МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

1/2 січня 1988. Ніч.

Саме 12:30, отже вже 2-ого: уродини (35!) нашого Марка і день весілля Андрія Максимовича, що на нього збираємося з Остапом іти завтра, а фактично — нині, але ще не лягали спати.

Перший день нового року був би може пройшов спокійно, але.

Вранці я трохи довше спала — адже свято. Потім може з годину попрацювала на комп'ютері. Потім прала собі блюзки, поїхала вибрати гроші для Марисі, обідали, потелефонувала до Віри, дивилися на вісті, була я якийсь час у мами. Прийшла я додому, хотіла скупатися і помити голову — раптом з'являється Яримович. В хаті Сенковських виникла якась авантура з татом, він підніс крісло, ніби хотів його кинути на когось і дуже всіх перелякав. Марійка покликала Яримовича. Коли Славко приїхав, тато вже заспокоївся. Мені вони не подзвонили — вістку приніс Яримович. Я, очевидно, зібралася і пішла туди. Думала, що говоритиму з господинею, бо найбільша журба, що такий вибух міг її перелякати так, що вона схоче відійти! Марися, одначе, вже пішла була спати нагору і я говорила тільки з Андрієм, Марійкою та Сонею. Посиділа я з ними пару годин. Розмова з Андрієм дається нелегко: він має звичай виголошувати монологи і давати поучення і це дуже утруднює комунікацію. Все ж таки добре, що ця розмова відбулася. (Хоч може було б вийшло ліпше, якби вони вже сьогодні поїхали були додому — може не дійшло б до чергової татової істерики?) Сталося — пропало. Зовнішні можливі причини: він поклався рано спати, а мама з усіми була у своїй кімнаті поруч і був трохи рух (це була 7 год.!) — це, мабуть, тата розбудило. Побачивши їх, дав, мабуть, вияв свому антаґонізмові до них та заздрості, що не він, а мама в центрі уваги. — Що завтра скаже мені господиня?

8 січня 1988. Вранці. Метро.

Зима. Сніг. Українське Різдво. Вчора, по традиції, залишилася вдома. Свят-Вечір провели у Віри Лащик з її родиною — дітьми, мамою, Кіпами з дітьми, кузеном Білінським, що тепер працює у Вашинґтоні. На дворі вже кілька днів — мороз, є ще трохи старого снігу, а от сьогодні вночі впав новий і ще падає. Публичні школи замкнені, але наш університет діє — отже їду до праці. Жінка якась, що їхала автом, запропонувала мене підвезти до станції метро — є такі відважні! Я до відважних шоферів не належу — щоб ми могли піти до Віри на вечерю, мусів приїхати по нас Кіпа. На нашій вулиці Lawnton лід стоїть, мов скло, і навіть Кіпине авто ковзалося і трудно було його тримати під контролем. — Маємо запрошення на суботу до Коропецьких — радо пішли б, але я не поїду, а Лабуньки не вибираються.

На домашньому фронті — спокійно. Господиня придумала собі, що її болі ітд. — це може алергія до рослин. Винесла з кімнати квіти і каже, що чується ліпше. Чи надовго? Стараюся цим не перейматися, брати життя день за днем, бо журба і мене саму може довести до хвороби. Що більше, у своєму наївному оптимізмі я навіть наважилася заплянувати подорож до Каліфорнії. Замовила літак на 24 січня, на тиждень. Ніхто, крім Остапа і Лялі ще не знає. Марка питалася я вже давніше, чи кінець січня був би їм вигідний. Але нічого ще не казала мамі, ні господині. Сьогодні мушу вже купити квиток. Мала я купон на 50 дол. від United з минулого року. Вже кілька днів шукаю за ним і не можу знайти! Доведеться зрезигнувати з купону. Ціни на квитки тепер трохи знижені — конкуренція між літунськими лініями. Мій квиток безпосереднього польоту до Лос Анджелес коштуватиме 238 дол. — туди й назад.

11 січня 1988. Понеділок. Метро.

У Коропецьких ми таки були. Іван, знаючи мої проблеми з шоферуванням, зорганізував нам транспорт — своїх сватів, Пазуняків. Ну, я воліла б була їхати з Гевриками і вже навіть почала робити заходи в цій справі — але Геврики живуть в іншому кінці Філядельфії, отже їм не по дорозі. Пазуняк уже на самому початку мав проблему: авто його застрягло у снігу і на льоду перед нашою хатою і треба було пів години хвилювань, щоб нарешті виїхати. Але на цьому не скінчилося. В гостині я кажу Пазунякові: як добре, що я маю шофера і не мушу сама їхати: можу на Ваше конто випити собі два gin & tonic і вино до обіду. Та ба! Пазуняк також випив, може й більше, і був помітно нетверезий після півночі, коли ми почали збиратися додому. Вийшла констернація: Наталка була б може з ним і поїхала, але я запротестувала: мовляв, всі ми поносимо вину, включно з господарями (тепер такий закон!) — треба переспати, перечекати до ранку. Остапа остаточно переконало, коли Пазуняк упав на сходах, ідучи до лазнички! Ну, от. Переночували ми у прегарній хаті Коропецьких і повернулися додому в неділю перед полуднем.

Були в гостині Фізери, Федишини, Геврики, Тритяки, Онишкевичі. Федишин перейшов недавно якусь операцію на мозок і виглядає, якби був після "stroke" — крім того, він має заавансований діябет. Вона виглядає добре, але в неї відновився пістряк і вона знову прийняла чергову дозу радіяції.

Іван, як це він звичайно любить робити, зорганізував дві "точки" програми: Остап прочитав вірш Сверстюка в пам'ять Стуса, виникла розмова про Стуса. Потім в центрі уваги було інтерв'ю з Грицем Грабовичем, що його надрукувала Літературна Україна. На цілу сторінку! З двома фото, з масою дуже цікавої для читача в Україні інформації! Без жодного фальшивого слова, що його треба було б відкликати чи відрікатися! Це історична подія! За 70 років СССР такого ще не було!

11 січня, увечорі.

В неділю вранці, перед від'їздом, розмови в Коропецьких ішли довкола недавніх виборів в УВАН. Іван кандидував на президента УВАН проти теперішнього президента Ярослава Білінського. Голосують тільки дійсні члени Академії, отже хоч я рахуюся ніби членом-кореспондентом, про ці вибори знаю тільки з оповідань інших. Велась справжня затяжна кампанія і навіть досить "гаряча". Коропецький вибори програв і тепер дуже огірчений. Мовляв, Білінський — нечесний, закиди, що йому їх робили опоненти — неправдиві, ітд. (Йому закидали, що він — ставленик Прологу й Лебедя, що сварливий і не вміє співпрацювати з людьми, а ще й брали йому за зле те, що він — галичанин, а Академію дотепер завжди очолювали придніпрянці, ітд). Коропецький твердить, що Білінський нічого не робить, активність УВАН підупала etc. Він хоче тепер після виборів написати листа до всього членства про нечесні методи виборчої кампанії Білінського ітд, ітд. Я дуже відраджувала його від такого письма. Мені найбільше імпонують американські політичні діячі, що після виборів вміють прийняти поразку і для загального добра простягають руку до згоди і співпраці. Остап мене дуже підтримав: радив Коропецькому очолити групу опозиції і підготовлятись до наступних змагань. Але Іван упирався на свому, що він такого листа таки напише. В моїх очах він таким письмом дасть хіба доказ, що на президента УВАН він таки не надається. Але є люди, що цю його ідею підтримують — навіть Фізер, Лабунька, Дражевська.

12 січня 1988. Вівторок. Метро.

Докінчила сьогодні вночі (аякже! не спалося!) книжку Аркадія Шевченка. Як людський документ, вона залишає багато до побажання: особисте життя представлене, на мою думку, скупо і не зовсім щиро, мотивація його переходу на бік заходу не досить переконлива: за цим криється напевно щось більше. Але його ревеляції про те, як формується радянська закордонна політика, як працюють радянські дипломати закордоном — надзвичайно цікаві. Ніколи ще не читала я книжки, що давала б таку реальну, правдоподібну, переконливу картину як діє "радянська власть". Шевченко був заавансованим дипломатом у міністерстві закордонних справ, був близьким співробітником Ґромика — він дає перспективу не знизу, не з боку, а з самої середини уряду.

Знайшовся (в Остапових паперах!) мій 50 дол. купон на United Airlines — рекомпензата за нашу прикру пригоду минулого року. Я вже квиток купила і хоч ще не маю його на руках, не знаю, чи вдасться мені від фірми виторгувати цих 50 дол., або бодай продовжити важність цього купону. Ще маю кілька справ полагодити: Medicare пропонує мамі закупити на власність ліжко і wheelchair, що тепер винаймлені. Треба буде розвідати й полагодити.

Увечорі сьогодні просто з роботи маю іти в товаристві наших колег до ресторану на обід: прощаємо Nancy Whitmer, що відходить на іншу працю. Це для мене трохи комплікація — не зможу піти до мами увечорі. На це конто я вже підготовила вчора ліки ітд.

Добру вістку переказала мені сусідка: Анна Борис. Є якась наша українська жінка з Польщі, яка шукає за працею. Вона тепер десь у дочки, в Бруклині. Побачимо. Це була б добра розв'язка на майбутнє, бо моя Марися весь час мене лякає, що вона або їде назад до Польщі, або на роботу над море.

12 січня, увечорі, метро.

На обід до ресторану не поїхала. Мої колеґи, що мали зі мною вертатися поїздом, знайшли собі транспорт автом. Мені самій повертатися пізно поїздом не дуже хочеться. Але трохи і жаль. Вчора я навіть раділа, що піду трохи "out" в товаристві. Трохи позлостив мене також Остап: а пощо тобі йти, сказав мені по телефону. Ну, певно. Він контактів товариських на своїй роботі не плекав, то навіщо мені це робити? А ще може грошей шкодує — бо ресторан замовили першорядний і дорогий.

Але є теж інші причини. Тепер, коли моя господиня знову мене лякає, мовляв, не знає, буде вона наступний тиждень, чи ні, я раптом подумала, що моя резерва ждати до весни із заміною її на іншу — може й неоправдана. А я вчора Борисовій сказала, що робота буде від березня. Сьогодні хочу дати їй знати, що наша жінка-лемкиня може мати роботу навіть зараз, як хоче. Я воліла була, щоб Марися була при мамі, коли я поїду до Каліфорнії, бо нібито вона має вже досвід. Але може не варто відкладати? Ану ж наша жінка знайде собі іншу роботу?

12 січня. 9:00 РМ вдома.

Борисова дала мені телефон до Катерини, потенційної кандидатки на піклувальницю. Я потелефонувала до Бруклина, говорила з її дочкою. Виявляється, Катерина сьогодні почала працю в якійсь нашій родині. Піклується маленькими близнятами. Платять їй 160 дол. за 5 днів роботи. Я запропонувала більше, але сумніваюся, чи щось з цього вийде. Передусім тому, думаю, що дочка в Бруклині і вона певно схоче мати працю десь ближче неї.

15 січня 1988. Вранці. Метро.

Вчора по 11-ій потелефонував Максим. Помер Макар Ужвій. Це приятель родини Пасічників. Був уже довгий час хворий на рака і дуже мучився. Добре, що помер. Але Максим повідомив нас, що вони всі троє їдуть на похорон — до Cleveland-у і до Баунд Бруку. Ми обоє з Остапом однозгідно запротестували: зима, мороз, навіщо знову наражувати дитину? Остап думає, що і Максимові це зайва комплікація в праці. Але Максим не хотів навіть слухати: ми вирішили і нема дискусії. Остап пізніше підмовив мене, щоб я ще раз потелефонувала — до Уляни. І я його послухала. Висловила Уляні співчуття з приводу смерти Ужвія, але радила їхати тільки їй, а дитину залишити з Максимом і може взяти ще когось до помочі. Адже важніше, сказала я, що ви його недавно відвідали живого, для нього вже байдуже хто буде на похороні, зокрема ж дитина! Уляна рішуче запротестувала: ми — батьки дитини — вирішили і так буде. Я сказала, що дивуюся їхнім пріоритетам. Дитина — божий дар і вони не вміють його берегти. Це було перше таке непорозуміння між нами. Розмова була у приязному тоні, але критична. До погодження не дійшло. Мабуть таки поїдуть і знову тягнутимуть Іванчика на мороз, сніг, лід — небезпеку й невигоду зимової дороги. У висліді я всю ніч не спала!

18 січня 1988, понеділок, вдома, в ліжку.

Від п'ятниці чую, що мене розбирає якась простуда. Це мене налякало: адже в неділю 24 їду до Каліфорнії! — Отже я всю майже неділю провела в ліжку (за вийнятком пару годин, коли поїхала на великі закупи харчів нам і мамі, бо потепліло і можна було нарешті рушити авто!). Сьогодні збудилася до будильника, але піднявшися, вирішила назад піти до ліжка. Може організм відпічне і зможе перебороти хворобу?

Скінчила читати "Chernobyl", повість, що її автором є Frederick Pohl. Рудницький дуже цю книжку захвалював і я вже купила була один примірник на дарунок під ялинку Андрієві. Тепер вирішила купити ще один — для Лялі — але заки дати їй, вирішила ще сама прочитати. Дуже цікаво. Добре зроблена композиція, точно просліджена тема, знаменита поінформованість про життя в СССР, без зайвої сензаційности чи упереджености. Робить переконливе враження достовірности, правдоподібності. Дехто може зробити закид, що не все сказано, що занадто багато вирозуміння виявлено радянським чинникам. Автор, думаю, навмисне старається затримувати об'єктивний балянс: тут і геройські портрети, немов списані з офіційної преси, і дезертири, що думали тільки про себе (також могли б бути списані з преси, хоч показані з більшим психологічним хистом) — але поруч — ціла атмосфера недомовлень і натяків, що дають разом деяке уявлення і про національні проблеми, і про політичне різномисліє аж до членів ЦК партії включно, і про господарські проблеми з продукцією. Книжка добре і цікаво і назагал прихильно до українців написана. Навіть при нагоді розмови про Бабин Яр (а є така!), де стара більшовичка-єврейка розповідає американським туристам про трагедію жидівського населення — автор при помочі ремарків перекладача-українця старається пом'якшити її інформацію про те, як то мовляв, українці вітали прихід Гітлера і співпрацювали з німцями в час війни.

Чергова моя лектура — Смолич. Нарешті роздобула його "Розповідь про неспокій" (Включили у нове видання "Творів", т.7, 1986 року!)

19 січня. Метро.

Їду до праці. Флеґму вранці викашляла і виплюла. Чуюся ліпше. Хоч при нагоді мого вчорашнього хворобового побуту вдома, я усвідомила собі таке: мені за кожен рік належиться 12 хворобових днів. Крім того, маю акумульованих 45 днів. Це, очевидно, на випадок поважної хвороби. Якщо доля буде ласкава і я витримаю у більш-менш доброму здоров'ї до кінця 1992 року, коли мені сповниться 62 роки життя і я хотіла б піти на ранню пенсію — то мої хворобові дні всі, мабуть, пропадуть. Може було б доцільно трохи їх вибирати в наступних чотирьох роках?

Минулого тижня вечорами зробила я новий computer print-out своєї ULE65A. Тим разом я вирішила понумерувати і почати тимчасовий покажчик, щоб мені самій легше було орієнтуватися в матеріялі. Це ще далеко не все, але додатки додам окремо з нумерацією 1а,1б — що потім допоможе їх інтегрувати. Вже є понад 600 статтей з анотаціями. Треба ще доповнити речами, що їх я досі не мала змоги роздобути, а також треба переглянути такі журнали як Жіночий світ і Наше життя.

20 січня, вдома, увечорі.

Весь день пролежала в ліжку — до роботи знов не пішла. Журюся: як то я поїду до Каліфорнії? А ще й господиня моя знову щось маркірує — вона, мабуть, хвилюється проспектом мого виїзду?

Читаю Юрія Смолича. У 8-томному виданні його творів (т.7, 1986) нарешті надрукували "Розповіді про неспокій". Незвичайно цікаво! Сьогодні прочитала силуети Блакитного та Майка Йогансена. Перспектива Смолича, очевидно, інша ніж Любченка, Костюка, Гірняка, Луцького — але вона дуже "заокруглює" погляд на 1920'і роки. Книжку візьму із собою — читатиму на вакаціях у Каліфорнії. (А таки хіба поїду?! Саме тому й вигріваю свою грипу і кашель! Чи поможе?)

21 січня 1988. Метро.

Вранці — телефон. Господиня-Марися: чується погано, хоче їхати додому, до сестри! Ну, ця криза — дуже не в час. Я готувалася до її відходу в березні і саме тому заплянувала свою поїздку до Каліфорнії саме тепер. А воно не вийде! На тимчасове "emergency" закликала я Марисю Міґач, що приходить на вікенди. Вона має іншу працю пополудні, отже може бути тільки до 3:30. Трудно. Побудуть трохи самі, поки я повернуся з праці. А що далі? Маю в запасі жінку з Бруклина, а за місяць виясниться справа, чи приїде з Польщі знайома Ольги Купіхи. Але це розв'язка на дальший плян — а я ж маю їхати в неділю до Лос Анджелес! Доведеться, мабуть, відкликати. І втратити 238 дол. — бо квиток дешевший саме тому, що він — "non-refundable". Їду до праці всупереч усім комплікаціям і простуді. Треба деякі речі полагодити.

22 січня 1988. Метро.

Криза триває. Марія Міґач була вчора і має бути сьогодні до 3-ої. Після роботи вчора я зразу пішла туди: зварила зупу, бурячки, картоплю, компот. Дала з'їсти мамі і татові, дала ліки і приготовила на сьогодні. Прийшла додому сконана і зараз пішла до ліжка. Дуже мучить мене кашель: хвороба не відступає. Навіть не мала сили зробити пару телефонів — зрештою Остап, як звичайно, цілий вечір сидів при телефоні. Зробив мені вчора вовчу прислугу: подзвонив удень до Андрія, не знаю навіть добре, що йому говорив: щоб Марійка приїхала, бо я, мовляв, їду до Каліфорнії? Зробив це без попереднього порозуміння зі мною і цим додав до моїх клопотів ще одну проблему: треба, крім тисячі інших справ, дзвонити ще й до Андрія і відкликати те, що міг наговорити Остап.

23 січня 1988. Увечорі, вдома.

Поїздку до Каліфорнії відкликала. Маю надію, що при помочі лікарського свідоцтва вдасться мені відібрати від United Airlines 238 дол. — інакше вони пропадуть. Я розгорнула велику акцію в пошукуванню за новою господинею. І мої заходи дали вже певні позитивні наслідки: маю новий контакт — якась новоприбула, що хотіла б з місця взяти працю. Але вміжчасі моя Марія Міґач, що досі була тільки заступницею в суботу-неділю, вирішила взяти в нас роботу на себе. Покищо буде на двох працях, тобто виходитиме після 3-ої, щоб працювати ще додатково в якійсь друкарні — це значить, що мама й тато пару годин будуть самі, а тоді ввечері я прийду дати мамі ліки і щось їм перекусити. Після двох тижнів, каже, цю другу роботу кине і буде тільки господинею в мами. Ну, я їй дала першенство, бо вже її знаю трохи і вона має вже з мамою і татом трохи досвіду. Вона буде тільки до березня, бо вибирається їхати назад до Польщі. Я хочу цій новоприбулій (Helena Bruchal) дати роботу заступниці тепер, а може в березні вона перебере господарство повністю?

Грипа мене розібрала на добре — кашляю страшенно, ледве можу говорити. Яримович мені приписав антибіотики й сироп. Може й добе, що не їду до Каліфорнії — ще чого доброго могла б заразити грипою Лялю — а це було б для неї небезпечно. Сьогодні говорила з нею по телефону, а також довго, сердечно і дуже приємно з Марком та Ією. Вони турбуються мною і моїми клопотами. Кохані діти, справжні приятелі і обоє так добре дібралися! Після такої розмови — погідно на душі!

25 січня, понеділок. Метро.

Сьогодні, за моїм пляном, я повинна їздити ровером по пляжі Санта Моніка! А я тимчасом у набитому людьми філядельфійському метро їду до праці, рада, що маю таку вирозумілу адміністрацію бібліотеки, що можу раптом і несподівано змінити вакаційний плян! З грипою трохи мені легше: антибіотики й сироп дають наслідки: ніч спала спокійно, вже кашель не розриває мені грудей, як це було пару днів тому. Не знаю, чому вагони такі переповнені — я з трудом знайшла сидяче місце. Заповідають на вечір сніг — може тому? В суботу з моєю молодою господинею я поїхала за харчами. Взяла її до помочі замість Остапа, бо ще й подумала, що їй це буде цікаво. Американський supermarket — це справді найкраще, що можна показати людині з соціялістичного бльоку, де вічні недостачі з харчами. Я дала їй вільну руку: мовляв, купуйте, що хочете! Вона і взагалі радо залишилась би в Америці, але чоловік настоює, щоб поверталася, не хоче виїздити з Польщі. А в них ще й малі діти. Обоє з вищою освітою, психологи. Прикра ситуація: щоб освічена жінка, маючи малих дітей, мусіла виїздити на заробітки закордон! Вона була вже також у Швеції, ще студенткою — там збирала полуниці на сезоновій праці на фармах. Вчора я їздила з нею до її попереднього помешкання, переносити її речі. Через те й не пішла на концерт 22 січня — зрештою з моєю грипою найкраще якнайменше виходити, коли це не конечно. Добре, що накупила багато харчів — іде снігова буря і знову нас, мабуть, на деякий час засипле і заморозить.

Перед сном у ліжку читаю Смолича. Надзвичайна лектура! І пише він белетризовано, відтворюючи цілі діялоги, компонуючи епізоди. З уривків спогадів Костюка здається мені, що стилем і композицією Костюк іде слідом за Смоличем. — А Костюкові спогади, кажуть, друкують вдруге, бо така величезна кількість помилок була в тексті!

Вівторок, 26 січня 1988. Метро.

Вечір учора провела в мами. Вона дістала трохи бігунку: треба було підмити, etc. Треба було дати їй щось з'їсти — була голодна. Ще й сніг мусіла відгорнути — і нам, і їм. Потім пів ночі не спала — журилася тим, як Марія Міґач дістанеться додому та й взагалі журилася своїм попереднім рішенням, погодитися, що Міґач ще пару годин денно працюватиме на своїй старій праці в друкарні. Сьогодні їду неспокійна: не знаю навіть чи прийшла вона додому, чи все гаразд. Якби була не поспішилася погодитися на Міґач, була б, може, здобула іншу господиню — Гелену, а тепер уже запізно, Гелена знайшла собі іншу працю. До моїх прикростей долучився ще лист від Андрія — адресований Остапові, з якимись недоговореннями, претенсіями, наріканнями на брак грошей ітп. Боже мій, що за родина!

Четвер, 28 січня 1988. Метро.

Вчора приїхали до Нью Йорку Руденки! Якби не клопоти з мамою і татом, я була б поїхала зустрічати їх на летовищі! А передусім була б зорганізувала таку нагоду Остапові. Сам він цього не зумів зробити — єдині "вигідні" для нього можливості — автом з Лабунькою чи Рудницьким — виявились нездійсненними — отже не поїхав. Маю надію, що справи якось наладнаються так, щоб я могла запропонувати Руденкам побути в нас якийсь час, поки вони устаткуються. Наразі вони під опікою якоїсь міжнародної організації ILR, чи щось таке, — трудно від Остапа довідатися, може і сам не знає.

П'ятниця, 29 січня 1988. Метро.

Вчора в нас вдома не було огрівання: зіпсувалася піч! На щастя, робітник з ґазової компанії прийшов, заложив новий мотор. Видаток — 250 дол.! Але тепло! (На дворі температура 10 F вночі!) Пів ночі провела, пишучи листа до Андрія — у близькій консультації з Остапом. В порозумінні з мамою, висилаю йому чек на 2,000 дол., але в листі пишу про те, що він повинен стояти на власних ногах і що його фінансові претенсії до батьків — безпідставні.

Понеділок, 1 лютого 1988. Метро.

Дуже потепліло. І дороги прочистилися. З тої нагоди поїхали ми вчора з Остапом до кіна і подорозі ще вступили на 15 мін. до Wanamaker-a i купили на випродажі пару мужеських светрів і шапку мені. Фільм Broadcast News — непоганий. Психологічний портрет ударної ділової жінки і любовний трикутник на тлі дуже цікавого з пізнавального боку середовища телевізійної журналістики.

Марися Міґач була трохи простуджена — четвер і п'ятницю не ходила на свою вечірню роботу до друкарні, а в суботу й неділю і взагалі була вдома. Це дуже мене заспокоїло. Може якийсь час справи будуть під контролем? Я плачу їй по 40 дол. за день, коли вона вдома увечорі, і по 30 дол., як іде на додаткову роботу).

14 лютого в Нью Йорку "Слово" влаштовує зустріч із Руденками. В цей же вечір у Лінкольн центрі буде великий концерт релігійної української музики з нагоди 1000-ліття християнства. Пробую зорганізувати Лабуньку, щоб поїхати автом і ще уночі вернутися. (Концерт пізно, від 8-ої вечора — а понеділок — звичайний робочий день!) Можливо, що мені вдасться — Лабуньки мають ще додаткову причину їхати в цей день до Нью Йорку — в них, тобто в Люби й Олеся, будуть христини.

В цю середу увечорі — тобто післязавтра — маємо їхати з Коропецькими на концерт ансамблю імени Вірського — вони виступають у Трентоні, а в Філядельфії взагалі не будуть. Іван сам зорганізував і запропонував, навіть обіцяв по нас приїхати. Маю надію, що мені вдасться ще перед виїздом вступити до мами, дати їй ліки і щось з'їсти. Відсутність Міґач увечері справи ускладнює!

4 лютого 1988

Самовбивча депресія! "Чорний кіт перебіг дорогу". Вчора були з Коропецькими на виступі ансамблю імені Вірського, в Трентоні. Не була я вдячним глядачем, хоч дуже покладала надію, що вихід між люди допоможе розрядити психічну травму. Попередню ніч — всю ніч майже не спала і вже десь біля 3-ої взяла Dalmane. Це дало такі наслідки, що я і в час балетного виступу була спляча, ледве тримала очі відкриті. Зрештою: набрид мені вже цей фольклор!

Нервову пресію додатково посилюють мої два виступи: 11-ого — перед студентами права, кляса Liz Kelly "Research in international law". 25-ого в Нью Йоркській Публічній Бібліотеці на запрошення Едварда Касинця, дві теми — перша на основі моїх двох доповідей в Урбані, друга — про мою працю над бібліографією англомовної україніки. Як підготовитись до цих виступів, щоб вони вийшли ефектовні?

7 лютого 1988, неділя увечорі, вдома.

Вчора вранці потелефонувала Наталка Єреґа: помер Василь, вчора його поховали. Жаль мені, недавно були ми в них, влітку, — думали, що нераз ще відвідаємо. Сьогодні я провела з годину на розмові з Наталкою: розповідала мені про похорони. Мав він 72 роки. Безпосередньою причиною смерти була вода в легенях. Був сильно простуджений, гарячкував, не хотів іти до шпиталя — але потім таки пішов і після 8-денного побуту в лікарні у Port Jervis — помер. Виглядало, що він був найздоровіший в своїй родині!

Вчора Максим з Уляною та Іванком перепровадилися вже на свою хату — 312 Willard Ave. Дай їм Боже щасливо започаткувати нарешті стабільне нормальне життя — бо досі жили тимчасово, як студенти — ще навіть деяких весільних дарунків не мали нагоди розпакувати! Переносини відбулися приватними засобами: колеги й кузени Уляни допомогли їм із речами і меблями.

Говорила я вчора з Марком — вибиралися з Ією іти (вперше!) на Баль Інженерів в Лос Анджелес. Маю надію, що добре забавилися і радію, що і вони почали шукати зв'язків з українським товариством.

А сьогодні подзвонила я знову до Лялі. Минулого тижня, коли ми з нею говорили, в неї була дочка, вона була в перерві між сесіями хемотерапії і була досить бадьора. Сьогодні вона звучала слабо, чулася погано, бо саме отримала нову дозу хемотерапії. Дуже ослаблена, шлунок нічого майже не затримує. Була сама. Катруся повернулася вже додому, до Портленд. Мала прийти до неї на пару годин її приятелька Гандзя. Чи допоможе хемотерапія Лялі перебороти цю страшну хворобу? Білі тільця крові в неї — 2500! (А тиждень тому були тільки 2,000!)

Моя молода господиня Міґач в п'ятницю дозволила собі двічі вийти з дому до крамниці і у висліді половину дня мама з татом були самі. Я висловила з цього приводу невдоволення — бо ж вона нічого мені не сказала про те, що увечері знову пішла до крамниць. Но і очевидно, мама в цей день взагалі в кріслі не сиділа. Легковажить собі справи моя господиня! Її попередниця занадто брала все до серця, а ця трактує все полегеньки! Крім того, вона готується поволі до повороту до Польщі (десь у березні, може 22-ого). Я вже розвідувала і маю кандидатку, що могла б перебрати роботу, але вона хоче працю вже, а я все ж таки обіцяла вже Міґач і незручно тепер її відмовляти. Крім того, має незабаром приїхати з Польщі українка, жінка кузена Ольги Купіхи — я найрадше хотіла б взяти на роботу її, бо по-перше — своя людина, а по друге — це була б довгореченцева розв'язка. Але ще не знаємо точно, коли вона приїде і це справи ускладнює.

Всі ці справи забирають багато мого часу. Всежтаки, вікенд провела, підготовляючи лекцію з міжнародного права — бо на роботі не мала можности сконцентруватися — завжди хтось перешкодить питаннями чи коментарями.

12 лютого 1988. Вранці. Метро.

Вчора пополудні відбулася моя лекція про Research in Public International Law для студентів курсу Liz Kelly. Тим разом вона була присутня, і навіть ставила питання. Після мого виступу засипала мене компліментами: "splendid", "marvellous", "very effective". Чи я вдоволена? Питань від студентів не було (Liz каже: вони ще за мало знають про ці справи, щоб ставити питання) — але двічі зареагували сміхом, а при кінці подякували аплявзом. Матеріял побудувала я на попередніх своїх лекціях на цю ж тему, але скомпонувала його трохи інакше, та й усучаснила новими матеріялами. Як звичайно, сама при тому чимало нового навчилася. Для ефектовного виступу я обмежилася точно до 45 хвилин, але маю написаний текст лекції на 15 сторінок computer-printout, без інтерліній, що міг би колись, евентуально, стати базою для статті в якомусь бібліотечному журналі, або для циклу виступів на цю саму тему, якби заіснувала така потреба. Комп'ютер дуже допомагає: зміни, додатки, переробки можна робити, не переписуючи цілого тексту. Я рада, що позбулася — цілий минулий тиждень, мій вікенд удома і вечорі мусіла присвятити для підготовки. На роботі для цього мало можливості, бо постійно перебивають не тільки клієнти, але і співробітники, зокрема моя асистентка — Мариля!

One down, two to go! Тепер нарешті зможу взятися за підготовку свого виступу в New York Public Library. Чому Едвард хотів, щоб я говорила і про бібліотекознавство в Україні і про літературну мою бібліографію — не знаю. Адже це зовсім інші теми!

15 лютого 1988. Метро.

Вчора — знаменна подія: ми з Остапом провели весь день у Нью Йорку: зустрічали Руденків, були на концерті для відзначення 1000 християнства України в Lincoln Center. А при тій нагоді були ще й в церкві на христинах Матійка Лабуньки, в книгарні Сурмача, та на одногодинній візиті в Йосипа Гірняка. Організація такої ескапади вимагала, зрозуміла річ, попередньої підготовки. Домовилися ми з Мирославом, що поїдемо разом, нашим автом. Туди їхали втрійку: Мирослав, Остап і я. Назад з нами поверталися Марійка Лабунька та Іван Коропецький. Погода, на щастя, не була найгірша: мороз, але сонячно, буря попереднього дня не залишила більших слідів, дороги висохли, отже не замерзли. Моїй господині я дала вільний день у суботу. На щастя, в неділю вранці вона досить точно повернулася, так що ми своєчасно виїхали (Лабунька наглив через христини). Смішний інцидент: я просила звечора маму, щоб як тільки Марія вранці прийде, негайно до мене потелефонувала, щоб я знала, що можемо виїздити. Моя молода господиня мала раз зі мною "поважну розмову" — (тоді, як злегковажила собі і пішла на свої закупи з хати на половину дня без мого відома) — і тепер, мабуть, трохи боїться, що я їй могла робити докір за те, що приїхала не звечора, але аж вранці. Дзвонить — Остап відібрав телефон. Каже, о, ви хочете говорити з моєю жінкою, вона — капраль! А Марія на те: nie kapral, a naczelny dowódca! Ну, ми трохи з того посміялися.

15 лютого, увечорі. Метро додому.

Продовжую записки про наш день у Нью Йорку. Приїхали вчасно — отже пообідали варениками в українському ресторані, пішли на христини Матійка до церкви (дуже плаксива, але на щастя коротка церемонія! — Церква гарно розмальована Дмитренком, я раніше не мала змоги їй приглянутися!) Вступили до Сурми. Старий Мирон Сурмач має вже 95 років, але дуже добре тримається, елегантно був вдягнений, ми з ним привіталися й говорили — пам'ять має першорядну. Я йому кажу: ця табличка на вулиці, де написано Taras Shevchenko Place (є така!) могла б мати напис: Myron Surmach Place. Засміявся старий: для цього треба наперед померти! Має він і гумор і здоровий глузд. — Наступна візита — до другого старика — Йосипа Гірняка. Він радий був нас бачити і сердечно з нами розмовляв. Але він дуже подався і починає втрачати пам'ять. Іва, що ним опікується, поїхала до Добровольської, до піклувального дому. Мала потелефонувати, як заїде. В час, коли ми там були, був від неї телефон. Але старий миттю забув, що вона вже дзвонила, питався кілька разів і ми мусіли йому пригадувати, що такий телефон уже був. Але давнє пам'ятає ще добре: Пригадуєте, Сясю, як то ми з Вами у Відні попадали в скло?

О 3-ій годині починалася зустріч з Руденками. Перше враження від Миколи — нижчий, більш присадкуватий, ніж я собі чомусь уявляла. Молодо виглядає — не на 67, а на 60. Раїса на 10 років молодша. Обоє симпатичні й безпосередні люди. Заля Народного Дому була виповнена. Зустріч організувала Гельсінська Група (тобто Світлична) і "Слово" (тобто Остап). Виступали вони обоє і обоє Руденки, вела програму Світлична.

Увечорі, вдома. (Продовжую).

Зустріч мала чимало зворушливих моментів. Руденко говорив дуже патріотично, з компліментами в бік еміграції. Людям це напевно подобалось, але мені його деякі відповіді видалися трохи упрощені і надто оптимістичні. Якщо він справді вірить, що в душі більшість в Україні бажає собі "самостійної і соборної" — то дай Боже такої віри і нам. Але якщо він говорить це тільки тому, щоб подобатись публіці — то це був би поганий знак. Побачимо. Інтелектуалістом типу Плюща Руденко напевно не є — але він напевно буде першим з перших серед письменників української еміграції. І це велике підсилення для нас на заході. З Руденками ми після зустрічі разом обідали — я запросила їх приїхати до нас — навіть на довший побут. Можливео, що це буде актуальне трохи пізніше. Тепер вони мусять використати всі можливості американської допомоги, яку мають зараз у Нью Йорку.

Концерт у Лінкольн Сентрі був величавий. Сама обстановка чого варта! Заля була майже повна (біля 3,000 місць), не зважаючи на те, що квитки були дуже дорогі (Ми з Остапом платили по 125 дол. — тобто 250 за нас двоє). Religious music of Ukraine in celebration of the Millenium of Christianity in Ukraine — така була офіційна назва концерту. Choral Guild of Atlanta, Metropolitan Opera Orchestra, сопрано Gilda Cruz-Roma, меццо Marta Senn, Вячеслав Полозов, тенор, Андрій Добрянський, бас-баритон, Павло Плішка, бас диригент хору й взагалі William Noll — виконавці. У програмі твори Бортнянського, Веделя, Лисенка, Гулака-Артемовського та світова премієра "Неофітів" М. Кузана. Хор був першорядний (мішаний, біля 100 осіб), оркестр непоганий, ораторіо Кузана — надто модерне для смаків української публіки. Не вся програма мала релігійний характер. Починалася, напр., увертюрою з "Тараса Бульби". Уривки з опери Бортнянського "Сокіл" також нічого спільного не мають з релігійною тематикою. Концерт мав одначе одну точку у програмі, яка дуже зіпсувала враження. Організатори запросили чомусь до участи актора українського походження Alex Trebek-a, який відомий загально як господар телевізійної програми "Jeopardy". Trebek мав сказати щось про міленіюм, але — як і можна було сподіватися від людини його професійного профілю — почав свій виступ ремарками ревієвого типу, нав'язуючи до себе, своєї біографії та святого Валентина (14 лютого — Valentine's day). Мені було соромно, боляче і досадно — тим більше, що публіка навіть прийняла цей його виступ аплявзом. Не маю претенсій до Требека, тільки до організаторів — навіщо взагалі було комунебудь говорити? Чи ж не могла говорити за всіх нас тільки — музика? Так, як це буває на всіх нормальних концертах? Ніяк не можемо дорости до світового культурного рівня!

П'ятниця, 19 лютого 1988. Метро.

Вечорами стараюся підготовити свій виступ в New York Public Library (в четвер, 25-ого). Це мені не завжди вдається. Вже три дні підряд вступала до мами зразу після роботи, щоб не мусіти пізніше розбивати собі вечора. Але тільки один з тих вечорів могла присвятити своїй роботі. Страшенно втомлена. Вчора після обіду і вістей на TV, прилягла трохи на канапі — думала, здрімнуся на пів години і з відсвіженими силами сяду потім до комп'ютера. Та де! Заснула, спала до 10-ої, а потім тільки скупалася і лягла в ліжко. Цілоденна робота в бібліотеці забирає в мене всю енергію. Тепер коли маю асистентку, праці не поменшало, а навпаки. Та ще й Мариля любить багато говорити, а то й перебивати тривіяльними питаннями мою концентрацію на моїй роботі, що викликає стрес. Трохи бракує їй такту. Але позатим вона — вартісний співробітник і приязна душа, отже не хочу звертати їй увагу. А сама вона, як видно, мало догадлива. Ускладнює справи ще й те, що в моїй кімнаті-бюрі стоїть Macintosh, що його вживає і вона, і урядник-"filer", і я. Це забирає мені "privacy" — і додатковий рух також посилює стрес. Отже я часом приходжу додому "викінчена" і спрагнена відпочинку. Починаю серйозно думати про те, щоб мені таки піти на пенсію на 62 році життя — це, правда, щойно за чотири роки. Менше матиму грошей — не тільки менше пенсії від Social Security, але значно менше від TIAA-CREF. Якби заждала до 65 — різниця була б помітна. Але чи варто? Чи витримаю? І чи не шкода тих трьох років життя, що їх можна було б використати для себе?

20 лютого 1988. Субота. Вдома.

Остап вчора поїхав до Торонто. Не тільки відвідати Максима у новій, тобто першій, його хаті, але і взяти участь у вечорі в пам'ять Уласа Самчука, зустрітися з Зуєвським у справах "Слова". Щасливо долетів — я ще вчора (з праці!) потелефонувала, щоб упевнитися. Вчора на праці навмисне менше собою гонила, щоб надто не змучитися — і потім увечорі сиділа біля комп'ютера від 10 до 1-ої. Мої два виступи в NYP більш-менш готові. Ще треба пару разів наголос спробувати, щоб не мусіти читати тексту, а вільно говорити. Я подзвонила до Христі і запропонувала з нагоди мого побуту в Нью Йорку — вихід до театру. Вона радо погодилася і вже навіть купила квитки на музичну виставу "42nd Street". Трохи розважуся!

21 лютого 1988. Неділя, вдома, ніч.

Сьогодні у Філядельфії відбулася багатолюдна (400 осіб+) і дуже успішна зустріч з Миколою і Раїсою Руденками. Зустріч організувала Уляна Мазуркевич та її комітет оборони людських прав. Заля Центру була виповнена по береги. Зворушливе було привітання Руденків хлібом і сіллю при вході на залю. У програмі виступали конґресмен Даґерті, активна в організаціях за захист прав католицька сестра з Шікаґо (ім'я не запам'яталося, нажаль), головну промову говорила Ніна Строката-Караванська. Сама Уляна, на щастя, обмежила свій виступ до minimum. Коротко говорила Раїса, в центрі уваги був Микола. Частина їхніх виступів була подібна до того, що говорили в Нью Йорку: подяка і похвала еміграції. Але тут Миколи виступ був певніший і оптимізм його звучав виразно як стимул і заклик до конечної і трудної боротьби за майбутнє, а про сучасне висловлювався більш реалістично. Добре давав собі раду із відповідями на запитання: два питання хотіли спровокувати його: про Григоренка і партократію. Про одне і друге висловився позитивно: Григоренка високо оцінив і похвалив, потвердив, що саме партократія є поневолювачем, дав приклади росіян у концентраках, що сидять за російський націоналізм. Як вже люди трохи від Руденків відійшли, я пішла привітатися і пригадати себе. Не треба було пригадувати: не тільки добре пригадували мене з Нью Йорку, але Микола засипав мене признаннями за мій "Землетрус" — що був для нього "великою несподіванкою". Така, каже, справжня чоловіча філософська поезія! Ну, я збула компліменти жартом, мовляв, ми хочемо бути жінками! А він книжку справді прочитав і запам'ятав: кілька його уваг стосувалося американського триптиха: про робітниче середовище, соціяльні погляди, участь у страйку (це він неправильно зрозумів: там мова про мораторій проти війни, але я не пояснювала). Приємно було почуту таку позитивну оцінку з уст людини, що її я високо ціню і поважаю!

26 лютого 1988. 8:20 вранці, в поїзді.

Повертаюся з Нью Йорку до Філядельфії після цікавого і повного вражень дня і ночі проведеної біля кухонного стола на розмові з Христею.

Приїхала вчора просто з праці біля 2-ої. Пройшла пішки до бібліотеки на 42-ій вул. і 5-ій евеню, 2:15, як домовлено, я була вже в Слов'янському відділі. Едвард припоручив Зорі Кіпель показати мені замкнуті і недоступні для загальної публіки стеляжі, передусім україніку. Вони мають тут календарі УРС і УНС, Жіночий світ з перед 1965 року і ін. матеріяли, що їх варто було б переглянути для бібліографії. Про справжні багатства їхньої україніки знаю вже давно: адже я тут колись працювала над мікрофільмами Діла і Львівських вістей. Але тим разом зацікавило мене що інше: в їхніх замкнених стеляжах (де я була вперше), книжки упорядковані в загальних клясах, що визначують напр. українську літературу — але решта номера — це порядкове число даного року. Це дає максимальну можливість використання місця, але, очевидно, книжки одного автора не мають шанси стати поруч себе. Зора Кіпель — жінка приблизно мого віку. Вона добре пам'ятала мою рецензію на її бібліографічну працю про Купалу і Коласа і рада була мене зустріти.

Семінар почався о 3 і тривав до 5-ої. В антракті між моїми доповідями одна з присутніх прочитала вістку з російської газети про пожежу в бібліотеці Академії Наук у Москві, що сталася здається тиждень тому. Едвард також дав короткий звіт із свого однотижневого побуту в Єрусалимі. Говорив про бідність слов'янських матеріялів в ізраїльських бібліотеках, про доповіді, що їх він там робив, про зустрічі з бібліотекарями і славістами. Мої власні доповіді випали ліпше, ніж я передбачала на основі кількох проб вдома. Говорила вільно, не затиналася, англомовний запас слів був багатий і безпроблемний, я знала, що маю досить часу, не мусіла поспішати і хвилюватися. Фактично, я із своїх виступів дуже задоволена. Едвард, щоправда, виступив з критикою, що мовляв, треба дослідження бібліотекознавства в Україні ставити в ширший контекст і вияснити причини, чому справи маються саме так, а не інакше. Напр. підкреслив, що під сучасну пору серйозні дослідники не хочуть друкуватися в такому журналі як Бібліотекознавство і бібліографія — воліють поважні всесоюзні журнали російською мовою. Я зі свого боку підтримала його завваження, пояснивши додатково, що одною з причин браку матеріялів про Захід є факт, що існує спеціяльний російськомовний журнал, який цим займається. Я цього свідома, але заявила, що я зовсім свідомо обмежила тему до українськомовного видання, і як у ньому віддзеркалене бібліотекознавство, щоб показати самими статистичними даними, як понизився рівень українських наукових бібліотекознавчих видань за останні 50-60 років. Очевидно, що це не припадок і не брак інтелектуальних сил, але свідома політика, яка хоче українське бібліотекознавство і бібліотечну практику звести до рівня села і ізольованої провінції. Також інші люди (було їх біля 15) забирали голос в дискусії. Найбільше в справах методології мого бібліографічного проєкту ULE. Едвард знову ж квестіонував доцільність включування старої української літератури. Інші люди ставили запитання в справі транслітерації, предметного покажчика тощо. Я привезла зі собою взори своєї роботи, а в бібліотеці у колекції натрапила випадково на книжечку Войнич і показала її для ілюстрації.

Пізніше Едвард взяв мене на обід до Columbia Club на 57 вул. Це не професорський клюб, а клюб алюмнів. Велика гарна їдальня — але нікого, крім нас двох, не було. Просиділи на розмові (про Едварда, його працю, поїздку в Єрусалим, Маґочого, Ді Дженаро, Ґреґоріяна). Перед восьмою вийшли. Ледве зловили таксі і я — дослівно в останній мінуті — з'явилася перед театром St.James, де чекала вже на мене Христя. Вистава музичної комедії "42nd Street" залишила приємне враження досконалістю і ефектовністю постановки, витриманого темпа, знайомої музики, прецизії, немов електронічної синхронізації, багатолюдних танців.

Після вистави забрав нас додому Юра автом. Допізна сиділи втрійку, потім Юра пішов спати, а ми з Христею до ранку пробалакали. Навіть не роздягалися. Вранці я тільки скупалася, щоб відсвіжитися і перебрати білля, сіла на сабвей і ось я в поїзді. Біля 10-ої буду вже на праці.

Понеділок, 29 лютого. Метро. Вранці.

В п'ятницю ледве витримала на ногах до кінця робочого дня. Мала досить багато запитів і клієнтів, а моя асистентка взяла собі хворобовий день. Страшенно втомлена добилася додому (утруднювали мені життя ще й елегантні черевики, що їх я взяла до Нью Йорку!) Тільки вступила до мами на пів години, бо знала, що після обіду не матиму сил це зробити. І справді, після вечері з Остапом і вістей на TV, зразу пішла в ліжко. В суботу встала відсвіжена і зразу поїхала до крамниць — Татові за дарунком. Це були його 88 уродини. З великим трудом, після відвідин 15 різних крамниць (аякже!), купила капці, м'які черевики "hush puppies" i "support hose", спеціяльні шкарпетки, що їх він носить на жиляки. Довелося ще двічі їздити міняти Hush puppies. Тато нібито носить розмір 8 1/2 — але має хворі напухлі ноги і артретичні пальці, отже насправді треба більшого розміру. Остаточно стало на числі 11. Ще пізніше повезла я тата до фризієра, завезла старий його черевик до направи — отже присвятила йому значну частину дня. Увечорі прийшла до них (а потім і до нас) з візитою Соня. Я її погостила обідом, але додому поїхала вона автобусом (Починав падати сніг, я до обіду — ще поки вона прийшла — випила вина, і не хотіла їхати автом.

Вчора, в неділю, в Інституті Липинського виступали три поляки з доповідями про польсько-українські взаємини в Польщі (Kozlowski, Luzny i Ziemba). Остап хотів поїхати і я його повезла. Доповіді були досить цікаві — деякі нові інформації: напр. що Вишинський протестував проти беатифікації Шептицького, або що з некрологів цензура викреслює речення, що хтось воював за Львів!

1 березня 1988. Вранці. Метро.

Повідомила мене вчора Міґач, що вона не їде 8 березня, а залишиться до 22-ого, а може — якщо вдасться продовжити польський пашпорт — навіть до кінця квітня. Раптом можливість моєї подорожі до Каліфорнії починає приймати реальні форми. Але є і комплікації. Недавно телефонувала до мене Дарія Федак, що є одним з організаторів бенкету-бенефісу для Укр. Освітньо-Культурного Центру 12 березня. На цьому бенкеті мають відзначити Миколу Руденка як "українця року", отже він приїде знову до Філядельфії. Федак дзвонила запитатися, чи міг би він у нас ночувати і бути гостем. Я їй сказала, що Руденки мають "a standing invitation" до нас приїхати і в нас побути, але що при нагоді бенкету-бенефісу Руденко повинен бути гостем якщо не президента Центру, то когось з управи. Адже вони використовували його для власних цілей і могли б принаймні виявити йому трохи уваги. Вона викручувалася, мовляв, не бачить в тому нічого поганого, якщо використати маґнет Руденка для добра Центру, а вони, мовляв, і так мають повні руки роботи у зв'язку з бенкетом. Найважніше, сказала, що сам Руденко заявив, що він буде в нас. Це можливо, хоч Руденки зі мною в цій справі не порозумівалися. Ну, нічого. Я думаю, що я ці справи виясню і до Каліфорнії таки поїду. Не можу ждати до 13-14, бо мушу перед 20-им повернутися. Адже господиня може від'їздити і тоді мушу бути вдома! А ще Ляля сказала мені вчора, що вже продала хату (за 146.500) і 23 березня матиме settlement і виїде до Portland, Ore.

3 березня 1989 [sic, має бути: 1988]. Meтро.

До Каліфорнії таки поїду! Маю вже квиток на літак — відліт 9 березня вранці, поворот досвіта в неділю 20-ого. Номінальна ціна — 238 дол. мінус мій 50-дол. купон. Отже користаю і з нагоди, що є можливість поїхати, і зі знижки. Щоб лиш в останній мінуті не було комплікацій!

Літературна Україна тепер сповнена надзвичайними матеріялами. Вчора читала два розділи праці Кузякіної про Миколу Куліша — правдивіше і гостріше навіть на еміграції не напишеш! Та ще й поставила вона справи "Гарту" в іншу перспективу і я нарешті довідалася, що таке "напостівці", що про них часто згадує і Смолич. Був такий російський журнал "На посту" і саме від середовища цього журналу вийшла ідея творити нову масову пролетарську літературу, заперечуючи і відкидаючи надбання минулого як буржуазні пережитки. Кузякіна вияснює навіть походження слова "Гарт", "Гартованці" — цитуючи з Винниченкових "Божків". Зі статті Кузякіної я побачила, що Куліш був більше освіченим і складним, як про це я думала раніше. В статті раз у раз згадується прізвище Хвильового. Чи справді впали табу і наростає засаднича зміна породжена Горбачовською гласністю? У критичних статтях минуле називають періодом напів-правди.

Середа, 9 березня 1988. В літаку.

Звершилося! Їду. Мирослав вранці завіз мене на аеродром — відліт був 8:50. І от ми вже в повітрі. Купила я на летовищі сьогоднішній Нью Йорк Таймс, бо подумала, що і нашим дітям він буде цікавий. Мені найцікавіше тепер слідкувати за подіями в СССР. В сьогоднішньому числі, наприклад, новини про пропонований Ґорбачовим прогресивний податок від приходів (серед населення, мовляв, шириться нехіть до нової групи розбагатілих, що в свою чергу стримує ініціятиву відважніших ентерпренерів) та новини про недавні заворушення у Вірменїї. (Чи демонстрації національностей доведуть до більшої культурної автономії республік, чи може, навпаки, стануть загрозою для ґорбачовської перебудови і викличуть реакцію і нові репресії?)

Пілот заповів, що політ триватиме 5 годин і 11 мінут. Трохи трясе. Заповів, що мусить піднятися вище, щоб вирівняти лет. Ми тепер [на висоті] 35,000 стіп.

Год.3:30 західного часу. Santa Monica.

Прилетіла на час і без пригод. Ія чекала вже на летовищі. Привезла мене додому і поїхала назад до праці. Хата їх маленька, але приютна, загосподарена. Я її бачила тільки в час ремонту, заки вони сюди спровадилися. Тепер враження значно краще. Помешкання дуже приємне, жаль тільки, що не має ще однієї кімнати і другої лазнички. От, наприклад, приїхала я і мусітиму спати у вітальні на канапі — якби була ще одна кімната, гість не мусів би бути на заваді. Не кажу вже про те, що якби хотіли мати дитину — було б тісно і невигідно. Марко, щоправда, має невеличкий кабінетик, де стоїть бюрко і шафа на книжки, але на ліжко там немає місця.

Від 1-ої до 3:30 я була на довгому проході — понад берегом океану. Це від них близько — всього кілька кварталів. Погода гарна — сонячно, відносно тепло, із холодною свіжістю у повітрі. Напевно я єдина була у вовняному костюмі — але не було мені за тепло! Вийшла приготована — спеціяльно привезла свої Reebocks — спортові черевики, щоб могти багато ходити — але довгий прохід на свіжому повітрі втомив мене. А повітря не тільки свіже, але й запашне. Були раніше дощі, тепер тут зелено й розквітло — довкола пальми й кактуси, жовті, фіолетні, рожеві квіти, зелена трава. Це зокрема у парку над океаном. Океан видно вже здалеку — аж дух мені заперло, коли вийшла на гору вулиці і побачила здалеку білі гриви хвиль. Гарно, спокійно, відпружено. Людей над океаном небагато, але бачила навіть якусь особу у воді, а кілька роздягнутих на пляжу. Є окремі доріжки для роверів — я вже ходила розвідати, де можна випозичити ровер (4 дол. за першу годину, по 2 дол за наступні). Зроблю це завтра або післязавтра. Але є на пляжу і на березі, на лавках у парку і під пальмами — бездомні, з усім своїм майном у мішках. Тут, мабуть, не трудно стати бездомним — ціни за доми дуже високі. Марко та Ія платять на місяць 1,500 дол. за мортґедж. Правда, в тому є і друге помешкання, що його вони винаймають і що приносить їм 700 дол. місячного доходу — тобто винайм другої хати допомагає сплачувати гіпотеку. В Santa Monica неабияка густота населення, що мене так вразило перший раз, як ми приїхали були оглядати цю околицю: всі тут хочуть жити. Є щоправда "rent control" — міський уряд сприяє проґресивним ідеям — але для багатьох і ті помірковані ціни — за високі. Бездомність на вулицях американських міст — в Нью Йорку і Філядельфії ще гірше як тут — дуже вражає. Чи це тільки феномен Америки? Очевидно, ні! Але тут існує ще додаткова проблема, якої, здається, не знають інші країни. Тут серйозно дискутується питання про право людини на бездомність, про право бездомного відмовитися від пропонованого йому притулку і жити на вулиці... Недавно була навіть судова справа в Нью Йорку проти посадника міста — за те, що поліція взимку насилу забрала до притулку ментально хвору бездомну жінку, що сиділа перед великим нью йоркським будинком на вулиці. Знайшлися адвокати з American Civil Liberties Union, які зробили з цього показову справу.

10 березня 1988. 2 год. дня.

Пару годин вранці була з Марком та Ією — поки вони не поїхали на роботу. Тепер, як і вчора, я на самоті. Ходила знову до крамниці за харчами: вчора зварила яринову зупу і бітки з картоплею, сьогодні хочу зробити вареники. Вони харчуються — як видно з усього — переважно поза домом: на господарстві запаси вина, кави, сирів, готові кашки на снідання, трохи овочів і городини і шоколада. Вчора ніде в кухні не могла знайти солі: каже Марко: солі не вживають, шкідливо. Ну, якби справді так здорово харчувалися було б добре, а то я боюсь, що вони їдять на бігу американський "junk food". [Вчора в New York Times знайшла такий анекдот: напис у Токіо на ресторані: "We specialize in New York City junk food"].

Вночі був сильний вітер і далі віє. Це, мовляв, вітри Santa Anna, що звичайно бувають у цей час. Від вітру повітря дуже чисте — виразно видно горби Санта Моніка. Вибираюся зараз на пляж — хоч я вже одягнулася по каліфорнійському, тобто в полотняні штани і светер, беру також вітрівку, бо помітила, що навіть у місті холоднаво. Не знаю, чи позичатиму ровер — побачу як там із вітром на березі океану.

4:35

Саме повернулася з-над океану. Таки спокусилася випозичити ровер. Забула щоправда документи, але замість них лишила в застав фотоапарат. Я вже хіба із 20 літ не їздила на ровері. Чулась трохи непевно, але поїхала ген аж до кінця роверової стежки, поза Санта Моніка, Веніс і ще якусь місцевість, до дерев'яного мосту, що виходить у море для рибалок. Назад повертатися було значно важче, бо треба було їхати проти вітру. Я добре цією гімнастикою втомилася, ледве дотягнула назад до місця випозичання, а на кінець ще й пописалася: впала, зупиняючись! От тобі і спектакль! Але я вдоволена, що поїздила собі — маю тепер ліпше уявлення про те, що там далі кілька кілометрів убік. Над берегом молоді хлопці на рольках: сьогодні бачила одного на рольках і з вітрилом — оригінальна сполука! Є трохи і різного віку роверистів. Два-три сміливці у ґумових одягах їздять на морських хвилях на surfboard. Дехто пускає в небо кольорових зміїв. Було б гарно — бо й місто, видно, дбало про пляж, про довколишні парки, дюни піску, стежки для роверистів — але сьогодні видно опанували надморський берег бездомні, місто Веніс все замазане ґрафітті, пролетарська публіка і дешевого смаку стенди повні барахла, подібно як у Вайлдвуді.

Решту дня думаю провести над другим томом Encyclopedia of Ukraine — добра нагода використати вакації для бібліографічної праці. Сьогодні вранці переглянула й зробила виписки з нового видання Encyclopaedia Britannica (1987), що його Ія купила Маркові як дарунок на його 35-і уродини в січні. А відпочивши при столі над енциклопедією, візьмуся за вареники. Марко та Ія напевно не скоро прийдуть, але може якраз схочуть з'їсти домашню страву?

11 березня 1988. П'ятниця, вранці.

Ія повернулася вчора з праці о півночі, а сьогодні вранці перед сьомою знову туди поїхала. Мають якийсь клопіт із фільмуванням: те, що фільмували попереднього дня виявило поважні технічні недомагання і не знають в чому справа: чи це вина лабораторії, чи неправильне освітлення, температура, плівка фільму? Якби довелося фільмувати все зроблене того дня наново — це потягнуло б за собою поважні кошти. Продуцент має на такий випадок обезпечення, зараз треба зголошувати всі комплікації, щоб отримати евентуальний зворот втрат. Нервова, виснажлива це робота. Але Ія має вже поважні успіхи. Попередній фільм, що на ньому вона була як co-producer і що його назву змінили на Stand and Deliver, має дуже прихильні рецензії в пресі. Фіма Warner Brothers закупила його від групи, що фільм зробила, за три міліони долярів. А робився фільм передусім для телевізії, і продукція його була оплачена спеціяльними "grant"-ами, тобто дотаціями від кількох фундацій. Так, що цих 3 міл. — то чистий заробіток для кількох головних осіб: режисера, продуцента. Ія не хотіла мати "акцій" у фільмі — вона воліла саму вищу платню зараз же, як можливість пізнішого доходу. Амбітна дівчина — бачу, що праця і почуття сили й відповідальности дають їй неабияку сатисфакцію.

З Марком учора ввечері, пообідавши варениками, дивилися на інтерв'ю з Бертолуччі, зроблене з нагоди його фільму The Last Emperor. Запам'яталася така фраза (напевно не оригінальна, а повторена режисером Бертолуччі): різниця між історією і мітологією: історія починає від правди і веде до брехні; мітологія, навпаки, починає від брехні і веде до правди. В такому сенсі він уважає, що його фільм — ближчий до мітології.

Болить мене ліва рука — пальці, долоня. Наслідок вчорашнього упадку? Вказівний палець лівої руки в мене давно вже спухлий від артриту. Тепер болить, ледве можу його зігнути. Дивуюся, як я вчора могла ще зробити вареники. Увечорі вже навіть голову трудно було помити. Вранці лівою рукою не могла навіть витиснути тубку зубної пасти. Смарую Ben-Gay, натираю. Може поможе.

П'ятниця, 5 год. пополудні.

Перед полуднем пішла на довгий прохід по Lincoln Blvd. Це головна вулиця в безпосередньому сусідстві до Марка та Ії (вони живуть зараз же біля перехрестя Lincoln Blvd i Ocean Park). Ну, бульвар Лінкольна — це не один із тих, що про них колись Шеваліє співав: "j'aime planer sur les grands boulevards". Звичайна рухлива вулиця, повна комерційних підприємств, що серед них переважають ті, що пов'язані з продажжю та направою авт. І хоч написи вказують, що тут, мовляв, направляються Porsche, Maserati, BMW i Mercedes, то обстановка всіх тих бизнесів дуже невибаглива і на всьому бульварі нічого приємного для ока я не помітила, навпаки. Жодної уваги для естетики. Написи зроблені на швидко, все має характер якоїсь тимчасовости, нагадує чомусь Мехіко (не тільки тому, що серед робітників переважають мехіканці!) Пізніше я пішла на довший прохід в іншому напрямі. Ближче до моря вулиця Main Street має зовсім інший характер. Там є навіть деякі елегантні крамниці. Ходила я оглянути і довколишні мешканеві околиці — дальше від комерційних центрів. Гарно, просторо, спокійно, з квітами і зеленню — але будиночки партерові, здебільша еспанського стилю архітектури, або й зовсім без стилю — такі собі халупки-ліп'янки, хоч напевно коштують по пів міліона долярів. Чомусь не видно тут будинків цікавої якоїсь архітектури, таких напр. як є у Melrose Park або в Cheltenham. Навіть наша хата у Філядельфії цікавіша своїм зовнішнім виглядом (Якби була десь тут на горбі у Санта Моніка мусіла б коштувати хіба міліон долярів!)

Пізніше ще ходила дві години над морем. Чудовий сонячний день, синє як у Венеції небо, морські меви над головою, шум океану, вітрильники, відпружена самота. І подумати тільки, що в мене стільки клопотів і журби: ось Ляля — мучиться хворобою (говорила з нею по телефону, не звучала надто добре, їду до неї в неділю) — а там удома мама й тато... Стараюся наповнити легені й душу свіжим надморським повітрям, набратись сил, щоб тривати... Пару днів відпочинку й самоти добре мені зробить.

Але рука таки болить і спухла. Носила я її в кишені, коли була на проході — так ліпше. Тепер приклала собі компрес з льоду — може поможе. Лежу, відпочиваю після довгого проходу, і слухаю музику. Зараз візьмуся за Encyclopedia of Ukraine — сьогодні вранці вже трохи попрацювала. А потім варитиму борщ. — Самота мені не дошкуляє, але відчуваю деяку відірваність від світа — не знаю, що діється там, у нас, на сході. Маю надію, що Остап сьогодні потелефонує. Різниця в часі трохи утруднює контакт.

Поправка до справ естетики в Санта Моніка. Тут є кілька малюнків-стінописів на публичних місцях, на вулиці. Наріжний будинок на розі Лінкольн і Ocean Park має на двох великих стінах без вікон картину: ліс секвой, а з другого боку — гори. Мур під мостом, куди іде автострада, розмальований: море, гори, і кінь, що купається у морських хвилях.

Неділя, вранці, 13 березня 1988.

В п'ятницю увечорі до пізна і значну частину дня в суботу Ія була поза домом, на праці. Марко також працює в тижні до 8 вечора, але в суботу був удома, приготовляв податковий звіт на комп'ютері. Справді, wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen — добре, що я приїхала сюди: маю нагоду приглянутися до їхнього життя. З моїх помічень і розмов: боюся, що Марко може має трохи проблему з успіхами Ії — вона, правда, це заперечує, колись сказала про нього, що він є дуже "well adjusted" і не має таких комплексів — але признала, що у випадку, якщо це була б правда, то це була б справжня проблема. Вона — дуже амбітна, і зрезигнувати з успіхів було б їй нелегко. Ну, що ж. Ці справи кожна жінка мусить розв'язувати по свойому: я пригадую, як я ховала рецензії та листи-відгуки на "Хвалю ілюзію" від Остапа, щоб його не дразнити. І досі маю з ним проблеми і тому прийняла таку стратегію, щоб і особисте життя було гармонійне, і мати можливість на власний себевияв. Отже я свідомо відсунулась від деяких справ убік (напр. від справ "Слова"), не пішла шляхом здобування докторату (а всі хто мене знає, думаю, не сумніваються хіба, що я докторат могла була здобути, і то не тільки на УВУ, але на PENN), перекинулася на бібліографічну роботу.

Вчора пішла я на довгий прохід на пляж і при тій нагоді, знаючи, що ні Марко, ні Ія не мають на це часу і можливости, вирішила спробувати, чи не зможу дістати квитка до ... цирку. Cirque du soleil (з Канади, очевидно з Квебеку) розбив свої шатра на Santa Monica Pier, і збирає дуже похвальні рецензії у пресі. Рекомендація Ії мене переконала: це цирк без тварин, він має опінію чогось оригінального та іншого. Квитків у касі не було (це ми провірили ще по телефону), але біля входу я натрапила на чоловіка, що перепродував квитки і вдалося мені здобути один на матіне о 1-ій год. дня. Вистава справді була надзвичайна: самі лиш акробати і кловни, в дотепно й інтелігентно скомпонованій програмі, поставленій прецизно, як добре театральне видовище, з музикою і хореографією. Я подумала собі: Курбас хотів наблизити театр до цирку, а це ось — наближення цирку до театру.

Неділя, північ, у Лялі в Canoga Park.

День повний драми і цікавих переживань. Почну від драми: потелефонувала я до Остапа, бо була неспокійна, як там усе вдома. Мій неспокій, виявилося, був не без підстав. Я вчора вже турбувалася за нього і дзвонила, але він запевнив мене, що чується добре і я заспокоїлася. Тимчасом клопіт прийшов з несподіваного боку: Міґач покинула працю і поїхала до Польщі! І то зараз на другий день після мого виїзду сюди!! Остап нічого мені про це не хотів говорити: взявся розв'язувати кризу сам, щоб мені не псувати вакацій! Закликав Ольгу, потім Марисю Косцюк, що прийшла на суботу й неділю, а що найважніше: знайшов нову дівчину — українку з Польщі, яка приїхала до Новаківських до Філядельфії, Галю, і вона погодилася почати в мами й тата господарювати. Боже мій — скільки клопоту наробила я Остапові своїм виїздом! Я аж розплакалася, розмовляючи з ним по телефону! Бідний мій Сясь! Заскочив він мене своєю зарадністю — і добротою. Адже свідомий був того, що якщо я знатиму про кризу, то негайно повернусь. Отже затримав це в таємниці, не сказав мені раніше — аж тепер, коли знайшов розв'язку. Шляхетний жест! — Ах, якою ціною треба платити за день спокою і відпруження! Міґач мене підвела і це підло з її боку. Адже я радилася з нею про свій виїзд і почала плянувати щойно тоді, як вона мене запевнила, що буде напевно до кінця березня, а може — як продовжить пашпорт — то і до кінця квітня. Ах, як не можна людям вірити! А я вже думала дати їй від себе окремий бонус в додатку до маминої платні за те, що дала змогу мені відбути цю — раз уже відкликану — подорож. Марисі Косцюк я також дала була від себе бонус — та ще й годинник у дарунку — за те, що мала змогу в листопаді поїхати до Торонто! Косцюк також зробила мені прикрість, через неї я мусіла відкликати свою подорож до Каліфорнії два дні перед відлетом. Але — мушу признати — вона зробила це чесніше: по перше, це може й справді був vis major, адже каже, що була хвора, по-друге: зробила це перед моїм від'їздом, отже я могла ще свою подорож відкликати. Міґач повелася безвідповідально: а що, якби ми так разом з Остапом були б відважилися разом сюди приїхати? Покладаючись на те, що маємо господиню? І подумати тільки: це інтелігентна жінка, з вищою освітою, я її трактувала по товариському — принесла їй і від Марилі, і з бібліотеки спеціяльно для неї підібрані книжки (цікаво, чи вона ці книжки залишила? чи може забрала з собою до Польщі? — от матиму ще додатковий клопіт!), не кажу вже про те, що дістала від мами й Лесі різні дарунки, а також при нагоді тижневих закупів я завжди дозволяла їй купити щось і для себе — напр. панчохи ітп. дрібниці. Ну, Бог з нею! Щоб тільки наша заступниця-українка не завела покладених на неї сподівань!

Вчора пізно увечорі були ми з Марком та Ією разом у кіні (фільм Manon of the Spring — закінчення знаменитого Jean de Fleurette — закінчення значно слабше від першої частини, мелодраматичне і фактично зовсім зайве. "Jean" може зовсім добре обійтись без цієї другої частини — вона його тільки послаблює. Всетаки, якщо фільм "Manon" розглядати як самостійну річ, не порівнюючи з "Jean"-ом, то він не такий аж поганий: добра гра акторів, цікава атмосфера й побут французького села.

А сьогодні, вже після ревеляцій із Філядельфії, були ми з Марком та Ією на виступі ансамблю Вірського в театрі Partages в Los Angeles, а потім на смачному обіді в ресторані FishCo в Santa Monica. Виступ народних танців подобався мені тут більше, як у Трентоні — не так через саме виконання, як через атмосферу гарного й великого старомодного театру, вщерть виповненого ентузіястичною не-українською публікою. Ансамбль має надзвичайно прихильні рецензії і виступав у Лос Анджелес сім днів. Невже всі ці виступи мали так виповнену залю? А місць тут хіба до 2,000, або й більше? Добру для України роботу робить цей фольклорний ансамбль!

День проведений з Марком та Ією, зокрема ж наша вечеря і відпружена розмова допомогли наново відсвіжити нашу близькість. Ах, як потрібні такі зустрічі! Перед вечерею в ресторані ще пішли зустрічати захід сонця на пляжі в Санта Моніка. Я зажартувала собі: ну, я знала, що producer-и i production-manager-и вміють організувати всякі ефекти і мізансцени, але я не знала, що вони це вміють робити також з явищами природи! Захід сонця на Тихому океані бачила я вперше. Розумієте тепер, чому ми хочемо жити саме тут? сказала Ія. Розумію, очевидно. І я рада за них і за їхнє відчуття для краси і романтики.

Біля 9-ої Марко завіз мене до Лялі. Вона дуже змарніла, рак вийшов уже навіть ззовні на тілі: груди і довкола — немов після попечення. Має якийсь спазм у горлі і біль у шлунку — це заважає їй їсти: ковтати трудно, зрештою шлунок майже не приймає їжі. Сестрінок її, Андрій Кохан, лікар, спеціяліст від acupuncture. Він дає їй тепер голки, бо це може допомогти контролювати спазм і біль. Трохи помагає, але тільки на короткий час. Ляля продала хату і вже в четвер приїде зять пакувати її — отже вона при кінці цього тижня вже виїде. — Я приїхала саме в час. Це може бути наша остання зустріч. Хоч поки є життя, є і надія. Чи можна людині жити без надії? Навряд. В Портленд, Ореґон, Ляля житиме з донькою та її родиною (Катруся сподіється другої дитини). Очевидно, це означає втрату самостійности для Лялі, втрату її приятелів в околиці Лос Анджелес. Але вона бачить, що вже не може бути зовсім сама. Я потішаю її, що якщо хемотерапія допоможе (в Портленд Ляля перейде під опіку іншого лікаря — тепер вона має перерву в хемотерапії) — то мати окрему кімнату з лазничкою в Катрусі може дати їй певну незалежність від хати, зможе, якщо прийде до сил, виїхати, наприклад, не турбуючись цим, хто буде піклуватися псом, або підливати квіти... Ах, щоб так справді сталося, щоб могла вона приїхати ще колись до мене, щоб ця наша зустріч не була останнім прощанням... Трагічний оптимізм, але — як можна жити інакше?

14 березня, понеділок, Canoga Park.

Заснула вчора аж десь біля 3-ої, але вже встала — тепер десь 8:30. Ляля ще спить. Турбуюся справами у Філядельфії — сьогодні перший день нової господині: чи прийшла на час, як дає собі раду?

Взяла я в дорогу зі собою Смолича і от тут у Лялі дочитую "Розповідь про неспокій триває". На свій час Смолич виявив неабияку цивільну відвагу. Але є тут і зайве виправдування партійної лінії і словесна данина новому "напостівству", що його первісний варіянт у 30-і роки він нібито засуджує. — В час Ґорбачовської "гласності" Смоличеві напевно було б трохи соромно за деякі параграфи, а то й цілі сторінки... Але враження від цілости — дуже позитивне. Це фактично книга ревеляцій і говорить вона не тільки про постаті цікавих людей, що їх портрети він майстерно змальовує, але й про самого автора. Ось він — цей радянський український естаблішмент. Ззовні, нібито, найвірніший режимові вислужник, а під поверхнею — український патріот.

Робитиму із Смолича виписки, зокрема ж цікавих для мене мовних знахідок. Занурення в українську книжку завжди дає мені насолоду багатства нашої мови. Варто повчитися. Останнім часом я більше працюю з англійською мовою: і моя бібліографія ULE65A, і мої останні два прилюдні виступи (на PENN і в NYP) були англомовні. Ще трохи і бракуватиме мені слів, щоб висловитись по українському, як це вже помічається трохи в Марка. Говорить він засадничо добре, але зразу видно, що мову українську вживає у щоденному побуті рідко, і що нічого українською мовою не читає. Ну, що зробиш. Відбився він від українського світа і не дуже ним цікавиться. Вже більше зацікавлення в Ії. От вчора дуже хвилювалася тим, що Драч та Ілієнко їздили з фільмами до Сан Франціско, а не приїхали до Лос Анджелес, де тепер неабияке зацікавлення радянською кінематографією: я була б допомогла їм встановити потрібні контакти, якби хтось був до мене звернувся у цій справі! — сказала. Ну, справді жаль. І не знаю чому так сталося. Загальна шкода для нашої культури, що її варто було б випхати на ширший форум.

...автор "не позичає очей" — дивиться своїми власними, скільки б там діоптрій у кожному оці не було.
межівно щирий у своїй розповіді
уклад їхнього побуту
збирався стати моряком
мрія бути письменником
передавач естафети
не маю в цю хвилину його напохваті
наприкінці року
редакція перебазувалася до Харкова
спав у моєму ліжкові
навдивовижу швидко
я наголошую на цьому
давалися взнаки
розмова двох сам на сам

15 березня, вівторок, Canoga Park.

Сиджу на лежаку в Лялиному городі — в светері, і з ногами вкритими коцом. Сонячно, але покищо "свіжо", як каже Ляля. Тепер минула 10 год. ранку. Ляля поїхала на щотижневий масаж цілого тіла. Це, каже, дуже їй допомагає. Сьогодні о 1-ій має прийти з візитою її психолог. Вчора вона весь день не чулася добре. Болів шлунок. Щоразу лягала на ліжко, з електричною подушкою на животі. Навіть увечорі не хотіла додивитися фільм на телевізії. Я пропонувала, що може їй щось читатиму — не захотіла, пізніше, мовляв. Я вчора пішла й купила трохи харчів, зварила зупу, картоплю, шницлі (що їх Ляля називає котлетками...) Вона дуже схудла, їй треба відживлятися, а вона й апетиту не має, і шлунок з трудом приймає їжу. Спокусилася вчора з'їсти одного свіжого шницлика — дуже їй засмакував — але потім в шлунку боліло... З'їла трохи зупи пізніше — і знову зараз же лягла... Час до часу кашляє — це, каже, тому, що в легенях немає досить кисню: тумори рака ростуть і легені не працюють на повну потужність. Застановляє мене цей біль шлунка — метастаз там немає, недавно робили тести. Може це нервове, подібно як було в мами перед її паралічем?

З Остапом вчора довго говорила по телефону. Нова молода господиня почала працю, все гаразд. Вона має 36 років, вдова, приїхала не з Польщі, як я спочатку зрозуміла, а з України — називається Галина Чайківська (аякже! ще може якась родичка!) — наша, своя людина! Вона ще й медсестра! Каже Остап, що вона приїхала до Новаківських, на 5 місяців, але хотіла б залишитися в Америці — хоч у Львові залишила 18-19 річного сина. Остап думає, що вона, навіть якщо їй вдасться залишитися, схоче перейти на ліпшу якусь працю, отже також не можна числити на те, що це перманентна розв'язка. Побачимо. Покищо це дуже добра розв'язка — Остап пописався, хоч куди! Йому завдячую можливість бути тут — а хто зна, якщо Галина не заведе наших сподівань, то може мені вдасться ще в квітні поїхати до Торонто на тиждень, щоб помогти Максимові з дитиною в час, коли Уляна поїде на конференцію 1000 християнства до Равенни. Висилає її до Італії УНІГУ з певними функціями, і очевидно платить дорогу. Гріх був би не використати такої можливості. Іванкові 3 квітня сповниться один рік життя. Тут в Лялиному безпосередньому сусідстві є цілий shopping center. Я думаю сьогодні піти й купити Іванкові якийсь дарунок і звідси ще, з Каліфорнії, вислати. Піду тоді, як до Лялі прийде її психолог, щоб вони не в'язалися і мали повну "privacy".

Беруся далі за Смолича.

незадовго до того, як [йому] простелилася далека путь у нікуди
"... найвищий це є той рівень, на якому легко, просто і органічно сполучається немовби й несполучне: високе піднесення і найбільша простота..." (с.506)
у фешенебельній колись квартирі
з кахляною підлогою
житлові обставини
духовка (="братрура")
впритул до садиби інституту
вдачі рвучкої та нестримної
знімав довкола себе гвалт і безлад
звуконепроникні пристрої
коли облягається спати і коли встає
"Двері в минуле повинні бути відкриті — адже двері в майбутнє ми розчинили вже широко. Не можна йти в майбутнє, не знаючи свого минулого." (с.520)

15 березня, вівторок/середа, ніч.

Пополудні купила Іванкові два комплетики одягу — завтра запакую і вишлю. Під вечір прийшли з візитою Сашко та Юля Дмитрові, потім ще прийшов Андрій Кохан робити Лялі акапунктуру. Розмови з Сашком та Юлею велися на теми, пов'язані з Гарвардом. Написав десь йому Качуровський, що, мовляв, "дотації на УВУ дуже підупали, бо наші люди дають гроші на Гарвард, а Пріцак тимчасом доводить, що Київ був хозарським містом". Дмитрів питався, чи я знаю, що Пріцак таке твердить і де саме? Я йому відповіла, що не пригадую такого твердження, що я не історик, але навіть якби і справді Пріцак таке десь сказав чи написав, то в справах історії він більше компетентний, ніж Качуровський. Якби мова ішла про метрику вірша — я більше вірила б Качуровському, бо в тому він спеціяліст. Зрештою, не бачу жодної крамоли в такому твердженні — може є якісь підстави для ставлення такої гіпотези? І навіщо робити з того якусь підступну справу? Чи твердження, наприклад, про те, що московські міста чи поселення були монгольськими, може змінити факт, що Москва сьогодні одна з великих потуг світу?

Телефонував Остап. Все гаразд. Нова господиня працює. Ходив з нею сьогодні докуповувати деякі харчі.

16 березня, середа, 11:15 увечорі, вже в ліжку.

Сьогодні докупила Іванкові ще светерик та сорочинки і вже вислала (Ляля завезла мене на пошту. Взагалі автом їздити вона мусить — і до лікаря, і до фризієра, і до масажиста — вона, щоправда, любить їздити і каже, що це її відпружує, але що було б, якби взагалі не могла б? Тому й добре, що їде до доньки, вона й справді потребує бути серед людей та й потребує якогось зайняття, щоб не мусіти весь час думати про свою хворобу. А там матиме функції бабуні — мала Меґен, гарне біляве дівчатко, має два рочки, а Катруся вагітна з другою дитиною. Вони, між іншим, завтра сюди приїжджають, бо щоб Ляля могла поїхати до Ореґон, дочка і внучка супроводжатимуть її літаком, а зять Dennis приїде вантажним автом, спакує і перевезе увесь Лялин доробок.

Остап знову телефонував. Все добре. Знову ходив з новою господинею до крамниці — вчить її орієнтуватися в околиці. Я сьогодні купила спеціяльні картки і ми з Лялею написали спільні листи до Христі і до Ліди.

17 березня 1988, четвер вранці. Canoga Park.

В Каліфорнії я, здається, вже п'ятий раз. Але тільки цього року вперше помітила я тут неабияку вологість у повітрі, і то не лише в Санта Моніка над океаном, але навіть тут в долині Сан Фернандо. Вказівний палець у лівій руці — напухлий, штивний і болючий — і тільки аспірина усмирює трохи біль (наслідки мого упадку з ровера минули за пару днів, але артрит був і перед цим випадком і після нього). Якби так це було в правій руці — не могла б писати взагалі. Вказівний лівий палець у мене віддавна вже здеформований, є помітна перманентна зміна в суглобі і болить він мені, очевидно, і в Філядельфії. Але досі бувало так, що в Каліфорнії я забувала часом про свій артрит — сухість клімату допомагала. Це не моя видумка тільки. Сашко потвердив моє помічення. Каже, що вперше цього року мусів заінсталювати в своїй хаті air conditioner, щоб відтягти вологість з повітря. Десь він чув на телебаченні, що причиною збільшення вологости є великий приплив населення у стейті. Більше людей, більше заселеної площі, більше рослинності, що її весь час підливають водою, ітд.

Сьогодні — мій останній день з Лялею. Під вечір має приїхати Марко або Ія і забрати мене до Санта Моніка. ***

Їздили вранці з Лялею до лікаря. Потім полуднували салатами в знаменитому каліфорнійському Big Boy (Salad Bar з екзотичними овочами й городиною тут першорядний!) Я зраділа, що Ляля виявила бажання щось з'їсти, але пізніше зразу розболівся їй шлунок. Це хронічний, безустанний майже біль. Трохи сиділи в городі разом, навіть не розмовляючи, просто поруч себе. Тепер Ляля поклалася з електричною подушкою у своїй спальні, а я ще на городі. Берусь знову за Смолича.

"...розповіді про неспокій не буде кінця тому, що неспокій — в самій природі творчості: творчість це й є неспокій; спокійної творчості бути не може, якщо митець заспокоюється, то стає ремісником..." (с.522)
літературодотична публіцистика
оперуючи методом наукового пошуку й висвітлення
один із тогочасників
омемуарені новелетки
посмертні шанувальні збірники
спогадальні фрагменти
пішли в непам'ять
одягати вшир і вглиб
риболовецькі причандалля
заядлий рибалка
щось на кшталт вусиків Чарлі Чапліна
усім літераторам у приклад
сідав до столу щоденно, систематично спозаранку і працював аж поки не наспівав час іти
присуд його оскарженню не підлягав (безапеляційно)
в кафе було завізно
брав гострого м'ясницького ножа
краяв шмат сирої свинини тоненькими пластівцями
гаряче нагрівав пательню
вишневе варення до чаю [але також] — улюблена конфітура
зірко підмічав усякий гандж
дошкульні глузи [Слісаренка] причаровували
"маленька" людина, на плечі якої лягав тягар великого життя
пустився берега на хвилях шукань
безжально знімає на глум
заповідна птиця і стріляти її забороняє закон

18 березня, п'ятниця вранці. Santa Monica.

Марко вчора ввечері приїхав по мене до Лялі. Прощались ми, знаючи, що це, мабуть, востаннє. Але без сліз. Душа ридає, але очі вже висохли. До Лялі вчора — пару годин після мого від'їзду — мала приїхати Катруся з дитиною. Це добре. Не легко буде їй звикати до нового не-самостійного життя, але це — єдина можлива для неї розв'язка. Розставання з просторою і вигідною власною хатою, ліквідація доробку цілого життя, прощання з приятелем Филипом та й взагалі друзями тут, і виїзд з Каліфорнії, де прожила цілих 40 років — буде ще додатковою для неї травмою. Але іншої можливості немає. Хоч вона звикла до самоти і потребує час до часу побути на самоті, то в її стані вона вже не може бути зовсім самою. Крім того їй конче потрібне якесь зайняття, якесь зацікавлення, бо депресія може бути для неї не менш небезпечною, як сам рак, а нервова реакція шлунка, можливо на психічному тлі, може зруйнувати до решти вартість останніх, може, місяців життя.

Субота, 19 березня. В літаку, 9:45, на летовищі LAX.

Марко та Ія відвезли мене та ще годину посиділи зі мною на летовищі. Сьогодні ми весь день провели разом. Перед полуднем виїхали з дому — провели частину дня у Will Rogers State Park — садиба-ranch актора й гумориста Раджерса, де можна ходити на прогулянки в гори, їздити на конях, дивитися на гру в польо. Прегарна заможна околиця Pacific Palisades. Тут колись жив Реґан і тепер багато садиб різних голівудських знаменитостей. В домі режисера Палака (режисер фільмів Tootsie і Out of Africa) Ія недавно фільмувала — саме в цій дільниці. Потім поїхали на далекий пляж, де було відносно дико — скали на морі, а на другому боці дороги — незаселені гори, покриті різнокольоровою зеленню. Вперше бачу в Каліфорнії свіжу зелень — літом все це вигорить, висохне — але тепер воно повне ще свіжої вологості, жовтаво-зелене. Обідали в Alice Restaurant. Не дістали, щоправда, місця з видом на море, але харч був знаменитий. Спокусилася я навіть на два напитки-марґеріти, каву-капучіно і десерт. Марко не дозволив, щоб я платила і заплатив сам (понад 90 дол. рахунок плюс напивок). Вдома пізніше повернув мені ще чека, що його послав йому Остап — зворот за нафту, що її ми одідичили по старій його хаті. (Марко хату продав, але залишив собі право до нафти, що її добувають з цієї парцелі на 29-ій вулиці, а що ми номінально були співвласниками цієї хати, то половину доходу за нафту присилають нам. Досі Остап завжди повертав ці гроші Маркові). Я пригадала Ії, що ми з Остапом ще на 5-ту річницю їхнього подружжя обіцяли їм купити килим — це до сьогодні не здійснене, бо Ія не може рішитися, який саме килим вона хоче і не має часу це полагодити. Не чекай до 10-ої річниці з тим рішенням — просила я.

Ну, я рада, що вдалося мені побути з ними пару днів, побачити, як вони живуть, оглянути Санта Моніку, і побути і попрощатися з Лялею напередодні її від'їзду до Портленд, а може і взагалі.

Всю ніч летітиму; до Філядельфії маємо прибути біля 6-ої вранці.

Беруся далі за Смолича.

волосся рідке, з нахилом до полисіння
був людиною прямою, не любив манівців
найпримітніше в обличчі
такі собі, переважно нікудишні
не виявляється й найчутливішим індикатором
процес поширення кругозору
"призов бездарників у літературу"
сюжетика — не сільська, а загальнонародна
приваплітовські кола приваплітянське окілля
фальшива ортодоксальність

Вівторк, 22 березня 1988. Увечорі, вдома (Філядельфія).

Я вже затягнулася в буденну рутину. В неділю вранці познайомилася з Галею Чайківською, з'ясувала їй умови праці (запропонувала я їй по 40 дол. на день, тобто більше як вона після прелімінарних обіцянок Остапа сподівалася). Хотіла б я, щоб вона була задоволена і лишилася якнайдовше. Симпатична молода жінка — не тільки своя, українка, але й медсестра! Вчора я вже їй і заплатила за перший тиждень. В неділю вона, щоправда, зникла на добрих кілька годин (пішла у гості, думаючи, що буде тільки дві години) — но, але вона цього тижня не мала вихідного дня! В наступну неділю зорганізую їй вільне, навіть якби я сама мусіла посвятитися на цей день.

Болить мені далі ліва рука, зокрема вказівний палець. Вчора заглянула до книжки про артрит і налякалася, що може я легковажу собі поважну справу. Потелефонувала сьогодні до Яримовича. Порадив по телефону брати кілька днів Motrin — потелефонував до аптеки і я вже сьогодні ліки відібрала.

На Бібліографічний Конкурс наспіла одна лиш праця — Ясінського, покажчик до ЛНВ. Саме скінчила писати листи в справі цього 8 конкурсу Ценків — що буде останнім конкурсом, що буде під моїм головуванням. В майбутньому я хочу бути тільки одним із змагунів, не головою!

Четвер, 24 березня 1988.

Залишилась я сьогодні вдома і лежу в ліжку. Розбирає мене якась ґрипа чи що: кашляю сухим кашлем, горло болить, дихати трудно, болять м'язи і кости. Біль артриту в лівій руці ще не зовсім уступив, але є поправа: було так погано два дні тому, що я дзвонила до Яримовича і він приписав лік: Motrin, тричі в день, по 600 mg. Видно, що це трохи помогло. Чи є якесь пов'язання між цим запальним артретичним станом і теперішньою моєю простудою? Може організм ослаблений і його чіпаються інші віруси?

Трохи мені незручно, що так швидко після вакацій мене знову нема на роботі. Але трудно. Моя асистентка добре дає собі раду. Отже професори і студенти не дуже відчують мою відсутність, а деякі інші справи (напр. коректу рецензії на Bibliographisches Handbuch Ланского я встигла вчора зробити й відіслати).

Беруся за Смолича.

пішла з життя після її відходу з життя
"кожний літературний твір — то не тільки окремий художній факт, але й діючий фактор у загальному літературному процесі" (с.526) (Розповіді про неспокій немає кінця)
"Творчість кожного письменника не просто самостійний струмок у плині літератури, а невід'ємна ланка у загальному нескінченному ланцюгу літературних явищ" (там же)
"В літературному процесі теж відбувається щось на кшталт 'ланцюгової реакції' в процесі хімічному..." (с.526-527)
"дрібне раз у раз буває ключем до великого, а частка завжди допомагає осмислити загальне." (с.527)
вирішив залишитися в стороні, ні з тими, ні з тими
взаємини у площині толерантності
тріски летіли навсібіч
"... сучасне взагалі і сьогоденне конкретно далеко не завжди збігаються..."

10:50 увечорі.

День провела в ліжку, і з цієі нагоди прочитала чотири числа Літературної України. Боже, яке там зрушення! І скільки відважних раптом прийшло до голосу! Навряд чи вдасться затримати чи завернути цю перебудову! Ґорбачовська гласність зробила Літературну Україну найцікавішою газетою в світі! І чого там тільки нема: і реабілітація розстріляних літераторів, що їх самі прізвища досі були анатемою, і вимога друкувати їхні твори та висвітлювати білі плями в історії літератури, і жива дискусія про реставрацію Успенського собору та побудову пам'ятника Шевченкові у Львові (саме — дискусія, із суперечливими поглядами й голосами), і з'ясування ролі Скрипника та причини чому він застрелився, і кількакратні згадки про масовий голод 1933 року, і навіть домагання суду над Сталіном... і протести проти нових атомних електростанцій.

Пополудні міряла собі температуру: було понад 101̊F!

25 березня, п'ятниця.

Ще один день у ліжку. Проспала значну частину дня — навіть не читала нічого. Не можу сказати, що є якась значна поправа: горло болить, кашляю, загальне ослаблення. Може треба було б приймати якісь ліки? Беру покищо тільки Motrin — біль у руці майже зовсім уступив, палець не такий штивний, спухлина помітно зменшилася. Але через те, що беру Motrin, не хочу брати додаткової аспірини на простуду.

31 березня. Четвер.

В понеділок і вівторок була в роботі — зокрема через публичну лекцію Талмудського права (інавґурація новоуфундованої катедри — було біля 120 осіб на цій лекції, що її не дуже ефектовно читав наш новий професор Хаїм Соловейчик. Я підслухала таку репліку після лекції одного із слухачів: "I had no trouble understanding his Hebrew — I wish I could say the same about his English!") Але чулася я погано — і ось вчора і сьогодні я знову вдома. Вже мені трохи ліпше, але нудить — і дослівно, і переносно — депресія, хоч куди! Перестала вчора брати Motrin — і палець знову штивний і болить. Завтра перестану брати антибіотики.

4 квітня 1988. Понеділок. Метро.

Не була в праці у четвер і п'ятницю попереднього тижня, а також в середу, четвер і п'ятницю минулого. Повертаюся, немов по вакаціях. Трохи грипа пройшла, хоч ще рештки викашлюю. Але чулася погано і депресійно, як рідко коли. А ще й Великдень. Приїхав у суботу Андрій. Це — не родина, це кара божа! Розмов з ним я уникала — одну розмову почав: "я до тебе говорю твоєю українською мовою, отже не перебивай!" — а тоді взяв і драматично, як на сцені, вийшов. Що він хоче? Мабуть і сам не знає. Про те, що господиня раптом від'їхала, сказав: я так і казав, що воно так буде! Чи має іншу ліпшу розв'язку? — Його розв'язка: він, евентуально, взяв би маму до себе, але без тата. Тобто для тата треба було б іншу розв'язку. Якби старі таке хотіли, не маю нічого проти. Тато мусів би мати господиню, але це було б легше. Але чи може він бути без мами, а вона без нього? І коштувала б ця розв'язка майже три рази стільки — бо ж Андрій, очевидно, хоче гроші — це, мабуть, і основна причина його подразнення. Гроші не мої, і я їх не жалую — якщо старі так хотіли б, але проти їх волі я не піду. — У висліді ми з Остапом поснідали собі паскою самі. Паски і шинку купила я готові, навіть торт для мами купила на парафіяльному базарі. З мамою була пів дня в суботу і пів дня в неділю — господині Галі дала я свято (Та ще й купила їй дорогий дарунок!)

5 квітня. Метро.

Везу назад Смолича. (т.7. Розповіді про неспокій. Твори у 8 т., Дніпро, 1986). Дуже нерадо повертаю його бібліотеці! Хотіла б мати вдома. Та це не така проста справа. От Максим замовив у Камкіна повний комплект творів Смолича, прислали йому всі — крім 7-ого тому! Мовляв: out of print!

Вірш Рильського, що його цитує Смолич (після того, як Рильського в сорокових роках почали публично оскаржувати, що він петлюрівець, etc.)

Коли тривоги життьової
Тебе охопить вітер злий -
По вінця сили трудової
У серце стомлене налий.

Нехай не виє самотина,
Як лютий пес за ворітьми:
Скажи крізь муку — я людина!
Скажи крізь горе — я з людьми.

Примітка каже, що вірш датований 1952 р. Перша строфа зокрема гарна — універсальна, афористична!

Метро додому, 5 квітня.

Сьогодні вперше познайомилася із Стефою Гнатенко і запросила її на полуденок до Faculty Club. Вона дуже молодо виглядає (хоч має сина вже майже дорослого), та ще й по американському вдягнута, як студентка: сорочка з Penn, sweatpants, як до гімнастики. А ще й казала: вранці бігає понад ріку разом з Олегом Третяком (— вона тимчасово живе в Ренати та Олега). Тит вистарався їй безкоштовне право взяти інтензивний курс англійської мови — от вона тепер і вчиться на PENN — отже справжня студентка. Запросила я її знову на полуденок у п'ятницю — треба виявити їй трохи уваги. Нарікала на львівських лікарів. Ніби товариші і патріоти, а от коли знають, що людиною цікавиться КҐБ, то вже і не хочуть трактувати її як звичайного пацієнта. Вона має мистецьку освіту і має запевнену вже посаду в Українському Музею в Нью Йорку. Приїхала на постійний побут — разом із сином і мамою. Чоловік, маляр, помер на рака, не дочекавшись дозволу на виїзд. А вона таки дозвіл отримала — є в її мами рідна сестра в Тексасі — отже Ґорбачовська гласність допомагає, нібито, єднанню родини.

8 квітня 1988. Метро.

Роблю пляни і заходи, щоб поїхати до Торонто на час, коли Уляна буде в Італії. Переговорила з Галею, з Максимом, Остапом, з Марилею на роботі — і от замовила вже літак від 18 до 28. Мені якраз залишилось ще 9 днів вакацій за 1987/88 — отже виберу їх. Віра, щоправда, каже, що мені варто було б взяти справжні вакації, а не їхати на працю "babysitter"-a. Але це буде відпруження, зміна — і дуже вже знову хочу побачити Іванка. Адже йому саме сповнився рік життя! Треба організувати такі візити періодично — час безповоротньо тікає. Мені було б мабуть зручніше взяти ці вакації трохи пізніше — не зараз після мого виїзду до Каліфорнії — але треба мені достосуватися до їхніх потреб — тепер я їм більше потрібна, а в мене на роботі не трудно переконати адміністрацію; на щастя пляни ці можна скоординувати з іншими плянами.

Поволі повертаюся до нормальної своєї трудової рутини — навіть увечорі вдома працюю трохи над ULE. Почала опрацьовувати покажчик до готового матеріялу ULE65A. Марудна, велика робота! Скільки треба витримки! Але хочу послати цей том своєї роботи на бібліографічний конкурс УНІГУ. Я в червні відійду вже від комісії, маю надію, що Пріцак створить своєчасно нову комісію, що вона почне працю. І от я хочу бути тим разом серед змагунів! Тому й почала вже працю над покажчиком, бо це, мабуть, забере мені із рік часу. Очевидно, перед самим друком робитиму ще доповнення — якщо треба буде додати позиції раніше — робитиму це за додатковою нумерацією: 1a, 1b, 1c. До самого друку, очевидно, вся нумерація і так мусітиме бути змінена на А1, А2, А3 ітд. Підганяє мене до цієї роботи страх, що вона може залишитися незакінченою і тоді довгі роки кропіткої опраці пішли б намарне.

Вівторок, 12 квітня 1988. Метро.

Остап нарікає на сильні болі голови. Можливо, це ще тягнеться в нього грипа. Але при його нахилові до гіпохондрії, ніколи не можна знати: поважне воно чи тривіяльне. В неділю, напр., нарікав, який він хворий, але коли я на городі взялася грабати патиччя і листя, що нагромадилося за зиму, позлостився, мовляв, робиш не так як треба: треба пакувати у плястикові мішки, а не до бляшаних бочок на сміття — і вийшов на город демонструвати, як це треба робити. Я сказала: коли я була хвора, я була б навіть не встала з ліжка подивитися — світ увесь був мені байдужий, так погано почувалася, а Тобі, видно, не так уже погано, коли маєш ще силу й охоту тероризувати мене своєю педантерією! (А я останніми роками зробилася менше податлива на цей терор: у випадку останнього інциденту, напр. уважаю, що він не має рації, що патики друть мішки і їх, навпаки, обов'язково треба складати у бляшані бочки — санітарі просто висипають у машину! То чому для чийогось "widzi mi się" я мала б завдавати собі додаткової непотрібної роботи? — Замість того, я зужила решту своєї енергії, щоб скопати грядку. Але сьогодні він таки піде до лікаря. Може бути також, що його головні болі від ліків, що їх він приймає на серце. Були вже інші пацієнти, які нарікали на лік "procardia" і мусіли заступити його іншим. Маю надію, що лікар не виявить чогось серйозного.

13 квітня. Метро.

Були вчора з Остапом у Дикого. Виглядає — нічого поважного. Болить його карк, головою важко рухати. Може десь провіяло. Може артрит. Казав приймати Motrin, дав ще якісь ліки та застрик на спазми м'язів. При тій нагоді я просила зробити новий електрокардіограм — вийшов навіть ліпший, ніж попередні. Холестерол у нього — 165. Тиснення, пульс — добрі. Моя інтуїція, що журитися на запас не варто — виправдалася. Я вже й сама раз мала такий біль у потилиці, що рушитись не могла. Знаю, яке це прикре. Але воно пройде й Остап непотрібно робить з цього справу життя і смерти, та ще й у нього реакція від хвороби завжди — злість на цілий світ і зокрема на мене. Але вчора вже заспокоївся. Все це, мабуть, наслідки цьогорічної ґрипи. Я й досі кашляю, але чуюся добре. Як Остапові поліпшиться до неділі, може поїдемо на проводи до Бавнд Бруку. Я навіть дала змінити оливу в авті з цієї нагоди — тобто готуюся до виїзду.

Читаю вечорами перед сном цікаву книжку. Подарував її мені наш професор з Познаня — Stanisław Sołtysinski. Казав, що спеціяльно для мене замовив був із Польщі. Це високої кляси літературна річ — новинка польської літератури. Заголовок: Kamień na kamieniu. Автор: Wiesław Myśliwski. Видання: Glob, 1986 (Warszawa? Łódź?) Знаменито написане — аж заздрість бере! Мають поляки добрих письменників — от, якби нам такого!

Метро, увечорі, по дорозі додому.

"Kamień na kamieniu" написаний може під впливом Джойса. Розповідь від першої особи, прийомом потоку свідомости. Кожен розділ тримається одної теми, напр. Cmentarz, Droga, Bracia. Тонкі психологічні портрети. Глибока життєва філософія. Міліє — польське повоєнне село, головний герой — хлібороб. Але трактування теми — наскрізь модерне, я сказала б навіть, екзистенціялістичне. Повні глибокої символіки майстерно змальовані образи й епізоди. Головний протаґоніст — господар Szymek будує на цвинтарі гріб для всіх членів родини, тих вже давно померлих і ще живих. Дорога — нова автострада — ділить людей і створює бар'єр — вози зі снопами не можуть перейти на другий бік, через безупинний потік авт. Спроба пробитися силою крізь модерний проґрес кінчиться трагічно. Перемагає витримка, терпіння. Батько готує одного із синів, свого улюбленця, на господаря. Але вкінці брати ідуть у світ, а на господарстві залишається Szymek. Він і є той зв'язок сучасного із традицією, брати відчужуються, а він все ж таки плекає ілюзію, що вони схочуть усі разом, як рід, лежати у спільному гробі. Епос — на стародавню, вічну тему людини, що працює близько землі, як у Реймонта чи в Самчука, але якже інакше тема поставлена й потрактована. Є й краплі гумору й сентименту. Я саме в половині книжки — досі не знайшла ні одного фальшивого речення, що його варто було б замінити чи поправити — маю надію, що решта твору мене не розчарує.

15 квітня, п'ятниця. Метро, вранці.

Вчора купила собі Duffle-bag — своєрідний мішок-валізку, що влізе під сидження в літаку, але є більш поємний як подібна підручна трорба, що її маю вдома і що її досі вживала для таких цілей. Справа в тому, що я не хочу брати до Торонто великого баґажу, щоб не мусіти його надавати на літак — а просто "omnia mea mecum porto". Це дає більшу незалежність, ощаджує час. Пакуюся до виїзду. Остап мається вже зовсім добре. Сьогодні мій останній робочий день перед вакаціями. Маю заплянований полуденок із Стефою Гнатенко (вже втретє).

19 квітня 1988. Вівторок. Торонто.

Приїхала вчора вполудне. Максим з Іванком зустріли мене на аеродромі. Іванко виріс, трохи змінився. Має довге стрепіхате волосся, бо Уляна хоче, щоб перше стриження було з парадою, як історична подія і відкладає на пізніше. Жартую собі: Кузьма Пелехатий! Вдома він мав уже нагоду продемонструвати: ходить уже! І то по цілій хаті! Важить 24 фунти. Їсть уже майже все — але в цій хаті харчева дисципліна: все без солі і майже без товщу. Малому дозволяють їсти руками, поклавши перед нього на столик їжу — у висліді половина обіду — на долівці! Ходили вчора на прохід. В нас — весна, а тут у Торонто ще зовсім її непомітно. Температура не більше як 4-5̊ Цельзія, темні хмари, що — здавалось би — ось-ось розсипляться снігом, холодний, різкий вітер. Я мусіла позичити собі в Уляни шапку, бо своєї не привезла.

Тепер я сама з Іванком. Наварила вже на два-три дні. Їжа буде готова, як Максим прийде ввечорі з університету. Іванко покищо спить.

Вчора в Єрусалимі ізраїльський суд визнав Дем'янюка винним у воєнних злочинах. Вістка ця — на перших сторінках газет, і в телевізії. Вчора біля півночі слухала інтерв'ю місцевої репортерки з журналістом з Ізраїля. Ставила питання у такий спосіб, щоб дати і другу сторону цієї справи, вияснюючи глядачам, що були сумніви щодо тотожности Дем'янюка з т.зв. "Іваном Ґрозним", катом Треблінки. Цікаво, чи американська телевізія здібна на таку спокійну об'єктивність?

В Максимовій домашній бібліотеці знайшла вже кілька цікавих новинок для моєї поточної бібліографії ULE80.

Субота, 23 квітня 1988. Торонто.

Максим поїхав на вечір Курбаса, де виступає Вірляна Ткач, Романа Багрій-Пікулик та аванґардний театр. Іванко недавно заснув. Отже — тихо. З ним кілька днів — морока. Хворий. Гарячки не було, але звертав та чистило. Ще й далі в нього рідкий стілець, кілька разів у день. Але вже не звертає, та й почали ми поволі знову давати їсти, передусім — риж. В середу Максим ходив з ним до лікарки — дала також антибіотики на вушко. Дитина, очевидно, марудила і плакала, а крім того, він дуже став "Татів син" і кричить, що хоче бути в Максима на руках. Отже загрожує йому, що буде рости на розвезеного малюка. Максим дуже дразливий і нервовий батько, а крім того він взагалі перечулений, серемудрий та й, нажаль, ароґантний. Ми мали з ним пару неприємних моментів. От хоч би такий дрібний інцидент. В дитячій кімнаті стоїть накрите плястикове ведро із брудними пелюшками. Тому, що дитина часто забруднювала пелюшки, від посудини було чути і я звермула на це увагу Максимові, думаючи, що може він забув під кінець дня їх винести. А він на те: пелюшки мають тут стояти, на те і ця посудина. Я сказала: нам це нічого, ми в інших кімнатах, а дитина ось увесь час дихає цим смородом! Ну, він це прийняв за критику і зробив з цього цілу справу. Стараюся якнайменше обзиватися і коментувати, але часом зовсім невинна заввага викликає подразнену реакцію. Фактично, така його поведінка до мене трохи мені сприкрила мій побут тут. Щоб не набридати своїм товариством, я вже двічі їздила до бібліотеки, була на оглядинах Канадської Української Фундації Шафранюка, а сьогодні пополудні мала іти на виставку Остафійчука до Інституту Володимира на Спадайна, але висівши з підземки, зблудила, пішла у протилежний напрям і опинилася біля Casa Loma. Скористала з цього випадку і пішла оглянути цей замок, що його власником тепер є місто. Клюб Kiwanis веде його для туристів та винаймає на різні весілля ітп. Сам власник збанкротував ще заки замок був закінчений (перед і після І. світової війни) — тепер там поодинокі кімнати ще добудовують і реставрують. Є там на 3-ому поверсі і постійна українська виставка. Була б ліпшою, якби концентрувалася тільки на вкладові українців у Канаду, без надмірних намагань пропаганди.

Читаю матеріяли Підмогильного і про Підмогильного з Літ. України та Вітчизни. Надзвичайно цікаві листи з Соловків. (Вдома тількищо знайшла подібні листи Зерова, надруковані в Радянському літературознавстві). На щось придаються архіви КҐБ!

Понеділок, 25 квітня 1988. Торонто.

Максим від ранку на університеті — сьогодні іспити і він мусить бути присутній. Іванко сьогодні вже виглядає зовсім здоровий, хоч ще далі бере антибіотики. Почали вчора вже знову давати молоко. Тепер він дістав пляшку молока, п'є сам у ліжечку, і зараз, мабуть, засне. Ранок провели ми дуже гарно. Охоче поснідав, потім гриз печений хлібець і дивився, як баба снідала, потім трохи бавився і ходив за ручку з бабою, а тоді як пустився бігати довкола хати сам, то баба ледве за ним поспівала, щоб уловити, на випадок, якби падав, або міг десь ударитися. Характеристично, що пару днів, коли був хворий, майже зовсім не хотів сам ходити. Зробила я сьогодні вранці кілька фотографій, але не знаю які вони будуть, бо моя головна увага була на дитині, а не на фотографуванні.

Вчора після ранку з Іванком та пообіднього з ним проходу, я залишила увечері дитину Максимові, а сама поїхала до Інституту Володимира на виставку Остафійчука та на його доповідь про свою творчість і зустріч з любителями малярства. Остафійчукові десь між 40 і 50 років, хоч виглядає молодий, стрункий, високий, з сивавою шевелюрою, вдягнутий нібито консервативно в костюм з камізелькою, але штани вузькі, а черевики на високих закаблуках — робить враження стиляги, хоч з вигляду — типовий гуцул. Праці його дуже своєрідні — зокрема цікаві монотипії, що "ілюструють" (невідповідне слово! вони радше інтерпретують, або просто тільки нав'язують тематично до народних пісень). З цієї серії, нажаль, була на виставці тільки одна картина, невеликого розміру, але з великою ціною (2,000 дол.!), інші речі з цієї серії показував на прозірках. За ці малюнки він отримав якусь міжнародну нагороду. Нічого соцреалістичного в його малярстві немає — аж дивно. Багато асоціяцій із народним мистецтвом, умисне нав'язування до примітиву, є щось із сюрреалізму, де-не-де якісь подібності із Шаґалем, зрештою, не розуміюся на тому. Монотипії на прозірках подобалися мені більше, як те, що було на виставці. З виставлених найбільше мені сподобалася "Дзвінка", що трохи нагадує жіночі портрети Пікассо та монотипія "Полюбила молодого скрипаля". Були на виставці й абстракти і досить багато графіки, напр. ілюстрації до Шевченкового "В казематі". Графічні речі видалися мені понурими, трагічними, повними якогось безвихідного приречення. На закриття виставки і виступ Остафійчука прийшло може 50-60 людей, в тому числі обоє Струки, Ліда Палій та Марта Трофименко. Марта Трофименко, виявляється, тепер живе таки в Торонто і тут працює десь на якісь правничій роботі. Славко приїздить час до часу у відвідини. Тут є також їхня дочка (студіює право) та стара мама. Ліда Палій має також клопіт із 90-річною мамою, яка живе разом з нею і останнім часом трохи хворіє.

Сьогодні пополудні має вже повернутися з Італії Уляна. Щоб щасливо! Я ще буду тут пару днів, хочу почути розповідь Уляни про конференцію Тисячеліття у Равенні та й зустрітися ще на обід з Лідою та окремо з Любою Пендзей. Якщо вдасться, хочу також поїхати до Української Книги і подивитися, що цікавого в них серед нових радянських видань. В середу запропонувала я Максимові, що я могла б ще раз залишитися з Іванком, щоб вони вдвійку могли піти собі до кіна. А в четвер я повертаюся вже додому, і в п'ятницю маю бути назад на праці.

Радіо подало вістку, що Дем'янюка засудили на кару смерти. Що ж: раз визнали винним, то помилування годі було сподіватися. Ще можлива апеляція — але навряд чи вона щось змінить. Якщо історія виявить колись, що Дем'янюк справді невинний, то процес цей в Єрусалимі може стати прикрою плямою на ізраїльській юриспруденції, як справа Дрейфуса або Сакко і Ванцетті. І буде вона, нажаль, підливою і для наших антисемітів, так як на превеликий жаль стала претекстом для чергової анти-української кампанії жидів усього світа. Так неначе б то не німці, а українці були спричинниками воєнних злочинів минулої війни!

28 квітня 1988. Четвер. Торонто, на аеродромі.

Тепер година 11:45. Мій літак має відійти щойно 12:55. А я вже полагодила всі справи, пройшла митну американську контролю та іміґраційну перевірку. Матиму понад годину чекання. Максим сьогодні о 12-ій грає із Струком "Squash" — щоб упростити йому справи, я казала завезти себе на летовище раніше — бо інакше він мусів би відмовитися від цієї спортової розваги.

Уляна щасливо повернулася. Конференція, згідно з її розповіддю, була успішна і відносно багатолюдна. Самих доповідачів було 55. На бенкеті було біля 150 осіб — на залі в час доповідей, каже Уляна, бувало до 100 осіб. Один день був призначений на оглядини Равенни, а всі інші дні були тісно виповнені науковими доповідями: 4 вранці, 4 по полудні після обідньої перерви. Не приїхав, нажаль, Дашкевич зі Львова, але був Толочко з київської Академії Наук. З Амешрики не прибув Keenan. Всі інші приїхали особисто. Деякі доповіді були, каже Уляна, на дуже високому рівні. Толочко говорив українською мовою, але мав приготований також англійський текст. Мовами конференції були англійська, французька, німецька, італійська. Італійські організатори добре подбали про технічну сторону конференції — мікрофони працювали справно, ітд. Були на конференції також молоді аспіранти й дослідники. Багато з них отримали спеціяльні стипендії, щоб могти поїхати до Равенни. Значну кількість авдиторії становили італійці.

Уляна зустрілася в Італії з Ією. Ія приїхала вже під кінець конференції, щоб зустрітися там із своїми батьками та Уляною. Привезла Уляна також важливу новину: новим директором УНІГУ на місце Пріцака назначено Грабовича! Це буде для громади неабияка несподіванка, бо вже пару літ підготовляли для цієї ролі Франка Сисина. Але Сисин не отримав у Гарварді "tenure", а директором Інституту мусить бути "тенюрований" професор. Дехто побоюється, що з часом, при Грицевій допомозі, на професора історії стягнуть Маґочого — бо це великий приятель Грабовича. Але це ще побачимо. Грабович серед нашої громади менше популярний як Сисин, але він виявляє неабияку тепер ініціятиву (зв'язки з Києвом, ітп.) і, на мою думку, може виявитися зовсім непоганим директором УНІГУ. Офіційна передача керівництва буде, мабуть, аж на другий рік.

В літаку:

Після приїзду Уляни, я менше займалася Іванком. Провела один вечір з Лідою. Обідали ми в ресторані Українська Каравана — харч український, надмірно обильний, відносно смачний, але атмосфера мені там не подобалася: бракує власникам чи керівникам витонченого смаку. Там на вікенд є розвагова програма і танцювальна площадка. Ліда їздила з Мірою недавно на вакації до Коломбії (Їх тягне Латинська Америка, роки в Чілє й Аргентині залишили свій вплив, знають еспанську мову). Ліда має на роботі 6 тижнів вакацій (вона — на державній праці в шпиталі для ментально хворих), а Міра — тільки два тижні (вона піклується старими в притулку Ів. Франка). Ліда була б рада поїхати десь разом на вакації. Вона не вагається їздити навіть у небезпечні для неї віддалені місця — проти лікарських заперечень і пересторог. Має вона т.зв. Paroxysmal atrial fibrillation — серцеву ненормальність, що нераз давалась їй взнаки і кількакратно вимагала шпитального лікування. Ліда навіть носить браслет з написом своєї недуги, щоб нагла допомога знала про її недомагання. (Між іншим: дала собі зробити золотий браслет — як вже треба носити, нехай бодай буде якась прикраса!). Потім ми ще поїхали до них додому і на розмові з Мірою провели ще пару годин. Ліда працює вночі (від 11-ої до ранку). Міра розповіла цікавий інцидент із своєї праці. Пацієнтка-мешканка притулку не хоче іти пішки до їдальні, мовляв, не може стати на ногу, болить її. Міра саджає її у wheelchair і везе ліфтом униз. А там їх зустрічає керівник притулку п-ні Пастернакова. Каже Пастернакова до старої: пані Х! А це що таке? Чому Ви в кріслі? Прошу встати і піти до їдальні! І стара встає і йде, без жодної допомоги. А Міра стоїть із кріслом, з дурним почуттям. Каже їй Пастернакова: о, вам ще треба вчитися! — От такої дисципліни потрібно моїй мамі, вона була б сьогодні в ліпшому стані, може могла б сама сісти на крісло. (Каже Остап, що вона знову зробилася така прикра, що Галя нарікала на неї, як на злосливу й деспотичну). Стара пані Чуйко хворіє на рака. 6 років тому лікарі передбачали їй тільки пару місяців життя. Вона у притулку і Міра кожного дня її відвідує. Коли Ліда приходить, стара каже: а чому не прийшла Міра, тільки ти? Завжди воліла старшу доньку. Поділилися ми своїми клопотами і турботами про наших старих.

Вчора я пішла на домовлений полуденок з Любою Пендзей. Вона також має клопіт із старою мамою (яка живе окремо і ще самостійно) — але найбільший її клопіт із сином Юрком, якому вже понад 30 років, але який вже кілька літ терпить від психічної якоїсь недуги — спочатку лікарі думали, що це шизофренія, потім manic depressive, тепер взагалі не знають, що це таке. Бере силу всяких ліків (Lithium therapy і ін.). Боїться сам бути вдома, але живе з ними, користає з грітого басейну, не працює, не вчиться, буває дуже аґресивний і прикрий. Був уже на другому році університету, коли проявилися поважні симптоми. Може пережив травму (учитель його, з яким Юрій посварився, нагло помер; товаришка поповнила самогубство) — крім того, тиск навчання, велика амбіція, що не дозволяла вдоволятися чимсь іншим у житті, може — каже Люба — і надмірні сподівання і натиск родини. Моя мама, каже Люба, про кожного завжди питається: а чи має він університет? — Це вона сказала у відповідь на мою суґестію, що може йому добре було б працювати в природі, на землі, зайнятися городництвом чи чимсь подібним — адже це могла б бути добре терапія.

Люба приготовила мені потрібні матеріяли в Robarts (Yarmarok і ін.) — я трохи там попрацювала, потім пішла до Інституту Св. Володимира, познайомилася з бібліотекаркою Богданою Вільк (замужна за поляком). Вони мають там багато потрібних мені матеріялів (навіть Ukrainian Canadian!) — отже на другий раз, якщо такий буде, я піду працювати до бібліотеки Інституту Св. Володимира, замість Метро і Robarts.

29 квітня 1988. Філядельфія. Метро, вранці до праці.

Встигла вже вчора ввечорі порядно напрацюватися. Їздила з Галею за харчами, а потім ще до пізна варила на цілий тиждень (зупу, ґуляш, шницлі). З Остапом мирно порозмовляли про новини з Торонто і Равенни (а також ті з Філядельфії, напр. про те, що Коропецький висловив думку, що для нього подорож на конференцію — надмірний видаток, і якщо вони не повертають грошей, він не поїде. А ми з Остапом вже кілька разів їздили без всяких допомог! Багатші люди тому й багатші, що вимагають за все звороту коштів!) Нажаль, під вечір наша комітива з Остапом зіпсувалася. Поїхав з нами до крамниці, бо мовляв, я забуваю дещо купити (моя головна увага — допомогти Галі з купівлею для мами і тата) — але в крамниці, на моє питання, що треба, заявив: мені нічого не треба. Так як би харчі потрібні були тільки мені! Вдома знов чіпається дрібниць: чому ти купила сливки? Є пачка вдома. І то таким тоном, якби я видала на цей зайвий продукт останній цент із бюджету!

4 травня 1988. Метро. Вранці.

Остапові уродини відзначили доброю вечерею в La Terrasse та виставою Phila. Drama Guild старої комедії Born Yesterday, що її — багато літ тому — бачили також на фільмі. Judy Holliday у фільмі була ліпша, як акторка Drama Guild, але п'єса дотепна і якби не надмірний патріотичний патос останньої дії, була б залишила наскрізь позитивне враження. Дарунка, тим разом, я не купувала. Мені він на уродини останніми роками також не купує дарунків — може б так вирівняти стандарти? Хотіла ще дістати білий бузок — в цілій Філядельфії розподільні квітярів його не мали. Бачила в одному городі на 2-ій вул. розквітлий бузок — і білий, і фіолетний. Пішла поговорити з господарем і пропонувала йому гроші за малу китицю білого бузку. We never cut our lilacs, сказав рішуче і дав мені лекцію, що мовляв, бузок перестає цвісти, коли його зрізувати. Дав тільки китичку цвіту (одного, без стебла) — ця галузочка майже зразу зів'яла. Зрештою в хаті (і біля хати) виплеканий давно наш власний фіолетний бузок — отже традиція продовжується.

Всю ніч сьогодні я не спала. За пізно лягла і просто вибилася зі сну. Їду до праці втомлена, а роботи тепер у мене повно, вона мене виснажує, тим більше, що в кімнаті стоїть Мекінтош і всі хто його вживає (Мариля та наші працівники) конче мусять говорити до мене і не дають можливості сконцентрувати увагу.

Треба нам може частіше кудись вийти з дому — до ресторану, в кіно, на концерт. Хоч така ескапада тепер дуже коштовна. Вчорашній вечір коштував понад 100 дол. (Самі квитки до театру — 46 на нас двох!).

6 травня 1988. П'ятниця. Метро.

Холодна й дощова цього року весна. Все навколо, одначе, цвіте — dogwoods, азалії, овочеві дерева — різноколірова палітра на тлі ще дуже свіжої, молодої, жовтяво-зеленої полоси дерев та кущів. Трава й огорожа виросли по саме нікуди. Чекаємо на Іка, щоб прийшов покосити траву. Клопіт матиму теж із татовим городом — він сам уже косити не може, треба буде знайти когось і найняти. Холодна й дощова погода дає і деякі дивіденди: Maria Kosciuk, наша колишня господиня, приходить на зміну Галі на суботу-неділю. Це скоро скінчиться, бо як тільки потепліє, вона поїде до готелю над морем на працю, як почнеться там туристичний сезон. А мені з нею вигідно: вона досвідчена і на неї можна покластися — отже я могла б у суботу чи в неділю вийти до кіно, напр. — а це неможливе, коли є тимчасова заступниця на один день, яка не залишається на ніч і яку треба пильнувати. Саме присутності Марії Косцюк завдячую факт, що ми мали змогу поїхати в суботу на вечір Лізи Шашаровської. Варто може і цієї суботи кудись вибратися.

Вчорашній вечір провела, пишучи рапорт-оцінку для роботи Ясінського — Покажчик до Літ.Наук. Вістника, надісланий на цьогорічний Бібліографічний конкурс. Нагороду дістане напевне, ще не знаю тільки в якій висоті. Данко прислав уже свою оцінку, я цього року трохи запізнилася через те, що була в Торонто. На Касинця ще чекаємо: мушу потелефонувати йому й пригадати. Праця Ясінського має деякі недоліки — брак предметного покажчика та доброї вступної статті про методологію роботи, її обсяг та обмеження. Але сам авторський покажчик — це неабияке досягнення, величезна праця багатьох літ. Добре, що прислав її на конкурс!

9 травня 1988. Понеділок. Метро.

Il faut cultiver son jardin. Не тільки метафорично, але й дослівно. Вчора провела я значну частину дня у городі: купила й посадила квіти, погноїла землю, насіяла чорнобривців, скосила траву. Субота й неділя — були перші справді теплі, сонячні дні — треба було використати. Пора, адже вже травень.

В суботу були з Остапом на фільмі Moonstruck. Дуже обом нам сподобався. Любовним і романтичним оком змальована краса міста Нью Йорку, цікаво й дотепно відданий побут американських італійців. Є деякі соціологічні нотки, що у майстерній мистецькій формі вказують на американські соціяльні парадокси (напр.: професор NYU відпроваджує додому випадкову зустрінуту в ресторані замужню жінку. Вона живе у великій кам'яниці. Apartment house? Ні, family home. О, дивується професор. Я живу в однокімнатному помешканні. What does your husband do for a living? — He's a plumber. Або ще таке: героїня вперше знайомиться з молодим амантом. Він працює на чорній роботі в пекарні, кидає вугілля в піч, брутальний, ординарний робітник. Але ось два дні пізніше вони ідуть до Лінкольн Сентер на "Богему" — і амант з'являється у смокінґу!)

В суботу вже поїхала я за квітами і за дарунком для мами на День Матері. Купила аж три блюзки — кожну іншого розміру, щоб могти спробувати і вибрати. Вчора була я в мами два рази — увечорі прийшла вдруге, щоб їй трохи почитати.

Була в нас пару годин вчора Ія — вона якраз повернулася з Італії.

Продовжую в метро, по дорозі додому:

Ія розповідала про Італію взагалі і про конференцію Тисячеліття і проф. Пріцака зокрема. Була не тільки в Равенні, але й у Венеції, в Римі, в Помпеях. З Помпеїв привезла нам подарунок — кафлю-копію мозаїки Cave canem. У Венеції одного дня встала раннім ранком і поки місто ще спало, пішла пройтися вузькими вуличками. Схід сонця зустрічала на Piazza di Marco, ще поки міські робітники розпочали свій день. Романтичне дівча. Але про Пріцака висловилася негативно. Була в його товаристві на вечері, що її організував професор Карілє, один із головних керівників конференції. Каже, що Пріцакові до тої міри бракує товариської оглади й культурного шліфу, що часом доводиться соромитися за його поведінку. Ну, це не така вже новина, нажаль. Прикро, що він дає це відчути і молодій ґенерації. Конференція не мала досить publicity, зв'язки з media були погано наладнані — це така її критична увага про саму конференцію. Вона, очевидно, була на ній тільки один день. Дуже їй сподобався Толочко — виглядав, за її визначенням, як справжній европеєць, добре презентувався й культурно поводився. Гарне враження зробив на неї Оболенський.

Ходила я з Ією до мами і тата. Татові, очевидно, треба було сказати, хто вона і потім, коли я ввечері прийшла до них удруге, вже не пам'ятав взагалі, що Ія була.

Провели ми пару годин на інтензивній розмові. Коли Остап привітав її від себе і Марка як "potential Mother" — запротестувала, і я мала враження, що вона і справді не хоче такою бути. (По Маркові бачу, що він може і хотів би вже мати діти). Але це їх справа — до цього нікому не слід мішатися.

В Італії Ії вкрали портфель з документами, пашпортом, кредитовими картками, подорожніми чеками. Мала поважний клопіт, але зате мала також нагоду познайомитися з американським консулом.

12 травня 1988. Метро.

Чудовий день: після дощу повітря чисте й прозоре, синє сонячне небо, в нашій дільниці — свіжа зелень, розквітлі різноколірові азалії, dogwoods, овочеві дерева... Пахне! Їду трохи спізнено — не виспалася, ледве встала. А лягла вчора дуже вчасно, біля 10-ої і думала добре відпочити. Збудив мене голосний і, здавалося мені, схвильований голос Остапа. Встала занепокоєна: чи не сталося щось? Чую: говорить по телефону. Він у кухні, внизу. Я в спальні, на горі. Але зійшла вниз і на сходах підслухую. Перелякалася я, що може сталося щось у Марка та Ії — в цей час, по 11-ій, часто дзвонить Остап до Каліфорнії. З розмови не зразу могла вгадати: якісь загальникові фрази про життя, що його не можна будувати на брехні, про контролю емоцій (аякже, та ще в такому емоційному тоні!) З контексту не знала я про що мова, ані з ким розмовляє. Серце мені билося від хвилювання. Але я вирішила не перебивати. Підняла тільки на мить в другій кімнаті слухальце, щоб переконатися, хто саме по другому боці лінії. Прийшло мені навіть на думку, що це може якась суперечка в справах "Слова". Але в трубці почула я голос... Віри Лащик. Відлягло мені від серця, я поволі заспокоїлася, рада, що не Марко чи Ія, що це не якась поважна життєва травма — але сон вже мені зігнало. А ще потім Остап прийшов до спальні і розговорився. Він любить собі під ніч побалакати, а потім висипляється до полудня. А як я виб'юся із сну, тяжко мені потім заснути — а вставати треба вже о 6-ій!

12 травня. Метро додому, під вечір.

Вийшла з праці біля 3-ої і пішки пішла до міста. Давно собі обіцяла, що як буде гарний день, піду за новими окулярами до American Vision Center. Отже medical appointment плюс не брала сьогодні полуденку. Прохід добре мені зробив — сьогодні тепло, але не гаряче, я ще у вовняному костюмі — саме якраз. Оптометрист після бадання очей вирішив, що мені не треба сильніших окулярів — це для мене була несподіванка! Отже можна було б і не замовляти нових окулярів. Але в мене зломилися мої сонячні окуляри, що їх вживаю передусім для їзди автом. До старих ленз не можна було знайти рамок (інша мода!), а направити також не можна. Ці старі сонячні окуляри були на рецепту — але дуже вже старі, ще заки я почала носити bi-focals. І от я вирішила скористати із знижки цін і таки замовити нову пару. Одну із своїх теперішніх окулярів дам "пофарбувати" на сонячні. Сьогодні довідалася, що це проста процедура і коштуватиме біля 10 дол. А за нові окуляри на випродажі заплатила $95 плюс $25 за перевірку очей.

По дорозі додому вступила до Ванамейкера і купила собі светер і светерову блюзочку з акриліку.

Сьогодні приїхав до нас Тарас Кульчицький — буде один тільки день (завтра від'їжджає). Ми заплянували піти з ним та з Даною Вонторською на вечерю до ресторану.

13 травня 1988. Вранці. Метро.

Вчора — історичний день. Не тому, що приїхав Тарас, що ходили на вечерю до ресторану Chautaqua з ним та з Даною Вонторською, але тому, що нарешті прийшов з Едмонтону мій Research report ULE65B. Казав мені Остап, що пару днів тому був телефон з КІУС, де повідомляли, що висланий ще у березні на мою адресу пакет повернувся до адресата і що вони висилають його вдруге. Присланий Research report виглядає як готовий продукт — це оправлена ніби-книга на понад 300 сторінок, з титульною сторінкою, формату й типографії такої, як інші їхні research reports. Текст надрукований чітко, чомусь з інтерлініями, що робить його значно довшим. Але я маю надію, що це тільки пробний примірник для коректи, як це обіцював у листі Marples, а не один із надрукованого вже тиражу. Бо — по перше — я хотіла б внести деякі зміни і поправки в моєму первісному тексті (з уваги на нові знахідки), а крім того є деякі помилки, недогляди і типографічні дивогляди, що їх треба і варто поправити. Сьогодні хочу пополудні потелефонувати до Едмонтону і вияснити, чи я маю робити коректу, чи вже (не дай Бог!) запізно.

Всю ніч не спала. Мабуть після двох чашок кави у ресторані, а трохи може від збудження, що нарешті ось бачу свою велику працю надрукованою, що не пішла вона намарне. Це велика заохота продовжувати цю величезну роботу, щоб за мого життя, дай Боже, побачити ще неодин такий друкований research report цієї моєї бібліографії.

Понеділок, 16 травня 1988. Вранці. Метро.

В суботу Остап їздив до Нью Йорку на 85-ліття Едварда Козака (було, каже, около 300 людей на бенкеті!) А я провела приємний день: завезла тата до фризієра і на цвинтар, скосила траву, винесла городові меблі, пересадила форситію — а решту дня провела над коректою свого research report. Ще в п'ятницю подзвонила я до Едмонтону: говорила не з Marples-ом, а з Христиною Когут. Виявляється: це не пробний примірник, а один із надрукованих 50! Marples мав мені віддзвонити, але цього не зробив. Я була трохи сердита, бо він запевнив мене, що я зможу ще внести деякі зміни. Когут, щоправда, сказала, що новий наклад можна буде друкувати як revised edition, з поправками і додатками. Вчора я закінчила коректу. Найбільша проблема: помішалася їм паґінація. Report друкований з мого MacIntosh диска на laser printer. A laser printer забирає більше місця, як мій звичайний шрифт. Вони цього не врахували і не помітили, що треба зробити відповідну поправку в іструкції для комп'ютера. У висліді є 11 подвійно нумерованих сторінок і дві зовсім blank — порожні. Це зверне увагу покупців, бо виглядає, що примірник забракований. А насправді текст бібліографії зовсім від того не потерпів. Я з полегшенням відітхнула, коли це усвідомила. Є деякі дрібні помилки, але їх небагато. Гірше, що я не встигла внести засадничих змін у передмові та в анотації до "Марусі" (де я тверджу, що перше видання з 1890 року, тоді коли існувало ще одне раніше, хоч я його і досі не бачила і не провірила).

Вчора пополудні були в Лабуньків привітати Іка з його ґрадуацією з La Salle. Мирослав розповідав про конференцію в Равенні і про те, як Пріцак усе вирішував сам, не консультуючись ні з ним, ні з Шевченком, що у висліді — на його думку — дало низку поважних недоліків.

18 травня.

Вчора пополудні потелефонував до мене на працю Левко Яцкевич. З його схвильованого голосу я зразу відчула, що щось сталося. Виявляється, тета Леся перейшла в нашому пенсильванському шпиталі операцію на рака відходової кишки. Операція відбулася ще в четвер минулого тижня, але вони нікому не говорили і навіть Мотря довідалася тільки день раніше, що така операція відбудеться. Телефонував вуйко з пенсильванійського шпиталя і я зараз туди пішла їх відвідати. Справа, очевидно, поважна. Colon cancer — це страшна діагноза і великий удар. Вчора Леся мала ще рурку через ніс до шлунка — сьогодні вже її вийняли. Виглядає вона на лиці добре і свіжо. Показувала мені рану на животі — буде великий шрам. Але це байка: найважніше: хемотерапії ні радіяції не потрібно, каже лікар, но і не мусітиме носити мішечка для випорожнення. Недавно на цю хворобу помер приятель Пасічників, Макар Ужвій — дуже мучився останніми місяцями. Про це я, очевидно, нічого не говорила. Натомість розповіла про Параню Стойко, що мала подібну операцію 20 років тому. Дай Боже, щоб все загоїлося і рак не відновився. Говорила я вчора по телефону з Мотрею. Вони мають приїхати на вікенд.

19 травня 1988. Метро.

Закінчила коректу свого ULE65B і написала вчора листа до Марплеса. Сьогодні вишлю. Єдиний мій час піти на пошту — полуденок — а я цими днями проводжу його в шпиталі, в Лесі. Але попробую зробити одне і друге.

Вночі мало спала і втомлена. Моя безсонність не була б така прикра, якби я не мусіла вставати вранці о 6-ій годині.

Приїхала з Польщі кузинка Ольги Купіхи — Ганя, і це була для мене дуже добра вістка. Я зразу запропонувала їй приходити на працю до мами кожної суботи і неділі. Вона почне вже завтра, в п'ятницю. Один день буде разом з Галею, щоб запізнатись із роботою, привчитися. Це потенційна кандидатка на постійну працю, на випадок якби Галя відійшла. Я ще її не бачила. Маю надію, що вона буде відповідною і відповідальною людиною і що схоче в мами працювати.

20 травня 1988. Метро, вранці.

Під кінець червня відбудеться в Атланті, в Джорджії, чергова річна конвенція AALL. Про це в нашій бібліотеці вже не один раз були розмови — всі хочуть їхати, а грошей для всіх невистачає. Але остання вістка в цій справі була, що з цьогорічного і наступного бюджету візьмуть покриття для всіх, хто поїде. Радилася я з Остапом: чи мав би охоту побачити південь США, країну конфедератів. Мусів би, очевидно, видати на це чимало грошей, але готель був би для нього дешевший, бо це був би тільки додаток до кошту моєї кімнати. Кожен виїзд для мене тепер — велика проблема через маму і тата. І хоч добре було б зустрітися з давніми знайомими, послухати найцікавішої для мене сесії про радянське право (спроваджують з Лондону професора Butler-a), відпружитись від рутини праці — та ще й на кошт бібліотеки! — і трохи побачити іншу Америку — я рішилася вчора — не їхати! Трохи шкода, бо факт, що ми цього року не поїдемо до Урбани і що я не поїду до Атланти, означає, що я де факто резигную з двох майже тижнів leave of absence і мусітиму працювати в час, коли всі інші мої колеги будуть забавлятися на конвенції!

Ще не знаю взагалі, чи зможу взяти якісь вакації і коли. Була вістка, що на семінарі УВАН цього року виступатимуть Гнатенко і Руденко. Це мене зацікавило і я думала, що поїду. Але довідалась вчора, що Руденко відмовився — отже не відомо ще кого візьмуть на його місце і чи це мені було б цікаво.

23 травня 1988. Понеділок вранці. Метро.

Новина з Торонто: Уляна сподіється другої дитини! Вже 9 тижнів вагітності, розв'язання повинно наступити десь у грудні. З журбою радість обнялась, мовляв Олесь. Справді, якщо плянувати другу дитину — то саме на часі, відкладати не можна. І добре, щоб Іванко мав братчика чи сестричку. Але в Уляниному віці — це завжди збільшений риск. Щоб щасливо, щоб дитина була нормальна і здорова!

З Каліфорнії знову ж новина іншого порядку. Хочуть наші діти купувати іншу, більшу хату, бо тут їм тісно. (Справді, якби мали мати потомство — було б їм дуже невигідно!) Ми з Остапом нічого їм не казали про новину з Торонто: нехай про це офіційно повідомлять самі Максим та Уляна.

Вікенд був ще замітний тим, що в п'ятницю, суботу й неділю була вже на роботі в мами нова жінка — Ганя Костур, що тиждень тому приїхала з Польщі. Це старша жінка (мабуть моїх років!!), лагідного успосіблення, добросердечна. Має в Польщі чоловіка і дітей, вже дорослих. Працюють на ріллі, на власному господарстві, мають щось 20 гектарів землі. Вона була б добра для мами господиня, але не знаю, як ще справи уложаться. І тато і мама показали себе в час вікенду із найгіршого боку — вередливости, істерики, хамування. Маю надію, що це її не відстрашить.

В п'ятницю були з Остапом на доповіді Маркуся про пляновану енциклопедію діяспори, в суботу ходили на виступ Стефи Гнатенко, а вчора були на багатолюдному бенкеті для відзначення 1000-ліття християнства Руси-України. Маркусь говорив в УКУ до гурта може 20 осіб і вже цей факт не добре свідчить про організаційні здібності ініціяторів. (Сам задум і плян Маркуся, думаю, хоч і амбітний, але здійснимий, але треба було зразу зробити йому більшу рекляму, щоб люди трактували його поважно). Стефа говорила цікаво, але дуже хаотично.

25 травня, середа. Метро.

Вчора ввечері їздили до УКУ на виступ Мирослава Лабуньки про конференцію в Равенні. Дав цікавий загальний погляд і навіть ми, що слухали вже реакцій про Равенну приватно і від Уляни, і від Ії, і від самого Мирослава, довідалися ще деякі нові подробиці. Щоб могти поїхати з Остапом до УКУ, я вступила до мами зразу після повороту з роботи, по дорозі додому — а не після вечері, як це звичайно роблю.

Минулий вікенд, як це я вже відмітила, також мали кілька вечірніх виходів. В неділю були на багатолюдному прийнятті з нагоди 1000-ліття християнства в готелі Mark's на City Line Avenue. Людей було може із 500, в тому числі чимало не-українців (Thacher Longstreth, конґресмени, делегати інших етнічних груп ітд.). Програма була більше англомовна, як українська. Вів програму й бенкет Альберт Кіпа (завжди дивуюся, чому у нього-київлянина така погана українська мова?!) Були, очевидно, католицькі єпископи і священики, але замітна була мала репрезентація православних. У мистецькій програмі виступали Юліяна Осінчук (грала Ліста, Косенка і свою власну композицію), Ляриса Кукрицька (деклямувала Неофіти Шевченка в англійському перекладі — з тим, що ім'я перекладача не було навіть назване) та хор "Прометей" під керівництвом Длябоги. Найбільше подобалася мені Осінчук. Було чимало промов, програма затягнулася до пізна. Біля нашого стола сиділо трьох лікарів — Яримович, Саляк і Войтович — всі без жінок. Я сиділа біля Славка Яримовича і приємно мені було говорити з ним про інші справи, а не пор маму-тата та їх хвороби.

Написала в час вікенду також два листи — до Флиса, в справі видання книжки Керницького (це вже вдруге!) та до Archie Henderson-a, якогось бібліографа чи літературознавця, у відповідь на його запитання про українські переклади з Езри Павнда.

26 травня 1988. Метро. Четвер.

Вчора прийшов до мене офіційний лист від Струка — запрошення до співпраці з Енциклопедією України. Це вже вдруге. Кілька місяців тому він пропонував мені перебрати на себе редагування і нагляд над відділом "Преса" — функція, що її колись сповняла Софія Янів. Я від цієї пропозиції відмовилася — не хочу втягати себе в зовсім нову ділянку. Це забрало б мені увесь час і підкопало б сильно мою працю над ULE. Тим разом пропозиція: написати гасло на 8 сторінок машинопису: Literature in Translation. Від цього відмовитись я не можу і фактично рада, що до мене звернулися. Тільки ж бо, я найрадше хотіла б обмежитись до англомовних перекладів, а вони, здається мені, хочуть одним гаслом покрити всі мови. Це справа для мене значно складніша — вона вимагатиме дослідження і розшуку за джерелами та інформаціями. Пропозиція зроблена ділово і поважно: пропонують до підпису контракт, що зобов'язує віддати роботу до грудня 1988 року й обіцяють гонорар у висоті 180 канадських долярів. Пропозиція ця цікава — вона щось говорить про спосіб і організацію праці редактора.

Прийшло також вчора запрошення виповнити запитник до Who's Who in American Law. Спочатку вагалася: навіщо мені це? Адже я не правник, а тільки спеціяліст від бібліографії чужого і міжнародного права. Але виповню, може помістять.

27 травня. П'ятниця. Метро.

Галя виявила бажання поїхати в наступному тижні на пару днів на Ніяґару. Я, користаючи з того, що є вже Ганя Костур із Польщі і бажаючи тій жінці дати змогу заробити собі більше, щоб заохотити її, запропонувала Галі скористати з нагоди і взяти собі вільне на цілий тиждень. Так воно й буде. Ганя К. прийде завтра вранці і буде в мами й тата до понеділка вранці, 6 червня, тобто 9 днів. Це буде для Гані проба: чи могла б і хотіла б вона перебрати на себе господарство у випадку, коли Галя отримає оформлення свого статусу в Америці і піде на якусь працю до шпиталя? (Є великий брак медсестер та коло-медичного персоналу, отже не сумніваюся, що працю буде їй не трудно знайти).

Сьогодні, маю надію, я зможу в полудне взятися за власні справи, бо Леся нарешті піде вже додому. Я досі кожен полуденок проводила в неї, бо знаю, що відвідати її пізніше в хаті буде мені значно трудніше.

Настрій мій, на диво, добрий і хоч буваю після роботи дуже втомлена і приходжу часом додому з болем голови, то фактично є в мене ще досить сили й енергії. Шкода, що не можу посвятити цю енергію для своєї любої праці, що може принесла б якусь користь нашій бідній культурі, а мушу зуживати її на роботу, яка хоч і оцінена і незле оплачена, але могла б бути виконана теж іншими людьми (моя асистентка вже певно чекає на мою емеритуру!).

П'ятниця увечорі, метро, по дорозі додому.

В сьогоднішньому Н.Й. Таймсі на першій сторінці — сензація. Ґорбачов пропонує обмежити ролю партії в сфері економічного й суспільного життя СССР, обмежити каденцію політичних і партійних лідерів до 10 років (включно з членами Політбюро!), активізувати ради, щоб вони стали справжніми законодавцями, а не тільки одобрювачами партійних постанов, ітд. Текст радянського документу, передрукований в Н.Й.Т. має знаменне речення: "все, що не заборонене законом — дозволене!" Чи справді можна таким чином започаткувати демократичний процес в СССР? Якщо консервативна опозиція, бюрократи і неосталіністи не заб'ють "ґорбачовської перестройки" в самому її зародку (а то й дослівно, якщо не заб'ють і самого Ґорбачова) — як довго треба, щоб відучити людей від страху, щоб зробити їх ініціятивними, відповідальними, продуктивними? Адже комуністична система вже 70 років вбиває в людях ці властивості, а демократичних традицій Росія не знала і не плекала ніколи, ні після революції, ні передтим.

Наш президент сьогодні у Гельсінкі — по дорозі до Москви на вершинну конференцію з Ґорбачовим. Має зустрітися також з дисидентами, в тому числі і нашими — Чорноволом та Гелем. Чи допустять каґебісти до такої зустрічі? Побачимо.

В Літературній Україні надрукована стаття — інтерв'ю з нагоди тисячеліття християнства. Читачі, мовляв, питаються: а які ж святкування будуть у Києві? — І от виглядає, що запляновані різні відзначення: офіційно, в оперному театрі, на Володимирській гірці, у Володимирському соборі. А ще й запляновані видання Біблії, молитовників... Невже на наших очах і за нашого ще життя побачимо крах атеїстичного комунізму?

31 травня, вівторок вранці, метро.

Три дні у Філядельфії відбувалася з нагоди 1000-ліття спортова олімпіяда молоді із забавою. Було біля 800 змагунів з різних міст Америки й Канади, а на забаві, кажуть, було від 1200 до 1500 осіб, переважно молодь. Ми з Остапом могли поїхати тільки на закінчення, в понеділок. З оповідань інших знаємо, що воно було "муштардою по обіді". Шкода, варто було бачити відкриття. Молодь на українській імпрезі — та ще й у такій кількості — це справді вийняткове тепер явище!

Не обійшлось без усмішки: на стрічках, що служили замість квитків вступу, надруковано: Ukrainian-American Millenium. Olympiad і дата. Я засміялася: Колюмб відкрив Америку чотириста років тому, але українці вже тут — тисячу років! Ще перед індіянами були ми! Ніби дрібниця — але характеристичне, нажаль, для нашої недбайливости.

В Москві успішно проходить конференція на вершинах. Реґен багато уваги присвячує людським правам, зустрівся з дисидентами, з православним клером. Його виступи не дуже подобались москалям — мовляв, це не тактовно приїхати до когось в гості і взяти такий повчальний тон. Тільки сів Реґен на канапу з Ґорбачовим до першої "photo opportunity", наш американський журналіст ставить запит: Як ви, пане президенте, почуваєтеся в країні, що її ви недавно ще називали "імперією зла"? Реґен, не заїкнувшись, каже із усмішкою: "Just fine". Чи був Чорновіл на зустрічі з американським президентом? Треба буде прочитати газети: може будуть точніші звітування.

2 червня 1988. Четвер, Год.1. Метро.

Вчора вранці Остап недобре почувався, тиснуло в грудях. Я потелефонувала до Дикого — він каже: везіть до шпиталя, на Emergency. Я так і зробила. Остапова слабість не була помітна, виглядав і поводився нормально. Навіть почав було довго збиратися: мовляв, наперед треба поголитися ітд. Але я приспішила: як на emergency, то нема що відкладати. Поїхали ми. Спочатку я думала, що його лікар збадає і відпустить додому. Але ні. Залишили на обсервації в Cardiac Care Unit, почали цілу батерею різних проб: крови, електрокардіограми, ітд. Ензими виявились нормальними та й кардіограма була добра. Але залишили на ніч. Сьогодні я поїхала вранці з думкою, що заберу його додому. Та ні. Сьогоднішня кардіограма гірша від учорашньої. Тиск у грудях вранці знов повторився. Отже Остап мусить побути пару днів у лікарні. Кардіолог Helwig знову заговорив про потребу зробити кететеризацію, щоб встановити, що і де саме забльоковане. Сказала мені лікарка Ловенталь, що тепер, коли так поширена angioplasty, кететеризація не обов'язково мусить бути першим кроком до операції, але може допомогти прочистити жили при помочі цього нового забігу. Остап, здається мені, тепер уже з меншим переляком реагує на згадку про кететеризацію. Рішення мусить бути його власне. Але я хотіла б, щоб він якнайдовше ще жив, щоб запобігти можливості масивного інфаркту. Якщо кететеризація могла б виконати таку превентивну функцію, то може не варто так їй протиставитися?

Вчора не їздила до праці взагалі, а сьогодні їду на половину дня.

Мала ще вчора прикру пригоду, бо не могла відкрити замка у дверях. Щось затялося і я в паніці потелефонувала за поміччю до Мирослава. Але потім заспокоїлася і сама відкрила — так, що Лабунька не мусів приїздити. На щастя, я дала йому знати, поки ще виїхав з дому.

2 червня. ввечері, вдома, четвер.

Їздила вдруге до Остапа. Він добре почувається і в доброму настрою. Сьогодні робили йому тести Ultra-sound.

Повернувшись з лікарні, вступила до мами. Від неї довідалася, що Леся знову в шпиталі. Тепер ось я потелефонувала до Левка, щоб перевірити, чи справді і що сталося. Так, каже. Зімліла в лазничці. Лікар казав привезти назад до шпиталя. Ствердили, що вона дістала сціп крови і тепер мусить лежати. Не знаю, чи матиму змогу її завтра відвідати. Але бодай потелефоную.

3 червня, вранці, метро, п'ятниця.

Вчора потелефонувала до Марка та Ії, щоб передати їм найновіші новини, щоб заспокоїти. Бо про те, що Остап у лікарні, Марко довідався ще увечорі того самого дня — Ія подзвонила до батьків і отримала повний рапорт. У висліді Марко вчора двічі телефонував — наперед на працю, а не заставши мене там, додому. Вістка взагалі поширилася блискавично, аж занадто. Тільки я завезла Остапа до лікарні і повернулася вполудне додому — телефон. Віра Лащик. Може треба тобі в чомусь допомогти? Вона довідалася від Гевриків, що Остап у лікарні! А Геврик довідався від моєї асистентки Марилі — бо ж я вранці мусіла повідомити, що не прийду до праці, бо везу чоловіка на emergency. Сьогодні вранці знову ж подзвонив з Нью Йорку Максим. Він сьогодні має доповідь про Ніцше (впливи на Підмогильного) на науковій конференції у Fordham Univ. Я думала, що він не знає про Остапа — бо ми пару днів були incomunicado. Але ні, виявляється, Максим вчора говорив з Касинцем і довідався. А з Касинцем я мусіла вчора обговорити рішення Бібліографічного Конкурсу, що через нього трохи запізнилося. Почав мені оправдуватися, мовляв, багато мав справ, ітд. — і тоді я йому сказала і про свій клопіт. Я Максима потішила, що все гаразд, щоб не хвилювався перед своїм виступом.

Вівторок, 7 червня 1988. Вранці. Метро.

Вчора привезла свого коханого з лікарні. Чується добре, в доброму настрої. На катетеризацію не погодився. Трішки змінили йому дози ліків. В суботу і неділю був Максим. Шкода, що міг відвідати Остапа тільки в лікарні — всетаки ми пробули втрійку разом кілька годин і в суботу, і в неділю. Відвідав також, очевидно, діда і бабу. А в неділю перед полуднем ми ще встигли поїхати до крамниць і купили різні дарунки: і Максимові, й Уляні, й Іванкові. Допоміг мені із купівлею харчів, заінсталював у вікні моєї робочої кімнати охолоджувач. Та що головне — роз'яснив мені своїм приїздом тяжкий для душі минулий тиждень. Максимова доповідь на конференції у Fordham про Ніцше в Радянському Союзі пішла йому добре. Був єдиним українцем на цій конференції та говорив про 20-і роки в Україні, основним чином про Винниченка і Підмогильного. Від нас повернувся ще на день до Нью Йорку і вчора вже був удома в Торонто. Я вирішила вчора не йти до праці взагалі — думала пополудні трохи попрацювати над ULE65A/Ind, але скоро зломив мене сон — пополудні! — і я мусіла трохи покластися. Це тільки доказ, скільки нервів коштував мені минулий тиждень.

Все ж таки я не занедбала і громадського свого обов'язку: написала кінцеві листи про вислід 8. конкурсу Ценків (дали 800 дол. Ясінському з критичною приміткою). Сьогодні в роботі підготую копії, а коли прийде підписаний комунікат, розішлю. На тому моє головство в Бібл. Конкурсі закінчиться!

Четвер, 9 червня 1988. Вранці. Метро.

Остап чувся дуже добре, але от вчора ввечорі після 9-ої — телефон з Нью Йорку. Помер Роман Маланчук. Жаль. І шкода також, що не дочекався друку своєї великої бібліографічної роботи про Винниченка. Але ось бачу: Остап перед сном приймає нітроґліцирину... Важко, а то й навряд чи можливо зберегти себе від життєвого стресу. Треба тільки пробувати не надто всім перейматися, щоб берегти своє власне здоров'я. От сьогодні, наприклад, Віра Лащик іде на прикрий і болючий медичний забіг — здається називається це калеоскопія чи щось подібне. Те, що робили Лесі. Дай Боже, щоб не виявився рак... Бо, каже, помітила в калі кров.

Я вчора прийшла з роботи дуже втомлена і думала раніше покластися спати. Але пішла до мами. А Галі нема, десь пішла до крамниці. Довелося трохи біля мами поприбирати, а також прочитала я їй із Жовтня цікаву статтю про ... тайний університет у Львові. Тато був у цьому університеті студентом і мама ті часи пам'ятає.

П'ятниця, 10 червня 1988. Вранці. Метро.

Вчора ввечері посиділа в мами понад годину. Прочитала їй статтю про 105-літню О. Дучимінську з Літературної України. Тато виглядав і чувся погано, ходив по хаті, заточуючись. Поклався в ліжко ще перед 9-ою. Прийшовши додому, я зробила пару коротких чемностевих телефонів (— всі до хворих — до Лесі, що вже повернулася з лікарні додому, до Віри Лащик, що саме перейшла трудний тест на кишки). Потім скоро поклалася спати, бо щось мені увесь день муляло біля серця і в плечах — думаю, відпічну. О год.4:30 — телефон. Мама. Я думала: може тато вмирає? Але ні. Мовляв, ти дзвони до Гані, бо я лишуся без опіки. А де Галя? — питаю. Спить нагорі, не можу її докликатися. Ну, кажу, адже ти маєш пелюшку та й воду біля себе — не треба вночі ніколи кликати. В найгіршому разі доведеться почекати до ранку на зміну пелюшки. — Ну, я потелефонувала, щоб розбудити Галю і впевнитися, що нема чогось серйознішого. Галя каже: вона так увесь день кличе, хоч нема для того справжньої потреби. То судно підклади, то пелюшку зміни — хоч насправді сухо і непотрібно це робити. Вимучує тата, який поблизу в другій кімнаті, чує як вона кличе і встає до неї.

Ми з Остапом до рана вже, очевидно, не спали. Що робити? Мама отримує дві капсулки на сон. Пораджуся Яримовича. Якщо можна підвищити дозу і дати і на день збільшену седацію на успокоєння (бо вона і цілий день поводиться так само) — то треба буде це зробити, навіть якщо через те вона буде менше твереза й притомна. Бо в іншому випадку ми довше не витримаємо — обидві господині нарікають.

Понеділок, 13 червня 1988. Вранці. Метро.

В п'ятницю ввечері, після закупів харчів з Галею і звіту її про мамину поведінку, я вирішила серйозно промовити мамі до розуму. Вийшла ціла сварка, бо тато, очевидно, по своєму сенільному звичаю, взявся заперечувати, що мовляв, це неправда, що він уночі телефонував ітд. Я маму насварила, що вона задля дрібних своїх забаганок наражує життя і здоров'я і татове, й Остапове і моє. Від Галі знаю, що вона потрапить будити серед ночі тата, бо їй забаглося напитися пива (склянка з напоєм стоїть біля неї у спеціяльному горнятку, що його вона може рукою досягнути, але це, очевидно — не пиво!), а коли Галя побачила, як тато півпритомний мало не впав, ідучи вночі до мами, мама сказала на Галине зауваження, що він може впасти, ну то хай заб'ється! Серця мама не мала все життя — ні до дітей, ні до чоловіка, ні до внуків. Хіба, щоб зробити дарунок з грошей, або щось спекти, щоб її похвалили. Завжди багато разів допитувалася, чи смакувало, чи добре? Тепер вона стала вже зовсім еґоїстка. Злослива до всіх довкола себе. Але думає ще логічно й повинна розуміти ситуацію. Мені її дуже жаль — але я не можу дозволити, щоб її поведінка зруйнувала життя мені і мому Остапові. Я була зокрема схвильована тому, що Остап тількищо вийшов з лікарні, що я дорожу кожною хвилиною його життя. Я сказала мамі: ми посвятилися всі, щоб створити тобі домашні умовини, щоб ти не мусіла іти до nursing home. Але якщо ти не достосуєшся до обставин, не дозволиш татові, господиням і мені з Остапом спати по ночах, бо тоді саме тобі захочується порозмовляти — то треба буде рішитися на іншу розв'язку, бо ми так довго не витримаємо. Мама, вислухавши мене, признала мені рацію. Тато заперечував, мовляв, якщо вона хоче, щоб він вставав до неї вночі, він вставатиме. (Але потім удень ходить як п'яний і вже не може прочитати їй газету — а вона хотіла б одне і друге!)

На вікенд, у висліді, була чемна.

14 червня, вівторок. Метро.

Думала, що сьогодні розв'яжуся з усіми проблемами конкурсу. Листи написані, копії зроблені, конверти поадресовані. Жду тільки на офіційний документ — комунікат з трьома підписами. Вчора пошта принесла листа від Данка: я зраділа, вже є. Але відкриваю і виявляється, що там тільки один комунікат — український, а англомовного нема. Довелося телефонувати ввечорі до Данка — він каже, що отримав від Касинця один тільки листок і зараз його підписав і вислав. Отже доведеться дзвонити ще й до Касинця. Скільки додаткового клопоту (і видатків!) через дрібну неуважливість. Адже тексти я приготовила, узгіднила перед тим із ними, отже підпис — чиста формальність. Тим більше, що я вже маю підписи обох на комунікатах (це такий мій contingency plan! щоб запобігти можливим непорозумінням) — але на окремих копіях — а тут треба один оригінальний документ, що з нього робляться копії і який залишається в архіві. Дурна морока!

Пробую потрохи працювати для себе — але для цього обмаль часу й спокою. От вчора ввечері не тільки мусіла побути в мами, але ще й їздила за пелюшками для неї до аптеки. А треба б мені нарешті написати рецензію на Гнідьові переклади Франка до WLT. На черзі також обіцяна нотатка до Сучасності про дві антології поезії та рецензія на Before the Storm. Треба поступово збирати матеріяли про неангломовні переклади для Енциклопедії, но і продовжувати працю над покажчиком до мого ULE65A — якщо схочу вислати цю роботу на конкурс перед березнем 1989 року (Пріцак нової комісії ще й досі не назначив!)

17 червня 1988. П'ятниця.

Пару днів великої гарячі — понад 90̊F. Це втомлює і виснажує. Лягала спати вчасно: біля 10-ої, а це значило, що моя власна праця не поступає вперед. Але ось — трохи по трохи — почавши ще в час вікенду на городі (замість поїхати на чергову доповідь Гнатенко), потім провівши один вечір у нашій прохолодній пивниці (не при телевізорі, але вигідно на фотелі) — а вчора, нарешті, при комп'ютері в моїй робочій кімнаті, включивши на пару годин охолодження — я таки написала рецензію на Гнідьові переклади Франка і сьогодні вишлю до WLT.

Кінець року на роботі — треба готувати річний звіт. Колеги готуються до виїзду на конвенцію в Атланті, а я цього року мусіла зрезигнувати з передишки, яку дають конвенції. А така передишка була б дуже до речі!

22 червня 1988. Середа. Метро, вранці.

Гаряч триває. Сьогодні заповіли рекордову температуру — 102̊F. В країні взагалі, а в штатах середнього заходу зокрема, триває велика посуха. Урожай загрожений, а це значить, що ціни на харчі дуже підійдуть вгору. Природа нагадує людині про те, що ми повністю від неї залежні, хоч і як обгорнули себе технологією модерної цивілізації.

Остап мається, виглядає, добре. Навіть на гаряч не дуже нарікає, охолодження не хоче включати, господарює — пере білля, підгріває обіди. Довкола прикрі вістки про різних, на щастя не дуже близьких, знайомих, але споріднених з Остапом серцевими проблемами. Ось Дем'янчук, відносно не старий ще чоловік (60+), помер підчас angioplasty в шпиталі John Hopkins у Балтімор (бо хотів мати найкращих, мовляв, лікарів ітд.) Це власник крамниці і книгарні "Дора" в УОКЦентрі — щойно тиждень тому купували в нього квитки на виставу Крушельницької "Ярослав Мудрий". (Вистава була в неділю в Annenberg Center. Мала прекрасні фахові декорації Клеха, що їх не посоромилась би навіть Метрополітальна опера! Але сама п'єса досить слаба, актори — аматори-діти — признання Крушельницькій належить за відвагу й виховну функцію і здібність поставити такий коштовний і багатолюдний спектакль в еміграційних умовинах (ок. 100 виконавців). Але ліпше було вибрати якусь цікавішу річ. Чорна пантера викликала в глядача зацікавлення, контроверсію, суперечку, Ярослав Мудрий — нудьгу.

Середа. Метро пополудні.

В газетах щоразу цікаві вістки з СССР. Ось передучора було про встановлення нового політичного руху в Естонії, що має діяти паралельно і незалежно від партії. Їхня плятформа — підтримка для реформ Ґорбачова, вимога автономії в економіці, впровадження естонської мови, як державної. І прапор цього руху — національний естонський прапор! А от сьогодні подібна вістка з Латвії, включно з вимогою припинити міграцію росіян та централізоване керівництво у всіх справах з Москви. Почала пару днів тому писати статтю до Сучасности. Спершу це мала бути тільки нотатка про дві антології поезії та зв'язані з тим бібліографічні, типово сов'єтські курйози. Але я передумала і вирішила написати полемічну статтю адресовану до наших колег в Україні, проти промовчування й ігнорування видань еміграції, що веде до перекручень й іґноранції. Думала спочатку назвати цю річ "Еволюція від пів-брехні до пів-правди" — але буду чемніша і більш вибачлива — фразу цю думаю вжити десь у тексті, з іронією, але заголовок дам більш поміркований. Якщо не зборе мене втома і гаряч, може продовжуватиму писати і сьогодні ввечорі.

П'ятниця, 24 червня. Метро, вранці.

Вчора пополудні похолодніло. Був гарний вечір і можна було присвятити його статті, тим більше, що я вступала до мами і тата по дорозі з роботи, бо несла їм свіжий хліб, і не мусіла іти вдруге після вечері. Але... недоспані дві ночі і виснаження через гарячу температуру останніх днів перемогли. Замість сісти за статтю, я лягла рано спати — ще перед 9-ою! і спала до ранку до 6-ої! Їду до праці трохи відпочата.

В Літ. Україні знову багато цікавих матеріялів. Толочко в інтерв'ю говорить про конґрес у Равенні, згадує Пріцака і Шевченка; у статті про заслання Остапа Вишні згаданий двічі Йосип Гірняк.

П'ятниця 24, метро, пополудні.

Їду додому з болем голови: повно справ у зв'язку з виїздом колег на конвенцію — наступний тиждень бібліотека буде на моїй голові. Та ще й дві працівниці-студентки, що їх треба вчити упрощеної каталогізації дисертацій на Professional Bibliographic System на комп'ютері... Маю надію, що наступний тиждень не принесе якихось комплікацій — з будинком, з персоналом, з професорами. Така була зайнята сьогодні, що не мала змоги і часу потелефонувати до Остапа.

Понеділок, 27 червня 1988. Метро, вранці.

П'ятниця ввечорі — купівля харчів для мами і для нас — їздила з Галею, але вона о 9-ій вечора відходить звичайно на вікенд — по неї приїжджають — отже в п'ятницю увечорі я була зайнята в мами розпаковуванням їхніх харчів, змінами пелюшок ітд. — Мої харчі тимчасом стояли в баґажнику мого авта. Сконана прийшла додому по 10-ій. В суботу їздила на закупи з Остапом. Знову ж для мами до аптеки по пелюшки etc., до Tabor Deli — за ковбасою, картопляними тертюхами, малиновим соком для мами, до Sears-а за штанами для тата. Потім ще поїхали на Cottman i Bustleton купити Остапові до його фотокопіювальної машини новий cartridge. Це нам не вдалося. Не мали їх на складі — доведеться їхати другий раз. Із штанами тата також не повезло: за великі! (Але не мусітиму міняти, бо вчора випадково прийшли Лабуньки і виявилося, що для нього цей розмір якраз добрий і він обидві пари радо від нас відкупив — в Sears була велика випродаж і штани були оказійно дешеві! Так що Лабуньки були навіть задоволені із такого збігу обставин). В неділю пару годин провели на пікніку на Михайлівці. — Але стаття моя — готова! Ще закінчую примітки на комп'ютері і basta!

1 липня 1988. Метро. 5:15 по дорозі додому.

В Москві проходить історична конференція комуністичної партії. Справжня революція! Аж не віриться. Ґорбачов таки справді задумав перебудову і зміну. Люди починають висловлюватись отверто й критично, а радянські керівники і журналісти починають говорити як нормальні люди, без орвелівського double talk, без завченої напам'ять нудної патетичної фразеології. Пропонуються далекосяглі зміни в політичній структурі: пост президента, що мав би справжню владу, нове парляментарне тіло — конґрес, що вибирав би цього президента (і то на каденцію обмежену до максимальних 10 років), розмежування функцій партії та державного управління, справжня влада радам, ітд. Найважнішого кроку — дозволу на не-комуністичну опозицію — Ґорбачов боїться зробити, але вже і він сам на партійній конференції заявив, що коли "перестройка" не буде переведена в життя — то прийде крах в економіці і кінець соціялізму. Як доживемо — побачимо. І це вже неабияке і несподіване щастя дожити до цих днів, до цих перемін. Вчора дивилися на McNeil-Lehrer Report. Американський радіо-коментатор на вулицях Москви робить на ходу інтерв'ю з громадянами. Є ще такі, що бояться говорити, але багато людей визбулося вже страху. Сказала одна жінка: я вперше за 40 років почула себе людиною!

5 липня 1988. Метро, вранці.

Довгий вікенд провели, очевидно, вдома. Маю ще й комплікацію. Ганя Костур, що приходила на вікенд, знайшла собі працю на цілий тиждень, з суботою включно. Може прийти хіба на неділю. Трапляється заступниця — Марія Заяць, що приїхала з Польщі до родини на пів року. Мусіла я в суботу поїхати по неї і відвезти її, щоб запізналася з обстановкою праці, з мамою і татом. Решту суботи присвятила закупам: татові штани (це вже вдруге, бо попередні виявились за широкими!), Мамі — блюзку, а також — і це головне — автоматичне радіо, щоб могла слухати українську радіопрограму, а собі черевики і вітряк. В неділю поїхали відвідати Лесю й Левка. В них є тепер Мотря і вона займається господарством. Леся трохи підупала, всякі після-операційні комплікації (сціп крови ітд.) трохи підірвали її природню екзальтовану життєрадісність. Левкові, очевидно, також не легко приходиться. Ще мусить Леся перейти серію радіяційних насвітлень. Мотря має додатковий клопіт з Андрієм: в нього камінь у жовчевому мішечку і доведеться піддатися знову операції. Невесело. Говорили ми з Мотрею і про наш плянований виїзд на тиждень до Cape Cod, і про погане получення літаками та ще й дуже коштовне (майже 300 дол. на особу). Левко радив мені відважитися і поїхати автом. Мотря радила взяти поїзд до Провіденс, у них переночувати, і на другий день автобусом поїхати до Гаяніс. Може так і зробимо — ще мушу розвідати.

Вчорашній день провела я біля комп'ютера — хотіла б приготовити черговий диск для JUS -ліпше, щоб цей матеріял лежав у них, ніж має лежати в мене невикінчений. Серед тижня послала я Ларисі Онишкевич полемічну статтю про Радіоміст etc. — На черзі рецензія на Before the Storm, праця над покажчиком до ULE65A, та підготовка до статті до EU.

6 липня. Метро.

Юркевич вчора прислав до коректи "Part 4" моєї ULE80. Помилок у тексті немає, але здивувало мене щось інше. Для цієї четвертої частини він використав мій сегмент статтей (А229-А310), а рівночасно повернув обидва мої диски. (Про зворот дисків я колись просила, отже не це мене дивує, але на одному з них є ще невикористані в друкові два сеґменти — статті в Енциклопедії України т.1 та переклади (Т55-Т232). Не доглянув? Чи може зробив собі копії? Знову зайва кореспонденція!

8 липня 1988. Метро, вранці.

Посуха триває. Температура також понад 90̊F. Навіть у Пенсилванії заповідають, що будуть офіційні обмеження вжитку води. В інших штатах — криза поглиблюється. В північній Дакоті, напр., 2/3 урожаю пропало, для фармерів це — бути чи не бути, щоб вони перетривали потрібна державна допомога. Добре, що Америка має великі запаси збіжжя — голод нікому не загрожує. Але наслідки будуть помітні і в зрості цін, і в банкрутстві підприємств пов'язаних із сільським господарством... А якщо прогнози всяких касандр здійсняться, якщо гіпотези про "greenhouse effect", вичерпання шару озону, надмір двоокису вугля в повітрі, безповоротнє поступове вичерпування водних ресурсів здійсниться? Апокаліпса? Кінець життя на землі?

Екологічні проблеми є центром уваги також в Україні. Чорнобиль — це немов удар по голові. Усвідомлюється (— і навіть подекуди публічно висловлюється) думка про загрозу нуклеарних електростанцій і — що навіть цікавіше: про некористь... центрального керівництва цими справами з Москви... Нарешті догадалися, що про життя республіки корисніше було б вирішувати самим.

11 липня 1988. Понеділок вранці, метро.

Майже кожного тижня (звичайно в суботу) телефоную до Лялі до Ореґон. Але останні наші розмови — це була травма. Тиждень тому Ляля сказала: мені важко говорити, говори ти, а ось минулої суботи вона і взагалі не могла нічого сказати. Говорила я з Катрусею: Ляля в постійних болях або задурманена ліками до очманіння. Була в міжчасі у лікарні — випомповували воду з легень. Але і це багато не помогло. Хемотерапії від двох місяців уже не приймає — їй вона і так не помагала, тумори не маліли, а росли. Бідна Катруся, як вона дає собі раду із двома маленькими дітьми та вмираючою мамою? Про те, що Ляля вмирає — не може вже бути сумніву. Та ще й вмирає поволі, у страшному стражданні, якого так боялася... Хоч я і їздила до неї до Canoga Park свідома, що це було наше прощання, ловлю себе часом на тому, що десь ще жевріла надія, що вона може виживе... Тепер надій вже нема. Можна було б хіба просити ласкаву долю, щоб довго не мучилася... В мене багато дрібничок, що нагадують мені про Лялю кожного дня: фотографії в моїй робочій кімнаті, "руж" до косметики — її дарунок, що його щодня ранком вживаю, інші дрібнички, перстінчик, що його ношу (я купила собі і їй такі самі в Брайтон, в Англії) ітд. Хотіла б я, щоб Ляля побачила ще в друку вірш їй присвячений (Вона його текст читала вже давно, але я зволікала з висилкою його до Сучасности, бо Ляля довго робила секрет із своєї хвороби: тільки пару місяців тому — за її дозволом — послала його до журналу). Але друк цей, мабуть, забариться. Не вартий він того, щоб задля нього просити в долі продовження життя, коли воно сповнене неустанним стражданням.

13 липня 1988. Середа, ввечорі.

Були з Вірою Л. ма фільмі Distant harmony — Pavarotti in China. Прекрасний концерт геніяльно обдарованого тенора на тлі реалій сьогоднішнього Китаю зворушив мене до сліз. Добре відпруження для душі — щоб забути на пару годин про клопоти, журбу і смуток.

15 липня 1988, п'ятниця, метро.

Посуха й гаряч тривають. Пополудні температура кожний день понад 90̊. Survival weather. Немає сили на жодну додаткову роботу.

Моя асистентка Мариля поїхала з Раном на вакації до Польщі. Одна із моїх студенток, що її ми прийняли на літню працю до нашого відділу, вирішила під кінець липня поїхати на решту літа до батьків до Порто Ріко. Мусіли на її місце швидко пошукати іншу робітницю. Але вже знайшли — криза розв'язана.

15 липня, пополудні, метро.

Несподівано спокійний і продуктивний день. Марилі нема, але нема і багато довідкових запитів. Сьогодні були тільки два телефони від правничих фірм, що їх легко було змісця полагодити. Моя молода порторіканка спізнилась на роботу, але навіть пізніше, сидячи напроти мого б'юрка при комп'ютері, не перешкоджала мені питаннями, чи розмовою, бо бачила, що я... зайнята. А я? Взялася зранку писати рецензію на надіслану з Int. Journal of Legal Information книжку Klaus-a Peters-a про авторське право і аудіо-візуальні матеріяли в німецьких бібліотеках. Очевидно, добровільно я не взялась би певно за таку тему. Книжка вже пів року чекає. Але відмовитись не могла, но і треба ж мати якусь правничу публікацію до наступного річного звіту... Чорновик уже готовий, хоч тема нелегка, термінологія німецька вимагала уточнень, щоб знайти американські відповідники, а ще й надрукована ця річ як Arbeitsheft — нечітка фоторепродукція машинопису.

18 липня 1988, понеділок, метро.

Вчора пополудні — подія: впав зливний дощ! Нарешті! А то Філядельфія після довгої посухи починала виглядати брудна й запорошена, як Геракліон на Креті. Рослинність ожила, спрагнена природа напоїлася. Але покищо великої зміни в температурі не передбачають. Вчора було перед дощем — 102̊F, витримати трудно, дихати нема чим. Сьогодні, кажуть, буде менше — около 95̊! Під кінець тижня — коли ми маємо їхати на Cape Cod — заповідають зміну! Остап це повторяє із сарказмом: мовляв, буде холодно, тоді коли не треба!

В час вікенду підготовлялась до виїзду. З пакуванням до подорожі, так як із публічними промовами. Як говорити годину — можна майже без підготовки, як говорити десять хвилин — треба довго й солідно готуватися. Якби ми їхали автом, було б легко пакуватися: можна б брати двічі більше, як направду треба. Але поїздом з одною малою валізкою, що в неї мусять бути включені також простирадла та рушники — це не легко.

Пару годин вчора я й попрацювала: почала новий бібліографічний список: Selected articles and book reviews in Ukrainian about Ukrainian Literature in English. Це у зв'язку з підготовкою до статті для EU — але думала використати це як додаток в одному з наступних моїх "research reports". Також, нарешті, викінчила я адресар.

В мами на вікенд господарювала Марія Заяць. Педантка — взялася чистити занедбану трохи хату.

П'ятниця, 22 липня 1988.

В поїзді. Тількищо виїхали. Дуже переповнено, але обоє сидимо, хоч і не поруч себе. В Нью Йорку буде довша зупинка, тоді зможемо пересістися. До станції привіз нас Мирослав. Я хотіла бути незалежна і день перед тим віддати валізки на баґаж, а потім вранці приїхати підземкою — але Остап "зорганізував" свата, отже було вигідніше. Сьогодні переночуємо в Мотрі у Провіденс, а завтра поїдемо автобусом до Hyannis.

Приготування до виїзду на 10 днів вимагали і купівлю харчів на два тижні для мами, також пелюшок і підкладок в аптеці, гроші а конто для моїх обох господинь (маю надію, що обійдеться без комплікацій). Вчора, 21 липня, в четвер, я вислала диск та три сегменти своєї ULE80 Юркевичеві для JUS. Він, правда, має ще два ненадруковані сегменти з попередньої моєї посилки, але нехай лежить в них. Якби мені щось сталося, щоб праця моя не пропала. Зрештою, хотіла закінчити ці сегменти. Нові для JUS робитиму селективно, бо бачу, що вони ніяк не всилі абсорбувати мою бібліографію повністю. Але рівночасно готуватиму поволі вже кумулятивний research report для ULE80. Це, очевидно, не перший пріоритет. Наперед — стаття до EU і підготовка ULE65 до висилки на бібліографічний конкурс.

Потелефонувала я вчора біля півночі до Ореґон — не так до Лялі, як до Катрусі. Справи — погані. Ляля так задурманена морфіною, що в неї тільки зрідка проблиски свідомости. Витворилася залежність від морфіни і жадоба її. Трудно часом сказати, чи бажання нової дози — це реакція на біль, чи вже просто — наліг. Майже нічого не їсть. Страшно схудла, а ноги попухлі. Бідна Катруся ледве витримує цю болючу й складну ситуацію. Прогноза: пару тижнів, може пару місяців життя. Приїхав Мирон — взяв відпустку на необмежений час. Тепер, коли Мирон з Лялею — Ґенек перестав приходити, бо батько й син взаїмно себе уникають. Лікар сам запропонував скоротити терпіння великою дозою морфіни, але діти вагаються. Якби я була на місці Лялі, я хотіла б, щоб лікарі і близькі мені люди здобулися на відвагу зробити таке трагічне рішення. Бо яку вартість має таке животіння? Справжнє життя вже минуло. Пропало. Здається мені, що якби Ляля була зробила повну mastectomy, вирізала цілу грудь, та ще й вчасно піддалась хемотерапії — може була б врятувала собі життя. А жити ще могла б із 30 років! Адже їй тільки 57 років! Ще ми могли були б поїздити собі по світі! Велика, болюча для мене втрата. Гарно розвинулася була наша приязнь, та й оперта вона на давніх коренях нашої юности. Були ми досить різні — Ляля, напр. мала досить вже таки мінімальне зацікавлення справами культури й науки, зокрема української. Але ми добре себе взаїмно доповнювали, вдачами й характерами добре собі підходили. І була між нами завжди тепла сердечність, хоч і без екзальтованої романтики. З Лідою, напр., в'язала мене саме юнацька екзальтація — але з нею сьогодні в мене куди менше спільного, як було з Лялею. Може певну ролю грало і те, що Ляля, як-не-як, мала вищу освіту, можна було говорити з нею на певному рівні, а також і факт, що вона вийшла із симпатичного для мене середовища петлюрівської еміграції. Я вже вирішила тепер, що на похорон до Ореґон не поїду — навіщо? Лялі вже не буде, і допомогти нічим не зможу. Добре, що я встигла побути ще з нею в Canoga Park, що мені вдалося поїхати тоді на цю нашу прощальну зустріч. Не належу до тих, що плекають культ померлих. Не залежить мені на тому, хто буде на моєму похороні — це вже тільки catharsis для родини. Як хтось хоче вшанувати чи згадати мене, хай робить це за мого життя, або виявляючи увагу чи зацікавлення тим, що я робила чи зробила, живучи на світі. Бабцю Лінку, наприклад, згадую в думках дуже часто, але гробівець її на цвинтарі не викликає в мене зворушення і їздити туди, щоб плекати квіти ітп, не вважаю за акт віддавання їй чести чи щось у тому роді.

Субота, в автобусі з Providence до Hyannis. 23 липня 1988.

Мотря та Андрій гарно й сердечно нас прийняли, аж занадто. Андрій виїхав по нас до поїзду і обоє відвезли нас до автобусу. Смачний, вибагливий вчора обід із салмоном, винами, коньяком (я пила тільки вино), із свіжим домашнім печивом, на елегантно й оригінально заставленому столі. Мотря дуже любується у зеленій португальській майоліці та ще й у формі зеленої капусти — вся їдальня обставлена вазами, коробками, тарілками у формі головок цвітистої "кучерявої" капусти, де зелені, мов живі, листки помережані білими жилками.

Андрій дуже добре й молодо виглядає. Клопоти з жовчю примусили його до строгої дієти і він втратив на вазі. Але болі в хребті поновилися: виявилися якісь нові нарости і йому загрожує ще одна (вже третя) операція хребта. Довго при столі не може сидіти, каже, що зовсім втратив чуття в стопах, немов би мав перманентно "стерплі ноги". Крім того, вже 5 серпня він іде на операцію жовчі. Хвора жовч давалася йому взнаки ще й тим, що він не міг приймати аспірини на усмирення болів у костях. Мотря тепер у літі не працює (добре бути вчителем!). Багато речей в хаті робить сама, включно з паперуванням стін. Меблі, само собою, відновляє, малює і покриває матеріялом сама. Вони дещо в хаті переробляють і ремонтують, бо після того, як Тиміш скінчить правничу школу (він на третьому році в Suffolk), хату хочуть продати і купити якийсь дім на одному поверсі (тобто партеровий), з прибудівкою для Лесі і Левка. Мотря вже тепер журиться своїми батьками, що вони не зможуть довго бути вже самостійними і наперед вже турбується тим, що живучи з нею в Ровд Айленд, вони боляче відчуватимуть відірваність від української громади, зокрема, на думку Мотрі, Левко. Тиміш тепер у літі має працю в якійсь аґенції у Вашинґтоні (еnvironmental agency, але це не державна, а приватна якась установа). Він має дівчину — Мар'яну, з мішаної українсько-чеської родини, що її запізнав у Гарвардській літній школі. Мар'яна тепер працює для УНІГУ, але мешкає в Мотрі. Я зажартувала, мовляв, справи мусять стояти поважно між Тимошем і Мар'яною. Але Мотря каже, що це вона запропонувала просто з гуманітарних спонук, щоб бідній дівчині трохи допомогти, що це, мовляв, вже четверта студентка, яка в них мешкає. Мар'яни тепер не було, вона їздила на аванґардний вечір у Гарварді в п'ятницю і там переночувала, але на другу суботу, коли ми знову приїдемо, матимемо нагоду познайомитися з Мар'яною, а буде також і Тиміш, який приїде на наступний вікенд з Вашинґтону. Я питалася, чи буде місце і для нас, але Мотря мене запевнила, що хата досить велика, ліжок поддостатком і проблеми не буде. Я трохи відпружилася і сьогодні вранці спала довше від Остапа — встала десь біля 10-ої.

Їхали ми в п'ятницю із дощем. В четвер, коли я з Галею їздила за харчами, була взагалі така злива, що трудно було їхати автом! Останні кілька днів були дощеві, немов би природа хотіла направити шкоду заподіяну довгою посухою. Тепер, коли ми вже на Cape Cod (обабіч дороги зелений ліс і безлюдно) — небо хмарне. Маю надію, що дощі не зіпсують нам вакацій. Зокрема було б жаль, якби Максимові, Уляні й Іванкові не пощастило з погодою. Ми з Остапом вже були раз на вакаціях на Cape Cod з Людою і Зенком і дощ падав від першого дня до останнього — а ще й були ми майже на дико, у примітивній дерев'яній халупці на високій кручі над морем. Було б романтично й приємно, якби не безустанний дощ!

Неділя, 10:30 ввечорі, 24 липня. Орлінс.

Іванко — біляве дитинча з великими синіми очима, впевнено бігає і пробує говорити. Мова вже стала засобом порозуміння: пий-пий, гам, більше! мама, тато, баба, пан, тут — словник маленький, але вживаний вже з повним зрозумінням. Були ми з ним у гостині вчора в Тамари — там двох малих хлопчиків Марко та Александер, вони кілька слів знають по українському, але мабуть двомовними не виростуть. Батько, Tom Nary, — лікар, хоч і українського походження, але сам вже мову загубив — отже родина-англомовна. До них приїхала на тиждень Христина Мокра, молода жінка-дентистка з Кракова, дружина україніста Мокрого, що тепер вчить у літній Гарвардській школі. Вона говорить мішаною українсько-польсько-лемківською мовою, але належить до тих наших свідомих національно людей, що повсякчас борються за своє українство. Сьогодні родина Nary, разом з Христиною Мокрою, були на обіді в нас. Це значило, що треба було закупити харчі ітд. Вдень я пішла на одногодинний самотній прохід в околицю. Погода хмарна, вночі був зливний дощ.

Середа, 27 липня. Орлінс.

Вчора була прегарна сонячна погода. Були до полудня на пляжі (це вже вдруге, в понеділок також ходили). Після обіду Остап залишився вдома, а ми поїхали на Marconi Beach і зробили довгий томлячий прохід по Atlantic White Cedar Swamp Trail. Іванка мусів Максим значну частину дороги нести на руках, а ми з бабою Марусею несли візок, бо лісова дорога з піском і пхати візок було неможливо. На цих мочарах я ще не була — було цікаво: дощані помости над мочарами в лісовій глушині. Потім ще посиділи пару годин на березі океану. Там була Тамара зі своїми дітьми і Христиною Мокрою, а також молода жінка Кіндратюк зі своїми двоїма дітьми, так що наші молодята мали товариство. Ця Кондратюк, між іншим, має цікаву біографію: вийшла була замуж за пакістанського дипломата, а коли його відкликали назад до Пакістану, поїхала з ним і там народився її син. Але жити в Пакістані не хотіла. Чоловік не хотів її відпустити, не давав грошей, щоб не виїхала. Тоді вона вичекала, поки його вислали кудись службово, звернулася за допомогою до американської амбасади і вони їй допомогли повернутися назад до США.

Сьогодні знову дощ, хоч вранці було сонячно. Вчора обідали в ресторані.

Неділя, в поїзді, в дорозі до Філядельфії.

Розпочаті в середу записки перервала, а потім ніколи було писати: зайнята була то господарством, то Іванком, або була в товаристві. Тиждень на Cape Cod пройшов нам дуже мило. Погода, щоправда, могла бути кращою — було кілька днів дощових: на пляжі провели ми один повний день (в п'ятницю — останній день перед виїздом — була прегарна сонячна погода!) і два рази по кілька годин в інші дні. Але сама нагода побути разом з Максимом, Уляною та Іванком, побачити на власні очі, як хлопчик росте і розвивається, давала вдоволення і радість — і це було незалежне від погоди. Комітива між нами була знаменита, панувала повна гармонія, помітно було, що всі ми старалися наголошувати те, що нас єднає, не накидати один одному своїх поглядів чи поучень. З Марусею Пасічник чергувалися ми в куховарстві, двічі приймали гостинно Тамару з дітьми та Христину Мокру — трохи напрацювалися: куховаренням, миттям посуду ітд. — але все це пройшло в повній згоді. Маруся Пасічник — проста неосвічена жінка, але вона має інстинктовний такт і незле почуття гумору. На довшу мету нам разом, може, не було б легко: зацікавлення наші занадто різні, а я, крім того, потребую певну дозу самотности, "private space", як сказала б Віра Лащик, і не завжди маю бажання говорити (Як добре, що можемо собі разом помовчати часом, сказала була колись Ляля) — отже для Марусі П. я може не найкращий компаньйон на довший час. Але один тиждень? Можна й говорити й жартувати і слухати одним вухом всякі небилиці про незнайомих і нецікавих людей і наголошувати те, що нас єднає: діти і внучок. Маруся П. має добру прикмету, що не накидає молодим своїх поучень, хоч (-як зрештою і я) не завжди схвалює всі їхні рішення щодо виховання дитини (і так не послухають — каже мені довірочно). Це добрий підхід і він запобігає конфліктам.

Іванко ще далі дуже мамин син і, коли є Уляна, рветься тільки до неї. Це може бути проблемою, бо ж буде друга дитина, отже поволі треба його відучувати. Але одного дня Максим з Уляною мали вихідне, Маруся займалася господарством, а я дитиною. Взяла я малого на прохід до ліса, ще заки Максим з Уляною виїхали, заговорила його (аякже! навчила його цілий діялог: Чуєш, Іванку — ліс шумить: ш-ш-ш. А в лісі є птахи. А птахи роблять: цір, цірр... Як робить ліс? А Іванко: ш-ш-ш. А що є в лісі? птасі... А як пташки роблять? Ці-ці-ціп...) Кілька разів пригадував і кликав маму, але дав себе заговорити, забавити, накормити і навіть покласти спати без плачу — ні разу за цілий вечір! Дитина потім увечері дуже нас розсмішила тим, що казала дідові Остапові "сісти" на канапі, потім кликала мене: "баба, сісти", а сам між нами сидячи на канапі, показує ручкою, щоб перекрутити кнопку телевізії! Він дуже любить музику і часто показує ручкою, щоб включити радіо, а тоді до такту починає рукою "диригувати", або коли стоїть — хитатись, ніби до танцю. Один раз почав був навіть щось наспівувати. Треба буде вчити його музики, як підросте. До води ще трохи боїться іти (Пляж в Орлінс над заливом, там немає білогривих хвиль), але в останній день вже трохи був привик і, пустивши мою руку, почав сам іти по пляжі, дивитися на дітей, ітд. Шкода, що не було більше часу для цієї акліматизації, може дитина була б привикла трохи до забави в піску, і без безпосередньої присутності мами.

Їздили ми одного дня до Chatham відвідувати Христину Сливоцьку. Сливоцькі мають власну літню хату — зовсім нову, дуже велику і простору, з вибагливим викінченням усередині, акром землі з лісом довкола ітп. Видно неабияку заможність — на літню резиденцію аж занадто: conspicuous consumption! В них троє малих дітей і всі чудово говорять по українському. До української школи Сливоцькі дітей не посилають, вчать вдома самі. В Cambridge, каже Уляна, Сливоцькі мають також дуже гарну й коштовну хату. Адріян Сливоцький є адвокатом, що має також бизнесові студії і веде власну фірму "consulting". Заробляє, очевидно, великі гроші. Він, пригадую, зробив був на мене колись велике враження, приїхавши ще студентом в акції пропаґанди для ФКУ та УНІГУ. Послухавши його знаменитий виступ прекрасною українською мовою, я — піднесена на дусі — подумала: як добре, що наш Гарвард має таких молодих людей! — Але тепер, кажуть, між Сливоцьким і УНІГУ відносини не найкращі. Шкода. думаю, що УНІГУ конечно потребує таких людей.

Поворотню дорогу почали ми ще в Орлінс. Автобусом до Гаяніс — там полуднували і купили Мотрі дарунок, а з Hyannis автобусом до Providence. Мотря й Андрій виїхалли по нас на станцію. Гарно й сердечно нас приймали. Вони — цікаві й інтелігентні люди, з ними є багато спільних тем до розмови. Вчора була сташна гаряч, яка всіх нас трохи вимучила. Видно, що в Провіденс така погода — рідкісна, бо Андрій і Мотря не тільки не мають охолодження, але навіть вітряків. Але під вечір трішки похолодніло, сьогодні вранці був дощ і трохи полегшало.

Приїхав учора також Тиміш. Він має літню працю у Вашинґтоні у приватній аґенції National Wildlife Federation. Дуже цікавиться environmental law і після того, як скінчить Suffolk Law School (на другий рік), думає працювати в цій ділянці для федерального уряду. Дівчина його Мар'яна Гринда також була — вона працює тепер для ФКУ, по українськи знає тільки кілька слів. Дуже нам з Остапом подобалася, вона до Тимоша "пасує", трошки від нього старша (на пару років).

Дуже поїзд трясе. Зрештою вже і до Філядельфії недалеко.

Понеділок, 1 серпня 1988. Філядельфія.

Подзвонила сьогодні Катруся: Ляля померла. В п'ятницю 29 липня, вранці, в шпиталі в Портленд. Пішла до лікарні ще у вівторок — дуже мучилася, а ще й в них температура була понад 100̊F — дихати нічим. В охолодженій лікарні їй спершу трохи було полегшало. Катруся з малою дитиною пробула одну ніч з нею в лікарні, потім був Мирон. Спочатку в лікарні була ще притомна, останній день — на морфіні, вже ні. Намучилася, бідацтво, а так хотіла зберегти себе від цього страждання!

Я подала повідомлення до Свободи і замість квітів на могилу вислала двісті долярів до УНІГУ. На похорон — завтра, вполудне — не їду, бо й навіщо? Лялі і так вже нема і не буде. Добре, що я могла у березні поїхати до неї і побути з нею — це важніше, як моя формальна присутність на похороні тепер.

3 серпня 1988. Середа, ввечері.

Сумно. Телефонували Сашко Дмитрів, Іван Собчук, Христя Кушнір. В Лос Анджелес, казав Сашко, відбулася досить велелюдна панахида за Лялю — її там знали, мала багато приятелів. Треба буде мені написати до пані Аделі — нелегка місія. А також до Тат'яни. Говорила вчора про Лялю з Мегиком — він її пам'ятає з Варшави. "Таке бігало худеньке...", каже. Вона й сама розповідала мені: нелегке мала дитинство. Та чи тільки дитинство? А все ж таки була життєрадісна, любила бавитися, мала добре почуття гумору.

Тяжка, гаряча погода — кожен день 90̊F, або й більше, і вогко.

4 серпня 1988. Четвер, увечері.

Повітря таке занечищене й гаряче, що дихати важко. Праці в бібліотеці багато — трохи призбиралося справ, коли мене не було, величезна акумуляція нових журналів, що надійшли за останні два тижні і що їх всі треба переглянути і для Current awareness для наших професорів, і для поточної бібліографії Foreign and Comparative Labor Law, що її друкуємо в Comparative Labor Law Journal. Робота моїх двох студенток, що каталогізують на MacIntosh німецькі дисертації, також вимагає контролі і нагляду, а мої клієнти-адвокати, немов раптом усвідомили собі, що вже серпень, і починають засипати мене питаннями. А що буде під кінець місяця, коли вже почнуть готуватися до нового академічного року наші професори і студенти? Втомлена я і погодою, і роботою, і пережитою травмою у зв'язку із смертю Лялі. Хоч і сподівана це була смерть, і може навіть бажана, щоб не продовжувати страждань — то якже важко погодитися з думкою, що її вже нема і ніколи більше не буде!

Понеділок, 8 серпня 1988. Метро.

Зіпсувався мені комп'ютер. Літера "и" (y) не вибиває на екрані взагалі. Дуже не на часі. Мені треба було зробити деякі зміни у статті про "Дві антології, радіоміст ітд." — Лариса вже три листи написала в цій справі і дзвонила в час, коли ми були на Cape Cod. З великим трудом вдалося мені ці поправки зробити, перехитрила машину, почавши копіювати "и" з готового тексту і додавати до нових слів. Морока! До 2-ої ночі працювала!

Причиною пізньої роботи було також те, що вчора в нас була Марія Голод з Торонто. Прийшла на коротку візиту біля 1-ої, але ми задержали її до 9-ої вечора, та ще й погостили дуже простеньким, буденним обідом. Рися Голод — цікава, інтелігентна жінка, з нею є про що говорити. Розповідала про конференцію в Урбані. Виглядає, що там було цікаве товариство — може й шкода, що ми не поїхали. (Був напр. Ісаєвич зі Львова, Гнатенко, Плющ, Рубчаки, Шевельов, показували три фільми Ільєнка, та — в загальній програмі Summer Lab — Repentance). Рися їде на семінар до Гантеру, де цього року будуть доповідачами Лабунька і Гнатенко.

Вівторок, 9 серпня 1988. Метро.

Написала я листа Андрієві і Марійці. Вони, правда, не телефонують до мене ніколи, мабуть, усвідомивши, що грошей від батьків тепер їм виманити не вдасться (бо, як я написала була в попередньому листі, наші батьки ще можуть жити добрих кілька років, а якщо розбазарити їх заощаджені гроші тепер, то хто платитиме за їх утримання в майбутньому?) Описала я їм стабільну й унормовану ситуацію з Галею Ч. і Марією Заяць, та дала зразки видатків та приходів для орієнтації.

Четвер, 11 серпня 1988. Метро.

Страшне цього року літо. Ще такого не було відколи ми в Америці. Радіо сьогодні подало, що цього літа було вже 43 дні із температурою понад 90̊F — а це ж щойно початок серпня! Найгірше, що ми майже весь цей час у місті, у Філядельфії.

Дала направити свій комп'ютерський "keyboard". Сьогодні маю відібрати.

З HURI прислали мені якийсь запитник у справі "Cenko Prize" — таких запитників я вже виповнила кілька минулими роками. Тим разом, одначе, я ці матеріяли відіслала до Інституту, написала по англійському листа, адресованого секретарці Бренді, і звернула їй увагу, що я вже не є керівником цієї акції, що проф. Пріцак не відповів на три мої листи у цій справі, та що в його руках є тепер майбутнє нагороди Ценків.

Часто думаю про Лялю, розмовляю з нею подумки. Не поїдемо вже на рибальські селища в Maine, як це Тобі, Лялюсь, бажалося.

П'ятниця, 12 серпня 1988. Метро.

Гаряч триває і число днів температури понад 90̊F росте. На карті метереолога заповіджено на наступні дні 93̊, 94̊, 95̊, 95̊! Лягаю раніше спати (10-11), встаю трішки пізніше (6:30-6:40), часом і вполудне, на обідньому відпочинку, відчуваю потребу здрімнутися. Погода втомлює.

Принесла вчора направлений keyboard, але ще не мала нагоди випробувати. (Вчора їздила на купівлю харчів з Галею).

Вночі снилася мені Ляля. Це тепер буває нераз, бо часто думаю про неї.

15 серпня 1988. Понеділок вранці, метро.

Вчора були з Вірою і Софійкою Лащик в кіні. Фільм "Wings of desire", німецької продукції, опертий на вірші Рільке "Als das Kind Kind war" — не знаю такого вірша, мушу за ним пошукати в творах Рільке. Рільке саме й заманив нас на цей фільм. Велике розчарування. Колосальна претенсійність на нібито глибоку філософію про сенс життя, на високу поезію. A lot of hot air! Сам текст може й мав певні вальори, але це був дослівно текст, що його треба було читати в англійському перекладі, або слухати в німецькому оригіналі. Текст цей, нажаль, не був переданий образами й композицією фільму. Помітні деякі впливи Фелліні, зокрема 8 1/2, але з помітною зайвою вульгарністю. Взагалі мала я враження, що не використано засобів фільму, де без надміру великих патетичних фраз можна по мистецькому висловити і філософію життя, і високу поезію, як це вже довели не один раз і наш Довженко, і той же Фелліні, Антоніоні і багато інших фільмарів. Боже, яким шедевром у порівнанні видаються Тіні забутих предків Параджанова!

18 серпня 1988. Четвер вранці, Метро.

Три дні підряд — легше дихати. Температура понизилася (замість 95 — 85̊F!), вологість менша — зразу трохи відрадніше. А ще вчора була гроза і дощ!

Написала я листа до пані Аделі (вже вдруге), до Катрусі, до Флиса в справі видання англомовного перекладу Керницького. Це вже третій лист у цій справі, а Флис мовчить. Аж не віриться, що так легковажно, так не по діловому полагоджуються справи в такій великій установі, як УНС. Тимчасом у проспектах "Жовтня" на 1989 заповідають друк новелі Керницького, а навіть поезій Гординського. А Літ. Україна пише про Український Музей в Нью Йорку та про видання антології Before the Storm (Ця книжка в мене на черзі _ Лариса замовила рецензію до Сучасності). Може поволі-поволі і наші радянські українці стануть говорити й поводитись як нормальні люди.

19 серпня, п'ятниця вранці, метро.

Майже все вже готове до нашого завтрішнього виїду на Союзівку. Навіть авто минулого тижня помила і повоскувала! Сьогодні заплачу обом моїм господиням (хоч це не є нормальний день виплати), щоб більш-менш дотримати терміну. Марія Заяць на другий вікенд грошей не дістане, бо ми вернемося щойно в понеділок — буде мусіти один тиждень почекати. Всюди в маминій хаті залишила я виготовлені на комп'ютері написи: де я, телефон на Союзівку і до Єреґів, телефони Лабуньків, Віри Лащик, Борисів, ітд. Вдома майже спакована валізка, приготовані інші речі, та течка роботи для мене (хочу попрацювати над індексом до ULE65A, переглянути уважно з олівцем Максимів переклад Керницького — беру також Before the Storm, але до цього, мабуть, не дійде).

Раптом похолодніло і дощ. Сьогодні їду до роботи... у дощовому плащі, з парасолею. Температура — 65̊F — 30 ступенів менше, як пару днів тому.

В бібліотеці також довела кілька літніх проєктів до завершення. Продуктивне (аж занадто!) було літо! Втомилася я, і ось тепер, коли буде змога відітхнути, чомусь не почуваю себе надто добре. Боліло мені вчора трохи в грудній клітці. Аби не серце! На диво, в час останніх тижнів потрясаючих переживаннями та навантажених роботою, я була в доброму фізичному стані, сама собі дивувалася. Навіть артрит не надто дошкуляв. Сьогодні має приїхати з Польщі Мариля. Від понеділка на роботі перебере естафету.

21 серпня 1988. Неділя, пополудні. Союзівка.

Прекрасний сонячний день. Тепло, але з провівом. Сиджу над басейном на лежаку, але відвернула його в протилежний бік, щоб мати вид на залісені гори. Ззаду і поруч мене трохи гамірно, але я ігнорую цей гамір. Трохи працювала над покажчиком до ULE65A, трохи дрімала. Остап також тут — в цій хвилині пішов напитися води й зажити ліки. Виїхали вчора з Філядельфії з дощем, але по дорозі дощ ущух, і було тільки хмарно, що було ідеальне для їзди автом. Їхали при музиці — українська народна та естрадна музика, шкотські баляди, що нагадували мені Лялю і нашу поїздку до Шотландії. Я навіть не дуже втомилася їздою і приїхала відпружена. Кімнату маємо в головному будинку, що має свої плюси і мінуси. Тут є на оселі Флис (сидів біля головного входу, коли ми приїхали!), але ми з ним не говорили. Мене, можливо, він не знає взагалі, не знаю, чи знає і пізнає Остапа? У всякому разі, при нагоді може треба буде підійти, представитися і поговорити про справу Керницького. Нашого останнього листа він ще, мабуть, не одержав. Вчора тут був концерт і вибір Міс Союзівки — тріо музикантів О. Кузишина та співачка з Канади, Ліда Гаврилюк. Новий репертуар на електронічних інструментах, добрий не-аматорський спів — цікаво, але трохи за голосно. Зустріли ми тут Христю і Юру Кушнірів і були в їхньому товаристві та ще з їхніми знайомими Біланами. Христя показала нам своїх дітей, що з'явилися на забаву. Рому я вже бачила дорослою, але Андрія пам'ятаю тільки малим хлопчиком. Він — дуже пристійний молодий мужчина, подібний до батька, скінчив хемічну інженерію в Cooper Union, тепер працює, але ще мешкає вдома (і складає гроші, каже Юра!) Христя, як завжди, голосна, домінуюча. Юра, як завжди, добрячий і симпатичний. Сиділи ми до пізньої ночі, під зоряним небом, при музиці й розмові. Припадково в розмові довідалась я, що Целевичі виводять свій рід від Войнаровських, ще з гетьманських часів... Сьогодні зустрілися вранці з Андрієм та Ніною Марками — вони приїхали відвідати своїх дочок, що працюють цього літа кельнерками на Союзівці. Ніна Марк молодша навіть обслуговує наш стіл! Я рада, що їх тут бачу. Не легка це праця, знаємо самі — адже наш Марко за молодості також добре тут наробився. Але це праця серед своїх, з можливістю кількох годин відпочинку в гарному ресорті, серед природи, та нових знайомств з ровесниками-українцями. Були сьогодні на богослуженні — церква виповнена по береги людьми і то різних поколінь — від старушків до немовлят. Такого "нормального" суспільства давно серед української громади не бачила. (Може в наших церквах у Філядельфії також багато молоді, дітей і людей середнього віку — не знаю, бо до церкви не ходимо). Тут на Союзівці є танцювальний табір Роми Прийми (її також зустріли) — тому й більше молоді, але є і багато молодих батьків з дітьми. Біля Жукової церкви в Кергонксоні будують хату-барак для священика і то зараз поруч. Нажаль. Це дуже зіпсує загальний вид на церкву. Не вміють наші люди оцінити цієї оригінальної будівлі.

22 серпня 1988. Понеділок пополудні, над басейном.

Чудова сонячна погода і "свіжо", як сказала би Ляля. Післа спеки останніх тижнів — це велика полегша і відпруження. Я — хоч і над басейном — приходжу одягнута в штани і блюзку, без наміру купатися чи засмагати на сонці, тому прохолодна сонячна погода для мене — ідеальна. Вранці ходили з Остапом на далекий прохід у ліс, вгору до водоспаду. (Я навіть подумала, чи не надмірне це для нього зусилля? але хотів іти!) Водоспаду, щоправда, немає. Річка зовсім цього року висохла! Повертаючись, зустріли по дорозі інших людей, що теж вибралися на прогулянку в ліс. Чи туди до водоспаду? — питаються мене. Так, туди — кажу їм — але воду треба принести зі собою.

Беруся за роботу над покажчиком.

Середа, 24 серпня 1988. Полудне.

Вночі і сьогодні вдень — дощ! І холодно. Вчора було хмарно, але сухо. Пішла вранці в ліс аж до водоспаду, залишивши Остапа вдома. Пополудні читала Літ. Україну, увечорі дивилася на телевізійну програму Struggles for Poland. Товариства жодного тут нема — людей (гостей) взагалі обмаль, якщо не враховувати дітей на танцювальному таборі, що його веде Рома Прийма. Діти ці зайняті від ранку до вечора — підготовляють виступ.

Довго (до 9-ої) висипляюся — отже відпочиваю! Але ось увесь ранок сьогодні присвятила роботі над покажчиком до ULE65A. Що це за робота! Треба справді бути одержимим або масохістом, щоб взяти собі на голову таку колосальну працю!

Середа, увечорі.

Перед обідом дощ ущух і я пішла на швидкий прохід попри церкву аж до садиби Слободяна і назад. Після обіду — знову дощ. Взяла з бібліотеки Союзівки кілька чисел Визвольного шляху. Було бажання подивитися, хто співпрацює з тим бандерівським виданням. Натрапила на щоденник Олекси Воропая "Англія зблизька". Щоденники взагалі зацікавлюють мене — а тут ще й інтересний людський документ з часів перших трудних літ поселення. Нанесла собі цілу гору Визвольного шляху і давай переглядати цей щоденник, що друкувався серійно на протязі багатьох літ. Натрапила і на цікаві для мене з бібліографічного погляду інформації: в анналах ПЕН за 1954 рік друкувався уривок із Самчукового "Ost"-у, а мисливські оповідання Воропая ("The Hunters' Tales") появилися були в якійсь антології ПЕН десь перед 1956 роком. Треба буде за цими речами пошукати.

Післа вечері був дитячий вечір "талантів". Виступала там і дочка Богдана Підлуського, підліток. Богдан познайомив мене із своїм сином Адріяном, який вчиться тепер у малій семінарії в Римі, а тепер приїхав на вакації до батьків (вони живуть десь тут в околиці, біля Еленвіл).

Ніч і день дощової погоди — і ось з гори тече рвучко по камінні із шумом гірський потік — там, де передучора було сухо!

П'ятниця пополудні. Наш останній повний день на Союзівці.

Вчора двічі пробувала телефонувати до Філядельфії, до Сеньковських. Телефоную "collect". Вранці, біля 10-ої. Підносить слухальце тато. Га? Що? — дає слухальце мамі. "Collect call from Marta. Do you accept charges?" А мама на це: "No." — От тобі й маєш! Пополудні пробую вдруге. "Collect call from Marta. Do you accept?" А тато: "Марта? Що за Марта?" Operator до мене: "Obviously, they do not want to accept your call!" Чи варто пояснювати, що це двоє сенільних старичків, які не розуміють, що роблять? A mind is a terrible thing to waste.

Вчора ходили з Остапом знову до водоспаду. Сьогодні вибралися зранку пішки аж на Золоту Осінь, але не дійшли — хоч, як потім виявилося, були вже зовсім недалеко. В поворотній дорозі вступили на пів години до Падохів. Тепер сиджу над басейном із своєю роботою. Вчора пополудні приїхала Христя — вона тут живе в околиці. Я рада була б її відвідати, але вона не запрошувала, і я навіть не знаю, де це є. Сьогодні буде тут більше людей, бо є попис школи танців Роми Прийми. Бачила вже Кіпів, що приїхали з Гантеру. Кажуть, має приїхати і Віра (по дорозі до Гантеру).

Неділя, год.11 увечері. Glen Spey, у Наталки.

Приїхали вчора пополудні. Трохи блудили в околиці, бо я вже призабула, як їхати. На Союзівці перед самим від'їздом мала я ще знаменну розмову з Флисом. Ще в п'ятницю говорила я з Остапом: напевно знову на Союзівку приїде Флис, тепер він уже напевно отримав і читав мого третього листа, отже треба конечно з ним поговорити. На це Остап: я до нього не піду, як хочеш — іди сама! Це мене трохи розсердило — адже лист від нас обох, та й зрештою, думала я, що Остап знайомий із Флисом і може своїм авторитетом допомогти. Але відмовився іти зі мною. Всежтаки я вважала, що це треба конче зробити і примусила себе підійти після обіду в їдальні до столу Флиса і просити про 15 мінут розмови. Сказав: пізніше! Я чекала на нього, як тільки вийшов у вестибюль. Не знаю, чи ви мене пригадуєте собі, пане докторе — почала я. Я є Марта Тарнавська... Я писала до вас недавно, вже третій раз..." Не дав мені докінчити. Зразу сказав: "Снилик мав говорити з вами минулої неділі на Союзовому дні у Філядельфії (— ми вже були тоді на Союзівці- )... Культурна комісія справу вже розглядала... Сниликові треба, щоб ви дали зразки перекладеної прози Керницького, щоб можна було переконатися, чи це надається для англомовного читача... Якщо опінія буде позитивна, справа негайно піде в рух і друкарня впорається на час..." Розмова була коротка, ділова і приязна. Це може ще не остаточне позитивне рішення, але є надія, і це мені піднесло настрій. Я вже чекала найгіршого, вже навіть у четвер, побачивши на Союзівці Уляну Дячук, підступила до неї, щоб запитатися, чи вона щось знає в цій справі і чи могла б вплинути на Флиса, щоб остаточно дав якусь відповідь. Дай Боже в добрий час. Після повороту додому, візьмуся за Іванову книжку, щоб справу довершити.

Суботу пополудне і вечір ми провели з Наталкою. Боже, ще рік тому господарював тут Василь, а тепер вона сама. Ні не сама, а з Паранею. Параня старенька і потребує опіки, Наталка трохи огірчена життям і смертю Василя, хотіла б продати хату і віддати тещу до піклувального дому. Параня не хоче іти. Між цими двома жінками дуже своєрідне відношення "love-hate relationship". Наталка має добре серце, але вона, на диво, не досить рішуча. Аж дивно, що стільки літ (40-45!) живе з мамою першого свого чоловіка, який давно загинув. Живе й опікується Паранею, хоч постійно на неї нарікає, і має всякі жалі, а навіть, як бачу, була заздрісна за неї, за кожню її усмішку до чоловіків, навіть не тільки до власного свого чоловіка, але й до інших. І для неї самої, і для Парані, було б ліпше, якби вони були розійшлися вже багато років тому — це така моя думка. Адже Параня була ще відносно молода (і гарна) жінка, могла була навіть вийти замуж, в усякому разі була б навчилася жити самостійно. Тепер вона вже звикла до Наталчиної опіки, боїться смерти, але й боїться життя без Наталки — заворожене коло!

Сьогодні пополудні провели на Верховині. Союз Українок влаштовував імпрезу, що включала показ історичної ноші, виставку вишивок, ітд. Там зустріли ми Василя Барку і провели з ним кілька годин. Запросив мене з Остапом до своєї вежі. Живе він у страшній тісноті, в задушливому приміщенні заваленому барахлом — порожніми картонами, скляними слоїками, паперами і книжками, помідорами й овочами, у бруді й безладі, де в смітті валяються поодинокі картки Барчиних манускриптів... Виглядає він сам дуже добре — свіже й молоде сивою бородою (стриженою!) поросле обличчя, білі молоді зуби, ходить з паличкою, але до свого курника нагору драпається, як молодий хлопець... З очима мав клопоти і носить темні окуляри, але тепер, каже, вже з зором йому ліпше. Пам'ять має феноменальну, інтелект блискучий і бистрий, дотепний з нього ерудит, та ще й має не тільки вийнятковий особистий чар, але досить рідку для українських мужчин, культурну огладу особистої поведінки. Пише тепер великий прозовий твір із сучасного життя, роман з елементами навіть детективу (так він каже). Вже має щось 600 рукописних сторінок. Має це називатися "Спокутник і ключі від землі". Крім того зладив нову поширену редакцію роману "Рай" під зміненою назвою "Діти едемітів". Українська версія цього роману лежить у редакції Сучасности, а французький переклад уже готують у видавництві Gallimard. Показував нам примірник виданого 1981 Ґалімаром "Жовтого князя". (Про це видання я знала з преси, але в руках мала його вперше).

Завтра хочемо ще вступити перед від'їздом до Наталі Лівицької-Холодної. Показувала нам сьогодні Наталка Єреґа хату, де живуть тепер Холодні.

Трохи хвилююся, бо на завтра заповіджений великий дощ. Тяжко буде їхати.

30 серпня 1988. Вівторок вранці, Філядельфія. Метро.

Щасливо добилися додому. Дощ був від ранку, але не падав на щастя тоді, коли ми їхали гірськими дорогами вниз. Страшна злива зловила нас десь у половині дороги. Стало темно, так що треба було світити світла, а дощ заливав шибу так, що нічого не було видно, а windshield wipers (цікаво як по українському?) не встигали вікна прочистити. Двічі мусіли з'їхати з дороги і перечікувати. Зате у Філядельфії, починаючи вже в Jenkintown — прояснилося і ми приїхали додому при сонячній погоді. (Але всюди дуже мокро — знак, що буря була і тут).

Наша візита в Холодних затягнулася на яких дві години. Прекрасні люди високої культури і хоч їм обом, здається, по 86 років, вони зберегли свіжість думки, добрий гумор, зацікавлення життям, природою, громадськими справами. Обоє ще творчо працюють. Наталя Лівицька саме робить коректу великої книги — листування до неї Маланюка, Липи, Теліги, Донцова. Цю книгу з англомовними примітками під редакцією Марти Скорупської видає УВАН. Пан Петрусь (як його називала Ляля) малює ікони на продаж, а в хаті на стінах знамениті його картини: комахи, краєвиди. Мені зокрема дуже подобалися дві урбаністичні картини — розвішене на шнурах білля між будинками Бронксу. Сказала я йому: якби ви хотіли це колись продати — дайте знати мені. Нажаль, вже комусь обіцяли. Холодний має також колекцію американських жуків і всяких комах. Це — не щонебудь: 40-50 спеціяльних шухлядок із комахами під склом, кожна пришпилена і позначена номером. Висловив цікаву думку: хотів би передати це якійсь інституції в Україні.

31 серпня 1988. Метро пополудні, по дорозі додому.

Їду пізно, бо Liz забажала мати розмову в чотири очі — ця розмова затягнулася на півтори години — замість вийти з праці 4:30, їду 5:30. Liz збентежена, бо її адміністраційні потягнення останніх тижнів викликали серед професійного персоналу кризу. Ralph мав оферту іншої праці і Liz, щоб його затримати, підняла йому платню на 2,000 дол., облегшила й змінила його обов'язки, та ще й надала йому титул: associate director. Він у нас працює тільки один рік. David Battista та Синтія Аркін не тільки почуваються ображеними — вони взялися організувати цілу протестаційну акцію, включно з доносом до директора всіх пенсилванських бібліотек або до декана правничої школи. Вийшли наверх всякі фрустрації та невдоволення адміністративними методами директорки взагалі. В цю акцію пробували втягнути і мене: я пропонувала, щоб зійтись разом з директоркою і подати їй цілий ряд критичних уваг та побажань професійного персоналу, але я рішуче запротестувала проти ангажування в ці справи людей з-поза бібліотеки, декана або загального директора пенсильванійських бібліотек (технічно, ми навіть йому не підлягаємо, тільки деканові правничої школи, бо правнича бібліотека має автономію). Останній мій жест перед виїздом на вакації був ніби жарт: я несла коновку підлити свої рослини в моїм б'юрі, а David саме гарячково дискутував з Pat Callaghan. Я сказала: а може б так я замість квітів полила цю зимну воду Дейвідові на голову? Вміжчасі повернулися з вакацій Ран та Марія і вони зайняли в цій справі значно більш помірковані позиції. Але до Liz мусіло донестися про ці розмови і невдоволення і вона радилася, що робити.

(Закінчую вдома, 10 РМ).

Я потвердила, що її рішення в справі Ралфа викликало кризу, що є велике невдоволення і певного роду деморалізація, мовляв, признання й аванс здобувається не солідною працею, а своєрідним шантажем — дехто думає, що оферта праці для Ралфа була зроблена по-знайомству, що це був свого рода "bluff". Я не хотіла переповідати сплетні, або інформувати про других людей, тому обернула справу на дві речі, які мене особисто вразили: 1/ Ралфові Liz обмежила довідкову роботу до 15 годин на тиждень, а це значить, що не буде досить персоналу, щоб вести довідкову роботу для професорів і студентів — на тому високому рівні, до якого вони звикли, і 2/ Ралф, нібито, має координувати комплектування фондів, з тим, що очевидно я і надалі вестиму комплектування чужого та міжнародного права, бо він на тому не знається. Селекцію американських матеріялів робимо всі, навіть я і Мариля даємо свої опінії — то яка справді функція припаде Ралфові, що він робитиме? Але я зробила особливий натиск на те, що не можна справи комплектування фондів вести без узгіднених напрямних, без бюджетової систематики, міняючи напрям кілька разів у рік. Це, очевидно, стосується самої директорки: її господарення грішми залишає багато до побажання. Цього року недобір становив біля 200,000 долярів! Треба або значно більше фондів, або скорочення амбіцій, а передусім більшої послідовності і систематичності. Комісія, що її очолювала я, давно виготовила проєкт "Collection Development Policy" — бракує тільки вступних уваг, що їх мала написати Liz. Цей колективний твір коштував нам рік праці — і що з того? Лежить як архівний документ і в практиці не знаходить примінення. Немає досить грошей, щоб купувати правничі матеріяли Англії, Франції, Німеччини (не кажу вже про інші країни!), а тимчасом ми щораз більше поширюємо засяг не-правничих матеріялів і передплачуємо — для вигоди якогось одного професора — не тільки журнали з ділянки політичних наук та економії, але навіть такі як Science чи JAMA (Journal of American Medical Association). Всі ці речі дублюють те, що вже доступне на кемпусі, тоді як наші чужоземні колекції — унікальні — ми — єдина бібліотека між Нью Йорком і Вашинґтоном, що на її ресурси полягають науковці і практикуючі правники. Отже я розмову обернмула на інші рейки. Все має свою ціну — і коли ми гроші видаємо на одне — мусимо часто резигнувати з другого — треба шукати балансу і бути послідовним. Liz ще й похвалилася, що має в пляні замість міжбібліотечного абонаменту, вживати telefax. Чи не ліпше було б використати ці гроші для закупу матеріялів? Добра річ нова технологія і ми мусимо її мати, але не перебираймо міри, бо ця технологія така коштовна, що нам не залишає фондів для книг. Liz знову завернула розмову до справи Ралфа. Я висловила думку, що рішення її було надто поспішне і не підготовлене. Тепер уже його не завернути, а шкоду направити трудніше, як їй запобігти. Вона дякувала мені за щиру розмову. Я сказала: "Жаль, що ви не запросили мене на розмову перед вашим рішенням. Але справи перемелються — криза ущухне."

Синтія і Дейвід почнуть, мабуть, серйозно шукати за іншою роботою. Liz тільки на те й чекає, бо вона з них невдоволена. Поживемо — побачимо!

Середа, 7 вересня 1988. Вранці, метро.

Не робила пару днів записів у щоденнику. Дуже зайнята. Довгий вікенд, крім господарських справ, присвятила редагуванню Івасевої книжки. Максимів переклад дуже добрий, його англійська мова гнучка, ідіоматична, він не тримається — як це часто буває в Юрка Ткача — української синтакси та довгих українських речень, що так неприродно звучать у сучасній англійській мові. Максима текст читається як добрий стилістично англомовний літературний твір. Але він потребує деяких уточнень, дрібних вияснень і поправок. За вікенд зробила я, уважно звіряючи з оригіналом, понад 50 сторін. А роботу треба приспішувати. Вчора увечорі була така втомлена після роботи в бібліотеці, що прийшовши від мами (мусіла там побути з годину, бо Галя пішла записуватися на лекції англійської мови) — викупалася, лягла в ліжко і пішла спати.

Повернулася з подорожі на Україну Лариса Онишкевич. Привезла мені привіт від Роксоляни Зорівчак і прохання, щоб послати їй інформації про англомовні переклади з Кобилянської. Зорівчак, нібито, дякувала мені за рецензію на її книжку — це хіба якесь непорозуміння? У всякому разі, є нагода нав'язати контакт.

Понеділок, 12 верезня 1988, вранці, метро.

Суботній день присвятила, щоб завезти тата до фризієра, полагодити мамині справи в аптеці, скосити траву, зварити обід — а вечір використала, щоб закінчити редагування Івасевої книжки. Ще забере мені пару днів, бо поправки треба перенести і на мою копію тексту — але засаднича і найтяжча робота вже закінчена.

Вчора, в неділю, возила Остапа на футбольний меч на Тризубівку. Погода була прекрасна і приємно було побути трохи серед природи та дати відпочинок очам. Тризубівка гарно загосподарена, завжди щось добудовують, дуже всюди чисто й упорядковано, клюмби насаджені квітами, шкілка ялинок на продяж (цілий лісок!), площадка для танців (з живою оркестрою!) Кілька футбольних піль, тенісові корти, гойдалки для дітей... А над усім цим повівають на маштах два прапори — американський і синьо-жовтий. Приємно, що здобулися українці на такий стан посідання. Людей — зокрема знайомих — не було багато, але на паралельному мечу юніорів було повно юнацтва!

Ввечорі читала мамі коментар до папських послань, що його написав Лабунька. Остап в той час був на виступі дисидента Рубана в Центрі.

14 вересня 1988. Метро.

Вчора вислала Максимові поправлений машинопис Івасевої книжки. Сьогодні висилаю листа Роксоляні Зорівчак. WLT прислали для рецензії... "Стрімка моя вулиця" Марії Голод. На рецензію до Сучасности чекає також Before the Storm. А тимчасом мої пріоритети трохи інші: стаття для енциклопедії та покажчик до ULEA65. Обидві ці речі вимагають величезної підготовки та багато часу. В бібліотеці також чекає на рецензію том каталогу Preussischer Kulturbesitz, їхньої колекції амер. права. Але в бібліотеці я така завантажена роботою — довідковою роботою для професорів і заавансованих студентів, підготовкою орієнтаційних лекцій, готуванням поточної бібліографії порівняльного трудового права... Кімната завалена паперами, до каталогізаційного відділу навіть не заглядаю. Страшна пресія — і то без жодного нагляду ззовні! Може варто бути менш солідною і вимогливою до самої себе!

Цього ж дня, пополудні. Метро.

Пріцак і досі не назначив нової комісії для Бібліографічного Конкурсу. Що більше — навіть не відповів на мої три листи у цій справі. Перший з цих листів написала я вже рік тому — якби тоді послухав моєї ради і намітив собі людей до комісії — був би легкий і закономірний перехід. Тепер треба вже буде спішитися — адже конкурс треба проголосити в пресі. Ценко вже два рази телефонував до мене, щоб довідатися, як стоять справи. Мені залежить на тому, щоб конкурс продовжувався, як постійна інституція — не на те я її розбудовувала вісім літ такими зусиллями, щоб дати цій справі тепер занидіти. Потелефонувала я сьогодні до УНІГУ. Пріцак сьогодні повертається з Европи. Говорила я з Брендою, секретаркою. Маю надію, що вона зробить натиск на Пріцака, щоб нарешті цю справу полагодив.

15 вересня 1988, четвер, метро.

Прийшло вчора нове число AAASS Newsletter (я цього року стала членом і почала отримувати цей листок зв'язку та журнал Slavic Review). І от в мені знову розбудилася надія: може б так поїхати на їхню річну конференцію в Гонолюлю, взяти собі чотириденну додаткову прогульку по гавайських островах, а в поворотній дорозі вступити до Марка та Ії (вони вже тоді будуть у новій своїй хаті, що її купили в MarVista за головокружну суму щось понад 400,000 дол.!) Ситуація з мамою тепер досить стабільна, а я могла б отримати кілька вільних днів для наукової конференції (це мені належиться, тимбільше, що цього року я не їздила ні до Урбани, ні до Атланти). Якщо не поїду, ці дні мені пропадуть, залишаться невикористаними. Доповнила б я це своїми вакаційними днями, що їх маю в резерві. Така поїздка зробила б мені дуже добре, тим більше, що на конференції в Гонолюлю буде також Максим і напевно всякі інші знайомі люди (їде, наприклад, Коропецький).

Марко та Ія продали свою хату в Санта Моніка і заробили на ній майже 150 тисяч (!!) Це дає їм можливість купити вигіднішу хату, в кращому місці. Але ціни на реальности в Каліфорнії — застрашаючі. Новокуплена їхня хата, кажуть, має різні недоліки — треба буде, наприклад, міняти водопроводи.

Неділя, 18 вересня 1988. 11:00 РМ.

Хочу відмітити кілька речей, щоб не забути. Передусім про зустріч сьогодні з Ярославом Ісаєвичем зі Львова. Він тепер у Гарварді і має бути до травня. Був пару днів у Нью Йорку, а вчора приїхав до Грицевих, які мають досить поважну колекцію українських стародруків. Ісаєвич, каже Лабунька, старається якнайбільше часу присвятити праці з книгами і багато годин проводить в New York Public Library та в Гарвардських бібліотеках. Наша зустріч була дуже коротка — на бігу, бо Лабунька дуже спішив, хотів побути з ним сам-на-сам і тому взяв його на нічліг до себе, а сьогодні хотів йому трохи показати місто і не дозволив мені запросити Ісаєвича на обід. Сьогодні на Penn's Landing, над рікою, відбувався український фестиваль — отже ми домовилися їх там зустріти. Так і сталося. Були може з годину на Penn's Landing, зробили пару знимок, потім вступили до Мирослава, Ісаєвич взяв свої речі, з'їв на швидко миску борщу, сіли в авто, вступили до нас додому на 10 хвилин, встигли тільки почастувати гостя чаркою коньяку та подарувати йому пару книжок — і все! Мирослав забрав його до Грицевих, бо Гриців ще сьогодні мав відвезти його до Нью Йорку... Ісаєвич — дуже приємний, симпатичний чоловік, років 50 плюс, обличчя радше мистця, як історика, сиваві кучері, золоті коронки на передніх зубах! (Ах ті наші старокрайові дентисти! Добре було б послати їм трохи американської порцеляни!) "Своя людина", каже Остап. Говорив дуже отверто й безпосередньо. Остап розпитував про різних львівських знайомих і багато довідався всячини. Мені цікавий був деталь про те, як після смерті Сталіна, Берія наказав привернути українську мову у високих школах Західної України, як міняли таблички з написами вулиць, як за Шелеста переносили в двомовних вивісках українські написи на ліво, як головні, а російські на право, а потім знову міняли з ліва на право... Сказав також, коли мова зайшла про журнали, що їх ми передплачуємо (Всесвіт, Жовтень, Літ.Україну), що дуже цікавим став тепер ілюстрований журнал "Україна". Ісаєвича знала я досі із статей друкованих у журналах та з його книжок. Він працює дослідником у львівському відділі Інституту Суспільних Наук Академії Наук УРСР. Народжений він на Волині, батько був дипломатом УНР (аякже!), був у місії УНР у Франції, а потім став комуністом, повернувся до Польщі, але вимагали від нього, щоб відрікся політики. Господарив на Волині на двох гектарах землі, одружився із дівчиною зі Стрия, в час війни переїхав до Стрия, так що Ярослав від дитинства жив уже в Галичині. Студіював у Львові. Живе на Стрийській вулиці. Дружина його — хемік за фахом. Мають дві доньки — одна вже одружена. Всі ці деталі знаю від Мирослава — він зустрічав Ісаєвича у Львові, но і вчора проговорив з ним половину ночі. — Варто було б, щоб він міг приїхати сюди з доповіддю — на La Salle або на Penn.

В четвер, повертаючись з роботи, вступила я до мами і застала там Яримовича. Виявляється, мама має відлежні на плечах і на задку — отже маленька криза: треба примушувати її лежати на боці, смарувати відлежні, щоб не зробилися відкриті рани, прикладати плястри. Цього, очевидно, не було б, якби вона була мене слухала і примушувала себе до сидження в кріслі та до гімнастики здорової ноги. Коли я з господинями з великим трудом саджали її у wheelchair — весь час протестувала, робила комедії, а тато ще завжди вмішувався, мовляв, лишіть її, хай лежить, як не хоче сидіти. Навіть мене обріхувала, як сказала мені ще одна з моїх польських господинь. "Ваша мама просила, щоб вам не казати, що вона сьогодні не хотіла сидіти." Ну, от і дочекалися. Я навіть подумала собі: в Nursing home напевно не враховували б бажань пацієнта. Знаю, що там саджають пацієнта на wheelchair, лишають сидіти на пару годин і не зважають на протести... Все має свою ціну... Галя сама запримітила відлежні, сама покликала Яримовича, робить опатрунки, добре, що вона — мед-сестра. Я з неї дуже задоволена, вона помітно облегшила мені життя. Марія Заяць приходить на суботу й неділю — отже опіка добра і своя, українська. Якби мама більше кооперувала і мала трохи більше здорового глузду — мені жаль її, я розумію, що вона бідна терпить — але треба часом перенести малий біль, щоб запобігти великому. Якби трошки кожного дня гімнастикувала здорову свою ногу, якби більше сиділа — сьогодні і нога не була б штивна і відлежнів не було б... Ну, що ж робити. Іде до гіршого, але це ще може довго тривати.

В суботу ходили з Остапом на посвячення нового крила в УОКЦентрі, пов'язане з концертом-бенефісом. Коштувала нас ця імпреза 250 дол. (по 25 дол. вступ, але дали ми додатково ще даток на сплачення великої заборгованості — бенефіс приніс за один цей вечір около 80,000 дол.!) Концерт мав добру програму: секстет хору Думка з Нью Йорку під проводом Михайла Лева — добрий ансамбль, новий репертуар! — та акторка-гумористка з Торонто Люба Ґой, яка знаменито цілу годину забавляла публіку дуже дотепним двомовним конферансом у першорядному фаховому виконанні. Програмою вів — по англійському — адвокат Максимюк, інтелігентно і дотепно. Черник говорив може трошки за довго — але він головний мотор Центру — без нього не було б нічого взагалі — йому належить найбільший кредит — зрештою говорив до речі і спровокував людей до жертвенності. сиділи ми при столі з Лесею і Левком (приємно, що вона вже "прийшла до себе" після операції та радіяційних насвітлень), Шиприкевичами, Кавками, Бандерами. Бандера сказав нам, що його син Марко, який має писати докторську працю з фольклору в Едмонтоні, за намовою Штогрина почав тепер студії бібліотекознавства в Урбані.

Понеділок 19 вересня, метро.

Поговорила з Галею і, знайшовши її підтримку й заохоту, зробила резервації на літак до Гонолюлю. Остап також виявив охоту їхати. Плян мій включає конвенцію AAASS та чотириденну прогульку на острови Кауаі та Гаваї. До Лос Анджелес не вступатимемо — для цього є кілька причин: 1/ Марко та Ія хочуть в час Дня Подяки поїхати до Торонто відвідати Максима та Уляну з Іванком. Максим зараз же після конвенції вертається додому, отже на наш Thanksgiving буде назад; 2/ виїхати мені на довший проміжок часу пов'язане з більшими труднощами і більшим риском. Коли мене не буде тільки від 17 до 27 листопада, то Галя, навіть без помочі могла б сама дати собі раду, на випадок, якби Марійка Заяць таки поїхала назад до Польщі; 3/ подорож літаком, що включає зупинку на пару днів в ЛА, коштує понад 100 дол. більше. Отже може не варто тим разом. Сьогодні маю викупити вже квитки.

20 вересня, вівторок, метро.

Вчора Галя почала курс англійської мови. Муситиме доїздити вечорами автобусом до Cottman i Algon. Двічі в тиждень — в понеділки і середи. Я вчора прийшла до мами о 8-ій і сиділа до 10:15 — Галі ще не було. Якщо я мусітиму стільки часу втрачати кожного понеділка і середи, то це дуже ускладнить мою вечірню роботу, але побачимо. Галя конечно мусить вчитися — я сама дуже її намовляля й заохочувала. Трохи журилася я нею, як вона дасть собі раду з публичною транспортацією, та ще й у вечірній темряві. Але мусить звикати й набиратися досвіду — адже вона — мед-сестра, і коли піде на працю до шпиталя, доведеться їй нераз працювати на нічну зміну.

Пополудні, вівторок, метро.

Побачивши сьогодні вранці Liz, нашу директорку, я сказала: я хотіла б, по змозі, мати з вами розмову сьогодні 10-15 мінут. Вона, очевидно, не знала, в якій справі. Може за годину-дві я буду вільна, сказала. Думаю, що вона боялася якоїсь неприємности і хотіла розмову відкласти. Я вранці була зайнята і тільки після обіду напоролася знову на директорку. Liz запропонувала: може тепер? Пішла я до її б'юра вже приготована, з паперами. А вона: чи хочете, щоб зачинити двері? На те я: ні, не треба. Я хотіла тільки показати вам програму конвенції AAASS в Гонолюлю, де є кілька правничих сесій, і сказати, що я дуже хотіла б поїхати в листопаді на цю конвенцію... Слово по слові... Liz (з радости, мабуть, що це не якась нова персональна конфронтація) зустріла мене дуже прихильно. Мушу поговорити з Пітером, скільки в нашому бюджеті грошей, сказала. Я була скромна і невимоглива: заявила, що на конвенцію поїду, навіть за власні гроші, але якби так була часткова субсидія... Моя стратегія дала успіх: 680 дол. обіцяних і пару робочих днів для конвенції!

Четвер, 22 вересня 1988, метро.

Замовила я собі візиту в лікарки, Dr. Margaret Lancefield, на 14 жовтня. Хотіла скорше, але не було місця. Це буде перша моя візита в цієї лікарки. Відколи Кіріко пішла на пенсію (пару років тому), я не мала солідного медичного огляду. Чуюся фактично добре, сповнена невсипущої, часом майже хворобливої енергії, навіть артрит докучає мені менше, як звичайно. Але... В мене нераз на тілі бували невеликі вугри — дрібниця, часом я їх витискала. Бували такі і на грудях. Від деякого часу — вже, мабуть, з пів року, на правій груді зробився такий ніби вугрик. Довкола нього шкіра трохи ствердла, і здається мені, що це згрубіння — побільшується. Ну, я не впадаю в паніку: це мабуть тільки підскірний якийсь "pimple". Але всяко буває. Хотіла я відразу замовити і mammography. Але секретарка сказала, що це можна буде зробити тільки після візити і після приписаних всіх тестів. Трохи не добре, що це затягнеться. Не хотіла б, щоб ця проблема — якщо вона виявиться справжньою проблемою — зіпсувала або перешкодила моїм вакаціям, моїй поїздці на Гаваї... Не хотіла я йти з цією справою до Яримовича. На випадок, якби виявилась серйозна справа і треба було (не дай Боже!) операції — хочу бути в руках наших університетських лікарів. (Для щоденної лікарської рутини — лікування простуд, догляд вдома, рутинові ліки на артрит ітд. — домашні наші українські лікарі, думаю, ліпші, бо вони мають більш безпосереднє відношення до пацієнта — так що я послугами Яримовича і надалі буду користуватися, коли зайде потреба).

П'ятниця, 23 вересня. Метро.

Десь тиждень тому прийшов до мене лист. Адреса на ньому була: Professor M.T., Dept of Slavic Languages, Univ. of Pennsylvania... не знаю з яких джерел отримали вони моє ім'я, чия це була рекомендація. Але це — друковане запрошення взяти участь у конкурсі на поетичний переклад з якоїсь східньо-европейської мови. Гонорар: 50 дол. і публікація в журналі Mr. Cogito. Про такий журнал я ніколи не чула і швидка перевірка на RLIN не виявила ближчих інформацій. Але в друкованому листку подані інформації про числа цього видання, що появилися раніше — було їх щось 8 чи 9, і друкувалися там деякі відомі мені поети: Zbigniew Herbert, Anna Frajlich, Stanisław Barańczak. Подумала я, що може варто попробувати: адже в мене є кілька своїх поезій у власному перекладі — я вже навіть давала їх читати Ларисі Онишкевич і на основі її кількох завважень зробила деякі зміни. Хотіла б включити ці та інші переклади в наступну свою поетичну збірку (Вже й назву придумала: Притягання землі і неба — із вірша тієї ж назви!) У висліді, вчора до 1-ої ночі переписувала на комп'ютері ці тексти. Це ж не тільки для конкурсу, але водночас і для майбутньої книжки.

Понеділок, 26 вересня 1988, метро.

Der Tod ist nah
wir sind die Seinen
lachenden Munds.
Wenn wir uns mitten im Leben meinen
wagt er zu weinen mitten in uns.

Очевидно, журить мене моя грудь. Виглядало спочатку, як укус комахи, набрякло, довкола червоне — величини доброї монети. Журить мене, що моя візита в Lancefield щойно на 14 жовтня. Якби так справді виявилось щось поважне, якби напр. треба було робити операцію, то я воліла б, щоб це сталося зараз, якнайскорше. Тоді ще був би час для реконвалесценції і може б я не мусіла резигнувати з поїздки на Гаваї. Якщо наді мною висить якась загроза — то це могли б бути мої останні вакації. Попробую сьогодні піти до шпиталя і особисто говорити з секретаркою др. Ленсфілд. Коли напередодні свого 50-ліття я пішла на солідний медичний огляд до др. Кіріко, вона — після оглядин — сказала до мене: "You are a lucky woman, Mrs. Tarnawsky". Is my luck running out?

В час вікенду підготовила кілька своїх віршів у перекладі (а навіть зробила додатково ще один переклад із вірша "Перше травня") і хочу сьогодні послати до Mr. Cogіto. Працювала також над статтею Literature in Translation для енциклопедії. 8 сторінок — абсолютно за мало місця, щоб могти говорити про переклади різними мовами. Я дала короткий загальний вступ, а тоді сконцентрувалася на англомовних перекладах. Перший варіянт уже майже готовий і це мене заспокоїло — в разі потреби могла б послати, як є, щоб дотриматись терміну (20 грудня!) — але я маю намір ще довго цю річ шліфувати і виправляти. Нажаль, більшість статті — перелік видань.

Цього ж дня, пополудні, метро.

Вдалося мені переконати секретарку, щоб зробити замовлення на візиту. Вона запропонувала: може хочете, щоб вас оглянула мед-сестра? — А чи може вона замовити мамограм? Може! От я і була сьогодні в медсестри — асистентки Dr. Lancefield. Вона оглянула мої груди і тоді закликала ще саму Margaret Lancefield, яка виявилась молодою ясноволосою жінкою, і зробила на мене добре враження при першій візиті. Обидві Марґарети (медсестра має прізвище Zimmerman, але виглядає як скандинавська красуня!) потішили мене, що зачервонений і трішки набряклий "pimple", мабуть і є тільки "pimple". Але mammography замовили і я вже сьогодні була на цьому тесті. Відколи я робила такі рентґени грудей в березні 1986 року, машини вже встигли змінити. Рентґен сьогоднішньою машиною був навіть трошки болючий, бо дівчина-технік так стиснула мої маленькі груди кліщами машини, що я аж скрикнула. Висліди будуть може навіть ще сьогодні. Казала мені Zimmerman, що подзвонить перед 6-ою до нас додому — отже, мабуть, залишить "message" Остапові. Мене ще в хаті не буде, бо подорож триває приблизно годину. Добре, що всі ці справи на університетському кемпусі. Хоч я сьогодні двічі ходила до бюра др. Ленсфілд і один раз до шпиталя на тести, то це не перешкодило мені зробити чимало довідкової роботи в бібліотеці і полагодити цілу низку клієнтів.

Понеділок, 26 вересня, вдома, ввечері.

"Message" від медсестри — добрий. Виглядає — нічого загрозливого, принаймні тест mаmmography нічого не виявив. Слава Богу! З радости піду трохи раніше спати. Вже щоправда 10-а, я тількищо прийшла від мами і тата. Сиділа там півтори години, бо Галя в понеділки і середи ходить тепер до школи. Але мама увесь час спала. Я розмовляла з татом і трохи зробила порядок: викинула цілу торбу непотрібних паперів, що нагромадилися.

Середа, 28 вересня 1988, вдома.

Вчора потелефонував увечорі Яримович: з мамою справи погані: в неї рани на тілі від надмірного лежання, організм вичерпаний, заавансована анемія, брак протеїну — у зв'язку з тим рани не гояться, тіло, мовляв, "розлетиться" (так він сказав!) якщо залишити все як є. Треба, на його думку, взяти маму до шпиталя. Там їй дадуть ліжко із спеціяльним матрацом, їй буде не так боляче на ньому лежати, можна її буде обернути, зробити опатрунок, дати додаткову поживу. Я дала свою згоду, просила тільки, щоб її не давали на машини, у випадку, якби легені або серце перестали працювати. Обіцяв, що так і зроблять, що не будуть продовжувати їй мук. Прогнози погані — він думає, що вона довго вже не житиме.

Сьогодні я не поїхала до праці. Вранці пішла до мами, допомогла Галі приготовити її до шпиталя. О 11-ій год. приїхав амбулянс і я разом з мамою поїхала до Germantown Hospital. Сиділа там майже до 3-ої пополудні: треба було полагодити формальності, поговорити з лікарями і медсестрами, припильнувати, щоб і персонал і сама мама усвідомили собі її стан (напр. вона не може досягнути рукою до кнопки, що кличе поміч — отже треба було домогтися спеціяльного приладу, яким вона може орудувати ітп.) Зачекала я аж прийшло ліжко із спеціяльним повітряним матрацом. Мамі на ньому вигідніше лежати — але з ліжка на ліжко переносило її 5-еро людей!

Сьогодні від 7-ої год. Галя іде на лекцію — отже мені треба буде побути трохи з татом. Господиню — і Галю і Марію — хочу затримати, бо ж тато також потребує догляду. Було б правда справедливо, якби ця опіка тепер була трохи дешевша — бо ж головний пацієнт — відсутній. Але я про це ще не говорила ні з Галею, ні з Марією. Питалися мене, чи має Марія прийти в суботу — я сказала: так! Бо ж інакше, я не тільки мусіла б цілий вікенд займатися татом, але не могла б навіть поїхати до шпиталя.

Вівторок мала гарний, радісний день. "Ходила й усміхалася", як сказала б Ляля, рада, що хмарка загрози відійшла і вдячна, що тест-мамограм вдалося зробити так швидко. Може ще трохи поживу! Може ще зможу зробити дещо із заплянованого!

Четвер, 29 вересня. Метро.

Never a dull moment! Сьогодні вранці пішла до пивниці вилити воду з машини, що відвогчує підвал. Це — щоденна рутина. Виливаючи воду в господарській частині нашого підвалу, побачила, що долівка залита водою — очевидно, тече огрівач води. Буде великий видаток — але ми цього сподівалися вже давно. Наш електричний water heater діє вже, мабуть, 20 років (він уже був, коли ми купили цю хату). Діяв досі справно, але пожирав страшенну масу електрики, отже був дуже коштовний. Наші попередники включали його тільки в певні пори дня, але ми хотіли мати вигоду і гарячу воду в кожний час. Вже давно говорили про те, що його варто було б замінити газовим огрівачем, але чекали аж цей зіпсується. Отже нема в цьому трагедії, але буде пару днів морока, велика робота для plumber-a, та й видаток.

Вчора побула півтори години з татом. Спокійно і відпружено ми собі поговорили. Значну частину розмови був при пам'яті, розумів, що діється, дякував мені за опіку, навіть виявив неабияку сердечність. Говорив про те, що він старий і довго вже не житиме, але рівночасно висловлював оптимістичну думку, мовляв, потягну до 90-тки! Сказав навіть: не є так зле, могло б бути гірше! Вряди-годи, одначе, має припливи цілковитого забуття: треба знову і знову пригадувати, що мама в шпиталі, що Галя в школі і повернеться наніч додому. А хто є Галя? — питає. А де вона мешкає? — О, так? А я не знав.

30 вересня 1988, метро.

Вчора ввечері їздила з татом і Галею до мами до шпиталя. Мама причеплена до різних рурок — крім ґлюкози, отримує ще й кров. Вона при повній пам'яті, знає що діється, говорить з медсестрами по англійському, навіть з Галею, не впізнавши її, в першій хвилині заговорила по англійському. Рани її на плечах свіжо перев'язані і лежала на правому боці. Бідна вона, рушитись не може, єдина добра рука — дрижить від давнього її тремору, та й зрештою пришпилена голками та рурками. Напитись води сама, очевидно, не може, а кликати медсестру в шпиталі — це не те саме, що кликати — до пересади, сотні разів — господиню вдома. На віддавання мочі залучений катетер.

3 жовтня 1988, метро, понеділок.

В суботу знову взяла тата на відвідини до мами — тим разом з Марією Заяць. Марії мама не пізнала спочатку, треба було пригадати, хто це. Виглядає вона на лиці ліпше, трансфузія крови зробила своє. Але була трохи задурманена, можливо ліками, бо медсестра казала, що Саляк цього ж дня вирізував гниле (чи може мертве?) тіло довкола ран, при великому знечуленню. Яримович по телефону дав мені ще такі інформації: мама має уремію, білі тільця крови в неї — 35,000! Щоб говорити про прогнози на дальше — треба виждати. В шпиталі напевно буде зо три тижні. Що робити пізніше — чи брати додому, чи віддати до Nursing home? Оце моя дилема. Стараюся ходити до мами не день-у-день, а кожний другий день. Вчора не їздила, піду сьогодні.

Вчора зробили з Остапом велику роботу в городі. Пополудні поїхали до Третяків на зустріч українських студентів PENN. Ввечері були два довгі замісцеві телефони — від Мотрі з Провіденс (каже, що Андрієва хвороба є загадкою для лікарів!) та від Ії. Ія тепер у штаті Wisconsin, працює на новому фільмі Meet the Appleseeds. Вона знову в ролі production manager та associate producer. Каже, що праця тяжка, працює з бюджетом 7 міліонів долярів та понад 150 особовим персоналом! Марка не бачила ще від Labor Day. Десь біля Дня Подяки фільмування має бути закінчене. Тоді вони з Марком вибираються відвідати Максима й Уляну в Торонто. Тужить за Марком, найгірші, каже, — неділі. Але праця високоплатна і вона уможливила їм купити дорогу хату. Марко сам буде переноситися — десь в половині жовтня. Ія повернеться вже до нової хати. — Приємно було, що наша невістка забажала з нами поговорити. Що це значить — своя дівчина! сказав Остап.

З Максимом говорили ми двічі — і в суботу, і в неділю. В суботу на телефоні була також Уляна. Іванко говорить уже цілими реченнями: "Пан приніс нові пеленки". Уляна почала ходити з ним на зустрічі українських матерей з малими дітьми — спеціяльні зустрічі для того, щоб діти..

4 жовтня 1988, метро.

Не встигла вчора закінчити речення — треба було висідати! Очевидно... "щоб діти мали змогу говорити зі собою українською мовою!"

Їздила вчора з татом увечорі до шпиталя. Без змін. Другий раз поїду завтра — в середу. Тоді Галя в школі, і я — так чи інакше мусіла б бути з татом. Він поводиться добре, чемний, навіть уважливий, але хвилини ясного думання бувають у нього спорадично і майже зараз же забуваються. Андрія я повідомила день перед тим, як мама ішла до шпиталя. Говорила я тільки з Марійкою, але сказала Ій, що може добре було б, якби приїхав на побачення з мамою — це ж може бути востаннє. Сьогодні ввечері буде тиждень, як я їм телефонувала. Вони не дзвонять, не пишуть і видно не цікавляться. Зрозуміли, мабуть, що я не збираюся ділити батьківських грошей за їхнього життя і через те втратили зацікавлення.

Понад годину працювала вчора на комп'ютері над покажчиком до ULE65A. Стаття до енциклопедії вже готова. Покищо лежить — ану ж треба буде щось змінити? Але — хоч термін аж під кінець грудня — думаю незабаром вислати.

Іду сьогодні знову до лікарки. Pimple на правій груді далі червоний і величиною монети кводра. Але прикладаю гарячі компреси і, здається мені, що є поправа. На роботі цього тижня додаткова пресія: три орієнтаційні лекції для студентів-редакторів Сomparative Labor Law Journal.

4 жовтня, пополудні, метро, по дорозі додому.

Моя радість може й була передвчасна: загроза ще не зовсім минула. Оглядини в лікарки сьогодні дали таку тентативну діягнозу: на правій груді в мене є мала циста, вона виглядає неглибока й рухома, але надії на те, що вона "відчиниться" при помочі гарячих компресів — щораз менше. Дала мені антибіотики і казала продовжувати гарячі компреси — маю замовлену повну візиту на 14 жовтня. Тоді вирішиться — якщо не зникне, треба буде зоперувати. На всякий випадок, зробили мені appointment у хірурґа на 19-ого. На маммограмі видно знак, що є циста, але каже Ленсфілд, це не значить, що вона небезпечна або злоякісна. Всетаки, для певности ліпше вирізати, бо занедбана могла б колись спричинити справжній клопіт. Побачу, що скаже хірурґ.

6 жовтня 1988, четвер, метро.

Вчора знову взяла тата до мами. Мамі почали давати кисень. Рани, каже медсестра, гояться, є поправа. На лиці мама виглядає ліпше і говорить про те, що хоче іти додому. Але як тільки ми прийшли, вона хотіла — наказувала, щоб її обернути на другий бік. Я пішла запитатися медсестри, чи можна. Абсолютно ні! — сказала мені. Вона мусить певний час лежати то на одному, то на другому боці. А її тількищо обернули! Вдома власне занадто всі потурають її бажанням: хотіла весь час лежати, та й то на одному боці — та й вилежала собі рани.

Після повороту зі шпиталя, дивилася з Остапом на дебату двох кандидатів на віцепрезидента: Бенсона з демократичної партії та молодго Квейна з республіканської. Думаю, що Буш не добре зробив, що вибрав собі такого малодосвідченого молодого сенатора — не так тому саме, що він надто молодий, але тому, що цей вибір вказує на певну рису характеру самого Буша: невже він хоче окружити себе yes-man-ами, людьми, що навряд чи зможуть заблиснути якоюсь новою думкою?

9 жовтня 1988, неділя (біля півночі).

У Вашинґтоні цього вікенду великі українські демонстрації і святкування з нагоди 1000-ліття християнства. Ми з Остапом спочатку були плянували поїхати, але передумали. Йому така подорож видалася занадто утяжливою (треба було б виїхати автобусом досвіта, а повертатися вночі) — для мене найбільшою атракцією була б сама демонстрація та похід вулицями міста — а в цьому поході ні Остап, ні Вонторська, яка намовляла мене їхати, участи брати не хотіли. Концерт мене не приманював: Бабак, Чаплинський, Шкафаровський не обіцювали нічого надзвичайного. Зрештою, занадто багато треба було б готувань — добре, що поїхала туди Галя, мамина й татова господиня — для неї бути учасницею такого багатолюдного українського здвигу (було щось із 20,000 осіб) куди важніше, як мені. Замість того, я вчора побула трохи в тата, а сьогодні і його і Марію Заяць возила на візиту до мами до шпиталя. Мама отримує якісь сильні ліки на біль — і сьогодні, і в п'ятницю ввечері видавалася трохи запаморочена. Сьогодні помітила я, що спаралізована рука і нога — сильно напухли. Тато вимагає тепер більше уваги — ні одна, ні друга господиня не дали себе переконати, що в маминій відсутності вони мають менше роботи, а через те повинні погодитися на деяке зниження платні. Отже далі платитиму по 40 дол. на день.

Нікуди не ходили — навіть з кіна зрезигнували. Я працювала на комп'ютері вчора й сьогодні — написала листа до Кравченка та до WLT -вирішила повернути їм збірку М. Голод — мені незручно писати рецензії на еміграційних колег-поетів, та ще й у випадку, коли ця рецензія мусіла б бути досить критичною.

Остап працює над новими перекладами з Еліота. Комітива в нас першорядна. По той бік пристрасти народжується ніжність... мовляв Плужник. Пару тижнів тому я запропонувала, щоб він спав в окремій кімнаті — мені незручно збиратися вранці до роботи, коли всі мої речі у шафах нашої спальні, а він спить і я не хочу його будити... Це спершу викликало нечемну реакцію: хата моя і я буду спати там де схочу! На те я, спровокована, відповіла: не бачу причини, чому я маю жити в тісній робочій кімнатці з комп'ютером, заваленій паперами, з тісною маленькою шафкою — тоді, коли ти займаєш всю решту хати. Адже я також маю якесь право на вигоду! Але я це сказала спокійно і без злоби і мій коханий, усвідомивши собі, очевидно, що справедливість по моїм боці і що пропозиція моя зовсім дружня і доброзичлива — поступився. Відвідує мене час-до-часу, але спимо — вперше за майже 40 років! — в окремих кімнатах. Працюємо також в окремих робітнях, поруч себе, вряди-годи ділимося якоюсь цікавою знахідкою. От вчора, бібліографуючи англомовне видання Тичини, натрапила я на вірш "Чуття єдиної родини" — в книжці є і паралельний український текст. Остап недавно дуже був обурений, що Гончар десь там у промові похвально висловився про російську мову. От я і пішла прочитати Остапові Тичинин вірш. Поодинокі фрази цього вірша були мені відомі і раніше, "чуття єдиної родини" давно вже стало крилатою фразою. Але я ніколи раніше не читала цілого вірша. І що? Думала, може така от собі вимушена пропаґанда. Ні. Вірш поправний, навіть щирий і видно, що його написав добрий поет. А водночас — це явний панегірик російській мові!

Цього тижня (14-ого) чекає мене основна лікарська перевірка в др. Ленсфілд. А на 19 жовтня маю замовлену візиту в хірурґа, доктора Базбі, бо Ленсфілд уважає, що мою маленьку цисту таки треба буде вирізати. Маю надію, що це буде тільки невелика операція і що вона не виявить якихось поважніших проблем. Було б ліпше, якби можна було обійтися без хірурґічного забігу, але трудно — прищик на правій груді трохи заникає (мабуть від антибіотиків!) але невеличку грудку таки можна пальцем намацати! Стараюся не хвилюватися і не лякати себе наперед!

До Кравченка написала я тому, що Marples на мого листа з травня і досі не відповів, поправленого примірника ULE65B не прислав, книжка ніде не реклямується, належних мені 435 дол. не присилають — що вони собі думають? Я вже й телефонувала до Едмонтону — сказали мені тоді, що і Marples і Кравченко — в Европі.

Пріцак також не відповів на мої листи, не назначив нової комісії Бібліографічного Конкурсу. У висліді — конкурс не проголошений, Ценко вже три рази телефонував до мене з питанням, що діється? Я й сама хотіла б знати. Зробила я в цій справі два телефони: до секретарки УНІГУ Бренди, щоб пригадала Пріцакові, що треба назначити комісію, та до Ліди Стецик до ФКУ, щоб зробили в цій справі натиск на Пріцака в ім'я не тільки додаткових фондів, але навіть задля добрих "public relations". Поганий із професора Пріцака адміністратор!

Вівторок, 11 жовтня 1988. Метро.

З неділі на понеділок затягнула мене якась простуда. Вночі ледве дихала і мало спала. Але до праці в понеділок таки пішла. Мариля сказала мені: я так погано почувалася, що думала не йти до роботи! От тобі й на! Видно щось є в повітрі, нагла зміна погоди і більше людей хворіють. Добре, що маю відповідальну професійну співробітницю. Ні вона, ні я не були в найкращому стані здоров'я — але працювали обидві. Роботи так багато, що ледве встигаємо. Зацікавлення чужим та міжнародним правом дуже зросло. Крім U of P Law Review наша школа видає тепер і U of P Journal of International Business Law i Comparative Labor Law Journal. В редакції обох цих журналів, за американським звичаєм, є великий гурт студентів, що до їх обов'язків належить перевірка всіх посилань, цитат ітд., підготовка покажчиків, писання коментарів тощо. До CLLJ зголосилося цього року 43 студенти! Всі вони потребують інформаційних сесій про чуже і міжнародне право та бібліотечні ресурси, і всі вони приходять до мене й Марилі із десятками запитань та проблем.

Вчора був День Колюмба і Галя не мала лекцій. Я скористала з нагоди, що не мушу бути з татом, і поклалася після вечері в ліжко, щоб трохи відпочати і виспатись.

Четвер, 13 жовтня 1988. Метро пополудні, додому.

Взяла собі вчора хворобовий день — не тільки не пішла до роботи, але справді лежала в ліжку — вигрівала свою простуду. Трохи відпочила. При тій нагоді переглянула кілька чисел Свободи, Літ. України, Сучасності — рідко коли маю час читати серед нормальної рутини своїх буднів. Увечері встала, щоб зварити обід, а опісля ввечері поїхала з татом до мами до шпиталя. Мама дуже нами зраділа, але... добре, що ти прийшла. Я вже казала санітареві, щоб до тебе потелефонував, щоб ти принесла мені плащ і черевики, бо я хочу іти додому.... Бідна моя мама! Вона вже втрачає почуття реальности. Забула про те, що лежить спаралізована і навіть сісти на ліжку не може... День раніше говорила я з Яримовичем. Рани не дуже гояться — зарядив нову трансфузію крови. Шпиталь може потримає їі ще до кінця місяця, а тоді може вдасться примістити її в Skilled Nursing Facility, який має відкритися при Germantown Hospital. Там можуть потримати її поки рани не загоєні, як довго вона потребує особливого піклування. Якщо стан поправиться, можна буде взяти її додому, або до звичайного nursing home. Але це щойно покажеться за пару тижнів.

Коли ми йшли до шпиталя і поверталися зі шпиталя, я подивилася на освітлені, такі знайомі мені з різних літ, вікна цього "сумного будинку" і подумала: як добре, що це не Остап у шпиталі, тільки мама! Жорстока думка, але щира. Остап був і є найближчою мені людиною. Його життя — це моє життя, його біль — моя велика травма і турбота. Мами мені жаль, але вона все життя стояла від мене осторонь. Виховували мене служба, бабця Лінка, Леся. Батьківський дім асоціювався завжди з авантурами, прикрощами — великої любови в ньому не було. Тому й мама ніколи не була мені надто близькою, емоційно з моїм життям пов'язаною людиною. Я куди більше любила бабцю!

14 жовтня 1988, п'ятниця, метро.

Їду до роботи, а пополудні сьогодні маю візиту в д-р Ленсфілд.

Моя стратегія заходів щодо Бібліографічного Конкурсу УНІГУ дала висліди. Тиждень тому я потелефонувала до ФКУ, до Ліди Стецик і поклала їй на серце вплинути на Пріцака, щоб не легковажив собі Бібліографічного конкурсу і щоб нарешті назначив нового голову. Ліда обіцяла це зробити і для більшого ефекту наслала на Пріцака Ромка Процика, що є тепер головою ФКУ. Адже це справа і грошей, і громадської опінії Гарварду, не кажу вже про те, що це корисна для української науки установа і не можна дозволити їй занидіти. Вчора Пріцак нарешті потелефонував до Лабуньки з пропозицією, щоб Мирослав очолив конкурс на наступну каденцію. Лабунька подзвонив до мене і радився, приймати пропозицію чи ні. Я йому дала інформації про працю конкурсу, радила прийняти головство та перемовити Данка, щоб залишився в комісії. Єдиний мінус вашого головства — сказала я Мирославові — це факт, що ми з вами-свати, а я хочу бути (і буду) одним із учасників наступних бібліографічних змагань! Лабунька ввечорі подзвонив: він дав уже позитивну відповідь Пріцакові, а Данко погодився залишитися членом комісії. Ще мають кооптувати когось третього. Касинця не хочуть, застановляються над кандидатурами Когута, Кравченюка та інших. Ну, це вже їхня справа. Я рада, що буде кому вести конкурс і надалі. Не піде намарне моя восьмилітня праця! Збудувала я цю інституцію і хочу відійти та дивитися збоку, як вона росте і розвивається. Це не вперше. Таке саме вдалося мені зробити із пластовою бібліотекою — вона діє і росте без мене і я тому рада.

В дорозі додому.

Відбула візиту в д-р Ленсфілд. Майже годину чекала на неї — отже візита затягнулася на довше. Збадала мене і дала добру опінію. Але про мою грудку на груді сказала, що її обов'язково треба вирізати, бо не відомо чи це справді тільки прищик і згрубіння довкола нього, яке може і саме за пару місяців зникнути, чи щось поважніше. Мій мамоґрам уже послала до хірурґа д-ра Базбі і я маю іти до нього 19-ого. Сьогодні взяли в мене кров і моч до лябораторії.

Несподівано, чекаючи на лікарку, зустрілася я з Титом Гевриком. Також прийшов до лікаря. Щось поболює його серце. Це мене трохи зажурило. Тит — у небезпечному для хвороби серця віці і має багато стресу на своїй відповідальній роботі. Я маю для нього багато симпатії і дуже його ціню, як людину неабияких зацікавлень справами української культури, що може і хоче віддати цим справам багато повного посв'яти особистого труду і знання.

Понеділок, 17 жовтня. Метро, в дорозі додому.

Була в бібліотеці сьогодні група радянських юристів і на мою долю випало показати їм бібліотеку. Було їх трохи за багато — може з 20 — і це трохи утруднювало справи. Мариля взяла хворобовий день, не було її в роботі — отже не можна було розділити їх на дві групи. Я привітала їх по російськи, а потім запропонувала, що можу говорити або по англійському, або по-українськи. Вибрали... українську мову, бо чимало з них англійської не знає взагалі, або знає слабо. Були серед них і не-росіяни: один литовець, один вірменин, один азербайджанець. Дехто з них ставив чимало запитань — були й такі, що раді були б залишитись на довше і попрацювати з науковою колекцією міжнародного права... З тих, що залишили мені свої візітівки: Vasily Vlasihin, Senior Research Fellow (Law), Institute of US & Canadian Studies, USSR Academy of Sciences; Яковлев, Вениамин Федорович, директор ВНИИ советского законодательства, доктор юридических наук, профессор; Хейфец, Феликс Соломонович, заместитель председателя президиума Московской городской коллегии адвокатов, кандидат юридических наук; і три нацмени: Vytautas Pakalniškis, docentas з Vilnius (візитівка тільки по литовськи!); Бабаев, Махир Халид, кандидат юридических наук, доцент кафедры международного права з Баку, азербайджанець; та Nazarian Vladimir Rubеnovich, professor, doctor's degree in law, etc. State university of Erevan (візитівка тільки по англійському!) Всі вони, очевидно, взяли і мою візитову картку... Як добре, що діло із "совєтською юстицією" тільки на академічному терені американського університету.

18 жовтня 1988. Метро, по дорозі назад додому.

Мої гості вчора залишили мені в дарунку коробку кольорових металевих значків-брошок з видами різних офіційних будинків Москви. Я сьогодні роздала вже деякі з них Ранові, Дейвидові, Стефанії. Сказала я Марилі: якби ці відзначки були з Києва, я залишила б їх собі, але Москва в мене жодних приємних асоціяцій не викликає і я їх не хочу.

Іду завтра вранці на візиту до хірурґа. Що він скаже?

Для Мирослава зробила я фотокопії важніших документів і взорів Бібліографічного Конкурсу, а також подала на письмі резюме наших рішень і встановлених на протязі восьми літ прецедентів, щоб допомогти йому розпочати працю. Пропонувала я передати йому весь архів, але він його не хоче. Колись при нагоді повезу до Гарварду.

Поступово працюю над покажчиком до ULE65A. Що це за марудна робота. Не раз собі думаю, що треба бути божевільним, щоб добровільно, без винагороди, робити таку працю в години відпочинку... Дійшла я до номера 300 — менше як половина роботи щойно зроблена (Всіх статей є в ULE65A — 635).

20 жовтня 1988. Метро. Четвер.

Візита в d-r Buzby: не доставили йому на час мого мамоґраму, отже тільки подивився, помацав. Мені здається, що грудка поменшується, сказала я. Він казав мені прийти знову за два тижні. Треба буде вирізати, але добре, щоб воно було якнайменше. Він вважає, що ця циста дуже поверхова, під скірою, і потішив мене, що хірурґічний забіг буде нескладний, около пів години, при локальному знечуленні. Очевидно, поки все це не скінчиться, я не зможу мати певности і спокою — щойно як виріжуть і зроблять біопсію, можна буде знати точніше. Наступна візита на 2 листопада. 17-ого ми мали б їхати на Гаваї.

Марилі я сказала про причину моїх медичних візит. Вчора вона сказала про це Ліз. Ну, я думаю, непотрібно. Я ж навіть дітям нічого не згадувала, щоб не журити їх непотрібно: досить їм власних турбот. Aле коли Liz висловила турботливе запитання, я мусіла, очевидно, поінформувати її про стан справи. При тій нагоді виявилося, що кілька знайомих жінок в адміністрації нашої Law School мали операції на грудь: Margo, Catherine.

Четвер. Метро, по дорозі назад додому.

Довелося поїхати сьогодні за харчами для нас і для тата. Це значить, що не зможу поїхати до шпиталя. Востаннє була в мами у вівторок, передучора. Якби не харчі, поїхала б сьогодні, бо звичайно їду до шпиталя кожен другий день. Трудно. Не розірвуся. Ці поїздки до шпиталя досить комплікують мою рутину. Але нема ради.

Ія має цього місяця день народження. Може приїде до неї Марко. Дарунок я їй послала на нову хату (вітрильник Гніздовського, мовляв, вже маєте клаптик власного моря на горизонті — ось вам ще корабель!) На її тимчасову адресу послала я касети Religious Music of Ukraine — запис концерту в Lincoln Center, що на ньому ми були. Ія — найбільше музично обдарована людина в нашій родині, їй ці касетки напевно будуть цікаві. Хочу ще чимсь розважити її — жаль мені, що має таку тяжку працю і що працюючи в такому великому гурті людей, мусить, однак, бути самотня. Неділі, каже, проводить на телефоні.

21 жовтня 1988. П'ятниця вранці, метро.

Чергова комплікація: телефонував Яримович: Саляк хоче зробити мамі хірурґічний захід: натягнути (чи перещепити? — неясно) шкіру, щоб покрити рани. Рани глибокі, загноєні, не гояться. Це може помогти, інакше вони будуть робитися ще глибшими, аж до кости. Брак протеїну в організмі дуже ускладнює процес гоєння. Додаткова проблема: шпиталь може потримає маму ще тиждень-два. До skilled nursing facility, що відкривається у Germantown Hospital, не хочуть її прийняти, треба почати старання, щоб віддати її, бодай тимчасово, до nursing home. Додому іти вона не може — їй треба опіки, якої вдома дати не можна, навіть якби приходила до помочі Галі медсестра. Якщо б її стан поправився, можна буде забрати з піклувального дому. В нашій околиці є два піклувальні доми, що мають досить добру репутацію. Це справа дуже коштовна — около 2000 дол. на місяць. Пацієнти, що за них платиться повну ставку, не мусять звичайно довго чекати, якщо є місце. Треба буде розвідати і почати заходи. Вдалося мені маму зберегти від цього цілий рік. Якби була слухала мене і примушувала себе кожного дня сидіти — може було б до цього не дійшло. Трудно. Я робила, що могла і маю чисту совість.

22 жовтня 1988. Субота.

Сьогодні о год.1:10 пополудні мама померла. Вранці Яримович потелефонував зі шпиталя: мама дістала шок, непритомна, справи стоять погано. Я на те: чи можу зараз приїхати? — Так, можна. Добре, я зараз зберуся і з татом приїдемо. А Яримович: а може б тата не брати? — Ні, кажу, якщо мама вмирає, конечно треба щоб і він поїхав! Я дала знати господині Марійці Заяць, щоб були готові, зібралась, ще мусіла трохи почекати, бо тато голився, і ми всі втрійку поїхали. Коли тато побачив, в якому мама стані — адже він лікар — зразу пізнав, що це вже кінець — попав в істерику, почав плакати і кричати, і я подумала навіть, що може матиму ще з ним клопіт — потім сказав, що йому бракне повітря і вийшов з господинею на коридор. Так кілька разів виходив і вертався. Я була при мамі з Яримовичем. Тиснення крови вже не було ніякого. Моч не відходила катетером — знак, що нирки перестали працювати. А крім того: саме головне: heart failure i запалення легень. Мама мала відкриті очі, дихала, рухала рукою, навіть робила звичний рух рукою до волосся — але в очах жодної свідомости, жодного життя вже не було. Яримович від'їхав до іншого якогось хворого пацієнта. Тато почав натискати на мене, щоб ми вже їхали додому. Я трохи ще його перетримала, бо хотіла бути при мамі. Були ми там може із півтори години. Тоді я подумала, що відвезу тата, а сама повернуся. Так і зробили. Я ще взяла собі кромку хліба, бо подумала, що може доведеться сидіти до вечора, або й до завтра. Але коли я повернулася до лікарні, мама вже не жила. Лежала сама в кімнаті, нікого не було, і я сіла собі біля неї на самоті, і пів години прощалася з нею, і плакала, рада, що ніхто мені в цьому не перешкоджає. Тіло було ще відносно тепле, чисте, спокійне. Я подумала: люди так бояться смерти, а смерть часом може бути як благодать. Не мучиться вже. І не треба буде оперувати рани. І не треба буде великої травми — переїзду до nursing home... Коли я вийшла на коридор і запиталася медсестри, чи вернувся до шпиталя Яримович, виявилося, що він вже деякий час є у шпитальняному бюрі, що вже встиг повідомити про смерть мами і Остапа (я саме була виїхала), і навіть погребника Насевича. Я ще з ним коротко поговорила, купила в шпитальняній крамниці медсестрам коробку шоколад та тістечок, щоб їм подякувати за опіку над мамою, і поїхала до тата додому. Забула я ще відмітити, що коли ми вранці приїхали до шпиталя, Яримович запропонував: може визвати священика? Я погодилася і він це сам полагодив: приїхав якийсь молодий о. Ворощак з катедри — бо "наш" найближчий парох — Біланич зайнятий був святкуванням 50-ліття священства кардинала Любачівського. Відмовив над ще живою мамою двомовну молитву, дав розгрішення — не зробила ця церемонія на мене жодного враження. Не запримітила я навіть, щоб робив якесь єлепомазання. (Нагадала я собі, як раз над хворим Ґенком Лащиком відспівав молитву молодий священик, що його привіз був Левко Рудницький — тоді це на мене зробило велике враження і зворушило до сліз!)

Пополудні сьогодні була вже низка телефонів: говорила я з Андрієм і Марійкою, з Лесею і Левком, з Насевичем, з Анею Максимович, і особливо довго і сердечно з Марком, з Максимом, з Уляною та з Ією. Віра Лащик та Мирослав Лабунька приїхали нас відвідати — були навіть на обіді. (Вранці заки я отримала телефон від Яримовича, я підготовила була до печення качку — Остап пополудні пам'ятав вставити її в піч і обід був готовий, як з'явилися гості! Остап взагалі сьогодні помітно уважливий і добрий для мене. Навіть врятував мене від кількох додаткових телефонів, щоб я могла спокійно з'їсти обід!

30 жовтня 1988. Неділя.

Цілий минулий тиждень я не була в праці — полагоджувала справи пов'язані з похоронами. Справ цих справді було багато і я почуваюся втомлена і болять мене крижі. Aле відбулося все з гідністю, і мама вже похована. Панахида була в четвер увечорі в домі Насевичів на Tabor Rd., похорон в п'ятницю 28 жовтня з церкви Царя Христа на цвинтар у Факс Чейс. На панахиді було досить багато людей — кілька маминих знайомих і чимала громада моїх друзів. Була навіть репрезентація моїх колег з бібліотеки, не тільки Cynthia, Maria, Ron i Ralph, але навіть директорка — Liz Kelly. Щобільше: Liz, Maria, Judy i David прийшли на другий день і до церкви, і на цвинтар, і до мене на гостину — що забрало більше як половину робочого дня! Марія Смолка-Дей, моя асистентка, пішла навіть приймати святе причастя, чого, напр., не зробила я (— вважаю себе негідною приймати причастя без сповіді, без віри — а гіпокризія мені чужа й осоружна!)

Знайшла я в маминій шафі торбу: "Убір на смерть" і записку ще з 1980 року: "У випадку смерти в чорному мене поховати, ніяких поминок. Гроші на цілі Гарварду — то все о що за життя прошу. Ірена." В торбі було кілька речей до вибору: довга чорна сукня, довга спідниця без блюзки, чорна спідна білизна, чорні сандали. Я до того додала дві-три блюзки до вибору і коронкову накидку і поїхала до Лесі порадитися. Зробила я це трохи через Лесю — вона-елегантна дама і напевно було їй приємно, що я рішення про убір залишила їй. Отже мама була в довгій чорній спідниці, чорній шовковій блюзці, а поверх того мала чорну коронкову накидку-жакет. На грудях були кришталеві чорно-білі коралі. Виглядала дуже гарно, аж дивно, що погребник потрапив зробити з цього зовсім вже зруйнованого тіла. Труну я замовила дерев'яну, з ясного дубового дерева, без орнаментів. Були три замовлені вінки квітів: "від чоловіка", "від дітей", "від внуків", а крім того Леся привезла власні чудові два кошики — один червоні гвоздики з папороттю, другий — червона калина. Панахиду правив монсіньор Біланич, похорон у п'ятницю — о. Злочовський. Це вийшло так тому, що Біланич кудись їхав у п'ятницю і не міг бути. З церквою взагалі була трохи морока: навіть був час, що виглядало, що похорони будуть з церкви в Melrose Park, і я мусіла пару разів переписувати оголошення до Свободи. Це тому, що минулого тижня у Філядельфії відзначували 50-ліття священства кардинала Мирослава Любачівського, La Salle University давав йому почесний докторат ітд., і всі священики були цим зайняті і трудно було полагодити ділові справи. Це полагоджував погребник і мені про ці клопоти говорив. Я йому сказала, що мені фактично байдуже, котрий священик буде маму ховати і з якої церкви. Колись мої батьки були парафіянами катедри, дали навіть на будову храму понад тисячу долярів, але останніми роками до церкви не їздили, отже активними парафіянами катедри на Френклін не залишилися. Нам, очевидно, вигідніше, щоб не мусіли їхати на другий кінець міста. Отже вибір був між Царя Христа і Melrose Park. Лабунька зараз же в день смерти мами прийшов зібрати дані про неї, щоб могти проголосити на радіопрограмі Рудницького в неділю. Тоді ми ще не знали точно про церкву і я сказала, мабуть буде з Царя Христа. Так і проголосили на радіо. Парох Біланич почув оголошення і потелефонував і до Лесі, і до погребника, мовляв, дуже тішуся, що похорон буде в моїй церкві. Це була трохи констернація, бо в цей час у понеділок Насевич був уже порозумівся і мав згоду від пароха в Melrose Park! Але справу полагодили в користь Біланича і церкви Царя Христа. Давно я там не була. Дільниця довкола дуже підупала, але церква всередині гарно розмальована, включно з іконостасом (робота, здається Святослава Гординського) і мені було приємно, що мої американці бачили гарну церкву.

З убором на похорон тата було більше клопоту, як з мамою. Убрання його всі за великі, знайшли одне гранатове, яке лежало ліпше, але мало знову ж за вузькі штани. Треба було давати до кравця. Ноги в нього попухлі і з черевиками також клопіт. Нарешті знайшли одні, що їх він міг одягнути. Пальто виявилося дуже-дуже велике — не було часу вже їздити купувати — пішов на похорон в Остаповому плащі, який щоправда не можна було запнути на ґудзики, але в плечах добре лежав і виглядав досить порядно.

Я купила собі нову чорну суконку, чорні панчохи, мала на голові чорний капелюшок, що його купила була давно, ще на смерть Дзядзя Туся — а на цвинтар одягла чорне футро. Погода була холоднава, але сонячна — сумний похоронний похід авт їхав на Факс Чейс в осінньому заколоті листя. Авто провадив Максим, я не мусіла бути шофером і це була велика поміч. Максимко приїхав в четвер, відкликавши свої пополудневі лекції. Уляна, на щастя, дала себе переконати, щоб не наражувати себе і дитину — не тільки півторарічного Іванка, але й це восьмимісячне ще не народжене малятко в її утробі, і не приїхала, хоч дуже хотіла, а навіть спокушала мене, мовляв, буде нагода мені побачити Іванка! Маркові трудно було приїхати на похорон в п'ятницю через засідання чи медіяцію унії, а також через те, що в суботу він їхав до Ії на її 32 уродини. Спочатку ми думали, що може це можна пов'язати — але потім я сказала Маркові, що куди важніше, щоб він поїхав до Ії, що її він не бачив уже пару місяців і яка працює тяжко немов на самотньому засланні, ніж щоб він приїздив сюди. Мама моя і так вже нежива, тато не пам'ятатиме, чи він був чи ні, а для людського ока і решти родини — за велика жертва. Він приїде під кінець листопада, разом з Ією, просто з Торонто, після відвідин Максима й Уляни, якраз як ми повернемося з Гаваїв. Тоді і тата, тобто діда свого, відвідає. При нагоді цих розмов, я знову сказала своїм дітям: важніше бути добрим для людей за життя, присутність на похоронах — це вже катарзис для живих, а не увага до покійника. Заповідаю всім: хто хоче зробити щось добре мені, хай робить це за життя — по смерті на похорон може не приходити, як хоче згадати мене, хай прочитає якусь мою книжку.

Тато при відкритій труні у похоронника дуже плакав і побивався, але пізніше, коли стояв біля мене в церкві, питався: а хто є в труні? чий це похорон? — Такі питання ставив багато разів і в церкві, і на цвинтарі. Часом, коли йому складають кондоленції, каже: що? Моя жінка померла? А я нічого не знаю! Принесла я вчора від погребника свідоцтво смерти, показала, вияснила. Приглядався, читав ніби уважно, а потім забув. Коли я говорила йому про плянований похорон, про кошти ітп., виглядав дуже свідомий всього, навіть коли я згадала, що треба зробити більший даток на Гарвард, згідно з маминим бажанням, або додатково на Центр, запитався: а скільки? Ну — кажу я — не менше як 500 дол, але можна б дати тисячу! 500 вистачить — сказав цілком свідомо. (Стало на тому, що в його імені я даю 500 на Гарвард і 500 на Центр, а також на церкву, навіть мої колеги з PENN вирішили замість квітів дати датки на Ukrainian Studies Fund у Гарварді, чим зробили мені особливу приємність!) Похорон коштував 4,115 дол. До того треба додати ще кошти квітів (около 200), даток на церкву (100.-) даток на радіопрограму за оголошення (30.-), 500 на ФКУ, 500 на УОКЦ, оголошення в Свободі etc. Ми з Остапом повернули Максимові кошти подорожі (400), та й мусітимемо дати може також із 500 дол. на Гарвард. Коштувало, очевидно, і прийняття гостей в нашій хаті — легше було б зробити громадську стипу в ресторані, та ще й заплатити за неї батьковими грішми — але хай це буде моя остання послуга і жертва мамі.

Андрій і Марійка приїхали вже в понеділок і дуже скоро виникла вже неприємність. Зразу взялися "ділити маєток". Андрій зауважив, що бракує одної картини. Я йому вияснила, що мама подарувала картину Галі (Галя називається Чайковська і підпис "Антін Чайковський" має для неї свою вимову). Він жалівся, що не має дідових картин і я його запевнила, що всі картини зможе забрати собі, тільки добре, щоб не робити татові прикрості, залишаючи порожні стіни... Я сказала, що для себе я хотіла б тільки взяти те, що колись сама подарувала мамі — в тому числі грецьку тарілку та малу скульптуру Капшученка. Він дуже боїться, що з хати може щось пропасти, що господині можуть винести. В тому є своя правда і логіка. Коли я шукала за маминими коралями до труни, і Марійка мені в цьому помагала, я натрапила на пару дрібних ювелірних прикрас (дешеві costume jewelry та срібні брошки з Мексико, що їх я колись привезла мамі і бабці). О, я могла б евентуально це взяти собі на пам'ятку! — сказала я. На це входить Андрій з мінковою накидкою з шафи. А це що? — питає. Ну, я навіть забула, що там висить така коштовність. Колись давно, ще поки ми прийняли першу господиню, ми всі дорожчі речі винесли були до шафи-cedar closet і замкнули на ключ. Мінкової накидки не доглянули і вона рік висіла в шафі, доступна всім. Які все таки люди чесні! Включно з тими першими польками, що їх я не знала, слід за ними пропав, якби і забрали щось, не могло б бути жодного рекурсу. Я по маминих шафах і шуфлядах ніколи не шпирала, була б навіть не запримітила. На Андрієве питання я сказала: знаєш, мама мала чорне кримське футро, кілька добрих плащів — нехай їх собі візьме Марійка, а я, якби взяла цю столю, то дала б її Уляні, мені її непотрібно! Він почав мені говорити про те, якто я не маю "power of attorney" вирішувати справи. Я сказала тільки: я маю обов'язок піклуватися батьком і дбати про те, щоб він спокійно доживав віку. Право розпоряжати його грішми в банку він дав мені давно (всі конта записані на тата, маму і на мене і я маю право підписувати чеки ітд.) — і мені нічого більше не треба. Коли він помре — поділимо майно по половині, але не скорше, бо тепер ці гроші мусять бути вживані для нього і не відомо, як довго він житиме і якої опіки ще потребуватиме. Мені було досадно і прикро, що похорон ще не відбувся, а Андрій вже почав сварку за майно. Я вийшла тоді, більше з ним про ці справи не говорила. Вчора, заплативши вже похорон, я відвезла їм до хати позичене величезне фото — портрет мами й тата в молодому віці (Андрій давно вже дав був зробити!) — що його я в час прийняття в себе поставила на згадку про маму, а при тій нагоді сказала Андрієві і Марійці: заберіть собі з шафи усі мамині речі, які хочете. Те, що залишиться, я роздам тим людям, які мамою опікувалися і були їй близькі. А якщо хочеш подивитися на рахунки і татові конта, то прийди до мене і я тобі їх покажу. Не знаю точно, чого саме він собі бажає. Рік тому я була готова переписати все на нього, щоб позбутися клопоту і не мусіти комплікувати собі життя опікою над мамою і татом. Він тоді не хотів взяти цих справ на себе, навіть за оплатою 2000 дол. місячно з помешканням і повним утриманням. Рік досвіду з Андрієм дечого мене навчив і я втратила до нього довіря. Розумію тепер також, чому тато записав мене на свої конта, а хату, хоч і призначив Андрієві, не хотів на нього переписати, бо боявся, що він його з хати викине або віддасть до Nursing home. Я не маю бажання привласнювати собі всі татові гроші — може Андрій боїться, що у випадку татової смерти, гроші в банку перейдуть на мене, а хатою йому доведеться ділитися? Якби він мав інший характер, можна б його дописати як третього на всі конта. Але тоді він мав би право витягнути всі гроші, нікого не питаючись. Знову ж, якби конто було спільне, не "or" а "and", я мусіла б радитися з ним в справі кожного видатку і такі речі, як вибір трумни або даток на Гарвард коштували б мені багато нервів. Кожна розмова з ним — це травма; він потребує, я думаю, ще й психіятричної консультації, і хоч десь на дні в нього жевріє добре й сентиментальне серце, натура в нього батькова, нарваний, хамуватий і захланний на гроші. Проспект розмови з ним висить наді мною, як меч Дамокля.

Татова хвороба — чи це сенільність, чи початки Alzheimer-a? має цікаві прояви. Коли приїздив зі мною до мами до шпиталя, засипав її компліментами і любовними визнаннями: яка вона була добра жінка, як він їй за все дякує, як любить її, ітп. На те вона часом гостро відповідала: іди геть! Ти — поганий! Смердить від тебе цибулею! — А він не зважав і знову засипав її признаннями. В час смерти і потім у Насевичів знову плакав, дякував, висловлював признання, жалівся: чому ти мене покинула, Іреночко моя? А ось вчора, день після похоронів, іде він на прохід з господинею. І розповідає мені Марія Заяць такий діялог: Тато: Чи ви маєте чоловіка? Марія: Так, маю. Тато: То ви не вдова? Марія: Ні. Тато: А я вдовець, так? Моя жінка померла? Марія: Так. Померла. Вчора був похорон. Тато: Але женитися я не буду!

2 листопада 1988. Середа вранці. Метро.

Минулий тиждень приніс крім всіх прикростей також дві радості. 25 жовтня потелефонувала я з дому до Снилика. Маю, мовляв, готовий на руках манускрипт Іванової книжки. Чи можна вислати? Так! Справа наладнана позитивно. І от вранці 26-ого я ще переглянула в поспіху остаточну версію (деяких моїх поправок не взяв до уваги на шкоду перекладові!), пару кардинальних помилок, що їх поправки він зігнорував чи недоглянув (напр. Максимове Galizian Division в тексті, де мова про УГА!) я таки рукою поправила, і от встигла ще 26-ого вислати до Свободи. Вчора я говорила по телефону знову із Сниликом: манускрипт прийшов, Екзекутива УНС видання апробувала, все є А-ОК. Козак написав мені відповідь — він згідний зробити обкладинку, але десь загубив Івасеву книжку і забув, як вона виглядала. Я шлю сьогодні йому листа, а Сниликові копію. Снилик обіцяв, що вишле йому книжку і дасть точніші інформації щодо формату і т.д.

Максимів приїзд був мені підтримкою і тихою радістю, а ще він привіз для мене звукозапис домашньої розмови при столі, де чудесним дзвіночком маленького Wienersängerknabe звучить і тоненький голосочок нашого Іванка... Я давно просила про такий звукозапис, але не дуже вірила, що вони це зроблять... Тепер я вже двічі слухала тасьму і приємно чути любі їхні голоси.

4 листопада 1988, вранці, метро (п'ятниця).

З татом не все гаразд: дихати йому тяжко, ноги пухнуть. Передучора, коли Галя була в школі, я просила, щоб вона привела його до мене. Подумала я собі, що присутність Андрія і Марійки може також іде йому на нерви і хотіла змінити йому трохи обстановку. Провів вечір зі мною й Остапом, був спокійний і часом навіть говорив до речі, але дихати йому і справді важче і орієнтація його в реальності дуже непевна. Коли я відпроваджувала його додому перед 9-ою вечір, пару разів по дорозі мусів пристанути, щоб зловити віддих. Я подзвонила до Яримовича, щоб прийшов подивитися на нього, і вчора, після роботи, вступила до Сенковських. Славко саме був і вияснював, що в тата частинний "heart failure", що pacemaker працює, але цього не досить, а ще й, очевидно, шок після маминої смерти і повільне, але поступове усвідомлення того, що сталося. Славко приписав збільшені дози Lasix, а доведеться, мабуть, давати щось на успокоєння. Боїться давати більші дози заспокоюючих і снотворних ліків, бо Lasix — мочогонний, татові треба часто вставати до лазнички, і при надмірному запамороченні він може впасти. Тата при цій розмові не було — він спав. Каже Андрій, що тато є "irritable" — не знаю, чи це його нормальна поведінка, чи збільшена подразненість через присутність Андрія? Адже, як показує історія минулих літ, Андрієві візити найчастіше кінчалися авантурами... Але він — син, і я не можу йому заборонити.

7 листопада 1988, метро, вранці.

Татові трохи краще — ліки помітно допомогли. Але що він дуже подався після маминої смерти, це факт. Має нездоровий вигляд обличчя і більше здезорієнтований, як був раніше.

Сьогодні на PENN виступає з доповіддю Ярослав Ісаєвич. Говоритиме по англійському і тема його визначена як "The architecture of the Galician-Volhynian Principality in light of recent archaelogical discoveries". Влаштовує доповідь Українська Громада нашого університету, тобто студенти. Я маю в пляні залишитися після роботи, Остап приїде або поїздом або з Вірою (і з Вірою повернемося її автом) — правдоподібно з Гевриками та Ісаєвичем підемо на обід до Faculty Club.

Сьогодні понеділок — отже день, коли Галя іде до школи, а я звичайно сиджу пару годин з татом. Отже думала я попросити Аню Борис, щоб прийшла до нього, щоб він не був сам. Але, виявляється, що Андрій з Марійкою ще додому не їдуть — отже тим разом присутність їх вийде мені на користь. Андрій старається робити щось в хаті — направив двері до тушу в лазничці (роботу, що її я вже замовила в Янека і яку давно повинні були батьки дати зробити — адже це навіть небезпечно: збиті скляні двері роками стояли поліплені плястром!), пересадив велику колючу рослину, що спричиняла ще мамі турботи, що з нею робити... На розмову до мене, щоб переглянути рахунки і банкові конта покищо не прийшов, хоч я це йому пропонувала.

Пару тижнів тому "поділася" десь мені моя золота біжутерія: золотий ланцюг з янтарем, перстень та чорні кульчики. Я переконана, що цього ніхто не вкрав, що це я сховала сама і тепер не можу пригадати, де саме. Журить це мене: не тільки шкода улюбленого мого клейноду (вартість, мабуть, около 500 дол.), але передусім турбує мене моя затрата пам'яті.

8 листопада, метро, вранці.

Доповідь Ісаєвича зібрала тільки около 20 осіб — переважно студенти PENN, українці. Виявилося, що всі знають по українському, отже доповідь була українською мовою. Він фактично показував слайди — прозірки старих церков, городищ, замків, археологічних розкопок та давав до них цікаві коментарі. Тепер щойно зрозуміла я, що криється за фразою "Шрами на скалі", звідки взяв таку назву для своєї книжки Іваничук. На скелях Довбуша та інших були колись дерев'яні споруди, що їх проєкції роблять археологи на основі симетричних розтинів, дір і т.д. у скалах, де мусіли бути колись дерев'яні підпори і т.д. З прозірками вийшла заковика, бо Геврик приніс "бубон", до якого не всі Ісаєвича слайди пасували — отже на публічній лекції показав він тільки частину їх. Але пізніше, кілька нас більш зацікавлених поїхали з Ісаєвичем ще додому до Гевриків і там він показав нам повну серію слайдів. Були в Гевриків ми з Остапом, Віра та обоє Грицеві. Перед виступом, о 5 год. — зараз же після роботи — пішли ми на обід з Ісаєвичем до White Dog Cafe. Приїхав поїздом Остап, і були Тит із Софійкою, отже нас було п'ятеро. Я вчора знайшла на RLIN список щось із 20 книг Ісаєвича в американських бібліотеках та й зробила йому пару копій з поясненнями. Пізно ввечері Віриним автом відвезли ми Ісаєвича до Лабуньків. Сьогодні він має два виступи в La Salle University.

11 листопада 1988, п'ятниця, метро, вранці.

Президентом, як і можна було передбачити, вийшов Буш. Українці, тим разом, були в опозиції до обох кандидатів. Дукакіса не хотіли підтримати, бо жінка його — жидівка, виступила проти спільного з українцями відзначення голокосту. З цього в Масачузетс виникла була велика політична буча. Ґубернатор Дукакіс пробував направити шкоду і запросив українців на окреме відзначення голоду в Україні — але наші пам'ятали уразу, коли дійшло до президентських виборів. Знову ж Буш установив був виборчий комітет нацменшин, що на ньому були й українці. Жиди підняли крик, що серед цих людей — оборонці Дем'янюка, антисеміти, фашисти — у висліді чого кілька осіб цього комітету, з нашими двома українцями включно, зрезигнували. Крім того, Буш не з'явився на маніфестацію 1000-ліття у Вашинґтоні. Були в нашій пресі навіть голоси, що закликали бойкотувати вибори. Я голосувала на Буша, хоч багато чого в його передвиборчій кампанії мені не подобалося. Голосувала на республіканців передусім з вдячности за вдалу закордонну політику Реґана щодо СССР, за його отверту оборону української церкви на виступі в Москві, а також за вісім років миру й добробуту.

Голосування, за малим, не прийшлося мені дорого. Поїхала я голосувати ввечері, автом, бо зовсім уже темно. Повертаючись, зараз же на перехресті, виминаючи одне авто, не помітила, що з другого боку жене друге. В останній секунді стримала мотор — був би великий випадок! Два дні опісля ще відчувала трепіт хвилювання.

Нова проблема. Виявляється, що ми їдемо до Гонолюлю 17, а Максим готель замовив від 18-ого!

11 листопада, метро, ввечері, по дорозі додому.

Кілька замітних справ сьогоднішнього дня. Потелефонувала до Максима, щоб вияснити справу готелю. Виявилося, не тільки 17, але і 22 не маємо нічлігу в Гонолюлю. Дав мені точніші інформації, дати, номери. Пополудні я сьогодні потелефонувала до готелю і voila! — все полагоджене — резервацію продовжено, отже маємо пристановище! Одне хвилювання менше, слава Богу!

Nancy Arnold приїздила сьогодні на умовлений полуденок. Фундувала мені — з нагоди моїх недалеких уродин (Я зробила їй маленький дарунок-жарт з нагоди її недалеких уродин також!) Nancy дуже добре виглядає, дуже задоволена, що вона вже на пенсії. Пресій наших теперішніх днів вона напевно не витримала б! Бо і я ледве витримую. І кажу Остапові, що не до 65-ого, але до 62 року, тяжко буде мені видержати!

Ron Day вручив мені сьогодні список осіб, які в пам'ять мами склали на фонд українських студій в Гарварді. Я справді дуже цим жестом зворушилася. Зібрали аж 244 дол. і зложилося на цю суму 19 осіб. Могли були зробити жест і послати мені додому квіти за 25 дол. — а вони фактично шарпнулися. І то не тільки професійні колеги (що з них чимало було і на панахиді, і на похороні), але і наш урядничий персонал, і навіть люди із бюра декана. Тепло мені на серці від думки, що вони так приязно до мене ставляться. You are much loved and you are a moral leader in this library, сказав мені Ron з його нахилом до гіперболи.

14 листопада, вранці, метро.

Знайшлося моє золото! І то саме впору — бо люблю брати цю свою прикрасу зі собою у подорожі. А їдемо вже в четвер — суботу й неділю я вибирала ґардеробу, прала, прасувала, пакувалася. Бо в тижні ніколи буде. Три дні на праці будуть наснажені роботою. На останній день — середу — маю заповіджений евалюаційний перегляд моєї діяльности, а крім того ще два інші засідання.

Вчора Остап їздив до Нью Йорку. УВАН влаштовувала наукову конференцію про сучасний стан в Україні — два дні цікавих доповідей про політику, економіку, культуру. Я й сама радо була б поїхала — мені найцікавішою (з програми) видавалася доповідь Грабовича про еміграцію, Україну і науку — вона в суботу ввечері. Але для цього треба було б ночувати в Нью Йорку — незручно впрошуватись на нічліг, а готель коштував би дорого. Та й поїзд тепер около 50 дол. туди й назад. Люксус. Якби так хтось їхав був автом, можна було б поїхати. Остап брав участь у панелі про літературу разом з Руденком і Бойчуком.

Коли Остап вдома, ми часто в окремих кімнатах при своїй роботі і тільки вряди-годи перекинемося кількома реченнями. Але коли його не було, я вся перемінилася в чекання його повороту ("моє серце — ніщо, лиш твій крок"). І день випав мені не надто продуктивний. От, хіба що провела зо дві години з татом, Марією Заяць (я їй дала 200 дол. — 80 за минулий вікенд, 80 за наступний і останній, бо вона вже повертається до Польщі — а ще додала їй 20, як бонус на прощання і 20 доплати за той перший вікенд, коли я після відходу мами до шпиталя пробувала від господинь виторгувати знижку платні. М. Заяць тоді згодилася, Галя — ні. Мені згода Заяць тоді подобалася, але тепер я хотіла вирівняти.

15 листопада 1988, вівторок вранці, метро.

Хоч ми післязавтра відлітаємо на Гаваї, в їдальні по традиції — великі білі і жовті квіти, тим разом не хризантеми, а цинії. Кажу Остапові: шкода квітів, не буде кому любуватися ними! Адже їдемо! 58 — "das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau!" Але я психологічно готуюся вже на шістдесятку — надія, що до пенсії вже недалеко!

A propos пенсії: вчора моя асистентка Мариля сказала мені, що вона хоче податися на оголошену позицію "Foreign and International Law Librarian" в Columbia University Law School, в Нью Йорку. Ну, це для мене — комплікація. Адже я думала, що вона перебере мою посаду, коли я за чотири роки піду на пенсію! Шанси її дістати посаду в Нью Йорку — першорядні, хіба що це оголошення — фіктивна формальність, бо там, здавалося, є вже Ева Радван, молода чешка, що була колись професором права у Празі. Не знаю всіх закуліс, не знає їх покищо і Мариля. Але послати подання хоче. Це може значити, що в короткому часі наша бібліотека може втратити не одного, а двох бібліотекарів. Бо ж Ран, як тільки скінчить школу, також поїде за Марилею. Вони недавно купили хату недалеко від університету — здавалося, що це підстава для багатолітньої стабільности. Але молоді люди — мобільні, Ран завжди хотів жити в Нью Йорку, де провів свою молодість, а атмосфера праці з Liz Kelly не створює приємного "milieu". (Недавно, напр. робила натиск на Рана, щоб змінив свою позитивну евалюацію Дейвіда!)

16 листопада 1988, вранці, метро.

Квіти прийшли також від Марка (гарний arrangement: з двома Birds of paradise i... колосками пшениці!) — квіти приніс і Мирослав! Непоправні романтики! Телефонував Іза і обіцяв сьогодні ще вечером приїхати. Пізно, коли я вже була в ліжку, дзвонив Марко. Раніш були телефони від Максима, Уляни й Іванка, від Марійки Лабуньки, від Ії (але Ія мене не застала, бо я мусіла з Галею поїхати за харчами на наступні два тижні). Андрій з Марійкою ще є (мене вони не поздоровили, хоч я там буваю кожного дня і завжди перекидаюся з ними кількома реченнями). Галя хвилюється, бо вона думає, що він готує "судову справу" за майно. Я її потішаю, що ніякого такого конфлікту не буде, але поки батько живе — не буде і розподілу його майна. Андрій створює довкола себе нездорову атмосферу — щоб хоч не відстрашив мені господині! На розмову про батькові конта і як я їх веду — не прийшов.

З Торонто діти прислали мені фото Іванчика. Зробили цим мені велику радість. Дуже він уже змінився і мені жаль, що я так далеко і не бачу, як він росте.

17 листопада 1988. Четвер. В літаку, в дорозі до Сан Франціско/ Гонолюлю.

Мирослав завіз нас раненько на летовище. Велика це нам послуга — дуже наш сват учинний, зрештою не вперше. Неабияка це посвята з його боку: виїхати треба було перед сьомою, при поганій дощовій погоді і великому потоці авт на експресі. А ще й він цими днями не в найліпшому стані здоров'я і звечора вчора мав велику міґрену. Правда, казав, що вранці йому повезти нас на летовище — жодна проблема! — після 9-ої години вже не міг би, бо тоді має лекції.

На нашому літаку є ще дві українські пари в дорозі на цю ж конвенцію AAASS — Юрко та Христя Перфецькі та Ярослав і Віра Білинські. Приємно, що буде нагода не тільки побачити Гаваї і трохи відпочати, але також побути в товаристві цілого гурту знайомих, і найважніше — в товаристві Максима. Шкода, що він там так коротко — всього кілька днів, від 18 до 21-ого. Коли ми вперше плянували цю подорож, думалось, що може зробимо собі на Гаваях родинний з'їзд. З Торонто, думали, приїдуть Максим з Уляною та Іванком, а Марко з Ією з Лос Анджелес. З цього первісного пляну нічого не вийшло, бо Уляна зайшла в тяж. Тепер, місяць перед розв'язанням, не тільки їй самій не можна їхати, але і Максимові швидше треба повертатися додому. Марко з Ією також не міг би тепер приїхати на Гаваї, бо ж Ія у Висконсин, викінчує фільм "Meet the Applegates". Але Марко з Ією поїдуть на американський День Подяки до Торонто, а в поворотній дорозі вступлять на один тиждень до нас, до Філядельфії. Фактично приїдуть пару годин раніше, поки ми повернемося з Гонолюлю, і є навіть можливість, що не хто інший, а сам Марко виїде по нас на летовище! Я вже сьогодні вранці навіть ліжко їм постелила і чисті рушники приготовила!

Андрій сьогодні також думає від'їздити додому. Але тато має добру опіку — Галю, а на вікенд матиме ще Марійку Заяць. Вчора я говорила ще з Яримовичем і їздила до аптеки купувати татові потасіюм. Стан татового здоров'я поправився, дихає він нормально, ноги вже не спухлі. Але дезорієнтація в нього, мабуть, таки посилилася після маминої смерти. Та й втратив він рутину щоденного зайняття: читання мамі газет та інші послуги, що їх він для неї виконував. Може рутина його життя тепер після від'їзду Андрія устабілізується?

18 листопада 1988. Гонолюлю, Hilton Hawaiian Village, вранці.

Бачилися вже вчора з Субтельним, Романою Багрій-Пікулик, а з Грицем та Оксаною Грабовичами навіть разом обідали в ресторані. Гонолюлю, як цього я і сподівалася, велике місто, з високими, густо насадженими будинками поряд Waikiki Beach. Наш готель — величезний комплекс: пару високих будинків, а довкола крамнички, басейни, японські домики, романтична атмосфера екзотичних квітів і пальм, пляж. Ще не встигли добре роздивитися. Подорож була дуже довга — вітер із заходу зробив її довшою, як звичайно. До Сан Франціско летіли 6 годин, там була майже двогодинна перерва, а тоді знову ж приблизно стільки сюди на острови.

Виявилися вже дві комплікації: я забула взяти з собою електричний чайник — дуже він би нам тут придався. А Остап, виявляється, взяв зі собою один тільки чек! (А грошей наказував мені не брати багато, мовляв, і так все можна купити на карту VISA!)

Субота, 19 листопада 1988.

Пізно ввечері вчора приїхав Максим. Вранці вчора ми з Остапом походили собі трохи по місту, поснідали (дуже дорого!) в недалекому кафе, а тоді вирішили, якщо вдасться, купити чайник і горня, щоб не мусіти кожного дня за кожну чашку чаю платити в ресторані. Це тим більше, що в готелевій кімнаті є малий холодильник і можна напр. тримати в ньому молоко. Продукти — навіть у харчевій крамниці — помітно дорожчі, як у нас. Пляшка молока коштує $1.40.

Пополудні я прилучилася до групи, що їхала на додаткову сесію присвячену проблемам району Тихого океану і відбувалася в East-West Center, на кемпусі University of Hawaii. Для мене це була нагода переїхатися автобусом на університет, заглянути до бібліотеки (є там навіть непогано заступлена україніка — видання Гарварду, Торонто, трохи Шевченкіяни тощо). Сама сесія, що її я слухала тільки напочатку і на кінець (в середині програми вийшла, щоб піти до бібліотеки!) також була цікава — зокрема перший виступ якогось економіста, що говорив про феноменальний економічний ріст не тільки Японії, але т.зв. NIC — newly industrialized countries — Кореї, Сінґапуру, Тайвану. Свобода торгівлі й економічного розвитку, велика продуктивність праці, ощадність, а у висліді — нагромадження капіталу, інвестиції, ріст — де per capita income подвоюється що кілька років — так я зрозуміла. Остап на поїздку на університет не мав охоти, я їздила сама. Кемпус трохи нагадує UCLA. Дуже цікавий корейський центр — орієнтальна паґода, червоні стіни, зелений черепицею критий дах, кольорові різьби на колюмнах... Ввечері, вже в нашому готелі, пішла я на сесію про Joint ventures and US-Soviet trade, де панелістами виступали Arthur Bregman з Georgetown U, Richard Kaufman (US Congress) та William Holland, адвокат з Omaha. Anthony Allison був дискутантом. Вся ця сесія була дуже цікава і добре-живо ведена, але мене так зломив сон (5 годин різниці в часі дають себе знати!) що я не могла бути надто живим і притомним співучасником. Запам'яталися такі помічення: amendment by translation — у перекладеному тексті закону є зміни, що їх совєти признають за офіційні (mandatory перемінено на guidelines — поважна різниця!); joint ventures з централею в Москві були утруднені, але прямо з підприємством в Узбекистані виявилися простіші для здійснення. Обіцянки совєтських менеджерів на місці виходять часом за межі визначені законом і американський адвокат журиться, чи такі обіцянки підтримав би в разі конфлікту суд?

Неділя, 20 листопада, раннім ранком.

Вчора Максим винайняв авто і ми цілий день провели на острові Oahu. Для цього, очевидно, мусіли пропустити вчорашні сесії конференції, включно з двома українськими, не дуже зрештою для нас цікавими (одна про Ґренджа-Донського, а друга про літописи, Слово Іларіона та християнські мотиви в літературі, де доповідали Перфецький, Рудницький і Штогрин). Подорож автом по острову дала нам ліпше уявлення про його топографію — гарні пляжі над морем, густо заселені тропічною зеленню оригінальні гори, що своєю формою нагадують величезні хребти armadillo, просторі поля ананасів на червоній вульканічній землі. Зі спокуси відвідати Полінезійський Культурний Центр мусіли зрезигнувати, бо виявилося, що для цього потрібний цілий день, а вступи коштують по 25 дол. від особи, отже не варто заглянути тільки на годину-дві. Поїхали також оглянути Pearl Harbor i Arizona Memorial. Я сподівалася трохи більше від цього пам'ятника, на основі описів Лялі та інших, що тут були. Що для мене було замітне, це факт, що пам'ятник цей не став спокусою робити бизнес на туристах, а використовується виключно у виховних патріотичних цілях і то з дуже стриманою пропаґандою, без жодного ворожого чи образливого слова в бік японців. Навпаки. Удар на Перл Гарбор неодноразово схарактеризований як "brilliant military move". Над затопленим кораблем побудована своєрідна "капличка" — секулярний монумент з прізвищами загиблих (Були, думаю, серед них і українці — прізвища такі, як Зварун, та інші). До цього пам'ятника довозять відвідувачів корабликом, а на березі побудований цілий комплекс з кінотеатром, де показують фільм, крамничками, музеєм.

Увечері вчора був довгоочікуваний обід на кораблі Windjammer. Доїзд до пристані автобусами був погано зорганізований — треба було довго чекати на чергу. Обід — примітивний, музика і програма — погані, не було атмосфери. Тисячі учасників цієї багатолюдної конвенції (не знаю точно скільки їх — але справді дуже багато!) утруднюють навіть зустрічі із знайомими. Ми провели цей вечір у товаристві Стахи і Дмитра Штогринів. Казав Штогрин, що за його підрахунком, на цій конвенції AAASS є біля 40 українців. Бачили здалека Хом'яків, Лащика, Чопика, Дмитришина, Потічного, Коропецького, Білінських. Раніше я мала нагоду привітатися з Ільницьким, а Левко Рудницький (він тут з Іреною) встиг навіть випімнути мені, що я не була на його доповіді... Що я втратила його виступ — не жалую, але шкодую, що не була на сесії про архіви, де Патриція Ґрімстед, кажуть, знайшла завзяту підтримку з боку двох радянських славістів, що нарікали на брак доступу до матеріялів і утруднення, що їх вони мають вдома.

21 листопада 1988. Понеділок, раннім ранком, на бальконі.

Сесія Self-image of the writer in Ukrainian literature вийшла дуже добре: цікаво і на високому рівні. Панелістами виступали Грабович, що говорив про Шевченка, Максим — про Нечуя-Левицького, Олег Ільницький — про модерністів (фактично про футуристів і Семенка, хоч кількакратно згадував прізвище "Воронний" — з двома "н" та наголосом на Ворóнний). Дискутантами виступали Марко Павлишин та Наталка Пилипюк. На залі було всіх, разом з учасниками, 24 особи, всі, здається, українці. Шкода. Програма могла зацікавити і не українську авдиторію. Але тут на конвенції взагалі на панелях — мало авдиторії. Трудно конкурувати з приманами Гаваїв! А крім того занадто багато паралельних сесій. В той же час, коли була Максимова сесія, виступали в загальних не-українських сесіях, але з українознавчими доповідями, — Коропецький в одній групі, Марта Хом'як — у другій, Оксана Грабович ще в іншій і т.д. Казав Коропецький, що його слухали три (!) особи, в тому числі його жінка, Наталка. З ними, між іншим, були ми ввечері на полінезійському кабаре — з обідом. Справжній tourist trap — дорога атракція (за трьох — 121 долярів!) із слабою, хоч і професійною програмою.

23 листопада, середа. Kauai-Hilton, вранці над басейном.

Понеділок і вівторок пройшли без записок. Останній день на конвенції: вранці я пішла скупатися в Тихому океані: зеленаво-синя майже зовсім прозора вода, без хвиль, дрібний ясно-сірий чистенький пісок. Пляж готелю Гілтон Гаваян Віледж — чистенький, гарно утриманий, але багатолюдний, бо на Waikiki Beach взагалі подивугідна густота населення. Потім ходила з Максимом до міста купувати дарунки, що забрало нам половину дня, але дало нагоду мені побути з ним вдвох, та й купити різні речі — передусім для Уляни (бо в неї ще й день народження), а також для Іванка та й інших. Уляні купила я оригінальну суконку, продукт Bali. З Індонезії взагалі тут багато текстильних імпортів — ручно роблені коронкові й гаптовані речі, а ми ще й натрапили в місті на крамницю, де ціни були помітно дешевші, як у крамницях поблизу нашого готелю. Уляна дістала суконку та кімоно, а до того ще й разок гавайських коралів, Іванко — дві сорочинки, я й собі купила суконку, блюзку та кімоно.

Пополудні, над басейном.

В понеділок пополудні була сесія "Винниченко — мораліст чи мистець?" У ній виступали Марко Павлишин, Данило Струк та Романа Багрій, коментатором був Лащик, а керівником сесії — Максим. Цікаво, що всі три доповідачі оцінили Винниченка дуже критично. Павлишин говорив про "Соняшну машину", Струк про "Гріх", а Романа про "Закон" і проблему "surrogate motherhood". Ця остання доповідь була б дуже доброю для з'їзду феміністок, але наукова її вартість не була висока. Загалом сесія, хоч була цікава і зібрала понад 20 слухачів, не була на такому рівні, як "гарвардські" виступи Грабовича, Максима, Ільницького попереднього дня. Для дискусії не залишилося багато часу, але в ній висловили кілька думок і Грабович (висловився позитивно про ранні твори Винниченка) і Остап (з думкою, що коли говорити про мораль, то треба уточнити про яку саме мораль мова: християнську? соціялістичну?, ітд).

Увечері сиділи до пізна з нашими молодими: наперед при столиках у кафе на відкритому повітрі, а потім в окремій готелевій кімнаті-залі, куди зібралася досить чисельна група українців і де провели пару годин при горілці, пиві, сирі і кексах. Забавляли себе взаємно співом, сатиричними спонтанними виступами ad hoc (з прицілом трохи на український політичний естаблішмент), а на прощання по-пластовому заспівали собі колом "Ніч вже йде". Зворушила мене ця наша молода інтелігенція — все це творчі люди, часто з неабияким стажем, лідери наукового життя, автори книг, тількищо виступали на конференції в англомовному milieu (навіть на т.зв. українських сесія, при українських авдиторіях ) — всі англійською мовою, а от зійшлися разом на товариську вечірку, всі розмовляють, співають та "виступають" на жарт — українською мовою, видно зразу, яке глибоке й органічне їхнє українство. Були в цьому товаристві Ростик і Марта Хом'яки, Богдан Кравченко, Тарас Гунчак, Субтельний, Ільницький з Пилип'юк, наш Максим, Перфецький Юрко з Христею, Лащик, обоє Струки, Павлишин, Романа Багрій-Пікулик, Оксана Драґан, Богдан Нагайло.

Вночі з понеділка на вівторок Максим від'їхав назад до Торонто. У вівторок вранці — вчора — почалася наша чотириденна тура по Гавайських островах. У вівторок вже 5:30 ми від'їхали автобусом на летовище і після 20-хвилинного лету, прибули на острів Kauai. Програма першого дня на цьому острові була виповнена по береги: від 5:30 ранку, політ, а потім тура автобусом аж до вечора. Це дало змогу оглянути острів. Прекрасні пляжі, зарослі сочистою тропічною зеленню гори, гірські кеньйони з червоною землею — а всюди безліч квітів і квітучих дерев і кущів. Я навіть вчора купила дві книжечки: одну про квіти, одну про дерева — бо рослинність цього острова — феноменальна, дуже екзотична, і очевидно — майже зовсім незнайома. На острові Кауаї значні опади дощів — в горах є навіть місце, що його називають наймокрішим у світі, бо має щось понад 600 інчів опадів річно. Але дощ падає в горах, а над нами хоч і перелетні хмари, досі не дощило. Є тут і значна кількість рік — на одній з них ми сьогодні взяли собі подорож кораблем — справді повновода, повільна ріка, що по ній возять старосвітськими кораблями туристів не тільки у своєрідний тропічний ліс, до зарослої папороттю ґроти, але і в минуле — в історію старого гавайського королівства, про яке розповідають місцеві ґіди.

Сьогодні — день відпочинку. Готель має кілька басейнів, jacusi, чудовий landscaping — пальми та екзотичні розквітлі дерева і кущі, і зараз поруч — океан. Тут Pacific — бурхливий, чудесний океан, об'єкт для малюнків Грищенка — буруни білих хвиль, з різким прибоєм до берега. Гори на овиді, але не зараз над берегом. Берег зарослий якимись гаями екзотичних дерев і кущами. Вода чиста — дуже бурхлива, зараз при березі — коралеві рифи. Сьогодні купалася і в океані, і в басейні, і в джакузі. Є на нашій прогульці Коропецькі, Білинські, Романа Багрій, Решетарі, Дмитришини. Роману бачила тільки пару разів — вона й Білинські були на іншому автобусі. Решетарів і Дмитришинів фактично не знаю, бачу їх вперше. (Дмитришин грає значну ролю в організації цієї конференції).

Побачила я, що кельнерка розносить якусь екзотику — напій у формі ананаса. Спокусило мене: попросила Остапа і ось він приніс мені ананас виповнений якимсь алькогольним коктейлем — щось з руму та ананасового соку. Я чую, що трохи сп'яніла — не тільки від гавайської екзотики, але і від цього напою. Вже вечоріє. Ідемо незабаром на вечерю з Коропецькими, а завтра вранці знову о 5:30 — політ на найбільший острів — Гаваї.

Ще 23-ого, але вже в ліжку, ввечері.

Валіза вже спакована (щоб виставити за двері вранці о год. 4:15!), я скупалася й помила голову, ще є час подивитися на вісті на телевізії (великий снігопад у північній Каліфорнії!) та й зробити кілька додаткових записок. Вид з кімнати нашого готелю, з маленького бальконика, має в центрі пасовисько, на якому пасеться кілька коней, але включає також з правого боку — гори, а з лівого — океан. Уночі тут майже не видно світел — доказ, що людей на Каваї обмаль. На самотньому ранньому проході над океаном я зустріла тільки двоє людей. Luxe, calme, sans volopté — парафразую Бодлера, достосовуючи до зміненої життєвої ситуації його рядки. Тепер, прощаючись з морем і цим островом, ми проходжувались з Наталкою та Іваном після вечері. Над нами високе небо із яскравими у чистому повітрі зорями, з романтичною повнею місяця над високими стрункими пальмами. Повітря тут справді особливе: чисте, іскристе, запашне.

На Каваї не бачили ми плянтацій ананасів, зате тут багато піль з цукровою трощею. Ми мали нагоду навіть бачити, як звозять, розладовують на цукровій фабриці цей sugar cane, як чистять його механічними струями води. Sugar cane росте у полі як висока зелена трава, але коли його звозять до фабрики — грузовики заладовані темнобрунатним бадиллям... Серед дерев тут особливо помітні кокосові пальми, великі аравкарії (перевірила в книжці — це таки й справді "araucaria excelsa" або Norfolk island pine!), цілі густі алеї евкаліптів. З нових незнаних мені дерев, що їх я хотіла б запам'ятати (нема Лялі, треба вчитися з книжки!) є Monkeypod tree, що виглядає як велика зелена парасоля (з цього дерева роблять гарні мищинки та інші декоративні вироби), sandalwood, що був колись джерелом експорту з Гаваїв, mangotree, що має великі круглі овочі — манґо, та кілька родів mahogany. Квіти тут бувають просто фантастичні — в одному з готелів бачила кіш квітів по мистецькому укладених і була певна, що це штучні — доторкнулася, та ні! живі. В моїй книжці навіть таких немає, але мені вже казали деякі назви, тільки я забула. В книжці перевірила деякі інші, що звернули на себе мою увагу: серед них передусім такі як red ginger (є також yellow ginger i shell ginger), heliconia (кілька родів, трохи нагадує формою bird of paradise), brownea — червоний їжачок на дереві, орхідеї, пойнтсетії, та найбільше — hibiscus, квітка-емблема Гаваїв. Тепер в листопаді так багато квітів — уявляю собі, що тут мусить бути фантастично навесну й літом!

26 листопада 1988. Міжнародне летовище в Гонолюлю.

Маємо тут добрих кілька годин чекати: тепер 4 пополудні, а наш літак до Філядельфії (з зупинками і перервами в Лос Анджелес і Шікаґо) відлітає щойно 10:45 пізнім вечором. Якби я була не з Остапом, а в іншому товаристві, то напевно поїхала б до міста. Дуже жалію, що купила тільки одну гачковану суконку — не була я певна, чи ця дешевенька на випродажі річ (щось 19 дол.!) буде щонебудь варта. Тимчасом лежить вона знаменито, добре презентується, навіть звертає на себе увагу. (Я вже двічі до вечері її вдягала). Тепер жалую, що не купила такі три суконки — собі, Уляні та Ії! За пізно!

Сьогодні десь перед 2-ою прилетіли сюди з найбільшого острова цього архіпеляґу, що як і сам цілий архіпеляґ — називається Гаваї. Автобусом-"shuttle" Wiki-Wiki приїхали з одного летовища на друге, з Interisland на International. Вже встигли добре пообідати в ресторані та купити цілу пачку (за майже 40 дол.) помадок шоколади з славними горіхама макадамія — на дарунки. Це трохи комплікує справи, бо маю додатковий пакунок, крім двох ручних торб — в одній плащ-дощовик, в другій — вовняний костюм (що в нього думаю під вечір передягнутися — тут температура тепер напевно вища 80̊F, отже я маю на собі покищо тільки легку спідничку і блюзку). Валізу і нормальну мою подорожню торбу я надала безпосередньо до Філядельфії ще на летовищі Kona, на острові Гаваї.

Острів Гаваї — зовсім інший від Оагу і від Кауаї. Тут передусім є два активні вулькани — Mauna Loa i Kilauea. Не дуже давно я бачила на телевізії вибух Kilauеa і подумала тоді, що задля такого природного спектаклю варто мати кольорову телевізію: потік червоної вогненної ляви, що суне з гір до моря — вид незабутній і фасцинуючий. На щастя, в час нашого дводенного побуту на цьому острові, ми дію богині палаючого каміння — легендарної Pele — могли оглядати тільки на екрані, не в природі. (Показали нам, між іншим, надзвичайний фільм, про дослідників-нурків, що спускались у море фотографувати і досліджувати вогнисту ляву, в час, коли вона вливалася в море). Але наслідки цієї вульканічної дії видно на острові майже на кожному кроці — великі простори залиті густою чорною прохололою лявою, берег моря — чорні брили ляви, а в деяких місцях — дрібний чорний пісок, що творить різкий контраст з білими бурунами хвиль океану. Острів Гаваї — найбільший з усіх, на ньому, кажуть, могли б поміститися всі інші острови архіпеляґу. Є тут два летовища. Ми приїхали до Hilo, а відлетіли з Kona. Між цими двома центрами віддаль дорогою, якою нас віз автобус, щось із 160 миль. Живе тут біля 110 тис. населення. Контраст між околицею вульканічного парку, де ми оглядали кратер Kilauea, а в ньому ще інший менший кратер Halemaumau і дуже оригінальний, створений природою, тунель Thurston Lava Tube — величезний. У вульканічному парку — великі простори макабрично чорної землі, що творить враження, немов ти десь на місяці. Lava tube — зовнішня скіра ляви охолола і ствердла, гаряча маса ляви із середини витекла — залишився тунель. В ньому — порожньо, де-не-де мокрава, а ззовні буйна тропічна рослинність. На вульканічному боці острова біля Hilo зустріла нас несподівано дощова й холодна погода, що на неї ми не були приготовані. Коли приїхали на другий бік острова до Kona — було сухо, сонячно і навіть гаряче! По дорозі оглянули Punalu'u, з пляжем чорного піску, та зокрема т.зв. Place of Refuge або на місцевій назві — Pu'uhonua O Honaunau. Це останнє місце зробило на мене особливе враження і жаль було, що нам не відвели за пляном для цих відвідин більше часу. Первісні гавайці прийшли на ці острови з Полінезії і принесли сюди свою культуру, звичаї, побут. До 1778 року, коли то острови відкрив Captain Cook, острови були ізольовані від решти світа, мали своїх великих і малих богів та королів, що суперничили зі собою. Боги були в конфлікті зі собою, як і королі; богиня моря Na Maka o Kaha, каже легенда, прогнала свою молодшу сестру, богиню вогню Pele на острів Гаваї, а про інтриги між королями Kaumualii та Kamehameha розповідали нам на Kauai у зв'язку із спробою заснувати на острові російський форт (досить цікава історія, що почалася випадковим розбиттям російського корабля на Kauai в 1815 році). Але я не про те. Мене більше зацікавили рештки полінезійської культури. Pu'uhonua o Hõnaunau — місце очищення для всіх, хто переступив святі закони kapu. Багато було цих злочинів: наблизитися до провідника, кинути тінь на терені палацу, торкнутися до його власности. Жінкам було заборонено готувати страву для чоловіків або їсти з ними. Капу визначували час для риболовлі, збирання дерева ітд. Зломити святі закони капу — значило образити богів, а ображені боги мстилися людям, насилаючи на них ляву, tidal waves, землетруси, голод. Щоб запобігти цим нещастям, "злочинців" ловили і карали смертю. Єдиний для них спосіб врятуватися, було втекти до pu'uhonua. Там священнослужитель переводив очищення (kahuna pule = священик), і проступник міг безпечно повернутися додому. В цьому прибіжищі також ховалися в час війни, щоб зберегти життя. Королівська лінія вождів мала спеціяльну силу — mana. Ця сила передавалася землі, що на ній вони ходили, речам, що їх вони мали, та їхнім костям по смерті. Святиня — heiau — була місцем сховища святих костей померших вождів. Місце pu'uhonua має дуже особливу, релігійно закрашену атмосферу. Це надморський парк з високими пальмами, насипами і стінами чорного з ляви вирізаного каміння, перетиканого де-не-де білими камінцями. Над самим морем стоїть реконструкція "heiau" — халупа з високим гострошпилим дахом із трави-стріхи, довкола дерев'яний частокіл та високі різьблені з дерева боги, що нагадують тотеми. Все це на високій плятформі з чорного каміння, оточене водою. Hale Mana = house of spiritual power, Ki'i Akua = temple images (тобто боги, високі дерев'яні різьблені палі).

Готель Kona- Hilton зовсім інший від готелю в Kauai. Три високі будинки (ми були на шостому поверсі в головному будинку), з видом на океан, але без пляжу — тільки чорне каміння (а на ньому чорні краби! — гидко!) Тут значна густота людей на малому просторі — рух, гамір. Зараз поруч — комерційне селище — вулиця з крамничками, ресторанами тощо. Для shopping — обстановка непогана, але для відпочинку — не надто добре місце. Тут в цьому готелі ми провели Thanksgiving dinner з Коропецькими — буфет із вибором безлічі страв — але так далеко від стола, що поки я донесла, страва простигла! Наступний день, тобто вчора, Коропецькі вже від'їхали. Я вранці пішла до міста на закупи дарунків, потім трохи сиділа на сонці над басейном (один басейн тільки, не дуже вигідний, а для мене за глибокий!) — поговорила собі трохи з Романою Багрій (розповідала мені про своїх троє дітей, що з них найстаршій вже 16 років). Увечорі пішли ми на організований обід з полінезійською програмою — luau. Це був дуже вдалий вечір, де комбінація фольклору з розвагою не мала того дешевого кабаретового забарвлення, що Don Ho, в Гонолюлю. Зокрема подобався мені спів чоловічого тріо — народна гавайська музика. Мова місцевих людей дуже мелодійна, співуча, багато в ній голосних, а з приголосних домінують "k","m" та "h" (г). Mahalo = дякую, це я практикувала постійно. Інші слова тяжко повторити із самого тільки слуху, тим більше, що вони часто багатоскладові, ось як і ім'я короля: Камегамега... Скіра наших гавайських полінезійців — ясно брунатна, чорне просте волосся, "правильні" черти обличчя. Взагалі з вигляду — гарні люди, дівчата дрібніші, але хлопці — плечисті, повногруді, часом аж занадто "кругленькі". Шкода, що не купила тасьми з цією гавайською музикою — але може ще дістану щось і в Філядельфії. На "luau" було чимало наших з AAASS — з українців були Романа, Білінські та Решетарі. Я мала нагоду познайомитися з чоловіком, що відрекомендував себе, як Jan Triska. Це прізвище мені щось значить — і йому було приємно, що я знала хто він такий. Він вчить у Стемфорді, знав Мостецького — симпатичний санґвінік, чех.

Добре було мати деяке своє товариство на цій прогульці. Хоч я мала ще одну нагоду переконатися в тому, що Іван Коропецький — не надто приємний компаньйон. Він такий ароґантний у своєму "male chauvinism", що не помічає сам того, що жінок він трактує поблажливо, як sex objects, але сам не вміє грати ролю старосвітського джентелмена. Одне слово: жінки, знайте своє місце! — а рівночасно працюйте на нас, полагоджуйте всі справи, несіть всі життєві тягарі, та догоджуйте нашим примхам, а зате ми вам скажемо кілька імпертиненцій! Він залюбки випоминає мені вірш присвячений Лащикові. Я пробувала сказати добре слово про Ґенека, що він — як-не-як має одну добру прикмету: трактує жінок як рівних собі. На те Коропецький: Ну, бо і він сам на їхньому рівні! Одним реченням умудрився образити і Лащика, і всіх жінок! І як та Наталка з ним витримує? А вона — гарна людина і приємний товариш подорожі.

30 листопада 1988, середа, метро. Філядельфія.

На летовищі в неділю зустріли нас Марко та Іко. (Іко тепер працює для ФКУ та живе постійно в Cambridge, але приїхав спеціяльно, щоб зустрітися з Марком та Ією). Просто з летовища поїхали до Лабуньків — Марійка запросила нас на обід і я радо погодилася, не так з уваги на їжу (бо на літаку нас годували, отже ми не були надто голодні) — але передусім задля того, щоб нам усім разом бути в товаристві наших дітей. Марко та Ія прекрасно виглядають, я рада, що вони нарешті знову разом, що праця Ії у Вискансин — закінчена і вона повертається вже разом з Марком до Лос Анджелес, до нової хати, що її бачила тільки ще перед купном! Розповідали про Торонто — передусім про Іванка, який зробив на Марка велике враження. Сказали мені новину про Уляну: дитина не обернена головою вниз, як виявив лікар при останній візиті, і це трохи журить і Максима й Уляну. Ще є не цілий місяць часу — може ще обернеться? Якщо ні — цісарський розтин буде неуникнимий. (Хоч Іванко родився також при помочі Caesarean section, Уляна мала надію, що цього можна буде уникнути при другій дитині). Вчора і в понеділок Марко з Ією були в нас. В понеділок обідали з нами, вчора ходили до Боба та Марти в гостину. Сьогодні вранці поїхали до Нью Йорку. Вернуться в п'ятницю, а в суботу, здається, вже їдуть назад до Каліфорнії.

Написав мені офіційного листа Андрій. Всякі претенсії: що я, мовляв, не звітую йому про фінансові справи, видаю за багато татових грошей тощо.

30 листопада, в дорозі додому (продовжую).

Я дала Андрієвого листа прочитати Маркові та Ії, а також дала їм для перегляду всю попередню кореспонденцію з Андрієм, щоб порадитися що робити. Взяла я на себе тяжкий обов'язок, що скомплікував мені життя, а тепер замість вдячности маю шикани та імпертиненції від рідного брата. На листі ручно написана наліпка "Certificate of mailing". Лист написаний по англійському і подуманий напевно як документ для евентуального судового позову. Соромно мені за нього, за його захланність на гроші. Марко радить мені звернутися за правним виясненням до адвоката. Татові конта в банку всі записані на тата і на мене. Це зроблено вже багато літ тому: я не хотіла, але тато настоював на тому і тепер я розумію, що це він добре зробив — інакше я не могла б забезпечити йому опіку. Але я не маю формального "power of attorney" — і це Андрій на кожному кроці випоминає. Не зробив тато і тестаменту, і хоч часто на словах запевняв мене, що мовляв, гроші залишаться мені, а хата Андрієві — то це не є потверджене жодним легальним документом. Чи можна б ще тепер подбати про "power of attorney" і про тестамент? Тато має періоди ясности думки, але факт, що він дуже забуває — отже міг би заперечити факт, що такий документ підписав? Мені на цьому не залежало: я так і сказала колись Андрієві: чи справді потрібний мені "power of attorney"? Я маю обов'язок супроти тата, а доступ до грошей він забезпечив мені давно. Але Андрій може виявитися падлюкою: а що як він схоче зробити справу з того, що наші працівниці були нелегальними працівниками? (Всі з Польщі офіційно тут як туристи і працювати їм не вільно). Галя має дозвіл на працю, але не є зголошена на Social Security і не платить податку.

1 грудня 1988, вранці, метро.

Пів ночі не спала від хвилювання, компонуючи листа Андрієві. Тим разом і я пишу по англійському, бо і мій лист може бути потрібний як документ... Вчора ввечері двічі ходила до тата. Вступила зараз після роботи, щоб застати його не в ліжку. Був у піжамі і клався спати на канапу. Галя збиралася іти в школу. Я хотіла випробувати тата ментальний стан і тому почала розмову про гроші. Щодо фінансових справ — він затримує часто подивугідну (в порівнанні до інших тем) притомність ума. Я сказала йому, що він не добре полагодив справи, не зробив тестаменту, і що Андрій має до мене різні претенсії. Він сказав, що не бачить, яка в тому проблема: адже гроші в банку полагоджені. А хата? — запитала я. Так, це правда. Хата не записана на нікого. Але я ще живий. Коли помру, хата лишиться в спадку моїм дітям. Чи можемо мати претенсії до тата, що він не бачить навіщо потрібний тестамент людині, що має діти? Адже цього не розуміє також напр. Остап — він також відмовився іти робити завіщання, коли я це пропонувала. Не бачить жодної проблеми. Мовляв, все майно записане на нього і на мене, а по смерті перейде дітям. Я і сама, хоч працюю із правниками, не дуже в цих справах орієнтуюся. Знаю від людей, що вони записують ще за життя хати своїм дітям, але знаю також, що вони роблять це не так задля того, щоб забезпечити дітям спадщину, як задля того, щоб діти не мусіли платити спадкового податку. Отже практика ця — трохи підступна і за своїм наміренням — нелегальна. Вдруге прийшовши до тата, взяла його до кухні, випила з ним чай.

2 грудня 1988, п'ятниця, метро.

Андрій, в секреті переді мною, залишив Галі доручення: записати на звукозаписувачі як тато говорить і поводиться підчас дня. Очевидно, він збирає матеріяли, щоб довести, що тато некомпетентний вирішувати справи. Ну, це ми знаємо і без тасьми. Що він цим хоче виграти? Щоб суд йому, а не мені признав "power of attorney"? А чому ж тоді не погодився перебрати це право, коли я сама пропонувала десь понад рік тому? Боявся тоді обов'язків, а може тепер передумав? Мама померла, а батька він без жалю віддав би до публічного безплатного Nursing home, перебравши все його майно? Чи справді так? Я й досі трохи наївна ідеалістка — нечесність і підлість людей завжди мене дивують і заскакують. Галя показала мені тасьму і дала до дому прослухати. Також, очевидно, в секреті. Боїться, що він може її шантажувати, бо списував з нею точний протокол, скільки вона дістає грошей, робив при ній точні фотографії всього, що в хаті — картин, меблів тощо. Я тасьму прослухала разом з Остапом. Нічого там такого немає. Бідний старий: розпачає за мамою і без неї він зовсім розгублений і безпомічний. Що забувається постійно, пісяє.

5 грудня 1988, понеділок вранці, метро.

Мусіла перервати в половині речення, бо треба було висідати. А в суботу й неділю не було змоги для записок. Попробую продовжувати розпочату думку.

Що тато забувається постійно, пісяє в штани чи в піжаму — чи можна його за це оскаржувати? Це викликає в мене тільки співчуття. Але тасьма показала мені наглядно, що головна татова проблема — це брак зайняття, брак будьякого зацікавлення, а Галя, можливо, хоч ніби і тренована медсестра, не виявляє особливої ініціятиви, щоб зорганізувати йому якусь "occupational therapy". От я і придумала татові список простеньких питань, своєрідну анкету — 5-10 питань кожного дня і написала ці "задачі" на комп'ютері. Сказала Галі і татові: кожного ранку, ідучи до праці, я кину їм крізь поштову щілину таку картку. Тато хай підчас дня її виповнить, а ввечері я прийду відібрати задачу. Першу таку задачу робив вже в п'ятницю. З великим трудом, казала Галя, із неохотою. Але вкінці таки зробив. Цей запитник, ліпше як тасьма, доводить його ментальну розгубленість. Не вміє сам подати ні своєї адреси, ні не пам'ятає імен своїх братів і сестер (я спеціяльно додала таке питання, бо знала, що в цьому Галя не може йому помогти). Але коли я ввечері відбирала картку і почала йому допомагати, нарешті пригадав, що в нього були брати Михайло і Василь і сестри Ольга, Роза та Юля. Вчора, в неділю, я цілий день провела з татом — від 8 ранку до 8 вечора. Не маю господині на вікенд. В суботу була ще Галя, але вчора хотіла мати вільне. "Грали" ми з татом карти і скочки (він уже не в силі розуміти, що робить, але принаймні ми вдавали, що граємо!) — я при цьому балансувала його чекову книжку. Сказала йому про Андрієві претенсії. Не сваріться, сказав — видно, що трохи зрозумів. Але коли я запиталася, чи показати Андрієві всі рахунки, в одному моменті сказав: "ліпше ні". І що я маю робити?

6 грудня 1988, вранці, метро.

Треба мені додати про минулу суботу: це був останній день у Філядельфії Марка та Ії. Остап поїхав з Лабуньками автом до Нью Йорку на 40-ліття НТША, запрошували і мене, але я відмовилася. Нагода побути з дітьми варта для мене більше, як всі громадські ювілеї.

Запропонувала я Ії і Маркові, що як різдвяний (і може також уродиновий Марковий дарунок) куплю їм на господарство столову заставу-порцеляну, що її вони не мають і потребують (це я помітила в час мого останнього в них побуту). Сказала я їм: хочете, можете купити комплект дешевшої але відносно доброї порцеляни (такої, напр. як маю я), або можна почати частинами купувати дорогу порцеляну, що до неї пізніше можемо докуповувати окремі частини. Погодилися. Ми всі разом — Марко, Ія, я — а також Іко — поїхали до міста. Пішли наперед до Caldwell (це була ідея Ії), там оглянули деякі зразки і зорієнтувалися в цінах. 5 кусків порцеляни англійського славного виробу Wedgewood, взір Colorado (велика тарілка, мала на салату, ще менша на булку та філіжанка з підставкою) коштують 135 дол. Пішли до Ванамейкера і трапили там на випродаж — 30% опусту. Марко та Ія вибрали саме цю дорогу порцеляну. Я хотіла, щоб було накриття на 6 осіб та ще й з додатковими тарілками на зупу — це мало винести около 700 дол., але виникла заковика. Маґазин у Вашинґтоні, виявилось, мав тільки 4 комплекти Colorado = 20 штук. Отже це ми й замовили. Решту доведеться купувати пізніше. Але тепер уже знатиму точно на майбутнє, який їм робити дарунок: Wedgewood. Colorado pattern. Порцеляну, очевидно, доставлять їм поштою.

7 грудня 1988, середа. Pearl Harbor Day. Метро.

Вчора, нарешті, побачила в "Америці" проголошення чергового Бібліографічного Конкурсу Ценків. Нова комісія (Лабунька, Данко, Штогрин) — на висоті, і мені приємно, що конкурс не тільки продовжує своє існування, але й затримує рівень.

Я вже добрих кілька тижнів не заглядала до своєї бібліографічної роботи. Виїзд на Гаваї, візита дітей та клопоти з Андрієм були цьому причиною. Лист-відповідь Андрієві забрав мені кілька вечорів. Його я також у деталях обговорювала з Марком та Ією. Вони радили звернутися за правною опінією до адвоката, бо з тону Андрієвого листа і з його поведінки видно, що він підготовляє проти мене "справу". Листа я ще не вислала, до адвоката не зверталася. Справа ця мені гидка й осоружна. Щоб я за своє право опікуватися батьком його власними грішми, до яких він давно дав мені право доступу, ще й мусіла боротися? Але мабуть таки треба буде пошукати якогось адвоката. Аж дивно, працюю в правничому середовищі, але адвоката не маю — навіть досі ні я, ні Остап не зробили тестаменту. Саме від тестаменту почну, а при тій нагоді пораджуся і про татові справи. Псує мені добрий настрій і здоров'я, Андрієве хамство і підлість. По ночах не сплю, не почуваюся добре.

От вчора, наперекір всьому, прочитавши в "Америці" про конкурс, взялася знову за індекс до ULE65A. Терапія помогла!

8 грудня, вранці, метро (четвер).

Подзвонила вчора до професора Ганолда з проханням, щоб дав мені рекомендації [до] якогось філядельфійського правника, що займається тестаментами та спадками. Ганолд — спеціяліст міжнародного торгового права, він сам, очевидно, такими справами не займається. Але з ним я в дуже добрих стосунках, говоримо собі на "first name basis" ("If you don't stop calling me Professor Honnold, I too will have to address you as Mrs. Tarnawsky, сказав мені багато літ тому). Був уже в нас і на гостині і т.д. — отже до нього я маю більший розгін звернутися за порадою. Зробив він у цій справі пару телефонів і дав мені рекомендацію до свого знайомого, також квейкера, із старої американської родини в Swarthmore — він називається Allen Hunt і є партнером у фірмі Montgomery, McCracken. Зобов'язання, очевидно, я не маю, але Ганолд сказав йому про мене, хто я така. Думаю зробити в нього appointment. Мала я також рекомендацію від Віри Лащик. Її правні справи полагоджує Richard Knox і вона з нього дуже задоволена. Не легко мені вибрати — а вибір цей і на майбутнє, бо раз вибравши адвоката, думаю користати з його послуг і в інших справах у майбутньому, якби зайшла потреба. Чи приватний practitioner Knox цінить менше чи більше за свої поради як фірма Montgomery McCracken? Не хотілось би даром витрачати надмір грошей на ці справи. Пропонувала Остапові, щоб він пішов разом зі мною і також зробив тестамент, але не хоче. Боїться думати раціонально про можливість смерти?

8 грудня. На роботі.

Щоб не забути: вчора в бібліотеці була Catherine Kessedjian. Підступила до мене біля каталога, привіталася. Трохи змінилася, я сама була б до неї не підступила, бо не була певна, що це вона. Вона виправдувалася, що не прислала нам обіцяних в дарунку книжок... Приїхала тільки на тиждень, по справах. Вона далі веде практику в Парижі, а також почала вчити в університеті в Діжон, куди доїздить двічі в тиждень. Провели ми на розмові понад годину. Вона зацікавлена академічною карієрою і радо приїхала б на викладача до нашої школи на семестр-два. Навіть уже раз подавалася. Пише другу книжку, більшість уваги присвячує справам приватного міжнародного права. Тим разом я мала нагоду довідатися і деякі приватні деталі. Батько її — вірменин, народжений біля Анкари, вчився в Венеції, до Франції приїхав молодим хлопцем. Мати була парижанка. Сама Катерина була замужем (також за вірменина), але вони розійшлися. Тепер вона самотня і не думає покищо виходити замуж. Вона активна у вірменських справах (я спеціяльно про це запиталася), була горда з того, що причинилася до резолюції Европейського Парляменту, що засуджувала геноцид у Вірменії. Запрошувала до себе, відвідати, подзвонити. Її адреса: 2 Square Henri Delormel, 75014 Paris. Телефон: (1) 45-40-86-27.

В Нью Йорку з візитою до Об'єднаних Націй був учора Ґорбачов. Зробив сензацію пропозицією скорочення військових ресурсів СССР в Европі. А сьогодні ще більша сензація: він нагло повертається додому! Землетрус у Вірменії спричинив великі шкоди і втрати в людях, але може є ще й політичний землетрус? Адже зрезигнував також шеф штабу!

18 грудня 1988. Неділя, пізно ввечері, вдома.

Пройшло 10 днів без записок — треба наздогнати. Візиту в Allen-а Hunt-а відбула 14-ого. Фірма Монтґомери Меккрекен — на 20 поверсі будинку при 3 Parkway — партерові підлоги, перські килими, магоньові меблі, окрема кімната на ґардеробу клієнтів... Гант зробив на мене добре враження: симпатичний, викликає довіря. Чи довідалася я щось таке, чого не знала раніше? Кілька речей, що мене трохи заскочили і здивували. За намовою Остапа, який сам не хоче робити тестаменту, я поставила спадкоємцями тільки хлопців і думала, що це справу розв'яже навіть, у випадку, якби я померла раніше від Остапа. Не зовсім. Хата переходить на чоловіка або жінку, якщо є tenure in common — тобто моя частина хати автоматично переходить на Остапа і її я не можу залишити в тестаменті дітям — для цього обов'язково треба, щоб тестамент зробив і він! Друга інформація, що мене здивувала: від конта в банку "x or y" тільки тоді не треба платити спадкового податку, якщо це конто чоловіка й жінки. Це треба мені в банку перевірити, можливо що є різні роди таких конт. Текст тестаменту адвокат мені пришле для одобрення і я ще один раз мусітиму піти, щоб підписати при свідках. Щодо Андрія і татових справ — потвердив, що я маю повне право розпоряджати татовими грішми і не зобов'язана Андрієві звітувати. Але прочитавши його листа, Гант висловив думку, що таки найліпше було б мені мати "power of attorney" — тоді Андрій взагалі не мав би права мішатися в справи, хоч така розв'язка також може його додатково позлостити. Я не маю обов'язку звітувати йому про видатки — але якщо я схочу зробити жест і дати йому інформацію про те на що ідуть гроші — то це може його трохи заспокоїти і мені заощадити неприємностей.

15 грудня я вислала Андрієві довгого листа (до давніше виготовленого тексту, додала ще кілька параграфів та й ксерокопії чекової книжки і книжки "Фонди Сенковських — трансакції готівкою" — добре, що я така передбачлива педантка і що маю всі ці записи!) Лист написаний по англійському, бо це матеріял для оборони і він дає всю історію від серпня 1987 року — отже кожному стане ясно, що у великій родинній кризі, що заіснувала — Андрій замість стати частиною розв'язки, став частиною проблеми. Ніхто в житті досі так не образив мене, як цей мій нібито брат. Ніхто ще не виявив такого браку довіря і не квестіонував моєї "integrity". А ще й Андріїв лист підписала і Марійка — замість того, щоб стримати його, дала і себе втягнути в справу, яка її не повинна стосуватися.

Страшенно мені прикро, що ідуть свята. Я не тільки не маю ні часу, ні охоти будьщо готовити, але вже наперед турбуюся можливим приїздом Андрія і Марійки. Образив він своїм листом і Остапа (мовляв, він не скористав із запрошення прийти переглянути татові фінансові документи, бо боявся Остапових "emotional outbursts"! Годі вимагати, щоб у такій атмосфері ми з ними мали засідати за святочний стіл. Минулого року жила ще мама і треба було бути разом задля неї. Тепер є тільки тато, а він не здає собі справи, що діється, отже не буде свідомий того, що це — Різдво.

Для мене найважніше тепер рождество — не Христове, а Уляниного другого малятка. Вже десь ось-ось.... Сьогодні говорили з ними по телефону. 20-ого має до них приїхати Маруся Пасічник. Каже Максим: дитина не може народитися скорше як після 20-ого! Пасічникова буде там до 10 січня. А тоді поїду я — вже замовила літак на 13 січня — буду в них до 1 лютого, щоб допомогти. Аби тільки народження було щасливе і без ускладнень!

Вчора мусіла пополудне провести в тата — сьогодні мала господиню і це дало мені змогу вдома погосподарити — варила, і прасувала, і прала, а попри те значну частину для працювала над покажчиком до ULE65A. Увечері вчора, коли вже прийшла на ніч до тата Ганя Костур, ми з Остапом і з Вірою поїхали в кіно (давно вже не були!) Фільм: Мадам Сисацька: про вчительку фортепіяно, що всю свою амбіцію вкладає в свого учня. Фільм бритійської продукції, фільмований в Лондоні, але молодий учень-піяніст — індієць і є певна екзотика етнічного середовища індійців в Англії.

19 грудня 1988, вранці, метро.

Poetry reading в рямцях AATSELL заплянований на 29 грундя від 7 до 9 вечора. Пізня година дуже комплікує мені справи. Їдуть до Вашинґтону на AATSELL деякі наші професори з Філядельфії, напр. Левко Рудницький. Я впросилася, щоб поїхати разом туди. Але назад він хоче повертатися раніше, отже не ждатиме на "мою' сесію. Вертатися поїздом так пізно значитиме, що до Філядельфії прибуду біля півночі — а тоді що? Як добратися зі станції додому? Якби я мала чоловіка-шофера, не було б проблеми... Просто охота відпадає їхати, тим більше, що я така далека тепер від поезії... Але я — єдина українка в програмі, як не поїду — не будемо репрезентовані взагалі, та й організатори і в майбутньому перестануть запрошувати українців. Могла б я, евентуально, переночувати у Вашинґтоні, напр. у Костюків. Напевне були б раді моїй візиті. Але живуть вони так далеко від центру, що їхати до них підземкою та автобусом забере стільки ж часу, що половина дороги до Філядельфії... А ще — наступний день — день праці і мені треба бути вже вранці на роботі.

22 грудня, вранці, метро (четвер).

Їду до роботи пізно, бо раннім ранком мусіла поїхати до механіка відібрати авто. Крім інспекції, зміни оливи тощо, треба було зробити деякі направи. Я вже раз ходила відбирати авто в суботу (дослівно ходила — пішки, туди й назад, а це далеко — майже година ходу в один бік!) Бути шофером — додаткове обтяження, але що робити? "Мус — великий пан", як кажуть наші люди.

Не маю господині ні на 24/25, ні на 31/1, ні на 6/7. Доведеться бути з татом самій. А моє господарство — занедбане! До свят купила готові харчі. От, щоб проминули!

25 грудня 1988. "Різдво". год.9:00 вечора, але вже в ліжку.

Радіо грає Баха — і це єдина моя приємність цього Різдва. Вчора і сьогодні весь день провела з татом. Вчора була вже в нього вранці, як вставав з ліжка, десь біля 8-ої. Допомогла йому вдягнутися, поголитися. Зробила сніданок, дала ліки. Потім забавила його картами. Потім знову дала перекусити. Десь біля 2-ої з'явився Андрій з Марійкою. Вони зразу заявили, що на вечерю ідуть до її батьків. Я пішла додому, щоб приладити вечерю в себе. Біля четвертої Марійка потелефонувала, що вони виїжджають. Тоді я пішла до тата, припровадила його до нас. Повечеряли купленими ушками й варениками, я зробила тільки борщ, суш і смажену рибу. Після вечері відпровадила тата додому. Ще в нього в хаті, коли я клала його в ліжко, зробилося мені недобре і я пару разів в лазничці звернула. Мене вже день перед тим нудило, мабуть якийсь шлунковий вірус. Вчорашня ніч пройшла мені між ліжком та лазничкою — кілька разів збирало мене звертати — шлунок зовсім випорожнився і навіть води не приймав. Світ був мені немилий, навіть до телефону, коли Остап кликав, не мала сили, ні охоти відповідати. Але вранці сьогодні встала, пішла до тата, бо мусіла. Андрій з Марійкою не приїздили наніч — мабуть в її батьків і заночували. В тата сиділа десь до першої, а тоді, відчуваючи, що сила мені повернулася, і з уваги на відносно теплий і погідний день, вирішила поїхати з татом на цвинтар. Намовила також Остапа, щоб поїхав з нами. Тато на цвинтарі був зовсім здезорієнтований — не тільки не був свідомий того, що мама лежить там похована, але навіть заперечував, що то він сам поставив собі там пам'ятник (Вдома, вранці, був більше притомний і питався, чи є там і для нього місце?) Коли ми вже сиділи в авті і були готові їхати додому, раптом забажав подивитися: о то тут на цвинтарі є десь і наш гріб? Висів з авта і давай іти в протилежному напрямі. Ну, мусіла я його ще раз запровадити до гробу. Але вже по дорозі він втратив всяке зацікавлення: а куди то ми йдемо? І над маминим гробом не мав охоти навіть постояти, не то що змовити молитву. Приїхали ми до нашої хати, бо я хотіла при ньому зварити святочний обід. Вдалося мені це з великим трудом. Татові зняла черевики і дала капці, бо черевики з болотом із цвинтаря. Що десять мінут питався про свої черевики, нарешті Остап пішов їх почистити, щоб він міг їх вбрати. Ледве дотягнули ми до обіду. Зараз, як тільки з'їли, встав і почав вдягатися, щоб іти додому. Я хотіла його затримати, щоб могти бодай помити посуд — де там, як чіпився, що йде додому, мусіла я з ним піти. Прийшов, оглянув свою хату, а побачивши, що нікого нема, вдягнувся знову, мовляв, він іде до своєї хати. — Якої? питаюся. Адже це — твоя хата. Ти іншої хати не маєш. — А ця на Френклін стріт? каже. — Ну, ця давно продана, там уже інші власники. — А де гроші з тої хати? — Думаю, що ти їх ужив, купуючи цю хату. — А я ж плачу податки за ту хату! — Ні, податки платиш тільки за цю, в якій мешкаєш. — А коли мама прийде? — Мама не прийде, мама померла, ми щойно були на її гробі на цвинтарі. — А я нічого не знаю! І так без кінця. Вкінці таки вийшов з хати. Я трішки почекала, щоб подивитися, що він буде робити. Дійшов тільки з дверей до хідника, може був би повернувся сам, але я взяла на себе плащ і вийшла до нього, та й взяла його на короткий прохід по вулиці. Тільки ми повернулися, тато дай скидати з себе все — іде до ліжка, спати. (Була год. 5-а). Він лягає дуже швидко, 6-7, але це було трохи за рано. Але я не протестувала, допомогла йому роздягнутися, поклала в ліжко. Перед 6-ою прийшла я додому. Каже Остап: тількищо телефонувала Леся, я їй казав, що ти в тата і вона туди подзвонить! Ну, мені того тільки й треба, щоб тато встав до телефону і потім забув, де він є і що має з собою робити? Пішла я ще раз до старого, був у ліжку, все гаразд. Леся казала, що говорив з нею зовсім до речі, але я сьогодні за весь день могла б сказати хіба щось зовсім протилежне. Кілька доречних реплік: свята цього року сумні, або, де є Андрій? — а решта все — нісенітниці. Утруднює справи не тільки татова хвороба — сенільність, а може й Алцгаймерс? — але і його страшна вдача. Він і замолоду мав звичку над усіми верховодити, концентрувати все довкола своєї особи, відзиватися із образливими кпинами. Це, очевидно, залишилося і дотепер. І тому бути з ним вимагає неабиякої видержки. Кажуть: самотність страшна! Ах, якою солодкою може бути самотність після цілоденного спілкування з моїм татом!

Дзвонив сьогодні Марко. Були вчора в Яримовичів на Свят-Вечорі. Він трохи простуджений. В Максима й Уляни — покищо без змін. Також ходили в гості. Маруся Пасічник у них. Добре, що Уляні не довелося родити в час Різдва — адже тоді в шпиталях менше персоналу, всі святкують, а в неї можуть бути комплікації!

27 грудня 1988. Вівторок, метро.

Святковий день вчора провели на гостині в Лесі й Левка. Були там Мотря та Андрій, а також Славко з Мартою Яримовичі та Влодко Яримович. Приємно було знову побачитися з Головінськими: Мотря, щоправда, була недавно на похороні моєї мами, але Андрія ми не бачили від літа. Добре й гарно виглядає, до пересади старався бути джентельменом-господарем, подаючи напої гостям (каже Мотря, що для цього він мусів спершу полежати кілька годин — і мабуть доведеться йому лежати і після гостини!) Левко й Леся помітно подались-постаріли. Леся і взагалі терпить тепер додатково від якогось болю в нозі і ледве може ходити. Цікаво було погуторити — зокрема з Мотрею і Мартою Яримович. Я розповідала про тезу Е.Digby Baltzell-a про Puritan Boston — Quaker Philadelphia, книжку, що її саме читаю перед сном малими відступами (про це будуть потрібні додаткові нотатки в щоденнику!) Мотря оповіла про нове на бостонському терені товариство молодих українських професіоналістів, що спровадило ансамбль Musicus Bortniansky і веде дуже успішну культурно-товариську акцію. Марта Яримович призналася, що ходить на регулярні кулінарні курси до Bloomingdale, оповідала про родину Санторе (вона — українка, Літинська з дому, колись була моделькою для Phila.Inquirer; він — автор книжок про Windsor Chair, ілюстратор книжок, колекціонер античних меблів).

Але поки ми поїхали до Яримовичів, була сцена з татом. Я вранці пішла подивитися, чи Галя повернулася на роботу. І застала Галю при праці, а тата в тракті авантури. Галя в розпуці: що мені з ним робити? Я порадила вийти на прохід і залишити старого на самоті на короткий час. Помогло. Дійшло йому до свідомости, що як не буде поводитися чемно з людьми — лишиться сам.

Вашинґтон, Union Station, вже в потягу, 29 грудня 1988. 10:20 РМ.

Повний вражень день. Приїхала я з Левком та Іреною Рудницькими автом. Гарний сонячний день з морозним вітром. Виїхали раннім ранком ще перед 8-ою — тому, мабуть, виминули рух. До Вашинґтону прибули десь після 11-ої, здається, — в дорозі мали тільки одну коротку зупинку. Рудницький завіз авто до будинку св. Софії — там живе і працює його донька Катерина, що є студенткою на Georgetown і ще два студенти-працівники філії УКУ. Нікого з них не було, Катерина також дома в батьків у Філядельфії, але Левко мав ключ, отже ми вступили до будинку. В цьому будинку я була вже один раз, як запрошений гість-доповідач на пластових "Стежках Культури" багато літ тому — знаю, що це гарний старий будинок в добрій дільниці консулятів і амбасад. Тут вчора мусіла бути велика буря: в околиці кілька великих дерев упало впоперек дороги — ми одне таке дерево мусіли об'їздити. Також бачили зірвані електричні дроти. В будинку УКУ не було електрики і було холодно — видно, що це сталося вже, мабуть, попереднього дня. Головна ціль Рудницького була залишити під хатою авто, щоб не мусіти платити за паркування. Ми пішли пішки до станції метро і поїхали до готелю Mayflower. Готель старий, дуже елегантний, і по святковому прибраний. Вулиці міста також мають різдвяну атмосферу, будинки прикрашені прапорами й орнаментальними полотнами, ялинками та кольоровими світлами. В коридорі готелю зразу напоролися на Грабовича, Розумного та Глинського. З цим останнім та з його жінкою я тут познайомилася вперше. Глинський працює в Library of Congress, у відділі Copyright, але він не бібліотекар. Він студіював у Франції, на Сорбоні, та писав докторську працю про Франка і французьку літературу (точніше: Франко і Золя). Глинський цього року виконує обов'язки голови т.зв. Ivan Franko Society, що діє в рямцях AATSEEL. Сесія цього "Society" саме й привела до Вашинґтону Рудницького — він був цього року секретарем і буде головою на другий рік. В цій сесії, що відбувалася від 1 до 3, виступали з доповідями Наталя Кононенко-Мойл (говорила про Байду-Вишневецького, питання історичности цієї думи та поглядів на цю справу Івана Франка. Мойл говорила по англійському — я вже чую її не вперше. Видно з її виступів, що вона має солідну освіту, велике знання та розуміння фольклору і, концентруючи свою увагу на вузькій темі дум, робить справжній новий вклад в науку. Так мені бодай здається. Грабович в дискусії видвигнув питання козацького етосу в думах і між ним і Мойл виникла жива виміна думок, що в ній, на мою думку, переможцем вийшла Наталія. Вона, між іншим, — вагітна! Це, очевидно, дуже помітно. Присутність на панелі Наталії — як знаю від Рудницького — викликало певну комплікацію. Мав виступати також Чопик, але він — колишній чоловік Наталії — коли довідався, що вона виступає також — не приїхав! Не прибув також Адам Гнідь, нажаль, бо я хотіла з ним познайомитись. Гнідь, казав Рудницький, є вчителем у середніх школах десь у Нью Джерзі, він новий імігрант, як і ми, років десь приблизно 60. Левко не надто високої думки про його інтелектуальний капацитет. Він куди більше цінить Татчина, що є з фаху фізик, а літературні переклади для нього — тільки hobby. Я не знаю ні одного, ні другого. Але недавно писала рецензію до WLT на книжку перекладів з Франка, що її видав Гнідь — і я думаю, що в нього добре почуття поезії і що перекладач з нього ліпший від Татчина. Хотіла я з ним познайомитися і може навіть попросити, щоб переглянув мої переклади власних віршів на англійську. Може зроблю це листовно. Хоч Гнідь не приїхав, він прислав доповідь про переклади Франка з арабської літератури — цю доповідь у скороченні прочитав замість Гнідя Рудницький. Третю доповідь про християнські елементи в творчості Франка читав (по українському!) Розумний. Доповідь мене дуже зацікавила, але вона викликала заперечення в дискусії з боку Рудницького, який хотів би бачити у Франка мало не стандартне традиційне християнство — тоді, як Розумний більше схильний інтерпретувати Франкові погляди по лінії християнського гуманізму. Цитував з якогось невідомого мені твору про бога створеного людиною (фраза, що її колись я часто вживала: пригадую таку розмову з молодих літ із трохи підпитим (на забаві!) Левком Стадниченком: а ви вірите в Бога? — Так, вірю. У бога, що його створила людина! що живе в людині!) — Мушу це знайти у Франка, цікаво!

Після сесії-панелю, Віктор Колій з Голосу Америки забажав зробити зі мною інтерв'ю для радіо. Це було несподівано, але я погодилася. Говорив він зі мною про мій поетичний доробок і записав кілька моїх віршів у моєму імпромпту читанні (був добре поінформований про мене як поета, ставив доречні запитання і навіть суґерував що читати: напр. запропонував щось із Травелогу). Начитала я йому Бурю, Молитву, Vae Victis, а також Geiranger та Перше травня — ці останні як взори нових віршів, що їх я мала читати ввечері на Poetry reading.

Ця сесія пройшла при надсподівано численній авдиторії. Було в один час понад 70 осіб в малій кімнаті, де було трохи за тепло і тому дехто пізніше вийшов (вкінці відкрили вікна і стало прохолодніше!) З українців були тільки дві-три особи, але в тому числі Розумний і Грабович! Більшість і виконавців і слухачів були росіяни. Білорус Мацей Сяднов не приїхав. Виступали в програмі Вікторія Бабенко-Woodbury, Dmytry Babyshev, Igor Chinnov, Boris Filippov, Michael Kreps та Valentina Sinkevich — російською мовою, я — українською та Anna Frajlich — польською. Крім того Анна Фрайліх, що сповняє функції голови, допустила до виступу поза програмою ще трьох росіян — всі виступали по 10 мінут. Я прочитала такі речі: Geiranger, Перше травня, Шотландія та 19 рік. Читання пішло мені добре — кілька незнайомих людей підступило потім до мене з ґратуляціями. Що більше: Бабенко-Woodbury прийшла з чоловіком і заявила, що він шотландець і був дуже приємно вражений моїм віршем про Шотландію. Bін дуже пристійний і симпатичний чоловік, вона, як виявилось, українка з Запоріжжя, яка колись навіть вірші писала українською мовою (Ах, ті наші хахли!) Я собі пригадалa, що це саме вона у рецензії на збірку Андієвської виявила повне необзнайомлення з творчою бібліографією Емми і потрактувала її як початківця (хоч і з дуже позитивною настановою). Я їй про це сказала, виявивши, що Андієвська має великий стаж у літературі і що це може провірити навіть в англомовній енциклопедії. Чоловік Вікторії виправдував її, що вона, мовляв, має добру волю, але відірвана від українського літературного життя і не поінформована про нього. (Я при нагоді подарувала їй Землетрус. Другий примірник дала я Кулієві).

Бачила я на з'їзді Славу Знаєнко — сказала їй про видані вже сегменти ULE. Мала також цікаву розмову з Анною Фрайліх. Bона пропонувала мені стати секретарем "Poetry reading", а за два роки — головою секції, але я відмовилася, бо вияснила, що я не знаю навіть чи залишуся членом AATSEEL.... Шкода, сказалa, добре було б, щоб тут не домінували самі росіяни, як це було раніше... Говорила я також з Сінкевіч та Філіповим. Старий не тільки пам'ятав мене, але й подарував мені свою найновішу книжку.

Я мала сумніви, чи їхати на AATSEEL, але я рада, що переборола невигоду, труднощі і свою власну резерву. Варто було тут бути! І варто було на день-два бодай повернутися у світ поезії!

П'ятниця, 30 грудня 1988, метро, додому.

Сьогодні провела на праці. Tільки вранці прийшла, ще пальта не встигла скинути — телефон. Остап. Я злякалася: що сталося? Виявилося таке: вчора, коли Мирослав після першої години ночі привіз мене додому, ми ще сиділи з ним до другої при чаю й гуторили. Я запиталася Остапа: чи спокійно пройшов день у тата, чи хтось з ним комунікувався. Все добре, сказав. — А то він, добра душа, хотів мені заощадити хвилювань, щоб я могла пару годин поспати, заки вранці піду на роботу. А насправді день був драматичний, про що Oстап довідався по телефону від Яримовича перед вечером. Aндрій і Марійка були в тата. Галя вдягала тата, щоб іти з ним на прохід і він в цей час замахнувся і вдарив її в лице і шию. Bона почала кричати, тато також. Виникла ціла авантура, у висліді якої прийшов (чи його закликали) сусід-поліцай. Марійка покликала Яримовича. Aндрій настоював на тому, що тата треба дати до шпиталя, бо мовляв, буде "liability". Отже тато в лікарні. Був у нього сьогодні психіятр Доберчак. Дали йому інєкціями 12 mg halidol-у. Мали робити catscan. Яримович думає, що він заспокоїться і зможе повернутися додому. З Галею я говорила по телефону — вона каже, якщо можна буде тата контролювати ліками, вона далі буде. Кожна Андрієва візита спричиняє травму. Не тільки татові, але і йому варто було б поконзультуватися в психіятра.