МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

6 січня 1998. Торонто.

Я вже тут від неділі, 4 січня. Приїхала автом із Славком і Мартою Трофименками. І то з великим баґажем: у моїй великій валізці є тільки дві мої суконки і спідне білля, решта — різдвяні дарунки. А крім того були три пачки повні всяких харчів — вареників, ушок, риб, борщу, куті, котлетів, біґосу, приставок-м'ясачків до горілки. Славко ледве упхав все це в баґажник. Дорога була без пригод, температура була відносно тепла, ішов трохи дощ, але обійшлося без снігу і льоду. З Мартою і Славком ми цікаво й приємно провели 10 годин дороги — водій із Славка витривалий і уважний. Вертаються вони вже 9-ого, так що я довго тут не залишуся. Вперше від коли я приїжджаю на Різдво до Торонто — немає ні снігу, ні морозу. Увечері, як ми приїхали, було, щоправда, трохи ховзько, але тепер тепліше і тільки мокро.

Сьогодні діти в школі, бо вже вчора почалася наука після різдвяних вакацій. Завтра залишаться вдома, бо Різдво. Але старий календар справи утруднює і дітям і Максимові. Він мусів відкликати лекції — перші зустрічі із студентами нового семестру — через українське Різдво. Але тут ще всі українці бодай тримаються старої традиції — бо в нашій Філядельфії святкують в січні Різдво тільки православні церкви і єдина католицька парафія св. Михаїла — та, де належу і я.

Телефонувала я вже сьогодні, щоб привітати зі святами, до Люби Пендзей, Ліди Гумінілович, Рисі Голод, Ліди Палій. Рисі і Ліди вдома не застала, залишила тільки своє привітання — в Голод на машині, в Ліди — в жінки, що доглядає її маму.

Під вечір сьогодні має приїхати Марко з Ніною. Добре, що будемо разом всією родиною. Хоч повною вона не буде вже ніколи.

Неділя, 11 січня 1998. 7:30 вечора

Повернулась я вже в п'ятницю. Мали ми щастя: приїхали без поважніших комплікацій. А от трохи далі в Канаді в Кебеку, а також у штатах Нової Англії, — справжній катаклізм: морозний шторм повалив дерева і електричні дроти — в самому Кебеку три міліони людей без електричного струму. Це немов ілюстрація до розмови, що її ми мали при столі в Торонто, де я розповідала Іванкові про великий black-out на цілому східному побережжі. Цей досвід перерішив, що міняючи кухню, я замінила електричну на газову, бо пам'ятаю добре, що в час того славного затемнення були в нас на обіді Коровицькі і я саме збиралася кидати вареники з м'яса на кип'яток, як загасла в усьому місті електрика... До речі, саме напередодні Свят-Вечора в Уляни таки врешті заінсталювали нову кухню — електричну, найновішого випуску, з одностайною плитою, що покриває поодинові спіралі... Це допомогло, бо можна було принаймні заварити вареники й ушка. Але зливу вони і досі не мають, отже посуд доводиться мити в пивниці, або їсти на паперових тарілках.

В такій ситуації привезені з Філядельфії харчі виявились спасенними. І навіть дуже смачними, включно з кутею, що її я — як це не дивно — варила сама перший раз в моєму житті. Обидва роди риби мусіла я зробити кілька днів наперед і трохи боялася, щоб вона, бува, не зіпсувалася. Але ні, все було добре, а заморожених кілька сортів вареників залишилось Уляні ще на добрих кілька обідів. Знамениті були м'ясачки — приставка до горілки, незлі були на день Різдва привезені котлети, дуже добра була бурякова салатка. Вже після мого повороту додому, казала Уляна, мої хлопці, тобто Максим і Марко, ще могли похарчуватися моїм біґосом — так, що мій приїзд з харчами — завдяки Славкові Трофименкові — допоміг влаштувати свята і розв'язав проблеми пов'язані з перебудовою. (В одному листі Максимові я написала: перебудова, як переконався Ґорбачов, може принести непередбачені наслідки...) Те, що вже закінчене — виглядає дуже гарно і свіжо. Але немає ще не тільки води, але теж і вікон і прилавків.

Марко з Ніною приїхали на час — саме перед Святою Вечерею. Ніна тількищо повернулася до Лос Анджелесу з Нью Йорку, де була з Ією кілька днів в Олеся, отже вона — справжній frequent flyer... Після Свят-Вечора ми всі пішки із звіздою, як і в минулому, пішли заколядувати до Грицаїв — тим разом не в зимовій сніжній атмосфері, отже без традиційної різдвяної декорації. В неділю ми їздили до православної церкви св. Димитрія, після обіду — розпаковували дарунки, потім ще на пару годин прийшли до нас Грицаї. На другий день Різдва Максим мусів повернутися вже до праці, а хлопці — до школи. Ми з Марком і Ніною ходили до крамниць на Блурі, зокрема до Арки, де я купила їм у додатку до різдвяних подарунків — Маркові пару книжок, а Ніні — вишивану блюзку, що її Марко вибрав, бо казав, що вона її потребує. Мої дарунки цього року були значно щедріші, як звичайно. Нікуди, крім Торонто і Урбани, я не їздила, живу аж надто скромно, не ходила в минулому році ні до театру, ні до кіна, ні до ресторанів (нажаль!) — отже заощадила значну суму грошей і могла собі дозволити бути щедрою. Маркові і Максимові, крім дорогих краваток, дала по одній тисячі долярів. Марко, крім того, отримав повний комлект Грушевського (тобто передплату) — бо він один із набагатьох, що вже раніше виявляв бажання прочитати перший том і хотів собі позичити в мене з нашого українського комплекту, бо раптом зацікавила його передісторія... Таке рідкісне в його поколінні зацікавлення варто підтримати... Уляна отримала від мене тасьму і два компактні диски Камерного хору "Київ" — і ця стара релігійна музика в першорядному виконанні так нам подобалася, що Марко зараз же почав робити копії і собі і мені. Стефкові головний дарунок купував в моєму імені Максим, бо виявилося, що роздобутий мною із великим трудом дарунок комп'ютерної гри гокею (що його Стеф собі замовив у Миколая) — Миколай уже приніс і я мусіла його віддати, ще заки поїхала до Торонто. Комп'ютерна гра, що допомагає робити шкільні завдання, яку я купила для Ніни, мала успіх не тільки в неї, але теж і в Іванка, а Іванкові я купила електронні шахи і він кілька днів дуже зацікавлено грав сам із комп'ютером (я сказала йому: це така гра, щоб менше говорити, а більше думати!) — нажаль, уже після мого повороту додому я довідалася, що коли замість батарейок, хотіли залучити електрику — комп'ютер перегорів і треба буде цю коштовну іграшку відміняти — ще не знаю, чи це можна буде зробити в Канаді, чи доведеться відсилати мені і відмінювати в крамниці тут.

Хлопці, як звичайно, постійно сваряться із собою. Але, коли я сказала, що запрошую їх до себе на вакації, але окремо — наперед одного, потім другого, щоб не було цих конфліктів, Іванко сказав: а що я буду в тебе робити без Стефка? Kto się liubi, ten się czubi!

Марко помітно більше відпружений і спокійніший. З Ією їх відносини тепер значно мирніші і більш цивілізовані, більш узгоджені. Але коли я запиталася, чи є якась надія, що вони ще можуть погодитися? — сказав, що це абсолютно виключене. З Юлею він зв'язок припинив. Її приїзд до Америки переконав його, що вони не зможуть разом будувати нову родину. Вона, мовляв, ще сама дитина, і ревнувала його за Ніну... Не багато про це говорив. Але показав мені фото з жінкою, з якою ходить тепер. Вона — його ровесниця і здається працює в тій же профспілці. Має одну дитину, розведена. Вона — чорна, називається Бренда. Я на це фото не реагувала ніяк, не сказала нічого. Бо і що скажу? Маю надію, що цей зв'язок — тимчасовий, що він опам'ятається і знайде собі якусь іншу пару. І не тому, що вона — чорна, а тому що — чужа. Моя реакція була б такою ж неентузіястичною, якби це була якась Ґлорія Вандербільт. (Може навіть була б ще більш негативною, бо уявляю собі як поблажливо і згори трактували б нас-імігрантів американські "high society" і всякі нуворіші...) Побудова нової родини з дівчиною з України була б тільки початково травматичною, з уваги на неприємність розлуки з першою, але подружжя з зовсім чужою жінкою означатиме постійну травму в майбутньому... Ми, що хочемо затримати українського духа в родині і українську мову, мусіли б охороняти себе від того чужого впливу, а це означало б відчуження в родині. Не знаю, чи Марко здає собі з того справу. Мені він випімнув, що, мовляв, йому здається, що я маю якусь "злість" до нього, але я маю тільки жаль, що він так відчужується, рідко контактується — не пише відгуків електронною поштою, майже не телефонує. Мовляв: дуже зайнятий. Він і до Максима має всякі претенсії: мовляв, Максим зарозумілий і ароґантний. Коли я, обороняючись від його закидів, пригадала йому його поведінку до мене в Києві — признав мені рацію, вибачався, що тоді, мовляв, він був під великим психологічним тиском, ітд. Я пригадала йому також його негостинність в Лос Анджелесі: коли купували хату, я запиталася: а буде там місце для гостей? Сказав: як до нас хтось приїде, то може ночувати в готелю. Страшний він еґоїст — думає тільки про себе і, як видно, не відчуває потреби тримати контакт з мамою і братом, хіба один раз у році, в час Різдва... Майбутнє його мене дуже турбує, маю надію, що не зробить він якоїсь чергової дурниці з поважними консеквенціями.

Я привезла зі собою показати хлопцям дисертацію Лановик. Марко дуже цим зацікавився, читав трохи вночі, вперше довідався деякі біографічні дані про свого батька... Хотів взяти дисертацію зі собою до ЛА і там зробити собі копію. Був невдоволений, що я на це не згодилася. Дисертацію я привезла назад зі собою. Навіть Максим жалівся, що за браком часу, не встиг її точніше переглянути. Ну, може я тут зроблю їм копії і перешлю поштою. Рискувати єдиним примірником не можу — я мушу мати його в себе, бо мені треба буде бути тепер у близькому контакті із Зоряною і допомагати критичними порадами в справі нової редакції тексту і підготовки книжки. Ліда Палій повідомила мене по телефону, що президія "Слова" погодилася дати на це видання одну тисячу канадських долярів, але вона перестерігала, що пересилка офіційним шляхом та й виміна на американські доляри дорого тепер обійдеться, отже насправді цих грошей буде набагато менше.

Говорила я коротко по телефону також з Лідою Гумінілович, Любою Пендзей та Рисею Голод.

Вівторок, 13 січня 1998. Метро. 10:45.

Їду до Форсії, бо краплі не тільки мені не допомогли, але може й пошкодили. На ліве вухо майже не чую. Але моя візита щойно на 2:30. Я маю намір трохи попрацювати в бібліотеці і віддати деякі позичені книжки.

Онишкевичі вже повернулися зі Львова і Любко на Infoukes/Politics написав серію дуже цікавих репортажів "Impressions of Ukraine". Його репліка, що Україна — це насправді тільки Галичина, а решта — це Малоросія, викликала вже низку критичних відгуків. А до цієї теми Максим сьогодні по e-mail прислав такий анекдот: Яка різниця між євреєм і жидом? Єврей живе в Ізраїлі і будує Ізраїль, а жид живе в Україні і будує Україну. Яка різниця між росіянином і москалем? Росіянин живе у Росії і будує Росію, а москаль живе в Україні і будує Україну. Яка різниця між українцем і хохлом? Українець живе в діяспорі і будує Україну, а хохол заважає українцям, жидам і москалям будувати Україну в Україні.

Середа, 21 січня 1998. 10:45. Метро.

Щоденник занедбаний — виглядає, що я пишу його тільки, як колись, у метро. Тільки колись я їздила день-у-день, а тепер тільки час-до-часу. Тиждень від попереднього запису, зокрема перших кілька днів, провела в повній самоті. Нагадалися мені навіть рядки із вірша Анни Ахматової (у моїм власнім перекладі): "Ні до кого і слова в ці дні не кажу" — бо і по телефону майже з ніким не розмовляла. Але працювала пильно над ULE70, ходила на проходи, їздила за харчами. В суботу пішла була до Української Бібліотеки в Центрі. Виявилось, одначе, що цього ж дня пополудні мій відділ СУА мав загальні збори. (Коли я отримала була повідомлення, думала була навіть піти, але мені здавалося, що це тиждень пізніше, а 17-ого я не була на це приготована). Щоб уникнути зустрічей, я взяла додому кілька комплектів "Нашого життя" і працювала вдома, а на збори таки не пішла. Роблюся відлюдком? Чи тільки дуже селективно вибираю зустрічі із людьми? Була дуже рада, коли Софійка запросила мене і Віру на Щедрий Вечір 18-ого; вчора з Софійкою і Дорою Горбачевською поїхала на робочу збірку до УБ; на п'ятницю домовилася з Мартою Трофименко в Law Library, а в суботу хочу поїхати з Рудницьким на наукову конференцію до Нью Йорку.

Також трохи читала. Ще не зовсім увільнилася від Нікольсонів. Саме везу віддати її невеличкий роман "All Passion Spent" (дуже цікавий психологічний портрет із феміністичними і соціяльними обертонами, а ще маю вдома і читаю Гарольдові "Some People", нарис про різні постаті з його життя, скомпоновані майже як новели. Добрі письменники, обоє! Цікаве явище: і у Віти, і в Гаральда багато діялогів цитуються французькою мовою — і то без всяких пояснень!

Позичила з УБ два номери журналу "Березіль" В одному з них — новий роман Софії Майданської "Діти Ніоби". Зацікавило мене, тим більше, що його дуже захвалюють. Переглянула я побіжно і — відклала. Розчарувало мене. Нагадує традицію Ірини Вільде. Для радянської літератури це може була б ревеляція, але мабуть тільки через заборонену тему. Але в Софії немає видно бажання творити пост-модерну прозу, щось нове, інше. В другому номері "Березоля" є якась проза Діброви — може це мене більше зацікавить, та й приспішить мою рецензію на "Пельце і Пентамерон".

У Гевриків я бачила нове число "Journal of Ukrainian Studies", що в ньому надруковані рецензії Луцького на Максимову книжку і Гольденберга на мою ULE65A. Чомусь цей номер до мене ще не прийшов, я навіть не знала, що він уже появився.

Неділя, 25 січня 1998. 9:17 РМ.

В п'ятницю їздила на PENN, щоб допомогти Марті Трофименко з матеріялами у правничій бібліотеці і показати, що вона, як і всі інші правники, має повне право користати з нашої бібліотеки і не потребує для вступу до бібліотеки моєї ані нічиєї іншої протекції. Я познайомила її з Марилею і з Катериною, вони продемонстрували їй мою правничу бібліографію на інтернеті, а потім, коли вона виявила охоту зробити копії цілих сторінок — позичили їй мою UkraLME 92–93 в манускрипті і вона поробила собі фотокопії. Також зробила фотокопії із кількох статей, що їх я мала в моєму "офісі", зокрема статті про конституцію і конституційний суд України. Потім ми разом пішли на полуденок до Faculty Club. Отже Марта була задоволена і мала продуктивний день. Тепер вона зможе і сама вряди годи приїздити туди і користуватись бібліотекою. Я посвятила цей день також правничим справам і не ходила до головної бібліотеки, а працювала таки в своєму study 517. Я знала вже, що старий комп'ютер, який є в моїй кімнатці, має деякі проблеми, отже використала свій побут там, щоб вияснити справи. Пішла до computer help desk і сказала технікові (він називається Jacob), що цей старий комп'ютер не читає деяких дискет і я не розумію чому? Одну дискету floppy він приймає, читає і копіює, а іншу — ні. Він вже прислав мені деяке вияснення по електронній пошті, але справа ще не розв'язана. Було б, очевидно, найкраще, якби мені дали там новіший комп'ютер, який приймав би і малі диски, а не тільки ці "фляппіс". Мій домашній комп'ютер приймає обидва роди і через те я можу працювати над UkraLME і вдома і в BLL. Але — "дарованому коневі в зуби не заглядай" або "чеши дідька зрідка" — не можу мати за великих претенсій, я вже натякала і може з часом мої натяки дадуть наслідки... Фактично, якщо не дасться розв'язати справу з м'якими дискетами, то навряд чи зможу робити доповнення до цієї правничої бібліографії... А ці доповнення може більше в інтересі BLL ніж у моєму власному. Бо кожний день проведений в BLL замість у Van Pelt відтягає мене від праці над ULE70... Погода в п'ятницю була така, що якби не Марта Трофименко, я була б нікуди з дому не виходила. Була дощова злива, я зовсім мокра повернулася додому і була рада, коли передяглася у суху одіж. Марта також порядно змокла і потім разом із Славком телефонували, щоб подякувати мені, що я в таку погоду таки поїхала до міста. Але могло бути гірше: бо спершу заповідали не дощ — а льодовицю, а міг був впасти і сніг. (Дотепер зиму маємо дуже помірковану: сніговії не було ще ні разу!)

В суботу поїхала я з Рудницьким до Нью Йорку на другий день наукової конференції, що була присвячена 60-літтю української національної революції. (Я була б радо поїхала вже в п'ятницю, але не мала нагоди, а в суботу в програмі був і Рудницький і я сама впросилася до його авта). Суботня конференція відбувалася в приміщеннях Українського Інституту Америки. Були дві сесії — літературна і історична. Відкривав конференцію Олекса Біланюк, що є нововибраним головою УВАН, а закривав Рудницький, голова НТШ. Першою сесією керував Чернецький — молодий професор української літератури в Колюмбійському університеті, другою — Марк ван Гаґен, директор Інстутуту Гаррімана. В першій сесії доповідали Ася Гумецька — про віддзеркалення української національної революції в літературі, зокрема в поезії — і Ляриса Онишкевич — про драматичні твори. Конференція була двомовна і трохи парадоксально, що обидві — і Ася і Лариса — доповідали англійською мовою. Дискутантом була Тамара Гундорова — вона говорила по українському. В сесії історії виступали Ярослав Грицак зі Львова, Владислав Вірстюк з Києва і Ярослав Пеленський, як дискутант — всі вони доповідали по українському. Був у програмі також амбасадор Щербак — який виступив дуже добре, до речі, хоч трохи може за довго. Смішна одна деталь: Олекса у своєму вступі (по українському) взявся цитувати поетів — до Василя Симоненка включно — це викликало деяке здивування навіть у мене. Але Рудницький використав це вдало і дотепно у своєму заключному слові: мовляв, коли фізик-Біланюк цитує поетів, то йому-літераторові доведеться цитувати Макса Плянка і Альберта Айнштайна, тим більше, що вони обидва були членами НТШ.

Зустріла я там і розмовляла з Тамарою Гундоровою (сказала їй, що бачила нову її книжку і хотіла б її дістати), Вірляною Ткач (яка сама підступила до мене і сказала мені, що вони з Вандою Фипс саме попереднього дня працювали над перекладом мого вірша), з Асею і Лярисою, з Лясею Старосольською ("я дуже постаріла" — сказала мені — "тільки язик мій не старіється"), з Анею Бойчук, з Ольгою Кузьмович (вона думає, що після конвенції УНС "Свободу" напевно перетворять на тижневик, і признавала мені рацію, що газета тепер стала дуже нецікавою, що вона — погано редагована), з Ольгою Андрієвською. Посол Щербак, який прийшов у час, коли друга сесія була в повному ході, сів собі поруч мене і навіть у певний момент запитався, як називається ведучий сесією (Mark von Hagen) — отже я мала нагоду чимсь прислужитися добрій справі, бо пан посол свій виступ так і почав від подяки Маркові фон Гаґену. Між іншим, я мала охоту пізніше підступити до нього і запитатися при нагоді про "Закони України" — кількатомове видання, що його переслали для PENN через вашинґтонське посольство з Києва, з бібліотеки Конституційного Суду (повідомивши мене про це вночі телефоном із Києва) — матеріяли, що їх ми і досі чомусь не одержали і я саме про це довідалася в понеділок від Марилі... Нажаль, я занадто в таких справах делікатна, не люблю пхатися до знаменитостей, а випадкова нагода не трапилась, пан посол поїхали і моя з ним розмова на цю тему, нажаль, не відбулася... Були присутні на конференції також Марта і Славко Трофименки, а з Альбертом Кіпою та Іваном Головінським ми навіть разом їхали потім додому.

В Америці тепер створився великий заколот довкола сексуального скандалу в Білому Домі. Виявляється (радше — є підозріння), що Клінтон, вже будучи президентом, мав "аферу" з молоденькою 22-літньою працівницею Білого Дому — Монікою Левінською. Вийшла ця справа на яв через іншу справу, також подібного характеру, але з давніших років, коли Клінтон був ще ґубернатором штату Арканса: є цивільний позов на Клінтона і прокуратори шукають за всякими любовними скандалами, щоб довести "a pattern of behavior". Найгірше, що репортери твердять нібито Клінтон наказав Моніці говорити перед судом неправду, а через те справа стала значно поважнішою, бо це вже "a case of perjury". Вороги Клінтона причепилися того і почали вже навіть говорити про "impeachment", новий Watergate, можливу резигнацію президента, etc. Все це — у дуже недобрий для президента час — бо за пару днів йому доведеться виступати перед конґресом із програмовою промовою "state of the Union message".

Моя реакція на цю сенсацію трохи інша, як реакція американської преси. Підозріваю, що Клінтон мабуть таки й мав якусь любовну аферу з Монікою, та й можливо не тільки з нею. Але мене надзвичайно дивує становище до цього факту американської преси. Інтимні справи пана Клінтона мене не обходять, це — справа його дружини Гіларі. Я не вважаю, що уряд найпотужнішої в світі держави має бути спаралізований через те, що на чолі його стоїть молодий чоловік, який не досить розумно контролює свої сексуальні імпульси. І протест викликає в мене факт, що за зібрані із податків (теж і моїх податків!) гроші — судді і прокуратори займаються досліджуванням сексуальних пригод президента — замість присвятити свою увагу поважним соціяльним проблемам. І порівнання цієї справи до Вотерґейт не витримує жодної критики. Ніксон і справді робив спробу підважити демократичний процес — це була справжня конституційна криза, а тут? Клінтон досяг в останньому часі поважних успіхів: економіка США — єдина в світі тепер — стоїть на досить міцних основах, вдалося збалансувати державний бюджет, зросла продуктивність робітника, багато нових місць праці, навіть популярність президента в народі значно зросла, пішов на деякі компроміси: перевів реформу "велфер", тепер взявся за справи освіти і расових відносин — але все це, очевидно, ворогам його не подобається, а слабості його характеру дають їм атути, що можуть його завалити... На похороні президента Міттерана крім жінки була і коханка, мати нешлюбної його дитини. Джеферсон мав коханку — чорну невільницю і навіть не подарував волі своїм неграм. Не тільки Френклін Рузвелт мав коханку, крім жінки Еленори, але навіть Двайт Айзенгавер. А що вже говорити про донжуанство Джана Кеннеді! Його поведінка в Білому Домі виходила за межі пристойности і всі про це сьогодні знають і пишуть... Чи такі люди могли б бути сьогодні президентами? І що ця Америка має таку фіксацію на справах сексу? Половина країни — самі розведені, довкола моральний розгардіяш і сексуальний розгул, пуританські морес хіба тільки стосуються президента держави? Хочуть бачити його на п'єдесталі, святого? Я втратила всякий респект до американських репортерів, що їх колись дуже шанувала, як остою свободи і демократії. Респект цей я втратила вже раніше — від пам'ятного дня, коли телевізійні репортери ганялися гелікоптерами за Сімпсоном, що втікав автом від поліції... Вже тоді всі інші вісті мусіли поступитися сенсації — і на цю вудку попалися такі нібито серйозні репортери як Дженінґс і Ратгер.

Я тепер дивлюся переважно тільки на вісті на публічному телеканалі но.12, де репортером є Лерер. Він справі сексуального скандалу присвятив тільки пару хвилин, а решту програми присвятив відвідинам римським папою Куби (справді історична подія), проблемам замирення між Арафатом і Нетаньягу в Ізраїлі, небезпечному назріваючому конфліктові з Гусейном в Іраку, відносинам США з Іраном ітп. Такі важні діються в світі справи, а найбільша потуга — лідер західного світу — всю увагу віддає справам сексуальних пригод президента... Мене найбільше цими днями хвилює фінансова криза в Азії. Не багато на тому розуміюся, але в час, коли східна Европа ледве піднімається на ноги, щоб ввійти у вільний ринок світу, така фінансова нестабільність здається мені справжньою великою загрозою. Чомусь приходять мені на думку аналогії з 1933-им роком. Адже голод в Україні не був відірваним явищем: тоді панувала в усьому світі фінансова криза і депресія. І які катаклізми прийшли слідом за тими потрясеннями: фашизм, нацизм, винищування цілих народів штучним голодомором, голокостом, ґеноцидом.

Завтра знову їду на PENN. Маю візиту в дентистичній клініці. При тій нагоді вступлю до бібліотеки на пару годин.

Максим почав на інтернеті працю над моєю ULE80 — Research report 62. З одного боку — тішуся, що справи поступають вперед. А з другого, я затурбувалася. Що це значить? Невже КІУС не думає друкувати моєї бібліографії книжкою? Якщо не звичайною книжкою з повним нормальним накладом, то принаймні так, як попередні довідники? Написала Максимові електронного листа із запитанням: маю надію на вияснення, сподіюсь, позитивне.

Понеділок, 26 січня 1998. Метро, 9:50.

В суботу у Філядельфії відбувся черговий Баль Інженерів. Тим разом "деб'ютувала" Маріянка Третяк. З тої нагоди прилетіли з Торонто бабуня Марія Голод, тітка Харитя Голод і на баль — до трьох столів Ренати — зібралися її близькі приятелі: Геврики (не тільки Тит і Софійка, але і три їхні сини з Нью Йорку), Віра Лащик, Кіпи, Біланюки, Матківські, Андрійко Лащик з жінкю Тамарою і її братом et al. Все це я знаю, очевидно, з других рук — від Віри, яка також очевидно була і всю ніч танцювала. Для мене це цікаве соціологічне явище. Балі Інженерів відбуваються рік-річно вже певно із 40 років. (Ми з Остапом були, здається, тільки двічі). Це велика і дуже коштовна (а через те — престижна) товариська імпреза. Скільки грошей люди видають на ці балі — сотні долярів на одяги, на літаки, вступи також звичайно досить високі. Все це свідчить і про добробут і про пріоритети нашої інтелігенції. На культуру або на видавничу якусь діяльність не можна б від цих же самих людей здобути навіть десятої частини цих видатків.

Середа, 28 січня 1998. 10:00 РМ.

Вчора цілий день працювали в мене електрики. Це ще було замовлення з-перед двох місяців — довелося довго на них чекати. Безпосередня причина: мені треба було зробити дві нові втички в кухні, у зв'язку із моїм пляном закупити новий холодильник і поставити його в іншому місці. (Це мусять бути спеціяльні контакти на три штифти). При тій нагоді я вирішила вставити на дворі спеціяльні рефлектори, що реагують на рух і засвічуються автоматично, як хтось іде. Отже заінсталювали мені дві пари таких рефлекторів — над городом і окремо над ґаражем. Над ґаражем зокрема давно потрібно це було зробити: як часом увечорі повертаюся автом додому, щоб автоматично засвітилося світло. В мене спереду хати є рефлектори, які працюють на регульовані години. Але бувало, що я приїду трішки пізніше — і ці рефлектори вже згасли. При нагоді вставили теж втичку для радіо в моїй робочій кімнаті. Ще не знаю скільки це все мені коштуватиме: два хлопці вчора працювали від 10 до 3. Рахунок, казали, пришлють пізніше.

Сьогодні пошта принесла від Зоряни Лановик критичні рецензії опонентів дисертації, офіційних і неофіційних, а саме коментарі-відзиви або відгуки Федора Погребенника (8 сторін друку!), Юрія Бандури (6 сторінок), Т. Салиги (6 сторінок), М. Присяжного (2 сторінки), Н. Олійник (а може — Олійника?) (2 сторінки), Михайла Шалати (3 сторінки) — все це з офіційними підписами, печатками, потвердженнями... Кожен з тих відгуків — це стаття про творчість ОТ і реакція на працю Зоряни. Боже, якби старий тішився, якби жив! Але якби жив, цього може і не було б. Все це серйозне критичне трактування! І завдячуємо це передусім Романові Гром'якові — це була його ідея, навіть точно не знаю, що саме надхнуло його поручити таку тему своїй аспірантці. Був він, правда, один раз у нашому домі — але це було дуже коротке й випадкове знайомство — навіть не був у нас на обіді, ані не ночував... Потім тільки обмінялись ми кількома листами, і от раптом вийшла від нього пропозиція — прохання до мене, вже по смерті Остапа, дозволити на таке дослідження і допомогти матеріялами... Ну, мого дозволу вони не потребували, але без моїх матеріялів такої роботи Зоряна взяти не могла б. І я маю велику сатисфакцію, що моя праця і над Остаповою бібліографією, і над його літописом життя, і над його архівом не пішла намарне... Очевидно, праця Зоряни була б більш досконалою, якби вона, крім моїх матеріялів, простудіювала також докладніше інші матеріяли про літературу діяспори взагалі — тоді вона більш переконливо і з більшим зрозумінням справ могла б намалювати тло для творчости ОТ. Але від молоденької аспірантки навряд чи можна такого вимагати. Зрештою, це може прийде згодом. Бо ж Гром'як і його педінститут беруться серйозно досліджувати діяспору, і творчість ОТ є тільки одною частиною їхньої багатогранної праці.

Понеділок, 16 лютого 1998. Метро.

Заглянула до щоденника: останній запис — 28 січня. Чи справді? Понад два тижні перерви? Ну, такі речі стають звичкою — отже небезпека для щоденника. За минулі дні, правда, не сталося нічого особливого: засідання Ради бібліотеки, співробітників Енциклопедії діяспори, Чортополохів. Їздила теж і на PENN, до бібліотеки і до гінеколога (рутинна візита, тести). Маю якийсь блок: ніяк не зберуся, щоб написати рецензію на "Peltse & Pentameron", на нову книжку Грабовича, на "Критику"... Давно нічого не писала — і так як із щоденником — відвикла... А стимулів для такої роботи нема. Якби платила гонорари — була б заохота!

Але працюю регулярно над ULE70: тепер опрацьовую журнал "Soviet Literature". Також написала кілька листів із залеглої кореспонденції і зробила деякі рішення: купила новий холодильник і це спричинить серію комплікацій із деякою перебудовою кухні — в цій справі був у мене вчора Віктор. Також хочу поїхати у вересні до Boca Raton, на Флориду, на конвенцію AAASS, де буде і Максим з родиною. Трохи це мені коштуватиме: там за одну ніч беруть 120 дол. + політ + реєстрація, etc. Цього тижня матиму два виходи до театру і зустріч — полуденок з Біланюками.

П'ятниця, 20 лютого 1998.

Сьогодні мають доставити мені новий холодильник. Маю надію, що він не виявиться завеликим для простору для якого призначений і що не буде клопоту внести його через кухонні двері. Не можу мати в кухні великого холодильника, нажаль, а коли шукати за меншим — немає великого вибору. Але всетаки купила більший від того, який маю тепер і це було можливе тільки тому, що я зробила "революційне" рішення: не купувати маленького (12 куб.фт) до тісненької заглибини, що в ній досі стояв мій холодильник, а поставити трішки більший холодильник (майже 16 куб.фт.) біля дверей, де досі були полички, і зробити шафку з поличками там, де холодильник був раніше. Якщо все це мені добре вдасться, зможу мати більше місця для схованок, а крім того може буде місце поставити також microwave oven, що його досі не мала. Все це вимагало неабиякої підготови: холодильник — після кількох поїздок до крамниць — купила по телефону, на основі каталогу General Electric, де подані точні розміри; замовила вже Віктора, що буде будувати мені шафку, а може й помалює кухню (ще не знаю, чи матиме він час і змогу це зробити), він вже розмонтував мені полички і зняв двері, щоб можна було внести холодильник. Я думала, що може вдасться також змінити формайку-покриття прилавків, але після розмови з Віктором я побачила, що ця велика робота йому не була б під силу, що для того треба було б найняти контрактора. Можливо, що зроблю це колись пізніше — за рік-два, воно і кошти розподілить, щоб не було все нараз і не надто коштовно. За моїм старим (але ще зовсім добре діючим) холодильником приїде завтра Зоряна Сохацька — наша новоприбула імігрантка тільки влаштовує собі помешкання і покищо вживає якийсь позичений маленький холодильник. Я вже пару місяців тому обіцяла їй дати холодильник — але не могла, бо сама ще його потребувала.

Була я вчора в театрі на "Примарах" Ібзена з Софійкою і Титом. Мала бути з нами ще Віра, але в неї передучора був влом і вона — схвильована цим фактом — не ходила вчора до праці взагалі і не мала охоти йти до театру. (Мене Вірині злодії також схвилювали: якби це трапилось мені, я була б не на жарт перелякана: почуття, що хтось чужий ходить по твоїй хаті вселяє страх, особливо самотнім жінкам, таким як я чи Віра). Я вчора їздила до театру своїм автом і паркувала в будинку напроти театру. (Оце паркування — це теж для мене неприємний досвід: не люблю цих паркувальних ґаражів, що в будинках і на поверхах, куди треба виїздити вузькими тунелями!) Сама вистава була напів-аматорською, але приємно було знову послухати Ібзена... А Ібзена будемо слухати незабаром знов: на 24-ого маємо квитки на "Гедду Ґаблер" — Геврики, Коропецькі і я з Вірою. Я тепер бавлюся, як ніколи. Вчора вполудне була на гостині у Люди, от так собі, без спеціяльної нагоди, "запусти"... Були там Людині знайомі, ті, що завжди: Максимовичі, Куземські, Ліза Чепіль, Євсевська, Головецька, Данилів, Стефа (прізвище забула) — тобто пані із 43 відділу СУА і Людині знайомі зі школи українознавства (Оля Головецька). Мені це товариство мало цікаве, але поспілкувалася я трохи з людьми і смачно пообідала. А передучора я була запрошеним гостем на полуденку з Олексою і Ларисою Біланюками — в доброму дорогому ресторані La Terrace, напроти правничої школи. З ними я маю багато спільного, є про що говорити. Бачу, що і Лариса і Олекса тепер трохи більше податливі на зустрічі: полуденок вийшов із їхньої, не моєї ініціятиви. Ляриса дуже зайнята (вона тепер радіологом у дитячій лікарні і сказала мені, коли я згадала про Стефка, що медичний поступ у поборюванні neuroblastoma вийшов саме від Пенсильванії) — вона знову їде на тиждень з доповідями до Львова, з групою українських лікарів з Америки. Олекса тепер — пенсіонер, погодився взяти на себе обов'язки президента УВАН, допитувався про можливості електронічної каталогізації бібліотеки академії. Вони розповідали мені про Охтирку, де вони їздили по Ворсклі човнами, давали читати статтю якогось колеги-фізика про літературні пов'язання Охтирки — що з неї походили, між іншими, Багряний і Арцибашев... З моїх розвагових плянів мушу згадати, що на 10 березня маємо квитки на якусь п'єсу Стопарда — одне слово, треба надолужити невикористані можливості попередніх двох років... А я, здається, не мала змоги відмітити у щоденнику факту, що ходила з Вірою — саме 14 лютого, в день Валентина, в кіно (тут недалеко, в нашій околиці) — на фільм "As good as it gets" — що виявився першорядним фільмом, із дуже добрим актором Нікольсоном в головній ролі (він мені завжди нагадує мого колегу з BLL Ronald-a Day-a).

Тількищо телефонували від ділера: зараз мають приїхати з холодильником!

Сьогодні секретар ОН Kofi Annan їде до Баґдаду на переговори із Садамом Гусейном. Маю надію, що Гусейн поступиться, бо інакше буде війна. США вже має кораблі і військо в Перській затоці і хоч нема загальної підтримки інших держав, як було в попередньому конфлікті, і не тільки Росія, але і Франція гостро виступає проти мілітарної розв'язки проблеми, то Клінтон готов, бачу, таки послати бомбардувальників на Ірак... Це мене хвилює і журить. Часом можна загнати себе воєнною риторикою в сліпий кут, що з нього єдиний вихід — війна... Гусейн не дозволяє інспекторам ОН перевіряти свої склади зброї, зокрема бактеріологічної... Тобто не допускає їх до ряду будинків, зокрема державних палаців. Одне слово, ігнорує резолюції ОН і це є, нібито, основною причиною конфлікту. Але виникає низка трудних питань: адже Ірак не є єдиною державою, яка має чи готує небезпечну для всього світу зброю: в Росії нуклірні інсталяції загрожені браком відповідного контролю, Ізраїль також озброєний по вуха... Що власне стоїть за великим криком, який знявся довкола Гусейна і Іраку? Чиї інтереси? Яка інтриґа? Що він — безвідповідальний диктатор і вже дав доказ своєї безвідповідальности недавньою інвазією Кувейту? Що йому більше важить його місце в історії як великого арабського лідера від добробуту цивільного населення? Що це людина з усіми завдатками на нового Гітлера, і що її треба стримати тепер, поки не наробить він великих і трагічних для всього світу рішень, що можуть бути потрібні для задоволення його меґальоманії? Можливо, що такі мотиви стоять за рішеннями Клінтона, але я по своїй природі — пацифістка і жах мене бере, коли подумаю, що Америка випробовуватиме свою найновішу технологію і жертвою цієї пацифікації буде не сам Гусейн, а — не дай Бог — тисячі матерів і дітей, не кажу вже про інших цивілістів та й військових людей Іраку.

В Наґано, в Японії проходять тепер зимові олімпійські ігрища. Навіть я пару разів дивилася на телевізорі на відкриття олімпіяди та на деякі із змагань (зокрема на біг слалом та перегони на ковзанах). Україна є рівнорядним учасником (біля 50 спортовців) і це зворушує. Досі отримала, правда, одну тільки срібну медаль, але це не так важно. Мені здається, що медалі повинні роздавати всім учасникам. Боже мій, які страшні вимоги до людського тіла! Якої треба колосальної заправи, вмілости, витривалости, щастя, щоб здобути перемогу — перше місце... Прекрасно сфотографовані лещетарські змагання: немов фотокамера їде на плечах змагуна: прекрасні засніжені гори раптом вискакують перед лещетарем і він летить вниз з головокружною швидкістю... Такої картини не бачать ті, що присутні там на місці — це вже чудо телевізійної техніки.

Але із олімпіядою пов'язана теж американсько-іракська політика. Через напруження у зв'язку з цією кризою, олімпіяда, зокрема її відкриття, мала дуже зворушливу і добре по мистецькому продуману пропаґанду за мир. По традиції старих греків в час олімпіяди зупинялися війни... Якщо секретар ОН не дійде в Баґдаді до якихось компромісів, що дадуть змогу Клінтонові відкликати військо, після закінчення олімпіяди може початися справжня гаряча війна.

Субота, 28 лютого 1998, полудне.

Іванко почав писати до мене листи електронною поштою. Випробовує різні шрифти і кольори, має клопіт, бо не може вживати кирилиці. Написав кілька речень по англійському: Did you hear? Iraq gave up! Цікавиться, видно, світовими подіями. Справді, Садам поступився, підписав домовлення. Питання тільки, чи буде дотримуватися обіцянок. Вже є і такі в нашому конґресі, які критикують Клінтона, що погодився на це домовлення. Але це передусім республіканці, яким тепер тільки закордонна політика дає якісь шанси пописуватися.

Вистава "Гедда Ґаблер" була на більш професійному рівні, як "Примари", але коли мова про саму п'єсу — то я волію таки "Примари". Гедда — аж занадто демонічна жінка, а так як режисер її тут зобразив — то навіть насуваються питання про справжню мотивацію її вчинків. Занадто спрощений образ. Ходили ми з Коропецькими, Гевриками і Вірою також на добру вечерю до недалекого від театру італійського ресторану. Того дня я авта не брала. Поїхала підземкою на PENN, попрацювала пару годин в бібліотеці, а тоді Софійка підібрала мене і Тита з-під будинку Френкліна, де є Титів офіс. Додому поверталася я з Вірою.

В середу, 24 лютого, приходив чоловік із Home Depot робити точні поміри для можливих перебудов у кухні. Сказав мені свою думку, що монтувати нові двері на дерев'яні шафки (є така можливість!) — не варто, що моє дерево ще в доброму стані і його варто було б відчистити. Я і без тих його коментарів не думала цих дверей робити тепер — бо це напевно дуже коштовна справа. Але дасть мені кошторис: і на шафку, і на прилавок, і на двері. Я рішена дати новий прилавок і шафку, нову підлогу, поличку для телевізора (єдиний час, коли дивлюся — це тоді, коли їм або варю у кухні) і помалювати стіни, змінити ручки на старих шафках, дати нові фіранки — щоб було чисто, свіжо, оновлено. Їздила вже пару разів до Гом Діпо, оглядала кафлі, формайку ітд. Буду мусіти в найближчих днях зробити рішення. Конзультувалася і з Вірою, і з Віктором. Віра переконала мене, що не варто до маленької кухні вибирати формайку взору butcher block, що імітує дерево і мені дуже подобається. Вона має добрий смак і її зауваги дуже до речі. Сама вона переробляла не так давно свою кухню — і це в неї дуже гарно виглядає. Але Вірина робота тривала місяцями, вона не мусіла платити робітникам, бо інсталяцію переводили Андрій з Віктором, який тоді мешкав у Віри. Я мусітиму роботу повністю оплатити, отже це буде коштовний проєкт. Кафлева підлога (матеріял і робота) коштуватиме, сказав мені Віктор, около 500 дол. Не знаю, що Гом Діпо порахує за прилавок і шафку. А ще прийде малювання. Мені сьогодні знову доведеться поїхати до Гом Діпо, ще раз подивитися на можливі комбінації кольорів і якости кафлів, формайки, дерева... В хаті деякий розгардіяш: кухонні двері треба було зняти, як вносили холодильник, і — каже Віктор — їх не можна назад вішати, поки вся робота не скінчена, бо холодильник доведеться знову виносити, як будуть робити підлогу. Стіл у кухні завалений речами, що — маю надію — підуть до шафки, як вона буде готова. А ще, мабуть, доведеться витягати всі речі з шафок, як робитимуть прилавок. Маю надію, що ціна буде сприйнятлива, що мої рішення щодо кафлів ітд. будуть правильні, і що все це не триватиме місяцями.

Все це мене відтягає, очевидно, від регулярної моєї роботи. ULE, щоправда дуже поступає вперед, але напр. ніяк не можу взятися за гасла до Енциклопедії Діяспори, або за запляновані статті (про Діброву, Критику, Грабовича). Прийшов лист від Штогрина: до Урбани думаю таки поїхати, але ще не рішила, чи не зголосити мені цим разом доповіді? (Думала вже раніше, щоб написати два варіанти — англомовний і український на тему "Українське літературознавство на сторінках англомовних університетських журналів 1980-их років". — Матеріяли маю готові: тільки сісти і написати! Могла б надрукувати англійський варіянт у "World Literature Today", а український — у "Всесвіті").

Зробила також рішення (і тентативне замовлення) поїхати у вересні на Флориду на конвенцію Американської Асоціації Славістів. Буде там Максим з цілою родиною, мали б ми пару днів цікавих і гарних вакацій. Хотіла б я поділити кімнату ще з кимсь — бо беруть вони 120 дол. за ніч. Говорила про це з Лярисою Онишкевич. Вона ще не знає, чи поїде. Отже замовила я кімнату на дві особи, на всякий випадок. Дивна і трохи смішна деталь: не можуть запевнити, що кімната матиме два ліжка: мовляв, може бути одне — king size... Ну, за 120 дол. (чи навіть за 60) не думаю спати в одному ліжку з другою якоюсь особою.... Це не пластовий табір під шатром!

Тількищо телефонувала Софійка Геврик. До Америки приїхав зі Львова театр ім. Курбаса. 7 березня вони в нашому Центрі матимуть два виступи — о 1:30 дня — "Маруся Чурай", о 7:30 — поетичний вечір Антонича з музикою. З приємністю піду на одне і на друге. Але буде завтра в Мейпелвуд у Нью Джерсі також їхня вистава "Камінного господаря". Я про це згадала Софійці і ось вона мене повідомила, що вже має точніші інформації і таки хоче завтра поїхати на цю виставу до Нью Джерсі. Хоч мене трохи розбирає якась простуда і катар, то я таки скористаю з нагоди і поїду завтра із нею на цю виставу. Таке не часто трапляється. А "Камінний господар" — цікавіше навіть як "Маруся Чурай". Цікаво, як вони його ставлять?

Понеділок, 2 березня 1998. Метро. 10:00.

Маю рутинну візиту у Форсії, а потім піду на пару годин попрацювати до бібліотеки. Вчора їздила з Гевриками і Вавою Бачинською до Maplewood, N. J., де в приміщенні місцевого американського культурного центру театр ім. Курбаса зі Львова ставив "Камінного господаря" (Режисер — Володимир Кучинський. В ролях Донни Анни і Дон Жуана виступали Наталія Половинка і Олег Стефан, командором був Олег Цьона). Вистава зібрала 200 осіб добірної публіки з Нью Йорку і Нью Джерсі. З Філядельфії були тільки ми четверо, але були теж обоє Кіпи з Аллентавну. На залі були присутні обоє Лисняки і Лідія Крушельницька, яка — не зважаючи на свої 83 роки — була напевно найелегантнішою жінкою серед присутніх (та ще така повна життя і плянів на майбутнє!) Вистава мала трохи інший характер як Лиснякова постановка 1966 року: тоді коли Лисняк наголошував простоту й універсальну символіку теми, Кучинський дуже підкреслив еспанську екзотику — костюмами, музикою, кастанетами, фасадом церкви на екрані, замість декорацій. Грали непогано, професійно, хоч і не бездоганно. П'єса, як видно з програмки, ще в роботі.

П'ятниця, 6 березня 1998. Метро.

Знову їду до Форсії — вже вдруге цього тижня. Вийшло якесь адміністративне замішання з попередньою візитою і Форсія могла прийняти мене тільки на 15 мін., подивитись мені у вухо (і подряпати його інструментом, замість того щоб промити водою під тиском, як це робив мій Тато, а потім Яримович!) — а мені потрібне повне обстеження, з пробою крови ітд. Отже це має бути сьогодні. Також мусітиму взяти поручення до спеціяліста-ортопеда. Артретичні зміни в правій моїй нозі починають мені дошкуляти — пальці заходять за пальці, трудно ходити. А ходити я мушу!

Мала цього тижня два вечірні засідання — Ради Бібліотеки і регіональної комісії ЕУД. Бібліотека матиме цього року 40-ліття — треба нам щось заплянувати. А справам ЕУД я мусіла присвятити пару днів своєї уваги: написала перші три гасла: про журнал "Київ", про Укр. Бібліотеку в Центрі, і про Літ. Мист. Пластовий Гурток, що існував в 1958–59 роках. А ця робота, що відірвала мене від ULE, втягнула мене знову у транс іншої творчої роботи. Думаю може навіть ще сьогодні засісти нарешті за статтю і коментар про "Peltse & Pentameron" Діброви.

Неділя, 8 березня 1998, увечорі.

Поїхала сьогодні до Home Depot: домовилася і підписала контракт на ремонт у кухні. Вставлять нову шафку на місці, де був холодильник і дадуть нові прилавки, з такою ж формайкою на стіні. Ця робота коштуватиме майже точно 1500 дол. Віктор за встановлення кафлевої підлоги сказав, що візьме (з матеріялом) 500 дол. Окремо ще мусітиму заплатити йому за малювання стін, дверей і вікна і за вмонтування полиці для телевізора. Отже кошти будуть приблизно дві з половиною тисячі. Маю надію, що кухня буде відсвіженою і чистою, хоч перебудова ця не передбачає зміни старих кухонних шафок. Як знайду когось, хто вмів би це зробити, то колись пізніше, може на другий рік, варто було б дверцята із шафок відчистити і наново затягнути фарбою і шеляком. Але може ще перед тим, при помочі Віктора, зміню бодай клямри.

Вчора мала рідкісну приємність — і то двічі. Виступав у Філядельфії львівський театр ім. Курбаса. Пополудні ставили "Марусю Чурай", увечорі — читання поезій Антонича. "Маруся Чурай" зібрала повну залю публіки: я сиділа біля Коропецьких. Не всім вистава подобалася: багато хто тексту не читав, а постановка була не реалістична, а стилізована, отже не всі люди розуміти, що саме діється. Але мене вистава зворушила до сліз — я тільки воліла б бачити її в іншому приміщенні, і без нашої еміграційної публіки, що аплодисментами перериває виставу і нищить враження і переживання справді зацікавленому глядачеві. Режисер Володимир Кучинський почав п'єсу з кінця: Маруся іде на прощу і пригадує картини з минулого: суд, Гриця ітд. Дуже ефектовно були використані декорації — майже прозорі полотна із зображеннями темних ікон (роботи Гуменюка), що висіли і повністю закривали сцену. Актори виходили із свічками з-поза тих занавіс. Це творило атмосферу таємничости, релігійности, каяття — прощі. Flashback суду відбувався повністю за завісами — персонажів майже не було видно, чути було тільки голоси. Режисер хотів, мабуть, створити ілюзію життєвої метушні і гамору, навіть в час суду — сама ідея може незла, але це трохи заважало провідному текстові. Закінчив Кучинський виставу співом пісень — "Засвіт встали козаченьки" і ще кількох — і для мене це було дуже зворушливо. Я подумала: Ліна Костенко мусіла поступитися самій Марусі Чурай, справжній Марусі Чурай, не героїні твору, а авторці цих пісень. Мало воно для мене велику патріотичну вимову: мовляв: національна ідея, народжена в 17 столітті, вижила і живе й сьогодні.

В творі Ліни завжди трохи мене дивує і навіть до певної міри викликає протест її приписування месіяністичної місії поетові і ставлення цього поета понад законом. Мовляв, Марусю треба помилувати, навіть якщо вона винна, бо вона "не просто Маруся". Я розумію Ліну: всі її твори — про місію поета в суспільстві, про поета-пророка, поета-народного трибуна, (яким, до речі, вважала вона і себе). Цікаво, як би таку інтерпретацію прийняла й розуміла публіка демократичної Америки, де ніхто — до президента держави включно — не може стояти понад чи поза законом.

Вечір поезії Антонича зібрав менше сотні слухачів. Проходив в досить інтимній, майже каварняній атмосфері, в приміщенні ґалереї, при столиках і при фортепіано. Участь брало вісім акторів (молоді дівчата і хлопці). Двоє були в чорних вечорових одягах, один у білих полотняних штанях із сорочкою на випуск, решта в сорочках, светерах... Поезії читали з пам'яті (знаменито — і без сліду совєтської манери або надмірного патосу), один за одним, переплітаючи їх вряди годи лемківськими піснями при фортепіяно. Назвали вони цей вечір поезії "Молитва до зір" — почали від "Північ чорна, наче вугіль" і ще кількох поезій про Львів, а закінчили релігійними віршами. Все це одним суцільним потоком, без коментаря. Враження було глибоко-зворушливе. Антонич — мій улюблений поет і слухати його в такому доброму виконанні було справжньою розкішшю. Думала я про Антонича, слухаючи деякі менше мені відомі релігійні тексти: що було б з нього "виросло", якби не помер був на 28 році життя? Чи не повторив би долю Тичини? Бо, здається мені, що деякі з цих релігійних віршів не такі сильні, як його пантеїстичні елегії. Купила я тасьму поезій Антонича: маю надію, що зможу вряди-годи повторити собі цю приємність. Перед вечором (а також по радіо) Наталя Пазуняк сказала кілька вступних слів про Антонича. Може й потрібно для нашої публіки, яка літературою мало цікавиться і мало що про Антонича знає. На програмці Центру було написано: Ігор Богдан Антонич — доказ, що чули цю комбінацію імен, мабуть, вперше.

Понеділок, 9 березня 1998. Год. 11:20. Метро.

Їду знову на PENN — тим разом до BLL. Телефонувала Мариля, що до мене прийшов якийсь факс кирилицею і вони не можуть його розшифрувати. Я думала, що Мариля знає російську мову, але вона мені каже, що могла прочитати тільки "Дорога Пані Марто". Також прийшли якісь матеріяли зі Львова і вони не знають, що з ними робити. Це добре, що бібліотека Стефаника знову обізвалась, бо я маю намір саме вислати їм пачку матеріялів та ще й підмовила Марилю, щоб прийняли від правничої фірми комплекти журналів з наміром, щоб послати їх до Львова. Очеведно, тепер сама висилка цих речей вже не лежить у моїй компетенції, але я виберу, підготую, запакую — а саму висилку полагодить Мариля.

При нагоді попрацюю трохи над доповненнями моєї UkraLME. Хоч я тепер не надаю цій правничій бібліографії свого пріоритету, то все таки поволі і дуже вибірково буду цю роботу продовжувати. Зацікавлення правом України є — ось передучоа на інтернеті на IntLaw був запит про кримінальний кодекс України. Але така праця повинна мати фінасову базу.

Вівторок, 10 березня 1998. год. 11:15. Van Pelt Library. Stacks.

Ось я знову на PENN, але до правничої бібліотеки не вступала. Хочу попрацювати над ULE і хто зна, чи не приїду ще раз цього тижня. Загрожує страйк SEPTA — поки це станеться, треба мені запастися роботою. Завжди, працюючи над ULE, почуваюся як мисливець, що вибрався на лови — маю надію, що уполюю трохи матеріялу на запас.

Вчорашній fax виявився листом від Богдана Винара. Аж дивно — американський бібліотекар, директор видавництва, присилає мені факс кирилицею і навіть немає мого прізвища латинкою! Могли навіть викинути, не розшифрувавши. Невже він не розуміє, що BLL — це велитенська бібліотека, де працює пару десятків людей, куди приходить сотні всяких факсів, що їх відбирають, очевидно, чергуючі на circulation службовці, а не фахові люди. Та й у всякому разі, знаючи, що я вже пенсіонер, Богдан Винар рискував, що його факс міг іти до мене довше, як лист звичайною поштою. А до електронної пошти БВ ще, мабуть, не перекваліфікувався..

Прямо з PENN поїду сьогодні до міста: вступлю до крамниці купити собі торбинку, бо стара мені розірвалася. А тоді на 6:00 год. маю зустріч з Вірою, Гевриками і Коропецькими. Підемо кудись перекусити, а потім на п'єсу Стоппарда "On the Razzle" в театрі Wilma. Від Стоппарда можна сподіватися доброї інтелектуальної комедії. Побачимо.

П'ятниця, 13 березня 1998, год. 10:30. Meтро.

В хаті залишила Ольгу-прибиральницю, а сама їду на PENN. Завтра може бути страйк SEPTA і це значить, що мені доведеться, мабуть, посидіти в хаті — отже треба запастися роботою. Крім того, телефонувала Мариля: знову прийшов факс від Libraries Unlimited — тим разом прізвища нема навіть кирилицею, просто тільки "Дорога Пані Марто!" Така неділовитість від діловитої людини як Винар просто дивує. Заберу також решту газет "За вільну Україну", що прийшли від Бібліотеки Стефаника — занесу їх до нашої бібліотеки в Центрі. "Урядовий кур'єр" зібрала і доручила їм упорядкувати. В США має його тільки LC i Harvard. Добре було б, якби схотіли перманентно затримати, але чи послухають моєї ради? Але бодай щоб було в бібліотеці кілька років.

Почала я писати статтю про "Peltse & Pentameron". Майже готова. Також вчора пів дня присвятила, щоб переглянути всі "Нові дні", за всі роки. Знайшла і пару Остапових речей, що їх не було в його архіві, а крім того кілька статей, що придадуться мені для довідок до ЕУД.

Вчора приходив чоловік із Terminix і оприскав отрутою кухню, ґараж, пивницю і навіть спальні і лазнички. Побачила я минулого місяця двічі таргана в кухні — а це стара моя фобія. Боюся їх. Волію заплатити, але мати певність, що їх не буде.

Четвер, 19 березня 1998. Год. 5:30 вечора.

Пополудні сьогодні їздила до Центру зробити аудіозапис радіокоментаря про "Пельце і Пентамерон". Статтю до "Свободи" післала вже в понеділок, отже маю надію, що коментар піде цієї вже суботи. Не почую його, бо раненько в суботу їду з Трофименками до Торонто і вони заповіли, що вже о год. 7-ій вранці будуть у мене. Страйку SEPTA покищо немає, але я цього тижня на PENN не їздила взагалі. Також не працювала над призбираною роботою до ULE. Замість того присвятила трохи часу Остаповій бібліографії і написала чергові два гасла для ЕУД: про ОТ і про себе, а сьогодні почну писати про Журбу. Як матиму готові всі три — вишлю разом до Шікаґо (Це вже буде шість опрацьованих гасел). Не так це легко, навіть коли пишеш про речі добре відомі і документовані, як у випадку ОТ і МТ. Але зобов'язалася я написати про деяких філядельфійських письменників і зроблю це. Живим — таким як Міра Гармаш і Володимир Куліш — передала для виповнення анкети: маю надію, що вони виповнять їх не тільки за себе, але і за Володимира Дорошенка (Гармаш) і за Оксану Керч (Куліш).

Потелефонувала мені в неділю Леся Яцкевич, що в "Америці" є проти мене велика стаття Степана Женецького. Я подзвонила до Люди, бо знаю, що вони передплачують "Америку". Так, вона має цю статтю. А чому мені про це не сказала? — питаю. "Бо я не люблю говорити про неприємні речі..." От тобі й на! З такими приятелями, то й ворогів не треба! Найбільше мене дивує, що Люда, мовляв, говорила про це з Анею і вони обі вирішили, що мені про це говорити не треба. Від Ані я сподівалася трохи більшого глузду. Я сказала Люді, що мені не тільки треба знати про це, але і мати повний текст — не тільки для власного архіву, але і до висилки до Києва, до Польщі ітд. Стаття Женецького — це полемічний відгук на мій спогад про Лободовського, друкований у "Нових днях" минулого року. Лемкові Женецькому, очевидно "a good Pollak is a dead Pollak", найбільше дісталося Лободовському, що його він не вважає приятелем України, але вдарив і по мені та ще й перекрутив те, що я написала про Журбу. Всупереч фальшивому протекціонізмові Люди, одначе, я зовсім не образилася, навпаки, навіть зраділа: опоненти принаймні читали те, що я написала. А чи можна таке сказати про моїх найближчих приятелів?

Вівторок, 24 березня 1998. Торонто. 4:45 пополудні.

Я вже тут від суботи. Приїхала в суботу пополудні зі Славком і Мартою Трофименками. Виїздили з дощем, а по дорозі захопив нас сніг і мороз. Зокрема важка була дорога вже на канадському боці. Зустрічали кілька авт, що скотилися з дороги вбік, а був навіть один випадок, коли автом перед нами закинуло так, що воно безконтрольно покотилося дорогою навхрест. На щастя, ми їхали на безпечній віддалі і до аварії не дійшло. Славко дуже добрий і витривалий водій, а крім того його авто на біги і він має ліпшу через те контролю. Приїхали раніше ніж нас сподівалися. Максим з уваги на погоду думав, що отримає від мене телефон десь із Бофало, що ми застрягли. Всі нами дуже зраділи — тобто Максим і діти, бо Уляна, як я і знала, поїхала до своєї мами до Клівленду. Вона повертається завтра ввечері, але Славко хоче їхати назад вже вранці, отже нам зустрітися не доведеться тим разом взагалі.

Решту суботи і неділю я провела з дітьми і господарюючи в новій прегарній кухні — наварила пальчиків, біґосу, зуп, а привезла зі собою борщ, м'ясачки до горілки та два роди вареників. Ще сьогодні підготовила добру телятину в сосі і ще один раз маю в пляні зробити пальчики, щоб залишити Уляні трохи готових харчів.

З дітьми вже пару разів грала в карти, в Monopoly, в гру кораблів ітп. Закінчили ми читати "Три мушкетери", почали "Робінзона Крузо".

Вчора Максим залишився працювати вдома, тому я, після того, як хлопці пішли до школи, вибралася на пару годин до університетської бібліотеки. Дуже вдало використала час: Robarts має ліпшу колекцію ніж Van Pelt: їхній комплект "Soviet Literature" не має прогалин і я знайшла тут і те, чого не могла знайти на PENN. Також маю "Нові дні" з 1956 року, які були мені потрібні, бо там надрукована Шерехова критика на "Далекий світ" і я, пишучи про Журбу до енциклопедії, потребувала точнішої інформації. При тій нагоді прочитала вдруге цю статтю — варто було б прочитати її моєму критикові Женецькому: Шерехова критика справді нищівна — він признає Журбі неабиякий літературний хист, але вважає її провінціялом і невігласом, та ще й шовіністом, який ширить не міжнаціональну злагоду, а навпаки — ненависть.

Перебудована Улянина кухня загрожує бути найкращою кімнатою в хаті! Півкругла стіна з вікнами дає почуття простору і прекрасну панораму високих дерев на чужих городах. Прилавки зроблені з темного ґраніту, шафки (а їх тут повні дві стіни) з ясного черешневого дерева, нові холодильник, кухня і посудомийка — чорні, а підлога — ясний дубовий паркет. Марта Трофименко, увійшовши, сказала: це не кухня, це — музей! Ще мають вкласти кафлі на стіну між шафками і прилавками. Мусіло це коштувати величезні гроші — Максим не хоче признатися скільки. Здається взяли позичку чи мортґедж. Чи варто це було робити? Максим каже; Уляна хотіла, а для подружньої гармонії варто зробити видаток. Ну, нехай тішаться. Щоб тільки не загнали себе в борги. Я стільки грошей в перебудову кухні чи хати не хотіла б вкладати. Але в мене інші пріоритети!

Субота, 28 березня 1998. Ramada Inn, East Hanover, N.J.

Велика Рада Чортополохів зібрала рекордове число учасниць — 47! Десять старших пластунок прийняла Рада, як нових членів — це буде старшопластунська стежа з осідком у Шікаґо. Переголосували зміни в Правильнику, дискутували брак активности у виховній праці старшого пластунства, замовили нові киптарі і/або безрукавники тощо. Зараз буде ватра.

Ramada Inn — велика ганґара-готель, без особливої атмосфери. Цікаво, що саме сьогодні відбувається тут якийсь з'їзд хуситів — повно чоловіків, жінок і дітей — в чорному і з ярмулками на голові... Єдиний, мабуть, плюс Ramad-и в порівнанні із більш романтичною і своєю Союзівкою — це центральне положення. Дорога сюди (по 202N i 10E) тривала від 9:30 до 12:00. Їхала я, а потім Слава Оранська, виминаючи великі автостради. Ночуємо тут, а завтра вранці повертаємось назад додому — маю надію, не дуже пізно.

Середа, 8 квітня 1998. год. 11:00 перед полуднем.

В мене в кухні робітники з Home Depot інсталюють нові прилавки і нову шафку. Віктор кухню вже помалював — хоч це було б доцільніше робити після закінчення всіх робіт, то вийшло так, що він мав минулого тижня вакації і час це робити, а тепер уже могтиме працювати тільки в час вікенду. Гряде Великдень — 12 квітня — латинський, 19 квітня — наш, а тиждень опісля приїде Максим з цілою родиною, бо вечір — зустріч з професором Максимом Тарнавським, що його організує Люда з рамени 43. відділу СУА — вже в повному розгарі реклями і остаточної підготовки. Отже відкладати перебудову кухні ніяк не було можна, навпаки, треба було її якомога більше приспішити. Я рада, що вчора доставили великий countertop і що робітники прийшли сьогодні раннім ранком його інсталювати. Не доставили, що правда, меншого прилавка, що має іти над шафку: через помилку, замовлення на цей прилавок пішло пізніше, отже і виконання буде пізніше. Але це ще пів біди. Якщо вставлять сьогодні шафку і основний прилавок, то Віктор зможе в суботу-неділю вставити кафлеву підлогу. Маю надію, що все це вдасться зробити. Але справи ці абсорбують, очевидно, всю мою увагу і хвилюють. Вийшла заковика з новою лампою. Віктор малював хату, а я поїхала купувати лампу. Купила — навіть дорогу (119 дол.+податок). Того дня поїхала ввечорі на засідання ЕУД. Повернулася: бачу: лампа заінстальована вже на стелі. Але коли я побачила цілість і ефект нової лапми, подумала собі: зробила дурницю, вибір невдалий, лампа, коли світиться, занадто красиво-яскрава-блискуча і це мені не подобалося. На другий день я просила Віктора зняти лампу і поїхала її віддати. Кухня вся помальована на біло — це передусім на те, щоб поменшити враження від білого холодильника, який зразу кидається в очі. Я щойно побачивши помальовану цілість, зрозуміла, що треба купити білу лампу. Віддала в Гекінґера куплену лампу і вибрала іншу — але, виявилося, що не могли моєї лампи знайти на складі і я мусіла їздити за нею до трьох інших крамниць. Але таки купила і нова лампа, вже заінстальована, виглядає дуже добре і навіть оригінально.

Змінила я також телефон на білий — стати на юшку, стане й на петрушку. З телефоном також вийшло мале замішання. Після того, як Віктор його заінсталював, телефон добре діяв цілий день. Але під вечір, коли я сіла, щоб потелефонувати до Марка, виявилося, що лінія мертва і сигналу немає. Я трохи попала в паніку. Пішла ввечорі до Борисової, від неї дзвонила до Віктора. Порадив спробувати задзвонити до себе, чи діє автовідповідач. Діяв. Коли я повернулася додому, все було гаразд з телефоном. Не знаю, що спричинило хвилеву перерву на лінії.

Старих шафок не мінятиму, покищо. Якщо знайду когось, хто вміє відчистити і наново запустити фарбою дерево — зроблю це. Але ручки на дверцятах і шуфлядах обов'язково треба було змінити. Здавалось би: проста справа. Де там. Мої ручки розміром 3 і пів інча. Тепер все таке приладдя роблять розміром на три інчі. Ледве знайшла одну золоту-мосяжну на три з половиною. Купила тільки одну, щоб спробувати. Вклала її — розмір добрий, може бути. Але побачила, що золота клямра разить — бо завіси на дверцятах, як і старі клямри, були мідяні, тобто темно-червонястого кольору. Значить, треба міняти і завіси. І от я придумала оригінальну розв'язку: купила білі кнопки і дала всюди по дві — для кожної дірки. Ліпше, очевидно, було б, якби була тільки одна, але що тоді робити з другою дірою? Спочатку трохи незвично, але мене вже не разить — буде оригінально, інакше, як у людей. І є перегук з білістю решти кухні — зоровий зв'язок.

Деяку кількість мого часу забрали і вибори в Україні. Читала на комп'ютері пресу, пересилала повідомлення різним людям. Комуністи вибори виграли, але не матимуть в парламенті повної більшости, навіть, якщо йтимуть разом із соціялістами. Отже мусітимуть творити коаліції з іншими партіями і з безпартійними (яких вийшло досить багато). Бачу із списків, що Микола Жулинський втратив теплу посаду у Верховній Раді. Може тепер більше займатиметься справами Інституту. Хтось казав мені, що кандидатом у нардепи був також Олег Микитенко. Але його на списках переможців немає і це добре. "Всесвіт" на цьому втратив би, а чи був би з Микитенка політик?

"Всесвіт", між іншим, надрукував у січневому номері велику рецензію Доценка на мою ULE-A. Це перша рецензія українською мовою. Нарешті. Рецензія досить цікава — мені, зокрема приємно, що мої анотації відкривають людям нові і незнані речі. Звернув увагу теж і на деякі дрібні помилки — це треба буде провірити. Зорівчак казала мені, що "Всесвіт" не зацікавлений бібліографіями, але я бачу, що редакція не була зацікавлена її рецензією, бо вже мала замовлену іншу, в Доценка.

До Торонто, серед інших дарунків, які я привезла хлопцям, були і дві книжки Марії Галун Блак. Але в час, коли я в них була, прийшла "Свобода" із вісткою, що Марія Галун Блак якраз недавно померла. Отже я книжки привезла зі собою назад, бо знала, що мені треба написати про неї статтю. Позичила я ще додаткові її книжки з Української Бібліотеки, прочитала наново "Берна", "Тітку Америку", "Ді-Пі" і "Дам'янові два світи", знайшла старе своє інтерв'ю з МГБ із 1976 року і ось я вже написала довшу статтю і послала її — тим разом не до "Свободи", а до "Всесвіту". Думаю, що МГБ заслужила собі на цю увагу. Я теж вчора написала листа до її доньки, послала на адресу "Свободи", де було оголошення-некролог, і повідомила її про цю свою статтю до "Всесвіту".

Пошта цими днями принесла мені дві приємні несподіванки. Одна — лист від Володимира Діброви. Він прочитав надруковану у "Свободі" статтю і дякує мені за неї. Лист написаний з вийнятковою теплотою і культурою. І, здається мені, щиро, без фальшивих компліментів. Приємно мені, рада була б з ним познайомитись. А вчора прийшов від Ольги Ісаєвич листок — подяка від Львівської спеціалізованої середньої школи но.4 (з поглибленим вивченням англійської мови), який повідомляє: "Учні 4-ої середньої школи м. Львова, які стали переможцями та призерами олімпіад з української мови та літератури у 1997–98 р. одержали в нагороду твори В. Шекспіра у перекладі Остапа Тарнавського". Велика радість. Я саме збиралася писати Ользі Ісаєвич, щоб довідатися: прийшли вже Шекспірові сонети, чи ні? Адже я передала Ромком Проциком половину тиражу в Україну і досі не мала певности, доставили ці книжки чи ні? Ще й далі не знаю, чи отримали вони всі пачки, але принаймні цей листок — це доказ, що комусь таки ці книжки вже розділяються.

Зголосилася я вже на конференцію до Урбани. Ще не зголосила доповіді. Але це дало б потрібний поштовх мені написати на давніше запляновану тему "Українське літературознавство на сторінках англомовних університетських журналів". Може й варто було б зробити дві версії і одну з них послати до "World Literature Today"? До Урбани цього року вибирається і Марта Трофименко. Може поїдемо разом.

На PENN від часу свого повороту з Торонто — не їздила. Часу не було. Та й і вдома над ULE не працювала, хоч маю повну теку нових матеріялів. Деякі навіть привезені з Торонто, бо я мала змогу попрацювати пару годин у Робартс і знайти "Soviet Literature" — ті числа, яких бракувало на PENN та інші потрібні мені речі (про Журбу у "Нових днях" — статтю Шереха. Думаю, що час — по боці Шереха: Журбу треба ґрунтовно перередагувати, якщо вона має залишитися у фонді нашої клясики).

Ця увага для Журби пов'язана з довідкою для ЕУД. При нагоді прочитала її знамениті спогади "Від Української хати до Музагету". Тепер мусітиму присвятити трохи часу, щоб написати про інших філядельфійських письменників: Гайдарівського, Гака, Струтинську, Кмету-Ічнянського — може також про Дончука і Манила? Опінія двох останніх, як графоманів, мене не дуже лякає. Думаю, що вони досить помітні постаті діяспори, викликали деякий фермент в літературних колах, і може й повинні бути в ЕУД. (Але не думаю, що туди повинні бути включені такі особи як Чупка, Косенко, Пилипенко, що попали чомусь на Маркусевий список).

Четвер, 16 квітня 1998. 9:30 ввечорі.

Сьогоднішній день замітний із кількох причин:

1/ вперше, за інструкціями Максима, відібрала пересланий ним за допомогою мого комп'ютера факс — три сторінки контракту на друк "Автобібліографії" від BookCrafters. Зразу його підписала і з чеком на $1500 дол. (приблизно половина ціни) — вислала.

2/ нарешті відчуваю, що і моя хата, і я сама, повертаємось до нормального життя після ремонту кухні. Ще, правда, мають прийти завтра вранці робітники із Home Depot заінсталювати прилавок над шафкою (бо цю частину забули замовити у фабриці одночасно з головним прилавком і шафкою) — але це вже відносно дрібна робота. Кухня помальована, підлога вставлена, холодильник на місці, телевізор на спеціяльно збудованій полиці, нова лампа завішена на стелі, мікрохвилі куплені і стоять поруч із електричною пічкою (це ще може треба буде змінити!), шафки трохи почищені і зовсім не разять із білими кнопками, стоять нові білі прибори із смітяркою включно, навіть фіранки свіжовипрані уже висять: чисто, відсвіжено, гарно й функціонально. Я дуже задоволена. Коштувала ця робота (з холодильником, електрикою, мікрохвилями ітд.) майже чотири тисячі доларів, а ще також трохи моїх нервів і витривалости і, очевидно, мого часу — Я рада, що вона вже за мною, бо це вже мене порядно втомлювало.

3/ Несподівано, в моїй нововідновленій кухні, я вже мала нагоду сьогодні прийняти гостя: Іван Карк потелефонував, що він у Філядельфії і хоче приїхати на пів години, щоб побачитися зі мною. Посидів трохи довше і я погостила його обідом: борщем, варениками і доброю кавою. Він робить добру роботу в Україні, допомагає сиротам, роздаючи стипендії, веде акцію для розподілу окулярів дітям. Тим разом говорив трохи більше до речі і не так хаотично, як звичайно.

Вже кілька днів прекрасна весняна погода. Довкола все цвіте, із моїм доґвудом включно. Я накупила свіжої землі, посіяла чорнобривці, купила і посадила квіти. Бачу, що зможу зустрічати український Великдень в неділю (запросила Софійка Геврик, а минулої неділі я була в Люди, бо вони святкують по новому). Але важніше, як Великдень — приїзд до Філядельфії Максима з цілою родиною (і навіть з тещею) на 25 квітня. Я додала Вікторові 20 дол. бонусу за те, що він встиг закінчити роботу перед цією датою, перед святами.

"Зустріч з проф. Максимом Тарнавським" вже реклямується і на радіо, і в приватних запрошеннях. Мають бути оголошення в пресі, але ще не бачила. Струк прислав дуже гарне привітання. Маю надію, що все відбудеться без комлікацій і що прибуде досить публіки, щоб вечір можна було вважати успішним. Це, очевидно, трохи хвилює — але того рода стрес надає життю динаміки.

Понеділок, 20 квітня 1998. 3:20 над ранком (аякже!)

Година як у Шимборської: не спиться мені. Замість хвилюватися в ліжку, вирішила встати до комп'ютера! Чому не сплю? Бог його знає! Кава? Нерівномірні години минулого дня?

Вчора був Український Великдень: я встала раннім-ранком і вже о год. 7:30 була в церкві. Михайлівка на Великдень завжди набита людьми — не тільки з Філядельфії, але і з околиць. Моя ревність мала не так релігійні спонуки, як чисто практичні. Я хотіла приїхати так, щоб ще захопити місце на паркувальній площі. І треба сказати, що навіть чверть години пізніше мені це було б вже не вдалося. Падав дощ, я бачила пізніше, що авта запарковані на траві, грузли в болоті і мали трудність виїхати! Через непогоду, свято не мало такої приємної атмосфери, як звичайно, зокрема жаль, що діти, які виводили гагілки, трохи змокли та й не мали великої авдиторії, бо люди, посвятивши паски, поїхали додому.

Я мала запрошення до Гевриків і радо з нього скористала. Була там тільки їхня родина і я. Софійка, як звичайно, підготовила дуже смачну великодню страву та й знамениту сирну паску, що її я їла тільки втретє в житті (всі три рази — в Гевриків!) Розмови з Титом, Лесиком, Ромком і Адріяном крутилися довкола Венеції (хлопці їздили туди недавно), культурного путівника по Києву, що його підготовляє Тит і задля якого їде незабаром з Софійкою в Україну і проблем українського Гарварду, де, кажуть, Шпорлюк хоче припинити видання Harvard Ukrainian Studies... З Софійкою ми говорили про справи літературного конкурсу нашої бібліотеки, бо я принесла зі собою готові комунікати до преси, і про Українську літературну газету, що її оправлений річник я привезла із собою, бо Софійка обіцяла зробити мені фотокопію Остапової статті... Десь на 5-ту год. пополудні я вже була вдома. Випила тільки дві порції чаю, подивилася на вісті і...біля 8-ої години лягла в ліжко... Спати не хотілося (після доброї кави), але я мала намір дочитати книжку Соломії Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі".

Книжку, на моє прохання, привіз мені з України Іван Коропецький. І ось я з великою приємністю її прочитала. Передусім, з приємністю мушу відмітити, що це чи не перше видання з України на західну тему, де не зустрічаєш ні в тексті, ні у футнотах друкарських чортиків і неграмотних перекручень в чужомовних посиланнях! (В-во Либідь, за фонди Сороса). Соломія пише дуже читабельним, "модерним" стилем, з відкритістю до дразливих тем, з феміністичною і взагалі критичною настановою і з солідним знанням своєї теми. Її книжка для мене — справжня едукація і відкриття. Не тільки про теоретичні погляди Лесі Українки, про рецепції творчости Кобилянської, але і про дискусії в МУРі, зокрема про незнайомі мені досі теоретичні статті Петрова і Костецького. Мені також подобалося, що вона нарешті розоблачила Барку, назвавши його "псевдомодерністом"... Мені приємно, що в книжці згадуються праці Максима, а єдине моє критичне завваження, щодо фактажу, стосується Езри Павнда — чи справді Юрко Тарнавський перекладав Павнда, чи може вона Остапові переклади приписала Юркові? Соломію я зустрічала, слухала її доповідь англійською мовою в Герровґейт, отже не дивуюся, що вона добре обізнана з англомовними джерелами. Німецької мови, видно не знає, бо Гуссерля цитує за російським перекладом. Між іншим, довідалась я із книжки, що новинка про лесбіянство Лесі Українки і Ольги Кобилянської належить Ігореві Костецькому! (Якби в діяспорі його були читали раніше, були б знали це вже давно і не приписували таких "відкрить" Соломії).

Підготувала я вже до преси комунікати про Літературний конкурс для письменників, що його з нагоди 40-річчя переведе Українська Бібліотека. Кіпа і Онишкевич погодились бути зі мною в жюрі. Нагороди на суму 600 дол. ґарантує Рада Бібліотеки (Софійка думає гроші на це дістати від банків або установ — але в остаточному разі витягнемо гроші із каси). Тему ми обмежили, щоб уникнути надміру матеріялу (досвід попереднього конкурсу, куди надійшло було 2000 сторінок машинописів!). Отже це конкурс на оповідання (до 2500 слів) "в сюжет якого вплетена українська бібліотека або книгочитання". Матиму з цим трохи роботи (вже маю, бо крім комунікатів до преси і супровідних листів, я вже мусіла виготовити інструкції і для адміністрації Центру (куди надходитимуть посилки) і для Марти Васильців, керівника бібліотеки, яка провадитиме адміністрацію і буде берегти анонімність автури, тобто запечатані конверти, аж до остаточної розв'язки. Термін короткий — до 15 вересня. На листопад вже маємо замовлену залю на бенкет-бенефіс, і тоді проголосимо нагороди. Маю надію, що це не тільки буде гарним відзначенням 40-річчя Української Бібліотеки, але і бажаною допомогою українським письменникам.

Віра Лащик зробила мені вчора приємну несподіванку: принесла величезну китицю бузку — "ніжність біла й гордий фіолет" — мовляв, "це не для тебе, це — для Сяся..." На городі, аж до вікна другого поверха, цвіте наш власний бузок — але Вірин — вибагливий, щеплений, французький.

Також телефонувала Ія (в реакції на мій телефон, чи радше запис на автовідповідачі, бо я її не застала). Вона також сказала мені, що була в Бавнд Бруку і Остапові поклала на могилу китицю бузку... З Ією ми говорили довго і про різні речі. Маємо надію побачитись на проводах у Бавнд Бруку в найближчу неділю, бо вона знову приїде з Ніною на схід.

Четвер, 23 квітня 1998. 9:00 ввечорі.

Завтра мають приїхати Максим, Уляна, Іванко, Стефанко і Маруся Пасічник. В суботу буде Людина імпреза "Зустріч з професором Максимом Тарнавським". Маю надію, що все піде добре і що прийде трохи публіки. Великим успіхом було б, якби з'явились якісь Максимові товариші або взагалі люди його покоління — але навряд чи цього можна сподіватися... У зв'язку із гістьми, я вже вчора і сьогодні приготовляла — куховарила: борщ, яринову зупу, котлети, телячі битки, вареники і пальчики, салатки, біґос... Раніше вже спекла і заморозила капуснячки. Але прийняття в мене не буде, бо Люда, як звичайно, хоче завершити свою імпрезу гостиною в себе вдома. Вона запрошує, очевидно, всіх виконавців і своїх приятелів — якби гостину робила я, були б інші гості. Нема ради. Вона організує, нехай буде як вона хоче. Родинно, вже після імпрези і прийняття в суботу, поїдемо в неділю на Проводи до Баунд Бруку. Там має бути також Ія з Ніною, і я маю намір, передати Ніні уродиновий подарунок. Ія до мене недавно телефонувала (відповідала на мій телефон, записаний на її автовідповідачі). Навіть довго зі мною говорила. Вона з Ніною недавно була в Н. Й., а тепер приїде вдруге. Буде також у ББ Мирослав, а може й Іко? Нагода для зустрічі.

У вівторок на УКУ мав свій авторський виступ Олег Лишега. Бачила і чула його вперше. Високий, худий, з кучугурою волосся і довгою бородою, з поза якої виблискують часом золоті зуби, а то й беззубий рот... Дуже маломовний, нерадо читав і дуже мало, виступ у нього не надто ефектовний. Вірші — писані верлібром, без складних метафор, із — здавалось би — зрозумілим змістом, але дуже дивні і своєю тематикою і трагічною візією. Є в ньому якийсь нахил до епічної розповіді, до автентичного відображення трагічної реальности. Пив цілими склянками воду підчас виступу, а потім — внизу, де була кава — з таким же самим завзяттям — вино і водку... Богема.

В середу я запросила на полуденок Тетяну Беднаржову, яка мешкає вже пару тижнів у Віри і мала вже пару виступів у Філядельфії. Вона відкрила для себе давню українську еміграцію в Празі і з великим ентузіязмом взялася за дослідження інституцій і осіб. Написала книжку про Сірополка. Вона дуже драматична, з нахилом до мелодрами і патосу, трохи а ля Наталя Пазуняк... Її можу сприймати тільки малими дозами... Вона з фаху психолог-педагог, робить непогану просвітницьку роботу, але горизонти її досить обмежені.

Виглядає, що я матину партнера до кімнати в Бока Ратон. Лариса Онишкевич їде туди разом з чоловіком, але ось Ася Гумецька (яка писала до мене в іншій справі) виявила охоту бути разом зі мною.

Вівторок, 28 квітня 1998, год.11:00 вранці.

Я мала такий зайнятий і повний вражень вікенд — до понеділка включно — що тільки вчора ввечорі помітила, що забула в понеділок піти на замовлений у лікарні мамограм..

Максим з родиною і Марусею Пасічник приїхали ще в п'ятницю і мали нагоду святково повечеряти, відпружитися і посидіти й поговорити. В суботу Максим вранці підготовлявся до виступу, я з дітьми ходила на прохід, потім трохи зайняла їх роботою (кошенням трави) і забавою в городі, Уляна з мамою пішли собі до крамниці. Імпреза починалася о 4:30. Погода була сонячна, відносно тепла. Прийшло понад 70 осіб — авдиторія ґалереї в Центрі була заповнена. Відкривала імпрезу Аня, як голова відділу, провадила нею Люда. Найдан говорив про Максима (досить сухо, переважно біо-бібліографічні дані, без критичної аналізи чи оцінки, але дуже грамотно і на рівні), Максим виступав двічі, його доповідь — для відпруження — була посередині урізноманітнена виступом п'яністки Ірени Пелех Зварич (грала Барвінського і Фоменка, дуже добре, що справді прикрасило імпрезу). Максим говорив дуже добре, цікаво, відносно приступно, але з певною глибшою думкою і без концентрації на своїй особі. Свою доповідь він назвав "Чому я люблю те, що я роблю?" — і якби це був говорив Левко Рудницький, то напевно говорив би передовсім про себе. Але Максим підніс певну проблему — конфлікт між теорією і практикою, між східним і західним світовідчуванням і розумінням ролі інтелекту і науки. Цікаві його думки про Вишенського і Сковороду, кинуті для ілюстрації, навели мене на не дуже веселі думки про те, що я вже помітила раніше про український анти-інтелектуалізм (раз навіть мала гутірку на цю тему) — бачу, що це проблема значно глибша, ніж я раніше усвідомлювала... Пізніше, вже в неділю ввечорі, коли повернулися ми з проводів у Баунд Бруку і були при столі тільки втрьох — Максим, Уляна і я — ми цю тему продовжували і вони відкрили мені деякі думки, що їх розробляє у своїй книжці Ігор Шевченко (Україна між сходом і заходом) — бачу, що мені конче треба буде прочитати Шевченка. Як добре мати таких інтелігентних і стимулюючих співрозмовників, та ще й у власній родині! Уляна була також видимо зацікавлена і вдоволена Максимовим виступом: побачила, каже, вперше, що Максим, хоч і нарікає на те, що видавництво відриває його від власної наукової роботи, любить і належно теж оцінює свою видавничу роботу... Я всю імпрезу записала на тасьму, отже буде і пам'ятка в архіві для майбутнього.

Після імпрези (де було багато схвальних голосів від публіки підчас буфету і де навіть були особи, що купили Максимову книжку!) Люда робила в своїй хаті прийняття для виконавців і тим разом це прийняття було значно цікавіше, як звичайно, передусім тому, що серед гостей були Максим, Найдан, молода жінка, що є в Найдана на Пенн Стейт стипендіятом Фулбрайта, обоє Клюки (бо Люда завербувала Дзівак-Клюк, щоб вона написала про імпрезу до "Свободи"). З Найданом я поговорила про різні справи пов'язані з науковим світом, довідалася деякі не дуже прихильні речі про Діброву, що на нього, мовляв, Шпорлюк безпідстано покладає надію, як на редактора нового журналу (та ще й на місце "Harvard Ukrainian Studies"?) ітп. Я запиталася Найдана, чи не захотів би він переглянути і зредагувати мої переклади власних поезій і він погодився, так що мені треба буде послати йому тексти (а може і книжки, якщо знайду ще десь якісь примірники...)

До Баунд Бруку ми їхали відпружені після імпрези, але нажаль із дощем. Що більше: температура була досить холодна і на цвинтарі всі ми не тільки трохи змокли, але і змерзли. Найважніше було, що там у ББ ми зустрілися з Ією і Ніною, діти трохи собі поговорили і побавилися, ми з Уляною мали нагоду вручити Ніні уродинові подарунки. Вони просто з ББ їхали на аеродром, щоб повертатися до ЛА. Був там також Мирослав, який тепер є у Філядельфії.

Вікенд цей замітний був ще однією подією: в п'ятницю, коли ми всі сиділи біля вечері, з'явилася в дверях Марійка Сеньківська. Це вперше за майже десять літ! Вона приїхала порядкувати в Маминій хаті, бо є можливість, що нарешті її продадуть. Приїхала сама, без Андрія, і тому, мабуть, наважилась прийти до мене. Ми, очевидно, прийняли її обідом, поговорили, довідались, що вона недавно перейшла операцію на рака груди і має незабаром іти на операцію серця (це напевно змінило трохи її настанову до життя, може тому і прийшла, зломивши чоловікове табу!) Вона також питалася, чи я хочу, щось із Маминих речей, але я відмовилася. Колись я просила Андрія про фотографії, але він мені відмовив — тепер вже запізно, мені вже навіть фотографій непотрібно!) Марійка позбувалася Маминих футер — чорної кримки, мінкової столі, і чорної накидки-кримки. Я відмовилася це взяти, але Уляна погодилася і Марійка це на другий день принесла. Пізніше, одначе, переговорили, що везти ці речі через кордон, та ще й тепер, коли не є так холодно, може бути справою ризковною. Зрештою, хто тепер хоче носити такі футра — навіть, якщо вони колись і мали (і напевно й далі мають) певну вартість? Вийшло так, що ці речі таки залишили у моїй шафі, з тим, що кримське футро може треба буде послати на Україну, мінкову столю переробити на шапки, а накидку Уляна може таки носитиме. Вже пізніше прийшло мені на думку, що висилка футра в Україну також може мати комплікації: я готова заплатити за посилку, але щоб відборці там не мали клопоту з митом.

Понеділок, 4 травня 1998. 9:30 ввечорі.

Майже тиждень пройшов без записок. Хочу коротко зреасумувати цих кілька днів, поки знов закручуся в коловороті: бо завтра чекаю на полуденок Сергія Білоконя, а після завтра приїдуть до мене на два дні Нелі і Сергій Винярські.

Минулого вівтірка виступала на УКУ Тамара Гундорова. Говорила доповідь про Франка — і на диво приступно й зрозуміло. Людей прийшло обмаль, але кілька осіб взяло участь у питаннях або дискусії (Біланюк, Пазуняк, Рудницький, навіть я, і ін.) — так що було досить живо. Після її виступу, довідавшись, що вона не вечеряла і має ночувати в УКУ, я взяла Тамару до себе додому, погостила вечерею, переночувала, ми провели кілька годин на цікавій і приємній розмові, а вранці Рудницький забрав її показати трохи українські місця Філядельфії і відвіз її на станцію. (Вона Фулбрайт сколар на Колумбії і живе тепер у Нью Йорку разом з чоловіком Сергієм і 14-літнім сином Іллею). При нагоді я довідалася, що чоловік її — росіянин. На моє питання, якою мовою розмовляють вдома, сказала: обома: до батька син говорить по російському, до мами — по українському. Отакий мікрокосм України: найвизначніші наші люди, від президента держави починаючи, спілкуються у щоденному побуті російською мовою. Українська мова — тільки на показ, на службі... Чи зміниться воно колись?

Люда має дуже добрі відгуки про Максимів виступ у Філядельфії і дуже з імпрези задоволена. До преси вже також пішли два звідомлення: Дзівак-Клюк написала до "Свободи", а Наталя Пазуняк — до "Нового шляху". (Пазуняк не вміє писати на машині, отже щоб допомогти загальній справі, я переписала її довгу-довгу статтю на комп'ютері. — Редактор повинен її трохи скоротити, бо вона пише про те, що знає, тобто про родину від Бабці і Дзядзя починаючи, про те, що Максим був її студентом ітд. Здивувало мене, що вона так мало написала про Максимову книжку — я думала, що буде навпаки, що вона напише про Підмогильного, а про все інше згадає мимоходом... Но, але це не моя справа — я була тільки в ролі друкарки-машиністки).

Зараз після Максимової імпрези, Марія Швед зробила з ним інтерв'ю для радіопрограми. І це інтерв'ю пустила в суботу 2 травня. Максим говорив дуже добре, знову ж таки про потребу поєднувати взнеслу антиматеріяльну духовність з практичною потребою доносити культуру до консумента. Несподіванкою для мене було, що редколегія радіопрограми вирішила відзначити також... Остапові уродини! Прочитали його "Магістрал", дали коротку інформацію про нього, і все це пов'язали з Максимом... Спочатку мене це трохи вразило (мовляв, як трудно дітям вийти з-під омофору батьків!), але коли прослухала другий раз, то побачила, що пов'язання це вийшло зовсім натурально.

Минулого року, коли було Остапове 80-ліття, я припильнувала, щоб і радіо і преса це відзначили. Зрештою, вдалося тоді сполучити це з виходом у світ Шекспірових сонетів. Цього року, я тільки дала до "Свободи" оголошення Остапових книжок — вид-ва МОСТИ, і у зв'язку із його уродинами в травні проголосила, що видавництво в травні саме оплатить кошти пересилки замовникам. (Думаю те саме зробити у вересні замість того, щоб давати оголошення в річницю смерти, до яких пані Шепарович проти моєї волі додає всякі "бл. п." і хрест...) Нікому про Остапові уродини цього року я не пригадувала і приємно мені, що про це пам'ятали не тільки мої діти (телефонували всі!), але навіть і члени громади, в особах радіокоментаторів... Мав би старий 81 років, якби був дожив.

На самі Остапові уродини вийшло так, що я з Коропецькими була в кіно. Подзвонив Іван, що є в місті, в кінотеатрі Ріц, фестиваль чужих фільмів, а серед них і український фільм "Приятель покійника" режисера В'ячеслава Криштофовича, зроблений 1997 року. Я радо погодилася поїхати з ними. Виявилось одначе, що в неділю фільм був уже повністю випроданий. Тоді я запропонувала, щоб ми пішли на інший фільм в цьому самому кінотеатрі, бо з Інтернету, з інфоюкс довідалася, що фільм "Truce" зроблений частково в Україні. Виявилося, що це фільм про італійського єврея, який виходить з концентраку в Освіенцімі і — визволений більшовиками — пробує репатріюватися. Його шлях веде через Польщу, Україну, Білорусь. Фільм, на щастя, виявився справді цікавим і вартим уваги — в ньому наголошена не політика, а загально-людська драма, намагання затримати людяність в позбавленому людяности світі. Але ми конче хотіли побачити і фільм українського режисера, тому сьогодні поїхали до міста вдруге, і то на годину раніше, щоб зайняти місце в черзі. Заля була виповнена знову по береги (правда, заля невелика!) Фільм Криштофовича має за сюжет нібито якусь новелю Мопасана і французи були спів-продюсерами фільму. Тема його трохи макабрична: вбивство на замовлення, або як чесна людина перетворюється у злочинця. Актор (Олександр Лазарев) добре підходить до цієї ролі і добре грає, весь фільм — у повільному темпі змальовує психологічний стан героя, обмаль тексту і діялогів нагадує мені дечим манеру фільмів Антоніоні. Дуже добрі візуальні ефекти. Фільм мені подобався, хоч він дуже трагічний своїми імплікаціями життя в сучасній Україні. А ще й тому, що вбивства на замовлення не тільки у фільмах, але й на реальному порядку дня: кілька днів тому убили Вадима Гетьмана, голову валютної біржі, і то у будинку, де він мешкав, у ліфті, а підозріння падає на якусь молоду жінку в чорному... А про проституцію в Україні, та й взагалі на сході Европи (і торгівлю молодими жінками закордон) пише вже і велика світова преса, така як "Нью Йорк Таймс"..

7 травня 1998, четвер, 10:45 вранці, метро.

Залишила в хаті своїх гостей Нелю й Сергія Винярських, а сама їду на PENN, до шпиталя, бо маю замовлений мамоґрам. (Уже вдруге, бо перший appointment, в понеділок 24 квітня, пропустила, закрутившись в коловороті подій, пов'язаних з відвідинами Максима, Уляни і дітей. (Вони в цей понеділок вранці від'їздили і я зовсім забула про те, що мені треба було поїхати до лікарні на замовлену візиту). Мамоґрам — рутиновий, щорічний, але дай Боже, щоб нічого не виявив... При нагоді вступлю віддати книжки в бібліотеці.

Неля і Сергій, виявляється, ніколи ще не були в нашій хаті на Lawnton. Bони бували в нас раніше, коли ми ще жили на Лоґан, а вони мешкали у Філядельфії. На перших початках нашого приїзду до Америки, ми з Нелею близько приятелювали, разом працювали на фабриці лямп Progress Mfg. Co., разом нас у цій же фабриці перевели до праці в офісі, разом ми їздили вперше винаймленим автом оглядати Atlantic City, були ми з Остапом на їхньому весіллі, а потім і в них, і в нас народилися сини. Десь з тих часів навіть є спільні фотографії. Наймолодший їх син, Данило, одначе, народився вже після їхнього переїзду до Огайо. Кілька літ вони мали поважний клопіт з Нелиною мамою, тепер коли пані Лощенко померла, вони можуть знову виїхати з дому. Ось тепер їдуть на Союзівку на якесь весілля і вирішили на два дні зупинитися у Філядельфії.

Понеділок, 11 травня 1998, перед полуднем. Метро.

Їду на PENN, але, нажаль, не до дентиста. Carmen Miller прийде щойно завтра і тільки тоді дасть мені знати, коли зможу мати візиту. Справа в тому, що вчорашній День Матері замітний для мене тільки тим, що зломився мені передній зуб — на щастя, не власний, а штучний, але напереді вгорі — так що є помітна прогалина. Маю надію, що не буде великих комплікацій з новою коронкою — але доведеться трохи почекати.

Іванко, який експериментує тепер на електронній пошті, прислав мені карточку через www і листа по e-mail. Перед вечором телефонували всі вони, щоб мене привітати (і довго говорили). Марко потім задзвонив також, але, як звичайно, спішився. Я сиділа весь день вдома: виходила тільки на прохід, бо з уваги на дощову погоду останніх днів, вже мені трохи надоїло сидіти вдома.

Працююю над доповіддю до Урбани. Доповідь фактично вже готова, але до статті треба ще зробити деякі дослідження. Саме тому і їду на PENN.

Софійка з Титом — в Україні. Поїхали також Аня і Pоман Максимовичі. Їде на конґрес економістів Іван Коропецький. Я передала Софійкою для Зоряни Лановик півтори тисячі долярів — маю надію, що передачу відберуть у Києві.

В МЕТ недавно ленінградська опера ставила Чайковського "Мазепу". Геврики були на цій опері і були захоплені. В NYTimes є дуже цікаві рецензії, з великими похвалами для маловідомої на заході музики Чайковського і з дуже добрими інформаціями про гетьмана Мазепу. І хто б то думав, що москалі можуть зробити нам таку добру рекляму! Мазепа в опері за Пушкіном показаний, очевидно, не як герой, а як зрадник, але американська преса вже сьогодні розуміє, що інше трактування лібретто могло б композитора завести на Сибір.

Вівторок, 19 травня 1998. 9:15 вранці. Sloane-Toyota, Jenkintown.

Привезла своє авто, щоб змінити фільтри й оливу (масло?), і щоб перевірили мені колесо, яке не тримає добре повітря. Маю приблизно годину часу, поки це зроблять. Взяла собі тут каву і поснідала привезеною булкою і бананом, дочитала один розділ із спогадів Анатоля Гака, які саме тепер читаю ("Від Гуляй-Поля до Нью Йорку"), і хочу зробити кілька заміток про останні дні, щоб не занедбати щоденника.

15 травня був замітною датою: прийшла від BookCrafters коректа "Автобібліографії". Правда, в цій коректі міняти щонебудь у тексті — запізно. Бо ж вони друкують книжку з camera ready copy — кожна найменша зміна вимагала б Максимової участи і відклала б друк книжки на місяці... Сама друкарська робота не викликає застережень. Хіба, щоб трохи "підчистили" деякі фотографії. Я так і написала їм, відіславши всі матеріяли UPS overnight delivery. Сподіюсь, що книжка буде незабаром готова.

З недоглядів і помилок, що їх я запримітила, найважніші: дата 1997 (замість 1998) для самої ж таки "Автобібліографії" у списку окремих видань, та напис "Документальні фотографії", який надруковано зліва поруч самих фотографій, замість на окремій сторінці. Цього можна було уникнути, якби список псевдонімів не був на окремій сторінці — але це тільки Schönheitsfehler... В самому тексті напевно є якісь друкарські чортики (а може і фактичні помилки!) Я помітила два чортики: "Ліенц" замість "Лінц", "Цвєтаєва" замість "Цветаева" (це у змісті, де заголовки подані в російських оригіналах!)

=====
Повідомив мене механік, що треба також змінити гальма. Я цього сподівалася, навіть привезла з собою 50 дол. купон на випадок, як ціна направи буде понад 120 дол. — Отже ще треба трохи почекати.
=====

За намовою Максима прочитала Шевчукове "Око прірви". Книжку вже пару років тому подарував мені Марко, але побачивши, що тема не із сучасного життя, я книжку відклала. Максим високо оцінив цю річ, порівнює її з Пінчоном (що його я взагалі не знаю, на сором!) І от я прочитала цей роман. Несамовита книжка, та ще й коли читати її по ночах! Але в ній справді щось є — ота глибша думка про віру і скепсис розуму, що має і свої політичні підтексти.

Статтю "Українське літературознавство на сторінках англомовних університетських журналів" я вчора послала Дзюбі для "Сучасності". З бібліографією і списком журналів вийшло аж 30 сторінок. Чи схочуть вони це надрукувати? Маю надію. Я послала їм також диск, бо боюся, що в процесі друку можуть наробити гору помилок в англомовному тексті бібліографічних приміток.

У вчорашній "Свободі" є стаття-звіт Дзівак-Клюк про Максимів вечір у Філядельфії. З фотографією! В розмові по телефону з Лесею я довідалася, що вона мала намір приїхати на цю імпрезу до Ф. Це мене зворушило і я послала їй копію тасьми з цього вечора, що її первісно думала послати Марійці Канській до Познаня.

Середа, 20 травня 1998. Метро. 9:30 вранці.

Їду до дентистичної клініки. Це, правда, не у зв'язку з новою коронкою, а рутинова візита для чищення зубів. Але маю і проблему: після останньої такої візити, я просила, щоб поправили мені мою маленьку протезу (де є всього 4 зуби!), бо вона була надто вільною. Якийсь чергуючий дентист (не моя д-р Міллер!), щипцями притиснув трохи дротики і протеза зробилася тіснішою. Аж занадто! Тепер ось навіть боляче її вкладати і правий бік моєї щоки мені трішки поболює. Маю надію, що це зможуть направити і що за тим не криється якась поважніша проблема.

Нові гальми в моєму авті помітно поправили їзду, щось мусіли при тому також ущільнити, прикрутити, бо машина їде значно ліпше і має добрий pick-up. На нашій центровій радіопрограмі є платне оголошення якогось нашого автомеханіка. Коли я вперше його почула, аж ахнула з подиву і навіть зворушення, почувши про всі оті "шини", "ротори", "двигуни" і "барабани". Очевидно, автомеханік — новоприбулий з України. Я зраділа цією незвичною для діяспори термінологією. Але ось — може під впливом наших слухачів — мова оголошення змінилася і вже навіть говориться там про emission inspection.

В світі важливі новини і нарешті в центрі уваги преси справи поважніші, як сексуальні пригоди президента Клінтона. В Індії перевели ядерний вибух. Там тепер прийшли до влади націоналісти і вони не хочуть відмовитись від атомної зброї. Це провокує Пакістан і загрожує новими збройними перегонами... В Індонезії — після великого краху досі дуже надійної і просперуючої економіки — почалися вуличні заворушення, у висліді чого — грабежі, пожежі і смертні випадки, що вже нараховують сотні жертв. Там при владі Сугарто, президент, який не хоче поступитися. Кажуть: велика корупція, непотизм. Невже треба буде кривавої революції, щоб це змінити? Індонезія мене журить, бо це може загрожувати й Україні. Бо і в нас економіка в розладі і велика корупція. Та ще й гірше: бо існує велика, добре зорганізована й активна комуністична партія, яка тільки й чекає на такий якийсь катаклізм.

Четвер, 21 травня 1998. 10:00 вечора.

А моя вчорашня візита в дентиста таки виявила проблему більшу, ніж я сподівалася! Під коронкою з правого боку є якась інфекція — ясна напухлі, трішки сензитивні, покищо не надто це мені дошкуляє. Але це не тому, що моя протеза натискає на зуб! Хоч, очевидно, протеза тепер спричиняє мені трохи болю, отже я її вийняла зовсім. Інфекцію треба буде усунути, і то — хірургічним способом! Вчора не було моєї дентистки Карен Міллер, але Мері-Ен, технічка, яка робить рутинове чищення зубів, покликала директора клініки Тісота, зробили рентґен, була навіть консультація двох дентистів на місці. Сьогодні мали ще говорити з Міллер і зробити мені замовлення — як вони кажуть — "аcross the street", тобто в Dental School. Я там ще не була ніколи, думала, що дентистична клініка всі справи робить на місці. Виходить, що ні. Операції, видно, роблять там. Сьогодні я цілий день сиділа вдома, чекаючи на телефон від Міллер. Врешті, після двох телефонів з мого боку, таки добилася до неї. Вона вже була поінформована. Я питалася чи не треба мені приймати антибіотики? І вона мала потелефонувати до аптеки, щоб замовити мені рецепту.

Важлива політична подія сьогодні: Сугарто зрезигнував і передав владу свому заступникові. В Індонезії — велика радість! Не відомо тільки, чи це приведе до справжніх реформ і нових виборів — чи буде тільки маскуванням старої дійсності... Всетаки — поступ. Може їм вдасться уникнути кривавої революції.

Чекаючи на телефон, я сьогодні весь ранок працювала над ULE70. Треба мені якнайбільше матеріялу вписати у комп'ютер, заки поїду до Урбани. Бо ще й треба буде зробити собі плян праці, щоб там на місці не тратити дармо часу.

З Урбани прийшов прелімінарний список осіб, зареєстрованих на цьогорічну літню лабораторію. Досить виглядає нецікаво: немає нікого цікавого з України, а теж і з діяспори малий гурт людей. Можливо, не всі попали у список. А може це вже лебедина пісня цих конференцій? У всякому разі — для мене — головне: праця в їхній бібліотеці. Сама конференція — це мені тільки fringe benefit, товариство, зустрічі з людьми. Але було б добре, якби були якісь нові люди. Їде зі мною також Марта Трофименко — навіть одним літаком — отже матиму принаймні її товариство. Але, якщо не буде більшого гурту науковців, то і вона може буде розчарована, а вона ж там їде уперше.

Застановляюся над тим, чи не зробити перед виїздом прийняття для презентації моєї "Автобібліографії"? Одна дата, коли це можна було б зробити — це 20 червня. 23 я вже відлітаю до Урбани, а раніше — може не бути ще і самої книжки. (Питання, чи буде вона доставлена і перед 20-им червня?) — Пляни може надто оптимістичні? Зокрема, якщо доведеться проходити операцію на зуби?

Четвер, 28 травня 1998, год.7:00 вечора.

Від ранку до пізнього пополудня чекала на телефон від своєї дентистки. Не дочекалася: довелося телефонувати вдруге (бо вже хотіла нарешті вийти на прохід!) Переказала мені, щоб я прийшла на візиту в наступний вівторок, о год. 5:15, коли буде також д-р Тіссот для консультації. Справа в тому, що мені хочеться цю справу або приспішити, або відкласти на пізніше (якщо можна), щоб я могла зробити свої інші пляни. Підозріваю, що хірургічний забіг, навіть якщо увінчається успіхом, то може мені принести "спухлу пику", а то й гематому — тобто пляму на обличчі — а я ж збираюся не тільки їхати на конференцію до Урбани, але ще й перед тим — в суботу 20 червня — зробити велике прийняття для презентації "Автобібліографії". (Маю надію, що до цього часу буде готова і прийде!) Покищо приймаю пеніцілин, не ношу моєї маленької протези, їм переважно все м'яке і варене, біль мені не дошкуляє — але не знаю, наскільки ця справа поважна і загрозлива, та чи й можна її відкладати? Бо напр. другу зубну проблему — коронку на передній зуб — напевно можна відкласти аж до мого повороту з Урбани — мушу тільки вважати, щоб тимчасової десь не надломити, бо був би клопіт... (А ці мої зубні проблеми може і пов'язані між собою? Коронки д-р Цісик з-перед 20 років мають, мабуть, обмежений вік і тривалість...)

Вчора і сьогодні я майже весь день присвятила — переглядові Остапового архіву. Фактично, стимулом для цього є потреба вислати до Міннесоти архів ЗУАДК, та й до НТША решту архіву "Слова". Цього архіву "Слова" виявилося багато більше, ніж я первісно сподівалася. Я вже Рудницьким передала була дві пачки до Нью Йорку, і навіть в новому "Бюлетені НТША" є новинка, що цей архів "Слова" вже упорядкований і скаталогізований! Після цих перших двох пачок, я вже до НЙ передала і третю, а от тепер бачу, що непотрібно поспішилася: вже маю дві нові пачки. Бо листування "Слова" — дуже широке і часто помішане з приватним Остаповим листуванням. Доводиться, отже, переглядати папки. Є там і деякі дуже цікаві матеріяли (напр. завіщання Журби, справи з її нагробком, вияснення Остапове Мовчанові в справі її похорону і нагробка, ітп.) Може хтось колись схоче ці справи переглянути, дослідити... Можна б на основі цього архіву написати докторську дисертацію... Але моя основна ціль — позбутися трохи цього матеріялу з хати. Якби я нагло померла — Максим мав би досить клопоту навіть із нашими особистими архівами — Остаповим і моїм — а що вже говорити про "Слово", ЗуАДК, Рідну Школу... Саме й хочу ці матеріяли передати в громадські руки.

Журить мене трохи факт, що навіть коли я перегляну всі папки в Остаповому кабінеті, то ще ж залишаться папери у filing cabinets, які вже понад 20 літ стоять у ґаражі — не маю поняття що там є і в якому це стані — не маю ні сили ні відваги до цього братися, але колись треба буде.

Прийшов сьогодні у пошті лист, на якого чекала від давна. Від Зоряни Лановик! Лист наданий 21 травня, отже ішов тільки сім днів. Рекорд! Я давно від неї не мала вістки і боялася, чи щось не сталося у родині. Турбувалася теж тим, чи мої два листи дійшли, чи вдалося їм нав'язати контакт із Софійкою. Все гаразд. Навіть не мусіли їхати до Києва: Софійка була в Тернополі 15 травня, вони зустрілися і моя пересилка (передусім 1,500 дол.) вже на руках у Зоряни. Пише вона, що все вже домовлено: книжка буде друкуватися у видавництві "Місіонар" у Жовкві (("Це — одна з найкращих друкарень в Україні, з найсучаснішим обладнанням") і батько її їде туди в цій справі в четвер 21 травня (тобто вже тиждень тому мав там бути). Зоряна сподівається, що з початком червня книжка піде в друк. Гром'як передмову вже написав, а "Розділ про переклади ОТ" (це була моя суґестія!) "він мене відмовив писати, бо планує запропонувати цю тему як окреме дослідження одній з своїх теперішніх аспіранток". Оттаке! Добра вістка! [і додаткова для мене праця!]

Я подала була їм адреси Western Union в Тернополі, бо думала, що даток на видання від "Слова", що його запропонувала Ліда Палій ($1,000), можна було б за посередництвом Western Union вислати до них безпосередньо. З цього приводу Зоряна пише таке: "...ми не впевнені, що перерахунок через банк є добрим шляхом, бо, як нам пояснили, ми можемо мати з цим проблеми з податковою інспекцією (наша податкова система ще дуже недосконала), а також ми не зможемо вільно використовувати ці кошти, бо резиденти України не мають права вести розрахунки в іноземній валюті на території України. Найкращий шлях — передати кимось особисто, як це зробили Ви." Ну, це справи ускладнює. Така нагода не часто трапляється. Софійка вже вдруге зробила мені цю прислугу, але хто нині хоче возитися з чужими грішми? Я й сама не дуже поспішала брати великі суми, як їхала... А Аня була недавно у Львові, але навіть не признавалася, що їде, бо не хотіла брати таких передач.

Я розумію, що вони ще діють за старою системою, а держава надмірними податками примушує людей до тіньової економіки... Але якби податкова система була більше "досконала", то її не так легко було б обійти... Прикро це чути. Коли ж нарешті будуть нормальні цивілізовані відносини і фінансовий обмін за допомогою банків, а не приватних рук і... матраців.

Цікаво, що Зоряна і досі пише від себе і Мар'яни водночас ("ми"), та вибачаючись за мовчанку, каже: "деякі особисті проблеми трохи вибили нас із колії і змінили звичний ритм життя." Що це таке? Добре, що не якісь серйозні проблеми із здоров'ям в родині. Мабуть, якісь романтичні переживання. "God help the mister who comes between me and my sister, and God help the sister who comes between me and my man". Я їм — близнючкам — цитувала цю пісеньку, коли була в Тернополі.

П'ятниця, 29 травня 1998. Метро. 10:45.

Максим сьогодні з Уляною і дітьми їде на конференцію до Оттави. Це їхня 15-річниця шлюбу. Вчора я з ними говорила по телефону. Отримав уже з друкарні сигнальні примірники "Рекреацій" Андруховича. Дай Боже, щоб йому вдалося започаткувати цілу серію перекладів з української літератури. Максим на Андруховича сердитий, бо хотів зробити авторові велику publicity tour по Канаді з промоцією книжки, а Андрухович відмовився, бо йому тут в Америці влаштовують якісь зустрічі в університетах. Ну, це може видавництву КІУС вийти на користь, бо книжка навряд чи може стати бестселлером, а кошти publicity tour були б дуже поважні. Автор не доцінив Максимової пропозиції, бо для нього це була б нагода once in a lifetime. А Максим у своєму ентузіязмі може і перецінив можливості і користі такої акції.

Їду тимразом до BLL — хочу завезти пару книжок, щоб додати їх до пачки, яку готую для бібліотеки Стефаника (книжки тяжкі, а я ношу їх у наплечнику!), а також хотіла б побачитись з Марилею. Давно там не була, а на другий тиждень знову грозить страйком транспорту — може не буде нагоди.

Моя лектура тепер — "Autobiography of Alice B. Toklas". Досі нічого не читала Ґертруди Стайн і знала про неї тільки з інших джерел. Початок книжки дуже мені подобався, але цілість не зробила такого великого враження. Каталог імен, name dropping. Всі оці молоді малярі — Пікассо, Матіс, що потім стали такими славними. Найцікавіше для мене було довідатись, що Ґійом Аполінер пішов вояком-добровольцем на першу світову війну і загинув від поранення в голову. Може візьму собі з бібліотеки "Three lives", щоб мати уявлення, який з Ґертруди Стайн белетрист. Але, щиро кажучи, воліла б якусь біографію.

Четвер, 4 червня 1998. 11:35.

Хату спряче Ольга, а я собі, як справжня пані, після двомилевого проходу, сіла до комп'ютера... Добре мені поводиться! Правда, Ольга їде на ціле літо до Польщі, отже до осені доведеться прибирати хату самій... Час до часу це дуже корисно — бо, треба признати, що тільки сама господиня може справді почистити хату, як слід. Я дуже рада, що мені вдалося — перед приходом Ольги — відіслати пачки з архівами до Нью Йорку і до Міннесоти, бо перегляд цих паперів, очевидно, трохи насмітив.

У вівторок, 2-ого червня я мала візиту в д-р Міллер. Це було справжнє консіліюм: обстеження робив також д-р Тісот. Взяли кілька рентґенів. Операцію таки доведеться зробити — ще не відомо коли. Я сказала своїй дентистці, що їду на конференцію і не буде мене від 19 червня до 3 липня — отже або треба робити це вже зараз, або відкласти на пізніше. (В ці дати я включила можливе прийняття на 20 червня!) Вона має полагодити справу в дентистичній школі, бо там це робитимуть і від них залежить, коли призначать мені день. Покищо, після 40 таблеток пеніціліну, моя спухлина зійшла і мені фактично мало що дошкуляє. Але щось там твориться під коронкою, якась інфекція. Каже Міллер, що це напевно вже триває довший час і тільки тепер почало давати симптоми.

Візита до клініки була скомплікована фактом, що в місті вже пару днів страйкують працівники міського транспорту. Довелося, очевидно, їхати автом. Але проблема не з їздою, а з паркуванням. В околиці PENN навіть за нормальних умовин знайти місце для авта не легко, навіть не завжди бувають місця на платних стоянках, а тепер у час страйку — це, очевидно, багато гірше. Єдине позитивне, що вже закінчився академічний рік, бо якби були ще студенти — було б справді дуже трудно. Запаркувала два бльоки далі від клініки, на вулиці, на платній стоянці і потерпала, щоб візита не затягнулася довше, як максимальний заплачений час двох годин. Бо інакше, поліція могла накласти мені поважний штраф. Ледве встигла!

Телефонувала вчора до мене Ірена Чабан. Вона чула від Ніни Бандери, що я читала минулої суботи радіокоментар про Марію Галун Блак і дуже хотіла б надрукувати це в "Нашому житті". Ну, вона справді різними способами хоче втягнути мене знову до НЖ, запрошувала до колегії, присилає мені журнал безкоштовно... Їй може допомогти факт, що перестали виходити "Нові дні" і що "Свобода", згідно з рішенням конвенції УНС, від липня стане — тижневиком... (Це — неабиякий скандал! Уляна Дячук і весь її уряд не розуміють того, що УНС без преси втратить свій пріоритет і вплив у громаді! Всі ми в родині були і є членами УНС тільки через їх пресу!)

Неділя, 7 червня 1998. 8:00 вечора.

Ходила сьогодні до церкви на домовлену зустріч із Софійкою Геврик, яка в п'ятницю повернулася з України. Ми вже пару разів говорили по телефону: взагалі із її приїздом я відчула себе далеко менше самотньою. (В час, коли Софійка була в Україні мій телефон рідко дзвонив: Віра щось надулася і хоч я навіть пішла була до неї з візитою і занесла їй колекцію газет "Ukrainian Weekly" і ми нібито зовсім вільно із собою розмовляли, я бачу, що вона на мої телефони не відповідає і мабуть гнівається... Ну, це не вперше. Раз, коли я з Ґенком Лащиком поїхала на засідання Винниченківської комісії УВАН, вона два тижні до мене не обзивалася! В неї це буває, а щирою вона не була ніколи... Підозріваю, що вона гнівається за те, що я не з нею, а з Коропецькими повернулася автом з кіна, коли ми були на "A Friend of the Deceased"... Ну, я з Коропецькими приїхала, то і з ними разом повернулася, а Віра з'явилася на фільмі несподівано і непередбачено. Було б, мабуть, нечемно з мого боку, якби я відпекалася від Коропецьких, а вирішила їхати додому з Вірою — адже я була в їхньому товаристві, а не трактувала їх тільки як "засіб транспорту"... Але це — на боці.

Софійка розповіла мені про свою зустріч з Лановиками, а сьогодні до церкви привезла також книжки, що їх я її просила мені купити: антологію поезії "Золотий гомін", де є і мої вірші. Про цю антологію просила я також Івана Коропецького, але він сказав мені, що ніде в книгарнях цього не було. Софійка також потвердила, що не було, але вона книжку замовила і чекала на неї два тижні, поки книгарня її роздобула. Каже Софійка, що вони з Титом привезли пару валіз самих книжок... (Моя остання подорож в Україну, коли я привезла дві валізи книжок, створила мені поважну медичну проблему з м'язами і я тепер уже не матиму такої відваги возити такі тягарі... Але їх було двоє, та ще й Адріян забрав одну валізку, як вертався до Америки раніше...) Софійка і Тит з подорожі своєї дуже задоволені, але пасивність і безініціятивність людей в Україні, на думку Софійки, — застрашаюча.

Нажаль, сьогоднішня наша зустріч після богослужби мала і свій неприємний аспект. В Михайлівській парафії виникла конфліктна ситуація. Пішли сплетні на отця Олега Жовніровича (який живе на парафії не тільки з жінкою і дітьми, але спровадив туди і велику дальшу родину з України), що він побився із своїм шваґром. Є також і інші якісь закиди. У всякому разі, голова і три члени парафіяльної ради прийшли до пароха з пропозицією, щоб він зрезигнував в обличчі цих закидів. Він на це не погодився, тиждень тому скликав збори парафіян, поскаржився на цих урядників ради, що вони, мовляв, дають йому ультиматум ітд. Сьогодні знову ж парафіяльна рада скликала збори. Випадково були на цих зборах і ми з Софійкою. Вона навіть забирала голос, закликаючи парафію до повороту під юрисдикцію єпископа (В даний момент парафія не має офіційного статусу — боротьба, очевидно, за майно: щоб не переписати посілості на єпископа). На цих зборах сьогодні було більше як сто осіб. Ще добре не почалися збори, як люди у задніх рядах почали вигукувати, що мовляв — не запросили на збори священика, а що нині Зелені свята, ітд. Крик, вереск, образи, навіть в певному моменті дійшло до бійки... Я ще такого не бачила. Очевидно, я спостерігала це з повним спокоєм і на зимно, але було мені боляче і досадно: Боже мій, коли ми перестанемо поводитись як дика банда? Як справді далеко нам до цивілізованого демократичного суспільства! Справи парафії — це тільки малий зразок нашого суспільства в міньятюрі, нажаль. І то не тільки нашої діяспори, але і того в Україні. Вибрали провід ради, але не дають їм навіть дійти до слова. Нагадався мені щоденник Лясоти фон Стебляу, як він описує два кола ради на Січі, де старшина ухвалює одне, а прості козаки — інше, а тоді вимагають від старшини, щоб переводили в життя їхній плян, бо інакше "ми вас всіх у Дніпрі потопимо". Посланець західного світу відразу це відмітив і записав. Чи змінилося щось сутнє від 16-ого століття? Ми тому мабуть і держави не могли мати, щось таке анархічне сидить в цих українських ґенах... Тому справді сумно було після цих зборів. Odi profanum vulgus.

Вчора була на весіллі в Рудницьких: Катерина Рудницька виходила заміж за Джеймса Шрея. Шлюб відбувався в церкві Царя Христа на Каюґа, весілля в Ashbourne Country Club — отже все це в близькому моєму сусідстві. Було 150–200 осіб, передусім американці і молодь. На весіллі я сиділа при столі з Онишкевичами і це дало мені нагоду для приємної товариської розмови. Були там, очевидно, також інші мої знайомі і я навіть використала нагоду, щоб передати декому запрошення на гостину на 20 червня (Кіпам, Вірі, Пазуняк, Онишкевичам, Горбачевській) Сьогодні під церквою передала також запрошення Софійці Геврик, Наді Петрик і Захарчукам. Мала надію, що зустріну там і інших своїх потенційних гостей — але їх не було. Доведеться запрошення висилати поштою.

Все це, очевидно, — мій надмірний (а може і неоправданий?) оптимізм. Завтра мають подзвонити мені із дентистичної школи, коли мені визначать день на операцію. А крім того — це вже 7 червня, а моя друкарня не дає про себе знати... Може треба буде завтра до них потелефонувати і довідатись, як ідуть справи, чи буде книжка готова на час? Як би була вже 12-ого червня — міг би Лужницький взяти пачку книжок до Урбани, бо він їде автом. Але це навряд чи в межах можливого.

Анатолій Мойсієнко вибрав для антології чотири мої вірші: "Купіль" і "Vae victis" з "Травелогу," "Три відміни" і "Еротику." Це цікавий вибір. Навіть несподіванкою є, що вірш "Vae victis" втішається такою увагою критиків: адже і Доценко особливо його хвалив, а Москаленко навіть переклав на французьку мову... Чи їх приманює патріотична тема?... Під впливом цих реакцій вже навіть і я сама зладила переклад на англійську... Але справді несподіванкою для мене є, що Мойсієнко вибрав ці два еротичні вірші... Це щось говорить і про самого редактора — цікаво хто він такий?

Останнє прибирання хати дорого мені обійшлося. Ольга нехотячи зачепила пилососом мій автовідповідач на телефоні і зірвала електронічний дріт. Дуже тим схвилювалася. Я зразу поїхала до Radio Shack — хоч не мала надії, що це можна направити. Очевидно, на місці ніхто такого не направить — сьогодні всюди самі тільки продавці, які ні на чому не розуміються, все відсилають до фабрики... Я пішла до Office Max і купила нову машину. Була рада, що мали саме таку, як мені було потрібно (і то останню!) Коштувало це з адаптером — 80 дол. Ольга конечно хотіла мені гроші віддати, але я їх не прийняла. Трудно — випадки трапляються, могло таке трапитися і мені. Але тепер саме я автовідповідач мушу мати. (Цього ж самого вечора ішла на засідання ЕУД і повернувшись, застала повідомлення від Тараса, а на другий день вранці, коли пішла на прохід, — від дентистки д-р Міллер). І подумати тільки: цілі роки я обходилася без такого люксусу, а тепер уже привикла і побачила добрі сторони такого винаходу і ось уже не можу без нього бути!

Сьогодні Ані Максимович — 70 років. Я тількищо до неї телефонувала, завжди пам'ятаю про її день народження, а сьогодні — це вже справжній ювілей! Страшно подумати, що наближаюся до цієї дати і я сама — ще два роки, ну фактично 2 роки і 5 місяців... Але тоді буде вже рік 2000 — важлива дата для всієї історії людства.

Вівторок, 9 червня 1998. 2:00 пополудні.

Прийшов сигнальний примірник "Автобібліографії"! Вчора я потелефонувала до Bookcrafters і довідалася, що книжка готова і надрукована. Мають ще тільки зробити точні обчислення і дадуть мені знати, скільки грошей їм вислати. Я дала йому адресу Максима, казала один примірник послати йому "overnight" і одну цілу пачку, а решту мені. Сьогодні мав подзвонити чоловік від BookCrafters і я ось нікуди не виходжу і навіть електронної пошти не читаю, щоб не займати телефону, а він не дзвонить. Думала я, що ще встигну поїхати до банку, щоб справу пересилки "by wire" сьогодні ще на місці полагодити. Але це вже, мабуть, буде за пізно. Натомість UPS приніс сигнальний примірник.

Книжка виглядає солідно: 248 сторінок у твердій вишневій оправі. Прізвище, заголовок і знак видавництва є не тільки на титульній сторiнці, але і на обгортці і на корінці книжки. Друк, як на мій смак, міг би бути трохи темніший, та й фотографії не всі вийшли добре (напр. знимка 27, з дітьми і внуками на Союзівці) — але я справді дивуюся, як добре вийшли деякі інші фотографії, зокрема ті старі, що на них я не покладала жодних надій.

Якщо зважити, що це — не збірка поезій чи оповідань, а сухий текст автобібліографічної документації — то друкарська робота зроблена надзвичайно добре! Навряд чи є якась інша бібліографія, щоб була так солідно надрукована, та ще й у наш час!

Відгуки напевно будуть повні заздрости і злосливости. Книжка ця приятелів мені не придбає. Але я маю чисту совість: в ній нема ні одного слова самохвальби: сама документація фактів. І документація об'єктивна: зареєстровані і прихильні відгуки і негативні. (Не так, як напр. у Славутича, де вилучено всі відгуки негативного характеру). І показує автобібліографія, як я це у вступі сказала, не тільки досягнення, але і лякуни. (Напр. факт, що я не маю докторату ітп.) Все ж таки ця книжка може покаже деяким зарозумільцям, що крім них, існують ще інші люди, які хоч і не випихалися ніколи, то все ж таки зробили певну роботу, що може залишила якийсь слід. (Бодай в автобібліографії — це я вже кажу з почуттям самоіронії...)

Маю намір книжку передусім роздати безкоштовно — бібліотекам, знайомим, критикам, редакціям газет і журналів. Але якусь номінальну ціну доведеться, мабуть, встановити. Треба буде порадитися з Максимом. "Автобібліографія" придасться за пару років, коли — маю надію — появляться "Тихі розмови з вічністю" і коли, може, напередодні мого 70-річчя (як доживу) хтось схоче зацікавитися моєю особою і моєю працею.

Вчора їздила на прелімінарну візиту до дентистичної школи. Повно студентів дентистики, з пацієнтами, а між ними і професори дентистики, саме мої лікарі. Головний мій лікар, який робитиме мені цей хірургічний захід, називається Yi-Tai Jou. Дав мені свою візитівку. Хто він такий: DDS, Assistant Professor and Director, Postdoctoral Endodontics. Китаєць? Кореєць? Японець? На японця, мабуть, трохи за високий. Другий лікар, який також був присутній і якого я вже зустрічала в клініці, називається Nipul Tanna і є напевно індієць або пакістанець. Одне слово: азіятський ренесанс! Обидва — відносно молоді, десь між 40 а 50 років. Мою справу видно трактують поважно. Знову зробили пару рентгенів, списали мою медичну історію. З їх розмови я догадалася, що підозрівають розкол кореня під коронкою. Отже є можливість, що — якщо операція не поможе — я можу втратити зуб. Наслідки консіліюм для мене досить вигідні: порадив не спішити перед виїздом, а радше відкласти справу аж до мого повороту з Урбани. І навіть тоді хоче мене ще раз бачити для загального обстеження, перед хірургією.

Вже минула третя, а телефону від Буккрефтерс — нема. До банку вже запізно — доведеться поїхати завтра. Але мене тягне піти на прохід, бо ж від ранку сиджу в хаті і вже дістаю якусь клястрофобію.

Пошта сьогодні принесла два номери "Дзвону" за 1998 рік. Я зраділа. Зінкевич відмовляв мене від передплати — мовляв, не може ґарантувати, що отримаю будьяке число, а грошей, сказав, мені не поверне. Але я вирішила заризикувати і так йому і сказала. Ну я рада, що журнал таки виходить. В одному з цих чисел Ільницький пише про літераторів Львова за першої совєтської окупації і кількакратно посилається на Остапові спогади... Як важно, щоб була видана книжка: вплив її просочується різними шляхами, навіть коли немає рецензій... Не знаю, чи я відмітила факт, як Зорівчак призналася в розмові, що один молодий чоловік хотів писати свої враження про "Літературний Львів", а вони (може вона сама?) від того його відмовили, мовляв, не можна молодим людям писати про часи німецької окупації, бо вони не розуміють проблеми, це надто дразлива тема... Сама Зорівчак не бачить, як дуже вона сама ще в полоні совєтської індокринації... Бояться люди правди, іншої думки, контроверсії... І то у випадку Остапа, який тільки був репортером у газеті,і початкуючим поетом, а що, коли треба було б написати щось про тодішніх галицьких лідерів Паньківського чи Кубійовича?

Між іншим, Зорівчаки нічого не пишуть, відколи повернулися до Львова. Маю надію, що Роксоляна не має якихось поважних клопотів після своєї операції на обидва коліна.

П'ятниця, 12 червня 1998, 3 год. пополудні.

Вже здавалось, що все на добрій дорозі, а ось несподівано — нова проблема. При їжі сьогодні вполудне відлетіла мені тимчасова коронка! І знову є діра на самому переді зубів! Це справді — emergency! — бо ось вже розіслала запрошення на суботу 20 червня, та й їду вже до Урбани 23-ого! Я вже телефонувала до Кармен Міллер і тепер чекаю на її відповідь. Маю надію, що вона швидко назначить мені візиту і це провізорично направить перед моїм виїздом. Але комплікація теж у тому, що після того як я вчора вранці вислала до Буккрефтерс телеграфічно гроші, я сподіюсь за пару днів достави книжок. Отже треба, щоб я була вдома. Маю надію, що мені наперед подзвонять і що я не матиму конфлікту із дентистичною візитою.

Замовила я також Лукашевича, щоб прийшов зрізати кущ. Як не буде дощу — прийде в понеділок. Треба буде також, щоб він зацементував стіну в ґаражі — це або треба зробити в наступному тижні, або відкласти до липня.

Друкарська робота в Буккрефтерс коштувала разом з доставою, пересилкою коректи і телеграфною пересилкою грошей — $3,502.68. Завела я собі знову, як і для Шекспірівських сонетів, книжечку видатків і приходів. Для Сонетів робила я це передусім з думкою про використання при податках (що і зробив мій Левін!) Але там були і видатки і приходи. Тут будуть напевно майже виключно видатки, бо "Автобібліографію" треба буде роздати даром всім зацікавленим і вислати рецезійні примірники, що буде коштувати додатково поважну суму грошей. Максим переконав мене, що первісно поставлена мною ціна $20.00 за низька, бо купити АБ можуть тільки бібліотеки так чи інакше. Отже я піднесла до $30.00. Маю намір розіслати листи до бібліотек з реклямою не тільки АБ, але і інших книжок, які маю ще на продаж ("Шекспірові сонети", "Зібрані вірші", "Літературний Львів", "Самотнє місце під сонцем"). Використаю готовий адресар — це вже буде рекляма до бібліотек втретє. Але знаю з професійної практики, що це потрібне і може з часом почати давати дивіденди. (Кілька примірників "Шекспірових сонетів" у цей спосіб вдалося продати, зрештою, поучую всіх — напр. КІУС, Дніпро, Просвіту — що рекляма має вартість для пропаганди української книжки навіть як не приносить комерційної користи — треба і мені "до глибини власної кишені" доводити цю істину, що в ній я переконана...)

Вчора була я на гостині в Люди. Цим разом — це була гостина з нагоди 70-их уродин Ані. Були Людині приятелі: Чепілі, Куземські, Максимовичі, Стефа Григорчук, Марія Данилів, Ольга Головецька. Маю щастя, що коронка мені не випала там у них, підчас обіду!

П'ятниця, 19 червня 1998. 8:00 увечорі.

Сіла до комп'ютера, хоч повинна спрятати хату. Але я така втомлена, що мушу трішки посидіти.

Завтра на 5 год. пополудні запросила я понад 30 гостей. Їжа вже вся готова — сьогодні ще докуповувала дещо, бо здавалося мені, що може буде за мало. Плян мого меню такий: (це віднотовую, щоб завтра не забути подати, бо мені вже таке траплялося!) "мачанка" з нарізаною городиною (червоний і зелений перець, огірок без кісток, селера, морква); сир із селедцем до кексів; вдома зроблений сир з горішками; два роди chips; гарячі м'ясачки; (все це на столику у вітальні, як приставки до горілки); в їдальні на столі: шинка і ковбаса; риба по грецькому, салата з бурячків і фасольки; мариновані грибки; гарячий біґос; порізані овочі/фрукти: кавун, зелений і жовтий гарбуз, ананас; окремо овочі збоку: яблука, банани, помаранчі, персики, виноград. Із солодкого я поставлю тільки пару родів купованих андрутів і тістечок, але Люда обіцяла спекти і принести якийсь пляцок. На десерт також є морожений йоґурт-капучіно і кава. З алькогольних напоїв маю досить різноманітний і квалітетний вибір: коньяк, українська горілка, руска водка, добрий джин, скач, B & B, лікери, вино, пиво, навіть рештки текіли і бермудської горілки. А до того соки (помаранчевий, cranberry), і кілька родів різних вод до коктейлів.

Вчора — 18 червня — нарешті доставили книжки. Мала я клопіт із робітником, бо не хотів внести пачок до середини пивниці і поставити на крісла, які я заздалегідь приготовила, мовляв, residential delivery — це значить не більше як inside the door. Дала йому п'ятку додатково і це його переконало... Пачок було 14 по 36 примірників кожна.

Увечорі я запакувала 65 книжок у заздалегідь підготовлені конверти і сьогодні вже надала їх на пошті. Це передусім примірники для преси — української і славістичної, українським бібліотекам і низці знайомих в Україні. Пересилка була досить складна, а працівниця пошти навіть сказала мені: quite an experience! бо книжки ішли до різних країн, і всього того було так багато... Коштувала пересилка 141 дол. (В Америці — $1.24, до Канади — $1.85, до всіх інших країн — по $2.76 — це, очевидно, найдешевша посилка кораблем, не літаком!)

Лукашевич встиг уже помалювати ґараж і меблі на ґанку, обрізати кущі. А я сьогодні сама покосила траву і спереду і ззаду — не тільки задля завтрішніх гостей, але також з уваги на мій виїзд до Урбани. (Як добре, що доповідь вже готова, тепер я про це не могла б навіть думати).

Електронний лист до Максима, замість запису в щоденнику: [в оригіналі — український текст транслітерований латинкою]:

From: mtarnaws Sun Jun 21 13:25 EDT 1998
To: tarn@epas.utoronto.ca
Subject: hostyna.

Вчорашня гостина випала дуже добре. День був гарячий, я пустила охолодження (і згадувала з вдячністю Твою пораду його заінсталювати). Прийшли: Леонід Рудницький, Альберт і Оксана Кіпи, Віра Лащик, Славко і Марта Трофименки, Віра Кліш, Роман і Марта Волчуки, Тит і Софійка Геврики, Іза Каплан, Марта Васильців і Надія Кохан (обидві з України), Надя і Гриць Петрики (новоприбулі, я їй вистарала роботу на PENN), Олекса і Лариса Біланюки, Іван і Наталка Коропецькі, Чайківські — Люда і Зенко. Були запрошені ще інші особи, деякі оправдалися (напр. Онишкевичі, їм народився третій внук), в числі запрошених, що не прийшли, були: Вава Бачинська, Наталя Пазуняк, Дора Горбачевська, Максимовичі, Захарчуки, Яримовичі, Клюки, Третяки. Може і добре, що не прийшли всі — і так було "завізно". Буфетове прийняття мало великий успіх, зокрема риба по грецькому, біґос, м'ясачки. Солодке принесли гості. Коштувало це мені величезного зусилля — напередодні, підчас і після гостини — вчора пішла спати по першій, сьогодні до першої ще мила посуд і чистила хату. Фактично дивуюся сама собі, що я це добре перебула: видно моя фізична кондиція ліпша тепер, як була тому пару років? (руханка? проходи напевно помагають!). Книжку зарепрезентувала я під кінець гостини. Реакція: заскочені несподіванкою, всі раптом замовкли — взялися переглядати книжку. Рудницький: а я свої речі десь розгубив... Каплан: а не включена в АБ моя стаття про збірник "Слово", де багато уваги присвячено МТ... Хтось із гостей знайшов анотацію, де я кажу, що статтю про ОТ писала я, а підпис Рудницького під нею — випадковий... Рудницький потвердив прилюдно, що це правда, а я при нагоді сказала: я, очевидно, тоді воліла б була, щоб про смерть мого чоловіка написав хтось інший, але знала, що як не зроблю сама, то комунікату не буде на час... Рудницький взяв пачку книжок до Урбани (бо їде автом), а Коропецький обіцяв завезти мене у вівторок на летовище. (Я фактично сама напросилася, бо сказала, що через страйк боюся їхати поїздом, бо пікети можуть поїзди затримати, а лімузина зверне увагу всіх сусідів, що я кудись їду...) Отже все на добрій дорозі.

Вівторок/середа, 23/24 червня 1998. Pittsburgh, Motel 6.

Комплікація в подорожі: з Мартою Трофименко ми зустрілися вже в літаку з Філядельфії на Пітсбурґ і разом провели цілий день. Добравшись до далекого терміналу Е, де причалюють малі літаки US Airways-Express, ми довідались, що наш політ до Шампейн, що мав відлетіти о год. 2:30 пополудні — відкликаний. Cancelled due to equipment problems. Довелось шукати якоїсь розв'язки ситуації. Ми вирішили зачекати на наступний політ до Шампейн, який відлітав увечері о год. 8:55. Пообідали на кошт USair і провели пару годин на розмові, чекаючи. Але виявилось, що і цей вечірній політ — відкликали. І от ми на кошт USAir повечеряли і тепер ночуємо в цьому мотелі. Завтра вранці маємо полетіти. Погано. Втрачаємо один день конференції, наради в справі ЕУД, першу зустріч з учасниками, яка відбувається звичайно напередодні конференції. Кімната в мотелі чиста, я вже навіть скупалася. Але — хоч я маю зі собою і доповідь і всю свою заплановану роботу до Урбани і навіть зміну одягу, то не маю ні нічної сорочки, ні туалетних приборів.... USAir дали нам overnight kit — там є паста і щіточка до зубів і ще дещо, але нажаль нема жодного крему ані lotion. Я помила лице і дуже відчуваю сухість скіри. Втомлена я цим.

Шампейн/Урбана, 24 червня 1998, перед північчю.

Щасливо приїхали десь біля полудня. Моєї валізки не було з баґажем нашого літака, але виявилось, що вона вже приїхала раніше за мене. Кімнату маю на 9-ому поверсі Illini Tower, 905А, а Марта Трофименко — поруч в 905В, так що маємо з нею спільну кухню і лазничку. Пару ранніх доповідей і відкриття конференції сьогодні вранці ми втратили, але вже були слухачами медичної сесії, де про лікарське товариство і його допомогу Україні говорили Грицеляки (він і вона), Ярослав Барвінський, Павло Джуль і Олександр Кузьма (цей останній говорив про "Дітей Чорнобиля" і зробив на мене дуже добре враження). Потім був цікавий "круглий стіл", де темою було враження науковців з України від діяспори — тут виступали Білокінь, Чумаченко (він і вона, Анна і Володимир) і Тарас Грищенко. Вони висловили деякі цікаві помічення. Увечері відбулася презентація книжки спогадів про УПА Романа Петренка, що вийшла як 27 том "Літопису УПА" — з надто довгою вступною доповіддю Ніни Караванської та читанням уривків невісткою автора Анею Дідик-Петренко (Вона працює в Голосі Америки і приїхала з Вашинґтону).

Марта Трофименко — ображена і нарікає на все, бо виявилося, що в програмі немає її доповіді. Вона навіть виявила бажання швидше відїхати. Моя доповідь заповіджена на завтра в другій сесії. Ще мушу вранці зробити кілька копій бібліографічної добірки.

Четвер, 25 червня. 11:07 РМ.

В ранній сесії виступали Воловина із статистикою нової хвилі іміграції, Роман Цєпало і Мирон Куропась, які говорили про свій досвід обміну студентами з України. В другій сесії перед обідом виступали Любомир Винар, я і Стойко. Винар говорив про стан історіографії, Стойко про англомовні журнали, зокрема свій власний -"Ukrainian Quarterly". Його виступ випав досить погано, не був підготований, а крім того він щось захворів і розгублювався... Вів сесію Сидоренко — зовсім несподівано скоротив її так, що я замість 25 хвилин, говорила, мабуть, 15. Шкода, що не перестеріг мене наперед. Але я дала собі з тим раду — пропустила середину, щоб мати змогу зробити висновки. Мої висновки спровокували Богдана Рубчака, який у дискусії заявив, що він і ще дехто тому не друкуються у славістичних журналах, таких як "Slavic Review" i "Slavonic and EE Review", щоб не іти на компроміси, яких вимагають редакції цих журналів і взагалі, що цими журналами рядить анти-українська мафія.

Полуднувала я зі Стойком і Собчуком — Іван хотів мені зреванжуватися за борщ і вареники, отже зафундував мені зупу і каву.

Пополуднева сесія була присвячена науковим установам діяспори. Тут виступали Розумний, Рудницький, Винар, Сидоренко і Закидальський. Bони говорили про УВАН в Канаді, НТША і УВУ, Т-во Істориків і УВАН у США, Асоціяцію Українських Професорів і НТШ в Канаді. Було чимало цікавої інформації, зокрема про справи УВУ.

Вечірня сесія — це був своєрідний "круглий стіл" на тему т. зв. "четвертої хвилі". Виступали і представники цієї четвертої хвилі — Олександра Коленська, Роксоляна Дахнівська, Світлана Чолган, Тарас Девдюк і представники діяспори — Рубчак, Рудницький, Куропась, Ісаїв, Кравченюк, Куляс, Лужницький, Розумний. Bив'язалася дуже цікава, часом і гостра, виміна думок і дискусія.

Я ношу з собою на сесії в наплечнику примірники своєї "Автобібліографії" (Рудницький привіз пачку автом!) і вже роздала 16 книжок.

П'ятниця, 26 червня. 6:30 увечері.

В ранній сесії виступив із промовою Юрій Щербак. Говорив дуже добре — я навіть подумала: яка велика різниця між цим державним мужем, а лідерами нашої діяспори! Bін зараз же від'їхав після свого виступу. Люди його обступили і я не встигла отримати від нього вияснення митної політики щодо книгообміну (це викликає велику констернацію, навіть і між американськими бібліотекарями, бо митники затримують транспорти дарованих книжок, ставлять їм високі оцінки і вимагають високого мита або повертають транспорт назад). Bідповів трохи подразнено, що, мовляв, існує торгівля книжками і що пересилки треба наперед узгоджувати (?!) Може треба буде наперед написати до посольства, заки висилати новий транспорт юридичних матеріялів до бібліотеки Стефаника. Я також подарувала Щербакові свою нову книжку, якою він, виглядало, зрадів. (Приємніше отримати якунебудь книжку, як відповідати на запитання незадоволених співвітчизників і діяспорників).

Виступи в цій же сесії Ісаєва і Маркуся не були особливо цікаві. Наступна сесія про УКК, СКУ, Шкільну Раду ітп. Христини Ісаїв, Федоренка, Іраїди Винницької і Аскольда Лозинського була замітна досить ефектовно виголошеною, але досить демагогічною, вічевою, політичною промовою Лозинського. Мають в його особі динамічного й інтелігентного молодого лідера бандерівці; він не такий шаблоновий, як його ідеологічні батьки, має чимало рації, але все ж таки не може вирватись із вузького русла бандерівської ідеології.

В пополудневій сесії, що була присвячена жіночим організаціям і де говорили про СУА, Золотий Хрест, "Наше життя" і ОЖ ООЧСУ, виступали Анна Кравчук, Наталя Пазуняк, Ірина Чабан і Роксоляна Лозинська (остання також має дуже добрий виступ, гарно говорить по українському, із запалом та ентузіязмом до політичної роботи — це колишня наша Чортополошка. Якби була в СУА, могла б бути великим надбанням організації).

Ірина Чабан зраділа матеріялами, які я їй передала для НЖ: я, після її довготривалих запросин і різних реверансів у мій бік (включно з безплатною надсилкою журналу!), нарешті вирішила її прохання задовольнити і перед виїздом до Урбани, зредагувала інший варіянт статті про М.Г. Блак і ніде недрукований (і первісно не призначений для друку) статті про англомовну історію Грушевського — тобто перередагований мій радіокоментар.

Тепер зараз іду на літературний вечір Богдана Рубчака. Xотіла перед тим вступити до бібліотеки, щоб запастися книжками на вікенд, але нажаль, бібліотеку мені о 6-ій закрили. Буду мусіти зробити це завтра в час полуденка, бо в суботу бібліотека відкрита тільки від 9-ої до 5-ої, а в неділю від 1 до 5-ої. Вранці є цікава для мене сесія про літературу, а пополудні — про театр. Буду мусіти пропустити деякі виступи: може ті з мовознавства Пазуняк, Караванського — бо до бібліотеки обов'язково мушу піти — інакше це буде втрата вечора, ночі і пів дня в суботу. Бенкет цього року не передбачений — коли я про це довідалася від Стахи Штогрин, сказала їй: "а я спеціяльно суконку на бенкет привезла!" Справді, варто було знати про це наперед — можна було їхати з меншим баґажем!

Ще п'ятниця. 10:44 вечора.

Літературний вечір Богдана Рубчака зібрав досить багато публіки. Відкриття робив Штогрин, Богдан Бойчук сказав кілька слів на весело, дуже серйозну й довгу аналізу Рубчакової поезії зробив Ярослав Розумний. Читала вірші Христина Сохоцька і сам автор. Потім були ще запитання із залі — кілька дуже влучних від молоді з України, що в них видно було справжнє зацікавлення. Рубчака я дуже ціню і шаную і як літературознавця, і як поета, і як вчителя поетів — вдячна йому за критичне прочитання "Землетрусу" перед друком. Але ego в нього абсолютно за велике і це йому шкодить. Теж і його надмірна перечуленість і жадоба похвал. Здивувало мене і те, що він спеціяльно похвалився своєю премією Тичини і своїм членством у Спілці Письменників України — видно, що вважає це великим гонором.

Після півночі, отже вже 28 червня.

В сьогоднішній ранній сесії була добра наукова доповідь Марії Ревакович про еротику в поезії Нью Йоркської Групи: Андієвської, Тарнавського і Бойчука. Сам Богдан Бойчук мав цікавий публіцистичний виступ про стан літератури сьогодні, про розкол в СПУ, про видавничі проблеми, про занепад літератури і її контакту з читачами в час незалежності України. Молодий Тарас Девдюк, поет зі Львова, що є студентом Рубчака, трохи мене розчарував: він говорив натяками і загальниками. Другу ранню сесію я свідомо пропустила: пішла нарешті до бібліотеки, взяла собі кілька книжок, щоб не тратити часу завтра, бо до 1-ої там буде закрито.

Пополудні говорили Чолган, Люба Жук і Тамара Булат. Чолган про театр, а вони дві про музику. В останній сесії виступила Анна Чумаченко, яка досліджує життя українців в Америці, але доповідь її була поверховна і не зробила доброго враження. Наталя Пазуняк говорила про погані впливи материка на мову діяспори, а Юрій Грицеляк — про український музей в Шікаґо.

Цього року в програмі не було ні бенкету, ні гостини в домі Штогринів. Але з ініціятиви Ірени Рудницької запропонували зорганізувати ad hoc party на честь Штогринів. Спочатку це мала бути складка, але потім Ірена перемовила Левка і гостину влаштували з рамени і на кошт НТШ-А, потім до спонсорства долучилася і СУА, тобто Анна Кравчук, присутня на конференції. Ця гостина (очевидно, праця Рудницької) відбулася дуже приємно в одній із заль на партері в Illini Tower, тобто в нашому таки гуртожитку. Була перекуска, овочі, вино, соди. І ми провели кілька годин на приємній розмові. З'явилася там Patricia Grimstead, пізнала мене, привіталася, від неї я чимало довідалася про проблеми в архівах України і Росії, а також про те, що стаття Яковенко в "Критиці" була писана ще перед виданням книжки.

Між іншим, різні особи вже встигли познайомитись із подарованою їм "Автобібліографією", і я вже мала нагоду відчути реакцію деяких справжніх читачів. Зокрема багато говорили мені про свої враження Христина Юзич і Ніна Караванська. А Володимир Чумаченко з Одеси сказав мені, що віддавна слідкував за моїми віршами і статтями в "Літературній Україні". Сергій Квіт навіть обіцяв надрукувати рецензійну замітку в своїм журналі. Тішилась моєю книжкою і моїми статтями для "Нашого життя" Ірена Чабан. Оленка Сацюк, що їй минулого року помер уже другий чоловік, запропонувала, щоб ми з нею завтра пішли разом на вечерю.

Доходить год. 1-а ночі, отже вже понеділок, 29. VI.

Ранок провела вдома, працюючи з принесеними матеріялами. Пополудні була в довідковому слов'янському відділі, переглянула кількадесять журналів, прочитала кілька цікавих статей, відкрила для себе деякі невідомі мені досі видання (Напр. "Українська культура").

Увечері ходила з Оленкою Сацюк не тільки на вечерю, але — що мене дуже втішило — також до театру. Грали п'єсу "Wait Until Dark". Автор: Frederick Knott. П'єса загально відома і навіть, здається, фільмована. Але я досі її ніколи не бачила. Постановка була професійна, актори грали дуже добре. Підчас вечері і ще довго після вистави Олена Сацюк розповідала мені про своє життя, про своїх двох чоловіків, які обидва вже померли. З другим жила вона тільки трохи більше як рік. Минулого року тут в Урбані я його зустрічала, бо вони були тоді разом. Він хворів на легені і вже тоді був в інвалідному візочку. Помер у листопаді. Олена ще працює і каже, що в час праці почувається більш-менш нормально, але не може звикнути до самоти в хаті ввечері... Я радила їй, щоб взялася за якусь роботу, напр. щоб почала писати рецензії англійською мовою на нові появи української літератури — буде з цього загальна користь для нашої культури, а для неї ефективна автотерапія..

Завтра маю намір провести цілий день на роботі в бібліотечних підвалах, а на вечір маю домовлення піти на вечерю із Штогринами.

Понеділок, 29 червня 1998. 5 год. пополудні.

Провела день у бібліотеці. Деякі матеріяли принесла додому, деякі переглянула на місці. Знайшла рідкісні дві книжки, що їх нема ні на PENN, ні в Торонто: Пархоменка і англомовний "Замок над Водаєм". Але були і розчарування: не все є на місці, не всі журнали мають повні комплекти. Вернулася до Illini Tower, бо мала замовлену вечерю зі Штогринами о 6-ій. Але ось пару мінут тому застукав у двері Дмитро: виявляється, що він помилився: домовлена вечеря не на сьогодні, а на завтра. Це може й добре, бо вже в бібліотеці голосники заповідали, що в природі існують сприятливі умови для торнада і що може бути сигнал тривоги — і тоді негайно треба ховатися у підвали... Всетаки, я — голодна і буду мусіти вийти з дому, щоб десь щось з'їсти. Але маю в кімнаті досить принесених з бібліотеки книжок, щоб могти працювати вдома увечорі сьогодні. Щоб лиш і справді не було якогось катаклізму в природі!

6:10 вечора.

Добре, що я — у страху перед торнадо — вирішила не виходити з будинку на вечерю, а з'їсти її в студентській кафетерії гуртожитку. Наїлася досхочу за 7 дол., а тепер на всю широчінь вікна моєї кімнати на 9-ому поверсі можу спостерігати велику дощову бурю з громовицею і блискавками.

Середа, 1 липня 1998. 7:30 вранці.

На вчорашній вечері у Штогринів було нас п'ятеро: крім господарів — Дмитра і Стахи, були Ярослав Розумний, я і Анна Чумаченко. Розмови велися довкола проблем діяспори, особливо про УВУ. При доброму коньяку і приставках і стейку, настрій був піднесений, розмови живі і цікаві. Сьогодні мій останній повний день тут: хочу використати його для праці. Марта Трофименко поїхала додому вже передучора, Олена Сацюк — вчора. Стаха Штогрин обіцяла завезти мене завтра на летовище. Я залишила в Штогринів 6 примірників моєї "Автобібліографії" — може роздам їх на наступній конференції, якщо така буде, якщо приїду сюди знову.

Увечері, год. 11:11.

Запросила я Анну Чумаченко на вечерю до мексиканського ресторану. Вечеря була дуже добра, але їжі було трохи за багато — я трохи відвикла так багато їсти — крім того випила одну марґаріту і одне пиво: після того не хотілося вже нічого, хіба спати.... Але я вже ось скупалася і навіть спакувалася... Ще завтра вранці побіжу до бібліотеки віддати останню книжку.... О 9:30 має приїхати Стаха Штогрин, щоб завезти мене на аеродром.

Четвер, 2 липня 1998. Урбана/Шампейн. 8:45 вранці.

Вже була в бібліотеці, віддала останню книжку, а крім того зробила собі двомилевий прохід по кемпусі. Погода тепер гарна — тепло, сонячно, але без надмірної вологості — приємний ранок. А тут всюди — великі простори, розлогі алеї, кемпус дуже широко розкинений — є куди ходити. Стаха має приїхати о 9:30, отже маю трохи часу на записки.

Підсумки мого побуту тут: везу трохи нового матеріялу для ULE70, хоч і не так багато, як минулими роками. Передусім тому, що я для своєї праці мала значно менше часу: я тут не 14 днів, як раніше, а тільки 9 і з того кілька днів я повністю віддала конференції і товариству. Сама конференція, на мою думку, не була на висоті. Дехто із запрошених громадських діячів використав цей форум для пропаганди своїх досягнень, замість того, щоб робити пляни на майбутнє і пропонувати розв'язки кризи. Чимало було мови про т.зв. четверту хвилю імігрантів і проблеми їх інтегрування в існуючі організації, але зовсім поза увагою залишилися народжені в Америці покоління, які в своїй основній масі стоять осторонь зорганізованої української громади. Не заторкнено тих характеристик нашої громади, які відстрашують і відчужують від неї молодь, професіоналістів і англомовних, частинно вже засимільованих українців взагалі. Тому що конференція була по суті обмежена до діяспори, було мало людей з України і тому товариство було не таке цікаве, як минулими роками.

Неділя, 5 липня 1998. 7:12 під вечір.

Приїхала ще в четвер — тим разом без особливих пригод: літак щоправда був трішки спізнений і я тільки в останній мінуті встигла на получення до Філядельфії. Тут на летовищі чекала мене несподіванка: я мала намір тим разом замовити собі лімузину. Потелефонувала до Дейв'с і він мені сказав, що не має для мене місця, дав телефон якогось приватного автоводія — цей зацінив мені 45 дол. і я відмовилася. Пішла натомість на поїзд, доїхала за 6 дол. до Мелроз парк, а тоді, поклавши валізку на свої коліщата, які нарешті знайшли примінення! помандрувала поволі, пішки, з наплечником і валізою додому. Дала собі раду сама, по-пластовому, але це з кожним роком — трудніше. (Та ще із досить тяжкою валізкою!)

В хаті все застала впорядку: купу пошти, записані повідомлення на електронній машині (між іншими, також від Костюка, Ії, Марти Яримович, Блавацької). П'ятницю і суботу присвятила господарським справам: прала білля, косила траву. Відповіла на телефони, пішла до сусідки Борисової з дарунком — подякувати за опіку над хатою, пакувала на висилку нові примірники АБ, трохи навіть відпочивала, бо після томлячої подорожі відчувала в цьому потребу. Між іншим, у Ф. зразу відчула різницю у вологості повітря і насиченості його полленом — тут вдома я весь час відчуваю мокроту в носі і мушу ходити з хустинкою, усвідомила собі, що в Урбані в цьому не було жодної потреби. Сьогодні ходила до церкви, зустріла там — за домовленням — Коропецьких, ми в парафіяльному домі перекусили варениками, а потім Коропецькі запросили мене на каву до себе, до нової своєї хати. Живуть вони в Елькінс Парку в колонії Breyer Woods. Хата простора, модерна, з високими стелями і вікнами до неба, гарна і вже зовсім влаштована — з меблями, картинами, фіранками — елегантно і заможно. Це поселення хоронене рампами і наглядачем — щоб їх відвідати, треба зголоситися при в'їзді, тоді до них телефонують, чи вони бажають собі відвідувача і тільки після цього гостей туди впускають. Ну, я цієї церемонії уникнула, бо їхала з ними і рампу відчиняв Іван своєю карткою-ключем власника. Одне, що мене дивує: це поселення серед парцелі зарослої лісом, серед гарної природи, має дуже велике скупчення будинків — густота населення в них чи не більша, як на моїй бідній інтегрованій з чорними Ловнтон Евеню. Це мені не дуже подобається: ніби живуть за містом, а густота така як на міській якійсь вулиці... Але я дуже рада, що вони тепер в близькому відносно сусідстві, у знайомій мені недалекій околиці. Зможемо частіше зустрічатися.

В михайлівській парафії, між іншим, конфлікт у громаді ще триває, але парафіяльна рада добилася визнання від єпископа, і вже навіть почав діяти новий священик — хоч попередній ще не випровадився з парафії, де він живе не тільки із жінкою і дітьми, але і з іншими членами своєї дальшої — спровадженої з України — родини, де крім нього є ще два інші священики (Тепер священики мають запевнену працю і добрий дохід — не даром треба давати поважні хабарі, щоб дістатися на студії до богословської академії у Львові!)

Закінчила я минулої ночі свою останню лектуру: "Sons and Lovers" — D. H. Lawrence. Книжку взяла досить випадково з бібліотеки — раніше читала тільки "Коханця лейді Четерлей". Автор він — дуже добрий, а цей роман — куди складніший, як сензаційної слави Коханець. Глибока і складна психологічна зарисовка характерів, цікава, зовсім інша від сучасної американської, його англійська мова. Не кажу вже про діялоги записані діялектом, що їх взагалі трудно розуміти.

Тепер хочу знову повернутися до улюблених моїх жанрів — щоденників, листування, біографій. Знайшла серед своїх книжок вдома автобіографію Марка Твейна і навіть вже почала читати. Але це paperback — дешеве кишенькове видання, надруковане малим тісним друком. У вівторок буду на PENN, бо маю візиту в свого ендолога — вступлю до бібліотеки і позичу собі якесь краще видання Твейнової автобіографії. А теж пошукаю собі біографію Верді — любуюся часто його музикою і знайшла таку біографію серед рекомендованої лектури.

В розмові по телефону з Блавацькою, слухала я її враження від моєї "Автобібліографії". Звернула мені увагу на помилку: німецько-радянська війна почалася 1941, не 1942 року. Я глянула в книжку: і справді: друкарська помилка: замість 1941 стоїть 1942. З контексту видно, що має бути 1941, бо наступна позиція — 1942/43. Але прикро, що не доглянула цього! Та й зрештою — це не єдина помилка, знаю сама про кілька, а знайдуться напевно ще й інші!

Середа, 8 липня 1998 1:20 пополудні.

Вчорашня візита в ендолога принесла несподіванку: вирішив відкласти, покищо, операцію. Бачу, що мої професори-дентисти турбуються тим, що я можливо втрачу зуб, а це понесе за собою додаткові комплікації — треба буде робити нову протезу і таке інше. Тому, що я насправді не маю жодних поважних симптомів і можу функціонувати і їсти, навіть із закладеною маленькою моєю протезою на 4 зуби, а то й взагалі без неї, не зважаючи на хронічне якесь подразнення чи інфекцію, д-р Джо вирішив не спішитися із хірургією. Отже моя візита на завтра — скасована взагалі і найближча візита до дентиста буде до д-р Міллер, яка вставлятиме мені коронку з лівого боку — забіг, що не має безпосереднього зв'язку з моєю проблемою із напухлими трішки яснами вгорі на правому боці. Такій розв'язці я, очевидно, зраділа — який пацієнт спішиться іти під ніж оператора? Але це напевно тільки тимчасова передишка, бо проблема, очевидно, не зникне.

Наступна лікарська візита — цієї п'ятниці, до офтальмолога, Мушки Стефанишин. Мушу про це пам'ятати, бо останню замовлену візиту в неї — десь пів року тому — я прогавила, просто забула — а таке мені ще ніколи досі не траплялося!

До дентистичної школи вчора (а теж до правничої бібліотеки на пару годин) я поїхала підміським поїздом. Страйк SEPTA і досі триває і утруднює транспортацію в місті. На щастя підміські поїзди їздять нормально, я вже скористала з цього, повертаючись поїздом з летовища, а тепер уже вдруге їздила поїздом на PENN. Зробила кілька нотаток для правничої бібліографії, поговорила з колегами, віддала і позичила книжку у Ван Пелт. Між іншим, у друкованому бюлетені для відвідувачів Ван Пелт знайшла таку цікаву інформацію. Алюмни PENN можуть позичати книжки з Ван Пелт за оплатою $175.00 в рік, інші дослідники — за $300.00, корпорації — за $800.00. І, очевидно, вони не мають доступу до комп'ютеризованих покажчиків... Я дуже ціню своє пов'язання з університетом, добре почуваюся на кемпусі серед студентів і професорів, а тепер бачу, що ці мої привілеї можна було б навіть оцінювати точними коштами... Я вже чотири роки на пенсії — скільки мені коштувало б користування університетською бібліотекою, що без неї я не могла б жити? А ще й тепер маю доступ до Інтернету — недавно зустріла Ліз і вона мене повідомила, що правнича бібліотека і на наступний рік заплатила за мене вимагану ставку — 300 дол.!

Іза Каплан передучора телефонував, щоб мене повідомити, що в Москві вийшов якийсь том світової поезії, де серед 500 різнонаціональних авторів репрезентована також я двома його перекладами з моїх поезій! Ну, ну. Треба це побачити, в якому я товаристві і що там про мене написано... Між іншим Іза звернув мою увагу на факт, що в моїй "Автобібліографії" не включена його рецензія на 12 Збірник "Слова" (друкована в "Сучасності"), де цілих 19 рядків присвячено моєму віршеві "Кожна зустріч — прощання". Шкода. Недогляд. Таких напевно знайдеться більше. Я вже навіть завела собі додаткові два комп'ютерські "файли": Addenda i Errata.

Вчора телефонувала Неля Винярська. Дякувала за надіслану велику несподіванку. Була заскочена моєю працьовитістю і продуктивністю. Я жартома сказала їй, що це в мені відзивається кров деяких моїх предків, не відмічених в автобібліографії — Шіків і Гофманів (Шік — мати моєї бабуні Михайлини, Гофман — мати діда Антона Чайковського — перших імен їх не знаю, бо не було таких божевільних в родині, щоб робили якщо вже не автобібліо-чи біо-графії, то бодай родинне дерево! Нажаль!

А пропо авто-бібліо чи авто-біо: Я послала книжку також Дибко — передусім через PEN Center of Writers in Exile. Дякуючи, вона пише весь час "автобіографія" замість "автобібліографія", а ще прислала друге видання [аякже!] своєї книжки "Ґільґамеш". Боже мій, не часто зустрічається така малограмотність, навіть у нашому українському діяспорному малограмотному світі!

Пошта принесла мені вчора і сьогодні три різні речі, що вимагатимуть мого заангажування і праці в майбутньому. Лариса Онишкевич хочe підготовити англомовний словник українських письменників діяспори і думає, що зможе дістати на це якісь ґренти. Запрошує до співпраці. Дарка Маркусь прислала матеріяли про літературу до ЕУД, просить моєї опінії про гасла і евентуально нових статей. Іван Дзюба написав листа, де дякує за отриману статтю (журнальний варіянт урбанської доповіді), заповідає, що надрукує її можливо в 10 номері "Сучасності", питається про мою опінію про журнал і запрошує написати статтю до плянованої і готовленої ним "Енциклопедії Сучасної України". Він має на увазі коротший варіянт надісланої йому статті, але це ще треба вияснити: може про англомовне літературознавство взагалі?

Всі ці проєкти мені близькі і я радо з ними співпрацюватиму. Та ще й із Винарем, який готує нове видання свого бібліографічного довідника про Україну. Але це — чимало роботи, треба буде посвятити багато часу і труду і це у висліді відтягатиме мене від моїх власних заплянованих проєктів.

П'ятниця, 10 липня 1998. 5:00 пополудні.

Моя сьогоднішня візита в Мухи Стефанишин не тільки була потрібна з медичних спонук (я вже 4 роки не перевіряла в неї очей, все добре, тільки маю хронічне запалення повік — якийсь блефертітіс — і треба вживати масть і робити гарячі компреси — отже добре, що пішла на провірку) — але це також урізноманітнило рутину мого дня. Їхала до міста підміським поїздом — візиту мала на год.10:00, отже мусіла їхати в годину піку і заплатила за дорогу туди $3:50 (Не була я свідома того, як ціни пішли вгору, від коли я, як пенсіонер, користуюся безплатно транспортом SEPTA серед дня!)

Цікаві помічення: люди на пероні чекають на поїзд, або ідуть до станції. Один на бігу говорить рівночасно по телефону; другий — чекаючи — диктує до мікрофону якісь інструкції чи листи. Боже мій, недавно, посилаючи Максимові інформацію про відкриту в Торонто позицію "Foreign law librarian", що могла б бути мені запрошенням переїхати туди на працю, я після всяких коментарів і пояснень, додала по англійськи: "Luckily, I am out of the rat race!" Справді, можна було спостерігати ці "щурячі перегони" сьогодні вранці. Не завидую молодим людям того напруження, що його несе американське темпо праці. Самій не легко було втримувати його, та рівночасно пробувати зберігати баланс рівноваги і життєві пріоритети, щоб не дати себе "поглинути" до решти.

Чекаючи на Муху, прочитала в журналі якусь статтю про Гемінґвея — виглядає, що зірка його — яка кілька літ тому, здавалося, дуже була померкла, тепер знову ясніє... Але це не була серйозна літературознавча стаття, варто це перевірити — може це тільки його популярність відновилася серед журналістів? Рекляму йому роблять, але чи справді є така переоцінка в літературознавстві?

З Will's Eye Hospital, що на 9-ій вулиці, я пішки пішла до 34 вул., до бібліотеки Ван Пелт. Це замість рутинового дво-милевого проходу в моїй околиці! Хтось інший на моїм місці, будучи в центрі міста, пішов би може...shopping...? але я воліла піти до бібліотеки і пару годин попрацювати. По дорозі, щоправда, вступила до Academy of Music, чи нема якогось пополудневого концерту? (Могла б була піти, якби був!) Але тепер літо, навіть каса була закрита.

В бібліотеці позичила ще одну біографію — тим разом — Верді! Знайшла таку рекомендацію і слідом за нею вибрала книжку, що її автором є Джордж Мартін. Отже маю вдома запевнену цікаву і приємну лектуру і буду тепер між Марком Твейном і Верді!

А вчора пошта доставила мені два нові номери "Критики" (4 і 5). Я так зраділа, що цілий вечір читала статті Марти Хом'як, Грабовича, Рябчука... Може я таки зберуся, щоб написати критику на "Критику" і зробити цьому цікавому виданню трохи реклями?

Понеділок, 13 липня 1998. 10:30 РМ.

Страйк SEPTA — після 40 днів! — нарешті закінчився і я з цієї нагоди їду знову на PENN. Пару днів — до вівтірка — SEPTA, щоб заохотити людей до повороту, пропонує транспорт усім зовсім без оплати! Мене це, правда, не стосується, бо я і так їду на картку Medicare. Але сьогодні бачу, що перегороди відкриті — хто хоче, може ввійти, без всякої контролі. Кожен страйк поменшує число людей, які день-у-день користуються міським транспортом. Люди знаходять собі інші альтернативи — авто, велосипед — і відвикають від SEPTA.

Маю намір попрацювати пару годин в правничій бібліотеці. Стоїть у моїй кімнатці но. 517 пару книжок із статтями про право України — тому, що книжки треба віддати, я вирішила посвятити трохи часу, щоб їх зареєструвати в UkraLME. Цієї своєї роботи я не трактую тепер так поважно як ULE, все ж таки хочу прислужитися і бібліотеці (і Україні!), бо ж вряди-годи бувають довідкові питання. Це як доповнення до UkraLME, що "надрукована" на електронній сітці BLL... Для справжнього чергового випуску, треба було б якоїсь субсидії, бо це вимагало б великої посвяти часу, труду і грошей на поїздки до інших бібліотек.

Говорила вчора по телефону з Ларисою Онишкевич. Я погодилася на пропоновану мені співпрацю у словнику українських письменників США. Вона знайшла у папці НТШ Остапову статтю про інтимну лірику Шевченка. Питалася, чи було це десь друковане? (Мабуть ні, не маю жодного доказу). При тій нагоді я розповіла їй про мої плани видати Остапові статті в Україні. Але про Корогодського вона висловилася негативно і перестерігала перед ним, як хаотиком і не дуже відповідальним і діловим. І друк у нього дорожчий.

Вівторок, 14 липня 1998. Метро. 10:30.

Прийшов учора лист від Зоряни Лановик. Розповідає про переговори з друкарнею, описує в подробицях пляни технічного і мистецького оформлення книжки. Нічого не згадує про заголовок: може залишила незмінним? Хоч він для книжки за довгий і не досить ефектовний. Але я до цього не мішаюся. Це — її книжка, не моя. Побачимо, як вийде. Вона хотіла б, щоб книжка була готова вже в серпні, бо тоді, мовляв, можна ще буде передати кимсь кілька примірників мені. Пізніше, пише вона, туристи з Америки не приїжджають.

Писав Доценко, що появилася книжка Павличкових перекладів Шекспірових сонетів. І то з паралельним англійським текстом! Цікаво! Добре, що ми з Максимом поспішилися і були першими!

Доценкові я знову написала листа, щоб передав Остапові статті Корогодському. В Зоряни Лановик на руках "Туга за мітом" і ще якісь статті — їй я теж написала, щоб передала це Корогодському. Можливо, що Ларисині перестороги мають свої підстави. Але я вже почала певний процес, отже не можу раптом вицофуватися. Побачимо, як дасть кошторис на це видання. Як-не-як, це престижна серія, вона рекламується, і добре було б, щоб Остапові статті мали солідну фірму. Але як із Корогодським не вийде, то може мені треба буде переговорити або із Смолоскипом (Це мало б ту вигоду, що гроші Зінкевичеві можна було б переслати в Америці), або може зацікавити таким виданням Гром'яка, а комп'ютерний набір і припильнування друкарських робіт дати в руки Лановиків? Смолоскип недавно видав економічні статті Коропецького. Книжка на понад 400 сторінок, досить добре надрукована, коштувала 8,000 дол. У всякому разі, в руках Доценка ці матеріяли залишити — безперспективно. Адже лежали вони в нього вже від 1994 року! Він абсолютно за мало діловий і редактор з нього також такий, що потребує ще другого редактора. Він добрий робити суґестії, але — як виявив Максимів досвід з його редагуванням Костюкових спогадів — не вміє взяти на себе остаточної редакторської відповідальности. Отже до Остапових статей треба іншого упорядника і редактора. Міг би написати вступне слово — але і це, виглядає, йому не під силу.

П'ятниця, 17 липня 1998. Метро, 10:20.

Коропецькі їдуть завтра на табір до Іст Четгему і запропонували мені поїхати з ними. Маю намір скористати із запрошення, відвідати Ніну — навіть купила їй трохи цукорків і андрутиків. Але все залежить від моєї сьогоднішньої візити в дентиста. Сподіюся, що д-р Міллер тільки заінсталює мені нову коронку, але є також можливість, що вони зробили якісь домовлення з д-ром Джо-вом в справі моєї операції. Було б погано, якби все це відклалося до часу, коли має бути в мене Ніна і потім, коли маємо всі їхати над океан до Вайлвуду. Отже найкращий час на цю операцію був би хіба на другий тиждень, або навіть завтра. Але мої дентисти, як і всі американські лікарі, мають звичайно заповнений календар — Бог його знає, коли зможуть призначити мені час і день.

Телефонувала з Піттсбурґа Марічка Доценко. Вона на три-тижневому вишколі в Carnegie Mellon University. Домовились ми з нею, що вона приїде до мене на вікенд в п'ятницю 24 липня і буде до неділі. Це якраз пару днів перед тим, як має приїхати до мене Ніна.

Вчора поїхала до своєї фризієрки підстригтися, але, несподівано для самої себе, дала собі зробити тривалу. Може й добре, менше клопоту в літі. Цікаві помічення: моя фризієрка Анна Кіщак (полька, але прізвище чи не українське?) багато вчора говорила про себе, свою доньку і внучку, про чоловікову маму, яка недавно померла в Польщі ітд. Я про це вже знаю чимало, а вона про мене — нічого. Не маю бажання розповідати про себе зовсім чужим або малознайомим людям і часом навіть дивуюся, як люди залюбки розповідають про себе... Але це, очевидно, універсальна людська прикмета. Я не розповідаю, але ось опублікувала urbi et orbi свою автобібліографію з літописом-життєписом. Це тільки інший спосіб самовияву.

По ночах читаю "Автобіографію" Марка Твейна. Aле бачу, що белетристичний талант Твейна — як це не дивно — заважає йому стати добрим мемуаристом. Надто вже багато надуманої композиції, розважальних-гумористичних епізодів, і не надто багато біографічного пізнавального матеріялу.

Увечері, 10:15.

Reality check для моєї наївности: мої дентисти ще навіть не порозумілися в моїй справі — це раз; по друге: щоб вставити нову коронку потрібні будуть ще три візити в д-р Міллер! Отже справи знов відкладаються. У висліді: Carpe diem! Їду завтра з Коропецькими до Іст Четгему, на пластовий табір!

Неділя, 19 липня 1998. Год. 7:30, ранок. East Chatham, N.Y.

До пластового табору прибули вже вчора вполудне — якраз на велику збірку новацтва і юнацтва на головній площі. Є їх тут чимало — може із три сотні дітей. Приїхало також досить багато батьків. Як тільки ми з Коропецькими підійшли ближче до пластунів, раптом з'явилася Ія, підступила до мене, привіталася сердечними обіймами — цим зробила мені велику приємність. Ніна була в однострою, з новачками. Я ледве знайшла її в цьому великому гурті, і станула собі, недалеко, позаду. Спостерігаю. І раптом бачу, що вона похитнулася, сіла-впала на землю. Зомліла! Сестрички зразу вихопили її з рядів, винесли на руках — тут же з'явилися і медсестра, і Ія, і я. Нічого поважного — мабуть сонце, довга "парада", а може і недоїдання? (На харч діти трохи нарікають, може і неправильно їдять через це?) Тут на таборі є і два внуки Коропецьких — Пазуняки, і два малі Чайківські — Бобові діти, і обидва Лабуньки. Табір — від часу, коли я бачила його востаннє — розбудувався, розріс. Є новий басейн, і тенісовий корт, і якась велика шопа на зайняття в час дощу. Є і нові бараки для новацтва. Рівночасно відбуваються табори і для хлопців, і для дівчат, новацтва і юнацтва. Наші Чортополошки тут у булаві, несуть головну відповідальність.

Вчора пополудні діти мали дозвілля. Возили їх до McDonald's на гамбурґери, а при тому до пральні, щоб випрати брудне їхнє білля. Ія тут великим винаймленим van-ом, Олесь — своїм автом, Пазуняки — своїм. Я трималася товариства Ії, бо хотіла бути трохи з Ніною.

Виникла проблема з нічлігом. Тут в околиці майже ніде нема мотелів. А ті маленькі, що є — заповнені гістьми. Олесь Лабунька мав замовлений нічліг на фармі, у великому приватному домі, де він ночував уже й минулими роками. Але ми з Коропецькими замовленого нічлігу не мали.

Вівторок, 21 липня 1998, год. 9 вечора.

Записки в Іст Четгемі мусіла перервати — почали вставати інші гості, підійшли для розмови. Отже доповнюю вже вдома, у Філядельфії, і то навіть не зразу, а після двох днів інших зайнять.

Мали ми з Коропецькими щастя, бо на фармі, де ночував Олесь з родиною, Ія, і ще кілька осіб, знайшлося місце і для нас, бо якісь замовлені гості в останній день скасували свій приїзд. Ця фарма — великий приватний старий будинок, де є щось із 20 кімнат. Господарі вже літні люди — він хворий на недугу Паркінсона, його ми навіть не бачили. Жінка веде ще господарство, здається разом із дочкою. Бачила я, що паслися поблизу коні і у відповідь на моє питання вона вияснила, що коней вони тримають для полювання на лисів — fox hunts, тобто — винаймають мисливцям. Хата ця викликала в мене зацікавлення: дуже стара, велика, заможна, з кількома лазничками. Виявилося, що має вона неабияку історію. Побудована ще десь у 1800 роках, але постійно до неї щось додавали. Перед другою світовою війною купив її якийсь гітлерівський полковник, що був жонатий з багатою жидівкою і мусів виїхати з Німеччини. Вони мали двоє дітей, але в час війни, перейнявшись ситуацією в Німеччині, (а може з якихось інших причин?) полковник відібрав собі життя, а пару місяців після нього поповнила самогубство і його жінка. Дітей виховала дальша родина. Хати довгий час ніхто не хотів купити, через цю трагедію — вона мала репутацію, як haunted house. Winnie і чоловік купили цей дім після того, як він повернувся з війни, і почали господарити, накупивши 19 корів ітд. Тут і народили і виховали кілька своїх дітей. Мабуть є і внуки, бо в кімнаті, де я спала, повно дитячих іграшок. За нічліг заплатила я 50 дол. плюс податок, разом 56 — це включало також сніданок.

В суботу ми були на новацькій ватрі, в неділю на богослужбі і на таборовій дефіляді. Я рада, що побачила Ніну та Ію, що відвідала давно не бачений Іст Четгем, де стільки життєвих споминів... Добрих кілька літ підряд їздили ми туди тричі кожного літа — привозити, відвідувати і відбирати хлопців... Звичайно, із Зенком і Людою. Боже мій, скільки ми тоді мали на все це сили й енергії! Сьогодні мені одна візита на пластовий табір вистачить на пару років.

Пару помічень: Ія була та, що полагоджувала нам справу нічлігу. Тому, що я їхала туди пізніше, окремо від неї, питаюся: а ти сказала господині, як я називаюся? Ія: ні, я тільки сказала їй: "my former mother-in-law"... Я засміялася від такого титулу, а Ія каже: дочка господині мені сказала на це: "Оh, I have one of those, too!"

Ще про Ію: Їдемо винаймленим Ії автом: Ія, Ніна і я. В каравані трьох інших авт, шукаючи дороги на фарму. Ія бере в руки телефон і накручує номер ... до Марка ... Говоримо по черзі всі три із Марком, при чому Ія, очевидно, керує автом. Life in the fast lane. (Ti мобільні телефони, як на мій смак, повинні бути заборонені — вони не одну вже спричинили на дорозі аварію!) Але ця їхня родина пов'язана тільки телефоном — вони контактуються кожного дня, і добре, що тримають контакт. Бачу, що їх відносини тепер спокійніші і унормовані, навіть приязні. Дитина має багато уваги і мами і тата. Навіть собакою їхнім (що називається Max) тепер в час відсутності Ії опікується Марко. Але на поворот до status quo ante, сказали мені обоє, абсолютно не заноситься. Нажаль. Ія — гарна й ефектовна жінка, шкода мені, що вони не разом .

Подорож з Коропецькими була приємна і не здавалася такою довгою. Ми з ними маємо багато спільних зацікавлень і розмови були різноманітні і цікаві.

В неділю ввечорі ще подзвонив Максим, щоб перевірити, чи я вже щасливо повернулася і повідомити, що Іванко вже закінчив таборування і задоволений Новим Соколом, а Стефка всі троє відвідували у Ґрефтоні і все гаразд. Потім я ще потелефонувала до Марка, бо в Іст Четгемі, в час їзди автом, можна було хіба привітатися. З ним ми давно не розмовляли. Я навіть трохи дивувалася, що він ніяк не зареагував на мою книжку. Навіть думала, може йому щось не подобалося в моєму автобіографічному літописі, адже там написано і про нього... Але ні, вибачався, як звичайно, "завжди дуже зайнятий"... Ну, він не тільки погано організує свій час (та й не тільки час — все своє життя!) — але теж і надмірний еґоїст, який не надто цікавиться іншими. Як би я мала тільки одного сина — його — то була б багато більше самотньою. Максим пильнує, чи я повернулася, чи все гаразд; Маркові, мабуть, і на думку не приходить, що може треба було б зацікавитися мамою, як вона живе і дає собі раду... На щастя тепер це не потрібне, поки я самостійна і здорова. Але як виглядали б справи, якби я справді потребувала якоїсь помочі?

До мене цього вікенду має приїхати з Пітсбурґу Марічка Доценко. Тількищо написала мені по електронній пошті листа: хоче приїхати з якимсь своїм знайомим американцем, що називається Larry Roberta, що міг би привезти її автом і сам хотів би оглянути Філядельфію... Ну що ж. Нехай. Можу їх погостити і переночувати: мені навіть буде легше, бо не буду мусіти возити її по Філядельфії, ані виїздити по неї до автобусу... Я вже почала приготування до цієї гостини (і до приїзду Ніни в наступному тижні): вчора і сьогодні чистила хату... (Ольга поїхала на літо до Польщі). На дворі — велика спека!

Понеділок, 27 липня 1998. Метро. 11:20.

Вікенд з Марічкою Доценко і Larry Roberta трохи втомив мене. Не тільки господарством, але й недоспаними ночами. Приїхали вони в п'ятницю — мали бути десь біля 11-ої вечора, приїхали о 3-ій год. ночі. Я вже турбувалася, чи не трапилася їм по дорозі якась аварія. Ні, заблудили, збилися з дороги. На другий день, у суботу, після сніданку-полуденку, поїхали оглядати місто. Ми домовилися, що повернуться десь між 8 і 9 на вечерю. Повернулися біля півночі. Знову ж таки: мали пригоду. Залишили біля Індепенденс Гол своє авто, а самі взяли автобусну туристичну туру по місту. Виявилось, що це була приватна тура, яка не поверталася назад до центру міста, а їхала до College of Textiles на Henry Ave. Там їх і випустили. Мусіли міським транспортом повертатися наперед до City Hall, потім до Independence Hall, а тільки тоді власним уже автом — додому. В неділю я повезла їх до Центру, на Михайлівку, до православної катедри, до Manor Junior College, а потім, пообідавши, двома автами поїхали ми до католицької катедри на Френклін стріт. Звідти вони вже поїхали самі до Піттсбурґу, а я повернулася додому.

Марічка, подібно як і її сестра Оленка, — ударна модерна жінка, з нахилом диригувати іншими людьми. Ларрі — флегматик, повільний, маломовний, досить серйозний хлопець. Він — з італійсько-польської родини, католик, живе в Utica, N.Y., працює у Federal Reserve, виловлюючи всякі money laudering schemes, ітп. Каже: тепер, нажаль, предметом досліджень є чимало банків України... Він, виглядає, має романтичне зацікавлення не так Марічкою, як Оленкою. Оленку він пізнав, коли вона була в Сиракюзах, їздив уже до них до Києва, гостював у Доценків. Але Оленка, як видно з розповіді Марічки, не дуже йому прихильна. Якби судити по моїх перших враженнях, то не думаю, що Ларрі був би щасливий чи то з Оленкою, чи з Марічкою. Вони б його "взяли в руки" і ним все життя командували. Не знаю, чи йому б це подобалося, хоч хто його зна? Контрасти притягають!

Вчора говорила з Марком. Ія взяла Ніну до Гантеру. До Філядельфії вона приїде за пару днів — ще не знаю коли. В четвер приїдуть також Максим, Уляна, Іванко і Стефанко. З Максимом я також вчора говорила.

Середа, 29 липня 1998. Метро. 9:45.

Їду до Форсії (і також до бібліотеки!) Вже кілька днів маю якийсь ivy poison: руки вгорі обсипані червонимни, сверблячими виразками і вони, здається мені, поширюються. Вчора кілька разів прокидалася вночі через неугавне свербіння, що його не припиняє ні Calamine lotion, ні антигістамінова масть проти свербіння. Це очевудно — наслідки моєї праці в городі — саме минулого тижна підрізувала свої кущі, а там мабуть десь заховалися якісь трійливі рослини. В майбутньому буду боятися самій робити цю роботу. Така гостра реакція мені трапилася вперше.

Добре, що мої внуки приїдуть не цього тижня, а наступного. Навіть Ніна. Ія вчора повернулася вже до Лос Анджелесу, але Ніна лишилася в Н. Й. в Олеся і з ним і його дітьми поїде на якусь прогулянку цього вікенду.

Не встигла я відмітити у щоденнику: Hilary Hopkins прислала мені в дарунку маленький дереворіз Юрія Логвина — картинку, яка висіла у спальні Марії Галун Блак. Це така мені пам'ятка по ній. Гарний американський звичай.

Четвер, 30 липня 1998. 11:00 вранці, вдома.

Форсія приписала мені курацію corticosteroid-ами — міцний лік, що називається Prednisone, і що його треба брати три дні по 4 таблетки, а тоді поступово по щораз то меншій дозі. На свербіння дала мені антигістаміновий препарат Hydroxyzine, що його треба брати що 6 годин і що від нього я буду трохи спляча. Я й уже ходжу трішки запаморочена і втомлена — передучора навіть мусіла серед дня покластися на годину в ліжко, а таке трапляється мені рідко. Руки обсипані сверблячими прищами — маю надію, що ліки допоможуть, і що я повернуся на другий тиждень до нормального стану. Пробую потрошки щось робити, але не маю досить енергії та й потрібної концентрації. Але може бодай візьмуся за якесь варення — напр. за пальчики для внуків.... Хотіла поїхати до крамниці за лямпою (моя лямпа при ліжку добре не контактує і я боюся її вживати, щоб не спричинити пожежі), але не знаю, чи варто мені — запамороченій антигістамінами — сідати за кермо авта?

П'ятниця, 31 липня 1998. 10:30. Метро.

Їду знову на PENN — тим разом тільки до Van Pelt. Праця над ULE70 швидко поступає вперед. Тепер працюю над гарвардськими виданнями: "Harvard Ukrainian Studies" i "Minutes". Багато цінного і цікавого матеріялу.

Між іншим, недавно в "Ukrainian Weekly" Куропась у своїй щотижневій статті вдарив по нашому Гарварді. Передусім за HUS, бо вони видали один річник журналу, як фестшріфт присвячений Кінанові, де фактично немає ні однієї статті на українську тему. Це і мене здивувало і думаю, що добре зробив Куропась, зачепивши цю тему. Вже є і відповідь, бо Шпорлюк, очевидно, мусів зареагувати. Але наш Гарвард можна б критикувати і за багато чого іншого. Колись наші невігласи чіплялися Грабовича за його дуже цікаву й оригінальну книжку про Шевченка. Але за те, за що його справді треба критикувати — напр. за те, що не спромігся написати історію української літератури, що має мало студентів і про них не дбає, що займається науковою політикою України, замість того, щоб писати про укр. літ-ру в англомовних журналах — про це ніхто не говорить. А ще якби Куропась знав, що Шпорлюк і взагалі думає припинити видання HUS! Вже зробив перший крок — звільнив редактора Сороківського! Та й взагалі, колись за Пріцака виходили, крім HUS, ще "Minutes" i "Recenzija", а тепер? Думаю, що від наших гарвардців можна було б сподіватися більшої активности, а проф. Фляєр міг би бодай вряди-годи присвятити якусь статтю українській мові! Студентами вони не переобтяжені, а катедри мають уфундовані громадою.

Вівторок, 4 серпня 1998 9:30 ввечорі.

Курація стероїдами діє — мої симптоми, хоч ще не зовсім зійшли, значно поправилися. Тепер я вже на зменшеній дозі ліків — по дві таблетки на день, а антигістаміновий препарат проти свербіння беру тільки наніч, щоб себе не запаморочувати. У висліді — в мене не тільки ліпший настрій, але і новий приплив енергії. Минулого тижня їздила на PENN і працювала в охолодженій бібліотеці — це було ліпше, як сидіти вдома. Тепер температура поміркована, а головно — низька вологість! — у висліді чого я вітрю вже пару днів цілу хату, з приємністю ходжу на проходи, а то й сиджу на свому ґанку, переглядаючи старі газети (щоб передати їх — "Свободу" — Борисовій, а англомовний тижневик — Вірі) — це так порядком прочищування-викидання непотрібу.

Полагодила кілька справ, зробила певні рішення. Передусім замовила літак до Бока Ратон. Домовилась також із дахарем, щоб поправив мені ринви і знову посмарував дах — ця превентивна робота коштуватиме мені 775 дол. — але зваживши, які ми з Остапом мали проблеми з дахом минулими роками, — я думаю, що це потрібно зробити.

В неділю ходила до церкви і мала приємний полуденок з Коропецькими на парафії. Потім повернулася додому, ще встигла подивитися на українську телепередачу Контакт (два тижні тому на цій передачі був навіть репортаж із Максимового виступу у Філядельфії! — і взагалі там багато цікавого про життя наших громад у США і Канаді, а теж добрі — хоч і не найновіші — вісті з України). І після передачі сіла на авто і поїхала до Сірса, до Вілов Ґров. Повинна, насправді, була піти купити собі купальний костюм і капці, яких мені дуже потрібно. Але замість того я пішла ... прямо до електронічного відділу і після півторагодинних оглядин, переговорів, ітд. купила собі.... ще один стереофонічний сет до своєї спальні! Ні, це не було раптове імпульсивне рішення. Я над цим вже давно і довго думала. Куплений десь рік чи два тому "boom box", що був призначений і початково стояв на книжковій шафі в моїй робітні, я перенесла до кухні, після того, як кухню переробила. Тепер я і в кухні маю добру музику і на тасьмі, і на компактному диску, но і, очевидно, ліпше як досі радіо. Але тут у робітні, де я найбільше часу проводжу при комп'ютері, мені потрібно, щоб було добре стерео, і то таке, щоб його можна було виключати при помочі дистанційного керування-remote control. Я вирішила поставити на книжкову шафу своє старе стерео Aiwa, яке тепер стоїть на бюрку в спальні напроти мого ліжка і яке будить мене кожного ранку класичною музикою. Воно вже старе, компактний диск на ньому, навіть після кількакратного чищення, грає з перебоями, а дублювання аудіокасет також уже не працює як слід. Але воно ще довго мені служитиме, я певна, зокрема як радіо. Компактний диск на ньому включаю тільки тоді, коли моя улюблена станція класичної музики починає давати якусь сучасну какофонію... Отже до спальні, на зміну стерео Aiwa, прийде Phillips-Magnavox, апаратура значно потужніша, на 320 ватів... Маю надію, що буде добрий відбір. Все це ще, покищо, не заістальоване. Чекаю, як після завтра приїде Максим — він мені з тим допоможе. Іграшка ця коштуватиме мені 400 дол. — Музика — найбільша радість мого життя, не буду собі відмовляти такої приємности. (Я, очевидно, маю теж у вітальні старе, дуже добре стерео з великими голосниками ітд., але його я вживаю тільки як маю гостей, або сиджу внизу у вітальні, а це буває рідко. Між іншим, у цьому великому стерео з компонентами, давніше вже зіпсувався мені патефон, отже стародавніх платівок грати тепер не маю змоги. Спершу навіть думала купити тепер такий сет, що включав би також turntable, але виявилося, що хоч такі були — і навіть дешевші — то квалітет їхній був гірший). Ледве я все це привезла від Сірса, пакунок не змістився у баґажнику, я мусіла везти його на задньому сидженні... А вже вдома розпакувала пачку на дворі і тільки частинами повносила собі до спальні. Матиме Максим роботу — але натомість не мусітиме направляти мені лямпу — це вдалося мені зробити просто у недалекому hardware store.

Вчора і сьогодні чистила хату (Ольга в Польщі, я тепер вже пару разів сама прибирала), їздила за харчами і до банку, варила помідорову зупу і борщ, а навіть помалювала на ґанку свої бочки на квіти... Ще завтра треба буде зробити порядок у моїй робітні, зокрема прибрати папери з ліжка, на якому спатиме Іванко. А ще поїду за м'ясом і приготую обід для своїх гостей, що мають приїхати в четвер. Від Ії я ще телефону не мала, а це значить, що Ніна приїде автом з Нью Йорку разом із Максимом. (Максим виїздить з Торонто вже завтра і вступає відвідати свого приятеля Мартина в Нью Йорку).

Автобіографію Твейна вже віддала. Верді візьму на вакації над океан. В міжчасі прочитала спогади Тамари Мороз-Стрілець, жінки Косинки. Є там трохи цікавої інформації, але разить совєтський шаблон, патос, і недосказання. Кінчу також травелоги Ганни Черінь — "Їдьмо зі мною знов". Книжка давно лежала в нас, подарована авторкою, але раніше я її не читала. Черінь, як Черінь — поверхова, банальна, але дотепна, з добрим почуттям гумору й композиції. Разить її засмічена діяспорними галичанізмами мова — і звідки в неї це береться? Навіть "нумер", а не "номер"!

Залюбки слухаю естрадного співака Павла Зіброва — Іза Каплан подарував мені, коли прийшов був на гостину 20 червня. Зокрема подобаються мені "Хрещатик" і "Наталі". Зробила вже навіть копії для Максима і для Люди і Зенка.

Ніч із суботи на неділю, 8/9 серпня. Wildwood Crest.

Прибули пізно пополудні двома автами. Обладовані ми хоч куди — чотири велосипеди на причіпці до Максимового van-а, пляжеві крісла, дитячі іграшки, харчі, валізи з одягом. Троє дітей — Іванко, Стефанко і Ніна їхали разом зі мною і Максимом моїм автом попереду — шоферував Максим. За нами їхала великим їхнім возом з причіпкою Уляна з Вавою Бачинською. Мали по дорозі пригоду. Максим дуже уважно слідкував за тим, щоб Уляна була зараз же за нами і їхалося нам дуже добре. Я докінчувала дітям читати книжку "В країні сонячних зайчиків" (спеціяльно вибрала для Ніни в бібліотеці, бо мій примірник уже давно в Торонто — хлопцям уже я колись це читала, але забули вже і слухали з цікавістю і увагою). Вже недалеко від виїзду на Wildwood Crest, Стефанко сказав, що його від їзди автом почало нудити і що йому недобре. Максим цим трохи перейнявся, бо не знав, чи треба з'їхати йому з дороги, чи ні — і на якийсь час ми перестали слідкувати за Уляною, а всю увагу звернули на Стефанка. Відкрили вікна, щоб був продув, малому нудота пройшла, але раптом бачимо, що Уляни ззаду немає. З'їхали з дороги, чекаємо, авта проїздять мимо, а її таки нема. Максим схвилювався, бо думав, що могла трапитися якась аварія, відчепитися причіпка, чорт зна що, за біду неважко. Вирішив вернутися шмат дороги назад. Але нічого — нема. Стурбовані поїхали до Wildwood-у, і на місці біля Villa Maria чекали вже нас Уляна з Вавою... Нічого не трапилось, просто з'їхали на інший виїзд.

Обідали ми сьогодні в ресторані Курца смачною свіжою рибою, а потім ще пішли до моря. Люди вже були майже зовсім покинули пляж, було тихо, відпружено і дуже приємно. Діти ще досить довго купалися. Погода дуже гарна — тепла, немає надмірної вологості у повітрі. Потім ще ходили на прохід, сиділи на нашому ґанку при розмові до місяця.

Четвер і п'ятниця у Філядельфії пройшли нам гарно. Вони, тобто Максим з родиною, підібрали Ніну в Нью Йорку і приїхали разом з нею, саме на добрий обід з телятиною в сосі, пальчиками і помідоровою зупою. А на другий день, на полудне поїхали до Zany Brainy, де баба зафундувала всім внукам різні іграшки, а потім дуже добру піццу — отже мали розвагу і поза домом. Між іншим, одною з іграшок є апарат Walkie-talkie і він має великий успіх. Це вибрав собі Іванко і ми вже мали нагоду навіть порозуміватися ним між двома автами. (Нажаль, не тоді, коли найбільше було потрібно). Діти добре граються разом, Ніна видимо задоволена, а я рада, що маю їх всіх троє біля себе.

Неділя, 8 год. вечора, 9 серпня 1998.

Діти з Максимом, Уляною і Вавою пішли на Boardwalk. Я залишилася прибрати після обіду і за пів години піду і собі їх зустрічати. А покищо приємно посидіти на ґанку — віє приємний прохолодний вітрець. Сьогоднішній день майже повністю, бо десь від 11 год. ранку, діти і Максим з Уляною і Вавою провели на пляжі. День був прегарний, сонячний, вода в океані тепла і чиста. Я в міжчасі поїхала до Acme на більші закупи харчів — вигідно мати друге, своє, авто — хоч підчас вікенду були клопоти з паркуванням. На пляж до них я виходила двічі: занесла їм канапки біля 2-ої, а потім ще і сама передягнулася і пішла на берег (в купальному костюмі, але прикритому довгою до стіп сукнею, ще й з накидкою і капелюхом). Надмірного сонця вистерігаюся — "there is no such thing as a healthy suntan" — це мене остаточно переконало пару років тому і тому я від кількох вже літ мало купаюся, а на сонці з принципу не загоряю, хіба тільки щоб обсушитись після купелі. Вчора я замочила ноги (хоч була у спідниці!) а сьогодні то й взагалі до води не ходила. Але на пляжі приємно посидіти, спостерігаючи за дітьми, та й читаючи книжку (Привезла зі собою Верді!). Українців знайомих на пляжі покищо не зустрічали, хоч бачила вже на вулиці Люду і Зенка. Є тут також Максимовичі — їх я ще не бачила. Якби були пішли ввечері на богослуження (церква — напроти нас!) [були б може когось зустріли], але, щиро кажучи, я навіть про це забула, готуючи обід, щоб вони раніше могли піти на Boardwalk і відпровадити до автобусу Ваву.

Ніна дуже виглядає задоволена і добре з хлопцями бавиться (а спить у ліжку зі мною!) Про маму навіть не згадує і весела. Навіть досить говірлива в товаристві — видно по ній, що вже пару тижнів живе в україномовному оточенні.

Середа, 11 вранці. 12 серпня 1998.

Незабутня вчора картина: вечір, грище баскетболу освітлене рефлекторами, а на ньому не тільки Іванко і Стефанко, але й Максим з Уляною і мала Ніна. З м'ячем. Завзято грають, маленька Ніна, як досвідчений баскетболіст, маленькими рученятами вгору бльокує м'яч... Їхнє завзяття підсилене, очевидно, тількищо баченою грою двох команд, що її учасниками були всі як глядачі. І от раптом починає падати дощ (загроза дощу і громовиці зігнала була офіційний меч двох команд до закритої залі!) — а мої завзяті спортовці продовжують гру, ніяк не хочуть сходити з грища. Я вже стою під парасолею, а вони далі грають... Мокрі і щасливі, під теплим літнім дощем повернулися додому.

Тепер я саме чекаю їхнього повороту з ранньої прогулянки велосипедами. Виїхали всі ще перед сніданком і зараз ось повернуться. (Для Ніни велосипед позичили на цілий тиждень, а чотири власні привезли з Торонто).

Понеділок, 17 серпня 1998. 1:30 пополудні. Філядельфія.

Вакації вдалися нам дуже добре. Погода була прекрасна — один тільки раз падав дощ — і то вночі. Ніна дуже добре достосувалася до товариства, навіть, думаю, що між обома хлопцями було менше конфліктів, як звичайно. Вранці вони всі пару разів їздили велосипедами на бордвок і на теніс, були один раз на маяку у Кейп Мей — всі вилазили на маяк, крім мене (я вже була там минулого року, вистачить з мене!) Ніні на пам'ятку купили сорочинку з маяком. Діти тричі витягнули нас на бордвок — на каруселі і до крамниць. Навіть я піддалася спокусі і купила у книгарні (за 7 дол.тільки!) товстий том (хоч і не в твердій палітурці) нової літературної енциклопедії Міріям-Вебстера. В книгарні зустріли ми Святослава Макаренка з Марійкою і дітьми. Він знаменито виглядає — струнко і молодо, каже що втратив багато ваги і дуже себе пильнує. З Марійкою вони, здається, заручені — і я рада, що життя Святославові унормовується після великої трагедії — смерті молодої жінки, що залишила його самого з трьома маленькими дітьми. Тричі ходили на обід до ресторану (баба фундувала!) — а вдома харчувалися привезеними з дому варениками, котлетами, біґосом, пальчиками. За харчі платила я, за помешкання — Максим. Я хотіла і за помешкання заплатити половину, але не погодилися. (Цього року канадський доляр дуже впав у порівнанні до американського, отже їх вакації у США коштують більше, як звичайно). Діти ходили грати міньятюрного ґольфа, і на грищі недалеко — баскетбол. При тій нагоді навіть запізналися з якоюсь американською родиною, яка прилучилася також до їхньої "команди". Подивляла я (навіть з деякою турботою!) Уляну, яка також завзято грала разом із дітьми! Ніна — виспортована дівчинка, добре вже їздить на велосипеді, грає баскетбол, плаває. Ій видимо вакації з нами припали до вподоби, бо пару разів говорила про "наступний рік". Ні разу не плакала, не тужила і ми тільки один раз телефонували до мами. А мама Ія приїхала в суботу перед полуднем — якраз встигла заки ми випровадились із помешкання! Була цілий день з нами на пляжі, потім ще на обіді в ресторані, а тоді — під вечір в суботу — ми роз'їхалися: вона з Ніною до Кейп Мей (єдине місце, де могла знайти нічліг!), а ми — двома автами додому до Філядельфії. Ія мала залишитися ще один день над океаном, а в неділю мала повернутися до Нью Йорку, а звідти до Лос Анджелесу. Наш поворот двома автами виглядав так, що я з Максимом і Стефком їхала в моєму авті попереду, а Уляна з Іванком їхнім великим возом з причіпкою для велосипедів — за нами. Не легко їхати такою караваною, та ще й вночі, але Уляна добрий автоводій, а хлопці вживали новонабуту іграшку "walkie-talkie" і це давало нам практичну можливість контакту між двома автами.

Вдома застали все гаразд — крім одного: не діє телефон. Видно не діє вже довший час, бо на моєму автовідповідачеві немає жодних записів, так якби ніхто взагалі не телефонував. Це мало правдоподібне. Хоч Максим зразу зголосив проблему до телефонної компанії, і приходив робітник перевірити справу, то телефон не діє і досі — є якась проблема із каблем.

Максим за час свого побуту тут зробив мені кілька послуг: передусім заінсталював новонабуте стерео у спальні, переніс — на моє бажання — старе стерео до моєї робітні, де я працюю на комп'ютері, поміняв жарівки у трьох місцях, куди мені трудно діставатися, залишив інструкції для комп'ютера — для переносу файлів, і т.ін. Всі ми дуже відчули брак телефону — не так через неможливість контактуватись із людьми (хоч це було неабиякою проблемою, бо ми мали вчора на обіді гостей — Уляни приятельку Керол з її чоловіком Стівом — молодим пристійним китайцем — обоє вони мають гарвардські докторати і працюють в ділянці біо-хемії, а живуть недалеко, в Прінстоні — вони вже в нас були і минулого року) — але головно через брак доступу до електронної пошти — а електронну пошту отримує і перевіряє на моєму комп'ютері вже не тільки Максим і я, але навіть одинадцятирічний Іванко, який вже має свою власну електронну адресу (і вряди-годи навіть до баби пише електронні записки!)

Прочитала я дітям підчас вакацій три книжки: "В країні сонячних зайчиків" (Нестайко добре витримує пробу часу! Приємно це бачити!), "Пригоди Сіндбада Мореходця" і Сельми Лаґерлеф: "Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми". Цю останню ми не докінчили. І от Іванко каже мені: не забудь, бабо, взяти книжку Стефкові до Флориди. А я на те: тільки Стефкові? А тобі? Ну, як ти вже будеш читати Стефкові, то і я буду слухати! Мудрагель! Але ми і справді незабаром знову побачимося: під кінець вересня на Флориді, в Бока Ратон, відбуватиметься славістична конференція АААSS: вже маю замовлений і готель, і літак, і заплачену реєстрацію. Це будуть дорогі вакації: готель там коштує 120 дол. за ніч, але крім двох ночей, ділитиму кімнату з Асею Гумецькою. Максим всіх, щоправда, страшить, що тоді на Флориді сезон гураґанів, але може не буде так погано. У всякому разі, наші вакації тут у Вайлдвуді пройшли дуже гарно: я тішуся, що все відбулося без комплікацій, аварій, конфліктів і інших можливих неприємностей. Зокрема рада я, що була з нами Ніна і що діти разом добре спілкувалися. При нагоді, однак, я довідалася, що ні Марко, ні Ія напередодні до Уляни і Максима в цій справі не зверталися, щоб просити про їхню опіку і згоду: це мене дивує: я їм одразу сказала, що я радо візьму Ніну з собою на вакації, але що господинею помешкання є Уляна, а відповідальним за все є Максим і з ними про це треба наперед переговорити. Не могла я навіть припускати, що вони не виявлять такої нормальної ввічливості.

Четвер, 20 серпня 1998. 10:45. Метро.

Телефон і досі не направлений. Незвичне почуття ізоляції — ніхто не дзвонить, і я нікуди не можу подзвонити. (Вчора ходила до Борисової, щоб потелефонувати знову до Bell Atlantic і висловила їм своє невдоволення. Бо не тільки не з моєї вини є якась проблема із телефонним каблем, не лиш майже тиждень забирає їм, щоб його направити, але ті, хто до мене телефонує, чують сигнал busy і думають, що телефон зайнятий, замість того, щоб компанія повідомляла їх про те, що є якась проблема в сполученні). А ще й прикрість: не можна читати електронної пошти! А її назбиралося вже напевно дуже багато: адже мене цілий тиждень не було! Це і є основною причиною, що я сьогодні їду на PENN, і то до BLL, до свого "бюрового" комп'ютера, щоб прочитати нагромаджену пошту і може повідомити моїх електронних друзів про мою проблему з телефоном.

31 серпня 1998, понеділок.

Десять днів пройшло без записок у щоденнику — можна легко відвикнути, а тоді повертатися трудно. Отже примушую себе зробити певні нотатки, хоч нічого особливого не трапилося.

Крім може одного: іде вересень і я подумала собі: треба до 15 заплатити податок. І от я раптом відкрила, що я забула заплатити вплату податку перед 15 червня! Отже тепер треба платити подвійну суму — а це неабияка сума, бо кожна квартальна вплата є по 3340 дол.! Таке мені ще ніколи не трапилося! Очевидно, розумію, чому я це прогавила: готувала доповідь до Урбани, гостину і презентацію "Автобібліографії", виїзд на конференцію... Податок зовсім вилетів мені з голови. Не даром же я почувалася багатою — на чековій книжці було завжди кілька тисяч долярів. Ну, от — ліпше пізно, як ніколи. Вислала негайно червневу залеглу вплату (маю надію, що мені не дочислять кари-відсотків, хоч могли б це зробити!) — виписала також уже вересневі чеки за податок, але вишлю щойно перед 15-им. На майбутнє треба мені ці податкові дати значити на календарі, для пригадки... На разі вдалося ці чеки виписати із звичайного мого чекового конта, на якому тепер є тільки пару сот долярів — якби сьогодні-завтра прийшов якийсь більший рахунок — не було б з чого заплатити. Але на початок місяця вплинуть на моє конто мої пенсії, і тоді все буде гаразд. Зрештою, в разі справжньої потреби, є інші гроші, на інших контах. Це тільки справа доцільного господарювання чековим контом.

Тиждень тому, в минулий понеділок, я знову їздила до моєї дентистки, бо знову — вже втретє! — злетіла моя тимчасова коронка. Прийняла мене негайно, і — що було дуже до речі — мала можливість не тільки тимчасову коронку наново приліпити, але і зробити відтиски у воску (а може це якась інша речовина?) для постійної коронки. Тобто те, що мала зробити в час наступної моєї регулярної візити. Між іншим, хоч коронка ще не зроблена, я отримала вже за неї рахунки і була здивована височезними цінами: моя мала коронка коштуватиме понад 800 дол.! (З того я заплатила около 350, решту покрило моє страхування — добре, що його маю!)

Направа мого телефону забрала телефонній компанії цілий тиждень. Але я бачу, що і після того, як лінія направлена, до мене мало хто дзвонить. До цього причинилося літо і факт, що люди на вакаціях. Максим з родиною поїхали на кемпінґ (вчора повернулися і він уже телефонував!), Софійка Геврик також була на відпочинку в Гантері, Віра надулася і не дзвонить вже від довшого часу (я востаннє сказала їй: тепер черга за тобою, я більше не дзвонитиму, бо ти не відповідаєш на мої телефони!) У висліді я двічі підряд була в церкві (за рецептою Дуркгайма: що є бог, як не суспільство?), мала полуденок на парафії з Вірою Кліш і Славою Оранською (Віра Кліш має поважну турботу: сина її Марка, який працює в Києві, напав якийсь бандит, розбив йому голову і він вже два тижні у лікарні!), а також ходила в товаристві Зенка і Люди на концерт "Гомін України" в Робін Гуд парку, під відкритим небом.

Також ходила на концерт для відзначення 7-ої річниці незалежности України в нашому Центрі, але не їздила на Тризубівку, де також відзначували це свято попереднього дня. Як добре, що наша Україна витримала, при всіх проблемах і труднощах. Але перед Україною ще стоять великі випробування і наступні роки будуть справді вирішальними. Фінансова криза в Азії (Індонезія, Японія), вже зачепила і східну Европу, зокрема Росію — був недавно крах на московській біржі, де рубель втратив 60% своєї вартості. Це, очевидно, не може не впливати і на Україну. Тим більше, що в Росії також і криза уряду, пов'язана з цією фінансовою кризою. Єльцин звільнив свого недавноназначеного прем'єр міністра, молодого Кірієнка, що за нього звів був цілу велику баталію з парламентом, і наново призначив колишнього прем'єра Чорномирдіна. Дума ще його не затвердила і сьогодні була вістка по радіо, що комуністи відмовилися іти на компроміс і підтримати Чорномирдіна. Невідомо ще чим воно скінчиться. В цих умовинах саме сьогодні Клінтон їде до Москви на давніше заплянований саміт з Єльцином.

А наш Клінтон також не дуже тепер сильний: незалежний інвестиґатор Стар виграв баталію в суді, президент мусів зізнавати перед лавою присяглих, опісля мав на телебаченні промову до народу, де визнав свою вину, що він таки мав позашлюбні взаємини з Монікою Левінскою, і що збрехав, коли запевняв народ у протилежному; одне слово: неприємна справа, яка має вже і може мати ще і в майбутньому поважні наслідки для політики, зокрема для ролі президента і для наступних виборів... Наша преса причіпилася цієї справи (про міжнародні фінанси, спад теж і на Нью Йоркській біржі і тероризм писати трудніше, а про секс писати — всі спеціялісти!)

А терористи, в між часі, висадили американські амбасади в Кенії і Танзанії, у відплату за що американці збомбардували опановані ісламськими терористами Ібд Ладіна табори в горах Афґаністану і фармацевтичну фабрику в Судані, де нібито мали продукувати якісь недозволені речовини.

Я мала цими днями помітний спад енергії: лягала раніше в ліжко, пізніше вставала. Не було охоти й запалу до праці. Деякі важливі речі стоять і чекають, а мені єдине, що хочеться робити — це читати свого Верді і переписувати старий щоденник з 1981 року... Це, очевидно, звичайний ескейпізм, але він рятує від депресії.

У вівторок їздила я з Людою і Зенком до Бавнд Бруку: померла Марія Євсевська... Її я знала передусім із гостин у Люди. Але мала нагоду відвідати і Остапову могилу.

Вівторок, 1 вересня 1998. 10:30 вранці.

Вчора вночі закінчила читати мого Верді. Mio Verdi — такою фразою зверталася до нього його жінка Стрепоні. Багато довідалась цікавого, не тільки про життя самого Верді, але і про політичну ситуацію Італії того часу. Автор — George Martin ["Verdi: his music, life and times". N.Y. Dodd, Mead, 1963] розглядає життя Верді за роками, аналізує також його музику, навіть переплітає книжку музичними текстами. Для мене найцікавіші такі деталі: Верді мав довге життя: помер на 87 році в січні 1901 року. Крім моїх улюблених речей: "Реквієм" (на першому в мене місці!) і "Травіяти", та знаних мені i бачених бодай раз "Аїди", "Ріґолетто", "Маскового балю", "Forza del destino", написав ще чимало інших опер, що з них найбільш відомі: "Il Trovatore", "Macbeth", "Don Carlo", "Simone Boccanegra", "Otello", "Falstaff", при чому останні дві автор вважає найкращими його операми. Був сином селянина і крамаря, народився недалеко містечка Буссето, і потім — вже ставши відомим композитором — закупив фарму біля Буссето і більшість свого життя провів там, не тільки компонуючи музику, але і ведучи і розбудовуючи велике господарство. Замолоду знайшов підтримку з боку батькового друга, торгівця винами, Антоніо Барецці, що був одним із важливих громадян Буссето, став спонсором, а згодом і тестем Верді і промощував йому дорогу — спершу на органіста міста Буссето, потім як студента консерваторії в Мілані. Верді одружився з його дочкою, своєю ровесницею, Маргаретою і мав двоє дітей, але обоє діти померли в ранньому дитинстві, а на 27 році життя померла і його жінка. Десь на 33-34 році життя Верді почалися його інтимні стосунки з колишньою солісткою італійської опери, що співала в премієрі його опери "Набукко", а потім жила в Парижі — Giuseppina Strepponi. З нею він прожив разом усе життя, але офіційний шлюб взяв аж багато літ пізніше, і то із-за не зовсім вияснених автором причин. Верді був аґностиком, ставився критично до церкви, і ігнорував чимало узвичаєних засад. Факт, що жив без шлюбу із Стреппоні, зовсім того не скриваючи, і то в малому традиційному містечку Буссето, доводив багато літ до товариської остракізації, і тому викликає інтерес у дослідників. Одне з пояснень: що мовляв, він міг дати Маргариті обіцянку вдруге не одружуватись і тільки після того, як знайшов якогось ліберального священика, що звільнив його від цієї клятви, він міг взяти шлюб із Стреппоні. Дуже цікаве його велике заангажування в політику: був великим патріотом і прихильником об'єднання Італії, а після об'єднання навіть був депутатом до першого парламенту (в Туріні). Сам дуже ангажувався у постановку своїх опер, часто сам і диригував. Їздив у зв'язку з постановками не тільки до Риму, Парижу і Лондону, але і до Санкт Петербурґу. Мешкав частину року із Стреппоні в Ґенуї або в Парижі, але завжди повертався на свою вужчу батьківщину біля Буссето. Любив і добре знав світову літературу, зокрема Шекспіра, Шіллера, Гюґо. З великою набожністю ставився до італійського письменика Манцоні (Manzoni), якому і присвятив свій "Реквієм". Зазнав великої слави і обожнювання публіки, але від багатьох гонорів відмовлявся. Мав велике почуття соціяльної відповідальности: закладав молочні фарми, щоб дати затруднення безробітним, уфундував лікарню і театр в Буссето, на свої кошти побудував в Мілано будинок для старих і хворих музик.

Моя найближча лектура: Ayn Rand: "Atlas Shrugged". Цю повість, пригадую собі, дуже рекомендувала колись мені пані Радейко (в Норвегії). Я вже навіть почала була читати, але відклала і взялася за свого Верді. Книжку дочитаю до кінця, але вона не викликає в мене такого захоплення, як в пані Радейко — надто вся ця конструкція надумана, та й філософія такого якогось дарвіністичного капіталістичного індивідуалізму мені чужа, вона мене трохи дивує і застановляє — це щось нове — і саме тому я мабуть таки книжку дочитаю, щоб зрозуміти куди і до чого саме авторка пробує допровадити... Але вже тепер думаю над тим, щоб вибрати собі в бібліотеці знову якусь цікаву біографію, листування або щоденник.

Добра бібліотекарська проблема: шукати за перлинами серед триміліонової колекції бібліотеки... Десь мала я вдома якийсь "Reader's Adviser" — відклала його для пізнішого вжитку, але в балагані моєї домашньої книгозбірні не маю поняття, де це тепер може бути. Користала вже з такого рекомендаційного підручника в бібліотеці і саме так знайшла свого Верді. (В книжці є бібліографія: самих книжок про Верді є понад дві сторінки!) Треба читати рецензії, а бодай рецензійні аннотації, щоб вибрати щось варте уваги. Добре було б знайти якусь таку серію, як мої незабутні багатотомні видання листів, щоденників, біографій Вірджінії Вулф, Нікольсона, Вікторії Саквіл-Вест. Хотіла б перекинутись з Англії на Францію: може візьму собі мемуари Сімони де Бовуар? Побіжно читала вже раз один том — там де було про українку зі Львова, Стефу Авдикович. Може варто прочитати ще раз, докладніше, без поспіху.

Була б рада і якимсь сучасним українським мемуарам. Чула я про деякі речі, що були б мені цікавими — але про них навіть точнішу інформацію знайти трудно, не то що книжку. Купила я в Торонто для нашої української бібліотеки спогади Галини Мазепи, але вже двічі шукала і не знаю: позичив хтось, чи вкрав, чи просто книжка в балагані бібліотеки десь загубилася?

Прийшло з бібліотеки Прінстонського університету замовлення на мою "Автобібліографію" і на Остапів "Літературний Львів". Це — наслідок розісланої славістичним американським бібліотекам моєї реклями. Маю надію, що це не буде єдине бібліотечне замовлення.

Четвер, 3 вересня 1998. Метро. 11:00.

Сьогодні Максимові 43 роки. Вже телефонував, щоб подякувати за дарунок — однотисячний чек за недавно встановленою мною традицією... (відпекувався, мовляв, "розкидаєш непотрібно гроші" — а я йому: "бери, поки даю теплою рукою"...)

Вчора ввечері було перше в новому шкільному році засідання Ради Бібліотеки. Сьогодні має в Центрі виступ Генадій Удовенко — куди я вибираюся теж піти. Це, покищо, єдині мої зв'язки з людьми за цілий тиждень. Ніхто вже кілька днів навіть не телефонував.

Бібліотека відзначатиме в листопаді свій 40-літній ювілей. Теж і мені з цього приводу доведеться попрацювати. Передусім: очолюю жюрі Літературного Конкурсу (вже наспіло 17 творів і я їх вже прочитала). Крім того треба буде підготовити коментар до радіо і рекляму до преси. А в новому академічному році хочу нарешті урухомити (тобто навчитися і почати) каталогізацію на комп'ютері при помочі програми Міtinet.

Їду до Van Pelt попрацювати пару годин над ULE70 і віддати mio Verdi.

Вівторок, 8 вересня 1998. Метро. 11:30.

Маю відчуття великої ізоляції від людей. Бувають дні, коли не маю ні одного телефону і з ніким не розмовляю. Це, як я вже і минулими роками помітила, посилюється в час останнього тижня серпня, і зокрема в час вікенду Дня Праці — Labor Day. Всі кудись розїжджаються, щоб захопити рештки літа.

Їду пізно, хоч вчора мала намір виїхати значно раніше. Але вночі прокинулась, не могла заснути, і пару годин читала. "Atlas Shrugged" — оригінальний своєю незвичною апотеозою laissez-faire, сильної людини-індустріяліста, що є головним рушієм суспільства — не захоплює мене, часом навіть трохи іритує. Але є в книжці деякі дуже цікаві моменти — зокрема ті, що стосуються бюрократії і корупції, алегорій до соціялізму, сатиричні картини культурних діячів, кпини з релятивізму.

Сьогодні пошукала в бібліотеці за мемуарами Сімони де Бовуар і за щоденником Anais Nin — досі зовсім мені незнайомої. Маю намір зануритися трохи у культурне мільє Парижа і Франції — так як я свого часу поринула була у середовище Bloomsbury, модерністської Англії. Але перед бібліотекою мушу вступити на пошту: надати до бібліотеки Princeton University замовлені ними книжки: мою "Автобібліографію" і Остапів "Літературний Львів". Це перший відгук на рекляму Мостів, яку я розіслала пару місяців тому до великих університетських бібліотек Америки.

Вівторок, 8 вересня 1998. год. 8:50 вечора.

Тількищо закінчила телефонне інтерв'ю для "Голосу Америки". Потелефонував якийсь незнайомий мені Олександр Кагановський. Спочатку я не зовсім розуміла, про що саме він хоче зі мною говорити. Згадував "Ukrainian Literature in English". А коли я сказала йому, що на книгарський ринок тількищо поступила книжка "Автобібліографія" — зрадів. Я пробувала пов'язати це із англомовною літературною українікою, а на кінець, коли він просив прочитати пару віршів, сказала кілька слів про Остапа і прочитала два вірші із циклу "Вересень 92". Це видно йому сподобалося, бо він пізніше сказав мені, що від згадки про Остапову річницю і почне все інтерв'ю... Це добре, бо саме у вересні актуальне, але не знаю, як воно все вийде. Він приїхав недавно з Києва і незабаром повертається туди — в Голосі Америки він тільки тимчасово. Видно, що не зовсім орієнтується в справах і людях діяспори і мабуть ні про мене, ні про Остапа нічого не знав... Як звичайно, я із такого швидкого інтерв'ю не дуже задоволена, але побачимо.

Із бібліотеки Van Pelt я притаскала сьогодні чотири книги:

Memoirs of a dutiful daughter / Simone de Beauvoir. Tr. James Kirkup. Cleveland: World Publ. Co, 1959;
Letters to Sartre / Simone de Beauvoir. Tr. Quintin Hoare. NY: Arcade, 1991.
The Diary of Anais Nin. Ed. Gunther Stuhlmann. NY: Swallow Press, 1966 – v.1 & v.2.

Щоденник Нін має, здається, 5 томів а то й більше. Побачимо, чи це мене зацікавить. Я ще тільки в половині "Atlas Shrugged", але вже хочу мати під рукою і щось інше. Може навіть читатиму паралельно. Є ще й інші томи мемуарів де Бувуар — і я їх напевно також пізніше собі принесу. В цей момент найбільше мене тягнуть "Листи до Сартра". Взагалі, коли я шукала за цими речами, згідно з клясифікацією — у відділі французької літератури — я подумала собі, що найвищий час мені трохи зануритись саме у французьку літературу. Боже, яке це багатство! Колись дуже любила Ромен Роляна, Анатоля Франса, Кам'ю, Санкт Екзюпері, в молоді мої роки захопив був мене "Кандід" Вольтера, не кажу вже про Мопасана і Бальзака! а Сартра читала одну тільки якусь річ і він мені дуже не подобався! (Моя реакція на Сартра була така сама негативна, як моя реакція на американського письменника Мейлера!) Але мені цікаві — жінки. Може варто вигребати десь із забуття Жорж Санд, її роман про Шопена... Але я воліла б не белетристику, а мемуаристику, листи, щоденники... (Навіть листи пані де Севіньє були колись для мене приємною несподіванкою і ревеляцією!)

Четвер, 10 вересня 1998. Метро. 11:00.

Вчора була в мене з візитою Надія Кохан. Вона викладає в Київському університеті історію культури й філософії. Її чоловік виграв зелену картку на побут в Америці. І от вона їздить тепер між Києвом і США і стоїть перед дилемою, що їй далі робити, як зачепитися за якийсь "grant", щоб могти робити якусь наукову роботу в Америці, не зриваючи покищо зв'язків з київським університетом. Комплікує справи ще й факт, що в них дитина — хлопчик (здається 8 років), який також ходить до школи — раз до американської пару місяців, тоді — до української. Надія Кохан — знайома Трофименків і вже двічі була з ними в мене на прийняттях. Вона з чоловіком і сином навіть довгий час мешкала в Трофименків. Тепер вони нарешті мають власний апартамент, десь у Неварку, Делавер. Нажаль я не багато можу їй помогти, ані навіть порадити. Сама не досить практична в справах ґрентів, навіть для власної роботи. Але вона, нібито, має якусь знайому, яка каже, що можна здобути якісь субсидії, але треба мати пов'язання з якоюсь інституцією. І в цій справі вона вчора говорила з Рудницьким і ще має з ним порозумітися знову на другий тиждень.

Рудницький, між іншим, став тепер ректором УВУ на місце Лабуньки, а в La Salle пішов на ранню пенсію, скориставши з якоїсь фінансової оферти університету. Його відхід із La Salle напевно буде втратою для наших студентів з України, що їм він вистарював різні можливості студій. Це теж може і вийти на некористь Надії Кохан. Але він бодай може щось їй порадити і дати конкретну інформацію.

Їду на PENN, щоб попрацювати трохи над ULE70.

Вчора Independent Counsel Starr передав Конґресові матеріяли оскарження проти президента Клінтона. Справа, що не повинна була навіть бути предметом серйозного дослідження, тепер загрожує конституційною кризою і можливим, impeachment-ом президента!

Четвер, 17 вересня 1998. 11:00 вранці.

Закінчила нарешті читати Ayn Rand: "Atlas Shrugged". Філософія авторки мене не переконала і книжка сама має неабиякі композиційні недоліки. Передусім вона абсолютно за довга (1200 сторінок!) Все це можна було сказати у значно коротшій формі і значно ефектовніше. Не варто робити з роману філософську розвідку — і навпаки. Але є певні безперечні позитиви: сама апотеоза вільного ринку — хоч надто упрощена і через те майже наївна — звучить сьогодні — після розпаду СССР — зокрема актуально і цікаво. Її візія — до чого може довести країну центральне плянування, бюрократія і корупція — мало що не пророчі. Зроблю кілька виписок, щоб запам'ятати деякі її думки:

"My philosophy, in essence, is the concept of man as a heroic being, with his own happiness as the moral purpose of his life, with productive achievement as his noblest activity, and reason as his only absolute." (About the author).

"To live, man must hold three things as the supreme and ruling values of his life: Reason — Purpose — Self-esteem. Reason, as his only tool of knowledge — Purpose, as his choice of the happiness which that tool must proceed to achieve — Self-esteem, as his inviolate certainty that his mind is competent to think and his person is worthy of happiness, which means: is worthy of living. These three values imply and require all of man's virtues, and all his virtues pertain to the relation of existence and consciousness: rationality, independence, integrity, honesty, justice, productiveness, pride." (p.1018)

"Man's mind is his basic tool of survival. Life is given to him, survival is not." (p.1012)

"So you think that money is the root of all evil?...... Money is a tool of exchange, which can't exist unless there are goods produced and men able to produce them. Money is the material shape of the principle that men who wish to deal with one another must deal by trade and give value for value. Money is not the tool of the moochers, who claim your product by tears, or of the looters, who take it from you by force. Money is made possible only by the men who produce. Is this what you consider evil?" (p.410)

Моя недавно куплена літературна енциклопедія дала мені додаткову інформацію і характеристику авторки. Виявляється, вона — народжена в Ст. Петербурзі 1905 року Alissa Rosenbaum. Ще університет закінчила у Петрограді (1924), потім емігрувала до США, писала кіносценарії в Голівуді. Померла 1982 року в Нью Йорку. Про її ідеї енциклопедія каже "presented her philosophy of objectivism, which held that all real achievement is the product of individual ability and effort, that laissez-faire capitalism is most congenial to the exercise of talent, and that selfishness is a virtue, altruism a vice. Her reversal of the traditional Judeo-Christian ethic won her a cult of followers." (p.929. Merriam Websters's Encyclopedia of literature, 1995)

З власних слів авторки знаю, що була замужем за Френком О'Коннорем — йому присвячена і книжка, яку я тількищо прочитала. Не знаю, чи це той славний ірландський письменник, що його новелю я переклала була на українську мову? Мабуть, так.

Від часу останніх моїх записів у щоденнику я двічі була на PENN — один раз — в дентистичній клініці. (Коронка ще не готова, бо лабораторія не справилася на час із роботою). Закінчила опрацьовувати "Slavic Review". Знайшла і принесла собі додому пару книжок для ULE70. Написала статтю (і вислала вже до "Свободи") про 40-річчя Української Бібліотеки — скорочену версію маю сьогодні записати як радіокоментар.

А вся Америка — під знаком Рапорту Старра! Мені зовсім вистачило тих інформацій, що їх подав Лерер на своїй програмі новин. Сьогодні має Конґрес вирішити, чи опублікувати для загалу відео-запис зізнань президента перед grand-jury! В світі такі поважні діються речі, а Америка займається досліджуванням сексуальних аберацій свого президента! Соромно! Що Клінтон повівся по-дурному, як підліток — це інша справа, але його приватне життя мене не обходить. Хай цим займається його жінка! А то витратили 40 міліонів доларів із наших податків, щоб компрометувати президента перед цілим світом! Та ще й розважають публіку докладними описами орального сексу з Монікою Левінскою! Справжнім скандалом, на мою думку, є поведінка преси. А конґрес, який нібито забороняє пересилку поштою порнографії, сам перетворився на smut-peddlers і ще хваляться, яке зацікавлення викликало переслане через інтернет рапортування Старра... Подивляю, всетаки, американський народ. Опитування звичайних громадян показує, що більшість ставляться до цих справ критично і мають уже досить цього скандалу. Але преса і вороги Клінтона тримають скандал як живу й всеактуальну сензацію. Деякі навіть демократи вимагають резигнації президента, бо бояться, що тривалий скандал, переслухання в справі імпічменту можуть пошкодити їм у недалеких виборах. І це є справжньою проблемою, яка може пошкодити демократичній партії. Віцепрезидент Ґор, що став би президентом у випадку резигнації Клінтона, серйозний і добрий кандидат. Але якщо він став би президентом тепер — то був би багато сильнішим опонентом у наступних президентських виборах, а це не є в інтересі республіканців. А тимчасом у Росії прем'єром став Прімаков, колишній міністр закордонних справ, і добирає уряд, який має вже і комуністів. Що буде із реформами, з Україною?

П'ятниця, 18 вересня 1998. Метро. 10:15.

Їду на PENN. Тим разом вступаю також до BLL, бо треба тримати зв'язок і може навіть трохи попрацювати над UkraLME. Адже маю там кімнатку і комп'ютер і ... зобов'язання. Правда, тільки моральне. Але все ж таки: дають мені привілеї, треба з них користати, бо інакше можуть їх відібрати... Серед студентів, а навіть серед професорів є багато таких, що хотіли б "спровадитися" до моєї кімнатки 517Т!

Спакувала я вчора валізку до Бока Ратон. Це, очевидно, ще за скоро, бо ж їду тільки в середу, але треба було заплянувати: яку саме валізку брати і до чого обмежити свою ґардеробу. А це так як із промовами, мовляв Лінкольн, якщо говорити годину — можу зараз, а як тільки 10 хвилин — то потребую часу на підготовку... Коли їхала до Вайлдвуду автом, набрала була повно всякого барахла; тепер іду літаком, самій доведеться тягнути баґаж, добре, щоб він був якнайменшим..

Дзвонила вчора Оксана Соловей. Їде до НЙ і хоче приїхати теж до Філядельфії. Матиму гостю (але це аж у жовтні).

Понеділок, 21 вересня 1998. год. 8:35 увечері

Тількищо закінчила записувати по телефону три вірші для Голосу Америки. Це вже втретє Олександр Кагановський мені телефонує: з попередніх записів він зладив дві програми — першу з нагоди річниці Остапової смерти з моїми двома віршами йому присвяченими — вже двічі передавали в Україну. До другої — де я говорю про мою "Автобібліографію" — він забажав додати пару віршів. Спочатку піддавав мені думку, що може б так прочитати цей перший друкований вірш з-перед 50 років (бо я згадую про нього в розповіді, подаючи параметри "Автобібліографії") — але я запротестувала! Я попросила, щоб подзвонив вдруге пізніше (бо перший раз телефонував, коли я дивилася на вісті) — і мала час подумати і вибрати. Вибрала "Купіль" і "Молитву" із "Травелогу", але запропонувала йому також "В житті моєму теж був Бабин яр" — бо тепер у вересні десь буде річниця, отже зможуть використати окремо, як схочуть. Наступну передачу він за пляном мав би дати чи не 26 вересня. Я, знаючи, що передача про Остапа ітиме, пробувала в п'ятницю зловити Голос Америки на коротких хвилях, але це мені не вдалося. Але Олександр обіцяв прислати аудіо-касету.

Остапову річницю тим разом відзначила я не богослужбою і оголошенням про неї у "Свободі", а датком 50 дол. на радіопрограму Центру. Вони її гарно проголосили — до музики Скорика — а крім того дали згадку про Остапову смерть в календарі історичних подій. Крім того, я дала оголошення Остапових книжок від видавництва Мости до "Свободи". З нагоди річниці пропонувала на замовлені у вересні книжки покрити кошти пересилки — так як це я вже робила з нагоди річниці його уродин. Думаю таке робити кожного року — у травні і у вересні. Це буде привертати увагу до його імені, щоб пам'ять не пропадала. А богослужби непотрібні ні йому, ні мені. П'ять років я їх правила на Михайлівці — передусім із вдячности отцеві Злочовському за те, що гідно похоронив мені чоловіка. Але Злочовський давно вже помер, а на парафії тепер скандали пов'язані із священиком, якого мусіли викинути, із приходом нового, із поверненням під юрисдикцію митрополита, із невдоволенням частини парафіян працею парафіяльної ради, ітд. А ще мала я проблеми з оголошеннями посмертних згадок у "Свободі" — вони конечно вважали за потрібне "редагувати" мій текст, тобто додавати всякі "бл.п.", орнамент хреста ітп. — і мені це не подобалося. Ще й загубили Остапову фотографію!

Сьогодні я втратила 4 години часу: дивилася на відео-запис на телевізії зізнань Клінтона перед лавою присяглих. Наш премудрий конґрес — замість зробити рішення — передав, виглядає, справу на розсуд плебсу — а тепер певно будуть робити опитування перед виборами, хто що про це думає. Про те, що таким вчинком компромітують не тільки президента, але і всю Америку перед цілим світом, вони не думають. Я справою Моніки Левінської досі не цікавилася, рапорту Старра не читала, і навіть не знала всіх подробиць. Справи сексу Клінтона мене не обходять, я не його жінка. Але сьогодні, коли відеозапис стає міжнародним скандалом, я вирішила посвятити трохи часу і подивитися на ці переслухання. Дуже мені жаль Клінтона — таке приниження власного президента немає хіба прецеденсу в історії! І, на мій погляд, Клінтон вийшов із цих зізнань багато краще, ніж я сподівалася. Подивляю його рівновагу духа і опанованість. Очевидно, він — сам правник, і тому свою брехню ховає за тонкощі юридичних дефініцій. Мовляв "sexual relations" = "sexual intercourse", але це не включає "oral sex". Отже поважна справа perjury, яка може бути підставою імпічменту, висить на волосинці цієї дефініції. Як на мене, то очевидно, що він не сказав повної правди — але того роду неправду — в справах статевих відносин між дорослими людьми, що діють за обопільною згодою — не можна вважати таким серйозним злочином, як брехня з ціллю підважити владу чи пошкодити демократичним виборам, як це мало місце у випадку Ніксона.

В Росії премієром став Прімаков і є загроза великих анти-американських змін у закордонній їх політиці. У всьому світі — загрозлива фінансова криза, що захопила вже і Україну. Косово загрожує новою громадянською війною на Балканах, терористи мають підтримку ісламського світу на чолі з Іраком, а Америка всю свою увагу присвячує проблемам "орального сексу" президента... І незалежний прокурор витратив уже 40 міліонів доларів — наших податкових грошей! — на дослідження приватних ескапад президента... Людям, як видно з реакцій, всі ці справи дуже вже набридли, але правники і преса на сензації роблять гроші і тому, мабуть, розвалковують всі деталі ad nauseam.

Матиму поважний господарський клопіт: помітила сьогодні, що капає зі стелі в їдальні. Вже в куті стелі почало відставати мальовило... Це, очевидно, значить, що тече із лазнички, мабуть із збірника води в центральній туалеті? Я потелефонувала до пломбера, але він напевно завтра не зможе прийти, а в середу я їду на 6 днів до Бока Ратон, на Флориду... Покищо спустила воду і закрутила курок, щоб збірник не наповнявся. Але причина може бути інша, це може не допомогти... Цієї лазнички я не вживаю — тільки як бувають в мене гості. Але направити треба якнайшвидше — та й щонайгірше — треба буде робити великий ремонт у вітальні.

Все це дуже не в час, бо я у жовтні сподіюсь гостей: хоче приїхати Оксана Соловей. Буде Мушка Одежинська, сходини Чортополохів, а може теж Онишкевичі.

Середа, 23 вересня 1998. 10:40, ввечері. Boca Raton, FL.

Наш виїзд на Флориду несподівано набрав драматизму. Справа в тому, що на Караїбському морі проходить небезпечний гураґан, який наробив уже величезної шкоди в Порто Ріко, Гаїті і Домінікаській республіці і загрожує також південній Флориді. Сьогодні гарна сонячна погода, тут в околиці Fort Lauderdale було парко й температура доходила до 90̊F. Ми щасливо без пригод прилетіли — Максим з родиною з Торонто, я з Філядельфії, зустрілися — за пляном — на аеродромі у Форт Лодердейл і винаймленим автом приїхали до туристичного центру Бока Ратон.

Я маю кімнату на 18 поверсі будинку Tower, Максим з Уляною і дітьми мешкає у Golf Villas, де має цілий невеличкий апартмент з кухнею і холодильником і повним кухонним вирядом. Boca Raton Resort & Club включає кілька різних будинків, на великому просторі з алеями високих струнких пальм, з прегарним ґольфовим полем, тенісовими кортами, кількома басейнами, морським пляжем, ресторанами, etc.,etc. Кімнати люксусові, а вид з моїх вікон — просто приголомшливий. Сьогодні пополудні вже всі ми купалися, і в океані, і в басейні, на вечерю поїхали трохи поза наш ресорт (бо тут все, очевидно, і люксусове і страшенно дороге!), а при нагоді закупили трохи харчів, щоб використати обстановку у Golf Villas, де можна справді зовсім добре господарити. Також харчі можуть стати в пригоді, якби довелося перечікувати гураґан. Заповідають можливість, що т.зв. Florida Keys (тобто острівці сполучені мостом до Key West — там, де жив колись Гемінґвей і де ми з Остапом були давно-давно разом з Людою і Зенком) можуть бути в полосі гураґану вже завтра ввечері... А чи піде він і трохи далі на північ, на східне флоридське побережжя — тобто прямо на нас? Не дай Боже! Але бачила я сьогодні, як власник одної крамниці забивав дошками великі скляні вікна — отже люди готуються до можливо великого шторму.

Конференція має початися завтра. Покищо нікого знайомого ще не бачила, але є вже Данило Струк, бо вже телефонував до Максима. Між нашими будинками досить поважна віддаль. Сьогодні вранці я ходила пішки, шукаючи за ними, але їздять між будинками автобусики, які возять гостей також і на морський пляж.

Четвер, 24 вересня. Boca Raton. Ввечері.

Сьогоднішній день замітний тим, що я перенеслась із вежі Tower, з 18 поверху до помешкання Максима й Уляни. Справа в тому, що Ася Гумецька, яка мала бути моєю співмешканкою в Tower, налякана гураґаном, відкликала свій приїзд. Отже я заплатила за одну ніч 147 дол. (120 + 9 дол. gratuity + податок) і випровадилася. Тут не матиму, очевидно, такої вигоди — спатиму або в ліжку з одним чи другим хлопцем, або на доставленому додатковому ліжку. Але зате буду разом з родиною — бо я і так більшість часу проводжу разом з ними.

Сьогодні вранці ще гарно скупалася в басейні, разом із хлопцями. Провели пару годин у воді, під сонячним небом. Були там і деякі інші гості готелю, зокрема молоді мами з малими дітьми, що мали дуже цікаву для мене лекцію плавання з інструкторкою. Всякі забави на воді, з пісеньками і вправами. Одна з тих пісень особливо мені сподобалась:
If you're happy and you know it —
clap your hands!
If you're happy and you know it —
you may really want to show it —
clap your hands!
Я хотіла і від себе заплескати в долоні!

Після полудня я пішла запакувати свої речі і хлопці з Уляною допомогли мені привезти все це до Golf Villas ресортовим автобусиком. Потім ще ми з Максимом пішли полагодити перереєстрацію — отже я маю навіть власний ключ до їхнього помешкання.

Вийшла мала заковика, що її я помітила вже тільки ввечері після двох пополудневих сесій конференції, а саме: пакуючись, я забула у своїй старій кімнаті в Tower свою піжаму, бо вона була в ліжку, під подушкою! Я вже довідувалась і в адміністрації, і в Lost & Found — в кімнаті вже є інші гості, обслуга мою піжаму мабуть згорнула разом із простирадлом і послала до пральні — тепер це ніяк не можна перевірити! Можливо, за день-два піжама знайдеться, але не сьогодні. На щастя я маю зі собою додаткову нічну сорочку і гавайський шляфрок-жакет — але до руханки, та ще й коли спатиму в ліжку з хлопцем — одним або другим — піжама була б, очевидно, більш доречна.

Була я вже сьогодні на двох сесіях: в одній виступали Рябчук і Плохий, як коментатор, і Леонід Рудницький, як керівник сесії. Мали в цій сесії бути ще Лариса Онишкевич, Анна Процик і Антоніна Березовенко, але вони, з уваги на те, що іде гураґан, не приїхали. Темою були державотворчі процеси в Україні, справи української мови. Не дуже цікаво, а передусім теж і не було добре чути, бо заля була дуже велика, а всіх слухачів було тільки десять. Другу сесію я вибрала Immigrant women, бо там виступала Мар'яна Рубчак. Прийшов на цю сесію Данило Струк і виникла жива і цікава дискусія передусім між Струком, що був єдиним мужчиною серед слухачів, і Мар'яною. Були там дві альбанки, які говорили про проблеми альбанських жінок в Америці. Це відбувалося в малому приміщенні і мало трохи більш інтимну атмосферу.

Почав уже лити великий дощ. Господарі нашого ресорту підготовлялися весь день до гураґану — забирали і ховали сотні крісел, парасоль.... Гураґан може принести і велике нещастя людям і величезні матеріяльні шкоди власникам домів, бизнесів, туристичних центрів.

П'ятниця, 25 вересня. 3:30 пополудні.

Сьогодні вранці відбулася надзвичайно цікава і на високому науковому рівні сесія про Франка. З доповідями виступали Олег Ільницький, Данило Струк і Максим. Дискутантами мали бути Грабович і Гундорова, але вони не приїхали. Також не було Юрка Мигайчука, що мав бути керівником сесії. Сесія була в малій кімнатці і це надавало їй інтимности і безпосередности. Всіх присутніх (з доповідачами) було 15. Ільницький говорив про конфлікт Франка з модерністами, наголошуючи не конфлікт, а фактично товариські та інші зв'язки між Карманським, Луцьким, Вороним і Франком. Струк говорив про "Лиса Микиту" як важливий і не оцінений належно твір і наводив цікаві порівнання з німецьким оригіналом "Reineke Fuchs". Цікаво, що в Ґете є дуже багато анти-церковних і сексуальних елементів, які зовсім відсутні у Франковій поемі. Максим говорив про роздвоєння героя — авторового альтер-еґо — між ідеалізмом і реалізмом. Я записала сесію на тасьму, її варто ще послухати. На самому початку сесії погасло світло — і це був драматичний початок і пригадка про гураґан, який наніс нам великого дощу. Але маємо щастя, як показують метереологи: ядро гураґану минуло східний берег Флориди і подалося в Мехіканський залив. Отже тепер більша загроза для західного побережжя Флориди, ніж для східного.

Неділя, 27 вересня, 3 РМ, над басейном.

Сьогодні вполудне конференція офіційно закінчилася. Мали ми щастя, що гураґан нас пощадив, але конференції він таки пошкодив. Кажуть, що біля 400 осіб скасували свої літунські квитки і замовлені кімнати. У висліді значна кількість заплянованих сесій не мала повної програми, деякі були відкликані взагалі (в тому числі і друга заплянована сесія про Франка, де мали виступати Грабович, Коропецький і Мигайчук, а коментаторами мали бути Гундорова та Ільницький. Струк, керівник сесії, та Ільницький були єдині присутні, отже сесію відкликали. Була в суботу вранці сесія НТША з нагоди 125-ліття товариства. З доповідями виступили Олег Романів, Штогрин і Рудницький; вів цю сесію Thomas Bird. Мали бути ще Стойко і Славко Трофименко — доповідь Славка про стислі науки в історії НТШ Бирд прочитав. Всі доповіді були інформативно-трафаретні, нічого нового я не довідалася.

Вчорашнє пополудне я провела над басейном (з дітьми і Уляною якось розминулася, я їх шукала, повернувшись із сесії, але не знайшла). Під вечір ми всі поїхали на pizz-у — дуже дорогу і дуже несмачну! — а на 9 год. запросили до себе гостей. Прийшло їх досить багато: Когут з жінкою, Сисин, Плохій, Сенкусь, Галина Гринь, Струк, Штогрин, Романів, Торке з жінкою, Марія Ревакович, обоє Ільницькі, Рябчук, David Griffith. Не прийшли, хоч були запрошені, обоє Рудницькі, Стефанівська. Були ще Robert DeLossa, James Clem. Я найбільше розмовляла із Штогрином. Гостина була непотрібно обильна — напередодні ми накупили харчів на 129 дол.! — але люди прийшли після вечері і багато харчів, включно із трьома подвійними пляшками вина — залишилося! Я їду вже завтра, а вони після завтра — харчі доведеться подарувати комусь, або викинути!

Сьогодні вранці довелось вставати раненько, бо о год. 8-ій була сесія про українську літературу. Говорили Галина Гринь про "Літературний ярмарок", Павлина Рікун про поезію Свідзінського і Лідія Стефановська про Антонича. Особливо мені подобалися дві останні — вони гарвардські докторантки, молоді, дуже обдаровані. Вела сесію Ревакович, дискутантом був Віталій Чернецький з Колюмбії (конкурент Юрка Тарнавського, і не дивно, що посаду дали йому — вникливий, добрий науковець). Було ще і в другій сесії — від 10:15 — продовження доповідей про сучасну українську літературу — там виступали той же Чернецький і Тарас Кознарський з Гарварду, але я, нажаль, не могла туди піти, бо вибрала іншу сесію — про євреїв і Хмельницького, де з доповідями виступали Сисин, Когут і Сергій Плохій, а коментаторами були Hеnry Abramson і Henry Huttenbach. Сам факт, що така сесія має місце на конференції AAASS і то з української ініціятиви — дуже вимовний і дуже позитивний. Присутніх було не більше 17 осіб, але доповіді і коментарі були цікаві, на доброму рівні, без дурної політики чи взаємних інвектив.

Максим, який тут у ролі не тільки доповідача, але видавця, що привіз книжки CIUS на виставку, нарікає, що мало продав книжок. Але так як і з сесією Хмельницького: сама українська присутність на цій конференції — прегарні імпозантні стенди CIUS i HURI роблять нам добре ім'я і примушують і чужинців з нами рахуватися. Я перейшла всі книжкові стенди і бачу, що чимало видавництв пропонує одну-дві книги про Україну. Взяла бланки, зроблю замовлення для бібліотек.

Середа, 30 вересня 1998. Год. 7:30 ранку! Метро.

Їду до міста, не на PENN, нажаль, а до суду. Jury duty! Мусіла зірватися вже о 5-ій, а це не дуже до речі, бо я з Флориди привезла якусь простуду і добре було б трохи виспатися... Маю надію, що мене не виберуть до лави присяглих і що я відбуду свій громадянський обов'язок одним тільки днем. Але хто зна, як воно буде.

Вчора двічі — о 10-ій і о 11-ій — телефонувала до Торонто — їх ще не було. Це мене турбує. Вранці з трепетом серця слухала вістей: чи не було якоїсь аварії, боронь Боже. Мусіли виникнути якісь комплікації з польотом.

В понеділок потелефонувала до мене Ія — приємно було мені, що вона з власної ініціятиви тримає контакт. Дзвонила з праці. Потім ще вдруге телефонувала з дому: тим разом бажала говорити зі мною Ніна. Я також потелефонувала Маркові, щоб повідомити, що я щасливо повернулася з Флориди. Справді, мали ми щастя. Коли дивитися на вісті, яке спустошення приніс гураґан Жорж (Georges) на побережжя Мехіканського заливу, стає страшно. Адже могло і нас затопити так у Форт Лодердейл, де вода по обох боках — між океаном і каналами — невелика смуга землі.

Взяла з собою "Memoirs of a dutiful daughter". Читатиму Сімону де Бовуар.

Четвер, 1 жовтня 1998. Метро. 9:30.

В суді вчора мене звільнили. Справа була кримінальна за вбивство і можлива була кара смерти. Я заявила, що не вірю у смертну кару, що вважаю, що всі цивілізовані держави повинні її скасувати. Sapienti sat. Судді цього вистачило, щоб мене звільнити. Але допомогло мені теж і те, що вчора було жидівське свято Yom Kippur. У висліді деякі судді взяли собі святкові дні і було менше справ на розгляд. Бо інакше могли мене вже і після звільнення приділити до якогось цивільного позову. Але це, на щастя, не сталося.

Маю сьогодні візиту в д-р Форсії. Це рутинова лікарська візита, заплянована вже пару місяців тому. Але я досить простуджена — вчора навіть, повернувшись з міста, не сіла за комп'ютер, а лягла в ліжко!

Мала низку ділових телефонів у справі ремонту лазнички і вітальні. Був уже оцінювач від страхувальної компанії. Треба буде кількох кошторисів від різних слюсарів, малярів, кафлярів... Все це напевно затягнеться на довгий час. А до мене заповілися гості: Оксана Соловей на 5-ого жовтня, Мушка Одежинська на 16-ого, а ще й з нагоди її приїзду — сходини Чортополохів!

Понеділок, 5 жовтня 1998 год. 10 вранці.

Вчора провела день у Нью Йорку: їздила з Коропецькими на святкування 125-ліття НТШ. Це святкування почалося вже в суботу, але я, нажаль, не мала як поїхати. Мені тепер їхати поїздом до НЙ фактично неможливо. Ночувати в НЙ не маю де, а повертатися самій під ніч до Філядельфії — небезпечно, навіть якби я на станції залишила запарковане авто. Не хочу рискувати. Тому я і рідко буваю тепер у Нью Йорку. Правда, цього міста я ніколи не любила — надмірна концентрація великої кількості людей на малому клаптику землі — odi profanum vulgus! Але НЙ має і свій чар, а в українській діяспорі — це єдине місце, де можна зустріти creme de la creme нашої інтелігенції. Так було і вчора. Ми були на двох сесіях і на бенкеті. В першій сесії виступали Thomas Bird i Edward Kasinec. Бирд говорив про релігію в Україні, Касинець — про україніку в нью-йоркській публічній бібліотеці. Сесія була англомовна. Рудницький і Лужницький говорили про здійснений вже проєкт мікрофільмування рідкісної еміграційної української періодики і презентували видану з цієї теми книжечку-брошуру Лужницького. В другій сесії виступали молоді науковці: Дарія Небеш, Лідія Стефанівська, Оксана Ласовська, Роман Самуляк і Богдан Небеш. Стефанівська говорила про Антонича — тим разом українською мовою те саме, що я чула в Бока Ратон англійською. Вона — лемкиня і говорить українською мовою з лемківським акцентом. Дарія Небеш говорила про народню музику гуцулів у діяспорі, на основі товариства Черемош із Філядельфії. Оксана Ласовська — про математику ("Естетика і аномалії топології") — говорила з ентузіязмом і апльомбом! Самуляк — кандидат наук з України, що є тепер студентом Романа Андрушкова в Н.Джерському інституті технології і з зовнішнього вигляду нагадує мені Славка Заплітного — говорив також про математику ("Динамічні системи"), Богдан Небеш говорив про комп'ютери і штучний інтелект — він працює в департаменті оборони. Замітна ця сесія була передусім фактом, що все це — молоді люди, але вже із докторатами (за винятком, здається Стефанівської). Зорганізувала їх, очевидно, Лариса Онишкевич — голова програмового комітету і це успіх "родинного характеру" — Дарія Небеш і Оксана Ласовська — доньки Ярополка Ласовського, що є теж сватом Лариси! Чоловік Дарії Богдан, і один із синів Онишкевичів виступав на одній сесії в суботу! Ну, що ж — за новою зміною треба шукати, найвищий час, щоб втягати їх в наші товариства. Навіть за допомогою родинних контактів. Цікаво, що на цих святкуваннях НТШ така велика увага була приділена точним наукам — теж і в суботу ціла одна сесія була їм присвячена. (Вона була б для мене цікавішою, бо там виступали Любомир Романків, теперішній "Начальний Пластун", і Лариса Біланюк). В суботу також сесія з українознавства, де говорили Лариса Онишкевич про мовну політику, Фізер про літературознавство, Анна Процик про історію України очима заходу і Маркусь про діяспору в 21 столітті — була б для мене цікавішою, як те, що я прослухала в неділю. Але трудно. Із сесії молодих винесла я тільки усмішку — в доповідях про математику була мова про теорії "хаосу" і "катастрофи" — добра тема для дотепного фейлетону.

Найцікавіші були зустрічі із людьми, підчас перерв у сесіях і перед і в час бенкету. Вже на порозі зустрів мене новиною Рудницький: а де Ви були вчора? Тут Щербак роздавав грамоти заслуженим і в тому числі є і грамота для вас! Я засміялася: Ого! В Україні іде не тільки інфляція гривні, але теж і інфляція грамот! Ася Гумецька вперше від мене довідалася, що я таки їздила до Бока Ратон! (Але поговорити довше не було змоги). Касинець розповів мені, як в Туреччині, в прогульковому автобусі, зустрів якусь правничу бібліотекарку з Філядельфії, що знала про мене і мою працю в PENN. Данко прийшов привітатися, питався про стан моєї бібліографічної роботи і виявив бажання купити мою автобібліографію. Я привезла із собою два примірники, бо хотіла подарувати їх композиторові Ласовському і молодій дівчині, що в програмі бенкету до музики Ласовського мала читати якусь мою поезію. (Це була несподіванка — також, очевидно, зорганізована Ларисою!) Отже один примірник я продала Данкові! Комерційний успіх видавництва Мости! Одна знайома з обличчя пані, прізвища якої не пригадую (чи не Тріска?), сперечаючись із якоюсь своєю знайомою про стан школи українознавства в НЙ — раптом показала на мене і каже: "от у Філядельфії, як пише пані Тарнавська, школа має велику бібліотеку, а ми що?" — Виявляється, "Свобода" уже надрукувала мою статтю. Я ще цієї газети не бачила. Це добре і не добре. Добре, бо тепер там новий редактор — Раїса Галешко — отже вперше друкуюся в газеті за її редакторства. Ольга Кузьмович сказала мені, що новий шеф виправила і покреслила її статтю, редагуючи її. Побачу, скільки було редакційного втручання у мій текст. Але це має і не дуже добрий бік: я зарекордувала варіянт цієї статті до радіопрограми Центру і вони ще не використали її — а це значить, що радіокоментар прийде після друку статті в "Свободі". Я завжди пробую цього уникнути і перестерігаю керівників радіопрограми. Ну, що ж: не моя вина. Приємно було привітатися і поговорити з Лідією Крушельницькою. Вона прекрасно виглядає — стара дама, 83 роки, струнка, елегантна, повна життя і творчих задумів. Розповідала мені, що була недавно на виставі "Медеї" якогось грецького театру і побачила, що в постановці використано багато ідей, що їх вона впровадила в свою останню студійну виставу до текстів Лесі Українки. Вона може приїде із своєю Студією і до Філядельфії. Була на бенкеті і інша старша пані — Неоніля Кравців — я спеціяльно підійшла до неї привітатися і потім ми сиділи при одному столі. Вона була з дочкою і зятем Явними. Сиділа я поруч Віталія Кейса, але розмова з ним чомусь не дуже в'язалася. З другого боку були Лужницькі і Світлана Андрушків з чоловіком. Привіталася я із Лясею Старосольською, яка казала мені, що збирається писати мені листа з подякою за книжку. Були і віталися і деякі мої зальцбурзькі колеґи: Іван Головінський, Влодко Стойко з жінкою, Любко Курилко з жінкою, Гнатейко... Був на бенкеті не тільки сват Лабунька (який прийшов на пару слів привітатися!), але також Іко! І з ним мені особливо приємно було поговорити. Він тепер працює у Львові з Ґудзяком, дуже задоволений. Я розповіла йому про сплетні щодо хабарів при вступі в богословську академію — бо думаю, що їм варто знати про такі поголоски, що підривають репутацію школи, і що їм треба гостро протидіяти, поки не запізно. Були там і обоє Струки, і Надія Кохан, і Тамара Гундорова, і Микола Рябчук ( — він сьогодні повертається вже до Києва, розповідав про успішну конференцію в Оттаві, приїде до інституту Кеннана у Вашинґтоні десь у січні, я запросила його і до Філядельфії). Проводили бенкетом Кіпа і Трофименко — на переміну і дуже добре. Але господарські справи не були дуже добре зорганізовані: вечеря була погано подавана, страви холодні, хоч і відносно смачні. Бенкет відбувався у Народному Домі і зібрав повну залю публіки — не з усіми можна було привітатися, місця були наперед приділені. Бачила здалека Шевельова (його на бенкеті окремо вшановували і про нього говорила Ася Гумецька), бачила Марту Хом'як, але не було змоги навіть підійти. Бенкет затягнувся і ми з Коропецькими залишили залю ще перед його закінченням. На щастя, музичну програму Ласовського до текстів поезій Богдана Кравцева і моїх включили на сам початок. Про музику важко мені щось сказати — не розуміюся на цьому. Чи це справді композиції написані на тему цих поезій? Чи мають вони якесь пов'язання з текстами? З моїх віршів вибрали "Читаючи Лесине листування (Великий Ра, я теж тобі молюсь)". Наперед Софія Зєлик прочитала текст вірша, потім ще раз читала його під музику Ласовського, що її виконували сам Ярополк на віолі і його дочка, Дарія Ласовська Небеш на флейті. Даруючи книжку Ласовському пізніше, я запиталася, що було спонукою до цієї його композиції. Очевидно, як я і підозрівала — Лариса! Хотіла вибрати тексти поетів — членів НТШ! Софії Зєлик, що бере участь в студії Крушельницької, я тільки на словах подякувала (призначену для неї книжку я продала напередодні Данкові!)

Повернулися ми додому після півночі — ще по дорозі Іван Коропецький трохи блукав — спершу в самому Нью Йорку, потім біля Трентону і ще втретє — вже у Філядельфії... Очевидно, втома цілого дня, ніч і дощ були цьому причиною.

Середа, 7 жовтня 1998. Метро. 11:05.

Вчора по телефону Рудницький розповів мені про смішний інцидент, який трапився на бенкеті НТША — після того, як ми з Коропецькими вже поїхали додому. Представник посольства мав передати мені грамоту признання — сказали йому стіл, де я сиділа, і він підійшов, поцілував у руку Неонілю Кравців і передав їй призначену для мене грамоту... Потім, очевидно, спам'яталися, бо п-ні Кравців прочитала на грамоті моє прізвище.... Ну, чиста комедія. Я ще цієї грамоти не бачила, отже не знаю, що це таке..

Господарські справи, тобто плянування ремонту, поволі поступають вперед. Вчора були в мене Андрій Лащик і Віктор Церковнюк. Андрій є licensed plumber і має дати мені кошторис. Думаю, що доручу цю роботу йому і Вікторові, але це буде аж після моєї гостини для Чортополохів 16 жовтня. Хата така чистенька після мого власного прибирання минулого тижня — аж жаль, що знову почнеться бруд, непорядок і загальний розгардіяш.

Вчора ввечері було засідання Ради Бібліотеки: готуємось до ювілею 40-річчя, багато всякої роботи. На Літ. Конкурс наспіло вже 50 творів — буде мені з тим велика морока! Софійка Геврик роздобула для бібліотеки ще один старий комп'ютер (486) і мала вчора привезти його і заінсталювати. І — подумати тільки! — десь вчора підчас дня із запаркованого Софійчиного авта комп'ютер вкрали! — вибивши при цьому шибу, отже пошкодили її авто!

Закінчила вночі читати "Memoirs of a dutiful daughter". Маю вдома "Force of circumstances", але як виявилось із передмови, наступний том мемуарів є "Prime of life", отже сьогодні позичу собі, щоб читати їх за чергою. Воліла б я читати ці речі в оригіналі, бо переклад не завжди повністю віддає всі нюанси, але не думаю, що моя французька мова настільки досконала, щоб могти мені братися за Сімону де Бувуар.

Четвер, 15 жовтня 1998. Метро. 10:00.

Сьогодні заплянована моя дентистична операція. Якийсь д-р Мармо, ондолог, якого я ще й у вічі не бачила. Трохи дивуюся, що він думає це робити без попередньої візити. Це буде на клініці, де є інші мої дентисти, а не в дентистичній школі. Відкладали, бо до цієї операції потрібний їм мікроскоп, якого раніше в них не було. Тепер уже є. Маю надію, що це не обернеться в якусь поважну справу, що пика мені не напухне, etc. Адже завтра в мене гості — Мушка і сходини Чортополохів з нагоди її приїзду.

Мої дні тепер — під знаком господарських клопотів. Їздила вже двічі вибирати кафлі — до лазнички і до "den", бо на другий тиждень почнеться уже ремонт. Вчора також купила два горщики хризантем і бульбочки тюльпанів. Несподівано для мене, ця робота в городі втомила мене аж занадто — розболілися крижі, мусіла наніч взяти Bufferin. А в моєму городі взагалі значні зміни: найняла Лукашевича і він, за моїми вказівками, вирізав мою джунґлю, залишаючи тільки п'ять кущів... А я купила біле каміння і висипала доріжку, щоб стримувати ерозію землі.

Крім всього того, була я в кіні. З Коропецькими, на їх ініціятиву. На "Лоліті". Сама навряд чи вибрала б цей фільм — до Набокова маю деяке упередження. Але фільм, на диво, мені навіть подобався. Багато в ньому імпресіоністичної лірики, а є теж і щось з Бунуеля... Сюрреалістична сцена, коли герой фільму стріляє суперника — а той, уже прострілений, в білому халаті з червоними плямами крові, несподівано сідає до фортепіяну — викликала в мене ... сміх! Це немов якась пародія! Трагікомічний сюрреалізм чомусь зразу нагадав мені Бунуеля.

Вчора в журналі "Дзвін" прочитала цікаву статтю про періодизацію укр. літ-ри якоїсь Аґнєшки Корнієнко з Кракова. Цікава вона для мене тим, що там широко цитується Остапів "Літературний Львів" і його думки про те, що період нім. окупації дав фундамент для дальшого розвитку еміг. літ-ри.

Вівторок, 20 жовтня 1998. Метро. 10:20.

Ремонт, згідно з пляном, почався вчора. Покищо працює тільки Віктор і тільки в "den", бо Лащик має почати свою роботу в наступний понеділок і тільки після того, як будуть направлені труби в лазничці — направлені і випробувані! — можна буде починати ремонт вітальні. Travelers, моя страхувальна компанія, прислала мені вже чек, але він на менше як 900 дол. і за порадою Андрія Лащика, я його покищо не мінятиму, може виторгую щось трохи більше.

Гостина Чортополохів випала дуже добре. Мушка приїхала пополудні, ми з нею встигли ще пообідати, а тоді увечері прийшли Галя Головчак, Віра Пак, Аня Максимович, Туся Данилів, Слава Білас, Марійка Леськів, Надя Німилович... Принесли квіти і ... французькі тістечка! І це було дуже до речі, бо хоч я мала повно всякого харчу — гарячі м'ясачки, два роди канапок, біґос, мачанку з городиною — то домашнього печива не підготовила. Хата виглядала ще дуже чисто й приютно, не те що сьогодні чи вчора, коли я, готуючись до приходу Віктора, познімала картини, винесла рослини, зібрала й спакувала кераміку, etc.,etc.

В суботу був авторський вечір Лариси Онишкевич, що його влаштовувала Люда з нагоди появи двох, зредагованих Ларисою, антологій драми. Виступали: Рудницький, Анна Чумаченко, Лариса, з музичними вставками двоє Ласовські. Провадила імпрезою Ольга Кузьмович. Люда представляла місцевих акторів. Імпреза ця зібрала рекордову кількість публіки — понад 100 осіб заплатили вступ, а крім них були безплатно актори та й велика група і виконавців і Ларисиної родини — напевно було біля 150 осіб!

Лариса в своєму виступі зробила одну помилку — очевидно, не більше як lapsus linguae: замість Сімон де Бовуар сказала Сімон де Був'є... Ніхто крім мене цього напевно не запримітив... А я саме в половині другого тому мемуарів Бовуар "The Prime of Life".

П'ятниця, 23 жовтня 1998 год. 8:30 вечора.

По ночах мені не дуже спиться і у висліді лектура де Бовуар поступає швидко вперед. Жаль, що книжка надрукована відносно дрібним друком, читається вона нелегко, та й англійський переклад не дуже мене вдоволяє... Але бачу, що я добре зробила, що позичила рівночасно і листи до Сартра. Самі листи мабуть щиріші і більш безпосередні, ніж мемуари. Крім того, примітки і вступні матеріяли до них дещо вияснюють. Я зразу помітила, що мемуари — навіть перший їх том — повні недосказань, завуалювань, раціоналізацій з погляду пізнішого часу, але тільки тепер із приміток до листування довідалась, що і деякі особи в мемуарах виступають не під власним прізвищем, а під псевдонімом! Ну, це вже занадто. Добре, що бодай Стефа Авдикович названа власним прізвищем — інакше вся ця історія з нею втратила б для мене будь який сенс. Найцікавіше для мене в цих мемуарах — це не тільки своєрідне "подружжя" Сімони із Сартром, що дозволяло на всякі бічні любовні афери (із чоловіками і жінками!), але деякі факти з її життя: напр. те, що вона вийшла із середовища не тільки буржуазного, але і релігійного, що вони із Сартром відбували всякі мандрівки по горах і у Франції, і в Еспанії, і в Греції, що жили дуже скромно, ледве перебиваючись з місяця в місяць, що хоч і симпатизували лівим і СРСР — не були самі комуністами. Сімона і сама любила мандрувати по горах, проводячи цілі дні і ночі з рюкзаком в Альпах, ночуючи будь-де, часом навіть під голим небом... Це справді подивугідне. Хочу зробити кілька виписок:

Simone de Beauvoir: The Prime of Life. Tr. by Peter Green. London: A. Deutsch & Weidenfeld and Nicolson, 1963. 479 p.

..."though I have supressed certain facts, I have at no point set down deliberate falsehoods." (p.11)

"I have never met anyone, in the whole of my life, who was so well equipped for happiness as I was, or who labored so stubbornly to achieve it. No sooner had I caught a glimpse of it than I concentrated upon nothing else. If I had been promised renown and glory at the price of happiness, I should have refused. It was not merely this effervescent sensation in my heart, but also the belief that here lay the truth about my existence, indeed about the world." (p.28)

"In the Soviet Union the great blaze of the October Revolution has long since flickered out, and, as Sartre said, by and large what was emerging there was a "technological culture". We should not, we decided, feel at all at ease in a socialist world. In every society the artist or writer remains an outsider, and one which proclaimed with such dogmatic fervor its intention of "integrating" him struck us as being about the most unfavorable environment he could have." (p.32).

"We were anticapitalist, yet not Marxists; we glorified the powers of pure mind and perfect freedom, yet we rejected the spiritual approach; though our interpretation of man and the universe was strictly materialistic, we despised science and technology." (p.39)

..."this personal account is not offered in any sense as an "explanation". Indeed, one of my main reasons for undertaking it is my realization that self-knowledge is impossible, and the best one can hope for is self-revelation." (p.292).

Знайшла я одну серйозну помилку: це десь про 1938 або 1939 рік: на стор. 284 така нісенітниця:

"But Slovakia and the Ukraine placed themselves under the "protection" of the Reіch, and on March 16 Hitler entered Prague." І звідки вона це взяла? Про яку Україну може тут бути мова?! Це трохи підриває довіря і до решти її фактажу.

Читаю далі. Дійшла вже до війни 1939 року, що була переломовим пунктом її життя, як сама каже.

Вчора ввечорі телефон від Максима: дві радісні вістки: приїхав Андрухович і саме вчора був у гостях в Максима й Уляни, а крім того — і це найбільша радість! — Ліда Палій принесла вчора Максимові три примірники книжки Зоряни Лановик, які тількищо передали з України! Отже книжка — готова! Максим мені один примірник послав поштою і я, маю надію, що на днях його дістану. Дуже цікава подивитися, як вона виглядає, і прочитати, чи Зоряна внесла потрібні редакційні зміни і поправки. Але тішуся вже самим фактом появи книжки — таки вдалося це здійснити! І гроші на час були передані (і мої, і "Слова"!), і друкарня справилася з роботою! Фактично, Зоряна повинна була прислати мені один примірник літунською поштою! (Може, зрештою, післала? і він в дорозі?)

Коген прислав мені вчора брошурований томик, що є реклямним примірником його великої 6-ти томової бібліографії раннього американського права. Нарешті ця величезна його робота вийшла друком у видавництві Гайна. Коштує такий комплект понад $1,600 дол. — ото ціна! Я написала Когенові довшого листа і послала йому свою "Автобібліографію".

Також Кагановський знову телефонував до мене. Він тепер вже постійно редагуватиме літературну передачу для Голосу Америки і радився, до кого йому звернутися, з ким зробити інтерв'ю.

Неділя, 25 жовтня 1998. год.8:30 вранці (Сьогодні змінили час!)

Снився мені Остап. Не часто сняться мені сни, і рідко їх пам'ятаю. Минулої ночі обстановка така: нібито Остап випровадився і живе собі окремо. Зустрічаю його і пробую вияснити, що таке? Нема пояснень, але, виглядає, що так воно і залишиться. Живеш із кимсь? — питаю. Знайшовся якийсь колега, що помагає платити за помешкання. Розмова сумна, але спокійна, без істерики і сліз. Якийсь висить над усім смуток неминучости. Прокинулася: на годиннику: 4:44. Що це таке? Треба доктора Фройда? Туга за ним? Підсвідомий страх розлуки, що переслідував мене все життя? Прокинулась до дійсності, що — при всій моїй повній самотності — менше депресивна, ніж це почуття неспокою, жалю, ображеного смутку в моєму сні.

Очевидно, думаю про нього: Максим вже вислав мені книжку і завтра має прийти експресом. Вже говорила з Лідою Палій, дякувала їй. Виявляється, що цих пару книжок привіз цей священик, що возив до Тернополя і передані 1,000 дол. від "Слова".

Вчора пів дня присвятила Українській Бібліотеці, каталогізуючи на комп'ютері, на системі Мітінет, нові книжки. Потрохи вивчаю цю систему, але стою перед дилемою, що нам робити із кириличними українськими книжками? Для латинки система діє досить добре, форматує і друкує картки, але якщо транслітерувати українські книжки, то це потягає за собою і інші рішення: адже в бібліотеці є окремі каталоги для кирилиці і латинки, предметний каталог — українською мовою, шифри для кириличних друків виписані на книжках кирилицею ітд.

Ввечорі вчора ходила на концерт співачки Алексіс Кохан і бандуриста Андрія Китастого. Мені концерт дуже подобався: вони обоє співають (часом а капелла, часом при супроводі бандури) старі, десь винайдені і публіці зовсім невідомі народні пісні і щедрівки — співають лірично і піаніссімо, що створює дуже приємний інтимний настрій. Нажаль, концерт відбувався в ґалереї, а велику залю винаймили якимсь, здається пакістанцям або індійцям, і звідти вряди-годи доходили якісь звуки. Крім того, Соловій, який тепер виступає в ролі телерепортера, крутився весь час по залі із своєю апаратурою і псував слухачам настрій. Публіці (напр. Чайківським) концерт не подобався. Я сиділа біля Михайлюків і було приємно провести час на цікавій для мене розмові (про Грабовича і Шевченка, про аудіо-тасьми класичної музики, що їх п-ні Михайлюк позичає з публічної бібліотеки, ітд.) Були на концерті серед гостей Зенон Когут із жінкою і Вава Бачинська. Когут тепер викладає на Єйл і частину тижня має вільну — тому може трохи їздити по Америці. (У Філядельфії живе його мама).

Забула я раніше відмітити, що д-р Мармо, як і можна було передбачити, не взявся на першій зустрічі зі мною до операції. Зробив ще один рентґен, дав інструкції і рецепти, щоб брати ліки і антибіотики перед самою процедурою, яка має відбутися аж 25 листопада. Я спершу домовилась на 18-ого, але — вже по дорозі додому — усвідомила, що 21 листопада буде бенкет-бенефіс бібліотеки, де мені треба буде виступити перед публікою із проголошенням висліду літературного конкурсу. А Мармо перестеріг мене, що після цієї "процедури" може бути пару днів пухлина, ітд. Отже я повернулася до офісу і переставила візиту на 25 листопада — тиждень пізніше. В міжчасі, однак, д-р Міллер уже нарешті вставила мені постійну корону на передньому зубі зліва — отже принаймні одна дентистична справа вже закінчена.

А літературний конкурс у повному розгоні. В половині жовтня я дала інструкції Марті Васильців більше матеріялів не приймати і авторам, які ще щось надішлють відповісти, що їх речі надійшли спізнено і не будуть взяті до уваги. Термін був — 15 вересня. Я дозволила один місяць довше — але тепер уже не можна продовжувати, бо жюрі мусить мати час на свою працю. Є всіх творів 77 і я вже всі перший раз прочитала, вибравши з них 13, що заслуговують на повторне читання. Встановила вже зв'язок електронною поштою з Кіпою і Ларисою, і процедуру точкування, що на неї всі ми погодилися. Маю надію, що вдасться нам незабаром дійти до якихось узгіднень. Але надіслані матеріяли не викликають захоплення: навпаки. Шедевру жодного я не відкрила і навіть дивуюся: адже при такій страшній кризі можна було б думати, що навіть добрі письменники схочуть скористати з нагоди заробити сотню-дві долярів і пришлють на конкурс якесь оповідання. Матеріяли — назагал — дають досить сумний образ і побуту України, і примітивного розуміння ролі книжки і бібліотеки, не кажучи вже про "імідж" самих бібліотекарів... Цікаво, чи наслідки були б інші, якби так конкурс був на оповідання.... російською мовою? Наша перша і найболючіша проблема, здається мені, це факт, що ми насправді не маємо української інтелігенції. Україномовна інтелігенція пов'язана із селом або з газетною чи книжковою продукцією призначеною для цього ж ледве грамотного села. А освічені люди — говорять, пишуть і читають російською мовою! Собірались малороси в тесном, дружеском кружке — разрешали все вопроси на россійском язике!

П'ятниця, 30 жовтня 1998. 4:30 пополудні.

Книжка прийшла з Торонто кур'єром ще в понеділок. Перше враження: дуже добре! Мистецький проєкт обкладинки мені не дуже подобався — зокрема розсипаний шрифт заголовка "Остап Тарнавський", що нібито зменшується у перспективі і що поданий як відбитка також "догори ногами" — малюнок-натяк на самотнє дерево з претенсіями на модерний майже абстракт — може бути, виглядає незле: біле на чорному тлі посередині голубої обкладинки. Книжка в твердій палітурці, на задній обгортці — білий напис на чорному тлі посеред голубої обкладинки — цитата з Туги за мітом "Людина хоче вірити..." Це добре, мені подобається. Знаменито зроблений форзац: коляж автографів із трьох віршів — на темно зеленому тлі — біле письмо. Перед титульною сторінкою — вірш Маланюка "Ти світ оспівуєш.." Це мене трохи здивувало і думаю, що воно зайве. Але видно авторці сподобався цей вірш, що його Остап взяв епіграфом до своєї останньої книжки Зібраних віршів. Портрет-рисунок роботи Гуцалюка. Добре. Титульна сторінка чомусь подана двома мовами: українською і англійською. Я цього не робила б, але може бути. Добре, що скоротили заголовок, що не повторили довгого заголовка дисертації. На звороті титульної сторінки — подяка мені і "Слову" в особі Ліди Палій і дві анотації — українською та англійською мовами. Наші автори в Україні думають, що вони знають англійську мову і пописуються нею. Особливих помилок в тексті анотації нема, але стиль анотації виразно вказує на те, що це дослівний переклад з української: в Америці так бібліографічних анотацій не пишуть. Всетаки, ця сторінка робить добре враження: видно нормальне видавництво, з номерами ББК та ISBN. Книжка має вступне слово Р. Гром'яка, де відмічено мій вклад у книжку (не фінансовий!) — є там одна помилка про те, що родина Сеньківських до 1944 року мешкала в Тернополі. (Навіщо ця інформація — не знаю). Книжка має шість фотографій, три репродукції оформлень Гніздовського і Гуцалюка і автограф вірша "Віщування". При кінці є 6 сторінок бібліографії. Папір — на диво — дуже доброго квалітету, друк чіткий, рівний і фахово макетований — отже книжка робить справді добре враження. Всіх сторінок — 177. Тираж ніде не зазначений. Фотографії занадто ретушовані, але добре дібрані. І дуже добре вийшли репродукції обкладинок Самотнього дерева і Камінних ступенів.

Я прочитала всю книжку з олівцем: знайшла тільки 13 друкарських чортиків, що з них найприкріші два: на стор. 136 замість Мегикові, написано Мешкові, і підпис під нашою з Остапом фотографією з 1948 року називає мене Марією... Чимало критичних зауваг Зоряна взяла до уваги і справила, але одне моє — і досить важливе! — зауваження чи то зігнорувала, чи забула: це стосується визнання в англомовному світі, де вона згадує Ukrainians of North America i Men of Achievement, як приклади цього визнання. Вона робить це навіть двічі: на стор. 41 і 171 — і мене це трохи позлостило. Я їй вияснювала і перестерігала, що це може викликати в обзнайомленого читача хіба іронічну усмішку — не розумію, чому вона не взяла цього до уваги і не викреслила цих параграфів... Це, очевидно, тільки один із доказів, що молода Зоряна за мало орієнтується в реаліях західного світу.

Книжку, очевидно, можна критикувати і за багато іншого. Є в ній надто багато повторень (окремі статті зліплені разом?). Занадто точно (а той verbatim!) цитує вона життєпис ОТ на основі мого "Літопису життя і творчості Остапа Тарнавського", взагалі багато цитат — з рецензій, листів, статей... Сама інтерпретація також подекуди викликає сумніви... Але, якщо зважити, що це вперше потрактована зовсім в Україні невідома тема, що письменника діяспори представлено у відносній повноті його біографії та літературної творчості (мінус журналістика, громадська діяльність і літературні переклади) — то це велике досягнення молодої авторки. Їй, очевидно, треба ще багато вчитися: маю надію, що читає вона регулярно Сучасність, де вряди-годи можна знайти висвітлення багато чого із життя і літературної атмосфери нашого закордоння (сьогодні, напр, прийшло число, де є спогади Шевельова та його листи до Лятуринської), що прочитає спогади Самчука і інших, що знайде доступ до літературних видань таких як Арка, Укр. Літ. Газета, Слово... Всетаки, я рада, що дослідженням ОТ зайнялася молода людина, яка може хоч і не має ще повного знання тла літературної діяспори, на тлі якої змальовує постать ОТ, і може не має ще досить ерудиції, вникливости та глибини літературного критика, то все ж вона має щире зацікавлення постаттю і творчістю ОТ, сумлінно прочитала всі його вірші, оповідання і деякі статті та всі рецензії на його книжки, зробила свої висновки, поставила певні гіпотези і створила досить цікаву книжку, що напевно знайде свого вдячного читача в Україні. Якби це був Сорока, що займається професійно-заробітково книжками-панегіриками емігрантських авторів, що їх пише на замовлення з діяспори, я не мала б того вдоволення. Над дисертацією Зоряна працювала три роки. Дисертацію представила комісії і мусіла захищати її перед опонентами і критиками збоку (таким з боку критиком була і я), виступала на кількох конференціях з доповідями про ОТ, а тепер виступила з книжкою — першою своєю науковою публікацією. Вона тепер в Україні — спеціяліст від ОТ і, я маю надію, що ще не один раз в майбутньому буде повертатися до теми своєї дисертації.

Я написала їй сьогодні довшого листа, подала адреси Рябчука і Чорпіти, якими можна передати для мене кілька примірників, просила про деякі дані про неї. Треба буде написати новинку до преси про появу цієї книжки — а цього не зробить ніхто, хіба я сама.

Понеділок, 9 листопада 1998. Метро. 11:00 год.

Щоденник занедбаний. Більше ніж тиждень не робила записок. Але дві важливі справи, які перешкодили щоденникові, добігають до успішного завершення. Передусім — ремонт. Лазничка на поверсі вже направлена: нові труби, нова підлога і несподівано також — новий туалет (Функціонував він зовсім задовільно, але не можна було його вмонтувати на нову підлогу і новий flange — отже був додатковий видаток. Андрій Лащик десь знайшов білі октагональні плитки з темно синіми квадратиками між ними; Віктор робив інсталяцію. Підлога, де тепер замість темно-синього кольору домінує білий, дуже мені подобається, може навіть краще ніж стара.

З роботи Андрія Лащика я дуже задоволена: він взагалі дуже змужнів і виріс в моїх очах. За помічника в нього — Дарко Менцінський, брат його жінки Тамари, також у минулому проблематичний підліток. Aндрій взяв його під свою опіку, є для нього добрим моделем і вчить його жити дисципліною праці і приязними доречними порадами (звернув йому увагу, напр. щоб звертався до мене не на ти, а на ви...)
Андрій також говорив з аґентом мого обезпечення і маю надію, що його інтервенція допоможе мені виторгувати ще якісь гроші. Бо кошт самої тільки Андрієвої роботи вийшов на понад дві тисячі. Віктор свою роботу у вітальні, в туалеті знизу і в моїй "оранжерії" також уже закінчив. Сьогодні вишкрябував фарбу із вікон. Але я, розмахнувшись на великий ремонт, вирішила, щоб вставити кафлеву підлогу також у фуає — в коридорчику при вході — і помалювати там двері і стіни, щоб було чисто. Віктор обіцяє, що до четверга все буде закінчене.

Мала приїхати в п'ятницю Леся, але я її перемовила, щоб приїхала аж 16 лист. Тоді зможе бути в мене, у чистій відновленій хаті. А також зможе бути на трьох імпрезах: 17 — виступ Андруховича в УКУ, 20 — концерт Скорика, 21 бенкет-бенефіс бібліотеки. Літ. Конкурс вже має рішення, хоч комунікат ще не підписаний.

9 листопада 1998. Год.8:30 увечорі.

Їдучи на PENN сьогодні, полагодила кілька справ. Вступила на пошту надати комунікат-висліди Літературного Конкурсу до Кіпи і Онишкевич. Маю надію, що вони підпишуть і негайно повернуть, щоб я мала підписи всіх на запляноване засідання Ради Бібліотеки, де Марта Васильців — керівник бібліотеки, що її ми призначили адміністратором конкурсу — розкриє нам прізвища письменників, що прислали свої твори на конкурс. Це має бути вже 13 листопада, сподіюсь, що встигнемо. Формальне погодження по електронній пошті в нас уже є, але поки я не маю підписаного всіми документу, розкривати прізвищ не хотіла б. Можуть нас чекати різні несподіванки, як це часто буває. Хтось із жюрі міг би роздуматися. Це не станеться з нашим теперішнім жюрі — це люди поважні і відповідальні, але принцип є принцип. Погодилися на тому, що дамо дві другі нагороди по 150 дол., дві треті нагороди по 100, і п'ять заохочувальних премій по $20 (але із побажаннями до організаторів, щоб додали ще 100 дол. до конкурсу і тоді ці премії будуть не по 20 (смішно мала сума), а по 40. Один із моїх особистих кандидатів перепав у висліді колективного точкування, не дістав потрібної кількости точок від двох інших членів жюрі, але нема ради, компроміси тут необхідні: найщедріша в своїх оцінках була Лариса, але і вона мусіла погодитися, що деякі її кандидати відпали. Щодо головних кандидатів — тих двох, що на першому місці і що мають дістати по 150 дол. була подивугідна однозгідність, всі ми троє погодилися на тому, що це найкращі із надісланих творів. Побачимо, хто є їх автори... Після розкриття прізвищ, мені доведеться сісти і написати огляд конкурсу, бо думаю, що в час бенкету треба буде прочитати не тільки сам сухий комунікат, але і дати деяку характеристику творів і їх авторів. Тоді це перероблю на статтю і пошлю може до "Літературної України". До "Свободи" не дуже спішуся тепер писати: нова редакторка Раїса Галешко, друкуючи мій допис про 40-ліття бібліотеки, не тільки значно і не дуже вдало його скоротила, але і наробила прикрих друкарських чортиків, а потім відмовилася надрукувати поправку. Це мені не подобалося: стаття підписана моїм іменем і я не хочу відповідати за помилки не свої, а редакторські.

Після пошти, вступила я до клініки і взяла вакцину проти ґрипи, а тоді пішла до Ван Пелт, віддала дві книжки і позичила три нові (товсті томи, несла їх у наплечнику назад додому). Посиділа в бібліотеці зо дві години, переглядаючи деякі книжки, що стосуються Бовуар і Сартра, потім трохи попрацювала з журналом "Modern Language Review", але нічого в ньому не знайшла.

До дому принесла такі книжки:

All Said and Done / Simone de Beauvoir. Tr. Patrick O'Brien. NY: Putnam, 1974.
Simone de Beauvoir: The making of an intellectual woman / Toril Moi. London: Blackwell, 1994.
Witness to My Life: the letters of Jean-Paul Sartre to Simone de Beauvoir, 1926-1939. / Ed. by Simone de Beauvoir. Tr. by Lee Fahnestock & Norman MacAfee. NY:Scribner, 1992.

Правда, я маю вдома ще цілу серію непрочитаних томів. Другий том мемуарів ("Prime of Life") подобався мені більше, як перший. Може тому, що там включені уривки із щоденника часів війни, а це надає розповіді більшої безпосередности і драматичности. Тепер по ночах читаю листи Сімони до Сартра. Не можу сказати, щоб ці листи викликали в мене захоплення. Листи писані майже кожного дня, і в них повно любовних визнань, а фактично, не визнань, а декларацій — аж до пересади, безконечні повторення того самого. Єдине в них оригінальне — це факт що Сімона Сартрові описує в подробицях свої лесбіянські пестощі з молодими своїми студентками, любовні почування до інших мужчин ітп. Скандалічна субстанція цієї еротики, мабуть, і притягала читачів. Але мені це видається банальною поверховністю і фальшем. Є якась завуальована брехня у стосунках Сімони з Сартром і всі ті любовні декларації звучать непереконливо (та й нудно!) Коли порівнюю листування Нікольсонів — подружжя, що також перетривало всякі бічні афери і чоловіка і жінки — то мушу віддати їм першенство. Нікольсонів листи — надзвичайно цікаві і багаті в конкретні реалія, і їхні любовні визнання звучать переконливо, і зворушливо. Сьогодні в бібліотеці пробувала знайти французький оригінал листів до Сартра, бо застановляє мене також переклад: СБ листи свої адресує до "My dear little being", а підписує "Your charming Beaver" і я хотіла перевірити як це справді в оригіналі. На диво французького оригіналу книжки листів не знайшла, але знайшла в якійсь французькій книжці один цитований лист і там було: "Mon tres cher petit" i "Votre charmant Castor". Оце "ваш" замість "твій" також застановляє.

Була я вчора на вечорі "Українського історика". Приїхав Любомир Винар і він був головним промовцем. Виступав також Альберт Кіпа, а проводив усім зовсім мені незнайомий пан Кий. Імпреза мала ювілейний характер — журнал відзначає своє 35-ліття. Це поважний успіх. На диво, ця поважна імпреза зібрала понад 60 осіб публіки, що було приємно відмітити. Я не є надто великим поклонником Л. Винара — пригадую як багато років тому, на конференції в Урбані, він спровокував мене до полемічного виступу в обороні Гарварду і Пріцака. Але вчора говорив він дуже добре, до речі, відмежовуючи науку від всякої політики та ідеології. Кіпа говорив про Грушевського, зокрема про том листування, що його видало Українське Історичне Товариство.

Між іншим, мені цей том вже кілька місяців тому прислали поштою. Я відкрила його на сторінці, де Грушевський пише до Івана Франка листа із протестом проти гамору "псярні", який не дає йому по ночах спати... Мені цей особистий лист до сусіда-Франка так сподобався, що я зразу виписала чека за книжку.

Добре, що нарешті і ми доходимо до того, щоб збирати і видавати епістолярій визначних наших людей. Це значно важніше, ніж белетристика, зокрема низькопробна, хоч і популярна серед читачів, белетристика таких авторів як Дончук або Черінь або Чапленко.

Понеділок, 16 листопада 1998. год. 12:45 після полудня.

Моя Бабуня завжди казала, що я народилася 16-ого, але у всіх документах стоїть дата 15 листопада. Вчорашні мої уродини випали інакше, ніж звичайно. Іван Коропецький подзвонив до мене ще 8-ого, вітаючи мене із днем народження. Це не сьогодні, кажу, та й звідки знаєш? Виявляється, наш новий парох церкви Михаїла взявся за американський стиль public relations — виписав у церковному б'юлетені прізвища тих парафіян, що мають цього тижня уродини. Я давно в церкві не була і була б цього навіть не знала. Але ця "парафіяльна" інформація спровокувала Коропецьких: вони мене запросили на вечерю напередодні мого дня народження, тобто в суботу, 14 листопада. Я з приємністю прийняла запрошення. Але виникла несподіванка: Марко був у Вашингґтоні на якійсь своїй унійній конференції і потелефонував, що може приїхати на один день. Я, очевидно, зраділа і хоч приїзд його був досить скомплікований, бо він мусів вертатися поїздом до Вашинґтону і звідтам відлітати, а не з Філядельфії, як було б вигідніше, то мені приємно було його зустріти, хоч і на дуже короткий час. Вийшло так, що Коропецькі мали на вечері не одну гостю, але нас двоє. Я мала шофера, могла повністю відпружитися, випила собі трохи вина, була підхмелена і в знаменитому настрою. Вечеряли ми недалеко в Дженкінтавні, в доброму ресторані на станцїї потягів, Стазі Міляно. І як додаткова несподіванка! зустріли там Боба Чайківського з Мартою. Було приємно, що Марко мав нагоду з ними побачитися, а вони ще й зробили елегантний жест і прислали до нашого столу — з нагоди моїх уродин — пляшку шампанського!

На другий день ми ще з Марком трохи побалакали, він зробив мені деякі дрібні господарські послуги, і після обіду вполудне, десь перед 5-ою ми поїхали на вокзал. Пізно ввечорі Марко потелефонував з Вашинґтону: поїзд прийшов пізно, заки він дістався із вокзалу на аеродром — літак до Лос Анджелесу вже відлетів! Мусів знайти собі нічліг у готелю і мав відлетіти сьогодні вранці. Прикро мені, що задля короткої зустрічі зі мною він наразився на такі комплікації, труднощі і додаткові видатки. Я хотіла повернути йому кошти подорожі — не хотів прийняти. Ця блискавична візита — немов у старому радянському фільмі "Балада про солдата" — де вояк їде із фронту на коротку відпустку і з великими труднощами добивається додому на те тільки, щоб привітатися і одразу ж повертатися назад.

Сьогодні до мене має приїхати Леся і я за годину маю виїхати по неї на станцію. Буде у гостях цілий тиждень. Я обіцяла повезти її на три імпрези: виступ Андруховича у вівторок, концерт Скорика у п'ятницю, бенкет бібліотеки в суботу. Має вона вже запрошення на полуденок до Яримовичів в середу, потім, мабуть день-два буде в пані Романець, так що — маю надію — не буде нудитися. Яримовичі просили і мене, але я, мабуть, не піду, бо треба мені підготовитись до виступу на бенкеті в суботу. Конкурс ми вже довели до успішного завершення: першої нагороди не дали нікому, дали дві другі по 150 дол., дві треті по 100 дол. і п'ять заохочувальних премій по 40 дол. В п'ятницю 13 листопада відбулися сходини Ради Бібліотеки і жюрі, і Марта Васильців, в нашій присутності, відкривала конверти і розшифровувала справжні прізвища учасників конкурсу. Нагороди отримали: по 150 — Любов Романчук з Дніпропетровська і Петро Кралюк з Луцька, по 100 дол. Марина Павленко з Умані і Дмитро Чередниченко з Києва. По 40 дол. отримали: Марина Словіанова (Київ), Надія Дичка (Івано-Франківськ), Еліна Свенцицька (Донецьк), Микола Петренко (Львів) і Ганна Черінь.

Всі твори написані спеціяльно для конкурсу, отже можемо мати сатисфакцію, що причинилися до стимулювання літературного процесу. А при тому і допоможемо хоч трохи письменникам у цей важкий час.

Правда, з нагородами ще справи не зовсім ясні: Софійка обіцювала, що піде в делегації до Самопомочі і до Певності, весь рік говорила про те, що треба домагатися, щоб і банки і інші установи давали бібліотеці щорічні субсидії, так як дає Рідна Школа. Але це легко тільки на словах. На ділі виявляється, що Софійка не має більшого хисту до fundraising, ніж я. От сьогодні телефонувала мені, щоб я пішла сама до Самопомочі випрошувати, щоб вони уфундували нагороди, бо вона, мовляв, не може звільнитися з праці. (Вони, нібито, обіцяли уфундувати першу нагороду — хотіли дурничкою відкупитися! Я може таки буду мусіти в цій справі піти до них, але якщо не уфундують всіх нагород, то хто зна, чи варто взагалі робити їм рекляму за такі малі гроші!)

Між іншим, серед невідзначених письменників — учасників нашого конкурсу — є і деякі відомі прізвища: Володимир Діброва, Іван Іов, Петро Швець, та інші. Та й було всіх творів — 77, що вказує на поважне зацікавлення. Учасників було трохи менше, бо дехто, як виявилось, прислав не один твір, а два, а то й три. Ще я всіх учасників не підрахувала.

Моя хата вже чиста, відновлена і гарно виглядає. Я ще в суботу вішала картини, переорганізовуючи і міняючи деякі установки. Сподіюся, що мої зміни — на краще, не на гірше. Ще тільки треба мені маленьку фіраночку на мале віконце у входових дверях, бо стара не тільки не підходить тепер до білих дверей своїм кремовим кольором, але і подерлася у пранні. Маю намір попросити Лесю, щоб мені з тим допомогла, бо фіраночку як куплю треба буде обрізати до потрібного розміру і вшити, а цього я сама не потраплю, а для Лесі — це дрібничка.

Середа, 25 листопада 1998. Метро.

Їду на домовлену хірургічну процедуру до д-ра Мармо. Маю трохи простуду (а може це тільки реакція на flu shot минулого тижня?) — не легко буде висидіти дві години в дентистичному кріслі з відкритим ротом.

Тиждень випав дуже активний і виповнений цікавою програмою. Леса приїхала в понеділок, і в понеділок від'їхала. Була в мене понеділок/вівторок, на вечір Андруховича зі мною не ходила, бо пішла в гостину до Вакуловських. В середу була на полуденку в Яримовичів, звідти поїхала до п. Pоманцевої, де пробула до четверга. Тоді повернулася до мене і ми були разом на прекрасному концерті Скорика в п'ятницю, на бенкеті-бенефісі бібліотеки в суботу, в церкві, на парафіяльному празнику, і на візиті в Шиприкевичів у неділю — а крім того, я двічі возила її на цвинтар.

Її побут пару днів у Pоманцевої дав мені змогу підготовити свій виступ у суботу. Наш бенкет зібрав менше як 100 осіб. Кіпа провадив трохи за довго і нудно, а наші три вокалістки з Нью Йорку дуже мене розчарували. Але мій виступ про конкурс мав добрі відгуки і зібрали трохи грошей. А головне — звернули увагу громади на нашу бібліотеку. Дуже добре враження робить і наша виставка при головному вході до Центру. Соловій зробив зі мною і Софійкою інтерв'ю і фільмував імпрезу для телепрограми Контакт.

З погляду мистецької насолоди — найкращий був концерт з нагоди 60-ліття Скорика. В ньому брали участь: сам композитор і Винницький при фортепіяно в першій частині, де грали відносно короткі, легкі і популярні твори, та квартет Леонтовича в другій частині, де виконували два більші твори. І сама музика, і її викконання були на висоті — такого вдалого концерту я ще в нашому Центрі не чула.

Літ. Конкурс, що його висліди вперше проголосила я у своїй доповіді, вдалося нам покрити коштами Самопомочі і — в останній хвилині, вже після моєї доповіді і нашого бенкету — вдалося виторгувати від них ще 50 дол. — щоб премії були не по 40, а по 50 кожному авторові. Очевидно, Самопоміч не дала вже нічого на саму бібліотеку. Взагалі наша громада бібліотеку легковажить — банк Певність дає 500 дол. датку, тоді коли я — пенсіонер — даю сама 100 дол. (і таких нас є більше). Громада з великим трудом складає 4–5 тисяч з нагоди ювілею, тоді як утримання бібліотеки виносить 12 тисяч річно! Я про це своє невдоволення виразно сказала і представникам Самопомочі (Чижовичеві, Мазепі) і іншим людям, ще й розповіла їм, як в Торонто, на вечорі Академії Укр. Танцю чула про те, що єпископ дав для цієї школи 15,000 дол. А наш єпископ прислав нам тільки — благословення! І жоден священик не прийшов на бенкет (Вони ходять тільки на дармові квитки!)

П'ятниця, 27 листопада 1998. Год. 10:00 вранці.

Вчора на День Подяки мала я два запрошення — до Гевриків і до Чайківських. Але не пішла нікуди. Після дентистичної хірургії в середу, приїхавши зразу додому, я трохи поклалася в ліжко. Рана трошки кривавила і боліла, а лице почало напухати. Вчора вже майже не боліло, але спухлина була ще більша, а сьогодні я вже маю і синяки на обличчі. Беру антибіотики і таблетки на біль, а також приписане полоскання.

В середу прийшов лист від Корогодського із пляном видання Остапових статей і кошторисом. Нарахував він коштів на 5,000 дол. Наклад — 1000 примірників. Упорядкування: Михайлина Коцюбинська, передмова — Олег Буряківський, художнє оформлення — Якутович, обсяг 30 аркушів, около 500–520 сторінок друку. Це плян реальний, ціна мені відповідає, отже я згідна. Жаль тільки, що лист Корогодського не прийшов тиждень-два раніше — була нагода передати гроші Олексою Біланюком. Тепер буде трудніше і ще не знаю, чи висилати через Western Union, чи через "Міст". Написала Корогодському, може він має якісь суґестії, як передати гроші. (Наразі треба передати половину — тобто 2,500). Про Олега Буряківського не знаю нічого, але факт, що нова якась людина прочитає Остапові статті і напише про нього, вже сам по собі позитивне явище. Не хочу надто вмішуватися в їхні пляни. Вибір статей зробила Коцюбинська, не знаю чи й вона робитиме мовну редакцію? У всякому разі, я не обстоюватиму, як Лариса О., щоб друкували правописом діяспори, навпаки, маю надію, що зроблять солідну мовну і стилістичну редакцію текстів за нормативним сьогоднішнім правописом України. (Коли зі мною тут сперечаються за мову, я кажу: ця горстка людей в діяспорі, які ще читають українською мовою і хочуть старого правопису — вже відмирає, до них достосовуватися — не варто!) Корогодський не пише про пропонований заголовок книжки, але на одному папірчику "Поліграфкниги" я вичитала: "До рідних піль". Можливо вони встановили таку тентативну назву. Але я Корогодському написала: це мені не подобається: занадто воно сентиментальне і пахне селом! Для збірки статей про філософію та літературу (та ще й західну!) абсолютно не надається. Пропоную "Людина хоче вірити", "Турбота про майбутнє культури" ( — це назви статей) або просто "Вибрані статті" або щось інше. Також Корогодський пише, щоб я прислала 30–40 фотографій з родинного альбому... Я залучила до листа фото ОТ і написала К., що — на мою думку — зовсім вистачить, коли буде тільки одне (або два, евентуально) фото автора. Це не біографія, не особисті листи, не спогади — тут родинні фото ні до чого. Не знаю, чи схоче він використати мій "Літопис життя і творчості ОТ" — це було б до речі. Я воліла б, щоб вступне слово не переповідало біографії, а щоб аналізувало самі статті, тобто зміст книжки. Ну, побачимо. Але виглядає, нарешті, що справа на добрій дорозі.

В "Листах до Сартра" знайшла я цікаву інформацію: адресу в Нью Йорку, де жила Стефа Авдикович з родиною. (Mme Gerassi, 215 E 57th St.), а також факт, що у Стефи і Фернанда Ґерассі був син 1935 р. народження (John (Tito) Gerassi). Бовуар приїздила до Америки і була в них в роках 1947–1950 (Вона мала, крім всіх своїх інших любовних пригод і пов'язань, кількарічну аферу з американським письменником Нельсоном Альґреном (Nelson Algren (born Abraham, 1909–81), автором роману "The Man with the Golden Arm". Вона жила з ним якийсь час у Ґарі, Індіяна, і в його хаті над озером Мішіґен. Її описи Америки досить цікаві, зокрема її захоплення Нью Йорком. Але вона дуже негативно ставилася до американського естаблішменту, американського расизму і урядової політики і писала Сартрові, що повернеться додому мабуть справжнім комуністом.

Бачу з бібліографії, що якийсь Джан Ґерассі є автором книжки про Сартра. (John Gerassi: Jean-Paul Sartre: Hated Conscience of His Century. Chicago: University of Chicago Press, 1989). Цікаво, чи це син Стефи Авдикович. Він, мабуть, ще живе, а може живе і його мати? Якби у нас були справжні "investigative journalists" — то про таку постать, і про її близьке знайомство із Сартром і Бовуар варто було б написати і в українській пресі. Добра була б річ для "Всесвіту". Але таке дослідження вимагало б багато часу і труду.

Тепер — після Сімониних листів до Сартра і переглянувши побіжно Сартрові листи до неї і біографію авторства Toril Moi, я повернулася до мемуарів Сімони і читаю "Force of Cicumstance". Деякі виписки:

"I should never think of saying that Rabelais, Montaigne, Saint-Simon or Rousseau produced works of art, and it is of little concern to me if such a label is denied to my memoirs. No; not a work of art, but my life with its enthusiasms and disappointments, its convulsions, my life attempting to express itself and not to serve as a pretext for elegance". (p. vi)

"...its truth is not expressed in any one of its pages but only in their totality." (p. vii)

"...Existentialism was a definition of man through action; if it condemned him to anxiety it did so only insofar as it obliged him to accept reponsibilities. The hope it denied him was the idle reliance on anything other than himself; it was an appeal to man's will." p. 9.

"There are words as murderous as gas chambers." (p. 22)

Sartre: "My philosophy is a philosophy of existence; I don't even know what Existentialism is." I shared his irritation. I had written my novel before I had even encountered the term Existentialist; my inspiration came from my own experience, not from a system. But our protests were vain. In the end, we took the epithet that everyone used for us and used it for our own purposes." p. 38.

"However, if circumstances happened to be so favorable to Sartre, it was no accident; there existed, at least at first glance, a remarkable agreement between what he was offering the public and what the public wanted. His petit-bourgeois readers had lost their faith too, in perpetual peace, in eternal progress, in unchanging essences; they had discovered History in its most terrible form. They needed an ideology which would include such revelations without forcing them to jettison their old excuses. Existentialism, struggling to reconcile history and morality, authorized them to accept their transitory condition without renouncing a certain absolute, to face horror and absurdity while still retaining their human dignity, to preserve their individuality. It seemed to offer the solution they had dreamed of. In fact, it did not; and it was for this reason that Sartre's success was always as ambiguous as it was voluminous, bloated by its very ambiguity... In Sartre, the bourgeois recognized themselves without consenting to the self-transcendence he exemplified; he was speaking their language, and using it to tell them things they did not want to hear. They came to him, and came back to him, because he was asking the questions that they were asking themselves; they ran away because his answers shocked them." pp. 39–40.

Середа, 2 грудня 1998. Метро. 9:30.

Їду до доктора Мармо знімати шви. Лице ще трішки напухле, місце рани ще сензитивне, але синяки з лиця вже зійшли — можу показатися "на люди" і не виглядаю вже як battered woman.

Моя примусова ізоляція минулого тижня примусила мене шукати забуття у роботі. А що нових матеріялів до ULE70 в мене не було, я взялася за ULE90. Ця моя бібліографічна робота — як наркотик, а я, як наркоман. Інші люди дивляться на телевізійні програми, а я сідаю до комп'ютера і працюю над ULE. Почався перед-святочний сезон, а це особливо прикра пора для самотніх. Відчуваю це і на собі. Правда, на День Подяки мала я два запрошення (до Гевриків і до Чайківських) — не могла з них скористати. Але і тиждень після майже ніхто не телефонує і бувають дні, коли я і слова людського не чую. Очевидно, я могла б взяти когось на помешкання, але я не готова жертвувати своєю свободою!

Понеділок, 7 грудня 1998. Метро.

Біланюк повернувся вже з Києва і привіз мені від Стратілата обкладинку до книжки "Тихі розмови з вічністю". Коли повідомляв мене про це телефоном, сказав: "Маю для тебе чудову обкладинку!" Але мій ентузіязм більш поміркований. Стратілат не використав моєї ідеї — небосхилу із зорями і місяцем, а зробив напис на тлі подібному до того, що його робив для "Самотнього місця під сонцем". У висліді — обкладинка робить трохи понуре враження. Для трагічного оптимізму моїх поезій вона, на мою думку, занадто сувора. А вже зовсім не до речі рисуночок з цвітом калини, що нібито мав би прикрасити титульну сторінку. Але це дрібниця — напис використати можемо без цього рисунку. Ще пораджуся в цій справі з Максимом. Може ефект вдасться пом'якшити якоюсь комбінацією кольорів — наприклад темно-синім тлом? У всякому разі я підтримала мистця 200 долярами, отже бодай зробила добре діло.

Перекладів від Найдана і Вірляни ще не отримала, хоч визначила їм дату до 15 грудня. Також чекаю на відповідь від Доценка: до його статті конечно треба внести деякі поправки — маю надію, що він на час відгукнеться.

Поборюючи свою ізоляцію від людей, я пішла в суботу до Центру, до бібліотеки, переглянула газети, поговорила з Мартою Васильців і з Людою, а в неділю пішла до церкви зустріти Біланюка, а потім ще й на сходини Чортополохів. Нажаль, в тому часі від 2–3 ішла телепрограма Контакт і, каже Люда, був там сегмент з передачі 7. тому Грушевського видавництву, де виступав і Максим, перебираючи машинопис від імені видавництва. Дуже мені жаль, що я цього не бачила!

Вівторок, 8 грудня 1998, год.5:00 пополудні.

Неприємність з Іваном Коропецьким. Щоб трохи розрядити свою самотність і відлюдкуватість, я заплянувала на другий тиждень в себе гостину. Запросила Коропецьких і Гевриків. На понеділок 14 грудня, на вечерю. Спочатку все було ніби гаразд. Я говорила з Наталкою, з нею разом ми вибирали день і погодились на понеділок. Вчора Наталка потелефонувала, що це мовляв не вдасться зробити, бо Іван ходить в понеділок на бриджа, отже його неприсутність зіпсує гру трьом іншим особам. Ну, кажу, добре. Порозуміюся з Гевриками і перенесемо на вівторок. Софійка погодилася. Я сьогодні потелефонувала до Коропецьких, застала тільки Івана. Він сказав, що рішуче нікуди не піде тепер перед святами, а головне: звучав якось дивно і мені було незрозуміло що це таке. Він такий примхливий і вразливий, що справді трудно його розгадати. Останнім часом, здавалося мені, що він став більше товариським, ніж минулими роками. Двічі навіть дуже мене зворушив: один раз, коли вони обоє вступили до мене в час ремонту. Іван побачив на стіні напис з телефонами "In case of emergency" і сказав: можеш додати і мій телефон, на всякий випадок. Потім вдруге, коли запросив мене на мої уродини на вечерю до ресторану. Завдяки йому і Наталці, а теж, очевидно і з тої радісної нагоди, що приїхав Марко, я мала справді приємний, відпружений вечір, така тепер рідкість у моєму житті... І от раптом: надувся, і не знаю чому? Може злий на мене, що я розмовляла з Біланюком після богослужби про його поїздку до Києва (і злий певно на себе, що Біланюк поїхав, а він не скористав із запрошення Академії і привілею приналежності до еліти?) Бог його знає.

Але була сьогодні і велика несподіванка: листоноша залишив на порозі якийсь пакет. Без окулярів не можу розшифрувати, але бачу — з Румунії. Перша думка: Лановик знайшла когось, хто їхав до Румунії і пересилає пару примірників книжки про Остапа. (Вчора, нарешті, прийшов поштою один примірник від неї — отже маю вже два!) Взяла ножиці, окуляри... Розгортаю: три томи антології українських поетів діяспори румунською мовою, у перекладі Степана Ткачука, і в тому низка моїх власних віршів! Велика радість! Румунської мови не знаю, отже трудно сказати щось про якість перекладів. Але бачу, що включені тут шість віршів із "Травелогу", "Читаючи Лесине листування", "В лікарні", "Залицяння", "Синтеза". Товариство непогане: поети категоризовані за країнами: із США є 33 в абетковому порядку від Барки до Зореслава (попав в це число чомусь і Віталій Коротич!), з Тарнавських є і Юрій, і Остап. Знайшла і супровідний лист: Ткачук був колись у нас гостем і згадує про це. Але адресу здобув від ЗУАДКу. Книжки, що їх ми йому подарували, румунська митниця тоді від нього відібрала, так що для перекладів здобував тексти з України... Три-томова антологія вийшла тиражем 30,000 і до кількох днів розійшлася. Друк — на державний кошт. (Але гонорарів, каже, не платять). Ткачук є теж головою Союзу Українців Румунії. Ця його посилка — дуже мені на часі. Матиму нагоду включити ці румунські переклади у "Тихі розмови з вічністю". Очевидно, наперед напишу йому про це, попрошу дозволу передрукувати. Та й треба буде послати йому пару книжок — зокрема "Шекспірові сонети" і "Автобібліографію".

Цікаве явище: в Україні з трудом українська книжка виходить накладом 1,000 примірників, а румуни готові розкупити 30,000 наклад тритомової антології чужих поетів у перекладах. Аж не віриться!

Не бачу в цьому виданні бібліографічного апарату. Бракує біографічних даних про авторів. Але є відносно коротка вступна стаття перекладача. Видання це називається: "Poeti ucraineni contemporani din diaspora". Antologie. In romaneste de Stefan Tcaciuc. Bucurest: Editura Mustang, 1998. Окремі томи мають кожний понад 400 сторінок.

П'ятниця, 11 грудня 1998. Метро.

Коропецький таки ображений! Наталка це підтвердила! Це мені дуже прикро, тим більше, що жодної вини за мною немає. Але він до пересади вразливий і має хворобливий потяг завжди бути в центрі уваги. Як в його присутності розмовляти з кимсь іншим — образа. Він зрештою ображений на цілу низку людей: Бандеру, Ренату Голод, Марту Трофименко, Марту Хом'як, і так без кінця. Колись давно не прийшов був до мене на гостину, бо я запросила також Бандеру. Щойно пізніше Лабунька мені вияснив, що вони два — економісти, в одному факультеті університету — навіть не розмовляють зі собою. Я цього тоді не знала. Ну, що ж. Треба перечекати, переболіти. Але ніколи більше в своїй доброзичливій наївності не вважатиму його за справжнього приятеля.

Але моя гостина таки відбудеться. Замість Коропецьких запросила я Трофименків і Віру. Це буде в понеділок, 14-ого. Вечеря при столі: буде нас з Гевриками 6-еро. Якраз добре і вигідно сидіти.

Їду на PENN передусім, щоб відібрати печатку для Української Бібліотеки. Це вже вдруге — бо перший раз зробили помилку у слові Ukrainian! (Американці часто перемінюють spelling на Ukranian)! При тій нагоді піду на годину на Christmas Party до Van Pelt (Прийшло поштою запрошення!), а також трохи попрацюю в бібліотеці.

О, ні, не попрацюю! Написавши це, усвідомила, що забула вкласти до торбинки окуляри! Ну, пех! Маю дві пари і одна звичайно в торбинці! Пару днів тому. як була у Van Pelt, переглянула чотири номери "World Literature Today" і не знайшла ні одної рецензії на українську книжку! Це вже скандал! Я їм пропонувала рецензію на "Peltse & Pentameron", дали знати, що пише вже хтось інший. Або цей хтось інший не написав, або може це була неправда? Невже є якась зміна в редакції? Нові люди, упереджені до всього українського? Треба буде мені до них написати, щоб висловити невдоволення.

Вівторок, 15 грудня 1998. Доходить 5-а по полудні.

Вчорашня гостина вийшла дуже добре: вечеря була надзвичайно смачна (свіжа яринова зупа, печені куріпки — cornish hens — з диким рижом, броколі/морквою і мішаною салатою, вареники з м'яса з грибовим сосом, ґоґодзи, добре вино шардоне — гості хвалили, а мені також дуже смакувало). Єдиний вийняток був куплений на різдвяному базарі в центрі вдома печений сирник: Хоч я дала за нього 25 дол. — то справді маю науку на майбутнє: сирник мені не смакував, не знаю як моїм гостям, але я жаліла, що не пішла за моїм первісним імпульсом і що не купила в Genuardi моїх з дитинства люблених рурок з пінкою! Напевно були б смачніші. Купила я зернисту каву з шоколадою і макадамія горішками — це був есперимент, але дуже вдалий! Крім Трофименків, Гевриків і Віри був на вечері також Богдан Сорока, мистець зі Львова, який тепер перебуває в Гевриків. Розмови крутилися довкола теми: майбутнє діяспори й України. Марта Троф. розповідала дещо із свого недавнього побуту в Україні.

Вчора поштою прийшли листи від Доценка, Корогодського і з Конґресової Бібліотеки. Доценко прислав мені низку зауваг до моїх текстів, а в листі згадує, що Москаленко десь місяць тому натякнув йому, що в нього ситуація змінилася і він можливо міг би написати вступну статтю до моєї книжки... Корогодський потверджував відбір мого листа, казав, що маємо бодай два місяці часу, щоб передати кимсь гроші, просив прислати ще одну ксерокопію Остапової статті про Німчука і то побільшену на 150%. і може ще якийсь автобіографічний спогад... З Конґресової бібліотеки замість номера, прислали мені повідомлення, що для вже надрукованих книжок вони номерів не дають. Одне слово, низка непорозумінь, які треба вияснювати.

Я думала, що зможу завезти до Торонто готовий вже диск "Тихих розмов з вічністю", разом із готовою вже обкладинкою. Доценко спізнився із своєю реакцією на два роки — я ж просила його про конкретні зауваги ще 1995 року... Та й не прислав ще виправленої своєї статті, хоч я виразно подала дату — до 15 грудня. Не знаю, що мені робити з Москаленком. Якби був погодився зразу, я не давала б була статей Костюка і Доценка. А що мені тепер робити. Я, очевидно, воліла б новий голос нового критика, але тепер мені вже незручно і за Доценка, адже я послала йому переписану статтю для редакційних виправлень. Якщо і справді Москаленко щось напише, може дати його як передмову, а затримати Костюка і Доценка у післямові? Але це, мабуть, трохи занадто. Пораджуся з Максимом. Зрештою не знаю, чи мені треба самій написати до Москаленка, чи чекати на листа, якого він, нібито, мав мені написати?

Четвер, 17 грудня 1998. Метро, 12:30.

Конґрес мав сьогодні голосувати над impeachment-ом президента, а Клінтон вчора почав бомбардувати Ірак! Чи повірить історія, що між цими двома фактами нема пов'язання? А може і не бути. Бо бомбардування Баґдаду є безпосереднім наслідком рапорту до ОН голови місії інспекторів Батлера, який офіційно заявив, що Садам Гусейн не співпрацює з місією ОН, активно перешкоджає контролерам. Батлер — австралієць, отже не висланник Клінтона. Аж страшно подумати, скільки сили і впливу у такого офіційного висланника ОН, що від його рішення може початися війна..

Сьогодні в PENN Law School — Christmas Party. Офіційного запрошення я не дістала, але запросила мене особисто Liz Kelly. Від неї я довідалася і цікаву деталь про закулісові інтриґи. "One person who is not welcome," сказала Liz, "is Richard Sloane!" Декан на нього ображений за статтю про правничі школи в "NY Law Journal", куди він регулярно пише. Ліз дала мені прочитати текст цієї статті. Думаю, що декан Diver — "overreacted" і виявив брак почуття гумору і несподівану злосливість. Стаття трохи може tongue in cheek: виявляє чи бодай суґерує, що студенти вибирають правничі школи не так за їхніми "rating"-ами, а більше за зовнішніми приманами оточення, напр. Нью Йорк приваблює молодих людей не так високим рівнем Колюмбії чи NYU, як театром, музеями, концертами, активним культурним життям. У висліді інформації Ліз, я зрозуміла, чому мене не запросили. Щоб не просити Слона, вирішили, мабуть, не слати офіційних запрошень нікому з емеритів.... Оттака інтриґа. Ну, я скористаю з особистого запрошення і таки піду — побачимо, що з того вийде. Думаю, що це справжній брак такту і злосливість зі сторони Дайвера, що їх я по ньому ніяк не сподівалася. Але саме тому я й піду. Це треба змінити на майбутнє. А Дайвер на другий рік і так уже не буде деканом, бо недавно зголосив резигнацію!

Вівторок, 22 грудня 1998. 4:00 по полудні.

А Москаленко таки написав! Передумав, видно, а може й справді має тепер меншу навалу праці. А може економічна ситуація заохочує на свій лад... У всякому разі, я дуже цьому рада. Вже йому відписала і ждатиму на його передмову. Це мені справи трохи ускладнює, бо я ось думала, що завезу Максимові до макетування готовий диск... Костюкову й Доценкову статтю доведеться, мабуть, залишити, зокрема через Доценка — адже він саме прислав мені поправки і було б мені ніяково тепер статтю зовсім відкинути, тому що є (чи буде!) передмова... Якби Москаленко був погодився зразу, ще тоді 1995 року, додаткових статей я в книжці не давала б, але тепер, мабуть, таки доведеться їх дати, крім передмови. Ще пораджуся з Максимом, але я майже рішена це таки зробити. Доценко прислав мені у листі також низку зауважень до моїх текстів. Нажаль, вони не тільки дуже спізнилися, але ще й подані у такому хаосі і без всяких пояснень — ними справді важко користуватись: наголосів він не дає, не вияснює причин, чому деякі речі квестіонує. В порівнанні до Доценка, Москаленко справді першорядний редактор. Його ремарки зперед двох років дуже допомогли в остаточній редакції текстів: я ще й тепер їх переглядаю і вношу деякі зміни, звіряючи із словниками... Вчора провела увесь вечір над своїми поезіями, і навіть до сліз зворушилася, читаючи речі адресовані Лялі і Остапові... Ну, зворушення не допомагає критичній настанові, але щось таки може в цій поезії і є? І може вона промовлятиме і до інших читачів?

Палата Репрезентантів таки переголосувала імпічмент президентові Клінтонові і тепер справа іде до сенату, де може відбутися або повний судовий процес, або, можливо, встановлення шляхом резолюції іншого якогось покарання. (Censure, наприклад). За такою компромісовою розв'язкою заявилися в пресі вже і колишні два президенти Форд і Картер, і республіканський конкурент, що програв був до Клінтона, Роберт Дол. Подумати тільки: такий інтелігентний і успішний президент як Клінтон, через свою підліткову неопанованість у сексуальних справах ввійде в історію, як президент що його оскаржили імпічментом (це тільки вдруге за всю історію США!), а ще могли б його засудити в сенаті й усунути від влади взагалі! (На таке не заноситься, бо немає досить голосів проти нього в сенаті, та й взагалі всім це вже дуже набридло і загально вважають, що довгий процес у сенаті вийшов би на шкоду не тільки Клінтонові, але і всій країні).

Надходить американське Різдво. Я навіть ні одного разу не поїхала на купівлю до крамниць. Страшенно не люблю (а навіть трохи боюся) святкової юрби і дуже мене втомлює купівля у такому збіговищі і гаморі. Але у висліді я не маю взагалі ще жодних дарунків для дітей. Радилася я Уляни, що їм купити, бо минулого року довелося мені вимінювати дарунки, після того як я купила дітям саме те, про що вони просили Миколая. (Але вони так просили, що вже інші особи в родині підчас першого Різдва їм це подарували!) Уляна пропонувала компактні диски з музикою "Лускунчика" і Бітлесів... Ну, не знаю, чи хлопці будуть з того задоволені, але може таки поїду до міста, до Towers, і при тій нагоді куплю і собі давно бажані диски: скрипкові концерти Бетговена і Чайковського!

Єдине запрошення на свята маю від Люди — на суботу, 26-ого. Вранці цього ж дня, якщо не буде снігу, я маю в пляні поїхати до крамниці Стробридж у Вілов Ґров — в них буде після-святочний випродаж і може варто з нього скористати.

Не вдалося мені підготувати до висилки в Україну кількох пачок, як це я плянувала. Трохи мене знеохотила реакція Тарнашинської, мовляв, вона "воліє сама одягатися", тобто щоб не посилати вживаного одягу (видно не так погано, як люди такі селективні!). Хотіла послати кілька дрібних дарунків просто поштою (пару панчіх, скарпеток, калькуляторів, напр.) але не знаю, чи наші прерозумні митники не робитимуть одержувачам клопотів? Найкраще, мабуть, послати через Міст, але для того я не маю досить речей на висилку. До свят уже не встигну. Вислала тільки до Марійки Канської 100 дол. через фірму Подгалє — але з нею тепер мені легше, бо вона має рахунок у банку.

Взагалі святочного настрою в мене немає. Святочні картки вислала тільки тим, з ким не маю справжніх близьких дружніх відносин: напр. Андрієві, Соні, а також Коропецькому. Правда, я написала низку листів, що закінчуються святочними вітаннями. А от ті трафаретні поздоровлення, де на готових картках є тільки підписи — що вартий такий різдвяний контакт раз у рік? Правда, написала листик із вітаннями і Віра Вовк, але до неї я недавно писала, отже нема потреби висилати стандартне "Веселих свят". От тільки накупила вже ушок і наробила вареників, щоб завезти до Торонто, а також наробила "фаршу" на вареники для самотніх і бідних, що їх готують членки нашого відділу СУА. Ця харитативна акція (як і зрештою парафіяльні вареники і буфети) можуть у майбутньому зовсім зникнути або занепасти: надто мало вже жінок, які мають силу й охоту віддавати для таких цілей свій час і труд. Постарілися ми всі, а молодших нема. Коли мова про добровільну працю: я в суботу ходила на чергування до бібліотеки, заступити Марту Васильців. Після трьох годин повернулася додому страшенно втомлена і з болем у крижах — не можу вже так довго стояти на ногах.

Тоді в суботу приніс був кілька дарунків нашій бібліотеці Ромко Савицький. Серед них — щоденник Марії Башкірцевої в англійському перекладі. Я переглянула кілька сторін і була приємно вражена свіжістю й оригінальністю цих щоденникових записів. З радістю позичу собі і прочитаю. А тепер докінчую третій том мемуарів Сімони де Бовуар. Їй саме бракує оцієї свіжості, безпосередньості, щирості! Іде мені трохи на нерви її безкритична апологія Сартра, її наївна симпатія до комунізму, її політичний активізм, її постійна раціоналізація власних вчинків і поглядів, її надто вже "дерев'яний" стиль. Але деякі думки хочу віднотувати для майбутнього вжитку:

"A celebrity and a scandal at the same moment, it was not without uneasiness that Sartre accepted a fame which, exceeding all his old ambitions, also contradicted them... It was a great shock for a writer reared in the old tradition, who had viewed the solitude of Baudelaire, of Stendhal, of Kafka, as the necessary price of their genius. Far from the circulation of his books being a guarantee of their worth, there were so many mediocre books achieving success that success seemed almost a sign of mediocrity. Compared to Baudelaire's obscurity, the inane glory that had burst upon Sartre had something annoying about it." (Force of circumstance, p. 40)

"....the bullfight still retains its original significance: an intelligent animal fights and overcomes an animal that is more powerful, but less mentally skilled. It is precisely because I have a materialist view of man that such a combat interests me." (p. 328)

"The Prime of Life came out, with a success that would have satisfied me completely when I was a beginner. In fact, when I visited Gallimard in November and was told that forty thousand had been sold before publication, I was rather unpleasantly affected by the news. Had I become one of those best-seller manufacturers with a recognized public, the value of whose works no longer has anything to do with their sales?" (p. 575)

Американське Різдво, 25 грудня 1998. 10:40 вранці.

Несподівано маємо біле Різдво. Саме в день Свят-Вечора вже випав невеличкий сніжок. Це була майже несподіванка, бо ще два дні тому температура доходила до 60 ґрадусів і всі вже звикли до думки, що зима забарилася. А от раптом, на протязі одного дня температура різко понизилася і ввечорі почав падати сніг. Трохи це справи ускладнює. Я ще встигла занести на пошту дрібні посилки до Доценка, Москаленка, Корогодського і Тарнашинської — таки рішила, як експеримент, випробувати наших митників: дарунки смішно малі: панчохи, скарпетки, калькулятори. Цікаво який є ліміт, щоб не платити мита? Мушу про це довідатись. Встигла я також запакувати пачку до Лановиків, але вже не встигла завезти її, щоб вислати через фірму Міст. До пачки я дала своє кримське футро — майже не ношене, з норковим ковніром — це був дарунок від Мами і Тата, має навіть вигаптоване моє ім'я всередині. Але воно на мене тепер трохи тіснаве, зрештою Марійка принесла Мамине футро, яке є трохи більше розміром, хоч більше ношене і не таке гарне. Це також своєрідний експеримент. Міст реклямує себе, що не треба платити мита — але чи це стосуватиметься футра також? Маю надію. На формулярі написала я: футряний плащ. Пачку заадресувала не Зоряні, а Ірині, тобто мамі. Нехай вона вирішує, хто саме його носитиме.

Свят-вечір вчора провела на самоті і в хаті, і це буде й сьогодні. Свят-вечір — річниця смерти Діда Туся. Але не вдаюсь у сентименти. Працюю над підготовкою текстів "Тихих розмов з вічністю", бо після розмови з Максимом, бачу, що мені таки треба привезти йому готовий диск, не чекаючи передмови Москаленка. Передмову додамо пізніше, сказав він, також сторінки для змісту і для покажчика заголовків доведеться додати щойно після макетування. Отже працюю одержимо — до пізної ночі, аж до болю в плечах. Але ця робота відганяє всяку апатію, депресію, отже служить як знаменита терапія.

Святочний настрій створює мені, як завжди, музика. Дуже люблю різдвяні колядки і клясичну різдвяну музику, зокрема "Месію" Генделя. І часом думаю собі, що я таки дуже вже асимільована заходом — волію деякі західні речі, як наші власні. І навіть думаю собі часом: як дуже віддзеркалений в західній різдвяній традиції европейський гуманізм, і як обмаль його у нас. Наше "Бог Предвічний", або польське "Bóg się rodzi, moc truchleje" викликає в людей упокорення перед богом-царем, тоді як чимало англійських і французьких колядок наголошують народження дитини: "unto us a child is given", "Mary had a baby", "A child is born", "Ah, que la mere est belle, ah, que l'enfant est beau."

Вівторок, 29 грудня 1998. 11:15 — перед північчю.

Сьогодні їздила на домовлений полуденок із Синтією і Пет. Полуденок у "Нью Дек" був вийнятково несмачний, але розмова була цікава і приємна. При нагоді взяла зі собою книжку, щоб віддати у Ван Пелт (віддати не встигла, залишила в своїй кімнатці нагорі в правничій школі, щоб назад додому не нести!) — але ще перед тим вдома відписала таку цитату:

Simone de Beauvoir: Force of circumstance, p. 652.

"When one lives in an unjust world there is no use hoping by some means to purify oneself of that injustice; the only solution would be to change the whole world, and I don't have that power. To suffer from these contradictions serves no good purpose; to blind oneself to them is mere self-deception. On this point too, since I have no solution, I trust to my mood of the moment. But the consequence of my attitude is that I live in what approaches isolation; my objective condition cuts me off from the proletariat, and the way in which I experience it subjectively makes me an enemy of the middle classes."

Вночі вчора взялася переглядати наступний том мемуарів: All Said and Done (N.Y.: Putnam, 1974). Побачивши, що це — передусім рефлексії про вже прожите, про людей, книжки, фільми, французьку політику, тощо — я вирішила всього не читати, а тільки переглянути. І ось — зовсім для себе несподівано, натрапила на кілька дуже цікавих для мене речей, що їх і віднотувати треба.

Передусім про Стефу Авдикович. Стефа відвідала Сімону 1969 року в Парижі і де Бовуар описує цю зустріч.

"There stood a very little old woman leaning on a stick...I recognized Stépha's blue eyes, her pinkness, her nose, her cheekbones and her broad laughing mouth.... She was suffering from severe arthritis and she could not walk without a stick.... We talked about Fernand, about her son, of whom she is very proud, and about her work. She loves her job as a teacher, a job she has worked at for twenty years: her pupils have a great deal of respect and affection for her, and she makes use of this to try to arouse their political consciousness...She liked living at her brother-in-law's because he had three children between twenty and thirty, all of them extreme left-wing militants. She never tired of hearing them talk about the great adventures of May.".... "She had made up her mind not to retire but to accept a post she had been offered in Philadelphia.... She has carried out this plan and it has pleased her as much as she thought it would. She is one of those rare people who have put so much of themselves into their activities that old age does not bring them low; for them the world remains filled with interests, values and aims, until the very end of their life..... As for me...recovering this friendship of my youth was of the greatest value." (46–47)

В іншому місці Сімона описує Стефиного сина Тіта:

"Before I found Stépha again, I had for some years been friends with her son Tito....The day he was born in 1931 I was with his father...I saw him grow into a cheerful, turbulent little boy, and then he went off to America with his parents. He came back to Paris in the fifties with his wife, a Frenchwoman: they had a daughter....When he went back to the States he worked as a journalist and he traveled in Latin America, writing a book on it. Now and then he sent an article to Les Temps modernes. I knew he had had a divorce, that he had married the daughter of a Spanish refugee, and that he was teaching at Berkeley. Politically he was very active. He set up a committee against the war in Vietnam; he often spoke on television to denounce the crimes committed by the American soldiers and to insist upon their withdrawal. He took part in the Russell tribunal's first inquiry in Vietnam... When he returned to Berkeley he joined the Black Panthers as an active member... He was also very closely connected with the Weathermen." (p. 56)
"Following an incident of a racial nature he occupied the administrative buildings with his students: he was looked upon as a dangerous agitator and he was expelled from the university — an exceptional step that made a great deal of moise in the papers and aroused many protests. He sold everything he possessed and gave himself up entirely to the revolutionary struggle: his wife left him, not choosing to risk the life of a refugee again. He has not told me about his activities in detail; I only know that he was imprisoned for having taken part in the great Chicago demonstration against the Vietnam war — every day he underwent prolonged beatings with a rubber truncheon. When he was let out he went right back to the struggle. ... When the Black Panthers slowed down their activities temporarily, he decided to devote himself to his own personal work for a while. Since he had already written several books he was able to obtain a grant from an organization in London, and that meant he had enough to live on. He often goes to England, but he lives in Paris and we often see one another." (p.57)

Крім цих ревеляцій (не дарма пані Бурачинська сказала мені, що Стефа Авдикович була "лівих поглядів"!), я знайшла інформацію про побут Сімони і Сартра в Києві та у Львові в 1964 році. Навіть думаю, що цей уривок із зустрічей з Бажаном, Корнійчуком та іншими українськими письменниками може варто включити в мою ULE? (s. 300–302)

Але я вже маю досить мемуарів Сімони, що сама називає себе (цитуючи, мабуть, голоси преси) "grande sartreuse". Ще маю намір прочитати її роман "Мандарини", щоб переконатися який з неї белетрист, але на цьому зупинюся. Перекинуся наперед на Anais Nin, а потім на Марію Башкірцеву. (Таки думаю триматися ще Франції!)

30 грудня 1998, середа. 5:00 по полудні.

Добігає до кінця 1998 рік. Варто зробити якісь підсумки. Головне, що перебула його без поважніших ускладнень із здоров'ям. Мої хронічні недомагання (з міхуром, з артритом) — трохи обмежують мої можливості — наприклад — подорожі), але це в порівнанні із справжніми проблемами — дрібниці, що до них можна достосуватися. За це ласкавій долі особлива подяка. В моєму віці таких ласк не можна сприймати "for granted" — і я свідома, що вони не завжди будуть мені дані.

Особливих "творчих" успіхів не було — може вже справжнє творче лібідо вичерпалося? Але було чимало справжніх успіхів організаційного характеру, спертих на творчих здобутках минулого. Вийшла в світ моя "Автобібліографія" — добра візитна картка перед світом і перед історією — та ще й у такому доброму технічному вигляді (що його, очевидно, повністю завдячую Максимові!) З нових речей написала тільки одну рецензію (про книжку Діброви), кілька енциклопедичних довідок для ЕУД, дві довші статті (про М. Г. Блак і про Літ. конкурс) та одне довше дослідження, що було також доповіддю в Урбані і яке має появитися в наступному номері "Сучасности" (вже реклямувалося!) До успіхів варто зачислити рецензію на ULE у "Всесвіті" (Доценка) та включення 10 моїх поезій в румунську антологію сучасної української поезії діяспори (в перекладах Ткачука). Менш важливі, але також приємні були увага для моєї творчости Голосу Америки (дві передачі Кагановського), музична композиція Ласовського до мого вірша, почесна грамота від Посла України Щербака, підвищення до дійсного члена в УВАН.

Окремою радістю року була поява книжки Зоряни Лановик про Остапа. Я можу мати сатисфакцію, що мої сприяння (не тільки фінансові, але матеріялами, порадами, критикою, а навіть візитою у Тернополі 1995 року!) не пішли намарне. Але успіх це — передусім Зоряни Лановик!

Громадська праця на пості голови Літературного конкурсу також дала добрі, бажані наслідки. А праця моя, як звичайного члена Ради Бібліотеки чи регіонального комітету Енциклопедії Діяспори — не зобов'язувала мене до якоїсь особливої відповідальности і була радше нагодою до спілкування з людьми на базі громадської праці.

Тішуся також, що вдалося мені передати Остапові матеріяли на руки Корогодського та дійти з ним до тентативної згоди в справі друку цих статей. Тепер тільки шукаю можливостей, щоб передати йому половину грошей (якщо не вдасться знайти когось, хто міг би цих 2,500 дол. перевезти готівкою, то — повернувшись з Торонто, перешлю ці гроші або через Вестерн Юніон або через Міст).

Ремонт моєї хати був поважним видатком, але вклався в мій нормальний річний бюджет і приніс бажані наслідки: хата — відновлена, чиста і дає мені естетичне вдоволення.

Мала я і три короткі виїзди поза Філядельфію — на конференцію до Урбани і на два дуже приємні родинні вакаційні виїзди: до Вайлдвуд Крест з Максимом, Уляною, Іванком, Стефком і Ніною (Ніна була з нами вперше!) і пізніше — до Бока Ратон на Флориді. (Мали ми велике щастя, що нас не зачепив гураґан Жорж, бо спустошення, яке він залишив, змінивши курс на північ, було справді застрашаюче!)

Непомітною і невідміченою могла б залишитися моя рутинова праця над ULE70. Але ця кропітка праця поволі кумулюється і колись в майбутньому, маю надію, дасть мені ще одну книжку моєї бібліографічної серії.

На протязі року я зробила була нову редакцію текстів "Тихих розмов з вічністю", а тепер — останніх кілька днів року — присвятила ще-одній редакції цих текстів, використовуючи недавно надіслані ремарки Доценка. Працювала з великим азартом, часто до пізньої ночі і в повній ізоляції від людей — але це дало наслідки: текст (крім передмови) — уже готовий і я повезу Максимові комп'ютерний диск, щоб він міг почати макетування. Повезу також Стратілатову обкладинку (також успіх минулого року, що це вдалося полагодити!) Не маю ще номера Конґресової Бібліотеки (чомусь виникло непорозуміння і вони на моє прохання відповіли, що дають номери тільки для ще не надрукованих книжок і я мусіла писати їм вдруге!) Не маю ще також передмови Москаленка, але після наради в цій справі з Максимом, я вирішила текст йому привезти вже, а Москаленкову передмову додамо пізніше. І так треба буде всі сторінки перенумерувати!

Мала я в плані поїхати сьогодні за дарунками для дітей. Але вранці впав сніг, потім дуже позимніло, вчорашній дощ примерз і зробився де-не-де льодом і це дало поштовх мені змінити думку. Зрештою моя валізка і без того вже заповнена дарунками. До тих речей, що вже маю (одяг для обох хлопців і для Ніни, рукавички, шапочка і капці для Уляни, шалики і краватки для Марка і Максима, дрібні речі для дітей: калкулятори, радіо-алярм, випханий звірок для Ніни) — додам ще грошеві дарунки: по 100 дол дітям, і по 1000 — синам. Це їм напевно вийде на краще — куплять собі, що самі схочуть, а мені упростить справи і не комплікуватиме митних процесів на кордоні.

На завтра, на зустріч Нового Року, маю запрошення до Рудницьких. Скористаю з приємністю, побуду серед людей і на добрій гостині пані Ірени. Сам Леонід з початком нового року їде на довший побут до Мюнхену: він тепер став ректором УВУ на місце Лабуньки, пішов на ранню пенсію в Ля Саль і житиме значну частину року в Німеччині. Лабунька, натомість, має з початком року повернутися до Філядельфії.

В суботу 26 грудня була я на гостині в Люди і Зенка. Ще вранці поїхала до Стровбріджа у Віллов Ґров, щоб купити пару дарунків (речі з одягу для дітей, Марка, Максима й Уляни), а при тій нагоді купила Люді на різдвяний дарунок кристалеву вазу на квіти. Я, звичайно, не роблю їм дорожчих дарунків, але тим разом скористала з випродажу і за 32 дол. купила річ, яка звичайно коштує 40% більше. Бобові і Марті дала при нагоді пляшку "sparkling wine" — в реванш за шампанське в листопаді. А дітям принесла кілька шоколад. Але гостина була нецікава, бо були там тільки сини Чайківських з родинами, три Людині приятельки-союзянки: пані Григорович, Данилів і Головецька та Максимовичі. Цікава і повчальна така деталь: розповідає сама Люда: Хотіла запросити також Сохацьку, хоч не дуже симпатизує з її чоловіком. Потелефонувала до неї. А Зоряна Сохацька дякує за запрошення і каже: але в мене є Ірина Чабан з чоловіком... Люда на те: ну, це буде таке родинне товариство, отже краще, як прийдете тільки ви. Тоді Сохацька сказала: ми своїх гостей не зможемо залишити самих. Отже не прийшли. А я собі подумала: Шкода. Якби була в гостині Ірина Чабан, мені було б значно цікавіше. Та й цікаво було б познайомитись з її чоловіком. Трохи мене здивувала така настанова Люди. Адже їжі і місця було для всіх досить.

В нашій Law School роблять черговий upgrading комп'ютерної системи. Переробляють навіть електронну пошту. Я боюся, що після мого повороту з Торонто, я можу мати труднощі. А доступ мій до інтернету взагалі вже від літа дуже утруднений. Мій комп'ютер для цієї нової системи за слабий і я вже давно не читала статей в газеті "День", наприклад... Бачу, що з новим роком доведеться мені зробити поважну інвестицію в новий комп'ютер. Якби це була тільки справа видатку — не було б проблем. Але треба буде наново вчитися вживати нову систему та й справа вибору машини не легка. Якщо я куплю сама, треба буде, щоб наш відділ комп'ютеризації заінсталював мені їхню сітку. А як тоді бути з кирилицею і програмами кирилиці, що їх інсталював мені Максим? Він приїде аж влітку, а що робити до цього часу? Я так уже звикла до комп'ютера, що жити без нього не можу. Без інтернету ще, евентуально, могла б обійтись (цими днями з конечности — мушу обходитися!) — але без електронної пошти і без word processing і латинкою і кирилицею я не можу бути! Цими днями я відкрила — у розмовах по телефону із Славком Заплітним і з Тарасом Кульчицьким — що і вони мають вже електронну пошту. Я вже встановила з ними контакт і зробила їм пару пересилань різних цікавих матеріялів, що їх я одержую від Радіо Вільна Европа та Infoukes. А в мене регулярний електронний зв'язок не тільки з Трофименками, Гевриками, Штогрином, Головінськими, Кіпою, Онишкевичами, Біланюками, але навіть і з Україною, зокрема з Мирославою Антонович і Роксоляною Зорівчак. (Шкода, що не з Корогодським і Москаленком!) Електронна пошта дуже допомагає самотнім, що живуть в ізоляції від людей, таким як я. Бо що лишається в житті, крім "wachen, lesen, lange Briefe schreiben"?

Минулий рік, нажаль, не приніс Україні змін на краще. Єдине справді позитивне: витримали вже сім літ незалежности і є надія, що цей процес не можна завернути назад. Але є поважні турботи навіть і щодо цього. От спікером Верховної Ради вибрали Ткаченка, який офіційно і в Києві, і на візитах у Москві, заявляється за відновлення союзу з Росією. А Білорусь, що підписала вже таку угоду з Росією, іде шляхом до дальшої інтеграції. Економічні реформи не відбуваються, комуністи ведуть перед у парламенті, законодавство — зокрема податкове — вказує на те, що його творять люди без розуміння економічних процесів (або такі, що діють умисне на шкоду державі!) — і це ще більше посилює тіньову економіку... Життєвий рівень не росте, а навпаки спадає щораз нижче. Що буде далі?

Ія з Ніною мають завтра приїхати до Нью Йорку, щоб зустрічати новий рік з Олесем і Любою і їхніми дітьми. А потім Ніна має приїхати до мене і разом зі мною, із Трофименками, автом поїхати 4 січня до Торонто. Вона вже в розмові зі мною по телефону, виявила деяке невдоволення: мовляв, 10 годин їзди автом? Ну, до цього мені треба трохи приготовитись: взяти на дорогу карти до гри, якусь книжку до читання, може казки на тасьмі і малий магнітофон з навушниками для Ніни? З Трофименками, звичайно, мені їхати не тільки вигідно, але й приємно. Маю надію, що з Ніною не матимемо клопоту в дорозі і що вона не зіпсує нам комітиви і не буде надто нудитися... Славко Трофименко, коли годився на те, щоб взяти і мене і Ніну, сказав: але тільки без ресторану, бо не помістимося... Ну, він мав на думці минулорічну поїздку з харчами.... Маю надію, що наш баґаж не спричинятиме клопоту...(А я таки, крім валізки та Ніниного баґажу, матиму і торбу з варениками і ушками, які вже чекають, заморожені, в морозильні!)