МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Неділя, 5 січня 1997. Торонто. 7:30 вранці.

Вчора були Стефкові 8-і уродини. Написала нашому малому на уродиновій карточці віршоване привітання:

На радість нам усім
Стефанкові вже вісім!
Йому — найкращу з доль!
Щоб не один ще ґоль —
всім ворогам на злість —
здобув наш футболіст!

За цим злободенним привітанням — глибокий зміст великого почуття. Найважніший ґоль, що його здобув наш завзятий футболіст — це перемога, велика і дай Боже — остаточна — над страшною хворобою рака, що затьмила його другий, ще майже несвідомий рік життя і була великою болючою трагедією для нас усіх. Факт, що ця травма була тимчасовою і не стала катастрофою — вважаю одним із найсвітліших моментів своєї щасливої долі.

Дарунка я йому тим разом з Філядельфії не везла. Вирішили купити тут на місці. Вчора — після уродинової ковзанки і прийняття для 12-ти запрошених хлопчиків (Уляна диригувала всім, як добрий стратег — не легко зайняти, забавити й зацікавити більшу громаду дітей, втримуючи певний рівень дисципліни) — мали цілу нараду в справі дарунка. Перший і другий вибір Стефанка зустрів негативну реакцію Максима: малий хотів лещета або Game Gear. Максим запротестував: лещета не тільки надто коштовні, але де і коли він сам зможе на них їздити? Чи не ліпше наперед попробувати винайнятими лижами всій родині, щоб спробувати чи це добра ідея? Що до Game Gear. Це, каже Максим, така собі "arcade game", з мінімальним, а то просто ніяким виховним чи едукаційним елементом, ліпше вже купити якусь нову гру на комп'ютері. На тому й стало. Я дала вчора Стефкові сто долярів, а він сьогодні поїхав з Максимом і купив собі гру "Star Wars".

Марко також уже вчора приїхав, з Ніною. Ніна гарно бавиться з хлопцями, а спить на матраці в Іванковій кімнаті. Мала вибір — могла спати на матраці в Стефковій кімнаті, де ночує на Стефковім ліжку її тато. Вибрала Іванка. Стефко спить на матраці в кімнаті Максима і Уляни, на горі.

Вчора, після того, як гості розійшлися і ми повечеряли, десь біля 11-ої, як діти вже пішли спати і я мала вільний доступ до кухні, я почала свят-вечірні приготування. Працювала до 2-ої год. ночі, підготовляючи борщ, грибовий сос — сьогодні пару годин варила рибу в ґаляреті (вчора знайшли і купили коропа), а після того, як всі розійдуться до спалень, я візьмуся за вареники. Ушка купила на парафіяльному базарі у Філядельфії і привезла зі собою. Уляна готує інші страви і ми чергуємось, вживаючи кухню. Це дає мені змогу відпочити трохи між фізичними зусиллями, а також дає змогу в антрактах побути з дітьми, граючи з ними різні гри, карти, й читаючи їм.

Тепер Марко з Ніною пішов з Максимом і хлопцями на "Пластову Свічечку" — і це дало мені змогу сісти на пів години до записок.

Неділя, 12 січня 1997. В літаку до Філядельфії.

Марко з Ніною відлетіли до Лос Анджелесу вже в п'ятницю. Факт, що Уляна запросила на свята і їх, дав мені можливість побути в колі найближчої моєї родини — дітей і внуків. Ніколи вона не буде вже в повному комплекті, цього року не тільки через відсутність Остапову, але також і через відсутність Ії. Марко у помітно ліпшому психічному стані — п'є менше, курити зовсім перестав, спокійніший, більш зрівноважений. Не подобається мені, що він часом у розмові забувається і вживає всякі вульґаризми — зокрема в англійській мові, коли ввійде в якусь запальну дискусію. От, наприклад, були по традиції після Святої Вечері на коляді в домі недалеких сусідів Грицаїв. Там трошки посиділи на розмові, а господар прийшов потім продовжувати розмову з Марком і Максимом ще й у нас. Вони три — Грицай і мої хлопці, мабуть, ровесники, але тільки Марко в цьому товаристві пересипає свою мову всякими fucking this or that, shit, etc. Правда, він мав тенденцію робити це, ще коли був гімназистом (пригадую собі, як я йому випоминала, що коли він каже "fucking refrigerator" — то це зовсім не те, коли Lawrence вживає це слово у відповідному контексті в "Lady Chatterlay's Lover"). Праця в робітничому русі, та й з фільмарями в Голівуді, очевидно, такі нахили тільки посилює. Але це Маркові треба поборювати, бо того типу мова в оточенні дітей і малознайомих людей тільки компромітують його і залишають про нього погане враження. Їя телефонувала кожного дня, а на дарунку написала "духом із Вами". Прикро. Але на це нема ради. Рік тому була надія, тепер її вже нема. Рубікон перейдено. Яким шляхом піде Маркове життя, чи буде ще колись щасливим, покаже час.

Уляна не тільки не скористала з мого побуту в Торонто, щоб піти з Максимом на новорічну забаву, але ще й

Неділя, 26 січня 1997 10+ ввечорі.

Два тижні минуло від часу, коли літак, приземлюючись у Філядельфії, перервав у половині речення мої записки... Отак драматично могло закінчитися все — але найбільша загроза виявилася не для мого життя, а для мого щоденника! Поринула я з головою в свою роботу над автобібліографією — більшість часу проводжу вдома, якщо не рахувати майже щоденних проходів, виїздів (двічі) по харчі, засідання Ради Бібліотеки, фризієра і сьогоднішнього виїзду до церкви. Мала запрошення до Гевриків на Щедрий вечір — не скористала з нього, передусім тому, що прийшло дослівно в останній хвилині, була пропозиція (також від Софійки) піти в театр (разом з Вірою) — це я прийняла з ентузіязмом, але потім виявилося, що забракло квитків — отже не ходили і я — на диво — була навіть рада, що не мушу відриватися від роботи. Не щоб ця праця давала таке вдоволення: це марудна точна бібліографічна робота і вона досить втомлює. Але я вже добігаю до кінця: вже маю понад 200 сторінок комп'ютерного друку — отже вона тягне-мучить, як кожна велика робота, хочеться вже її закінчити, щоб могти взятися за щось інше.

Хочу доповнити ще кількома словами свої записки з Торонто, а бодай закінчити розпочате речення. "Уляна не тільки не скористала з мого побуту, щоб піти з Максимом на новорічну забаву, але ще й...." найняла опікунку до дітей, купила квитки дo театру для усіх нас з Марком і мною включно, і ми поїхали підземкою на другий кінець міста (це вже здається не Торонто, а Йорк!) до театру на музичну перед-бродвейну виставу "Ragtime"! Для мене це була не тільки приємна розвага, але й цікавий досвід: великі розбудовані комплекси нового міста, немов футурологічна казка: прямо з метро ідеш великі віддалі розбудованими торговельними центрами, яскраво прибраними й освітленими, з одного будинку в другий, коридорами ратуші і міської бібліотеки і нарешті — тим разом таки вже через засніжену і морозну вулицю — в модерний будинок театру! Сама вистава була побудована на сюжеті повісті Докторова і мала трохи політичну закраску. Три групи — білий американський естаблішмент-капіталісти, білі европейські імігранти-євреї із східної Европи і американські чорні — відокремлення і перехрещення доль — поступове зближення. Все це у музичній постановці, із доброю режисурою, знаменитими масовими сценами, оригінальною хореографією. Менше подобалися мені сентиментальні дуети, та й музика взагалі мало мала пам'ятних арій. Вся вистава була рішуче за довга — її абсолютно треба обрізати. Побачимо, чи матиме вона успіх на Бродвею.

В Торонто мала я ще одну приємну розвагу. Поїхала до університетської бібліотеки одного дня, щоб там трохи попрацювати і зустрітися з Любою Пендзей. Пополудні Люба запропонувала, щоб я пішла з нею і Богданом на обід до китайського ресторану. Я погодилася, дала знати Уляні, щоб мною не турбувалися, і пішла з Пендзеями. Ресторан Мандарин має буфетову обстановку безмежного багатства різних китайських (і не тільки китайських!) страв, все дуже свіже, смачне й апетитно пред'явлене — там мусить харчуватися сотні людей, це дуже велике підприємство! Я попробувала малими дозами всього потрохи, дуже мені смакувало і — на диво — я зовсім не переїлася, може тому, що їла теж багато всяких фруктів/овочів. Приємно було побути з Пендзеями, а і їм було відрадно вийти трохи поза хату, бо вони, бідні, мають великий клопіт з дорослим психічно хворим сином, якого можуть тільки на короткий час залишати самого вдома. Богдан уже на пенсії і все його життя тепер крутиться між хворим сином і старенькою мамою в піклувальному домі... А Люба журиться вже наперед, як виглядатиме її життя, коли вона стане також пенсіонером, а це має статися вже цього року влітку... Боже мій, як я їм співчуваю! Люба вибирається поїхати цього року до Урбани — маю надію, що може ми там зустрінемося.

На закінчення мого побуту в Торонто я ще одного дня, коли діти були в школі, пішла на Блур і купила — не тільки пару книжок у книгарні, але і дві пари черевиків на свої здеформовані ноги! Побачимо, чи зможу їх носити! Одна пара — дешевша — має оригінальну форму: саме там, де в мене піднесена кістка — не має скіри, ідеальна ситуація. Другі черевики — фірми Саламандер — елегантні, замшові чорні на м'якій підошві — але доведеться їх трохи розходжувати... Це моя єдина надія — інших черевиків я навіть не пробую купувати. Хто зна, чи не доведеться мені таки вдатися до хірурґа. Мала в Торонто з тим трохи клопіт. Мусіла була купити ще у Філядельфії нові чобітки — широкі, матеріяльні, в спеціальній крамниці Comfort shoes, бо ж сніг, зима, а старі вже розлетілися. І поїхала я в тих "валянках" (справжні сукняні валянки були б для мене ліпші). В Торонто — сніг і я мусіла в них ходити. У висліді натерло мені палець і не могла багато ходити по вулицях.

Замість іти на Маланку для дорослих, Уляна з Максимом тим разом пішли з іншими молодими батьками на якусь скромну родинну забаву разом з дітьми. Іванко і Стефанко елегантно виряджені бавилися дуже добре, Уляна з Максимом також. Кажуть, що і на другий рік схочуть таке заплянувати. Це частинно реакція на горендально-гохштаплерські ціни торонтонських маланок — їх є кілька і вони зі собою конкурують... На родинну Маланку запрошували і мене, але я відмовилася і замість того провела кілька годин на... робленню вареників з м'яса, сира/картоплі на спеціяльне замовлення своїх внуків, щоб мали готові харчі і після бабиного від'їзду .

Вівторок, 28 січня 1997. Полудень.

Моя Автобіобібліографія майже готова. Ще треба буде тільки додати деякі бібліографічні дані, перевірити і доповнити покажчики, зробити остаточну коректу і передрукувати ще раз, але вже так, щоб сторінки були готові до фотодруку. Думала спершу радитись про це з Максимом, але він такий страшенно тепер зайнятий, що добре буде, як зрушить і пустить у світ Шекспірові сонети. А мені може треба пошукати когось тут на місці — може друкарню Америки? Це можливо коштуватиме мені трошки більше, але зате врятує час Максимові, а мені дасть змогу контролювати і припильнувати справу тут на місці.

Хочу відмітити два цікаві листи, які прийшли до мене передучора. Ed Hogan, редактор антології "From Three Worlds" довідався про мою критичну рецензію у "Свободі" і реагує на неї. Його виправдання ще більше підсилюють мій головний аргумент, що така антологія повинна була появитися під якоюсь більш об'єктивною маркою. Він, очевидно, не знає, що я писатиму рецензію також до "World Literature Today". Якби знав, може пробував би тому запобігти.

Другий лист — від Василя Барки! Побачивши його ім'я, я навіть здивувалася: невже Василь Барка знає про моє існування? (Ми з ним, очевидно, знайомі: були навіть з Остапом в його славній вежі в Ґлен Спей і то на другому поверсі! але я певна, що він мене собі не пригадує). Я мусіла лист прочитати двічі, щоб зрозуміти чому він його написав саме мені. Бо Барка ні більше ні менше пропонує, щоб я вшанувала пам'ять свого покійного чоловіка виданням нового твору Василя Барки, так як це зробила інша вдова, якась Ярослава Гунчак! Барчин лист — на три сторінки дрібного письма, та ще й з прилогами: першими сторінками рукопису нової поеми "Царство: псалом", що згідно з авторським твердженням, має коло 700 (а може 800 — нечитке письмо) сторінок. Він навіть пропонує, щоб я підготувала до друку це видання і каже "я платитиму по два доляри за передруковану сторінку". Цитую: "Видання буде не тільки пам'ятним для читачів, але і службою для слави Господа нашого — Христа Спасителя, а це безліч разів важливіше... Також значна справа для самої нашої літератури: віднова найвищого жанру лірики, в нас цілковито забутого... (...віднова перерваної в нас традиції псалмічної лірики, що вершиною в нас був твір Сковороди "Сад божественних пісень"...) Владика Стефан... може стати меценатом "Царства" і видати його на зниженій ціні. Або просити про це Владику Василя. Вам видніше." На початку цього листа такі рядки: "Із преси довідався про Ваш шляхетний намір відзначити пам'ять покійного чоловіка, поета, — на вартості духовнотворчій, а не матеріяльній, що скоро проминає або через довгий час нищиться. Намір не здійснився через невідповідності до конкретних вимог."

Спочатку я чомусь подумала, що він має на увазі мій даток 100 дол. на видання книжки Маланюка з нагоди річниці Остапової смерти, але потім усвідомила, що це — реакція на недавно проголошене рішення жюрі конкурсу ім. Остапа Тарнавського, яке вирішило нікому не присудити нагороди, з уваги на слабих кандидатів. (Конкурс цей з рамени "Слова" організував Струк і я ще перед його проголошенням перестерігала їх, що він не вдасться. Вони хотіли знайти якісь нові надзвичайні твори ще ніколи не друкованих авторів — такі критерії, на мою думку, засудили справу заздалегідь. Адже ми недавно робили конкурс на гумор і сатиру, в ньому брало участь велике число членів СПУ, деякі із славними прізвищами, а всетаки там не було якихось геніяльних творів, а значна їх частина була безвартісною халтурою. Думка, що літературознавці з діяспори можуть відкрити якихось молодих геніїв, що їх ніхто ще не відкрив в Україні — досить претенсійна, а навіть трохи образлива не тільки для літературного естаблішменту України, але навіть для цілої мережі вчителів і виховників, які перші могли б такі таланти відкрити... Але це — не моя справа. Струкові, на мою думку, забракло реального глузду в цій ситуації, а Ліда Палій видно також не має організаційного хисту і власної думки щодо конкурсів). Але — назад до Барки. Якби такого листа написав мені хтось інший — я просто відклала б його до пачки ще не полагоджених листів, а то й просто викинула. Але Барка є Барка: я маю до нього респект як до заслуженої для нашої культури людини та й оригінальної постаті інтелектуала-аскета, хоч не поділяю думки тих наших громадян, які ставлять Барчину поезію на вершини і вважають навіть, що він заслуговує на Нобелівську премію... (Єдиним справжнім серйозним українським кандидатом на Нобеля є, на мою думку, Валерій Шевчук). Барка, більше ніж будь який письменник-емігрант, втішався досі неабиякою підтримкою громади, доказом чого є і його вежа на Ґлен Спей, і чотири томи прекрасно виданого "Свідка", і премія Антоновичів... Але в поезії його — велика доза звичайного графоманства, король голий — і критики бояться до цього признатися... Отже Барці я вчора написала вже листа, повертаючи йому його дорогоцінні прилоги і вияснюючи, що гроші зібрані на похоронах ОТ родиною і приятелями — це гроші "Слова" і ними розпоряжає президія об'єднання письменників. А при нагоді також повідомила його про вже видані і пляновані нові видання Остапа Тарнавського (бо я певна, що він і про Остапа мало що собі пригадує).

Четвер, 30 січня 1997, 1 год.

Вчорашній вечір і значну частину сьогоднішнього дня присвятила я Наді Петрик. Є на PENN, в бібліотеці Ван Пелт відкрита одна позиція у відділі книгообігу і Надя хоче спробувати подати аплікацію на цю роботу. Вона вже вчора прийшла ввечері до мене, разом із своїм чоловіком Грицем, ми обговорили деякі подробиці цієї справи і от я сьогодні написала для неї резюме і листа до бібліотеки, а також потелефонувала до Емілі Батіста, яка є керівником цього відділу. Каже Емілі, що є вже низка аплікацій і що треба поспішати. Маю надію, що моя протекція Наді допоможе. Але найважніше є враження, яке зробить вона в час інтерв'ю. Не знаю наскільки добре вона дає собі раду з англійською мовою, а це може справу перерішити. Але пробувати треба і взагалі почати процес змагань за постійну працю на PENN. Це ж і була причина, чому я її пропхала на тимчасову роботу у правничій бібліотеці. Тепер вона може і подати цей невеличкий, але всежтаки — бібліотечний досвід на своєму резюме, і Марію Смолку, як референцію. (Мене також, але я вже тепер — тільки приватна особа, отже значення моїх референцій — менше). Маю надію, що вона не заведе кладених на неї моїх сподівань — могла б колись, якщо в неї буде цілеспрямованість, завзяття, витримка і бажання вчитися, стати бібліотекарем іноземного права і працювати успішно і довго, як це пощастило мені, в цій цікавій, динамічній професії. А має ж диплом юриста, отже є фундамент, на якому можна будувати далі. (Інших можливостей для українських юристів в Америці нема, це довела вже багатолітня практика. В майбутньому може це зміниться, але для цього були б потрібні величезні економічні зміни ґлобального засягу). Якби дістала цю працю клерка, стала б автоматично членом профспілки, а це значило б не тільки нормальну і непогану заробітну платню, але і цілу низку бенефісів — медичних, освітніх, тощо. Це були б справді двері в майбутнє для неї. Побачимо, чи вдасться.

В минулому тижні я зробила також рідкісне тепер для мене рішення: запросити гостей на обід! Адже буваю на людях, просять мене — треба ж і мені зреванжуватися. Передусім вирішила я запросити Люду і Зенка Чайківських, бо вони в мене давно не були (за вийнятком недавнього ех-промпту зорганізованого вечора для Кацнельсона), а просять мене завжди на свята і з інших нагод. До товариства їм думала спершу запросити Максимовичів, але Аня зломила собі руку у зап'ясті і за лікарською порадою нікуди тепер з дому не рухається. Запросила я Гевриків — в них я буваю часто, вони в мене також. Це, взагалі, найближчі тепер мені люди і мені завжди з ними приємно. Але я не була певна, чи це найкраща комбінація товариства. Думала, фактично, зорганізувати незабаром ще й другу гостину і запросити Гевриків, Трофименків, а може й Біланюків — це було б, мабуть, цікавіше. Таке може й запляную на недалеке майбутнє. Але на цю неділю таки будуть Чайківські, Геврики і Віра — шість осіб зі мною — оптимальне число до мого їдальняного столу. Меню тим разом буде — українське: борщ (маю вже готовий, заморожений), вареники з м'ясом (які тількищо зробила і також заморозила), грибовий сос, салат, вино і київський торт на десерт. А на приставки до горілки — мехіканська сальса і тортілля, кабанос, сири і спеціяльно куплені вчора німецькі селедці-матіяші (зроблю з них якусь пасту до кексів). Вареники з м'ясом мої гості завдячують... Стефкові! Бо ось на його замовлення я вже тричі в Торонто робила вареники з м'ясом і подумала собі: а чому б не зробити і для себе, для своїх гостей? Адже я тепер успадкувала по Лесі її стару, але добру ще електричну машинку до м'яса і мені легше зробити ці вареники вдома, ніж у Торонто!

По ночах тепер я читаю знамениту українську прозу молодого автора, що називається Володимир Діброва. Справді цікава ситуація. Вийшла англійською мовою у видавництві Northwestern University Press книжка Діброви під назвою "Peltse and Pentameron". Я бачила цю книжку в Максима і навіть почала її читати. Приємна несподіванка: добре, модерно, з гумором! Але книжку я мусіла залишити, зробивши тільки відповідні нотатки для бібліографії. Із приміток довідалась, що одна з цих речей — Пентамерон — була друкована в "Сучасності". І от я знайшла собі два перші номери журналу за 1994 рік, де ця річ надрукована українським першодруком і маю величезну приємність від знайомства із першорядним українським прозаїком. Конче мушу подбати, щоб книжку цю замовили у Ван Пелт і може зголошу своє бажання написати рецензію до WLT — може пришлють мені примірник. Треба буде також замовити і купити. Вона, нажаль, не реклямується так аґресивно як "Три світи", а шкода: видавництво добре й загальноамериканське, переклад робила Галина Гринь і маю враження з тих небагатьох сторінок, що я їх встигла прочитати в Торонто — зовсім задовільно. Серія має назву "Writings from an unbound Europe" — а це є приємний контраст до "Glas — new Russian writing". Є в англомовному виданні також добра передмова Аскольда Мельничука — її я встигла в Торонто докладно прочитати і зробити виписки. Не даром Мельничук згадує в передмові Кундеру і Ґомбровіча — Діброва вкладається в цю традицію і дай Боже, щоб він виріс на нашого Кундеру. Кажуть, що він тепер живе в Америці, а навіть ходять чутки, що він може буде редактором англомовного журналу української літератури, що його то, нібито, має намір випустити в світ Гарвард. Невже сповниться моя мрія? Дай Боже! Дуже було б мені цікаво зустріти цього письменника. Я вже заглянула в довідник СПУ і бачу, що він там є. Народжений 1951 року в Донецьку, закінчив факультет романо-германської філології, перекладач, лавреат премії Лукаша.

П'ятниця, 31 січня 1997, добігає 10 вечора.

А наш Діброва вміє писати і про секс! Ліпше від Забужко, бо в нього відчувається іронія, сатирична посмішка — і це звучить свіжо, оригінально і дотепно! Діброва причинився до того, що я сіла сьогодні і написала до WLT рецензію на "From Three Worlds" (пан Гоґан напевно не буде задоволений, бо я і тут повторила свої основні закиди, очевидно!) Завтра вишлю рецензію з листом, щоб прислали мені "Пельце і Пентамерон" Діброви. Маю надію, що ніхто ще не зголосив рецензії і що вони дістануть і пришлють мені книжку.

Маю господарський клопіт: з'явилася в кухні миш. Я вже думала, що я давно виграла баталію, купивши електронічні апарати, що видають якісь звуки-вібрації нечутні для людського вуха, але переразливі для слуху тварин, чим, нібито їх відстрашують. Справді, вже пару років не було слідів мишей. Але ось недавно я бачила миш. Сказала навіть Максимові ніби жартом: мої миші-мутанти, вони втратили слух і їм ця модерна електроніка не шкодить! Ну, жарт-жартом, але мишей мушу позбутися. Купила я ще додаткові електронічні апарати і замовила ще два нові, щоб були в кожній кімнаті. Але крім того я купила і наставила звичайні мишоловки, та ще й поклала отруту. Щоб приманити мишку до мишоловки, я навіть відставила від кухні електронічний апарат. І viola! Сир на половину з'їджений, але миш не зловилася! І це все за останніх кілька годин, в час коли я тут на горі преспокійно працюю при комп'ютері!

Сьогодні відвідав мене отець Жовнірович із кропилом. У цій хаті від коли ми тут спровадилися з Остапом священика здається ще не було! Але на старій хаті, в дільниці Лоґан, отець Головінський приходив нераз і добре мені запам'ятався (як небажаний гість), коли прийшов, незаповіджений, у дуже невідповідний час: запам'яталися пелюшки, що сушились на калориферах і отець, що ходив по всій хаті і заглядав у всі кутки! Отець Жовнірович також пройшовся з кропилом по всіх кімнатах, але він принаймні заповів свою візиту наперед телефоном, та й тепер моя хата упорядкована, без дітей і господарського неладу. Маю надію, що кропило вижене мою миш, а принаймні зажене її до мишоловки. Жовнірович, між іншим, недавно був в Україні і привіз мені з Коломиї листа від гумориста Савчука, який просить роздобути йому 6,000 дол на видання енциклопедії українського гумору. Одне слово: до мене тепер всі звертаються як до мецената! Та ще й не знають, що я започаткувала нове видавництво МОСТИ! Може посипляться пропозиції і до видавця? Славутич, між іншим, написав листа, де просить, щоб йому послати Остапові "Зібрані вірші". Я це вже сьогодні і зробила, додавши ще й "Літературний Львів" — одне слово дарунок за 30 дол плюс пересилка.

Понеділок, 3 лютого 1997, перед полуднем.

Вчорашня гостина вдалася на славу: моїм гостям мої вареники з м'яса дуже смакували, також і борщ і паста з оселедців, яку я вперше придумала і відтепер повторятиму частіше! Розмова була жвава і крутилася довкола справ пов'язаних з українською громадою США, зокрема довкола проблем із скандалом у ЗУАДК, недавньою заявою з цього приводу в пресі і ролею преси в нашому житті взагалі: тобто, точніше, про те як ця преса, тобто передусім "Свобода", не виконує своїх обов'язків перед громадою, промовчуючи всі неприємні для громади справи (напр. банкрутство Української Шадниці, кримінальну справу українського брокера Біди, який натягнув був наївних людей на грубі тисячі долярів, а тепер — надзвичайні збори ЗУАДК і вотум недовіря президентові Біликові). Замість того, щоб поінформувати об'єктивно про факти, преса подає загальникові заклики до згоди, миру в громаді, тощо, не вияснюючи в чому справа.

А я розповіла моїм гостям про "Пентамерон" і Володимира Діброву. Між іншим, у моїй вітальні, немов у читальні, стоять найновіші номери журналів: "Сучасність", "Світовид", "Всесвіт", "Слово і час", "Нові дні", "Літ. Україна", "Harvard Ukrainian Studies", "Journal of Ukrainian Studies", "Forum"... Це завжди притягає увагу всіх моїх гостей. На стільки, що десь мені пропав 5-ий номер "Сучасности" за минулий рік! І я маю підозріння, що хтось його позичив і не признається, а я забула... Вчора Віра Лащик взяла но.1 "Слово і час" і одне число "Нових днів", але я казала їй залишити розписку.

Сьогодні прийдуть до мене на обід Марта і Славко Трофименки. Вони самі зголосилися, що будуть у Філядельфії і хотіли б зустрітися зі мною. Я їх запрошувала прийти вчора на обід, де були б зустрілися також з іншими моїми гістьми, але вони не могли вчора приїхати. Сьогодні я запропонувала їм "неформальні вареники", тобто я це розумію так: можуть прийти увечорі, коли їм вигідно, після того, як полагодять свої справи. Я нічого спеціяльно не готуватиму, і тільки як уже прийдуть, загрію те, що залишилося від учора.

Отже маю перерву в рутині моєї самотньої відокремленості.

Вчора вночі читала в старому номері "Сучасности" (там де друкувався "Пентамерон"!) статтю Світличного про метаморфози перекладацької мови. (Ця стаття, між іншим, була готовлена до друку під прізвищем Валерія Шевчука, бо Світличний був тоді вже в неласці). Світличний обороняє діялектизми і ненормативності в мові і критикує перекладачів, які виправляють все під норму стандарту. Це навело мене на думку, що може мені не треба занадто журитися ненормативними наголосами і діялектизмами у власних віршах?

4 лютого 1997, вівторок.

Сьогодні понурий, холодний день — напевне буде дощ, або й сніг. Але я таки пішла на свій звичний прохід — 2 милі (точно виміряла колись автом) швидкої ходи по 66 авеню до 2нд стріт, тоді до Челтен і по Челтен назад. Понад 40 мінут. Мене колись запиталися знайомі: а ви не боїтесь так ходити? Моя дільниця вже понад 50% заселена чорними, а це в більшість наших американських расистів само по собі вселяє паніку. Покищо не мала я жодної прикрої пригоди. На вулицях людей обмаль, а вечорами, коли темно, я, очевидно, не ходжу. Часом небезпеку створюють мені собаки, але і вони звичайно за огорожею... Буває, що іду "за кордон" міста Філядельфії, до Мельроз Парк, де живуть Віра і Рудницькі — це, мабуть, приблизно така ж віддаль. Зокрема туди приємно ходити осінню або на весну, коли гарна природа додає чару проходові.

Славко і Марта Трофименки в мене вчора таки були на обіді. Меню було — рештки з попереднього дня, неформально, на щоденній порцеляні — але було дуже приємно при коньяку з лікером і при вині і при цікавій розмові.

А тоді зателефонував Іванко. Він хотів повідомити мене про те, що добре здав іспити з фортепіяно — якісь такі загальні іспити, не в його вчительки, а в консерваторії. Іванко дуже обдарований музично, але в нього мало терпцю, щоб вправляти і вдоволяється грою абияк. Найбільше любить грати власні імпровізації — чи не вийде з нього якийсь музикант або композитор? Але коли треба грати ґами і завдання, то йому треба пригадувати, заохочувати, просити. Тимбільше всі ми дуже раді, що іспити він зробив задовільно, щось на 80% можливого, а це добре і доводить, що йому і далі варто вчитися. Стефко, між іншим, уже покинув свою гру на скрипці. Як і у випадку його тата, лекції ці не давали бажаних результатів, хоч спочатку Стеф і сам собі вибрав і — виглядало — хотів грати на скрипці.

Я до Іванка потім подзвонила вдруге, як пішли Трофименки. Говорила з ним і з Максимом. І довідалася прикру річ: Максим має якийсь клопіт з міхуром, уже навіть мав візити в уролога, робив тести (прикрі і болючі). Покищо не виявили якихось туморів чи інших поважних загроз, і лікар пов'язує симптоми із стресом... Приписав ліки, дай Боже, щоб помогли. Дуже болію з Максимом, розумію ці проблеми краще як будь хто інший, бо сама маю такі проблеми. Але я вже стара, і в моєму віці цього можна і сподіватися. А йому ж тільки 42 роки! Каже, що часом не може доїхати підземкою до роботи. Ох, як добре я знаю цей клопіт! Журить мене це. І от я знову в полоні родинних турбот: засинаю, буджуся і встаю з думкою: Максим — нездоровий, Марко без праці.

П'ятниця, 7 лютого 1997. Метро, 11:25.

Їду на PENN — давно вже там не була. Не їхала б і сьогодні, але маю домовлений полуденок з Реґіною Ґоржковською у Faculty Club.

Regina Gorzkowska — польська журналістка, працює для газети "Nowy Dziennik", що виходить у Нью Йорку. Вона веде для цієї газети філядельфійську хроніку. Познайомилась я з нею через Марилю — Regina не раз приходила до нас до бібліотеки. Але тоді я мала не багато з нею спільного і наші контакти обмежувались до чемностевих привітань. Відколи, одначе, я поручила Рябчука, як доповідача про польсько-українські відносини і була на цій його доповіді в польському "народному університеті", Реґіна часом до мене телефонує, присилає вряди-годи свою газету тощо. І от я вирішила запропонувати їй, чи не схотіла б вона перекласти якісь мої вірші на польську мову? Адже маю вже переклади і англійською, і російською, і навіть португальською та французькою — але ні одного перекладу польською. Колись я про це згадувала Фрайліх, добрій польській поетці, що її зустрічала В Н.Й. на письменницьких форумах PEN, а також на Poetry Readings в AATSEEL. Але вона сказала мені, що ніколи ще не робила поетичних перекладів взагалі, отже відмовилася. Реґіна виявила зацікавлення, я їй десь певно пів року тому вислала обидві свої книжки і от сьогодні, маю надію, буде мова про переклади і поезію.

Переклади я хотіла б включити в свою третю книжку віршів "Тихі розмови з вічністю". Прийшло мені на думку, що може б мені звернутися за допомогою до Yars Balan-a в справі англомовних перекладів. Всі переклади на англійську (за винятком одного, що його зробив Анатоль Біленко), робила я сама. Дуже хотілось би мені, щоб хтось ці переклади переглянув і зредагував. Може Балан погодиться таке зробити? Було б ще краще, якби виявив охоту самому щось перекласти. Адже він чимало перекладав для "Ярмарку". Треба мені буде довідатись про його адресу і написати йому. (Це все — доказ, що я переставляю рейки з АБ на "Тихі розмови").

П'ятниця, 7 лютого 1997, 5:38 увечері.

Полагодила кілька справ, зустрілася з Реґіною, відвідала своїх друзів у правничій бібліотеці. Не з усім встигла — треба буде на другий тиждень знову поїхати. Зрештою, мусітиму, бо маю рутинову (і довгоочікувану) візиту в дентистичній клініці.

Маю не дуже приємну несподіванку: журнал WLT не надрукував у своєму останньому номері за 1996 рік моїх рецензій на Нижанківського і перевидані модерні новелі. А я вже включила їх до своєї АБ і тільки пішла подивитися на журнал, щоб доповнити бібліографічні дані. Буду мусіти відкинути ці дві позиції. Тепер я подумала собі, що мої сподівання були нереалістичні: адже це — номер за осінь, я послала згідно із встановленим терміном рецензії перед 1 вересня, але це зовсім не значить, що вони могли попасти до осіннього числа: підуть напевно в зимовому. Шкода. Не тільки тому, що буде дві позиції менше в моїй автобібліографії, але передусім тому, що ні у літньому, ні в осінньому номері журналу немає взагалі українського відділу. Погано, що наші критики такі неактивні, а інші так мало цікавляться українськими виданнями. Невже тільки я пишу ще рецензії на українські видання?

Позичила собі у Ван Пелт книжку для приємної розваги: Гоббіт Толкіна! Все молоде американське покоління виросло на цій книжці, а я ніколи її не читала! Але ось в Торонто почала читати внукам в українському перекладі — хлопцям не дуже подобалось, але мене захопило! І от я вирішила собі прочитати цілість. В оригіналі, очевидно. Боже, яку та Англія має знамениту літературу для дітей — від Ґулівера починаючи, через Алісу в країні чудес, до Гоббіта!

З Реґіною говорили ми про Лободовського і Барбару Трухан — бо я захопила зі собою нову книжку Лободовського, яку ця Трухан мені прислала. Виявляється, Реґіна ніколи нічого не чула про Барбару Трухан, але також не знала нічого про Лободовського. Сама Реґіна була колись у докторській програмі з анґлістики десь в університеті Алабама, а потім в Польщі настав "вийнятковий стан" і вона залишилася в Америці. Працювала журналісткою, редагуючи якісь газети Полонії. Тепер веде філядельфійську хроніку для польського щоденника, також заробляє перекладачем у суді ітп. Були натяки, що пережила якусь родинну трагедію. Я ближче не допитувалася — було б надто настирливо при першій зустрічі. Може колись довідаюсь пізніше, як не від неї самої, то може від Марилі. З моїх віршів звернула увагу на "Американський триптих", про який, на її думку, варто було б написати до журналу MELUS (мала одне число і казала, що писала туди раніше), а також на "Автопсихотерапію", яку хотіла б перекласти. Це їй не буде легко, бо вірш, хоч короткий, але римований. Побачимо, що з того вийде. Конче наполягала на тому, щоб я написала якийсь відгук на надруковані в польському щоденнику матеріали про українсько-польські відносини. Я не хотіла цього робити, але вкінці згодилася на два речення. Маю надію, що їх не перекрутять, бо відгук буде підписаний моїм прізвищем. Коли я пізніше вступила до правничої бібліотеки і розмовляла з Марилею і Синтією, Мариля сказала про Реґіну, що ніхто точно не знає з чого вона живе, бо хіба можна жити з польської журналістики?

Вночі два дні тому почала читати Шевчукову нову книжку, що її Марко подарував мені на Різдво — "Око прірви". Але, побачивши, що книжка — не на сучасну тему, я її відклала і замість Шевчука читала Забужко — "Інопланетянку" із одного із давніших номерів "Сучасности". Досить добре. Вона — послідовна феміністка. Вдало застосовує потік свідомости і діялог з Мефістофелем, на межі реального. Цікаво. В "Літ.Україні" надрукували два відгуки критики на "Стежку в траві", а при тому згадали і мій попередній схвальний відгук. Критичні статті Медвідя і Штоня мали б, нібито, підійти до Шевчукового твору глибше, з фахової точки зору, мовляв. Але прочитавши ці статті, я побачила зовсім щось інше: упередженість до Шевчука, заздрість, і зовсім ще радянський погляд на літературу. Про Шевчука цікаво пише Павлишин, але видно nemo propheta in patria sua. Шкода. Якби треба було поперти Шевчука на Нобелівську премію, то чи дістав би він рекомендації від критиків України? Інституту Літератури? Професорів літератури?

Маю мисливський успіх: вже двічі мої мишоловки вбили миш! Не знаю скільки їх ще там десь є? Але наставила знову.

У Ван Пелт переглянула 5-ий номер "Сучасности" за минулий рік і бачу, що я напевно цього номера не отримала. Є там цікаві листи до редакції Ревуцького і Качуровського, та й інтерв'ю Неборака з Юрком Тарнавським — ці речі я була б зразу прочитала, отримавши журнал, а не пригадую щоб я їх будьколи бачила взагалі. Вже сьогодні написала Певному, щоб прислали мені це число.

Лишила Денісові Гайдові рекомендації, щоб закупив до бібліотеки Діброву, антологію "З трьох світів", книжку Луцького про Шевченка, історію Маґочого... Приємно, що є справді що рекомендувати.

9 лютого 1997, неділя, год. 3:30.

Великий снігопад — вперше цього року. Вже двічі відгортала сніг. Трохи він мене заскочив: не зробила я запасу молока, соків, городини, фруктів. Ось вже сьогодні пішла пішки до недалекої крамниці, щоб купити молоко і банани.

Мала я на сьогодні інший плян. Думала вранці прасувати і дивитись на телевізію — бо неділя — єдиний день, коли є програми, що мене цікавлять: Meet the press, A week in review, The McLaughlin report...Завжди пов'язую телебачення з якоюсь іншою роботою, бо інакше це — страшна втрата часу. Але сьогодні нічого з прасовання не вийшло, а отже також і з телевізії.

В п'ятницю я зустрічала на полуденок Реґіну Ґоржковську. А ось вже на другий день, в суботу, дістаю від неї поштою переклад свого вірша "Автопсихотерапія"... Треба було написати листа з подякою, а при тій нагоді я попробувала зробити редакцію цього перекладу, бо він мав певні недоліки: ігнорував ритміку, перекручував думку, одне слово: нашвидкоруч зроблений перший варіянт. Я обидва тексти переписала — її оригінал і виправлений мною текст і вже кинула на пошту. Для змін в тексті мушу мати апробату перекладача. Але такий хвилевий поворот до поезії дав теж інші наслідки. Шукаючи за польським словом на "спрагу", я переглянула нову книжку поезій "Koniec i początek" Віслави Шимборської, минулорічної лавреатки Нобеля, ксерокопію якої дала мені пару тижнів тому Віра. І ось, під впливом власного вірша перекладеного на польську, я вибрала два вірші Шимборської і переклала їх на українську. Шимборську відносно легко перекладати, бо пише вона подібно як Марієн Мур: білим віршем, простою прозаїчною лексикою. І навіть має вірш, немов під впливом Марієн Мур написаний, про те, що таке поезія.

Умисне трохи відкладаю остаточне викінчення "Автобібліографії". Пригадуються різні речі, що їх треба додати, а вчора, шукаючи за чимсь іншим, натрапила на Папаєву епіграму на "Землетрус". Доведеться змінити нумерацію у відгуках.

Максим прислав перші сторінки Шекспірових сонетів і letterhead для видавництва МОСТИ. Добре виглядає! Геврики зробили мені гарну товариську послугу — потрактували моє прохання серйозно, зробили кілька варіянтів, і то на комп'ютері. Каже Софійка, що це робота не так Тита, як Олекси, їхнього наймолодшого сина. І ось у висліді logo гідне справжнього видавництва!

Чекаю на ISBN від Bowker-a, а тоді звернуся за номером і СІР до Конґресової Бібліотеки. Трохи вже мені спішиться, бо хочу, щоб друкарня почала роботу.

10 лютого 1997, понеділок.

Пару ночей підряд не спала добре: лягала пізно, а ще й будилася серед ночі і над ранком. І хоч це дало мені змогу читали Пруста і про Пруста у "Всесвіті", та й взагалі читати ("Літ. Україну", "Сучасність"), то я, трохи тим стурбована, вирішила взяти собі снотворне вчора, покластися вже біля 9-ої і виспатися. Вставала тільки до лазнички, але таки виспалася. Також із шлунком щось мені долягало — ґази не ґази, якесь таке неприємне почуття, навіть і після прочищення. Може це те, що люди тут називають "heartburn"? Але я такого ніколи досі не мала. Отже вчора і сьогодні трохи змінила дієту: варю собі кашку на молоці — те, що колись варила кожного ранку Остапові, але рідко коли сама їла!

Цими днями рідко з ким говорю по телефону, але ось сьогодні вранці дзвонила вже до мене з Н.Й. Барбара Трухан. Мої контакти з поляками тепер несподівано живі і часті. Оця Барбара, якась мабуть особиста приятелька Лободовського, "відкрила" мене при помочі Українського Інституту Америки (певно Володимир Лисняк дав їй мій телефон і адресу) і тепер телефонує досить часто. Я їй переслала адреси різних українських установ і бібліотек і зацікавлених осіб, що їм варто вислати книжку Лободовського і вона дзвонить ніби у цих справах. Маю враження, що це старша особа, яка напевно живе самотньо, має трохи грошей, бо бачу, що і не дуже рахується з грішми (телефонує тоді, коли найдорожче, книжки висилає рекомендованою поштою, та й книжка Лободовського вийшла за її гроші). Не багато про неї знаю: була, здається колись кореспонденткою газети "Gwiazda polarna", каже що редактори газети "Nowy dziennik" мають до неї упередження, та й взагалі каже, що в Польщі і тут закордоном до Лободовського також є упередження, нібито через його про-українське наставлення. Не знаю скільки в цьому правди. Я дала їй адресу Ґоржковської, щоб вона послала книжку Реґіні. Може Реґіна схоче щось про Лободовського написати і це розіб'є підозріння Барбари щодо упередження. Бож про Україну "Nowy dziennik" пише тепер часто і прихильно.

Взялася я переписувати на комп'ютері свій щоденник. Колись, по моїй смерті, це напевно буде цікаво прочитати моїм дітям і внукам, а може й іншим... Не мала б я застережень, якби це вийшло колись і книжкою. Не все мені там подобається з перспективи пройденого часу, але переписую, не редагуючи і не виправляючи навіть мови. Це — документ часу. І для читача в Україні це міг би бути цікавий документ життя еміграції. Я сама належу до тих читачів, які воліють читати щоденники і листи, ніж белетристику або спогади. Тільки в листах і щоденниках віддзеркалене справжнє життя, в щоденниках більше як в листах, бо вони писані для себе. От навіть і тепер: головний стимул для переписування — це, як висловилась колись Віра Ке "занурення у теплу ванну спогадів". При моїй "непам'яті" — справжні спогади можливі тільки при читанні щоденника. І найбільша прикрість, яка могла б мені трапитись, це якби так пропали мої щоденники. Це була б не просто втрата рукописів, це була б втрата великого шматка життя і напевно підірвала б мене психічно, а може й довела б до передчасної смерти. Мелодраматизую? Можливо. Але старим людям що лишається, як не їхнє минуле? Адже не майбутнє! Не перспектива доживати віку у піклувальному домі, втративши пам'ять про пережите і без свідомости й зацікавлення сучасним! Цей страх, щоб не пропали ці записки і жене мене до їх переписування на комп'ютері. Але робота це величезна, бо щоденник має вже понад 3600 сторінок! До цієї роботи (та й до іншої!) здався б мені секретар: переписування на комп'ютері такого величезного манускрипту не тільки займає багато часу, але і обтяжує надмірно мої руки, зокрема праву — і я вже відчуваю певні симптоми надмірного писання (carpal tunnel syndrome?)

Та й треба мати міру! Спомини споминами, а мені треба нарешті докінчити статтю про Ірину Вільде — уже наполовину написану! Відтягаю це з дня-на-день — бо перервала в половині, а тепер уже забула багато чого і треба буде наново пригадувати і прочитане і те, що було запляноване до статті.

А ще й треба написати пару листів. Передусім — Іванкові. І Качуровському. Ігор К., на моє прохання, вже давно прислав мені свою прекрасну книжечку для дітей "Пан Коцький", а я і досі йому не подякувала. А мені це подобалося дуже, ще як читала це вперше Ніні (Марко привіз з України). Потім, вже як дістала свій примірник від автора, возила книжку до Торонто і читала хлопцям. Але їм не залишила, бо ця казка — має імплікації і для дорослих (і через те мені так подобається!) Я вже один раз читала цю книжечку Вірі (Лисичка-молодичка, що "страшить" своїх приятелів своїм мужем-паном Коцьким має особливі сатиричні імплікації для двох самотніх жінок таких, як я і Віра). І ми маємо з того велику потіху, та й називаємо деяких наших знайомих тепер "панами Коцькими".

Вівторок, 11 лютого 1997.

А най то дундер свисне! — сказала б моя Бабця, повторяючи слова композитора Вахнянина після того як вона — учениця народної школи проспівала на іспиті до "Кози-Дерези"... Вчора, доповнюючи і виправляючи покажчик заголовків до "Автобібліографії", я раптом усвідомила, що там бракує матеріялів включених у пам'ятну книгу Зальбурзької гімназії! А там же не тільки передрук цілої поеми "Зальцбурґ" (саме через це я й догадалася!), але і "Пісня про Зальцбурґ" і "Майже дума"! Який парадокс: брошурка, видана раніше, де був текст пісні з нотами — є, а цього розкішного ілюстрованого видання — нема! І я знаю чому: брошура була в архіві, а книжка стоїть між книжками в бібліотеці. Трохи це мене зажурило. Бо що ще бракує? Очевидно, не треба надто спішитися. Доведеться додати, переробити нумерацію, тощо. А най то дундер свисне!

А згадка про Бабцю — не випадкова. Саме сповняється двадцять років від її смерти. З цієї нагоди я дала оголошення до "Свободи" і в її пам'ять склала 100 дол. на Бібліотеку Стефаника у Львові. А переписуючи старі записки в щоденнику з-перед 20 літ, зворушилася до сліз, згадуючи її.

Написала, нарешті, до Качуровського, щоб подякувати йому за знаменитого "Пана Коцького". Добра сатира для феміністок. А Дзюбі хочу послати свої переклади із Шимборської. Мушу ще знайти пару інформацій про неї, щоб додати примітку.

Ні "Літ.Україна", ні "Свобода" досі не надрукували моєї статті про Кулик-Кіфер і я не знаю, що це має значити. Хотіла написати до "Літ.України", щоб передали Микитенкові для "Всесвіту", але відкладаю це з-дня-на-день, чекаючи, а може таки надрукують... Але це — холодна вода на мою голову. Не скоро пошлю їм щось знову. Хоч не забули про мене, бо ось була згадка при нагоді критичних статей про Шевчука... Також і Снилик напевно не забув, що я існую, бо у вчорашній "Свободі" є відгук читача на матеріяли газети і там, між іншими, цей читач згадує і моє ім'я.

Четвер, 13 лютого 1997. Метро, 10:30.

Їду на PENN — передусім до дентистичної клініки, але при нагоді вступлю до бібліотеки перевірити деякі дані до АБ, а може теж візьму якісь матеріяли про Шимборську.

Вшора відбулися сходини Ради Бібліотеки — вже вдруге присвяені справі купівлі комп'ютера. Сходини пройшли дуже добре, ділово, з доречною дискусією. Реферували можливості купівлі комп'ютера і програм, і шафи для збереження цих коштовностей, Альберт Кіпа, Маруся Сверстюк, Дора Горбачевська. Всі вони поставились до своїх завдань серйозно, підготовили відповідні матеріяли і я мала сатисфакцію, що могла бути тільки модератором і лідером, який не накидає своєї думки. Найбільшою проблемою нашої бібліотеки є, очевидно, кадри. Якби ми мали доброго і фахового керівника (як це було в минулому — добровільною працею Марійки Кохановської, моєю, Ані Максимович, Мушки Одежинської), то сьогодні — при наявності Ради Бібліотеки — УБ могла б рости і розвиватися. Але наші тимчасові керівники — це люди, які трактують свою працю як тимчасове джерело заробітку і, очевидно, роблять тільки мінімум, без всякої візії на майбутнє та зацікавлення загальними проблемами бібліотечної роботи. Комп'ютер нам потрібний передусім на те, щоб зрушити з місця процес каталогізації. Вчити наших працівників старої техніки — справа не дуже перспективна, як це показала моя спроба пару місяців тому із каталогізаційним семінарем. Як буде комп'ютер, треба буде і мені навчитися елементарних процесів вживання нової системи та й треба буде навчити тих, що керують чи керуватимуть бібліотекою в майбутньому. Покищо почнемо від елементарної програми, яку знає і навчить нас вживати Маруся Сверстюк. Але комп'ютер вирішили купити новочасний, добро-якісний, який давав би можливість в майбутньому прилучитись до якоїсь каталогізаційної мережі, до електронної пошти тощо.

Четвер, 13 лютого 1997, вдома, 5:30.

В дентистичній клініці чекала мене несподіванка: Mary Bogert, моя дентистка, покинула клініку пенсильванського університету і перенеслася до Temple. Mary Ann, oral hygienist, зробила свою роботу, почистила мої зуби, зробила рентгени, але міняти дві пльомби (а є в цьому, кажуть потреба) мусітиме вже новий лікар-дентист. Представила мене Мері-Ен молодій жінці, що називається Caren (Karen?) Miller i я зробила в неї appointment. Я маю вибір дентистів в цій клініці, але нікого там не знаю. Воліла б жінку, отже може ця Міллер (молода, з чорним кучерявим волоссям) буде ОК? Здалось би їй трохи більше стажу і досвіду — лікарі найкращі коли досвідчені, але не надто близькі до пенсійного віку! Но, але вона вже сьогодні робила мені обстеження, отже випадало в неї замовити і візиту.

В бібліотеці я знайшла потрібну мені інформацію, а крім того пішла до stacks i знайшла собі маленький томик поезій Шимборської. Цікава деталь: на комп'ютерному каталозі знайшла я чотири її книжки: три збірки — це була її поезія в перекладах на англійську і всі три були на руках у читачів — випозичені! Тільки томик польською мовою стояв ще на полиці. Заздрість бере: книжки у перекладах, очевидно, промостили їй дорогу до Нобелівської премії. Я це, зрештою, вже писала у випадку Мілоша. Нагорода не впаде з неба, як манна небесна. А наші переклади занедбують і Винар замість видавати ще раз модерні українські новели, якби так видав книжку Шевчука — хочби ту "Зозульку", що її переклала Мирося Стефанюк і що появилася уривком в антології Ґласу. А ще я пішла, щоб взяти собі для лектури Щоденник Ґомбровича і побачила, що стоять поруч оригіналів чотири томи щоденника в перекладі на англійську! Це вже посмертно, очевидно, і нічого не має спільного з преміями Нобеля, але який же промовистий доказ, що поляки дбають про те, щоб висувати своїх визначних письменників і пропихати їх на великий форум світової літератури... Не даром же сидять в Америці і Чеслав Мілош і Станіслав Бараньчак... А чому б не робити те саме нашому напр. Грабовичеві? (Ну, він щось трохи робить, але не досить. Занадто, мабуть, приманює його велика українська наукова політика.) А на мій погляд, діяспора повинна менше пхатися до справ самої України, а більше концентрувати свою увагу на тому, що можна справді зробити для України в світі, зокрема на заході.

Велика подія: вчора пошта принесла мені нарешті ІSBN для видавництва МОСТИ! Отримали ми номери 0-9656983-0-0, і дев'ять дальших номерів цієї серії -1-9; -2-7; -3-5; -4-3; -5-1; -6-Х; -7-8; -8-6; -9-4. Завтра приготую посилку до Конґресової Бібліотеки за Cataloging in Publication (CIP), і номер LC. Поволі буду вчитися бути ще й видавцем.

Неділя, 16 лютого 1977, год.4:00 поп.

Потерпіла я невдачу: вчора прийшло повідомлення з WLT, що книжку Діброви доручили вже іншому рецензентові. Спізнилась я. Можна б сказати: баба з воза, коням легше — не матиму зобов'язання. А книжку таки куплю, зрештою вона буде у Ван Пелт незабаром. Але прийшло мені на думку, що Діброву могли послати на рецензію Чопикові, а чи він оцінить цю книжку як слід? Адже у рецензії на Максимову монографію про Підмогильного він висловився, що мовляв, Підмогильний не такий вже важний письменник і не вартує такої уваги... Якщо він не бачить того, який знаменитий є Підмогильний, то чи зможе він позитивно прийняти Діброву? Було б жаль, якби англомовний дебют Діброви не дістав позитивної рецензії. Найбільший успіх був би, як би так раптом виявилося, що Діброву дали на рецензію якомусь американському критикові, що досі не займався українською літературою і якби цей рецензент оцінив українського письменника позитивно. Але це — майже мрія. На такий breaktrough напевно не заноситься.

Взялася я переписувати на комп'ютері свій щоденник з-перед 20-ти років і бачу, що це мене тягне, як наркотик. Занурення у спогади... У висліді вже маю понад 50 сторінок, але водночас це мене трохи і журить. Надмірна увага минулому: оце переписування забирає мій час, який фактично треба було б присвятити сучасності, статті про Вільде, про Шимборську, може і про Лободовського, не кажу вже про працю над ULE90 i ULE70.

Серед книжок, що їх я принесла собі із Van Pelt, є "Dziennik" Witold-а Gombrowicz-а. Взяла собі перший том 1953–1956 і читаю його по ночах. Знамениті, цікаві, провокативні деякі його помічення і вислови: деякі варто віднотувати:

Prasa emigracyjna przypomina szpital, gdzie rekonwalescentom daje się tylko lekkostrawne zupki. (p.12). Wielke, puste sale obwieszone płótnami są odpychajaco wstrętne i zdolne strącić na dno rozpaczy. Obrazy nie nadają sie do tego, żeby je umieszczać jeden obok drugiego na gołej ścianie, obraz jest po to, aby ozdabiał wnętrze i był radoscią tych, którzy mogą z nim obcować. (p.36) ... Bóg stał sie pistoletem, z ktorego pragniemy zastrzelic Marksa. (p.41)...brzydota powolnej smierci, którą nazywamy starzeniem... (p.54) Dlaczego świat nie lubi Żydow? Ależ dlatego, że są zdolniejsi, mają pieniądze, stwarzają konkurencję....Ci, ktorym dano prawo do wyższości, nie mają prawa do równości... Geniusz żydowski jest oczywisty w samej swojej strukturze, to jest w tym, że podobnie jak genialność indywidualna, jest najściślej połączony z chorobą, upadkiem, poniżeniem. Genialny, dlatego że chory. Wyższy, gdyż poniżony. Twórczy, bo anormalny. Ten naród, jak Michał Anioł, Szopen i Beethoven jest dekadencją, która przetwarza sie w twórczość i postęp. Ten naród nie ma łatwego dostępu do życia, jest w niezgodzie z życiem — dlatego staje się kulturą... (p.107)

Оригінальна інтерпретація, але чи правдива?
Як на мій смак, щоденник Ґомбровіча, занадто, може сповнений всякого нібито шокуючого зазнайства, і передусім занадто само-цензурований. Немає в ньому взагалі віддзеркалення справжнього життя, побутового тла. Записки цього тому роблені в Аргентині, але мало що можна довідатися з нього про життя в Аргентині або про життя самого Ґомбровіча. Навряд, чи візьму собі наступний том.

Замість щоденника Ґомбровіча, позичу собі записник Вірджінії Вулф. Ґомбровіча уривки читала я колись давно у "Культурі", а щоденника Вірджінії Вулф не читала ніколи. Зрештою пора мені вже закінчити цей мій "польський період" (щось як синій період у Пікассо) — хоч ще може напишу щось про Шимборську, про Лободовського. (Чи не спровокували оцього мого "польського періоду" Барбара Трухан і Реґіна Ґоржковська? Як то випадкові зустрічі, розмови, книжки можуть спрямовувати людьську думку в якомусь одному напрямі?)

Середа, 19 лютого 1997, перед полуднем.

Моя "польська ера" триває. Про Шимборську вирішила не писати статті, зате переклала додаткові чотири її вірші (отже всіх перекладів зробила шість). Послала Дзюбі для "Сучасности". Вчитавшись у її поезію, я знайшла чимало спільного із своїм власним світо-відчуванням. Отта її Касандра, наприклад: чи ж не похвала ілюзії, що помагає жити? Замість статті про Шимборську, написала про Лободовського. Вже вчора вислала до "Нових днів", разом із фотографією з 1977 року. Бо це майже як спогад — включила я уривок із щоденника, що стосується візити Лободовського в нашій хаті. (Це теж — один із наслідків мого переписування щоденника!) Але, але... Не знаю, чи Дальний захоче надрукувати. Я там переповідаю масний анекдот, що його розповідав Лободовський. А я долучила листа, що на випадок, якби редактор бажав допис сцензурувати чи скоротити — нехай його не друкує, а поверне мені. Побачимо.

Закінчила перший том щоденника Ґомбровіча. Фактично не читала слово-в-слово, скорше — переглянула. Маю враження, що писав він його для заробітку, мабуть на замовлення Ґедройца з "Культури". Є там і деякі особисті родзинки (може на вимагання читачів "Культури"): напр. Osobom, które by to interesowało, pragnę wyjaśnić, że nigdy, z wyjątkiem sporadycznych przygód w bardzo wczesnym wieku, nie byłem homoseksualistą.(p.173) Чимало його думок стосується польської культури, польських письменників. Висловлює оригінальні, власні, неортодоксальні погляди на справи, але для мене це не завжди цікаво. Замало я цю польську літературу знаю. Оригінальна й дотепна його характеристика Боя Желенського: Boy — niewiele własnego, ten tłumacz nawet w swoich oryginalnych pracach tłumaczył Francję na polski. (p.215).

Підсилюють мою "польську еру" також телефони: від Труханової, від Реґіни Ґоржковської. Так що я маю нагоду вправляти не тільки читану, але і говорену "польщизну".

Неприємна новина: подзвонив вчора увечорі Alan Lecoff, сусід з-за стіни. Вчора був у їхній хаті злодій, вкрав апарат VCR! Це мене перелякало й зажурило. Це мусіло статися в білий день, коли вони обоє — Ален і Кріс — на роботі. Не стоять авта перед хатою — сигнал, що господарів нема вдома. Але ж я вчора весь день була вдома, за винятком одної години пополудні, коли ходила на пошту і на прохід. Нічого не бачила, не чула, не помітила. Неприємно. Отак одного дня можуть ограбити й мене, та й не тільки ограбити, а й убити... Все у наш час можливе. Живу самотньо, відокремлено, часом цілими днями з ніким не зустрічаюся. Навіть ніхто не знав би, пройшло б певно кілька днів, заким би приятелі зорієнтувалися, що щось сталося... Мелодраматизую? Очевидно! Людина завжди живе під загрозою смерти. Життя вимагає відваги.

Понеділок, 24 лютого 1997. Майже полудне.

Марко отримав працю і сьогодні її починає! Дай Боже щасливо! Праця в профспілці SEIU Local 660, яка об'єднує працівників затруднених у Los Angeles County, тобто державних робітників. Буде працювати з людьми, які займаються суспільною допомогою. Праця, каже він, не дуже високо платна (не каже: скільки?) — але головне, що буде працювати. Бо це не тільки заробіток конечний щоб утримати себе при житті, але й підстава для самоповаги і рівноваги духа. Та й для плянів на майбутнє — а такі, очевидно, в нього є, і можливо, включатимуть спровадження до Америки Юлі і початок нової родини... Побачимо.

В суботу відбулося друге засідання "співробітників" Енциклопедії Української Діяспори. Вів цю нараду Олександр Лужницький. Прийшло вісім осіб із запрошених 32. Не знаю, як можна плянувати таку величезну роботу при відсутності виразного і точно окресленого пляну, критеріїв і відповідних співробітників. Головний редактор ЕУД — Василь Маркусь — на мою думку — не має потрібної для цього діловитости, організаційного хисту, концентрації енергії і цілеспрямованости. Я висловила думку, що перш усього треба з'ясувати критерії і засади співпраці із Encyclopedia of Ukraine, яка чейже покриває багато матеріялу, що його треба було б (можливо в трохи поширеному виді) включити також в ЕУД — без цього не можна починати жодної роботи. Також дала я приклад своєї співпраці з EU: точно визначені параметри і відповідальності офіційним контрактом. Я, правда, писала одну тільки статтю для Струкової енциклопедії (від пропонованої цілої секції про пресу я відмовилася), але мені подобалася його діловитість і організаційний хист. Про Маркуся цього сказати не можу. Думаю, що два томи американської ЕУД конечно треба видати, бо ця наша головна метрополія — за винятком книжки Куропася — не має ні історії своєї, ні документації, тоді як провінція — Австралія, Канада — таку документацію мають до пересади! Але для цього діла треба було б взяти когось іншого, не Маркуся — не вірю, щоб він дав собі раду з таким великим завданням.

Вчора сіла я за старий свій Мекінтош, щоб перевірити дані для своєї "Автобібліографії". Інтуїція, як звичайно, мене не завела. Знайшла я там кілька позицій, що їх не було в передрукованому на РС з друкованого варіянту тексті. Змінила вже нумерацію — маю надію, що востаннє — і тепер взялася виправляти остаточний текст. Тому, що це має бути camera-ready copy, вирішила я перемінити всі підкреслення заголовків на курсив. Боже, що це за робота! А ще вчора через помилку внесла ці зміни на перших 20 сторінок file A46–79, зовсім забувши, що я вже об'єднала всю категорію А в одній file A46–96! Довелося сьогодні вранці цілу цю марудну роботу повторити!

25 лютого 1997, вівторок.

Чудесна погода. Не тільки сьогодні — вже пару днів. Сонячно, а небо — безхмарна блакить. Температура сьогодні біля 30 ґрадусів — отже досить холодно, але два дні тому було між 50 і 60, а на завтра також заповідають, що потепліє. Дуже поміркована цього року зима. Сніг падав тільки пару разів, та й то швидко стопився і не створює більших проблем.

Мала я сьогодні їхати на PENN — хотіла домовитись з Марилею на ланч, бо вже мені трохи сприкрилось моє безлюддя (Від суботнього засідання в справі ЕУД — з ніким взагалі не зустрічалася і тільки пару разів говорила по телефону). Правда, мені добре працюється на самоті, але треба, може, зробити невеличку перерву, зрештою треба відвезти до бібліотеки позичені книжки. Сьогодні не вийшло, бо Мариля мала зранку засідання, а коли дістала моє повідомлення на машині, було запізно мені вибиратися в дорогу. Домовились ми на завтра.

Не відмітила я важної новини. Десь тому два тижні — телефон. Роксоляна Зорівчак! Не зі Львова, а з Урбани! Приїхала, як Фулбрайт сколар і буде аж до вересня! Що більше: приїхала разом з чоловіком, Василем, який в Америці — перший раз! Я вже двічі говорила з ними по телефону. Роксоляна має також в Урбані електронну пошту і я тепер пересилаю їй вісті ОМРІ та й інші інформації. Думала я, що Роксоляна приїде до Нью Йорку на Шевченківську конференцію і при тій нагоді відвідає мене і Філядельфію. Але в суботу, подзвонивши знову, я довідалася, що вона від запрошення до Н.Й. відмовилася і тепер не приїде, може пізніше. Ну, ми з ними напевно зустрінемося в Урбані, бо тепер я матиму ще й додаткову причину, щоб туди поїхати.

Але присутність Зорівчаків в Америці трохи ускладнює пляни мого виїзду до Львова... Не маю ще точних інформацій від Ольги Ісаєвич, але первісний мій плян був поїхати до Львова з початком травня, якщо вони там на місці зорганізують літературний вечір на відзначення Остапового 80-ліття. Це, очевидно, не вимагає присутності там Зорівчаків, але мені було б значно вигідніше, якби вони були тоді у Львові. Я вже навіть думала попросити Василя, щоб на час мого побуту там зорганізував мені квитки на вистави до театру і може навіть дотримав мені товариства разом з Роксоляною, або й сам — боюся ходити по ночах вечірнім Львовом сама! Все це, очевидно, можна зорганізувати інакше. До театру напевно радо пішли б на моє запрошення зі мною і Микола Ільницький, і Тарас Салига, і навіть Юрко Чайківський чи його жінка... Ну, ще побачимо. Ждатиму на вістку від Ісаєвич. Але також важне, щоб до цього часу була готова книжка Шекспірових сонетів. Якщо я мусітиму ждати на друкарню, на пересилку книг, то не зможу нікуди виїздити. Це важніше — як вечір у Львові, який міг би відбутися і без мене.

Середа, 25 лютого 1997. Метро. 11:30.

На Татовій, тобто Андрієвій, хаті зник напис FOR SALE. Він був там, мабуть, довше як рік — від часу, коли Соня виїхала на Аляску. Невже продали хату? А може тільки вигас контракт із аґентом-продавцем? Не знаю. Андрій жодного контакту не тримає. Обмінюємось тільки спорадично — двічі в рік — на Різдво і на день народження — чемностевими вітаннями і дарунками. Ну, що ж. Сказав би Тато, що любив повторяти німецький переклад української приказки "баба з воза — коням легше" — "Weib runter, Pferde — munter!"

Вчора вночі дописала, нарешті, свою статтю про Ірину Вільде. Вже переписала, виправила, і сьогодні хочу надати на головній пошті. Куди? Дальному, до "Нових днів". Побачила я, що в травні буде 90 років з дня народження Вільде. Як матиме матеріял завчасу, може схоче редактор надрукувати це в травневому числі, а як ні — пішлю до "Нашого життя" або до "Свободи". До Н.Ж. давно нічого не поисала, а нова редакторка Чабан вже багато разів запрошувала, та ще й почали посилати мені журнал gratis, без моєї передплати, і це мене зобов'язує дати щось для відчіпного. Але я воліла б друкуватися у загальних українських виданнях, не групових чи організаційних, а Н.Ж. — не зважаючи на заходи в цьому напрямі (мої і Лясині) — таким не став, навпаки, вернувся до своєї обмеженої ролі органу СУА.

27 лютого 1997, четвер. Год.9 вранці.

Після повороту з PENN, я ще ходила надати статтю про Вільде до "Нових днів", а тоді тільки переглянула газети і вісті на ТБ, і вже після 7-ої... лягла в ліжко! Була дуже втомлена, бо попередню ніч майже зовсім не спала. Приманою була також можливість почати читати "Щоденник" Вірджінії Вулф, що його три томи я собі принесла вчора із бібліотеки. Але довго читати не довелось: втома перемогла. І от я сьогодні відпочата і виспана, починаю новий робочий день.

Полуденок з Марилею поновив трохи мої інформації про те, що діється у правничій бібліотеці. Одна цікава вістка: один з наших працівників у технічному відділі, Steve, має carpal tunnel syndrome і буде мусіти перейти операцію на обидві руки. Це значить, що його кілька місяців не буде на роботі і що наша колега Пет Калаган, шеф цього відділу, мусітиме найняти когось на його місце. Тому, що праця ця — тимчасова — є можливість, що не буде великої конкуренції охочих кандидатів, і не виключено, що цю роботу могли б запропонувати Наді Петрик. (Що значить бути: at the right place at the right time!). Побачимо. Було б краще, якби вона дістала позицію у Ван Пелт, на яку подавалася, бо це означало б забезпечення на дальше майбутнє. Але там напевно більше кандидатів і Наді ще не кликали на інтерв'ю.

Дзвонив вчора Коропецький і я від нього довідалася, що Дзюбі лікарі поручають зробити операцію на серце (bypass surgery). Прикро це почути, я не знала, що він має проблеми із серцем. Казав Іван, що робляться заходи, щоб Дзюба приїхав робити цю операцію в Америці. Якби Остап був наважився на таке, можливо жив би і до сьогодні, і то повним активним життям, як от Пріцак і чимало інших знайомих).

П'ятниця, 28 лютого 1997. Год. 10:30 увечорі.

Вчора в цю пору була понад годину на розмові з Максимом. Не задушевна розмова сердечних сентиментів — а діловий комп'ютерський семінар! Давав мені інструкції, як перетворити підкреслення на курсив у цілому моєму машинописі, без того щоб це міняти ручно в кожному випадку зокрема. І вдалося! Хоч при моїй технічній повільності, це, очевидно, не така проста справа, та ще й по телефону з Торонто! Але ось за його інструкціями я створила собі "макро" і вже при помочі цього "макро" переробила обидві частини своєї "Автобібліографії": заголовки замість підкреслень будуть подані курсивом. Бо як має рацію Максим, у друкованих книжках, це разить. (В моїх бібліографіях виданих раніше КІУСом вони задержали підкреслення, так як це було в моєму машинописі — але може саме й тому, ці довідники не роблять враження справжніх друкованих книжок!)

Сьогодні прийшли нарешті з Конґресової бібліотеки номери для перших двох видань видавництва МОСТИ: "Шекспірові сонети" — Library of Congress Catalog Card Number 97-93165; "Автобібліографія" MT — Library of Congress Catalog Card Number 97-93164.

Вже дала знати Максимові. Маю надію, що він знайде скоро друкаря на сонети і книжка піде в друк. З моєю АБ ще справи потривають. Після розмови з Максимом бачу, що я, мабуть, не потраплю зробити на своїм комп'ютері переформатовку, щоб сторінки машинопису перетворити на 6х9 і на 10-пунктовий шрифт. А якщо це робитиме друкар, то — каже Максим — ціна підскочить на 30% Телефонувала я сьогодні до "Америки" і довідалась, що вони самі друкарні не мають, а віддають свої речі різним друкарям за контрактом. Обіцяли дати мені якісь рекомендації.

Вночі вчора почала читати щоденник Вірджінії Вулф. Безконечна кількість алюзій до різних людей цього надзвичайного середовища — все це, очевидно, вияснене у примітках. Але я ще справді не розчиталася, ще нічого особливо замітного чи захоплюючого не знайшла. От хіба тільки здивувало мене те, що вона, пишучи про свою зовицю і тещу, підкреслює їх жидівські риси, тобто ні на мить не забуває, що вони — жидівки. Можна було б думати, що раз вона вийшла заміж за жида, що вона просто прийматиме їх як членів родини, як жінок — адже про Леонарда вона так не пише, не підкреслює того, що він — жид. Одне слово, як може сказав би Остап, аристократична панна Стіфен спролетаризована на паню Вулф. (Це я трохи із сарказмом: які поступові люди не були б, а всеж середовище з якого вони вийшли залишило свої сліди в ментальності, в підсвідомості). Але мені не треба надто поспішати із висновками.

Вівторок, 4 березня 1997, год.10 вранці.

Вчора я мала замовлену візиту в д-р Форсія і з тої нагоди домовилася на полуденок з Патрицією і Синтією. Була вже готова до виходу, але подзвонили з офісу, що моя лікарка — хвора і мою візиту перенесли на четвер. Я з цього була рада, бо — зовсім несподівано — після кількох дуже гарних соняшних днів — раптом вернулася зима: сніг з дощем, льодовий дощ — не найкращий день на прогулянку до PENN. Щастя, що не подзвонили десять мінут пізніше, бо я вже була б у дорозі. А так я свої домовлення відкликала (по e-mail, яка це вигода!) і нікуди з хати вчора навіть не виходила.

У висліді, моє відлюддя продовжується. За останні два тижні, крім полуденку з Марилею на PENN, я з ніким взагалі не зустрічалася і тільки пару разів говорила з людьми по телефону. Плянувала поїхати на виступ "Львівських музик" в суботу. Але ввечорі ішов дощ і я подумала собі: чи варто мені їхати на якийсь фольклорний ансамбль? Не поїхала. В неділю думала, може поїду до церкви. Не поїхала. Погана погода і факт, що Софійка мала якесь засідання в Нью Йорку, тобто, що не зможу зустрітися по церкві з нею на каву, перерішили справу. Чи я роблюся якимсь відлюдком? Бож це відлюддя — не з примусу, а з вибору. Волію самоту, як зустріч з нецікавими мені людьми?

Моє теперішнє осамітнене життя є величезним контрастом до життя Вірджінії Вулф, що її щоденник саме читаю. Боже мій: чистий каталог-реєстр людей, що переходять кожнього дня через її хату! Часом навіть без коментарів! Все це — цікаві люди, Bloomsbury circle — письменники, історики, мистці — але коли ті Вулфи мали час на свою власну творчу працю? (Правда, коли я була в її віці, моя хата також завжди була повна людей!)

Хочу віднотувати деякі вислови ВВ:

"We could both wish that ones first impression of K.M. was not that she stinks like a — well civet cat that had taken to street walking. In truth, I'm a little shocked by her commonness at first sight; lines so sharp & cheap. However, when this diminishes, she is so intelligent & inscrutable that she repays friendship." (v.1, p.58) — це про Катерину Мансфілд.
"She has a good brain, but not enough vitality to keep it working." v.1.p.61 about Alix Sargant-Florence)
"We walked on the river bank in a cold wind, under a grey sky. Both agreed that life seen without illusion is a ghastly affair." (v.1,p.73)
"These thoughts were for the most part about books; but books include a good deal of life." (v.1, p.131)
"...one can't avoid a certain uneasiness in writing formally of people one knows so well." (v.l, p.142).
"All interesting people are egoists, perhaps; but it is not in itself desirable." (v.1, p.152)
"...I can think of no more gossip for the time being." (v.1, p.153)
"There is something condensed in all Jews." (p.158)

З побутових деталів найцікавіше для мене відкриття, що в час першої світової війни були літунські бомбардування Лондону! Відкриття з мовного погляду : I was recumbent (часто вживане, пояснення каже, що був звичай, чи може медична порада лежати в ліжку в перший день місячного періоду).

Але я читаю не тільки ВВ. Ігор Трач прислав мені два номери нового журналу "Зерна" і в ньому я знайшла автобіографічний нарис Юрка Тарнавського, що його я з цікавістю прочитала. Виглядає, що наше покоління починає оглядатися назад, осмислювати своє життя... (Чи не тому і мене захоплює переписування мого щоденника з перед 20-и літ?) Чудовий знайшов він заголовок для своєї автобіографії — "Босоніж додому"! Але не знаю, чи ця назва відповідає змістові? (У всякому разі не змістові цього уривка, що надрукований в 2. номері). І напевно, зовсім безпідставно, обіцює трохи кращу мову самого нарису — вона в Юрка надто вже кострубата. Цікаві його думки про релігію, про свою роздвоєність і незадоволення собою.

Мої полювання на миші дають наслідки: сьогодні вранці знову викинула мишачого трупика — вже п'ятого! Скільки тих мишок ще є, чи може збирається якоюсь досі невідкритою дірою з надвору прийти відвідати мене і дотримувати мені товариства?

Неділя 9 березня 1997. Полудне.

Вчора — вперше в житті — пішла на тзв. "свято героїнь" — тільки тому, що там промовляла Марта Хом'як. Зібрала ця імпреза понад 100 осіб, переважно жінок. В програмі були також читання віршів і виступ співака Цимбали. Мартин виступ був дуже інтелектуально наснажений, цікавий, з глибшою думкою, про героїзм повсякденного життя, про потребу громадянської активізації. Але для авдиторії, що слухала цього виступу, було б значно ліпше, якби Марта обмежила себе до коротшого, більш прецизно скомпонованого виступу — бо говорила вона понад годину — це була не так доповідь на святі, як університетська лекція.

Був там присутній і Ростик. Довідалась я від нього самого, що в нього — рак простати. І ця вістка мене приголомшила! Тим більше, що в їхній родині стільки вже горя — Марта має lupus, дочка їхня була недавно оперована на рака груди... "Нашу сотню рубають, казали колись козаки", мовляв Качуровський.

Вчора були теж і інші погані вісті. Ось прийшло нове число "Світо-вида" і в ньому повідомлення про те, що це може бути останнє число... А також прийшло перше число "Нових днів" за цей рік — число подвоєне — січень–лютий, бо, мовляв, немає ні фінансових, ні людських ресурсів.

По полудні. 5:30

Пару годин сьогодні мусіла присвятити англомовній статті Роксоляни Зорівчак про Кочура. Відкладала вже пару днів, бо мала пильніші справи, але це зобов'язання і моя згода допомогти виправити англійський текст, висіли над моєю головою і я хотіла вже їх позбутися. Завтра відішлю до Урбани. Роксоляна, між іншим, має електронну пошту і ми вряди-годи обмінюємося листами.

Надходять вже "Bids" від друкарень на Шекспірові сонети. Два прийшли на мою адресу. Ціни (без достави) приблизно три з половиною тисячі. Певно дійде до чотирьох. Завтра Максим має порозумітися з одним-двома по телефону, хто може виконати роботу якнайскорше. Дай Боже щасливо і щоб вдалося зробити на час! До 80-ліття! А ось у "Сучасності" заповідають на наступний номер Шекспірові сонети у перекладі Павличка! Має Остап конкуренцію!

"Свобода" не тільки досі не надрукувала моєї статті про Кулик-Кіфер, але теж і мого листа до редакції — відгуку на їхню статтю про польсько-українські стосунки. Снилик, взагалі, має досить оригінальний смак у журналістиці: півграмотні звіти з подій у громадах він свідомо вважає важнішими, бо вони віддзеркалюють життя українців в Америці (і також "продають" газету, переліком прізвищ!) Було б пів біди, якби "Свобода" мала більше місця — а то, насправді, там для статей є тільки одна сторінка, при чому і редакційні статті і фейлетони тепер вдвічі довші, як були колись. Газета тепер дорога (75 дол для членів) і дуже нецікава.

12 березня 1997, середа, метро.

Вчора, зовсім несподівано, я мала "a night out". Коропецький запропонував, щоб ми пішли пообідати перед тим, як іти до УКУ на виступ Тетяни Беднаржової. Я пропонувала їм прийти на обід до мене, але відмовились. Отже ми утрьох з Іваном і Наталкою мали приємний і смачний обід у Caffé Marco Polo. Розмова була цікава і стимулююча, а ще в додатку довідалась я від Івана, що в "Літ. Україні" є інтерв'ю зі мною Тарнашинської. На моє питання, чи є там і моя стаття про Кулик-Кіфер, сказав, що є якась стаття на цю тему, але підпису мого під нею він не бачив... До мене ще це число не дійшло. Але це, мабуть, наслідки мого листа до редактора, бо мені ввірвався терпець і я написала їм, щоб передали статтю Микитенкові, якщо самі не хочуть друкувати, та ще й послала копію листа самому Микитенкові.

Вчора — історичний день. Післала я дві тисячі долярів і підписаний контракт на Шекспірові сонети фірмі Тhomson Shore в Dexter, Michigan, а Максим одночасно кур'єром послав їм camera ready copy. До 7 тижнів обіцяли готову книжку.

Virginia Woolf:

"Ate a large tea" (p.197)
T.S.Eliot — "a polished, cultivated, elaborate young American, talking so slow, that each word seems to have special finish allotted it" (p.218, I)
"... its enough to live one's disagreeables without writing them" (p.253)
про щоденник: ...my belief that the habit of writing thus for my own eye only is good practise. It loosens the ligaments". (266)
"Success, I believe, produces a kind of modesty. It frees you from bothering about yourself". (p. 305).

В поворотній дорозі додому:

З нагоди візити в дентистичній клініці, вступила також до Van Pelt. Переглянула кілька номерів журналу "Дніпро", 5-тий номер "Літ. України", який чомусь до мене не прийшов. Нового номера вони, очевидно, не мають — до мене повинен прийти раніше, як до бібліотеки.

Віддала а перший том щоденника Вірджінії Вулф і позичила собі її роман "Night and Day". Колись я читала одну-дві її книжки, напевно "A room of own's own", але також, здається, "Mrs. Dalloway". Тепер щоденник ВВ розбудив у мені бажання прочитати також щось з її белетристики. Про "Night & Day" саме була мова наприкінці першого тому.

Позичила я також деякі українські книжки: нову антологію поезії "Молоде вино", "Яничари" Іваничука, Шевченка для ULE70.

Четвер, 13 березня 1997. Метро.

Сьогодні знову їду на PENN — тим разом робити мамоґрам. Щоб використати цю поїздку також для інших цілей, домовилась на lunch — тим разом з Merle Slyhoff, що з нею ми давно вже не зустрічалися і не говорили, а крім того вступлю до Van Pelt — може зроблю кілька записок для ULE70.

Це мене відтягає від власної моєї роботи — викінчення "Автобібліографії". Навчена досвідом із сонетами, бачу, що я таки мусітиму втягнути Максима в цю справу. А ось замовила собі літак на 28-ого, тобто фактично вже за два тижні, бо хочу поїхати на Іванкові 10 уродини — запрошував! і то не один раз! Буду там до 9 квітня. Літак коштуватиме мені досить дорого — 327 дол. — але Іванкові уродини важніші для мене, як Великдень (а на український Великдень могла б поїхати дешевим коштом зі Славком і Мартою Трофименками, їхнім автом!) 10 років — це майже ювілей! А малий Іванко, новонароджений, таки приїхав був на Остапове 70-ліття — і цього ніколи не забуду!

Мій виїзд до Т. примусить мене викінчити АБ, щоб завезти готовий до друку матеріял. Я тепер міняю нумерацію в іменно-предметному покажчику. Марудна це робота, але за кілька днів повинна бути готова. Тоді ще підрахування статистики, переробка вступу і остаточна коректа готового тексту. Напевно будуть такі, що зустрінуть мою АБ критично, а то й з кпинами, що я от зробила собі такий "ювілей". Нехай. Немає там нічого неправдивого, ані жодних перехвалок. Самі факти. А документація моєї діяльности може бути корисна також і для загальних досліджень життя й активности нашої діяспори. Точні дані і посилання можуть придатися не тільки мені, але й іншим. (Напр. якби хтось шукав за репортажем Руденка-Десняка). А мені такий довідник буде настільною книгою, що її функціональне значення незаперечне. Ця потреба і стала стимулом до АБ!

Понеділок, 17 березня 1997. 6:30 РМ.

Має прийти на обід Тетяна Беднаржова з Вірою Лащик. Віра мала якусь emergency, а Тетяна ще не готова і просила, щоб я по неї приїхала пізніше. Отже чекаю. Вчора Беднаржова читала доповідь на Шевченківському святі. Досить цікаво. Вона не філолог, а психолог і наголошувала біографічні.

Середа, 19 березня 1997. 11:15, метро.

Їду на PENN — маю першу візиту в подіятра, д-ра Wolff-a. Хочу порадитись, що робити з моїми ногами. Може є якийсь не-хірургічний спосіб, щоб запобігти дальшій деформації костей у нозі? Щоб пальці не залазили на пальці?

Останні дні — ті без записок — були досить активні. Тетяна Беднаржова з Праги мала два виступи — один в УКУ про післявоєнну українську еміграцію в Чехії, другу — на загальному Шевченківському святі в Центрі. Виступала вона ще й вчора в УКУ — з доповіддю про Маланюка, але я не могла піти, бо мала щомісячне засідання Ради Бібліотеки. Беднаржова виступає відносно цікаво і з великим ентузіязмом, і це передається авдиторії, так що її публіка сприймає добре. Але вона "зірок з неба не знімає" і для поінформованих жодних нових думок, ревеляцій чи відкрить — не приносить.

Наш президент вилетів сьогодні до Гельсінкі на зустріч з Борисом Єлциним. Клінтон, між іншим, мав пару днів тому операцію на коліно — отже їде як інвалід! Мене ця зустріч на вершинах трохи турбує. Щоб не захотіла Америка піти на компроміс з Росією коштом України! Розглядатимуть справу поширення NATO — Росія гостро протестує проти членства в NATO колишніх своїх сателітів — Чехії, Польщі, Угорщини, а вже зовсім немислимим вважає таке членство для колишніх республік СССР. Очевидно, що для росіян невигідно було б втратити сферу впливів і мати військо NATO біля самих своїх кордонів... Найкраще, на мою думку, було б втягнути до NATO і саму Росію, тоді принаймні можна було б контролювати і стримувати її імперіялістичні зазіхання і претенсії. Маю надію, що наш Клінтон не зробить так, як зробив Черчіль з Польщею, хочу вірити, що заяви США на підтримку України реальні, справжні і невідступні.

Середа, 26 березня 1997. Полудне.

Минулі дні були виповнені по береги підготовкою до виїзду до Торонто. А це значить:

1/ остаточне викінчення "Автобібліографії" (везу зі собою, щоб передати Максимові і диск і машинопис, для переробки сторінок і висилки camera ready copy до друкарні),

2/полагодження справи податків за 1996 рік (Arnold Levin саме вчора викінчив мій податковий звіт і я сьогодні висилаю його разом із чеками (мій дохід минулого року з пенсій і дивіденд виносив понад 74,000, а федеральний податок — 16,000 — отже довелося доплачувати і добре, що на чековому конті були гроші, щоб це вирівняти без скомплікованих якихось трансакцій! Піднесла мій дохід на 6,000 дол. конечність вибрати з IRA цю суму грошей, що їх я відклала, як повідомив мене Левін, проти законних правил, бо мовляв, мені не дозволено додавати до конта ІРА, коли я вже на пенсії, а я цього не знала, а банк мене не перестеріг, хоч повинен це був зробити).

3/ поїхала я до крамниць, щоб купити якісь дарунки. Пробувала знайти щось оригінальне і невелике розміром для дітей. Ходила пару годин по крамницях і страшенно мене розболіла ліва нога, до тої міри, що я зареклась у майбутньому робити такі ескапади. У висліді маю для дітей кілька дрібниць, Максимові везу краватку, Уляні блюзочку-светрик, а Іванкові на уродини дам, як дала Стефкові, сто долярів. Може куплю ще щось там на місці, напр. лямпу йому на бюрко, або щось практичне.

4/ вчора поїхала до Ганусей і надала дві пачки в Україну: одну Гром'якові, одну Тарнашинській. Це напевно буде їм несподіванка. Гром'якові я хотіла виявити вдячність за те, що запропонував Зоряні Лановик писати дисертацію про ОТ — це дає вже позитивні наслідки, я Лановикам вже нераз мала нагоду виявити свою вдячність, а Гром'якові — ні. Отже накупила всяких консерв, кави, шинки, панчіх, скарпеток ітп., додала пару Остапових речей (куртку, два кашкети, краватки), та пару книжок. Подібну пачку виготовила Людмилі Тарнашинській, додавши також деякі вживані речі свого одягу, пару суконок та зокрема знаменитий і майже не ношений мій норвезький грубий светр. (Я його мало носила, бо в нас на нього за тепло, хіба пару разів до пластового однострою, бо він оригінальний і виглядає як киптар). Це так у реванш за інтерв'ю в "Літературній Україні" — особливо тому, що вона його робила з власної ініціятиви, без жодних спонук з мого боку. Я дуже рада, що мені вдалося поладнати справу висилки цих пакунків ще перед моїм виїздом. За 8 тижнів повинні отримати.

5/ поїхала до банку вибрати гроші на подорож, а також занести до банкової скритки два диски (АБ і Щ.1), і свою золоту біжутерію. Ще треба мені підготовити деякі матеріяли, щоб на випадок, якби була така можливість, я могла в Торонто бодай раз піти до бібліотеки і попрацювати трохи над ULE70.

Четвер, 27 березня 1997. Метро, 11:15.

Завтра маю летіти до Tоронто і сьогодні напевно не їхала б на PENN, якби не те, що має прибути якась делегація суддів Конституційного Суду України і Liz Kelly прислала мені запрошення прибути на цю зустріч. Їду пару годин раніше, щоб при тій нагоді попрацювати трохи над ULE в бібліотеці Van Pelt.

Вчора, 26 березня, Іванові Дзюбі робили в Нуарку операцію на серце. Про це повідомив на Ukes-News Роман Воронка, до якого Дзюба і приїхав. Заопікувався Дзюбою ККДУ (Координаційний Комітет Допомоги Україні) і від них вийшов також апель до громади, щоб підтримати цю ціль грошевими пожертвами. Два українські лікарі Явний і Бурачинський дають свої послуги безкоштовно, але шпиталь і інші медичні забіги напевно коштуватимуть дорого. Операція by-pass — це видаток на 40,000 дол. і щасливі ті з нас, американців, що їм таке покриває медичне забезпечення. А Дзюба, очевидно, такого не має. В Україні, кажуть, така операція була б рисковна, отже приїхав сюди. Я послала на ККДУ чек на 200 дол. (в цій хвилині не можу більше через податок та друк Шекспірових сонетів — але пізніше може ще додам). Крім того написала Дзюбі листа і запропонувала йому — якщо буде така потреба і охота з його боку — приїхати до мене пізніше, на після-операційний відпочинок, "на пару тижів, а то й на пару місяців", бо, мовляв, у мене, на провінційному безлюддю він зможе знайти спокій і добру бібліотеку.

Дай Боже, щоб Дзюба успішно перебув і операцію і після-операційні трудні перші тижні. Такого як він Україна сьогодні, нажаль, не має.

Неділя, 30 березня 1997. Год. 9;30 ввечері, Торонто.

Приїхала в п'ятницю пополудні. Це була латинська Велика П'ятниця — діти мали вільний від навчання день — і разом з Максимом виїхали по мене на летовище.

Вчора в українській школі Стефанко мав виступ у груповій мелодекламації з нагоди шкільного шевченківського свята і всі ми туди поїхали. Крім того, діти пополудні ходили разом з Максимом і іншими дітьми та батьками на нове видання одного з фільмів серії Star Wars. Я використала цей час, щоб зміняти в банку гроші, купити м'ясо, сир, пампушки, та приготовити фарш на вареники, які маю намір робити аж у вівторок, коли хлопці знову підуть у школу.

Встигла я вже прочитати кілька оповідань, а тепер — на їхнє виразне бажання — читаю "Таємничий острів" Жуля Верна. Покищо слухають з увагою, хоч книжка ця не читається і не сприймається так добре, як деякі наші попередні лектури. Чи винна тому старосвітська трохи манера розповіді, сама тема, чи переклад? Для мене це — як не дивно — також, здається, перша зустріч із Жульом Верном. Не пригадую, щоб читала я його колинебудь у дитинстві. Встигли ми вже і поговорити про всячину і пограти в карти.

Обидва хлопці трохи простуджені. А сьогодні — на сам латинський Великдень — в Торонто падав трохи сніг — вдень температура була біля 0̊С, отже топилося й було мокро, але під вечір трохи підмерзло і ось бачу крізь вікно, що дахи — білі. Сьогодні одна тільки Уляна ходила до церкви. Я готувала обід і займалася дітьми. Між іншим, навчилася від них дечого. При нагоді розмови про Star Wars, я довідалася, що Іванко збирає карти до гри Star Wars — показав мені цілу свою колекцію. Цими картами діти грають спеціяльну гру, а крім того складають їх в альбоми, обмінюються між собою, перепродують їх у крамницях, etc. На Internet є окремі гри до теми Star Wars, а також цінник на окремі карти з цієї серії. Одне слово, довкола голівудського фільму створилася ціла величезна індустрія і хтось на цій моді, що поширилась серед дітей і підлітків, заробив грубі міліони... Вже є чотири фільми, готується п'ятий. Крім карт є ще, очевидно, іграшки, сорочинки, шоломи, etc.etc. Добрий приклад, як американці вміють "робити гроші" — як можна створити і продукт і попит на нього.

Вже була нагода коротко говорити з Максимом про вид-во "Мости" і Шекспірові сонети. Треба буде підготовитись мені до промоції книжки. Треба замовити конверти з лоґо і адресою, таку ж печатку (для висилки самих книжок), приготовити фірмовий "cover letter", щоб вислати разом з книжкою до шекспірівських, славістичних і українських журналів, окремий лист, в якому тільки пропонується книжку на рецензію на бажання редакції (це Максимова ідея і я не зовсім переконана, що це мало б успіх), а також треба надрукувати announcement-повідомлення-рекляму про появу книжки для ширшого поширення. Ціну книжки, на думку Максима, треба встановити принаймні на 25 дол. Книгарням треба дати 40% опусту, тобто по 15 дол. за примірник. Ще не вирішили, що робити з коштами пересилки і чи крім logo MOSTY давати на адресі ще прізвище?

Про "Автобібліографію" я ще не мала змоги з Максимом говорити. До цього маю певну резерву — але вже заповіла, що потребую окремого appointment для ділової розмови. Не хочу йому надто нав'язуватись, та й взагалі займати надто багато його часу своїми справами. От навіть і тепер: лишила Максима з Уляною при телевізії, дивляться на якийсь фільм. Адже неділя — це їх відпочинок. Вони не мають його надто багато. А діти вже пішли спати після того, як я прочитала їм два розділи Жуля Верна (чомусь, книжка видана в Києві 1992 року не називає його Жюль, як, мабуть, було б за правописом діяспори?)

12:30 вночі, отже вже понеділок, 31 березня.

Хочу ще коротко відмітити про зустріч із суддями Конституційного суду України, напередодні свого виїзду до Торонто, на PENN. Це була офіційна делегація в складі 10 осіб, і прийшла вона до PENN Law School у супроводі трьох офіційних перекладачів: Марти Зєлик, Лариси Онишкевич (аякже!) і Юрія Рихтицького. Очевидно, якась американська урядова аґенція спровадила їх і їздили вони по всій Америці. У нас зустріли їх тільки суддя Spaeth, дві особи з адміністрації Law School, троє студентів і три особи з бібліотеки (Liz Kelly, Maria Smolka і я). Наш суддя-професор зробив коротеньку лекцію про проблеми суддейської етики і показав документальне відео про справу Фортаса — судді Найвищого Суду, дуже загально шанованого і заслуженого, який був змушений зрезигнувати через "appearance of impropriety". Відео зацікавило навіть мене. Але ще більше цікаво було мені слухати, як наші судді з України відповідали на запитання присутніх. Голос забирали Шаповал, Костицький, Мартиненко і одна з жінок (або Чубар або Малиннікова) — всі говорили не тільки гарною українською мовою, але до речі і відносно конкретно, хоч і не завжди відповідаючи прямо на питання (але, зваживши на те, що вони відповідали на перекладені, не оригінальні запитання, про це судити важко). У всякому разі зробили на мене позитивне враження. (Були ще: Дубровський, Козюбра, Нозенко і Селівон). Була з ними молоденька бібліотекарка, Людмила Майстренко, а наглядає над бібліотекою (яка тількищо твориться) один із суддів — Петро Мартиненко. Вони дуже зацікавлені обміном матеріялами, обіцяли прислати "Закони України", а Liz Kelly обіцяла їм конституційні американські матеріяли, вибрані рішення судів ітп. Треба буде мені припильнувати, щоб цей новий книгообмін таки встановився, щоб на самих обіцянках не закінчилося. Перекладачі мали нелегке завдання, бо правнича термінологія дуже своєрідна і їм мало знайома. (Варто напр. було їм знати термін "legislative history" — це було б допомогло!) Конституційний суд України тількищо починає працювати. Всіх членів суду має бути 18 — 6 назначує президент, 6 — Верховна Рада, 6 — колегія суддів. Досі парлямент ще не назначив двох суддів, отже суд у неповному складі. Ті, що забирали голос — це колишні декани і професори права. З того, що я слухала, я зрозуміла, що Конституційний суд України більше схожий на Conseil constitutionel Франції, ніж на Supreme Court США. Мають почати видавати свій бюлетень — перший номер тільки що готується. Дай Боже, щоб цей суд мав змогу працювати і набиратися досвіду в умовах стабільної державности і щоб став з часом ґарантом справжньої демократії України.

12:12 після півночі, отже вже четвер, 3 квітня 1997.

Передусім: потрібна поправка: Іванкові уродини саме 3-ого, а не 4-ого квітня. Не знаю, чому ця помилка попала на мої календарі, а навіть до мого "Автобіографічного літопису" в "Автобібліографії"! На щастя, не запізно ще помилку справити. Отже Іванкові уродини — саме сьогодні. Діти ідуть до школи і тільки опісля підемо купувати дарунок. Після наради з Уляною і Максимом я вирішила купити йому новий ровер-велосипед. Він ще цього не знає, скажу завтра, як прокинеться, а може якщо прокинеться досить вчасно, як минулими днями від коли я тут — як прийдуть разом удвох до мого ліжка слухати "Таємничий острів" Жюля Верна. На вечерю завтра — на замовлення хлопців — я наробила вареників: Іванкові-веґетаріянцеві — з картоплі і сира, а Стефкові і нам-м'ясоїдам — з м'яса. Party для дітей буде аж у суботу — в п'ятницю 4-ого є в університеті виступ істориків Грицака зі Львова, Когута, Сисина і Марти Дичок — маємо намір піти туди всі, залишивши дітей з нянькою. Покищо я тільки займалася дітьми і поралася по господарству — прала, прасувала — хочу бути корисною і бодай цим звільнити трохи часу Уляні. Нікуди не ходила, якщо не числити виходів на Bloor за харчами і пампушками. Іванко тепер сам уже приходить вполудне зі школи, а Стефко бере собі полуденок і їсть у клясі — отже не треба по них виходити і приводити їх вполудне додому. Діти взагалі помітно підросли, оба майже однакові ростом — Іванко трохи прибув на вазі — і він і Стеф тепер носять одяг однакових розмірів. Трохи менше тепер між ними конфліктів, а коли граємо в карти, то Стеф і Іванко часто один одному допомагають, і вже вміють не тільки вигравати, але й програти (без сварки!)

З Максимом вже була нагода поговорити про АБ і передати йому всі матеріяли включно із фотографіями. Обіцяв переформатувати мій текст і підготовити camera ready copy. Подав деякі технічні суґестії. Візьметься за цю справу після закінчення семестра. Нема то, як мати сина з видавничим досвідом! Це справді для мене вийняткова нагода мати таку експертну допомогу. Ще десять років тому це було б неможливе.

Максим дав мені для критичного читання англійський переклад "Рекреацій" Андруховича. Переклад зробив Марко Павлишин. Є можливість, що може вдасться спровадити Андруховича на фестиваль Harbourfront і КІУС готовий до цього часу видати цю книжку. Але... Виникла комплікація, бо виявилось, що Андрухович має літературного аґента і вид-во мусітиме пертрактувати з цим аґентом. Це справу може звести нанівець, або продовжити її і відкласти так, що Андрухович не зможе приїхати на фестиваль. З одного боку добре, що наші письменники пробують виходити в широкий світ шляхом професійного пропихання своїх творів на світовий ринок. Якби аґент Андруховича (якийсь поляк) зумів продати "Рекреації" якомусь солідному американському видавництву — був би великий успіх. Але якщо це йому не вдасться, то право представництва продане аґентові може стати не допомогою, а перешкодою до видання книжки. Оттаке заворожене коло!

Говорила по телефону з Лідою Палій. Вона хоче зробити book launch з нагоди появи Шекспірових сонетів. Дуже гарно! Найвищий час, щоб "Слово" зробило щось для довголітнього свого голови! Адже і Н.Й. (Укр. Інститут Америки) і Філядельфія (43. відділ СУА) зробили вечорі пам'яті ОТ — а "Слово" і Торонто — нічичирк! Сьогодні подзвонила також Рися Голод. (Видно вже мені пробачила за мою критику 13. збірника "Слово" — казала Ліда, що мою заввагу, що там, мовляв, повно графоманії, Голод прийняла на свою адресу, бо там надруковані і її вірші). Хочуть домовитися на зустріч зі мною. Я їм сказала, що буду на доповідях істориків і там ми домовимось. Маю надію, що зможу в понеділок або вівторок зустрітиь з Лідою і Рисею, а також в цей інший день поїхати на один день до бібліотеки Робартс і зустрітися з Любою Пендзей.

Субота, 5 квітня 1997. 11:20 вранці.

Діти в українській школі. Уляна з Максимом поїхали купувати харчі. Сьогодні пополудні мають прийти до Іванка його товариші на уродинове прийняття. В сам день уродин, 3 квітня, ми пізнім пополуднем поїхали купити Іванкові новий ровер — тим разом вже дорослого розміру. Іванко задоволений бабиним подарунком, а Стефко одідичив Іванків ровер, трохи більший від того, на якому Стефко минулого року навчився їздити. За цей малий ровер продавець давав нам 15 дол., але я сказала їм, що за такі малі гроші не варто спокушатися на trade-in, що ліпше ровер продати за вищу ціну на власному garage sale, а то й подарувати якомусь товаришеві (Стефко, зокрема, має кількох маленьких ростом товаришів, бо він вищий і більший від багатьох своїх ровесників).

Вчора в торонтонському університеті, в Центрі Російських і Східньо-Европейських Студій, відбувся успішний дискусійний круглий стіл, що його темою була історія (чи точніше кажучи історичні науки) в пост-радянській Україні. Замітна ця імпреза була передусім тим, що тут при одному столі зібралися і виступали Ярослав Грицак зі Львова, Франк Сисин і Зенон Когут з Едмонтону, Орест Субтельний, Павло Маґочі та Марта Дичок з Торонтонського університету. Вже сам факт, що вони виступали разом, мав свою позитивну вимову — адже в цій групі є люди, які себе ледве толерують і не говорять зі собою взагалі. Проводив цим круглим столом директор східньо-европейського центру R.E. Johnson. Зібрав цей виступ понад 50 осіб публіки — треба було перенести цілу імпрезу з маленької семінарійної кімнати в бібліотеці до більшого приміщення в маленькому старо-світському будиночку напроти. Всі говорили цікаво і до речі. Когут дав загальне історичне тло, Сисин на прикладах говорив про різні тенденції в сучасній історіографії (напр. Толочко-батько, що пробує реабілітувати совєтську історіографію, Толочко-син, що цікавиться нерозвиненими досі й забороненими темами й постатями), Субтельний звернув увагу на факт, що в час, коли історіографія на заході переживає кризу і є в занепаді, історики в Україні починають відкривати цей захід і це їх часом дезорієнтує, Грицак виступав і проти радянського і проти націоналістичного підходу до історичної науки, Маґочі звертав увагу на брак бібліографічного контролю історичних видань, Марта Дичок говорила про практичні труднощі перебудови історичної науки в університетах, брак підручників ітп.

Зустрілася я з нагоди цього круглого стола з Любою Пендзей і обоїма Струками. З Любою (що її я цього ж дня раніше вже мала несподівану нагоду зустріти на розі Blоor i Runnymede перед полуднем!) — ми домовилися на вівторок у бібліотеці. Зі Струком я коротко говорила про справи енциклопедій (ЕУ і ЕУД), і про Францію, куди Струк знову вибирається на два місяці і куди взагалі мав би намір переселитися, якби мав для цього фінансові можливості. Є загроза, що ЕУ втратить фінансову піддержку на наступні щорічні доповнення. Щодо ЕУД — то Струк не вірить взагалі, що ця енциклопедія буде колись здійснена. Про своє бажання жити в Европі сказав: ми тут в Америці і Канаді забули, як треба і можна жити. Інший світ, інші вартості — і це його тягне. Він хотів би, щоб зберегти Сарсель для майбутнього вжитку України, перетворивши його в своєрідний український готель для науковців з діяспори і з України. Є будинок з городом і прекрасною бібліотекою, але потрібно великого ремонту, щоб привести його до ладу. Софія Янів покищо ще там живе, якось дає собі ще раду сама, але є і кухарка, що варить для неї і Жуковського, який живе в Парижі, але часто приїздить до Сарсель. Були ми там один раз із Остапом. Справді, може й варто затримати такий осередок в самому серці Европи, під Парижем. Але чи це вдасться? Номінально власником Сарсель є кат. церква, будинок колись купив для НТШ Бучко.

Середа, 9 квітня, в літаку, в дорозі до Філядельфії.

В неділю 6 квітня відбувся в приміщенні Інституту Володимира "book launch" для двох книжок виданих видавництвом КІУС — українського перекладу книжки Когута про російський цетралізм і українську автономію та збірки статей Ігоря Шевченка "Between East and West". Зібрала ця імпреза 70-80 осіб. Виступали Струк, Сисин, Когут, Грицак і Максим — всі дуже ефектовно і українською мовою, відкривав імпрезу голова дослідного центру Інституту, Янішевський. Представник консуляту України вручив Петрові Яцикові грамоту признання від президента України і Яцик сказав при цій нагоді кілька слів подяки з коментарем. Максим, директор видавництва, апелював до присутніх купувати книжки КІУС-у і замовляти видання Грушевського, перший том якого має бути готовий уже в половині цього року. У висліді продано книжок на понад 700 дол., а крім того було два замовлення на комплекти Грушевського (по вийнятковій ціні 500 дол.) та на перший том (також по вийнятковій ціні — 50 дол.). Навіть я виписала чек на перший том! Величезний і коштовний це проєкт! Дай Боже, щоб його вдалося довершити.

Бачилася я на цій імпрезі з Лідою Палій і Рисею Голод, з Пендзеями і Струками, підійшла до мене одна товаришка з зальцбурзької гімназії — Ірка (з матурального, здається, курсу, що її обличчя я добре пам'ятаю, але прізвища не пригадую). Струк — після розмови зі мною — погодився сказати кілька слів на презентації Шекспірових сонетів, але тому, що він їде тепер до Франції, я запропонувала Палій, щоб вони зробили це не тепер, а осінню. Рися Голод дала мені копію листа, що його написав Грабович до "Слова" з протестом проти цькування в "Літ. Україні" Рябчука та пропонованої асоціяції літераторів, які вийшли із СПУ. Хоч я згідна з багатьома його твердженнями, думаю, що лист цей вказує на брак реального підходу до справ самого Грабовича і його надмірну схильність до внутрішньо-українського політиканства. Відповіддю на консерватизм СПУ і ЛУ повинні бути не протести, а започаткування кращого від ЛУ літературного видання, що мало б сучасне модерне спрямування і наслідувало не радянські, а західні зразки.

Четвер, 10 квітня 1997., Філядельфія, 8:08 вечора.

Приїхала вчора з летовища поїздом, а потім з валізкою на візочку з коліщатами пішки із станції Melrose Park додому. Обійшлося без будьчиєї допомоги і без лімузини. Застала масу пошти, хата впорядку, авто стоїть — зараз ще вчора пішла подякувати Борисовій за опіку над домом. Увечері дзвонили мої хлоп'ята з Торонто, бо знайшли в альбомі своїх карт Star Wars заховані на жарт дводолярові монети. (Лишилося мені 8 канадських долярів — після витрати і розподілу інших грошей — і я вирішила зробити їм таку несподіванку). Rapport мій з обома — першорядний, не знати, як довго це триватиме? За час свого побуту там прочитала понад 150 сторінок "Зачарованого острова" — обіцяли інформувати мене про те, що буде діятися далі.

Сьогодні їздила на закупи харчів, полагоджувала рахунки. Завтра має бути ввечері засідання ЕУД.

Понеділок, 14 квітня 1997. Метро.

Чудовий сонячний день, хоч трохи холоднувато й вітер. Цвітуть нарцизи, тюльпани. Дерева обсипані жовтявою свіжістю пуп'янків, форситії вже навіть встигли обсипатися, а кульбаб — жовта повінь довкола! Доґвуд ще не цвіте, але вже пробудився до життя і незабаром розкриється. Трава зелена-зелена і, очевидно, не рівна: окремі кущики вириваються вгору — треба буде підстригти. І взагалі роботи в городі буде дуже багато — аж страшно про це думати.

Покищо я день присвячую праці для видавництва МОСТИ. Ось їду на PENN, передусім тому, щоб там у Copy Center замовити конверти видавництва, печатку, та й зробити копії листів, що їх розсилатиму з книжками. Потім піду до Van Pelt, щоб приготовити адреси Шекспірівських та інших журналів, куди ці листи треба буде послати. Наступний крок буде поїхати до банку Певність, щоб відкрити для видавництва окреме конто — але це я зроблю аж завтра або післязавтра — сьогодні не встигну.

Вікенд був зайнятий двома імпрезами. В суботу — вечір на пошану Ольги Кузьмович, що його організувала Люда, в неділю — виступ В'ячеслава Брюховецького з доповіддю про Києво-Могилянську Академію. Вечір ОКИ зібрав около 150 людей. Виступали Волянська, Рудницький, Лисякова, Чаплинський і Кузьмович. Рудницький сказав тільки кілька слів привіту, Волянська говорила про свою співпрацю з ОК у "Свободі". Бракувало біографічного силуету, адже навіть і я не дуже добре знаю, де, як і коли ОК починала і продовжувала свою діяльність перед "Свободою". Читання двох її нібито літературних нарисів не багато додали до вечора — бо хоч тема цих нарисів була дуже добра (про самоту вдовину та про ключі до рідного дому) — то белетрист з ОКИ дуже слабий і цього її боку не варто наголошувати. ОК — інтелігентний, грамотний журналіст (нажаль, на тлі сіризни в теперішній нашій пресі — одна з небагатьох) — в мене до неї трохи сентименту, як до редактора пластових видань, що в них я замолоду друкувалася. Після вечора, як звичайно, Люда робила ще гостину у своїй хаті.

З виступу Брюховецького я довідалася, що КМ Академія не є приватною школою, як я думала раніше. Та й взагалі довідалася про різні цікаві подробиці (номінально грошей за навчання не беруть, але є всякі додаткові оплати й зобов'язання).

Понеділок пополудні, в дорозі додому (Метро).

Повертаюся дуже втомлена і голодна. В Campus Copy Center замовила 500 конверт та печатку для видавництва МОСТИ — буде готова за тиждень. Хотіла я ще наліпки, але вони того не роблять. Шкода. Наліпки могли б бути навіть корисніші, як печатка.

У Van Pelt зустріла в коридорі Деніса Гайда і передала йому новий каталог CIUS Press із завваженням, що всі видання КІУС-у повинні бути на PENN. Більшість цих видань бібліотека вже має! Це я знаю, але треба, щоб замовляли і нові, або встановили взагалі "standing order").

Знайшла у Van Pelt кілька шекспірівських журналів, що їм треба буде обов'язково послати сонети для рецензії. Записала також адреси кількох загальних літературних англомовних журналів — їм може треба буде послати тільки announcement, без книжки? А славістичним та українським книжку треба буде послати одразу, так як і шекспірівським. Ця робота дуже мене втомила, бо її треба було робити між стеляжами — там журнали поклясифіковані за предметом, отже можна знайти шекспірівські, не знаючи наперед їхніх заголовків. Заки виїхала з бібліотеки, вирішила сісти і відпочити — зробила це, бібліографуючи один том WLT для ULE70.

До BLL взагалі не вступала, хоч первісно мала надію, що попрошу там когось зробити мені фотокопії, що їх потребую около 120 штук. В університеті копіювання одної сторінки коштує 10 центів, в Campus Copy Center — 8 ц, а недалеко від моєї хати в "7-11" я плачу тільки 5. Мала малу надію, що може Віра зробить мені послугу і зробить копії в своєму бюрі, але сказала мені, що там тепер більше пильнують, щоб цього не робити — отже відмовилася. В BLL я фактично знаю код і могла б просто піти до кімнатки, де стоїть фотокопіювальна машина і зробити собі даром потрібні копії, але якось мені ніяково це робити. А горда натура не дозволяє попросити, щоб це зробив хтось для мене... Мабуть завтра піду вранці до "7-11" і зроблю собі копії по 5 центів!

Полуденку не їла і з ніким (крім Деніса Гайда) не зустрічалася.

Вчора, між іншим, написала я знову до Бернарда Рімса в справі своєї правничої бібліографії. Я повинна була передбачити, що з проєкту Liz Kelly нічого не вийде. Але якщо "Yearbook" уже друкується, то на мою бібліографію там тепер може вже бути запізно.

Четвер, 17 квітня 1997, полудне.

Вчора їздила до банку "Певність" — відкрила конто для видавництва МОСТИ, тобто перенесла три тисячі долярів на новий Money Market Account, що даватиме можливість депонувати чеки виписані на МОСТИ. Власниками конта подала себе і Максима, з моїм номером Social Security. Маю надію, що з тим не буде якихось податкових ускладнень. (Сподіюсь, фактично, навпаки: мій податковий дорадник за фінансову втрату на виданні Остапових "Зібраних віршів" навіть заощадив був мені невелику суму на податках).

Софійка Геврик наробила мені в себе на роботі фотокопій — листів до журналів і запрошення на 3 травня на гостину. Запрошення я сама трохи зіпсувала, додавши непотрібно рамку довкола портретика ОТ, бо здавалося мені, що там забагато чистого місця. А це не надто добре виглядає — товста чорна рамка надає запрошенню непотрібного похоронного тону. Але це я сама тому винна, тепер уже не виправлятиму. Сьогодні-завтра вишлю своїм запрошеним гостям. А тоді доведеться підготовляти гостину і упорядковувати хату. І надіятись, що книжка не спізниться і таки надійде до цієї дати!

Підготовка моєї власної книжки (не "Автобібліографії", яка на руках у Максима, але третьої книжки поезій) знову відкладається. Загрожує їй найбільше не моя громадська робота в Раді Бібліотеки чи в комітеті Енциклопедії Діяспори — хоч це, очевидно також — але передусім потреба переписати деякі знайдені дані ULE70, щоб не дай Бог десь не загубилися і щоб можна взяти зі собою до Урбани, запобігаючи дублюванню праці — і... спокуса переписувати щоденник, також з думкою, щоб десь не загубився. Ця спокуса — дуже приманлива: я вже переписала 277 сторінок рукопису і маю в цьому величезну приємність, але... мій записник має вже на сьогоднішній день 3644 сторінки! І переписувати його — значить не робити взагалі нічого іншого! Бо це робота, мабуть, не на місяці, а на роки! Але це — не підготовка до друку, і вона не має термінової пресії, тоді як "Тихі розмови з вічністю" варто було б підготовити до друку, зредагувати, подбати про передмову (або переписати розвідки Доценка і Костюка) і за рік-два (не роблю собі ілюзій, що це може бути скорше!) таки видати! Це напевно буде моя остання книжка поезій. Попередніх моїх двох збірок я вже майже не маю і навіть зацікавленим не можу подарувати. Отже фактично книжку треба підготовити, видати і ... позбутися клопоту! Чи я себе переконала? Чи візьму до уваги власні арґументи? (Переписувати щоденник — цікавіша, більш приманлива для мене робота — не тільки тому, що це — занурення у спогади власного минулого життя, але і тому, що це справді — документ життя діяспори, що його я наново для себе відкриваю — не завжди з повною апробатою, але з неабияким інтересом, а часом навіть із подивом: бачу тепер, що якби видати цей записник книжкою, то він, мабуть, мав би більше значення для читача і дослідника в Україні, як все інше, що я зробила чи написала за все життя. Але це може статися хіба після моєї смерти і сама я такої книги не збираюся видавати за власні гроші. Якщо збережеться манускрипт (а скорше збережеться, як буде переписаний на комп'ютері і доступний у копіях на дисках!) — то може мої внуки колись зможуть "продати" його якомусь видавництву в Україні — бо, маю надію і хочу вірити, — в майбутньому адже колись унормалізуються і видавничі справи, і стан економіки, і зацікавлення книгами серед нашої інтелігенції).

Роблю ці записки сьогодні тому, що ... падає дощ! Я саме збиралася іти до городу — треба зграбати патиччя, якого повно нападало за зиму, зрізати траву, скопати грядку. І от почався дощ — отже все це треба відкласти на інший день. А завтра має бути не тільки дощ, але й дощ із снігом! Квіти, мабуть, садити ще завчасно. Почекаю ще з тиждень, але перед Великоднем таки треба це зробити.

На Великдень маю запрошення на сніданок до Гевриків. Отже святкуватиму.

Сьогодні вранці телефонувала Барбара Трухан. Розповіла мені про якусь молоду жінку — Людмилу Сірик з Люблина, яка в люблинському університеті писала докторську працю (українською мовою!) про переклади з української поезії Юзефа Лободовского.

На електронній пошті була сьогодні вістка від Романа Воронки, що Дзюба мається дуже добре і навіть ходить уже з жінкою на довші проходи, багато пише, і починає думати про поворот до Києва. Це, мабуть, значить, що із мого запрошення приїхати до мене до Філядельфії він не скористає. Але дзвонила пару днів тому Оксана Соловей з Міннесоти — вона приїздить до Нью Йорку на виставу "Слава Візантії" в Метрополітальному музею і має охоту скочити на день-два до Філядельфії. Отже може матиму гостю. Сама я навряд чи виберуся до Н.Й. на цю виставу (хоч є навіть дві прогульки автобусом із Центру!) Хотіла б тільки роздобути десь добру і велику репродукцію мозаїки св. Стефана, що її музей використовує для реклями — це був би гарний дарунок для нашого Стефанка. Куди не підеш — всюди Івани, Іванки — і в фольклорі, і навіть у церкві (Евангелист Йоан завжди дуже промінентний) — а от св. Стефан не такий популярний — а тут — вийняткова нагода пов'язана саме із Стефаном!

П'ятниця, 18 квітня 1997. 5:30 пополудні

Сьогодні вранці добре було сидіти при комп'ютері і не мусіти виходити на двір. Ішов дощ із снігом, хоч довкола цвіте уже весна і навіть доґвуд починає червоніти. Був час, що ішов густий лапатий сніг і крізь ті білі сніжинки видно було на городі сусіда розквітлі білі яблінки, що їх пелюстки і самі виглядають як сніжинки.

Пополудні дощ ущух і я вийшла на прохід, щоб кинути до поштової скринки запрошення на 3 травня і піти до 7/11 зробити фотокопії трьох Остапових віршів, що їх з листом і новинкою про Шекспірові сонети думаю завтра разом із листом послати Сниликові. Було б гарно, якби він захотів 3 травня надрукувати якийсь вірш ОТ і цим відзначити його 80-ліття. Я вже також просила Дального, щоб надрукував щось у Нових днях, а Орисі Гевка, що завідує нашою центровою радіопрограмою я піддала суґестію, щоб у суботу 3 травня прочитали щось на радіопрограмі, а може і замовили в Пазуняк короткий коментар. Маю надію, що ці мої заходи дадуть якісь наслідки... Хоч, очевидно, мені не випадає робити більшого натиску — схочуть-зроблять, я їх повідомила, отже все залежить від доброї волі цих людей.

На довший прохід — мої стандартні дві милі — я сьогодні не пішла. Хоч дощ і сніг вже не падають, то погода неприємна: холод, хмарно, а найгірше, що сильний вітер. Добра нагода посидіти при комп'ютері і попрацювати. Читала вже вдруге сьогодні свою електронну пошту і знайшла важливу вістку: публікацію щорічника, що його мали редагувати Рімс і Кавас і де могла бути надрукована моя правнича бібліографія — відкликали, за браком попередніх передплат. Рімс мені пропонує звернутися до Transnational Publishers, де він є членом редакційної колегії. Покищо я послала копію електронного листа Ліз Келлі, щоб передати їй цю інформацію і може порадитися. Зрозуміла річ, моя бібліографія з кожним роком стає для видавця менше привабливою в такому, як є виді. Якби її були надрукували тоді, коли я її закінчила, то роки 1992–1993 були ще свіжі і недавні, — тепер кожен видавець схоче, щоб бібліографію доповнити даними за 1994–1997... А я? Початок я зробила даром, з власної ініціятиви, без ґрентів і замовлень, як "labor of love", як дар незалежній Україні. Але тепер? Продовжувати цю роботу вимагає колосальної праці і грошей на поїздки до бібліотек. Якби були надрукували цю річ як окремий випуск, я — заохочена цим фактом — може й взялася б була за продовження, за наступний випуск. Але переробляти вже зроблену роботу, доповнюючи її новими даними і без певности, що вона таки появиться книжкою, без гонорару й конкретної заохоти — я не буду. Ця праця потрібна людям, які роблять чи робитумуть великі гроші на інвестиціях і зв'язках з Україною — це дуже практична робота і на самій тільки посвяті таких людей як я будувати її не можна. Для справ культури й літератури я можу посвятитися для загального добра, для майбутнього, але для права повинні знайтися потрібні для цього фонди. (І може інші люди, які зможуть здобути собі на цій праці заробіток). Потреба для публікації моєї бібліографії є — до мене часто звертаються різні люди з запитами (одні одним передають мою електронну адресу і я щораз то даю консультації різним студентам права). В остаточному разі погоджуся на пропозицію Ліз Келлі — опублікувати бібліографію за 1992–1993 на інтернет — тоді вона буде доступна електронічним шляхом всім зацікавленим на Home page University of Pennsylvania Law School.

Читаю по ночах не тільки щоденник Вірджінії Вулф, але і її роман "Night and Day". Вона — своєрідна письменниця, я ще не повністю виробила собі опінію про її книжку. Чи є там справді підгрунтя іронії або гумору, яке мені ввижається час до часу? Сноберія аристократичної кляси, яка проглядає вряди-годи у щоденнику, присутня і в романі, але часом, здається мені, що є і сатиричні нотки, tongue in cheek? Virginia Woolf, здається мені немов ланка, що поєднує в англійській літературі Jane Austen i такого автора, як James Joyce. Її думку про книжку Джойса "Ulysses" — думку, що так співпадає з моєю — я здається вже десь записала у щоденнику. Не хотіла б повторятися, але не хочу щоб ця цитата мені затратилася:

Diary, v.2, p.188-189. "I should be reading Ulysses & fabricating my case for & against. I have read 200 pages so far — not a third; & have been amused, stimulated, charmed interested by the first 2 or 3 chapters — to the end of the Cemetery scene; & then puzzled, bored, irritated, disillusioned as by a queasy undergraduate scratching his pimples. And Tom, great Tom, thinks this on a par with War and Peace! An illiterate, underbred book it seems to me: the book of a self taught working man, & we all know how distressing they are, how egotistic, insistent, raw, striking & ultimately nauseating. When one can have the cooked flesh, why have the raw..."

Well, well. Не пригадую, яку освіту мав Джойс ("Портрет митця замолоду" — це про середню школу), але фраза "self-taught" напевно більше лицює панні Стівен. Та й взагалі оце "self-taught" в устах жінки, та ще й феміністки, авторки знаменитого есею про освіту для жінок, звучить фальшиво, непереконливо, навіть підозріло... Але про те, що перші розділи Джойсового "Одисея" фасцинують, захоплюють — а наступні нудять і примушують відкласти книжку недочитаною — я з нею абсолютно згідна.

Середа, 23 квітня 1997. Полудне.

Сьогодні вранці повідомили мене з друкарні Thomson-Shore (Dexter, Michigan), що друк сонетів закінчений і сьогодні увесь наклад висилають фірмою Consolidated Freight до Філядельфії. Подали мені номер телефону і tracking number пересилки — маю завтра подзвонити, щоб довідатись про дату достави. Я дуже рада, що дотримали терміну і що книжка буде готова до Остапового 80-ліття, як і було запляновано. Маю надію, що робота зроблена добре і що нема якихось більших промахів. Але народження книжки, як і народження дитини: Побачимо. Маю надію, що не будемо розчаровані роботою друкарні, і що це промостить шлях і до наступної книжки МОСТІВ — моєї "Автобібліографії". За минулих пару днів варто віднотувати кілька речей. Передусім і це найважніше: я читаю свою електронну пошту кожного дня (часом навіть двічі), комп'ютер наставлений так, що упорядковує листи у зворотному хронологічному порядку, з найновішим листом зверху. Деякі прочитані листи залишаю тимчасово, не змазуючи їх зразу, і через те в мене є завжди акумуляція пару десятків листів і повідомлень. І ось я пару днів тому вирішила переглянути стару пошту, вичистити цей архів, друкуючи те, що важніше. І раптом бачу: на самому дні, з датою січня є лист зі Львова, від Ісаєвич, якого я ще не читала! І в цьому листі іформація, що на 28–29 травня заплянований у Львівському університеті вечір у пам'ять Остапа Тарнавського. Це лист, що на нього я віддавна вже чекаю і факт, що я не помітила його раніше дуже мене схвилював. Не тільки тому, що я первісно вибиралася їхати на такий вечір до Львова, а тепер, мабуть, уже запізно робити такі пляни, але передусім тому, що це підірвало моє довіря до власної зорганізованости й діловитости. Як це могло статися? Пару днів пройшло поки я опам'яталася й вирішила відписати до Львова. І тоді помітила, що хоч є на листі позначено в одному місці дата 13 Jan 1980, то в другому місці позначено зовсім виразно, що лист наданий у Львові 17 квітня 1997 о год. 10:21! Максим вияснив мені причину цієї містерії: на львівському комп'ютері не поправили первісної дати, як купили машину, і тому комп'ютер читає дату з 1980 року і так і сегрегує матеріали! Ну, це мене заспокоїло. Бо справді було б неабияким недбальством, якби лист висланий в січні лежав аж до тепер. І то в такій справі, що має для мене пріоритет. Інші листи, які приходять до мене звичайною поштою, лежать без відповіді часом багато довше, а на деякі я взагалі не завжди відповідаю. Але це речі, що їх я, прочитавши, відклала як маловажні, або такі, що вимагають тільки чемностевих відповідей. (До мене пише чимало різних людей із всякими побажаннями чи закликами — я мусіла б мати секретаря, або не робити взагалі нічого іншого, якби дуже точно відповідала на всю цю кореспонденцію).

Середа, 23 квітня. 1:30, метро.

Записки на комп'ютері перервав телефон. Campus Copy Center повідомив, що готова печатка для МОСТІВ. Отже їду її відібрати. З Campus Copy Center маю проблему: замовлення на конверти десь загубили! А я вже наперед за все заплатила! Але це — Америка. Перепросили. Мушу вдруге замовити, а ще може переконаю їх, що замість рекомпензати за помилку, може б вони прислали мені конверти поштою, щоб я не мусіла їхати знову і тратити час?

Вчора була гарна погода і я вирішила використати день, щоб купити й посадити квіти. Видаток зробила на понад 50 дол. Докупила теж додаткові пластмасові скринки, щоб поставити квіти також із фронту хати, крім тих збоку, де є головний вхід. Напрацювалася, крижі до сьогодні мені болять, але задоволена. Зробила тим разом експеримент: крім беґоній, ґарденій і impatients, купила також жовті mums — побачимо, чи вони добре цвістимуть на моєму тінистому ґаночку? Чорнобривці цього року посіяла тільки свої власні. Їх буде ціла грядка.

А ще важлива подія минулих днів: я почала переписувати й редагувати "Тихі розмови з вічністю". Вже навіть закінчила "Хвалю ілюзію" і почала "Землетрус"! Критичні уваги Михайла Москаленка дуже допомагають, також і не дуже чисельні уваги Доценка. Не знаю, що робити з передмовою: чи дати статті Костюка і Доценка, як це плянувала раніше, чи звернутись до когось, щоб прочитав цілу нову книжку і написав вступне слово. Це найкраще міг би зробити сам Москаленко. Він, правда, відмовився від цієї ролі, коли я з ним про це в Києві говорила. Його опінія про мою поезію висловлена на письмі — дуже позитивна, але може він уважає, що я — не такий уже добрий поет, щоб рискувати своїм іменем? Не знаю. Може має якісь інші причини. А може варто запропонувати йому ще раз? А як ні, то звернутись до Миколи Ільницького? Думаю, що він не відмовив би. Мені як авторові, було б, очевидно, цікавіше й корисніше, якби хтось новий написав вступну критичну статтю.

Середа, 23 квітня, метро. 3:45 пополудні.

Відібрала печатку, замовила наново конверти і переконала хлопця, що мені належиться, щоб тим разом вони прислали конверти поштою. При тій нагоді зробила собі 10 копій інтерв'ю Тарнашинської з "Літ. України" — може дам комусь із знайомих.

До бібліотеки Van Pelt вступила тільки на те, щоб віддати дві книжки та зробити собі копію з "World Literature Today" своїх двох рецензій (на "Modern Ukr. Short stories" і "Вирішальні зустрічі"). Рецензії, як я і передбачала, появилися у зимовому, тобто першому номері за 1997 рік. Переглянула я також старі книжки, що їх бібліотека випродує по 50 ц. і 1.00. Серед них були і два томи українські — про бойківські говірки. Мені цих книжок, опчевидно, також не потрібно, але бачу, що мені треба регулярно звертати увагу на цю систематичну випродаж старих матеріялів, щоб впевнитися, чи не випродують, бува, якихось українських матеріялів, які повинні залишитись у колекції.

Вівторок, 29 квітня 1997. Полудне.

Зовсім інакше плянувала я сьогоднішній день. Думала присвятити його розсилці... сонетів. Але мій оптимізм виявився передвчасний. Книжок досі не доставили — обіцяли зробити це завтра. Довідавшись про це вчора, я увесь день присвятила кухонним справам — пекла рогалики з м'ясом та кокосовий пляцок для моїх суботніх гостей. Це трохи може за скоро — я думала робити це в четвер-п'ятницю, але достава (чи точніше не-достава) книжок примусила мене пляни перемінити... Вчора мала ще одну несподіванку. Дзвінок у двері. Виходжу: пакет — посилка від Thomson-Shore. Я зраділа: подумала: таки прислали один-два примірники книжки поштою! Радість виявилась передчасною: в пакеті був манускрипт, camera ready copy, що з нього друкували книжку. Очевидно, я вся — очікування. Бо ж хочеться побачити вже, якою народилася ця наша дитина: чи нема якихось поважних перебоїв, як книжка обрізана, оправлена, тощо. А ще й практична сторона: якби я мала один примірник книжки — могла б поїхати й купити конверти для її розсилки, а то й почати ці конверти адресувати. А так, не знаючи точного розміру, конверт заздалегідь купувати не хочу. А ще таке: сьогодні на УКУ виступатиме Ромко Процик — буде говорити про гарвардські видання. Я мала тиху надію, що його присутність у Філядельфії дасть мені нагоду знову передати ним до Бостону пару пачок книжок до Сейбер-Світло — тим разом — Шекспірових сонетів. Якби були вчора доставили, хто зна чи не вдалось би це було здійснити?

Великдень (передучора) випав для мене дуже гарно. Була соняшна, не надто тепла, погода. Я вранці поїхала до Михайлівської церкви: була маса-масенна людей. Авта виповнили не тільки паркувальну площу, але й великий простір довколишнього травника... Люди стояли теж довкола церкви і служба передавалася голосником. Опісля було свячення пасок і гагілки в прекрасному парку біля церкви. Переважали молоді люди з дітьми, старих було значно менше — так як повинно бути в нормальному суспільстві, а не так як буває звичайно тепер на всіх українських імпрезах, де самі сиві голови надають депремуючого тону програмі... Були і деякі люди, що приїхали з віддалених околиць, в тому числі, напр. Лариса й Олекса Біланюки (обіцяли, що прийдуть у суботу!)

На великодній сніданок я була запрошена до Софійки і Тита Гевриків. Були там ще Рената й Олег Третяки з донькою Мар'яною, Олекса і Роман Геврики, а потім ще приїхали Ростик і Марта Хом'яки з Вашинґтому, разом із старою панею Богачевською. (Вони, між іншим, усі троє вибираються їхати на довший час в Україну — Марта буде вчити в Києво-Могилянській Академії). Софійчина гостина була першорядна — все мені дуже смакувало, особливо знаменита сирна паска, що її я їла досі тільки два чи три рази і то саме в Гевриків (Моя Мама сирної паски ніколи не робила). Меню не було переладоване нічим зайвим, я старалася їсти помірковано без надмірної захланности, а через те повернулася додому задоволена і без прикрого переситу, який часом у минулому давав себе взнаки, зокрема після споживання надмірних порцій великодньої бабки, що за традиційним первісним рецептом мала в собі чи не копу яєць! (Це тепер наші американські господині зредукували! Я бабку завжди дуже любила і потім ще цілий тиждень носила її з шинкою на полуденки до праці — але харч цей справді дуже нездоровий. Пригадую, що Бабця Лінка часто після Великодніх свят мала жовчеві атаки — чи не тому саме?)

Моя робота над редагуванням збірки збірок поступає дуже добре. Зробила деякі рішення: включила тексти під музику і поезії поза збірками, але вирішила відкинути злободенні принагідні вірші — не тільки такі як "Майже дума", "Річниця Чортополохів" чи "На березі грецького моря", але і вертеп-монтаж "Мандрівка з книжкою". Оригінальні вірші вже закінчила. Тепер редагую поетичні переклади із "Землетрусу" (скінчила саме Іллаковічувну). Потім будуть ще поетичні переклади поза збірками і переклади моїх власних поезій на чужі мови. Рішила не давати біографічних довідок, як це було в "Землетрусі" перед кожним автором, а дати їх — скорочено — в авторських примітках при кінці книжки, де треба буде додати дані і про інших поетів, а також вияснити чужомовні епіграфи в книжці.

Сьогодні Зенкові Чайківському 75 років. Я думала поїхати до них з цієї нагоди (купила йому навіть ще в Торонто, як жарт, свічечку, що грає мелодію Happy Birthday, як її запалити), але тепер думаю тільки може потелефонувати. Гостини з цієї нагоди Зенко собі не бажав, казала Люда.

Зараз вибираюся полагодити пару справ у банку — це дасть мені додатковий стимул для мого щоденного двомилевого проходу. А також по дорозі треба буде купити коньяк для моїх гостей. (Це варто робити в Нью Джерсі, Делаварі, або ще краще в Мериленді — бо в Пенсилванії дорожче, але для цього вже тепер запізно!) Звичайно, я купую коньяк на кордоні по дорозі з Торонто до Філядельфії — але тим разом мені просто не хотілося возитися з надмірним баґажем задля одного-двох заощаджених долярів!

10:30 вечора.

А я таки встигла поїхати до Зенка з пляшкою коньяку і свічкою, застала їх вдома, але не зупинялася там, бо їхала на виступ Ромка Процика в УКУ. Виступ Ромка був дуже добрий, шкода, що для малої авдиторії. Справді, якби були сонети — він міг взяти пачку-дві. Але для цього будуть ще нагоди пізніше.

5 травня 1997, 11 год. вранці.

П'ять днів незадокументованих — а подій скільки!

Шекспірові сонети доставили в середу, 30 квітня — 20 пакетів по 28 примірників — разом наклад 560 примірників. Книжка виглядає дуже добре: обрізана рівно, папір добрий, оправа тверда з чіткими написами на обгортці і на корінці книжки, знак Мостів на корінці робить враження справжнього видавництва. Фото може повинно було бути трохи більше в центрі і було б, очевидно, гарніше, якби книжка мала мистецьку суперобкладинку. За текст — відповідальність кладу на Шекспіра і ОТ. Те, що зробили ми з Максимом вийшло дуже добре, солідно, і — що для мене принесло особливу радість — саме на час! На Остапове 80-ліття! Я зараз же в наступних двох днях розіслала 25 примірників книжки на адреси шекспірівських і славістичних журналів, деяких українських журналів і газет і кількох приватних людей (перший примірник, очевидно, послала поспішною поштою Максимові, бо ж він ще його не бачив. Мабуть дістане щойно сьогодні, бо в суботу канадська пошта не працює!)

В суботу відбулася в мене велика гостина з нагоди, як це я заповіла в запрошенні, інавгурації видавництва Мости, відзначення 80-ліття ОТ і презентації Шекспірових сонетів. Прибули на мою гостину: Тит і Софійка Геврики, Віра Лащик, Марта і Славко Трофименки, Іван і Наталка Коропецькі, Олекса і Лариса Біланюки, Роман і Марта Волчуки, Славко і Марта Яримовичі, Олег Тритяк, Марія Голод, Леонід Рудницький, Оксана Кіпа, Наталка Пазуняк, Віра Кліш, Роман і Аня Максимовичі, Зенко і Люда Чайківські, Тетяна Назаренко, Іза Каплан (Були запрошені, але не прибули: Ірена Рудницька, Альберт Кіпа, Мирослав Лабунька, Рената Голод-Третяк, Борис і Дзвінка Захарчуки, Любомир і Лариса Онишкевичі, Гриць і Надя Петрики — всі вони телефонували, вибачаючись, крім Мирослава Лабуньки). Я зробила буфет з городиною, фруктами, сирами, канапками, гарячою ковбасою, гарячими м'ясачками, бігосом, хрустами й кокосовим пляцком, який робила я сама, пляцком, що його спекла Люда і тістечками, що їх приніс Іза — а до того горілка, коньяк, вино, джин, содові води і овочеві соки, чай і кава. Все було смачне, мало в гостей неабиякий успіх — один тільки недолік для мене: я так була заклопотана господарськими справами, що мала мало часу, щоб поговорити як слід із моїми гістьми. Але після гостини, після двох годин, коли гості могли поїсти і поспілкуватися із собою, я провела "програму": сказала наперед кілька вступних слів, вияснюючи причину чому ми зібралися (і також, чому хата повна бузку, що його мені нанесли мої приятелі!), потім пустила на стрічці записаний голос Остапа, де він читає свій вінок сонетів (запис зроблений фахово канадським радіо в час симпозіюму в Оттаві), а тоді дала від себе кілька інформацій про те, що пам'ять про Остапа живе не тільки в серцях родини, але і інших (про дисертацію, що її пише Зоряна Лановик, про вечір заплянований у Львові, про радіокоментар присвячений Остапові вранці 3 травня, що його зладив — на диво досить грамотно і до речі — Праско, диктор, нашої центрової радіопрограми, про те, що ось у "Свободі" буде фейлетон про Остапа пера Ольги Кузьмович, що і в мене самої замовили радіокоментар про Остапове 80-ліття для нової всеамериканської цілоденної радіопрограми, що її зорганізували в Нью Йорку і яка вже передається передплатникам, ітд) і нарешті — про Шекспірові сонети, чому він їх перекладав, і про видавництво Мости, про Максимову роботу і допомогу Гевриків. Прочитала я свій вірш з циклу "Вересень 92 (На столі робочому — Шекспір)", закінчення сонету Шекспіра, мовляв :"Незнаний вмреш, хіба що в тебе син" і сонет 71 — особливо зворушливий для мене і відповідний до нагоди. Все це я зробила в легкій неформальній манері і воно мало приємний відгук у моїх гостей. Рися Голод також включилася у програму, прочитавши вірш, написаний з нагоди появи сонетів. На кінець я вручила перші три примірники сонетів Геврикам — один для Тита, один — для Софійки, один — для Олекси. Заповіла, що мої друзі-гості можуть отримати один примірник у дарунку, і якщо бажають купити комусь на дарунки — можуть це зробити — з нагоди Остапового 80-ліття — по промоційній ціні 15 дол. за книжку, яка в продажі коштує 25 дол. У висліді, мої гості закупили книжок на понад 300 дол. (Максим, коли я про це йому розповіла по телефону, сміявся з моєї щедрости — але я рада, що книжки пішли на люди і сказала йому: я взялася за те, чудово розуміючи, що витрати не повернуться, як би моя ціль була — заробляти гроші, я робила б щось інше, а передусім не ішла б була на пенсію!)

A propos витрат. Тим разом, тому що це може й треба буде голосити до податку, почала я робити точну евіденцію видатків видавництва Мости. Початкові витрати на сьогоднішній день виносять 3691.66 — це включає друк у Thomson-Shore — $3392.28, Consolidated Freightways 126.84, а решта — це друк конверт з лоґо видавництва і печатки вид-ва, спеціяльні конверти для пересилки книжок і сама пересилка поштою цих 25 примірників (між іншим, пересилка одного примірника до Европи коштує 7.20 а в Америці — 1.24). Маю намір цими днями післати Максимові символічний гонорар — одну тисячу долярів за роботу, яка коштувала б багато-багато більше, якби її мав виконати хтось чужий — бо це фактично був би найбільший і найважніший видаток: сама підготовка camera ready copy. І, очевидно, видатки на поштові пересилки будуть поступово зростати.

Напередодні гостини прийшла до мене "Свобода" із 29 квітня, де надрукована перша новинка про появу Шекспірових сонетів. Я послала це Сниликові ще заки отримала книжку і він зробив мені несподіванку, що надрукував, ще поки і сама редакція книжку отримала. Повідомлення це, щоправда, попало на 4-сторінку, але то не шкодить. Я дуже зраділа такою справді ранньою і безкоштовною реклямою. А 2 травня подзвонили до мене зі "Свободи", щоб повідомити, що ОКА написала фейлетон з нагоди Остапового 80-ліття, що передрукували вірш "Ключі" (один із трьох, що їх я надіслала) і щоб попросити мене від імені "Українського радіо" записати на стрічку моїм власним голосом статтейку про Остапове 80-ліття. Це я, ще того самого дня таки зробила (маю вже трохи досвіду і знаю тему) і обіцяла привезти готову касету і книжку до Баунд Бруку, щоб там передати це Любартові Ліщинському, який працює в тому радіо. Між іншим, заклопотана господарськими справами, я подумала спершу, що цю готову стрічку я зіграю своїм гостям, зараз після Остапового читання вінка сонетів. І мала це приготоване. Але в останній хвилині, вже слухаючи Остапового голосу на аудіо-записі, я змінила думку, вирішивши, що авдиторія ліпше прийме мій живий виступ ніж більш формальний запис на тасьмі. І це було добре рішення. Копії свого коментаря я зробила, щоб послати їх Марійці Канській, Максимові і Маркові — зроблю це може після завтра.

Моя гостина перешкодила мені бути на концерті в Центрі співаків зі Львова — дехто з моїх гостей пішов, але я мусіла залишитись з тими, що не ішли і коли всі після 8-ої розійшлись, я побачила, що я справді і не могла була б піти на концерт. Прибирання після гостей, миття посуду ітд. забрало мені до 1-ої години ночі і я була страшенно втомлена, коли нарешті пішла спати.

А на другий день, 4 травня — Проводи в Баунд Бруку. Софійка Геврик пропонувала, що може мене взяти, але тим разом я вирішила їхати сама. Мала додаткові дві місії: передати Ліщинському — аудіокасету з коментарем і книжку та піти о 3-ій годині на посвячення пам'ятника на могилі Марійки Лабуньки, про що були оголошення на українських радіопередачах. Я знала, що з цієї нагоди приїде до Філядельфії Ія з Ніною та Іко з Києва.

Отже вчора я була в Баунд Бруку. Давно вже я не виїздила автом в дальшу дорогу і трошки навіть хвилювалася. Але подорож відбула дуже добре, зробила 120 миль, що добре і для мого авта, і для мого досвіду шоферування. (Я справді повинна більше їздити!) Їхала зовсім сама і це добре, бо мені в дорозі туди двічі довелося зупинятися до лазнички, а так не мусіла ніким в'язатися. Цікаво для моїх міхуровим проблем, що в поворотній дорозі зовсім мені зупинятися не було треба, хоч я випила напередодні кока-колю, а вранці зовсім нічого не пила, зїла тільки банана, грушку і ананаса. Що воно таке? Чому ранком міхур більше вразливий, і що на це впливає? Бог його зна. Трудно, треба жити із своїми обмеженнями. Часом порівнюю себе до собаки, яка зупиняється пісяти під кожним деревом. І потішаю себе, що не природа тут створює проблему, а саме цивілізація: собака не має жодної проблеми і не мусить шукати ресторану чи бензиновії станції, щоб піти до лазнички.

Ія, прибувши до Філядельфії 3 травня, потелефонувала мені. Вона мала автомобільний випадок, їдучи винаймленим автом із летовища у Філядельфії до батьківського дому. Щастя, що нічого не сталося ні їй, ні Ніні, але матеріяльна шкода є. Ія відчуває за собою вину: вона тількищо повернулася з Гаваїв, де їздила службово, була втомлена і невиспана і фактично наїхала на зад другого авта, пошкодивши його. Life in the fast lane, кажу я собі. За все є ціна. Не варто так собою кидати. Але я кажу це тільки сама собі. Не повчала я Ії, коли вона була моєю невісткою, тим більше не робитиму цього тепер. Дорослі люди — кожний живе як знає, як вміє, як хоче, і як йому дозволяє на це доля.

На посвячення пам'ятника Марійці зійшлося мабуть із 30 осіб. Були, очевидно, усі Лабуньки в комлекті. Пам'ятник Марійка має стандартний на кладовищі воїнів УПА — на камені біля імені Мирослава (бо там і для нього вже місце) написано: "Ректор УВУ". Ну що ж: це справді найбільший успіх його життя. Він надає собі тону, йому це дуже імпонує. Була недавно, з нагоди його 70-ліття, стаття про нього у "Свободі". Там Соколюк (один з деканів УВУ) пише, мовляв, не будемо тут перечисляти і критично розглядати численних наукових праць ректора... Я собі подумала: яких праць? Фактично Лабунька не потрапив довести до друку навіть свою докторську дисертацію про білий клобук — хоч і мав для друку цієї речі серйозні пропозиції від серйозного американського видавництва. Не має він досить Sitzfleisch для справжньої наукової роботи. Його дар — бути консультантом, може й організатором. Може й справді бути ректором — найбільш відповідна для нього роля. Тим більше, що він має великі амбіції і дуже полюбляє помпезність і блеф.

Говорила я вчора в ББ і з Марусею Пасічник, і Романом Пасічником, і з Романом Савицьким, і зі Славою Парахоняк (просила писати рецензії для "Нашого життя"), і з Певним, що є тепер редактором "Сучасності". (Він, між іншим, вже отримав примірник сонетів, а також сказав мені, що Дзюба вже повернувся до Києва — отже не матиму його в гостях).

Остапові завезла я китицю бозу — ідею піддала мені фактично Уляна, коли я сказала їй, що моя хата після гостини — повна бузку! Я сама може була б до цього не додумалася — бо ж не вірю, що воно Остапові потрібне. Адже дух його не там у ББ, а тут — біля мене. І відзначила я його 80-ліття — гідно, як не можна краще. А книжка залишиться пам'яткою цього відзначення на завжди.

Метро, 5 травня, год.1:45.

Virginia Woolf. Diary. v.2.

"The fact is the lower classes are detestable." (p.64)
"But my diary dwindles, perversely enough, when the stuff for it is most abundant". (18 Dec. 1921, p.149)
"We have our atmosphere of illusion, without which life would be so much duller than it is".
"After being on one's own for eight years it's impossible to marry anyone" (Molly Hamilton, p.167)
"She has a little too much powder & scent for my taste, drawls. In short she is not upper class." (p.228)
"How it would interest me if this diary were ever to become a real diary: something in which I could see changes, trace moods developing; but then I should have to speak of the soul, & did I not banish the soul when I began? What happens is, as usual, that I, going to write about the soul & life breaks in." (p.234). "I love the chatter & excitement of other people's houses" (p.237)
"...for unless I am myself, I am nobody" (p.259).

Їду на PENN, замість полуденку і проходу, щоб віддати книжки до Van Pelt, відновити 3-ій том щоденника Вірджінії Вулф і зробити собі нову ідентифікаційну виказку. (Адміністрація знову ввела якісь зміни). До бібліотеки на працю, ні до BLL на зустріч з колегами не маю наміру вступати. Хочу вернутися завчасу, щоб скористати з безкоштовного транспорту до 3:30.

В дорозі додому, год. 3:30. Метро.

Встигла! Дві книжки віддала, одну відновила. Вияснила справу з виказкою: виявляєтьсяа, мені нової виказки зовсім непотрібно! Але з тим мала я трохи заковику. Бюро, де я пару років тому робила свою пенсійну вже виказку, перенесли на 40-у вулицю, а я того й не знала. Довелося бігти туди і шукати їх. Це мусіло статися десь недавно — там раніше були приватні крамниці. Я їм сказала: the university is taking over the whole neighborhood! І це правда. І це добре. Там цілий комплекс офісів, не тільки ID Center, але й бюра дентистичної школи і інші університетські установи. Побігала я собі по кемпусі, замість свого щоденного двомилевого проходу. Сьогодні гарна погода і добре, що це вдалось мені полагодити тепер, бо завтра прийде до мене Ніна (Сьогодні вони з Ією поїхали до Нью Йорку).

Написала мені по e-mail сьогодні Роксоляна Зорівчак, що Павличко зробив також переклад усіх Шекспірових сонетів і шукає видавця. Добре, що ми з Максимом поспішилися! Це поважна конкуренція! Також РЗ пише, що у висліді інтерв'ю зі мною в ЛУ, Микитенко просив її про рецензію на ULE. Вона зрозуміла, що йдеться про рецензію на цей том, що його я тількищо віддала до друку, але я певна, що ходить про ULE65A — адже досі жодної української рецензії ще не було. Маю надію, що РЗ зробить український варіянт своєї англомовної рецензії і пошле йому.

Середа, 7 травня 1997 2:40 по полудні.

Вчора я увесь день провела з Ніною. Ія привезла її вранці, а потім відібрала десь після 8-ої год. вечора. Ми з Ніною грали в карти і скочки, робили завдання до української школи, ходили на довгий прохід на станцію Мельроз Парк, де підміські поїзди завжди дають цікаву розвагу дітям. Гралися ми на дворі м'ячем і колесом "гуля-гуп", Ніні зокрема подобалася гра, де вона сиділа у великому картоні з недавнокупленого пилососа і ловила м'яч, киданий просто в пачку, як баскетбол — але ця гра бабу досить викінчувала, бо довелось м'яч не тільки кидати, але за кожний раз і підносити, згинаючись і бігаючи по городі. (Це дало свої наслідки — біль у крижах!) Очевидно, їли ми й пальчики, й зупку, й морозиво, і овочеві цукорки, що їх Ніна особливо любить.

Ніна — симпатична і цікава дитина, з нахилом до спорту і фізичних вправ. Українська її мова помітно страждає від нерегулярного вжитку, вона часто й охоче переходить на англійську. Англійською мовою вміла прочитати без великих труднощів повчальний текст у книжці для малювання, що її я принесла колись із аптеки спеціяльно для дітей — а теж і українською прочитала пару заголовків у "Свободі". Цікаво, що вона не любить співу чи музики, а слухати читану казку також не видається їй першим пріоритетом, якщо має вибір робити щось інше. У висліді ми тільки почали читати розповідь про Алладіна — під сам кінець, коли вже були втомлені іншими розвагами, та й то без особливого жалю перервали, коли вже прийшла Ія.

Ія полагоджувала у Філядельфії справи пов'язані з якимсь новим фільмом, що його має саме у Філядельфії накручувати компанія Діснея. Щось вона натякнула, що чи то бюра їх, чи само фільмування відбуватиметься частинно в колишньому Civic Center, і що ми знову, мабуть, побачимося десь у червні... Але ближче про це не говорила.

Про батька свого сказала, що він добре сам дає собі раду. Мирослав моє запрошення на 3-ого травня зігнорував, не тільки не прийшов, але і не подзвонив. Коли я запиталася чому, сказав, що з ніким не має бажання говорити, і нікуди не виходить. Ну, можливо, мусить переболіти на самоті, я не накидаюся. Передала тільки Ією для нього горня зупи, рештки біґосу і одну із святочних бабок, що їх я недавно закупила на церковному базарі. І книжку Шекспірових сонетів.

Сьогодні Ія з дитиною вже повертаються до Лос Анджелесу. В час, коли Ніна була в мене, телефонував Марко. Казав, що він кожного дня телефонує до Ніни, де б вона не була.

Вівторок, 13 травня 1997. 10 год. ранку.

Плянувала я сьогодні поїхати на PENN, бо вже трохи набридло мені моє відлюддя. Але ось зранку сьогодні радіо заповідало дощ і можливу бурю — і я, пенсіонер, не пов'язана робочими обов'язками, вирішила поїхати не сьогодні, а завтра. Правда, годину тому було навіть соняшно, але я вірю нашим метереологам — вони рідко коли помиляються, а при сучасній технології, бувають часом точні навіть щодо години.

Майже тиждень пройшов без записок. Мій час був виповнений частинно господарськими справами: покосила траву, попідстригала кущі — неабияке фізичне зусилля! Відбула одну нараду в справі Енциклопедії Української Діяспори. Розіслала деякі реклямні, дарункові і замовлені примірники Шекспірових сонетів (на сьогодні розіслала або роздала 76 примірників — сама розсилка вимагає чимало праці і часу! — Дефіцит видавництва виносить тепер $4447.87. — В цій сумі враховані вже і приходи — а їх досі було тільки $454).

Найбільше часу, одначе, присвятила "Тихим розмовам з вічністю", тобто не самим розмовам, а підготовці книжки! І маю вже, фактично, повний текст переписаний на комп'ютері, включно із перекладами моїх поезій на чужі мови. Ще треба буде додати авторські примітки, які напевно займуть пару сторінок, бо туди мусітимуть увійти біографічні дані про авторів і перекладачів і пояснення до чужомовних фраз у книжці. Бачу, що справді добре, що я примусила себе довершити цю роботу. Бо ж треба буде мені звернутися до всіх перекладачів, щоб перевірили, а може й справили тексти. Я вже написала до Віри Вовк і до Качуровського. Сьогодні напишу до Сінкевич і до Каплана. Москаленкові написала також, щоб переконати його, щоб він таки написав передмову. Адже ця його передмова майже готова: її тільки оформити! Його критичні ремарки дуже мені допомогли в остаточній редакції текстів. Вагаюся тільки, чи міняти мені "діягнозу" на "діягноз", "плянування" на "планування", тобто чи приймати київський правопис без застережень? Найбільше опору викликають в мене, очевидно, чужомовні назви і прізвища, і я рішена затримати "Філядельфія" замість "Филаделфія", Лє Корбюзіє замість Ле Корбюзьє, ітп. В цьому, очевидно, буде певна непослідовність, але правопис нашої мови тепер саме дуже міняється і невідомо, який він буде за 5–10 років? Тексти займають тепер 225 сторінок — це без передмови, без авторських приміток. Треба буде деякі сторінки переробити, щоб не було так густо: зокрема дати повні сторінки для кожного вірша в циклі "Травелог" і "Американський триптих". А ще може варто й додати, крім змісту, що займе зо дві сторінки, також і список заголовків усіх віршів? Отже дійде, мабуть, до 300 сторінок.

Середа, 14 травня 1997. 10:30. Метро.

Гарна соняшна погода. Не за тепло — якраз добре на вовняний костюм. Я рада, що їду сьогодні на PENN: домовилась на полуденок з Марилею, а теж піду до годинникаря і до бібліотеки Van Pelt. Але метереологи вчора таки трохи помилилися. День був хмарний і понурий, але ні дощу, ні бурі не було. А я їх сподівалася і цілий день нікуди з хати не виходила. Це, правда, дало добрі наслідки продуктивності праці. Написала листи до Каплана і Сінкєвіч в справі перекладів, виготовила "Авторські примітки", зробила майже повний текст покажчика заголовків і перших рядків поезій, бо хочу такий включити до книжки. Все це, покищо, без позначення сторінок — бо цю інформацію доведеться додати вже після "переформатовки". Треба ще деяких уточнень до авторських приміток, зокрема дати народження і смерти. Але примітки ці — відносно короткі, не такі обширні біо-бібліографії, як були в "Землетрусі". Але зате додані переклади всіх епіграфів і чужомовних фраз — це була суґестія Москаленка і я її послухала. Взагалі моя найбільша надія тепер — що він не відмовиться написати передмову. Тоді книжка була б майже готова. Як Москаленко таки рішуче відмовиться — матиму клопіт і не знаю ще, що зроблю? Звернутися знов до Доценка? До Миколи Ільницького? Моя первісна ідея передрукувати Доценкову і Костюкову статтю подобається мені щораз менше. Воліла б, щоб хтось висловився про цілість моєї поезії взагалі і то саме на основі "Тихих розмов з вічністю".

В розмові з Марилею (по телефону) довідалась я, що Liz знову вибирається іти на sabbatical. Моя правнича бібліографія застрягла і я не повинна була вірити Liz, знаючи її з давніх літ... Два роки тому UkraLME справді можна було надрукувати окремим випуском. Тепер зразу напрошується думка: 1992–93 — це замало. Треба доповнити, переробити! А я без окремого grant-у за таку роботу не маю наміру вже братися. Думаю, що рішу сьогодні передати "UkraLME" для BLL на home page і то безкоштовно.

Четвер, 15 травня 1997. год. 9:00 вранці

9-а година, а я вже при комп'ютері! Мало того: я вже встигла поснідати, постелити ліжко і навіть підлити город, бо, не зважаючи на мої похвали метереологам, дощу не було вже два дні, а сьогодні, хоч і заповідають showers, то я вже перестала в це вірити!

Встала так рано передусім тому, що й поклалася вчора дуже вчасно — навіть перед 8-ою! І хоч ще читала трохи Вірджінію Вулф (третій том щоденника — значно цікавіший! Є деякі знамениті описи — немов вправи для літературних творів: напр. надзвичайно детальний і цікавий опис повного затьміння сонця — запис із 30 червня 1927 року, (стор. 142) — то все таки незабаром заснула і хоч, як звичайно, мусіла пару разів вставати до лазнички, то все ж — виспалася і відпочала. Бачу, що виїзд на PENN — оця година дороги туди і година назад, проходи по кемпусі, зустрічі ітд. тепер мене втомлюють і я, повернувшись додому, часто вже не здібна до будьякої сконцентрованої праці! Як добре, що я вже не мушу їздити кожного дня на PENN! Напевно вже не мала б енергії на будь-яку додаткову українську роботу! Хоч не сумніваюся, що могла б ще бути дуже продуктивною у своєму фаху, як зрештою це видно по продуктивності моєї праці вдома. Але від правничих справ я віддалююсь щораз то більше. Вчора фактично рішила передати правничій бібліотеці свою українську правничу бібліографію — нехай вони зроблять її доступною на Інтернет всім зацікавленим — мені це вже пропонували і Sabre, і навіть КІУС міг би це зробити на своїй homepage, але я волію, щоб це появилося під престижевою фірмою Пенсильванського університету — та ще й правничої школи, тобто з доступом саме до правничого американського світу — там воно зможе бути найбільш корисним. І це звільнить мене від обов'язку цю роботу продовжувати в майбутньому. Нехай це робить хтось інший — за гроші, бо за таку працю треба, очевидно, заплатити.

Вчора мала приємний полуденок з Марилею. Довідалась не дуже добру вістку, про те, що Стів не буде робити операції на другу руку і мабуть таки незабаром повернеться на свою позицію і Надя Петрик не зможе затриматись перманентно на цій тимчасовій праці, з якої вона дуже задоволена. Але може ще щось виясниться.

Передала я вчора для бібліотеки Van Pelt дарунковий примірник Шекспірових сонетів, а також дала один примірник Марилі: вона виявила неабияке зацікавлення, коли я показала їй книжку, хотіла навіть купити, але мені не випадало брати від неї гроші.

Сьогодні замовлю літак до Урбани. Вирішила таки заплатити 168 дол. за додатковий побут 7-ми днів, як вони цього року вимагають. Вже плачу за літак, то бодай використаю ще 7 днів. Тим більше, що там є тепер Зорівчаки. Але про форма я таки запротестувала проти цієї додаткової оплати і вимагала вияснення від адміністрації.

Понеділок, 19 травня 1997 год.11:00 ранку

Тількищо мала несподіваний телефон з Вашинґтону. Голос Америки, якась Надя Пікас, особа зовсім мені незнайома. Мовляв: довідались, що постало нове видавництво МОСТИ... Зробили зі мною інтерв'ю і кажуть, що в середу це піде по радіо... Все це в блискавичному поспіху, без жодного попередження, чи підготовки... Навіть без кількох мінут часу для надуми. У висліді напевно не так вийшло, як треба, може й не те сказала, або сказала за багато... Не зможу навіть почути, як саме воно вийде, бо Голос Америки, здається, до Філядельфії доходить погано, а то й взагалі трудно його зловити. Не знаю, давно не пробувала. Обіцяли мені прислати аудіо-запис — але вони вже нераз таке мені обіцювали і ніколи нічого не прислали.

Розголос — реклама для всякого видавництва, очевидно, дуже побажані. Я розіслала також рекламний лист до 30 бібліотек, що мають слов'янські колекції, і до двох книгопродавців. Побачимо, чи хтось відгукнеться. Покищо єдиним результатом новинки у "Свободі" було чотири замовлення. З "Америки" мені подзвонили, що новинку надрукують, не подаючи ціни, бо з ціною, мовляв, це вважатиметься за оголошення... Ну, з такої новинки багато користи не буде — тільки розголос. Але може інші газети надрукують — я послала книжку і новинку кільком українським газетам, навіть до Франції і до Австралії.

Вчора ходила до церкви, щоб трохи урізноманітнити своє відлюддя. Не було ні Софійки, ні Олекси Біланюка, ні Мирослава Лабуньки, але були Бережницькі з Рисею Голод. При каві трохи ми погуторили. При тій нагоді я зробила для себе висновок, що не тільки Рената Голод грішить хворобливим "зазнайством", але і її мама... В розмові, напр., сказала, що вона, мовляв, вчилася і знає антропологію і що це має віддзеркалення в її поезії, а Нитченко написав їй у відгук, що в її книжці багато фольклору, мовляв, дурень, нічого не зрозумів... (Мені стало трохи смішно: хоч я і маю бакалавра із соціології та антропології, я ніколи не могла б сказати, що "знаю" антропологію, а пані Рися мабуть слухала якийсь один курс і вже ось все знає... )

Продовжую редагування Тихих розмов з вічністю. Не легкі рішення з цим нашим правописом. Що робити? В діаспорі закликають, щоб триматися Голоскевича, але — де є ті мовознавці, що його справді знають і практикують? Що їх можна було б порадитися? Адже в еміграції — що видання, то інший правопис! В Україні принаймні існує якась норма: спеціалісти, підручники, словники. А головне — потенційні читачі, які звикли до певного правопису. І ось я вирішила таки перейти на київський правопис (діагноз, синтез, план ітд.) з одним тільки вийнятком: написання чужих імен і слів. Тому затримую Фройд, Ґльокеншпілє, Лє Корбузіє, Філядельфія, Европа... Напевно будуть ще інші непослідовності, яких недоглянув Москаленко або переочила я сама... Боже мій, коли нарешті ця наша мова устабілізується? Для мене — це перше таке рішення. В Автобібліографії трималася я еміграційного правопису, не знаю чи послідовно, але переробляти вже не буду. Але від сьогодні навіть і в щоденнику попробую практикувати більш нормативний київський правопис. (Моє рішення — очевидно не щодо щоденника, а щодо ТРзВ — напевно викличе негодування, а навіть осуд, моїх приятелів з НТША — Рудницького, Онишкевич і ін. Та якщо я маю взоруватися на мові цих авторів — Леоніда, Лариси... — то я справді волію нехай і недосконалу, нехай і зрусифіковану, київську! Щоб тільки я засвоїла її, як слід! Отже практикуватиму! Між іншим, наші новоприбулі з України, часто на догоду давнім діаспорникам, починають достосовувати свою мову до мови емігрантів. І я вже навіть один раз запиталася Марусі Швед, яка є одним з дикторів у нашій Центровій радіопередачі, чому це вона почала говорити раптом "долри" замість "длари", "спонзри" замість "спнсори"? Ну, в неї вияснення просте: адже чоловік посилено її акліматизує до "нашої" емігрантської мови, де слово "дев'яносто" вжите на програмі замість "дев'ятдесять" викликає бурю протестів від слухачів. (До нас українців дуже добре можна застосувати репліку з "My fair lady": The French don't care what they say, as long as they pronouce it properly!)

Цими днями був у Вашинґтоні з робочим візитом Леонід Кучма. На радіо і на телебаченні нічого про те не було, отже я засіла за свій комп'ютер і знайшла на LEXIS кілька цікавих статей. Напевно не легко пройшов йому цей візит: є негативні відгуки про корупцію в Україні, про те, що американські великі компанії, як Motorola, через шикани непослідовної податкової політики, бюрократію і корупцію, ліквідують свої інвестиції в Україні, і таке інше. А наша публіка не розуміє складної ролі президента. Ось пані д-р Бережницька, коли я запиталася, чи вона знає, що Кучма у Вашинґтоні, сказала: "та вони те тільки й роблять, що їздять по світу!" Так якби це була туристична подорож для приємности.

Зорівчак довідалась мені через свої контакти зі Львовом, що Лубківський, який є тепер головою "Просвіти", планує вечір в пам'ять Остапа десь у першій половині червня і що вони, мовляв, хочуть мене запросити... В листі, адресованому до Роксоляни (і написаному англійською мовою!) є і таке багатозначне речення: "The Lady should not send any money!!! It is likely somebody wanted to make profit for himself. She should only pay her tickets and her staying in the hotel or so." Фактично, дуже неприємно таке читати. Видно є підозріння, що я спонзорую грішми цей вечір у пам'ять Остапа. Але це вказує передусім на брак довір'я до Сейбер/Світло і особливо до Ольги Ісаєвич. Я вже і від Зорівчак чула про те, що вони, мовляв, вимагають оплати за книжки, які дістають безкоштовно з Америки. Не знаю, скільки в тому правди. Сама Ольга Ісаєвич у своїх звітах говорила про те, що вони вимагають оплати за пересилку і магазинування книжок... Це, очевидно, питання висоти цих оплат. Адже і справді, хтось мусить платити не тільки за магазинування книг і їх розсилку, але і за працю людей, що це виконують. Може є якісь надужиття, але вся ця справа нагадала мені анекдот: розмова европейця з американцем про справи культури. Каже европеєць: "Ви — американці зовсім не маєте зрозуміння для культури. Ви завжди тільки говорите про гроші..." На те американець: "неправда! В моїм місті є, наприклад, симфонічний оркестр! І коштує він нас один міліон доларів річно!" Але це не лиш усмішка — це добрий приклад реальности: американець розуміє, що культура коштує гроші, а наші люди — бо це більше стосується українця, як европейця в загальному — думають, що культура падає як манна з неба, або що її має повністю фінансувати держава, як було за часів СРСР! Тому й хочуть все мати даром або за безцінь: книжки, театр, пресу.

Я вже написала Лубківському, що буду рада, як такий вечір відбудеться у червні, але на нього не приїду. Ті підозріння з грішми залишили в мене такий несмак, що я і справді рада, що не зможу поїхати до Львова на цю нагоду. Але маю надію, що вечір таки відбудеться. Післала Лубківському Шекспірові сонети. Також написала Лановикам — може хтось з них зможе на такий вечір поїхати — це в їхньому власному інтересі — Зоряна могла б порекомендувати себе спеціалістом від ОТ! — А мені вони могли б подати про це додаткові інформації!

В суботу говорила по телефону з Костюком, Кацнельсоном, Цмайлом. З Костюком про різні справи літератури, про Ліну Костенко, про Підсуху. Кацнельсон просив, щоб йому прислати "Америку", де є щось його чи про нього. Його жінка Іда перейшла операцію на серце. Тарас написав мені листа, що в нього перші прояви attention deficit disorder — як наслідок даньої травми на лещетах і пошкодження мозку — це мене зажурило. Але в розмові він звучав дуже добре, як за давніх часів. Збирається продавати хату, переноситися на помешкання недалеко сина, їхати на відвідини до доньки до Австралії. Отже покищо — справи не такі ще погані.

Чому я так розписалася? Мабуть тому, що не хочеться мені братися за підготовку завтрішніх сходин Ради Бібліотеки і за продовження редагування Тихих розмов з вічністю.

Четвер, 22 травня 1997. 9:30 увечорі

Завтра іду на замовлений gala-полуденок з Марилею і Раном. Gala тому, що це в нанововідкритому ресторані напроти Правничої Школи La Terrace, що як і його попередник того ж імені має репутацію доброго і дорогого ресторану. Побачимо, наскільки ця репутація оправдана. Я тепер так рідко кудись ходжу — не пригадую, коли востаннє була в кіні і в ресторані? Не буду собі жалувати, живу аж занадто ощадно, як на свої можливості.

Але тому, що я при цій нагоді хочу віддати до бібліотеки третій том щоденника Вірджінії Вулф, хочу зробити тепер деякі виписки з цього тому.

The truth is that writing is the profound pleasure & being read the superficial. (p.18)
...I salute Leonard with unstinted, indeed childlike, adoration. Somehow he will gently & firmly decide the whole thing... I have a child's trust in Leonard. (p.29)
But I dont think of the future, or the past, I feast on the moment. This is the secret of happiness; but only reached now in middle age. (p.36)
What a born melancholiac I am! The only way I keep afloat is by working. (p.235)
A very nice homecoming...a sample of my life...makes me a little amazed at my own happiness. I daresay few women are happier — not that I am consistently anything; but feel that I have had a good draught of human life, & find much champagne in it. It has not been dull — my marriage; not at all. (p.310)
...rather casually & unanimously we have decided within the last week to stop the Press....That is we are to go on only with my books & Ls & Dotty perhaps; & and what we print ourselves... an odd reversal, seeing that we are now financially successful But what's money if you sell freedom? we say....This is what I call living with a pilot in the ship — not mere drifting ahead.

Алюзії до Леонарда і до щасливого подружжя з ним важливі ще й тому, що ВВ не тільки має репутацію лесбіянки, але і в щоденнику не скриває своєї закоханости у Віту (Victoria Sackville-West). Цікаві побутові деталі відношення до служниць і куховарок і інших найманих до праці людей (напр. у друкарні) — наскільки це зв'язувало їм руки, свободу і privacy, зокрема ще й через те, що Вулфи мусіли бути — як можна догадатися з контексту — ліберально-поступовими і людяними працедавцями. Маю намір позичити собі і прочитати "To the Lighthouse", "Orlando" і ще дещо.

Віддаю також позичену книжку Іваничука "Яничари" (колишні "Мальви"). Пробувала читати. Але видалась мені книжка штучною, надуманою. Колись це може робило на нас велике враження, як радянський письменник відважувався виходити поза соц-реалізм і зачіпати недозволені теми... Але тепер — цього абсолютно за мало. Нецікаво. Шкода мого часу. Натомість маю велику приємність від мови і стилістики Марселя Пруста у прегарному українському перекладі Анатоля Перепаді (у Всесвіті, "На Сваннову сторону")

Зі Львова від Ольги Ісаєвич прийшов електронною поштою лист. Вона пише "з нашою Спілкою письменників не вдалося довести справу до кінця. Різник Левко кожен раз обіцяв, запевняв і провалив справу. Не розумію несерйозності такої. Мою суперечку з Різником почув Р. Лубківський, це було в квітні, і запевнив, що він це зробить без Різника. Тим часом його призначили начальником управління культури Львівщини. Ми тішимося з того, але він був такий зайнятий цілий місяць, що не можна було доступитися. І все ж він запевнив, що відзначення буде організоване, але у зв'язку з такою напруженістю з часом, краще це зробити з початком навчального року..."

Ісаєвич буде в Урбані — побачимося. Як добре, що я цю її ідею — організувати вечір в пам'ять ОТ не взяла настільки серйозно, щоб робити пляни поїздки до Львова! Думаю, що такий вечір міг би бути цікавий і корисний львів'янам, зокрема якби був пов'язаний із роздачею книжок ОТ, недоступних в жоден інший спосіб... Але на самому вечорі мені аж так не залежить, а тепер, коли дехто ще й має підозріння, що я його спонзорую грішми (Боже мій! Бідні ці наші люди своїм постійним ментальним жебрацтвом!) — то я не поїду, навіть якби була нагода. Моя велика інвестиція — у видання книжок, і їх я — для загального добра — готова подарувати бібліотекам України. Якщо це оцінять люди, які цих книжок потребують тепер чи потребуватимуть у майбутньому — буду рада. Але як хтось думає, що я даватиму гроші на те, щоб хтось робив рекляму мені чи Остапові — то грубо помиляється. Адже я навіть не відповіла на листа такому П. Сороці з Тернополя, який пропонував, що напише книжку про Остапа, якщо я її видам (так як вже написав про Славутича, Черінь і інших — за їхні, очевидно, гроші)... Зовсім інша справа, коли Гром'як пропонує аспірантці писати дисертацію, а я допомагаю їй матеріялами... Вона ще цього не знає, але як захистить цю дисертацію і схоче видати, то я радо в цьому допоможу і фінасово, може запропоную, напр., що куплю певну кількість книжок, або що. Але не щоб писати за гроші панегірик — це компромітувало б мене в моїх власних очах. Люди так звикли до хабарів, що забули вже нормальні способи спілкування.

П'ятниця, 23 травня 1997. Метро, 11:00.

В середу телефонував з Вашинґтону Біляїв. Хотів повідомити про те, що саме цього дня ішло в Голосі Америки інтерв'ю зі мною про Мости, etc., а також розповів мені про Вінграновського, його нову книжку "Северин Наливайко" та про свої власні (тобто Біляєва) подорожі до Донецька і в місця ранньої молодости, як його там приймали ітд.

Вінграновський, завдяки своїм знайомствам з дипломатами, переслав щось із 100 примірників свого роману, щоб його розпродати тут в Америці. Звичайною поштою пересилати книжок тепер не виплачується, бо треба платити високе мито від кожного примірника. Економічна ситуація у Вінграновського тепер критична, бо його жінка-лікар втратила працю у зв'язку із ліквідацією клініки чи лікарні, де вона працювала. Біляїв казав, що Інститут Модерного Мистецтва в Шікаґо взяв для розпродажі 50 примірників книжки. Просив, щоб і в Філядельфії трохи розпродати. Я покищо замовила два примірники, а як матиму в руках книжку може когось із знайомих намовлю її купити. Чи можна розпродати сьогодні в Америці 100 примірників нового українського роману? А скільки можна розпродати в Україні? Варто було б зробити соціологічно/комерційне дослідження. Чи є українська інтелігенція для якої варто писати? Трохи мав рацію Білінскій, коли дивувався Шевченкові, що він, мовляв, пише для народу серед якого немає читачів? Тоді більшість була неписьменна, а сьогодні більшість письменних — російськомовні, чи так?

Закінчила я редагувати "Тихі розмови" і відклала. Тепер мушу почекати на відповіді від Москаленка і від моїх перекладачів. Хотіла б я, щоб книжка вийшла в 1998 році (в нашому ж видавництві Мости). Але перед тим мусить появитися "Автобібліографія". Чи витримає мій бюджет такі видатки — адже це вийде разом з сонетами на 15,000 дол.! Витягну з банку! Це моя інвестиція в культуру, в майбутнє. Може колись знайдеться хтось, хто це оцінить. Але головне, щоб збереглося, щоб не пропало. (А якщо не видати — пропаде напевно!)

П'ятниця пополудні, по дорозі додому.

Полуденок з Раном і Марилею був приємний, розмова різноманітна (поширення злочинности серед молоді, навіть у Польщі, доступ до www і як мені його здобути, поезія Т.С.Еліота і Шимборської тощо). Ран хотів, щоб я була їхнім гостем — нібито в реванш за книжку Шекспірових сонетів — але я на це не погодилася і заплатила 25 дол. за смачну качку, з вином, десертом і кавою. Чи буде La Terrace таким добрим рестораном, як був його попередник, покаже час. Думаю, що їм треба буде урізноманітнити своє menu.

Потім пішла я до Van Pelt. Віддала свої дві книжки. Не знайшла 4. тому щоденника Вірджінії Вулф (і як потім виявилося, вони його не мають). Зате взяла собі 5. том, два томи листування і "Orlando". "To the Lighthouse" не було на полиці — може не мають досить примірників і книжка в руках студентів. Я не перевірила. На моє здивування, перевіривши каталог на комп'ютері, я побачила, що "Peltse & Pentameron" вже не тільки замовили, але й закаталогізували. І хоч мені може незабаром пришлють власну копію з Гарварду або з видавництва, то я книжку таки позичила і думаю, що це буде наступна моя рецензія (може до "Свободи" або до "Всесвіту" українською мовою, а могла б написати й англійську версію та нема куди, хіба до "Weekly"?

Вчора їздила я до Центру записувати радіокоментар про Ірину Вільде. Хоч Дальний в попередньому номері заповідав, що моя стаття буде в наступному — це не сталося. Замість Вільде, надрукував статтю про Лободовського і то без всяких цензурних поправок! Відважний редактор! Це мені на руку, бо я могла уривок статті про Вільде переробити на радіокоментар, а що стаття ще ніде не друкована, то це буде новинкою. Сподіюся, що піде вона по радіо завтра вранці і потім буде повторена ввечорі.

А я, відклавши набік ТРзВ, взялася знову за переписування старого щоденника. Отже думками я тепер у 1979 році, і то в Греції. Приємні спогади!

Год.2:00 вночі. Вже вівторок, 27 травня.

І чого це я серед ночі сідаю до комп'ютера, замість спати? Не спиться мені, і хоч пробувала розрядити безсонність Прустом (Скінчила Сванна у Всесвіті), і листуванням Вірджінії Вулф, і початком її повісті "Орландо", то це не помагає. Я далі ростроєна, і винна цьому не тільки кава-капуччіно, що її я випила після вечері, але й розмова.

Запросив мене на вечерю до ресторану Мирослав Лабунька — і це була неабияка несподіванка. Несподіванка тому, що я бачила його востаннє в Баунд Бруку на посвяченні пам'ятника Марійці, а після того — хоч і передала йому примірник Шекспірових сонетів та й деякі дрібнички з харчів Ією — він навіть не потелефонував, щоб подякувати, та й взагалі, здавалось мені, уникав зустрічі чи розмови зі мною. Два дні тому, я на хвилину вступила до Рудницьких, бо знала, що там є Віра, і я помітила, що в них у хаті був і Лабунька, але, побачивши мене, сховався, щоб не привітатися. Я зі свого боку вирішила не накидатися: не телефонувала і не шукала контакту. Від Віри тільки довідалася, що він уже незабаром повертається до Мюнхену, і що Рудницький вже мав навіть їхати вчора. І от Лабунька сьогодні десь біля 5-ої зателефонував, щоб ми пішли на вечерю до Cafe Marco Polo, бо нам, мовляв, треба поговорити. Я запрошення прийняла, запропонувавши, щоб це був Dutch treat, хоч знала, що з Лабунькою таке практикувати трудно, він занадто старосвітський, щоб дозволити мені заплатити за власну вечерю.

Розмова крутилася довкола Марійки, УВУ і контактів ректора з високими посадовими особами України — президентом, міністром закордонних справ, ітп., а також — у відповідь на моє запитання: довкола його здоров'я (прикро було почути, але в нього відкрили початок рака у простаті і йому доведеться перейти операцію) та його побутових справ і в Мюнхені і тут. Вже після вечері, Мирослав зачепив основну тему: розлуку наших дітей і факт, що, мовляв, наші взаємини вже не можуть бути такими, як були; що він міг би вибачити Маркові, якби Марко був покинув Ію, якщо не міг з нею жити, але не може пробачити йому нечесності, що він її зраджував, будучи її чоловіком. А ще й сказав таке: він, мовляв, думає, що якби Остап був жив, то може до цього розриву було б не дійшло (= камінчик в мій город: мовляв, я винна, не припильнувала!) і випімнув мені дві речі: 1/ що я після Остапової смерти, коли робила коляж фотографій з його життя, не включила туди невісток, і 2/ що тепер на уродини Ніни я послала їй вітальну карточку на адресу Марка, а не на адресу Ії. Це, очевидно, закиди Ії, вона мусіла йому наговорити на мене.

Мене ці закиди трохи заскочили: я просто їм дивуюся. І дивуюся бракові щирости і доброзичливости з їхнього боку: адже це, як би не було, досить несуттєві дрібниці. Коляж робила я в поспіху, у хвилини першої розпачі — вибирала з-поміж фотографій ті, які символізували щось у житті Остапа, но і очевидно із тих, які мала під рукою в альбомах. Жодної відносно доброї фотографії, де були б обидві невістки, не було. (Що більше, я — не зважаючи на мої постійні домагання 16 років — і досі не маю доброї фотографії Марка з Ією і дитиною — і тільки знайшла недавно малий якийсь snapshot, який поставила собі в рамку! Марко та Ія ніколи не дбали про те, щоб в мене були добрі їх фотографії — єдине шлюбне фото їх обох висить ще ось і зараз на стіні — поруч шлюбного фото Максима з Уляною — саме напроти мого комп'ютера — я і досі не зняла і не сховала його, хоч, мабуть, доведеться це незабаром зробити!) — Бачу, що мій коляж звернув на себе критичну увагу! Але вони не запримітили того, чого там і справді бракує: не невісток, а Остапових батьків! Бо я в той час ніяк не могла знайти потрібної фотографії. Це справжній недолік коляжу! І колись, якби так я репродукувала такий вибір фотографій в Остаповій бібліографії, то я це, очевидно направлю, бо знайшла відповідну знимку Давида і Ксені! Що мене в тому оскарженні найбільше вразило, то — підозра злонамірення, що я мовляв, зробила це — навмисне! Воно може більше говорить про них самих, зокрема про Ію. Вона приписує мені те, що зробила сама по смерті своєї матері, підписуючи під посмертним оголошенням тільки себе з дитиною, чим звернула увагу всіх людей на свою подружню проблему, а відвернула цю увагу від померлої Марійки! Але я щодо своїх невісток маю абсолютно чисту совість: була обом їм завжди прихильна, хто зна, може й більше, як вони на це заслуговували... Але буду колись мусіти запитатися Уляну: невже вона також має претензії до цього коляжу? Це було б мені куди більше прикро. Щодо другого закиду, то вияснення зовсім просте: я послала картку і чек Маркові, бо домовилася з ним, що він купить за ці гроші дарунок Ніні. Що він і зробив. Зрештою, закид зовсім ірраціональний: він — батько дитини, вона в нього пару днів кожного тижня, і навіщо робити справу з того, на яку адресу я послала дитині побажання? Всі ці сплетні настільки дрібні, що вони не варті більшої уваги. Але за ними криється щось більше: Ія і досі не може погодитися з фактом, що Марко не тільки її не любить, але що він любить іншу жінку, і що можливо, після розводу, одружиться і заведе собі нову родину. Юля саме тепер приїхала до нього з Києва і це, мабуть, є причиною поновного роздразнення... Не мала я в житті досвіду такої великої заздрости (на щастя), але можу, як жінка, розуміти бодай психологічні підстави для такої злоби і ненависти... Бачу, що злоба звертається тепер і проти мене... Я сказала Лабуньці, нав'язуючи до теми традиції, моральних звичаїв народу тощо: для мене не є ідеалом батьки Шевченкової Катерини, що викидають дочку на мороз і на смерть з байстрюком-немовлятком. Я своїх дітей не відречуся, щоб вони не зробили!

Понеділок, 2 червня 1997. 11:00 перед полуднем.

Вечеря з Лабунькою порушила мою погідну душевну рівновагу на пару днів — було боляче — with friends like these who needs enemies? Але це наслідки моєї доброзичливої наївности: завжди хочеться вірити, що інтелігентні люди нашого часу можуть поводитись цивілізовано і толерантно по відношенні до людей близького оточення... Розрив між нашими дітьми мені не менш болючий, як Лабунькам, але подружжя — це складна інституція, побудована на постійному компромісі, і тут вирішальну ролю грають обоє партнери, їхні емоції і їхнє вміння задовольняти потреби один одного... На милування нема силування, а в наш час, де головним кредо став "pursuit of happiness", а не побожний шлях мучеників до спасіння, хто має право примушувати людину бути нещасливою, якщо вона такою себе вважає? Серед прогресивної інтелігенції не один раз були розриви в подружжях, що не заважали опісля партнерам бути в нормальних товариських відносинах із собою. (Ляля, навіть і після розводу, зустрічалася час-до-часу з Ґенком Маланчуком; Куліші з Ласовськими були навіть у приязні, і таких прикладів можна б навести більше). Но але Лабунька — хлопський син, він мабуть із тих, що плекав би родові конфлікти, як в Ромео і Джулієтті... Бог з ним. Не шукатиму в майбутньому жодних контактів, бо як це він сказав, "наші відносини не можуть бути такими як були". (На цьому, думаю, він втратить: от я сьогодні вичитала в рапорті Ройтерса, що Кучма має завтра зустрітися з папою в Ґнєзні — вістка напевно для Лабуньки дуже цікава — як би не його настанова — я потелефонувала б до нього, щоб йому це сказати... але, навчена паном ректором і професором, не зроблю цього...)

Мала я ще іншу неприємність минулого тижня: дала мені знати Марта Хом'як, що жюрі Ковалевих вирішило не брати до уваги мою працю взагалі, тому що це — бібліографія! І ось вона повертає мені мій машинопис, з тим, що сказала, що два члени жюрі затримали собі свої копії для майбутньої інформації! Не знаю, хто ці члени жюрі — довідаюся, як проголосять нагороди. Отже моя робота має для них вартість, вони її потребують, нею будуть користуватися, але принципово відмовляються розглядати бібліографічну працю, як кандидата на нагороду. Ну, що ж. Таке нехтування наукової бібліографії в нас не нове, цього можна було сподіватися, але воно дуже знеохочує. Я сказала Марті: невже Ти думаєш, що спогади Пискір більше варті, ніж моя робота? Но, але я розумію, що тут може бути розбіжність думок. Трудно. Я спробувала, нагорода була б мене заохотила до продовжування праці. Ще може ждати мене друга прикрість, як КІУС не схоче видати ULE80 книжкою, як це я Когута просила, а настоюватиме на тому, щоб, як і раніше, це був тільки "Research report"... Робота ця справді і вимоглива і кропітка і її повинні робити люди, як нормальну професійну заробіткову працю в бібліографічних чи інших дослідчих інститутах... А коли робити її без гонорару і без гонору — то на як довго вистачить моєї одержимості?

Ще одна невеличка неприємність. Написала мені Тарнашинська. Вона одержала мою посилку, дякує за неї, "особливо, звичайно, за книжки". І повчила мене, що вона, мовляв, має "таку роботу, яка вимагає постійного спілкування з людьми і відвідання усіляких імпрез" тож мусить "завжди бути пристойно й елегантно одягненою' ітп. і воліє "вибирати собі речі сама — до смаку". Ну, я це розумію, сказано щиро, але фактично з одягу я послала їй тільки куплений у Норвегії дуже порядний грубий светр, із тих оригінальних речей, що їх розхапують туристи, і що був майже новий. Як сама не носитиме, можна комусь дати або продати, я думала. А посилка була повна всяких дрібних лакоминок із харчу, ітп. Що мене вразило: це, очевидне незадоволення. І в тому може критися щось більше... Може я останніми тижнями, після прочитання різних статей про корупцію в Україні, та й після інформацій від Зорівчак "the lady should send no money", стала більш підозріливою і більш вразливою на ці справи? Може нічого такого і нема й не було? Але прийшла мені раптом в голову думка: а може вона сподівалася якогось хабаря від мене за інтерв'ю в Літературній Україні? Адже я чула від людей, що не одна особа пише за гроші, роблячи діяспорникам "publicity"? Oдного такого то я навіть знаю — Сороку з Тернополя — адже він мені пропонував щось подібне, а я його лист зігнорувала. (Тепер бачу, що він уже написав книжки про Славутича, Черінь, а тепер написав статтю про Ліду Палій...) Щодо Тарнашинської: інтерв'ю вона робила з власної ініціятиви, я про це не просила, не заохочувала — тільки — на її прохання — виправила деякі помилки в готовому тексті, та й скоротила його на 20% — Я, живучи в нормальному світі, вважала це натуральним імпульсом журналіста, але може за тим крилися якісь інші мотиви? Неприємно так думати, бо тоді відхочеться взагалі і писати до преси в Україні (дехто на еміграції, напевно підозріває, що і за друк власних статей треба дати хабар?) Я вважаю за ненормальне явище (і тимчасове), коли преса в Україні друкує мою статтю і не платить мені гонорару, а щоб я мала ще й промощувати собі шлях хабарями?!

Між іншим: цими днями я більшість свого часу віддаю не статтям чи літературознавчій бібліографії, а переписуванню щоденника з перед 20-ти літ! Вже переписала 387 сторінок рукопису — але щоденник мій має понад 3600 сторінок! — Отже це праця на добрих кілька літ! І, очевидно, не подумана вона для друку — хоч може, як знайду щось цікаве напр. про Журбу, то може використаю, як використала матеріял про Лободовського. Не мала б я застережень, якби цей щоденник колись появився друком — це був би цікавий, навіть унікальний документ життя в діяспорі — але це могло б статися тільки після моєї смерти (і мабуть, після смерти багатьох людей, що на цих сторінках згадуються). І — нав'язуючи до попередньо сказаного про хабарі, корупцію ітд. — я маю надію, що мої внуки могли б на моїм щоденнику заробити добрі гроші, бо ж колись напевно справи унормалізуються, будуть нормальні видавництва, і нормальні читачі.

Сьогодні вранці я зо дві години присвятила, щоб переглянути на LEXIS світову пресу. Бо ж сталася епохального значення подія: Україна підписала 31 травня в Києві договір із Російською Федерацією. Приїхав до Києва Єльцин — і це вперше від часу розпаду СССР — Росія визнала Україну як рівнорядного партнера, признала недоторканість кордонів, право України на Крим і Севастополь, погодилася на розподіл Чорноморського флоту. Є в новому договорі зобов'язання України і Росії не вступати в договори з третіми країнами спрямованими проти одного з партнерів — це, очевидно, пересторога проти вступу України в НАТО. Але я не думаю, що це може стати новим Переяславом — навпаки. Як сказав президент Кучма після підписання договору, Україна і Росія мусять співпрацювати зі собою — для цього нема альтернативи. Думаю, що Кучма своєю вмілою закордонною політикою, своїми увертюрами до НАТО, до Америки, до Европейської Спільноти налякав трохи Москву і москалі пішли на деякі уступки. Передусім, всупереч російським націоналістам, визнали Севастолопь і Крим українськими. Севастополь буде винайнятий російським флотом на період 20 років і росіяни платитимуть Україні чинш, що зменшуватиме задовження України за російську нафту. Цікаво, що і Єльцин і його прем'єр-міністрів Черномирдін висловили занепокоєння збільшеною "дискримінацією" проти російської мови в Україні... Невже лагідна українізаційна політика має вже добрі наслідки? Ми їх тут із закордону покищо не бачимо взагалі і просто не хочеться їхати до Києва, де так всеціло панує російська мова — але невже росіяни запримітили якийсь справжній поступ українізації? Дай Боже, щоб такий був! Не силою, як цього хочеться нашим власним націоналістам, але розумною політикою і заохотою. Єльцин обіцяв Україні в разі екстремних ситуацій — мілітарний захист Росії, але наші (Горбулін і ін. з оточення Кучми) зразу це спростували, що, мовляв, Україна з проханням про такий захист до Росії не зверталася. Пропоноване Клінтоном поширення НАТО, що викликає контроверсію, бо дехто думає, що включення в НАТО Польщі, Чехії і Угорщини може ізолювати інші країни і довести до нового поділу сфери впливів у східній Европі (і що його і я сама боялася, щоб мовляв не повторилася нова Ялта, і щоб знову нас не продали) — починає, несподівано приносити певні користі Україні. Ось недавно, під натиском заходу, Румунія — один із потенційних кандидатів до НАТО — підписала договір з Україною, погодившись на теперішні кордони (хоч дехто в Румунії називає це "зрадою" і були навіть демонстрації проти цього договору); ось кілька днів тому був у Києві президент Польщі Квасьнєвскі, у висліді чого обидва президенти склали заяву, засуджуючи і вбивства поляків українцями на Волині і горезвісну "Акцію Вісла", а тепер ось і цей важливий договір з Росією, що його ми чекали вже не менше, як п'ять років... Дай Боже, щоб це справді довело до покращання обосторонніх стосунків, зокрема в торгівлі, і щоб не було мостом до якогось нового союзу, а ля Білорусь-Росія.

В суботу у Філядельфії була замітна культурна подія. Виступав із двома виставами (в один день!) Львівський драматичний театр ім. М. Заньковецької. Приїхало 20 артистів під проводом художнього керівника театру Федора Стригуна і ставили вони "Наталку Полтавку" і "Шаріку". Я, зрозуміла річ, воліла б якийсь інший репертуар, і якби мала вибір і була в Україні, напевно і "Наталка Полтавка" і "Шаріка" були б може на останньому місці моїх пріоритетів. Але я спрагнена українського театру, отже пішла на обидві вистави — о 2:30 на "Наталку", і о 7:30 на "Шаріку". На "Наталку Полтавку" прийшло може 250 осіб публіки, на "Шаріку" — понад 300. І ця публіка з вдячністю і задоволенням сприймала обидві вистави, зокрема "Шаріку", що була легкою, до вподоби цій публіці, розвагою. Виконання професійними акторами було ліпше, як до цього останніми роками звикли глядачі еміграції, бо сьогодні мало хто пам'ятає виступи таких асів як Гірняк, Блавацький чи навіть Паздрій... А хоч для мене виступи Богдана Ступки були неперевершеним досі високомистецьким пережиттям сценічного мистецтва — пережиттям, що його я могла порівнювати хіба тільки із найкращими виступами лондонських акторів, то для нашої публіки не підходять ні Ступка, ні Шов, ні Олбі, ні Достоєвський, ні театр абсурду — Бекет чи Йонеско! (Хоч може, хто його зна, ця публіка сприйняла б тепер якусь драму Винниченка або Куліша? — І це була б тоді не тільки розвага, але й едукація?) В "Наталці" дуже добре грали Федір Стригун, що мав ролю Виборного і Б. Козак, що грав Возного. Інші виконавці (Л. Нікончук-Наталка, Терпелиха — Т. Литвиненко, Петро — Я. Мука, Микола — С. Глова) були аж надто пересічними. В "Шаріці" грали: О. Бонковська (Шаріка), Є. Федорченко (Деркач), Т. Литвиненко, Ф. Стригун, Я. Мука, І. Підлипна. М. Шуневич і ще кілька осіб. Стригун грав барона, полковника гусарів, єдину ролю, яка давала деякі комічні можливості. Великим недоліком обох вистав була музика записана на магнітофонній стрічці. Музика в "Шаріці" — нібито Я. Барнича — але в цій Барничівській, нібито, оперетці, мені здається включені пісні не тільки Барнича, але й Весоловського, Купчинського... Але може я помиляюся, це треба було б перевірити. Декорації були настільки примітивні і в поганому смаку, що було б значно ліпше, на мою думку, якби обидві речі були поставлені на тлі звичайної неприкрашеної сірої занавіси. Здається мені, що тексти "Наталки" зазнали деяких скорочень і модифікацій (зокрема в ролі Возного). Було намагання в "Шаріці" надати опереті легкости й безпосередності: актори виходили на сцену із залі, від публіки, танцювали, включаючи до танців і осіб з авдиторії, тощо. Публіка приймала виставу вдячно, розважалася і напевно більшість глядачів — задоволена. Але з мистецького погляду це була, можна сказати з усмішкою, анти-подія. Пересічний виступ провінційного театру на гастролях! Та й сама "Шаріка" — річ настільки не оригінальна й поверховна (хоч і сповнена національної бомбастики!), що мені прийшла на думку єретична думка: порівнюючи "Наталку" з "Шарікою" (мимохідь, тому що були дві вистави того ж дня), я подумала: а все ж є щось у Котляревського, що допомагає цій народній п'єсі жити вже чи не два століття? Характери і возного і виборного — це таки типи списані з життя, із повною глибиною характеризації. Цього не скажеш про барона із "Шаріки". Може тому і Стригун у цій ролі був, хоч і непоганий, то все ж не такий ефектовний. Постановки обох п'єс залишали бажати кращого. Зокрема ж "Шаріки", де, очевидно, не встановлено ще жодної традиції. Бракує нашим режисерам і доброго смаку, і міри, і досвіду, як треба ставити оперетку Кальманівсько-Легарівської традиції, а акторам бракує елегантної легкості і шику! Сумнівні дуже і прикро вражають такі речі напр. як пестощі дорослої дочки на колінах у батька, або бігання цього ж батька з нагайкою, щоб цю дочку набити і примусити до послуху! Голосові вальори надто мене не разили — якби була добра постановка в інших відносинах — і якби сама музика була краща! — такі співаки могли б зовсім вистачити!

Театр Заньковецької їздить по Америці в дуже сконцентрованому турне — напевно актори перетомлені. Ночували вони по хатах — я теж зголосилася прийняти на нічліг дві-три особи. Була в мене тільки одна молода жінка — Ірина Шумейко. Вона грала у "Шаріці" ролю панни Лялі, хоч у програмці навіть не була позначена. Дуже гарна, ефектовна молода жінка, thirtysomething. Бльондинка, з довгим волоссям. На диво освічена й інтелігентна, виявляла зацікавлення книжками і мистецтвом. Вона одружена — чоловік її Григорій Григорович Шумейко — також актор цього ж театру. (Його на турне не було). Він часом ставить у Львові великі спектаклі на замовлення міста. Одружені вони вже півтора десятка років, мають десятилітню донечку. Але Ірина є його третьою вже жінкою. Вона — львів'янка, він — з Полтавщини. Я розпитувала її про деякі побутові справи. Мають шматок землі: садять городину, варять варення. Зарплата і в театрі не завжди регулярна. Говорили ми і про поезію, зокрема про Ліну Костенко.

Середа, 4 червня 1997. год.11:00. Метро.

Весна цього року — холодна. Був тільки один день, коли температура піднеслася майже до 80̊F і тільки один короткий день, коли було трохи душно. Для нашої Філядельфії — це досить надзвичайно. Не знаю, чи добре це для моїх квітів (вони щось надто поволі розвиваються!) — але для мене це добре. Приємно вийти на прохід, коли температура між 60 а 70 і повітря свіже, без надміру вологості. Сьогодні гарний сонячний день, але я маю на собі, крім суконки з довгими рукавами, також жакет-вітрівку — і зовсім мені не за-гаряче.

Їду на PENN і маю подвійну ціль: передусім домовилась на полуденок у Faculty Club з Реґіною Ґоржковською. Хочу показати їй — для остаточного одобрення — переписаний вже на комп'ютері для "Тихих розмов з вісністю" її переклад мого вірша "Автопсихотерапія". А також може вдасться мені її намовити зробити ще один якийсь переклад. Під впливом Москаленка, який вважає, що мій "Vae victis" варто перекласти на різні чужі мови і сам зробив перший такий переклад — французькою, хочу запропонувати це Ґоржковській. Це легше перекласти як "Автопсихотерапію", яка має клясичну форму з римами й ритмікою, але не знаю, чи вірш цей Реґіні сподобається. Або може вона схоче перекласти коротенькі речі, такі як "Чорний кіт" або "Веселка", писані теж без римів, білим віршем. На всякий випадок везу зі собою оригінали, а також англомовні варіянти.

Крім Реґіни, хочу зустрітися з кимсь у відділі комп'ютерів, щоб отримати від університету доступ до електронічної мережі Netscape — це давало б мені можливість користуватись різними матеріялами на WWW (World Wide Web), на яких вже є безліч всякої інформації, включно з цілими книгами (в тому числі і двома моїми ULE65). Вчора багато часу втратила, шукаючи за рахунками за свій комп'ютер — бо ж треба дати точні інформації, який саме я маю комп'ютер, скільки в нього пам'яті, які він має програми, який modem тощо. А ця інформація — тільки на рахунку з 1993 року!

Понеділок, 9 червня 1997. Полудне.

Virginia Woolf: Orlando:

Are we so made that we have to take death in small doses daily or we could not go on with the business of living? [p.68]
Illusions are to the soul what atmosphere is to the earth. [p.203]
By the truth we are undone. Life is a dream. 'Tis waking that kills us. He who robs us of our dreams robs us of our life... [p.203].
"Orlando" — дотепна фрашка з оригінальною композицією. Вона потвердила моє підозріння про нахил ВВ до гумору й сатири. Тепер читаю листування. Подумала я собі: роля і репутація ВВ в літературі сперта не тільки на її власних творах. Чи трактували б її так поважно, якби не ці збережені і опубліковані щоденники, листування? А це значить — коло людей, шанувальників, поклонників, які зберігали ці речі, а потім довели і до їх публікації... Дехто з них — нащадки цих інтелектуалів із Блумсбурі — всі оті Белли, Нікольсони — та й очевидно, сам Леонард Вулф... "Отак твориться ім'я", як сказала в іншому контексті Докія Гуменна. Літературний процес — це не сам тільки автор. Те саме можна сказати і про всіх визначних, славних письменників — Шекспіра і компанію. Тому англійська література така багата і така цікава, що мала коло споживачів, дослідників, шанувальників. І тому, мабуть, наша література така бідна — замало уваги для збереження документації, на якій можна будувати культуру. Самий безкритичний культ (як у випадку із Шевченком) цього не зробить — бо культ цензурує все, що під цей культ не підходить і тоді текст стає святим текстом, а автор — іконою... А над культурою тоді починає панувати "інтелектуальна тишина", як це кажуть про Київську Русь — приклад такого замкненого суспільства, де панують тільки святі тексти і ікони.

Мій полуденок минулої середи з Ґоржковською дав наслідки. Вона сьогодні потелефонувала, що зробила якісь додаткові переклади — я ще не бачила, вона залишила це у Марилі і я маю собі відібрати.

Але в середу я довідалась теж і не дуже добру для мене новину: в університетському комп'ютерному центрі сказали мені, що я, як пенсіонер, не є вже на списках університетського активу і мені не прислуговує право автоматичного доступу до Інтернет. Ну, я не зразу капітулюю. Вирішила піти в цій справі до Ліз, а що її в цей день не було в бюрі, написала їй зараз же цього ж дня записку електронною поштою. І вона почала в цій справі заходи: довідалася, що я можу мати цей доступ до Інтернет тільки як "гість" і за мене треба заплатити за цей привілей 300 дол. в рік! Вона погодилася це зробити, але я маю надію, що в майбутньому, може знайдуть якусь ліпшу розв'язку... Покищо я ще цього доступу не маю. Іронія долі: тепер, коли я "подарувала" їм свою правничу бібліографію і вона буде доступна на Інтернет, я сама доступу до цього матеріялу із свого домашнього комп'ютера не матиму (як не маю доступу до двох книжок ULE, які вже є опубліковані на Інтернет!)

Вірляна Ткач прислала мені свої переклади української поезії для моєї бібліографії, і я подумала, що варто може звернутися до неї з проханням, чи не схотіла б вона переглянути мої англомовні переклади, або зробити власні з моїх поезій? Пропонувала я це Ярсові Баланові, але він відмовився. А не було б добре, якби я мусіла включити в "Тихі розмови з вічністю" тільки власні переклади, та ще й без критичного їх перегляду.

Рутину мого нормального відлюддя урізноманітнили останніми днями: 1/засідання в справі Енциклопедії Української Діяспори — в п'ятницю, 2/ виставка Капшученка з нагоди його 80-ліття, що її організувала Софійка Геврик — в суботу, 3/ вихід до церкви в неділю, зустріч там із Софійкою, і розмова з нею при каві у Genuardi, 4/ моя візита по дорозі з Genuardi на коротку розмову з Вірою, і 5/ естрадний концерт групи "Мертвий півень" — в неділю ввечорі.

На виставку Капшученка прийшло понад 150 осіб! (121 було таких, що заплатили вступ 10 дол. і вписалися в книгу!) Виставлені речі скульптора — не були найкращими його творами — я не віддала б свого арґентинського "ґаучо" (що в мене сповняє ролю Санчо Панса поруч Дон Кіхота) — навіть за кілька його козаків! Та й програма мала надто панегіричний тон.

"Мертвий Півень" зібрав біля 50 осіб публіки — поголовно молодої, якої ніде більше не можна бачити. Із людей старшої ґенерації було не більше як 5 осіб. Марта Васильців навіть приступила до мене, здивована, що я на цей концерт прийшла. А мені цікаво, чим дише, що співає молода молодь України — тим більше, що ця група співає пісні на тексти поетів Бу-Ба-Бу, Андруховича і компанії... Якби я була на цьому вечорі в якомусь товаристві, а не сама, і якби це було у Львові в кабареті чи кав'ярні, то при лямпці вина можна було б мати досить оригінальну розвагу... Правда, співаків було тільки двоє плюс місцеві хлопці з електричними ґітарами ітп. Враження такого як "Не журись" вони не роблять, але все ж пробують творити щось нове і оригінальне і надавати програмі деякої легкості. Купила я їхню касету, щоб їх підтримати. Прослухаю — маю надію, що буде ліпша і більш різноманітна, як вчорашній концерт.

17 — за кілька днів — маю річні збори Ради Бібліотеки. Купуємо комп'ютер, міняємо керівника бібліотеки. Деяке напруження з тим пов'язане. А 18 червня я їду до Урбани. Вже навіть спакувала валізку. Але треба підготувати папери для праці там у бібліотеці.

Четвер, 12 червня 1997. Метро, 1:00.

О 8 год. ранку потелефонувала Liz Kelly, щоб сказати мені, що BLL заплатить за мій Internet Access 300 дол. ще з цьогорічного бюджету і треба мені порозумітися з якоюсь Monir Shapiri, щоб цю справу зактивізувати. Дала мені її телефон. І от я ранок провела, полагоджуючи цю справу по телефону, а тоді ще читала e-mail і написала листа до нашого спеціяліста по комп'ютерах Chris Cieri, бо це виявляється тільки він зможе мені дати потрібний software для інсталяції на моєму комп'ютері. Щиро кажучи, я мала надію, що Кріс відгукнеться і що я зможу ще сьогодні прийти до нього в цій справі, бо і так вибиралася на PENN.

Їду передусім віддати дві книжки Вірджінії Вулф та відібрати собі матеріяли, які для мене у Марилі залишила Ґоржковська. Вона телефонувала мені, що зробила пару перекладів (цікаве, що саме і як?) Мала я намір поїхати раніше, але всі ці справи мене трохи затримали. Приїду пізно (це ж година їзди!), а тоді треба мені буде спішитися, бо безкоштовний переїзд транспортом прислуговує мені тільки до 3:30.

Вчора й передучора підготовляла і плянувала свою працю в бібліотеці в Урбані. Бо без такої підготовки, то і їхати не варто. Але я вже з тим готова. Наступні дні треба буде присвятити звітові на Раду Бібліотеки 6/17. А їду вже в середу 18-ого.

Середа, 18 червня 1997. В літаку US Airways Express.

Не плянувала я робити записки в дорозі. На летовищі у Філядельфії купила сьогоднішній Wall Street Journal і в дорозі до Піттсбурґа читала. Добравшись у Пітсбурґу нарешті до літаків експресу — а це на другому кінці величезного пітсбурзького аеродрому (частину дороги навіть треба було їхати якоюсь підземкою!) я була рада, що встигла на час. Але почався дощ. І от ми вже у літаку майже годину стояли. Пілот вияснив, що міняють йому маршрут, щоб виминути погану погоду — шторми, вітри, дощ. Літак маленький, на пропелері, але не такий малий, як я це вже мала досвід у минулому. Місць тут є на 33 особи, на половину заповнених. Пам'ятаючи минулорічні польоти до Шампейн, я приготовила себе психічно на драматичні і неприємні "скоки" в "повітряні діри", і очевидно зовсім не думала, що зможу тут щось записувати. Але ось ми піднялися понад хмари і покищо — відносно спокійно.

Кілька важливих подій за останніх пару днів. В суботу Ромко Процик приїхав і забрав на своє авто, щоб забрати до Sabre Foundation книжки, які поїдуть найближчим контейнером до Львова. Я дала йому сім пачок Шекспірових сонетів (кожна пачка — 28 примірників, разом 196 штук). Один додатковий примірник я йому подарувала особисто — а він теж зробив мені дарунок: рецензійні примірники "Peltse & Pentameron" Діброви і нову книжку літературознавчих статей Грабовича. Це — рецензійні примірники і я маю намір про обидві ці книжки написати. Я вдячна Ромкові за цю прислугу: факт, що я за таку пересилку книжок на Україну не мушу додатково платити, заохочує навіть до самого видання. І так ось половина накладу буде вже в Україні і маю надію, за допомогою Sabre, буде розіслана бібліотекам. Послала я вже кілька примірників поштою: летунською пересилка виносить 9 дол.! (і летунською я послала книжку Доценкові, Лубківському, Ользі Ісаєвич, ще комусь). Звичайною поштою коштує пересилка 1.56 і йтиме певно з пів року (також вислала кілька примірників). В Урбані матиму 16 примірників — може щось продам, а решту роздам на дарунки. Максимові також уже Трофименки завезли одну пачку. Отже місце в моїй пивниці трохи звільнилося: буде де поставити нову книжку! (Я дуже хочу, щоб моя "Автобібліографія" появилася ще цього року, але це вже буде залежати від Максима, бо ж він мусить зробити форматування!)

Процик трохи в мене посидів (хоч і не дозволив себе нічим погостити, бо він тут приїздить до тітки). Розповів мені багато дечого про Гарвард, ФКУ, Пріцака, Грабовича, Шпорлюка, про пляновану конференцію, про літню школу, про Діброву, Остапчука — про справи, що мене надзвичайно цікавлять і що мають неабияке значення для української науки. Мені було приємно, що він стільки часу й уваги присвятив розмові зі мною, що виявив мені стільки свого довір'я. Він дуже бистра, ділова і віддана українській справі людина. Залишив свою професійну працю хеміка, щоб стати екзекутивним директором ФКУ. Явище досить незвичайне — але я про це не допитувалася. Може набридла йому невдало вибрана професія? Дітей вони не мають, а обоє з жінкою — професіоналісти, що напевно мали добрі заробітки.

В неділю — замість іти до церкви — я взялася косити траву і майже цілий день посвятила праці в городі. Це було треба конче зробити перед самим виїздом, щоб газон перед хатою не виглядав запущений.

А понеділок і вівторок я повністю присвятила підготовці до річних зборів Ради Бібліотеки. Полагодила остаточні адміністративні рішення щодо зміни керівництва (на місце Лілі Чаплі керівником буде Марта Васильців, а Лідія Бабина буде 6 годин у тижні робити каталогізацію на комп'ютері). Написала звіт за минулий рік, офіційні листи до Чаплі і Васильців, зробила з Горбачевською перегляд книг бібліотеки, написала плян зборів і проєкт правильника праці для бібліотекаря. Річні збори були за пляном вчора ввечері. Приємною несподіванкою для мене було, що саме вчора доставили новозакуп-лений комп'ютер. (Несподіване було тільки те, що його доставили до Центру, замість того, щоб доставити до Кіпи!) Але це зробило добре враження. Проґрес! Видно наслідки минулорічної праці і рішень! Це тим більше важливо, що згідно з моєю стратегією (яка вдалася, здивувавши навіть мене!) я провела перевибори діловодів Ради Бібліотеки так, що — вперше за 5 літ — створила Номінаційно-Контрольну Комісію і доручила голові цієї комісії переговорити з кандидатами. Я з переконання — демократ, і вірю в доцільність ротації проводу. Я була головою повних 5 років і вважала, що це досить, що треба на це місце поставити когось іншого. Горбачевська переконала Софійку Геврик і тепер головою буде вона. На щастя, Аня і Люда залишилися на своїх постах (якби вони були б відмовилися, могла б бути проблема). Я залишилася членом РБ і буду активно працювати, щоб поліпшити діяльність бібліотеки, допомогти з каталогізацією тощо. Але не мусітиму бути відповідальною за цілість роботи. Маю надію, що Васильців буде ліпша від Чаплі і не створюватиме нам проблем.

Четвер, 19 червня 1997, год. 9:00 вранці місцевого часу, Урбана.

Вчора приїхала пополудні лімузиною. Кімнату в Illini Tower маю на 11-ому поверсі (#1114A). Зареєструвавшись, я не розпаковувала валізи, а негайно побігла до Russian & EE Center, який тут поблизу, щоб отримати виказку. Це забрало не більше, як чверть години. А тоді я, залишивши все (навіть торбинку!) в кімнаті, взяла колісцята-візочок від валізки і пішла на довгий прохід до Supermarket-у Jewel. По дорозі зустріла Любу Пендзей, і ми пішли удвох на закупи харчів. Товариство Люби перерішило, що ця господарська ескапада тривала довше, як я собі заплянувала (бо Люба може ходити тільки поволеньки, отже мій двомилевий швидкий щоденний прохід перетворився у променаду!) Накупила я собі фруктів, городини, молока, соків, хліба, паперових серветок. Повернулися десь біля 7-ої, але я вчора зовсім не мала охоти іти кудись до ресторану обідати! Навпаки: була така повна енергії, що побігла ще з наплечником до бібліотеки і принесла собі 5 річників "ABN Correspondence". Коли стемніло і я вже була вдома, розпакувалася, скупалася, зробила собі розчинну зупу з хлібом, і взялася навіть трохи до бібліографічної роботи. До людей вже не виходила, тобто на низ, подивитися, хто вже приїхав (бачила вже і віталася з деякими: крім Люби є вже тут Ольга Ісаєвич, Ярина Турко, Лев Гольденберг). Велику приємність дає мені привезене радіо — передусім тому, що пару років тому я відкрила, що в Урбані також можна слухати National Public Radio — отже я не здана на якихось провінційних дикторів, а слухаю найкращих в Америці коментаторів і міжнародних вістей. Сьогодні вранці (збудилася на філядельфійський час, тобто вже о 6-ій год. місцевого часу) — і привезеним з дому подорожним залізком випрасувала собі свою гардеробу. Тут вчора і сьогодні гаряче — понад 80̊ і вогко. Охолодження в кімнаті не залучене — покищо я відкрила вікно, бо люблю мати свіже повітря. Але має бути ще гарячіше — 90+ — мушу когось попросити, щоб включив кондиціонери (апарати дуже високо, не можу сама досягнути). Очевидно, доведеться роздобути додаткове покривало на ліжко, бо коців нема, а при охолодженні буде за холодно вночі. Купаючись вчора, помітила, що в мене на лівій нозі — велика червона пляма. Якась екзема? А може це наслідки моєї праці в городі у неділю — алергічна реакція до чогось? ivy poison?

Субота, 21 червня 1997. 11 РМ.

Закінчився вже другий повний день конференції. Відкриття було в п'ятницю вранці — знову ж, як і завжди, вражала Штогринова англійська мова — між присутніми, навіть серед гостей з України, знаю таких, що володіють англійською мовою краще від нього. Але організатор з нього — єдиний в своєму роді, без нього цих конференцій і взагалі не було б. Хоч ці його вступні відкриття — у присутності двох-трьох осіб адміністрації університету — трохи саму конференцію компромітують. Ліпше якби її відкривав хтось інший, але Дмитрові, мабуть, залежить на тому, адже це його "show". В конференції бере участь 108 учасників, в тому числі — 40 з України. Отже організаційний бік конференції — справа серйозна і дуже клопітлива, вона вимагає неабиякої посвяти. І єдиний Штогрин, з допомогою Стахи, може таке щось робити — і не знати, як довго ця традиція ще буде продовжуватися. Нема на конференції Рубчаків і не знаю, які в цьому закуліси. Чи була їм програма нецікавою? Чи може були якісь персональні непорозуміння? Не знаю. Головними темами конференції є проблеми українського мовознавства і бібліотечна справа. В п'ятницю виступали з доповідями Лариса Онишкевич (макаронізми знижують культуру мови, курс на малоросіянізацію, штучні обмеження приводять до крайностей, українська мова — як мова еліти); Олександр Чередниченко (про політику спрямовану на приниження укр. мови, про мовні стереотипи, про те, як у Борисполі в українському тексті диктора нема відповідників до "Thank you" i "Please", які є в англійському тексті цього ж самого оголошення; Володимир Калашник з Харкова (про повну зросійщеність інформаційного простору); Лариса Масенко з Київського університету (жорстока перевірка на життєздатність мови). В другій сесії виступали Андрій Горняткевич (приємна несподіванка: я не знала, що він такий ерудит! Доброї кляси спеціяліст і цікаво вміє виступити). Роксоляна Зорівчак — велика кількість калькування мовних конструкцій, "давайте бути", "бабця виїхала до Польщі", "Всесвіт" — дешеве детективне чтиво — Роксоляна вивчає доповідь на пам'ять і деклямує її a la Шлемкевич — я думала, що вона робила це тільки з англомовним текстом у Harrowgate, а бачу, що це її звичайна манера. Але несподіванкою було вкраплення гумору — оце "бабця виїхала до Польщі" запам'ятається на все життя!. Марія Зубрицька говорила про працю над антологією літ. критичної думки, про творення термінів — строгих, нерозмитих в мові з обмеженою абстрактною спроможністю, із семантичною розмитістю — "ґендерні" студії, дискурс, дискурсивний. Дуже цікаві і вдалі були виступи молодої молоді: Лади Коломієць з Києва, Ірини Старовойт зі Львова і Тараса Девдюка. Всі вони говорили про молоду літературу, БуБаБу і Забужко, про мову літературних текстів нового покоління літераторів. З Ладою Коломієць я вже мала зв'язок електронною поштою — це молоде дівча вже робило кандидатську працю про Підмогильного, тепер вона — Fullbright scholar в Iowa University. Ірина Старовойт має тільки 21 років, тількищо закінчила у Львові філологію, працює у львівському телебаченні, робить огляди нових книжок ітп. Девдюк є студентом Богдана Рубчака. Найбільше мені сподобався виступ Ірини Старовойт. Вона говорила про стягування Музи з п'єдесталу на вулицю, про розвінчування класиків, про зумисне спотворення мови, про напади на мовні табу, про те, що сучасне молоде покоління перебуває в епіцентрі творення мови, що творить мову al fresco — по сирому. Вона не тільки вміла ефектовно виступити, але і відважно оборонила свій виступ від нападу Роксоляни Зорівчак, що тоном старого бельфера виявила значну дозу нетолерантности до новизни модернізму і пост-модернізму. Мені ці дві молоді дівчини дуже сподобалися і я їх вчора запросила до мексиканського ресторану на вечерю. Прилучився до нас також Роман Ференцевич, що його я досі знала дуже мало (навіть спершу не пізнала). Він виявився дуже інтелігентним чоловіком та ще й моїм ровесником та колегою з берхтесґаденської гімназії. Але з нього такий балакун, що вся вечеря була виповнена його розповідями — для мене зрештою дуже цікавими.

Сьогодні вранці, поки іти на сесію, я знайшла Kinko і зробила 30 копій реклями Шекспірових сонетів і сьогодні вже ці реклямні летючки поставила на столі біля реєстрації. Пачку сонетів (16 штук) привіз мені Кіпа. Вранці виступали John Van Oudenaren з Library of Congress, Валентина Пашкова і Юрій Добчанський. Oudenaren говорив про різні виміни і можливості співпраці бібліотек України з бібліотеками США. Пашкова і Добчанський говорили про товариства бібліотекарів — вона про Україну, він — про США.

Пополудні була сесія, де керівником була я. (Штогрин це практикує кожного року, навіть не питаючи моєї згоди). Виступали в моїй сесії Богдан Винар, Олександр Афонін, Людмила Розумна і Олександр Дєдик. Винар говорив про свої англомовні публікації (не надто ефектовно!) Афонін, за фахом — історик — є тепер президентом української асоціяції видавців і директором видавництва гуманітарної літератури "Абрис". Він гостро атакував новоухвалений закон Верховної Ради. Розумна завідує відділом реставрації та консервації рідкісних видань у бібліотеці Стефаника. Дєдик — математик, працює менеджером у фонді Сейбр-Світло (дуже молодий симпатичний хлопець). Всі мої доповідачі втрималися у визначеноми їм часі і було багато часу на запитання і дискусію. Дискусія виявилася надзвичайно широка і темпераментна: на залі були два депутати ВР — Тарас Кияк і Микола Жулинський і вони виступили на захист новоухваленого закону про видавництва.

В другій пополудневій сесії, що нею керував Жулинський, виступали Ася Гумецька, Роман Маловський та Павло Іващенко — перші двоє говорили про мову сучасної укр. преси, Іващенко з Харкова мав говорити про прогрес укр. мови в Харкові, але більше говорив про музейні збірки і театр та й говорив укр. мовою з помітним російським акцентом, чим насторожив деяких слухачів (Ніна Строката-Караванська в дискусії апелювала, що треба починати від себе ітд. і хоч не називала його, ясно було що має на думці — але з її мовним пуризмом я зовсім не згідна, він навіть шкідливий, бо відстрашує людей, замість їх притягати!)

Жулинський сердечно зі мною привітався, був здивований, що я зверталася до нього на "Ви" (забув, мабуть, що ми досі ніколи собі не "тикали" — але я не маю заперечень проти цього!)

Від 7-ої до 10-ої вечора була вечірка з вином, сиром і овочами в нашому ж будинку — заходом управи НТШ-А, тобто Лариси Онишкевич. Зійшлось багато людей, приємно погуторили, навіть співали народних пісень, що завжди і всюди об'єднують нас українців. Тут є на конференції і Люба Волинець, якої я вже багато літ не бачила, і Славко Заплітний, і Василь Зорівчак, і обоє Маркусі, і Ярослав Розумний. Іван Собчук-Карк тим разом приїхав із своєю жінкою Нонною (вона українською мовою не говорить, хоч здається, розуміє), є і Лев Гольденберг зі своєю внучкою (дав мені фото із минулорічної конференції) — отже знайомих багато і я весь час серед людей. Сусідкою в помешканні є тепер Рута Галібей — маємо спільну кухню і лазничку. Але я тут буду два тижні, отже напевно матиму зміну локатора.

Не зважаючи на вечірку НТША, я після сесій пішла на короткий прохід і вступила до St. Louis Bread Company, де з'їла (на самоті, тим разом) добру зупу і булочку — бо вполудне не мала часу їсти взагалі і була трохи голодна.

Я сьогодні продала дві книжки Сонетів — купили Ференцевич і Заплітний, а дві книжки подарувала Старовойт і Коломиєць.

Ніч, 12:47, вже вівторок, 24 червня.

Поки ляжу спати, хочу зробити ще кілька нотаток про неділю і понеділок. В неділю я трохи спізнилась, доповідей першої сесії, де виступали, між іншими, також Люба Пендзей та Оксана П'ясецька, які говорили про співпрацю між канадськими бібліотеками і Україною, я не чула, але чула дискусію, де для рівноваги Ясінський, Штогрин і інші сказали теж дещо про виміну матеріялами, а точніше висилки багатотисячних колекцій бібліотеками США.

На полуденок того дня пішла я з Любою Пендзей. Вона за пару днів іде вже на пенсію. Але вона є головою якоїсь комісії НТШ-К (бачу, що їй це імпонує!) і хоче при помочі КІУСу видати якийсь каталог української канадіяни, що його зібрав Мухін. Хотіла, щоб я разом з нею дала критичну опінію про цю роботу — рекомендацію для друку. Але я від цієї ролі відмовилася. По перше, я мусіла б критично розглянути цілість праці, а не якусь тільки вибірку карток цієї картотеки (як вона пропонувала). По друге, я замало обзнайомлена з канадіяною, щоб могти мати власну думку про вичерпність роботи. По третє, канадіяна вже так опрацьована і бібліографічно, і історично, що навряд чи ця робота аж так потрібна, зрештою вона мене мало цікавить. Хай це робить хтось інший — шкода мого часу.

Пополудне в неділю мало дві сесії — мовознавчу і бібліографічну. В першій виступали з доповідями Людмила Тарнавецька, Знаєнко, Пазуняк (була ще Бех, але ми з Любою трохи припізнилися і її не чули). З доповіді Тарнавецької запам'яталося, що треба говорити "безнастанній розвиток", а не "постійний розвиток", бо, мовляв, розвиток не може стояти, отже не може бути постійний. В бібліографічній секції говорили Ярослав Сеник (з бібліотеки Стефаника, який тількищо закінчив бібліотечну школу католицького університету у Вашинґтоні), Гольденберг, Олена Башун з Донецька, Ольга Ісаєвич. Гольденберг повторяв думки Меженка про український бібліографічний репертуар, Башун говорила про "проблему фондрейзінгу", про "системи менеджменту і маркетінгу" — а після реакції публіки на ці новотвори, про "залучення коштів до бібліотек". Доповідь цієї молодої ударної дівчини з Донецька замітна однак не тільки цими термінами — цікаве явище, що бібліотека в Україні починає збірку громадських грошей і взорується на досвіді американських бібліотек.

Вечеряла я вдома кромкою хліба й салатом. Вечірню сесію чула тільки на половину, хоч дуже хотіла на ній бути, бо темою там був обмін науковцями і там говорила про свій досвід Фулбрайта теж і Роксоляна Зорівчак. Не була я на повній сесії тому, що Юрко Добчанський перемовив усіх американських бібліотекарів на ad hoc сходини, щоб відновити діяльність Українського Бібліотечного Товариства і це забрало понад годину часу. (Головою буде Юрко, Царик — скарбником, є і інші діловоди, але я не дала себе вибрати на жоден пост).

Сьогодні, в понеділок, в ранішній бібліотекарсько-бібліографічній сесії виступали Robert Burger, який вчить слов'янську бібліографію в UIUC, Марія Вальо з Бібліотеки Стефаника, Адріяна Пілецька-Декайло (Center for Research Libraries) та Іван Гарасим, який працює над англо-українським словником бібліотечних термінів (про мій словничок з посібника "Укр. Бібл. в Америці" знає і вживає його за рекомендацією Ясінського).

Полуднувала я з Миколою Жулинським у St. Louis Bread Co. Говорив про себе, свою працю, свою родину. Він уже втомленеий політичною діяльністю, хотів би відійти до творчої праці, але каже, що єдиний його дохід тепер — це платня депутата ВР. В Інституті Літератури нема грошей на платні, ситуація критична. Галя не працює. Дочка закінчила університет, працює юристом, заробляє більше від батька. Дуже тепло, з великим сентиментом згадував Микола свою першу візиту в нашому домі. Казав, що чує за собою вину (не знаю чому, я до нього жодних не маю претенсій і нічого від нього не хочу). Я питалася, чи знає він про розрив між Марком та Ією. Знає, очевидно, від Лабуньки. Не розуміє, чому робити з цього таку трагедію, каже. Це — на думку Миколи — замкнутий світ, в якому живе діяспора і контраст із значно вільнішими звичаями України. Мовляв, Марко, вирвавшись із цього замкнутого світу, піддався спокусі. Я зробила малу поправку до цього: не забувай, що вони обоє з Голівуду. Там звичаї такі ж розмиті, як і в Україні. (Бо це пригадало мені одну розмову в хаті Марка і Ії, де вони в товаристві інших своїх молодих колег обстоювали потребу сексуальної свободи в подружжі. Обоє! Практика виявилась складнішою, як теорія!) Я Миколі розповіла про свою останню розмову з Мирославом, про те, як мене образила його фраза про те, що мовляв, якби Остап жив, наші діти були б не розійшлися. Микола видно не надто прихильний до УВУ, бо сказав в одному моменті: "це йому престижу не приносить!". Думаю, кажу я, що він вважає це найбільшим досягненням свого життя, бо ж казав на могильному камені написати собі "ректор УВУ".

Пополудні перша сесія була присвячена мові. Анна Процик дуже цікаво говорила про мовні проблеми в перші роки незалежности Чехословаччини та Ірляндії, як взори для ситуації в Україні. Жулинський говорив про мовну політику уряду і проблеми, які виникають. Андрій Даниленко, тепер у Гарварді, але з України (Fullbright scholar) нудну якусь мовознавчу доповідь вирішив читати англійською мовою — і я на цей час вийшла (та й не тільки я! втратив половину авдиторії — кажу: голосуємо ногами!)

Дуже цікава для мене, натомість, була друга пополуднева сесія присвячена бібліографії, де виступали Микола Сенченко і Олексій Васильєв з Книжкової Палати, Інна Рікун з Одеси і Віра Загуменна з київського Інституту культури. Сенченко недавно став директором Книжкової Палати. Вона тепер у Києві. І розгорнула вже чималу діяльність. Звітували, що літописи книг, статей, etc. появляються досить регулярно, що почали видавати "Вісник Книжкової Палати", що плянується видання "Книги у продажі" (на зразок "Books in Print"), що почало вже діяти агентство ISBN, що плянується серія реферативних журналів, електронний каталог і таке інше. Про різнородні тематичні бібліографії екології, природознавства ітд. говорила Інна Рікун з наукової бібліотеки ім. Ґоркого в Одесі. Говорила доброю укр. мовою і покажчики, мабуть, україномовні. Сама вона, думаю, може жидівка, не росіянка. Загуменна теж, як і Сенченко і Васильєв, говорила головно про поточну національну бібліографію — реєстр творів друку.

Вечеряла я вдома, випивши молока і з'ївши дві кромки хліба з сиром. Не було багато часу між сесіями, а від 7-ої мала бути сесія присвячена Енциклопедії Української Діяспори. На цій сесії промовляли Василь Маркусь і Дарія Маркусь, Ярослав Розумний, Дмитро Штогрин. Маркусь, тим разом, говорив менше, але не дуже вдало керував сесією і дискусією. А ця дискусія пішла зовсім несподіваним шляхом. Розумний, замість говорити про плян праці над канадським томом, дав цілий реферат про історію української еміграції до Канади, характеризуючи різні її етапи і хвилі. Четверту хвилю назвав заробітчансько-опортуністичною і ще додав до того кілька критичних коментарів. Це образило декого з присутніх. Тамара Булат висловила своє невдоволення з цього факту. Пазуняк виступила, осуджуючи категоричні узагальнюючі твердження Розумного. Караванська і собі почала говорити, як на вічу... Я, сподіваючись конкретного засідання, була дуже розчарована. Всі ці виступи спровокували і мене забрати слово: я висловила свій жаль, що дискусія пішла в такому напрямі і сказала просто, що при такому неділовому підході до справ, Енциклопедія Діяспори, яка вже є спізнена на кілька літ, не появиться взагалі ніколи.

Не люблю емоційних виступів. І я була дуже рада, що повернувшись у товаристві до Illini Tower, ми ще трохи посиділи при товариській розмові з Кіпою, Робертом Карп'яком, Вовою Карпиничем, Яриною Турко, і що до цього гурту приєдналися потім обоє Маркусі. Неприємне враження від сесії затерлося, не залишилося якихось особистих ураз, і це добре. Але я тільки маю нагоду остаточно впевнитися (не перший раз!): Василь Маркусь — поганий організатор. ЕУД він не потрапить довести до кінця — він виглядає не надто цим проєктом зацікавлений і може вже втомився. Повинен відійти і передати справу комусь іншому. Багато більше довіря викликає його дружина. Дарія Маркусь — ділова і зорганізована, а при тому це жінка з доброю освітою і досвідом праці. Але діяти за його плечима — трудно. І я її ситуацію добре розумію.

Після того як Маркусі, Ярина і ще дехто пішли вже до кімнати, до мене, Кіпи і Карпинича присілися ще Іринка Старовойт і Тарас Девдюк. Це вже мої добрі знайомі, бо вчора я з ними провела на розмові вечір у помешканні Іринки в Hendrick House. Запросила мене! Довідалась я від них про те, що газета "За вільну Україну" вже не виходить, що Кучма звільнив Лазаренка з премієра, і що завтра ввечері вони матимуть творчий вечір (обоє — поети!) Гарна ця наша молодь! Цікава, високоосвічена, безпосередня!

11:46 РМ. вівторок, 24 червня.

З ранньої сесії чула я тільки дискусію (про бібліотекознавчу освіту в Україні). Шкода мені, що не встигла, воліла б була пропустити наступну мовознавчу сесію (Гузар, Караванський, Кияк, Коць-Григорук) — але спала я вчора досить мало, заснула аж десь по 3-ій — не хотіла себе вранці надто підганяти.

Полуденок я мала — за пляном — з Олександром Афоніном (а може — Афоніним?) Це високий, стрункий, пристійний чоловік з чорною борідкою — ровесник моїх синів, 1954 року народження. Жонатий, має двоє дітей — сина-студента і дівчинку 11 років, що народилася після Чорнобиля, дуже нервова, не може спати. Афонін пише вірші і російською і українською мовою — з філософським підтекстом, добрі вірші (прочитав мені два з пам'яті). Говорив про своє важке дитинство. Батько помер, мати вийшла вдруге заміж за якогось простака-алькоголіка. Мусів ще з дитинства працювати, поки йшов до школи ще дитиною мусів замітати подвіря ітп. Потім носив тяжкі вантажі. Був в армії, пізніше вчився в університеті і працював. В час Ґорбачовської перестройки поступив на партійну роботу, став партсекретарем одного з районів Києва. Тепер він — директор видавництва Абрис. Це приватне видавництво, в ньому працює 50 людей. Критикував уряд і парламент, які, мовляв, утруднюють працю або видають великі суми на непотрібні безперспективні проєкти. Приклад: будова фабрики паперу, здається в Дніпропетровську. Каже А.: в Україні нема потрібних ресурсів для продукції паперу — дерева, лісу. Треба буде імпортувати. У висліді папір продукований в Україні буде дорожчий, як папір купований у Фінляндії чи Росії. Ліпше, каже, було б ці гроші інвестувати в поліграфію — є багато добрих спеціялістів, вони могли б працювати і для закордонних замовців. Його в парламенті критикували за те, що він дав книжку — підручник для шкіл друкувати в Росії. Горинь зробив з цього справу у ВР. А А. каже, що він це зробив тому, що там йому цю роботу виконали значно дешевше і скорше. За заощаджені таким чином гроші можна було видати другу книжку. Абрис підготовляє для уряду всякі грамоти нагород в одному примірнику. А. іронізував з цих нагород і відзначень і вважає це зайвою витратою коштів.

Абрис редагує тексти і підготовляє camera ready copy, а тоді віддає матеріял до друку поліграфістам. Самі не друкують. Мають розподільчі пункти (1000) для продажі і розповсюдження книг. Я розвідувала в нього про можливості друку Остапових статей. Він ставив пропозицію, щоб дати йому переглянути матеріяли для кошторису. Мушу над цим подумати, порадитися з людьми, розвідати про опінію їхню в Україні, ближче зазнайомитися з їхніми роботами. Це, очевидно, не вдасться зробити зараз. Тепер у мене на черзі мої власні дві книжки, видання яких напевно на половину дешевше, бо комп'ютерний набір роблю сама, а Максим робить форматовку. Здається мені, що кошт моєї "Автобібліографії" буде певно около 5,000 дол. і так само, мабуть, коштуватимуть "Тихі розмови з вічністю". Тоді як навіть прелімінарні інформації про вид-во Абрис наводять мене на думку, що друк Остапових статей може вийти на 12-15 тисяч. Поважні кошти. Сонети я фактично оплатила з поточних заощаджень — для інших книг треба буде вибрати гроші з банку. Але ці гроші є! Замість їздити в подорожі, чи розважатися оперою, ресторанами тощо, я можу забавитися в мецената культури. Це меценатство, очевидно, не безінтересовне. Адже бажаючи бути тільки меценатом, я повинна б дати ці гроші, напр., на видання якогось наукового тому УНІГУ або КІУС. Але я не така скромна, щоб думати, що моя власна і Остапова праця не має вартості для української культури. Отже особиста мотивація тут, очевидно, домінантна. Щоб не пропала наша власна праця, щоб залишити слід за собою. Для цього я готова пожертвувати своїми заощадженнями. Правда, це теж гроші моїх дітей, отже і вони мають якесь на них право. Але в справах спадщини в мене трохи ліві погляди: кожне покоління повинно стояти на власних ногах і жити з власної праці. Я і сама 60,000 дол., які залишилися на рахунку моїх батьків, зразу передала в дарунку своїм дітям, тобто внукам, бо не хотіла сама жодної спадщини. Я готова, якщо зможу, допомогти своїм внукам закінчити вищу освіту і на це грошей не шкодуватиму — але отак просто нагромаджувати капітал, ощаджуючи й обмежуючи власні потреби, на те тільки, щоб його передати наступному поколінню, яке може ці гроші бог-зна-як розбазарити, я не збираюся.

Пополудні була ще сесія про бібліотеки діяспори, де говорили про колекції україніки УВАН, НТШ, Univ. of Toronto, Ottawa, Urbana-Champaign, LC, Harvard U. Найцікавіша для мене була доповідь Люби Волинець про бібліотеку в Стемфорді, де вона тепер працює. Я досі не знала, що це така поважна колекція (і єдина українська на OCLC).

Ввечері був літературний вечір, що в ньому брали участь Ірина Старовойт, Тарас Девдюк та Оксана Соловей. Караванський взявся атакувати молодих за ненормативну мову, але молоді дуже вдало виступали в дискусії, ефективно відбивалися і робили дуже добре враження.

Середа, 25 червня 1997, фактично вже четвер, 26-ого (12:05).

Конференція закінчилася бенкетом сьогодні ввечері, де було помітно менше число учасників, як на самій конференції. Чимало людей уже раніше відїхало.

Була сьогодні одна бібліотекознавча сесія, одна мовознавча і одна сесія — розділена, окремо — бібліотекарі, окремо — мовознавці. Нібито для підсумків. Вранці виступали Тет'яна Долбенко, Галина Миронюк, Анатолій Бровкін (з ЦНБ), пополудні — Роберт Карп'як, Олег Воловина, Марта Зєлик і Тамара Булат. Особливо вдалий був виступ Марти Зєлик, українського перекладача в стейт-департаменті США. Вона має важку і дуже відповідальну функцію — вміє про свою працю розповісти цікаво, дотепно, а при тому і з глибшим серйозним підтекстом. (Гор=whore, дотепний приклад, чому треба впровадити в житті літеру ґ!)

На заключному засіданні бібліотекарів Штогрин запропонував створення Світової координаційної ради укр. бібліотекарів. Я висловила думку, що вистачить, щоб нововідновлене Укр. Бібліотечне Т-во Америки почало активну співпрацю з Асоціяцією українських бібліотекарів (назви точно не запам'ятала!), яке очолює тепер Пашкова, але мене "переголосували", створили таки Світову Раду із Сенченком, як головою, Пашковою, Добчанським, Пендзей, Крушельницькою ітд. членами. Думаю, що це буде звичайна фікція, бо ж поза межами України бібліотекарське товариство вже кілька літ не діяло взагалі — тепер воно заледве реанімоване, то й творити шумно назване "світове" координаційне тіло навряд чи варто (хіба для самої України!). Отже я принципово навіть стрималась від голосування. Натомість я поставила конкретну пропозицію, щоб збори висловили стурбованість фактом, що УНС припинив працю над покажчиком "Свободи", стримавши призначені на цю ціль фонди. Така резолюція може мати позитивний вплив на чергові рішення екзекутиви УНС, а принаймні виявить невдоволення громади з їхніх пріоритетів. Цю справу всі підтримали.

На бенкеті сиділа я в товаристві Люби Волинець, Маркусів, Розумного, Олени Башун і Галини Миронюк. Розумний запитався мене про похорон Марійки Лабуньки і говорив про Мирослава. Виявляється, що Мирослав такий ображений на нього, що навіть не подякував за надіслані на похорон квіти. Ображений він за те, що Розумний, разом з Потічним, приєдналися до тих, хто заступає думку, щоб УВУ перетворити в науковий інститут — отже МЛ вважає його мало не "зрадником". (Лабунька і мені говорив про те, що ці два приятелі його "підвели").

Я була рада, що і Розумний і обоє Маркусі перейшли до порядку дня над моєю критикою їхньої сесії про ЕУД. І бенкет, і після бенкетова розмова, пройшли в сердечній атмосфері, зокрема серед жінок: Дарка Маркусь, Люба Волинець, я і Галина Миронюк до пізна, вже навіть повернувшись до Illini Tower, розповідали собі масні анекдоти і реготалися.

На бенкеті ще наробили на пам'ятку трохи фотографій і розпрощались з усіми представниками України. Чимало з них залишили по собі дуже добрі враження, зокрема ж молодь.

Несподіванкою на бенкеті було, що Олена Сацюк представила мене якомусь старшому панові в інвалідкому візочку і це виявилось — її чоловік. 11 місяців тому вийшла заміж за колишнього університетського адміністратора, що був її і чоловіка її — Сацюка — давнім приятелем. Він, очевидно, американець, прізвища я не запам'ятала. Живуть вони у Порто Ріко, де вона працює в університеті. А була ще й інша несподіванка цьогорічної конференції — Штогрини гостини в себе вдома цього року не робили! Але я з ними напевно ще матиму нагоду зустрітися і навіть затримала для них на дарунок один примірник сонетів Шекспіра (а одну книжку хтось таки із стола взяв без мого відома!)

На завтра домовилась я на полуденок із Зорівчаками.

26 червня, четвер, 11:38, перед північчю.

Сьогодні вже працювала. Вранці ще коротко поговорила з Галиною Миронюк: звернула я їй увагу на те, що в брошурі про їхню (Міннесотську тобто) архівну колекцію ЗУАДК, де в передмові говориться про історію ЗУАДК, ніже словом не згадана Остапова книжка "Брат Братові", а є тільки посилання на Куропася! Це, очевидно, тому, що люди, які це писали, знали тільки англійську мову, але це їх не виправдує. Обіцяла це виправити — книжку вони мають. Також мають архів Ґалана — а в нашому Центрі, в бібліотеці, є також якісь матеріяли архіву Ґалана. Може варто це буде їм переслати.

Вранці всі вже розїхалися. Я працювала вдома до полудня, а тоді пішла до Illini Hall на обід з Зорівчаками. Я трохи боялася, що вони нав'язуватимуть мені своє товариство день-у-день, але це не сталося. Домовились ми на наступну зустріч аж у неділю — піду їх провідати увечері. А між тим працюватиму в бібліотеці.

Сьогоднішній день не був надто успішний. Тарнавецька сказала мені, що десь в журналі "Україна" читала якісь мої матеріяли чи щось про мене — може в 1990–1991 роках? Я переглянула всі річники від 1989 до 1995 і нічого такого не знайшла, хоч є там багато цікавого матеріялу і я навіть зробила собі ксерокопію якогось інтерв'ю з Дібровою. Може й добре, що не знайшла цих матеріялів про себе, бо очевидно треба було б додавати їх до "Автобібліографії"! Все ж було б приємно, якби таке щось було, про що я досі не знала. Ще одне розчарування: в бібліотеці Урбани нема "Літопису журнальних статей" (ані газетних, є тільки "Літопис книг"). Я з цього зробила "справу" — звернулася за тим до людини, що була на чергуванні і виявила своє невдоволення. Може це допоможе і на другий рік куплять. А то у відсутності Штогрина тут заллє все русистика! Довідковий український відділ аж надто скромний (тому й моя праця така потрібна!), але знайшла я там довідник про бібліотеки України і то видання... Абрису!

Пам'ятна фраза з конференції: "З певністю крапку можна ставити тільки під знаком запитання".

Понеділок, 30 червня 1997, вранці.

Записок останні три дні не робила — зате активно працюю і в бібліотеці і вдома. Маю вже повну папку матеріялів — забере багато-багато часу, щоб все це вписати в комп'ютер.

Вчора ввечорі була в Зорівчаків — на моє здивування зустріла там також Бровкіна, заступника голови ЦНБ, що його вже зустрічала і на конференції, і пізніше в бібліотеці. Він робить на мене враження ділової людини. Але бачу, що є напруження і між Парламентською бібліотекою і ЦНБ, і між Книжковою Палатою і ЦНБ. А ще проговорився Бровкін, що приїхавши до Вашинґтону, подзвонить до посольства, щоб прислали по нього авто. Це мене трохи здивувало. "А так, вони мені зобов'язані. Я їм різні роблю послуги в ЦНБ". Коли я зажартувала, мовляв, номенклатура себе підтримує — образився. Чи директор LC дзвонив би до американського амбасадора в Києві, щоб його відібрали з аеродрому?

Год. 3:45 пополудні.

Принесла собі з бібліотеки низку книжок і журналів і, пообідавши салатою, хлібом, кавою, працюю вдома. Тим більше, що на дворі збирається на дощ і бурю, та й взагалі вигідніше і приємніше працювати в своїй кімнаті.

Вранці в бібліотеці знайшла приємну несподіванку: "Russia and the Former Soviet Union" (1994), що його зредагували Helen Sullivan i Robert Burger. Там є на стор. 316 включена і моя ULE65B з критичною анотацією Богдана Винара. Анотація точна (з одним вийнятком: замість "most items were examined de visu", повинно бути "all items") і дуже похвальна: "unlike many other bibliographies published abroad, this author provides a complete bibliographic description for all the items plus intelligent and informative annotations". Про цей бібліографічний довідник я не знала, але зміст анотацій нагадує або може і точно передає текст Винара, що був також поміщений в його "Ukraine: a bibliographic guide". Виникає проблема: що робити? чи включити ще в "Автобібліографію"? Це вимагало б низки поправок.

Знайшла і другу несподіванку: в книжці Горохович про афоризми Лесі Українки є досить обширний абстракт англійською мовою. Це вийшло 1989 року, отже повинно було бути включене до ULE80. Зробила собі виписки — піде до Addenda.

Год. 7:00.

Повечеряла розчинною зупою, сухою кашкою з молоком і чаєм, і мушу щиро сказати, що ця простенька вечеря смакувала мені куди більше, як вчорашній обід з ковбасками в Зорівчаків!

Тількищо прочитала і написала анотацію на знамениту статтю Грабовича "The wages of colonialism" в австралійському збірнику "Ukraine in the 1990's". (Я справді концентрую свою увагу тепер на 1966–1979 роках, але австралійський збірник може бути недоступний в інших бібліотеках, отже користаю з нагоди, що він тут. При цій нагоді подумала: який справді поступ зробило наше літературознавство від 1970-их років! Моя праця над девятдесятими роками буде значно цікавіша (і трудніша!). В 1970-их роках панує політика, репресії письменників, дисидентство — але я з повною свідомістю включаю не тільки чисто літературні, але і біографічні матеріяли про Чорновола, Мороза, Дзюбу et al. Це теж своєрідне свідчення-документація про цю трагічну і — дай Боже — неповторну ситуацію нашої літератури.

Середа, 2 липня 1997. Шампейн, год. 7 ранку.

Вчора запросили мене Штогрини на полуденок — я думала, що це буде в них вдома, ні — повезли мене до ресторану, що перебудований із старого млина й оригінально виглядає. Харч, правда, був би ліпший (і дешевший, мабуть) в Illini Hall, куди я їх намовляла іти, но але для мене це був новий досвід. Посиділи ми на розмові пару годин. Дмитро мав недавно поважну медичну проблему: якийсь ніби параліж і викривлення правого боку обличчя. Спочатку думав, що це наслідок дентистичних якихсь забігів два дні раніше, але виявилось, що це — Bell's palsy (якщо я правильно зрозуміла) — своєрідний вірус, що його лікують не антибіотиками, а якимись сильними хемічними препаратами. Йому й досі око забігає сльозою, але вже, здається, проходить. Їхня дочка тепер недалеко від Філядельфії і будує, кажуть, "велику" хату. Отже є можливість, що вони будуть приїздити. Казав, що вчора телефонували до нього і Рудницький, і Лабунька, щоб він конче приїхав на УВУ (він там числиться професором) — не мав охоти їхати, каже, але може ще таки поїде до Мюнхена. Говорили і про Бровкіна (його враження також не занадто позитивні), і про Сенченка, який уже телефонував з Києва, і про Ларису (мовознавча секція схвалила цілу низку резолюцій), і про ЕУД (що її майбутнім і він журиться), і про молодих учасників нашої конференції, яким я так зраділа, а які, як виявилося, попали на конференцію досить випадково.

Вранці, перед полуденком зі Штогринами і пополудні після цього полуденка, я працювала вдома, розписуючи журнал "Recenzija" i "Boundaries of Flame", i "Ukraine in the 1990"s", і ще дещо. Вполудне, ідучи на зустріч із Штогринами у слов'янській бібліотеці, я віддала частину матеріялів, решту віднесла вчора під вечір. Затрималася ще на годину в слов'янській бібліотеці, зробила виписки й анотації до статей про Київську Русь в журналі "Russian Literature", переглянула нові випуски "Ukrainian Review" (робити виписки й писати анотації вже не було часу, але побачила, що там надруковані дві статті Рокслоляни Зорівчак), і вже під сам кінець раптом вирішила подивитися, чи мають вони журнал "Березіль". Мають! І то номери з 1997 року. Цікавий журнал. Знайшла я там якусь полеміку довкола нової асоціяції укр. письменників, які вийшли із СПУ. Ще не читала, але зробила собі фотокопії. Чи витримав би мій бюджет ще одну-дві передплати? Варто було б мати і "Дзвін" і "Березіль".

А тепер я вже ось зовсім спакована, прощаюсь із гарним краєвидом з вікна (великого на всю ширину!) моєї кімнати на 11-ому поверсі — я постелила собі ліжко так, щоб бачити цей вид і вдень і вночі! Цього мені бракуватиме!

Прощання з краєвидом нагадало мені Шимборську і факт, що в "Березолі" я знайшла низку перекладів з її поезії незнайомого мені перекладача-поета (повинна була записати прізвище!) — навіть є два з тих, що їх переклала і я: "Монолог для Касандри" і "О четвертій ранку". А ось коли я при поезії, скажу, що замість валізи віршів, як сказала б Ліна Костенко, я везу додому валізу нових матеріялів для ULE.

Я домовилась з Василем Зорівчаком, що він прийде сьогодні о 10 ранку забрати рештки моїх продуктів харчування. З лімузиною Corky домовилася я на 10:30. А от вчора ввечері, вже пакуючись, я витягнула з валізки свій паспорт і літунський квиток і вирішила перевірити, коли точно відлітає мій літак. І добре, що перевірила! Бо виявилося, що я відлітаю сьогодні вже о 10:45, а не о 12:45, як я чомусь думала (помішавши, мабуть, з моїм відлетом з Філядельфії два тижні тому!). Мусіла передзвонити ще раз до Corky і до Зорівчаків. Лiмузина приїде о 9:30. Зорівчак мав прийти сьогодні вранці. Вчора я почала пакувати валізку і вирішила ще перед тим скупатися. Я саме брала туш, як Зорівчак загримав у двері. На щастя була вдома моя співмешканка-сусідка Vickie — вона йому двері відчинила. І так от я вітала Зорівчака у нічній сорочці і шляфроку! Але забрав дві торби продуктів: квасне молоко, Raisin bran, варення, соки, Coca-Cola і таке інше. Залишила собі тільки молоко на снідання, банана, яблуко. Вже, очевидно, поснідала. Могла б уже навіть їхати, але лімузина приїде аж за півтори години.

В літаку, год. 3:00 поп., вже філядельфійського часу.

Літак вилетів із Шампейн із півгодинним запізненням. Я мала в пляні у Пітсбурґу купити собі New York Times або Wall Street Journal, але ледве встигла до літака — летовище в Пітсбурґу колосальне і малі пропелерові літачки стоять на віддаленому кінці летовища — треба далеко iти, а то й їхати підземкою і рухомими сходами. Прибігла, як уже проводили посадку пасажирів. А ось я тут на літаку запиталася: не мають ні газети, ні news magazines. Шкода. Знаю з вістей по радіо, що за час мого побуту в Шампейн, було кілька важливих подій: Гонґ Конґ перейшов під владу Китаю, на космічній російській станції "Мир" був якийсь випадок, який пошкодив цю станцію, Кучма звільнив Лазаренка з посту прем'єр-міністра. Хотілось би прочитати щось більше про ці справи — а тепер ось маю час — але нажаль не вдалося це здійснити. Вдома напевно чекає мене гора пошти, звичайної і електронної, і маю надію, що не чекають мене якісь прикрі несподіванки, що Аня Борис підливала мої квіти і що — а це головне — не було якогось влому, крадежі чи іншого господарського клопоту.

Прочитала собі в літаку із Шампейн до Пітсбурґу статті Рябчука et al. про Асоціяцію Українських Письменників та інтерв'ю Людмили Таран з Володимиром Дібровою. Діброва, виявляється, починав писати російською мовою і тільки недавно перейшов на українську. Атаки Рябчука на СПУ не такі гострі, як я передбачала, хоч є кілька дошкульних епітетів. Не бачу особливої загрози в тому, що буде ще одна письменницька організація. Дивуюся "Літ. Україні", що не допустила дискусії на цю тему на свої сторінки. Взагалі ЛУ стала газетою безпроблемною, заполітизованою, і нецікавою. Надто ще в полоні минулого.

Субота, 5 липня 1997. Год. 10:30 увечорі

Перші два дні після приїзду філядельфійське літо вдарило мене вологістю і гарячою температурою і я зовсім була охляла. Навіть передучора мусіла пополудні лягти, здрімнутися — а такі сієсти для мене дуже нетипові. До моєї втоми причинилося може і утруднене повернення додому. За пляном, я сіла на поїзд на летовищі, але по дорозі виявилось, що поїзди в час піку не їдуть на північ і треба було пересідати. А з моїм багажем (тяжка валіза плюс наплечник) — це не була легка справа. Мала я однак щастя (Мама моя сказала б "більше щастя, як розуму"), бо зустріла в поїзді Христю Швед і вона запропонувала, що може мене підвезти із станції Fern Rock додому автом. Так і сталося. І я була їй справді вдячна за цю послугу. Але це мені научка на майбутнє: не ризикуватиму більше, братиму додому з летовища лімузину. Коли їхати туди — не радо кличу лімузину, не тільки з ощадности, але і тому, щоб не звертати увагу всіх сусідів, що я виїжджаю з дому — береженого Бог береже, не хочу заохочувати злодіїв.

Застала велику пошту: треба було, як перший пріоритет, заплатити рахунки. Прийшло також перше замовлення на Шекспірові сонети від американської бібліотеки! (New York Public Library) (Наслідок розісланої реклями!) А водночас несподіванка: газета "Український Голос" з Вінніпеґу прислала сторінку з новинкою про сонети, де надруковане також платне оголошення книжки. І залучила рахунок! (Оголошення я не замовляла і платити його не збираюся!)

Ввійшовши в хату, з уваги на горяч, я негайно включила центральне охолодження. Трохи прохололо, але після 24 годин я помітила, що термометр далі показує 80 градусів у вітальні, хоч термостат знизений до 60! Кондиціонер ішов безперебійно, у пивниці знову із труб капала вода, але наслідки були мінімальні. Не знаю, що це таке. Мусітиму знову потелефонувати до Сірса — не маю до них щастя. Чи погано зробили інсталяцію, чи може мій Blower за слабий — кондиціонер вставлений осінню 1995 року, насправді не було змоги досі його добре випробувати: кликала механіків минулого року три рази — видно не дуже помогло, а може і погіршилося. Бо минулого року холодило незле, тільки в пивниці на трубах була конденсація. Тепер виглядає, що є ще якісь інші проблеми... З уваги на великий вікенд і свято незалежности, я ще не телефонувала до Сірса — але вчора і сьогодні температура не така висока, віє вітрець, менша вологість — отже я кондиціонер виключила, відкрила вікна і маю свіже повітря.

Сьогодні взагалі прегарний день — я зранку трохи працювала над ULE, потім пішла на свій двомилевий прохід, а решту пополудня провела в городі, підстригаючи електричною пилкою кущі. Це велика робота і томляча, але її конче треба було зробити. Телефонували Віра, Максим, Марко, Тарас Кульчицький, Дибко-Филипчак, Богдан Одежинський.

З Марком я давно вже не говорила, і то свідомо. Не хотіла дзвонити до нього в час, коли там була Юля — хотіла залишити їх у спокою. А тоді виїхала до Урбани і повернувшись, чекала, щоб Марко дав знати про себе. Була рада, коли він подзвонив. Юля вже повернулася назад до Києва. За час її побуту не все було безхмарною радістю: були і конфлікти. Вони, очевидно, не жили ще ніколи разом: звикати один до одного мусітимуть поступово, а Марко напевно не легкий до співжиття. Але казав, що розсталися з пляном незабаром розпочати спільне життя в Америці. Для цього, очевидно, треба буде приспішити розводову справу, і полагодити приїзд Юлі з її дитиною до США. Конфлікти неминучі і в майбутньому, зокрема через дітей.

Марко телефонував і другий раз. Мав пригоду, на щастя не дуже серйозну в наслідках. Вибрався автом до Секвоя Нешенел Парк — хотів відпочити в лісі, серед природи в горах. Коли приїхав на місце, виявилося, що на кемпінґах немає ні одного вільного місця! Мусів повертатися додому. А подорозі вночі зіпсувалося-стануло йому авто. І от він мусів зупинитися в якомусь мотелю, авто дав до направи, і тоді зателефонував до мене.

Іванко і Стефанко — на новацькому таборі в Ґрефтон. (Я їм ще з Урбани післала листи!) Максим з Уляною використали відсутність дітей і поїхали до якогось малого містечка в Онтаріо, де відбуваються фестивалі Шова. Довкола цих театральних вистав витворилася ціла туристична індустрія і ціле містечко з цього живе. Були на двох виставах, ночували в якомусь приватному домі. Така культурна розвага дуже мені подобається: я і сама радо на таке поїхала б! А ще в Канаді є і такий собі Стретфорд, де є фестивалі Шекспірівських п'єс! Культурна країна!

Казав Марко, що Ія разом з Ніною, правдоподібно, були (а може і ще є?) у Філядельфії, що Ніна вибирається на новацький табір до Іст Четгему, а перед тим ще має бути з Любою і її дітьми на Союзівці... Ну, зі мною ніхто не комунікувався, може вже поїхали? На всякий випадок, я вчора і сьогодні трохи присвятила часу куховаренню: зварила борщ і зробила свіжі пальчики — ану ж моя внучка загостить до мене? (Після повороту з Урбани холодильник був справді зовсім порожній, бо я навмисне напередодні виїзду позбулася нагромаджених харчів, відморозила і помила холодильник). Харчі взагалі треба буде мені поступово готувати, бо під кінець липня приїдуть всі четверо з Торонто, а тоді в першому тижні серпня їдемо разом над море.

Понеділок, метро, 10:10. 7 липня 1997.

Маю замовлену візиту в дентистичній клініці. Думала ще перед тим піти на пошту надати 4 примірники Сонетів, але не встигла. Зроблю це, як повернуся. Не встигла передусім із двох причин (бо встала рано-раненько!) — був біля 8-ої телефон з Польщі від Марійки Канської, з Ченстохови. Це вона дзвонить вже вдруге — каже, що їй легше говорити, як писати. Але звучала дуже добре і видно мається незле, коли відважилася виїхати від доньки в Познані на своє власне (і самотнє!) помешкання в Ченстохові. Грошей через банк ще не одержала, а я потішила її, що це мабуть потриває ще з тиждень-два. Дуже жаліла Марка з приводу його родинної ситуації. Вона має до нього сентимент, він такий дуже "Тарнавський", сказала. Гарно його згадує, він її відвідував, коли був у Польщі. Розповіла мені також, що польська телевізія минулого тижня показувала репортаж зі Львова: там на личаківському цвинтарі якісь вандали понищили могили на польському кладовищі "оборонців Львова". Не добре, що знову якась погана для України "publicity", — а вже був час, каже Марійка, що почали говорити про Україну позитивно, що приїздили всякі ансамблі з концертами тощо. Крім телефону, трохи часу згаяла я, читаючи електронну пошту — а це спричинило, що для проходу на справжню пошту не стало часу.

П'ятниця, 11 липня 1997. Метро, 12:50.

Маю сьогодні о 2-ій appointment з нашим "директором комп'ютерних служб" Chris Cieri. Хотіла поїхати вже вранці, щоб теж трохи попрацювати в бібліотеці, але приїхали техніки із Sears-а подивитися, чому не працює як слід моє центральне охолодження. Прелімінарна діягноза: Freon leak! Тимчасом наповнили все фреоном, але прийдуть ще в понеділок пошукати, де саме ґаз витікає і пробувати це направити. З Сірсом мала я вчора і передучора пару годин мороки — телефони від одного відділу до другого ітп. Маю надію, що це нарешті направлять.

В неділю має приїхати до мене на тиждень Ніна. Вона тепер на Союзівці, а за тиждень має їхати на табір до East Chatham. Комплікація виникла з тим, як вона приїде із Союзівки до мене? Марко пропонував, щоб може я поїхала поїздом до Нью Йорку і там відібрала її від Люби й Олеся. Але я думаю, що було б краще, якби її хтось привіз із Союзівки прямо до Філядельфії. Мені їхати до Нью Йорку поїздом — велика морока. А ще ж потім з баґажем Ніни їхати вечором із станції у Ф. додому. Цього наші молоді голівудські батьки, що звикли жити "in the fast lane", очевидно, не розуміють. Але я прикладу з них брати не думаю.

Понеділок, 14 липня 1997. год.9:50 вранці.

Звичайно в такий час читаю електронну пошту. Але чекаю на телефон із Союзівки, де хотіла замовити собі кімнату на час з'їзду зальцбуржан (12–13–14 вересня), отже не хочу займати телефонну лінію. Мають також прийти робітники із Сірса — але вони вже телефонували, що прийдуть між 11 а 3-ою. Кондиціонер, наповнений фреоном, діє, я ввімкнула його вчора ввечорі, в хаті є прохолода. І це дуже до речі, бо на сьогодні заповідають температуру до 100 градусів і високу вологість.

Мала бути в мене цього тижня Ніна. З цієї нагоди я минулого тижня накупила всяких продуктів, включно з такими, що призначені спеціяльно для неї. Але повідомив мене Марко, що Ія рішила, щоб Ніна залишилася з Любою в Нью Йорку, де матиме товариство малого Андрійка, а на другий тиждень поїде до Іст Четгему, на новацький табір. Не знаю чи за тим рішенням скривається якась нехіть до мене, а може невдоволення, що я запропонувала, щоб Ніна із Союзівки приїхала просто до Філядельфії, автом, із батьками дітей, що також були там на таборі "Пташат"... Може. У всякому разі Ія до мене не телефонувала, коли була у Філядельфії (а вона була таки тут перед тижнем, бо фірма Дісні фільмує у Філядельфії якийсь фільм). Тепер вона в Лос Анджелесі. Ну, що ж. Може й добре. Після останньої розмови і зустрічі з Мирославом, коли він наговорив мені всяких імпертиненцій, я втратила значну дозу своєї доброзичливості до родини Лабуньків. Як добре сказав Мирослав: "наші взаємини не можуть бути такими, як були досі". Справді: для цього треба було б цивілізованої постави обох сторін.

В п'ятницю їздила я на розмову з Крісом Сієрі. Не на всі питання про мій комп'ютер вміла я до речі відповісти, хоч принесла зі собою старі рахунки купівлі, де точно описаний мій комп'ютер. Наприклад: я не була певна, чи мій модем — в окремій скринці і який він? З інформацій Кріса виходить, що мені треба буде зробити "upgrade" мого комп'ютера, який має 4 МВ пам'яті, бодай на 8 МВ — бо цей мінімум потрібний, щоб могти заінсталювати Netscape etc. Домовились ми з Крісом, що я привезу свій CPU в понеділок 21 липня і лишу його на кілька днів, щоб вони могли зробити потрібні інсталяції. Це мені буде деяке ускладнення: поїхати буду мусіти автом, а потім нести з авта цей напевно не дуже легкий CPU i modem (бо прийшовши додому я перевірила, що модем у мене справді в окремій скринці, тільки вона схована з другого боку і я її не бачу, тому й забула про неї). Та й це значить також, що кілька днів не матиму вжитку комп'ютера. (Без телевізії я можу жити зовсім добре, але чи могла б жити без комп'ютера?) Також трохи турбуюся тим, щоб при нагоді всіх цих уліпшень не затратились мої великі "файли" на моєму твердому диску... Я правда, маю копії, на випадок якогось нещастя, але ліпше, якби можна було залишити все недоторканним.

В суботу запросила до себе на обід Віра Датон. Нагодою для цього родинного зібрання було прощання її молодшого сина Юрчика, який виїжджає на постійне до Каліфорнії. Школи він ще не закінчив і роботи не має, але має в Каліфорнії дівчину і з нею пов'язує пляни свого майбутнього: хоче там продовжувати науку, знайти працю, тощо. Ну, хай йому щастить. Сама Віра вже деякий час не працює, але вона має приятеля Алена, який їй багато допомагає і хоче з нею одружитися. Віра виставила свою хату на продаж і плянує дальше своє життя з Аленом. Проблемою для неї є факт, що Аллен — єврей і що це, на її думку, комплікує її відносини з родиною. (Люда, наприклад, запросила раз до себе Віру, але сказала, що з Алленом вона прийти не може). Ну, очевидно, мішані подружжя комплікують справи спілкування, бо тоді все товариство переходить на англійську мову, але Віра вже раз була одружена з чужинцем, отже має досвід у цих справах). Старший її син живе і має дитину з чорною дівчиною (яка, до речі, не хоче формального з Юстином одруження!) Тут також виникла була проблема, бо коли помер Зенко Дольницький Христя заявила, що не бажає собі, щоб Сабріна — чорна Юстинова дівчина — приходила на похорон. І це повідомлення доручила Вірі. Сабріна образилася і тепер називає Віру біґоткою і гіпокриткою... А ще додаткова родзинка: Христя, незабаром після смерти Зенка, віднайшла свою стару любов — Михайла Реґуша; він спровадився до неї і вони тепер живуть разом. Це найбільше іде на нерви Люді: мовляв, живуть без шлюбу, на віру, і все це сталося за пару місяців після смерти Дольницького! Зустрівши Христю у Віри я побачила, що вона аж віджила: весела, задоволена! І навіть видається, що надмірна її огрядність і обважнілість менше впадає в око. Питалася, як я задивляюся на її ситуацію... Я чула про це від Люди, але думала, що це секрет, але бачу, що ні. Ну що ж: аби тільки не хворів, бо він міг би стати Христі неабияким тягарем. Адже має вже 75 років, алькоголік, автом не їздить, людина він не дуже зарадна, одружений не був ніколи, а наша Бабця Лінка, яка дуже була проти цього зв'язку Христі з Реґушом, якого звала "бомом", дуже тішилася, коли на овиді з'явився був Зенко Дольницький... Але я не збираюся бути моральним арбітром і поучувати людей, як вони мають жити. Тим більше, що справи статевого добору і зв'язку вважаю справою настільки особистою і приватною, що до неї, на мою думку, сторонні люди мішатися не мають навіть права... А щодо "моральности" і освячення шлюбу церквою: злосливі, злонамірені обмови здаються мені більше неморальними, як співжиття двох людей без / а то й проти загальної суспільної апробати... Думаю, що справжню проблему має не хто інший, як сама Люда. Вона гостро недолююблює свою сваху Дарку, Юркову тещу — а Дарка живе вже багато літ на віру з одним своїм приятелем. Люда зробила з цього цілу моральну крусаду, на кожному кроці її обмовляла, у висліді чого дійшло до конфлікту в родині і тепер відносини між Юрком, його жінкою і Людою і Зенком — дуже напружені. А, щоб бути послідовною, то Люда переносить тепер свою дисапробату і на Христю. А з Христею в неї відносини куди ближчі, ніж мої, наприклад, хоч Христя — моя кузинка, не Людина. Люди й Зенка на прийнятті у Віри не було, ані не було Юстина з родиною, але був Бобо з жінкою і молодшим хлопчиком, обоє Шпони, які приїхали з Флориди і їх дві доньки, що живуть у Філядельфії, і Люба Онуферко, що її чоловік Маркіян тепер у шпиталі після інсульту, і очевидно — Аллен — симпатичний, інтелігентний чоловік, старший від Віри на років десять, дентист, професор дентистичної школи на Темпел. Зенко Шпон недавно перейшов angioplasty, а Ляля Шпон перейшла операцію на катаракти ( — вона надто ще молода для катарактів, але має цукрицю і це, очевидно, впливає на весь організм).

В неділю під вечір я пішла на прохід до Мельроз Парк і при тій нагоді відвідала Віру Лащик. В суботу, коли я була під її хатою і не побачивши авта, подумала, що Віра поїхала до доньки Софійки, виявилося, що Віра цей вікенд вдома, сама, пише свої репорти. Віра, несподівано, погостила мене обідом — отже я два дні підряд у гостях. Вона дала Вікторові роботу — помалювала собі веранду, а тепер плянує відновити підлогу на горищі, де має цілу кімнату: два ліжка, канапу, телевізію. Щоб заробити гроші на ці видатки — бере знову додатково дижури в своїй аґенції.

Пізно ввечері телефонувала Мотря. В них дві найбільші новини: в Андрія знову атрофується диск у хребетному стовпі, він часто має болі, мусить багато лежати. В Мотрі здоров'я покращало, але мала неприємну пригоду: грім вдарив у старий будинок школи, де вона працює і де має свою малярську студію, виникла пожежа, у висліді — великі втрати, хоч вдалося їй врятувати около 30 картин. Але все треба наново оправити, відчистити, тощо. Дуже з тим співчуваю, бо розумію, що творче надбання людині може бути найцінніше, зокрема напередодні старості. Правда, Мотря не вважає цього справжньою трагедією: трагедією було б якби так я в цей час працювала в своїй робітні, або ще гірше, якби в той час були в мене в студії мої студенти, а таке могло трапитися, якби грім вдарив тиждень раніше, каже Мотря.

Останніми днями я дуже багато часу присвячую праці над ULE70: аж мені "очі на лоба вилазять"... Вписую на комп'ютер дані, які зібрала в Урбані цього року і минулого року — а цих матеріялів — гора!

Вівторок, 15 липня 1997. 10:30 вранці

Отримала я в пошті оригінальну карточку: текст російською мовою: Когда ж мы обнимемся снова? В центрі коляжу репродукція поштової марки СССР з нагоди 300-ліття "воссоединения Украины с Россией" з пам'ятником Шевченківським у Харкові. З боку малими літерами напис: Проект карточки: Юрій Лужков, мер Москви. (Це останнє, як свідчить ім'я Юрій, вказує на українське походження цього дотепного жарту). Жодних інших позначень джерела немає. Але жарт подвійний, бо карточку цю прислав мені Роман Ференцевич разом із фото, яке він зробив мені в Урбані з Ольгою Ісаєвич.

З цієї самої бочки: подзвонив вчора Богдан Одежинський. Чи може прийти між 7-ою і 8-ою? Я здивувалася: адже я недавно заплатила за своїх внуків до УНС, чи я ще щось винна? Ні, але є циркуляр УНС, що його він, як секретар відділу, обов'язаний доручити всім членам. Ну, добре, прошу. Приходить увечорі — з квітами із свого городу і шпарагівкою, що її сам вирощує. Циркуляр, виявилося, це текст про пляновану злуку УНС з Народною Поміччю і Братським Союзом і пов'язану з тим затримку дивіденди — це я вже читала у "Свободі". Квітами я зраділа, бо якраз цього тижня квітів не купила і мені їх бракувало, але... чи не занадився журавель до бабиних конопель?

Говорила вчора з Максимом, Уляною і обома хлопцями. В розмові з Іванком про табір і таке інше, питаюся: а що ти робиш тепер? А він: їм торт з морозивом! Торт? — питаюся і думаю: якась нагода? може я забула про якусь річницю або ім'янини? — Та ні! Подія справді така, що її треба зустрічати і тортом і шампанським: вийшов з друку перший том англомовного перекладу історії Грушевського! Ну, я тим справді зраділа, тим більше, що кажуть Уляна і Максим, що книжка виглядає дуже гарно, солідно надрукована, робить першорядне враження. Друкарську роботу робили у видавництві торонтонського університету. Радила я Максимові особисто піти до Яцика і вручити йому цю першу книжку. Уляна це дуже схвалює, але Максима не легко до цього наклонити. Він не дуже хоче особистих зв'язків з Яциком. А я думаю, що йому варто похвалитися цим успіхом видавництва. Вже запляновані презентації книжки у Нью Йорку і у Філядельфії — 26 і 27 вересня. Тобто: Максим приїде до Філядельфії літаком і моїм автом поїде до Нью Йорку, де презентація буде на Колюмбії в п'ятницю, а в нашому філядельфійському Центрі — наступного дня, в суботу. Думаю, що і я з ним поїду до Нью Йорку. Взагалі треба буде мені допомогти йому трохи з реклямою видання і у Філядельфії. Їм треба також могти послати кудись пару пачок книжок. Ну, певну кількість на короткий час можу прийняти і я, але не надто багато, бо моя пивниця і так завалена книжками.

Четвер, 17 липня 1997. Метро, 11:30.

Вилучила своє центральне домашнє охолодження і їду на PENN, щоб попрацювати кілька годин в бібліотеці та віддати книжку до Van Pelt. Книжку позичила зовсім випадково, майже як анекдот. Прочитавши пару томів щоденника Вірджінії Вулф і її листування, я зацікавилася постаттю Віти (Vita Sackville-West). Взяла з полиці кілька томів — біографію Віти, її листування з Вірджінією Вулф. Не доглянула, що на одній книжці стояло не v.2, а с.2 — і так щойно вдома виявилося, що принесла собі два примірники цієї самої книжки! Хоч я не закінчила ще щоденника Вірджінії (читаю 5. том, 4-ого у Van Pelt немає взагалі), то взялася одночасно і за листи Віти до Вірджінії. Віта також була письменниця і поетка і хоч, здавалося мені, що до її творчости ВВ ставилася з деякою поблажливістю, то на своє приємне здивування я побачила, що її листи може й цікавіші, як листи Вірджінії. Передусім факт, що вона була дружиною Гаролда Нікольсона, бритійського дипломата, який кілька років провів у Персії, куди і Віта їздила до нього на довший побут, дав нагоду Віті описувати екзотичні реалії своїх подорожей і пригод. А крім того, Віта — гарячий молодечий темперамент — і це, очевидно, видно і з кореспонденції.

При всій цій своїй лектурі довкола Bloomsbury Group, я нагадала собі Nancy Arnold — був час, пригадую, що вона дуже зачитувалась тими матеріялами, а навіть їздила оглядати замок Сісінґгурст в Англії, колишну посілість Віти. Я потелефонувала до Ненсі і мала цікаву і приємну розмову. Ненсі порекомендувала мені, щоб я конче прочитала також щоденник Гаролда Нікольсона.

Вдома. 5:20 пополудні.

Переписала на комп'ютер три сьогоднішні знахідки із ранніх томів "Canadian Slavonic Papers". Встигла опрацювати тільки роки 1966–1969. При тій нагоді виявила, що два із цих томів — пошкоджені: хтось вирізав із оправлених томів дві статті! (Боже, як люди не розуміють, якої шкоди завдають вони науці і майбутній пам'яті про минуле такими дітвацькими вандальними вчинками! Зголосила це, очевидно, з надією, що може вдасться їм ці томи направити. На щастя, це не були матеріяли потрібні мені). Я знайшла дві статті про літературу Київської Русі і одну про Пантелеймона Куліша. Кожна добра наукова стаття — це для мене справжня едукація. Сьогодні теж поширила свої горизонти (стаття про норманські впливи у "Chanson de Roland" і "Слові о полку", про російську поему-роман у віршах Панька Куліша, наслідування Пушкінського "Онєґіна", що нею він пробував переконати російських цензорів у своїй лояльності...)

Вівторок, 22 липня 1997. Метро, 10:45.

Вночі сьогодні закінчила читати "The Letters of Vita Sackville-West to Virginia Woolf" (Ed. Louise De Salvo & Mitchell A. Leaska. NY: Morrow, c1985) — везу цей том, щоб його віддати. Надзвичайно цікаво! Я в полоні людей Bloomsbury і не скоро їх покину. А читала я книжку, прокинувшись о 4-ій годині удосвіта. Кому добре о четверій над ранком? мовляла Шимборська. Ні, це не була одна з тих розпачливих годин, коли чекаєш, нехай прийде п'ята, якщо маєш жити далі. Я просто прокинулася від дощу — бо нарешті, після майже повного місяця посухи, линув справжній дощ! А тоді вже не дуже спалося, теж і з тої простої причини, що я лягла спати вчора раніше, як звичайно. Не маю комп'ютера і вся моя щодення рутина пішла вшкереберть. В неділю ввечорі я свій CPU повідлучувала (з деяким трудом!) і запакувала, а в понеділок вранці завезла автом на PENN. Chris Cieri обіцяв, що за пару днів upgrade буде готовий. Маю надію, що все це відбудеться без комплікацій, що не зникнуть мої файли з твердого диску, що все працюватиме, як слід. А тоді приїде Максим і може ще додатково заінсталює Ко8, щоб я могла читати кирилицю також і на електронній пошті. Вчора, користаючи з нагоди, що їхала автом, завезла я також до Van Pelt пачку книжок у дарунку (передусім гарно оправлений комплект "Листів до приятелів", бо цього вони не мають, а теж деякі мої дублети поетичних збірок Віри Вовк і ін.

П'ятниця, 25 липня 1997, метро, 10:00.

Комп'ютера я ще далі не маю і дуже мені його бракує. Все моє життя концентрується довкола комп'ютера: ULE, щоденник, листування, не кажу вже про електронну пошту, що її я вже п'ять днів не читала! Ось прийшов вчора лист від Тарнашинської з Мюнхену, з УВУ. Їй конечно потрібні бібліографічні доповнення про видані на заході матеріяли про Валерія Шевчука. І я мусіла написати листа рукою — а сьогодні піду до Van Pelt, щоб зробити їй фотокопії статті Павлишина із "Slavic Review". І зараз же вступлю на головну пошту, щоб послати ці матеріяли до Мюнхену.

Мариля повернулася з конвенції AALL у Балтиморі. (Вибрали її на Chair-elect CIS For. & Int. Law). Вона вчора телефонувала, щоб повідомити про те, що вона із студенткою-асистенткою Susan і в порозумінні з нашим Computer Dept. вже в розгарі опрацювання моєї UkraLME — тобто її електронної публікації. Пропонує деякі організаційні зміни (щоб перенести секцію "G — Other sources", яка не є охоплена покажчиком, в інше місце, під іншим заголовком) і я в цій справі їду, щоб це обговорити. Вона також пропонує, щоб — якщо буде продовження — продовжувати і нумерацію по окремих категоріях. Ну, це ще треба передумати.

Понеділок, 4 серпня 1997. Wildwood Crest, Villa Maria.

Записки робити ніколи, але ми тут над океаном вже від суботи. Живемо тим разом в іншому помешканні — саме напроти нашої колишньої господині Нікорович. Тут господарі — молоді, будиночок недавно перебудований, дбайливо доглянутий, чисто, відносно вигідно, один можливо недолік, що помешкання це — мансарда на третьому поверсі, треба високо іти по сходах і це зокрема важко, коли розладовувати авто і носити тяжкі валізи. Але зате маємо на дворі власну веранду з кріслами, столом, парасолею, де можна навіть обідати. Вид, щоправда, не в бік океану, а в бік Вайлдвудських карусель, що їх уночі видно іздалеку. Можливо, що в час спеки мансарда дається взнаки, але покищо з погодою такої проблеми не було. В суботу, в неділю і сьогодні було частинно сонячно, а вчора й сьогодні під вечір впав дощ і трохи похолодніло. Уляна приділила мені окрему кімнату, отже маю потрібну мені privacy. Хлопці сплять на окремих ліжках у кімнаті поруч, а Максим з Уляною на одній із двох розкладаних канап у вітальні, де є теж і телевізія. З суботи на неділю ночувала в нас і двічі обідала Вава Бачинська. В нашому будинку із моїх знайомих мешкає ще Люба Лапичак-Лисько з чоловіком, а Люда й Зенко один квартал дальше на цій же самій вулиці Crocus. В неділю пішли на католицьке вечірнє українське богослуження — було може із 30 осіб, але нікого, хто був би мені цікавий. Після приїзду в суботу, ми ходили обідати до ресторану, потім ми з Уляною поїхали автом за харчами до Super-Fresh і тепер харчуємось привезеними з Філядельфії варениками, біґосом та свіжими харчами, готованими у власній кухні. Максим тим разом привіз з Торонто чотири ровери і вранці всі четверо катаються на велосипедах. Тепер пішли (вперше) на Boardwalk. Я пізніше вийду їм назустріч, якщо не буде дощу.

Приїхали вони з Торонто ще минулого вівтірка, тобто завтра буде вже тиждень, як ми разом. У Філядельфії встигли ми вже побувати на PENN (відібрали мій комп'ютер, але не всі справи з ним пов'язані вже унормовані). Один вечір провели з Вавою, що була в нас у гостях. Пополудне використали для закупівлі всячини в Sears-а. На один день Уляна з Максимом пішли до мистецького музею, а я в цей час поїхала з дітьми в кіно. Половину одного дня провели вони (без мене) в Інституті Френкліна. Максим трохи часу втратив над моїм комп'ютером, та ще й взявся лагодити мої машини до кошення трави. Отже зайнять аж за багато, як на вакаційний відпочинок!

Я, як звичайно, ділю свій час між господарюванням і дітьми — читаємо "Три мушкетери" Дюма та — окремо, в інший час, — "Іду на вас" Опільського, а крім того граємо в карти (remi-bridge). Я привезла зі собою біографію Віти Саквіль-Вест і читаю перед сном і на пляжі. (Vita: The Life of Vita Sackville-West. Автор: Victoria Glendinning. 1983. Knopf), а теж маю зі собою п'ять чисел "Літературної України", які всі прийшли разом минулого тижня після майже двомісячної перерви. Одну з цих газет позичила сьогодні Люді.

Біографія Віти — ще цікавіша, як я могла припускати. Виявляється, що в 1909 році вона з матірю і маминим приятелем Seery була навіть у гостях в князя Йосифа Потоцького в його маєтку Antoniny на Україні! І навіть запам'яталися їй сцени побивання панами селян нагайкою — їй було тоді 17 років. А ще пізніше серед її поклонників був якийсь "Ivan Hay", який подарував їй малого ведмедика (живого, очевидно). Цікаві і нові для мене всі ці родинні пов'язання англійської аристократії — оті їх mariage à trois і отверті пов'язані з тим маєткові залежності і судові справи за майно, зокрема у випадках нелігітимних дітей. Вітина бабуня Josefa (Pepita), еспанська танцюристка, була коханкою 2d Lord Sackville, отже мати її, Вікторія, була нешлюбною дитиною, яка стала шлюбною жінкою 3-ого лорда Саквіля, але подружжя це виглядало так, що батько Віти мав постійно різних коханок, а теж і мати була утриманкою свого адоратора Sir John Murray Scott-а, який давав родині Саквіль чималі гроші, посілості, дарунки — часто полагоджуючи ці трансакції офіційно через батька родини! Жила родина Віти у замку Knole, що його описує автор, як своєрідне середньовічне містечко, з власними столярами, ковалями, малярами (всіх слуг було 50), з великою кількістю кімнат, включно із спеціяльно вирядженою королівською спальнею, що була приготована для короля James I. і відтоді майже не вживана, з балевими залями, бібліотекою, etc., etc. Віта провела своє дитинствоі в замку Knole, написала про цей замок цілу книжку і одним із двох найбільших розчарувань її життя було, що вона після смерти батька не могла стати спадкоємницею замку, бо він — згідно з традицією — дістався чоловічому наслідникові — синові батькового брата. Другим розчаруванням Віти, каже автор, було усвідомлення, що вона не стала "великим письменником" — а писала від раннього дитинства — і поезію, і прозу, і п'єси. Постать дуже цікава, але факт, що дійшла я до неї таки за посередництвом Вірджінії Вулф, що може мала життя не таке цікаве як Віта, але здобула світому славу.

Субота, 16 серпня 1997. год.5:00 по полудні.

Довга перерва в щоденникових записках. Від 29 липня до 13 серпня гостювали в мене Максим, Уляна, Іванко і Стефанко. Від 2 серпня до 9 серпня ми всі п'ятеро були над океаном у Вайлдвуд Крест. 12 серпня приїхала ще й Ніна і мала змогу один день побути з хлопцями, але, нажаль тільки один день. Вони в середу від'їхали за пляном до другої Баби в Клівленді. Ніна була в мене пару днів і ще можливо ночуватиме сьогодні, але під цю пору — Ія взяла її із собою до Стадниченків. Вони завтра відлітають вже з Нью Йорку до Лос Анджелесу і Ія ще не рішила, чи ночувати сьогодні в мене, чи їхати до Олеся і ночувати там, щоб бути вже на місці. Дотепер ночувала в мене тільки Ніна, без мами. Ія є офіційно на праці — компанія Дісні робить фільм ("Beloved", за твором нобелівської лауреатки Тоні Моррісон) — отже вона мешкала в готелі, в центрі міста. А Ніна, що прийшла до нас у час, коли хата була повна гостей і всі спальні були зайняті, спала першу ніч в одному ліжку з бабою: це їй так подобалося, що тепер — хоч хата вже порожня і нікого крім мене і Ніни немає — вона і далі спить зі мною в моєму ліжку. Поїхала я з нею до крамниці Zany Brainy і вона вибрала собі деякі іграшки — гармонійку, сопілку, м'яч-вортекс, гру до літака, патички для жонглювання, що їх раніше побачила в Іванка і що виявились хоч і простенькою, але дуже добре придуманою іграшкою. Ми всіми цими речами бавилися, а теж вчора Ніна забажала косити зі мною траву на городі, а потім удома — робили ми разом пальчики, що їх вона вчора теж тричі казала собі давати їсти. Любить вона гратися LEGO, карти, скочки, всякі гри м'ячами, а на моє велике здивування також любить читати перед сном — сама читала якусь свою книжку (справжня книжка, текст без образків!), а й мені доручила прочитати один розділ із більшої книжки англійською мовою, що її їй читає мама (автор: C.S.Lewis: серія: "The Chronicles of Narnia", назва повісті: "The Silver Chair"). Звичайно я не люблю читати дітям англомовних книжок, передусім тому, щоб не передавати їм своєї недосконалої вимови. Але вчора я відступила від своїх засад. Ніна не виявляла бажання слухати якусь українську книжку, а хотіла продовжувати розпочате. Отже я таки прочитала один розділ (мала двічі поправила мою вимову!) — головне мені тепер — встановити з нею контакт на майбутнє. Її українська мова значно слабша від англійської і вона залюбки переходить на англійську. Колись, коли візита буде не така ад гок, а наперед заплянована, я приготую якусь цікаву українську книжку і читатиму її від початку до кінця, так як я це робила з хлопцями (Тим разом ми дійшли до половини "Трьох мушкетерів", що, на диво, не зважаючи на старосвітський стиль і скомпліковану політику, мають великий успіх не тільки в Іванка, але і в Стефка!)

Вакації добре далися мені взнаки і втомили мене. Зокрема втомлюють постійні перепалки між хлопцями, їхнє (зокрема Іванкове) безнастанне втручання в розмови дорослих і факт, що хлопці не вміють зайнятися якоюсь спокійною грою, забавою, читанням на самоті, а вимагають постійної уваги й участі в розмові і забаві від мами, тата і баби. Правда, обидва були надзвичайно чемні, коли у нас в гостях на обіді (у Вайлдвуді) були Люда і Зенко, а також, коли ми були на другий день увечері в них — але і тоді діти — концертували, тобто були в центрі уваги. Маю надію, що вони з того незабаром виростуть, бо інакше і тато і мама залишаться їхніми слугами, а діти стануть — розвезеними і серемудрими тиранами своїх батьків. Господарські справи також дуже втомили мене — не так самі харчі, що їх я мала змогу наготовити два тижні наперед, як невигода пов'язана з малим холодильником у кухні. Це вже було проблемою віддавна і я починаю серйозно думати, чи не зробити мені якесь перемоделювання кухні, щоб могти вставити більший холодильник і в іншому місці? Тепер, щоправда, коли я є сама, проблема виникає тільки тоді, як є гості, але ця проблема дуже йде мені на нерви і утруднює справи. Мушу ще порадитись з Максимом, але прийшла мені на думку одна можлива розв'язка і може доведеться використати знову Віктора і переробити розподіл кухні.

Максим добре напрацювався над моїм комп'ютером. У висліді маю вже діючий доступ до Netscape (Law School за мене заплатила і Кріс заінсталював лінію) — Максим провів мені можливість знаходити різні українські речі на інтернеті, включно з газетою "День" кирилицею і "Вечірнім Києвом". Я ще мушу засвоїти деякі незнані мені досі прийоми і техніку, бо все це йде, очевидно, через Windows — а я досі цього не вживала. Але ось сьогодні я вже мала змогу вперше подивитися, як на homepage Пенсильванської Правничої Школи виглядає опублікована тількищо на інтернеті моя правнича бібліографія: Ukraine: Legal Materials in English, 1992–1993.

У вівторок їздили разом на цвинтар до Баунд Бруку. Максим взяв хлопцям ровери, так що вони не нудилися. По дорозі купили в Нью Джерсі 12 пляшок вина — бо мій запас уже повністю вичерпався. А ще передтим Максим полагодив у Центрі справу свого приїзду до Філядельфії з презентацією першого тому Грушевського. (Книжок одну пачку вони привезли — мій заплачений примірник прийшов учора). Книжка виглядає дуже гарно — робить ефективне враження. Треба буде зробити їй більшу рекляму, щоб бодай трохи примірників розійшлося і серед нашої діяспори — хоч все це, що можна продати — і серед нашої публіки і серед американських бібліотек — це тільки крапля в море. Видання кожне дефіцитне — а це буде дефіцитне на велику скалю. Але це подія великої ваги і варта того, щоб у неї вкласти трохи грошей. (На це зрештою є фундатори, бо без них таке видання — його підготова і друк були б неможливі).

Понеділок, 18 серпня 1997. 11:15 АМ.

Нарешті знову їду на PENN. Вночі і тепер зранку падає дощ, отже за нормальних умов я, мабуть, відклала б поїздку на PENN до завтра. Але мені треба конче полагодити справу з Chris-ом Cieri, заплатити йому за замовлені для мене частини до комп'ютера. Я думала, що це вдасться полагодити ще тиждень тому, але приїхала Ніна і пляни минмулого тижня треба було достосувати до родинних обставин. Щоправда Максим з власної ініціятиви докупив новий модем і заінсталював його в моєму комп'ютері, але я мушу заплатити Chris-ові і за ту непотрібну вже тепер частину, яку він для мене замовив.

При нагоді вступлю до Марилі, перекажу їй свої зауваження до опублікованої на Internet моєї UkraLME (не подобались мені деякі речі, включно із за великим шрифтом для заголовка і мого імені — воно мене трохи разить). Як буде час і змога — вступлю і до Van Pelt попрацювати над ULE70, подивитися на WLT, де вже надрукована моя рецензія на "The Three Worlds" (текст мені прислали, але мені треба перевірити сторінки). Треба мені також нового password, щоб уживати RLIN.

Везу, щоб повернути до бібліотеки, біографію Віти Саквіль-Вест і може візьму собі додому щоденник Гарольда Нікольсона, якщо він є у Ван Пелт. Що це за цікаве мільє! І таке вже мені знайоме. Я ще не закінчила читати щоденника Вірджінії Вулф (останній 5-ий том саме читаю) і ще маю один том її листів.

П'ятниця, 22 серпня 1997. Jenkintown.

Привезла авто до Toyota і чекаю. Треба тільки змінити оливу, а може й дати нову батерейку для дзеркала, але я казала йому перевірити також гальми. Маю надію, що мене не натягнуть, використовуючи моє невігластво. З гальмами була невеличка проблема пів року тому, її поправили, але я хочу впевнитися, що це не повториться, коли я їхатиму на зальцбурзький з'їзд на Союзівку у вересні.

Пару днів тому потелефонувала Роксоляна Зорівчак. З лікарні! Вона рішилась зробити собі в Америці операцію на обидва коліна. Її стипендія Фулбрайта цього не покриє, але вона знайшла якогось українського лікаря (Зарічний) і добрих американців, що погодилися взяти її як харитативного пацієнта. Дуже хвалила лікарню і американську медицину, і відношення персоналу до пацієнтів. Вони навіть дозволили Василеві спати на додатковому ліжку поруч! Так що і він разом з нею. Маю надію, що операція їй допоможе (я і не знала, що вона має такі поважні проблеми артриту в колінах). Напевно треба ще буде чимало фізичної терапії, заки вона зможе добре ходити.

Заінстальовані уліпшення в моєму комп'ютері дають мені можливість тепер читати київську газету "День" — і то кирилицею. Не завжди вдається здобути цей доступ через Інтернет, але ось вчора я переглянула газету з 20 серпня і знайшла там рецензію на перше число часопису "Критика", що його головним редактором є Грабович. Я знала від Ромка Процика, що плянується таке видання, а ось тепер маю потвердження, що перше число вже вийшло з друку! Дуже хотіла б я дістати це видання. З рецензії видно, що це номер за серпнень-вересень, на 40 сторінок, що має рецензії, карикатури тощо. Рецензія досить критична — робить закид в надмірній політизації видання. Але це може говорити не тільки про політичну настанову "Критики", але і про політичну настанову самої рецензентки. З плянів видання знаю, що моделем для нього є такі англомовні видання як Times Literary Supplement і New York Review of Books. І я переконана, що таке видання Україні дуже потрібне, тим більше, що існуючі журнали, включно із "Сучасністю", мало цікавляться новими виданнями і не стимулюють дискусії довкола них. Можливо, що треба було когось із заходу, хто розумів би потребу такого видання і вмів його започаткувати, але чи добре, щоб Грабович був його головним редактором? Чи не треба гарвардському професорові присвятити більше уваги англомовним дослідженням української літератури? Бо хто це робитиме? Взагалі добре було б, щоб був більш раціональний розподіл праці між Україною і діяспорою. Тут на заході треба робити те, чого не можна робити в Україні — виходити на широкі води світової культури. І найлегше це було б робити науковцям з гарвардською адресою. А українську політику залишити Україні.

Неділя, 24 серпня 1997. 11 год. вранці.

Шоста річниця незалежности України. Філядельфія перестаралася у своїх відзначеннях цієї дати: вчора був концерт, влаштований громадським комітетом, на якому головним доповідачем був Зленко; сьогодні є концерт, що його влаштовує Укр. Осв-Культ. Центр, де головним доповідачем буде Щербак. Крім того є сьогодні велике святкування на Тризубівці — з танцями, співами, скоками парашутистів. А в п'ятницю був концерт у Robin Hood Dell, який хоч і не був пов'язаний із 6-ою річницею, то все ж таки започаткував серію святкувань.

Я була з Чайківськими на концерті в Дел — там співали Кровіцька і Стефан (чи Степан) — він — дуже добрий баритон, співатиме теж сьогодні в Центрі — виступали Волошки — і хоч я не любуюся народними танцями, мушу признати, що наука Вірського не пішла намарне і Волошки танцюють майже як професійний ансамбль, що зокрема добре видно на великій сцені Робін Гуд Дел. Балетники з Донецька, які вже встигли закліматизуватися в Америці, були теж на висоті свого завдання. (Цікаво, чи вони справді мають змогу працювати в Америці професійно, без додаткового заробітку збоку?) Грав теж, першорядно, як звичайно, Винницький. Концерт під відкритим небом нагадав мені наш перший з Остапом побут там, коли Стоковський, диригуючи симфонічним оркестром, зупинив гру на хвилину, коли надлетів великий літак... Вчорашній концерт включав співачку Лесю Грабову і вона була єдиною доброю і приємною точкою вечора. Промова Зленка була аж надто пересічною і не дала нічого нового, хор Прометей співав жахливо, ансамбль танцюристів з Балтимору був драматичним контрастом до Волошок (танцювали натурально, як парубки під церквою!), провадив всім Карпинич, який чомусь вважав за відповідне сказати і вступну промову, що зробив теж (із гіршим успіхом) голова комітету Борецький... Посадник міста Рендел і колишній конґресмен Даґерті вшанували концерт своєю присутністю і короткими виступами. Була пізніше теж перекуска і була нагода поговорити з деким — Волчуки, Заліпський, Ліда Ковальчук... Мала я в пляні поїхати на Тризубівку, навіть заповіла, що зафундую Зенкові пиво, але, усвідомивши, що є ще один концерт увечорі, я передумала: піду на концерт, може програма його буде цікавіша: дві особи мене приманюють — посол Щербак і співак Степан Степан. А дві імпрези на один день — це для мене занадто. Волію трохи попрацювати над ULE70. А ось ранок — замість іти до церкви — присвятила, читаючи газету "День" і "Вечірній Київ" — це дивіденди мого змодернізованого комп'ютера і Максимових заходів біля нього.

Понеділок, 25 серпня 1997. 10:30. Метро.

Їду на PENN. Тим разом запросила на полуденок Марилю і Susan Peters — студентку, що працювала над публікацією моєї UkraLME на Internet. Хочемо цю публікацію відзначити. Не знаю, чи вже внесли пропоновані мною поправки — коли я вчора перевіряла, був на Internet тільки ще старий текст з величезними літерами... Після поправок Мариля зробить деяку рекляму моїй бібліографії, а тоді... боюсь, що почнеться пресія, щоб я цю роботу продовжувала.... Бо очевидно робота ця багатьом людям потрібна і будуть запити про найновіші матеріяли. Але... дальша праця над UkraLME відтягала б мене від інших моїх заплянованих і розпочатих проєктів.... Отак без ґрентів, без гонорару продовжувати, покинувши все інше? Може піду на компроміс і вряди-годи доповнюватиму дуже селективний Supplement, без FBIS Reports — як це я вже зрештою і розпочала була робити два роки тому?

Вчорашнє завершення святкування незалежности зібрало трохи більше як половину залі. Щербакова промова була замітна тільки тим, що читав її двома мовами: українською та англійською. Вчиться! І це добре! Стефан Степан не був такий добрий, як у п'ятницю в Robin Hood Dell. Виступив досить оригінальний маленький молодечий "хор" Волянської.

Зустріла там Надю Петрик. Її вже попрощали офіційно в Technical Services і вона повернеться на part-time до Марилі. Праця stack attendant-а, що була вільна, дісталася членові профспілки. Не так легко увійти в цю структуру. Але працювала вона 6 місяців — набула новий досвід, виробила собі дуже добру опінію, має вже цілий гурт поклонників, що хотіли б її бачити постійним членом персоналу. Це добре. Може щось відкриється в недалекому майбутньому. Треба витримки й терпеливости. (І щастя, очевидно!)

По дорозі додому. 3:30. Метро.

Полуденок був приємний і смачний. The White Dog — тепер один з ліпших ресторанів в околиці. Я вирішила заплатити за нас троє — вийшло 60 дол. (Взяла, очевидно, на карту). Наша студентка, Susan Peters, що довершила процес переведення моєї UkraLME на Internet, їде на наступний семестр до Франції, житиме там у французької родини і братиме університетські курси. Все це офіційно під покровом PENN, за нормальні кредити. Жаль мені, що Максим не скористав з такої програми PENN, коли був тут студентом.

Під час полуденка довідалась я, що Мариля, яка була редактором нововиданої збірки матеріялів з конференції, де темою було комерційне право, дістала 800 дол. порядком гонорару, а Флорес, один з редакторів кількатомного довідника до матеріялів іноземного права, навіть лишив працю і живе тепер тільки з royalties. Оце і є справжня заохота до такої праці! А я мала б продовжувати UkraLME "as a labor of love"?

Вівторок, 26 серпня 1997. Год. 1:30 пополудні.

Вчора ввечері була чомусь неспокійна — вирішила подзвонити до обох хлопців, щоб переконатися, що з ними все гаразд. Наперед до Максима. Вони вибираються на довгий вікенд Дня Праці на таборування до Альґонквін — в ліс, над озеро, разом із своїми приятелями — родиною Гейсі. Вчора саме плянували подорож — сьогодні Максим потелефонував вдень, бо вчора не міг довше говорити. Маркові залишила на автовідповідачі записку і він потім увечорі потелефонував. Розповідав мені із великим вдоволенням, навіть із захопленням, про те, як минулого тижня зробив з Ніною прогулянку в національний парк Секвоя, як вона витримала девять-милевий прохід у гори, яка була захоплена природою — водоспадом, горами, лісом, як просила, щоб таку прогулянку заплянувати незабаром знову... Виглядає, що обидва мої сини завзято таборують із своїми дітьми серед природи. Це мені приємно було почути. Але хоч я заспокоїлася, не могла чомусь довго заснути. Багато і довго читала (5 том щоденника В. Вулф) (між іншим, дуже цікаві записки із напружених днів, коли Чемберлен переговорював з Гітлером, а Англія заповідала поготівля, приготовляючи населення до війни...) — Перемучилася аж десь до 3-ої, а тоді взяла Tylenol-PM і заснула... Встала аж по 10-ій і весь мій сьогоднішній день — ненормальний... Турбує мене факт, що я так часто мушу вставати до лазнички — може і справді не обійдеться без уролога?

В розмові вчора з Вірою домовилась піти з нею в кіно сьогодні ввечорі. Зранку спершу думала це відкликати, але тепер подумала, що може мені й справді варто кудись піти й розважитися, бо цими днями рутина мого життя не дає мені такого зрівноваженого вдоволення праці, як це бувало раніше.

Тількищо мала несподіваний, цікавий телефон. Is this MOSTY publishing? Телефон з Каліфорнії. Про Шекспірові сонети. Що це за книжка, де її можна купити. Виявляється, жінка хоче купити чоловікові на дарунок Шекспірові сонети. Була розчарована, коли довідалась, що текст теж і в українській мові... Інформацію дістала через Books in Print.

A між іншим, підчас перебування Максима в мене, я довідалася, що номер ISBN надрукований в книжці Шекспірових сонетів — неправильний! Помилку зробив Максим (не признався мені!), але я теж винна, бо повинна була це переловити, коли робила коректу! Ну, пропало. В реклямах номер правильний, тільки на самій книжці замість 0 є 1.

30 серпня 1997, субота. год.3:30 пополудні.

Чотири дні без записок — небагато, але треба дещо віднотувати, щоб не забулося.

Я таки пішла з Вірою в кіно. Бачили — на її бажання — японський фільм "Shall we dance?" Тема досить цікава — втеча від штивності і рутини японського життя урядника середньої кляси — за допомогою лекцій салонових західних танців. Але фільм, нажаль, занадто статичний і схильний до банальности. Не подобався мені. Я воліла б була піти на "Mrs. Brown" — фільм про королеву Вікторію, але Віра (і більшість моїх знайомих — Геврики, Коропецькі) вже цей фільм бачили. І от два дні пізніше — в четвер — я зібралася і сама поїхала на пополудневий фільм до Ріц у місті — це вперше від Остапової смерти, що я сама пішла в кіно! "Mrs.Brown" — теж не надзвичайний фільм, але все ж цікавіший від того японського. Тема досить наївна — як конюх королеви Бравн допомагає їй повернутись до реального життя із жалоби після смерти принца Альберта. Знайомі мені шотландські краєвиди, замок Бальморал.

Увечорі несподівано прийшов (заповівшись наперед телефоном) Богдан Одежинський: привіз мені розсаду квітів та помідори із свого городу. Я прийняла ці сусідські дарунки, погостила його на ґанку пивом, але мушу сказати, що людина він настільки нецікава й обмежена, що більше як пів години розмовляти з ним трудно і нема про що. Одначе його візита дала наслідки. На другий день, в п'ятницю, я поїхала за харчами до Дженарді, але не тільки це: вступила там до городничої крамниці Френкс і за 30 дол. накупила горщиків на квіти, хризантем та землі. Приїхавши і пообідавши, я взялася за роботу в городі. Скопала грядку, посадила Богданові розсади, зробила деяку реорганізацію своїх дотеперішніх квітів — і у висліді маю неабиякий квітник перед хатою. Це гарно виглядає і милує око: на двох грядках перед хатою — чорнобривці із власного насіння, а перед входом до хати у великих дерев'яних бочках — беґонії — білі і червоні, impatience, mums — жовті і цеглясті, червонава пнуча рослина — "мандрівний жид". Цього року я додала три подовгасті скринки беґоній та імпейшенс і два горщики ґарденій на передній ґанок хати, а вчора додала ще три додаткові скринки беґоній та імпейшенс на невживані східці при вході на ґанок. Богданові квіти — це мають бути — Black eyed Susans — вони покищо мають тільки велике листя, побачимо, що з них виросте і як вони в мене приживуться. Чи не перестаралася я? До мене рідко хто приходить — але я сама маю велику приємність від цих квітів. Маю намір ще спереду хати цього року посадити свіжі нарцизи — бо там тепер є два майже "лисі" місця між азаліями, що їх треба чимсь заповнити. Після весняних нарцизів, посаджу там також імпейшенс. Це квіти, які, як показує мій кількалітній досвід, найліпше мені вдаються — в мене обмаль сонця, бо вхід хати — до півночі — і тому треба достосовуватися до наявних обмежень.

Люда запропонувала, щоб я завтра поїхала з ними до Лігайтону — там мають бути якісь святкування, пов'язані із 90-літтям Теліги. Я дала тентативну згоду — трохи розрухаюся між людьми і поза Філядельфією. А також добре, що мене це відтягне від комп'ютера. Пару днів тому так багато писала, переписуючи щоденник, що права рука мені розболілася не на жарт. А це може довести до Carpal Tunnel Syndrome.

Прийшло цими днями три номери "Літературної України". В одному з них — приємна несподіванка: Доценко написав статтю про Остапа і надрукував вибір його віршів з портретом. Треба буде мені написати до нього і подякувати. (Я вчора до 1-ої ночі писала задавнені листи — але до Доценка не дійшла — за багато було цих листів, деякі півторарічної давности! — до Качуровського, Винара, Ананченко в Одесі, Іванка і Стефанка, Кузьменко (подяка за книжку) та Дибко-Филипчак, що написала і прислала мені текст своєї рецензії на Шекспірові сонети. Рецензія ледве-грамотна, але це справа не моя — а редактора — вона шле її до "Жіночого світу" (хотіла теж до "Свободи", але я — маючи тиху надію, що до "Свободи" напише хтось інший — відмовила її від посилання туди другої копії).

В іншому числі "Літ.України" знайшла прикру вістку: помер Володимир Мельник. Не подають не тільки причини смерти, але навіть точної дати. Шкода його. Він був — перший Максимів зв'язок з Україною, писав про Підмогильного. А я, будучи в Києві, мала нагоду один раз погостити його обідом у Марковому помешканні. А вчора — телефоном — ще одна прикра вістка: Андрій Головінський пройшов вчора вранці складну операцію на хребет. Stenosis of the spine, herniated disk. Сьогодні я вже говорила з Андрієм у лікарні — звучав дуже добре, розповідав мені про всякі нові заходи модерної медицини. Він, бідака, про американську медицину і її розвиток міг би написати цілу статтю на основі свого власного досвіду. Це вже 5-а його операція... Маю надію, що остання.

Мені треба буде в наступнопму тижні повезти афіші на презентацію першого тому Грушевського — до наших банків і церков. А також хотіла б, може, написати коментар для радіо, щоб допомогти КІУС-ові з реклямою. Але, щиро кажучи, не дуже маю до цього розмах: по перше — я давно вже нічого не писала, вийшла трохи з вправи. По друге — Грушевський і історія — не моя тема, я про це не досить багато знаю і навіть, як напишу радіокоментар, то напевно його ніде не друкуватиму. А це, очевидно, теж відбирає охоту і розмах писати.

Субота, 6 вересня 1997, год. 2:20 по полудні.

Сьогодні в Лондоні багатолюдний похорон принцеси Діяни, яка пару днів тому загинула в автомобільній катастрофі в Парижі. Було їй тільки 36 років. Ця чарівної зовнішности і ґрації жінка привернула увагу людей в усьому світі не тільки своєю особистістю, але і ревеляціями брукової преси про найдрібніші деталі її життя з принцом Чарлсом, про скандали його подружніх зрад, а потім і її позашлюбних афер — і все це довело до розводу в королівській родині. Загибіль Діяни (а теж її шофера та її приятеля) приписують не тільки фактові, що водій був нетверезий, але частинно також фактові, що за ними гналися на мотоциклях "папарацці" — фотографи, що її всюди переслідували. Величезне зацікавлення Діяною широких мас було, очевидно, наслідком пропаганди преси. Вона сама мала настільки ґрації і доброго тону, що використовувала свою популярність для підтримки всяких харитативних акцій, чим здобула собі признання і в серйозних колах. Похорон зібрав багатотисячні маси і перетворився в першорядний шоу. Мав він і політичну закраску. Прем'єром Англії є тепер Тоні Блер — з лейбористської партії. Під його натиском, королева Єлисавета і принц Чарлс перетворили похорон на королівську імпрезу, хоч раніше після розводу Діяні відібрали були титул принцеси і були в пресі закиди щодо холодної реакції королеви. Тепер, як видно, рятують майбутнє монархії: два сини Діяни, що з них старшому вже 15 років, — майбутні спадкоємці корони. Є і соціяльний аспект цілої справи: надмірне нахабство преси, яка не респектує приватного життя славних людей. Може із цього трагічного випадку будуть і позитивні наслідки: трохи більша стриманість преси? Французька поліція заарештувала фотографів-папарацці, їм — між іншим — закидають теж факт, що вони — всупереч французькому самаритянському законові — не прийшли з поміччю потерпілим у випадку, а взялися робити фотографії... З цього приводу на телевізії обговорювали різниці між французьким і американським законодавством, між двома різними кримінальними процесами... Якби я так була ще на роботі, напевно мала б серію питань з цього приводу.

Смерть Діяни для мене, одначе, є меншим переживанням, як смерть філядельфійської радіостанції WFLN, яка саме сьогодні перестала діяти. Продали станцію! І тепер там замість клясичної музики — якийсь нестерпний примітивний вереск. В мене всі радіоапарати запрограмовані на станцію клясичної музики: радіо вранці будило мене музикою, а вночі я засинала під його звуки. Мені подобалася їхня програмова політика: вони грали вибір найбільш відомих творів, повторяючи їх раз-у-раз. І наголос в них був не на модерній музиці, а на клясиці: Бах, Гендель, Моцарт, Вівальді, Бетговен, Чайковський, Ґріґ... Для мене це було саме добре: я нарешті почала вчитися розрізняти поодинокі твори і мала справжню приємність, коли вгадувала, що саме грають. Також подобалися мені заповідачі, що ніколи не давали надмірно довгих пояснень і лекцій (як це, наприклад роблять в Торонто), а давали пріоритет самій музиці. Ця музика була найбільшою радістю і приємністю мого самотнього життя. Музика, очевидно, доступна мені і на компактних дисках, що їх вже маю чималу колекцію. Але це не те саме: радіо дає також вісті і музика має еклектичний і несподіваний характер. І велику дозу спонтанности. Факт, що я сьогодні пробудилася до якогось примітивного вереску дуже мене здепремував — я вже знала, що вчора був останній день WFLN. Присвятила трохи часу сьогодні, щоб пошукати якусь іншу клясичну радіостанцію. Не може ж бути, щоб таке місто як Філядельфія залишилося зовсім без клясичної музики. Знайшла щось на хвилях 107.9 FM і тепер слухаю оперу Ґуно "Ромео і Джулєтта". Але побачимо, чи ця радіостанція гратиме клясичну музику 24 години на добу і день-у-день, як це робила WFLN. Маю надію, що як не на тій станції, то на іншій знайду щось відповідне, бо без клясичної музики мені було б справді важко тепер жити.

В неділю їздила з Чайківськими до Лігайтону — давно там не була. Були там на святкуваннях 90-ліття Теліги і на святковому обіді, де було около 70 осіб. Повісила там один афіш про презентацію Грушевського у Філядельфії, що відбудеться 27 вересня. В понеділок примусила себе сісти і написати радіокоментар. Вийшло, думаю, досить ефектовно, переконливо, пропагандивно — але друкувати цього не збираюся. Too many platitudes. В четвер зробила вже в Центрі аудіо-запис, щоб могли використати в наступну суботу, або тиждень пізніше.

В середу було перше в цьому році засідання Ради Бібліотеки — перший раз під проводом Софійки Геврик, не моїм. Кіпа привіз і заінсталював уже комп'ютер, в новій шафі. Це моє останнє досягнення на пості голови Ради. Але є теж і п'ять подарованих старих комп'ютерів, що їх привезла Маруся Сверстюк із Дрексель. Це вже перший успіх Софійки. Аби тільки були люди до праці! Але в цьому і найбільша проблема і трудність — була і буде в майбутньому. Треба фахового керівника, такого як були колись ми: я, Аня, Марійка Одежинська — а тепер і за гроші не знайдеш таких людей! Тому і є хаос, що йому важко давати раду.

Вчора замовила богослужбу на 19 вересня. Ні Остапові, ні мені ця богослужба не потрібна — але це мій реверанс в сторону Михайлівської церкви, з вдячности, що поховали мого, як сказав о. Біланич, "безбожника". Послала теж оголошення до "Свободи" і Савицькому сто долярів на перевидання в Україні книжки Шлемкевича. Оголошення потрібне, щоб пригадати друзям і знайомим, що це — п'ята річниця смерти. А при тому я й дала рекляму на Шекспірові сонети.

Понеділок, 8 вересня 1997. Метро. 9:05.

Їду так раненько, бо маю візиту в лікаря (д-р Форсія) о 10 год.

Знайшла я станцію клясичної музики — з Трентону! І вже переставила своє радіо на FM 107.9. Отже буджуся і засипляю знову до клясичної музики. Їхній вибір — трохи інший як WFLN, все ж таки вчора перед сном слухала із величезним задоволенням якогось концерту Вівальді.
"Наше життя — це мандрівка під музику тиху,
що її грають заобрійні музиканти".

Закінчила 5. том щоденника Вірджінії Булф і сьогодні вже віддам. Всупереч моїм підозрінням — адже знала я, що ВВ покінчила життя самогубством — я переконалася, що за вийнятком своїх періодів божевілля (що очевидно не задокументовані в записках і що напевно причинилися до її смерти) ВВ була людиною досить життєрадісною, з тонким відчуттям гумору й іронії, і справді з неабияким інтелектуальним наснаженням. Але шкода мені, що щоденник уже закінчився. Хочу позичити собі щоденники Гарольда Нікольсона, але чомусь останнім разом, коли я за ними шукала, я не могла їх знайти у Van Pelt.

Була вчора в церкві. Зустріла при каві Славу Оранську і Галю Головчак. Галя тількищо повернулася з своєї першої подорожі в Україну. Дуже задоволена. Почувала себе там, як вдома — каже.

П'ятниця, 12 вересня 1997. Год. 11:30 ввечорі.

Зробила 156 миль автом і ось я на Союзівці. Був один небезпечний момент, коли я в'їздила на велику автостраду (не даром я так боюся цих доріг!) — але позатим моя дорога: 263+202+206+209 була без пригод, з музикою, і навіть досить приємна.

Приїхала я вже десь по 2-ій. Вдягла свої спортові черевики і пішла в ліс, до водоспаду. Такого шумливого і повноводого потока я ще на Союзівці не бачила! Мусіли бути останніми днями неабиякі дощі (Був і в Філядельфії вчора великий дощ і я навіть, вийшовши на прохід з парасолею, порядно змокла!) Повернувшись від водоспаду, я пішла на довгий прохід попри церкву аж до роздоріжжя 209. По дорозі зустріла... 15 диких гусей, 5 диких сарн і одного товстенького зайця! Вернулася саме на вечерю, але — несподіванка — пішла до свого будинку передягнути черевики і по дорозі змокла — пустився дощ! (Мала щастя, що не раніше! Але нажаль парасольки я тим разом не мала).

При вечері сиділа з Мирославом Семчишином і мала досить приємну інтелектуальну розмову про Umberto Eco і Вірджінію Вулф, про intellectual silence Київської Русі, про Львів передвоєнних часів, про Остапа, Маму й Тата, Лесю, навіть про Андрія... (питався!)

Після вечері в Полтаві ще була перекуска і напої. Я мала довші розмови з Гайдучком, Воловодюком, Змієм. Є вже і обоє Сахаруки і Ара Каменецька, що далі дуже гарно виглядає. А крім них вже є і досить велике товариство: Білики, Цегельські, Залужний, Белендюки, Семеґени, молодий Гайдучок з жінкою, Віра Пак, Сяня Адріянович, Ґуньо Харків, Сталовіри et al., et al.

Субота, 13 вересня / ні вже неділя, год. 12:45 ночі.

Тількищо повернулася із забави. Навіть танцювала! З Собчуком, Сахаруком і Стойком! Але програма бенкету дуже мені не подобалася: Дарка Семеґен надала їй помпезно-поважного, напушеного тону; довго, пренудно і з претенсіями на філософську глибину говорив Семчишин, Аня читала якийсь сентиментально-банальний нарис про гімназію, читали довгий лист Гузара — ні сліду Зальбурга, ні краплі гумору.

Пополудні були збори, де виступали Воловодюк, Собчук, Семчишин, Стойко, члени управи і — найприємніша несподіванка з'їзду — Ірина Стецура з Києва! Ця програма була досить цікава, зокрема те, що говорила Ірка. Вона видала туристичний довідник Києва з акцентом на музику і мистецтво, а навіть почала видавати періодичний журналик-довідник такого ж типу. Добра робота! Оперта і оплачена реклямами, роздається даром на авіалініях ітд. Влодко Воловодюк говорив про ККДУ, Стойко про Пласт в Україні і про другий світовий конґрес українців, який тількищо закінчився. Збори вибрали нову управу (голови навіть не знаю), наступний з'їзд ухвалили зробити не за два, а за три роки, переголосували, щоб не давати поодиноких смертних оголошень, а тільки збірні один раз у рік (за минулу каденцію стільки колег померло, що й перерахувати всіх нелегко!). Зборами дуже вдало провадив Курилко.

Тішуся, що приїхала Ірка. Вона далі ще повна ентузіязму до свого життя в Україні (хоч тепер — сама, без жодних пов'язань!) Але і має чимало цікавих критичних помічень щодо побуту і людей там.

Четвер, 18 вересня 1997. 11:50 — полудне.

Я ще далі в полоні Bloomsbury. Вже віддам до бібліотеки листування Вірджінії Вулф, біографію Леонарда Вулфа (яку проглянула, щоб збагнути їхні відносини з Вірджінією і при нагоді довідалася, що він — Леонард — залишив 5-томів автобіографії!), а також повість ВВ "To the Lighthouse", яку саме читаю. Листування ВВ — надзвичайно цікаве, дотепне, ревеляційне. Мені особливо подобалися такі листи як лист до сестри, малярки Ванесси Бел з 2 вересня 1928, де вербатім передана розмова з тещею старою панею Вулф — це немов чорновик для новелі (но.1919 в 3 т.); або така напр. ревеляція: ВВ збирала підписи під петицією в обороні книжки Radclyffe Hall "The Well of Loneliness" — славнозвісної повісті про лесбіянство, але вона не була високої думки про літературну вартість книжки. Морґан Фостер несе до Радкліф Гол петицію з підписами, а Радкліф, пише ВВ в листі до Віти Саквіл-Вест з 30 серпня 1928 (но.1918): "Radclyffe scolds him like a fishwife, and says that she wont have any letter written about her book unless it mentions the fact that it is a work of artistic merit — even genius... So our ardour in the cause of freedom of speech gradually cools, and instead of offering to reprint the masterpiece, we are already beginning to wish it unwritten." Дотепні і сердечні листи ВВ до її небожів — Квентіна і Юліяна Белів, синів її сестри Ванеси (Юліян загинув пізніше на війні в Еспанії і це було велике пережиття для всієї родини). Під впливом листування і щоденника я позичила собі повість ВВ "To the Lighthouse", передусім тому, що знаю, що головні герої — це портрети батьків ВВ. І надзвичайна для мене несподіванка. Ця книжка — на противагу тим, що я читала недавно "Night and Day", "Orlando" — здається мені справжнім літературним шедевром: я покищо тільки в половині книжки, але захоплена: психологічний портрет Mr. Ramsay i Mrs. Ramsay — це немов твір маляра-портретиста змальований мазками модерної мистецької палітри, де суть особистости віддана кольорами, світлотінями, натяками на форму — а не фотографічною подібністю. Не Джойс, а саме ВВ в цьому романі показує чого може досягнути модерна проза і як саме. При тому саме тут видно глибину і інтелектуальну наснагу світогляду ВВ, її іронічний погляд на життя, проґрес, науку, амбіцію, славу, її зрозуміння для ролі краси, природи і почуття в людському житті, для становища жінки в подружжі і її спроб зберегти власну особистість.

"It was a splendid mind. For if thought is like the keyboard of a piano, divided into so many notes, or like the alphabet is ranged in twenty-six letters all in order, then his splendid mind had no sort of difficulty in running over those letters one by one, firmly and accurately, until it had reached, say, the letter Q. He reached Q. Very few people in the whole of England ever reach Q...... But after Q? What comes next? After Q there are a number of letters the last of which is scarcely visible to mortal eyes, but glimmers red in the distance. Z is only reached once by one man in a generation. Still, if he could reach R it would be something... How many men in a thousand million, he asked himself, reach Z after all?... And his fame lasts how long? It is permissible even for a dying hero to think before he dies how men will speak of him hereafter. His fame lasts perhaps two thousand years. And what are two thousand years? What, indeed, if you look from a mountain top down the long wastes of the ages? The very stone one kicks with one's boot will outlast Shakespeare"..... (с.53-56)

"She could be herself, by herself. And that was what now she often felt the need of — to think; well, not even to think. To be silent; to be alone. All the being and the doing, expansive, glittering, vocal, evaporated; and one shrunk, with a sense of solemnity, to being oneself, a wedge-shaped core of darkness, something invisible to others. Although she continued to knit, and sat upright, it was thus that she felt herself; and this self having shed its attachments was free for the strangest adventures. When life sank down for a moment, the range of experience seemed limitless... This core of darkness could go anywhere, for no one saw it. They could not stop it, she thought, exulting. There was freedom, there was peace, there was, most welcome of all, a summoning together, a resting on a platform of stability. Not as oneself did one find rest ever...but as a wedge of darkness. Losing personality, one lost the fret, the hurry, the stir; and there rose to her lips always some exclamation of triumph over life when things came together in this peace, this rest, this eternity; and pausing there she looked out to meet that stroke of the Lighthouse, the long steady stroke, the last of the three, which was her stroke, for watching them in this mood always at this hour one could not help attaching oneself to one thing especially of the things one saw; and this thing, this long steady stroke, was her stroke. Often she found herself sitting and looking, sitting and looking, with her work in her hands until she became the thing she looked at — that light, for example..." с. 95–96).

Вчора пошта принесла мені посилку від Зоряни Лановик: її доповідь про ОТ надруковану в тернопільському збірнику редагованому її батьком та її статтю про ОТ (текст майже тотожний) надруковану у "Дзвоні". Отже 80 ліття ОТ було в Україні відзначене і у "Літ. Україні", і в журналі "Слово і час" (передруком статті Ільницького), і в "Дзвоні" і надрукованими частинами дисертації, що ось-ось повинна бути завершена (текст, пише Зоряна, закінчений: має 181 сторінку машинопису), але коли саме буде захист? Приємно, що пам'ять про Остапа просуває в майбутнє молода людина — я справді вдячна Гром'якові, що він піддав таку думку своїй аспірантці, без всякої ініціятиви з мого боку..

Вівторок, 23 вересня 1997. Метро, год. 11:00.

Їду на домовлений полуденок з Синтією та щоб повернути до Van Pelt пару книжок. Мала намір виїхати раніше, але, як звичайно "ґуздралася", а потім заслухалася в якусь трохи знайому музику і хотіла перевірити, що це таке. Була певна, що це щось еспанське (ґітари, кастанети), трохи нагадувало "Болеро" Равеля, але я була певна, що це не Равель. Крутилося мену в думці прізвище Родріґез, бо десь щось таке чула. І от чекаю: 5 хвилин, 10 хвилин. Я вперлася, що не вийду з дому, поки не почую, що це таке — а вони взялися грати не якийсь уривок, а цілий opus. Таки дочекалася: Andalusian concerto, а композитор не Родріґез, а Rodrigo. Мушу це перевірити. У всякому разі, я щаслива, що знову в полоні клясичної музики. Фактично, маю тепер до вибору дві станції: радіостанція Temple University, що грає від 6 ранку до 5:30 клясичну музику, а потім переходить на джаз, та радіостанція якогось Мерсер коледжу з Трентону, що грає від ранку до півночі. Отже тільки після півночі я вже не можу слухати, як раніше. Але це й добре. Зокрема для сусідів. Адже і колись я мусіла сама собі нагадувати, що адже не можна по ночах слухати музику (чи спати до музики!), коли маєш одну стіну спільну з сусідом!

Четвер, 25 вересня 1997. Год. 8:05 увечорі.

Чекаю на телефон від Максима. Він ось-ось повинен приземлитися у Філядельфії. З летовища я радила йому взяти поїзд до Melrose Park, як це завжди роблю я — а на станцію до Мельроз виїду по нього автом. Їхати мені на аеродром, та ще й поночі — це було б мені напружливе переживання, а він же ж їде без якогось більшого баґажу... Завтра маємо разом поїхати нашим автом до Нью Йорку, де буде презентація першого тому Грушевського на Колюмбії. А в суботу — подібна презентація з участю Сисина, Когута, Максима і Леоніда Рудницького відбудеться і у Філядельфії. Я саме сьогодні пополудні їздила до Центру вдруге записувати свій пропагандивний радіокоментар до цієї нагоди. Мали цей коментар передавати вже минулої суботи, але зіпсувалася-перекрутилася їм тасьма. Маю надію, що тим разом жодної аварії не буде, бо це вже остання нагода для цього радіокоментаря.

Сьогодні я не надто добре почувалася. Проблема з міхуром посилилася, і навіть відчула я деякі болі, як колись при запаленні міхура. Знайшла я якісь старі ліки, що їх десь два роки тому приписав мені ще Яримович, як я їхала в Україну — якийсь варіянт фурадантіну — трохи помогло. Візьму пару таблеток і завтра, бо не хотіла б зіпсувати собі подорожі до Нью Йорку.

А комп'ютер мій — якби знав, що має приїхати Максим — заскочив мене сьогодні вісткою, що мій Windows file may be damaged (?!)

Неділя, 28 вересня 1997, год.9:36 вранці

Максим вже на летовищі. На щастя не мусіла я його везти: Зірка Когут відвезла його і свого чоловіка Зенона автом, бо вона ще лишається тут у своєї тещі на пару днів. Сьогодні Максим, Когут і Сисин мають презентацію Грушевського в Торонто для української громади, а завтра таку ж презентацію в Торонто в університеті. Ця чотириденна презентація — в Ню Йорку на Колюмбії в п'ятницю, в УОКЦентрі у Філядельфії в суботу, завтра і після завтра в Торонто — це неабиякий tour de force... Вже відбулася така презентація в Едмонтоні, під кінець жовтня буде в Клівленді. Велике діло вимагає великої пропаганди.

Приїхав Максим у четвер, біля 9 вечора. Не встиг потелефонувати з летовища, отже я на вгад виїхала до станції Мельроз Парк зустрічати поїзд. Вийшло смішно: бо Максимові вдалося захопити попередній вже поїзд і він приїхав раніше, ніж я передбачила. У висліді ми розминулися. Побачивши, що між пасажирами, що висіли, Максима немає, я повернулася додому — а він уже тут (має, на щастя, ключ до хати!) — прийшов пішки із своєю маленькою валізкою на колісцятках!

В четвер встигли ще удвох повечеряти, поговорити, виправити проблему з комп'ютером — а в п'ятницю раннім пополуднем поїхали автом до Нью Йорку, вступивши по дорозі по Зенона Когута і його жінку, які були у Філядельфії вже пару днів у Зенкової мами. До НЙ приїхали за гарної погоди, знайшли навіть безкоштовне паркування для авта зараз же біля International Affairs Building, Columbia University, де була заплянована імпреза, вступили до організатора цього вечора Марка von Hagen-a, директора Harriman Institute, а тоді нас четверо приїжджих ще пішли на перекуску до недалекого ресторану. Сама презентація була о 6-ій годині. Зійшлося біля 50 осіб добірної публіки, серед якої був навіть Юрій Шевельов. Зустріла я там чимало знайомих і цікавих мені людей від Вірляни Ткач починаючи (виправдувалася, що не мала ще часу переглянути мої переклади), до Світлани Андрушків і Тані Кейс, які нагадували мені, що обіцяний архів "Слова" треба передати до НТШ якнайскорше, тоді він зможе ще бути включений до довідника, який вони саме взялися підготовляти. В бюрі Фон Гаґена мала я змогу побачити перевидання Історії Літератури Чижевського (Вже вийшло!).

Сама презентація відбувалася у двох невеликих, але елегантних кімнатах Lehman Suite, 406 — серед книг в осклених шафах,

(продовжую в Понеділок, 29 вересня 1997, вранці):

портретів на стінах, елегантних фотелів, столиків, лямп... Приміщення мало добру атмосферу, але якби прийшло було ще 20–30 осіб була б велика проблема, бо примістити їх було б нікуди — та й взагалі, більшість людей мусіла стояти... А програма була досить довга. Проводив нею Mark von Hagen, а головну доповідь мав Paul Hollingsworth. Це — тобто участь в програмі цих двох науковців-не-українців і університетський форум Колюмбії — я вважаю найбільшим успіхом цього свята в Нью Йорку. Вихід у світ на доброму рівні, під доброю фірмою. У програмі виступали також Зенон Когут, Франк Сисин, Марта Скорупська, Максим, з привітами від НТШ і УВАН виступили Володимир Стойко, Анна Процик і Марко Антонович. Мав бути ще у програмі Анатолій Зленко, амбасадор України до ОН, але його не було. Програма була трохи за довга, мене завжди вражає, коли люди, які мають говорити тільки привіти перетворюють їх у доповіді... Виступи — за вийнятком кількох фраз — були англійською мовою. Заскочив несподіванкою мене (і не тільки мене!) факт, що організатори (тобто Інститут Гарімана) підготовили колосальний буфет — великий конференційний стіл був заставлений овочами, сирами, салатками, а на окремих столиках було вино та інші напої. Харчу було досить на вдвічі більшу публіку і очевидно, багато його залишилося... We have a lot of hungry graduate students, сказав Mark von Hagen... Продали на вечорі книжок на півтора тисячі доларів. Верталися ми автом пізно ввечорі. Мені жаль було Максима, бо він справді дуже напрацювався: їхав автом туди і назад, говорив на вечорі, а потім сам продавав книжки, без нічиєї допомоги. А дорога вночі автострадою переповненою вантажниками була не легка.

В суботу вранці радіостанція Центру передала мій коментар і ця пропаганда напевно немало причинилася до успіху вечора у Філядельфії. Людей прийшло може із 60, але закупили книжок на понад 4,000 дол. Програма в Центрі була більш ефектовна для української публіки і проходила українською мовою. Проводив нею — дуже-дуже добре! я сказала б навіть: блискуче! з великою дозою гумору і такту і знаменитою українською мовою! — Максим. (Сиділа біля мене Віра Кліш і під час вечора каже: а я і не знала, що Ваш син потрапить так виступити! А я їй: я теж не знала!) Захарчук — президент Центру, тобто співорганізатор програми, не прийшов (вибачився телефоном) — але це вийшло імпрезі на користь. В програмі взяли участь Когут, Сисин, Рудницький і Максим, а крім того показали дуже ефектовне кольорове відео англійською мовою про КІУС — добре зроблена пропаганда їхньої праці. Рудницький говорив привіт від НТШ — його виступ був значно ліпший (і коротший!) від виступу представників НТШ в НЙ — а я навіть була трохи здивована, що він тим разом потрактував справу поважно, навіть підготовивши свій виступ заздалегідь. Найслабший виступ був самого директора КІУС-у. Зенон Когут, на диво, говорить досить погано українською мовою, хоч англійська мова його також викликає чимало поважних застережень. Взагалі видно по ньому, що він не має досвіду професора. Натомість Франк Сисин, який двадцять літ тому ледве говорив українською мовою, сьогодні виступає нею з неабияким успіхом. І вміє говорити з великою дозою безпосередности і легкости.

Багато людей ґратулювали мені за Максима. Люда, яка була на вечорі разом із Зенком, сказала Максимові: ну, тепер я бачу, що наш вечір, який ми тобі плянуємо, буде вдатний. А Роман Максимович сказав мені: ну, хто то міг був подумати, що з Максима виросте така людина? (На це я розповіла йому такий епізод з дитинства: ми на вакаціях над морем, я лежу між обома хлопцями і розповідаємо собі перед сном видумані розповіді: наперед я, тоді Марко, тоді Максим. (Максимові було тоді 6 років). Коли Максим почав розповідати, я, послухавши, встала, взяла нотатник і почала записувати...)

На диво, Центр (тобто Орися Гевка) підготовили не буфет, а тільки каву і якийсь пляцок. (Я думаю, що цього зовсім вистачило, але це було великим контрастом — і то несподіваним! — до буфету в Інституті Гарімана. (Може бути, що американці перебрали наші звичаї, а ми — їхні!)

Єдиним справжнім недоліком імпрези у Філядельфії була повна відсутність людей молодшого покоління. Про це ми не говорили, але я собі подумала: а чому не прийшли Максимові товариші? Бобо, Юрко Чайківські, Андрій Максимович, Прасіцький, Петик, Прончик. Правда, ці люди — які сьогодні вже всі з вищою освітою, займають становища і є батьками родин — не приходять ніколи взагалі, життям української громади не цікавляться, не кажу вже про те, що вони цим життям сьогодні повинні керувати. Є вийнятки, але їх дуже мало. До таких громадських діячів молодшого покоління належить напр. Ромко Процик (був на вечорі в Колюмбії, приїхав спеціяльно здалека!) або Юрко Масюк (його, очевидно, не було, але він тепер очолює т.зв. Вашинґтонську Групу).

Вчора в неділю я пішла на концерт опереткових співаків з Києва. Виступало п'ять осіб: композитор Вербицький при фортеп'яні, Тамара Тимошенко, Ірина Лапіна, Сергій Павлінов і Григорій Горушко. Співали арії з опереток (передусім Кальмана). Це київські професійні артисти і вечір був відносно приємний, не зважаючи на погану акустику в Центрі і брак австро-угорської опереткової легкости (до зальбурзької оперетки їм далеко!). Мені, зокрема, приємно було, що співали українською мовою. Публіки одначе навіть на цьому вечорі розваги було не більше як 60–70 осіб.

Кілька людей (Шиприкевичі, Куземський, акторка Левицька і ін.) спеціяльно приходили ґратулювати мені за радіо-коментар про Грушевського. Нажаль, не чули цього коментаря Когут і Сисин, і вони, очевидно, несвідомі, що до успіху їхнього виступу в Філядельфії, причинилася теж трохи і я. Але я своє зробила і задоволена, хоч пропагандивного коментаря до друку посилати не збираюся.

П'ятниця, 3 жовтня 1997. Метро. 11:00.

Маю домовлений полуденок у Palladium з Марилею і Раном. Це так, щоб утримувати зв'язки і не відчужуватися від людей. Хоч цього тижня я навряд чи могла б говорити про відчуження: передучора ввечері було засідання Ради Бібліотеки, вчора ввечері ходила я на сходини Чортополохів — отже була між людьми.

Позичила мені Софійка на сходинах Ради Бібліотеки перший номер "Критики". Видання на взір "Times Literary Supplement" і "New York Review of Books" дуже Україні потрібне і я до цього проєкту ставилась і ставлюся з ентузіязмом. Дуже хотіла бачити це перше число! Дві ночі підряд читала статті Грабовича, Рябчука, Білоцерківець, Сороса. Деякі матеріяли тільки побіжно переглянула. Найцікавіші в цьому виданні — реклями видавництв з анотаціями на нові книжки. Найбільш дошкульна хиба: брак коротких рецензій. Є тільки оглядові статті — цікаві і на доброму рівені, але довгі, деякі дуже-дуже довгі. Грабовичева стаття не тільки страшенно довга, але це тільки перша її частина. (Одне слово: перебрали найбільшу хибу "Літ. України", замість дати приклад як її перебороти). Погано також свідчить про ділову настанову редакції й адміністрації факт, що ніде немає інформацій, як це видання можна передплатити і де. Заповідають цю інформацію в наступному номері! Було б добре, якби Грабович започаткував це видання, але передав ролю головного редактора комусь іншому (хоч би Рябчукові). Взагалі Грабович повинен би менше займатися справами політики України, а більше станом англомовної літературної україніки тут на заході. Про це я ще думаю написати з приводу рецензії на його найновішу українську книжку, яка чекає ма моєму робочому столі.

Болить мене рука — права, пальці — і це мене журить. Що буде з моєю працею? З моїми далекосяглими плянами?

Неділя, 5 жовтня 1997 6:10 увечорі.

Гарні, теплі дні — немов влітку. Тількищо повернулася з довшого проходу: відвідала Віру. Вчора, в суботу, провела пів дня в Українській Бібліотеці: чекала на Марусю Сверстюк, яка мала прийти і показати мені, як уживати новий комп'ютер для каталогізації. Вона не прийшла. Але я таку можливість передбачила і не сиділа даром, а працювала з річниками "Жіночого світу" над своєю ULE70. Потім ще вступила за харчами до крамниці Genuardi: Софійка Геврик їде за два тижні до Торонто на конґрес СФУЖO і запропонувала мені присістися. Хочу скористати з нагоди і відвідати внуків. У висліді — тому, що їхатиму автом — вирішила привезти зі собою трохи домашніх харчів: вареників, телятини, біґосу... Мені легше розділити цю роботу на кілька днів і зробити вдома, як варити в них. Отже вже вчора купила потрібне м'ясо і поволі готуюся.

2 жовтня передала Леонідові Рудницькому для архіву НТША в Нью Йорку дві пачки Остапового ділового листування "Слова" — папки, що були позначені "Слово". Конче хочу, щоб трохи зменшити нагромаджені архівні папери, що назбиралися, бо в разі моєї смерти хлопці мали б з тим великий клопіт, і у висліді може й викинули б і те, що варто зберегти. Між іншим, я думала, що цих матеріялів "Слова" є три пачки, але потім, переглядаючи, побачила, що ця третя — це матеріяли ЗУАДК (також варто було б комусь передати). Взагалі, коли я побіжно почала переглядати ці пачки матеріялів, знайшла теж і несподіванки: Остап ніколи не мав доброго глузду для організації матеріялів і часом запихав чи то машинописи своїх статей чи газети до різних папок. І от я серед матеріялів "Слова" знайшла кілька чисел "Свободи" з його статтями, що не попали до моєї бібліографії ОТ (бо не були в персональному архіві), а теж і один номер журналу "Нові дні", де, крім Остапової статті, надруковані мої поетичні переклади, що також не ввійшли до моєї "Автобібліографії", бо цього номера не було в моєму архіві! Цих додатків до моєї АБ назбиралося вже кілька — не знаю, що з ними зробити, чи додавати їх і як саме?

Бачу, що мені справді конче треба взятися за Остапів архів і якось його упорядкувати: може принаймні упорядкувати машинописи статтей поазбучно за заголовками, та окремо листи — за хронологією? чи за адресатами? Десь між тими листами є листи до і від Святослава Гординського: це я знайшла на столі після Остапової смерти. Мабуть витягнув їх, щоб були разом, може готував до друку? Їх варто може було б переглянути і таки приготовити до публікації? Знайшла я один цікавий лист, що його варто було б колись надрукувати — до Чеслава Мілоша. Польською мовою, писаний не на машинці, а рукою (тобто є в архіві копія тільки!) — лист дуже цікавий — ґратуляції з нагоди Нобелівської премії, але є там згадка про польських письменників Львова в час першої радянської окупації, про спільний колективний твір — поему про Сталіна ітд. Лист цікавий, вартий того, щоб його надрукувати. Тимбільше, що маю і дуже добру фотографію Остапа з Мілошем. Тільки де друкувати? І якою мовою? Чи робити переклад?

В справі архіву "Слова" говорила я і з Костюком. Він турбувався тим, що сталося з матеріялами, які були у шафі "Слова" в пивниці Українського Інституту в Нью Йорку? Я в цій справі потелефонувала до Лясі Старосольської і довідалася, що вона деякі речі з цієї шафи (збірники "Слова") переслала через Шкільну Раду в Україну, а архівні матеріяли, які залишилися, також передасть до архіву НТША в НЙ. Тепер, коли "Слово" на порозі ліквідації, архів важливо зберегти і добре, щоб він був десь у громадських руках.

В цих справах я дзвонила сьогодні до Ліди Палій, щоб її повідомити про мої заходи. Довідалася при нагоді, що Петро Сорока написав книжку про неї таки без її попереднього відома — але, що, мовляв, після того, як прислав їй уже набраний на комп'ютері текст, вона не могла відмовити йому фінансової допомоги. Але виявляється, що він ужив на книжці також марку "Слова", не питаючись дозволу. Неприємна справа. Каже, що він усім свою книжку розсилає і дивувалася, що я ще книжки не бачила. Я розповіла їй про мою "справу" з Сорокою і про те, що я не відповіла на його листа спеціяльно, щоб не давати йому своєї приватної адреси — отже, зрозуміло, тому й не отримала його книжки.

Вчора ввечорі телефонував Кацнельсон і від нього я довідалася, що він отримав новий номер "Нових днів" і читав мою статтю про Вільде... (Я ще цього числа не дістала і статті не бачила). Бідкався над тим, що "Нові дні" перестануть виходити. Розповідав мені про своє листування з Черінь, яка наслала йому своїх книжок, і до поезії якої він поставився досить критично, мовляв, не треба так поспішно всього друкувати... Написав їй про це і думає, що вона, мабуть, образилась. Я цього майже певна: Черінь на критику хворобливо вразлива і, як вказує її недавній лист до "Літературної України", дуже пхається в друк і надмірно багато про себе думає.

Вівторок, 7 жовтня 1997. 3:40 по полудні.

Вчора і передучора — всупереч своїй нормальній рутині — я кілька годин присвятила телебаченню. Справа в тому, що на каналі 12 передавали документальний фільм про президента Трумана. Труман в моїм житті відіграв поважну ролю: його заходам ми завдячуємо свій приїзд до Америки, а можливо також, що його відважне, хоч і як трагічне рішення кинути атомну бомбу на Гірошіму і Наґасакі так налякало світ, що забезпечило всім нам і нашим дітям кілька десятиліть миру... В моїй лазничці навіть висить оправлена карикатура роботи Едварда Козака, на якій зображений Труман із своїм довготелесим секретарем стану — міністром закордонних справ Діном Ачесоном... Про життя Трумана я, очевидно, знала вже чимало і перед тим, але документальний фільм був спокусою, що їй я не встоялась, навіть виключила на цей час телефон, щоб мені не перешкодив ніхто. (Але просто сісти і дивитися на телебачення я не в стані — першого вечора дивилася на фільм, роблячи гімнастику на своїй машині; наступного вечора дивилася в кухні, одночасно ліплячи вареники...) Чимало нового довідалася. Ревеляціями для мене були і його дитинство і відношення з батьками, а потім з жінкою, і його майже повний брак освіти, і його успіхи в армії в час першої світової війни, і його конфронтації із страйкуючими робітниками залізниці, і його перший вибір на сенатора, що був дуже залежний від корумпованого партійного боса... Пізніші успіхи Трумана, його відважні рішення і в справі атомної бомби, і в конфронтації з більшовиками — НАТО, Плян Маршала, корейська війна, МекАртур ітд. були мені більше відомі, але тепер на тлі його початкової такої аж надто непоказної біографії і особистости — видалися ще більше подивугідними. Як справді важко передбачити, що саме творить з людини лідера — за моєї пам'яті американська демократія винесла з низів двох таких: Трумана і Реґана. Хто б то міг сподіватися, що такі люди потраплять дорости до своїх роль? Але Реґан був актор, він свою ролю грав непогано, але за ним, підозріваю, стояли інші і розумніші від нього люди. Труман, як видалося мені на основі цього документального фільму, був постаттю більше трагічною і більше осамітненою (навіть жінка не була йому моральною підтримкою, бо вперто не хотіла грати ролю першої лейді і мешкала переважно не з ним у Вашинґтоні, а в Індепенденс, Мізурі).

Докінчую перший том Гарольда Нікольсона. Книга, скомпонована і редагована сином, складається і з щоденникових записів і з листів. [Harold Nicolson: Diaries and Letters, 1930–1939. Ed. by Nigel Nicolson. NY:Atheneum, 1966]. Це, очевидно, тільки уривки із щоденника і напевно досить цензуровані. (Про гомосексуальні взаємини з різними приятелями немає жодної згадки, очевидно). ГН був дипломатом і членом парляменту в час, коли в Німеччині прийшов до влади Гітлер. Цікаві ревеляції про політику Англії того часу. А має він теж і гумор!

Середа, 8 жовтня 1997. 10:20 вечора

Тількищо закінчила цікавий експеримент: Максим за допомогою netscape переслав мені цілий текст моєї "Автобібліографії"! Це вже вдруге я пробувала, ідучи крок-у-крок за його інструкціями перебрати до свого Word Perfect чотири "файли" з його торонтонського сервера. Перший раз файли перейшли, але були всі "закодовані", тобто не кирилицею і читати їх було неможливо. Сьогодні Максим увів деякі зміни в процедуру і вдалося! Щоправда один із файлів десь у цьому процесі "загубився" (інформація на комп'ютері казала: was not found on this server), але це напевно можна направити, тим більше, що це — покажчик заголовків, найкоротший із наявних файлів. Справді, які чудеса можна творити при помочі цієї модерної технології! Але я пеани співаю не тільки технології: велике зворушення викликали в мене три слова від Максима сьогодні по електронній пошті: Ти вже пробувала? В цій прозаїчній фразі більше уваги і любови, як у фальшивих квітах, дарунках, запевненнях у відданості, що їх отримують матері від своїх дітей... Бо чи може бути для мене більший подарунок, як справжня солідна допомога в тому, що я хочу зробити? Боже, яке справді багато бідніше і менше задовільне було б моє життя тепер, якби не ця його сердечна увага й допомога... Зворушило воно мене теж і тому, що я таки ще була не пробувала... Максим чекав, мабуть цілий день на мою реакцію, а я сьогодні вранці поїхала з дому, повернулася аж під вечір, отже щойно після вечері сіла до комп'ютера.

Їздила я сьогодні на зустріч з Мушкою Одежинською. Навіть відмовила в останній хвилині домовлений полуденок на PENN з Марилею і Кетрін, бо Мушка могла зустрітися з нами тільки сьогодні. Поїхало нас чотири: Слава Білас, Віра Пак, Галя Головчак і я. Я взяла авто, вступила по Віру і Галю, а біля Центру ми всі пересілися до авта Слави Білас. Мушка приїхала і зупинилася у Прасіцьких, які тепер мешкають досить далеко за Філядельфією, в Jamison, по дорозі до Doylestown. Я в них там ніколи ще не була. Ледве ми їх знайшли: нове поселення дорогих, вибагливих хат — коли вони купували свою хату, каже Галя Прасіцька, довкола був ліс, а тепер там вже дуже багато нових будинків, навіть вражає надмірна густота цих новобудов... Хата і в середині дуже гарна: високі стелі, оригінальні вікна, елегантні меблі, цікаві на стінах картини, навіть є і трохи книжок, при тому і українських. (Це мене втішило, бо я — замість вести свіжоспечені пляцки, як це зробили мої товаришки подорожі, взяла зі собою дві книжки — Прасіцьким подарувала 12 збірник "Слова", а Мушці — Остапові спогади про Львів.) Гостили нас там знаменитою шинкою, ковбасою, салатками. Приємно було трохи відпружитись і поговорити. Я віддавна хотіла з'ясувати деякі справи пов'язані з Мушкою і поговорити з нею. Вона вже віддала справу свого розлучення з Богданом у руки адвоката — отже, виглядає, що розвід — неминучий. Має вона поважні фінансові труднощі, бо єдина пенсія, що її вона має — це Social Security — і то дуже низька, бо вона довго не працювала (адже народила і виховала 4 доньки), а коли і працювала, то на низько оплачуваній посаді вчительки у Сестер Василіянок. А від коли вона в Колорадо — Богдан жодних грошей їй не дає, сподіваючись, мабуть, примусити її цим способом до повороту до Філядельфії. Вона живе в Колорадо Спрінґс і опікується двома маленькими дітьми своєї найстаршої дочки Ростислави. Хлопчикові вже 5 років, дівчинці 2 чи 3. Обоє діти мають проблеми і вимагають спеціяльної опіки. Жаль мені Мушки — не мала вона в житті щастя — ні в подружжі, ні в професії, ні з дітьми. А людина вона обдарована непересічною інтелігенцією і могла мати неабиякі життєві осяги, якби не пеховий збіг обставин... Бо що як не випадок вирішує про людську долю?

Між іншим, у Прасіцьких, довідалася я, також клопіт. Їхній син, Олег, який живе разом з ними в їхній хаті із своєю жінкою (чи дівчиною?) Катею, мав недавно поважний нещасливий випадок. Він і Катя їхали разом на велосипедах десь по дорозі на Нью Говп і на них наїхала якась жінка автом. Велике пошкодження тіла для обох роверистів — обоє ледве вихрапалися з цього нещастя, він і далі мусить проходити терапію, бо має пошкоджений хребет. Олег — Максима товариш з Пласту і школи. Він є власником крамниці з музичними інструментами, видно що і сам грає і цікавиться музикою.

Довідалась я цікаву інформацію: В Бакс кавнті, районі де живуть Прасіцькі, крім податку за хату (який там виносить щось біля 5,000) треба платити також професійний податок. Тобто професіоналісти (а Только — архітект, отже рахується також до професіоналістів) зобов'язані платити додаткові якісь податки. Це — каже Мушка — щоб запобігати небажаним для околиці елементам. Але я це мушу десь провірити: а як тоді з мешканцями, що не є професіоналістами? Таж хіба не можна в Америці добирати дільницю самих професіоналістів і то за таким принципом... (Де факто може й можна, але де юре мусить бути якесь інше пояснення).

Моя стратегія реклями Шекспірових сонетів до "target audience" дає наслідки: прийшли замовлення і чеки від Джуля і Оришкевича. Написав також Василь Ґіна: але він торгується: мовляв, він може замовив би книжку для бібліотеки, де є бібліотекарем, але хоче 30% опусту. Ще й написав, що, мовляв, знав автора особисто... Я спочатку хотіла послати йому книжку, але передумала: пригадала який він скупар. (Був свідком на нашому шлюбі, дарунка не дав, позичив Остапові 10 дол. тоді, а коли ми приїхали до Америки — негайно казав собі цих 10 дол. віддати, що Остап і зробив). Висилаю ще раз лист видавництва з поясненнями, що є 40% discount for bookstores ordering 4 copies or more and no other discounts apply!

Понеділок, 13 жовтня 1997, вранці.

Неділю провела — в кухні: ліпила вареники для внуків, одночасно слухаючи політичні передачі на телевізії, а пізніше — від 2-ої теж і нову українську телепрограму Контакт. (Канада завойовує Америку! Контакт робить пропаганду організованому життю української Канади! Але в міру того, як рапортуватиме і про інші українські громади в світі, матиме добру нагоду бути справжнім зв'язковим між розсіяними поселеннями).

В час вікенду не ходила на жодні імпрези, хоч були у Філядельфії дві: в суботу — 50 ліття УПА і Акції "Вісла", в неділю — вибір "міс Україна" в Центрі. Ні одна, ні друга мене надто не приманювали і я свідомо не пішла (там і без мене була напевно повна заля!) Натомість напередодні вікенду — в п'ятницю ввечорі — була в Центрі на концерті камерного оркестру Львівського університету: 12 молодих музикантів: 8 скрипок, дві віолі, два чельо. Диригент — Сергій Бурко. Репертуар був знаменитий: такі собі українські Classical Pops: Handel, Mozart, Sarasate, Gershwin, Людкевич, Скорик, Барвінський, Леонтович, — вибір популярних і ефектовних, відносно коротких (або свідомо скорочених) речей. Виконання було дуже добре, обійшлося без довгих промов, привітань і подяк — у висліді я мала величезну приємність, як рідко коли на українській імпрезі. Публіки, щоправда, прийшло всього 68 осіб. (А кажуть, що на концерті капелі бандуристів минулого понеділка була повна заля!) Мені було приємно ще й тому, що нарешті обійшлося без фольклору. Виступав з ними також співак — Стефан Стефан, який заспівав чотири пісні, нажаль не оперного репертуару, де він міг би проявити себе краще (вже раз чула, він добрий співак), а сентиментальні пісні Янівського. Це значило, що не він, а інструменталісти були в центрі моєї уваги.

Зробила вже поправки на файлах моєї "Автобібліографії", і копії на дисках, які повезу на другий тиждень до Торонто. Маю надію, що ця моя "Автобібліографія" зможе появитися ще біжучого року. Я мала надію, що зроблю собі такий подарунок на мої уродини, але нема надії, щоб це могло бути надруковане до того часу. Фактично, хто зна чи не затягнеться воно і на наступний рік... Перешкодив тому... Грушевський, бо Максим так був зайнятий, що, зрозуміла річ, не міг присвятити часу моїй АБ навесну, літом або ранньою осінню, а без нього — тобто без його технічного оформлення сторінок — не можна послати Camera ready copy до друкарні.

Сьогодні вранці почула на радіостанції WWFM 107.9 що вони роблять "фонотон" збірки грошей для підтримки передач клясичної музики. Від коли я їх "відкрила" зайшли вже деякі зміни — від 1 жовтня вони почали передачі 24 години на добу, та й помітила я, що тепер трохи більше популярного клясичного репертуару, менше експериментального. Тішуся, що вони існують, вони мені конче потрібні для щоденного вдоволення. Потелефонувала їм, щоб мали мене на списку, і вишлю пожертву (напочаток дам 10 дол.)

Понеділок, 20 жовтня 1997 11:00 вранці

Два дні тому потелефонувала до мене Софія Черняк. Це така російсько-українсько-єврейська журналістка, що друкується також і в українській пресі. Їй поручив звернутися до мене Костюк. Сказала мені Черняк, що є якийсь Яків Давідсон, фотокореспондент, нібито майже легендарна постать (в час війни десь партизанив із Ковпаком), який має якийсь унікальний фотоальбом пов'язаний із Шевченковими місцями (згадувала про те, як Хрущов послав його в час війни до Канева фотографувати знищення Чернечої гори спричинене німцями). Він шукає потенційного видавця для цього фотоальбому. Я запропонувала, щоб звернулися в цій справі до НТША і до Рудницького. Каже Черняк, що Давідсон уже туди звертався і відповіли йому, що не мають на це грошей... (Він, мабуть, також і вимагає відповідного гонорару).

Але важніше для мене, що в час цієї розмови Черняк згадала, що 25 жовтня Костюкові сповняється 95 років. Я про це, очевидно, зовсім забула, адже календар не позначений такими датами, а шкода. Перевірила: справді! І зрушила мене совість: треба мені щось зробити. І от я зразу таки в суботу ввечорі засіла до комп'ютера, пів ночі писала і маю готову статтейку про Костюкове 95 річчя. Сьогодні пошлю до "Свободи", може встигнуть вчасно надрукувати. Що більше, я подзвонила до Захарчука і запропонувала, що сьогодні можу зробити запис для радіопрограми, якщо вони включать це як коментар в найближчу суботу, саме 25 жовтня. Ще чекаю на телефон від Захарчука, коли маю приїхати. Крім того я вчора зробила вдома окремий аудіо-запис і пошлю Костюкові, щоб міг сам прослухати. Це замість того, щоб йому мусіли читати статтю. (Адже сам він уже не бачить і читати не може).

Мала я із цим коментарем трохи мороки. Передусім затявся мені комп'ютер — серед ночі телефонувала я до Марка до Лос Анджелесу (мала в пляні зробити це, щоб тримати контакт, але тим разом було приємно і йому і мені, що він міг мені прислужитися інформацією, яка допомогла вийти із кризи на комп'ютері). Знову ж учора, коли награвала аудіо-запис також мала клопіт і думала спершу, що не працює як слід мій Sony Walkman. Забрало мені багато часу, поки нарешті розв'язала і цю технічну проблему.

Закінчила читати перший том "Diaries and Letters, 1930–1939" / Harold Nicolson. Книжка дуже цікаво скомпонована, хоч може аж надто скорочена (і зцензурована!) сином автора, редактором цього видання Nigel-ем Nicolson-ом. Автор — надзвичайно інтелігентний чоловік, з почуттям гумору, і навіть з несподіваною для мене дозою самокритики і скромности, при всіх своїх амбіціях... Особливо цікаві і драматичні записи з часів політичної міжнародної кризи, і ревеляційні для мене відкриття закуліс англійської політики того часу. Зворушують і застановляють всі ці ходи затримати мир за всяку ціну, які, можливо і причинилися до зросту сили Гітлера і до страхітливої війни, що наступила потім.

Кілька нотаток з книжки:

20th March, 1939
I have a feeling that war will not come at once (mainly because of the spring sowings) but that it is inevitable after the harvest.

Під датою 3 квітня 1939 Нікольсон у щоденнику записує розмову Черчіля з совєтським амбасадором (Ivan Maisky):

"Now look here, Mr Ambassador, if we are to make a success of this new policy, we require the help of Russia. Now I don't care for your system and I never have, but the Poles and the Rumanians like it even less. Although they might be prepared to a pinch to let you in, they would certainly want some assurances that you would eventually get out. Can you give us such assurances?"

Це розмова в парламентському "smoking room", Черчіль в цей час не є членом уряду, належить до опозиції, разом з Нікольсоном.

Я з книжки набралася переконання, що навіть якби не було пакту Рібентропа-Молотова, хто зна, чи совєти не прийшли б були в Галичину, може як союзники Англії і Франції — проти Гітлера?

Цікаві також Нікольсонові міркування про Джойса. Готує він рецензію (рецензіями і він і його жінка поповнювали свої заробітки).

"There is Joyce's Finnegans Wake. I try very hard indeed to understand that book but fail completely. It is almost impossible to decipher, and when one or two lines of understanding emerge like telegraph poles above a flood, they are at once countered by other poles going in the opposite direction. I see that at the back of it all there is some allegory turning around the Tristan saga. But the research involved in working out this loose mosaic is greater than any ordinary reader can possibly undertake. I truly believe that Joyce has this time gone too far in breaking all communication between himself and his reader. It is a very selfish book." (p.401) (Moже колись використаю цю цитату, отже точно нотую джерело. Diaries and letters, 1930–1939 / Harold Nicolson. Ed. by Nigel Nicolson. NY: Atheneum, 1966. v.1).

Дуже радо позичу собі наступні томи. Як повернуся з Торонто (завтра їду з Софійкою автом і буду до неділі) негайно піду до бібліотеки і візьму всю решту цього знаменитого видання. Вміжчасі вчора вночі почала читати книжку, яку мені позичила Мариля, бо побачила моє захоплення щоденниками. Автор: Gustav Herling-Grudzinski, заголовок: "Dziennik pisany nocą (1984–1988)". Це тільки один сеґмент великого щоденника, що був колись друкований у паризькій "Культурі" і потім перевидаваний у Польщі, набув великого розголосу. Але я переглянула перший том, знайшла тільки кілька речей, які мене зацікавили. Хоч характеризують цей щоденник як "zapis codziennych duchowych zmagań z historią spuszczoną z lańcucha" — то на мою думку саме історії тут найбільше бракує. Це більше ремарки на марґінесі розважань і мають мало відношення до дат, коли вони записувані. Є в цьому навіть певний анахронізм (в розумінні — без або понад часовість). Бракує драматизму, який завжди дає хронологія дійсного життя. А ще й іритує мене авторове зазнайство, його "name dropping", зарозумілість, який то я, мовляв, обізнаний із світовою культурою... Ґомбровіч був цікавіший, передусім в нього було багато оригінальних, парадоксальних, дотепно висловлених поглядів. Герлінґа віддам Марилі і далі не читатиму. Волію Нікольсона — Боже, немає жодного порівнання навіть!

Ходила вчора на імпрезу презентації книжки "Холмщина і Підляшшя". Книжку мені подарувала Наталя Даниленко, випадало піти. Етнографія мене мало цікавить, а пов'язування цієї книжки з роковинами акції Вісла надало політичного тону всій імпрезі. Добре і не-політично виступала редактор книжки Борисенко, але вела вечором Ірина Дибко Филипчак і сказала таку примітивну і шовіністичну промову, що наступний крок хіба було публіці піти бити вікна у польській амбасаді! Безвідповідальна бандерівщина! Та й взагалі треба дивуватися, що така пів-грамотна і мало освічена людина стала "письменницею", а вже справжній скандал, що це саме вона репрезентує українців у ПЕН Клюбі! Вона має добрий для виступу голос і неабиякий тупет — але вести програму не вміє, на кожному кроці помилялася, забувала прізвища ітп, а в промові сказала кілька разів УАРЕСАР про радянську Україну — невідомо чому вибрала таку англо-українську форму скорочення? Я не хотіла з нею говорити, але відходячи пішла тільки привітатися, щоб вона бачила, що я теж була на залі. Подарувала мені свою книжку "Хутір тварин". Чи Ви це вже маєте? Ні, кажу, але чула, що Ви поміняли всі прізвища і дивувалася... А вона: ці зміни коштували мене 160 фунтів стерлінгів, бо цього вимагали від мене власники копирайт! А навіщо було міняти, питаю я. А вона: цього бажав собі мій чоловік. Оттаке! (А про грамотність Дибко говорить теж і факт, що вона не знала, чи це була ціна у фунтах, чи в стерлінґах... Було б комічно, якби не було сумно!)

Четвер, 23 жовтня 1997. 9:00. Торонто.

Дітям дозволено дивитись на телебачення, бо ідуть змагання за світову чашу бейсболу (World series) — отже я сіла на хвилину до записок.

Приїхала у вівторок пізно ввечері. Їхало нас в авті чотири жінки: Софійка Геврик, Ірина Чабан, Оксана Фаріон і я. Софійка і Фаріон шоферували на зміну. Їхали за пляном, виготовленим заздалегідь на комп'ютері, трохи довше як 10 годин. Погода була відносно добра, дощ зловив нас тільки біля Buffalo, а що було вже тоді темно, то це був справді найгірший сеґмент дороги, але на канадському боці прояснилося, дощ ущух. В самому центрі Торонто трохи блудили, бо не знали точно, де саме є готель Colony, де відбувався конґрес СФУЖО. Добре, що Максим — коли я заздалегідь дала йому знати, що буде мусіти виїхати по мене до центру міста — сказав мені, що цей готель недалеко від ратуші — це був для нас найважніший орієнтир.

Дорога в товаристві цих трьох жінок була справді дуже приємна. Ми на зміну розповідали собі анекдоти, а з Іриною Чабан я мала змогу говорити і про "Наше життя", що його вона тепер редагує, і слухати цікаві мені інформації про неї саму. Вона вже спровадила до Америки чоловіка і сина, другого сина має в Україні. Обидва вже дорослі. Цей в Україні має жінку і сина, цей що в Америці — розведений, жінка його лишила, вийшла заміж за німця, живе в Німеччині разом з дитиною-хлопчиком. Сама Ірина Чабан відносно недавно перейшла операцію серця — в неї була здавна серцева вада, тепер їй вставили штучні пластикові клапани. Вона 1936 року народження, отже між нами тільки 6 років різниці віку.

Отже я мала повні два дні із внуками. Вже пару разів ходила по них до школи, один раз робили разом завдання, грали карти, читали "Трьох мушкетерів". Хлопці зраділи моїми дарунками (ліхтарки-вужі і шоколадки), а камізельки виявились за малі і доведеться мені везти їх назад. Скриня вареників, що приїхали заморожені і пішли прямо у морозильню, придасться їм дуже за кілька днів, коли робітники розіб'ють стіну в кухні і треба буде обмежувати куховарення. Вчора і сьогодні ще варила я тут свіжий обід, але велика перебудова кухні напевно незабаром дуже утруднить їм щоденний побут. Вже є ззовні прибудована заокруглена стіна, що буде викінчувати побільшену кухню. Покищо між кухнею і цією добудовою є тільки провізорична стінка, але скоро і її не буде.

Комплікацією для Уляни буде теж і заповіджений на понеділок страйк учителів усіх шкіл Онтаріо — будемо знати аж в неділю напевно, буде цей страйк чи ні, але кажуть, що надія на поладнання конфлікту мала. Іванко з емоцією говорить про "того дурного Гарріса", премієра Онтаріо, що мовляв, винен у цій ситуації. Вчителі видно і дітей втягають у цю політику, а це поганий знак. Такий страйк може затягнутися і на довше і на тому постраждають і діти і батьки. Не знаю, як даватиме собі з тим раду Уляна. Якби так я приїхала на час страйку, могла б бути більше помічною і корисною. Але може ще опам'ятаються і може до страйку не дійде?

Сьогодні мала я зустріч у кав'ярні з Лідою Палій і Марією Голод — коротко, тільки на каву. Рися Голод виглядає нездорова і помітно підупала духом. Не знаю точно, що є тому причиною. Ліда каже, що вона страждає від депресії і дуже перечулена, що не має визнання, може трохи заздрісна за успіхи інших... Я передала Ліді документ передачі архіву "Слова" до НТШ в НЙ. Але переконуюсь що раз більше, що вона до громадських справ не дуже має дар і можливо трохи їх легковажить. Я їй радила, щоб вона добре ще раз прочитала статут щодо ліквідації "Слова", а навіть порадилася якогось правника в справі передачі майна, щоб їй потім хтонебудь не міг робити якихось закидів. Здивувало мене сьогодні, що Ліда навіть не знала про те, хто саме був головою "Слова" на протязі існування об'єднання. Чомусь поширилася версія, що був ним Самчук. Я Ліді сказала про те, що Костюк був 18 років головою (і фактичним засновником!) і що йому в суботу буде 95 років, отже обов'язково треба його привітати від "Слова" телефоном і може дати оголошення до преси, навіть спізнене. Безпорадність і Ліди і Рисі — це справді головні причини ліквідації об'єднання, а цього не було б, якби Струк і інші члени президії були активні і поважніше ставилися до справ. Я ніколи занадто прихильно не була наставлена до "Слова", передусім із двох причин: 1/ брак суворішого і серйознішого добору членства і матеріялів друкованих у збірниках і 2/ атмосфера "взаїмної адорації" надто вразливих еґоцентриків, що дбали завжди більше про справи особистої "слави", як про літературний процес у цілому. Але саме тому, що моє наставлення завжди було критичне, я не дала себе втягнути у президію. Якби я була вже взяла на себе якийсь пост, я відчувала б відповідальність за долю організації. Найбільше в цьому контексті дивуюся навіть не Ліді Палій, а Струкові. Він міг "Слово" врятувати й зреформувати. Остап покладав на нього великі надії. За головування Остапа мій основний закид був, що "Слово" мало діяльне, але він бодай умів лявірувати між всіми цими напушеними еґоцентриками і злагіднювати конфлікти, отже затримував для зовнішнього світу фасад об'єднанна письменників, яке в час холодної війни найбільше займалося не літературою, а літературною політикою, тобто передусім обороною письменників-дисидентів. Чи потрібна тепер організація українських письменників за кордонами України? Люди, які активно творять літературний процес в діяспорі так чи інакше стоять і стояли поза організацією: Бойчук із "Світовидом", Трач із "Зернами", ціла плеяда літературознавців від Грабовича, Рубчака, Павлишина починаючи, до Ільницького, Шкандрія, Максима et al. Важніші від організації є літературні журнали. Ось на дорозі ліквідації "Нові дні". Хоч це і не чисто літературне видання — шкода його. Покищо продовжує жити "Світовид", а "Зерна" — зовсім нове журнальне видання, започатковане вже новою хвилею — може вдасться їм його втримати. А може колись сповниться і моя мрія і постане щось справді нове на нашому горизонті: річник або бодай періодичний збірник української літератури англійською мовою.

Ніч, після півночі 25/26 жовтня 1997. Торонто. Субота на неділю.

Сьогодні була з дітьми і Максимом на концерті Торонтонського симфонічного оркестру. Уляна відступила мені своє місце і я їй була дуже вдячна, бо концерт мені дуже сподобався. Це спеціяльна серія концертів для дітей. Сьогодні концерт був достосований до теми Halloween-а і називався "Phantom of the Orchestra". Зробили з цього цілий show, з дотепною пантомімою і клоунадою, пов'язаною із музикою. А в програмі були твори Баха, Kodály, Dukas-a, і Мусорґського. Диригувала оркестром молода жінка Keri-Lynn Wilson. Я подивляла музикантів, що дали себе втягнути в акторську гру і знаменито з цього вив'язувалися. Капітальна сцена, коли члени оркестру вперше виходили на сцену: чотирьох несло контрабас, немов катафальк з померлим. Диригент — молода, струнка жінка в чорному pant suit-i, входить на сцену в широкій пелерині — дуже добре пов'язана пантоміма з музикою. Авдиторія дітей і дорослих вдячно реагували на програму.

Вчора діти не мали школи і Уляна заплянувала пополудневий вихід до музею ROM. Там всі ми провели кілька годин, оглядаючи випханих птахів і тварин, античну кераміку і скульптуру, іслямську мозаїку, середньовічну зброю ітп.

В час, коли сьогодні діти були в українській школі, я — на бажання Катерини Пивовар — зробила запис короткого коментаря про Абрама Кацнельсона на її "answering machine", тоді пішла на Блур, занесла до West Arka до Чорнія два примірники Шекспірових сонетів (в коміс по 25 дол.кан. — 40% опусту), по дорозі зустріла Рисю Голод, а потім Мар'яна й Аду Горготів, а тоді ще встигла докупити м'ясо і сири та ще одні — тим разом вже останні пампушки — та й зварити — заки хлопці повернулися додому — свіжі пальчики, та на вечерю — шницлі.

Увечорі ми ще довго грали в карти, а потім читали "Трьох мушкетерів". Стефкові завжди кажу читати заголовки розділів, а Іванкові — один-два параграфи. Сьогодні він так розчитався, що замість двох параграфів, читав на голос цілі дві сторінки — і то з власної ініціятиви. Читає він дуже добре, взагалі хлопець дуже обдарований і здібний. Але має часті психологічні зриви — раптом попадає у злість, береться до бійки, а тоді кричить і плаче. Вимагає негайної реакції на кожну свою забаганку. Зокрема від свого брата, а коли його не послухають, вдається до крику і насильства. Така емоційна неврівноваженість дуже мене турбує. Вона, крім всього іншого, дуже псує атмосферу домашнього спілкування — і напевно утруднює Іванкові знаходити і втримувати друзів. Стефко більше флегматик, взагалі спокійніший. В школі дуже його хвалять, добре вчиться, та й мабуть люблять його товариші. Він вряди-годи віддає Іванкові стусани — отже треба їх постійно розділяти, щоб собі голов не порозбивали.

На конґрес СФУЖО я не ходила взагалі. Але говорила по телефону і з Лідою Гумінілович і з Любою Пендзей. Ліда на зальцбурзький з'їзд тим разом не приїхала, бо боїться виїздити поза Торонто через своє серце. Сказали їй лікарі, що їй може потрібно зробити операцію: вставити нові клапани і вона напередодні рішення в цій справі. Люба вже на пенсії, вдома — не могла багато говорити по телефону в присутності свого сина, а я нажаль сьогодні вже не могла ніяк заплянувати з нею особисту зустріч. Може як приїду на Різдво.

Вчора потелефонувала до мене і довго зі мною розмовляла Стефанія Андрусів. Вона приїхала до Торонто зі Львова на відвідини своєї доньки, молодої дівчини, яка закінчила в Україні журналістику, приїхала до Канади і вже має статус легального імігранта. Сама Стефанія працює тепер в університеті, у відділі журналістики. З чоловіком-алькоголіком розійшлася, боїться, що нездорова родинна атмосфера могла погано вплинути на дитинство її дочки. Вона за тиждень повертається вже в Україну. Обіцяла мені передати Романові Горакові фотокопію моєї статті про Вільде із "Нових днів" та розвідати, чи можна у Сейбер-Сяйво отримати Остапові книжки. Про Горака сказала, що він — хемік за професією, кандидат наук, тепер — директор музею Франка, людина дуже автократична і поганий адміністратор. Стефанія Андрусів ніколи ще не була у США, не дуже орієнтується, що треба робити, щоб приїхати на виміну чи стипендію, вважає, що ті всі, що вже їздили — робили це завдяки приватним контактам, а вона їх, мовляв, не має, ітд.

Побачила в Максима книжку: "Nationalism, Marxism & Modern Central Europe: a biography of Kazimierz Kelles-Kranz". Автор: Timothy Snyder. Цікаве це видання передусім тим, що воно вийшло як Harvard Papers in Ukrainian Studies (© 1997, 321 p.) — а не має жодного відношення до україністики. Це, кажуть, нові впливи Романа Шпорлюка. Якщо додати, що і новий номер HUS — фестшріфт Кінена — не має ні однієї статті з українською тематикою — то це не найкраще використання українських фінансових ресурсів..

Дав мені Максим на рецензію переклад Марії Скрипник "В неділю рано зілля копала" — це той же переклад, що був готовий до друку у видавництві Дніпро 1990 року і що його макет я бачила тоді в час першого МАУ в Києві.

Год.4:40 над ранком, вже понеділок, 27 жовтня, Філядельфія.

Не спиться мені: за багато вражень? розмов? утома подорожі? а може випита по дорозі з гарячою піццою кока-коля? Замість хвилюватись безсонною ніччю, вирішила зробити кілька нотаток.

Повернулися ми з Торонто вчора десь біля 11 год. вечора. Їхали 10 годин — але дорога, тим разом, була важка, томляча, напружена. Передусім всю дорогу ішов дощ — за винятком може пів-годинної передишки, коли ми зупинилися, щоб дати змогу Ірині Чабан подивитися на водоспад Ніяґари. Виїхали ми з Торонто біля 1 год. — а що саме сьогодні час переставили знову на годину взад — то ми сумерк і темінь зустріли в дорозі відносно швидко. Дорога крізь гори, в супроводі величезних грузовиків, в темноті і з дощем була для водіїв справжнім випробуванням. Оксана Фаріон, щоб не втрачати часу, часто виминала грузовики, міняючи лінію, коли ми їхали вгору, а тоді ці величезні машини, їдучи вниз, пролітали із своїм колосальним навантаженням попри нас. Все це при швидкості понад 60 миль на годину. Небезпека цієї ситуації тримала мене в неабиякому напруженні. Але наші пані — досвідчені шофери — і Оксана Фаріон, і Софійка Геврик — подивляла я їхню витривалість і вправність. Мали ми ще й деяке напруження, коли проїздили сільську фармерську околицю біля Warsaw. Там дорога була спокійна і безпечна, але виявилося, що ми їдемо на останньому ґальоні бензини — а тут, як на злість, ніде нема бензинової станції. Також могла бути неприємна пригода і комплікація. Але повезло нам, обійшлось без пригод і ось ми вдома!

Кажу "ми" — бо в гостях у мене Ірина Чабан. Вона має завтра їхати до Нью Йорку і я запропонувала їй нічліг. Ми ще вчора перед сном пару годин провели на розмові при чайочку. Розповіла мені дещо про себе. Вона має досить драматичну біографію, зокрема ж дитинство. З дому вона — Бачинська і є родичкою Вави Бачинської (Батько Ірини — рідний брат Володимира Бачинського, батька Вави). Батько закохався і одружився з молодою, дуже вродливою, полькою. Коли вона зайшла в тяж, сказала чоловікові, що дитини собі не бажає і хотіла зробити аборт. Бабуня (тобто свекруха) переконала її привести дитину на світ і обіцяла взяти її на виховання. Так і сталося. Ірина народилася, мати після її народження покинула і батька і дитину, а бабуня прямо із шпиталя забрала дитину на виховання. Отже Іра жила і росла з бабунею і дідом у Стрию. Дідо був священиком. Ірина робила пізніше кілька спроб нав'язати контакт з матір'ю, але ця виреклася своєї дочки зовсім і собі контакту не бажала. Батько був дивізійником і після війни опинився у США. Контакт з дочкою тримав і допомагав родині посилками. Ірина вийшла заміж, народила двох синів Тараса і Левка. Чоловік був репресований, провів якийсь час у ґулаґу. Батько помер в Америці, залишивши жінку (вже третю) і дочку від неї. До цих двох незнайомих, але споріднених жінок, Ірина і приїхала була до Америки. Але спільної мови з ними не знайшла. Тепер їй вдалося спровадити до НЙ також чоловіка і молодшого сина, який встиг уже одружитися і розійтися з жінкою — отже він тут сам. Це Левко і він трохи працює в бібліотеці НТША, зацікавився бібліотечною справою, може піде на студії.

Перед виїздом з Торонто, я ще мала нагоду побути може з годину на заключному пленарному засіданні конґресу СФУЖО, коли ухвалювали резолюції. Конґрес цей замітний для мене тим, що в ньому не брали участі представники жіночих організацій України, але діяспора була репрезентована і Польщею, і Аргентиною, і Німеччиною, і ще може якимись країнами, крім Канади і США. Я не зовсім в курсі справ і не знаю всіх закуліс: довідалась, напр. що не всі жіночі організації Канади належать до СФУЖО і це була для мене несподіванка. Пригадую собі, коли вперше постало СФУЖО (чи не 1948?-ого року?) — воно було єдиною на еміграції федерацією, де були представлені організації різних політичних напрямків — бандерівці і мельниківці, демократи, католики і православні. Тим воно і привертало до себе увагу і повагу цілого нашого суспільства. Тепер, виглядає, перед ведуть католицькі жінки і — як дехто з делегатів каже — ідеологія наближена до бандерівської.

Середа, 29 жовтня 1997. год.8:50 вранці

Їду сьогодні на PENN — маю домовлений ланч з Марилею і Катериною, а крім того вступлю до д-р Форсія по flu shot. Засіла я так раненько за комп'ютер з оригінальної причини: я забула (не встигла) переставити своє радіо на новий змінений час і музика розбудила мене сьогодні не о 7-ій а вже о 6-тій вранці. А не можу їхати на PENN в годину піку — бо тоді моя карта Медікер, що дає мені право безкоштовного переїзду — недійсна.

Хочу віднотувати важливу і радісну подію. Вчора пошта несподівано принесла мені пакунок від незнайомого мені якогось Ярослава Комаринського. Думала собі: що це таке? А розкрила і виявилось, що всередині передана Зоряною Лановик посилка: кілька примірників автореферату дисертації, сама дисертація — на правах рукопису, але чітко надрукована на комп'ютері і в твердій оправі, Наукові записки Тернопільського університету із статтею про Остапа, том "Історії української еміграції", де також відведено йому цілу сторінку... Велика радість! Маю величезну сатисфакцію: подумала собі: якби жив, хто зна чи до цього дійшло б! Захист дисертації призначений на 25 листопада. Офіційними опонентами будуть Федір Погребенник і Юрій Бандура. Відбуватиметься сесія в Інституті літератури на Грушевського 4. Маю запрошення приїхати на цю церемонію до Києва. Це був би для мене дуже цікавий досвід — але я, очевидно, не поїду. Пів ночі читала дисертацію, з олівцем. Зоряна просить, щоб написати "рецензію" і мені треба зробити це якнайскоріше, щоб вона може отримала це ще перед захистом.

Тішуся дуже, що це справжня наукова робота молодої людини, що ставить перші кроки в науковому світі, а не якийсь написаний на замовлення і за гроші панегірик якогось Петра Сороки... Очевидно, не є це якийсь літературознавчий шедевр і виявляє деякі поспішні твердження (напр. про релігію, це радше побожні бажання авторки!), а теж деякий брак поінформованості (напр. щодо МУРу, або щодо англомовних довідників), дрібні, але прикрі помилки (з Арчибальда Мекліша зробила двох авторів, очевидно ніколи про такого не чула) — але є досить цікава аналіза впливів Еліота і Тичини на ОТ, деякі цікаві узагальнення про характер поезії ОТ, ітп. Я вчора вночі встигла прочитати тільки половину дисертації.

Від завтра буде в мене в гостях Леся Яцкевич. Вона вже тут, здається, тиждень: була на ювілею 43. відділу СУА, коли я була в Торонто, відвідала різних своїх знайомих, зупинилася у своєї приятельки п-ні Романець. Завтра по неї поїду.

Четвер, 6 листопада 1997. 10:30 вранці.

Потелефонувала я вчора до Марка. Зв'язок з ним дуже спорадичний: сам він майже ніколи не телефонує, коли дзвоню я — він часто "дуже зайнятий", говорить коротко, спішиться. Зрештою, мені до нього також не дуже легко дзвонити, бо це треба робити вночі, а я цими днями пробую лягати спати о 10–11.

Тим разом вирішила пробувати його зловити і — всупереч своїм звичаям — висловити йому докір. Не за те, що рідко дзвонить до мене, а за те, що Максимові на уродини прислав ніби-то "лист" електронною поштою, в якому взагалі не було ні одного слова, тільки на місці "subject" — "happy birthday!" Я про це може і не знала б, але сказала мені це Уляна, висловивши здивування, як то між братами немає комунікації. Також знаю, що на останній лист Максима, де було тільки коротке запитання, не відповів взагалі. Я вважала своїм обов'язком Маркові про це сказати. Уляна вже три роки під ряд запрошує Марка на Різдво (перший раз — з цілою родиною, потім двічі з Ніною), виявила йому максимум гостинності і вирозуміння, і то в час, коли вона фактично стояла по боці Ії, а не Марка в їхньому подружньому конфлікті. Така невдячність з його боку викликає і в мене осуд і здивування: міг би виявити бодай якийсь мінімум цивілізованої поведінки. А хто йому це скаже, як не рідна мати? Очевидно, напоролася я цим на велику неприємність. З його вдачею, я могла була це передбачити. Наразила себе на цілий потік вульґарної мови, всякі "bullshit" i "fuck you", які, нажаль, є частиною його нормального словника, не якимсь винятковим вибухом злости. Жаль мені його. Він має добре серце, непогані інтелектуальні підстави, добру освіту — і де це він набрався такого хамства? Чому саме це хамство найгірших елементів Америки так йому імпонує, що він перебрав його за своє? Це не тільки впливи Голівуду і профспілок — він ще, будучи учнем Central High School, мав тенденції до вульґарної мови, я пригадую собі одну розмову, де я казала йому, що коли Lawrence у книжці "Lady Chatterley's lover" говорить про "fuck" — то він говорить до речі і до теми, але коли Марко каже "fucking refrigerator" — то в цьому немає жодного глузду... Але справа не тільки в самій мові, а в цілому наставленні. Безмежний еґоїзм, брак соціяльної перспективи, якась незрозуміла для 40-кілька річного мужчини ювенільна незрілість... Боюсь, що ця незрілість вже принесла поважні комплікації в його житті, і мабуть принесе ще додаткові. Заки дійшло до неприємної розмови про Максима ітп., я вчора довідалася, що він зірвав свої відносини з Юлею, почав зв'язок з якоюсь жінкою-американкою, що з нею разом працює (вона, на додаток, чорна, неодружена, з сином-підлітком!) Єдине позитивне в його житті: його справжня відданість дитині: з Ніною він тепер проводить багато часу, бо Ія часто буває у роз'їздах поза ЛА. Сказав мені, що їхні відносини з Ією тепер менше напружені.

Середа вранці, 12 листопада 1997.

Пішла я вчора ввечері на лекцію в УКУ. Прізвище доповідача нічого мені не говорило, але темою були соціологічні дослідження сьогоднішньої України і це мене зацікавило. На доповідь прийшло всього 16 осіб, але доповідь була надзвичайно цікава. Молода дослідниця, Світлана Оксамитна, працює в Інституті Соціології НАН, а рівночасно є викладачем в Києво-Могилянській Академії. Приїхала на стипендію IREX на три-місячне стажування на Колюмбії. Була вже раніше в Америці, знову ж таки через IREX, в Amherst College. Оксамитна зробила аналіз соціологічних опитувань на теми економічного рівня життя населення та політичних його спрямувань. Подала наперед висліди опитувань офіційного типу, що беруть за підставу заробітну плату і які вказують на велике зубожіння населення. Але коли для встановлення рівня життя вживати інших покажчиків, то картина інша. Напр. число автомобілів, дач, колорових телевізорів ітп. на душу населення надзвичайно зросло в порівнанні з попередніми роками і це говорить радше про rising expectations, як про справжнє зубожіння. Тому й немає покищо бунтів і соціяльних зударів. Політичні опитування, одначе, показують на розчарування, брак довіри до уряду, до вільного ринку, до приватної власности, до демократичних процесів — і ці показники збільшуються і зростають, замість того, щоб падати. Доповідач і її доповідь так мені сподобалися, що я, побачивши, що їй Рудницький призначив нічліг в УКУ і що вона може і не вечеряла, взяла її до себе додому. І от тепер пишу ці записки, коли вона ще спить. Світлана Оксамитна, десь 1960-их років народження, замужня (чоловік — також соціолог, Сергій Стукало), має малого сина. Мати походить з околиць Запоріжжя, батько з Черкащини. Мати була вчителькою української мови, батько — ветеринар, який потім працював у науковій ветеринарії. Світлана середню освіту здобувала в Тернополі, де вони тоді жили, потім вчилася в Київському університеті. Говорить прегарною українською мовою, приємно її слухати. Видно, що виростала в українському оточенні. Але про свого хлопчика каже, що хоч він і ходить до української школи в Києві, то на перервах діти розмовляють зі собою по російському.

Я сьогодні всю ніч не спала. Лягла пізно, бо сиділи й говорили, а серед ночі розбудив мене телефон .... з Києва, з Конституційного суду! Подзвонила мені бібліотекар, яка була тоді з делегацією в PENN Law School, що вони передали для нас через посольство України комплект "Законів України" в реванш за подаровані їм книги.

Після півночі, вже неділя 16 листопада 1997 (Союзівка).

Свої 67 уродини провела я на Малій Раді Чортополохів на Союзівці в товаристві 20 пластунок сеніорок і старших пластунок, половину з яких не знаю навіть по імені. Не дуже хотіла я їхати, але не жалую. Їхала власним автом, але шоферувала тільки першу частину дороги. Потім вже на 206 передала кермо Славі Оранській — і саме в час, бо тут довкола "замаяні снігом дерева"! Дорога була прочищена, крім самого під'їзду до Союзівки. Сама я в таку дорогу в цю пору їхати не наважилась би, але з двома ліпшими від мене автоводіями справа не виглядала аж так погано. Побачимо як буде з поворотньою дорогою — найгірше на самій Союзівці, де дороги не прочищені і якщо завтра значно понизиться температура, може бути клопіт. Тут крім Малої Раду ЧП, відбувається одночасно Орликіяда і є біля 100 юнаків і юначок з різних пластових осередків США і навіть з Торонто, а також мала свої наради Краєва Пластова Старшина. Вибрали ми сьогодні новий провід сеніорського куреня — тим разом вдалося передати естафету молодшим сеніоркам. Курінною буде Ніля Павлюк, писарем — Темницька, скарбником — Брожина — молоді гарні активні пластові діячки, що вже проявили себе на різних виховних постах пластової праці. З молодих і знайомих мені є теж Надя Нинка і Віра Попель, а з наших старих сеніорок, крім Марійки Леськів, що є тепер Головним Чортополохом, і Віри Пак (обидві їхали з нами в моєму авті), є ще Аня Максимович, Іванка Білик, Галя Прасіцька, Авра Середа-Слюсарчук. Інші не приїхали. Велику Раду заповіли на березень в Ramada Inn — тоді прийматимуть кандидаток старшо-пластунського куреня і може нарешті відновлять діяльність цього куреня. Приємно спостерігати цю нашу молодь. Пластові курені — рідкісні середовища, де спільну мову і товариське спілкування знаходять виховані у Пласті люди різних поколінь — в нашому випадку — покоління матерів і дочок або їхніх ровесниць.

19 листопада 1997. Год.10:00 вечора

Завтра хочу віддати другий том Гарольда Нікольсона і тому хочу зробити деякі виписки:

"I do a Spectator article on keeping diaries, in which I lay down the rule that one should write one's diary for one's great-grandson. I think that is a correct rule. The purely private diary becomes too self-centered and morbid. One should have a remote, but not too remote, audience." [ p.199, 28 Dec. 1941]

"he says [Godfrey Nicholson] that it is insane to worry about circumstances which one cannot even know of, far less control". [p.264, 26 Nov. 1942]

Знамениті в книжці портрети Черчіля і Де Ґоля — Черчіля описує автор часом навіть із захватом і подивом, але малює дуже людський і живий портрет. Про де Ґоля — що його оборонцем Нікольсом виступає нераз і в пресі і в парляменті — у щоденнику багато критичних помічень. Напружені відносини між Рузвельтом і де Ґолем були для мене неабиякою ревеляцією. Цікаво описані перші реакції до Ялтинського договору і перші розчарування. Бритійці вірили, що взаміну за територію Галичини, Совєти дозволять на демократичну Польщу. Нікольсон навіть говорив в Парляменті промову на підтримку Черчіля і рішень у Ялті, покладаючись на Сталіна, який, мовляв, досі дотримувався свого слова.

Сьогодні день народження моєї Мами. Рівна річниця. Було б їй, якби жила, точно 90 років.

Ходила я сьогодні ввечорі на доповідь Андрія Шуля про вишкіл адвокатів в Україні. Він говорив помпезно і претенсійно, а рівночасно дуже поверховно, та ще й з типовим націоналістично-діяспорним зазнайством. Його рецепт для поліпшення теперішньої ситуації — курси права на УВУ та посилення правничої видавничої діяльности НТША.

А про те, що наші правники вже і без Шулевих розв'язок здобувають справжню правничу освіту в університетах Америки, Канади, Европи він навіть на згадував. Сьогодні мені записку прислала Мирослава Антонович з Монтреалю, з Меꥳл. Вона приїхала тим разом з малою Миросею і обидві здобувають неабиякі успіхи. А Мирослава каже, що ніколи їй ще так добре не працювалося і що набутий досвід вже тепер плянує застосовувати в Україні.

Thanksgiving, четвер 27 листопада 1997.

Я завжди любила це американське родинне свято, може більше ніж Різдво, бо це було моє свято, моєї родини. І тому мені особливо прикро сьогодні, що моєї родини уже не має в комплекті і ніколи не буде. Було б ще прикріше, якби довелось пробути цей день зовсім на самоті. На щастя запросили мене Коропецькі і я десь за дві години чекатиму, що по мене приїде їхній зять Богдан Пазуняк і що я зможу бути в них сьогодні на гостині, в приємному мені й інтелігентному товаристві.

Від вівтірка вечора до середи пополудні була в мене Ніна. Ія привезла її тільки і залишила наніч, а потім на другий день по неї приїхала. Вона винаймила авто, приїхавши до Філядельфії по справам фірми Дісні, а на День Подяки поїхала з Ніною до Олеся, до Нью Йорку. З моєю внучкою ми гарно забавилися: грали карти і доміно, читали перед сном (її книжку, по англійському!), робили завдання до української школи, а в середу вранці поїхали до крамниці і купили кілька іграшок (Walkie-talkie, Beenie babies, radio). Вона точно знала, що хоче і на сотні інших іграшок у заваленому перед-святочними речами магазині навіть не звертала уваги! Ніна була дуже задоволена, а я також. Спали ми в одному ліжку, згідно з її бажанням. Я приємно здивована, як добре Ніна читає вже — і то обома мовами! Мої побоювання, виглядає, виявились безпідставні. Також Ія казала, що в американській школі Ніна звертає на себе увагу своїми здібностями. В розмові вона воліє переходити на англійську мову, але пише і читає по українському не гірше від Стефка, а може й ліпше, бо не вгадує, а таки читає. Також і пише непогано, і то курсивом. Має видно добру вчительку. Я мала з неї потіху, коли вона — у відповідь на мої питання про її товаришів у школі — демонструвала мені, як то вона приводить до порядку свого товариша Уаєта, який, за її словами, є "jerk": Whyatt, would you please move over? — а тоді голосніше і з притиском: Whyatt, WOULD YOU PLEASE MOVE OVER! — а врешті, голосно, з криком: WHYATT, PLEASE MOVE OVER, I AM FURIOUS, I'VE HAD ENOUGH!

У вівторок 25 листопада в Києві мав бути захист кандидатської дисертації Зоряни Лановик. Дуже мені цікаво, чи все відбулося за пляном і як відбулося. Може в суботу попробую потелефонувати до Тернополя.

В понеділок Максим з Уляною і дітьми повернувся вже з Сієтел. Саме були Улянині уродини і я ще ввечорі їм потелефонувала, щоб їй побажати і довідатись, як пройшла конференція. На диво-дивне мій дарунок прийшов саме на час: дивно це тому, що в Канаді тепер страйк пошти — видно, я послала якраз вчас, щоб ще встигнути.

Субота, 6 грудня 1997, 8 вечора.

Дев'ять днів не робила записок. Таким чином можна довести і до смерти щоденника. Потрібна реанімація... І саме ця думка примушує мене сісти до комп'ютера в час, коли — на здоровий глузд — я повинна покластися в ліжко. Маю простуду, яка ускладнилася тим, що двічі вночі прокинулась із великим болем голови та ще й із болем вуха. Вухо мене налякало: я потелефонувала до Форсії, вона приписала антибіотики і я вже два дні їх приймаю. Але чую трохи шум у голові — може мені це лиш так здається? Боюсь, щоб мій слух не постраждав від цих якихось грипових, мабуть, вірусів.

Всетаки я функціоную, зокрема серед дня. От сьогодні поїхала надати пачку на Україну (до Доценків) і 150 дол. — дарунок Зоряні Лановик. А потім поїхала до Дженарді, закуповувати харчі. Повернувшись додому, одначе, я вже не мала ні сили, ні охоти іти на свій щоденний двомилевий прохід. Тимбільше, що сьогодні неприємно зимно, може вночі буде навіть сніг. (Добре, що я запаслася харчами!) Але вчора й передучора я таки ходила на прохід, думала, що це мені допоможе на біль голови. Не знаю, чи помогло. Але я люблю ходити і ліпше чуюся, як пройдуся.

Події минулого тижня: приємна гостина в Коропецьких, де були тільки Іван і Наталка, їхня донька Софійка з чоловіком і синами та Наталя Пазуняк. Отже на День Подяки я не мусіла бути на самоті і це було мені потрібне. В понеділок 1 грудня було засідання співробітників Енциклопедіі Діяспори. Приїхали обоє Маркусі. У вівторок був виступ на УКУ Романіва — голови НТШ, зі Львова. В середу вранці, після поганої ночі з болем вуха і голови, я таки мусіла зібратися і поїхати на замовлену візиту до Слон Тойота, щоб зробити річну інспекцію авта. Чекала там пару годин: якби була чулася зовсім добре, була б взялася за якусь статтю (я вже в Тойота неодну річ написала, чекаючи!) — але тим разом взяла зі собою третій том Нікольсона і читала тільки. Дуже рада, що встигла з інспекцією ще перед справжньою зимою. Направили мені також колесо, змінили пояси і cooling fluids, i оливу. Не знаю, що саме є тому причиною, але моє авто після цієї візити в Тойота їде значно ліпше, ніж коли ми їхали на Союзівку. Мені тоді видалося, що в моєї Тойоти послаб pick-up, але тепер все нормально і легко. Я підозрівала, що може я непотрібно купую найдорожчу бензину — premium, бо почула від когось, що японські авта ліпше функціонують на звичайній бензині. Тому останнім разом, коли дівчата купували (за свої гроші) бензину до мого авта, я казала купувати звичайну. І після поради з працівником Тойота — вирішила, що і в майбутньому перестану регулярно купувати преміюм. В середу увечорі я мала засідання Ради Бібліотеки і пішла, хоч тоді я вже чулася хворою. Від середи до п'ятниці працював в мене Сергій Лукашевич — новоприбулий емігрант, людина понад 70 років, але фізично дуже міцна і працьовита. Вичистив мені ґараж, обрізав живопліт на задньому городі, зібрав листя, викинув все це на вулицю і я зітхнула з полегшею, коли в п'ятницю міські смітярі все це роками нагромаджене барахло забрали... Правда, робітник коштував мені по 10 дол. на годину, отже вийшло на 220 дол. Та ще я — не зважаючи на простуду — гостила його і разом з ним обідала. Він — знайомий Віри Лащик — вона його поручила мені. Навесну покличу його знову, щоб зацементував і побілив стіни ґаражу.

В останніх кількох днях вияснились пляни на Різдво. Не зважаючи на те, що в них розбита хата і немає кухні, Максим запросив Марка на Різдво і Марко вже заповів свій приїзд з Ніною. Я пропонувала, щоб всі ми з'їхалися в мене, але Максим каже, що в нього на українські свята нема вільних днів і це неможливе. Випадок хоче, що їдуть до Торонто автом Трофименки — запросили мене, поїду з ними. Це значить, що зможу взяти зі собою наперед приготовані харчі і це може трохи розв'яже справи і допоможе Уляні. Але це також значить, що я буду в Торонто тільки пару днів, бо вони вибираються 4-ого, а плянують повертатися 9-ого.

Докінчую свого Нікольсона. Ось ще пару цитат:

"The Snows are just back from America and tell us that the food there is now so sterilised, dehydrated, pasteurised and frigidaired that it has lost all taste. That is what we shall come to — a tasteless, common-man age." [v.3,p.348, lst May 1958].

"Rich vulgarity is worse than poor vulgarity." [p.351, 10 Sept. 1958].

В останні роки життя Нікольсон і Віта їздили на зимові круізи кораблями і підчас цих подорожей більшість часу проводили, пишучи свої книжки, часом навіть не сходили до портів із корабля. Ніколи я не мала спеціяльної охоти на подорож кораблем — cruise. А тепер собі подумала: хто зна чи не варто було б колись на таке вибратися (але тільки якби було якесь товариство, напр. якби так поїхати цілою родиною, з Максимом, Уляною, дітьми...? Адже деякі люди дуже собі такі подорожі захвалюють.

Жаль мені, що щоденник Нікольсона (і його і Вітине життя) добігає кінця. Я ще, правда, позичила собі дві книжки про них: "Portrait of a marriage" i "Harold and Vita" — але там напевно не знайду вже нічого нового. Цікаві були люди. Інтелігентні, обдаровані, сноби-аристократи, естети і великі патріоти своєї Англії.

Понеділок, 8 грудня 1997. 9 вечора.

Не мала я рації, коли писала, що в книжках про Віту і Гарольда не знайду нічого нового. Прочитала за дві ночі "Portrait of a Marriage" / by Nigel Nicolson (NY: Atheneum, 1973). Книжка добре скомпонована і зредагована, а при тому до болю отверта і повна всяких ревеляцій. Для мене, очевидно, не є новиною факт, що Віта була лесбіянкою, а Гарольд — гомосексуалістом — чого не можна було б довідатися з Гарольдового листування і щоденника аж надто зцензурованого, очевидно, їхнім сином. Ненсі Арнолд казала мені, що відвідувала колись, як туристка замок Sissinghurst, бачила там Найджела Нікольсона і сказала йому (а може тільки хотіла сказати?) що він не повинен був публікувати таких речей про свою маму... Вона очевидно мала ма увазі цей "Портрет". Я думаю, зовсім навпаки. Книжка складається із автобіографічної сповіді самої Віти, написаної після афери з Віолетою, рукопис знайшов після її смерти 1962 року син Найджел. Віта була на свій час неабиякою феміністкою і напевно хотіла, щоб ця її сповідь була опублікована. Сьогодні, коли панує зовсім інший дух, ця сповідь має і пізнавальну вартість. Але для мене, щиро кажучи, цікавіші коментарі і додатки самого сина. І то не так ті "еротичного характеру", як деякі суспільні і побутові ревеляції. Наприклад: докладніші інформації про судові процеси за майно, що в них головною постаттю була Вітина мати, нелегітимна дочка англійського аристократа-дипломата й еспанської танцюристки. З книжки можна довідатись усі подробиці цих процесів і який публічний скандал вони викликали... Найджел дає більш привабливий образ своєї бабуні і корегує враження, яке я мала про неї з листів Віти, Вірджінії і Гарольда. Стара Вікторія сама вважала себе за "une grande dame" — вихована в релігійному конвенті у Франції, вона молодою дівчиною провела сім літ у Вашинґтоні, де батько її був амбасадором. Ці роки вона вважала своїм великим тріюмфом: вона провадила товариським життям посольства, організувала балі, і своєю ґрацією, красою і добрим смаком підкорила серця високого товариства (до президента США Артура включно) та й американської преси... Справу нелегітимности тактовно промовчувано. Повернувшись в Англію і одружившись, вона уже з неабияким досвідом почала адмініструвати замком Саквіл-Вестів Knole, що згодом таку велику ролю відіграє в житті її доньки Віти і в повісті Вірджінії Bулф — "Orlando". Я подумала собі: які хиткі підстави має сноберія цих бритійських аристократів. Віта згори дивилася на плебс, на середню клясу — а не треба іти далеко в минуле, щоб за її плечима побачити Пепіту, еспанську танцюристку з кабарету. І тільки завдяки тому фактові, що ці бритійські аристократи не відрікалися своїх нешлюбних дітей і залишали їм маєтки, вони з часом поросли в піря і задерли носа... Це зрештою стара бритійська традиція: чи ж не була Єлисавета І нешлюбною дитиною короля Генрика VІІІ? Зацікавили мене також зразки Вітиної поезії. Може й варто було б колись переглянути "The Land" — поему, що її критика вважала чи не найбільшим її досягненням. Коханець її Джефрі Скат (тим разом — мужчина!), який сам був письменником і навіть істориком естетики, автором книги "The Architecture of Humanism" (1914), написав Віті у листі:

"You are a poet, not a poetess. An unforgivable word always, but applied to you, odious. My dear, keep your apartness. There is real aloofness in your best work, the inward and solitary-minded quality which at all costs you mustn't smear..." [Geoffrey Scott, November 23,1923. p.197].

Отже я проводжу свої ночі в товаристві Нікольсонів. Ще маю листування Віти з Гарольдом, але я вже наперед знаю, що воно не таке цікаве, як її листування з Вірджінією Вулф.

Качуровський прислав мені книжку — свою антологію української поезії у власних російських перекладах. Є там і мій "Бабин яр". І довідка про мене. Приємно мені, що я туди попала. Називає мене, правда, Марта Тарнавская... Я собі подумала: може я не мала рації, коли наказала Ізі, щоб у перекладах подавав моє прізвище як Тарнавська (що він і зробив!) Адже Качуровському не можна закинути, що він свідомо русифікує українські прізвища... Він їх просто достосовує до російського правопису... А мене це разить: я волію теж і чужих прізвищ не українізувати, а передавати фонетично: Шимборска, не Шимборська і такий принцип застосовую в своїй майбутній книжці. І це мабуть викличе негативну оцінку критиків.

Праця над ULE70 поступає вперед. З Української Бібліотеки назичила собі цілу купу книг, вже їх опрацювала і віддала, також в УБ переглянула цілий комлект "Жіночого світу", а тепер докінчую переглядати "Наше життя". Завтра закінчу бібліографування й анотації "Журналу Вищих Українознавчих студій", а потім візьмуся за гарвардський журнал. Добре, що маю ці речі у власній бібліотеці. Як буду ліпше почуватися і як погода буде відповідна — поїду знову незабаром на PENN (12-ого є у Ван Пелт різдвяне прийняття — маю запрошення, могла б поїхати зранку і трохи перед гостиною попрацювати — там я працюватиму над іншою періодикою, позичу книжки, яких нема в УБ, а може і замовлю одну-дві через міжбібліотечний абонамент.

Прийшла сьогодні карточка-записка від Віри Вовк: бажає свят, дякує за Шекспірові сонети. Пише: "Ти невтомна, прекрасна і вірна в викінченні його творчого спадку. Хотілося б, однак, щось нового Твого власного перечитати, бо Ти — оригінальний, своєрідний поет, пам'ятай про це!"

П'ятниця, 12 грудня 1997. Метро. 11:00.

Їду на PENN. Передусім тому, щоб бути трохи між людьми, бо за минулий тиждень аж надто дошкульна була моя самоізоляція. Чуюся сьогодні трішки ліпше — перший день, коли я перестала приймати антибіотики, а крім того сьогодні у Van Pelt велика Christmas Party і мене запросили також. Везу віддати кілька книжок, маю намір позичити деякі нові (передусім для ULE70).

Дуже трясе і мені важко писати. Мала намір купити біля метро сьогоднішню газету, бо помітила, що один заголовок на першій сторінці заповідав про де-регуляцію електричної енергії у Філядельфії. Але не було біля метро газетаря — він певно продає газети тільки в години піку.

Субота, 13 грудня 1997, 8:00 вечора.

Вчора повернулася з прийняття у Ван Пелт (в гарному приміщенні відділу рідкісних книг з портретами поетів Вордсворта і Вітмена на стінах!) Зустріла чимало знайомих (а незнайомих, очевидно, куди більше!) Перекинулася кількома словами з колегами з правничої бібліотеки, з давнішими нашими працівниками, які тепер на різних позиціях у Ван Пелт ітд. Повернулася додому досить втомлена. Не віриться, що колись я їздила до роботи день-у-день, а тоді ще господарила і пів ночі сиділа над своїми українськими проєктами... Не ті вже тепер сили. Зрештою, я ще не зовсім здорова, може і це впливає. Мала намір ще вчора поїхати ввечері до Центру на робочу збірку в бібліотеці, але замість того пішла раніше до ліжка.

Натомість сьогодні в Центрі великий різдвяний базар. Я вирішила поїхати і пов'язати це з кількома іншими справами: працею в бібліотеці, полуденком там же, зустріччю з людьми, купівлею деяких речей на базарі і закупівлею харчів опісля в Дженарді. Все це мені вдалося зробити. Зустріла різних людей, купила на Різдво колач, перекладанець, маківник і пшеницю на кутю, опрацювала два томи "Нашого життя", купила харчі ітп.

Мала я такий цікавий досвід: працюю в бібліотеці. Підступає до мене Лимаренко з питанням, чи я знаю таку англійську книжку, де написано, що Шевченко був гомосексуалістом? Бо його просили із Канева, щоб він прислав їм для музею фотокопії тих сторінок, де про це мова... Боже мій! Примітивізмові українському немає кінця! І тепер він не тільки заливає діяспору, але й Україну... Я сказала Лимаренкові, що книжка Грабовича — це одна із найцікавіших англомовних книжок про Шевченка і що добре було б, якби люди, які цікавляться Шевченком прочитали самі і переконалися, що там не є темою Шевченків гомосексуалізм! — Думала я, що мене шляк трафить від таких Шевченкових охоронців! Але що дивуватися якомусь Лимаренкові — адже пару літ тому на УКУ Леонід Рудницький також чіпився Грабовича за те саме! (Ціла мітологія постала довкола цієї теми. Грабович натякнув на таку можливу інтерпретацію якоїсь Шевченкової поезії в якомусь футноті якоїсь статті, сьогодні не пам'ятаю вже де це було, але напевне не в книжкці!)

Добре мені так: от я хотіла вийти із своєї самоти "між люди": "ich stieg hinab ins grüne Tal und sah dass es zur Lust und Quall ein Mensch muss unter Menschen sein"... Ні, ні! Odi profanum vulgus — хіба, що слово "люди" розуміти як вибраних, близьких собі інтелектуально і серцем людей. Чи варто хвилюватися і переконувати таких як Лимаренко? Зайвий труд і шкода часу. Ignorantia invincibilis! Чи повірить він, що в книжці такого немає? Але навіть якби було! Якби так справді Шевченко був гомосексуалістом? Овва! Знайшли трагедію! Може треба більше гомосексуалістів, щоб підняли нашу літературу на вищий рівень? (Написав раз у якійсь статті мистець Соловій, що читаючи українську літературу, можна мати враження, що українці — нація євнухів!) Ну от, ці євнухи власне і хочуть до решти вичистити все, що тільки може "пахнути" сексом — гетеро чи гомо-сексуальним. Винниченка теж засуджували і пильнували, щоб молодь не заразилася ним. А про сіфіліс Франка, як я вперше почула ще в гімназії — скільки було зациткування! Все це було б навіть смішно, якби не те, що воно робить справжню шкоду. Тим більше тоді, як оперте на пів-правді, сплетнях, і як впливає на думання людей, які повинні мати ширший погляд (керівники канівського музею). Оце ще тільки підтвердило моє негативне наставлення до Канева: я була там один тільки раз, в 1974 році. Тоді там було більше Леніна, як Шевченка, а сам Шевченко на могилі так був скомерціялізований, як американське Різдво... Тепер каже Лимаренко, Канів не такий. Леніна немає, є великий синьо-жовтий прапор... Саме так. Замість Леніна — прапор. А Шевченка як не було, так і нема... (Ну, не бачила, може справді щось є). На мене величезне враження зробив Шевченківський музей в Києві — там на кожному кроці видно велику любов і повагу до Шевченка людей які із великим розумінням і професійною вмілістю вміють передати знання про нього наступним поколінням. В Каневі — найбільше враження робить не Шевченко, а Дніпро. Могутня ріка, та ще й і з такою історією!

Що сказав би Лимаренко, якби знав, що я з великим захопленням читаю таких справжніх гомосексуалістів як обоє Нікольсони! Я знову таки помилилася, коли думала, що серед листів Віти до Гаролда і Гаролда до Віти я вже нічого нового і цікавого не знайду. Очевидно, ті найбільш сензаційні листи (саме про справи сексу!) вже були цитовані деінде. Але є в книзі багато надзвичайно цікавих листів, де описуються люди, події, подорожі, враження, коментарі — тонко, інтелігентно, оригінально, цікаво, і з великою дозою гумору! Часом на голос сміюся, читаючи! Дуже обширно описана церемонія підписання Версальського договору, де Гарольд був присутній як член бритійської делегації (лист 28 червня 1919, з Парижа, с.91–94). Дотепно в листі з Тегерану 1 серпня 1926 Гаролд описує як він на бажання єпископа організує йому можливість провести богослуження для дипломатів. "It was rather fun arranging a church for him... " А тоді описує всякі подробиці і тарапати пов'язані з ритуалом і закінчує: "I went and read the Greek Anthology before luncheon. I am glad that the Christian religion is on the decline". с. 156.

Vita to Harold 8 December 1925:

"I am reading Proust...It makes me angry that he should write so exceedingly well, having nothing worthwhile to write about." p.133.

Vita to Harold 13 May 1926 [In the train Moscow-Warsaw].

"All the people at that dinner-party at the [British] Mission [in Moscow] said to me, one after the other, and not in reply to any prompting on my part, "You see, it is so dreadful living here. One never knows who will disappear next." There are arrests nearly every day. If they cannot or will not bring a political accusation against someone they want to catch, they cause false money to be slipped into his pockets and then arrest him on that charge. The Russians hardly dare to consort with foreigners." p.139.

Vita to Harold 31 May 1926:

"...the liaisons which you and I contract are something perfectly apart from the more natural and normal attitute we have towards each other, and therefore don't interfere. But it would be dangerous for ordinary people. Besides, you cannot make laws about emotional relationships: either you love, or else you don't love, and that's that." p.145.

Vita to Harold 14 February 1933, Minneapolis:

"They got very puzzled as to what my name was, and there is a touching reference to my modesty in preferring to be called Miss S.-W. instead of Lady "which is her rightful title". I think they thought I was being tactful in a democratic country. I don't feel I can stand many more women. America is rapidly curing me of any weakness I may ever have entertained for my own sex." p. 238.

Harold to Vita. 4 February 1934. Munich:

[about his visit in Paris to James Joyce at his flat in the Rue Gallilee): "He told me how the ban had been removed from Ulysses (Oolissays, he calls it) in America. He had hopes of having it removed in London also... He told me that a man had taken Oolissays to the Vatican and had hid it in the shape of a prayer book — and that it had been blessed in such disguise by the Pope. He was half-amused by this and half-impressed. He saw that I would think it funny, and at the same time, he did not think it wholly funny himself. It was almost as if he had told me the story in the belief that it might help to lift the ban in England..." p. 248.

Всі цитати з книги: "Vita and Harold: The letters of Vita Sackville-West and Harold Nicolson". Edited by Nigel Nicolson. New Yok: Putnam, © 1992.

Подумати тільки: справжня копальня золота. Ще 1992 року можна заробити гроші на книжці листування цих двоє — що вже і без того задокументовані аж до пересади — біографіями, листами, щоденниками!

Понеділок, 22 грудня 1997 4:00 PM

Harold to Vita. 20 Sept.1934:

" I said that co-education was calculated to make boys homosexual for life, whereas Eton was only calculated to make them homosexual till 23 or 34." p. 252.

Harold to Vita. 23 Sept. 1934:

"The retainers who attach themselves to American millioners are disconcerting. There are always people hanging about who may be friends or under-gardeners or private detectives. Anyhow I shake hands all round, and if I include a chauffeur here and there, what does it matter in this egalitarian country?" p.253.

Harold to Vita. 30 Sept. 1934:

"I admit that New York at night is one of the most impressive visions in the world." p. 258

Vita to Harold. 7 Feb. 1945:

"I hate democracy. I hate la populace. I wish education had never been 1998duced. I don't like tyranny, but I like an intelligent oligarchy. I wish la populace had never been encouraged to emerge from its rightful place. I should like to see them as well fed and well housed as T. T. cows — but no more thinking than that (It's rather what most men feel about women!)." p. 361.

Harold to Vita. 20 Nov. 1952:

"I do so hate growing old and the only thing to do is to bear the calamity with calm and resignation." p.408.

Harold to Vita. 29 May 1956:

"I have got so much out of life that the prospect of death fills me with no apprehension." p. 418.

Книжку поверну до Ван Пелт і на тому кінець моєму періодові "Блюмсбурі". Скільки цих томів я прочитала! Але було дуже цікаво. Всіх тих Вулфів, і Саквіл-Вестів і Нікольсонів я вже знаю ліпше ніж членів своєї родини! Мушу знайти собі якусь подібну, цікаву лектуру. Хоч може це читання для розваги і є причиною, що я досі не написала рецензії ні на Діброву, ні на Грабовича? Хоч читаю я тільки по ночах. Вдень сиджу над ULE і праця справді поступає вперед! Або — як от вчора — готую вареники, ушка та інші святкові страви. Максим вчора ввечорі телефонував — кухні і досі не мають! Готують все у мікрохвилях або на електричній сковороді! А як будемо гріти вареники? Вони сьогодні поїхали на свята до Клівленду.

П'ятниця, 26 грудня 1997. Метро. 10:00.

Їду на замовлену візиту до д-р Форсія. Думаю, що мені треба прополокати вуха — підозріваю, що знову зібрався віск. Це зокрема давалося мені взнаки в час останньої простуди, бо тоді вухо навіть боліло і я якийсь час приймала антибіотики. Тепер ще трохи відчуваю шум в ухах. Знаю з попереднього досвіду, що це може бути просто тільки віск — і маю надію, що Форсія схоче зробити це прополікування, так як колись пару разів робив був мені Тато, а потім Яримович.

Вчора провела пів дня на різдвяній гостині у Люди й Зенка. Були там мої кузинки Ляля Шпон із своїм Зенком, Марта Канвей, Христя Дольницька із своїм коханцем Михайлом Реґушом (аякже), Христі дочка Аня з чоловіком і дітьми, Бобо із своєю родиною, а також кілька сторонніх людей з поза нашого родинного круга, в тому числі і недавно прибулі з України. Найцікавішим для мене гостем був молодий Зенко Чайківський, син Юрка зі Львова, що коли я вперше відвідувала Україну 1974 року, був новонародженим немовлятком. Він уже три роки в Америці, живе в Клівленді, старається про зелену картку, доривочно працює, був якийсь час на студентській візі, приїхав на медичну, а безпосереднім стимулом до його виїзду зі Львова був ... поклик в армію! Одне слово, мовляв Качуровський, deserters are immortal. І не тільки з ворожих армій, але і з рідної. Але я не осуджую ніколи. Передусім тому, що я сама — пацифістка і з деяким упередженням до мілітаризму. Дуже рада була тому, що ні мій чоловік, ні мої сини ніколи не служили у війську. Але теж і тому, що знаю з преси і з інших джерел, які умовини в армії України для новобранців.

Субота, 27 грудня 1997. 10:25 вранці

Мала я на сьогоднішній день інші пляни. Думала поїхати до Willow Grove на додаткові закупи різдвяних дарунків та щоб віддати дві іграшки, які купила для Стефка і для Ніни. Трохи мені зробив прикрість факт, що я з великим трудом минулого тижня купила Стефкові замовлену ним гру для комп'ютера (National Hockey League 1998) — що за нею довелося шукати в п'яти різних крамницях — а тим часом довідалася по телефону, що цю ж саму гру йому вже купили на різдвяний подарунок (бо ж у них різдвяні подарунки — це два окремі свята Миколая і два Різдва!) Подібне сталося також із перегоновим автом для Ніни — замовила собі, бо хотіла дістати, ну і вони вже їй це купили. Мусітиму віддати, заміняти на щось інше. Але сьогодні, нажаль, не поїду. Прокинулась вранці, а надворі дощ із снігом. Та й заповідають, що до вечора може бути навіть справжнє накопичення снігу. Для такого шофера-боягуза, як я, зовсім вистачає, щоб я перемінила свої пляни. Але маю надію, що це — не початок справжньої зими, і що як не в неділю, то в понеділок чи вівторок я зможу поїхати до крамниць. Бо треба не тільки купити додаткові дарунки, але і рибу!

Форсія вчора вух моїх не прополокола — вибрала трохи воску інструментом, дала рецепту на краплі і наказала їх вживати і в майбутньому. Мусітиму піти за тим до аптеки (але піду пішки!)

Латинський Свят Вечір і частину Різдва провела вдома і на самоті, але без надмірних сентиментів. Навпаки: хату трохи почистила, щоб була святочна атмосфера, купила два вазонки червоної пойнтсетти, на дворі повісила дрібні білі світелка на кущ перед хатою, а саму хату виповнила прекрасною святочною музикою. Зокрема любуюся "Месією" Генделя — і часто граю це ораторіо замість іти до церкви... Тим разом були дуже добрі передачі "Месії" по радіо, а коли радіо переходило на якусь модерну різдвяну музику — я міняла знову ж таки на "Месію" на власному компактному диску. Зовсім мені не набридло — навпаки. Найкраще, що світові дало християнство — це музика.

Між іншим, не встигла я відмітити у щоденнику, що 18 грудня був у Філядельфії виступ київського камерного хору з концертом релігійної української музики. Концерт був широко реклямований і зібрав повну залю публіки, що тепер рідко трапляється. Мені зокрема було приємно, що мала змогу побути пару годин в товаристві своїх близьких друзів, бо на концерт прийшли обоє Біланюки, Геврики, Коропецькі, навіть Віра Лащик, яка ніде не ходить! Хор цей — 20 осіб — це ансамбль високомистецької кляси. В програмі були композиції не тільки старих Веделя, Дилецького, Стеценка, Леонтовича, але і таких сучасних композиторів як Дичко, Степурко, Яківчук, Станкович... Диригує цим хором молодий хлопець — Микола Гобдич (1961 р. народження). Все це люди з високою музичною освітою, кожен співак — справжній артист, а все це грає в знаменитій гармонії. Заля нашого Центру — неакустична, а наша публіка настільки примітивна і невихована, що своїм гамором заважає часом слухати. Програма була, очевидно, не зовсім під смак цієї публіки — але це була неабияка і приємна лекція музики... Найбільш приємно мені, що вони потім виступали і в Білому Домі, і в Національній Катедрі у Вашинґтоні, а що найважніше — також у Карнеґі Гол в Нью Йорку, і що це дало у висліді дуже позитивну рецензію (та ще й з великим фото) у Нью Йорк Таймсі... Софійка Геврик була теж на концерті в Карнеґі Гол — казала, що заля була заповнена, крім американців, було також багато молодої української інтелігенції (самих молодих Гевриків скільки!) Я купила два різні компактні диски їхньої музики і одну тасьму, але завезу це Уляні на дарунок, отже ще не пробувала. (Була б купила більше, але вони, нажаль, приймали тільки готівку, а я мала зі собою чекову книжку і мусіла позичати гроші в Олекси!)

Була на святочній гостині декана правничої школи, в нашому старому будинку. Вони письмових запрошень не розсилають і я довідалася про цю "парті" тільки один день перед тим. Але я знаю, що це не зі злої волі, а через процедуральні недоладки і я не образилася таким пізнім запрошенням — а таки пішла. Харч був вибагливий — з обслугою кельнерів — при столах, з вином. Бачила я там деяких старих знайомих з-поміж професорів, а також Ненсі і Слона.

Прикра новина з Клівленду. Максим з Уляною і дітьми приїхали були до баби на американське Різдво. Я потелефонувала 24 грудня, щоб всім Пасічникам побажати із святами і довідалася, що Маруся дістала приступ епілепсії і її відвезли до лікарні... На саме Різдво вже було ліпше, перевірка виказала, що додаткових комплікацій (інсульту ітп.) не було, і вчора вона вже була знову вдома. Але Різдво було, очевидно, зіпсоване. Максим з хлопцями вчора мав повертатися додому, вже був виїхав, але Стефко по дорозі почав вонітувати, отже вони з дороги повернулися назад до хати Марусі. Стеф, мабуть, має якийсь вірус, і якщо все буде добре з ним і з Марусею, то Максим з Уляною і дітьми сьогодні повернуться до Торонто... Така собі пригадка про реалії справжнього життя, непідвладні святочним людським плянам і настроям. Memento mori.

Я вчора — після візити у Форсії — мала полуденок із Синтією. Говорили ми про відхід Кріса Сієрі, але також у розмові раптом вона згадала Divertissemment Паскаля... Мушу собі знайти цей есей. Каже Синтія, що читала це ще, будучи в гайскул, але з розмови і її реляцій мене це раптом зацікавило, виглядає воно щось на зразок мого "хвалю ілюзію". Боже мій, яка неповна і недосконала моя освіта (і пам'ять!) Зрештою: вчитись треба усе життя — але для цього потрібно також мати контакт з інтелігентними людьми, що з ними можна розмовляти на цікаві теми... Паскаля напевно могла б знайти і десь серед книжок власної бібліотеки, але для цього треба було б витратити багато часу... В університетській бібліотеці буде легше знайти.

1997 рік добігає кінця. Варто зробити якісь підсумки. На основі щоденника це зробити не важко: один із дивідендів щоденникових записів.

Успіхи і здобутки:

найбільший: інавґурація видавництва Мости і вихід у світ Шекспірових сонетів точно до Остапового 80-ліття! — а крім того: переклади моїх віршів на польську (Ґоржковської) і французьку (Москаленка), мої власні переклади поезій Шимборської, викінчення "Автобібліографії", робота над редагуванням збірки збірок "Тихі розмови з вічністю", інтерв'ю зі мною Тарнашинської в "Літературній Україні", поява на Інтернет правничої школи PENN моєї правничої бібліографії, підвищення якості мого комп'ютера і мій доступ до Інтернет; пересилка частини накладу Шекспірових сонетів до Львова; захист дисертації Зоряни Лановик про ОТ; заходи в справі Наді Петрик і факт, що вона під кінець року таки здобула постійну працю в нашій правничій бібліотеці; друк 11 різних статей і рецензій.

Приємності і розваги:

Різдво в Торонто з усіми дітьми і внуками, відвідини театру (в січні), гостини в мене у Філядельфії (в лютому, в травні), поїздки до Торонто (в березні/квітні і жовтні); участь в конференції в Урбані; вакації над океаном з Максимом, Уляною, Іванком і Стефком; знаменита лектура щоденників і листування Вірджінії Вулф, Віти Саквіл-Вест, Гарольда Нікольсона; відвідини Ніни (в травні, в серпні, в листопаді); знахідка нової станції клясичної музики; з'їзд зальцбуржан на Союзівці.

Неуспіхи, невдачі, розчарування:
провал видавничого проєкту правничого щорічника, де мала бути надрукована моя бібліографія права України; нездійснений плян видати "Автобібліографію" ще 1997 року; нездійснений плян Ольги Ісаєвич зорганізувати вечір у Львові з нагоди Остапового 80-ліття; обід з Лабунькою і його закиди-імпертиненції, що назавжди підважили моє досі завжди дуже щиро доброзичливе наставлення до нього; відкинення моєї ULE 1980 від кандидатури на конкурсі Ковалевих.

Деякі неуспіхи були фактично позитивними успіхами: напр. факт що головою Ради Бібліотеки стала на моє місце Софійка Геврик, що звільнило мене після п'яти років від навантаження громадської відповідальности (я далі активна і працюю для бібліотеки, але вже не на керівному пості і без відповідальності за цілість праці). Цей перевибір насправді був спеціяльно мною підготовлений, бо я вперше назначила номінаційну комісію, саме з наміром перевести зміну — і це мені вдалося! Отже відхід із цього громадського становища — це справді особистий успіх, а не навпаки!

Важливі родинні новини: Марко отримав нарешті працю. Андрій Головінський перейшов операцію, в Тимоша народився син — Трувор; А з радісних-успішних подій з-поза особистого життя найважніші: успіхи України на міжнародному полі (договір з Росією, Румунією, НАТО); успішні презентації першого тому Грушевського.