[Переслане електронною поштою з Торонто]
Вівторок, 11 січня 2011.
Свята пройшли надзвичайно гарно — таке можливе тільки у гостинній хаті Максима й Уляни і в українському Торонто. Я прилетіла вже 4 січня — на колясці підвезли мене до літака у Філядельфії і з літака до виїзду в Торонто. При чому працівники Air Canada навіть відмовилися прийняти "tip"! Стюардеса на літаку виявила мені багато уваги і навіть запримітила, що я в поспіху залишила на сидженні торбинку (Таке мені ще не траплялося!) Марко прилетів тільки 6-ого, і відлетів в неділю, 9 січня, а я маю бути тут до 16-ого. Свят Вечір провели тільки у вузькому родинному колі — з Іванком і Стефком нас шестеро. На день Різдва були в нас гості — Гейсі і Жили з дітьми — дуже приємні і добре вже мені знайомі приятелі Максима та Уляни. Приходили чотири групи колядників, в тому числі і старі хористи від Інституту Володимира, і гурт молодих бандуристів з двома бандурами — учні Мішалова і справжня конкуренція для колядників Володимира. Канадська преса цього року не писала про Ukrainian Christmas, а про Coptic Christmas — напередодні в Єгипті був терористичний напад на православну церкву коптів, де загинуло понад 20 осіб — отже були турботи, що це може повторитися на Різдво.
Але тероризм наздігнав нас вже після Різдва. В Арізоні на політичному вічі якийсь божевільний молодик зробив атентат на демократичного репрезентанта Конґресу, молоду жінку Ґабрієлю Griffits, при чому на місці загинуло шестеро осіб, включно з 9-тилітньою дитиною, і є значне число поранених. Сама конґресменка не загинула на місці — вона має поранену голову і не відомо чи виживе, а якщо житиме, то питання наскільки вона зможе бути житєздатною. У висліді цього атентату, почалася дискусія про загострену полеміку політиків у США і про те, як ця полеміка може впливати на незбалансованих потенційних терористів.
Я потелефонувала до Люби Пендзей, Марти Трофименко, Ліди Палій і Наталі Томцьо. Завтра маю мати зустріч з Любою, а під кінець тижня з Лідою і може також з іншими.
Іванко вже відлетів до Bonnyville, а Стефко повернувся на кампус. Він недавно їздив на інтерв'ю до Індіянаполіс, а незабаром має поїхати до Нью Йорку на інтерв'ю в Колюмбійській медичній школі.
[Переслане електронною поштою з Торонто].
Середа, 12 січня 2011.
Мала я мати зустріч з Любою Пендзей, але вночі впав свіжий сніг і вона не наважується приїхати на зустріч. Я взагалі дивуюся, як вона дає собі раду тепер, коли син Роман оженився і живе окремо, а вона сама із своїм психічно хворим другим сином. Маю надію, що сніг не перешкодить моєму відлетові з Торонто в неділю.
В кімнаті, де я ночую, Максим недавно заінсталював собі велику на 40 інчів телевізію. Я часом дивлюся на вісті, зокрема тому, що тут вони мають цілоденні пересилання ВВС. На вістях тепер домінує величезна повінь в Австралії — місто Brisbane сьогодні частинно евакуують — а це велике модерне міліонове місто! Все залите водою, яка не стоїть, а рвучко пливе і забирає із собою авта, дерева, будинки. Монсунні повені також у Шрі Ланка та в Тайленді.
Хлопці уже поза хатою — Іванко саме прибув назад до Bonnyville, а Стеф на кемпусі в Торонто. Порожнє гніздо, що до нього Уляні і Максимові напевно не легко звикати.
Переглянула я низку нових Максимових книжок. Серед них — Ворошиловград Жадана. Добре читається, живі діялоги, добре степенована напруга. Але я воліла б якусь цікаву біографію або спогади. Є серед книжок і три томи Незайманих снігів Григорія Гусейнова. Переглянула я там його спогади про Нью Йорк, а також Вирвані сторінки з автобіографії Марії Матіос. Ця остання — не так спогади, як вибрана публіцистика. Але саме ця книжка Маріос сьогодні на вістях з України, мовляв, десь СБУ шукало за книжкою у Львові, щоб її вилучити з продажу. Щось не зовсім ясне, а може навіть спроба реклами, щоб звернути увагу на публікацію.
[Переслане електронною поштою з Торонто]
Четвер, 13 січня 2011.
Мала я зустріч на полуденок в ресторані Simply Thai з Лідою Палій. Вона приїхала по мене автом, але поверталася я пішки, бо це недалеко на вулиці Блур і я хотіла пройтися. З Лідою я говорила про літературу, але видно з усього, що вона цікавиться майже виключно сама собою і трохи (досить критично!) новими книжками Віри Вовк. Літературних журналів з України вона не передплачує, нових книжок не купує. На концерті-презентації пісень Лисенка не була, мало про це знає і тільки від мене, мабуть, почула, що я вважаю це видання пісень Лисенка в Торонто подією великої культурної ваги, що її можуть позаздрити в Києві. Розповідала про свою подорож до Китаю з Оксаною Соловей — але це було напевно дуже давно тому, бо Оксана Соловей давно вже не живе. Я подарувала Ліді примірник Неповторного дитинства — не знаю, чи її це зацікавить. Вона часто забуває прізвища, назви, а то й головну тему розмови. Жалілася на артрит і на болі голови.
Стеф сьогодні полетів до Нью Йорку, до Колюмбійської медичної школи. Знаю від Максима, що наша Пенсильванія, яка також має програму MD/PhD Стефкові прислала негативну відповідь. Шкода. Було б приємно (і вигідно батькам), якби він студіював у Філядельфії.
[Переслане електронною поштою з Торонто]
П'ятниця, 14 січня 2011.
Марта Трофименко приїхала по мене своїм автом і взяла мене на полуденок до свого помешкання в домі св. Димитрія. Я вже там раз була багато років тому. Марта тепер в іншому помешканні в цьому ж будинку — приблизно таке саме, з одною спальнею. Помешкання маленьке — воно подумане для старих людей, що доживають віку. Марті, яка має багато речей і хату в Делаварі, яку пробує продати, напевно тут не дуже вигідно, але немає ради. Подивляю її відвагу водія — вона ж не тільки їздить і возить своїх внуків по засніженому Торонто, але пару разів уже їздила до Вільмінґтону, а це більше як 10 годин дороги. Вона тут дуже зайнята, допомагаючи доньці виховувати внуків, має чимало родиних клопотів і проблем. Показувала мені свої англомовні переклади поезій Дмитра Павличка — видно, що Павличко таки старається приготувати книгу своїх англомовних віршів — мені вже Махно показував якусь збірку, де було повно навіть пісень Павличка, що колись друкувалися в радянських англомовних виданнях. Не маю певности, що такі видання конче потрібні — поезія в перекладах рідко буває задовільною. Ліпше, якби перекладачі концентрувалися на перекладах прози. Мартині переклади непогані — вона принаймні добре знає англійську мову, чого не можна сказати про деяких перекладачів в Україні. В домі св. Димитрія є навіть мала крамниця, де можна купити деякі харчі — це справжя допомога для мешканців, зокрема взимку.
На завтра заповідають сніг — маю надію, що це не перешкодить мені відлетіти з Торонтського летовища в неділю, тобто післязавтра.
[Переслане електронною поштою з Торонто]
Субота, 15 січня 2011.
Падає лапатий сніг і заповідають 10 сантиметрів в Торонто. Маю надію, що пополудні трохи заспокоїться, що прочистять вулиці. Максим з Уляною ідуть сьогодні на пластову Маланку, а завтра я відлітаю додому, а Уляна летить до Клівленду, до своєї мами. Сніг в Торонто не повинен творити кризу, як це може бути у Філядельфії — отже я маю надію, що відліт відбудеться без перешкод.
На вістях вчора і сьогодні домінує Тунісія. Багатолюдні демонстрації перетворилися у справжню революцію, президент утік до Савдійської Арабії, в країні хаос і безладдя. Президент був диктатором, але сьогодні була мова про те, що він був прихильний заходові, а демонстранти — ісламці і можливий зворот в сторону фундаменталізму.
Вчора ввечері ми втрьох ходили в кіно на фільм Social Network. Мені фільм дуже не подобався, Максим також його дуже критикував, але Уляна побачила в ньому деякі характеристики головного героя, що можливо частинно фільм оправдують. Це про гарвардських студентів, що створили Facebook, зробили його міжнародною мережею для міліонів людей в різних країнах і заробили на тому величезні гроші.
[Переслане електронною поштою з Торонто]
Субота, 15 січня 2011. 20:21.
Дали мені знати Вакуловські по емейл, що сьогодні слухали по радіо мій коментар про євреїв в українській літературі. Шкода, що сама не почую.
Максим надрукував мені статті з JUS 2/2007 (про Чижевського) і я мала нагоду попрацювати тут над анотаціями до цих статей. А тепер шлю цей документ, як attachment до моєї e-mail. Маю надію, що мені це вдасться.
Понеділок, 24 січня 2011.
Щоденник у справжній небезпеці. І не тільки щоденник. Попробую рятувати його і себе.
В Торонто придумала я, як можна зробити деякі записки, без того щоб писати рукою. Послала я пару записок електронною поштою на свою адресу у Філядельфії. Вони писані транслітерованою латинкою, але я їх збираюся переписати і ними започатувати свій щоденник нового 2011 року.
Січень добігає кінця, зима взяла нас у свої лабети. Надворі сьогодні було 7 градусів Фаренгайта. Сиджу вдома. Але в суботу Віра витягнула мене не тільки в кіно, але і до мехіканського ресторану на вечерю. Вечеря була дуже смачна, а фільм також дуже нам подобався. The King's Speech, про короля-заїку, оперте на справжній історії, з добрими акторами, із сатиричними вставками, і без надмірної героїзації короля Джорджа Шостого, нашого майже сучасника, батька королеви Єлисавети ІІ. Фільм приніс вдоволення (не те що широко рекламований Social Network, що його навіть чомусь пропонують на Оскара!)
Сьогодні пошта принесла мені приємну несподіванку. Серед численних ділових листів і газет, прийшов новий Бюлетень НТШ-А. Я взялася його переглядати, дивуючись чому то канцелярія прислала мені не одне число, а два. Побачила там звіт Марти Трофименко про конференцію у Швеції і подумала собі: оце хлопці мабуть знову помішали мене з Мартою Трофименко і прислали мені число призначене для неї. Доведеться мені пересилати номер їй до Торонто! Але ось, переглянула я весь зміст, включно із згадкою про мої нові публікації в членській хроніці і раптом бачу, що остання сторінка вся присвячена моєму 80-літньому ювілею, де стаття Лариси Онишкевич прикрашена не тільки моїм фото, але і репродукціями чотирьох моїх книжок. Дуже ефектовно, в кольорі (гарно надруковане, це напевно робота Василя Лопуха!), а стаття Лариси є повна точними інформаціями про мою діяльність [В Новинах Академії УВАН також надрукували згадку про мій ювілей, виявили мені велику прихильність, але зразу ж видно, що даних про мої публікації вони не мають, а принаймні не має їх особа, що писала статтейку (може Кіпа?) — бо ж книжки мої в УВАН є напевно усі!] Доведеться мені зателефонувати і до Лариси і до канцелярії НТШ-А, і до Кіпи, щоб їм подякувати.
З Ларисою говорю по телефону часто, але останніми днями не була я з нею в контакті. І то свідомо. Бо я трохи приголомшена прикрою несподіванкою. Була я 20 січня на візиті у Форсії. Повернувшись з Торонто я чулася помітно ліпше і не сподівалась почути щось прикре. Тимчасом Форсія сказала мені, що мої симптоми — не тільки тремор в руці, але і штивність в тілі, зігнута постава, непевність і повільність ходи — це мабуть ознаки паркінсонізму. Потішила мене, що це, мовляв, не Parkinson's disease, a Parkinson's syndrome. Але це слаба потіха.
Вівторок, 25 січня 2011.
В Москві на летовищі Домодедево вибухли бомби, які спричинили смерть 35 осіб та поранили понад 100. Серед загиблих є молода російськомовна письменниця з Одеси Анна Яблонская, яка приїхала до Москви по літературну нагороду за театральну п'єсу. Підозра, очевидно, падає на ісламців з Кавказу — Путін уже заповідає строге покарання чи то помсту. Але поки чеченська та інші імперіяльні проблеми не розв'язані, такі терористичні акти будуть продовжуватись і в майбутньому. Тимчасом в Єгипті на вулицях — заворушення. Наслідують Тунісію і вимагають резигнації Мубарака, який вже три десятиліття при владі. Про Туніс преса пише, що це вперше в арабському світі народ домігся відставки президента.
За дві години наш президент Обама матиме промову в Конґресі про стан унії. Маю намір послухати і подивитися — рідкісна нагода для мене дивитися на телебачення.
Четвер, 27 січня 2011.
Вчорашній снігопад приніс нам 16 інчів снігу. Таке у Філадельфії веде до частинного параліжу: школи закриті, транспортація діє тільки частинно. Вночі збудив мене телефон: була точно година 2:22. Це до Марка дзвонили з компанії, яка завідує алярмами Центру. Можливо, алярм викликаний снігом. Марко встав і я чула і бачила, що він уночі пробував трохи відгортати сніг. Але сніг довелося відгортати і вранці — насправді аж до полудня. І коли він після 1 години дня нарешті міг сісти в авто, то на вулиці — місто не прочистило плугом нашої Ловтон евеню — колеса безпомічно крутилися і він мав поважні труднощі виїхати з нашого кварталу (Далі вулиці були трохи прочищені!)
Я серед ночі (після телефону) не могла заснути і взялася читати книжку (останній різдвяний подарунок Марка: мій улюблений і добре вже знаний автор : Alexander McCall Smith: The Comforts of a Muddy Saturday (Pantheon Books, c 2008). Це з його шкотської серії: про молоду жінку-філософа, що є редактором наукового квартальника, живе в Единбурзі і має молодого коханця, який є батьком її малої дитини. Я подумала собі: як дуже інакше, збоку не тільки композиції і стилю, але і психології протагоністів, підходить цей дуже інтелігентний письменник до цієї шкотської серії, як по іншому — але також дуже ефектовно — він змальовує героїв і події своєї боцванської саґи.
В Ємені на вулицях заворушення. Наслідують Тунісію і Єгипет. Невже за системою доміно піднімуться і інші арабські країни? Ну, їм давно пора було модернізуватися, але такий раптовий ланцюг заворушень криє в собі всякі небезпеки.
Неділя, 30 січня 2011.
В п'ятницю Уляна полетіла знову до Клівленду. Виникла нова криза: Маруся тепер у лікарні, мабуть вмирає. Лікарі не передбачають, що її серце витримає. Якщо навіть і вийде з лікарні, то вже, мабуть, не додому, а до hospice. Прикро, що людина мусить мучитися, замість того, щоб спокійно вдома померти.
До мене сьогодні має приїхати чоловік, що називається Данило Шепелявий. Він, як я зрозуміла, пише якусь дипломну працю про книжкову українську графіку діяспори. Здається, порекомендувала йому мене Рената Голод. Я приготувала йому пару десятків книжок, з обкладинками Гніздовського, Баляса, Галини Мазепи, Едварда Козака, Ґоґа Слупчинського, Титли та кілька англомовних видань з менше мені відомими мистцями. Маю надію, що це його задовільнить. Він має приїхати з фотоапаратом і буде фотографувати обкладинки.
***
Шепелявий був у мене кілька годин. Це молодий чоловік, архітектор, випускник Пенсильванського університету, працює в якійсь фірмі реклями. І не для дипломної роботи, а для якоїсь книги реклям потрібна була йому українська книжкова графіка. Англомовними книжками не цікавився, але з великим ентузіязмом взявся за фотографування книжок. Не зовсім я зрозуміла його мотивацію: нібито батько помер, залишивши українську бібліотеку і переглядаючи ці книжки, він попав на певну ідею... Це не є новоприбулий, напевно тут народжений американець українського роду, українською мовою володіє досить добре, але видно, що англійська йому ближча. Моєю книгозбірнею був, як було видно, приємно здивований і дуже задоволений... Рекомендувала йому мене не Рената Голод, а Марко Андрейчик. Але я матиму багато роботи, щоб поставити всі ці сотні книг на своє місце.
***
Подзвонив Максим. Маруся пару годин тому померла. Ну, слава Богу, покінчилися її муки. Доведеться мені поїхати на похорон до Баунд Бруку. Ще не відомо коли.
Понеділок, 31 січня 2011.
Надворі сонячно і температура 20 Ф. Але заповідають, що опівночі почнеться сніг — іде новий сніговий шторм із заходу і заповідали по радіо, що Шікаґо і Мілвокі можуть сподіватися біля двох стіп снігу. Така перспектива переконала мене, що мені треба сьогодні поїхати до лабораторії — проби крови на кумадину тепер доводиться мені робити щомісяця, а я востаннє робила це в половині грудня. Вранці поїхала з Марком до Holy Redeemer, що є поблизу Центру, тому й вигідно. Але тим разом я навіть не пробувала повертатися автобусом. На перехрестях стоять гори снігу, хідники часто непрочищені і завалені снігом, а крім того дороги слизькі. Просила я Марка, щоб приїхав по мене і відвіз назад додому. Що він і зробив, при чому зрушив з місця і почистив моє авто, та й при нагоді купив бензину. Добре, що маю таку допомогу, сама вже не могла б давати собі з усім раду. Добре, що хоч можу собі приготувати їжу та й попрати білля. Прийде час, що треба буде найняти допомогу навіть для домашніх справ, але маю надію, що до цього ще досить далеко.
Вчора говорила коротко з Уляною в Клівленді, та з Марусиною опікункою Галиною. Марусею опікувалися дві жінки, бо одна вже не могла сама давати собі раду. Вони обидві тепер мусітимуть шукати собі іншої праці.
Середа, 2 лютого 2011.
Похорони Марусі почнуться церковними відправами в Клівленді в четвер і п'ятницю, а в суботу поховають її в Баунд Бруку, де вже стоїть пам'ятник її покійного Івана Як погода не перешкодить, поїдемо з Марком до Баунд Бруку. Вчора і сьогодні температура на межі замерзання, слизько, але сніг поволі топиться. Завтра має бути дощ. Але на суботу, нажаль, знову заповідають сніг. В Америці — по всьому континенту — погода прибрала загрозливі прикмети. В Шікаґо, кажуть, дві стопи снігу, зовсім закрите летовище, тисячі польотів скасовані. Шторм посувається на схід, тобто до нас.
Вже кілька днів не виходила з хати (якщо не рахувати короткої поїздки з Марком до лабораторії в понеділок). Чуюся досить добре: перестала брати антибіотик, що його приписала Стефанишин на Blephаritis i Oxybutynin, що досі помагав мені трохи на incontinence. У висліді чуюся менше напружена, тремор у руці майже зовсім припинився, не маю тої сухости в роті, яка була раніше, очі також не дошкуляють, але зате часто бігаю до лазнички. Очі закроплюю кілька разів на добу звичайними краплями штучних сліз і це, видно, більше допомагає, ніж приписаний і мабуть навіть шкідливий антибіотик. Пробую робити додаткову руханку на ровері у пивниці, а через те включаю собі для цієї гімнастики або телевізію або якийсь фільм з Маркової колекції. Також витягнула собі із схованки давно колись закуплений т. зв. Super Kegel — пристрій, який нібито мав би поправити м'язи міхура, але це дуже складна руханка і, мабуть. безперспективна. З носа мені весь час капає, хоч не маю катару — і це, мабуть, алергійна реакція на сухість повітря в хаті. Пару разів приймала Zyrtex і це помагає, але не хотіла б приймати його кожного дня.
В Єгипті ще далі заворушення. Госні Мубарак вже заповів, що не буде кандидувати в наступних виборах (він вже 30 років при владі!), але демонстранти вимагають його відходу вже, негайно. Сьогодні знову ускладнення, бо з'явилися на вулицях прихильники Мубарака і дійшло до зудару з опозицією. Є вже поранені, а може і загиблі. Чи прихильники Мубарака на вулицях — це спонтанна реакція населення, чи рух організований самим Мубаракам? Нью Йорк Таймс називає ці демонстрації "хореографованими".
Вчора взялася знову перечитувати початки свого щоденника з 1976 року. Тим разом, щоб зробити остаточне рішення. Думала чи не підготувати до друку першого тому, доповнивши його автобіографічним літописом з-перед жовтня 1976, щоденником першої европейської подорожі 1968 року і листом до Лялі про першу подорож в Україну 1974 року та й готовим уже іменним покажчиком. У вступі думала написати, що, мовляв, поява друком дальших томів буде залежати не тільки від моїх нащадків, але і від зацікавлення таким матеріялом читачів і видавців в Україні. Прочитала кількадесять сторін і вирішила, що поява не тільки дальших томів, але і цього першого — передвчасна. Після моєї смерти цей щоденник може викликати зацікавлення не тільки родини, але й інших читачів, зокрема тих, хто зацікавлений життям українців в американській діяспорі. Колись, може, Україна дозріє до такого культурного рівня, коли такого роду публікації не тільки викликатимуть зацікавлення, але і зможуть мати комерційну вартість для моїх нащадків. Адже на таких публікаціях на заході власники авторських прав навіть заробляють непогані гроші.
Замість готувати "Життя на бігу, том 1", присвячу свій час для викінчення і підготовку до друку ULE 1990–1999. Можливо, я ще не охопила всього матеріялу, і напевно є помітні лакуни, зокрема серед статей. Але сотні позицій вже готові і був би жаль, якби цей останній том моєї бібліографічної серії не випустити друком. Марко Стех навіть питався мене, випускаючи друком останній мій том ULE, в якій стадії моя праця над 1990-ими роками? Зацікавлення видавництва варто використати.
Понеділок 7 лютого 2011.
Маруся Пасічник мала не тільки королівські, але і драматичні похорони. Почалося в Клівленді у четвер, в похоронному домі Колодія-Лазути парастасом. На другий день у п'ятницю була головна відправа в православній церкві св. Володимира і поминки, що в них взяло участь 68 осіб. Казав Максим, що на поминках дуже гарно промовляли і священик, і Уляна і обидва сини і ще якісь особи. Пополудні в п'ятницю найближча родина і труна з Марусиним тілом полетіли літаками до Ньюарку. Там Максим з Уляною, Іванком і Стефанком, Роман Пасічник з жінкою, двома синами, дочками і невісткою, Павло Пасічник з трьома своїми дітьми (жінка залишилася в Клівленді з хворим на аутизм сином), переночували в готелі, а на другий день винаймленими автами поїхали до Баунд Бруку, на цвинтар. В міжчасі раннім ранком в суботу ми з Марком виїхали до Баунд Бруку з Філядельфії. Була жахлива погода — дощ, туман, мало що видно на дорозі. Але могло бути гірше. Якби температура впала нижче на пару градусів — був би суцільний лід. Саме коли Марко завернув, щоб виїхати на перестанок (не так до лазнички, як щоб закурити), задзвонив його мобільний телефон. Максим повідомляв, що тіло з труною ще не приїхало і не знати що буде з похороном. Порадив нам на цьому перестанку зупинитися і чекати на дальші вказівки. Десь за пів годии подзвонили знову. Уляна вирішила, щоб зробити наперед тризну, а погребник (вже не той, що в Клівленді, а місцевий) займеться пошуками труни. Дали нам директиви як їхати до ресторану, що недалеко від цвинтаря. Там ми зустрілися з рештою родини Пасічників на полуденок. Було нас 15 осіб. Вміжчасі дали нам знати, що Марусине тіло вже нарешті доставили до Баунд Бруку. Отже похорони таки могли відбутися. Наперед була відправа в каплиці, а тоді похоронення тіла на цвинтарі, де вже лежить Іван Пасічник і де стоїть уже пам'ятник. Дощ ішов немилосердно далі, земля була розмокла, болотяна, але погребник над гробом розвісив бальдахін, так що можна було кільком особам сховатися від дощу. Прийшло ще троє знайомих Марусиних, що живуть недалеко цвинтаря. Їх уже не було змоги погостити, бо треба було всім повертатися на час на летовище, щоб відлетіти назад до Клівленду. Коштовний такий похорон, якщо зважити на всі ці польоти, та й додатково на те, що Іванко мусів прилетіти з Алберти до Торонто, і найстарший син Романа з жінкою з Індіанаполісу до Клівленду, но і ці польоти з Клівленду і назад, не кажу вже про пригоди достави самої труни. Зворушливі два моменти: коли відкрили в каплиці труну, щоб ще можна було з Марусею попрощатися, я помітила, що до труни вклали діти маленьких плюшевих звіряток — може наймолодші її внуки, Павлові діти? А потім, коли вже готували труну до гробу, Уляна витягнула торбину землі, (мабуть привезену з рідного Марусиного села, куди вони їздили весною), і висипала на мамину домовину. Згодом ми довідалися, що був і додатковий хвилюючий драматичний момент, бо Максим не мав Маркового мобільного телефону, щоб з нами пов'язатися. Але виручив його Іванко. На своїй мобілці знайшов на інтернеті номер телефону Українського Центру і від них довідався номер Маркового телефону. Отже визволила нас модерна технологія і молодь, що вміє нею користуватися.
В п'ятницю ввечері, коли я вже лягала спати, потелефонував мені Ран Дей. Повідомив про смерть Джона Ганолда і про те, що в наступний день у суботу мав бути меморіяльний вечір у його пам'ять. Якби не похорон Марусі і якби була можливість поїхати туди з Раном і Марією — я була б поїхала. John Hannold — був мабуть найсимпатичнішим для мене професором нашої школи. Людина міжнародної репутації, автор кількох книжок, шеф комісії Об'єднаних Націй з питань комерційного права, т. зв. UNCITRAL (United Nations Commission on International Trade Law). Його вважали батьком Віденської угоди-конвенції 1980 року, яка була і досі мабуть є основою міжнародних торговельних зв'язків. Багато користав з моєї бібліографічної допомоги, а на моєму прощальному вечорі виголосив промову, що нею сам до сліз був зворушився. Квейкер з переконання, він мав великий вплив на своїх студентів, його загально любили. Він помер на 95 році свого життя, 21 січня. Останні роки страждав від хвороби Альцгаймера, отже мабуть добре, що помер. Я сьогодні пробувала знайти якийсь некролог у Нью Йорк Таймсі і була здивована фактом, що такого некрологу не знайшла.
Неділя, 13 лютого 2011.
Мубарака таки примусили зрезигнувати. Ще в четвер увечері він виступив був з промовою до народу, де обіцював реформи і нові вибори, але запевняв, що залишиться при владі, щоб уникнути хаосу. Це викликало обурення демонстрантів. Було напруження, бо в п'ятницю вийшло на майдан ще більше число людей і була загроза, що може дійти до кривавих сутичок. Але нагло повідомили, що Мубарак таки відійшов і що армія перебрала керівництво. Це викликало велелюдню евфорію, святкування. Армія, повідомляє сьогодні преса, заповіла розпуск парламенту і нові вибори за кілька місяців. Побачимо, чи справді дійде в Єгипті до демократії, чи може це промостить шлях до іслямізації, як сталося в Ірані?
В Україні — літературна сензація. Ліна Костенко розпочала була тур з презентацією свого роману Записки українського самашедшого від Рівного, Києва і Харкова. Всюди величезне зацікавлення, ажіотаж. Наступні виступи мали бути в Острозі і у Львові. І от передучора повідомила преса, що виступ у Львові скасовано. Чому? Виглядає, що Ліна Василівна образилася на львів'ян, які всупереч її директивам, не роздавали квитки за запрошеннями, а продавали їх (900 квитків до театру Заньковецької, при чому сотні додаткових бажаючих залишилися незадоволеними), а також виступом критиків, які на форумі круглого столу Кабі-нет критично обговорювали цю її найновішу книжку.
Щоб більше довідатися про ці справи, я вчора засіла на пару годин до комп'ютера і знайшла в Дзеркалі тижня статтю Дмитра Дроздовського п. н. "Поет і свобода", де він обороняє Ліну від критиків, але — що найважніше і найцікавіше — подає лінки до дискусії в Кабі-нет. У висліді я не тільки прочитала статтю про цей критичний круглий стіл, але навіть слухала (мабуть довше як дві години) живий запис — подкаст цілої тої імпрези, з голосами публіки включно! Слава модерній технології, що так може получити Філядельфію зі Львовом!
Книжка мене зацікавила, бо з цих виступів Віктора Неборака, Юрія Кучерявого і Ігоря Котика я довідалася, що це не так роман, як щоденник, де авторка виступає під маскою свого героя — молодого комп'ютерного програміста. Але критики закидають авторці, що вона не розуміє справді що таке програміст, що бачить негативно все, що відбулося в Україні за останні 20 років, що не сприймає і не розуміє взагалі модерного світу.
Цей круглий стіл викликав в мене дуже позитивну реакцію. Нарешті якась справжня літературна дискусія! І не бачу причини, чому авторці ображатися. Письменники, які не мають відваги чи толерантности сприймати критику, не повинні друкуватися взагалі.
Я поезію Ліни Костенко дуже люблю, багато знаменитих її цитат знаю напам'ять і часом цитую. Але вона має особливе бачення ролі поета в суспільстві — на що вказує навіть прекрасна її поема "Маруся Чурай". Марусю, вбивницю коханця, мовляв, належить помилувати тому, що вона — автор пісень, з якими козаки ішли в бій. Ну, право повинно бути однакове для всіх громадян і Езра Паунд мусів бути покараний за свою ролю в час війни у ворожій пропаґанді. Вся поезія Костенко наголошує ролю поета, як вождя, провідника, законодавця. І вона — як передовий поет України — цю ролю грала за радянських часів і здобула собі моральний авторитет в народі. Але крім того, Ліна — дуже примхлива прімадонна і про це знають всі, хто зустрічався з нею тут в Америці, на цю її примхливість тактовно натякав Дзюба, коли ми його про Ліну розпитували, на мій публічний друкований закид більшовикам, що Костенко не включена в англомовну антологію Юнеско, сама Ліна згодом розповіла мені, що це вона заборонила видавцям друкувати її переклади. А її пізніша реакція на переклади Найдана — вона, мовляв, збирається подавати його до суду.
Благородна, нібито, ідея Ліни, не продавати квитків на її виступи, також не викликає мого ентузіязму. Чи не було б краще, якби вона використала була ажіотаж довкола своєї особи — адже вона неабияка в Україні celebrity, щось як зірка естради чи екрану — для підтримки видавничого руху в Україні? Адже успіх — навіть і фінансовий — української книжки — це саме те, що може звернути увагу до нашої культури і самих українців і навіть зацікавлених культурою людей закордоном?
Середа, 16 лютого 2011.
Їздила вчора на візиту до Стефанишин. Їхала туди CCT-Connect (тим разом сама одна, отже приїхала одну годину раніше!), а поверталася метро — примусивши себе до проходу від 9 вул. до 14 вул. в центрі міста. Повернулася ледве жива — бо раптом крім задихання дуже почав дошкуляти артрит. Стефанишин дала рецепт на нові окуляри — виключно до комп'ютера — побачимо, чи це дооможе. Там на місці я й замовила ці окуляри, а наступну візиту в офтамолога матиму за 6 тижнів.
Закінчила я слухати черговий курс Teching Company — The Rise and Fall of the British Empire — 36 лекцій, що їх викладає Patrick N. Allitt, професор Emory University. Сам він з походження — англієць, але говорить об'єктивно, підкреслючи і позитиви і негативи імперії. Багатство цікавої інформації, включно з різними повчальними і дотепними родзинками. Напр. про т. зв. війни за опіюм з Китаєм, про похід 15-тисячної бритійської армії в Афґаністані (1838), що з неї залишився живим один тільки воїн як свідок поразки, про бритійські обіцянки арабським королівствам, що їх давав в імені імперії славний Lawrence of Arabia, щоб їх підмовити на боротьбу проти османської імперії, і рівночасно обіцянки сіоністам створити Ізраїл — Лоренс у своїх споминах соромився і каявся за цю бритійську зраду арабів, а я собі подумала, що століття пізніше бритійці так само зрадили були інтереси Польщі. Черчіля професор представляє як переконаного імперіяліста.
Пару анекдотів бувальщини з цього курсу: В час війни США щораз більше надсилають свого війська до Англії, готуюючись до інвазії в Нормандії. В цьому ж часі більшість бритійського війська далеко з дому, на межах імперії. Напруження викликає серед населення факт, що американські вояки краще вдягнуті і відживлені, залицяються до бритійських жінок. Професор цитує народ про американців: "they are over-fed, over-sexed and over here!" Або таке: Ghana святкує проголошення незалежности. Представником США є віцепрезидент Ніксон. Він поклепує якогось чорного по плечах і питається: How does it feel to be free? A цей йому відповідає: I wouldn't know, sir, I am from Alabama! А це рік 1957 — в Америці боротьба за громадянські права чорних тільки починається.
Подзвонила я на день Валентина до Леоніда Рудницького: він має клопоти з серцем, тількищо вставили йом — вже вдруге! — стент. В довшій розмові, Рудицький, який має знамените почуття гумору, розповідає. Мовляв, мусів відмовитися від поїздки до Відня, на ювілей УВУ, але підготував довший лист-вітання німецькою мовою. Дав прочитати своєму колезі ґерманістові Блюменталю. А Блюменталь на те: Well, your German is better than your English! При тій нагоді пригадав собі Лабуньку, який розповідав про свою подорож до комуністичної Болгарії і хвалився, мовляв ніхто не пізнавав в ньому американця. Каже Блюменталь: Nobody takes you for an American over here either.
Вівторок, 22 лютого 2011.
Арабське доміно посувається далі на мапі Африки і Середнього Сходу. Заворушення в Ємені, Багрейн, Марокко, але найбільші в Лівії, де Муамар Каддафі панує як диктатор вже 40 років. Найгірше, що цей режим не вагається стріляти у власних людей, навіть з літаків. Кілька лівійських дипломатів подалися у відставку на знак протесту — а це справді, мабуть, безпрецендентне. Є вже чимало загиблих, але преси не допускають, отже новини непевні і неповні.
Мала я нагоду подивитися на інтернеті відео із виступу Ліни Костенко в Харкові. Приємно було бачити живу Ліну — вона добре виглядає (хоч старша від мене на пів року!), волосся фарбоване, говорить без записок, і то стоячи біля мікрофону. Зал повен людей — кажуть що було їх дві тисячі, а ще тисяча була тих, хто не одержав квитка-запрошення. Але, щиро кажучи, виступ її мені не подобався. Може якби прочитала більше віршів, зокрема тих своїх ранніх, що принесли їй заслужену славу, була б зробила на мене краще враження. А вона говорила загальниково, порожніми патосними фразами, немов політик перед виборами. А ще переплітала свій виступ фразами російською мовою, не тільки з Гоголя, але навіть розповідаючи про свою знайому, що радила їй, виступаючи перед великим збором людей, вибрати в залу пару облич і на них концентруватися, або про Стайнбека, який, відповідаючи на запитання публіки, сказав нібито "пісатель должен пісать!" А ще при якійсь нагоді сказала: "я, слава Богу, не феміністка!" Виступали на цій презентації також видавець Записок українського самашедшого Іван Малкович і співачка Оля Богомолець, яка співає пісні на слова Ліни Костенко.
Вчора приходила до мене дівчина Jenifer з Memory Clinic. Ставила мені низку запитань і тестів пам'яті. Здається мені, що вийшло незле: моя пам'ять тепер мабуть ліпша, ніж мій загальний фізичний стан. Але було мені соромно, що на питання, яка є швидкість світла я не вміла відповісти. Але це вже не справа пам'яті, а таки невігластво: я цього ніколи не знала. Теж із рахунками в мене не все гаразд: дуже поволі йде мені, коли треба повторити простеньку чергу від 100, віднімаючи по сім. Рахунки роблю тільки на калькуляторі, навіть табличку множення забула, бо ніколи її не вживаю. А математику в гімназії я навіть любила і добре знала. (Щастя, що питань про це не було). А моя Дженіфер дивувалася моїм добрим відповідям із географії. Прийде ще один раз на другий тиждень.
Написала я вчора по е-мейл до Марка Павлишина, бо мені треба деяких його статей, що їх тут у нас (зокрема на Пенсилванії) нема. І ось сьогодні не тільки відповів, але і прислав мені чотири свої статті і повну свою бібліографію. Та ще й в листі написав, що він з жінкою Олею та сином Дам'яном був у грудні в Києві і бачив у Музею літератури виставку моїх книжок!
П'ятниця, 4 березня 2011.
В Лівії — громадянська війна, Каддафі не хоче уступити. Тисячі людей покидають країну, зокрема чужоземні робітники, що там працювали, в тому числі і кілька сот українців, разом з Галиною Колотницькою, українською мед-сестрою Каддафі, яка несподівано — завдяки Wikі-leeks — виявленим дипломатичним секретам — зазнала недавно хвилевої міжнародної слави. Цікаво, що українська преса пише про те, що в Лівії ще є сотні українців, які не хочуть повертатися додому і присланий з України літак мав чимало порожних місць і допоміг евакуювати інших громадян. На кордон Лівії і Тунісії — тисячна маса втікачів — справжня гуманітарна катастрофа.
Чуюся погано. Коли пробую вийти на прохід при сонячній погоді — мушу зупинятися бодай один раз на кожному кварталі, щоб віддихнути. Те саме, коли вийду по сходах на поверх. Вночі встаю до лазнички що дві години. Найгірше, що терплю від безсоння, і щоб цього не було ніч-у-ніч — приймаю снодійні таблетки, а воліла б цього не робити. Болі артриту також дошкульні. Нові окуляри до комп'ютера — допомагають мені читати електронні вісті, але ними не можу читати книжки. Почала при допомозі побільшаючого скла читати Роман про добру людину Андієвської (з власної колекції, але досі не читаний). Знаменита книжка — модерний потік свідомості, знамениті реалії післявоєнної таборової доби, іронія, гумор — куди там сьогоднішнім нашим літераторам. Але книжка надрукована дрібним шрифтом і мені доведиться почекати на зміну окулярів (а може на операцію на катаракти?) Все це наводить на мене депресивні настрої, тим більше, що я рідко буваю тепер серед людей. Марко відходить на роботу після 8-ої вранці, повертається пізно ввечері. Якщо бачить мене — то тільки привітається: Добрий вечір! Ніколи не телефонує, не запитається, як живу і чи живу. (Якби я несподівано померла, мене мабуть знайшли б у спальні через тиждень — тобто в неділю, коли він буває вдома). Але не нарікаю: купує харчі, не мушу клопотатися господарством, автом, городом, виношенням сміття. На телевізію дивлюся тільки на вісті, коли вечеряю. Єдина моя розвага — слухати курси Teaching Company, перед сном, часом по два-три рази ту саму лекцію. Тепер слухаю European thought and culture in the 20th century (Professor Lloyd Kramer, University of North Carolina) — професор, здається, історик, але це інтелектуальна історія par excellence — там багато не тільки про історичні події, такі як перша світова війна, але і про Дуркгайма, Вебера, Фройда, і про літературу — не тільки Джойса, Вірджінію Вулф, Пруста, Кафку, Томаса Мана, але навіть про поетів-символістів — Бодлера, Маллярме, Рембо.
Середа, 9 березня 2011. День народження Шевченка.
Два дні тому редактор рецензій JUS Thomas Prymak прислав мені електронний PDF-file вже надрукованої в журналі моєї статті-рецензії про англомовні переклади прози Франка, видані ще в ювілейному 2006 році. Ну, нарешті! Я вчора послала цей текст Ромі Франко і вже маю від неї відгук. Журнал поважно спізняється — це подвійний номер за 2008–2009 роки. Очевидно затримка журналу спричинена смертю редактора Тараса Закидальського. Тепер журнал перебрав Сенькусь — маю надію, що не будуть іти слідами занедбаного гарвардського журналу і наздоженуть втрачений час.
Я свого часу думала підготувати українську версію і послати до Всесвіту. Але після реакції Всесвіту на мою рецензію на Одрача, я припинила свою співпрацю з цим журналом. Сучасність перестала виходити з уваги на фінансові труднощі. Отже я насправді не маю де друкувати поважніші речі. Може зроблю кілька коротких заміток для Нашого життя. Ініціятива Роми Франко і її сестри заслуговують на значно більший розголос — це фактично надзвичайний подвиг. Зокрема мало знають про цю їхню героїчну працю поза Канадою.
Рудницький приніс мені вчора показати свою нову книжку Світовий код українського письменства — збірку своїх статей, видану в Івано-Франківську 2010 року. Є там передрукована і стаття про Остапову творчість і згадки про мою бібліографінчу працю в його статті про переклади Стефаника.
П'ятниця, 11 березня 2011.
Сьогодні вночі на північно-східному побережжі Японії стався величезний землетрус — 8.9 на скалі Ріхтера. Землетрус викликав цунамі — в Японії хвилі піднялися до 10 метрів і рвучка течія змела тисячі авт, будинків, доріг. Цунамі, кажуть, може докотитися і до Гавайських островів, і до побереж Ореґону і Каліфорнії. В Японії була загроза атомним електростанціям — деякі з них автоматично зупинилися, але з одною є ще щось не гаразд, ще невідомо які наслідки. Жертви в людях вже сягають кількох сотень, але вісті ще тільки дуже непевні. Хоч є вже відео картини на ТБ, які показують хвилі цунамі. Жах.
Субота, 12 березня 2011.
На атомній електростанції Фукушіма вибух нуклірний реактор і є витік радіяції. Тисячі людей з околиць евакуйовано. Це в додатку до страхітливої трагедії, що її викликав потужний землетрус і цунамі. Понад міліон людей в Японії втратили електрику, пожежі — навіть у самому Токіо — комплікують справи ще більше. Транспортація припинена майже в цілій країні. Люди з праці не можуть дістатися додому. В епіцентрі землетрусу великі простори залиті водою, люди на дахах будинків чекають на допомогу. Японія, пише преса, є більше ніж будьяка інша країна приготована до стихійного лиха, що його зазнає в час частих землетрусів, але цей останній — найбільший в історії Японії. Звертаються за міжнародною допомогою. США вже вислала кораблі з гелікоптерами, а навіть Україна заявила готовість вислати з допомогою досвідчених Чорнобилем атомників.
Максим з Уляною сьогодні в Клівленді. Відзначають сороковий день після смерти Марусі церковною відправою і тризною.
Середа, 16 березня 2011.
Трагедія в Японії триває і поглиблюється. Пожежі і вибухи на атомних реакторах у Фукусіма; люди охолоджують реактори морською водою — а це значить, що їх не можна буде в майбутньому вживати. Чи було розплавлення реактора — покищо не відомо. Але є витік радіяції. Проголошено зону 20 км. і з неї 170 тисяч осіб евакуйовано. Сьогодні в українському інтернетному виданні ВВС Юрій Щербак назвав атомні електростанції "ядерною бомбою сповільненої дії". В усьому світі занепокоєння щодо безпеки атомної енергії — в Німеччині заповіли перевірку всіх реакторів. В Японії живе біля 1500 українців. Заповідають можливість їх евакуації. Покищо, кажуть, ситуація не така поважна, як була в Чорнобилі. Але це — в додатку до страхітливого землетрусу і цунамі! Картини на відео показують ситуацію перед і після цунамі — змела жахлива хвиля цілі людські поселення! Загиблих знаходять кожного дня — остаточного підрахунку ще нема. А ті що вижили — чи житимуть? Чи вдасться їх врятувати від голоду, холоду, епідемій? Японці — винятково стоїчні і здисципліноані люди — як довго вони витримають? Це найбільша трагедія після Другої Світової Війни. Чи зможе Японія піднятися знову до висот своєї модерної заавансованої технологічно економіки? І при сучасній ґлобалізації стихійне лихо Японії вдарить і по економіці решти світу.
Четвер, 17 березня 2011.
Лужницький кожної середи збирає регіональний комітет ЕУД, щоб виправляти енциклопедичні гасла до другого тому. Залежить йому на тому, щоб і я брала участь, отже завжди приїздить по мене, а потім відвозить додому. Час до часу доводиться щось і мені підготувати чи перевірити. От вчора шукала за деякими даними про Ірину Пеленську і Софію Парфанович і вирішила подивитися на Google. Що це за бездонна криниця інформацій! І от я вчора вирішила також при нагоді подивитися під своїм ім'ям, чи немає чогось нового. And lo and behold! Знайшла, що є про мене довідка в еспаномовній Вікіпедії, але куди цікавіше і важніше: є якась довша стаття з нагоди мого 80-ліття п. н. "15 листопада — Хвалю ілюзію, що помагає жити. До 80-річчя Марти Тарнавської". Це надруковане в якомусь виданні, що називається і Календар знаменних і пам'ятних дат і виходить у Києві. Повного тексту на інтернеті немає, ані автора. Але це довша стаття — 3977 слів! Мені здається, що це передрук якоїсь статті — чи не Тарнашинської? Написала я сьогодні до Коробка в Києві — може знайде і мені пришле?
Неділя, 20 березня 2011.
Весна — не тільки на календарі, але і в природі. На вулиці, перед моїми вікнами, почала розцвітати форситія. Ці кущі, вирощені мною із маленьких прутиків, розрослись минулими роками так, що треба було частину навіть викорчувати.
Два дні тому — на основі резолюції ООН і арабських країн — Франція, Британія і Америка почали бомбардувати Лівію. Ціль була — забезпечити зону вільну від польотів, щоб Каддафі не міг вживати свою авіяцію у громадянській війні із повстанцями. Але для того треба було знищити його протилетунську оборону. Є, очевидно. жертви. Це має бути обмежена тимчасова акція, але невідомо куди вона може завезти.
В п'ятницю Марко зробив мені справжню авантюру за те, що я витягнула з морозильні якесь старе м'ясо і хліб. Його педантерія справді хвороблива і дуже вибіркова. Якби так вона стосувалася також порядку в його кімнатах — а то вже маю майже смітник; кімнати, що їх він займає і пивниця завалені пачками та іншим непотрібом до тої міри, що Оксана, яка приходить прибирати хату раз у місяць, навіть не має там доступу, щоб їх почистити.
Неділя, 27 березня 2011.
Віра вчора зробила гарний товариський жест для Лариси Біланюк: з нагоди 98 уродин Ларисиної матері Ярослави Зубаль, Віра запросила Ларису з мамою і мене на обід — дуже смачний і парадний, хоч було нас тільки четверо. Я поїхала передтим до Акме і купила квіти — для п-ні Зубаль і для Віри, а крім того подарувала Вірі одну книжку з африканської серії Мек-Кол Сміта, а Ларисі своє Неповторне дитинство. Взяла я зі собою збірочку поезій Олександрова і прочитала там його вірш "Старий" — дуже відповідний до нагоди.
Добре, що незабаром буде квітень і моя візита у Віджілянте. Здається мені ненормальним моя велика слабість і трудність дихання — не тільки на проходах мушу на кожному кварталі зупинятися, щоб віддихнути, але і вдома, при найменшому зусиллі. Чи я справді така вже викінчена і слаба, чи це можливо наслідки завеликої дози соталолу? Тремор в руці — від коли я перестала приймати оксибутинін — майже зовсім припинився, але зате мушу бігати до лазнички що години. Оці проблеми з міхуром і з віддихом — моя найбільша тепер проблема. Але є і інші. Вночі прокидаюся часом із артретичним болем, а з носа постійно капає, не зважаючи на краплі проти алергії. Та й часом мучить мене безсоння.
В Японії сьогодні знову був землетрус: 6.5 на скалі Ріхтера. А на атомних електростанціях далі підвищена і ще не контрольована радіяція. Страшна трагедія японського народу. Вже офіційно зареєстровано 10,000 смертей, але бракує ще майже 20,000 осіб. А у Вашинґтоні почали цвисти японські вишні.
Зима ще не зовсім хоче відходити — вже кілька днів повернувся холод. В нас, щоправда, заповідженого снігу, покищо, не було.
А в Лівії далі ведеться громадянська війна. НАТО перебрало від США контроль над летунським простором, щоб запобігати літакам Каддафі. Завтра Обама має говорити до народу, щоб вияснити місію США у Лівії. Дуже його критикують з усіх боків — і республіканці, і демократи. Дехто — проти цих воєнних дій взагалі, дехто критикує брак порозуміння в цій справі з Конґресом. Тим разом я також проти цієї акції. Колись бачила на PENN такий промовистий напис: Whatever the question, war is not the answer. Тимбільше тепер, коли Америка вже веде коштовні війни в Іраку і Афґаністані, а рівночасно скорочує бюджет для освіти, і всяких конечних соціяльних послуг. Революції в Африці добре якби принесли демократичні зміни, але майбутнє дуже непевне і на зміну тоталітарній стабільності може прийти ісламський фундаменталізм.
Максим вчора доповідав про Шевченка в НТШ в Торонто. Сьогодні прислав мені по електронній пошті аудіозапис цілої своєї лекції та ілюстрації, що їх презентував на екрані в час доповіді. Аналізував він три вірші Шевченка: "Доля," "Муза" і "Слава" та обмежився до короткого періоду життя Шевченка, відзеркаленому в його щоденнику. Дуже цікаво. Єдині мої критичні зауваження — до деяких Максимових галицьких наголосів — хоч мова його назагал дуже поправна.
В четвер на УКУ виступала Марта Хом'як-Богачевська. Як досвідчений доповідач і історик вміла зробити цікавою тему, яка мене мало цікавила взагалі — вона говорила про митрополита Константина Богачевського, свого дядька. Це про нього Мартин батько, адвокат Данило Богачевський сказав був колись: "Наш батько завжди казав: вчися дурню, бо інакше підеш на теологію!" Марта приїхала разом з Ростиком — обоє виглядають добре, видно, що їхні поважні хвороби — під контролем.
Рудницький при нагоді передав мені новий номер Ukrainian Quarterly, де надрукований третій сеґмент моєї широкоанотованої бібліографії.
Субота, 2 квітня 2011.
Дві добрі новини — при чому перша надзвичайно добра і важлива. Стефко отримав позитивну відповідь з Індіяни! Прийняли його на бажану ним програму MD/PhD та ще із стипендією! Подробиць ще не знаю, але вчора дзвонили мені Максим разом з Уляною, щоб про це повідомити. І щоб поділитися радістю! Хлопець був уже зневірився духом, бо отримував відмовні відповіді, а навіть з Індіяни спершу були йому відмовили. Поставили були його на Waiting list. Правда, отримав був листа, що його прийняли до медичної школи, але це не була та спеціяльна програма що її він собі був вибрав, та й треба було б за школу платити високі оплати. Програма MD/PhD дуже селективна, на неї приймають тільки кількох кандидатів. Стеф ще є на Waiting list на Колюмбії, якби прийняли його там, то він волів би, очевидно, престижну Колюмбію у Нью Йорку. До 15 квітня рішиться справа. Але вже має запевнення, що може їхати на студії до Індіянаполісу.
Друга новина дрібна, але приємна. Прислав сьогодні Коробко з пачкою газет і журналів також Календар знаменних і пам'ятних дат, но. 4, 2010, де під датою 15 листопада є стаття "Хвалю ілюзію, що помагає жити". Стаття досить довга (від стор. 66 до 76, при чому дві і пів останні сторінки — це бібліографія моїх власних творів і статей про мене). Стаття непідписана, але в змісті подано, що автором її є В. В. Патока. Стаття є своєрідною компіляцією інформацій з різних джерел: часом цілі параграфи звучать мені знайомо. Трохи мене вражають знайомі мені фрази, що подаються без автора, але таку практику в Україні зустрічаю не вперше. Цей календар — видання Національної парламентської бібліотеки України і Книжкової палати України. Це квартальник, який заснований був у травні 1957 року. Містить він короткий перелік важніших дат в хронологічному порядку і кілька вибраних статей до круглих ювілеїв. В цьому номері є 14 статей, всі з бібліографічними довідками. Серед літераторів, крім мене є ще Борис Олійник, Ірина Калинець і Микола Руденко. Є також Марія Башкирцева, а в її бібліографії згадана і моя стаття про неї із Всесвіту.
Очевидно, мені було б цікавіше прочитати якийсь новий критичний огляд моєї праці, але як бібліотекар я розумію велике практичне значення такої уваги до мене саме у виданні такого типу. Воно в Україні має напевно неабияке пристосування — адже там особливо любуються ювілейними датами. Можливо, що є безпосередній зв'язок між цією публікацією і виставкою з нагоди мого 80-річчя в Музеї літератури? Я особливо зраділа цікаво скомпонованій бібліографії, яка спрямовує зацікавленого читача до книжок і журнальних публікацій доступних йому в Україні — отже добірка матеріялів друкованих в Літературній Україні, Дзвоні, Сучасності, Всесвіті,СіЧі і статті про мене Ільницького, Доценка, Тарнашинської, Комариці, Костюка, Москаленка, Гольденберга.
Четвер, 7 квітня 2011.
Сьогодні мала я візиту у Форсії. До моїх основних симптомів — клопотів з диханням і з міхуром, долучився ще біль у лівій руці — повторення давнішої проблеми, що її допомогла була перемогти кількамісячна фізична терапія. Форсія зробила зі мною невеличку вправу проходом з маленьким апаратом, який міряє кисень — конкретний показник, чому я задихаюся. Порадила скоротити на половину дозу соталолу — я маю візиту у Віджілянте в середу, отже це скорочення ліку передбачає однотижневий експеримент, а тоді може отримає одобрення кардіолога, якщо не буде якихось проблем із фібріляціями. На біль в руці радила тиждень брати по дві таблетки Tylenol Extra Strength, але якби проблема перекинулася і на праву руку, то треба буде лікувати преднісоном.
Їздила я до Форсії транспортом CCT-Connect, туди і назад, забрало це мені малощо не цілий день, бо довелося довго чекати на поворотну дорогу, але знаючи, що я не мусітиму іти до метро, я заплянувала собі трохи надзвичайну справу. А це доказ, що я ще не піддалася депресії і що не зовсім позбулася романтичних нахилів. Вже від довгого часу думала я над тим, щоб купити собі репліку скульптури Бенджаміна Френкліна на лавці, яка стоїть на кемпусі Пенсильванського університету і куди багато літ тому я завжди водила своїх гостей з України і вони там фотографувалися. Таку невеличку репліку бачила я у Мар'яни Вакуловської — вона, як відходила на пенсію, отримала її в дарунку від своїх співробітників. Признаюсь, що я завжди із заздрістю оглядала Мар'янину скульптуру і жалувала, що сама такої пам'ятки не отримала від своїх колег. [Мене вони питалися про мої бажання і я згадала їм скульптуру козла, що стоїть в голі Правничої школи — але мене повідомили, що репліки цієї скульптури дуже рідкісні — отримав її був тільки президент PENN Гакні, як відходив на працю до Вашинґтону. Про Френкліна на лавці я тоді не подумала, отже дістала купу інших дарунків, але не цю пам'ятку]. Побачила я одного разу репліку Френкліна на лавці у виставочній ґаблотці університетської книгарні — отже знала, що можна купити, хоч і за поважну ціну. І от я запланувала, щоб саме після візити у Форсії і перед поверненням додому з цієї ж клініки, піти два квартали до недалекої книгарні і купити собі Френкліна. Скульптура невеличка, але з бронзи, отже я знала, що нести її буде нелегко. Вчора, напередодні, потелефонувала, щоб впевнитися, що скульптура в них є. Виявилося — є, одна-єдина і коштує (з податком) 650 доларів. Вдалося мені це полагодити. Коли принесли пачку, я злякалася. Але звеліла продавцям розпакувати скульптуру, обгорнути її папером, перепакувати до меншої коробки і до торби, щоб я могла донести її до клініки. Продавці дивувалися, як старенька дама, що ходить з паличкою, дасть собі раду з пакунком. Але поволі-поволі це мені вдалося. В клініці чекала більше як годину, пакунок стояв біля мене на кріслі. А коли приїхав нарешті шофер ССТ, він сам з власної ініціятиви, допоміг мені винести пакет до автобусика і навіть прив'язав поясом на сидінні біля мене, щоб не впав із крісла підчас їзди. І от я маю тиху приватну радість: розпакувала я скульптуру і поставила біля своїх Капшученків на шафі, де вона дуже добре виглядає. А ось тепер на інтернеті перевірила хто такий скульптор. Називається він George Lundeen, американець, народжений 1948 року в Небрасці, тепер живе в Кольорадо. Переглянула на інтернеті інші його роботи — реалістичні зображення людей, трохи з гумором, як і у мого Френкліна. Деякі мотиви повторяються: має напр. також Джеферсона на лавці, чоловіка і жінку на лавці, тощо. Коштувала мені ця приємність не 650 дол, а 80 доларів менше, бо я могла використати купони "зароблені" за два роки від Memory Clinic. Саме бажання використати ці купони, приспішило моє рішення щодо скульптури.
Неділя, 10 квітня 2011.
Вчора в УОКЦентрі заходами Української Федерації відбувся дуже успішний виступ Олександра Мотиля. Він говорив про один рік правління Януковича, характеризуючи його як некомпетентного політика, який пробує бути диктатором. Говорив Мотиль двома мовами — українською і англійською, можливо трохи на догоду групі молодих студентів, які були членами численної — понад 100 осіб — авдиторії. Мотиль — дуже ефектовний промовець, Марко про нього взагалі сказав, що він насправді є "entertainer".
А ще привіз наш професор-політолог також і свій найновіший роман "A Jew who was Ukrainian". Я книжку купила і навіть вже почала читати. Їздила я на імпрезу в товаристві сестер Вакуловських, а там зустріла різних інших знайомих — Віру Кліш, Наталку Даниленко, Аню Максимович, Сяню Гораєцьку, Славка Заліпського, Богдана Гасюка.
П'ятниця перед Великоднем, 22 квітня 2011.
В середу, 13-ого, мала я візиту у Віджілянте. Зробили кардіограму, перевірили пейсмейкер, призначив мені серію лабораторних перевірок крови, вислав на рентґен серця і замовив новий ехо-тест. Дав також нову рецепту на відводнення, бо є підозра що десь в організмі збирається рідина і тому важко дихати. Ця нова таблетка (furosemide), видно, трохи помагає: дихати стало легше. Рентґен зробила зразу після візити там же в Презбитеріянському шпиталі, до лабораторії піду в понеділок 25-ого, а ехо-тест маю замовлений аж на 11 травня (після візити Рябчука).
До Віджілянте їздила я ССТ, але назад забрали мене Ран і Марія, ми разом з'їли смачний полуденок у Lemon Grass, а потім вони ще підвезли мене до Will's Optical, де я відібрала нові окуляри, та й привезли мене додому. Добрі приятелі і доброчинні люди! Облегшили мені нелегкий день!
В четвер 14-ого була я на доповіді Люби Волинець про Олену Лотоцьку. Приїхав по мене і потім відвіз назад Славко Заліпський. Добре, що живемо майже в сусідстві — гарний товариський жест, який займає йому не більше як 10 хвилин часу автом. Любу Волинець я востаннє бачила пару десятиліть тому, ще коли ми разом працювали в ред-колегії Нашого життя Уляни Любович.
В неділю 17 квітня наша Українська Бібліотека влаштовувала доповідь Володимира В'ятровича, який тепер працює в Гарварді із архівом Миколи Лебедя. Говорив він про архіви секретних служб України, концентруючись на документах з часів СРСР. Дуже цікаво, хоч справжніх ревеляцій небагато. Хіба що сказав про реакцію СРСР на плановані заходи Пріцака про голодомор та й назвав одне незнайоме мені прізвище радянського аґента серед діяспори, якого завданням було ширення фальшивої інформації. Тепер В'ятровича вже звільнили з його посади, отже про нові події в архівах він багато сказати не може. Імпреза бібліотеці дуже вдалася і добре була запланована і розголошена. Представляла В'ятровича Адріяна Сидоряк — молода гарна блондинка, член Ради Бібліотеки. Коротко після доповідача говорив Ромко Процик, а потім також Марко, заохочуючи публіку підтримувати Українську Бібліотеку і Центр. Публіки прийшло понад 80 осіб. Початок був серед дня — о 2-ій годині, отже я їздила сама автом.
Буфету тим разом не було. Але це вийшло дуже добре, бо я просто з доповіді поїхала на запрошену гостину до Віри, де з великим задоволенням з'їла смачну качку. Гостину Віра влаштовувала з нагоди приїзду в Еспанії Реґіни Коструб'як. Була на обіді і Лариса Біланюк, а потім на коротку розмову вступив ще й Вірин сусід — Левко Рудницький. Отже я мала змогу побути в приємному товаристві.
В п'ятницю 15-ого я мала візиту в дентистичній клініці. Трохи мені не подобалося, що знову мене обслуговувала якась тимчасова гігієністка (а я саме думала повернутися на постійне під опіку Мері-Ен), в понеділок 18-ого я мала візиту в дентистки Карен Міллер — їхала туди обидва рази ССТ, а поверталася метро. В п'ятницю, після клініки, вступала до бібліотеки Ван Пелт, шукаючи нових статей в журналах. Це мене порядно втомило, тому в понеділок після дентистки я вже нікуди не вступала і у висліді була менше втомлена.
Вчора я поїхала до Hair Cuttery і зробила собі новий permanent. Виглядаю як баран, але це конче треба було зробити, бо волосся було вже за довге і виглядало неохайно.
Це такий мій звіт за останніх десять днів. Активність обмежена, кожне найменше зусилля викликає втому, але якось даю собі ще раду і головне — ще живу.
Аня намовила мене замовити собі кімнату на Союзівці на 19–20–21 вересня, на з'їзд зальцбуржан (тим разом із гімназистами Міттенвальду) (непереможний оптимізм!). А на 30 вересня в Торонто, їхній літературний клуб, що нефортунно назвав себе "Слово", заповідає "Літературний вечір Марти Тарнавської". Це організує Юрій Даревич. Я дала свою згоду, як не зможу приїхати — вечір можуть влаштувати без мене.
На Великдень Віра знову запросила до себе. Це єдина можливість мені — відсвяткувати. Зрештою я — людина секулярна і не надто переживаю свій брак святочного настрою. Але ось в час, коли це пишу, на радіо ідуть страсті Йогана Себастіяна Баха.
Закінчила читати новий роман Олександра Мотиля. Трохи він пост-модерністичний. Там серед протагоністів Петлюра і Шварцбард, Ребет, Бандера і Сташинський. Про трагічні стосунки українсько-єврейських відносин говорити нелегко. Мотиль тим разом написав книжку для украінських інтелектуалів, це своєрідний морально-філософський трактат про вину і кару, ненависть і помсту, з домішкою політичної сатири.
Середа, 4 травня 2011.
Минуло 11 днів від попереднього запису. Днів багатих в події, переживання — на щастя приємні, позитивно наснажені. Максим прилетів вже в середу 27-ого, Уляна в п'ятницю 29-ого. Марко відлетів до Каліфорнії в суботу 30 квітня, а ми цього ж ранку поїхали до Баунд Бруку і провели там суботу і неділю. В понеділок Максим з Уляною відлетіли назад до Торонто.
Їхня присутність зразу підняла тонус мого життя. Не можу сказати, що повернулася до мене моя давня енергія — це було б справжнім чудом! — всетаки я мала досить сили, щоб поїхати з Максимом до крамниці, купити квіти і потім посадити їх у вазонках. Максим посадив мені дві додаткові зелені рослини, що називаються по латині Arbor vitae — дерево життя. Це я запланувала раніше, але не мала як сама здійснити. В п'ятницю, на привітання Уляни, я спекла на вечерю качку і подзвонила Маркові до Центру, що, мовляв, як хоче, може до нас долучитися о 7-ій вечора. Прийшов. Це був єдиний раз, що ми всі були разом.
В суботу і неділю ми мали гарну погоду — сонячно і не надто гаряче. Уляна привезла два міхи землі, квіти, коновки і приладдя, щоб упорядкувати Мамину могилку. Ворота на цвинтар, одначе, були зачинені. При бічному відкритому в'їзді сторож нас затримав, мовляв, не дозволено! Але Улянина дипломатія перемогла двох сторожів і нам вдалося завезти ці речі до могили і там залишити Уляну, а автом виїхати поза простір цвинтаря, на другий бік річки біля Осередку. Ночували ми в мотелі через дорогу — Crowne Plaza — там вечеряли і снідали. Не дуже цей мотель приємний — велика довга ганґара з довжелезними коридорами, куди мені важко було ходити, але близько до Осередку. А ще мала я там пригоду — на щастя без можливих трагічних наслідків. Ми займали дві окремі кімнати, далеко одна від одної. Увечорі, побачивши, що в лазничці є біля ванни горизонтальні і вертикальні поручні для безпеки, я спокусилася взяти купіль у ванні (бо звичайно вдома можу брати тільки туш). Скупавшись, я пробувала вилізти з ванни, вхопившись рукою за вертикальну поручню — а вона відірвалася від стіни. На щастя, не зовсім, і я якось вилізла з ванни, але це могло погано закінчитися.
Перед відлетом до Торонто, Уляна ще багато допомогла мені на господарстві — перестелила ліжка, виправши простирадла, помила холодильник і посуд після обіду, а Максим зробив мені цілу серію нових МР3, купив по дорозі з ББ вино, довідувався про палітурню, яка мені потрібна, щоб оправити два останні томи моєї ULE і чимало іншого.
Почуваюся трохи оновленою, немов після коротких вакацій. Всетаки кожне дрібне зусилля — втомлює. Навіть підливання квітів мусіла вчора перервати, бо втомилася. І бачу, що мені конечно потрібна пополуднева сієста — це допомагає.
Завтра має приїхати до мене Микола Рябчук. Я вже не та, яку він відвідував раніше. Всетаки нічліг у мене для нього завжди можливий — він бажаний і невибагливий гість. Він виступатиме на УКУ. Заліпський просив, щоб я його представила, але для цього в мене немає сили. Але написала Заліпському пару слів, щоб він його сам представив. Не варто довгими вступами забирати час доповіді — та ще й такому знаменитому доповідачеві як Микола. При тій нагоді, шукаючи за матеріялами про Рябчука, я відкрила, що коли він виступав в Центрі заходом нашої бібліотеки, я говорила про нього на радіо і цей коментар зберігся на моєму комп'ютері. А я про це зовсім забула!
Четвер. 5 травня 2011.
На моїй електронній пошті знайшла вчора переслане Мартою Трофименко посилання на виступ Яценюка у Верховній Раді. Це було ще перед Великоднем, у страсну п'ятницю і він до цієї дати нав'язує. Мовляв у страсну п'ятницю йому доводиться говорити про червоні прапори, що під ними більшовики знищили 14,000 церков, заслали тисячі священиків ітд, а тепер ось партія регіонів, блок Литвина і комуністи проголосувати, щоб у День Перемоги 9 травня вивісити червоні прапори. Каже Яценюк: влада хоче відвернути увагу народу від неуспіхів. А рівночасно не проводить реформ, підписала харківську угоду, знищує мову, історію, ітп. В УРСР не було президента, а тепер в незалежній Україні є. Яценюк звертається до Януковича: будьте главою держави, заветуйте цей закон про прапори. А тим хто не любить український народ, українську державу, він радить віддати українські паспорти і податися туди, де червоні прапори!
Браво! Говорив знаменито! Коротко, дошкульно і з альтернативою для Януковича! Думаю, що така провокація з червоними прапорами повинна викликати масові протести в Україні. Але чи це Україна чи Малоросія? Та ще й з ностальгією за СРСР! Скільки мордували цей народ, а він і далі підлизується імперії!
Неділя, 8 травня 2011. День Матері.
Точно тиждень тому сталася подія, що її я не мала змоги відмітити у щоденнику. Американські спецслужби провели секретну військову операцію: знайшли і вбили Осаму бін Ладена. Знайшли вони його не в горах Афґаністану, але в місті Абботабад, недалеко від столиці Пакістану, в місті де приміщується пакістанська військова академія. Спецслужби на чотирьох спеціяльних вертольотах, що їх не видно на радарі, напали на садибу лідера Аль-Кайди, вбили його пострілом у голову. Загинуло при тому пару інших людей, але не серед американських вояків. Тіло бін Ладена обгорнули простирадлом і кинули в море. Один з гелікоптерів розбився і його рештки там же на місці знищили. Все це сталося нібито без відома і дозволу Пакістану.
Президент Обама проголосив цей успіх спеціяльною промовою, що її я чула ще вночі з неділі на понеділок, коли в мене ще були Максим з Уляною. Дехто домагався, щоб у пресі опублікувати фотопортрет простріленого бін Ладена, але Обама вирішив проти цього, щоб не дразнити мусулманського світа і терористів. Правда, із садиби бін Ладена вивезли різні речі включно з компютерними файлами і документальними відео, які показують його живого у різних ситуаціях, зробили тести DNA з тіла, отже є докази, що це таки був він. Зрештою Аль-Кайда уже визнала факт його смерті. Сензація, очевидно, облетіла весь світ і досі в подробицях дискутується в пресі і на телебаченні.
Микола Рябчук приїхав у четвер 5 травня — приїхав пізно і не міг уже в мене перед тим пообідати, хоч стіл був заставлений і чекав на гостя. Я його привезла із станції Ферн Рак, але було всього не більше як 10 мінут, коли приїхав по нас Славко Заліпський, щоб завезти нас до УКУ. На доповідь Рябчука прийшло 44 особи. Говорив він про українську ідентичність і українсько-російські відносини, назвавши доповідь метафорою: "Російський Робінсон і український П'ятниця". Українці від панівного Робінсона перебрали віру в свій колоніяльний і меншевартний статус і дивляться на колонізатора, як на вищу культуру, з якою і самі раді злитися. Фуршет, що його знову зладила Ірена Рудницька, був такий обильний, що ми з Миколою, вдома вже до вечері сідати не мали охоти.
Микола пробув у мене до суботи. В п'ятницю поїхав на цілий день до Музею Мистецтва, а біля шостої приїхав на вечерю (борщ, зрази з гречаною кашею, солодка капуста, добре вино і скач — мали великий успіх!) Просиділи ми за розмовою до півночі. Я рухаюся дуже повільно і часто відпочиваю, але якось дала собі раду.
Микола у Вашинґтоні на 5-тимісячному фелловшипі в Інституті демократії ім. Реґана. Наталка Білоцерківець мала приїхати на пару місяців до чоловіка, але не приїхала, бо мусить піклуватися старою і хворою матір'ю. Їхня дочка Настя, соціолог, після Могилянки здобула маґістерку в Кембриджі, а ось недавно і докторат у Парижі. Вона має приїхати до США (я запрошувала до себе). В них ще молодший син — студент Могилянки.
Лідія Корсун, що їй я послала була Неповторне дитинство в реванш за її книжку, написала дуже теплий і влучний відгук читача. Прислала мені текст по інтернеті перед тим як посилати до Свободи. Я запропонувала деякі скорочення, але стаття ця може і далі за довга до Свободи. Цікаво чи надрукують і як саме.
Понеділок, 16 травня 2011.
Вчора відбулися загальні збори Української Федерації і прийняття з нагоди 20-річчя УФА і для вшанування 20-років праці Віри Андрейчик. На зборах було не більше як 30 осіб, але на прийняття прийшло може із 200. Я мала намір їхати сама автом, бо це відбувалося вдень, але скористала із запрошення Вакуловських і поїхала з ними. Прийняття було обильне, проводив заходом колишній конґресмен Чарлс Даґерті, були присутні не тільки митрополит Сорока, але і представник єврейської громади, зачитували привітання від різних американських політиків і від посольства України. Мою увагу на залі привернув маленький синок Андрейчика — симпатичний малюк, мабуть двох років — мовляв ось недавно народився, а вже ходить!
Я ходжу з трудом і починаю думати, що підозра моїх лікарів на хворобу Паркінсона може і має підстави. Але не буду себе лякати. Carpe diem, nec semper erunt Saturnalia.
Була я минулого тижня на засіданні Ради Бібліотеки. Поїхала автобусом, поверталася з Марком. До праці в бібліотеці я вже малоздатна — навіть для своїх проєктів вдома в мене останнім часом сил не вистачало. Але при нагоді я позичила пару номерів журналу Березіль і в одному знайшла статтю Сергія Ткаченка "Невловима поетка Емілі Дікінсон". Автор критикує українські переклади Кочура, Павличка, Наталі Тучинської, Марії Габлевич, а про мій переклад "Нема човна як книжка" написав таке: "Слід наголосити, що передача ритміко-інтонаційної структури віршів Емілі Дікінсон є в кінцевому результаті визначальною умовою успіху чи фіаско місії перекладача. На цьому зламав собі зуби не один працівник сфери красного письменства, як, наприклад Марта Тарнавська (вірш Но.1263) Нема човна як книжка... (цитує чотири рядки). Невдача її інтерпретації пояснюється не лише образними зсувами (романтичний 'фреґат' перетворився в банального 'човна', а лицарські 'скакуни' на домашніх 'коней') і втратою прекрасного за своїм алітераційним звукописом образу 'гарцюючої поезії', а й зниженням торжественної декламації до рівня повсякденної розмови. Адже в англомовному ориґіналі написано. [цитує оригінал]. Ну, критика дошкульна, але попала я в добре товариство і приємно бачити, що хтось взагалі звертає увагу і знає про моє існування.
Те саме можу сказати про книжечку Михайлини Коцюбинської, що її мені прислала Софійка Геврик. Історія оркестрована на людські голоси: Екзистенційне значенння художньої документалістики для сучасної української літератури. Книжечка на 70 сторінок, видана 2008 року Києво-Могилянською Академією, дуже мені близька за темою, світоглядом і навіть стилем автора — це про щоденники, спогади, епістолярій і їх значення в літературі. Книги, що їх вона розглядає, майже всі мені добре знайомі, бо це саме тип літератури, що його я залюбки читаю. І мені приємно, що на стор. 11 вона цитує із моєї статті про спогади Григорія Костюка — значить звернула увагу на мою статтю в Сучасності і читала її!
Книжечку Коцюбинської мушу Софійці повернути, отже зацитую дла майбутнього вжитку перший її параграф:
"Серед позитивів сучасного літературного потоку — незаперечно велика питома вага художньої документалістики: спогади, щоденники, епістолярій, значущі документальні масиви. За визначенням, sui generis, цей тип літератури перебуває на пограниччі історії і белетристики, але це не маргінальне, периферійне явище, він має фундаментальне значення і як джерело знання, і як самостійне мистецьке явище." (стор. 3.)
Попробую замовити собі цю брошуру в Коробка — бо в ній багато цитат, що їх варто було б переписати.
Вівторок, 17 травня 2011.
Сьогодні Максим з Уляною і — окремо — Стефанко відлітають до Риму. Максим братиме участь в конференції і з тієї нагоди зробили собі вакації. Та ще добре, що вдалося додати Стефка до плану — це ж єдиний для нього відпочинок після завершення студій в Торонто і початком медичних студій в Індіянаполісі. Вертаючись з Італії — 7 червня — Стеф приїде до мене по дорозі додому — гарний жест з його боку. [Я вже запланувала з цієї нагоди спекти качку!]
Слухаю на МР3 біографію Джоржа Вашинґтона, що її автором є Ron Chernow. Максим навіз мені цілу серію аудіо-книжок і вже раніше подарував апарат, що грає МР3. Це трохи складніший процес, як слухати звичайні компактні диски, але я вже навчилася як розв'язувати деякі проблеми і слухаю з інтересом.
Найцікавіше для мене раннє життя Вашинґтона, бо про це мало знала. Походив він із заможної родини, але батько рано помер і Джордж мусів взяти на себе відповідальність за маму і за посілості. З матірю, яка була дуже строга, ДВ не мав близьких емоційних стосунків, зате дуже близько жив із своїм двоюрідним братом. Але цей також помер замолоду. Взагалі в житті ДВ часті ранні смерті в родині причинилися дуже до зросту його майна. Він дуже переживав брак вищої освіти і пробував це надолужити самоосвітою. Мав успіх як surveyor (мірник?), потім рішився на військову карієру, брав участь у французько-індіянських війнах Британії і здобув собі в молодому віці славу офіцера. Мав платонічний романс з дружиною свого приятеля, але одружився з вдовою Мартою, яка мала вже двоє дітей. Подружжя це витримало пробу часу і було гармонійним. Дітей з Мартою в ДВ не було. Військову карієру покинув ще замолоду і присвятився веденню плантації. Вирощував тютюн для експорту в Англію, мав в один час 145 чорних невільників. Жив заможним життям багатого плантатора Вірджінії, з Англії спроваджував одяг, порцеляну, карети, вина і всякі люксуси. Був обраний двічі до House of Burgesses в колоніяльному Вільямсбурґу [я там була!] Темпераментом був дуже стриманий і маломовний і це — каже автор — допомагало йому здобувати авторитет. Я дійшла вже до часу американської революції, коли Вашинґтона обрано головнокомандуючим армії і коли всюди на фронтах супроводить його відданий йому чорний невільник Біллі. Мусітиму позичити собі з бібліотеки книгу Чернова, щоб переглянути портрети та ілюстрації і перевірити деякі дані. Аудіокниги мають свої переваги, але мають і недоліки, зокрема коли прагнеш документальних даних, цифр, прізвищ тощо.
Четвер, 19 травня 2011.
Подзвонив Максим — з Риму! Ходять втрьох із Стефанком по місту, оглядають старі руїни, а завтра думають присвятити Ватиканові. Конференція Міланського університету відбудеться на озері Ґарда, не в Мілано. В час конференції Стефанко від них відірветься і поїде на кількаденну самостійну прогульку в швайцарські гори. Потім ще будуть у Флоренції і в Равенні. Пару годин після Максима потелефонував Іванко з Альберти. Цікаво, чи це Уляна йому нагадала, чи сам він зробив це з власної ініціятиви. Приємно було поговорити. Там нарешті — гарна весняна погода і це їм підняло настрій після суворої зими. Але мого плакату Дон Кіхота Пікассо він таки не отримав — видно десь на пошті загубилося. Це річ дешева — замовлю вдруге, але тим разом так, щоб фірма Амазон висилала рулон до Альберти, а не я.
Завтра маю візиту у Форсії. Пробувала намовити Рана і Марію на полуденок, але вони вже мають якесь інше зобов'язання. Зате на наступну середу, коли я матиму візиту у Віджілянте, ми зустрінемось — тим разом може на вечерю, бо для полуденка буде мабуть запізно.
Понеділок, 23 травня 2011.
В мене в гостях Настя Рябчук. Приїхала вчора під вечір, після конференції в Прінстоні, де брала участь. Вечеряли ми разом з Марком, він навіть виїхав по Настю до метро, а сьогодні завіз її до супермаркету, бо вона хотіла купити якісь замовлені в Києві друзями дарунки (Maple syrup і тим подібні лакоминки). Завтра вона вже відлітає до Києва. Сьогодні Рудницький приїхав по неї, щоб показати їй Філядельфію (Це зааранжував Микола).
Настя — молода, струнка, висока дівчина, з коротко стриженим волоссям і характерним ("переламаним") носом. Я бачила Наталку Білоцерківець тільки на фотографіях, але здається мені, що Настя трохи подібна до своєї мами. Вона після студій в Могилянці, вже встигла здобути маґістерку в Кембріджі і докторат в Парижі. (Остаточний захист дисертації ще має відбутися). Вона соціолог і її спеціяльність — бездомні люди. На цю ж тему й писала дисертацію. Я запиталася, чи дисертація французькою мовою. Ні, тільки перших 60 сторінок — решта українською. Це дуже цікаво. Я напередодні її приїзду знайшла два томи Theories of Society, Foundations of Modern Sociological Theory, що її мені в нагороду подарував департамент соціології Temple University з нагоди моєї ґрадуації summa cum laude 1962 року. Мої професори не розуміли, чому я не хотіла робити карієру професора соціології, а збиралася до Дрекселя на студії бібліотечних наук. Ця двотомова антологія соціологічної думки дуже цікава і вартісна (з класичними текстами Вебера,Фройда, Дуркгайма і ін.) і я рада, що маю нагоду передати її в надійні руки молодої дослідниці. Вона тепер вчить у Могилянці, де, каже, є помітні суперечності між молодими і старшими викладачами, при чому молоді професори ближчі, очевидно, студентам і мають їх підтримку. На питання про реформи Табачника, сказала, що тепер значно більше бюрократичних процедур, що їх вимагає міністерство. Рябчуків молодший син Юрій студіює історію, але справжня пристрасть його життя — музика. Він барабанщик, член якоїсь групи, дуже серйозно до цього ставляться, переробили з якогось ґаража приміщення для проб, спеціяльно пристосоване й обладнане. Настя — призналася мені — недавно розлучилася з хлопцем і дуже це пережила. Цей хлопець — українець на ім'я Кирило, студіює філософію (Геґеля) в Мюнхені на універститеті Максіміляна, готується до докторату, але працює сторожем в якомусь замку на окраїнах міста. Він не хоче повертатися в Україну і взагалі не готовий творити сім'ю, як цього явно бажає Настя.
Настя привезла мені 9 том Енциклопедії Сучасної України. Попередні томи я переглядала сторінку за сторінкою. Цей останній від Е до Ж має небагато персональних гасел, бо тут входять екологія, електроніка, етнографія — багато довгих статей на ці теми. Зацікавила мене довга стаття про євреїв — прочитаю. Із знайомих в короткому перегляді знайшла Євсєвського, Єндика, Жулинського, Журбу.
Я далі дуже все роблю поволеньки, швидко втомлююсь, мушу часто відпочивати. Але щоб поборювати депресію, стараюся іґнорувати ароґантні шпильки Марка ("ти не тримаєш порядку", на питання чи купив моркву), а також взялася за свою основну роботу ULE1990–1999. Вже надрукувала собі окремі частини, понумерую і візьмуся за покажчик. Це забере мені може із рік часу. Треба викінчити, поки я ще живу. Треба буде трохи прикоротити підходи перфекціонізму. 100% матеріялу охопити і так неможливо, варто бодай зберегти те, що вже готове або майже готове, а його дуже багато.
Ліда Корсун вже надрукувала свою рецензію на Неповторне дитинство в газеті Час і події, що виходить в Чікаґо. Прислала мені електронний лінк. Це в номері 2011–20 з датою 18 травня 2011. Прикрасили допис чотирьома фотографіями — на інтернеті, в кольорах, це гарно виглядає. В газеті мабуть буде чорно-біле. Вона свій допис послала була і до Свободи (не знаю чи той самий варіянт) — їй Рома Гадзевич сказала, що вони містять відгуки тільки на надіслані книги. Оттаке! Книжку Свобода отримала вже рік тому, навіть була відмітила серед нових видань. А Час і події книжки не отримав, але допис надрукував.
Четвер, 26 травня 2011.
Вчора їздила на візиту до Віджілянте. ССТ спізнився на півгодини, але я мала в резерві півтора години і всетаки встигла на час. Кардіолог повідомив про добрі висліди тестів і сказав, що за останній час проявів фібріляцій електростимулятор не зареєстрував (я не знала, що така технологічна перевірка можлива!) Наказав далі приймати ліки (соталол зменшений на половину), рекомендував проходи пару разів у тиждень, а фуросамід — діюретик, який відтягає воду з організму (і через те спричинює додаткові труднощі з міхуром) на його думку можна не приймати в день, коли я маю якусь активність поза хатою. Ну, цей діюретик причинився до того, що мені легше дихати і я боюся його скорочувати.
Коли я після обстежень вийшла від лікаря, виявилося, що хтось із його пацієнтів вкрав мою паличку, яку я залишила була в почекальні.
Якби я мала повертатися додому підземкою — без палички мала б чималі труднощі. Але я домовилася з Раном і Марією, вони чекали на мене і повезли мене на вечерю до CinCin. Було дуже приємно побути з ними пару годин. Вечеря була знаменита (не даром ми всі так любимо цей ресторан!) — але у висліді ми всі троє надмірно переїлися (і тому я сьогодні їм дуже мало і помірковано). До них приїжджає на місяць чотири особи родичів Марилі із Польщі, а в липні вони самі їдуть до Любліна і повернуться аж у січні. Так що це була наша прощальна зустріч. Ран порекомендував мені якусь сатиру на академічне життя Оксфорду-Кембріджу (Porterhouse blue) і я вже сьогодні встигла замовити собі аудіо-версію у Free Library of Philadelphia.
Відважилась сьогодні на невеличке зусилля в городі. Хотіла зрізати бадилля нарцизів і тюльпанів, щоб на грядці посіяти чорнобривці. Смішно проста і дуже невибаглива фізично справа. Але я ледве це докінчила, бо навіть на ногах стояти нелегко, а що вже говорити про схиляння, грабання ітп. заходи. Не легко привикати до думки, що я тепер така вже стара і немічна.
П'ятниця, 27 травня 2011.
Переглянула ще раз ЕСУ і знайшла пару додаткових цікавих для мене довідок — зокрема про Володимира Жилу і про незнайомого мені особисто, але автора "ювілейної' про мене статті в газеті Міст, Анатолія Житкевича. Але при нагоді перегляду знайшла і один серйозний недогляд. Є стаття про Жовтень — літературну організацію, але нема взагалі статті про львівський літературний журнал Жовтень!
Неділя, 29 травня 2011.
Вчора я потелефонувала на мобільний Максимів телефон, щоб привітати його й Уляну з їхньою річницею шлюбу. Конференція над озером, в Ґарняно вже закінчилася і вони тепер у Равенні. Стефан уже в Швайцарії, мандрує горами. Вони з ним мають зустрітися у Флоренції. Я запиталася про Пахльовську. Оксана була на конференції і передавала мені вітання.
Перед сном далі слухаю біографію Вашинґтона. Я вжа на 38 розділі — це дуже довга книга. Біографія надзвичайно детальна, часом з критичними нотками. Дж. В. мав чимало суперників, які критикували його воєнну стратегію і тактику. Дійшла я до вирішальної битви під Йорктавн і довідалася дві дуже цікаві і досі мені невідомі речі. В цій вирішальній битві головну роль відіграло французьке військо, прислане на допомогу американцям, і факт, що Корнваліс не отримав на час допомоги від британських сил розташованих на той час біля Нью Йорку. Цікаво, що по обох боках — бритійському і американському, було чимало чорних воїнів. Бритійці обіцювали неграм свободу і невільники втікали на їхній бік. Після битви під Йорктавн знайшли багато полеглих чорних воїнів, а чимало їх попало в полон до американців, і в тому числі було троє невільників самого Вашинґтона! Під ритм аудіо-книжки часом засипляю і тому не завжди точно можу слідкувати за подіями.
Вівторок, 31 травня 2011.
Вчорашній день почався дуже гарно. Погода була по літньому спекотна (90 Ф), отже я вирішила включити в робочій кімнаті охолодження. Чулася добре і взялася за працю над ULE90. Переглянула зібрані у моїй валізочці записки і нотатки, побачила, що таки доведеться перевірити деякі публікації і додати (а то я поспішилася надрукувати собі повний текст готового на комп'ютері (або майже готового) матеріялу. Працювала добрих кілька годин. А тоді вирішила відпочати. Пообідавши, виглянула на город і побачила, що всупереч пересторогам метереологів, спека під вечір не надто докучлива, навпаки приємний теплий сонячний день з подувами вітру. Сіла я собі на городі, читаючи Роман про добру людину і нарешті його закінчила. Марко в суботу покосив траву, підрізав кущі. Молоді деревцята, що виросли з коріння після зрізання старих хворих дерев, уже мають чималі корони листочків, які приємно шелестіли на вітрі, а птахи змагалися у голосних концертах. (Це вже не Silent Spring, весна без щебету птахів, про яку писала Carson). Я саме думала, чи варто піти ще на короткий прохід під вечір і, зібравши свої речі — книжку, окуляри, подушку — подалася до кухонних дверей. Там є три східці і немає поруччя. І от я раптом втратила рівновагу і впала! Впала на камінну стежку, горілиць. Розбила собі лівий лікоть, вдарилась в голову. Встати було тяжко і я покликала Марка — на щастя він був удома. Поміг мені встати і забандажувати закривавлений лікоть. Мене при кожній лікарській візиті питаються, чи я часом не впала, і скільки разів? Ну от це вперше доведеться відповісти на це питання позитивно. Дай Боже, щоб це не повторялося — а то я свідома того, що маю проблеми з балансом і тому ходжу з паличкою! (Вже купила собі нову на заміну тої, що її в мене вкрали!)
Щастя, що не сталося щось гірше і що не треба було їхати до лікарні чи кликати амбулянс. Але на сьогодні я мала запляновану поїздку на пошту, до бібліотеки і до лабораторії — і ось тепер не знаю, їхати мені чи ні. Погода сьогодні ще гарячіша. Лікоть мене трохи поболює і вдягатися мені трудніше як звичайно. Включили центральне охолодження на всю хату. Може варто день-два перечекати?
П'ятниця, 3 червня 2011.
Вчора таки поїхала до лабораторії і на пошту. Погода більш поміркована, температура тільки 80 Ф і вітрець. (Вчора вітер був хвилинами такий сильний, що мене — по дорозі на пошту — мало не перевернув!)
Сьогодні маю господарську комплікацію: перестав працювати телефон. Я з мобільного свого телефону подзвонила до Verizon [нарешті до чогось придається моя мобілька, яку рідко вживаю, але тримаю для випадків emergency] — сказали мені, що зможуть прийти направити аж в середу, 8-ого червня. А у вівторок прилітає Стеф і саме тоді телефону найбільше потрібно! Я дала знати по е-мейл до Італії і подала номер свого мобільного (бо досі нікому цього номера не давала, бо мобільки з собою не ношу). Не мала я надії, що вони там в Італії читають свою е-пошту. Але Стеф відізвався — отже інформація дійшла!
Продовжую слухати величезну біографію Вашинґтона. Ну вже дійшла до 50 розділу — ДжВ вже є президентом, автор багато уваги присвячує таким справам як реакції на французьку революцію, початкам федерального уряду, тимчасовій столиці у Філядельфії і першим плянам нової столиці над Потомаком, великим проблемам Вашинґтона із зубами і протезами і що для мене найцікавіше — парадоксам невільництва. Після того, як перенесли столицю з Нью Йорку до Філядельфії, виринула непередбачена комплікація. Пенсильванія на той час мала проґресивне законодавство, яке передбачало, що невільники, які живуть у штаті довше ніж 60 днів, автоматично отримують волю. Вашинґтон привіз із собою з Вірджінії кілька слуг і от, щоб уникнути наслідків пенсильванського закону, періодично напередодні 60-денного терміну відсилав їх на кілька днів до Вірджінії. Після їхього повернення, рахуба днів починалася від початку. Не даром Самюель Джансон покпивав собі з гіпокризії свободолюбних американців!
Субота, 4 червня 2011.
Випадково чула сьогодні частину бандерівської радіопрограми, що надається на тій же станції, що й Центрова, тільки дві години пізніше. Досить багато свіжих вістей з України (хоч читає диктор, який не вимовляє "р"!) Але мою увагу привернула якась патріотична пісня, де я почула такі рядки: "Від Ля Маншу до Уралу для держави це замало" чи щось подібне. І це не сатира!
Нарешті і до мене прийшла Свобода, де надрукована моя стаття "Євреї в українській літературі". Після моїх скорочень, скоротили ще більше, але добре, що надрукували. Це появилося як колонка НТШ-А. Сучасність вже точно рік як не виходить. Шкода. Непоганий був журнал і скандал, що дали йому загинути.
Пошта доходить до мене погано, не доставили двох чисел Нашого життя, тому я вже думала, що і Свобода пропала.
Я послала електронний лінк до рецензії Ліди Корсунь в газеті Час і події до видавництва Пульсари і отримала запитання: чи не буде заперечень, якщо рецензію передрукують в якійсь київській газеті? Ну, і Ліда, і я цьому раді. А Лідина рецензія — в скороченому і не так гарно ілюстрованому виді появилася вже також в торонтонському Новому шляху.
Сьогодні почала підготовку харчів на приїзд Стефка. Качку почала розморожувати в холодильнику (пектиму щойно в середу). А сьогодні зварила зрази в грибовому сосі, гречану кашу, ґоґодзи. Завтра зварю капусту (до готової вже свинячої печені), яринову зупу (борщ готовий і заморожений), може ще дещо.
Понеділок, 13 червня 2011
[Оригінал писаний рукою].
Сталася мені велика прикрість: комп'ютерний вірус пошкодив мій hard disk — а це значить, що я, мабуть, втратила всі мої файли! А особливо мою працю останніх місяців, що для неї я не маю жодних back-up. Марко присвятив суботу й неділю, щоб пробувати направити шкоду, але це йому не вдалося і ось сьогодні він забрав мій комп'ютер і, мабуть, завезе його до направи. Я вже майже тиждень без комп'ютера, а це значить, що я втратила зв'язок із світом і можливість продовжувати мою працю. От навіть ці записки не можу робити на комп'ютері, а писати рукою мені тепер надзвичайно важко. Рука дрижить, навіть як пишу поволеньки, як ось тепер.
Особливо прикро мені ще й тому, що комп'ютерна пригода сталася в час, коли в мене гостював Стефко. Я, очевидно, дозволила йому користуватись моїм комп'ютером і саме в ці дні появився вірус. Хлопцеві прикро, що це сталося при ньому, але я його не виню, вірус міг прийти зовсім незалежно від нього.
Стеф — надзвичайний молодий чоловік. Він надзвичайно уважливий і чулий, не тільки в усьому допомагає, але навіть вгадує наперед, що треба чи можна зробити. Посуд після обідів завжди мив, а перед відїздом виправ простирадла і перестелив ліжко. Цікаво розповідав про свою мандрівку швайцарськими горами — виявляється, він — трохи романтик. Цікавиться літературою, читав якогось автора (McCormack-a), a що в книзі були посилання на Othello, просив собі дати твори Шекспіра! Цікавився і допитувався про мої перші роки в Америці. Ми з ним вечеряли тільки удвох. Марко приходив додому пізно і вони із Стефком дивилися на ТБ на кошиківку, коли я вже спала. Одну вечерю їли ми в ресторані CinCin, разом з Вірою. Стеф планує стати педіятром-онкологом. Його моделем є Dr. Chen — лікарка, яка врятувала йому життя.
Вівторок, 14 червня 2011. [Оригінал писаний рукою].
Закінчила я читати Записки українського самашедшого. Читається книжка легко: короткі речення, розповідь у формі щоденника, сучасна засмічена чужими словами мова, що віддзеркалює сучасну Україну. Але мені книжка не подобалася. Це не є ані щоденник, ані роман. Це немов розсипати заголовки газет, вибрати щонайгірші і зробити хроніку день за днем. Ліна Костенко не сприймає сучасного життя, не розуміє демократії, не має порівняльної перспективи. Все бачить як негатив. Відчувається ностальгія за минулим і типове українцям почуття меншевартости. А ще й та орієнтація на російську культуру — Гоголя і Булґакова! Як має бути така Україна, то не треба ніякої — десь там є така цитата. А ще й герой єдиною розв'язкою бачить втечу в еміграцію ("на Канари!") Закінчує, щоправда Помаранчевою революцією, але не дуже переконливо. Для роману книжці бракує сюжету, психологічного розвитку протагоніста, багатшої замальовки характерів. Жаль, що ЛК не рішилася написати і видати справжній щоденник — він був би не тільки цікавіший, але і мав би документальну вартість.
Четвер, 16 червня 2011.
[Оригінал писаний рукою].
Сьогодні Стефанко разом із батьками їде до Індіянаполісу. Починається нова ера в його житті. Їдуть автом, запакувавши якнайбільше Стефкових манатків у баґажник. Максим з Уляною допоможуть йому влаштуватися. Передучора відбулася в Торонто його ґрадуація (BS with distinction), а в неділю Уляна влаштувала прийняття для приятелів.
У вчорашній Свободі є рецензія Ліди Корсун — скорочений варіянт, з репродукцією обкладинки.
На рекомендацію Рана, позичила я собі Porterhouse blue / автор Tom Sharpe. Це сатира на Кембрідж, але не має такого тонкого гумору як Portuguese irregular verbs Меккол-Сміта. Та ще й читає текст Griff Rhys Jones, наслідуючи різних персонажів і різні діялекти — часом навіть тяжко розуміти.
П'ятниця, 17 червня 2011.
[Оригінал писаний рукою].
Є надія, що може з моїм комп'ютером не так погано, як думали. Чоловік, якому Марко доручив перевірити мій комп'ютер (Марущак) каже, що hard disk не є пошкоджений — отже є надія, що мої файли не пропали. Комп'ютер уже вдома, але Марко не встиг ще включити всі програми. Інтернет вже працює, але e-mail — ні. І не працює ще Word Perfect 8 — а це для мене — головне, бо там всі мої файли — ULE, Sh, AB i інші.
Субота, 18 червня 2011.
[Оригінал писаний рукою].
Тепер, коли я не маю доступу до комп'ютера, думала, що присвячу трохи часу архівові. Але навіть папку з листами витягнути тяжко.
Неділя, 19 червня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою].
Вже маю доступ до e-mail і Марко також заінсталював WordPerfect 8 — але покищо без кирилиці. Писати кирилицею можна, але на іншій системі, де всі літери в іншому місці і мені тяжко цю систему вживати. Доводиться шукати поволі за кожним я, ч, ш, щ, ю — а це дуже сповільнює писання. Транслітерація іде мені швидше, бо я до неї привикла, але, маю надію, що це тільки тимчасово.
Технік запевняв, що мої файли не пропали. Маю надію, що це правда. Але це вимагатиме від Марка чимало праці і я не скоро зможу ці свої файли перевірити.
Вчора почула по радіо (на українській радіопрограмі), що Конституційний суд України визнав закон про червоні прапори — неконституційним. Невже справді хочуть показати, що суд — незалежний?
Понеділок, 20 червня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою].
Кирилиці ще нема. Але мої файли всі є, слава Богу! Wir sind noch einmal davongekommen! Я вдячна Маркові, що він присвятив трохи часу, щоб привести мій комп'ютер до ладу. На кирилицю доведеться почекати, поки Максим не повернеться з Індіянаполісу, бо це його програма Word Perfect 8.
Але ця пригода не тільки налякала мене не на жарт, але і дала поштовх до нового рішення. Мені таки треба — поки живу — випустити в Києві повне видання своєї Автобібліографії. Це документ, який залишиться на майбутнє і буде свідком моєї присутності в цьому світі. Не варто залишати цей клопіт Максимові — хоч я певна, що він це зробив би після моєї смерти — адже матеріял готовий, не вимагає багато підготовчої праці. Якщо видам це тепер, мусітиму зупинитися на своєму 80-літтю, отже це була б "Автобібліографія, 1930-2010". Навіть якщо ще житиму то навряд чи багато нового надрукую. В час, коли я переживала можливу втрату своїх файлів, я подумала собі: як то добре, що я не відкладала на майбутнє видань своїх і Остапових. Якби не було, а щось таки залишиться! Тому і вирішила додати до цього списка ще й автобібліографію. Працюватиму, як планувала, над останнім томом ULE — але це вже буде клопіт видавництва CIUS, не мій.
Середа, 22 червня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою].
Вчора відбулися річні збори Ради Української Бібліотеки. Я не є вже членом Ради, але мене запросили прибути і я була присутня. Мала намір їхати туди автобусом, а повертатися автом з Марком. Але — на диво — він подзвонив, що по мене приїде — отже я не мусіла іти до автобуса. Це тепер дуже до речі, бо я ледве ходжу, з паличкою, і ледве втримую рівновагу. Навіть до авта сісти і висісти з авта є для мене справою нелегкою. Не знаю, що це таке: артрит? Паркінсон? Також із очима маю клопіт — добре не бачу — це, мабуть, підросли мої катаракти.
Зборами вів Процик — великий формаліст. Але тим разом Номінаційна комісія попрацювала і є деякі бажані зміни. Із Ради вибула Ірена Зварич, а на її місце прийшла Іванна Білецька. А головне, що на голову прийняла вибір Адріяна Сидоряк, при чому Ромко Процик залишився її заступником. Це значить, що у Раді є тепер три особи з новоприбулих — всі молоді і, маю надію, повні енергії, отже є надія на майбутнє. А це майбутнє значною мірою залежатиме від того, чи вдасться знайти допоміжного Галині Клюк працівника бібліотеки, що міг би за деякий час перебрати її функції. Моя допомога в каталогуванні, нажаль, зведена тепер до мінімум — давно вже не їздила на роботу до бібліотеки. Добре якщо вдома можу щось мінімальне зробити — як от ці записки або щось для ULE.
Сьогодні на електронній пошті прийшов лист від Бориса Щавурського, упорядника нової антології поеток ХХ століття. Просить мого дозволу включити туди і мої поезії. Ну, я подвійно рада — не тільки, що я попала до вибраних, але також і тому, що просять дозволу — досі така практика була великою рідкістю.
Максим з Уляною вже повернулися з Індіянаполісу. Зупинялися на ніч в Клівленді, отже мали дорогу не 10 годин, а двічі по 5. Стефко перші два місяці буде в гуртожитку, а потім на приватному помешканні. Більшість студентів, виглядає, доїздять до кемпусу автами. Покищо Стеф привіз із Торонто велосипед, а далі побачимо. З перших своїх відвідин міста — задоволені. Були навіть на концерті симфонічного оркестру, де грали дві симфонії Бетговена. Отже Індіянаполіс має і культуру!
Субота, 25 червня 2011.
Нарешті є моя кирилиця! Але щоб це здобути, довелося довго консультуватись з Максимом по телефону і без помочі Марка це було б мені не вдалося! Ще не все працює як слід: міняти клавіятуру треба окружним шляхом, міняючи вибір іконкою, а це трохи марудна справа. Але є надія, що Максим перешле т. зв. макрос і що Маркові вдасться їх успішно заінсталювати.
При помочі Максима встановила я також адобе — бо прийшов від Бориса Щавурського, редактора двох планованих поетичних антологій, лист (відповідь на мій дозвіл на друк), де в прикріплених додатках були тексти, що їх я не могла відкрити.
Вівторок, 28 червня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою].
Моя радість була передвчасна. Кирилиця працює погано: я, є не працює зовсім, а також великі букви А Ф Д. Це значить, що мені українською мовою не можна буде покищо писати. І це напевно не скоро можна буде направити, хіба аж тоді, як приїде Максим. Поправки Щавурському писала я за допомогою Максима — бо він мусів виправити всі ті йотовані і інші літери. Біда! Це дуже скомплікує мені життя. Не тільки статей до ЕУД, Нашого життя чи Свободи не зможу написати, але не зможу підготувати до друку свою Автобібліографію.
Антології Щавурського дуже мене зацікавили. Не тільки фактом, що я туди попала взагалі, але і добором поезіі. Він вибрав: "Запрошення", "Хвалю ілюзію", "Чи й ти ішов крізь ніч", "Є в мене життєрадісне звіря", "Автопсихотерапія", "Зальцбурґ", "Біла ніч", "Слово про полк ілюзій", "Мементо", "В житті моєму теж був Бабин Яр", "Розмова з філософом по дорозі з Гантеру", "Geiranger", "Південно-каліфорнійський реквієм". Багато! 15 сторінок ! (А має бути 100 поеток — то значить, що книжка буде досить велика! Якби вибирала я сама, напевно таких речей, як Біла ніч чи Мементо, була б не включила, а натомість вибрала б щось із Травелогу або Буденних діялогів.
Остапові приділено 9 сторінок. Але це інша антологія. Назвав упорядник їх дотепно: Червоне і чорне (для жінок), Чорне і червоне (для чоловіків). В обох антологіях по 100 поетів. Антології мають появитися до 2 місяців в тернопільському видавництві Богдан і мають бути презентовані на Львівському форумі. Тому я негайно відповіла і послала виправлення. В моїх текстах помилок не було (були в Остапових, що їх я звірила із Зібраними віршами). Але найбільше помилок було в коротеньких даних про освіту і видані книги.
Середа, 29 червня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою]
Знайшла я вчора на Google цікаву несподіванку. Виявляється, що існує якась книга The international reception of Emily Dickinson, редакторами якої є Domhnal Mitchell i Maria Smart. Книжка вийшла в Лондоні у видавництві Continuum Press 2009 року і має 334 сторінки. В цій книзі на сторінках 189–203 надрукована стаття " Dickinson in the Ukraine", автором якої є Anna Chesnokova. І ось в цій статті на стор. 197 є такі рядки:
"The most innovative and accurate of recent translations of Dickinson have been those by Natalia Tuchynska (Dickinson 1999b) and Marta Tarnavska (Dickinson 1999a). Available online, they are accessible to a wide audience for free."
Нажаль, автор не наводить цитат, щоб показати, що саме добре в моїх перекладах. Но і очевидно не знає про пізніші переклади, друковані в журналах. Chesnokova, як я перевірила, є професором в Лінґвістичному університеті в Києві. Може треба мені подивитися, чи доступна ця книжка на PENN. Статтю може варто було б включити в мою ULE до Ukrainian Quarterly?
П'ятниця, 1 липня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою]
Слухаю дві надзвичайно цікаві речі, які в деякій мірі доповнюють себе взаїмно. На комп'ютері маю аудіозапис лекцій "Integrated history of Greece and Rome" — отже слухаю підчас своєї сієсти в робочій кімнаті. А перед сном слухаю записану на МР3 player-i біографію "Cleopatra". Нажаль, в обох випадках не знаю автора. З історії Греції і Риму довідалась чимало цікавих речей, яких не знала. Зокрема зацікавив мене факт, що в Італії було багато колоній греків, що греки (невільники і інші) становили високий процент населення Риму, що римляни дуже поступалися грекам освітою і культурою, що грецька література була в зеніті розвитку в час, коли римська тільки починалася ітд. Автор розглядає в окремих розділах такі питання, як технологія, медицина, родина, статеві відносини, становище жінок, ітп. В розділі про грекоримські впливи на християнство є дві цікаві думки, що мені запам'яталися. Передусім автор твердить, що якби Ісус появився десь у Британії чи Ґерманії — християнство не мало б можливостей вирости у світову релігію. Але факт, що він вийшов із людей, які належали до великої греко-римської цивілізації, запевнив можливості росту і впливу на широку скалю. Також мала нібито дрібниця: доктрина непорочного зачаття, каже автор, оперта на помилковому перекладі гебрейського тексту на грецьку мову, де замість "молода жінка", як є в оригіналі, переклали на "непорочна дівиця". І з того почалось. Очевидно, такі речі як батьківство богів були частиною давнього грецького світосприймання — в тому не було нічого нового. Рівночасно з біографії Клеопатри довідуюсь про те, що Єгипет і вона сама були інтегральною часткою грецької культури, що коли Клеопатра приїхала до Риму до свого коханця Юлія Цезаря, вона мала вперше можливість познайомитись з містом Римом, яке на той час було дуже провінційним і не таким багатим і розвинутим, як столиця Клеопатри — Олександрія.
Я вчора послала свою статтю про "Євреїв в укр. літературі" до журналу Слово і час. Хоч стаття була вже друкована в Свободі (скорочений варіянт) і може ще появитися в Бюлетені НТШ-А, то я думаю, що добре було б якби в Україні знали про такі англомовні видання. Як надрукують, може і в майбутньому посилатиму їм якісь свої рецензії.
Субота, 2 липня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою].
Я перевірила і нарешті знаю, хто є автором лекцій про Грецію і Рим та біографії Клеопатри. Професором 36 лекцій, які я сьогодні закінчила слухати, є Robert Garland, професор Colgate College, автор 10 різних книг, доктор Лондонського університету. Автором біографії Клеопатри, яку я ще далі слухаю, є Shirley Schiff. Її книжка про Клеопатру є в бібліотеці Van Pelt, а про Клеопатру взагалі там є десятки інших матеріялів, включно з музикою.
Неділя, 3 липня 2011.
[Оригінал транслітерований латинкою].
Подзвонила мені Тамара Стадниченко і повідомила, що саме вислала на адресу голови СУА листа про свою резигнацію з посту редактора Нашого життя. Сказала мені, що не може далі терпіти співпраці чи власне браку співпраці з Маріянною Заяць, яка своїми спізненими дописами голови і всякими іншими втручаннями в редакційну роботу утруднює вчасну появу журналу. Тамара прийняла позицію редактора в додатку до своїх інших free-lance заробіткових проектів, а всі ці труднощі перетворюють цю роботу у full time job, на що вона не готова і не може собі дозволити. Ну, матиме СУА поважний клопіт. Бажаючи ощаджувати гроші на журналі, звільнили попередню редакторку — Ірену Чабан. Не буде легко знайти когось відповідального за пропоновані малі гроші (не знаю скільки їм платять) — є ще щоправда допоміжна редакторка української частини — Ліда Слиж — не знаю, чи вона залишиться.
Моя співпраця з Тамарою була без проблем — вона завжди виявляла моїм матеріялам досить уваги та ще й посилала додаткові числа журналу. Очевидно, журнал вже не такий, як був колись за редагування Уляни Любович — був колись навіть час, що я у своїй оптимістичній наївності думала, що його можна перетворити на справжній журнал української громади, а не тільки жіночої організації.
Понеділок, 4 липня 2011
Сьогодні майже годину телефонічним шляхом за Максимовими дорученнями виправляла я свою кирилицю на Word Perfect. І ось — вдалося! Слава Богу! Це може дозволить вийти мені із чорної депресії, яка зійшла на мене останнім часом. Хоч ця депресія має і інші — дуже реальні причини фізичного і психологічного характеру. Не легко мені звикати до старечої немочі — кожна дрібниця викликає проблеми: не можу часом відкрити консерву або дістати щонебудь із полиці, не можу схилитись, щоб виполоти бурян із грядки чорнобривців, але є й поважніші проблеми: трудність втримувати рівновагу і ходити без палиці, постійне бігання до лазнички, невиспані ночі, болі пов'язані з артритом, погіршення зору, алергія, яка спричиняє капання з носа, велика ізоляція від людей, моя резерва самій їздити автом, щоб не спричинити аварії — одне слово життя втратило сенс і смак — а в цьому криються різні небезпеки.
Тепер бодай може повернеться в мене охота час до часу щось написати, бодай записку в щоденнику — а це, як і бібліографічна праця, чи не найкраща для мене автотерапія. Ну, бачу, написала параграф — отже кирилиця діє безпроблемно. Нарешті.
Зробила також деякі рішення, які можуть мені допомогти. Передусім домовилась з Ігорем Колесником, щоб вставив мені поруччя біля східців до городу. І то поруччя в трьох різних місцях. Має десь прийти зробити це за пару днів. Коштуватиме це мабуть із тисячу доларів, може й більше, але дасть мені можливість вийти на город і сісти там з книжкою. Після того, як я впала, я ні разу не відважилась вийти до городу — отже ходила на двір тільки із головного входу, де є поруччя. Також примушу себе поїхати автом до лабораторії і до Центру — може як частіше буду їздити, то не матиму почуття, що вся дрижу, і що це Паркінсон відбирає в мене і вмілість їздити і відвагу. Вже останні два чи три тижні примушую себе ходити на проходи з паличкою — і хоч це не більше як 8–10 кварталів, і я не завжди певно чуюся на ногах, то все ж це трохи руханка, якої мені дуже потрібно. Вранці 40 мінут роблю звичайну руханку вже пару десятків років — але цього замало.
Вівторок, 5 липня 2011.
Докінчила слухати "Клеопатру". Подивугідне багатство історичних реалій, подробиць щоденного побуту, політичних інтриґ, воєнних стратегій — а все це сперте на численних документах. Багатство цих документів, що оціліли з тих давніх часів — задивляюче. Авторка цитує часом суперечливі звіти і опінії, а це ще більше заокруглює описувані події і характери людей.
П'ятниця, 8 липня 2011.
Сьогодні вранці Ігор Колесник привіз свого помічника Руслана і закуплені поруччя — і ось Руслан працює, щоб їх зaінсталювати. Нарешті матиму змогу вийти в город — де саме почали розквітати мої кущі crepe myrtle.
Прочитала-переглянула другий том Богдана Гориня Не тільки про себе. Це надзвичайно цікава і вартісна книжка — треба буде мені замовити собі в Пульсарів ще і третій том, який, здається, вже вийшов. Це мемуари, переплітані листами і документами. Важливе видання і для істориків і для звичайних читачів. Якби таких видань було в Україні більше! А тираж позначений тільки як 600 примірників. Маю надію, що відписані документи точні, бо це важливо. Наприклад є точний запис засідання СПУ, на якому виключають із членства Івана Дзюбу. Мені цей документ відомий із моєї бібліографії — він був включений у Digest of Soviet Ukrainian Press, отже я знала, хто брав участь в тому засіданні і що говорив. А є ще у спогадах багато зворушливих особистих моментів, напр. про вагітну маму, яка заарештована з двома малолітніми синами, по дорозі наказує наперед молодшому (Богданові, 8-милітньому), а тоді і старшому Михайлові, втекти з транспорту і заховатися серед знайомих людей. Добре було б, якби це видання читали і ті, яких розбирає ностальгія за радянським минулим.
Прийшов вчора новий Бюлетень НТШ-А. В ньому дуже гарно надрукована моя стаття про євреїв в українській літературі — та ще й прикрашена п'ятьома ілюстраціями: портретами — моїм, Троянкер (де вони її знайшли?), Первомайського, Фішбейна та й репродукцією обкладинок цих двох рецензованих книг. Мушу попросити Лопуха, щоб переслав мені це моє фото (він його зробив-вибрав з якоїсь групової фотографії) — я такого доброго свого фото не маю. Недавно мала прохання від редактора антології про фотопортрет — була б послала саме це, якби його була мала.
Почала слухати дві нові аудіо-книги. Italians before Italy, лекції, що їх дуже цікаво читає професор Торонтського університету Kenneth Bartlett і які добре доповнюють часи давньої Греції і Риму. Багато там для мене нового; нічого майже я не знала напр. про ріст Венецької республіки, пов'язаний з хрестоносними походами. Друга книжка Love and Louis XIV, біографія, автором якої є Аntonia Frazer, значно менше цікава. Там найбільша увага на персональних відносинах, а це в свою чергу часто оперте на сплетнях — як на мій смак — замало історичного тла, зрештою може авторка ще до того дійде, бо далі історія вимагатиме серйознішого підходу.
Бачу, що маю проблеми із швидким писанням — не тільки часті друкарські чортики, але і відступи між словами — часто їх взагалі немає і в цьому, мабуть, вина не так комп'ютера, як моїх непевних дрижачих рук. Біда. Доводиться штучно направляти уже написане.
В Україні відбувається суд над Юлею Тимошенко. Оскарження зрозуміти трудно: воно пов'язане з договором про енергоносії в Україну з Росії. Мовляв, премієр-міністр переступила свої повноваження. Очевидно, цей процес має політичний характер, пробують знешкодити Тимошенко перед черговими виборами до Верховної Ради. Але невже уряд Януковича не розуміє, що це може обернутися болючим бумеранґом для них самих? А що тоді говорити про недавні харківські угоди з Росією?
Середа, 13 липня 2011.
Отримала електронною поштою повідомлення від редакції журналу Слово і час, що вони запланували дати мою статтю про євреїв в українській літературі до 8 номера журналу. І прислали текст для перевірки. Я собі це надрукувала, щоб уважно прочитати.
Максим вчора прислав по е-мейл план запрошення на літ-вечір в Торонто 30 вересня. Несподіванка — фактично дві: вони завжди представляють двох авторів і ось мене сполучили з ... Ліною Костенко! Це з одного боку чимала честь, але з другого — поважна конкуренція, яка може мені пошкодити! Друга несподіванка: представляти мене має Максим! Це теж має позитиви і негативи. Він, очевидно, поінформований краще від будь кого, та й напевно зробить це легко і з гумором, але з другого боку — жаль, що це може виглядати на родинну імпрезу!
Понеділок, 18 липня 2011.
Ішла вчора під вечір на свій невеличкий прохід (з паличкою, щоб не впасти, і не більше 8–9 кварталів!) Подорозі зустріла сусіда на 66-ій вулиці — підливав траву, зупинився, коли я проходила. Старший пан, з накритою солом'яним капелюхом головою. Виникла коротка розмова. Я запиталася про його прізвище: сказав д-р Ямамото, на перше ім'я — Нобуто. Очевидно — японець. А саме японські дівчати виграли з американками міжнародні футбольні змагання і я йому перша про це сказала, бо Марко дивився на меч на телевізорі. Прийшовши додому, я завдала собі труду глянути наперед в телефонічну книгу, а потім на Google і ось вже знаю, що він і справді, як сказав мені, колишній професор медицини в Темпел і Ганнеман університетах, та ще й довідалася, що Nobuto Yamamoto — власник кількох патентів і успішний і відомий дослідник рака. Старший від мене, живе з жінкою і сином, два його сини ходили колись до Central High School, але Марко їх не пам'ятає.
Середа, 20 липня 2011.
Триває спека — висока вологість і температура понад 90 градусів. Отже не ходжу на проходи. Надворі буваю тільки вранці — підливаю квіти. І це вже також для мене чимале зусилля, але примушую себе це робити. Завтра маю візиту у Форсії — замовила собі транспорт ССТ.
Позичила в Ромка Процика кілька гарвардських видань і працюю над описом їх для моєї ULE 90.
Маємо політичну сензацію з Лондона. Там у парламенті проходить тепер слухання у справі Руперта Мердока — мільярдера, власника і керівника могутньої інформаційної імперії по всьому західньому світі — газет, телевізійних станцій і інших ЗМІ. Оскарження виникло у зв'язку з газетою News of the World. Мовляв, журналісти збирали матеріял, підслуховуючи приватні розмови, використовуючи приватну електронну пошту і підплачуючи поліцію. У висліді скандалу, Мердок закрив газету News of the World, яка існувала вже 160 років! Але скандал зачіпає і політиків, включно з премієр-міністром Камероном, бо він, мовляв, прийняв на посаду колишнього редактора цієї газети. Вже є арешти високопоставлених осіб, кілька резигнацій і одне можливе самогубство. Цікаво, як реагують на цю справу в Україні. Адже того рода корупція — це чи не нормальна практика українських ЗМІ?
Понеділок 8 серпня 2011.
Суд над Тимошенко триває — що більше, суддя вирішив взяти її під варту, тобто заарештувати. Це ще більше звернуло уагу на політичну закраску цього процесу. Є протести демонстрантів на вулиці перед судом, є заяви на захист Тимошенко від визначних осіб, письменників, боксера світової слави Кличка, навіть православної церкви. В New York Times вже третя стаття на цю тему (aвтор: Andrew Kramer). Опозиція планує акції протесту підчас свята 20-річчя незалежности, 24 серпня.
Довга перерва в щоденникових записах зумовлена тим, що я — поборюючи стан депресії — взялася за підготовку нового й остаточного видання своєї автобібліографії. Вирішила, як це було у випадку з Остаповим бібліопокажчиком, додати також голоси критиків. Це вимагало неабиякого труду, бо треба було знайти в архіві всі ті відгуки та рецензії, прочитати їх наново та зробити потрібні витяги цитат. [Ще раз мала нагоду переконатися, що я мала в житті неабияке щастя: цих критичних відгуків багато і вони — позитивні. Я була б включила і негативні рецензії, якби такі були. Але негативні відгуки, які були і є об'єктивно зареєстровані в бібліографії (Женецького, Кузьменко, Грабовича, Надії Наум, В. П. Залізняк,) це були полемічні виступи — реакція на деякі мої статті в пресі, вони не стосувалися моїх літературних чи бібліографічних книжок)]. Голоси критиків вже готові. Вступ також переробила. Тепер треба буде виправити errata і додати addenda до первісного варіянту, а тоді понумерувати матеріяли після 1997 року і включити їх у покажчики. Найбільше клопоту передбачаю буде з документальними фотографіями, бо тут я не зможу обійтися без технічної допомоги Марка чи Максима. По деякій надумі зробила рішення не міняти нумерацію першого видання АБ, а додатки включити як а, б — в хронологічному порядку. Це зверне увагу на первісний варіянт і не вимагатиме від мене тотальної переробки покажчиків.
На останній візиті у Форсії була мова про новий лік для мене — тим разом лік, який нібито мав би поменшити штивність і деякі інші прояви паркінсонізму. Я дала тентативну згоду, рецепту в аптеці викупила, але прочитавши на інтернеті всі перестороги, вирішила покищо цього ліку не приймати. Хоч я далі слаба і ледве ходжу, то всетаки є якийсь баланс і я боюся його порушити якимсь новим і потентним ліком.
Максим з Уляною тількищо повернулися з відвідин Івaнка і Тані в Бонивіл. Їздили з ними на пару днів відпочинку в гори до Jasper.
Четвер, 25 серпня 2011.
Максим з Уляною мали прилетіти до Філядельфії вечором у п'ятницю 19-ого, але політ їхній був скасований. Прилетіли вранці в суботу. Повертатися мали вчора під вечір, але знову виникла якась проблема з літаком. На ніч мусіли повернутися в баґажем додому (я вже спала!), а потім чула як після четвертої ранку приїхала по них таксівка. Вже доходить перша година дня, а я ще від них не чула і не знаю чи вже нарешті добилися додому. Це мене турбує.
Велика з їх боку посвята, що приїхали мене відвідати, допомогти мені та зробити мені два дні вакацій над океаном. Quality time! За весь рік це мені, мабуть, вперше нагода вийти поза хату в товаристві, вечеряти в ресторанах, побути у відпруженій атмосфері Wildwood Crest. Ми поїхали над океан в неділю при хмарній і дощевій погоді, але понеділок і вівторок було сонячно і приємно. В понеділок приїздили нас відвідати приятелька Уляни з молодих літ Керол Андерсен і її чоловік — китаєць Стів. Я на пляж не виходила, але насолоджувалася прекрасним видом з балькону четвертого поверху мотелю Olympic, де Максим заздалегідь подбав про замовлену кімнату. А в останній день пішла також на коротку променаду над океаном.
Максим і Уляна розповідали про свої відвідини Іванка і Тані в Банивіл і прогулянку з ними до Джасперу. Банивіл — страшенна діра, здаля від більших центрів, але вони — Іванко і Таня витримали там цілий рік і є тепер добра новина: Таня отримала нову роботу в малій провінційній газеті недалеко від Калґарі і вони вже у вересні туди перенесуться. Розповідали Уляна й Максим і про свою поїздку до Індіянаполісу. Стефко відбув церемонію офіційного прийому до медичного братства, т. зв. White Coat Ceremony. Говорили про це свято, і про його побутові справи, показували фотографії. А Стеф уже почав справжню науку, не тільки звичайні лекції, але і першу лекцію анатомії з розрізом мертвого тіла.
З Марком ми мали спільну одну вечерю в мехіканському ресторані, але над океан він з нами не їздив. Але була нагода одного вечора поговорити про мої справи — медичні і фінансові. Я хотіла нагадати їм, що існує давнє моє завіщання, що майно з хатою включно повинне після моєї смерти бути поділене по рівному, а банкові рахунки і державні бонди мають точно визначених співвласників і не повинні творити проблем. Звернула я їм увагу, що найвартіснішими речами вважаю свій щоденник і архів і це не повинно пропасти. Радились ми у справі Остапового архіву, що після випуску книжки "ОТ-бібліографічний покажчик" вже готовий до того, щоб його передати чи то до УВАН чи до НТША. Була мова про те, чи варто перед тим сканували все листування, але це велика робота і мабуть не варта такого великого труду. Домовились, що з листування залишимо собі — бодай тимчасово — приватні родинні листи.
***
год. 3:30. тількищо телефонував Максим: вони щойно добилися додому.
На вчорашній вечірній відліт чекали три години вже в літаку — політ відкликали через бурю в Торонто. А сьогодні вранці мусіли чекати, бо літак замість о 7-ій год. відлетів аж вполудне. Було б погано якби це повторилося тоді як я планую летіти до Торонто у вересні. Але добре, що вони вже безпечно вдома.
Вчора увечері поїхала я (туди — автобусом! назад — з Марком) до Центру на концерт для відзначення 20-ліття незалежності України. Велика заля була заповнена. Святочну промову мав говорити Олександр Мотиль, але він не доїхав — щось трапилося: чи його не відібрали з поїзда, чи виникло якесь непорозуміння. Отже промови не було — були привіти від американських політиків і від дипломатів України. А сама програма (хори Прометей, Аколада, театральна група і ін. ) була на рівні самодіяльности якогось скажімо Печеніжина (ні, пардон! хор з Печеніжина на пам'ятному конкурсі хорів у Львові за німецької окупації 1942 року отримав був навіть високу премію!)
Субота, 27 серпня 2011.
Іде на нас гураґан Ірена. Мер міста Нью Йорку заповів евакуацію деяких шпиталів, і стримання публичного транспорту. У Філядельфії також вже не діє метро і мабуть міські автобуси. Іде дощ і сподіються повеней. Найгірше має бути завтра. Останнім часом було багато дощів, ґрунт пересичений. Є небезпека, що сильний вітер може повалити дерева і є можливість, що буде зірвана електрика. З побережжя Нью Джерсі, де ми тількищо провели гарні два дні, уже міліон людей виїхало, включно з місцевими мешканцями. Маю надію, що нам цей шторм не залиє пивницю, або й наробить іншої шкоди. Стихійні лиха тепер досить часті, а в час, коли ми були над морем, у вівторок 22-ого, мав місце на східному побережжі землетрус сили 5.6, з епіцентром в західній Вірджінії. Я маю візиту в д-ра Віджілянте в понеділок. Заповідають, що буде тоді погода. Побачимо.
Четвер, 1 вересня 2011.
Нас гураґан пощадив — тільки трохи залило ґараж. Але шкоди наробив він багато — не тільки в Нью Джерсі, але навіть у Вермонті. Не тільки вітри, що поламали дерева, але найбільше повені — ріки виступили з берегів, зірвали мости і дороги, залили хати і фармерську землю. Міліони досі не мають електрики, в тому числі і Геврики у Гантері. Там кажуть найбільше постраждала "Ксеня". Махно казав, що вони були евакуйовані і провели ніч у притулку. Він дуже хвалив американську організацію допомоги, зокрема мера Блумберґа.
Я мала свій особистий "гураґан" на інтернеті — пропала частина моєї роботи за минулих пару тижнів. Це мене сильно вдарило (що варте моє життя тепер, якщо не зможу працювати на комп'ютері?) Але я це якось переболіла і почала наново. Мовляв, "тремтячими руками плекати свіжі паростки життя". Забезпечила себе, тим разом, старим способом — компактними дискетами і працюю поволі над покажчиком заголовків до АБ.
Неділя, 11 вересня 2011.
Сьогодні вся Америка відзначає десятиліття терористичних актів — нападів на вежі Торговельного Центру, на Пентаґон, і героїчну поставу пасажирів літака, що пожертвували собою над полями Пенсильванії, щоб не допустити захопленого терористами літака до Вашинґтону. Відзначення зворушливі своєю простотою і своєю увагою для індивідуальних жертв. На пам'ятниках вириті всі прізвища, а в Пентаґоні пам'ятковий парк включає лавочки з іменами загиблих. Виступали разом і Буш і Клінтон і Обама — в цей день партійні розбіжності відійшли на задній план. Спогади пожежників, які вижили, глибоко зворушливі самими фактами того, що сталося — тут зайвий всякий додатковий патос. Цікаво і якже похвально для Америки і те, чого не було: не було шовінізму і ксенофобії, закликів до помсти над ворогами, наголосу на т.зв. ісламський фундаменталізм і церковних обрядів.
У Філядельфії в четвер виступав Василь Шкляр — прийшло послухати його може з 80 осіб. Говорив він дуже патріотично — і такою мовою, неначе він приїхав не з Черкас, а з Тернополя чи Франківська. З речей, які найбільше запам'яталися: Він відмовляється від пропозицій перекладу українськими видавництвами "Чорного Ворона" на російську, бо не хоче допомагати русифікувати Україну, а від російських видавців в контракті вимагає, щоб не продавали його російських перекладів в Україні. До західних перекладів ставиться поблажливо, мовляв, йому не залежить на академічному перекладі, який виходить накладом пару сот примірників. Збирає кошти на продукцію фільму, але розуміє, що це мусить бути коштовне комерційне підприємство, яке потребує міліонних інвестицій. Я дала добровільний даток вступу 20 дол, а за другі 20 закупила аудіокнигу Чорного Ворона.
В суботу була я на пікніку у Рудницьких. Там найважніше — мала нагоду говорити з Альбертом Кіпою в справах Остапового архіву. Сказала йому щиро, що застановляюся над тим, чи передати архів до УВАНу чи до НТШ-А. думаючи що НТШ-А має гроші на оплату архівіста і молодших людей, що могли б допомогти перевезти архів. Зрештою я переконана (і він з тим погоджувався) що УВАН і НТШ-А в майбутньому мусітимуть злитися в одну інституцію. Але після розмови з Кіпою я подумала, що мені таки варто передати архів УВАН-ові. І не тільки тому, що я віддавна маю сентимент до УВАН і була її членом — за намовою і підтримкою Костюка — багато років раніше, ніж мене втягнули до НТШ-А, і не тільки тому, що в НТШ-А свого часу великі впливи мали політичні партії, що підважувало престиж наукової інституції (а це може повторитися і в майбутньому), але головно тому, що УВАН чи не основним своїм завданням вважає саме збереження архівів і що там уже є безцінні колекції величезного наукового значення, від спадщини Винниченка починаючи. (Тепер, сказав мені Кіпа, Колюмбійський університет хоче передати Винниченківський архів УВАНові, бо саме закінчився їхній 50-літній контракт). Завідує тепер архівами УВАН Тамара Скрипка, а фізичним перевезення матеріялів мені не треба було б турбуватися. Очевидно архів ще треба підготувати — тобто запакувати в пачки і позначити, а це ще забере чимало часу і енергії, якої в мене обмаль. (Тут напевно допоміг би мені Марко).
Сьогодні в Центрі виступала Надя Петрик. Вона була делегатом на конґрес Координаційної Ради в Києві і про це говорила. Україна оплачувала делегатам подорож і побут у готелях. Але сама ця інституція продовжує радянські традиції і навряд чи має позитивний вплив на політичну ситуацію в Україні. І на виступ Шкляра і на виступ Петрик їздила я разом із Марком.
Покажчик заголовків я вже закінчила. Тепер працюю над іменним покажчиком. Але фізичний мій стан — незадовільний. Найбільше дошкуляє артрит і я ледве ходжу, навіть з палицею. Роблю враження покаліченої старухи — старші від мене Наталя Пазуняк чи Віра Кліш і виглядають і поводяться молодше!
Неділя 18 вересня 2011.
Завтра я мала їхати на Союзівку на гімназійний з'їзд Зальцбуржан, що цього року вперше зустрічаються разом з колишніми гімназистами Міттенвальду. Мала я їхати з Анею, але вчора вирішила відмовитися від цієї поїздки. Справа в тому, що мій артрит так мені останніми днями дошкуляє, що я ледве ходжу. Мала дві лікарські візити: у Форсії в четвер, і в Стефанишин — в п'ятницю. Форсія одобрила мій план не брати покищо ліку сінемет (на паркінсонізм) і дала нову рецепту на етодоляк, лік на артрит, що його я приймала після ваяксу, а потім перестала брати. Дуже комплікує справи факт, що я приймаю кумадіну на розрідження крови. Тому мені не вказано приймати ні ібупрофин, ні адвіл — а це напевно допомогло б на болі артриту. Візита у Стефанишин мене трохи потішила: бо я вже думала, що доведеться іти на операцію катарактів. Тимчасом, виявляється, що з зором в мене все гаразд, а ті проблеми що є — це хронічний блеферайтіс — очі надто сухі, повні немов піску, їх не тільки треба промивати, закроплювати і смарувати мастю антибіотика, але теж доведеться приймати пілюлю-антибіотик, і вона може також бути в конфлікті з кумадиною. Форсія порадила мені прийняти укол проти ґрипи і таблетку цинку перед відлетом до Торонто. В лікарському офісі змірили мій зріст — він тепер уже не 5 футів і 3 інчі, як колись в молодості, але тільки трохи більше як 5 стіп. (не даром мої штани за довгі!)
Поїздка ССТ до Стефанишин і довге чекання на поворотню дорогу так мене вимучило, що я з великим болем в крижах і нозі ледве добилася під вечір додому.
Завтра буде 19 річниця Остапової смерти.
Понеділок, 26 верезня 2011.
Завтра маю летіти до Торонто. Трохи хвилююся, зокрема тим, що заповідають дощ і бурю, отже я боюся, щоб мій лет не був відкликаний чи перенесений. Адже для мене — залишеної на колясці на летовищі це був би непосильний клопіт. Також може виникнути проблема і в Торонто: Максим з Уляною щойно сьогодні повертаються з Кейп Кад, куди їздили на весілля сина Тамари Нері. Якби їхній лет відкликали — також була б проблема. Бо тоді хто виїде по мене на аеродром у Торонто? Дуже прикро, що я така немічна і сама не можу вже давати собі раду.
Чуюся трохи ліпше — перестала брати лік на біль. Вже спакувалася — бо мені це іде дуже поволі, отже почала підготовку пару днів наперед. Дала кравчині три пари своїх штанів, щоб їх скоротити і в п'ятницю мусіла поїхати і до кравчині і до аптеки, а падав великий дощ і це було мені нелегко, добре що обійшлось без якоїсь аварії.
Вчора була на концерті вокального ансамблю Євшан із Конетікат. Концерт був заповіджений з нагоди 100-ліття Пласту і зібрав майже повну залю авдиторії Центру. Пластове пов'язання було досить штучне — в програмі була одна тільки пластова пісня ("Сіріли у сумерку"). Дириґентом цього хору є Олександер Кузьма [в особі якого я пізнала колишнього екзекутивного директора Фонду Дітей Чорнобиля, який свого часу дуже переконливо виступав на конференції в Урбана/Шампейн]. Євшан — хор претенсійний, з амбіціями — в програмі і Бортнянський, і Ведель. Презентуються дуже добре і чоловіки, і жінки (після перерви навіть передягалися!) — але мені здається, що співають вони нерівно (одне сопрано дуже виривалося і псувало ефект — може був за близько поставлений мікрофон?) Возила мене на концерт і з концерту Аня Максимович.
Серед тижня була також на засіданні комітету ЕУД, де прочитала і передала свою статейку про "Слово" (бо те, що було готове за підписом працівниці ЕУД Ґорчинської було дуже незадовільне). Попович дуже наполягає, щоб появився другий том ЕУД заки він ще є головою. А чи третій том вийде після перевиборів НТШ-А в травні — невідомо. Лужницькому дуже залежить на тому, щоб я брала участь в праці комітету ЕУД — приїздить по мене і Наталю Пазуняк автом.
Прийшов 8-ий номер журналу Слово і час, а в ньому моя стаття про "Євреїв в українській літературі" Це з усіх друкованих варіянтів — найповніший. Друком ціеї рецензії СіЧ здобула собі наново в мені співробітника — може підготую і пошлю їм статтю про Франка в англомовних перекладах? (тобто український варіянт того, що недавно появилося в JUS)?
В Літературній Україні є повідомлення, що готується новий довідник членів НСПУ. Треба буде й мені послати їм якусь коротку довідку.
Максим підготував третій номер журналу Ukrainian Literature. Там є і моя бібліографія перекладів. Треба мені ще сьогодні зробити коректу.
Блеферайтіс не такий помітний як раніше, але очі мені дошкуляють далі, швидко втомлюються, світло — сонячне і електричне — дуже разить. Чи справді діягноза Стефанишин правильна?
[Переслане електронною поштою з Торонто:
П'ятниця 30 вересня 2011]
Я вже третю ніч переночувала в Торонто. Прилетіла спізненим на годину польотом у вівторок, але без комплікацій. До літака — до коляски! — доставив мене Марко, від коляски в Торонто відібрали мене Уляна й Максим. Опіка United i Air Canada — першорядна. Без допомоги і на місці і до літака я вже не могла б подорожувати. Покищо нікуди з хати не виходила, але помітила, що незважаючи на дощові дні — крижі болять мене менше — мабуть тут інший тиск повітря. (Мені треба було б перенестися до Арізони, може там артрит мені не докучав би?)
Говорила вже по телефону і з Лідою Палій, і з Наталею Томцьо і з Любою Пендзей. Люба тільки від мене довідалась про мій авторський вечір (сьогодні) — не знаю чи зможе прийти. Наталка заявила, що не прийде, а Ліда мала недавно другу операцію на катаракти, вже їй трохи ліпше, але простуджена і мабуть також не прийде. Ну, побачимо скільки там збереться публіки.
Маю клопіот з очима, а не маючи тут своїх спеціяльних окулярів до комп'ютера, пишу це напомацки і напевно з великими помилками. Всетаки пробую.
Завтра має приїхати Іванко, а Стеф зможе бути з нами тільки на пару днів вікенду, незабаром перед моїм поверненням (і його в той же день до USA).
Вчора дивилася на два дотепні французькі фільми — це вперше мабуть цього року, що я так розважаюся — вдома давно вже на фільми не дивилася.
Знайшла серед Максимових книжок переклад Польових досліджень Забужко і зробила маленьку нотатку для ULE.
[Переслане електронною поштою з Торонто]
Субота 1 жовтня 2011.
Вчорашній літературний вечір був поділений на дві частини. Перша половина (40 мінут) була присвячена мені, друга — Ліні Костенко. Відкрив вечір Даревич. Тоді виступив з презентацією на екрані Максим. Він подав детальні дані про мою біографію, а тоді використав аудіозапис виступу Валерія Шевчука на презентації моєї книжки Ключі до царства в Києві 2001 року. Це було цікаво послухати навіть мені, а для публіки це напевно була ревеляція, хоч Шевчук говорив про мої статті, а не про поезії. Максим доповнив це уривками із статті про мене Григорія Костюка. Я прочитала кілька віршів, вклавшись точно у визначений мені час — 20 мінут. Про Костенко говорила колишня Максимова студентка Оксана Тацяк, а твори Ліни — включно з уривками із Записок самашедшого читали студенти (прізвищ не запам'ятала). Публіки зібралося біля 50 осіб. Не було серед них моїх добрих знайомих — Ліди Палій (мала операцію на око), Наталі Томцьо (мовляв: нікуди не виходить на публіку), Марти Трофименко (вона ще у Вільмінґтоні). Не знаю чому не було таких осіб як Христина Сохоцька і Рома Франко — я радо була б з ними зустрілася. Не знаю чи була достатня реклама. Люба Пендзей про вечір довідалася від мене по телефону і приїхала. Може трохи перешкодила погода: тут нагло температура впала до 5 ґрадусів Цельзія і вчора був також дощ. На вечорі приступив до мене Анатолій Житкевич і ми мали вперше нагоду познайомитись. А після мого виступу, чоловік, який назвав себе Дубасом, сказав мені, що він також ходив до народної школи у Зборові, тоді коли ходила і я. Максим приніс на продаж трохи моїх книжок, продавав їх по 10 доларів і продав аж 16! Ці гроші я передала організаторам вечора — Даревичам.
Повернувшись вчора пізним вечором додому, застали на телефоні message: Аня Максимович вітала мене з моїм вечором! Гарний, зворушливий жест.
Сьогодні перед північчю має прилетіти з Calgary Іванко.
[Переслане електронною поштою з Торонто.
Неділя 2 жовтня 2011].
Вчора і передучора я дивилася на фільми — всі про Італію: Potiche, Under the Tuscan sun, Tea with Mussolini (втретє!) і Roma Феліні. За минулий рік я не бачила, здається, жодного фільму (ні, бачила: Midnight in Paris) — отже надолуожую втрачене.
Хочу відмітити, що літвечір у п'ятницю відбувався в гарній залі КУМФ, де на стінах висіли цікаві (експресіоністичні) картини мистця з України Михайла Деяка. КУМФ, між іншим, втратить незабаром приміщення, бо Вжесневські продали будинок і КУМФ мусітиме кудись перенестися. Шкода, бо центральне положення тут на Блур сприяло фреквенції людей, які жили поблизу, зокрема це буде шкода для Уляни й Максима.
Сьогодні багато часу провела з Іванком. Цікаво розповідав і про Банивіл, і про Окотокс і про Калґари, і про свої плани на найближче майбутнє.
[Переслане електронною поштою з Торонто.
Понеділок, 3 жовтня 2011]
Вчора їздили з Максимом, Уляною та Іванком до центру міста на вечерю до доброго французького ресторану Select Bistro. Плануємо повторити це пару разів — єдина можливість мені зреванжуватися за гостинність і дати бодай час до часу короткий відпочинок моїй працьовитій невістці. Колись я могла бути допоміжною в господарстві, а тепер я тільки гість. Ледве ходжу по хаті — робити нічого не можу. (Але артрит докучає мені значно менше — один раз тільки приймала вночі Tylenol на біль коліна.) Тут далі холодна погода (сьогодні найвища температура 11 ґрадусів Цельзія і дощ). Не можу багато читати — з очима далі проблеми — але вчора після ресторану дивилися вдома на фільм Tree of Life — оригінальний експериментальний фільм з великими мистецькими претенсіями (Кольорами і образами природи передана людська емоція з обличчі родинноі трагедії). Найбільшу приємність маю від коротких розмов з Іванком і його сердечного до мене відношення.
[Переслане електронною поштою з Торонто.
Вівторок 4 жовтня 2011]
Як звичайно, в Максимовій багатій бібліотеці знаходжу цікаві для мене книжки. Переглянула надзвичайно інтересну книгу спогадів про Соломію Павличко. Прочитала з приємністю деякі статті цього видання, зокрема Агеєвої, Забужко, Пахльовської, але несподівано знайшла там у бібліографії кілька незнаних мені досі позицій, отже поробила собі записки (при помочі е-мейл, не рукою!) Знайшла також переклад Польових досліджень і зробила виписку для чергового ULE в UL.
А тепер ось потрапила на спогади З мого життя Кирила Трильовського, а в них повно всяких нових для мене ревеляцій. Напр. про те, що в священичій родині, з якої він походив, говорили вдома по польськи, але вважали себе русинами, не поляками. Цікаві нотатки про відбронзовування Міцкевича Бой-Желенським, про те, що цілу добу його життя пов'язану з особою містика Андрія Тов'янського, старалися зцензурувати — син Владислав нищив усі документи батька, що мали відношення до тов'янщини (треба буде мені ще раз подивитися на біографію Коропецького, чи він згадує про цю цензуру?) Також цікаво, що брат митрополита Шептицького Станіслав, якому пропонували очолити УССтрільців, був польським патріотом і не був прихильником українців. Легіон УСС обмежували в чисельності наперед до 3,000, потім тільки до 2,000 вояків.
[Переслане електронною поштою з Торонто.
Четвер, 6 жовтня 2011].
На вакаціях — не за календарем: навіть точно не знаю, яка сьогодні дата. Тут сьогодні провінційні вибори до Онтарійської леґіслятури. Максим з Уляною пішли голосувати. Уляна дуже дбає, щоб мене розважати — вчора були в кіно на фільмі The Help — відносини між чорними жінками служби і їхніми білими панями в Міссіссіпі десь в ранніх 60-их роках. Фільм непоганий, хоч в ньому трохи за мало історичного тла — адже civil rights movement був тоді в драматичному розпалі.
Потепліло і я вже тричі була на короткому проході на Блур. Але ходити мені навіть з паличкою нелегко. На Блур щоправда є лавочки і я там трохи посиділа.
Давно я вже так добре не харчувалася, як тут. Уляна — прекрасна господиня, вечеря кожного вечора вибаглива, з вином (пів склянки для мене, не п'ю більше через ліки), а м'ясо, риба, навіть кукурудза жарені на grill на їхньому задньому ґаночку. Жартую собі (а це не жарт), що найгіршу вечерю мала я в ресторані (вибрала флячки і баранину — а вони не були такі смачні, як інші страви).
Добре мати доступ до е-мейл. Обмінялася я листами з Ларисою, Махном, Вакуловськими, Рудницьким (просив про черговий сеґмент бібліо для ULE), а навіть з Бакулою з Познаня (питався про популярність на заході терміну народна філологія).
Субота, 15 жовтня 2011
Від вівтірка я вдома. До літака в Торонто підвіз мене на колясці Стефанко, бо він того ж дня відлітав до Індіянаполісу. Приємно було побути ще якийсь час у його товаристві. Довідалась я також, що він має вже і одну наукову друковану працю — очевидно у співавторстві з кількома іншими колегами. Прислав мені цей текст по е-мейл: робота, очевидно, з ґенетики — але це єдине, що я могла зрозуміти із заголовка. (Genome analysis reveals interplay between 5'UTR introns and nuclear mRNA export for secretory and mitochondrial genes).
Канадський ДеньПодяки 10 жовтня Уляна відзначила гостиною з індиком та іншими традиційними стравами. В гостях були тим разом не тільки давні знайомі Наталка і Василь Жили, але і "тесті" Іванкові — тобто батьки Тані Костів, що їх я зустрічала вперше. В центрі уваги були очевидно наші молоді: Іванко, Таня і Стефан. Щоб із ними зустрітися, продовжила я свій побут до двох тижнів, бо інакше була б повернулася після свого літературного вечора. Уляна виявляла мені максимум уваги і сердечного тепла та й годувала мене вибагливими обідами. Двічі гостила я всіх у ресторанах, але домашні обіди — принаймні для мене — були смачніші.
У Філядельфії застав мене наш вологий клімат і я зразу відчула болі в крижах і мусіла вже пару разів приймати Tylenol. А крім того мусіла вже почати самостійно функціонувати — nec semper erunt Saturnalia! — готовити собі страви, прати білля — а це очевидно втомлює. Мала я вже за пару минулих днів засідання комітету ЕУД, доповідь Кіпи в УКУ, засідання з кандидаткою на керівника Української Бібліотеки, виставу картин, що її організував відділ СУА сестер Вакуловських. Кожен такий захід коштує мені нервів і втомлює. Також треба було викінчити і переслати Рудницькому до Квартальника четвертий сеґмент моєї бібліографії літературознавчих статей. Завтра має бути в Центрі вистава театру з Івано-Франківська "Солодкої Дарусі". Приїде і сама Марія Матіос. Маю надію, що ця культурна подія збере достатню кількість публіки і увінчається успіхом. Стужилася я вже за українським театром! І не тільки за українським!
Понеділок, 17 жовтня 2011.
Вчорашня вистава пройшла з великим успіхом. Заля була вщерть виповнена, не зважаючи на відносно високі ціни (40 дол.) — думаю, що було близько 400 осіб публіки. Програмки я не маю, отже прізвищ акторів не знаю. Режисером був Ростислав Держипільський і йому належиться найбільша похвала. П'єса побудована мінімалістично, без надміру патетики. Знаменита сцена совєтських вояків у символічних мундирах — немов списана з вистави балету Мойсєєва — під звуки пісні "Широка страна моя радная". Дуже добре заграний "дует" двох п'яних жінок нагадав мені подібну сцену в одній з недавніх вистав театру Вільма. Ансамбль театру з Івано-Франківська — дуже молодий, акторам не більше як по 20+ років. Недоліком була гра десятилітньої дівчинки, що її дикція не доходила вповні до глядачів. Була присутня на виставі Марія Матіос і вона коротко промовила після вистави.
Очевидно було б краще, якби такий професійний театр ставив п'єсу в залі справжнього театру. В залі Центру вже в четвертому ряді добре не бачиш сцени. Аудіо — тобто мікрофони — тим разом працювали добре, а це важно, бо в п'єсі є і спів (дуже добрим жіночим голосом) і музика. Я їздила з Вірою і намовила її (непотрібно) поїхати дуже вчасно, щоб зайняти ліпші місця. На відкриття залу довелося досить довго чекати, а це мене дуже втомило. Також на майбутнє мені треба ходити на подібні імпрези з подушкою під крижі.
Продали багато книжок Матіос — я купила два нові англомовні переклади Юрка Ткача і мала нагоду з ним вперше коротко познайомитись. Сказала йому про появу в інтернеті 3 номера Ukrainian Literature, а про те, що перші два номери вийшли також друкованим виданням він нічого не знав.
Сьогодні — вперше від повернення з Торонто — поїхала я до лабораторії, віддати кров на пробу кумадини.
Четвер, 20 жовтня 2011.
Позичив мені Олександер Лужницький два томи (1-ий і 3-ій) Тернопільського енциклопедичного словника, що вийшов ще в 2008 році. Є там енциклопедичні довідки про мене, Остапа і — що мені найприємніше — про мого батька. (Він єдиний в нашій родині справжній тернопільчанин, отже йому це належалося. Я раптом пів року ходила в Тернополі до гімназії, а про Остапа сказано, що він "нераз перебував на Тернопільщині") Не вся інформація вірна і правдива: тато не був у штабі Петлюри і в польському полоні, на знаю звідки вони це взяли. А з моїх книжок згадані тільки Хвалю ілюзію і — немов це найважніше — "Українська національна революція в поезії."
Переглянула я точно обидва томи і знайшла чимало знайомих: повідомила про довідки про них Ларису Біланюк, Аню Максимович (є вся родина Головінських, включно з нею) — хай їм буде приємно, що Україна про них пам'ятає.
Дуже докучають мені очі і я рада, що за пару днів маю візиту в Стефанишин. Прикро, що я така немічна і ледве дихаю, але коли не зможу читати і писати, то що взагалі варте таке життя?
П'ятниця, 21 жовтня 2011.
Потелефонував сьогодні із Флориди незнайомий мені чоловік. Представився як Михайло Дзвінка, член НТШ-А. З адресаря НТШ-А довідався про мій телефон і дзвонив, реагуючи на мою статтю про євреїв в українській літературі, передрукованій у Бюлетені. Мовляв, дуже цікаво, але. Більшість жидів негативно ставиться до українців, багато з них має чимало вини на совісті і т. д. і тому подібне. Але його реакція не обмежувалася до цієї теми, і цієї статті. Чув десь, що я перекладала Шимборську. А це ж комуністка і чи взагалі заслуговує вона на Нобелівську премію? А тоді довгим монологом почав атакувати християнство як релігію не-українську, яка наробила багато шкоди в нашій історії. Критикував якусь грецьку церкву на Флориді, мовляв, пішов подивитися і не побачив там нічого грецького, самих героїв з Біблії. Він колись займався журналістикою і приїхав до США з Польщі. Дурний він не є, цитував мені Ніцше і Блавацьку, атакуючи християнство. Я з ним не входила в дискусію: сказала йому, що він має право на власну думку, а мене цікавить не релігія — християнська чи єврейська, тільки література, зокрема українська література як вона сприймається в англомовному світі, щодо Шимборської — я назвала низку письменників першого рангу, які не отримали нагороди Нобеля — Дюрренмата, Фріша, Казанцакіса, Джойса — отже зрозуміла річ, що можуть бути різні погляди на те чи Шимборська (або хтось інший) заслуговує на Нобелівську премію.
З НТШ-А прислали мені зредагований текст моєї статті до ЕУД "Англомовні переклади і критичні праці." Потрібно, мовляв, низки перших імен. Ну, попередня редакція все скорочувала до ініціялів, а тепер треба редагувати наново.
Неділя 30 жовтня 2011.
Цього року, краще ніж будьколи досі, розцвіли довкола хати мої квіти: беґонії, чорнобривці, ґарденії, хризантеми. Довго я ними любувалася. І думала собі: не так причинився до цього квітчаного урожаю мій benign negleсt, як часті і обильні дощі цього літа. Але всьому цьому прийшов несподіваний і передвчасний кінець: вчора раптово по всьому східному побережжі США пролетів снігопад — не обминув він і нашого міста і поклав кінець моїм квітам. Над ранок сьогодні сніг майже стопився, але шкода завдана квітам — перманентна. Замість любуватися красою, доведеться чистити город від поломаного бадилля.
Не зважаючи на жахливу погоду, вчора відбулася презентація книжки Scratches on the Prison Wall Люби Комар. Імпрезу організував Центр і Бібліотека. Я поїхала з Вакуловськими. Прийшло біла 40 осіб — більшість учні української школи. І вони завдавали питання — що було з усієї програми найцікавіше.
10 листопада 2011.
[Переписане з транслітерованоі латинки]
Знову маю якийсь клопіт з кирилицею. Тим разом комп'ютер зовсім "замерзає", написавши одну кириличну букву. Треба буде знову потурбувати Максима, щоб допоміг. Покищо використовую факт, що латинкою комп'ютер ще таки працює.
Минулого тижня — в четвер — після доповіді на УКУ Рудницького про релігійні погляди Франка (а більше про єпископа Богачевського, який забороняв католикам в Америці плекати культ Франка, і митрополита Шептицького, який досить тактовно цей конфлікт полагодив), везли мене додому Вакуловські і запримітили, що мені трудно дихати і що я зле виглядаю. Я почувалася погано і вдома вже прийняла таблетку Furosemide, розуміючи, що діюретик може допомогти. Всю ніч бігала до лазнички, але таки допомогло.
У вівторок поїхала до Vigilante. Наказав кожен день приймати Furosemide — не, як радила Форсія, кожен третій день! — a також підніс мені дозу ліку Sotalol на додаткових 40 mg., бо тест на pacemaker виявив, що в мене минулого тижня була низка фібрілацій (що за знаменита нова технологія — Мамі pacemaker мірили по телефону і таких ревеляцій ці тести тоді не давали!) Візита до лікаря досить мене втомила — виїхала з дому вранці о 7-ій, а повернулася аж після полудня, бо треба було чекати довго на CCT.
Отже стан мого здоров'я досить поганий. Ледве ходжу по хаті, найменше зусилля мене втомлює. Часом відважуюсь вийти на коротенький прохід з паличкою. Докучає мені не тільки серце, але і очі. Беру вжа два тижні антибіотик на blephеritis, але великої поправи ще нема. З хати виходила тільки тоді, коли мене везли або Вакуловські на якусь імпрезу, або Лужницький на засідання ЕУД. Вчора було останнє таке засідання — додавали гасла на С до другого тому ЕУД, що його Попович конче хоче видати ще за своєї каденції (тобто до травня 2012). Мене просили підготувати гасла Старосольської і Славутича — i після моїх додаткових ревеляцій про Славутичеві справи в судах Канади, доручили мені цю інформацію додати до приготованого мною вже готового гасла.
Минулого тижня телефонував з Альберти Іванко і говорив більше як пів години, запевняючи мене, що він за телефон не мусить платити, бо це іде по комп'ютері. Приємно мати такий близький контакт з обома внуками. Іванко тепер біля Calgary, готується до іспитів на ліцензію професійного комп'ютерщика. Праці покищо не має, але отримує державну допомогу для безробітних, бо він, мовляв, не з власноі волі мусів покинути працю в Bonyville, a тому що переїхав за своєю "common law wife" дo Calgary. "Common law wife" — це термін самого Іванка. Добре, що в Канаді є таке ліберальне законодавство — я певна, що в Америці такого обезпечення для безробітних дружин чи чоловіків, навіть офіційно одружених, нема.
Вчора вночі закінчила слухати аудіо-біографію "Colonel Roosevelt". Theodore Roosevelt — дуже колоритна постать — не багато я знала про нього. Двічі був президентом США, але після другої каденції їздив на safari до Африки, а потім до Бразилії, де в джунґлях його експедиція віднайшла нову ріку, що її потім назвали його іменем. Був до кінця життя активним політиком, створив був нову партію проґресивних республіканців, закликав Америку до війни, виступаючи проти ізоляціонізму.
В неділю відбулася презентація другої книжки Наталі Пазуняк Вибрані студії. Захід цей організувало СФУЖО, в програмі виступали Рудницький, Кіпа і співачка Бичкова. Людей прийшло около 60. Левко виступав на весело, Альберт говорив дуже довго і сухо про зміст книжки, а співачка була заголосна до малоі залі ґалерії Центру. Я рада, що Наталя на старості літ дочекалася двох книжок — всетаки залишить щось по собі, але я не є поклонником її сентиментальної патетики і трафаретного патріотизму. Мене на цю імпрезу возили Вакуловські — якби не вони і Лужницький, я мусіла б сидіти вдома.
11/11/11
Незвичайна дата! Сьогодні — День Ветеранів і я тепер — прослухавши низку історичних аудіокниг — розумію, яку величезну людську ціну заплатило людство за першу світову війну. В другій світовій війні гинули цивільні, але на фронтах першої було страхітливе спустошенння на фронтах, де за клапоть здобутої від ворога землі гинули тисячі солдатів. В одній битві за Somme, кажуть історики, загинуло міліон вояків.
Дві вістки з України: вчора: аеропорт у Львові буде названий не іменем Бандери, а іменем короля Данила. Це добре — нарешті опам'яталися! Aле моя радість і гордість за перемогу здорового глузду у Львові трохи темперована вісткою, що це рішення прийшло з Києва! A сьогодні New York Times має статтю про нові звинувачення, які пред'явили Юлії Тимошенко — тим разом податкові залеглості з-перед 15 років! Розіслала я цю статтю по е-мейл своїм знайомим в Україні — треба щоб знали, як захід реагує на те, що діється.
Субота, 12 листопада 2011.
[В оригіналі текст транслітерованою латинкою]
Кирилиця далі не діє, хоч я вже консультувалася з Максимом. Не знаю в чому справа.
Чуюся трошечки ліпше: дихати легше, але бігати до лазнички доводиться дуже часто — вдень і вночі. З очима також незначна поправа, тому і можу зробити ці записки. Але дуже мені прикро, що не можу продовжувати своєї роботи над Автобібліографією. А я думала, що до кінця року зможу книжку послати до друку Пульсарам.
Субота, 12 листопада, увечері.
Максим порадив вилучити комп'ютер — і це помогло. Але після вилучення комп'ютера я не маю доступу до інтернету — отже могла зробити це тільки сьогодні, бо завтра Марко буде вдома (він вдома буває тільки в неділю!) і зможе включити мені інтернет. Справа в тому, що наші два комп'ютери на одній сполученій лінії — отже треба щось справити в його системі, щоб діяла і моя.
Вівторок, 15 листопада 2011.
Мені сьогодні — 81 років. Запросила я з цієї нагоди сестер Вакуловських і Віру Лащик до ресторану на вечерю. Це не тільки нагода їм віддячити за опіку і уважливість, але єдина нагода мені вирватись поза хату. Бо вже трохи набридло! Нікуди не ходжу, мало спілкуюся з людьми. Не маю сили кудись ходити (пару кварталів пішки — це великий подвиг, з паличкою!), автом боюся їздити, бо погано бачу — одне слово, найкраще почуваюся зранку в ліжку, зокрема тоді як маю перед тим бодай кілька годин сну, а не безсонну ніч.
Вчора прийшли квіти від Максима й Уляни, карточка від брата Андрія, привітання по е-мейл від Мотрі, Андрія і Лесі, а також — що було мені особливо приємно — потелефонував Роман Воронка. Я йому сказала про те, що моя лікарка підозрює в мене хворобу Паркінсона і він поділився зі мною своїм досвідом. Розповів мені про те, що в новому числі Всесвіту є Павличкові переклади з Емілі Дікінсон і інших англомовних поетів, і про те, що наступним головою НТШ-А буде напевно Григорій Грабович.
Сьогодні — велика несподіванка: телефон з Києва від Марти Бліхар. Вона з вдячністю згадує свій побут в мене і мої подарунки, а я із сентиментом — Любкове вітання по телефону з Києва на моє 70-ліття!
Не був несподіванкою телефон від Стефка. Ми собі довго поговорили. Він багато працює, має часті іспити, а що його амбіція — бути першуном, а не тільки здати задовільно, то й праці багато. Вже трохи має товариство, практикує своє гоббі — куховарення, питався мене як пекти качку, бо хоче запросити до себе гостей на День Подяки, але місто Індіянаполіс йому не подобається, не хотів би там постійно жити.
Середа, 16 листопада 2011.
Бабця Лінка завжди казала, що я народилася не 15-ого, але 16-ого листопада. Отже свято продовжується. Вчора прийшла оригінальна гавайська квітка від Ані Максимович, телефонувала також Галина Клюк. [Розповідала про візиту в Центрі — і навіть у бібліотеці! — Святослава Шевчука з цілою свитою католицьких достойників] А увечорі були ми на вечер'ї в ресторані CinCin з Вірою, Вакуловськими і Марком. В той час телефонував Іванко і залишив побажання по телефону. Сьогодні я говорила з Іванком, щоб йому подякувати за пам'ять і довідатись про новини в нього. [Отримує належну йоу компенсацію безробітного, вчиться до іспиту на ліценцію компютерщика, працює над створенням свого комп'ютерного веб-сайту]. Ніна прислала коротке вітання по е-мейл, а також квіти прийшли від Ії і Ніни. Все це дуже приємно, але почуваюся не надто добре. Навіть вчора в ресторані і дихати не було легко, і очі дошкуляли, і в голосному оточенні важко було мені слідкувати за розмовою.
Найкращим подарунком для мене виявилась можливість врятувати мій файл іменного покажчика, переписавши зроблену завчасу копію із диску-флаппі. Ця робота — єдина тепер — рятує мене від остаточної депресії.
Понеділок, 21 листопада 2011.
Пошта доставила мені сьогодні замовлені в Коробка два томи антології поезії Червоне і чорне / Чорне і червоне. Товстелезні томища — жіноча антологія має 1343 сторінки, а чоловіча — 1375! "100 українських поеток ХХ сторіччя" включає з діяспори тільки Наталю Лівицьку-Холодну, Оксану Лятуринську, Ірину Наріжну, Олену Телігу, Віру Вовк, Ліду Палій, Женю Васильківську, мене, Емму Андієвську, Марію Ревакович і Оксану Луцишину. В хронологічному порядку від найстарших до наймолодших — отже мені припало почесне місце між Ліною Костенко і Еммою Андієвською. Великий це для мене успіх — (і напевно останній!) Найбільше тішить мене добірне товариство. Антології мають тільки короткі дані про автора; дату і місце народження, кілька слів про освіту і видані книги. Цікаво було б мені дізнатися як упорядник Щавурський попав на мою поезію? Чи не за посередництвом Махна? Вибрав 13 віршів (в тому і такий довгий як поема "Зальцбурґ" та ще й назвав гарно мою добірку моїми словами "Хвалю ілюзію, що помагає жити".
Остапові також напевно було б приємно, що попав до вибраних поетів серед небагатьох із діяспори.
Вівторок, 22 листопада 2011.
Форсія може й має рацію, що в мене — хвороба Паркінсона. Ледве ходжу по хаті, не легко тримати рівновагу, боюся, щоб не впасти. Навіть змінити воду у квітах, чи підлити рослини — зусилля. Мені треба було поїхати на пошту, щоб надати реєстрованою поштою чек для Коробка за замовлені і вже доставлені книжки. Але це мені не під силу. От я і придумала, що зроблю це через Western Union. Коштуватиме мене більше, але листар зможе з дому взяти лист з чеком до Universal Travel, а вони повідомлять мене по телефону про контрольний номер. Добре, що я маю контакт з Коробком по е-мейл. При нагоді замовила я в нього ще довідник сучасних письменників України і адресар, що вийшли друком у зв'язку із з'їздом письменників, який тількищо відбувся (про що я вичитала в Літ. Україні)
Переглядаючи антології, почала я звертати увагу на тих, кого там нема: серед чоловіків немає Славутича, Олександрова, Скорупського, Нижанківського, серед жінок нема Ганни Черінь, Марії Голод, Діми.
Особливо звертає на себе увагу відсутність Славутича. Не тільки в антології (хоч якби жив, це було б йому дуже боляче). Але Славутич помер ще в липні, а в нашій пресі досі не було про це жодної згадки. Подала некролог тільки тепер Літературна Україна, але в Свободі, ні в Америці — ні рядка. А він так дбав про свою славу — Остап колись написав був про нього: "Тичу собі славу, тичу, вірші пишу, поетичу."
Середа, 23 листопада 2011.
Завтра на моє улюблене американське свято Thanksgiving маємо запрошення до Наді і Гриця Петриків. Просили також Вакуловські, але я вже дала була згоду Петрикам. Зрештою волію піти до них, бо ще в них ніколи не була і думаю, найвищий час, що Надя мене запросила. Вона тепер на кожному кроці виявляє мені увагу і вдячність, бо зрозуміла, й оцінила факт, що вона за моєю допомогою отримала працю в бібліотеках PENN.
В розмові по телефону з Мотрею сьогодні довідалася я деякі речі, що їх хочу віднотувати. Фото Бабці Лінки, яке вона мені переслала на уродини, — з 1931-ого мабуть року. Мати Дзядзя Туся — Йоганна Гофман (мати якої з дому називалася Ваґнер) мала сестру, яка вийшла заміж за Собінського. Йоганна вийшла заміж за Івана Чайковського, нашого прадіда. Отже Собінскі були кузенами Чайковських. Важне це тому, що Собінского застрелили українські націоналісти і про це в родині не любили говорити.
Я після розмови з Мотрею вирішила пошукати точніших даних про цю подію. В англомовній ЕУ Собінского нема, ані в англомовному Ґуґел. Але я пішла на польський Ґуґел і знайшла дуже цікаву і точну інформацію:
Stanislaw Sobinski, ur. 12 czerwca 1872 w Zloczowie, zamordowany 19 pazdziernika 1926 we Lwowie, polski pedagog, spolecznik, lwowski okregowy kurator szkolny... Idac wraz z malzonka ... ulica Krolewska we Lwowie, zostal zastrzelony przez zamachowcow z Ukrainskiej Wojskowej Organizacji (UWO) Bohdana Pidhajnego i Romana Szuchewycza. Wedlug Ryszarda Torzeckiego organizatorem tego zamachu byl komendant krajowy UWO Julijan Holowinskyj.
Інформація ця — з польської Вікіпедії.
Неділя 27 листопада 2011.
Поїхала я сьогодні на обід сеніорів з нагоди Дня Подяки. Сиділа в товаристві Віри Кліш, Лариси Заїки, Гаврилюків, Біликів і Біласів. Поїхала я сама автом і вернулася ще перед сумерком, хоч щоб встигнути за дня додому, мусіла вийти із незакінченої програми, отже не чула виступу хору. При моїх слабостях — з очима, з диханням — такий самостійний виїзд — це майже геройство.
Хочу відмітити деякі цікаві зміни в англійській мові. Не тільки факт, що набирають поширення неправильні всякі вислови (i то по радіо, в мові кореспондентів!), напр. less people ( замість fewer people), between you and I (замість between you and me), amount of arrangements (замість number of arrangements), скорочення такі як lab, info, porn, prof, cardio, DJ (disk jockey), pj (pajamas), veggies, meds, regs, promo, sync, tux, але і творяться зовсім нові фрази, що їх колись не було напр. "be available 24/7", "take a listen" ітп. А вже якимсь ароґантним дивоглядом здається мені чута тепер досить часто відповідь на "Thank you", замість "You're welcome" — "You bet!"
Справа Собінського в родині мого діда могла б бути темою для доброго романіста. Дзядзьо Тусьо, тобто Антін Чайковський, походив з родини, де батько був русин і грекокатолик, а мати — сполонізована німка. Два сини Антін і Адам (батько Зенка і Юрка Чайковських) стали українцями, а інші члени родини (здається два сини Кароль? і Лєон? і донька — були поляками. Дідо розповідав, як то він вперше зустрів десь у поїзді пару по панському вбраних руських інтелігентів, що читали українську газету і так вперше побачив, що крім селян існує ще українська інтелігенція. Тусьо став українським патріотом, в час визвольних змагань в імені української держави перебирав якусь залізничу станцію на галицькій провінції, де був начальником, і потім за те відсидів покарання в польському концентраційному таборі в Домб'ю. Поляків він не любив і одного разу, коли я щось добре сказала про поляків, Дзядзьо Тусьо заявив: "ти тому так говориш, бо їх не знаєш". Здається мені що контактів великих між цими двома крилами родини Чайковських не було — хоч, здається мені, що один із братів-поляків, що був на якійсь високій посаді, дав протекцію потрібну Романові Чайковському, який хотів дістатися до військової школи ("підхорунжівки"?). Я про це десь в своїм щоденнику робила вже була записки, зокрема з інформацій почутих свого часу від Лесі Яцкевич, але де їх знайти? (Потрібний покажчик!)
Понеділок 28 листопада 2011.
Пульсари прислали мені нову книжку свого видавництва Залишаюсь українцем — це автобіографічні спогади Богдана Гаврилишина. Книжка мене зацікавила передусім особою автора і я її прочитала. Гаврилишин — чи не найбільш впливова постать української діяспори — був професором, а згодом директором Центру навчання менеджменту в Женеві, консультантом і радником багатьох визначних провідних людей світу. Народжений в Галичині, освічений в Канаді, жонатий з українкою-канадкою, батько двох дочок і сина. Почалися його міжнародні контакти із поїздки на Світову асамбею молоді в Африці — поїхав як делегат СУМу, хоч не був сумівцем, а пластуном. Книжка гарно видана, з кольоровими документальними фотографіями, але досить — на мій подив — недбало зредагована. Є чимало друкарських чортиків, нема покажчиків. Мемуарист з Гаврилишина не особливий, але він має про що розповісти.
Четвер 1 грудня 2011
У Свободі з 25 листопада появився допис Даґмари Турчин п. н. "Дві поетки, дві долі, одна Україна". Це про літературний вечір 30 вересня в Торонто, тобто про мене і Ліну Костенко. Добре, що хтось таки написав про цей вечір — надруковане залишається, як документ. Мені жаль, що авторка не подала більше інформацій про аудіозапис виступу Валерія Шевчука в Києві на презентації моїх Ключів до царства. Це може була найцікавіша точка того вечора. Також долучене фото — це молоді виконавці програми Ліни, отже мої знайомі може цього допису і не запримітять. Але порівнання мене з Ліною є своєрідним компліментом. Турчин підкреслює, що ЛК продовжує "традицію поета-пророка, поета — голосу сумління нації", тоді як МТ "сприймає свою місію як поета інакше — схопити, зрозуміти, осмислити та озвучити таємниці буття" і робить висновок: "Такі різні, обидві особистості подібні в одному — силі таланту, силі поетичного слова, мовленого однією — українською мовою." Добре що Ліна Костенко не читає Свободи — їй це напевно не було б довподоби.
В цьому ж номері Свободи є болюча для мене вістка: померла Ірена Стецура!
Понеділок, 5 грудня 2011.
Дві важливі — але якже різні — імпрези минулого тижня, що їх варто відмітити. В п'ятницю в Центрі, за спонсорства Української Федерації і НТШ-А, відбувся виступ Івана Драча. В центрі того виступу був не Драч, а фільм про підготовку до референдуму 1991 року, що його зробила і де головну ролю грає Уляна Мазуркевич. Фільм аматорський, але це документ і він показує неабиякий тупет і відвагу Уляни. Драч доповіді не читав, але мав відповідати на питання. Нажаль всі питання він збував недомовленнями, незакінченими реченнями, незрозумілими для нашої публіки натяками. Потім читав нові свої вірші — не поезії, а сатири в стилю (і гідні пера) якогось скажімо Ірванця. Проводив вечором Рудницький і надав всьому нібито жартівливий тон — думаючи напевно цим розрядити можливу полеміку публіки з Драчем. Але це нажаль залишило несмак і прикре враження. Драч, що своєю сивою головою нагадує короля Ліра, постать не то що контроверсійна, а трагічна. Було прикро бачити до якого рівня скотився цей великий поет. Був би зробив ліпше, якби виступив був як політик, обороняючи свої теперішні погляди. Прийшовши додому, я прочитала Маркові вірш про соняшник, щоб він побачив, яким справді добрим поетом був колись молодий Драч. І це було початком цікавої розмови з Марком, про його побут в Україні і його розуміння української проблематики.
Друга імпреза — це був у суботу концерт Камерного Хору з Києва під керівництвом Миколи Гобдича. Двадцять молодих співаків виконували класичні релігійні твори українських композиторів — давніх і сучасних — Дехтяревського, Домарацького, Кошиця, Стеценка, Степурка, Сильвестрова і Турчанінова в першій частині і монтаж колядок у другій. Виконували майстерно! Найбільше подобалося мені "З нами Бог, розумійте народи" і це — на диво — композиція сучасного композитора Петра Турчанінова. Цей хор — ансамбль високої кляси — і вони повинні виступати в центрі міста, в Academy of Music, куди прийшли б і музичні рецензенти місцевої американської преси. Вони виступали в римо-католицькій церкві Св. Альберта в дільниці North-East, що про неї я можу сказати тільки, що там велика і безпечна паркувальна площа, чого не було б, якби концерт був у нашій катедрі на Френклін. Але катедра має ліпшу акустику і мистецьке оточення, а ця церква — немов якийсь велитенький ґараж із звисаючим великим розпяттям — дуже вона мені не подобалася. Публіки було понад 300 осіб. (В Торонто було понад тисячу в центрі міста!)
Повідомлення на електронній пошті: вчора померла Ляся Старосольська. Якби пожила ще трохи могла б була відзначити 100 ліття! Якби я була в ліпшому стані здоров'я, напевно поїхала б на похорон (ховатимуть на Баунд Бруку).
Неділя, 11 грудня 2011.
Довелося знову виключати комп'ютер, бо знову застрайкував мій Word Perfect. Aле ось бачу, що діє. Це дуже до речі, бо я саме тепер знову взялася за свою Автобібліографію і в кінцевій стадії брак комп'ютера був би трагічним ускладненням. Закінчила слухати лекції "Rome and the Barbarians", що їх читає Kenneth Harl, професор Tulane university, і розпочала слухати інший курс "Medieval Europe: Crisis and renewal", викладачем якого є Teofilo Ruiz. Він мабуть еспанець, англійська мова його недосконала (каже напр. майоріті замість маджоріті) — але лекції його — надзвичайно цікаві. Це не просто хронологічний перелік історичних подій, а панорама соціяльного життя, яка допомагає зрозуміти багато дечого. Говорячи про великий голод в 13 столітті, професор робить коментар про канібалізм, звичай живитися тілом чи то ворога чи божества і вказує на приклад причастя в христіянській церкві! Це нагадало мені добрі часи мого студентського життя, коли соціологія відкривала мені нові світи бачення життя і формувала світогляд.
Перестала вчора працювати піч — доведеться вставити нову. Це коштуватиме мені кілька тисяч доларів, але я гроші маю, отже це не є такий клопіт або журба, як була в час, коли я з маленьким Марком вперше прийшла в новозакуплену хату на 13-ій вулиці і відкрила, що всі рури в сінях потріскані і прати пелюшки доведеться в комерційній пральні кілька кварталів від хати.
П'ятниця, 23 грудня 2011.
Вчора — вперше від кількох днів — я відважилась вийти з хати на короткий прохід. Була прекрасна погода — тепло (50Ф) і сонячно, не зважаючи на те що це був перший день зими за календарем. Але ходити мені трудно, навіть з палицею. Форсія мабуть має рацію, що в мене початки хвороби Паркінсона. По хаті також ледве пересуваю ноги. Кинула листи в поштову скринку, вступила до бібліотеки, позичила собі дві нові касети аудіокниг.
А з тих що маю на МР3 саме закінчую слухати роман The Lacuna. Автор Barbara Kingsolver — американка, 1955 року народження. Книжка нова — появилася вперше 2009 року. Це роман переплітаний історичними подіями, дія відбувається в Мехіко і в США, серед протагоністів є Діеґо Рівера, його дружина малярка Фріда Кало і Лев Троцький — тому частини звучать як біографія. Це і реалії США часу війни — для мене найцікавіші. Книжку читає сама авторка.
Піч заінсталювали — коштувало 4,200 дол.
Понеділок, 26 грудня 2011.
Латинський Свят-Вечір провела з Вакуловськими на різдвяному концерті в Презбитеріянській церкві в центрі міста. Тим разом була з нами також Віра Кліш. Мар'яна, розуміючи мою слабість, підвезла нас під саму церкву, а тоді поїхала паркувати авто. Проблема була стояти в черзі поки відкрили церкву. Але якось витримала. Концерт, як звичайно, був на доброму рівні, церква була заповнена переважно молодими людьми. Маса присутніх також співала могутнім хором вибрані традиційні колядки. Що є бог як не суспільство, мовляв Дуркгайм. Після концерту Вакуловські взяли нас до себе, гостили всякими смачними приставками: оселедцями, надіваними грибами, салатками, солодким. Додому привезли мене після півночі.
Пару ночей провела безсонних, мусіла приймати снодійне, а передучора, не зважаючи на втому, заснути не могла навіть із таблеткою. Вночі почала переглядати книжку, яку вже раніше позичили мені Вакуловські. Український патріот з династії Габсбургів. Автори-упорядники Ю. Терещенко і Т. Осташко. (Київ: Темпора 2008). Не так давно читала Снайдера книгу про Василя Вишиваного (Червоний принц), але в цій новій книжці знайшла низку цікавих документів, листів і деяких ревеляцій в передмові, напр. про те, що вбитий в Сараєво австроугорський престолонаслідник був прихильно настроєний до українців, не так як його батько цісар Франц Йосиф, або про конфлікти Вільгельма з батьком польонофілом, якому не подобалася Вільгельмова українська орієнтація, або про те, що Вільгельм писав (і навіть видав окремою книжкою) поезії українською мовою.
Вівторок, 27 грудня 2011.
Рік добігає кінця. Це був рік великих стихійних лих у світі — від повені в Австралії до трагічного землетрусу і цунамі в Японії — а також рік революційних зрушень в арабському світі — в Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, Сирії. Закінчується рік несподівано — політичними демонстраціями в Москві — навіть росіяни мають вже досить політичних маніпуляцій свого нового царя — Путіна, який підставив на одну каденцію Медведева за президента, а сам став був з президента — премієр-міністром (щоб нібито діяти за конституцією, яка забороняє третю каденцію) — а тепер до чергових виборів вирішив балотуватися знову на президента, а Медведева зробити премієр-міністром!) В Україні рік пройшов під знаком арешту й ув'язнення Юлії Тимошенко і загального незадоволення правлінням президента Януковича.
В моєму особистому житті 2011-ий був роком фізичного послаблення, обмежених сил, щоденної боротьби за виживання. Але не зважаючи на все, я спромоглася написати статтю про євреїв в українській літературі, підготувати два сеґменти нової бібліографії для Квартальника, а найважніше — після кризи з комп'ютером влітку — зробила важливе рішення — видати ще одну книжку — Автобібліографію, 1930–2010 і ось вчора закінчила підготовку манускрипту, що має 303 сторінки комп'ютерного друку. Ще треба буде підготувати 40 чорно/білих документальних фотографій — але в цьому потребуватиму технічної допомоги Максима або Марка. Вважаю також неабияким своїм успіхом факт, що незнайомий мені Борис Щавурський включив аж 13 моїх віршів у велику антологію, де серед 100 жінок-поетів бракує чимало імен, які може і славніші за мене!
Найважнішою подією 2011 року був без сумніву успіх Стефка: восьмирічна стипендія на медичну програму МD/PhD в університеті Індіяни. Таке щастя — справжня рідкість і благодать. Він уже після першого семестру й іспитів. Багато хлопець працює, має амбіцію вибиватися в першуни і знає точно до чого змагає!