МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

2 січня 1986. Вранці. Метро.

Маркові сьогодні 33 роки. Дарунок від нас купив собі сам: video recorder для телевізії, що за його допомогою можна висвітлювати на телевізійному екрані позичені або куплені фільми. Я запропонувала, щоб сам він вибрав собі дарунок і це був його вибір. Не мусіла ходити, вибирати, думати — а потім ще може й міняти. Вистачить тільки повернути йому гроші (400 дол.!) — З іншим дарунком для них — Марка та Ії на Різдво, вийшла ціла заковика. Я замовила телефоном комплект ринок і горшків фірми Revere через Wanamaker-a. Вчора, дякуючи за надіслані і передані нам щедрі подарунки (крім Sony Walkman для мене, Остап отримав ще ... телефон! дуже "fancy" — такий, що його слухальце можна носити без сполучення дротом — по хаті, а то й по дворі!), я запиталася, чи прийшов різдвяний подарунок від нас. Виявляється, прийшла тільки пательня, без пояснень, без привітань, і то не точно така, як я вибрала. Тому, що це була несподіванка, Ія думала, що це вже все, хоч і догадалася, що це певно від нас. Ну, з цим я тепер матиму трохи мороки, зокрема тому, що десь закинувся каталог, що з нього я робила це замовлення і не маю нічого на письмі.

Новий Рік зустрічали в Рудницьких. Було, однак, досить нецікаво, зокрема ж тому, що не прийшли ні Віра Лащик, ні Лабуньки, ні навіть Галя Головчак, що їй нагло захворіла дитина. Були тільки ми двоє, Головчак, господарі та їхні майже дорослі вже діти.

Трохи писала на комп'ютері, але не встигла зробити багато. Довше спала, готовила обід, а крім того була низка новорічних телефонів — від нас і до нас. (Мама, Леся, Лабуньки, Віра, Костюк, Самчук, Марко, Максим). Потім ще приїхав Мирослав з Іком: привезли від Марійки новорічні пампушки!

Марко з Ією Свят Вечір провели в Яримовичів, а Новий Рік вдома, щоб не бути на дорогах — небезпечно! Максим з Уляною зустрічали Новий Рік на вулиці в Бостоні, серед товпи святочної публіки після концерту Моцартівської музики в якійсь церкві і додаткових розваг-вистав у Faneuil Hall. Мають вони добірне культурне (— і українське) молоде гарвардське товариство — цього їм колись бракуватиме. Але між цими товариськими розвагами, поїздками до родини у Філядельфії і в Клівленді, Максимові замало часу залишається для писання дисертації.

8 січня 1986.

Український Свят-Вечір провели в досить приємній різдвяній атмосфері — з колядками, ялинкою і смачною традиційною вечерею — як запрошені гості у Віри Лащик, з її дітьми, мамою, сестрою, шваґром та їхніми дітьми. Повернулися додому пізно. Але поки ще поклалися спати — задзвонив телефон. Максим і Уляна з Клівленду. Дві важливі новини: Маруся Пасічник дістала вилив крови — малий stroke і є в лікарні. Якраз напередодні свят, 5-ого. На щастя, нема паралічу — говорить і рухається нормально, але, очевидно, мусітиме перейти тести-провірку. Переляк неабиякий і, очевидно, діти мають зіпсовані свята. — А крім того, друга новина. І то неабияка. Уляна — вагітна! Це щолиш 6 тижнів, але вже робила на клініці перевірку — pregnancy test і вона виявилась позитивною! Радість з журбою водночас — щоб все було добре. Побутові справи з Максимовою працею, грішми ітд. журять мене менше — якось то воно уложиться, зрештою і ми фінансово можемо їм помогти. Більша журба за Уляну, здоров'я її та дитини. Бо це вже таки пізній вік і більший риск. Але тепер, кажуть, при модерній медичній опіці — прогнози добрі — отже будемо доброї думки. Відкладати не можна на потім — отже дай Боже! Покищо просили нікому ще не говорити. Підождемо з вісткою.

Понеділок, 13 січня 1986. (Вранці, перед виходом на роботу).

[Записи наступних кількох сторінок зроблені на фірмовому папері, де зверху надруковано:
48EME CONGRES INTERNATIONAL DU PEN ● THE 48TH INTERNATIONAL PEN CONGRESS ● NEW YORK CITY 1986].

Вчора провели в Нью Йорку на святочному відкритті 48 Конґресу PEN. Поїхали нашим автом — тим разом з Леонідом Рудницьким, який за нашою намовою став членом Writers in Exile, отже є повноправним делегатом Конґресу. Левко взяв також і свою жінку. Ми зареєструвалися, довідались про подробиці програми на решту тижня і взялу участь у дуже багатолюдному відкритті, що відбулося у приміщеннях NY Public Library. Там же опісля було теж частування напоями та закусками. Відкриття викликало також контроверсію і протести. Norman Mailer — голова American PEN Center і відповідальний за організацію конґресу — запросив на промовця секретаря закордонних справ Шульца. Це викликало гостру статтю напередодні конґресу в New York Times Doctorow-a, а під будинком бібліотеки були нашвидкоруч зроблені пікети, що роздавали летючки проти участи державного міністра у конґресі письменників. Також і підчас самої промови Шульца були на залі вигуки. Пізніше Mailer вибачався перед міністром за "bad manners" авдиторії. Відкриття відбулося у великій читальняній залі NY Public — можна було сидіти при довгих бібліотечних столах із лямпами, в старосвітській атмосфері старої бібліотеки. На бальконах видно було цивільних охоронців порядку, що їх присутність була зумовлена виступом державного міністра. Серед сотень людей, що виповнили залю, в безпосередньому нашому сусідстві сидів при столі переді мною Arthur Miller, при столі ззаду розпізнала я Чеслава Мілоша. Промовляли на відкритті Pеr Wästberg, президент Міжнародного PEN, Galbraith, що є тепер президентом American Academy of Arts and Sciences, мій давній знайомий з Пенсильванського університету Vartan Gregorian (ex officio: він же — голова NY Public Library), но і очевидно головні промовці: Shultz та Mailer. Була нагода при вході до бібліотеки, на самій залі і підчас коктейлу, роздати деяким людям летючки "Слова" на захист Руденка, зокрема добре робив це Леонід Рудницький, нав'язуючи при цьому контакти. Окремо і він, і я, в різний час підступили до Артура Міллера, щоб подякувати йому за його виступи в обороні ув'язнених в СССР письменників. Остап підступив був до Мілоша, а потім також до Мейлера, в час коктейлу. З українців зареєстрованими учасниками конґресу є, крім нас з Остапом і Рудницького, ще Уляна Любович, Василь Сокіл та Лариса Онишкевич (все це нові члени, що їх я недавно зорганізувала!) Лариси вчора не бачила.

Ми приїхали автом додому, залишивши в готелі валізку. Завтра поїдемо поїздом — маємо замовлену кімнату в готелю St. Moritz до п'ятниці. Коштовна це справа — по 90 дол. за ніч — но але таке буває один лиш раз у житті. Я ще не знаю, чи зможу залишитися на четвер і п'ятницю — взяла собі тільки два дні вакацій (святочних), тобто вівторок і середу.

Продовжую в Метро:

Після відкриття ждала нас у готелі Ольга Чмух, що хотіла отримати інформації про конґрес для Голосу Америки. Цікаво, що її не допустили до відкриття, там, здається, була тільки обмежена кількість акредитованих представників преси. Інтерв'ю, що вона його зробила з Остапом, здавалося мені, було добре. Це не легко робити: в поспіху, на бігу, та ще й після двох чарок gin and tonic (це в моїм випадку!) Я також сказала кілька речень — не знаю, як воно вийшло і чи щось з того використають для радіо. — Мінусом конґресу, на мою думку, є те, що його бойкотують письменники СРСР. Шкода. Цікаво й корисно було б зустрітися на такому невтральному міжнародному форумі з письменниками України.

***

Максим з Уляною повернулися вже (нарешті, кілька днів спізнено!) додому. Виявляється, що в Марії Пасічник був не удар мозку, а якийсь проминальний шок, спричинений, мабуть, раптовим withdrawal валіюму, а може й комбінацією валіюму з алькоголем. Це ще не зовсім ясно, але справа не така поважна, як виглядала спершу. Пасічникова, думаю, занадто звикла жити під опікою — чи то чоловіка, чи Уляни. Вона має трохи комплекс залежности — Уляна все полагоджує, спеціяльно їздить в тих цілях до Клівленду. Маю надію, що ситуація поправиться тепер, коли П. купила собі малу хатину в самому місті і може знайде собі якесь зайняття при церкві, зачне бувати серед людей, тощо.

Понеділок. Вдома, увечорі.

Домовилися з Іком, що він "замешкає' в нашій хаті на час нашого побуту в Н.Й. — це так, щоб запобігати грабежі. З Рудницьким домовились, що він приїде нашим автом у п'ятницю. Так що ми їдемо поїздом завтра і будемо до пізна в п'ятницю — підемо також і на кінцевий бенкет, а тоді автом із Левком — додому.

Говорили тількищо з Марком і з Максимом. Ії розбив сусід авто, вдаривши запарковане на їхньому ж подвір'ї їхнє авто. Також не дійшло до погодження в справі її нової праці — було непорозуміння щодо платні і Ія зрезигнувала. Уляні натомість украли сьогодні в ресторані торбинку — потім знайшла поліція все, крім грошей — около 40 дол. От, непотрібний клопіт і хвилювання.

Вівторок, 14 січня 1986. Нью Йорк, готель St. Moritz, 50 Central Park South.

Прибули потягом після полудня. Якраз встигли на асамблею PEN, де у програмі був детальний звіт голови комісії Writers in Prison Michael-а Scammel-a. Звіт цей включає застрашаюче число ув'язнених письменників — щось біля 500 з різних країн світу. Підхід їх досить об'єктивний — була мова навіть про арабських письменників, що їх нібито переслідують в Ізраїлі, про якусь акцію американського FBI серед інтелектуальних кол Порто Ріко, але найбільше мови було про Польщу, СРСР, Іран і Вєтнам. Приємною несподіванкою для нас було, що Скемел вирізнив у своєму звіті теж українців: Руденка, Стуса і Бадзя. В справі Руденка (частинно як наслідок акції "Слова" і нашого осередка Writers in Exile) запропоновано резолюцію — вимогу звільнити з уваги на стан здоров'я Gintautas-a Iesmantas-a, Nizamet-din-a Akhmetov-a та Миколу Руденка. Про Стуса Скемел сказав, що це "gifted Ukrainian poet", висловив жаль з приводу його смерти та повідомив, що нагорода присуджена Стусові в Ротердамі пару літ тому, буде зужита для видання його книжки. Окремо була резолюція-вимога звільнити Бадзя. Резолюції були голосовані на залі: за Руденка було 32 голоси за, 1 проти, 2 стрималися, решта присутніх на залі (в тому числі і ми) не голосували, бо голос мають тільки повноправні делегати від осередків PEN. За резолюцією про Баджя було 34 голоси. В президії сиділи Pär Westberg, президент Міжнародного PEN, Alexandre Blokh, секретар Міжнародного PEN, Michael Scammell та ще якісь незнайомі мені особи. На залі людей було менше як сто осіб: рівночасно відбувалися літературні сесії (Ляся Старосольська, між іншим, була на одній із них).

О годині 5-ій президентка нашого осередку Writers in Exile, Clara Gyorgyey, влаштовувала зустріч при вині і сирі. На цю зустріч пішли ми разом з Лясею Старосольською та Василем Соколом. Перша особа, що на неї ми з місця напоролися був ... Чеслав Мілош! Симпатичний і безпосередній в особистій зустрічі. Я взяла зі собою кілька своїх "Землетрусів" і ось першу книжку мала нагоду подарувати Мілошеві. Напис зробила польською мовою: "Międzynarodową sławą Czesława Miłosza cieszą się nie tylko Polacy" — але з великого зворушення рука мені дрижала, ледве написала пару слів. Інші нові знайомі і контакти: Clara Gyorgyey (середнього віку, досить ефектовна жінка, мадярка, трохи екзальтована, була серед революціонерів 1956 року — про себе в Contemporary Authors написала: "consistently anti-Communist", вчить англійської мови і займається театром — тільки в Америці, каже вона, можна вчити англійську мову з угорським акцентом!); Dorothea Tsung Weissman, китайка, що пише китайською мовою до китайських публікацій, виглядає дуже молодо, але, признається, не така вже молода — вона виконує обов'язки скарбника нашого центру; Kazyz Almenas, литовець, років 35, симпатичний бородатий хлопець, прозаїк, сказав, що якби втрималася була Україна то і Литва була б сьогодні незалежна (йому я також дала книжку); Anna Frajlich Zając — польська поетка, авторка трьох збірок поезій з оригінальними назвами — обіцяла прислати найновішу свою книжку в заміну за мою (вона працює викладачем в Колюмбійському університеті), молода, чорнява, мабуть жидівка; Henryk Grynberg, поляк, працює в Голосі Америки, пише до "Культури" — дуже симпатичний молодий хлопець. Розповідав, як недавно приїхала до Вашинґтону радянська група вчителів англійської мови і серед них був один українець зі Львова, який говорив дуже добре польською мовою. Ґринберґ цій групі розповідав про Шевченка і поінформував їх про пам'ятник Шевченкові у Вашингґтоні — вони цього не знали і це викликало велике здивування. (Ґринберґові я також дала книжку, і дала книжку також В. Соколові).

Була на зустрічі також Евгенія Дімер — моя давніша знайома, що писала про мене до Нового Русского Слова, Несподіванкою для мене було, що вона називає себе українкою, і то чистокровною. Мати її називалася Бойко. Евгенія ходила до української десятирічки, говорить дуже добре українською мовою. (Хоч мати, українка, говорила тільки по російському!) Женя вийшла заміж в Америці за жида-дентиста. Має одну доньку. Видно добре їм поводиться, бо — казала — будують собі тепер нову хату, хоч чоловік пішов уже на пенсію. Вона запиталася мене: чи не схотіла б я знову приїхати до Русского Клюбу в Н.Й. із виступом. Я їй сказала: нецікаво буде вашим членам слухати повторно цього ж самого автора, може не варто?

Увечорі в авдиторії Cooper Union був вечір читання поезії. Ця "імпреза", у противагу до всіх інших, що доступні тільки членам PEN, була відкрита для широкої публіки. Заля була виповнена щільно великою масою (800-1000) молодих студентів. Ми трохи спізнилися (вступали по дорозі на обід до ресторану разом з Лясею), але чули виступи Maxine Kumin (уродженка Філядельфії), Czesław-a Miłosz-a, Vasko Popa (з Югославії), Derek-a Walcott-a та Adam-a Zagajewsk-ого. Чужі поети читали і чужими мовами, включно з Мілошем. Заґаєвський народжений у Львові і навіть читав вірш про Львів, але в англійському перекладі (щось à la поворот до Львова, до дитинства, Львів — як абстрактна утопія, без політики — хоч треба було б точніше самому прочитати. Політика вже є у самій імплікації — польський поет тужить за втраченим Львовом, і про Україну тут анічичирк — треба буде підійти до нього завтра і поговорити. Я сьогодні спеціяльно ходила до Скемела, щоб йому подякувати за його працю для оборони ув'язнених. Остап говорив також із Блохом і каже, що саме йому завдячує друк своєї новелі в бюлетені PEN International.

Четвер, 16 січня 1986. Вранці.

Вчора вранці була на сесії "Problems of national identity". Захопила тільки половину — виступи канадського письменника [Robertson Davies з великою сивою бородою, мов патріярх, закликав: go back to your ivory towers — solitude encourages creativity], німця [Peter Schneider], що промовляв німецькою мовою (з перекладом, очевидно) і наголошував подібність всіх режимів та потребу творчій одиниці стояти відсепарованою від них і незалежною, та китайця з Китайської Народної Республіки, тобто з комуністичного Китаю, що знаменитою аналогією про закриті коробки (відкривати дарунки при гостях, чи ні) говорив про різниці культур і підходу до тих самих явищ. Були й запитання від авдиторії, чимало їх були спрямовані саме до Lu Wenfu, китайця. В справі трактування теми любови в китайській літературі була дотепна репліка, що це, мовляв, коробка, що її відкривають, коли гості пішли вже додому.

Була потім в полудне пресова конференція присвячена справі ув'язнених і переслідування. Scammell реасумував свій звіт і резолюції для преси, в тому числі і ті, що нам близькі. Була вчора на сесіях і на цій прес-конференції також Лариса Онишкевич. Вона взяла навіть слово при мікрофоні. Як перекладач поезії Стуса, виявила радість, що вийдуть друком його вірші за гроші признаної йому в Ротердамі премії, а також — нав'язавши до сесії про національну ідентичність, звернула увагу на факт, що українські письменники в СРСР страждають подвійно: і за вияв вільної думки і за будь який відважніший вияв національної ідентичності. Питання було поставлене до речі, в поміркованому тоні. Дуже добре — так і треба. Потім Лариса ще підступила говорити в цій справі з Артуром Міллером і навіть Guisburg-ом. Цьому останньому Лариса закинула, що він говорить про "Russian" poets, маючи на увазі не тільки росіян, і цим робить кривду не-російським письменникам. A force of habit, вибачався, але може в майбутньому пам'ятатиме, що це не те саме.

Значну частину пополудня забрала мені, Ларисі, Остапові, Ольга Чмух, яка робить "на бігу" інтервю для Голосу Америки. Вчора вранці дзвонила до готелю також Ольга Кузьмович, від "Свободи". Дуже хотіла я бути на сесії про "Censorship in the USA", але через Чмух дуже запізнилася, чула тільки кінець та пресову конференцію. Там багато уваги присвячено справі McCurran-Walter act, на основі якого США не дають візи комуністичним письменникам західних країн (хоч, парадоксально, це не стосується до країн соціялістичного бльоку).

Вміння американців критикувати самих себе завжди мені імпонувало. В цьому й сила американської демократії. Часом, очевидно, це дає змогу виступити і таким голосам, що можуть вносити замішання, підривати серйозність теми, звертати увагу преси на нетипове і не основне, а на якусь екстраваґанцію й ексцентричність. На пресовій конференції про ув'язнення був напр. виступ якогось порнографіста, що був, здається, коротко ув'язнений, який твердив, що ось, мовляв, PEN заступається за ув'язнених письменників всюди тільки не в США. Був також виступ якогось молодого автора, що говорив про економічне переслідування, на сесії про цензуру були виступи феміністок проти порнографії і один "порнографічний" виступ якогось молодика, що хотів забавити публіку питанням "will a 6-foot penis find a home in New York some day?"

Увечорі вчора була "party" в Metropolitan Museum of Art. Це був справді незабутній вечір з незвичайною атмосферою. Відбувалося прийняття у прегарно освітленій залі єгипетського крила, де саме світло — скероване на великі архітектурні споруди, що відбивали ясністю у півтемрямі решти залі — створювало дуже особливу атмосферу. Мушу піти колись за дня до цієї залі, щоб розвідати, що саме являють собою ці споруди — мабуть гробівці, і то напевно автентичні, привезені з Єгипту. Є в залі і менші гробові плити, є великий басейн, по боках — столики. Була і жива музика, якесь тріо музикантів у смокінґах. Людей було багато. З наших були Старосольська та Сокіл і ми з Остапом. Я від них відірвалася, щоб могти нав'язувати контакти з чужими — почала від знайомих із центру Writers in Exile, при горілці і закусках познайомилась, розмовляла й збирала підписи для привітань нашим ув'язненим (— це була ідея Надійки Світличної) від цілої низки осіб. Серед них були: Anna Frajlich-Zając (поетка, пише по польськи, жидівка, остання збірка: Który las), Евгенія Дімер та Євген Любін, мої давні знайомі з Клюбу Російських Письменників (Женя і Женя знову запрошували мене приїхати до них з виступом, але я намовляла Любіна, щоб запросив Сокола, познайомила їх, і думаю, що Сокіл добре там нас репрезентуватиме, тим більше, що й книжка його вже й вийшла в російському варіянті!); Linda G. Howard — муринка, що — виявилося — є правником і першу свою працю надрукувала в University of Pennsylvania Law Review; Валерія Філіп та її сестра Зоя Юрієв — перша лінґвінст, друга — перекладач, обидві професори-славісти; білоруський автор М. Седнов, що знає досконало українську літературу, процитував мені напам'ять вірш Лесі Українки і дуже хотів отримати мою книжку (треба буде послати — вже, здається, не маю ні одного примірника!); Elizabeth Rajec з Чехословаччини, пише німецькою мовою, автор книжки про Кафку — з нею ми розмовляли про Рільке; Clara Gyorgyey з чоловіком, в оточенні групи мадярів (We are everywhere!- сказала сама в Contemporary Authors); Dorothea Tsung Weissman, китайка; Jerzy Kosinski, що — на диво- зовсім приступний і дуже добре говорить по польському.

Четвер, 16 січня 1986. 10:30 увечорі.

Звіт із сьогоднішнього дня: вранці панель на тему In opposition. Серед панелістів заповіджений був Claude Simon, нобелівський лавреат, але його нажаль не було. Участь брали: Adonis з Ливану, Isabel Allende з Чілє, Kenji Nakagami з Японії, Sipho Sepalma із Совето — Південної Африки, Grace Paley та Ishmael Reed із США. Adonis говорив гарною французькою мовою, виразно, повільно, немов спеціяльно для мене, щоб я могла розуміти. Allende: "need to write is an overwhelming passion", "exile places special demands on a writer's imagination". Sepalma: "freedom now, education later"; він не вважає себе письменником, бо пише анг. мовою, тоді коли його справжня авдиторія цією мовою не читає. Японець Nakagami говорив (по японському) про свою опозицію до вєтнамської війни, до консервативної партії і до комуністів, та й до літературного естаблішменту взагалі. Жидівка Paley сказала у відповідь якомусь східньо-европейському письменникові, що квестіонував потребу опозиційної акції, бо письменники в США мають, мовляв, First Amendment — First Amendment на те і є, щоб з нього користати! Мені найцікавіше було послухати виступу Ishmael-a Reed-a. Це чорний чоловік 30-40 років, з Каліфорнії. Він говорив про те, що Civil Rights Movement у США викликав посилений інтерес до етнічних літератур США, що не знаходять місця і належного відображення в літературі естаблішменту. Існує спеціяльна фундація "Before Columbus", що допомагає нагородами і підтримкою. Reed говорив дуже критично. Американська делегація до Китаю не включала ні одного китайсько-американського письменника і ніхто не вмів назвати ні одного азійського письменника США — тимчасом була недавно триденна конференція, що її виповнили виступи азійських письменників — отже вони існують, тільки естаблішмент ними не цікавиться і їх не знає.

Вполудне ходила я до церкви Св. Петра (дуже оригінальна нова модерна лютеранська церква при 54 i Lexington) слухати авторських читань. Виступали три східньо-европейські прозаїки — Васілій Аксіонов, Данило Кіс та Юрій Конрад. Всі три — молоді (30–40?) [Побачила на програмці дати народження і бачу, що вони тільки пару років молодші від мене — здалека молодо виглядають.] люди, росіянин, югослов'янин (здається, серб?) та угорець — їхні книжки виходять вже в перекладах на англійську у великих американських видавництвах. Зацікавив мене зокрема Конрад ("people do not defeat empires, they survive them") — треба буде пошукати за його творами.

З'ївши по дорозі тільки два банани, побігла на літературну сесію: Utopian Imagination. Захопила тільки частину. Там брали участь Czesław Milosz, Vasco Popa, Susan Sonntag, Tomas Venclova. Sonntag говорила про community of literature, як про утопію, що включає серйозних письменників, де б вони не були, включно з тими, що вже не живуть. Цитувала Oscar-a Wilde-a: "A map of the world that does not include utopia is not worth glancing at". Мілош твердив, що утопії стають песимістичні. В дискусії був заклик читати наново Moor-a і Кампанеллу, була різниця думок про утопії, як явище позитивне і негативне, про ліві і праві утопії ітп.

Пресова конференція дала змогу почути питання журналістів і відповіді різних письменників у різних справах. Мілош, наприклад, говорив про те, що Captive Mind, книжка написана понад 30 років тому, тяжить йому як албатрос, всі завжди про неї питаються, хоч вона не є найбільш типовим для нього твором. Venclova твердив, що під сучасну пору литовська література дуже високого квалітету, без сліду соц-реалізму. Міллер розповідав про свою поїздку до СРСР, Tavernier (президент французького ПЕН Клубу) — про десять ув'язнених письменників (в тому числі Руденка), що їх адоптували вони, як почесних членів. Я підступила після конференції до Таверніє, подякувати йому за підтримку для Руденка та просити, щоб не називав його російським письменником. Вибачався, казав, що дуже добре знає, що Руденко — український письменник, говорив і про Стуса. Про Стуса говорила я з Міллером, питаючи, як можна б видістати від КҐБ манускрипти Стусових поезій? (Не мав для цього розв'язки — питайте Аксіонова, може він знає — казав).

Решту дня провели на інтерв'ю з Олею Чмух для Голосу Америки. Навіть на "party" не встигли піти. Обідали пізно. Остап втомився і не хотів іти вже нікуди.

П'ятниця, 17 січня 1986.

Записки роблю в час сесії. Велика заля саме заповняється. Тема сесії: "The statesman's view of the imagination of the state". У ній мають виступати Bruno Kreisky, Pierre Elliott Trudeau, а з боку письменників Frances Fitzgerald та Kurt Vonnegut. Керівником сесії буде Arthur Schlesinger. (Воннеґут і Шлєсінджер вже є на залі, знаю їх з вигляду). Тут кожний другий — знана особистість, треба тільки вміти пов'язати обличчя з прізвищами. Це взагалі нелегко, як не знаєш людей з обличчя, але зокрема нелегко це мені. Преса вже тут — три телевізійні камери заінстальовані, фотограф також уже заінсталював фотоапарат звернений на авдиторію. (Сьогодні вранці я ходила до бюра PEN подивитись на фотографії, що їх можна купити. Одна — побільшена — реклямує цю справу і на ній — на першому пляні Артур Міллер, а за ним... обоє Рудницькі і мій профіль! Замовила цю знимку (8 дол.) і була б може замовила кілька інших, але нажаль були тільки маленькі негативи, що їх важко було розпізнавати). Бачу, що до подіюму іде George McGovern (братиме, очевидно, участь у програмі). Еліот Трудо сидить вже теж за президіяльним столом. Шлєсінджер: сорочка в червоні паски, з білим ковнірцем і з темно-синім метеликом.

Schlesinger: цитує Торо, Емерсона, Розвелта, Солженіцина, Кеннеді. national government as protector of the powerless; writer can check excesses of the state — where power corrupts poetry cleanses (Kennedy про Фроста)

Trudeau: not whether state has imagination, but how PEN imagines the state's imagination — individuals have imagination — what one imagines the state to be — belief in adversary relationship between writer and state — why — symptom of powerlessness, paranoia? [з'явилися додаткові телевізійні апарати] — disagrees with Miłosz who does not believe in the necessity of being in conflict with state — Plato: prіce we pay for not being involved in government is that we are governed by people less worthy than ourselves.

Frances Fitzgerald: Fire in the lake, study of high school textbooks — Esthetics of state — In dictatorships — USSR — many grand esthetic equasions — Moscow — cemetery — people half out of stone, half with us in their ideology — many spies to the imagination — Iran under the Shah — precise location of power, democratic state — less obvious, Watergate came close, something in us demands public drama and spectacle, alternatives — sports, religion.

George McGovern: "real historian" — imagination — power forming a mental image — also defined as empty fanciful assumption — State manifests all Webster's definitions — public imagination serves the state badly at times — 5 dangerous ways of state imagination of superpowers 1/ accumulation of weaponry 2/other side gaining momentarily 3/other — key factor that moves 3 world events 4/minor irritants (Afganistan, Libya) threat to superpower's power 5/fearful search for security by both Wash. & Moscow leads to imitation of one by the other.

Vargos Llosa: [пристійний, високий, довге овальне обличчя, гладке сиваве волосся, 40–50 років — середземно-морський латинський тип, раса трохи à la OT]. Countries in which state and government are the same, and those that are not — writers have different positions: totalitarian country — writer obedient servant of state, privileged position for writers who fulfill this role — promote literary and artistic activities — if writer does not fulfill this role — he becomes a dissident, a pariah, can be sent to a Gulag, no neutrality. When government and state are separate, democratic: writers — ornamental prestige — they are courted by the govt — problem: how not to become ambassador, senator, but you can refuse to collaborate, to become a courtesan. Other dem. countries that do not pay any attention to writers, considered just entertainers — in some cases this is true — great tragedy: real literature is supplanted by pop-lit — only happens in free society — bad for literature and bad for society — where freedom does exist lit. can flow and flourish — lit. is there to express everything that is limited or suppressed — to make social life possible — function is accomplished in spite of political or social views of writers — differentiate where writer acts as writer, and where he acts as citizen — great writers are not always lucid in political matters — I do not dare to say that I speak for my country or Latin America — too many different views — majority of writers may not be in favor of democratic solutions, for example — some great writers have accepted totalitarian solutions — we must be cautious when asking writers about their political views — controlled lit. is always mediocre. [Довгі аплявзи всієї авдиторії! Я зворушена до сліз його виступом! — Мушу прочитати його книжки!]

Bruno Kreisky: Marx and Lenin opposed institution of state as we know it — IRA terror is bound to continue until solutions for Ireland are found — Palestine — Began was a terrorist — Kenyatta was a leader of a terrorist group — European terror groups — present day Palestinian terror — giving public attention to suppressed groups — counterterror never in history has eliminated terror — close allies of US involved in Libya [все це дуже гарно, в дечому може і має рацію, але що це має спільного з літературою? Говорив довго, а тепер каже:] and now to the topic of today: welfare state — social democratic philosophy of our time — free access to universities and higher learning— Einstein: Imagination more important than knowledge. Poets have given us the strength to stay in politics. Deep dark vein of tragedy in American humor — no one since Twain uses it as well as.

Kurt Vonnegut: [corporal in US army & prisoner of war in Dresden] unequal division of bread in camp — due to imagination of the state — sick leave — if unequal — imag. of the state — trade food for cigarettes — imag. of the state.

Дискусія: Mario Soldati, італійський прозаїк: A writer must have some imagination of real life — Europeans in America preserve the most ancient and noble art of Europe — those of us in Europe are allowing ourselves to become corrupted — Americans still believe in things we no longer believe in — virtue, honesty, have hope that we have lost. Italy still lives in Magnia Roma, in America a holly silliness, a holy innocence.

Гостра реакція на виступ Крайского. Можна було передбачити, що жиди протестуватимуть. Але шкода, що дискусія відбігає від літератури. Рудницький зголосився до голосу — чекає черги. Цікаво, що скаже. Vargos Llosa: for me democracy is not an academic question, replacing dictatorship with totalitarianism is not a solution, replacing apartheid with Gulag will not solve anything, it will be worse — impressed with Garcia Marquez... Rudnytzky: Writers on the fringe, not yet dissidents, but not full courtesans.

17, п'ятниця, пополудні — загальні збори.

Провадить зборами Mailer. Читає протест проти американської підтримки для контрас в Нікараґуа, що його підписало велике число письменників (саме читає прізвища). Друга петиція проти депортування Margaret Randal — 250 підписів. 20 мін. присвячених жінкам. Grace Paley: women perplexed and stunned that many panels included men only, occasional female voice only — protest underrepresentation of women — demand a public explanation — also missed "dark colors" — blacks, Hispanics, etc. Sonntag quoted by Gordimer: Literature is not an equal opportunity employer — Do not make sex or color a condition to judge writing — responsibility of membership. Mailer: guests of honor chosen by 3 committees — list of women invited who did not come — dialectic between justice and excellence. Erica John: why do you see and not see? (women in lit.) Mailer: disappointment with panels — theme not opened — few people dealt with it — imagination of the state exists and is negative — its function — to dispossess us, to alienate us — alienation, the handmaiden of narcissism — deterioration of quality of life — too much plastic — manners of the world are getting worse. Nadine Gordimer: S. Afr. delegation objected to Shultz's presence (one man, one woman, one black). Susan Sonntag — висока, чорне густе волосся із срібною смугою з правого боку. Konrad — про смерть двох письменників у Румунії. Enzelsberger: political and ideological quarells are not what we are here for — our obsession with America and its role in the world — media has simplified this to gibberish — putting yourself in someone else's ideological shoes — advises to distinguish non-American views from anti-American views — цитує Danilo Kis — letter from Poland stamped "Not censored". Mailer: imagination of the state creates alienation. Gordimer: intrusion into private life stifles imagination — state has no imagination. Mailer: censorship sometimes inspires our wits. Enzensberger: whether state has imagination — a matter of language — state phantasies are unlimited — our argument cannot be summarized... Delegate of East Germany: we are not one foot in the Gulag, lots of writers in our country are critical and publish both in East and West Germany.
** stories — borderline between reality and imagination. Imagination=possibilities of truth — as long as stories are told there will be possibilities
** Congress has generated light and heat
** Morrissey from N. Zeland: too many silent people on the panels — burnt out male intellectuals are boring
** we learned a lot this week, we could have learned more
** utopia panel — stimulating philosophers, not writers — whole afternoon — no mention of any utopian novels — did not get to analyzing utopian novels.
** civil war within a language — writers of political speeches are writers too
** not acceptable definition of writer
** last war: between good and mediocre writers
** recommendation for international book distribution center, also a translator center
** religion and its impact on writers not discussed
** more solidarity needed among writers
** Milton Kessler, Binghampton, NY: increasing amount of slavery, free states and slave states, many ways people can become enslaved.
** West German writer from West Berlin: sick for apologizing for being a German
** multinational state- nations struggling for their identity not addressed at Congress
** Marx is dead — only in America is Marx still discussed
** what do we have for the 3d millenium — this is the role of the intellectual, of the writer.

Загальні збори:

Alexandre Blokh: коротке резюме активности по французькому.
Pär Westberg [outgoing president PEN International]: breakdown in communication — real threat to peace — slow corruption of language everywhere — task to give young people a language — literature is freedom said Heinrich Böll — literature — a process without an end — every work of art liberates — writer is the politician's complement — lack of freedom in many countries affects PEN — literature is on collision course with the authorities — one task for literature is to make people realize they are not powerless — censorship creates facade of anonimity — art — reservoir of freedom — crisis of freedom sooner or later will reach everywhere — increasing pressure for conformity — persecution of writers in any country is a disgrace for all nations.
Frances King [incoming president]: 1/ PEN in its charter — non-political organization — president of PEN should not allow his personal political views to guide him when presiding; 2/ oppression of writers not confined to countries of extreme left and right. There is also seduction. Westberg described as a good writer, a good man, a great idealist — vanity of authors — Pär is free of it.
Aquino [журналіст з Еквадору]: Congress was like a Mailer novel.

19 січня. Йордан, Філядельфія.

Приїхали додому пізно вночі після бенкету — автом, з Левком Рудницьким. Бенкет був свого рода "misnomer" — відбувався він у кількох залях рівночасно, без будьякої програми. Просто люди сідали за столики й обідали, немов у ресторані. При нашому столі, де сиділи ми з Остапом, Рудницький і Любович (я була думки, щоб не сидіти разом, тільки присістися до інших людей, щоб нав'язувати контакти, але Любович конче настоювала, щоб бути разом) — був ще шведський письменник Caj Lundgren та американець Robert Rosenblum. Пізніше присілися до стола ще три особи, вони не мали "name tags", коротко ніби представилися, але трималися в розмові тільки самих себе. При сусідньому столі сидів Чеслав Мілош і мені було жаль, що він не попав у наше товариство. Після розмови з нами, швед вніс був тост за Мазепу (що треба було вияснювати іншим гостям) — він журиться майбутньою долею Швеції — думає, що Москва її поглине. Сам він з Упсалі. Я сказала йому, що я бачила в їхній бібліотеці мапу, за копією якої і досі шукаю. Rosenblum є автором популярних книг, що їх пише під різними псевдонімами. (Ви напевно таких книжок не читаєте, сказав мені). Але признався до одної, що називається The Religion і що підписана прізвищем Congé. Я обіцяла йому подивитися на комп'ютері, чи ця книжка є у великих бібліотеках Америки. Це його зацікавило: дав мені свою адресу. Він жив довго в Англії, жінка його лікувалася і мала операцію якусь у нашому університетському шпиталі (Univ. of Pennsylvania) — і він дуже його хвалив. Швед є автором повістей, що доступні також в англійських перекладах. Доведеться пошукати. У висліді цього Конґресу я мабуть у наступному році повернуся знову до читання белетристики. Зацікавили мене письменники, що їх я раніше не читала: на першому місці Vargos Llosa. Про нього я чула давно, але якось до читання книг не дійшло — знаю їх тільки з рецензій. Konrad — угорський письменник, також дуже мене зацікавив: пошукаю за його перекладеними на англійську мову книгами. Susan Sonntag і її популярні бестселери ніколи в мене не викликали особливої пошани, тепер, коли я побачила, що це цікава й розумна жінка, моє зацікавлення до її книжок зросло — треба буде прочитати бодай одну. Цікаво також подивитися, що пишуть такі офіційні люди з PEN, як Westberg, King, Scammell, Tavernier, Blokh. Мої враження від конґресу — дуже позитивні. Було незвичайно цікаво і я не жалію, що посвятила для нього чотири дні вакацій (і поважні кошти за готель ітд.) Думаю, що дуже потрібно, щоб на кожному такому конґресі було бодай пару українців, щоб не було, як це знаменито висловила Віра Вовк : "сміхун водить пальцем по ґлобусі, а нас там нема". І то не тільки тоді, коли треба протестувати, коли потрібна політична акція на захист ув'язнених і переслідуваних. Треба, щоб були наші просто учасниками, щоб займали голос, робили міжнародні знайомства. І це не мусять обов'язково бути самі літературні тузи. З одного боку ми занадто зарозумілі, — з другого ми занадто скромні. Є серед членів PEN чимало есеїстів, редакторів, перекладачів — не тільки самі світової слави белетристи. Мені жаль, що на коґрес не з'явився навіть на годину Богдан Бойчук — він давній член, найбільш серед українців кваліфікований кандидат для міжнародних літературних контактів; жаль, що мені не вдалося втягнути до PEN Богдана Рубчака — в його випадку напевно гроші вирішили, що він не став членом і не приїхав. Справа це коштовна, а наші або направду за бідні, щоб собі на це дозволити, або скупі, або просто не доцінюють справу контактів. Не жалую, що втягнула я до PEN Рудницького й Онишкевич. Були вони, щоправда, не на цілому конґресі, але і Лариса і Левко забирали голос у дискусії, нав'язували контакти, говорили з різними людьми. Левко, наприклад, своєю знаменитою німецькою мовою легко нав'язав контакт з Günter-ом Grass-ом, який добре орієнтується в українсько-російських різницях — хоч у політичних справах він — наївний лівак, що тепер почав навіть, здається, підтримувати Кубу. Коли запитала преса Мілоша, що він думає про один політичний коментар Ґраса на конґресі (де Grass сказав, що немає різниці між комуністичною і капіталістичною утопією), Мілош розповів анекдот, як один із його студентів в Каліфорнії запитався: what is the difference between life in a concentration camp and life in Sacramento?

Як на мій смак, політики на конґресі було забагато. Не розумію, навіщо запрошувати на конґрес таких людей як Trudeau, McGovern i Kreisky — якби це бодай були державні мужі, які мають візію, що держава могла б, повинна б (чи не повинна б) робити для літератури, а то вони просто використали форум для власних цілей. — Тема конґресу не була ясно поставлена і давала нагоду відходити зовсім від справ літератури й мистецтва у суспільно-політичну проблематику.

Деякі рефлексії у зв'язку з конґресом PEN:

Серед різних "центрів" PEN є, крім держав, ще такі осередки як "Catalan", "Estonian", "German-speaking writers abroad", "Guangzhon Chinese", "Latvian", "Vietnamese writers abroad", а в час конґресу прийнято ще турецький осередок поза Туреччиною, де під урядовим натиском мусів бути зліквідований PEN Club. Приходить на думку, що можна було б почати заходи для створення групи "Ukrainian Writers Abroad". Це напевно було б не легко. Може бути опозиція із боку самого PEN, але ще трудніша перешкода була б напевне апатія наших власних людей. Членство в PEN вимагало б довгореченцевих грошевих зобов'язань і може якоїсь посиленої активности — чи можна було б наших до цього спровокувати? Коли Остап працював в редакції "Свободи" — двадцять років тому — і був у Нью Йорку конґрес PEN, що на нього він пішов разом з Костюком, Лесичем, Керницьким — то Драґан відраджував, мовляв, це — ліва, про-комуністична організація! Таке саме колись говорили про Amnesty International! — І тому нас "немає на ґлобусі" — сидимо у власному ґетто, ігноруємо світ — і чи дивно, коли він ігнорує нас?

Друга рефлексія: попала на конґресі в мої руки брошура про фундацію для стимулювання чужомовних перекладів з голяндської літератури. Це фундація за якою стоїть не тільки низка організацій, але і якесь державне міністерство — але мені прийшло на думку: а що якби так створити таку фундацію для перекладів з української літератури? Збираючи бібліографію цієї теми, я більш свідома може, як хтонебудь інший, що за останніх кілька літ — більшість перекладів — радянського походження, що на еміграції давно вже не вийшла якась антологія укр. літ-ри анг. мовою — що не вистачає те, що зрідка-вряди-годи робить Юрко Ткач в Австралії, чи Винар в Ukrainian Academic Press. Це підприємство вимагає субсидій і то регулярно, а фундація — якби така заіснувала — могла б давати фінансову підтримку і стимулювати того рода діяльність.

Ну, от. Nec semper erunt Saturnalia. Треба мені повертатися до реального життя, до господарства, до комп'ютера і моєї бібліографії, а завтра — до праці. Завтра — перше всеамериканське свято в честь Мартина Лютера Кінґа. Члени нашої профспілки мають вихідний день, але професійні бібліотекарі — ні. Шкода! А я ж дала була колись свій підпис на петиції, щоб вшанувати Кінґа таким святом!

23 січня 1986. Метро.

Помер Дуфта. У своєму помешканні в Дітройті, пару днів тому — не знаємо точно коли. Знайомі, стурбовані тим, що не відповідає на телефон, ввізвали поліцію. Знайшли вже неживого. Дочка його тепер у Мехіко (розійшлася з чоловіком, живе в Мехіко з дитиною і там працює) — має приїхати і вирішити справи похорону. Жаль великий. Був не тільки добрий поет, яких мало; був — приятель, близька нам людина. Остап, очевидно, знав його добре ще з молодих літ у Львові. Для мене Бабай був першим редактором, що допоміг вийти у світ моїй першій збірці. Болюча це втрата. Така болюча, що стараюся її не наголошувати, щоб не ятрити рану. Зокрема не хочу додавати жалю Остапові. Дуфта напередодні нашого виїзду на конґрес PEN говорив ще з ним. З Лясею теж був у контакті. Він також — член PEN клюбу — жалував, що не їде на конґрес. І сказав Лясі, що його "щось тисне". Думав, може якась шлункова недиспозиція. А то було мабуть серце!

24 січня 1986, четвер, вдома, год. 11:00 увечорі

Я знову під натиском з усіх сторін. Кожного вечора пишу на комп'ютері — поспішаю, хотіла б послати Лупулові якнайскоріше. Вже маю 170 сторінок. Але це марудна робота, точна, вимагає різних шрифтів ітд. — повільно йде переписування покажчика. Дійшла сьогодні до H — Honchar. Більше як десять сторінок на один вечір не можу зробити. — На роботі також Sturm und Drang. Моя комісія Collection Development Policy забирає багато часу, бібліографія Labor Law — також, а на 11 лютого мушу підготовити лекцію про International Law Research. Це в рямцях лекцій нашої директорки. "An offer I could not refuse". Давно вже не заглядала до відділу каталогізації. Перегляд нових книг і журналів (нова і добре подумана ініціятива!) займає також чимало часу. А ще й гряде новий термін для Питань і відповідей до Law Library Journal. А під кінець лютого буде інспекція і знову приїде Igor Kavass... Одне слово, дай Боже витримати! Трохи за багато набрала наша пані Келлі на плечі своїх бібліотекарів — на цьому страждає нормальна рутина бібліотеки. Деяких людей з допоміжного персоналу втрачаємо, і це в свою чергу створює комплікації. Затримка надходячих матеріялів, затримка із списком нових книг — маю надію, що це тимчасове. А ще занадто часті засідання професійного персоналу, що забирають дорогий час та спричиняють відсутність довідкового персоналу для обслуги клієнтів.

1 лютого буде весілля Богдана Пазуняка із Софійкою Коропецькою. Приїде Максим з Уляною — разом підемо. Ще не вирішила, як мені вдягнутися. Якби так можна піти в довгій сукні — можна було б використати стару гардеробу — але може це занадто, адже це — не наше, родинне весілля. Добре може було б купити якусь нову суконку — але не дуже маю на це час.

29 січня 1986, середа, вранці, метро.

Вчора сталася велика катастрофа. Вибух у повітрі — негайно після вильоту з Cape Canaveral космічний корабель Challenger. Семеро астронавтів — в тому числі і молода жінка-вчителька середньої школи — згинули на місці. Сталося це на очах тисячей людей, що спостерігали польот у Cape Canaveral та міліонів людей — в тому числі шкільних дітей — що дивилися на lift-off на телевізії. Як у грецькій трагедії — каже Мариля — боги заздрісні за поступ людства. Справді, треба дивуватися, що таке не трапилося раніше — стільки літ успіхів призвичаїли публіку до космічних польотів, як до звичайної рутини. Тому й почали запрошувати до участи звичайних цивільних людей. На попередньому кораблі, напр. їхав один конґресмен, а тепер ця молода вчителька, що мала передати для дітей всієї Америки лекцію, як воно насправді в цьому космосі. Всенаціональна травма. Матиме воно наслідки і на майбутнє, економічні і політичні. Але інша молода вчителька, що була також кандидатом на виліт у космос (має, між іншим слов'янське прізвище, може — українка?) сказала журналістам, що не зважаючи на те, що сталося, вона готова зголоситись на наступний політ з астронавтами!

Моя марудна робота на комп'ютері поволі добігає до кінця: маю вже понад 250 сторінок — кінчу саме Шевченка. Не знаю, чи вистачить місця на одному диску — може доведеться переноситит частину на другий диск. Ліпше, якби обійшлося без другого, але побачимо. Телефонувала я до Софійки Бурої, щоб довідатись від неї точний заголовок і перший рядок вірша Миколи Мельника, що його переклад включений в торонтонську антологію. Мала трохи клопіт, щоб це додати до надрукованого тексту, бо комп'ютер заявив: this document will have too many paragraphs. Але знайшла розв'язку. — Крім того, зробила Софійці послугу: знайшла для неї з Літ.Наук. Вістника з 1927 року довгу Мельникову поему, що за нею вона давно вже шукала.

Після теплого, як весна, початку січня, маємо сніг і мороз. Це ускладнює щоденний доїзд до роботи і — боюся — ускладнить Максимові та Уляні приїзд на весілля в суботу.

Наталка Пазуняк уже приїхала з Австралії. Була в мене в бюрі, не застала мене, але лишила мені дарунок — прегарно видану книжку — повну збірку віршів Емілі Дікінсон. Не знаю, чому вона бажала зробити мені такий дарунок, але книжкою я дуже зраділа. Вже давно хотіла суґерувати Максимові, що вірші Емілі Дікінсон були б для мене добрим різдвяним подарунком. (Хотіла б колись перекласти ще додатково якісь вірші і добре, щоб збірка була під рукою),

Метро — увечорі, по дорозі додому.

Пополудні знову сніжило. Мабуть зима нас таки здоганяє. Колись я плянувала, що взимку поїду до Каліфорнії, думала, що Остап взагалі поїде туди на кілька тижнів, щоб оминути зиму. Ляля увесь час допитується, коли приїду. Перешкодою першою був конґрес PEN, тепер — весілля у Коропецьких. А лютий для мене дуже невигідний для виїзду місяць — 11-ого беру участь у лекції Liz Kelly, а 26 починається в нас акредитаційна інспекція. Але на один тиждень, десь між цими датами я могла б вирватися. Остап боїться невигоди — мовляв, Марко та Ія не закінчили ще ремонту хати і не мають окремої кімнати. Ляля, щоправда, запрошує до себе, але чи випадає нам мешкати в неї замість в Марка? Залишила я справу виїзду до вирішення Остапові, а йому, як завжди, рішення дається дуже трудно. При його скритості справді не маю певности, чи хоче він направду їхати? Отже не настоюю — але і не форсую плянів сама, а тому — застій. Квитки треба купувати наперед — може вже й запізно, щоб їхати після 11-ого лютого.

Остап хвилюється тепер дуже тим, що Свобода і Ukrainian Weekly легковажно поставились до конґресу PEN. Казанова, щоправда, на основі переданих телефоном інформацій (збудила мене одного ранку в готелі!) написала інформативну статтю, помилившись щодо участи в конґресі Рудницького, Сокола й Онишкевич (назвала тільки нас з Остапом і Любович). Ukr. Weekly послав на пресову конференцію Боцюркова і він написав три репортажі на різні теми далекі від літератури, не помітивши взагалі, що була якась делегація укр. письменників., Єдина Америка, що для неї написав репортаж сам делегат конґресу Леонід Руцницький принесла обширні репортажі з фотографіями. Знимки, між іншим, робила Ляся і вони рятують мене від комплетного браку фотографічноії документації (Мої не вийшли, тільки пару загальних) Є одна знимка Остапа з Мілошем, яка справді дуже добре вийшла. Хотіла б я зробити з неї побільшення.

Вже 30 січня, але в мене ще не закінчилась середа, 29-ого.

Тепер година 1:20 вночі, а я ще біля свого комп'ютера, зовсім твереза і сон мене не бере. (Вчора була дуже втомлена, раніше лягла — і виспалася). Навчилася я сьогодні кілька нових речей на своїм Мекінтоші — дійшла до кінця диску, почалися певні комплікації і треба було шукати розв'язки. Перенесла я увесь покажчик на інший, другий диск — і зробила собі копії. Сьогодні закінчила вже не лише Шевченка, але й Славутича! Ще є около 30 сторінок машинопису та й додатковий хронологічний покажчик, що не забере багато місця. Хочу скінчити це до суботи, щоб на другий тиждень зробити коректу відбиток і вислати обидва диски + print-out Лупулові. Він фактично не вимагав паперової копії, але я хочу, щоб вони бачили, як добре виглядає мій оригінал — із усіми різновидами шрифтів, тощо. Це буде їм пересторога, щоб не зіпсували доброякісного продукту, переводячи його на IBM!

Пару слів про мою лектуру останніх тижнів (Аякже, навіть читаю трохи — але здебільшого тільки в метро). Серед "маминих" книг (від Марилі Смолки) був польський переклад "Bitwa milczenia", що її автором є Vercors. Чула про нього, але ніколи не читала. Це — спогади про те, як він писав своє прославлене в час війни "Мовчання моря" — про німецьку окупацію Франції. Дуже цікаво. Крім того, в "Жовтні"— знаменита розвідка про співака Олександра Мишугу (автор: Михайло Присяжний). Що за люди! І Мишуга, і автор, і взагалі хлопці із "Жовтня". Між рядками, серед обов'язкового шаблону і пропаганди — скільки справжнього патріотизму і доброї культурної роботи на европейську мірку!

[Між сторінками щоденника включена фотокопія листа на фірмовому папері International PEN, Writers in Prison Committee. На фірмовому папері подана низка прізвищ офіційних осіб: President: Per Wästberg, Vice Presidents [16 oсіб, в тому числі такі як Heinrich Böll, Nadine Gordimer, Arthur Miller, Sir Victor Pritchett, René Tavernier, Mario Vargas Llosa]; Chairman of the Committee: Michael Scammell; WiPC Secretary: K. Simson]. Лист підписаний секретарем, панею Сімсон, здається Cathleen?, aдресований Остапові i має дату 24.1. 1986]:

Dear Mr Tarnawsky:
re: Mykola Rudenko.

I wonder if your remember that many years ago it was you who wrote to us suggesting that some of the national centres might invite their imprisoned Soviet colleagues to become members of their centres? Do you remember? I think you might like to know that this idea was taken up and there are now world-wide prisoner/members I think at the last count over 70 of them! I do believe it has made a difference to them, in spite of continued incarceration, to know that colleagues did not forget them in countries far away — at any rate many who were freed have written and told us so. In the first instance it was your idea! Are you pleased? I hope so.

At last week's New York 48th Congress I know that your appeal was circulated, and I wondered if meanwhile you had had any news personally from Mr Rudenko? He must be hoping that his wife will soon be allowed to join him in internal exile — I doubt if the powers that be will remit any part of either of their sentences and to be together would be at least a small alleviation. His case was taken up by a large number of centres: French, Japanese, Australian etc., and they were willing to support him largely because he had written to International PEN several months before his arrest, and we knew quite a lot about him. By the time the letter reached London he had been tried, sentenced and was already in prison (the letter took more than a year on the way) but then we had news of him from one freed prisoner, and another, and Grigorenko. Our experience is that the more the national centres know about a prisoner — and that is mostly what we are able to tell them — the more willing they are to work for him and make appeals on his behalf. So, I'd be very glad to know if you have any fresh news? A few PEN parcels have reached him sent by our German helper, Frau Christa Bremer. I doubt if he knows they came from PEN, but the main thing is that he got them. Hoping to hear from you if you have a moment to spare!
Very sincerely yours
K. Simson for WiPC

31 січня, ніч.

Залучений лист від п-ні Сімсон говорить сам за себе. Думаю, що Остап може мати велику сатисфакцію — таке признання від сторонньої чужої людини, заангажованої на такому пості, значить куди більше, як компліменти у пресі знайомих і взагалі своїх, українців. А вже зовсім певно такий лист є компенсацією за всі недогляди чи непризнавання виконаної праці, або не-помічання, ігнорування молодого журналіста з Ukrainian Weekly, що не запримітив навіть присутності на конґресі делегації українських письменників. Взагалі приємно почути, що секретаріят Writers in Prison Committee так поважно трактує надсилані йому суґестії та що так послідовно виявляє увагу політичним в'язням. Факт, що вони навіть посилають анонімні посилки через приватних посередників — зворушливий. А добре почути, що й Руденко написав до них безпосередньо (Хоч це, нажаль, було вже давно і нових вістей немає).

Приїхали Максим та Уляна. Я рада, що вони вже тут, бо завтра заповідають можливість снігу.

3 лютого 1986, метро, вранці (понеділок)

Весілля Коропецької з Пазуняком відбулося в суботу, при сухій погоді, без снігу — і поворот Максима та Уляни до Кембрідж відбувся без комплікацій. Вінчання було в катедрі при вул. Френклина — і мені нагадало вінчання Марка та Ії, в цьому ж храмі точно 6 років тому. Остап на шлюб не їздив, і ми верталися автом, щоб забрати його на весілля. Гостина була в готелі Hilton — Mt. Laurel, в Нью Джерзі, недалеко від хати Коропецьких. Зібрала вона чимало цікавих гостей — з Нью Йорку, Нью Гейвен, з Торонто, з Оттави — не кажучи вже про саму маму молодого, Наталку Пазуняк, що теж приїхала з Австралії. Максим мав нагоду зустрітися й поговорити з різними "академічними" людьми — вперше, напр. познайомився з Фізером, що його досі знав тільки з ділових стосунків. Були Ромко Коропецький з жінкою, Субтельний з жінкою, Ромко Процик — і ціла плеяда Максимових та Маркових товаришів з Філяделфії: Пазуняки, Скіра, Клос, Лабуньки ітд. Мені було приємно зокрема зустрітися з Осипом Данком. Між гістьми були очевидно майже всі наші добрі знайомі: Геврики, Рудницькі, Лабуньки, Лариса Онишкевич, Віра Лащик. Не було, нажаль (для мене), багато інших (може не були запрошені: напр. Біланюки, Третяки, Бандери). Приємно було знову зустрітися і поговорити з Гунчаками (він дуже запрошував до посиленої співпраці в Сучасності), вона — Оля, я довідалася вперше, є "director of admissions" в Rutgers/Newark Law School. Я добре чулася, збирала компліменти "на право, і на ліво", навіть трохи танцювала. Після весілля до Мами дійшла сплетня, що, мовляв, я була "найелегантніше вдягнута" на цьому весіллі." Ну, над цим я трохи застановлялася: купила спеціяльно дві візитові суконки на випродажі, а потім, дослівно в останній мінуті, вирішила вдягнути свою стару-стару довгу кремову сукню з плісованою спідницею, що її купила була вперше на весілля Юрка Чайківського — скільки то вже років тому? — і де я була свахою. Суконка не була занадто дорога, а ще вона також дуже практична, бо її можна прати (і я це вже нераз робила) Навіть на Юрковому весіллі, коли нехотячи, Бабця вилила щось і заплямила була мою сукню — і я її успокоїла, що мовляв, нема чим перейматися, бо зараз у лазничці заперу і висохне — що і сталося). Отже я робила параду у старій сукні, прикрасивши її золотими намистами.

4 лютого 1986, метро, вранці.

Приготовляю свою лекцію про міжнародне право (тобто про Research in international law, як знаходити міжнародні договори, судові рішення й документи ОН, Европейської Спільноти ітд.) Це має бути 11 — від сьогодні за тиждень. Поболює мене зуб — минулого тижня була в Цісикової, вона спилила ще один зуб під корону — і саме він і болить від часу, коли вона його спилувала. Дуже реагує на все холодне і тепле — тяжко їсти.

Бібліографія для КІУС вже в цілості на комп'ютерському диску (точніше на двох — окремо покажчик). Саме тепер роблю коректу надрукованого тексту, щоб внести ще конечні поправки. Аж свербить мені, щоб нарешті вислати — і позбутися! Але стримую себе — треба уважно прочитати — і добре було б справді ще дещо звірити — але навряд чи вистачить в мене терпцю і часу. Я ж хотіла, щоб навесну була вже готова книжка — не можу надто протягати!

Радіо принесло вістку про можливість виміни радянських шпигунів Німеччини на дисидентів. Згадують прізвище Щаранського. О, якби так між ними були і якісь наші!

7 лютого 1986, п'ятниця, вранці, метро.

Вночі нападало повно снігу. Їду до роботи трохи спізнено: мусіла відгорнути сніг, автобуси не ходять, навіть іти не легко — загрузаєш у свіжий пухкий високий сніг. Добре мати доїзд вигідним підземним транспортом! Інакше треба було б, мабуть, залишитися вдома. Сьогодні це не була б приємність: мушу скінчити писати свою лекцію на вівторок, принести додому текст і підготовитись до його ефектовно виголошення (не читання, очевидно).

Вчора — треба відмітити для документації — сталися дві "події": 1/ Я нарешті занесла на пошту і вислала реєстрованою посилкою до Едмонтону свою бібліографію — як я її називаю для комп'ютера — ULE65B. Рівночасно послала Сенькусеві для Journal of Ukrainian Studies перший випуск поточної ULE80A — тобто статті в журналах і колекціях. Нажаль, останнє число журналу за літо 85 не принесло початку тієї моєї поточної бібліографії ULE80B & ULE80T. Не знаю чому, може йому забракло місця. Але це не добрий знак. Тієї бібліографії назбиралося вже дуже багато, боюсь, що Сенькусь може знову перелякатися її розмірів. А я хочу, щоб вона була якнайповніша і думаю навіть включити всі літературні статті з першого тому Encyclopedia of Ukraine. У всякому разі, ця робота не даремна і вона не пропаде, навіть якби Журнал не друкував її взагалі, або друкував селективно. Як доживемо у доброму здоров'ї до 90-их років, то можна і треба буде видати ULE80 окремим research report-ом в CIUS.

Друга подія також "бібліографічного порядку". Biddle Law Library святкує в 1986 році своє сторіччя. Буде з цієї нагоди бенкет і, очевидно, збірка фондів. Я запропонувала вчора Liz, що може так бібліотека схотіла б видати книжкою мою бібліографію "German Books on American Law?" Мені бракує ще тільки 30 книжок, щоб було рівне число — 500. Я над тим так чи інакше працюю, щоб вислати наступний сеґмент до International Journal of Legal Information, де друкувались попередні частини цієї праці. Останнім часом, щоправда, при навалі і тиску іншої роботи, я мусіла цей люксус занедбати, — але, якби я мала для цього зрозуміння і підтримку Liz, можна б деякі інші речі відсунути на задній плян. Вона прийняла мою пропозицію із зацікавленням, обіцяла поговорити в тій справі з видавцями, допитувалась про моє становище щодо "royalties" (я перестерегла її, що це напевно не буде джерелом великого заробітку, але якби такий був — я відступлю його для бібліотеки!) Liz навіть має вже візію: U of P Law Library Publications Series, no.1. — Я так і думала, що до неї можна з такою ідеєю підступити — для цього вона має більше ентузіязму, як для щоденної кропіткої адміністрації.

9 лютого 1986, неділя.

New York Times у числі із 6 лютого помістив статтю "CIA said to have let Nazi into US" — і це про Миколу Лебедя! Називають його німецьким коляборантом та воєнним злочинцем, лідером українських терористів ОУН-Б, що його — в нагороду за вартісні для них інформації — CIA нелегально перевело через процес іміґрації та натуралізації у США. Неприємна справа! Що Лебедь — терорист і лідер ОУН — це правда, але називати його Nazi і німецьким коляборантом — тоді, коли він був активним лідером проти-німецького підпілля — трохи занадто. Ця справа, очевидно, пов'язана з проти-українською нагінкою останніх літ, що її руками всяких Візенталів та інших жидів переводять — не сумніваюся в тому — більшовики, щоб компромітувати і залякувати українську еміграцію. Не виключене, що серед низки українців, таких як Ковальчук, Демянюк, Федоренко і інші, може є і такі, що справді мають на совісті вбивства жидів у час війни — але спосіб у який ведеться акція проти них і зокрема злонамірена анти-українська істерія в пресі вказують, що ціль тут не покарати якогось одного злочинця, але викликати проти-українську реакцію взагалі. Анти-семітизм для мене осоружний і я його завжди поборюю — навіть ціною втрати популярности в товаристві — але анти-українська настанова жидів — це тільки друга сторона цієї ж самої ідеології і вона мені не менше образлива й болюча.

Говорили по телефону з Уляною і Максимом. Уляна почала трохи кривавити і це мене зажурило. Це 10 тиждень вагітности. Не знаю, чи це бува не якась поважна комплікація? Щоб не втратила дитини... Жаль мені їх. "Життя є повне непорозумінь і тихого смутку", мовляв Брановський. Такі ще молоді, а журба і клопоти комплікують життя. Треба кілька днів спокійно виждати — може в тому нема поважної загрози. Мама сказала мені сьогодні, що вона — коли була вагітною з Андрієм — також на початку кровавила.

Крім підготовки лекцій на вівторок, мушу трохи взятися за залеглу кореспонденцію. Ціла низка листів жде на полагодження. УВАН прийняла мене як члена-кореспондента, мушу послати завтра членський внесок. Славутич просить про рецензію на свою бібліографію. Демиденко пише в справі спадщини Драгоманова. Harvard Ukrainian Studies запрошує рецензувати другий том Щоденника Винниченка, ітд, ітд. Є ще листи від Палій, Clara Gyorgyey, Оксани Радиш, Ласло-Куцюк з Румунії, Місіла з Польщі — навіть такий знайомий Мами й Тата із Зальцбурґа, Ренер, що на старші роки взявся як аматор досліджувати доісторичну добу — і той написав мені довжелезного листа, що на нього з чемности бодай кілька слів треба буде відповісти.

Місіло, між іншим, повідомив, що вислав до УНІГУ свою бібліографію на конкурс — і це для мене радість. Буде серйозний кандидат. (Досі вже прийшла на конкурс одна праця — від Буряківця — але це не бібліографія, а якесь оповідання, чи щось таке — ще не читала!)

Помер пару днів тому Антін Драґан, колишній редактор "Свободи" — вже його й поховали.

"Свобода" надрукувала нарешті моє слово про Уляну Любович. Я про це довідалася від Гірняка, що в суботу вранці потелефонував з ґратуляціями. Я подумала: як він помре, не буде кому навіть відгукнутися на статті в українській пресі. Але може це й неправда — бо потім задзвонила також Віра, що читала і їй подобалось (На вечорі Любович вона не була, отже раніше не чула!) Мені на друкові цієї статті не залежало — але Ляся хвилювалася, що Снилик, мовляв, відтягає із друком і навіть телефонувала до редакції і говорила про мою статтю із Кузьмович.

11 лютого 1986, метро, увечорі.

Їду додому після своєї лекції. Пішло мені, думаю, добре — я задоволена із себе. Студентів було до 90-ти. Були й запитання. Присутня була, очевидно, Liz, а також моя асистентка, Марія. Записували лекцію на тасьму — побачимо, яке вона зробить на мене враження, коли слухатиму її пізніше, на зимно. Але покищо — велика полегша. Це перший мій виступ у присутності мого шефа і тому він для мене досить важний. Сьогодні впав досить великий сніг і тому я скористала з нагоди, що Liz після мого виступу відпустила мене додому. (Вона другу годину має говорити про задачі, що їх вона давала раніше студентам — бо це — нормальний курс, на кредити].

Телефонувала я вчора знову до Уляни й Максима, щоб довідатися, як вона мається. Новина недобра. Була в лікаря, зробили пробу ультра-звуком і виявили, що плоду немає. Тобто — Улянине кривавлення — це справді було поронення. Жаль і журба, бо хто зна, чи легко їй буде знову завагітніти і чи знову не повториться miscarriage? А часу на експериментування не залишається багато — їй уже 39 років. Було б жаль, якби доля прирекла їх на бездіття. Жаль не мені, що не буду бабкою, але жаль Уляни, яка любить діти, і Максима, який напевно колись пізніше мав би жаль, що в нього не було дітей. Та й бездітність, в додатку до всього іншого, може мати психологічні наслідки для їхнього подружжя. Ну, але цей песимізм — передвчасний. Надія ще жива. А тепер можна хіба дякувати долі, що це сталося тепер на 10 тижні вагітности, а не пізніше, і що Уляна здорова і мається нормально. Бідний Максимко: молодий такий ще, а скільки клопоту!

14 лютого 1986. Метро, вранці.

Зима триває і творить комплікації. Мороз. А сьогодні знову заповідають свіжий сніг. Вже три тижні не їздила на закупи харчів — для себе і для Мами. Живемо на запасах і час-до-часу докуповуємо хліб, молоко, овочі. Але запаси вичерпуються. А я таки не поїду автом сама. Наша вулиця — утовчений і замерзлий сніг, ховзько. Головні дороги здебільша прочищені, принаймні серединою дороги. (Цього я також боюся — бо уступаючись з дороги іншим автам, доводиться з'їздити на лід і сніг!) Можливо, я — занадто обережна, може і треба було б відважитись. Але, чи варто рискувати? Авто свіжопомальоване і відновлене — чи треба мені клопоту? Не залежить мені на тому, щоб доводити urbі et orbi який з мене шофер! Вже говорила з Вірою, поїду на закупи з ними — вони відважні і досвідчені шофери, що вміють узимку їздити. Читаю автобіографію російської співачки Ґаліни Вішнєвскої, жінки челіста Ростроповіча, що тепер закордоном. Ростроповіч колись, пригадую, написав був листа до "Правди" в обороні Солженіцина, щоб, мовляв, історія не осудила його, Ростроповіча, за мовчанку і потурання несправедливості. Це мені тоді дуже подобалося, цікаво чи пише про це Галина? Покищо я прочитала третину книжки. Дуже цікаво: трагічне дитинство, а потім — карієра у Большому театрі, звання народної артистки СССР, залицяння Булганіна. Знамениті побутові деталі і дуже відчутне почуття гумору. Переклад занадто американізований, але дуже читабельний. Книжка — товста, її возити в метро було б невигідно. Позичила її для Мами Марійка Лабунька — і це за її рекомендацією я взялася читати "Galina". Теж назва! Але має добре фото на обкладинці, що ілюструє бажання співачки віддавати в оперному співі: majesty and simplicity.

18 лютого 1986, вівторок, метро.

В суботу надійшла з Гарварду посилка для Бібліографічного Конкурсу: Місіло. Я дуже зраділа: маємо поважного кандидата! Може будуть ще інші — термін до 1 березня, але ці останні дні завжди трохи хвилюючі: бо що як не надійдуть праці, або як прийдуть такі, що їх не можна навіть трактувати поважно От ми вже маємо один манускрипт — Буряківець надіслав якесь своє оповідання. Хіба він думає, що це — літературний конкурс? Тільки зайва кореспонденція і клопіт.

Переглядаючи побіжно Місіла, я запримітила у покажчику прізвище — "Тарнавський, Давид". І ось в бібліографії знайшла "Голос праці" — одноднівку, видану у Львові в жовтні 1934 року, що її редактором був Остапів батько! Каже Остап, що за цю одноднівку батько його відсидів три роки в тюрмі, родина опинилася без засобів до життя... Ну, й знахідка! Але ніде не позначено, де саме, в якому архіві чи бібліотеці можна цю річ знайти. Треба буде написати до Місіла, може зможе відшукати її і прислати фотокопію.

23 лютого 1986. Неділя.

Вчора були на родинній імпрезі: були христини Марка Чайківського, Бобового синка. Зробила цю імпрезу, очевидно, Люда — і то на досить велику скалю — було між 80 і 100 осіб. Залю винаймили в Михайлівській церкві на Факс Чейс. Вийшла маленька констернація, бо чомусь не запросили на це не тільки мою Маму, але навіть Лесю і Левка Яцкевичів. Леся цим образилася, бо була раніше вже послала дитині якийсь дарунок та й сподівалася запрошення. Ну, я до цього не мішаюся, а то і я не могла б була прибути. До церкви не ходила — щось почуваюся цими днями втомленою і боюся, чи серце моє не має вже досить оцього Sturm und Drang моїх днів? В роботі пресія хоч куди: в наступному тижні має бути інспекція — треба привести сяк-так бібліотеку до ладу, а це нелегко, бо в нас розгардіяш, спричинений занадто багатьома змінами в короткому часі та великим переобтяженням персоналу. Наша перша бібліографія "Selected current bibliography" порівняльного трудового права уже появилася друком. Минулого тижня віддали другий installment. Те саме з рубрикою Questions and Answers. Перша вже надрукована, термін для наступного сеґменту вже прийшов. Я віддала Синтії свою роботу (тим разом про Hague conventions) минулого тижня, але Марія та Еллен мусіли піти до бібліотеки в суботу, щоб опрацювати свої "питання і відповідь". — Гора незакаталогізованих книг росте — бо, очевидно, коли я роблю одне, не можу робити друге.

Вчора увечорі скінчила переписувати на комп'ютері рецензію до Сучасності на бібліографію Купали й Коласа, що її прислав мені Гунчак. Завтра вишлю — одне зобов'язання менше. Хотіла б трохи привести до ладу свої папери і взятися за Войнич і Расторґуєва.

Довго вчора говорили по телефону з Марком та Ією. Вона їде на пару місяців до Атланти — там буде продукуватися фільм, що в ньому вона має високе становище production manager. Марко хоче конче за залишені Ікером гроші видати йому книжку, щоб звільнитись від морального зобов'язання. Приємно, що він у цій справі такий ідеаліст. Спадщина Ікерова подумана була Івасем як дарунок Маркові, без жодних зобов'язань. Він про це говорив ще за свого життя. Але Марко не хоче тих грошей. Ми домовились, що якщо Остап до пів року цієї справи не зрушить з місця — то я сама за це візьмуся. Моя ідея — видати книжку Івасевих оповідань в англійському перекладі.

27 лютого 1986, четвер, метро.

Сьогоднішня дата вказує на дві події: 86 уродини Тата — та інспекція акредитаційної комісії в Penn Law School. Татові я вже купила і занесла дарунок (курточку) передучора — а вже на початку тижня спекла і послала Остапом пляцок з кокосовим горіхом, що його він дуже любить. Сьогодні Остап піде до нього з пляшкою Metaxa — купили її заздалегідь, ще в суботу.

На інспекцію до бібліотеки прибуде Igor Kavass. Він уже раз в нас був, ще за Слона. Гарячкова підготовка останніх днів — нові написи, трохи порядкування (тобто викидання непотрібу!) дали деякі наслідки, хоч вони помітні тільки тим, хто бачив попередній балаґан. Але наша Liz, що керує стилем "administration by crisis", вчора нагло забажала пропозицій нових закупів книг на високі фонди, що нібито можуть звідкіль з'явитися (надія на 100,000 дол.) — і це значило, що я мусіла кинути все інше. Пару днів тому дала мені на критичний розгляд плян розбудови бібліотеки на наступних кілька літ. В ньому велика увага для технології і для перерібки бібліографічних даних на комп'ютери, а на задньому пляні розбудова колекції. Також є в пляні cost-recovery на 20,000 дол. річно, що означатиме службу адвокатським фірмам за оплатою (досі це робили ми безкоштовно, як публичну службу). Я у відповідь написала меморандум з критичними завваженнями. Дала, одначе, наперед прочитати Марії Смолці, Pat Callaghan і Остапові, і після консультації з ними, вирішила свого письма директорці не давати. Натомість всі ці думки висловила усно, коли вона прийшла послухати моєї опінії. Боюся, що вона не здає собі справи з того, які ми перевантажені і як на цьому терпить щодення рутина. Те, що повинно бути основним нашим завданням — служба клієнтелі, закупівля й каталогізація нових матеріялів, відсувається на задній плян.

Приватно також сипляться на мене всякі нові пропозиції і запрошення, що бажали б абсорбувати мій час і мою енергію. Штогрин дзвонив учора: запрошував до участи в конференції в Urbana від 10-14 червня. Він хотів би, щоб я взяла участь в сесії про цензуру в сучасній Україні, а Остап щоб говорив про літературу. Рожанковська телефонувала, щоб запросити мене до жюрі конкурсу Ковалевих (на історичне оповідання, чи повість). Костюк уже втретє просить, щоб я очолила Винниченківську комісію УВАН. Люда хоче влаштувати вечір філядельфійських письменниць і запрошує мене до участи (разом з Гармаш та Керч — невелика приємність!) Harvard Ukrainian Studies просить рецензію на другий том Винниченкового щоденника. Бойчук терпеливо чекає на мою велику роботу про Войнич і Расторґуєва... А де мої нормальні щоденні зобов'язання: бібліографічний конкурс? Черговий сеґмент Ukrainian Literature in English? Поточна бібліографія ОТ і МТ? Листування, що жде своєї черги? Підготовка манускрипту оповідань, що їх хочу запропонувати Середякові?

28 лютого 1986, вранці, метро.

До всіх запрошень і претенсій на мій час забула я додати ще натиск Орисі Гевки, щоб я взяла участь у програмі поезії, що в рямцях американського тижня поезії у Філядельфії має відбутися в Independence Mall десь у березні. Вона вже раніше консультувалася зі мною, чи прийняти ініціятиву (яка вийшла від американців!) і яку запропонувати їм програму. Я піддала їй думку получити Стуса й Руденка й обіцяла допомогти, але мені не дуже хочеться виступати, підготовляти доповідь, та ще й для американської публіки, по англійському. Я запропонувала їй запросити Рудницького або Онишкевич. Побачимо.

Минулого тижня сталася важлива політична подія, що її треба відмітити. На Філіпінах відбулися вибори — президент Фердинанд Маркос підступством, хабарями і шахруванням довів до нібито своєї перемоги — але різниця голосів була мала і не було сумніву, що ця перемога була "вкраденою". Конґрес США вислав був своїх обсерваторів і вони ствердили, що вибори були нечесні. Америка, очевидно, від довшого часу бажала собі зміни уряду у Філіпінах. Маркос був при владі 20 років, останнім часом за допомогою вийняткового стану, отже був фактично диктатором. США мають на Філіпінах дві великі військові бази, острови мають величезної ваги стратегічне положення. Є там також комуністичне підпілля, що його Маркос тримав під контролем. Отже була справжня дилема: як повернути Філіпінам демократію, не втративши впливів і не кинувши їх в обійми комуністів? Опозицію очолював Aquino і його після повороту на Філіпіни на аеродромі застрелили, очевидно, "невияснені вбивці". Але філіпінці об'єдналися довкола вдови застреленого, Corazon Aquino, і вона очолила партію опозиції при виборах. Після виборів і одна і друга сторона заприсягла президента держави. По кількох днях, одначе, під очевидним натиском Америки, Маркос залишив президентуру, виїхав разом з великим ентуражем на Гаваї і тепер президентом Філіпін стала вже de iure i de facto Corazon Aquino. Неабиякий успіх закордонної політики США, тим більше, що була також короткотривала нагода для СРСР скомпромітуватися: побачивши, що Америка проти Маркоса, вони раптом вирішили стати на його захист! (В пресі тільки, очевидно). Цікаво, як ці заяви сприйняли комуністичні філіпінські партизани?

5 березня 1986, вдома.

Я вже третій день вдома — з ґрипою. З носа тече, з очей тече, стан підгарячковий, кашель. Навіть фактично не можу використати побуту вдома, щоб щось зробити. От хіба що взялася трохи читати — прочитала книжку "The Religion" (Nicholas Conde), а тепер взялася за Кошелівцеві "Розмови в дорозі до себе".

Nicholas Conde — це один із псевдонімів Роберта Розенблюма, що його ми зустріли на конґресі PEN. Я сподівалася якогось дурнуватого "thriller"-a, а може й порнографії — але бачу, що автор справді занадто скромний. Книжка написана популярно (напевно була бестселлером, Аня знайшла мені якийсь старий paperback) — вона має сензаційну тему, але написана для інтелігентного читача і навіть має глибшу думку: бажання людини вірити, її страх перед майбутнім і зв'язана з тим страхом, потреба заклинати богів — жервою, маґією, молитвою. Нагадались мені рядки власного вірша: "який ще перстень кинути у море, яким закляттям заклинати фатум"... Героєм роману є антрополог, який береться досліджувати серед порторіканських дільниць Нью Йорку релігію "вуду", відкриває, що існує серед віруючих культ жертвоприношення малих дітей, втрачає на деякий час наукову перспективу і сам стає поклонником цієї віри, в остаточній розгрі опам'ятовується і не приносить у жертву власного сина, і це — у заключенні — приносить світові нуклірну загладу. Тільки тепер, написавши слова "приносить в жертву власного сина", я усвідомила собі, що Conde не використав фактично християнського міту, самої центральної теми розп'яття Христа за людей... А може боявся, що це занадто близько зачепить міліони читачів — хоч, очевидно, інші натяки на жертвоприношення є (від Біблії починаючи). Є в книжці персонаж жінки-антрополога Kate, що її точно списав автор із Марґарети Mead, включно до її подружжя з колегою-антропологом. Видно, що Роберта Розенблюма антропологія спеціяльно цікавить і що він, можливо, колись її вивчав.

Сьогодні наша 37 річниця шлюбу. Остап вчора купив гарні квіти і помадки, а сьогодні вранці прийшов букет від Марка та Ії, а пополудні жовті хризантеми у вазонку від Уляни й Максима (Ці останні напевно будуть триматися найдовше).

10 березня 1986, метро.

Цілий тиждень була я вдома з ґрипою. Сьогодні вперше повертаюся до роботи. Надоїло мені сидіти вдома — тим більше, що я ізолювала себе в малій кімнатці, щоб поменшувати можливість передачі ґрипового віруса. Самотність дається взнаки — Остап ніякий компанійон, з ним трудно говорити взагалі. Про суттєве і цікаве він ніколи не говорить (мабуть не гідна я того, щоб він ділився зі мною чимсь творчим чи інтимним!), в контроверсійних справах — тільки підносить голос, виголошуючи безапеляційний монолог, а інші розмови — про дітей, побут чи знайомих — обмежуються найчастіше до одної-двох інформаційних реплік. Інформує, очевидно, він, бо більшість вечора проводить на телефонах. Коли я піднесла телефон в час його розмови з Максимом, сказав: ого, контроля! Це, правда, не вперше. Але тим разом я образилася. Одне слово, хоч закладай другу телефонічну лінію!

Я не тільки лежала. Трохи попрацювала над темою Войнич/Расторґуєв і вже майже маю її готову. Хотіла б нарешті позбутися і віддати до бібліотеки книжки, що з них деякі в мене вже два роки.

Ляля двічі минулого тижня телефонувала. Я повідомила її, що йду на мамографію і вона раптом злякалася: може я не сказала їй усієї правди? Ну, я ще й сама не знаю. Тест доведеться перенести на завтра, через ґрипу. Маю надію, що не виявить він нічого злоякісного.

11 березня 1986

Позлостила мене редакційна стаття в Свободі, де з нагоди Шевченкової річниці знову переїхалися по Грабовичу. Боже мій, що за народ! І чи варто для такого народу працювати, посвячуватися? Примітив наступає з усіх сторін — чи справді нам ніколи не суджено вийти в люди? Сьогодні замість робити свою роботу, я сіла й написала листа до редакції. Адже треба відмежувати себе від цієї громадської психози!

Була сьогодні на тесті — мамографії. Вислід знатиму щойно в четвер.

Орися Гевка знайшла вже людей до програми вечора Стуса й Руденка — Лариса Онишкевич скаже вступну доповідь, Володимир Карпинич буде керівником програми, аванґардний театр з Торонто поставить свій реквієм для Стуса. Але є біда, бо на цей же самий день заповіджена в Філядельфії вистава ансамблю Крушельницької "Слуга двох панів".

П'ятниця, вранці — метро.

Загрожує страйк SEPTA і я стою перед можливістю, що від понеділка не матиму як доїхати до праці. Треба буде, очевидно, їхати автом, але це — перспектива дуже нерадісна. По перше: на дорогах тепер і без страйку величезний рух, бо направляють "Expressway" і весь автомобільний рух спрямований на звичайні міські вулиці, тобто на вулиці, що ними їжджу я. По друге: буде проблема з паркуванням авта. Не тільки воно коштовніше ніж доїзд міським транспортом, але в час страйку напевно трудно буде знайти місце для постою взагалі. Не кажу вже про те, що, очевидно, постраждає і мій щоденник.

Сьогодні має телефонувати Штогрин і я маю дати йому відповідь щодо нашого приїзду в червні до Урбана-Шампейн. Говорили ми про це з Остапом і відповідь — тентативно — буде позитивна. Але це значить, що тим разом і мені доведеться підготувати доповідь: Штогрин обіцяв прислати якісь бібліографічні матеріяли з України, щоб я зробила критично-інформативний огляд. Тема мене зацікавила більше, як пропонована ним раніше — цензура. Бо тут я принаймні навчуся чогось нового в ділянці, що є фактично моєю спеціяльністю і що я її повинна і хочу вивчати.

Не знаю, як влаштуюся з часом. Саме докінчую Войнич і Расторґу-єва — хоч цю тему можна було б доповняти й поліпшувати ad infinitum. Але, виглядає, що я за пару днів, чи за тиждень — позбудуся цієї теми і пошлю її нарешті до "Сучасності". Тоді на черзі справи конкурсу. Є три праці: Місіла, Божика і Савицького — отже є потенційний кандидат чи кандидати. Є ще і робота Буряківця, але це не бібліографія, але якийсь літературний твір. Матиму приємність написати йому листа, який напевне викличе з його боку неприємну реакцію. Бачу, що він справді якийсь ненормальний чоловік: вчора написав листа Остапові, щоб Слово відзначило його день народження (і то, мовляв, кожного року, як всенаціональне свято). Лист повний напастей на модерністів, Шевельова, Грабовича. Якби не те, що він напевно подуманий зовсім серйозно, можна б уважати його за текст чергового фейлетону О. Шпильки!

16 березня, неділя.

А страйк таки буде! Виглядало вчора, що погодяться і вже була надія, що минеться. Та ні. Вже пікетують і на завтра вже зупинені потяги метро, автобуси, трамваї. Доведеться мені вранці їхати автом. Думаю поїхати дуже рано, щоб не мати проблеми з місцем постою. А вертатись думаю пізно — щоб оминути найгірший рух. Може таким способом зароблю собі додаткові години і зможу взяти один день зовсім вільний.

Розряджуючи свідомо депресію, взялася я за поновлення контактів з людьми: вчора телефонувала до Лялі і до Ліди, була вчора на фільмі Новицького "За стерном долі", а сьогодні на Святі Героїнь, де промовляла Світлична і співала Оранська (дві цікаві точки, решта не варте згадки). Возила всюди і Маму, бо їй також треба трохи розрадити. — Помогло! Чуюся ліпше!

24 березня 1986, понеділок, метро.

Страйк був і тривав п'ять днів. Швидке його закінчення було несподіванкою — я вже наставилася на добрих кілька тижнів... Перших два дні я їздила до праці автом. Щоб запевнити собі місце паркування біля бібліотеки (на паркувальній площі, очевидно, за 3.50 дол за день!) — а також, щоб по змозі оминути найгірший рух — я виїздила дуже рано (перед 7-ою) і залишалась на праці до 6-ої вечора. Такі довгі години праці дуже мене втомили (хоч, а може саме й тому, оба ці дні на роботі виявилися дуже продуктивними!) Але я заробила собі додаткові години і наперед заповіла, що на конто цього надробленого часу і з уваги на візиту в дентиста — п'ятницю беру вільну! В середу і четвер їздила я до праці поїздом. Вперше випробувала такий доїзд — тепер у центрі міста побудований тунель і ці підміські поїзди їдуть аж до головної станції на 30-ій вулиці. Це для мене дуже вигідно, вигідніше, ніж метро, але зате на 150% дорожче! Максим, щоправда, сказав мені по телефону: Тато їздив стільки літ і не жалував собі вигоди — можеш це зробити і Ти. — Хоч я і купила зразу 10 квитків на поїзд і думаю їх у найближчому часі таки використати, то сьогодні я повернулася до метро і навіть купила на запас 20 токенів, бо буде і тут підвишка цін!

Побут удома в п'ятницю дозволив мені полагодити кілька справ: візиту в дентиста, колеса в авті (скинути зимові, тимбільше, що я запримітила, що одне із моїх старих зимових коліс не тримає добре повітря і я мала з ним трохи клопіт у понеділок!). Їздила по харчі з Мамою, возила її ще за іншими закупами, а окремо ще взяла Тата, щоб трохи "переїхався" та щоб купити йому до городу землю, насіння, добриво.

В суботу увечорі була цікава й оригінальна імпреза. Хлопці з Аванґардного театру з Торонто (що приїхали на запрошення Орисі Гевки, щоб виступити на вечорі поезії Руденка й Стуса в неділю) дали в УОКЦентрі одноактову п'єсу Мрожека "На морі". П'єса — оригінальна політична сатира в алегоричній формі, молоді люди (що з них більшість приїхала недавно з Польщі), давно небачений молодечий ентузіязм для літератури, мистецтва, театру (Вони також видали перше число люксусового літ.-мист. журналу Термінус) — підняли мене дуже на дусі. Очевидно, є багато недоліків: передусім мова їх українська далека від нормативної, літературної — їм ще багато треба вчитися. І маю надію, що молодече зазнайство не стане цьому на перешкоді.

Імпреза Руденка й Стуса — перший український виступ на американському форумі Poetry Week у Visitor's Center біля Independence Hall — була зворушлива і на висоті. Не зібрала, нажаль, досить молодої і чужонаціональної публіки, що для неї була призначена. Але заля була заповнена (переважно старими емеритами!)

Вівторок, 25 березня (В поїзді).

Пробую вперше доїзд поїздом на нормальний час. У час страйку, очевидно, все було спізнене, переповнене і нетипове, а сьогодні пробую звичайну рутину. Виїхала із станції Fern Rock о год.8:17 (з дому вийшла десь 8:08-10). На 30- вул. має поїзд прибути 8:45. Це дасть мені якраз досить часу, щоб дійти на 9-ту до бібліотеки. Побачимо!

Сьогодні висилаю до Сучасності свою дослідчу роботу про Войнич і Расторґуєва. З примітками вийшло на 32 сторінки (без приміток — 25).

Тепер на черзі — справи Бібліографічного Конкурсу. Вже написала до Данка і Касинця. Тепер жде мене листування з кандидатами і читання та оцінка надісланих манускриптів. Є їх фактично три: Місіла про пресу, Божика про видання ДіПі і Савицького про Голубця. Жодна з них не є того калібру, що Ґрімстед чи Стельмашенко, але це покищо тільки поверховні враження.

Турбує мене, що немає жодних вісток з Едмонтону. Не знаю, що це має значити: може просто поставили на чергу. А вони ж мені мають і повернути кошти переписування!

Поїзд, бачу, трясе більше як метро — тяжко писати!

Велика П'ятниця, 28 березня 1986, метро.

Вранці цього тижня їздила поїздом, а поверталася підземкою. Але сьогодні запізнилася: здаля бачила, як поїзд заїхав на станцію, отже пішла далі, до станції метро. Добре, що це по дорозі. Записок не робила, не тільки тому, що поїзд більше трясе, як підземка, але також тому, що читаю інтензивно конкурсові праці. Савицький прислав бібліографію творчости Голубця і вона тепер у мене є предметом критичного розгляду. А потім прийдуть на чергу Місіло і Божик.

Остапові ґрипа пройшла, але в нього якісь, мабуть, недомагання з простатою. Тяжко довідатися, що йому точно є. Доведеться іти до лікаря. ОТ вже мабуть вирішив, що тут без операції простати не обійдеться і боїться вже наперед. Очевидно, перспектива нерадісна. Жаль мені його — але передусім через те, що він сам собі (— і мені) уприкрює життя своєю замкнутістю і злосливістю. Чи всі хворі люди такі злосливі? Чи хвороби тільки витягають на зовні справжні риси характеру?

Були в середу на п'єсі Олбі "The Delicate Balance". Постановка Drama Guild була на доброму рівні (вони значно виросли за останніх кілька літ). Драма має темою екзистенціяльний Angst: пара приятелів спроваджуються родині до хати, бо вони бояться бути уночі вдома самі. Edward Albee — 1928 року народження. Я чомусь думала, що він старший. Швидко досяг світової слави! І пише з надзвичайною вникливістю про проблеми середнього і старшого віку. Були ми в театрі з Софійкою Геврик і Вірою Лащик. Я перед тим обідала з обоїма Гевриками у Faculty Club, а Остап приїхав автом з Вірою.

Віра має знову проблему із своїм хлопцем. Aндрійко заявив, що їде на тиждень до Мехіко — і поїхав! Типовий Ґеньо! Но, але Віра з цим погодилася, але журиться, чи він, мовляв, не почав знову брати маруану і яке він тримає товариство. Ах, яке ми мали щастя з нашими дітьми!

2 квітня 1986, метро.

Вже квітень, а Снилик і досі не надрукував мого листа в справі Грабовича. Остап думає, що він не надрукує: зрештою недавно і він мав такий досвід. О-КА написала щось, протестуючи проти Н.Й. Таймсу, де була чи стаття чи лист до редакції, де була згадка про нахил до пиянства ще князя Володимира (Може це було у зв'язку з анти-алькогольною кампанією в СССР Горбачова) — я не читала ні одного, ні другого. Остап написав в обороні автора, який просто цитував літопис, мовляв, Руси єсть веселіє пити, чи як воно там. І Свобода листа ОТ зігнорувала.

Ну, я справу Грабовича вважаю принциповою і не попущу. Якщо не надрукують, навряд чи друкуватиму щонебудь у Свободі в майбутньому, а самого листа постараюся опублікувати деінде (невідомо лиш де, бо анти-Грабовичівська психоза охопила всю пресу!) — а принаймні пошлю копію до Гарварду, щоб знали, що не вся громада однозгідна в своєму осуді. — Але, але... Я вирішила справу перевірити, щоб, мовляв, не сказали колись, що листа не отримали або що він загубився. Потелефонувала я вчора до редакції. І — несподіванка! Пан Снилик заявив, що листа мого надрукує, що він просто чекає своєї черги. Хоч перестерігав мене, що цей лист напевно викличе спротив. Я йому подякувала за демократичну поставу і заявила, що конечно треба дати голос і другій стороні, а не лиш тим, що нападають на Грабовича і його книжку.

Вчора після праці наша директорка робила "party" для персоналу бібліотеки. Дехто з наших запрошення зігнорував, але я уважала, що це "an invitation you can't refuse" і пішла. (Взяла вранці авто, щоб мати незалежний транспорт!) Хоч було заповіджено, що буде "food enough to call it dinner" — були тільки дві-три (і не дуже смачні!) приставки, пиво, вино і сода. Я спекла пляцок з кокосового горіха — це було єдине солодке. Подивляю людей, що можуть відважитись на того рода прийняття. Але це нагода для приватної виміни думок і ближчого знайомства. Я довідалась деякі подробиці з родинного життя Liz (від неї самої!) Чоловік її Matthew шукає праці десь тут на сході, але це йому не дає бажаних успіхів. Він — професор філософії, біля 51 років, "lateral move" в його віці і на його рівені зробити тяжко. Для того, щоб він міг дістатися на PENN немає жодної надії, каже Liz. "Pecking order", каже вона, тут дивляться найбільше на те, щоб бути з елітарних шкіл ітд. — Дочка її саме покінчила каледж, вона має проблему із здоров'ям: дістає періодично "anxiety attacks", що спричиняють нерегулярність серця ітд. Син живе з батьком і ще вчиться, хоч йому вже більше як 25. Мав якісь проблеми в часі студій і на пару літ перервав їх. Дочка з батьком "do not get along". Отже не можуть разом мешкати. Вона, мабуть, приїде сюди до матері. Liz уже 28 років замужна. Важко жити так розділено, кажу, я знаю це з власного досвіду. А вона на те: це добре для нашого подружжя всупереч прогнозам знайомих. Але самотність часом дошкульна. От минулого вікенду вона раптом вирішила поїхати до родини до Іліной — і поїхала, не зважаючи на кошти.

3 квітня 1986, метро.

Їду від Цісикової. Маю першу в житті протезу зубів — доведеться звикати. Це, очевидно, не повна протеза, а всього чотири зуби — два з одного боку, два — з другого — але клямра на піднебінні заважає і знімати її буде мені нелегко. Що робити — трудно. Містки тут не були б доброю і довготривалою розв'язкою — занадто мусіли б бути довгі, а крім того для них треба було б посвятити зовсім добрі зуби, а їх — цих добрих і моїх власних не так уже й багато, щоб ними варто було б жертвувати. Так чи інакше, на старість доведеться носити протезу і, каже моя дентистка, тепер мені легше буде звикнути, як пізніше.

Гарні весняні дні. Температура вранці 50-60, в день — 70-75. Саме добре, свіжо і сонячно. Нажаль, у самому будинку бібліотеки цей час викликає найгірші ускладнення із контролем температури. Вчора на 5-ому поверсі книжки грілися при температурі 95̊F. Охолодження ще не діє, вікон нема. І це вже так роками. Колекція коштує грубі тисячі кожного року, але як довго вона може зберегтися для майбутніх поколінь у таких кліматичних умовинах? Кажуть мені деякі мої дослідники, що регулярно працюють і в нас і в бібліотеках Бритійській, Оксфордській, Кембриджській — що ті самі книги і журнали там в Англії у значно ліпшому фізичному стані.

Понеділок, 7 квітня 1986. В поїзді.

Суботу провела на господарських закупах і в городі. Привезла собі землю і гній і приготовила грядку та посудини на квіти.

В п'ятницю несподівано приїхали Андрій, Марійка і Соня (до Мами, очевидно). Соня ходила оглядати кемпус La Salle. Її там прийняли і дали повну 4-річну стипендію — отже можливість, що вона ходитиме до цього каледжу — дуже висока. Але прийняли її ще інші школи і вона ще жде на їхні пропозиції щодо стипендій. В п'ятницю Соня з Марійкою були в нас на обіді. Ми обмінялися дарунками: Марійка й Соня принесли мені писанку Андрієвої роботи, квіт у вазонку, смажену рожу та оправлені (аж дві) Сонині фотографії. Я дала Соні куплений у Шотландії оригінальний светр-накидку із шкотського тартану, трикутної форми — дуже їй у цьому до лиця. Хочу ще з ними піти до ресторану (може сьогодні, як вдасться їх зорганізувати), і дати Соні сотню долярів, як дарунок на уродини. Запропонувала я вже давніше, що Соня зможе жити в нас, дамо їй кімнату, але не цей перший рік, їй, думаю, треба конче побути трохи в гуртожитку, в товаристві ровесників, здаля від родини.

Неділю провела вдома при комп'ютері. Переводжу на диск свої чергові "installments" ULE80. Сенькус написав, вибачаючись, що в попередньому числі не почався друк мого ULE80 — але запевнив, що в наступному вже буде. Цього матеріялу дуже багато, боюся чи не злякаються його редактори JUS?

Вівторок, 8 квітня 1986. Метро.

Молодих Сеньковських на обід до ресторану зорганізувати не вдалося. Андрій не забажав іти, а Марійка вирішила з ним солідаризуватися. Остап, взагалі, ображений. "Що цей "гівняр" собі думає? Повинен був прийти бодай привітатися!" Дикун, антисоціяльний тип. Ну, що можна з такими робити? Шкода тільки, що Марійка не має більше власної індивідуальности. Доведеться Соні дарунок послати поштою. Вона, виглядає, здібна дівчина і маю надію, що не успадкувала батькових тенденцій. Трохи в ній може забагато провінційного зазнайства і самохвальби. Але я це беру на конто наших рідких зустрічей: хоче за коротку візиту сказати про себе все, що може, про всі свої успіхи в школі ітп. Побачимо, яка вона буде в каледжі. Здаля від батьківських впливів.

Телефонував учора з Вінніпеґу Максим. Розумний гарно їх там приймав і видно з усього, що він Максимові прихильний. Але місто й університет — провінція, тількищо стопився сніг і температура 10̊С. Вулиці повні піску, що його сиплять узимку разом із сіллю і що його тепер будуть відчищувати. Університетська бібліотека, каже Максим, бідна навіть на англомовні матеріяли. Українська колекція, пропорційно до решти, непогана, але бюджет обмежений і щоб замовити якийсь новий журнал, треба відмовити якийсь інший. В славістичному департаменті повно всякої внутрішньої політики, непорозумінь, міжусобиць. Нелегке буде рішення. Сьогодні вони вже повертаються до Кембридж.

Вчора приходив до мене на полуденок Іван Коропецький. (Тим разом я дала йому змогу зреванжуватися і заплатити теж і за мою зупу в La Terrace!) Основна його ціль була: віддати в бібліотеці книжку і позичити (на мою картку) нову. Говорили ми про справи енциклопедії (Маркусь, виявляється, таки повністю програв свою ставку), про Кошелівця та його нову книжку, про наших дітей та інших молодих українських науковців.

Щодо Кошелівця. Прочитала я його "Розмови в дорозі до себе". Есеїст він першорядний — про Первомайського, Бажана, Кисельова, Ореста, Державина — написав блискучі статті. Але мемуарист він — поганий: без щирости, безпосередньости, з великою дозою злосливості.

Середа, 9 квітня 1986. Вдома, 7:30 вранці, перед виходом на роботу.

Вчора Штогрин прислав кілька чисел збірника "Бібліотекознавство та бібліографія". На основі цього матеріялу плюс деякі, що їх маю у своїй колекції професійної літератури, писатиму доповідь на конференцію в Урбана-Шампейн. Наступні тижні мусітиму виповнити цією підготовкою, рішенням конкурсу Ценків, а сьогодні ще хочу попрацювати над переглядом Максимової бібліографії до дисертації — просив, щоб я дала свої зауваги. (Вони вже вернулися і телефонували вчора вже з Кембридж). Все це значить, що щоденник мусітиме відійти на дальший плян. Сьогодні в метро беру замість карток до щоденника, Максимову бібліографію.

14 квітня 1986, понеділок, в поїзді.

Остап їздив в суботу до Н.Й. НТШ запросило його із доповіддю про Кравцева. Я рада, що нарешті рушився з місця. Кожен день, кожен вечір ми разом і трохи ідемо собі на нерви. Коли виїздив, я, знаючи, що повернеться поїздом, сказала, прощаючись: пам'ятай, що вихід з головної станції, де під'їжджається автом, є там, де заїздять таксі, на схід, не на захід — від міста, не від університету. Віра зголосилася по нього поїхати о 11 год. вечора, але я вирішила, що це була б експлуатація чужих людей, і що нечесно було б мені так Віру використовувати, отже я поїхала сама. Чекаю в авті, не паркуючи. Нема. Вийшла на станцію подивитися за ним — нема. Далі чекаю. Думаю: може спізнив поїзд і приїде наступним опівночі. Але вийшла знову на станцію — дивлюсь: іде від протилежної сторони, із заходу. Там також є таксі. Ну, я повинна була передбачити. За все наше життя ми ще ні разу не зустрілись точно на умовленому місці, від перших rendes-vous у Зальцбурґу починаючи.

Вчора знову присвятила трохи часу бібліографії Місіла. Провірила деякі заголовки з іншими бібліографіями, зробила деякі помічення. Робота ця може й ліпша, як я на перший погляд думала. Може й заслуговує вона на повну однотисячну нагороду?

Говорили вчора довго з Марком по телефоні. Йому вже надоїла самота — тужить за Ією. Але вона вже незабаром кінчить працю в Атланті і вертається додому. Говорили найбільше про Максима і його дилему із працею: їхати до Вінніпеґу, чи ні.

15 квітня 1986, метро.

Вчора американські літаки збомбардували військові інсталяції Лівії. Момар Кадафі, що його наш президент називає "скаженим собакою Середнього Сходу", здавна провокував Америку своєю офіційною та неофіційною підтримкою міжнародного тероризму. Американський удар — це, мовляв, відплата за недавній тероризм у Берліні і пересторога на майбутнє. Чи воно поможе, чи пошкодить — побачимо. На щастя, совєти забрали передвчасно свої кораблі з лівійських портів і, мабуть, підтримуватимуть Лівію тільки пропагандою, а не активним мілітарним заанґажуванням. Якби воно не було, "сумно в цьому світі, панове". Бандитизм і тероризм поширені по всьому світу (часто в ім'я національно-визвольних ідеалів), а ось тепер Америка, слідом за Ізраїлем, береться поборювати малий тероризм великодержавним тероризмом. Might makes right. Завжди так було. Розвіялись короткотривалі наївні мрії, що порядок у світі можна встановити шляхом міжнародних порозумінь на терені Об'єднаних Націй. Завжди тільки сила вирішувала. І навіть мир — це ніщо інше, як накинутий силою Pax Romana, Pax Britannica, Pax Americana, чи Pax Sovietica. В такій констеляції чи є якісь можливості для міжнародної справедливости, для права малих народів жити самостійно, поза імперіями?

21 квітня 1986, в поїзді (понеділок вранці).

В суботу їздила я на запрошення Костюка на засідання комісії Винниченківської УВАН. Це було подумане, як свого рода прощальне засідання, бо Григорій Олександрович переноситься із Рутерфорду, Н.Дж. до Силвер Спрінґ, Мериленд, де живе його син з родиною. Був запрошений і Остап, але відмовився їхати — мовляв, він — не член комісії. Коли я обережно натякнула, що адже ж він — голова "Слова" і зацікавлення архівом Винниченка міг би виявити хоч би тільки із цього становища, накинувся на мене з криком, мовляв, є важніші справи. Ну, трудно. Я розумію, що тут ні при чому Винниченко, що йому досадно, що я туди їду як запрошений член і новоприйнятий член-кореспондент УВАН. Він тепер став дуже вразливий і жадний на "гонори". Їздив недавно з доповіддю до НТШ (про Кравцева). Падох дуже хотів, щоб він взяв участь у вечорі неоклясиків. Я запитала: а в члени НТШ вони Тебе прийняли вже? А він на те: запропонували, щоб я виповнив анкету і став членом-кореспондентом. Теж мені гонор! Якщо не зроблять мене дійсним членом, то я і взагалі членом не хочу бути! — Ну, це його справа.

Я рада, що мала привілей побути пару годин у товаристві цікавих і культурних людей. Засідання мало дуже діловий характер і хоч Костюкові висловили подяку і добрі побажання на дорогу — це було без панегіриків і панікадила. Зрештою Гр. Ол. — хоч наполовину глухий і сліпий, і зігнутий, як дуга — триматиме далі кермо у своїх руках. Подивляти його життєву снагу: плянів у нього безліч, з далеким прицілом. Дальші томи Щоденника, том "Сучасники про Винниченка", повна збірка творів, листування з Шаповалом, малярські праці Винниченка, ітд. В касі є щось 20,000 дол — залишилася якась спадщина около 30,000, що її ще треба буде судовим шляхом виборювати. А "Закуток" у Мужен — що є тепер у руках малярки Винників і що для нього бракує правного документу (хоч Розалія Яківна залишила його теж для УВАН) — вартий тепер величезну суму грошей, бо ця частина Рівієри стала туристичною атракцією.

Їздила я своїм автом із... Ґеньом Лащиком за шофера. Це мені було вигідніше ніж поїздом і очевидно дешевше. Про його особисті справи ми майже не говорили, я їх навмисне виминала.

21 квітня. 11:30 увечорі.

Була в нас сьогодні дві години Ія. Кохане дівча, повне темпераменту й живого зацікавлення українськими справами. Вона тепер саме відлітає до Л.А. В Атланті працювала як "production manager" на фільмі Friday the 13th Part VI: Jason Lives. Це була дуже відповідальна і добре платна позиція, тому вона й посвятилася бути поза домом цих два місяці. Але вже радо вертається до Марка і — каже — не скоро прийме нову оферту поза хатою. Фільм ще будуть пару тижнів викінчувати у Голівуді.

Понеділок, 28 квітня 1986. Метро.

Вікенд провела на Союзівці. Там була 9-та Велика Рада Чортополохів. У четвер почувалася так погано (величезна втома і тиснення у плечах), що злякалася і думала, що не поїду. Але пройшло. На мене числили, бо 1/ потрібне було моє авто (нас їхало 4 в моїм авті, а інші з Анею Максимович), 2/ на порядку нарад було майбутнє бібліотеки та її реорганізація і треба було конче, щоб саме я допомогла з'ясувати справи на Раді. — Примусова перерва у моєму теперішньому навантаженні може й добре мені зробила. На Раду з'їхалось щось біля 40-50 осіб — переважала наша молодь і приємно було бачити наслідки нашої багатолітньої праці. Є кому передати естафету. Між молодими є багато дівчат з вищою освітою (навіть маємо 4 лікарки, і одну студентку медицини, що ось-ось закінчить студії!). Естафета, фактично, вже передана. Курінною нашого сеніорського куреня є вже цілу каденцію молода сеніорка Соня Слободян, що недавно ще була старшою пластункою. Правильник ЧП, що його я опрацювала багато літ тому, діє досить справно. Ось уже вдруге вибираємо Головного Чортополоха — і трохи нестандартна моя ідея, щоб замість номінаційної комісії, Рада закритими балотами ставила кандидатури, піддавала їх голосуванню, а тоді з двох найпопулярніших у другому голосуванні вибирала Гол.ЧП — діє справно. Думка була, щоб оперти цей церемоніяльний пост на "голосі народу", тобто вибирати дійсно особу, що втішається популярністю і повагою загалу членства. Вибрали Славу Оранську — це була несподіванка навіть для мене. Я думала, що Гол.ЧП стане хтось із молодших, але видно, що молоді хочуть когось із старших сеніорок. Механізм виборів такий, що не забирає багато часу. Перевибір нового проводу бібліотеки був добре підготовлений і не зайняв більше як десять хвилин. Було досить часу на дискусію про майбутнє бібліотеки, що була жива і цікава. Надя Нинка зробила цікаву аналогію між нашою ситуацією та ситуацією СУА з Українським Музеєм в Нью Йорку. Бібліотека переросла Чортополохів і її треба буде поставити на ширші громадські фундаменти, щоб забезпечити їй майбутнє. Вибрали комісію, що до неї ввійшли з уряду Головний Чортополох (Оранська) та бібліотекар (Одежинська), а крім того я, Аня Максимович і Марійка Леськів. Доведеться виготовити плян реорганізації, переговорити з Рідною Школою, Пластовою Станицею і УОКЦентром — тоді представити плян до затвердження наступній Великій Раді ЧП або надзвичайній великій раді, скликаній для цієї справи.

29 квітня, вранці, перед виходом на роботу.

Вчора в Україні, 100 миль на північ від Києва, сталася якась нуклірна катастрофа. Melt-down in a nuclear power station — догадуються американські репортери. Про катастрофу сповістило радянське радіо і телевізія (це вперше, кажуть, признаються до нуклірної катастрофи — хоч були такі вже й раніше, на Уралі!) Підвищена радіяція була занотована у Фінляндії та Скандинавії. Справа, мабуть, поважніша, ніж була тут на Three Mile Island. Подробиць жодних не відомо і хто зна скільки правди взагалі буде виявлено?

30 квітня 1986, вранці, метро.

Про ядерний вибух біля міста Чорнобиль відомості далі скупі і непровірені. Офіційно совєти подають, що загинули дві особи — неофіційно з Києва інформують, що число вбитих понад 2,000. Ще важливіше те, що пожежа ще не є під контролем і радіяція не ущухає, а посилюється. СРСР звернувся за медичною і технічною допомогою до Зах. Німеччини і до Швеції — американську оферту допомоги покищо іґнорують. Сьогодні вранці була вістка по радіо, щоб громадяни Британії і США виїхали з Києва! Преса, радіо і телевізія заговорили про Україну! Навіть шукають за опінією українців і при тій нагоді подають інформації напр. про український центр в Abington, що, мовляв, є квартирою 50 різних організацій, роблять інтерв'ю з різними представниками громади (Черником, Рудницьким, о. Біланичем, працівниками суспільної служби ітд.) Випадок у Чорнобилі часто характеризують як Ukrainian disaster і Київ, нарешті, називають столицею України! Боже, яку страшну ціну треба буде заплатити за цю "publicity". Є побоювання, що вода може бути затроєна радіоактивністю, що околиця стане пустирем на десятиліття, що радіяція спричинить хвороби рака в майбутньому ітд.ітд. Засекречення СРСР тим разом може обернутися справжнім бумеранґом проти режиму. Є підозріння, що вибух стався вже в п'ятницю або в суботу — але це затримано в таємниці. Польща проголосила пересторогу для населення, щоб вагітні жінки і діти не пили молока і не їли свіжої городини в околицях понад які пройшла радіяційна хмара. Кажуть, що на східних кордонах Польщі радіяція дуже підвищена, а це значить, що мабуть великий шмат України захоплений цим нещастям. В Америці також будуть наслідки, зокрема політичного характеру, бо ядерний вибух у Чорнобилі завдав величезний моральний удар ядерній індустрії взагалі — він підсилив арґументи проти-ядерного руху в усьому світі, а в Америці зокрема. Тому й такий великий розголос для цієї справи. Америка має біля 100 ядерних реакторів, СРСР, здається, щось із 50-ти. Вчора ми увесь вечір провели біля телевізора, слухаючи спеціяльних рапортів.

1 травня 1986, вранці.

Остання думка перед сном і перша після пробудження: Чорнобиль! Совєти вперто твердять, що є лиш двоє вбитих і около 200 в шпиталі, що пожежа загашена і небезпеки від радіяції в Києві і за кордонами СРСР немає. І вперше хочеться, щоб саме совєтська версія була ближчою правди! Бо західна версія — нажаль, напевно правдивіша! — застрашаюча. Кажуть — на основі фото із сателітів, що почався melt-down у другому реакторі, а це значить, що справи не лиш не є під контролем, але можуть значно погіршитися. Дослідники радіяції ставлять застрашаючі прогнози — затроєння води і рослинності радіяцією, далекойдучі ґенетичні зміни і хвороби в людей ітд. Американські спекулянти commodity market вже роблять ставку заробити на нещасті України грубі міліони, бо мовляв СРСР мусітиме довгі роки закуповувати збіжжя і харчеві продукти. Українська громада далі в центрі уваги преси й телевізії. Протести і молебні в церквах роблять пропаганду українському імені — але що вони можуть помогти у такій страшній катастрофі?

Перше травня

Радіоактивна хмара над Києвом,
а на Хрещатику — парад.

Твоє свято, робочий люде,
радій, гуляй!
Гордо звучить: людина!
І влада ж — рад.

Вибух реактор в Чорнобилі,
горить земля.
Трупів з ядерними відпадками закопують.

А в Києві, на Хрещатику,
заквітчані, у корсетках, дівчата
гопака хороводять.

Европа на ласці вітру.
Зловіщо ворожать ґейґери.
Вода у Дніпрі затроєна.

А Київ — увесь червоний,
кияни усі на вулицях —
перше травня!

В Польщі йодом дітей напувають,
румунам кажуть не виходити з хат.

Радіоактивна хмара над Києвом,
а на Хрещатику — парад.

У повітрі плутоній і стронцій
і Чорнобиль стає Гірошімою.

А Київ — мов цирк, "благоденствує",
бо там на Хрещатику нині
першотравневий парад.

Лікарі безпорадні вчаться
новим досвідом радіологів.
Шпиталі вікокремлюють жертви.

А оркестр у бадьорому марші
несвідомим, мов п'яним, киянам,
відкриває дорогу у пекло.

Батьківщину старого Чорнобиля
тисячі вже бездомних покинуло.
Не побачать вже Прип'яті жителі.

А у Києві, мов збожеволіли:
танок смерти ошуканих, зраджених —
танок смерти робочого люду —
першотравневий парад.

4 травня 1986.

Вірш газетний — його ще треба буде переробляти, але він уже частково свою ролю виконав: допоміг розрядити напруження, біль останніх днів. Картина першотравневого параду в час такої трагедії переслідуватиме мене все життя. Ритуал важливіший як суть, поза на показ на першому пляні. Чи тільки в СССР? Вчора була на великодній утрені в Михайлівській церкві. Хотіла в цей болючий час відчути себе членом колективу. Парадна богослужба із співами, о. Злочовський у мітрі, чотирьох хлопчиків служить біля престолу. Замість проповіді — послання Любачівського написане в березні в час латинського Великодня і вже друковане в газеті. І ні же слова про Україну, навіть молитви за потерпілих не провів. Американська телевізія прислала фоторепортера — римський папа говорить про трагедію, а український піп читає відірваний від життя і неактуальний з-перед двох місяців богословський трактат! Коли під кінець замість молитви за Україну, почали співати многолітствіє "патріярхові" — я вийшла, обурена: сказала Лабуньці, що така відправа нагадує мені першотравневий парад у Києві і що я не скоро знову прийду до церкви. Він пробував виправдуватися: мовляв, були вже молебні! Так немов би одним молебнем справу налагодили і досить. Скажу за Ніцше: коли я дивлюся, як поводяться христіяни, я рада, що я не одна з них! З прекрасної релігії любови й всепрощення перетворилися в бездушних манекенів, що їм любов ближнього і не в гадці.

На Остапові уродини купила я квитки до театру — ходили вдвійку тільки, бо великодня субота. Вистава — трагікомедія Hot L Baltimore — мені досить подобалася, Остапові менше. (Бракує зв'язку, немов ревія, казав). На дарунок отримав печатку з адресою і ... левика — чудесне випхане симпатичне звіря, що за ним заглядала вже від пів року, але вагалася купити з уваги на ціну (42 дол.).

6 травня, метро.

Великий катаклізм всенаціональних масштабів не виключає особистих катаклізмів. Плянували ми з Лялею вакації разом. Хотілось мені поїхати до Франції — не лиш Париж, але і Прованс, і Mont St. Michel, i Chartres. Є в світі десь співучий Лянґедок, мовляв Рильський. Хвиля міжнародного тероризму, американський напад на Лівію, пляни ці перекреслив. Діти Лялині запротестували, щоб вона в цей непевний час їхала до Европи. Вона раніше висловлювала бажання побачити рибальські селища в Maine — і от я почала робити пляни й пошуки. Нав'язала контакт із Сахаруками (вони мають навіть літню хату у горах Maine і дуже запрошували). І от дзвоню до Лялі в суботу, щоб поділитися цими плянами. І нагло, новий удар: Ляля була на щоквартальній перевірці і виявилося, що рак відновився! Збоку на грудній клітці — не можна ні оперувати, ні навіть лікувати радіяцією. (Вона, як я зрозуміла, максимальну дозу радіяції вже одержала раніше!) Залишається хіба хемотерапія, з усіми її наслідками. Ще мама її не знає, ні сестра — тільки діти і я. Розпач. Треба плянувати життя на місяці, не на роки — сказала їй медсестра. Я зразу рішила, що поїду до Каліфорнії і проведемо тиждень-два разом десь над морем. Думала я про це нераз — боялася, що можу її втратити. Після дітей, Остапа, батьків — вона тепер найближча мені людина. Це буде травма з далекойдучими наслідками. А ще скільки попереду страждання!

23 травня 1986, п'ятниця вранці, метро.

Давно не робила записок. Кожну вільну мінуту (дослівно) використовувала для підготовки матеріялів до доповіді в Урбані. Через Максима в Гарварді отримала копії додаткових примірників збірника "Бібліотекознавство і бібліографія" — разом з тими від Штогрина маю їх 14 — по 120-150 сторінок кожен. Прочитала я цей матеріял основно, зробила помічення і робочий покажчик і ось я щойно тепер, обдумавши плян і головні тези моєї доповіді, починаю її писати. Але ця підготовка, ксерокопіювання всіх збірників (Це — багатюща скарбниця, що може послужити джерелом не одної статті чи доповіді в майбутньому!) забрали мені дуже багато часу: навіть взяла собі два хворобові дні, не спала ночами, працювала і в метро і в полудневу годину відпочинку. Навіть лякало мене це надмірне напруження: чи витримаю цей Sturm und Drang? Тепер я спокійніша, бо хоч доповіді ще не маю, вже знаю що саме хочу сказати. Остап теж пише свою доповідь про "Жовтень 1985 року". В нього тепер додаткова проблема з оком і йому важко читати. Муха Стефанишин поставила діягнозу, що це щось із м'язом і що воно само повинно направитися. Він має другу візиту десь незабаром. Дуже йому в цьому співчуваю. Очі в нашому житті — найважніше. Без праці з книгами навряд чи варто було б жити!

Вийняток у моєму потоці праці над Б&Б зробила я тільки для сходин Бібліотечної комісії Чортополохів, і цього тижня — для Леоніда Плюща. Плющ давав дві доповіді про шаманізм у Шевченковій поезії — у вівторок і четвер — і не можна було не піти. Що більше, Льоні треба було виявити трохи теплоти й уваги, і от я запросила його на обід у середу. Провели вечір на цікавій розмові, при коньяку. (Льоня сам без особливого труду подолав цілу пляшку — Остап не може пити через ліки, а я тому, що мусіла автом відвозити Плюща до УКУ). Доповіді його цікаві і сміливі. Я рада, що він також взявся підходити до Шевченка із таких неортодоксальних позицій — це допомагає, між іншим, також розрядити негативну реакцію на книжку Грабовича. Дискусії після доповіді, питання й відповіді, були інтелектуально відсвіжуючі і стимулюючі. Сам Льоня трохи — здається мені — змінився. З лівого ліберала він перемінився на мало не правого консерватиста, з атеїста — на богошукача. Разить мене трохи його упередження до різних людей, цей, мовляв, — "жулік", а цей — "ідіот".

***

Віра Лащик — від часу, коли я їздила з Ґеньом на засідання Винниченківської комісії УВАН — вирішила нас остракізувати: не телефонує, не приходить. Жаль мені, що Остап втратив з нею контакт, це його розважало. Але втрата і Вірина і я їй дивуюся. Себе тероризувати не дозволю і зовсім не думаю, що я повинна остракізувати її колишнього чоловіка тому тільки, що вона хоче ізолювати його від всіх знайомих. Я Ґеня вчинок засудила зразу і він це знає, знає він, що в його конфлікті з Вірою — я по боці Віри і дітей. Але це зовсім не значить, що я не можу говорити з ним про громадські справи, Винниченка, чи справи Гарварду, УВАН і Канадського Інституту.

30 травня, метро.

Були вчора з Мушкою Одежинською та її мамою на виставі Пенсильванійського балету. Мушка мала два додаткові квитки і ми з Остапом скористали з нагоди і товариства. Включена у програму коротких "pas de deux" i "pas de trois" була і більша річ "Ромео і Джулієта" — не відомий балет до музики Прокофєва, а нова якась хореографія (Paul Mejia) до музики Чайковського, що мала премієру в Шікаґо 1981 року. Ставили її в двох частинах: перша — дуже ефектовнa — corps de ballet — усі на чорно, Ромео і Джулієта в білому — знаменитою символікою танцю передана драма Капулетів і Монтеґу. Друга частина — своєрідне піднесення в небо на хмари пари любовників, нібито любов їхня — вічна і не вмирає, здавалася мені досить дешевим трюком, який не зовсім підходив до першої, втриманої в трагічному Шекспірівському тоні, картини.

В середу — подія: потелефонувала до мене на працю — Віра Лащик. Перепрошувала! Пробувала себе оправдувати, ні разу не зробила якогось обвинувачення в мій бік, що я може не повинна була їхати з Ґеньом! Ну, добре, що вона сама це зрозуміла, без пояснень. Я зацитувала їй Тичину, що мовляв, наш ворог — наше серце.

Доповідь моя — так як читатиму її 25 хвилин в Урбані — вже готова, випробована на час, провірена з наголосами. Але ширша версія, що її думаю послати до друку в Сучасності, ще потребує доповнень примітками.

Остап знову ходив до Мухи Стефанишин із оком. Є деякі показники поправи. Він і сам каже, що бачить ліпше. Але Муха сказала йому, що якщо воно само не поправиться, треба буде робити catscan, щоб виключити можливість тумора на мозку! — Не знаю, чи Остап розуміє можливі імплікації — і я його не думаю журити — але мене це злякало, хоч не показую того по собі.

30 червня 1986

Ron i Maryla щасливо повернулися з Польщі. Сто долярів, що їх я передала для Марійки Канської і по одному примірникові "Землетрус"у та "Сотні сонетів" без проблем перевезли через кордон. Марійка ще по них не зголосилася, але як я і просила, ці речі залишені до відбору в брата Марилі, у Люблині. Це буде несподіванка не тільки для Марійки, але і для Остапа, бо я зробила це без його відома й апробати.

Для мене, очевидно, важне, що говорять в Польщі про Чорнобиль. По-перше, шириться думка, що, мовляв, українське чорнобиль — те саме, що польське piołun (тобто полин) — а про цю рослину є пророцтво в Апокаліпсі від св. Івана, мовляв, будуть затроєні ріки ітд. По друге: поляки дуже сердиті, що їхнім спортовцям наказали брати участь у змагу 1 травня — і всі вони мусіли поїхати до Києва! По третє: є пересторога не їсти городини і не випасати корів на пасовиськах. Мариля сама бачила, як на селах люди зривають траву, щоб занести коровам до стайні...! По четверте: макабричні дотепи: 1/ Як роблять москалі рентґенівське просвітлення? — Ставлять одного москаля посередині між двома українцями з Києва. 2/ Що це таке: чевоне, гаряче і радіює? — Barszcz ukraiński!

Середа, 4 червня 1986. Метро.

Цікаве помічення: в час, коли Віра Лащик нас "бойкотувала", атмосфера між мнoю і Остапом була повна тепла і приязної сердечності. Тепер, коли Bіра знову приходить і телефонує, почалося наново "собаче гавкання" (Напр. Телефоную вполудне: як чуєшся? — відповідь: або що? — Питання: гарна погода сьогодні, чи був ти на проході? — Відповідь: А ти що, не знаєш, що я кожного дня іду на прохід?) Чи тут тільки випадковий збіг обставин, чи інші якісь підсвідомі може мотиви?

В нас у бібліотеці — чергова криза. Тим разом справжня і поважна: декан обрізав бюджет на 200,000 долярів! Фактично, як тепер виявляється, основний бюджет навіть трохи зріс, але додаткових грошей не можна сподіватися, а цими додатковими фондами досі латали всі діри, тобто платили передплати на журнали і видання, що продовжуються. Передплати — це довгореченцеве зобов'язання і воно збільшається з року в рік. Наша бібліотека вже кілька років на такому дефіцитному плянуванні. У висліді — зміна віх на усьому фронті. Ще пару місяців тому ми всю енергію зуживали на нові замовлення, на ріст. Тепер головне завдання — відмовити половину майже наших регулярних надходжень! Болісна операція! Ми мали запляноване засідання з директоркою, щоб домогтися деяких поліпшень у способі її керівництва людьми і працею. В час її відсутності мали ми навіть двоє сходин персоналу, де обговорювали стратегію цієї як-не-як конфронтації з директором. David Battista дуже гостро поставив справу, перелякав інших. Тоді я запропонувала, щоб говорити не лише про невдачі, але і про успіхи, і то в поміркованому тоні. Це подобалося моїм колегам і за тим моїм пляном мали відбутися 2 червня сходини з Liz. Але тепер в обличчі фінансової кризи — наші сходини вирішили відкласти на пізніше. Liz кілька разів говорила зі мною про ці клопоти, радилась. Я їй сказала, що мене найбільше вражає брак послідовного перспективного пляну — школа повинна знати, чого вона сподіється від бібліотеки. Стара дилема. Колись, пригадую, я цитувала Twining-a статтю Pericles and the plumber. Тепер я просто сказала Liz: a library cannot be run like a grocery store. Вона цю фразу запам'ятала і навіть цитувала мене на зборах персоналу. Але тут ідеться не тільки про престиж бібліотеки, але і про репутацію самої Liz. Мабуть вона здає собі з цього справу, бо в приступі щирості сказала: I might get fired and lose my job over this. Поганий з неї менеджер і це тепер усім буде видно. Розкидала грішми увесь рік і ми думали, що вона має запевнений бюджет і обіцяні додаткові фонди. Тепер буде видно, що це була, як кажуть німці, "polnische Wirtschaft" (є у словнику такий вислів!). Бібліотека перебуде цю кризу, як перебула не одну раніше. Жаль тільки, що все це коштує так багато людської праці і нервів. На раніше пляновані сходини я пропонувала наголошувати, що це, мовляв, stress that comes with success. Але тепер, чи можна буде говорити про якісь справжні успіхи в обличчі цієї поважної кризи? Буде напевно велике невдоволення професорів з початком нового академічного року.

9 червня 1986. Urbana, Ill.

Прибули сюди пополудні. Вже в час польоту і пересідки на літак у Dayton, Ohio зустрілися з Ґеником Лащиком, Юрком Добчанським, Вороніними, Надійкою Світличною. Запізнали досі незнайомого Андрія Білика з Вашинґтону та Людмилу Алексеєву, яка також бере участь у нашій конференції.

Кімнату маємо 407 — не таку вигідну, як попереднього року. Тоді в нас була кімната на три особи (нібито), а фактично цілий suite з власною лазничкою. Тепер маємо вузьку одну кімнатку з двома вузькими спартанськими студентськими ліжками, але головна невигода — кімната не має власної лазнички. Що більше: лазничка між двома кімнатами, де в кожній по дві особи і двері не мають замків — отже жодної privacy! Не знаю, як це нам вийде — побачимо!

Використала я пополудне, щоб піти до правничої бібліотеки. Дуже це звідсіль далеко і я втомилася проходом. Tіmothy Kearley — мій колега по спеціяльности — "left for the day" (була 4 год. пополудні!) — але я колекцію оглянула сама. Зробила на мене величезне враження! Це значно більша колекція, як наша; багато південної Америки, але навіть Франція репрезентована багатше, як у нас. Книги разом з журналами упорядковані за юрисдикцією, в просторому світлому приміщенні, в дуже доброму фізичному стані. Знайшла я між матеріялами бібліотеки і велику радісну несподіванку: Праці Комісії для виучування західно-руського та українського права (т.1-3,5-6), видання київської Академії Наук 1925-27, 1928-29.

10 червня 1986

Вчора увечорі було тільки відкриття, а опісля фільм кіностудії Довженка "Захар Беркут". Фільм поганий, деклямація руських багатирів, Максим з Тухлі виглядає як Ілля Муромець! Відкриття було цікавіше: при вині і сирі цікаві розмови з цікавими людьми. Присівся до мене Шевельов і говорили ми про спогади Кошелівця і Гірняка. Він і одне і друге розцінює дуже критично. Мовляв, Гірняк був добрий актор тільки тоді, коли працював під рукою Курбаса, Маряненко, на його думку, був талановитіший. Щодо Кошелівця: от мовляв я вчився, хоч членом партії не став! Правда, я його спровокувала, мовляв, мені спогади Кошелівця не подобалися, бо в них мало щирості. Питалася я його, чи він сам пише спогади. Пише, але не друкуватиме, бо вони занадто непричесані.

Сьогодні був активний день — від ранку до вечора провела в Illini Union на сесіях та на фільмі "Камінний хрест". Bідкривали конференцію Штогрин, віце-канцлер університету, Marianne Tax Choldin, Рубчак. Першу доповідь говорив надпрограмово запрошений інженер нуклеарної фізики, др. Jones про катастрофу в Чорнобилі. Це був технічний рапорт, що небагато нового додавав до інформацій друкованих у пресі. Пізніше почалася регулярна програма конференції. В першій сесії виступали Олег Федишин про homo sovieticus українського зразка (національні особливості радянських українців — досить поверховно і наївно!), Ілля Земцов з Єрусалиму говорив про Україну під Ґорбачовом (цікаво, дуже під смак українським патріотам і говорив ефектовно, по російському!) і Леонід Плющ про русифікацію. Друга сесія була присвячена дисидентському рухові: виступали Надійка Світлична, Богдан Нагайло, Людмила Алексеєва, Ярослав Білоцеркович, а потім був ще панель про російсько-українські взаємини між дисидентами, що в ньому брали участь Алексеєва, Білоцеркович, Нагайло, Світлична, Плющ і Ніна Караванська. Алексеєва в сесії говорила англійською мовою — згідно з бажанням публіки — а що по англійському говорить вона ще досить погано, то це вийшло слабо. Думаю, що було трохи нетактовно і нерозумно дозволити говорити російською мовою євреєві Земцову, який дуже добре володіє також англійською мовою (він продемонстрував це сам, сказавши короткий вступ англійською мовою!) — а не дозволити говорити рідною мовою росіянці, яка недавно приїхала! Нагайло робить особливо добре враження — молодий, бистрий, прегарно володіє й українською й англійською мовою, діловий і тактовний, добре вміє вести сесію і дискусію. Керівником однієї сесії була Христина Ісаїв — бачу її тут вперше. Загальні висновки із сьогоднішніх політичних виступів і дискусій: Ера Ґорбачова, нажаль, не багато добра обіцяє Україні. Навпаки. Русифікацію посилили, вплив українського елементу в партії зменшується. Серед опозиції українські справи також дуже далекі від поля зору російських дисидентів. Треба більше контактів. Світлична підкреслювала потребу видавати політичні матеріяли для росіян російською мовою.

Людей сьогодні приїхало ще більше. Є тут багато гостей, що не беруть участі у програмі. Напр. є з Торонто Рися Голод і Ліда Палій, з Шікаґо — п-ні Мудра, з Дітройту — Віра Андрушків. А з тих, що виступали є вже Кравченко (ще не мала нагоди поговорити!), Славутич, Черненко, Сусленський, Мейс, Ярослав Розумний, Ревуцький, Онишкевич, Багрій-Пікулик (з нею мала я цікаву розмову вчора!)

П'ятниця, 13 червня, вранці.

Конференція незвичайно цікава — нема часу робити записки. Ані працювати в бібліотеці. Хоч для цього останнього я вкрала вчора пів дня, пропустивши сесію фольклору.

Мій виступ відбувся в середу 11-ого. В нашій сесії Штогрин говорив про книгознавство, а Юрко Добчанський про клясифікацію LC історії України ітп. Мій виступ людям, видно, подобався — багато осіб мені приходили висловити своє признання. Я одинока говорила українською мовою — вони два говорили по англійськи. Мені було приємно, що в дискусії до моєї теми забрали голос Світлична, Плющ і Славутич — а на другий день цитату про "ленінські читання" взяв за приклад у своєму виступі Шевельов (доказ, що був присутній на залі й уважно слухав!) Найбільше запитів і дискусії, одначе, — хоч фактично від одного тільки Мартинюка-Кравчука викликала доповідь Юрка — чомусь наші люди думають, що від клясифікації України в LC залежить політичний статус нашої батьківщини! Я особисто воліла б, щоб Юрко говорив про справи пов'язані з сучасною, тобто радянською Україною — адже це, а не що інше було і є темою цієї конференції.

Цікаві люди або цікаві теми: Ernst Lüdemann з Гайдельберґу, що говорив українською мовою про історіографію останніх літ, є сином німця і матері-українки. Сухий і штивний, з вигляду — типовий німець, але мова його українська — зовсім добра. Дуже цікавий, повний темпераменту і великого знання Роман Солчаник. Bін тепeр працює у Голосі Радіо Свобода — але має докторат і видно солідні наукові підстави, як і в Нагайла. Блистів, як звичайно, у своїй доповіді James Mace — він реферував радянські натяки і мовчанку про голод 1933 року. Незвичайно цікавий був виступ Богдана Кравченка — його соціо-демографічний аналіз сьогоднішньої України був для мене ревеляцією. (Високий відсоток населення із закінченою середньою освітою, дуже низький відсоток із вищою освітою — УРСР на останньому місці серед республік СРСР — аж не віриться! Наслідком цього є надзвичайно високий відсоток людей середньої освіти серед робітництва і це на думку Кравченка потенційно експльозивна ситуація). Cусленський читав досить нецікаво "рецензію" на збірку статей Ukraine after Shelest і саме це викликало дискусію. Плющ і Караванська виступили проти того, щоб прибільшувати значення Шелеста, що він, мовляв, був "сатрап" ітд. Незвичайно — фактично треба було б сказати, як звичайно — був виступ Шевельова про стан української мови. Bперше чула я його англійською мовою. Йому зробили овацію і дозволили говорити не 25 мінут, а 40. Незлий був виступ Лащика. Дуже вдалі були вечори поезії: в середу доповідь про Стуса (Рубчак і Плющ) та читання його вішів. — Учора поезія шестидесятників в дуже ефектовному виконанні Театру Живого Слова з Дітройту.

[Наступні сторінки, замість щоденникових записок, мають нотатки з сесій, лаконічні фрази мовою доповідей]:
Шевельов:
Stages in dictionaries:
I. Russian: "живопис" Ukrainian: "малярство"
II. " — "; " малярство, живопис"
ІІІ. " — "; "живопис, малярство"
ІV. " — "; "живопис, малярство (обл.)"
V. " — "; "живопис"
Nowadays dictionaries are more conservative in language preservation. Media leads the way in Russifying the language.
опанувати — оволодіти now only оволодіти in both meanings
чужі мови — іноземне вино — now both іноземні
innovations: some are acceptable: відвертість, жодний — historically отвертість, жадний, acceptable, even if against history.
Not acceptable:
глиб, кір [?], розпач — now all masculine
tendency to eliminate fem. subs. ending in consonants
миш — миша
how foreign words are adopted
фальш, магістраль
historical tendencies радість, радості justified,
replacing of роля by роль — not justified historically
Extinction of many tendencies and phenomena:
кінь — коня now завод, доход не завід, дохід — no more productive
gradual extinction of vocative — not violence to language, natural dying out tendencies, but in some cases death is accelarated artificially
кіно etc. no longer declined
foreign words entering Russian — automatically enter Ukrainian;
no foreign words enter Ukrainian directly
language is a dialect supported by army and navy
Франко: діялект чи самостійна мова
now USSR treating Ukrainian as a dialect
lack of generally accepted scientific terminology
absence of Ukrainian slang
slangs survive the languages
Ukrainian slang practically does not exist
de-Westernization of Ukrainian language
instead of slang we have суржик
slang — basically urban, суржик — essentially a rural phenomenon
leads to Russification of the language
today in a state of limbo — between language and dialect

June 13, Friday

Bohdan Rubchak:
Iurii Mushketyk — not because outstanding, but because typical —
20 books, several on intellectuals, Біла тінь, Крапля крові —
brooding intellectual as in Camus or Graham Greene —
hierarchy strictly observed —infantilization of adult relationships—
love scenes incredible — greed, desire for self advancement, illicit sexual lust
portraits of beaurocrats — good caricatures
plots — duplicity — game playing in human relationships
talk of daily work turn to talk of Labor
language becomes abstract and rhetorical, poetic — bad poetry
peasants out of 19 cent. sentimentalist prose
proletarians from 1920's prose
workers and peasants never come alive — sheer stylization
man with a capital M — на кожній сторінці
dissolve one's self — розчинитися — mushy —
анонімні листи, fear of gossip
false poetry + lying — "збреше, оком не кине, і так тонко"
images of duplicity lead to mistrust of language as such
direct theology — doubt — віра через сумнів
Division between language or realistic description & false poetry
Cyclic mythical agricultural calendar
Mythical collective — person dissolves in nature
good writer in spite of this
fails in realm of ideology — language is split in its doubt

Irene Horajsky: Implied reader in recent Soviet Ukrainian fiction
Була з нами на вечері вчора — буде писати дисертацію про Берґсона і його вплив на укр. письменників. Подалася на посаду до Австралії і каже, що радо поїхала б туди на три роки, щоб написати дисертацію. Говорить дуже теоретично. "Професор Жупанський" — typical socialist realist novel; From the point of view of eternity / Zahrebelnyi — typical of hundreds of Soviet novels; Іваничук: Четвертий вимір — Гулак / Костомаров. Гулак reluctant to stir old wounds — implied reader part of structure, not the real reader — mere mechanical shifting in a pre-arranged scheme / Загребельний — text formulates transformation — Іваничук: language represents becoming — takes reader below surface — various possibilities left to reader

Halyna Hryn (їде до Манітоби)
Fesko Andyber / Іван Сенченко — first in Літ. Ярмарок, reappeared after 40 yrs, changed, rewritten 1970 — rewriting of a short story from 1920's — Подорож до Червонограду..

Вчора в бібліотеці зустріла і мала розмову з Данилом Струком про Максима. Справи з іміґраційними канадськими властями не є формальністю: вони вимагають, щоб приймати на посади канадців. Отже позиція, що її він запропонував Максимові на один рік в університеті Торонто, мусить бути проголошена і відкрита для інших кандидатів. Зголосив своє зацікавлення цією роботою Сірка з Німеччини, а він, виявляється, має landed immigrant status в Канаді. Це поважна загроза! Оцінюють кандидатів по їхніх характеристиках на папері — отже Гарвард може не значити більше, як інший університет. Струк, виглядає, Максимові прихильний, може навіть на пізнішу tenure-track посаду, що вимагатиме спеціялізації в 19 столітті (Він каже, що від прози Підмогильного до прози 19 ст. крок не такий далекий і Максим міг би достосуватися), але чи це вдасться? Каже, що факт, що Максим вчитиме мову в літній школі — важливий, бо кандидат мусить мати досвід викладання мови.

В бібліотеці знайшла я для Максима Декляматор Сяйво, що вийшов за редакцією Зерова чи не 1929 року. Там, казав Чуб, нібито включені поезії Підмогильного. Це було б для Максима ревеляцією, бо він твердить, що Підмогильний поезій не писав. Я переглянула цю хрестоматію на мікрофільмі: поезій Підмогильного там немає, є тільки уривок з "Міста". Можливо, що він помішав його з Поліщуком!

Для себе знайшла я цікаву статтю про "списування" книг у журналі "Соціалістична культура". Цей журнал взагалі варто було б проглянути: там, як я дізналась з "Бібліотекознавства і бібліографії" друкується чимало статей з бібліотекознавства — теорії і практики. Нажаль, немає тут в Урбані журналу Ukrainian Canadian! Сказала про це Штогринові, бо думаю, що він може з політичних причин не хотів його включити в колекцію. Виявляється, що він про цей журнал ніколи не чув!

Струк говорить про поезію 1984 року в трьох журналах: Дніпро, Жовтень, Вітчизна. Те саме, що читав в Оттаві, те саме, що вже надруковане в "Сучасності". Розумний говорить укр. мовою про кіно-поему Вінграновського "Золоті ворота": Пачовський і Довженко писали також про цей символ. Ця доповідь також була вже читана в Оттаві! — хоч каже, нібито, що він доповідь переробив.

В сесії бере участь також Романа Багрій-Пікулик. Молода гарна чорнявка — велике довге кучеряве волосся, дуже симпатична і жіноча. Вона має троє дітей — найменшому 5 років. Вчора разом у групі вечеряли і я багато довідалася про обставини в Торонто. Pомана вчить в університеті Йорк, не в U of T, але знає, очевидно, багато деталів. Каже, що там все опановане англо-саксонами, що не є надто прихильні українським справам. В самому славістичному департаменті між російським та українським відділом немає особливо добрих взаємин, а в самому українському відділі є очевидно відомий конфлікт між Маґочим і Струком, між Струком і Луцьким. Луцький, каже Романа, голосував проти надання tenure Струкові і з цього почався конфлікт. Луцький ще раніше підтримував кандидатуру Субтельного, не Маґочого, і цим заслужив серед англосаксонів названня українським націоналістом. В York, каже Рома, більшу ролю грають євреї, а з ними легше, як з англосаксонами. В Канаді, взагалі, становище євреїв і українців більш збалансоване, як у США. А propos євреїв. Вчора Сусленський мав додатковий свого рода семінар про українсько-єврейські відносини. Такий же подібний нічний семінар надпрограмово мав також Плющ: про антропософію у Хвильового, впливи антропософа Штайнера.
Romana Bahrij-Pikulyk:
Existentialism in Bil'mo / Osadchyi
Kafka in Ukrainian in 1960, Camus also,
Shevchuk Набережна (1969, Молодь)
interest of the public in existentialist works
official view of Kafka and Camus — negative
Bil'mo — factual, not fictional — uses stream of consciousness
Naberezhna — references to confiscation of private property, Jewish shops, famine, Stalin references, baptist service
absent party or komsomol descriptions
existentialist elements — Camus-like feeling of absurdity
швець in Набережна, alcoholic, meaninglessness of life, loss of values
search for absolute values, for religion
feeling of anxiety, anguish, nausea
Рома читає українські цитати з легким акцентом і не зовсім правильними наголосами. Ірина Горайська мала цю саму проблему із ще більшими труднощами. З цих трьох дівчат найліпше українською мовою володіє Галина Гринь — ця, що дістала посаду у Вінніпеґу — не зовсім розумію, чи це ця сама посада, що була пропонована Максимові? Мабуть, ні. Мабуть це — тимчасово. Приємно бачити, що є молоді люди освічені в українській літературній проблематиці — жаль тільки, що так мало місць для цієї молоді, і що вона буде у конкуренції зі собою за цих кілька посад.

14 сесія: Черненко-Рудницька:
New spiritual awareness in Ukrainian dissident poetry
обіцювала, що її доповідь розіб'є загальний песимістичний тон конференції. Камю — бунт, проблема свідомого чоловіка, що бореться за свої права — цитує Світличного, Руденка і Еліота у перекладі ОТ — і багато Стуса — нема ненависти, проклону, каяття — усвідомлене пізнання макрокосмосу в душі мікрокосмосу — головна тема Стуса — Калинець найбільш характеристичний: опудало — образ сьогоднішньої людини — впливи Сковороди — став бездомним Сковородою, знайшов самого себе.

Оксана Роздольська — докторантка Альбертського університету — вона буде говорити про Вертеп Ігоря Калинця. Вона пригадала мені, що ми з нею мешкали колись разом у віллі Ренесанс у Криниці, в гуртожитку гімназії. Ми пробули там два місяці, доповнюючи перерване воєнними подіями гімназійне навчання. Я її не пригадую. Дівоче прізвище її — Кучковська. Що робити? Пам'ять моя не вперше робить мені такі фокуси. Іронія в Калинця, його Вертеп — це пародія, занепад традиції.

Сильвестров, Губа, Скорик, Станкевич (Цвіт папороті), Колодуб — це прізвища композиторів сучасної України, що про них говорив Вірко Балей в одній із кінцевих сесій конференції. Зворушлива прекрасна лекція ілюстрована зразками модерної музики — один із більш оптимістичних моментів дуже цікавої назагал, але песимістично настроєної конференції.

Були, щоправда, і менш песимістичні висновки. До тих бадьоріших належали доповіді Ревуцького про театр, в якому навіть на основі самих тільки рецензій у пресі можна запримітити спроби експериментування і Остапова доповідь про "Жовтень", де він наголошував те, що було минулого року найцікавіше (романи-есе про Башкірцеву, Мишугу, Поділля і ін.)

19 червня, вранці, перед виходом на роботу.

Сьогодні четвер — за тих кілька днів я вже встигла втомитися і тільки вчора увечорі зібралася з силами, щоб написати Кравченкові листа. Я говорила з ним в Урбані, він не пригадував точно, чи мій репорт уже друкується, чи ні, просив написати йому для пригадки. Вони повинні прислати мені 435 дол. звороту коштів переписування, як обіцяв Лупул. А взагалі мені хочеться, щоб цей перший випуск нарешті вийшов у світ.

Читаю листи Антоненка-Давидовича до Чуба. Незвичайно цікаво! Це напевно найвартісніша книжка, що появилася заходами наших українців в Австралії. Хоч може й ліпше було б, якби її видали в нас або в Канаді, бо відредагована вона погано, багато помилок друкарських та інших, посилання неточні, неправильно надруковані, а то й відсутні саме там, де їх потрібно ітд. Листи А-Д читаю у метро (і тому не роблю записок у щоденнику) — а також перечитую найцікавіші місця увечорі Остапові, щоб заощаджувати його очі. (Хоч зір йому поправився і він потрохи працює, і не мав труднощів читати свою доповідь в Урбана, слава Богу!)

Штогрин запросив мене повторити свою доповідь на зборах Українського Бібліотечного Товариства Америки, в Нью Йорку, 29 червня.

Листи А-Д навели мене на думку, що може всетаки варто мені встановити діловий контакт із Роксоляною Зорівчак у Львові. З нею в мене багато спільних зацікавлень — а моя дотеперішня резерва, страх, щоб не наражувати людей в Україні, у світлі листів А-Д до Чуба здається помилковою настановою. Виглядає, що вони прагнуть контактів зі світом і чи не злочинно з нашого боку, коли ми від цих контактів відмовляємось? Чи не добре, що були такі люди, як Чуб, що тримали живий контакт з А-Д? (Хоч, із другого боку, може саме тому КҐБ зробило трус і забрало машинопис мемуарів А-Д і вони навіки втрачені? Може якби старий старався "to keep a low profile" — ми могли б отримати безцінні спогади з часів, коли він був репресований?) Чорт його зна, із поліційною системою СРСР. Все таки може варто спробувати написати до Зорівчак — може нехай вона сама вирішує: листуватися їй зі мною, чи ні. От, наприклад, Жулинський вже двічі не відповів на мого листа і не знаю, чи навіть одержав його. (Я, дякуючи йому за передану Ією збірку Семенка, написала в листі чимало інформацій про те, як Семенком і футуризмом займаються тут (про семінар в Гантері, дисертацію Ільницького, переклади в антології, тощо).

23 червня 1986, метро, увечері.

Вчора був у Філядельфії професор Бойко. Мав доповідь на УКУ про Шевченка. З чемности треба було нам піти, взяли ще з собою Маму (Татові після операції ока вже ліпше і вона знову може рушитися з хати). Доповідь була про Шевченка-революціонера і його анти-московський патріотизм. Питання Левка Рудницького дало змогу Бойкові сказати, що Плющ — не літературознавець і тому не компетентний говорити про Шевченка, а Грабович не має рації — правда, признався, що англійської мови не знає, але Грабовича йому перекладали... Ну, погляди Бойка мені відомі. Але факт, що вони обоє з жінкою гарно приймали нас у Мюнхені, зорганізували нам були літературний вечір, а ще й потім Сулима написала про це до преси — зобов'язував нас до певного вияву уваги з нашого боку. На щастя, ночував Бойко у своїх однодумців і співробітників по справам УНРади — Царинник і Нікіш — але я запросила його вчора на обід (а до товариства прийшла також Віра Лащик). Бойко нудний своєю помпезністю та своїм еґоцентризмом — у нас з ним мало тем, що в них ми були б однозгідними..

Листи Антоненка-Давидовича, що їх я читала вголос собі й Остапові, примушують до застанови над багатьма справами. Відредаговані вони недбало і не по-академічному, але матеріял цей дуже цікавий і цінний своєю автентичністю. Тепер їх читатиме Мама.

24 червня, метро, вранці.

Бойчук прислав мою статтю про Войнич і Расторґуєва для одобрення змін мовного редактора. Від редакторів мови я, звичайно, вчуся — отже завжди з цікавістю читаю їхні поправки (навіть часто після друку, звіряючи з текстом). Не зовсім розумію, чому він систематично скорочує "року" на "р.", або викреслюючи перші імена, ітп., а також не знаю, чи справді "з'явилися" правильніше ніж "появилися"? Засадничо поправки в тексті дрібні і несуттєві. В примітках, одначе, мовний редактор робить зміни, що викликають мій спротив. Я вживаю систему MLA — найновіші їхні стандарти, де напр. 5.3 (1985): 16-25 означає том 5, но.3, 16-25 сторінки. Цього мовний редактор не розуміє: всюди пододавав "стор." (навіть у випадках, де це не сторінки, а числа!), а підзаголовні дані у посиланнях перекладає з англійської на українську, чим руйнує їхню бібліографічно-документальну вартість. Але переловив мою одну фактичну помилку — прізвище у двох варіянтах і прискипливістю своєю примусив мене передумати три інші посилання (Я дала їх як у бібліографії, де заголовок-автор інший як на титульній сторінці і тому в підзаголовних даних прізвище повторяється в іншому — приджерельному варіянті — може справді це непотрібне?) Вчора провела вечір при комп'ютері, компонуючи відповідь Бойчукові.

30 червня 1986. Метро, вранці.

Вчора мусіла їздити до Нью Йорку на конференцію УБТА у зв'язку з річним з'їздом ALA. Штогрин запросив мене повторити свою доповідь про Бібліотекознавство і бібліографію в сучасній Україні. Крім мене доповідали ще Штогрин, Добчанський і Ясінський. Перші два повторили (як і я) те, що говорили в Урбані, Ясінський говорив про свою роботу над покажчиком до ЛНВісника. Дуже не хотілося мені їхати: гаряч, духота — і нікого немає, щоб міг поїхати автом. Поїхала з Ф. також Христина Турченюк, але їхали ми дуже скомпліковано. До підземки нас підвезли, підземкою до Greyhound (хотіли їхати автобусом, бо дешевше). Купили квиток і чекаємо. Тимчасом наш автобус, що мав їхати о 11 год. — відкликали взагалі! А нам же треба бути на 2.год. дня в Нью Йорку. Взяли таксі, поїхали на 30 вул. на станцію. Поїздом до Н.Й. Знову таксі до будинку НТШ. Прибули ще перед початком. Назад знову ж таксі, поїзд, а тоді головна проблема: вечір, темно, небезпечно ходити вулицями, чи їхати підземкою. Христина залишила своє авто на станції Elkins Park — му думали взяти підміський поїзд. Але поїзд на Elkins Park їхав тільки за півтора години! Натомість трапився поїзд до Melrose Park-y. довелося просити людей, щоб підвезли з одної станції на другу — це близько, якби так вдень, можна було б пройти пішки! — Одне слово, морока, і зайвий кошт. Доведеться мені ще походити, щоб віддали гроші за невикористаний квиток автобусу.

Конференція зібрала около 25 осіб. Були деякі молоді і незнайомі люди, напр. Макух з Арізони і пару молодих дівчат — а крім того Верига з Торонто, Борковський, Перейма, Данко, Ґой, Світлана Андрушків. Світлана знайшла в бібліотеці НТША два числа журналу Бібліотекознавство і бібліографія з 1928 і 1929 р. — Я в дискусії сказала про звою знахідку на PENN одного числа цього журналу з 1930 р. і зробила додаткову ксеропопію для Урбани. Оце знахідка! Домовилася, що зроблю копію для НТША — взаміну за фотокопії їхніх чисел. Це така рідкість — треба подбати, щоб було більше копій, щоб зібрати якнайповніший комплект, змікрофільмувати, зберегти. Обмін думок між колегами був цікавий і повчальний. Ясінський розповів, як у розмові з одним приїжджим до LC чоловіком згадав, що йому бракує одного числа ЛНВ. Гість з України обіцяв: неодмінно пришлю, я — член партії, маю доступ до цих матеріялів. І висилав і не доходило. Аж одного разу дістає Ясінський посилку із Об'єднаних Націй, а в ній мікрофільм потрібного йому числа ЛНВ. Привезли хлопці дипломатичною поштою! Оце, розумію, добрий культурний контакт!

6 липня 1986, в поїзді на Вашинґтон.

Нарешті допалася вигідного місця, висадила нагору свою валізку, підклала подушечку під крижі — їду. Потяг спізнений на 15 мін. Мені о 1-ій год. треба бути на зборах SIS (Special Interest Section, Foreign and International Law). Чи встигну? Із станції візьму таксі, але треба мені ще дістатися до готелевої кімнати, віддати валізку. Я в кімнаті ще з двома дівчатами — Merle Slyhoff i Nancy Whitmer. Вони поїхали вже раніше. Остап зробив сьогодні жест — встав уранці, щоб допомогти мені завезти до підміського поїзду валізку. Тобто: валізку і його завезла я автом, потім повернулася відвезти авто додому і пішла до станції пішки, а він тимчасом пильнував валізку. Добре, що не виявив бажання відвозити авто — я була б неспокійна, чи не розбився десь по дорозі додому. Факт, що він не їздить автом, очевидно, утруднює мені трохи життя, бо не можу, як інші жінки, сподіватися, що мене відвезуть, або що по мене приїдуть. Але трудно. З його досвідом шоферування не варто напрошуватися на клопіт.

На конвенції AALL є тільки кілька сесій, що мені є цікаві, тому я маю намір кілька годин провести в Конґресовій Бібліотеці і також відвідати Костюків. Маю вже одне розчарування: знайшла на комп'ютері RLIN бібліографічний запис для Ukrainian Canadian і думала, що проведу кілька продуктивних годин, працюючи над цим журналом. Але подзвонила до Юрка Добчанського — думала, може він витягне мені кілька томів із staсks, щоб заощадити мій час. Юрко перевірив і повідомив мене, що LC журналу не має, що є тільки бібліо. запис на основі комплекту Ottawa University. От тобі й маєш! Не думала я, що з тим журналом канадських комуністів матиму стільки мороки. А як я переконалася в Оттаві, в цьому журналі є багатство перекладів і статтей з української літератури. Доведеться мені написати до Марії Скрипник і встановити з нею безпосередній зв'язок. Нову адресу Костюків ми мали, але телефону — ні. Довелося розшукувати за телефоном по людях (мав Маланчук). Я вже порозумілася з Григорієм Олександровичем і поїду до них, мабуть завтра вранці.

Цього року дуже парадно і з великою дозою ентузіязму й патріотизму зустрічала Америка своє свято незалежності. Особливою причиною було століття Статуї Свободи, що її — після ґрунтовного ремонту — наново відкрили в Нью-Йоркському порті. Кілька днів тривали святкування: промови, концерти, дефіляда фльотилі "tall ships", медалі-відзначення визначним громадянам, велика увага для імігрантів та історії іміграції. Навіть ми з Остапом провели частину дня 4 липня при телевізорі, дивлячись на це видовище. Був на цих святкуваннях не тільки наш президент Реґан із своєю Ненсі, але також президент Франції Мітеран з дружиною. У фльотиллі білих фреґат (не знаю чи правильна назва!) брали участь кораблі інших країн. Чілійський вітрильний корабель "Esmeralda" навіть викликав контроверсію, бо він, кажуть, був колись уживаний для інтернування чілійських політичних в'язнів. Назва tall ships стосується технічно кораблів, що не можуть проплисти попід бруклинський міст, з уваги на висоту своїх маштів. Але впровадив, кажуть, цю назву в ужиток поет Мейсфілд — журналісти не точно подають знайому мені цитату, що вказує як мало знають і читають і вивчають сьогодні поетів. Я нагадала собі, як молоденькою студенткою Standard Evening High School я вибрала — замість писання рапорту — рецитацію віршів і — тоді, незабаром після нашого приїзду до Америки — мала відвагу і безличність вийти перед клясу і своєю акцентованою і неправильною англійщиною рецитувати:
I must go down to the sea again,
to the lonely sea and the sky,
and all I ask is a tall ship
and a star to steer her by.

Решту відпочинкового дня — 4-ого — провела я — не при комп'ютері! — а відпочиваючи на лежаку на городі і докінчуючи книжку дуже відповідну своєю темою до настроїв святочних днів.

Серед польських книжок, що їх для Мами позичила Марія Смолка, була одна, що особливо зацікавила і мене. Danuta Mostwin: Ameryko, Ameryko, видання Pax 1981 року. Зацікавила з кількох причин: прізвище авторки бачила вже нераз у "Культурі" і знаю від Марилі, що вона живе в Baltimore — факт, що польська письменниця пише повість про життя імігрантів тут і друкує її у Варшаві, вже сам собою цікавий і привертає увагу. Книжка не є якимсь художнім шедевром, але написана поправно, інтелігентно, без зайвих крапок над і, стилем, що наголошує лаконізм і весь побудований на живих гемінґвеївського типу діялогах, з гумором, добрим знанням психології імігрантів, вірним реалістичним відображенням життя і проблем новоприбулих до Америки людей. Заздрість бере за поляків — такої книжки про українських імігрантів ніхто не написав. Ярославська, Дончук і їм подібні не можуть рівнятись до Моствін. Для мене ще й пізнавальне значення має картина американської Poloni-ї: які вони і їх проблеми подібні до наших. І все таки є різниці — передовсім у тому, що вони таки мають батьківщину, а ми? Mostwin характеризує Польонію, як малоосвічених патріотів, що від них віддаляється інтелігенція і молодь. Чи не нагадує це ситуацію і в нас? Danuta Mostwin колись студіювала медицину, але в Америці перекинулася на суспільні науки і здобула, здається, докторат із соціології. Цікаво, що хоч книжки ії друкуються в Польщі, казала Мариля, яка знає її особисто, що вже двічі польський уряд відмовив Моствін візу на відвідини Польщі. За те, мовляв, що вона підписала якийсь протест "Солідарности" чи щось подібне.

Понеділок, 7 липня 1986, пополудні.

Думала сьогодні поїхати до Костюків, але відклала на завтра з уваги на програму сьогоднішнього дня. Вранці пішла на сесію Living and working in another country — зокрема зацікавив мене досвід такої виміни на один місяць Jeanette Yackle з International Legal Studies Гарварду, яка працювала один місяць в Max-Planck інституті в Гайдельберґу. Я вже давніше колись думала, що якби я зробила заходи в цій справі, того рода "робоча поїздка" могла б бути здійснима і для мене. Може колись... Сесія трішки затягнулася і через те я прийшла на Оpening luncheon вже після того, як більшість столів були заповнені. Не могла сісти в товаристві моїх колег з SIS Foreign & Int. Law, як ми домовились були вчора на зборах, а мусіла сісти, де було місце. При тій нагоді познайомилась з Technical Processes Librarian з MсGill (Louise Robertson), Susan Watson з Library of Congress (молоденька гарна чорнявка) та ще молодшою початкуючою бібліотекаркою з Univ. of Virginia (Katherine Malmquist). При моїй слабій пам'яті до пов'язування облич і прізвищ, навряд чи я впізнаю їх знову, коли зустріну вдруге — хіба, що вони підійдуть перші. Ланч був безкоштовний, смачний, не такий вибагливий як вчорашня Opening Reception, але так само багатолюдний (понад 1600 осіб!). На відкритті вчора багато говорила з Adolf-ом Sprudz-ом — він тепер став несподівано президентом Int. Assn. Law Libraries — бо несподівано помер Klaus Menzinger (— шкода, пам'ятаю мою зустріч з ним у 1974 році — після того, як він вперше надрукував мою бібліографію German Treatises on American Law в Int. J. of Law Libraries). Sprudz — латвієць. Ми заздримо балтійцям, що в них так процвітає національна свідомість, а вони заздрять нам, що нас — міліони. Бояться, каже Sprudz, що посилена колонізація Латвії росіянами швидко доведе до того, що їх буде більшість в країні, а тоді... можуть прилучити Латвію як автономну республіку до РСФСР. На зборах SIS пізнала Тim Kearley з Urbana (молодий бльондин, має щось із ковбоя, але бистрий інтелігентний хлопець) та Frank-a Chapman-a з Гарварду, що його знала тільки з кількох розмов по телефону. Це дуже молодий чоловік, стрункий, чорнявий, їде тепер на рік до Tübingen студіювати на MLA право. Tim підніс на зборах думку, що стара ґенерація спеціялістів for. & int. law відмирає або відходить і що конче треба вишколювати нових спеціялістів (Саме помер Charles Szladits — один із тих, що made a difference в нашій професії, до них належать ще балтійці Sprudz i Kavass, але таких щораз менше серед активних людей). Tim i Frank це creme de la creme молодих американців, що пішли спеціялізуватися в foreign law librarianship, таких як вони — обмаль. Прогалину, мабуть, заповнять люди такі як моя асистентка Мариля, або з нової єврейської еміграції з СССР. Іду на сесію про африканське право.

8 липня 1986, в автобусі із Leisure World, Silver Spring до станції метро Silver Spring.

Провела більшість дня у Костюків. Думала спочатку, що приїду тільки на пару годин і повернуся на сесію про клясифікацію LC о 4 год. дня. Не вийшло. Передусім тому, що це дуже далеко. Подорож метро до Silver Spring і потім автобусом до Костюків тривала понад півтора години. По-друге: з Костюками, особливо з Григорієм Олександровичом, цікаво і приємно говорити — дуже люблю і ціню таких людей. А Григорій Олександрович — старенький, ледве бачить одним оком, недочуває — хто знає, чи побачу його ще і коли? Залишилася до вечора, тобто до 6:30, бо хочу ще перед сумерком повернутися до готелю. Цікаві розмови на всякі теми. Критикував дуже книжку свого приятеля Лавріненка "Чорна пурга" за цілу низку неточностей (напр. журнал "Критика", що за Лавріненком був передовим київським журналом, а згідно з Костюком виходив у Харкові і називався чи то Марксистська критика чи Журнал марксистської критики (Вже забула, хоч Костюк говорив про це тільки годину тому — моя пам'ять, нажаль, не така як у цього бистрого й солідного старого дослідника!) ІНО Лавріненко називає університетом, про початкову школу пише, що була на рівні гімназії і взагалі має тенденції прибільшування і трохи самохвальби. Про книжку Лавріненка Лебідь висловився, що це, мовляв, переповіджені у формі спогадів Тигролови Багряного... Ну, я ще не встигла прочитати Лавріненкову книжку, отже не маю власної думки. Але книжка отримала 5,000 нагороду Антоновичів, отже одне жюрі визнало її за вартісний твір. А може це був тільки вияв співчуття Лавріненкові? Він же старий, хворий, паралізований.

Світляна Андрушків упорядковує бібліографію Костюка. Він хотів би приспішити цю справу, просив, щоб я переглянула її роботу, як буде готова. Я порадила йому інакше: нехай Світляна пришле свою працю на наш бібліографічний конкурс — тоді переглянуть її всі члени комісії і якщо вона добра — може навіть дістати нагороду. А після того, якщо буде потрібно, можна використати критичні уваги комісії, щоб остаточно підготовити бібліографію до друку.

Спогади Костюка — перші два томи — складені вже на комп'ютері. Довів він їх до свого виїзду зі Львова на еміграцію, але стримав друк, бо думає, що в теперішній атмосфері нагінки на українців за т.зв. коляборацію з німцями, може не варто друкувати спогадів про часи німецької окупації України, де хоч-не-хоч чимало місця треба буде відвести людям, що такою чи іншою мірою співпрацювали з адміністрацією, редагували газети, працювали в шкільництві. Не знаю, чи не перебільшує Костюк небезпеки, що його спогади можуть дати в руки більшовикам матеріял для обвинувачення всяких людей. (А може і його самого?) У всякому разі, я радила продовжувати писати щиро і повну правду — так як він її бачив чи бачить — без уваги на те, чи цілість спогадів буде надрукована тепер чи пізніше, писати для майбутнього не сьогоднішнього читача і не оглядатися на змінну публічну опінію чи моду. Думаю, що він це добре знає і без мене. Спогади Костюка будуть великою ревеляцією і для читачів закордоном і для тих в Україні. Вони можуть стати також цікавою і почитною лектурою для нашого покоління. Костюк вміє добре, цікаво і читабельно писати, а доброзичливий його характер і гуманістичний світогляд напевно здобудуть собі прихильність читача — вірю, що і сьогоднішнього і завтрішнього.

Костюки купили собі town house за 85,000 дол. — помешкання невелике — всього три кімнати з кухнею, трьома (!) туалетами, пральнею ітд. в дуже вибагливому окремому поселенні Leisure World. B Silver Spring, яких 25 хвилин автом від них, живе Тодя, їх син з дружиною і, очевидно, молодим Костюкам залежало на тому, щоб спровадити батьків ближче себе — і добре зробили. Тут, правда, не буде вже того зв'язку з громадою, що його Григорій Ол. мав у Нью Йорку — УВАНу, Літ.Клюбу, імпрез "Слова" — але з Рутерфорду Костюкові і так уже було важко доїздити і цей контакт був більше ілюзією, як дійсністю. Рая погостила мене обідом — я привезла зі собою пляшку доброго коньяку Martell — але не хотіла пити нічого крім кави і трішки домашнього вишнячку. Подорож вашинґтонським метро була справжньою пригодою і новим досвідом. Метро — модерне склепіння релєфного бетону в суворо клясичному стилі, всюди дуже чисто — вагони нові, чистенькі, з м'якими сидженнями і килимами на долівці. Але... ескалатори вглиб землі страшенно стрімкі і високі — якраз добра проба для моєї фобії. Я вже вчора приходила на станцію метро провірити як мені їхати і як купувати квитки (в машині, відповідно до віддалі, автоматично квиток машина приймає і віддає, при відході знову потрібно вкласти квиток у машину — подібно як у Парижі). Налякалася я височезних ескалаторів — тим більше, що людей було обмаль. Чекаючи, щоб хтось надійшов, щоб я не мусіла бути сама на високому ескалаторі, я раптом відкрила... вінду! Це всі мої тривоги розвіяло і я сьогодні вже не мала жодних проблем!

***

Саме зателефонував Остап. (Я кожного вечора телефонувала до нього і вчора, нарешті, дала йому номер телефону сюди — бо це дешевше). Налякав мене новиною: сьогодні вранці в Палм Біч у Каліфорнії був землетрус! Він уже телефонував до наших в Л.А. і говорив з Ією — все в порядку, збиралися до праці. Але я журюся, чи на цьому кінець? Адже загроза ця висить над Каліфорнією, над її недалеким, кажуть, майбутнім... Також новина про те, що помер Стецько — але це мене не зворушує... Вчора, казав Остап, була якась авантура між Андрієм, який приїхав з Сонею і Марійкою, а батьком і мамою. Після того Андрій зі своїми прийшов до Остапа, пару годин посидів і заявив, що ніколи більше до Тата і Мами не приїде, що вони, мовляв, викинули його з хати, ітд. Боже мій, як трудно наладнати ці справи — занадто подібні вони до себе характерами, не можуть себе стерпіти і як уприкрюють собі життя! І яке прикре життя мала б і я, якби завчасу не пізнала була Остапа!

Казав мій Сясь також, що прийшов лист від Кравченка, де він потверджує зобов'язання КІУС щодо моєї бібліографії.

9 липня 1986, середа. 11:45 уночі, після бенкету.

Молодь бавиться при музиці, але я вже в кімнаті нагорі. Майже спакувала валізку, вранці додам тільки нічну сорочку і туалетні прибори і їду. Хочеться вже додому.

Тількищо подзвонила до Остапа. Взагалі говорили ми зі собою кожного вечора по телефону. Це не буде можливе, як поїду до Каліфорнії — а їхати я маю вже в суботу.

Сьогодні провела пару годин в Library of Congress. Юрко Добчанський — що до нього потелефонувала я заздалегідь — приготовив мені оправлений том тррьох річників Ukrainian Life і я — замість іти з ним і Рутою Галібей на ланч — працювaла в його бюрі над бібліографією — знайшла чимало нових незнаних мені досі перекладів і статей.

Помічення і інформації про людей, щоб не забути, бо це моє слабе місце. Молодий Тодьо Костюк працює в NASA. Дітей вони не мають. Marie Louise Bernal з Library of Congress Law Library — не француженка, а шведка. Чоловік її — еспанець. В них двоє дітей. Bін працює у Foreign Service. Вони жили кілька літ у Бейруті. Діти — хлопець і дівчинка, 12-14 років. Їдуть на вакації цілою родиною до Швеції. Marc Lineman тепер очолює університетську правничу бібліотеку в Мельборні, Австралія. Я пропонувала йому виміну матеріялами. Susan English, що з нею сиділи ми разом при бенкеті, на моє питання "do you feel accepted in the South?", розповіла мені про те, що не зважаючи на південну гостинність, вони майже не мають приятелів серед місцевого населення, що майже всі їхні друзі — єнкі приїжджі з півночі. Зовсім як імігранти. Cornelia Trubey далі в тій самій бостонській фірмі, колектує порцеляну і має пару дереворізів Гніздовського. Morris Cohen розпитував багато про Марка і Максима. З власними дітьми мав він трохи клопоту. Дівчина Гаві жила якийсь час у комуні, потім на віру з якимсь хлопцем, тепер кинула й поїхала на Гаваї —

10 липня, четвер, в поїзді на Філядельфію.

Продовжую перерване речення: Гаві на Гаваях працює кельнеркою. Тримає спорадичний контакт із батьками. Морис більше тепер журиться сином. Bін на Brandeis, студіює історію, пише дисертацію докторську на тему криміналістики — якесь історико-бібліографічне дослідження. Дисертація не дуже добре йому йде — він живе сам, неодружений, без активного товариського контакту з людьми, має всякі емоційні проблеми, що доводять навіть до фізичних симптомів. Сам Морис мається добре — я з ним мала одногодинну розмову після бенкету. Розпитував про наших дітей і Остапа, дивувався, як це так, що я отримала професійну асистентку в час, коли немає досить грошей на інші речі? Я йому подякувала за те, що зробив з мене "a law librarian", взяв певний риск, втягаючи мене молоду і зелену в цю таку далеку від моїх ранніх зацікавлень професію. Завдячуючи Когенові з мене виріс за 18 років компетентний спеціяліст і не зважаючи на те, що в мене нема і не буде правничого диплому, я чуюся в цій професії добре, багато навчилася і вчуся увесь час, кожного дня, а на конвенціях AALL зокрема! і маю діло з цікавими й інтелігентними людьми, які в бібліотекарській професії належать до найбільш престижної і впливової групи, саме тому, що пов'язані з правом і правничою професією. А "forein law librarians" серед загалу "law librarians" також мають трохи особливий статус, бо є малою групкою спеціялістів, що мають спеціялізоване знання, яке потрібне практикуючим правникам та вчителям права, що мають міжнародні справи. А планета наша немов корчиться — чужі країни і міжнародні їх стосунки є щоденною побутовою проблемою, що хоч-не-хоч мусить бути в сфері зацікавлень великого числа людей, що подорожують, торгують, інвестують, судяться, а то й воюють зі собою.

Цікава була сесія про африканське право. Виступали професори — спеціялісти теми, автори численних публікацій. Gamal Badr говорив про вплив єгипетського цивільного кодексу в країнах Середнього Сходу і північної Африки. Сирія, Лівія, Ірак, Кувейт, Альжир прийняли єгипетський кодекс in toto. Судан прийняв його, а потім відкликав і повернувся до чистого іслямського права. В Тунісі і Марокко іслямське право закорінене глибше. Jeswald Salacuse доповідав про франкомовну Африку, а Robert Seidman говорив про соціялістичне право Африки. Його висновок: жодного соціялістичного права в Африці немає. Є поодинокі ухвали, що їх можна вважати quasi-соціялістичними — і це все.

У Філядельфії, але ще на станції.

Чекаю на підміський поїзд, бо не хочу тащитись із валізкою до підземки. Доведеться чекати ще 35 мінут. Нема ради. В останніх кількох мінутах на поїзді з Вашинґтону — коли я вже стягнула валізку, готуючись висідати і щоб мені було легше, пересілася на інше місце — зустріла бібліотекарку з Yale, що побачивши мою конвенційну торбу, почала зі мною розмову. Bона працює в бібліотеці Когена і ми обмінялися кількома реченнями.

Думала я раніше, що приїхавши до Філядельфії, піду сьогодні до праці. Але передумала. Я досить втомлена, невиспана (вчора до 2-ої ночі говорили ми з Pat Callaghan про справи нашої бібліотеки, про нашу директорку і її стиль управління ітд.) — з валізкою було б трудно, а крім того відчула я, що мої колеги не були задоволені, що я, мовляв, маю намір іти до роботи. Належиться день для подорожі, казали. Отже це певний вияв солідарности. Дехто з наших ще залишився у Вашинґтоні, є ще пару "workshops", а Мариля і Ран поїхали до якихсь своїх польських знайомих. Liz Kelly за весь час тривання конвенції я не бачила взагалі. Останні два дні вона була, бо інші її бачили. Коген був з нею навіть на полуденку спільному для "Gang of 9" — репрезентанти-директори вибраних Ivy League шкіл: Гарварду, Єйл, Пен і ін. Отже вона була напевно, але я з нею не зустрічалася. Бачила вчора Синтію — гарно була вдягнена (дуже консервативно, "my sailor suit", гранатово-білий з шовкової якоїсь матерії одяг), молодо й гарно виглядала. Ну, для неї це добра нагода когось зустріти.

Завтра мушу за один день викінчити свій річний звіт — бо ж у суботу їду до Каліфорнії — маю надію, що не матиму клієнтів, щоб перешкоджали і що Liz також мені не попробує заважати.

12 липня 1986. 9 год. вранці, на літаку United.

О 9:15 заплянований відліт до Лос Анджелес. Я мала куплений місяць тому (за дешевшу ціну 218 дол. туди й назад) квиток, тому й місце маю ближче і вже сиджу — літак поволі заповнюється пасажирами. На летовище привіз мене Іко. Остап також встав рано, щоб мене вирядити. І добре, бо допоміг з багажем. В мене самої речей не так багато: пів валізки і ручна торба. Але я виповнила валізку трьома річниками "Сучасності" для Марка та Ії, а окремо, як додатковий багаж, везу також орієнтальний килимок, що його їм купила в дарунку ще тоді як їздили до Малюміяна з Уляною і Максимом. Дорога на летовище була трошки хвилююча, на Schuykill Expressway, який тепер у ремонті і навіть за найліпших умов є проблематичною дорогою, сталася якась додаткова затримка, здається зіпсувалося комусь авто — і ми сунулися довгий час у потоці авт, а то й зовсім стояли. На щастя виїхали о 7:30 і це дало нам трошки резервового часу, отже встигли.

В четвер, повернувшися з Вашинґтону, я приїхала просто додому, попрала собі білля, наварила Остапові на кілька днів, поїхала для Остапа і для Мами на закупи харчів. В п'ятницю пішла до праці з думкою, щоб цілий день присвятити писанню свого річного звіту. Ледве відкрила двері — телефон. Liz. Маємо гостя з Єрусалиму, Eugenio Cuomo, директора правничої бібліотеки Hebrew University, і треба ним зайнятися. Пропала мені більше як половина дня. Гість симпатичний, років може 45. Народжений, як показує прізвище, в Італії, студіював у Болоньї. Показувала я йому бібліотеку, говорили про всячину. В їхній бібліотеці більшість матеріялів — чуже і міжнародне право, колекція около чверть міліона, але матеріялів з-перед 1920 року в них нема взагалі, хіба турецьке право Mejelle, що до сьогодні грає вирішальну роль, зокрема у спорах за землю. (В Туреччині його заступили вже модерними кодексами, але старе турецьке Mejelle ще діє в Ізаїлі). Побачивши в моєму бюрі залучений Macintosh, почав говорити про комп'ютери. Bони вживають термінал Мекінтоша для системи LEXIS (з Лондону) — я не знала, що таке щось можливе. Наші термінали для Lexis — зовсім окремі, їх ми до нічого іншого вживати не можемо. З гістьми з Ізраїлю завжди говорю також про справи мови. Подивляю жидів, як вони зуміли відродити майже завмерлу книжну мову і достосувати її до модерного життя. Ще десять літ тому казали мені, що викладовою мовою в університетах часто буває англійська. Тепер, каже Cuomo, всі виклади в їхньому університеті — гебрейською мовою. Нове покоління часто знає тільки гебрейську. Всі вчаться мови посилено і вона всюди у вжитку. Є групи німецьких жидів, що вперто тримаються німецької мови, навіть після багатьох років життя в Ізраїлі. Новоприбулі, очевидно, часто на початках тримаються своєї мови, напр. російської. Але назагал гебрейська мова процвітає й розвивається. — Я рада цьому, бо така ситуація додає надії на відродження в майбутньому і нашої мови, яка чейже живе ще, хоч і занепадає!

Пілоти — flight crew — спізнилися до роботи! Маємо вже 15 хвилинне спізнення.

Д-р Cuomo (я зажартувала, чи він, мовляв, не родич нью йоркського губернатора?) хоч і забрав мені багато часу, не перешкодив мені викінчити і віддати (дослівно в останній мінуті!) мій річний звіт. Відмовилася я від запрошення на ланч, гарячково попрацювала пополудні, залишилася не цілих пів години довше в праці — і встигла. Маю сатисфакцію — хоч дуже це був томлячий і напружений день. Належаться мені вакації і відпочинок! Їду!

13 липня, неділя, вранці.

Марко зустрів мене на летовищі — молодий, стрункий, гарний — не виглядає на свої 33 роки, майже як хлопчик. Заки завезти мене додому, повіз мене по дорозі до Santa Monica де, каже — якби в них колись були діти (!) — варто було б їм перенестися жити, бо там добрі школи, добра біла дільниця. Кутак там купив собі хату за 200,000 дол. Бачила я її ззовні. Непогана, але нічого особливого. Будиночки тісно один близько одного, старі, деякі помітно занедбані. Напроти спортивний майдан, а на ньому сотня хлопчаків-бейзболістів. Гамірно. Не дуже мені сподобалося. Вулиця, де тепер живуть Марко й Ія багато гарніша з вигляду: партерові малі охайні будиночки в невеличких городах з квітами, пальмами, кипарисами. Простірно і спокійно. Людей не дуже то й видно, але дільниця заселена головно чорними, тому тут і дешевше. На мою репліку, що мовляв такий спокій, Марко розповів мені, що бувають неприємні випадки злочинности — кілька хат від них жінка застрелила уночі чоловіка, а вночі поблизу чути часом стрілянину авантурників-підлітків. Хата наших молодих невеличка і ще в ремонті, але те, що вже викінчене має стиль і характер і віддзеркалює добрий смак господарів. У вітальні дерев'яні сволоки викінчені в темно-брунатних кольорах натурального дерева — взагалі дерева багато — вікна, вбудовані шафки, двері, перегородки, лава із скринею — подібно як було в першій нашій хаті на Old York Road у Філядельфії. Їдальня також уже відремонтована. Дерево виповняє половину стін. І це все дерево, що тепер так гарно виглядає, було — коли вони купили хату — залякероване якоюсь селідиновою фарбою! Треба було знімати фарби і відреставровувати до стану натурального дерева. Одна спальня також уже відновлена. Тут усе дерево помальоване на біло і підлога теж! А стіни — темно зелені! Металеве подвійне ліжко також біле — і все це разом гарно, свіжо і весело виглядає. Лазничка також уже доведена до нормального стану: кафлі тут — біле з червоним. Ліжко і постіль купила Ія... від фільму за дуже низьку ціну (ліжко разом із першорядним матрацом сто дол., постіль — вибаглива: з ковдрою, подушками, декоративними подушечками — щось 150. — єдиний ужиток цих речей був підчас фільмування і вже вони продаються як не нові! Не даром продукція фільмів така коштовна — щоразу купують новий реквізит! Зверху на ковдрі і між подушечками — стара ведмедиця з цілим гроном ведмедят і інших випханих звірів — дотепна декорація. Цю спальню відступили мені і спалося мені знаменито — не тільки тому, що добре ліжко і що я втомлена була подорожжю і зміною часу, але також після двох знаменитих "Margaritas" — напій, що його я вперше колись пила вже була в Мехіко. Ходили по пляжі в Санта Моніка, а на вечерю пішли до рибного ресторану. Було багато людей і треба було цілу годину чекати. Отже ми сіли за столик бари, випили по чарці, закусили, а потім ще замовили собі дуже смачний Boston clam chowder — і це нам вистарчило.

Спалося добре, але надранком я чую: немов у сусідстві переїхав вантажний потяг, або немов у сусідній кімнаті молоде подружжя почало ритмічний статевий акт за гемінґвеївським принципом, щоб земля рушилася... Це була моя перша думка, а друга: невже землетрус? Пів години пізніше заглянув до моєї спальні Марко: Ти чула? Трясення землі! Потім з радіо довідалися: справді! епіцентр біля Сан Дієґо, понад 5 на скалі Ріхтера! Але на щастя жодної більшої шкоди немає. Бачу, що Iя трохи хвилюється цими землетрусами. За кожним разом — каже вона — я думаю: чи це the big one? Ця загроза висить над Каліфорнією, як меч Дамокля.

Сьогодні ходили втрійку на виставу до театру. "Tango Argentino" — не п'єсa, а фактично танцювальний виступ. На сцені оркестр: 4 акордеони, 4 скрипки, чельо, бас і фортепіян. Кілька солістів, що співали еспанською мовою якісь мені невідомі арґентинські шляґери і кілька пар танцюристів, що з фіґурами, всякими дотепними вставками, танцювали до знайомої музики танґо. Одягнені всі на чорно-біло, мужчини часом у сірих штанях, подекуди у смокінґах і чорних капелюхах, жінки з великими декольте та оголеними частинно ногами. Нагадалися мені юнацькі роки — ще й тоді популярне було на забавах танґо, хоч золота його доба була, мабуть, одне покоління раніше.

Після вистави пішли до свіжо-відновленого ресторану у готелі Hollywood Roosevelt. Оглянули там виставку фотографій з історії Голівуду, але на вечерю не залишилися, бо саме відбувалося там якесь весілля, готель був повний весільних гостей і було дуже гамірно. Отже ми поїхали до японського ресторану Yamashiro, що має прекрасне положення на горах Голівуду з широкою панорамою міста Лос Анджелес унизу. Їла я вперше у житті сиру рибу Sushi (дуже смачний салмон, не менше смачна туна на рижі), пила тепле вино Sake, їла гарячу страву з городини і яловичини сукіякі. Експеримент вартий був проби, але навряд чи я схочу його повторювати знов і знов. Щиро сказавши, волію напій марґаріту і бостонський чавдер!

Під вечір завезли мене Марко та Ія до Лялі і я тепер тут у неї. Маю окрему кімнату з лазничкою і тому — хоч тепер уже перша година ночі — можу світити і писати. Ляля мається добре й отверто говорить про свій досвід у Мехіко, у клініці, де лікують рака Laetrile-ем та дієтою. Laetrile, що його складником є cyanide, давали їй інєкцією через три тижні — тепер вона має приймати його у таблетках, а теж цілу низку вітамін та ензимів. Вживають теж психологічних впливів на пацієнтів — напередодні операцій, наприклад, увесь медичний персонал оточує колом пацієнта і всі разом — моляться! Я далека від того, щоб покпивати собі з такого підходу, як це роблять деякі американські лікарі. Автосуґестія в лікуванні може бути часом важливіша як хемотерапія. І взагалі в обличчі трагічної людської долі не завадило б лікарям мати трохи більше покори — адже усіми нами кермують якісь вищі сили природи, що їх ми ніколи повністю опанувати не зможемо.

Понеділок, 14 липня 1986. Canoga Park.

Ляля пішла сьогодні вранці до праці — три тижні її не було, бо ж їздила до Мехіко, мусить заглянути на пару днів. Я зробила "краєзнавчий" прохід по околиці. Зараз на другій вулиці звідти є великий супермаркет з харчами, зовсім недалеко Sears, взагалі довкола близько крамниці, харчівні. Після першого проходу (вступила до крамниці купити собі зубну пасту і складану щіточку до зубів, а своїм господарям Philadelphia cream cheese, бо бачу, що вони їдять тільки солоне масло). На другий довгий прохід узяла я з собою ямника Otto. Околиця тут видимо заможніша як у Марковій дільниці, мешканці, очевидно, білі. Недалеко є школа і парк для дітей. Будиночки охайні, але нецікаві своєю архітектурою. Партерові коробочки покриті дахівкою, з ґаражами і городами. Кипариси і пальми, а також на деяких вулицях в околиці — розквітлі червоні або фіолетні дерева, що їх квіти нагадують бузок. Гарна вулиця Kittridge. Пополудні приїздили відвідати пра-бабу Аделю Тат'янині діти, високий, стрункий і вусатий Андрій Кохан, що є лікарем у Лос Анджелес, та його сестра Христина Wilcox з двоїма своїми маленькими дітьми — немовлятком Петрусем та 3-літнім Данилком. Старший хлопчик дуже гарний і цікавий, я з ним трохи побавилася. Молода мама їде завтра літаком з обома синами до своїх батьків у Сінсінатті — подивляю її відвагу.

Привезла я зі собою три річники "Сучасності". Це фактично для Ії — але в них тепер ремонт, нема де з тим подітися, а ще й Марко висловився, що це, мовляв, непотрібно ітд. — отже я вирішила ці річники наперед позичити пані Аделі, щоб мала що читати. Сьогодні мала вже і я з того користь. Адже підчас робочого року рідко коли маю нагоду все в журналі читати. І от сьогодні прочитала цікавий спогад Хейфеца про Миколу Руденка, що був друкований ще в квітні 1984 року.

Вівторок, 15 липня.

Замість сидіти в хаті і читати, я вирішила сьогодні поїхати міським транспортом до UCLA. Це дуже далеко і транспорт дуже повільний — забрало мені майже дві години в одну сторону. Але варто було поїхати. Це — як досі — найкраще для мене місце в усьому Лос Анджелес. Кемпус має прегарне положення на горах — широко заплянований, з модерними рожевої цегли будинками, багато дерев, широкі алеї, травники, скульптури. Наперед пішла я до School of Law і до Law Library. Велика читальня із триптихом-стінописом на всю центральну стіну à la Diego Rivera. В бібліотеці взагалі на стінах картини. Сама колекція не зробила на мене надто позитивного враження: може тому, що клясифікація й упорядкування книг видалося мені хаотичним. Дві дрібні речі помітила я, що їх може варто перещепити і на наш ґрунт: на UST всюди додано на корінцях томів номери TIAS (ручно, білою фарбою), а бритійський Chronological Table i Index to Statutes чомусь затримують — навіть старі видання — стоїть їх там ціла полиця. З ніким не зустрічалася і не говорила. Забула я хто там тепер головою бібліотеки і хто foreign law librarian — напевно знаю їх з облич, з конвенцій, але прізвищ в цій хвилині не пригадую. Потім пішла до University Research Library. Зразу до каталогів. Під рубриками Ukraine, Ukrainian, Ukrainians — повні дві шуфляди карток! (В Law Library не було ні одної картки під Ukraine!) Видно дбайливе комплектування — зокрема багата мовознавча колекція. Є тут і кілька періодичних видань, що мені потрібні для бібліографії, в тому числі Ukrainian Review i Digest of the Soviet Ukrainian Press. Цього останнього є тут від першого тому до 1966 року — мабуть цілість. Я попрацювала над першими трьома томами. Матеріялу багато, зокрема якщо включати і короткі абстракти. Я не була приготована на таку кількість бібліографічних записів — не мала досить паперу. Довелося деякі бібліо-записи робити на принесених з лазнички паперових рушниках. З жалем покидала бібліотеку о 5-ій годині, щоб встигнути на вечерю і не журити Лялі. Дві години поворотної дороги, а ще й година піку! Може вдасться мені поїхати туди знову й попрацювати над цим матеріялом. На PENN також є Digest, але немає повного комплекту. Настрій мені піднісся — ця праця дає мені справжню насолоду — почуваюся, як мисливець, що вертається додому з добиччю.

Самостійна подорож дала мені ліпше уявлення про Лос Анджелес і околицю. Одноманітні партерові будиночки тягнуться милями. Shopping center є звичайно чи не єдиним урізноманітненням. Страшенно широко розкинуте все на рівнині — де-не-де тільки пальми, трохи кущів і зелені. Тільки в дуже дорогих вибагливих дільницях буйна і квітуча південня рослинність. Чи могла б я тут жити? Навряд. Хіба на кемпусі UCLA, близько доброї бібліотеки! (Між іншим, ні Остапових, ні моїх книжок тут немає — може варто подарувати?)

Прибула додому саме вчас. Сьогодні увечорі був з нами Лялі приятель Philip — симпатичний сицилієць з товстеньким пузом, що є тренером перегонових коней і що його Ляля запізнала в час своєї подорожі на Середній Схід. Обідали вчвірку з пані Аделею в китайському ресторані. Обід мені дуже смакував, тим більше, що я сьогодні не їла полуденку, бо не хотіла даром тратити часу.

Середа, 16 липня 1986. 11:30 увечорі.

Сьогодні їздила оглядати Лялине бюро (H&R Block на Sherman Way в Canoga Park). Вона є менеджером централі на цю околицю, в податковім сезоні заряджує 15 різними бюрами. Тепер вони замкнені на літо, діє тільки централя з двома урядниками. В розмові виявилось, що номінально пенсія її щось 29 тисяч, але бувають різні бонуси до 75% платні. Bона журиться тим, що не могла б оплатити обезпечення на здоров'я на іншій роботі (якби треба її було міняти) або якби з уваги на хворобу пішла на "disability". Співробітники не знають про те, що в неї — рак. Підчас гарячої пори податкових звітів, зокрема ж між січнем і 15 квітня кожного року Ляля працює 16-20 годин денно, під неабияким натиском. Але працю свою і становище видно любить, бо в іншому випадку навряд чи витримувала б? Кімнатка її мала і зовсім без вікон, бюро складається з великої кімнати до вулиці, в якій є пару бюрок і повно "file-cabinets", конференційної кімнатки, та великої задньої робочої кімнати, із бюрками та складом всяких паперів. Устаткування всього приміщення функціональне, але без будь якої уваги для естетики, і створює атмосферу transience, якоїсь тимчасовости. Може тому, що це до певної міри сезонова праця. Я питалася Лялі, чи податкова реформа, що ось-ось стане законом, не загрожує їхній фірмі і їм подібним. Бо якщо упростять податкові звіти — то чи треба буде так багато спеціялістів, що допомагають ці звіти виповняти? Вона не вірить в те, що новий закон аж так справи упростить, зрештою люди бояться всяких змін, нових формулярів, тощо.

Полуднували ми сьогодні в веґетаріянському ресторані — Ляля мусить триматися точної дієти — без м'яса, без товщів, без набілу, без препарованих харчів — багато овочів, городини, можна їсти курку і рибу, не дозволяються цукор, алькогольні напої, содові води, кава, чай, білий хліб... Крім того приймає laetrile, ензими, вітаміни — в різних відступах часу — перед і після їжі — треба їй звикнути буде до нелегкої регламентації.

Розквітлі дерева з бузкоподібними квітами називаються crape myrtle. Рослина-кущ, що пнеться вгору і рясно цвіте — це буґенвіля. Біля Лялиної хати — дві високі сосни, а зараз у сусідстві, немов висока на два поверхи стіна — живопліт 14 височезних струнких кипарисів.

Перші дні і перші враження тут — промінне, іскристе сонячне небо півдня. Сьогодні і вчора трохи захмарено, але через те і трішки холодніше. Два дні тому температура вдень була 92̊F. Тут у Canoga Park звичайно на 10-15 ступнів тепліше (літом) або холодніше (зимою) як у Голівуді. Але вологість значно менша як у Філядельфії (метеорологи вчора подавали 49%). І головне, вечорами тут прохолода, температура помітно падає.

Телефонував Остап. Приємно було з ним трохи погуторити (навіть довго — дорого коштуватиме!) Лабунька вже повернувся щасливо з своєї наукової поїздки до СРСР — мав змогу, крім Ленінграду і Москви, побути в Києві, у Львові, навіть у Бережанах, де в шпиталі лежав його старий батько. Мирослав дуже пригноблений ситуацією в Україні, каже Остап. В Ленінграді і Москві атмосфера значно вільніша. Остап завтра має іти до дентиста до міста на root canal treatment. Маю надію, що це не буде його надто хвилювати. Може примусить теж поїхати час до часу до центру міста і тим дасть певне урізноманітнення.

Четвер, 17 липня 1986. San Diego, Hotel Catamaran, 11:19 PM.

Велика кімната на 9-ому поверсі з прекрасним видом на залив і океан і широку панораму San Diego. Вікно на всю широчінь стіни і балькон. Крім лазнички є ще кухонка з холодильником і зливом.

П'ятниця, 18 липня 1986, вранці.

Ляля ще спить, а я — на бальконі. На заливі вже є пару вітрильників і водних лещетарів причеплених до моторових човнів. Океан — по правому боці, видно білі гребені хвиль. Прямо, далеко за водою заливу, височіють у ранній мряці, немов привиди фатаморгани, хмародери центру Сан Дієґо. Кімната ця, що є насправді цілим апартаментом і що має додаткову канапу до розкладання на дві особи, стіл з двома кріслами, телевізію, тощо. коштує нас 95 дол. за добу. Ми запропонували Маркові та Ії, щоб приїхали сюди на вікенд — я йому ще вчора звідси телефонувала, що кімната справді велика і приміщення для них є — але не знаю, чи приїдуть. Ремонт хати ускладнює їм життя. Сказав навіть Марко, що в майбутньому ніколи не пробував би робити грунтовного ремонту хати в час, коли в цій хаті треба мешкати.

Вчора, по дорозі до Сан Дієґо, вступали в Лос Анджелес на православну парафію св. Володимира, де зупинились гості з Австралії — Богдан Соловій з жінкою Лялею. Богдан — давній з дитинства у Варшаві Лялі знайомий, що його вона вже понад 40 років не бачила. Соловії приїхали на 3 місяці до Америки, купили тут van і об'їхали вже всі штати. Двічі, кажуть, були і в Філядельфії. Тепер вони вже напередодні відїзду. Батько Богдана Сильвестр був православним єпископом в Австралії. Мати його згинула трагічно в час війни, вбита поляками у Варшаві. Молодшого сина Соловіїв, Славка, після трагічної смерти матері, Лялина мама прийняла була на якийсь час до себе.

Ляля вчора напередодні нашого виїзду ходила на чергову лікарську провірку — вперше після повороту з Мехіко. Білі тільця крови, що є основою імунної системи, знизились в неї драматично на 2100 і лікар не знає, що є причиною такого наглого спаду. Коли вона була в Мехіко — білі тільця стояли на 3500. Нормально у здорової людини повинно бути 4,000 – 11,000. Така вістка, очевидно, зажурила її і підірвала довіря до мехіканського лікування laetrile-ем. Але може за скоро робити такі висновки. Bізити в онколога пов'язані з візитами в психіятра. Це, каже вона, спеціялісти для пацієнтів, що мають "catastrophic illnesses" — нелегко жити нормальним збалансованим життям в обличчі катастрофи, що наближається. Пoкищо почувається вона добре, жодних болів не має, виглядає сильна і здорова, ніхто не вгадав би, що криється під поверхнею.

19 липня, субота.

Вчора провели день в San Diego Zoo. Мені давно хотілося побачити цей найбільший у світі славний зоопарк, отже Ляля "повезла" мене туди. Це справді досить далеко від нашого готелю, а також від самого центру міста. Треба їхати добрий шмат дороги автострадами. Тутешні "freeways" — справжнє випробування нервів. Майже кожна така дорога — чотири-п'ять рядів руху в один бік, переповнена автами, що біжать перегоновою швидкістю. Я не могла б тут бути шофером! А це рівнозначне з тим, що не могла б тут жити.

В зоо-парку найбільше сподобався мені сам парк. Багата плекана південна рослинність, повно екзотичних дерев і квітів. Вступ до Zoo — 11 дол. від особи — включав 40-хвилинну туру автобусом та поїздку понад парк линвовою залізничкою. Є там теж хлопці, що запрягнувши себе у ровери-рікша, довозять гостей з величезної паркувальної площі до входу. На парковищі місця позначені не літерами чи номерами, а "портретами" тварин, напр. наше авто було під знаком "koala" (Вже тут я дізналася, що коаля — ніякий "koala bear", як його часто називають, а належить до роду "marsupials", не багато спільного має з ведмедями!) В зоо є багато тварин, що дуже вже рідкісні — досить численні нові набутки з Китаю. Щоб це оцінити, треба більших знань із зоології — в мене вони недостатні. Особливе враження зробили на мене новонароджені малята — гіпопотам завбільшки в малу свинку, мавп'ятко, що його кормили пляшкою, та зокрема тигрисятко не довше як 20-25 см., що ледве піднімалося на ноги — в дитячому ліжечку, поруч великої випханої штучної іграшки — тигра. Чому відділили цих малят від матерів, до nursery у дитячому відділі? Мабуть є на це поважні причини, може вони народилися передвчасно?

Повернулися втомлені і хоч був уже вечір (6:30) Ляля намовила мене на jacusi — гарячий басейн, що в ньому постійно вирує вода. Це дуже відсвіжує. Вечеряли тим разом дуже скромно — в готелевому кафе, Ляля — рибою, а я тим разом спокусилася на печінку — не дуже була смачна. О 9-ій вечора поїхали на одногодинну плавбу кораблем по нашому заливі. Кораблик триповерховий, з барою і танцювальною площадкою і музикою. Ми сіли собі на верхній палубі під зоряним небом — світив майже повний місяць, довкола панорама освітлених готелів і катеджів, мостів і каруселі — roller-coaster — дуже романтично. А ще під кінець були на небі й фаєрверки — немов спеціяльно для мене!

Дрібні спостереження:

Bottle-brush — червона квітка (росте на кущі), що справді нагадує щіточку до пляшки. Hollywood twisters — покручені, дуже декоративні, кипариси. Над океаном у Сан Дієґо, де-не-де на пісковому пляжі — багаття. Є спеціяльні призначені для цього круглі ватрани — люди самі приносять паливо. Дівчата й хлопці до пізна сидять і лежать біля цих багать на піску. На парковиськах часто видно накриті покривалами авта. На моє питання Ляля пояснила, що навіть, коли ставлять авта на один день, а то й на пару годин, часто покривають їх від сонця. Я ще в Л.А. запримітила, що є також auto shade, картонові-паперові заслони на переднє вікно, що були вставлені в деякі запарковані авта. Очевидно, також охорона від сонця. В LA також бачила я машину-автомат Aqua-vend, де продають питну воду, 35 с. за ґальон. Є два роди цієї води на продаж — дистильована і звичайна, що тільки пройшла процес відчищення, тобто фільтрування (carbon filtration, de-ionization & ultra violet treatment).

Кохани мають троє дітей: крім Христини і Андрія, що їх я мала змогу пізнати, є ще Марко, проблематичний син, що має проблему з наркотиками і що йому треба було б психіятричної допомоги, але батьки ніяк цього не хочуть признати й усвідомити. Взагалі з дітьми в них комітива не особлива. Андрій-лікар, займається маґією, автомеханікою, городом — кажуть про нього — дивак, а батьки мають претенсії, що не жениться. Христина вийшла замуж за не-українця, значно старшого від себе Давида, що не має вищої освіти і певного фаху — і це також стало проблемою — хоч тепер, коли в неї є малі діти, справи з батьками наладнуються.

20 липня 1986, неділя.

Вчора вдень Ляля відпочивала (їй недобре бути на сонці, отже залишилася на нашому бальконі), а я зробила дво-годинний "краєзнавчий" прохід понад заливом, до готелю Bahia і назад містом та понад океаном. Однородинні будиночки понад заливом охайні і привітні. На заливі повно вітрильників і дуже колоритно, але рибальських човнів тут немає взагалі і рибою не пахне. По дорозі на півострові спеціяльний порт для вітрильників і школа для тих, що ними плавають. Готель Bahia не такий високий як Catamaran, довкола нього оригінальний landscaping з пальмами, кактусами, квітами та басейн, що в ньому плавають чотири вусаті чорні з білими плямками тюлені. Але близько Bahia — велике роздоріжжя, повне руху авт, публічний пляж повний людей та — ближче океану — каруселя, що тепер у ремонті, але звичайно напевне дуже гамірна. Місто і будинки над океаном нагадують Вайлдвуд (навіть не Wildwood Crest!) — дерев'яні халупи, тісно одна біля одної. На плажах — і над заливом і над океаном — бетонопві круглі острівці для розкладання вогнів.

Пополудні їздили на Point Loma — вузький півострів (мис?) між затокою і Тихим океаном. Там на самому кінчику на горі є Cabrillo monument, маяк, ще з 19 століття — невеличкий туристичний центр з крамницею, авдиторією ітд. Горби зарослі дикими кущами, прекрасний вид звідусіль — океан, затока, порт з військовими кораблями, вдалі місто Сан Дієґо і передмістя — прекрасне свіже повітря. (Повітря тут у Сан Дієґо взагалі дуже приємне, вологості трішки більше як у Лос Анджелес (адже довкола вода!), але не так як у Філядельфії. Але на Point Loma повітря взагалі особливе, хоч для Лялі було трішки за вітряно! По дорозі на півострові військові інсталяції, це взагалі Fort Rosecranz Military Reservation і тільки дорога на сам Point Loma відкрита для туристів.

Вечеряли вчора в Old Town — мехіканському осередку Сан Дієґо, де багато крамниць і ресторанів. Вечеряли у мехіканському ресторані, на терасі в городі, при музиці маріячі, серед екзотичних рослин освітлених ліхтарями.

Неділя пополудні, над басейном.

Їздили сьогодні вранці до церкви. Православна парафія Покрови в дільниці заселеній мехіканцями на University Avenue. Ледве знайшли — мали тільки інформації загального характеру від О. Скопа, що з ним вчора сконтактувалися телефонічно. На церкву купили 6 чи 7 літ тому приміщення в комерційному будинку і з двох кімнат призначених на бюро чи крамницю зробили церкву. Кілька ікон, примітивний іконостас, трохи крісел. Людей в церкві було не більше 20-ти, разом з нами і молодим хлопцем з Торонто Петром і родиною Скопів — Вірою, знайомою мені бібліотекаркою, що працює і живе в Торонто і приїхала на вакації до батьків. Священик Годований, колишній католик, відносно молодий, мова його не надто добра. Скоп видно грає головну скрипку в парафії — до нього отець казав звертатися в справах пікніку, фільму, книжок на продаж — також казав йому заповісти за кого буде панахида! Скоп заповів: панахида за Ярослава Стецька і героїв, що полягли у війні, зокрема в битві під Бродами. Проповідь була шаблонова, про Стецька не було жодної згадки ні в проповіді, ні пізніше. Як хтось не знав, що він був "головою правління" — міг думати, що це якийсь колишній член парафії, або що.

Скопи запросили нас до себе. Живуть вони в дільниці La Mesa, фактично яких 10 миль від San Diego. Околиця там горбкувата, щедро поросла плеканою екзотичною гостинністю, хати вибагливі, здаля одна від одної. Скопи живуть немов на хуторі — садок, вулик, ярина в городі, екзотичні півні, що кукурікають і водять рій курочок, басейн, помаранчеві й цитринові дерева, яблінка, дерева авокадо, пальми, шпилькові дерева, квіти. Хата багата, з добрими меблями і картинами, багато книжок. Олексій Скоп і його жінка (здається Софія) — люди приблизно мого віку. Він — дуже симпатичний і безпосередній, обоє щиро зацікавлені українськими справами. Спонзорують пару українських дітей у Бразилії (30 дол. місячно, каже Скоп, може заплатити за навчання в гімназії і утримання учня). Обоє хочуть поїхати туди в жовтні з якоюсь групою, що її організує Ковбаснюк. Скоп мав якесь підприємство викінчування меблів, доробився видно майна, бо вже не працює. "Живете як міліонери, і зрештою, ви мабуть і є міліонери," — напів жартом сказала я. Скоп займається тепер підготовкою видання про злочин у Винниці (сам він походить з тих сторін і підозріває, що батько його там загинув). Показував фотокопію великої німецької книги документів виданої 1944 року.

Вівторок, 22 липня, раннім ранком.

Вчора весь день провели на "відвідинах". Вполудне поїхали до готелю Coronado (Hotel del Coronado, на півострові Coronado) відвідати Гевриків. Я знала, що вони тут мають бути і порозумілася телефоном — забула точну дату їхнього приїзду: у висліді задзвонила о 9-ій ранку — всього кілька годин після приїзду Софійки з Лесиком! Тит був уже скорше, він тут на конвенції Society of College Planners). Коронадо, що його так захвалювали Марко та Ія, дивуючись, чому ми, мовляв, замовили приміщення в якомусь іншому готелі, старий і дуже великий наново відремонтований готель. Будинки дерев'яні, старосвітської архітектури, із своєрідною круглою критою червоним дахом "баштою". Всередині дуже елегантно, плюшеві старі меблі, килими, картини — в готелі ряд елегантних крамниць і ресторанів, гарно заплянований пляж над океаном, довкола квіти, тенісові корти, тощо. Були в кімнаті Гевриків: мала старомодна кімнатка, без якогось особливого виду з вікна. І коштує вона Тита — із конвенційною знижкою — 135 дол. на добу. Ціна була головною причиною, чому ми туди не поїхали (Ляля казала, що там пересічно ціна від кімнати — 250 дол.), але тепер, коли я цей готель оглянула, думаю, що навіть при однакових цінах — я воліла б наш Catamaran. Наше приміщення вигідніше, з кухнею і холодильником, а наш вид з вікна на всю стіну — безконкуренційний! Після полуденку, що ним гостила нас Софійка (я хотіла заплатити, але вона вперлася, що ні) — приїхали вони обоє сюди і їм також у нас сподобалося. Також — тут значно більше спокою, менше людей. Там одночасно відбувається кілька конвенцій і атмосфера не надто відпочинкова.

Вчора довго гуторили з Лялею — хочу занотувати деякі деталі, поки зовсім забуду:

Мати Славка і Богдана Соловіїв згинула від польської кулі випадково, не у власному домі. Пішла із Славком (що йому тоді було щось 8 років) до української централі у Варшаві і була там саме в час, коли на централю напала польська боївка, що їх ціллю було вбити голову централі Поготовка [?] (він — каже Ляля провокував поляків ще й тим, що остентаційно ходив у німецькому мундурі). Побачивши жінку з дитиною, боївкарі казали сховатися їй під сходи — але куля відбилася від стіни, поранила її в шию і вона у шпиталі померла. Це було в час німецької окупації Варшави. — Коли наблизився фронт, Аделя Савицька з доньками виїхали — перейшли Штрасгоф із жахливими блощицями. З табору у Штрасгофі "визволив" їх Петро Савицький, що був оберштурмфюрером дивізії "Галичина" і з'явився одного дня з групою офіцерів у Штрасгофі. Він забрав їх до військового готелю у Відні і вони короткий час жили там майже як туристи (нічого не знаючи про те, що Петро вже раніше подбав про розвід і оженився вдруге — з Аделиною приятелькою Ольгою). Потім вони пішли до табору в Ґунтрамсдорфі. Тат'яна мала якусь працю у Відні, п-ні Аделя працювала на фабриці літаків у Wiener Neustadt — разом із в'язнями концентраційного табору. Щодня підчас налетів і бомбардування фабрику (що була схована під землею) замикали і Лялина мати бігла додому, а Ляля стояла під деревом, чекаючи її і дивилася, чи добіжить... Стара пані Ґінейко з ними не поїхала — не хотіла кидати хати, думала, що фронт знову посунеться на схід і що вони повернуться. В час польського повстання у Варшаві мало не загинула тому, що українка. Але врятувала її фотографія сина, що був у польській армії (Цей же самий Стен Ґінейко, що його ми відвідували в Англії). Після повстання, її евакуювали і пізніше Аделя маму відшукала в одному з таборів. Бабуня, каже Ляля, дуже її любила і була їй ближча, ніж мати. Тат'яна старша від Лялі на 7 років, дуже любила батька і коли він покинув родину, вона обвинувачувала в тому маму й бабуню, що мовляв, довели його до цього вчинку. Це як-не-як позначилося якоюсь мірою на ставленні бабуні до старшої внучки — вона беззастережно фаворизувала Лялю. Бабуня все життя господарила й вела для них хату — мама працювала й заробляла на життя. П-ні Аделя закінчила студії в Празі і потім якийсь час вчителювала на Волині. Ляля народилася в Дубні. Петро був якийсь час асистентом чи доцентом у Празі на Карловому університеті, не хотів був їхати до Варшави, куди після втрати праці у Дубні, повернулася Аделя з дітьми. Потім його таки стягнули, але він ніде не міг отримати праці і був, очевидно, з такого життя незадоволений. Покинувши родину, він пізніше одружився з Ольгою і жив з нею десь у Галичині. Його допомога дітям і їх матері тоді у Відні в 1944 році була одним із ясніших спогадів про батька у Лялі. Ще такий деталь: вже у таборі в Ґунтрамсдорфі, коли батько був у Празі, доньки писали до нього і раз, бажаючи похвалитися, що вони вчаться англійської мови, вжили кілька англійських фраз. Листи, очевидно, проходили цензуру — і батько мав поважні неприємності з цього приводу.

Сьогодні вибираємося до Мехіко разом із Софійкою і Лесиком Гевриками. Виїдемо вже спаковані, з усім багажем, бо до готелю вже не повернемося, а прямо з Мехіко вертаємось до Лос Анджелес.

Вівторок на середу, 22/23 липня, вночі, Canoga Park.

До кордону їхали двома автами. Там залишили авта на паркувальній площі (оригінальна система: місця нумеровані, в центрі площі велике табльо з номерами та щілинками куди треба вкинути 6 дол. — все це без будь якої людської обслуги — одне слово автоматизація без механізації!), довгий-довгий прохід своєрідними лябіринтами і пограничним мостом і ми вже в Тігуані. Я вже тут була чи не 1970 року — з Лялею, Остапом і Максимом, але тоді ми їхали автом аж до міста, отже досвід переходу кордону був інший. Тепер — кажуть — брати авто до Мехіко небезпечно без окремого обезпечення. А винаймлене авто (напр. Гевриків) абсолютно не дозволяють перевозити через кордон. Стенди з мехіканськими килимами, шкіряними виробами, суконками, блюзками, сріблом, виробами з дерева, onyx-у, тощо, починаються вже близько кордону. Мехіканська біда, жебрацтво й неохайність тим разом не вражали мене так, як тоді в час мого першого тут побуту. Зрештою в Мехіко я вже втретє, якщо рахувати головну мою подорож 1969 року до Mexico City після конвенції AALL в Houston, Texas. Мехіканські контрасти тоді зробили на мене величезне враження — перепих і елегантність, багатство з одного боку і крайня нужда — з другого, антиклерикалізм президентського палацу — і середньовічний фанатичний католицизм повзучих на колінах на вулиці віруючих до храму Богоматері з Ґваделюпи, ітд. — В Тігуані цих контрастів не видно — багатих і елегантних людей тут може і немає, але і халуп з картонових пачок також не бачила. Накупила я гору всячини — на дарунки і просто собі — мабуть на яких 120-140 дол., в тому числі і деякі непотрібні, але оригінальні речі, напр. панталони й блюзку вишневого кольору, що їх зможу вдягнути хіба як запрошу гостей на party (Ляля має такий одяг білого кольору). Крім того: три блюзки, торбинка, 3 портфелі, три малі гаманці, светр для мами, пляшку лікеру Kalua для Марка. Приїхали десь біля 9-ої вечора. По дорозі зловив нас дощ — сензація в Каліфорнії літом! Я боялась, щоб Ляля не перетомилася, але вона витривала, дуже добре тримається, авто любить провадити. Але віддалі тут — чималі. До Canoga Park з мехіканського кордону 170 миль!

Середа, 23 липня, Canoga Park.

Ляля пішла до праці і полагоджувати різні свої справи. Я вранці випрала в Лялиній машині своє білля, потім з п-ні Аделею пішла купити деякі харчі до поблизької крамниці, а 12:30 я вже була в автобусі в дорозі до UCLA. Майже дві години. По дорозі помічення: люди тут ввічливіші, молоді чоловіки часто роблять місце жінкам та старшим, водії автобусів здебільша приязні й охочі допомогти, люди-співпасажири часом починають розмову. Їхав напр. зі мною молодий якийсь чоловік, почав розмову, думав, що я може німка (чув, як я говорила з водієм автобусу). Думала я — студент. Ні. Виявляється, він у військовій службі, тількищо повернувся з Берліна. Із західного, очевидно. I do not know why we are there and what we are doing there, сказав. Well, Russians have no business being there, either, сказала я. — Yes, but they are all around us there, millions of them — це він. Perhaps we need to prove a point, сказала я. Але розмова не перейшла в полеміку. Походить з мішаної американсько-німецької родини, трішки знає німецьку мову.

UCLA — прекрасний кемпус! Хоч як спішилася до бібліотеки, бодай пів години часу присвятила, щоб подивитись на деякі скульптури — цілий музей у парку (Lipschitz, Moore, Zuniga та інші). Кілька годин попрацювала над Digest of Soviet Ukrainian Press. Таке багатство матеріялів, що навряд чи зможу зробити за пару днів увесь комплект (Бо це ж до 1965 року — отже з анотаціями. Аж рука розболіла в мене від швидкого писання!) Працюю над 1959 роком і ностальгію викликають ці сміливі статті в обороні української мови й літератури!

Домовились ми з Лялею, що вона приїде мене забрати о 6:30. Поїхали ми не одразу додому, а по Sunset Boulevard аж до океану, а тоді Malibu Canyon drive to Canoga Park. Подорозі дуже вибагливі садиби у квітучих садках — найкраща з дільниць Лос Анджелес, що їх я бачила — Bel Air, недалеко від UCLA, в гористій околиці. Вступали на вечерю до Malibu Sea Lion — дорогий добрий ресторан з вікнами прямо в море — хвилі розбиваються об камінний насип, часом бризки падають аж до вікон. Великі вікна і великий простір безмежного океану. Обідали знову рибою (sea bass, тим разом). Ляля каже, що я після цих вакацій перестану мабуть їсти рибу — так матиму її досить. Вона тримає дієту, пов'язану з курацією лаетрілем — харч точно визначений і є частиною лікування — отже їсть рибу кожного дня, а я часто дотримую їй товариства. Поверталися, коли вже стемніло, і їхали кенйоном між горами вже за темна. Не знала я, що так близько метрополітального центру є така дика природа!

25 на 26 липня, п'ятниця на суботу, ніч.

Я у Марка та Ії. Тим разом я в іншій кімнаті — саме в цій, що ії ремонт тількищо закінчили і що стіни має темносинього кольору з білим деревом вікон, дверей, карнизів і підлоги. Чути ще свіжою фарбою — але стоїть уже канапа до розкладання і я на ній сплю. Марко та Ія у своїй спальні. Кухня у ремонті, стіни і стеля в направі — має коштувати сама кухня 4500 долярів. Холодильник тимчасом у їдальні. Їдальня й вітальня взагалі завалені кухонним та всяким барахлом. Ія уважна до дрібниць — хоче мати хату з характером, у стилі, що нагадував би первісний її стан, коли була новою. Коли всі роботи будуть скінчені — це буде приємне помешкання. В "моїй" кімнаті є також телевізія (вони тут хочуть зробити не так спальню, як sitting room). Бачу, що Іа поставила мені на телевізію свіжу розквітлу троянду... Тепла сердечна уважність для естетики.

Вчора я увесь день провела в бібліотеці UCLA. Ляля вранці повезла мене туди (після візити в свого психолога), а увечорі приїхала по мене автом о 7 год. вечора. Від 11-ої до 7-ої сиділа я безпереривно над своєю роботою — закінчила 1959 і 1960 роки. Виходила тільки на 15 мінут з'їсти кромку пісного хліба із смачним і величезним каліфорнійським персиком (peach). Біля 7-ої вже була така втомлена, що рука мені на добре розболілася, не могла далі писати. Подумала собі: такий прекрасний кемпус довкола, така чидова погода, а я — мов навіжена, мов божевільна — сиджу увесь день над роботою в бібліотеці! Коли чекала на Лялю, підійшов до мене чоловік і я впізнала в ньому знайомого — хоч і не зразу нагадала прізвище. Це був Cuomo з Єрусалиму, що недавно був гостем у Філядельфії! Видно подорожує по Америці!

Вечеряли ми вчора вдома, тобто у Лялі — зупою і канапками. Гуторили собі до пізна, розуміючи, що це останній наш вечір. Сьогодні вранці Ляля знову завезла мене до UCLA — але тим разом із усім багажем. Ми домовилися, що Ія теж приїде туди автом на 11-ту і ми перенесемо багаж з одного авта в друге. Ії та Маркові ближче до UCLA як до Canoga Park. Отже я сьогодні знову попрацювала в бібліотеці. Зробила частину 1965 року — 1,2,3,4 число і початок 5-ого (що за цікавий час! Яке зрушення, які події! Дзюба, Драч, Сверстюк, Рильський, Симоненко — які цікаві справді були ті їх виступи! Фактично цікавіше читати ці самі виступи, як про них в еніграційній пресі!

Але сьогодні я вирішила, що треба таки вийти на годину, щоб походити по кемпусі. Він не тільки гарно виглядає, він пахне! Чудова рослинність — деякі дерева навіть позначені візітівками, напр. австралійський фікус — високе розлоге дерево, як дуб — а це мабуть така сама порода, як ці у вазонку, що ростуть карликами в нашій хаті. Купила я пару карточок і кольорову брошурку про UCLA. Університет цей заснували в 1919 році — такий молодий і так уже визначився в науковому світі. А наукова бібліотека (university research library) — бо є тут ще "college library", "Law School library", "architecture library", etc. — має феноменальну колекцію — бачила стеляжі повні напр. угорських матеріялів, польських, католицької церковної історії — є й окрема орієнтальна колекція — просторо, упорядковано, з різними автоматизованими системами. Але несподіванка: бібліотеку мені закрили не о 7-ій, як я сподівалася, а о 5-ій. Це не дало мені змоги докінчити бодай 1965 річник — ну, що ж — адже і так треба опрацювати ще 1961, 1962, 1963, 1964.

Чекаючи на Марка на розі вулиць Hilgard i Wyton, мала цікаву зустріч. Стара пані — голова загорнена газовою хустинкою під шию, а в руці парасолька з фальбанками. Сіла біля мене і також чекає. Почала розмову. Багато находилася сьогодні, втомлена. А що я читаю? (Я мала в руках брошуру про UCLA і переглядала її). Я вияснила, що я приїхала з PENN і що мені UCLA дуже подобається. А, з PENN? O, Martin Meyerson — мій добрий приятель! Ми там маємо школу... Школу? Яку? — перепитала я. Ну, Annenberg School of Communications... Виявляється, стара пані — це Lita Annenberg. Живе тут на Bel Air, сама у великій хаті — тільки служниця є і городник. Прикро так самій жити, каже. Чоловік хворіє, йому тут недобре, він живе у Вірджінії... Він може жити у двох кімнатах, любить читати. I am the outdoor type. Походить вона з Мілвокі і тому — каже — знає німецьку мову. Коли я сказала під кінець розмови, що я — українка, чи здавалося мені, чи справді якась хмаринка пройшла по її обличчі? Але попрощалася приязно, коли приїхав по неї шофер мерцедесом.

З Марком поїхали ми на обід на Willshire Blvd, до ресторану, де напроти стоїть дуже ефектовна скульптура John-a Wayne-a в ролі ковбоя на коні. Там долучилася до нас Ія. Потім ми разом пішли до Моtion Picture Academy на screening — безплатний показ фільму для членів Editors' Guild і їх гостей. Фільм був немов пародія на комедію — накопичення шаржу (Back to School).

27 липня, неділя.

Я вже на літаку, але ще на летовищі Л.А. Тількищо пригадалa, що забула кинути поштову картку до Максима й Уляни — від мене, Марка та Ії — побігла і ще встигла дати її стюардесі з United. Марко та Ія провели мене на летовище. Навчилася я одну практичну річ, якої раніше не знала, хоч стільки разів літала вже літаками. Багаж можна віддати портерові, який сам завезе його аж до надання на літак — це не звичайний портер, а урядник United і він дає офіційні білети на багаж. Треба, очевидно дати йому за це додатково доляра, але це справи значно упрощує — передусім не треба стояти в черзі, щоб віддати валізку. (В мене сюди були два багажі — валізка і перський килимок на дарунок, а назад знову два, бо везу собі від Лялі пачку computer-paper).

Вчора провели день на оглядинах Лос Анджелес. University of Southern California недалеко від Марка та Ії — школа, як кажуть мені, більш селективна ніж UCLA і дорога, тоді коли UCLA — державна, тому дешевша. Кемпус USC також гарно заплянований і досить великий, хоч має більш міський характер і не такий розлогий, як UCLA, що робить враження окремого поселення в прекрасному ботанічному саду. Дільниця Watts з вежею-скульптурою — роботою якогось аматора, що з відпадків зробив цікаву конструкцію. Watts — чорна дільниця, що в ній багато літ тому були расові заворушення, не виглядає так страшно як дільниці чорного ґетто в Філядельфії — але є там і гарні добре утримані вулиці, з дімками у квітах і садках. Щоправда таких гарних домів, як є у West Oak Lane ніде я там не бачила. Увечорі ходили обідати до китайського ресторану в дільниці Chinatown. Я була вже в 1970 році у Сhinatown у Сан Франціско і фактично не знала, що і L.A. має таку велику і цікаву китайську дільницю.

Був вчора у Paramount офіційний перший screening фільму, що на ньому Ія була "рroduction manager" і задля якого пару місяців мусіла провести в Atlanta, Georgia. Фільм називається "Friday the 13th, part VI". Screening тільки для людей, що працювали на фільмі і запрошених гостей. Я мала охоту піти, але Ія відмовилася не тільки взяти мене, але і сама не хотіла піти. "Це жахливий фільм, повний насильства, страхів, жорстокостей всякого рода — він напевно матиме фінансовий успіх серед американських підлітків, але мені просто соромно, що я працювала на ньому" [і навіть добре їй за це платили!] "і не хочу взагалі більше бачити цих людей, що з ними довелося мені співпрацювати" — сказала мені. Ну, я не мала вибору. Мені було б цікаво побачити і фільм і людей, що з ними вона працювала, і саму атмосферу screening. Но, але не могла я впиратися. Співробітників-фільмарів Марко та Ія зустрічають тут на кожному кроці — навіть у китайському ресторані напоролися на якихсь знайомих.

Марко із своєї праці дуже вдоволений. Приклади його недавніх унійних справ, що їх полагодження належить до нього, включають напр. такий випадок: Програма Еntertainment Tonight (навіть ми з Остапом час-до-часу оглядаємо їі на телевізії) — це одна із продукцій Paramount Pictures. Працює на ній шість редакторів, що є членами Editors' Guild. Три особи працюють на денній, три на нічній шихті. Управління вирішило зліквідувати нічну шихту (бо ці люди діставали додатковий бонус) і перевести всіх на денну. Працівники нічної шихти — невдоволені. Дзвонять до Марка. Він порозумівається з усіми членами Editors' Guild, що затруднені в цій програмі. Виявляється — три з денної шихти задоволені зі змін, що їх запровадило management. Отже голоси поділені: 3 на 3. Все що я можу зробити в цій справі, каже Марко, є звернути увагу Paramount, щоб у майбутньому завжди перед таким рішенням консультувалися з працівниками, але управління має право визначувати шихти і працівники в цьому випадку (тим більше, що голоси поділені) жодного grievance внести не мають права. Більшість підприємств — каже Марко — з профспілками співпрацюють і уникають конфронтацій — часто радяться наперед з Марком перед важливими рішеннями, щоб уникати непорозумінь і запобігати їм. Атмосфера для конфліктів неспиятлива і для робітництва — зокрема тепер. Один якийсь штрайк недавно програли: продуценти нібито дали підвишку працівникам, але кадри скоротили на половину, отже певна кількість людей втратила працю.

Приємно і цікаво було мені побути з дітьми і з Лялею і я задоволена із свого двотижневого побуту в Каліфорнії. Єдина виміна думок, яка була близька до суперечки, мала місце вчора в час проходу (саме оглядали місце останньої олімпіяди в Лос Анджелес). Мені трохи болить спостерігати, як мало наші люди в Каліфорнії цікавляться українськими справами, зокрема прикро мені, що Марко такий далекий тепер від будьякого зацікавлення Україною та українською культурою. Навіть мова його помітно зіпсувалася, словник у нього незадовільний, видно, що не читає нічого українською мовою. Він — сказав мені — вважає себе за американця, українські справи його мало цікавлять і він не бачить причини, чому він, напр. мав би читати чи підтримувати Сучасність або якусь іншу подібну публікацію (Свобода і Лис Микита і Нові дні до них приходять, бо ми їх їм передплачуємо, але я довідалася, що старі непрочитані числа Нових днів він викинув!) Ляля, очевидна річ, також не читає укр. видань, хіба те, на що зверне їй увагу її мама, або як я пришлю якусь свою статтю, чи под. Навіть Яримовичі (— я потелефонувала, Міська не було, тільки Роксоляна і я довго говорила з нею по телефону — ) почали щойно недавно передплачувати Сучасність, бо приїхав був сюди Гунчак, вони організували йому виступ перед громадою в Л.А. і тоді з чемности до нього передплатили журнал! І як з такою інтелігенцією можна плекати якусь культуру! В останніх днях моєї праці над Digest of Soviet Ukrainian Press в UCLA я знайшла кілька статей про труднощі з "book distribution" і в самій Україні. Мовляв, книгарні не замовляють, бо коли на укр. клясику нема попиту, книжки віддають на макулятуру (дослівно: to be shredded!) — і хоч автори статтей (1960-і роки!!) доводять, що це наслідок некомпетентності й незацікавлення книгопродавців (в академічній книгарні Києва, напр., і Книга поштою не встигають із замовленнями, такий великий попит!) Всетаки, підозріння велике, що може і справді попит на українську книжку порівняно невеликий і там. Бо якби справді цей наш 40- чи 50-ти міліоновий народ в своїй масі хотів плекати рідну мову, і якби інтелігенція цього народу — багатоміліонова інтелігенція! — справді відчувала потребу читати, вчитися і плекати українську культуру — чи справді можна було б так легко її русифікувати і нищити?

Зупинка в Dulles International Airport у Вашинґтоні була заплянована на 45 хвилин. Я вийшла з літака, щоб трохи пройтися, піти до лазнички, потелефонувати до Остапа. Він, виявляється, зорганізував Софійку Лащик, щоб виїхала з ним автом по мене на летовище. Повернулася я до літака. Чекаємо. Моє місце поруч 38-літньої жінки, що їздила до Каліфорнії до нареченого, який працює в NBC. Вона — розведена, мати трьох дітей і видно — перед остаточним рішенням: виходити замуж чи ні. Живе тепер у Чері Гил в Нью Джерзі. Говоримо. Але ось: прикра несподіванка. Літак має механічну проблему. Направляють. Знову чекаємо. Нарешті заповідають: проблема настільки поважна, що машина не може далі летіти. Виходимо всі з літака, з ручним багажем. Замість о 9-ій, відлітаємо — іншим літаком — о 10-ій годині. Летимо. Буде принаймні одногодинне спізнення. Жаль мені Остапа й Софійки, що чекають і хвилюються. Що зробити. Добре, що машина не зіпсувалася в час польоту над континентом!

Понеділок, 28 липня, вранці, перед виходом на роботу.

В Філядельфії сьогодні 97% humidity! Але поза тим — всe гаразд. Іду до праці — втомлена і невиспана. Вологість дошкульна, прикра.

4 серпня 1986, увечері, вже в ліжку. Понеділок.

Тиждень минув без записів у щоденнику. Спочатку — велика вологість і гаряч — і велика втома! Але під кінець тижня погода поправилася після дощу, вологість помітно понизилася. В суботу поїхала я з Мамою й Остапом на закупи харчів, а пополудні до John-a Wanamaker-a в Jenkintown-i, з наміром купити фіранки. Була велика випродаж — знижені ціни на всьому — і у висліді ми в короткому часі полагодили купівлю речей, що їх давно плянували купити і що за ними шукали. Отже купівля неабияка і на поважну суму грошей: 1/ новий матрац до гостинної кімнати (Остап сперечався, що не потрібно, але я — переспавшися одної ночі в цій кімнаті для гостей — вирішила, що старий матрац — нікудишній і що його треба заступити новим і твердим матрацом); 2/ отоманка-столик на ноги до вітальні (щоб я могла відпочивати, мушу підняти й випростувати ноги — давно шукаємо вже такого відповідного мебля, щоб пасував до нашої вітальні! 3/ фіранки (до їдальні купили без труду, до кухні вибрали, але їх не було на складі в Jenkintown-i! 4/ два фотелі-recliners до нашого "recreation room" у пивниці (вибрали найменші розміром, щоб лиш влізли крізь двері! Доставлять ці речі 25 серпня — маю надію, що ці фотелі змістяться, що їх можна буде внести і тоді нарешті зможемо позбутися старих наших подертих фотелів, що від років вже є "каменем преткновенія" і що досі ще нам служать тільки тому, що Остап переконав мене в тому, що подвійні канапи (sofa sleeper) туди ніяким чином не вдасться внести з уваги на вузькі проходи — і той згори, і той з-заду пивниці. 5/ спідна білизна — мені і спортова сорочка — Остапові.

Фіранки купувала я з розмислом і за пляном, бо надумала посвятити неділю на миття вікон і прання фіранок. Роблю це, мабуть, не частіше, як один раз у році, але вже дуже треба було — просто дивитися не могла! Остап домоміг — навряд чи дала б я раду цій роботі сама! Тривало цілий день — але на вечір скінчили і ще встигли з Вірою і Софійкою Лащик поїхати в кіно на Heartburn (сценарій трохи млявий, але тема незла: жіноча доля в модерній версії, і добрі актори Streep i Nicholson). В суботу я також добре напрацювалася, приводячи до ладу кухню. — Отже вікенд в мене цього разу — під знаком домашнього господарства. (Не зважаючи на те, що в моїй кімнаті нагорі — гора неполагодженої кореспонденції і пару розпочатих речей, що чекають-чекають на мою увагу...)

Вчора потелефонував Максим — тобто обоє Максим і Уляна. Я зразу подумала, що мусить бути важна новина — бо ж тількищо день перед тим дзвонив до них Остап. — Справді: Уляна знову вагітна. Весь день сьогодні про це думаю. І напевно весь час буду за неї неспокійна. Щоб лиш щасливо і щоб дитина була здорова. Відкладати, зрозуміла річ, в її віці — не можна, а після попереднього поронення риск, мабуть, збільшився. Комплікації будуть і побутового характеру: Максим кінчить дисертацію і думає, що може в листопаді отримає диплом (дай Боже!) — від вересня він мав би іти на однорічну працю до Торонта — ще не має остаточної відповіді. Отже грозить їм розлука і не відомо, де саме плянувати прихід на світ дитини — в Кембридж, в Торонто — а може у Філядельфії чи в Клівленді? Всі ці хвилювання додаються до головного: щоб мати і дитина були здорові, щоб все пройшло впорядку і без комплікацій!

11 серпня 1986, понеділок, метро.

В час вікенду пробувала рятувати свою велику втому останніх днів. В п'ятницю о 9-ій вечора прийняла таблетку Dalmane і спала до 9-ої вранці. Наступну ніч — уже без насонного — також добре виспалася. І це помогло й підсилило організм. Aле вже ось минулої ночі знову спала тільки 3-4 години. Мабуть за пізно лягаю спати, і то в азарті розпочатої праці. А тоді — починаються спросоння всякі турботи: Уляна, Ляля... Треба мені трохи прикоротити свої години вечірньої праці і лягати раніше, більш відпруженою.

Минулі два вікенди присвятила хатньому господарству — і видно наслідки! Нові фіранки, відчищена й освіжена деякою реорганізацією кухня. А ще як прийдуть замовлені фотелі, матрац, отоманки!

Принесла iз Van Pelt пару річників Digest of Soviet Ukrainian Press (А якже, позичили додому!) Вчора, сидячи в городі на шезлонґу — поруч з Остапом, якому принесла з бібліотеки нову сатиричну книжку Чорногуза — закінчила опрацьовування тому за 1965 рік, що його розпочала ще в UCLA. Інші два томи візьму із собою на Союзівку, на другий тиждень. Отже знову ж, крім відпочинку, матиму зайняття (Workalcoholic! Відзивається в мені німецька кров моїх прабабунь Schick-ів i Hoffman-ів). Ляля, почувши, що я маю Digest тут на місці і то навіть вдома, сказала із щирістю: А псякрев, холера! Бо думала, що примірники в UCLA може унікальні і можуть знову заманити мене до L.A. — Вона, між іншим, тепер пару днів у дочки Катрусі в Portland, Oregon. Телефонувала, щоб подякувати мені за 50 знимок, що їх я їй вислала і що з них деякі — дуже гарні. Взагалі я вже пару разів посилала їй — то записку, то фейлетони Шпильки, то газети. Замість довгих листів — на які нема часу — телефонуємо до себе, але хочу додатково підтримувати її на дусі дрібними записками й контактами! Між іншим, має вона додатковий клопіт. В п'ятницю увечорі (в нас вже була 1:30 ночі — я телефонувала до Лялі, застала тільки п-ні Аделю, бо Ляля вже поїхала була до Портленду). В суботу вранці — каже Ляля — п-ні Аделю забрав Андрій Кохан до шпиталя. Вона й сама казала мені

12 серпня, вівторок, метро

(продовжую перерване) що почувається погано. Клопіт. І сама хвора, і хвора мама під опікою. Правда, Лялі хвороба — це покищо психологічний шок від свідомости наближення смерти, а може й страждань попереду — фізично вона ще сильна. Якби не сказали їй лікарі, що її чекає — могла б втішатися радістю прожитого дня. Чи правда така конче потрібна, в усій її наготі і жорстокості? Чи ілюзія не допомогла б жити? Як у "Брeхні Винниченка? Як "mendacity" в Cat on a Hot Tin Roof Tennesee Williams-a?

Читаю потрохи "Чорну пургу". Костюк має рацію, що книжка повна неточностей і перебільшень. Bід себе скажу: науковець із Лавріненка — нікудишній. І мемуарист з нього поганий: історії на основі його свідчень писати не можна. Дивуюся, як це він міг бути бібліографом — невже ця його праця про комунізм така ж несолідна і не достовірна? Але мушу признати, що в Лавріненка неабиякий белетристичний талант і стиліст він — першорядний. Книжка скомпонована з кількох раніше друкованих речей і як така, на мою думку, на нагороду Антоновичів не заслуговувала, але поодинокі частини її дуже цікаві, зокрема для тих, хто не читав цих матеріялів раніше у "Сучасності". Перша частина "Чорна пурга" — про двох завзятих утікачів з концлаґеру — нібито оперта на фактах, але читається як белетристика — могла б стати сценарієм для великого голівудського фільму. Есеї про Білецького, Каразіна, Тичину — зовсім іншого характеру — але вони захоплюють своїм стилем і композицією.

13 серпня 1986, середа, метро.

Говорив Остап з Максимом (коли я вже спала, передучора) і каже, що дзвонив до нього декан з Торонто — в справі посади. Прийняли не Максима, а якусь молоду канадійську жінку, яка крім всього іншого ще є вагітною. Декан, мовляв, сказав, що вона могла б була справу подати в суд, якби її були не прийняли... Що робити? Це може повторитися і в майбутньому: канадцям зобов'язані давати першенство! А ще жінкам, а ще й вагітним! Хоч Струк напевно волів був Максима і думаю, що був йому прихильний не лиш на цю тимчасову посаду, але і на цю перманентну, що може відкриється там у недалекому майбутньому. Шкода. Торонто було б найкращим з усіх виборів — не так вже далеко від американських центрів і зрештою і сам центр для культури канадських українців. — Стараюся, одначе, бачити і позитивну сторону цієї невдачі: тепер, коли Уляна вагітна, може й ліпше, щоб вони обоє були на місці і разом. Побачимо, що буде далі. Пріцак, мабуть, знайде Максимові якесь тимчасове зайняття. Крім того зможе використати час для перекладів — Підмогильного, Винниченка, а навіть Івася Керницького, що його англомовне видання Марко готовий оплатити з Іванової спадщини.

По дорозі додому увечорі, метро.

Liz на вакаціях, а Синтія цього тижня також взяла собі вакації. Сьогодні прийшов до мене Harvey Sudler, що він, мовляв, хоче з трьома іншими членами персоналу зустрітися зі мною, бо я, мовляв, in charge, як найвищий ранґою член професійного керівництва. Справа: офіційне оскарження клієнта бібліотеки в ароґантній поведінці, образливій для персоналу бібліотеки. Цим клієнтом є студентка другого року, що є асистентом одного із професорів і у зв'язку з цією своєю роботою щоденно користується послугами бібліотеки. Я цієї студентки не знаю, але опінія моїх професійних колег про неї — негативна. Не люблю адміністративних справ і не маю досвіду в їх розв'язуванні. Сказала я нашим працівникам, що приймаю їх зажалення як офіційне і напишу в цій справі офіційне мемо директорці (щоб було зарекордоване на письмі). Крім того, якщо студентка ця знову прийде до бібліотеки, я прошу повідомити мене про це телефоном і послати її до мого бюра на розмову. Це — у випадку, якщо вона прийде завтра, або післязавтра. Якщо пізніше, то треба послати її на розмову з Liz (я буду на вакаціях). Маю надію, що наша студентка не схоче завтра вже з'явитися в мене і виставити на пробу мої "управлінські таланти"!

15 серпня 1986, п'ятниця.

Завтра їдемо на Союзівку. Поволі приготовляю речі, щоб їх в останній хвилині не забути. Але більшість часу посвячую, щоб трохи упорядкувати гори паперів, що назбиралися в моїй робочій кімнаті. Зокрема моя увага на залеглій кореспонденції. Прогавила строк відповіді на анкету до World's Who's Who of Women — знала про реченець, але просто не встигла, бо це треба було вислати ще перед виїздом до Каліфорнії. Також не встигла переписати й вислати Сниликові до календаря УНС щоденник "Туристична Европа — вперше", що його почала вже раніше переписувати на комп'ютері. Реченець матеріялів до альманаху був до 21 липня. У випадку цього матеріялу маю, думаю, до вибору — заждати рік до наступного альманаху, або може послати до Нашого Життя? (Журнал мені далі посилають gratis, але я новій редакторці досі нічим не реванжувалася. Зрештою, не знаю, чи взагалі хтось схоче це друкувати — а я хотіла б, нашим хлопцям було б цікаво пригадати собі цю подорож, а травелоги взагалі цікаві широкому колу читачів. Але деякі речі я таки полагодила — вже тепер, після повороту з Каліфорнії. Написала до п. Філіп з подякою за запрошення виступити з читанням поезій (10 мін.) на AATSEEL в грудні в Нью Йорку. Це нарешті приспішить моє членство в цій організації, що я зрештою давно хотіла зробити. Це запрошення, мабуть, наслідок особистої зустрічі на конґресі PEN, на party в Metropolitan Museum of Art? (Жаль, що фільм моїх фотографій не вийшов — я забула вже як ця росіянка виглядає!) Написала також листа до незнайомої мені Мирослави Мирошниченко, що прислала вірш про Чорнобиль з проханням про опінію і пораду. Вірш нікудишній — але я, пригадуючи молоді свої роки і мої власні такі листи (напр. до Кравцева, Костюка, Бабая, Рубчака, Качуровського, Гординського), вирішила, що зігнорувати його не можна, що навпаки, варто потрактувати серйозно і відповісти. (Лист був адресований нам обом "Вельмишановне Панство" і Остап думав просто його зігнорувати). Написала і вислала Стусові переклади Христині Сохоцькій до Пітсбурґа. Вона зверталася до мене за дозволом перекласти на англійську мій вірш "Перше травня" для якогось поетичного вечора для американської публики. Я порадила їй зорганізувати вечір поезії Стуса, на зразок того, що відбувся у Філядельфії. Найважніше, одначе, що я полагодила всі справи у зв'язку з проголошенням нового 7-ого вже Бібліографічного Конкурсу (листи до Юрка Мигайчука, що перебрав функцію п-ні Тролле), до Секретаріяту ФКУ, до Данка і Касинця, до Ценка і до нового мого знайомого Макуха, що є тепер відповідальний за вісті в Coll. & Res.Lib. News. Переписані тексти комунікатів тепер уже на комп'ютері, отже в майбутньому легше буде їх "пристосовувати" до наступних конкурсів.

16 серпня, субота, Союзівка (ніч, фактично вже неділя).

Виїхали з дому не поспішаючи (ще чекали на пошту) десь около 11:15. На Союзівку прибули десь перед четвертою. Подорозі зупинялися на півгодинний полуденок. Я трохи втомилася довгою дорогою (бо давно вже так далеко не їздила), але приїхали без клопоту, при добрій музиці — спершу Гнатюк, потім Бетговен.

Ми тут у новому будинку, що побудований для пенсіонерів, але ще покищо уживається цього літа для звичайних гостей — бо пенсіонерів всього двоє (один із них наш старий знайомий Мартюк, колись мешканець Філядельфії). Зустріли в час обіду Павла Маляра. Він тут веде якийсь курс для вчителів Рідної Школи. Є на цьому ж курсі і Богдан Кокорудз — недавно прибулий з України, що його я вперше пізнала в Урбані. З Малярем мали досить цікаву розмову... про марксизм і діялектику. Увечорі був концерт Прометея і співачки Волянської. Перед входом до залі — приємна несподіванка: Христя і Юра Кушнірі! Отже концерт прослухали ми в їх товаристві, а потім ще допізна з Христею, Юрою і Влодком Крілем (що приїхав з хором) сиділи на бальконі Веселки, під темним, але зоряним небом. Під кінець, прощаючись уже, я призналася Христі, що Ляля має рака — вона знала, що щось негаразд, але не знала всієї правди. Думаю, що нам, що були такими собі близькими, треба про це знати. Я просила її, щоб не переповідала цього покищо іншим, бо не знаю, чи Ляля собі цього бажає, але сама Христя, думаю, повинна про це знати. Може зробить якийсь сердечний відрух в сторону Лялі, якусь невеличку їй приємність.

17 серпня 1986, неділя пополудні.

Вранці під церквою (дослівно: в їдальні в церковному будинку!) цікаві розмови й зустрічі: з Любою Волинець, з Любком Гайдою, з Гаєцьким. Гарвардці тут у зв'язку з учительським семінарем. Люба також. Вона вчить тепер у Стемфордській семінарії українську мову й літературу. Доїздить туди з Н.Й. тричі в тиждень. Займається теж частково упорядковуванням архіву, що в ньому є чимало унікальних матеріялів, зокрема галицькі довоєнні видання. Каже, що Лужницький давно вже був "відкрив" стемфордські багатства і чимало речей забрав до своєї приватної колекції! Говорили ми про різні речі, в тому числі і про конфлікт між Любачівським і Мстиславом, що

Перервала мої записки несподівана візита — Остап привів у кімнату Падоха і нашого сусіда Мартюка. (Я сиділа в кімнаті, бо на дворі громовиця і дощ — пустила собі привезений з дому концерт клясичної музики на тейпрекордері і взялася до записок, а ще думала почати бібліографічну роботу над томом Digest of Soviet Ukrainian Press). Пропали мої пляни. Пару годин просиділи у розмові про Грабовича, справи НТША, і то здебільшого говорив Падох — нібито оправдуючись переді мною, що, мовляв, він не проти книжки Грабовича, але що Грабович трудний до співпраці ітд. — Дійшло навіть до трохи різкої виміни думок. Я сказала: лишіть Грабовича у спокої, а подбайте, щоб були інші книжки про Шевченка. Розпишіть конкурс на працю — адже маєте гроші. Чому досі того не зробили? Запевнив мене, що переклад Зайцева вже готовий, має дві позитивні і одну негативну рецензію і буде надрукований. Це треба було зробити вже 30 років тому, кажу йому. Готову книжку перекласти менша трудність, як написати нову. Треба заохотити авторів-дослідників солідними стипендіями, щоб були нові праці. Громада тільки пам'ятники будує Шевченкові, а єдину книжку англомовну про Шевченка взялася цькувати.

Ну, от. Не люблю дурної полеміки. Воліла б була провести пополудне насамоті, на власній конструктивній праці. Досить нотаток. Беруся до бібліографії. Може ще встигну щось зробити.

Понеділок увечорі, год.10:30.

Вчора при вечері присівся до нас Федоренко. Він тепер працює викладачем російської мови для працівників Justice Dept. На Союзівці він у зв'язку з курсами для вчителів Рідної Школи. Пізніше я залишила Остапа в товаристві Федоренка, Маляра та інших чоловіків, а сама пішла до кімнати і до пізна ще працювала над бібліографією при добрій музиці.

Сьогодні після сніданку пішли вдвох на прохід у ліс, потім вернулися, щоб взяти собі — Остап книжку, я — том Digest-у, щоб на галявині біля каміння потоку, здаля від публіки, в тиші почитати чи попрацювати. Але не дійшли, бо по дорозі напоролися на Лабуньків, які повертаючись із весілля в Сиракюзах прийшли нас відвідати. Показала я Марійці фотографії з Каліфорнії (що їх маю із собою щоб показати Уляні й Максимові). Лабуньки скоро поїхали, але з'явилися тут обоє Рудницькі. Bін тількищо повернувся з Риму і Мюнхену. Bін тут також у зв'язку з Рідною Школою. Пополудне провели таки на вибраному місці серед природи — наперед пішла я сама, потім прийшов і Остап. Я встигла за пару годин досить багато зробити: опрацьовую річник 1964 — а це рік 150-ої річниці Шевченка, рік відкриття пам'ятника у Вашинґтоні — повно матеріялів про Шевченка і полеміки.

Вечір провели на cocktail party і обіді із стейком жареним на дворі перед "Веселкою" в товаристві Левка та Ірени Рудницьких.

19 серпня, вівторок, після 11-ої увечорі.

Дні на Союзівці міряються сніданками, полуденками, обідами (— замість втратити на вазі, прибуду, мабуть, пару фунтів). Отже: після сніданку я була сьогодні над басейном (гарний сонячний день — вперше!) — скупалася, сиділа й лежала на лежаку — але без великого бажання опалюватись-загоряти. Читала недавно в Каліфорнії статтю із висновком: there is no such thing as a healthy suntan! (Остап взагалі на басейн не приходив). В полудне, в їдальні — зустріч і розмова з Гунчаком. І мені, і ще більше Остапові, треба було вияснити, що значить відхід з редколегії Сучасности Богдана Бойчука і які це матиме наслідки на наші матеріяли, які вже в руках редакції. Про те, що Богдана "видворили" з редколегії, ми знаємо вже від самого Бойчука. Тепер довідалися, що на його місце запросили Юрія Луцького. Гунчак досить делікатно висловлювався про Бойчука, але підкреслив трудність співпраці з ним та його повну неґацію літератури в Україні. Про Остапові матеріяли він навіть добре не був поінформований.

Після полудня я знову посиділа собі на самоті на галявині, працюючи над анотаціями із Digest of Sov. Ukr. Press. Белетристики, що її привезла зі собою, не читаю взагалі, але бібліографічна робота поступає вперед.

По обіді, тобто під вечір, приїхала Христя (Вона тут в околиці на вакаціях). Я їй показувала знімки з Каліфорнії, говорили ми про Лялю, написали ми до неї і до Ліди карточки з поздоровленням. Потім разом пішли на показ фільму Chorus line à la Suzie-Q — audio — off-off, образ видовжений, як скульптура Giacometti, плівка пару разів була зірвана і викликала перерви.

Четвер, 21 серпня.

Вчора був соняшний день. Користаючи з нагоди, я провела більшість часу біля басейну — не купалася і навіть не пробувала опалюватися — але сиділа лицем до панорами гір і працювала над бібліографією. Увечорі приїхала Христя і ми з нею пішли на вечір самодіяльности (не з моєї ініціятиви!), а потім довго ще говорили на терасі, де грала музика до танців. Говорили про Лялю і дітей. Христя має клопіт з мамою: п-ні Целевич має вже 92 роки, живе з трошки молодшою від себе сестрою, дуже хоче ще всім диктувати і трудна до співжиття. Діти Христі — Андрій (23 роки) — студент Купер Юніон, студіює інженерію, цікавиться біо-інженерією; Рома (їй десь 18-19) скінчила перший рік на Колюмбії, добре вчиться, навіть із змагань плавання за чемпіонат сходу зрезигнувала, коли були іспити.

Сьогодні увесь день хмарно, а ціле пополудне і вечір — дощ! Вранці я пішла самотою в ліс "на гриби" (але не знайшла ні одного правдивого! Гущина, дуби, ліщина і подушчинки зеленого моху на каменях, і папороть — зелена папороть, не цвіт папороті — одне слово — символічна тема для вірша — але на темі й стало!) По обіді сиділа в кімнаті, слухаючи свою привезену з дому музику і працюючи над бібліографією. Скінчила 1964 рік — а це багато!

В час вечері були сьогодні виступи союзівкової обслуги з досить добре підготованими піснями. Дівчата, що співали в гуцульських одягах, зараз же після програми почали подавати вечерю. Це мені не дуже подобалося. Експлуатація робітника! Їм повинен був належатися відпочинок за виступ — трохи за великі вимоги до кельнерок Союзівки. А ще й взялися до своєї не надто чистої роботи в гарних гуцульських костюмах, що в них доведеться їм виступати і в наступний четвер!

Біля 9-ої приїхали Максим та Уляна! Ми мали запрошення до Падоха і хоч я не дуже мала охоту йти — Остап настоював і ми всі туди поїхали. Отже були там ми з нашими молодятами, Леонід та Ірена Рудницькі і Федоренко. Я боялася, що Падох занудить нас своїми монологами, але фактично розважав ціле товариство Левко Рудницький своїми розповідями про Рим, візиту в Андреоті з Пеліканом і Любачівським та про УВУ — бо він тількищо повернувся з Европи. Після коньяку, чаю і доброго пішінґеру, вернулися на Союзівку десь біля 11-ої. Тут ждала нас несподіванка. Я провела Максима й Уляну до замовленої кімнати, а там — виявляється — вже чиїсь речі у шафі! Добре, що ми ще зловили Кваса і він заміняв їм кімнату на сьогоднішню ніч! (Вони остаточно могли б переночувати і в нашій кімнаті, але ми хотіли, щоб вони мали повну вигоду і чулися свобідно).

25 серпня 1986. Понеділок. Метро.

Перший робочий день після повороту з вакацій. П'ятницю і частину суботи провели на Союзівці в товаристві Максима й Уляни. Максим привіз 6-ий (і.е. останній) розділ своєї дисертації, і я його там же прочитала. Дав своїй роботі назву: Valerjan Pidmohylnyj, Guy de Maupassant and the Magic of the Night. Ефектовна назва для книжки — бо фактично треба буде докласти всіх потрібнмих зусиль, щоб ця праця появилася книжкою. Яка я рада, що він це закінчив! Серед acknowledgements наш докторант дякує різним людям, в тому числі також і нам з Остапом! Зворушливо. Праця дуже цікава. Про Підмогильного ще такої не було, та й взагалі небагато такого квалітету англомовних праць з української літератури! Але вона на такому рівні, що справді тільки літературознавці зможуть належно її оцінити й піддати критиці.

Уляна виглядає добре і чується непогано, хоч каже, що її трохи нудить і більше втомлюється. Коротка зустріч з ними була повна теплої радости — а ще й на щастя і в п'ятницю і в суботу випав гарний сонячний день (в четвер увесь день ішов дощ). Трохи часу провели над (і у) басейні, в суботу ходили оглянути докладніше іконостас Гніздовського, що викликає такі суперечливі реакції. Мені він подобається, хоч (а може навіть і тому, що) традиційного в ньому обмаль. Я зрештою приймаю малярство таким як воно є — ніколи не мала охоти "поправляти" мистця на свій смак. Напр. Далі або Пікассо. Стараюся їх розгадувати-зрозуміти з їхньої точки погляду — зовсім не думаю, що вони могли б віддзеркалювати мій власний світ чи моє світовідчування. Якщо йде про любов або захоплення — то воно в мене викликають майже виключно імпресіоністи, інших сприймаю інтелектом радше ніж серцем. Так і з іконостасом Гніздовського. Застановляє мене факт, як мало в нього модерного! Іконостас нагадує західньо-европейське малярство з-перед ренесансу!

Приїхали додому під вечір у суботу — без пригод, якщо не рахувати дрібниці: хлопець на бензиновій станції не міг відкрутити моєї закрутки від бензини — я мусіла їхати на іншу станцію, де механік дав собі з тим раду, але мусітиму змінити закрутку, щоб не мати клопоту в майбутньому.

По дорозі додому, увечорі. Метро.

Лабунька був вчора у нас на обіді (Марійка поїхала до Гантеру, отже я його запросила), а також з нами і з Мамою на фестині УНСоюзу на Тризубівці. Приніс мені фотокопію статті "Паразитизм" з бандерівської Національної Трибуни з 6 липня (автор підписався: В.П. Залізняк). Стаття проти Грабовича. До статті від редакції додано P.S., де є інформація, що "п-ні Марта Тарнавська" виступила на захист згаданого професора, дає цитату з мого листа до редакції "Свободи" і закінчує такими словами: "дякувати за очорнювання ЧЕСТИ УКРАїНИ можуть тільки вороги українського народу". Чи треба більших "ворогів українського народу" як наш рідний примітив? Москва завжди нищила найкращих людей України руками своїх же донощиків і примітивів!

26 серпня. Метро, додому.

Другий день на роботі після повороту з вакацій. Наближається новий академічний рік, а з ним нові проблеми, новий натиск. Ось сьогодні новий професор міжнародного права представив довгий список книжок і всяких побажань (до кількагодинного вжитку комп'ютера ІВМ включно), що з них тільки деякі можемо задовольнити. Правда, liason з цим професором упав на мою асистентку — отже вона вcю цю мороку мусить полагоджувати. Я ще його особисто не зустрічала, хоч мала вже з ним раніше листування. Вчора був черговий meeting професійного персоналу з директором. Bона значну кількість справ перерішує на свій лад. Дуже фаворизує комп'ютери — коштом книжок. Це викликає протест — і то найбільше зі сторони Давида Батісти, що хоч дуже цікавиться комп'ютерами (зокрема часто вживає Мекінтош, що стоїть у моїй кімнаті) — дає змісця цілий список багатотомних комплектів, що — на його думку — більше потрібні, як нові машини... І що тут говорити про чуже і міжнародне право? З одного боку — брак зрозуміння для потреби значних коштів для моїх "екзотичних" колекцій — з другого боку — високі вимоги професора, що йому, очевидно, ці матеріяли потрібні... А ще новий професор — поліглот, йому потрібні і матеріяли чужими мовами. — Це аргумент, що мені допомагає у переконуванні директорки і декана, але — новий наш професопр — гість з Англії, приїхав — від'їде, його вплив на здобуття фондів не буде такий сильний, як усіх цих інших порофесорів, що не мають зрозуміння для потреб міжнародної колекції.

28 серпня, четвер. Метро додому.

Вполудне сьогодні мала зустріч з Едвардом Касинцем. Не ділову — чисто товариську. Він приїздить на PENN як консультант у справах слов'янських колекцій і хоче час-до-часу зустрітися, щоб розвідати про новини в українському світі. Був недавно в Німеччині, службово, закуповуючи матеріяли для NYP. Вибирається до Москви і до Тули (на Ясну Поляну) у зв'язку з якоюсь роботою про Толстого. Поінформував мене, на мій запит про можливість відновлення позиції слов'янського бібліографа на PENN, що не скоро ще буде така ситуація, щоб це було потрібне. PENN втратив кілька людей зацікавлених сходом Европи і це негативно впливає, але колекція поволі розбудовується — ось купили за 20,000 дол. до-революційну російську періодику на мікрофільмах... Дуже хвалив собі слов'янські збірки Бритійської бібліотеки — знає особисто Батлера, що є не лиш дослідником права, але й слов'янських стародруків. Я сказала йому про негативну критику на нову Батлерову книгу про радянське право та про правознавців-радянологів Osakwe, Maggs-а, Йофе. Він про них не знав. Цікавився підготовкою до міленіюм христіянства, не знав нічого про конфлікт між Мстиславом і Любачівським (Церковні діячі завжди заострювали конфлікти між віровизнаннями, бо це в їхньому інтересі, сказав). Московського Філарета він зустрічав багато літ тому, коли був студентом у Москві. Був на його літургії в Лондоні. Каже: робила дуже коректне враження. Радянські діячі релігії — каже він — часто бувають дослідниками історії церкви, старини, книг — здебільшого сидять у бібліотеках. Очевидно, що провід співпрацює з владою, але ж влада — безбожна, воюючий атеїзм на кожному кроці, не варто перебільшувати ролі, що її можуть зіграти там Філарет і його церковники.

2 вересня 1986, вівторок, метро.

Вчора був Labor Day — отже довгий вікенд. Можна було кудись поїхати — не хотілося. В суботу трохи працювала на городі (траву косив і замітав Іко), потім гостила Іка обідом. В неділю значну частину дня просиділа в городі, опрацьовуючи Digest of Sov. Ukrainian Press за 1963 рік (капітальні деякі статті, зокрема ж Дзюби!), а після вечері засідала до комп'ютера, написала пару листів (нарешті!) та й далі переписувала щоденник подорожі 1968 р. — "Туристична Европа вперше", що його хотіла була послати Сниликові до Календаря Свободи, але запізнилася, бо термін минув під кінець липня. Ну, може буде на другий рік. В азарті цієї роботи застала мене ніч і коли я по 2-ій поклалася до ліжка — заснути ніяк не могла. Не помогли дві аспірини, ані гаряче молоко. Десь після 3-ої я вирішила прийняти таблетку Dalmane — і спала до полудня! Пополудні повезла Остапа до УКУ робити фотокопії із його машинопису спогадів, що їх — уже після мовної редакції! — повернув Бойчук, бо він відійшов від редакції Сучасності ("видворили мене", написав); потім поїхали до Wanamaker, бо там була знову заповіджена велика випродаж, а опісля пішли в кіно — по дорозі, в Дженкінтавні, на фільм "My beautiful launderette" — дивний фільм із життя пакістанців у Лондоні, песимістичний, понурий образ життя, де єдиний ясний момент життєвої теплоти, пов'язаний з гомосексуальною любов'ю між двома хлопцями! — На мої настрої цих днів добре був би зробив якийсь погідний фільм з іншою тематикою. Скучно. Депресія мене бере. Остап зі своєю замкнутістю на справжнього компаньйона не надається. А при його меґаломанії, розмова часто загрожує переходити в суперечку. Не хочеться мені цього. І тому між нами часто — мовчанка. Нудно й самотньо. Єдина розрада — робота. А надмір праці дає свої наслідки у безсонності, втомі, депресії.

3 вересня 1986, метро, вранці.

Передучора і вчора лягла рано спати (перед 10-ою!) і добре виспалася. Може ще є в організмі якісь залишки dalmane? Організм підкріплений сном і відпочинком, але це значить, що два вечори нічого не робила. Після обіду, вістей на TV і ще півгодинної програми Entertainment Tonight, що на неї любить дивитися Остап, після перегляду пошти й газет — до ліжка. Мабуть є люди, що для них такий розклад дня — щоденна рутина. Але мені цього мало! Треба більше часу для своєї роботи — і ось я починаю рахувати вже роки, коли мені можна буде піти на пенсію. Цього року в листопаді сповниться мені 56, а на пенсію найскорше могла б піти після 62-ого року життя. До 65-ого чекати не буду напевно! Щоб лиш діждати у доброму здоров'ї і могти ще для себе попрацювати! Скільки ще того життя залишилося? Не варто відкладати.

Максимові сьогодні 31 років. Побажати б йому якогось несподівано щасливого звороту в напрямі наукової карієри! Проспекти мінімальні. Але має хлопець вже незаперечні життєві досягнення: закінчив дисертацію, скоро отримає гарвардський докторський диплом, добре вженився, щасливий, незабаром буде батьком. Людина щаслива, коли не вимагає за багато від життя — вичитала я в атвобіографії Артура Рубінштайна, що ії принесла Мамі від Марилі в польському перекладі. Є в цій думці краплина правди: все в житті релятивне.

4 вересня 1986, метро, вранці.

Повертаючись додому вчора, бачила наслідки аварії на перехресті 34 вул. і Мarket St. Зудар, як мені сказали свідки, був між двома автами й мотоциклем. Коли я підійшла, вже була на місці поліція. Хлопець-мотоцикліст лежав на землі нерухомо. Мабуть, неживий. Жодних заходів рятувати його не бачила. Можливо, ствердили смерть, ще поки я надійшла. Прикре враження. Насуває безконечну низку рефлексій. Як добре, що наші хлопці втрималися якось від захоплення мотоциклами. Колись я цим дуже турбувалася, бо Бобо і Юрко Чайківський їздили на мотоциклах, а вони, зокрема ж Бобо, часто викликали наслідування з боку Марка. Якось обійшлося щасливо. Я подумала: радійте, матері, що це не ваш син лежить на дорозі. А потім: ні, не радійте, це ж і є ваш син, це може бути ваш син... Прислухалася до вістей по радіо, але не чула, щоб згадували про цей випадок.

Якась жінка, що сидить біля мене в метро, раптом заговорила... про мій почерк! І запиталася: це по російському? Ну, подумаєш. Сидить поруч, ще й пробує читати, що я пишу. Очевидно, це викликало коротку розмову. Була нагода освідомити її про різниці між українською та російською мовами. Але подумати тільки, як люди бувають нетактовні! Досі мені це не траплялося.

Понеділок, 8 вересня 1986, метро, вранці.

Вчора завезла я свого старенького на футбольний матч на площі Тризуба. Як звичайно, Пруфрок мій дуже був нерішучий: а може буде дощ? — А може не буде? — перепитала я. Знаю, що любить футбол, навіть часом дивиться на міжнародні матчі на телевізії. (Це буває рідко, бо soccer не втішається такою увагою американської телевізії, як інші спорти). Погода була гарна, частинно хмарно, можливість перелетного дощу була заповіджена, але обійшлося без нього. "Нашого" товариства, щоправда не зустріли, єдиний Лев Кушнір з'явився і з ним коротко поговорили (Мотря і Зязьо Куліші сподіються другої дитини і це має бути дівчинка — уже їх лікарі повідомили!) Був правда на Тризубівці рівночасно пікнік, з буфетом, музикою, танцями і досить великою участю публіки. Приємно було побути на свіжому повітрі, серед природи. (Тризуб має три великі грища, дуже добре утримані, з густою коротко стриженою травою) — і дивитися на молодих спортовців — регулярну дружину і ще молодших юнійорів... Молоді і дітей на інших українських імпрезах тепер майже не буває. Кажуть мені, щоправда, що серед футболістів уже значна частина не-українців. В хлоп'ячій дружині бачила я навіть одного чорного хлопця в уніформі "Ukrainian Nationals". Пригадала собі, як наші хлопці бавилися у футбол із сусідськими дітьми і як раз чула я крик: Mike Doyle сварився з Марком, що він, мовляв, хоче також бути "Ukrainian Nationals"!

Вчора увечорі телефонувала Ія. Вже з Філядельфії. Приїхала на кілька днів вакацій. Мали їхати з Марком до Мехіко, але Марко не міг взяти тепер вільного від праці часу. Ія вирішила, що їй самій їхати до Мехіко не варто і приїхала сюди. Вона у своїх батьків, але я запропонувала їй авто (і кімнату, якщо б їй було вигідно) і вона сьогодні прийде — вдень до Остапа і за автом, а увечері, щоб привітатися і зі мною. Фірма Кока-Кола погодилася інвестувати щось із 20 міліонів у їхній проєкт відео-журналу — каже Ія — а це значить, що вона матиме запевнену постійну працю.

12 вересня, п'ятниця, перед виходом на роботу. 7 год.

"Не спалося. А ніч, як море", мовляв Шевченко. Передучора вже не спалося. Лягла після 12-ої, заснула біля 3-ої, встала о 6-ій до роботи. Підозріваю, що причиною — нестравність шлунка, яка докучає мені вже пару днів. Замість приймати щось на прочищення, в таких випадках я їм сушені сливки — 15 до 20 штук — і це мені помагає, та ще й звичайно так, що не комплікує раннього виходу на роботу. Зробила я це і в середу увечорі, бо хотіла бути у добрій формі на четвер: увечорі ми з Ією, Марійкою, Мирославом та Іком плянували разом піти на обід до ресторану (Хотіли піти також до театру, але ніде нічого доброго не знайшли — ще не почався сезон!) Але після безсонної ночі, сливки вранці полегші не принесли, а може й навпаки: з неприємним у шлунку почуттям пішла на роботу. День випав повний всяких дрібних проблем: мала навіть невеличнку перемовку з Pat Callaghan в справі клясифікації (вона не може собі дати ради з двома департаментами, занедбує основні справи далекосяглих policy, проблеми розв'язуються ad hoc і доводять до нових проблем, а вона складає вину за все на директорку, яка, мовляв, робить рішення без уваги на консеквенції. Я сказала Пет: що ми є middle management і мусимо брати відповідальність за рішення — мовляв, принцип нюрнберзького процесу — не єдиний Гітлер був винний! Директорку треба усвідомлювати, якщо ми не згідні з її рішеннями, а не тільки потакувати. Ці рішення — це напрям на далеке майбутнє, а директорка може завтра відійти. Liz Kelly саме поїхала на чергове інтерв'ю. Десь до Огайо. Сказала мені, що хотіла б бути ближче чоловіка. Він — професор філософії і вони думали, що йому вдасться знайти посаду десь тут на сході, але це — виглядає — в його випадку неможливе. Отже можливість, що Liz Kelly від нас відійде — зовсім реальна. Думаю, що багато (може й всі) наші співпрацівники бажали б собі її відходу. Щодо мене, то я не дуже була б рада наново переходити травму зміни директора. Liz — дуже вимагаюча, це — правда. Але я вже в неї виробила собі опінію, думаю, що вона має до мене певний навіть респект (може тому, що не належу до "yes-men"-ів?) Зрештою вона має певний чисто людський, жіночий чар і тепло. Це не Francis Hinton! Я знаю з досвіду, які можуть бути шефи! Але Liz Kelly — на мою думку — не вміє раціонально господарити грішми, а це для адміністратора бібліотеки досить поважний недолік!

Після такого дня (а ще й погода випала надміру тепла й волога!) я втомлена, спітніла і не в найліпшому настрою прийшла додому, без найменшої охоти їсти і кудись іти. Підвезла мене додому Віра, яка була на кемпусі у дентиста — отже я приїхала трішки раніше додому. Бачу: Остап одягнений, у свіжій білій сорочці, готовий іти: це він, господар, запросив усіх до ресторану Chapaqua в Germantown — ресторану, куди ходив на обід з Вірою в час, коли я була в Каліфорнїї. (Я про це довідалася майже випоадково, подивившись на рахунок VISA і звернувши увагу на незнайому назву. Очевидно, я нічого не маю проти такого його обіду з Вірою — ані тіні заздрости чи застереження. Навпаки, я рада, що виявив якусь ініціятиву (хоч може ініціятива вийшла від Віри?) У всякому разі це дало мені привід натягати його і жартувати з цього приводу).

Побачивши Остапа в піднесеному настрою святково вдягненого та й усвідомивши, що це — єдина нагода побути нам пору годин з Ією (вона взяла авто, їздить ним відвідувати своїх приятелів, але мешкає тим разом у батьків), я взяла собі купіль, відсвіжилася, одягнулася у парадну суконку, ще й взяла до неї шаль — саме цей, що його в день шлюбу з Марком подарувала мені Ія (за якоюсь народною традицією) — одне слово, перетворилася на даму і вирішила за всяку ціну внести добрий у товариство настрій. Ресторан виявився справді елегантний і з приємною атмосферою. Я свідомо й навмисне замовила собі gin & tonic, а потім до обіду ще випила собі дві склянки доброго вина (Mondavi Cabernet Sauvignon, каліфорнійське). Харч всі хвалили — Марійці я порекомендувала рака, Ія їла лянґіні, Остап — салмон, Мирослав — телятину. Моя страва мені не смакувала (креветки) і залишила по собі неприємне почуття в шлунку — але в тому напевно вина мого шлунка, не ресторану. Але найважніший був настрій, розмова. Атмосфера була така сердечна, така піднесла — зокрема для мене — що цей вечір хотіла б залишити в пам'яті на все життя. І причиною для цього — Ія. Що за дівчина! Сиділи ми напроти себе і розмова була про всячину: і про Київ і Жулинського (це у зв'язку з недавнім поворотом Мирослава з СРСР і теперішньою черговою кризою американсько-радянських стосунків у зв'язклу з арештом американського журналіста Данілова кілька днів тому у Москві) і, очевидно, найбільше про її роботу і Марка. В справах своєї нової роботи Ія навіть тут вже із Філядельфії мусіла консультуватися телефоном: укладали бюджет на наступних шість місяців — отже має запевнену працю і то за головокружну платню — 80,000 дол. — upper management, сміється вона. Сама дивується своєму успіхові і взагалі своєму життєвому щастю. З усього видно, як дуже вони любляться з Марком — говорила про нього з захопленою любов'ю, яка нагадувала мені мою власну молодечу любовну екзальтацію.

Трохи п'яна і від вина і від захоплення своєю невісткою, щаслива за Марка, що має таку жінку, поклалася я спати. І була б, мабуть, виспалась і відпочалa (хоч мене трохи нудило і я на всякий випадок поклалася не в спальні, а в робочій своїй кімнаті) — але ось о год. 3:30 раптом — телефон! Остап підняв слухальце: не було вже нікого. Але обоє ми зірвалися з ліжка, мені серце билося так скажено, що я налякалася. Що більше: не могла вже заснути. Коли побачила, що не спатиму більше, встала, засвітила світло, замкнувши двері, щоб не будити Остапа — і сіла за комп'ютер!

14 вересня 1986, неділя.

Вчора була в Яцкевичів — і то — о диво див! з Мамою і з Татом! Історична подія! Тато, мабуть, не був у них в гостині добрих кілька літ, та й взагалі нікуди не ходить. Це нібито були Лесині ім'янини. Колись давно були з цієї нагоди великі в них прийняття і завжди чомусь випадала гаряча погода. Вчора навпаки: погода була гарна, по осінньому свіжа, всіх гостей було 7: Романці, п-ні Стася та нас четверо. Я цю гостину прийняла, як виконання обов'язку: возити автом маму й тата на таку родинну зустріч — це не приємність, а обов'язок, добре діло. Товариство — старече і нецікаве, але якісь людські контакти треба плекати. На щастя обійшлося без якихось неприємностей, що само по собі вже можна вважати успіхом.

Сьогодні поїхала з Остапом на пікнік, що його робила православна парафія св. Покрови на посілості католицької парафії патріярхальників, тобто на т.зв. Михайлівській гірці. Прегарний вересневий день — хотілося вийти у природу. А ще й хотіли заманіфестувати своє вдоволення з такого екуменізму — зокрема тепер, у час, коли наш високий церковний провід — кардинал Любачівський та митрополит Мстислав — у стані особистих образ... З'їли на пікніку голубці і це нам було замість обіду. Знайомих багато там не було, але із трьома особами мали цікаву розмову.

Ліда Ковальчук розповіла мені, що син її Сергій жениться в наступну суботу з Наталкою Гончаренко з Нью Йорку: він кінчить Rutgers, а потім ще буде докінчувати православну богословію. Сама ж Ліда, очевидно, дуже переживає справу свого чоловіка. (Він тепер на волі за кавцією 5,000 дол.) Адвокат радив їм шукати за країною, куди він міг би виїхати, якщо б його хотіли депортувати. Дочка Ліди їздила до Південної Америки і говорила вже з офіційними чинниками Параґваю. Є можливість, що вони могли б туди виїхати. Але тільки легальна, каже Ліда, щоб не казали, що, мовляв, втік, бо винен. Справа справді трудна: занадто багато замішано тут політики і радянської, і жидівської. Чорт його знає, де правда. Чи можна вірити, що американське судівництво не засудить невинного? А Сакко і Ванцетті? Прецедентів повно. Зрештою, чи справді Ковальчук — невинний? І що взагалі — вина? Це Камюсівське питання, моральна дилема. Совєти хочуть застрашити буржуазних націоналістів процесами проти т.зв. воєнних злочинців. Чому вони ждали 40 років? Чому не робили цього раніше? І чи не хоче Ізраїль виторгувати собі ще кілька тисяч емігрантів з СРСР коштом кількох засуджених українців?

Євсевський сказав мені, що завжди радо читає мене в пресі, хоч не завжди погоджується з моїми поглядами. Я не допитувалася, що саме викликає його спротив, тільки подякувала за комплімент. Має ж чоловік право на іншу думку в кожній справі.

Найцікавіша була розмова з Капшученком. Говорив фактично він. Розповідав про те, як за німецької окупації почали ставити пам'ятник Шевченкові в Нікополі і як цю роботу німці під кінець припинили. Розповідав і про свого товариша-скульптора Василя Бородая, що є сьогодні ректором Художнього інституту в Києві і що робить цікаві мистецькі праці. І про скульптора-емігранта Голодика, що тепер працює з Гординським, розмальовуючи церкви і що недавно був на візиті в папи. Цей Голодик був першим чоловіком теперішньої Ліди Качуровської. Качуровський, Крюкови, Голодик, Капшученко — всі вони знаються з Аргентини. Між іншими, дочка Капшученків має докторат (здається з еспанської мови), вчить десь у каледжі, друкує праці про аргентинську літературу.

18 вересня, четвер. Метро.

Вже четвер — а я ще нічого того тижня не зробила! Тобто: підчас дня я — активна, енергійна, продуктивна. Але вдома, після вечері, не маю досить сили, щоб братися за якусь роботу. Рано лягаю спати і — у висліді — вже кілька ночей підряд добре виспалася. Але робота стоїть. Взяла з бібліотеки Digest of Soviet Ukr. Press за 1961 — це вже останній том, що його мені треба проробити. Стоїть (а це книга позичена по протекції, журнали звичайно не видаються додому, отже треба було б том повернути вже). Хвильовий (т.5) жде на рецензію (ще не читала навіть). Славутичеві також обіцяла написати про його бібліографію... А ще справи Бібліотеки Пласту і Рідної Школи (створення Ради, з правильником ітд.), англомовний правильник конкурсу УНІГУ, тощо.

З дня-на-день чекаю вісток з Едмонтону. Ця найважніша праця мого життя має справді трудні народини! А ще навіть Journal of Ukr. Studies — спізнений. Моя бібліографія в ньому навіть ще не побачила світа! Дуже мені на цьому матеріялі залежить — хотіла б встигнути ще за свого життя зробити бодай якусь закінчену частку цього величезного проєкту! Найцікавіша буде мабуть частина ULE: Articles in journals & collections – 1965. Зокрема черeз обширні анотації.

Четвер, метро, увечорі.

Liz Kelly дала мені прочитати рапорт акредитаційної комісії American Bar Association / Association of American Law Schools — Evaluation Report, що стосується бібліотеки. Це ще з дати липня 1986 — про інспекцію, що відбулася ще в лютому і що її провів Igor Kovass. В цьому рапорті-оцінці бібліотеки, в частині, що стосується персоналу бібліотеки, є такі рядки: "international and foreign legal collection division under the supervision of Marta Tarnawsky, one of the most knowledgeable and experienced foreign and international law bibliographers in the United States who has been on the staff of the library since 1967."

Well, well, well! Такий комплімент — та ще й у рапорті, де крім директора, ніхто не названий по імені взагалі! має свою вимову. І свою вартість, яку можна навіть міряти ... грішми. Напевно такий комплімент у мій бік має вплив на відношення Liz до мене, а може і на підвишку платні, тощо.

Я сказала Liz, що мені приємно, що він так мене вирізнив, тимбільше, що це — суцільна несподіванка. По перше: ми з Кавасом мало знайомі, отже не можна підозрівати, що це — приятельський жест. По друге: моє знайомство з ним почалося навіть з негативної нотки: він робив був огляд колекцій чужого права в Америці, збирав інформації шляхом квестіонара, а потім висновки послав усім для перегляду перед друком. На ці його прелімінарні висновки, я написала йому гостру критику: радила навіть огляду не друкувати. На диво, Kovass не лише не образився, але взяв деякі мої думки до уваги, коли друкував цей огляд у журналі. По-третє: попереднім інспектором кілька літ тому був також Kavass — і хоч я цього звіту не читала — казали мені, що він був дуже критичний до нашої бібліотеки і Слона. Тому й боялися його всі в ролі поновного інспектора.

22 вересня, метро, вранці, понеділок.

В суботу плянувала їхати з Мирославом до Нью Йорку — хотіла піти на доповідь Осипа Данка про Володимира Дорошенка. Так і заповіла Лабуньці — якби він їхав автом, поїду з ним. В Мирослава було якесь засідання в Н.Й. і він повідомив мене, що можемо їхати. (Моє авто, його шоферування). Але тиждень випав томлячий — кожного вечора рано лягала спати — отже нічого не встигла зробити для себе. Крім того, Мама виявила охоту піти на відкриття сезону в Центрі, щоб трохи вийти з дому. І я передумала. Дала знати Мирославові, що не поїду і він на своє засідання поїхав поїздом. Суботу провела, відпочиваючи вранці довше в ліжку (рідкісна нагода для хвилевого відродження еротики!) — опісля пару годин праці над бібліографією — тоді поїздка з Мамою і Остапом по харчі, готування обіду, миття посуду, і знову пару годин при бібліографії. А на 8-му вечора поїхали втрійку з Мамою до Центру. Вечір був подуманий, як бенефіс, вступи були по 20 дол. від особи, був гарний буфет, чудесні квіти, що ними була прибрана заля і програма, що включала розважальний виступ Теофіля Старуха (на рівні пластового табору, але з нагодою для поблажливої усмішки) та дуже добрий виступ молодого, але вже досвідченого скрипаля Олександрука (і де вони його знайшли?) Серед гостей на вечорі був Ґеньо Лащик (сказав мені, що Винниченківська комісія отримала спадок — 40,000 дол.!), Іван і Льоля Коровицькі (Іван Іванович турбується долею приватних архівів, що пропадають після смерти власників. Розповідав про один такий випадок). Зібрала ця імпреза може з 200 осіб.

Неділю провели вдома. Косила траву, чистила город, варила, підготовила м'ясо до вареників (17-18-19 жовтня буде у Ф. вечір Хвильового і ми матимемо подвійних гостей: приїдуть Костюки, а також будуть в нас у цей час Максим та Уляна, переїздом на весілля Давида Мартина (вже вдруге!) у Вашинґтоні).

Приємно було посидіти в городі, працюючи над бібліографією. Остап був поруч, читав Літературну Україну (Іван Коропецький недавно привіз йому нові числа) — і час-до-часу читав якийсь уривок і мені. Я йому визбирую родзинки з рад. преси 1960-их років — Digest дає змогу подивитися ще раз на прецікаву панораму літературного життя тих років). В такій Gemüthlichkeit провели день і я рада була, що нікуди не їздили. Поки ми разом і в добрій комітиві — зовнішній світ лиш десь на периферіях і не відчувається браку людей і товариства.

В суботу я провела з годину на телефонічній розмові з Костюками (запрошувала на нічліг 17-18-19 жовтня). Від Костюка завжди можна щось цікаве довідатися. Чи можливе, питаюся, щоб правдою було те, що казав Дзеверін Луцькому, що мовляв в архівах КҐБ зберігся десь примірник 2-тому "Вальдшнепів"? Можливо, каже, бо напевно мали копії Сенченко та Айзеншток, могло зберегтися серед їхніх паперів... Розповідав також про Мигулівну, галицьку письменницю радянофільського напряму, що поїхала була в 30-их роках на Україну, була арештована, відбула заслання, повернулася до Львова. В радянських довідниках позначено, що вона померла 1944 року, а от Костюк каже, що зустрічав її після війни в Реґенсбурґу.

Говорила я довго по телефону також з Лялею. Ми в частому контакті, крім телефонів бодай раз на тиждень, висилаю їй якусь записку — от хочби якісь дотепи з Жовтня чи з Всесвіту, або вирізки з наших газет. Щоб знала, що думаю про неї. Найновіші новини: на легенях появилися ще два малі тумори. Не добре. Хвороба поступає. Але покищо лікар не рекомендує хемотерапії. Мабуть за великі наші надії на Laetrile... Але чується добре. Якби не знала, що попереду — могла б безтурботно жити... Ну, не зовсім. От мама її повернулася зі шпиталя, не могла ходити, навіть до лазнички треба було її водити. А Ляля не має сили в правій руці — на боці, де була операція. І не може старої піднести. А тепер ще має їхати на конференції пов'язані з працею. Спровадила сестру — ледве її переконала, щоб приїхала. А потім сказала Тет'яні, щоб забрала на якийсь час маму до себе. Каже Ляля: це відбулося з авантурою. Тетяна — вигідна пані, не працює, але мами не хотіла брати до себе. Ну, тим разом Ляля виграла один місяць часу, а потім?

Tue, 23 Sept. — дата з годинника! Метро.

Вчора після вечері, замість сісти за якусь свою роботу, я взялася до Літературної України, що її приніс Коропецький. Прочитала пару фейлетонів, інформацій, порад у зв'язку з Чорнобилем. Між рядками можна дещо довідатися, але загальне враження — іритація! Нібито наукові поради (що робити) заховані за таку сиромудру фразеологію, так мало в них конкретного й речевого, що не дивно, що ширяться всякі чутки, що люди рятуються від радіяції вином і горілкою... Про горілку й алькоголізм пишеться багато і зразу видно: за згори встановленим пляном. Навіть і в цьому випадку замість речевої інформації — пропаґанда. А може радянські журналісти так уже звикли, що не вміють інакше писати? Знайшла я і згадки про Жулинського, але щонайважніше, відкрила я статтю, що на неї і Остап не звернув уваги. Стаття має заголовок: "Не відкладаючи на потім: критичний роздум", надрукована вона в числі за 4 вересня 1986 і автором її є Наталя Костенко. Авторка полемізує з критиком М. Ільницьким, що у своїй статті "Перегук через покоління" (надрукованій у журналі "Київ" #4, 1986, а також у російськомовному "Вопросы литературы" #5) говорить про нове покоління українських поетів, що, мовляв, перебрали естафету... шестидесятників! Він називає прізвища: Ю. Буряк, С. Короненко, І. Римарук, В. Герасимюк, І. Малкович, Л. Таран, М. Воробйов, В. Кордун, Ю. Андрухович — це, мовляв, найкращі молоді поети України. Наталя Костенко твердить, що їм далеко до поетів-шестидесятників, згадує із захопленням "актуальний і сьогодні" "Ніж у сонці" Драча, вимагає більшої уваги критики до Ліни Костенко ("чому нема жодної аналітичної роботи" про її творчість?) Виявляє з осудом, що якийсь новий драматичний твір Ліни вилежується у редакції "Вітчизни" і не друкується. Щось таки діється в Україні! Треба слідкувати уважніше!

24 вересня, середа.

Сьогодні на руслі PBS, у програмі Firing Line буде — вперше на телебаченні — фільм "Harvest of Despair", про голод в Україні. Комерційні телевізійні станції відмовилися показувати фільм, не зважаючи на те, що він дістав кілька міжнародних нагород. За контроверсійний, мовляв. (Український голокост — контроверсійна справа, не то що голокост жидівський, етіопський, іранський — справді, звідки береться ота анти-українська змова?) PBS вирішив показати фільм з одногодинним коментарем, щоб нібито показати різнi боки цієї справи. Побачимо. У всякому разі, є вже деяка позитивна рекляма. У сьогоднішньому числі НьУ Йорк Таймс є досить довга стаття у дуже позитивному тоні. Автор John Corry. Він критикує ідею, що фільм потребував політичного балансу-рівноваги позицій. "This suggests that the famine is a political issue. It is not; it is a matter of history". Нажаль, історія України все ще контроверсійна політика. "The very existence of Ukrainians is a political problem", як сказала я раз, коли мене перестерігали, щоб виставка ucrainica, що її я організувала, трималася здаля від політики!

***

Тількищо закінчився Harvest of Despair і дискусія на Firing Line. Вів програму William F. Buckley, Jr., а в дискусії брали участь Robert Conquest, Harrison Salisbury та Christopher Hitchens. Конквест — спеціяліст теми, автор тількищо випущеної книги про голод. Салісбури — колишній московський кореспондент Нью Йорк Таймсу, Гіченс — вашинґтонський колюмніст журналу Nation. Конквест ліпше пише, як говорить. Багато знає, але виступ його не надто ефектовний. Салісбури мішав термінологію і говорив про Україну, як про частину Росії — але він досить поінформований про совєтські справи і дуже articulate, добре на телевізії виходить. Молодий Гатченс знає мало про часи голоду, а видно спеціялізується в сучасних нагінках на т.зв. українських воєнних злочинців і німецьких колаборантів — тому старався розмову відтягнути від справи голоду до українських про-німецьких симпатій ітд. Навіть договорився до того, що мовляв, жидів у Бабиному Яру вбивали передусім українці, а не німці! Але — назагал — враження — позитивне. Фільм є великим оскарженням і важливим документом. Дискусія показала всім неупередженим глядачам, як трудно пробиватися в світі т.зв. "українській правді".

25 вересня 1986

Вчора вночі — зразу після програми — написала я листа до пана Баклі. По-перше, треба, щоб був якнайширший відгук, по-друге, треба обов'язково висловити протест проти виступу Гаченса, щоб не ширив баламутства. Жиди тому такі сильні і тому їх бояться, що вони реагують на всі прояви антисемітизму. Треба і нам учитися в них і протестувати проти безпідставних або перебільшених обвинувачень.

Написала карточку Соня. Вона вже три тижні на La Salle, але щойно вчора я з трудом викликала її до телефону. Запросила я її на вікенд до нас і поїду по неї в суботу.

Понеділок, 2[9] вересня 1986, метро.

Вікенд провели з Сонею. В суботу поїхали ми по неї разом з Остапом. Падав зливний дощ, але щасливо добралися додому. З'їли заздалегідь приготовану зупу, трохи перечекали зливу, а тоді разом з Мамою поїхали на купівлю харчів до Shop Rite і пекарні. Я казала Соні вибрати собі, що їй потрібне (овочі, cereal, панчохи, якийсь cleaner, тощо) і очевидно заплатила за це. Розладувавши харчі, повезла Соню до Українського Центру, показала їй будинок, кляси, табльо ґрадуантів Рідної Школи (де у різних клясах знайшла вона фотографії Марка, Максима, Ії, Іка), бібліотеку, крамницю Дора... Крамниця була головною причиною нашої поїздки. Я купила Соні два квитки на концерт хору "Журавлі", що приїжджає з Польщі і має виступ у Філядельфії 11 жовтня. Раніше я думала взяти Соню з нами на концерт. Але в нас квитки вже є і ми мусіли б їх міняти. Отже я передумала, що зроблю жест — куплю їй два квитки і хай запросить якогось хлопця собі до товариства. (Може Іка? Вони — давні знайомі, зрештою вона запізнала вже чимало інших українських товаришів). Потім я послала її на короткі відвідини Мами й Тата (біля одної години — при короткій зустрічі менше нагоди для конфліктів!) Стратегія дала добрі наслідки: I've had a very good visit! — сказала. Пообідавши, ми поїхали з Сонею в кіно. Все ішло за пляном, але фільм у кіні Hiway в Jenkintown — хоч і першорядний, не був відповідний до нагоди. Я сама з себе засміялася: тітка бере молоду студентку-братаницю на фільм про англійську проституцію! Ну, нічого. Bона — доросла людина, а "Mona Lisa" хоч і має дразливу тему, не включає занадто яскравих порнографічних сцен, як це напевно було б у випадку подібного голівудського фільму. В неділю я запропонувала вибір: чи хоче їхати до церкви? Вибрала комп'ютер. Я їй показала, як вживати Macintosh і вона з великим задоволенням провела значну частину дня при комп'ютері, навіть написала собі якусь задачу. Обід у неділю був першорядний (Соня казала: gourmet!) — а під вечір ми її відвезли до гуртожитку. Ще треба додати, що в суботу Соня від нас телефонувала до батьків і провела годину на розмові з Андрієм і Марійкою, а вчора Марійка задзвонила і вони знову довго собі порозмовляли. Отже наш жест вдався дуже добре і я задоволена, що був вільний вікенд і можна було його для тієї цілі посвятити. Соня задоволена з La Salle, із професорів, товаришів. Бере п'ять курсів — зголосилася також до участи в драматичному гуртку.

3 жовтня 1986 [Вранці, починаю на станції, чекаючи на метро].

Щоденні записки потерпіли, бо замість записок у метро — читаю. Жовтень но.6 за червень цього року приніс "повість-есе" "Десять слів поета". Автор — Ніна Бічуя. Два розділи. З такими вимовними заголовками: "Спроба перетворення 1: Микола Куліш", "Спроба перетворення 2: Лесь Курбас." Та ще й ілюстрований цей матеріял документальними фотографіями! Навіть з вистав "Березоля"! І на деяких фотографіях, хоч і без підписів — Гірняк і Добровольська! Сама ж документальна повість — самі натяки. Фрагмент про Куліша — нарис, що центрується на премієрі "Патетичної сонати" в Москві. Запит: коли буде в Києві? — залишає авторка відкритим. Нарис про Курбаса — довкола його і Березоля виступів у Грузії. Говорила я вже про цей матеріял Костюкові, треба буде подзвонити до Гірняка.

Прийшов Journal of Ukrainian Studies (Winter 1985). В ньому Максимів переклад "Вані" Підмогильного і перший сеґмент моєї бібліографії Ukrainian Literature in English published since 1980. Велике розчарування, навіть обурення. Редактор Сенькусь дозволив собі на такі зміни, що просто виставляють мене на посміховисько. Переробив прізвища авторів з LC на їхню транслітерацію, подає авторів (main entry) як у книжці (отже Gutsalo, Gonchar ітп.), Ianovskyi в нього Yanovsky, але в поазбучному порядку після H, зліквідував нумерацію... Боже ж мій, а цеж має бути початок цілої регулярної серії! Мушу добре передумати, як мені зареагувати. Думаю, що конечно треба написати і до нового редактора журналу (Marples в Едмонтоні) і навіть до Кравченка. Страх мене бере: а що як такий "editorial tempering" застосують і до моїх research reports? Серемудрі редактори! Ніколи мені таке не траплялося ні в Current Labor Law, ні в International Journal of Legal Information, ні в Law Library Journal. Тільки наші українські редактори дозволяють собі такі вольності. Якби це були поправки стилю, мови, граматики в анотаціях — я їх тільки вітала б, але такі кардинальні зміни у форматі бібліографії, яка має обдуману структуру, визначені критерії і є частиною великої роботи заплянованої на роки... !?

5 жовтня, неділя.

Цей вікенд відбувалася в Нью Джерсі 2-а жіноча конференція. Але я не поїхала, хоч мала нагоду прилучитися до Віри Лащик (Віра мала там навіть доповідь). Я усвідомила, що цей вікенд — єдина нагода мені трохи впорядкувати свої справи, написати листи, тощо. Так і сталося. Написала до Скопа, Дального, Коровицького, Маланчука, Воловодюка, Жулинського... Шукаючи для Влодка Воловодюка за матеріялами до альманаху зальцбурзької гімназії, відкрила стару валізку пам'яткових речей і знайшла в ній прецікаві memorabilia, що про їх існування я вже навіть забула! Вилетіла мені з пам'яті, напр. така цікава річ, як те, що в мене збереглися мої юнацькі щоденники з 1946, 1947 і з 1948-ого років! — при чому два перші — від січня до грудня, отже повні два роки. Приємна знахідка, несподіване відсвіження пам'яті! І цікавий для мене портрет молодої доростаючої по вуха закоханої дівчини! А ще ж у моїй валізі — ціла пачка листів від Остапа! Справжній скарб! Листи і щоденники взагалі найцікавіші, бо вони куди ліпше, куди вірніше ніж спогади чи белетристика віддзеркалюють правдиве життя і характери. Коли я вже при темі щоденників, мушу відзначити, що цього місяця сповняється десять років регулярних записок мого теперішнього щоденника! Тим разом я таки витримала у послідовності, бо попередні всі мої записники дуже короткотривалі. Бракує їм тяглости. Між 1948 і 1976 роком були тільки доривочні нотатки тут і там, а шкода.

Бібліографію в Journal of Ukrainian Studies простудіювала я з олівцем, рядок за рядком — і трохи заспокоїлася. Навіть дійшла до висновку, що може не варто мені робити з цього велику справу. Є там, щоправда, і кілька фактичних помилок (фальшиві вихідні дані в одному місці, пропущений запис у другому). Але хоч Сенькусь справді перемінив в кількох місцях транслітерацію і формат бібліографії і мій основний плян — то все таки зробив це досить послідовно, з певною дозою уважливости. І зібрана інформація при всіх недомаганнях, що мене спочатку так зіритували, таки має свою вартість і соромитись її не маю потреби... Від наступного числа буде інший редактор, може він не робитиме таких "поправок" і поліпшить typography i layout.

Понеділок, 6 жовтня, метро, увечері.

Liz прийшла сьогодні до мого бюра поговорити приватно про те, що вона серйозно застановляється над тим, чи прийняти оферту від Ohio State. Огайо Стейт у Колумбус — тільки 7 годин їзди автом від Carbondale, де живе і працює її чоловік, Матвій. Йому 52 роки — далеко-о ще до пенсії, а дістати академічну посаду професора філософії в нашій околиці — дуже трудно. Виглядає, що Ліз невдоволена зі свого життя тут — не має товариства, занадто зв'язана з містом, не має авта, часто почувається ізольованою, немов ув'язненою. Я сказала їй, що вона може почувалась би ліпше, якби мешкала поза містом, серед природи, Але, очевидно, жити відокремлено від чоловіка і в нових незвичних для неї урбаністичних умовинах — справа не проста. Але це ж можна було передбачити. За мало знаю її, щоб розшифрувати, що за тим криється. Чому вона хотіла взагалі перенестися сюди? Амбіція робити карієру? Можливо, тепер коли вона довела, що може бути директором правничої бібліотеки в Іvy League — вона не мусить уже доводити своїх здібностей — і тому може завернутися до менше престижевої школи? А може вона — "вічний революціонер" — зрушила нас до основ і тепер, коли треба було б вже стабілізуватися, упорядковувати — вона хоче їхати робити нову революцію деінде? Застановив мене факт її драматичної дієти (тепер, думаю, вона знову прибула на вазі!) — що говорить він про її особистість, характер? Чи справді рішення її прийти на PENN було подиктоване надіями на перенесення родини сюди? А може вона мала бажання (бодай підсвідоме) залишити, хоч на деякий час і чоловіка, і своє провінційне життя в Карбондейл? А тепер може жалує, може хоче повертатися до status quo ante?

Вівторок, 7 жовтня, метро, вранці.

Були вчора на вечорі поезії Чеслава Мілоша. Остап вичитав у газеті, що буде такий виступ і ми пішли, зорганізувавши ще й Віру — що, на моє щастя, поїхала своїм автом, отже звільнила мене від обов'язку шоферування. Виступ був у церкві на 4-ій і Pine — було мабуть із 350 осіб. Вступи були по 5 дол. Читав Мілош майже виключно англійською мовою — тільки пару віршів прочитав для ілюстрації польською. Читав з акцентом і це не робило доброго враження і не було ефектовне. Взагалі читець з нього не надто добрий. Shestak, філядельфійський адвокат, активіст людських прав і поет, давав коротку характеристику Мілошевої поезії, звернув увагу на три головні, нібито, теми: reality, morality and hope. Я була занадто втомлена, щоб бути вдячним слухачем. Навіть не пішла з Остапом привітатися з Мілошем. Була на вечорі і Мариля (я їй сказала, що буде такий вечір) і ми опісля відвезли її автом додому.

Маю клопіт з ногою. Скінчилося літо і треба вдягати звичайні черевики — а мої кісточки у правій нозі ще більш "повилазили", як звичайно і боляче, коли нога в черевиці. Доведеться, мабуть, удатися з тим до хірурґа. Замовила я собі на 30-ого візиту в д-р Кіріко. Це моя звичайна річна перевірка, але при тій нагоді мушу порадитися, що робити з ногою і також, що робити з вухами (думаю, що мені треба — як це колись давно робив Тато — виполоскати віск, що сидить десь у слухових проводах і час-до-часу мені дошкуляє, зокрема коли було гаряче, почуття немов у вусі — вода!) Кіріко напевно в обох справах пошле мене до спеціялістів — хоч було б добре, якби напр. справу з вухом полагодила сама.

10 жовтня, п'ятниця. Метро.

"Занурююсь у теплу ванну спогадів" — як сказала б Віра Ке. Справа в тому, що замість робити записки, читаю в метро... старий щоденник з перед двох років. Вирішила продовжувати фотокопіювання оригіналу, щоб допомогти зберегти цей документ десяти років мого життя: отже вожу зі собою по 5 карток денно і роблю помаленьку фотокопії. А — користаючи з нагоди — читаю ці записки. При моїй поганій пам'яті — це немов ревеляція, дуже цікаво — отже я в полоні спогадів, і відсвіжую призабуте.

Вчора їздила до роботи автом, бо лишалася на вечерю і на чергову Roberts Lecture. Лекцію тим разом давав Louis Schwartz, наш колишній професор, тепер нібито емерит, але дуже активний, навіть продовжує вчити в Hastings у Сан Франціско. Тема його: "Justice, expediency and beauty" була багатообіцююча. Шворца я довго знала як людину ренесансових зацікавлень і тому радо пішла, сподіваючись почути щось нове й оригінальне. Шворц говорив цікаво, навіть дотепно, але тема, на мою думку, не була чітко розроблена і не досить глибоко досліджена. Я трохи була розчарована — а взагалі обід у музею, в єгипетській і японській залях не викликає в мене вже такого піднесення, як колись, коли це було для мене нове — обстановка і середовище всіх цих суддів і адвокатів — creme de la creme — філядельфійської еліти. Тепер мене це вже нудить і навряд чи наступного року я схочу знову посвятити увесь свій день, щоб піти на чергову Roberts Lecture. Нехай молодші репрезентують бібліотеку — я вже свою повинність виконала.

Понеділок, 13 жовтня 1986. Метро, додому.

Метро майже порожнє: сьогодні подвійне свято: день Колюмба і жидівський Йом Кіпур. Але наш університет діє, а на працю в бібліотеці прийшла навіть Ellen Brondfield — одна із тих наших жидівок, що про неї я думала, що святкуватиме Судний День. Отже, звичайний день праці. Провела його, роблячи остаточні поправки до чергового сегменту нашої бібліографії чужого і порівняльного трудового права (В середу маємо віддати).

Вчора вполудне Остап виявив охоту поїхати на пікнік до Михайлівської парафії. Я не мала охоти, і якби він міг сам провадити авто, радо була б залишилася вдома, використовуючи неділю для якоїсь своєї роботи. Але жаль мені стало і я вирішила посвятити пару годин і бути йому за шофера. Цікавого там, очевидно, не було нікого і нічого, але посілість гарна, та приємна осіння природа. Повернувшися, взялась я за велику господарську роботу: зробила голубці, сир, обід для нас — а голубці й сир на запас. В п'ятницю приїде Костюк з Раєю, Зінкевич з Гарасовською, та окремо Максим з Уляною. Костюки і наші діти ночуватимуть у нас і будуть на обіді принаймні двічі. В п'ятницю є вечір Хвильового, з нагоди появи останнього, 5-ого, тому. Максим знову ж їде в неділю до Вашинґтону на весілля свого колеги Мартина. В суботу буде відкриття виставки Кричевських (Василя й Миколи) і я на цю імпрезу повезу й Костюків. Остапа в суботу не буде — має виступ (про літературний Львів) у Нью Йорку. Завтра він виступає з цією ж темою тут на УКУ. Активний заповідається тиждень!

Середа, 15 жовтня 1986. Метро.

Заспала сьогодні. Встала годину пізніше, як звичайно. Але ось я уже в метро, майже точно, як кожного дня — отже на роботу не спізнюся. Зате не робила щоденної гімнастики, не їла сніданку, похапцем збиралася.

Вчора Остап читав свою лекцію в УКУ. Ходила з нами Мама, прийшов Іза. (З Ізою давно вже не бачились, а знаючи, що він — великий патріот Львова, дали йому по телефону знати про цикл львівських вечорів в УКУ). Остап говорив понад годину — про літературні пам'ятки старого Львова — від княжих часів до Австро-Угорської доби, на широкому фоні історії. Як на мій смак, історії і всяких не-літературних дуґресій було за багато, композиції лекції бракувало потрібної ясности, було за багато накопичених фактів: прізвищ і дат — через те слухати було не легко. Зібрав він багато цікавого і маловідомого матеріялу — отже це буде цікава й потрібна стаття, але для ефектовнішого читання варто було її значно скоротити. Іза критикував його за те, що він, мовляв, говорив багато про історію, але нічого не сказав про споріднені з літературою ділянки культури — архітектуру, мистецтво.

Іза купив собі нове авто Honda. Коли я його оглядала, помітила, що збоку воно вже пошкоджене. Виявлається, 17-літній син Ізи вже їздив і мав малий випадок... З сином у нього є клопіт, але Іза жаліється, що хлопець дуже зматеріялізований, що в нього немає глибших зацікавлень, "духовости"... Забрав від мене торбу приготовлених старих українських газет. Каже, що давно вже не говорив українською мовою. Стужився, мовляв. Я завжди нагадую про заплянований і ніби розпочатий його твір про Олдріджа і Шевченка. Каже, що нібито поволі пише.

16 жовтня 1986. Метро, вранці.

Всю ніч сьогодні не спала, але йду до праці бадьора й повна енергії. Не турботи чи депресія вибили мене зі сну, а азарт праці. Вчора після обіду — телефон. Богдан Певний, від ред.колегії "Сучасности". Мовляв, жовтневе число, що ось друкується, включає і мою статтю і треба їм кілька рядків біо-бібліографічної інформації про автора. Я зраділа, бо саме цими днями думала, що мені робити: телефонувати до Бойчука чи до Гунчака, щоб довідатися чи є моя стаття (вже зредагована) в течці редакції. Справа в тому, що пару місяців тому Богдан Бойчук покинув хату і жінку і випровадився на власне помешкання, а швидко після того було якесь непорозуміння в редакції і його "випросили". Він написав був до всіх співробітників ображеного листа. Коли Остап довідувався про долю своїх літературних спогадів, Бойчук повернув йому його машинопис і Остап окремо переслав його Гунчакові. Але моєї праці про Войнич і Расторґуєва я від Бойчука не дістала, а Гунчак не пригадував собі такого матеріялу в течці Сучасности. Отже я не була певна про долю цієї статті, а незручно було мені телефонувати до Бойчука, тим більше, що він тепер повернувся, кажуть, додому, бо жінка його, Аня, захворіла на серце. (Дуже їй співчуваю і хотіла б їй це якось виявити, але не знаю як!) Ну, я дуже рада, що ця праця, що забрала мені пару років труду, таки друкується! Біо-нотатка, очевидно, забрала мені всього пів-години (мусіла переглянути нотатки про авторів у Сучасності, щоб вкластися у їхній стиль!) — але я взялася викінчувати-виправляти текст переписаного вже на комп'ютері щоденника подорожі 1968 року, що його назвала "Туристична Европа — вперше" і хочу сьогодні послати Сниликові для евентуального використання в календарі Свободи (мабуть аж на 1988 рік, бо термін до цьогорічного вже минув, не встигла!) Вийшло 40 сторінок, хоч я зробила вже деякі скорочення (пропустила, напр. характеристику Єндика). Для власних цілей зробила собі копію диску — і додала всі ці пропуски. Взагалі бачу, що нова техніка дає добрі можливості зберігання таких речей, як щоденники і вибрані листи, треба тільки переписати (колосальна робота!) Колись може варто зібрати такий матеріял, я навіть придумала тентативну назву: "Замість автобіографії: вибрані листи і щоденники". Чи для друку? Не виключаю і такої можливості, але це не є головна причина. Передусім для себе, а ще і для Марка й Максима (особливо Максима, не знаю наскільки це було б цікаве Маркові — хіба, що з бігом літ і в нього оживе зацікавлення українським життям і минулим).

19 жовтня 1986. Неділя пополудні.

Я в хаті — сама. Остап ще в Нью Йорку, гості мої ще до обіду роз'їхалися хто куди. Я тількищо повернулася з довгого-довгого проходу: на дворі прекрасний осінній день і я пішки пішла аж до хати Лащиків у Melrose Park. Нікого в них не застала, так що навіть без відпочинку зразу повернулася назад. Тепер ноги виставила на отоману і відпочиваю.

В п'ятницю я взяла собі вільний від праці день, як і заплянувала. Вранці ще поїхала з Мамою за харчами, бо знала, що не зможу цього зробити, як звичайно роблю, в суботу. Встигла і з купівлею і з готуванням обіду та навіть приставок. Десь перед 3-ою приїхали Зінкевичі з Костюками і Мартою Гарасовською. Всі ці гості були в нас на обіді. Я вже раніше приготувала голубці, грибковий сос, печеню, салатку з огірків, etc. — за приставку тим разом використала гарячі канапки (пармезан, цибулька, майонез) на французькому хлібі, які всім (і мені) незвичайно смакували і не вимагали надто великої праці (це припис Віри Лащик, а я його ще й трохи змінила, додала Cheddar cheese, щоб надати їм більшої пікантності). Свій сир з горішками приготовила я давно, були також шматки гарячої ковбаси. Мама допомогла мені, приготовивши знаменитий горіховий торт. Я рада, що могла ще раз гостити в нашому домі Костюків. Григорій Олександрович так і сказав, мовляв, скільки вже відбулося в нашій вітальні зустрічей, яке це "історичне" місце... Чи буде ще колись можливість повторити таку зустріч у нас? Костюк уже справді старий, майже не бачить, треба провадити його, щоб не впав, сам собі навіть чаю не може налити... Але пам'ять у нього дуже добра — і коли говорити з ним на самоті, або в малому гурті (коли більше осіб і ведуться паралельні розмови, він помітно розгублюється, бо добре не чує!) дуже цікаво розповідає. Марта Гарасовська при столі, зблизька, видалася мені ще гарнішою, як вона виглядає на сцені. Золотисте волосся, прегарні сині очі, висока, струнка, їй років мабуть під тридцять. Розкішна молода жінка!

Вечір з нагоди появи 5-ого і останнього тому творів Хвильового почався в УОКЦентрі о год. 7:30 вечора в п'ятницю. Відкривав Черник. Потім говорили по черзі: Остап, Зінкевич, Костюк. Марта Гарасовська рецитувала "Я", "Арабески" і новелю про старого газетаря; грала на фортепіяні Ірина Пелех Ревуцького та Ліста. Програма була вдало складена і дуже добре виконана. Вечір залишив незабутнє враження на присутніх — це була імпреза на високому культурному рівні. Остап говорив до теми "геть від Москви", про потребу орієнтації на захід — Хвильовий був у цій темі тільки вихідним пунктом, але це дало певний ширший фон. Зінкевич говорив про історію видання творів, про співпрацю з Костюком, про труднощі, успіхи і невдачі. Костюк (— без записок, без конспекту, просто з голови — не тільки Рая, але і я хвилювалися, чи не забудеться він, чи не загубить думку?) дав резюме, що являють собою "Твори" (зібрано все, за вийнятком того, що можливо існує десь в архівах КҐБ — і він дав точний перелік, що саме не вдалося віднайти: драму "Коммольці", роман "Іраїду", другий том "Вальдшнепів"...) і якими саме темами дослідження Хвильового повинні і можуть на основі виданих тепер творів займатися молоді дослідники в майбутньому... Костюк говорив, як завжди, речево, з точними навіть посиланнями на джерела, ні разу не забувся — може говорив трохи довше, як цього було потрібно, але мав вдячну авдиторію, публіка була зворушена, зробили йому стоячу овацію і це мені було приємно. (Людей на залі було понад сто — бандерівці імпрезу бойкотували, газета "Америка" не помістила навіть Остапового реклямного допису про вечір). — Марта Гарасовська читала (це в умовному значенні, бо вона фактично рецитувала з пам'яті, дивлячись на публіку, хоч мала перед собою текст і навіть перегортала сторінки!) Її мистецька інтерпретація викликала захоплення навіть у колишніх акторів театру (але ж вона читає! сказала мені Ліза Чепіль із захопленням!) — і вона справді допомагає зрозуміти Хвильового. Очевидно, можна інтерпретувати автора також інакше — кожен мистець слова має свій стиль — але таких інтелігентних виконавців як Гарасовська в нас надто мало. Зінкевич представив її як докторантку Альбертського університету, але я не мала змоги більше про неї довідатися. Знаю тільки, що родина її з Шікаґо, що приїхала до Америки під кінець 1950-их років маленькою дитиною, що тепер працює в "Голосі Америки" (що вияснює її досконалу українську мову...)

Коли ми повернулися з вечора (дуже пізно, біля півночі!) вдома чекали вже Максим з Уляною. Їх привіз з аеродрому не Іко Лабунька (як було домовлено), але сам Мирослав, бо Іко поїхав святкувати свої 21-і уродини до Нью Йорку. Я не була рада такій розв'язці — була б інакше заплянувала, якби знала була наперед. Але при всіх своїх господарських обов'язках, не мала вже часу протестувати й шукати іншої розв'язки — отже була вдячна Мирославові за допомогу. Не хотіла я, щоб Уляна мусіла десь поїздами увечорі добиратися додому (вона вже в четвертому місяці, мається добре, хоч трохи більше втомлюється). Гарно виглядає — хоч вагітності ще майже не видно. Я нагадала собі, як мені Ґенґало сказав, коли я була вагітна з Максимом: Ви такі гарні, просто хочеться, щоб Ви завжди були в цьому стані! Я тоді засміялася і сказала: Як це добре, пане Петре, що це не від Вас залежить! Уляна справді цвіте — мала новий светрик з кольоровими смужками, дуже було їй до лиця.

В суботу Остап поїхав до Нью Йорку — там був заплянований в НТША його реферат про початки літератури у Львові — те саме, що читав тут в УКУ минулого тижня. Максим завіз його на станцію — він поїхав поїздом, ночував у готелі і сьогодні поїздом після вечора Хвильового в Нью Йорку має повернутися.

Костюки провели день з нами — обідали у п'ятьох: Костюки, Максим з Уляною і я. Обід був смачніший як попереднього дня — вареники з м'ясом, свіжа яринова зупа. На 6-у вечора поїхали ми знову до УОКЦентру, до тієї ж самої залі: було відкриття виставки Василя і Миколи Кричевських. Виставку дбайливо і культурно підготувала Софійка Геврик. У програмі були Петро Холодний і Любов Дражевська. Холодний говорив про обох малярів, Дражевська — про родину Павловських, що зберегли рештки спадщини Василя Григоровича Кричевського, яка тепер у музею в Нью Йорку. Справді цікава та наша стара інтелігенція із східної України — це справді інтелігенція, старі роди, де діди і прадіди вже були освічені й культурні люди — таких серед галицької інтелігенції — обмаль. Там на сході — генерали, професори університету, поміщики. Тут в Галичині — священничі родини і професори гімназії... Тільки ж цих людей старої України", що були не тільки інтелігентами, але й українськими патріотами — маленька горстка! Холодний і Костюк — однолітки, але Холодний додає собі до прізвища "мол." Костюк жартує, мовляв, ти — молодший, я — старший. А чи бачиш ти мене, Петре? — каже. Та чого ж? Бачу, звичайно. — Ну, а от я тебе — ні! Патетична сцена. Але Костюк і трохи додає собі сам жалю із своєю сліпотою. Коли ми вже вдома говорили про виставку і програму, запитався: хто була та пані, що перша говорила і відкривала програму? Софійка Геврик, кажу, і пояснюю, що, мовляв, вона — голова відділу Союзу Українок, що займається музеєм ітд. Костюк на те: невже це Титова дружина? Та я не впізнав — вона така повненька... ! Ну, старий ніби сліпий, а запримітив, що Софійка змінилася трохи й прибула на вазі...(вона має проблему з thyroid-альною залозою і справді трохи поповніла...)

На вечорі-виставці була присутня і Наталя Лівицька-Холодна. Я скористала з нагоди, купила в "Дорі" нове видання її поезій і дала їй підписати. Приємно мені, що стара пані Натуся змісця пізнала мене і знала хто я така, навіть те, що я — приятелька Лялі (вони з Аделею Мірошниченко у великій дружбі ще з Варшави). На книжці мені написала: "Дорогій Марті Тарнавській з проханням позичити мені своїх ілюзій". Ну, це теплий комплімент. Але позичати можна б хіба мені: збірку я тільки злегка проглянула, але зразу видно, що вона — першорядний поет! Я навіть подумала, чи не варто було б мені "реабілітувати" Союз Українок і написати рецензію, щоб похвалити їх за це видання? Може й зроблю це (але в мене ще два невиконані зобов'язання: 5-ий том Хвильового і Славутичева бібліографія...) Я розповіла пані Наталі — покпивши собі з моєї пам'яті-непам'яті, як це я колись у Нью Йорку на якійсь імпрезі Слова стояла поруч Бабая і кажу: а ви знаєте Наталю Лівицьку-Холодну? Ні, каже, але дуже хотів би познайомитись особисто. І от я веду Бабая до маленької гарної сивої пані, а вона приязно простягає йому руку й каже: Витанович! Пані Наталя посміялася разом зі мною і сказала, що не я одна мішала її з панею Гриневич-Витанович! (Між іншим, для Холодної це навіть комплімент — п-ні Витанович з вигляду пристійніша!)

Маю поважний господарський клопіт: зіпсувалася мені кухня. Перестав діяти електричний пальник, який був досі найсильніший і найкращий. Три інші спіралі діють тільки наполовину. Останній раз зміна спіраль коштувала 200 дол. — це було відносно недавно — пару років тому. Тим разом я вирішиула купити нову кухню і мабуть доведеться перемоделювати шафки ітд. Завтра почну заходи в цій справі, щоб до половини листопада робота була готова.

Четвер, 23 жовтня 1986. Метро.

У вівторок після роботи ходила до Софійки Геврик... вибирати дереворити Гніздовського. В п'ятницю буде відкриття великої посмертної виставки і я хотіла вибрати і купити собі і на дарунки хлопцям пару дереворитів. Намовила й Остапа, щоб приїхав вибирати. Вранці я приїхала до роботи автом, щоб мати забезпечений вечірній транспорт додому. (Страшенний рух і площу для постою знайшла аж на 38-ій і Маркет — п'ять кварталів від моєї бібліотеки!) Картини гарні і їх досить багато, але найкращі з них — дуже дорогі або не продаються. (В числі тих, що не продаються є і Constructor, що його я купила від Гніздовського з десять років тому за 65 дол.!) Треба було ті речі купувати, коли вони були по 100 дол. і менше. Тепер деякі з них коштують по 700 дол. — і це за дереворити, не олію! Але я боюсь, що скоро цих речей не буде в продажі взагалі. Вибрали ми чотири картини, дві з них оправлені: "Corn" (400 дол.), "Day Lilies" (225) i неоправлені Fighting rams (150) та один із варіянтів баранів (не ці славні, і не ті капітальні "смішні" і делікатні овечки, що є може і найкращим із усіх дереворізів Гніздовського!) — 175. Одне слово — понад тисяча долярів. Дві неоправлені картини ми одразу ж і взяли. Оправлені візьмемо після виставки. Велика спокуса купити ще щось менше — але може ж треба мати міру!

Вчора увечорі, в час, коли ми дивилися на програму вістей на телебаченні — телефон. Остап підняв слухальце: до Тебе, по англійськи. Я думала: якась рекляма або опитування і нерадо, втомлена, піднялась із фотелю. А це тимчасом — несподіванка. Peter Matilainen з Едмонтону! В справі моєї бібліографії для наступного числа Journal of Ukrainian Studies. Хоче диск, бо із диском їм легше і скорше працювати. При тій нагоді я довідалася, що inter-facing на IBM мого research report-у вже успішно завершений, що робота тепер проходить остаточну коректу і швидко буде надрукована. Довідалась я також, що новим редактором журналу буде Мирослав Юркевич (не David Marples, як це казали в Торонто Максимові!) Я переповіла Петрові своє незадоволення з редакційної обробки бібліографії в останньому числі журналу і радила обмежувати "editorial tampering" до мінімум. Телефон цей підняв мене на дусі. Куди ділася моя втома! Сиділа до 2-ої ночі, виправляючи і копіюючи диск, пишучи листи до Матілайнена і до Юркевича, щоб могти все це сьогодні вислати Special Delivery, як і обіцяла вчора Петрові по телефону.

В понеділок їздила я купувати кухню і замовила порученого мені Лесею Яцкевич німецького підприємця Otto Faulhaber-a, який прийде домовитися про перебудову й інсталяцію. (Я міняю електричну кухню на газову, хочу дати вітряк ітд.)

Понеділок 27 жовтня 1986. Метро.

Неділю провели з Раном і Марією Деями. Обіцяла я їм, що повезу їх до Ченстохови у Дойлставн (вони не мають авта, отже не можуть поїхати самі) — а собі обіцяла не так оглядини цього польського католицького місця паломників, як виїзд у красу осінньої природи. Пех хотів, що після прегарної осінньої погоди останніх двох тижнів, в неділю почалася слота і, очевидно, пляни треба було змінити. Я погостила своїх гостей парадним обідом, а потім повезла їх по нашій околиці, щоб показати їм як тут гарно і заохотити до купівлі дому радше тут, ніж у західній Філядельфії, біля університету. Вони хотіли б купити хату, але не мають досить готівки і тому застановляються над тим, чи не купити щось в університетській околиці, бо там PENN ґарантує мортґедж і не треба великого вкладу початкового капіталу. Але хати біля PENN дуже дорогі, часто в дуже поганому стані (ті трохи дешевші), та й дільниця там густо заселена і має високу порівняльно злочинність. За ті самі гроші — кажу їм — можна мати гарнішу і вигіднішу хату в нашій околиці. На нашій власній вулиці продається наріжна хата (колишня Вернерів), але за неї ставлять ціну 139,000 дол. і треба мати понад 23,000 готівки — отже мої колеги не хотіли навіть домовитись на її оглядини всередині. Повезла я їх і до Віри Лащик і до Мами, щоб мали уявлення, як тут люди влаштовуються. До Ченстохови поїдемо може на другу неділю, як буде гарна погода.

Понеділок, по дорозі додому. Метро.

Увесь робочий день присвятила писанню рецензії на німецьке видання — своєрідний зведений каталог законодавчих газет із зазначенням стану посідання німецьких бібліотек. Обіцянку написати цю рецензію виманила в мене Malo Bernal з Library of Congress, а листопад — строк, що його вона визначила. Ну, я впоралася сьогодні з чорновиком і навіть почала переписувати на комп'ютері. Завтра докінчу. Рецензія вийшла досить критична, бо знайшла я чимало непослідовностей, помилок.

Sipkov, тепер головний редактор International Journal of Legal Information, телефонував ще минулого тижня, що бібліографію "German Books on American Law" Suppl. 3 незабаром друкуватиме і що моя ідея подати при тій нагоді Errata до попереднього сеґменту — добра. Отже треба мені не забути зробити і це. Наша (моя і Марилина) бібліографія порівняльного трудового права — уже четверта з черги — вже надрукована. Ще не отримала приватного числа журналу, але бібліотечне число вже прийшло.

В неділю змінили час і от у висліді сьогодні, коли їду додому, вже темно і мені треба буде їхати від метро додому автобусом. Це не тільки коштує мене 25 центів більше, але — що важніше — довше триває, бо треба чекати на получення та ще й відбирає мені приємність і здорову руханку 15-хвилинного проходу.

Померла Марія Кузьмович Головінська. В середу буде панахида. Треба буде піти.

5 листопада 1986. Метро.

Вчора фірма Faulhaber заінсталювала нам нову кухню. Газову. Та ще й вентилятор угорі, що вітрить кухню назовні. Гарно зроблено і я задоволена. Коштувала ця робота понад 1200 дол.

Остап, правда, зіпсував мені мою радість. Він, мовляв, "наробився" увесь день, а я собі, мовляв, відпочивала на праці! Ну й подумаєш! Аж кров буриться! Його "робота" полягала в тому, що треба було раніше встати і давати директиви й пояснення робітникам! Bипорожнювала шафи я сама день перед роботою — а складала все наново теж я, вчора увечорі.

5 листопада 1986. Метро, увечорі.

Втомлена я цілоденною біганиною. Але не є так погано, як часом, коли нічого не хочеться, тільки притулити голову до стіни або шиби підземки і здрімнутися. (Небезпечно! Так і замордувати можуть! А принаймні обікрасти!) Все ж таки я чимраз частіше починаю думати про те, що за 6 літ я таки піду на пенсію. Не буду чекати до 65-ого року життя — піду вже на 62-ому. Ну, цього року — за десять днів — сповниться мені 56. Тягар робочих літ наліг мені на плечі... Дошкуляє нога. Фактично — нога як нога, не боліла б, якби не черевики. Кісточки hammertoes заважають у правій нозі. Поки було літо, ходила в сандалах, в роботі ношу виступці, які дають повну волю моїм артретичним кісточкам, що "виросли" і здеформували мені два пальці. Була я недавно в д-р Кіріко на перевірці (і ще іду у п'ятницю) — вона дала телефон до ортопеда, мовляв, можна зробити операцію. Кажуть мені знайомі (а теж вичитала вчора в книжці про артрит — що того рода операції не завжди успішні, а дехто каже, що вони дуже болючі і довго-довго триває реконвалесценція... Може й не варто робити? Сьогодні погана погода, дощ, зимно (пронизливий холод). Я мусіла одіти не лише мешти, але й калоші. З трудом.

Ходила сьогодні вполудне до Східньо-Европейського Центру, де Мосман доповідав про "ґласность" в літературі СССР. Він — спеціяліст від Пастернака і пов'язав свою тему з виступами на конґресі в Москві в справі перетворення дому Пастернака на музей. Більшість того, що говорив, була мені відома з преси, але деякі речі були нові. На конґресі письменників у Москві група московських письменників виявила негодування з приводу того, що вони не досить чисельно репрезентовані, мовляв, провінція, тобто республіки, мають по такому то числі представників і Москва також, тоді як у Москві і поблизу велика концентрація письменників, і то нібито, не тільки росіян.

7 листопада, п'ятниця. Метро.

Вчора вранці — після недоспаної ночі — збудилася з болем горла і дрижаками і вирішила: what the heck! Не пішла до праці! Трохи відпочала, трохи попрацювала на комп'ютері, переписуючи ULE65A — тобто наступну мою бібліографічну книжку (забере напевно зо два роки, як не довше), пополудні поїхала з Остапом до Бульби до Ельдорадо подивитися на замовлений для Максима золотий годинник. (А я вже за ним досить багато находилася — була в кількох ювелірів — але нарешті поінформована вже трохи про ціни і можливості, вирішила віддати справу в руки Бульби. Отже знайшов і годинник буде! Ще треба ланцюжок, батерію, напис — і дарунок готовий!) Сьогодні їду до праці, хоч горло далі болить і не чуюся занадто добре. Все ж таки — відпочала від щоденної робочої пресії. (Мій молодий колега David Battista бере собі час до часу т.зв. mental health day — треба і мені почати практикувати таке максимальне використовування належних мені хворобових днів. (Маю їх у році 12 і ніколи повністю не використовую, а вони не акумулюються!) Я й сьогодні була б лишилася вдома, але маю візиту в д-р Кіріко.

Серед новин останніх днів я, мабуть, не занотувала: Марко знайшов купця і продав хату на 29th Place — передучора я вислала йому (виписавши з Form book) уповноважнення — Power of attorney — щоб міг у нашому імені полагоджувати справи. (Адже ми — номінально — співвласники цієї проданої хати!) Крім того, замовила і заплатила вже літак до Л.А. на 30 грудня. Остап не задоволений, бо літак раненько і треба буде вставати досвіта. Aле нема великого вибору, зокрема як не хочемо пересідати в Денвері (Пересідка з літака на літак — не лише зайве хвилювання і біганина, але і можливість спізнення і поважних клопотів із сполученням). Як Марко буде переноситися, то де ми всі четверо (з Максимом і Уляною — вони є ті, що вирішили їхати, а нас хочуть до товариства і ми цьому раді!) примістимось? Маю в резерві запрошення для нас усіх від Лялі. (Вона йде на disability! Перестає працювати!)

11 листопада. Метро, подорозі додому.

Сьогодні вівторок. На п'ятницю вечір маємо запрошення до Коропецьких. Прийняття подумане, як зустріч з Миколою Вінграновським, що є в складі представництва УРСР до ОН, отже перебуває в Америці. Він має прибути в товаристві Батюка та ще одного чи двох ангелів-хоронителів. З цієї нагоди я вчора переглянула томик "Сто поезій". Поет він досить цікавий і оригінальний, але треба мені прочитати ще новіші поезії, щоб мати ліпше про нього уявлення. Про нього була мова закордоном не один раз, він був одним із шестидесятників. Цікаво було б з ним зустрітися особисто — але ще невідомо, чи зустріч справді відбудеться, бо щось сьогодні дзвонив Лабунька Остапові, що делегати не отримали дозволу на виїзд до Moorestown... Це, очевидно, у зв'язку з американськими новими приписами, що обмежують свободу рухів радянських "дипломатів".

15 листопада 1986. Субота.

Хата повна квітів і половину дня провела я при телефоні: дзвонили обидва хлопці і Ляля. Потішаю себе: від тепер рахуватиму: один рік ближче до пенсії! Ляля — крім того що дзвонила, прислала дотепну картку: На одному боці напис: Remember, you might be older than you've ever been before — а в середині продовження з пуантою:...but you're also younger than you'll ever be again! Мама тим разом — забула. Аж після того як я їздила з нею по закупи харчів, нагадала собі, що сьогодні — 15-ого! Марійка Лабунька прислала Іка з карточкою (двома! він хотів ще окремо від себе), і зі слоїком вдома тількищо заквашеної капусти! Мама потім прислала ще Тата з побажаннями і вишиваною серветкою!

Вчора — 14-ого, в п'ятницю — були на відкритті виставки олій Гуцалюка (гостину в Коропецьких відкликали!) Була з нами і Соня, з товаришем (John McKinley) — я обох погостила ще біґосом і післала Соню до баби й діда на коротку візиту. (Короткі, але частіші візити можуть бути найкращим способом для відновлення контактів). Мої зв'язки з Сонею видно дають наслідки: Андрій і Марійка прислали мені картку з уродинами! І Соня також принесла картку. Була в нас випадково на обіді також Марта Трофименко — і на виставці також. Картини Гуцалюка гарні, на деякі можна було навіть спокуситися і купити. Але я тількищо надто витратилася на Гніздовського, а тут треба було б дати мінімум 500 дол. за картину.

Увесь вечір сьогодні провела каталогізуючи для Пластової Бібліотеки Mitteilungen i Jahrbuch der Ukrainekunde. Мушка нанесла мені повну паку книжок для каталогізації. Трохи за багато дрібної кропіткої роботи — бібліографія, каталогізація — ошаліти можна! Але я цього тижня більше буду зайнята господарськими справами: близько вже до Дня Подяки, приїдуть і Марко і Максим з Уляною — треба готувати харчі. Частиною тих приготувань вже і є біґос, що ним я гостила Соню і Марту... А сьогодні вже почала варити м'ясо на м'ясачки, хочу також приготувати холодець.

В понеділок іду до суду на Jury duty (щоб лиш мене не захотіли вибрати!), в суботу є Людин вечір філядельфійських письменниць, що включає і мій 12-хвилинний виступ.

17 листопада 1986. Метро.

Їду до суду з надією, що звільнять мене від служби на лаві присяглих. День — у всякому разі — втрачений, але дай Боже, щоб лиш один день. На офіційному визові позначено: one week. І я не знаю, що це має значити. Раніше було: one day or one trial. Тепер такого твердження нема. Взяла з собою Umberto Eco: The Name of the Rose. Вже почала читати. Книжка призначена для освічених читачів, з великою дозою інтелектуального та високопарного дотепу та іронії. Переплетена латинськими фразами, алюзіями до історії церкви 14 ст. — аж дивно, що така книжка могла стати популярною в сьогоднішній час, в Америці! Навіть фільм з неї зробили! (Ще не бачила). Може недоцінюємо читача? Адже високу освіту мають тепер міліони людей і певна частина їх напевно цікавиться гуманістикою та історією?

"... often inquisitors create heretics. And not only in the sense that they imagine heretics where these do not exist, but also that inquisitors repress the heretical putrefaction so vehemently that many are driven to share in it, in their hatred for the judges." (p.52)

U.S. Court House. Судова кімната B4, Judge O'Neill.
30 людей вибраних на панель чекає у трьох рядах судової кімнати. Год. 11:00. Крім годинника на стіні, державної емблеми в центрі, прапора на стояку та двох портретів (олії) — стіни голі. Встають.
US v. Philip Brooks. Expected to be a short trial. Council: ... Ed Sitlow, assistant US atty. Indictment: June 14, 1986, Chester, def. distributed heroin; June 15, 1986 (ditto).
Суддя завдавав серію прелімінарних запитань. Хто має фізичні недомагання? Хто служив уже на лаві присяглих? Хто мав будьяку кримінальну справу? Хто знає особисто підсудного, адвокатів? Хто має якісь упередження в справі наркотиків? Тепер адвокати обидва переглядають список, що з нього мають вибрати 14 осіб. Підсудний — молодий високий стрункий чорний хлопець: стрижена голова з перманентним розділом лівіше центру голови навскіс — з вусиками, в чорному светрі. Оборонець його — прізвища не встигла записати — людина яких може 40 років, з сивою шевелюрою, в окулярах, семітський трохи тип. Прокуратор — молодий високий хлопець, йому мабуть немає ще і тридцяти років. Суддя O.Neill з прилизаною кількома шматками волосся лисиною. Сидять ще два урядники: дівчина і хлопець, вона, мабуть, стенографує. — Не знаю, чи бажати собі звільнення, чи навпаки. Звільнення означатиме поворот до кімнати присяглих і новий вибір. Виглядає, що тиждень часу доведеться таки посвятити, щоб лиш не довше. Може й ліпше було б залишитися на цьому процесі — він хіба не потриває довго, а тоді може легше буде звільнитися? Хто його зна.

Не взяли мене. Я вже знову в судовій залі — інший суддя, інші адвокати, інша заля. Нас тепер менше — мабуть буде якась цивільна справа, де не вживають так багато challenges. Тут з адвокатами є інші люди, мабуть, plaintiff i defendant. Всі білі. Заля ідентично така сама, тільки портрет інший (дуже якийсь старосвітський і темний, молодий мужчина в одязі 18 століття). Clerk суду — жінка, молода ще, хоч сива, але горбата. Гарна з обличчя, прикре каліцтво, тимбільше, що таке помітне. Виглядає мені, що підсудний має двох адвокатів (один з них виглядає на араба або іранця). Ого, щоб лиш не була якась велика корпораційна розправа — це може тривати довго! Комічно, як адвокати розглядають нас — немов ми — невільники на продаж! Вже год.12:15 — десь незабаром повинні розпустити нас на полуденок. Судді ще нема. В тиші тільки правники шарудять своїми паперами.
Universal Service Agency, plaintiff. Ft. Washington. Writing insurance policies; began 1984. Universal alleges it was assured it would not be terminated. Прокуратор (plaintiff-a) довго почав описувати справу — перебив йому адвокат (defendant-a) — вийшли на конференцію. Справа може затягнутися поза Thanksgiving — о Боже, шкода, що мене відкинули з попередньої лави присяглих.

Я використала хвилину, коли адвокати мали приватні конференції в справах принципових, і пішла сказати, що не зможу служити на процесі довше, як тиждень. Тепер заявила ще додатково, що як бібліотекар маю діла з фірмою Saul, Ewing. Може це поможе. Конче хотіла щось зробити, щоб мати шансу бути вирізненою і звільненою. Але нагод для цього мало і не відомо, чи моя стратегія щось допоможе.
Maryland Casualty Co. Rudi Garcia, адвокат (мені видався іранцем, а він певно тільки латино-американець). Суддя Raymond Broderick (не було на залі).

Вибрали 8 осіб на лаву присяглих, а решту відпустили — в тому числі і мене. Ну, слава Богу. Перерва на полуденок почалася щойно о 2-ій. Я з'їла принесену з дому канапку і пішла на прохід довкола Independence Hall. Тепер я вже знову на загальній залі. Бачу, що матиму щастя, якщо обійдеться одним тижнем. А я думала, може звільнять мене після одного дня. Навіть ходила питатися, що сталося з принципом one day or one trial. Це — сказали мені — в стейтових судах, а тут, мовляв, US District Court — отже вимагають однотижневої служби. Я не була цього свідома раніше (фактично було написано на summons, але я помітила це щойно в п'ятницю!) — в тижні маю один загальний мітинґ (meeting, не мітинґ!) з Liz Kelly, одне засідання в справі PL480 матеріялів з Індії і Пакістану з Kanta Bhatia, Librarians' Assembly, де виступатиме, мабуть востаннє, Richard De Gennaro (він покидає керівництво бібліотеками PENN і йде на якогось research director-a до NY Public Library), врешті, в п'ятницю я маю йти на Ultrasound — пересвітлення, яке має встановити статус моїх фіброїдів. Jury duty все це мені комплікує, але якби так мене вибрали на процес, що триватиме довше, то це була б фактична проблема. Адже в суботу приїжджає Марко, в тижні приїдуть Максим з Уляною, треба підготовити велике родинне свято... Що більше, існує навіть можливість, що можуть призначити до суду в Reading або Allentown — тоді щойно було б! Но, але може не треба наперед хвилюватися!

18 листопада, вранці, метро.

Вчора перед 4-ою розпустили нас додому. Я використала нагоду побуту в центрі міста, пішла на Reading Terminal Market і купила три свіжі коропи — Мама конче хоче зладити рибу в ґаляреті, з уваги на приїзд Марка, що дуже цю різдвяну — традиційну в нашій родині — страву любить. За рибою ми вже шукали в жидівських крамницях на Bustleton (телефоном, очевидно), але без успіху. От я й вирішила попробувати Reading Terminal. Oтже Мама зраділа і вже поволі береться до роботи. Я знову ж заплянувала м'ясачки-капуснячки, холодець, вареники з м'яса, сир — а крім того, очевидно, індик, телячі котлети. Одне слово, святкуємо Різдвo і День Подяки — а особливо не часту тепер родинну зустріч і відзначення Максимового докторату. A propos! Годинник уже готовий, заплачений, вдома. Вчора привезли. Має монограм назовні, а всередині на конверті "Maxim. PhD 1986. Harvard". Коштувало 1,250.00 дол. та ще й готівкою, отже я, щоб не носитися з великими сумами, вибирала ці гроші частками.

Ось я вже в суді, в Juror Room. Селекція ще не почалася. Чекаємо. Я принесла зі собою Umberto Eco. Читатиму.

Дотепний і цікавий опис середньовічного Scriptorium і бібліотеки.
"... only the librarian is allowed access to the library. It is therefore right and sufficient that only the librarian know how to decipher these things." (про клясифікацію).

Знову в судовій залі. Judge Scirica's chambers. Судді ще немає. Ліворуч двох мужчин і жінка, праворуч — один мужчина, ззаду три клерки. Два ряди — 24 особи — до вибору для лави присяглих. А може суддя буде — жінка? На високому столі судді стоїть, здається, жіноча торбинка? А може ця моя дедукція навіяна книжкою Umberto Eco? Counsel: Frank Baker; позивач-plaintiff: Mrs Holliday з чоловіком; atty Kelly; defendant: Ritz Cameras. Адвокат ставить питання і одне такого змісту: чи хтось уважає за improper or immoral, коли чоловік і жінка в приватному домі для приватного вжитку фотографуються роздягнені до нага? Ого, справа може мати порнографічний посмак, а це теж може значити, що вона встановлятиме якісь прецеденти, може бути тяжка до розв'язання, тобто — довга?

Подружжя Галідей скаржить Ріц компані за несовісне використання зроблених для приватного вжитку фотографій. Процес — каже counsel — повинен тривати зо два дні, не більше. Ну, побачимо. Може й варто було б попасти на цей процес. До четверга він повинен закінчитися. І справа тільки в грошевому відшкодуванні — ні життя нічиє не загрожене, і до тюрми нікого посилати не доведеться. Я обізвалася тільки один раз: чи є хтось, хто не знає, що таке smut? Я сказала: I do not know how you define it. Люди сидять тихо, за вийнятком кількох осіб, що мали до діла з фірмою Ріц і про це заявили. Цікаво, які критерії адвокати вживатимуть для елімінації кандидатів — адже нас тут, мабуть, удвоє більше, як потрібно. Виступ молодого адвоката був ліпший, як вчорашніх його попередників — він представив справу безсторонньо, спокійно, навіть досить дискретно. Оборонець тільки додав пару речень від себе, мовляв, корпораціям прислуговує таке ж право, як і поодиноким громадянам і і пригадав, що корпорації відповідають за вчинки своїх працівників.

Рубікон перейдено: вибрали мене!

Є нас восьмеро. 7 жінок, один хлопець. Серед вибраних є і молода жінка, що вчора звернула на себе мою увагу, здається на прізвище Коген, жінка багатого адвоката, що має..

19 листопада 1986. Метро, вранці, по дорозі до суду.

Перервала записки на половині речення. Роздали нам нотатники для записок у час процесу, але їх мусимо залишати на кріслі, коли покидаємо судову залю. Розправа вчора тривала до 5-ої, з перервами для приватних конференцій судді та адвокатів. Почався процес вступним словом судді. Scirica таки виявився мужчиною — відносно молодий, між 40 і 50, лисавий (те, що мені здалеку видалося жіночою торбинкою, була фактично карафка на воду!) Потім по черзі прокурор і адвокат (ага, питання: чи в цивільній справі представник позивача називається прокурором?), потім позивачка Mrs. Holliday (дуже гарна жінка, мати двох дітей, тепер домашня господиня, але зробила маґістерку з психології — була дуже articulate, говорила переконливо, хоч і досить стримано). Чому вона позиває фірму? Step-daughter тепер студіює право. Може її підмовила? Може бажання витягнути від фірми велике відшкодування? А може й справді також бажання припинити та покарати практику використовування приватних знимок для сторонніх цілей? Свідок, чорний працівник-продавець з крамниці Ritz Camera, є фактичним спричинником справи. Bін поклав фотографії нагої пані Н. в оправлену книгу "Smutbook", де були зібрані всякі порнографічні знимки. Каже, що не тільки порнографічні. Книга ця була, нібито, для приватного користування персоналом. Застановила мене його репліка, що це, мовляв, common practice on East and West coast. Фірма його не звільнила з роботи — він каже, що розійшлися за обопільною згодою. Другий свідок — з вигляду здавався трохи мені підозрілий — білий молодий хлопець; чомусь прийшло мені на думку, що ініціятива збирання порнографічних фотографій могла вийти від нього. Але зізнавав переконливо, і я думку змінила. Сказав навіть таке, що він сам — фотограф, дає свою печатку на своїх фотографіях і вважає, що він має на них авторське право. Це мені сподобалось — навряд чи він відважився б використовувати чужі фотографії. Aле побачимо. The plot thickens, як сказала одна з моїх колег. Виглядає мені, що головне питання тут буде, чи фірма відповідає за вчинки своїх працівників і зокрема, чому вони не були звільнені або покарані. (Це цікава научка для адміністрування персоналом — надмірна поблажливість може довести до судової відповідальности).

Метро, по дорозі додому, год. 3:45.

Вранці зізнавали ще раз Mrs. H., Mr. H. та менеджер фотографічної крамниці Price Deppler. З його зізнань і перехресних переслухань адвокатів виходило, що це саме він поставив напис на альбомі "Smutbook", що він казав підписати працівникам точні звіти з перебігу справи, але вищому свому начальству цього до відома не подав, а книжку з компромітуючими фотографіями — викинув.

Перед 12-ою суддя заповів двогодинну перерву на полуденок. Я скористала з нагоди і пішла до Wanamaker-a купити для Уляни якусь суконку maternity. Хочу зробити їй дарунок, як приїде. Вдалося мені знайти ґранатовий jumper з кордирой, а до того купила довгу блюзу з рукавами, що її напевно можна носити поверх штанів або спідниць. Буде мати урізноманітнення ґардероби — щоб лиш їй сподобалось і щоб розміром були ці речі відповідні. Повернулася до суду, з'їла канапку, почитала свого Umberto Eco, написала картки до Лялі і Nancy Arnold. О год. 3-ій закликали нас на судову залю. Суддя перервав справу — case dismissed! Не досить правних підстав, щоб судити фото-компанію. Нас послали додому. Завтра не мусимо приходити, але треба задзвонити пополудні, щоб знати чи треба прийти у п'ятницю.

24 листопада 1986. Метро. Понеділок.

В п'ятницю не мусіла вже йти до суду. Звільнили мене від громадського обов'язку, слава Богу. Отже минулого тижня два дні я провела на роботі.

В суботу пополудні приїхав Марко. Стрункий, високий, гарно одягнений, з цигарою в кишені піджака. Побув з нами пару годин і в неділю поїхав (поїздом) до Нью Йорку. Маю надію, що він не тільки відвідає товаришів, але що піде до Гуцалюка і вибере собі картину — я запропонувала йому такий дарунок на уродини.

В суботу відбувся теж Людин вечір, тобто "зустріч" з письменницями й поетками Філядельфії. Доповідь говорила Лариса Онишкевич — не про тих, що виступали, а про жінок у літературі взагалі. Автори виступали за абеткою: Міра Гармаш, Оксана Керч, Аня Максимович і я. Про кожну інформативну довідку робила Люда. Програма мала дилетантський характер. Оксана Керч — найбільш заавансований в цій групі автор — замість якогось ефективного уривку з якогось із своїх "романів", читала переповіджений з чужих уст репортаж про заполярні поселення в СССР. Я не сподівалася багато від так заплянованого вечора і нерадо погодилася взяти участь в цьому товаристві, але переконала себе, що зробити це треба. Ну, от. Я і цього виступу собі не злегковажила, підготовила точно на 12 хвилин, щоб не перетягнути ні мінути! (Гармаш читала бодай 20 мінут!) і вірші добрала до авдиторії ("Притягання землі і неба," "Чорний кіт," "Веселка," "Макіявелівський полуденок з Архипенком," "19 рік" і "Перше травня"). Великі і довгі аплявзи та ціла черга зворушених слухачів, що прийшли потім ґратулювати, підтвердили те, що я і без них була б відчула: свою безконкуренційну перевагу на цьому вечорі (Віся Блавацька шепнула мені на вухо: Вам тут не місце!) Я добре почувалася, а ще й була елегантно одягнена (новий білий вовняний костюм, прибраний золотим грецьким намистом) — добрий одяг дає психологічну певність себе — це я вже знаю із практики.

Метро. По дорозі додому. Що я виглядала добре, підтвердив і Остап. Коли я повернулася з вечора, уже був вдома Марко і коли я з радістю повітала його, Остап сказав: а Ти подивися добре, як Твоя мама виглядає! — Остап на вечорі не був — мав добрий викрут: їздив з Іком на летовище по Марка. Не була на вечорі і Мама — але без такого доброго alibi. Їздила зі мною перед полуднем на закупи і знаю, що цього дня не почувалася погано. Але не захотіла, хоч я двічі дзвонила впевнитися, вступити по неї, чи ні. Не було на імпрезі також багатьох інших моїх друзів чи знайомих: Віри Лащик, Гевриків, Коропецьких, Лабуньків. Не було також Климовського (хоч для нього спеціяльно читала я вірш "Притягання землі і неба," щоб довести, що він таки не знає, хто такий Антуан де Екзюпері), ані Клюка, що є нібито головою літ-клюбу, ні Шашаровських, що мені колись організували вечір авторського читання... Були, одначе, Яцкевичі, Дана Вонторська, Ліза Чепіль і Блавацька з акторів, Романенчук, а навіть — на диво — Олекса Біланюк! Союз Українок публіку вміє організувати: в авдиторії було 100-130 осіб. Після мого повороту додому, Мама дзвонила довідатися "як там було" — але я порадила, щоб запиталася Лесі. Факт, що Мама не була ще на жодному моєму вечорі в Філядельфії (ні на авторському, що його організували актори театру, ні на зустрічі в УКУ, що її в своїй літературній серії влаштовував Рудницький) — трохи застановляє. Nemo poeta in familia sua!

Моя латина трохи під впливом Umberto Eco. Розчиталася я в Name of the rose і читаю з великою приємністю. Минулого тижня весь свій час розподілила між господарськими роботами (варила, пекла, адже приїжджають найлюбіші в світі гості — мої діти!) і книжкою. Трималася здаля від свого комп'ютера і бібліографічної роботи. Відставила на пізніше т.5 Хвильового і Бібліографію Славутича, що на них треба мені написати рецензії. А ще й Костюк прислав мені теку своїх матеріялів — бібліографію його творчости, що її нібито зладила Світлана Андрушків і що з неї він незадоволений. Я переглянула побіжно і бачу, що не тільки треба грунтовної реорганізації цих даних, єдиної якоїсь послідовної системи, але й виключення дуже значного відсотка всяких записів, що на мою думку, зовсім зайві (всякі дедикації та статті, де згадується Костюк у футнотах чи інших посиланнях, або в тексті ітп.)

Середа, 26 листопада 1986, в ліжку, увечорі.

Марко неділю і частину понеділка провів у Нью Йорку. Таки пішов у понеділок до Гуцалюка і купив за 300 дол. маленьку картину — міст над Марною. Була ця картина і на виставці тут і я її вже бачила раніше, але забула, що в ній так багато зеленого кольору! Ну, добре — буде мати пам'ятку своєі поїздки, а я не мушу шукати за уродиновим для нього дарунком. Гуцалюк також на лету зробив йому малий шкіц-портретик і я ще раз мала нагоду переконатися, як малярі інакше бачать людей і часом знаходять в них те, чого найближчі люди не запримічують. (Пригадую, що щойно з портрету Остапового, що його робив Гуцалюк, я побачила, що в нього є деякі монгольські риси!)

Максим з Уляною приїхали вчора увечері автом. Максим привіз свою оправлену дисертацію. (Про дарунок йому — золотий годинник — він ще не знає. Вручення цієї пам'ятки відбудеться завтра, в час гостини Thanksgiving — справжній день подяки!) Натомість Уляна дістала вже свої дарунки — Fighting Rams Гніздовського — прегарно оправлений дереворит, якраз сьогодні Остап відібрав від студії, та цілу ґардеробу maternity: дві суконки, штани, блюзу (мою первісну купівлю треба було виміняти, бо jumper і блюзка були за великі — Уляни розмір 10, не 12, як я думала). Це вийшло на користь, бо ми поїхали до міста разом і вона могла сама вибирати і міряти речі, а через те можна було купити дещо більше.

Сьогодні я вже втомилася (хоч взяла собі personal day і до роботи не ходила, щоб бути з дітьми) — робила свіжі вареники з м'ясом нам на обід! Тепер і Марко і Максим з Уляною поїхали до Боба і Марти Чайківських.

Thanksgiving, вранці.

Год. 10 — всі ще сплять, але я вже встигла добре напрацюватися. Індик печеться, сніданок готовий. Але на хвилину прилягла відпочати (плечі болять!). отже нотую, лежачи, кілька цитат із Umberto Eco.

"...learning does not consist only of knowing what we must or we can do, but also of knowing what we could do and perhaps should not do." (p.110).

Північ, після гостини.

Мирослав та Іко були в нас на гостині, але Мами й Тата не було. Тато вранці чувся дуже слабо: пульс впав до 40+, низьке тиснення. Славко Яримович був вранці, потім приходив ще увечорі. Якщо до завтра вранці не поправиться — забере Тата до шпиталя. Є можливість, що причиною є надмір ліків — треба виждати.

Перед обідом випили шампанське за Максимів докторат і вручили йому золотий годинник. Буде гарна пам'ятка.

П'ятниця / ніч 1:30. Фактично вже субота.

Вранці я сьогодні була в Мами й Тата. Пульс у Тата слабий, але Гельвіґ радив Яримовичеві не брати його на вікенд до шпиталя, а почекати до понеділка. Казав, щоб трохи ходив по хаті, але обережно. Годину пізніше, коли я привезла Мамі з крамниці хліб, Мама розповіла мені, що Тато вийшов на двір... збирати листя! Мама налякалася: адже може впасти й потовктидся, але Тато впертий і не легко його переконати. але вона пішла на хитрощі: кличе Тата і кажеш: Гельвіґ на телефоні! Тато прийшов до дому і питає, ну, що він казав? А Мама: щоб тебе покликати і щоб ти не виходив на двір! Це помогло. Сміялася, коли мені це розповідала. А мені це в Тата подобається: він — тип Лепкового Скреготи. Пополудні післала я до старих свою молодь. Посиділи в них пару годин і прийшли на диво задоволені, із сентиментом переповідаючи свої розмови. Тато чувся значно ліпше, мав добрий настрій, розпитував Марка про життя в Каліфорнії, про Михася Яримовича та його родину, а з Максимом говорив про його докторат, а впевнившися, що Максим таки дістав уже диплом, розщедрився, дав йому чек на 500 дол. — та ще й у рубриці нотатки на чеку написав латинськими літерами Slava Bohu! Має старий гумор!

Їздили сьогодні всі п'ятеро до ІКЕА — були б купили цілу низку меблів — шафи на книжки до пивниці та тапчан до Остапової кімнати, але деяких частин не було на складі, отже ми мусіли з тапчана та двох етажерок зрезигнувати. Все ж таки купили дві книжкові шафи, що їх мають завтра доставити. Це шафи з окремих полиць — їх щойно треба буде монтувати. Марко обіцяв, що це зробить. (Максим з Уляною завтра вже відїжджають!)

Пізно увечорі поїхали до кіна — Peggy Sue got married — фільм режисури Coppola — сентиментальний, ностальгійний поворот у молодість. Мені подобався, хоч не можу сказати, щоб мене захопив.

До пізна сиділи при закусках.

В мене настрій не особливий. Традиційний східньо-европейський мужеський шовінізм в Остапа завжди найсильніший тоді, як він має довкола себе інших мужчин. А бачу, що і хлопці одідичили малу дозу цього ж шовінізму, зокрема Марко! Найгірше, що вони роблять це зовсім не свідомо!

Фрази з Umberto Eco:

Deo gratias
this palimpsest is badly scraped and perhaps we will read nothing interesting on it (p.119)
omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura (120)
Salva me ab ore leonis (178)
Hunc mundum tipice labyrinthus denotаt ille. Intranti largus, redeunti sed nimis artus (181)
aqua fons vitae (183)
Graecum est, non legitur (192)
Requiescant a laboribus suis (202) May they rest from their labors.
This plan of forbidden knowledge is guarded by many and most cunning devices. Knowledge is used to conceal, rather than to enlighten. I don't like it. A perverse mind presides over the holy defence of the library (203)
...young people seem to need sleep more than the old, who have already slept so much and are preparing to sleep for all eternity (212) — дуже à propos! година 2:30 ночі, не сплю, а роблю ці записки!
For these men devoted to writing, the library was at once the celestial Jerusalem and the underground world on the border between terra incognita and Hades (214)
... disputation ... the quodlibetical conceit that would subject every mystery and every greatness to the scrutiny of the sic et non (215)
Books are not made to be believed, but to be subjected to inquiry. When we consider a book, we mustn't ask ourselves what it says but what it means...(380)
Заголовок книжки Umberto Eco "The name of the rose" залишається для мене загадкою. Останнє речення в книжці повинно давати розв'язку, але я його фактично не зовсім розумію:
I have this manuscript, I do not know for whom; I no longer know what it is about: stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus (611).

3 грудня 1986.

Вчора Татові заклали "pacemaker" — сьогодні він добре почувався і був бадьорий, а завтра — кажуть — буде вже вдома. Тобто разом 4 дні у шпиталі. Модерна технологія продовжить йому життя — маю надію, що зможе ще прожити пару літ у відносному спокою і поміркованому здоров'ю.

Марко щасливо добився вже додому, а його теща вже повернулася назад до Філядельфії.

Максим з Уляною повернулися додому в суботу, бо був заповіджений приїзд гостей з Київської Академії Наук на конференцію, що її влаштовує Грабович і що присвячена літературі Київської Русі. Конференція закрита — тільки за запрошеннями і Грабович взагалі боїться її розголошувати, щоб не викликати негативної реакції з боку нашої еміграції. Але дехто вже про неї довідався, навіть старий Костюк телефонував, щоб впевнитися, чи це правда і чи ми туди може їдемо? — Ну, ми й самі багато про це не знаємо — те тільки, що Максим має допомогти зайнятися гістьми, коли вони приїдуть, показати їм Кембридж, тощо. Покищо, одначе, візиту цю відклали — гості не приїхали на заповіджений час.

Сучасність надрукувала мою статтю "Бібліотекознавствоі і бібліографія в сучасній Україні." Тематичної аналізи змісту, що зайняла б бодай одну додаткову сторінку, не дали. Зробили смішну помилку в інформації про мене ("Темпланський університет Дрексель") А вони і гонорари платять! (70 дол.)

5 грудня 1986, п'ятниця.

Тількищо повернулися з УКУ. Сьогодні там Анна Галя Горбач мала доповідь про релігійні аспекти дисидентського руху в Україні. Гостя з Европи зібрала авдиторію близько 40 осіб, не зважаючи на те, що сьогодні була також прогулька автобусом до Вашинґтону на виставку Архипенка (з нагоди століття його народження) і багато людей туди поїхало.

А. Г. Горбач я знала досі тільки з преси. Вперше довідалася, що вона має докторат з Мюнхенського університету, що працювала лектором румунської мови ітп. Сама вона з Буковини, гімназію кінчила в Чернівцях. Виступ її був на дуже доброму рівні — хоч читала трохи монотонно, що після цілоденного робочого дня утруднювало сприймання доповіді. Найцікавіші були її репліки у відповідях на запитання. Говорила про свої контакти з німецькими релігійними колами, висловила критичну думку про те, що український клер замало цікавиться релігійними дисидентами в Україні, що чужі люди — протестанти, німецькі католики, навіть масони більше роблять в цій справі, допомагаючи друкувати й поширювати відповідну літературу, тощо. Мовляв, провідники ведуть переговори з московською патріярхією, а на низах кипить робота підтримки для переслідуваної церкви. Про Бердника висловилася критично, він, мовляв, "нещирий", його в західному світі не сприймають. Мала вона і деякі книги свої і свого чоловіка, мене зокрема зацікавили деякі фотопередруки, що їх зробив Олекса Горбач. Я навіть купила за 45 дол. два томи Лейтеса і Яшека! — хоч маю вдома ксерокопію оригінального видання з гарвардської бібліотеки!

7 грудня, неділя.

Вчора, в суботу, ходили з Остапом на виставу студентського театру La Salle "The Masque", на п'єсу "The Tavern", що в ній одну із роль виконувала Соня Сеньковська. Трохи посміялися з молодечої бравури й аматорщини — п'єса сама непогана, автор — George M. Cohan, а Соня грала ролю Віолети, "the woman", може й ліпше від своїх колег. Вона навіть на знала, що ми були в авдиторії. Хотіли пізніше піти за куліси, але актори мали сесію фотографування і ми, почекавши 15 мінут, вирішили іти додому.

Сьогодні пополудне провела я, викінчуючи рецензію на 5. том Хвильового до WLT — а увечорі пішли з Вірою Лащик у кіно на фільм The children of the lesser god — про школу глухонімих, досить цікавий і оригінальний фільм, хоч Остап уважав, що він надто сентиментальний.

Віра має клопіт із своїм Андрійком, а ще більше з його приятелями, що зробили собі прибіжище з її хати. Не легко виховувати діти — я вдячна своїй долі, що наші хлопці виросли на таких гарних дорослих людей, без того, щоб завдавати травму батькам і самим собі.

П'ятниця, 12 грудня 1986. Метро.

Вчора вранці возила авто до інспекції — до M & W Auto Body Shop на 5-ій вул., а через те їхала до праці не підземкою, а 47-ою. Автобус іде старими занедбаними дільницями міста, де живуть бідні мурини і порторіканці. Прикро дивитися. А все це — на мою думку — наслідки расизму: білі попадають у паніку, випродують хати і переносяться, як кочовики, з місця на місце. Якби населення жило більш стабільно і вимішано, міста, думаю, не зазнавали б такої систематичної руїнації.

Але я хочу не про це. Всів до автобусу на одній із зупинок цікавий персонаж — хочу його описати. Чорний мужчина років може 30, великий, дужий. На голові білий шматяний брудний кашкет, на ногах великі робочі черевики, до половини незашнуровані. Одягнений у сірий флянелевий руханковий одяг (work-out outfit, sweat-shirt, sweat-pants) — сорочка на рукавах подерта, а з-під неї вистає ще якась інша підсорочинка, светер чи T-shirt. В руках велика паперова торба, два складані металеві крісла і дерев'яна коробка із щітками, шматами і пастами до чищення взуття. Щоб заплатити за автобус, зігнувся і витягнув гроші із скарпетки на нозі. Найцікавіше, що на вухах в нього — слухальця від радія — отже десь у кишені і саме радіо. Живий герой для якогось О'Генрі або навіть для Івася Керницького. Мені подобалося, що ось чоловік вранці їде до міста — на працю. Сам створив собі варстат праці — а міг же бути, як тисячі інших, просто на Welfare, або лежати бездомним бомом десь на вулиці (а таких, нажаль, часто можна зустріти в місті, навіть взимку).

17 грудня 1986. Метро.

Говорила вчора по телефону з Марком та Ією, щоб усталити наші каліфорнійські пляни. Новина: Ія тимчасово без праці! Її працедавець вичерпався із фондів і хоч свого проєкту не вирікся — розпустив працівників до половини квітня, бо не має чим їм платити! От тобі й маєш! Така посада (80,000 на рік — головокружна сума!), стільки надій і така прикра несподіванка!

18 грудня 1986. Метро додому.

Їду після Christmas party — загальної, всіх Пенсильванійських бібліотек, що по традиції відбувається на 6-ому поверсі Van Pelt Library, у відділі рідкісних книг, в елегантній атмосфері приміщення, де стіни прикрашені дерев'яним різьбленим "paneling", що привезене з якогось европейського замку, в ґаблотках за склом — стародруки, на стінах — портрети, підлога — дубовий паркет з орієнтальними килимами, а прийняття — з вином, закусками, десером обслуговують наймлені кельнери. Tим разом прийняття було рівночасно прощанням директора бібліотек Ришарда Ді Дженаро, що несподівано вирішив покинути PENN і прийняв посаду Director of Research в New York Public Library. Було кілька промов — всі в легкому тоні, напів жартом, без зайвих панегіриків і кадила. De G. був на PENN 16 років. Перевів фактично революцію — змінив старосвітську, хоч і досить велику бібліотеку на модерний центр сучасної наукової інформації з компютеризованими системами комплектування, каталогізації, книговидачі. Останній його здобуток PennLin — пов'язання всіх пенсильванійських бібліотек одним компютерським каталогом. Взагалі Dick DeGennaro — один із найвизначніших провідників нашої професії в Америці — людина неабиякої відваги й рішучості в управлінні і творчої візії на майбутнє. Особливо популярним він не був: консолідація менших бібліотек означала ліквідацію деяких посад, що вело до перенесення людей на інші ділянки праці — це, очевидно, для багатьох було прикре. У правничій школі він взагалі був persona non grata: вів боротьбу проти автономії нашої бібліотеки, хотів перебрати її під свій централізований заряд. Це йому не вдалося. Наш директор не підлягає йому, тільки деканові Law School, і в нас окремий бюджет, окрема система каталогізації, інші засади праці. Пов'язує нас тільки профспілка допоміжного персоналу, яка є загальною для всіх бібліотек університиету. Я сказала DeG., що жалую, що він відходить, бо я думала, що він буде директором, коли я піду на пенсію і що зможу через нього числити на протекцію і привілеї.

19 грудня. Метро.

Вчора в час Christmas party говорила з Dennis-ом Hyde-ом — передусім про розбудову української колекції Van Pelt. Я посилаю йому постійно суґестії, і він саме реагував на мої рекомендації Studia Ucrainica та Harvest of Despair. На днях пошлю йому фотокопії сторінок Нові книги України 1987, де заповідають деякі цікаві видання (Напр. дві книжки про Василя Мисика!) Я йому також клала на серце, щоб конче купили Лейтеса і Яшека та взагалі всі передруки О. Горбача — список яких я послала йому після виступу пані Горбач на УКУ. При постійному моєму натиску українська колекція Van Pelt поволеньки росте.

22 грудня, понеділок. Метро.

Занедбую щоденник. Але зате трохи читаю. Після Umberto Eco, прочитала Іваничукові "Шрами на скалі" — роман-есе про Франка, надрукований у двох числах "Жовтня". Надзвичайне у цьому творі — не так його літературна форма (хоч і вона оригінальна) і навіть не цікаві портрети Франкових сучасників та самого Франка — а величезне наснаження цього твору українським патріотизмом — дуже вдало вплетеними у твір аналогіями, що стосуються нібито минулого, але вдумливому читачеві говорять про сучасне. Напр. про Адама Коцка і боротьбу за український університет у Львові, або нібито задумана Франком повість про князя Данила і поета Митусу — де повно розважань про ролю поета на службі володаря, або хоч би постійне наголошування зв'язку із заходом і повна відсутність чолобитні (чи навіть звичайних фактологічних алюзій) у бік Росії. Боюся, що Роман Іваничук — при зміні політичного вітру — може заплатити дорого за таку відвагу. Але добре, що пробує. Самоцензура може бути ще більш небезпечна для нашої літератури, як накинена режимом цензура.

Серед книг, що їх принесла Мамі з бібліотеки — тим разом біографії акторів Cary Grant-a, Марлени Дітріх, принесла я також My early years Чарлі Чапліна. Мама каже, що Чапліна не любить і книжкою не зацікавлена, але я принесла додому і подорозі в підземці почала читати. Ця автобіографічна розповідь про дитинство полонила мене так, що я не могла відірватися від книжки і всю її прочитала! Чаплін має літературний хист, щось à la наш Гірняк. І я щойно тепер, довідавшись уперше про його походження і початки успіхів, зрозуміла яка трагічна глибина життєвого досвіду криється за маскою цього великого трагікомічного актора. Нужденне дитинство, що його він описує з великим талантом — це соціяльний документ в стилі Дікенса. А портрет мами — колишньої акторки водевілю, що в крайній нужді пробує виховати двох синів — зворушливий, болюче-прекрасний!

22 грудня, метро увечорі, подорозі додому.

Сьогодні в нас відбулася остання з черги Christmas party — для всієї Law School. Я мала на календарі чомусь 2:30, а парті почаласа о 1-ій, отже я спізнилася, бо пішла до бібліотеки і на прохід, замість полуденка. Прогавила візиту Nancy Arnold i Sloane-a і двох-трьох професорів, що прийшли точно і швидко відійшли. Але було ще повно всякої публіки і харчів і пізніше, і можна було по товариськи поговорити собі з людьми у відпруженій атмосфері.

Терплю трохи на безсонність і нерегулярність шлунка, отже читаю потрохи і ніччю. Але вчора й передучора навіть у день (вікенд), замість сісти на довгу сесію з комп'ютером — сіла з книжкою, слухаючи різдвяну музику. Нікуди навіть іти не хотілося. Якби хтось витягнув з хати — була б пішла. Але самій з Остапом їхати в кіно без товариства не було охоти.

Юркевич з Едмонтону написав, що згідний з моїми арґументами щодо "integrity" всього проєкту ULE і не вноситиме редакційних змін у майбутні сеґменти моєї бібліографії в JUS. Також повідомив, що мій research report ULE65 — друкується. Нарешті. Жду нетерпляче і з тривогою, як виглядатиме ця публікація після редакційної обробки і computer-interfacing з MacIntosh на IBM.

26 грудня 1986, п'ятниця.

Свят-Вечір і Різдво відсвяткували у Мами й Тата — тільки нас четверо. Мама тим разом зовсім сама все приготовила, без моєї помочі. Риба, борщ, ушка, торт та куплені вареники й голубці, а ще й на різдвяний обід — шинка. Дуже все було смачне. Тато — бадьорий, добре чується — модерна медицина довершила чуда. Це всім нам піднесло настрій і хоч було сумно, що не було наших хлопців і досадно, що не приїхав Андрій — то наші старенькі були помітно задоволені, що не мусіли бути самі, що ми були з ними.

Сьогодні я вдома (до праці повертаюся щойно 9 січня!). Цілий день ходжу в шляфроку. Зате написала рецензію на анотовану бібліографію української літератури в Канаді Славутича — до Сучасности. Остап буде бачити Гунчака в неділю на вечорі на пошану Святослава Гординського в Нью Йорку — то передасть йому особисто. Я на вечорі Гординського не зможу бути — саме в цей час буде мій і Бойчука виступ на міжнародному Poetry Reading на конвенції AATSEEL. До Нью Йорку поїдемо разом — але там будемо окремо, на двох різних імпрезах. Вибирається до Н.Й. в той же день і Мирослав — отже ми, мабуть, поїдемо автом — це була б добра розв'язка і неабияка вигода для мене. Я рада, що позбулася нарешті зобов'язання щодо обіцяної рецензії. Але написала досить критично і не знаю, яка буде реакція Славутича?

Максим та Уляна святкують у Клівленді. Ми говорили з ними, а також з Ією та Марком по телефону. Плянуємо нашу поїздку до Каліфорнії. Поволі треба буде підготовити собі якусь ґардеробу і спакуватися. Не буде нам там занадто вигідно (6 осіб — одна лазничка, і дехто мусітиме спати на підлозі, але будемо разом! Щоб лиш щасливо доїхали, і не захворіли якоюсь ґрипою чи що!)

30 грудня 1986, аеродром Dulles, Washington.

Ми в дорозі до Лос Анджелес. У Вашинґтоні — зупинка. Набирають додаткових пасажирів.

В неділю 28-ого мали дуже активний день. Поїхали до Нью Йорку нашим автом разом з Мирославом та Марійкою Лабуньками. Шоферував, очевидно, Мирослав. Лабуньків з автом залишили на українському давнтавні — вони ішли до церкви Юра та на зустріч із своїми знайомими, що приїхали на конвенцію MLA та AATSEEL, Остап пішов на полуденок з Лясею Старосольською, а потім на вечір С. Гординського до Українського Інституту Америки, а я взяла таксі і поїхала до готелю Roosevelt на 45 і Madison, де відбувалася конвенція AATSEEL. Встигла я на сесію, що починалась о 1-ій годині і вибрала доповіді про поему, як жанр, в російській літературі. Bибрала я цю сесію через першого доповідача — Omre Ronen, що вчив колись українську літературу в літній школі Гарварду. Марко був тоді його студентом і дуже був захоплений, казав: "я не знав, що українська література така цікава!" Omre Ronen — молодий, кучерявий, чорнявий, невеликого росту, говорить з дуже помітним акцентом. Його огляд мав досить загальний характер — крім нього в сесії виступали три жінки — одна говорила про Волошина, дві про Цвєтаєву — одна з них про Поему кінця і відношення Цвєтаєви до Пастернака і до Рільке. На AATSEEL, як видно з програми, домінують русисти. Українських сесій було, здається, тільки дві: одна присвячена драмі відбулася в неділю о 8:30 ранку — там було всього 5 присутніх. Виступала там Лариса Онишкевич. Я, очевидно, на таку ранню сесію не могла приїхати. Друга — мовознавча — мала бути в понеділок. З не-російських тем звернула мою увагу на себе сесія з трьоx доповідей про Мілоша. Лариса була присутня і на доповідях про жанр поеми, де було біля 30 присутніх, і на "Poetry Reading", де виступала я, і де було понад 40 осіб. Несподіванкою для мене було, що серед гостей поетичного вечора з'явилися Марта й Святослав Трофименки! Вони та Лариса були єдиними українцями серед слухачів. Богдан Бойчук, хоч був заповіджений у програмі, не з'явився, отже українську поезію довелося репрезентувати тільки мені. Я прочитала "Хвалю ілюзію", "Last Frontier", "Бабин яр", 4-ий вірш з циклу "Буденні діялоги на болючі теми", "Чорний кіт" та "Притягання землі і неба" — 10-11 мінут, як і було визначено. Крім мене, участь у програмі брали: один білорус (Masej Sednew), одна чешка (Bronislava Volek), двоє поляків (Stanisław Barańczak та Anna Freilich-Zajac), четверо росіян (Igor Chinnov, Oleg Ilyinski, Bakhyt Kenzhiev, Інна Богачинская) — та я — одна українка. Читали всі в оригіналах, часом з одним-двома реченнями коментаря англійською мовою. Вела програму Valerie Filipp, але фактично нікого не представляла, якщо хтось не знав, хто такий Baranczak, то від неї, фактично, не довідався. Бараньчак, між іншим, молодий хлопець, може 30-35 років, бородатий шатен, симпатичний з вигляду, але читав мляво, тихо і навіть я — за президіяльним столом — не дуже його виразно чула, а що вже казати про авдиторію. Значно ліпше читала Фрайліх, і читала гарні ліричні вірші — батьки її зі Львова, вона народилася в час війни, десь у Кіргізії. Вона, між іншим, була єдина знайома особа, яка зустріла мене, як тільки я прийшла до готелю і мала вже для мене готову підписану свою збірку — Który las — реванш за мій Землетрус, що його я подарувала їй в час останнього конґресу PEN. Заповіджений у програмі Іван Елаґін захворів і не виступав, замість нього читала свої вірші Інна Богачинская — її я, здається, зустрічала десь у Філядельфії, або в Ізи, або на вечорі Сінкевич.

Чому не прийшов Богдан Бойчук — не маю поняття. Маю надію, що не тому, що у програмі виступала і я!? (Не маю фактично підстав для таких підозрінь — з Богданом ми у зовсім добрих відносинах, а виступали вже один раз разом на одному форумі — в Оттаві. Підозріння тільки тому приходить на думку, що в поетів — зокрема ж наших — дуже велике ego...) Бойчук тепер найповажніший наш репрезентант в англомовних міжнароднгого засягу літературних журналах — його переклади зроблені добрими поетами, такими як Mark Rudman, друкувалися в таких поважних виданнях як 2 Plus 2 та інших — про це я знаю з інформацій, що їх він мені присилає для моєї бібліографії. Може бути, що він уважав, що форум AATSEEL — невелика для нього честь, а може не заплатив вкладки до AATSEEL, а може захворів, а може просто — забув? Він тепер, кажуть, покинув жінку, випровадився на апартмент до Нью Йорку, живе з якоюсь дівчиною — може подався на богемічний стиль життя та ігнорує establishment взагалі?

Після Poetry Reading я не залишалася: нічого особливо цікавого не було ввечері, а від 5-ої до 7-ої і так була перерва на обід. Я взяла таксі і поїхала до Інституту. Хотіла конче, щоб Святослав Гординський бачив, що і я була на його ювілею. Встигла ще на частину програми, але кілька осіб (зокрема з родини Гординських) таки запримітили, що я прийшла пізніше. Святкування мало кілька спонзорів: УІА, Слово, Сучасність, НТША — але фактично всю імпрезу підготовили самі Гординські, тобто фактично Дунько Гординський, його жінка і доньки. Сам Святослав, каже Остап, перед початком імпрези ще розвішував свої картини на стіни (Ці картини дуже надали атмосфери всій імпрезі). Був досить багатий буфет — дуже для мене до речі, бо я прийшла голодна! Я чула тільки привіти: Падоха від НТША, лист від Костюка, що його прочитав Остап, привітання від УКУ з Риму ітп. Доповіді Остапа про Свят. Гординського як поета і Б. Певного — про Гординського-маляра були на початку, бо ж імпреза ця починалася 3:30, так як і наш Poetry Reading. Ну, шкода. У двох місцях нараз не можна було бути. С. Гординський дуже добре виглядає і хоч святкували його 80-річчя — признався мені у розмові, що чується молодо, якби йому було 18! Видно, що й справді повен ще енергії, до недавна лазив на риштовання і малював церкву в Римі! Тепер тільки робить рисунок, а на риштовання виконувати плян вилазить замість нього Голодик. Гординський — симпатичний і уважливий, як звичайно. Турбувався, що жінка напередодні його ювілею поважно захворіла на серце, її не було — вона в лікарні. Порозуміватися з Гординським нелегко — але можна, трохи при помочі записок. Пам'ять має досконалу. Прощаючись сказав: дуже добрі Ваші терцини! — Як справді треба любити поезію і цікавитись нею, щоб пам'ятати терцини такого автора як я, надруковані в Сучасності пару років тому! Ще якби це було в якомусь виданні, що його він сам редагував, а то в журналі, де в літературі тоді тон надавав Бойчук, який з Гординським — наскільки мені відомо — не має контакту і навіть не розмовляє, ще з часів їхнього розриву після спільного редагування "Творів" Антонича!

Після імпрези Гординського поїхали ми з Остапом до помешкання Олеся й Люби Лабуньків, де відбувалося прийняття для приятелів Мирослава: Ярослава Розумного, що приїхав на конвенцію MLA з Вінніпеґу з жінкою Оксаною, Раків та Нагірного, що прибули з Нью Джерсі, Чопика, що приїхав з Utah. Подобалася мені Оксана Розумна: гарна жінка, має якусь своєрідну дистинкцію. Я дякувала їй (і йому), що вони гарно приймали Максима та Уляну. Вона сказала: шкода, що Максим не хоче іти до Вінніпеґу, там багато можна зробити, а студентів на самій україністиці щось 130. Славко хотів би підготовити когось на своє місце. Але з розмови виразно було видно, яка це далека, Богом забута, провінція. До Торонто далеко, до Едмонтону — далеко, на південь до Америки — також. Театри, оркестри, виставки не включають Вінніпеґу в свої турне. Це має і добре наслідки, каже Оксана, примушує плекати локальну культуру: є, каже вона, добрий місцевий театр, симфонічний оркестр, ітд. Вона — уродженка Канади, щойно другий раз у житті в Нью Йорку. На другий рік літом вибираються до Европи. З розмов Коропецького (ще вдома) і Лабуньки виходить, що Максимові шанси на позицію в Торонто підросли, бо Ільницький відмовився від цієї посади (він отримує більшу платню в Едмонтоні) — а він був найповажніший його суперник. Боюсь навіть мріяти, але це була б ідеальна розв'язка. Навіть Уляна там напевно могла б знайти працю при Енциклопедії. А Торонто і канадський і український центр!

Приїхали додому після 1-ої год. вночі. Мирослав під'їхав під свою хату — вони виладувалися, а я нашим автом поїхала з Остапом додому. Тут чекала нас несподіванка: затявся замок і ніяк не можемо відчинити дверей до хати! Ніч, холодно. Нікого навіть на поміч закликати! Остап у кухонних дверях від подвіря роздер сітку, відкрив защіпку, а тоді ключем на щастя вдалося відкрити кухонні двері (там також є два замки — один-новий не створює проблем, але старий відмикається іншим ключем і нераз затинався вже). Ну, слава Богу — ввійшли в хату. З утіхи ще собі посиділи при чайочку понад годину. Понеділок трохи довше спали, а тоді давай пакуватися до дороги. Іко завіз нас сьогодні на летовище — дуже рано. Літак відходив уже 7:15. Тепер ми десь понад Оклагомою або Канзасом: поля внизу засніжені.