: тиск крови піднявся до 164/85 — це, мабуть, наслідок мого експерименту з ваяксом. Вже десь над ранком прийняла таблетку Tylenol PM, у висліді чого прокинулася біля 10-ої. Зате вночі багато читала: наступний сеґмент знаменитих спогадів Кириченко у Кур'єрі Кривбасу, цікаві листи Винниченка до Євгена Чикаленка у Вітчизні, знаменитий есей Оксани Забужко "Дар марґінальності" у Березолі. (Вітчизну і Березіль, числа 3/4 (2003) позичила собі в нашій УБ в Центрі). Позичила також книжку Соломії Павличко про Кримського і почала читати. Натрапила у вступній статті Омеляна Пріцака на таку самохарактеристику Кримського: "Турецький вчений — це тип працьовитого компілятора, що вміє робити вибірки та мозаїчні компіляції з чужих писань, або складати пильну бібліографію чужих творів, а самостійного думання, самостійної научної творчості — у турецького вченого нема" (с. 8) — Подумала з великою дозою іронії і самокритики: невже у мене є якісь спільні риси з Кримським? Від сьогодні називатиму себе "турецьким вченим" — хоч очевидно, приписувати таку самохарактеристику "турецькій крові" так само, мабуть, безпідставно, як і мою працьовитість і педантерію моїм далеким німецьким предкам.

Працювала вчора пару годин над покажчиком до ULE70. Це така страшна робота, що від неї самої може піднятися тиск крови і біль голови.

П'ятниця, 19 вересня 2003. Союзівка. Доходить північ.

11 річниця Остапової смерти. Бракує мені його. Але якби мав жити пів-інвалідом, спаралізованим або без пам'яті — то ліпше, що не живе. Бо тоді і мені не було б життя. Та й собі не бажала б я такого животіння.

Приїхала я сюди на з'їзд зальцбуржан. Ішов гураґан і виглядало, що може я зможу виїхати аж завтра, хоч замовлений нічліг маю на Союзівці від п'ятниці. Але на щастя, прогнози виявилися для Філядельфії і околиці — перебільшені. Зірвало, щоправда, електрику, але вранці вже навіть направили і погода прояснилася. Я виїхала точно вполудне, приїхала сюди о 5-ій. Трохи втомилася дорогою, зокрема мої руки давали знаки давньої polymyaglia — годину довше вже їхати не могла б.

Завтра — вперше за 4 роки — не буду на сходинах поширеної управи НТШ-А в Нью Йорку. Але я минулого місяця здала успішний звіт, з чотирьома новими ґрантами — нових на завтра і так немає готових.

Невелика сензація. Перший раз за 15 років поріг моєї хати переступив мій брат Андрій! Прийшов в середу з Марійкою — вони приїхала полагоджувати справи пов'язані з їхньою хатою. Я запропонувала їм піти разом на вечерю до ресторану — може це і здійснимо за пару днів, після того як я повернуся з Союзівки. Але на нічліг до своєї хати я їх не запрошувала. Не маю ні сили, ні охоти займатися гістьми, та й слухати Андрієвих імпертиненцій. А ще вони придбали собі собаку і з ним разом приїхали. Отже ночували вони у своїй власній хаті, хоч я Марійку погостила сніданком, та й передала сніданок для Андрія (коли вона прийшла вранці, щоб покористуватися телефоном).

Неділя, доходить 6-а вечора, 21 вересня 2003, Союзівка.

На Зальцбурзький з'їзд (18-ий!) приїхало щось понад 140 людей. Вже в п'ятницю було нас багато, а в суботу доїхали нові. Центральною особою був Любомир Гузар, колишній молодший колеґа, а тепер — князь церкви, патріярх de facto, хоч ще не de iure. Але маємо вперше і новинку — серед наших колег з'явився і нововисвячений православний священик, колишній інженер, а тепер панотець Базилевський.

Я більшість часу провела в товарисатві (і при столі) із Сахаруками і Палієнками. Обидва мої колеґи — і Павлусь і Сергій — мали поважні клопоти із здоров'ям: я навіть думала, що їх на з'їзді не буде. Тому спеціяльно приємно було відчути цю їхню перемогу над небуттям — на диво і Павло і Сергій добре виглядають. Зіркою з'їзду (для мене, не для всіх!) була і тим разом (як і раніше) Леся Палієнко. Вона — народжена і вихована в Канаді, говорить такою нормативною українською мовою, якої могли б позаздрити їй зальцбурзькі гімназисти. А крім того вона має чаруючу зовнішність і досвід публічних виступів (вона дуже активна в різних американських культурних акціях, пов'язаних з такими справами як опера і театр, ітп.) Цікаво сьогодні при столі розповідала про те, як її дочка, заміжна за американця, усиновила троє українських дітей із сиротинця в Рівному і які з тим були пов'язані труднощі і проблеми. Ева далі ще працює, хоч і не на повну ставку. Спровадила недавно до США, до своєї школи шляхом виміни гурт дітей з Бучача і взялася взагалі за допомогу цьому своєму рідному місту, яке в американській брошурі схарактеризоване як "Jewish town". Це рідне місто Аґнона, нобелівського лавреата. Ева привезла пару примірників українського перекладу книжки Аґнона про Бучач і одну мені подарувала — маю намір передати Укр. Бібліотеці. Мала Ева також ефектовно зроблені туристичні довідники про Бучач, з кольоровими ілюстраціями, картою міста, описами історичних об'єктів тощо.

Програма з'їзду не була переповнена. В п'ятницю зробили нібито ватру на весело, але там найцікавіші виступи (з дотепами) були Левка Каменецького та Любомира Гузара. Гузар розповів такі два анекдоти. Один чоловік, знаний з того, що завжди каже на кожну вістку: "могло бути гірше". Йому розповідають про знайомого, який застав свою жінку з коханцем і в розпуці застрелив і жінку, і коханця, і самого себе. А той: "могло бути гірше!" Як гірше? А так, якби це сталося два дні тому, то міг був застрелити мене! Другий жарт: колонія нудистів просить знайомого священика, щоб він їм правив службу. І він це регулярно робить. Довідався єпископ, допитує священика, як він чується в такій ролі? Ну, нічого, вони ж також потребують духовної опіки. А чи не приходять вам на гадку якісь грішні думки, коли ви з ними спілкуєтесь? А священик каже: приходять! Що саме? цікавиться єпископ. А той каже: я все собі думаю, а де то вони тримають гроші? — Така нормальна і неформальна поведінка Гузара з'єднує йому прихильність і він добре чується на наших з'їздах. Говорив двічі серйозну промову — зрівноважену і розумну, як завжди, з критичним аналізом ситуації в Україні, без надмірного патосу і сентиментальности. Я тим разом мала випадкову нагоду перекинутись з ним кількома реченнями і то не раз, а двічі. Бо на цьому з'їзді я вирішила зробити йому дарунок із 100 дол. і вклала чек у "Тихі розмови з вічністю" і він спеціяльно шукав за мною, щоб подякувати. Організатори подарували йому всі гроші зібрані при реєстрації. Цього разу маємо неабияку сензацію. До організаційного комітету напередодні з'їзду зголосилися якісь анонімні добродії і склали пару тисяч доларів на потреби з'їзду. У висліді — бенкет, бенкетова програма і спільна знимка зроблена професійним фотографом — були оплачені цими анонімними меценатами.

Сьогодні вже всі роз'їхалися. Я перед полуднем виписалася і заплатила вже за кімнату і мала намір виїхати о 12-ій, щоб за дня прибути додому. Але передумала: лишилася ще на обід у товаристві, пішла наново зареєструватися і заплатити за ще одну ніч — поїду завтра вранці.

Тепер тут тихо і безлюдно. Погода прекрасна, хоч це ще не осінь — дерева ще зелені. Ходила я на одногодинний прохід, а зараз іду ще на вечерю.

Доходить 8 год. вечора.

Я вже скупалася і зараз буду пакуватися, щоб не відкладати цього на завтра. Ще хочу зробити кілька нотаток про з'їзд.

Наступним головою став Богдан Гайдучок. Номінаційна комісія зверталася до різних осіб (зі мною включно), але не хотіла Гайдучка і його не просили. Одначе виявилось, що він — єдина особа, яка має бажання очолити майбутній комітет і організувати наступний з'їзд. Отже з'їзд знову буде. Що більше — приватно і поза з'їздом деякі наші товариші виявили бажання приїхати колись на Союзівку на вакації і скоординувати це так, щоб бути разом. Бажаючими виявились Сахаруки, Палієнки, Уляна Дячук з чоловіком, Воловодюки, ще хтось. Може справді вдасться колись зорганізувати таке вакаційне товариство. Я також радо з такої можливості скористала б. А мають мої товариші і громадський мотив: мовляв, треба підтримати Союзівку.

Мала я нагоду познайомитись коротко з новим головою УНСоюзу, Стефаном Качараєм. Просив звертати увагу на речі, що їх треба направити, бо мовляв, відновляють, малюють, ремонтують Союзівку. І я мала нагоду звернути його увагу на одну поважну недостачу. У висліді змін і ремонтів зліквідували публічні телефони у фуає біля крамнички. Тепер єдиний публичний телефон на всю Союзівку — в коридорі головного будинку. В п'ятницю, коли я пробувала дзвонити до Торонто на телефонічну картку — він не діяв; на другий день вранці я пробувала дзвонити при допомозі монет — телефон не приймав їх. Отже мусіла подзвонити з канцелярії — вчора один раз, а сьогодні вдруге, щоб повідомити, що залишаюся ще на один день. Дивуюся, як можна допустити таку аномалію — це навіть небезпечно!

На вчорашньому бенкеті ми сиділи до пізна, слухаючи музику. Мені було приємно, що знову включили у програму "Пісню про Залцбурґ" (співали Щибчик — нібито оперова співачка, але з усіх арій вдалася їй тільки ця скромна пісня! — в асисті Дарки Зєлик і Лесі Палієнко). Також музикант, що грав до танців, включив її в свій репертуар. Це дало приємну нашу атмосферу — бодай щось пов'язане із Зальцбурґом!

Знову приїхав на з'їзд Стефан Киньо із своєю американською дівчиною. Але не було Юрка Мішала, ані Ірки Стецури, які колись багато додавали чару до з'їзду. Але були і Максимовичі, і Білики, і Віра Пак з Галею Головчак, і Ігор Пак з жінкою, і Ара Каменецька з Каліфорнії, і обоє Головінські, і Стойки, і Гнатейки, і Іван Карк, Ґенко Змий, Галя Кокольська, і Данченки, і Курилки, Ліда Белендюк з Флориди і чимало інших моїх знайомих. Голова СУА Ірина Куровицька привітала мене з нагородою Ковалевих.

Очевидно, це вже не ті часи, коли ми були ще відносно молоді, повні енергії й життєвої верви. Коли бували на з'їзді такі близькі мені люди як Ляля, Ліда, Христя, Валя — не кажу вже про те, що найкращі спогади маю із тих з'їздів, що на них бувала разом з Остапом. Минулося. Аж страшно подивитись, як всі ми постаріли. Нагадався мені навіть чорний гумор Богдана Нижанківського, мовляв, що ви тут так зібралися, чи має прийти погребник з мірилом?

Мій побут на Союзівці — за моїм тентативним пляном — мав бути пов'язаний також із відвідинами Гевриків у Гантері. Я свого часу — у відповідь на запрошення Софійки — сказала, що вона могла б приїхати по мене на Союзівку, а потім мене сюди відвезти. Але Софійка поїхала вчора на раду Перших Стеж, а за пару днів вони з Титом їдуть на якусь прогулянку до Німеччини. Отже мої відвідини Гантеру відкладаються usque ad infinitum.

Завтра чекає мене далека 5-годинна поворотня дорога додому. Дай Боже щасливо і без комплікацій!

Середа, 24 вересня 2003. 9:30 РМ.

По дорозі із проходу сьогодні я вступила до Татової хати і запросила Андрія і Марійку на полуденок, на вареники. Андрій помітно зрадів моїм жестом, що само по собі показує на певний проґрес. Прийшли о 1 і сиділи до 6:30. Час цей був виповнений суцільним Андрієвим монологом, здебільшого про медичні проблеми (має якісь клопоти з нирками), про пацієнтів, спогади про його перші кроки в дентистичній праці в американському летунстві, про відвідини Соні в Алясці, нарікання на підвищені податки на хаті у Ван Еттені, реляції про купування по оказійних цінах на різних ярмарках різної всячини: мікроскопів, фотокамер, моторів до човна, рибок до акваріюмів ітд, ітп. — все це з точними описами, подробицями, цінами — безпереривним потоком слів. Час до часу Марійка було вставить якесь одне слово, або два, доповнюючи ці описи. Розмовою такого ніяк не назвеш і воно, очевидно, дуже втомлює. Цікаво, що він зовсім не враховує зацікавлення чи реакції слухачів — і таке напевно трапляється йому не тільки зі мною. Я подумала собі: технічні описи будь чого вміє він подати з точними подробицями і з неабияким знанням предмету, але синтези думки в нього немає взагалі — потік асоціяцій, немов в якогось Джойса. Є певні подібності між його способом говорення і напр. способом говорення Івана Собчука-Карка, недаром обидва мають проблеми у спілкуванні з людьми.

Але я рада, що така зустріч в моїй хаті відбулася. При тій нагоді виявилося, що він має якесь зацікавлення поштовими марками і я дала йому конверт значків, що їх збирала для Іванка (Іванко тепер цим менше цікавиться і я від тепер збиратиму ці марки для Андрія). Також признався, що вже не передплачує Ukrainian Weekly, а дуже хотів би читати фейлетони Куропася. Отже я завтра дам йому всі номери, які я саме переглянула, та й у майбутньому посилатиму йому газети (або навіть передплачу в дарунку). Але я також дуже задоволена, що переборола в собі хвилеву м'якість кілька днів тому і не дозволила їм спровадитися до моєї хати, немов до готелю — адже мають власний дах над головою, хоч і з меншою вигодою і без моєї обслуги! Також не маю наміру брати на себе якісь зобов'язання щодо рішень відносно продажі хати чи її ремонту. Вони такі обоє практичні і вирахувані, так на всім знаються, а мене ці справи не цікавлять і не займають: я і для себе самої полагоджую їх тільки, коли мушу, і то напевно не з оптимально вирахованими наслідками чи коштами. Отже маю чисту совість: моїх порад чи допомоги вони не потребують.

Середа, 8 жовтня 2003. 9:45 РМ.

Вчора мала цікавий і приємний день. Домовилась на першу зустріч з Анею Шаповал (не знаю, чи відмітила я була у щоденнику: це стипендіантка Фулбрайта на PENN, дочка Юрія Шаповала, історика з Києва, що їй — на прохання Марти Хом'як — я пробувала свого часу шукати помешкання. Ну, вона вже тут, живе в Graduate Towers i от ми вчора вперше познайомились. Гарне молоде дівча, ну ні, вона ж уже заміжна жінка (але чоловік залишився в Києві, вона тут сама і має бути півтора року). Взяла я її на полуденок до Inns at Penn — доброго і дорогого ресторану і ми приємно провели дві години на розмові. Вона працювала в Києві в американських установах, цікавиться особливо працею 'non-profit' organizations, а тепер вчиться у програмі Fels Institute of Government. Досі ми комунікувалися тільки електронною поштою — при чому вона писала мені завжди по англійськи. Ділить помешкання ще з якоюсь дівчиною-американкою, що студіює архітектуру.

Опісля я три години провела у Ван Пелт працюючи над ULE. А біля шостої поїхала автобусом до центру міста, бо увечері мала домовлену зустріч з Раном і Марією в театрі "Wilma". Вчорашня п'єса — "Resurrection Blues"; автор — Arthur Miller. Своєрідне модерне мораліте в сатиричному плані. В центрі уваги подібний до Піночета генерал якоїсь південноамериканської країни. Він планує зробити публічне розп'яття якогось бунтівника. Американська телевізійна компанія пропонує йому 20 міліонів доларів за право фільмувати цю екзекуцію на хресті, в супроводі реклями, для міліонної авдиторії телеглядачів всього світу. Дилема і для самого генерала і для дівчини-режисера: приймати цю оферту, чи ні. Мовляв, за зароблені таким чином гроші можна багато добра зробити для населення: побудувати школи, шпиталі ітп. Нагадало мені трохи Прістлі з його інспектором, а також Ібсена. Режисером був Jiri Zizka. Постановка досить оригінальна: зокрема подобались мені такі речі, як поділена сцена, з краєвидом вгорі, з силуетами постатей, що репрезентують народ, але думаю, що їм доведеться ще цю п'єсу і саму постановку вигладжувати (це премієра на сході Америки), та й гра акторів і темпо п'єси можливо потребують певних змін. Ах, як жаль, що не можу про цю виставу поговорити з Остапом! Ран і Марія не дуже мали багато що додати до інтерпретації досить завуальованої символічної теми. А ми з ними матимемо ще чимало нагод побувати разом в театрі цього сезону: я взяла передплату на серію вистав у двох театрах: "Wilma" i "Arden". Користаю з нагоди, що не тільки матиму їх товариство, але також із факту, що обіцяли відвозити мене після вистав додому.

Субота, 11 жовтня 2003. 9 РМ.

Вчора була я аж на двох імпрезах: наперед на відкритті малярської виставки молодого художника Корчинського (прийшло багато людей!), а тоді на концерті Віктора Павліка і його групи музикантів і танцюристів. Це — своєрідний український Rock & Roll, дуже голосна, криклива музика в супроводі модерної акробатики — величезна молодеча енергія, яка запалює не тільки виконавців але і авдиторію. А авдиторія — молода молодь! — заповнила велику залю Центру по береги і була фактично співучасником програми. Заскочило мене, що програма починалася релігійною піснею (де домінували оклики Бог! Бог! — в розумінні Боже! Боже!), а кінчилася колядкою "Нова радість стала".

Сьогодні поїхала до церкви на похоронні відправи матері Ромка Петика, але швидко повернулася — передусім через те, що мала прийти Іра прибирати хату, але також і тому, що в мене прикрий катар і не дуже хочеться передавати його людям.

Іра, між іншим, висловила бажання показати мою хату свому батькові, який тількищо приїхав на короткі відвідини з її старшим (5-тилітнім синком) — бо вона вважає надзвичайним і винятковим явищем факт, що в мене така велика кількість передплат на сучасні журнали України і взагалі, що хата має такий український дух і характер — "цього не можна описати", сказала мені, "це йому треба побачити". Батько, мовляв, дуже цікавиться літературою (хоч він не літератор, а хірурґ!) Ну, мені звичайно, приємно таке почути. Я запропонувала, щоб наступного разу він приїхав разом із нею — можу його також завезти до бібліотеки в Центрі — це і йому, і дитині булоб і цікаво і корисно. А Ірі подарувала свої "Тихі розмови".

Тяжко працюю над покажчиком до ULE70 — це справді каторжна робота! А по ночах, як звичайно, читаю. (Хоч стараюся лягати раніше спати, випивши теплого молока, бо довелося вже перемучити пару безсонних ночей!)

В четвер їздила я на візит до д-ра Scanon-a — надломився мені знову передній зуб. Я боялася, що може треба буде вставляти корону і що процес цей затягнеться. На моє здивування, мій дентист направив зуб, навіть без новокаїну, та ще й відмовився від будь якого гонорару — це вже вдруге, і той самий зуб. Потішив мене, що це повинно витримати — дай Боже.

Решту четверга я провела у бібліотеці Ван Пелт і на полуденку з Синтією і Пет. Говорили ми з ними передусім про політику — мої колеґи з PENN, як і я сама, завзяті демократи і противники теперішньої адміністрації у Вашинґтоні.

Від сьогодні за тиждень мають приїхати до мене Леся, Мотря і Андрій. 43-ий відділ вшановує Романа Максимовича — будуть робити презентацію його книжки (українського її перекладу). Андрій Головінський матиме доповідь. А цього ж дня йтиме в нас вистава "За двома зайцями" (Львівський театр ім. Юрія Дрогобича) і я вже заповіла, що навіть якби мої гості не мали охоти іти — я з українського театру не зрезигную, навіть якби мала сама вийти раніше з імпрези СУА і там залишити своїх гостей.
Саме закінчила біографію Моцарта (автор Annette Kolb, це переклад з німецької). Я волію біографії академічного типу (з футнотами і посиланнями на джерела) і з безстороннім об'єктивним насвітленням. Кольб ближча до своєрідного панеґірика. Всетаки, я довідалась чимало нового. Вона дуже осуджує дружину Моцарта, як таку, що не розуміла його ґенія, не вміла орудувати фінансами, а навпаки еґоїстично вимагала багато для себе, їздила на всякі купелі ітп., тоді коли він був у великих боргах і таке інше. Не була я свідома факту, що він мав такі труднощі у своїй кар'єрі, що тільки вже після його смерті пані Моцарт почала отримувати неабиякі заробітки з його опер. А також пані Кольб дуже наголошує "німецькість" Моцарта і я не знаю, скільки в тому самого Моцартівського наставлення, а скільки патріотичної пропаґанди самої авторки.

Понеділок, 13 жовтня 2003. 10 РМ

В п'ятницю мають приїхати до мене Мотря, Андрій і Леся. В суботу має бути вечір вшанування Романа Максимовича із презентацією українського перекладу його книжки. Доповідь про Максимовича робитиме колега по фаху — Андрій Головінський. Тому і приїдуть. Я їм, як завжди, рада. Але вчора Мотря по телефону просила мене, щоб вона могла ночувати не в кімнаті з Андрієм, а в моїй робочій кімнаті, де, як вона знає, є додаткове ліжко. Ну, це мені досить поважна комплікація. Бо моя робоча кімната — це єдине місце в хаті, де панує досить великий безлад: ліжко, напр. завалена паперами і книжками. Навіть коли хату прибирає Іра, чи раніше Галина, то вони в цій робочій кімнаті тільки пилососом чистять килим на підлозі. Ну, нема ради: вже почала робити порядок, але це забере мені пару днів, та й маю надію, що не матиму потім клопоту щось знайти! (Бо тут не тільки всі матеріяли ULE, але і ціла велика пака матеріялів НТШ-А!)

Сьогодні їздила надавати пачку до Мирослави Антонович. Тим разом я додала 8 книжок нашого видавництва і написала їй листа, щоб знайшла студента чи студентку, які схотіли б ці книжки продавати для власного заробітку. Це — експеримент. Моя мотивація потрійна: щоб донести книжки Мостів до читачів в Україні, щоб допомогти якомусь потребуючому студентові, щоб стимулювати ініціятивність і підприємницьку жилку в молодих людей. Побачимо. Може напишуть мені, як в подібному випадку написала Зорівчак, що мовляв, наші студенти "за делікатні" і книжок продавати не вміють?

Написав Бакула в справі "Літературного Львова". Потрібно не 500, а 1,000 дол. — і я без вагання дам йому таку субсидію. Переклад вже готовий, ще треба тільки пару приміток, скорочень і вступного слова. Питався мене про валюту у Львові того часу, бо ОТ згадує про гонорари в злотих. І от я переглянула пару книжок Паньківського і знайшла потрібну відповідь на стор.99–100 його мемуарів "Від держави до комітету". Інтуїція мене не підвела!

Середа, 15 жовтня 2003. 3 РМ.

Вчора ходила з Раном і Марією до театру "Арден", а перед тим на вечерю до ресторану. Ресторан був на долині міста, в околиці театру і називався "Cuba Libre". Кубинська атмосфера відтворена досить оригінально, але харч — хоч і дорогий — мені не смакував. Вистава була з музикою, фактично своєрідне рев'ю: анекдоти і лімерики сексуального характеру, що їх розповідають і співають три проститутки, які після праці, сходяться до малого кафе в Амстердамі в післявоєнному 1948 році. Участь брало чотири жінки і два мужчини. Грали і співали в супроводі фортепіяно. Виконання було непогане, але все це було на рівні вечірнього кабаре. Вистава мала назву "Cafe Puttanesca", автором текстів і музики був Michael Ogborn. Настунпна наша п'єса в Арден — вже на другий тиждень! — буде "Rosencrantz & Guildenstern are dead" — а автор її — Tom Stoppard, знаний мені вже з інших його п'єс, любується в комедії ідей, в словесних парадоксах, в оригінальних поглядах на життя, смерть, секс і літературу. Може варто було б перед тим прочитати "Гамлета", бо напевно буде до нього повно алюзій.

Навряд чи знайду для цього можливість. Готуюся до гостей, а при моїй старечій обмеженості, мушу ділити свої зусилля на малі дози. Вчора, перед виїздом на PENN (бо перед театром пару годин таки попрацювала у Ван Пелт), зробила велику закупівлю харчів в супермаркеті, сьогодні вранці варила біґос. Посидівши трохи при комп'ютері, щоб ноги відпочали, піду варити борщ. А ще треба постелити ліжка і закінчити чистити робочу кімнату для Мотрі. Було б добре, якби мені вдалося завтра або в п'ятницю піти до фризієра і зробити собі тривалу зачіску — дуже вже моє волосся потребує якоїсь уваги!

Зрозуміла річ, праця над покажчиком до ULE70 мусить бути відкладена ad infinitum!

У вчорашньому номері "Свободи" є стаття Тараса Гунчака про "Лавреатів нагороди Ковалевих", тобто про Віру Вовк і про мене. Це перше таке офіційне повідомлення про цю нагороду і про те, що 30 листопада відбудеться врочисте вручення цих премій. А я, тимчасом, уже замовила собі літак до Торонто. Полечу в понеділок 17-ого, повернуся в понеділок 24-ого. Конференція AAASS від четверга до неділі, є кілька цікавих для мене сесій. А пару днів після мого повороту, прилетить до мене Віра Вовк з Ріо, побуде пару днів, а після 30-го, мабуть, переїде до Лариси або до Нью Йорку, де має виступити на форумі НТШ-А.

Вівторок, 21 жовтня 2003. Полудне.

Вчора, після від'їзду Мотрі, Лесі, й Андрія знайшла на своїй електронній пошті листа від Бакули з адресами, куди можна переслати гроші. Не довго думаючи, сіла на авто, поїхала до Universal Travel і надала одну тисячу долярів на прізвище видавця Мєчислава Кучинського через Western Union. Повідомила Бакулу, подала йому код-номер і ще вчора ввечері отримала від нього відповідь: "Podziwiam szybkosc Pani decyzji. Tak sie wygrywa bitwy". Ну, рішення зроблене давно, а швидкість справи зумовлена була фактом, що ні сьогодні, ні завтра я цього зробити не могла б: сьогодні буде в мене Софійка і ввечері маємо засідання Ради Бібліотеки, а завтра іду з Раном і Марилею до театру на "Розенкранца і Ґілденстерна".

Цього місяця я мабуть була в театрі більш разів, ніж за минулі два-три роки. Так склалося, що буду ще двічі, бо і 26-ого буде вистава "Сльози Божої Матері" театру ім. Дрогобича.

Після вечора вшанування Романа Максимовича, де виступали Андрій Головінський, Заліпський, Рудницький, Бандера, а в мистецькій програмі квартет "Голубка" та початкова учениця гри на скрипці (якій ще за рано виступати перед публікою) — я з Лесею і Мотрею пішла на виставу театру ім. Юрія Дрогобича (зі Львова) "За двома зайцями". Стару п'єсу побутового українського театру режисер Роман Валько поставив у традиції італійської "Комедія дель арте" і мені, як завжди після театральної вистави, дуже бракувало Остапа, щоб з ним поділитися враженнями. Текст Старицького пристосували до сьогоднішньої дійсности, викпиваючи суржик і нуворішів сьогоднішньої України. Мені постановка подобалася — професійність акторів приємно відрізнялася від давньої діяспорної аматорщини. Побачу, що вони зроблять з наступної вистави — що побудована на матеріялі Самчукової "Марії", отже в трагедійному ключі.

Візит Головінських тим разом обмежився до нічлігу трьох ночей, до сніданків і одного полуденка, бо в неділю ми були запрошені до Ані на прийняття, де були крім нас Чайківські, Рудницькі, Заліпський, та Іван Головінський з Наталкою. З моїх харчів деякі залишились невикористаними, але дуже смакувала моїм гостям риба по грецьки і біґос. Навезли мені мої гості дарунків: два шалики, конфітури, а найбільше зраділа я портретом, що його зробив мені Андрій з групової знимки, обрізавши зайве при допомозі комп'ютерної техніки. Я просила його, щоб зробив мені теж меншого розміру копії з цієї фотографії — бо це можна дуже добре використати для наступної моєї книжки!

Мої гості з великим зацікавленням читали мої українські журнали, зокрема "Сучасність". Мотря відписала собі адресу, щоб журнал собі передплатити (найвищий час! А хтож має підтримувати українські видання?!) Леся виявила бажання позичити в мене пару номерів, але в цьому я делікатно, але рішуче їй відмовила — маю вдома повний комплект "Сучасности" від першого до останнього номера (цього не має навіть редакція в Києві!) — але рішуче нікому журналу не позичаю — відмовляла вже нераз і Вірі і іншим — я й сама часто повертаюся до старих номерів і не можу рискувати, щоб не повернений якийсь номер розбив мені повний комплект журналу!

Хочу відмітити, що вчора вночі закінчила читати книжку "Odd man out: a memoir of the Hollywood Ten". Принесла собі ці спогади Едварда Дмитрика і з інтересом прочитала. Дмитрик, син українських емігрантів з Галичини, народився в Бритійській Колюмбії в Канаді 1908 року. В час першої світової війни, рятуючись від інтернування канадською владою, батьки Дмитрика переїхали кордон і поселились у Сполучених Штатах. Едвард став голівудським режисером, мав поважні успіхи. Став членом Комуністичної партії, але після короткого часу розчарувався і вийшов з партії. В час переслухань Конґресової комісії в 1950-их роках (House Committee on Un-American Activities) він уже членом партії не був, але солідаризувався з групою десяти інших голівудських комуністів. Вони відмовилися зізнавати, були суджені за "contempt of court": Дмитрик відбув шість місяців ув'язнення. Потім вирішив оприлюднити заяву, що він уже не був членом партії і на зізнаннях в Конґресі назвав деяких голівудських комуністів. У висліді згодом зазнав дискримінації і остракізму і з боку лівих (що вважали його зрадником) і з боку правих (що не мали до нього довір'я, як до колишнього комуніста). Він з гіркотою про це пише в своїх мемуарах. Книжка має також досить цікавий опис короткого часу у в'язниці, де напр. реєструючи в'язнів, тримають їх голими, що, очевидно, понижує людську гідність і витворює негативну реакцію навіть у споминах багато років пізніше. Nota bene: Tender Comrade; Murder, my Sweet; Crossfire; Caine Mutiny; Raintree Country; The Broken Lance; The Young Lions — це фільми Едварда Дмитрика. Згодом він викладав мистецтво фільму в університеті Тексасу, а потім в Університеті Південної Каліфорнії.

Четвер, 23 жовтня 2003. Полудне.

Вчорашня постановка "Rosencrantz & Guildenstern are dead" була дуже цікава. Своєрідна суміш Шекспірового "Гамлета" з Бекетовим "Чекаючи на Ґодо". Актори грали досить добре, Стопардові репліки, як звичайно, стимулювали думку. Багато опісля ми з Раном і Марією розмовляли про виставу, про її "existential Angst", про Шекспіра і Стопарда. Режисером вистави в театрі Арден був Aaron Posner, в головних ролях виступали Ian Peakes i Scott Greer. Вистава тим разом починалася о год 6:30, отже після вистави я запросила Рана і Марію до себе додому на вечерю: риба по грецьки, борщ, біґос, і солодке — залишки після моїх недавніх гостей.

Вранці я ще погостила Софійку сніданком і вона поїхала додому. Турбує мене недобра новина: сказала мені Софійка, що має якісь невияснені випадки раптового умлівання: навіть у вівторок, приїхавши на засідання Ради Бібліотеки і вступивши до крамниці в центрі міста — впала і на пару секунд, каже, втратила притомність. Вона має високий тиск крови і бере на це ліки. Але не хотіла, щоб я змірила їй тиск своїм електронним приладом, і не хотіла потелефонувати в цій справі до Форсії (яка є також і її лікарем). Перед засіданням Ради я запросила на вечерю також Віру Лащик — і ми разом переконували Софійку, що вона повинна зробити собі свіже медичне обстеження, бо це треба вияснити, поки не пізно. Софійка також турбується Титом — він після операції мається добре, ходить на проходи і все було б гаразд, але він — який в час коли працював на PENN проводив вільний час, приготовляючи монографію про Київ — тепер, коли пішов на пенсію і має багато вільного часу — не має охоти до будьякої роботи і терпить від депресії.

Вчора, після кількох годин у Ван Пелт, я прийшла до правничої бібліотеки по Рана і Марію і побачила написи "Tanenbaum's 10th birthday". Таненбаум — це новий будинок нашої бібліотеки: йому вже десять років. А це значить, що і я могла б віддзначити десятиліття свого життя на пенсії: це буде в січні 2004 року. Я ще наглядала за переносинами колекцій до нового будинку в грудні, але до нового будинку вже свого власного бюра не захотіла переносити — це вже було бюро Марилі. Я сказала напів жартом: з мого круглого вікна в старому будинку я спостерігала за ростом хмарочосів у центрі Філядельфії, а в новому будинку з вікна видно тільки стіну сусіднього будинку — я такого пейсажу не хочу! Ну, це було добре рішення: мені було легше покинути старий мій офіс і старий будинок, бо не тільки я, але і всі інші працівники мусіли з нього випровадитися, а до нового не хотіла вже звикати. І я перейшла на пенсію за давно надуманим пляном: зразу взялася за власну улюблену роботу. І маю що показати за минулих десять років: треба буде справді відзначити це десятиліття у січні і зробити підрахунок успіхів і невдач!

Четвер, 30 жовтня 2003. 8:30 РМ.

Вчора відбулася моя доповідь на УКУ. Прийшло менше як двадцять осіб, але це для вечорів УКУ навіть незле. Очевидно, якби я для цієї авдиторії була писала доповідь — було б може досадно. Але я повторила доповідь написану раніше для Урбани — в новому її варіянті, доповнену даними про Андрія Білинського — текст, який я уже давно послала до "Сучасності". Була навіть невеличка дискусія: голос забирала і Наталя Пазуняк, і Олекса Біланюк. Але найбільшим успіхом було, що я — з нагоди, що доповідь була фактично про Остапа і його досвід з Крохмалюком — принесла до продажі чотири примірники книжки ОТ "Відоме й позавідоме" і продала з них три по зниженій ціні 25 дол.!

Ці дні взагалі під знаком Остапа. Вислала була до Польщі тисячу долярів на видання польського перекладу "Літературного Львова". Не мала потвердження від видавця, чи отримав гроші від Western Union. Навіть подумала собі, як це я роблю всі справи "на віру" — колись, може, розчаруюся на свому довір'ї до зовсім незнайомих людей. Написала пару слів до Бакули із запитом чи одержав видавець гроші, а рівночасно запропонувала йому прислати для книжки фото Остапа з Мілошем та пару листів до Мілоша. У висліді ми з Бакулою на протязі одної доби обмінялися аж трьома листами (чудо електронної пошти!) і я довідалася, що він відкинув передмову Ільницького, замість фотографій із львівського видання — замовив графіку Остафійчука, сам викінчує писати передмову ітд. Все це мене дуже тішить. Я завтра вишлю йому три фотографії: ОТ з 1942 року, ОТ з Мілошем з 1986 і фото письменників з 1942 року (знайшла подвійну знимку, але маю надію, що Бакула це фото мені поверне!). Ці знимки напевно добре можна буде репродукувати в книжці і більше не треба. А також завдала собі труду і переписала Остапові листи до Мілоша — бо оригінали (які очевидно залучила) написані Остаповою рукою, а це не кожному легко прочитати.

Працюю над покажчиком до ULE70 — марудна, копітка праця — але поволі поступає вперед.

Неділя, 2 листопада 2003, 4 РМ.

Гарні осінні дні: сонячно, тепло. "Земле, засмічена золотом", вітаюся з алеями Остаповими словами. І на проході, немов молитву, цитую собі в пам'яті найкращий вірш світової літератури "Осінній день" Райнера Марії Рільке. Але саме тому, що шостий рядок цієї поезії мені часто вилітає з пам'яті, хочу його тут переписати, щоб було точно і не мішалося. Також і останній рядок я колись запам'ятала була як "in dem Blättertreibe" а виявилось, що це зовсім не так. Задля цієї одної поезії варто знати німецьку мову: жоден переклад цього вірша не віддає його так, як сам оригінал! Ось він:

Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
und auf den Fluren lass die Winde los.

Befiehl den letzten Früchten, voll zu sein;
gib ihnen noch zwei südlichere Tage,
dränge sie zur Vollendung hin, und jage
die letzte Süsse in den schweren Wein.

Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
und wird in den Alleen hin und her
unruhig wandern, wenn die Blätter treiben.

Неділя, 9 листопада 2003. Доходить 11 вечора.

Вже пізно і мені треба лягати спати, але на бігу ще хочу відмітити події дуже активного для мене вікенду. Вчора — в суботу — їздила до НЙ на сходини управи НТШ-А і повернулася пізно аж десь біля півночі. Приїхав по мене Славко Трофименко, з ним автом до Лариси, а від Лариси поїздом до НЙ. Після сходин управи був ще симпозіюм про голодомор 1933 року, де брали участь і гості з Києва і з Англії: James Mace з жінкою (Дзюбенко), два директори архівів, родичка журналіста Gareth-a Jones-a, який на противагу кореспондентові НЙТаймсу Durranty, писав до західньої преси правду про голод. Була рекордово велика авдиторія слухачів — невелика заля НТШ-А була виповнена по береги, деякі люди навіть стояли ззаду.

Турбує мене Славко: сказав мені, що знову мусить брати нову серію хемотерапії — рак відновився і поширюється. Славко ще у досить добрій формі, але на як довго? Гарна він людина, а при тому дуже раціонально, без найменшої істерії, сприймає своє страшне memento mori. Марта Троф. з нами не їздила: вона має клопіт з недавно зломаною ногою, яка і далі пухне і болить. Але на днях вона таки їде до Києва на якусь конференцію.

Сьогодні були в мене на обіді гості: Іра Нагірняк з чоловіком Василем Нагірняком, п'ятилітнім синком Богданком та батьком — Богданом Кузиком, який дуже хотів зі мною зустрітися. Кузик, 1939 року народження, походить з околиць під Ярославом. Родина була переселена до УРСР. Закінчив медицину в ІваноФранківську, потім ще вчився в Інституті в Києві, тепер працює хірурґом в Калуші. Він та його жінка, хоч обоє ще працюють, мають під своєю опікою двоє Іриних дітей (крім Богданка, ще є менше якесь дитинча). Він привіз хлопчика на відвідини до батьків, але за пару днів повертається вже в Україну, разом з дитиною. Іра і Василь добре дають собі раду в Америці — вони виграли були зелену картку. Обоє вже мають непогану працю: він інженер — десь на фабриці, вона як медичний асистент в дерматологічному відділі університету Джеферсон. Лікарського свого диплому вона нострифікувати покищо не збирається, але вже принаймні обертається в професійних колах і дуже інтенсивно вчиться: хоче перекваліфікуватися на медсестру. Кузикові я подарувала Тихі розмови, Автобібліографію, Шекспірові сонети і 12 збірник Слова.

Не встигла я відмітити, що і в п'ятницю були в мене гості. В суботу мала виступати у Філядельфії Катерина Криворучко. Наталя Пазуняк, до якої вона заїхала, казала мені, що КК знає мене з публікацій і дуже хоче зі мною зустрітися. З уваги на мій виїзд в суботу до НЙ, я запросила Катерину і Наталю в п'ятницю до себе на обід. Їздила по них на станцію 30-ої вул., бо вона того дня приїздила з Нью Йорку. КК — Жінка великого ентузіязму для української поезії, знає на пам'ять і цитує довгі поетичні тексти, зокрема Олени Теліги, дуже балакуча, Наталя ледве упросилася, щоб під вечір уже їхати додому (куди я їх і відвезла). КК я також подарувала кілька книжок: Тихі розмови, Автобібліографію, Шекспірові сонети і 12 Збірник Слова. КК працює в Києві у Музею літератури. Завтра запитаюся, чи не хотіла б вона взяти собі або для Музею збірники "Слова", що їх недавно передав мені Андрій із батькової спадщини. Ці перші збірники — тепер велика рідкість, зокрема в Україні. Їх варто туди передати. (А перший — має навіть дарчий напис Остаповою рукою! — це був наш дарунок батькам на Різдво).

Четвер, 13 листопада 2003. 8:30 вечора.

Вчора, як attachment до електронного листа отримала я від Пульсарів — за посередництвом Максима — верстку його книжки про Підмогиль-ного. Чудо модерної техніки! Щоправда, мусіла поконсультуватись з Максимом, заки вдалося мені відкрити і надрукувати ці тексти — але вже є, готове до останньої коректи. У висліді сьогодні я поїхала до банку Певність і надала до Пульсарів шляхом wire transfer на поданий нам банковий рахунок другу, тобто останню рату — дві тисячі сто долярів. Спішу полагодити всі ці справи перед виїздом до Торонто — лишилося тільки кілька днів (Лечу в понеділок 17-ого). Вчора переслала звіт та письмо офіційного ґранту для "Вітражів Львова" до канцелярії НТШ-А з інструкціями, а рівночасно повідомила електронно другого кандидата про потребу кошторису на збільшений тираж (Напевно здивується Воронка, які непередбачені ним наслідки дала його негативна постава до цього ґранту!) Попробую решту часу присвятити читанню коректи Максимової книжки і пакуванню маленької валізки. (Беру найменшу, яку маю, а з пакуванням, відома річ, як із промовою: чим менший баґаж, тим довше й уважніше треба його готувати). Працю над покажчиком до ULE70 затримала я покищо, викінчивши літеру К у відділі статей. Це вже неабиякий успіх — майже половина роботи!

В Торонто кілька днів тому померла Марія Голод. Вже її й поховали. Говорила я з Олегом Третяком, Рената ще в Торонто, але ні вчора, ні сьогодні до неї я не могла додзвонитися.

Четвер, 20 листопада 2003. 11:00 АМ Торонто.

Я тут уже від понеділка. В понеділок Уляна зробила гарну гостину — парадний обід з нагоди моїх уродин — отримала я навіть подарунок (ще одне намисто до моєї аж надто багатої вже збірки!). Був навіть торт із свічками. (А три коші-букети прегарних квітів, що прийшли від Марка, Ніни, Ії — та навіть від Іри Нагірняк! — залишилися без мене у Філядельфії — ними я могла любуватися не більше як два дні!)

У вівторок я трохи господарила. Зміняла гроші в банку, накупила м'яса, ковбаси, городини, etc. і зварила борщ, біґос і пальчики — все на запас, щоб заморозити. Це був єдиний день, коли я могла це зробити.

В середу ходила до ресторану "Львів" на домовлений полуденок з Наталею Томцьо. Мали ми 3 1/2 години розмови про всячину: Наталка належить до книгоклубів, отже мова була про нові книжки, про канадських письменників, про підготовку видання з нагоди 50-ліття пластової станиці в Торонто (вона є членом підготовчого комітету чи редколегії), а також про те, що в їхньому сусідстві новий власник на місці старої хати будує якусь велику резиденцію на цілу площу парцелі — а це загроза для Томців, що вони втратять свою privacy.

Після зустрічі з Наталкою я пішла з Уляною до "Danya" і купила їй — на її день народження 24 листопада — гарний костюм — бо на сам цей день 24-ого я вже буду в дорозі додому — отже це була єдина така можливість. При нагоді купила я і собі светерову кремову блузку, яку вже навіть сьогодні вдягла до бронзового костюму.

Сьогодні починається конференція AAASS і я саме збираюся виходити з дому. Це буде в центрі міста, в готелі Fairmount Royal York. Сьогодні в програмі чимало україністики, а що є паралельні сесії — треба вибирати. Я вибираюся, очевидно, на сесії, де участь бере Максим, тобто присвячені українській літературі.

1:30. Сесія про новий пропонований правопис української мови. Vera Andrushkiv (chair), Halyna Hryn (Harvard), Alla Nedashkivska (U of Alberta), L.M.L.Z. Onyshkevych, Nikolae Pavliuc (U of Toronto). Круглий стіл. Андрушків представляє всіх учасників. Каже, що Гринь перекладає "Без ґрунту" Домонтовича. ЛО реферує справу транслітерації, пропозиції Німчука і Русанівського. Гринь коментує пропозиції Русанівського, робить цікаве для мене помічення: "Ukrainians have a far too great preoccupation with orthography" (my sentiments, precisely); "issue needs to be de-politicized". Недашківська говорить про вплив медія (ТБ, радіо, etc.) на розвиток мови — massive influx of English vocabulary, accept the fact that language is vibrant, borrowing is inevitable, indeed desirable, task of linguists not to impose, but to facilitate — orthography should be viewed as a social practice. Павлюк читає доповідь по українському. Пиши як чуєш, а читай, як бачиш. За подвійне, паралельне написання слів. Дублети не збіднюють мови, а навпаки. Бодай тимчасове написання Т чи Ф: Атени=Афіни, катедра чи кафедра ітд. Берліна, Берліну — в Голоскевича тільки закінчення — у., але гордости, чести — тільки и, не і. Дискусія: подвійні компромісові форми утруднюють стандардизацію, зокрема вчителям мови; we have British English, Australian English etc. Приклад Німеччини: подвійне ss, консультації з видавцями, які погодилися прийняти нову правописну норму.

Сесія 2:13. Revisiting the canon of Ukrainian literature. Part I. Senkus (chair), Halyna Hryn (Cultural revival of the 1920's), Roman Koropeckyj (Shevchenko), T. Koznarsky (Kiev and literary imagination), Mаксим (дискутант).
Кознарський: Київ у літературі, цитує Гребінку, Гоголя (наш vs. їхній Київ, Gogol's most passionate desired destination, "the Russian Athens"; Gogol's romance w/K — a fragment of his imagination. Шевченко бував у Києві кілька разів, перший раз ще як козачок у службі пана. К — не завжди в центрі уваги Кирило-Методіївського Братства (більша надія на Полтаву, Харків), Київ — місто паломництва, але не козацьке місто (Куліш); для Костомарова — тло; у Шевченка Київ на марґінесі, element of setting, destination, K — eternal, alien, at best auxiliary, destination outside of the inner world of the narrative; тільки у Варнаку — візія Києва, holy K, an invisible city, paradise-like site.
Коропецький: як Шевченко представляє сам себе як мистець, drawing attention to himself, significantly many self-portraits, Тризна, автопортрет для Репніної, allegorical overtones. Шевченко малює селянське подвіря, alienated from the world, obsessive concern w/ self depiction, narcissimsm, self-portrait that Grabowicz analyzed is atypical — акварелі з Аральської експедиції — artist on the expedition, S. is depicting himself not as an artist but as an author of forbidden poetry hidden in his boots.
Halyna Hryn: new findings lead to new interpretation of the literary work of the 1920's. Ukrainizatsiia went hand in hand w/ greater control from the center. Розстріляне відродження — ВАПЛІТЕ в центрі. Вже Ільницького футуризм вказує на трохи іншу перспективу. Тепер прийнята ця перспектива і в Україні. Problem: moral & national criteria, not viewed as critically as it could be. Contemporary Western approach to the canon. Disagreement centers on whether аesthetic value can be a principle of scholarship — defending thе autonomy of art and literature. Khvylovyi: insistence on quality, intellectual art, modernist acceptance of high art. Out of step w/ current western approaches — головполіт освіта — art & lit part of it, people should read what is good for them — bolshevik position — Хвильовий not against Просвіта, but наркомпрос — along with education came political control, terror. 1925–26: foreign movies, American dominated Uk popular culture — пролетарські поети. Максим — дискутант.

Сесія 3. Revisiting the canon of Ukr. Lit. Part II.
Виступають Stech (голова), Ільницький, Максим, Оксана Тацяк (PhD stud., Toronto). Дискутант: Тарас Кознарський.
Ільницький: Toward a theory of culture in the Russian empire. Ukr.-Russ. relationship in the empire. Did the empire have an imperial culture. Максим: Нечуй; modernism currently in fashion, інтерес Нечуя до модернізму, дві критичні праці про декадентство, зокрема в творчості Кобилянської і Винниченка.
Оксана Тацяк: Жінки у "Чесність з собою" і "Блискавиці" (Яцків). Впливи Ніцше.

П'ятниця, 22 листопада. 2:00 РМ.

Ukrainian famine 1933. Hennadii Boriak: читає тихо і мляво англ. мовою. Перший партійний документ про голод 1990, описує збережені в архівах матеріяли, архіви ҐПУ.
Юрій Шаповал, директор Інституту, автор 400 публікацій. Сисин дає резюме по англ., Шаповал говорить по укр. Бібліо — 6,000 позицій, цінні документи відкриті за останні два роки. Командири великого голоду — Молотов, Каганович, Косіор — 1932 рік, стенограми, районні керівники звертали увагу на складність ситуації; влітку 1932 в Кремлі думали, що план реальний. Сталіна лист до Кагановича: поставив під сумнів лояльність партійного апарату України, вичавити хліб для міст і перевести чистку — від жовтня 1932 почала діяти спеціяльна комісія під проводом Молотова — спеціяльні бриґади для збору зерна, підозрівали селян, що вони ховають зерно — комісія Кагановича, репресії українців на Кубані, вважали, що існує саботаж — Балицький (кер. ҐПУ): "Удар по куркульсько-петлюрівським елементам", заборона торгівлі харчами, припинення поставки промислових товарів (сірники, сіль, керосин), заборона селянам втікати від голоду. Голод не зачіпає близьких з Україною регіонів Росії — видача паспортів — громадяни сіл паспортів не одержують — закупівля вартісних речей у селян — Торгсін — вилучення золота і коштовностей — Постишев в листопаді 1933: "нарешті колгоспи стали більшовицькими".
Argentieri, з Риму: Famine — top of the iceberg, most of it is still underground, but we know enough to assess the significance of the event, need to explore archives in countries like Czechoslovakia, France, Romania, Poland

Субота:

Ранішня сесія про "Border literatures in border countries" мене цікавила, але вона починалася о 8-ій годині ранку. Я приїхала під кінець, не чула вже доповіді Найдана, Шкандрія захопила тільки закінчення (говорив на тему "Jews as metaphor in Ukrainian literature"), але прослухала досить цікавий (несподівано!) виступ останнього доповідача і дискутанта. Slava Yastremski, з Bucknell Univ., говорив про "кухонні есеї" зовсім мені незнаного Ігора Клеха (якийсь російськомовний письменник з Галичини), а Peter Barta з Англії говорив коментар. Цікаві й провокативні теми. Galicia as a hole in the bagel, спорідненість літераторів різних національностей (Lem, Bruno Schulz, Андрухович), що самі на перефирії, тяжать до центру, який є не у Москві, а у Відні, що виявляють подібне світовідчування і є виразниками культури центральної Европи.

На черговій сесії (про Чижшевського) були два доповідачі (Гумецька і Закидальський), один керівник сесії (Знаєнко) і одна особа, що репрезентувала публіку (я). Потім прийшла ще Лариса Онишкевич. Найцікавіше, що я тут почула, було, що Ася робила докторат у Гарварді про неологізми в Маяковського і що Чижевський був близьким другом її родини. Потім нас четверо жінок: Лариса, Знаєнко, Гумецька і я пішли на полуденок до готелевого ресторану. Від Асі дізналася я, що Рудницький пропонує для майбутньої конференції в Урбані сесію про Чижевського і планує привезти на цю сесію німців, що займаються творчістю Чижевського, а Штогрин пропонує присвятити другу частину конференції річниці НТШ. Я сказала Асі, що на мій погляд, найбільша примана урбанських конференцій — це приїзд молодих науковців з України і що це старання організації (запросити їх і спровадити) — це найважніша праця для підготовчого комітету. Сказала мені, що Фундація вичерпала свої фонди і навряд чи зможе людям з України оплатити дорогу. Якщо так, то конференції в Урбані перестануть бути маґнетом для людей таких як я.

Субота, сесія 2 РМ. "Journeys East and West in contemporaty Uk. lit." Mark Andryczyk (про "Вечірній мед" Костянтина Москальця. Lviv and its bohemians. M. forsees the waning influence of Lviv — love story, Tristan & Isolde theme — quotes from Rymaruk & Riabchuk — attempt to form a community.
Marko Robert Stech: Echos of Far East in Emma Andievska. Kostetzky pointed out Oriental elements in EA. Drzhavyn on EA: surrealist, not Oriental — Western. Polemical articles in K's journal. Bakula mentions surrealist elements & influence of the East. Stech: haiku, tanka, shift from physical to metaphysical in EA. Tychyna — Western, dance of energy; EA — Eastern, round wheel of cosmic visions of Tychyna & EA — Chinese & Japanese painting tradition — landscape painting, yang & yin, what is beyond physical forms .
Lida Stefanowska: Andrukhovych, inventing Europe & Eastern Europe — Andr.'s meeting with the West — binary opposites: theirs & ours, civilization vs. barbarism — West Europe in And. — under construction, imagination feeds upon geography & history— approaches Ukr. tradition through comparative perspective ... пошуки альтернативної України, водночас це — пошук Европи, відчуття форми — drew upon both fact & fiction, Galicia — logical axis, Europe, Central Europe in particular, new role for writers, called "manifesto of Western separatism". Марія Ревакович, коментатор.

[Остання сесія]:

Ревакович: not one feminism, but many — Solomia Pavlychko introduced the concept of feminism in literary studies — connection between feminism and nationalism: test this correlation on Kyiv & Kharkiv feminist schools & against lit. texts — Civic vs. ethnic — Харків: Жеребкіна, Київ: Павличко, Агеєва, Гундорова, Зборовська — new methodologies of examining lit. texts — Kharkiv — in Russian, their perspective is outside, even civil model is too much for them, disagrees with M. Bohachevska-Khomiak — Kyiv school — nationally inclined — the two centers seem to ignore each other — defensive posture — internet publication Виднокола — lit. scholarship dominates

Маряна Рубчак: stereotypes — media as imagemakers, print media, myth — idealized Ukr. woman — resilience of the matriarchal myth "Берегиня", "Жінка", П'ята пора" — Бувуар — Second sex — Берегиня + Оранта

Христина Скольник (DePaul Univ.): prevalence of adv-marketing Ukr women for Westen audience — soft porn — literacy in social economic context — educated but unemployed — few opportunities to define themselves — defined by Western stereotypes — internet literacy hitting young women — most vulnerable population — internet porno is close to the surface in Ukraine — lack of regulation, discipline — porno images create credibility problem — Zabuzhko & Tymoshenko are exceptions — Natasha trade and AIDS

Віталій Чернецький, коментатор: gender study — scholarship interdisciplinary, other centers (Lviv), bizarre fabricated Oranta-Berehynia, forcefed as Velesova knyha, "Brides for export" — billboards in Odessa.

Вівторок, 25 листопада 2003. 10 вечора.

Я вже порядно втомлена, але хочу зробити пару нотаток, бо в круговороті наступних днів для цього, мабуть, не буде часу. Я вчора повернулася з Торонто. Тим разом була зовсім самостійна — ніхто мене не довозив до поїзду, і ніхто не відбирав. Але я з малою своєю валізочкою тим разом пішла до автобусу і їхала з Ферн Рак, а не із станції Мельроз, і так само й поверталася. Це добра розв'язка — не вимагає такого зусилля, як іти пішки з валізкою із станції в Мельроз Парку.

Побут в Торонто пройшов і приємно, і корисно. Прослухала чимало цікавих доповідей на конференції AAASS, зустріла багато знайомих людей, зустрілася в ресторані "Львів" з Наталкою Томцьо, відбула навіть громадський концерт для вшанування жертв голодомору в 70-річницю, але найважніше: мала нагоду побути з родиною, купити Уляні дарунок на її день народження (сама собі вибрала гарний костюмик), відзначити цей її день вечерею в ресторані, та й поговорити — сам-на-сам! — з обома моїми внуками, які ось-ось і будуть вже зовсім дорослі. Хлопці помітно змінилися і споважніли — навіть Іванко має тепер амбіцію більше уваги віддавати науці і починає думати вже про майбутні студії (він хоче студіювати бізнес в Торонтському університеті, мешкаючи вдома). Виявив охоту поїхати на шкільну подорож до Німеччини і я вирішила дати на це "ґрант" в сумі $2000. (Чек виписала на Максима, але маю надію, що Іванко про це знатиме, і що Стефко також зможе в майбутньому з такого "ґранту" скористати).

Зробила Максимові коректу його книжки, гроші вислала з Філядельфії ще перед виїздом до Торонто і хоч виникла маленька заковика із зміною номера рахунку Пульсарів, то все вже наладнано, видавництво гроші вже отримало і книжка ось-ось появиться.

В п'ятницю має приїхати до мене Віра Вовк. Можливо побуде аж до 6 грудня, а тоді разом поїдемо до Нью Йорку — вона там матиме літературний вечір і буде також на відзначуванні 130-ліття НТШ тиждень пізніше. Є можливість, що до товариства Вірі в гостях в мене будуть і Геврики — ще не знаю, чи це вдасться зорганізувати.

Втомлена я передусім тому, що пару годин чистила город від листя, а також прийшла посилка книжок від Анатолія для Укр. Бібліотеки і їх треба було перевірити, позначити, приготовити рахунок до заплачення. Вранці писала власні господарські рахунки, порядкувала свою велику пошту, що назбиралася за тиждень. Завтра поїду на закупівлю харчів, а в четвер — замість того, щоб скористати із Людиного запрошення — мусітиму взятися за підготовку харчів на приїзд своїх гостей, бо Віра, за пляном, повинна бути в мене вже в полудне у п'ятницю. (Вона прилітає з Ріо до Нью Йорку о 6-тій годині вранці).

Субота, 29 листопада 2003. 5:17 вечора.

Віра приїхала вчора перед полуднем. Але вона — хвора! Якась простуда чи ґрипа, вчора під вечір мала навіть гарячку (100.5̊) Це викликало паніку в організаторів завтрішньої імпрези, що на неї є вже понад 140 зголошених осіб. Я вчора їздила до аптеки, купила деякі потрібні ліки і вітаміну С. Спала вона вчора вдень і вночі. Сьогодні вранці чулася ліпше, температури не було, з'їла сніданок і полуденок, але тепер знову спить — має дрощі. Маю надію, що вона завтра матиметься відносно добре, що не заразить мене ґрипою, і що імпреза пройде без комплікацій. Сьогодні мали ми запрошення поїхати на вечерю до Даниленків, куди приїздить Надійка Світлична (вона завтра говорить доповідь від імені жюрі). Вона хотіла з нами зустрітися і показати нам свій фільм про Соловки. Не поїхали. Організатори — Христина Їжак і Оксана Фаріон навіть насварили Наталку Даниленко — мовляв, це дуже еґоїстично запрошувати нас у гостину тоді, коли Вірі треба конечно відпочати і відлежатись перед завтрішньою презентацією. Я покищо чуюся досить добре, хоч вже пару днів болять мене плечі — але це, можливо, від перевтоми: у вівторок дуже напрацювалася, збираючи листя, в середу їздила на велику закупівлю харчів і напоїв (за 250 дол. в супермаркеті і додатково за 100 дол. на вино, лікер і В&В). В четвер не пішла на запрошену гостину Дня Подяки до Люди, але взялася за готування страв: спекла качку і рибу, зварила зрази і гречану кашу і борщ, спекла яблучану лакоминку. Маю досить харчів, щоб прийняти додаткових гостей, якби такі були. Я запросила Тита і Софійку, щоб приїхали і лишилися до середи (у вівторок має бути важливе засідання Ради Бібліотеки і Софійка мусить приїхати, так чи інакше, а завтра — казала вона — що також буде на імпрезі.)

З розмов з Вірою довідалась я таке: живе вона в Ріо на 7-ому поверсі в помешканні, яке недавно собі купила за гроші виплачені їй напередодні пенсії. Пенсію вона має вистачальну — у висоті її заробітної плати, медичне страхування забезпечене тільки на половину. Має клопіт з очима — macular degeneration. Сказали їй, що вона зовсім не осліпне, але за якийсь час не зможе вже читати. Її "посестра" Тереса живе в цьому ж будинку, але в окремому помешканні. Вона тепер після інсульту і Віра нею опікується. Тереса — німецького роду, колишня вчителька середньої школи. Віра з нею розмовляє по німецькому. З усіми іншими, очевидно, по португальському. (Вчора, в гарячці, говорила через сон португальською мовою — я навіть думала, що вона може має галюцинації.) В Ріо немає навіть української церкви. Віра часто їздила до Европи, часом у товаристві Зої Лісовської (Зоя має двоє дітей, син ще нежонатий, дочка замужем за данцем, який не надто позитивно наставлений до українства (каже Віра), а може тільки до українських звичаїв і обрядовости?). По Віриній мові видно, що вона має мало контакту з українською громадою. А ще в розмові виявилось, що вона не передплачує "Сучасности", вперше від мене почула про "Кур'єр Кривбасу" (і про спогади Кириченко), не знала взагалі хто такий Іздрик. Комп'ютера вона не має і не вживає, автом також не їздить. Сама вважає себе "старомодною".

З нагоди приїзду Віри були вже напередодні різні телефони і запрошення. Дзвонила, напр. Рома Прийма-Богачевська — запрошувала до себе. Вона живе тепер поблизу Філядельфії, сказала мені, що в неї lymphoma і вона приймає хемотерапію. Вона їздила колись до Бразилії, давала там лекції народних танців, відвідувала Віру Вовк. Мені приємно було з нею поговорити — вона пам'ятала нашу останню зустріч у Ґлен Спей.

Понеділок, 1 грудня 2003. 4:30 пополудні.

Віра знову поклалася в ліжко і спить — і це дає мені змогу засісти до записок. Вчорашня презентація вдалася дуже добре. Людей прийшло багато, казали що 170. Сиділи всі при столах, елегантно накритих скатертями, і заставленими справжньою порцеляною. Заля була прибрана квітами. Дві ґаблотки презентували всі видання мої і Вірині, які має наша центрова бібліотека. Зробили гарне велике побільшення обгорток нагороджених книжок і повісили це на передній стіні, як фон для доповідачів. Виступали Ірина Куровицька, голова Союзу Українок Америки, як адміністратор Конкурсу Ковалевих, Оксана Фаріон, голова комітету конкурсу, Надійка Світлична, в імені жюрі, — з доповіддю про Віру і про мене, дві молоді дівчини читали уривки Віриних і моїх творів (прізвища не були названі у реклямі вечора і я їх, нажаль, не запам'ятала), Соломія Івахів грала скрипкове сольо (нажаль, не заповіли композитора і я не могла вгадати що це було), вкінці виступила Віра і я. Публіці, виглядало, імпреза сподобалася, чимало людей підходили з ґратуляціями, а головне: продали 30 моїх книжок — великий успіх для видавництва Мости! Рахунок Мостів у банку зросте підсилений грішми із цих проданих книжок і однотисячним чеком моєї нагороди.

Я була вдягнута у свій темно-синій з блискітками вечоровий одяг (із штанами) та з білою своєю накидкою-лисом (щоб охоронити себе в разі холодної залі), прикрасила це маминим кристалевим намистом і сережками, а також Марковим топазом, чулася добре, говорила ударно й переконливо, і збирала компліменти на ліво і на право. Простудженій Вірі я дала мінкову столу моєї Мами, а що вона називає себе "старомодною", то їй це дуже сподобалося, трохи її зігріло і пасувало до її суконки. Вчора вона витримала дуже добре, але сьогодні більшість дня спить і має під-гарячковий стан.

Ночувала в мене також Софійка. Приїхала, що правда без Тита, але я рада була її приїздові, ми до пізна вчора гуторили при перекусці і вині, коли Віра вже пішла до ліжка.

Хата моя виповнена квітами — бо вчора різні люди мене обдарували (Софійка від бібліотеки, окремо від Чортополохів, від сестер Вакуловських, від Галини Дзівак-Клюк — а були ж і букети від організаторів для Віри і для мене!) А ще сьогодні прийшли квіти-привітання від Мотрі, Андрія і Лесі! — Цих останніх я навіть не розпаковую. Завтра маємо піти на запрошену гостину до Фаріонів — завезу їм! Запрошень було більше: напр. до Роми Прийми (була на вечорі — прегарно виглядає, ніхто не вгадав би, що в неї поважна хвороба!), до Даниленків, а навіть до Гевриків, до Гантеру — Софійка мала ідею, щоб ми поїхали з нею в середу до Гантеру, а вона, мовляв, доставить нас на час в суботу до Нью Йорку. Але це напевно не вдасться: передусім тому, що Віра нездорова і їй ліпше тут у мене відлежатись, бо на неї в НЙ чекає два виступи: на власному літературному вечорі в суботу, і на наступну суботу з доповіддю на ювілею НТШ-А.

Негативом імпрези був факт, що організатори не подбали про репортера від Контакту, а це значить, що не буде репортажу в телевізійній програмі. Була, казали мені, журналістка від Америки. Повинна була бути редакторка журналу Наше життя, але Ірина Чабан не тільки не приїхала з Куровицькою, але проголошуючи в останньому номері журналу нагороду Ковалевих, написала, що я отримала її за "збірку поезій Ключі до царства" і те саме повторили на грамоті — а це доказ, що пані редакторка книжкою не зацікавилася і навіть не знає що це таке! Захарчук хотів зробити зі мною і Вірою інтерв'ю для радіо (не знаю ще, чи це буде можливе), а також різні люди хотіли текст моєї доповіді. Я відмовилася дати його до Нашого життя, вирішила послати його до Свободи, але під впливом намови різних людей, щоб це надрукувати також десь в Україні, може спробую послати його також до Літературної України. Я купила новий звукозаписувач і вперше його вчора уживала — не знаю, що саме записалося і як — не мала часу прослухати. Також мала ще 6 фотографій у фільмі і просила Славу Оранську зробити знимку. Побачимо, що з того вийде!

Середа, 3 грудня 2003. Полудне.

Вчора, 2 грудня вночі, помер нагло Мирослав Лабунька. Мав вранці летіти до Риму, на конференцію з нагоди річниці УКУ. Ірена Рудницька мала везти його на летовище. Спаковану валізку він завіз до неї ще звечора, щоб виїжджаючи з дому не звертати надмірної увагу сусідів. Увечері пішов до сусідів — Пришляків, які звичайно тримали ключ від його хати і в його відсутності наглядали за нею. Сказав, що болить його зуб і вухо, що має намір наніч випити гарячого чаю з румом. Біля першої ночі потелефонував до них, що чується погано і що його треба везти до шпиталя. Дочка Пришляків Надя везла його автом, йому по дорозі стало погано, не міг дихати, не доїхав до лікарні.

Є можливість, що похорон буде в цю суботу. Якщо таке буде рішення, то я не зможу поїхати на засідання управи НТШ-А, а буду мусіти бути на похороні. Віра Вовк ще далі хвора — Дикий по телефону приписав ліки, я вчора їздила до аптеки і Віра вже приймає антибіотики, і якийсь спеціяльний сироп. На обстеження до лікаря відмовилася їхати, хоч я це пропонувала. Вчора ми були в гостині у Фаріонів, але після того вона таки поклалася знову, та й тепер спить. До сніданку вставала, чулася значно ліпше, була трохи веселіша.

Софійка Геврик була в мене три ночі, була на нашому святі, а вчора провела нараду Ради Бібліотеки з президентом Центру Борисом Захарчуком. Були важливі справи — є натиск із сторони Центру замінити Галину Клюк кимсь іншим, бо вона отримує соціяльну допомогу і їй не можна платити отверто чеками, а треба платити готівкою. Але Галина дуже добре виконує свої обов'язки, вона — найкращий керівник бібліотеки, якого ми мали на протязі бодай десяти років, бібліотека тепер нарешті справно функціонує і відхід Галини означав би поважну кризу і стаґнацію. Людям таким як Захарчук здається, що кожного можна легко замінити, але це зовсім не так. Зрештою адміністрація Центру недоцінює бібліотеку — типове українське відношення до книг та інтелектуальної праці. Збори пройшли дуже добре, Захарчук побачив, що майже всі шукають компромісової розв'язки, щоб якось затримати Галину, дуже добре виступав Ромко Процик, який має великий досвід громадської праці. Покищо — до літа — маємо запевнення, що жодних змін не буде.

В мене дуже рухливий тиждень — не тільки гості (крім Віри Вовк і Софійки були вчора ще Наталка Даниленко і Віра Кліш), але й задушевні розмови з Софійкою до пізньої ночі. Чуюся — на диво — добре, адреналіна пливе! якось собі даю раду із додатковим зусиллям. Правда, не мала змоги ще прослухати запис із презентації (чи взагалі щось записалося?), занести фотографії до викликання, приготовити статтю для Свободи, а може і для Літературної України? Тепер найважніше — мусітиму написати звіт і підготовити пропозиції на ґранти на засідання НТШ-А в суботу — навіть якби я ішла на похорон, звіти і пропозиції мушу передати, щоб можна було зробити рішення.

Шкода старого Лабуньки. Колоритна й оригінальна був людина. Світ крутився весь довкола нього — еґоцентрик був страшний! — але мав особливий дар розповідати і пам'ять в нього була феноменальна! Не знаю, чи вдасться їм спровадити Іка з Києва і нову жінку Лабуньки зі Львова до суботи. Ія має приїхати сьогодні, а Ніна десь під кінець тижня (не знаю ще: сама, чи з Марком).

П'ятниця, 5 грудня 2003. Доходить 11 год. вечора.

Перший в році великий снігопад скомплікував деякі наші пляни. Лариса, яка вже два дні тому чула по радіо про можливості двох снігопадів, радила, щоб Віра якнайскорше поїхала до Нью Йорку, бо в суботу (тобто завтра) заповіджений там її літературний вечір. Мали ми їхати в суботу разом із Славком Трофименком автом до Лариси і потім поїздом до НЙ — бо мали бути також наради управи НТШ-А. Але Лариса добре передбачила: ми з провінції (з нею включно!) можемо завтра мати труднощі, щоб дістатися до НЙ, а якщо Віра буде вже на місці, то її вечір може відбутися — люди з НЙ не такі вразливі на сніг, ходять пішки, отже можуть прийти на імпрезу. А якщо буде сама авторка і Василь Махно — то авторський вечір може відбутися навіть без Лариси і без нас — приїжджих.

Отже Віра вже в Нью Йорку, в домі НТШ-А. Оксана Фаріон доставила її до поїзду, а там на станції по неї виїхали. Я вдячна їй за таку реальну допомогу — два дні тому я ще думала, що сама зможу Віру відвезти на Амтрак на 30-ту вул. і там всадити до поїзду. Але сьогодні я вже автом їхати не могла б — снігу нападало між 3 і 8 інчів, вулиці починають замерзати. Я послала свій звіт факсом до НТШ-А (ходила на прохід до крамниці на Брод і Ґадфрі — з власного компютера послати факс не можу — а може тільки не вмію?) — але під вечір Лариса завтрішнє засідання відкликала.

Похоронні відправи будуть в неділю ввечері в церкві на Михайлівці, а в понеділок — на цвинтар у Баунд Бруку. Ія була в мене вчора на полуденку, а також вживала мою пральну машину. Олесь просив мене передати вістку по інтернеті, що я і зробила і вже сьогодні були відгуки з Італії, з Києва, зі Львова. Ніна мала сама прилетіти сьогодні вранці — не знаю, чи вона вже тут. Казала Ія, що вона дуже хоче бути в Чайківських — там відзначатимуть день народження (18!) старшого хлопця. Я пропонувала Ії, що вона може разом з Ніною затриматися в мене (кімнату після Віри Вовк я вже почистила і ліжко перестелила свіжою постіллю) — і вона можливо скористає з того — після приїзду Іка і пані Іванки з України. (Там в хаті Лабуньків їм буде тісно — бо ж буде ще — а може і вже є — також Олесь з родиною).

Вчора ми ще їздили робити інтерв'ю з Вірою для радіопрограми Центру і запис мого виступу на презентації премії (Казав Захарчук, що хоче пустити це завтра по радіо).

Віра була вчора також у гостині у Коропецьких — Іван є якимсь далеким її свояком. (Вона вже чується майже зовсім добре). З Коропецьким вийшов інцидент. На святі презентації він приступив з ґратуляціями до Віри Вовк, а зі мною навіть не привітався! Мені на його чолобитні не залежить, але було мені трохи соромно за його нетактовну поведінку. Після засідання Ради Бібліотеки я взяла Наталку на бік, щоб сказати їй, як приємно мені було в Торонто, коли Ромко, побачивши мене в авдиторії, вийшов з-за президіяльного столу, щоб сердечно привітатися зі мною. — А при тій нагоді сказала я Наталці і за Івана. Вона, очевидно, знає, що він мене від деякого часу іґнорує, сказала мені, що він дуже злопам'ятний і не може мені вибачити за те, що я тоді (во врем'я оно) говорила не з ним, а з Олексою Біланюком, так як не міг вибачити свому колезі Володимирові Бандері, що він будучи шефом відділу, призначив йому якісь невигідні для нього години лекцій. Ну, це стара байка і малоцікава. Але Наталка, видно, мусіла сказати щось Іванові. Несподівано телефонує він вчора і запрошує Віру до них на вечерю, а також і мене. В час, коли він телефонував вперше, Віра спала. Але згодом, коли вона прокинулася, я сполучила її з Коропецькими і він потім по неї приїхав. Забираючи Віру зі собою, повторив своє запрошення і мені. Але я відмовилася — не тільки тому, що мала писати звіт НТШ-А, але також принципово: він ані не думав вибачитись за свою поведінку і невже сподівався, що запрошення на вечерю (очевидно жінчине, Наталчине) може направити цілу ситуацію? Ах, ті наші мужчини! Як їм далеко до нормальної цивілізованої поведінки! А з Іваном Коропецьким, після досвіду, я взагалі буду в майбутньому обережна і здалека і зовсім мене не приманює нагода бути в його товаристві!

Субота, 6 грудня 2003. 4 РМ

Мали ми колосальне щастя, що вечір Ковалевих був минулого тижня, а не цього вікенду! Засипало ціле східне побережжя, Лариса сказала мені, що навіть дверей не може відкрити, щоб вийти з хати. Добре, що Віра Вовк вже в НТШ-А, може і вечір її відбудеться. Тут у нас будуть клопоти з похороном Лабуньки. Дзвонила Ія: сказала мені, що вчора застрягла десь з автом на вулиці. Іванна Смачило вже прилетіла зі Львова, але Люба Лабунька, що мала її вчора відібрати з летовища, не могла до летовища доїхати. Ніна, на щастя, прилетіла з Лос Анджелесу вчора вранці, але цілий день спала, нікуди не виходила. Тепер, виглядає, вже все під контролем: є вже Іко і пані Іванка, проблема буде завтра і в понеділок — може до того часу трохи прочистять дороги. Софійка хоче приїхати з Титом на панахиду до Філядельфії, якщо приїде — буде в мене ночувати. Також пропонувала я нічліг Ії і дитині — місця в моїй хаті досить для всіх.

Я запиталася про Ікову жінку. Не могла приїхати, передусім тому, що — виявляється, вони взяли тільки церковний шлюб, а цивільного не мають, та й Оленка не має правної "приписки" у Львові, отже є певні комплікації з документами.

Сьогодні на радіопрограмі Центру ішов мій виступ на презентації Ковалевих, у висліді чого я мала кілька телефонів від людей, що мене чули.

Ще про Віру Вовк: сказала про ситуацію в Ріо: кожен раз, коли іде до банку за грішми, боїться чи донесе їх до хати — такі часті в них грабежі і напади, навіть вбивства. Машини до прання вона не має, але має три служниці. Платити їм треба готівкою, тому й мусить приносити готівку з банку. Комп'ютера вона не має і не вміє ним користуватись, Зоя Лісовська також далека від модерної технології (я пробувала її переконати, що вона могла б мати щоденний зв'язок електронною поштою із Зоєю у Швайцарії). Віра виглядає досить добре, волосся має не сиве, а фарбоване. Це нагадало мені мою внучку Ніну, бо коли її запиталися про її першу зустріч з новою дружиною її діда Лабуньки, вона сказала: а в неї волосся — червоне! Таке ж червоне волосся і у Віри Вовк.

Вівторок, 9 грудня 2003. Полудне.

Не зважаючи на сніг, похорони Мирослава Лабуньки були досить багатолюдні. На панахиду в неділю під вечір було пів церкви людей, в понеділок вранці на богослуженні, що його правив Михайлівський парох і колишній митрополит, приятель Мирослава, Стефан Сулик, церква була майже повна. Прибули і люди з-поза Філядельфії: Софійка і Тит приїхали з Гантеру, їх син Адріян з Нью Йорку, Осип Данко з Нью Гейвену, а навіть професор Ігор Шевченко, який літаком прилетів із Бостону. До Баунд Бруку поїхали, очевидно, не всі, але зате там прибули люди з Нью Джерсі і околиць. На поминках (в готелі Маріотт напроти українського осередку) було понад 100 осіб! І промов було дуже багато: говорили Муньо Левицький, Данко, Саляк, Когут, Шевченко, Біланюк, Стойко, Заліпський, Кіпа, якийсь товариш з народної школи, що взявся цитувати ціле "Посланіє", якийсь пластун, що є тепер "головним лицарем" пластового ордену Хрестоносців. Проводив усім Олесь Лабунька. Родина, в комплекті з панею Іванкою (але без Ікової жінки), сиділа при окремому столі: моя внучка Ніна — виросла ще вища як була коли я востаннє її бачила, гарно виглядає, а особливо гарно виглядає її мама. До церкви на панахиду в неділю і вранці на богослужбу і до Баунд Бруку я їхала в авті Софійчиному, а назад після тризни поверталася з Олексою Біланюком і Заліпським. На цвинтар вдягла я (вперше?) мамине футро, але день був сонячний, хоч і морозний, я сподівалася гіршого. На моїй вулиці ховзький лід, треба буде кількох тепліших днів, щоб можна було поїхати до крамниці за харчами. Софійка і Тит не ночували в мене, тільки в Тритяків, а Ія з Ніною також не прийшли — змінили плян, мовляв, їм треба бути всім разом. (Думаю, що це правильно — адже їм треба ближче познайомитись з Іванкою, вони ж її ледве знають!) Сьогодні Ія з Ніною вже повертаються до Лос Анджелесу, Іванна Смачило-Лабунька повертається до Львова у п'ятницю, а Іко залишиться ще довше і сказав мені, що перед поворотом в Україну, прийде ще до мене на розмову.

До Баунд Бруку їхав з нами в Софійчиному авті Ігор Шевченко. Була нагода з ним поговорити. Я навіть згадала Лялю, яку він добре пам'ятав з молодих літ у Варшаві, а також порекомендувала йому прочитати том листування до Натусі Лівицької-Холодної, де всі його знайомі (Теліги, Маланюк, і ін.) — Він про цю книжку нічого не знав, але видно моя рекомендація зробила своє, бо Олекса в поворотній дорозі згадав про те, що Шевченко доручив йому прислати йому цей том із УВАНУ.

Неділя, 14 грудня 2003. 2:00 РМ.

Вчора я весь день провела у Нью Йорку на святковій конференції з нагоди 130-річчя НТШ. Їхала автом (прямо до Нью Йорку) з Леонідом Рудницьким, Ярославом Заліпським і Олександром Лужницьким. Конференція зібрала повну залю учасників. Наперед був круглий стіл про майбутнє НТШ, де виступали Леонід Рудницький (голова Світової Ради НТШ) і голови краєвих НТШ — Лариса Онишкевиш (США), Олег Романів (Україна), Дарія Даревич (Канада); пополудні були доповіді різних наукових секцій. Хоч мене не надто цікавлять точні науки, мушу сказати, що доповіді таких людей як Любомир Романків, Андрій Храпливий і Лариса Біланюк зробили на мене велике враження — це люди, які внесли поважний вклад у світову науку (компютерну техніку, медицину) і їхня присутність в НТШ-А робить честь товариству і підносить все на вищий рівень. А ще приємно було відчути, що всі вони досконало володіють українською мовою і не мусять про нові наукові досягнення говорити англійською (хоч, зрозуміла річ, це було б їм багато легше!) Нажаль, з кількох доповідей, які мене цікавили (зокрема про Андруховича якоїсь незнайомої мені молодої дослідниці, а також з виступів Тита Геврика та Ренати Голод, я мусіла зрезигнувати, бо мій автоводій вирішив не чекати до кінця конференції, а повертатися додому. Сьогодні в НЙ є ділові збори Світової Ради НТШ, Рудницький знову мусів туди їхати, отже не дивуюся, що вчора хотів раніше повернутися. Тимбільше, що він тільки день раніше прилетів із Мюнхена. Левко Рудницький, помітила я вчора вперше, дуже багато курить, став значно більше нервовий і не досить уважно провадить авто — це може колись довести до катастрофи, якщо не до аварії на дорозі, то до поважних клопотів із здоров'ям.

Сьогодні знову падає сніг — але температура піднялася і, кажуть метереологи, переміниться в дощ. В минулому тижні пару днів дощу і тепла змили весь нагромаджений раніше сніг і я мала змогу нарешті поповнити свої запаси харчів, поїхати до банків, до Staples за папером до принтера і новими календарцями, до Home Depot за жарівкою Halogen до кухні і за свіжим різдвяним вінком на двері, до National Liquidators за всякими потрібними до господарства речами.
Снігопад і раптове потепління спричинило мені шкоду: поламало мені рефлектори на зовні хати. Я потелефонувала до Батицького: обіцяв завтра приїхати і направити. Треба, щоб це справно діяло — бо я їду на свята до Торонто (вже замовлені квитки — лечу 1 січня разом з Ніною, яка буде на лещатарському пластовому таборі до 31 грудня!)

Дала я свою згоду взяти участь в літературному вечорі, що його вже в наступну суботу організує в НЙ в НТШ-А Василь Махно. Маю намір прочитати пару віршів з нагоди недавніх смертей Лабуньки, Прокопа, Лимана і Кацнельсона — один свій власний, один Остапа і по одному віршеві Лимана і Кацнельсона. Ще не знаю, як буду їхати — мабуть поїздом. Туди — це не велика проблема, гірше з поворотньою дорогою, бо це вже буде пізно ввечері.

Після завтра їду з Раном і Марією до театру. П'єса в театрі Wilma називається "Embarassments" — нічого про неї не знаю. В понеділок 22 грудня буде різдвяне прийняття в Правничій Школі. Скористаю із запрошення, маю надію, що погода не буде перешкодою.

Тому що я вже цього вівтірка буду на кемпусі і при нагоді поверну бібліотеці Ван Пелт позичену книжку, хочу зробити деякі виписки. Я тепер — після Англії, Франції і США — перекинулася на ... Росію. Прочитала останнім часом дві книжки мемуарів (обидві, очевидно, англійською мовою, тобто в перекладі): Надежди Мандельштам і Ольги Івінської [Hope against Hope / Nadezhda Mandelstam (NY: Atheneum, 1970; A Captive of Time / Olga Ivinskaya (NY: Doubleday, 1978)]. Івінську саме закінчую — з неї я зрозуміла, що "Доктор Жіваґо", який колись іритував мене нерішучістю героя між двома жінками, віддзеркалює характер і біографію самого автора Бориса Пастернака, який і у власному житті жив між двома жінками — Івінська була 14 років коханкою Пастернака, але він не міг рішитися на те, щоб задля неї покинути свою дружину Зінаїду і провадив два окремі доми. Цікаво, що Івінська була ув'язнена за свої стосунки з Пастернаком [акт обвинувачення чудово віддзеркалює совєтську безправну систему "за зв'язки з чоловіком, запідозреним у шпигунстві" — він тільки запідозрений і живе на волі, а її тримають у тюрмі!] Але з цих двох книжок цікавіша, на мою думку, книжка Надежди Мандельштам. Це не просто спомини особистого життя, а цікаві і дуже влучні помічення про саму совєтську систему і саме з неї хочу зробити деякі виписки:

"...we all felt as if we were constantly exposed to X-rays, and the principal means of control over us was mutual surveillance ... the employees of all Soviet institutions duly took their offerings to their superior, to the secretary of the Party cell or to the personnel department. In the schools a system of 'self-government' in the classroom, with monitors and Komsomol representatives, made it very easy for the teachers to get everything they needed out of their pupils. Students were instructed to spy on their professors. The penetration of the world at large by the secret police was organized on a grand scale. In any institution, particularly in the universities and colleges, there is always a large number of people whose careers have begun in the security service. They are so superbly trained that they have no difficulty getting promotion in any field of activity. When they are given 'study leave', they receive all kinds of incentives and are often allowed to stay on and do graduate work. Another link with the secret police is maintained through informers who are even more dangerous because, merging with the rest, they are indistinguishable from their colleagues. To advance themselves, they are quite capable of framing people — something the professionals rarely do. This was part of our everyday life, a dreary routine relieved only by a neighbor telling you at dead of night how 'they' had summoned him to bully him into working for them, or by friends warning you which other friends to beware of. All this happened on a vast scale and affected everybody indiscriminately. Every family was always going over its circle of acquaintances, trying to pick out the provocateurs, the informers and the traitors. After 1937 people stopped meeting with each other altogether, and the secret police were thus well on the way to achieving their ultimate objective. Apart from assuring a constant flow of information, they had isolated people from each other and had drawn large numbers of them into their web, calling them in from time to time, harassing them and swearing them to secrecy by means of signed statements. All such people lived in eternal fear of being found out and were consequently just as interested as regular members of the police in the stability of the existing order and the inviolability of the archives where their names were on file." (pp. 34–35).

Все це, очевидно, не є якимсь новим відкриттям — воно знайоме вже давно і з інших джерел. Але тут схоплено ефектовно саму суть цієї сітки поліційного донощицтва, на якій стояла ціла совєтська система і яка ще досі не зовсім відійшла у минуле.

Жодного вірша Осипа Мандельштама я ніколи не читала. З мемуарів виглядає, що його арештували і переслідували передусім за вірш про Сталіна, що його він написав після того, як побачив наслідки колективізації в Україні. Невже справді? Це згадано тільки побіжно, але для мене, очевидно, воно особливо цікаве. Може візьму з бібліотеки ще і другий том мемуарів Надежди Мандельштам, який називається "Hope Abandoned".

Обидва — і Пастернак і Мандельштам — з походження євреї. Батько Бориса Пастернака, Леонід був художником, в 1920-их роках виїхав до Німеччини, згодом жив і помер в Англії. Борис також був якийсь час у Німеччині, але потім повернувся до СРСР. З першою своєю жінкою Євгенією Борис розлучився, Зінаїду "відбив" в її чоловіка, п'яніста Найґауса, з Мариною Цвєтаєвою мав листовний роман, ще поки познайомився з Ольгою Івінською, молодою вдовою, що була молодша від нього на 22 роки.

Надежда Мандельштам майже не пише про себе. Із вступної статті до книжки (автор: Clarence Brown) довідуюсь, що вона раннє життя прожила в Києві, що була студенткою в мистецькій студії Екстер, що знала європейські мови, що здобула ступінь кандидата наук з англійської філології і займалася літературними перекладами. Осип Мандельштам народився у Варшаві, був сином єврейського купця, виростав і вчився в Петербурґу і в Гайдельберґу, перша його книжка появилася ще 1913 року. Він належав до трійки поетів-акмеїстів: Ахматова, Ґумілєв, Мандельштам. Вважають, що Надежда, яка прожила з Осипом 19 років, дуже причинилася до світової слави Мандельштама, зокрема ще й тому, що зберегла його поетичну спадщину.

Увечері:

Треба відмітити історичну подію: сьогодні вранці радіо проголосило сензацію: американці знайшли і взяли у полон Садама Гусейна. Радіо і ТБ сьогодні переповнені цією вісткою. Великий успіх для Буша, але він — навчений досвідом — у короткій промові з цього приводу тримав емоції під контролем і перестерігав, що це ще не кінець труднощів в Іраку.

Середа, 17 грудня 2003. Полудне.

Вчорашня вистава в театрі Wilma ("Embarassments", автор: Laurence Klavan, музика Polly Pen, режисер: Blanka Zizka) трохи мене розчарувала. Це була світова премієра спеціяльно на замовлення театру написаної п'єси, але я не вірю, що вона матиме довге життя на сцені. Тема дуже "під Стоппарда" — в центрі уваги романіст Генри Джеймс, який пробує, без великого успіху, стати драматургом. Навіщо було робити з цього "музікл"? Головна тема нагадала мені новелю Джеймса ("The Real Thing") про різницю між правдою життя і правдою мистецтва, але тема, яка може бути дуже ефективною в новелі або в романі, мусить бути, на мою думку, зовсім інакше представлена на сцені.

Вечеряли ми з Раном і Марією — перед театром — в маленькому корейському ресторані біля правничої школи.

Маю вже два запрошення на зустріч Нового Року — до Рудницьких і до Соні Слюзар. Правдоподібно не скористаю з жодного з них — 31-ого має приїхати до мене Ніна, а 1 січня о 5-ій пополудні летимо разом з нею до Торонто. Як звичайно, маю клопіт із плануванням різдвяних дарунків, бо рішена знову їхати з мінімальним баґажем. Доведеться знову давати гроші, а може ще вдасться купити щось Уляні вже там на місці?

Неділя, 21 грудня 2003. Пополудні.

В Нью Йорку вчора, в НТШ-А, відбувся "Літературний ярмарок" — організував його Василь Махно, я дала була згоду взяти участь, отже мусіла поїхати. В програмі читання поезій виступали, крім мене і Махна, Діма, Марія Шунь і Тамара Ганенко. Я присвятила свій виступ пам'яті недавно померлих і прочитала один власний вірш, два Остапові вірші, один Леоніда Лимана і два Абрама Кацнельсона. Цей мій несподіваний для публіки жест (читати не власні вірші, а чужі) Василь Махно назвав "шляхетним". Публіки було не більше тридцяти осіб, але в тому числі були і Наталка Пазуняк і Катерина Криворучко, що приїхали із Філядельфії.

Тому що до НЙ вибиралася також Лариса Онишкевич (не тільки на цей поетичний вечір, але також на ділову зустріч з Романовим, який пополудні вже відлітав до Львова), я привезла готові до підпису і затверджені управою рішення Видавничої Комісії в справі трьох ґрантів, отже рада, що ці трохи задавнені справи вже завершені ще перед кінцем біжучого року.

Лариса їхала раннім поїздом і запропонувала, що ми дві — після розмови з Романовим і перед "літературним ярмарком" який починався о год. 5-ій — могли б піти до недалекого від НТШ-А театру, де ставили короткі п'єси Бекета і Олбі. Я з ентузіязмом погодилася. Це значило, що я вже о 7-ій годині ранку мусіла вийти з хати, щоб встигнути на поїзд. Але все це нам вдалося — ми зустрілися в поїзді, а потім з НТШ-А поїхали таксівкою до Century Center for the Performing Arts.

В першій частині були три монологи: "Not I", "A piece of monologue", i "Footfalls". Samuel Beckett, як і в "Чекаючи на Ґодо" — провокативний, інтригуючий, загадковий: екзистенціяльна тривога, життя ак дорога до смерти, шукання глузду існування, біль від безповоротнього проминання часу. Коротка п'єска — діялог між чоловіком і жінкою — називалась "Counting the ways" i це був quintessential Edward Albee, що в його центрі уваги завжди — подружжя, відносини між статями, любов і смерть любови. Але справжій tour de force це були актори: Marian Seldes i Brian Murray — я ніколи раніше цих прізвищ не чула, але це тільки доказ моєї провінційності і невігластва. Вони справді концертували! І прекрасною мовою — рідко можна чути таку дикцію і ритм англійщини, де прозові тексти сповнені алітерацій, каламбурів, асонансів майже як добра поезія! і чудесним виконанням дуже вимогливих на мінімалістичному тексті побудованих роль! Нагадалася мені "Gin Game" і знамените подружжя Cronyn-ів.

Їхали ми додому ввечері разом з Наталкою Пазуняк. Лариса висіла в Гамілтоні, ми з Наталею доїхали до 30-ої вул. і тут взяли таксі додому. Чекала нас несподіванка: шофер не знав дороги, почав нас возити кругом міста, нарешті я зорієнтувалася, що ми їдемо в сторону аеродрому, а це на протилежному боці Філядельфії! — наказала йому завернути нас знову до станції на 30-ій вул. Ми, очевидно, за цю несподівану туру міста не заплатили, висіли, взяли інше таксі і вже без пригод добилися додому. Але таке трапилося мені вперше і добре, що це було тільки непорозуміння (прийшло мені на думку, що шофер із злочинним наміром міг би перетворити невинну поїздку у справжній кошмар.)

Увечері, 6 РМ.

Завтра поїду на PENN, на різдвяне прийняття до Правничої Школи. При нагоді хочу повернути бібліотеці Ван Пелт деякі позичені книжки, серед них і маленький томик Стуса "Вікна в позапростір" (1992), який приманив мене малюнками Опанаса Заливахи. Тексти Стуса маю вдома, не мусіла б їх позичати з бібліотеки, але добре, щоб був книгообіг в українській колекції, бо це доказ, що комусь вона потрібна. При нагоді перечитала ще раз (деякі вперше!) Стусові листи і щоденникові записи і деякі вірші. Страшна його інвектива: "проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць!" "Яка нестерпна рідна чужина..." і який це був цікавий поет, як інакше виглядала б наша література, якби таких обдарованих не вирізували в пень, ще поки вони дійшли до повного росту. "Схились до мушлі спогадів — і слухай..." "Іди в кубельце спогаду — зогрійся!" Але, як звичайно у виданнях з України, дуже вражають друкарські помилки: майже в кожному реченні надрукованому латинкою одна-дві помилки, і так на кожному кроці! А Стус цутує в оригіналі Верлена (с. 175) радить синові читати "Dichfung und Wtahrheit" (sic! c. 201), добре бодай що Рільке цитує тільки у власних прегарних перекладах, бо уявляю собі, що ті неграмотні друкарі і коректори зробили б з оригіналів! Автором кінцевої статті про Стуса в цій книжці є Микола Жулинський. Пригадую, як він, ночуючи в нашій хаті — коли це було? десь в 1980-их роках? — у всякому разі Стус тоді ще жив і ми дали Миколі читати на ніч його поезії — а Микола вранці, під враженням прочитаного (мабуть вперше?), сказав, як йому прикро, що такий добрий поет карається у концтаборі.

Вівторок, 23 грудня 2003. 5 РМ.

В неділю ввечері несподівано і без попередження з'явились у мене Андрій з Марійкою. Мовляв: їм треба нічлігу, бо в Татовій хаті нема огрівання, отже вони там не можуть бути. Тим разом приїхали без собаки (їхню сучку недавно переїхало авто). Я їх прийняла, поклала в Остаповій кімнаті і вони в мене були до сьогодні вранці. Я думала, що вони полагодять уже остаточно продаж хати, але це не вийшло. Продають самі, без аґента, мають купця який погодився за Татову хату дати $110,000 так як вона стоїть, без жодних направ і інспекцій, і дав уже $2,500 депозиту. Але справа ще відкладається, мовляв тепер у різдвяний час є труднощі полагодити справи з банком ітп. Ну, маю надію, що це їм вдасться незабаром полагодити. За час їхнього побуту в мене, я тільки тричі погостила їх сніданком і раз вечерею — не хотіла міняти власних плянів (вчора була на PENN на різдвяному прийнятті), і не витрачати надмірно багато часу на нецікаві для мене розмови в час, коли я поспішаю викінчувати справи НТШ-А до нового року і мого виїзду до Торонто.

Андрій поводиться нормальніше, як звичайно. Признався сьогодні вранці при сніданку, що в нього лікар визначив діягноз: social anxiety disorder — а таке усвідомлення це вже шлях до нормалізації. Видно з усього, що він пробує затерти прикрощі минулих 15 років — приїхав з квітами, коробкою шоколадок і направленою скульптурою рибалки роботи Капшученка, яку прислав був колись літом і яка у пересилці поламалася. Я йому її повернула, а він майстер на такі справи — приєднав голову назад до тулуба, навіть не пізнати. Я не хотіла прийняти це в дарунку, але він настоював — мовляв, в моїй елегантній хаті, серед інших скульптур, саме і є місце для ще одного Капшученка. Це, очевидно річ, із спадщини наших батьків — десь, мабуть, від когось одержали в дарунку (мабуть не від нас з Остапом, ми подарували їм були іншу річ Капшученка, чоловіка на лавці, що її зараз після татової смерти Андрій дозволив мені собі взяти назад на пам'ятку.)

Латинське Різдво, 25 грудня 2003, 3:00 РМ

Проводжу день на самоті, слухаючи знаменитого "Месію" Генделя. Що за музика! Я наставила всі свої радіоприймачі — в робочій кімнаті, спальні, вітальні, кухні — на ту саму станцію — така собі власностворена стереофонічна атмосфера — і виповнила всю хату цією прекрасною музикою! Через неї досі навіть не виходила з хати, але зараз таки вийду на короткий прохід.

Вчора сестри Вакуловські знову взяли мене зі собою до Пресвітеріянської церкви в центрі міста — концерт колядок і іншої різдвяної музики, що в ньому участь бере не тільки оркестр і мішаний хор, але і вся 600+ авдиторія присутніх. Пастор (правильніше мабуть було б "пресвітер"), вдягнутий в цивільний костюм, без будьяких ознак своєї професії, читав з книги (Біблії?) короткі тексти, що стосуються міту про народження Христа (без будьякої додаткової дидактики!), церква, що в ній немає ні одної ікони, образу чи навіть хрестів, була прикрашена тільки високими канделябрами запалених свічок, вазонами червоної поінтсетти та — на підвищенні — височенною зеленою ялинкою, єдина оздоба на якій був ... білий голуб. Не практикують там жодної збірки грошей. Я вдячна Вакуловським, що вони відкрили мені ще одну Америку — радо з ними поїхала, брала активну участь в колядуванні (на всіх кріслах товсті співаники з нотами і Біблії!), а потім вони ще в себе вдома погостили закускою і вином.

Вівторок, 30 грудня 2003. 11 вранці.

Зараз іду на працю до Української Бібліотеки — хочу також перед відлетом до Торонто віддати книжку Лесі Романчук "На залишай..." (Тернопіль, 2001), яку я тількищо прочитала. Це один із серії популярних романів, що їх я літом купила в Торонто, щоб приманити до бібліотеки читачів легкою лектурою. Вирішила прочитати бодай одну із цих книжок, щоб впевнитися, що інтуіція мене не підвела. Ну, "великою літературою" цього ніяк назвати не можна; безпомічний стиль авторки часом ішов мені на нерви. Але менш вибагливий читач напевно з цікавістю прочитає розповідь про життя жінки-лікаря-гінеколога, її професійні і любовні пригоди. Для мене найцікавіші там реалія, які відбивають побут України 1980-их років. Наступні романи цієї серії мають продовжувати життя цієї ж героїні і можливо, що я ще котрийсь із них прочитаю пізніше, після повороту з Торонто.

Але водночас в мене і серйозніша лектура: читаю манускрипт Валерія Шевчука про Мазепу як будівничого козацької держави (це — кандидат на нове видання НТШ-А), а також Листи до Михайла Коцюбинського — видання на яке ми свого часу дали видавничий ґрант, а яке я собі недавно привезла із Нью Йорку, бо чомусь видавці не вважали за потрібне прислати мені примірник.

Середа, 31 грудня 2003. Вранці.

Ніна має приїхати під вечір — Бобо поїхав по неї і свого сина до Неварку, куди привозить автобус учасників пластового лещатарського табору. Виглядає, що Ніна ночуватиме в мене, бо Марта Чайківська — хвора і дітям Нового Року справляти не буде. Я також не зовсім здорова — маю надію, що це не спізнений вірус Віриної ґрипи! — але сьогодні вранці, коли замовляла лімузину на аеродром на завтра, ледве могла говорити.

Варто зробити підсумки року, який саме кінчається. Рік,очевидно, пройшов під знаком війни в Іраку. З особистих успіхів найважніша, очевидно, премія Ковалевих. Але були і інші: виступ на Шевченківському святі в березні, доповідь в Урбані і повторення її в Філядельфії, виступ на Лесиному вечорі (важливий тільки тим фактом, що із зробленої там групової фотографії Андрій Головінський зробив мені добре особисте фото, яке маю намір використати в наступній своїй книжці!), передрук моєї статті з 1978 у двотомій антології Twayne Companion to Contemporary World Literature. До приємних подій минулого року треба зачислити приїзд Максима в лютому, часті виходи до театру, вакації з родиною над Georgian Bay в Канаді, участь у товариському з'їзді Зальцбуржан на Союзівці, приїзд Віри Вовк. До прикрих: shingles в травні, підвищений тиск літом, пригода в Нью Йорку під час затемнення. Несподіванки: заходи Андрія поновити перервані 15 літ тому зв'язки, і нагла смерть Мирослава Лабуньки. Друкованих нових моїх праць в минулому році було небагато, фактично тільки раніше читані доповіді про спогади Костюка і про листування родини Косачів. Багато часу присвятила я в минулому році справам НТШ-А, Української Бібліотеки та праці над покажчиком до наступного тому ULE (1966–1979). А на початку наступного року, маю надію, появляться підготовлені в 2003-ому два видання мого спонсорства: переклади Максимової книжки про Підмогильного і Остапових спогадів про літературний Львів у час війни.