25 жовтня 1976
Напередодні виїзду до Німеччини я взялася трохи знову до німецької белетристики, щоб "увійти" наново в розмовну німецьку мову. Читала Дюренматта та Беля — це було не цілих чотири місяці тому, а я не можу нагадати точних заголовків. Що це діється з моєю пам'яттю? — Що я не пізнаю людей і не пов'язую їх із прізвищами — це стара моя хвороба — але авторів з книгами я досі завжди в'язала без найменших труднощів, навіть таких, що їх я по професійній лінії знала тільки із бібліографій. Ну от — ця пригода із Dürrenmatt-ом і Böll-ом остаточно переконала мене в тому, що мені треба знову запровадити записник.
Доведеться, мабуть, так як із моїм шоферуванням, примушувати себе знайти вільну хвилину для записок — але так як із їздою автом — це мусить увійти в рутину, бо воно мені потрібне для майбутнього.
***
Saul Bellow перед кількома днями отримав Нобелівську премію. Як це добре, що я — на рекомендацію своїх домашніх літературознавців — прочитала минулого місяця Herzog-а. Було б соромно, що Нобелівський лавреат, та ще й прозаїк, та ще й американець — зовсім мені незнайомий. Herzog мені подобався, хоч він трохи переінтелектуалізований. Найбільше мені довподоби те, що автор його — цього свого героя-інтелектуала, космополіта — так знаменито "умісцевив", надавши йому реального жидівського етнічного кореня. І зробив це майстерно, без тіні якогось компенсованого чи наявного почуття меншевартости.
***
Максим відкрив мені теж двох інших сучасних американських прозаїків: я прочитала недавно The Ballad of the Sad Cafe та інші оповідання Carson McCullers та повість Invisible Man письменника-мурина Ralph-а Ellison-а. Повість Елісона має цікаву етнічну тему і відкриває малознайомий світ негритянського життя. Добрий автор, хоч може і не світової міри. Якби ми мали бодай такого! В збірці Карсон МекКалерс є знаменита невеличка новела "Madame Zilensky and the King of Finland", що її я радо переклала б — може для Сучасности? Не виключене, що можна б дістати дозвіл на друк такого перекладу, але в мене тепер обмаль часу і не знаю коли та чи взагалі візьмуся за таку справу. На черзі в мене тепер спомини Кедрина (Життя-події-люди) — отримала рецензійний примірник і маю зобов'язання написати про книжку до Нашого Життя. Прочитала перших 40 сторін і не дуже захоплена: в Кедрина багато публіцистики, багато загальникових газетних узагальнень, мало конкретних деталів обсервації самого життя. В одному місці згадує про те, що мати була не українка, але бракує йому щирости й безпосередности написати, що вона — жидівка. Якщо такий брак щирости й конкретизації характеризуватиме решту книги (понад 700 сторін!) — то незавидна доля читача й рецензента! Зобов'язалася я вже теж зробити інтерв'ю для Н.Ж. з Лялею, у зв'язку із новим податковим законом та її досить цікавою для загалу наших читачів професією. — Потім мушу зготовити ще хронологію бібліотеки Пласту і Рідної Школи для Збірника Чортополохів. — А ось збоку стоїть ціла гора примірників Ukrainian Review, що їх вже пів року тому позичила в Романенчука: мушу послідовно робити свою чи не найважливішу роботу: бібліографічну: анотації англомовних праць з української літератури. Правда, не знаю, як я вийду на своїй співпраці із Знаєнко: вона покищо зі свого боку не вклала жодної праці. А хотілось би мені, щоб справу цю зрушити з місця, бо вона потрібна дослідникам! Може я й зробила помилку, що не видала своєї бібліографії прелімінарним офсетним виданням. Така бібліографія — навіть без анотацій — дуже допомогла б у роботі і нашим гарвардцям і іншим професорам літератури. (Лариса Онишкевич не раз уже зверталася до мене за подібними інформаціями).
26 жовтня 1976
Сьогодні йдемо з Остапом на Belle of Amherst. П'єса має дуже добру пресу, а Julie Harris ми вже мали нагоду подивляти багато разів. Всетаки, життя Emily Dickinson не багате в драматичні ефекти і справді цікаво, як і що автор зробив із такої теми. В театрі цього місяця я була двічі — в Нью Йорку з Лялею та з її мамою. Equus з Anthony Perkins-ом в головній ролі полонив мене надзвичайно — це прекрасна, дуже скомплікована психологічна річ, поставлена з найкращим ансамблем, у фасцинуючий модерний спосіб. Тема? Не легко віддати одним реченням скомпліковану проблематику. Шукання себе самого на скалі між гетеро- і гомосексуальністю? Релігійні обертони підносять тему на ще іншу площину. — Роздягання до нага пари акторів на сцені здалося мені зайвою даниною моді — симульований акт недовершеної копуляції був потрібний для драматичного підкреслення конфлікту, але нагість тіл нічого не додавала до реалізму, навпаки (Скільки статевих актів справді відбувається при наявності повної нагости?) Підемо ще раз на цю річ — тим разом з Остапом — він напевно матиме свої нові для мене ідеї інтерпретації. Шкода лиш, що у Філядельфії обсада буде інша. В Н.Й. не лиш Перкінс, та головна пара були знамениті, але і сам Equus — прекрасний екземпляр молодого мужчини, що грав чудесно цю дуже вимогливу ролю. Другою п'єсою, що її ми з Лялею бачили в Н.Й. — це Брехтова "Three Penny Opera" — яка мене чомусь дуже розчарувала. Можливо, я не була психологічно підготована, а співані (а через те малозрозумілі) тексти з нібито подвійним соціяльно-наснаженим значенням здавались принаймні банальними. Можливо, якби пішла була з Остапом, може мала б приємність посперечатися за і проти Брехта — і може була б щось з цієї суперечки навчилася, що в свою чергу могло б мені відкрити очі на інші позитивні сторони цієї дуже розхваленої вистави.
27 жовтня 1976
Julie Harris учора була справді на висоті. Того рода п'єсу взагалі не можна було б ставити без такої акторки. Не виключене, що ця річ для неї спеціяльно написана. Автор — якийсь незнайомий мені William Luce — знаменито розв'язав першу частину — взагалі не відчувалося, що це монолог. В другій було, на мою думку, трохи за багато патетики і за багато самої рецитації поезій Емілі Дікінсон. Вистава подобалась, мабуть, більше мені, як Остапові. Я подумала собі, яку цікаву драму можна було б зробити із життя Лесі Українки. В неї є деякі подібності з Emily Dickinson — але наскільки драматичнішим було її особисте життя! Не зважаючи на хворобу і часто примусовбе "доматорство". — Її "афера" з Мержинським, її конфлікт з матір'ю, її роман з Квіткою, а попри це — подорожі закордон, перевоження нелегальної політичної літератури, записування пісень з уст народу... На цьому матеріялі можна було б написати неабияку драму!
Приємний був учора вечір. Купили лямпу до вітальні, їли обід у ресторані Top of Centre Square, де з 41 поверха гарний вид на місто. Потім театр. Справжні буржуа! Що значить добробут побудований на добрих двох професійних платнях. Як гарно, що можемо собі дозволити на такий люксус, не зважаючи на те, що маємо коштовного студента в Нью Йорку (а на другий рік, як доля буде ласкава, то може матимемо і другого на Гарварді).
28 жовтня 1976
Свобода чомусь і досі не надрукувала мого допису про вечір Нижанківського у Філядельфії. Вечір відбувся ще 18-ого вересня, в суботу — у вівторок, тобто 21, я вже послала допис до Свободи — а пан Драґан і досі не друкує. "Пісню про Зальцбург", що її я послала в "останній мінуті", надрукував зараз же — але я розумію: це була присвята з'їздові, що відбувався на Союзівці — отже рекляма власного бизнесу! Та ще й дав цій пісеньці таке промінентне й велике місце — видно, що Кравцева вже нема — кожний римований текст для них тепер однакової вартости поезія.
A propos Зальцбурзького з'їзду! Несподівано для самої себе бавилася я на ньому, як ніколи! І подумати тільки, що я цим разом навіть не дуже мала охоту їхати. Перерішила справу Ляля своїм приїздом з Каліфорнії. А потім прийшло менi на думку заохотити до поїздки на Союзівку й Остапа. Він мав їхати до Торонта в цей вікенд, тому спочатку про наш спільний виїзд не було мови. А потім вийшло інакше: виїзд до Канади переложено й Остап, надсподівано, виявив охоту поїхати на Союзівку. (Осінь у горах у жовтні має особливу приману і для нього і для мене). Я була два дні з Лялею в Нью Йорку (взяла собі вакації), а Остап приїхав в суботу просто на Союзівку. — Зальцбуржан з'їхалось чимало: Ляля з Каліфорнії, Оксана Крайківська з Едмонтону, Палієнки з південної Каролайни — а далі наші з Нью Йорку, з Нью Інґленд, з Шікаґо. Професор Росткович і досі добре тримається, хоч йому вже більше як 90 років. Я підійшла і, бажаючи помогти старому, кажу: Пане професоре, не знаю чи Ви собі мене пригадуєте? Я є Марта Сеньківська. А він мені на те: А як там ваші сини, Марко та Максим? Я просто заніміла: адже старий ніколи їх не бачив і мабуть тільки з розмов запам'ятав їхні імена! — Ну й молодець Росткович — а я от з трудом собі пригадала, що йому на ім'я — Тадей. З професорів були ще Міхняк, Олексишин, Микитей. Не було Жили, хоч обіцював, що тим разом приїде і я навіть привезла йому пару зальцбурзьких фотографій. Добре, що не було Баб'яка — був би нам зіпсував з'їзд своїми претенсіями — і так маємо клопіт з тим альманахом, на кожних зборах починають дискутувати все спочатку. (Щораз інші люди приїжджають і, як це звичайно у нас буває, не знаючи передісторії, починають все наново від себе). Приємно, що був Павлюс — веселий старий друзяка. Його "Мартусечко" наповняє мене завжди приязним теплом, що в ньому не скривається ні на йоту нічого еротичного чи зальотного. Пригадую собі свою першу розмову з ним у Зальцбурзі в 1945 році, у перший день нашої баракової гімназії. Темою було не що інше, як непорочне зачаття Діви Марії — він євангелик і хотів мене цим спровокувати, але ми на цьому пункті погодилися і цим мабуть і започаткували наше товаришування. Васі Палієнка тим разом не було. Не було теж ні Ліди, ні Ореста з Канади. — Але був Іван Собчук і тим разом мав навіть відвагу привітатися з Остапом і сказати про мене: "а вона, знаєте, була колись моя girlfriend". Він взагалі потішний: "найбільшу помилку, яку Ти в житті зробила — це те, що Ти не вийшла за мене заміж" — сказав мені, а потім кількакратно повторив це прилюдно. Він не питається мене, чи я так думаю, тільки сам стверджує це авторитетно, ex catedra. "Твій розум і моя сила" — каже мені, танцюючи, — "ми могли разом далеко зайти". Хлопчисько має трохи перевернене в голові — йому здається, що він досяг найвищого суспільного щабля тим, що він — в ранзі colonel-а в армії, а крім того є професором військових наук на МІТ. Бідна людська дитина — як він мусить компенсувати своє велике почуття меншевартости. У моїм відношенні до нього завжди була велика доза співчуття, що залишилося й досі, хоч він, очевидно, не здає собі з того справи. Він може і вмовив у себе, що я колись була його "дівчиною" (— курс танців, два-три фільми, пару пластових прогульок і забав — ), але він ніколи не був "моїм хлопцем". Пригадую, навіть, що коли він пробував робити мені визнання в любові, я сказала недвозначно, що кохаю іншого і між нами завжди були відкриті карти. Але він довгий час, видно, надіявся без надії — і ще з Америки писав, згадуючи навіть по імені "пана Сяся". Остап в свою чергу зробив раз у Зальцбурзі рідкісну сцену ревнощів за Собчука, побачивши його біля нашої кімнати в коридорі. Цим разом на з'їзді Іванова присутність додала перцю і піднесла настрій, мені дала змогу витанцюватися по саме нікуди (— давно вже не давала себе понести таким головокружним полькам і вальсам! — бо останнім часом дуже шаную свого милого та його серце і тому гуляю тільки дуже статечні повільні танці). Взагалі товариство було дуже приємне і сердечне і танцювала я теж з багатьма іншими колегами і очевидно з Остапом — який зробив мені колосальну приємність, бо приїхав у новому костюмі (якого я ще не бачила) — виглядав прегарно, елегантний, із моїм золотим годинником, що нагадував про наше давно уже віджите 25-ліття, був у добрій формі і при доброму здоров'ї, оточував мене теплою увагою (— коли на бенкеті я відійшла від мікрофону після читання моєї поеми "Зальцбург" — встав із місця, щоб поцілувати мене, а очі йому блистіли вологістю — і я була заскочена такою несподіваною чулістю, таким нехарактеристичним для нього публічним виявом зворушення — ) взагалі видався мені і тепер безконкуренційним у цьому товаристві моїх добрих сердечних знайомих. Не вірилось мені просто, що я знову можу бути такою щасливою! — І це вже цього року вдруге, після прегарних днів у Зальцбургу!
Була на з'їзді і Наталка Томцьо з чоловіком з Оттави. Гарні, культурні люди — шкода, що так далеко від нас. Я рада за Наталку — їй мабуть добре з цим чоловіком. Але він у неї — третій! Незавидна доля! — Були чутки, що Стецури — розходяться! Їх не було на з'їзді, але вістка правдива, бо від самої Ірени. Проте я не хотіла з ніким навіть про це говорити, відрадила говорити про це Христі і Лялі. Навіщо перерішувати факти? Може ще роздумаються? Сплетні часом можуть ставати self-fulfilling prophecy. Не хочеться додавати від себе до чужого нещастя. На цьому тлі я ще більше ціню свою щасливу долю. Після 31 літ знайомства і майже 28 літ подружжя не лиш жити в гармонії з чоловіком, але й любити його! Правда, мали й ми свої трудні моменти — а зокрема ж незабутній і страшний рік Остапової реконвалесценції, 1973-ий! Але такі землетруси допомагають бачити життя у кращій перспективі, допомагають ще більше цінити щастя, коли воно є, допомагають іти на компроміси, щоб ціною менше важливого купувати те, що істотне. Я тепер увійшла в таку фазу свого життя, коли поволі затихає Sturm und Drang, коли деякі життєві баталії уже порішені — перемогою, поразкою, чи компромісом, і коли реальність приймається такою, як вона є. Я, наприклад, погодилась уже із фактом, що ніколи за посвяту й труд не належить мені сподіватись признання чи нагороди, і що свідомість того, що я даю більше, як отримую в заміну, не повинна наповняти мене гіркотою, а може бути джерелом тихої сатисфакції. З другого боку, думаю, вдалось мені добитись з трудом права бути собою, тобто, потрохи писати і друкуватися, не скриваючись і не оправдуючись. (Перша моя перемога наступила, коли я на новій уже хаті, вирішила купити собі — до спальні! — бюрко. Це не була така собі проста справа: спальня, в розумінні мого коханого, це — будуар, але це добре так думати тому, хто має окрему кімнату на свій кабінет. A room of one's own, як сказала б Virginia Woolf — но, а мені було конечне бодай власне бюрко, власний кут у спальні. І я свого добилася!) До компромісів нашого життя належить факт, що останнім часом ми рідко сперечаємось про літературні справи і майже ніколи не говоримо зі собою про власну творчість. Знаю, що Остап уміє бути надмірно суворим, саркастичним критиком того, що я пишу (колись, прочитавши машинопис "Хвалю ілюзію", сказав мені, що в мене немає власного поетичного світа, а коли Костюк переказав по телефону, що мій "Землетрус" — це одна з кращих поезій, що їх він читав останніми роками, то Остапова реакція була, що Костюк, видно, не читає доброї поезії) — але я побачила теж, що мої критичні уваги про Остапові речі теж не допомагають йому, а тільки викликають подразнену реакцію — то ж навчилась стримувати надмірну щирість, а часом навіть і не все читаю. Колись я — навіть проти його волі — усім, що писав, цікавилася і читала. Тепер — не тягне мене ритись у його паперах, а він сам, нажаль, рідко говорить про те, що пише і чи пише. — Шкода! Хтось думав би, що двоє поетів могли б бодай самі собі прочитати час-до-часу свої вірші, — чи дійде в нас колись до такої поетичної щирости і рівноваги сил?
29 жовтня 1976. П'ятниця.
Фраза про "рівновагу сил" в попередньому уступі стосується виключно психологічної рівноваги: рівнорядного партнерства у житті, у розмові. Яка може бути дискусія, коли партнери не поважають один одного, не вважають себе бодай приблизно на одному поземі? Цього я ще не досягла, хоч далі за те змагаюся.
Про "рівновагу сил" в літературному обдаруванні не роблю собі ілюзій. Вірю й досі у великий потенціял ОТ — і зовсім не збираюся ставити себе в ролю конкурента (Хоч надто яскраве подразнення з його боку могло б наводити на думку, що він часом трактує мене як суперника — але я це приписую на конто неусвідомленого почуття меншевартости, браку справжньої певности себе з його боку). Я просто хотіла б тільки бути у тій самій лізі... [Наш подружній анекдот з-перед літ: Він: "Куди тобі пхатися до орлів? Ти — черепаха!" Я: "А чи не вільно мені бути бодай куркою — тобто принаймні з цієї самої породи — птахів?"] Остап міг би бути за відповідних умовин справжнім професійним письменником. Думаю, що цього не можна сказати про мене. Мої літературні спалахи надто спорадичні, навряд, чи їх можна було б ухопити дисципліною послідовної творчости. З мене натомість міг би бути дослідник — наукову роботу я люблю і могла б їй присвятитися.
30 жовтня 1976. Субота.
Вчора увечорі подорозі з праці додому, сходячи зі сходів до підземки на станції 34-ої вулиці — я впала з останніх двох сходів. Розбила ліве коліно, а права нога в кістці так мене заболіла, що я спершу не могла встати. Якісь люди допомогли мені піднятися, а я із великим здивуванням для самої себе могла тільки сказати: How could this have happened? І справді не знаю: чи це моя розсіяність, чи соняшні окуляри, що їх не скинула з очей, чи може й мої модні черевики, що мають вищі, як звичайно, підошви? Постояла трохи під стіною, біль ущух і я таки добилась додому, навіть пішки пройшовши поволеньки від станції сабвею до хати. Але сьогодні нога спухла і болить, і хоч я зранку трохи таки ходила біля тижневого прання, варення й чищення кухні, то тепер таки лежу і трохи журюся тим, чи не буду мати довшого клопоту з ногою. А в нас у понеділок — професійні збори, отже до праці таки треба буде мені іти — і ще навіть не знаю як. Знайшла старі Маркові милиці і трохи пробую підпиратися.
2 листопада 1976, вівторок.
Вчора я таки ходила до праці. — Максим завіз і потім приїхав по мене автом. В роботі я таки ходила на ходулях — але була на наших зборах і це головне. (Тим разом дискутували справи пов'язані з каталоговим департаментом). — Сьогодні я таки залишилася вдома, хоч з ногою вже краще, спухлина майже зійшла і вже не так болить. — Сьогодні я мала тільки один драматичний вихід із хати — на милиці й автом — їздили голосувати. — Мій голос пішов тим разом на демократичну листу (Картера, а Ґріна на сенатора в Пеннсилванії) — бо думаю, що у Вашинґтоні треба докорінно людей змінити, головно тому, щоб прочистити атмосферу після Watergate. Не маю стовідсоткової певности щодо кандидатури Картера, але можу сказати, як вичитала в одній редакційній замітці — Jimmy Carter is a risk, but it's a risk we must take.
Скінчила книгу Кедрина і берусь до рецензійної замітки.
5 листопада 1976.
[Ксерокопія з книжки, з ручною допискою]:
Остап робив xerox-копії різних текстів для Максима, а цей вірш, як каже, "скопіював" спеціяльно для мене.
John Betjeman
Late-Flowering Lust
My head is bald, my breath is bad,
Unshaven is my chin,
I have not now the joys I had
When I was young in sin.
I run my fingers down your dress
With brandy-certain aim
And you respond to my caress
And maybe feel the same.
But I've a picture of my own
On this reunion night,
Wherein two skeletons are shewn
To hold each other tight;
Dark sockets look on emptiness
Which once was loving-eyed,
The mouth that opens for a kiss
Has got no tongue inside.
I cling to you inflamed with fear
As now you cling to me,
I feel how frail you are my dear
And wonder what will be —
A week? or twenty years remain?
And then — what kind of death?
A losing fight with frightful pain
Or a gasping fight for breath?
Too long we let our bodies cling,
We cannot hide disgust
At all the thoughts that in us spring
From this late-flowering lust.
10 листопада 1976, середа.
Починаючи від минулої середи, їздила до праці день-у-день — Максим возив автом, бо до підземки абсолютно не могла б дійти — а в праці уникала як можна ходження й ходила, як не на ходулі, то на палиці. Але вчора Sloane сказав мені: я бачу, що ви свою ногу легковажите, а вона вам не гоїтиметься, як будете на ній ходити. Раджу вам, ідіть додому і не вертайтеся до понеділка. Та ще й взяв і сам відвіз мене додому. Він справді дуже уважливий шеф і добра людина. На це конто я справді вирішила взятися до своєї ноги на поважно. Тато вчора бyв подивитись на новий, хоч і невеликий опух і сказав, що не можна виключити навіть фрактури, не зробивши рентгену. Отже я сьогодні зорганізувала Віру Лащик (— Максим цілий день був у школі —) і Віра повезла мене до шпиталя на рентген. Виявилося, що зламання справді немає, але Дикий радив на ногу майже не ставати, щоб скоріше загоїлася. Отже я в хаті, лежу з ногою на подушці і збираюсь так лежати до понеділка. Сьогодні увечорі навіть не сходила на низ варити обід. (Максимові доручила приготовити рештки).
Проте, я не дармую. Навпаки, взялася так інтензивно за бібліографічну роботу, аж мені голова тріщить. Ще година-дві і викінчу анотації до всіх матеріялів в Ukrainian Review. Нажаль, бачу, що Романенчукова колекція досить неповна і мені доведеться розшукувати за бракуючими числами U.R. не знаю в яких колекціях. Цієї бандерівської публікації немає в американських університетських колекціях, принаймні немає на Пенсильванії.
При нагоді бібліографічної роботи завжди трапляється щось цікаве, нове відкриття, нове поширення горизонтів. Цікава стаття Горняткевича про Шевченка-маляра, знаменита стаття Петрова про переслідування літераторів в 30'х роках (пригадую читала колись український оригінал в Літературній Газеті) — от якби так напр. Кедрин у своїй книжці вмів так малювати сильветки людей, як це зробив Петров із Плужником, Косинкою і Хвильовим! Натрапила теж на напастливу рецензію Державина на Грищенкову L'Ukraine de mes jours bleus — аж дивно, як такий будь що будь не останній критик міг просякнути до тієї міри донцовським духом, щоб так знецінити цей прекраcний, такий справді кольоритний і "малярський" том мемуарів!
12 листопада 1976, п'ятниця.
Лежу, щоб дати нозі максимальні можливості відпочинку. Вчора і взагалі не сходила надолину: хлопці принесли мені і сніданок і вечерю. Сьогодні пляную під вечір один раз зійти, бо має бути на телевізії друга частина програми про українців в Америці — при цій нагоді вже приготую й обід на сьогодні і на завтра. Остапа, правда, не буде, бо він сьогодні їде до Нью Йорку на літ-вечір Слова та матиме засідання Президії Слова завтра. Тількищо дзвонив: забув удома ключі від Маркового помешкання і Максим поїхав нагло й поспішно виручити його й завезти йому Маркові ключі. Все це в останній мінуті — от клопіт!
Користаючи з примусового лежання, я прочитала книжку Марії Лівицької "На грані двох епох". Дуже гарно написані спомини: ядерно, без зайвих повторень, короткими модерними реченнями, з кольоритними й навіть гумористичними епізодами. Добре скомпонована книжка — підозріваю, що мусіла до неї вкласти свою неабияку частку Наталя Лівицька-Холодна.
Встигла теж накреслити чорновик рецензії на англомовну збірочку Лесі Українки "Норе". Але моє "прив'язання" до ліжка дається мені взнаки вже теж і тим, що не маю доступу до потрібних матеріялів. (Spirit of Flame, напр. є аж у пивниці, а переклади Річ доведеться позичити з бібліотеки).
Виготовила теж три нові загадки для Нашого Життя. Ця розвага, на мою думку, дуже оживляє журнал, як теж і гумор. Я мала надію, що розпічну цю рубрику в журналі, а читачі підхоплять її і самі присилатимуть нам разом із розв'язками свої нові проєкти. Але це не сталось — а куток розваги треба продовжувати.
15 листопада 1976, понеділок.
Мені сьогодні 46 років. Трохи страшно це усвідомити. Часом аж не віриться: часто почуваю себе ще молодою. Зокрема останніми місяцями, коли мені якось відрадніше на серці, коли бували дні, що я була екзальтовано щасливою, як за молодих літ... (Який контраст до року моєї великої життєвої проби — 1973-ого, коли бували дні, що їх трудно було перебути до вечора, коли я мусіла себе саму день-у-день переконувати, що жити таки мушу, що треба конче перетривати-переболіти...)
Чи варто проливати крокодилячі сльози над високою цифрою віку? (Читала я раз якусь німецьку автобіографію, з якої нічого більш не пам'ятаю — ні автора навіть, ні назви — тільки це одне, перше в книжці і дуже ефектовне речення: "75 — das ist kein Alter für eine Kathedrale, — aber für eine Frau!") Чи воліла б я справді бути сьогодні щолиш на порозі життя? Мати, скажімо, не 46, а 23 роки? — Кожен вік виставляє на інші проби і молодість теж повна всяких пресій, турбот і непевности. Sturm und Drang тільки з перспективи пізніших літ набирає рис ностальгії.
Балянс мого життя сповнений позитивами й навіть успіхами. Подружжя з Остапом — чи не сатисфакція бачити з перспективи майже трьох десятків літ, що воно витримало всі проби, що ще й сьогодні може бути джерелом тихого щастя? — Наші прекрасні діти — що вдалися нам, як не можна краще — здорові, обдаровані і характером й інтелектом, а при тому такі близькі нам і своїм українством, і своєю сердечною, товариською до нас поставою — чи не радість дивитись на них і усвідомлювати, що всі наші труди з ними на протязі двох десятків літ не пішли намарне? — Факт, що мені удалося при Татовій матеріяльній допомозі закінчити університет та й здобути не лиш вищий академічний ступінь, але й фах, що підносить значно наш рівень матеріяльного побуту. — Чи хотіла б я завернути час? — адже саме ці роки між 23 і 46 роком життя — були роками великого поширення моїх інтелектуальних горизонтів, а навіть не таких уже й незначних успіхів і в професії, і навіть — до певної міри — теж у літературі.
Не можу нарікати на своє минуле. "На терезах, де справедливість важать, відмірили мені надміру щастя"... Вдалося витримати навіть і трудні іспити життєвих проб: навчилася жити з дня-на-день, з мінути на мінуту, надслухуючи Остапового віддиху поруч, віч-ма-віч із смертю, із страшною абсолютною самотністю... Навчилася жити ілюзією, хвалити ілюзію.
Майбутнє завжди мене лякало. Тоді, коли люди люблять вірити, що майбутнє несе їм зміни на краще, я завжди шукала щастя у сьогоденному і боялася, що завтрішній день може мене цього щастя позбавити.
***
На мої уродини ми плянували з Остапом піти до театру на "Еквуса", а перед тим на обід до ресторану. Але моя нога наші пляни перекреслила. Правда, до праці я сьогодні таки "пішла" (тобто поїхала автом із Максимом) — але іти до ресторану, а звідтіль до театру — це був би прохід на добрих кілька кварталів — а я в роботі ледве можу з трудом дійти із мого бюра до лазнички. У висліді Остап з Максимом пішли сьогодні на "Еквуса", а я лежу в ліжку і даю нозі відпочити.
16 листопада 1976, вівторок.
Сьогодні відважилася перший раз приїхати з праці додому підземкою. Нелегко по всіх тих сходах було мені дібратися на палиці, та ще й у час руху, коли люди поспішають і не мають терпцю для повільних інвалідів. Нога трохи поболює.
На подвір'я уночі приходить до нас звірок, що його Остап охристив "мацапурою". Провіривши в бібліотеці у довідниках, вирішив, що це — oppossum. Минулого року раз уночі хлопці нас побудили, щоб показати у світлі ліхтаря цілу родину racoon-ів, що методично добиралась до нашої пушки з відпадками. — Живемо майже як на хуторі — а рівночасно у великій індустріяльній метрополії. Білок у нас до несхочу, бувають і зайчики, але що уночі можуть трапитися і такі справді дикі гості — про це ми раніше не знали.
18 листопада 1976, четвер.
Моя спроба повернутись додому підземкою передучора наробила, мабуть, шкоди. Нога болить і знову трішки підпухла. Вчора була в праці — Максимко возив — туди й назад. (Як це добре, що він ще з нами і що ходить на цей же університет, де я працюю — інакше я взагалі не могла б туди дістатися!) Але ми подорозі мали клопіт з автом — мотор перегрівся — мусіли ставати подорозі на бензиновій станції набирати воду. Увечорі якось щасливо добилися додому. Проте сьогодні "Цюп" мусів завезти авто до направи.
У висліді всіх цих тарапат — я знову вдома. Лежу. Мабуть залишусь удома вже знову до понеділка. Sloane i Gay вчора переконували мене, щоб не приходила до роботи цих пару днів. Gay прийшов до мого офісу й каже: "The court has decreed..." Сердечні вони люди, але мене моя нога починає трохи журити.
Мені добре бути сьогодні в ліжку ще й тому, що в мене якраз досить інтензивна менструація і бігати що години до лазнички було б мені справді трудно — від коли нога болить, я не ходжу по сходах, а це значить, що до лазнички мушу їхати віндою з третього поверха на перший і йти на другий кінець будинку... Якби я була сьогодні в праці — то нога моя мусіла б "змахатися" на добре.
Дзвонила двічі Слава Знаєнко і це мене дуже втішило. Вони з Наталкою Соневицькою взялися нарешті за нашу бібліографічну роботу і це мене підняло на дусі. Я за останніх пару тижнів опрацювала досить багато анотацій і вже навіть велику частину їх переписала й поробила копії. Нам конче треба знову втрійку зійтися. Я мусіла відкликати свій виїзд до Нью Йорку на засідання ред-колегії через ногу — плянували, що може Слава з Наталкою приїдуть сюди до мене в неділю, але їм не вийшло. А нам треба обговорити деякі спірні питання. Може вдасться мені поїхати до Н.Й. на річну зустріч "Слова" пов'язану із вшануванням 70-річчя Гординського. Це має бути 19 грудня — ще ніби далеко, але зваживши, як поволі гоїться моя нога, боюся робити пляни на виїзд.
Цієї суботи є в нас Гарвардський вечір-бенефіс. Остапа, правда, не буде, бо він їде в справах Суспільної Служби до Торонто (- це значить пару годин страху для мене, бо всеж — кожен політ літаком — додатковий риск!) — але я хочу піти з Максимом — тим більше, що нема занадто багато зголошень, а справу треба підтримати не лиш грішми, але й особистим прикладом.
На 27- листопада маємо запрошення до Коропецьких. В них завжди велике цікаве товариство. — Чи дозволить мені нога поїхати туди?
19 листопада 1976, п'ятниця.
Вчора увечорі я таки й справді розжалобилась над своєю ногою — не хотіла показувати по собі, щоб не журити Остапа — але я й справді почала feel sorry for myself — а це поганий знак. Вчора й сьогодні я в ліжку. Вчора цілий день упорядковувала бібліографічні анотації — а сьогодні, розуміючи, що мені треба серйозно чимсь зайнятися, щоб не киснути, я цілий день писала... не що будь, а свою давно-давно задуману новелю про ... аборт. Наважилася нарешті взятися за цю тему. Не знаю, наскільки мені це вдалось. Я думала й передумувала свій плян вже багато разів, але ніколи не наважувалась його здійснювати. Якби не нога, і примусове лежання, і потреба якогось психічного піднесення — новелі далі не було б. А так, ліпше чи гірше, а позбулася нарешті теми, що вже починала набридати моїй свідомості. Не надумала ще заголовку, — може "Дилема".
Моя робота дала мені цілоденне зайняття і вдоволення — давно не писала вже прози і, здавалося, що не скоро до неї повернуся. Але з ногою таки не знаю, що робити. Тато піддає думку, що може таки добре було б дати у гіпс. Дикий раніше казав, що непотрібно. Якби я знала, що можу ходити, що це нозі не пошкодить — то ходила б і терпіла б і біль. Але, як мені кажуть, що тільки лежанням я можу приспішити процес гоєння — то я, очевидно, боюсь на ногу ступати й уникаю ходження.
Остап уже полетів до Торонта, а Максим сьогодні увечорі з дівчиною пішов до театру. Добра дитина, загрів і приніс мені обід. Я увесь день майже сама: були, правда, і Тато і Мама. Мама навіть принесла вареники. Але для розмов у нас спільних тем майже немає. Нажаль.
25 листопада 1976, четвер. Thanksgiving.
Я вдячна своїй добрій долі передусім за те, що Остап так добре тримається. Його відносно добре здоров'я в минулому році було справжнім джерелом радости для мене. Наших чудесних днів у Зальцбурзі й на Союзівці було б і взагалі не було, якби не ця фундаментальна підстава для доброго настрою, для утіхи життям. І сьогодні, в це прекрасне американське свято — прекрасне тим, що люди не просять чогось, а оцінюють те, що мають — я дивлюся з любов'ю на всіх трьох моїх хлопців (- Марко теж приїхав) — і тішуся ними.
Я далі цілий тиждень у ліжку. Вигоюю ногу — і навіть до лазнички ходжу на милиці. Але це ще пару днів — а тоді хай буде що буде, від понеділка пошкутильгаю до праці і почну більш менш нормальне життя. Очевидно, що я жодного святкування не підготовила. Марко, правда, приїхавши вчора, в припливі ентузіязму, хотів було братися за печення індика, але Мама вже пару днів тому дуже настоювала, щоб хлопці прийшли до неї. Отже святковий обід таки матимуть, а ще приїде й Марійка.
Моє маркірування не пройшло зовсім безслідно. Написала за цих пару тижнів три рецензії, оповідання, приготовила інтерв'ю з Лялею і вислала їй питання, зробила велику кількість бібліографічних анотацій, підготовила цілу серію загадок для Нашого Життя, а ще накінець і переклала новелю Карсон МекКалерс "Мадам Зіленська і король Фінляндії". Все це речі, які я мала в пляні зробити, але не вірила, що знайду на це час. — Тепер передімною ще одна велика і марудна робота, що її мені передучора доручив Остап — виготовити англомовний меморіял до Міжнародного ПЕН з проханням, щоб вісьмох наших репресованих дисидентів — Чорновола, Калинця, Караванського, Осадчого, Шумука, Стуса, Сверстюка і Світличного прийняли в члени ПЕН. Тексти в українській мові вже приготовив Маланчук — це дуже велика праця і я жалую, що не дістала її раніше. Це не така приємна й творча робота, як власна новеля або переклад — але я свідома того, що зробити її я мушу конечно, може справді щось така акція цим нашим письменникам допоможе.
***
На Гарвардському вечорі в суботу я таки була. Максим підвіз автом, а там на палиці я добралася до крісла при столі і не рухалась. Вечір був культурний і на поземі, як рідко яка імпреза. Програмою провадив Адріян Сливоцький — зворушливо й радісно, що є вже такі молоді українські люди. Я мала нагоду чути його вже раніше — на іншій гарвардській імпрезі навесну ще — і тепер не розчарувалася. Дав собі раду із своєю ролею прекрасно. Навіть доктор Саляк виріс у моїх очах, коли я почула, що він вміє культурно й доречно так виступити. Лабунька представляв Шевченка і зробив це теж надзвичайно гарно — стримано, на академічному поземі, без зайвих диґресій — це був його найліпший виступ, з тих, що їх я бачила. Професор Шевченко, мабуть, заскочив авдиторію, бо мав одногодинну нормальну університетську лекцію про Петра Могилу й Могилянську Академію — але я була захоплена і лекцією і самою особистістю професора. Справжній інтелектуал, світового маштабу. На кінець ще був виступ Романа Рудницького — все було на високому поземі і вечір цей незвичайно підніс мене на дусі. Але прикро було, що наш естаблішмент починає якось упереджено ставитись до Гарвардського Інституту. На бенкеті не було ні Стерча (голови УКК), ні Ґалана, ні багатьох інших видних у філядельфійській громаді людей. А своє меценацтво Гарвардського центру (тобто 1,000 долярові деклярації) зголошували такі молоді люди, як Ромко Процик (сам ще студент), Юрко Пазуняк (тількищо пішов на свою першу посаду) та Сливоцький (теж недавній ґрадуант). Виходить, що справу наукового інституту будуть довершувати ті самі, що її почали — студенти. — Але це ж справа, що потребує півтора міліона долярів — як можна таку важливу й трудну акцію так легковажити? Чорти мене беруть за Свободу — успіх попередньої збірки напевно у великій мірі можна завдячувати акції преси — а тепер заледве вряди-годи пропустять якусь новинку, а Гарвардську сторінку друкують, як платне оголошення!
29 листопада 1976, понеділок.
Я піднялася з ліжка сьогодні вранці, як звичайно, трішки по 6-ій. Вимочила в лазничці ногу — і мала добру інтенцію вдягнутися та зібратися нарешті до праці. А тимчасом на дворі — дощ, а радіо заповідає пониження температури, можливість снігу й ковзаниці. Нога трохи більше боліла — бо я вчора й передучора вставала і сходила до кухні варити обід, а крім того писала пару годин на машині меморіял до PEN — отже сиділа. — І от я — налякалася цієї погоди і вирішила ще один день залишитись удома. Знову лежу. Чи я розлінівіла за останні два тижні? Чи втратила відвагу й завзяття до щоденної боротьби за життя? — Ну, може, трохи. Але надворі таки погано. Наше авто не мало зимових коліс. Міг бути клопіт.
Марко теж один день продовжив собі побут удома. Заложив зимові колеса — отже завтра, якщо не буде льоду, поїду з Максимом. Була теж пару днів Марійка. На день Подяки всі вони ходили до Мами на обід, але я таки лежала. Трохи перелякалася за Тата, бо він щось зранку був погано почувався і навіть зімлів. Але потім перейшло. Каже лікар, що це мабуть від ліків на відводнення.
Вибиралися ми до Коропецьких у суботу. Я навіть голову помила, на всякий випадок, і цілий день ходила (і.е. лежала) із накрученим волоссям. Дуже запрошували, мовляв, мені тільки до авта, і з авта, а далі буду весь час сидіти. Я намовляла Марійку, а навіть подарувала їй на цю оказію одну свою вечорову суконку. Але вона почала по свому звичаю відмовлятися, а пересудив усю справу Остап, бо накинувся на мене, що мовляв, це не для неї товариство і на лиха я її підмовляю? Він хотів, щоб ми лиш обоє поїхали. Але мені ніяково було залишати її саму в хаті ( — як не як, вона ж гість! —) і я вирішила теж не їхати. Зрештою, щоб не виглядало, що Марійка приїхала з Н.Й. обслуговувати мене, я того дня встала і зварила обід — а це вже було досить руханки для моєї ноги. Скінчилося тим, що Остап поїхав сам, за намовою Лабуньки, який взяв його на авто. Я була ще й підсвідомо сердита на О. — якесь безглузде і смішне змішання почуттів, що в ньому певну ролю напевно відіграла і Рома П. (що виступала тут на концерті в пам'ять А. Рудницького і що на нього мій коханий поспішив — на моє велике здивування — малощо не просто із свого торонтонського літака!) і недоспана ніч, що не принесла заспокоєння і тепла, тільки роздратування. Homo est animal emotionale, доктор Фройд міг би мати цікавий об'єкт для психоаналізи.
Прочитала останніми днями Norman-a Mailer-a "An American Dream", а сьогодні вранці популярного колись бест-селера Candy (Terry Southern & Mason Hoffenberg). Це моя перша зустріч із Мейлером. Не подобався він мені. Надмір machismo, насилля, вбивств, неприємного, бо дуже одностороннього і брутального сексу. Не зношу письменників — мізантропів. Читаючи таку літературу, починаєш думати, що соц-реалізм має деякі добрі прикмети — бодай цей накинений і часто нещирий гуманізм. А це поганий знак — реакція до скрайности. Все ж Мейлерові не можна відмовити певної майстерности — писати він уміє. Candy — весела, але дуже глупенька сатира на секс і на Вольтерового Кандіда — злегка збуджує, як порнографія, але на мою думку, спеціяльної літературної вартости не має. Якщо вже говорити про сатиричні порнографічні твори, то напр. Portnoy's Complaint Philipp-a Roth-a стоїть безпорівняно вище і має капітальні майстерно написані сторінки, — а Candy зраджує якусь таку початківську безпорадність.
9 грудня 1976, четвер.
З ногою трішечки ліпше — хоч далі криваю і ходжу з палицею. Від вівтірка 30 листопада регулярно працюю, але їжджу з Максимом автом — і вранці і ввечорі. Це трохи комплікує йому його розклад часу ( — він каже, що ніяк не вміє вчитися в бібліотеці!) — Сьогодні, щоб йому упростити справу, я повернулася додому підземкою. Справді, поки ми всі здорові і бігаємо на міцних ногах, не помічаємо, як справді трудно жити в цьому американському темпі людям немічним, старим, калікам. Нема над власний досвід — може краще розумітиму інших! — Сама безліч сходів у підземці — проблема колосального маштабу. Не раз провадила я сліпих по цих сходах, а тепер розумію їх ще ліпше! А найгірше вже з цією товпою людей, що всі женуться із страхітливим поспіхом!
В нас на університеті вже пару місяців роблять делікатний натиск, щоб включити працівників до великої збірки фондів Program for the Eighties. Я вирішила получити це з давнішою моєю ідеєю і запропонувала створити маленький фонд, приходи з якого можна б уживати для розбудови української колекції у Van Pelt. Я запропонувала давати по $10.00 дол. місячно, аж поки дійде до одної тисячі, а тоді з цієї тисячі проценти мали б іти на купно книжок з української літератури. Колись могла б я, евентуально, цю тисячку поповнити додатковими грішми ( — і хто б то думав, що я така оптимістка!), а в разі моєї смерти мої приятелі (зокрема ж американці) могли б цей фонд доповнити. — Все це дуже гарно, але Максим сміється з мене, що при всіх моїх передумовах університет мені гарно подякує і скаже: Знаєте що, пані Тарнавська, затримайте собі свій щедрий дар і не морочте нам голови! — Ну, побачимо! Сьогодні вислала листа з пропозицією. Щось дати мушу — а чому б з цього не мала скористати якась культурна українська справа?
12 грудня 1976, неділя.
Скінчила Bellow-а Seize the Day і почала була Dubliners Joyce-а (деякі з цих новель я читала вже раніше) — але Остап несподівано приніс дуже цікаву нову критичну біографію Ахматової (автор — Amanda Haight) і я кинула Джойса і читаю про Ахматову. Жалую, що не маю під рукою її творів в оригіналі — це було б цікаве доповнення. — Перша моя зустріч із творчістю Ахматової наступила, пригадую, десь у 1972 році, якраз після виходу в світ моєї книжки. Лариса Онишкевич прийшла до мене до бюра і принесла мені несподівану радісну новинку — свою рецензію на Хвалю ілюзію. Це була перша рецензія на книжку, та ще й англомовна, — я дуже зраділа, але водночас трохи була спешена, бо в цьому університетському виданні Лариса мене недвозначно ідентифікувала з правничою бібліотекою. На щастя, в нашій школі ніхто славістичних видань не читає, так, що це "відкриття" залишилося, мабуть, непоміченим. Правда, Nancy, а може теж і Sloane, знають, що я пишу, але чи треба мені, щоб всі загально знали, що я — поет? Не знаю, чи на цьому не потерпіла б моя першорядна репутація як "foreign law librarian"... Лариса тоді, обговорюючи свої враження від моєї книжки, запиталася: а чи знаєте ви творчість Ахматової? і я собі обіцяла, що мені обов'язково треба прочитати її вірші. Це довело, пізніше, до моїх кількох перекладів з Ахматової, а згодом до дальших перекладів, що їх сьогодні маю чималу збірку. Дала цю збірку читати Гординському і хотіла б її, евентуально, видати друком. Не знаю, як собі наладнаю справу із copyright — треба буде мабуть написати до всіх видавців чи авторів. От так із Ахматовою зв'язана моя "маленька антологія жінок-поетів", або, щоб було менше претенсійно, "Десять жінок-поетів" (Жодна з цих назв мені не подобається, але покищо іншої не придумала).