МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

1 січня 1989. Вдома. Неділя.

В п'ятницю й суботу була в тата в лікарні. В п'ятницю навіть з Галею. Коли ми з нею були там, говорив, немов маячив, можливо під впливом ліків. Повторяв заодно, що він, мовляв, "не вдарив" — отже щось у свідомості світало, але решта була не до речі, якісь відірвані речення про батькове обійстя, про давні часи. В суботу, коли я була в нього сама, спав, а збудившись, не пізнав мене взагалі і тільки невиразно щось белькотів. Чи це наслідки ліків, чи поступ хвороби — але стан його жалюгідний. Тим більше, що він у ліжку прив'язаний і не може рушитися, а це ще тільки більше його денервує. Пробувала вчора телефонувати до Яримовича — не було його вдома. Свято. Може завтра справи виясняться. Не знаю, що мені робити. Галю відвезла я додому в п'ятницю і маю їй дати знати, що буде далі. Дивлячись на тата, я щораз більше схиляюся до думки, що його треба віддати до nursing home. Це буде більше коштувати, як опіка вдома — це правда, але для мене буде легше — бо ж не тільки не маю нікого на вікенди, але тепер при новій ситуації не матиму спокою, чи аґресивна татова поведінка знову не повториться. Галя, можливо, піддалася загально напруженій атмосфері, що буває завжди, коли Андрій приїздить до тата, і може непотрібно підняла крик, замість успокоїти і старого і себе — у висліді може втратити добру (хоч і неприємну) працю. Бо як тато піде до nursing home, то, очевидно їй доведеться шукати роботу деінде. Але — in the long run — це напевно вийде їй на користь, бо вийде у широкий американський світ і почне жити нормальним життям американського робітника, платити податки тощо. Андрій з Марійкою сидять в татовій хаті. Вони не контактуються зі мною, а я не шукаю розмови з ними. Образили мене своїм листом, як ніхто досі в житті — невже вони думають, що над таким хамством я просто перейду до порядку денного?

В Уляни ще не було нічого — чекаємо, хвилюємося. Їм я нічого не говорила про тата — мають досить своєї журби. А так журились би додатково, чи я зможу приїхати 13-ого?

Боже, що то був за рік! Скільки клопотів, хвилювань, травми! Померла Ляля, померла мама. Переживання з господинями, з татом, з Андрієм. Побут у лікарні Остапа. Переляк з моєю груддю. Операція Лесі, смерть Василя Єреґи. Але були, між тим усім, і добрі новини. Максим і Уляна спровадилися до своєї хати, Марко та Iя купили нову хату; з трудом організовані, але всупереч всім перешкодам відбуті поїздки до Каліфорнії, до Tоронто, на Союзівку, до Cape Cod i нарешті — на Гаваї! Поява ULE65B — перший research report (нова редакція ще й досі не надрукована, але наклад першої, як видно, декому вже розіслали, бо бачила я його в списку новонабутих книжок Бібліотеки ім. Петлюри в Парижі!) Нових літературних творів не було — але зробила чимало бібліографічної роботи (ULE65A майже готовий, принаймні цей перший варіянт, що його я готую на конкурс) і написала пару статтей — до енциклопедії, до Сучасности. До успіхів варто зачислити теж мої виступи в New York Public Library та й недавно на AATSEEL.

2 січня 1989, понеділок. (Свято Нового Року, вдома).

Їздила до тата до шпиталя. Сидів у кріслі. — Пізнаєш мене? питаюся. — Ну, певно. Ти є моя донька. — Але як я називаюся, ніяк не міг пригадати. Я запиталася, чи знає чому є в шпиталі. Не знав. Коли я сказала йому, що він вдарив Галю, що була авантура — не пригадував собі нічого. — А хто є Галя? питався. Пару слів сказав по англійському — видно пригадав собі трохи мову, що її вже роками не вживає. А в певному моменті запитався: — А мама журиться мною? — Ні, кажу, мама вже нічим не журиться, вона там, де нема ні болізни, ні печалі. Вона померла — ми ж недавно були на цвинтарі, на її могилі. Не пригадував, але зрозумів. — То я вже жінки не маю? — Ні, ти — вдівець.

Говорила з Яримовичем. До піклувального дому тепер дістатися нелегко, навіть коли за пацієнта платять. Треба чекати. Він думає, що тато може повернутися додому і що Галя буде з ним. Я сказала, що їду до Торонто і журюся, що з ним буде. В найгіршому разі — візьму знову до шпиталя, сказав.

3 січня 1989. Вівторок вранці, ще вдома.

Встала трохи за рано і ще маю пів години перед виходом на роботу.

Маркові 36 уродини відзначили вчора телефонічною розмовою. На дарунок він купить собі новий стереофонічний апарат Video, а нам як різдвяний дарунок пришле свій старий VCR. (Крім того, я їм обом думаю докуповувати комплект порцеляни Wedgewood, Colorado pattern, але не мала змоги поїхати до міста. Треба це буде зробити ще перед виїздом до Канади, щоб було доставлене на їхню річницю шлюбу).

Зіпсувався мені External drive у комп'ютері. Саме не в час, бо мені треба викінчувати мій ULE65A. Везу сьогодні із собою до направи. Мій ULE65A майже готовий. Ще треба тільки зладити хронологічний покажчик, виправити та доповнити на комп'ютері текст, надрукувати його та зробити чотири копії, щоб могти послати на Бібліографічний конкурс Ценків. Вчора я навіть написала передмову і сьогодні вже кілька сторінок везу, щоб зробити фотокопії.

Написала я також — нарешті — подяку до Свободи всім хто пожертвував на громадські цілі в пам'ять мами. Леся вже кілька разів упоминалася і пригадувала. Ну, це марудна робота — ніяк не знаходила для неї часу. Але тепер, коли тато в шпиталі, я могла вікенд присвятити цим справам. Маю надію, що когось не поминула.

Продовжую в метро.

Треба мені буде також завезти авто знову до механіка. Мотор їде добре, річна інспекція дала нагоду виправити додатково деякі проблеми. Але... Змінили мені термостат і мотор до огрівання і як наслідок — за кожний раз, що включаю огрівання — всі шиби заходять брудною парою і нічого не видно. Не помагає ні fan, ні defroster! Не знаю, що це таке, але очевидно, так залишити не можна! Це мені не легко зробити. На сьогодні заповідають сніг, а на завтра — зимно. Не зможу поїхати автом навіть до шпиталя. А крім того, я тепер мушу бути на роботі день-у-день, коли ж мені взяти авто до M & W? Не легкий мій щоденний побут. Щастя, що комітива з Остапом така добра, що в нашій хаті — погідна, приязна атмосфера. Поцілував мене вчора несподівано, а коли я здивувалася такій наглій чулості, сказав: дякую тобі, що я дожив до 1989 року! — Ну, це ми обоє можемо подякувати Богові, своїй добрій долі. В хаті в нас, здебільшого, спокій і музика — Остап у своїй робочій кімнаті, я в своїй. Розмов небагато, але вони і не дуже потрібні. Розуміємо себе і без слів! Добре, що мій брат — ще й боягуз. Не має відваги зателефонувати, чи прийти до мене. Він раніше тільки через Галю передавав інструкції ( — "нехай Марта підпише чеки!") Тепер Галі нема, нема кому бути посередником. Щастя, що не приходить, а то міг би зруйнувати погідну атмосферу мого особистого життя!

3 січня, вдома, ввечері.

Сьогодні весь день ходила схвильована, руки мені дрижали, боліло коло серця. Мариля, довідавшись, що я ношуся з думкою примістити тата в nursing home, порадила, щоб я повідомила про це Андрія, або ще ліпше, разом з ним взяла це рішення, бо інакше він може мати колись претенсії. Я подумала, що може вона має рацію — і подзвонила до нього. Нам, мовляв, треба зустрітися, щоб поговорити про майбутнє тата. Я запропонувала сьогодні о 7 год. вечора, домовившись раніше з Вірою Лащик, щоб була присутня при тій розмові. Сьогодні — ні, заявив. "Я мушу ще порадитися". А потім давай мені випоминати: я, мовляв, сказала його жінці, що вони є причиною татової хвороби. — Ні, поправила я, це неправильно. Насправді я сказала, що ваші приїзди часто викликають проблеми — на це є ціла історія припадків, не від нині. Крім того, я сказала йому, що вважаю його останній лист за велику особисту образу і від тепер контактуватися буду з ним тільки в справах тата і то по змозі при свідках. Повісив слухавку. Я ще встигла сказати йому, що я не можу продовжувати посвячуватися так у майбутньому, як це робила досі минулих майже два роки.

Віра, на моє прохання, зробила сьогодні пару телефонів до двох недалеких піклувальних домів — Marwood i Cheltenham. Ні в одному, ні в другому вільного місця немає, але в Marwood два мешканці пішли до шпиталя, один з них критично хворий. Якщо помре — буде місце. В Marwood окрема кімната коштує 2294 дол. на місяць, якщо в кімнаті двох — то 2108 дол. В Cheltenham дорожче: там ціна за окрему кімнату — 2700, за кімнату де є 2-3 особи — 2300. Тато має місячного доходу 1322 дол. Тепер за оплату господиням виходить 1240 (40 дол х день). Харчі коштують около 500 дол. Отже приватна кімната в Marwood буде біля 500 дол. в місяць більше. Але ніхто не враховує, яку страшну ціну плачу я своїми нервами, своїм здоров'ям, своєю занедбаною хатою. Що більше: тато тепер у такому стані, що він навіть добре не знає, де він і що з ним. Отже зміна на піклувальний дім не буде для нього такою травмою, як була б, напр. для мами, яка була свідома всього, що діялося. Остання подія показала також дві речі: 1/ татова хвороба проґресує і він робиться більш аґресивним. Інцидент може повторитися — він може знову вдарити чи то Галю, чи іншу господиню. Якщо буде справжнє пошкодження тіла — то хто за це нестиме відповідальність? 2/ Якщо правда, як думає Яримович, що реакція Галі та Андрія була перебільшено драматизована, то це говорить щось і про якість опіки, що її тато має від Галі. Чи не ліпше буде йому в піклувальному домі, де є відповідно тренований персонал і до того рода ґеріятричних пацієнтів звикли і їх краще розуміють?

Говорила по телефону з Яримовичем. Підтримав моє рішення дати тата до Marwood. Радив, якщо тільки є місце, зразу дати завдаток. Я знову подзвонила до Віри і сказала їй, що готова піти з нею і заплатити. Дасть мені знати. Дай Боже, щоб звільнилося місце і щоб ми його одержали.

Сьогодні заплатила Галі за минулий тиждень, включно з п'ятницею. Вона тепер візьме вакації кілька днів — потім її повідомлю, що буде далі з татом. Поки ще місця в Marwood нема, Яримович не радив говорити Галі про це рішення. У відповідь на її питання, що буде з моїм виїздом до Торонто, я сказала, що якщо тато повернеться додому, то наше домовлення буде в силі, але про це ще говорити за рано. Можливо, якщо в Marwood не буде місця, а шпиталь не схоче тата тримати, що я мусітиму бодай на короткий час взяти тата додому, а тоді Галина поміч буде конечна. До Торонто я думаю поїхати "hell or high water"!

Саме сьогодні історичний день і дуже хвилюючий: Уляна вже в лікарні. Почали стимулювати породові корчі — може завтра буде розв'язка, або — цісарський розтин. Всі ми, очевидно, напружені, хоч Максим пробував не показувати того по телефону. Іванко, голосочком Wienersängerknabe, вітався з нами до трубки: галло, дідо! галло, баба! Дивлюсь на кохану його знимочку і хвилююся за Уляну.

5 січня 1989, вдома, вранці.

Щасливо 4 січня пополудні народився другий хлопчик! Вдалося Уляні народити дитину природним способом, без цісарського розтину, без загальної анестезії, в присутності і при помочі Максима... Потелефонували нам зі шпиталя, як тільки я прийшла до хати з роботи. Говорили ми і з Уляною і з Максимом. Уляна була не тільки притомна, але відпружена і весела — не цілу годину після пологів. Хлопчика хочуть назвати Степаном чи Стефаном (буде зараз клопіт з різними варіянтами цього імені і по нашому і по англійському! — але це їхня справа, хай називають як хочуть, аби тільки дитина була здорова!) Добре, що це другий хлопчик. Я — мати синів і очевидно радію, що Іванко матиме друга і товариша. Це упрощує також побутові справи: можуть довший час жити в одній кімнаті, носити спільний одяг тощо.

Домовилася з Вірою поїхати сьогодні вранці до Marwood nursing home, а потім ще хочу відвідати тата в шпиталі. До роботи поїду десь аж пополудні. На дворі — сніг, і заповіджений ще й додатковий, свіжий. У висліді я боюся їхати автом і це дуже ускладнює мені справи. Вчора телефонували ввечері обидва татові доктори — Яримович і Доберчак. Доберчак — психіятр, з ним я говорила вперше. Але Андрій, виявляється, контактувався вже з ним пару разів і вимагав перевірку діягнози на Alzheimer-a. Каже Доберчак, що в тата і справді є ця хвороба, що його не можна залишати самого. Коли він виявив Андрієві, що є пляни віддати тата до nursing home (про це він довідався від Яримовича), Андрій запротестував, що він на це, мовляв, не годиться. Я щиро розповіла Доберчакові про конфлікт з Андрієм і сказала: якщо Андрій має якусь іншу розв'язку — нехай її виявить. Може він хоче взяти тата до себе, до Van Etten? Я не протестуватиму, хоч думаю, що в Nursing home татові буде ліпше. Галина, навіть якщо вона схоче бути з татом ще деякий час, не може бути з ним повний час: вона виходить з дому на проходи, двічі в тиждень ходить до школи, іде в п'ятницю ввечері до родини на вікенд. А тоді в тата мушу бути я, бо нікого не можу знайти, а після останнього інциденту боюся правної відповідальности і фінансової. А що буде, як тато розіб'є чашку якійсь нелегальній польській господині — хто платитиме за шпиталь? Бачу по собі і по Остапові, що ця наша півторарічна посвята відбивається на нашому здоров'ю і руйнує нам життя. Андрій за минулий рік був у Філядельфії тричі — на Різдво 1987 (за це сказав собі заплатити!), на Великдень і на мамин похорон. А я мушу розв'язувати проблеми кожного дня. І за цю посвяту, що я маю? Великий клопіт, повно хвилювань і роботи, і замість вдячности і моральної, якщо вже не конкретної підтримки від родини, — імпертинентні листи, хамські образи, вішання слухавки, брак довір'я з інсинуаціями про зловживання грішми.

6 січня 1989. Метро.

Зробила вчора історичне рішення: пополудні повідомили мене, що відкрилося одне місце в Cheltenham Nursing & Rehabilitation Center — приватна кімната з пів-приватною лазничкою, 89 доярів на день. Я бачила цю кімнату вранці — маленька вона, з вікном на город, і під вікном кілька тубок на зерно для пташків, бо попередня мешканка кімнати любила птахів і адміністрація зробила для неї це влаштування. Я рішилася скористати з цієї нагоди і порозумівшись з Яримовичем, домовилась, що в понеділок перевезу тата амбулянсом з Germantown Hospital до Cheltenham. Рішення це не прийшло мені легко, але воно конечне. Каже психіятр Доберчак, що тато потребує нагляду 24 години на добу, що його не можна залишити самого, бо може запалити ґаз, зробити пожар, або вийти з дому і загубутися. Стан його свідомости (радше — несвідомости) такий, що він рідко скаже кілька слів до речі, а найчастіше не знає, де він і що з ним. Аґресивність його можна буде контролювати ліками, але не можна виключити поновних вибухів — чи можу я, наймаючи людей на господинь, брати на себе відповідальність за їхню безпеку? Не легкий матиму день у понеділок, але маю надію, що травма буде менша тепер, коли перевозитиму його з інституції в інституцію, ніж було б, коли б він ішов туди прямо з хати.

7 січня 1989, субота.

Українське Різдво — справжнє, засніжене. Краєвид — непорочно білий — снігу багато, все засипане! І ми — зовсім несподівано — святкуємо. Віра запросила нас вчора на Свят-Вечір і ми провели його в родинній атмосфері з Вірою, її дітьми, її мамою та родиною Кіпів. Альберт Кіпа навіть приїхав по нас автом, а вночі відвіз додому, бо Віра знає, що я по снігу їздити не вмію і не буду пробувати навіть. Традиційна вечеря була знаменита — з цілою рибою в ґаляреті, знаменитим борщем з ушками, крокетами і безм'ясними голубцями в грибовому сосі, варениками, домашнім печивом, з коньяком і вином, що їх я також могла попробувати, бо ж не мусіла їхати автом. Приїхали додому десь по 1-ій годині ночі. Тепер сьома година ранку, але я вже встала, бо хочу пару годин попрацювати на ком'ютері (вже направила! І за направу заплатила 228 дол.!) Сьогодні знову маємо запрошення на свята — тим разом до Лабуньків, де буде також Осип Данко. А перед тим заки поїхати до них, хочу поїхати до тата до шпиталя (очевидно, не автом, а публічним транспортом, що займе мені досить часу!) Несподівані ці святкування: адже якби не інцидент 29 грудня, я й сьогодні й завтра мусіла б була провести з татом, бо не мала господині на вікенд! Галя святкує із своєю родиною в Нью Йорку — вона ще не знає про моє рішення віддати тата до піклувального дому. Має сьогодні потелефонувати, щоб довідатися, що буде далі. Думаю дати їй на відхідне 200 дол. в дарунку, та ще й на пам'ятку одну мою Дзядзьову картину — вона дуже хотіла мати "Чайковського", бо сама Чайковська. Мама вже подарувала їй один образ — Андрій зразу запримітив його брак і був незадоволений, потім фотографував усі стіни з картинами. Але я Галі дам свою власну картину — отже це — не його справа!

9 січня 1989. Метро, год. 9:50 вранці.

Була зранку в Cheltenham Nursing: підписала потрібні папери, заплатила один місяць наперед. Але тата з Germantown Hospital, як первісно було запляновано, перевезти не могла. Дістав учора гарячку 103̊F, можливо якась інфекція від катетера, що його йому заложили недавно. Якби я мала тільки турботи з татом, було б ще пів біди. Клопоти з Андрієм, як звичайно. Сидить він з Марійкою в татовій хаті вже від Різдва — не комунікується зі мною взагалі. Мене вони обоє образили своїм листом, що в своєму підтексті підлими інсинуаціями малощо не імплікує мені зловживання татовими фондами — отже я не спішилася до розмов з ними. Але коли назріла справа nursing home, я зробила жест, зателефонувала з праці [3 січня], щоб домовитися з ним на розмову того ж вечора о 7-ій год. Хотіла розмову при свідках, щоб запобігти хамським образам, і попросила Віру. Сказав Андрій, що час йому — невигідний (але іншого дня не запропонував), почав мені по телефону різні імпертиненції, а потім перервав розмову, повісивши слухавку. Дальша комунікація між нами була за посередництвом психіятра Доберчака. Я сказала йому, що єдина розв'язка в ситуації, яка заіснувала — це nursing home, що я роблю старання, щоб тата дати тут поблизу до Cheltenham Nursing.

Ввечері.

Він переповів мені реакцію Андрія: він на nursing home не годиться, хоче, щоб було так, як досі, щоб працювала господиня, а вони обоє з Марійкою будуть якийсь час мешкати з татом. Я з'ясувала Доберчакові мої арґументи: 1/ що такої опіки, як він пропонує, т.зн. 24 год. на добу — я татові запевнити не можу, 2/ що я не можу брати відповідальність за господинь, не маючи обезпечення ітд. 3/ що я переконана, що для тата nursing home не буде такою великою травмою, а може бути середовищем значно ліпшим, як нестабільна емоційна атмосфера з Андрієм, 4/ якщо я в цьому помиляюся і лікарі вважатимуть, що татові буде ліпше з Андрієм удома — то Андрій зможе тата з nursing home після одного місяця забрати до дому, зобов'язавшись конкретно до опіки над ним, без того, щоб я мала обов'язок наймати господинь і розв'язувати їхні конфлікти. 7 січня ми були в гостях у Лабуньків і провели приємне пополудне з Мирославом, Марійкою, Іком і Осипом Данком. Тоді в суботу, а може це вже було в неділю, потелефонував мені Яримович. Він, мовляв, пробував до нас додзвонитися, а нас не було вдома. Виявилося таке: Марійка потелефонувала до Germantown Hospital і заявила їм, що вони судитимуть шпиталь, якщо тата відпустять у понеділок до nursing home. Це налякало адміністрацію, виникла криза, почалися неприємні розмови адміністрації з Яримовичем. Сказали: за 20 літ ще такої справи серед українців-пацієнтів не було! Щоб пробувати якось мирним способом полагодити конфлікт (і щоб взяти татові потрібну ґардеробу), я вирішила піти на розмову з Андрієм, але не сама, а з Яримовичем та Вірою Лащик. Яримович телефонував до них, щоб домовитись на 4. пополудні в неділю — не відповідали на телефон. Була думка, може їх нема вдома. Пішли ми з Вірою вдвох, думали, якщо їх не буде, бодай візьмено ґардеробу. Приходимо — авта нема. Але коли я ключем відімкнула замок, виявилося, що з середини заложений ланцюг і ввійти не можна. Ми подзвонили кілька разів дзвінком. Без наслідків. Але раптом приїхало авто, з'явилася Марійка. Сказала: він напевно спить. Я сказала їй: ти пробуй розбудити його і ввійти до хати, а ми в міжчасі потелефонуємо до Яримовича і скажемо йому, що ви вдома, щоб прийшов на розмову. Пішли ми додому телефонувати. І чекаємо. Задзвонив Андрій і — на диво — перепросив мене, що завісив ланцюг. Приїхав Яримович і ми пішли до Сенковських. Були там: Андрій, Марійка, Віра Лащик, Яримович і я. Андрій включив tape recorder. Сиділи ми в них від 4-ої до 8-ої. Більшість часу Андрій виголошував монолог, з великими жалями та обвинуваченнями в сторону Яримовича. Багато говорив про минулі свої жалі, а про розв'язку проблеми не сказав нічого конкретного. — А може я не хочу бути дентистом? сказав в одному моменті, коли Яримович запитався, як він може сидіти у Філядельфії, покинувши практику. Я з'ясувала свої арґументи, чому я вважаю, що єдина практична розв'язка, принаймні на найближчу мету — це піклувальний дім. Не заперечував, але і не погоджувався. Ми вийшли під враженням, що він виговорився перед нами, що йому від цього стане легше, і що справа на шляху до полагодження. Марійка навіть допомогла мені й Вірі зібрати татову ґардеробу. Сьогодні я вранці пішла підписати папери і заплатити, але тата затримали ще в шпиталі через гарячку. А ось мені пополудні дзвонить на роботу Яримович: знову був телефон до Germantown Hospital від Марійки, з погрозами, що я, мовляв, не маю power of attorney і не смію забрати його до піклувального дому. Ввечері потелефонувала я до Андрія. Нічого не згадувала про цей Марійчин телефон, тільки поінформувала, що я заплатила вже за один місяць у Cheltenham, що підписала папери, що подала його як сина з адресою і телефоном у Van Etten і у Філядельфії (Він вчора дуже жалівся, що на шпитальняних паперах він ніде не записаний як next of kin — ну, це й мене дивує, адже ж він, а не я, віддавав тата до шпиталя). Він це послухав, а тоді почав майже суцільний монолог, що тривав від 9 до 11 години. Говорив він про травми дитинства, про те, як батько бив його, і мене, і маму; як лякав його, що віддасть його до психіятричної лікарні (чи поправчої школи, це мені було неясно), жалівся, що тато примусив його студіювати дентистику, що робив йому різні фінансові обіцянки (мовляв, заплатить повні студії Соні, або купить йому дентистичне обладнання ітд.), що якби я Соню взяла до себе на вакації, то вона може вміла б говорити по українському, що українці відкидають від себе таких як Соня, нарікав на якийсь дрібний інцидент Соні з Рудницьким, казав, що завидує мені, пригадував нашу візиту у Ван Еттен, де я у відповідь на його нарікання на тата, сказала, що він повинен був замолоду відійти з дому і усамостійнитися (признавав тепер мені рацію), говорив про втрачене життя... Я слухала, майже не перебиваючи, щоб виговорився. Тільки в останніх 10 мінутах розмова зійшла на реальну проблему. Випімнув мені, що я звільнила Галю, і коли я запропонувала, щоб ми разом забрали тата зі шпиталя — відмовився. Конкретних пропозицій опіки над татом не запропонував. Я сказала йому, що не знаю, які в нього пляни, чи він приїхав на тиждень, на два, чи на місяць, чи він взагалі не вертається до Van Etten — а мені треба розв'язки вже тепер, бо тата із шпиталя треба буде забрати. Остап цієї двогодинної розмови мав вже досить і сказав, що йому потрібний телефон. На цьому ми й стали. Пишу ці записки серед ночі — тепер вже по 2-ій. Не спиться. Такий браток то і в могилу може людину покласти!

11 січня 1989. Середа. Метро.

Їду до праці на полудне. Ранок провела в Cheltenham Nursing Home і в Germantown Hospital. Завезла і до Cheltenham і до Germantown тата одяг, бо виглядає, що він ще буде кілька днів у шпиталі і що перевезення його до Cheltenham мабуть відбудеться, коли я буду в Канаді. Тато має далі гарячку. Бадав його уролог — є якась проблема з простатою, хто зна чи не потрібна буде йому операція. Я підписала в шпиталі два документи: дозвіл на цистоскопію та евентуально операцію на простату та statement, що я беру на себе відповідальність, що бажаю собі, щоб тата, після звільнення із шпиталя, перетранспортовано до Cheltenham Nursing, що побут його в цьому домі заплачений на місяць наперед і що я виїжджаю до Канади, повернуся щойно 1 лютого, і якби це звільнення наступило раніше, я прошу, щоб це було здійснене.

Андрій не поступається із своїми протестами. Але він — сам собі найбільший ворог. Зробив собі репутацію серед персоналу шпиталя: після півторaгодинної розмови з ним по телефоні Brenda Jones, що завідує суспільною опікою в Germantown, сказала, що "he is totally out of focus" і зрозуміла, що його ціль — гроші. Мені Андрія жаль, він є втрачена, незбалянсована людина, і якби він поводився інакше, можна б йому якось допомогти — хоч я думаю, що без психіятра тут не обійтись. Але я не можу брати на себе ще й свого брата: він має жінку і дочку — нехай вони самі розв'язують свої проблеми. Вони живуть у татовій хаті і я з цього не роблю жодної справи, але вони мусять самі впорядкувати своє власне життя, свої власні емоції, заки брати відповідальність за опіку над татом.

14 січня 1989. Субота, пізно ввечері, в ліжку. Торонто.

"То є баба Маруся" — привітав мене Іванко вчора на торонтонському летовищі. Одна із моїх місій — саме і є встановити-відновити в дитячій пам'яті мою власну ідентичність. А наш 21-місячний внучок і справді говорить! Творить речення, розуміє концепти, вміє рахувати: один, два, три, чотири, п'ять (потім іде вісім і дев'ять — шість і сім він, покищо, не признає!), розпізнає друковане А і О. Ось тато-Максим читає газету. "Ванко букву О хоче бачити". Стемніло. Іванко йде до вікна і каже: "нема сонця". Хоче вилізти на стілець — простягає до мене руку: "Баба поможе". "Де є зайчик?" "Тато пішов на роботу". "Ванко на хоче зупки, Ванко хоче клюски!" "Ванко хоче музику". Знає навіть кілька рядків колядки і то не одної, хоч каже Уляна, що спеціяльно не вчили, підхопив з награних тасьм. Музику він особливо любить, накручує радіо, радо бавиться інструментами. Кольорів не розрізняє — червоне, зелене — таких категорій він ще не розуміє — чи бачить різницю? — невідомо. Дуже живий, бігає по хаті, вимагає постійної уваги.

Новонароджений Стефанко дуже спокійний: плаче зрідка, коли голодний або мокрий. Лежить найчастіше в оригінальній позиченій колисці, що ритмічним гойданням допомагає втихомирити дитину.

Стараюся бути помічна. Трохи займаюся дітьми, сьогодні варила обід, помила долівку в кухні. Тут в Уляниній хаті — блискуча чистота, надзвичайний всюди порядок. Уляна добре почувається, гарно виглядає в короткій молодечій зачісці. Привезла я їй на дарунок золоту брансолетку від мами, сині кульчики, що їх колись мені подарувала тета Роза Заплітна. Максимові купила Glenlivet, а дітям привезла кілька книжечок. Тут куплю їм щось на місці — не було часу ні змоги ходити за такими речами у Філядельфії, зрештою не знала, що найбільше може придатися.

15 січня 1989.

"Що то баба має на голові?" привітав мене Іванко вранці, коли я підійшла до нього в нічній сорочці, із закрученим волоссям. "Бабо, іди купатися!" — закомандував. Снідати не хотів, на харчі трохи вередливий, особливо тепер, коли мав якийсь шлунковий вірус. Але сам з власної ініціятиви раптом почав: "...сину божому і пану нашому поклін віддаймо..." Ще далі дуже сконцентрований на мамі і татові. Коли він з бабою, зараз пригадує собі: "а де є мама", "де є тато?" — і зразу хоче іти чи до мами, чи до тата. "Тату, не роби того" — одна з його фраз. Або "Тату, ходи на вечерю". "Баба мусить защепити ґудзики" — сказав, коли я вдягала блюзку, а тоді раптом каже: "Ванко хоче бачити пупчик!" Історія з пупчиком повторилася, коли була сьогодні в гостях дволітня сусідська дівчинка Сара (Sarah) — батьки її обоє бритійці, народжені в Англії, отже діти говорили іншими мовами, але комітива між ними була знаменита. Іванкові дівчинка видно сподобалася. І знову "пупчик". Може це пов'язане з пупчиком немовлятка-Стефанка, що йому саме пупчик відпав і з цього приводу були напевно розмови. Іванко зворушив мене сьогодні. Я притулила його до себе, сказавши: "ходи до баби Марти", а малий обняв мене міцно за шию і каже: "Ванко дуже любить бабу Марту" — спонтанно, безпосередньо, мама й тато були в цей час в іншій кімнаті, це не була надумана завчена фраза.

Сьогодні були в гостях у Максима й Уляни Ляля Субтельна з чотирилітнім синком Олексою (тут різниця віку давалася взнаки, діти не знаходили спільної мови, хоч обоє, очевидно, говорять по українському), потім прийшли Оля Андрієвська і Борис Балан, пізніше сусіди David, Annette i Sarah. Після вечері, помивши посуду, я зробила кілька місцевих телефонів — до Ліди Гумінілович, п-ні Копач та Рисі Голод. Маю намір на другий тиждень піти на доповідь у "Слові" Лариси Онишкевич, а також на симпозіюм в університеті York, що його організує Романа Багрій і де заповіджена на кілька днів програма, що включає літературні та політичні панелі, мистецьку виставку, фільми.

Вранці дзвонив Остап. Андрій ще далі в татовій хаті.

16 січня 1989.

"Бабо, засвіти ялинку. Іванкові не вільно. Небезпечно." Дитина має подивугідний словник. Говорить граматично, нормативною мовою — я жартую, що його можна було б показати, як живий експонат Максимовим студентам. Ось як натурально треба вивчати мову. "Зайчик має довге вушко", "Ванко любить зайчика", "Дай зайчикові..." — відмінки пливуть природньо і по аналогії дитина сама застосовує їх і до інших слів.

Я сьогодні вранці залишилась на господарстві із Стефанком, щоб дати змогу Уляні вийти трохи з дому з Іванком. Максим — "тато поїхав на роботу". Стефанко більше спав, так що я мала змогу зварити обід, попрати й висушити три машини білля... Пополудні, коли прийшов Максим, поїхали ми втрьох із Іванком до "Української книги". Довідника українських письменників, ні нової літературної енциклопедії не було ще. Максим залишив замовлення на різні потрібні йому книжки, а крім того вибрав собі кілька томів сьогодні. Я додала до того пару дитячих англомовних книжечок, що придадуться мені на дарунки і для бібліографії — деякі з них залишу Іванкові, бо спеціяльно для нього вибрала "Іванко і Чугайстер", "Little Ivan", ітд. Дві візьму зі собою і вишлю колись знову Лялиним внучкам. Закупи вийшли на 68 дол — я це покрила Максимові в дарунку, рада, що в нього таке не тільки професійне, але і бібліофільське зацікавлення українікою. (Недавно придбав собі на випродажі 50-томник Франка! — він, що є скромним професором з малим доходом і вже поважною родиною і не дуже може дозволити собі на такий люксус!)

Телефонував Остап. Тато ще в шпиталі — стан його здоров'я не поправився, навпаки. Про перехід його до піклувального дому покищо не можна говорити. Я увечорі подзвонила до Яримовича. Стан поважний — різно може бути. Ну, що ж. Все в Божих руках, як колись казали. Уляна дуже числить, що я буду тут до 1 лютого, але якби тато помер, довелось би мені вертатися раніше.

17 січня 1989. Торонто.

Андрій потелефонував сьогодні о 7-ій годині ранком. Тато вночі помер. Десь біля 3-ої над раном. Говорив біля пів години, розповідаючи як то вони з Марійкою були в тата вчора ввечері, з великою дозою сатисфакції, що я, мовляв, була при смерті мами, а він був з татом. Нехай. Не будемо говорити про те, що тато може прожив би ще пару місяців довше, якби не авантюра, що закінчилася в шпиталі. Таке життя і так нічого не варте, добре, що помер. Його смерть і мені нарешті розв'яже руки, це велике звільнення і полегша. Адже останнім часом я вже почувалася так, що думала, що Сенковські — батько і син — ще й мене допровадять до гробу. Тепер, коли батька не буде, мої обов'язки супроти них закінчилися. От ще треба тільки провести похорон. Щоб дати Андрієві можливість щось полагодити, я запропонувала, щоб він порозумівся з Насевичем і довідався, чи можна похорон трохи відкласти. Уляна дуже числить на мою допомогу тут і було б добре, якби я могла побути тут ще бодай тиждень. (Згідно з первісним пляном, я мала повертатися аж 1 лютого). Біля 8-ої вранці телефонував Остап. Я просила його, щоб звернувся до Віри, щоб та потелефонувала або поїхала до Cheltenham Nursing, повідомила їх про смерть їхнього кандидата на мешканця і довідалася чи (або скільки) вони повернуть грошей. Треба також приготовити клепсидру до "Свободи". Це, очевидно, мушу зробити я. Остап думає, що можна повідомити вже post factum, що похорон відбувся. Але я попробую полагодити це ще перед похороном, якщо вдасться. Поминок вдома робити не буду — якщо схочуть, можуть самі підготовити щось в татовій хаті, а ні то в ресторані. Не думаю, що прийде багато людей. Тато не був діяльний в організаціях, може прийшов би якийсь представник комбатантів — адже тато був УСС-ус, але цих наших старих могіканів тепер уже майже нема, товариші вже на цвинтарі.

Іванко з Уляною ходили сьогодні до пластової домівки — там були зайняття з малятами, раз у тиждень, своєрідний садочок. Було біля 30 дітей! Що значить українське Торонто! Якби ми мали внуків у Лос Анджелес, втримати їх при українстві було б багато-багато важче! Іванко вивчив від тата пісню "Гаї шумлять" і знає дві строфи Тичининого вірша... (Баба думала дитині заімпонувати і почала: "Ген дзвін гуде іздалеку..." а Іванко: .."пряде над нивами..."

Пильнуючи Стефанка, накормила його маминим грудним молоком, (що його він уперше пив із пляшки!), перевинула, поклала в колиску — і мала ще змогу — поки Іванко з Уляною повернулися — наварити горщик голубців!

18 січня 1989.

Половину ночі провела на телефонічній розмові з Андрієм (він дзвонив). Раніше вже говорила з Остапом. Моя пропозиція, щоб панахиду й похорон відбути 27-28 січня, мабуть буде апробована, хоч о. Біланич уже телефонував Остапові своє невдоволення, що це, мовляв, так пізно, що похорони по християнській традиції повинні бути до трьох днів ітп. Ну, маму також не ховали "до трьох днів" і одною з причин були самі священики. Тепер шановний отець буде мусіти достосуватися до нас, тобто до мене. Побут мій тут доведеться скоротити бодай на тиждень, але хотіла б я побути тут ще бодай кілька днів, бо я їм і справді дуже потрібна. Нелегко їм буде з двоїма маленькими дітьми, тим більше, що між ними така невелика різниця (Іванкові тепер 1 рік 9 місяців). Сьогодні вночі сталася в лазничці аварія — впало велике дзеркало і розбило порцелянову умивальню! Щастя, що це не сталося тоді, коли Іванко був у лазничці — адже це могло навіть убити дитину! Чому таке сталося? Хата ніби така дорога, але має повно всяких манкаментів — очевидно, недбала робота! Буде поважний видаток, додатковий клопіт, і знову для Максима втрачений час. Він уміє багато речей робити на господарстві сам, але в найближчому році йому конечно треба працювати над книжкою про Підмогильного, від цього залежить його карієра.

Андрій довідався від Насевича, що тому, що тато не залишив тестаменту, треба буде для probate зробити оцінку вартости хати та її нутра, і що від цього треба буде платити податок. Це його дуже налякало й зажурило. Я йому радила, щоб звернувся до адвоката за порадою. Мене страшив судом, і шпиталь, і господинь, а от для полагодження дрібної правної справи probate не має навіть інформації, не кажучи вже про адвоката... Але я цим журитися не буду. Грошові справи напевно не зганятимуть мені сна!

19 січня 1989. Йордан.

Вчора мали навіть святочну вечерю: я наварила борщу, Уляна зробила рибу, було ще пару заморожених вареників: Щедрий вечір! Святковий настрій внесла також українська радіопрограма, яка тут надається кожного дня о год. 7:30 вечора. (Тут є ще й друга радіопрограма кожного полудня, а в четвер одну годину має на радіо Валентин Мороз — в суботу є одногодинна програма на телевізії!)

Сьогодні полагодила вже справу свого повороту до Філядельфії — полечу в четвер, 26 січня, день перед парастасом. Мусіла доплатити 50 долярів, та й щастя, що могла цю зміну провести 7 днів наперед — інакше мусіла б платити повний квиток. Ще й мусіла поїхати до міста цей квиток особисто сьогодні відібрати — по телефону цього не можна було полагодити. Це був мій єдиний вихід з дому за своїми справами. Зайняття з дітьми від раннього ранку — навіть до туалети мусіла йти з Іванком, бо його, такого живого, ні на хвилинку самого не можна залишити. Койчик завалений забавками — Іванко не навчений в ньому бавитися і це комплікує справи. Але може в майбутньому Уляна побачить, що це їй буде конечне, щоб самій давати собі раду.

Вранці були ми вдвох з Іванком на довгому проході. Тільки виїхали на Bloor, Іванко каже: "Ванко хоче булку" — вже є певна традиція, а на вулиці Блюр тепер повно крамниць із знаменитими хлібами, ковбасами, свіжою городиною. Іванко звик, що тут йому купують булочку. З'їв із смаком цілу, ще й свіжу кромку хліба, а потім взявся колядувати! "Прийшов днесь із небес"... Трохи поїздили по вулицях, а тоді: "а де то наша хата?" Знаменитий малюк. Від мене вже навчився співати "Ніч вже йде", а тепер практикує "Ой видно село", але покищо запам'ятав тільки "вийди, вийди, подивися до вікна". Смішака малий. Махає пальчиком, наслідуючи тата й маму, і каже "Бабо, не роби того. Небезпечно." Бабин борщик і пальчики зі сметаною смакували йому надзвичайно, але сніданку, наприклад, не їв взагалі, бо каші з вівсяних платків, що їх йому приготовив тато, не хотів навіть пробувати. (Їсть він сам, його принципово не кормлять, як не хоче — відсуне і не їсть!)

Бачила на Bloor Ліду Палій — подарувала мені свою англомовну книжку для бібліографії. Вона терпить тепер часто від страшних болів голови — тести всі негативні, невідомо від чого це. Каже, що завидує людям. які не мають цієї проблеми — коли приходить цей біль — а буває це часто! — нічого робити не може, ні їхати автом. Зустрічала я в час своїх проходів з Іванком уже й Рисю Голод і Оксану Струк. "О, ми вже знаємо цього малого вундеркінда", сказала про Іванка. "Данило вже йому готує місце при енциклопедії..."

20 січня, п'ятниця, ввечері.

Тількищо телефонував Остап. Помер у Нью Йорку Йосип Гірняк. Він був не тільки великий актор, але й гарна людина. Мала я до нього чималий сентимент. У нашому домі, над сходами, висить велика побільшена карикатура роботи Ека — Ікер і Гірняк. Приятелі родини. Обидва тепер уже — небіжчики. Відходить ціле покоління... Похорон має бути приватний. Вся його родина похована у Філядельфії, на Fox Chase, але не відомо, чи там ховатимуть також Гірняка-актора.

Сьогодні Максим з Уляною та Іванком їздили купувати до лазнички умивальню, а я залишилася із Стефанком, кормила його маминим молочком у пляшці. Прийшла Рися Голод і ми собі трохи поговорили. Під вечір зателефонував з Каліфорнії Михась Яримович і Ляна. Дістали вістку про смерть тата і мій телефон у Максима від Марка.

Вчора Остап повідомив мене про те, що в Каліфорнії, і то якраз у Santa Monica, був землетрус — около 5 на скалі Ріхтера. Трохи наші діти перелякалися — підкинуло їх на канапі, казали. Ці каліфорнійські землетруси — моя постійна турбота і журба. Та ще й страшать нас дослідники, що великий землетрус у майбутньому неуникнимий.

21 січня, субота, ввечері.

Вранці — прохід з Іванком по вулиці Bloor, кілька харчевих закупів (і, очевидно, булочка!) Сонячний, але морозний день. Коли я вранці вдягала Іванка і показала йому замерзлу шибу вікна, я сказала просто: "дивись, Іванку — мороз, зимно", а малий Іванко, як запрограмований комп'ютер, каже: "дід мороз малює квіти..." Оригінальний хлопчик і дуже гарний на вигляд: біляве волоссячко, великі сині оченята, довгі вії, чорні бровенята. А ще й мама вдягає його з дуже добрим смаком і щодня інакше. Малий навіть робиться трохи вередливий на одяг. "Йванко хоче нові штани", скаже і починає протестувати, коли вдягати йому інші. Іванко особливо звертає на себе увагу в порівнанні з іншими дітьми: сьогодні тут було двоє таких малят — Jennifer i Michael, обоє українського походження — знайомі Уляни з парку, тобто через дітей. Були в гостях також Орест Мойсей з жінкою, колишні власники цієї хати. Отже день знову пройшов мені з внуками і на господарстві. Пополудні тільки, коли вони спали, мала змогу поговорити по телефону з Остапом ( — Гірняка вже таки поховали без громади, Остап тільки з Лабунькою поїхали сьогодні з квітами на могилу! — Розповідав також про те, що Микола Жулинський вже в Нью Йорку і мешкає в Олеся Лабуньки, а Ісаєвич з жінкою поїхали до Лос Анджелес і живуть в Ії і Марка! Ія хотіла завезти їх до Яримовичів, тимчасом Михайло відмовився від візити, мовляв, він з уваги на своє становище не може зустрічатися з людьми з СССР! Думаю, що він це перебільшує — Rockwell International ще чого доброго почне якісь joint ventures з сов'єтами — тоді вийшло б трохи соромно, що віцепрезидент побоявся зустрічі із скромним дослідником середньовічних книг...) Говорила я також по телефону з Любою Пендзей — вона тепер, крім сина, має також поважний клопіт з мамою: п-ні Янківська мала heart failure і малий stroke, у висліді боїться бути сама на своїм помешканні і Люба в неї ночує.

В суботу тут о 6:30 є одногодинна українська телепередача. Сьогодні бачила я цю програму вже вдруге. Роблять її на зразок Entertainment Tonight: хлопець і дівчина напереміну заповідають, роблять інтерв'ю, дають відеозаписи. Мають поважні недоліки з мовою і намагання бути спонтанним часто їм не вдається. Але є багато вістей, цікаві інтерв'ю (сьогодні — з Романою Багрій та з Валентином Морозом), репортажі з концертів різдвяної музики. Незле!

22 січня 1989, неділя, ввечері.

Було сьогодні тихе, спокійне пополудне. Мені аж не вірилося: діти спали, навіть Уляна й Максим могли трохи відпочати, я прилягла на канапі. Такого в мене за останні два роки не було. — Але спокій не тривав довго. Не тільки тому, що діти побудилися і почався звичайний домашній гомін, але передусім тому, що телефон з Клівленду від Романа Пасічника повідомляв про те, що Маруся Пасічник — у шпиталі. Це вже вдруге в неї повторилася реакція на алькоголь — вона бере регулярно ліки, що виключають вживання алькоголю. Одна-дві чарки можуть викликати велике затроєння організму, непритомність тощо. Уляна вже, правда, говорила з нею в шпиталі, вона почувається добре, отже зроблять, мабуть, тести і на цьому стане, але все ж журба і прикрість, тим більше, що в неї саме тепер — гостя з України.

Вівторок, 24 січня, ніч.

Іванко вранці поглянув у вікно і сказав: "Нема місяця. Полетів до Філядельфії." Це наслідок вчорашніх розмов про те, що баба полетить літаком до Філядельфії і про місяць, що був звечора великий на небі.

Їздили вчора з Максимом купити подвійний візок — для обох малят, бо із звичайним візком важко Уляні буде давати собі раду. Це — мій дарунок новонародженому Стефанкові. А старшенькому я вирішила зафундувати ліжко — тобто знову для двох — bunkbed — Максим і Уляна вже давніше замовили, але я хочу, щоб це був дарунок від баби й діда. Також замість обіцяного килима, що мав бути різдвяним дарунком — поверну їм кошт несподіваної втрати — шкоди в лазничці, що виносить понад 300 дол. (ще точно не знати). Очевидно, приємніше було б мати килим — шкода не на часі і не до речі, але добре, що нікому нічого не сталося.

Сьогодні весь день господарила і ще купила харчів, щоб наварити їм кілька обідів на запас — завтра мій останній день у Торонто.

26 січня 1989, на летовищі в Торонто.

Тепер 10:20 вранці — я вже пройшла митний контроль, віддала валізку, купила в Duty-free shop пляшку Glenlivet (для свата, що виїде по мене автом на летовище) і — готова до льоту. Чекати доведеться довго — мій літак відлітає аж о 12:50, але Максимові вигідніше було привезти мене вранці перед виходом на роботу.

Уляна, прощаючись і дякуючи мені, ледве стримувала своє зворушення. Обоє вони з Максимом глибоко вдячні були за цю допомогу, а я також задоволена, що мала силу й витримку допомогти фізичною працею, подивляю сама свою невсипущу енергію, що я ще при своїх 58 роках здібна бути на ногах з раннього ранку до пізнього вечора — перевивати і кормити і забавляти малят, ходити з Іванком на проходи і закупи харчів, варити голубці, пальчики, м'ясива різного роду, шпінат, капусту, свіжі зупи, мити посуд бодай тричі в день, і долівку два-три рази на тиждень... Наварила я їм бодай на місяць на запас — заморожене може стояти — це Уляні дуже допоможе. Не легко буде їй давати собі раду самій. Але як залюбки говорить Остап: "potuerunt hi et illi, cur tu non potest?" Я також мала двох синів, Ліда Гумінілович виховала трьох. А ще Уляна має більшу допомогу від Максима, ніж мають інші жінки від своїх чоловіків. Вранці Максим, заки вийде на роботу, займається Іванком, вдягає його, пробує саджати на туалету (рідко з успіхом), перевиває, дає снідання, etc. Малий тепер у стадії, де часто каже "ні", коли треба одягатися, їсти тощо. Це, очевидно, справи трохи утруднює, але воно пройде.

Максим учора встиг сам — без допомоги слюсаря — заінсталювати новозакуплену умивальню і шафку з дзеркалом у лазничці. Хлопець має золоті руки, вміє багато речей сам залагодити. Отже шкода направлена.

Можливо, знайомі і "добрі люди" у Філядельфії обмовляють мене, що похорон відклали на 10 днів. Що ж — це треба зарахувати як додаткову ціну, що її треба заплатити за можливість допомогти Уляні та Максимові — таке трапляється тільки один раз у житті, вимоги живого життя мусять бути пріоритетом.

27 січня 1989. Вранці. Філядельфія.

Вчора, як тільки приїхала додому, зараз зробила кілька телефонів: до праці, щоб повідомити про смерть батька і про те, що я правдоподібно повернуся на працю в понеділок, до Cheltenham Nursing Home, до Ukrainian Savings & Loan, до M & W в справі авта (відколи вставили новий мотор до огрівання, шиби заходять брудною товстою парою, важко їхати). З Cheltenham поїхала забрати татові речі, а тоді завезла авто до M & W, щоб скоро направили, бо ж треба його на похорон. Ввечері потелефонувала до Андрія, що хочу прийти говорити про фінансові справи. "Не знаю, зараз, подивлюся, чи є Марійка", сказав. "При чому тут Марійка? — запитала я, — адже це справа між тобою і мною". Ніби погодився, що прийду. Але тоді почав по телефону потік нарікань на тата, Яримовича ітд. Я сказала: я хочу говорити про справи, про те, що може б однак замовити якусь перекуску для людей, що прийдуть на похорон. Ні, цього не треба, ми вже про це говорили, сказав. А тоді знову нарікання. На те я: говорім про майбутнє, не про минуле, є ділові справи... Повісив слухавку в половині речення. Я образилася і на розмову не пішла. Натомість говорила з Мотрею, Лесею (обидві хворі, болючі артретичні справи — з диском у хребті в Мотрі, з ногою в Лесі — на похороні не будуть). Леся радила замовити перекуску в Іванки Луцишин в Центрі. Я до неї подзвонила, але Іванка мене відрадила. В Центрі в суботу великий рух, школа, повно дітей, і всі кімнати зайняті та гамірні. Порадила звернутися до сестрицтва св. Михаїла. Вчора і сьогодні вранці я провела на телефонах із панями цього сестрицтва Ковтун та Шашаровською — всі вони хворі на ґрипу, нічого підготовити не можуть.

В Ukrainian Savings я говорила з панею Романів, щоб упевнитися в своєму праві розпоряджати татовими грішми, писати чеки тощо, а також у справі можливого оподаткування. Потвердила те, що сказав мені Allen Hunt — таке правило існує, але US&L досі не мали з тим проблем.

Андрієва незрівноваженість псує мені кров — дослівно: тиск зразу піднісся, спати вночі не могла, мусіла прийняти дозу Valium.

29 січня 1989, неділя вранці, ще в ліжку.

На парастас у п'ятницю прийшло досить багато знайомих. Навіть з Biddle Law Library була знову численна делегація: Марія і Ран, David Batista, Cynthia Arkin, Linda Bowe i Liz Kelly. Виник знову дрібний інцидент з о. Біланичем: я звернулася до Насевича, щоб попросити його, щоб хтось під кінець парастасу почав співати "Чуєш брате, мій". Коли я перед від'їздом до Торонто, була в тата у шпиталі, він був досить спокійний і говорив — нерозбірливо майже, як у трансі галюцинації, але деякі фрази я зрозуміла, називав ряд імен: Дашкевич, Копистянський... Копистянський був, здається, генералом Української Галицької Армії, отже тато мабуть був думками далеко в минулому, в часах визвольної війни. І раптом у потоці цих нібито нерозбірливих слів я зрозуміла: "заспівайте... журавлі..." Я зробила висновок: тато просить, щоб йому заспівали, коли помре, пісню про журавлів, і запевнила його, що так і буде... Тимчасом о. Біланич перед відправою підійшов до мене і сказав: "Каже мені Насевич, що ви хочете, щоб співали "Чуєш, брате мій". На парастасі це не робиться. Можна хіба завтра на цвинтарі..." — "Я часто буваю на парастасах по померлих, отче, і всім воякам українських армій співають цю пісню. Таке було передсмертне бажання батька і таке є моє бажання!" о.Біланич, заскочений моєю рішучістю, почервонів на обличчі і не сказав нічого. Але під кінець відправи дяк таки провів пісню, що її підхопили всі присутні. Аж досадно: навіть за таку дрібну послугу для тата довелося мені боротися! Після відправи коротко промовив Климовський, а тоді я сказала пару речень і прочитала присвячений батькові вірш "19 рік. Тульчин". Пройшла ця сумна імпреза з гідністю. Жаль мені, що наші ветерани не прислали якогось репрезентанта з прапором, адже батько був членом ОбВУА і хоч "стара война" вже відмерла, або відмирає десь у піклувальних домах, то все ж живуть ще молодші комбатанти, що повинні були вшанувати одного з останніх справжніх УСС-усів. У відкритій домовині була покладена біля тіла на подушці його шапка ОбВУА, стяжки-відзначки й медалі та маленька фотографія батька в уніформі Українського Січового Стрільця.

В п'ятницю після парастасу говорили ми по телефону з хлопцями. В Торонто — недобра новина: малий Іванко, що мав катар, коли я від'їздила, виявилося, має запалення вушка — навіть мусіли покликати додому лікаря. Уляна сказала: "мій перший самостійний день з дітьми, це був справжній trial by fire!" Жаль мені, але маю надію, що після антибіотиків дитині біль вушка ущухне і він буде спокійніший... Нема ради — не вперше це, і напевно не востаннє. Діти — постійна журба, постійні турботи — треба тільки просити долю, щоб не були вони занадто поважними й травматичними.

Марко допитувався про парастас і про справи з Андрієм. Я йому все переповіла, як було і сказала, що єдине чого я боюся, то є, щоб він не "вішався мені на шию" із своїми проблемами, щоб я не мусіла мати з ним багато контактів, бо це мені руйнує здоров'я. Не маю жодних претенсій до татової хати, ані до того, що в ній ( — найбільш вартісні там речі: мамині два футра, великий на 12 осіб порцеляновий сервіс, дві кольорові телевізії, картини, килими, меблі, зокрема електричне шпитальняне ліжко та крісло на колесах...) Марко порадив написати Андрієві листа, щоб дати йому до відома, що я зрікаюся свого легального права до половини хати ітд. Не радив вичисляти всі татові конта в банку, як це думала зробити я, щоб довести Андрієві, що тих грошей, що ними розпоряжатиму, є значно менше, ніж вартість хати та того, що в ній. Я взяла Маркові поради до уваги, написала зараз же після парастасу листа — по англійському, очевидно, щоб це могло бути правним документом: що я, мовляв, знаю, що первісним бажанням батька було залишити хату Андрієві і що я не маю наміру добиватися половини вартости хати та її нутра, які мені, евентуально, могли б згідно з законом бути приділені. Написала я також, що всі видатки похорону покрию я, а також заплачу всі регулярні хатні рахунки за місяць січень (ґаз, електрику, телефеон, etc.) Від 1 лютого відповідальність за хату повинен перебрати Андрій і полагодити собі всі формальности, щоб право власности було перенесене на нього. Подала я йому також інформації про татові пенсії та обезпечення: сама точно не знаю — ці справи ще треба буде перевірити. Я запропонувала, щоб ми поділили між себе обов'язок поладнання цих справ і суму, яка із цих дрібних напевно обезпечень прийде. Останнє речення, згідно із радою Марка, було: Якщо ти маєш будьякі застереження до цього пляну, дай знати негайно.

Вранці в суботу 28-ого, я зібрала всі татові речі, що були вже в Nursing home — сорочки, черевики, годинник ітд. і завезла разом із листом до Сенковських — Ще перед їхнім від'їздом до Насевича. Вручила ці речі Марійці, а сама поїхала ще до "Car Wash" — і вперше в житті дала сама комерційно помити авто в автоматичній інсталяції, яка досі завжди мене так лякала, що я воліла мити авто сама. День похорону був також ще одною для мене пробою — я вперше провадила авто в похоронному поході — а це значить їхала за Насевичем крізь червоні світла, стримуючи на дорогах рух (таке повинно бути навіть заборонене! — адже воно створює неабияку небезпеку аварій). В церкві було понад 25 осіб, в тому часі і мої колеги — Ron i Maria Day. Погода була гарна — сонячно, не надто холодно. Все відбулося спокійно і достойно. Ми з Андрієм ішли в першій парі за трумною — і в церкві, і на цвинтарі. Як тільки я приїхала до Насевичів, перед відправою Андрій підійшов до мене і шепнув мені до вуха: "Дякую". Я зрозуміла, що це відповідь на мого листа. Маю надію, що це справи раз на завжди вияснить і що більше довкола цих маєткових питань конфліктів не буде. Хоч з Андрієвою нестабільністю, насправді, нічого з повною певністю передбачити не можна. Може він тримається соціялістичної засади: from each according to his ability, to each according to his need? По його боці — безконечні "needs", по моєму "ability" — працювати і посвячуватися... Гарні ідеалістичні лозунґи, як показала нам історія, не один уже раз ставали інструментом експлуатації.

Після похорону відбувся полуденок у Schwartzwald Inn. Вдалося мені це замовити день наперед — тобто в останній хвилині. Було точно 20 осіб. Я сіла поруч з Раном і Марією, які спеціяльно на наші похоронні відправи винаймили собі авто ... Послугу зробив мені Славко Яримович, що сів собі біля о. Біланича — з другого боку був Андрій з родиною. О. Біланич пробував мене задобрити — на цвинтарі сам з власної ініціятиви ще раз заспівав "Видиш, брате мій", а прощаючись навіть взявся мене обіймати й цілувати... (Не зношу таких формальних поцілунків, що за ними не криється жодне сердечне почуття!) На стипі в ресторані сказав коротке слово від лікарів д-р Слюзар, а потім сват Лабунька вирішив врятувати гонор комбатантів і сказав пару слів, як ветеран війни. Я була задоволена, що все відбулося з гідністю і по громадському. Про замовлений полуденок у ресторані Андрій довідався тільки вранці — але тим разом, знаючи після мого листа, що не він, тільки я покриваю усі видатки (стипа коштувала 320 дол.) — нічого не говорив.

Пополудні я поїхала з Вірою до Lord & Taylor, до Jenkintown. Крамницю ліквідують і з цієї нагоди — величезна випродаж, 75% знижка цін. Купила я кілька светерків для себе і на дарунки своїм невісткам. А потім ще поїхала з Вірою до Ванамейкера — купила собі до лазнички нову підстілку-килимик, а Вірі — в дарунку, як реванш за її допомогу в тяжкі хвилини минулих місяців — чотири великі рушники за 60 дол. Потім ще з Вірою й Остапом сиділи пару годин при чайочку.

Телефонували Марко та Ія — ми довго з ними говорили, розповідаючи про похорон і справи тут. Вони говорили і про себе, і про Ісаєвича. (Ія була вражена деякими його антисемітськими зауваженнями!) і про Яримовичів. Ія виправдувала Михася за його відмову прийняти в себе Ісаєвича — картала себе за те, що сама не додумалася до того, що віцепрезидентові фірми, що продукує зброю, не добре приватно зустрічатися з громадянами СССР.

30 січня 1989. Метро.

Перший раз від двох років їду до праці без того, щоб наді мною, мов меч Дамокля, висіла турбота про маму і тата. Очевидно, є ще багато справ, що їх треба полагодити, рахунки, обезпечення, банкові конта. Але це вже — дрібниці, це вже не та психологічна напруженість, що супроводила мене всі ці тяжкі 17 довгих місяців.

Я взяла була вакації до 1 лютого і могла б ще лишитися вдома. Але на роботі в нас тепер, як казала Марія, велика пресія з початком нового семестру, а що я вже і так у Філядельфії, повернуся пару днів раніше. Тим більше, що ці два додаткові дні я взяла була вже на кредит — на конто моїх вакацій наступного року. Тепер дорахую собі ще додатково 5 днів за похорон, а це значить, що матиму ще один вакаційний тиждень у запасі ще цієї весни і зможу, евентуально, використати його на якусь поїздку.

З Едмонтону — нарешті! — прислали новий друкарський варіянт моєї ULE65[B]. Послухали моєї ради, зліквідували інтерлінії — таким чином Research report став на половину коротший. Через справи похорону не мала часу ще зробити коректу, але, глянувши побіжно, вже запримітила один дуже поважний промах: випали рядки бібліографічного опису перекладів Войнич — залишилася тільки анотація! Таке недбальство мене налякало, мушу дуже докладно й уважно прочитати весь текст.

Вчора зварила я борщу і капусти і повезла до Лесі. Їх не було на похороні і на стипі — знак, що справи в них погані. Хотіла їм трохи помогти та й виявити трохи теплоти й уваги. Бідні старушки. Не знаю, що буде з ними далі.

1 лютого 1989. Метро.

Вчора ввечері їздила до Насевича платити рахунки. Кошти похорону винесуть понад 5,000 долярів. За нецілі три місяці від маминої смерти — все чомусь значно подорожіло. Три вінки квітів, напр., що коштували 195 дол. для мами, в цій же самій квітярні винесли чомусь 222 дол. І так з усім — від трумни починаючи, а на лімузині для священика кінчаючи (три місяці тому це було по 75 дол. за кожний раз, тепер по 80 дол.) Похорон, квіти, стипу я вже заплатила, але залишаються ще написи на гробівці, датки на церкву, для Яримовича тощо. Хотіла б я створити малий стипендійний фонд ім. Теодосія та Ірени Сенковських при Гарварді і дати на ту ціль 5,000 дол., щоб відсотки з цієї суми творили щорічну стипендію. А тоді, заплативши податки ітд., поділити решту татових грошей між Марка і Максима. Все це потриває може і кілька місяців. Податкові справи напевно затягнуться, зрештою гроші є на двох піврічних сертифікатах і треба буде заждати, аж вони дозріють.

Дуже мені потрібно трохи часу, щоб терміново викінчити друкування й фотокопіювання мого ULE65A, що його я хочу послати на Бібліографічний Конкурс УНІГУ. А рівночасно маю не менше пильну термінову працю — зробити уважну коректу ULE65B, щоб якнайскорше відіслати її до Едмонтону. Коли це зробити? Цієї неділі в Нью Йорку в УВАН виступає (з доповіддю про Винниченка!!) Жулинський. Обоє з Остапом дуже хотіли б поїхати. Але сват автом їхати не хоче, поїздом кошти були б дуже поважні, ну й мені це значило б втратити цілий день, що його я могла б зужити для коректи! Виглядає, що, мабуть, не зможу поїхати. Жулинський буде і в Філядельфії, отже зустрінемось напевно!

Вівторок, 7 лютого 1989. Метро.

Андрій написав мені листа, в якому дякує за моє письмо з 27 січня: "It was, indeed, a most honorable and gracious gesture on your part which will not be forgotten". Але він одночасно просив нотаріяльного завірення цього мого письма, щоб воно стало легально зобов'язуючим документом, а також нотаріяльно завіреного формуляра, в якому я зрікаюся свого права адмініструвати татовим "estate" та звертаюся до Register of wills, щоб адміністратором цього "estate" зробити Андрія. Я ці письма нотаріяльно завірила ще 3 лютого (Rae Di Blasi, екзекутивний секретар декана нашої школи є також notary public і вона зробила мені цю послугу). Але документи ці я передала Андрієві тільки сьогодні вранці, бо хотіла порадитися з Марком і Максимом. Бо що таке "estate"? Чи включає це також банкові конта, які були на татове і моє ім'я? Це могло б створити проблему, бо хоч адміністрування не дає права на самовільне розпорядження фондами, з Андрієвим характером і захланністю всякого можна сподіватися. Марко рішуче запротестував: не можна дати такого права Андрієві, не порадившись перед тим з адвокатом. Я так і зробила, але Allen Hunt запевнив мене, що батькові конта "with right of survivorship" не будуть включені в "estate" і що немає загрози. "Гроші ці — ваші, сказав мені, від смерті вашого батька, але не видайте їх усі, бо треба буде заплатити 6% спадкового податку". У зв'язку з цими справами, в суботу 4 лютого я поїхала з Остапом до Щадниці, зліквідувала три (тобто всі) татові конта крім чекового, взяла банкові чеки по 30,000 для Марка і Максима, а решту (около 25,000) залишила на окремім своїм конті для податків, Гарвардської ступендії, решти рахунків тощо.

Середа, 8 лютого. Метро.

Вчора, тобто 7.ІІ., послала я до Едмонтону готову коректу ULE65B. Знайшла дві дуже поважні помилки: пропустили бібліографічний опис книжки Войнич і 18 сторінок покажчика! А крім того — різні дрібніші помилки. Приспішила я цю роботу, залишившись в понеділок вдома — я трохи простуджена, болять плечі, і хоч ходжу з цими недомаганнями вже деякий час, в понеділок вранці була ожеледь — і заповідач погоди переконав мене, що мені варто взяти хворобовий день і використати для власної праці вдома. Також наближається до кінця моя робота над ULE65A — вже працюю над хронологічним покажчиком.

Сьогодні піду на пошту надати реєстрованими листами чеки Маркові і Максимові, а також "Землетрус" для Всесвіту, Жовтня і Літ. України.

Четвер, 9 лютого. Метро.

Козак прислав проєкт обкладинки для англійських перекладів Ікера, тобто зробив латинкою напис, який нібито мав би бути наложений на цю саму обгортку, що була в українському виданні. Все було б добре, але... Заголовок має кардинальну помилку (SANDAY замість SUNDAY), а прізвище Ivan Kernytsky написано так неохайно й нечитабельно, що було б справді прикро, якби щось таке було на Івановій книжці. Козак уже дуже старий, на нього годі вже покладатися. В цій справі я писала до нього двічі, телефонував і Остап, початково він казав, що не може знайти Івасевої книжки і забув, як виглядала обкладинка, отже посилали йому і книжку. І от такі наслідки. Буде не тільки додатковий клопіт, але і неприємність, бо ж Екові треба буде написати, що в такому вигляді обкладинка не зможе бути використана.

Щоб вислати на час до Гарварду на конкурс Ценків мій ULE65A, треба зробити ксерокопії 4 рази по 315-316 сторінок! Маю вже готові 80 сторін, що їх робила по кілька сторін безкоштовно в нашій бібліотеці. Але це за велика робота, щоб я могла її всю зробити таким способом, та ще й у короткому часі. Отже в час полуденку піду до комерційного підприємства і буду сама копіювати по 6 ц. від сторінки. За кілька днів треба буде вислати 3 примірники реєстрованою поштою до Гарварду. Четвертий думаю особисто вручити Лабунці — адже нема сенсу, щоб і себе і УНІГУ наражувати на зайвий видаток.

П'ятниця, 10 лютого 1989. Метро.

Не спиться мені по ночах. Самота. Пустка. Дуже бракує мені Лялі. Сумно. В час кризи треба було бути сильною і боротися. Криза минула і аж тепер доводиться мені наново переживати смерть Лялі, мами, тата.

Вчора померла у Port Jervis Параня Стойко. В шпиталі, в піклувальному домі. Мучилася останнім часом, відновився давній рак. Було їй, зрештою, 93 роки. Наталка дала вчора знати телефоном.

Зробила в час полуденка вчора ксерокопії 30 сторінок свого манускрипту. Вийшло 8 дол. Таким чином цілість повинна коштувати около 80 дол., а пересилка реєстрованою поштою першої кляси буде напевно також дуже коштовна. ULE65A — це наслідки багатолітньої праці, поїздок до Гарварду, Урбани, Торонто, Вашинґтону, Нью Йорку, безконечні години кропіткої праці. Якби все це треба було оплатити, вийшло б на тисячі долярів. Треба бути справді одержимим, щоб робити це без ґрентів і стипендій, на власний час і за власні гроші. Але це — мій вклад у розбудову нашої культури... і знаменита автопсихотерапія.

Понеділок, 13 лютого 1989. Метро.

Суботу й неділю провела у піднесеному збудженому настрою. Зникли меланхолія, депресія, смуток. А причина всьому — лист зі Львова! Написала Роксоляна Зорівчак. Довгого, цікавого і повного добрих для мене новин листа. Називає мене, щоправда, "панею" і то по старій галицькій традиції "через третю особу" ("якби так Пані могли", ітд.) — аж дивно, що й досі затрималися ці старі привички — а може це навмисне своєрідне їхнє відродження, як протест до радянської дійсности? Та це дрібниця — адже це перший лист до незнайомої людини. (Хоч я, пишучи до неї вперше, навмисне звернулася просто "Дорога Роксоляно"). Отже — передана книжка "Землетрус" дійшла разом з листом, який прийшов також і поштою. Про це я знала раніше, бо кілька тижнів тому прийшла новорічна карточка від чоловіка Роксоляни Василя, де він дякував за ці речі і повідомляв, що Роксоляна зробила докторат. Але в листі самої Роксоляни є сензаційна ревеляція. Від друзів з Києва, пише вона, вона отримала ксерокопію мого ULE65B! Що більше: вона вже на цю бібліографію написала рецензію, що має появитися в журналі Ukraine за травень! І там теж має бути інформація про мене пера Жулинського! А вона сама потребує додаткових біо-бібліографічних даних про мене, бо збирається писати гасло до Літературної Енциклопедії... В листі ціла низка конкретних питань бібліографічного порядку і прохання про матеріяли.

14 лютого 1989. Метро.

Вчора застала на столі червоні гвоздики. О? Що таке? — приємно здивувалася. Valetine's Day, каже Остап. Мало того, ми вирішили відзначити 40-ліття нашого подружжя — 5 березня — поїздкою до Каліфорнії, до Марка та Ії, на їхню нову хату, якої ми ще не бачили. Я ще маю 5 днів вакацій, отже є можливість. Поїдемо. Літак уже замовлений — сьогодні маю заплатити (дорого! по 356 дол. — найдешевша ставка, з деякими обмеженнями — це майже вдвічі дорожче, як було пів року тому!) Сьогодні, заки заплачу, поговорю ще з моєю директоркою і з асистенткою — адже вони нічого про такий мій плян не здогадуються! Але на цей час ніяких важливих справ на календарі не маю — думаю, nihil obstat.

Сьогодні мушу закінчити фотокопіювання ULE65A, бо завтра хочу вже вислати на конкурс. Готую також для висилки деякі матеріяли Роксоляні Зорівчак. Вчора кинула листа, в якому були мої біо-бібліографічні дані та вирізана з Сучасності стаття "Про дві антології..." Завтра вишлю окремими двома конвертами: 1/ Хвалю ілюзію, Ярошинську і вирізану з "С" статтю про Войнич і Расторґуєва, а також відбитки статей Англомовна літ. україніка, Укр.літ.анг. мовою та Ukr.Lit. for the Am. Reader і Шевченко — англомовний і взагалі; в другій конверті, окремо, Бібл.покажчик ОТ, JUS (ціле число) за літо 1986, відбитки ULE80, pt.2, pt.3, і решту числа Сучасности, де була стаття про Войнич — цікаво чи дійде?

16 лютого 1989. Пополудні, метро додому.

Вчора, тобто 15 лютого, надала товстий пакет — 3 примірники ULE65A до УНІГУ на конкурс Ценків. Четвертий примірник повезла ввечері до Лабуньки і особисто передала йому в руки. На пошті вполудне надала до Зорівчак як Printed matter, Air Mail (оплата винесла майже 6 дол.!_ свою посилку No.1 (тобто Хвалю ілюзію та відбитки статтей). Посилку # 2 ще не послала. Може варто щось до неї додати — числа Сучасности, Остапові якісь книжки? і післати як book rate звичайною, але обезпеченою поштою? Ще подумаю. Може варто почекати на якусь реакцію з боку Зорівчак. Не хотіла б я її наражувати на неприємність, але з другого боку надмірна обережність може бути шкідлива. Якщо вони і справді спрагнені друкованої інформації і книг з закордону — то тепер, мабуть, настав час щось послати. Ану ж повіє гострішим вітром і знову віконце зачиниться?

20 лютого 1989, понеділок, метро.

Вікенд пройшов під знаком дуже успішного авторського вечора Ореста Субтельного з нагоди появи книги Ukraine: a History, та в неділю — фільму "Ніч на Івана Купала", що його показували в International House. Виступ Субтельного організував відділ СУА та сеніорат Пласту. Думали: прийде 50-60 людей, а прийшло біля 400! З малої залі мусіли перенести імпрезу на велику! Вже цей факт дуже був приємною несподіванкою — адже це вечір науковця, а не якогось фольклорного ансамблю! Сват Лабунька говорив доповідь — дав дуже добру і цікаву університетську лекцію про ролю і типи істориків. Сам Субтельний говорив дотепно, приступно, навіть розважив трохи публіку, серед якої значну частину становили люди нижче 50 років життя, що їх не буває звичайно на українських імпрезах. Були також різні привіти (від НТША, УВАН, куреня Бурлаки — ці виступи могли бути коротшими).

Фільм Ільєнка — оригінальний, несподіваний. Це свого рода сатирична казка у формі ґротеску на основі Гоголя і українського фольклору. Нагадалися мені малюнки Бутовича. Наголос на візуальному — говорений текст абсолютно другорядний та й дуже штивно-штучний, читаний як старосвітська театральна деклямація.

З фільму ми поїхали до Лабуньків, бо я усвідомила, що ми цього року прогавили-забули про Марійчині уродини 12 лютого. Треба було направити шкоду. Була з нами на фільмі і в Лабуньків також Віра.

Вівторок, по дорозі додому, метро, 21 лютого 1989.

Почала переписувати на комп'ютері свої нариси. Мала вже в цій справі листування з Середяком в Арґентині. Написала до нього вже давніше, щоб розвідати, які є можливості видання — і ось він уже третього листа в цій справі написав, видно зацікавлений. Навіть наглив мене, мовляв, присилайте рукопис якнайскорше. Я вже давніше заплянувала, що віддавши ULE65A на конкурс, зроблю маленьку перерву в бібліографічній роботі, і присвячу час редагуванню й переписуванню прози. Чи варто її видавати? Новеля "Самотнє місце під сонцем" видалася мені навіть тепер з відстані літ — досить доброю. Інші речі напевно слабші. Може їх трохи перероблю. Хотіла б зібрати всю цю свою роботу, щоб не пропала. Разом з перекладами. Може хтось колись прочитає. Через те, що включаю переклади, книжку можу видати тільки в Арґентині, віддавши авторське право (і відповідальність!) видавцеві. Добре було б знайти мені когось, хто зробив би якщо не літературну, то бодай мовну редакцію.

26 лютого 1989. Неділя.

Робота над редагуванням і переписуванням прози йде пиняво й повільно. Покищо готові тільки "Самотнє місце під сонцем" та "Европейський записник". Це, мабуть, найліпші речі у збірці — але і для них добре було б мати мовного, а може й літературного редактора. Нема з ким порадитися. (З Остапом — як навчив мене багатолітній досвід — про ці справи говорити неможливо!)

Сьогодні у Філядельфії виступає Олег Криса. Концерт його — в Українському Освітньо Культурному Центрі і спонзорують його Український Музичний Інститут, хор Прометей і ще кілька організацій. Як змінилися часи! Багато літ тому, коли Криса разом з Гнатюком виступали в Academy of Music, наші емігранти закликали були до бойкоту! Добре пригадую цей концерт: жила ще Бабця Лінка і ми з нею сиділи в льожі з лівого боку сцени. Гнатюк тоді викликав стоячі овації і мені було трохи досадно за Крису — бо Криса видався мені тоді віртуозом високого клясичного рівня — а Гнатюк серцещипательними народними піснями завойовував серце сентиментальної публіки.

З концертом Криси матимемо трохи клопіт, бо... почав падати сніг, а я боюся іхати автом по снігу... Треба буде зорганізувати собі якийсь транспорт.

Вчора була на щастя гарна сонячна погода. Я поїхала відвідати Яцкевичів. Леся й Левко тепер нікуди не ходять і дуже відчувають свою ізоляцію. Біль у нозі в Лесі ущух — помагає курація кортизоном, але зате нові ліки дають небажані наслідки — підносять тиск крови тощо і вимагають знову ж додаткових ліків, щоб це контролювати. Каже Леся, що минулого місяця видали 600 дол. на самі ліки. Я завезла їм свіжозварену зупу, голубці, кусок ковбаси. Їхати до них треба 7 миль в один бік (я це вчора провірила). Якби жили ближче, я могла б частіше їм щось привезти, або чимсь допомогти.

27 лютого 1989, вранці, метро.

Було б сьогодні татові 89 років, якби був дожив. Написаний ще татом життєпис (пригадую, колись переписала я його йому на машинці) — послала я і д-рові Новосадові і Малецькому, що є редактором "Вістей Комбатанта" і Климовському, що сам зголосився, що хоче написати щось про тата до "Свободи". З Гарварду з ФКУ ще не маю відповіді на свою пропозицію післати їм 5,000 дол. на стипендійний фонд Сенковських. Можливо, що це треба буде встановити як щорічну нагороду для студентів літньої школи, а не як стипендію, бо, каже Максим, що з тамими стипенійними фондами ФКУ має клопіт (каже, напр. що у випадках, коли студент вже має якусь стипендію — всі інші стипендії треба зголошувати і йому зменшують відповідно виплату його регулярної стипендії. Цього я не знала.)

Якби тато жив, був би, мабуть у Cheltenham Nursing Home і Андрій робив би мені сцени, що це так дорого коштує... (Мені ще не повернули моїх заплачених за місяць грошей — около 700 дол. затримають за те, що кімнату тримали в резерві. Але тепер це Андрія не стосується, це не його гроші, а мої, отже нема кому випоминати цю зайву втрату.

Якби так тато не пішов тоді до шпиталя, може жив би і досі у власній хаті. Але що варте таке життя, без повної свідомости? Тільки Галя була б скористала — мала б і досі працю. Я до неї потелефонувала, щоб довідатись як їй ведеться. Спряче хати, не має покищо постійної роботи. І документ на побут уже вигас. Чекає.

28 лютого, вранці, метро.

Вчора прийшов до мене з Києва, з Інституту Літератури, бандероль книжок. Найбільше зраділа я біо-бібліографічному довідникові Письменники Радянської України. Цей довідник (навіть два примірники) я вже навіть замовила в Українській Книзі в Торонто і вже нетерпляче чекала, хвилюючись, щоб якось цього видання не "прогавити". Довідники (маю їх тепер чотири, з різних часів) потрібні мені конечно в моїй бібліографічній роботі для ідентифікування авторів та їхніх творів. Крім довідника, в посилці були "Червона рота" Сосюри, нове видання Плужника та збірка біографічно-критичних нарисів Жулинського "Наближення". Цю останню ми вже маємо вдома, з дарчим написом від автора. Забув, очевидно. Бо книжки ці, зрозуміла річ, мусів вислати сам Микола, або хтось з його доручення. Микола вже довший час на цьому континенті — працює в архіві Винниченка на Колюмбії. Був він також в Торонто — брав участь у симпозіюмі на університеті Йорк, виступав уже також в УВАН з доповіддю про Винниченка. Але, нажаль, ще досі ми не мали нагоди з ним зустрітися. З Торонто — якраз напередодні — я мусіла виїхати на похорон тата, до Нью Йорку не могли поїхати. Але він буде також у Філядельфії, разом з Дзюбою (!), Римаруком та Раїсою Іванченко. На щастя, цей їх виступ відбудеться аж після нашого повороту з Каліфорнїї — а то знову могли були розминутися! Прогавимо виступи балету з Донецька — но, трудно. Зате захопили ще концерт Олега Криси — в УОКЦентрі, спонзорований цілою низкою організацій. Заля була повна, програма аж занадто поважна, до модерних композицій включно.

2 березня 1989. Los Angeles.

Прилетіли без пригод вполудне. Записок у літаку не робила — взяла в дорогу книгу спогадів Костюка, "Зустрічі і прощання", том 1. Книжку маємо вже давно, з теплою дедикацією автора, але читати дотепер — ніколи було. Отже читала в дорозі, читатиму і тут. Перші враження — дуже добрі. Костюк уміє розповідати і мов белетрист відтворює пережите. Короткі речення, вміле будування пуанти, мімімум диґресій. Книга має колосальне пізнавальне значення, цікаво написана, зворушливо.

Ія виїхала по нас на летовище. Весь день сьогодні — безупинний дощ — таку погоду бачу в Лос Анджелес уперше. Нова хата наших дітей при 13134 Warren Ave — в гарній околиці, при вулиці, де "трушівські" сосни творять своєрідний тунель-алею. Хата положена на шкарпі: з великих на всю стіну вікон — далекий вид на місто в сторону моря. Хата і внутрі і довкола має чимало простору — хоч кімнатки на одному поверсі і не дуже великі. Є невеликий гарно обладнаний город, що має повну "privacy" і саме цей же вид. Вони ще не зовсім влаштувалися, не всі пачки розпаковані, картини ще не висять на стінах, а у вітальні немає ще меблів. Саме зірвали з долівки килими і дали відреставрувати паркети — підлога гарно виглядає — до неї треба буде купити гарні килими. Треба в хату вкласти ще досить багато праці і зробити деякі направи, але я дуже рада, що Марко та Ія матимуть таку гарну хату. Який справді проґрес — від La Mirada, 29th St, Santa Monica — трохи побідували на початках, але тепер житимуть як буржуа.

Ми з Ією їздили на закупи харчів. Потім я варила борщ і біґос, а коли Марко повернувся з праці, посиділи трохи на сердечній і філософській розмові (про релігію — за і проти її ролі в житті людей) — до пізнього вечора.

3 березня 1989, п'ятниця.

Суджу в їхньому городі. Праворуч — висока "бородата" пальма, ліворуч при дверях обабіч низькі два кущі повні цитрин, а збоку далі стіна високих кипарисів. В городі кілька родів розквітлих цвітів — троянда, alyssum, азалії. З даху перед входом до хати висить червона дерев'яна коробка з братчиками — Марковий дарунок Ії на день Валентина. Сонячно, свіже чисте повітря, але з холодним вітрецем.

Вполудне пішли з Остапом на кількагодинний прохід до моря. Віддаль до океану принаймні вдвічі більша, як була в Санта Моніка, треба йти пів години, як не більше. Довкола в їхній дільниці — гарні, добре утримані хати, велике ґольфове поле-парк. Але близенько тут також летовище Santa Monica. Там комерційних летунських ліній немає взагалі, каже Ія, цими малими літаками літають тільки їх власники. І літають найбільше на вікендах. Вже сьогодні видно й чути багато цих літаків. З вікон їхньої хати, навпростець, видно також літаки, що піднімаються вгору з міжнародного летовища Лос Анджелес. Але це не так аж близько — гуркоту не чути ніякого.

Дуже втомилися чотиригодинним безустанним ходженням, отже тепер трохи присіли, відпочиваємо. Я, щоправда, встигла ще зварити свіжий обід на сьогодні, але тепер таки сіла відпочати, бо ноги болять. Читатиму Костюка і — зовсім несподівано — Літературну Україну, найновіше число, яке сьогодні прийшло із поштою. Виявляється: Ія має власну передплату! Правда, читати-не читають, але вважали потрібним підтримати газету. Ну, це справді несподіванка! Остап навіть сказав: треба взяти наліпку з адресою, щоб можна було похвалитися вдома. Вдалися нам діти, кажу йому, і не тільки діти, але й невістки!

Увечорі сьогодні маємо в пляні піти на ново-відредагований давній знаменитий фільм Lawrence of Arabia. Ія поїде туди просто з праці, а Марко приїде після роботи забрати нас. Ія мусить зайняти в черзі для нас місце, бо фільм має колосальний попит і тяжко дістатися.

4 березня, субота, ніч.

День провели в музею J.Paul Getty і на гостині в Ляни й Міська Яримовичів. Є між цими двома "інституціями" деяка подібність. Садиба Яримовичів, що її Марко жартома схарактеризував був як "Кноссос", це справді маленький палац, що його власником міг би бути февдальний князь або індустріяльний маґнат. Подібність з Getty — подібність архітектурного стилю будинку та римське атріюм, що є між входовими дверима та властивим входом до будинку. Зовнішня архітектура — еспанський, італійський чи то середземноморський стиль — зробила на мене менше враження, як положення будинку, що має прекрасний вид з гори на море і малозаселені довколишні горби, та прегарне, з дуже добрим смаком підібране обладнання хати внутрі. Великий розмах — багато кімнат, лазничок, орієнтальні килими на паркетах, добрі (і то українські!) картини на стінах, бар з горілками, невеличка окрема винярня... Картини їхні я вже бачила раніше, але в новій хаті вони, очевидно, розміщені інакше. Кілька олій Хмелюка, одна велика олія Гніздовського (і ціла серія дереворитів), три картини Миколи Кричевського, два малі Никифори... Подобалася мені умивальня для гостей: простірна кімнатка освітлена золотими канделябрами, на стіні гарний червоний килим (а може це ґобелен), умивальня й туалета з чорного мармуру із золотими кранами, на протилежній до килима стіні — серія оправлених ґравюр.

Живуть Ляна й Михайло справді як пани — видно, що тішаться новою хатою. Є в хаті кімната сина, кімната доньки — хоч ні син, ні донька з ними не живуть (донька Таня — в Атланті, Коля має апартамент в Лос Анджелес). Чи потрібна Ляні й Мухасеві — двом особам — така велика й коштовна хата? Каже Марко, що в них часто бувають гості, що людина на Міськовому становищі мусить жити на велику скалю. Може. Я рада їхнім успіхам, хоч навряд чи хотіла б — якби я мала такий вибір і такі можливості — вкладати всю енергію і всі свої гроші у таку хату, що розрахована в першу чергу на ефект. Conspicuous consumption, сказав би Veblen.

6 березня 1989, понеділок.

Вчора відзначували 40-у річницю нашого подружжя. Марко та Iя відкрили пляшку дорогого шампанського, потім поїхали на вечерю до Century City — імпозантний модерний комплекс готелів, театрів, ресторанів, кін. Вечеряли в Harry's Bar, що його власники мають такий же Harry's Bar у Флоренції, який славиться своїми Гемінґвеївськими асоціяціями. Опісля — театр, Les Miserables. Музична ця вистава за сюжетом Hugo іде тепер у багатьох театрах Америки — грає вона і в Філядельфії, але ми досі не ходили. Не зробила вона на нас занадто позитивного враження: музика маломелодійна, монотонна, текст надміру сентиментальний. Зате знамениті сценічні ефекти: зокрема дуже оригінально показана сцена, коли негативний персонаж-поліцай скаче з мосту в Сену топитися. Максимально використана модерна технологія: дві оборотові сцени, дуже помислове використання світел. Театр дуже великий, ми сиділи високо, це також поменшувало можливість нашого контакту з акторами, робило нас більш скептичними глядачами.

Пополудні вчора я з Ією поїхала до Українського Культурного Осередку, де виступав James Mace. Приїхали ми на пів години спізнено, бо в місті відбувався маратон бігу і деякі вулиці були замкнені, що утруднювало подорож автом. На жаль, організатори почали дуже точно — і у висліді ми виступу Мейса не чули, тільки його відповіді публіці на запитання. Були там між слухачами Михась та Ольга Яримовичі, а ще й підступила до мене привітатися Леся Масюк.

Сьогодні Марко та Ія на праці. Ми з Остапом у хаті самі. Я сиджу в городі — сьогодні теплий сонячний день. Дуже бракує мені Лялі — відколи приїхала сюди — весь час про неї думаю.

Вчора, з нагоди нашої річниці, телефонував Максим. Хлопці піддали ідею, щоб ми з нагоди нашого 40-ліття поїхали з Остапом до Европи, може на Україну... Вони, мовляв, хотіли б нам зафундувати таку подорож! Та й Марко каже, що поїхав би з нами... Мене така ідея заскочила! Жест прекрасний, сказала я їм, але справа тут не в грошах. Якби ми поїхали, то напевно за власні гроші, не за їхні. Але як тут справді поїхати? Остап навряд чи наважиться на таку подорож, не так з політичних причин, як через невигоду, харчування, здоров'я... Говорили ми про те, що можна б винаймити авто десь в Австрії і поїхати до Львова і до Києва — Марко та Ія були б шоферами. Ну для мене це була б прекрасна ідея, але для Остапа? Над тим треба подумати. Я тільки від себе сказала у відповідь на плян поїхати тільки до Львова: як уже їхати в Україну, то обов'язково треба і до Києва! Найбільше манить мене ідея, щоб поїхав на Україну Марко, а він сказав: якби я мав їхати, то тільки разом з татом! Досі він ніколи не виявляв бажання їхати в Україну, навіть Ія не могла його намовити і поїхала була тоді сама. Але тепер Марко виборов собі право на трішки більше вакацій (цього року матиме три тижні), з чого один тиждень плянує зужити після христин Стефанка поїздкою до Монтреалю — отже для України залишалось би тільки два тижні.

8 березня 1989. В літаку.

Відпочили кілька днів у Каліфорнії, погрілися трохи на сонечку разом із Марковим котом Matuk — і ось ми в поворотній дорозі додому. Продовжую читати Костюка — отже на тому терпить щоденник. Книга трохи недбало відредагована — не тільки друкарські помилки, але й фактичні. В одній зовсім непотрібній диґресії каже Костюк, що в Ялті і досі нічим не відмічено Лесі Українки. Ну, це неправда, знаю з власного досвіду. Є пам'ятник на одній площі — пригадую, пробувала фотографувати і трудно це мені виходило через тіні, брак світла — не пригадую, чи було це проти сонця, чи тіні були від дерев? (добре, що я не збираюся писати спогадів з такою пам'яттю!). Є ще другий пам'ятник, при дорозі, у горах — великий камінь з кольоровою мозаїкою та портретом Лесі Українки. Треба буде переглянути мої фотографії з України і може вислати Костюкові — або принаймні написати. Зрештою, є ці пам'ятники також у довідниках про Крим.

8 березня, ввечері. Філядельфія.

Крім Каліфорнії і західніх штатів, вся Америка, здається, покрита снігом. Сніг і мороз застав нас також у нашій рідній Філядельфії. Сьогодні вночі температура має бути 20-24̊F.

Мирослав виїхав по нас на летовище, отже без зайвих клопотів добилися додому. Але на моє питання, як він мається, виявив недобру вістку, що про неї і сам довідався тільки сьогодні: в нього — діябет! Жаль мені його, до цього треба буде поважно поставитися, тримати строгу дієту. Але може це тільки тимчасове? Мирослав любить солодке, навіть до малої філіжанки чаю сипле чотири-п'ять ложечок цукру... Це завжди мене дивувало, бо я вже кілька літ п'ю чай і каву зовсім без цукру і так відвикла, що солодкий чай мені гидкий... Звикне і він, але при діябеті напевно треба буде уникати багато чого іншого також.

Серед великої пошти, що назбиралася за час нашої відсутності, є два чеки: з Едмонтону за друк ULE65B — $435.- (нарешті!) та з Cheltenham Nursing — зворот $2,063. (Таки затримали собі $696. — за ті дні, коли тато мав бути вже в них, але був ще у лікарні Germantown). Ну, трудно. Це тільки гроші. Рішення перевести тата до Cheltenham коштувало мені значно більше — до нього я дійшла після тяжких переживань і тільки після того, як тато опинився в шпиталі... Якби не авантура з Галею, підвищена аґресивність та драматичний поступ хвороби в час Різдва — я була б на піклувальний дім не рішилася. Але після всіх цих ускладнень, після діягнози Доберчака — Nursing home видавався єдиною можливою в моїх обставинах розв'язкою. Та ще мала щастя, що знайшла хоч і відносно дорогий, зате добрий і в близькому сусідстві. — Не жалую цих кількасот долярів. Що значать ці гроші в порівнанні з травмою, яку довелося пережити через поведінку Андрія, його дітвацькі протести, шантажування судом ітп.!

10 березня 1989, метро, вранці.

"Ukraine Intellectuals Lead Challenge to Communists" — такий промовистий заголовок на першій сторінці першої центральної статті New York Times-у вчора. А продовження на стор. А10 має ще багатомовнішу фразу почерез всі шпальти нагорі: "Awakening in Ukraine: Intellectuals Lead Challenge to Communist Party" — і три фотографії: Драча, Гориня і Танюка. Дай Боже, щоб це і справді було пробудження України — і дай Боже, щоб це було також пробудження Нью Йорк Таймсу до українських справ.

Літературна Україна сповнена надзвичайними, цікавими матеріялами. Вже не тільки реабілітація і виправдання забутих письменників, але і Товариство рідної мови, народний рух за екологію тощо. Це вже не тільки Гельсінська група — дисиденти, але й інтелектуальний естаблішмент. Але поки це тільки рух інтелектуалістів — України не збудуєш. Нам треба свого Лєха Валєнсу — щоб за інтелектуалістами потягнув робочі маси, а вони — навряд чи українські своєю свідомістю. В репортажі NYTimes-у згадується шофер, який із гордістю сказав кореспондентові, що він також "націоналіст" — саме на таких як він наша надія. Та скільки таких в Україні?

В лютневому числі "Жовтня" надрукований досить великий вибір поезій Святослава Гординського та дві статті про нього з репродукціями його графіки й малюнків. Такого ще не було — адже він ще живий (хоч є стаття про нього у Вільній Україні, газеті зі Львова — СГ прислав Остапові ксерокопію! — автор каже, що він онімів, оглух з еміграційної біди та й помер!) Були вірші і статейки про Віру Вовк — але тут це ціла немов ювілейна кампанія — і в щоденній пресі, і в журналі!

Прийшла посилка від Зорівчак: т.3 Українська література в загально-слов'янському і світовому літературному контексті і дві брошури: Тези доповідей конференції в честь Андрія Недзвідського та Shevchenko and the World — у всіх трьох є статті також Зорівчак.

13 березня 1989. Понеділок, метро.

Неприємність з Лесею. Вона тепер проходить лікування кортизоном. Ще більше, як звичайно, перечулена і вразлива. Щоб виявити їй трохи уваги, я пару разів їздила до неї, завезла їй домашні деякі харчі, щоб допомогти в господарстві, часто телефонувала — і я до неї, і вона до мене. В п'ятницю, після повороту з Каліфорнії, я подзвонила. Тримала мене півтори години на телефоні. Це був суцільний монолог, потік асоціяцій à la James Joyce, диґресія за диґресією, рідко коли повністю закінчене речення чи думка. В суботу вона знову потелефонувала. Я була в розгарі куховарення, не мала часу на ще одну таку довгу розмову — отже говорили (тобто я слухала) може пів години. Увечері вона знову подзвонила. Коли, мовляв, вечір на пошану Сверстюка, бо Левко хоче піти. Я сказала: о 6-ій, ми й самі вибираємося, та й висловила радість з того, що Левко вийде з хати, бо це йому добре зробить. Я повезла з собою на імпрезу деякі речі для Лесі, щоб передати Левком. Не прийшов. В неділю я подзвонила запитатися, чи щось сталося? і чи він може прийде на Шевченківську академію (хотіла передати ним Valium і ще дещо — біґос, борщ, привезені від Марка цитрини). Леся мене збештала, що мовляв, він нікуди не може йти, бо вона вмирає. Та й висипалася наріканнями на Яримовича, що він, мовляв, сварить її за те, як вона приймає ліки, отже, значить, вважає її за дурну, ітд. Я тільки вставила одне речення: що, мовляв, ліки дуже потужні, треба точно триматися приписів лікаря і не покладатися на пам'ять, а записувати, що приймається. Після повороту з академії — телефон. Левко. Леся дуже вражена і ображена, я її, мовляв, не розумію. Тоді до телефону вмішалася і Леся: цілий потік інкримінацій на адресу мою, мами, Андрія. Що мама завжди "мала її за дурну" і хотіла говорити про прочитані книжки не з нею, а з Левком; що Андрій десь сказав, що його Соня — здібна, а Тиміш з ласки тата свого ходить на Бравн ітп. — Аж не віриться! Бачу, що я в своїй наївності Лесю перецінювала. Я завжди думала про неї, як про людину доброзичливу і теплого серця. Тепер побачила не менше злосливости, як було в мами. Прикро.

15 березня. Вранці, метро.

Перед сном читаю Костюкові "Зустрічі і прощання", а до метро почала брати з собою книжечку Жулинського "Наближення". Жулинський, Дзюба, Римарук та Іванченко мають заповіджені три виступи в Філядельфії: "Шевченківські читання" в неділю в УОКЦ, а також виступи на Пенсильванійському університеті та в ЛяСал. Я запропонувала, щоб вони були в нас гостями, але навряд чи з того щось вийде — дуже їх "розхоплюють" — Лабунька заповів, що хоче мати Жулинського і Дзюбу в себе, щоб приватно поговорити, Перфецькі забирають до себе Дзюбу. Побачимо. У всякому разі, я вже в суботу зварила біґос — щоб був у запасі.

Дуже цими днями в мене депресійні настрої. Дошкуляє артрит. Брала кілька разів Motrin — шкодить на шлунок, перестала. Втратила ентузіязм до життя — відчуваю самотність і відчуження. Бракує мені щирої душі, якою була Ляля. Не маю внутрішнього вдоволення на роботі, навпаки. "Getting and spending we lay waste our powers", мовляв Wordsworth. Жаль мені моєї енергії, решток моїх сил, що могли б бути використані інакше, для якоїсь української культурної роботи. Але редагування прози не є для мене такою доброю терапією, як бібліографія. Може тому, що я маю сумніви, чи це комусь потрібне? Одна добра новина: мав сьогодні бути страйк транспорту. Не буде — погодилися!

17 березня, п'ятниця, метро, в дорозі додому.

Продуктивний і втомлюючий день. Обладували ми себе [так] всякими проєктами (current awareness, labor law bibliography, Sales Convention bibliography, French revolution bicentennial exhibit), що довідкові питання клієнтів здаються зайвою перешкодою — а це мені не довподоби. Обслуга довідкова запитувачів — професорів, студентів, правників з міста — на мою думку завжди повинна бути на першому пляні. І стараюся, щоб була в мене на першому пляні, але навала цієї іншої роботи, що для неї мушу знайти час, викликає непотрібний стрес. Цими днями студентських запитань мало — весна! гарна сонячна погода! сьогодні вполудне читала газету, сидячи на лавці, а на College Green — сотні студентів! Отже до бібліотеки нікому не спішно, але ось телефонував сьогодні тричі правник із ... Далас, Тексас, потрібно було йому "Nordic Agreement" з 1932 року. Чому дзвонить до нас? питаюся. Він — alumnus нашої школи! Отже таких маємо клієнтів. (Коли я знайшла йому текст цього договору і виявила, що США не є одною із сторін, та й взагалі, що договір мабуть уже не дійсний — я дала йому телефон до Treaty Office у State Dept. у Вашинґтоні — і він, мабуть, навіть не потребуватиме цього тексту). Така спеціялізована інформація — та ще й безкоштовно! Тому й телефонують навіть із Тексасу!

Прислали мені із Свободи фотокопію перекладу новелі Кобилянської "Битва". Це для Роксоляни Зорівчак, з Ukrainian Weekly 1945 року. Зробила я з цього копію, на випадок, якби текст десь пропав на пошті, а також копію своєї статті "Коцюбинський — англійською мовою". Не встигла сьогодні вислати, та ще й короткого листа треба написати.

19 березня 1989. Північ.

Історичний день — вперше у Філядельфії — Шевченківські читання. В Культурно-Освітньому Центрі — гості з України, з офіційними виступами. Не дисиденти, не колишні політв'язні, а сьогоднішній київський інтелектуальний естаблішмент: Іван Дзюба, Микола Жулинський, Раїса Іванченко, Ігор Римарук. Заля виповнена по береги. Два керівники програми: Лариса Онишкевич та Мирослав Лабунька. Дзюба виглядає відносно молодо, з темною шапкою волосся на голові, що здалеку робить враження, немов би це була перука — але в нього вже доросла дочка, а навіть внучка — має зрештою великий стаж — адже і ми тут на еміграції вже 20 років слідкуємо за його працею, черпаємо з його вникливого аналітичного розуму — отже йому напевно далеко по 50 (зрештою, це не трудно провірити). Раїса Іванченко — кругленька, ясноволоса, років під 50 — в неї 29 літня дочка, чоловік — професор філософії, пару місяців тому помер, — вона історик, вчить у київському університеті, а крім того пише історичні романи. Дочка також історик, Людмила Іванова (Раїса, як історик, виступає під прізвищем чоловіка — Іванова, а в літературі вживає ім'я Іванченко). Ігор Римарук, хлопець біля 30 років, з довгим волоссям бітніка, поет, працює також редактором відділу поезії у видавництві "Дніпро". Микола привітався сердечно, як давній друг. Я сказала йому, що їх дуже "розхапують" люди, що Мирослав наперед заявив про свій монополь і настоює на тому, щоб забрати його після виступів до себе на приватну розмову, а Дзюбу забирають з тією ж інтенцією Перфецькі, тоді як Іванченко й Римарука поривають Медухи — отже нам сьогодні не буде змоги зустрітися у нашій хаті. Пізніше виявилося, що може така нагода трапиться завтра, після виступу їх перед студентами PENN. Ми маємо квитки і мали йти на концерт Ліди Артимів, але я блискавично змінила плян, квитки комусь подарую, а піду на їхню — Дзюби і колег — зустріч із студентами, а тоді заберу Дзюбу (а може й Миколу) до нас на один вечір. У вівторок пляную не піти до праці, щоб відвезти їх на La Salle, де в них буде знову академічна зустріч, що її організує Рудницький. З Рудницьким я вже домовилася, що поїду в суботу до Нью Йорку, де на одному форумі виступатимуть разом найбільші уми України — Шевельов, Пріцак, Грабович, Дзюба, Жулинський — не хочу прогавити такої вийняткової, справді історичної події.

Купила я Дзюбин "Інтернаціоналізм" — (маленьке підпільне кишенькове видання), бо хотіла, щоб він підписав мені книжку. Почекала в довгій черзі. Коли назвала своє ім'я — знав, хто я така, виявив бажання зустрітися, відвідати. Це, очевидно, робота Миколи. Поінформував. Римарук, а потім і Микола, сказав мені радісну вістку: про мене в Літ. Україні має бути стаття, із вибором поезій, а також, що мої речі включені в антологію закордонної української поезії, яка має появитися. Ну, все це повірю, як побачу, що воно справді здійснилося! В журналі Ukraine буде рецензія на мою ULE65B — про це я вже знаю від Зорівчак.

Шевченківські читання — не були доповідями на шевченківські теми. Це були розважання про сучасний стан культури в Україні, про зміни, які принесла гласність. Іванченко, автор романів "Любити не просто", "Гнів Перуна", "Зрада", "Золоті стремена", "Клятва", пише прозу з думкою, щоб виповнювати прогалини, яких не могла досліджувати як історик; вона тепер працює над книжкою про Драгоманова і про свою працю говорила, закликаючи до активної співпраці еміграції з батьківщиною, "щоб закріплювалося наше коріння і щоб ми мали місце в майбутньому". Римарук дав загальний погляд на розвиток сучасної поезії в Україні, без переліку прізвищ — "дивлюсь у завтрішній день з певним оптимізмом", сказав. Накінець прочитав власний вірш до шевченківської теми — автопортрет зі свічкою. Говорив він дуже добре, але вірш (добрий, глибокий вірш) відчитав не дуже ефектовно. (Це вперше бачу радянського поета, який не вміє по мистецькому читати поезії — а може це тому, що він — модерніст?) Жулинський говорив про те, що треба "розкрити", "показати", "все зробити, щоб закріпити", "щоб не повторилось", "що кожен крок повинен бути обдуманий" — слідкуємо здавна за його статтями, що привертають українській культурі тих, кого режим призначив і присудив до забуття: Хвильового, Винниченка, Куліша, Курбаса, а навіть емігрантів — тепер бачимо, що Микола справді робить це пляново, свідомий небезпек і консеквенцій. Дзюба з усіх найбільше раціональний, розважливий. Він — уродженець Донбасу — отже потверджує шлемкевичівську ідею української синтези (в противагу до Остапової думки, мовляв, ліпше було б, якби Галичина не належала до СРСР, а була під іншою владою). Саме ця співпраця, взаємодія і взаїмна інтелектуальна стимуляція українських патріотів сходу і заходу (а може ще й емігрантів) — скриває в собі надію на відродження нації. Дзюба сказав про мову, що це ненормально, коли вживання української мови вважається актом патріотизму — єдину цю думку записала, нажаль, — заслухалася, а тепер після кількох годин з пам'яті важко відтворити його виступ.

Вчора ми також були в Центрі. Виступала Марта Богачевська-Хом'як, з нагоди появи її книжки Feminists Despite Themselves. Було біля 90 осіб. Проводила вечором Віра Кліш. Марта говорила про свою роботу над книжкою, про те, як вона попала на цю тему, про архіви в Польщі та СРСР, про товариства вдів і сиріт, що ще перед Просвітами започаткували культурницьку роботу в народі ітд. Я купила книжку і Марта написала мені теплу дедикацію: "В товаристві твойому я вчилася відваги йти власним шляхом." Гарно й сердечно сказано.

21 березня 1989. Вівторок, вдома.

Не пішла сьогодні до роботи, взяла собі хворобовий день. Причина тому — гості з України та їхні виступи — вчора ввечері на PENN, сьогодні вдень — на La Salle. На вчорашній вечір у нас були інші пляни: ми мали квитки на концерт Ліди Артимів, але не пішли. Квитки я подарувала Stephanie Edwards та її чоловікові, сама залишилася після праці на кемпусі (пішла на пару годин до бібліотеки Van Pelt і працювала над ULE80), а на 8-му годину пішла до Houston Hall на зустріч з Дзюбою, Жулинським, Іванченко і Римаруком. Остап приїхав нашим автом з Іком Лабунькою за шофера (Іко спеціяльно приїхав з Бостону, щоб почути гостей з Києва). Прийшло на цю зустріч около 40 осіб — кілька старших громадян таких як ми, Геврики, Віра, але більшість становили студенти. Відбулося все дуже неформально — голова студентської громади Адріян Геврик та Рената Голод, професор-опікун громади, тільки відкрили й представили дуже коротко гостей, а тоді по черзі говорили Дзюба, Жулинський, Римарук та Іванченко — про ситуацію в Україні, про турботи за молодь, про те, що ця молодь в Україні сьогодні втратила віру в ідеали, найбільше цікавиться музикою "rock" і прагне контактів із заходом; що комсомол вважає скомпромітованою організацією. Було чимало запитань, була дуже невимушена атмосфера. На питання Софійки Геврик про відношення до Гельсінської Групи, Дзюба відповів, що він дуже шанує цих людей за їх посвяту і переслідування, але що треба на справи дивитися реально, що ситуація дуже складна. Щодо видань Кафедра та інших, сказав, що вони мають дуже мале поширення і через те не мають ширшого впливу, що сьогодні в "офіційних" журналах України можна друкувати майже все вартісне й цікаве, що самвидавні журнали можуть ставати прибіжищами графоманії.

Після виступів на PENN виник трохи неприємний побутовий інцидент. Домовилась я вже раніше з Перфецькою, що після зустрічі заберу Дзюбу до нас на нічліг. Микола Жулинський також виявив охоту побути один вечір у нас — отже ми були готові обох забрати до себе. Вийшли з Гюстон гол цілим товариством — четверо радянців, Рената, Геврики, Віра, ми з Іком і Остапом, незнайомий мені Стех — шофер наших гостей, здається працівник Прологу? що привіз їх з Нью Джерзі від Гунчака, ще якийсь професор-біохемік, що приїхав до PENN на конференцію і випадково попав на зустріч. Ішов дощ, було темно, вечір. Пішли до скульптури Архипенка. І тут розгубилися. Рената запросила всіх до себе і ми різними автами туди поїхали. Ми з Остапом, Іко, Дзюба і Римарук приїхали до Третяків нашим автом. Сподівалися застати там Миколу, забрати його та й поїхати додому. Тимчасом виникла якась комплікація-непорозуміння. Микола, Стех, Раїса Іванченко десь заподілися. Рената вернулася на PENN їх шукати — не знайшла. Біля півночі ми з Дзюбою приїхали додому без Миколи. Трохи — до 2-ої ночі — посиділи на розмові, приїхала також Віра. Щойно сьогодні вранці довідалися, що виникла якась проблема з нічлігом Раїси, що Лабунька вночі їздив по Миколу до Медухи, ітп. Рената — поганий організатор, гостей трохи злегковажила, не припильнувала справ, не виявила їм потрібної уваги. Це мені не сподобалось. Через її недбальство, ми втратили можливість пробути один вечір з Миколою (хоч сват Лабунька напевно був би дуже невдоволений, якби ми були Миколу "вкрали" від нього). Мені було досадно, що нібито так усі "розхапують" гостей, а вкінці — виглядало — в останній хвилині виникають проблеми (з нічлігом для Раїси). Адже я ще пару тижнів тому пропонувала, що можу примістити дві особи, а то й більше — сказали мені, що непотрібно! З Іваном Дзюбою була змога коротко поговорити — адже треба було дати змогу людині трохи й відпочити — страх, як ними ганяють. Пішли спати о 2-ій ночі, а вранці о 10:30 вже було інтерв'ю на відео — розмова Остапа з Дзюбою, що її записував якийсь Лесик для архіву УОКЦентру з доручення Гевки, спішно, бо о 12-ій вже треба було їхати до Ля Саль! І така програма в них день-у-день: виступи, інтерв'ю, зустрічі. Іван Дзюба — мій ровесник, 1931 року народження. Жінка його називається також Марта, дочка — Оленка. Недавно народилася внучка, Оля. Всі вони живуть разом, в трикімнатному помешканні, в Києві. Ми питалися Дзюбу про Коротича. Він характеризував його як карієриста, висловлював жаль, що Коротич не дав розголосу на сторінках Оґонька таким наболілим проблемам України як голод — хоч обіцював це зробити. Ранню поезію Коротича він цінить, але пригадував, що Коротич і за Брежнєва добре достосовувався до обставин і дбав про свою карієру. Про нього ходять чутки, що він утік з Києва після Чорнобиля. Сьогодні живе в Москві, у вибагливому 9-кімнатному помешканні. Хвалив Дзюба Драча, як чесного українського патріота. Добре висловлювався про Горинів. Про Чорновола сказав, що це дуже амбітна людина, що преться бути лідером — його рання публіцистика, Лихо з розуму тощо, мали великий розголос і вплив. Дзюба тепер "на творчій роботі", тобто free lance, без інституційного якогось пов'язання. Поручав прочитати його статті в журналах Дружба народов (1989 #4) та Вопроси літературы (#9, 1988) — там, мовляв, він міг сказати більше й отвертіше, як в українських виданнях.

Виступ в La Salle почався 1:30, у великій амфітеатральній викладовій залі, з лектерном і мікрофоном. Вів програму Левко Рудницький. Всіх представив, а тоді дав кожному з гостей по 10 хвилин виступити, перекладаючи всі їхні виступи на англійську мову. Запити (а їх було чимало) також були в двох мовах. Тривала ця програма дві години й зібрала біля 200 осіб публіки, переважно студенти, але були й старші громадяни (напр. Бережницькі, Мегик, Василишини, Гевка, Перфецька, Рудницька, наші професори La Salle Лабунька, Лащик). Виступ Дзюби Рудницький, нажаль, доручив перекладати Перфецькому — цей виявився досить безпорадним у цій, зрештою справді трудній ролі, що її один тільки у Філядельфії Рудницький вміє виконувати справно і з апльомбом. Всі виступи — всі четверо гості — по своєму цікаві. Раїса з них може найбільше в полоні шабльону. Навіть досить нові ідеї, про вітри свободи і потребу співпраці між українцями в Америці й в Україні, висловлює стилем трохи патетичного штампу, що нагадує донедавна домінуючий в СССР тон і стиль публіцистики. Микола говорив сьогодні дуже ефектовно, враховуючи свою авдиторію: — Україна, країна 50 міліонів, член-засновник ОН, одна з більших країн Европи — і водночас парадокс: боротьба за елементарні права, за мову, за культуру, за історичну правду, що була досі промовчувана. Дзюба підкреслював, що боротьба за мову не означає вузько-національного шовінізму, що Україна має культурні й мовні меншини і хоче сприяти розвиткові також і їхніх культурних надбань. Молодий Римарук — angry young man у цій групі (йому десь понад 30 років) говорив в імені свого покоління, яке жадібно відкриває для себе новопубліковані дані про білі плями історії, про поетичну молодь, яка наголошує суб'єктивне в поезії. Всі вопни висловлювали оптимізм, віру в майбутнє, але підкреслювали також — зокрема ж Жулинський і Дзюба — велику складність ситуації, потребу враховувати реальні можливості і реальні загрози з боку ворогів перебудови, консервативних кіл, російських шовіністів.

Жаль, що так мало свобідного часу в цих наших гостей: вони, очевидно, хотіли б побачити щось, свобідніше й довше поговорити, купити дечого для себе й родини. Для цього — в такому темпі їхньої місії тут — ніяк не можна знайти місця. Організатори їхнього приїзду до Філядельфії (УОКЦентр) зробили збірку грошей, купили їм чотири radio-casette-player, Дзюбі на комп'ютер я також дала сто долярів — не знаю, чи вже купили і як він його зможе забрати? Але хотіла дати їм більше: всіх їх обділили ми книжками, а Дзюбі сьогодні зібрала я, переглянувши свої шафи, пару дрібних дарунків — светрик для жінки (новий, ще з рахунком, що висів в шафі), торбу Totes, нову, що її колись подарувала мені Уляна, малого ведмедика Happy birthday для дитини, а все це разом з книжками вклала в порядну свою attaché case із замком на комбінацію, передала Іванові, сказавши, що в цій течці можна тримати замкнені — для забезпечення від КҐБ — папери — це так пів-жартом (але я й справді напр. в час подорожі, замикаю цінні речі у валізку, що має такий же замок на секретну комбінацію). Будемо бачити їх ще раз в суботу, в Нью Йорку — вони 9 квітня вже повертаються додому, крім Миколи, який буде в Америці до половини травня. Має, нібито, писати книжку про Винниченка і працювати в архіві, але ніяк для цієї праці не знаходить часу. Може буде ще один раз у Філядельфії — Лащик хоче зорганізувати Винниченківську конференцію.

22 березня 1989, четвер, метро.

Історична дата вчора: прийшов нарешті надрукований мій Research report No.19 з Едмонтону. Виглядає він скромно — всього 127 сторінок, але надрукований чітко й виразно. Не мала ще часу докладно з олівцем прочитати, щоб упевнитися, що вони виправили всі помилки. Прийшов цей зошит Federal Express, overnight delivery — але ледве дійшов, бо назва вулиці була неправильна і поштар не міг знайти адреси! Ще один симптом недбальства нашого КІУС, нажаль. Якщо решта примірників також вислана на цю ж саму адресу, буде турбота — чи дійдуть вони? І подумати тільки: в них зі мною така велика вже кореспонденція, адже мусить бути десь в актах чимала папка цього листування зі мною! Вперше вручила я Кравченкові машинопис в червні 1985 року — був він тоді ще без покажчика і не на диску. Готовий диск переслала я 7 лютого 1986. Отже від манускрипту до готової книжки пройшло майже 4 роки. Від готового диску до друку — три роки. Чи таке саме темпо передбачене для наступних випусків? Хотіла б десь ранньою осінню переслати їм готовий ULE65A. Чи на друк чергового research report-у знову доведеться чекати пару років?

26 березня 1989. Неділя, Великдень.

Шевченкознавча конференція, що відбулася вчора в Нью Йорку — це була подія історичної ваги. Організували конференцію НТША, УВАН та УНІГУ, господарем був Падох, а в програмі брали участь Шевельов, Пріцак, Фізер і Грабович, а рядом з ними — гості з України: Жулинський, Дзюба та Іванченко. Про таку соборність з представниками не дисидентів, а таки офіційного літературного естаблішменту з УРСР ще кілька літ тому годі було й мріяти. Що більше: це була не якась конференція кабінетно-семінарного типу для вузького кола науковців — на взір напр. наукових зустрічей, що відбулися раніше в Гарварді — але велелюдне відзначення Шевченківського 175-ліття на Нью Йоркському університеті, у великій авдиторії правничої школи, густо забитій людьми в числі понад 400 осіб. Серед присутніх були і такі відомі бандерівці, що ще недавно могли б були закликати до бойкоту того рода зустрічей. Змінилися часи!

Ми поїхали до Нью Йорку нашим автом. Шоферував Левко Рудницький. Були з нами також Юрій і Стефа Бережницькі. З Філядельфії бачили ми вже в Нью Йорку також Пушкара. А дехто приїхав навіть з далеких віддалень: напр. Дмитро Штогрин з Урбани, Оксана Соловей з Міннеаполіс. Приїхали вполудне і пішли до Народного Дому на обід в товаристві Пріцака, Штогрина, Бережницьких та Лясі Старосольської. Пріцак — повний енергії та життєвого ентузіязму, не зважаючи на те, що він за пару місяців відходить уже на пенсію. Він думає повністю присвятитися т.зв. Гарвардському проєктові — мав зі собою нововиданий великий том "Diariusz"-a Пилипа Орлика, говорив цікаво про співпрацю з науковцями з України, які взялися за переклади на українську мову (в цьому контексті згадувалося прізвище Мишанича) та про контакти з архівами в СССР, звідкіля доводиться роздобувати деякі рідкісні матеріяли на мікрофішах або мікрофільмах в заміну за певну кількість готових надрукованих уже книг для бібліотек України.

Конференція почалася о 2-ій годині. Відкрив її Падох — нажаль непотрібно довгим вступним словом. Шевельов, який у програмі був заповіджений як "Відкриття", насправді виголосив цілу доповідь — та ще й гостро антиросійську, побудувавши її на Шевченковому післяслові до "Гайдамаків". Жулинський говорив про значення Шевченка в сучасній духовній ситуації в Україні. Фізер засобами математичної логіки пробував доводити пов'язання між мистецькими та літературними творами Шевченка. Пріцак змалював картину соціяльного оточення українських панів, що в їх товаристві обертався Шевченко і які саме й зробили з нього "пророка". Іванченко говорила про Драгоманова та його погляди на Шевченка. Дзюба сконцентрувався на темі: Шевченко і слов'янофільство, а Грабович — на рецепції Шевченка і його самозображенні. Рудницький, закриваючи конференцію, дав ще змогу виступити поетові Римарукові, який прочитав знайомий вже нам із Філядельфії вірш до автопортрета Шевченка. Конференція була цікава, але трохи затягнулася, бо доповідачі, як правило, не трималися обмеження визначених їм 20 хвилин.

Я привезла була зі собою SONY-Walkman, що його вже пару літ тому подарувала мені Ія. Досі я вживала цей апарат тільки як радіо, а от вчора вперше спробувала вжити його для звукозапису. Вдалося! Навчилася я це робити і тепер одне дуже жалую: що не записала я виступів Дзюби, Жулинського, Іванченко та Римарука у Філядельфії. Їхні виступи тут були дуже неформальні, спонтанні — їх варто було б мати на касетках. Але може позичу від когось — тут різні люди рекордували ці виступи. Для особистих зустрічей з гістьми з України в Нью Йорку нагод було мало. Я тільки встигла перекинутися кількома словами з Дзюбою та Жулинським та всім їм чотирьом передати фотографії з їхніх виступів у Філядельфії. Дзюба мав якусь поважну проблему з оком — detached retina, здається, і йому робили навіть операцію лейзером. Це сталося десь пару днів тому, а ось вчора він уже нормально виступав. Казав, що чується вже добре. Вони ще їдуть на виступи до Вашинґтону і до Кембридж. Остап дав Дзюбі ще 100 дол. як гонорар за замовлену до збірника статтю. Миколу ми запросили приїхати до Філядельфії, отже думаю, буде ще нагода зробити йому якийсь дарунок. Не знаю, чи купили організатори з УОКЦентру Дзюбі ком'ютер, що на нього і ми від себе дали 100 дол. — не знаю, чи це така щаслива ідея і чи він не матиме з тим клопоту і неприємностей (а навіть звичайної заздрости з боку своїх спів-товаришів подорожі). Може ліпше було б купити їм українські машинки до писання. Читаючи Літ. Україну і Жовтень, бачу, що в Україні трудно роздобути машинку з українським шрифтом. Навіть Смолич у спогадах згадує про те, що купив машинку закордоном. Ну, це справжній скандал. Аж не віриться! Стільки газет, журналів, письменників, що пишуть українською мовою, а фабрики не випускають машинок з українськими буквами! І довідатись про це можна щойно з листів до редакції, від читачів, що їхні нарікання аж у час ґласности потрапляють на сторінки газет. От якими шляхами тисне русифікація!

28 березня 1989. Вівторок, метро.

Доктор Базбі повідомив мене вчора, що маммоґрама, зроблена 25 березня, — чиста, отже хірургічного забігу — непотрібно. Я так і сподівалася, бо мій прищик на груді майже зовсім зник — залишилася невеличка плямка величини 10-центової монети. Я відкладала з цією візитою до лікаря, бо хотіла дати максимальну шансу самій природі. Слава Богу, що обійдеться без хірургії. Адже навіть невеличка операція завжди скриває в собі потенціял комплікацій і небезпек.

Цими днями я чомусь чуюся втомлена. Вчора після вечері і вістей на телебаченні і побіжного перегляду газети, така була спляча, що поклалася спати о 9-ій і спала до 6-ої. А думала вчора бодай годину попрацювати на комп'ютері. Багато справ чекає на мою увагу: проза іде поволі, маю всього 40+ сторінок. Бібліографічний матеріял стоїть. Треба було б вислати до Едмонтону подання про Grant на наступний випуск ULE. Треба упорядкувати медичні рахунки. А ще на додаток, John McKinley, хлопець Соні, що мешкає в хаті Сенковських, підкинув мені цілий пакет рахунків, що їх треба переглянути й полагодити. Я зобов'язалася, що заплачу рахунки до кінця січня, отже він обрахував собі, що я йому винна зворот за телефон, електрику, ґаз ітп. Не маю принципових застережень, але це треба полагодити, а для того потрібний час.

31 березня 1989, п'ятниця, метро.

Kanta Bhatia — індійка з Punjab-у, Hindu-ської релігії. Завжди ходить тільки в сарі. Старша від мене напевно, але ще працює. Вона — бібліограф колекцій South East Asia у Van Pelt Library. Наші ділові зв'язки пов'язані з індійськими і пакістанськими правничими матеріялами, що їх ми отримуємо по програмі PL480. Але вряди-годи я підтримую з нею товариські контакти і от ми вчора мали вдвох полуденок у Faculty Club. Kanta, видно з усього, походить із значної родини. Батько заснував у New Delhi 12-річну школу з викладовою мовою англійською. Це було подумане, як плекання контактів із заходом, каже Канта, зокрема ж із США. Школа має сьогодні понад 4,000 учнів, власні автобуси, що довозять дітей ітп. Батько два роки тому помер, мати померла вже раніше. Kanta була ще за батькового життя президентом цієї інституції. Але після батькової смерти решта родини відсунула Канту від ділового ведення школи і — за її свідченням — перетворила цю школу у прибуткове підприємство, черпає з нього доходи, і не дбає про те, щоб інституція розвивалася на добро народу. Каже Канта: головний голос тепер має її сестра, сама тільки із середньою освітою, жінка обмежених інтелектуальних горизонтів, неодружена, що на неї мають вплив різні сторонні люди. Їздить лімузиною із шофером на кошт школи ітп. Влада, каже Канта, вдарила їй до голови. Канта має брата, який стоїть по її боці і хотів би боротися за права до школи судовою дорогою. Але Канта вважає, що індійське судівництво підкупне, що на ділі нема жодного об'єктивного права, що за хабарі усього можна добитися. Вона всім цим пригнічена і розчарована. В неї — тут в Америці — три братові дочки на вихованні. Одна з них цього року кінчить PENN (французьку мову), друга є студенткою PENN State, третя — ще в гайскул.

Говорили ми і про сіків. Мені було цікаво (і я ставила низку питань, немов на інтерв'ю до газети!) наскільки є паралелі між сіками в Індії і українцями в СРСР. Kanta мене запевняла, що хоч сіки походять з Punjab-у і говорять мовою Punjabi — в цьому стейті є багато не-сіків, вона й сама — Hindu, хоч мову Punjabi вважає рідною. Сіки, мовляв, живуть у різних стейтах Індії, вони здібні і підприємчиві, займають видні місця в торгівлі ітд. Бувають родини, напр., де хтось один тільки є сіком і не обрізує волосся... Це, мовляв, тільки сіки на еміграції творять непотрібний політичний фермент. Чи справді? А може Канта належить до цієї домінуючої меншості в Punjabi, що пропагує свій шовінізм? Так як росіяни в Україні?

1 квітня 1989. Субота.

Сталася велика трагедія. Сьогодні вранці — після автомобільного випадку — померла Ірена Чайківська, Юркова жінка. Випадок стався вчора пополудні. Поїхала за якоюсь дрібничкою до крамниці, недалеко хати. Точного рапорту поліції ще нема, буде аж у понеділок, отже докладних відомостей про аварію ще не мають. Юрка повідомили, коли вона вже була в лікарні. Вміжчасі семилітній Андрійко повернувся зі школи, мами не застав, але двері до хати були відчинені. Приїхав Зенко, бо він звичайно в п'ятницю трохи займався внуком, підготовляв його до української суботньої школи. І ось такий грім! Кажуть, що в Ірени були поламані ребра, розбите коліно, вивихнений суглоб — але звечора виглядало не аж так трагічно. Була притомна, навіть жартувала. Але вранці дістала раптові болі — і поки медсестра побігла за поміччю — Ірена померла! Сціп крови? Атак сеця? Мають робити автопсію.

Вістку мені подзвонила вранці Віра Датон, а потім Марко та Ія — вони вже знали від Лабуньків. Ірка, виявляється, була товаришкою Марка і Боба і вони добре її знали, ще поки вона стала Юрковою жінкою. Була ровесницею Марка — 36 років. Юрко та Ірка останніми роками особливих контактів з нами не плекали, ми ніколи не були гостями в їхньому домі. Але на їхньому весіллі, здається в 1974 році, я була свахою! Стоїть навіть у нашій спальні наше з Остапом фото — в танці, на Юрковому та Ірчиному весіллі!

Страшно. Яка жахлива травма для малої дитини — як він, бідненький, переживе цей удар долі? Та й Юрка жаль. Так добре йому велося — власне інженерне підприємство веде, Ірка, що раніше працювала на високоплатній роботі як computer programmer, останніми місяцями покинула працю, щоб бути вдома з дитиною, хотіли, здається, мати ще одну дитину. Такий удар може людину заломити зовсім — може викликати ланцюгову реакцію, не дай Боже.

Покищо говорила я тільки з Зенком. Завтра хочу до них поїхати.

Середа, 5 квітня 1989. Метро.

Поховали Ірену Чайківську. В неділю я поїхала до Люди й Зенка і провела з ними пару годин. Прийшов і Юрко з малим Андрійком, що його називають Аді. Що можна сказати, чим потішити в такій ситуації? Не місце тут для мелодрами, в такій трагедії потрібна сила перетривати — треба емоції тримати під контролем. В понеділок увечері відбувся в Насевича парастас — сотні людей, багато молоді-товаришів Юрка та Ірени, американців-товаришів праці. Була черга аж поза будинок... А скільки квітів! У вівторок (вчора) був похорон. Я не пішла до праці і ми разом з Остапом провели увесь день аж до вечора — в церкві на Melrose, на цвинтарі, на поминках у Михайлівській парафії, а потім в хаті Люди й Зенка... Сумна імпреза. Була нагода наново зустрітися з родиною (Христя Дольницька, Шпони, Віра Датон, Марта і Ліза Канвей, всі Чайківські, Людині свати Возні) та з давнішими знайомими: Максимовичами, Куземською, Галіями. Не було ні Левка, ні Лесі Яцкевичів, очевидно вона далі в недоброму стані.

Четвер, 6 квітня 1989, вранці, метро.

Вчора було засідання у справі Ради Бібліотеки — тим разом узгіднений з Рідною Школою статут мав бути узгіднений також з УОКЦентром, отже на цьому засіданні головною особою був Лесько Черник. Він — один з тих наших громадських лідерів, які точно знають, що вони хочуть осягнути. Я його ціню за те, що він збудував і далі розбудовує Центр — нарешті Філядельфія має загально-громадський будинок, де сходяться люди різних ідеологій та релігій. Але Лесько, як зрештою і багато наших діячів, нажаль, не відзначається особливим тактом, навпаки, те, що можна б осягнути еволюційно та з дипломатичною усмішкою, він хоче здобути на-гора, конфронтацією. Черникові проєкт нашого статуту не подобався, бо він створює автономну Раду Бібліотеки, де Центр є одним із трьох партнерів. Він хоче, щоб Рада Бібліотеки була тільки дорадчим органом, а адміністраційно щоб бібліотека підлягала Центрові, тобто, щоб Центр перебрав на себе фактично всю відповідальність за бібліотеку і був її правним власником. Все це пов'язував він також із знецінюванням давнішої праці бібліотеки, мовляв, бібліотека ниділа і щойно тепер у Центрі віджила, що Центр вкладає поважні гроші ітп. Мені було трохи досадно, що Слава Оранська, яка є головою нашої комісії для справ бібліотеки та Мушка Одежинська, теперішній бібліотекар, передали на мене справу оборони автономности бібліотеки і нашого статуту, а самі приглядалися збоку до моєї "дискусії" з Черником,. Мушка, очевидно, тепер в такій ситуації, що вона — вибрана на пост Радою Чортополохів, є фактично платним урядником Центру. Це справи комплікує. Стало на тому, що Черник має пред'явити свій плян і ми з цими його поправками до статуту поїдемо на Велику Раду Чортополохів. Справа складна, бо досі правного оформлення бібліотеки не було і хоч діяла вона безперебійно 30 літ — не має точно визначених на папері розмежувань юрисдикції. Колись Чортополохи давали працю, а Рідна Школа гроші на книжки — і це вистачало.

10 квітня 1989, метро.

Приготовила нарешті подання про Research grant до Канадського Інституту. Забрало це мені багато часу — гроші невеликі, та й не відомо чи дістану (я подалася на 3,406 дол.) — а скільки заходу і труду! Але може це могло б хоч трохи повернути мені мої власні видатки та уможливити потрібні додаткові поїздки до бібліотек. Також для самого престижу ULE добре якби був такий "grant". Люди мають тенденцію знецінювати все те, що робиться даром. Але насправді робота ця вимагала б десятків тисяч долярів, якби мала бути повністю оплачена і не була б моїм "labor of love". Сьогодні думаю вислати. Також вишлю летунською поштою ULE65[B] Роксоляні Зорівчак — нарешті прийшли замовлені примірники. Продають цей мій report no.19 по 19. канадських долярів — досить дорого, якщо зважити, що в новому форматі він має тільки 127 сторінок. Я маю право купити за половину ціни — отже замовила покищо 10 примірників.

Вчора в Центрі виступав Степан Сапеляк — поет з України, один з редакторів підпільного видання "Кафедра". Молодий хлопець, круглолиций, з вусами і довгим хвилястим волоссям. Він — уродженець Тернопільщини, але тепер живе в Харкові, бо після тюрми і заслання не дозволили йому повернутися до рідного дому. Говорив він отверто, різко і драматично. Описував з натуралістичними деталями життя в тюрмі (криваві побої, долівка насичена кров'ю, блощиці, що обсідають обличчя, Тихого, що уламком жилетки розрізав собі живіт ітп.) Редакцію "Кафедри" перенесли тепер до Харкова, місто повністю зрусифіковане, але поволі творяться гуртки свідомих українців — мовні, екологічні. Поет із Сапеляка — посередній, хоч дуже патріотичний.

17 квітня 1989, понеділок, метро.

Вікенд провела на Союзівці — була 10. Велика Рада Чортополохів. Їхало нас три моїм автом: Слава Оранська, Віра Пак і я — щоферували напереміну — Слава і я. Велика Рада, тим разом, не була такою "великою" як звичайно. З'їхалось нас тільки 13, в тому числі тільки дві старші пластунки. Взагалі велика турбота за старшопластунський курінь — від попередньої Великої Ради він зовсім неактивний, не було навіть про що звітувати. Є в цьому курені деякі дуже вартісні жінки, напр. дві лікарки — Муха Стефанишин та Марійка Головінська. Але ці молоді люди або дуже зайняті своєю професійною працею, або родинними справами, з пластовим гуртом мало а то й зовсім не зжиті, географічно вони дуже розпорошені, що дуже всі справи утруднює, до виховної праці не легко їх заманити. Будемо робити спроби рятувати цей курінь, але трудно передбачити чи це вдасться. Сеніорки поповнилися добрим доростом — колись старшопластунський наш курінь мав діяльних молодих жінок — тепер уже цей актив у сеніораті. Але вони також розпорошені, важко зібрати їх разом. Зате працюють активно в своїх станицях на виховній роботі.

Справи реформи бібліотеки зайняли багато часу. Проєкт Черника написаний від руки, на коліні, і хоч у ньому ясно поставлена його вимога підпорядкувати бібліотеку УОКЦентрові, деталі ще неопрацьовані і необдумані. Наш проєкт він тоді на нараді назвав "водичкою", а ми тепер його власний проєкт схарактеризували як "водичка із соком". В цих справах ще потрібні наради з Рідною Школою і Пластовою Станицею. Принципове рішення — погодитися на адміністраційну зверхність Центру — бо головна наша ціль: не дати загинути бібліотеці, запевнити їй життя на майбутнє, навіть як нас уже не буде.

***

Сон.

З'їхались Чортополохи
на Десяту Раду.
Сон такий мені приснився
на дурну розраду.

Як лиш тільки ми прибули
всі на Союзівку,
Слава й Віра розпочали
спільну голодівку.

Розпочали голодівку
та й на знак протесту
і про це проголосили
таким маніфестом,

Не будемо жодних пляцків
ні пекти, ні їсти,
і ніхто за стіл із нами
вже не зможе сісти.

Будемо як два шкелети -
сама шкіра й кості -
не будемо їсти вдома,
і не підем в гості.

Як нас схочуть рятувати
й пожаліти трохи,
то нам мусять обіцяти
щось Чортополохи.

Ми припиним голодівку
і станем на ноги,
як Чортополохи сповнять
такі дві вимоги:

1/ Восьмий курінь воскресити
і дати ідею,
щоб він вів виховну працю
прямо на Бродвею.

2/ Для рефоми бібліотеки
статут уложити,
щоб могла ця установа
ще сто років жити.

Як проєкт наш — це "водичка"
Черниківським оком,
то додаймо до статуту
його воду з соком.

Маніфест проголосили,
далі голодують.
ключ заперли у кімнаті -
нічого не чують.

Такий сон мені приснився —
і далі не спиться:
вже й боюся далі спати:
ану ж знов присниться?

Союзівка, 3 год. ночі, 16 квітня 1989.
***

В п'ятницю, перед виїздом на Раду, була я ще з Остапом на виступі Степана Оробця. Це член ансамблю "Не журись", що недавно зорганізувався у Львові. Молодий хлопець 33 років забавив нас ревієвими номерами з їхнього репертуару. Шкода, що не взяла я з собою рекордера. Деякі пісеньки і жарти були дуже дотепні, в деяких є і скритий політичний підтекст ("я маю право мати право" — тобто право лежати на канапі, ходити босоніж по траві і тим подібні громадянські права).

18 квітня 1989, вівторок, метро.

Едвард Касинець переслав мені листа, що його до нього написав з Києва Лев Гольденберг. Він готує нове видання своїх Бібліографічних джерел до українського літературознавства і хоче доповнити їх закордонними виданнями. Подав свою адресу і просить про інформації. От я вчора зібралася нарешті написати Гольденбергові листа і сьогодні вже вислала. На початок залучила йому фотокопію моєї статті із "Слова" з 1981 року про українську літературознавчу бібліографію, що є фактично рецензією на його — Гольденбергів — путівник та на Біо-бібліографічний словник "Українські письменники". Він цього, мабуть, ніколи не бачив і може буде йому приємно, що хтось закордоном слідкує за його працею. В листі подала я інформації про ULE65B і про дальшу працю над цим проєктом та про бібліографічний покажчик ОТ. Як відгукнеться, обіцяла, що обидві ці речі йому пошлю. Так ось поширюються наші зв'язки з Україною. Остап також тепер часто посилає книжки, статті то до Федорова до Жовтня (напр. про Керницького, про Гординського, про Нижанківського), то до Погребенника — на його ж бажання — про Журбу. Чи довго триватиме це спілкування? Чи справді іде до до кращого майбутнього для України? Побачимо. До Тблісі в Грузії, щоб стримати національне зрушення грузинів, Кремль послав танки!

19 квітня, середа, метро.

Почуваюся цими днями втомлена. Вранці приходжу до роботи повна енергії, але вже в полудне, читаючи в парку на лавці New York Times, бере мене дрімка. Вчора йшов на телевізії в рамцях програми Frontline цікавий документальний фільм про дискусію над авторством і особою Шекспіра. Вичитала я про це в газеті, і хоч, як правило, майже ніколи не дивлюсь на телевізійні програми, хотіла зробити вийняток, бо тема цікава і мені й Остапові. Дивилася — репортаж був зроблений першорядно — але концентрація моя була нікудишня, ледве очі тримала відкритими! Може причиною — весна? Вона — у розквіті: маґнолії, форситії, нарцизи вже перецвітають, тюльпани й гіяцинти цвітуть повними кольорами, дерева повні жовто-зеленої свіжости бруньок, овочеві дерева засипані цвітом, доґвуд ось-ось готовий розтворити свої пелюстки. Погода також весняна — свіжо, трохи дощево, часом сонячно — але без літньої гарячі і без духоти.

Середа пополудні, метро, по дорозі додому.

Маю мороку із встановленням у Гарварді стипендії або нагороди для студента україністики в пам'ять мами й тата. Я запропонувала, що дамо на ту ціль 5,000 дол. — і з процентів мала б бути щороку виплачувана нагорода студентові літньої школи. Пропозицію я дала ще в січні. Щойно цими днями отримала відповідь від Ромка Процика, що є тепер головою ФКУ. І то відповідь неясну і не дуже ділову. Мовляв, ФКУ такими фондами не адмініструє, тільки сам Гарвард — але ані адреси, ні точніших інформацій не подав. Одне, що я довідалася з його листа, це те, що бібліографічна нагорода є єдиним вийнятком, тобто не є в заряді університету. Хотіла б я цієї справи позбутися і її вже нарешті полагодити — подяка за датки до Свободи стримана саме через те, що у ній конче треба буде згадати про цю фундацію. Не знаю, що робити — писати знов до Процика? Звернутися безпосередньо до Гарварду (якби так знала, до кого саме!), чи може дати цих 5,000 на продовження Бібліографічного Конкурсу? Це значило б, що я ніколи в майбутньому на цей конкурс не могла б послати своєї бібліографічної праці..

Тата й маму часто згадую. Все що прикре — затирається в пам'яті, згадую те, що добре. Татові тюльпани й нарцизи повилазили біля його хати, де тепер живе John McKinley, Соні хлопець. (Прислав мені до заплачення рахунки за січень і так я довідалася, що він є "minding the house for the Senkowskys". Позатим комунікації з Андрієм і Марійкою майже немає. Звеня Романів повідомила мене, що Андрій звернувся до Щадниці за інформацією про татові конта, нібито для податкових цілей. Я їй сказала, що не маю застережень, щоб йому подати точну інформацію, і що це правда, що я дала йому дозвіл бути адміністратором "estate", але що гроші в Щадниці під поняття "estate" не підпадають).

Біля нашого доґвуд вилізли декоративні Hosta — зелено-білі листки, що їх тато посадив колись з власної ініціятиви. Немов би знав, що вони пригадуватимуть про нього.

27 квітня 1989, четвер, метро.

Не пішла я вчора до праці — взяла собі хворобовий день. Але почуваюся незле, якщо не рахувати хандри і депресії, що находять на мене часом у безсонні ночі. Головна причина: в суботу, дослівно на півтора дня! — приїжджають Марко та Ія. Отже буде український Великдень. Пекти — не печу, паски купила на базарі, шинку куплю сьогодні ввечері. Але треба було полагодити багато справ: купити фарби до малювання кімнат, бо на першого травня приходять два хлопці-поляки малювати, купити й посадити квіти довкола хати, віддати до банку новозакуплені бонди, поїхати на цвинтар і упорядкувати гріб ітп. Більшість цих справ (крім банку) я плянувала зробити в суботу — але тому що будуть дорогі гості не хочу тратити часу в час вікенду. Максим з Уляною та дітьми їдуть до Клівленду на Великдень, до Марусі Пасічник. Їдуть автом, саме сьогодні, це около 7 годин їзди.

По ночах читаю уривками Puritan Boston and Quaker Philadelphia. Заки віддам книжку, треба буде виписати цікаві думки і спостереження. Чи писатиму запляновану колись статтю на тему українського антиінтелектуалізму, що так перегукується з гіпотезою професора Бальзела? Навряд. Мені тепер тяжко зібратися до писання. Ось хотіла б написати рецензію на Костюкові спогади, а крім того маю вже давнє зобов'язання зрецензувати Before the Storm і англомовнму біографію Шевченка Зайцева, що її нарешті спромоглося видати НТША. Єдине, що поступає, і то дуже поволі, це підготовка редагування й переписування на MAC новель і перекладів. Вже маю 75 сторінок оригінальної прози і почала працю над редагуванням перекладів. Бібліографічна робота мене тягне — але я свідомо від неї тепер відокремилась.

30 квітня 1989. Великдень, ввечері.

Марко та Іа вже в поворотній дорозі до Лос Анджелес. Візита їх була справді блискавична: приїхали біля 11-ої вранці в суботу, відлетіли в неділю десь біля 5-ої години. Але це був, як кажуть американці, quality time. Наперед у суботу пару годин побули в Лабуньків, потім приїхали до нас. Ія вже раніше просила мене, чи можна було б запросити до нас Боба з Мартою Чайківських, Олеся й Любу Лабуньків та Адя і Галюсю Клосів — їхніх філядельфійських приятелів — щоб могти їм разом зустрітися. Я радо погодилася і приготовила прийняття: мала вже раніше зварений і заморожений біґос, куплені на базарі паски і пиріжки з м'ясом і капустою, а крім того зробила холодець, два роди домашніх сирів, і спекла рогалики, зварила шинку, спекла ковбасу, накроїла фруктів і городини з мачанкою — і несподівано випав неабиякий Великдень! — хоч і у велику суботу. Старі Лабуньки не прийшли, хоч я їх запрошувала, але прийшов Іко, який приїхав на свята з Кембридж. Отже була сама молодь, та ще й з двома маленькими дітьми — трилітнім Марчиком Чайківським та однорічним Матійком Лабунькою. Нам з Остапом придалось би було мати бодай пару старших гостей до товариства, бо молоді були, очевидно, зайняті собою та й дітьми, але нажаль Лабуньки — Мирослав і Марія не прийшли, а Віра Лащик (яку напевно можна було б витягнути з дому, якби вона була в Філядельфії) поїхала на Великдень до мами до Нью Йорку.

Марко прислав нам напередодні свій старий VCR — тепер з нагоди свого побуту тут — заінсталював нам цю машину на телевізорі — отже зможемо вряди-годи позичити собі і якийсь фільм і демонструвати його вдома на власному екрані. Також виявив при нагоді, чому нам у спальні перестав діяти телефон: Остап, інсталюючи електричну сполуку до нової сушарки, ненароком десь перервав телефонічний дріт! — Отже Марко нам це також направив.

Сьогодні біля 11 вранці ми пішли на великоднє снідання до Лабуньків і там провели пару годин аж поки Іко і Мирослав не відвезли Марка та Ію на летовище.

Ія, як я довідалася в розмові з нею, досить успішно почала працю на новому фільмі, що має називатися Bad influence. Продуценти так хотіли Ію заохотити, щоб вона прийняла цю працю, що погодилися заплатити за неї initiation fee до Directors' Guild of America — не будь що, а цілих 4,500 долярів! Робить дівчина карієру, хоч куди. З праці задоволена: цікаві люди, цікава тема (добро і зло в людині), відповідальна праця. Ця її праця перерішила справу наших спільних вакацій. Не зможемо поїхати в літі, бо вона буде зайнята, отже плянуємо наш виїзд на 13 днів від 22 вересня до 4 жовтня. Це тура фірми Scope, т.зв. "Квітка ІІ", що включає три міста: Ленінград, Львів і Київ. Справу цю полагоджує Остап — я йому залишила рішення, бо не хотіла, щоб він відчував будь який натиск чи вплив з мого боку — їхати чи ні. Ініціятива вийшла від Марка, ідею піддав Максим, мені вона подобалася передусім тим, що я зраділа, що Марко нарешті виявив зацікавлення поїхати в Україну, а він, мовляв, каже: я поїду, як поїде тато. Отже рішення робив Остап, вже нас всіх четверо зголосив на цю подорож, дав навіть завдаток. Я, очевидно, рада поїхати в їхньому товаристві, хоч для мене час трохи незручний — якраз початок академічного року, а ще в наступнопму році вперше заплянований курс Research in foreign and international law, що його мали б вчити Maria Smolka-Day і я — вже навіть висить на таблиці тентативний плян проголошених на новий рік курсів нашої правничої школи.

В п'ятницю вирішила я поговорити з Liz — замовилась в неї на півгодинну ділову розмову. І вона, і я дуже зайняті, ледве знайшли час на цю розмову. І я порушила ділово й коротко такі справи: 1/ виглядає, що незабаром після потрібних ремонтів таки звільниться кімната, яка дотепер служила як Staff Lounge, отже Марія зможе мати окрему кімнату і ми нарешті справді будемо мати Foreign & International Law Reference Center, бо дві наші кімнати і довідкова кімната творять цілість. Передумавши справу, одначе, я хочу запропонувати, щоб Марія перебрала моє теперішнє бюро, а я перенеслася до кімнати, яка служить тепер як Staff Lounge. На перший погляд — це на мою некористь, бо моя теперішня кімната більша, менш ізольована, приютніша. Але в ній стоїть комп'ютер, на якому всі ми працюємо, є багато полиць заставлених довідковими книжками, що ними користуються клієнти — отже тут постійний рух. Крім того — це перша кімната при вході, отже клієнти, зрозуміла річ, найперше зупиняються тут. Кімната, яка досі була як staff lounge — менша і тепер виглядає дуже понура й брудна. Але вона на боці, вхід до неї — через For.& Int. Center, двері — дерев'яні без шиби — отже там куди більше privacy. І одна і друга кімната мають вікна — такі самі старомодні круглі вікна поділені на квадратні шибки. Це — дуже важно, зокрема через те, що в нашому будинку вентиляція залишає багато до побажання і вікна часто доводиться відкривати. Якби staff lounge не мала вікна, я навіть не подумала б про таку заміну. Думаю, що кімнату помалюють, а я перенесу туди свої картини і прикрашу її так, що вона зовсім добре виглядатиме. Книжок матиму небагато, бо є мало полиць, але це саме й добре. Я хотіла б мати трохи більший порядок і щоб бюро мало більш "executive" вигляд — а Марія — велика балаґанярка і любить нагромаджувати біля себе великі гори всякого матеріялу (я рада, що вона матиме нарешті свою кімнату, і що цей балаґан уступиться з кімнати, яка має бути довідковим центром для студентів!) Марії я про ці свої пляни покищо нічого не говорила. Хотіла наперед порадитись з Liz — що вона на те. Апробувала мою суґестію — отже я завтра скажу про свій плян Марилі. Друга справа: Кажу Liz: бачу, що наш курс уже тентативно проголошений і можливо, що він таки буде. Хочу, щоб ви знали, що в мене є плян взяти собі вакації від 22 вересня до 4 жовтня. Але ми про це говорили вже з Марилею і поділимо курс так, щоб у час моєї відсутності виклади проводила вона. ОК, погодилась. Третя справа: я не пляную їхати до Reno на конвенцію AALL — отже бібліотека заощадить на коштах. Але є в Парижі 24 серпня Workshop міжнародної асоціяції і якби мені хоч частинно були повернуті витрати — я б поїхала! Сказала моя директорка: довідайся в Пітера (нашого бюджетового адміністратора) скільки є в бюджеті на конвенцію в Reno, а тоді скажи мені, чи це тобі вистачить? — Засипала мене компліментами, що вона, мовляв, не знає в цілій Америці ліпшого "foreign law librarian", як я, що я — "senior staff member" і мені це належиться ітд, ітп. Додала, що вона рада, що може вважати мене приятелем. (Ну, я не "вішаюся їй на шию", нераз висловлюю отверто критичну думку, але вона, мабуть, уже переконалася, що я не належу до тих, що займаються інтриґами проти неї, а навпаки, стараюся стримувати й охолоджувати гарячу й незадоволену молодь, таку як Дейвід і інші). Одне слово, зробила мені надію. В п'ятницю я вийшла з роботи в піднесеному настрою і йдучи до метро, увесь час підспівувала: I love Paris in the Springtime, I love Paris in the fall, I love Paris in the Summer etc. Ще не говорила з Пітером. Видатки — поважні. Сама реєстрація коштуватиме понад 280 дол. (Реєструватися треба не тільки на Int.Assn. of Law Libraries workshop, але на конвенцію IFLA, бо наша асоціяція організує свою сесію в рямцях цієї великої міжнародної федерації). Літак — за прелімінарними інформаціями, які я отримала, коштуватиме щось із 820 дол.

Завтра вранці маю замовлену першу візиту в dr. Bogert — дентиста в університетській дентистичній клініці. Думаю, що в мене заноситься на якусь більшу роботу — можливо треба буде робити корони на передніх зубах, бо вони вже стали дуже тоненькі і крихкі. Не хотіла я починати цієї роботи в д-р Цісик — вона вже скоро, мабуть, піде на емеритуру і зліквідує практику. Крім того, я вирішила змінити своє дентистичне обезпечення із Prudential, де можна вибирати будь якого дентиста, на PENN Practice, де дентистом мусить бути хтось із професорів нашої дентистичної школи. PENN плян покриває більший процент коштів, а наша університетська дентистична школа — це, мабуть, найкраща така школа в штаті. Чому ж не скористати з добрих фахівців, поки я є працівником університету?

1 травня 1989. Вранці, в поїзді.

Почула по радіо, що є якась проблема з підземкою, що з Ферн Рак до станції Олні довозять пасажирів автобусом. Я подумала, що це забере багато часу й мороки і вирішила їхати іншим транспортом: на щастя, маю такий вибір. Отже їду підміським поїздом і спізнюся тільки може на 15 мінут. Зате коштує це мені 3.50 замість 85 центів, що їх я плачу за токени на підземці. Тут, очевидно, більша вигода і не треба ніде пересідати, і їзда займає тільки 28 мінут + 10 хвилин ходу до поїзду і 10 від станції до університету, тобто 48. Підземкою потрібно мені майже годину. Але в цій хвилині, підрахувавши, бачу, що різниця в часі менша, ніж я раніше думала.

3 травня 1989, середа, ніч, у ліжку (вже фактично 4 травня, 12:52 АМ).

Остапові сповнилося сьогодні 72 роки. Відзначили ми цю річницю вечерею у Faculty Club та виходом до театру — п'єса Rocky and Diego, постановка Philadelphia Drama Guild. Це мені було легко зорганізувати, бо вистава — в Annenberg Center, на університеті, купила вчора квитки. Ходили тільки вдвох: Віра саме змінила роботу і не мала охоти йти до театру, Софійка Геврик лежить удома з грипою. П'єса темою своєю має свободу мистецтва, чи власне — релятивність цієї свободи. В центрі уваги постать маляра: Дієґо Рівера малює на замовлення молоденького Нельсона Рокефелера великий стінопис у Ракефелер Центрі в Нью Йорку. Рівера — комуніст, але він не зовсім у ласках партії, йому закидають ідеологічні відхилення. Малювати треба так — каже партійний політрук маляреві — щоб всі однаково розуміли картину, а не так, щоб кожний інтерпретував її по своєму. І от, щоб довести свою лояльність партії, Рівера домальовує до готової картини постать Леніна. Це призводить до конфлікту з Рокефелером і картину під кінець п'єси нищать. Ти не можеш мені заборонити малювати, що я хочу, каже Рокефелерові Рівера. — Так, але не на моїй стіні! Остап п'єсу критикував і може й зрозумів її не зовсім так, як я. Але мені п'єса подобалася: тема поставлена ясно і не спрощено: Рівера — передусім мистець, він хоче малювати і бути визнаним, а тому й ладен достосуватися і піти на компроміс: Леніна домальовує, щоб отримати визнання своїх партійних товаришів, але потім, щоб рятувати стіну, він готовий догодити Рокефелерові і Леніна замалювати, але вже запізно. В п'єсі є чимало гумору. Крім двох протаґоністів, виступають ще жінка Рівери, Frida Kahlo Rivera, дівчина-мисткиня, і дівчина-репортер, мати Рокефелера, Todd — дорадник Рокефелера і партійний політрук. Є сцени ревнощів між Дієґо і його жінкою, та сексуальні афери Дієґо з дівчатами. Ролю Рівери виконував Marco St. John і він був у п'єсі найбільше переконливий. П'єса не є шедевром — вона аж надто схематична і концентрується на одній тільки проблемі. Але вона стимулює думку, призводить глядача до застанови і напевно довгий час житиме в пам'яті. Автор називається Roger Cornish. Іде п'єса вперше.

Хотіла вчора замовити в квітяра білий французький бузок. Не вдалося — ніде не могли його роздобути. Отже я вранці скорше встала і нарвала нашого власного бузку великий букет до флякона. Але треба буде мені купити й посадити в городі ще додатково кущ білого французького бузку.

До праці поїхала автом, щоб могти ввечері повернутися автом додому. Вранці був страхітливий рух на дорозі — година піку! — але доїхала на час, щоб знайти місце на паркування напроти театру. Використала нагоду, що мала авто, і забрала зі свого бюра картину Дзядзя Туся, яку хочу подарувати на пам'ятку христин наймолодшому нашому внучкові Стефанкові. Картина досить велика — думаю взяти її з собою на літак до Торонто.

8 травня, понеділок, метро.

На проводи до Баунд Бруку не їздили. Наші малярі Janek i Sławek, що почали малювати вітальню, їдальню, Остапову кімнату, кухню і закуток з лазничкою внизу, почали роботу в четвер, але в суботу не впоралися і мусіли працювати ще й в неділю. Напрацювалися також і ми з Остапом: попрали, попрасували і повісили фіранки і драперії, помили вікна. Щоб тільки поставити на свої місця всі рослини, меблі, картини, скульптури і всякі декоративні пам'ятки, треба чимало і часу й зусилля. Але зате хата виглядає чиста і свіжа. Ще треба буде змінити килими — в їдальні, вітальні, на сходах і в коридорі — в їдальні під килимом заломилася підлога, отже це конче треба направити. Крім того, треба вже помалювати хату ззовні і дати нові двері, щоб вхід до хати виглядав порядніше, як досі. Все це коштуватиме пару тисяч долярів, але воно конечне. Зрештою, гроші маємо — більша проблема з робітниками: кого наймати, щоб була добра і недорога робота? Мої два поляки взяли за працю 580 дол (плюс фарба, що її я купила сама за 150 дол.).

Скінчила редагувати й переписувати переклад Гемінґвеївського нарису "Горби як білі слони". Багато дечого змінила й поправила. Працювала з оригіналом, з текстом надрукованим в Українській Літературній Газеті, що пройшов був крізь мовну редакцію (може Кошелівця?), а також мала нагоду порівняти з перекладом у радянському виданні короткої прози Гемінґвея. (Колись, як ця книжка появилася, я мала підозріння, що тексти перекладів прийшли з заходу за посередництвом Ігоря Костецького, який, пригадую, збирав машинописи перекладів від різних людей, в тому числі і від мене, і від Остапа — нібито для плянованої антології). Тепер одначе, при дуже точному читанні речення за реченням, я побачила, що радянський перекладач, Вол. Митрофанов, вряди-годи допускається надмірних вольностей щодо авторського тексту і стилю, а навіть трапляється, що не зовсім вірно передає Гемінґвеївський текст. Як не буду занадто втомлена, візьмуся ввечері за "В іншій країні" — знову ж таким самим способом. Для інших перекладів мушу пошукати за оригіналами — маю вдома Тербера і Ф. Скат Фіцджералда. Може є і деякі інші оригінали — не пригадую собі, з яких збірок брала я Катерину Менсфілд, Ван Тілбурґ Кларка, МекКалерс, Сакі, О'Генрі?

9 травня 1989, вівторок, метро.

Дейвід конче хотів зустрітися зі мною сьогодні на полуденок. Я здивувалася: адже ми щойно недавно мали разом lunch. Ну, таки треба, бо має мені щось важливе сказати. От я й погодилася, але маю надію, що він не має наміру втягнути мене в якусь інтриґу. Він і Синтія — на воєнній стопі з нашою директоркою, навіть зробили зажалення на неї до університетських чинників поза правничою школою. Коли це плянувалося, я їх відраджувала від того кроку і заявила, що такої донощицької заяви я не підпишу. Я пропонувала, щоб запросити директорку на розмову і висловити отверто свої жалі і застереження. Не послухали мене і не запрошували більше до підпису заяви — але що таке зажалення пішло, знаю від Марилі і від самої Liz. Очевидно, що це відносини загострило. Liz дуже хотіла б обох їх позбутися: Синтія активно шукає іншої праці, але Дейвід, здається мені, ні. Адже жінка його, Emily, працює у Van Pelt Library і їм вигідно обом працювати на PENN.

10 травня 1989, метро, середа.

Я не тільки не підтримала пропозиції Дейвіда почати акцію протесту проти плянованого (як він думає) вивищення Ралфа до ранги заступника директора, але і його самого пробувала від такої акції відмовити. Навіть якщо правда, що Ралф молодий і малодосвідчений і на такий пост, можливо, не надається, то такий вибір, таке назначення лежить у прерогативах директора і Liz має право зробити такий крок, подобається це комусь чи ні. Тимбільше в нас, де ми-бібліотекарі не маємо ні faculty status, ні професійної спілки, яка могла б заступатися за наші інтереси. Ми можемо висловити критичну думку, але останнє і вирішальне слово таки має директорка. Я розповіла Дейвідові про попередніх директорів, що з ними я працювала. Morris Cohen, що його я вважаю одним із найбільш розгорнених інтелектуалів у нашій професії, загально шанований і люблений, не мав, наприклад, звички радитися в справах адміністрації до тої міри, як це робить Liz і нові професійні кандидати не проходили цілої низки інтерв'ю з колегами — професійними бібліотекарями. Також і Слон радився вибірково, приватно, засягав опініі поодиноких колег, але, як це він дотепно сам раз сказав: "this is an imperfect democracy, sometimes I am in the minority and I win". Не варто псувати собі життя загострюванням конфліктів з шефом. Створюється нестерпна атмосфера, і то не тільки для замішаних у справу протагоністів, але для всіх нас.

Пополудні. По дорозі додому.

Ще не почалось літо, а в нас уже підготовка до нового академічного року. Сьогодні мали нараду з головним редактором журналу Journal of International Business Law. Редакційна колегія студентів, около 25 осіб, — і всі вони потребують інтензивної допомоги, зокрема з матеріялами чужого й міжнародного права. Звичай американських law reviews перевіряти з оригіналами всі футноти дуже ускладнює справи. Футнотів — сотні і у висліді — сотні запитань. Та ще й наші студенти потрапляють у редакційну колегію на основі письмового конкурсу, але вони майже зовсім не мають поняття про міжнародне чи порівняльне право та їхні джерела, бо від них не вимагається жодної додаткової спеціялізованої підготови. І тому минулими роками ми з моєю асистенткою давали під кінець серпня кілька орієнтаційних сесій з елементарними вказівками, як знаходити тексти міжнародних договорів ітп. Цього року заплянований формальний курс на цілий семестр і ми до спілки з Марилею маємо його провадити, отже хотіли б, щоб це заступило окремі орієнтаційні сесії для різних груп редакторів (крім J. of Int.Bus.Law, також Comparative Labor Law Journal, що має ідентичні потреби). В теорії це було б самозрозуміле, але на практиці виникають проблеми, бо редакційна колегія вже під кінець серпня мусить почати працю провірювання футнотів ітд. — а курс наш протягнеться до грудня. Одне слово: хотіли б за одну орієнтаційну сесію дістати сконцентровану інформацію, або замість курсу, або в додатку до нього. Новий Sturm und Drang!

11 травня 1989, четвер, метро.

Ромко Процик нарешті прислав вчора листа із зразком письма в справі створення в Гарвардському університеті фундації для утривалення пам'яті про Маму й Тата. І от сьогодні я вже вислала письмо адресоване до рекордового секретаря Гарвардського університету Джана Гансельмана і чек на п'ять тисяч долярів — послала я це, як радив Процик, на адресу ФКУ і маю надію, що справа буде полагоджена згідно з моїм бажанням, тобто що буде створена постійна щорічна нагорода для студента літньої школи за успіхи в українознавчих дисциплінах (Theodosius and Irene Senkowsky Prize for Achievement in Ukrainian Studies). Мамі і татові, якби жили, напевно було б приємно. А воно не тільки утривалить їхнє ім'я, але буде також реклямою українських студій. Полагодження цієї справи дало мені також можливість послати до "Свободи" посмертну подяку, що її я зладила після татового похорону; вона чекала тільки на доповнення інформацією про цю Гарвардську нагороду.

12 травня 1989, п'ятниця, метро.

Скінчила редагувати й переписувати Гемінґвеївське "В іншій країні". Робота ця йде дуже поволі — кілька речень кожного вечора. Зате текст вийшов значно кращий, ніж у цьому первісному — молодечому і недосвідченому — моєму варіянті. Мушу знайти в бібліотеці оригінали "Портативного фонографу", "Мухи" "Мадам Зіленської" та деякі інші, що їх не маю під рукою. На все це потрібний час і відпруження, а в мене їх обмаль. Хотілось би приспішити цю роботу, щоб могти послати Середякові, поки він ще не роздумався або не зліквідував видавництва. Але навіть коли я сама скінчу свою роботу, треба буде дати її прочитати якомусь мовникові, а це також справу продовжить. Мабуть не буде машинопис готовий аж під кінець року, або — в найкращому випадку — десь пізньою осінню.

На голові в мене чимало інших справ. Виїзд до Торонто вже наладнаний, квитки на літак уже навіть заплатила. Мирослав обіцяв завезти й привезти нас з летовища. Тепер треба заплянувати наші вакації у Франції. Шкода, що не будемо мати товариства, і що нема з ким порадитися щодо плянів (Ах, як бракує мені Лялі!). Сьогодні піду купити якийсь туристичний довідник, а тоді може замовлятиму готелі через якесь туристичне бюро.

15 травня 1989, понеділок, метро.

За винятком двох коротких ділових поїздок автом — до Sears-a, щоб замовити килими та в неділю — на цвинтар, до Мами, нікуди не виїздили на вікенд, з ніким не зустрічалися. Остап інтензивно упорядковував у своїй кімнаті (новопомальованій!) книжки (їх у нас за багато, всюди їх повно — від вітальні до пивниці, нема вже де їх примістити!), я працювала на комп'ютері над перекладом "Babylon Revisited". Це ще одна річ, для якої маю, крім свого давнього тексту ще й український переклад Мара Пінчевського із Всесвіту. Колись, побачивши вперше цю річ у Всесвіті, я подумала: шкода було перекладати, адже там в Україні знають краще мову і можуть це зробити ліпше. Шкодувала я свого втраченого часу, бо переклад мій так і залишився досі не надрукований. Але тепер, коли я готую книжку, наново редагую текст і порівнюю і свій і Пінчевського переклад з оригіналом, я бачу, що я помилялася. Набрала я більше довіря до себе і більшої охоти до цього діла. Радянські перекладачі може ліпше володіють українською мовою, але вони з меншою увагою ставляться до авторового тексту і стилю. Митрофанов у Гемінґвея "In another country" допустився навіть цензурної зміни: в тексті Гемінґвей говорить про комуністичний квартал міста, перекладач міняє на робітничий. Пінчевський пропускає деякі речення, а в інших місцях, немов для рекомпензати, додає від себе цілі фрази й пояснення. Я навіть кілька таких зразків для розваги прочитала вчора Остапові. Знайшла я і такі родзинки: у Фіцджералда: I'm delighted, у Пінчевського: Слава богу; I hope you keep to it = дай боже, щоб так воно було й далі; Well, the old Wales = Боже, старий Уейлс! — Навіщо ця "релігійна" українізація? Я розумію, що це просто колоквіяльні фрази, не більше, але це — українські колоквіяльні фрази — їх міг би вжити якийсь скажімо Гончар чи Загребельний, але чи вжив би їх Фіцджералд та ще й пишучи про богему американських WASP-ів у Парижі двадцятих років?

Четвер, 18 травня 1989, метро.

Моя праця над книжкою прози поважно загрожена. Навіть і щоденник може потерпить. Наша директорка доведе, мабуть, до того, що я весь свій час — не тільки вдень у бібліотеці, але й вечорами вдома, мусітиму посвятити своїй професійній праці. Gary Clinton, Registrar нашої Law School, прислав уже повідомлення, що курс "Research in foreign and international law" затверджений як регулярний однокредитний курс в осінньому семестрі, мовляв: Welcome to the Faculty! Вже вчора вручила я йому опис курсу з вимогами і поясненнями для студентів і коротку біографічну нотатку про себе. "I have the rare distinction of being the only faculty member without a law school diploma", сказала я Марилі. Це факт. Треба буде своєю працею довести, що я дам собі раду і без правничого диплому. Наголосила я в своїй біографічній нотатці свій понад 20-літній досвід і використала нагоду, щоб підкреслити своє українство. (A native of Ukraine, educated in Polish, Ukrainian, Austrian and American schools). Як зроблю добру роботу, хай буде кредит за те і українській школі. А мушу і зроблю все, що в моїй силі, щоб вийшло якнайкраще. Найгірше для мене те, що я зайнята щоденною своєю довідковою і бібліографічною і адміністраційною працею і на підготовку мало часу. Але мушу його знайти. І вже наперед знаю, що багато нового навчуся — деякі теми, що їх мені доведеться опрацювати, зовсім для мене нові, інші — знайомі тільки дуже поверховно.

Понеділок, 22 травня 1989, метро.

Казала мені Лариса Онишкевич, що сьогодні мають відбутися по всій Україні демонстрації в обороні української мови. Чи справді відбудуться? Чи будуть направду масові? Чи привернуть до себе увагу світової преси? В Китаю саме відбуваються величезні демонстрації студентів і їх прихильників на головній площі Тіянамен у Бейджінґу. Сотні студентів голодує — сотні тисяч облягло площу і вулиці. Демонстрації поширилися і на інші міста Китаю, вимагають зміни уряду й демократизації політичної структури. Уряд після кількох днів кризи (скомплікованої ще й історичною візитою Ґорбачова) — вислав військо, проголосив вийнятковий стан, замкнув доступ для закордонних репортерів телевізії (перші картини транслювалися дуже ефектовно сателітами, тепер уже репортажі будуть тільки усні). Кажуть, військо відмовляється іти силою проти демонстрантів. Це напевно матиме вплив і на те, чи американська преса рапортуватиме про події в Україні (якщо такі будуть...)

Прислав мені Кравченко листа. КІУС пропонує мені ґрант на 1800 канадських долярів. Це тільки половина того, про що я просила в своїй аплікації, але добре і це. Сьогодні я вже вислала йому відповідь. Мають ще прислати контракт для підпису.

Були вчора на концерті Олександра Слободяника. Нажаль, не в Academy of Music, але в УОКЦентрі. Боже мій, що за віртуоз! Ми його чули 20 років тому, але тепер він справжній майстер, яких не так у світі багато. Грав Мусорґського, Прокофєва, Шопена, Ліста і Лятошинського.

23 травня 1989, метро.

Rachel Carson писала колись про Silent Spring. Пересторога її, очевидячки, помогла і дала наслідки. Кожної ночі, десь після 4-ої год. я прокидаюся від голосного лящання птахів. Вікна відчинені, бо тепло. Часом уночі, коли мені не спиться, я чую щебетання вже о 2-ій, але біля 4-ої — це вже голосний концерт. Пригадую собі, як колись Марко, студентом ще будучи, вставав уночі і йшов водою поливати птахів на деревах, бо не міг спати.

Вчора ввечері їздили з Остапом до Роналда і Марії Деїв на "party": Ран закінчив нарешті правничу школу і з цієї нагоди в день ґрадуації вони влаштували прийняття, запросивши на нього всіх і вся. Було, мабуть, із 50 осіб — входили і виходили, але хата їх простірна і не було тісно. Я дуже рада за Рана — це велике досягнення для нього. Двічі відходив і переривав і якби не натиск Liz — хто зна чи був би пару літ тому не покинув. Всі колеґи мусіли трохи також посвятитися — адже він значну частину часу проводив поза бібліотекою. Школа також зробила для нього виняток — в PENN, як правило, таких розтягнених на довше студій не дозволяють.

Четвер, 25 травня 1989, метро.

Поволі кристалізуються пляни нашої подорожі до Франції. Вирішила замовити готель і прогульку поза Париж за посередництвом фірми Scope, яка також займається нашою поїздкою до СССР. Думаю, що зробимо так: виїдемо з Філядельфії летунською лінією Air France прямо до Парижа. Два дні будемо "акліматизуватися" в Парижі, а тоді поїдемо на 4 дні до Нормандії, передусім щоб подивитися на Mont St. Michel і також у долину Луари оглянути славетні шато. Після повороту до Парижа відбуду одноденну конференцію International Association of Law Libraries, що є головною причиною моєї поїздки до Парижа, подивлюся трохи на конґрес IFLA (Міжнародної федерації бібліотек), що на нього заплатила вже реєстрацію в сумі 285 дол. (! аякже), а тоді ще може зробимо одноденні випади до Chartres, Fontainеbleu, може до Reims. В самому Парижі, зрештою, є багато чого оглядати — піраміду архітекта Pei перед входом до Лювру, вежу Айфеля, на якій я ніколи ще не була, музей імпресіоністів в Орсей, музей Пікассо, ітд. Маю надію, що вдасться нам відвідати Плющів. Читаю-переглядаю деякі туристичні довідники, передусім Фодора, що подає багато свіжих практичних інформацій. У книжечці про Mont St. Michel, що її мені позичив один наш працівник, вичитала таку фразу Le Corbusier: "construction must be solid, but architecture must appeal to emotions".

Буду старатися підготовляти свої лекції в робочий час, в бібліотеці. Побачимо, наскільки це мені вдасться. Якби не було клієнтів і безконечних запитів нашого ж таки персоналу — це було б, мабуть, здійсниме.

26 травня 1989, п'ятниця, метро.

Їду до праці — але сьогодні ввечорі ми вже відлітаємо до Торонто. Будемо там п'ять днів — поворот в середу, пізно ввечері, а в четвер уже маю бути на роботі. Жалую, що не встигла купити нового фотографічного апарату — була б добра нагода випробувати тепер, тим більше, що можна було б скористати з експертизи обох моїх хлопців. Трудно, беру старий свій фотоапарат, незлий зрештою, тільки без автоматичного фокусу і без "zoom" — а це дуже було б до речі. Тішуся, що побачу внуків!

Торонто, вівторок, 30 травня 1989.

Христини Стефанка відбулися в неділю 28 травня, у православній церкві св. Володимира. Хресною мамою була Тамара Гутник-Нері, хресним батьком — Борис Балан. Акту хрещення довершив о. Сенцьо, прибулий з Польщі, гарною українською мовою і не протягаючи надмірно ритуалу. Стефанко взагалі не плакав. Священик молодий, симпатичний, а дяком був вісімдесятькількалітній лисий старик, що про нього кажуть, що він ще хлопчиком колись співав російському цареві, а потім був вояком УНР.

Прийняття відбулося в хаті Максима й Уляни і на городі в них. На щастя, випала гарна сонячна погода. Гостей було між 40 а 50, в тому числі також значне число малих дітей, навіть кілька немовлят (крім Стефанка і Юлії — донечки Тамари, ще Адам, новонароджений хлопчик Романа і Джен Пасічників, дитинча молодих Мойсеїв, хлопчик Дарці і Ґері). Малих дітей дошкільного і раннього шкільного віку була ціла громадка — давно не бачила я такого скупчення дітвори. Population explosion! Були обоє Струки, без дітей очевидно, але таких бездітних гостей було, мабуть, менше, принаймні так здавалося, бо діти, очевидно, робили рух і гамір і всюди їх було повно. Субтельні були із своїм синком, Горбачі — із своїми обома дітьми, Пасічники — з трьома, симпатичний психіятр Ґері, що його прізвище Hasey — з двома, Слоти — з трьома, ітд. Було мені жаль, що більшість тих дітей — англомовні, отже наш коханий Іванко, який щебече прекрасною нашою мовою — не може з багатьма своїми свояками порозуміватися. Дуже гарні діти Горбачів — про цю культурну родину я вже багато чула, але досі особисто зустрічалася тільки із Анною Галею Горбач, тобто мамою Марка. Марко з фаху — фізик, але його жінка — Рома — психолінґвіст і діти їхні плекані в українському дусі. Гостина була дуже обильна й дбайливо підготовлена, коштувала вона Уляні й Максимові не тільки досить грошей (деякі харчі були куплені готові — голубці, м'ясо на патичках ітд.), але також дуже багато труду.

31 травня, в літаку, по дорозі до Філядельфії, вечір, середа.

Найбільший успіх нашого п'ятиденного побуту в Торонто — наше поновне спілкування з нашими внуками Іванком і Стефанком — діти ростуть і міняються і жаль дуже, що не можемо бачитися частіше. Дуже приємно було побути два з половиною дні в товаристві Марка та Ії. Дуже коштовні ці наші останні зустрічі: у Філядельфії були недавно — тільки на вікенд, тепер тут знову в Торонто на суботу-неділю і частину понеділка. В Торонто вони ще й мусіли ночувати в готелі, бо в Максима, крім нас, ночувала ще хресна мам — Тамара Нері з немовлятком. Добре, що можуть собі позволити на такий люксус і радісно, що в них таке дружнє родинне почуття, така гієрархія вартостей, що кошти є тільки засобом для здійснення таких бажаних зустрічей, що вони не ощаджують саме на цьому, як могли б.

Стафанка ми охрестили "бамбулею' — він повненький і великий на своїх п'ять місяців. Загалом дуже спокійний, якщо не голодний і не мокрий. Але от вчора, коли я залишилася з обома дітьми, щоб дати змогу Максимові та Уляні вийти до театру і до ресторану та відзначити цим свою річницю шлюбу — Стефанко, після пляшки якоїсь готової формули, дістав, мабуть, ґази в животику, був дуже неспокійний, плакав, і я мусіла забрати його з дитячої кімнати, щоб не заважав спати Іванкові. Іванко говорить уже зовсім вільно, навіть будує складні речення, вживаючи напр. "щоб". Словник його від останнього мого побуту тут дуже збагатився. З ним тепер можна вести вже нормальні розмови і дуже цікаво слідкувати за його думкою. Сьогодні була я з ним на проході, в дитячій бібліотеці (куди він сам мене запровадив, бо видно ходить туди з мамою). По дорозі вибрався він було іти кудись високо по сходах, а я, побачивши, що там нагорі нічого нема і йти туди не варто, сказала: "Ми не можемо туди йти, бо бабі трудно буде назад злазити, а Іванко ще маленький і не зможе знести бабу на руках." Іванко застановився і каже: "як я буду великий пан, то я тебе буду носити!" Максим понаучував його всяких рідко вживаних слів: "О, це бетонярка!" А я питаюся: "А що бетонярка робить?" — Іванко: "Виливає бетон, щоб будувати будинок!" Сьогодні, коли дідо Остап похвалив переді мною Іванка за те, що він, мовляв, позамітав ґанок, Іванко раптом каже: "Я є робочий чоловік!" Ну, це він міг почути вже й від Остапа, але ми трохи посміялися! Робили, очевидно, багато фотографій. І от тета Ія робить мені й Іванкові фото, клацнула фотоапаратом, а Іванко: "Ґратулюю!" Дуже він вразливий на всякі звуки, а гудіння моторів навіть боїться. Коли в гостях були діти і голосно по бетоні возилися возиком, Іванко закривав ручками вуха і це він робить кожного разу, коли голосно гуде мотор, коли ріжуть дерево електричною пилкою, коли вулицею з гуркотом проїде грузовик. Але вже не плаче, коли тато з мамою виходять з хати, залишаючи його вдома. Вчора, коли я його присипляла, сказав, ніби між іншим, "Мама й тато пішли до театру, але вони вернуться".

2 червня 1989, п'ятниця, метро.

Вчора вже була на роботі. У Філядельфія прикра горяч і вогкість, а в нашому бібліотечному будинкові направляють руру і у висліді в моєму кабінеті нема охолодження. Це мене журить, бо в мене праці — гора, а при такій температурі навіть думати важко!

Ще про Іванка. Сиджу з ним на ґанку і цікаво собі розмовляємо. Раптом я пчихнула. Іванко каже: "На здоров'я, бабо!" А я йому на те: "На здоров'я і тобі, Іванку!" А Іванко каже: "А я не пчихнув!".

В Торонто на вагонах підземки і на станції написи: MIND THE GAP. Я собі подумала: якби такі написи з'явилися в нашому філядельфійському метро, навряд чи їх зрозуміли б. Мовляв професор Гіґґінс: "There are places where English completely disappears — why, in America they haven't used it for years!"

В Торонто одного дня пішли ми з Остапом, Максимом, Іванком, Марком та Ією до Art Gallery of Ontario. Хоч було нас тільки шестеро мусіли їхати двома автами і заплатили за паркування 20 дол. В музеї найцікавіше для мене — кімната канадських малярів — Group of Seven (MacDonald, Thompson і ін.) що на початку нашого століття звернули на себе увагу своїми пейсажами канадської природи. Але це не просто реалістичне відображення. Імпресіонізм, символізм? У всякому разі — це не красиві краєвиди, щоб тільки милувати око. Є в AGO кімната скульптур Moore-а, але це макети, не відливи з бронзи. Мають і кілька картин славних малярів — Утрільо, Міро, Пікассо, Моділяні.

В час побуту в Торонто хотіла зробити два телефони — до Ліди і до Марти Трофіменко — але не встигла, не було часу. Єдина нагода вийти поза родинне коло — було засідання "Слова", що на нього пішла я з Остапом. Головою відділу в Торонто є Марія Голод. На цьому засіданні були Світлана Кузьменко, Мирон Левицький, Колесник, що пише під псевдонімом CAP, Ліда Палій, Леся Копач, Віра Ворскло, Монастирський, Пасіка, Валентин Мороз. Враження — не особливе. Люди ці — мало ділові (включно з Остапом) — не багато можна від них сподіватися.

Понеділок, 5 червня. Метро.

Снився мені вночі сон. Така картина: я входжу в кімнату, а там Тато, відносно молодий, але стрункий, не такий повнотілий, як я його пам'ятаю з дитинства. Каже: я їх щойно привіз. Іду в другу кімнату, а там Максим з Іванком і ще хтось, може Уляна, не пам'ятаю. Сцена ніби це в лікаря і я стурбовано дивлюсь на Іванка: в нього стовчений і спухлий палець. Але я, нібито, зітхаю з полегшенням, бо виглядає, думала, що це щось гірше. Тільки дивуюся, чому в Іванка червоні жилки на очах. Пробудилася схвильована і неспокійна. Я не забобонна, не "вірю в сни". Але чому саме таке щось наснилося? Про Іванка багато думаю, очевидно, і вчора на Малій Раді Чортополохів і на пікніку Михайлівської парафії з гордістю розповідала про нього. А по дорозі з Ради додому вступила на цвинтар, щоб подивитися, чи квіти мої (alyssum) цвітуть чи зів'яли. Але я весь вікенд була активна, в доброму настрою — чому ж такий сон, що приніс турботу і неспокій? Максим сьогодні повертається з конференції в Квебеку, де читав доповідь про новознайдену (в Україні) "Повість без назви" Підмогильного. Мушу до нього потелефонувати, щоб упевнитися, чи все гаразд.

Написала вчора листа Бойчукові у відповідь на його ініціятиву видавати разом з письменниками України журнал літератури і мистецтва. На мою думку, більше на потребу був би журнал англомовний, що міг би виводити нашу літературу в широкий світ. Емігрантських письменників щораз менше, читачів також. Немає досить доброго матеріялу, щоб заповнити Сучасність, збірники Слово, Нові дні. А тій невеликій громаді, що ще хоче читати українською мовою, письменники з України доступні у радянських виданнях.

Піду вполудне надати прохання про візу до французького консуляту. Мушу вислати порученою поштою і аплікації, і пашпорти.

6 червня 1989, вівторок, метро.

Вчора двічі телефонувала до Торонто — раз вранці дуже коротко з праці, щоб впевнитися, що все гаразд. Вдруге ввечері на довшу розмову з дому, щоб довідатися про славістичну конференцію в Квебеку, звідки Максим тількищо повернувся. Там була, між іншим, Курбасівська сесія, на якій виступали Лесь Танюк та його дружина Корнієнко, разом з Вірляною Ткач та Романою Багрій. Максим задоволений, пішло йому добре, в авдиторії були не тільки Струк, але й деякі не-українці з Торонтонського університету, з Максимового відділу. Сказав пару речень по телефону також Іванко своїм дзвіночком-голосом про те, як то вони вчора ходили з бабою Марусею до тата на університет і потім обідали "у китайців".

Мабуть доведеться таки відкласти мою працю над прозою на пізніше і взятися і вдома за підготовку лекцій. Адже треба підготовити мені 7 50-мінутових сесій, матеріяли для роздачі студентам, завдання, а часу залишилося не так то багато. На роботі пробую дещо зробити, але рутинової праці досить багато та й люди перебивають концентрацію — і клієнти, і персонал.

Скінчила я оригінальні, тобто власні нариси й оповідання. А з перекладів наново зредагувала й переписала дві речі Гемінґвея та довжелезну новелю Ф. Скат Фіцджералда. А ще багато залишилося — може вдвічі стільки. Нема ради. Не зможу дотриматися терміну, що його сама собі поставила. Справа протягнеться ще із рік — бо після курсу лекцій, треба буде викінчити і вислати до Едмонтону ULE65A — grant зобов'язує до точности — і це, очевидно, важніше, як моя ідея видати книжку прози.

Середа, 7 червня 1989, метро, по дорозі додому.

Великі події в соціялістичних країнах. В СССР починає діяти нова Верховна Рада з Ґорбачовим, як президентом, у проводі. (La plus cą change, la plus cą la meme chose, але може бути, що якесь зерно еволюції системи таки кинуто). Делегати конґресу критикували уряд — це рапортувала преса і телебачення на потіху радянським громадянам, що не звикли до такої отвертости. Водночас ця ж преса мовчить або дуже вибірково й цензуровано рапортує події в Китаю і в Польщі. В Китаю багатотисячні довготривалі демонстрації студентів у Бейжінґу уряд вирішив здусити силою: післав військо і танки. У висліді — масакра цивільного населення, тисячі вбитих, хаос у країні, поголоски про те, що доходить до зударів між окремими військовими з'єднаннями і що Китай на порозі громадянської війни. В Польщі тимчасом мирним шляхом голосування Солідарність здобула велику перемогу у виборах, і хоч партія запевнила собі заздалегідь рішальний голос у парляменті, то всежтаки визнала отверто перевагу Солідарности у виборах і навіть запропонувала творення коаліційного уряду. Солідарність цю пропозицію відкинула, але стане легальною опозицією — великий поступ для демократії в Польщі, де ще не так давно був вийнятковий стан і де Солідарність була поза законом. Про всі ці події я навряд чи зможу нотувати — берусь за підготовку курсів — і в метро, і вечорами вдома.

12, понеділок, метро. 6/12/89.

Значну частину вікенду присвятила "самоосвіті" — читала René David-a матеріяли до теми Private international law and unification of law. Це становитиме тему моєї третьої лекції і з цією проблематикою я досі найменше була обзнайомлена. Тепер увесь свій час вдома, увечорі й вночі, присвячую підготовці лекцій. Має їх бути 6 — і мушу бути готова з усім, включно із вправами, перед нашим виїздом до Франції — тобто маю половину червня, цілий липень і може один тиждень у серпні.

Але крім того полагодила низку господарських справ: замовила малярів, що будуть малювати хату ззовні (виторгувала у своїх поляків малювання всього дерева і залізної огорожі за одну тисячу долярів плюс фарба, що за неї я вчора заплатила около 100 дол). Поїхали з Остапом до Sears-а і замовили нові килими до їдальні, вітальні, на сходи і в коридорі на горі (буде коштувати около 4,000). А коли вже є такі поважні видатки на хату, то вирішила ще додатково прикрасити її квітами. Остап не тільки не протестував, а ще й допоміг — і от при вході вже висять два кошики червоних impatients (це в додатку до моїх вазонків, що ними обставлений ґанок). Естетичне оточення вимагає і коштів, і труду. В Швайцарії, кажу Остапові, квіти на вікнах в туристичних околицях навіть регульовані законом — навіть є припис, які саме квіти. Тому і є чим милувати око! Також і Татові завезла на цвинтар свіжу беґонію — адже він так любив квіти!

14 червня 1989. Середа, метро, по дорозі додому.

Rejoice! Rejoice! — проспівав мені Остап до телефону, немов якусь стару англійську колядку. В чому справа? — питаю. А ось що: зі Львова у сьогоднішній пошті прийшло до мене від Зорівчак число журналу Ukraine за травень, а в ньому є дві статті про мене — Жулинського про поезію, Зорівчак про ULE65. Це справді радість. Не бачила ще і не читала, але вже тішуся. Навіть згадка у футноті була б радістю, а що доперва така увага до моєї праці. Адже трудимося всі для України і української культури з думкою, що хтось колись на батьківщині матиме з цього користь, зверне на це увагу. В новому політичному кліматі таке "повернення на батьківщину" — не така вже новина. Були в Жовтні статті про Керницького, про Гординського. Друкують Віру Вовк, Грабовича, Гаврилишина. Остап вчора дістав офіційне запрошення від Всесвіту написати статтю про Еліота і Тичину на основі своєї докторської дисертації (Хтось їм сказав, може Жулинський?) — все таки, попасти в число цих перших і вибраних — вирізнення, несподіванка і, очевидно, як з усім у житті — припадок. Якби так не дала Жулинському пару літ тому книжок своїх та біо-бібліографічної нотатки, навряд чи писав би щось про мене. А Зорівчак, очевидно, дістала примірник ULE65 від Кравченка, також можливо через Жулинського. Журнал Ukraine в Америці і Канаді малодоступний і є тільки у великих бібліотеках. В Україні його, очевидно, також не читають. Отже слава невелика — але сам факт, що хтось з України звернув увагу на мою працю є для мене заплатою за кропіткий труд і заохотою до дальшої праці.

Тимчасом моя поточна бібліографічна робота — в завішенні. Не зможу її рушити аж десь до грудня, бо вся моя увага тепер — і на роботі і вдома — на підготовці лекцій. Мариля тимчасом взяла вакації і поїхала до Каліфорнії, а потім на конвенцію до Reno, Nevada. Отже всі довідкові справи мушу полагоджувати сама. Телефони не вгавають, неабиякий стрес. А модерна технологія ще й посилює його. Бо ось телефон із Тексасу: пришліть, мовляв, сьогодні, Fax it!

Ще 14-ого, середа, ввечері, вдома.

Прочитала статті Зорівчак і Жулинського. Рецензія Зорівчак має заголовок: "A bibliography of outstanding importance" і прикрашена фотокопією титульної сторінки ULE65 — прелімінарного, очевидно, видання. З рецензії видно, що Роксоляна — не бібліограф, а дослідник англо-українських літературних взаємин. Я не зовсім згідна з деякими її твердженнями, зокрема з першим вступним параграфом, бо думаю, що вартість моєї бібліографії не в тому, що вона вказує на англо-українські літературні взаємини і впливи, а в тому, що вона англомовному дослідникові і читачеві дає ключ для знайомства з українською літературою. Критичні її зауваження не дають мені, нажаль, нічого нового — це або речі вже виправлені в новому виданні, або побажання, що стосуються майбутніх випусків. Стаття Жулинського ілюстрована моїм фото (із книжки) та малими репродукціями обгорток "Хвалю ілюзію" і "Землетрусу". Заголовок її: "The poetical logic of self-knowledge". Є там не тільки про мою поезію, але і про ULE і бібліотечний посібник і навіть про Ярошинську, а що може й найцікавіше — є і ціла цитата з моєї статті про бібліотекознавство в сучасній Україні — доказ, що Жулинський переглянув чимало матеріялу. Є парафрази з оцінок моїх критиків та інформації взяті із статті Костюка, є парафрази (не цитати) і моїх власних слів. Кілька параграфів, можливо, висловлюють і власну думку Жулинського, напр. "The emotional tenor of her poetry is vivacious and optimistic, though with a discernible existetialist coloring." Стаття, очевидячки, писана по українському і перекладена на англійську мову — часом думки висловлені неясно, часто штучним стилем, що вражає ненатуральністю. Журнал такого рівня, як Ukraine, повинен би мати більш компетентних співробітників і редакторів. Для англомовного сучасного читача писати треба трохи іншим стилем.

Я дуже рада, що потрактували мене і мою працю серйозно і без зайвих перехвалок. Було б мені ще приємніше, якби стаття Жулинського появилася також в українському варіянті, напр. в Літературній Україні. А у Всесвіті — писав Кравченко — має також бути рецензія на ULE. Підозріваю, що це буде українська версія статті Зорівчак. Раніше не вірилося, що це таки може статися, але тепер — лід проломано, може бути що ще дочекаюся й українського відгуку.

Четвер, 15 червня 1989, вдома, 9:42 РМ.

Знову в центрі уваги — лист з України. Написав Лев Гольденберг. Отримав мого листа і статтю зі збірника "Слово" — очевидно, це для нього велика несподіванка. Радий, що пов'язався контакт, пропонує бібліографічну співпрацю, просить про поточну інформацію. Він каже про себе: "Я тепер людина вільна — пенсіонер". Ну от. А я не тільки не пенсіонер, а людина обтяжена двома роботами, крім своїх власних приватних проєктів, що тепер мусіли відійти на задній плян. Навіть щоб відповісти на листи йому і Зорівчак не легко буде знайти час. А треба, і то без зволікання!

20 червня, вівторок

Вікенд був для мене дуже продуктивний. Написала листи Зорівчак і Гольденбергові, і майже скінчила першу редакцію другої і третьої лекцій. Все це мабуть тому, що мої малярі налякалися заповідженого дощу і не прийшли малювати хату ззовні. (Шкода! Погода випала прекрасна!), а також тому, що Остапа боліла нога і він не захотів їхати на мечі копаного м'яча, що були заповіджені на Тризубівці в неділю. Але ніч з неділі на понеділок пройшла мені майже без сну і після активного дня в понеділок я була така втомлена, що вирішила нічого більше ввечері не робити. Поклалася до ліжка перед 9-ою — після вечері і вістей на телебаченні — і спала до 6:30. Відпочата й відсвіжена починаю сьогодні новий день.

Вчора послала ULE65 Гольденбергові летунською поштою (Air mail book rate — $7.37!). Сьогодні шлю Костюкові, а також — окремо в листі, фотокопії статтей з Ukraine, там є згадки і про нього.

Ніч із суботи на неділю, 24/25 червня 1989.

Нікуди з дому весь день не виходила. Зате вже і четверта моя лекція "Private international law and unification of law" майже готова — вийшло 15 сторін комп'ютерського друку — чи не за багато для 50-мінутової лекції? Зрештою, я не збираюся цього читати як доповідь — треба буде більш-менш вивчити, щоб могти вільно говорити. Але прийшло мені на думку, що я з цього могла б зробити статтю до Law Library Journal або до International Journal of Law Libraries — на цю тему в правничій бібліотекарській літературі нічого немає!

Прийшов лист від Зорівчак. Деякі мої посилки дійшли, але не всі. Найбільша з усіх, де були Хвалю ілюзію, статті про Войнич і Расторґуєва ітд. — пропала! Матеріяли вислані пізніше, включно з книжкою ULE65 — дійшли. Що це значить? Цензура? Недбалість пошти? Чи треба слати рекомендованою посилкою? Мою статтю з "Сучасності" "Про дві антології" Роксоляна читала редакторові "Всесвіту"!

Понеділок, 26 червня 1989, метро.

Неділю вирішила присвятити для відпруження: не працювала над лекціями. Написала листа Роксоляні до Львова, зварила обід: котлети, печену картоплю, капусту та й великий горщок голубців на випадок, якби мої поляки таки нарешті почали малювати хату із зовні. (Минулого тижня день-у-день ішов дощ — отже ця робота відкладалася). На 3-ту поїхали з Вірою Лащик до міста, щоб у кіні "Ritz" побачити новий радянський фільм "Little Vera". Фільм цікавий — він показує повну безнадію сучасного життя в СРСР, алієнацію молоді, сіре нужденне животіння в прикрих умовинах побуту, що веде до опростачених людських відносин. Все це на тлі занечищеного індустрією довкілля. Фільм пригноблює і є яскравим контрастом до всіх цих гурра-оптимістичних, повних фальшивої патетики, радянських фільмів минулого. Але саме в цьому свому намаганні бути контрастом фільм може й занадто однобічний. Єдині світлі моменти — еротичні, і зроблені вдало, без пересади, з молодими гарними акторами. Повернувшись з кіно, ми затримали Віру в себе, почастували голубцями. А потім ми вдвох з Вірою випили собі пляшку Gewürztraminer і ... дивилися на фільм Бунуеля "Discreet charm of the bourgeoisie" на нашому VCR. (Марко заінсталював, а я щойно тепер учуся його вживати). Отже: Double feature: два фільми одного дня. Фільм Бунуеля — майстерштюк. Я вже його раз бачила, але зовсім забула. Про нього можна б писати цілу дисертацію.

Вівторок, 27 червня 1989, метро.

Мариля повернулася з конвенції. Розповіла мені про сесії, workshop, а найбільше і з великим жалем про дальші інтриґи й непорозуміння між Liz i David-ом. Для мене всі ці інтриґи — осоружні. Не жалую, що мене там не було. Привезла мені магнітофонні стрічки і от я вже вчора цілий вечір удома слухала цикл доповідей про німецьке і французьке право — дуже до речі, бо це саме тема моєї чергової лекції. Багато нового я не навчилася, але впевнилася в тому, що моє знання цього предмету, моя практика і наша бібліотечна колекція зовсім для моєї лекції вистачать.

Малярі (в бібліотеці, не вдома!) помалювали мою нову кімнату. Буду переносити своє бюро до колишньої staff lounge, а свою трохи більшу кімнату віддам Марилі. Це дасть мені трохи більше "privacy", якої останнім часом дуже мені бракувало.

3 липня 1989, понеділок, метро.

Справи поступають вперед. Вікенд знову присвятила повністю підготовці лекцій і от я вже першу половину моєї лекції про французьке й німецьке право маю майже готову. Завтра — свято, буду вдома, і попробую закінчити першу редакцію. Тоді ще лишиться остання моя — шоста лекція, що буде повністю присвячена перекладам і джерелам цивілістичної традиції, що їх можна знайти в англійській мові. Тоді залишиться ще доповнити і перевірити деякі деталі та виготовити 5 задач — assignments, що з них одна вже готова.

П'ятницю (вечір) присвятила, щоб написати листа Лялиній Катрусі. Вона сповнена жалю і почуття вини, і робить собі всякі викиди, що мовляв, повинна була сповнити кожну Лялину забаганку, а не робила цього. Жаль мені її. Бідна дитина дала з себе більше, як 90% інших дочок в Америці, а тепер мучить себе, що мовляв, можна було зробити ще більше. Немов би можна було відхилити смерть від коханої людини. Купила я їй книжку "Necessary losses" (на пораду Віри) і шлю нині разом з листом.

5 липня 1989.

Вчорашнє свято незалежности провела вдома. Прийшли нарешті мої малярі-поляки (питалися: а що скажуть сусіди, адже це свято! — але я запевнила їх, що американці виявляють свій патріотизм не лінивством, а навпаки — працьовитістю!) Нажаль, прийшли без драбини і я зразу мала клопіт — треба було пошукати між сусідами і позичити. Працю, одначе, мусіли перервати, бо пополудні пустився дощ. Я при цій нагоді пересадила з дерев'яної пачки перед входом до хати два evergreens, що виявилося досить тяжкою працею — треба було носити землю лопатою на город ітд. Але врешті впоралася. Хочу, щоб на місце цієї пачки зробили мені ці робітники плятформу, що на ній стоятимуть у посудинах з червоного дерева мої рослини.

Для лекцій вчорашній день не був надто продуктивний. Але зате напередодні, в понеділок увечорі, я сиділа при комп'ютері до 2-ої год. вночі, бо знала, що не мушу вставати вранці о 6-ій — і більш-менш закінчила лекцію про французьке і німецьке право.

Вчора написала листа Тимошеві Головінському, який цього року закінчив право — дарунок хочу купити сьогодні після праці. Листа-подяку Миколі Жулинському написала і передаю Мирославом.

Понеділок, 10 липня 1989, метро.

Треба відмітити найважніше: в суботу прийшов лист від Комісії Бібліографічного Конкурсу УНІГУ (Лабунька, Данко, Штогрин): дали мені повну однотисячну нагороду за ULE65A.

Понеділок, 10 липня, метро, по дорозі додому.

Мусіла перервати записки, бо присілася до мене Віра Датон. Вона тепер ходить з Петром Рубаном, отже розповідала мені про це і про своїх синів. Юрчик на таборі в Іст Четгемі, Юстин працює при митті посуду в ресторані, а на вересень уже прийнятий на студії до Дрексель.

Отже продовження і доповнення:

Бібліографічну нагороду отримала і це приспорить мені напевно додаткових не-другів. Дійшли до мене чутки, що я вже є предметом обмови за статтю Жулинського. Він тепер попав в неласку, бо знайшли якісь його образливі вислови під адресою Кубійовича і Шептицького. В нас так з усіми — наперед ставлять на п'єдестал, а потім кидають у болото. Замість того, щоб спокійно й помірковано без перебільшених екзальтацій сприймати людину такою, як вона є, з усіми її добрими прикметами й поганими хибами. Ще й зразив собі еміграцію Микола, бо в Урбані мав доповідь про Стуса і, кажуть, характеризував його як незбалансовану особистість. На це гостро зареагувала Надійка Світлична. Ну, я не чула на власні вуха, отже не знаю, як там було в Урбані, а Стуса особисто не знала і не знаю, хто з них має рацію, де правда. Зрештою, я — релятивістка. Що таке правда? Сказав би Анатоль Франс — це арлекін з комедії дель арте, кожний бачить його в іншому кольорі, залежно від того, де сидить у театрі.

Нагороді я рада не тільки тому, що нарешті почнуть бодай частинно повертатися мої витрати на бібліографічну працю, але навіть ґрент КІУС і ця нагорода — це крапля в море. Мене вже добрі тисячі коштує ця робота: і комп'ютер, і поїздки до бібліотек. Не кажу вже про мою працю, посвяту часу, недоспані ночі. Але мені ще важніше як гроші — факт, що три члени комісії — і то добрі фахівці, думку яких особливо ціню — мою працю критично переглянули і я зможу використати їхні зауваження для нової редакції тексту, заки пішлю його в грудні до Едмонтону.

Сьогодні вполудне прийшли нарешті робітники і перенесли моє бюрко, шафу, крісла ітд. до наступної кімнати 332А. Трохи втомилася і ще, очевидно, не зовсім розташувалася. Картини ще не висять на стінах, але є досить багато місця, чисто, менше всякого барахла. Залишила комп'ютер в своїй старій кімнаті, де тепер буде Мариля. Але вживати його будемо, очевидно, далі всі.

11 липня, вівторок, метро.

Вчора також робітники з фірми Sears зірвали в нашій хаті старі килими і заклали нові. Коштувало це 4,000 долярів, а чотирьох мужчин — каже Остап — упоралися з роботою за кілька годин. Килими подібні кольором до старих килимів, але м'які, чисті. Ще сьогодні має прийти Ольга поприбирати і це конечно, бо всюди повно ниток і відрізок килима. Зробили мої робітники теж і дві речі, що внесли певні ускладнення. По-перше: я просила, щоб килим старий із вітальні не викидати разом з рештою, а залишити цілим — він у доброму стані і я думала використати його або нам самим, або подарувати чи то Лабунькам, чи Лащикам, чи навіть моїй бібліотеці. Тимчасом робітники не догадалися, а Остап не припильнував, щоб занести цей килим до ґаражу. Коли я прийшла з роботи і пробувала це зробити сама — думала, що переплачу життям: це така велика вага, що зрушити її з місця треба буде двом сильним чоловікам. Я тимчасом накрила зверху, щоб не замокло на випадок дощу, але дуже це мене схвилювало. По друге: поміри Sears зробив надто щедрі. Нового килима залишилося так багато, що можна було б, мабуть, покрити ще й підлогу в малій кімнатці збоку. Може так і зробимо.

12 липня, середа, метро.

Вже пару днів підряд така втомлена, що кладусь спати біля 9-ої — і, очевидно, ніякої роботи вдома робити не можу. В моїй новій кімнаті в бібліотеці дуже холодно, мушу сидіти в светрі, і це, мабуть, не дуже добре для мого артриту. Може доведеться відчиняти вікно — добре, що таке є.

Вийшов новий каталог нашої правничої школи на наступний академічний рік. Є там коротка біографічна нотатка і про мене на сторінці, де виписані всі нові професори. Інформацію дали так, як я її подала, навіть "the" до "Ukraine" не додали! Але зробили пару типографічних помилок: "educationed" замість "educated". І прізвище в біо — правильно: Tarnawsky, але в іншому місці — Tarnawski.

13 липня 1989, метро, четвер.

Боже, як уміє сприкрити мені життя мій Остап! Вчора їхлаи ввечорі на виступ Танюка, Корнієнко, Мовчана. Як звичайно, кожна розмова з ним веде до суперечки. Ніяк не можна висловити власної думки ні про що. Мистецтво конверзації йому зовсім чуже. Він хоче висловити думку, а від мене чекає тільки похвали й одобрення. Боронь Боже, щоб я висловила щось протилежне! І то без уваги на тему. Не можемо говорити ні про літературу, ні про господарські проблеми, бо все це викликає стрес. А ще таке: каже він: я прочитав твого листа до Костюка. Ти написала, що їдеш на конференцію до Парижа і береш з собою Остапа. Брати можна хіба парасолю! — Ну, хто б то подумав! Образитись за таке! — Але я розумію: за цим стоїть глибоке почуття меншевартости й заздрість. Я довгі роки вирікалася всяких амбіцій: була аж надто уважливою і закоханою жінкою, відданою мамою дітям — але ці ролі вже поза мною. Я маю право, як і всі (не тільки як всі жінки, але і як мужчини) пробувати залишити по собі якийсь, як це геніяльно сказала Катря Горбач, "слід на воді". Не відречусь цього права. Хоч платити за нього мушу високою ціною — самотністю.

Понеділок, 17 липня 1989, метро.

Вікенд пройшов за господарськими справами. В суботу наварила на два дні, бо думала, що мої малярі закінчать цього вікенду свою роботу — а їм треба дати їсти. Тимчасом вони прийшли в суботу аж пізно пополудні, а в неділю думали працювати весь день, але пустився дощ і не можна було працювати надворі взагалі. Крім того я полагодила низку справ, дала направити шибу у вікні, а потім, разом з Остапом, їздила до Sears-a в справі килимів (з головної роботи залишилося стільки матеріялу, що можна покрити долівку ще малої кімнатки — "den"). Купили також два хіднички, залізко, дарунок для Ізи (куди ми запрошені в найближчу суботу), і машину до кошення трави, бо стара зіпсувалася — одне слово: favorite American pasttime — shopping, видавати гроші, або, як сказав би Wordsworth: "getting and spending we lay waste our powers..."

Переробляю, скорочую свої лекції, виготовляю "handouts" i "assignments". Хвилює мене ця підготовка і не дозволяє зосердити думку на чомусь іншому.

Лабунька, на моє прохання, дав мені вчора свої і Данкові критичні зауваження до ULE65A. Нажаль, не надто багато з цього скористаю, хоч може треба додати кілька речень до вступу, бо бачу, що читачам, навіть таким як ця комісія, пов'язання ULE65A з рештою проєкту — неясне.

Вівторок, 18 липня, метро.

Віра сьогодні робить мені послугу — взяла на своє авто вранці до роботи дві мої картини — афіш Гніздовського та олійну картину — гори Дзядзя Туся. Хочу додати до цих картин, що вже є в мене в бюрі, щоб уприютнити мою нову кімнату. Вчора повісила при помочі Кена Ґакуса, нашого давнього працівника-урядника, що 20 літ тому допомагав вішати мені картини в моїй першій кімнаті — Дон Кіхота Пікассо — і зразу стало немов тепліше в кімнаті і відрадніше на душі. Отже я вирішила не зволікати і повісити решту картин, щоб прикрасити стіни. Отже буду мати два гарно оправлені афіші Гніздовського — червоне дерево і чорну вівцю. Крім того, дідовий олійний пейсаж з Альп над каміном і оправлені кольорові фотографії із Зальцбурґа. В моїй старій кімнаті висіла на стіні велика карта землі — я її залишила Марилі, але думаю купити собі нову мапу і повісити. Не знаю чи це зроблю, залежить від місця. Мапа, очевидно, має і практичне значення, хоч я, очевидно, можу піти до сусідньої кімнати і подивитися, як треба.

Вівторок, 18 липня, вдома.

Посиділа трохи з Остапом, читаючи уривки з Літературної України і з репортажу Marples-a про його поїздку в Україну в Ukrainian Weekly. Виглядало: нормальна родинна Gemütlichkeit. Але потім знову — ні сіло, ні впало — звичне хамування: піднесений тон, образливі слова. Фактично, варто було б зарекордувати, бо повірити трудно, щоб нормальні психічно стабільні дорослі люди інтелігентної верстви могли так подразнено, просто істерично, реагувати на якісь дрібниці побуту чи розмови. Бог мені свідком, що не дала я до цього жодного приводу. Але ні. Привід таки дала, не тепер, не в розмові, не в поведінці, але фактом дивного збігу обставин, що на протязі кількох місяців приніс мені цілу низку особистих успіхів: публікацію ULE65B, рецензію Зорівчак та статтю Жулинського в Ukraine, признаний grant від CIUS, нагороду Ценків від УНІГУ, підвишку в професійному статусі до "Associate Library Director" і до "lecturer" — а в Law School — думаю, що Остапові цих моїх успіхів забагато, він ніяк не може їх перетравити. Мені все це коштує дуже багато труду і я зовсім не перебільшую значення всіх цих речей — все це крапля в море у порівнанні з деякими справжніми вартостями й успіхами. Бо що таке велике ай-вай моє ULE65B? Брошура на 129 сторінок, вислід великої кропіткої праці і для бідної нашої культури потрібна річ — але це не творчий успіх, не оригінальний індивідуальний вклад у культуру — його міг би зробити кожний інший більш-менш солідний бібліограф — "workaholic". А статті в журналі Ukraine — невелике цабе, цього журналу на еміграції мало хто бачить, а в Україні, очевидно, і взагалі ніхто не читає — для мене, очевидно, величезна радість і заохота до праці — але чи варто аж так хворобливо заздрити цього успіху? Grant і нагорода Ценків — це врешті-решт тільки мала субсидія для кропіткої праці, яка мене саму коштує вже досить багато і власних грошей — отже частковий зворот до родинного бюджету. Підвищення на службі — коштом знову ж великої праці і нервів — stress that comes from success — з цього успіху обоє ж користаємо, я ж працюю не для власної тільки приємности, адже є з цього фінансова користь для родини. Що мені робити? Пошту мою Остап відкриває, отже сховати від нього інформацій, що його дразнять, ніяк не можу. От сьогодні прийшла картка з привітанням від Люди й Зенка — прочитали статті в Ukraine і вітають мене з успіхом! Якби так знали, що це їхнє привітання може й було причиною Остапового подразнення, що зіпсувало мені цілий вечір! А може теж принесе безсонну ніч?

20 липня 1989, метро, під вечір, по дорозі додому.

В останньому числі Літературної України Іван Дзюба пише про свою подорож по Америці й Канаді. Фактично, це у формі інтерв'ю — він відповідає на запитання кореспондента. Дуже отверто, доброзичливо, позитивно пише Дзюба про українську еміграцію, про її наукові і культурні здобутки. Що більше: підкреслює деякі контрасти з розумною і напевно уважно обміркованою думкою впливати на реформи вдома. Пише, напр. про українські школи, що втримуються коштом великих зусиль серед натиску денаціоналізації ззовні, про вільний доступ до багатьох бібліотечних колекцій, про достаток і матеріяльне забезпечення. Показує і на паралелі: суперечки за "на Україні" чи "в Україні", недостатнє зацікавлення широких мас справами української книжки, ітд. Дзюба дає перелік якогось десятка українських книг, що їх він привіз із закордонної подорожі і в тому числі згадує також Остапа й Марту Тарнавських... Приємно, що попали в коло вибраних. Він навмисне не згадує прізвищ людей, що з ними зустрічався, щоб мовляв когось не поминути. Робить тільки вийняток для Григорія Костюка, що його називає патріярхом. Але факт, що вичислив вибраних авторів книжок, що їх привіз із собою, напевно викличе заздрість і негодування тих, що не згадані взагалі. От хоч би у Філядельфії. Лабунька говорив про нього доповідь, Рудницький організував цілу імпрезу в Ля Саль, а вони взагалі не згадані.

В бюрі сьогодні Кен Ґакус допоміг мені повісити мої картини. Але, нажаль, при тій нагоді збив мені шибу в новооправлених вівцях Гніздовського... Остап, коли почув про це це по телефону, каже: це його вина, треба, щоб він направив, що він собі думає? — але я вибачлива. Це був випадок. Хлопець робив мені послугу. Трудно. Буду мусіти сама якось подбати про нове скло. Видаток невеликий, але велика морока, бо картина поважного розміру і трудно буде таку шибу принести.

Понеділок, 24 липня 1989, метро, вранці.

Суботу пополудні провели на гостині в Ізи Каплана. Він купив собі помешкання-кондомініюм і в день свого народження запросив біля 60 гостей — до невеличкої клюбної кімнати над басейном. Російськомовна єврейська авдиторія (з українців були ми і Рудницькі), з великим сентиментом до російської культури. Якби так Україна була державою, половина цих людей працювала б для розбудови нашої культури — багато з них дуже добре говорить українською мовою. Увечорі запросили до себе на обід Віру, потім ми з нею вдвох дивилися на video "Сім самураїв" Куросави. В неділю я засіла знову за свої лекції — час-до-часу находить на мене паніка... Вибирались в кіно з Вірою, але я послала Остапа з Вірою, а сама залишилася працювати. Кажуть: добра була комедія. Може іншим разом. Посиділи ще з годину при чайочку — тоді це вже не була для мене втрата часу, бо після кількох годин при комп'ютері, обов'язково треба було відпружитися.

Я рада, що Остап помітно відпружився ( — не від виходу з Вірою — тоді я і справді почала б бути заздрісною!) — але вже раніше, я думаю, від статті Дзюби. Навіть не протестував, коли ми їхали до Ізи, пустив мимо вуха Ізин нетакт, коли він мене з великим апльомбом представив авдиторії як "писательницу" і жінку, що її він "обожає", а про Остапа не сказав, хто він. Колись це я Ізі може делікатно випімну, але там і тоді це не було місце.

25 липня 1989, вівторок, метро.

Вчора мої малярі-поляки закінчили нарешті малювати нашу хату ззовні — тобто дерево — вікна, двері, поперечки на мурі нашого Tudor style будинку та залізну огорожу довкола ґанків. Обійшлася мені ця робота порівняно дуже дешево — $1100. Фірма College Pro — одна із дешевших — цінила кількасот долярів більше. Правда, робота трохи затягнулася, драбину мусіла я сама позичити в сусіда, сама купувала фарби, возила наших робітників додому та й гостила їх обідами й пивом. Ну, але хата чиста й відновлена. Ще треба направити скриньку на квіти, паркан на городі ззаду та замовити нові входові двері — storm doors, що залежно від квалітету може коштувати від 250 до 600 дол. Але з дверима справа напевне трохи затягнеться. Замовляти треба, здається, 4-5 тижнів наперед, а тепер справу ускладнюють наші два виїзди до Европи.

25 липня, вівторок, по дорозі додому.

В СРСР страйкують шахтарі. Почалося на Сибірі, поширилось на Україну. Ґорбачов вирішив іти на поступки робітникам, а навіть, видається, хоче використати цей рух знизу, щоб позбутися деяких консервативних елементів партії. Всі чекаємо, щоб нарешті полетів і Щербицький. Але справи радянської економіки дуже поважні. Недостачі даються взнаки і викликають бунт. Чи можна цю страшну імперію зла перетворити шляхом еволюції в нормальну демократичну державу з вільною економікою, що веде до достатку? Дай Боже, щоб обійшлося без кривавої революції. Але якщо б альтернативою мав бути новий сталінізм? Реакція і репресія, як ось сталось в Китаю? Як довго ще може народ терпіти?

Четвер, 27 липня, метро.

Наздогнало нас філядельфійське літо. Гарячі дні, температура понад 90, висока вологість — але час-до-часу, як от учора, вечорами — буря, дощ. Отже немає тієї посухи, що була минулого року, та й повітря чистіше. Але вечорі ніяк не можна використати для якоїсь умової праці. Навіть наніч вже пару разів включала охолодження, щоб могти бодай виспатися й відпочатою іти на роботу.

Вчора прийшли два листи з України — від Любка Бліхара, та від одного з редакторів Жовтня, Ільницького. Ільницькому, виявляється, Остап послав, між іншими, і мої книжки! Він прочитав, зацікавився, просить біо-бібліографічної інформації. Інформацій йому взагалі потрібно про різних еміграційних поетів — дати смерти ітд. — і він за тим звертається до Остапа. Любко Бліхар був на виступі Дзюби, де він розповідав про свою поїздку по Америці й Канаді, а тепер прочитав Дзюбину статтю в Літ. Україні і побачив у ній згадку про нас! Пише про те, що йому соромно, що він нічого не знає про нашу творчість! (Ну, от — коли був у нас вдома, я пропонувала йому книжку, але боявся брати її з собою — взагалі він більш був зацікавлений спекуляцією, як культурою — ну, що ж, добре, що вмів використати коньюнктуру, виїхати кілька разів за кордон. Потрібно підприємчивих людей, може, якби Любко був молодший, належав би тепер до тих, що починають кооперацію, приватні бізнеси тощо.

Робітничі страйки в СССР часом приймають загрозливі для національного відродження форми. Ось в Естонії російськомовні робітники страйкують у протест проти введення естонської мови як державної.

Мушу знайти час і силу, щоб написати записку Гольденбергові й Зорівчак. У Львові нам скоротила фірма Scope побут на один день. Гольденберг — незнайома людина, що з нею тільки двічі я обмінялася листами — пропонує мені своє помешкання в Києві на час нашого побуту там!

П'ятниця, 28 липня 1989, метро.

Тит Геврик прислав коротку записку: "Не можу не похвалитися" і прилогу статті з "Вечірнього Києва" з 8 липня 1989. І справді: Стаття, що її автором є Сергій Тойма, має заголовок: "Повернена правда про втрачені шедеври" і прикрашена 5-ома репродукціями з Титового каталогу "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва". Тойма не тільки переповідає Титові інформації про руйнування церков, але навіть пропонує перевидати в Києві Титову книжку! Тішуся разом з Титом. Рада, що його кропітка праця, що її він робить з одержимости як labor of love поза годинами відповідальної професійної роботи, знаходить відгук і має вплив. Тита я дуже ціню, віддавна йому симпатизую, він солідний знавець свого діла, а при тому людина скромна, що не ставить на першому місці своє я, але хоче вкласти і свою цеглину в розбудову української культури.

Неділя, 30 липня 1987. Пополудні, вдома.

Вчора була річниця Лялиної смерти. Плянувала я потелефонувати до п-ні Аделі, але коли під вечір (враховуючи зміну часу в Ореґоні) хотіла це зробити, виявилося, що в мене немає її номера телефону! Написала сьогодні листа. Взагалі увесь вікенд пройшов мені на листуванні. До комп'ютера засіла вже в суботу вранці, але не щоб викінчувати свої лекції, а щоб писати листи. І от завтра в мене гора пошти: Зорівчак, Гольденбергові, Дзюбі, Плющам, Аделі, Ірці Стецурі, що її мама тількищо померла, Мальченкові, що йому в серпні сповниться 70 років, А. Григоровичеві — редакторові "Forum". Цим останнім чотирьом долучила я фотокопію статтей з Ukraine — це як-не-як маленька сензація. Посилаю також копії Славкові Тр. і Христі Кушнір. Написала також до Оленки Сацюк до Порто Ріко, бо знайшла серед неполагодженої кореспонденції її листа, та ще й з фотографіями. Також вишлю завтра фотокопії статті з Жовтня "Про мистецьке життя Львова між двома війнами" до Петра і Наталі Холодних. Гріх був би не зробити старому панові Петрусеві — як казала Ляля — приємности — адже це напевно вперше згадують його в радянському журналі.

Оттака велика гарячкова активність — а все, мабуть, через те, що трохи надоїло займатися самим тільки правом. Потрібно трохи відпруження. Стужилася я вже і за своєю літературною і бібліографічною роботою. Але трудно — потрібна видержка. Поїздка до Франції — вже незабаром — маю надію дасть відпруження і відпочинок, хоч боюся, що трема перед початком академічного року може мені трохи псувати безтурботність настрою. Вчора всю ніч не спала, хоч — здавалося — нічим не хвилювалася. Здавалося, що я просто вибилася зі сну, бо пізно лягла спати у незвичний для мене час. Сьогодні трохи практикувала фотографування новим моїм фотоапаратом Nikon Zoom Touch 500. Купила його спеціяльно перед подорожжю до Европи — а тепер мушу навчитися його вживати.

Wachen, lesen, lange Briefe schreiben. Не знав Рільке, що до цього в наш час можна додати ще telephonieren, чи там anrufen. Ми живемо досить відірвано від людей і це зокрема помітно літом, коли люди розїжджаються на вакації. Отже вчора на телефонічній розмові провела трохи часу з Максимом, Мотрею (яка приїхала на вікенд до Філядельфії), Вонторською — сьогодні з Іком Лабунькою в Кембридж та з Анею Максимович. Треба, по американському спортовому вислову — touch base з людьми, щоб не втрачати контакту.

Але я таки маю намір примусити себе засісти за мої правничі лекції і на цьому записки в щоденнику припиню, щоб вони не служили мені ще одним навмисне створеним барєром до справжньої роботи.

31 липня 1989, понеділок вранці, метро.

В татовій хаті при 6240 Lawnton — як це можна здогадуватися із щоденних спостережень на протязі кількох місяців — мешкає Соня Сенковська із своїм хлопцем. Я про це, мабуть, і не знала б нічого, якби не те, що кожного дня іду попри татову хату до роботи і бачу: в п'ятницю виставлене сміття, в суботу-неділю і часом серед тижня — запарковане авто. Соня, очевидячки, мене уникає. Бачила я її здалеку пару разів, а один раз зустріла в центрі міста, на станції метро. Привіталася я з нею, почала розмову. Десь вона в місті працює. Але... розмова тільки що почалася, ми стояли на плятформі локального поїзду (бо в локальному завжди можна знайти сидяче місце, повертаючись з праці додому). Раптом Соня заявила, що вона їде експресом, сказала "бай-бай" і перейшла на інший перон. Це мене дуже здивувало: було ясно, що вона хоче уникнути розмови зі мною і мого товариства. Адже експрес приходить може на 5 хвилин раніше і спішитися не було потрібно — адже не їхала на працю, а з праці додому. Ну, нехай. Не буду накидатися. На цьому втрачають тільки вони. Досі завжди було так, що контакт зі мною встановляли вони тільки тоді, як їм потрібно було грошей. От, напр. John McKinley, Соні хлопець, не завагався пару місяців тому прислати мені рахунок за ґаз, електрику ітд. — бо я, мовляв, обіцяла платити за все це до кінця січня. Ну, я слова дотримала, заплатила, виписавши чек на Андрія. І від того часу — ні чичирк. Дивує така поведінка. Не то що члени родини (та ще й близької), але нормальні цивілізовані люди в такому випадку прийшли б колись, як сусіди, сказати "Hello", або запросити до себе, щоб я подивилася може із сентименту на хату своїх батьків, у якій так недавно бувала щодня. — Фактично, я рада, що вони мені не нав'язуються. Баба з воза, коням легше! — але якби мої діти так поводилися невиховано, було б мені соромно! Зрештою, які батьки, такі діти. Я чомусь надіялась, що Соня, обувшись трохи між людьми, буде поводитися трохи більш цивілізовано, не так як її батько і мама. Даремні сподівання!

4 серпня 1989, п'ятниця вранці, метро.

Шість моїх 50-хвилинних лекцій — готові, тобто написані. Ще треба підготовити два завдання (три вже готові), цілу низку "handouts" для студентів, тобто списки матеріялів, приклади, тощо. А тоді, треба буде трохи повправляти, щоб могти вільно говорити, не читаючи. Але це доведеться, мабуть, робити безпосередньо перед кожною лекцією. Тобто, я приготовляю себе психічно на... вакації, адже 15 серпня їдемо до Франції і я не дозволю, щоб зайві турботи про грядучий курс зіпсували мені належний, і маю надію, цікавий відпочинок.

Мариля тепер на вакаціях і я фактично працюю у двох кімнатах — на комп'ютері в кімнаті Марилі, моєму старому бюрі, і при власному бюрку в новій моїй кімнаті 332А — де вже висять на стінах два афіші Гніздовського, чотири кольорові види Зальбурґа та над каміном — приємний своїми імпресіоністичними кольорами альпійський краєвид дзядзя Чайковського, а як тло для мене, на стіні за бюрком, Дон Кіхот Пікассо, що — як каже Мариля — є моїм trademark. (Я хотіла повісити його деінде, а вона каже: о, ні, студенти вже привикли до того, що кoли приходять до Вас, дивляться на Вашого Дон Кіхота, це Ваш trademark!) Але в новому моєму бюрі — дуже холодно. Air conditioning with a vengence! This is as close to Siberia as I ever want to be — кажу, сміючись, моїм товаришам праці.

5 серпня 1989, пополудні, Гантер.

Запросила нас Софійка до себе на Гевриківку до Гантеру і ми радо із запрошення скористали. Первісний плян був, щоб Остап зробив із Едвардом Козаком інтерв'ю на відео — Остап має бути куратором виставки Екових карикатур, що її плянує організувати музей і мотором цього, як звичайно, є Софійка Геврик. Але Козак на цей вікенд до Гантеру не приїхав, а Софійка каже: але запрошення стоїть! Отже ми тут. Прегарна сонячна погода, легкий вітрець — не те, що заповіджений на Філядельфію день вологости і температури 96+! Садиба Гевриків — напевно найкраще місце з усього українського Гантеру — високо, простірно, з гарним видом на залісені гори. Тита з нами немає, він залишився вдома з хворим батьком, був тільки Лесик, Софійка, Остап і я. Ми тількищо пообідали на веранді голубцями, що їх я привезла з дому, поприбирали й помили посуд, Лесик поїхав на прогульку на новозакупленому ровері, Софійка поїхала автом до Вижницьких, Остап дрімає на лежаку. Тиша, безлюддя, широка спокійна панорама.

Вчора в нaшій університетській книгарні купила я собі тасьму французької мови — та ще й заавансовану. Привезла зі собою свій Sony Walkman і попробую трохи повправляти по французькому. Адже за тиждень їдемо до Парижа!

7 серпня 1989, понеділок, метро.

Провели прегарний вікенд в Гантері. Софійка Геврик — не тільки щиросердечна й приязна, але також ділова, енергійна, із вникливим розумом людина. А гостинність її така, що крім нас з Остапом, Софійки і Лесика, в невеликій Гевриківці ночували ще Марійка Шуст та — на підлозі, в мішках, по пластовому — три Лесикові товариші. Вибиралися ми в суботу ввечері на концерт піяніста Гринькова у ґражді, але розмова при столі на веранді затягнулася, на небо висипали зорі — і ми не пішли! Із цим рідкісним зоряним небом не можна було конкурувати навіть доброму клясичному музиці.

Спали ми з Остапом в окремій кімнаті — привезли зі собою власну постіль, щоб заощадити Софійці зайвої праці. Спалося незле при поміркованій Гантерській температурі (хоч удень було досить навіть гаряче!) Вранці я встала, взулася у свої Reebocks і о 7-ій годині вже вийшла з хати на довгий прохід — всі ще спали. Але я взяла зі собою свій портативний Sony Walkman і магнітофонний запис львівського політичного кабарé "Не журись". Ходила я довколишніми дорогами до год. 10-ої. Прослухала із великим зацікавленням дві повні касети пісеньок Панчишина і товаришів. Це — очевидно — не професійні записи і не дуже доброго квалітету. Якась туристка була на виступі "Не журись" і записала. Хлопці ці — не співаки, виконання їх посереднє, а музика — під американський Rock. Їхнє форте, одначе, не в якості виконання: оригінальні тексти політичної сатири, дотепні і відважні, напевно небезпечна для режиму зброя. За таке колись покарали б довготривалим ув'язненням і засланням. "День злодія" і "Я маю право мати право" я вже чула раніше. Але інші речі для мене зовсім нові і досі незнайомі. "Каґа-но-віч, професійний кат", або "Павлик Морозов", або про дитину, що мусить малими долоньками захищати букву "ї"; мова наша, кажуть, солов'їна, але "не можна покладатися тільки на солов'їв", ніби-балляда про те, як у 1623 році завалився львівський ратуш, музика до тексту Симоненкового вірша про Львів, "є міста ренеґати, є просто байстрята" — такі речі запам'ятовуються, вони напевно "ходять по Львові".

Після сніданку поїхали під церкву — зустріли всяких знайомих — Іларіона Чолгана, Онишкевичів, Лясю Старосольську, Любу Волинець, Світляну Андрушків з чоловіком і чотирилітнім синком, Любу Артимишин, що ходила колись до зальцбурзької гімназії, Наталку Соневицьку, Кіпів... Пополудні Софійка запросила до себе на нараду в справі виставки Екових карикатур Ярка Козака з жінкою, Лясю, Марійку Шуст.

Десь після 7-ої виїхали з Гантеру, а перед 12-ою вже були вдома. Софійка — знаменитий і відважний шофер, їде швидко головними автострадами.

Середа, 16 серпня 1989. Париж. Hotel Lindbergh.

У вівторок 15, біля 4-ої були вже на летовищі у Філядельфії. (Мирослав знову зробив нам послугу і підвіз нас автом). Але буря спричинила проволоку — пізно виїхали, вступали по пасажирів у Нью Йорку — отже до Парижа прибули майже 12 годин пізніше. Готелик скромний, кімнатка мала, вікно виходить на камінне подвіря, але є лазничка і телевізор. Перепочили трошки пополудні, а тоді удвох пішли на довгий прохід аж до Tour Eiffel, виїхали нагору (Остап не дуже мав охоту, але я переконала його, що ми вже втретє в Парижі, а досі не бачили виду міста з вежі Айфля). Вид справді гарний — погода після дощу прояснилася, було далеко видно. Париж і далі ще гарний, але на будинках слід занечищення повітря, почорніли вони від двоокису вугля і інших нечистот, що їх головним спричинником — тисячі авт... Досить довго блукали вулицями міста, пообідали смачно в ресторані недалеко від Ecole Militaire, спостерігали крізь вікно парижан, а після карафки вина і недоспаної ночі я вже в ліжку, готова до відпочинку і трохи запаморочена вином.

Четвер, 17 серпня 1989. (Ніч, вже фактично 18 серпня). Париж.

Їздили сьогодні відвідати Плющів. Виїхали пізно — десь біля 4-ої пополудні, бо — по-перше, довго спали десь до 10-ої, потім телефонували до Плющів і щоб потвердити завтрішню прогульку, тоді пішли вполудне з'їсти канапку і думали виїхати десь о 2-ій, але Остапа почало чистити, може від кави, яку випив з канапкою, може від власного чаю, що його заварюємо у власному чайнику з паризької, очевидно, води. У всякому разі, ми мусіли повернутися до готелю і він трохи поклався, а я пішла орієнтуватися в околиці. Пішла до банку зміняти ще 100 дол. (Курс тут значно вищий, як був у Філядельфії — там я дістала 620 за 100, тут — 648!) Купила поштові картки в кіоску і значки на пошті, а також пляшку арманьяку для Плющів — все це дало трохи орієнтації і досвіду. На 4-ту я повернулася і Остап — після двох таблеток Lomotil — почувався ліпше і готовий був їхати. Плющі живуть у Nanterre, їхати до них довелося около годину, міняючи тричі лінію метро із пересідкою на автобус. Метро тут — надзвичайне, сітка дуже широка, кілька різних ліній, добре все позначене, але для невтаємничених, очевидно, не зовсім зрозуміле і ясне. Зокрема не зовсім я зорієнтована в оплатах — які квитки для яких зон. У всякому разі — доїхали. Живуть вони в гарному окремому будиночку з городцем і подвірям (Рудко подбав був колись, щоб громада допомогла Плющеві купити хату!) Околиця — передмістя, затишно, чисто. Але ні Льоня, ні Таня господарськими здібностями не грішать. В хаті велика бібліотека (прислана, казали, з України) і... неабияке безладдя. Приїхав до них з Києва Тані брат — маломовний пристійний мужчина, що вчить і займається фізкультурою. Був удома і Лесик, молодший син Плющів — йому 24 роки, дуже високий і стрункий, довговолосий, гарний з вигляду. Льоня каже про нього, що він — декадент. Пише, здебільшого французькою мовою, перекладає Андієвську на французьку, друкувався в Термінусі. Вчитися не хоче, каже Льоня, і до праці не рветься. Від військової служби відмовився, і замість війська, відбуває 2-річну цивільну службу, десь ніби в лісництві. Старший Діма (його вдома не було) працює, чи радше працював десь автомеханіком і водієм грузових машин — тепер, здається, безробітний. На подвір'ї стояв мотоцикл — це Дімин. Льоня розповідав про Левка Лукяненка, дуже про нього висловився позитивно, як про політично виробленого і розумного лідера. Лукяненко тут гостював недавно, Плющ їздив з ним до Англії.

Матеріяльні справи Плющів досить погані. Леонід заробляє доривочно, пишучи для радіо "Свобода". Таня вчить російську мову в якійсь школі, але не відомо, як довго втримається, бо в неї тільки радянські кваліфікації, а перешколюватися не бажає і не пробує. Крім того, каже Льоня, в нього досить багато готових написаних речей, а друкувати немає де. "Сучасність" надрукувала його статтю про контакти із цензурного типу скороченнями і то після року чи більше — і він вважає, що в такому виді стаття втратила актуальність і вийшла однобока. Тому й не хоче він далі із "Сучасністю" співпрацювати. Книжку про російський фашизм французьке видавництво відкинуло і це його дуже розчарувало. Має він і якісь російськомовні матеріяли, але видно, що і їх йому відкинули російські журнали.

Повертаючись від Плющів, були в метро свідками такої сцени. Виповнений людьми вагон, сидять і стоять. На одному сидженні сидить якийсь середнього віку чоловік з підбитим оком і голосно вигукує до китайця, що сидить напроти нього, ще й руками вимахує, немов хоче битися. А далі взяв та й скинув сорочку і сидить голий до половини. Китаєць встав до виходу, а той далі кричить, піднявся за китайцем. Всі у вагоні слухають, багато їде молодих людей. А тоді з другого кінця вагону підходить до авантурника якийсь робітник, сідає на місце китайця і гострим тоном давай картати того з підбитим оком. Зрозуміла тільки, що так, мовляв, не можна поводитися з людьми, що він собі думає ітд. І от авантурник притих, одягнув на себе назад сорочку. А тимчасом в другому кінці вагону їхав з інструментами якийсь музикант — і от, несподівано, починає співати, і то до мікрофону, та ще й якусь пісеньку з англомовним текстом. Надійшла наша зупинка і ми висіли.

Остап не повірив моїй орієнтації і повів мене окружною дорогою до готелю. На вечерю іти не захотів, і у висліді я сьогодні за весь день з'їла тільки хліб з шинкою і сиром, пару тістечок з чаєм у Плющів та тепер увечері одну скляночку зупи з порошку із завареної в нашому чайничку паризької води... Завтра вранці мусимо встати о 6-ій, замовити таксі та поїхати на rue Rivoli, звідки о 7:15 починається наша чотиридення прогулька до Нормандії.

Сьогодні вполудне зробила я цікаве відкриття: є в Парижі комп'ютеризовані машини SITU, де можна подати адресу куди хочеш їхати і машина автоматично дає надруковану інструкцію, як туди дістатися автобусом чи метро і скільки це забере часу!

П'ятниця, 18 серпня, в автобусі.

Їдемо вже понад годину автострадою в напрямі на Rouen. Поки виїхали з Парижа та на його передмістях втішала око приємна колоритна архітектура житлових будинків, де модерне переплітається гармонійно із традиційним. Тепер обабіч дороги здебільшого поля або молодий ліс. Чисто, упорядковано, загосподарено — майже не видно відпадків і сміття. Виїхали 7:15 при ясній сонячній погоді, але ось вже кілька мінут їдемо густим туманом і нічогісінько не видно. На таблиці тількищо бачила напис: Rouen 18. Туман, мабуть від океану.

— Ось трішки піднявся — прояснюється. Полуденок маємо провести у Honfleur, рибальська місцевість над морем, що була інспірацією багатьох малярів. Полуденок був би дуже до речі, бо ми не тільки вчора не вечеряли, але і сьогодні не снідали. Ніколи було — адже встали о 6-ій, зібралися до таксі і вже перед сьомою були біля Paris-Vision, що коло Лювру. Я трохи втомлена, бо ще і всю ніч не спала, хвилюючись, мабуть, підсвідомо, щоб вранці не заспати і не спізнитися!

— Туману ні сліду, можливо він ішов не від моря, а від ріки, бо саме тоді проїздили понад широководу Сену. — Наші провідники (крім шофера, є ще двоє: хлопець і дівчина) дають пояснення по еспанськи, англійськи і французьки. — На полях подекуди спрасоване у великі круглі балі сіно. Дуже цивілізований вигляд мають ці сільсько-господарські райони. Рівнина, але дуже різноманітно культивована. Дерева перетинають поля, росте кукурудза, пасуться корови, де-не-де групки хаток — деякі навіть покриті стріхою! — часом видно церковцю.

— Одногодинна зупинка в Honfleur дала змогу підкріпитися petit dejeuner, оглянути стару з 14 століття дерев'яну церкву св. Катерини, на диво велику. Honfleur — мальовниче містечко з вітрильниками на воді (це не море, а, здається, лиман ріки Сени), з рибалками, що на березі направляють сіті, з продавщицею живих крабів, з вузькими кольоровими домиками, з крамничками і ресторанами. Їдемо тепер оглянути Le Havre, великий загально відомий порт. Море вже було видно згори. (Тут не така рівнина, як раніше, — зрештою їдемо малими, місцевими дорогами. Багато хат тут мають стиль "Tudor", але замість дерев'яних поперечок, є просто на білому мурі намальовані брунатні смуги. Тривіль і Довіль — надморські ресорти, колись надзвичайно популярні. Приватні малі домики і кілька-кольорові пансіони з бальконами до моря. Trouville — містечко-ресорт з вузькими вуличками, колись рибальське. Deauville створене як ресорт власником ресторану Maxim's. "Катеджі", що виглядають як малі замки, оригінальні кілька-ярусні криті дахівкою дахи, з мансардами і коминами, є тут і касино, і два перегонові корти для кінських перегонів — великий, гарно утриманий, заможний ресорт для буржуазії. Між іншим, досі ніде — ні в Парижі, ні тут на провінції, не бачила ще тих великих мас туристів, що їх так боялася, начитавшись усяких пересторог. В нашому великому автобусі є менше як двадцять осіб; ми з Остапом займаємо 4 місця, бо так вигідніше. Та й американців, видно, обмаль: англомовний коментар потрібний тільки нам та ще може 3-4 особам.

Напис: двокімнатне помешкання 240,000 francs — це в новому кондомініюм на передмісті Deauville. — Нові будинки наслідують традиційну архітектуру. — По дорозі — вже вдруге — бачу кемпінґ для трейлерів. Топографія тут нагадує rolling hills of Vermont, поселення — кілька хат у садочках, поміж рядами тополь. — Тепер ми в Houlgate — ресорт з надморським пляжем, і знову ж таки двоповерхові домики з вежами і коминами і мансардами і залізними бальконами. Cabourg над морем має бути нашою зупинкою на полуденок. (Ми вже не голодні, отже страва не є тепер справою першої потреби, але варто було б напитися бодай мінеральної води або пива, бо ранішній шоколад — замість кави — залишив по собі не надто приємний посмак). — При дорозі помітила я кущі з червоними ягідками — невже калина? Дуже правдоподібно.

— Cabourg — місто, що пов'язане з іменем Марселя Пруста. Кажуть, Пруст відобразив життя міста, назвавши його умовно Balbec. В Grand Hotel, де ми полуднували, є чимало пам'яток Пруста і заля, що називається Balbec. Є в готелі і касино. Але, Боже мій, чи є десь в Америці таке упорядковане чисте надморське містечко для спокійного відпочинку? Чим різниться від цих французьких ресортів Santa Monica, Venice в Каліфорнії, Оcean i Atlantic City в New Jersey? Там передусім кидається увічі страхітлива пролетаризація — і пов'язане з цим недбальство, бруд, всюдиприсутні ґраффіті, сміття — не кажу вже про бездомних жебраків і злочинців. Тут, очевидно, мусить бути певна доза цих проблем також, але вони не кидаються в око туристові. Чи може ціни тут такі, що біднішим і приїхати неможливо? Чи може суворіші закони обмежують свободу рухів? Бачила я пару бездомних у коридорах паризького метро і кілька стін записаних ґраффіті в Парижі: в порівнанні з Філядельфією чи Нью Йорком — це дрібниці.

— Ми на мості ріки Arne — важний стратегічний пункт 1944 року — бачила, здається, фільм зроблений в цьому місті.

— Tількищо виїхали з Bayeux. Катедра з 11 століття — ґотицька, побудована на романській. Bayeux tapestry — це не один великий ґобелен, як я собі чомусь уявляла, а вузька і на 90 m довга тканина, на якій дуже живо, цікаво й колоритно вишита історія бою під Hastings 1099 року між Гаралдом і William the Conqueror. Купила я для Іванка і Стефанка репродукцію цілости — це немов цікавий cartоon, що з нього діти колись зможуть вивчати історію.

— Memorial — музей в Caen присвячений другій світовій війні та зокрема темі звільнення Франції. Це модерна структура, що її нещодавно відкрив президент Міттеран. Дуже ефектовно використана тут модерна техніка і архівні матеріяли — фотографії, документи, фільми з боку аліянтів, з боку німців. Глядач стає співучасником — слухає голосу Гітлера і де Ґоля, бачить параду в Нюрнберґу, а потім документальні фільми з висадки в Нормандії. Подивляти треба тих, хто фільмував ці речі для історії в час, коли валився світ. Все це разом робить зворушливе, потрясаюче враження, зокрема для нас, на чиєму житті ця війна залишила незатертий слід, чию долю війна остаточно перерішила. Обидві сторони показані без пропагандивних коментарів — єдина помітна тенденція — викликати антивоєнну пацифістичну реакцію — справді, яка страшна річ — війна, яку страшенну несе руїну, невже справді є речі, що за них варто платити такою страшною ціною? Думаю собі часом, як мусять почуватися ті американські жінки й матері, чиї чоловіки і сини полягли, визволяючи для французів їхню Францію? Записана на тасьму промова де Ґоля — заклик з Лондону до французького народу — запам'яталася фраза: "France n'est pas seule". Так, подумала я про себе, саме в цьому трагедія України, бо вона завжди самотня, її ніхто не підтримає, та й навіть самі ж українці навряд чи готові жити й вмирати за неї.

— Ночуємо в готелі Novotel, на окраїнах міста Caen. Кімната вигідна й модерна, з окремою лазничкою і телевізором, але купалася я тількищо в холодній воді, бо гарячої не було. Харчувалися ми сьогодні обильно й смачно, так якби хотіли наздогнати вчорашній день. (Харч включений у нашу прогульку — докупляти треба тільки напої).

19 серпня 1989, в автобусі. Дорога з Caen до Mt. St. Michel.

Caen в час війни було зовсім зруйноване, отже місто зовсім нове. Але є кілька замітних старих будов, що їх ми оглядали з автобуса: середньовічний замок, що в ньому тепер мистецька ґалерея, пара старих ґотицьких церков, монастир, що його збудували Вільям Завойовник та його дружина королева Матильда (монастир — великий прямокутний будинок в центрі міста, з площею засадженою квітами, виглядає як палац).

Застановляє чистота й упорядкованість цього краю. Ось ми їдемо сільськими дорогами. Очевидно, трапляються по дорозі де-не-де якась розвалена шопа, чи поломаний трактор або авто, але ніде ще я не бачила будь яких звалищ відпадків, замазаних кольоровими ґрафіті будинків, накиданого на подвір'ї сміття — так як це часто можна бачити в нас в Америці. Чому? Що заважає напр. дорозі з Філядельфії почерез Нью Джерзі до моря виглядати якщо не так мальовничо як тут, то принаймні так же чисто й упорядковано? Чомусь, здається мені, що в Америці і досі панує кочівнича ментальність — все робиться на швидко, з думкою, що це — тимчасове. Поставив шопу чи хату, пожив, використав довкілля, а тоді замість уліпшувати й "запускати коріння" — лишає все і переноситься на інше, ліпше місце. Може якби була більша тяглість поколінь, традиції — якби була свідомість, що на цьому ж місці житимуть і діти і внуки — може було б більше бажання уліпшувати, направляти, відбудовувати, прикрашувати?

Підгірська околиця. Поля перерізані межами, обсаджені деревами. Rolling hills. Малі господарства. Корови, що скубають балі сіна із-за спеціяльної решітки, вівці, що пасуться на узбіччях. — Ось тількищо бачила склад опон від авт — педантично поскладаних, немов це мала б бути площадка для якоїсь будови. — Мальовничість краєвиду зумовлена, мабуть, також і тим, що тут малі індивідуальні господарства, отже велика різноманітність: поля кукурудзи чергуються з пасовиськами, а й самі пасовиська відгороджені одне від одного межами, дорогами, кущами, деревами. Ніде я ще не бачила бузьків на кришах. Був учора один, ще тільки, коли виїхали з міста, але це була штучна декорація. — О, ще один склад опон. І знову ж таки укладений у рівненьку площадку!

Зупинка 20 хвилин у містечку Villedieu les poêles. Воно славиться своїми виробами з міді. Купили невеличку хохлю та підставочку на дарунки або й на пам'ятку собі. Є тут і музей виробів з міді та й стара церква з 15 століття.

Trou Normand = Calvados. Bocage — small fields, rows of small trees, hedges, from Latin Boscum=forest, important to fix the soil, peasants divide the fields between themselves — many cows — 2 cows for each inhabitant — gastronomy based on milk: butter, cheese — 350 types registered in France — camembert — specialty of Normandie, invented in 18 cent. — Many appletrees — cider, drink with 3/7% of alcohol, also calvados — 40% alcohol, sold in stores — trou normand — tradition, small glass of calvados during meal — nouvelle cuisine, meals shorter, calvados used over ice cream, etc. also in coffee.

З правого боку дороги видно в далині на овиді Mt. St. Michel. Монастир-замок на горі, видно оточений звідусіль, бо тепер приплив моря. Ми маємо бути там пополудні, тоді буде відплив і доступ для пішоходів.

В'їхали в Бретанію. Зразу видно різницю в архітектурі — доми камінні, тут добувають мармур.

Very western part — peninsula — left apart, last big dukedom — kept many particular aspects — houses made of granite, slated roof, also thatched roofs, windmills turned into houses — land of the sea — inland low vegetation plus planted forests, few vegetables, not great for agriculture — artichokes, cauliflowers & onions — 45% of sea products — oysters, etc, come from Brittany — inhabited by Celtic tribes 6th sent. BC from Great Britain — then dukedom, since 1491 — region French. Country of fairytales, a lot of small churches w/ graveyards. Known for Catholicism. During revolution sustained the king of France. Many towns named after famous saints.

Обабіч дороги — поля з городиною. Домів стилю Tudor, таких типових для Нормандії, тут взагалі немає.

Town St. Malo, est. 6th cent. after Christ. Became famous in 17 cent. This was the city of privateers — commissioned by the king of France. Only foreign boats were attacked by the privateers.

St. Malo — місто колись оточене середньовічним муром à la Dubrovnik. Це чималий порт.

Полуднували у знаменитому, дуже елегантному ресторані Tirel-Guerin у місцевості La Gouesnière. Приставка з вудженої риби, телятина з молодою картопелькою в якомусь знаменитому сосі, сири до вибору на закуску, шоколадний торт. До того купили велику пляшку Perrier, бо хотілося пити. Свіжої городини ніде не подають, часом трапиться малий листок салати для прикраси. Сьогодні не було навіть вареної городини, хоч околиця славиться каляфйорами й артишоками. Провідники наші, очевидно, винюхали десь цей ресторан, бо сама місцевість нічим особливим незамітна. Зате місто St. Malo було приємною несподіванкою. Походили трохи довкола по мурі, що над самим морем (на острові каменистому недалеко від берега похований Chateaubriand), а потім ще вузькими вуличками камінного міста, де кипить торгівля — повно крамничок, ресторанів ітд. Купила я собі футерал на окуляри (маю з собою три пари окулярів і першого дня в Парижі загубила один з футералів), одну плящину нормандського трунку Calvados та пару карток на пам'ятку. Їдемо в напрямі Mont St. Michel. Перед нами малий грузовик з великим написом на чорному тлі: Vivez le jour, revivez la nuit. Це рекляма на якийсь напій. По дорозі трапляються камінні круглої форми колишні вітряки, що їх тепер перетворили в житлові будинки.

Mont St. Michel — a big rock. Bishop of Avrachus — three dreams — at that time mont surrounded by forest — went to Italy for relics of St. Michel. By the time they came back, forests were gone, the rock was surrounded by water. Original part built in 10th cent. — 1966 monks returned to the Abbey.

Mt. St. Michel виріс в моїй уяві понад реальність. Чомусь я сподівалася, що це буде ще вища гора, що враження будуть більш потрясаючі. Подібна була і моя перша реакція на атенський Партенон. Але Михайлівська гірка справді особлива. Іти треба туди досить високо по сходах, я потерпала за Остапа, але він хотів іти і я не протестувала. Видрапалися нагору і по сходах, оглянули суворі приміщення суворого бенедиктинського замку, прослухали різно-мовних коментарів, а потім вузькою вуличкою між крамничками, що була переповнена потоком туристів, з трудом добралися назад до автобуса. Бенедиктинські монахи займалися переписуванням книг, багато з них походило з аристократії. Були окремі їдальні для монахів, для шляхти, для простолюддя. Вирощували в городчику лічничі рослини і продавали їх за грубі гроші. До них належали навколишні землі і вони збирали всякі податки. Славилися гостинністю, гостей довозили до St. Michel човнами — часом гості потопали у багнах, часом їх грабили, поки вони добралися до монастиря. Щоб уникнути податків, ґраніт на будову привозили з віддалених островів — ім'я-знак муляра був позначений на камені, щоб відомо було кому і скільки за доставу каменя треба платити. На абатство були великі напади. Англійці кількакратно пробували здобути St. Michel, але безуспішно.

Їдемо на Angers і там будемо ночувати.

Провінція Анжу, куди саме їдемо, відома як сад Франції: вирощують там виноград і інші фрукти. Була колись незалежна, потім належала до Англії. Ночувати будемо в центрі міста Angers. Трохи в автобусі здрімнулася. Запримітила тільки, що балі сіна тут — уже не круглі бочки, що лежали на боках, як справжні бочки в Нормандії та Бретанії, тут є у виді спрасованих прямокутніх блоків середньої величини. Тепер ми вже в місті (воно досить велике, понад 100,000 мешканців). Наші коментатори говорять тепер також і по італійському, бо долучилися нові люди на прогульку до долини Луари.

Понеділок, 21 серпня, в автобусі.

Вчорашній день пройшов зовсім без записок. Не тому, що був повний вражень і писати було ніколи. Причина була складніша і менше приємна: я дуже погано почувалася. Вночі із суботи на неділю кілька разів вертала, вдень учора (та ще й сьогодні вранці) чистило, а при тому я почувалася дуже ослабленою. На автобусі трохи дрімала, рано лягала спати, світ був мені немилий. Відвідини Chinon — руїни замку, де відбулася зустріч Жанни д'Арк з королем Франції (старий суворий замок — нагадує замок у Зальцбурґу), Azay-le-Rideau, Langeais i Villandry — останній з прекрасними плеканими в стилю ренесансу відновленими городами — злилися в одне замрячене в пам'яті ціле. Сьогодні мені трохи ліпше. Ночували в Tours і, не зважаючи на подивугідний гамір, гуркіт і галас під вікном на вулиці, що тривав цілу ніч, я досить добре виспалася. Старалася вчора нічого не їсти (а харч аж надто вибагливий і обильний), вчора казала собі дати тільки трошки зупи, а нині зранку випила тільки чашку чаю.

Були вже сьогодні в невеличкому, приємно відреставрованому, замку Clos-Lucé в Amboise, де останні три роки свого життя прожив Леонардо да Вінчі. Леонардо вважав себе передусім інженером — в одному якомусь листі, де він пропонує свої послуги королеві, він описує всі свої таланти, а на кінці довгого листа пише: я також вмію малювати. Є в кулуарах цього малого замку також моделі машин проєктовані Леонардо і виконані IBM.

Відвідали замок Chenonceaux, побудований 1513 року. Гарне положення, частина побудована на мості над водою, великий довкола плеканий сад. З цим замком пов'язані імена Катерини ді Медічі і Діяни Пуатіє. В середині замку замітні ґобелени та деякі картини. Після відвідин замку частували нас всіх вином у винярні Chenonceaux.

Від Mont St. Michel маємо інший автобус, виповнений до останнього місця. Дві провідниці і коментар у чотирьох мовах: французькій, еспанській, італійській, англійській. Англомовних туристів — обмаль. Ця багатомовність ускладнює туру: забирає час, доводиться довго чекати на інструкції і пояснення. Ловлю себе на тому, що французький текст мені щораз то більше зрозумілий і це приємно ствердити. Досі друкований французький текст був мені легко сприйнятливий, але говорене слово завжди справляло трудність. Тепер уже багато розумію, як слухаю. Для того щоб самій говорити, потрібно було б ще чимало часу і труду. Також вечорами перед сном слухаємо французької телевізії. Деякі французькі soap operas своєю наївністю і якістю виконання дорівнюють нашим американським. Нажаль, не дуже вдається нам потрапити на вісті і не знаємо, що діється в світі. Якийсь локальний випадок з корабликом (здається на Сені), якась справа з новим урядом у Польщі. Америка майже не згадується (сьогодні — тільки в контексті допомоги Польщі!)

Їдемо рівниною Солонья (Sologne). Колись тут були болота. Да Вінчі мав проєкт, як зробити цю землю урожайною, але це здійснили порівняно недавно. Тепер тут вирощують аспараґус, а також бачу довкола виноградники та поля дуже низьких якихось і малих сонячників. В лісах цього краю, кажуть, ще є чимало дичини і сюди приїжджають деякі парижани на полювання. Cheverny — їдемо поруч цього білого ренесансового палацу. Полуденок в ресторані St. Hubert, біля Cheverny.

— Їдемо до замку Chambord. Замок окружений довжелезним муром. На посілості живе багато тварин, сюди президенти Франції приїздять на полювання. Сьогодні Chambord належить державі, 10 кімнат відновлені і умебльовані старими меблями. Парк Chambord, кажуть, займає площу таку велику, як сам Париж. Замок замітний своєю величиною (400 кімнат! 365 веж і коминів!) і цікавими подвійними сходами за проєктом да Вінчі.

Їдемо вже на Париж. По дорозі ліворуч — дві великі вежі атомної електростанції. Франція, кажуть, 70% електрики продукує при помочі нуклірної енергії.

Вівторок, 22 серпня 1989. Hotel Lindbergh, пополудні.

Повернулись сюди з прогульки, немов додому, бо все вже тут знайоме. Кімнату маємо іншу — знову ж таки не до вулиці, але зате на 6-ому поверсі на піддашші: вид з вікна на дах і комини, але зате маємо сонце і більше повітря. За повітря трохи вчора боялася, бо температура вдень була 30̊С, а кімнатка дуже мала. Але вночі було значно холодніше і спалось нам добре і довго. Зранку Остап випив чай (привезений з дому електричний чайничок з адаптером на французьку електрику дуже придається: вже пару разів пили чай і зупу з порошків Ліптона), я з'їла помаранчу і це нам було замість снідання. А тоді паризьким метро поїхали до Palais des Congrès зареєструватися на конференцію IFLA. Паризьке метро — це Erfahrungswissenschaft першої кляси. Після нашої подорожі до Плющів ми вже трохи ліпше зорієнтовані — це справді добра і порівняно дешева комунікація: якщо купувати Carnet — 10 квитків, то виходить по 3 франки+ з необмеженими пересідками. Одне тільки погано: підземні коридори довгі і багато сходів, зрідка тільки ескалятори. Подивляю Остапову енергію — не тільки в метро, але і на прогульці всюди драпався по сходах на саму гору, навіть в Mont St. Michel, навіть в Chambord. Слава Богу, що він добре тримається.

В Palais des Congrès — різноманітна публіка учасників IFLA. Дали торбу повну паперів, відзначку, що потрібна для всіх функцій, програму конференції, книжку із списком всіх учасників, де є і моє ім'я, купони на кілька чаїв або кав у буфеті, та квиток для мене на прогульку до Chartres. Є серед учасників і кілька осіб з СРСР, але нікого з України. З українців є Роман Дражньовський, але, очевидно, зустріти його було б неможливо, бо невідомо в яких сесіях бере він участь. На моє здивування побачила я в програмі прізвище Paul Mosher — не знала я, що директор загальної бібліотеки PENN також тут. З Філядельфії є ще куратор рідкісних книг з Free Library of Philadelphia. Напоролася я на єдину знайому особу — Blanka Kudej. Ми тільки привіталися — вона спішилася на оглядини бібліотеки Cujas — я радо була б також поїхала, але ми ще не були готові. Треба було зорієнтуватися, переглянути інструкції, викинути деякі папери, щоб з тягарем не носитися (в тому числі гарні ілюстрації з Єгипту, деякі каталоги та журнали). А також хотіли побачити, як виглядають деякі сесії IFLA, бо не маю наміру повертатися знову до Palais des Congrès. Наша правнича сесія, що відбудеться у четвер, має бути саме у приміщеннях бібліотеки Cujas і це, здається, ближче від нашого готелю, в зовсім іншому напрямі.

Сьогодні в приміщеннях піраміди Лювру має бути Gala Reception для учасників IFLA. Я маю запрошення — підемо обоє, попробуємо, чи впустять і Остапа. Вчора на IFLA виступав міністр культури і заповів, що Франція починає будівлю великої модерної національної бібліотеки. Про міністра і нову бібліотеку була інформація на вечірніх вістях, щоправда без жодної згадки про IFLA! Вісті нарешті зловили і дещо довідалися — також у готелі щоденно gratis можна взяти собі Le Figaro. В Польщі доручили формування уряду не комуністам, Мазовєцкі, репрезентант Солідарности, буде новим премієром! Подія справді історична! Чи вдасться їм подолати кризу? Бути в опозиції легше, як провадити країною. Туристичний кораблик, що потонув учора і його називали bateau-mouche (назва мене змилила, бо я цю назву пов'язую з корабликами на Сені в Парижі) — аварія насправді сталася на Темзі, десь в Лондоні чи в околиці. Заголовки в газеті говорять також про погрозу терористів убити двох американських заложників, якщо Франція інтервенюватиме мілітарно. Є видно якісь пляни втягнути Францію, щоб вплинула на події в Ливані.

Soiree de Gala, Pyramide du Louvre стояло на запрошенні, а в англомовному тексті (якщо хтось не зрозумів французькою) стояло виразно: "The present invitation is not transferable and will be required at the entrance". Запрошення при вході справді перевірили, але ми — jak gdyby nigdy nic — пройшли на нього вдвох. Піраміда архітектора Pei — освітлена між старими будинками Лювру, робила гарне враження легкости й ґраціозности модерної конструкції. Вниз з'їжджається ескалаторами і на низу у великому приміщенні бачили заставлені столи на пару тисяч гостей і багатий буфет довкола із святково вбраними кельнерами. Не сподівались ми такого обильного прийняття — повно приставок, гарячі страви, десерти, сири, вина, шампанське — а перед тим був ще і коктейл. Добре, що ми раніше не пішли на вечерю і тільки вполудне перекусили. В мене правда апетит неособливий і шлунок ще не зовсім стабільний, отже їла мало. На всю цю міжнародну масу бібліотекарів з усього світу побачила тільки двох знайомих: Mosher-a i De Gennaro, і до обох підступила привітатися. Сиділи ми при столі з якимись бібліотекарями з Мадриду, які слабо знали французьку, а зовсім погано англійську мову. Програма включала виграші льосів і концерт. На музику робила я собі великі надії, побачивши на подіюмі фортепіян. Співала Valerie Chevalier, з піяністкою Elizabeth Cooper при фортепіяні. Але вийшов несмак. Музику організатори дали чомусь на сам кінець. Багатолюдна заля, розбавлена бенкетом, вином і виграшами лотереї та й втомлена довгим ожиданням (вже доходила північ) не давала себе втихомирити. Співачку майже не було чути (співала без мікрофону), хоч ми сиділи зараз поруч. Мені було досадно за організаторів і образливо за артистів. — Їздили туди метро, але поверталися вночі таксівкою.

Середа, 23 серпня 1989. 11:30 ввечорі.

Сьогодні вранці, поки Остап збирався, я пішла на вулицю з думкою купити свіжі булочки. Близько жодної Boulangerie не знайшла, але зараз же недалеко є Bon Marché, що виявився департаментовою крамницею, де можна буде купити деякі подарунки. Трохи дальше знайшла epicerie — великий харчевий супермаркет. Купила там не тільки свіжу baguette і шинку, але також йоґурт і овочі. З овочами вийшла нова Erfahrungswissenschaft: при касі хлопець мене завернув, вияснивши (по англійському), що овочі, мовляв, треба зважити. Повернулася я з овочами в нутро крамниці і тут мене чекала несподіванка. Помаранчі, напр. треба вкласти до торбинки і поставити на електронічну вагу, потиснути відповідний ґудзик orange і з ваги автоматично вискакує квиток, на якому позначена вага і ціна! Те саме з цитриною, бананами ітд. Все це я навчилася сама, нікого не питаючись. Дуже цікаво. Правда, щодо kiwi мусіла запитатися, бо ніде, ні на ілюстраціях, ні на списках такого овоча не значилось. Виявилось, що kiwi — вийняток, їх продають не на вагу, а на штуки. Отже ми близько полудня зробили собі добре снідання-полуденок. А потім пішли на далекий прохід пішки аж на Сорбону, бо я хотіла зорієнтуватися, куди то мені доведеться їхати завтра вранці на цілий день.

Будинки університету дуже старі; все страшенно стиснене, забудоване, камінне. Колись, мабуть, були посередині якісь подвіря — тепер там добудовані приміщення для викладових заль, страшна тіснота, можна дістати клявстрофобію. Правнича бібліотека при rue Cujas робить трохи ліпше враження — всередині більше простору. А поруч — бібліотека St. Genevieve. Я туди заглянула і це була приємна несподіванка. Відділ рідкісних книг у прегарно, по старосвітському обладнаних середньовічного стилю кімнатах і... невеличке прийняття для гурту бібліотекарів IFLA, що на них я випадково напоролася. Це була франкомовна група (багато чорних — із Чаду, Ґабону, взагалі з Африки), я до них на деякий час прилучилася, випила склянку помаранчевого соку (було й вино!), з'їла пару знаменитих міньятюрних тістечок, оглянула деякі інкунабули та курйози, послухала пояснень про бібліотеку (спеціяльно для мене, по англійському) одної з колег-господарів. Остап не мав був охоти входити до будинку і втратив нагоду побачити цю цікаву інституцію, що з неї у свій час користали і Еразм з Ротердаму і Лойоля... Історія тут, очевидно, на кожному кроці. Cujas — зараз же в сусідстві Пантеону, отже купили квитки і пішли туди. В підземеллі там поховані і Вольтер, і Руссо, і Віктор Гюґо, і Еміль Золя, і Rene Cassin... Але робить ця крипта моторошне і макабричне враження. Горішня частина Пантеону проходить тепер реставраційні роботи і доступ тільки частинний. Та й іти треба сходами дуже високо. Остап, на щастя, зрезигнував. Я, дурна, спокусилася, бо думала, що побачу бодай гарний вид на місто і зроблю знимку. Вийшла аж на дах, але не варто було — непотрібно втомилася лаженням по сходах.

Повернулися додому, доїли решту харчів, випили зупу і чай, трохи відпочили, а тоді знову пішли на місто. (Я думала раніше, що можна буде домовитися, щоб поїхати до Сарсель, але Остап ніяк не хоче плянувати наперед!) Вранці, я забула згадати, нам досить часу забрало, щоб після Сорбони знайти ще пам'ятник Шевченка і церкву св. Володимира на Boulevard St. Germain. Ми вже там колись були, але трохи поблукали, заки знайшли. Потім вже, на пам'ятку, при машині біля нашого метро, я продемонструвала Остапові французьку техніку. З машини SITU вийшов квиток такого змісту:

Mercredi 23 aout 1989 16H15
vous etes 16 rue de Sevres
vous allez square Taras Chevtchenko
Attention: vous avez ecrit:
Chevchenko
votre choix pour marcher le moins possible
Prenez le bus ligne 63
direction Gare de Lyon
a Bac — St. Germain
(203 Bd St. Germain)
jusqu'a St. Guillaume
Vous metterez environ cinq minutes

Ну, чи не подивугідна техніка? Навіть при моєму неправильному spelling-у знайшов комп'ютер площу Шевченка! Я взяла собі при тій нагоді інструкцію на Cujas і думаю, що завтра вранці поїду метро, замість іти так далеко пішки.

Вечірній довий прохід по Sevres, Boulevard des Invalides, Varennes i Boulevard Raspail показав нам найкоротшу дорогу пішки до музею Родена та дав ще одну знахідку. На "плянтах" напроти "Інвалідів" побачили тимчасовий залізний хрест з польським прапорцем і поруч з афішею в польській і французькій мові. Хрест поставлений на честь Солідарности, а афіша нав'язує до річниці пакту Ріббентропа й Молотова, осуджує поділ Польщі, але рівночасно має знаменне речення: домагаємося незалежности для Вірменії, Литви, Латвії, Естонії, Польщі, України, Грузії... Нарешті поляки зрозуміли, що наша незалежність також в їхньому інтересі! Приємно було це прочитати!

Прохід вузькими вуличками Парижа навів мене на кілька помічень і рефлексій. Вулиці вузькі — і всюди не тільки кількаповерхові будинки (Остап каже, що на багатьох кам'яницях останні поверхи і мансарди добудовані пізніше!), але і високі мури. Отже вузька вулиця, немов камінний тунель, ніде жодної деревини. Мури мають високі дерев'яні брами, здебільшого щільно замкнені. Але де-не-де, де вони були відчинені — видно подвіря, часом навіть городчик із зеленню — отже життя відбувається всередині, за високими мурами, приховане від людей на вулиці. Чи це столітня традиція дому, як замку, що мусить бути хоронений від напасти? Ці мури і високі замкнені брами роблять враження в'язниці. Місто взагалі має обмаль зелені. — Я завжди досі ідеалізувала Париж — але чи могла б я тут жити? На вулиці Varennes є італійська амбасада і ще якісь ближче неозначені, мабуть, державні, будинки. Біля входу стоїть поліційна варта. Таку ж варту ми бачили вже в кількох місцях, але дивує, що на будинках часто немає написів і не знаєш, чому саме тут варта, що це за установа?

Повітря в Парижі не дуже добре. Автовий рух, велике скупчення людей та обмаль дерев напевно до цього причиняються. Але також каналізація залишає багато до побажання. Европейські міста взагалі (напр. Мюнхен) мають якусь іншу від американської систему вентиляції і це відємно впливає на квалітет повітря. Це видно навіть по вентиляції готелевих лазничок — радше по відсутності вентиляції. Plumbing взагалі не є їхнім forte — але давній винахід bidet-у, найкращий, мабуть, вклад французів у цю ділянку, чомусь, нажаль, в Америці не прийнявся і ось я вдома, у двох наших лазничках, мушу тримати для щоденного вжитку мидниці, поправляючи брак технічного уліпшення старосвітським методом!

[На офіційному листовному папері конґресу, з написом: 1989 IFLA Paris — 55e Congrès International des Bibliothécaires]:

П'ятниця, 25 серпня 1989, вранці. Год.9:00, ще в ліжку.

Вчора — незабутній, повний вражень день. Перед 9-ою я була вже на Сорбоні — не ішла пішки, а поїхала метро, згідно з інструкціями SITU. Колись дитиною чула я про Сорбону від Тата — я тільки ішла до першої кляси польської школи в Сольці над Вислою, а мій Тато вже говорив мені про те, що я колись, мовляв, поїду вчитися на Сорбону, в Париж. От так, окружними дорогами, багато літ пізніше, я таки приїхала сюди. Хоч, як вийшло потім у розмові, школа права на rue Cujas формально до Сорбони не належить — в них тут свої визначення. Бібліотека при 2 rue Cujas (— Faculté de droit є фактично в іншому будинку напроти) була на час нашої конференції закрита для відвідувачів. Членів Міжнародної Асоціяції Правничих Бібліотек, разом з господарями — бібліотекарями Cujas було може із 50 осіб. Adolf Sprudzs відкрив конференцію, сказавши кілька привітальних фраз по французькому, а тоді Igor Kavass та директор Cujas (її справжній титул — "conservateur en chef") M-lle Andrée Carpentier сказали кілька вступних слів — Igor по англійськи, вона по французькому, вітаючи учасників. Перша доповідь була англійською мовою і виголосив її Christian Kohler, німець, що є директором бібліотеки Суду Европейської Спільноти в Люксембурґу (Court of Justice of the European Communities). Темою його були два европейські супранаціональні суди — CJEC і Европейський Суд Людських Прав (European Court of Human Rights), що його осідком є Страсбурґ. Тема дуже цікава, але виголосив її таким монотонним дерев'яним тоном, тримаючись точно написаного тексту, що слухати було важко і нецікаво і не багато залишилося в пам'яті. На щастя, доповіді майже всі були готові у ксерокопіях для учасників, отже можна буде собі їх прочитати. Наступна доповідь була про французький Conseil constitutionnel і її виголосив молодий симпатичний хлопець, Laurent Habib, що є в Парижі докторантом, тобто щойно пише докторську працю. Habib говорив французькою мовою (— сказавши на початку досить поправно кілька речень по англійському —). Але він якраз говорив — не читав — говорив експресивно, живо і на диво я цю його доповідь майже всю зрозуміла і з цілої конференції вона мені найбільше подобалася. Conseil constitutionnel перейшов за останні десятиліття величезну реформу і на очах перетворюється у справжній конституційний суд, що буде не тільки апробувати законодавство перед його проголошенням, але і стоятиме на сторожі індивідуальних громадянських прав. Третю доповідь — доповнення до Habib-a — робила наша колега з Америки, Claire Germain, яка колись студіювала право саме тут у Парижі, а тепер після кількох американських дипломів є правничим бібліотекарем. Її книжку — переробку Szladits-a вживала я для підготовки лекцій про французьке право. Ці виступи були для мене найцікавіші. Полуденок — таки в бібліотеці — складався із холодних закусок і шампанського — буфет виглядав так, що варто було його сфотографувати — всі ці міньятюрні канапки і тістечка творили кольоритну мистецьку мозаїку. Доповіді пополудні виголосили Joachim Schwietzke про конституційні суди Німеччини, Австрії і Швайцарії — тема цікава, виступ по англійському, але знову ж таки виголошений сухо, з нудною педантерією. Потім говорив Walter Rodino про італійський конституційний суд (по англійському), Jaime Nicolas Muniz — про суди Еспанії і Португалії та Andrzej Gwiźdź про суди Польщі та соціялістичних країн. З цих всіх найлегше було слухати останнього, він бодай читав голосно, виразно і без зайвого поспіху. Познайомилася я на цій конференції з молодою дівчиною з Австралїї, що називалася Elizabeth Barbara Naumczyk. Саме через прізвище я до неї підступила і почала розмову. Виявилося — полька, уроджена вже в Австралії (їй 33 роки), батьки — повоєнні еміґранти. Взагалі моя polszczyzna дуже мені на конференції придалася. Підступив до мене мій давній знайомий Christian Wiktor з Нової Скотії, а потім ще й познайомилася з професором Ґвіжджом, що є директором Сеймової бібліотеки у Варшаві. Igor Kavass в розмові зі мною запитався: а що з Вашою Україною? Sprudzs плянує десь за рік конференцію IALL в Ризі — ректор університету є його добрий знайомий і в новому політичному кліматі є надія, що це може стати дійсністю. Познайомилася я з жінкою Igor-a — вона називається Carmen, є з Еквадору! Отже це, очевидно, нова його жінка. В них двоє малих дітей, меншому, здається, 4 роки. Пізнала вона Ігоря в Еквадорі на якійсь міжнародній конференції, десь тому 9 років. Я обом їм наговорила компліментів, бо він справді молодо й свіжо виглядає, бадьориться, видно, біля нової молодої жінки. Я нічого не знала про його попередню родину, але навіть у розмові про дітей з Carmen, довідалася, що Ігор має вже також внуків! чи бодай внука!) Почала розмову з якоюсь Sonia Penich з Нью Йорку, дивуючись, що вона — з бібліотеки Supreme Court, яка напевно не має значної міжнародної колекції, є членом IALL і їздить на їх конференції. А вона на те: Ви з Пенн? Там є така, що пише часом до нашого журналу, Тарановски, чи знаєте її? Була з Річардом Слоном? — Ну, я засміялася — це я. Не сподівалася я, що хтось звертає увагу на якісь дрібні мої писання! — Після конференції я ще повернулася до готелю, а тоді разом з Остапом поїхали на прийняття — Reception — до Bibliotheque Nationale. Це був ein Kapitel für sich і його треба описати окремо. Але тепер ніколи — їдемо до Сарсель.

25 серпня 1989, увечорі.

Наперед про Bibliotheque Nationale і вчорашню reception. Повернувшись до готелю із Сорбони, залишила я свої папери (а їх назбиралося вже повна тека!) і ми з Остапом поїхали метро до Palais Royal. Трохи ще походили, та й мусіли ще й допитуватися, поки знайшли будинок Bibliotheque Nationale при вул. Richelieu 58. А там... Перед входом до будинку черга — кількасот людей. При брамі знову ж таки перевіряють запрошення. Нічого, ми трохи постояли і врешті ввійшли крізь браму... на court yard — а там знову кількасот людей, і знову черга. Що таке? При вході до бібліотеки стоїть директор цієї інституції Emmanuel Le Roy Ladurie, сивий, середнього віку джентельмен і... всім по черзі, немов політичний кандидат в Америці, подає руку! Це, очевидно, гарний з його боку чемностевий жест, але зваживши, що гостей було близько 2-ох тисяч (така, приблизно, цифра — понад 2,000 учасників IFLA) — це створювало неабияку констернацію і затримку. Затримка, одначе, могла бути і плянова, щоб сповільнити доступ цієї товпи до самої бібліотеки. Всередині головну залю ми побачили тільки крізь замкнені осклені двері, але в бічних кулуарах була з нагоди 200-ліття революції надзвичайно цікава й багата виставка, що називалася: "1789: le patrimoine libéré". Були там видання з часів революції — різні за тематикою, а також знамениті старі видання, що їх BN придбала саме в час революції. В якомусь одному році (чи не 1791) придбано 40,000 нових книг для бібліотеки. Варто щось про це прочитати, це мусіли бути також якісь сконфісковані, передані державній бібліотеці, колекції! Але що за колекції, що за книги! Інкунабули, ілюміновані рукописні книги, Біблія Ґутенберґа ітп. Виставка в окремих осклених ґаблотках займала два поверхи. Була там і якась візантійська літургія з 15-ого (здається) століття. Підчас виставки приступив до мене проф. Ґвіждж і я познайомила його з Остапом. Опісля ми вийшли знову на бібліотечне велике подвіря і виявилось, що там не тільки дають закуски і напої і навіть морозиво, але є також жива музика і площадка для танців! Людей, очевидно, знову були тут сотні, було гамірно й весело. Австралійка Naumczyk також мене знайшла, а потім я ще розговорилася з місцевою францужанкою — дитячим бібліотекарем таки з Парижа — і на моє здивування, що BN може дозволити собі на таке багатолюдне і обильне прийняття, сказала, що це роблять завжди з нагоди конґресів IFLA і що IFLA частинно це прийняття оплачує і спонзорує. (Реєстраційні оплати дуже високі, отже може вони враховують і ці кошти?)

Повернулися ми додому таксівкою — шофер повіз нас тим разом окружною дорогою, аж я його запиталася, чи він знає дорогу — бо хотіла дати йому зрозуміти, що ми знаємо, що це не найкоротша дорога додому. — Париж уночі так гарно виглядає одначе, що варто було б може взагалі поїздити собі головними вулицями (що ми зрештою нераз робили вже і минулими роками). Tour Eiffel при світлі такий делікатний, як якесь різьблене цацко Бенвенуто Челліні, а Les Invalides світять своїм золотом яскраво освітлені, мов церковні бані. Фасада Assemblee generale міниться якимись сюрреалістичними образами, що нав'язують до знаменитої річниці — переїхатись таксівкою від Лювру по мості на Rive Gauche — просто захоплює!

А тепер ще кілька слів про Сарсель. Поїхали туди вполудне. Наперед метро до Gare du Nord, потім поїздом до Sarcelles-St.Brice. Заки доїхали і знайшли нарешті 27 rue Bauves — пройшло зо дві години, з перипетіями, непорозуміннями, але це був цікавий досвід: дали собі раду. Підміська залізниця повела нас на передмістя Парижа і тут вперше побачили ми станції замазані ґраффіті, такі ж як і в Америці, занедбані і брудні вулиці і будинки, і помітну кількість... чорних. Сарсель — містечно приємне, хати деякі з городцями, але здебільшого оточені, як не мурами, то бодай високими залізними огорожами. Наш будинок в Сарсель — дуже старий і дуже занедбаний. Були там тільки пані Софія Янів та проф. Жуковський. Жуковський там не живе — він має помешкання в Парижі. Постійними мешканцями є Яневи та п-ні Кульчицька (Вона вже тратить пам'ять і орієнтацію, говорить хаотично). Звичайно є ще бібліотекарка і господиня, але вони були на вакаціях. Янів також поїхав до Мюнхену, так що фактично після короткої розмови з Жуковським, ми решту часу провели з панею Янів. Вона нас гарно погостила (хлібом, шинкою, салаткою з помідорів, вином, солодким і чаєм) — це було несподівано! мені було жаль, що вона завдала собі труду все це купити — бо як і сама вона про себе сказала, і що зрештою при поверховній обсервації помітно — господарськими талантами вона не грішить — отже це було їй напевно не легко. Та й вік у неї вже досить заавансований, хоч виглядає здорова і на здоров'я не скаржилася. Казав Жуковський, що мають дві молоді сили, що далі працюватимуть у Сарсель і що є плян підготовити французькомовну енциклопедію України. Це добре і потрібне діло — нам треба виходити у ширший світ. Але садиба в Сарсель — а включає вона досить великий будинок та розлогий садок — вимагає не тільки дуже дорогого й ґрунтовного ремонту, але також і можливо найголовніше — постійного господаря, що робив би дрібні направи і дбав про господарство. Без такого господаря навряд чи можна у цьому домі жити. Ось приклад: ми готові вже йти, вийшли на подвір'я, і не можемо відчинити залізної брами — вона стара, заіржавіла, затялася. Нікого нема, хто міг би виручити. Ну, врешті ми якось браму відчинили, але що, як є в домі сама тільки старенька пані Софія? Ці французькі брами і замки роблять на мене враження в'язниці. Середньовічна ще, мабуть, традиція. Something there is that doesn't love a wall, мовляв Robert Frost.

26 серпня 1989. 8:45 вранці, в автобусі.

Їду до Chartres. Офіційним автобусом IFLA, тобто на квиток включений в реєстраційну оплату. Але їду сама без Остапа, бо прогулька була "fully booked" і не можна було докупити додаткового квитка. Радилися ми вчора: він, можливо, приїде пополудневою прогулькою Paris Vision — (квиток коштує 215 франків — це так для інформації, щоб знати, що уявляє собою купон IFLA). Добре, що я приїхала вчасно, бо Palais des Congres оточений десятками автобусів, що з них багато анічогісінько про IFLA не чули. Ледве знайшла.

Біля мене поруч присівся бородатий симпатичний середнього віку професор бібліотекознавства з Тексасу. Провідниця тури дає інформації: на Сені де-не-де люди живуть у човнах, навіть це трапляється в центрі Парижа. Фабрика Renault на острівці на Сені — але, кажуть, за пару літ вона мусить перенестися кудись поза місто. Париж офіційно має понад 2 міліони мешканців, але кожного дня з передмістя приїздить додатково на роботу ще 3 міліони. 110 km на годину — пересічна скорість на автострадах — ліміт: 130 km на год.

— Ще хочу додати про вчорашній вечір. Від Софії Янів довідалися ми, що в кіні Космос іде фестиваль радянських фільмів — і от, повернувшись із Сарсель, ми з Остапом пішли на місто, знайшли це кіно і якраз встигли на сеанс о 8-ій год. вечора. Це був документальний фільм "Ліміта". Фільм був соціологічного характеру: досліджував проблему напливу населення, зокрема молоді, до Москви та проблеми, які виникають. Мрія всіх цих новоприбулих дістати приписку в Москві і, як я зрозуміла, для цього є значні обмеження офіційного характеру, встановлений ліміт і від цього слова цю клясу новоприбулих москвичі називають "лімітчиками". Фільм був ілюстрований рок-музикою і одна з пісень мала текст на зразок: була собі, мовляв, дівчина, а стала "ліміта". Між москвичами і лімітчиками — великий антаґонізм. Серія інтерв'ю з різними людьми це виразно показувала.

Місто Chartres проголошене історичним містом Юнеско. 40,000 мешканців, з передмістями — двічі стільки. Eure — ріка довкола Шартрс. Дуже постраждало в час війни. Під катедрою знайшли pool друїдів. 4 церкви були на тому місці, сьогодні 3-та по величині (після Ватиканської та Кентерберійської). Катедра збудована 1260, будувалася на протязі 35 літ. Пілігрими колись приходили сюди, так як сьогодні приходять до Люрду. Колись спали на долівці і долівка збудована так, щоб можна було церкву помити.

Після оглядин собору і міста. В автобусі 3:40 пополудні.

Церква дуже-дуже стара. Зовнішність носить сліди не тільки кількох стилів (одна вежа романська, друга ґотична), кількох століть, численних воєн і може найбільш деструктивного з усіх — 20 століття, що, крім війни, принесло двоокис вугля, що загрожує з'їсти рештки старої европейської цивілізації. Але внутрі собор має справді феноменальні вітражі. Половина з них відчищена і робить незабутнє враження в півтемній церкві, навіть у захмарений день, як сьогодні. Багато синього кольору в старих вітражах. Кажуть, мистецтво це забулося на кількасот літ і тільки порівняно недавно відкрили секрети, як робити такого квалітету кольорову мозаїку вікон з різноколірового скла.

Обідали в ресторані Le Grand Monarque — дуже вибагливо, смачно, без додаткової оплати. Мій сусід з автобуса називається Donald Davis з Тексасу, прізвище колеґи, що сиділа біля мене при столі — Dorothy Ivey. Вона з Південної Африки, має дорослих дітей і внуків в Англії і Австралії. Напроти сиділа бібліотекарка з Нью Брансвік з Канади, прізвище, здається, було Widlow або щось подібне. Розмова була дуже оживлена і я навіть була рада, що не було зі мною Остапа — для нього такі товариські нагоди створюють проблеми, я, навпаки, люблю нав'язувати контакти. І ось колезі з Південної Африки, з Кейп Тавн, розповіла про проблеми українців з москалями в СССР, про організоване українське життя в Америці — вона випитувалася про різні речі з неприхованим зацікавленням. Канадка розповіла мені про свої знайомства з українцями Торонто, а Дейвіс, професор бібліотекознавства з Тексасу, пригадав собі, як то він їхав недавно через Україну, зокрема через Київ, в дорозі з Росії до Естонії. Маю надію, що мої колеги запам'ятають щось про те, що зустрілися на прогульці з українкою з Америки.

Я вранці боялася дощу і взяла з собою парасолю. Але за вийнятком кількох хвилин, коли почало накрапати, погода була хмарна, але не дощева. Провідниця в нас була не дуже добра, не тільки її англійська мова залишала чимало до побажання; німецькі, а навіть радянські екскурсоводи значно ліпше виконують свою ролю — про це я мала змогу офіційно переконатися: завчені лекції виголошували добре вивченою англійською мовою. Французькі ґіди більш індивідуальні, якщо запитати якенебудь питання, але офіційний конферанс скупий і не дуже доброю (часом навіть незрозумілою) мовою.

В літаку, по дорозі до Філядельфії.

Неділя і понеділок у Парижі пройшли без записок. Та й тепер уже долітаємо до Нью Йорку — отже не багато залишилося часу. Бодай коротко зреасумую: В неділю пішли вранці до української церкви св. Володимира — тепер уже знайомою дорогою по вул. Saints-Pères — це навіть не дуже від нашого готелю далеко — не більше, як 20 хвилин ходу, коли знаєш куди іти. В церкві було може 40-50 осіб, серед них Софія Янів. Церква замітна тим, що в ній тепер є модерний іконостас роботи Мазурика. Таблиці при вході — українською і французькою мовою — які говорять про те, що тут помер Симон Петлюра (на місці церкви був тоді шпиталь і його, простріленого, принесли сюди із rue Racine) це я знала, адже в цій церкві я вже була колись раніше. З панею Янів пішли на перекуску до Cafe Flore (попробували нарешті, що таке Croque Monsieur i Croque Madame), а потім разом з панею Янів пішли знову ж таки до Cosmos-у на фестиваль радянських документальних фільмів. Tим разом фільм називався "Риск ІІ" і мав за тему — змагання за винахід атомної бомби — між німцями, американцями і совєтами. Фільм засадничо досить об'єктивний, якщо поминути очевидну, але не пропагандивну, тенденцію до пацифізму. Багато цікавих документальних кадрів — з німецьких, американських та радянських джерел — напр. Гітлер у Берхтесґадені з Евою Бравн, конференція в Лівадії, а найцікавіше з усього для нас — заклик Довженка до українського народу до боротьби з фашизмом, та — що було справжньою ревеляцією — Петро Капиця і позитивна роля, що її він відіграв, рятуючи колег науковців від репресій та Сахарова від виключення з Академії. Пані Янів, не зважаючи на свій похилий вік, добре тримається, завзято ходила з нами по місту і завела нас до каплиці Sainte-Chapelle — прекрасної малої ґотицької каплиці з височенними вікнами чудесних вітражів — враження незабутнє, тим більше, що несподіване. Цього ж вечора в тій же каплиці заповіджений був концерт Баха і я була б з великою приємністю на нього залишилася. Остап, одначе, не виявив охоти: для чого тобі цей Бах? Самій трохи лячно було лишатися під ніч в чужому місті, не орієнтуючись як саме повертатися додому — і я зрезигнувала.

Понеділок провели в центрі Помпіду, де на найвищому поверсі є добрий ресторан з видом на місто — і це, очевидно, дуже було дорадно Остапові. Сам будинок — накопичення різнокольорових і різної величини труб і рур, що виглядає здалека, як тимчасове риштування — не був несподіванкою, бо відомий з фоторепортажів. Є в центрі Помпіду мистецькі ґалереї, бібліотеки, кіна — але ми там довго не затримувались. Пішли далі цією ж дільницею, щоб знайти музей Пікассо та 4 ародісмент із славною околицею "Marais". В Marais ми були, як це видно було з назв, і походили трохи, але нічого особливо замітного там не помітили. Музей Пікассо знайшли і провели в ньому пару годин, не зважаючи на Остапові нарікання: "що це", мовляв, "за мистецтво?" Музей в гарному нововідреставрованому палацику — має добру організацію матеріялів і добрі пояснення в кількох мовах. Довідалася я, наприклад, про впливи на молодого Пікассо примітивної африканської скульптури, про ролю міту про Мінотавра в його творчості. Музеєм ми трохи втомилися, але, не зважаючи на те, сіли ще на метро і поїхали на Etoile i Champs Elysеes — походили трохи по цьому повному імперіяльного розмаху бульварі, подивилися, де зупиняється автобус Air France, щоб знати, як нам вранці їхати на летовище (кінець rue Carnot на Етуаль, це для майбутньої інформації), встигли повернутися до готелю, випити на швидко дві чашки "власної" зупи з хлібом, та ще — вже втретє — побігти до кіна Космос, де показували черговий документальний фільм "Чорний квадрат" (фільм був про модерне мистецтво, заголовок — із картини Малевича). Увечері ще пішли на вино і закуску до готелю Lutetia, що за рогом нашого власного готелю — бо знали, що це вже наш останній день у Парижі.

Сьогодні вранці на летовище не їхали автобусом, а замовили собі таксі, щоб заощадити собі хвилювань і ношення валізок. Приїхали на аеродром де Ґоля завчасу — мали пару годин, щоб з'їсти знамените французьке снідання (cafe au lait і булочка з croissant-ом, але які! булочки навіть ліпші як круасани!) і накупити різних дарунків в Duty-free крамницях: парфуму Givenchy для моєї директорки (50 дол.!), два коньяки, з чого один — для Лабуньки, кристалевого їжачка для Марка та Ії, помадки для моїх співробітників у бібліотеці. Навіть знайшли ще один дарунок для Стефанка — саме такий, як я плянувала купити, але ніде в Парижі не бачила — історичну монету-медаліон, що нав'язує до 200-ліття французької революції. Адже це його рік народження — і обидва медаліони — срібний з нагоди 200-ліття американської конституції та цей — залишаться йому пам'яткою. Отже дарунками ми вже забезпечені. (Уляні я вже раніше купила кристалевий розприскувач, Максим певно дістане мідяну тарілку з Villedieu, Іванко й Стефанко — французькі T-shirts, а також книжечку про Bayeux tapestry, щоб з цього оригінального документу, що виглядає як модерний камікс, вчилися історії про нормандських завойовників Англії. Собі я встигла купити за пару франків вид Парижа — копію гарної кольорової акварелі та дві тасьми французької естрадної пісні — трохи навгад, маю надію, що не розчаруюся. Музика і краєвид (що його маю намір оправити і повісити в бюрі) нагадуватимуть про нашу історичну подорож до Франції.

Нью Йорк — на летовищі.

Мусіли вийти з літака. Є одна година "передишки" в Нью Йорку. Ліпше було б без цього, але єдина альтернатива — подорож Нью Йорк — Париж і Париж — Нью Йорк вимагала б подорожі лімузиною на аеродром Кеннеді — а це не тільки коштовне, томляче і получене із зайвими хвилюваннями і турботами, але і забрало б у сумі не менше часу, як ця дорога літаком до Філядельфії, нехай і з перервами.

Четвер, 31 серпня 1989, метро.

Вчора — вже повний день на праці. І що за новини, Господи! Зараз же після мого виїзду до Франції, Ron Day попав у страшну депресію, дістав nervous breakdown, а коли — у висліді цього залишився два тижні вдома — одного дня, коли Мариля була в роботі, а він був сам — пробував покінчити з собою самогубством! Запустив мотор авта і хотів затроїтися — але завчасу опам'ятався, налякався сам себе і пішов на консультацію до священика (Вони обоє — ревні католики). Почав тепер психіятричну терапію, бере заспокійливі ліки, повернувся до праці. Але праця саме і є спричинником цього заломання: Ron, як head of reference, був — як висловилася Liz — "sandwiched" між David-ом Battista, нашим головним мальконтентом, що був Ранові підлеглим, і Синтією Аркін, також опозиціонеркою до Liz, що була Рановим начальником. Ран — м'яка, податлива індивідуальність, він хотів би бути добрим з усіми, і не міг видержати конфліктної ситуації. Liz робила натиск, щоб він гостріше і більш критично оцінював Дейвіда, а Ран боявся, що за це мститиметься йому Синтія, яка мала видавати опінію про нього самого. До цього тиску прилучилася ще паніка: Ран і Ральф мають вчити разом курс "research in American law" (паралельний до нашого курсу про чуже і міжнародне право) — курс починається вже на другий тиждень, а вони не готові! Боже мій, як праця може зруйнувати людині життя. Знаю з досвіду, бо Остапові клопоти з серцем — це також наслідок прикрої ситуації на роботі. Пробувала я потішити і розрадити обох — думаю, що вони обоє занадто поважно трактують всі справи на роботі, та й часом непотрібно все хочуть знати, до всього мішатися, немов це вони відповідають за всю бібліотеку. В цій ситуації з Liz, думаю, щоб затримати equilibrium душі, треба стояти трохи збоку, робити свою роботу якнайкраще, але берегти себе від інтриг. Таке принаймні моє кредо.

П'ятниця, 1 вересня 1989. Метро.

Андрієві за кілька днів сповниться 50 років життя. Хоч він не вартий цього і нічим не заслужив на таку увагу з мого боку (радше навпаки!) — я вислала йому вчора дарунок — книгу Субтельного, англомовну історію України. Хай лишиться йому пам'ятка, а також доказ моєї доброзичливості. Та й може колись прочитає, бодай уривками.

Сьогодні маю замовлений спільний полуденок з Раном і Марилею. (Ми з нею, як правило, разом ніколи не полуднуємо, бо одна з нас повинна чергуватися на роботі — але сьогодні зробимо вийняток). Хочу їх трохи потішити і розрадити. Мариля могла б Ранові допомогти ще більше, якби і сама не мала тенденції перебільшувати значення всіх бібліотечних проблем. Думаю, що для них не добре, що вони працюють разом в одній установі.

Вівторок, 5 вересня 1989. Метро.

Labor Day Weekend провели у Філядельфії. Єдині виїзди з дому були на пікнік Михайлівської парафії в неділю, та до Wanamaker-a у Jenkintown вчора. На пікнік поїхали, бо була прекрасна, по осінньому вже свіжа, погода, та хотіли побути між людьми і не варити обіду. Людей, на диво, зібралося там кількасот. Знайомих мало, але була нагода почути деякі інформації від людей, які тількищо повернулися з поїздки в Україну. Ліза Чепіль показувала знимки зі Львова, де на місці, де хочуть будувати пам'ятник Шевченкові, висить на машті синьо-жовтий прапор, такий же прапор, та ще й з тризубом — на горі вінків і квітів. Муньо Левицький казав, що контроля в Чопі була дуже лагідна, митні урядники були приязні і говорили українською мовою. А інші люди на пікніку розповідали про чорний ринок і спекуляцію грішми, яка ведеться за посередництвом недавно прибулих до Америки євреїв. Дехто доляри шле у звичайних листах прямо на Україну і вони доходять! До Wanamaker-a я їздила купити весільний дарунок для Ані Дольницької — за тиждень буде весілля. Позатим я трохи готувалася до першої лекції, яка має бути в четвер, тобто післязавтра. Давно я цього матеріялу не мала в руках, трохи забулося. Треба буде ще повправляти та й пильнувати, щоб концентрація думки не відбігала від теми і покрила всі намічені питання. Не легко це. Іритує мене факт, що всі мої інші справи мусіли відійти на задній плян.

6 вересня 1989. Метро.

Потелефенував учора ввечорі сусід — Alan LeCoff. Саме в час, коли президент Буш промовляв у справі боротьби з наркотиками — отже Остап відібрав телефон і сказав йому, що після промови президента, я йому віддзвоню. Злякалася я: чи бува не хочуть продавати хату? Це для нас була б неабияка комплікація: ми з ними стіна в стіну — їх двоє, нас двоє. Якби там спровадилася велика родина з дітьми (а це напевно була б чорна якась родина, бо в нашій околиці чорних уже багато!) — ми могли б втратити спокій і мати поважний клопіт. (З другого боку нас живуть чорні сусіди — але там хата мала і Мартінів також тільки двоє підстаркуватих людей). Ні, не те. Повідомив мене тільки, що Chris дуже тепер під стресом, що вона, мовляв, проходить "mental transformation" і щоб ми не дивувалися, як почуємо якийсь плач або крик. Я пробувала розвідати, що це саме таке, чи вона має лікарську опіку? Він сказав: не треба, з нею є весь час "healer", це тимчасове і воно пройде. Фактично не зовсім я зрозуміла, що з нею насправді. Це молода, гарна, дуже симпатична жінка. Їй може 40+ років. Може в неї просто менопавза? Але чому тоді він не назвав це так, або change of life? Alan — інтелігентний чоловік, був колись професором кримінології на Temple, але не дістав tenure і взявся до бізнесу. І при чому тут якийсь "healer"? незручно було допитуватися — може при іншій якійсь нагоді. Може це має щось до діла з релігією? Alan — жид, але Chris — ні. Може вона попала під вплив якоїсь секти? Pozory mylą, як звичайно. Остап недавно, каже, говорив з нею. На питання: How are you, Chris? Сказала: Great! І дуже була, каже Остап, весела.

6 вересня, пополудні, в дорозі додому.

Прийшов до мого бюра сьогодні проф. Soltysiński. Після ділових справ, розмова зійшла на ситуацію в Польщі. Розповів цікаві новини: великий зріст націоналізму (про що, очевидно, знаю з газет) дає несподівані наслідки. Велика ворожнеча між литвинами і поляками (в Литві, каже, вбили кількох польських туристів), а знову ж у Польщі велике відродження всяких земляцтв: напр. "приятелів Львова", "сибіряків" ітп. Ну, це не добре. Розпалювання ворожнечі між національностями служить тільки інтересам Москви. А в NYTimes сьогодні маленька новина: Партія одобрила проєкт закону про статус української мови, як державної, забезпечуючи рівночасно права російськомовної меншости (так написано). Треба буде прочитати десь більше, щоб знати деталі, але новинка подана як уступка українським націоналістам. Дай Боже, щасливо!

Четвер, 7 вересня 1989, пополудні, по дорозі додому.

Історичний день: сьогодні вранці відбулася перша лекція мого курсу Research in Foreign and International Law. Пішло мені дуже добре: значно ліпше, ніж двічі вчора вдома практикована генеральна проба. Я боялася, як звичайно, що не зможу втримати тему в означеному часі 50-55 мінут, що не допише мені концентрація, що забракне слів висловитися, що яканебудь диґресія думки зведе мене на манівці. Це не сталося. Говорила вільно, не читаючи, мала перед собою тільки "outline", щоб чогось не забути. Чи справді нічого не забула? Для того варто було лекцію зарекордувати — тоді можна було б провірити. Але цього я не зробила. Всіх слухачів було 17 — пару осіб з-поміж зареєстрованих студентів (а їх є також на сьогоднішній день 17) не прийшли, але на їх місце прийшли нові, що хочуть бути вільними слухачами. Було і кілька запитань. Ця перша лекція була посвячена вступним інформаціям про курс (я попросила Марилю, щоб вона була присутня перших кілька мінут, щоб її представити), виясненню засадничих різниць між такими концептами як public international law, private international law, comparative law, transnational law i foreign law в різних його відмінах: common law, civil law, religious legal traditions, Socialist law. А тоді я всю увагу сконцентрувала на темі, як знаходити книжки і статті про міжнародне і чужоземне право при помочі каталогів та бібліографічних індексів. Окрему увагу присвятила новому нашому комп'ютеризованому каталогові Lola та проблемі специфічних і загальних предметних рубрик, знайомство з якими вирішальне для того, чи дослідник зможе знайти всі потрібні йому матеріяли.

Понеділок, 11 вересня 1989. Метро.

Робляться пляни, щоб на час від 5 до 9 жовтня приїхали до Філядельфії нас відвідати Максим, Уляна, Іванко і Стефанко! Ініціятива вийшла від них — ми день раніше повернемося з України, і вони хочуть чути безпосередні наші враження. І подумати тільки: подорож коштовна (вже і за Іванка треба половину квитка заплатити) та й повно невигод, а вони таки хочуть приїхати, бо давно вже не були в нашій хаті, а мають довгий вікенд, бо тоді в Канаді "День Подяки". Я на цей вікенд плянувала їхати на Союзівку, на З'їзд Зальцбурзької гімназії — навіть включили мене у програму з'їзду. Але хоч мені трохи жаль, що не зустрінуся з моїми зальцбурзькими колегами, то я рішила відмовитись від з'їзду і скористати з рідкісної нагоди вітати у нашому домі наших дітей. У зв'язку з тим роблю деякі приготування: ось уже позичила і вчора привезла від Віри дитяче ліжко, замовила, щоб позичити, дитяче крісло до авта в Борисів, а пізніше в тижні, коли може трохи похолодніє (знову маємо пару днів занадто теплу і вологу погоду!) — приготую може щось із харчів і заморожу, щоб було готове. Також думаю взяти три додаткові дні вакацій — просто додам до днів подорожі, тобто повернуся три дні пізніше, як плянувала. Добре, що знаю про це наперед.

Рівночасно поволі готую речі і пакую валізки на Україну. Спорожнила шафи від зайвого одягу, беру з собою дві елегантні торбинки скіряні, яких не ношу, майже нові елегантні чоботи, що при моєму артриті вже мені, нажаль, не послужать, кілька светерових блюзок, що їх купила на випродажі в Lord & Taylor, панчохи, мила, калькулятори, магнітофонні тасьми — а найважніше: книжки для Зорівчак, Гольденберга та інших людей. Роксоляна зокрема просила, щоб їй привезти англомовні "Тіні забутих предків" та щоб купити тасьми англомовних вправ для студентів (вже бачила такий один комплект — коштує понад 40 дол.!)

Середа, 13 вересня 1989. Метро.

Були в нас учора Пазуняки. Наталка повернулася кілька днів тому з подорожі по Україні. Привезла мені книжку "Шевченко і світ" та листа від Роксоляни Зорівчак. Цікаво розповідала про свою поїздку: вона їздила з турою Scope, але опісля ще відлучилась і зробила приватну (але наперед запляновану з фірмою Scope) прогульку на Волинь і ще раз до Львова. Найбільше враження зробила на мене повна деталів картина побуту львівських друзів Наталі. Жінка пенсійного віку на 60-рублевій пенсії. Відбула десять років у каторжній роботі на Воркуті. Тепер у Львові, живе в помешканні, що офіційно записане на ім'я сестри. У Львові тільки двічі в день, по три години, діють водопроводи. Люди наповнюють посудини водою, щоб запастися. Не можемо вас почастувати чаєм, сказали їй в одному домі, бо забули запастися водою. Приятелька ділиться з Наталею полуденком: хліб, кружки сирої цибулини. Цибулі не смажимо, кажуть їй, тоді вона має менше вітамін, а за нею треба ж годинами чекати в черзі! — Лист Рокосляни — це не список речей, що їх ще могла б я їй, евентуально, купити — а пропозиція від неї і Біленка дати інтерв'ю для журналу Ukraine. Ставить мені низку запитань, що на них просить дати відповіді, якщо я в принципі згідна таке інтерв'ю дати. І от я вчора — після вражень розмови з Наталею і доброї запареної кави, що нею я її приймала — не могла спати, сіла за комп'ютер і до 4:30 ранку скомпонувала відповіді для редакції Ukraine. Час наглить — завтра лекція друга, за тиждень — третя, в міжчасі ще весілля в Дольницьких і христини в Чайківських, і приїзд Ії — я знала, що пізніше зробити цього не зможу. Ще треба буде переглянути і поправити, бо там і деяка бібліографічна інформація — всього не запам'ятаєш.

Четвер, 14 вересня 1989. Метро додому.

Сьогодні вранці відбула другу свою лекцію. Студентів було 20+ — не всі записалися на мою листу. Є деякі нові, що не були на першій лекції. Говорила я тим разом про джерела міжнародного права та про міжнародні договори, де одною із сторін є США — як їх знаходити при помочі покажчиків, як шукати за інтерпретацією судочинства та коментаторів, як провірити, чи вони в силі ітд. Пішло добре, але студенти, тим разом, ставили питання навіть в час самої моєї презентації і пару разів недоречними питаннями чисто теоретичного характеру мало не збили мене із наміченого пляну. Одне питання, напр. стосувалося моєї дефініції, що таке "international custom", як джерело міжнародного права і яким чином можна примусити держави, щоб вони цьому звичаєвому праву повинувались. Ну, на цю тему можна було б говорити цілий семестр. Я сказала, що саме тепер ведеться в нашій школі курс міжнародного права і хто цими питаннями справді цікавиться, повинен його взяти. Наш курс обмежений до проблем пошуку, research, — ми не можемо входити у substantive law.

Середа, 20 вересня 1989. Метро.

Мали надсподівано приємний вікенд. В суботу — весілля Ані Дольницької, в неділю — христини Ромчика Чайківського. Весілля Ані з Павлом Фатом зібрало дуже численно всю майже родину — приїхав навіть Андрій Сенковський з Марійкою, була і Соня з своїм хлопцем, Андрій Марк з жінкою і доньками, не кажучи вже про сестер Христі. Була і Леся з Левком. Леся "прийшла до себе", незле тримається, сказала мені, що "тужить за мною", видно було, що їй неприємно, що так необачно перервала близький зі мною контакт. Андрій — під церквою — дякував мені за дарунок, мовляв, він і сам хотів купити собі цю історію Субтельного. Я сказала: 50 років буває тільки раз у житті і я хотіла це відзначити. На весіллі, одначе, вони до мене не приступили, а коли я з власної ініціятиви присілася до них, щоб пару хвилин поговорити, вели розмову в такому дусі, немов би це я повинна дзвонити до Соні, а не навпаки. Я їм сказала, що ми з нею зустрілися в метро, і вона не бажала собі зі мною говорити. Розмова була коротка і загальникова, але кожна розмова з Андрієм підносить в мене тиск крови — я повинна її уникати. Трохи зіпсув мені добрий настрій. Весілля було симпатичне. Гарна заля в Bensalem (трохи далеко!), добрий харч, багато знайомих і родичів, знаменита до обіду і до танців музика і соборна українська атмосфера. (Молодий не тільки українцець, але ще й православний!). На хрестини приїхала Ія — вона хресна мама. Христини були в Центрі — на невелику скалю, але приємні, з добрим харчем і товариською атмосферою.

Вчора не ходила до праці: class preparation day. Виборола я таке право для себе і своєї асистентки. Підготовка кляси вимагає щонаймні тиждень часу, як не більше, отже це тільки символічний жест, щоб було зрозуміння, що нам бодай трохи часу за це належиться. Я посвятила день не підготові завтрішньої лекції (вона готова, сьогодні ще зроблю собі пробу!) — тільки бібліографії та підготовці деяких матеріялів до Львова. Обидві валізи вже запаковані — книжками, паперами, милом, калькуляторами, панчохами, вживаним і новим одягом і взуттям — ледве знайшлося місце для кількох речей мого власного потрібного для подорожі одягу. Хочу взяти зі собою — поза легально зголошеними — бодай 200 додаткових долярів, веземо також велику кількість ліків — деякі спеціяльно куплені на рецепти — антибіотики, вітаміни. Також маю цілу серію доручень і листів: від Максима, Лариси, Мирослава, Рудницького, Пазуняк. Чи вистане часу всі ці справи полагодити? В Україні відбулися установчі збори Народного Руху — вся преса пише про Україну!

22 вересня 1989, п'ятниця. Філядельфія.

Ще вдома, але вже готові до виїзду. Виникла вже комплікація, фактично дві. Вчора ввечері Остап каже: щось мене дуже зломило і пульс слабий... Ну, того тільки й треба! Але я, розуміючи, що це може просто страх перед подорожжю плюс реакція на погану погоду — і вирішила не перейматися, бодай на зовні. Сказала йому: візьми валіюм і йди спати. І сама зробила те саме. Сьогодні встав, видно що в ліпшій формі, не нарікає, все нормально. Друга комплікація: з Караїбського моря ішов учора на континент великої сили гураґан Hugo. Вранці вдарив у побережжя, дуже зруйнував місто Charlestown. На континенті сила гураґану послабла — це тепер тільки тропічний шторм. Але заповіджені великі дощі і бурі. Це може дуже ускладнити нам подорож. До Нью Йорку на аеродром їдемо лімузиною о 2, літак відлітає пізно ввечорі. Фірма Scope боїться, що якби через бурю літак на кілька годин запізнився, втратимо получення у Франкфурті на Ленінград і це, очевидно, означатиме втрату дня або й більше, турботи із знайденням місць на іших польотах тощо. Марійка Гельбіґ навіть телефонувала вранці, щоб може приспішити відліт з Нью Йорку, чи могли б ми приїхати на 4, замість на 7-ому? Ну, ми з трудом ще якось могли б цю дилему розв'язати, але Марко летить прямо до JFK з Los Angeles і добре, якщо не спізниться... Але, порозумівшись з іншими пасажирами, Гельбіґ побачила, що це неможливо. Отже ми здані на ласку природи і літунських плянів. Зараз — десь за пів години — приїде Ія (вона, разом з нашим автом у Лабуньків). Завеземо баґаж до них і від них будемо виїздити. Це з обережности перед злодіями — щоб не звертати уваги на нашій вулиці, що ми виїжджаємо і нікого не буде в хаті. В Лабуньків нас вирядить Марійка, яка лишається вдома, отже видно буде, що це гості — приїхали і від'їжджають. (Гарних ми часів дочекалися, що треба робити таку конспірацію!) Це, очевидно, значить, що треба буде ще привезти назад авто — щоб стояло у driveway, як звичайно, коли ми є вдома. Отже, залишивши баґаж, приїдемо ще назад сюди двома автами (щоб я могла з Ією, їхнім автом, на час повернутися). Набрала я стільки різних листів і доручень, що ледве чи вистачить часу все полагодити. Варто й листу зробити, щоб не забути чогось. Додали ще листи Геврик (з прозірками для журналу Пам'ятки України), Рудницький — статтю для передачі Жулинському, но і Лабунька має якісь доручення до бібліотеки в Ленінграді. (Сам він їде сьогодні на тиждень до Риму).

23/24 вересня 1989, ніч. Ленінград, Прибалтийская.

Гураґан не зіпсував наших плянів, але були спізнення і в Нью Йорку і у Франкфурті. До Ленінграду прибули після 7-ої год. вечора місцевого часу, але поки пройшли митний контроль, поки добралися до готелю, була майже 10-а. При контролі Остапові переглядали ручний баґаж і оглядали примірник його сонетів. Мені казали відкрити і ручний баґаж і обидві валізки, дивилися також на деякі мої книжки (я витягнула показати англомовні "Тіні забутих предків" та "Хвалю ілюзію"), але обійшлось без комплікацій. Тільки зайвий клопіт наново замикати валізки! Готель наш дуже великий, кажуть, будували його шведи десь 8 років тому. Від Інтуриста приїхала нас зустрічати із Києва Ніла (прізвища покищо не знаю), мовляв, на те, щоб вперше привітати нас на радянській землі українською мовою! Ось ми вже повечеряли і тепер уже в кімнаті — Остап уже спить, я викупалася і ще слухаю якогось концерту-ревії на чорно-білому телевізорі. Це своєрідний радянський рак із гумористичними вставками. Діялог про секс: на заході, мовляв, кажуть, що секс — це скорочення від соціяльно-економічний кризис соціялізму!

Покищо найбільшою приємністю нашої подорожі — зустріч з Марком. Подорож разом до Франкфурту і кількагодинна сердечна розмова були нагородою за довгі місяці розлуки. Виглядає дуже добре, перестав курити, трішки прибув на вазі.

Подорож до готелю вулицями Ленінграду дала тільки дуже приблизну уяву про це 5-ти міліонове місто, де ми — вперше. Ріка Нева більша, як це я собі уявляла, крім неї є ще ціла сітка каналів. Звернули на себе увагу два факти: місто слабо освітлене і ... майже порожнє, людей на вулицях майже не видно. Сьогодні субота. Чи це так завжди?

Неділя, 24 вересня 1989, ніч. Ленінград.

Вранці була поїздка автобусом по місту. Місто — зразу видно — запляноване з імперіяльним розмахом: широкі бульвари, великі площі, простір. Довкола Неви клясичної будови будинки, що з них багато будовані італійськими архітекторами: Россі, Растреллі, Рінальді. Муровані стіни часто викінчені пастелевими кольорами: синє, голубе, рожеве, вишневе. Мало будинків з мармуру — це мене здивувало, бо я чомусь уявляла, що в Ленінграді їх більше. Нарешті побачила я, як виглядає Петро-Павловська крепость і набережна Неви, знайомі мені з перекладеного вірша Анни Ахматової. Пополудні Остап поклався відпочити, а ми з Марком та Ією зрезигнували з поїздки організованої до картинної галереї, і замість того поїхали до міста самі — автобусом та метро. Думали піти до крамниці Гостинной Двор, але сьогодні неділя і було зачинено. Всежтаки, така самостійна поїздка більше дає Erfahrungswissenschaft, як відвідини музею. В парку — і взагалі в центрі — натовп людей: малярі виставляють на продаж свої картинки, хлопці-паскарі продають з-під поли годинники, лакеровані коробки і міняють рублі за доляри, ошукуючи наївних туристів. Метро мені дуже сподобалося: воно не таке розмальоване, як у Москві, але порядно викінчене мармуром, чистеньке, функціональне. Станції мають закриті плятформи, де до поїзду входиться крізь двері, що відкриваються тільки тоді, коли потяг на станції — такого я ще не бачила ніде. Але сама навряд чи пішла б я в метро — ескалатори дуже глибокі! Місто має всі дані, щоб бути своєрідною північною Венецією, але є чимало але... Стіни будинків, хоч і викінчені кольорово (всі оці музеї, театри тощо — бо інші такого викінчення не мають) вражають неохайною мулярською роботою: штукатурка обсипається, дерево недбало, а то й зовсім не помальоване. Мешкальні будинки ще більше занедбані і це помітно. (Про те, що в цих мешкальних будинках люди живуть у комунальних квартирах, де кілька родин користується тією ж кухнею і одною лазничкою — чули ми офіційно від ґідів — така гласність похвальна й викликає серед туристів більш позитивний відгук, ніж давніші фальшиві перехвалки!) Ніде немає жодних реклям, зникли навіть ті численні політичні лозунґи, що такі були помітні в Москві, коли я там була 1974 року. Помітила я тільки один великий напис за перестройку (не встигла записати точного тексту). Записала два інші: "Цель социализма — благо человека" і на вході у парк "В ХХІ век — без ядерного оружия". Вітрини крамниць — такі як є на заході — тут не в моді, не кажу про вітрини заложені крамом, а взагалі про вітрини. Виставові вікна, якщо такі трапляються, це звичайні малі вікна, а не виставові вітрини, що так прикрашують великі міста Европи й Америки. У висліді загальне враження — дуже понуре, а це враження посилюється ввечері, коли єдиним освітленням є електричні лямпи високо над вулицею, коли не світяться ні реклями, ні вітрини, ні немає спеціяльного освітлення для всіх цих досить оригінальних будов притаманних для цього міста, як Петро-Павловська крепость, Ісаковський собор, пам'ятники, мости над Невою. Пригадую недавно бачений Париж — уночі це фантастичне чудо. Міг би і Ленінград робити ліпше враження, але хоч є соціялізм, електрифікація шванкує!

На вечір замовили собі квитки до опери. Воліли були Кіровський балет — це єдиний того рода балет у світі і я хотіла його бачити, але вони десь на ґастролях, немає вистав. Пішли на виставу опери "Дон Кіхот" Масне, яку ставив Малый Театр Опери и Балета. Не зважаючи на наші сподівання (а може саме тому) ми дуже розчарувалися. Сама опера не особлива, не даром же її рідко ставлять на заході. Але винен не тільки композитор, а й режисер та й взагалі всі виконавці. Вистава була на професійному рівні, але дуже mediocre, співаки слабі, хор і балет дуже посередній, постановка без потрібної винахідливості і візії. Оформлення сцени було досить помислове, хоч до пересади економне. Ми за квитки платили по 22 дол. від особи, а на місці побачили, що квитки продаються по 3 рублі. Взагалі з грішми — чудасія. Кажуть, що з долярів при виїзді з країни треба вираховуватися, а рівночасно в готелевому барі Coca-Cola і горілку можна купити виключно за доляри — рублів не приймають!

28 вересня 1989, четвер увечорі, Львів.

Вже повних два дні "живу і ходжу між левами" — немає часу робити записки, а варто було б. Але бодай коротко і лаконічно відмічу головне, бо вже північ, я трохи втомлена переживаннями і враженнями, а найбільше простудою горла, якимось ларинґітом, що причепився мене ще в Ленінграді. Отже мої записки: не більше як хроніка-канва, яку треба буде потім заповнити деталями, коментарями тощо.

Прибули до Львова з Ленінграду Аерофлотом у вівторок увечорі. На аеродромі мене ... чекали! З квітами! Роксоляна і Василь Зорівчаки. Зворушливий жест! Вони приїхали з нами нашим же автобусом до готелю. Від хвилини прибуття на аеродром до прибуття в готель пройшло принаймні година або більше часу, так що ми могли поговорити й познайомитись. Готель наш — Дністер, напроти — єзуїтський город. В середу вранці — тура автобусом по місту. Погода гарна — холоднаво, але сонячно. Ще перед турою зранку — зустріч перед готелем, в парку, з Юрком, Оксаною та 15-літнім Зенком Ч. (Я до них потелефонувала зараз же після того, як ми прибули до готелю й повечеряли). Після тури по місту й обіду — ми обоє з Остапом вибиралися до Зорівчаків, але пішла тільки я сама, бо, саме коли ми виходили, з'явилась Марійка Канська, яка спеціяльно приїхала з Польщі. Отже Остап залишився з нею в готелі. В Зорівчаків я провела ціле пополудне — Василь прийшов по мене до готелю. Вони живуть в історичному місці — біля самої вежі Корнякта. (Василь — вчитель географії в середній школі, син Тарас — йому 16 років, але я його не бачила. Є в них і дочка, замужна вже, живе на іншому помешканні, також не зустріла її. Але із Зорівчаками живе ще стара мати Роксоляни — вона була присутня, приготовила навіть гостину. Але значна частина розмови була тільки з Роксоляною в ділових справах. Книжки, інформації, інтерв'ю. Цікаві реляції про Микитенка, Рудницького ітп. На вечерю поїхала до готелю, а тоді приїхав по нас Зенко і ми з Остапом і Марком поїхали "зорганізованим" автом до Чайківських. Ія погано почувалася і рішилася покластися — не поїхала. В Ч. були також Леся з чоловіком, Славком Гнатком, і двома маленькими дітьми — хлопчик Назар півтора року та дівчинка Уляна. Чудесна молодь і діти! Добилися додому при допомозі таксі, десь біля півночі. Я просила, щоб вони роздобули для нас квитки до театру. Сьогодні вранці Остап поїхав з Марійкою на цвинтар, я — з Роксоляною Зорівчак — пішла до бібліотеки ім. Стефаника і до університетської бібліотеки. На 3:30 Остап мав домовлену зустріч у редакції журналу "Жовтень" і я просила Роксоляну, щоб вона провела мене туди після відвідин університетської бібліотеки. Так і вийшло. Ми, очевидно, прийшли трохи пізніше. Остап там уже деякий час був. Ревеляція: від січня наступного року журнал міняє назву на "Дзвін"! На зустрічі були присутні: Ільницький, Роман Кудлик, Стефанія Aндрусів, молодий хлопець, поет Володимир Олейко. Федорів тепер депутат — поїхав до Москви. В бібліотеці Стефаника я мала цікаву ділову зустріч у відділі комплектування (Євгенія Ол. Максимова, Олена Павл. Самсонова-Тесленко, Віолетта Мазола, Люіза Ільницька) — а потім ще зовсім несподівано попала на відзначування 50-ліття Ільницької, що завідує відділом бібліографії — тобто на товариське прийняття, що на ньому був коротко і директор бібліотеки М. В. Лізанець і може із 25 осіб, переважно молодих жінок, що з них одна здається — Кульчицька, (якщо я добре почула прізвище) виготовила бібліографію творчости Антонича, яка саме друкується. Я принесла подарувати бібліотекам деякі свої і Остапові видання, а вони обдарували мене цілим скарбом — цілою серією бібліографічних довідників, що їх вони виготовляють. В університетській бібліотеці були відносно коротко: там познайомилась я із завідуючою відділом комплектування, Богданою Волод. Геляс — тут знову в заміну за книжки, які принесла я, обдарували мене книжкою про Львівський університет. І у Стефаника, і в науковій університетській бібліотеці я наголошувала своє бажання встановити офіційний обмін матеріялами між цими львівськими бібліотеками і PENN, зокрема ж висловила зацікавлення республіканськими юридичними матеріялами, включно з Відомостями Верховної Ради, що їх наша Biddle Law Library не може ніяк роздобути комерційним шляхом. Виглядає, що це тепер можливе і я маю надію, що вдасться такий зв'язок і обмін встановити. Я наробила трохи фотографій, маю надію, що вони вийдуть і допоможуть мені розібратися в цьому "морі" нових для мене облич і прізвищ! З візит у цих бібліотеках я така задоволена, що вже тільки задля них самих варто було приїхати до Львова! В редакції "Жовтня" Ільницький сказав Остапові, що вже готова до друку вибірка його віршів, а мені Ільницький сказав комплімент, що йому, мовляв, подобалися мої вірші, що вони "модерніші" від Остапових, і що він думає включити їх в антологію, що її готує до друку. Отже день випав надзвичайний! А ще він також — історичний. Товариш Щербицький відійшов сьогодні на давно заслужену пенсію! Нарешті! Новий секретар, як каже радіо — Івашко. Нажаль, в цьому готелі не маємо в кімнаті телевізора!

Марко та Ія їздили сьогодні на село до родичів Лабуньки. Завтра заплянована прогулька в Карпати, до Сколього, якщо буде досить зголошень. Хочемо поїхати разом з Марійкою, якщо це нам удасться.

Неділя, 1 жовтня 1989. Львів.

Сьогодні вполудне їдемо до Києва. В Києві, нажаль, будемо тільки сьогодні пополудні і цілий день завтра, а післязавтра вранці дуже рано заплянований відліт. Отак Інтурист в останній хвилині міняє пляни маршруту — і як тут щонебудь плянувати?

Коротко: Львівська хроніка за минулі два дні: ще до попереднього запису: були на виставі "Данило Галицький" разом з Юрком, Лесею, Оксаною, Зенком, Славком. Марко та Ія не були з нами, бо не повернулися на час. П'ятниця: прогулька в Карпати до Сколього (з Марійкою К.) Субота: вранці Шевченківський гай. Купила дві малі картинки, свистачки etc. — Післа обіду — з Мартою, Іркою, Ігорем; потім у Василя і Роксоляни.

Вівторок, 3 жовтня 1989. Прага.

Аерофлот з Києва щасливо довіз нас сюди. Чекаємо на сполуку до Франкфурту — це вже буде Lufthansa, а потім далі Lufthans-ою до Нью Йорку.

==========

Перервала запис, бо підсівся до мене товариш подорожі п. Лютий (сусід з Філядельфії). Тепер ми вже в другому літаку Lufthansa — в дорозі на Нью Йорк. Виникла мала комплікація (може і не така мала). При перевірці — ідентифікації валізок з пасажирами (тепер такий припис з уваги на безпеку) — виявилося, що немає моєї зеленої валізки і коричневої валізки Ії. Не відомо, чи вони залишилися в Празі, чи може попали на інший літак. Це було б дуже погано. Моя зелена валізка виповнена книжками, двома картинами, килимком, всякими людськими дорученнями і передачами. Маю надію, що вона знайдеться, але є можливість, що після нашого приїзду до Нью Йорку її не буде! Пех, що трохи зіпсував нам настрій. Але не зовсім. Панує загальне задоволення, що ми знову на заході! Боже, яка різниця!

Наперед ще лаконічно докінчу хроніку-канву, яку спробую доповнити деякими деталями. За браком часу і трохи з обережности не могла і не хотіла робити цього в Україні. Отже: неділя вранці у Львові. Зійшлася до готелю вся родина і Зорівчаки, а навіть прийшла передати листа Ізі сестра його, що я їй потелефонувала, щоб сказати, що ми у Львові. Ще перед тим коротко Остап з Марком, а пізніше і я, побігли до церкви Юра на пів години (це зараз поруч готелю "Дністер"). Вся ця рідня і Зорівчаки провожали нас аж на аеродром. Приїхали до Києва під вечір. Я ще перед тим пробувала телефонувати до Жулинського і до Дзюби, але ніяк не могла получитися. Тому й попросила Роксоляну, щоб вона пробувала повідомити про наш приїзд Миколу і переказати йому, що ми в Києві будемо один тільки день. Отже вдалося нам зорганізувати зустріч з Миколою ще цього ж дня увечері. Він приїхав до готелю і провів нас усіх четверо до себе додому, показавши по дорозі трохи вечірнє місто, пасажі під Хрещатиком (заповнені молоддю, продавцями релігійних пам'яток — аякже! — а може й кримінальним елементом), були і біля Софії, що виглядала у дощовий вечір зовсім безлюдною і таємничою. Решту дороги зробили автобусом. Помешкання Жулинських на вулиці Чкалова невелике, але зовсім пристойне (в лазничці помітила я навіть bidet! — хоч клозет в окремій кімнатці). На стінах гарні картини і довкола шафи з книгами. Донечка їхня Леса (15 років) вчиться англійської мови, хоче поїхати до Америки. Галя виглядала особливо привабливо, гарна із неї жінка. Прийняли вони нас сердечно, гостинно і смачним обідом, що його складники були оригінально і з неабияким трудом скомпоновані: м'ясо з кролика, гриби привезені десь із Волині чи з півдня (бо "ми мовляв, не їмо грибів з київської області"!), салатки, приставки, горілка, коньяк. Передала я Миколі статтю Рудницького (а потім, на другий день, також передачу від Тита Геврика для редакції журналу "Пам'ятки України" і бібліографічні матеріяли для Сергія Білоконя), а головне — листи Максимові до дослідників Підмогильного — Раїси Мовчан, Володимира Мельника, Валерія Шевчука. Щоб упевнитися, що ці листи дійдуть до адрестів, я залишила виготовлені вдома ксерокопії також у Львові Роксоляні Зорівчак, щоб вона передала їх, або вислала поштою. І Галя, і Микола говорили дуже сердечно, відкрито, критично. Зустріч була, як із давніми друзями. Мирослав Лабунька має до Миколи таке довіря, що залишив йому тисячу долярів, щоб їх проміняти на рублі на чорному ринкові та передати родині. Микола багато робить своїми статтями про заборонених раніше письменників. Він ось і швидко матиме книжку цих своїх статтей, там буде і про Винниченка і Хвильового і деякі раніше недруковані матеріяли (здається, навіть про Маланюка). Проводячи нас по місту, показував будинки НКВД, де колись допитували й тримали наших славних людей 20-30 років, і теперішню квартиру КҐБ, і скульптурний портрет Косинки, вбудований у стіну кам'яниці, де колись було помешкання цього письменника (зараз же при Софії). Сказав мені, що його стаття про мене (мабуть український варіянт тексту, що друкувався в Ukraine) схвалена до друку в редакції Літературної України, але "чомусь відкладається". Нажаль, не було змоги на другий день, тобто в понеділок, єдиний наш день у Києві, зайти до Миколи до Інституту Літератури, хоч хотілося це зробити. Вранці ми мали прогулянку по місту автобусом — не хотілося з неї резигнувати, тим більше, що погода дощова, і це була добра нагода поїздити по місту, та для Марка й Остапа — побачити вперше за дня Софійський собор, Хрещатик, Дніпро, Поділ, Андріївську церкву, Володимирський собор, Оперний театр і ін. В час цієї поїздки під оперою випадково зустріли Соломію Павличко, яка, на моє велике здивування, була досить добре поінформована про мою бібліографічну роботу. Я знала про неї тільки, що вона — дочка Дмитра Павличка і переклала для "Всесвіту" уривок із книжки Грабовича "Поет як міфотворець". Ішла до роботи (в Інституті літератури, тобто в Миколи) — а ми, випадково, зупинили біля театру автобус, щоб піти до Золотих Воріт. Обмінялися ми адресами, вона, як і Зорівчак, цікавиться англомовними виданнями з української літератури. Молоде симпатичне гарне дівча.

Пополудне заплянували ми кожен інакше. Група їхала автобусом до Лаври і я радила Остапові, щоб він поїхав і оглянув "Шеделя білоколонне диво". Опісля він мав замовлену зустріч у редакції журналу "Всесвіт". Марко та Ія, за посередництвом Миколи, познайомились з Андрієм Дончиком, який повіз їх на кіностудію. Натомість я потелефонувала до Лева Ізраїловича Гольденберга і домовилась з ним, що поїдемо до Бібліотеки Академії Наук. Гольденберг приїхав по мене до готелю. Він людина близько 70 років, добре й відносно молодо тримається. Домовлення було — у вестибюлі "Дніпра", він — із чорним портфелем (тобто течкою) і в коричневому береті. Їхали ми дощевим Києвом досить далеко і в автобусі мали цікаву для мене і неприємну для Гольденберга пригоду: він — пенсіонер, отже їздить транспортом безплатно, для мене треба було купити талон (при вулиці, в автоматі), а він це забув зробити. Отже підступив до одного із пасажирів і відкупив в нього один зайвий квиток. Їдемо, говоримо. Раптом підступає молодий хлопець — на руці в нього, ніби перстень червоний — емблема: "контролер". Гольденберг показує свою виказку і мій квиток — і ось виявляється, що мій квиток — недійсний, уже двічі відштампований (продіркований) (в кожному тролейбусі висить такий "автоматичний" діркач і пасажири зобов'язані самі квиток "відштемплювати") — Довелося Гольденбергові заплатити за мене штраф — пару рублів, не знаю точно скільки (квиток нормально коштує 5 копійок — транспорт субсидійований державою!) Це мені нагадало, як на вулиці в Ленінграді торгували долярами: хлопці підступали до нас, пропонуючи рублі за доляри, по 10 рублів за доляра. Дехто на це спокусився. Марко трохи проміняв грошей, щоб залишити Ії родичам в Галичині, я й сама отримала там за 20 дол. — 200 рублів. Але коли ми пізніше повторили цей торг в іншому місці Ленінграду — і я проміняла знову 20 дол., думаючи, що дістаю по 15 рублів (так пропонував) — з обережности перед міліцією не перерахували у власних руках радянських грошей і потім виявилось, що замість пропонованої ціни, я отримала заледве трохи більше від державного курсу, де рубель дорожчий від доляра. Коли потім дала ще додаткову десятку Маркові, що, думалося, потрапить цей торг провести з більшим хистом як я, виявилося пізніше, що і він став жертвою нечесного спекулянта — не тільки рахунок не відповідав дійсності, але замість рублів серед банкнотів виявилися ще й югославські динари! Ну, ми трохи над цим і нашою наївністю посміялися. Але бачу, що чорний ринок не обмежується до долярів — навіть вживаними квитками на автобус можна торгувати!

Візита з Гольденбергом в бібліотеці Академії Наук була дуже цікавою. Передусім це — величавий будинок, трохи здаля від центру, куди ще не всі фонди перенесено, де пахне ще свіжим деревом і фарбою. Бібліотека ще не готова і не відкрита для читачів, але персонал уже працює. Сам будинок досить імпозантний — напис на ньому українською (тільки) мовою. Входовий голь має досить модерний кольоровий стінопис — двох київських художників, що їх імена, нажаль, не запам'яталися. Стінопис — символічний: є в ньому відображена і трагедія Чорнобиля, і руйнація пам'яток старовини в 30-их роках, і надія на майбутнє. В центрі під стінописом — скульптурний портрет Вернадського. Ім'я Вернадського носить і сама бібліотека. Показуючи його, директор бібліотеки Микола Сенченко сказав, що, мовляв, бібліотеку (чи академію) засновано в час, коли при владі був гетьман Скоропадський...! Розмова в кабінеті директора почалася від того, що я офіційно від PENN і нашої правничої бібліотеки запропонувала обмін юридичними матеріялами — ось нам, мовляв, потрібні Відомості Верховної Ради, науковий правничий журнал київського університету, а в заміну за це ми можемо запропонувати наші журнали, дублети тощо. Сенченко вислухав мене, притакнув, погодився, але зразу розмову перевів на інше, що бібліотека, мовляв, потребує українських і українознавчих матеріялів, що виходять і виходили закордоном, що вони хочуть організувати окрему кімнату для цих матеріялів ітін. Я запиталася, чи речі ці будуть доступні читачам і дослідникам і він запевнив мене, що так, Я принесла до бібліотеки тільки пару своїх матеріялів: Землетрус, Остапову бібліографію, Ярошинську, відбитки з JUS. Хотіла дати їм ще ULE65B, але коли виявилося, що висланий поштою Гольденбергові примірник до нього не дійшов, я подарувала цю бібліографію йому (Англомовну літературну українкіку він також не отримав! і я йому дала привезений для Білоконя примірник). Загалом думка така, що речі даровані бібліотекам попадають у спецфонди і для дослідників недоступні. Це казала мені і Зорівчак в час моєї візити з нею в бібліотеці Стефаника. За її порадою, я дарувала їм свої книжки (а їм досталися всі мої видання, ще й підписані, та деякі Остапові) під умовою, що вони будуть доступні дослідникам і Роксоляна обіцяла за деякий час провірити, чи це буде так справді. Але до Львівських вражень я ще повернуся. Хочу доповнити враження вчорашнього дня. Із Сенченком виникла і трохи полемічна розмова з приводу мови і з приводу того, що матеріяли висилані поштою не доходять. Щодо мови. Даруючи мені деякі книжки (вони всі, здається, у зеленій валізці, щоб хоч не пропали!), сказав: от, шкода, що моя нова книжка ще не готова і я не можу вам її подарувати. А це книжка якою мовою, питаюся. Російською. А чому не українською? Чому не одною і другою мовою? питаюся. Паперу не вистачає. І, мовляв, наукову працю треба писати російською мовою, бо це для всього Союзу. З цього приводу я чемно і без емоцій, але дуже рішуче заявила, що прикро вражає факт, що заникає енаукова українська мова, що зведено мову тільки до рівня колгоспу, а ось у 20-ті роки в час українізації був зроблений великий крок уперед, були і фахові словники і фахові видання, а тепер ось все це занедбане, реґрес, замість поступу. Я висловилась і з приводу "Проблем правознавства", що від кількох літ стали "Проблемами правоведения", розповіла про те, як напр. процвітає французька мова в Канаді (бо він мені сказав, що російська мова в СРСР це так, як англійська мова у США), ітп, ітп. Була розмова і про "Сучасність". Я висловила "здивування", що такий журнал, який безперебійно стільки літ виходить, довше, мабуть, ніж будь який інший журнал в нашій історії, не доступний дослідникам АН. Він запевнив мене, що всі ці видання еміграції є у закритих спецфондах, а на більше, мовляв, не вистачає грошей, зрештою не можна передплачувати літературу, де відкрито виступають проти "кліки Щербицького" ітп. Я сказала про те, що в моїй бібліотеці на PENN є також твори Леніна і Маркса і що не треба боятися зудару поглядів та ідеологій. Ще були і такі цікаві ревеляції: вони отримали два примірники книги спогадів Костюка — розхапують її, ходить по людях. Сенченко організує міжнародну конференцію і запросив на неї Данила Струка. Струк, мовляв, відповів йому листом, що він, Струк, приїде на Україну тільки тоді, коли газета "Правда" публічно осудить смерть його батька, що згинув з рук більшовиків. На те Сенченко з жалем сказав: я ж бібліотекар, чи можу я відповідати за це? В час війни був дитиною, як можна так ставити справи? — Сенченко обводив мене по всьому будинкові: досить він гарний, просторий, світлий, меблі з ясного дерева, все нове — хоч видно і тут совєтську тандиту. Вражає брак модерної технології: жодних комп'ютерів, ні ксерокоп'ювальних машин ніде не бачила. Картковий каталог, як динозавр, займає величезну залю і це, очевидно, систематичний та читацький каталог тільки — службовий окремо, до нього читачі доступу не мають. Я цих справ не наголошувала — може колись надішлю Сенченкові відбитку своєї статті із "Сучасности". Читацькі залі за окремими відділами: гуманістика, технічні науки тощо. В кожній помітила на видному місці клясиків марксизму-ленінізму. La plus ça change, la plus c'est la meme chose. Бібліотеки ще довго, мабуть, будуть центром консерватизму.

Я запитала Гольденберга, що він думає про Сенченка і довідалася, що він став директором цієї 12-міліонової наукової бібліотеки щось 4 роки тому, що в нього технічна освіта, що він ніколи раніше не мав діла з бібліотеками. (Таке подібне сказала мені Зорівчак про теперішнього директора Бібліотеки Стефаника у Львові, але про нього принаймні говорять, що він виборов бібліотеці деякі привілеї — міжнародного обміну ітп. — яких вони не мали раніше). Гольденберг має сина Бориса за кордоном (тепер в Італії) і цей син хоче приїхати до Америки. Просив допомогти йому порадою, чи може він звернутися до мене. Я сказала: я не дуже практична людина і в таких справах мало зорієнтована, але коли б він приїхав напр. до Філядельфії, нехай потелефонує. Сам Лев Ізраїлович вагається, що йому робити — виїздити чи залишатися. Сказав: я все життя працював для української культури, але завжди давали мені відчути, що я — інородець... Боїться, що Рух підсилює не тільки націоналізм, але й антисемітизм... Я висловила думку, що того рода виступи можуть бути ділом провокаторів. Це я сказала щиро не тільки Гольденбергові, але й різним людям у Львові, перестерігала їх проти антиєврейських і антипольських виступів, які можуть іти тільки на користь Москві, а також проти надмірного фанатизму католиків, що веде до церковного роздору, що може насторожити проти українства православні маси.

Кілька слів про церкву. В церкві Юра — товпа народу — жінки, чоловіки, молодь. В інших церквах також бачили повно людей. В селі Козева біля Сколього зустріли на дорозі три жінки-селянки, що везли на тачках міх муки. Я їх фотографувала і почала розмову. "А ви не з Польщі, припадком? Бо ми не любимо поляків! О, з Америки? Але ви — наша?" Слово по слові і я довідалася, що онде в горах — Маківка, де недавно був багатолюдний здвиг народу з прапорами і тризубами; що в церкві (а це стара церква з 16 століття!) співає добрий хор — навіть на стрічку приїздять його записувати. На моє питання: а церква у вас православна чи католицька? сказала: та покищо... католицька! — Оттакий народ! Ці випадкові зустрічі з людьми, з народом були зворушливі. І вони щось говорять про національну свідомість. По дорозі в Карпати зупинка біля лісу, за потребою. Надійшов старий, високий, непоголений чоловік. Лютий почав з ним розмову. Як вам живеться? "Москаль дусить" — сказав дядько. "Маєте жилєтки?" Лютий жилєток не мав, але я при кожній нагоді роздавала людям мило. Тут його страшенний брак. Дала я таке мило і свідомій селянці з Козевої, відносно молодій ще жінці, хоч уже з золотими зубами, і випадково зустрінутій у літаку між Львовом та Києвом сусідці, що виявилась уродженкою Івано-Франківська, яка живе тепер на Київщині, лікарює — дуже свідома, освічена жінка, що боронила з великим вирозумінням східніх українців за їхню неповну свідомість. На спогад зустрічі, в реванш за дрібницю таку як мило, пішла до книгарні на летовищі в Києві і купила нам у дарунку книжку Пушика. Гордий, щедрий народ! При допомозі мила і американ-ських цигарок і панчіх їздили ми автами і таксі, оплачували готелеву послугу тощо. Я жалувала, що тим разом не взяла з собою chewing gum — попит на"жвачку" такий же як і 15 літ тому, коли я була в Україні вперше. Варто було взяти, щоб роздати дітям. Запам'ята-лася спонтанна зустріч з дітьми у Козевій — ми роздали їм всі "інтуристські" цукерки нашої групи і вони прибігли громадкою. Всі добре говорили по українському. Дехто серед них, як потім виявилось, жував — не chewing gum, а шматок звичайної ґуми із роздертого бальона.

Бідний цей наш народ. Побутові обставини дуже трудні. Так зване "нове" помешкання Чайківських, що на нього вони так довго чекали, тільки трошки ліпше від того першого на вул. Морозенка, що так мене було пригнобило і розхвилювало. Навіть Зорівчаки, що нібито живуть заможніше, мають три кімнати на 7 осіб. Чи не найкраще живуть — як парадокс — Калинці. Їхнє помешкання в гарній новій дільниці міста серед дерев і хоч з ними дочка, зять і мала внучка, в них на їх 5-еро, здається, три кімнати. Найгірше те, що у Львові немає подостатком води. У висліді, воду пускають пару годин вранці і пару годин увечорі. В готелі, щоправда, вода була весь час. Як люди можуть у таких обставинах затримувати елементарну гігієну? Мила нема, води нема. Місто досить занедбане, брудне. Це найбільше вразило Остапа. Коли пішли на Коперника вул., де він колись мешкав, сказав із жалем і докором, коли ввійшов у браму і на подвіря: якби ви знали, як тут колись було чисто, упорядковано! Не зважаючи на це, люди відносно гарно вдягнені, часто, правда, в одягах присланих або привезених із закордону. Зорівчак у неділю прийшла до нашого готелю в капелюсі і гаптованому киптарі із чорною лакеровою торбою, що її я привезла їй у дарунку; 15-літній Зенко Чайківський, коли ішов з нами до театру, мав на собі прегарне убрання з камізелькою (і навіть ланцюжком на годинник!) — кажуть, убрання привезла тітка з Клівленду. Я бачу, що моє рішення спорожнити мої шафи і привезти з собою валізку вживаного одягу (в додатку до деяких зовсім нових речей) виправдалось. Я була рада, що могла все це порозділювати, що не приїхала з одною тільки валізкою, як це було в 1974 році. З одягу я роздала майже все, так як і плянувала. Назад везу тільки один костюм, одну додаткову спідницю, пару блюзок і дві тоненькі суконки, що з них тільки одну могла вдягти до театру в Ленінграді, коли ще могла на неї вдягнути, немов накидку, свою вовняну червону суконку. В Ленінграді ми відвідали Гуменюків — була тільки вона (Наталка Павленко) і дочка — Уляна Гуменюк. Коли я побачила, що вона — худіша від мене, а дівчинка-підліток більш-менш моєї висоти, я — крім мила і панчіх, які принесла в торбинці, вирішила подарувати їм вовняну суконку — мамі, а синій костюмик із спідничкою і штанами — дочці. За цими речами в день нашого від'їзду Наталка за домовленням приходила до готелю. Марійці Канській я подарувала привезені майже нові чоботи (що їх через артрит не можу носити) та дві мамині блюзки. Зорівчак дістала лякерові черевики і торбу, червону торбинку з вужа дістала Леся — а взагалі Оксана, Леся і Даруся можуть зовсім добре носити мої суконки — зокрема ж Даруся — тоненька, худа — це для майбутньої інформації — більшість мого вживаного одягу дістали вони, крім сивої суконки, яку я спершу думала везти до Києва, а потім вирішила, що вона дуже пасуватиме Марті Петеризі, що їй я хотіла зреванжуватися за тасьму Панчишина і за те, що вона пов'язала нас з Калинцями. Бліхарова Марта дістала пару нових светерових блюзок, Галя Жулинська — нову накидку, що її мені колись подарувала Соня і якої я ніколи не носила, її доня — новий оригінальний sweatshirt, який я недавно собі купила на випродажі і червоний светрик-камізольку. Взагалі я завезла на Україну майже все те, що купила колись на випродажі в Lord & Taylor. А крім того яких 30 пар панчіх, таку ж кількість мила, картон папіросів, каву (зернисту дістали Бліхарі, Instant дала Гольденбергові), креми до обличчя, чотири малі калькулятори, бульйони, зупи instant, Bufferin, вітаміни (на рецепту — дала Жулинським) і свіжо на рецепту закуплена коробка антибіотиків Keflex, що її ми спеціяльно купили і залишили для Дзюби (Сказала я йому по телефону: це так символічно, щоб ви знали, що ваше здоров'я для нас усіх особливо цінне і важливе). Треба було ще взяти з собою Chewing gum. Все це плюс роздані людям доляри — Юркові я від Зенка передала сто долярів, дала і від себе сорок, а хлопцям усім — Зенкові та зятям Славкові і Михайлові по п'ятці — в додатку до інших дарунків. Отже виплатилось тягатися з баґажем — не кажу вже про книжки, що їх вдалося перепачкувати — від тяжкої цеглини — Хронології життя і творчости Лесі Українки, Собору (англомовного) Гончара, англомовних Тіней забутих предків та інших книжок, в тому числі може із 20 моїх Землетрусів, 2 ULE65, кілька Хв. ілюзію, Ярошинську, відбитки статтей і бібліографій, англомовні тасьми для Зорівчак, навіть взяла одне число Лікарського вісника і три журнали Тайм і Ньюзвік.

4 жовтня 1989, середа, перед північчю, в ліжку.

Я смертельно втомлена. Встала пізно, бо хотіла трохи виспатися після довгої подорожі. Розпакувала привезені речі, щоб не лиш навести порядок, але встановити, що саме могло бути в зпропащеній валізці: не все, очевидно, можу пригадати: знаю напевно, що є там куплений в Києві килимок і сопілки, і коралі, і дві картини закуплені в Шевченківському гаю у Львові, і передані для Люди й Зенка дарунки, а вже найгірше, що серед книжок і паперів є Літературна енциклопедія, два примірники Антонича та лист сестри Ізи Каплана... Ну, не буду панікувати — може Lufthansa мою валізку ще знайде і доставить... (хоч міг тут завинити Аерофлот ще в Києві...)

Спустило мені колесо в авті. Про це сказав мені вже сват, бо він моє авто уживав і це зауважив. Сьогодні, коли я хотіла їхати до банку і за харчами, колесо було без повітря. Комплікація. До банку поїхала, присівшися до Борисової. Повернулася пішки, купивши молоко. Нова комплікація. Не можу відімкнути дверей. Залишила молоко й інші закуплені речі під дверима — Остап сьогодні лежав — не хотіла його кликати — сама взялася за авто. Вперше вжила свій апарат до надування коліс, що його я колись купила. Діє! Це мені допомогло заїхати на бензинову станцію. До пів години колесо було направлене. Купила бензину, поїхала за харчами, накупила за майже 100 дол. і привезла весь цей тягар додому. Тимчасом Оастап до мене з криком, що я, мовляв, зіпсувала замок на дверях! Це мене дуже позлостило. Ввійшла до хати кухнею, розладувала баґажник, а тоді взялася шукати в телефонічній книжці слюсаря, що направляє замки. Приїхав десь біля 7-ої, направив, взяв за це 53 дол. Тимчасом я розпочала велике варення: спекла печеню, зробила голубці, зварила гриби, капусту, зупу ітд. — завтра мають приїхати діти. — Чуюся ще не зовсім здоровою, але мушу бути сильна: ніхто не поможе. Остап, як звичайно у критичний час, любить комплікувати справи своїми фохами. А тому, що простуджений і має катар, за своїм звичаєм, злий на весь світ і з претенсіями до мене, якби я була в цьому винна. Простуду, між іншим, пройшли ми всі в час подорожі: хворіли ми з Марком та Ією, а також інші члени нашої групи. Казали нам, що у Львові багато людей хворіло — не тільки туристів, але і місцевих — помітна була відсутність дітей у школах. Простуда в час подорожі особливо прикра — я тим разом не взяла зі собою чайника, бо не хотіла забирати у валізці зайвого місця. Це була помилка — тим більше, що нас перестерігали, щоб невареної води не пити.

Вже 12:24. Не знаю, скільки вистачить в мене сил, щоб ще продовжувати записки, але дуже хочеться віднотувати ще деякі факти подорожі, поки вони ще в пам'яті.

Автором історичної драми "Князь Данило Галицький" є В. Босович. Режисером вистави в театрі Заньковецької був А. Бабенко (режисер-постановник) та Ф. Стригун (режисер). Стригун також виконував ролю Данила.

Як коментар до нашої розмови, Роксоляна Зорівчак процитувала мені такий чотиривірш Станіслава Чернілевського:
"Я ходив по калюжах застійних,
і здригалося серце моє:
скільки в партії є непартійних
і партійних не в партії є."
Це було надруковане в журналі "Прапор, 1989/но.2.

Всіх членів нашої тургрупи "Квітка ІІ" було 16. Провідницею була Люба Мазяр. Крім неї і нас четверо, були ще Лідія і Мирон Базарі (заможні люди з Amsterdam, N.Y., торгують мистецькими речами, купують і перепродують картини, він слабо володіє українською мовою), Алла Данченко (на списку ім'я подане як Agnes; розкішна і дуже голосна і багатомовна бльондинка, розведена, в пошукуванні нового мужа, першим її чоловіком був Віталій Данченко, знайомий мені із зальцбурзької гімназії — це про нього було сказано — і я вжила це в своїй новелі — "Наталія жити не може без Віталія"; вона, між іншим, працює в правничій бібліотеці Library of Congress, як адміністративна секретарка); Лютий — батько і син. Батько є управителем нашого УОКЦентру у Філядельфії, син (з мішаного подружжя) не говорить українською мовою. На летовищі в Нью Йорку перед від'їздом вкрали їм торбу з відео-апаратом! Антоніна Марчук, старша пані із Флашинґ (мала якусь передачу для Мешко в Києві), Ігор Мельник, молодий хлопець з Melrose Park, Maria Oliver, старшого віку жінка, прізвище хіба по чоловікові, напевно стара галичанка, везла купу речей для родини; Анна Самутин мешкала з нею в кімнаті, може донька її, може родичка? Стасюки — батько і син, батько — старенький з Кергонксон, син — лікар з Каліфорнії.

Написи, що їх віднотувала:
Идеи Ленина живут і побеждают
ГАИ (государственная автоинспекция)
соблюдайте дистанцию (на автобусі)
Да здраствует героический робоччий класс страни советов
смотрите на екранах новый фильм Куколка
База одноденного отдыха
Ідеї Жовтня живуть і перемагають (на фабриці у Львові)
Рішення З'їзду КПРС виконаємо
Мир без войн — ідеал соціалізма
Укладайте договори добровільного страхування (в Києві)
Вклади в ощадних банках вигідні вам і державі ( " )
Ленінізм — прапор наших перемог

В Карпати їхали дорогою на Миколаїв, Стрий, Сколє. По дорозі місцевості: Солонка, Линники, Деревач, Кораєво, Лубяна, Миколаїв, Рудники, Пісочне. Назви цих місцевостей звичайно тільки по російськи! Річки Дністер і Стрий мене розчарували: я думала, що вони більші, ширші!

Перестанок на пікнік мали в Козівському лісництві. Там був великий напис українською мовою про працю і працьовитість людини — довші цитати з Леніна, Чернишевсчкого і ... Ціцерона. Ця остання дуже мені сподобалася: "Я ніколи не буваю таким зайнятим, як підчас свого дозвілля".

Потрібні матеріяли: Жулинському: Христюк: Документи української революції; Енциклопедія українознавства — статейна і гаслова, Винниченкове Відродження нації т.1. Ростиславу Доценкові, що його запізнали у Бліхарів, потрібні переклади Гординського з Юзефа Лободовського та спогади Олекси Грищенка.

5 жовтня 1989. 6:40 вранці, в ліжку.

Хоч пішла спати десь біля 2-ої, вже прокинулась. Ще організм не переборов зміни часу. Поку встану, хочу ще поробити деякі додаткові нотатки.

Про готелі: Прибалтийская в Ленінграді, здаля від центру, над самим морем. Це великий модерний будинок, трохи солідніше побудований і обладнаний, як Дністер у Львові чи Дніпро в Києві. Тільки там був у кімнаті телевізор (чорно-білий) і вікно виходило до моря. Їжа, одначе, була дуже погана і несмачна. Навіть коли складники її можна було б при добрій волі і know-how кухаря скомбінувати у щось більш принадливе. Часто не можна було взагалі з'їсти. За всі дні єдине, що можна було з'їсти без більших застережень, була двічі на снідання варена каша — один раз із вівсяних платків, другий раз — із розвареного рижу. Та й навіть тоді у посудині, в якій цю кашу подали, плавало зверху розтоплене жовте масло, що його ми пробували ложкою відгорнути. Дністер з усіх готелів найскромніший, найбільше тандитний: облуплені двері, що не замикаються, ванна й умивальня без затичок, вузенькі дві причі покриті старими плахтами. В кімнаті радіо — одна станція українська, але з Києва, не місцева; друга — тільки російськомовна. Вид з вікна — на Єзуїтський парк. Там є великий напис українською мовою, що заходом львів'ян парк реставрується, тобто ставлять лавки, яких досі не було, прочищують ітд. На готелі написи тільки російською та англійською мовами. Днестр і Dniester або Dnestr. Я виготовила петицію до управи готелю, щоб додали український напис, мовляв, американські і канадські туристи своїм капіталовкладом заслуговують на добру волю управління. Підписало 14 учасників нашої тури (дві особи раніше поїхали до Києва). Зате їжа досить смачна, обслуга — україномовна і ввічлива. Всежтаки, Маркові одного дня подали щось несвіже і в нього було затроєння шлунка. Дніпро в Києві — найприємніший з цих трьох готелів. Значно порядніший будинок від Дністра, з претенсіями навіть на елегантність. Гарні стилеві килими в коридорі на нашому поверсі — своєрідна "українська бохара" — подобався мені, радо такий купила б. Вікно виходило на площу і Володимирську гірку. Я вже була там у 1974 році — запам'яталася їдальня із стіною прикрашеною різної величини і кольору тарілками мистецького виробу. Харчі смачні. Ввічлива українська обслуга. Хлопці-кельнери всі в чорних одягах. Затичок у лазничці і тут не було, так що скупатися у ванні — неможливо. За всю подорож купалася я тільки в Ленінграді — а так тільки милася й підмивалася. В Ленінграді трохи, мабуть, палили у кімнатах, але надворі було понуро, сіро, вогко. В Україні в обох готелях було холодно. Я жалувала, що не взяла з собою теплої нічної сорочки і теплих капців. Окремі лазнички з клозетами, одначе, були у всіх трьох, і навіть з туалетним папером!

Побут у Ленінграді був для мене дуже повчальним. Не тільки тим, що вперше побачила це місто, що побувала нарешті у славетному Ермітажі (справді, заслужена слава! Велике багатство — Тіціян, Рубенс, Ван Ґоґ, Ґоґен, а саме приміщення побудоване на зразок старого Лювру). Але передусім тому, що це була і своєрідна політична лекція. Сподівалася я, що де-як-де, але в Ленінграді буде більше продуктів, харчів ітд. Вийшло навпаки. Зайшла до "продовольчого" магазину: яйця, крупи, риж, одного сорту поганої якости кекси, пару консерв з риби та з ярин — досить, щоб не померти з голоду. Було і якесь поганеньке м'ясо. На приватному базарі трохи більше і черги за дуже поганенькими з вигляду малими яблуками тощо. Зайшла я і до крамниці з одягом, "база фірменної торгівлі" чи щось таке, очевидно кооперативна ініціятива в дусі перестройки. Кілька непоганих светрів і суконок — високі ціни, як на радянські заробітки (светр, не вовняний, 57 рублів, червона з грубого якогось матеріялу, але не вовняна, суконка — 150 рублів). В Україні було помітно більше продуктів у крамницях. Та й з усіх знайомих, що їх ми відвідали в їхніх помешканнях, найтрудніші умовини мають, мабуть, Гуменюки в Ленінграді — одна кімната на три особи і спільне з двома іншими родинами вживання кухні і клозету. Коли я звернулася з цими поміченнями до Зорівчаків, сказали: справді так, в Україні більше всього, на провінції по селах в Росії справжня нужда, тому й їдуть вони радо на Україну.

Неділя, раннім ранком, 8 жовтня 1989.

Діти приїхали в четвер — Максим, Уляна, Іванко, Стефанко. Я виїхала по них на летовище, трохи блудила, але була на час і навіть трохи чекала. Вони — з великим баґажем, та й двоє маленьких дітей — авто (ще й із позиченим кріселком) дуже було до речі.

Отже в хаті від четверга — рух і гамір. Іванкові дуже виясніло влітку волосся — білявий хлопчик з великими синіми очима. Багато й швидко говорить — так швидко, що часом аж незрозуміло. Він страшенно рухливий, ні на мить не можна його залишити самого — живе срібло! Стефанко — набитий "кльоцок", 22 фунти, вміє сидіти і навіть "міцний на ногах" — рачкувати не хоче (як не хотів рачкувати і Іванко). Він значно спокійніший від свого братчика, хоч, очевидно, вміє ставити свої вимоги. Вчора Іванко з батьками їздили до дитячого музею, я залишилася з Стефанком, ходила з ним на прохід, кормила, бавилася, пробувала приспати. Не легко з цими малятами давати собі раду — обидва ще в пелюшках, надто мала між ними різниця віку. А Уляна ще й пробує пару годин на тиждень працювати на редакційній роботі для HUS (тепер має пропозицію від Сисина працювати для КІУС — і не знає: приймати цю пропозицію чи ні). Увечорі вчора були в нас на обіді ще й Віра Лащик та Seth (Максимів приятель з Гарварду) — разом із своїм псом. (Пес, щоправда, лежав на привезеному для нього матраці на подвірю — це великий пес, мов теля, що його ім'я — Намче — це назва якоїсь непальської місцевості в Гімаляях). Seth — оригінальний молодий чоловік. Має він докторат з Гарварду і працює тепер у Прінстоні при Educational testing — але цікавий він передусім своїми пов'язаннями з Непалем та своєю дуже особливою, просто невротичною любов'ю до свого пса. (Розповідав, напр. як переносив на плечах свого 140 фунтового друга по гірських гімаляйських мостах, як скакав у воду рятувати свого собаку, коли той звалився з такого мосту у гірську річку з водоспадами ітп.)

Ще про Україну:

Зустріч з поетами-дисидентами. В час візити в бібліотеці Стефаника помітила я між працівниками біляву дівчину, худеньку, трохи горбатеньку. Вона потім з'явилася під готелем "Дністер" — прийшла зустріти когось із своїх родичів і поїхала з нами до Шевченкового гаю. Там ходили ми вдвох, розмовляючи. І от вона каже: знаєте, у нас на підрядній роботі в бібліотеці працює Ігор Калинець. Чи хотіли б ви з ним зустрітися? — Дуже радо, кажу. От вона й зорганізувала нам таку зустріч. Прийшли з нею на домовлений час під університет. Ігор та Ірина Калинці — обоє пристійні й елегантні. Він із сивавою шевелюрою, дуже молодо виглядає, хоч йому саме сповнилося 50 років. Пішли ми з ними наперед до кафе, а потім до них додому. Живуть вони в кращій околиці, де є трохи дерев. Помешкання мале, але краще ніж у Зорівчак або в Юрка Ч. З ними живе, щоправда, заміжня дочка з дитиною, отже, здається, на три кімнатне помешкання є їх 5-еро. Багато книжок і дуже гарні на стінах картини приятелів-дисидентів. В розмові вразив мене трохи фанатизм Ірини. Мова була про новостворений український осередок ПЕН Клюбу. Були дві українські групи, що звернулися до ПЕН, одна з них — дисидентська. ПЕН прийняв групу естаблішментових письменників і це Ірину Калинець озлобило — мовляв, не потрібно нам цього. Коли я запротестувала, мовляв, нам треба радіти, що Україна нарешті також репрезентована в міжнародному ПЕН Клюбі, вона сказала: як має бути така репрезентація, то ліпше, щоб жодної не було. Ще й сказала про мене: от ви так говорите, як наші боягузи... Я навела аналогію ОН, мовляв, чи не добре, що Україна є членом? Вона заперечила: ні, це тільки давало додатковий голос СРСР. — У нас на еміграції, кажу, багато людей такої ж думки. І вони протестували, напр. щоб не було консуляту в Києві... О, консулят нам потрібний! — сказала Ірина. Ось так. Моє загальне враження з цього приводу: героїчних людей нам ніколи не бракувало — але політичного розуму бракувало і бракує.

Приїзд наш до Києва був пов'язаний також із важливою родинною ревеляцією. Ми помітили, що Ія не зовсім добре почувалася. І от Марко на летовищі в Києві зробив драматичне повідомлення: вона вагітна! Вже три місяці. Ну, це дуже важлива вістка. Може й добре, що не знала я цього на початку нашої подорожі: була б напевно трохи журилася. В разі якоїсь комплікації — не хотіла б я, щоб хтонебудь із нас мав попасти до совєтського шпиталя. Про Остапа думала я, що в разі чого, треба було б зразу виїздити до Фінляндії. Ну, добре, що обійшлось нам усім тільки ґрипою! А ґрипа ще трохи тримається. Не чуюся ще зовсім добре, хоч голос трохи поправився (в мене був видно ляринґіт, я ледве говорила — а говорити мусіла!) Як даватимуть собі раду з потомством наші каліфорнійці? Ія мусітиме залишити працю, або працювати вдома на якихось доривочних проєктах (підготовка бюджетів тощо — вона вже таке робила). Це, очевидно, не те саме, що робити карієру в ролі co-producer-a. Як вони достосуються, як дадуть собі раду? Далеко, помогти буде неможливо. Чи буде їхня дитина говорити українською мовою? — Навіть у випадку Іванка це вже починає бути проблемою, що застановляє. Каже Уляна: Іванко, коли зустрічає дітей із родини Пасічників і Мойсеїв, не може з ними порозумітися, бо з них ніхто не говорить українською мовою — а це ж кузени! Не легко виховувати українську дитину в чужому середовищі — треба жертвувати не тільки своїм часом і трудом і грішми, але і самою дитиною... Дитина, очевидно, мусітиме опанувати також англійську мову — але коли? Як це впровадити, щоб не мішалося? Щоб не витиснуло українську мову як рідну і як материнську, першу? Марко не знав англійської мови взагалі поки не почав ходити до школи, але Максим, під впливом старшого брата, вже вмів трохи по англійському говорити, коли почав першу клясу.

Понеділок, раннім ранком

Всі ще сплять, навіть діти. Вчора всі ми (крім Остапа) їздили на цвинтар до Bound Brook-у. Це, очевидно, забрало цілий день. Але я зранку наварила борщу, а інший харч був уже раніше готовий — так що приїхали на обід, тобто під вечір. Харчування з дітьми трохи ускладнене тим, що кухня в нас — мала, а в їдальні — нові килими. Отже їмо в кухні, разом з дітьми. Сьогодні вони вже повертаються до Торонто, а я завтра — до праці. І то в сам вир роботи — 19 жовтня в мене наступна лекція, ще не маю готових "handouts" для студентів, та й саму лекцію треба буде повправляти, відсвіжити — текст, щоправда, написаний, але це тільки фундамент — а тема моя тим разом досить складна: приватне міжнародне право, уніфікація права й арбітраж.

Ще кілька нотаток про Україну:

До готелевої кімнати у Львові приходить два робітники, мовляв, вікна до зими приготовити. Я в кімнаті сама. Впустила їх. Говорять українською мовою. Молодший перевірив вікно: о, вже не треба. Тут уже зроблено! Я кажу: а от, знаєте, добре було б затички у ванну й умивальню повставляти: води в місті нема, а тут в готелі через брак затичок непотрібно вода марнується. Треба дбати про своє, адже це — ваше! — Старший робітник підтримав мене, почав говорити навіть про Народний Рух України, що він, мовляв, і там активний. "А чи добре вам так тут говорити?" — питаюся, показуючи пальцем на стелю. Засміявся. "Не журіться — не працює. І воно не тут на стелі, а тут під вікном" — і показав мені, де звичайно вмонтовані підслухові апарати. Обом чоловікам дісталося по милі — пропонувала цигарки — не куримо, сказали.

Драма "Данило Галицький" в театрі Заньковецької Остапові не сподобалася, мовляв, дуже мелодраматично поставлене. Але я мала велике вдоволення і від занурення в українську мову, і від самої п'єси і постановки. Політична алегорія, патріотичного українського наснаження, без тіні про-совєтської чи про-російської пропаґанди. Таким театром можна піднести народ — як ніколи, зрозуміла я величезну виховну й освідомчу вартість театру.

Вівторок, 10 жовтня 1989. Метро.

Ще про Україну: Дорога з Борисполя до Києва — найгарніша, мабуть, дорога з летовища до міста, яку я колинебудь бачила. Шестилінійна переділена зеленню автострада, а обабіч дороги — дерева, може й ліс. І це на добрих кілька кілометрів.

Михайлик Бардин, чоловік Дарусі Чайківської, дуже хотів би поїхати до Америки. Працює він інженером на якомусь заводі, здається при комп'ютерах, не пам'ятаю, але щось у совєтському розумінні "сензитивне", отже мало надії, що можуть дозволити на виїзд. Взяв мене на бік, на розмову в чотири очі і радився, що йому робити. Викликав його начальник і сказав: він дасть йому дозвіл поїхати до Америки, якщо він погодиться давати їм деякі інформації. Що йому робити? — питався мене. Я сказала: занадто висока це ціна, не варто на неї спокуситися. Це справа совісті — можна потім усе життя каятися. І раз попадеш на таку дорогу, може бути трудно з неї вирватися.

Роксоляна Зорівчак живе біля самої вежі Корнякта. Вхід у її будинок — це також і вхід до Волоської церкви, яка тепер діє, як церква. Аґенти час-до-часу фотографують. Викликають її на допит. Що це ви, мовляв, почали так до церкви ходити? (Простим людям це прощається, але докторові філософії та професорові консерваторії? — А вона: та я ж там мешкаю!

Роксоляна, каже Василь, її чоловік, сотні разів була допитувана в КҐБ. Обоє вони досить обережні. Коли ми їхали повз львівський Hyde Park (як назвала майбутнє місце Шевченківського пам'ятника наша провідниця з Інтуриста), запиталися мене, побачивши моє зацікавлення: хотіли б ви туди піти? І щоб вдоволити моє бажання, висіли зі мною з трамваю. Але на місце пам'ятника пішла я сама. Фотографувала людей і написи-відозви (Сказала я людям: не бійтеся, я — з Америки! і вони заохочували мене фотографувати й дивитися). Зорівчаки дожидали мене за рогом. Очевидячки, там на місці пам'ятника, де між квітами — українські прапори, де серед відозв — заклики повернути Юра католикам і домагання резигнації Щербицького — напевно повно аґентів, які спостерігають, записують, фотографують. Часом і побивають палицями декого з демонстрантів — таке трапилося малому Зенкові Чайківському, а також, казала Роксоляна, синові Зорівчаків, Тарасові.

Я питалася про Роксоляну Чайківських. Вони знають її. Мали претенсії до неї, що десь там не заступилася за когось, чи навіть за їхніх дочок, не допомогла. Що нібито ходили чутки, що вона — доносила до КҐБ... Чи можливе це? В такому режимі як СРСР все можливе. Але я не дуже серйозно поставилась до опінії Юрка й Оксани, зрештою вони і самі не дуже впевнено ці думки висловлювали. Сама ж Роксоляна зробила на мене дуже позитивне враження. Це людина серйозна, яка знає чого хоче, працьовита, а при тому розумна й зрівноважена. Її поміркованість мені більше відповідає, як бойовий фанатизм Ірени Калинець. Роксоляна досі один тільки раз була за кордоном — у Польщі. Ніколи не бачила жодного англомовного періодика, крім комуністичного Daily Telegraph. Тягнеться до заходу. Дуже хотіла б поїхати на славістичну конференцію до Англії в наступному році. Вже має тентативну згоду і стипендію від англійців. Хотіла б поїхати на пару днів до Оксфорду — показувала мені одержані інструкції, де говориться про те, що побут в Оксфорді перед конференцією для наукової праці можна влаштувати за 30£ на день. Жалілася, що не може на це собі дозволити. І от я шарпнулась і запропонувала, що заплачу за неї побут в Оксфорді на три-чотири дні, щоб їй це уможливити.

11 жовтня 1989. Середа. Метро.

Вчора ввечері — після першого томлячого дня на роботі — мусіла поїхати ще й на засідання УОКЦентру в справі бібліотеки. Були Черник, Кіпа, Слава Оранська, Аня Максимович і я. Узгоджували остаточний варіянт статуту бібліотеки. Отже наша створена в 1958 році бібліотека стане у близькому майбутньому "програмою" УОКЦентру, під адміністративним зарядом Центру, але з окремою Бібліотечною Радою. Доведеться мені посвятити ще один вечір мого дуже тепер дорогого часу, щоб цей компромісовий статут ще раз переписати на комп'ютері, щоб можна цей узгоджений текст представити трьом організаціям до одобрення: Чортополохам, Рідній Школі та Раді Директорів УОКЦентру.

Остапові ґрипа не відходить і я сьогодні вранці потелефонувала до д-ра Дикого, щоб може прийшов, подивився на нього, приписав якісь ліки. Не маємо в хаті антибіотиків — саме повезли найсвіжішу порцію Дзюбі на Україну. Отже треба буде знову купити. Хотіла навіть їхати вранці перед роботою до аптеки — але потім вирішила, що може ліпше зачекати на лікаря — може він щось інше припише. Мені ще також не зовсім відійшло, але голос мій вже майже нормальний, кашляю рідко. Маю надію, що ми не заразили ґрипою дітей. Максим від'їздив з катаром — але не знаю, чи це перейшло на нього від нас.

Моя наступна лекція — 19 жовтня. До неї ще потрібно мені підготовити деякі речі — маю щастя, що є тиждень перерви в лекціях і що я не мушу мати лекції в цей четвер, тобто завтра. Це було б справді неможливо (Але ми знали наперед про т.зв. reading period, тобто однотижневу перерву — і до цього достосували наш плян праці).

Неділя, 15 жовтня 1989

"Вкрала" я з готелю "Дністер" на пам'ятку готелеву картку з інструкціями для обслуги. На одному боці є такі написи:
Пожалуйста, уберите мою комнату
Please make up room now
Bitte Zimmer aufräumen
Priepe [sic!] de faire ma chambre
На другому боці:
Пожалуйста, не беспокойте
Please do not disturb
Bitte nicht stören
Priere de ne pas deranger
Підписано: Hotel "Днестр"

На українську мову місця, очевидно, забракло — хоч обслуга, до якої це звернення адресоване, говорить якраз українською мовою. — Знайшла я цю картку саме сьогодні. Подумала: а може б так післати фотокопію Сниликові до "Свободи"? Варто зробити натиск — може нарешті змінять свою настанову у Львові?

Роксоляна розповіла мені про те, як вона повезла копію моєї статті "Про дві антології" до редакції "Всесвіту". Не мала відваги їм признатися, що цю копію дістала безпосередньо від мене. Сказала, що десь якийсь сусід їй позичив. Редактор Микитенко статтю в неї забрав, читав її на зборах редакційного колективу, мовляв, ось дивіться, що "ворожий до нас журнал "Сучасність" про нас пише". Присутні, каже Роксоляна, вислухали і сказали: "Ну, так, але ж все це правда!" Микитенко, одначе, не хотів Роксоляні повернути ксерокопії, це, мовляв, із "ворожого видання". Ледве випросила, мовляв, зробіть собі відбитку, я ж обіцяла сусідові повернути! Про Микитенка Роксоляна висловилася критично. Він, мовляв, людина досить обмежена. На вересень у "Всесвіті" заплянована була рецензія Зорівчак на мою бібліографію. Тепер, кажуть, відклали рецензію до пізнішого номера. Можливо, на це редакційне рішення (а може також на редакційне рішення "Літ. України" відкласти статтю Жулинського про мене) вплинула моя стаття в "Сучасності"? Тough luck! Незалежність свобідного вислову завжди мала свою ціну — не збираюся продавати її за миску сочевиці! Нашим землякам багато ще треба вчитися — від модної гласності до справжньої толеранції інакодумаючих ще досить далека дорога!

Казала Роксоляна, що журнали Time i Newsweek, які я їй привезла, — це перші англомовні журнали, що їх вона мала колинебудь у руках, за вийнятком лондонського Daily Telegraph та архівних матеріялів у бібліотеках. Один з журналів був у цілості призвячений "новому СРСР". Переглянувши його, Р. сказала: Мені здається, ви на заході розумієте наше життя на 75%! Уривки з Time i Newsweek використала вона також у своїх лекціях в консерваторії, щоб зацікавити студентів.

Ця ізоляція України, її відірваність від світу, вражає і болить. Я про це говорила і при нагоді розмов про книгообмін у бібліотеках і у Львові, і в Києві, і при інших розмовах. Конче треба, щоб молодь, студенти їхали вчитися на захід, казала я всім офіційним людям від Сенченка в Києві починаючи. Чи знаєте скільки в американських університетах китайських студентів? — казала я, провокуючи їх на реакцію.

Привезла я з України пару чисел таких видань, як "Віче", "Інформаційний вісник Товариства Лева", "Ленінська молодь" та деякі інші недоступні на заході газети. Одне "Віче" вже послала до "Свободи", бо казав Снилик, що цього числа не мали. Решту, мабуть, пошлю Зінкевичеві — він тепер почав збирати такі матеріяли — добра ініціятива!

Була вчора на концерті українського камерного хору з Варшави. Їздила сама — Остап не захотів, посилаючись на видужування із ґрипи. Добрий дириґент, Ярослав Полянський, зробив із цього невеликого ансамблю (23 жінки + один молодий мужчина) солідну мистецьку одиницю. Концерт був удалий — я мала справжню насолоду, зокрема ж від релігійної музики, що виповнила першу частину концерту — як потім довідалася я із програмки, це була музика Березовського, Бортнянського і Веделя! Була в програмі і добра рецитація Шевченкової "Марії" — у виконанні Лідії Стефанівської, і оригінальні (але як на мій смак, не завжди вдалі) композиції Романа Гаврана до слів Шевченка, Симоненка і Стуса. Концерт мав дуже патріотичний характер — кінчився він не тільки "Гей у лузі червона калина" але і "Ще не вмерла", а на кінець ще й "Боже великий, єдиний". Одною з причин, чому я поїхала на концерт, була нагода передати врешті Зенкові і Люді подарунки і листи зі Львова — бо самі вони і досі не приїхали ці речі забрати! А там у Львові може і на відповідь уже почали чекати!

Сьогодні трохи пробувала відпружитись — відгортала листя, садила осінні квіти. Тиск на роботі іде мені трохи на нерви — чи дочекаюся я до ранньої пенсії? Дуже хотілось би займатися своїми українськими справами, замість того, щоб мусіти навіть власний свій час — вечорами, в суботу й неділю — присвячувати професійній роботі! Стужилася я вже за бібліографічною і achievement.літературною роботою. — Завтра, згідно з умовою, не йду до праці: class preparation day. У вівторок — Мариля візьме day off.

20 жовтня 1989. Метро.

Сьогодні в центрі моєї уваги — Ія. Приїздила вчора, разом з Іком — я дала їм до вжитку авто минулого тижня, щоб мали повну свободу рухів. Приходила попрощатися, бо сьогодні відлітає додому, до Марка. Вагітність дається їй взнаки: вона весь час погано почувається, терпить від нудоти і загальної слабости. Можливо, що це пройде — тепер три місяці вагітності. Але вона за кілька днів мусить зробити рішення: приймати нову запропоновану їй працю, чи ні. Якби чулася ліпше, напевно почала б працювати на цьому новому фільмі, що за пляном мав би закінчити працю десь у квітні. (Розв'язка повинна прийти в травні). А так, мабуть, доведеться їй зрезигнувати із заробітку. Карієра, взагалі, мусітиме бути перервана, або відійти на задній плян. You mean, Iya is going to give up a perfect career to have your baby? — сказав Маркові один із його приятелів із здивуванням. Не легко буде молодятам достосуватися — вони вже майже 10 років подружжям, життя загрожує докорінною пере-будовою. Та й фінансово буде їм нелегко — хату мають дорогу і не дуже практичну — чи зможуть утриматися на одній Марковій платні? Potuerunt hi et illi... каже Остап.

Вчора я відбула свою лекцію про міжнародне приватне право. Пішло незле, але я була не зовсім задоволена, бо щоб вичерпати тему і зробити потрібні повідомлення про assignments, etc. — я говорила 5 мінут за довго, а через те не залишилось часу на запитання.

23 жовтня 1989, понеділок, метро.

Вчора була річниця Маминої смерти. Поїхала я на цвинтар, завезла свіжий горщик вишневих хризантем. Погода була по осінньому гаряча, але погода в душі — депресія, що загрожує штормом. Набридла мені атмосфера Sturm und Drang в нашій бібліотеці, набридло мені займатися професійними справами 24 години на добу. Я досі завжди любила свою роботу — але приходила додому і мала відпруження у власному українському світі. Це давало мені психічну рівновагу, сатисфакцію, силу тривати. Обидва компоненти: і моя професійна праця і мої hobby добре себе доповнювали. При новій адміністрації Liz Kelly справи змінилися: вона, нібито, промощує мені карієру, зробила з мене associate director-a, дала професійну асистентку, "виборола" статус лектора в Law School, "дала змогу" постійно друкувати бібліографію трудового права, дозволяє час-до-часу поїхати на конференції (на Гаваї, до Парижа ітд.) — але все це колосальним коштом всієї моєї енергії... Вона найрадше зробила б з мене пляновика, адміністратора — одне слово: бюрократа. А мене така роля не захоплює, я вже хочу закінчувати, не розвивати свою карієру. В п'ятницю зробила мені "performance evaluation". Якби я мала оцінювати на скалі 1 до 10, то мусіла б тобі дати понад 10 в кожній ділянці, сказала. Але мене це не тішить. Стрес і надмірна навантаженість і невдоволення відбиваються негативно на всьому житті. Ледве можу толерувати Остапові примхи, його постійні "пштрички", дрібні але іритуючі в побуті "поправки" всього, що я роблю — наперекір мені, примітивну педантерію, а вже зовсім не можу терпіти його "зверхнього" образливого трактування, браку звичайної доброзичливости та доброго виховання.

24 жовтня 1989, вівторок, метро.

Не встигла віднотувати: в суботу 21 жовтня виступав у Філядельфії Володимир Яворівський. Виступав не як письменник, а як політик (він — депутат). Зробив на мене дуже позитивне враження. Вміє добре, легко, приступно для широкої публіки, з неабияким почуттям гумору говорити. Зовнішність в нього — приваблива, молодий, пристійний. А при тому він — людина зрівноважена, розуміє потребу політичних компромісів, як і загрозу шовіністичних провокацій. Добре, що Україна має таких людей, треба, щоб було їх якнайбільше і не тільки з середовища письменників! Говорив він багато про установчі збори Руху. (На цих зборах у Києві був також Гунчак, що зробило його, як я йому жартома сказала, "малощо не президентом української діяспори" — такий він тепер "у гонорах"). У Філядельфії був уже Мокрий, посол польського сойму і він — також учасник зборів Руху — показував Video із цих зборів. Ми, нажаль, не були і ще не бачили запису з цієї історичної події, але Гунчак обіцяв привезти ще раз. Гунчак і Яворівський почали також збірку фондів на допомогу Рухові. Вже зібрали щось чверть міліона долярів — бо виступи Яворівського були вже в різних містах. Але з цим фондом багато ще неясностей: якщо це справді мала б бути допомога Україні в критичний час перебудови, то його треба було б поставити інакше і заплянувати на велику все-американську скалю.

Яворівський — приятель з дитинства Ізи Каплана. Їздив на годину до нього додому, відвідати його і його маму.

27 жовтня 1989, п'ятниця.

Сьогодні я була вдома: class preparation day. Але працювати над підготовкою лекцій не довелося. О 10-ій ранку мав потелефонувати Колій з Вашинґтону, щоб зробити зі мною інтерв'ю для "Голосу Америки". Це у зв'язку з нашою недавньою поїздкою на Україну. Вчора він робив таке інтерв'ю із Остапом. Вийшло, одначе, так, що Колій о 10-ій не був готовий до інтерв'ю і переніс це на 3-ту пополудні. Цим розбив мені день. Я мусіла поїхати ще за харчами до крамниці. Отже між чеканням на два телефони втратила багато часу. Саме інтерв'ю не пройшло так, як цього бажала я: я хотіла говорити виключно про свої нові контакти з бібліотеками — Колій збивав мене з пантелику запитаннями про мою літературну творчість. Не знаю, як воно вийшло і яке враження робитиме на слухачів. Нажаль, сама цього почути не зможу, як не чула і своїх попередніх записів для "Голосу Америки".

Після полудня пару годин посиділа при комп'ютері над ULE80Acum — а тоді обід, вісті на телебаченні, та поїздка з Остапом на виставку малярських праць "трьох поколінь" — Роберта Лісовського, Зої Лісовської та Лади Нижанковської. Зоя мене завжди цікавила. Я чула про неї вперше, коли мені було 10 років — від Бабці, що повернувшись до Радома з подорожі до Лодзі (тоді це був — Ліцманштадт!), із захопленням розповідала про Віру Селянську, що пише вірші, і Зою Лісовську, що їх ілюструє малюнками, — приятельок-дівчаток, що їм тоді було по 14-15 років. Малюнки Зої подобались мені найбільше: вони повні життя, кольору, пристрасти.

29 жовтня 1989. Метро, вранці.

Була вдома в п'ятницю (class preparation day) + субота і неділя. Але не приготовляла лекцій — навпаки, примусила себе навіть про них не думати. П'ятницю перебив мені Колій, бо робив зі мною по телефону інтерв'ю для "Голосу Америки", в суботу я сама без Остапа ходила на відзначення 40-ліття Пластової Станиці у Філядельфії (нудно!), в неділю була на дворі тільки пару годин, щоб відгорнути трохи листя (Я вже за стара для такої важкої фічичної праці, подумала я собі!) — а позатим трохи часу присвятила бібліографічній роботі, зокрема праці над додатками до наступного ULE65A — покажчиком статей українською мовою про ULE та покажчиком журналів і збірників. Читала також огляд Зорівчак в 3.т. Українська літ-ра в світовому контексті. Є там кілька ранніх знахідок з 19 ст., що їх я не маю у своїй ULE65A. Також деякі "clues", щодо публікації анонімної рецензії на "Piesnie ukraińskie" з 1840 року. Треба це буде прослідити — але коли? Для цього треба чимало часу, а хто зна чи не треба буде їхати до Гарварду або Урбани, щоб знайти відповіді на ці питання. Трохи мене цей проспект знеохотив, бо я зобов'язана віддати ULE65A до друку в січні 1990, а до цього часу навряд чи встигну зробити все запляноване. Але після першого пригноблення, прийшла думка, що не треба мені знеохочуватися, що адже 100% повноти ніколи досягти не можна, що в додатках в майбутньому будуть доповнення, що "не треба виливати дитини з водою" — моя робота має свою вартість, навіть якщо вона не охопила зразу всіх матеріялів. Треба мені доповнити вступне слово, щоб це ще більше наголосити і вияснити.

В поїзді Нью Йорк-Філядельфія, 1 листопада.

Їдемо з Марилею назад додому після засідання North East Foreign Law Library Group. Колись вони називали себе, як наші поети-модерністи, нью йоркською групою, дуже дерли носа, бо туди належали тільки Єйл, Колумбія, Нью Йоркський університет — але тепер поширили свій засяг, включили PENN і хочуть включити Гарвард. Це група foreign and international law librarians, головна ціль якої шляхом кооперації і порозуміння між бібліотеками координувати комплектування чужими й міжнародними правничимиу матеріялами, і таким чином зменшити непотрібне дублювання в матеріялах малого зацікавлення, визначити юрисдикційну та предметну спеціялізацію ітп. На засіданні були Бланка Кудей від NYU, Rado Popu, її асистент, Marilyn Reisch з Колумбії та Віктор Essien з правничої бібліотеки Фордгам університету. Не з'явилися на засідання Кент МекКівер з Колумбії та Ден Вейд з Єйл — обидва хворі. Щоб могти на час прибути до Нью Йорку, я мусіла встати сьогодні о 5 год. вранці, щоб встигнути до поїзду, що відходив о 8-ій з головної станції. Колись у майбутньому може вдасться мені використати таку подорож до Н.Й., щоб попрацювати над ULE в NY Public Library, але сьогодні засідання, а потім ланч, затягнулися так, що ми дослівно в останній мінуті встигли на поїзд, що відходив о 3:20. Тепер уже швидко темніє, не хочу повертатися додому поночі — отже з NYPublic довелося зрезигнувати. В майбутньому, можливо, тільки одна з нас їздити буде на ці зустрічі — адже сьогодні наша клієнтеля залишилася без обслуги, але це була перша така зустріч і я хотіла взяати в ній участь разом з Марилею. Очевидно, що така наша участь вимагає додаткової роботи і викликає додатковий стрес. Бланка Кудей на своїй позиції тільки 6 чи 7 років, але вона вже "заслужила" і саме відбуває "sabbatical". В нас, нажаль, бібліотекарі не мають faculty status і я після 21 років на PENN — цілої низки публікацій, лекцій, курсу ітп. надії на сабатікал, фактично, не маю. Таке рутиною не передбачається... Хіба зробили б для мене вийняток, але тоді моя Liz напевне придумала б мені якийсь проєкт, що вимагав би дволітньої додаткової праці!

3 листопада 1989, вранці, перед виходом на роботу.

Були вчора з Титом, Софійкою і Вірою в Annenberg Center на постановці "An inspector calls", п'єси J. B. Priestley, що її я бачила вперше пару десятиліть тому в українській постановці Володимира Блавацького у Філядельфії. Головну ролю у вчорашній виставі виконував Тony van Bridge, він також був режисером. Театр був чомусь тільки на половину заповнений, але постановка була першорядна (Shaw Festival Production з Канади) і всі ми вийшли з театру задоволені. П'єса Прістлі, очевидно, відбиває дух часу, коли була написана і грішить деяким моралізаторством та спрощенням проблем (така собі, маю враження, рання "ідеалістична" соціялістична наївність!) — але написана вона з великим хистом вправною рукою майстра, що знає можливості, обмеження і потреби сцени.

Вівторок, 7 листопада 1989, в ліжку, північ.

Працювала трохи над черговою своєю лекцією — про французьке та німецьке право — а тепер хочу ще зробити пару нотаток, заки засну. Не встигла занотувати, що в суботу їздили ми з Остапом (та й не тільки з Остапом, бо вийшло так, що я була шофером для трьох старших панів: Шиприкевича, вуйка Левка Яцкевича та — Остапа) — до Інституту Липинського на доповідь Зенона Когута. Було на цій доповіді два десятки осіб, в тому числі Геврики (ціла родина!), Олекса Біланюк, Мирослав Лабунька, Славко Трофименко, Наталка Пазуняк, Віра Кліш з чоловіком... Когут, що його представив Пеленський, говорив на тему своєї книжки: про поступову затрату автономії після Хмельницького, особливо про часи Катерини ІІ. Тема дуже цікава, але Когутові трудно говорити українською мовою — в нього не лише обмежений словник, але й неправильні граматичні конструкції — часом важко було слухати і трохи було за нього прикро. Напевно був би зробив ліпше враження, якби був говорив на американському якомусь форумі англійською мовою. Хоч це ще також треба було б провірити. Когут, нажаль, не працює професором, і не має, мабуть, вправи у публичних виступах. Найбільше мене зацікавила така його ревеляція: Переяславський договір інакше розуміли козаки, інакше московські представники царя. Козаки підходили до справи договору, як до контракту, а висланники царя відмовилися присягати, бо, мовляв, цар жодних присяг складати не може своїм підданим, на те він і цар. Каже Когут, що Хмельницький так схвилювався, що вийшов із залі нарад і щойно на другий день переконали його, щоб погодився. Якщо це справді був зудар двох світоглядових концепцій, двох ментальностей — заходу і сходу — то, я подумала собі, яку знамениту тему міг би з цього зробити добрий письменник для історичної драми — тема гідна Шекспіра. На цьому тлі постать Хмельницького видалася мені особливо трагічною.

Сьогодні в праці вислала до Києва і Львова офіційні листи, щоб започаткувати обмін матеріялами між PENN і бібліотеками Академії Наук у Києві і у Львові та бібліотекою львівського університету. Я їм (всім трьом бібліотекам) замовлю передплати Univ. of Pennsylvania Law Review та Comparative Labor Law Journal, а крім того до бібліотеки ім. Вернадського та до Львівської ім. Стефаника вишлю на днях покажчики до англійського законодавства Index to Statutes + Chronological table. Ці покажчики наша бібліотека купує кожного року, а старі викидає, як перестарілі. Тим часом це — чотири товсті томи, в твердій оправі, що коштують майже 300 фунтів штерлінґів! І для бібліотеки, яка не має найновішого видання, ці покажчики мають неабияку вартість, зокрема для наукового дослідника. Це страшне марнотратство викидати такі речі, тому я і затримала попереднє видання, щоб його комусь подарувати. Побачимо, як працюватиме пошта, який буде відгук. Листи забрали мені майже цілий день часу (... між довідковими та іншими справами), висилка та інструкції в справі передплат ще також вимагатимуть трохи труду. Але я не хочу цієї справи відкладати. Залежить мені на тому, щоб обмін цей наладнався. Тоді навіть і після мого відходу на пенсію, він зможе продовжуватись і збагатити трохи українські бібліотечні колекції. Одночасно я просила обидві бібліотеки АН, щоб передплатили для нас Відомості Верховної Ради УРСР та Зібрання постанов уряду УРСР — мені вдалося купити пару річників у 1970-их роках, але комерційним шляхом тепер ніяк цих матеріялів не можу роздобути, хоч пробувала, отже ми не маємо на ці речі поточної передплати. Якщо обидві бібліотеки нам ці два видання передплатять — то матимемо дублети, але я хочу "застрахувати" себе на випадок, якщо одна з цих бібліотек "не допише". Другий комплект, якби справді такий приходив, можна завжди відступити іншій якійсь бібліотеці. Коли я останній раз цю справу провіряла, то Відомості Верховної Ради з Києва були тільки в Library of Congress і вони також діставали їх тільки шляхом обміну! Навіть Гарвард не мав цього матеріялу — і коли я до них звернулася за інформаціями, після того як Kubon & Sagner відмовився від продовження передплати — вони дивувалися, що мені взагалі вдалося роздобути хоч пару річників цих Відомостей!

П'ятниця, 10 листопада 1989, вранці, метро.

В східній Европі — історичні події. Не встигаю їх віднотовувати. Вчора східна Німеччина відкрила свої кордони для вільного виїзду громадян закордон. Це, очевидно, не якийсь добровільний жест до демократизації. Це крок, що до нього комуністичний режим змушений, щоб рятувати трагічну ситуацію своєї держави. Бо крах комунізму в інших країнах Варшавського бльоку має очевидні консеквенції і для східніх німців. У Польщі вже пару місяців при владі уряд "Солідарности", з не-комуністом Мазовєцьким, як премієром (Ярузельський став президентом і співпрацює активно з новим урядом). В Угорщині розв'язалася Комуністична партія, змінила назву на "соціялістична". Східні німці масово приїздили на "вакації" на Угорщину, а звідти була вільна дорога до Австрії. Останнім часом тисячі німців прибули до Чехословаччини, і хоч там при владі ще "застійний" режим, то вони зразу сунули до Західньо-німецької амбасади, а звідти, після деяких проволок, транспортами їхали до Федеральної Республіки. Кажуть, що около одного міліона осіб в цей спосіб втекло з DDR до Bundesrepublik, а все це молоді люди, освічені професіоналісти, еліта і майбутнє нації. У висліді: в східній Німеччині — криза. В шпиталях бракує лікарів — щоб діяв транспорт, спровадили військо. DDR тількищо відзначила 40-річчя свого існування — це була лебедина пісня і режиму Гонекера і може і самої комуністичної Німеччини. Зах. Німеччина дає всім біженцям автоматичне громадянство, приймає їх з відкритими руками.

Середа, 15 листопада 1989. Метро, вранці.

Мені сьогодні 59 років. Що можу доброго сказати про цю дату? Єдине хіба — ще лиш три роки до можливости пенсії! Понеділок і вівторок була вдома — class preparation days. Справді, трохи "шліфувала" свою лекцію про французьке і німецьке право, що має бути завтра вранці. Але від побуту вдома настрій мені не піднявся. Цими днями страждаю від неабиякої депресії, часом жити навіть не хочеться. Які цьому причини? Мабуть ціла низка їх. Надмірний натиск на роботі, брак близького людського контакту, почуття самотности, ізоляції, безнадії. З Остапом живемо ніби в одній хаті, разом щодня обідаємо, разом дивимося на вісті на телевізії — і це все. Про те, що мене справді цікавить, говорити з ним трудно — в кожній справі він визнає тільки власну думку. Щоб не сперечатися, панує здебільша мовчанка. Про те, що сам робить, над чим працює — ніколи не любив говорити. Запитання збуває жартом, залишає без відповіді. Дуже бракує мені Лялі. Пробую розбивати ізоляцію контактом з Вірою, з Лабуньками (були в них навіть на обіді в суботу), телефонічними контактами з дітьми. Але все це мало помагає.

В неділю Остап їздив до Нью Йорку — відзначували парадним обідом Святослава Гординського та Ліду Крушельницьку. Обох дуже ціню, зокрема ж Гординського, що його вірші знала колись у дитинстві на пам'ять. Але імпреза була дорога — 100 дол. від особи і я не поїхала.

П'ятниця, 17 листопада 1989, метро, вранці.

Вчора вранці відбулася моя лекція про французьке і німецьке право та їхні друковані джерела — законодавство, судочинство, коментарі.

Увечорі ходили з Титом, Софійкою і Вірою на вечерю до White Dog Cafe і до театру на читання уривків з п'єс Тома Стоппарда. Перша частина програми була малоефектовна: п'ятеро акторів читали (дослівно — із скриптів, що їх тримали в руках) уривки із Rosenkrantz and Guilderstern are Dead, Travesties, Night and Day. Все це — plays of ideas, без будь якої дії. Але найгірше те, що дикція їхня, а може й акустика, були настільки погані, що значна частина тексту до мене взагалі не дійшла. Зате друга половина програми сподобалась мені, а навіть мене зворушила. Це була одноактова п'єса написана для радіо, Albert's Bridge. Ці ж самі актори знову ж таки читали із скриптів, але тим разом стояли на переді сцени, чути їх було ліпше, п'єса мала логічне пов'язання (знову ж таки без дії, play of ideas), була в п'єсі і глибока життєва філософія, і Weltschmerz, і гумор, навіть мене зворушила. Побудована вона на такій темі: молодий абсольвент філософії приймає працю малювати міст — ця робота подумана на роки — щоб одна людина тільки робила цю роботу і, закінчивши її, починала наново. Така нібито бюрократична efficiency. Хлопець захоплюється роботою — вона дає йому свободу від буденщини — він працює понад години, це його обсесія. Про міст каже в одному місці, що це — "cat's cradle in the sky" — добра поетична метафора. Варто п'єсу цю прочитати — може колись це і зроблю.

Понеділок, 20 листопада 1989, метро.

Вікенд пройшов під знаком виступів ансамблю "Не журись" зі Львова. Вже в четвер у театрі довідались ми від Софійки, що ансамбль виступить у УОКЦентрі не тільки в суботу (що ми знали з газет), але і в п'ятницю. Людей було може з півтори сотні — тільки ті, що випадково і по телефону довідалися про виступ. Організатором виступу була фірма "Кобза" — така собі перша українська-канадська joint venture. В концерті виступали Віктор Морозов, Остап Федоришин, Василь Жданкін, Юрій Саєнко, Андрій Панчишин. Виступали за чергою, і тільки сольо — дуетів або скечів не було взагалі. Програма була на половину поважна, дуже патріотична, і навіть закінчилася співом національного гимну. Мені виступ ансамблю подобався настільки, що я не тільки купила дві касети в п'ятницю, але пішла (вже без Остапа) також у соботу (заля була виповнена! понад 500 осіб!) — та ще й купила додаткові три касети на дарунки і книжечку сатиричних віршів-пісень Панчишина. Нашій публіці найбільше подобалися гумористичні монологи Остапа Федоришина — але, на мою думку, це найбільш примітивний старосвітський львівський гумор a la Шашаровський, тільки в дуже доброму виконанні. Для мене найбільша насолода було слухати знамениту сатиру Панчишина — такі речі як Павлик Морозов, Черевик, Візит — здаються мені найбільш вдалими. Взагалі нарешті маємо політичну сатиру. Такий політичний кабарет якби був не лиш у Львові, але в кожному місті України! Дуже добрий був також виступ кобзаря Жданкіна.

21 листопада 1989, вівторок вранці, метро.

Замість засідання з директоркою, маю о 9:15 візиту в дентиста. Випала мені пльомба і то з передніх зубів — треба швидко направити, бо помітно: щілина між зубами! Це вже вдруге випала пльомба з цього місця!

Поболює мене трохи нога — тобто жиляк у правій нозі. Раніше ніколи з тим не мала клопоту. Може phlebitis? Маю замовлену візиту в д-р Ленсфілд на 30 листопада — маю надію, що витримаю до цього часу. Але ходити трудно, а стояти то й зовсім погано!

Виступ "Не журись" залишив по собі приємне враження. Досі снуються в пам'яті поодинокі фрази пісень. Але, як чую від людей, не у всіх однакова реакція. Політична сатира сьогоднішнього Львова до пересічного емігранта не завжди доходить. Навіть Вонторська, що старша за мене і що була у Львові в час першої радянської окупації, запиталася мене: а хто такий Павлик Морозов? Чому про нього співають? Не кажу вже про те, що такі вислови як "резидент ЦРУ" — більшості слухачів без пояснення незрозумілі. Все ж таки, дещо дійшло до всіх і напевно запам'ятається: "Віддайте мову!" — хоч і не найліпший текст, але бодай рефрен залишиться в пам'яті, або "Каґанович — професійний кат", або "ті зреклися мови, ті зреклися роду, осьтака історія рідного народу". Найбілша радість, що все це — молоді люди. І ця молодь України (включно з такими людьми, як Яворівський і інші) — якже вона підняла тонус нашого еміграційного життя, що вже було зовсім заниділо!

22 листопада 1989, метро, ввечері, по дорозі додому.

На моє щастя, Liz відкликала сьогоднішні засідання — і це ранішнє зі мною, і друге — засідання "директорів", в якому, очевидно, і я мала брати участь. Мали якусь важнішу і пильнішу справу. Це дало мені змогу викінчити і підготовити 9 сторінок "handouts" для моєї останньої лекції, що має відбутися 30 листопада. В понеділок Марія віднесе до Duplicating, щоб встигли зробити 30 копій для студентів.

Завтра, на День Подяки, запросила нас до себе Віра — отже ідемо в гості. Мали ми запрошення також від Головінських у Провіденс. Мотря та Андрій купили нову хату за містом — перепровадилися. Яцкевичі їдуть до них — ми могли поїхати з ними. Але це значило б втратити кілька днів. Левко поїхав уже сьогодні вранці і не знаю, коли буде повертатися. Це далека дорога — він уже поза 80 років — подивляю його відвагу їхати автом в таку дорогу та ще й під зиму. (У нас сьогодні вночі заповідають сніг!) Я беру понеділок вільне (ще один-останній class preparation day!), але у вівторок мушу бути в праці — не знаю, чи не захочуть вони лишитися довше. Бо й чому ні? Адже вони плянують колись і взагалі туди перенестися — Мотря спеціяльно купила більшу хату, щоб це було можливе. Отже, щоб не в'язати їх і себе, я подякувала за запрошення. Колись радо скористаю — може навіть у зв'язку з якоюсь поїздкою до Гарварду. Від них це — година їзди поїздом.

Читаю під ніч книжку Яворівського "Марія з полином у кінці століття". Шедевр це не є, Яворівський — ліпший політик, як письменник. Всетаки тема — Чорнобиль — та ще й такий щоденний спосіб її трактування — переслідують, як примара. Синє зимне полум'я над реактором — чи справді таким його бачили?

Неділя, 26 листопада 1989, вранці.

Від четверга я вдома — відпружуюсь, відпочиваю. І справді: навіть висипляюся: вчора лягла спати десь по дев'ятій, сьогодні встала після восьмої. В четвер, на День Подяки, пішли в гості до Віри. День випав святковий, немов Різдво. В ночі із середи на четвер впало 4 інчі снігу — і ми пробудилися до різдвяної казки. Це вперше від коли ми в Америці такий ранній снігопад. На щастя, Віра живе відносно близько і ми з Остапом вирішили піти до них пішки. Приємний романтичний прохід — засніжено, сонячно і не надто холодно — фактично, сніг починав танути. Назад додому, під вечір, коли було вже темно і дороги почали примерзати, нас підвезли додому Вірині діти — по дорозі в кіно. Прийняття у Віри було дуже гарне — гостину підготовила Вірина мама й сестра, харч був надзвичайно смачний, Віра подбала про приємну атмосферу — тріскучий ватран, добра музика. Були там Віра з дітьми, пані Смулка, Кіпи з дітьми та Маркіян Білинський, їхній кузен з Англії, що недавно у Вашинґтоні закінчив маґістерку з політичних наук, хотів би залишитися в Америці, шукає тут праці. Подивляла я стару Вірину маму, що має ще так багато життєвого завзяття і живе сама у Нью Йорку — з цікавістю, не тільки з чемности, слухала я її розповідь про всякі її пригоди (напр. як їхала з торбою харчів до Алентавну, але по дорозі вступила до шпиталя, щоб перевірити, чому в неї так розболілася рука — і виявилося, що рука — зломана!) Віра була, на диво і дуже не-характеристично — маломовна, похожала по хаті, пишна як пава, надаючи всьому тон: то музику перемінить, то вина піділлє. Видно по ній було задоволення, відпруження. Вона також має пару днів відпустки від своєї нелегкої роботи із старими й немічними людьми. Я подумала собі: бракує тільки Ґенка. Як справді покарало його життя за нерозважний крок: покинути родину. Родина прийшла до норми, а він? Якби ще міг показати щось на оправдання: нову родину, наукові праці — а так? Втратив родинне життя, приятелів — чи варто було?

В п'ятницю заповівся прийти до нас Іза Каплан. Він уже кілька місяців без праці. Левко Рудницький запросив його до співпраці в радіопрограмах (зокрема в програмі "Голос української діяспори", що є частиною католицької радіопрограми, що висилається на Україну). І от Іза вирішив для цієї радіопрограми зробити зі мною інтерв'ю. Тому, що в п'ятницю був у мене святочний день, це був добрий час для такої справи. Крім того, я вже віддавна плянувала запросити Ізу на святковий обід. Отже тепер ми це пов'язали в одне. А ще увечері в п'ятницю виступав в УОКЦ Юрій Покальчук. Отже ми по закінченні дня поїхали з Вірою та Ізою до Центру, а після виступу Покальчука, приїхали ще з Покальчуком та Черенем до нас додому, де Іза мав нагоду зробити ще одне інтерв'ю з Покальчуком, а ми мали змогу — при гарячій ковбасі, варениках і горілці — трішки познайомитись і поговорити з новим гостем з України.

Юрій Покальчук — письменник і перекладач, член редакційної колегії "Всесвіту". Походить він з Волині, здається з Луцька. Батько його, Володимир, був близьким другом Григорія Костюка і був також, здається, у засланні. Юрій закінчив ленінградський університет, має навіть докторський ступінь. Він — знавець чужих мов, мов Індії, а зокрема — еспанської. Говорить і по англійському. Перекладає з різних мов (ось бачу у "Всесвіті" переклади з Борхеса та з Радіге, тобто з еспанської та французької). Говорить він дуже багато, безупинним потоком слів, але він справді людина дуже обута й розгорнена — в Америці він уперше, але бував нераз у Південній та Центральній Америці та в країнах Азії. Він — активний член РУХу, багато працює з молоддю, цікавиться колоніями молодих правопорушників. Якийсь час їздив на північ, доробляв собі додатково фізичною працею, як будівельний робітник, як мисливець — розповідав, як важко працював, здираючи шкіру з оленів, як дубіли пальці від цієї тяжкої роботи. Покальчук — письменник free lance, не має якоїсь сталої посади. Деякі його книжки — з нахилом до еротики — видавці не завжди спішаться їх друкувати. Чули ми від Зінкевича, що запропоновані еротичні оповідання Покальчука він відмовився друкувати, бо це, мовляв, порнографія. Але також довідалися від Олеся Череня ( — він працівник Прологу і возив Покальчука на виступи — ) що цю ж саму збірку еротичних Покальчукових оповідань прийняв і затвердив до друку Купчинський, отже в-во Сучасність їх випустить окремою книжкою. Цікаво — побачимо, прочитаємо. Трохи еротики в нашій літературі не зашкодило б!

29 листопада 1989, середа вранці, перед виходом до праці.

Вчора в рямцях загально-американської телепередачі CBS передавали досить довгий репортаж з України. Dan Rather коментував відео-запис спеціяльного кореспондента Тома Фентона (Fenton), який поїхав до Львова і на села в Галичині, щоб зробити рапорт про відродження української католицької церкви. Це, очевидно, у зв'язку із грядучою зустріччю Ґорбачова із Папою, що має відбутися в п'ятницю і що може довести до легалізації кат. церкви в Україні. CBS з цього приводу заповідає серію репортажів під назвою "God and Gorbachev" — можливо, що і в дальших репортажах буде щось про Україну. CBS досі ніколи так поважно і об'єктивно не репортувало про українські справи. Була вчора мова не тільки про церкву. На демонстраціях виразно виділялися синьо-жовті прапори. Фентон двічі підкреслив, що в переконанні українців справжньої свободи церкви, релігії, совісті, людських і національних прав не буде аж поки і сама Україна не стане незалежною і вільною.

Нове число Літ. України повне цікавих вісток і матеріялів. Виступ Дрозда на парткомі київського відділу СПУ — де він займає досить консервативну думку, мовляв, як письменники будуть займатися політикою, то хто буде творити нову українську літературу? і де він випоминає Яворівському, Павличкові, Мовчанові, Коротичеві твори, що їх вони ще недавно писали на прославу режиму. Цікаво, що поруч цього виступу Дрозда, надрукована і реакція на нього з протилежними позиціями. Справжній плюралізм? Нова літературна дискусія à la Хвильовий-Пилипенко? Є в цьому числі і стаття на оборону кат. церкви і взагалі прав віруючих. Є вістки про те, що в Україні побували і брали участь у різних засіданнях і конференціях Богдан Бойчук (на засіданні письменників, де мова була про теоретичні питання поезії) та Марко Царинник (у конференції про Довженка).

Факт, що я читала весь вечір Літ. Україну, свідчить, що я не дуже переймаюся моєю останньою лекцією, що має бути завтра. Тема її Foreign law in English — і це буде загальна гутірка про найважніші матеріяли, які є доступні англомовному дослідникові. Отже я приготовили візок книжок, що про них буду говорити. Списки і задача готові — а решта мусить бути побудована на імпровізації, хоч, очевидно, маю в голові схему, як саме розподілити матеріяли на категорії і на що звернути особливу увагу.

Вівторок, 5 грудня 1989, метро.

Щоденник в небезпеці? Ніколи робити записки. Поспішаю доповнювати свою ULE65A новими записами, а це не легко, бо матеріялів немає. Поїхала в суботу до Пластової Бібліотеки. Знайшла деякі дрібні емігрантські видання. Кожен полуденок, замість їсти і читати NYTimes, іду тепер до Van Pelt. Деяких потрібних мені томів SEER та інших журналів нема. Книжки "Міцкевич і світова літ-ра", де є стаття Чижевського, — нема. Але деякі матеріяли, що їх раніше не було, знайшлися, і я вже встигла написати три (!) додаткові анотації. Не легко робити це під пресією часу. Поки знайду том, поки перегляну статтю — час іде, а маю кожного дня на це не цілу годину!

Взяла додому книжку "Common Ground". Автор — Anthony Lukas. Причина мого зацікавлення: один із "героїв" цієї книжки є Colin Diver, теперішній декан нашої школи. Книжка має темою проблеми урбаністичного американського середовища, зокрема проблеми рас і злочинности. Diver був один із тих, що купив собі хату в занедбаній чорній дільниці Бостону (South End), спровадив там родину і пробував там жити. Що я довідалася про нашого декана? Він — 1943 року народження, походить із ірляндсько-бритійсько-шведської американської родини. Батько працював фотографом, мати — адвокатом. Він — єдиний син. Студіював право в Гарварді. Потім працював, як правний асистент посадника Бостону. Він жонатий з Joan, активісткою, працювали в якихсь громадських філантропічних інституціях. Мають двох синів.

Середа, 6 грудня 1989. Метро.

Liz перетворила вчора наше місячне засідання на конфіденціяльну розмову. Я, мовляв, єдина людина з усього персоналу, що їй вона може звіритися без того, щоб подробиці інформацій розійшлись по всій бібліотеці. Вона, мовляв, перевірила це своїм досвідом. Раніше думала, що Pat Callahan може тримати язик за зубами, але переконалася, що це не так. Що воно за секрети? Деякі натяки про ці справи дійшли вже до мене від Марилі — видно, що Liz практикує таку стратегію і з іншими. Вона носиться з думкою створити пост deputy director — що я на це? Моя реакція і рада: такий пост уже був і сама Liz його зліквідувала, впровадивши на місце одного заступника — чотирьох. Якщо вона має справжню потребу делегувати відповідальність за адміністрацію бібліотеки комусь іншому (напр. якщо має намір посвятитись науковій роботі) — тоді це може варто було б робити. Але якщо ця думка пов'язана з тим, щоб затримати Ралфа — я не радила іти на такий крок. Новина, що Ралф відходить — добре на всіх поділала, його загально не люблять. Але Liz каже, що професори протестують, що він відходить, і вона хотіла б його затримати. Я сказала, що моє ставлення до Ралфа — невтральне, для мене особисто не було б трагедією, якби він став заступником директора, але думаю, що на бібліотеці це відбилось би фатально, бо це означало б загострення війни з усім персоналом довідкового відділу. — Потім ще виявилося, що Liz є кандидатом на декана правничої школи в Southern Illinois і сама, чого доброго, може від нас відійти!

7 грудня 1989, увечері, вдома.

Прийшов "Жовтень" за листопад. На задній обкладинці — оголошення такого змісту:
"У наступному номері
повернення нашій літературі
імені Остапа Тарнавського —
одного з кращих представників
української зарубіжної поезії."
— велика радість! Нарешті! Хоч, очевидно, це не така вже несподіванка. Ільницький говорив про це з Остапом, коли ми були у Львові, навіть давав йому читати статтю, що її він про Остапа написав. Але це вперше — чорне на білому надруковане — ждатимемо на наступне число! Щоб хоч десь не пропало, як це вже бувало із цим журналом!

Вчора були в гостях у Софійки і Тита. Це з приводу приїзду до Філядельфії Євгена Сверстюка. На обіді були ще Олекса Біланюк, Рената Голод з дочкою, Віра Лащик, батько Тита та син Роман і Леонід Рудницький, який тепер веде український курс на PENN і в рямцях цього курсу запросив до виступу перед студентами і Сверстюка. Сверстюк — молодо й гарно виглядає: кучеряве сиваве волосся, щуплий, робить симпатичне враження. У розмові відчутні були нотки деякої гіркоти, незадоволення, може й заздрости. Адже він після каторги працює столярем, тоді як напр. Дзеверін, що про нього він дуже поганої думки, очолює Інститут Літератури... Сверстюк їде до Вашинґтону і до Канади, але ще повернеться до Філядельфії — адже тут у нього — син з родиною.

Говорили по телефону з Максимом. Гарвардська конференція про українську літературну критику сьогодні вже закінчилася. Максим виступав там у доброму товаристві: Грабович, Пріцак, Фізер, Пеленський, Коропецький та гості з України — Русанівський, Мишанич, Брюховецький, Федченко.

Завтра відбудуться тамже на Гарварді установчі збори американського відділення Міжнародної Асоціяції Україністів. Ці збори організує Грабович — вислав запрошення тільки вибраним особам — я такого запрошення не отримала, отже не їду, хоч вже кілька осіб (Іван Коропецький, Лариса Онишкевич, Тит Геврик) зверталися до мене, бо були певні, що бачили моє ім'я на списку. Іван Коропецький навіть хотів провірити у Грабовича, чи справді я не запрошена, але я його від цього відрадила. Є там на списку двох Тарнавських — Максим і Юрій, ні мене, ні Остапа, очевидно, не мали в пляні запрошувати. Tant pis! Трохи шкода, але впрошуватись не маю звички — ні, то ні — але й ображуватись не маю наміру. Здається мені тільки, що є інше розуміння цієї організації у Грабовича, а зовсім інше в Києві. Читала я недавно про установчі збори республіканської асоціяції україністів у Києві — там було щось 300 чи більше осіб — отже, виглядає, що там — досить поширене членство, що включає не тільки науковців, але і письменників, а тут, за рецептом Грабовича, воно — елітарне, мабуть обмежене до професорів університетів (хоч серед професорів є такі, які жодного відношення до україністики не мають, напр. Рената Голод, але серед запрошених є і не професори, напр. Тит Геврик, Юрій Тарнавський). Можливо, що багато чого зроблено випадково, на коліні. Може Грабович і сам точно не має пляну і візії, що і як робити? Побачимо. Наш Максим буде на цих зборах — почуємо про їх перебіг і від нього, і від інших — Лабуньки, Коропецького, Тита.

Гості з України виступатимуть в Інституті Липинського в цю неділю. Якщо заповіджений на завтра сніг не спараліжує комунікації, то поїдемо їх послухати. На всякий випадок, ми з Остапом поїхали сьогодні до крамниці по харчі — зрештою четвер і так наш звичайний день харчевих закупів.

10/11 грудня 1989, ніч, неділя/понеділок.

Були сьогодні в Інституті Липинського на виступі 5-ти гостей з України. Це були: Русанівський, Мишанич, Брюховецький, Федченко і Гундорова. Організував імпрезу Пеленський при допомозі телефонічних запрошень — навіть дзвонив позамісцевим телефоном, з конференції в Гарварді. Я рада, що нам вдалося зорганізувати транспорт і поїхати — дороги засніжені, я сама була б не відважилася поїхати автом. Віра не захотіла їхати, бо боялася, що там може зустрітися з Ґенком (мала добрий нюх — він таки там був!), до свата ми не зверталися, бо він тількищо повернувся з далекої дороги з Кембридж і напевно не мав охоти ще кудись їхати, але взяли нас на авто Шиприкевичі, тобто їхав фактично Мартин чоловік. Варто було поїхати. Все це нові для нас люди, ми ще їх не бачили. А варто знати яких людей має наша Україна, бо від людей залежить її майбутнє. Русанівський говорив про мовну ситуацію — шабльоново, схематично, обережно — нічого нового я від нього не довідалася. Мишанич поінформував про видавничі пляни, про багатотомові видання Грушевського, Яворницького, які запляновані і над якими працюють, про спільні видання з Гарвардом, про документи Кирило-Методіївського братства, ітд. Він також показав листопадове число журналу Україна, де повні чотири сторінки відведено Евгенові Маланюкові! (Є там також стаття про Грабовича з двома його фотографіями!) Брюховецький говорив про нову поезію, називаючи нові для мене прізвища: Воробйов, Кордун, Лишега. Федченко говорив про Винниченка і видання, які вже появилися або мають появитися в Україні. Тамара Гундорова говорила про франкознавчі дослідження. Вона — наймолодша, з невеликим ще стажем — струнка, в окулярах. Федченко подібний трохи до Рильського, робить враження академіка. Брюховецький — бородатий, трохи лисавий, біля 40 років мабуть (має дві дочки, одній — 17 років). Мишанич — високий, сивоволосий, молодший, ніж я собі уявляла. Русанівський — низький, простоволосий, в окулярах, з "мишачим ротом" (повинен би називатися саме він — мишаничем!)

Від Максима та свата, а також від Тита й Ґенека чула я свіжі вісті про новозасновану американську асоціяцію україністів. Не все ще мені ясно щодо членства, статуту і співвідношення краєвих асоціяцій з міжнародною — але це, здається мені, не зовсім ясно і самим її членам-засновникам. У всякому разі є вже правління цієї нової асоціяції — його очолив Фізер, а ввійшли туди з уряду Грабович, а також Пріцак, Патриція Герліги, Маркусь, ще здається хтось. Було там щось із 50 осіб. Маю надію, що дадуть якийсь звіт до преси.

Максим вже повернувся до Торонто і сьогодні ввечері був навіть з Уляною на виступі ансамблю "Не журись".

13 грудня 1989, пополудні, метро додому.

Старий сніг ще не стопився, а вночі вчора впав новий. Гарно і романтично, якщо дивитися з вікна. Але побут утруднений. До метро треба йти по снігу і вважати, бо ховзько. Авта навіть не думаю рухати. Харчів накупили досить, отже можемо витримати, але маємо ось запрошення на неділю від Онишкевичів і ще не знаю, як туди — аж до Трентону — дістанемося. Крім того мені конче треба поїхати до фризієра, відвезти книжки до Пластової Бібліотеки, поїхати в суботу на засідання редакторів Енциклопедії, тобто їхньої зустрічі з читачами ітд. Інтензивно працюю над доповненням до мого ULE65A — і то в поспіху, бо ця робота мусить бути закінчена до кінця року. Фактично зможу її закінчити щойно після повороту з Торонто, бо там сподіюсь знайти ще деякі матеріяли. (Їдемо 28, повертаємося 10 січня).

14 грудня 1989, вранці, метро.

Кожний полуденок тепер проводжу в Бібліотеці Van Pelt, вишукуючи доповнення до ULE65A. Це значить, що їм похапцем при бюрку і не читаю щоденного NYTimes. А газета тепер повна надзвичайних вістей із Східної Европи. Те, що в Польщі забрало кілька літ — в Чехословаччині сталося за пару тижнів: там творять коаліційний уряд, де комуністи — в меншості. В східній Німеччині — також крах комунізму — виявляють надуживання партії, ставлять під суд донедавнього генсека. Ось зрушилася також Болгарія. Тільки Румунія під проводом Чаушеску ще тримається ізольовано. В СРСР справи йдуть значно повільніше. В Литві ухвалили зліквідувати конституційний пріоритет партії і це зустріло гострий засуд Кремля. Також у всесоюзній Верховній Раді проєкт відібрати цей пріоритет від партії — не перейшов. Горбачов навіть не дозволив на ширшу дискусію. До демократії ще далеко. Але, але... Перші кроки вже зроблені, навряд чи можна буде завернути колесо історії... Щоб тільки не дійшло до кривавої революції, бо тоді все пропаде, "згорить перебудова у пекельному вогні і тоді постане знову царство вічної брехні", як співає "Не журись". Брехні і безнадії.

Вчора прийшов лист-відповідь від Гольденберга. Мій покажчик висланий поштою таки дійшов, хоч і спізнено. Він віддав цей другий примірник бібліотеці. Каже, що написав рецензію до Радянського літературознавства! Буде радість, як надрукують. В листопадовому числі Всесвіту є рецензія Зорівчак — ще не бачила, але є опис змісту в Літ. Україні, отже таки перейшло! А Літ. Україна — Боже, яка цікава. В останній — величезна стаття Миколи про Винниченка!

Понеділок, 18 грудня 1989. Метро, вранці.

Були не тільки на прийнятті в Онишкевичів учора, але, зовсім несподівано, також у гостині в Бандерів, в новій їхній хаті в Ambler — попереднього дня, тобто в суботу.

В суботу була заплянована зустріч редакторів Encyclopedia of Ukraine з громадянством. Ми поїхали на цю зустріь (з пригодами, бо сват Лабунька обіцяв вступити по нас, забув, і щойно в УОКЦентрі нагадав собі і прислав за нами Турченюка!) Були на цій зустрічі із Струком редактори відділів, деякі причетні до видання енциклопедії особи і кілька осіб з загального громадянства. Справа продажу Енциклопедії не наладнана як слід, не мають представництва у США, УНС продає вже третій наклад "Concise enc." — отже є фактично конкурентом — і не хоче взяти на себе ролі промотора E of U. Першого тому розійшлося майже 8,000, але другого — навіть не половина цього, списків тих, що купили т.1 адміністрація не має ітп. Все це мене зажурило, бо E of U, на мою думку, чи не найважніше тепер зусилля еміграції і боюсь, що при пересиченні громадськими збірками на Рух, Гарвардський проєкт ітд., E of U може підупасти! Треба буде може включитися якось в акцію і допомогти. Володимир Бандера робив вдома для енциклопедистів прийняття і хоч ми не були між запрошеними гістьми (Бандера працює разом з Коропецьким на Temple Univ. — вони зі собою ворогують, а це потягає за собою всякі консеквенції — нас не просять Бандери, бо ми ближчі знайомі Коропецьких. Оттака українська чудасія! На прийнятті в Бандер було може більше людей, як на цих нібито громадських зборах! Додому приїхали з Вірою. Вона також буває тільки там, де не просять Ґенка!

19 грудня 1989, вівторок, метро.

В гостині в Онишкевичів були різні цікаві люди, що з них значну кількість зустрічала я вперше. Не всіх запам'ятала, деякі прізвища зразу й забулися. Була там і кузинка Лариси зі Львова — Роксолана Залеська, яка після трьохмісячного побуту в США, повертається додому за кілька днів. Вона вчить музику і працює разом із Зорівчак у Львівській Консерваторії. Шкода, що я цього не знала заздалегідь — була б щось Зорівчакам передала. З нових для мене людей були там Матківські і Воронки. Матківський — лікар, що недавно завіз на Україну транспорт медикаментів і тепер готує цілий літак медичних припасів... Воронка очолює в Америці відділ Товариства Української Мови. З давніх наших знайомих були Коропецькі (я в думці посміхнулася: день раніше ми зустрічалися з Бандерами! — Це зовсім так, як в народній казці про вовка, зайця і капусту, що їх в одному човні треба було перевезти на другий бік ріки!), Фізери (з Фізером я попередньо говорила по телефону, бо знайшла бібліографічну нотатку про його статтю в Thought Patterns — а журналу цього не могла в PENN знайти. Він приніс мені на зустріч цей журнал і я вчора написала вже анотацію. Фізер, між іншим, заскочив мене повідомленням, що він, мовляв, подав моє прізвище як кандидата до Visiting Committee УНІГУ. Чому така честь припала саме мені? Фізер буде наступним головою цієї комісії і хотів мати в її складі "інтелігентну жінку", як висловився. Ну, я такому вирізненню не дуже рада і сказала йому про це. Але до того ще може і не дійде, отже не треба "project into the future", як любить говорити Віра. Були також Гунчаки (я з ним говорила про свою працю про 20-ті роки, що вже пару літ лежить у Сучасності), був д-р Оришкевич, Остапів товариш, який живе тепер біля Принстону. Ми приїхали з Гевриками, Софійка шоферувала. Їхав з нами також Іза Каплан. Рудницький був запрошений, але не поїхав. Були також Андрушкові — зі Світланою я говорила про наші професійні бібліотечні справи, але бачу, що вона трохи відбилася від професійного життя, не дуже в курсі нових видань і видно не дуже слідкує за періодикою (Вона тепер part time в бібліотеці НТШ, а так — удома, з сином).

20 грудня 1989, вранці, метро.

Вже пару тижнів тримає мороз. Найвища температура сьогодні — 20̊F. Наша вулиця ще й досі покрита льодом, хоч інші дороги були посолені й висохли. Але я — боягуз і автом нікуди не їжджу. Харчі ще є — час до часу докуповуємо овочі, хліб, молоко. Гірша справа, одначе, коли авто таки потрібне. Ось мені треба на нашу бібліотечну Christmas Party на п'ятницю купити 3 фунти кабаноса, а за ним треба поїхати на 5-ту вулицю. А вже найгірше те, що авто до кінця місяця мусить пройти інспекцію, а ми 28-ого відлітаємо на два тижні до Торонто!

Сьогодні (а радше вчора звечора чи вночі) наш президент Буш вислав військо до Панами. Диктатор Норієґа спровокував Америку, проголосивши стан війни. Вже пару років тягнеться американська морока з Норієґою. Потягнений до кримінальної відповідальности за торгівлю наркотиками, Норієґа зіґнорував рішення американського суду. Вибори уряду в своїй країні також зіґнорував і опозицію почав тероризувати своїми "батальйонами гідности", а пару днів тому почав терористичні акції проти поодиноких американських військовиків — були вже і поранені. Цього, мабуть, навіть малорішучому і дуже обережному Бушові було занадто. Але радіо повідомило, що СРСР осудив акцію США як інвазію — і я трохи боюся, щоб ця американська акція не була використана реакційними колами в Союзі проти відлиги і проти Ґорбачова, мовляв, ось бачимо, що треба зброїтися, бо Америка слабість нашу може використати ітд.

В Румунії — заворушення і криваві сутички з поліцією і армією. Нема там кореспондентів і вісті дуже непевні.

26 грудня 1989. Метро.

Американське Різдво — хоч як я цього не хотіла, плянуючи пару місяців тому — провели таки вдома. Але я підкреслено "не святкувала": навіть вінка на двері не повісила. Замість свят-вечірньої традиційної їжі — зробила звичайний борщ і вареники і запросила на обід Віру і Софійку — бо вони також тепер не святкують і були вдома. Коли я потелефонувала з побажаннями до Люди й Зенка, вони, довідавшись, що ми будемо самі вдома, запросили нас на перший день свят. Але... ми не пішли. Увесь день провели удвох у хаті, нікуди не виходили і ніхто до нас не з'явився. На диво, одначе, день випав дуже приємний, святковий, відпружений. Хата була виповнена прекрасною різдвяною музикою — міжнародні колядки, знаменитий "Месія" — і як рідко коли, був справжній різдвяний настрій — хоч музика була тільки акомпаніяментом до любої і радісної роботи над покажчиком до ULE65A.

Цього ж дня, метро, по дорозі з праці додому.

Поправляла сьогодні задачі своїх студентів — якраз скінчила. Цікаво, що на 18 осіб, всі віддали по сім "assignments", а восьму задачу, що була проголошена як надобов'язкова, бо вона вимагала праці з німецькомовними та французькомовними матеріялами, зробило і віддало семеро студентів! Це вказує на зацікавлення, навіть ентузіязм! Не всі питання опрацьовані правильно, але курс подуманий як Pass/Fail, це справи упрощує і приємно, що нікого не доведеться "спалити", навіть не треба буде репортувати нікого як "Incomplete" — бо всі впоралися, хоч декому термін на тиждень довелося продовжити.

Великі події в політичному світі. Норієґа, що його ніяк американське військо не могло зловити в Панамі, піддався під захист ватиканського посла, отже, на щастя, знайшовся, бо були вже побоювання, що він з групою терористів піде в джунґлю і ще довго турбуватиме спокій Панами. Його давно треба було зліквідувати і як це не прикро, але думаю, що атентат з рамени СІА був би більше в цьому випадку доцільний, як інвазія Панами американським військом.

Знову ж у Румунії — справжня кривава революція — кажуть, що є біля 80,000 вбитих! Навіть якщо ця цифра перебільшена, то й вона вже говорить про велике кровопролиття. Чауческу і його жінку, що була правою рукою диктатора, вбили. Його прибічна армія охоронців ще далі воює. Румунія тільки довела, яке справді сталося чудо в решті східної Европи — безкровна революція, весна народів: Польща, Чехословаччина, Німеччина, Болгарія, Угорщина... А що буде з Україною?

27 грудня 1989, вранці, метро.

Мороз триває — заповідають новий сніг. Авто моє стоїть: інспекції вже не встигну зробити: завтра ввечорі летимо до Торонто. Домовилася вчора із сватом — він, добра душа, обіцяв нас завезти на летовище. Почала вчора пакувати валізку — дарунків стільки, що для власного мого одягу дуже мало місця. Обмежуюся до конечного. Але беру з собою течку свого ULE65A, бо маю надію попрацювати пару днів у бібліотеці св. Володимира і, може, в Robarts. Після повороту буде Sturm und Drang, бо треба буде весь цей новий матеріял додати і переробити покажчик. До кінця січня мушу вислати до Едмонтону.

1989 рік добігає кінця. Історичний рік великих революційних зрушень в Східній Европі: нова весна народів, крах комунізму. Нові надії і для України — дай нам, Боже! В особистому моєму житті це був рік, що почався народженням Стефанка, смертю Тата. Були поїздки до Торонто, до Каліфорнії, до Франції, в Україну, і тепер знову до Канади. Жодних нових літературних творів, зате інтензивна бібліографічна праця. Початок редагування прози. Нагорода Бібліографічного конкурсу. Статті про мене в Ukraine. Мій деб'ют в ролі лектора нашої Law School — інтензивна, навіть творча підготовка лекцій (адже це вперше такий курс на всю країну — зразків до наслідування не було!)

28 грудня 1989, четвер, вранці, метро.

За весь грудень не отримали жодних журналів з України. І от вчора прийшло 12-е, грудневе число "Всесвіту" — хоч листопадового числа ми ще не бачили! Справжній пех, бо з Літературної України ("Журнали в листопаді") та із змісту річника за 1989 рік знаю, що саме в листопадовому числі надрукована рецензія Зорівчак на мою ULE65B! Це перший відгук українською мовою про будьяку мою працю в Україні! Нема ради: буде "delayed gratification". Може знайду десь Всесвіт у Торонто. Зорівчак певно думає, що я з рецензії не задоволена і тому не обзиваюся, а я її взагалі ще не бачила й не читала! От я знайшла вчора ввечорі годину часу і написала Роксоляні листа, залучуючи недавно знайдений в Нашому житті переклад з Кобилянської та готову вже передмову до мого ULE65A, де поданий ясніше і проглядніше плян цілого проєкту — бо бачу з досвіду, що мій вступ до ULE65B, і перший варіянт передмови у примірнику призначеному на конкурс Ценків не зовсім правильно зрозуміли ті, що його (може не надто уважно?) читали, тобто Роксоляна та члени Комісії Бібліографічного конкурсу.

У грудневому числі Всесвіту починають друкувати переклад Соломії Павличко книжки Лоренса "Коханець леді Четерлей". Цікаво, як вона дала собі раду з Лоренсовою еротикою і всіми його "four letter words"?

Прийшли вчора від Internal Revenue рахунки до заплачення за Татову спадщину — майже три тисячі долярів з процентом за останні три місяці включно. Щадниця не рапортувала цих справ і конт до IRS, але Андрій подав їх на "estate" і були вони відмічені в Татовому податковому звіті. Нема ради — треба заплатити.

Субота, 30 грудня 1989. Торонто.

Приїхали в четвер 28, десь біля півночі. Політ був довгий і складний. Вже у Філядельфії виявилось, що наш літак — відкликали, отже з місця було заповіджене спізнення і комплікація. Як уже нарешті після пару-годинного чекання добилися до літака — знову спізнення. В Рачестер, де літак USAir приземлюється, що коротку подорож до Торонто робить удвічі довшою — нова комплікація: снігопад. Треба було відморожувати крила, але полетіли. Добре, що Максим наперед розвідав і не чекав увесь цей час на аеродромі.

Вчора весь день були вдома з внуками: Максим і Уляна також тільки пізно ввечері пішли в кіно. Тут зима-зима, саме вчора впало багато снігу — біло-біло. Іванко вчора трохи качався на снігу — йому це дуже подобалося, але сніг був сипкий, снігову бабу ліпити не можна було ніяк. Говорить він багато, на щастя, тим разом я привезла зі собою не тільки фотоапарат, але також і Sony Walkman, звукозаписувач, і вчора поставила собі магнітофонну стрічку до вечері, щоб зарекордувати спонтанну розмову при столі.

Сьогодні пополудні ми з Остапом і Стефанком залишилися вдома, а Максим з Уляною поїхали купити собі машину до миття посуду — це вони собі роблять такий різдвяний подарунок. Маю надію, що вони зможуть купити також VCR — це буде різдвяний подарунок від нас. Взяли зі собою Іванка. Стефанко з бабою пробували трохи ходити — сам не має ще відваги, але за ручку з бабою бігає по цілій хаті. Пробує робити також перші звуки — часом скаже ма-ма, але найчастіше виходить у нього звук на зразок "щось"... Назагал, Стефанко — значно спокійніший від Іванка і може не буде такий балакучий. З вигляду він більше подібний до Пасічників, зокрема ж до Романа Пасічника, Уляниного брата, тоді як Іванко дуже нагадує маленького Максима.