МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Субота, 3 січня 2004. 9 год. вранці. Торонто.

Усі ще сплять, бо вчора пізно полягали спати. День народження Марка відзначили трьома заходами: вечеряли усією родиною в ресторані "Львів", потім всі, крім хлопців, поїхали до міста на фільм "Lost in Translation", а ще раніше ми удвох з Уляною ходили оглянути виставку Art Deco в онтарійському королівському музею (ROM). На виставку до музею поїхали ми автом з Максимом, Марком і Ніною, але там була така колосальна черга, що решта товариства з виставки зрезигнувала. Оцей великий натовп зацікавленої публіки був для мене може сам по собі явищем цікавішим від самої виставки. Максим і Уляна є членами музею, отже двом особам можна було пройти поза чергою, хоч і на точно визначений час. Тому і пішли ми дві — бо щоб купити квитки для всіх, треба було б чекати пару годин. На вечерю в ресторані "Львів" прийшли ми з власним тортом, але після безлічі приставок і закусок вже ніхто не мав охоти, ні сили на солодке і ми принесли торт назад додому. На фільм їздили автом до міста. "Lost in Translation" — дуже своєрідний, оригінальний фільм, хоч трохи нудний. Максим гостро його осудив, але мені фільм подобався. Це немов якийсь Бекет на тлі метушливого, багатолюдного, кольорового реклямами немов калейдоскоп, Токіо. Трагізм, alienation, абсолютна самотність людини модерного світу, безглуздість і безрадісність життя. Японія тут, на мою думку, тільки метафора. І дуже вдало підібрана. Мінімум діялогів, як в Антоніоні, справді за весь фільм говореного тексту і фабули обмаль — японська мова, як тло, підкреслює брак порозуміння між людьми, їх повну відчуженість і самотність. Факт, що фільм розтягнутий і нудний, майже без акції, міг бути навмисним і свідомим рішенням режисера.

Маємо вже першу добру вістку нового року. Написав Максимові по e-mail Триліс-перекладач, що він уже отримав перші примірники Максимової книжки про Підмогильного, що книжкла гарно виглядає і що він дуже задоволений і книжкою і своєю співпрацею з Максимом. Маю надію, що може і ми на днях книжку побачимо.

Але є і погана вістка з Клівленду: Маруся Пачічник мала черговий приступ епілепсії і вона тепер у лікарні. А Уляна ж з Максимом і хлопцями тількищо була в неї на святах і все було добре! Жаль мені Марусі — страшно жити (та ще й самій) із свідомістю, що такі несподівані прояви хвороби можуть появлятися знову і знову. Вона, очевидно, приймає ліки, щоб це контролювати, але може забула взяти таблетку, а може ліки не діють, як слід? Клопіт і турбота і про найближче майбутнє. Маруся має, правда, недалеко від себе обох синів, отже є кому нею заопікуватися, але все ж таки вона більше числить на допомогу доньки. Коли б таке сталося мені, було б гірше — сини далеко, а доньки нема.

Різдво, 7 січня 2004. 3:45 пополудні.

Свят Вечір провели у вузькому колі родини — тільки нас семеро. Сьогодні вранці їздили до церкви св. Димитрія, повернувшись, пообідали, а тепер після прибирання маю коротку передишку, бо увечорі будуть у нас гості.

15 день народження Стефанка планували провести в Niagara on the Lake, але погода була непевна і ми тільки поїхали до недалекого заповідника Kortright Centre, де походили собі по лісі і понад мочарами пару годин — там напевно дуже гарно й цікаво поїхати осінню. Вечерю того дня їли в знаменитому італійському ресторані на Блурі ("Queen's Pasta"). Стеф у свої 15 років зробився серйозний хлопець, добре вчиться, хоче бути лікарем. Він дуже стриманий і маломовний. Іванко — навпаки — екстроверт, веселий, зі мною вміє вже жартувати, багато говорить. А сьогодні вперше тато Максим дозволив йому провадити авто з церкви додому. Церковна відправа хлопців нудить і вони залюбки пересиджують не в церкві, а у фотелях в церковному підвалі, але мені православна відправа у св. Димитрія навіть подобається, зокрема дуже приємний баритон о. Володимира Макаренка, що не тільки гарно співає, але має прекрасну дикцію і в нормативній українській мові, і в англійській, немов добрий актор. А при тому не говорить за багато.

Сьогодні 19̊ за Фаренгайтом (вранці було 12̊Ф). Сніжок пару днів тому тільки притрусив, але мороз тримає і на дорозі біля церкви було багато льоду.

Вчора ми по вечері нікуди не ходили, сиділи при ватрані і розпаковували дарунки. А їх цього року надто багато. Навіть я скористала з факту, що приїхала пару днів перед Різдвом, і крім дрібних привезених дарунків і грошей, пішла вже тут у Торонто до крамниць, купила Уляні вечорову блюзку та фінландський кристал, Ніні додатковий светрик, Маркові, і Максимові і хлопцям додаткові книжки. Отримала і я повно дарунків — не всі навіть зможу забрати із собою додому.

Говорили ми вчора до пізна про можливості спільних вакацій в Европі. (Я купила Максимові туристичний довідник про Австрію із промовистим лозунґом серії: "Let's go!") Віддавна намовляю їх, щоб скористали з моєї оферти заплатити за побут десь біля Зальцбурґу — хотіла б, щоб я мала змогу показати їм це прекрасне місто. Очевидно, планувати таке для семи осіб — справа досить складна, та й смаки і пляни кожного зокрема треба було б звести до якогось спільного знаменника. Я хотіла б, щоб це заплянувати до Максимової 50 річниці. Побачимо. Може вдасться.

8 січня 2004, ні вже 9 січня, год. 12:43 ночі.

Сьогодні вранці Марко з Ніною вже відїхали, а пополудні пошта доставила два примірники книжки про Підмогильного. Максима не було вдома — він мав сьогодні дві вечірні лекції і прийшов аж десь біля 9-ої. Ми з Уляною посилки не розпаковували, чекали на автора. Я пішла на Блур, купила пляшку коньяку і квіти. Щоб відзначити подію! Книжка презентується добре: папір безкислотний, добрий читкий друк. Деякі речі мені не дуже подобаються (оформлення титульної сторінки, надто темна обгортка, факт що на verso немає повної бібліографічної інформації про англомовний оригінал) — але це дрібниці.

Неділя, 11 січня 2004. 6:00 РМ. в літаку.

П'ятницю провела на полуденку з Наталею Томцьо і Лідою Палій в ресторані "Львів". Ліда була з нами коротко, принесла тільки показати новий номер журналу "Березіль", де надруковані нові її поезії. З Наталкою ми сиділи до пізна на розмові. Багато говорила про Славка Флиса, колишнього свого колеґу із Зальцбурзької гімназії та про його, покищо ще недруковану автобіографію, що її дуже хвалила. На моє завваження, що Флис зовсім відійшов від українства і що він — один з багатьох прикладів талановитих наших людей, які працюють на користь чужих культур — гаряче заперечувала, мовляв, його написана еспанською мовою автобіографія зробить багато корисної publicity для України. Порівнювала його до Анни-Галі Горбач і тут була моя черга заперечити. Горбач вже десятки років своєю працею пропагує українську літературу серед німців, а Флис досі українськими справами взагалі не цікавився, відчужився, навіть на з'їзди гімназійні не приїздить.

Суботу провела з Любою і Богданом Пендзеями. Мали ми з ним не тільки полуденок, але і відвідали дві українські книгарні: Koota Ooma, що її веде Таня Онищук — це недавно заснована книгарня дитячої літератури. Це справжнє чудо, як на наші діяспорні обставини. Очі розбігаються: сотні прекрасних нових книжок для дошкілля і раннього шкільного віку, ефектовно розположені для вигідного оглядання у двох невеликих, але оригінально споряджених кімнатах. Ах, як хочеться, щоб ця їх ініціятива увінчалася успіхом. Але вони мусіли б бути десь на центральній вулиці, на Блурі, а не в глухому куті, де вони тепер. Я вибрала для нашої бібліотеки в Центрі кілька книжок — вони їх нам пришлють.

П'ятниця, 16 січня 2004. Полудне.

Рекордова температура: вночі було 9̊ Фаренгайта. Та ще й морозний вітер. Снігу дуже небагато, але довкола біло. Мій рододендрон, природний термометр на моєму городі, скорчив свої листки і виглядає немов шпильковий кущ. На північ від нас ще гірше. В Гантері, казала Софійка, температура впала до 0. В штатах Нью Йорк, Конетікат, Масачузетс деякі школи закриті, перестерігають людей, щоб не затримувались на довше на дворі. В хаті в мене тепло, але це тільки підкреслює факт, як важливо мати "дах над головою", в місті поліція забирає з вулиці до притулків бездомних, навіть проти їхньої волі. Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.

Поволі повертаюся до рутини робочого життя. Переглянула деякі справи НТШ-А, написала листи, вчора цілий вечір робила коректу своєї — виправленої редакторами на гірше! — статті про англомовні переклади для ЕУД. Вислати це назад до Шікаґо зможу, коли погода трохи поправиться — піду на пошту тільки тоді, коли підготую ще й інші посилки, в тому числі дарунок для Мотрі, "Ключі" для Пендзеїв (які обдарували мене несподівано книжкою про Львів, а вони належать до справжніх моїх читачів: Богдан, в час останньої нашої зустрічі, цитував з пам'яті рядки з моїх віршів і виявляв справжнє зацікавлення!) Може за день-два прийдуть від Пульсарів належні мені примірники Максимої книжки — рецензійні примірники треба буде також розіслати на адреси журналів — отже буде ціла низка причин, щоб піти на пошту.

Повернувшись з Торонто, я застала на автовідповідачі повідомлення від Романа Гром'яка. Він, виявляється, приїхав на свята до США, до свого сина Тараса і невістки. Молодий Гром'як виграв зелену картку і вже понад рік живе у Нью Джерсі, працюючи шофером для якоїсь заснованої російськими імігрантами харчевої компанії. Я запросила Романа Гром'яка на пару днів до себе — він зацікавлений матеріялами, зокрема бібліографічними, для своєї катедри порівняльної літератури. Каже, що розпочав нову програму і що обидві дівчата-Лановички є в нього докторантками. Шкода, що він повертається вже 25 січня — можна було б йому зорганізувати якийсь виступ чи в Нью Йорку, чи тут у Філядельфії. Він має приїхати до моне в понеділок і буде, можливо, до середи.

В суботу заповіджене засідання управи НТШ-А. Славко — повідомила мене Марта — не поїде, він тепер після чергової хемотерапії більше ослаблений і мусить вистерігатися нагод заразити себе якимись вірусами. Мусітиму поїхати поїздом — вже навіть купила собі квиток. Але якщо не потепліє, то навряд чи виберусь до НЙ.

З України вісті дуже депремуючі. Кучма підготовляє свого роду coup d'etat — у формі, нібито, конститиційної реформи, щоб мовляв президента обирав не народ, а парлямент. А ще й Конституційний Суд вирішив, що заборона третього терміну для президента, не стосується Кучми. В парляменті опозиція блокує працю, є справжня загроза, що можуть, як недавно в Грузії, вуличними заворушеннями довести до зміни режиму. Для Грузії це принесло бажані наслідки — Шеверенадзе мусів зрезигнувати, вже відбулися вибори нового президента. Але наскільки ліпше було б, якби можна було досягти цього демократичним, конституційним процесом. Джеймс Мейс сьогодні написав статтю, яка просто передбачає криваву революцію. Але навіть у випадку революційного зриву — чи є вигляди на те, щоб перемогли демократичні і українські сили? Адже по всьому видно, що ці сили — в меншості, що вони не зорганізовані, що ними вміло маніпулюють і олігархи, і рідні диктатори типу Кучми чи його прибічників, і зрештою — Москва? Невже справді наша Україна не вмітиме бути незалежною, демократичною і українською? Якщо оцінювати по мові, по процесі русифікації, який в незалежній Україні посилився гірше ніж був у Радянському Союзі, то чи справді можна вірити, що є досить людей які справді хочуть цієї незалежної і української України?

П'ятниця, 23 січня 2004. 4:30 пополудні.

Хотіла сісти до записок вже вчора, після того як відвезла Гром'яка на автобусну станцію. Не довелося. Не встигла я випити чай і перекусити, на порозі з'явились Андрій з Марійкою. "Ви що, телефону не маєте? Не можете повідомити про те, що приїдете?" — запитала я з досадою. Але вони тим разом наніч не мусіли залишатися. Покупець їхньої хати має вже ключ, включив електрику й огрівання, в хаті тепло, отже вони вирішили — востаннє — переночувати на 6420 Lawnton, в хаті Тата і Мами. Я почастувала їх вечерею, сиділи до пізна, Андрій, як звичайно домінував своїм монологом: про всякі оказійні дешеві покупки різних апаратів, квітів, човна, картоплі; про полювання на зайців, качок, серен; про риболовлю; про їхні пригоди на Алясці; і багато про ... жидів. Щодо останньої теми, то я врешті заперечила: мовляв, чому то наші українці стільки уваги присвячують жидам? Замість того, щоб свій час і енергію, за їхнім добрим прикладом, присвятити власним справам? Побачивши, що мені це нецікаво, змінив тему. Але слухати його про полювання, мотори і різні машини було б цікаво, напр. Іванкові або Стефкові — я слухаю тільки із співчуття, як свого рода терапію. Бо в його випадку видно деякий поступ: починає поводитись більш нормально, не так як за минулі два десятиліття. Маю надію, що сьогодні вдасться їм нарешті довершити продаж хати (settlement мав бути о 2-ій годині).

А сьогодні не могла раніше взятись до записок, бо треба було збалансувати чекову книжку, полагодити рахунки, переглянути пошту (є кілька речей мені цікавих в нових номерах Кур'єру Кривбасу, Сучасності, Дзвону, ЛУ, СіЧі...) А ще був ряд телефонів — як ніколи: починаючи від Гром'яка о 9 год. ранку — потім телефонували: Надя Петрик, Діма, Лужницький, Василь Махно, Василь Лопух.

Роман Гром'як приїхав до мене вранці в понеділок 19-ого. Привіз його син Тарас, разом із невісткою Лілею і 10-тилітнім внуком Романом. Вони всі в мене пообідали (біґосом і пивом), а тоді молоді поїхали назад додому. Роман Гром'як залишився в мене до четверга пополудні — отже була нагода для багатьох розмов при сніданках, обідах і вечерях ... і при комп'ютері, бо Громяк хотів максимально використати свій побут і мій бібліографічний know-how. Коли засіли до комп'ютера в понеділок увечері, чекала мене прикра несподіванка: я не могла сполучитися з пенсильванським "сервером" і трохи тим зажурилася: думала, що може від нового року ввели якісь нові процедури і я втратила доступ до бібліотечних каталогів і до RLIN. Але вже у вівторок вранці справи вияснилися, ми з Громяком майже цілий день сиділи при комп'рютері, я знайшла йому низку потрібних йому книг (його докторанти знають англійську мову і писатимуть порівняльні праці про Салінджера, Драйзера, Сандбурґа, Солженіцина, про рецепцію цих письменників на заході і в Україні, а також деякі теоретичні матеріяли). Понеділок і вівторок були дуже холодні дні, мороз тримав, довкола смуга льоду покривала всю вулицю і навіть з хати не можна було вийти. Це нам не дуже шкодило, бо ми весь час сиділи вдома. В середу, на щастя, трохи потепліло і ми з Гром'яком поїхали (автобусом і метро!) до міста, до бібліотеки PENN. Там знайшли потрібні книжки і зробили фотокопій на майже 40 дол. вартости — деякі цілі розділи з книжок. Я подумала: добре мати такого професора, що так дбає про своїх аспірантів і привезе їм із своєї подорожі в Америку цілу низку матеріялів до дисертацій.

9:00 вечора.

Записки мусіла перервати. Прийшли Андрій з Марійкою. Погостила я їх рештками вареників і курки і морозива на десерт. Трансакцію продажі успішно завершили, але ще одну ніч ночуватимуть у не своїй уже, бо проданій хаті. Новий власник називається Вільям Ґордон.

Субота, 24 січня 2004. 1 год. пополудні.

Не встигла я сьогодні ліжка застелити, як прийшли Андрій з Марійкою. Поснідали в мене і перед полуднем поїхали. Мали щастя, що я не поїхала сьогодні до Нью Йорку на засідання НТШ-А (Лариса мене пощадила, бо Славко не їхав і мені довелось би самій їхати поїздом і повертатись пізно додому, отже я тільки послала звіт поштою). Нарешті можу сісти за комп'ютер, щоб додати кілька нотаток про візит Гром'яка, поки все повністю вивітриться з пам'яті.

Я знала, але вже встигла забути, про те, що Гром'яки пережили велику трагедію: в них, крім Тараса, був ще другий син і він, дорослим вже мужчиною, поповнив самовбивство — вискочив із вікна. З Тарасом також були деякі проблеми: він був замішаний в якусь комерційну справу, підприємство не витримало, спільник наробив боргів, Тарас щоб їх сплатити, взяв якусь позичку в застав за помешкання Гром'яків. Це провалилося і Гром'яки втратили свою хату. Тому, коли трапилася нагода і Тарас виграв на лотереї зелену картку на виїзд до Америки разом з жінкою і дитиною — він скористав з цієї нагоди — і от вони вже півтора року у США. Сам Роман Гром'як також мав цікавий інцидент: в час, коли він був представником президента на Тернопільщину, йому запропонували (здається з АБН) поїхати на якийсь з'їзд до Тайвану. Він каже, що напередодні говорив про це з Павличком і пробував говорити з Кравчуком, виглядало що все гаразд. Але коли повернувся з Тайвану застав повідомлення від Кравчука, що він уже не є представником президента. (Ну, це треба розуміти в порівняльній перспективі: у США також виникають проблеми загострення з комуністичним Китаєм на тлі контактів з Тайваном.)

Розмовляти з Гром'яком було дуже цікаво і я багато від нього довідалася. При нагоді чаю з цитриною, напр., розповів про те, як Франко вживав цитрину для засекречення свого листування з Ольгою Рошкевич. Виявляється, що Франко з Ольгою зустрічався ще кілька разів, після того як вона вийшла заміж за Озаркевича. Про те, що Франко був хворий на сифіліс я знала ще в гімназії, але від Г. довідалася, що він захопив цю хворобу, готуючись до докторату у Відні, де — будучи вже жонатим з Хорунжинською і батьком дітей — він відвідував віденські борделі, про що писав людям до Львова із Відня Щурат. Від хвороби Франко діставав приступи галюцинацій: під кінець життя написав якусь книжку про Міцкевича, приписуючи йому авторство якогось твору, про що Франкові, мовляв, розповіли якісь голоси чи духи. Франко, каже Г., видав ці речі власним коштом (нібито, щоб регабілітуватися в очах поляків за "Dichter des Verrates"), але ця книжка його тільки скомпромітувала, як науковця. Сьогодні це бібліографічна рідкість і не передруковується.

При нагоді розмови про "Слово" я висловила думку, що письменницьку організацію за кордоном міг би відновити хіба Ігор Трач, бо він в цьому напрямі виявляє вже певну активність, гуртуючи довкола збірника "Зерна" письменників діяспори. На це Г. сказав мені, що навряд чи можна на Трача покладатися, що він дуже розпився, жінка-німка вигнала його з хати.

Я питалася про Петра Сороку, розповівши Г. про те, як він хотів перебити Зоряні Лановик працю про ОТ і як пропонував мені свої послуги. Я висловила думку, що Сорока своїми безкритичними панегіриками про діяспорних авторів, часто друго- і третьо рядних, книгами писаними на замовлення і за гроші цих авторів з діяспори, скомпромітував своє ім'я до тої міри, що шануючий себе письменник не бажав би собі монографії його авторства. Щоб бути справедливою до Сороки, я сказала, що з подивом переглянула я його книжку про Андієвську — бо про неї таки нелегко написати щонебудь, а книжка Сороки виявляє певне для неї зрозуміння, що вже само по собі підносить його трохи в моїх очах. Сказав Г., що Сорока, будучи у Німеччині, жив якись час у Кошелівців, привіз кілька олійних картин Емми, які одержав в дарунку. Сорока своїм підприємницьким хистом заробив трохи грошей, побудував собі досить велику хату, утримує велику родину.

Я хотіла довідатися, як виглядає точний процес здобування і затверджування наукових ступенів, шлях від написання дисертації до затвердження її ВАКом. Мені цікаво було знати, напр. чому захищаючи кандидатську дисертацію в Тернополі, треба їхати до Києва, щоб її захистити. Процес такий довгий і складний, що я ніяк не могла б його тут зреасумувати. Велика централізація, окремі наукові ради на базі університету, а пізніше на базі поодиноких дисциплін. Тепер в деяких вузах запровадили бакалавреати і магістерки, а вже після них є кандидатські і докторські дисертації. Можливо, має цей процес і деякі позитиви — в теорії він повинен відсівати менше вартісне, запобігати дублюванням. Але яка ж геніяльна нагода для хабарництва на кожному кроці! Університети, як видно з цього, не є автономними інституціями, а коліщатками великої державної адміністративної машини для керування освітою.

Прикро було почути про нововведені обмеження, яких вже, здавалося, були позбулися після упадку СРСР. Напр. каже Г., що коли в Тернополі була Оленка Сацюк і мала виступати в університеті, їй не хотіли дозволити, щоб вона мешкала десь приватно, і за це право треба було боротися з чиновниками.

Гром'як, прямо з Філядельфії, їхав до Нью Йорку на вечір Василя Махна, що відбувався на форумі польської газети "Nowy Dziennik". Махно, виявляється, є колишнім аспірантом Гром'яка. Виступ на польському форумі — добрий успіх для нашого поета. Говорила про нього Анна Фрайліх, поезії читали і в оригіналі і в польському перекладі. Телефонував мені Гром'як на другий день, розповідав, що українців там було може з десяток, але польської авдиторії було понад 30 осіб. Про цю імпрезу говорила вже зі мною і Лариса О. і сам Василь Махно: вони пропонують зробити в НТШ-А вечір польської поезії. Запрошували мене до виступу. Я радо погодилася: адже маю що читати: Шимборську, Павліковську, Іллаковічувну. А ще якби до того часу появилися Остапові спогади польською мовою — можна було б зробити і презентацію книжки ОТ.

Четвер, 29 січня 2004. Доходить 4 пополудні.

Мороз тримає. Передучора впав новий сніг. У висліді я, як сказав би Кедрин, "заарештована". Добре, що в мене тепер немає гостей: в холодильнику зовсім вже нема городини, з овочів є тільки пару мандаринок і яблук, молоко я недавно докупила, пішовши пішки до CVS. Але ходити нелегко, бо ховзько. Вулицю мою проїхали плугом, отже теоретично можна було б виїхати автом. Та ба: доїзд до цієї відгорненої траси засипаний снігом і льодом: якби так день-два теплішої погоди могло б прочиститися, але навряд чи таке станеться скоро. Нічого. Почекаю. Мені харчів вистачить, хоч це може і не найбільш раціональне і здорове харчування: хліб, клюски, вареники, каші.

Будучи в Торонто, я знайшла у Максимовім кабінеті книжку Віри Агеєвої: "Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму". Книжка видана в Києві 2003 року, Максим недавно її був купив. Із захопленням прочитала. Фактично читала з азартом вже в Торонто, бо думала, що доведеться книжку Максимові залишити, але вийшла несподіванка: Агеєва приїхала до Торонто, де буде цілий семестр, Максим її зустрів, вона подарувала йому свою книжку, а він у свою чергу подарував мені свій примірник і я його привезла додому і вже тут докінчила.

Займається Агеєва темами, які мені особливо близькі і що про них я і сама писала: Марко Вовчок, родина Косачів, листування Лесі Українки, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Марія Башкирцева, Вірджінія Вулф. В одному місці цитує уривок з мого перекладу знаменної цитати із щоденника Башкірцевої (на стор. 194) — доказ, що мою статтю у "Всесвіті" таки читала (посилання дає тільки до "Всесвіту", не згадуючи мого імені!) Варто було б мені із нею зустрітися і запізнатися! Я тільки популяризатор цих прецікавих постатей і тем, сама для себе інтуїтивно відкривала цікаві для мене аспекти незалежної інтелектуальної постави цих жінок — Агеєва розглядає ці справи в контексті порівняльного літературознавства. Як добре, що нарешті і в нашому патріярхальному суспільстві жінки-інтелектуалістки виборюють собі право на власний погляд на життя.

Тепер по ночах читаю "Листи до Коцюбинського" — томи 2 і 3, що на їх публікацію наша Видавнича Комісія дала була ґранти. Не всі листи цікаві, деякі може і не варто було включати (якісь випадкові привітання, тощо). Але є і листи, які є документальним свідченням про побут і окруження Коцюбинського, про підтримку його деякими громадянами, про те, як виглядала українська видавнича ініціятива в обличчі російської цензури, про його зв'язки з чужомовними перекладачами ітп. Шкода, що не маю під рукою листів самого Коцюбинського, може варто за ними пошукати.

Працюю трохи над Покажчиком до ULE70, скінчила вже літеру Л. Боже, що це за страшна робота!

В американській політиці маємо несподіванку: в передвиборах в штатах Айова і Нью Гемпшир переміг не ґубернатор Вермонту Джан Дін (який виріс на хвилі всенародного протесту проти війни в Іраку!), а сенатор з Масачузетс Джан Керрі, колишний ветеран в'єтнамської війни, який повернувшись з В'єтнаму, зорганізував був анти-воєнний рух, але минулого року був серед тих сенаторів, які голосували за резолюцією, яка дала апробату для Бушевої інвазії Іраку. Минулої неділі я присвятила трохи часу, щоб послухати різних інтер'вю і коментаторів на телебаченні і вперше зацікавилася особою сенатора Керрі. Подобався мені: його ліберальні погляди мене не відстрашують, а навпаки; презенція його справді президентська, виглядає на незлого кандидата. Буша критикує дошкульно й ефектовно: за фаворизування багатих, за бюджетний дефіцит, за невдалі пропозиції реформи медичного обезпечення, освіти, екології, за погану міжнародну політику, що довела до ізоляції Америки. Гусейна з Іраку треба було, мовляв, позбутися, але при помочі ОН і коаліції аліянтів, а не односторонніми рішеннями. Може це і добрий підхід до електорату. Керрі виборцям в Айова і Нью Гемпшир подобався: мовляв, головне знайти такого демократичного кандидата, який мав би шанс перемогти Буша у листопаді!

П'ятниця, 6 лютого 2004. 10:30 РМ

Маю великий клопіт: заткався канал і залило мені пивницю! Вода стоїть калабанями поміж меблями і телевізором, килим замок. Справа в тому, що після морозів і льодовиці, як це часом у Філядельфії буває, температура піднялася і линув великий дощ. Дощ ішов всю ніч і більшість дня сьогодні. Помітила я проблему аж десь вполудне, коли пішла за чимсь до пивниці. Перша річ: пробувала саму себе заспокоїти: не варто переплатити життям за дурний канал! З трудом добралася надворі до каналу: вода стоїть високо! Пробувала я пробити льодову кригу і навіть думала, що це мені трохи вдалося. Але після кількох годин вода таки не зійшла. Треба, очевидно, пробити канал. Справа і досі нерозв'язана: Рото Рутер, що його я зразу замовила, не приїхав, приїде завтра. І подумати тільки, що три роки тому направа каналу коштувала понад дві тисячі долярів! (До фірми, що це робила я також телефонувала — але вони мені досі не віддзвонили!) Я тільки рушниками зібрала трохи воду в пивниці — є тієї води два-три ведра, але вилити її нема де — навіть дверей з пивниці не можна відкрити, бо зразу понад порогом вливається до хати вода.

Пару днів гостювала в мене Софійка Геврик — приїхала на засідання Ради Бібліотеки, яке відбулося у вівторок. На час її приїзду вже було потепліло, дороги були прочищені, я напередодні закупила харчів, а потім ще із Софійкою їздила до Bell's Market по всякі імпортовані лакоминки. Вчора, після того як Софійка вже від'їхала, я ще поїхала до крамниці Bed, Bath and Beyond, купила фіранки, підстілки до ванни, полотняні схованки для одягу, бо старі всі це речі вже подерлися і треба було їх замінити новими. А фіранки хочу виправи, як приїде Максим, бо він поможе мені їх здійняти і повісити. Максим має приїхати від нині за тиждень — якби був уже тут, допоміг би мені розв'язати прикру справу із залитим ґаражем і залитою пивницею. Мусітиму раду дати тому сама. Після сантехніка може покличу Лукашевича, щоб забрав з пивниці мокрий килим. Може навіть і подарую цей килим Лукашевичу — ліпше мені в пивниці тримати тільки малі килимики — з ними менше клопоту, як з цим великим. (Після останнього потопу, я давала його чистити і він досі був в доброму ще стані).

Завтра увечері мала я іти з Трофименками на фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" — навіть запросила їх після фільму на біґос. Але тепер не знаю, чи це мені вдасться.

Четвер, 19 лютого 2004. 5:30 РМ.

Максим приїхав в п'ятницю 13-ого ввечері і був до середи, 18-ого. Багато мені допоміг: у висліді маю чисті вікна і випрані фіранки, прочищені від зайвини високі полиці кухонних шаф, що до них я сама не можу дістатися, деякі дрібні направи в лазничці і в пивниці, а наша українська бібліотека в Центрі особливо скористала: на моє прохання Максим опрацював систему, щоб я могла на бібліотечному комп'ютері писати кириличні картки своєю системою Word Perfect 5.1, а також направив наш бібліотечний доступ до інтернету, що з нього ми не могли останнім часом користати. Максим любить цю технічну роботу і радо послужив нам своїм "know-how" — хоч це забрало йому кілька годин у суботу, а потім ще додаткові години у вівторок. Були ми з Максимом в неділю на гостині у Трофименків. Їхали автом із Заліпськими, а зустрілися там з Онишкевичами, Надею Кохан з чоловіком і сином, Рудавськими, Білінськими.

Я отримала по е-мейлі запрошення від Лесі Демської з України взяти участь в міжнародній славістичній конференції в Берліні. Сама я від цієї пропозиції відмовилася, але порекомендувала Максима. Він уже з нею порозумівся, запрошення прийняв (має вже навіть два — дав згоду виступити із доповіддю і в іншій сесії бути коментатором). Він до Берліна хотів їхати так чи сяк — ми вже навіть говорили про те, що це можна пов'язати із вакаціями біля Зальцбурґа. Це буде літом 2005 року — дай Боже здійснити таку мрію і поїхати в Европу цілою родиною.

В суботу маю їхати до Нью Йорку на засідання управи НТШ-А, що на ньому будуть обговорені важливі фінансові проблеми. (Тепер дуже низькі відсотки і їх не вистачає на оплату всіх наших проектів: виринає питання, чи можна і чи треба нарушити т. зв. залізний капітал. Я маю низку прохань на ґранти, деякі з належними прилогами, а не всі вони здаються мені пріоритетними. Хотіла б почути в цій справі опінію управи та й взяти участь в дискусії, бо рішення матимуть далекойдучі наслідки для нашої майбутньої праці. Крім самого засідання, буде пополудні і презентація нових видань членів НТШ-А і кількох нових видань спонзорованих нами. В програмі цих презентацій бере участь сім осіб, в тому числі і я. Вже є оголошення у Свободі. [Всі з титулами д-р або проф., крім мене. Питався Василь Махно, чи я бажаю собі, щоб до мого імені додати проф. — я запротестувала. Вся ця титуломанія мені чужа, а зокрема ця фальшива титуломанія. В цьому оголошенні всі справжні професори мають титул д-р, а ті що не мають докторату названі професорами — доказ, що наші люди не мають зеленого поняття як вживати ці титули. В нашій родині справжній професор — це Максим. А я хоч і провадила два роки курс в Правничій школі мала тільки титул лектора і зовсім не бажаю себе підвищувати до чогось, що мені не належиться. А справжній титул професора, це щось більше як "д-р", бо всі справжні тенюровані вчителі вищих шкіл само собою мають докторати, а крім того титул "assistant professor", "associate professor" i нарешті — "professor" [i.e. full professor]. Але в нас навіть дяків на парафії називали професорами, не згадуючи вже про галицьких "панів професорів" середніх шкіл тобто не університетів, а гімназій. [Остап перший свій заробіток в Америці здобув, співаючи на похороні панахиду, заступаючи дяка нашому спонсорові отцеві Андрушкову. Після того йому сказали старі емігранти-парафіяни англо-американським діяспорним суржиком: "new professor має найс голос".] Не маю амбіції бути таким професором.

Написали мені сьогодні електронні листи Пахльовська з Італії і Рябчук, який тепер в Едмонтоні. Рябчук приїде в квітні до США, має виступ у Вашинґтоні і в Нью Йорку. Хочемо зорганізувати йому також виступ у Філядельфії. Це буде у вівторок 13 квітня. Я запросила його до себе в гостину. Приїде 12-ого, від'їде 14-ого. Пахльовська організує всякі наукові конференції і інші заходи присвячені Україні на терені Італії — має поважні успіхи в цьому ділі, дуже активна. Але порушила в листі і досить болючу тему: Поповичі в Києві мають вартісну книгозбірню. Почали дарувати книжки бібліотекам і бачать, що ці книги не мають там належної опіки й уваги. І от Оксана питається, чи не можна б передати таку книгозбірню комусь в Америці чи Канаді? Це трагічна перспектива. Всі ми думаємо про те, щоб наші надбання передати колись в Україну, а тут раптом зворот у протилежному напрямі. Хіба може вони хочуть "продати" свою колекцію закордон за тверду валюту, замість того щоб дарувати її бібліотекам України?

Понеділок, 23 лютого 2004. Доходить 6 год. вечора.

В суботу ввесь день провела в Нью Йорку. Славко з Мартою приїхали по мене автом, ми вступили по Ларису, а тоді потягом до НЙ. Цей випробуваний спосіб транспорту для мене і вигідніший, і дешевний — не кажу вже про приємність їхати в доброму товаристві і вже по дорозі обговорювати поточні справи.

Тим разом засідання було довкола грошей: із самих відсотків не можна оплатити діяльности, необхідне бодай часткове нарушування капіталу. Кожен суботній вечір для громади коштує кругло 500 дол. — треба оплатити не тільки оголошення в газетах, але і працівників НТША. Але це громадська активність, та й добра реклама для Т-ва. Чи варто це скорочувати, щоб заощаджувати гроші? Починаючи від січня НТШ-А припинило виплачувати платні Маркусям — але в цьому випадку це не лише викликане потребою економити, радше у випадку ЕУД, тут причиною є велике незадоволення, бо цей проект коштує вже близько міліона доларів, а досі — після 14 років — не видно вислідів цієї роботи. Отже потрібний певний натиск і дисципліна для обох редакторів. Нажаль, з усього видно, що вони не вміли дати собі раду із цим проектом. Я подумала: Маркусь підставляв ногу Струкові і хотів конче бути редактором теж і англомовної енциклопедії. Тепер бачимо, що якби були взяли Маркуся замість Струка до цієї справи, то ми не мали б 5-ти томної Encyclopedia of Ukraine. А Енциклопедія Діяспори, навіть якщо і появиться за життя Маркуся, то хто зна чи не доведеться нам червоніти за неї.

Після зборів була громадська імпреза: презентація нових книг. Виступали автори і редактори різних видань: Гунчак, Пеленський, Трембіцький, Іван Головінський, а на мою долю випало представити п'ять видань, що їх спонсорувала наша Видавнича Комісія, в тому числі мовознавчу монографію Даниленка (він виступав і сам після мого короткого вступу), збірник "Переяславська Рада", монографію Яцюка про малярство і графіку Шевченка, Голоцванові еспанські переклади Кобзаря і Ганіткевичеву історію медицини. Мій виступ, що мав за мету заохотити публіку до зацікавлення і закупівлі цих книжок, дав добрі наслідки: хоч на залі було тільки 30 осіб — уторгували з книжок для НТШ-А майже 400 долярів.

Год. 8:00.

Завтра іду з Раном і Марилею до театру. П'єса в Arden називається "The Proof", здається щось à la "The beautiful mind". Намовляла я Віру прилучитися до товариства, але вона кілька днів тому ще була нерішена, а сьогодні подзвонила мені, що квитків уже немає. Між іншим, з Вірою ми недавно двічі були на вечері в ресторані. Ще як був Максим я запросила її до товариства і ми мали дуже смачну і приємну вечерю утрьох в недалекому ресторані "Marco Polo". На другий день я просила Віру поїхати зі мною повернути маленький килимок, що його я попереднього дня купила, поїхавши до крамниці з Максимом. Килимок виявився занадто темний і я вирішила його відміняти, а що Віра має добрий смак, попросила її поїхати зі мною. У висліді ми виміняли килимок за інший, вдвічі дорожчий, справжній перський з Ірану, вживаний, очевидно, за 320 дол. типу Hamadan. Віра, бажаючи зреванжуватися за вечерю в Марко Польо, запросила мене до недалекого китайського ресторану.

Хочу завтра при нагоді зустрічі з колегами віддати у Ван Пелт книжку, яку тількищо закінчила читати. Відкрила я її випадково, працюючи над Dissertation Abstracts International. Потім переконалася, що ця докторська дисертація на Колюмбії, встигла вже також появитися окремою книжкою. Це "The Mazeppa Legend in European Romanticism" — автор: Hubert F. Babinski (Columbia University Press, 1974). Цю книжку можна було б запропонувати як кандидата на український переклад і видання в Україні. Автор мабуть поляк, але книжка не має ні одного фальшивого слова в бік України, навпаки. Хоч, очевидно, його основна тема не Мазепа, як постать історії України і наш національний герой, а Мазепа як леґенда в малярстві, музиці і літературі. Дуже цікаво. Почалося все, якщо вірити Бабінському, не тільки від Вольтера і його біографії Карла ХІІ, але ще більше від белетристичного твору "Memoires d'Azéma"(1764), "anecdotes" з життя цара Петра Великого, що їх автором був André Constant Dorville. Історія про молодого Мазепу на дворі польського короля, про його любовну пригоду з чужою жінкою і про те, як його голого прив'язали до коня і вигнали у степ — саме в цьому творі має свою генезу. Мазепу непритомного рятують десь над Дніпром українські селяни і там починається його карієра козацького провідника і борця за волю України. Ця легенда з різними варіяціями відображена в поемі Байрона "Мазепа", яка мала велике поширення на европейському континенті, і вплинула на поширення цієї теми і в літературі і в малярстві; серед малярів найбільш відомі Gericault, Delacroix, Horace Vernet, a серед цілої плеяди французьких письменників, що писали про Мазепу, найважніший, очевидно, Victor Hugo. Бабінський уважає, що поема Гюґо використана в символічному плані: "Genius is a Pegasus carrying the artist over the world into somber regions... Hugo implies that the whole society does not understand and appreciate the artist... Genius, the horse, and the artist who rides him are fused into one in the language of the poem. The tireless flight of Genius takes the artist out of the banal world to the horizon of the ideal. Here is a beautiful description of world-weariness. The real world is ennui, the ideal is genius..." (p.71) Окремі розділи трактують мазепинську тему в творах Рилєєва, Пушкіна, Словацького, згадуються і українські джерела, що вплинули на цих та інших поетів.

Мазепа тепер взагалі був у центрі моєї уваги. Не тільки читаю манускрипт Валерія Шевчука, що є кандидатом на наше НТШ-івське видання, але недавно була тут у Центрі на фільмі Ільєнка "Молитва за гетьмана Мазепу". Фільм надто сюрреалістичний ("забагато Фелліні, за мало Антоніоні", сказала я пів жартом комусь. Всетаки це неабияка подія. Заля Центру була переповнена, немов на Святі Незалежности або Шевченківському святі, хоч квитки були дорогі — по 20 дол. від особи. Люди прийшли передусім тому, що фільм має славу контроверсійного, що він заборонений у Росії. Аншлаґ! А ще й продали значну кількість касет (купила і я і треба буде колись подивитися). Публіка, очевидно, таким дуже своєрідним мистецьким фільмом була розчарована. А мені найбільше сподобався виступ самого режисера: говорив цікаво, з гумором і неабияким знанням справи — дуже ефектовно.

Тількищо телефонувала Марта Хом'як. Вона тепер у Вашинґтоні, разом з Ростиком. Робила собі операцію коліна. Повертаються до Києва десь у половині березня. Телефонувала, очевидно, в НТШ-івських справах, має якісь передачі від кандидатів на ґранти.

П'ятниця, 27 лютого 2004. Доходить 9 РМ.

Привезла я собі з Нью Йорку — серед інших книжок — також перший том "Листів до Коцюбинського" (бо раніше дали мені тільки спонсоровані нами том 2 і 3, а першого не могли знайти). Саме читаю. Тут найцікавіші для мене листи Винниченка та Вороного. Але ці листи зацікавили мене настільки, що я — будучи у вівторок у Ван Пелт — взяла собі останній томик творів Коцюбинського, де включені деякі статті і вибрані його власні листи. Яка це цікава, інтелігентна і західна людина! Як дуже він відрізняється від решти свого оточення. Подобалася мені його стаття "Згадки про Романа Сембратовича" — нічого я про цього редактора журналу "Ruthenische Revue" не знала, але написане це так живо і модерно, немов вчора. А листи самого Коцюбинського дуже цікаві і багато виявляють про його особистість, наставлення до людей, патріотичну українську настанову, міжнародні контакти та "творчу лабораторію". В російськомовному листі до Олександри Аплаксіної (аякже, є і такі, очевидно скорочені, сцензуровані!) пише Коцюбинський із Криворівні літом 1911 року і дає точний опис похоронного обряду, де стара померла гуцулка лежить під стіною, довкола на лавках, немов у театрі, багато людей, а в сінях молодь всю ніч веселиться. От звідки черпав письменник свої так геніяльно відтворені у "Тінях забутих предків" картини гуцульського побуту (що до речі залишаться в пам'яті міліонів людей завдяки Параджанову.) Але, як видно з листів до і від Гнатюка, не тільки власні враження Коцюбинського, але й етнологічні матеріяли були стимулом і джерелом для цього його твору.

Пару днів тяжко попрацювала над матеріялами НТШ-А, написала пару листів, в тому і два із відмовою — прикро таке писати, але конче треба, бо як почнемо знижувати рівень до популярної публіцистики, то треба буде соромитись за ці видання, як вже було колись із виданнями нашого НТШ-А в минулому.

Але відробивши громадську данину, я вирішила, що заробила собі на відпочинок: тобто не справжній відпочинок, а право на власну роботу над покажчиком до ULE70. Конечно треба щоб ця робота поступала вперед.

Четвер, 11 березня 2004. Доходить 9 вечора.

В суботу 6 березня їздила до Нью Йорку на засідання управи НТШ-А і на Шевченківську конференцію. Трофименки тим разом не їхали, але їхав Олекса Біланюк (бо Шевченківська конференція спільна з УВАН, УНІГУ, а тепер також і ГІКУ, тобто Гарріманським Інститутом Колюмбійського університету). Отже Олекса приїхав по мене, потім автом до Онишкевичів, а від них — потягом до НЙ. Я рада, що не мусіла їхати потягом вже із Філядельфії, бо мусіла везти важкий манускрипт у наплечнику, а користаючи з авта, завезла теж до Лариси торбу книжок, що їх прислав був на мою адресу (але мабуть для НТШ-А) Лесь Танюк. Засідання було конструктивно ділове, а конференція була замітна участю в ній двох осіб неукраїнців, які виступали доброю українською мовою. Джованна Сієдіна, італійка, що робить докторат на УНІГУ, говорила про італійські переклади Шевченка, а Рорі Фіннін з Колюмбії говорив про Якова де Бальмена, Шевченкового друга, якому присвячений "Кавказ". Крім них цікаво говорив Фізер, критикуючи Грабовича і Забужко (так критикувати можна і навіть треба, це була критика на науковому рівні, не примітивна полемічна напасть, як це буває в Літературній Україні!) Слабо виступив Федоренко, який дуже трафаретно цитував опінії слов'янських літературознавців про Шевченка. В Нью Йорку я довідалася, що Свобода таки надрукувала мою минулорічну шевченківську доповідь — і то на першій сторінці! І навіть не сцензурували моїх контроверсійних думок!

Пульсари прислали покищо тільки 38 примірників Максимової книжки мені, а йому також тільки частину того, що належиться. Кажуть, що вислали по 50 йому і мені — будуть реклямувати на пошті, бо пересилка ішла рекомандованою поштою.

Користаючи з нагоди, що проект Підмогильного вже завершений, я знову повернулася до попереднього свого пляну — видати у Пульсарах свою "Поезію і прозу". Тим разом я запропонувала тираж 1,000 примірників, і без трьох критичних статей, а тільки з одною, новою, наново замовленою в когось, кого порекомендує видавництво. Лариса Копань подала мені новий коштоприс — на 2,925 дол. Це значно реальніше і я вже сьогодні дала їм знати, що я згідна. Мають зробити мовну редакцію прози, замовити якесь художнє оформлення. Я спочатку думала, що пошлю їм свій "Автобіографічний літопис". Але прочитала його свіжим оком і вирішила не давати. Вистане дати тільки сторінку біо-бібліографічних даних про автора.

Мала я також думку, що може замість "Автобіографічного літопису" було б цікаво читачам прочитати мій довгий лист до Лялі, який описує мою першу подорож в Україну. Почала шукати за цим листом серед свого листування ... і не знайшла. Але шукаючи, почала переглядати старий архів — Боже мій, скільки там цікавого! Пару годин присвятила, упорядковуючи деякі листи за адресатами (як це я роблю з Остаповим архівом), а найбільший успіх, що викинула торбу всяких ділових паперів, квитанцій ітп. Це мені треба конче робити що якийсь час, бо ж не можна такого неупорядкованого архіву залишати на клопіт дітям. Та й самій мені, якщо доживу, варто було б мати ці листи упорядковані. Можна було б дещо з того навіть опублікувати (наприклад листування з Ізарським.) Але і Остапів архів ще не зовсім упорядкований, ще і з нього можна було б дещо вибрати і надрукувати. Все це чекає на час, коли я нарешті позбудуся головства у Видавничій Комісії НТШ-А. А це не буде раніше як у травні 2006 року.

Субота, 13 березня 2004. Год. 9 вранці.

В четвер в Еспанії стався великий терористичний акт: терористи підклали бомби у вагони потягу: вибух спричинив потрясаючу катастрофу: загинуло 200 людей, а біля 1500 поранених. Вчора в усіх містах Еспанії відбулися багатоміліонові демонстрації — як вияв жалоби і протесту проти терору. Досі немає певности, хто за тим стоїть: мусулманські терористи чи ЕТА — організація басків, які вже і раніше виконували терористичні акти в Еспанії. Уряд кидає підозріння на басків, бо мають бути в неділю вибори до еспанського парляменту, але баски заперечують свою причетність. Як би не було — страшно. Як дуже модерний світ і західна демократія відкриті для фанатичного тероризму! І як з ним боротися, не затрачуючи громадянських вольностей і не перетворюючись у поліційну диктатуру?

А турбота про тероризм в Европі матиме для нашої родини тепер ще й особисті мотиви. Іванко саме сьогодні їде на два тижні із шкільною прогулянкою до Німеччини, до міста Hersbruck, біля Nürnberg-у. Це своєрідна виміна середньошкільників: вони там житимуть в німецьких родинах, ходитимуть до школи, відвідуватимуть туристичні об'єкти (серед них замок Neuschwanstein, Rothenburg!), а в жовтні німецькі гімназисти приїдуть — за цією ж виміною — до Торонто. Прогулька під опікою вчительки Neumann (німки за походженням, що має десь біля Герсбурґу родину). Хоч Іванко знає перфектно три мови — українську, англійську і французьку — німецької він ніколи не вчився. Але там всі говорять по англійському, отже я не передбачаю жодних труднощів. Навпаки, я дуже рада, що він сам виявив охоту їхати — подорожі вчать, як кажуть поляки (podróże ksztalcą). Освіту обов'язково треба збагачувати контактом з іншими культурами і людьми. Може і почне вивчати трохи німецьку мову. Маю надію, що такі прогульки будуть колись і до Франції, і дуже хотіла б, щоб міг поїхати і Стефанко. Я так і сказала їм: на мотоцикл я грошей не дам, але на студійні подорожі, або на літню школу в Гарварді чи деінде можете числити на бабину субсидію! Нарешті маю першу змогу на таку "стипендію" своєму найстаршому внукові!

Правда, є певні в цьому обмеження: ось повідомила мене моя внучка, що її прийняли до ексклюзивної школи в Конетікат. Чи піде вона туди ще не відомо. Але ці приватні школи дуже дорогі — кажуть десь біля 30,000 дол. на рік. Вони, нібито, дають добру освіту, але головне — добрі контакти з американською елітою і майже ґарантований доступ пізніше до Гарварду, Єйл чи інших найкращих високих шкіл Америки. Ну, якщо такий у них план — дай їм Боже. Ія заробляє великі гроші, вона тепер збирається виходити заміж за заможного американського режисера (який доробився грошей на фільмах жахів, але — казала Ія — є режисером одного славного фільму (Wes Craven: Music of the Heart, 1999 — мушу колись позичити собі і подивитися що це таке?) Можливо план Ніни піти до boarding school якоюсь мірою пов'язаний з цим рішенням Ії? Але мені особисто мало імпонують такі клясові social climbing — в мене завжди було більше схильности до соціялізму! І я занадто бідна, щоб спомагати елітарну американську гімназію! Мої невеликі гроші мусять піти на часткову допомогу для високих студій моїх внуків, а середню освіту нехай забезпечують їм їхні батьки.

Вчора цілий день працювала, підготовляючи дискету для "Пульсарів", елімінуючи з дискети "Тихих розмов" усі переклади моїх поезій на чужі мови, та всі три критичні статті. Зробила пару дрібних поправок, перередагувала "Заголовки поезій і оповідань" та "Авторські примітки", додала біо-бібліографічні дані "Про автора". Ще доведеться надрукувати повний текст, щоб не було непорозумінь.

В новому номері журналу "Книжник review" (но. 3 за 2004) — несподіванка. Дають вони своєрідний "Дайджест" преси. І от раптом бачу: цитата з моєї недавньої статті в "Свободі" "Де читач і покупець української книжки"! З притаманною їм легковажністю не позначують ні мого прізвища, ні назви статті, ні дати газети — але це подане під рубрикою: "Svoboda"! Цікаво, видно хтось із них читає "Свободу"! І як оперативно реагує! Адже стаття в "Свободі" була тільки кілька тижнів тому!

Між іншим, забула я згадати: переглядаючи старе листування, знайшла вирізок надрукованого мого листа до редакції "Нашого життя" із 1970 року, очевидно не включеного в мою "Автобібліографію", а крім того, в конверті — 200 дол. готівкою! Sami nie wiecie, co posiadacie! Це очевидно наслідки влому і злодіїв — вони тоді розсипали всі мої папери, а серед них і заховані гроші! (Нехай не думають мої спадкоємці, що працюючи над архівом зможуть знайти якісь гроші — це була б добра заохота, щось так, як у цій легенді про скарб захований у землі, що примусив синів розкопати й обробити землю — але ці знайдені гроші — чистий дотепний випадок, я не маю звичаю ховати гроші між листи!)

Серед книжок Танюка була одна, що мене зацікавила і я позичила собі в Лариси (бо їй завезла всі його книжки) і саме по ночах читаю. Це щоденник, т. 3 тритомника "Слово. Театр. Життя" (Київ, Альтерпрес, 2003). Знайшла я там вчора таку цікаву цитату: стор.157. 15.лютого 1957.: "Клубна робота? Червоні кутки з плакатами про урожай, жахливі фото, гасла... І взяв мене страх. Відчуття провінційної безпорадності. Рішучий контраст між книжним моїм вихованням — і брутальною реальністю. Діяльність без осмислюючого начала, без опори на духовну теплоту. Що більше читаю, то більше відчуваю самотність. Ще коли ми були мешкетерами, голоси наші не видавались мені самотніми: ми звучали квартетом, а це вже багатоголосся. Тепер я більше мовчу — про сокровенне. Аби тільки не засмоктала мене байдужність. Бо часом буває так скучно!!!"

Це не тільки про волинську провінцію совєтського часу! Таке можна сказати і про провінційність України взагалі, про брак справжньої інтелігенції, про культуру зведену до самодіяльности, про літературу, де як казав колись про діяспору Костюк "примітив нас заливає", це про причини, чому таланти і генії, як колись Гоголь, переходять до більш розвинутих культур. "Чигає на мене провінція", повторюю собі часом рядки з Ігоря Калинця. Сумно.

Написав Бакула. Має різні клопоти з редагуванням Остапового тексту, але книжка вже в друкарні і скоро буде готова. Дам йому знати, щоб передав 5 примірників книжки Марійці Канській — це буде для неї неабияка подія!

Вівторок, 23 березня 2004. Доходить 9 вечора.

В неділю були ми з Вірою Лащик на постановці "Отелло". Приїхав з Міннеаполісу Guthrie Theater і кілька днів гостювали в Annenberg Center на кемпусі Пеннсильванського університету. В ролі Отелло був Lester Purry, в ролі Яґо — Bill McCallum, Десдемоною була Cheyenne Casebier. Перша половина п'єси мені сподобалася. Несподіванкою було, що актори були вдягнуті в чорні формальні убрання 19 століття, або в мілітарні уніформи — це наближало п'єсу до нашого часу. Грали в першій дії непогано, декорації були відносно прості, але помислові, добре була поставлена сцена авантюри підпитих солдатів. Але після перерви вистава помітно погіршилася. Вбивство Десдемони на ліжку посеред сцени перетворилося у свого рода фарс — Отелло дусив її, а вона дриґала ногами на ліжку і це викликало сміх, немов би це була комедія! Завинив, думаю, режисер (Joe Dowling) — треба було знайти іншу розв'язку. Але і актори не були на висоті. Єдиний Яґо витримав у своїй ролі до кінця. Тим разом, всупереч моїм звичкам, я собі прочитала оригінальний Шекспірівський текст перед виставою. Подумати тільки: ця драма живе на сцені уже повних 400 років!

Незабаром візьмуся за "Короля Ліра". Прочитаю собі текст, поки поїду до Нью Йорку на постановку з Крістофером Пламмером у головній ролі. Намовила мене на це Ляриса — їдемо на матіне 7 квітня! Рецензія в New York Times-i була дуже похвальна: "Christopher Plummer ... is giving the performance of a lifetime ... he delivers a Lear both deeply personal and universal, a distinctly individual man whose face becomes a mirror for everyman's mortality."

Я взагалі цього року часто буваю в театрі. От і завтра іду з Марією і Раном на виставу до Арден — навіть точно не пригадую назви, щось сучасне. Добре мати передплату і ходити регулярно на всі ці драматичні постановки — але це стало можливим для мене тільки тому, що Ран запропонував, що після вистави відвозитиме мене додому. Сама я не одважилась би поночі повертатися додому, хоч може я вже стала занадто вигідна "стара дама"? [Адже справді могла б поїхати власним автом!]

Іванко вже двічі писав електронною поштою з Німеччини. Цікаво, що не зважаючи на труднощі транслітерації, він таки пише ... українською мовою! Це навіть дивує. Адже знаю молодих людей з України, які — щоб не завдавати собі труду транслітеруванням кирилиці — воліють писати англійською мовою! Задоволений мій внучок, маю надію, що повернеться щасливо збагачений досвідом і повний свіжих вражень.

Всі три українські газети, що їм я послала новинку про появу Максимової книжки про Підмогильного — Свобода, Америка і Народна воля — надрукували її майже без змін. Свобода і Америка дали репродукцію обгортки. У висліді цієї реклями, Віра купила в мене один примірник.

А ми з нею були після вистави також на вечері в ресторані "Lemon Grass". Завтра на вечерю до ресторану не підемо, Марія з Раном мають якийсь великий полуденок, а вистава починається вже о 6:30. Я собі поїду на пару годин праці до бібліотеки Ван Пелт, а на 5 год. домовилася з Раном і Марією на зустріч. Може десь перекусимо піцою.

Лариса з Любомиром і Софійка з Титом були два тижні на Мальті. А це дало мені змогу взяти собі трохи вакації від справ НТШ-А. Були ці два тижні для мене дуже продуктивні: зробила чимало праці над покажчиком ULE70, трохи почала упорядковувати свій архів (листування), підготовила і вислала до Пульсарів дискету і надрукований текст поезій для "Вибраного", обмінялася кількома листами з Ларисою Копань в справі друку цієї книжки, а завтра кину до скриньки підписану угоду. До банку зможу поїхати аж після завтра, щоб послати їм половину грошей.

В конґресі відбуваються слухання в справі трагедії 11 вересня 2001 року. Мовляв, чи адміністрація не занедбала була боротьби з тероризмом, чи не можна було запобігти цій трагедії? У цих слуханнях зізнають перед комісією представники обох адміністрацій — не тільки Буша, але і Клінтона. Цікаве для всього світу дійство американської демократії. Бушові тепер не везе: ось знову один з колишніх його службовців написав книжку, де обвинувачує уряд, а зокрема президента, в тому, що вони мали фіксацію на війну з Іраком і всупереч доказам протилежного — хотіли конче пов'язати терористичний акт 9/11 із Садамом Гусейном. Ну, маю надію, що всі ці ревеляції допоможуть в листопаді повалити республіканський уряд. "Regime change begins at home", як писало на автах у Каліфорнії в час, коли Буш говорив про те, що конечно треба змінити уряд в Іраку. Але незавидна доля випаде сенаторові Керрі, якщо він успадкує від Буша всі ці колосальні проблеми. В Еспанії, після недавнього терористичного акту, у виборах програв прем'єр, який підтрмував Америку у війні, а його наступник вже заповів, що забере еспанських миротворців з Іраку.

П'ятниця, 26 березня 2004. 9:00 увечорі.

Іванко сьогодні щасливо повернувся додому. Сам мені потелефонував. Я рада була почути, що він уже тут, що кінець нашим хвилюванням. Найбільше йому сподобалися Альпи і замок Людвика. Їздив навіть до Інґольштадту — міста, в якому народилася його мама.

Вистава в "Arden"-i називалася "Tooth and Claw". Це нова п'єса, світова премієра. Автором її є Michael Hollinger. Дія драми відбувається на островах Ґалапаґос і темою є, очевидно, теорія еволюції, і конфлікт між бажанням зберегти довкілля і економічними потребами сучасности. Режисером був Terrence Nolen. В головних ролях — Susan McKey, Donald Grody, Alvaro Mendoza. Грали незле, найліпший був старий Grody. В самій п'єсі може варто було загострити конфлікт між дослідницею і робітниками i приспішити темпо.

Вийшла смішна заковика. Знаючи, що вистава скінчиться не дуже пізно і що Ран з Марією відвезуть мене додому, я вирішила почастувати їх біґосом і пивом. Витягнула вранці коробку з морозильні, щоб відморозилося. Справді, вступили, скористали із запрошення. Тимчасом я до коробки — а там не біґос, а телятина в сосі! У висліді гостила їх не біґосом, а цілим нашвидкоруч зготованим обідом!

Але вчора Віра підкинула мені куплену в польській крамниці на моє прохання ковбасу і я сьогодні наварила велику миску біґосу — бо з практики знаю, як добре мати заморожені порції на випадок несподіваних гостей!

"Пульсарам" я вже послала половину грошей і підписану угоду. Цікава і не дуже приємна новина: мої електронні листи до Києва — повертаються! Пару листів адресованих Ларисі Копань мусіла послати за посередництвом Максима. Юрій Копань перевіряв у комп'ютерщиків, що таке. Виявляється, що їхні сервери заклали нові якісь фільтри і мою адресу "penn.edu" трактують як "spam"!! Це мабуть наслідки моїх частих пересилань на адреси в Україні різних рапортів і матеріялів преси. Я робила це свідомо, бо вважаю, що Україні грозить ізоляція від вільної інформації, зрештою мої адресати нераз мені за це дякували. Але мабуть тепер — у рік виборів — в Україні починають робити натиск не тільки на пресу і телебачення, але і на інтернет. Нібито боротьба із "спеммом", але насправді — ефектовна цензура.

Четвер, 1 квітня 2004. Доходить 10 вранці.

Сьогодні о 11:30 маю замовлену візиту в подіятра, недалеко тут на Челтенгем евеню. Називається він Ronald Small і я нічого про нього не знаю, за винятком факту, що одна з працівниць нашого українського банку дуже позитивно про нього говорила. Це й перерішило справу, що я вибрала саме його — бо в моїй околиці подіятрів досить багато. Побачимо, що він скаже про мої ноги. Але, очевидно, якби настоював на хірургії, то це може бути кінець нашим відносинам. Бо якби треба робити операцію, то, зрозуміла річ, не йому, а фаховому ортопедові. Але мені треба когось, хто вирізав би мозолі на моїй правій стопі, обрізав нігті, порадив може якісь підкладки або що — щоб легше було ходити. Побачимо.

Вистава у театрі Wilma у вівторок називалася "Wintertime". Це нова п'єса, світова премієра. Автор: Charles Mee, режисером був Jiri Zizka. Весела комедія, з деякими (часом на мою думку — надмірними) вставками slapstick. Сюжет вдячний для відтворення наших сучасних "o tempora! o mores!" Хлопець везе дівчину в час перед Новим Роком до літньої садиби своїх батьків, у гори, в ліс. [Гарна, між іншим, сценографія, із справжніми деревами]. Хоче там, на самоті, освідчитись їй у коханні і запропонувати подружжя. Коли вони вже там, раптом виявляється, що в домі вже є пара коханців — мама хлопця із своїм любовником. А згодом з'являється ще батько із своїм гомосексуальним партнером і ще дві принагідні лесбійки. На цьому тлі побудована вся фабула. Найбільше подобалася мені сцена в першому акті, де актори несподівано витягають на авансцену великі двері, щоб дати змогу всім по черзі виявляти свою злість тріскаючи цими дверима! Дотепна вигадка!

А я тепер в полоні театру: читаю щоденник Танюка, а там багато записів лекцій Мар'яна Крушельницького про режисуру і драматургію. Між іншим: словo драматург, яке в українській мові рівнозначне з автором п'єси, в американських театрах вказує на посаду дорадника театру, який вибирає та інтерпретує для постановки п'єси. Автор — не драматург, а "playwright".

Велика П'ятниця, 9 квітня 2004. 1 пополудні.

Цього року Великдень випадає разом по обох календарях. Але на неділю заповідають дощ — отже дітям на Михайлівці, мабуть, вийде ускладнення з гагілками. Я була в церкві минулої неділі — була така маса людей — стояли попід стінами, між рядами лавок, у притворі, на дворі. Все це — майже поголовно — новоприбулі. А біля парафіяльного будинку, де я пішла відібрати замовлену паску і вареники — чула я, як молода жінка розмовляла по мобільному телефоні — російською мовою. Маю надію, що це зросійщення з України не перекинеться також на діяспору.

В понеділок я не на жарт зажурилася: розібрала мене простуда: катар, біль голови, з носа тече. Турбота була передусім через те, що я в середу мала їхати з Ларисою до Нью Йорку — не на засідання НТШ-А, тим разом — а до театру на постановку "Короля Ліра". Я почала "кінську курацію" заваром імбиру, часнику, цитрини і перцю, але крім того купила собі в аптеці антигістаміни. Помогло. В середу я була в досить добрій формі, до НЙ поїхала, з носа мені не текло, погода була гарна, я навіть не надто утомилася — встала вранці о 6-ій, а 9:30 я вже була назад вдома.

Вистава була в театрі "Vivian Beaumont", в Lincoln Center. Короля Ліра грав знаменитий старий актор Christopher Plummer, лавреат багатьох нагород, ветeран сцени і фільму. Грав він Ліра як примхливого старого деспота, що тільки на старість літ відзискує свою гуманність. Режисером був Jonathan Miller. Сцена без будьяких декорацій: тільки дерев'яний поміст, дерев'яні сходи з бальконом, і вихід із сцени в сторону публіки, що давала змогу для акції на трьох площинах. Актори в костюмах 17-ого століття. В основі п'єси — народна казка з 12 століття, використана в літературі не один раз ще перед Шекспіром. Шекспірівського Ліра ставили вперше 1606 року. І живе ця річ на сцені вже сотні років!

Між іншим, в Танюковому щоденнику є цікаве звідомлення з постановки "Ліра" в Києві 1959 року, де головну роль грав Мар'ян Крушельницький. Переклад був Рильського, але не з англійського оригіналу, а з російської версії. Проте Танюк каже, що "переклад Рильського прекрасний, мова виразна, власне українська, проста і чиста" — варто може було б десь знайти і прочитати? Танюк описує сцену, коли Лір-Крушельницький на карті розподілює своє королівство. "Гарна деталь: хтось із почету спробував зазирнути йому через спину у карту. Лір рикнув і рвучко затулив карту червоною шматою: лютий пес чи лев, який гризе кістку, зробив би інтуїтивно саме так — 'Моє, не чіпай!" А далі — розвиток. Лір поволі повертає голову і дивиться на того, котрий насмілився. Погляд — вирок. Варта дивиться на Ліра. Ствердний кивок голови — і нещасного виводять. За лаштунками здавлений крик. Смерть. Розподіл триває." — Такої сцени у нью-йоркській виставі не було. А може я її просто не помітила? Сиділи ми досить високо, збоку сцени. Танюк досить докладно описує всю постановку. В сцені бурі, каже, "Kрушельницький уникає трагікомедійності. Він волає до небес, як людина, що гине — гине, усвідомивши своє 'я', гине, вперше з такою силою відчувши несправедливість світу, який подарував йому цю істину вже тоді, коли наслідками її він не здатний скористатися ... тут Крушельницький не вдається до патетики, не намагається перекричати бурю. У нього розмовна інтонація, без будь якого шаленства. З бурею Лір сперечається, іноді навіть пошепки."

Мусіла бути цікава вистава, але коли Крушельницький запропонував, щоб її повторити на українській декаді в Москві, сказали йому: ні, тільки радянський сучасний репертуар!"

В додатковій книжечці, що її я купила за доляра, професор Гарвардського університету Michael Ignatieff пише: "What we think Lear is about depends on how old we are, how much we have lived" і робить таке заключення: "Lear begins to learn only when he becomes homelеss, when he steps into the zones of danger and begins his awesome downward flight from madness to insight, from blindness to sight. The play refuses to sentimentalize home and family, and is also too wise to romanticize suffering. Lear is redeemed by his passage through madness, by discovering a capacity for selfless love, but the suffering that teaches him these lessons is too terrible for him to bear: he learns everything, but too late."

Цікава для мене едукація. І то Шекспірівська. Недавно вперше бачила "Отелло", тепер "Ліра". Лариса бачила Ліра вже кілька разів, навіть українського, у Львові, де головну роль грав Ступка. (Каже Лариса — не дуже добре, Ступка найкращий — у ролі Тев'є!)

Великдень, мабуть, проведу на самоті. Ніхто мене не запрошував. Запрошували Головінські і Геврики, але я не можу нікуди вибиратися поза Філядельфію, бо в понеділок приїздить до мене Микола Рябчук. Він матиме у нас виступ в УКУ у вівторок. Після його виступу пляную запросити кілька осіб на біґос і пиво.

Середа, 14 квітня 2004. 8:30 вечора.

На Великдень поїхала вранці до церкви — була на Михайлівці ще перед 8-ою і тому могла запаркувати авто на площі, а не на траві. Погода була дощова і понура і тому — після відправ — я не залишалася на гагілки, а поїхала до Шиприкевичів на запрошений великодній сніданок. Були там тільки обоє Волчуки і стара пані Олена Шиприкевич, майже зовсім уже сліпа, на інвалідному візочку, але при повній пам'яті. Волчук дав мені другий том своїх спогадів, (фактично хотів продати, але я йому запропонувала дати у виміну Максимову монографію про Підмогильного). Довго я в них не забарилася, решту дня провела вдома, на самоті.

Чекала мене під вечір радісна вістка з Познаня: Бакула повідомляв, що польський переклад Остапових спогадів вийшов в суботу з друкарні! Готовий! Збулося! Але я не скоро ще отримаю сигнальний примірник, бо Бакула в понеділок виїздив на 10 днів до Києва і не встиг надати мені книжку. Ну, нічого, мушу потерпіти, ждатиму. А ще й подумала з радістю: він напевно завезе кілька примірників до Києва! Адже цього року в Україні відзначують рік Польщі, в Польщі — рік України. Добросусідські відносини процвітають, отже Остапова книжка появилася саме впору!

В понеділок пополудні приїхав Микола Рябчук. Я не мусіла виїздити по нього аж на 30-ту вулицю, а тільки до станції в Мельроз Парку. Приїхав саме вчас на вечерю (гречана каша із зразами зробила на диво добре враження: сказав мені: а знаєте, я торбину гречки привіз собі до Едмонтону з Києва і ще потім наказав Наталці, щоб привезла знову, бо там гречаної каші в супермаркеті я не міг знайти!) При доброму вині і коньяку провели вечір на цікавій багатогранній розмові. У вівторок вдень нікуди не ходили, Микола трохи часу провів на моєму інтернеті, а сніданок і обід з борщем, варениками, курочкою-перепілкою та вином давав нагоду для продовження розмов на різні теми.

Вечір в УКУ зібрав рекордове число учасників (40+), Микола виступив блискуче, змальовуючи реалістичну і не дуже привабливу картину політичної ситуації в Україні, був живий відгук публіки у дискусії, та й продано 20 Рябчукових книжок. [Тому, що вечір був не в Центрі, а в УКУ, не треба було платити за залю і Заліпський мав змогу дати Рябсукові невеликий 100 дол. гонорар. Думаю, що Микола був задоволений із свого успіху]. Після вечора в УКУ я запросила деяких знайомих до себе на "біґос і пиво" і ми ще пару годин продовжували спілкування з цікавим гостем. Не всі запрошені могли прийти, але були на цій зустрічі в мене обоє Волчуки, Трофименки, Біланюк, Віра Лащик, обоє Заліпські. Сьогодні вранці, після обильного сніданку, Ромко Процик забрав Рябчука автом до Нью Йорку. Вполудне там відбувався невеликий семінар на тему "Евразії", тобто дискусія довкола цієї неприємної для нас термінології. Правда, я думаю, що не поможе нам тут на заході боротися проти американського звичаю класифікувати Україну, як частину Евразії, якщо сама Україна замість пхатися всіми силами на захід, безконечно фліртує з Росією і всякими можливими евразійськими структурами.

Рябчук обдарував мене цілою бібліотекою книжок — не тільки своїх і Наталки Білоцерківець, але навіть Андруховичевою книжкою про Антонича (що за нею я вже навіть шукала), та й брошурою про Жулинського і його батька. А розмови з ним збагатили мене всячиною важливих інформацій: про "Критику" і Грабовича і причини, чому Рябчук вийшов із складу редакції, про Римарука і Скуратівського, про мовну ситуацію в Україні (він вважає, що ситуація не така безнадійна, як на перший погляд здається людям з діяспори), про видавничі справи в Україні і в сусідній Польщі, де вийшла вже друга Рябчукова книжка (для першої видавництво отримало ґрант від Сороса і могло дати Рябчукові одну тисячу долярів гонорару та й зорганізувало йому серію авторських виступів та інтерв'ю, щоб книжку реклямувати, для другого перекладу видавництво вже не потребувало субсидії — книжка добре розходиться і себе оплачує. Видання Критики, якщо розійдеться 4,000 примірників, також себе оплачують, але продаж тільки частково наладнана в Києві, у Львові і ще десь там — на провінції про ці видання ніхто навіть не знає).

Доповідь у вівторок давала досить песимістичну картину політичної ситуації в Україні. Дві України — не треба розуміти, каже Рябчук, як географічне протиставлення зрусифікованого сходу і національно свідомого заходу. Ці дві України можна знайти і на сході, і на заході. Але найбільша маса населення — амбівалентна, не визначена у своїй ідентичності, у своєму виборі між Европою і Росією. Влада цю амбівалентність і невизначеність свідомо підтримує і плекає, бо це допомагає їй втримуватися при кермі. Крім того Рябчук характеризує владу, як таку що плекає свідомий шантаж, як засіб контролю над інакодумаючими: збирають на всіх "компромат" (а мовляв, кожен бізнесмен чи підприємець, щоб утриматись на поверхні, мусить так чи інакше полягати на квазі-леґальних методах, хабарах, корупції, обминанні податків, і тому "компромат" можна зібрати на будь кого і у відповідний час, коли хтонебудь відважується стати в опозицію, цей компромат використовують, щоб примусити людей до лояльности. Взагалі Рябчук схарактеризував сьогоднішню Україну, як продовження Української Радянської Республіки з додатком політичної самостійности. Чи може щось у близькому майбутньому змінитися? Чи може Ющенко перемогти і направити цю ситуацію? Рябчук не потішив авдиторії оптимістичними прогнозами: він думає, що Кучма знайде спосіб кандидувати втретє і залишитися при владі.

Субота, 17 квітня 2004. Полудне.

Гарна весняна погода: цвітуть маґнолії, форситія, нарцизи, навіть вже й овочеві дерева. Завтра має також бути гарно: вибираюся до Баунд Бруку на Проводи. Уляна з Марусею Пасічник уже полетіли туди з Торонто сьогодні — вони там ночуватимуть і будуть до завтра. Маю надію, що зустрінемось: ще не знаю, чи поїду з Вакуловськими, чи сама автом. Вакуловські поїхали туди вже сьогодні, упорядкувати могилу, отже я не певна, чи поїдуть вони і завтра, бо Туся щось не зовсім добре почувалася вчора.

Є прикра новина: у Славка Яримовича виявили тумор на мозку. Не відомо ще, чи братиме радіяцію — прогнози погані. Говорила я з Мартою Яримович: вона і сама недавно перейшла операцію жовчі, отже ще не зовсім сильна. А сильною мусить бути, бо загроза для життя Славка поважна і напевно ще треба буде багато страждань, поки дійде до кінця.

Як завжди в таких випадках, думаю: скільки мені ще залишилося часу? Я й на пенсію вийшла так рано, бо казала своїм американським колегам: "я не маю часу заробляти гроші, бо мені життя кінчається". Минуло вже десять років мого життя на пенсії: багато встигла зробити — колекція книг на шафі у вітальні є промовистим доказом успіхів. Але скільки в мене ще плянів!

Ось саме викінчую робити покажчик до ULE70. Поспішаю, бо хотіла б завезти готовий манускрипт і комп'ютерний набір на касетах, коли під кінець травня поїду до Торонто. Вже навіть мала нагоду запитатися по телефону Когута: чи висилати це поштою до Едмонтону, чи до Торонто. Доручив передати Романові Сенькусю — отже повезу до Торонто.

Трохи переб'є мою роботу приїзд Софійки (просто з Баунд Бруку) — але не так її приїзд до мене, як факт, що я прийняла її запрошення повернутися разом з нею до них до Гантеру і побути там кілька днів. Довго я там не збираюся бути, в суботу або в неділю повернуся поїздом, але всетаки кілька днів буду здаля від свого комп'ютера і своєї роботи над ULE70. В травні ще переб'є мені конечність виготовити звіт на річні збори НТШ-А, які будуть 22 травня — два дні перед моїм відлетом до Торонто.

Зроблю все можливе, щоб встигнути!

Середа, 21 квітня 2004. 10:00 РМ. Гантер.

Я в гостях у Софійки і Тита Гевриків, у їхній новій, прегарно влаштованій хаті, із чудесним краєвидом на високі гантерські гори. Хата повна античних оригінальних меблів, яскравих орієнтальних килимів, мистецьких картин, а бібліотека — в окремій кімнаті на першому поверсі — має не тільки цілі стіни — від підлоги до стелі — заповнені книжками, але і дві високі драбини на коліщатах, немов у якомусь середньовічному монастирі.

Приїхала я сюди з Софійкою сьогодні пополудні, відбувши вчора ввечері Раду Бібліотеки. За планом побуду тут до суботи, а в суботу із Софійкою поїду до Нью Йорку, а звідтам сама поїздом додому.

Ходила я сьогодні вже на одногодинний прохід дорогою, що по ній майже не їздять авта: тиша, безлюддя. По той бік дороги від Гевриків — невеликий ставок, де плавали вдень качки, а тепер звідтіль доходить до нас голосне рохкання жаб.

В розмовах з Титом переконалася, що він любить цю свою за власним планом побудовану хату і любить повертатися сюди після побуту в Нью Йорку. Говорили ми і про PENN, і про українську політику, і про війну в Іраку, і про Титові плани написати книжку спогадів про поїздки в Україну в 60-их роках та переплести ці спогади листами від дисидентів, що з ними Геврики мали тісні дружні зв'язки. Тит — всупереч реляціям Софійки — зовсім не здається мені здепремованим, хоч, можливо, що він тут трохи самотній, бо Софійка часто у роз'їздах.

П'ятниця, 23 квітня 2004. 10:45 РМ. Гантер (насправді — Jewett).

Вчора — при гарній сонячній погоді — ходила на довгий прохід, насолоджувалась краєвидом, читаючи другу частину спогадів Юрія Луцького, набувала цікавого досвіду місцевих реалій, коли поїхала із Софійкою і Титом відбирати пошту (около 3 милі автом), а потім — відвозячи автом (10, а може й більше миль!) сміття. Околиця Гевриків мало заселена, тут багато простору — полонин і лісу, зовсім без хат. Каналізації, очевидно, немає — тільки приватний cesspool. Вода також із власної глибокої криниці. Але хата модерна з усіми атрибутами цивілізації — дві лазнички з гарячою і зимною водою, електричне обладнання, пральна машина, сушарка (між іншим — не внизу, а на поверсі, біля бібліотеки!), посудомийка, etc., etc. Два комп'ютери — один РС і один Мекінтош, телевізор з VCR i DVD, добра класична музика з якоїсь місцевої станції. Вчора до пізна дивилися на фільм "Молитва за Мазепу", що його я привезла їм у дарунку. (Фільм нікому з нас не подобався, але це досить важливе і цікаве явище і добра тема для розмов).

Сьогодні був хмарний і дощовий день. При нагоді відбирання пошти, Софійка повезла показати мені околицю: Conifer Lake West, де над озером, у лісі, здаля один від одного живе чимало українських родин (більшість — тільки літом!), а також повезла мене дорогою попри "Карпатію", церкву і ґражду, до мотелю Xenia, який тепер відновлений і має великий успіх у туристів завдяки вмілому керівництву новоприбулого молодого українця-лікаря. Його ми зустріли, говорили з ним. Тижневий побут у "Ксені" літом коштує 400 дол. від особи, разом з харчем. Внизу повновода гірська річка, але купатися у ній тепер заборонено.

Увечорі поїхали разом з Титом до ресторану на вечерю. Ресторан Deer Mountain Inn, що його власницею є полька Danielle Gortel, має своєрідну елегантну атмосферу і знаменитий харч (я їла swordfish) — він гарно положений, але здаля від головної дороги. Доїхати до нього не легко, зокрема увечері, коли там не тільки дощ, але й густа мряка. Мені було трохи страшно, але Софійка — героїня нашого часу, відважна, пробоєва жінка з неабияким запасом енергії і відваги. Турбує мене трохи факт, що жити тут у цьому відлюдді можна тільки при помочі авта і з добрим шофером — а Тит сам автом не їздить і через те у всьому дуже залежний від Софійки.

Телефонувала Лариса і заохочувала мене прийти завтра до НТШ-А на наради про архіви, але я не дуже хочу тинятися по Нью Йорку з валізкою — волію, приїхавши із Софійкою до Нью Йорку, зразу поїхати із Pennsylvania Station додому — може навіть не NJ Transit через Трентон, а дорожчим поїздом Amtrak — щоб було скорше і вигідніше.

Понеділок, 26 квітня 2004. 9:00. Філядельфія. Річниця Чорнобиля.

NJ Transit — з пересідкою у Трентоні — коштує до Нью Йорку і назад тільки 12 дол. (для пенсіонерів, таких як я), а Amtrak, навіть із належною сеніорською знижкою, 40 дол. в один бік! Але я вирішила не ощаджувати гроші, а ощаджувати свої сили: сіла на потяг о 11-й, а о год. 2-ій була вже вдома. Зі станції в Мельроз парку прийшла пішки, тягнучи свою маленьку валізочку на колесах. В нашій дільниці — весна у повному розквіті — навіть мій рожевий доґвуд привітав мене у пишній своїй красі, а до вікон гостинної кімнати, що колись була Остапова, заглядає уже зовсім розквітлий фіолетний бузок!

В неділю до церкви не пішла, але була на дуже доброму концерті Капелі Бандуристів! Тим разом концерт був не у Центрі, а в залі Manor College. Присутніх було не менше як 400 осіб — публіка вдячно аплодувала хористам. В програмі крім народних пісень, були також композиції Китастого, Ніщинського, Леонтовича, Гнатишина, Брамса, Ґуно і релігійні пісні Дилецького, Вербицького та "Amazing Grace". Зустріла я там Віру Даттон, яка далі ще живе на disability, a молодша сестра її Марта уже перманентно у піклувальному домі, має клопіт не тільки з психічними своїми проблемами, але і з нирками.

Сьогодні — дощ і я нікуди з хати не виходила. Працювала над ULE і вже закінчила покажчик до цілости! Почала вносити нумерацію, поправки і паґінацію на комп'ютер і поволі друкувати манускрипт!

В електронній пошті — новина: Марта Хом'як написала мені, що вони з Ростиком "у захваті від моєї статті в літературці" — значить "Літературна Україна" таки надрукувала моє слово на презентації премії Ковалевих. Я вже, крім Марти Хом'як, дістала два додаткові відгуки з Києва — від Лариси Копань і Тетяни Добко — при чому ця остання — колеґа-бібліотекар — єдина, яка подала мені і заголовок і точну дату газети! Цікаво, коли цей номер прийде нарешті і до мене, щоб я могла подивитися, що редакція зробила із моїм текстом. Але добре, що нарешті таки надрукували (хоч полежала ця статтейка добрих пару місяців!)

Добко також знає про те, що в Києві друкується нова моя книжка (цікаво звідки?) Знає про це також Доценко — мабуть до нього зверталися із видавництва в справі його статті.

Вівторок, 27 квітня 2004. 10:00 РМ.

Пошта доставила мені сьогодні сигнальний примірник польського перекладу Остапових спогадів. Бакула прислав її ... з Києва! Називається книжка: Literacki Lwów, 1939–1944: Wspomnienia ukraińskiego pisarza, а прізвище подане як: Ostap Tarnawski. Книжка має м'яку обгортку білого кольору, з графікою Остафійчука на обгортці. На задній обгортці — довша цитата із спогадів. На титульній сторінці додано: Z języka ukraińskiego przełożyła Anna Chraniuk. Wstęp, opracowanie redakcyjne, przypisy Bogusław Bakuła. Poznań, 2004. Видавництво позначене тільки на verso: Bonami. Є навіть серія: Biblioteka Porównań, tom 2. А ця серія описана як "Seria Wydawnicza Pracowni Komparatystyki Literackiej Instytutu Filologii Polskiej Uniwersytetu im. A. Mickiewicza, Poznań — pod redakcją Bogusława Bakuły". Отже — фірма серйозна! В книжці є дві фотографії — ОТ з 1942 року на переді, і збірне фото львівських письменників на кінцевій сторінці тексту. Крім того є 6 рисунків Остафійчука. Мушу щиро сказати, що ця графіка подобається мені в книжці найменше. Я воліла б щось інше, якісь види Львова або що, але — de gustibus non disputantur. Прочитала вже вступну статтю Бакули, де він не тільки дає інформацію про автора, але і характеристику літературного середовища часу війни, а також і пересторогу для читача, що українська перспектива на справи польсько-українських стосунків не тотожна з польським баченням справ. Самі спогади саме збираюся читати. Є там і деякі скорочення, а також чимало редакційних коментарів і пояснень у футнотах.

Як-не-як — великий успіх для Остапа! Жаль, що цього він не знатиме! Була б для нього велика радість!

П'ятниця, 30 квітня 2004. год.8:30 вечора.

Сьогодні історичний день: Европейський Союз збільшився на 10 нових членів. В Польщі, в Балтійських країнах — урочисті святкування, радісні феєрверки. "А нас там нема"! Що більше: кордони ЕС будуть тепер новою залізною заслоною і Україна буде знову по той бік барикад! Може якби Кравчук і Кучма зразу поставили наголос на інтеґрацію з Европою, та й не тільки на словах, але і на ділі демократизували країну, поборювали корупцію, вели отверту й чесну про-західну закордонну політику — може й ми могли стати членом Европейського Союзу? Та реальність така, що навряд чи це тепер було б можливе: Кучма веде державу автократично, спираючись на кримінальні елементи, занадто потурає Москві і політика його про-російська, у висліді чого, як це добре підкреслив Рябчук, маємо новий рід УРСР з додатком самостійности, визнаної світом. Та й менталітет нашого народу, зокрема на сході, зовсім не-европейський. "Ми прилетіли вранці у Європу" — писала Ліна Костенко, прилетівши, мабуть, із Києва до Варшави. Тепер це таки й буде правдою. Нажаль.

Війна в Іраку коштує Америці вже майже 800 вбитих і велике число поранених. А ще й завдає великої моральної шкоди, робить Америці нових і завзятих ворогів. 30 червня нібито мали б передати владу самим іракцям, але в країні нема спокою, іде майже громадянська війна, покищо спрямована проти американської окупації, але згодом може обернутися в міжетнічний конфлікт. Єдине позитивне від цих вістей: підтримка для Буша помітно падає, а це дає надію, що може вдасться його замінити демократичним президентом. Тільки ж бо справи ці такі складні, що розв'язати їх буде важко. Не треба було починати цієї божевільної війни.

Прийшла нарешті і до мене "Літературна Україна" з 22 квітня. Несподіванка: моя стаття надрукована на першій сторінці! Заголовок її: "Де читач української книжки?" і під заголовок: "Крик душі". Але редакція обрізала і мій вступ, і моє закінчення, які нав'язували до премії Ковалевих. Ніхто і не здогадається, що це було слово на презентації цієї премії!

Але маю і другу несподіванку. В новому номері журналу Дзвін є нова праця Романа Горака про Ірину Вільде п. н. "Кинути каменем". Замість вступу автор подає дві рецензії — статтю про Вільде з "Азбуковника" Богдана Романенчука і мою статтю з "Нових днів". Передруковує повний текст з приміткою, що "це була перша прихильна до творчості Ірини Вільде рецензія". Приємно, що Горакові сподобалася моя стаття. Цікаво, чи знає він, що вона також передрукована у книжці "Ключі до царства"?

Вівторок, 4 травня 2004. Доходить 11 ранку.

Саме закінчила друкувати — для коректи — присланий електронно текст моєї прози. Поезію отримала вже раніше. Але, але ... Якесь непорозуміння: у змісті немає моїх поетичних перекладів, від Ахматової до Шимборської. Хоч цей матеріял я їм переслала і він включений у примітки і покажчик заголовків.

Виглядає, що працюю рівночасно над двома книжками: ULE70 уже друкую, вписуючи в текст поправки і нумерацію. Це буде величезний манускрипт — маю покищо тільки 194 стпрінки, а це включає тільки статті до літери Е. Спішуся, бо обов'язково мушу завезти готовий манускрипт до Торонто!

Вчора вночі закінчила читати Literacki Lwów. Знайшла кілька важніших помилок у перекладі і низку друкарських чортиків. Але цього крім мене ніхто мабуть не помітить. Чи не гідно відзначила я вчорашні Остапові уродини? Не мав такого визнання за життя, як має тепер!

Субота, 7 травня 2004. 4 пополудні.

В Україні 3 травня помер Джеймс Мейс. Було йому всього 52 роки. Нагло, на серце, хоч, кажуть, що рік тому перебув якусь дуже важку операцію. Тоді робили йому переливання крові і — пише редактор газети "День" Івшина — таким способом Джим отримав бодай кілька крапель української крові. Зробив для України більше, ніж цілий гурт рідних патріотів, не кажучи вже про тисячі несвідомих хахлів. Шкода його — ще багато міг зробити. Газета "День" гарно його вшанувала, прощаючи "великого українця". Дали також місце читачам для листів із висловами жалю і співчуття — і серед них я несподівано знайшла ... нашу Уляну! Гарно написала! Я горда за свою невістку!

Весна у повному розквіті — в моїй дільниці повно різнокольорових азалій, дерев "доґвуд", розквітлих вишеньок, яблінок, груш, слив. Навіть я посадила і посіяла вже квіти — тим разом тільки шавлії і impatients, i власні чорнобривці, які ще не зійшли. А погода також весняна — сонячно і не надто гаряче.

Раз на день тільки маю змогу любуватися цією природою — коли іду на одногодинний прохід — бо від ранку до ночі працюю над ULE70. Вношу поправки і нумерацію і друкую — вже маю надрукованих 455 сторінок (статті до кінця літери R) — це правдоподібно трохи більше як половина цілости. Аж страх мене бере: такий величезний і важкий манускрипт доведеться взяти у валізку?!

Неділя, 23 травня 2004. Минуло полудне.

Ось уже повних 15 днів без записів у "щоденнику". Але це дні, що були сповнені особливої активности і різних подій, що їх бодай коротко попробую підсумувати. Передусім домінувала праця над викінченням і повторним передруком мого величезного манускрипту: сказала я недавно Ларисі: "я молюся до свого принтера, щоб мене не підвів!" Забрало це мені багато днів, майже суцільно виповнених цією роботою (без телефонів, читання газет ітп.) і хоч принтер мій час до часу страшив мене і затинався, роботу вдалося успішно закінчити. Має цей комп'ютерний машинопис 942 сторінки, включаючи покажчик та список предметних рубрик. Запакувала я свою ULE 1966–1979 в три окремі опаковки і вклала як першу річ до подорожньої валізки. З уваги на цей машинопис не можу брати своєї найменшої, легкої червоної валізочки, тільки стару, чорну, трішки більшу. Зробила вчора також копії на дискетах — для КІУС-у, для Максима, і для себе. Навіть дискет є шість для цілости праці, бо треба розділити деякі речі, щоб не було замішання. Вчора я з тим покінчила і нарешті можу присвятити свою увагу справам пакування і підготовки до виїзду.

Мала я кілька днів перерви від цієї роботи. Передусім — 15 травня, в Нью Йорку були кінецьрічні збори НТШ-А. Їздила я тим разом своїм автом (із Славком Заліпським за шофера) до Онишкевичів, а вже від них — разом із Славком Трофименком і Ларисою — потягом до Нью Йорку. Збори пройшли в діловій атмосфері, звіти були надруковані, готовий був також і Бюлетень НТШ-А, на зборах була низка запитань, деякі навіть критичні (зокрема з боку Галіва, який домагався, щоб більше точно триматися первісних вимог фундаторів ітп.) Наші два працівники канцелярії, Василь Лопух і Василь Махно підготовили і буфет і пополудневу імпрезу (виступав Міхаель Мозер, австрієць, що майже бездоганно говорив українською мовою про мовні проблеми русинів в Австро-Угорській імперії перед 1848 роком). В поворотній дорозі вступали ще на перекуску до Онишкевичів, де Любомир гостив нас всякими екзотичними приставками. Отже я була між людьми і в цікавому інтелігентному товаристві.

В понеділок 17 травня приїхав Марко. Він мав якусь фахову конференцію в Бостоні і вирішив пов'язати це із кількома днями на відвідинах у мене. Дуже я була йому рада. Він не тільки допоміг мені у різних побутових справах, що їх я сама заплянувала, але — як добрий господар — виявив ініціятиву і намовив мене на деякі додаткові речі. Антени до телевізій і радіо, купівля та інсталяція апаратури DVD та портабельний CD player, що його можна також включити в авті — це були інновації заплановані мною давно і я чекала нагоди, щоб хтось міг мені з тим допомогти. Отже ми поїхали до Willow Grove Shopping Center і там у Circuit City він вибрав потрібну електронічну апаратуру. А при нагоді я вступила до Strawbridge, щоб купити собі новий гаманець, бо старий мені вже подерся, а помітивши якісь великі намети розбиті біля Bloomingdale's, я пішла з Марком подивитися, що там таке? Виявилося, несподівано, що це ... велика одноденна випродаж орієнтальних килимів! І між ними нові, ручно роблені, килимки з Ірану — щось таке, що я за тим шукала вже з Максимом, Вірою і Софійкою в крамницях на Джерментавні і останньо в оригінальній крамниці, що називалася "Material Culture" і куди завезла була мене Софійка. Спокуса виявилася непоборною: я за такими килимками до їдальні шукала вже давно, отже купила два. Килимки, обидва іранські, один — Abadeh, другий — Karajeh коштували на випродажі нецілих 600 дол. (обидва!) Подорозі додому Марко намовив мене вступити до харчевої крамниці Trader Joe's, що має всякі екзотичні лакоминки і куди я ще може колись поїду за хлібом або іншими спеціяльностями, а потім вступили ще до Blockbusters позичити на пробу нової апаратури два фільми (і там при нагоді Марко знайшов якісь додаткові фільми, що за ними шукав і я їх йому купила). На другий день Марко обстриг кущі на городі, покосив мені траву, а випробувавши мою стару машину (що з нею я давно уже маю клопіт), вирішив, що конечно треба купити нову. Я запевняла його, що віддавна шукаю за новою машиною, але не можу знайти меншої як 18 інчів, а такої великої не хочу купувати. Ми поїхали до Home Depot, i оглянувши ті, що там були, Марко признав мені рацію: ті великі і важкі, що там були, для мого вжитку — непридатні. Але працівник Home Depot сказав нам, що на вул. Castor є якийсь H&S Hardware Store, який може мати і менші машини. Ми туди поїхали — самі собі на здивування таки знайшли таку машину, 13 інчову — мене всі переконували що таких взагалі не роблять! Купили, очевидно. Стоїть в ґаражі, ще її не пробували. А господарська крамниця на вул. Кастор виявилася справжнім відкриттям: там навіть зробили мені копії ключа до ґаражу, чого я досі ніде не могла зробити, бо всі запевняли мене, що таких вже не роблять!

Вся ця нетипова для мене комерційна активність на протязі двох днів викликала навіть телефон із CitiBank: їм було підозріло, чи в мене, бува, не вкрали кредитної картки?

Але маю і поважний господарський клопіт, зв'язаний не тільки із грошевим видатком, але і з великою морокою. Зіпсувався в кухні холодильник. (Це той відносно новий — йому не більше як 7 років, тоді, коли в пивниці маю другий, значно старший, який зовсім добре працює!) Викликала механіка: за візит і діягнозу взяв 95 дол., але сказав, що направляти не варто, бо це коштувало б понад 600 дол.!! Комплікація не тільки в тому, що доведеться купувати новий холодильник, але — що значно більш клопітливе — це мусить бути холодильник невеликого розміру, бо місце для нього в кухні точно виміряне до сантиметра. Це справи дуже ускладнює, я і попередній холодильник купила просто з каталогу, вибравши такий, що мав відповідні розміри. А таких дуже мало, бо люди люблять холодильники великі та й з різними додатковими прикметами.

Після злощасної діягнози механіка, я спершу трохи розгубилася: адже їду до Канади, нема коли розв'язувати цю проблему, що напевно забере багато часу, а ще й висіла наді мною, мов меч Дамокля, підготовка манускрипту ULE. Опам'ятавшись, я вирішила — не перейматися, справу відкласти аж до мого повороту з Торонто — спокійно присвятити всю увагу праці над друкуванням і копіюванням манускрипту, і ось я стою на порозі свого виїзду, харчі мушу приносити з пивниці і стараюся з'їсти (або викинути) все, що могло зіпсуватися.

Четвер, 27 травня 2004. Торонто.

Максим з Уляною полетіли сьогодні на славістичну конференцію до Вінніпеґу. Стефко вже вранці пішов у школу, Іванко повіз (автом!) свого товариша здавати іспити (шоферські!) на право їзди, а пополудні має також іти на лекції. Я вдома сама. Має прийти десь біля 1-ої Роман Сенкусь, щоб забрати в мене манускрипт ULE 1966–1979 і дискети. Я вже з ним говорила по телефону, хотіла домовитись на побачення в бюрі КІУС, але він сам запропонував, що буде тут в околиці і може манускрипт відібрати. Це мені, очевидно, вигідніше, бо не треба їхати підземкою до міста, шукати бюр КІУСу на Spadina (де я ще ніколи не була) та й тягнути важкий манускрипт у наплечнику.

Я тут уже від вівтірка. Покищо виходила один тільки раз на Блур — до аптеки. Я привезла зі собою рецепту від Форсії на Celebrex, бо в Канаді ліки помітно дешевші, а за Celebrex (що його 60 капсулок коштує у Філядельфії 160 дол.) моє медичне страхування Independence Blue Cross ніяких коштів не повертає (за інші ліки дають зворот 50–60%). Але сказали мені в аптеці, що я мусіла б мати рецепту від канадського лікаря. Я так і думала, що це не така проста справа, але хотіла спробувати.

В Максимовій бібліотеці я вибрала собі низку книжок, що їх не маю вдома. Переглянула "ПроЯвлення Слова" Тамари Гундорової (серйозна літературознавча праця, але занадто понад мою голову); тепер читаю Ніли Зборовської "Моя Леся Українка" (не такий високий рівень як Гундорова, але для такого читача як я, доступніша і тому цікавіша). Близькі мені ці феміністичні літературознавчі студії, бо теми давно знайомі, я і сама їх досліджувала і про них писала, відчуваючи цю проблематику інтуїтивно, без всякої методологічної підготовки. Після "Лесі Українки" на черзі в мене Гундорова про Кобилянську — "Femina Melancholica" — давно хотіла цю книжку прочитати.

Неділя, 30 травня 2004. Пополудні.

Сьогодні дуже гарний, теплий, сонячний день. Температура, мабуть, біля 70̊Ф, вологості не відчувається. Іванко покосив траву (обіцяв ще вчора), хлопці тепер вдома, працюють над своїми проєктами, а я сіла собі "на сонці", тобто на їхньому приємному ґанку, посеред квітів. Це вперше, що тут так тепло і таке чисте-чисте синє небо — досі я трохи мерзла і була рада, що маю тут на місці трохи відповідної ґардероби.

З Наталкою Томцьо говорила по телефону ще в п'ятницю. Вона повідомила мене, що увечері в п'ятницю в КУМФі відбувається вечір присвячений Архипенкові. Я на цю імпрезу пішла і там ми з нею зустрілися. Про Архипенка говорили три доповідачі: Ірена Мороз, Галина Новаківська і — найцікавіше, бо трохи аналітично — говорив якийсь скульптор, що його прізвища в тій хвилині не пригадую [Олег Лесюк]. Показували слайди творів Архипенка — найцікавіша для мене точка в програмі. Був і музичний інтервал: Стадник із Дрогобича грав на саксофоні (майстерно), йому на фортепіяні акомпаніював чоловік, що потім, при короткій зустрічі біля виходу, назвав своє прізвище — щось оригінальне, німецьке, на зразок "Квартір-майстер".?

З Наталкою може зустрінуся десь на полуденок, після повороту Уляни. Натомість з Лідою Палій маю домовлення на вівторок у якомусь тайлендському ресторані.

Наше звичне місце зустрічей — ресторан "Львів" — уже закрили. Мабуть не витримали конкуренції. Шкода. Не легко втриматись початкуючим бізнесменам. Також помітила я, що на крамниці-книгарні Анатолія напроти КУМФу — напис "Closed" — мабуть також збанкрутував. Подвійна шкода. Я мала намір знову вступити там і вибрати книжки для нашої філядельфійської бібліотеки.

Пробувала вже двічі телефонувати до Субтельного, щоб приспішити його рецензію на Шевчука. Не застала нікого вдома. Але, казали мені, що на славістичні конференції він звичайно не їздить, отже у Вінніпеґу його мабуть також нема. Може десь в Европі? Справи НТШ-А, одначе, таки мене зловили і в Торонто. Телефонувала сьогодні вранці Лариса — передусім у справах ЕУД. Але при нагоді сказала мені прикру вістку: померла Рома Прийма-Богачевська. Відомо було, що вона має рака і бореться з ним вже тоді, як переїхали в околиці Філядельфії. Але виглядала ще дуже добре (була присутня на презентації премії Ковалевих). Якби я була вдома, поїхала б на похорон (мабуть до Баунд Бруку?)

Помер також — у Києві — Микола Вінграновський. Добрий був поет.

Я тут можу читати свою електронну пошту. Ось раптом почав наглити мене Ярослав Розумний, щоб я свою статтю для книги-фестшріфту Штогрина переписала йому на Word. Ну, проф. Розумний сидить на цьому матеріялі вже кілька літ. Минулого року в Урбані я навіть уже думала, що буде презентація цього тому! Тепер раптом він почав спішитися. Моя стаття така давня, що вона була написана ще на комп'ютері Мекінтоші і електронної версії я не маю. Треба буде всю цю працю переписати. Адже готувала я її до тому, що його редактором мав бути James Mace, коли ще він був на праці в Urbana/Champaign. Сьогодні це моє дослідження втратило актуальність, але воно віддзеркалює доповіді урбанських конференцій (в моєму випадку — дві окремі доповіді) — і стимулом до тематики цих бібліотекознавчих досліджень таки був Штогрин — отже у збірнику на його честь добре, щоб воно було надруковане.

Говорила я по телефону і з Пендзеями — вони саме виїздили на свою дачу, десь над озером. Будуть незабаром на якійсь родинній імпрезі у США, може відвідають мене у Філядельфії. (Добре, щоб до цього часу я могла полагодити справу купівлі нового холодильника).

Вівторок, 1 червня 2004. Пополудні.

Зустрічалась на полуденок у ресторані Simply Thai з Лідою Палій. Вона зразу пригадала мені, що ми повинні бути "на Ти" — десь цей Bruderschaft запивали вже пару років тому, але я забула. Занадто рідко бачимося, щоб практикувати "тикання". Ліда розповіла мені про те, що вже викінчила свої мемуари про дитинство і послала до "Сучасності". Нарікала на погане фото, що його "Літ. Україна" додала до статті Слабошпицького про Ліду — я це вже бачила, ще вдома, але самої статті — в азарті праці останніх тижнів — прочитати ще не вспіла. Я в свою чергу принесла показати Ліді сигнальний примірник Остапових спогадів у польському перекладі та Максимову українську книжку про Підмогильного. Вона їх ще не бачила. Коли я розповіла їй про феміністичні літературознавчі праці Гундорової, Агеєвої, Зборовської — виявилося, що вона їх не знає. Взагалі бачу, що Ліда концентрується виключно на власній творчості, літературним процесом мало цікавиться, журналів не передплачує — навіть "Сучасності" ні, де друкуються вряди-годи і її речі.

1 червня 2004. Доходить 11 вечора.

Маю надію, що Максим з Уляною вже долітають до Торонто і що незабаром повернуться. Тимчасом хочу занотувати бібліографічні дані про книги, які я встигла прочитати за кілька днів свого перебування тут. Саме закінчила третю з них, а саме: Тамара Гундорова: Femina melancholica: стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. (Київ: Критика, 2002. 271 с.); Тамара Гундорова: ПроЯвлення слова: дискурсія раннього українського модернізму: постмодерна інтерпретація. (Львів: Центр гуманітарних досліджень Львів. унів-ту, Літопис, 1997. 297 с.); Ніла Зборовська: Моя Леся Українка. (Тернопіль: Джура, 2002. 227 с.); а ще маю намір прочитати в наступних днях: Віра Агеєва: Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. (Київ; Либідь, 1999. 261 с.)

21 червня 2004. Увечері.

Ще такого, здається, не було: цілих двадцять днів без записок у "щоденнику"!! На щастя причиною того не була якась трагічна подія чи хвороба, а просто велике навантаження різного роду обов'язками і працями. Попробую зробити коротке резюме.

Передусім ще про Торонто і про головну подію мого побуту там: "Баль Матурантів". Імпреза ця була замітна передусім тим, що тут у Торонто відзначували матурантів семи українських суботніх шкіл і було тих матурантів аж 91! Бенкет і забава відбувалися на величезній залі, що поміщувала 800 гостей! Матуранти були святково вдягнуті — хлопці в темних костюмах, дівчата в довгих білих сукнях. Були промови, музика, танці. На це свято приїхала також і Маруся Пасічник з Клівленду. Робили фотографії — буде пам'ятка.

Коли я пізніше, сам на сам, говорила з Іванком на тему української школи (він ходив до Школи ім. Цьопи Паліїв, де директорами були Мірка Вербова-Онух і Валентина Курилів), 17-літній матурант сказав: "я в тій школі нічого не навчився!" Мовляв, те, що він так гарно вміє говорити українською мовою (з досить багатим словником і без найменшої тіні чужого акценту!) він завдячує виключно татові і мамі, і взагалі ходив до цієї школи тільки на догоду батькам! (Sounds familiar! What else is new?!) Але після-матуральну ніч провів не так на самій матуральній забаві, як на "поправинах" у колежанки-матурантки Петри Котрел-Вжесневської, батьки якої (міліонери!) запросили двісті молодих хлопців і дівчат до себе на "garden party". Був дуже задоволений, що приємно провів час у товаристві своїх ровесників. І бачив себе в центрі уваги і батьків і решти громади, що напевно запам'ятається.

Іванко цього літа дуже хотів би знайти собі якусь працю, але це не така легка справа. Він уже самостійно їздить автом, говорить про те, що хотів би наскладати собі гроші на власну машину. Ну, ну. Саме страхування для молодого водія таке високе, що навряд чи скоро до того дійде. Вже він і сам це розуміє. Ще має один рік середньої школи — справжня "ґрадуація" буде наступного року, і це вже буде, як добре називають це американці, не закінчення, а commencement, початок дорослого життя. Дай Боже дожити.

Повернулася я з Торонто в понеділок 7 червня. А вже наступні два дні була на двох дуже добрих театральних виставах. В театрі Wilma ішла цікава психологічна драма, де в центрі уваги два різні в'язні і два в'язничні сторожі ("Jesus hopped the A train", автор: Stephen Adly Guirgis) Актори добре грали, але вся п'єса повна вуличного сленґу і не всі нюанси були мені зрозумілі (та й не тільки мені: Ран також нарікав, що не розумів багатьох реплік). Наступний вечір ми ходили на виставу "Hard times" до театру Арден. П'єса адаптована з роману Чарлса Дікенса і — як і можна було сподіватися — мелодраматичний сюжет розгортається на тлі індустріяльного Лондону 19-ого століття. Але, але ... Чекала нас неабияка несподіванка. Дікенс в романі вживає як контраст — цирк. І ось постановник-режисер (Heidi Stillman), впровадила в дію чимало колоритних, карколомних акробатичних сцен — надзвичайно майстерно, як метафору для краси життя, мрії, ілюзії — прекрасно і дуже делікатно, із знаменитими світловими ефектами, що раптом змивали циркові сцени з поля зору, немов якусь фатаморґану. Я була зачарована — "a willing suspension of disbelief", мовляв Колрідж, давно не мала такої насолоди в театрі. Зокрема ефектовна була перша дія. Курбасівська вистава! Не вірилось мені, що це могла бути постановка самого театру Арден — і справді: приглянулась програмці, де сказано: "Lookingglass theatre company's production ... in association with Actors Gymnasium". Приїхав цей ансамбль із Шікаґо.

Наступні дні я присвятила переписуванню статті для Розумного. Поспішала, бо хотіла щоб він отримав це ще перед своїм виїздом до Урбани. Встигла! Але щоб встигнути із цим мусіла відкласти на пару днів коректу своєї книжки, хоч Пульсари переслали мені верстку ще до Торонто і пару разів допитувалися, коли я відішлю їм поправки. Господарські справи з холодильником і машиною до кошення трави свідомо відклала на другий план — взялася за коректу книжки, що забрало також кілька днів. Але нарешті послала це поштою Пульсарам ще перед приїздом Софійки на річні збори Ради Бібліотеки 15 червня.

Збори Ради мали пару драматичних моментів. Ромко Процик вже раніше погодився очолити Раду на наступні три роки, я заповіла вже раніше, що звільню своє місце щоб могти оновити Раду новим якимсь членом (хоч далі працюватиму добровольцем і можу навіть бути в ролі "фахового дорадника"). Сталося так, що Люда в останній хвилині зрезигнувала (Контрольна Комісія вимагала якогось дрібного вияснення і це її позлостило). У висліді, звільнилося не одне місце, а два. І вже до наших зборів вдалося кооптувати до Ради двох нових членів: Марту Шиприкевич і Федорійчука (незнайомий мені, але фаховий бібліотекар). Це добрі зміни і заповідають доплив свіжої крови і енергії для дальшого росту нашої громадської бібліотеки. Каденція Софійки Геврик була справді дуже успішною і маю надію, що і Ромкові пощастить, і що наша бібліотека дотягне до свого 50-ліття, та й надалі.

А ось і остання із новин, які треба занотувати. Повідомили мене з канцелярії НТШ-А, що членам управи НТШ-А Верховна Рада України признала нагороди і що вручення цих нагород відбудеться в суботу 19 червня, в приміщенні Консульства України в Нью Йорку о 10 год. ранку. Моя перша реакція була: timeo Danaos et dona ferentes! або як у Фокнера, який сказав на запрошення Білого Дому: "щоб я мав їхати задля якогось обіду з Міссіссіпі аж до Вашинґтону!" Але порозумівшись з Поповичем і Ларисою, я таки вирішила поїхати. Довідалася, що нагороду справді признали Ларисі, а вона їм сказала, що НТШ-А — це цілий колектив і нагороди треба давати всій управі! (Попередник її Рудницький такого не сказав би, очевидно). Щоб встигнути на час перед 10-ою, поїхали ми з Ларисою раннім потягом, а це значило, що я мусіла встати вже о 4-ій, щоб на час добратися до головної станції!! В консульстві зібралося вже чимало осіб з управи: Воронка і Слюсарчук з жінками, обоє Андрушкові, Попович, Кейс, жінка Стойка, були і деякі сторонні люди з-поза НТШ-А. Бракувало декого, напр. Трофименків, що саме тепер в Урбані. Приміщення консульства на 240 East 49th Street невелике, але приютне: на стіні висить прегарна картина "Чорнобильська мадонна", знана мені з репродукцій, але в оригіналі особливо гарна своїми кольорами. Нагороди вручав нам міністр закордонних справ Константин Грищенко — пристійний і елегантний мужчина, що робить дуже позитивне враження. Але нагороди ці — не від уряду, а від Верховної Ради. Грамота каже: "За заслуги перед Українським народом нагороджується член управи Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці Марта Тарнавська" і підписаний голова Верховної Ради В. Литвин. Дата на грамоті: 19 грудня 2003 року і номер 1369. Крім грамоти — що в елегантній папці із штучної шкіри — є також в окремій коробочці — золота медаля з тризубом і написом "Грамота Верховної Ради України". Було там у консульстві теж і невеличке прийняття ("фуршет"), але ми з Ларисою спішилися до поїзду, бо вона ще того самого дня мала їхати на Союзівку. Я тільки спробувала кекса з ікрою, звернувши на це увагу, з усмішкою, Воронці і Поповичеві, та нагадавши їм про "ікроїдів" передвоєнного Львова.

Вівторок, 22 червня 2004. Вранці.

Розбудив мене сьогодні перед 6-ою годиною Лукашевич: прийшов підрізати кущі на городі. Я рада, що цей старий 81-річний чоловік ще у такій добрій формі, що може фізично працювати. Давно до мене не приходив, бо коли я навесну потелефонувала, був трохи хворий і я думала, що це вже кінець. Але виявилось, — сказала мені Віра — що він і далі ходить працювати на людських городах, отже я знову до нього потелефонувала. Мала я сьогодні іти на працю в Українській Бібліотеці, але з уваги на Лукашевича, мабуть, не піду. [Хіба, що почнеться заповіджений дощ, бо тоді він мусітиме перервати роботу].

Маю від деякого часу проблему з очима і це мене турбує. Вранці встаю із "закислими" очима, коле щось під повіками. Почала вживати якусь масть, і краплі, що трохи помагає на надто "сухі" очі, а також купила собі додаткові вітаміни Occuvite — спеціально для очей. Але сьогодні замовлю собі офталмолога, бо можливо, що і мій катаракт дає про себе знати.

Недавно в пошті прийшов до мене каталог від "Тhe Teaching Company". [Я, як член славістичної асоціяції, часто отримую каталоги і реклями видавництв і тп.] Тим разом в цій реклямі я знайшла щось справді мені цікаве: "How to listen to and understand great music" — 48 лекцій по 45 min. кожна на audio CD коштувало 115 дол. Я це купила і ось уже прослухала перші дві лекції (якраз вистачає для мого двомилевого проходу) — моя новопридбана апаратура CD player уже виконує свою призначену функцію. Лекції веде професор консерваторії в Сан Франціско, Robert Greenberg. Це справді краще ніж записатися на один семестр в Комюніті Коледжі — а про це я вже думала і розвідувала давніше. Отже маю нову едукаційну розвагу, а щоб ощаджувати очі, мені може треба взагалі буде почати купувати собі книжки на компактних дисках?

Але покищо очей ніяк ощаджувати не зможу. Чекає мене колосальна робота із матеріялами НТШ-А — мушу підготувати нове голосування.

Середа, 30 червня 2004. Під вечір.

Завтра їду до Провіденсу. Маленька валізочка вже спакована. Буду там до понеділка — у вівторок маю рутинову візиту в дентистичній клініці, в середу мають — нарешті! — доставити закуплений у Сірса холодильник [щоб лиш вмістився у визначене місце!], в п'ятницю маю замовлену візиту в офталмолога, Мухи Стефанишин.

Від часу останніх записів у "щоденнику", я вже встигла полагодити останню пересилку грошей до "Пульсарів" та й нарешті закінчила читати манускрипт спогадів Тараса Гунчака. Сьогодні написала йому про свої враження [є деякі добрі і цікаві місця, але праця має надмір публіцистики і часом читається не як мемуари, а як серія журнальних, а то й газетних статей!]. Маю надію, що він добре прийме мою конструктивну і доброзичливу критику. Недавно читала також спогади Тита Геврика, переплетені листами шестидесятників-дисидентів. Титові спогади значно менше претенсійні і вимагають грунтовної мовної і стилістичної редакції, але вони — на контраст з Гунчаком — характерні своїм майже бритійським understatement і не страждають від багатослів'я, перехвалок, генералізацій, та навіть деякої нещирості, які притаманні спогадам Гунчака.

В суботу не їздила до Нью Йорку — там були сходини Світової Ради (до якої я непричетна) та й виступи Жулинського і Романіва. Лариса має клопіт з Романовим і Рудницьким, які — всупереч зміненому статутові — мають свої плани щодо Світової Ради, а ще й виявилося непорозуміння з банковим рахунком у Самопомочі — Романів користувався фірмою НТШ-А, а тепер має претенсії, що не може вибрати більшої суми без погодження із скарбником НТШ-А. [Наші люди не розуміють, що НТШ-А — неприбуткова корпорація і підлягає законам США. Приватні фонди вкладані під фірмою НТШ-А, або навіть фонди львівського НТШ вкладані на наш рахунок — це своєрідне "промивання" грошей, над яким немає громадського контролю]. Взагалі отверте звітування про фінанси вперше завів в НТШ-А Слюсарчук. Коли я була на перших загальних зборах НТШ-А ще за Рудницького, коли фінансистом був Рак, я була дуже здивована, що не було письмового фінансового звіту для членства. Ще й пояснили мені приватно, мовляв, як люди дізнаються скільки грошей має НТШ-А, перестануть давати пожертви. Це мовляв була думка ще Падоха. Таке було для мене новиною. Навпаки. Того роду засекречення підриває довіря до організації і її проводу. Прикро бачити такі методи і в наших діяспорних лідерів, не кажу вже про Україну, що її, за пророцтвом Шевченка, приспали і збудили окрадену.

Хоч я не їхала до Н.Й. то весь день — від раннього ранку до пізного вечора — присвятила справам НТШ-А. Підготувала нове голосування на три нові дотації, написала кілька листів.

Заспокоївши цим свою громадську совість (та ще й попрацювавши для громади кілька годин в Українській Бібліотеці в Центрі), присвятила два вечори порядкуванню листування свого приватного архіву. Це робота, яку можна робити тільки час-до-часу, але треба, щоб вона поступала вперед.

Сьогодні прийшло нарешті із Познаня вісім примірників польського "Літературного Львова". Я ще в Торонто написала невеличку статейку до преси про це видання і от сьогодні, не гаючись, надала на пошті примірники (разом із статейкою) до Свободи, Америки і Народної Волі.

В поїзді з Providence до Філядельфії, 5 липня.

Приємно було побути пару днів у гостинному домі Мотрі і Андрія. Я приїхала поїздом уже в четвер. Марко з Ніною приїхали пізно ввечері в п'ятницю. Ніни не бачила я вже від Різдва: вона ще більше виросла — висока і худа, з коротко підстриженим волоссям — нова для неї зачіска — що в ній дуже їй до лиця. Марко значно погруб, виглядає, якби був на 9-ому місяці вагітності! Це мене турбує, бо це не тільки негарно, але й загрозливо для здоров'я. Леся мається ще дуже добре, трохи недочуває, але ще навіть дуже активно допомагає в куховаренню. Андрій страждає від діабету, мабуть докучає йому досі хребет, бо ходить з трудом, переломаний. Але він дуже всіми опікується, як завжди ґалантний і сердечний. Андрій і Мотря саме відзначали 45-ліття свого подружжя. З цієї нагоди Аня прислала квіти, а я, побачивши це, купила їм, в додатку до привезених з Філядельфії книжкових і музичних дарунків, ще пляшку коньяку Courvoisier. Марко з Ніною приїхали винаймленим автом з летовища в Бостоні, а в суботу їздили ще купувати Ніні гокейний виряд, бо вона буде тиждень на гокейному таборі у Провіденсі. Казав Марко, що ці гокейні прибори й одяг коштували 700 дол.! Коштовна розвага! Я зі свого боку привезла їй у дарунку 200 дол. — як привітання із закінченням початкової школи. Але до гокейних видатків я не додавала від себе. Це їхня справа. Дитина буде в коштовній школі і в коштовному оточенні — маю надію, що нею там не будуть помітувати, що вона буде задоволена і що це принесе їй успіх у майбутньому.

В суботу ввечорі всі ми, крім Лесі, їздили до центру міста Providence, де на каналах були запалені дуже ефектовні ватри і де по воді їздили ґондолі, немов у Венеції. Місто Провіденс гарно відреставроване, а ці канали в самому центрі додають містові своєрідного чару. В неділю ми знову приїхали з Андрієм (Марко, Ніна і я) до міста — але тим разом оглядали campus університету Brown — гарне, цікаве, свіжо відновлене університетське містечко з мистецькими скульптурами на зелених площах.

Андрій і Мотря плянують зробити з нагоди своєї річниці велике прийняття для всієї родини і знайомих і плянують зробити це в суботу 6 листопада, в готелі Меріот у Саут Баунд Бруку, біля православного цвинтаря. Мовляв, це буде близько і вигідно для родини з Нью Джерсі і Пенсилванії. Після цього прийняття, вони плянують поїхати удвох на прогульку до Вілямсбурґу і питалися, чи могли б у мене залишити на пару днів Лесю. Я, очевидно, погодилася. Маю надію, що це прийняття у Баунд Бруку їм вдасться, хоч передбачаю вже тепер, що не всі наші родичі схочуть платити за нічліг у готелі.

Андрій і Мотря створили Лесі надзвичайні умовини доживання віку — в прекрасній околиці міліонерів, серед ліса, і без ізоляції від громади, що в цих умовинах могла мати місце. Навпаки. Їздять регулярно до церкви в Бостоні (півтори години автом в один бік!), Мотря навіть саме тепер дуже активна в парафії, приготовляє велике прийняття для Л. Гузара (в шатрі біля церкви, при чому сам винайм шатра коштуватиме 1,000 дол.!) Товариське життя в них надзвичайно живе і йому вони присвячують багато уваги. Але по дорозі сьогодні вранці до станції сказав мені Андрій, що в майбутньому, коли вже не буде Лесі, вони плянують зліквідувати хату і перенестися до якогось апартаменту-кондомініюму, бо там, де вони тепер живуть, життя дуже коштовне — податок виносить 8,000 дол., сотнями треба платити за кошення трави, відгортання снігу та й за інші роботи необхідні для утримання такої хати.

Вчора був тут у гостях Тиміш з жінкою і своїми дітьми. Дітям я з дому нічого не привезла, але знаючи, що вони мали прийти, я при нагоді побуту в місті, купила їм відео Lion King і комп'ютерну гру до цієї самої теми. З Тимошем тим разом я не говорила багато про HURI, хоч там саме перебрав справи новий директор — Flier. Але знаю від Мотрі, що Тиміш не надто задоволений своєю працею із нашими гарвардськими професорами-прімадоннами, і що почав активно шукати іншої праці.

Вівторок, 6 липня 2004. Доходить 10 вечора.

Тількищо отримала електронною поштою листа такого змісту:

"Шановна Пані Марто! Вітаємо Вас з виходом книжки. Перші 5 примірників у дорозі до Вас. "Не перебільшуючи важливості поетів", все ж, у слід за Автором, хочемо ствердити, що поезія, творчість взагалі, "... одна із тих ілюзій, що надають життю і глузд і смак" Усі, хто був причетний до народження цієї книжки-дитини з хвилюванням чекають Вашого присуду-оцінки. Шампанське можливе лише після Вашого слова. З повагою Лариса Копань."

Зворушливо! Приємно мати інтелігентних читачів! Хочу вірити, що знайдуться читачі і з-поза видавництва! А про шампанське мова тому, що я — посилаючи другу половину грошей через банк — додала 50 доларів "на шампанське для працівників видавництва".

Маю надію, що сама книжка не буде для мене розчаруванням!

Між іншим, я була сьогодні на PENN — мала візит в дентистичній клініці і при тій нагоді домовилась на полуденок з Марилею (вони з Раном тількищо повернулися із однотижневих вакацій в Ісландії). Я зробила Марилі подарунок — принесла примірник польського перекладу Остапових спогадів. Це була для неї несподіванка і вона дуже нею зраділа. Не сумніваюся, що з цікавістю прочитає.

Четвер, 8 липня 2004. 3:00 РМ.

Дві події сьогоднішнього дня: вчора доставили мені від Сірса холодильник — після всіх клопотів, пов'язаних із зніманням дверей ітп. виявилося, що закуплений холодильник марки "Кенмор" чуть-чуть за глибокий: тобто, коли його засунути у призначений для нього кут, він на пару сантиметрів вистає, а цього досить, щоб заблокувати двері з кухні на двір. Таке, очевидно, не може бути. Отже я сьогодні вранці знову поїхала до Сірса. З трудом, при помочі продавщиці, знайшла у каталозі холодильник фірми "Maytag", що — маю надію — згідно з поданими вимірами — повинен вміститися у визначене місце. Мають доставити в понеділок, а покищо вживаю доставлений вчора "Kenmore" — бо вже мені набридло бігати за кожною дрібничкою до пивниці, до старого холодильника марки "Westinghouse", який має вже певно із 25 років, але діє ліпше, ніж цей семилітній, що зіпсувався, і що спричинив такі комплікації.

Друга подія: пів години тому задзвонив листоноша. Рекомендована посилка, треба підпису. Я спершу думала, що це чергова бандероля від Коробка, або може сподівані Остапові спогади, що їх досі отримала тільки вісім примірників. Тимчасом, виявилося, що це — моя власна книжка тількищо вислана "Пульсарами". Не сподівалася я, що вони прийдуть так швидко. Оперативно працює видавництво!

"Вибране" презентується незле. Несподіванкою для мене — зелена обкладинка. На берегах передньої обгортки подали дані про мене (так як у "Тихих розмовах", а на берегах задньої — голоси критиків, при чому цитата з Доценка не та, що в "Тихих розмовах", а уривок з його додатку про мою прозу. (Саме в цьому уривку помітила я друкарську помилку: Доценко в додатку пише про неможливість "поєднувати буденну прозу з поривами in blue (як любила висловлюватись Леся Українка)". В тексті, коли я робила коректу, я змінила це на "ins Blaue" (бо саме начиталася про це в книжках Агеєвої і Зборовської про Лесю Українку) і вони так і поправили, але на обгортку дали текст в оригіналі Доценка. Не знаю від котрого з німецьких письменників Леся Українка це вхопила, але сумніваюся чи англомовне "in blue" має подібні коннотації, зрештою Доценко як перекладач з англійської повинен би знати, що по англійському воно напевно звучало б інакше [може into the blue?] Напевне, це не єдиний недогляд — треба мені буде уважно прочитати всю книжку. Книжка має 286 сторінок, виглядає помірковано товста, а текст — хоч і надрукований відносно тісно (короткі вірші по два-три на сторінку), а критичні статті — дуже дрібним друком), то друк поезій і прози значно читабельніший і робить непогане враження. Художнє оформлення творять гобелени роботи Людмили Лисенко й Адлера Короліва — я мала надію, що це може буде в кольорах, воно було б більш ефектовне, але "de gustibus non est disputantur". Крім цих художників, в колофоні згадані ще 8 інших прізвищ, на чолі з редактором Сергієм Цушком (що з ним в мене була переписка). Маю надію, що моє спонсорство цієї книжки запевнило цим людям працю бодай на короткий час — бо така мотивація є також одним із стимулів моєї видавничої діяльности в Україні.

Добре, що знайшла я видавництво, яке досить солідно і по діловому ставиться до своєї роботи. Корогодський давав престижну фірму, але недбайлива робота їхнього видавництва над моїми "Ключами до царства" дуже мене розчарувала. Наступну книжку вишлю "Пульсарам" і це буде Остапова проза, тільки, мабуть, під якимсь іншим заголовком, бо "Камінні ступені" здається — неправильно?

Субота, 17 липня 2004. Пополудні, доходить 5 год.

В понеділок доставили нарешті мій новий холодильник. Була в цей день страхітлива злива, отже робітникам нелегко було справитись з доставою. Але Maytag змістився у визначене місце і працює добре.

Минулого тижня доставила мені також пошта два пакети книжок із Познаня — по вісім примірників кожен. Отже в мене вже 24 примірники польського "Літературного Львова". З того я вже кілька розіслала до преси (Свобода, Америка, Народна воля, Slavic Review, World Literature Today, Polish Review), а також подарувала один примірник Марилі, і один Лесі.

Цього року сповняється століття від дня народження Докії Гуменної. Про це мені нагадала Ірена Чабан ще минулого місяця і я обіцяла їй пошукати за якимись листами Докії в нашому архіві. Знайшла три такі листи і вчора післала з коментарем до "Нашого життя". Не знаю, як справиться з тим матеріялом редакторка — вона, нібито, дуже дякувала мені за допомогу, але редактор з неї — нікудишній, бракує їй журналістської жилки і журнал останнім часом зробився досить нецікавий і навіть своїм виглядом не надто привабливий. Якби не Чабан, я була б післала ці листи Гуменної до журналу "Слово і час", вони туди може й більше надавались би.

А пропо листів. Останнім часом я почала присвячувати трохи часу упорядковуванню свого архіву. Тобто: переглядаю листи, які в мене тепер у папках за роками, дещо викидаю, а решту упорядковую за адресатами. Може повинна я більше викидати? бо того листування — справжні гори! Але є між цими листами і дуже цікаві речі. Якби я так збиралася писати автобіографію або спогади, то мої листи (а я маю і власні листи і листи до мене) могли б бути знаменитим джерелом: вони віддзеркалюють життя з багатьма подробицями, що вже зовсім призабулися. Але для автобіографії було б доцільніше затримувати їх за хронологією, а не за адресатами. Але я, покищо ні спогадів, ні автобіографії писати не збираюся.

Між іншим: прочитала Бойчукові "Спомини в біографії". З усіх його книжок — ця, мабуть, найцікавіша. Але я приловила його на неточності в описі одної добре відомої мені справи (Косача і Лесиного футра), а це підірвало моє довіря до інших його реляцій. Навіщо йому переповідати почуті сплетні, замість того щоб написати більше про себе і свою активність? Напр. ніже словом не пише Богдан про свою працю в редакції "Сучасності". А про пригоди Косача писали вже і Костюк, і Семчишин, і Остап, і всі вони мали безпосередню причетність до тих справ, а Бойчук тільки чув про це від інших.

Середа, 21 липня 2004. Доходить 9 вечора.

Була я вчора на роботі в Українській Бібліотеці. При тій нагоді переглянувла "Народну волю" і "Америку". В "Америці" знайшла не тільки свою статтейку про польський переклад "Літературного Львова" (гарно надруковану з репродукцією обкладинки і портретом автора!), але і зовсім несподівано передрук інтерв'ю Клари Гудзик з Оксаною Пахльовською, де вона навіть згадує моє прізвище! Нажаль, я останнім часом не читаю так регулярно газету "День", як це було колись — прогавила цей матеріял, а в "Америці" не подали дати, ані номера газети звідки вони це передрукували. Давно з Оксаною не мала контакту — отже написала їй з приводу цього інтерв'ю маленьку записку — може відгукнеться.

Сьогодні вранці мала я теж і несподіваний телефон. Я не відразу зрозуміла, коли почула: "Тут Віра", але чую — голос не Віри Лащик, не Віри Даттон, не Віри Кліш, не Віри Пак. Віра? Невже з Ріо? Так, з Ріо! Віра Вовк отримала мого листа, де я дякую їй за надіслані дві маленькі книжечки, і ось телефонує. Мовляв, я їй сьогодні снилася, що ми десь ідемо до якогось замку, над водою, але не десь в Европі, а в Нью Йорку. Ми собі трохи поговорили: на питання про здоров'я, відповіла, що кашляє і має якусь хронічну хрипку, не хоче журитися наперед фактом, що в неї "macular degeneration" (воліла б скорше померти, як осліпнути, сказала). Взялася писати якусь коротку прозу. Жаль мені Віри, що вона така там ізольована від українського світу, що не має змоги комунікуватись дешевою електронною поштою, що витрачається на коштовні — а через те, очевидно, надто рідкі і короткі телефони. А ще й у тій Бразилії на пошті працюють злодії — послати гроші в листі абсолютно неможливо, бо не тільки гроші, але і листи пропадають. Сказала мені Оксана Фаріон, що недавно післала Вірі фотографії, а що посилка була надто добре опакована і заліплена, то викликала підозру і пропала — не зважаючи на те, що пішла рекомендованою поштою!

П'ятниця, 23 липня 2004. 8 год. вечора.

Вчора мала приїхати до мене Софійка. Приїздила на лікарські обстеження до Філядельфії і мала залишитися в мене на ніч. Вона не їхала прямо з Гантеру, тільки з Атлантик Ситі, де була пару днів із Харитею Голод. Але Софійка з дороги дала знати телефоном, що змінила думку і після обстежень поїде прямо додому. Запрошувала, щоправда, мене до себе, казала, що вступить, щоб забрати і мене до Гантеру. Ну, не тим разом. До мене на днях має приїхати Максим з родиною — тепер я до Гантеру виїхати не можу, навіть якби цього хотіла. Другим разом: може у серпні, коли Софійка приїде на сходини Ради Бібліотеки. Увечері вчора я потелефонувала до Гантеру, щоб впевнитися, що Софійка щасливо добралася назад додому. І довідалась я таке: вона мала у Філядельфії проходити MRI, але коли її засунули в цю апаратуру-труну, вона впала в паніку, натиснула алярм і її витягнули. Сказали їй, що вона мусітиме отримати окреме лікарське спрямування, щоб їй дали чи то снотворне, чи якийсь інший засіб для заспокоєння — інакше зробити MRI вони не зможуть. Софійка дуже була схвильована і незадоволена, що даремно їздила до Філядельфії, що не витримала цього тесту. А я розумію її і дуже співчуваю. Коли мені робили MRI на коліно, засунули мене у трубу аж по саму шию і я ледве витримала в цьому апараті 25 мінут. Якби треба було всунути туди й голову — навряд чи я могла б це витримати. При моїй клаустрофобії враження від цього нібито зовсім безболісного заходу — немов тебе живцем ховають у труну. Маю надію, що в недалекому майбутньому придумають якісь більші апарати, що не робитимуть такого враження на пацієнтів.

Поволі готуюся до своїх гостей. Вони тепер у Клівленді, а до мене приїдуть на другий тиждень. Сьогодні я ліпила вареники і готовила гостинні кімнати для Максима й Уляни та для Стефка. Мусіла робити це з перервами — добре, що роботу можна розділити на частини і виконувати її без поспіху. Завтра постараюся трохи привести до ладу мою робочу кімнату і приготувати її для Іванка. Це значно трудніше — бо тут повно паперів, книжок, компютерних дискет, пачок з НТШ-івськими матеріялами, з паперами ЕУД, УБібліотеки ітд. Але я рада, що завтра прийде також Іра прибирати хату — інакше довелось би мені робити це самій — мити лазнички, підлоги, пилососити килими. Це тепер видається понад мої сили — якби мусіла робити це сама, мусіла б розкласти на кілька днів.

Понеділок, 2 серпня 2004. 5 пополудні.

Мої гості приїхали тиждень тому, а вчора вранці вже від'їхали до Торонто. Це був справді максимально насичений час, quality time, і для практичних справ, і для розваги. Перші дні було хмарно і дощево — але це ми використали для господарських справ. Максим допоміг мені купити і заінсталювати новий кондиціонер до вікна в моїй робочій кімнаті (щоб не мусіти завжди охолоджувати непотрібно цілу хату!), а також новий додатковий "dehumidifier" (відвогкувач?) для пивниці (де я маю цілу велику колекцію книжок, отже треба конечно тримати вологість під контролем). Старий "dehumidifier" ще діє: його Максим заінсталював в господарській частині пивниці, збудувавши для цього ціле дерев'яне риштування, щоб вода могла трубкою відходити прямо до зливу. Подивляю свого сина: професор літератури, а вміє все зробити власними руками, як добрий майстер! В четвер погода поправилася, і хоч ми не мали замовленого помешкання у Wildwood Crest-i, — поїхали над океан. Виявилося, що в дорогих мотелях над океаном були вільні місця і ми знайшли притулок в Park Lane, зараз же поруч знайомого нам Pan American при "нашій" таки Crocus Road. Дві кімнати з лазничкою з ліжками на 5 осіб коштували за одну ніч 175 дол. Але нам подобалося, так що залишилися там дві ночі (один раз платив Максим, другий — я). Харчувалися, очевидно, в ресторанах, купалися в басейні (навіть я) і в океані (не я!), ходили на проходи — зокрема мені подобалося, як тепер гарно виглядає набережна в сторону Кейп Мей — між пляжем і доріжкою для променад там тепер виросли зарослі високими кущами дюни і це не тільки гарно виглядає, але й екологічно доцільне. Повернулися в суботу додому, вступивши ще по дорозі, щоб купити в Нью Джерсі овочі і вино.

Ще перед виїздом Максим взявся за велику роботу — відчистити чорний залізний паркан перед входом і ми удвох з Уляною встигли ще помалювати це залізо першим "праймером". Після повороту, Уляна з Максимом встигли ще помалювати чорною фарбою — а за пару днів, я попробую завершити це, помалювавши цю огорожу вдруге. Це була понадпрограмова робота — я не сподівалася, що таке буде можливе. Викликала вже в тій справі дві різні фірми, радилася кількох робітників і не знала, що з тим зробити. Нова така залізна огорожа, сказав мені один, коштувала б понад тисячу долярів. Тимчасом мої гості виявили, що вони вже таку роботу чищення старого заліза зробили в Клівленді Марусі, отже почувалися до обов'язку зробити це і мені. Я цьому дуже рада і вдячна їм — бо тепер нарешті я зможу дати направити сходи, які крушаться — роботу яку я відкладала, розуміючи, що наперед треба вирішити справу огорожі. Подібну роботу з залізною огорожею треба зробити і спереду хати — там ця огорожа в значно гіршому стані, я навіть застановлялася, чи її не зліквідувати взагалі. Але коли я побачила, як робив це Максим, думаю, що зможу дати відповідні інструкції Лукашевичеві і найняти його для цієї роботи в найближчих тижнях.

Але господарським клопотам ще не кінець. Ще коли був Максим, зірвався нам кабель на дверях ґаражу — для цього я вже викликала компанію — мають приїхати завтра. А вміжчасі трапилася мені ще одна господарська прикрість. Назбиралося за цей тиждень багато прання: я вчора ввечері випрала одну машину білля, вночі висушила в сушарці, але коли сьогодні вранці кинула прати рушники — машина затялася і не йде. Мабуть, доведеться купувати нову, бо вона вже і так працювала мабуть із тридцять років.

В неділю вранці, коли мої гості мали від'їздити додому, зірвалася біля 7 год. ранку страхітлива буря: громовиця, зірвання хмари. Довкола залило дороги, на телебаченні показували вулиці, що перемінилися у рвучкі повноводі ріки. На щастя, біля 10 год. трохи заспокоїлося і вони поїхали. Телефонували вже після повернення додому і казали, що за Аллентавном уже навіть прояснилося і вони приїхали щасливо і при добрій погоді.

Не так щасливо, одначе, повелося усім. Коли я потелефонувала до Віри, щоб дізнатися, як в неї справи, телефон був весь час зайнятий. Під вечір вона сама мені подзвонила і сказала прикру новину: грім вдарив в її хату, і спалив електичне сполучення, викликав вогонь у пивниці, хата наповнилася димом, Віра з Сянею втекли в нічних сорочках до авта, викликали пожежників, а ті в свою чергу загасили вогонь, порозбивавши в хаті вікна, наробивши додаткової шкоди. Я негайно поїхала до Віри. Справді: руїна! Потрясаюче враження і великий жаль. Не має Віра щастя! Доля випробовує її, немов біблійного Йова! Удар за ударом! Але вона дуже зрівноважена, не попадає в істерику. Могло бути гірше: передусім добре, що пожежники не залили хати водою, бо це могло б було зруйнувати меблі, килими, підлоги. Не кажу вже, що була і справжня загроза для життя! Я запропонула їй і Сяні, щоб спровадилися на деякий час до мене, навіть вчора поїхала накупити харчів, бо думала, що вони будуть в мене на вечері. Але вони вчора не прийшли, а і сьогодні, коли я їх знову відвідала, я побачила, що вони справді мусять тепер бути в хаті. Андрійко позабивав вікна дошками, викликає одного по одному електриків і інших контракторів, страхувальну компанію, алярмову компанію — там тепер треба і робити поважні рішення і пильнувати хату, щоб не внадилися злодії! Електричний кабель мають від сусідів, отже покищо дають собі якось раду. Але це нещастя і поворот до status quo ante забере напевно добрих кілька місяців!

Минулого тижня відбувалася в Бостоні конвенція демократичної партії. Номінації на кандидатів на президента і віце-президента не були несподіванкою: John Kerry i John Edwards отримали офіційне схвалення і одобрення делегатів. Сама конвенція пройшла дуже добре і затримала, в загальному, позитивний і оптимістичний тон. Дуже добре промовляли колишні президенти Картер і Клінтон, колишній кандидат на президента Ґор — ці промови, як і заключну промову Керрі в останній день ми чули і бачили на телевізії. Жаль мені, що я пропустила промову сенатора Кеннеді — він ліберальна совість нації, добре що маємо такого в сенаті. Промовляла і пані Тереса Гайнц-Керрі, що про неї злобні язики кажуть, що вона "opinionated" i "loose-canon", бояться, щоб своїми отвертими репліками не пошкодила свому чоловікові зокрема в більш консервативних середніх штатах Америки. Мені лібералізм Керрі (і його жінки) подобається, але я розумію, що тепер у США ярлик "лібералізму" набрав серед виборців негативного забарвлення і ним республіканці лякають американських виборців. Найбільше об'єднують демократів не так захоплення обома кандидатами, як ненависть до президента Буша і його політики, зокрема незадоволення його війною в Іраку і небажаними її наслідками. Але Буш, будучи вже четвертий рік президентом, та ще в час війни! — опонент дуже серйозний і вибори заповідаються трудними для прогнозування.

Середа, 4 серпня 2004. 11 перед полуднем.

Вчора приїхали до мене Софійка з Титом, взяли мене і Віру на вечерю до китайського ресторану, переночували, а сьогодні — після лікарської візити — мають відїхати назад до Гантеру. Ця лікарська візита і була головною причиною їхнього надпрограмового приїзду: Софійка турбується фактом, що їй терпнуть і пухнуть ноги, що в неї високий холестероль і високий тиск крови, а Тит — доматор, що не любить нікуди виїздити — приїхав, підозрюю, тому, що турбується Софійчиним здоров'ям.

Провели ми приємний вечір учора. Це зокрема важливо з уваги на Віру — обоє Геврики з великою теплотою поставились до Віриного нещастя, заки приїхали до мене, вступили наперед до Віри, оглянули шкоду в її хаті, привезли їй низку дарунків, а потім ще й дали змогу відпружитися в товаристві, при вечері. Віра настоюює на тому, щоб ночувати таки в себе — хоч я їй пропонувала, що вона може на деякий час спровадитись до мене. В неї в хаті вже запровадили тимчасову електрику, щоб вона могла вживати холодильник, охолодження і телевізор — але в хаті чути димом, треба буде чистити навіть і те, що не зазнало помітної шкоди, бо підлоги, килими просякнуті димом і ще довго нагадуватимуть про трагічний випадок. Сьогодні Віра вже повернулася на роботу, сестра її вже вчора повернулася до себе до Аллентавну, Андрійко також поїхав додому.

Вчора вдень нікуди з хати не могла виходити, бо вполудне прийшли робітники направляти машину до прання (сьогодні телефонував, що знайшов потрібну частину до моєї старої пральки і прийде закінчити роботу), а пополудні прийшов робітник, щоб направити двері до ґаражу.

Тепер вже все знову діє і я могла б взятися за роботу: помалювати ще один раз залізну огорожу перед входом та покосити траву. Але ... Болить мене вже пару днів ліва нога (може жиляк?) і тому мені вранішня метушня із сніданком та з робітниками зовсім вистачила, щоб вичерпати мою енергію. От сіла біля комп'ютера відпочити. Може завтра візьмуся за цю більшу роботу, що її теж треба буде розкласти на частини.

Понеділок, 9 серпня 2004. Полудне.

Вчора вночі (не спалося!) закінчила читати мемуари Ґарсії Маркеса (Living to Tell the Tale / Gabriel Garcia Marquez. Tr. by Edith Grossman, Knopf, 2003). Книжку отримала як різдвяний подарунок від Уляни. Я трохи розчарована: тільки перша частина — про дитинство, родину, і середовище, де він виростав і яке дало наснаження для його творів — цікава. Решта віддзеркалює політику, літературні і журналістичні кола Коломбії і через те напевно цікавіша для земляків Маркеса, ніж для інших. Та й кінчиться цей перший том на перших його успіхах як письменника, тобто на початку його карієри. Переклад також видається мені незадовільним. Одне слово, повертаюся до щоденника Леся Танюка (читаю тепер том 4) — це мені значно цікавіше і ближче.

Вчора — замість того, щоб поїхати між люди, тобто до церкви — зайнялася пранням рушників для Віри Лащик (бо хочу чимсь допомогти), тай руханкою при телевізорі (єдині цікаві для мене програми — політичні дискусії та інтерв'ю в неділю вранці). А позатим взялася цими днями за покажчик до щоденника (дійшла вже до сторінки 435). Це марудна копітка робота, але вона і мені самій допомагає знайти потрібні речі, та й буде корисна (маю надію) моїм видавцям після моєї смерти. Оця робота над покажчиком, над упорядковуванням архівів — моїх і Остапових — могла б повністю виповнити моє життя, так її багато. А в мене ж ще інші зобов'язанна та інші плани. Зокрема думаю над підготовкою і бібліографічного покажчика, і можливо книжок новель і поетичних перекладів Остапових — що їх хотіла б здійснити до його 90-річчя, тобто до травня 2007 року. Але це в мене така собі невелика вакаційна передишка присвячена особистим справам. Бо ось вже на 19-ого заповіджені сходини управи НТШ-А (тим разом вдома у Лариси, бо в Нью Йорку тепер у зв'язку з республіканською конвенцією посилена охорона перед терористами, що ускладнює справи і трохи людей лякає). До цих сходин мушу підготувати висліди останнього голосування та й деякі інші справи.

А на проходи ходжу тепер із стереофонічми слухавками на вухах — слухаю курсу лекцій музики професора Ґрінберґа — я вже дійшла до лекції 33-ої — останні дві присвячені П'ятій симфонії Бетговена! Я надзвичайно задоволена з цього курсу і готова інвестувати ще і в інші подібні курси цієї компанії! Професор Ґрінберґ має прекрасну англійську дикцію, велике почуття гумору і хоч його пояснення теорії музики абсолютно понад мою голову (жартую собі: мовляв, як добре, що не треба складати іспитів!) — то всетаки щось в голові залишається, не кажу вже про зразки прекрасної музики, що її слухаю з коментарем, усміхаючись сама до себе із задоволення. А дотепні репліки Ґрінберґа запам'ятовуються, як анекдоти. Говорить про Монтеверді, а тоді каже: якби я жив в Італїї, то також моє ім'я було б не Bob Greenberg, a Roberto Monteverdi! А говорячи про натуральний ґеній Моцарта цитував його самого (мовляв, це сам Моцарт так сказав чи написав, очевидно не по англійському!): "I write music the way cows piss".

Четвер, 12 серпня 2004. Пополудні.

Виборча кампанія в повному розгарі — і в Америці, і в Україні. В Україні зголосило свою кандидатуру 24 претенденти на президента. Опитування перевагу дають Вікторові Ющенкові, але Віктор Янукович, теперішній премієр, є дуже поважним опонентом, передусім тому, що має по своєму боці великий адміністративний апарат, з міліцією та податковим управлінням включно. Вільної преси немає, один телевізійний канал, що підтримував Ющенка недавно закрили, всіх службовців і студентів ангажують до активної підтримки премієра, загрожуючи втратою праці чи втратою стипендій — одне слово, така собі бананова республіка із живими совєтськими традиціями. Якщо додати до того потужну русифікацію з одного боку та примітивізацію всього того, що залишилося українським та й факт, що теперішній президент Кучма замість провадити про-західну політику, щораз більше хилить Україну назад до Росії — то така Україна викликає велике розчарування і прикрість. Сьогодні найбільшим союзником України виступає Польща — поляки нарешті зрозуміли, що в їхньому інтересі мати між Росією і Польщею незалежну Україну (пригадую, як я це колись говорила Солтисінському!) — але часом виглядає, що Польщі більше залежить на тому, щоб тягнути Україну до Европи, ніж самим українцям.

А в нашій Америці — хоч і шириться велике незадоволення політикою Буша, війною в Іраку, нерозв'язаними проблемами в Афґаністані, загрозою тероризму, проблемами економіки, то демократичний кандидат Джан Керрі не викликає у виборців великого ентузіязму і навряд чи має на поготові якісь кращі плани для розв'язки всіх цих наболілих проблем та небезпечної ситуації в світі.

Неділя, 15 серпня 2004. Доходить 9 вечора.

В Атенах проходить 28 Олімпіяда. Навіть я, що рідко дивлюсь на телевізійні програми, провела понад дві години, дивлячись в п'ятницю на офіційне відкриття. Зворушлива церемонія, але згодом, в параді народів, ледве дочекалася України — бо представники держав ішли за порядком грецького альфавіту і парад починався від всіх святих. Santa Lucia etc. (Агія?), а Велика Британія була, очевидно, під М (Мегала?). Між іншим якась українка несла прапор Нікараґуи і коментатор сказав, що мовляв вийшла заміж за чоловіка з Нікараґуи (нашого цвіту по всьому світу, "seid stolz, ich trage die Fahne", мовляв Рільке). Але на щастя минулися ті часи, коли наші виступали тільки під чужими прапорами. Яка би та Україна не була, але тут на Олімпіяді вона нарешті рівна з рівними. А що має добрих змагунів, то викликає загальний респект серед спортових коментаторів. На сьогоднішній день Україна має вже дві золоті медалі і одну бронзову, тоді коли навіть Сполучені Штати мають тільки одну золоту медалю. Перед в усьому покищо веде Китай. Побачимо, як буде далі.

Вчора помер у Кракові Чеслав Мілош. Хочу використати актуальну нагоду і послати до друку Остапів лист до Мілоша та його фото з Мілошем, яке я зробила на Конґресі ПЕН в Нью Йорку. Мабуть пошлю це до Львова, до "Дзвону". Може надрукують. Остап колись, здається мені, почав був перекладати "Родинну Европу", але я того матеріялу ніяк не можу знайти. Друкований він, здається, не був ніде. Треба було б — замість займатися справами НТШ-А — взятися за упорядковування архіву, і Остапового і мого власного — це скарбниця багатьох цінностей, які можуть пропасти.

П'ятниця, 20 серпня 2004. 8 год. вечора.

Вчора весь день провела на сходинах управи НТШ-А. Тим разом вони відбулися не в Нью Йорку, а в домі Онишкевичів у Лоренсвіл. Їхала я тим разом із Ромком Проциком — він є референтом осередків і чи не вперше брав участь в засіданні управи. Приїхало досить багато людей: крім Процика, мене і обох Онишкевичів, Славко і Марта Трофименки, Андрушків, Слюсарчук, Попович, Воронка, Гунчак, Кузьмович, Махно, Лопух.

Для мене ці збори були особливо важливі: я не тільки представила рекомендації для трьох нових ґрантів (Шевчукові, Слободянові, Корпанюкові) але мала особливу приємність зробити історичної ваги повідомлення: перший номер електронного журналу Ukrainian Literature: a Journal of Translations — готовий! Максим три з половиною років працював над його підготовкою і хоч постійно нарікав на мене, що я його намовила стати редактором такого видання — тепер може мати сатисфакцію, що діло таки довершив! (Був час, що я боялася, що весь цей проєкт "спухне" і залишиться і далі в сфері моїх побожних бажань і НТШ-івських планів, але тепер мрія таки збулася і маю надію, що наступні номери буде легше підготовити, що редакційна колегія (самі аси: Павлишин, Мельничук, Найдан, Кознарський) більше включатимуться в роботу і допоможуть Максимові, побачивши, що справа ця перспективна, а з часом, коли журнал справді стане на ноги, коли буде появлятися регулярно і електронною і паперовою версією, він може мати неабиякий вплив на розвиток і майбутнє української літератури і її вихід на світовий форум. Такий журнал міг був постати багато років тому, зокрема після того як я 1987 року опублікувала в "Свободі" статтю "Потрібна фундація для перекладів з української літератури", але не можна було знайти редактора, який повірив би в доцільність такої справи і мав бажання присвятити їй свій час і труд. Першими до кого я зверталася були Богдан Бойчук і Данило Струк — не тільки самі відмовилися, але і мене знеохотили: мовляв, треба друкувати переклади української літератури в американських літературних журналах. Ну, ну. Я не проти того — але ... як бібліограф і спеціяліст цієї теми знаю краще ніж будь хто інший як незадовільно ця справа стоїть. І не дивно: американські літературні журнали мало цікавляться перекладами взагалі, а переклади з української мови, якщо і надрукують вряди годи маленькими дозами, то це тільки завдяки активності якогось нашого перекладача (Найдана, Онишкевич). Цим ніяк не можна вдоволятися. Треба брати приклад від інших народів. Англомовні літературні журнали існують не тільки для голяндської літератури (що було для мене відкриттям на Конґресі ПЕН 1986 року!) — але і для літератур російської, польської, австрійської, данської, словенської.

Матиму з тим ще чимало роботи: наперед електронна версія, потім друк паперової, а тоді громадська презентація в Нью Йорку, велика рекляма, розсилка друкованого журналу до славістичної і літературної періодики і до бібліотек. Радо посвячу свій час і труд, бо вірю в цю справу і майбутнє, маю надію, доведе, що мої скептики не мають рації.

Середа, 1 вересня 2004. Полудне.

Сьогодні Сергій Лукашевич вже малює на чорно мою залізну огорожу на передньому ґанку, а ще маю надію помалює і входові залізні двері. Я зробила вже йому підготовчу роботу і буду рада, якщо вдасться сьогодні це закінчити. Неабиякий господарський успіх. Я вже зо два роки ношуся з цим проектом, кликала вже дві фірми, говорила з різними контракторами, бо залізні огорожі і при вході до хати, і ще більше на передньому ґанку від вулиці були вже дуже знищені і треба було щось робити — або замінити їх новими (надзвичайно коштовна справа — тисячі доларів!), або навіть відрізати і викинути взагалі (це було можливе тільки для переднього ґанку від вулиці, бо там ця огорожа не мусіла б бути). Зрушив справу з місця Максим: він сам почистив залізо на передньому ґанку, з Уляною і мною разом помалював і тим показав мені, що можна зробити. Отже я найняла Лукашевича і він кілька днів працював над чищенням і малюванням ґанку від вулиці — це вийде мені на яких 600 дол., але в порівнанні з іншими пропозиціями, це поміркована ціна, що на неї я можу собі дозволити. Лукашевич також погодився, разом із своїм сином Анатолієм, забетонувати мені простір між хідником і стіною хати, щоб запобігти просочуванню води крізь стіну. Там тепер ростуть азалії і їх треба буде перенести в інше місце. Не знаю, як воно вплине на естетику, але зробити це мабуть таки треба. Бо останній раз, коли була велика злива, канал працював зовсім добре, але в моїй викінченій пивничній кімнаті була на підлозі невеличка калюжа.

Олімпійські ігри закінчилися в неділю. Греки горді, що все встигли підготовити на час (були щодо цього певні сумніви, чи вони впораються з усіми запроектованими будовами), а всі без винятку раді, що обійшлося без терористичних актів та інших подібних сензацій, що їх усі боялися. В кінцевому підрахунку перед взяла наша Америка (103 медалі, в тому 35 золотих), на другому місці Китай, на третьому Росія. Україна зайняла 12 місце: 23 медалі, в тому 9 золотих. Браво!

Минулих пару днів я присвятила реклямі новоствореного англомовного журналу. Написала новинку англійською мовою до Ukrainian Weekly, та дві окремі (зовсім інші тексти) до Свободи і до Америки та Народної Волі. Але після розмови з Ларисою і Поповичем, я послала ці свої статейки їм і вони із деякими змінами і додатками підуть як офіційні комюніке НТШ-А. Ну, нехай. Я і так не мала наміру їх підписувати. Але я написала також довшу статтю, тим разом підписану повним прізвищем, де я пишу про свої довголітні намагання, що нарешті увінчалися успіхом — і це я послала до Літературної України, а також думаю, з деякими скороченнями, запропонувати це Захарчукові як коментар до радіогодини Центру.

Тепер беруся за підготовку листів до друкарень по кошториси, З Титом вже пару разів переговорювала в справі обкладинки для друкованого номера — первісна його пропозиція використати серію еклібрісів — відпала, але погодився використати екслібріс НТШ-А — я аж тепер довідалася, що це — робота Гніздовського) — і вплести його якимсь способом у заголовок журналу.

Але є вже і негативна реакція: Ромко Процик незадоволений, що Максим у вступній статті згадує УНІГУ та КІУС, як установи що досі не були зацікавлені перекладами з української літератури. Гарвард, мовляв, має цілу серію перекладів — давньої української літератури і несправедливо робити їм такий закид. Ну, я сказала: УНІГУ з політичних причин літературу київської Руси називає українською літературою, але справжня модерна українська література таки починається від Котляревського. Ніде правди діти: література не втішалася досі увагою власть імущих: на гарвардський проект давньої літератури і на переклад історії Грушевського ідуть грубі тисячі, а сучасна українська література не має і десятої частини тої суми. Нагадала собі, як в Едмонтоні, в будинку КІУСу бачила таблицю фундаторів-меценатів: на дослідження фольклору хтось дав понад 5 міліонів доларів, а на дослідження української літератури дав Олег Зуєвський 5 чи сім тисяч. Такі то в нас пропорції. І тих пару тисяч мусів дати професор літератури, бо інші і на таку малу суму не спромоглися. Тепер, коли сказати це вголос — обурюються!

Четвер, 2 вересня 2004. Вранці.

Я не тільки прослухала всі 48 лекцій професора Ґрінберґа, але вже замовила і отримала дві нові серії викладів на компактних дисках. Ґрінберґові лекції залишили в мене надзвичайно гарне враження: від тепер не тільки Бах, Гайдн, Моцарт, Бетговен, Чайковський, Верді сприйматимуться не лиш із захопленням, але і з більшим зрозумінням, але навіть такі композитори як Стравінський і Шенберґ знаходитимуть в мені більше толерантности. Нова серія, що її я замовила, присвячена самим тільки симфоніям Бетговена (той же Ґрінберґ), але крім музики я замовила собі також лекції з інтелектуальної історії. І ось уже почала слухати цикл "European thought and culture in the 20th century" (Professor Lloyd Kramer, University of North Carolina at Chapel Hill) i мабуть замовлю собі і такий же самий курс присвячений 19-ому століттю. Одне слово: доповнюю свою освіту в ділянках, які мене направду цікавлять! Може треба мені також розвідати, чи нема таких курсів на компактних дисках у бібліотеках — бо моя самоосвіта при допомозі The Teaching Company коштуватиме мені чимало грошей!

Четвер, 16 вересня 2004. Вранці.

Ого! Два тижні пройшло без записок! Потрібна реанімація щоденника!

Минулі дні були присвячені справам журналу перекладів: обмін листами з Титом Гевриком в справі обкладинки, з Максимом, Ларисою і Поповичем в справі тексту про НТШ-А на останню сторінку, заходами в справі реєстрації номера ISSN. А також підготовкою і висилкою голосування но. 7 членам Видавничої Комісії.

Вчора їздила я на PENN, бо Мариля робить порядки із нагромадженими паперами і вирішила викинути старі нагромадження "Урядового кур'єра" та інших українських газет з часів мого ще урядування. Я зупинила її, щоб не викидала нічого поки я сама не подивлюся і не перевірю. Вчора присвятила дві години часу, щоб це переглянути. Спершу думала, що передам пачку "Урядового кур'єра" Марті Трофименко, бо вона виявила зацікавлення, але Марта вчора змінила думку, отже ці старі газети з 1993–1994 року таки доведеться викинути. Але при нагоді я з приємністю ствердила, що Мариля передплатила "Юридичний вісник" і бібліотека його не тільки затримує, але й оправляє як великого розміру фоліянт.

Вступила я при нагоді до Ван Пелт. Занесла їм у дарунку пару книжок (Дзіся, Максима про Підмогильного, моє "Вибране" і Остапові спогади в польському перекладі). А також пішла переглянути останні номери журналу "Дніпро". Цей журнал вони передплачують вже багато років, але тепер він дуже понизив свій рівень і мені соромно і досадно, що він компромітує перед світом Україну. Я вже давно помітила, що вони дають перевагу комуністам (у поезії домінує Борис Олійник, у прозі Сизоненко), але вчора переглянула також статтю Миколи Сенченка (невже це той самий Сенченко з Книжкової Палати?) — проти масонів, сіоністів, Америки, заходу, і все це на російських матеріялах, немов добре продумана провокація. Досі я це ігнорувала, але тепер озивається в мене сумління: напишу їм, щоб відмовили "Дніпро" і передплатили "Критику" і "Кур'єр Кривбасу" — "Сучасність", "Український історичний журнал" і ще деякі речі вони мають, а "Всесвіт" мали після моїх рекомендацій рік чи два, а потім скоротили. (Ну, це я розумію: переклади українською мовою світової літератури справді не повинні мати місця в академічній американській бібліотеці). Взагалі можна навіть дивуватися: українських журналів, як не як, вони мають кілька, але такого цікавого і доброго американського літературного видання як "Agni" (потрібного мені для моєї бібліографії) Ван Пелт не передлачує взагалі.

Серед моєї лектури останнього часу булу дуже цікаві щоденники Леся Танюка. Прочитала я т.3 і 4 (а для т. 5 Танюк звернувся з проханням про ґрант НТШ-А). Непотрібно, на мою думку, назвав він цю серію "Твори". Перші два томи включають Танюкові поезії і статті, а щоденник починається від т. 3, від 1959 року, коли авторові було тільки 20 літ і він був студентом на курсі режисури, у Мар'яна Крушельницького, колишнього актора "Березолю". Ах, яка шкода, що Йосиф Гірняк не міг дожити до появи цього щоденника. Танюк записує лекції Крушельницького магнітофоном і вони в щоденнику творять немов підручник режисури. Але найцікавіші є дрібні ремарки, що їх робить Крушельницький про Курбаса, про різні закордонні і заборонені матеріяли і молодий студент довідується про 20-ті роки, про діяспору, про репресованих, про Куліша. (Пише Танюк про "Патетичну сонату": "Боже, які типи, яка густа метафорика, якого талановитого чоловіка закатували! Іншому б за таку п'єсу дали Нобелівську премію! А в нас — Соловки." (с. 225, 1959, 12 листопада). Він ходить регулярно на візити до Орисі Стешенко (колишньої акторки Березоля) і каже, що в її домі більше України, як в решті Києва, в неї він також отримує всякі заборонені раритети. Записки Танюка дають доказ, якою меншістю в Україні були свідомі українці, вони — немов якесь таємне, засекречене братство втаємничених. У щоденнику чимало вставок — листів, виписків з преси — російською мовою. Це мене вразило, бо навіть Гайне цитується у російському перекладі. Але воно допомагає зрозуміти справжню ситуацію України. Молодий Танюк цікавиться заходом, визбирує всякі реляції про західну драматургію і театр — від Шекспіра до Йонеско. Він переписує до щоденника цікаві йому статті і рецензії (напр. про виставу My fair lady) з московської преси. Ще один зайвий доказ, що навіть захід доводилось раніше відкривати Україні тільки через Москву. Та й сьогодні це ще не зовсім змінилося, нажаль.

Друга моя лектура: Gore Vidal: The golden age.(Random House, 2000). Книжку вибрала я в публічній бібліотеці серед видань друкованих великим шрифтом "large print edition", щоб легше було читати поночі. Нажаль, моя місцева філія Free Library of Philadelphia не має відповідного для мене вибору книжок (тут є багато афро-американських письменників, з уваги на інтегровану дільницю, і багато дитячої літератури, але обмаль класики і сучасних серйозніших видань. Але я собі вибрала кілька, і серед них також нову автобіографію Мадліни Олбрайт "Madam Secretary", яку саме почала вчора читати). Але ось кілька слів про Відаля і його книжку. Це роман про політику Америки і в ньому виступає ціла низка історичних осіб від Франкліна Рузвелта до Клінтона. Написано дуже живо, на добре прослідженому матеріялі, так що книжка має і пізнавальну вартість, зокрема про побут і вашинґтонські закуліси політики. Трохи може за багато всяких сплетень, та й інтерпретації автора деяких історичних подій і постатей часом дуже суб'єктивні і натягнуті. (Імплікує напр. що Рузвелт спровокував напад японців на Перл Гарбор, щоб могти офіційно виповісти війну; не доцінює загарбницької політики СССР і покпиває собі з антикомунізму Трумана, ітп.) Але книжка досить оригінальна, одна із постатей у романі — сам автор, під власним прізвищем. Найцікавіше в ній — проминання життя, зміна генерацій у політиці, старіння і відмирання авторових сучасників. Ще більше вражають паралелі із сьогоднішнім днем.

Середа, 29 вересня 2004. Пополудні.

За пляном я повинна бути в Гантері, у Гевриків. Софійка давно запрошувала: вона після засідання Ради Бібліотеки хотіла взяти мене з собою, а потім у суботу відвезти на засідання управи НТШ-А до Нью Йорку. Я вже почала пакувати валізочку і наперед приготовляти НТШ-івські звіти. Але виникла комплікація і в Тита, і в Софійки. Обоє потребують тепер лікарських обстежень: Тит сьогодні іде на MRI в Нью Йорку (бо в мочі показалася кров і невідомо що є проблемою), а Софійка приїхала в понеділок на візиту до Форсії і Форсія підозрює в неї peripheral neuropathy. Маю надію, що все це швидко з'ясується і що не буде справжньої загрози, але клопіт уже мають, зокрема також і тому, що перебралися на старість так далеко на провінцію, в гори, здаля від своїх лікарів.

В понеділок увечорі, користаючи з присутності Софійки, пішли ми утрьох з Вірою до китайського ресторану на вечерю. Вчора, натомість, відбули засідання Ради Бібліотеки. Відбули його при дуже несприятливих обставинах: була весь день страхітлива злива (наслідок останнього з гураґанів, які цього року вже вчетверте навідуються на караїбські острови і Флориду), були в околиці Філядельфії цілі дільниці із закритими дорогами, поваленими деревами, вулицями, що перемінилися в ріки. Як звичайно при таких нагодах потерпіла і моя пивниця: канал на диво працював, але в пивниці таки появились калюжі води на підлозі (і Бог його знає, чи ця вода іде стінами, чи прямо з землі?) На щастя немає в моїй пивниці вже великого килима — маленькі килимки я підняла заки вони ще замокли, а воду рушниками вдалося вибрати. Софійка дуже мені допомогла! Сьогодні вже нарешті все висохло, старі рушники я випрала і висушила — маю надію, що не скоро будуть потрібні знову. А маю надію, що заплановані роботи цементування біля бічної стіни, що їх обіцяли зробити Лукашевичі (батько Сергій і син Анатолій) допоможуть розв'язати цю проблему на майбутнє.

Приємно мені, що Софійка час до часу приїздить — з нею в мене багато спільного: безконечні розмови і то не про знайомих, а про книжки, мистецтво, політику, зокрема тепер перед виборами і в США і в Україні. Вона взагалі ударна і пробоєва жінка, але я турбуюся фактом, що вона весь час на мобільному телефоні, а це в час їзди автом може бути дуже небезпечним! Взагалі на мою думку оці мобільні телефони в час їзди повинні бути суворо заборонені — адже вони створюють небезпеку на тільки для водія, що сам говорить, керуючи, але і для всіх інших людей на дорозі.

Софійка має знову приїхати до лікаря 4 жовтня. Може вдасться нам знову піти з Вірою на вечерю.

П'ятниця, 1 жовтня 2004. Пополудні.

Вчора півтори години дивилася на дебати президентських кандидатів — Буша і Керрі. Ці дебати, перші із серії трьох, були вцілості присвячені закордонній політиці. Керрі, на мою думку, вийшов дуже добре: він взагалі людина вийнятково інтелігентна й поінформована, тоді коли в Буша — дуже обмежені інтелектуальні горизонти. Але в американській політиці, як я це вже переконалася багато років тому на прикладі Адлея Стівенсона, інтелектуалісти часто програють, бо до "простого народу" треба говорити просто, впевнено і переконливо. Учора Керрі успішно переміг свою склонність до "longwindedness", говорив короткими реченнями без диґресій, і гостро атакував Буша за війну в Іраку. Мовляв, замість боротися з тероризмом в Афґаністані, замість сконцентрувати всю увагу на постаті Оссами бін Ладіна, Буш забрав військо з Афґаністану і послав до Іраку. Каже Керрі: так, Саддам Гусейн — тиран, але не він нас заатакував і не він був для нас головною загрозою. Війна в Іраку, сказав Керрі, це — "collossal error of judgement", а на закид, що він, мовляв, голосував у сенаті, щоб дати воєнні повновласті президентові, сказав — це, можливо, була моя помилка, але помилкою було піти на Ірак війною і котра з цих помилок важливіша? Буш виглядав, як олень переляканий світлом фар на нічній дорозі у лісі — це не моя характеристика, а одного із глядачів, що висловився сьогодні вранці по радіо. Але були і такі, які вважають, що Буш добре обстоював свою позицію — послідовності, впевненості. Побачимо, що буде далі. Цікавий демократичний театр — із продовженням.

В Україні справи куди гірші. Прихильники Ющенка твердять, що його пробували отруїти — Ющенко вже вдруге поїхав на лікування до Відня, але лікарня недавно спростовувала вісті, що мовляв, вони не твердили, що він став жертвою отруєння. На Януковича знову ж наші патріоти в Івано Франківську кидали яйцями. А виборча кампанія виглядає так, що виборців лякають звільненням із праці, навіть пацієнтам в лікарні (згідно з рапортом одної з комісій) загрозили, що їх викинуть на вулицю, якщо вони не підтримають теперішнього премієра Януковича. Одне слово, демократія á la mode ukrainnienne.

Наші дивляться на Росію, як на модель. А там ніколи демократії не було. Недавно Путін заповів, що ґубернатори країв будуть назначувані з центру, а не вибирані. А це ж федеральна держава, з федеральною конституцією.

Закінчила читати автобіографiю Мадлени Олбрайт. Madam Secretary / a memoir by Madeleine Albright (Miramax Books, c2003). Цікаві особисті дані: народилася вона в Чехословаччині 1937 року. Батько Josef Körbel був у дипломатичній службі, а потім вже в Америці був професором університету, помер 1977 року. (Кондоліса Райс є його ученицею!) Дитинство проводила Мадленка в Англії, вчилася якийсь час у Швайцарії. 1948 року родина прибула до США. Мадлен закінчила коледж Wellesley, згодом зробила докторат на Колюмбії. Від 1959 до 1983 року була одружена з Йосефом Олбрайтом, журналістом, родичем Ґуґенгаймів, згодом шефом вашинґтонського бюра Newsday. В них народилися три дочки. Чоловік забажав собі розлучення, знайшов собі іншу жінку. (Моя особиста підозра: Мадлен почала робити неабияку карієру, мала більші від нього успіхи, і це можливо стало причиною розпаду родини). Але вона досить гарно пише про своє подружжя, без гіркоти і без оскаржень. В 1992 році МО стала представником США в ООН, а в 1996 році, у другій каденції Клінтона, Олбрайт стала міністром закордонних справ. Цікаво, що вже будучи на цій високій посаді, вона дізналася, що її дідо і баба загинули в концентраку, що вони були євреї. Виглядає, що батьки були повністю асімільовані, до єврейського походження не признавалися, Мадлена була вихована на католичку. Цікаві подробиці про закордонну політику Америки, але рівночасно пригадка, що ця політика досить подібна і послідовна, без уваги на зміни партій і адміністрацій.

П'ятниця, 8 жовтня 2004. Пополудні.

Історична сьогодні дата: Rebecca Humrich з Sheridan Books запевнила мене сьогодні по телефону, що — якщо до 15 жовтня вони отримають всі потрібні матеріяли і 50% коштів, і якщо не буде якихось додаткових комплікацій — то до 15 листопада друкарі обіцяють закінчити друк нашого журналу Ukrainian Literature: a Journal of Translations і до 20 листопада (встановлений мною термін) тираж повинен бути доставлений до Нью Йорку. Sheridan Books дали найнижчу оферту ($2,456 за 500 примірників) плюс достава. Ми хотіли дати можливість українській друкарні (Computoprint) отримати цю роботу — але їхній кошторис був на $339 вищий і вони відмовилися його знизити. Фактично із восьми фірм, що до них ми зверталися, три дали кошториси нижчі від Computoprint, не кажу вже про торонтських Василіян, які взагалі виявились дорогими і не конкурентоспроможними. Сьогодні вже Слюсарчук вислав підписану угоду і половину грошей, Максим має вислати комп'ютерні файли і надрукований на папері текст, та Геврикову обкладинку. Всі ці справи коштували мені чимало нервів, бо маємо заповіджені вже презентації журналу на 11 грудня в Нью Йорку, на 12 грудня — у Філядельфії, а ще раніше на конвенції AAASS в Бостоні. Маю надію, що наступні тижні будуть для мене менше напруженими, хоч, очевидно, можливі всякі комплікації. Десятки телефонів і електронних листів, а ще й всякі непорозуміння: Максимові не подобається обкладинка, а він є єдина особа яка знає технічну сторону видання і може в технічних справах допомогти. Мовляв: "я казав, що друкованим варіянтом не буду займатися". Ну, якби від початку допоміг із справою обкладинки, міг був вплинути на її вигляд. Тепер вже запізно. Він мене питається: а Тобі ця обкладинка подобається? Ну, мені передусім залежить на тому, щоб журнал появився друком, а щодо естетики оформлення — то це справа різних смаків. Всіх ніколи не задоволиш.

"Літературна Україна" в номері за 30 вересня надрукувала вже мою статтю про журнал — досить промінентно, з початком на першій сторінці. Гунчак замовив у мене англомовну статтю про журнал перекладів до "Ukrainian Quarterly". В Торонто, в англомовній частині газети "Новий шлях" появилася статтейка Зені Кіш, та ще й прикрашена Максимовим портретом. Президія НТШ асигнувала вже кошти на приїзд з Торонта на презентацію Максима і ще може когось — одне слово підготовча рекляма вже діє.

Працювати над якимись власними проєктами минулого тижня я не могла через те напруження з журналом, але зате побувала двічі в театрі — бо приїхав з Києва Ступка з двома виставами: в Центрі ставили "Ревізора", а для єврейської публіки з філядельфійського "North East" ставили у великій авдиторії американської середньої школи аж у Вормінстер (пів години поза Філядельфію) "Тев'є-Молочника". Віра несподівано виявила охоту піти до театру двічі, отже я була на обох виставах. (До Центру була б поїхала сама, але вночі незнайомою дорогою до Вормінстеру сама була б не поїхала).

Приїзд Ступки викликав контроверсію серед української громади. Виявилось, що якісь визначні люди культури, в тому числі і Богдан Ступка, підписали листи із підтримкою Януковича. А справа президентських виборів в Україні набирає всяких неприємних оборотів; Віктора Ющенка, кажуть, пробували отруїти, урядові чинники придушують пресу, примушують людей до підтримки урядової команди теперішнього премієра Януковича, загрожують людям втратою праці, а пацієнтам — викиненням із лікарні. Одне слово "демократія по українськи". А наші тут в діяспорі вже нераз воювали з людьми культури при помочі бойкотів, і це сьогодні вже практикують не тільки бандерівці, але і люди, здавалось би, демократичних переконань. Мої знайомі сестри Вакуловські вирішили не йти на виступи Ступки, щоб висловити протест проти того, що він підтримує Януковича. Я щиро сказала їм в очі, що така "бандерівська ментальність" мені чужа, що я можу мати інші політичні погляди від акторів театру, а їхню вмілість політичними мірками не міряю.

І "Ревізора" і "Тев'є" ставили без програмок. Не знаю, хто був режисер (хоч він і виступав перед програмою, але прізвища свого не назвав). "Ревізора" ставили як сатиру на сучасну ситуацію в Україні. Городничого грав Богдан Ступка, Хлестакова — його син, Остап Ступка. Остап, тим разом, був може і більш ефектовний в своїй ролі від батька. Режисерський задум п'єсу включав чимало еротики, бурлеску, шаржу. Розважальний аспект вистави був на першому плані, важко мені сказати що залишилося від оригінального Гоголя. За режисерським задумом Хлестаков говорив російською мовою, а що цього російського тексту було досить багато, то для публіки яка його не розуміла, це була втрачена нагода сприйняти дошкульні репліки автора. На виставу приїхала Лариса Онишкевич з Любомиром — ій вистава не подобалася, занадто була, мовляв, вульгарною і перешаржованою. Мене ця нібито вульгарність особливо не вражала, актори мають бездоганну професійну рутину, грали добре і незле розважали публіку. А якби текст був в українському перекладі — українська публіка сприйняла б його краще. Не зважаючи на політичні протести, заля Центру була майже заповнена.

"Тев'є" бачила я вже втретє. Тим разом, одначе, вистава мені подобалася менше. Передусім була дуже розтягнута, втратила потрібне темпо. Сцени, де статисти стоять попід стіною без всякої акції нагадали мені безпорадність побутового аматорського театру. Парадоксально, що для єврейської російськомовної публіки (величезна авдиторія була тільки на половину заповнена, але мусіло бути там більше як 400 осіб) театр грав п'єсу українською мовою, тоді коли для української публіки в Центрі день раніше вистава ішла на половину російською. Правда, ця мовна ситуація в "Ревізорі" знаменито віддзеркалює справжню реальність в Україні і, нажаль, нагадує про те, як недалеко ми відбилися від котляревщини.

Четвер, 14 жовтня 2004. Увечері.

Вчора була остання із трьох телевізійних дебат двох президентських кандидатів: Буша і Керрі. Я трохи спізнилася, бо їздила з Раном і Марією до театру (вже вдруге цього тижня), але ще захопила більшість дебати. Дуже цікаво. Буш на другій і третій дебаті вийшов краще, як на першій, але, на мою думку, Керрі був більш ефектовний. Але побачимо, чи нерішені виборці зроблять свій вибір на основі цих дебат і дискусій, бо тих, хто вже зробив вибір, переконувати не треба.

В Україні замість дебат ведеться нагінка на інакодумаючих, а Ющенко, хоч і виступає перед виборцями, виглядає страшно після хвороби, викликаної спробою отруєння: обличчя напухле і постаріле, питання чи він взагалі встані буде виконувати функції президента? (Може це і мали на увазі його вороги — якщо не вбити, то знешкодити!) Бідна наша Україна. Янукович обіцює впровадити подвійне громадянство, російську мову, як офіційну і взагалі "пхається без вазеліни" до Росії. Хтось недавно сказав, що ми ще будемо згадувати добу Кучми з ностальгією.

А наша Уляна хоче їхати в Україну в ролі спостерігача в час другого туру виборів — відважна жінка!

П'єса в театрі "Wilma" могла б бути політичною аналогією і для України. Tom Stoppard, тим разом, вибрав собі темою журналістику і свободу преси. Дія відбувається в Африці, протагоністами є англійські колоністи, журналісти з материка та чорний президент, вихований і освічений в Лондоні, але все ж деспот-автократ. П'єса називається "Night and Day" — я навіть позичила собі книжку із Ван Пелт, щоб прочитати цей текст, бо він мене зацікавив. Режисером був Jiri Zizka, в п'єсі бере участь дев'ять акторів. Всі вони грали досить добре. Перед виставою ми втрьох з Марилею і Раном пішли на вечерю до ресторану "Penne" — таки на кампусі.

Наступний день я знову була в театрі. Тим разом в "Arden". "The underpants" — дурна німецька комедія написана ще 1911 року. Автор: Carl Sternheim, сучасну адаптацію зробив Steve Martin, режисером був Aaron Posner. Фактично, прийшло мені на думку, що навряд чи варто відновляти такі глупенькі речі, що давно втратили свій чар і свою актуальність, хоч, очевидно, гумор ситуації і загравання на стереотипах загальній публіці може й подобається. Вистави в Арден починаються вже о год. 6:30, отже був час тільки на коротку перекуску. А перед тим я пару годин провела в бібліотеці Ван Пелт.

Хочу відмітити дві важливі події. 11 жовтня я написала до Лариси Копань листа із пропозицією перевидати Остапові "Камінні ступені". Це така моя підготовка до Остапового 90-ліття. Оповідання ці я тепер ще раз прочитала — деякі з них справді досить слабі, навіть наївні (напр. "Радний Олексій Винар"), але всетаки хотіла б я пригадати Остапа читачам в Україні. Друге видання книжки оповідань видати мені найлегше — в Україні зроблять мовну редакцію і надрукують, а єдина вимога до мене — дати на це гроші. В міжчасі, одначе, я саме взялася за інше Остапове видання, що його хотіла б видати напередодні 3 травня 2007 року: поетичні переклади. Остап, приготовляючи свої "Зібрані вірші" не включив поетичних перекладів взагалі і вони ніколи не появилися окремою книжкою, за винятком кількох перекладів включених у збірку "Самотнє дерево" і посмертних вже, виданих до його 80-ліття, "Сонетів" Шекспіра. Отже для цілости спадщини ОТ поетичні переклади треба видати. Це одначе вимагає від мене багато праці: треба ці переклади знайти, переписати, додати примітки ітп. Попробую викінчити цю роботу в 2005 році і надрукувати десь у 2006-ому. А тоді, якщо житиму і матиму для цього силу, підготую друге видання бібліографічного покажчика ОТ, на взір моєї власної "Автобібліоградфії". Колись думала саме цей покажчик видати до 90-ліття — але може з нагоди цієї річниці десь хтось його згадає і тоді варто було б включити і ці додаткові статті і зарекордувати для майбуття всю його спадщину.

17 жовтня 2004

Іванко потелефонував мені: має завдання зі школи зробити інтерв'ю з письменником. Попросив мене, чи я згідна дати відповіді на його питання. Очевидно, по англійському. Ну, ще б пак. Така увага від молодого покоління — явище унікальне! Бачу, що американські і канадські школи таке практикують. Пригадую, що таке шкільне інтерв'ю робила свого часу Наталка Турченюк з Галиною Журбою. Знаю про це тому, що воно згодом було опубліковане в "Нашому житті", а тому і попало в мою бібліографію. Ось Іванкові питання і мої відповіді йому перенесені з моєї електронної пошти до щоденника.

Ivanku: First of all let me say that I am immensely flattered to be recognized as a writer by my own grandson! This is a compliment like no other. Years from now—when I am no longer here—I hope you will remember this interview and perhaps go back to my books and read some of the things I have written. Now, to your questions:

At 09:26 PM 10/17/04 -0400, you wrote:

hi babo, osh ie pytannia:

1) Could you briefly describe what first inspired you to write, and what your first writings were?

I wrote my first poem when I was ten years old. I lived at that time with the family of my uncle Leo, who was a poet himself, and used to discuss poetry at the dinner table. We lived at the time in the city of Radom, Poland, but our family was Ukrainian. Uncle Leo was a great fan of two major poets: Bohdan Ihor Antonych who wrote in Ukrainian, and Julian Tuwim who wrote in Polish. I knew many poems of these two authors by heart and they were a great inspiration.

2) What type of writings do you currently, or have you used? (fiction, poetry, translations, nonfiction, technical texts, etc.)

Most of my literary work is original poetry in Ukrainian and translations of poetry into Ukrainian by Anglo-American, German, Russian and Polish poets. Three books of my poetry have been published over the years. I have also written some short stories and translated some short stories from English into Ukrainian—these are contained in two of my books. In addition to belles lettres, I write book reviews and critical articles, both in Ukrainian and in English. I am also a bibliographer specializing in Ukrainian Literature in English—three books of my annotated bibliographies have been published so far, the fourth is about to be published. This bibliographic work, in my opinion, is perhaps my greatest contribution—unlike my poetry and prose, it has practical uses and is of interest to a great number of researchers and translators.

3) For each of the types of writing that you have used, what are the most difficult parts of writing?

Poetry for me is a form of "autopsychotherapy." The English Romantic poet William Wordsworth defined poetry as "emotion recollected in tranquility." This has a special meaning for me. Writing poetry helps me to regain my equilibrium after some major upheaval in my life—to release tension, to alleviate stress. Sometimes, to express joy or happiness. I am not a very productive poet, I only write poetry when I have to. Short stories need to be planned ahead and composed, before they are actually written, at least that is how I go about it. Literary criticism and bibliographic work require immense amounts of time and a great work discipline.

4) What formal background (schooling, workshops, etc) do you have in writing?

I took some creative writing courses during my university studies. Reading great writers with critical commentary by university professors was a great help. Not being a literature major or a professional writer—I graduated with degrees in sociology and anthropology and library science—I enjoy attending lectures and workshops dealing with literature.

5) What skills or talents do you possess which you find most beneficial to your writing?

Knowledge of foreign languages—German, Polish, Russian, some French, some Latin, in addition to English and my native Ukrainian—is essential both for understanding and translating poetry and prose. Professional background and experience in bibliographic work makes it possible for me to do the prioneering work of Ukrainian literature in English with considerable professional expertise.

6) Do you think your writing has evolved as your have gained more and more experience as a writer? If so, how?

I wrote a great deal of poetry when I was a teenager. As I matured, I became more critical of my work, and wrote less and less (only when I had the urge to write to release some tension or emotion—as I have mentioned above). Only one or two poems written in my teens have found their way into my published books.

7) Is there a specific routine you go through when you are writing? A specific place or time that you work?

I remember creating a poem once in my head while walking on the PENN campus during lunch time, in between my regular and very demanding working schedule, as a foreign law librarian. Writing articles or doing bibliographic work requires preparatory work—doing research in libraries—before you can sit down at your computer and do the actual writing.

8) Do you ever experience "writers block?" If so, how do you get around it?

It happens occasionally, even if you write articles, which is considerably less creative and less prone to "writer's block" than writing poetry or prose. You do better, if you do it consistently, without major intervals of inactivity.

9) What is the greatest difference in writing poetry and other texts?

As I have explained above, as far as I am concerned, poetry requires a special kind of inspiration or emotional need. I never sit down at the table (or computer) with the intention to write some poem. Unless I already have it in my head, at least fragments of it. With a short story I need to have at least a clear outline and plan, before I start writing. With articles it is less complicated, but you also need to know ahead of time what you are planning to say.

10) Do you find yourself incapable of expressing something you would like to say?

Yes, of course. The fact that I do not write much is perhaps the best testimony, if one is needed. Also, in the matter of languages: I find that my English may be sufficient for book reviews or bibliographies, but I do not consider it good enough to write poetry in English or short stories. I have attempted to translate a few of my Ukrainian poems into English, but I consider them barely adequate.

11) In 1998, you wrote an autobiography. How was this experience different than other writings you have taken on? What have you learned from this experience, and what advice can you give others attempting the same?

One correction, please. My book is an "Autobibliography" not "Autobiography." It is primarily a listing, a bibliographic record, of all of my published work over 50 years. The book contains a section which is an autobiographical chronicle—a very concise, crisp recording of life's major events—which could be viewed as a scaffolding for an autobiography, but a true autobiography this is not. The reason I did this book was very practical—I use it as a reference quite frequently, and not only for my own life and work. One reason it is so useful, is the fact that it was based on documentary evidence, on written records, all of which can be verified. Some such book would be useful to any writer, but it does require some bibliographical discipline and temperament, to have and record all the necessary details. One of my reviewers in Ukraine considered this a model for personal bibliographies of other writers.

12) Many of your books are published by your publishing company, Mosty. What are the advantages/disadvantages to owning your own publishing company?

Self publication is derided, generally, and frequently with good reasons. However, many great writers, who are published today by major publishing houses, came into print by publishing their own work privately, at their own expense, or at the expense and initiative of their friends or family. Would you believe that this is true of such greats as T.S. Eliot, Virginia Woolf, Marcel Proust and among Ukrainian writers Kotliarevskyi, Shevchenko, Lesia Ukrainka? Publishing by "Mosty" is complicated by the fact, that you have to be not just a publisher, but also a distributor of your work. I much prefer to be published in Ukraine, by established publishing houses, who send me only a certain number of books in exchange for a subsidy, but who distribute the books themselves, at their own profit, to a readership that is eager to absorb these small editions. My last two books—a book of essays and a book of poetry and prose selections have been published in Kyiv, and though the editions are of only one thousand copies (in a nation that has some 48 million people and over 40,000 libraries!)—I hope that they have a chance to survive the critical test of time, and—if they do survive—will eventually find their way to a greater number of Ukrainian readers.

diakyu babo

Daikuiu i Tobi Ivanku — za uvahu ta initsiatyvu. Baba Marta

Marta Tarnawsky
mtarnaws@law.upenn.edu

Четвер, 21 жовтня 2004. 5:30 РМ.

Вчорашня вистава в театрі Арден — Arabian Nights була адаптацією Казок 1001 ночі. Автор: Mary Zimmerman, режисер: Terrence Nolen. У виставі бере участь значне число акторів. Постановка досить оригінальна, з помітними актуальними алегоріями. Сьогодні самі географічні назви Баґдад, Басра знайомі із щоденних політичних вістей з Іраку.

Ран і Марія не схотіли скористати з мого запрошення залишитись в мене після вистави на вечерю. (Вистави в Ардені починаються о год. 6:30, отже вдома ми були перед 10-ою.) Ран, мовляв, мусить підготовити лекцію на 9 год. ранку наступного дня. Ну, справді. Робочі обов'язки мусять бути на першому плані. (добре, що не для мене!)

При нагоді свого побуту на кемпусі віддала позичені книжки, в тому числі автобіографію поета Ґрейвса, яку позичила як наслідок прослуханих лекцій професора Лойда Креймера про інтелектуальну історію Европи 20 століття. Він згадував книжку Good-Bye to All That що є своєрідним документом першої світової війни в Европі. Robert Graves, англійський поет німецько-ірландського походження описує в натуралістичних подробицях ситуацію в окопах на західному фронті. Не знаю чи заслуговувала ця автобіографія такої великої уваги професора Креймера.

Думала позичити собі The Bell Jar Силвіі Плат, але не могла знайти ні одного видання на полиці. Але випадково знайшла щось для мене цікавіше: The Death and Life of Sylvia Plath / Ronald Hayman. (New York, Carol Publ. Group, 1991). Вчора вночі вже прочитала два розділи.

П'ятниця, 22 жовтня 2004

Хочу переписати вірш Роберта Фроста, який особливо люблю, але ніяк не можу точно запам'ятати. Отже для пам'яті і практики:

Fire and Ice

Some say the world will end in fire,
Some say in ice.
From what I've tasted of desire
I hold with those who favor fire.
But if I had to perish twice,
I think I know enough of hate
To say that for destruction ice
Is also great
And would suffice.

(Robert Frost, 1923).

Це — наслідок моєї праці над підготовкою Остапових поетичних перекладів — бо це примушує мене заглядати до антологій і поетичних збірок. Клопіт буду мати з Еліотом — не так із самими перекладами, як з тими епіграфами грецьким шрифтом до "Спустошеної землі" і "Бернт Нортона" — не знаю, як дадуть собі раду мої видавці-друкарі в Україні з цією екзотикою? Вони мають труднощі навіть із звичайною латинкою!

Вівторок, 26 жовтня 2004. Увечері.

В суботу в Києві вібулися багатолюдні демонстрації на підтримку Віктора Ющенка. Чула я ввечорі в суботу новинку на ВВС, а на другий день Тит прислав фотографії, де видно справді великий збір людей під оранжового кольору прапорами. Але після демонстрації якісь люди в чорних шкірянках почали нападати на невелику групу демонстрантів, що залишились, чекаючи на закінчення сесії виборчої комісії, нападати з палицями і ножами. Трьох напасників демонстранти зловили і показалося, що це перебрані полісмени. Дехто із демонстрантів був серйозно поранений і опинився в лікарні. Ситуація в Києві та й взагалі в Україні дуже напружена. Вибори мають бути 31 жовтня, а на 28 жовтня уряд заповів мілітарну параду з нагоди 60-ої річниці перемоги над німцями і на це свято приїздить до Києва Путін. Росія взагалі всіми можливими шляхами підтримує кандидатуру Януковича, а він зі свого боку обіцює завести подвійне громадянство, зробити російську мову другою офіційною мовою України, віддалити Україну від НАТО і Европи, та й наблизити ще більше до Росії. Видно з усього, що свідомі українці раптом прокинулися, мабуть зрозуміли, що ці вибори і Ющенко — це може єдиний і останній шанс для демократичної української України, наближеної до заходу. Але про-російські і про-автократичні сили побачили загрозу для себе і за старими совєтськими традиціями вдаються до репресій, тиску і переслідувань. З України надходять розпачливі голоси протесту, зокрема від молодих письменників, таких як Андрухович і Забужко, з апелем і надіями на якусь інтервенцію із заходу. Але захід, зокрема наша Америка, зайнята тепер своїми власними виборами. В газеті Нью Йорк Таймс досі жодного відгуку про події в Україні не було, але були відгуки в іншій американській пресі. Лист від Забужко, написаний англійською мовою, описує події пов'язані з передвиборчою демонстрацією — вона написала його до Олі Гнатюк у Варшаві, а Оля переслала до Максима й Уляни. Поки пересилати це далі, Уляна звернулася із запитанням, чи можна це робити — бо, очевидно, київська поліційна держава має свої засоби присмирити Оксану Забужко, але Оксана дала згоду, і ось сьогодні уже листи і Забужко, і Андруховича і різні інші відгуки преси на події в Україні включені в пересилання Ukraine Report, який розсилається на сотні адрес. Я теж додала свою лепту до розповсюдження цієї інформації — вислала цей рапорт на всі доступні мені електронні адреси в діяспорі, а також і на адреси в Україні — і то не одним збірним пересиланням, а кожному зокрема, і то з якимсь невинним і щораз іншим "subject heading" a la "vitannia", "pryvit" etc., щоб може уникнути цензури чи автоматичної затримки. Не дуже вірю, що всі ці заходи увінчаються успіхом, бо блокада інформації напевно вже працює, але всетаки інтернет контролювати трудніше і тому є певна надія на прорив інформації.

Середа, 27 жовтня 2004. Пополудні.

Сьогодні із статті Анатолія Мойсієнка в Літературній Україні довідалася, що існує 15 українських перекладів мого улюбленого вірша Рільке "Der Herbsttag". Стаття дає критичний аналітичний розгляд цих перекладів і серед перекладачів згадує і ОТ. Натомість в журналі Просценіюм, що його переглянула в УкрБібл. є матеріяли про першу виставу "Гамлета" у Львові, включно з текстом перекладу Михайла Рудницького, стаття ілюстрована репродукцією зредагованої Остапом програмки, але в тексті статті, серед тих хто писав про цю виставу, велике документальне його дослідження в Сучасності навіть не згадане. Це, очевидно, ланцюгова реакція, що має свій початок у книзі Валеріяна Ревуцького — невігластво передане з діяспори в Україну. Завтра буду на PENN і при нагоді поверну до бібліотеки книжку Роналда Геймана про Силвію Плат. Довідалась я чимало цікавих біографічних деталей: я не знала, наприклад, що напередодні самогубства СП, її подружжя з Гюсом вже було в процесі розлучення, що він мав позашлюбний роман із замужньою жінкою Асею (Assia Wevill), яка потім також поповнила самогубство, та ще й разом із дитиною, батьком якої був Тед Гюс. Силвіа не встигла поладнати правно свої стосунки з Гюсом, не залишила тестаменту, і тому він успадкував всі авторські права до її творів. (Це я знаю з власного досвіду: адже писала до нього за дозволом на переклади і він мені навіть відповів — відмовно, мовляв переклади на українську вони вже продали журналові Всесвіт.) Я вже, очевидно, чимало знала про Силвію Плат з її щоденників і інших джерел, але з книжки Геймана залишилося в мене дуже негативне враження про неї: вражає мене не тільки її невротичність, що межує з психозою, але і її дрібноміщанські деякі настанови, її сексуальна розгнузданість, її повний брак відповідальности за дітей (адже вбила себе газом у хаті, де на іншому поверсі були і її залишені на поталу чужим людям малолітні діти.) Відхотілося мені читати The Bell Jar — з книжки Геймана дізналася досить про те, якою саме є ця автобіографічна книжка, надрукована під псевдонімом ще за життя Силвії, де головною негативною постаттю є Силвина мати Аврелія, емоційне пов'язання з якою Силвії вагається між крайнім і надмірним обожнюванням і повною ненавистю.

Завтра в мене візит у Форсії. Нарешті. Сама Форсія мала якісь проблеми із здоров'ям і взяла собі довшу відпустку від своїх пацієнтів. Мені треба порад в різних справах: щодо ліку Celebrex, що його я на власний розсуд почала приймати тільки нерегулярно (недавно відкрили, що Vioxx, що його я приймала на артрит регулярно два роки а то й довше, виявився загрозливим для здоров'я, бо міг спричинити інсульт або інфаркт! — Мені він спричинив підвищення тиску крови і тому Форсія замінила його Селебрексом — але хто його зна, чи лік цей безпечний?), щодо маммограму, якого я вже не мала більше як два роки, бо моя лікар-гінеколог покинула PENN і я мусіли шукати нового гінеколога — а це виявилося не такою простою справою, бо деякі лікарі мають вщерть заповнені практики і не спішаться приймати нових пацієнтів, щодо нестравности шлунка, яка раптом почала мені дошкуляти; щодо уколу проти ґрипи (недобір вакцини, яку продукують в Англії, а не в США, став тепер навіть темою президентської політичної кампанії.)

Поетичні переклади ОТ в розгарі підготовки. Маю вже набраних на комп'ютері понад 70 сторінок тексту, зокрема цілого Еліота, разом із примітками. Текст цих перекладів не завжди мені подобається, вражає мене Остапова українська мова і синтакса, але я свідомо примушую себе до вірности і до прийнятої наперед засади нічого не міняти і не виправляти. Солідна мовна редакція вимагала б праці якогось справжнього майстра, мені це не під силу, а маю всі підстави думати, що авторові-перекладачеві такі зміни були б не всмак. Ну, він уже не живе. Навіть якби зміни були на його користь, чи маємо ми (я або будьякий редактор) право такі зміни вносити в його переклади?

Цими днями трапилася мені неприємність: радіостанція класичної музики, що її слухаю вже пару років і яку навіть підтримую вже кілька літ щорічними грошевими пожертвами, втратила право на сигнал FM107.9. Вони, щоправда, передають свої програми також на інших хвилях, але це вже не такі доброякісні пересилання, сигнали слабі і передавання нечиткі, нечисті. Музика — тепер найбільша радість мого щоденного життя і це для мене серйозна прикрість. Знайшла я інші пересилання класичної музики, але вони не такі доброякісні, та ще й звичайно обмежені до кількох годин робочого дня, а увечері переходять на джаз. Мусітиму більше слухати музику на компактних дисках, але бракуватиме мені також вістей ВВС, що передавалися між музикою кожної години.

Лукашевичі (батько і син) передучора посмарували мені смолою мій driveway. Це вже, маю надію, остання із господарських робіт, що їх мені вдалося завершити цього року: залізні огорожі і двері відчищені і помальовані на чорно, азалії пересаджені, смуга городу під вікнами забетонована, цементові сходи направлені, великі декоративні посудини на рослини наповнені землею і засаджені рослинами (щоб надати цій забетонованій смузі якогось естетичного вигляду), а тепер ще і доріжка посмарована на чорно. Я задоволена: коштувало воно трохи грошей, але напевно коштувало б ще більше, якби не те, що частину роботи зробили ми самі (Максим, Уляна і я), а основну роботу виконала не якась дорога фірма, а наші таки робітники за більш помірковану ціну.

Маю добрий намір примусити себе до робочої дисципліни: відкласти на кілька днів працю над поетичними перекладами ОТ, а взятися за підготовку виступу на презентації англомовного журналу перекладів (презентації вже заповіджені на 11 грудня в Нью Йорку, на 12 грудня у Філадельфії, прилітає не тільки Максим, але й Уляна — трохи мені незручно за таку "родинну імпрезу"!) і за підготовку англомовної статті на цю ж тему, що її в мене замовив Тарас Гунчак до Українського квартальника.

Середа, 3 листопада 2004. Вранці.

Кількаденне напруження у зв'язку з виборами. В Україні, як і можна було сподіватися, ніхто не отримав понад 50% голосів, отже буде другий тур виборів 21 листопада. Янукович отримав 39.88% голосів, Ющенко — 39.22%. Зваживши на шахрайства партії влади це навіть дивує. Наївно було б думати, що Ющенко зможе перемогти в першому турі. Автократична і як каже Рябчук "шантажистська" держава активно і зорганізовано працювала, щоб цього не допустити. І тому, щиро кажучи, мене навіть здивувала така велика кількість голосів на підтримку Ющенка. Це доказ, що Україна таки не Білорусь, і не Росія, що є якесь майбутнє для демократії в Україні. Може воно свідчить і про те, що владі трохи може залежить на іміджі України у світі? Спостерігачі висловилися дуже критично про антидемократичні методи табору Януковича. Невже є надія, що 21 листопада Ющенко, не зважаючи на все, зможе перемогти?

Президентські вибори у США, всупереч надіям демократичного табору, виявили підтримку для президента Буша: він отримав три міліони голосів більше від сенатора Керрі. Але офіційний підрахунок ще не закінчений: перевага електоральних голосів буде по боці того, хто переможе в штаті Огайо, а там ще мусять підрахувати так звані провізоричні балоти. Політична кампанія цього року була дуже гостра: електорат був поділений майже по рівному, в голосуванні взяла участь велика кількість нових людей, зокрема молоді, і були сподівання, що ці нові виборці — це виборці протесту проти існуючої політики і війни в Іраку. Але виявилось, що серед цих нових активістів була і значна кількість республіканців, які підтримують Буша і тому, що в час війни не хочуть міняти командира, і тому що він апелює до фанатиків-християн, для яких справи абортів, заборони гомосексуальних подруж важніші ніж міжнародна політика, імідж США у світі, чи медичне страхування для населення.

В суботу в готелі у Баунд Бруку Мотря і Андрій влаштовують велику гостину з нагоди 45-ліття свого подружжя. Запросили всю родину і знайомих, приїде, кажуть, понад 70 гостей. Я поїду туди автом з Вакуловськими. В поворотній дорозі привеземо зі собою Лесю і вона побуде в мене до п'ятниці 12 листопада. Мотря і Андрій прямо з Баунд Бруку поїдуть на прогулянку до Вільямсбурґу, а тоді в поворотній дорозі вступлять до мене і заберуть Лесю із собою. Мушу зорганізувати для Лесі якусь програму на наступний тиждень, зокрема також тому, що у вівторок я маю засідання ЕУД, на яке приїздить Лариса Онишкевич, а в середу маю візиту в дентистичній клініці.

Вівторок, 9 листопада 2004. Пополудні.

Поїздка до Баунд Бруку відбулася при добрій погоді. Була мені нагода відвідати Остапову могилу, походити по цвинтарі, відвідати могилки деяких знайомих. Гостина Головінських відбулася в готелі Меріот, через дорогу від Православного Осередку. Гостей з'їхалось багато: з ближчих і дальших родичів були Андрій Марк з новою своєю жінкою, Христя Дольницька з донькою, Віра Даттон, Тиміш з родиною і тестем, родичів Андрія було ще більше: Аня і Роман Максимовичі і всі їхні діти, Іван і Наталка Головінські, їх син Юрко (який недавно повернувся з Баґдаду) з найновішою своєю жінкою, донька з чоловіком і дітьми; були і сторонні гості — знайомі Мотрі і Андрія, а серед них і мені знайомі і близькі Сергій та Ева Сахаруки, а також Бахо Ісаїв з Христиною, Володимир Бандера з Ніною, Волчуки та чимало інших. В програмі була своєрідна фотобіографія, що її підготовив сам Андрій, говорили Тиміш і Іван Головінські, а я також взяла участь, прочитавши два Остапові сонети про весільну гостину і про подружню вірність — вони дуже тематикою своєю підходили до цього свята. Найцікавіше, що я винесла з цієї приємною гостини, це була новина Бандери і Ісаєва про появу українського видання "Українське суспільство на шляху перетворень" — книжки статей, що на неї наша Видавнича Комісія признала була ґрант.

Вчора — до товариства Лесі — я запросила на обід Люду і Зенка. Вони до Баунд Бруку не їздили, отже Лесі була нагода з ними зустрітися. Гостина пройшла на диво приємно, гості посиділи досить довго і я їм ще під кінець показала телефільм з України про Леоніда Рудницького, що його позичила мені Віра Лащик.

Сьогодні вранці я відвезла Лесю на відвідини до пані Шиприкевич, а потім поїхала по неї. По дорозі вступили на цвинтар, щоб Леся могла відвідати могили своїх батьків і чоловіка. Вона дуже турбується про опіку над могилами, платить за те, щоб там хтось садив квіти. Я радила їй щоб зробила так, як зробила я: засипала коритце білими камінцями, що не потребують піклування і постійної уваги. Але вона такого рішення зробити не хоче. У висліді, як я це сьогодні могла перевірити, могилка моїх батьків виглядає значно порядніше, ніж могилки Левка, Бабці, Дзядзя, тети Марини, Славки і Фридка. Між іншим, я десь пів року тому зробила на татовій-маминій могилі грунтовний порядок і ще й полила камінці хлорком, щоб їх вибілити. Сьогодні побачила, що ця стратегія дала добрі наслідки.

Я мала мати сьогодні засідання регіонального комітету ЕУД з головою НТШ-А (тому і запланувала відвезти Лесю в гостину до Шиприкевичів), але це засідання відкликали, бо Лариса має клопіт з ногою (heel spur), мусить тримати ногу в ґіпсі і не може їздити автом. Використала я передполудне, щоб підготовити деякі харчі на завтра, бо запросила Лесі до товариства на вечерю обох Вакуловських і Марту Яримович. А сама я завтра вранці мушу поїхати на рутинову візиту до дентистичної клініки, отже не матиму багато часу завтра на підготовку гостини.

Сьогодні ввечері беру Лесю до УКУ на виступ Бориса Ґудзяка. Мотря з Андрієм проводять час у Вільямсбурґу, вже двічі телефонували. Вони приїдуть під вечір у четвер, а в п'ятницю — разом з Лесею — повернуться додому.

Четвер, 11 листопада 2004. Пополудні.

Виступ Ґудзяка в УКУ був так погано зорганізований, що прийшло тільки 20 осіб замість сподіваної авдиторії понад сто (що для них були спеціяльно приготовані крісла!) Говорив він про Богословську Академію у Львові, а разом з ним виступав американський адвокат Джан Ф. Курі, який присвятився Фундації Українського Католицького Університету і збирає на нього гроші не тільки серед української діяспори, але і серед не-українських американців. Були присутні серед цих 20-осіб Рудницький, Кіпа, і Ромко Процик — три представники конкуруючих з фундацією католицького університету організацій, що також збирають гроші. Для Ґудзяка і УКУ, очевидно, було б ліпше, якби в авдиторії були справжні меценати. Ми з Лесею мали виписані чеки по 100 дол., але при поганій організації вечора так і не вручили їх прелегентам (Я вислала свій поштою, Леся передасть свій як Ґудзяк приїде з виступом до Бостону).

Вчорашня гостина (Вакуловські, Марта Яримович і Леся) пройшла приємно, вечеря була аж занадто обильна (тим разом: свинячі реберця в сосі, гречана каша, біґос, ітд.) Я до пізна мила посуд і порядкувала, лягла спати після півночі і сьогодні вранці ледве встала. Тепер чекаємо на Мотрю і Андрія — вони вже телефонували з Вільмінґтону, отже незабаром приїдуть. Мотря захоплена своїми відвідинами Вільямсбурґа. А мені саме відломилася ручка від невеличкої керамічної посудини на молоко, що її я купила колись, як сувенір, саме у Вільямсбурґу.

П'ятниця, 12 листопада 2004. Пополудні.

Сьогодні перед полуднем мої гості уже від'їхали і я повертаюся до нормальної рутини свого життя. Тобто, заки повернуся до нормальної рутини, мушу перебрати, випрати, попрасувати постіль, випрати рушники, і привести до ладу кімнати, щоб були готові до нових гостей. Погода сьогодні дуже погана — дощ, часом навіть досить сильний — погану матимуть дорогу до Провіденсу. А вони не надто здорові — Леся і Андрій трохи простуджені, а Андрій, взагалі, має поважні клопоти з діабетом — тричі в день мусить робити собі ін'єкції інсуліну.

В час гостини в Баунд Бруку я, очевидно, мала клопіт з ногою — очевидно, бо до елегантного одягу пробувала взути якісь бодай помірковано приличні виступці (що їх собі розширила для своєї потреби спеціяльним приладом). Але після цієї гостини я почала серйозно думати про те, чи не заплянувати мені операцію на ногу, пішовши слідами Вікторії Вакуловської, до її ортопеда? Рішення не таке для мене легке. Не тільки тому, що кожна хірургічна процедура рисковна, та ще й у моєму віці (якраз грядуть мої 74 уродини!), але також і тому, що я живу сама, а реконвалесценція після такої операції дуже довга і вимагала б якоїсь сторонньої допомоги. Я подумала, що можна б таке запланувати на Максимову міжсеместральну перерву — він і так, мабуть, приїде до мене тоді на пару днів. Каже Туся, що зараз на другий день після операції треба їхати до хірурґа на перев'язку, а потім знову приїздити кожного тижня. Вона робила операцію в червні і щойно недавно почала знову їздити автом. Але в неї вдома — сестра, отже є кому допомогти і зайнятися доставою харчів, поїздками до лікарів ітп. Стан моєї ноги тепер гірший ніж був минулого року, і очевидно, іде не до кращого. Але ось тепер, коли сиджу в капцях біля комп'ютера, нога не болить. Але навіть у скарпетках доводиться вставляти між пальці в нозі м'які переділки, щоб вони не натискали один на одного.

А Ющенко, навіть при наявності всіх шахрайств, таки здобув першенство в остаточному підрахунку голосів і це навіть мусів визнати Центральний виборчий комітет. Різниця щоправда десь біля половини процента, але всетаки! Обидва кандидати мають по 39% голосів. Мій трагічний оптимізм озивається: таки є вже початки демократії і громадянського суспільства! Але якщо 21 листопада переможе Ющенко, то чи не захоче влада силою усмирювати опозицію? І чи опозиція не захоче революційним шляхом захопити владу, якщо їй не признають чесної перемоги? Будемо всі в напруженні. А наша Уляна таки хоче їхати за спостерігача виборів!

Понеділок, 15 листопада 2004. Під вечір.

Kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau! На моє сьогоднішнє 74-ліття я отримала знаменитий дарунок: прийшли спеціяльною посилкою UPS три сигнальні примірники Ukrainian Literature: a Journal of Translations!! Успіх! Вдалося довершити справу на час. В суботу вже переслав Слюсарчук другу частину грошей, на днях доставлять наклад до НТШ-А. Друкарня дотримала обіцянку: зробили роботу раніше визначеного терміну. Журнал виглядає дуже добре. Обкладинка, щоправда, така ясна, що спершу видалася мені не кремовою, а білою (а ми доплатили 95 дол. щоб був кремовий папір на обкладинку!) Також достава до Нью Йорку коштуватиме не 177 дол., а 310. Я висловила їм своє негодування з цього приводу, но але трудно. Тепер треба буде готувати рекламу, подбати про доставу певної кількости примірників на конференцію АААSS до Бостону і на презентацію 12 грудня до Філадельфії, розіслати рецензійні примірники до славістичних журналів і українських газет.

Про мій день народження пам'ятали Мирослава Антонович з Києва, Надя Петрик (яка має якусь додаткову справу і прийде зараз до мене на біґос разом із чоловіком), Лариса Онишкевич, Вакуловські, Василь Махно. Вакуловські дізналися з ... радіопрограми Центру, бо в суботу Праско несподівано включив мою дату в історичний календар подій — одне слово, можу вважати себе за живого класика! Завтра потелефоную йому, щоб подякувати за таку несподівану увагу!

У розмові з Марком вчора довідалася я про те, що їхнє розлучення вже офіційне, отже Ія може виходити заміж за свого Веса. Між іншим, виглядає, що наші молоді дуже зробили це цивілізовано: відвідуючи Ніну в школі у Конетикат, вони всі троє: Марко, Ія та її наречений ходили разом на вечерю. Ніна дає собі раду і задоволена зі школи. Але виглядає, що на українське Різдво до Торонто вона цього разу не приїде. Марко не хоче комплікувати їй справ, бо за приписами школи вона в січні вже мусить бути назад після різдвяних вакацій. (Календарні проблеми не раз утруднювали нам життя в минулому і напевно ще нераз буде з ними проблема у майбутньому).

А сьогоднішня дата замітна також і тим, що Уляна десь за годину відлітає до Києва. Ще не знає, куди її вишлють на спостерігача. Мешкатиме вона у винаймленій приватно квартирі, разом із своєю кузиною з Англії, яка буде в цей час в Україні. Повертається Уляна 28 листопада. Будемо мати пару тижнів хвилювання! Я не хотіла впливати на її рішення їхати, але вже раніше постановила собі, що поверну їй кошти цієї подорожі. Зрештою, це буде мій дарунок на її день народження, що саме випадає на день виборів. Дай Боже щасливо. Мирослава Антонович написала мені: "Живемо великими надіями на гарні зміни, але у будь якому випадку, так як було, вже не буде. Народ прокинувся".

Вівторок, 16 листопада 2004. Увечері.

Вчора потелефонувала Ія привітати мене з днем народження. В час, коли вона задзвонила, були в мене Петрики, але пізніше, як вони відійшли, я віддзвонила Ії і ми довго з нею говорили. І про Ніну, її школу, їхні плани на День Подяки і на Різдво, і про те, що Ія вже перепровадилася до свого нареченого і має намір свою хату на вул. Воррен комусь винаймити, і про Іка, і про Боба і Марту Чайківських та їх проблеми у зв'язку з його безробіттям. Ії наречений Wes, я вчора довідалася, має 65 років і чотири роки тому перейшов операцію серця (quadruple bypass). Він був двічі коротко жонатий і має дорослих дітей. Про те, що він — режисер і добре фінансово забезпечений я вже знала раніше. Каже Ія, що він дуже добре ставиться до Ніни. Ніна хоче і цього року їхати на пластовий лещатарський табір, але до Торонто на українські свята вона не зможе приїхати, бо 3 січня мусить повернутися вже назад до своєї школи. Тепер на День Подяки вона приїде до мами і тата до Каліфорнії, але латинське Різдво зможуть хіба провести з родиною Олеся, бо лещатарський табір починається, здається, вже 26 грудня.

Понеділок, 22 листопада 2004. Вранці.

Журба, турбота, хвилювання. Уляна в Одесі, була спостерігачем виборів в місті Роздільна. Контакт з нею спорадичний, мобільний телефон не завжди працює як слід. Всі три хлопці Гевриків також в ролі спостерігачів в Києві. Максим і всі ми напружені і хвилюємось: не тільки нашими рідними, але і Україною. Центральна Виборча Комісія, як і можна було передбачити, проголосила переможцем Януковича, але фальшування виборів, надуживання т.зв. відкріпних талонів (absentee ballots, що допомагають автобусам про-режимних виборців мандрувати з одної виборчої дільниці в іншу та голосувати два-три рази), застрашування виборців, недопускання спостерігачів до виборчих дільниць ітд. Сьогодні вранці був довший репортаж ВВС: західні спостерігачі одностайно заявили, що вибори не були демократичними. Прихильники Ющенка вийшли сьогодні на багатолюдні демонстрації. "На майдані коло церкви революція іде." Що буде далі? Якби так міг повторитися грузинський варіянт! Щоб демонстрації довели до резигнацій влади, до перемоги опозиції! Але в Грузії вирішальним, мабуть, був натиск із заходу і домовлення заходу із Росією. Навряд чи таке станеться з Україною. Проголошення Януковича президентом — всупереч перемозі Ющенка (на яку виразно вказують т. зв. "exit polls") може принести Україні каральні санкції, остракізм, ізоляцію, заборону виїзду до Европи чи Америки, але що це дасть? Перетворить Україну в другу Білорусь і попхає її ще більше в обійми Росії? Сьогодні чула на радіо, що мер Львова відмовився визнати Януковича президентом. Таке, очевидно, може повторитися у всіх районах, де переміг Ющенко так, що навіть Виборча Комісія того не може заперечити. Але що це поможе? Хіба розколе Україну на про-західну і східну? В нашій історії вже так було, що на Лівобережжі був один гетьман, а на Провобережжі — інший.

Середа, 24 листопада 2004. Увечері.

Сьогодні Улянин день народження. О 7ій годині ранку я попробувала потелефонувати їй на номер її мобільного телефону. Вдалося! Вона саме була в дорозі маршруткою з Києва до Рівного. Звучала піднесено, наповнена ентузіязмом масового руху. Не журіться мною, сказала, я дам собі раду. Журіться Україною! Довкола Києва збираються російські війська — треба дати про це знати на заході, сказала. Я висловила деякий сумнів, чи це правда, можливо, що такою вісткою хочуть залякати тисячні маси демонстрантів? Навряд чи Путін зробив би таку дурницю, як вислати військо для примирення України. Але це може зробити Кучма, силами самих таки збройних сил України. Я розповіла їй про реакцію світового телебачення і преси: вперше в нашій історії Україна — не сама. Вчора на першій сторінці Нью Йорк Таймсу велике фото демонстрації в Києві, велика стаття із продовженням та додатковими фотографіями, а крім того і редакційна стаття. На BBC i Deutsche Welle великі репортажі, інтерв'ю з різними спеціялістами, а сьогодні — після того як Центральна Виборча Комісія поспішилася проголосити Януковича переможцем — на заході посипались заяви лідерів і міністрів, що вибори були фальшовані і вони Януковича не визнають президентом. З боку США сьогоднi гостро говорив наш секретар стану Colin Powel, а вже раніше на місці в Києві, офіційний представник США сенатор Richard Lugar визнав вибори не тільки недемократичними, але і вказав на офіційні зловживання самої влади. Знамениті його фрази варто запам'ятати: "It is now apparent that a concerted and forceful program of election-day fraud and abuse was enacted with either the leadership or cooperation of governmental authorities". Сказано точно і дошкульно, хоч і цивілізованою дипломатичною мовою. Подібно висловились і лідери Німеччини (Gerhard Schröder), і лідер Европейського Союзу, (Jose Manuel Barroso, president, European Commission) і міністр закордонних справ Великої Британії. Квасьнєвскі і Валенса висловили свою готовість поїхати до Києва, щоб пробувати запобігти громадянській війні. Україна вже три дні є першою і головною міжнародною вісткою на телебаченні і по радіо — такої уваги світу ми ще не мали ніколи. Великою ціною куплена ця увага — чверть міліона демонстрантів на майдані в Києві, тисячі — в інших містах України. А там мороз і сніг, і довкола ряди поліції. Досі, на щастя, не було жодного насильства, і всі говорять про мирний і здисциплінований протест багатотисячних мас з оранжевими хустками і прапорами, що скандує в унісон одне лиш слово: Ю-щен-ко! Виглядає він погано, гарне його лице спотворене чи то отрутою чи хворобою, але говорить чітко і ясно. Сьогодні він уже закликав маси до виявів громадянської непокори, до загального страйку. Jim Lehrer вчора на телебаченні, в розмові із коментаторами, характеризував Ющенка, як несподіваного лідера, "a mild-mannered banker", що раптом виріс на лідера революції. В нашій історії вже таке було: журналіст і літературний критик Симон Петлюра став був Головним Отаманом.

Що буде далі? На інтернеті безконечна кількість різних реляцій і я присвячую трохи часу, щоб пересилати ці комюніке і на адреси людей в діяспорі, і на електронні адреси в Україні. Конечно треба переборювати інформаційну блокаду. Вся ця підтримка Ющенка і багатолюдна демонстрація навряд чи була б можлива без інтернету та мобільних телефонів — преса і телебачення в Україні опановане владою, і тільки електронним шляхом можна донести інформацію куди слід.

Якщо почнеться загальний страйк — матимемо нову турботу. Уляна повинна за пару днів поїхати назад до Києва, в неї 28 листопада літак назад до Торонто. Як вона добереться назад до столиці, і чи літатимуть літаки? Може ліпше було б їй якось автом дістатися до Польщі і вже з Варшави пробувати прилетіти додому?

П'ятниця, 26 листопада 2004. 8 год. вечора.

Сьогодні в Києві президент Польщі Кваснєвскі і міністр закордонних справ Европейського Союзу Javier Solana зібрали на спільне засідання Ющенка, Януковича і Кучму і пробували знайти якусь розв'язку конфлікту. Помаранчева революція триває, деякі частини війська, міліції переходять на сторону Ющенка. Але з Донецька приїхали групи гірників і вони починають робити демонcтрації за Януковича. Найвищий Суд заблокував проголошення Януковича президентом — на час поки не перевірять зловживань у голосуванні. Ющенко погодився (чи може навіть сам запропонував?) на нові вибори, але передумовою є зміни виборчого закону, заборона т. зв. відкріпних талонів (absentee ballots), присутність міжнародних спостерігачів. Наша Уляна (разом із Вавою Бачинською) вже приїхала з Рівного до Києва, бере участь у помаранчевій революції. Ввесь світ заговорив про Україну: перша вістка на міжнародних вістях, репортажі на перших сторінках газет. Вчора в Гаазі булa зустріч на вершинах (summit) лідерів Европи і Путіна. Мали обговорювати справи співробітництва, торгівлі, договору Кіото (який завдяки ратифікації Росії ввійшов у силу). Тимчасом першою точкою програми стала, несподівано — Україна. Путін повчав европейців, що не треба мішатися, мовляв, сама Україна це вирішить, але він сам запхав себе в кут, бо перший вмішався у вибори, двічі їздив до Києва напередодні виборів, повів велику пропаґанду за Януковича в Москві (кажуть всюди були "біґборди" з портретом Януковича!), інвестував, кажуть 600 міліонів дол. в українські вибори, а тепер, ще перед офіційним затвердженням вислідів, вже двічі ґратулював за перемогу Януковичеві. Дай Боже, щоб натиск із заходу спам'ятав його, щоб він поступився так, як поступився був у випадку Грузії. Але чи не за багато тут мого оптимізму? Демократія в Україні — це не тільки втрата імперії, але і загроза для тоталітарного режиму Путіна. Демократи Росії (такі як Явлінський і інші) підтримують демократичний рух України, бо знають, що і самі могли б піти за прикладом України. Але того власне і боїться Путін і тому надія мала на те, що він піде на компроміс.

Ночами слухаю ВВС (о півночі) — вже чотири дні передають довші звідомлення, інтерв'ю, репортажі. Марко і Максим кожного дня телефонують, пересилають додаткові вісті по е-мейл. Обидва ходили на демострації, при чому в Торонто ця демонстрація під консулятом зібрала, казав Максим, може із 5,000 осіб .

Понеділок, 29 листопада 2004. Під вечір.

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ніколи ці слова Василя Симоненка не були такими актуальними як тепер! Демонстрації на Майдані у Києві тривають! Сьогодні Верховний Суд України почав розглядати скаргу про фальшування виборів. Не тільки Ющенко, але навіть Кучма (під пресією!) годяться на повторні вибори. Але є і загрозливі симптоми: лідери Донецька, Луганська, Харкова відгрожуються, що відірвуть ці області від України, якщо Янукович не буде затверджений президентом.

Уляна щасливо повернулася вчора з України. Ще я з нею не говорила — добре, що вона вже вдома, хай трохи відпічне і прийде до себе. Героїчна жінка! Але як будуть нові вибори, треба буде знову їхати спостерігачам! Може, зрештою, і США і Европа побачать, що треба послати своїх спостерігачів, бо рішається доля не тільки України!

На моїй електронній пошті сотні різних реляцій. Ukraine Report i UKL, що його готує Dominique Arel, пересилаю на десятки електронних адрес в Україні і діаспорі. По ночах, а також вдень, слухаю ВВС, де передають довгі репортажі з України. В суботу ходила на демонстрацію на площу незалежності в Філадельфії — зійшлось понад 500 осіб. В неділю їздила на бенкет 60-ліття ЗУАДК. Там були присутні деякі члени посольства України, які мали відвагу вже раніше заявитися по стороні Ющенка і тому їх присутні зустрічали бурхливими оплесками.

Померла моя сусідка — Аліс Мартин. Я сьогодні спакувала кошик овочів і кексів, поїхала до квітярні і купила кошик квітів і особисто занесла все це її чоловікові, Шерманові. На "viewing" не зможу піти, бо це буде 1 грудня, а я маю в цей день візиту в лікаря (нарешті повідомили мене, що зможу отримати укол проти інфлуенци!) Старий видимо зрадів, я йому співчуваю, але і турбуюся: він також уже немічний і старий, довго може не потягне, а може ще й за життя схоче продавати хату. Тоді матиму нових сусідів. Правда хата Мартинів маленька, отже загрози що там спровадиться велика й галаслива родина, мабуть, нема. Аліс довго хворіла, до неї часто викликали швидку допомогу, отже це не була повна несподіванка. Для мене куди гірше було б, якби щось трапилось моїм сусідам з-за стіни. По перше, що я з ними в ближчих стосунках; по друге: що їх хата велика, точно така як моя, там могло б спровадитись десятеро людей і я чула б їх із-за стіни. Але вони ще молоді — Ален і Кріс — маю надію, що переживуть мене.

Субота, 4 грудня 2004, близько півночі.

Вчора Верховний Суд України визнав вибори недійсними і зарядив нові на 26 грудня. На Майдані була евфорія, вигуки і навіть фаєрверки. Але сьогодні парламент України не дійшов до згоди, щоб виправити виборчий закон, уневажнити відкріпні талони ітп. Криза триває і поглиблюється. Турбуюся також тим, що дата на наступні вибори — дуже невідповідна. 26 грудня для виборців України може бути сприйнятливою датою, але це день після латинського Різдва: хто із спостерігачів Европи зможе прибути на цей день в Україну? Польща та й значна частина Европи — традиційно христіянські країни і Різдво 25 грудня — всюди велике, родинне свято. Щоб прибути на вибори 26-ого, треба було б виїхати ще перед Різдвом — хто здатний на таку жертву? А ще й турбує факт, що Кучма напередодні рішення суду їздив на наради з Путіним, що — виглядає — є спроби розколоти Ющенкову коаліцію.

Вже два тижні українська молодь (і не тільки молодь!) мерзне на Майдані Незалежності в Києві. Як довго вони ще зможуть витримати?

Неділя, 5 грудня 2004. увечері.

Україна була предметом дискусії сьогодні на McLaughlin Report. Pat Buchanan, один з постійних учасників цієї програми (і колишній кандидат на президента США!) висловив недвозначну думку, що, мовляв, Україна лежить у сфері впливів Росії, що Америці нема потреби мішатися, що для США найважніші добрі відносини з Росією ітд. Інші учасники йому заперечували, обороняючи демократію і право України на самостійне вирішування власних проблем.

Мені досі здавалося, що Путін, який досі виявлявся хитрим і успішним політиком, зробив помилку, заангажувавшись так отверто по боці Януковича. Сьогодні я раптом зрозуміла, що він міг зробити це свідомо, заявляючи ароґантно і багатократно, що мовляв, світові до України зась, це — наше.!

Дай Боже, щоб тим разом таки вдалося Україні відстояти не тільки свою самостійність, але і демократію. Демократія України давала б надії і на поширення демократії в Росії — але саме цього Путін і компанія бояться, мабуть, найбільше.

По ночах не спиться, слухаю завжди о півночі вісті ВВС про Україну. Взяла собі з бібліотеки три книжки для відпруження, серед них два романи: Margaret Atwood: The Blind Assassin i John Le Carre: Absolute Friends. Прочитала два розділи в одній і другій книжці, знудило мене, поверну книжки непрочитаними. Белетристика взагалі мало мене цікавить. Але була серед цих книжок і одна біографія: Gertrude Stein. Author, Автор: Ann La Farge (New York: Chelsea House, 1988). Цю книжку я прочитала з великим інтересом. Про Ґертруду Стайн дещо знала, адже читала колись її Autobiography of Alice B. Toklas. Але з книжки про Ґертруду Стайн довідалась багато додаткового і цікавого. Зокрема про її інші твори, про її стиль письма, про всякі подробиці у її відносинах з братом Левом, про їхню підтримку поодиноких мистців, про її славу в Америці.

...she usually wrote in an obscure, repetitive style, rarely using punctuation.

"Why don't you write the way you talk?" asked one reporter. "Why don't you read the way I write?" she shot back.

She said she thought that stories should not only be told without punctuation; they should be written without a beginning, a middle, or an end. "Only the present moment matters, the visual sense, the texture of that moment," she said.

A student asked her to explain one of her most frequently quoted lines, "Rose is a rose is a rose is a rose." Stein responded: "You have seen hundreds of poems about roses and you know in your bones the rose is not there," she said. "Now listen! I'm no fool; I know that in daily life we don't go around saying, 'is a ... is ... is ...' Yes, I'm no fool; but I think that in that line, the rose is red for the first time in English poetry for a hundred years."

She felt no sense of homecoming, no nostalgia, no emotional connection with her old hometown. Later she wrote: "That's what makes your identity, not a thing that exists but something you do or do not remember." History, for Stein, was not merely a record of events; it was a story to be imagined, even invented. "Our roots can be anywhere and we can survive because, if you think about it, we take our roots with us," she wrote. (p. 19).

П'ятниця, 10 грудня 2004. год. 9 вечора.

Максим саме поїхав автом на летовище по Уляну. Завтра їдемо на презентацію журналу до Нью Йорку, а в неділю презентація журналу буде у Філядельфії. Назад привеземо також Анатоля Біленка, який мав сьогодні приїхати з України до Нью Йорку; він також братиме участь у програмі.

Максим прилетів в середу увечері. Вже встиг багато допомогти мені на господарстві: я мала цілий список завдань для нього: міняти на стелі жарівки, купити і посадити ялинки, повісити драперії, купити і привезти дві пачки паперу до комп'ютера, ітп. Я дала йому прочитати свою статтю до Ukrainian Quarterly — трохи боялася його реакції на мої критичні ремарки — але ні, прийняв цю доброзичливу критику без негативної реакції.

Є можливість, що і Уляна і Максим поїдуть, як спостерігачі в Україну на вибори 26 грудня. Це можливе було б тільки тоді, якби я поїхала на той час до Торонто, щоб побути з дітьми. Я дала свою згоду поїхати. Маю, щоправда, заплановані на цей час два виступи на конференції AATSEL — один на круглому столі про переклади, а другий — на поетичному вечорі. Але вибори в Україні — справа куди важніша, і я зрезигную з цих своїх виступів, якщо буде потреба.

8 грудня в Києві дійшло до історичного компромісу: Кучма погодився розпустити стару Виборчу комісію, підписати новий виборчий закон, а Ющенко погодився на конституційну реформу, яка зменшує в дечому владу президента. Дай Боже, щоб вибори 26 грудня пройшли успішно, щоб переміг Ющенко, і щоб Янукович і його партія прийняли рішення народу без ексцесів і насильства. Майдан сьогодні вже спорожнів, люди готуються до нових виборів. Помаранчева революція перемогла! Україна і далі в центрі уваги преси і телебачення усього світу, зокрема ще й через те, що справа України довела до протистояння між США і Росією, яке дехто (зокрема москалі) називає новою холодною війною. Боюся радіти передвчасно, ворог надто сильний і хитрий — але нарешті маємо якусь справжню надію.

Понеділок, 13 грудня, доходить 6-а вечора.

До Нью Йорку на презентацію журналу їхали ми автом: Максим, Уляна і я. Ми приїхали біля 2-ої години, якраз я встигла ще на засідання управи, а Максим з Уляною коротко пройшлися по місту. Презентація почалася о год. 5-ій. Виступали в програмі Лариса Онишкевич, я, Максим, Уляна, Марко Андрейчик з Яриною Якубяк і Анатоль Біленко, а відкривав і закривав вечір Василь Махно. Програма була, як на мій смак, досить цікава, зокрема цікаво говорив Максим, а також і Уляна. Андрейчики читали уривок свого перекладу — вона — український текст, він — переклад. Біленко виступав останнім і трохи зіпсував вечір. Передусім говорив дуже довго, не тримаючись точно визначеної теми, із старечими диґресіями, мало що не потоком свідомости. А ще в нього виразно пробивалася антиамериканська настанова та й майже ностальгія за минулими радянськими часами. Мені це настільки не подобалося, що подорозі автом назад додому до Філядельфії, я висловила рішучу пораду в час повторення вечора у Філядельфії обмежитись до коротших виступів, щоб не зануджувати публіку і зокрема перестерегла Біленка, що довше 15 хвилин він абсолютно не повинен говорити. Послухали мене: Уляна також трішки скоротила свій виступ, а Біленка виступ у Філядельфії був значно коротший і більш ефектовний. У висліді я дуже задоволена презентацією журналу у Філядельфії, і значно менше цією ж самою імпрезою в Нью Йорку. Зокрема також тому, що до НТШ-А в Нью Йорку прийшло менше як 30 осіб публіки, тоді як самих виконавців було вісім! Подумала я собі: стільки труду, витрати енергії, часу і грошей, щоб всі ми з'їхались у Нью Йорку і такі наслідки! Правда, сказали мені, що одночасно із нашою презентацією в НТШ-А відбувалася політична зустріч із Рибачуком із штабу Ющенка в Українському Інституті Америки — і що люди пішли туди. Можливо, що політика нам перешкодила, але політика нам у майбутньому напевно також поможе, бо тепер увесь світ знає і говорить про Україну і тому є реальна можливість, що нашим журналом можуть зацікавитись і сторонні читачі, щоб довідатись і про нашу літературу.

Справді з радістю і гордістю слухала я виступів Максима і Уляни. Максим, як видно з усього, переконався про позитивну ролю журналу і маю надію матиме досить ентузіязму, щоб продовжувати цю справу і в майбутньому. Уляна знаменито підготовила свій виступ, вона чудово володіє обома мовами і навіть має хист до доброго художнього читання текстів. Взагалі імпреза у Філядельфії, де брали участь молоді люди що виросли у Філядельфії (не тільки Максим, але і Андрейчик) дуже і мене і інших присутніх підняла на дусі: ось де, мовляв, нове успішне покоління вирощене в діяспорі.

Максим з Уляною вчора пізно ввечері відлетіли до Торонто. Максим, між іншим, не тільки допоміг мені в господарських справах, але і привіз у дарунку стару Улянину факс-машину. Тепер і я зможу посилати факси з дому, бо досі могла тільки приймати факси на власному комп'ютері (тільки після того, як мене повідомили, що мені висилають факс і як я наставила відповідно машину). Справжньої факсувальної машини, яка була б включена в телефон постійно і приймала пересилані факси, я не потребую і не хочу. Але час до часу треба послати якийсь документ і досі я мусіла виходити за тим до крамниці і платити по доларові за кожну сторінку.

В розмові з Біленком увечорі я довідалась такі дві досить цікаві для мене реляції:

Перше: щодо антології української поезії в англійському перекладі видання Юнеско (про яку я писала довшу статтю!) Каже АБ, що переклади з Ліни Костенко таки мали бути включені, але вони "десь пропали" з редакції — навіть була підозра, чи їх, мовляв, не викрали наші бандерівці. (Ну, якби були викрали, напевно були б їх використовували і надрукували — а якщо такого не було, то й самого факту викрадення певно і не було). Фото Ліни таки залишилося в антології, але без її поезій. Я це помітила, про це писала, але коли запиталася при нагоді саму Ліну, то вона мені заявила, що хоч до неї і зверталися за дозволом, то вона їм відмовила, бо їй, мовляв, переклади не подобалися. Де правда, де видумка — "без водки не розберьош".

Друге: Олесь Гончар, каже АБ, послав Твардовському до редакції Нового мира текст свого твору "Людина і зброя". Твардовський, нібито, висловився дуже критично (мовляв, "викопайте яму і закопайте туди свій твір чи свої твори"). Це так позлостило Гончара, що він зробив донос до ЦК на Твардовського і щоб Гончара задобрити, надрукували його книжку в німецькому перекладі. Біленко, з усього видно, про Гончара дуже критичної думки, каже, що він, крім всього, поганий стиліст, що йому всі речі мусіли виправляти редактори ітд.

Тепер Біленко поїхав до міста — вже темно, а він ще не повернувся. Чекаю на нього з обідом, маю надію, що не заблудить і не загубиться. Але також буду рада, як він завтра від'їде, щоб я могла повернутися до своїх власних справ і обов'язків.

П'ятниця, 24 грудня 2004. Латинський Свят-Вечір.

Замовила вже літак до Торонто: полечу 3 січня, повернуся тиждень пізніше, 10 січня. Марко прибуде до Торонто сам, без Ніни, можливо 4-ого або 5 січня. Ніни цього року з нами не буде: вона буде з мамою і її новим чоловіком десь, мабуть, на Martha's Vineyard. В неї з початком січня починається вже школа і Марко з Ією не хотіли ускладнювати їй справ виїздом на українське Різдво до Торонто. Можливо, що на другий рік зможемо бути разом.

Сьогодні я сама, та й на завтра жодних запрошень в мене нема. Але я цим не переймаюся. Одного Різдва зовсім вистачить! Максим з Уляною і хлопцями тепер в Клівленді, у Марусі. Трохи розчаровані, що їх не вибрали спостерігачами на вибори з канадського списка, але — хоч я і була готова поїхати на цей час до Торонто, щоб побути з хлопцями — то думаю, що вийшло на краще: Уляна вже раз посвятилася на другому турі виборів, їхати їм обоїм справді трохи рисковно (хлопці були таким пляном трохи затривожені, бо бачили, як Максим хвилювався, коли Уляна була в Україні), а Марусі також треба було виявити трохи уваги, бо ж Уляна — з уваги на вибори — не була на святковому відзначуванні Марусиного 80-ліття 12 грудня.

Преса і радіо далі присвячують Україні чимало уваги. Спостерігачів зголосилося рекордове число — дехто називає цифру понад 12,000 осіб — маю надію, що вибори відбудуться цивілізовано і що не дійде до якогось кровопролиття. Ющенко, навіть якщо вийде переможцем, матиме не легке завдання задобрити і своїх опонентів і навіть членів своєї коаліції, що виявляють невдоволення його поступками в справі конституційної реформи.

29 грудня у Філаделфії буде конвенція AATSEL (American Association for Teachers of Slavic and East European Languages). В рамках цієї конвенції запланований "круглий стіл" НТШ-А про поетичні переклади слав'янськими мовами і "poetry reading" — в програмі обох цих сесій запланований і мій виступ. Треба буде щось підготовити.

Забула я відмітити, що я їздила до Нью Йорку в суботу 18 грудня на поетичний вечір НТШ-А, де брали участь крім мене також Діма, Тамара Шунь і Василь Махно. Махно дуже вдало цим вечором проводив, але публіки було не більше 25 осіб — чи варто мучитись на публічному транспорті цілий день, щоб брати участь у такому виступі? На другий рік, якщо доживу і буде таке заплановане, мабуть, не поїду. Але чекає мене літературний виступ 16 січня у Філядельфії. Звернулися до мене Зеня Черник і Віра Андрейчик, що хочуть мені влаштувати літературний вечір під фірмою Української Федерації і я дала свою згоду. Буде нагода продати може кілька примірників "Вибраного" (в Нью Йорку продано два).

У вівторок 21 грудня була я на різдвяному прийнятті декана правничої школи PENN (трохи менш елегантно, як у минулому, тим разом без живої музики!), а цього ж самого вечора ходила з Раном і Марією до театру "Wilma" на оригінальну нову виставу "The Clean House". Автор: Sarah Ruhl, режисер — Daniel Fish. Комедія з трагічними обертонами: подружжя лікарів, служниця-бразилійка не хоче чистити хати, але сестра господині-лікарки має обсесію чистоти і перебирає обов'язки прибиральниці. Подружжя лікарів розбивається: чоловік має аферу із своєю пацієнткою, яка згодом помирає на рака. П'єса написана досить цікаво, з максимальною простотою а ля Ґертруда Стайн, з деякими дотепними репліками. (Напр. чоловік лікар каже, що згідно з єврейською традицією, він має право покинути жінку, якщо знайшов свою "soulmate". Але ж ти не єврей, звідки ти про таке знаєш? А він на те: чув на National Public Radio!)

A National Public Radio — що його я слухаю день-у-день — мало не що години говорить щось про Україну. Ах, дай Боже, щоб не було якихось поганих новин!

Понеділок, 27 грудня 2004. Полудне.

Радіо сьогодні вранці о год. 7 привітало мене ... гимном "Ще не вмерла" і початком промови Віктора Ющенка! А кілька мінут пізніше — телефон: Ron Day вітає мене з перемогою демократії в Україні! А незабаром телефон від Софійки з Гантеру: її хлопці — спостерігачі виборів, у Сумах — вона вночі була з ними в телефонічному контакті.

За офіційними підрахунками Ющенко здобув 52.3% голосів, Янукович — 43.9%. Голосувало понад 70% всіх управнених до голосування — менше, очевидно, ніж на попередніх виборах, бо не було таких далекойдучих фальсифікацій і воження виборців з відкріпними талонами з одної дільниці в другу! Янукович, покищо, ще не визнав поразки і погрожує, що квестіонуватиме вибори в суді. Висліди показали, що Україна таки справді поділена: в десяти областях, навіть при відносно чесному голосуванні, Янукович здобув перевагу. Не легко буде правити такою поділеною країною і взагалі, зрозуміла річ, великі труднощі ще попереду. Але чудо вже сталося! Свободу не спинити! — як вітаються наші молоді в Україні. Разом нас багато, нас не подолати! Завдячуємо цю велику перемогу міліонам людей, передусім молодим, що мали не тільки відвагу, але й витримку, здисциплінованість, стриманість, толерантність і досить розуму, щоб повчитись на прикладах Грузії, Сербії. Революція не була створена Америкою, як це говорять Путін і компанія, але моральна підтримка і зацікавлення Америки і західної Европи напевно допомогло!

Зараз буде дискусія про вибори в Україні на "Talk of the Nation" на NPR. Але Україна сьогодні не є першою і найважнішою міжнародною вісткою, бо сталося страхітливе стихійне лихо: на Індійському океані, в наслідок підводного землетрусу (понад 9 на скалі Ріхтера!), здійнялися величезні хвилі — цунамі — і затопили побережжя Індонезії, Індії, Тайленду. Кажуть, що жертви в людях понад двадцять тисяч, найбільші спустошення на островах Суматра і Шрі Лянка.

Вівторок, 28 грудня 2004. вранці.

Янукович досі не визнав себе переможеним. Загрожує, що передасть справу до суду, мовляв були і тепер фальсифікації. Очевидно, теперішна різниця голосів настільки велика, що навряд чи міг би суд визнати вибори недійсними, тим більше, що всі закордонні спостерігачі стверджують, що були тільки невеликі недотягнення, що була відносно велика проглядність і легітимність виборів. Це відтягає остаточну передачу влади. Кажуть, що Центральна Виборча Комісія має 15 днів часу, щоб офіційно проголосити вислід виборів. Було б добре, якби перейшли до порядку дня, щоб нарешті взятися за планування майбутнього. В Америці мені завше найбільше подобалися не переможці, а переможені, що вміли цивілізовано і зрівноважено визнати свою поразку і привітати суперника з перемогою. Це, мабуть, і є ознакою справжньої демократії. Чи міг би дорости до такого і наш "лідер нової опозиції" Віктор Янукович? Є вже на нього деяка пресія із заходу: сьогодні чула по радіо, що Рада Европи закликала Януковича визнати свою поразку. Може це допоможе? Адже йому хіба повинно залежати на тому, щоб мати доступ в майбутньому до міжнародних кіл на заході?

Домінує на вістях трагедія в Азії. Сьогодні вже говориться про 44 тисячі жертв — а ще, очевидно, не має повних даних. Це лихо матиме далекойдучі наслідки для економіки Індії, Тайленду, Шрі Ланка, Індонезії. Не знала я, що ці райоми були дуже популярними для туристів з Европи і що туризм до цих надморських районів був важливим складником економіки цих країн. Цунамі дійшло навіть до берегів Африки — тисячі кілометрів від епіцентру підводного землетрусу.

Завтра матиму два виступи на конференції AATSEEL. В сесії про поетичні переклади і в поетичному вечорі. Приїдуть також Лариса, Махно, Ревакович, Найдан. Я мусітиму поїхати автом. Обіцяла також відібрати Ларису від поїзду, щоб вона не мусіла брати таксі. Але ночувати в мене вона не буде, ані Махно. Вони запланували повернутися зразу після виступів додому.

На дворі мороз і ще лежить трошки снігу. Завтра температура має піднятися і, маю надію, що це мені допоможе з виїздом. На всякий випадок, хочу вже сьогодні попробувати поїхати автом за орудками: до банку, по бензин, і до аптеки. Маю надію, що зможу це зробити без клопоту.

П'ятниця, 31 грудня 2004. 11 год. ранку.

Чекаю на Гевриків. Разом із Софійкою і Титом поїдемо зустрічати Новий Рік у Соні Слюзар, в Делаварі.

Жахлива трагедія над Індійським океаном домінує у вістях день-у-день. Число жертв зростає із головокружною швидкістю: сьогодні мова вже про понад 120 тисяч жертв, в Індонезії уже перестали навіть рахувати загиблих. А скільки ще людей загине від епідемій, недостачі питної води і харчів? Увесь цивілозований світ готує допомогу, але доставити її тим, хто її потребує надзвичайно важко. Цілі поселення зникли з лиця землі, навіть зникли і залюднені раніше острови. Бачила вчора на вістях відео, яке зробив якийсь батько знімаючи своїх дітей на пляжу над океаном. Здаля видно наближення білої гриви невеликих хвиль, менших як буває на Атлантичному океані в Нью Джерсі. Картинка з райської спокійної природи: сліпучий чистий пляж, туристичні шаласи, яскраве сонце, блакитне небо. Хвилі наближалися, але не виглядали загрозою. Це не так, як в Голівудських фільмах, де море піднімається високою стіною — зовсім ні. Стихія підійшла несподівано і тільки тоді, коли вдарила жахливою силою і почала заливати все довкола (а є і такі відео-записи) стало страшно. Чомусь не сходить мені з думки Мальтус: природа вирівнює надмір людства на планеті.

Україна мала щастя, що "помаранчева революція" не вибухла саме тепер. Бо сьогодні вона вже не вийшла б на перші сторінки газет в усьому світі.

Ющенко готує уряд, але Янукович і досі не визнав своєї поразки. Хоч вже і Виборча Комісія, і суд відхилили його скарги. Навіть як і були якісь порушення і фальсифікації (а напевно якісь були), то Ющенко переміг двома міліонами голосів, отже перемогу його заперечити неможливо. Не визнали також перемоги Ющенка у Москві і це мене турбує. Але сподіюсь, що воно тимчасове. Інавгурація заповіджена в другому тижні січня, десь біля 14-ого?

В четвер я провела день на Penn's Landing, в готелі Hyatt на конференції AATSEEL. В сесії про переклади, що її зорганізувала і вела Лариса Онишкевич, брали участь, крім мене, Михайло Найдан, Марія Ревакович і Slava Yastremski. Темою сесії мало бути "Translating Slavic Writers from Other Slavic Cultures". Ястремський говорив про свої і Найданові переклади на англійську прози Ігоря Клеха, львівського письменника, який пише російською мовою, Найдан говорив про свої поетичні переклади з Тичини, Шевченка, Білоцерківець і ін., Марія Ревакович зробила коротку доповідь бібліографічного характеру про існуючі літературні переклади з української на англійську (аякже, взяла собі мою тему!), я говорила на тему "Fidelіty vs. beauty", про свій досвід перекладання поезій, порівнюючи переклади з англійської з перекладами із словянських мов. Авдиторія слухачів була не більше численною від виступаючих. Трохи більше людей прийшло ввечері на поетичний вечір, де читали свої вірші або переклади Анна Фрайліх (польською мовою), я, Лариса Онишкевич, Василь Махно і Марія Ревакович. Закінчив вечір Найдан прочитавши у свому перекладі "Заповіт" Шевченка — і це — на диво — з уваги на події в Україні — звучало дуже актуально і зворушливо. Була там і Тетяна Назаренко — їй, а також Анні Фрайліх я подарувала книжку свого "Вибраного".

Варто зробити підсумки року. Закінчився він для нас феноменально: дай Боже, щоб почалася нова ера демократичної України!

А особисті справи: дожити до "помаранчевої революції", та ще й у відносно непоганому здоров'ї — велике досягнення! Доля була ласкавою! Хлопці також здорові, внуки також, Уляна не тільки добре тримається, але здивувала нас всіх своєю революційною патріотичною настановою, своєю активною участю у відродженні України. Чи треба ще чогонебудь іншого? А були і інші добрі новини 2004 року: закінчила і віддала до друку ULE70, вийшли три книжки: Максимів Підмогильний, моє "Вибране", Остапові спогади у польському перекладі і перший номер журналу "Ukrainian Literature"; відбулася успішно Іванкова поїздка до Німеччини, а потім в травні його матура в українській школі; Ніну прийняли і вона почала навчання в ексклюзивній школі Choate, в Конетікат; відвідували мене на протязі року Mаксим (в лютому, в липні з усією родиною, у грудні з Уляною), Роман Громяк, Микола Рябчук, Марко (в травні), Софійка і Тит Геврики, Леся, Мотря і Андрій Головінські; я також робила короткі виїзди з дому до Гантеру, Торонто, Провіденсу, і на засідання НТШ-А до Нью Йорку; вдалося мені довести до завершення важливі і давно плановані господарсьі роботи (залізні огорожі, бетонування біля входу, смарування доріжки для авта).

Mein Liebchen, was wills du noch mehr?