МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Провела самотній Свят-Вечір і самотнє Різдво. Сподівалась, що може Лабуньки запросять — не запросили. Але це — дрібниця. Я вже готуюся до повороту Остапа — прибираю хату, викинула вже навіть ялинку, бо знаю, як не любить він цієї роботи. Крім того, вечорі минулого тижня присвятила була трохи бібліографічній роботі — все було б добре, але.

Маю великий клопіт — і то сталося це на самий вечір 6 січня: знову в Остаповій робочій кімнаті затік дах! — А там же свіжо помальовано — і ціла хата відновлена, помальована! — Я так страшенно схвилювалася — та ще напередодні його приїзду! Зразу потелефонувала до Райхнера — нещасного нашого дахаря: мала з ним і його жінкою гостру розмову — не так гостру, як розпачливу! Вона мене потішала: не переймайтеся так, бо захворієте! Мала може рацію. Сьогодні я спокійніша, хоч боюсь враження, яке ця вістка зробить на Остапа. Дахар вранці був на даху — там мокро і лід — нічого не може зробити, поки погода не поправиться. Говорила я вже теж з нашим Олексою. Він передбачив цю біду — бо хоч дах зовсім новий, Олекса бачив його і висловив припущення, що взимку може бути клопіт. Олекса каже, що треба взагалі піднести дах — добудувати дерев'яні підпори, щоб вода не могла затримуватись на поверхні. Це робота — на півтори тисячі долярів, або й більше. Крім того, Олекса — не дахар, не має фірми, не зможе дати ґарантії. А ще боюсь, чи дасть він з такою роботою раду? Та чи й не мусіли б ми відповідати за його безпеку? Не знаю ще, що зробимо навесну. Тепер єдине, що можна зробити — підліпити там, де тече і надіятись, що в інших місцях дах не потріскав.
***
Навечеря Нового Року зустрічала я таки в Рудницьких. Були там Лабуньки, Головчаки, якась пані Лиценяк, мама Рудницького і повна хата дітей. Надзвичайного настрою на було, розмова крутилася довкола української політики.

В день Нового Року я була на обіді, що на нього запросила Андрієва Марійка — в домі Мами і Тата. Вони всі троє — Андрій, Марійка і Соня приїхали 31-ого і побули тут кілька днів. Андрій вдачею зовсім удався в Тата: говорить безконечним монологом, із великою дозою зневаги до співрозмовника. Коли я пробувала оборонитися, або опонувати — образився і вийшов з кімнати. Я не зразу зрозуміла, що він справді вийшов — бо розмова була ніби нормальна, без піднесеного голосу і ображуватись не було чого — одною із тем була "професія" — я мала "необережність" додати від себе до його монологу про те, як дентисти самі під собою копають яму, заохочуючи до флоридації води ітд, я додала, що одною із прикмет префесії є — служба громаді, яку треба ставити вуще заробітку — і це викликало в нього реакцію (хоч все це було в абстракті, жодного натяку ad personam не було!) — Ну, він справді дикий, асоціяльний чоловік, що відвик від спілкування з людьми. Я запросила до себе Марійку і Соню і ми пішли до нас. Марійка звірилась мені з різних проблем, що їх вона має з Андрієм. Нещасні вони люди! І це не якесь справжнє лихо, а біда, що її самі створюють. Заворожене коло: вона разом із ним працює, як асистентка дентиста — вони безперебійно разом. Це ще більше справи ускладнює. Жодних приятелів не мають. Два місяці вже не працюють, бо переносили практику до власної хати і Андрій сам мусів робити багато столярської та будівельної роботи. Має він і різні конфлікти з людьми, а мав теж дисциплінарну справу за приписування собі недозволених ліків. (Тато дав йому колись якийсь лік на втрату ваги і Valium, а це тепер кваліфікують як наркотик). Він ще сам собі шкодить, бо з усіми (адвокатами, суддями, вчителями, домовласниками) входить у довгі дискусії і пише безконечні листи. А ще й в хаті — тиран! Жаль мені Соні!

9 січня 1984, вранці.

Вчора увечорі повернувся мій коханий — задоволений з поїздки, в доброму настрої. Я вже по телефону перестерегла його про наш новий клопіт з дахом — і бачу, добре зробила — бо несподіванка була б зробила гірше враження. А так — він перейшов над цим до порядку дня. (Нарікати буде пізніше, як дах тектиме і капатиме до миски: в цей момент усе замерзло, так що є лише велика пляма). На летовище по нього я боялася сама їхати — а Лабунька виїхав до УНІГУ. Віри Лащик теж не було у Філядельфії. Але допомогла мені Софійка Геврик. Я поїхала автом до Гевриків — а від них є всього 20 хвилин до аеродрому. Вона поїхала зі мною — бо там хтось мусить сидіти в авті, а друга особа може вийти зустрічати. Нажаль, літак спізнився на годину і треба було ждати. При тій нагоді мали ми нагоду для короткої візити в Тита й Софійки. Дуже люблю їх — культурна і вийнятково українська це родина. Їхні хлопці — взагалі унікати: це чи не єдині тепер діти цього віку, що не лиш поправно говорять українською мовою (це, на щастя ще досить поширене), але залюбки читають українські книжки! (Я захопила для них з хати якусь наукову фантастику Бережного і зразу помітила їхнє непідроблене зацікавлення!)

10 січня 1984, вранці, вівторок.

(Я взяла собі належні мені різдвяні вакації і чотири дні цього тижня буду вдома!)

Вчора був у нас гостем на обіді Степан (Васильович) Ткачук, український письменник з Румунії. Він — автор трьох збірок поезій (Посміх світу, 1977; Кочівницька душа, 1980; Подорож у вічність, 1982) та одного роману (Нічия пора, 1979). Все це надруковане в офіційному видавництві Критеріон у Бухаресті, тобто за державні гроші, та ще й з гонораром. Але він не живе з літератури; він — професійний інженер і працює на державній залізниці. Колись був асистентом на політехніці, але втратив академічну посаду через те, що батько не захотів стати членом колгоспу — отже сина за те покарали. Але він із своєї роботи на залізниці дуже задоволений, має багато свободи рухів і вільне користування поїздами. Як член спілки письменників, він має право на додаткову 3-місячну (платну!) відпустку кожного року, отже на практиці має 4 місяці вакацій — отже може писати. Ткачук — дебелий чолов'яга, виглядає на майстра дужання або на боксера тяжкої ваги. Він — одружений, має 13-літню доньку — а йому самому десь, мабуть, біля 45 років. Дуже багато (і швидко!) говорить. В Румунії, каже, є десь, мабуть, із 800,000 українців (туди попала і частина української Буковини). Мають свої церкви, школи, газету, видавництво. Уряд толерує меншини, хоч офіційно, в переписах, применшує статистику. Економічна ситуація — досить погана, недостаток з харчами, м'ясом ітп. Дуже поширене хабарництво (— це, мабуть, не наслідки тільки соціялізму, а національна риса — пригадую, що розповідав Дідо Тусьо про румунські порядки ще перед першою світовою війною), — а економічне звітування в централізованій економіці часто оперте на неіснуючих даних. (напр. звітують про виробничі здобутки підприємства, яке взагалі не існує, ітп.) Туристика дуже підупала, бо погана і злодійська обслуга в готелях, брак нічного життя в ресортах ітд. відстрашує закордонних-західних туристів, які воліють їхати до Болгарії. Ткачук часто їздить на Україну, має контакт з багатьома письменниками. Кілька цікавих деталей: Їздив, як делегат, на Шевченківські святкування до Києва і був єдиним промовцем, що говорив українською мовою! Потім, каже, люди з авдиторії приходили йому дякувати за це! Або: ідуть вони з Павличком вулицею Києва і Павличко починає говорити до нього російською мовою. Ткачук каже йому: Ти що? Чому говориш по російськи? А Павличко: та це вже так з привички. Ми тут звикли... Все ж таки Ткачук думає, що там є деякий зворот — відродження українства. І люди, такі як Гончар, починають робити обрахунок совісті: Гончар був у Ткачука у Бухаресті і значно вільніше там говорив і почувався, як вдома. Сказав навіть, що хотів би, щоб нецензурований примірник "Собору" попав десь закордон і зберігся для майбутнього. Ліна Костенко написала якийсь новий роман у віршах про Хмельницького, але цензура його відкинула. Теж і "Маруся Чурай" дуже цензурою "виправлена". Ліна тепер втретє замужна за якимсь інвалідом без ноги, що працює директором у кінематографії (по технічному виробництву). Він заробляє щось 350 карб. і з цього вони живуть, бо Ліна не є членом Спілки Письменників (її колись виключили, а тепер вимагають нової заяви, що її вона не хоче подати), і мало, а то й зовсім не друкується. В неї дочка, що ходить із сином Василя Симоненка і, мабуть, з ним одружиться. Ліна мала нелегке життя і має проблему з алькоголізмом. Багато Ліні та іншим допомагає Борис Олійник, що є тепер головою Спілки і впливовою людиною в партії.

11 січня 1984, середа.

Використовую свої вакаційні дні, як звичайно, для своєї роботи. Вчора й передучора, щоправда, мусіла присвятити громадській праці: виправляла предметні рубрики каталогу пластової бібліотеки. Величезна це робота, але ніхто крім мене цього зробити не може. Є в тому і бонус для мене самої: це пристосування в практиці пропонованих мною предметних рубрик із мого посібника — додатки пригодяться, якщо колись виготовлятиму нову редакцію, нове видання. Сьогодні, натомість, я сіла до рецензії на 4-ий том Хвильового до WLT — рецензії, що тяжить на моїм сумлінні вже кілька місяців. Написала і завтра вишлю. А вже в міжчасі прийшла і книга "Перший вінок". Рожанковська спеціяльно дзвонила до мене, щоб написати про це перевидання до "Свободи" — не могла я відмовитись. Але це ще справа майбутнього. Наперед треба прочитати й зробити розшук-дослідження.

Тим часом, я останніми тижнями мала нагоду прочитати дві книжки — і то випадково. Принесла для Мами, але потім залишила собі і прочитала. Перша з них — повість Олеся Лупія "Грань" — перевидана в Торонто ще 1969 року. Зацікавили мене досить відважні і нешаблонові картини сучасного підрадянського побуту, а не якісь літературні особливості. Друга діч — це справді цікава документальна біографія-дослідження життя Панаса Мирного, що її автором є В.М. Черкаський. Книжка вийшла в Києві ще 1973 року. — Коли я була в Полтаві 1974 року — садиба Мирного була чи не найбільш зворушливо-українським місцем і від того часу я завжди мала бажання прочитати щось більше про його життя. Дуже цікава панорама тогочасної України. В домі Рудченків, як свідчить Олена Пчілка, панувала українська мова, але щоденник Мирного ведений російською мовою і жінка його — з німецького роду, отже мова в його родині напевно теж була російська. Но і очевидно, служба в офіційній російській бюрократії, на високому становищі. Чи українство завжди було для нашої інтелігенції тільки приватним hobby? Plus ça change, plus c'est la même chose.

25 січня 1984, на роботі.

В неділю була ще рекордова температура: minus 7 на скалі Фаренгайта. Сніг лежить ще й досі товстим покровом. Вчора й сьогодні відлига — топиться, мокро, мрячно. Дах, очевидно, далі протікає, шкода поширюється. Нічого не порадимо. Погода утруднює побут. Я вже тижнів два не рухала авта — живемо на харчевих запасах, докуповуючи тільки дрібні речі: молоко, хліб. Те саме й Мама. Але і їм, і нам треба вже буде незабаром докупити харчів: жду, щоб трохи прочистилася наша вулиця. (На інших вулицях дороги були солені, сніг відгортали — але в нас ще передучора було, немов на Сибірі!)

18-ого, на Щедрий Вечір, запросила нас до себе Віра Лащик. Поїхали автом Третяків, які взяли нас з Остапом по дорозі. Фактично були лиш Олег, пані Голод з Торонто, мала Маp'янка, Віра з Софійкою і ми з Остапом. Мали бути ще Кіпи з дітьми, але через сніг не приїхали. Ми були запрошені прийти з Вірою Вовк, яка саме в той день прибула до Філядельфії. Вона, однак, погано почувалася (кількаденні головні болі-міґрень) і навіть не могла прийти до нас на нічліг, а залишилася бути в Чубатих. Віра Вовк була в нас лиш на обіді в четвер. Несподівано приїхав і ночував у нас Славко Трофименко — отже було приємно побути з гістьми. Віра мала вечір на УКУ — згідно із встановленим форматом. Зустріччю провадив Остап, заступаючи відсутнього Рудницького. Виступ Віри був цікавий, зокрема коли почала відповідати на питання публіки. Романенчук хотів її спровокувати питанням: що вона скористала з своїх чотирьох поїздок в Україну? І це дало їй змогу дуже ефектовно відповісти.

Я тепер увесь свій вільний час присвячую підготовці до друку першого сеґменту бібліографії Ukrainian Literature in English: Books and Pamphlets, 1911–1965. Маю надію, що Journal of Ukrainian Studies схоче це надрукувати і зробити далекойдуче зобов'язання друкувати пізніше і доповнення. З Луцьким я говорила про це, коли була ще на з'їзді "Слова" в Торонто — він був дуже зацікавлений — але там тепер зміна редакції, хто зна, яка буде їх реакція: чи доцінять цю велику й важливу роботу? Чи схочуть дати їй так багато місця в журналі? Коштує ця робота мені безконечно багато праці і нервів — ще й тепер роблю зміни, поправки, а покажчик предметів і прізвищ буде ще мені тяжити на голові кілька вечорів. Запрацьована така, аж спати не можу — за пізно лягаю, а о 6-ій я вже знову на ногах. Цю рутину перервемо в суботу, бо —о!о!о! — ідемо на баль інженерів! Намовили нас приятелі — Біланюки, Геврики, а трохи теж хочемо підтримати на дусі Віру Лащик, бо її Софійка деб'ютує. (Невідомо ще, чи Ґеньо не схоче зробити якоїсь сцени, прийшовши на баль і собі!)

В суботу Чортополохи зробили святкові сходини з нагоди 25-річчя нашої пластової бібліотеки. Зробили мені несподіванку — дарунок і квіти, з подякою за мою працю. Дарунки дістали теж Аня і Мушка та Туся Данилів. Гарний жест — але, хоч я прийняла його з подякою, думаю, що ювілеї інституції треба вшановувати починами корисними для громади, а не жестами особистого характеру.

Мені набридла була трохи моя коротенька стрижена зачіска і я зробила собі "тривалу". Ходжу тепер кучерява і — більше видно сивизну. Але кажу своїм друзям: інші жінки міняють чоловіків, працю, хату — а я тільки змінила зачіску!

5 лютого 1984, неділя.

Вчора вранці ходила на пошту полагодити кілька важливих висилок: 1/ останні два примірники бібліотечного посібника до книгарні в Едмонтоні (— аж відітхнула з полегшею: вже вся ця виробнича морока, що забрала мені стільки часу — минулася, наклад вичерпаний!) 2/ 80-ти сторінковий манускрипт Ukrainian Literature in English до торонтонського журналу Journal of Ukrainian Studies. Цей сеґмент моєї бібліографії включає 51 анотованих позицій з детальним покажчиком — книги і брошури 1911–1965 років. Після деяких вагань, зробила кілька конкретних рішень: напр. те, щоб включати виключно речі, що їх я на власні очі бачила і провірила (і так мусіла, напр. відкласти на пізніше відбитку статті Луцького Battle for literature — бо хоч саму статтю бачила в Harvard Slavic Studies, то відбитки в руках таки не мала і не можу мати певности, чи не було яких змін або додатків. Моя Ярошинська, напр. має додану бібліографію, якої не було в журнальній статті!) Маю надію, що редакція JUS погодиться на мій плян поступового друку цієї великої праці — бо якщо їх відповідь була б негативною, то це був би величезний удар усьому цьому проєктові — і ведро льодової води на мою голову! Сподіюсь, що це не станеться! 3/ послала я теж до Свободи рецензію на Перший вінок — пані Рожанковська не буде захоплена: я висловилася критично, бо думаю, що СУА повинен був заплянувати новий альманах жіночої творчости, а не збувати 100-ліття з легкої руки факсимільним передруком "Першого вінка". Мені, щоправда, передрук цей дав змогу запізнатися вперше із зразками творчости Кобринської та Олени Пчілки — дуже цікаво! — І повчально! — І передрук цей був би дуже позитивним явищем, якби це було одне із серії видань СУА — а не єдине видання!

На Балю ми таки були. Приємно було бачити багато молоді. Товариство було добірне — з Мартою Хом'як я мала нагоду цікаво поговорити про справи пов'язані з Першим вінком і Кобринською. Розповіла мені про деякі документи, що кидають нове світло на відносини Франка і Рошкевич. А позатим — бенкет був "паршивий", оркестр поганий. Марійка Лабунька працювала в буфеті і це дуже сердило Мирослава, який на злість їй не хотів танцювати з ніким іншим. Лащик прийшов у товаристві своєї сестри, яка спеціяльно приїхала з Шікаґо — вони сиділи окремо від Віри і її родини.

Вчора ми були запрошені на обід до Оранських. Приїхав з Каліфорнії брат Слави, Богдан Маланяк. Він розважав товариство аматорськими фільмами власної продукції, що їх показував на video на телевізорі. Цікавий був монтаж з життя DP в таборі в Реґенсбурґу, зроблений на основі документального "footage" канадського працівника UNRRA.

Остап простудився і сьогодні увесь день лежить у ліжку. А я неділю провела, працюючи від раннього ранку: наперед прала, потім їздила з Мамою на закупи харчів, варила обід, мила посуд — коротко приймала ще молодих Лащиків та Мирослава, що вступили на "пару мінут" — а тепер байдикую, втомилася.

Господарські новини — погані. Дах тече — стеля пошкоджена не лиш в Остаповому кабінеті, але і в Максимовій кімнаті, і в лазничці. Найгірше, що погода — немов сприсяглась проти нас — дощ напереміну зі снігом — дахар ніяк не може взятися за роботу, щоб направити.

З Лос Анджелес теж господарські новини — погані. В Марковій хаті відкрила інспекція — термітів! І щоб їх позбутися, треба буде витратити додаткових 800 долярів!

Четвер, 9 лютого 1984.

Сьогодні увечері — телефон. З Оттави. Незнайома жінка. Представилася: Оксана П'ясецька, бібліотекарка. Була в неї тількищо Віра Вовк. (Я думала, справа якась пов'язана з В.В. — бо мене запросив 90. відділ СУА сказати "вступне слово" на авторському вечорі Віри, що відбудеться у Філядельфії 26 лютого). Виявляється: Оксана П'ясецька зголосила як тему своєї маґістерської тези ... бібліографію перекладів і критичних праць з української літератури!! — І від Віри Вовк довідалась про те, що я працюю над цією ж темою!! Каже, що в справі своєї теми вона радилася Будуровича, Штогрина і вони її заохочували! — Вона, нібито, бачила мою статтю в Нашому житті — а потім, коли я звернула їй увагу на свою статтю у "Сучасності", казала, що, "здається", бачила і її. І Ви не звернули уваги на футнот, де говориться про те, що бібліографія цієї теми є в заавансованій стадії опрацювання? — питаю. Дивний підхід до наукової роботи! Такий ніби маленький світик українознавчих студій і така непоінформованість про research in progress! Конче треба було б завести рубрику "хто над чим працює"! А то при всій "реклямі" моєї роботи — на ПКУС-і, серед колег, і в пресі, зацікавлені люди таки про неї не знають. Дивує мене Штогрин — адже я інформувала його нераз і він повинен був про це пам'ятати. Якби П'ясецька була консультувалася в Луцького, він був би її перестеріг. Ну, що ж — це удар більше для неї, як для мене. Вона плянувала обмежитися до періоду 1950-1980. Я їй порадила, щоб вона порозумілася із Знаєнко — може Мирослава схоче відступити їй свою роботу — бо, як з усього видно, не дуже до неї прикладається. Якби це сталося, П'ясецька могла б перебрати роки 1965-1980 замість Мирослави. Цілість бібліографії — це проєкт ґрандіозних розмірів і може справді не під силу одній людині. Хто його знає, може П'ясецька виявиться соліднішим і працьовитішим бібліографом від Мирослави і дасть поштовх для швидшого опрацювання теми? (Трагічний оптимізм, сказав би на це Качуровський...)

Середа, 15 лютого 1984.

Нагло помер Івась. Сьогодні вночі, о 1-ій годині, в шпиталі. До лікарні пішов учора, щось нібито, сталося йому в нозі, якийсь боляк, чи щось таке. Дзвонила Ляся: здається, сціп крови. Тепер полудне, я вдома — бо вже три дні хворію, простуджена. Остап ще не знає і я вагаюся, чи казати йому по телефону, чи заждати, як повернеться увечері з праці? На нього ця вістка зробить напевно потрясаюче враження. Це ж близький приятель від дуже давніх літ. Остап останнім часом дуже часто телефонував Івасеві. Остання з Івасем розмова була навіть досить смішна. Тим разом потелефонував він, з Нью Йорку. Година десь біля 8-ої вечора. Каже Івась Остапові: я телефоную, щоб сказати, що я тепер іду брати купіль — отже щоб Ти в цей час до мене не дзвонив! Це було передучора: вчора пішов до шпиталя, а сьогодні його вже немає. А ми вже були домовились, що приїде навесну до нас і Люда на 7-ого квітня заплянувала його ювілейний вечір. Не хотів приїздити взимку, волів ждати до весни. Завжди згадував із сентиментом цих кілька весняних місяців, що їх пробув у нас в час своєї реконвалесценції.

Я використала два дні лежання в ліжку, щоб написати статтю про Пантелеймона Куліша — на основі англомовної книги Луцького та статті про Кулішеве листування Шевельова. Книжку Луцького хотіла я рецензувати для WLT — вийшла ціла справа: книжку мені замовили, але коли вона прийшла від видавця і вони побачили, що це про письменника з 19-ого століття — книжку видавцеві повернули і мене про це повідомили! — Ну, на цьому воно не закінчиться. Чекаю поки надрукують мою рецензію на Грабовичевого Шевченка, а тоді вимагатиму вияснення від редакції. Там мабуть ліва рука не знає, що робить права: адже книжку Грабовича прислали вони мені з власної ініціятиви! А ще я перевірю інші матеріяли журналу: напевно знайду якісь монографії про Міцкевіча, Пушкіна і ін. Свою статтю писала для української преси (думаю, пошлю до Свободи), а книжку позичила від Рудницького.

Середа, 22 лютого 1984.

Похоронили Івася в суботу на Бавнд Бруку. Ми поїхали нашим автом, взяли ще Віру Лащик та паню Шиприкевич. Я рада була, що Віра могла поїхати — вона допомогла мені, шоферуючи в поворотній дорозі, коли вже було темно. Обоє ми з Остапом після ґрипи і через те вирішили не їхати в п'ятницю на панахиду до Нью Йорку — подорож туди поїздом після праці, поворот уночі, а потім знову на Бавнд Брук — я боялася наражувати Остапа на таке велике зусилля. На похорон з'їхалось багато людей, на поминках було 150 осіб, а на цвинтарі може вдвоє більше. Над могилою промовляв Остап і Михайло Мороз, а потім у час стипи, що нею проводила Олька Кузьмович, говорили ще Барагура, Драґан, Ляся Любович і ще кілька осіб (Навроцька, Остап, хтось від т-ва Бойківщина). Сумно. Громада людей пера маліє так, що скоро і слова не буде до кого промовити. А з Івасем в'язало нас більше, ніж з багатьма членами близької родини. Спогади про нього на кожному кроці. Стримую себе — і стараюсь не роз'ятрювати болючої рани. Остапові, особливо, в ці дні стараюся теплом і сердечністю полегшити велику втрату.

Четвер, 23 лютого 1984.

В неділю, день після похорону, каже мені Остап: "Дзвонив я до Івася. Ніхто не відповідає. А я думав: піднесе слухавку і скаже: ти чого дзвониш, дурню? Не знаєш, що я помер?" Трагічний гумор. Кажу: "А ти подзвони до Дуфти і йому це скажи!" Бабай від себе додав: "Та бо Ти дзвониш за скоро! Йому ще телефону не залучили!"

Ніхто Івася не заступить. І Остап напевно болюче відчуватиме, що не зможе до нього потелефонувати і довідатись про нові літературні новини. А мені вже ніхто не присилатиме вирізків з преси, що про них мені треба знати. Остання Івасева посилка — вирізка з бандерівського Вісника, де є злослива напасть на мене з приводу статті в Новому Русскому Слові (чи не Оксани Керч? її стиль!)

27 лютого 1984.

Сьогодні Татові сповнилося 84 роки. Ми тількищо прийшли від них. Виглядає незле, був навіть у доброму настрою. Прийшов теж відвідати його д-р Слюзар з Вільмінґтону, що йому я передучора сказала про Татові уродини. Знаю, що Тато Слюзара любить і вдячний йому за допомогу в минулому (вони разом працювали) і я знала, що буде йому приємно, як Слюзар потелефонує. А він ще й особисто приїхав. Телефонував до Діда теж і Максим.

Вчора відбулася в УОКЦентрі імпреза 90 відділу СУА — тобто авторський вечір Віри Вовк — з моєю вступною доповіддю. Крім мене і Віри не було жодної іншої програми і вечір цей мав досить "академічний" характер. На диво, прийшло на цю імпрезу понад 80 осіб (їдучи туди, ми з Остапом жартували: він: я думаю, що може бути лиш 4 особи! — Ні, кажу я: мусить бути принаймні 5: голова відділу, тобто організаторка, Віра Вовк, я і ти, а ще й Марія Лабунька, що мене запросила виступити! Наш скептицизм мав поважні підстави: рівночасно відбувався ювілейний концерт в честь Патріярха-Сліпого, а крім того Віра Вовк пару тижнів тому вже у Філядельфії раз виступала. Та й взагалі, кого цікавить модерна поезія? Ну, от, приємно, що ми помилилися. Я рада, що моя однотижнева праця над доповіддю не пішла намарне. Віра була задоволена, а чимало осіб з авдиторії висловлювали мені компліменти. — Віра, нажаль, мусіла зараз же від'їздити до Нью Йорку, бо завтра відлітає вже до Ріо. Але ми продовжили собі вечір у нас вдома при чайочку, в товаристві Івана і Льолі Коровицьких, (Іван Іванович погано виглядає і це мене турбує, він помітно ослаб), Володимира й Олени Шиприкевичів, Мирослава й Марії Лабуньків, Софійки Геврик та панства Михайлюків.

В п'ятницю 24 лютого ми обоє були в гостині у Синтії Аркін. Крім нас там був Ран Дей з Марією, Баб — приятель Синтії та її подруга Наомі з чоловіком і Пет Келеген. Баб є куратором Port of History Museum у Філядельфії, а чоловік Наомі, Фред, є архіварем університету Temple та співавтором цікавої, недавно виданої книги про історію Філядельфії. Цікаве явище: ця молода американська інтелігенція живе надмірно скромно, щоб не сказати бідно — хоч видно з розмов, напр. що майже кожного року їздять до Европи чи взагалі подорожують. Обід був, як на наш смак, неособливий: холодна картопляна зупа і холодна якась мішанина з куркою і помаранчами. (Ледве, з чемности з'їли, але, можливо, що іншим гостям це смакувало!) — Я не брала до роботи авта і ми повернулися додому таксівкою, заплативши за неї майже 15 долярів!

29 лютого 1984.

Рідкісна дата: уродини Марійки Канської.

Сьогодні в підземці — по дорозі до роботи — читала з неабияким зворушенням Іванову книжку "Будні і неділя" Готується його вечір на 7 квітня і я переглядала матеріяли, що їх він сам ще пропонував для читання на цьому вечорі, що мав бути ювілейним!

4 березня 1984, неділя.

Сьогодні в приміщенні конференційної залі публічної філядельфійської бібліотеки при вулиці Cottman відбувся т.зв. "Праздник поэзии" — творча зустріч авторів журналу Встречи (Перекрестки) з читачами. До участі в цьому авторському виступі поетів запросила Валентина Сінкевич і мене. В програмі, крім Валентини, приймали участь російські поети: Нона Белавина, Евгений Любин, Инна Богачинская, Владимир Шаталов, Александр Рязановский, Игорь Михалевич-Каплан, Евгения Димер, Виктор Урин. Разом зі мною — 10 поетів. Кожен читав 10-15 мін. Валя дала короткий вступ про характер журналу Перекрестки, що тепер перейменований на "Встречи". Відмітила також і те, що в журналі друкуються не лише російські поети, але і переклади з інших мов на російську, згадавши тут, в числі цих іншонаціональних поетів і мене та моє "прекрасное стихотворение Бабин яр." — Я виступала після перерви. Прочитала Бабин яр в оригіналі, Валентина зразу ж прочитала і свій переклад. А тоді я прочитала "Буденні діялоги на болючі теми". Авдиторія — 60-70 осіб — реагувала дуже добре — опісля були ще й прихильні відзиви. Я читала голосно, поволі і — очевидно — українською мовою. [Говорити російською мовою не вмію і не пробую, а своїм росіянам кажу, що в мене є reading knowledge of Russian and of French — дві мови, що ними я відносно легко читаю, але що їх у розмовному варіянті не зовсім розумію, а говорити самій навіть не пробую]. На цю імпрезу поїхала зі мною Віра Лащик. I was proud of you — сказала мені по англійському, після виступу. Остап їхати не захотів... (Мовляв, "ніхто мене не запрошував" — сказав Ізі Капланові, коли цей вранці потелефонував). Серед авдиторії були, крім Віри, ще дві українки (що їх я бачу часом і на наших імпрезах). З виступаючих поетів знайомі мені Дімер, Любін і Урін, що з ними я виступала в Нью Йорку (Дімер — автор великої статті про мене в Новому Русскому Слові!) Александр Рязановський — це професор історії нашого університету, великий show man — я бувала кілька разів на його лекціях. Пише він свої поезії англійською мовою, а потім перекладає на російську. Шаталов — відомий як мистець: що він теж пише поезії — цього я не знала. Одне слово: імпреза, що може дати нову тему для злосливого коментаря Оксані Керч чи якомусь іншому співробітникові бандерівської преси. Оголошення про Свято Поезії були в російській пресі і там згадувалось і моє прізвище. А ще може й будуть якісь звіти з імпрези в цих же газетах — отже хто схоче — зможе про цей мій виступ довідатися. Я трохи застановлялася, чи прийняти запрошення — але потім вирішила, що варто таку нагоду використати. Користь, думаю, навіть із загально громадського боку. Та й мій вибір віршів мав певну може навіть "політичну" ціль: "Бабин яр" — щоб серед цієї єврейсько-російської авдиторії поборювати упередження до українців і міт про український антисемітизм. А мої Болючі діялоги це — 1/ тема близька всім емігрантам і 2/ особливий виклик росіянам! адже там є рядки про "бажання імператорський декрет", що хоче усмертити нашу мову — мову, яка уже не може вмерти, поки живе один хоча поет. Одне слово: ви собі можете повторяти скількли хочете — свідомо чи несвідомо чи півсвідомо: не било, нет і бить не может — але ось сама моя присутність тут — це доказ, що наша мова живе і житиме! Під моїм впливом, мабуть, Іза Каплан, що читав свої вірші російською мовою (в тому і два переклади з моїх поезій: "Автопсихотерапія" і "Буря"), прочитав під кінець пару віршів українською мовою — і це було мені особливо приємно.

11 березня 1984, неділя.

Сьогодні відбулося у Філядельфії велелюдне (і об'єднане!) свято Шевченка. Програма заповідалася дуже добре: хор Думка з Нью Йорку, рецитація Кириченко-Шуган, сольоспів тенора Іванка. Від промовця (Івана Головінського) я не багато сподівалася. Поїхали ми з Остапом. Заля УОКЦентру — дуже неакустична і музичні точки випали гірше, як цього я очікувала. Першорядною було тільки читання Кириченко. Та ще й несподіванка: вона вибрала для свого виступу ... "Утоплену". Оригінально! (Якби організатори знали були заздалегідь, може були б запротестували!) Нарешті раз заговорив на своїм святі сам Шевченко! Варто було б зробити колись цілу імпрезу без всяких додатків — Кириченко-Шуган читає Шевченка! Мені б це зовсім вистачило!

Наше 35-ліття відсвяткували добрим французьким фільмом (Entre nous) — а потім з Вірою Лащик ходили на обід до китайського ресторану. Остап хлопцям з тої нагоди послав по 100 дол., мовляв, так немов би ми разом пішли на вечерю. Максим і Уляна прислали нам тузин прекрасних троянд. Марко тим разом... забув! І потім, отримавши Остапового чека, дзвонив, бо було йому прикро!

17 березня 1984, субота.

Остап поїхав з д-ром Клюком до Нью Йорку забрати деякі речі Івася і полагодити Івасеві справи. Клюк йому погодився бути за шофера. Я залишилася вдома — трохи вранці погосподарила, а зараз думаю засісти за підготовку гутірки про Хвильового для Української Студентської Громади Пенсильванійського університету. Цими днями я дуже втомлена — дошкуляють мені головні болі, очі напружені, чую неприємний тиск. Треба, думаю, поїхати мені до очного лікаря. Муха Стефанишин, наша чортополошка, має практику офтальмології і я в неї замовлю собі візиту. Біда тільки, що вона за містом — і це мені невигідно. Попробую поїхати може разом з Вірою Лащик і її сестрою Оксаною — вони також вибираються.

Неприємність маю і на праці: вперше за моїх 18 років на Пенсильванії маю клопіт адміністративного характеру. Студентка (undergraduate, work-study student), що робить допоміжну роботу для мене — переважно filing всяких loose-leaf services чужого й міжнародного права, виявилась особою безвідповідальною та ще й до того патологічним брехуном, із незвичайною дозою безличності й ароґанції. Я завжди маю клопіт погодитися з фактом, що бувають такі люди, що в людях крім добра живе і зло — і не вмію ефектовно керувати такими типами. Вона не лиш записує собі години праці, коли її взагалі немає в бібліотеці, але й забирає матеріяли, нібито для filing — а потім їх або ховає десь або викидає, думаючи, що ми цього не можемо провірити. Досі всі мої працівники втішалися повною автономією праці і контроля над ними була мінімальна. Але досі завжди можна було на цих людях полягати і їм вірити. Бували недотягнення, помилки в роботі — але це були звичайні людські дрібниці. З таким нахабством, як у цієї — зустрічаюся вперше. Коли вперше прийшла на працю пару місяців тому, я тепло її прийняла, навіть довідавшись, що вона колись хоче студіювати право, знайшла і порекомендувала їй деякі елементарні книги для pre-law reading і всіляко її заохочувала. В неї досить добра фізична зовнішність, а що вона жінка, та ще й чорна, то шанси її дістатись до правничої школи при наявності інтелектуальних даних виглядали досить добрі. Ну, я дістала від долі життєву лекцію. Наївна я із своїм гуманізмом. Тепер тільки боюсь, щоб вона не наробила ще більшої шкоди для колекції. Написала я Синтії Аркін рапорт, документуючи кожен крок моєї працівниці за останній тиждень — на основі щоденних нотаток роблених спеціяльно для тієі цілі. Матиму, очевидно, ворога — та ще й із злочинною ментальністю. Небезпечно бути адміністратором! Наша Синтія Аркін мала нещодавно куди гіршу і поважнішу справу. Виявилось, що наша недавноприйнята на працю колежанка по фаху Karen Bragg — алькоголік! І студенти, і члени нашого персоналу, приловили її на тому, що пила скач із паперової чашки підчас роботи! Вже й раніше були нарікання, що вона несумлінна, спізняється, не виконує всіх своїх функцій — але алькоголізм у новоприйнятого працівника, що перебуває ще на probation — це вже занадто. Синтія поставила їй альтернативу: пиши листа резигнації, або будеш звільнена. У висліді ми знову в неповному складі: Ron Day бере правничі курси і кілька годин кожного тижня хтось мусить його заступати, нема documents librarian, нема директора — отже на плечах тих, що залишаються і працюють — подвійний тягар, накопичення роботи, переобтяження. Сподіюся, що ці справи унормуються, коли почне працювати новий наш директор — Еlizabeth Slusser Kelly. Вже двічі була у Філядельфії, знайшла вже собі помешкання і від липня почне урядувати. Sloane працює над своїм правничо-медичним словником у своєму бюрі, але офіційно він — на sabbatical — і всіми справами тепер керує Синтія Аркін. Якою виявиться п-ні Kelly в ролі директора? Тільки час і досвід зможуть це виявити.

25 березня 1984, неділя.

Вчора їздили автом до Нью Йорку на ювілей Докії Гуменної (Їй — 80 років). Авто вів д-р Клюк. Приїхали завчасу. Обідали разом із Лясею Старосольською в "Орхідеї" (Цей ресторан, між іншим, загрожений і ліквідується: нові якісь власники будинку піднесли місячну рату за винайм із 800 дол. на 5000!) Ляся сказала, побачивши мене: "Ого, що скаже Рожанковська, коли побачить вас на вечорі Гуменної!" Нібито, Рожанковська дуже переживає мою статтю про "Перший вінок". — Ну, з Рожанковською я не мала приємности говорити і її не бачила, але зате мала кілька можливостей переконатися, якою хворобливо перечуленою є сама Ляся: просто говорити з нею не можна. Щастя, що я не мушу з нею співпрацювати. (Тепер, між іншим, коли вона зголосила вже остаточно свою резигнацію із посту редактора "Нашого життя", посаду цю Союз Українок оголошує вже навіть і в пресі. Не знаю, чи знайдуть кандидата і кого. Казала мені раз у приступі щирости Олька Кузьмович: прийняти цю працю — значить зробити собі ворога з Лясі на все життя!)

Вечір Гуменної відбувався в залі СУА. Заля була виповнена по береги. Остап тільки привітав ювілятку від "Слова", а доповідь говорив Костюк. Григорій Олександрович дуже подався і постарів — він майже зовсім сліпий, і слух у нього поганий. Говорив з пам'яті і кілька разів розгубився, забувши заголовки творів Гуменної, цитату з Шевченка ітп. Але це були дрібниці — думка його, назагал, працює ще дуже бистро і фактично його промова про Гуменну була цікава, змістовна, і повна всяких анекдотичних ревеляцій (напр. про те, як Бажан приїжджому із заходу гостеві-українцеві показував "Велике цабе"). Костюк визначив саме цю популяризацію мітології трипільської доби як форте творчості Гуменної. (Я мала з цього сатисфакцію, бо недавно сперечаючись за Гуменну з Остапом, теж висловила подібну думку). Ліда Крушельницька читала якийсь фейлетон газетного типу, а Андрій Шуль — молодий адвокат з Філядельфії, який думає чомусь, що йому варто виступати рецитатором, мелодраматизував етюд про часи голоду.

Клюк нашим автом погодився відвезти ще Костюків до Rutherford-у, хоч це було нам не по дорозі. Але ж не можна було допустити, щоб Рая і Гр. Ол. їхали додому автобусом. Ми зупинилися на годину в Костюків (так що додому, опісля, добилися щойно пізно вночі). Дуже люблю Костюка і страшенно мені жаль дивитися, як він страждає. Щоб ще хоч устиг написати свої мемуари! Розповідав мені про нововідкриті ревеляції біографії Хвильового. Виявляється, Фітільов був двічі одружений і Юлія Уманець — це вже була друга його жінка. Після появи першого тому, знайшлась, здається в Австралії, якась сестра чи родичка першої жінки Хвильового і написала до Костюка. І от у п'ятому томі будуть нові документи і поправки до біографії. Добре, що я це довідалась. Моя гутірка про Хвильового для Української Студентської Громади в четвер увечір зібрала всього 10 осіб — я, правда, не сподівалася більше, як 15. Виявили охоту прийти і прийшли Віра Лащик та Софійка Геврик. Серед студентів був і наш правник — Мирон Олесницький, і це було мені особливо приємно. Але досадно було, що не прийшла Рената Голод, яка є дорадником клюбу і яка мене фактично запросила. Гутірку я готувала так, щоб її потім надрукувати — отже тепер — після Костюкових ревеляцій — затримаюся трохи із друком — почекаю на 5-ий том, бо треба буде внести деякі корективи.

Ще a propos Ренати Голод. Вона недавно (у вівторок) виступала на УКУ в серії "Професори і наука". Досі в цій серії виступали Лабунька, Рудницький і вона. Можна сказати, що в наших професорів ego більше, як у наших поетів — і це помічення зробила навіть не я, а Софійка Геврик. Поки прийшла Рената — яка спізнилася на цілу годину — говорив Рудницький і встиг мене (та Софійку, а може ще декого) трохи поіритувати. Поклясифікував наших професорів на три групи (Перша, мовляв, просто від дженіторської мітли пішла на катедру, говорила з акцентом, зробила чимало шкоди для науки. Друга — це ніби його ґенерація, що стоїть ще одною ногою в українському світі, а третя — молода група, що для неї наука понад все і що вже не має української душі. В цьому контексті згадав Грабовича і те, що мовляв, тільки людина з цього нового покоління могла не завагатися назвати Шевченка гомосексуалістом... Нажаль, в цей час появилася Рената, отже не можна було розвинути над цією темою дискусії. Рената говорила про себе і трохи про свою працю і виявила, що амбіцією її життя є ... стати деканом! Говорила з притаманною їй дозою зарозумілости й зазнайства, не виявляючи при тому якоїсь глибшої уваги до справ пов'язаних з Україною, або бажання зробити якийсь вклад в українознавство. — Після всього цього я не виявила навіть бажання залишитися в УКУ на чай і думаю, що на наступні виступи цієї серії не поїду взагалі (хіба може з чемности на виступ Альберта Кіпи).

Але заповідається виступ на УКУ — не в рямцях професорської серії — Емми Андієвської та Юрія Шевельова — і це напевно буде цікаво.

Ще про візиту в Костюків: Ми вже в їхньому домі були раніше, багато років тому, але вже забулося. Тепер дуже враження на мене зробив автопортрет Винниченка. На білому тлі — саме лиш обличчя: є у ньому щось фасцинуюче, може й мефістофельське. Я напевно бачила вже цей портрет на виставці у Нью Йорку (а може й ні? Там домінував був портрет Винниченка роботи Глущенка!) — але у вітальні Костюків цей Винниченко робить особливе враження.

3 квітня 1984.

Мінорний настрій, невдоволення з життя, з довкілля, із себе. Заник joie de vivre, брак охоти до творчої терапевтичної праці. От і занедбую щоденник. Але сьогодні чуюся трохи ліпше і хочу відмітити хоч коротко (в поспіху, на роботі) дві важливі події минулих днів.

В четвер 29 березня виступала на УКУ Емма Андієвська. Приїхала разом з Кошелівцем, щоб у Нью Йорку (на вечорі, що відбувся пару днів тому, але без нашої участи) відібрати нагороду Антоновичів. З цієї рідкісної нагоди Рудницький запросив їх до Філядельфії. Стихійна буря в цей день мало що не довела до відкликання виступу, але під вечір трохи успокоїлося і біля 20 осіб таки прибуло. Емма читала свої сонети і одну казку, Остап сказав вступне слово про сонети. Найцікавіша була неформальна частина, коли Емма відповідала на запитання Рудницького і слухачів. Вона — значно складніша, глибша індивідуальність, як цього можна було б сподіватися! А це багато значить — бо вже і в творах її видно вдумливість, схильність до філософського осмислення речей, до містики. Шкода, що я зразу не занотувала її деяких думок, напр. про творчий процес ("вулик, де шумить рій", блискавки ітд. — тепер уже не відтворю точно з пам'яті). Я дуже рада, що саме їй признали нагороду — і то за прозу.

В неділю 1 квітня їздили ми до Нью Йорку, до Carnegie Hall, на великий концерт української симфонічної музики — з нагоди 90-ліття Укр.Нар. Союзу. Це була культурна подія великої ваги і на високому рівні. Програма складалася тільки із трьох речей: Увертюри (Фіяли, перше виконання твору), словянського концерту Лятошинського та кантати "Кавказ" Людкевича. Оркестр був місцевий — American Symphony Orchestra, хор — з Канади (Укр. Оперний Хор), піяністкою з оркестром виступала Ліда Артимів. Диригував Володимир Колесник. З'їхалась на це свято сила-силенна людей. Навіть з Оттави, навіть з Чікаґо (Богдан і Мар'яна Рубчаки!) Приємно, що на таку вибагливу імпрезу можна зібрати публіку! Ми їздили автом з Лабуньками. Були й автобуси.

8 квітня 1984.

Вчора була річниця смерти Івана Пасічника. З цієї нагоди Уляна з Максимом і Пасічникова з Клівленду їздили на цвинтар у Бавнд Бруку. Максим з Уляною приїхали в п'ятницю до нас автом, переночували, і в суботу пополудні поїхали на цвинтар. Опісля повернулися знову до нас, переночували знову і сьогодні після обіду повернуться до Кембридж. Приємно трохи з ними побути. Максим перестав курити — і це велике досягнення! (Напевно заслуга Уляни!) В розмові багато часу уділяє він УНІГУ, дивиться на все дуже критично і журиться майбутнім Інституту. Але ми з Остапом, паки й паки, ceterum censeo, наголошуємо, що йому перш за все треба скінчити дисертацію, здобути докторський ступінь... Пріцак волів би затримати його довше в Гарварді, і тому може хотів би зволікати з дисертацією, мовляв, і так праць немає... Можливо, що Максим і сам уже схиляється до нашої позиції. Привіз готовий англомовний переклад оповідання Підмогильного "Ваня". Переклад дуже добрий — хоч саме оповідання — несамовите. Максимові потрібне воно для ілюстрації певних тез дисертації. — Наші молодята за гроші покійного Пасічника купили-замовили собі нове авто — буде готове щойно десь у травні (вони приїхали позиченим). Це гарний і коштовний дарунок (около 10,000 дол.!) Він, щоправда, коштуватиме їх і в майбутньому — обезпечення, ґараж — буде щомісячний додатковий видаток — не знаю, як він укладеться в їхній бюджет. Але навіть я вже тепер схилилась до думки, що цей дарунок старого Пасічника треба було таки здійснити — коли відкласти це на рік-два — може забутися і пропасти. А так матимуть першу справді вартісну і потрібну інвестицію.

Вчора відбувся у Філядельфії вечір у пам'ять Івася Керницького. Мав бути "ювілейним" вечором, що в його підготовці брав ще участь сам Івась — він хотів приїхати на цей вечір і опісля залишитись у нас довше — зустрічати весну у Філядельфії. Не довелося. Вечір організувала Люда. Промову говорив Остап. Читали Анна Максимович, Слава Оранська, Ірина Райнер, Шашаровський та його студійці. Співав Чаплинський та хор дівчат "Русалка", що його зорганізувала Гарасимович. Був добірний і багатий буфет (чи не найкраща точка програми!) Людей було щось із півтори сотні.

Дальний надрукував у березневому числі "Нових днів" мій вірш "Дев'ятнадцятий рік". Мала вже кілька спонтанних відгуків від читачів (навіть телефоном, навіть листом! но і на вечорі Івася).

Остап дістав уже перші два примірники своєї нової книжки "Сотня сонетів", але решта накладу ще не прийшла. Книжка порядно надрукована (як добре, що я прикладом показала шлях до доброї друкарні!) Шкода, на мою думку, що немає мистецької обкладинки, або бодай мистецького напису на твердій оправі. Мені не подобалося, що ОТ зібрав сонети різного характеру, з різних часів — бо поруч нових іронічних, надруковані старі, написані в іншому стилі — і мене це разить. Але він моєї ради не питався і зауваг моїх на цю тему не слухав (книжку читала я ще в підготовчій стадії, але фактично вже в час друку, допомагаючи з коректою!) Боюся, що критика — якби були такі відважні й охочі — могла б його трохи "потріпати" — а він дуже вразливий на критику!

15 квітня 1984, неділя.

В нас від четверга гостює Тарас Кульчицький. В п'ятницю Остап поїхав з ним до Балтімору відвідати їхнього колегу Марковського. Вчора вони обидва ходили на святкування 10-річчя Св. Софії (— на це свято патріярхальників Тарас спеціяльно прилетів із Сан Франціско). Сьогодні підемо разом на доповідь Шевельова про Шевченка.

Остап завжди в присутності Тараса пописується своїм мужеським шовінізмом, а це мені йде на нерви. Чомусь наші панове старої дати думають, що вони обов'язково підносять свій статус, коли понижують або ображають жінок. Та ще й хочуть (бо звикли! наша — жінок — вина в цьому!) щоб їх за це ставити на п'єдестал! З Остапом у нас взагалі відносини тепер не найкращі. Дрібні побутові справи іритують мене більше, як раніше: сам повної відповідальности за ніщо взяти не хоче, але ходить по кухні і поправляє все те, що роблю я. Ну, просто хвороба якась. Але є й поважніші непорозуміння. Коли їхали на вечір Гуменної до Н.Й., так мене позлостив у кухні дрібними притичками, що я заявила йому, що до Нью Йорку не поїду. Коли з'явився Клюк і вони мали вже їхати, він сказав до Клюка, що я мовляв не їду, бо якби це був виступ якихось російських письменників, то мовляв інша справа, а це мовляв — тільки Гуменна... Я просто не вірила своїм вухам! — Але тоді я ще по доброму зареагувала: подумала: йому видно дуже залежить на тому, щоб я поїхала, коли вдається аж до таких підступів. І таки поїхала з ними. Але підлий удар не так легко забути. Тим більше, що це казав не тільки рідний чоловік, але й голова письменницького об'єднання, та ще й при сторонньому гостеві. Мені було не лиш досадно, але й соромно за нього і боляче, що він так компромітується.

Можливо, що він ніяк не може перетравити моїх невеличких успіхів. І не лиш запрошення до росіян і похвали Ізи Каплана, що їх він чує регулярно, але й напр. відгуки читачів на мої статті (напр. Гірняк учора тішився дуже моєю статтею про Пантелеймона Куліша, що саме друкується у підвалах "Свободи")

Ну, що мені з ним робити? Замолоду я й взагалі перестала була писати, концентрувалася тільки на його творчості, на його досягненнях, тішилась кожною новою його книжкою — пригадую, в час, коли діти були малі, коли нам важко було з грішми, я склала з дрібних ощадностей сотню долярів на видання Остапової книжки... Але й вдячности ніякої не заслужила — навіть за бібліографію його творчости, що коштувала мені 20 літ кропіткої праці. Навпаки. Тішився злосливо і сміявся мефістофельським сміхом, коли знайшов десь між паперами статтю, яку сам заховав і що її я не включила була в бібліографію! (Мусіла робити "додаток" і таки включила!) Виглядає, чим більше я працюю, чим більше даю із себе, чим більше надскакую — тим менше мені за те вдячности і пошани. І це не лиш у творчій роботі. От недавно "відсвяткував" наше подружнє 35-ліття тим, що зробив обом хлопцям дарунки по 100 дол — мовляв: підіть собі на святочний обід з цієї нагоди. Про дарунок мені — йому навіть у голову не прийшло. Все життя — не він, а я була щедрою, а з нагоди нашого 25-ліття (коли інші чоловіки купують жінкам ювелірні всякі пам'ятки-біжутерію) я купила йому прекрасний золотий годинник з ланцюжком — за понад 500 дол — і напис на ньому пригадуватиме ще і нашим нащадкам про цю нашу дату. (Цей годинник, щоправда, як зрештою і все наше золото, із страху перед грабіжниками, лежить тепер у банковій схованці і не часто маємо змогу ним милуватися). Все це були б дрібниці, якби не ароґанція, кпини, і якась навмисна злосливість, що утруднює щоденний побут.

23 квітня 1984, "Обливаний Понеділок" (тобто: дощ!)

У Велику П'ятницю приїхали Марко та Ія — і от ми мали вчора Великдень, а я навіть з нашими молодими ходила до Михайлівської церкви святити паску! Вчора пополудні була в нас гостина на 12 осіб: Мама з Татом, Марко, Ія, Мирослав і Марійка, Олесь з Любою, Іко — отже родина Лабуньків у повному комплеті, та ще Осип Данко, но і нас двоє. Мали бути ще Андрій, Марійка і Соня, бо вони — зовсім несподівано приїхали — але вони пішли святкувати з Марійчиними батьками (Марійка і Соня вступили на пару хвилин, Андрій взагалі не приходив). Приємно було дивитися на нашу молодь — трохи влили свіжого духу в застояне плесо нашого старечого життя. Марко — дуже гарний мужчина, стрункий, відносно високий, з чорнявою, дуже коротко стриженою борідкою, з коротеньким (тільки трішки порідлим) волоссям. Ія теж гарно виглядає — добірна з них пара. Дуже мені жаль, що не було Максима з Уляною — вони поїхали святкувати до Клівленду і тільки телефонували. Шкода, брати не часто тепер мають нагоду зустрічатися, але плян приїзду наших каліфорнійців зроблений був в останніх двох тижнях, а Максим обіцяв уже давно Пасічниковій, що приїде до них.

Марко привіз новину: він — відколи почав регулярно працювати для профспілки фільмарів, побачив, яка важлива роля правників і вирішив зробити пляни, податися до школи і почати студіювати право вечорами. Я вже раніше завжди думала, що з нього міг би бути добрий адвокат і нераз заохочувала і давала інформації — але він не дуже був цікавий, а я не хотіла робити жодного натиску. Тепер сам дійшов до переконання, що він не хоче повертатися до роботи в продукції і давати себе використовувати, як невільника. В робітничій спілці він бачить, що міг би зробити багато доброго і корисного для людей — а він — ідеаліст, яких мало. Щоб хоч не розчарувався правом — в цій професії багато людей безоглядних і неетичних. Фінансова ситуація наших дітей цього року ліпша як будьколи досі. За минулий рік обоє заробили щось понад 30 тисяч, а це — каже Лабунька — більше як заробляє він сам. Про нас з Остапом цього не скажеш: у нас заробітки понад 75,000 — дві добре платні професійні пенсії, зокрема ж Остап тепер заробляє понад 45,000 (тому й на пенсію не дуже йому хочеться іти). З хати також дуже задоволені — хоч вона потребує ще великого ремонту і вони тільки частинно можуть її уживати.

Сьогодні вже відлітають назад до Лос Анджелес.

27 квітня 1984.

В Едмонтоні нагло на серце помер Іван Лисяк-Рудницький. Це дуже болюча вістка. До Іванка в мене завжди було багато особистої симпатії, але крім того я вважала його одним із може п'яти найрозумніших умів еміграції — це був блискучий інтелект, його ніхто не заступить. Великий жаль і втрата для всієї нашої громади. А мав тільки 65 років життя і міг був почати якусь велику роботу, відійшовши з університету на пенсію... Це — немов символ трагедії нашого народу — великий потенціял, великі надії — і брак завершення, обірвані струни.

29 квітня 1984. Провідна неділя.

Їздили сьогодні на цвинтар у Баунд Бруку. Гарний сонячний день, свіжа весняна природа. Завезли крашанки двом Іванам — Керницькому та Пасічникові. Зустріли чимало знайомих — серед них Пасічникову та її старшого сина Романа, та — що для мене було особливо приємно — Наталку Томцьо та Віру Савойку. Наталка, що її я давно вже не бачила, приїхала спеціяльно аж з Оттави. Син її, Андрій, працює тепер інженером у Вашингґтоні. Їздили ми з Остапом автом Віри Лащик, разом з її дітьми.

4 травня 1984, п'ятниця.

Вчора з нагоди Остапових уродин зорганізувала я вихід до театру і на вечерю у Faculty Club — спочатку думала, що підемо вчвірку з Титом і Софійкою Гевриками, але Тит — виявилося опісля — не зміг піти з нами, і я на його місце запросила ще Віру Лащик та Івана й Наталку Коропецьких. Обстановка в клюбі елегантна, товариство було приємне, п'єса — Стріндбеґів "Батько" — стимулююча, хоч і не надто добрими силами поставлена (Phila. Drama Guild!) — але не можу щиро сказати, щоб мені було радісно і легко на душі. Навпаки! Старіємось. Близькі люди відходять на той світ. Остапові теж сповнилося вже 67 (!) років і він це переживає... Мама й Тато також ледве тримаються. Я тількищо їздила з Мамою на щотижневі харчеві закупи — жалілася, що в неї сьогодні боліло серце зранку, що Тато докучливий... Мені докучають недомагання міхура, артрит і загально мінорний психічний тон. Почуваю себе самотньою і втратила свій joie de vivre.

Завтра їду (своїм автом, тобто шоферуватиму я!) на Союзівку, на Велику Раду Чортополохів. Буде нас в авті п'ять — Слава Оранська, Віра Пак, Марійка Леськів і Марта Куземська. Може трохи "забудуся" між пластовою молоддю — хоч є і поважні справи, зокрема журить мене майбутнє пластової бібліотеки.

7 травня 1984.

Восьма Велика Рада Чортополохів була для мене справді мов відсвіжуюча купіль. Було нас понад 30 — в тому числі більшість — старші пластунки. Серед них багато з покінченою вищою освітою, а всі — із задовільним знанням української мови. Це фактично creme de la creme еміграційної молоді, що її ніколи не зустрінеш на наших еміграційних імпрезах. В дискусії про справи Бібліотеки мені вдалося спровокувати кілька осіб до жвавої виміни думок, до викликання зацікавлення справами бібліотеки також серед нашого молодшого куреня. Мушка Одежинська погодилася очолити нову управу і це добре, бо вона має більші здібності бути лідером, як Аня — хоч Аня і здобула диплом фахового бібліотекаря, а Мушка по професії — вчителька. Мушка, взагалі, серед сеніорів вибивається своїм вмінням бачити справи глибше і ширше. Це розумна людина, і я ціню її думку. Бібліотекарем ЧП вона вже раз була і має деяку практику. Тепер, коли є мій підручник, думаю, що він допоможе їй перемогти деякі труднощі бібліотечної техніки. Але головне: надати бібліотеці більшої динаміки, вміти краще розділяти й координувати роботу багатьох людей. Аня цього не вміла робити — організатор з неї поганий і багато справ занедбала. Мушка довгі роки була директором "Рідної Школи" і розуміє відповідальність керівництва. На Раді була жива дискусія і панель на тему англомовних експериментальних таборів і майбутнього Пласту. Приріст новацтва дуже зменшився по всій Америці і одна з причин є, що Пласт вимагає доброго знання української мови. Є пропозиції, щоб творити quasi-пластові табори, що були б підготовчими і вчили мови. Цікаво і відрадно, що ніхто не ставить справ так, щоб напр. зробити Пласт англомовним, чи навіть дво-мовним!

Повернувшись додому, довідалась я вчора, що померла Марія Струтинська. В цьому випадку можна без викидів сумління сказати: Нарешті! Слава Богу. Давно хотіла померти, щоб не мучитись і прикро було, що довкола молодші і відносно здорові люди падали, мов на фронті (Ікер, Лисяк-Рудницький) — а їй доля присудила довге безрадісне животіння.

9 травня 1984

Вчора увечорі їздили на панахиду. Трішки запізнилися, бо була страхітлива буря і треба було трохи перечекати — а панахида була аж на Френклін вулиці, біля катедри. Остап дуже гарно сказав коротку промову про Марію Струтинську, попрощавши її від "Слова". Такі безпосередні виступи вдаються йому часом краще, як читані доповіді. Підкреслив священичий рід, працю Струтинської як редактора Наших днів, її салон у Львові, що був центром для приїжджих зі сходу письменників... На панахиду, не зважаючи на несприятливу погоду, зійшлося біля 30 осіб. Сьогодні я не пішла до праці і поїхала на цвинтар. Похоронили Марію Струтинську на цвинтарі Факс Чейс. Там уже більше знайомих, як можна б знайти в цілій Філядельфії.

13 травня 1984, неділя. День Матері.

Вчора була в УОКЦентрі велика вистава мистецьких картин і скульптур, пов'язана з багатим буфетом і ... балем. Імпреза була елегантна, хоч не всі ми бачили доцільність у пов'язуванні виставки із танцями. Поїхали ми з Остапом, а взяли із собою і Маму, щоб дати їй можливість трохи розважитись у товаристві. Мама була досить вдоволена, бо знайшла кілька пань до розмови, ми з Остапом пару разів потанцювали — але фактично товариства цікавого не було — єдині Коровицькі хіба, що приїхали спеціяльно на цю імпрезу. Було досить багато молоді та трохи навіть т.зв. "старих імігрантів" і навіть не-українців. Але бракувало багато видних громадян, не було навіть Яцкевичів, Яримовичів, Гевриків, Коропецьких, Лабуньків і багатьох інших наших добрих знайомих. (Може відстрашила багатьох 15 дол. ціна за квиток вступу?)

Вранці сьогодні ходила я до Мами (купила їй мосяжну паличку на дарунок плюс кілька дрібниць!), а пополудне присвятила для Снєгірьова. Пишу статтю-рецензію для Сучасности — обіцяла Ларисі. Книжку прочитала вже давніше — і не думала писати, читала просто для приємности й самоосвіти. Остап читав був Снєгірьова ще в Нових днях і дуже мені рекомендував, але я тоді не мала для цього часу і рішила ждати на книжку. Прочитала і — жахнулася! Це — потрясаючий документ і про неї не то що говорити — кричати треба! Тому я запропонувала Ларисі і зголосила до WLT. Правда, можуть виникнути ще ускладнення. Снєгірьов розвінчує СВУ — і я, провіривши давніші числа "Сучасности", побачила, що вони друкували частину "Ненько, моя ненько" з коментарем про контроверсійність цього матеріялу. "Смолоскип" теж вагався надрукувати — і так Снєгірьов, всупереч волі автора, появився вперше не українською, а російською мовою. Одне слово: чи не самі ми допомагаємо русифікувати українську культуру? Навіть я раніше думала, що Снєгірьов якуйсь російський письменник, що друкувався в "Новому мире", а потім у "Континенті". Боже мій, невже все, що маємо вартісне, дістаємо за посередництвом старшого брата? Кілька людей з-поміж росіян більше зробили для нас, як самі наші хахли. (Починаючи від визволення з кріпацтва Шевченка!)

A propos! Готуюся теж писати про Расторґуєва і Войніч — думаю зробити про них коротку доповідь на ПКУС (9 червня) і в зв'язку з цією темою (що її я давно пляную — а тим разом таки обіцяла Ларисі до Сучасности) читаю роман Миколи Олійника "Пролог (Рад. письменник, 1975). Роман позичила на Inter Library Loan — в ньому має бути щось про Войніч — може кине нове світло на те, як Войніч натрапила на Шевченка. Книжка досить цікава — в її центрі постать революціонера Сергія Кравчинського-Степняка, що перебував закордоном, зустрічався із Драгомановим, Подолинським і ін.

22 травня 1984

Вчора послала я вже готову статтю-рецензію на Снєгірьова до "Сучасности" — побачимо, чи надрукують. Назвала я цю річ "Мужність і непокора духа" — позичивши фразу у Надійки Світличної, що назвала тюремний щоденник Снєгірьова "апотеозою мужности і непокори духа". — З мого боку тут теж трохи відваги і непокори духа — по перше, хто зна, чи цією статтею не замкну собі назавжди можливости їхати в Україну... Але — чи не соромно нам так думати? Снєгірьов, Руденко і всі вони караються за спробу казати правду в їхніх обставинах, а ми тут у вільному світі будемо оглядатися на всякі, може й вигадані, загрози? Почали тут недавно, напр., з рамени патріархальників, надавати радіопосилання в Україну. Редагує їх Леонід Рудницький, а дикторами є там Кіпа, Карпинич, Оранська, ще хтось. І ось вони виступають у радіо... під псевдонімами! І закликають слухачів з України писати відгуки на вигадані прізвища (Віктор Козаченко, чи щось подібне). І коли я висловилася про це критично Рудницькому, він сказав: вони хочуть колись ще поїхати в Україну і участь в радіо може їм пошкодити. Знаменита самоцензура! І то в Америці! Але відвага не тільки в тому, що і книга Снєгірьова і моя стаття про неї — це велике оскарження радянської системи. Я даю статтю до Сучасности, а рівночасно критикую Сучасність за те, що не наважились надрукувати цілого тексту "Ненько моя, ненько". Не знаю, чи приймуть вони цю критику, чи надрукують. Якщо ні — пошлю до "Свободи" — хоч і "Свобода" може визнати тему за "контроверсійну"... Побачимо.

Активно пляную вакації. Наперед — вже 16 червня — до Лос Анджелес. Звідтам на один тиждень з Лялею — на Гаваї. Потім конвенція AALL в Сан Дієґо. Після повороту, під кінець першого тижня в липні, повернуся на працю. Останні два тижні серпня знову візьму вакації — і один із цих тижнів хочу провести з Максимом і Уляною... на Бермуді. Це буде наш дарунок їм на першу річницю шлюбу. Остап поїде також і то не лише на Бермуду, але і на Гаваї, і до Сан Діеґо!

29 травня 1984. Memorial Day, понеділок.

Трохи відпружилася за час цього довгого вікенду — хоч і не зробила багато (а може саме тому!). В суботу поїхала на закупи до Ванамейкера в Jenkintown, разом з Остапом. Їдемо ж незабаром на вакації — треба було докупити дещо з одягу і мені, і йому. Надсподівано швидко накупила різних речей: три суконки, дві пари літніх сандаль, торбинку, дарунок весільний для Нестора Максимовича (— жениться якраз коли буду на ПКУС, отже на весілля не їду!), сет кухонних ножів на випродажі, покривало на матрац до нашого ліжка — а Остап, крім того, купив собі штани, шорти, вітрівку, кашкет і купелівки. Видали за одне пополудне силу грошей — але ми це не часто робимо, зрештою, чому маємо собі жалувати? Повертаючись, вступили "на пиво" до Рудницьких. В неділю я трохи варила на запас, а пополудне присвятила комунікатам Бібліографічного Конкурсу. (Мали ми фактично лише дві праці — Андрусяка і Бойка. Ні одна, ні друга на нагороду не заслужили, але Бойко міг був дістати якусь невелику дотацію із вимогою радакційної переробки і з критичним застереженням. Після кількох телефонів ми остаточно дійшли до висновку, що йому небезпечно давати щонебудь — нагороду із застереженням, чи дотацію, бо він це перекрутить і цитуватиме urbi et orbi, що дістав нагороду Ценків і тим компромітуватиме і нас троє і Гарвардський інститут. Отже нагороди, цим разом, не присудили ми нікому і це перший того рода прецедент). У вечорі приходив Мирослав і ми трохи погуторили при коньяку і чайочку. Сьогодні возила Маму до фризієрки і хочу нарешті почати писати доповідь на ПКУС. Трохи ще мене хвилюють і стримують справи нашого конкурсу. Можливо, що наступний конкурс буде останнім. Ценко взяв зобов'язання тільки на п'ять літ і щось натякав, щоб, мовляв, може хтось інший взявся фундувати нагороди в майбутньому? Не можу з ним тепер скомунікуватися — він оженився знову і живе трохи у Ф., трохи в Нью Йорку. Так, що я ще не маю готових комунікатів і навіть не знаю, які вони будуть. А це справи ускладнює. Зараз же після ПКУСу їдемо до Каліфорнії, а не хотіла б відкладати. Вислід 4. конкурсу і проголошення 5-ого повинні разом бути вислані своєчасно — цю висилку має зробити п-ні Тролє, але їй треба дати тексти якнайскорше.

В Нью Йорку саме закінчилася конвенція Союзу Українок. Я не є активна союзянка, отже не їздила. А шкода — можна було багато знайомих зустріти. А якби я була вчасно і добре заплянувала, хто зна, може й засідання конкурсу можна було відбути. Бо чую від Віри Лащик, що був там і Данко, і Ценко!

11 червня 1984, понеділок. На роботі.

Вчора під вечір повернулася з Кембридж. Їздила я з Лабунькою, моїм автом. Остап не захотів їхати — трохи тому, що треба було йому звільнитись із праці в п'ятницю, а трохи, мабуть, із честолюбства: на конференцію ПКУС він запрошений не був як учасник, а гостем бути, як видно, не захотів. Гостей було обмаль, доповідей теж не було багато і через те загальне число присутніх осіб на доповідях вагалося між 15 а 25. Експеримент Воскобійника, Лабуньки і Грабовича (трьох голів секцій) обмежити число доповідачів довів до того, що на діловому кінцевому засіданні не було з кого вибрати нових голов секцій, зокрема ж нашої, бібліографічної. Кравченюк і Данко відмовилися, а я, навчена своїм трирічним досвідом, також не погодилася. ПКУС і його правильник — це дитина Пріцака — а я фактично не знаю і не розумію, чи він та УНІГУ справді бажають собі продовження цієї конференції — а як так, то чому так легковажно до неї ставляться? Тут справа елітарности й гарвардського снобівства у безпосередньому конфлікті із бажанням УНІГУ робити ПКУС містком до наукової і коло-наукової української спільноти. Одне слово: вибір як у Хвильового: Европа чи Просвіта. Яке б не було рішення, ПКУС вимагає ліпшої структури, бюджету і постійного секретаріяту на місці. Без того навряд чи зможе існувати він у майбутньому — зокрема ж через те, що тепер велику конкуренцію робить Штогрин своїми велелюдними конференціями (дво-мовними) в Урбана-Шампейн. Деякі з доповідей цьогорічного ПКУСу булу цікаві, деякі слабші. Не думаю так, як Лабунька, що мовляв квалітет значно вищий, як у минулі роки. Бібліографічна доповідь Кравченюка про німецькомовні переклади з української літератури (споріднена тема з моєю англомовною) була непогана, хоч без якоїсь концепції — але вона ме може рівнятися із напр. доповіддю Данка про археографічні комісії — за моєї каденції, пару років тому. Сам Лабунька говорив дуже добре і цікаво про літературу про Юрія Дрогобича-Котермака — це вдалося йому ліпше, як попередня його доповідь про медичні журнали — але і вона була тоді зовсім доброю. Я говорила про Войнич і Расторґуєва — трохи може за довго — але тема цікава і досі не досліджена. В інших секціях особливо вдалими були виступи Пріцака про Грушевського, Грабовича про Шевченка, Ільницького про футуризм і нашого Максима про Підмогильного. Виступи Сисина і Андрієвської були менше ефектовні. Брав участь у ПКУС вперше молодий вчений Володимир Мезенцев, який недавно утік з України. Він говорив про ріст княжого Чернігова, на основі історичних і археологічних даних. В час обіду запросили говорити Мейса. Він — ефектовний і розумний промовець, але я вважаю, що це запрошення було подвійною помилкою. По-перше: Мейс говорив англійською мовою і цим зломив традицію ПКУС. По-друге: говорити про страшну трагедію голоду 33 року при обіді — нетактовно, несмачно — і це мені не подобалося. В час обіду я вперше познайомилась з Патрицією Ґрімстед — минулорічною лавреаткою нашого конкурсу. Цього року Данко, Касинець і я вирішили не дати нагороди взагалі, тобто не приділити її ні Бойкові, ні Андрусякові — щоб зберегти себе від компромітації. Робота Бойка має деякі практичні плюси, але він зіпсував усе своїми вступними неграмотними матеріялами. Можна було йому дати невелику дотацію за частину, що є покажчиком, але він напевно реклямував би це всюди як нагороду за цілість праці. З цього нашого рішення напевно будуть ще неприємності: сам Бойко один раз уже писав доноси і до Ценка і до преси, як ми на першому конкурсі нагородили Лучечка, а не його. Тепер коли нагороди не признали нікому, він напевно не зустріне цього рішення мовчанкою.

Приємно було побути трохи з Максимом і Уляною. Бачила я напис на книжці, що її Максим подарував Уляні в день першої річниці: "May all our years together be as happy as the first one". Трохи заскочила мене англійська мова цієї дедикації — але приємно відчути, що він щасливий і задоволений із свого рішення.

Я ночувала дві ночі в них — Лабунька був одну ніч у готелі, одну в Масюка. Виїхали ми з Філядельфії в четвер біля 5-ої (після праці) і ночували в Мілфорд в Олеся і Люби Лабуньків. До Кембридж встигли в п'ятницю на 11 год. рано, на лекцію ім. Кравцева. Тим разом мав її сам Пріцак — говорив понад годину і погана його англійська вимова дуже утруднювала концентруватись на доповіді (про повість временних літ). Присутніми були Неоніля Кравців з дочкою, внучкою і сином Юрком. П-ні Кравців дуже сердечно віталася зі мною, була навіть помітно зворушена фактом нашої зустрічі і говорила мені про те (це вже не вперше!), що Богдан Кравців клав на мене великі надії і хвалив мої поезії... (Ну, я знала про його прихильність — і навіть йому першому послала була для критичного огляду манускрипт збірки — але цього він не зробив, і якби не Нижанківський, то хто зна, чи мала б я відвагу випустити свою першу книжку!)

Страхітлива горяч останніх кількох днів дуже все утруднювала. Подорож неохолодженим автом не була легкою. Мирослав — добрий і витривалий шофер — вив'язався знаменито із свого завдання. Приїхали ще навіть за дня — але тут також температура понад 90̊. Остап зустрів мене новиною, що він не почувається добре і залишився сьогодні вдома. (В час вікенду, щоправда, ходив навіть на Баль Рідної Школи і на обід до Віри з Кіпами і Казановами).

15 червня 1984.

Остап у лікарні — і всі наші вакаційні пляни у завішенні! Справа — маю надію — не є надто серйозною і загрозливою, але електрокардіограма, що її зробив учора в своїй канцелярії Яримович, виявила підозріння на недостатній доплив крови до серця — cardiac ischemia — і він вирішив послати пацієнта на кілька днів у шпиталь, щоб зробити перевірку. Вчора я зразу ж і повезла його туди і весь вечір пробула в Germantown Hospital. Intern Dr. Alfino після бадання і чергових електрокардіограм був доброї думки — навіть радив підождати із відкликанням усіх вакаційних плянів. Але ми мали їхати вже завтра вранці до Л.А., а в середу на Гаваї. Я рішена все відкликати і сьогодні після розмови з кардіологом (Dr. Hellwig) почну ділові справи з цим пов'язані. Можливо, що доведеться втратити значну суму грошей — але що значать гроші, коли на вазі є життя і здоров'я. Остап учора почувався добре, жартував, жаль було йому, що все життя завдавав мені стільки клопотів своїм здоров'ям, і навіть намовляв, щоб я їхала сама (тобто з Лялею) — так як це первісно було запляноване. Але що це мені за вакації, коли я думкою і журбою буду весь час біля нього? Шкода мені Лялі — ще не дзвонила до неї. Вона буде розчарована і просто трудно буде їй цю вістку сказати!

Субота, 16 червня 1984. 11 год. вечір.

Діягноз кардіолога: в Остапа був таки, як це назвав Dr. Hellwig, "a mild heart attack"— електрокардіограми та проби крови вказують на деяке пошкодження серця. Ці приступи, мабуть, сталися двічі: в неділю, коли я була ще в Бостоні, Остап каже, що зловив його наглий біль у грудях, що тривав приблизно 15 мін. Потім це пройшло і він ще навіть ходив на візиту до Віри, Кіпів і Казанови (Кіпа приїздив по нього автом). Віра розповідала мені, що він не виглядав добре, і вона навіть пропонувала, що повезе його до лікаря, або на кардіограму до лікарні — але він відмовився. (Віра працює вже пару літ як social worker, має неабияку практику в цих справах). Другий приступ стався вночі із середи на четвер, 13/14. В середу був у нас на обіді Іза Каплан (Він розійшовся з дружиною, дуже це переживає, і я хотіла виявити йому трохи теплої уваги перед нашим виїздом на вакації). Вечір з Ізою був приємний, Остап — виглядало — почувався незле і був у доброму настрою і навіть хвалив мене за дуже смачний обід — телячі "бітки", які йому дуже смакували (що важніше — хвалив дискретно, тільки мені до вуха, не на показ Ізі!) — але температура була щось біля 90-ти ґрадусів і в хаті були пущені в рух усі вітряки. Я втомилася і, коли Іза пішов, поклалася раніше спати. Остап ще читав у своїй кімнаті. Збудив мене голос його по телефону: "Уважай, щоб ти не попав у якусь халепу!" — виглядало, що хвилювався. Потім прийшов до ліжка, поклався. Але чую, щось стогне. Я засвітила світло, питаюся: тобі щось недобре? — А так, болить-пече мене в ямці! Я взяла його за пульс — і налякалася: рука була млява, спітніла і пульсу ледве чутно. Я дала йому напитися кока-колі, зажив дві таблетки квінідіну і валіюм — пульс в короткому часі поправився, він зразу повеселішав, заспокоївся, заснув. Вранці я потелефонувала до Яримовича — але Остап заспокоїв мене, що почувається вже добре і що полежить собі, — а щоб я ішла до праці. Я так і зробила. Вміжчасі порозумілися ми з Яримовичем і домовились, що я привезу Остапа пополудні до його бюра, щоб зробити електрокардіограму. Я вийшла з роботи раніше, і ми автом поїхали до канцелярії. Після прочитання кардіограми, Яримович сказав: ну, я з такою кардіограмою на Гаваї не їхав би! Мовляв, навпаки, треба піти у шпиталь на точніше бадання. Домовились ми з Яримовичем, що краще Остапові залишитися пацієнтом Дикого, як і давніше, щоб він, мовляв, не образився. Отже з Диким говорив і Славко Яримович і я по телефону і Дикий замовив ліжко у лікарні.

Розмова по телефону була, як я зразу догадалася, з Марком, але Остап не хотів про це говорити, а я не настоювала. Пізніше, вже від самого Марка, я довідалася, що мова була про справу Івася Керницького і грошей, що їх він записав на Марка. Справа в тому, що українська кредитівка в Н.Й. — тобто її директор — дуже не по -діловому веде ці справи і досі Марка не повідомив, які ж це суми і в якій формі. З цих грошей треба буде заплатити кошти похорону, поставити пам'ятник, може видати книжку — і Марко відчуває певну відповідальність і хотів би мати належну йому інформацію. (Про те, щоб ці гроші затримувати собі, він навіть не думає!) Справа, фактично, блага і не є підставою до хвилювань (Я вже думала, що Марко може й справді попав у якусь халепу із своєю унією!)

Але коли я подзвонила вчора до Community College, щоб повідомити їх, що Остап у шпиталі і не прийде на працю, я довідалась від Емі Вайс, що там панують тепер нестерпні відносини, що директор Оґуст особливо Остапа чіпається, що відібрав йому відповідальність за каталогізацію, що Остап ходив скаржитись на нього до провоста, ітд. Я знала, що в них з Оґустом погані відносини, але не була поінформована про всі подробиці. Тепер бачу, що ці неприємності на праці довели Остапа до хвороби і ще більше дивуюся, що він не пішов уже раніше на пенсію. Невже це тільки задля грошей? Може хотів також показати свому шефові, що він виграє з ним справу — бо, як чую, — вніс протест проти harassment через унію. Ну, але чи варто все це такої посвяти?

В кожному разі — тепер він почувається досить добре і лікарська прогноза — оптимістична. Але доведеться йому побути у лікарні може і зо два тижні. Дають йому якісь нові ліки — дай Боже, щоб це допомогло і щоб могло унормувати його здоров'я у майбутньому. Я намовляю його, щоб взяв собі тепер довше хворобове і вакаційне, а від вересня, щоб пішов на пенсію. Таким чином не мусів би повертатися до Community College взагалі. Ще не знаю, чи послухає моєї поради.

Я уже пару ночей майже не сплю і дуже втомлена. Адреналіна достачає мені нервової енергії. Телефони, поїздки до шпиталя, полагоджування ділових справ не дозволяють навіть на їжу (це добре — трохи схудну!) Завтра запишу ще одну важливу новину — а тепер може засну — бо вранці треба знов у шпиталь!

Неділя, 17 червня 1984.

Від 9:30 до 1-ої була в Остапа. Бачилася і з д-р Helwig-oм і з д-ром Диким. (Вранці, перед моїм приходом, коротко відвідав Остапа і Славко Яримович). Лікарі — доброї думки і завтра перенесуть пацієнта із Cardiac Care Unit до звичайної кімнати загального шпиталя. Проте я помітила на моніторі, що пульс його сьогодні помітно обнизився (вчора був 58-62, сьогодні 47-50). Дикий потвердив моє спостереження і сказав, що це від ліків. Йому тепер крім Quinidin, дають ще Diltiazen (Cardiazen) та Timalol (Blocadren). Саме цей останній, думають, спричинив зниження тиску крови і обнижений пульс — і тому сьогодні цей лік зупинили. При обниженому пульсі Остап, очевидно, ослаблений. Йому треба більше спокою і відпочинку — а як воно не дивно — в лікарні для цього мало нагоди. Увесь день всякі медичні заходи, що кілька мінут якісь справи, відвідувачів чомусь не обмежують (крім мене, були вже в нього і обоє Лабуньки і Віра Лащик з Андрійком), уночі на коридорі яскраве світло і гамір санітарного персоналу. (Якби в нашій бібліотеці нагорі серед стеляжів книг хтось почав так голосно говорити — зараз були б протести студентів! Я вже мала нераз такі випадки із своїми відвідувачами!) Я зробила вчора делікатне зауваження медсестрі — каже Остап, що світло погасили. Потішаю себе, що все буде добре, що він швидко повернеться до здоров'я, що може не треба буде відкликати поїздки на Бермуду.

Гаваї Ляля вже відкликала. Вона також не поїде. Є надія, що гроші — бодай частину, повернуть. (За літак до Лос Анджелес фірма Astro Travel обіцяла повний зворот коштів). Побачимо.

З Лялею я говорила вже двічі. Перший раз уночі з п'ятниці на суботу, другий раз у суботу пополудні. Нічна наша розмова була дуже довга — мабуть із годину, а то й більше. І довідалась я потрясаючу вістку: в травні у Лялі знайшли на груді злоякісний тумор, вирізали його і вона тепер приймає радіяцію. Спочатку взагалі не хотіла про це говорити і я довідалась щойно після пів-годинної розмови, спровокувавши її питанням про здоров'я її мами. "Мамине здоров'я краще, як моє" — сказала — і я "потягнула її за язик". Це великий удар — рак — застрашаюча хвороба. Вона ще досі не звикла до факту своєї хвороби. Правда, їй вирізали тільки тумор — грудь залишилася. Я потішала її, що прогнози бувають в таких випадках досить добрі. Є ж жінки, що живуть довго після таких операцій. Але вдарила ця вістка і мене. Ляля — дуже близька мені людина. Її переживання зачіпають і мене за живе. Розповідала, як переживає цю травму її дочка Катруся, і каже Ляля — побачила, що це недобре, що дитині треба трохи більше відстані, незалежности. Ляля — розумна, речева людина — в неї немає нахилу до мелодрами і плаксивого сентименту. Тим більше зворушливо було з нею поговорити. Обмінялися ми, нажаль, травмами. Я тільки випімнула їй делікатно, що вона зразу не повідомила мене про це своє нещастя. Думаю про неї часто і при різних нагодах, але говоримо зі собою по телефону не частіше як раз у місяць. Жаль, що вона так далеко. По телефону всього не скажеш!

Телефони не вгавають. Від коли я прийшла із лікарні, дзвонили вже (тобто за останні дві години): Іза Каплан, Марко, Мама, Остап. Остап трохи спав, як я пішла. Чується ліпше. Пульс піднісся. І в час, коли він був на телефоні, принесли йому квіти — на День Батька — від Марка та Ії. Я зворушилась до сліз. З Максимом й Уляною він сьогодні також вже говорив — і дзвонив ще перед тим і до Марка. (В нього такий телефон при ліжку, що можна дзвонити назовні — але пацієнт телефонів приймати не може). Кохані хлопці — люблять старого, добре його знають, це не лише батько їм, але і приятель. Не про кожного батька таке скажеш.

Під вечір поїду знову в лікарню. Але завтра — замість вакацій — повернуся до праці. Після роботи і так зможу його кожний день відвідати — а вакації треба мені буде взяти пізніше, коли він потребуватиме моєї опіки і присутності вдома.

Середа, 27 червня 1984

В суботу 23-ого я привезла вже свого коханого додому. На щастя, погода останніх кілька днів дуже приємна — сонячно, але не занадто тепло, температура около 75̊ і вологість не дуже висока. Остап чується добре — хоч пульс його завжди около 50 — мабуть у висліді ліків, що їх приймає. Покищо режим у нас такий: зранку він нагорі, вполудне сходить на обід і зостається до вечора на долині. Таким чином, тільки один раз у день виходить по сходах нагору. Настрій у нього добрий: читає (між іншим: 2-ий том Винниченкового щоденника!), полагоджує листування. В неділю приходили відвідати нас Коропецькі. Були вже також Мама, Тато, Віра Лащик з дітьми. Але назагал — вдома більше спокою, тиші й відпочинку, як у лікарні.

Я, розуміється, взяла собі два тижні вакацій. Це, зрештою, було як і пляновано, отже комплікацій для бібліотеки не створює. Я, щоправда, втрачаю не лише можливість відвідати — на кошт університету — Марка та Ію і побачити їх хату, і не лише можливість пробути з Лялею тиждень на Гаваях, але і кoнвенцію в Сан Дієґо, що крім гарного міста та його атракцій, дала б мені можливість спостерігати нашого нового шефа, довідатись щось про неї від МLC і інших, а головне — втрачаю цілий тиждень вакацій — бо конвенційний тиждень зарахували б мені як службовий час!) Добре, що мої умовини праці настільки гнучкі і люди досить вирозумілі і приязні, що я могла минулого тижня, коли Остап був у лікарні і коли за пляном, я повинна була бути на вакаціях — повернутися до праці — бо інакше втратила б ще один тиждень. Це — між іншим — було не легко. Зразу ж після праці їхала до шпиталя. Їла на бігу, спала коротко, бо телефони не вгавали і вибивали мене зо сну, та й взагалі почувалася погано. Були дні, що й сама думала, піду в лікарню. Але, хочу вірити, іде до кращого. Останні дві ночі навіть виспалась. Трохи відпочила й відпружилась. Прочитала дві повісті Войнич: Jack Raymond i Put off thy shoes.

Неділя, 1 липня 1984.

Вчора прийшли у відвідини Іван та Льоля Коровицькі із Шиприкевичем. Іван Іванович і сам мав цього року два серцеві припадки і теж на ліках) (Один із них — Cardiazen — цей же самий, що і в Остапа).

Минулого тижня мали один день переляку: пульс уночі був слабий і нерівномірний і я подзвонила вранці до Дикого. Прийшов. Виявилося, що Остап через помилку заживав Blocadren тричі в день, замість двічі. Від цього падає пульс. Дозу, казав Дикий, можна зменшити взагалі, якщо пульс буде низький. Покищо тримає встановлену дозу — двічі в день, по 1/2 таблетки. Пульс вранці був 57. Почувається добре і настрій має добрий. Сніданок виношу йому до ліжка, а потім він одягається, ходить по хаті нагорі, навіть трохи працює за машинкою (пише про Довженка). На 1 год. я готую обід і тоді він сходить на низ. Після обіду, кладеться на канапу відпочити. Потім, коли погода, іде посидіти на город. Читає. І тільки після вечері іде на гору. В хаті, коли нема відвідувачів і телефонів — затишшя, спокій, відпружена атмосфера. Маю надію, що все це добре впливає. Хочу вірити, що і цим разом Wir sind noch einmal davongekommen.

Сьогодні вранці був телефон до мене із Сан Дієґо. MLC і Синтія. Добрі приязні люди! Думають про мене, турбуються, жаль їм, що я не з ними. Конвенція тільки що починається. Вони якраз готувалися іти на перше засідання. В них була година 8 вранці. Як там, питаюся. "Beautiful country", казав MLC.

Моя увага передусім на куховаренні — щоб було смачно й різноманітно. Але в міжчасі я встигла теж виготовити чорновик рецензій — англомовної на Снєгірьова до WLT і української на переклади Скрипник для Сучасности. Читаю Винниченків Щоденник, т.2.

П'ятниця, 6 липня 1984. год. 5 вранці.

Всю ніч не спала. Тим разом, одначе, не з причини Остапа — слава Богу. Не знаю, що це таке і чому. Надмір адреналіни? Велике збудження? Перевтома? А може переповнений шлунок, що на нього не діють вже пару днів подвійні дози Cascara sagrada? Збудження і фізична перевтома пояснюються просто і навіть радісно: Від вівтірка працював у нас Олекса і ще передучора у двох кімнатах були діри в стелі — аж до даху (новий зовсім, нарешті! Зривали всі попередні дахи — повний ваґон надгнилої і смердячої папи! Це було ще пару тижнів тому. Робив наш підприємець — Батицький — і коштувало це нам близько до двох тисяч долярів! — а може не тільки гроші! бо в суботу, коли я була в Кембридж і коли температура була понад 100̊ — мій коханий взявся замітати подвіря — після роботи дахарів — і хто зна, чи перевтома цією роботою не викликала болю в грудях і серцевого припадку день пізніше, в неділю? Отже Олекса працював, щоб направити шкоди унутрі, що їх спричинила минула зима. І — о, чудо! — ще вчора виглядали кімнати на горі, мов часткова руїна — а сьогодні все вже направлене і підмальоване. Добрий і акуратний з Олекси майстер, дуже чисто все робить. Все ж таки, треба було все якось прибрати і то в поспіху — бо під вечір учора мали приїхати (і приїхали!) Максим з Уляною. А ще я, у зв'язку з їхнім приїздом, наробила вранці вареників з м'яса і сира з картоплею, прала, прасувала, їздила по пиво. Сама собі не вірила, звідки в мене на все це взялася сила. Тому й кажу: адреналін! Тепер Максим з Уляною в нашій спальні (це єдине подвійне ліжко в хаті — та й мені так найвигідніше, бо тоді для гостей тільки одну кімнату й одну лазничку треба докладніше поспрятати!) Я у Марковій кімнаті (тобто у своєму "кабінеті"), Остап у своїй свіжо помальованій робочій кімнаті. Чується він, думаю, значно ліпше. Перестав брати Blocadren і пульс піднісся до 70!

Читаю другий том Винниченкового щоденника. Спочатку трохи був нудний. Оце вічне повторювання погоди, температури, кількости проспаних годин, і банальних фліртів, що за ними не скривається жодне глибше почуття. Замало конкретних описів тла — життя Берліну, а навіть і політичного життя еміграції, що в ньому нібито ВВ бере активну участь. Коментарі до цих зовнішніх справ такі скупі і криптичні, що — видається — вони його мало цікавили. Але я розчиталася вже більше і дальше, і раптом усвідомила, що за цими банальностями скривається велика драма: підозріваю, що ВВ крив у собі (і не дуже крив!) сексуальну трагедію. Чи не імпотенцію? З якою все життя боровся? Всі оці "перевірки" з випадковими жінками — що були не лиш толеровані, але навіть — виглядає — підсилювані дружиною-Кохою? А Коха була не лиш жінкою, але й лікарем? В Берліні ВВ проходив якусь операцію, що мала нібито поправити "конституцію" — і про це немає точніших даних. Нібито — щирість, і нібито — нова мораль, що насміхається над старими пережитками — але все ж старі забобони не дозволяють бути зовсім щирим і отвертим у записках — навіть перед самим собою? Раптом стало мені жаль Винниченка — може це й була трагедія його життя? Особливо цікавою постаттю виростає перед моїми очима Розалія Яківна — це мусіла бути незвичайна людина. Жаль, що вона не залишила по собі якихось записок!

Неділя, 8 липня 1984, увечері.

Максим з Уляною вже назад у себе вдома — тількищо щасливо заїхали, обладовані варениками, котлетами, сирами, булкою. Я — втомлена украй — мені треба було б туждень відпочинку, а я завтра іду вже до праці.

13 липня 1984, п'ятниця.

Новий наш директор урядує вже повний тиждень. Будуть напевно великі зміни і багато праці. Put on your running shoes — казали моїм колегам на конвенції люди, що добре знають нашу пані Келлі. Побачимо. Я мала завжди повні руки роботи — не думаю, що можу набирати на себе багато додаткових завдань. Але вона натякає на те, що я можу дістати додаткову поміч — асистента, одного чи двох студентів-інтернів, вчити їх і координувати їх працю. Все це в майбутньому. Наразі маю багато роботи, щоб наздігнати два тижні моєї неприсутності — а вже переді мною спішний проєкт — кошторис на 50,000 дол. для бритійської колекції (є можливість, що Анненберґ схоче дати гроші на таку ціль) та підготовка двох лекцій для студентів професора Singer-a. (Це вперше отримала я таке запрошення від члена факультету — раніше ініціятива виходила від самих студентів). Лекцію мусітиму приготовити незабаром, бо останні два тижні серпня буду на вакаціях, а перший мій виступ перед студентами мав би бути 4 вересня, саме в день мого повороту до праці. (Це трохи зіпсує мені вакації — не зможу займатися своїми українськими проєктами — або, як плянувала колись, сісти й написати своє "робітниче" оповідання!)

Остап мається незле. Були в Дикого. Електрокардіограма виявляє поправу — серце гоїться. Blocadren, мабуть, доведеться зупинити взагалі. Коли його не брати — пульс нормальний. Покищо експериментуємо із маленькою дозою — 1/4 таблетки, один раз у день. Дикий думає, що зможемо поїхати на Бермуду в серпні — але від Гантеру відраджував. Я дала себе також збадати і віддала пробку крови до лабораторії. Трохи втомлена — може треба брати щось на підсилення організму. — Та й новини довкола погані і застрашаючі. Дана Вонторська перейшла операцію груди — mammography виявила підозріння, а біопсія потвердила діягнозу: рак! Жаль мені її страшенно: удар за ударом: смерть чоловіка, поважні проблеми на роботі, stroke, тепер рак. Боже мій, яке страшне і трагічне людське життя! Як треба за нього боротися!

26 липня, середа, вранці перед виходом на роботу.

Минулого тижня я двічі дивилася на телевізійні фільми (Chariots of fire i Shogun) — а це доказ, що зі мною не все гаразд, що я втомлена — фізично і психічно. Закінчила читати 2-ий том Винниченкового "Щоденника" і хочу написати і до WLT і довшу українську версію до Сучасности або до Свободи — але ніяк не можу зібратися. Після праці — втома, та й бажання побути з Остапом — бо ж він увесь день вдома й на самоті — отже для вечірньої праці не залишається часу й енергії. Знову ж на вікенд — накопичення всього іншого: з Мамою на закупи, варення на цілий тиждень, прибирання хати й городу, всякі орудки — часом візити: Віри Л., Мами, Ізи, Лабуньки.

На праці — англійський проєкт уже зготовила. Тепер хочу трохи наздігнати час і елімінувати гори паперів, що назбиралися на бюрку — а тоді візьмуся за підготовку лекції, що має бути 11 вересня. Мушу зробити це скоро, бо 19 серпня — маю надію — поїдемо на Бермуду. Це буде, мабуть, єдиний тиждень відпочинку для мене за цілий минулий рік.

2 серпня, вранці, перед виходом на роботу.

Дзвонила Ляля. Приїде на З'їзд Зальцбуржан, що має відбутися на Верховині 29-30 вересня. Вона приїде вже у четвер 27 і побуде до середи 3 жовтня. Хочу заплянувати так, щоб ми разом поїхали на Верховину — і може вдасться мені взяти цих додаткових пару днів вакаційного, щоб побути з нею. Навчена прикрим досвідом, боюсь плянувати занадто наперед. Нас уже раніше запрошували Єреґи — так, що маємо навіть запевнене приміщення — хоч на сам З'їзд може вигідніше було б бути таки на самій оселі. Ще подумаю.

Неділя, 5 серпня.

В п'ятницю прийшов лист від Марійки з Польщі. Помер Збих — ще в травні. А й сама Марійка хворіла на серце і була пару тижнів у лікарні. Прикра новина. Недавно загинув син, тепер чоловік. І сама вона, як видно з листів, у поганому психічному стані. Щоб хоч поборола, переболіла ці удари. Стараюсь відтягати Остапову думку від цих прикрих справ, теплотою і ніжністю лагодити біль. — Але я і сама не надто добре почуваюся — щось млоїть біля серця і страшно подумати, що сталось би, якби так ще і я захворіла?! Не багато в мене сили й охоти на якісь додаткові справи: навіть листа написати не можу зібратися. Багато дивимося з Остапом на телепередачі з Олімпіяди в Лос Анджелес. Ніколи ще стільки уваги не присвячувала я спортові! Американці здобувають велику кількість медалей — трохи теж і тому, що олімпіяду бойкотує увесь комуністичний бльок — за вийнятком Румунії — но і Югославії та Китаю.

9 серпня, перед виходом на роботу.

Вологі гарячі дні. Остап не любить залучати в кімнаті охолодження, але у вологій температурі йому гірше. Коли були на проході, мусів час до часу зупинитися і відпочити. Але вчора вогкість була тільки 47% і він почувався добре і бадьоро. Сьогодні знову понад 80%. Я поволі підготовляю лекцію і матеріяли для роздачі студентам. Наша пані Келлі взяла собі вакації — але в міжчасі бібліотека за її директивами у великому зрушенні (дослівно): переносять тисячі томів, стеляжі, меблі. Бюро нової директорки буде тепер на 3. поверсі — по другий бік від мого. (Навряд чи вийде мені це сусідство на користь — але добре, що не забрала мені моєї окремої кімнати, бо наприклад унизу — до бюра, що було колись Ненсі, а тепер Ранове — впакують ще одну особу!) Бюро пані Келлі — просторе (з двох кімнат). Каже Синтія: воно більше від того, що його має декан нашої Law School!

Неділя, 12 серпня 1984

Від сьогодні за тиждень маємо летіти на Бермуду. Дай Боже, щоб це вдалося без комплікацій. Це будуть єдині вакації цього року для нас обох. Остап мається добре. Вологість, щоправда, тримає, та ще й часті дощі. Але принаймні немає стільки страхітливої гарячі, що була в червні. — Поволі підготовляю речі на виїзд — завжди цей самий клопіт: все крутиться довкола черевиків! Для моїх артретичних ніг це тепер постійна проблема: щоб були вигідні, а водночас і гарні і кольором відповідні до решти ґардероби. Отже мушу взяти кілька пар! — Приїдуть до нас напередодні і Максим з Уляною, і Пасічникова з сином Павлом. Треба і хату приготовити, і їсти зварити — нажаль, не можна цього зробити вже сьогодні, коли є час, а треба в наступних чотирьох вечорах — після роботи. А ще маємо у вівторок візиту в Дикого, а в середу я замовила собі фризієрку — отже лишається тільки понеділок і четвер увечорі. Дай Боже, щоб погода у ці дні була стерпна і щоб я не була увечері занадто втомлена.

На вікенд трохи відпочала, сьогодні до пізна спала. Зараз підемо з Остапом до кіна — тільки нас двоє — трохи розважимось. Я найрадше сіла б до якоїсь своєї роботи або хоч до листування, але розумію, що він — цілий тиждень сам і йому треба було б кудись вийти з дому.

19 серпня 1984, неділя.

За пляном, ми повинні вже бути пару годин на Бермуді — але де факто ми у Філядельфії — та не вдома! а в готелі Holiday Inn. Наш чартерований літак мав якусь механічну проблему і наш відліт відклали до завтра. Sounds familiar? Aruba revisited? Ну, що ж — хто їздить дешевими чартерованими польотами, наражується на всякі несподіванки.

Комплікації почалися вже пару днів тому. Були ми тиждень тому в Дикого, щоб впевнитися, що Остап може їхати на Бермуду. Місяць тому він запевняв, що це не викликає в нього застережень, але тиждень тому забажав ще однієї опінії — кардіолога-спеціяліста. Ходили ми в п'ятницю на перевірку до д-ра Гаймана в Germantown Hospital (Heiman). Після бадань і електрокардіограми, Гайман запевнив мене, що немає жодної перешкоди для нашого виїзду на однотижневий відпочинок на Бермуду. В суботу були ще раз у Дикого, як було заздалегідь запляновано. Отже все, нібито, під контролем — можемо їхати. Настрій зразу піднявся — і в мене, і в Остапа — бо можливість, що доведеться втратити і ці вакації — а головне: втратити можливість побуту з Максимом та Уляною у відпруженій вакаційній атмосфері — дуже негативно й депремуюче подіяла на нас обох.

Максим з Уляною приїхали вже в п'ятницю. В суботу прилетіли літаком Марія Пасічник з Павлом. Уляна й Максим, забираючи їх з летовища, завезли туди на переховання наші три валізи (знаючи наперед, що наступного дня навряд чи зможемо поміститися в авті з усім баґажем!) З летовища вони поїхали прямо до Савт Бавнд Бруку — як і було запляновано — щоб подивитися на вже поставлений хрест-пам'ятник на могилі Івана Пасічника та полагодити зв'язані з тим справи. До нас приїхали десь біля 8-ої вечора, на обід. Але тут раптом виявилося, що Максим загубив ключик від схованки наших валізок на аеродромі. Дуже цим перейнявся, сердитий був на себе. Нам треба було бути на аеродромі в неділю вже о 6-ій ранку — літак мав відлетіти 7:30 — отже не було певности, чи вдасться визволити наш баґаж при помочі поліції та іншого персоналу. Вирішили, що Максим, Уляна й Павло поїдуть після обіду на аеродром, і так і зробили. Втратили пару годин і трохи нервів, але скритку нарешті їм відчинили і вони перенесли валізи до іншої — захопивши другий ключ.

Ніч була для всіх нас дуже коротка: мусіли встати о 4-ій, щоб виїхати о 5-ій, щоб бути на аеродромі о 6-ій. На аеродромі, звичайний у таких випадках, ритуал: подбати про постій авта на цілий тиждень, віддати баґаж і ... чекати. Минула 7:30, а ми далі чекаємо. Тоді дали пояснення: щось зіпсувалося в літаку (охолодження чи щось інше), направляють, поїдемо, мабуть, не скорше 10:30. — Знову довге чекання — сніданок на кошт Apple Tours — а потім нова об'ява: літак не полетить сьогодні взагалі. Треба ждати до завтра. Велика констернація: бермудські туристи (а є їх, мабуть, більше як сотня) — невдоволені, дехто обурений, дехто з місця касує цілу подорож (можна було отримати повний зворот коштів!) Представниця фірми не легке мала завдання успокоювати і інформувати публіку. Ми вирішили не їхати додому, а скористати з оферти і переночувати на кошт Apple Tours в недалекому Holiday Inn (Esslington). Вже смачно пообідали і виспались, а десь незабаром будемо ще й вечеряти. — Маю надію, що дальша частина нашої прогульки відбудеться без перешкод.

20 серпня 1984. Hamilton, Bermuda. Princess Hotel.

Приїхали з кількагодинним запізненням. Поки дібралися з аеродрому до готелю (спеціяльним автобусиком) і дістали ключі до кімнат, була десь 3-а година пополудні місцевого часу (Між Бермудою і Філядельфією є одна година різниці). На місті полуднували — нас шестеро разом — потім ми з Остапом повернулися до готелю, а решта товариства пішла собі shopping чи пак window shopping. Я залишила Остапа, щоб переспався, а сама — замовивши місце на вечерю та зарезервувавши стіл у ресторані — пішла на довгий-довгий самотній прохід по місту. Думала, що зустріну наших — але вони, мабуть, були тоді у якихось крамницях. Гамільтон — містечко колоритне (дослівно: будинки пофарбовані в пастелеві кольори — багато, напр. рожевого). Терен горбкуватий і місто своїм положенням нагадало мені трохи Oakland в Каліфорнії. Багато різноманітної рослинності: пальми, банани, розквітлі олеандри, калемати, кактуси та безліч інших, що їх назви мені невідомі. Квітучі кущі на кожному кроці, а є і плекані клюмби чорнобривців та інших квітів. Впадає в око загальна чистота й охайність. В центрі декілька великих будинків (тобто 4-5 поверхових модерних кам'яниць — банків та маґазинів), старий будинок парляменту, велика англіканська катедра, оригінальна ратуша із "вітроміром" на вежі. В порту стоїть велитенський пасажирський корабель Atlantiс, що своїми широкими грудьми — здавалось би — може безпечно протистояти грізній стихії океану. На воді багато малих моторових човнів та вітрильників. Готель Прінцес — старий, великий, елегантний, з трьома ресторанами, нічним клюбом, великою кількістю різноманітних крамниць. Наші кімнати на партері у Pool Wing — тобто з видом на залив, недалеко басейну. Біда тільки, що сьогодні кілька разів ішов зливний дощ і дуже було вогко і парно. Тепер пізно ввечері на дворі вітер завиває і гуде — не знаю, як нам буде спатися при такому "виттю".

21 серпня, вівторок.

Вчорашнє "виття" уночі виявилося — за аналізою Максима — наслідком щілини у засувних скляних дверях від городу, а не наслідком стихійної бурі назовні. Навпаки: небо було засипане зорями і дощ невідомо чи падав уночі. Зате в день тут — як дотеперішній наш досвід показує — майже що години кропить дощик — 2-3 хвилини, часом навіть тоді, коли світить сонце.

Після королівського сніданку сьогодні вранці, поїхали до Southhampton Princess, що є на іншому місці острова і має доступ до приватного пляжу. Наш гамільтонський Princess — над заливом і, хоч є тут два окремі басейни — із солодкою, або із солоною морською водою, то насправді піскового пляжу немає. Подорож до цього другого готелю — поромом, потім автобусиком аж до пляжу. Все це включене в ціну нашого побуту — як і снідання, як і вечеря. Харчування обильне, вибагливе, і з неабияким вибором. На снідання буфет, що включає не лише овочеві соки, фрукти, готові кашки, croissants, але і гарячі страви: яєшню, бекон, ковбаски, жарену картоплю, налисники, шинку. На обід ціле французьке menu із кількома до вибору hors d'ouvres, зупами, м'ясивами, рибами, салатами, городиною та десертами. Не включене лиш додаткове замовлення алькогольних напитків... Southhampton Princess має гарне високе положення. Пляж чудесний: чистий білий пісок, прозора зеленкава вода, велике каміння посеред моря недалеко від берега нагадує побережжя північної Каліфорнії та Ореґону. Парасольки з пальмового листя, як на Арубі. А крім всієї цієї фотоґенічної краси, комфортабельні устаткування: кабіни для переодягання, теплі душі і навіть по одному рушникові на особу — без додаткової оплати для гостей готелю Princess.

23 серпня, четвер.

Вчора їздили спеціяльною прогулькою кораблем до St. George's. Прогулька коштувала нас по 28 дол. від особи, тривала 6 год. і включала короткий постій, купіль і ланч на острівці Hawkins, оглядини старого історичного містечка St. George's — колишньої столиці — де вузькі стародавні вулички, кілька цікавих історичних будинків і церков — пояснення ґіда і розвагу на кораблі та Rum-swizzle — особливий бермудський коктейл з руму, помаранчевого соку, ginger ale, grenadine, та інших приправ — дуже смачний відсвіжуючий напиток, що всіх нас підхмелив. Остап з нами не їздив, щоб не наражувати себе на додаткове зусилля. Вчора цілий день була сонячна погода, без хмар — ні разу не падав дощ. А сьогодні вже перелетні хмаринки і час до часу накрапає (Це видно навіть на цій картці — де краплі дощу замазали мені сторінку!)

Вчора в St. George's мали "історичну" розвагу для туристів: town crier, перебраний в історичний костюм, проголошує вирок: жінку за непослух і сплетні покарати кількакратним зануренням у воду на спеціяльному дерев'яному кріслі — дотепна, повчальна і цікаво зроблена інсценізація!

Типовий для цих островів птах Longtail— ніби мала чайка з довгим хвостом — живе тут улітку: в зимі він літає над Атлянтиком і відпочиває тільки на хвилях океану!

24 серпня, п'ятниця.

Вчора пополудні Уляна, Маруся Пасічник і я вибралися автобусом в напрямі Somerset — там, сказали нам, живе більшість місцевого населення, а ми хотіли бачити, як живуть справжні бермудці. Мали пригоду: автобус довіз нас до Sonesta Beach Hotel і заявив, що далі не їде. Отже ми висіли і почали шукати поворотньої дороги назад до Гамільтону. Це виявилося складнішою справою, як виглядало на перший погляд. Поворотний автобус мав бути на іншій дорозі і ми взялися її шукати, всяким способом "скорочуючи" собі дорогу і "вгадуючи" напрям. Закінчилося тим, що якась "місцева" жінка взяла нас на авто і підвезла — досить далеко — до автобусної зупинки. Вона дивувалася нам, що ми під вечір вибираємося до Somerset — адже всі крамниці вже о 5-ій зачинені. — Не знаю, встигнемо ми туди поїхати, чи ні. Максим з Уляною поїхали сьогодні на пляж — а ми з Остапом сіли на автобус і подалися на другий кінець островів до St. George's. Встигли якраз на черговий сеанс "Dunking Stool" — так, що і він мав змогу це побачити. Полуднували зупою в одному з ресторанів St. George's — я купила пару дерев'яних виробів з бермудського кедра на дарунки — і ми на 4-ту повернулись до нашого Princess. Саме в час: бо затягло небо хмарами і заповідають на вечір справжній шторм.

Ніч. Понеділок/вівторок, 27/28 серпня. Філядельфія.

Прибули в неділю біля півночі на аеродром у Філядельфії — спати пішли біля 2-ої. Павло залишився на аеродромі, бо вранці о 7-ій мав літак на Пітсбурґ. Маруся Пасічник з нами приїхала додому, а переночувавши, поїхала в понеділок вполудне до Клівленду. Максим з Уляною відвезли маму до літака, а біля 4-ої вирушили автом до Кембридж. Щасливо вже й доїхали. Отже наша ескапада на Бермуду завершилась успішно, без комплікацій.

Поворот літаком був ускладнений спізненням: замість о 4-ій, виїхали з готелю по 7-ій, а потім ще пару годин дожидали на аеродромі в Бермуді. Без офіційних вияснень і запевнень, при наявності сплетень, що ширили паніку між подорожніми. Мовляв, літак фірми Jet America привіз був уранці групу туристів з Америки і мав труднощі приземлитися, бо не працював як слід "landing gear" — довший час кружляв над летовищем, потім таки приземлився, але пасажири трохи перелякалися. Після цього, казали, вислали літак для ремонту назад до Америки і тепер, нібито, чекаємо на його поворот. — Летовище в Бермуді мале: в час нашого чекання там, не приземлювався ні один літак. Було темно; ніч. Коли з'явився нарешті наш джет і почав осідати — мені нагадався полінезійський міт про бога, що має прилетіти з неба літаком і що на нього жде віруюче плем'я.

Бермуда не має ні річок, ні джерел — єдиним засобом здобути солодку воду — дощівка. Дахи мають особливу будову — рівчаки стримують дощову воду, спрямовують її у ринви, що ведуть у спеціяльні збірники — звичайно під будинками. У великих готелях солодку воду добувають із морської води "де-салінізацією". Дахи всі білі — помальовані вапном — це, кажуть, допомагає очищувати дощівку від занечищень, зокрема ж добре воно тим, що анулює т.зв, кислотний дощ.

В неділю ходили ми з Уляною і Пасічниковою до церкви. У великій англіканській катедрі — не більше 30 осіб. Будова аж занадто величава, як на мале місто Гамільтон. Звернув увагу на себе напис: утримання цього собору коштує 202 дол. денно (табеля давала статистику: цифри на рік, на місяць, на день, на мінуту — заклик до жертвенности!) Ми опісля пішли ще до католицької церкви. Будова значно скромніша, але на відправі було може з 200 осіб! Місцевого чорного населення не більше як 15-20% З автобуса бачила я що на острові є і малі баптистські церкви, одна, здається, була методистська. Отже старий англіканський естаблішмент напевно тут в меншості і мабуть репрезентує — минуле!

В час нашого побуту на Бермуді не діяли там телевізійні станції взагалі. В наших кімнатах телебачення не було — а там, де були апарати — не було жодного відбору. Перед самим від'їздом бачила я, що приймач діяв і була якась передача з Америки. Газети з Америки були, але дорогі — недільний Нью Йорк Таймс коштував 4.50 дол.

В неділю увесь Гамільтон порожній. Всі крамниці зачинені — навіть ресторани діють тільки увечері. Ніде навіть води купити чи морозива! — А газети бермудські б'ють на слолох, що, мовляв, туристика підупадає з року на рік і бізнесу за мало — а це ж головне джерело доходів — продукти всі Бермуда мусить імпортувати, аґрикультури майже немає! навіть "бермудську цибулю" імпортують з Тексасу!

Ніч, уже п'ятниця, 31 серпня, год. 1-а ночі.

Цей тиждень я ще на вакаціях. Здавалось би — ідеальний час для відпочинку, для творчої праці — та ще після однотижневого люксусового відпочинку на Бермуді. Але всупереч всьому цьому — в мене чорна депресія. Справді жалію, що я вдома. Може ліпше було б бути на роботі — забутися у рутині щоденної праці.

Депресія має свій корінь частинно у напруженні, пов'язаному із Остаповим здоров'ям, із хвилюванням подорожі на Бермуду (Віра Лащик отверто відмовляла мене від цієї подорожі, вважаючи її рисковною!) — але теж і може особливо в Остаповому, немов навмисне образливому, відношенню до мене — так, немов би кожне його недомагання, його страх перед хворобою і смертю, можна було облегшити злістю на мене... Все це, здавалось би, дрібниці і то не нові, а здавна відомі вже й нераз пережиті, — але вони йдуть на нерви і підривають мою життєву рівновагу. Комплікує справи його замкнутість у собі — якби був більше безпосередній і сердечний — можна б легше зрозуміти, що йому долягає і можна б легше зарадити лихові. А так не знаю: чи це страх, пов'язаний із хворобою? Чи журба, пов'язана з наладнанням справ переходу на пенсію (він, замість вийти із ситуації з гонором і отверто написати про своє рішення адміністрації Community College, навмисне затягає справу, щоб витягнути від них можливо більше грошей — додатковий sick leave чи disability, а ця непевність напевно ще й хвилює його самого). Радити йому важко, бо зразу впадає в образливий тон, мовляв, він сам знає, як краще зробити. (Вже досвід життя показав, як не вміє він зійти із сцени, затримуючи гідність і перевагу моральної вищости — для мене ці речі були б важливіші, ніж гроші! — а він і від ЗУАДК відійшов із уразою, і боюсь, що це може повторитися і тепер!)

Трохи розряджую свою депресію фізичною працею. Вчора, напр., помила у вітальні і в їдальні вікна й випрала фіранки — речі, що їх заплянувала вже раніше. Крім того, мушу служити за шофера: Маму возила в середу і везтиму завтра до дентиста, в середу з Мамою і Остапом їздила по харчі, завтра везу Остапа до бюра Social Security.

На Бермуді вже почала читати Shore of Love — переклад Гончаревої повісти. Обіцяла Ларисі критичну замітку до Сучасності. Переклад дуже поганий, але і твір слабий, повний соцреалістичного патосу, сентиментальної солодкавости, мелодрами. Соромно за нашу літературу. З чим тут показуватись широкому світові?

Псує мої вакації теж свідомість, що мені негайно після повороту до праці доведеться двічі виступати з англомовними лекціями перед студентами. Англомовні виступи завжди коштують мені трохи нервів, а ще мені здається, що моя англійська мова завжди гірша після вакаційної перерви, коли я поголовно читаю й пишу й говорю майже виключно українською мовою... З цих мабуть спонук взялась я за англомовний переклад Гончара, замість того, щоб написати рецензію на другий том Винниченкового щоденника.

Найбільший успіх нашої бермудської ескапади — це факт, що нам вдалося побути один тиждень разом з Максимом і Уляною. Уляна подобається нам щораз більше: тепла і добра з неї людина, опанована, стримана, з великим тактом. Не накидається і не домінує — хоч не треба довгого дослідження, щоб спостерегти, що це жінка неабиякого розуму і характеру. Шкода лиш, що вона не молодша. По собі бачу, що після менопавзи — молодечий порив і ерос таки втрачають свою силу — а хотілось би, щоб Максим міг зазнати з Уляною ще багато літ щастя!

З Пасічниками — мамою і сином — комітива також була дуже добра. Маруся П. — людина теж добросердечна і хоч вона ще не зовсім прийшла до себе після втрати чоловіка, і спочатку не дуже навіть хотіла їхати — я думаю, що буде задоволена з цих вакацій і що їй це добре зробило. Уляна й Максим були дуже задоволені і вдячні — а ще й тішилися, що вдалося погодити такі два різні світи, як ми і Пасічники... Вони, видно, не мали певності і боялися, може, якихось конфліктів. Але все було гаразд: мені часто легше знаходити спільну мову з простими людьми, як з деякими нашими пів-інтеліґентами!

6 вересня 1984, вранці перед виходом на роботу.

Літо минуло — і я тому рада. Останній тиждень депресія і безсонність мучили мене, аж поки я одної ночі не вирішила взятися за якусь "свою", "конкретну" роботу. Переглянула два щоденники подорожі і переписала, з малими скороченнями, щоденник нашої минулорічної подорожі з Лялею до Зальцбурґа і Дубровніка. Дальний писав, що воліє Югославію і взагалі недавні записки, ніж ті з 1968 року, що їх я йому пропонувала.

В бібліотеці — навала праці і хоч я працювала покищо тільки два дні — уже вчора увечорі відчувала втому. А треба було ще й на закупи xарчів їхати з Остапом і Мамою, тобто бути на ногах, носити велику кількість пакунків до авта, з авта, — ну й, очевидно, шоферувати.

Сьогодні має приїхати до нас Тарас Кульчицький. Буде Остап мати товариство, а може кудись і поїдуть, тобто Тарас зможе бути Остапові не лиш за компаньйона, але й за шофера... А я радо дам авто, щоб лиш сама не мусіла з ними їхати.

Моя лекція — 11-ого. Передучора мала тільки короткий виступ 15 хвилин перед авдиторією студентів професора Сінґера (Michael Singer). Разом зі мною виступали з інформаціями про свої курси професори Leech (persona odiosa), Singer i Soltysinski.

Максимові 3-ого сповнилося 29 років. Нині уродини Андрія.

11 вересня 1984, вівторок.

Моя лекція, що коштувала мені стільки часу і нервів — уже за мною. Почуваюся, як після матури: втомлена і порожня. Я трохи перечислилася: думала, що лекція триває 1 год. — отже залишила не цілих 10 мін. на питання. Тимчасом виявилось, що студенти звикли до 50 мін. лекцій і тому через поспіх в клясі питань не ставили. Правда, кілька осіб залишилося, щоб поговорити зі мною, а один — Мирон Олесницький — перший українець-студент нашої Law School, що зразу мене був знайшов і нав'язав ще минулого року контакт — заявив мені, що багато скористав з моєї лекції, що вона допомогла йому вирішити підбір теми для коментаря, ітп. Були на лекції, крім студентів, проф. Singer i Maria Smolka-Day, що вважається тепер ніби моїм асистентом (на добровільній базі, безплатно, бо хоче трохи привчитись і практикувати foreign law librarianship, одночасно будучи студенткою бібліотекарської школи). (Хтось інший на моїм місці міг би може боятися такої потенційної конкуренції — як-не-як, вона має докторат з права і була професором у Люблині!). Побачимо, що з того вийде. Вона ще молода — може підожде і обійме мою позицію, коли я вже піду на пенсію?

7-ого помер у Римі Кардинал Сліпий. Чимало наших людей їдуть на похорони, що мають відбутися у четвер (Рудницький, Пріцак).

Тарас Кульчицький сьогодні вранці відлетів додому. Він знову прилетить на схід до Вашинґтону, на демонстрацію 16-ого, — бо в нього спеціяльний квиток літунський, що йому нічого не коштує (Заплатив 1,500 дол., а виїздив, каже, вже на 30,000!) Були ми з ним в Михайлівській церкві в неділю, а потім на гостині в Лесі і Левка Яцкевичів.

Четвер, 13 вересня 1984.

Маю клопіт з Остапом. Здоров'я його — стабільне, прогнози — добрі, отже немає якихось поважних об'єктивних підстав для журби. Але справи ускладнює — як і тоді, в 1973 році, хоч не у такій самій мірі — його надмірна еґоцентричність, гіпохондрія та абсолютний брак практичного здорового глузду. Вряди-годи це пов'язане із дразливо-прикрим трактуванням інших осіб — починаючи (але не обмежуючись до) мене. Неначе заздрість, злість на увесь світ — що, мовляв, є ще якісь люди здоровші і молодші, а ось я старий і хворий. Про те, що я ледве тягну всі свої надмірні обов'язки, що мені також часом біль і нервозне напруження відбирають сон, йому, мабуть, і на думку не приходить. Стараюсь розуміти й вибачати. Здається мені, що його надмірна увага мами в дитинстві розпестила і привчила до іншого трактування, що його не мали інші діти в сім'ї. Про це знаю від Марійки. І це, думаю, зробило його "паничиком": йому здається, що йому все належиться і що від нього самого ледве що можна вимагати. Навіть те, що стосується його самого і його здоров'я, він, начебто, уважає не своїм, а моїм обов'язком. Бачу, що мені треба, як дитину, привчати його поволі до більшої самостійности. І тому я вже пару разів примусила його самому телефонувати у своїй справі до лікаря, замовляти візиту, тощо. А то досі я не тільки робила це завжди сама, але завжди і асистую в час візити-бадання, щоб допомогти з описом симптомів та почути коментарі і поради лікаря. Може поволі привчиться бодай дбати про те, щоб брати ліки, спостерігати і вміти описати свої симптоми, покликати лікаря, коли треба. — Факт, що він рішився іти на пенсію також впливає психічно: він — людина, що потребує накиненої згори рутини. Адже навіть пише тільки на чиєсь замовлення, потребує постійної стимуляції.

Вівторок, 19 вересня 1984.

Приїхала Ія! Ми тількищо посиділи собі дві години на розмові із нею — ночувати повернулася до своїх батьків, бо ще мами навіть не бачила. За день-два перенесеться до нас. Розповідає, що Марко дуже зацікавлений своїми правничими студіями — багато вчиться, добре йому це йде і подобається. З Кутаком цілими днями дискутує про право — в школі, по телефону, вдома. Програма Southwestern заплянована на 4 роки — велике навантаження, бо це в додатку до цілоденної праці. Не легкі це будуть роки. — Ія працювала безперебійно 9 місяців на фільмі Legend — великій продукції, що її роблять в Англії і тільки частково в Голівуді, і що її бюджет около 40 міліонів долярів. Ія була "production coordinator" — тепер вирішила зробити собі короткі вакації, приїхала сюди на схід — на осінню природу, вибирається до Гантеру. Вона має теж плян на наступну весну поїхати з прогулькою на Україну.

Має дівчина в собі щось мистецьке — не даром же вона була колись у театрі!

Середа, 20 вересня 1984.

Моя професійна праця забирає увесь мій час і всю мою силу. Правда, виступи перед студентами вже за мною, але тепер ось підготовляю виставку (U.S. Treaties and How to Find Them), клієнти приходять безперебійно, а я ще й почала ходити регулярно на курс проф. Singer-a Public International Law! — Про каталогізаційну роботу навіть не думаю — до відділу каталогізації взагалі не показуюсь і там зростає поступово накопичення чужомовних матеріялів. Це стане незабаром проблемою — бо ж починаю вести більш аґресивну політику комплектування фондів, роблю нові замовлення кодексів і коментарів, і монографій — отже наплив нових книг зростатиме! Марія Смолка приходить пару годин на тиждень і покищо робить допоміжну непрофесійну роботу. Може колись пізніше вона могла б привчитися каталогізації?

Хоч я і втомлена і не дуже здібна до якогось творчого зусилля, читаю поволі різні матеріяли до своєї теми про Войнич і Расторґуєва. В справі останнього написала кілька листів — треба мені буде переглянути пару літ журналу Free Russіa, що виходив у Лондоні. За мікрофільмом цього видання доведеться їхати або до NY Public або до Гарварду. Багато матеріялів маю про Войнич — навіть знайшла і позичила з Library of Congress книжку-біографію, що її написала Євгенія Таратута. Ця ж сама Таратута є автором біографії про Степняка-Кравчинського. Маю теж статті і листування самого Степняка. Все це по російському — і я вперше в житті з великим зацікавленням читаю російською мовою цілі довгі трактати! І без великого труду! Всеж таки, моя властива тема, як вона попала на Шевченка і як дійшло до видання 1911 року — тільки частково роз'яснена. Шевченко — у всіх цих революційних активностях російських емігрантів — і навіть у житті і діяльності самої Войніч — тільки на периферіях, а російські дослідники, очевидна річ, тільки коротко і побіжно про нього згадують. А мені хочеться часом читати і між рядками... Напр. факт, що немає ніде даних про те, хто дає Войнич ідею видати збірку перекладів з нагоди 50-ліття Шевченка може мати кілька пояснень: 1/ що таких даних не знайдено, 2/ що їх російські дослідники злегковажили, 3/ що ці дані для совєтських дослідників може неблагонадійні і тому може не варті згадки? — Але, якщо це так, то для мене це, очевидно, було в особливо важливо і цікаво!

Неділя, 23 вересня 1984.

Осточортіло, набридло мені життя! Глибока депресія, посилена абсолютною самотністю. Очевидно, довкола мене ніби близькі мені люди: Остап, Мама, Тато. Але для них я — тільки sounding board для їхніх монологів — мною, моїм внутрішнім світом, вони ні трохи не зацікавлені. (Може це й добре для щоденника — бо чи треба було б на самоті записувати думки, якби їх можна було висловити в розмові з приязною душею?)

Вся моя надія на Лялю — її приїзд і пару днів із нею на Верховині на зальцбурзькому з'їзді, маю надію, дадуть мені відпруження і допоможуть віднайти душевну рівновагу.

Єдина радість мого життя тепер — це творча праця, але для неї в мене не залишається часу і сил. Фізична моя кондиція (артрит, біль у крижах, запалений жиляк під правим коліном) не дає мені змоги виконувати мої хатні обов'язки після цілоденної праці з такою ж блискавичною швидкістю і невсипущою енергією, як це було минулими роками, а це значить, що все роблю повільніше, тобто, що ця сама робота займає мені більше часу. І тому час для моєї улюбленої роботи — що для неї і минулими роками завжди було обмаль часу — зведений до абсолютного мінімум. Ждуть на мою увагу, можливість концентрації думки, і Щоденник т.2 Винниченка (ще трохи і забуду все, що хотіла про нього написати!) і Shore of Love (ditto!) — поволі тільки призбирую матеріяли до великої статті про Войнич і Расторґуєва — чи зможу це велике завдання виконати? І коли?

Сучасність надрукувала мою рецензію на Снєгірьова. Разом із критичним параграфом під адресою власного видавництва. Слава Богу. Вміння сприймати критику завжди підносить людей в моїх очах. Те, чого я найбільше боялася — не сталося! (тобто, що могли нібито порядком скорочення елімінувати увесь цей критичний абзац!) Я перестерігала Лярису, що волію, щоб не друкували взагалі, якщо не зможуть проковтнути цієї критики. Ну, добре — здобули собі в мені співробітника. Постараюся частіше прислужитися чимнебудь журналові, щоб лиш була охота жити, творити й боротися за кожний день! А ця боротьба з кожним роком важча і безнадійніша!

28 вересня 1984. Glen Spey.

Ми з Лялею щасливо добилися до Єреґів. Їхали без поспіху "моєю" дорогою — провадила авто я, отже навіть не думала поспішати turnpike-ами! Виїхали о 2 год. дня, приїхали після 6-ої, ще за дня. Зранку трішки накрапав дощ — увесь день було хмарно і холодно — але в природі вже позначилася осінь — і це для мене велика радість! Зелень, очевидно, ще домінує, але вже є значні домішки червоного й жовтого, а на придорожніх стендах — гори жовтих гарбузів!

Вчора у Філядельфії разом з Остапом і Вірою Лащик ходили на виставу Ma Rainey's Black Bottom, що її ставив у нашому Annenberg Center приїжджий Yale Repertory Theater. Тема п'єси мене не приманювала, а назва її навіть лякала. Якби була в цей день інша вистава, або ще ліпше виступ Pennsylvania Ballet — ми напевно були б Ma Rainey і не бачили. Тимчасом п'єса виявилась дуже доброю, чорні актори були першорядними виконавцями своїх роль, а проблема культурної самобутности, бажання себевияву та дискримінація пануючою групою близькі і нам-українцям.

30 вересня 1984, неділя. Glen Spey.

В суботу вранці ми випровадилися від Єреґів і перейшли на Верховину, заповівши, що повернемося в неділю увечорі. І от ми вже знову у них. Василь і Наталя дуже гостинні і привітні, тета Параня, як завжди, доброзичлива, усміхнена і все ще відносно здорова, хоч старша від мого Тата, а хата їхня — нова, комфортабельна, з усіми модерними вигодами. Це не те, що примітивний нічліг у занедбаному і зовсім не опалюваному катеджі оселі на т.зв. Запоріжжі. Але ми не жаліємо, що перейшли туди на час нашого гімназійного з'їзду: Єреґам дали два дні відпочинку від нашої гостини, а собі здобули повну свободу рухів і повсякчасну близькість любого нам товариства. Погода була добра і в суботу, і в неділю — трішки по осінньому холоднаво.

Прибуло на з'їзд може яких 70-80 гімназистів, деякі з родинами. На вчорашній вечері було, здається, 120 осіб. З близьких мені людей були, крім Лялі, Ева й Сергій Сахаруки, Ірка Сквіртнянська-Стецура, Христя Кушнір (була тільки пару годин), Іван Собчук, Наталя Томцьо. З інших замітніших колег були Любко Гузар (о. архимандрит!), Мирон Гнатейко, Богдан Гайдучок, Ґеньо Змий, Влодко Стойко, Іван Головінський, Ірена Гомотюк-Зєлик, Ліда Стеткевич-Андрусишин, Валя Данченко-Сталовір, Аня Максимович, Сяня Гораєцька, Ігор Пак, Наталка Книш-Дума, Надя Луцька-Цегельська, Ліда Юрків-Белендюк, Дота Кульчицька-Богатюк, Дозя Казієвич-Федак, Богдан Гамерський, Любко Курилко, Юрко Юрків, Юрко Бліхар. З професорів був єдиний лиш Олексишин (Міхняк і Росткович недавно померли, а Шандровський лежить паралізований). Грала оркестра Гірняка із сольоспівом Ігоря Раковського. Забава — тобто танці — були відкликані з уваги на жалобу по патріярхові, але оркестра грала до обіду й опісля — і то майже виключно старі австрійські шляґери з наших гімназійних часів. Тим разом організатори подбали, щоб до тексту моєї "Пісні про Зальцбурґ" Няко Гірняк написав музику. І дуже вміло вплели цю новинку у програму — тобто радше виповнили цією новинкою програму — вся заля вчилася співати Пісню про Зальбурґ, що була кількакратно повторена. Було мені приємно. Рада, що нарешті текст, написаний на замовлення Павлюса багато років тому, дочекався свого музичного оформлення. Після вчорашньої вечері, о. Гузар говорив про справи, пов'язані із смертю Сліпого й проблемами патріярхату — я сиділа із своїми православними колеґами й не ходила слухати цієї гутірки. Вона тривала трохи за довго, відбувалася в їдальні, і викликала в декого з наших товаришів деяке невдоволення. Все ж таки, настрій вдалося врятувати пізніше. Невелика група нас залишилася при барі до пізна — співали, розважали себе анекдотами — до години 4-ої вранці! Очевидно, при чарці і доброму гуморі. Я була, тим разом, більше у жіночому товаристві: Ляля, Ірка, Ева, і нам так було добре реготатися з власних витівок, що хлопці, думаю, може нам і заздрили!

Сьогодні на зборах після богослужби й обіду, вирішили влаштувати черговий з'їзд з нагоди 40-ліття гімназії вже наступного року (аякже!). Мені вдалося проголосити збірку в пам'ять Марійки Бакай (на Гарвард, очевидно!) (буде щось із 200 дол.!) — а теж вдалося мені не прийняти пропонованих обов'язків (голови комітету, редколегії, тощо). — При всіх моїх сентиментах до Зальцбурґа і гімназії, я думаю, що я вже досить написала на ці теми і досить праці вклала в ці справи минулими роками. Мені треба щадити час на інші, важливіші справи — а для зальцбурзьких товариських з'їздів знайдуться інші люди. (Трагедії теж не було б, якби з'їзди робити рідше!)

Жаль, що не було тих, кого дуже хотілось би побачити, хто ніколи не приїздить, або приїздить рідко. Ліда Гумінiлович не була ще ні разу — про деяких колег і слід пропав (Киньо, Мішалов). Палієнків давно вже не бачила, теж і Мацька Підлуського, Ореста Чуйка... Шкода.

Довідалася кілька цікавих для мене деталів. Напр. що брат Валі Данченко — це Микола Герус із славнозвісного Радіо Свобода! Що Валя добре знає Качуровських, що Ліда має погану опінію, що вона була вже раніше замужeм і що домінує над Ігорем, а навіть публічно часом його ображує. (Це сплетні і я приймаю їх із величезною дозою недовіря — я про Ліду завжди була позитивної думки, думаю, що це розумна людина і що Ігор завдячує їй дуже багато). Ще з породи сплетень, що можуть виявитись правдою (на дай Боже!). Богдан Підлуський, кажуть, погано живе з другою своєю жінкою, втратив працю, розпився... Жаль! We were never promised a rose garden, як сказав мені недавно Едвард Кaсинець.

З Остапом я двічі говорила по телефону. Дикий казав йому більше лежати й давати теплі оклади на жиляк. — Завтра повертаємось додому.

Середа, 3 жовтня 1984.

Сьогодні пополудні одвезла Лялю на аеродром. Кінець моїм коротким вакаціям — завтра повертаюся до роботи. З Glen Spey повернулися в понеділок під вечір — вечеряли вже вдома, разом з Остапом (Добре мати заморожені наперед підготовлені харчі). Вівторок провели вранці у Мегика (Ляля знає його з дитинства у Варшаві і завжди мала бажання його відвідати. Наша візита закінчилася несподіваним філантропічним імпульсом з мого боку — я купила картину за 375 дол. — і то не так тому, що картина мені сподобалася — Мегик малює мало і фактично нема з чого вибирати — але я давно мала бажання підтримати його фінансово — він своєю великою культурною роботою абсолютно на це заслуговує! Ляля пішла за моїм прикладом і також купила дві маленькі картинки за 100 дол, та ще й дістала третю в дарунку! Від Мегика пішли до Музею Мистецтва (велике розчарування: більшість ґалерій замкнені!) Звідтіль поїхали до міста, запаркували в ґаражі авто, пішли удвох на знаменитий обід до Bookbinder's. Увечорі зустрілись з Ією в Academy of Music — бо я мала три квитки на концерт філядельфійського оркестру (Ricardo Muti, — у програмі Ліст і Берліоз). Сьогодні мали час тільки відвідати Маму й Тата, пообідати — і на аеродром!

Побут з Лялею — немов відсвіжуюча купіль. Ach, nach dem Bade sein! — мовляв Рільке. Наша дружба міцніє з кожним роком. Ляля дуже гарно виглядає — і вже зовсім на холодно і врівноважено сприймає трагічну лікарську діягнозу. Медичні прогнози — добрі, і я хочу вірити, що організм переборе хворобу, що пістряк не займатиме інших додаткових клітин, що його повністю вирізали!

Сьогодні в нас на нічлігу — Ія. Завтра має приїхати Тарас Кульчицький. Одне слово: виключно каліфорнійські гості!

6 жовтня 1984, субота.

Від ранку я в авті. На 9-ту возила Тараса на Симпозіюм (перше із серії тисячеліття християнства в Україні) в La Salle College. Залишивши нашого гостя там, повернулася додому, відібрала готові вже фотографії із зальцбурзького з'їзду, повезла Остапа на візиту до др. Дикого (як я і думала, нічого особливо загрозливого — звичайний запалений і болючий жиляк — але мій гіпохондрик робить із цього справу таких розмірів, якби крім нього ніхто в світі не терпів на болісні жиляки! Діягноза зараз же помогла — бо пополудні виявив навіть охоту поїхати на Симпозіюм! Боюся, що Остап зробить із себе посміховище і навіть лікарі не трактуватимуть серйозно його хвороб — а колись може бути щось поважне — як із тим пастухом, що страшив усіх вовком, а тоді, коли й справді вовк прийшов, ніхто уже йому не вірив! Встигла ще перед полуднем поїхати з Мамою до крамниці за харчами, а тоді на 1 год. дня поїхала (сама, очевидно!) на виставку Тpьох Ровесниць — Христі Зелінської, Роксоляни Лучаковської-Армстронґ та Мотрі Головінської, виставку, що її влаштовував 43. відділ Союзу Українок. Виставка зібрала багато людей — приємно було зустрітися з Андрієм, Тимошем і Мотрею, поговорити з Рідом Армстронґом і Роксоляною, привітатися з її мамою, що її я давно вже не бачила. Були там з нашої родини не лише Левко і Леся, Люда і Зенко, Христя Дольницька і Віра Датон, але навіть Юрко Чайківський з жінкою і малим Андрійком та вуйко Фридзьо Марк, що має незабаром виїхати з Філядельфії до сина під Вашинґтон і вибрав цю нагоду, щоб попрощатися з Мотрею та іншими членами родини. Була на виставці і Мама (тим разом їхала з Фридзьом, щоб йому дотримати товариства). Картини не зробили на мене якогось великого враження, найбільше ще подобалася мені Мотрина "Андромаха з устрицями". На 4 год. я вспіла ще підібрати з хати Остапа і поїхати на симпозіюм до Ля Саль — якраз на виступ професора Ярослава Пелікана, що про нього нераз уже читала і чула. Говорив він цікаво, дотепно, хоч на досить скомпліковану тему — про католицизм і православ'я, що доповнюють себе в одне ціле. Повернулися додому о 6-ій, а на 7-ому я вже зготовила досить смачну (мені смакувала!) вечерю з рибою, грибками, зупою із браклі і вином. Тістечко, очевидно, купила в пекарні!

Помила вже посуд і така вже втомлена, що хочу йти вже до ліжка. Завтра мушу Тараса завезти до церкви на Френкфорд, бо він там хоче зустрітися із своїм якимсь колегом. — Нелегко бути господинею і шофером! Добре тим жінкам, де ролю шофера принаймні сповняють чоловіки! В нас все звалилося на мене — і чим більше я ношу на плечах тягарів, тим менше це знаходить оцінку й одобрення. Колись, знаю, були родини, де жінка була на п'єдесталі — їй надскакували, робили дарунки, приносили квіти, наймали службу, щоб вона не мусіла нічого робити — оточували звідусіль увагою — а вона могла бути тільки гарною — або удавати гарну — примхливою, впадати в істерику й гіпохондрію... Тепер ролі помінялися.

Про те, щоб я могла сісти, почитати щось, чи — боронь боже — взятися за якусь справжню роботу — дослідчу, творчу — навіть мови не може бути!

Понеділок, 15 жовтня 1984.

Остап учора погано почувався, нікуди не хотів іти, лежав ціле пополудне на канапі. Я — дуже втомлена — поклалася до ліжка раніше. Остапові під вечір покращало, вночі його не тиснуло в грудях, але я всю ніч не спала і, зібравшись уранці, вирішила сама подзвонити до Дикого і замовити візиту й електрокардіограму. Зловила його о 8-ій год. в Germantown Hospital. Він обіцяв, що замовить Hellwig-а і це вдалося зробити. Кардіолог прийняв нас о 9:30 вранці, зробив кардіограму і — вирішив залишити Остапа на пару днів у лікарні!

Тепер година друга пополудні — я тількищо повернулася з Germantown. В нас сьогодні — вперше — Олексина мама прийшла чистити хату — якби не те, я була б поїхала до роботи — а так мушу вже почекати, поки вона скінчить. Це вперше я вирішила взяти собі поміч до господарства — бодай один раз у місяць. Не стає вже в мене фізичної сили ганяти собою з одної роботи на другу, а артрит всі ці зусилля робить особливо ускладненими й болісними. Колись наші пані сиділи вдома і мали по дві служниці — а ми, "визволені" жінки здобули освіту і право рівности — коштом величезної праці і посвяти!

Готувалася я їхати в п'ятницю з Лабуньками до Кембридж на презентацію "Фестшрифту" професорові Шевченкові. Взяла собі в п'ятницю вільне, вислала чек і зголошення. В суботу мала намір цілий день провести в бібліотеці Вайднер, читаючи унікальний сет "Free Russia" — із надією знайти ключ до загадки про Войнич, Расторґуєва і Шевченка. Повертатися мала я аж в неділю. — Всі ці пляни доведеться відкликати! Вчора ще про все це говорила й плянувала з Максимом — а тепер доведеться повідомити його й Уляну, що не приїду.

17 жовтня, середа.

Учора чотири рази говорила з Остапом по телефону, а ввечорі, після праці, поїхала до нього і посиділа там півтори години. Телефонувати може тільки він до мене — а не навпаки, бо до Cardiac Care дзвонити не можна. Перша його ніч у лікарні була, казав, майже без сну. Трохи тиснуло його в грудях (але не кликав допомоги, бо, мовляв, ніч, навіщо турбувати?!!!) — а крім того, що дві години бадають тиск крови, дають ліки, ітп. — отже відпочити трудно. Але коли я прийшла відвідати, виглядало, що почувався ліпше, а навіть вручив мені вірш, що його написав на 75-ліття Дуфти, щоб я переписала і негайно вислала Козакові для "Лиса". Це добрий знак і я цим особливо зраділа. Маю надію, що сьогодні швидко потелефонує: я дуже хотіла б знати, як пройшла йому ця друга ніч. З бібліотеки подзвоню до др.Hellwig-a, може роздобуду якісь інформації про статус мого пацієнта. Hellwig міняє йому ліки — казав, що зупинить зовсім Blocadren і дасть щось інше. Боюсь лиш, що ці випробовування нових ліків може й спричинюють деякі Остапові симптоми.

Північ, 17/18 середа/четвер.

Розмова з д-ром Гельвіґом виявилась більш драматичною, ніж я сподівалась. Він пропонує зробити Остапові катетеризацію серця. Ця процедура, мовляв, дозволить устійнити точнішу діягнозу і тоді можна з більшою певністю вирішити, що робити далі: чи продовжувати лікування ліками, чи робити хірургічні заходи... Катетеризація зв'язана з певним риском для пацієнта — але, каже Hellwig, — як її не робити, є ще більший риск повторного серцевого удару... Я запиталася, чи можна було б мати в цій справі ще другу опінію іншого кардіолога. Hellwig сказав, що це навіть належить до рутини вимагати перед катетеризацією другої опінії. Сама процедура мусіла б бути зроблена не в Germantown, а в одному з університетських шпиталів — він поручав Temple, бо казав, що туди скорше тепер можна дістатися, але я зразу на це заявила, що якби треба було робити такий вибір, то я рішуче воліла б Пенсильванію — це не лиш найкращий у нашому місті шпиталь — але я тут знаю деяких лікарів і взагалі було б ще й вигідніше. Єдина добра вістка, що її сказав Hellwig — це факт, що бадання крови не виявило підвищення ензимів, тобто, що не має якогось нового пошкодження серця — а це доказ, що те, що було Остапові в неділю, не було черговим серцевим ударом... Я сказала Гельвіґові, що Остап — вийнятково сензитивний і емоціональний пацієнт і що я боюсь, що катетеризація йому може більш пошкодити, як помогти... Як сприйняв цю вістку сам пацієнт? Гельвіґ мусів дати йому таблетку нітроґліцирини, бо виглядало, що зімліє із переляку.

Пізніше потелефонував сам Остап. Був уже спокійний. Я його потішила, що діягностичну процедуру він не мусить робити, як не хоче — але радила, що варто скористати з нагоди, щоб дати себе збадати другому кардіологові на Penn.

Коли я увечечі з Вірою Лащик поїхала відвідати Остапа у шпиталі — він був у доброму настрою, казав, що добре почувається, а монітор серця показував пульс 72-73! Казав, що крім квінідіни, дають йому тепер тільки один якийсь новий лік — а попередні зліквідували. Висловився рішуче проти катетеризації. Вдень був у нього Дикий і потішив його, що це рішення не мусить бути зроблене ще зараз. Завтра мають перенести його з Cardiac Care Unit на звичайну кімнату. — Сердився на мене, як я йому сказала, що сьогодні в Свободі є стаття д-ра Сочинського про серцеві хвороби, що її він повинен прочитати — але зате з охотою говорив про біографію Марка Вовчка, що її я йому вчора принесла і що її він уже встиг із зацікавленням прочитати. Крім того, читає томик нобелівського лавреата Сайферта.

Сьогодні прийшов лист від Сенкуся із Journal of Ukrainian Studies з Торонто. Це запізнена на 9 місяців відповідь на мого листа і машинопис з бібліографією. Дуже вибачається редактор, ще й має претенсії, що я не написала і не пригадала йому про себе... Рішення, нажаль, негативне: манускрипту мого і цілого мого пляну редакція прийняти не може. Це праця занадто велика, щоб її можна було частинами друкувати в такому тонкому журналі. Хоч я і розчарована — думаю, що він має рацію. Пропонує мені звернутись до Canadian Institute of Ukrainian Studies, щоб вони видали мою працю окремою публікацією... (Ба — до книжкового видання праця ще не скоро буде готова!) Але Сенкусь зацікавлений одною із моїх пропозицій: друкувати поточну і не анотовану бібліографію англомовної літературної україніки!

20 жовтня 1984, субота.

Вчора — після делікатної і дипломатичної розмови з д-ром Hellwig-ом (— щоб це виглядало на його власну суґестію, а не на афронт чи недовіря з мого боку!) — я замовила Остапові візиту в доктора Langer-а, професора-кардіолога на Пенсилванії. Візита щойно на 26 листопада, але Остапова реакція була: чому так скоро? навіщо спішитися? Він тепер уже не на серцевому віділі, а в звичайній кімнаті, і можна до нього телефонувати. Це я вчора робила не менше, як 6 разів. Але на відвідини увечері не поїхала — замість того поїхала з Мамою на тижневі закупи харчів (для неї, бо мені нічого не потрібно — я, тому що сама, мало що їм і нічого не варю!) Одне і друге зробити було неможливо. Я і так занадто собою ганяю — мушу поставити певні обмеження, бо ще й сама доведу себе до хвороби — а мною опікуватись справді нема кому. У висліді того, що не ходила до лікарні і не було увечорі телефонів, я — вперше за цілий тиждень — виспалася і трохи відпочила.

Вчора був день, коли я мала їхати з Лабуньками на презентацію Шевченкового фестшріфту до Гарварду, а сьогодні я мала весь день провести у бібліотеці, читаючи мікрофільм "Free Russia" і шукаючи за інформаціями про Расторґуєва.

21 жовтня 1984, неділя.

Привезла сьогодні свого чоловіка додому. Маю надію, що нові ліки допоможуть устабілізувати його серце.

23 жовтня, вівторок, 11 РМ.

Остап мається значно краще і настрій йому поправився. Серед книг, що їх я нанесла йому й Мамі була одна, що її я взяла передусім через її заголовок: "Aleksander Fredro jest w złym humorze". Вона особливо Остапові сподобалася — мовляв, Фредро своїм характером подібний до нього, Остапа: мав щасливе житя, а був завжди незадоволений, втікав від людей у самоту, замикався у собі і тп. Забажав навіть написати щось про цього письменника-львів'янина, що був дідом нашого митрополита Шептицького. Отже я принесла йому ще пару книжок про Фредра.

Сама якраз закінчила читати "Вибрані листи Пантелеймона Куліша". Читала похапцем — один-два на день — бо ніколи. Ця лектура — виключно для приємности, без зобов'язань — бо ж про Куліша я вже писала статтю з приводу монографії Луцького.

Є деякі знамениті "родзинки":
до Шевченка: "Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не абияким... Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, щоб вона тобі внушила [?] — нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці і батька." (с. 124).
"Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш." (с. 128).
"... вони придержують гроші про чорний твій день, думаючи, що хоть повну кишеню тобі насип, то зараз і проциндриш. Чи, правда, бак сьому, що ти такий запорожець?" (с. 129)
"Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою. Лучче дещо придерж у себе пушкінським звичаєм, аніж брать нижчим ладом од себе самого." (с. 136).
до Хильчевського з Венеції: "А що вже небо, так і Господи! Умочив Господь здоровенного квача в самий чистий блакить та за одним махом і вимазав його все, не покинувши й маленької пляминки." (с. 199)
до Коницького: "Не з чого ж бо, як із народного неписьменного слова взяли українські поети взір свого слова письменного, та й діти їх, чи літературна молодіж, мусять, як греки до Гомера, прислухатись по всі роки до народної речі." (с. 223)
до Барвінського: "Усього півтора чоловіка нації, і ті живуть у незгоді." (с. 240).

29 жовтня, понеділок, в роботі.

Купила я Остапові електронічний прилад, що міряє тиснення крови і пульс. Підчас вікенду практикували і вже ось обоє вміємо приладом користуватися. Тато, що раніше приходив раз у день змірити Остапові тиснення, був спочатку скептичний, але потім ствердив, що модерна машинка показує точно те, що і його інструменти. Для мене важливо, щоб Остап сам міг перевірити собі тисненя і пульс — і він це робить. Вчора помітив, що пульс піднявся до 90! І у висліді прийняв пів таблетки Blocadren — під вечір вже було 69-70! Почувається він, здається мені, досить добре — настрій має відносно погідний, вчора ходив на прохід довкола хати. Трохи його розсердило, що ЗУАДК, який саме відсвяткував своє 40-річчя, не прислав йому особистого запрошення на це святкуваня, але потім телефонували до нього Микитей і Ґіна з Нью Гейвен: Ґіна, виявляється, навіть без запрошення приїхав до Філядельфії в суботу на зудаківський бенкет, але там не знайшли для нього місця і він — обурений — поїхав назад додому! А ще виявилося, що запрошення не послали навіть для адвоката Смука! Одне слово, наші бандерівці, коли переберуть якусь установу, починають всю історію від себе! Я всі ці справи стараюся применшувати, бо не хочу, щоб Остап хвилювався.

В суботу приніс квітяр вазонок жовтих хризантем. Я здивувалася: від кого? На карточці вимовний напис: Keep your chin up! Much love. Lala. — Це реакція на мій недавній лист. Я посилала їй фотографії і сповістила водночас, що Остап у лікарні. Мовляв, яке ми мали щастя, що могли тоді поїхати і побути разом. Тепер уже було б неможливо! — Я зворушилася до сліз. Доброта людська завжди мене зворушує. Говорили ми вже опісля по телефону. Плекаю надію, що може взимку зможемо поїхати до Каліфорнії. Остапові взагалі добре було б уникнути філядельфійську зиму. Але чи це можливе?

4 листопада, неділя.

Між книжками, що їх я пару тижнів тому принесла Мамі й Остапові, була теж "Про Марка Вовчка; сторінки до біографії письменниці", що вийшла в Києві 1979 року. Книжка зацікавила і мене — і я недавно також її прочитала. Автор — Борис Борисович Лобач-Жученко — внук письменниці. Він — людина технічної освіти, військовик і пілот, але, відійшовши у відставку, посвятився всеціло дослідженню творчости Марка Вовчка. В 1969 році ще вийшов у Києві в українському перекладі (пардон! тількищо глянула на книжку і бачу, що це, мабуть, український оригінал! Перекладом з російської мови була книга "Про Марка Вовчка") "Літопис життя і творчості Марка Вовчка", що його зладив цей же автор. Я так зацікавилася, що взяла собі з бібліотеки і читаю тепер і "Літопис" — не звичайну хронологію, а прецікаву документацію, поширену уривками з листів!

Марія Олександрівна Вілінська-Маркович мала цікаве й колоритне життя. Не була українського роду. Народилася в Орловській області, батько був майором, потім підполковником. За батькові заслуги брат Марії Валеріян отримав дворянство — отже родина була "майже" аристократична. Маша вчилася у Харкові у приватному пансіоні, потім вийшла замуж за Опанаса Марковича, випускника Київського університету, українського діяча, кирило-методіївця, Шевченкового приятеля. З ним вона жила в Україні, збирала український фольклор і тут почала писати українською мовою оповідання з народного побуту. Була жінкою неабиякого чару і в ній кохалося багато чоловіків, в тому числі і Панько Куліш, а може й Шевченко. Частину життя провела закордоном — передусім у Парижі, але також їздила по Італії і Німеччині. В неї були інтимні стосунки з Тургенєвим, а Олександер Пассек став її другим чоловіком (Маркович повернувся в Россію). Пассек помер на туберкульозу. Він був, мабуть, пенологом, бо писав для російських видань праці про в'язниці Франції. Марія Ол. жила якийсь час з Дмитром Писаревим, російським літературним критиком. Він утопився в морі, в час, коли вони жили разом у Дуббельні, біля Риги. Остання її любовна афера була з молодшим за неї на 17 років Михайлом Дем'яновичем Лобач-Жученком, що став її офіційним "другим" чоловіком, і що з ним прожила М.В. до самої своєї смерти в 1907 році (тобто яких 36 літ знайомства і подружжя). Народила Марія Ол. троє дітей: донька Опанаса Марковича померла зараз по народженні, син Марковича Богдан (молодший від свого вітчима Михайла Лобача-Жученка на три роки!) виховувався і жив разом з матір'ю за кордоном, а потім у Росії, та Борис Лобач-Жученко, молодший син, народився, коли Марії було 42 роки. Була все життя людиною незвичайно працьовитою — крім оригінальних творів українською та російською, займалася перекладами — із самого тільки Жюля Верна переклала 14 романів на російську мову!

Характеристика Опанаса Марковича в листі Тургенєва до Герцена з 1860 року:

"Чоловік її людина не лиха і навіть чесна — та гірша від будь-якого лиходія своїм дрібним, дражливим, самозакоханим і нестерпно тяжким егоїзмом". (Літопис, с. 92)
Цікава характеристика! І чи тільки Опанаса Марковича?

6 листопада 1984, вівторок, увечері.

Вчора, 5-ого, я взяла собі вільний день ("personal day") — бо Richard Sloane запросив мене й Остапа на обід до ресторану і на концерт до Academy of Music. Це був перший більший вихід з дому для Остапа (досі один лиш раз були в кіно на Amadeus з Вірою!) Щоб полегшити йому доїзд до міста, я залишилася вдома, щоб разом з Остапом поїхати на 6 год. автом і потім автом повернутися. Вечеря була добра, концерт флейтиста James-a Galway-a оригінальний і дуже відпружуючий (мені найбільше подобався у програмі Шуберт і перерібка для флейти "Кармен").

Сьогодні в Америці — президентські вибори. Ще немає повного рахунку голосів, але немає сумніву, що вийде знову Ronald Reagan. Тим разом, навіть я — демократка — на нього голосувала. В цьому вирішальною була його гостра постава до більшовиків — про те, що це "імперія зла" ми знаємо не з пропагандивної реторики, але з гіркого досвіду цілого народу.

12 листопада, вранці перед виходом на роботу (понеділок).

Вікенд пройшов у нас під знаком двох драматичних подій:

1/ в суботу вранці возила я свого коханого рвати зуба — до спеціяліста, бо д-р Цісик вагалася зробити це сама. Все пішло швидко, без додаткових ускладнень. Що більше: другий зуб — що його наша пані Тат'яна спершу казала вирвати, а потім рекомендувала "root canal treatment", коли Остап запротестував, що, мовляв, хоче зберегти зуб — на думку дентиста-оператора взагалі цього забігу не потребує! Ну, гарна історія! А що якби пацієнт не заперечував і зуба (другого) йому були вирвали? Ну, й довіряй лікарям!

Друга подія: закликали Олексу, бо знову щось у кутку стелі у вітальні накапало. А він каже: знаєте, нічого не будемо знати, аж поки не розіб'ємо стелі. Це й зробив! Виявилося, що тече рура, що відводить воду від тушу в лазничці біля спальні, але в тракті роботи виявилися ще інші комплікації. Основна відходова рура (стара залізна ще з тих часів, коли будували нашу стару вже хату!) теж уже перержавіла і має дірку. — У висліді, стеля на половину кімнати розбита, рури вже відтяті, кілька ведер грузу уже винесено... Сьогодні Олекса має вставити нові рури... Робітник він — подивугідний: все вміє зробити сам, творчо комбінує можливі розв'язки і має відвагу братися за роботу, яка неодного перелякала б! Маю надію, що йому все це вдасться закінчити — на День Подяки мають приїхати Максим з Уляною — а після слюсарських робіт, ще буде велика робота направи стелі і, очевидно, малювання кімнати!

15 листопада 1984, четвер.

Вчора і сьогодні я вдома: вигріваю простуду. Відпочинок у ліжку добре мені зробив: сьогодні могла була навіть вже повернутися до праці, але: по-перше: мої уродини; по-друге: захотілося мені написати статтю про Марка Вовчка.

Прийшли замовлені у квітяра квіти — від Остапа, від Максима й Уляни. Телефонував Марко, а вже справжню несподіванку зробив мені Іза: Остап знайшов сьогодні вранці причеплений до прапорця над входом до хати великий напис такого змісту: "Поздоровляю! Бажаю Вам поезії, подорожей, здоров'я! Хай обминає Вас і Ваш дім (під три чорти...) дурна біда. Завжди будьте такою ж славною, жіночою, гостинною, якою я Вас знаю. Хай прибуде для української літератури Ваша славетна і віддана праця! З любов'ю і пошаною, завжди Ваш — Ігор." — зворушливий, сердечний жест романтика старого стилю! Адже мусів для цієї витівки їхати спеціяльно вранці перед роботою в нашу дільницю! Напевно мусів встати для цього одну годину раніше! Такий жест більше варт, як не один коштовний дарунок! (Дарунки, щоправда, отримала лиш від Мами і Тата: янтарне намисто від Мами, шеррі і шоколаду від Тата!)

В хаті — поруч квітів — страшний розгардіяш: Олекса закінчив сьогодні слюсарську роботу: водопроводи вже діють — але стелю ще треба направити й помалювати, а скільки буде чищення і прибирання!

23 листопада 1984, п'ятниця.

Вчора відсвяткували традиційний американський Thanksgiving. Приїхав Максим з Уляною, прийшли Мама з Татом. Тим разом я зробила обід з телячими котлетами і варениками з м'ясом — дві улюблені Максимові страви — всім нам смакувало більше, як індик. Хоч індик був теж — навіть готовий, спечений, але його не їли — відклали на інший день.

Не знати, чи буде ще багато таких спільних нагод: Мамі саме сповнилось 77, Татові 84 добігає кінця. Я використала нагоду гостини, щоб записати на тасьму розмову при столі — голоси Тата і Мами і нас усіх — залишиться пам'ятка.

Марко телефонував: він вирішив залишити правничу школу, не вибувши до кінця навіть першого семестра. Не подобалося йому і не бачить світлого майбутнього для себе в цій професії. Але основне, напевне, те, що Кутак зробив таке ж рішення, а Марко дуже під його впливом. Через Кутака записався, через Кутака й покинув. Ну, це його рішення, його майбутнє. Не дуже й дивуюся. Я саме беру курс публічного міжнародного права — і також мені не подобається. А я тільки — вільний слухач. Матеріял сам цікавий, але метода викладання, підхід до справ — не викликають особливої поваги, ні тимбільше захоплення.

Завтра Уляні сповняється 38 років. Я пішла з нею з цієї нагоди до Ельдорадо — думала спершу купити кульчики, але вибрала золоте намисто за понад 300 дол — буде мати гарну пам'ятку. При цій нагоді я й собі купила золотий ланцюжок — так що видаток зробила на 500 дол.

Олекса впорався з хатою і всюди чисто й направлено у вітальні. Але щось не зовсім добре зробив у своїй кухонній слюсарській роботі: вчора почала текти тепла вода і мусіли воду взагалі замкнути. Завтра він і так має прийти, щоб закласти курок у пивниці — то мусітиме направити і кран у кухні.

28 листопада, середа.

Візита у професора Penn, кардіолога Terry Langner-a, як і можна було сподіватися, потвердила діягнозу Hellwig-a. Теж і Langner думає, що добре було б зробити катетеризацію серця — можливо як перший крок до операції bypass — якщо б катетеризація виявила забльоковані артерії. А Langner підозріває, що вона таки виявила б такі обструкції. Він виявив здогад, що Остапів серцевий приступ 1972 року дав у наслідку частинно, або й зовсім забльоковану одну артерію, що другий бік перебрав на себе її функції — але тепер і цей бік пошкоджений. Одне слово: є небезпека, що серцевий приступ може повторитися... Т.зв. "bypass" — каже Langner — може продовжити життя, хоч і цей хірургічний забіг не має прогноз на довше, як 10 років... Оттакі невеселі вісті. Остап рішений катетеризації не робити, але чи справді це рішення раціональне? Чи не оперте воно тільки на страху? — Чимало знайомих після операції почуваються добре і ведуть активне життя (от хоч би Пріцак, Кушнір, Люба...) Остап такий перечулений, що з ним про ці речі взагалі говорити не можна. А тепер він і взагалі дуже вразливий: зразу — з будьякої тривіяльної причини, підносить голос. Щоб його не дразнити, уникаю розмов на хвилюючі теми. Може час зробить своє. Електрокардіограма виявила поправу від часу попередніх, що їх роблено у лікарні. Нові ліки йому, мабуть, роблять добре і, здається мені, що він почувається значно ліпше. Щось собі поволеньки пише — написав статтю про Зейферта, найновішого нобелівського лавреата, переклав кілька його віршів, а також написав про Александра Фредра — це на основі книжок, що їх я принесла була ще до лікарні. Крім того, підозріваю, що пише спогади, але він такий замкнутий у собі і "засекречений", що нічого про ці справи мені не говорить — а я не настоюю і не вриваюся в душу.

Улянині уродини 24 листопада відзначили вчвірку вечерею в La Terrace та драмою The Power and the Glory — за Ґрагамом Ґріном (конфлікт між християнством і комунізмом? між католицьким священиком і антиклерикальними революціонерами в Мехіко). Приємно було побути а нашими молодими. А вони може приїдуть ще і на Свята?

Читаю "Втечу від себе" — завершення Самчуківської трилогії ОСТ. Для мене це справді бібліотерапія, втеча від себе самої, своїх турбот про Остапа, про майбутнє.

9 грудня 1984.

Діягноза д-ра Лянґнера дала — як досі — один позитивний наслідок. Я потелефонувала до Марка і запропонувала, що заплачу дорогу, щоб конче приїхав на час Різдва. Він не дуже був захоплений моїм пляном: мовляв, тепер не надто добрий для цього час та й вакацій у нього немає, але вчора дзвонив: квитки замовлені, приїдуть, і то обоє з Ією, в сам день Святого Вечора і будуть тиждень до Нового Року. Тішуся, що родина буде разом, бо приїде і Максим з Уляною. — Нема що відкладати цих зустрічей на пізніше — "пізніше" хто зна чи буде.

Остап досі почувався добре — їздив вчора зі мною на перед-різдвяний базар до УОКЦентру, щоб вийти трохи "між люди" — але ось сьогодні щось після обіду йому, мабуть, почало тиснути, бо поклався і лежить. Я збиралася їхати до Центру на доповідь д-ра Цимбалістого, але передумала. Може краще, щоб я була вдома.

12 грудня 1984, вранці.

Маю сьогодні цілоденний LEXIS-NEXIS training. Починається сесія 9:30 в центрі міста — отже маю кілька мінут більше часу перед виходом з дому.

Отримала я пару днів тому запрошення на симпозіюм Contemporary Ukrainian Poetry — в Оттаві, в жовтні 1985 р. Запрошення від Ірини Макарик, що є професором на Оттавському університеті (Вона також поет, друкувалася в Сучасності, має бодай одну власну збірку). Запрошення прийшло тільки мені — але Остап тепер усю пошту відкриває, отже бачив, хоч нічогісінько про це не сказав. Не знаю, чому не прислали і йому. Є там долучений частковий список запрошених: здебільша Нью Йоркська група плюс активні літературознавці. Не знаю як і чому я туди попала, хто мене порекомендував? Написала я Ірині Макарик, що я не професор-літературознавець і наукової доповіді про поезію підготовити не зможу (і не маю бажання), хіба, що це була б доповідь бібліографічного характеру з ділянки моїх зацікавлень — напр. про англомовні переклади української поезі. Але я радо поїхала б до Оттави на такий симпозіюм, щоб взяти участь в дискусіях, читаннях поезії та взагалі побути в цікавому товаристві і послухати доповідей... Давно я не писала поезій і поезія взагалі тепер дуже від мене далеко... А таке запрошеня — раптовий стимул — варто було б повернутися у поетичну стихію, хоч би перекладами.

23 грудня 1984.

Вчора приїхали Максим з Уляною. Сьогодні прибирали ялинку в хаті і світло на великому дереві "evergreen" перед хатою. Отже настрій святочний. Минулий тиждень я дуже напрацювалася, підготовляючи їстивне: холодець, паштет, пиріжки (тобто капуснячки з м'ясом і капустою), кілька родів вареників, нуґат, тістечка. Мама робила рибу, борщ, ушка і торт. Маю надію, що Свят-Вечір пройде гарно, що Марко з Ією щасливо і не занадто пізно приїдуть. Не буде Андрія з Марійкою і Сонею. З ними взагалі ціла справа — не нова, чомусь завжди оживає надія, що і вони могли б почати поводитись, як нормальні люди, але... Коротко зреасумую: Андрій написав до Мами й Тата листа, що в ньому бриніли нотки великого невдоволеня із свого життя та між рядками — претенсії, що, мовляв, ніхто не хоче йому порадити, що напр. я не відповіла на листа Соні ітп. Мама мені цей лист показала. Я вирішила написати Андрієві листа, щоб виявити йому трохи добросердечної теплоти, щоб показати, що він — якби тільки бажав — міг би мати у нас якунебудь піддержку. Соні я написала вже раніше — хоч це правда, що за клопотами з Остаповою хворобою, я не відповідаю зразу, як мені цього хотілося. Реакція на мій лист: Андрій ображений, що Мама показала мені листа, який не був для мене призначений. Про це я довідалася від Марійки. Ну, нічого. Запросила я їх на Свят-Вечір — мовляв, будуть наші хлопці з жінками, було б гарно, якби приїхали і вони. Марійка мені на це: Андрієві треба окреме запрошення, інакше він не приїде. Ну, нехай. Взяла й написала я короткого листа, що прошу їх на Свят Вечір, що прошу, щоб привіз із собою фотоапарат і зробив трохи знимок (це так, щоб йому сказати комплімент — мовляв, його знимки найкращі з усіх ітд.) — На цей лист я отримала від нього не відповідь, а довгий лист (англійською мовою) повний дивних претенсій, жалю за те, що я читала листа адресованого Мамі ітп. — дрібниці, піднесені до космічних пропорцій. Ніже слова про моє запрошення — але з натяками, що, мовляв, їх родина соромиться ітп. Фактично бачу, що з Андрієм недобре — він потребує, мабуть, психіятричного лікування. Практика йому не йде добре, пацієнтів має мало, з ніким ближче не тримає зв'язків, наробив собі повно ворогів — у висліді: незадоволення з себе, з жінки, з цілого світа. В нього брак рішучости і самостійности — і притаманний багатьом у родині Сеньковських анти-соціяльний комплекс. Тато теж з людьми не вмів жити і навіть з найближчою родиною завжди мав конфлікти — а з його сестрами та їх нащадками — хоч як я старалася — дружнього контакту затримати було трудно. От хоч би Ірка Джуль — ще найбільш може товариська з усієї цієї родини. Запросила я її на хресну маму Марка — і за всі ці роки як же мало ініціятиви для контакту виходило з її боку. Добре, що бодай була на Марковому весіллі — і це напевно сталося випадково, бо її син саме тоді приїздив робити резидентуру в філядельфійському шпиталі і Павло з Іреною приїхали його тут відвідати. (А молоді Джулі жили тут чи не три роки і ні разу навіть не потелефонували!). Не кажу вже про Заплітних — хоч як пробувала їх я намовити, щоб приїхали на весілля — спершу Марка, потім Максима! Отже Андрій на свята не приїде — я сьогодні ще раз потелефонувала, щоб упевнитися. Говорила Марійка: він, мовляв, простуджений, не може приїхати. Я запросила Марійку з Сонею, може приїдуть перед Новим Роком. Жаль мені їх — зокрема Соні. Але — хоч цся ця справа залишає прикрий посмак — я не дозволю, щоб вона зіпсувала мені настрій приємної зустрічі з моїми дітьми. Можу тільки ще раз сказати сама собі: найгірші роки мого життя — це були роки дитинства і ранньої юності, проведені в тіні постійних істеричних вибухів мого батька, що мав такі ж, як і Андрій, анти-соціяльні тенденції, претенсії до усіх, і тероризував усю родину — жінку, дітей, а навіть інших членів сім'ї. Яке велике щастя для мене, що Остап вирвав мене з цього нестерпного оточення і відкрив мені двері у ясний світ повний сердечності, любові й радості. Все добре, що було в моєму житті почалося від нього — і тому навіть сьогодні, коли він буває примхливий, різкий і несправедливий до мене — я стараюся приймати це з терпеливістю, вирозумілістю і вибачливістю, тримаючи на оці те справді цінне і світле, що без нього моє життя було б кошмарем по традиції Сеньковських!

Ще мушу додати: Андрій не приїде, думаю, передусім тому, що мусів би жити у Мами й Тата, а він із ними не може навіть спокійно говорити по телефону! (В нас місця для них тепер нема, бо ж буде нас у хаті шестеро — вже навіть молоде подружжя мусіли розділити, бо не маємо другого подвійного ліжка!)

26 грудня 1984, майже північ.

Приїхали наші каліфорнійці саме в добрий час на Свят-Вечір, 24-ого — гарні, сердечні, радісні, дотепні. Причепили собі на голови червоні кокарди, мовляв, ось ми — Ваш різдвяний подарунок! Марко — красунь, стрункий, зовсім не погруб і не полисів — як часом "страшить" мене по телефону — обоє в доброму настрої, відпружені, в незвичайно добрій комітиві — дібрана з них пара, видно, що люблять себе і розуміють себе взаїмно.

Свят-Вечір пройшов у приємній атмосфері: з Мамою і Татом було нас восьмеро — ідеальне з господарського погляду число — стіл і застава на 8 осіб — повний комлект крісел, серветок, тарілок, etc. — і стола навіть розсувати не треба. Тато, очевидно, як завжди, провадив свій монолог, але тим разом вибрав собі одну жертву — Уляну і вона — добра душа — дала змогу решті товариства провадити вільно розмови.

Наступний день, на Різдво, були в нас Мирослав і Марія Лабуньки, Олесь з Любою та Левко й Леся Яцкевичі. На короткий час прийшла також Мама. Моє буфетове прийняття було задовільне — під кінець влаштували ще розподіл дарунків з-під ялинки — отже мали цілу програму. Повна хата молодих коханих людей — чи треба ще більшої радости? Я, правда, досить напрацювалася і від перевтоми опісля пів ночі не могла заснути, але це варто. (Сама собі дивуюся, що я ще мала силу все це підготовити й довести до успішного завершення — може це моє last hurrah? — адреналіна діє!)

Сьогодні провели ми пополудне в Лабуньків. Марійка зробила смачний обід — не було вже Люби, бо мусіла повернутися до праці — але Олесь і Іко доповнювали дві пари молодих Тарнавських. Прекрасна ця наша молода молодь — така наша, така нам рідна і близька. Не всі батьки можуть тішитись такою радістю. І це я думаю не лиш про своїх синів, але і про своїх невісток. Зовсім вони інші: Ія — запальна, темпераментна, "з перчиком", з жартівливим сміхом; Уляна — поважна, флегматична, зрівноважена, доброзичлива й щедра. Любі і близькі мені ці дівчата — більше може, ніж були б власні дочки — бо ж мами завжди мають до власних дітей всякі претенсії — а я можу лиш радіти, що мої хлопці знайшли собі таких жінок. Щоб лиш доля була їм ласкава!

Уляна вже під вечір пізнім літаком полетіла назад до Бостону, бо завтра мусить бути на праці. Поїхала разом з Уляною Бачинською, але мене журить, що це так пізно. Саме десь за годину будемо телефонувати, щоб упевнитися, що вона вже вдома. Максим залишився ще на пару днів, щоб побути з Марком та Ією. (Вони більше як рік не бачилися).

Наробила я пару фільмів знимок — маю надію, що вийдуть добре і буде пам'ятка. Тим разом, наша молодь більш вибачлива — не протестує, щоб їх фотографувати, навіть самі клацають фотоапаратами і залюбки оглядають старі фотографії в моєму альбомі... Вже і наші діти, мабуть, усвідомили, яке ж бо скоропроминаюче наше людське життя, яке невловне.
Jak się miało szczęscie, które się nie trafia,
a została tylko fotografia — як справді мало!