МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

1 січня 1987. Los Angeles (вранці, всі ще сплять).

Новий Рік зустрічали всі шестеро — Максим і Уляна, Марко та Ія і ми з Остапом — вдома у Марка та Ії, у їхній гарно відреставрованій хаті на 29th Pl. із прегарною свіжою ялинкою, при горіючому ватрані. Трохи дивилися на старий чорно-білий фільм із Jimmy Stewart-ом (фільм записаний на video і відтворений на VCR), трохи розважалися виміною дарунків. Марко та Ія зробили Уляні й Максимові несподіванку — під ялинку поставили пакуночок, що в ньому була, нібито, торба на пелюшки, але коли її відкрили, виявилося, що це тільки частина від великого дарунку — дитячого возика, дуже порядного й дорогого, що може служити багато літ і то неодній дитині! Велика пака, що її доведеться везти нашим молодим наперед до Клівленду (бо вони туди ще на пару днів повертаються), а потім до Кембридж. Ми фактично своїм різдвяним подарунком для дітей вважаємо нашу вакаційну поїздку до Palm Springs (сьогодні виїжджаємо на пару днів) — але, крім того, я в останній хвилині взяла з дому малий перський килимок і невелику дідову картину — Кеніґзе — отже можна було вручити вчора і ці дарунки.

Приїхали до Л.А. згідно з пляном і без пригод. Максим з Уляною приїхали годину раніше і вже на нас чекали. Ія — яка тепер не працює — чекала вже на нас. Смішне було її привітання з Уляною. Показуючи пальцем на її виповнений животик, Ія вигукнула: You're pregnant! Це, очевидно, нікому з нас не новина — але це вже дуже помітно і звертає увагу — росте нове життя! Двічі мусіла Ія їхати і завозити нас з баґажем додому. Великий van, що його ми тут винаймили, щоб їхати усім разом, ще на 30-ого вполудне не був готовий. Решту дня провели ми в хаті, любуючись гарним її виглядом. Того вечора обідали вдома після того, як Марко повернувся з праці. До пізна сиділи при столі і було приємно, що ми всі разом. Говорили досхочу про домашні справи і пляни, про Марка та Ії спільне святкування Свят-Вечора 24 грудня у Михася і Ляни Яримовичів, про Маркову суперечку з Ольгою Яримович, яка сказала, що мовляв ліпше, якби війну були виграли німці замість більшовиків. До цієї теми і в нас вив'язалася політична дискусія. Я пробувала вияснювати Маркові, чому Ольга може так думати і які настрої були серед галичан в час війни. Марко не може розуміти, як українці могли взагалі покладати будь які надії на німців, чи ж вони не бачили, що наперед нищать жидів, а потім візьмуться і за них? І чому, мовляв, не станули одностайним фронтом проти, так як це сталося, нібито, у Голандії? Ну, справа ця дуже складна і не тільки українська. Адже Франція, напр. мала навіть уряд Петена, Норвегія коляборувала з Гітлером ітд. — а становище України було значно складніше, між молотом і ковадлом, і адже ж була навіть УПА, що боролася на два боки, без жодної підтримки із зовні. Але коли мова про спротив злу й акцію населення в обороні інших, то взагалі треба мати на увазі, сказала я, інстинкт людського еґоїзму і самозбереження: от, наприклад, в наш час, нікому за те не загрожує жодна кара — а чи є якась загальна акція з боку ситого добробутом населення, щоб помогти тисячам бездомних, що сплять на вулицях американських міст? І часто сплять на вулицях, як наслідок урядової політики скорочень субсидій на психіятричні лікарні, суспільну допомогу, тощо? Допомога цим людям є, але вона спорадична і незадовільна, як спорадичною і незадовільною була у набагато складніших умовинах допомога переслідуваним жидам — адже були люди, що навіть життям власних родин ризикували для такої гуманітарної акції! Ось такі були в нас розмови при столі, 30-ого. 31-ого Марко працював половину дня. Ми довше спали, а потім винаймленим уже van-ом поїхали до Santa Monica, оглядати новозакуплену хату наших каліфорнійських dinc-ів (double income no children)... Між іншим, ми турбувалися, як усі тут помістимось і як спатимемо, але все дуже добре розв'язалося. Свою спальню — на мою рекомендацію — віддали Марко та Ія — Максимові та Уляні. Наша вагітна "mother to be" повинна мати більше вигоди. В другій спальні, що також має доступ до лазнички, сплять Марко та Ія на розстеленому на підлозі матраці. Мені й Остапові дали канапу, що розкладається у вітальні. На щастя, є ще один клозет біля кухні і ми не мусимо ходити через спальню до лазнички. Ця хата не має доброго огрівання. Є якась газова пічка, але вживати її нелегально, бо вона не має відповідної вентиляції. Все таки, Ія пару разів її пускала, щоб нагріти їдальню. У вітальні звечора горить ватран і він трохи нагріває кімнату. Ночі тут холодні — температура мабуть біля 50̊. Aле справу рятують накривала, а їх вони мають поддостатком. Молоді сплять під ковдрами і коцами, а нам дали електричний коц, під яким дуже добре, вигідно і тепло спиться.

Новозакуплена хата в Санта Моніка не зробила на мене доброго враження. Я, мабуть, не проміняла б хати на 29th Pl. на цю в Санта Моніка навіть якби кошт їх був однаковий! А це ж реальність, що коштує 2 з половиною рази більше! Для цього, очевидно, є поважні причини, що з них найголовніші — дві: місце та факт, що там є два помешкання, що з них одне винаймається. Отже це фактично інвестиція в околиці, де ціни спрашенно високі, де всі пхаються жити, де всього кілька кварталів до моря! Саме помешкання Ії та Марка буде трішки менше як тут, не таке оригінальне (хоч і там робітники тепер роблять ремонт, отже буде все свіжо мальоване) і має навіть деякі переваги над хатою тут (тут, напр. злив у кухні та в лазничці — за низький, може тому, що хата осілася, а долівку зробили вищу як було колись). Отже помешкання незле і жити в ньому буде їм вигідно. Але мені дуже не подобалася надмірна густота населення. Це майже так, як жити десь у великому місті. Дільниця тільки частинно резиденційна. Зараз поруч велика рухлива вулиця з крамницями, пральнями, автоґаражами, ресторанами. Великий рух, повно людей (переважно білих, але в такому натовпі, очевидно, значна домішка мехіканців, чорних і навіть різної масти "бомів"). Хата їхньої власности, що піднаймається за 700 дол. у місяць — це маленька халупа, що в ній я не хотіла б жити! Оточена вся ця "посілість" високим дерев'яним парканом, що дає змогу відокремитись від сусідства, але водночас створює враження стислости, замкнутости! Подивляти треба каліфорнійців, що за таку посілість цінять чверть міліона долярів! — Яке справді все в житті релятивне! Але рішення вони вже зробили, це їхнє рішення і я не хочу їх пешити. Боюсь, що Марко занадто наслідує Кутака. За ці гроші можна б було мати вже прекрасну хату десь, як тут кажуть, "в долині" (San Fernando valley) — але вони — молоді сноби — не хочуть мешкати там, напр. де Ляля, в Canoga Park, хоч мені, напр. там подобалося більше, бо це типове перeдмістя, спокійне, висаджене розквітлими деревами, просторе. Зрештою, мені подобається їхня теперішня хата. Cусіди — чорні, але вулиця простора, людей обмаль, спокійно. Правда, кілька бльоків звідси — вулиці погані, бизнеси занедбані, тоді як у Санта Моніка, ще ближче до моря — заможні будиночки, дорогі кондомініюми та апартаментові комплекси. Pішення вже за ними і не час додавати їм зайвої журби. Тим більше, що мають уже дві проблеми: перша: купець їхньої хати, молодий білий самотній мужчина, колишній ветеран, хоче купити їхню хату на mortgage і йому признали 13,000 меншу позичку, як ціна хати. Oтже не можна в час провести нормальну продаж. Одна можлива розв'язка, що її пропонують: щоб він винаймив хату і перших 6 місяців платив Маркові рент, а тоді наново старався про позичку. Не знаю ще, як це розв'яжеться. Було б ліпше, якби можна продати хату зразу, позбутися клопоту і мати гроші на руках. Друга комплікація — з працею Ії. "Overview"— відео журнал, де Ія мала знаменитий контракт на 80,000 річно — втратив фінансову піддержку, яку мав і не відомо ще, чи проєкт цей взагалі відновлять. Під цю пору всіх працівників — звільнили. Ія вже прийняла іншу працю на 3 місяці від половини лютого, як assistant-producer i production manager фільму для "public television" — фільм про вчителя-мехіканця, що посвятою гімназійній молоді робить зразкових студентів із занедбаної групи латино-американських молодих людей десь тут на півдні Каліфорнії. Pобота виглядає цікаво, але вона не так добре оплачувана і не така вигідна, як "Overview". Треба буде працювати довші години, під більшим натиском, но і зрештою — це контракт короткореченцевий.

Отже мають молодята клопіт — якби не почали собі утруднювати життя купівлею нової хати і пожили тут на старому місці бодай ще пару років — мали б спокій, вигоду і не мусіли б жити під такою пресією. Але я про це можу сказати тільки натяком — не хочу мішатися до їхнього життя. Номінально в хаті цій, де ми тепер — на 29th Pl. — ми з Остапом фігуруємо, як співвласники, але хата ця їхня, рішення — їхні. Хай роблять, як знають — може їхня відвага й розмах принесуть їм у майбутньому більшу користь, ніж наша надмірна може обережність і резерва.

Говорила я вже з Лялею, як тільки приїхала. Bона свята провела разом з мамою в Катрусі у Portland, Oregon. Переповіла мені таке: каже Катртуся Лялі по телефону: я маю для тебе різдвяну несподіванку! Ну, що таке? А приїдеш, побачиш! Щось таке 2 фути на шість! Ну якже я з таким пакунком буду возитися? Чи треба було купувати щось таке велике? — Ну, не журися. Побачимо. Приїхала, а — зять каже: прошу зараз відкрити Bаш дарунок, бо я мушу зараз їхати до роботи, а хочу бачити Ваше враження. Bідкриває Ляля величезний картон, а з нього вилазить — Мирон! Він не мав бути присутній і приїзд його з Гаваїв на свята був для Лялі суцільною несподіванкою!

2 січня 1987. Indian Palms Hotel. Indio, California.

Вже другу ніч ночуємо в цій оазі серед пустелі. Наш готель — це комплекс побудований довкола ґолфового грища — великий country club, де є не лише кімнати на винайм, але і кондомінююми, де живуть постійно мешканці цього комплексу. Є кілька басейнів і jacuzi, тенісові корти, великий гарно уладжений простір з малими будиночками еспанської архітектури. Через дорогу — гай дактилевих пальм та помаранчевий (а властиво ґрейпфрутовий) сад. Це для мене було дуже цікаво — я ще вранці, коли всі спали, ходила на перший довгий прохід. Ніколи раніше не бачила пальмового гаю. На цих пальмах, на кожному дереві угорі — невеличка драбинка, що допомагає збирати урожай дактилів. Між рядами пальм — широкі рови, що їх, як я дізналася пізніше від мексиканця-робітника, кожного дня наливають водою. Помаранчеві і ґрейпфрутові дерева також мають рівці з водою. Тут кругом пустеля — без штучного наводнення нічого не росте. Все це швидко зростаюче поселення довкола Palm Springs залежить від модерної цивілізації і технології. Я була вже тут з Лялею кілька років тому, здається мені, що від того часу густота населення дуже помітно зросла.

До Palm Springs прибули ми вчора під вечір. Встигли ще за дня виїхати під високу гору, куди іде линвовий витяг — але на сам шпиль не їздили. Гори ці зблизька — дикі сухі скелі, неприступні і неприязні, брунатного якогось кольору, мов насипи каміння. Може вони вульканічного походження?

Indio добрих кілька миль поза Palm Springs. Приїхали сюди вже вночі і щойно вранці побачили, що являє собою наш ресорт. Займаємо тут три окремі кімнати — дуже просторі і вигідні, кожна з лазничкою, двома подвійними ліжками, телевізією (кольоровою), кухонкою, холодильником. Шкода, що не знали, що тут є кухонки — могли б були привезти зі собою якийсь харч на сніданки — чай, каву — бо з ресторанами тут не зовсім гаразд, та й дорого. Ранок сьогодні провели на проходах, потім над басейном і в jacuzi. Сонячно й тепло — дуже чисте гарне повітря. Вечеряли вчора в мехіканському якомусь ресторані, куди мусіли їхати нашим van-ом. Харч був поганий. Сьогодні святкували Маркові 34 уродини, поїхали на пополудне і вечір до Palm Springs, вибрали на вечерю дорогий ресторан з розваговою програмою — харч був неособливий, а коміки мені зовсім не подобалися — примітивний гумор довкола сексу, без будьякої політичної чи соціяльної сатири, без справжнього дотепу. Молоді також критикували програму, але були більш вибачливими для виконавців, як я. Мені сьогодні найбільше подобалася наша купіль в jacuzi, година, що її провели, спостерігаючи гру в Polo (вперше в житті бачила, як виглядає цей панський спорт у живій практиці) — а взагалі найбільша для мене радість — спостерігати наших хлопців та їх жінок — тішитися, що вони так добре підібралися і що так любляться (а Ія з Марком вже близько знаються цілих 13 років, в тому 7 років подружнього життя) — і радіти з того, що вдалося нам з'їхатися разом і поновити родинні контакти, зокрема я рада, що Максим з Уляною також не тільки з нами, але і з Марком та Ією. — Цих пару днів відпочинку в оазі серед пустелі — це наш з Остапом дарунок їм на Різдво — справа це, очевидно, дуже коштовна, бо тут все дуже дорого — але таке не часто у житті трапляється і бути разом з ними цілою родиною вкупі — цінність, що її ніякими грішми не зміряти!

Palm Springs — заможний ресорт, повен елегантних і дорогих крамниць і вибраної снобівської публіки. Багатство довкола. На вулицях запарковані яґуари, ферарі, мерцедеси. Тепер різдвяно-новорічний час — пальми прибрані гірляндами електричних світелок, червоних стяжок, смерекових перевесел. Денеде на рогах вулиць прибрані ялинки. Будинки крамниць також святково прибрані лямпочками. Тут усюди переважає еспанського стилю архітектура — низькі домики, криті червоною дахівкою, майже завжди оточені мурами або високими парканами.

3 січня 1987. Субота.

Вполудне, після обильного пізнього сніданку в недалекому Denny's, виїхали з Indio в напрямі Joshua Tree National Monument. По дорозі вступили на "дактилеву фарму", де я купила дві пачки дактилів на дарунки. Головною атракцією, одначе, там був цілий ліс дактилевих пальм, де нарешті побачила я на дереві загорнуті своєрідними паперовими тутками грона чи то в'язки дактилів. Всю решту дня провели в дорозі серед надзвичайної природи каліфорнійських пустель. Свідомо говорю про пустелю у множині — різноманітність природи тут — задивляюча. Напочатку була околиця диких піскових скал без жодної рослинності — панорама немов десь на місяці — суворі гори жовто-бурого каміння, кряж за кряжем. Дуже цікаві краєвиди з вікна — варто було б мати якісь добрі фахові фотографії цієї природи. Пізніше в'їхали в пустелю різного роду кактусів — дикі простори зарослі всякими низькими кущами, бурянами, кактусами, інші полоси зарослі одним якимсь видом кактуса, напр. цілий ліс оригінального кактуса Cholla, дуже декоративного і дуже колючого. Деякі з тих Cholla кактусів виглядають як симпатичні ведмедики і навіть називаються Teddy Bear Cactus — але це небезпечна колюча рослина, що її не можна доторкнутися. (Маркові, між іншим, залізли в палець дві колючки і Ія з трудом витягнула їх пінсеткою — болюче й прикре!) Цікава рослина Ocotillo — довгі вузькі патики, що ростуть просто вгору і тепер виглядають, якби були зовсім сухі, але навесну після дощу оживають, зеленіють, цвітуть. Цілі полоси пустелі зарослі цими окотіло. А потім знову ж Joshua tree — дерево, немов модерна скульптура — мусить бути якимсь родичем пальми, бо корона кожної галузі, що здалека виглядає, як великі шпилькові шапки, має насправді вузькі листочки — гострі, пальмоподібні, колючі. Дерева Joshua ростуть найбільше на пустелі Mohave, що положена на висоті 2,000 до 6,000 стіп, тоді як сусідня з нею пустеля Колорадо доходить найвище до 2,000 стіп — там переважають Pencil Cholla, і зокрема Jumping Cholla, що поколола нашого Марка. Ми були сьогодні на обох цих пустелях — на Mohave desert було досить холодно і вітряно — кажуть, що там узимку часом буває сніг і мороз. З Keys view — надзвичайний вид на довколишню гірську панораму. Там зустрічали ми захід сонця. Ночуємо у місцевості, що 200 літ тому була оазою індіянів — "29 Palms". Приїхали тут вже за темна, щойно вранці побачили околицю. Але небо! Чорна величезна баня засіяна зорями!

4 січня 1987, вранці — ще в ліжку.

Мотелик наш тим разом досить примітивний. Ми в окремих будиночках, що виглядають, як ліплянки з жовтої глини, кожна на тутешній стиль загороджена муром, що створює невеличкий квадратний клаптик землі, немов в'язничне подвіря. Внутрі халупи — одна маленька кімната, з одним подвійним ліжком, клозетом і тушем, двома фотеликами, столиком, шафами. З вікна видно рівнину оточену горами довкола — де-не-де якийсь кущ, або пальма, і подібні до нашої халупки-будиночки. Але, зваживши, що ми приїхали з дикої пустелі, де ночі дуже холодні, дах над головою, гаряча вода до купелі, пічка, що огріває кімнату — це великий комфорт. В нашій кімнатці на долівці є навіть килим, а на столику стоїть маленький чорно-білий телевізійний апарат — зв'язок із світом. На стіні висить репродукція картини з досить цікавою (зокрема для цього терену) апокаліптичною темою: рівнина піску і каміння, праворуч — гори, а в центрі рівнини уздовж — чорна щілина — земля розколена землетрусом. (Між іншим, коли ми були в Palm Springs, Уляна чула по радіо, що двічі був землетрус, щось понад 3 на скалі Ріхтера — але ми його не відчули).

В Joshua Tree заповіднику, зокрема в тій частині, що ближча до 29 Palms, величезні камінні брили — гори, що виглядають як жовте гладке тісто розставлене купами на рівнині-стільниці якоюсь вищою силою (може нанесені льодовиками? мушу десь прочитати!) На ці гігантні брили часом вилазять альпіністи — і ми бачили такі дві пари альпіністів, що спускалися вниз на шнурах. Назагал, у пустелі тепер відвідувачів обмаль, хоч десь в околиці має навіть бути якийсь campsite. І хоч життя тваринного не видно — воно є. Нам трапилося навіть побачити при дорозі великого козла! — а є також миші, зайці, койоти, не кажучи вже про гадюк і ящірок і термітів. Дерево Joshua має біблійну назву — мормони вважали його деревом молитви — з уваги на простягнуті вгору рамена. В околиці — на терені заповідника — є також залишки колишніх копалень золота — але ми туди не їздили.

5 січня, понеділок.

Максим з Уляною поїхали до Disneyland. Марко пішов до праці, Ія також має сьогодні якусь ділову зустріч. Ми з Остапом чекаємо на Лялю, що має приїхати і забрати нас до себе.

Вчора подорозі із 29 Palms вступали до Максимового товариша Василя (Томи) Бурки, що живе недалеко від пустелі в Apple Valley. Назва ніяк не віддзеркалює околиці. Не тільки яблучаних, але взагалі жодних садів там немає, де-не-де тільки Joshua tree, краєвид рівнинний, півпустинний, малозаселений. Але Том і Debbie мають прекрасну простору люксусову хату і вона оточена зеленню кущів, трави, квітів, басейну, навіть малої саджавки. Всю цю садибу, гарно обладнану, купили Бурки за нецілих 100,000 дол. — якщо порівняти до цін в Лос Анджелес — смішно мало! Том і Debbie гарно нас погостили. Він працює в околиці на добре платній роботі менаджера якогось підприємства, що закладає каблеву телевізію. Вона також знайшла собі працю в якійсь фірмі, що підприємствам підготовляє computer payroll. Вона їде до праці майже годину автом. Том каже, що від них до Лос Анджелес можна доїхати за нецілих дві години — але при швидкості 75 миль на годину! Отже, де факто, мабуть удвічі довше. Їздить він у гори на лещета — також нібито відносно недалеко. Вони там живуть не довше, як пів року — обоє вони з Філядельфії і вся родина обох — на сході.

Верталися ми при зливному дощі. Це вперше я бачила у Каліфорнії таку дощову погоду. Але сьогодні вже знову сонце — хоч вранці зовсім ще не тепло — тягне холодком.

Деталі з 29 Palms напис (друкована наліпка) на авті: Where the hell is 29 Palms? Напис у городі нашого заїзду: Help a toad across the road. Там біля природної оази було ціле господарство: кури, гуси, качки на ставку і великі два Сан Бернарди.

7 січня 1987, пізно увечорі, в хаті Марка та Ії.

Саме роз'їхалися гості: Ляна Яримович, Ольга Яримович і Таня Яримович, Лариса Абрамюк, дочка наймолодшого брата Ляни, молода студентка та Ляля. Ія влаштувала прийняття на 11 осіб — неабияка відвага для молодої господині та ще в час, коли багато речей уже запакованих і не легко знайти де тарілки, де підноси... Але все пішло гарно. Я нічого їй у цьому не допомогла, бо ми з Остапом від понеділка були в Лялі і тільки сьогодні приїхали просто на це прийняття — разом уже з баґажем.

Ляля приїхала по нас у понеділок вполудне. Виглядає вона дуже добре і чується добре — і це було мені радісно бачити. Поїхали ми на полуденок до вибагливого ресторану Malibu Sea Lions, де хвилі океану вдаряють, здавалось би, об самі шиби великих вікон. Опісля поїхали мальовничим кенйоном між горами до Canoga Park. Ляля відступила нам свою спальню, отже в її хаті було нам комфортабельно і тепло — це було дуже на часі, бо Остап простудився і йому добре зробило пару днів вигоди й відпочинку. Взагалі Лялина хата тим разом мені подобалася ще більше, як літом, бо як-не-як вона і більша, і вигідніша, і дешевша від новозакупленої хати наших дітей... Пані Аделя мається тепер гірше, як пів року тому. Вона має біль у спині, ходить з "walker"-ом, вимагає і потребує більше уваги. Це мене трохи журить — бо Ляля тепер вдома, не працює і претенсії на її час і допомогу напевно зі сторони мами будуть збільшені. А їй добре було б бути трохи поза домом, щоб не попасти в депресію... Вона досить уважна дочка і мамою опікується і не хоче віддавати її кудись до інституції (що зрештою дуже коштовне). Тат'яна ж — сестра — нерадо бере маму до себе. В понеділок вечеряли ми вдома з панею Аделею. У вівторок ми з Лялею поїхали до музею — Los Angeles County Art Museum — Остап залишився вигрівати свій катар і трохи поговорити із Аделею. В музею оглянули ми три спеціяльні виставки: Sketchbooks of Picasso, малі бронзові скульптури майстрів Ренесансу, що прибули сюди з колекції Kunsthistorisches Museum у Відні та The spiritual in art — абсатрактне малярство (Kandinsky, Малєвіч, Kupka, Hadler, Mondrian, et al.) з теософською проблематикою і символікою. Прослухала цікаві дві лекції ґідів. Але коли вийшли з музею — зловив нас зливний холодний дощ. Добігли до авта у мокрих жакетах. На щастя в авті мали накидки, отже скинули те, що було мокре і могли прикритися сухим. (Температура тут около 50̊ — отже не надто тепло!) В хаті передягнулися і тим разом з Остапом поїхали на святу вечерю до православної парафії св. Андрія. Ніколи раніше не була я на такій комунальній вечері і хотіла побачити, як тут спільно наша громада святкує. Намовила всіх наших — Марка, Ію, Максима й Уляну — отже ми там з ними зустрілися. Зустрілися також з Вестонами — Славком та Катею, і познайомилися з Анною Наконечною, Лялиною доброю знайомою і кумою, та панею Олексіюк і її сином-лікарем. Вечеря мене трохи розчарувала: я сподівалася більш урочистого настрою і родинного тепла. Церковна заля, де відбувалася вечеря, має прекрасне положення — високо на горі: після дощу, серед чистого повітря, був прекрасний вид на місто.

Сьогодні їздили з Лялею та Остапом до Pasadena до Huntington Library. Це справді незвичайна інституція. Бібліотека начисляє біля 4 міліони томів, в тому числі такі раритети як Біблія Ґутенберґа та ілюмінований манускрипт Чосерових Canterbury Tales. Багато раритетів дуже ефектовно виставлені у виставовій залі. До research library вступ закритий. Там — доступ тільки серйозним дослідникам. Крім бібліотеки, Huntington має окремий будинок з мистецькою ґалерією (переважно англійське малярство (Joshua Reynolds, Gainsborough, Constable, Turner, Lawrence). Найбільше може враження на випадкових відвідувачів, таких як ми сьогодні, що прийшли тільки на пару годин, робить прекрасне положення цілого комплексу і чудесні ботанічні городи — зокрема ж сад кактусів і пальм. Можна було б думати, що після нашої подорожі по пустелі, я вже надивилася на кактуси — нічого подібного. Ці кактуси, видно, спеціяльно плекані, привезені з різних кінців світа, великих розмірів і деякі з них покриті цвітом! Чудесна екзотика!

8 січня 1987.

В літаку. Вилетіли точно о год. 12:30 пополудні. На аеродром приїхали ще випозиченим van-ом — з Ією, тобто нас п'ятеро. (Марко в роботі — з ним розпрощалися ми ще вранці). Максим і Уляна мають літак годину пізніше, з ними прощались ми вже на летовищі. Вранці пробували ще поїхати і завірити нотаріяльно power of attorney для Марка для продажу чи винайму хати. Я вже з Філядельфії прислала йому раніше такий документ, але адвокат хоче, щоб це було на офіційній надрукованій формі. Отже ми знайшли нотаря і пробували це полагодити сьогодні вранці. Не вийшло. Треба було довго чекати і я боялася, що спізнимося на летовище. Отже ми зрезигнували. Мусітиму полагодити це у Філядельфії.
***
Доходить година 3 пополудні. Ми на аеродромі LAX, в літаку. Мусіли повернутися з дороги. Щось у машині зіпсувалося і пілот повідомив, що мусимо повернутися на emergency landing до летовища Лос Анджелес, з якого так точно за пляном були виїхали. Хвилююча обстановка: стюардеси з пасажирами практикують "protective positions", дають поновні інформації про "emergency exits", тощо. Поворот у такому напруженні тривав понад годину. Всяке приходить на думку. Адже може бути пожежа — і це лякає найбільше. Я подумала: смерти не боюся, тільки дуже боюся каліцтва. Життя мала цікаве і щасливе, колись воно мусить обірватися — але бути калікою — це гірше смерти. Переживала за Остапа. Щоб не налякався занадто, щоб не схвилювався. Адже переляк може викликати серцевий приступ. Але Сясь, виглядає, перебув це хвилювання незле. Бодай на зовні не видно було в нього якихось симптомів паніки. І я дуже рада цьому — ну, просто — герой. Жартую собі. Виходили з літака потелефонувати до Ії, щоб дала знати до Філядельфії, що приїзд наш буде дуже спізнений (Іко має виїхати по нас на летовище).
***
Будучи в Лялі, взялась я читати книжку Recalled by life, що її автором є філядельфійський лікар Anthony Sattilaro, що мав термінального рака простати і після кількох драстичних операцій (метастази були вже на костях, в легенях ітд.) вирішив рятувати себе системою, що називається "macrobiotic" і побудована передусім на строгій дієті та орієнтальній філософії життя. Ляля зацікавилась тим і просила, щоб я розвідала про нього у Філядельфії. Її дієта не така сувора, але вона її далі тримається — покищо тумори в легенях у неї не ростуть. Чи є надія, що вони взагалі можуть зникнути? Dr. Sattilaro твердить, що він вилікував себе з пістряка цією методою, і що його оздоровлення потвердили конвенціональні медичні тести. З уваги на Лялю, я вирішила книжку прочитати, щоб ліпше.

Год.11:10 — в літаку. Тількищо вилетіли з Лос Анджелес. Цей політ #98 мав вилетіти о год 10-ій. Чекали кілька годин на летовищі — бо іншого получення з Філядельфією не було, а наш первісний літак, що на ньому ми вже були вилетіли і мусіли повернутися — виявився непридатним до польоту і пішов до ремонту. Політ #54 взагалі відкликали. Я дала знати Ії і вона пропонувала, що приїде забрати нас додому. Але ми вирішили, що це їм зайвий клопіт — вони мали полагодити увечорі якісь свої справи і ми не хотіли комплікувати їм дня. Отже ждали на летовищі. Подзвонила я і до Лялі: о, ви вже приїхали? Так скоро? — Ні, кажу, я дзвоню ще з летовища у Лос Анджелес — і розповіла їй нашу пригоду. Фірма Юнайтед оплатила нам полуденок і перекуску в ресторані. За довгі години чекання прочитала я також кілька цікавих статтей у сьогоднішньому Los Angeles Times. Одна з них про збільшену свободу для фільмарів в СССР — починають показувати фільми, що донедавна були заборонені, закликають до отвертої критики, нових прийомів, відходу від шаблону. В Союзі дуже впала популярність фільмів радянської продукції, а дуже зросло зацікавлення закордонними фільмами. Кіна порожні, коли дають радянські фільми, і переповнені, коли ідуть фільми польські, французькі, американські. Тепер почали навіть отверто говорити про те, що треба брати до уваги смак публіки і що фільми, на які немає попиту, треба стягати з програми, а то й узалежнювати бюджети (і заробітки фільмарів) від успіху фільму у глядача. Стаття дає також цікаву гіпотезу, що, мовляв Ґорбачов хоче здобути на свій бік творчу інтелігенцію, яка може допомогти йому в його боротьбі з бюрократичним естаблішментом, що є головною перешкодою для економічних реформ.

Десь біля 8-ої з'явилися несподівано Марко та Ія. Прийшли нас відвідати! І привезли з собою готові фотографії з нашої поїздки до Palm Springs і на пустелю Joshua Tree National Monument. Прекрасні фахові знимки Марка зроблені добрим апаратом залишаться свідком і документом нашої родинної ескапади.

Розпрощались ми з ними, сідаючи на літак перед 10-ою. Але lo and behold — в машині виникла знову якась проблема. Щось з електрикою було не гаразд — не можна було закрити шафи з одягом. Поки направили — пройшла ціла година. Летимо. Дай Боже, щоб без дальших комплікацій добилися щасливо додому.

Може візьмуся читати Лялину книжку — вона допоможе мені розуміти і її душевний стан. Але я втомлена, болить трохи голова. Зрештою треба б трохи спати. Адже я повинна за пару годин бути в роботі! Плянувала в п'ятницю підготовити свою зустріч із студентами проф. Ганолда, що за пляном має відбутися в понеділок і у вівторок.

9 січня 1987, п'ятниця, метро.

Приїхали щасливо десь по шостій. Іко привіз нас додому. Я встигла скупатися, помити й висушити волосся, передягнутися, з'їсти снідання — і ось 9 год. і я їду на роботу. Трохи спізнюсь, але це дрібниця. Зрештою я подзвонила, щоб знали, що я таки буду в роботі, хоч і пізніше.

По дорозі бачила під Татовою хатою Андрієве авто. Значить таки приїхав на Новий Рік. Добре, що старенькі не самі — може й за харчами для Мами їздили? (Не знаю, чи це було потрібне, адже зробили ми запасів досить наперед). У Філядельфії холодно і сіро. На завтра заповідають можливість снігу.

13 січня 1987. Вівторок. Метро.

Перша семінарійна зустріч із студентами Ганолда вже за мною. Ще сьогодні має бути повторення. Я сконцентрувалася на трьох аспектах: книги, статті в журналах, і міжнародні договори: як їх шукати і знаходити за допомогою каталогів, індексів, комп'ютерів. А приклади всі давала сполучені з віденською торговельною конвенцією, що її співавтором і першим коментатором є наш Ганолд, і що — ратифікована недавно американським сенатом — починає входити в силу.

Вчора увечорі прийшли Андрій, Марійка і Соня. Вони вже від двох тижнів тут і завтра їдуть додому. В розмові по телефону з Мамою я довідалась, що вони, мовляв, не вибираються до нас, бо тількищо приїхали з крамниць, а завтра їдуть, але, мовляв, привезли мені в дарунку кактус і смажену рожу. Я виявила невдоволення і здивування і сказала, що не хочу їхніх дарунків, якщо вони нас не хочуть навіть відвідати. Що за дивна родина! Ми з Остапом тисячі долярів витрачаємо на те, щоб побути з нашими дітьми і їм самим допомогти зустрітися зі собою — а тут брат не хоче відвідати сестру, що її не бачивб уже, мабуть, зо два роки? (Останньо, здається, приходила тільки Марійка з Сонею?) Ну, видно помогло, бо таки прийшли на пару годин. Я хотіла дещо довідатися про їхнє життя. Осінню Андрій ходить на полювання (близько своєї хати). Цього року ходила з ним і Марійка. Забили дві сарни. Також мають багато крілів — годують їх, потім убивають, і їдять багато дичини. Різник навіть робить їм ковбаси з дичини. Андрій, видно, любить полювання і має, мабуть, підсвідомий потяг до романтики. (Хоч назовні він гіпер прозаїчний). З професійного життя він, виглядає, невдоволений, має гіркість, притаманну життєвим невдахам. Претенсії до всіх: федерального уряду, дентистичної асоціяції, ітд. Чи залишаться вони там на провінції? Мабуть ні, але думають про переносини до Бінґгемптон, а не до Філядельфії.

13 січня, під вечір, в автобусі.

Пізно вийшла з роботи, бо лекція моя затягнулася, а я не хотіла приспішувати своїх студентів. Вчора було їх 5, сьогодні прийшло 11 — ледве помістилися в моїм бюрі. Пішло мені, думаю, незле, маю надію, що мої студенти скористають із моїх практичних інформацій. Все це graduate students, всі вони мають бодай один правничий диплом, а роблять маґістерку. В семінарі Ганолда кожен з них має написати самостійну працю, пов'язану з віденською торговельною конвенцією.

Автобуси ідуть рідко — зокрема після години піку. А що надворі темно — не відважуюся іти додому пішки. (Адже вже один раз мене напали пару літ тому!) Якби так Остап їздив автом — міг би по мене виїхати (як виїздила колись по нього я!) Але — мушу бути здана на власні сили. Отже сиджу, приїхавши до останньої станції підземки, і чекаю, аж рушить автобус. Все таки в автобусі безпечніше, як на вулиці.

Філядельфійська погода дається взнаки — хоч ніби сонячно й гарно, кости болять. Вранці встаю штивна, немов поламана. Не те, що в Каліфорнії!

19 січня 1987. Метро.

Подвійне свято: Йордан та офіційне відзначення дня народин Мартина Лютера Кінґа — але я до праці мушу йти. Нічого. Добре, що вчорашня ожеледь стопилася і тільки йде дощ.

Вікенд виявився дуже продуктивним. В суботу тільки вполудне возила Маму на купівлю харчів (їй і нам, очевидно). Крім цього одного виїзду — суботу й неділю просиділи вдома. Я значну частину цього часу при комп'ютері, переписуючи ULE65A. Велика, марудна це робота. Багато вже зроблено — а скільки ще попереду! Забере мені, мабуть, рік або й більше інтензивної праці. В суботу під вечір прийшов Олесь Лабунька — мав якусь гру на Мекінтош і хотів її випробувати. Отже я відступила йому комп'ютер, а сама, щоб не тратити часу, взялася робити виписки з першого тому Encyclopedia of Ukraine для ULE80A. (Частину вже зробила була раніше — але мова про сотні записів, отже це теж довга і пинява робота. Вечорами і ночами читаю Josef-a Skvorecky-ого Engineer of human souls — том за великий, щоб його возити з собою в підземці. В метро читаю Duel Антоненка-Давидовича, тобто "Смерть" у перекладі Юрка Ткача. Переклад поганий, а і сам твір не такий добрий, як його репутація.

20 січня 1987. Метро.

Вчора увечорі на PENN виступав з доповіддю про Чорнобиль David Marples. Спонзорувала його українська студентська громада та Східньо-Европейський Центр. Публіки було понад 60 осіб. Я вранці ще не знала, що це відбудеться і не взяла авта. Але при помочі Коропецького, а потім Віри Лащик, забезпечила собі поворотний транспорт додому і лишилася після праці на PENN. Попрацювала собі півтори години над Great Soviet Encyclopedia для моєї ULE80A. Перемовивши Віру, щоб пішла послухати Marples-а, приїхав також і Остап. (Погода дуже погана, їхати публічним транспортом йому — та й мені — було б трудно і могло б виключити можливість бути на доповіді). Marples — напакована багатством фактів голова. Видно як точно слідкує за радянською пресою. Доповідь була незвичайно цікава: він говорив про політичні, соціяльні й економічні наслідки катастрофи. Деталі конкретної боротьби з цим нещастям — болючі і тривожні. Очевидно, нещастя такого типу могло (і може ще!) статися і деінде, але надмірна централізація, некомпетентність і брак ініціятиви на місці, розрив між політичним керівництвом і технологічним, забріханість традиційна влади справи погіршили й утруднили. Але це вже мої міркування, не Marples-ові. Marples — англієць, жонатий з китайкою. Коропецький колись порекомендував його на асистента Іванові Лисякові-Рудницькому і так він всяк в україністику і повязання з КІУС.

Четвер, 22 січня 1987. 11:30 увечорі.

Я сьогодні вдома вже від 4-ої. Впав великий сніг. Понад 10 інчів. Цілий день — метелиця. В місті багато установ сьогодні розпустили працівників додому раніше — були поважні клопоти з транспортом. Але я добилася додому без пригод. Відгорнула сама трохи сніг — велика робота!

25 січня 1987. Неділя, вранці.

За вікнами — велика зима: сніг і мороз. Шибки затягнуло морозом. Добре бути в хаті: тепло, приютно. Взагалі люблю нашу хату: просторо, світло, чисто — добрі картини на стінах, вигідне й естетичне влаштування, навіть вид із вікон зусібіч дає естетичне вдоволення. І все це за порівняно невеликі гроші. Марка та Ії нова хата коштує 5 разів стільки, але я не проміняла б її за нашу! Зокрема приємність роблять мені картини, що їх я за пляном повісила над сходами: сама ґрафіка: дереворізи Гніздовського, Кузьменка, Колесара, Гуцалюка, ще якогось невідомого мистця з України. А над сходами вгорі повісила я велике побільшення карикатури Козака, що зображує Івася Керницького та Йосипа Гірняка. Вся ця чорно-біла ґрафіка творить дуже добру цілість. І то в переході, над сходами! У вітальні знову ж олійні картини: Труш, Крюков, Грищенко, Козак, Ментух, Гуцалюк, Трофіменко. В їдальні і в малій кімнатці — вибрані олії Дзядзя Туся та його портрет роботи Байбарака, в Остаповій робочій кімнаті — серія оправлених карикатур Козака (карикатури з різних часів, де зображений Остап), його портрети та краєвиди Львова (дідові), в т.зв. Максимовій кімнаті — портрет Івася роботи Мороза, малі картини Крюкова, Діда, Яреми Козака, в спальні — велика картина Мегика (цегла, Остап її не любить!), мій портрет роботи Лісікевича (аматорський!), малі картини Дзядзя — в моїй робочій кімнаті — олії Дзядзя і Козака, аквареля Нелі Винярської, дереворіз Мисика, фотографії наших дітей ітд. Хочу тут повісити ще (дала вже оправити, але ще не відібрала — обкладинки для Хвалю ілюзію і Землетрусу роботи Гніздовського і Баляса. При вході до хати висить великий дереворит Баляса і два менші — Сороки і Гніздовського. Ну, справжній музей. І я любуюся цими речами — навіть дрібниці приносять приємність. От я тепер у ліжку: в книжковій шафі переді мною відбивається засніжений сусідський дах і силует дерева, понад дахом стелиться дим, а все це в рамі вікна, декоративного старомодного вікна з 12 шибками, де в центрі висить куплена у Salem, Mass. маленька цеглястого кольору скляна декорація — відьма на мітлі! (В мене такі дві і вони з "вітражного" скла — дуже прикрашують вікно). Навіть у кухні стіни прикрашені за моїм пляном — оправленими репродукціями акварель Feisinger-a — види Зальцбурга. А в туалеті надолині — куплені в Греції декоративні кольорові кафлі — з Крети, Санторіні і Міконос. Не кажу вже про всякі bric-a-brac, що стоять у їдальні та вітальні — скульптура Крука (жіночий акт), пару скульптур Капшученка, дерев'яні скульптури привезені в різні часи з Еспанії, Німеччини, Швайцарії, бронзовий бик з Крети, сувеніри з України, Шотландії, Канади, Бермуди — в пивниці, на чорній формайці довгого буфету стоять власноручно зібрані (і підписані датою) різноманітні мушлі з Аруби. — Скільки в цих речах закодованої радости особистих асоціяцій!

27 січня 1987. Вівторок. (Метро).

Вчора не пішла на роботу. Новий сніг — метелиця зранку — школи замкнені, федеральні установи не працюють, університет Джеферсон відкликав лекції... але виявилось, що наша бібліотека була відкрита і багато осіб прийшло до праці. Я виявила трохи брак відваги (боялася, що транспорт додому може бути утруднений, а також, що працівників швидко розпустять додому, як це сталося в четвер, у час першої заметілі (тоді — навіщо добиватися вранці туди з таким трудом?) — а трохи було в мене бажання посидіти собі над своєю роботою на комп'ютері. Вікенд плюс понеділок виявилися дуже продуктивними — зробила також для Максима прелімінарний список книжок і перекладів 1966-1979. Він — перший професор літератури, що йому вже потрібна моя робота — і якби вона була зовсім готова — мав би велику поміч. (Він вчитиме курс української літератури в англ. перекладах у Гарвардській літній школі). А крім нього, знаю, чекають на таку роботу інші дослідники, вчителі, студенти. І це мене підганяє і додає мені витривалости до цієї величезної і кропіткої праці.

Віра Лащик казала мені по телефону, що в четвер їхала з праці додому шість годин — потім купила ланцюги і з ланцюгами поїхала в п'ятницю до Аллентавну. Ланцюг по дорозі тріс, знищив колесо і ще щось — направа коштуватиме 250 дол.! Аня Максимович також казала мені, що їхала від Manor Junior College до Willow Grove від год.2 пополудні до 8 вечора. Я авта навіть не думаю рухати. Живемо запасами. Ходжу пішки до метро — а метро, на щастя, функціонує, хоч і є спізнення.

29 січня 1987. Метро.

Сніг і мороз тримають. Нема великої надії на поліпшення, навпаки: на завтра заповідають новий сніг, тим разом, кажуть, з ледяним дощем — отже буде гірше.

Вчора до пізна друкувала для Максима свої ULE80B i ULE80T — сеґменти, що їх готую для JUS. Ще хотіла б додати дві англомовні книжки Земляка, що недавно появилися, та памфлети Хвильового — але ніде покищо цих книжок не можу дістати. Зрештою і так мушу почекати, аж отримаю нове число JUS, щоб переконатися, чи дотримає Юркевич слова: не міняти мого бібліографічного запису, залишити нумерацію, тощо. Від цього, наприклад, буде залежати, чи я продовжуватиму нумерацію, чи ні. Отже маю ще трохи часу. Добре було б також, щоб вийшов нарешті мій Research Report — до нього в поточній бібліографії також є посилання.

З приємністю читаю Рубчакову статтю про еміграційну поезію в New Soil — Old Roots. І дуже мені приємно, що там згадано і моє ім'я — у коротенькому списку вирізнених поетів. Стаття цікава саме своєю селективністю і характеристиками. І зокрема цікаво те, яких саме поетів ставить Рубчак вище від інших і за що. Несподіванкою для мене, напр. є його не надто висока оцінка Осьмачки і серйозна увага таким поетам як Карпенко-Криниця та навіть Леонід Лиман.

Перед спанням читаю потрохи Шкворецького "Інженер людських душ", в англ. перекладі. Композиція роману — оригінальна: дія відбувається паралельно: тепер в Канаді та в час війни у Чехословаччині; авторська розповідь переплетена вставками листів, що доповнюють розповідь. Роман, очевидно, автобіографічний, і дуже-дуже чеський. Раз автор вийшов на світовий ринок, він може дозволити собі на таку "екзотику" — чеські проблеми на батьківщині і навіть на еміграції.

4 лютого 1987. Увечорі, вдома.

Цитати із Шкворецького: "The Czechs are a strange people... they're like hay fever, suppressed by a decongestant. As soon as you stop taking the pill, the hay fever comes back full strength." (p.322). Шкворецький цитує Гемінґвея: "Look, if you can't write, why don't you learn to write criticism? Then you can always write. You won't ever have to worry about it not coming nor being mute and silent. People will read it and respect it..." (p. 298). Але я читаю не лиш Шкворецького. "Інженер людських душ" — товстий том, що його не хочеться возити в метро — читаю в ліжку перед сном. А в метро читаю том поезій Лівицької-Холодної. Покищо я в половині вступної Рубчакової статті. Велика насолода!

5 лютого, вранці, перед виходом на роботу.

Вчора був до мене телефон .... з Австралії! Дзвонила незнайома мені Галя Кошарська, що є "Tutor"-ом на університеті Макворі. Вона довідалася від Юрка Ткача, що я займаюся бібліографією англомовної літературної україніки, і хотіла інформацій про те, де була друкована моя праця на цю тему. Мовляв, вона переглянула Сучасність за 1985 рік і не знайшла. (Очевидно, бо стаття була ще в грудневому числі 1981 року). — Ще один доказ, що ця моя робота людям потрібна. — За поезією з Австралії телефонувати не будуть!

5 лютого, увечорі.

В метро читаю Лівицьку-Холодну, отже щоденник на тому терпить. Сьогодні цілий вечір провела на телефоні: до Віри, до Лабуньків, до Гевриків, до Коропецьких. Організую спільний вихід до театру на комедію The foreigner (автор — Larry Shue), що ії ставить Drama Guild в нашому Annenberg Center. Завтра маю іти купити квитки. Давно вже не були в театрі, навіть і в кіні. Треба трохи рушитися. Не можна ж увесь час проводити перед комп'ютером! Та й хочу Остапа витягнути трохи з хати і до міста, щоб розважився і мав трохи зміну обстановки.

Дзвонила сьогодні також Люда. Хотіла мене намовити, щоб я зробила доповідь про Діму — вона організує їй авторський вечір під кінець березня. Я Діму досить ціню, але запрошення не прийняла. Не хочу за багато обов'язків брати на себе, бо це викликає зайву пресію. Зрештою, я належу до людей inner-directed, що воліють самі проєктувати свій час, отже хочу діяти за власним пляном. От я тепер у полоні Лівицької-Холодної і про неї напевно не відмовилась би говорити — бо ж так чи інакше підготовляю зголошену вже рецензію до WLT — отже могла б ширше написати на цю ж тему і по українськи. Намовляла я Люду, щоб влаштувала вечір Холодній — не тому, щоб напрошуватися на доповідача — про неї говорила на її вечорі в Glen Spey Старосольська і вона радо повторила б це і у Філядельфії. Програма готова, і Люда вже навіть говорила з кимсь про такий вечір. Але чомусь відклала на пізніше. Холодна стара уже жінка, не варто відкладати. Але такому доброму поетові як вона варто було б виступити під якоюсь ліпшою фірмою як Людин відділ — і в серйознішій, мистецькій атмосфері.

10 лютого 1987, увечорі.

До театру не ходили. Велику групу зорганізувати не легко — якби мали іти тільки ми з Остапом, могли були піти в п'ятницю, або в суботу на матіне. На вечірню суботню виставу (— як було домовлено з Лабуньками, Гевриками, Коропецькими, Вірою) квитків не можна було дістати і це справу перерішило. Але в суботу увечорі нам таки вдалося піти бодай в кіно. Бачили дуже гарний фільм "The Mission" — про єзуїтів, що в 1750 році в Південній Америці ведуть місійну роботу серед місцевих індіян і стають жертвою політичної гри між Еспанією та Португалією. Прекрасні краєвиди, добра композиція фільму, добра гра головних акторів та автентичних індіян-статистів. Ходили в кіно з Марійкою, Мирославом та Вірою і потім ще до пізньої ночі сиділи при вині в нашій кухні. (Ніяк мої гості не хотіли бути у вітальні! Воліли домашню атмосферу кухні!)

В неділю всі ми поїхали до Maloumian — крамницю ліквідують, є великий випродаж і, скориставши з нього, ми купили собі два невеличкі орієнтальні килими — до спальні бохару за 550 дол. і до вітальні менший гефіз за 300 дол. Сензацію викликали Лабуньки, бо купили собі великий килим до вітальні щось за 1500!

В суботу вранці я їздила з Мамою на купівлю харчів — закупили щось на понад 200 дол., бо боялися, що може знову впасти сніг (під кінець тижня було дуже потепліло, сніг на дорогах стопився і це дало мені змогу рушити авто!) І справді добре, що зробили такі запаси і що саме в суботу був гарний майже весняний день, коли це можна було зробити. В понеділок вранці наше передбачення здійснилося: метелиця була така, що очі сліпило і я ледве вранці добралася до роботи. Сьогодні сонячно, але дороги замерзлі, ховзько, трудно ходити. Трохи вже набридає ця зима! І втомлює! Вечорами швидко лягаю спати, бо день безпереривної роботи таки дається взнаки (навіть підчас полуденка ходжу до бібліотеки Van Pelt і працюю годину над своєю власною бібліографією. Вчора й сьогодні ходила провіряти неповні записи з Digest of Sov. Ukr. Press).

Понеділок, метро, 16 лютого 1987.

Зима тримає. Температура впала до "one digits" — тобто 8-9 F. Тепер, здається, 12̊. Дороги, на щастя, майже зовсім чисті, але подекуди — великі полоси льоду, а на берегах — купи замерзлого снігу. Сніг знову заповідають. Минулий вікенд я не поїхала за харчами — біля нашої хати ожеледь — не хотіла рискувати. Але в суботу поїхали з Вірою, Віриним автом, на фільм Woody Allen-a Radio days. Симпатичні, дотепні вінєтки спогадів з дитинства, зроблені дуже інтелігентно, з мистецьким смаком, з великим почуттям гумору. Багато етнічних жидівських моментів, уміло й доречно вплетених у цю автобіографічну, очевидно, розповідь. Приємно розважились, ще потім посиділи з Вірою при чайочку, тим разом у її хаті. Це нам вистачило — якщо мова про вихід з дому. В хаті приютно, тепло, сердечна атмосфера, прекрасна музика — і... люба робота. Остап у своєму кабінеті (пише якусь біографічну статтю про любовні справи Шевченка), я — у своїй кімнаті при комп'ютері, закінчила сеґмент ULE65 — Digest of Soviet Ukrainian Press і вирішила надрукувати його (тобто зробити print-out) і послати Максимові. Це творить своєрідну цілість і може йому придатися. Потім, коли почну на диск додавати інші статті, вже цього робити не варто. Крім того, це дасть мені змогу зробити першу коректу тексту. Крім того працювала трохи над ULE80A i ULE80R.

Зголосилася я на конференцію в Урбана-Шампейн. Поїдуть також Остап і Максим — побути утрьох в цікавому товаристві, та ще й зі змогою попрацювати трохи в їхній знаменитій бібліотеці — спокуса, що їй тяжко встоятись. Зголосила я й доповідь: "Західна орієнтація бібліотекознавчої періодики в Україні 1920-1930 рр." Маю вдома зіракси двох чисел Журналу бібліотекознавства і бібліографії та одного числа Бібліотечного збірника.

Вівторок, 17 лютого. Метро.

Закінчую розпочату думку; Журнал бібліотекознавства і бібліографії — по одному числі — зіраксують мені Максим у Гарварді, і Світляна Андрушків з примірника, що є в колекції НТШ. Едвард Касинець обіцяв мені позичити "Бібліологічні вісті". Все це — білі круки — я готова відкласти на якийсь час мою бібліографічну роботу і поринути у бібліотекознавчу проблематику 20-их років. Ще один семестр самоосвіти!

Цього року Остапові сповниться 70 років життя. Подивилася я на календар — 3 травня випадає на неділю. Хотіла б я якось відзначити цю дату — думаю, може, заплянувати велелюдну гостину (хоч давно вже не робила таких прийнять і боюся, чи дам собі з усім сама раду?) Хочу йому також зробити друге видання бібліографії, але це буде аж на початку 1988 року — щоб можна включити цілий рік 1987-ий. — Було б добре, якби Слово чи якась інша громадська організація влаштували Остапові авторський вечір, але я воліла б, щоб ініціятива вийшла спонтанно від них самих. Тільки, чи знають вони про те, що Остапові сповниться 70 років?

П'тниця, 20 лютого 1987. Метро.

Вчора пополудні Liz показала мені листа до адміністрації, що його вона написала в моїй справі. Мою позицію треба переклясифікувати, щоб я могла у наступному році дістати підвишку платні, бо я вже досягла максимум у своїй категорії. Вона пропонує надати мені титул Associate director for foreign and international law і виписала на дві сторінки всяких признань і компліментів на мою адресу. А мені доручила написати резюме. Все це у великому поспіху, в останній мінуті. Не люблю такої недбалої похапливості. Резюме мусіла віддати ще вчора і через те не могла, напр. включити до моєї бібліографії тільки-що надруковану рецензію на Gesetz- u. Amtsblätter in deutschen Bibliotheken, бо забрала своє число IJLI додому, а бібліотечного примірника не було під рукою. — Стільки заходу за те, щоб я могла отримати 40,000 — не така вже велика платня! Остап без публікацій і великих відповідальностей, завдяки сильним плечам унії, має значно більше — і то навіть тепер, коли він уже на disability і не працює! (Це, очевидно, скінчиться, коли йому сповниться 70 років — отже вже незабаром!) До свого резюме і до бібліографії включила я тільки праці пов'язані з правом. Може варто було згадати одним реченням і про інші мої публікації? Але тоді вийде більше як три сторінки, а я старалася дати тільки головне, щоб було коротше. Нічого, напр., не згадала про своє знання чужих мов, а це ж має безпосереднє відношення до моєї здібности виконувати свої обов'язки... Натиск Liz дав поштовх мені записати резюме на комп'ютері, а це значить, що в майбутньому легко буде робити зміни й доповнення.

23 лютого 1987. Понеділок. Вдома.

Вчора Леся зробила святкове відзначення десятої річниці смерти Бабці — запросила нас, Маму з Татом і Шиприкевичів на обід, вранці була богослужба, а в суботу на радіо Блавацької було оголошення та ще й прикрашене читанням мого вірша. Я рада, що ми всі могли поїхати до Лесі (навіть Тато!) — давно нікуди не виходили з дому, зокрема Мама з Татом. Дороги були вже зовсім чисті — тільки на берегах вулиць і на хідниках ще купи замерзлого снігу. В час вікенду полагодили купівлю харчів та деякі дрібніші орудки, но і були в Лесі. — А уночі — несподіванка: велика снігова буря! Впало щось около 18 інчів свіжого снігу! Вид із вікон уночі був прекрасний, але тепер дороги непрохідні, школи замкнені, транспортація утруднена, а місцями прорвана електрика і це створює додаткові проблеми. Сніг дуже мокрий — тягарем навис на деревах і дротах. Температура не надто низька — 32-34̊ — отже буде топитися. Але до вечора знову має замерзнути. Я ще до бібліотеки не дзвонила, але лишилася вдома.

Понеділок. 11:30 увечорі.

Я таки думала вполудне піти до праці — на щастя перед тим потелефонувала і довідалася, що бібліотека офіційно закрита і тільки пару осіб обслуговує circulation desk! Отже я день провела вдома і використала час, щоб написати до WLT рецензію на книжку Лівицької-Холодної. Ще не висилатиму — пожду, аж пришлють мені книжку — але рецензія вже готова.

В п'ятницю маю лекцію для студентів кляси Liz Kelly — про treaty research, тобто повторення моєї минулорічної лекції. Все ж таки, треба буде трохи підготовитися — це було давно і я вже забула.

1 березня 1987, неділя, увечорі.

В п'ятницю відбулася моя лекція. Пішло мені добре, зокрема тому що Liz, замість заповіджених 45 хвилин, дала мені цілу годину, отже я не мусіла спішитися. Навчена досвідом, не напакувала лекцію надміром інформацій — обмежилася тільки до International treaties & International courts. Завжди коли мушу готувати лекцію — багато сама вчуся нового. Тим разом трохи докладніше прочитала собі про публікацію United Nations Treaty Series і проблеми з тим пов'язані, та про сам американський процес Treaty-making. Але на майбутнє треба мені ліпше обзнайомитись з проблемою, як шукати договорів на комп'ютерах Lexis i Westlaw і чи можна Shepardize рішення міжнародних судів — відчула я, що це моє слабе місце: мушу ці справи простудіювати (ось тільки часу для всього невистачає!)

Вчора, в суботу, були в гостині у Третяків. Приїхала Рися Голод з Торонто і Рената запросила нас, Гевриків, Кіпів, Віру Лащик та Бережницьких. Приємне було товариство, трохи собі погуторили.

Багато хто отримав вже січневе число Сучасности. Там надрукована моя робота про Войнич і Расторґуєва. Отримала вже навіть відгук від Оксани Радиш, говорив про цю річ вже мені Левко Яцкевич, а вчора — Софійка Геврик і Кіпа. А ось до нас журнал ще не дійшов і я своєї праці ще не читала і не знаю, чи дуже постраждала вона від редакторських коректив?

Трохи ми з Остапом простуджені. А Мама сьогодні вночі мала високу гарячку і не відомо з чого. На дворі дощ і тепло. Сніг топиться і парує.

6 березня 1987, п'ятниця. 9:00 РМ

Телефонував Максим. Сьогодні отримав телефон від декана Бедфорда з Торонтонського університету. Рішення комісії — позитивне! Отже Максимові пропонують позицію в Торонто! І він її, очевидно, прийме! Ах, які ми раді! Це найліпша розв'язка з усіх можливих. Я вже кілька днів не нотувала у щоденнику і не записала, що Максим їздив недавно до Торонто на інтерв'ю, давав дві лекції (одну про Підмогильного, одну — лекцію мови), два дні пробув в товаристві членів комісії — і хоч був трохи простуджений, повернувся з добрим почуттям, задоволений своїми виступами і прихильним наставленням до себе. Це було 3-4 березня. Отже прогноза зразу виглядала добре. Остаточне рішення мусить запасти десь біля чи після 20 березня (бо конкурс на позицію ще відкритий) — і ми не сподівалися такої вчасної оферти. Але Струк цими днями кудись виїздить, а з канадськими кандидатами вони переговорювали раніше і безуспішно. Канадці мають першенство і якби Олег Ільницький чи Шкандрій хотіли були прийняти цю позицію, Максим не мав би цієї шанси. Але вони, на наше велике щастя, мали більші вимоги щодо грошей, бо там платять щось тільки 30,000 канадських долярів, то це вийде на двадцять-кілька американських, а і Шкандрій і Олег Ільницький вже більш заавансовані і вже тепер в Оттаві та Едмонтоні на своїх посадах мають більше. Інші кандидати, що були зацікавлені (напр. Пилип'юк), не мають готових дисертацій, отже не є на цьому самому рівні, що Максим. Будуть напевно і заздрісні. Хоч би Ромко Коропецький. Він уже був на посаді в Оттаві, але посаду втратив, а дисертації ще не написав. Кажу Максимові: поцілуй від нас Уляну — це її натискові і впливові завдячуємо, що Максим вчасно закінчив свій докторат. І саме впору! — Тепер важливий іспит перед Уляною: я тим трохи хвилююся: лікарів обчислення передбачає народини дитини десь під кінець цього місяця. Щоб лиш щасливо! Щоб дитина була здорова і мама! Я саме послала їм у дарунку snugli-торбу, що в ній на плечах або на грудях можна носити дитину (практичний винахід — в "мої часи" такого не було!) — та ще й наплечник на різні речі для дитини. А ще й обіцяла Уляні, що візьму собі тиждень вакацій і коли їй треба буде допомоги — приїду.

Покищо, одначе, я загрузла у бібліографії. Юркевич таки дотримав слова. Нове число Journal of Ukrainian Studies має наступну (другу) частину моєї бібліографії — тим разом без редакційного втручання у бібліографічний стиль позицій. Отже я приготовила йому новий диск повний матеріялу на наступні два-три числа. І була б сьогодні вже й вислала, але хочу послати також і print-out (зробивши собі фотокопію), а в нас, як на зло, сьогодні не працювала як слід "моя" копіювальна машина. 15 сторінок я таки зробила на іншій, але з рештою мушу почекати.

Також збираю матеріяли для доповіді в Урбана. Едвард Касинець позичив мені пару рідкісних книжок із 1920-их років та кілька чисел "Бібліoлогічних вістей". Їх я також буду мусіти ксерокопіювати — але не можу аж так надуживати своєї бібліотеки. Отже роблю ці копії в час полуденка, в комерційному підприємстві, по 6 центів за сторінку — не тільки буде солідний видаток, але і досить багато треба витратити часу і роботи, але це — безцінні матеріяли — багатюща криниця і для інших досліджень у майбутньому. Світляна Андрушків прислала мені копію #3 (1929) Журналу бібліотекознавства і бібліографії — за неї я заплатила $17.40. Максим робить мені копію з #1 цього журналу, ## 2 і 4 я вже маю. Все це треба буде простудіювати.

А ще маю на голові бібліографічний конкурс. Дзвонила я до Гарварду, щоб розвідати, чи щось надійшло. Каже Юрій Мігайчук, що прийшла одна тільки праця... Маґочого! Ну, той нас пильнує! Але що зробиш, що інші наші бібліографи не вміють скористати з нагоди! От Ясінський зробив індекс до Літ.Наук, Вістника, але не прислав на конкурс, тільки друкує!

Нашу 38 річницю шлюбу не відзначували ніяк. Остап, щоправда, купив гвоздики, Максим та Уляна також прислали квіти і картку, Мама передала Татом пішінґер, Марко тим разом — забув, а ми хоч і хотіли піти до ресторану на обід — залишилися вдома і то... без обіду. (Я мусіла позичити авто Лабуньці, щоб він міг відвезти Іка на аеродром — Іко поїхав до Лос Анджелес — через те спізнилися з обідом, тобто з виходом до ресторану — Остап з досади щось собі перекусив, а я пізніше, відвезши Мирослава додому і побачивши, що з виходу до ресторану нічого не вийде, з'їла подвійну порцію заздалегідь звареної домашньої зупи.

4 і 5 я трохи маркірувала. Взяла собі хворобові дні і присвятила їх своїй бібліографічній роботі, готуючи матеріял для JUS та переписуючи на комп'ютер ULE65A. Це буде величезна праця — крім готових, написаних уже анотацій, потрібна ще буде ціла низка доповнень, а деякі речі ще вимагатимуть розшуків і провірки. Я думала, що може вдасться мені дещо зробити в Урбані, але боюся, що не встигну і не зможу приготувати вибрані проблеми для провірки — бо ж треба буде мою ULE відкласти взагалі на деякий час і взятися за періопдику 20-их років і доповідь для конференції.

А треба буде також вчитися наново доглядати немовлятко! Не думаю іти слідами своєї Мами! При всіх своїх зайняттях і зацікавленнях — знайду час бути і бабунею!

Понеділок, 9 березня 1987. Метро.

Вчора пополудні докінчила читати / з олівцем!/ #2 Журналу бібліотекознавства і бібліографії і — хто б повірив? — зворушилася до сліз! Боже мій, що то був за розмах, які то були люди! І як низько ми впали за останніх 50 років! 1920-і роки в Україні — прекрасна ілюстрація для Емерсонівського "plain living and high thinking". Подивитися тільки на фотографії цих бідно зодягнених хлопців у пролетарських кашкетах. Не даром же Хвильовий творив "академію" "пролетарської" літератури. А вже Меженко, Сагарда, Балика і інші — це вже таки справжня академія. Високо думали й великого бажали. Свідомі були недостатків, недорозвинености бібліографічної справи в Україні, тяглися до заходу вчитись від Европи й Америки, але не мали почуття меншевартости, з усього видно — простягали руку світові і хотіли бути рівнорядним партнером. Творили наукову базу молодій державі і не оглядалися на нікого. В цьому числі не знайшла я жодної політики і ніякої чолобитні Росії чи російській культурі. І контакт із заходом — з усього видно — безпосередній, спертий на першоджерелах, на англо-американських і німецьких матеріялах мовами оригіналу, не за посередництвом російських чи інших коментаторів.

Не буде часу для записок у щоденнику. Вполудне ксерокопіюватиму Бібліологічні вісті (маю покищо три числа), а в метро від тепер читатиму всі ці матеріяли.

18 березня.

Занедбую щоденник: багато іншої праці і втома. Часом рано лягаю спати. А от сьогодні — ніч, не спиться — (мабуть головне через шлунок — наїлася сливок, щоб зрушити кишки: маю хронічний клопіт, може через calcium, що його приймаю у досить великих дозах — 1000 mg на день?)

Вікенди проводжу при комп'ютері, бо таки хочу переписати ULE65A, щоб знати точно, що вже в мене готове, а тоді зорієнтуватися, які матеріяли можна буде перевірити в Урбані. Але це лиш одна із праць, що їх мені треба виконати терміново. На черзі бібліографічний конкурс (праця Маґочого про карпато-руські видання), доповідь до Урбани, плянування й підготовка гостини на 3-ого травня, і тиждень у Кембридж з Уляною, не знаю ще точно коли... А ще й дрібніші справи, напр. статут і правильник для Бібліотечної Ради, що її хочемо створити, реорганізуючи Бібліотеку Чортополохів. Вже було в цій справі одне засідання з управою Рідної Школи, на якому я від імені комісії ЧП представила справу і наш проєкт. Дискусія була дуже продуктивна і деякі нові ідеї треба буде включити в первісний проєкт статуту.

Не віднотувала я і важливих подій на світовому горизонті. У США — затьміння зірки президента Реґана у зв'язку з т.зв. іранською аферою (контакти з Іраном, продаж Іранові зброї, що мала нібито допомогти звільнити американських порваних терористами закладників у Ливані і передача грошей з цього торгу на підтримку "контрас" — протирежимних партизанів у Нікараґуа, що воюють з про-комуністичним режимом). Ще одна лекція демократії: окрема комісія справу досліджувала, президент публічно визнав за собою вину. Але справи ще не закінчені.

В Єрусалимі відбувається процес проти Івана Дем'янюка, що його депортували до Ізраїлю з Америки як воєнного злочинця. Закидають йому, що він "Іван Ґрозний" — садист, наглядач із концентраційного табору в Треблінці, винен у смерті тисячей жидів. Оборона твердить, що це випадок помилкового утотожнювання, що Дем'янюк — зовсім інша особа і в Треблінці не був. Процес має великий розголос у світі, а в Ізраїлі зробили з нього едукаційну виставу про голокост, як лекцію для молоді. Зайва і шкідлива нагода для погіршення українсько-жидівських відносин!

Вівторок, 31 березня 1987.

26-ого минув визначений термін — а розв'язання ще немає. Чекаємо, потиху хвилюючись, на вістку. Говорили ми з ними по телефону день-у-день. Вчора переконала я Остапа, щоб не дзвонити і їх не хвилювати. Треба спокійно виждати.

Запросила я вже повно гостей на 3-ого травня. Марко приїде, а хто зна, може й Максим з Уляною і дитиною? Я на них не числила, але вони самі запропонували, що приїдуть, як все буде добре. Модерні батьки! Дитина ще не народилася, а вже запляновані її подорожі до Філядельфії, Клівленду, Торонта! Я в наступному тижні мушу полагодити справу з купівлею ксерокопіювальної машини — дарунок Остапові на 70-ліття. Вже зібрала деякі інформації і адреси — більш-менш знаю, який хочу модель. Великі розбіжності в цінах! Може доведетьса купити в Нью Йорку — різниця в ціні понад 100 дол.!

П'ятниця, 3 квітня 1987. Північ.

Сьогодні о 5+ год. пополудні народився Івась Пасічник Тарнавський. Народився при помочі цісарського розтину, важить 7.14 фунта. Уляна пішла до шпиталя вже вчора вночі. Процес природний довелося стимулювати ліками, породові болі почалися, але процес не поступав досить швидко і лікарі вирішили, що безпечніше для дитини зробити цісарський розтин. І мама, і дитина, як кажуть, маються добре. Уляна й Максим готувалися до природних родів, ходили навіть на лекції ("як родити дитину", казав Максим) і тому були трохи розчаровані, що не вдалося, щоб все пішло природним способом. Але головне, що і мама і дитина живі і здорові. Уляна мала знечулення spinal, Максим був присутній при народинах. Дитину, заки ще її вимили, дали зразу на руки мамі, потім татові. Малий спочатку дуже кричав, а потім, коли його вже скупали, спокійно заснув. Медсестра після народин зауважила, як то мовляв, діти цісарського розтину мають рівні круглі головки! Щоб лиш здоровий був, щоб доля йому була ласкава. Хай живе Івась — названий на честь помершого діда, хай нашому роду не буде переводу!

Перша вістка про народини нашого внука прийшла не з Кембридж, а з Санта Моніка! Справа в тому, що Остап, як звичайно, увесь вечір на телефоні: Максим не міг до нас додзвонитися і потелефонував до Марка. Марко був на роботі ( — навіть дзвонив з праці до нас, щоб довідатись, що чувати в Максима, бо його, мовляв, цілий день нема вдома — ) але в нього машина відбирає телефони і рекордує. Повернувшися з праці, Марко вдруге потелефонував до нас — уже з дому — і передав нам записаний на тасьмі Максимів голос!

Марко, між іншим, полагодив уже всі справи з продажжю хати в Лос Анджелес — позбувся клопоту. Це розв'язання звільнило також і нас, бо ми номінально були співвласниками цієї хати! Хата в Санта Моніка записана вже тільки на них — виглядає, що дадуть собі раду із своїми фінансовими зобов'язаннями. Казав Марко, що обрахунки до податків довели, що за минулий рік у них було біля 100,000 дол. доходу!

Я сьогодні вдома — розібрала мене трохи ґрипа, вже вчора трохи перемучила на роботі, а вранці вирішила не форсувати своїми силами і відпочити в ліжку. Докучає мені також шлунок — я почала брати Metamuсil, щоб унормувати працю кишок, але це лікування, що забере напевно досить часу. Добре, як обійдеться без лікарської візити. Хоч я і не надто добре почуваюся, почала вже сьогодні писати доповідь для Урбани — підготовча робота вже зроблена, плян більш-менш готовий у голові — а вільний день у ліжку — добра нагода взятися за таку роботу. Як звичайно, готуватиму не лише доповідь, але зразу і статтю до Сучасности. Ще треба мені буде подивитися на один-два річники Library Trends, Library Quarterly i Zentrallblatt für Bibliothekswesen. Маю надію, що знайду їх у Van Pelt.

Завтра ідемо з Остапом і Мамою на бенкет-бенефіс Тисячеліття Християнства. Головну промову говоритиме Пріцак. Вступ для двох осіб виносить 150 дол — бо це ж нагода зібрати фонди на Гарвардський проєкт. (Я дала вже на цю ціль 200 дол. раніше, в пам'ять Бабці, з нагоди 10 річниці її смерти). Але, хоч я і не зовсім здорова, на бенкет мусітиму піти: тут конечна демонстрація підтримки цього проєкту.

5/6 квітня, ніч.

Уляна й дитина маються добре. А Максим каже, що американські його колеги кажуть: добре, що ти не граєш на лотереї — твоє щастя могло б довести штат Масачузетс до банкрутства! Бо й справді: одного року і докторат, і посада, і син! А ми з Остапом свідомі того, що все це він завдячує Уляні. Її натиск напевно вплинув на те, що він закінчив дисертацію — а без докторату і посади не було б. А що вже говорити про дитину — факт, що Уляні вже сорок років і що вона хотіла мати дитину перерішив справу. Максим — якби це від нього тільки залежало, напевно не поспішав би ще з потомством.

Вчора були на бенкеті тисячеліття. Бенкет-бенефіс зібрав щось 180,000 дол. на Гарвардський проєкт — отже був успішний. Але мав він чимало недотягнень, що з них багато дечого можна було уникнути. Головою комітету була Стефанія Бережницька. Людей поприділювала до столів арбітрарно, нікого не питаючись і не здаючись на спонтанність — у висліді ми сиділи кілька годин при столі з мамою, Яцкевичами, Кавками, Сендзіками — в товаристві, яке нам мало цікаве, тоді як при інших столах були наші приятелі, також з людьми, що їм були невідповідні. Отже було з цього приводу невдоволення. Бенкет з коктейлем тривав від год.6- до 11-ої — за довго, втомилися всі. Програмою вів Альберт Кіпа — він має чимало прикмет і деякий досвід у веденні таких імпрез, але зробив одну засадничу помилку: головного промовця — Пріцака — дав під кінець, після обіду (а наперед ще був довгий концерт Крупи на фортепіяно і флейтиста Шлейфера — годину, або й довше!) Пріцак говорив, на мою думку, дуже добре і дуже до речі — про тяглість між поколіннями, що творить історичну націю, про те, що не треба хвилюватися тим, що росіяни також хочуть відзначувати наше тисячеліття, але треба ділом довести і задокументувати, що воно наше. Публіка, нажаль, не прийняла цієї промови так тепло, як повинна була це зробити. При нашому столі тільки я одна прийняла цю промову довгим аплявзом! Може трохи завинив і Кіпа, бо він представив Пріцака як особу контроверсійну і, хоч зробив це з добрим наміром, думаю, що для нашої публіки це не була добра стратегія. Мене чорти брали, що наша інтелігенція й бизнесмени, які потраплять із снобівських спонук показати себе і сипнути грішми на Гарвардський проєкт, не вміють оцінити самого автора цього проєкту і його далекосяглої візії! Наш сват Лабунька, між іншим, також виступив із промовою після Пріцака — як на мій смак, досить нефортунно: почав передусім від себе (nemo propheta in patria sua, були його перші слова!) — шарпнувся по гохштаплерськи, задеклярувавши 1,000 дол. на фонд проєкту, — а ще й впав чомусь у стиль бандерівського вічевого промовця, вигукуючи порожні лозунґи та вистукуючи кулаком для підкреслення своїх арґументів — що, очевидно, мікрофон передавав для всієї залі з подвійною силою! Жаль мені, що він себе компромітує, що амбіція його прибирає часом нотки хворобливости. Здібна й розумна він людина. Для гарвардського проєкту напевно прислужився б більше, якби взяв на себе опрацювання якогось одного тому — грошей він не має, навіть авта, яке йому конечно потрібне, купити собі не може — в такому контексті його однотисячна жертва не викликає в мене ні схвалення, ні захоплення. Але Мирославові легше дати гроші, як примусити себе до дисципліни наукової праці. Може й амбіція його така перебільшена тому, що він не має досить справжніх наукових успіхів? А міг би їх мати. Ось мав видавця — Philosophical Library — що був зацікавлений видати друком його велику дисертацію. Треба було тільки зробити нову редакцію. Почав — і кинув. Немає в нього вміння щадити й організувати час, доводити до кінця розпочате... А шкода від цього — не лиш йому одному, але втрата нас усіх, нашої науки. Ах, скільки в нас такої недовершеної, невикористаної потенції!

20 квітня 1987. Понеділок. Метро.

Великдень вчора провели в Мами й Тата. Приїхав Андрій з Марійкою, прийшла Соня. Було — на диво — навіть досить приємно. Мама зварила шинку, зробила французьку салатку, спекла торт. Паску ми купили на парафіяльному базарі — ще одну, і ліпшу, принесла Марійка від своєї мами. Марійка після гостини сама помила посуду — так що тим разом я була тільки в ролі гостя! Соня гарно виглядає, коли не бачу її якийсь час, забуваю, яка вона струнка і висока! Вона таки поїде до літньої гарвардської школи — я вже давніше запропонувала, що ми з Остапом заплатимо за її побут. Це вийде на близько півтори тисячі долярів і вони вагаються прийняти такий дарунок. Але я потішаю їх, що це — раз у житті, що воно неповторне! І що оферта важна тільки для цієї одної цілі, не для іншої. Хочу причинитися до її "української освіти", якщо вже не до повного опанування мови, то бодай до обзнайомлення з українознавчою проблематикою і то на гарвардському рівні.

З Андрієм розмова була про речі, які його цікавлять: справа жидівських напастей на українців і у зв'язку з тим — воєнні роки, німці, дивізія. Говорили ми з ним здебільша... по англійському. Я бачу, що йому трудно висловитися у розмові — а конче хотіла встановити комунікацію. З ним це не легко. Але тим разом обійшлось без конфліктів. Тато вже участи в розмовах не бере, а ще Андрій і Марійка привезли забавку — VCR -фільмовий апарат та щонайцікавіше — тасьми із записами зробленими із совєтської телевізії. Це нас з Остапом зацікавило, і ми просиділи з ними кілька годин, дивлячись на візиту Ґорбачова в Латвії, московську передачу вістей "Время", руханку і дитячі фільми, документальні фільми з природи. Вони мають того дві тасьми — по 6 годин кожна. Врешті ми мали досить — і пішли на прохід і додому.

Щоденник останньо в занедбанні — треба буде наново відновити привичку нотувати життя на бігу, щоб не помер передвчасно! Але зате доповідь моя до Урбани вже готова — і не тільки доповідь, але і вдвічі довша стаття до "Сучасности". Фактично написала я наперед статтю — з усім бібліографічним апаратом, цитатами, посиланнями. А потім з цього усього матеріялу вибрала тексту на 30 мінут читання. Комп'ютер дуже при такій операції помічний!

Понеділок, 27 квітня 1987. Метро.

Як дотепер, іде все добре, за пляном. В суботу закупила пиво, горілку, шинку — купила за 50 дол. квітів і посадила в городі. (Потерпаю за них — і видаток великий і праця колосальна! — щоб не змерзли. Сьогодні на ніч прикривала, бо температура впала нижче 40̊). Вчора їздила з Остапом на Проводи до Бавнд Бруку. Запрошувала я ще Марійку Лабуньку і Віру Лащик, але вони не захотіли і ми їздили самі. Може й добре. Погода була прекрасна — сонячно і не надто тепло — якраз добре для вовняного костюму з малим светриком! — природа по весняному свіжа й розквітла, атмосфера між нами погідна — їхали з музикою — моя вибрана еміграційна естрада — Квітка Цісик, Андрій Добрянський і Зарицька — народна музика, добра поезія у фаховому виконанні. На проводах, як звичайно, багато зустрічей, нехай тільки коротко, на бігу: Андрій Марк з своїми 17–літніми вже донями, Коровицькі, Старосольська, Радиш, Діма, Лариса Онишкевич (я їй дякувала за цікаву інформативну статтю в Свободі про Термінус #2 — вона виявила деякі додаткові пікантні новинки пов'язані з цим числом), Ромко Процик, Софійка Геврик із своїми хлопцями, ну й особливо Маруся Пасічник, що з нею я пробула майже годину. Вона мені трохи розповіла про нашого спільного внука і про Макара Ужвія, що мучиться після важких операцій на рака відходової кишки. Завезли ми мальовані яйця на могилки Івася Керницького, Івана Пасічника, Журби, Лятуринської, Понеділка.

28 квітня, вівторок. Метро.

Вчора вечір провела готуючи холодець і сир. Прийшов також робітник і помалював малу туалету на партері — свіжо й чисто! Я рада, що це вдалося зробити перед гостиною. Сьогодні господарством не буду займатися, бо ввечері Остап має лекцію на УКУ (про любовні пригоди й нагоди Шевченка). Погода погана: дощ та й холодно. Щоб лиш квіти мої не потерпіли! Маю надію, що виясниться за день-два: Уляна й Максим з дитиною хочуть приїхати — це має бути Остапові несподіванка, добре, щоб їм для дороги випав теплий погідний день. Має приїхати також Марко — мабуть у суботу, але точно не знаю, бо як говоримо по телефону — то всі троє, а це — несподіванка, і не хочемо, щоб Остап знав про це наперед. Приїде також Ляся і треба буде її переночувати. Спочатку я думала, щоб може вона ночувала в Мами, але не хочу робити їй клопоту — якось помістимося. Нічого не відповіли Олесницькі, Трофименки, Коропецькі та й різні інші гості і я не знаю, чи не треба їм пригадати? Дехто повідомив, що не зможе бути: Кіпи, Бережницькі. Тарас Цмайло тепер в Австралії, отже нема надії на його приїзд. Побачимо.

2 травня 1987. Субота.

Несподіванка щасливо здійснюється: одна по одній. Вчора, в п'ятницю (я взяла собі вакаційний день за Good Friday — floating holiday, та й взагалі взяла собі вакації на наступні два тижні — зразу відпружилася! І в п'ятницю могла полагодити всі свої нормальні суботні закупи!) Увечорі в п'ятницю Остап пішов відкривати двері на дзвінок і аж скрикнув: Марта! Ходи подивитися хто приїхав! — Несподіванка вдалась! Нікому я про приїзд Максима з Уляною і дитиною нічого не казала — турбувалася за їхню подорож увесь день — тихцем, як Остап відпочивав на канапі у вітальні — перебрала постіль на ліжку, але свіжих рушників не вішала, щоб припадком не зрадити секрету! Не сподівався — був радісно заскочений. А сьогодні вранці — Марко! Також несподіванка. А третє: мені вдалося в четвер по телефону замовити в квітярні білі бози — це велика рідкість, бузок імпортований з Голяндії, нерозквітлі ще пучки — коштувало це щоправда 35 дол. — але я така була рада, що це мені вдалося. В хаті щоправда є звичайні бози, навіть Тато вчора приніс, маємо бузок і на городі. Але ці наші звичайні вже відцвітають і не такі гарні. А Остап навіть недавно казав, що не бачив в Америці білих бозів! Ще одна несподіванка чекає в шафі — після обіду сьогодні думаю вручити йому цей величезний пакет, що стільки приспорив мені клопоту: ксерокопіювальна машина, що її я купила в Нью Йорку. Фірма доставила на мамину адресу, а підчас вікенду, коли Остап робив доповідь про Шлемкевича й Керницького, і був два дні в Нью Йорку, я цей великий пакет привезла від Мами автом додому і сама витащила на гору, щоб заховати у своїй шафі. Це могло погано скінчитися: я взяла візок-підойму, щоб було мені легше витягнути пакунок по сходах, і під самим верхом застрягла — ні вниз, ні вверх — навіть пустити не можна, щоб покликати поміч по телефону. Могла я це переплатити здоров'ям, а машина могла впасти й розбитися. Я трохи налякалася, схвилювалася, але потім заспокоїла себе, сіла — тримаючи пачку — перепочити й зловити віддих, а потім таки витягнула щасливо на поверх. І ось сьогодні попробую її пополудні запрезентувати — в асисті Максима, Марка, Уляни й Іванка.

Іванко тепер спить, а я вперше виконую ролю "baby-sitter"-a: Максим з Уляною поїхали до "Дори", до Центру, купити якийсь український дарунок своїй лікарці. Марко також спить. Іванко звечора вчора трохи плакав, але вночі спав. Максим каже: будемо міняти ім'я на Сосило Цицолиз Пеленка Стогнальський. Смішненьке мацьопство, ще мабуть не бачить, не знаю, чи чує? Трохи я його вже вчора і сьогодні вранці потримала на руках, відкриває малий дзьобик, як пташатко, приссався сьогодні до мого рамени, як до циці. Максим каже, що він плаче, бо певне має корчі, а я думаю, що йому, мабуть, не досить їжі. Хоч Уляна молока має вдосталь і лікарка твердить, що він прибуває одну унцію на день, і що цього досить, що не треба частіше кормити. Ну, але природу вкласти в такий цивілізований регулямін не так то просто й легко. Має трішки червоні плямки-родимки під носиком і на обличчі — але це байка, щоб лиш був здоровий і нормальний, щоб бачив і чув, щоб нормально розвивався.

5 травня 1987, вівторок вранці.

Покищо всі ще сплять, але сьогодні — десь мабуть за дві години — їду з Максимом, Уляною і Іванком до них до Кембридж.

Запляноване вдалося мені здійснити. Дарунок — ксерокопіювальна машина — був гарною несподіванкою і викликав вдоволення. Відкриваючи його, Остап казав: тільки, щоб не валізка! Мені не потрібно ще одної валізки! — а відкривши, був видимо заскочений. Очевидно, його вдача така, що він — скупий на вияви вдячности чи емоції, але не тільки я, але й діти, добре його знаємо і хлопці самі мені казали: дарунок Тобі вдався! — Гостина випала надзвичайно добре — за вийнятком Бережницьких, які поїхали до Европи, Цмайла, що тепер в Австралії, та Кіпів, що були перешкоджені, всі мої гості прийшли: Лабуньки, Яцкевичі, Віра Лащик, Геврики, Третяки, Коропецькі, Остап Олесницький (вона не могла бути, бо мали родинну імпрезу!), Старосольська, Іза Каплан, Онишкевичі, Рудницькі, Вонторська, Біланюки, Трофименки, Чайківські, Максимовичі, Яримовичі. Прийшла на пів години навіть Славця Оранська, хоч Юрій, нажаль, у шпиталі, після серцевої атаки. Буфет мій — холодний і гарячий — був може аж занадто обильний. Столи були заставлені всякими приставками та харчами. Віра принесла дві салатки, Мама зробила торт і пішінґер, Лабунькова зробила рогалики — це за попереднім домовленням. А крім того, несподівано, Леся принесла ще свої рогалики, а Марта Трофименко принесла наполеонський торт, куплений у пекарні, але дуже добрий. — На обіди для дітей я мала місяць тому зроблені і заморожені вареники з м'ясом — отже господарська справа була забезпечена заздалегідь. Мінусом моєї гостини був факт, що я, очевидно, мусіла весь час пильнувати всіх господарських справ і не могла взагалі поговорити із своїми гістьми, а було всіх разом з нами 37. Я навіть зажартувала, що повинна вийти з таблицею: Unfair to Labor, бо коли я нарешті була готова сісти й поговорити, гості почали вже розходитися додому. Отримав Остап багато всяких подарунків та різні привіти: телефонували Марія Голод та Олександра Копач з Торонто, Крижанівський та Івасівка з Нью Йорку. Едвард Козак прислав телеграму. Було б цих привітів, очевидно, більше, якби я це була розголосила urbi et orbi. Але це була приватна гостина, і привіти були від запрошених гостей, або тих, хто від цих гостей про Остапові уродини довідався. До Козака я дзвонила, бо саме є його виставка у Ф. і я думала, що він може приїде, Івасівка і Крижанівський довідалися від Лясі, Марія Голод була запрошена, бо була можливість, що вона приїде до Третяків на цей час — від неї, очевидно, довідалася п-ні Копач. Костюкам, Гірнякові та іншим, які напевно були б відгукнулися, я повідомлень не посилала, бо не хотіла їх зобов'язувати. Трохи мене дивує, що не здобувся на якийсь жест — хоч би телеграму чи уродинову картку — Тарас. Запрошення дістав був давно і не міг удавати, що не знає. А телеграму можна прислати навіть з Австралії. Між іншим, прийшла телефоном телеграма з привітом від ... Наталі Пазуняк. Це була справжня несподіванка. Запрошена вона не була (а може вважала, що повинна була бути?!) — отже це нас заскочило. Довідалася певно від своїх сватів Коропецьких, або через їхніх спільних дітей. Трохи незручно, але трудно: не можна було всіх запросити, а наше знайомство з ними не таке вже близьке. Трохи також було мені ніяково, бо Старосольську підвезла автом до нас Мушка Одежинська — що її я також не просила. Ну що ж. Одежинські також нас ніколи на свої гостини не запрошують — хоч я рада була б ближче з ними спілкуватися

Nec semper erunt Saturnalia. Свята 70-ліття — закінчені. Марко вже вчора полетів назад до Los Angeles — ще встигла я лиш погостити обідом Соню та Іка вчора пополудні — а сьогодні — чую вже починається рух — треба збиратися в дорогу.

6 травня, середа. Cambridge, MA.

Я сама з дитиною. Уляна випомпувала плящинку свого грудного молока і я вже маленького нагодувала маминим молочком з пляшки. Тепер він спокійний, але вночі дався їм добре взнаки, та й сьогодні з ранку треба було носити на руках, щоб заспокоївся. Вчора, коли я його увечорі носила притуленого до грудей, а його мабуть болів животик, або щось докучало, зворушив мене до сліз. Чи є щось у житті важливіше, як збереження цього крихітного людського життя? Тепленьке тільце, що тулиться і шукає циці і смокче моє рам'я або свій кулачок, таке покищо безпомічне і залежне від материнського тепла і материнського корму — а вже в ньому запрограмований homo sapiens? Маленьке чудо, людська дитина. Щось плаче, треба мені йти!

9 травня, субота. Cambridge, MA

Максим з Уляною та ще з одною парою своїх знайомих пішли в кіно — це перший їх спільний вихід — night out. Дитина звечора трохи плакала, але тепер заспокоїлася і спить. Тим разом навіть у власному "ліжечку", а не в баби на грудях, як це було вчора й передучора. Цікаво, що дитина реагує на спів і мову — заспокоюється, коли йому співати, коли довго примовляти до нього. Не даром же поставали всі колисанки! Гойдання — чи на кріслі, чи на руках також дуже допомагає — втихомирює. Колиски старомодні були розумніше подумані, як модерні ліжка, а англійська колиска, що висить на сволоку — також непогана вигадка (тільки може не зовсім безпечна). Я дуже рада, що приїхала. Маю почуття, що справді я їм потрібна і що можу допомогти і з дитиною і на господарстві. Бабою легше бути, як мамою. Уляні не легко переставитися на новий стиль життя. Обоє з Максимом вони величезні педанти — помешкання їх маленьке, але дуже упорядковане: кожна річ має призначене місце і тому багато цих речей можна в помешканні цім помістити. В них не лиш привички довшого самостійного життя, безлічі інтелектуальних зацікавлень, але й дуже активне товариське життя — телефони, візити. Я маю враження, що дитині потрібно трохи більше спокою. Легко сказати: хай звикає до руху й гамору. Коли дитинча не спить, воно ще більш розстроєне, а це в свою чергу веде до недоспаних ночей для мами, поганого корму для дитини і знову ж таки — неспокійна дитина і напружені нерви в батьків. Треба їм буде щось трохи обмежити: може навіть і вилучити телефон, щоб був більший спокій. Це може дати дивіденди і для них і для дитини.

Мотря купила Максимові з нагоди ґрадуації академічні реґалії — вчора прийшло поштою — виглядає наш доктор дуже імпозантно в гарвардських кольорах. А що він професор, реґалії придадуться кожного року.

Вівторок, 12 травня 1987. Cambridge.

Іванко не дозволив докінчити речення і взагалі можливостей для нотаток обмаль. Тепер спить наш маленький, Максим у праці (він заступає Уляну в редакції Harvard Ukrainian Studies), а Уляна поїхала до міста купити собі якусь суконку — дарунок від мене на Mother's Day. Сам день матері провели ми у Old Sturbridge Village — я воліла б була простенький пікнік у недалекому парку, але молоді настоювали, щоб поїхати десь дальше. Атмосфера в Old Sturbridge Village справді унікальна, я була там уже тричі — з Мотрею, з Лялею, і тепер. Колись, як Іванко підросте, варто знову туди поїхати — це 19-е століття дуже виховне, зокрема ж для українських дітей, щоб дати їм змогу побачити коваля і кузню, боднара, гончара, воли на полі з плугом чи бороною etc. Тепер Іванчикові всього того непотрібно, але і у візочку і в авті був спокійний. Максим і Уляна трохи в Sturbridge відпружилися, але я думаю, що їм ще треба вчитися, що можна відпружитись і розважитись простіше і дешевшим коштом (Вступ до Old Sturbridge — 9 дол. від особи!) Повертаючись додому, була ще мова про те, щоб вступити в гості до Тамари Гутнік; я від себе сказала, що дитині мабуть досить цих кількох годин поза домом (перевивання немовлятка в публичних лазничках мене не захоплює, але модерні батьки нічого собі з цього не роблять). Уляна приїхала додому трохи розстроєна, але потім усе унормувалося, хоч втихомирення Іванка вдома забрало пару годин.

Вчора Іванко мав дуже гарний день — мало плакав, мама була в доброму настрої, навіть затанцювала з Іванком вальса до музики (я помітила, що йому треба часом трішки підкрутити музику голосніше і це його заспокоює). Пополудні я пішла з Іванком на дві години проходу по Cambridge з візочком, а маму залишила полагоджувати справи пов'язані з христинами, що їх вони заплянували на Memorial Day Weekend. Хочуть зробити прийняття для 50 осіб — передусім товаришів і знайомих з Гарварду і найближчої родини — це буде своєрідне їхнє прощання з Гарвардським середовищем, а мають вони тут дуже цікаве товариство, не тільки українське. Коштуватиме це їм около 1000 дол. — видаток фактично непотрібний у час, коли грошей в них не припливає надто багато, а треба щадити на купівлю хати в Канаді. Але вони у значно ліпшій фінансовій ситуації, як більшість їхніх колег — мають трохи грошей в банку, одна і друга родина допомагають, от і я тепер, приїхавши, привезла від Остапа з дому чек на одну тисячу долярів для Іванка, а відколи я тут, видала вже понад 100 дол. на харчі, тощо. (Адже і я їм — зрештою варю і пляную menu, тому й купівля харчів в моїм засягу). Взагалі бачу, що я дуже їм тепер багато можу допомогти — не тільки з дитиною, але з кухнею, пранням, ітд. Я вже трохи втомлена, але маю сатисфакцію, що приїхала. З усього видно, що і вони високо оцінюють мою допомогу. Максим, думаю, навіть здивований, що я так легко увійшла в ролю баби, що в мене більше спокою і терпеливості до дитини, як у них самих. Уляна почала мене наслідувати і бачу також приговорює тепер до дитини і співає йому, бо бачить, що сама тільки стократ повторена фраза Іванку — Іва-анку — говорена або співана до музики Іванку, Іванку, купи ми рум'янку — допомагає дитину втихомирювати. Вчора звечора спав — аж мені було дивно, чому він раптом такий спокійний (мовляв радник: журюся, нічого мені не бракує, а це не є мій нормальний стан!) Отже я не могла заснути і надслухувала. Нарешті Іванко серед ночі розкричався — і мама не хотіла дати дитину мені, мовляв, нехай привикає спати у своєму ліжечку-кошичку — у висліді всі ми не спали.

Трохи вимучить їх дитина. Я від'їжджаю в п'ятницю вранці поїздом. До цього часу хочу ще приготовити їм трохи харчів, і хочу, щоб вони ще один раз пішли собі вдвійку до кіна — бо це не скоро буде знову для них можливе.

Четвер, 14 травня. Cambridge.

Уляна пішла на перевірку до лікаря. Іванко трохи плакав, тепер заснув. Вчора пополудні я послала Уляну до міста купити собі суконку (— мій дарунок їй на День Матері), потім коли вона повернулася, я взяла дитину на прохід у візочку, а ввечері, після обіду (що його я підготовила вранці), Максим з Уляною пішли в кіно (дуже були вдоволені з фільму: Gardens of Stone, Coppola). Іванко трохи дався мені взнаки — навіть налякав мене. Коли я міняла йому пелюшку, він виплюв трохи води, захлиснувся цією водою, на мить не міг зловити віддиху, налякався сам і налякав мене! Я схопила його зі столу, щоб у вертикальній позиції було йому легше — з голою дупцею, без пелюшки — була добра нагода бабу обпісяти, але Іванко не скористав з неї. Інстинкт і запрограмовані рефлекси рятують маленьку людину від загибелі. Справжнє божеське чудо ця маленька істота!

Уляна мене вчора зворушила: дивлюсь: а вона вранці лежить біля Іванка і ... читає йому книжечку, Рукавичку! Кажу їй і Максимові: перейшла мене! В такому віці я ще малятам книжок не читала! А це непогана думка! Пошукаю для неї трохи дитячих книжечок — зокрема віршованих. Мелодія і ритміка мови і втихомирює, і встановляє контакт і — Боже ж мій, яке щастя для нас, що це буде — як видно з усього — наша рідна українська мова. Сьогодні я Уляні зацитувала з пам'яті На панщині пшеницю жала... Виявляється, вона ніколи цього вірша не чула (Уляна не ходила до Рідної Школи і хоч мова її засадничо поправна, з деяким волинським забарвленням винесеним з дому, то очевидно, що досвід її з українською підставовою освітою — мінімальний. Помітивши її зацікавлення, я радила, щоб вона читала малому Кобзаря. Сама при тій нагоді відкриє для себе Шевченка, а мелодійність мови буде Іванкові приємною материнською музикою.

Сьогодні плян такий: обід я вже зварила — і то на кілька днів. Після того, як повернуся, піду з дитиною на пару годин на прохід. Це дасть Уляні змогу попрацювати над викінченням якоїсь редакційної роботи. А малятко на проходах спокійно спить у візочку — рух гойдання та свіже повітря вистачають, щоб втихомирити його.

Завтра вранці вже їду. Дорога далека — 7 годин їзди потягом. А в наступну суботу (за тиждень) приїдемо знову сюди — разом з Остапом — на христини. Та це вже буде тільки на два дні. Виглядає, що туди й назад мусітимемо їхати поїздом (Літак коштував би 216 дол. від особи!). Записок у поїзді не пляную робити: позичила в Максима Булґакова: The Master & Margarita і вже почала читати. До бібліотеки — за весь свій побут тут у Кембридж — заглянула раз один тільки увечорі — тільки перевірила в каталозі, що вони не мають Ukrainian Canadian. Уляна давала мені свою "Officer" картку і заохочувала піти, але я бачу, що я дуже їм потрібна як бабуня і господиня. Бібліографія — тим разом — мусітиме почекати!

Вівторок, 19 травня 1987. Філядельфія.

Від п'ятниці пополудні — я вдома. Їхала потягом 7 годин — трохи спала, трохи читала. Ніхто по мене не виїздив. Сама із своєю валізкою добилася підземкою і автобусами додому. У час вікенду встигла вже знову напрацюватися: купівля харчів з Мамою (без Остапової помочі) — тобто пакування і ношення наладованих харчами (для Мами — на два тижні) торб. Пополудні в суботу поїхали до Wanamaker-a з Остапом — я купила дві суконки (одну — жовту — що подобалася більше Остапові, як мені), чайник і сковороду нам до кухні, нейлонові майточки для Іванка, решітку до риночки для Уляни (я там господарила і знаю, чого немає). В неділю вранці втомилася страшенно, зрізуючи електричною машиною кущ — машина тяжка, дрижить у руках, а рамена треба тримати догори, бо кущ вищий за мене. До сьогодні болять руки і плечі — не скоро візьмуся за таку чоловічу роботу знову. Передусім тому, що я, позбиравши граблями все сміття до бляшаної пушки, замість подяки, напоролася на ґдирання й критику "ґрафа Потоцького", який взявся пересипати сміття з бляшаної пушки до плястикових мішків — мовляв, ось як треба працювати. Не дам стероризувати себе хворобливій і зайвій педантерії — не думаю, що це потрібно, і навпаки, вважаю, що було б доцільніше, якби замість "поправляти" мою роботу, виявив якийсь мінімум ініціятиви на господарстві сам, роботи всюди досить. Я також маю схильність бути педанткою — в бібліографічній роботі, навіть у кухні, але моя педантерія не є обсесією — надто багато в мене справжньої роботи, щоб видумувати зайву, додаткову. Остап натомість — педант тільки у хатніх, жіночих справах (мамині впливи, батько, видно, не давав прикладу до наслідування). В паперах своїх він педантерії не знає і в архіві своїм зовсім не орієнтується.

Вчора — перший день на роботі. Повно всяких новин. Еллен відійшла на працю до Найвищого Суду у Вашинґтоні, втратили ми також одну урядничку — і швидко буде також зміна на пості секретарки директора, яка їде на рік до Ізраїлю (вчитися гебрейської мови, служити три місяці в армії — є і такі справжні патріоти!) Директорка на засіданні вчора говорила про низку літніх проєктів — хоче, мабуть, запевнитися, щоб не було в нас жодної передишки!

П'ятниця, 22 травня. Метро.

Готуюся до виїзду на христини до Бостону. Виникла комплікація: виявляється, що Остап у суботу пополудні має брати участь у Шевченківській конференції НТШ у Нью Йорку. Це сталося у висліді непорозуміння — пересунули дату, не повідомивши доповідача. Вже було навіть оголошення в газеті. Винен тут Левко Рудницький, який забув Остапові сказати про це рішення НТША. Він дуже кається і навіть пропонує вести Остапа після виступу автом до Бостону. Була б добра нагода використати авто — бо баґажу стільки, що не знаю ще, як розв'яжемо цей клопіт. Але я думаю, що розв'язка ця — погана. Рудницький хоче зразу ж повертатись додому — навіть хоче спеціяльно взяти з собою сина, щоб міг допомогти йому в шоферуванні. Дорога до Бостону — 7 годин в один бік. Робити таку дорогу двічі, та ще й в поспіху — річ рисковна. На місці Остапа — я б взагалі відмовилася від імпрези — вони ним крутять, і це була б для них научка на майбутнє. Там, зрештою, і без нього є дві інші доповіді. В кожному разі, я поїду до Бостону поїздом в суботу вранці. Валізку мушу випакувати кабаносом, коняком, пішінґером, рогаликами — з одягу беру тільки дві нові суконки. Але треба завезти ще картину Козака та книжки для Іванка і Максима. Якби Остап їхав зі мною, могли б взяти навіть на поїзд. Але сама я не дам ради з додатковим баґажем.

П'ятниця, 22 травня, метро, в дорозі додому. 1 РМ.

Нагла зміна плянів. Довідалася я, що Stephanie Edwards, наша бібліотечна співробітниця, сьогодні під вечір їде до Бостону винаймленим автом відвідати хворого батька. Слово по слову, і ми домовилися: поїдемо разом, моїм автом, вона шоферуватиме. Взаїмна користь. Але я через те мушу поїхати додому раніше — спакуватися, і поїхати по неї до центру міста, щоб ми могли десь около 6-6:30 виїхати в дорогу. Я вже, очевидно, телефонувала до Cambridge — готель замовлений щойно від завтра, отже мусітиму заночувати в Максима й Уляни — там є вже Пасічникова, і я запропонувала, що можу переночувати з нею на одному ліжку. Найгірше, що приїду серед ночі і їх розбуджу. Уляна каже: якраз на Іванкове кормлення десь біля 2-ої! Можливо, що й так. Це дуже облегшить справу з баґажем — зможу забрати все, що потрібно — навіть вино й коньяк.

Субота, 23 травня 1987. Cambridge, в Максима.

Добилася я сюди серед ночі. Stephanie виладувала мене і баґаж і поїхала моїм автом до Newton, де живуть її батьки. Щофер з неї першорядний, і цікавий товариш подорожі. Вона працює в нас як бібліографічний помічник у відділі комплектування — найвища уряднича посада, але не професійна. Але освіту вона має першорядну — тількищо отримала докторат із клясичних студій, написала працю про римського поета Ювенала. Знає, очевидно, латину і греку. Їй тепер 30 років. Вона два роки замужна за молодим чоловіком (9 років старший від неї) — він (Van Edwards, з якоїсь бельгійської родини) також працює над докторатом — із середньовічної історії — тепер він на праці на повну ставку в бібліотеці Van Pelt, у відділі рідкісних книг. Stephanie походить з ірландсько-шкотської родини, батько є лікарем-хірурґом, спеціялістом від дитячої хірурґії. Він недавно мав серцевий атак — пару тижнів після інфаркту приїздив сам автом з Newton-у на ґрадуацію дочки — і опинився в U of P hospital! Стефанія має чотири сестри — дві, замужні за англійців і живуть в Англії. Дві є тут в околиці Бостону — одна з них любить займатися водним спортом — їздить вітрильником по ріці Шарлс. Стефанія ходила до шкіл в Колорадо та в Массачузетс, докторат робила на Bryn Mawr.

Я тепер сама з Іванком. Максим, Уляна та Маруся Пасічник поїхали полагоджувати справи зв'язані із завтрішніми христинами. Пополудні піду до готелю, де маємо замовлений нічліг. Остап має приїхати пізно ввечері літаком з Newark-у (Рудницький завезе його після імпрези НТША на летовище). Марко з Ією також приїдуть десь біля 9-ої. Із Стефанією я домовилася, що вона привезе авто сьогодні о 6-ій до Harvard Motor Inn.

Вівторок, 26 травня 1987. Метро. Філядельфія.

Христини відбулися гарно, за добре подуманим Уляниним пляном, в неділю 24-ого травня, у православній церкві у Бостоні. Церемонія, що її довершив о. Невмержицький, була рішуче за довга — около півтори години. Це було занадто не лише численно зібраній добірній публіці (понад 70 осіб!) — але, тимбільше, малому Іванкові, який до певного часу лежав тихенько на руках хресної мами — Ії, а потім як почав плакати, то трудно було його втихомирити. Та ще й коли у холодній церкві розбирають з панчішок і черевичків (аякже, Уляна купила і черевички!) і дитині холодно. Але якось витримали ми всі до кінця, включно з хресними батьками — Романом Пасічником та Ією, що мали нелегке завдання втихомирювати розхвильоване малятко. Прийняття відбулося в привітних нових приміщеннях гарвардської Divinity School. Був холодний, але багатий і обильний буфет, вино й горілка, кілька різних тортів, кава, чай. До цього харчу і я додала деякі привезені з Філядельфії лакоминки: кабанос (10 фунтів!), мариновані грибки, пішінґер, рогалики. Якби знала була, що їхатиму автом, могла була взяти більше — навіть Мама пропонувала спекти торт. Але не було потрібно. Основні речі — включно з деякими приставками — підготовили Catering Service; домашнє печиво і деякі інші речі були тільки додатками. На прийнятті були всі гості, що були в церкві і ще дехто. Це була дуже добірна гарвардська публіка — що з них принаймні половину становили не-українці. Все це наукові співробітники, професори, докторанти. Я мала нагоду довше поговорити з професором Пріцаком та — вперше — поговорити трохи з його дружиною Ніною. Вона — росіянка, жінка цікава, розгорнена, і як видно з усього, дуже віддана своєму чоловікові та його справі. Пріцак, очевидно, журиться тим, що УНІГУ втрачає Уляну (відхід Максима — закономірний і це можна навіть рахувати і за загальний гарвардський успіх, що він буде професором, але Уляна — якби.

Вівторок, 26 — метро, по дорозі додому.

[продовжую перерване речення] — якби не була жінкою Максима, напевно ще далі працювала б для HUS. Її відхід створить лякуну, що її УНІГУ не легко буде заповнити. Тим журяться також співробітники УНІГУ — напр. Юрко Мигайчук, який довго зі мною говорив і висловив побоювання, що може сам Пріцак не здає собі як слід справи з поваги ситуації. Та не в самій Уляні справа — Пріцак за два роки (кажуть) мусітиме відійти від УНІГУ і невідомо ще, що буде з його наслідником, чи точніше, хто саме стане директором УНІГУ? Це мусить бути "тенюрований" гарвардський професор. Підготовляють до цієї ролі Сисина, але він, покищо, не має ще tenure. Тимчасово може стати директором на пару літ Шевченко, мав би таку можливість також Грабович, але він має репутацію поганого адміністратора. Всі бояться Маґочого, який напевно був би зацікавлений, але не відомо, які його шанси.

Приємно було поговорити з Мотрею та Андрієм. На другий день і після гостини ще мали змогу побути трохи з нашими дітьми. В понеділок вполудне Марко відлетів до Лос Анджелес, біля 4-ої пополудні ми з Остапом від'їхали нашим автом до Філядельфії із Стефанією Едвардс за шофера і компанйона подорожі. Ія залишилася ще в Кембридж — там мають зустріти її Олесь та Люба і вони разом поїдуть на кілька днів до Maine. Потім вона приїде на один день до Філядельфії. Марко за нею стужився, бо вона працювала довгі години і рідко бувала вдома, а тепер ще кілька днів розлуки, бо він там, а вона тут. Не легка це професія — за багато посвяти вимагає. Але вона матиме передишку, поки візьметься до нової якоїсь праці.

1 червня 1987. Метро — вранці і пополудні.

Сьогодні вже 1 червня, але в нас досі немає погодження щодо цьогорічної нагороди Ценків. Передусім, очевидно, тому, що Едвард, як звичайно, спізнився із своєю оцінкою. Але справа утруднена ще й тим, що вже існує засаднича розбіжність поглядів між Данком і мною. Данко рішуче проти всякої нагороди, я за тим, щоб дати якусь часткову премію, отже доведеться вирішувати більшістю голосів, а не, як це досі було, одноголосно. Боюсь, що тут входять у гру деякі упередження до Маґочого, но і сама його тема: карпато-русини — напевно викличе контроверсію. І конкурс Ценків і персонально я знову, мабуть, будемо під обстрілом, як дамо нагороду Маґочому. Тим більше, що він тепер знову зразив собі нашу громаду, бо надрукував негативну рецензію на книжку Конквеста — і це спровокувало статті в "Свободі" ітп. Навіть Ценко, який недавно телефонував, щоб довідатися, чи є якісь надіслані праці, сказав мені ніби мимоходом: а Ви знаєте, наш нагороджений премією Ценків Маґочий написав проти Конквеста? Ценко, очевидно, не знає, що автором єдиної надісланої на конкурс цього року праці є знову цей же Маґочий і що він мабуть знову дістане часткову нагороду! Мені особисто Маґочий — особа не дуже симпатична. Разить мене передусім його ароґантність і "pushiness". Один раз по телефону (тоді, як надіслав свою Ucrainic-у — всі чотири примірники на мою адресу на PENN) я навіть мала нагоду його трохи збештати ("This is quite an imposition!" — сказала я йому тоді). Але я не маю упереджень і думаю, що кожну працю треба оцінювати саму по собі, без уваги на особу автора і вже зовсім певно без уваги на особисті симпатії чи антипатії. Праця не може ніяк претендувати на повну премію — вона не рівня Ґрімстед, Стельмашенкова, Місіло! Але вона не гірша від роботи Славутича чи навіть Лучечка. Зібрав він досить багато цікавої інформації — з різних ідеологічно протилежних джерел — і хоч дехто із наших патріотів напевно вважатиме це негативом, то для мене — навпаки — для людей української орієнтації робота Маґочого може відкрити очі на малознайомі нам і дуже численні публіцистичні і дослідчі роботи тих карпато-русинів, що не вважають себе українцями. Факт, одначе, що в бібліографії переважають матеріяли українською мовою та української орієнтації і взагалі надання премії на конкурсі української бібліографії, має свою позитивну вимову — навіть з чисто політичної точки зору. Так що я за тим, щоб якусь невелику премію таки дати — може 300 дол.? Ще мушу побачити на письмі рекомендацію Едварда. По телефону ми вже майже дійшли до згоди. Ще завтра подзвоню вдруге до Данка — якби він пристав на 300 дол. премію було б одноголосно — але якщо ні, то доведеться нам його переголосувати. Як голові комісії, мені також залежить на тому, щоб якісь нагороди таки були. Був уже раз випадок, що хоч було двох кандидатів, ми нагороди не признали нікому. Але це були праці, що не були навіть серйозними кандидатами на розгляд. Цього разу праця має підстави, щоб її трактувати поважно, хоч за браком покажчика і деякими лякунами в охопленні теми, на повну премію ніяк претендувати не може.

2 червня 1987. Метро. Вівторок.

Минулих кілька днів, а зокрема минулий вікенд, читала я книжку "Oni", що її принесла мені Мариля. Автор: Teresa Torańska. Видана книжка в Лондоні. Це збірка інтерв'ю із визначними комуністичними лідерами Польщі сталінських і після-сталінських часів, таких як Ochab, Werfel, Berman, Julia Minc, Klosiewicz, і ін. Надзвичайно цікава книга, не даром її переклали вже на англійську (недавно була рецензія в New York Times), не даром подобалась вона дуже й Остапові (— Він прочитав її перший і такий був зацікавлений, що виявляв навіть бажання її купити!) Для мене цікаве зокрема те, що всі ці люди — відповідальні у великій мірі за ситуацію в після-воєнній Польщі — все таки мали якусь ширшу візію про ролю Польщі в сучасному укладі політичних сил. Їх залежність від СССР очевидна і вона мене дивує менше, як факт, що все таки була можливість на деякі автономні рішення: напр. факт, що не було процесу проти Ґомулки. Не знала я, що був час, коли ставлено пропозицію зробити з Польщі — республіку СССР. Для поляків — це було б фатально, але для України напевно було б добре — не тільки із злорадости, що ось і на Польщу прийшов кінець, але — що для мене куди важніше — із надії, що якби Польща була в складі СССР — то вона була б напевно розсадником націоналізму і могла б приспішити упадок імперії. Можливо, що цього саме і боявся Сталін, бо видається мені на основі прочитаного, що це він вирішив проти республіканського статусу Польщі в складі СССР, а не лідери польських комуністів. Зрештою, тоді ще мали голос і вплив аліянти, а може й Лондонський екзильний уряд?

3 червня 1987. Вранці. Метро.

Іванкові сьогодні два місяці. Максим з Уляною та дитиною поїхали на кілька днів на Cape Cod — вчора телефонував. Але погода нагло змінилася. Минулий тиждень і в нас, і в Бостоні було звичайно біля 90̊F — а тепер температура понизилася, а сьогодні по радіо я чула, що в Бостоні ледве понад 50̊. На Кейп Кад напевно ще холодніше. Дитина якраз дістала перше щеплення: проти дифтерії, тетанусу, etc.

Передучора та вчора коротко була в нас Ія. Після кількох днів у Мейн з братом і братовою, вступила до Філядельфії та Нью Йорку перед своїм відлетом до Лос Анджелес. Привезла мені цікаві інформації про Acadia Nat. Park — tape з поясненнями, мапи, книжку про старі "inns", а на додаток ще слоїчок із варенням. Маю надію, що використаємо ці інформації в жовтні — плянуємо поїхати до Мейн з Лялею, після зальцбурзького з'їзду на Союзівці. Ляля повернулася вже з Гаваїв, куди їздила з дочкою, зятем і внучкою відвідати Мирона та відбути спільні вакації. Після значного піднесення надій після першої курації ліком Новицького УКРАЇН — кількість білих тілець у крові знову загрозливо понизилася, можливо тому, що наступила довша ніж передбачено перерва між серіями інєкцій. УКРАЇН в Америці, покищо, офіційно не апробований, треба його діставати від Новицького з Відня і то не поштою, а за посередництвом туристів. Але Ляля вже має цілу серію — 120 інєкцій (по 42. дол. кожна!) і готова її прийняти. — Говорила я з нею в суботу. Маму Аделю вона вирішила таки перенести до старечого дому в Portland, біля Катрусі. Тепер Ляля буде сама.— Ія вчора вночі полетіла додому, до Марка

Понеділок, 8 червня 1987. Метро. Год.7:20 вранці.

Їду сьогодні з моєю директоркою до Нью Йорку. Eine kleine Dienstreise. Правнича фірма Curtis, Mallet-Prevost, Colt & Mosle пропонує подарувати нам свою колекцію латинсько-американських матеріялів, щось понад 10,000 томів. Чому вибрали саме нашу бібліотеку? Один із партнерів фірми — Angulo — відходить на пенсію і житиме поблизу Філядельфії, у Віллянові. Він хоче і далі займатися справами Південної Америки і йому вигідно було б мати цю колекцію десь під боком. Ну, це "an offer you cannot refuse". Латинська Америка — найслабше розвинута частина наших чужих колекцій: маємо щоправда тисячі томів, навіть досить рідкісних, але все це історичної вартости, перестаріле для правничого вжитку. Отже подарунок сучасного права країн Південної Америки дуже підсилив би нашу колекцію. Але Timeo Danaos et dona ferentes — подарунок таких розмірів створить для нас величезні проблеми: немає взагалі місця, а колекцію треба буде зробити доступною, тобто провести через каталогізацію, інтегрувати з рештою матеріялів — а не, як було б найлегше — відправити на довший час на сховок до магазину. Побачимо, що являє собою ця колекція і наскільки вся ця справа — реальна.

Пополудні. Метро.

Службова поїздка до Curtis, Mallet-Prevost etc. була цікава й повчальна. Деякі її аспекти нагадали мені кадри з фільму, що його ми бачили вчора з Остапом і Вірою: The Secret of My Success. Футуристичний будинок в центрі Нью Йорку — при 101 Park Ave — дише капіталістичною могутністю. Фірма займає три поверхи 48-поверхового будинку. Бібліотека на 35-ому поверсі має кількадесять тисяч томів, в тому числі досить велику колекцію південно-американського права: gazetas, кодекси, коментарії до кодексів та монографії. Бібліотекар Janet Tidwell, одначе, зразу в розмові нам вияснила, що справа не така проста, як спершу виглядало. Є дві протилежні фракції: одна, в тому числі і Janet, хотіла б звільнити дороге місце в бібліотеці, подарувавши нам значну частину латиноамериканської збірки. Інша партія, зокрема Orietta Fraenkel, стоїть на тому, що можна подарувати тільки деякі старі комплекти, але більшість колекції треба затримати у фірмі. Орієтта виготовляє для Martindale-Hubbell Law Digests конспекти права для всіх держав Південної Америки і саме для цієї роботи вона потребує мати матеріяли в колекції на місці. (Для мене її робота була справжньою ревеляцією: я думала, що ці незвичайно потрібні і часто вживані конспекти виготовляє саме видавництво Martindale-Hubbell, ангажуючи для цієї роботи спеціялістів у кожній країні. Виявляється, що фірма Curtis, Mallet-Prevost дає цю працю як свою public service для професії — приймаючи в заплату тільки рекляму та надію на клієнтелю в цій ділянці). Отже між цими двома групами дійшло до зудару, у висліді чого Janet — бібліотекарка не була запрошена навіть на ланч.

Вівторок, 9 червня. Метро.

(Продовжую). Curtin, Mallet-Prevost, як видно, має багато ділових справ з південною Америкою. Senior partner, Manuel Angulo, іде на semi-retirement і буде жити (фактично вже живе) на передмістях Філядельфії у Rosemont. Саме це спричинило їхній вибір нашої бібліотеки — бо Angulo хотів би мати матеріяли колекції до диспозиції. Angulo — низького росту старший пан — оточений величезною увагою своїх молодших співробітників. Фактично це котерія "yes-man" -ів (хоч є серед них і одна жінка). Дисципліна, як в армії. Коли Angulo-генерал говорить, всі мовчки побожно слухають. Навіть смішно — зовсім як в цій комедії — The secret of my success. З кожного слова і м'яза пана Angulo видно, що він звик до влади, до керування людьми і, очевидно, величезними грішми. Запросив нас на полуденок до клюбового ресторану в будинку при 101 Park Ave — Liz обрахувала, що ланч цей на 6 осіб мусів коштувати яких 450 дол. Цікаве, що Angulo — адвокат з Венезуелі, його молодший партнер — мехіканець. Багато людей в їхньому оточенні — секретарки, урядники — еспаномовні. Все це, очевидно, не випадково. Приходить на думку питання: чи після відходу Angulo, фірма далі буде так анґажуватися у ділові справи Латинської Америки? Чи далі субсидіюватиме працю Орієтти Френкель для Martindale-Hubbell? Якби вони передали всю латино-американську колекцію нам, як це мабуть було в первісному їхньому пляні, люди такі як Орієтта напевно втратили б унікальну на всю Америку і напевно високооплачувану посаду. Не виключене, що у фірмі є розходження і конфлікт між англосаксонськими та латинськими елементами.

Вівторок, 9, метро, пополудні.

Провірила я в Martindale-Hubbel і бачу, що помилилася. Пан Анґульо може і має якесь пов'язання з Венезуелею, може походить із венезуельської родини навіть (походження він напевно латино-американського, про це немає сумніву), але народжений він у Нью Йорку і має найліпшу американську освіту: Yale i Harvard. З решти товариства партнером у фірмі є ще тільки Kalat. Мехіканський адвокат Diez i Orietta Fraenkel не є навіть на списку "associates", отже вони десь нижче у фірмовій гієрархії, або може нові зовсім люди. Diez є членом адвокатської палати і в NY і в Мехіко. Фірма має бюро в Мехіко й Парижі. Orietta M. Fraenkel на візитівці має: "Attorney at law. Admitted in Costa Rica" — отже значить, не має права практики в Америці і є видно тільки на становищі "researcher"-a. Помірила я полиці і бачу, що навіть тих 140 полиць матеріялів, що їх хочуть нам подарувати, створить поважні проблеми. Місце в нас страшенно обмежене і треба буде неабиякої штукатерії, щоб могти ці матеріяли зінтегрувати.

Завтра увечорі — після праці — їдемо поїздом до Бостону. Післязавтра — Максимова гарвардська ґрадуація. Мирослав обіцяв завезти Остапа автом на станцію, а це значить, що я залишу їм свою валізку, щоб не мусіти тягнутись з нею вранці до роботи, а потім на станцію.

12 червня 1987, в поїзді. П'ятниця.

Вчора був день гарвардського "commencement". Ніколи я не припускала, що це річне гарвардське свято збирає такі товпи народу. Вступ за квитками і кожен ґрадуант отримує їх у дуже обмеженій кількості — Максим для мене й Остапа роздобув квитки від колеги, отже мав тільки для Уляни (й Іванка!). Я думала, отже, що організатори ґрадуації враховують реальні можливості примістити всіх у парку на площі між Widener Library i Memorial Chapel. Фасад бібліотеки був прикрашений трьома гарвардськими "ґобеленами" VERITAS, дерева були завішені кольоровими "хоругвами" гарвардських коледжів і шкіл. Майстри церемонії у фраках і циліндрах, ґрадуанти у чорних і помаранчевих тоґах, залежно від дипломів і шкіл. Крісел на площі було тисячі — і всі вони були зайняті. Ми прийшли із дитиною у візочку, попали у людську гущу — і навіть згубили себе! Я пропхалася до сходів бібліотеки, бо думала, що там можна буде нам сісти — але де там, кожен клаптик був зайнятий. Я пробувала пропхатися назад до Уляни — де там, згубила її в товпі — і потім, хвилюючись, десь щойно за годину віднайшла Остапа. Уляну з дитиною ми зустріли знову аж пізніше, після церемонії в Sanders theater, де Graduate School of Arts and Sciences вручала дипломи своїм випускникам. Погана організація, товпа народу і зокрема факт, що ми з Уляною розлучилися, зіпсували мені настрій і не дозволили концентруватися на програмі. Всетаки було і кілька для мене зворушливих моментів, зокрема тоді, коли нових гарвардських докторів промовець вітав "to the ancient and universal company of scholars". Подобалася мені і запам'яталася ця фраза: за нею криється багато, слова "ancient" i "universal" — це не порожні звуки дібрані для милозвучности стилю — наука переступає межі не лиш національні, але і межі часу — і мені радісно, що членом цієї communitas буде і наш Максим. У програмі ранішньої церемонії на площі були тільки промови студентів — один із них говорив "oratio" по латині. І я тут же знову мала нагоду переконатися, що нас учили іншої латини (Остап вже пару разів зі мною сперечався, мовляв, "нас учили так як треба", а решта всі не знають правильної латини!) Вже мій професор Watson, спеціяліст від римського права, заскочив мене, коли я почула на першій його лекції, що він говорить про Корпус юріс ківіліс (а не цівіліс, як думала я і як мене вчили в гімназії). Тепер я почула цю вимову у гарвардській oratio: академікі, не академіці — і очевидно послідовне застосовування цього "к" — я уважно прислухалася. Роздача димпломів була у театрі Sanders і хоч тут були тільки маґістри і доктори Arts & Sciences — все ж таки амфітеатральне приміщення було заповнене по береги. На сцені сиділи професори — представники шкіл, що роздавали дипломи. Між ними і один наш: Любомир Гайда (професор Гаджа! — представляли його). Він роздавав дипломи випускникам Regional Studies on the Soviet Union, серед них був і Богдан Радейко, син лікаря Радейка, що його ми пізнали в Осльо. Максим, очевидно, отримував диплом (фактично тільки порожну коверту, бо диплом отримав уже в листопаді і він висить у нього вже оправлений на стіні!) від декана порівняльної літератури. Був спільний полуденок із шампанським під розбитими шатрами на одному із кемпусів (біля будинку Біологічного відділу), серед дерев, на дерев'яних лавках. Таке відбувалося в той же час у різних місцях Гарварду, отже багатотисячна маса людей була поділена на менші групи і вже не було такого товпища і хаосу, як вранці. Пополудні повернулися ми на центральну площу біля бібліотеки Widener — тепер тут було багато вільних місць. В пополудневій програмі, що її вів президент Гарварду Бок, виступав із головною промовою президент Німеччини Вайцекер (von Weizsaecker). Нав'язуючи до виголошеної 40 літ тому промови Маршала, що дала початок плянові Маршала для відбудови повоєнної Европи, німецький президент пропонував своєрідне поширення пляну відбудови й розбудови для третього світу і для об'єднаної Европи, західної і соціялістичної. Говорив він трохи за довго (Маршал говорив 12 мінут, а промова його та ідея перемінили світ) — надзвичайно доброю англійською мовою (Він студіював в Оксфорді). Німці, бачу вже не від тепер, конче хочуть бути мостом між заходом і сходом; чи бува не схочуть об'єднувати Німеччину ціною політичної невтральности, своєрідний, наново підігрітий "Pfleiderer-Plan"? Не думаю, щоб об'єднання Німеччини було в нашому українському інтересі. Вони і поділені являють собою неабияку силу. А як почнуть відбирати Польщі Шлеськ і Щецін — поляки посунуть на Львів. Чи нам потрібний ще один німецький Drang nach Osten? Мали одну шансу в історії — не використали її; міліони наших людей, що покладали на них надії, заплатили за їхню глупоту й ароґантність своїм життям. А ще — війну програли, але живуть у більших достатках (навіть у східній Німеччині), як наші бідні люди, що на радянському боці належали нібито до переможців! Поділ Німеччини — єдина кара історії за те, що вони довели до руїни всю Европу!

Пополудні із площі пішли додому. Були б може повечеряли святково в ресторані — але, по перше, для Іванка це, мабуть, було б уже занадто. По друге, всі ресторани в Кембрідж — переповнені. Отже Уляна запропонувала, щоб ми повечеряли вдома. Вступили по дорозі до крамниці, купили телячі котлети, креветки ітд. — і хоч я була втомлена вже цілим днем, знайшла ще в собі досить енергії, щоб зварити добрий обід. Пізно увечорі прийшли ще Юрко та Ніна Мигайчуки і трохи посиділи. Я після цілоденної втоми, вина й горілки, була страшенно спляча і не могла навіть брати, як слід, участи у розмовах.

Приємно було бачити Максима видимо вдоволеного. Ходив у своїй малиновій тозі, з Іванком на руках, по кемпусі — гордий батько, щасливий новоспечений доктор. Каже: люди підходили до нього, усміхалися і ґратулювали. Видимий для усіх успіх: докторська тоґа — і двомісячне немовлятко на руках!

Один дрібний, але прикрий інцидент: Уляна загубила contact lense і до того, не хотячи, причинилася я: вона загорнула необережно лензу в паперову серветку — я цією серветкою витерла вилите дитиною молоко — і ми щойно пізніше зорієнтувалися, що сталося. Одну лензу знайшли, друга десь заподілася. Вона має, на щастя, запасові, але буде непотрібний видаток і клопіт. Ну щож: мені прикро, але Уляна більше завинила, як я: там, де потрібно було педантерії, її не було. Такі дрібні і цінні речі, як лензи до очей, можна тримати тільки у призначених для цього коробках, а не серед паперових серветок!

Доїжджаємо вже до Нью Йорку. Виїхали 10:20; у Філядельфії будемо біля 5-ої.

Максим з Уляною їдуть завтра літаком до Клівленду, а звідтам із "старою" Пасічниковою автом до Торонто. Зупиняться там в Уляниної кузинки і шукатимуть за хатою для себе на осінь. Максима ми ще будемо бачити в Урбана-Шампейн, вже незабаром, 21 червня. Я недавно довідалася, що з аеропорту в Шікаґо не має автобусу до Шампейн, як мене інформували — буду мусіти шукати якоїсь іншої розв'язки.

***

Я взяла зі собою в дорогу драму Пшибишевського Gody życia. Ніколи цього автора не читала і хотіла переконатися, на скільки він міг вплинути на Винниченка. Тематика Винниченківська (kochanek albo dziecko, з трагічним закінченням — самовбивством), але мені річ не подобалася: якась така штучність і надуманість у стилю, в діялогах. "Брехня" ліпше зробила на мене враження і здавалася більш переконливою.

14 червня 1987. Неділя.

У Філядельфії застала нас прикра несподіванка: Мама в шпиталі. Забрав її Яримович до лікарні в четвер 11-ого — саме в день Максимової ґрадуації. Пульс впав до 40 — була дуже ослаблена. В лікарні показалося, що вже навіть у легенях почала збиратися вода і що температура підскочила до 101 F. Спочатку думали, що треба буде давати новий pacemaker, але пізніше лікарі дійшли до висновку, що Мамі треба змінити дозу Inderal-у, або взагалі замінити його іншим ліком. Вчора я їздила з Татом її відвідати. Тепер пульс в неї понад 100, температура впала. Дістає ліки на відводнення і антибіотики. Каже Яримович, що могла б навіть іти вже додому, але хочуть при нагоді її побуту в шпиталі зробити тести на шлунок — вона має хронічні болі довкола живота і невідомо, чи це пов'язане з серцем (можливо поганий доплив крови), чи воно нервове. Лік — Ventyl, що його вона останньо почала приймати, трохи втихомирює ці болі, отже лікарі схиляються до думки, що воно мабуть і є нервове. Ultrasound не виявив нічого. Ще в понеділок зроблять один тест.

Тато — що про нього Мама завжди боїться, що він, мовляв, має початки хвороби Alzheimer — був дуже розгублений і здезорієнтований, як ми приїхали, і не міг нам навіть точно сказати, що сталося і коли Мама пішла до шпиталя. Але я думаю, що він попав у паніку — тепер він мається добре: вчора в нас на обіді був навіть дуже привітний і розмовний. А що треба йому кілька разів повторити поточну інформацію, бо він її не зразу сприймає і не запам'ятовує — то що ж — адже йому 87 років, а він, зрештою, і замолоду не був занадто бистрий і кмітливий.

Хвороба Мами, очевидно, великий для мене клопіт. Та ще й в час підготувань до виїзду на конференцію до Урбани.

Неділя, увечорі.

Після обіду в нас, повезла я Тата до Мами до лікарні на відвідини. Їй сьогодні — гірше. Вранці пульс піднявся до 180! Були вранці і кардіолог Гельвіґ, і Яримович. Коли ми прийшли, почувалася погано і була в депресивному настрою. Побули ми в неї понад дві години і коли відходили, вона почувалася трохи ліпше. "Такий довгий день", казала, "вдома день видається короткий". Ну, для цього є реальна причина: вдома встає після 10-ої і має всякі зайняття: варить, ходить по хаті, дивиться на телевізійні програми, читає. В лікарні — будять о 6-ій, кажуть лежати, нічого не робить, на TV не дивиться, а книжку, що я їй вчора принесла також може читати тільки потрохи, бо кажуть не підносити вгору рук, бо це блокує доплив дожильних ліків. Я радила їй таки дивитися на телевізор, без уваги на програму — воно відтягне увагу і буде своєрідною терапією.

Турбуюся Мамою — тимбільше, що адже ж вибираємося виїхати на цілих три тижні — до Урбани і потім до Шікаґо.

Під вечір сьогодні їздили на прийняття до Віри Датон з нагоди ґрадуації (з high school) Арети Шпон. Були Шпони, Люда й Зенко, Юрко з Іреною і Андрійком, Бобо з Мартою та однорічним Марчиком, Марта Канвей з Лізою, Зенко й Христя Дольницькі, привезли з піклувального дому маму — Марію Чайківську, яка спаралізована, не ходить і не говорить, але на обличчі молодо виглядає і видно — пізнає людей! Були там і Онуферки (вона — сестра Зенка Дольницького), і знайомі Віри — Сарахмани, і ціла громадка хлопців — товаришів Юстина та Юрка Датонів. Давно не бачила я всієї цієї родини. Арета Шпон отримала повну стипендію до La Salle і буде на другий рік у Філядельфії. Прикро, що дві сестри із цієї родини — Віра й Марта — розведені. Всі ми переживали, що вони вийшли заміж за не-українців, а тепер тим більше прикро, що ці пари виявилися такими недібраними. І Віра і Марта дуже потовстіли, доганяють тушею Христю. Єдина з сестер Ляля Шпон — струнка, може аж занадто худорлява (вона з дитинства має діябет). Ляля — активна в СУА, була діяльна на недавній конвенції.

19 червня, п'ятниця вранці перед виходом на роботу.

Мама вдома від вівтірка. Новий лік — Verapomil — урегулював пульс і вона чується відносно добре. Я мала кілька днів клопіт з вухом — раптом майже зовсім втратила слух лівого вуха — немов оболонкою заступило. Думала: перечекаю, за день-два може уступить. Але це мені дуже заважало, зокрема в праці. Вчора вдалося мені зорганізувати швидку візиту до лікаря (прийняв мене по протекції Яримович і я вирішила від тепер бути його пацієнткою — моя д-р Кіріко пішла на ранню пенсію і зліквідувала практику, хоч продовжує вчити на PENN). Яримович знайшов у вусі віск, прополокоав його і — Violá — я знову чую! Я підозрівала, що це може бути така проблема, бо мені вже пару разів у житті вуха прополікували — маю історію акумуляції воску. Я мала подібну справу в листопаді, але Кіріко тоді не захотіла цього робити, мовляв, не треба ще.

Готуюся до виїзду до Урбани — найбільше було мороки з підготовкою бібліографічної роботи, адже треба мати плян, щоб не тратити часу там.

Неділя, 21 червня 1987. Urbana/Champaign, Ill.

Добилися сюди біля 6-ої вечора. Летіли літаком до Шікаґо, з аеропорту до станції Greyhound — таксівкою, а потім автобусом 3 години до Шампейн. Цікава розмова з таксівкарем в Шікаґо — азербайджанець, фактично турок з Азербайджану. Батьки втекли до Туреччини і там він народився. Має вищу освіту, хоче бути хореографом. В Америці — чотири роки. Має жінку, двоє дітей. Вона також туркеня азербайджанського походження. Є їх мала громада в Шікаґо.

Подорож автобусом: одноманітний краєвид: поля кукурудзи, декілька дерев і час-до-часу силоси, немов новочасні собори. Не видно сіл — тільки окремі фарми. Людей — обмаль.

Приміщення маємо в Illini Tower, в Champaign. На 9-ому поверсі, дві окремі кімнати, з невеличкою окремою вітальнею, лазничкою, кухонкою та холодільником. Це помешкання для 4-ох студентів — у кожній кімнаті — два ліжка і два бюрка. Добра обстановка для наукової роботи для таких як ми, тепер коли тут мало студентів і простірно. Та ще якщо зважити, що це — безкоштовно. (Завдаток 60 дол. повернуть усім доповідачам). Були вже увечорі на opening reception. Є вже і наш Максим, бачили Оксану Соловей, Зінкевича, Белея, обох Плющів з Парижа, Штогрина, Клейнера, Гунчака. Познайомилась я з молодою чорнявою оригінальною дівчиною: Вірляна Ткач. Писала маґістерську працю про Курбаса. Вона працює free-lance в театрі як режисер і/або production manager. Добре знає Гірняка. Зустріла я також молоде дівча, що зробило недавно маґістерку в Торонто — Люба Ґавур. Вона пам'ятає мій виступ на Стежках культури у Вашинґтоні і має навіть мою книжку. Сама також пише вірші — і то останнім часом українською мовою!

Пригода серед ночі після повороту додому. В коридорі близько є вітальня з телевізором. Я вийшла з кімнати, щоб послухати вістей і наставити собі годинник. Повертаюся до нашого помешкання, а Остап тимчасом затріснув двері моєї спальні! А я ключа з собою не брала. Ключ в середині, а двері зачинені. Очевидно, це мене позлостило — а він ще й накинувся на мене, мовляв, моя вина, бо як можна вийти без ключа! — Тим разом я настояла на тому, що він мусів поїхати вниз по запасовий ключ до чергового — бо висилав мене!

Вже пізно — треба лягати. Забула взяти будильник — а встати треба буде десь біля 6-ої!

Conference: Ukraine in the 1920's-early 1930's.

James Mace: Soviet press on the famine in 1930's. Report on crops and food supply. Party conference in Kharkiv: no difficulties in agriculture. Kosior on grain procurements. Skrypnyk used the word famine describing some areas. Food supply difficulties explanation by people: "they took everything from us". Large scale flight of peasants from collective farms — letters in press. Party secretaries replaced. Circular letter published in Visti to mobilize for grain procurement. Immediate seizure of stolen bread. Penalties, internal passports. Stalin's direct control of Ukrainian party apparatus. Postyshev intensifies grain seizures. Active measures increased number of victims.

Roman Serbyn: Jewish famine relief in Soviet Ukraine, 1921-23.
5 million, some 50,000 Jews. Jewish statistics on certain localities. Percentage of Jewish deaths lower than the rest of Ukr. population, because of aid extended by world Jewry. Fall 1921 – Spring 1923 reports of hunger in Soviet press. In second year of famine USSR exported grain. Foreign aid refused in the beginning, admitted later in 1922. Concentration of Jews — 40% in Odessa, 30% Kiev, 70% Berdychiv. Relief organizations, some backing of Sov. govt, also Western aid, cooperation with Intl. Red Cross, Hoover's Relief Organization, etc. Soviets wanted to concentrate relief in Volga region, Jewish organiz. wanted to direct it to southern Ukraine. American Relief Administration — kitchens; choice of personnel — both American & Soviet — most Jewish; 2/3 of kitchen aid went to Jewish population (acc. to Jewish sources).

Olha Samiilenko-Tsvetkov: Ukr. famine in Soviet historical fiction (Stadniuk: Liudi ne angely; Lanovenko: Nevmyrushchyi khlib; Alexeev: Drachuny. Try to soften the impact; lesser causes exaggerated. [молода дівчина, PhD Univ. of Mich., цитати читає прекрасною укр. мовою східно-українського забарвлення!].

Леонід Плющ: Тема голоду в Барки "Жовтий князь".
Від княгині Шевченка до жовтого князя Барки. Полеміка жовтого князя з Тичининим Сковородою. В Барки — анти-пекло. На 18 розділі закінчується Дантове пекло. Календар: вісім місяців смерти. Партійний наступ перетворив земне життя в підземне. Дантівське пекло втілене в народний фольклор. Міт ящура — світ навпаки. Жертвоприношення ящуру. За царя Горошка, як хліба було трошка. Цар Горох — час. Джурило, чурило, качур = ящур.
***
92 учасників зареєстровані, понад 100 на бенкет.

Session 2. Olena Saciuk (Puerto Rico) — керівник сесії (середнього віку, чорнява)
Natalie Moyle: Research & performance of dumy in 1920's & 1930's (Univ. of Vіrginia, має докторат з Гарварду).
Dumy, epic poetry — artistic response to particular social needs & historical events — come and go, ass'n with "heroic age" — folk artistic expression of the pain of defeat — concentric circle of impossible choices — choice between family & country — dumy are sad — three brothers — the youngest on foot — sacrifice one to save the other two — capture well the feeling, the anguish. Scholarship on dumy. Blinding of Kobzari. Folklore captures world view. Dumy not something universal, it is specifically Ukrainian. 1920's push for scholarship. K. Hryshevsky, very modern in technique, etc. Tremendous response. Archival material. After v. 2 she gets arrested, v.2 destroyed upon publication. Destruction of performers. Marxist revolutionaries — anti peasant & anti-Ukrainian attitude — destruction of both intellectuals and the performers. Now — a resurgence in interest in dumy — reaction to industrialization.

Ліда Палій (студіювала малярство й антропологію)
Design of the avant-garde in Ukraine in the 1920's. Modernistic art. 1920's well informed about Western trends, artists abroad. Crucial split: 1/ one group based on traditional motifs, now better known 2/ avant garde, to the left politically. First group: M. Boichuk, similar to Diego Rivera, Iurii Narbut, Cossack baroque, журнал Мистецтво, work exhibited abroad; Vasyl Krychevskyi, folk motifs, АРМУ-Асоціаціа рев. мистців Украіни. Avant-garde: Burluk, associated with Der blaue Reiter, estrangement from middle class, attempt to find pure art, Kovzhun, constructivist movement, ASPANFUT, Semenko. Ten days in October oxhibition; participation in international art exhibits, Ukraine as a separate entity. Malevich — assimilated Ukrainian, Anatol Petrytskyi, Вадим Мелер, Василь Ярмілєв — probably most important, agitprop — surpassed constructivist in attempt to unite art & life. 20 albums published by Ярмілєв. Focus shifted from painting to graphic arts, to bring art closer to the masses.

Sess.3. Мемуарна.

Оксана Соловей: Пізня весна 1921 р. Липківський іде служити з групою людей. Дмитро Соловій засуджений до розстрілу трійкою. Нова комісія анулювала вирок. Хворів на тиф. Композитор Стеценко один з перших висвятився на священика УАПЦ. Захворів на тиф і помер. Липківський приїхав ховати — селяни не віддали тіла, щоб поховати у Києві. Власний спогад: літо 1922 р.: 1924 р. шкільне свято. Арфами, арфами — гурток школярів співає Тичину. Мале дівча деклямує: А я у гай ходила. Ранній Тичина і Рильський — вияв душі покоління. Віра в труд. Медична наука, укр. стихія перехлюпнула за межі УРСР. СІМ (Село і місто). Українські письменники в Росії. Московська державна українська капела. '28 р. у Москві засновано Держ. укр. театр. Запал до праці. '28 затверджено проєкт — вперше розщеплять атом. "Перші шкільні роки згадуються як суцільне свято". "Жодної колізії між настроями в родині і суспільстві не існувало". Зміни наступили швидко. Випадково почута фраза: не погоджуюсь з політикою партії. Арешт дядька. Передача Сонячної машини. Зірвали Миколаївський собор у Харкові. Токаревський і Рильський сиділи разом в тюрмі. Процес СВУ транслювався із залі суду.

Любов Дражевська: (геолог, Master degree з Columbia Univ.) Школа Грінченка в Харкові 1922-1925. Спершу хлоп'яча, потім — мішана. Дир. — Микола Плевако. Сулима, Яримович-галичанин, дуже строгий. Не було оцінок, домашніх завдань, іспитів, лектур — оголосили зразковою школою, могли випробовувати нові освітні експерименти. Комплексний метод, напр. "трамвай". Різноманітна діяльність поза школою цікавила більше, як клясна робота — хор, видавали шкільні газетки — два літератори Ільченко і Собко були товаришами Дражевської. Перейменували школу на ім. Карла Маркса. Стихія укр. мови — всі говорили укр. мовою, вчителі поправляли мову, вчили тих, хто знав мову слабше.

Оксана Радиш (дочка Володимира Міяковського). Спогад про арешт батька. Історичний архів ім. Антоновича, Міяковський — директор. Оксану не віддали в школу, батьки організували навчання самі. На вакаціях біля Трипілля — арешт Міяковського, Холодного. Вирок без суду на 5 років.

6/22. Sess. 4. Resistance movements and their ideologists,
Bohdan Nahaylo: National resistance in Ukraine during the 1920's
Patricia Markowsky-Nahaylo: Dmytro Dontsov's vision of Ukraine as a Democratic Peasant-Bourgeois Republic.

Я прийшла трохи пізніше, чула тільки кінець другої доповіді і дискусію. Основний доповідач, що був для мене найцікавіший — Мирослав Юркевич, що з ним я хотіла запізнатися, нажаль, не приїхав. Його тема була: "Soviet Ukrainian interpretation of Western Ukrainian nationalism, 1921–1933".

Sess.5. Осин Зінкевич: Справа УАПЦ на процесі СВУ і її ліквідація в 1930. Виступи влади проти УАПЦ від початку її існування. Акт обвинувачення: "УАПЦ — розгалуження контрреволюційних організацій, підготовлення куркульства до повстання проти радянської влади". На процесі діячі УАПЦ каялися за невиконані злочини. Дві книги стен. звіт судового процесу. 1/ як влада формувала обвинувачення, 2/ як Чехівські, Володимир і Микола, заперечували організаційну пов'язаність УАПЦ з СВУ. Собор УАПЦ 1930 — надзвичайний собор, заява про самоліквідацію (перед процесом СВУ). На процесі 45 підсудних визнали свою вину. У ніч 16/17 березня зворот у Чехівського, відкликає найважніші зізнання підчас допиту з двох попередніх днів. Брат Микола більше потакував прокуророві. Між ними і прокурором — діялог: Микола просить "нагадати" з протоколу попереднього слідства. Якимишин (прокурор) зачитує, підсудний підтверджує. Обидва брати загинули в концтаборах СРСР.

Тарас Гунчак: Процес СВУ в Харкові 1930.
Здогади пов'язані з процесом: брак знання і документації, мотивації — висновки часто роблені з ідеологічних мотивів — кілька років тому ідеологічна боротьба довкола СВУ. Судовий процес 45-и — вершок, символічний процес — перед тим уже відбулися масові арешти у всіх частинах України — витягнули з-поміж в'язнів 45 осіб, людей, що були представниками певних інституцій: УАПЦ, Укр. Акад. Наук. В'язнів психологічно підготовили — слідство тривало часом 6-11 місяців, в одному випадку — 2 роки. Ув'язнені мусіли про себе написати. Туркало в Нових днях, один з ув'язнених, спогади. Якщо написане не відповідало потребам прокуратури, наказували писати наново. Цікаві не так відповіді в'язнів, як питання прокурорів, що вони хотіли доказати, що влада хотіла осягнути. Читає із стеногр. записів процесу: Єфремов, Чехівський, Павлушков, Івченко, Дурдуківський. Туркало у Black Deeds of the Kremlin твердить, що СВУ виводилась з політичних партій — в Нових днях твердить, що процес штучно викликаний. Гунчак: залишається у завішенні між історією і мітологією. На що прокуратура наставляє: хочуть здескредитувати ідею самостійности України, хочуть поставити підсудних, що вони хотіли передати Україну в колоніяльну залежність чужого капіталу, відібрати землю селянам, їм хочеться навести на оскарження селянства у протирадянських настроях — влада вирішила, мабуть, створити "організацію" щоб мати підставу знищити увесь цей патріотичний рух, що розвинувся.

Sess.6. Лесь Курбас — століття з дня народження. Керівник сесії: Вал. Ревуцький: Найбільша і найтрагічніша постать.

Вірляна Ткач: (внучка Кисілевського, дисертація про Молодий театр і ранній Березіль, реж. експеримент. бродвейських театрів).
Les Kurbas, early work at the Berezil artistic association.
1922-23 how action and images were used in first production revolution in theater that would change the art form — moving away from realist & play text — art to return to its protoform — action as elemental — new young actors for new theater of action — classes in movement — music base of all art — music — model for perception in time — vivid rhythm — construct an image —image to exist as a separate artistic work — mimodramas — composed by actors— "October" — words not used — gestures, music — delighted audiences — "symphony of sounds" — action presented through movement — RUR — words were used, still gesture dominated, use of allegorical characters, transformation of gestures into words. Gas I by Keiser — archetypical features of main characters, red & white heralding devices against a grey background — transformation of human beings into robots — Gas had a play text — complex rhythmic stage image. Kurbas: purpose of art to provoke spectator to intuitively grasp.

Романа Багрій-Пікулик: готує Lit & society in Ukraine.
Les Kurbas: Jimmy Higgins, an expressionist drama — an original literary work — independent — like Paradhzanov's work it is not merely an adaptation, but an original literary work — Kurbas wrote some short stories in Lit-Nauk Vistnyk — K. valued the work of the writer — справжній режисер-інтерпретатор має право п'єсу виправити — influence of German expressionism — K. expressed his enthusiasm for German expressionism in articles published in Vaplite & elsewhere — interest in the individual human being — man-center & meaning of Cosmos — Vadym Meler studied in the West — film sequence — European-American concert — precise steps, instructions — staccato telegraphic dialogue — багато цитат із Споминів Гірняка — transformation — перетворення — cornerstore of K's system of acting.

Вал. Ревуцький: Національна проблема на сцені в Курбаса. Комуна в степах дала поштовх до нової драматургії — В яблуневому полоні Дніпровського — центр. конфлікт поміж червоними і військом УНР — романтизовані постаті. Іванов: Бронепоїзд — зукраїнізовано драму. Народний Малахій — мала людина деклямує про реформу людства — коріння малахіянства — специфічно національні риси — лірико-зітхательство і мрійництво — Алло на хвилі — традиція вертепу — Мина Мазайло — висміяні міщанське мислення щодо українізації — заповіт пана Рачка, виглядало як детектив, але мало в основі національне питання.— Диктатура Микитенка накинена Курбасові, але він її перетворив на оперу — куркулі співали речитативи — навіть у драмі Кадри Микитенка накиненій Курбасові впроваджена двозначна пісня Ревуть-стогнуть гори-хвилі — Маклена Ґраса — музика Падура — доля справжнього мистця в радянській дійсності — протиставлення двох світоглядів: гуманізму Падури і Зброжека. Оскарження Курбаса: надмірна увага національному — Постишев назвав К. "злим генієм".

Роман Тимчишин: (докт.U of Minnesota, реж. в Urbana-Champaign.) Trying to stress the past into the future — much of what I heard in Hirniak's studio was from Kurbas — that attitude towards theater stayed with me — memoirs, reviews, etc. do not explain the genius of L.K. — what makes him that great director— let us look at some basic challenges directors meet & see how these were met by Les Kurbas: 1/ nature of dramatic action — source of all outward deeds & motivations— the soul of the play — what the play is all about 2/ costumes, settings, props, music — unity of production 3/ evolution of style for a particular production 4/ developing actors — voice & diction 5/director must not hesitate to create a new work. Kurbas — from newspapers, from encyclopedia — creating a piece of theater, ability to use metaphor, symbolism, etc. into one unified style 6/burnout — L.K. never suffered from one: new lands to be conquered.

6/24/87 Sess.7.
Максим Тарнавський: Nietschean themes in the works of Valerian Pidmohylnyi. N. in USSR — tabu — difficulty for researchers — presence of N ideas in P. works — Allusions to N "Проблема хліба", "Собака", "Син" — characteristically N-an transformations — "physical urgency of life" — dehumanizing effect of socialism vs. N-an christian morality— polarity between sun and darkness of night — daylight: reason, order, civilization; darkness: instinct, sexuality— similar to N. polarity Apollo & Dionysius — "Військовий літун" failed step on the way to superman — Місто discussion of unnatural city living — людина-reductio ad absurdum природи— Степан must reconcile both— Forster on N. influences on four major European writers — useful scheme — polarity — psychology of inadequacy, pity, love & guilt — unproductive emotions — cultural crisis— power & life — Невеличка драма заперечує можливості Ніцшеанського майбутнього.

Мирослав Юркевич: Критика укр. націоналізму 20-років.
Concept of fascism basic to Soviet view of nationalism— fascism — last stage of capitalism, mirovoi fascism — world divided into only two camps: Communism & Fascism. — Гірчак on Dontsov, Мотузка on OUN publicationms — extreme hostility toward opponents, confident tone that Communism will prevail— VISTI about Ukr. in Poland, repressive policies, resistance presented in general terms, creating impression that КПЗУ was behind it all — UNR presented as agents of foreign imperialism — UNDO evolving toward the status of agents of Polish imperialism— Десняк: Dontsov reviving racist theories — basic flaw — seing Fascism not as something new, but as an outgrowth of the old bourgeois order.

Sess.8. Керівник: Зенон Кук.
Тат'яна Кардиналовська: (лектор 20 років у Гарварді, дружина міністра Голубовича і Пилипенка). Ув'язнення і процеси 20-их років — спогади: Прислів'я: бреше, як очевидець. Кожен сприймав персонально. Про себе і оточення: батько — офіцер царської армії — генеральський ранґ, коли йому було 30 років — освіта військовий корпус — забитий на війні німцями у в січні 1917 р. — революції не бачив — революція почалася на фронті в 1916 р. — школи прапорщиків випускали офіцерів з примітивним знанням військових справ — прапорщики відігравали велику ролю в час революції. Кадровий офіцер-батько мав демократичні погляди, добрі відносини з денщиками — швидка карієра — не мав приятелів серед офіцерів — в дитячих спогадах не пам'ятає офіцерського середовища.— Мама грала на піяно, давала концерти. Вдома бувала інтелігенція, не військові. Відчував себе українцем, на столі в кабінеті був Кобзар. Серед друзів було багато ліберальних людей, есерів. — Війна. Німці прийшли на Україну дуже швидко. Мусила почати працювати в міській управі, визволяти полонених з німецького полону, приходили жінки-селянки прохати про звільнення — в другу війну знову була в такому ж становищі і на подібній посаді, селянки, що приходили: Може тепер знову буде Центральна Рада? — пам'ятали після стільки років. В родині були зв'язки з українськими колами, але почала говорити по українському тільки 1917 року — на великому зборі кликали: дайте прапор — думала, що це хочуть прапорщика, може вбивати — не розуміла слова "прапор". Голубович був інженером, потім премієр-міністром і міністром закордонних справ — був сином священика, росіяни називали його "малоосвічена людина".— Київ 18 разів переходив з одних рук у другі.— Рано одружилася: їй було 17, він був багато старший. Німиловський, другий чоловік матері, був маляр, кінчив академію закордоном, помер у Казахстані, був швидко по революції заарештований, член уряду УНР? — симпатії по боці селянства— Голобувич був першим премієр-міністром УНР. Перевіз до дому генерал-губернатора — обслуга, решти губернаторські симпатії обслуги до доньки генерала. Приносили золотий сервіс, як дарунок, відмовилася взяти. Давали, щоб вам по революції придалося. 1972 року їздила на Україну. Смолич водив її до Спілки (переклала 25 романів) письменників — знайомий будинок, там колись жили. За Центральної Ради? — запитав Смолич. Голубович не кожної ночі повертався, засідали до пізна. Пішла до Цент. Ради одної ночі подивитися, що з ним сталося. Вояки питаються: за ким шукаєте, вона: Всеволода Голубовича. А вони: та ми й самі його шукаємо. Це вже була гетьманська влада. Голубович з урядом виїхав до Кам'янця. Вона відмовилася їхати, бо чекала дитину. Київ пішов до рук Денікіна. Поїхала до тітки на Полтавщину. Прохорівка. Маєток історика Максимовича. Переїхала до Золотоноші. Там були знайомі з петлюрівських кол. Ще в Києві: приходить чоловік, як бродяга: лист від Голубовича зашитий в комірці, "цій людині можеш довіряти". Не поїхала. В'ячеслав — ім'я для сина, а як донька — як хочеш. Лист образив. В мене народилася дочка і ні мені ні їй ти більше не потрібний. В Золотоноші тітка — лікар. Дали помешкання. В сусідстві — денікінський офіцер і його денщик, виходить до садочку і придивляється. Голубович приїхав, не впізнала. Обідраний, страшний. Пройшов фронти. Попав у полон до денікінців. Готували до розстрілу. Треба до убиральні. Утік. Добрався до Золотоноші.— Люди принесли документи денікінські — їхали як денікінці. Офіцери в теплушці з проститутками, зачіпалися. Єдиний момент такої небезпеки за весь час революції. Дійшли разом до петлюрівців. Донька померла. Образа до Голубовича — не поїхала з ним. Виїхала до Проскурова. В Кам'янці Голубовича заарештували. Вона вернулася його рятувати. Поїхала до слідчого ЧК, молодий чоловік. Коли почув, що вона — жінка Голубовича, мусів і її заарештувати. В льоху. Дивний спокій в обличчі небезпеки. В камері з жінками. Суперечки в ЧеКа щодо Голубовича. Його хочуть розстріляти. Радив слідчий поїхати до Затонського. Приніс фальшиві документи. Лист до Затонського від Центр. московського комітету, щоб допомогти добратися до Затонського. Пішла з листом до ЧК — всі двері розчинилися. За одну добу добралася до Затонського, в Тернополі? Затонський був ректором політінституту, де вчився Голубович, знав його добре особисто. Прохання, щоб перенести Голубовича. Затонський дав листа: написано: негайно Голубовича розстріляти. Листа знищила. Добралася до Кам'янця. Їй було 19 років. Переслідувала її надмірна увага військових людей. У Харкові її ув'язнили — сиділа цілий рік — проголосила голодівку.

Вал. Ревуцький: Фрагменти мистецького Києва 1926-29.
2. будівельна профшкола Києва — в той час Київ став рівнорядним партнером Европи — опера, муз-драм. інститути, фільми — 1926 р. перехід київської опери на укр. мову — Аїда в перекладі Людмили Стар.-Черняхівської — Олена Петлеж — партія Аїди, Радамес — Олександр Мосін — Намисто мадонни, Ферарі — вертепного сезону Meistersinger — понад 100 статистів — Турандот — тількищо закінчена для сцени в Европі, в 1928 р. ішла вже в Києві— Беркут Лятошинського — сторічча з дня смерти Бетговена — нові твори укр. композиторів — програми київ. філгармонії — найбільш популярне мистецтво — німі фільми, европейські й американські — з заходу на схід — Піжон стріт, молодь — права Коблер евеню — червоноармійці — написи на кінофільмах в укр. мові — драм. театр ім. Франка переїхав з Харкова (Березіль перевели до Харкова) — українські фільми — де сходить Авіньон (Sur le pont d'Avignon) — на воду лазурову — переклади пісень для вокалістів робили Рильський, Бурґгардт — муз-драматичні демонстації припинилися в 1929 р. — Романюк звільнив батька Ревуцького, але композитора Левка залишили. Співав Микола Філімонов.

Sess.9. Штогрин: Неоклясики, як літературознавці. Рад. критика: неоклясики відірвані від народу — Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Бурґгардт. Рильський був тільки поетом, дожив майже до 70 літ. Застосування порівняльної методи в працях неоклясиків. Зеров і Филипович — найбільша спадщина. Rene Welleck не взяв до уваги українського літературознавства: має всі методи дослідів у працях укр. літературознавців. Зеров — синтетик, історик; Филипович — аналітик. Драй-Хамра між ними — літературні портрети. Біля 280 літературознавчих праць, більшість невідомі, деякі знищені. М. Русанівський використав працю Филиповича без джерела — перші важливі дослідження творчости Л. Українки (вид. Якубського) — близько до методів неоклясиків стоїть Одарченко та Біда.

Віра Андрушків: Літературний диспут 24 травня 1925 р. в Києві. У великій залі Всенар. Бібл. України, около 800 душ. Запрошено представників усіх літ. організацій — незвичайно жвавий диспут. Дорошкевич, голова комісії. Завдання: обміркувати тези Хвильового висл. у "Сатана в бочці", Просвіта чи Европа — масовізм, національне питання, клясовість, ідеологія. Юрій Меженко, перша промова. Не приєднувався до літ. тону Хвильового: Европа, але яка? Студіювати, не перещеплювати, приклад трьох письменників, що поїхали до Европи — позиція Меженка не зовсім ясна: половина плаче, половина сміється. Зеров гаряче підтримував Хвильового: боротись проти неуцтва, гуртківництва, учеництва, наслідування. Що треба: усвідомити надбання, пересадити найліпші твори, здорова конкуренція. В. Підмогильний: небезпечний тип ура-комуніста, що з'являється у всіх галузях життя, в літ.гуртках прощається бездарність, підвищити художні вимоги — Підм. почував себе погано, не закінчив. Могилянський: цитує Луначарського про ролю мистецтва, Маркса, Енґельса, їхню зацікавленість кращими зразками заходу. Филипович: не просвіта, а освіта. Івченко: чи відбивати треба справжню дійсність, чи триматися вузьких схем. А-Давидович: гуртківщина, де головне — ідеологія, з цим треба боротися. Рос. літ-ра перейшла вже фазу гуртківщини. На кінець: Рильський: треба просіяти і дещо з Европи, і з нашої літератури. 1922 р. у Києві — 10,000 осіб зазначили себе письменниками. Коваленко і ін. (Десняк, Щупак): принципи Жовтня — відкинути капіталістичну установку — боротьба пролетарської літ-ри з буржуазною — Щупак: Европа — це поступ, його турбує, що Хвильовий-робітник дістав підтримку Зерова. Нечаївська підтримала Щупака: наблизити письменників до народу. Жигалко, комсомолець із села: нам непотрібно дивитися на буржуазну Европу — вести твердо пролетарський курс — Ланки і Аспанфунту не чути на селі — ніхто вашого слова не добере — Европа в нас буде вчитися. Рильський: віршик про Пальменстона. Не було Пилипенка, чи був Хвильовий? чому не забирав слова? "Щука — риба добра, а Щупак — недобра" Рильський сказав батькові Ревуцького після диспуту.

Sess.10. Music in the 1920's. Keр. Ліда Палій.

Larysa Krupa: Compositions of Victor Kosenko. One of the first professional composers. Warsaw conservatory. Rachmaninoff— strong influence — grad. in 1918. Житомир: teaching music — also performed & toured as solo pianist — invited to Moscow — began teaching in Kiev — 1937 children music school — later named in his honor. d.1938, leukemia. Piano miniatures — ex. Dreams, op.4 — sonatas — etudes — piano concerto (never completed)— began an opera "Maryna" — arr. of folk songs — symphonic works, children's pieces, music to film.

Virko Baley (music director of Las Vegas symphony orchestra)
Борис Лятошинський — професійна музична освіта — Косенко, Лятошинський, Ревуцький, Людкевич, Барвінський. Лятошинський — перший укр. композитор світової міри — перше тріо (1922) — інший спосіб думання — three dimensional objects, holograph, interior monologue —кілька конфліктних думок одночасно — вертикальність музики є її унікальністю — цикл Відображення — скрипкова соната — один з кращих шедеврів укр. музики, написане в стилі відображення, побудована в часі — Третій струнний квартет — написаний після того, як Лятошинський почав студіювати фольклор — уривки з третьої симфонії — Олег Кива (1982 р.) камерна кантата на слова Тичини.

6/25 Sess.11. Анастас, кер. сесії.

Ася Гумецька: Укр. революція у драмі.
Між двох сил Винниченка. Мова як символ — гумор, іронія — стиль нагадує аглайські комедії староросійська драма 17 ст. — якби не знали, що В. — соціяліст, можна б думати, що автор — націоналіст. Ґрінберґ — один єврей серед персонажів, людина ідеї, але і пристосуванець. Коли хвилюється переходить на рос. мову — символічний момент — сцена між Ґрінберґом і Софією — розтягнена, непереконлива — лагідний плин життя + гострі суперечки, світ боротьби ідей, висновок: співжиття неможливе.
Дні Турбіних Булґаков. Росіянин — відверто монархічні погляди — 1930 р. лист до Сталіна: скептицизм щодо успіху революції. Сталін висловився про п'єсу позитивно, дивився 15 разів. Ідея п'єси: роман Біла ґвардія перероблений на п'єсу— два помічники + сам Станіславський. Бул. казав: намагався стати понад білим і червоним. Петлюра називається авантюристом, мітом, без історичного значення. Гетьман теж згадується "глупая оперетка". Люди в шараварах, укр. рев. = фарс; глузування з укр. мови, українізації. Багато музики в п'єсі — всі пісні співає молодь — традиційної лубовної інтриґи немає —операточний елемент — його в п'єсі багато — емоційне сприймання двох культур — укр. персонажі — нікчеми, у контрасті до "культурних" росіян — з укр. мови автор насміхається — проти Петлюри, гетьмана ітд. — укр. народ небезпечний і нікчемний — 1932 р. Сталін дав наказ п'єсу відновити — Булгаков дивувався цьому — п'єса і досі іде в московських театрах і виховує нові покоління в анти-укр. дусі.
Куліш: Патетична соната. Відновили п'єсу тільки після війни. Спочатку було задумане, як роман — переробив роман на п'єсу — п'єса Булгакова болісно зачепила Куліша: полеміка з Булгаковим. Роля Марини дещо подібна до Винниченкової Софії — глибша, багатогранна —-глузливі сцени, складні постаті, любовна тема — центральна — духовна трансформація людини.

Богдан Чопик: Осяги й недоліки в праці комісії для вивчення і впорядкування укр. правопису.
Кулішівка ы = и ь = і
Ярижка Пылипь прилипь до лчепи, прав. такий як рос. вимова букв Желехівка ы, и, і ь (=ї) питав ся галичани писали ся окремо, ї замість і, не вживали апострофа сьвіть, цьвіть — 1914 різниць між кулішівкою та желехівкою не було багато — 1905 інтелігенція перестала вживати ярижку
1925 Держ. комісія для усталення правил правопису
після року праці проєкт був готовий, розісланий для дискусії, надрукований — база: прав. комісія Огієнка за укр. влади 1919
емоційне прив'язання до правопису
1929 Грушевський, Кримський, Грінченко
не всі питання розв'язані — чужомовні слова — непослідовності (Лондон але Льонґфелов)— вимова автохтонів (прийнята як принцип) часто ігнорована
З рамени НТШ готується нове вид. словника Голоскевича під ред. Славутича.

Sess.12. Ганна Черінь (Галина Паньків): Рання творчість Ол. Корнійчука. Не погоджується з думкою, що мовляв, як зникне рад. влада, зникне і творчість Корнійчука. Закінчив літфак, член Молодняка. Оповідання "Він був великий" — про Леніна — примітивна спроба, але написана у формі сценарію — раніше Підмогильного на цю ж тему написав "Веселеньке". На грані — перша п'єса — Курбас не прийняв, але ставили в іншому театрі — Кам'яний острів виставив Гнат Юра, самі крутили коло, бо робітники сцени випили і не прийшли — писав для пересічного глядача вихованого в комуніст. дусі.

Наталія Боднарук: Зинаїда Тулуб і її творчість. Рід пов'язаний з Україною — релігійність — зак. вищі жіночі курси — ступ. кандидата філол. наук — велике досягнення для жінки на ті часи — поезії, переклади, сценарії, праця над сценарієм про Сагайдачного дала тему — Людолови — найбільша слава. Костюкові спогади про Зинаїду. 1933 Людолови надруковані, зроблена коректа — зміни в Інституті, редактори звільнені — Тулуб передала Горкому — появився вперше у рос. перекладі 1934 — укр. вид. — арешт — заслання.

Sess. 13.
Ярослав Падох: Золота доба дослідів укр. права.
Першими дослідниками іст. укр. права були німці — право княжої доби, потім литовсько-руської доби — потім поляки і росіяни, право гетьманщини почали Міллер, Лазаревський, Слабченко, Кістяківський (відкрив козацький кодекс) — Київ, Львів, Прага — університетські центри — 27 січня 1919 окрема комісія для вивчення старо-руського права встановлена укр. урядом — Окіншевич і Василенко — найактивніші члени, понад 200 надрукованих праць — програма: 1/монограф. опр. 2/ словники, юридична старовина 3/систематичні археологічні розшуки 4/ підручні книги 5/ власний журнал 6/виховання наукового досвіду — Комісія існувала 15 років — після процесу СВУ існувала тільки на папері. Слабченко — 31 робіт; Василенко 32 праці.— 10,000 словникових карток.— Що є укр. національне право? Окіншевич втягнув все право, що діяло на території України — інші: "історія права українського народу", не території — боротьба за прийняття схеми Грушевського — Окіншевич вимагав окремих метод для історії права, вивчення інститутів права — соціологічна метода — ділив історію на ранній февдалізм, розвинений февдалізм, модерну добу — але скрипти для УВУ склав за методою Грушевського — праці історії комісії — Окіншевич врятував один аркуш — Маґдебурзьке право на Україні — тема для якої було зібрано багато оригінальних документів-грамот, що їх надавали містам (і деяким селам) — Монографія про Запорозьку Січ — пропала, грамоти також в родині Яковлева — з 32 осіб дослідив 23 — пересічний вік 39 років, наймолодший мав 19 р. Процес СВУ — Василенко догоряв хворобою Паркінсона, Окіншевич утік. — Василенко був правником, Грушевський — ні, але в працях про право не відчувається різниці — Грушевський: широкий огляд права цілої доби — не дав аналізи Гадяцького та Переяславського договорів — НТШ у Львові — правничий відділ — Кость Левицький — праці про історію права — Руська правда з коментарями — Чубатий про право литовської держави — 500-600 ст. збірник на пошану Чубатого має вийти друком (НТШ).

Іван Коровицький: Церковна реформа в 20-их роках. (Читає Грушецький). Проголошення автокефалії укр. владою — заходи оформити автокефалію були перекреслені політ. подіями — зв'язки були перервані — Все-укр. Собор у Києві 1921 р. — тема чужого закону і власної благодаті — найгостріший спротив проти церкви був з уваги на укр. мову — не тільки від ворогів, але і від своїх традиціоналістів — дозвіл на одруження священиків і єпископів, на ношення цивільної одежі (поза службою), довільне волосся тощо — загальна сповідь — намагання відсвіжити релігійне наснаження — приспішені церковні реформи викликали обвинувачення у симпатіях до протестантизму — прямування до незалежности не тільки від Москви, але і від Царгороду.

Sess.14. Лащик, керівник сесії.
Моя доповідь про західну орієнтацію бібліотекознавчої періодики в Україні 1920-их років. 2 голоси до дискусії. Мартинюк: Радянський книгар.

Alexander Malycky: Press of Sov. Ukrainian minorities.
for largest minority — 22 national districts, sil-rady, proceedings conducted in languages of minorities — press publ. by & for local ethnic minorities —
Jews: 1,574,000 — 76% Yiddish, predominantly urban, most on right bank Ukraine — 149 titles of press, most in Yiddish, one Hebrew, 2 publ. in Ukrainian, some were mixed Yiddish/Ukrainian — surprising to see use of Ukr. in 9 titles, also 9 in Russian— 54 in Kiev (27% of city=Jewish), Kharkiv, Odessa (36 1/2 % of Jews) — 9 titles of press — 45 titles — organs of Com. party, one publ. jointly with the Bund
Poles: 400,000 — high assimilation to Ukrainian — concentrated in Volyn & Podillia — 1 Pol. nat. district— 76 titles in Polish — also one in Ukrainian only published in the Polish national district — many were supplements or parallel ed. to Ukr. publ. — Kharkiv 21, Kiev 19
Germans: 333,000 95% in German, assimilation minimal — 44 periodicals in German
Moldavian: 257,000 hardly any assimilation
Greeks: 104,000 81% language retention — 3 titles mainly in Mariupil (Zhdanov)
Bulgarian: 9 titles (5 in Kharkiv)
Byelorussians: no periodicals
Tartar: 11 period.
Armenian: 1 per.

Микола Мартинюк: Укр. преса на Західній Україні 1920-30
Животко: Історія укр. преси — Тернопільський — Andrzej Paczkowski — Michal Pietrzal — Kwaltalnik istorji prasy polskiej — E. Misilo —
Тема недосліджена — публікації про комуністичну пресу є — 73 видання перед 1 Світ. війною в Галичині, після війни конфіскати, білі плями, заборони — слаба грамотність — безробіття — не сприяли поширенню преси — Діло виходило спочатку під різними назвами — 60 років безпереривно — надмірна кількість тижневиків — 20, щоденники — 3, місячників 47, 1918-39 пер. вид. 758 — низькі наклади — Філіпскі — 68 періодиків укр. — 244 тис. примірників наклад всіх разом
1939 — 139 період видань, тираж зріс до пів міліона
Кооперативна родина — 59 тисяч наклад
Літ-мист.: Митуса, Літ-Наук. Вістник, Нові шляхи, кат. Поступ, Дзвони (Пеленський там друкував бібліографію укр. бібліографії)
Проти хвиль (сусп. пол & програмова тематика)
Перемога ("творчий націоналізм", пізніше Фронт Нац. Єдности, ред. Шлемкевич) — літ. газети: Назустріч, Дажбог, Oбрії, Напередодні, журнал МИ.

6/26 Sess.15. керівник Mace.

Nicholas Bohatiuk: Mykhailo Volobuev: Ukr. Nat'l Communism in economics revisited: GNP of Ukraine impressive, but constantly underemphasized — USSR would fall to 3rd place without Ukraine —[довгий вступ про екон. ситуацію України в роc. імперії] — "Volobuevism" 1926-28 — Ukraine became an economic region — Volobuev declared in an article that Ukraine was still a Russian colony & was being exploited, that it had not changed from pre-revolutionary times.

Lubomyr Kowal: (U of Michigan) Tuhan-Baranovsky: the Ukrainian question in the industrialization debate 1920's — misunderstood figure — accepts classical theory of value — at one time may have been close to Marxism, but at the end even rejected the Marxian sociology — debate: how to initiate economic development — strategy — theory of proportionality — rightists — Bukharin, leftist -Preobrazhensky — Tuhan: process of production creates its own market — stressing investment rather than consumption
["Рáшія" "Сталíн" "Серґіо" — все таки його англійська мова куди ліпша як Богатюка і доповідь більш наукова, що розглядає проблеми і економічні теорії — тоді як Богатюк говорив публіцистично, мало сказав про Волобуєва і дискусію 20-років — "великий економіста" (в дискусії)] —Tuhan — cooperative centers, right to work for national culture — against Muscovite centralism — federal republic as sovereign as the federation itself — proposed separate monetary unit for Ukraine.

Sess. 16.

George Liber (U of Alabama): Cities & ethnic changes in Soviet Ukraine
Revolution: Ukrainians peasants 80% in the countryside, base of national support — urban proletariat Russian, base of bolshevism — Com. Party of Ukraine asserting language rights & cultural rights rather than political power — Soviet industrialization effort increased Ukr. migrants to cities — urban areas increased in population, prop. of Ukrainians grew — Donbas most urbanized region — speed + Ukrainization — by 1931 Ukr. majority of urban population — anti-assimilatory forces — Russian political control was threatened — percentage of Ukrainians in the party trade unions grew — power was gradually passing into the hands of Ukrainians — began to dominate not only the social but also political structure — Ukr. Communists begin to exert pressures for greater control — increasingly assertive behavior.

Остап Тарнавський: Галичина і українізація.
Знимка в енц. — зах. укр. письменники: Атаманюк, Бедзик, Ірчан, Козоріс — журнал Західна Україна — від 1927 (ред. Атаманюк, Ірчан) — Ірчан: п'єса "Плацдарм" (ставив Березіль) — Ґадзінський — критичні праці — Кічура: політична сатира, Останні могікани, вплив модернізму— роля галицької інтелігенції у просуванні українізації — Козоріс правник, у народному комісаріяті юстиції, повісті, оповідання, соціяльні моменти у творчості Стефаника — після '32 року час репресій, зникають з овиду — деякі затримались шляхом терпінь і упокорень — Ґжицький "Чорне озеро" і ін. — "вимушена перерва" — Микола Мартієвич, Малицький— пристосуванці: молодий Любомир Дмитерко (старшим уряд не вірив) — "Присяга вірних" — збірка —-українізація відбилася сильно на культ. житті Галичини — коли пропала надія на автономію, увага звернулася на схід — хвиля радянофільства — фінансова допомога від СССР — стипендії на студії — Василь Бобинський, січовий стрілець, Митуса — Вікна — група пролетарських письменників "Гроно".

Субота, 27 червня 1987. Illini tower, вранці, 7:45.

Конференція вчора закінчилася. Останньої 17-ої сесії не встигля я записати, бо в останній хвилині Штогрин попросив мене бути керівником цієї сесії, на місце Юрія Книша з Манітоби, який не приїхав. В цій останній сесії виступали: Ґеньо Лащик (про радянську українську філософію 20-их років), Тат'яна Плющ (про освітну систему Макаренка в радянській педагогіці 20-их років) та молодий докторант Зенон Василів (про освіту на селі в час НЕПу). Ще доручили мені вставити у програму доповідь німця з Heidelberg-у Wolfgang-а Heller-а, який говорив про сучасну радянську історіографію Могилянської Академії — тема його була непорозумінням і тому його із 13-сесії, де він мав первісно виступити, виключили. Але тому, що людина прибула з Европи, дали йому змогу виступити 20 мін. під кінець конференції. Думаю, що я задовільно вив'язалася з трудного завдання: була навіть досить жива дискусія, завдяки тому, що наймолодші доповідачі Василів і Геллер втрималися точно у визначеному часі. Після офіційного закриття конференції, Штогрин дав змогу Любомирові Винареві, що є тепер головою Наукової Ради СКВУ, виступити із дискусійною "доповіддю" про сучасне й майбутнє української науки в діяспорі. В своєму слові Винар наголошував потребу "координації", і сипав алюзіями в сторону Пріцака, Гарвардського проєкту, культ-обміну, з типовою для наших націоналістів перфідією, не називаючи прізвищ, самими інсинуаціями, мовляв, ви і так знаєте про кого мова. Наголошував потребу видання англійською мовою Історії Грушевського (мовляв, це важніше як "якась там полеміка між католиками й православними з 17 століття"), повідомив, що в справі культ-обміну вислав до установ-членів Наук. Ради запитник і отримав покищо тільки три відповіді і тд. Виникла досить жива дискусія. Першим забрав слово Степан Ільницький (постійний слухач цих конференцій, що сумлінно накручує на тасьму всі виступи — він і його жінка часто в час конференції забирали слово і своїм примітивним рівнем активно причинялися до пониження тонусу цілої конференції!). "Я абсолютно погоджуюся з Вами, пане професоре" — сказав Ільницький, "що нам не треба науки для науки, що національний інтерес — найважніший." Ну, від такої заяви навіть Винар мусів трохи відмахнутися. Виступив Плющ у справі культ-обміну, що це мовляв не обмін, а обман, але що треба дозволити людям на помилку. Говорили ще інші: Чопик, Падох, Штогрин. За всю конференцію я ні разу не ставила запитань і не брала участі в дискусії. Але тут не втерпіла: qui tacet consentire videtur. Пішла і я до мікрофону і сказала таке: наука потребує стимуляції, комунікації і координації (це так трохи для комічного ефекту і щоб запам'яталося). Стимуляція найважніша і потрібні для цього великі фонди. Треба давати стипендії, замовляти наукові праці, видавати їх друком, створювати нові катедри, щоб молодшим науковцям творити варстати праці. — Комунікація потрібна і в часі і в просторі: не тільки між поколіннями вчених (про це говорив Винар), але і між вченими діяспори та всього світу, в тому числі і України. Координація потрібна, щоб інформувати хто над чим працює і не дублювати роботи. Але якщо координацію розуміти, як бажання нав'язувати вченим якісь напрями чи директиви, то вона не тільки непотрібна, але й шкідлива. — Моя репліка, як і можна було передбачити, викликала емоційну відповідь Винара, що більше, він ex cathedra заявив, що, мовляв, моя думка про контакти — це мабуть реакція на заяву Плюща. І я мусіла ще раз підійти до мікрофону, щоб заперечити цю провокацію і вияснити, що я мала на увазі запитник Винара в справі культ-обміну, а не Плюща. Здивував мене Падох: він виступив з обороною суверенности науки, заговорив про співпрацю НТША з УВАН та Гарвардом, вияснив справу перекладу Історії Грушевського, що на неї вже витрачено (дослівно втрачено, бо без бажаних наслідків) 50,000 дол. і що ця справа потребувала б міліона долярів і навряд чи повинна бути пріоритетом. Я була рада, що ці збори не перетворилися на якесь бандерівське цькування справжньої науки — оце було б добре закінчення наукової конференції!

Увечорі була гостина у Штогринів — було, мабуть, із 50 осіб. Дуже симпатично. Ганна Черінь прочитала дотепний віршований рапорт про нашу конференцію — це вона вміє робити знаменито — грамотною доброю мовою, правильним віршем і з великою дозою гумору. (Її форте, взагалі, "римована журналістика", навіть у т.зв. серйозній поезії). Запам'яталися останні рядки "як реве Ревуцький" (Ревуцький у своїй доповіді пробував співати оперні арії, ілюструючи українські тексти Аїди, Кармен тощо). Згадала Черінь і про нашу сім'ю (точних рядків не пригадую) — бо це справді не часте явище, що на науковій конференції виступають з доповідями батько, мати і син. Молода якась дівчина заграла пару речей на фортепіяні. А поза тим: дві дози Gin & Tonic та безліч розмов: з Тет'яною Плющ, Нагайлами, Лідою Палій, Оленкою Сацюк, дружиною Фрідберґа та п-нею Фішер — представниками американського світу університету Urbana Champaign.
Загальне враження конференції — дуже позитивне, хоч програма цього року не була такою доброю, як минулого і дуже відчутний був брак таких людей як Шевельов, Рубчак. Дуже додавали багато цікавого своїми виступами в дискусії Оксана Соловей (Шевельов у спідниці, хтось сказав був про неї) та Любов Дражевська — очевидці доби та жінки вийняткового інтелекту та особистого чару. — Іду до бібліотеки!

5 липня 1987. Champaign. Illini Tower.

Зенон Кук (з Толідо, Огайо) обіцяв нас завезти на станцію. Поїзд до Шікаґо має бути о 8-ій, тепер 6:45, але ми вже готові — спаковані і після сніданку. Отже є трохи часу для записок.

Нічого я не нотувала підчас тижня. Кожну мінуту використовувала для праці в бібліотеці, а для останніх двох днів — п'ятниці і суботи, коли бібліотеку замкнули, я набрала книжок додому і працювала тут. А позичають вони додому навіть томи періодики, отже я мала змогу в час вікенду опрацювати Horizons, Problems of the Peoples of the USSR, ABN Correspondence, Ukrainian Digest та ще пару монографій. Наш новий знайомий Зенон Кук обіцяв книжки повернути наступного тижня до бібліотеки. Він лишається тут на довше. Кук вчить російську мову й літературу в Толідо. Він — колишній дивізійник, був якийсь час в Англії, жонатий з валійкою. Розповідав про те, як запросив був до себе на виступ Євтушенка і про зв'язані з тим пригоди. Залишається тут ще на довше і Богдан Чопик (із Салт Лейк Ситі). Вчора взяли Чопика і Кука на обід до Colonial Room в Illini Hall. Вони про цей ресторан навіть не знали, а ми з Остапом відкрили, що там дешевший і смачніший харч як деінде, а при тому атмосфера немов у якомусь faculty club — навіть досить елегантно. Ходили ми щоправда і до інших ресторанів — китайського, напр., що недалеко від нашого гуртожитку, Illini Inn, що положений високо на 21 поверсі і має гарний вид на місто, Eddie's, де харч був відносно дорогий і не дуже добрий. Є ще і серія fast-food places, таких як Wendy's, MacDonald, Pancake House — там ми їли один тільки раз після приїзду. Фактично сніданки й полуденки їли вдома — адже є холодильник і кухонка. Якби мати кухонне начиння, можна б і взагалі самому варити.

В тижні були тут ще також і Плющі. Ми ходили двічі з ними обідати (крім того, що раніше ходили обідати цілим гуртом), а навіть запросили їх до себе в гості. Якщо це їм буде вигідно, може приїдуть до Філядельфії під кінець липня.

Помешкання вигідне і відносно чисте: добрі тверді матраци, чиста постіль, щодня міняють рушники, дають мило. Майже, як у готелі. Товариство давніх і нових знайомих, кілька днів з Максимом, дуже продуктивний тиждень бібліографічної роботи (цікаві знахідки старих матеріялів з 19 століття!) та й відпружена атмосфера цього університетського міста — великий простір, мало людей, спокій) зробили наші два тижні тут оригінальними, хоч і робочими вакаціями. Були двічі на фільмах, що їх показував слов'янський центр: на документальному телевізійному фільмі (The Russians are here) про емігрантів у Нью Йорку і Філядельфії, та на узбецькому фільмі Револьта невісток, що дуже поганий з мистецького боку, але цікавий як віддзеркалення побуту.

(продовжую в поїзді до Шікаґо):

Зенон Кук не тільки завіз нас на станцію, але допоміг з баґажем, почекав з нами на станції, всадив нас до вагону. Ввічливий чоловік, зробив нам товариську прислугу. Я йому подарувала примірник свого "Землетрусу" — останній, що мені залишився. Мала ще дві інші книжки: їх я ще в час конференцію подарувала одну Юркевичеві, одну Оленці Сацюк.

З Юркевичем говорила тільки коротко. Він трохи дивний у спілкуванні з людьми і дуже маломовний, тримався здебільшого збоку. Великий, розлитої туші, "вайлуватий", хоч молодий ще чоловік. Привіз на конференцію наступне число журналу і в ньому — на диво — не знайшла я продовження своєї бібліографії. Є якийсь інший "aid to research". Він запевнив мене, одначе, що в наступному числі буде. Коли я стала йому радити, щоб може друкував мою бібліографію дрібнішим шрифтом, щоб більше її змістити в числі, сказав: навіщо? Я і так не маю досить матеріялу. Я запевнила його, що в мене інформації вже назбиралося багато і що він може, коли хоче, дати весь матеріял цілого диску, що я йому послала, в одне число. Здивувався: добре, що Ви це мені сказали, я не знав.

Оленка Сацюк вчить в університеті в Порто Ріко. Видно звернула була увагу на мою поточну бібліографію в JUS, бо привезла спеціяльно для мене пару відбиток своїх статей, щоб я могла їх включити. Досі я знала тільки про її роботу про Бердника і пригадую, знайшовши її за допомогою якихось індексів (чи не MLA Bibliography), я здивувалася, що хтось із Порто Ріко пише про українську літературу. Оленка Гікава Сацюк — людина приблизно мого віку, може трохи молодша. Вона — жінка Богдана Сацюка, що є сином Олексія Сацюка, письменника, що жив колись у Зальцбурзі. Вони були наперед в Аргентині. В Америці студіювали обоє еспанську мову й літературу. В час вікенду, переглядаючи річники "Горизонтів", натрапила я на інформацію і про Сацюків. Вони, виявляється, були активні в українському студентському русі, а Оленка якийсь час була редактором англомовних "Горизонтів".

Був на конференції і Ґеньо Лащик. Вийшло трохи комічно: він був керівником сесії, де доповідь читала я, а коли Штогрин в останній мінуті доручив мені керувати останньою сесією, перша доповідь була Лащика (Доповідь, між іншим, на рівні і цікава). Були ми в товаристві Лащика також на обіді в китайському ресторані, де були ще з нами Плющі, Вірляна Ткач і Ревуцький. Ґеньо добре виглядає, бачили ми, що ходив грати теніс. Він приїхав на конференцію спізнено, бо вчив літній курс на La Salle.

Дуже симпатична людина — Валеріян Ревуцький. Ми зустрічали його вже давніше, а Остап і взагалі знає його віддавна. Для мене несподіванкою є, що цей як-не-як старший пан (йому 75 років), веселий і дотепний у товаристві і добре знаходить спільну мову з молоддю. Про нього була недавно в Народній Волі стаття, що з неї я довідалася, що Ревуцький був у таборі Ріміні з полоненими дивізіонерами. Це мене здивувало і я просила вияснення. Ревуцький — київлянин, небіж композитора Левка Ревуцького, в Дивізії, очевидно, ніколи не був. Але в час війни утік до Італії і там одного разу повідомив його Бучко, що прізвище Ревуцького є на списках Совєтської Репатріяційної місії. Щоб рятуватися, Ревуцького перешмуглювали до табору полонених (дослівно перешмуглювали: в баґажнику авта, поночі), дали однострій і фальшиві документи і записали як дивізійника. Ревуцький, у своєму виступі на конференції дав цікаву картину побуту в ранніх 20-их роках у Києві, коли молода молодь прогулювалась по Хрещатику (один бік називали "Піжон стріт" — там прогулювались студенти, другий бік — "Коблер евеню", там ходили червоноармійці з проститутками). В кінах ішли закордонні фільми, опера українізувалася і лібретто співали по українському. Ревуцький, в час свого виступу, щоб продемонструвати українські версії арій з Аїди, почав був заспівувати частини відомих арій. Ася Гумецька, коли говорила свою доповідь, також почала була інтонувати якусь пісеньку, і ми сміялися, що мовляв, треба і всім буде співати, доповідаючи.

Вірляна Ткач — цікава молода жінка. Одружена вона з японцем, навіть вінчалися за японським звичаєм. Він також працює в театрі (здається, що мистцем-декоратором, якщо я добре зрозуміла). Називається по чоловікові — Uono. Їздила, очевидно, до Японії. Цікавий деталь: в Японії все розраховане на невеличких ростом людей — помешкання, сидження в транспорті, кінотеатрах тощо. А молоді покоління на іншому харчі виростають більшими і вищими від батьків і це створює поважну суспільну проблему. А густота населення там — застрашаюча!

9 липня 1987. Четвер. В літаку.

Вертаємося додому. І це добре: хочеться вже знову нормальної рутини, домашнього харчу, власної хати. Маю надію, що все впорядку, що Мама й Тато тримаються, що нас вміжчасі не ограбили... Іко Лабунька мав ночувати в нашій хаті та її пильнувати, а кілька днів були там Марійка й Андрій. Ми двічі телефонували до них, а також до Марка і Максима. Так, що не були зовсім відірвані від нашого світа, і сподіюсь, що застанемо все добре.

Готель Hyatt Regency, в якому ми жили в Шікаґо, величезний, люксусовий і дорогий. Положений він у самому центрі, біля озера. З вікна нашої кімнати на 14 поверсі (всіх поверхів було 36!) був гарний вид на озеро й ріку. Кімната обладнана порядними меблями, з кольоровим телевізором, окремою лазничкою, невеличким холодильником наповненим горілкою, содами, etc., з картинами на стінах, з фіранками і котарами на вікнах. Все ж таки я сказала Остапові: приміщення в Шампейн було таке, що в ньому в разі потреби можна було б жити і цілий місяць. А тут в готелі, навіть якби ми могли собі дозволити понад 100 дол. за кімнату на ніч — не було б нам вигідно на довшу мету. Там ми фактично мали дві окремі кімнати і вітальню — тут одна кімната, одне (хоч і королівських розмірів!) ліжко, отже значно менше простору.

Вдалося мені взяти Остапа на три "імпрези", пов'язані із нашою конвенцією: прийняття-коктейл, що його для учасників конвенції влаштувала фірма Westlaw (Beach-party в балевій залі, з алькогольними напоями, гарячим і холодним буфетом, всякими виграшами тощо) — на таку ж "party" на кораблі "Clipper", заякореному на озері недалеко від нашого готелю, прийняття знову ж таки з музикою, горілкою, буфетом, дрібними дарунками на сувеніри тощо (найкращий з усього — був вид на місто з корабля), і врешті — на кінцевий бенкет (нормальна ціна квитка для гостя була $35.–, але мені вдалося здобути квиток безкоштовно), де був знаменитий обід (традиційне menu з 18 століття (Peanut soup, game hen, etc.), приємна музика живого ансамблю, перебрана в костюми з 18 століття президія нашої організації (в перуках ітп.), і конферанс'є в ролі Бенджаміна Френкліна, що забавляв дотепними репліками гостей. Вся конвенція була під знаком 200-річчя американської конституції, на стовпах біля готелю і на Michigan Avenue висіли хоругви з гаслом нашої конвенції "We the People" і з написом "Saluting the Law Libraries, 1987". Конвенція зібрала понад 2400 делегатів, побила всі попередні рекорди щодо участи. Зустріла я чимало старих знайомих, відновила й поглибила встановлені раніше контакти, познайомилась з деякими новими людьми. Остап не має легкости спілкування з людьми і в американському товаристві почувається чужо, але він мав змогу зустрітися тут із своїми товаришами Дачишином, Залуцьким і Семчишином (вони приїхали сюди до нашого готелю і я з ними також коротко могла поговорити), крім того я взяла собі вільне вчора після полудня і ми разом з Остапом поїхали до українського музею модерного мистецтва (спеціяльно для нас відкрили, бо нормально музей діє тільки на вікенди) і на зустріч з Богданом Рубчаком. Остап також — в час, коли я була зайнята конвенцією — мав нагоду походити по місту і піти до Art Institute.

Програма конвенції мала кілька цікавих для мене сесій: зокрема про китайське право та про потребу вишколювати нових спеціялістів — foreign law librarians, бо є побоювання, що старші досвідчені люди відходять на пенсію і їх немає ким заступити. Я мала змогу говорити більше з Dan-ом Wade, що став тепер foreign law librarian в Yale Law Library, а він хоч і має два дипломи — правничий і бібліотекарський — іде туди з малої колекції в Гюстоні, знає тільки трошки німецьку мову і не має досвіду праці з міжнародним і чужимн правом. Думаю, що моя асистентка, якби була подалася на цю працю до Yale — могла була її дістати — в неї, думаю, ліпші кваліфікації, хоч можливо, Морис хотів взяти енергійного молодого американця і підховати його (як зрештою підховав був мене). Dan каже, що обіцяв Морисові взяти курси російської мови.

10 липня 1987. П'ятниця. Філядельфія.

Я сьогодні відбула вже один день праці. Інші колеги ще не повернулися з Шікаґо і я сьогодні мусіла заступити і загальних наших "reference librarians".

Подорож літаком була без пригод і комплікацій. У Філядельфії на аеродромі зустрів нас Мирослав Лабунька (мало що з ним не розминулися — вже вставили були валізку в лімузину!). Мирослав виїхав замість Іка, бо Іко поїхав до Нью Йорку. Мама й Тато тримаються, Андрій з Марійкою мешкали пару днів у нашій хаті, допомогли Мамі з харчами, а Татові з городом (візита, тим разом, була без непорозумінь!), хата наша припильнована, квіти розквітли і виросли, тільки ґараж трохи залило водою, бо були великі дощі.

Помер у Торонто Улас Самчук. Про це вчора повідомила телефоном Ліда Палій. Якби похорон був на Бавнд Бруку, ми поїхали б. Але його ховатимуть біля Торонто, на оселі Київ.

Середа, 15 липня 1987. Метро.

Полегша з погодою. Після вчорашнього дощу похолодніло, сьогодні вранці температура була 62̊F з малим відсотком вологості. Свіжо, приємно. Після багатьох днів понад 90̊F і високої вологості — це справді приємна зміна. Щастя, що Мама й Тато мають охолоджену хату. Але Мама сказала була: пережити літо часом трудніше, як пережити зиму. В такій нестерпній температурі справді головне — витримати. Про систематичну працю трудно думати. Я, щоправда, в комп'ютерській моїй робітні двічі залучила охолодження і трохи працювала. Привезений з Урбани матеріял — редакція його й інтеграція на диску — заберуть мені добрих пару місяців інтензивної роботи. Усвідомила собі, що деякі мої нові знахідки підважують твердження у першому реченні мого research report, що друкується в Едмонтоні. Гончаренкова замітка про Шевченка (фактично прозовий переклад кількох рядків Кавказу без коментаря) напевно не є першою англомовною згадкою про українську літературу. Я мала вже матеріяли з 1850 року, а сьогодні ще хочу — якщо вдасться — перевірити American Eclectic, що в першому томі 1841 року має мати якусь статтю, здається про думи. PENN має цей журнал на мікрофільмі. Застановляюся, чи не написати до Едмонтону, щоб виправили це речення, принаймні додати "modern Ukr.lit.", тоді воно ближче правди. Але може мій "report" уже надрукований? В Канаді був страйк пошти, комунікація утруднена.

19 липня 1987. Неділя.

Вибрала з "Маминих" книг одну і взялася читати. Автор мені зовсім невідомий (Іван Власенко), заголовок зовсім не заохочує (Коли дозрівають каштани), але зацікавила мене тема: будні сучасного радянського журналіста, що працює в провінційній газеті. Прочитала я кілька сторінок і відчула приємну купіль у рідній мові, а гумор автора і цікаві деталі побуту приманили мене і мабуть почитаю до кінця, а то й візьму із собою на вакації до Гантеру. Давно я не читала белетристики — нудить мене! — але може такий ескейпізм трохи мене відпружить. А варто ж і мову відсвіжити — я тепер в полоні свого ULE65A — тож найбільше пишу і читаю по англійському і то тільки те, що стосується теми ULE.

Сьогодні присвятила день листуванню: до Ізарського, до Жулинського (він має приїхати у вересні) і до Marples-a в справі свого ULE65B. Мої нові знахідки в Урбані навели мене на думку, що варто може змінити кілька речень вступу в моєму першому випуску бібліографії. Можливо, що вже запізно міняти — не знаю, чи вони вже друкують, чи далі виправляють комп'ютерські неполадки?

На дворі знову нестерпна температура, але таки хочемо піти в кіно з Вірою Лащик і Марійкою Лабунькою — давно не були. Віра мала нещодавно велике пережиття із своїм Андрійком: робив штуки на scateboard, впав і розбив собі чашку. Був кілька годин непритовмний, а потім лежав пару днів у лікарні у критичному стані. Тепер уже вдома, реконвалесцент. Приїхала Вірина мама. Віра і сама має якісь свої проблеми — ходила на лікарські бадання, що виявили якийсь тумор на щоці під вухом. Стільки біди на одну людину! Але має і вона (і я) надію, що тумор виявиться не злоякісним.

Телефонувала я вчора до Ліди, до Торонто. Бачу, що вона вже "прийшла до себе" після смерти Степана. Живе із сестрою Мірою в Міриному кондомініюм, в Етобіко. Їздили разом до Венесуелі і хоче знову вибратись до південної Америки. Буде на гімназійному з'їзді в жовтні на Союзівці — зустрінемося. Як Максим уже буде в Торонто, матиму змогу відновити давню приязнь із Лідою.

У Вашингґтоні ведуться переслухання у Конґресі дорадників президента у зв'язку з тзв. Iran-gate, підсилюванням грішми "контрас" Нікараґуа, фондами здобутими із продажу зброї Іранові. Цікавий черговий спектакль американської демократії: адже тут справа не про особисте (Норт, Пойнтдекстер чи Реґен), а про те, хто справді веде закордонну політику — президент чи Конґрес? Конституція, що її 200-ліття саме відсвяткували, є і досі справді живою — і контроверсійною в Америці — інституцією.

22 липня 1987. Метро.

Гаряч немилосердна! Доходить до 100̊F, вологість велика, а ще й навіть у моєму б'юро зіпсувалося охолодження. Дуже вичерпує. Швидко лягаю спати — та ще й добре, що при наших вітряках спати таки ще можна. Остап на гаряч не нарікає — не хоче навіть включати у спальні охолодження. Мама й Тато, на щастя, мають охолоджену хату.

Шукаючи за іншими книжками, знайшла випадково у бібліотеці антологію російської поезії, що її зладила М. Антонович-Рудницька. Перша моя реакція: як добре, що наш Максим не мусітиме поповнювати ряди українців, що працюють для поширення російської культури. Але потім подумала, що це добра нагода для мене запізнатися з клясичними зразками російської поезії. Адже я — за вийнятком Ахматової, Цвєтаєвої та кількох віршів Пастернака — нічого не читала. От я і переглянула книжку і вперше — з приємністю — прочитала Євґенія Онєґіна. Звернули мою увагу вірші: Памятник (Я памятник себе воздвиг чудесный, вечный) Гавриіла Державіна та Пушкінський Памятник (Я памятник себе воздвиг нерукотворный) — яка колосальна зарозумілість, який еґоцентризм. Як скромно і нееґоїстично звучать у порівнанні рядки Шевченкового заповіту! А Пушкінське Клеветникам России — справді збурює кров! Чортові імперіялісти!

27 липня, понеділок. Метро.

Вчора — вперше — наступила деяка полегша з погодою. Тобто далі 80̊+, але вологість менша і зрештою, що 80 то не 96̊! Готую поволі ґардеробу на виїзд до Гантеру. Готую так по дурному, що вчора дуже скомплікувала свої пляни: хляпнула хлорком на свої вишневі coulots — отже їх більше не носитиму! (хіба по хаті), і той же хлорок, що мав вичистити пляму у моїй білій мехіканській блюзці — зробив діру!

В час гарячі я все таки зробила трохи бібліографічної роботи на комп'ютері, включивши в робітній моїй кімнаті охолодження! отже робота поступає!

28 липня 1987. Метро.

Нарешті вчора могла послати Пріцакові листа не лиш із проголошенням чергового — 8. конкурсу, але також із списком осіб, що їх комісія рекомендує на наступного голову. Я рішена передати головство комусь іншому після завершення 8. конкурсу в червні 1988 р. Написала я йому про це вже тепер, бо наступний рік 1988 — це рік нашого millenium — тисячеліття християнства в Україні. Пріцак буде напевно дуже занятий всякими науковими конференціями, Гарвардським проєктом тощо, і я боюся, може зовсім забути про таку відносно дрібну справу, як комісія бібліографічного конкурсу. Отже добре, якби подбав про це заздалегідь.

Касинець запросив мене, щоб я виступила на одному з четвергових семинарів у New York Public Library з доповіддю про бібліотекознавство в Україні. Я дала засадничу згоду, запропонувала сконденсувати матеріял двох моїх доповідей в Урбані і порівняти два бібліотекознавчі журнали: БіБ тепер та журнал БіБ з 1920' років. Приблизна дата залежить від мене. Можливо, що це буде в грудні. (Початково запропонувала я лютий, але потім подумала, що це — початок весняного семестру і мені буде трудно вирватися із роботи). Треба буде відставити знову мою бібліографічну роботу над ULE65A. А вона — ця робота — іде вперед милевими кроками: часто, замість їсти полуденок, іду до бібліотеки Van Pelt, знаходжу потрібний матеріял, пишу одну-дві анотації. Тепер опрацьовую Studies on the Soviet Union, там є матеріяли про українську літературу Кошелівця, Феденка і інших. — Частину роботи підготовила, щоб взяти з собою на вакації до Гантеру.

Іван Власенко: Коли дозрівають каштани (К.: Рад. письменник, 1983).

"подивитися очі в очі"
"тримати порох сухим"
"тримався від неї на відстані"
"застілля було не багатолюдне"
"він стрибав на ходу поїзда"
"люди з підмоченою репутацією"
"потім розберемося, що до чого"
"треную пам'ять"
"безвідмовно приймали запрошення на чай"
"судження її були категоричні і безапеляційні"
"непохибний авторитет"
"обабіч дороги"
"черевики були якраз по нозі"
"злякано розлетілася врізнобіч зграйка горобців"
"гордий, самолюбивий"
"чумак їхав впорожні"
"швидше б кінчилося оце чаювання"
"сьорбав чай уприкуску з варенням"
"здивовано-запитальний погляд"
"на гарячий чай дмухати не можна"
"пресумпція невинності"
"за рікою, в затінку дерев"
"механізми виходять з ладу"
"на виручку йому прийшов"
"звести нанівець"
"не першої новизни"

Понеділок, 3 серпня 1987. Гантер, над річкою.

Остап пішов обідати, а я з насолодою слухаю шуму річки. Має ця річка якусь індіянську назву, бачила на таблиці, але не запам'ятала. [Пізніша дописка: Schoharie Creek]. Принесла я собі на каміння своє складане крісло, книжку і записник і приємно мені побути на самоті. Вранці ходила пішки з Ксені (де ми зупинилися) до Карпатії, де відбувається семінар — це точно пів години відносно швидкої ходи. Маю намір ходити пішки на лекції — туди і назад — і тільки на вечірню дискусію їхати автом. Вчора зробила цей прохід для самої тільки проби часу, під парасолею, у час дощу. Сьогодні хмарно і вряди-годи накрапає дощик — біля мого крісла, на всякий випадок, лежить і парасоля.

В суботу був гарний сонячний день, коли ми приїхали до Єреґів. Вони нас гарно прийняли і ми там повечеряли і переночували. Хата їхня під лісом — під вечір приходили дві сарни і їм Наталка, а за її прикладом і Остап, кидали кромки хліба (Між іншим, нашої канапки з сиром не захотіли, воліли чистий хліб!) Тета Параня ще дуже гарно виглядає і, не зважаючи на свої 90 років, добре думає і має повну пам'ять, ліпшу від Тата. Наталка каже, що вона вередлива і сама нічого собі не зробить — їжу Наталка дає їй "під ніс", їй трохи важко ходити. Наталка сама тепер не дуже здорова і їй трохи іде на нерви факт, що Параня може трохи розпещена і від довгих літ уже привикла до Наталчиної опіки. Але хоч Наталка почала тепер трохи ґдирати, як то, мовляв, одні люди все життя важко працюють, а другим все іде легко, бо на них працює хтось інший, то все ж таки факт залишається фактом, що в них склалася унікальна ситуація: невістка, після смерти чоловіка, перебирає на все довге життя опіку (та ще й яку) над його мамою, не зважаючи на те, що виходить замуж вдруге і втретє. На слово вона гостра, але серце в неї вийняткове і добре.

Виїздили ми від Єреґів в неділю вранці з дощем. Це мене трохи хвилювало. Дорога в гори взагалі — для такого шофера, як я — не легка, а в дощі їхати взагалі трудніше. Та ще й через помилку — хоч Василь з Наталкою вивезли нас аж на 97-у — я поїхала на серпентину над річкою — шлях, що його я досі всякими складними об'їздами уникала. Трохи перелякалася, коли побачила, що я опинилася на серпентині, де з одного боку — скала, а з другого — пропасть! Їхала дуже поволі, стримувала інші авта, на щастя, не дуже довго. Вступали ще й на Союзівку, щоб замовити нічліг на поворотну дорогу за два тижні — там великий контраст до тихої Верховини — рух, повно людей, багато молоді. Зустріли Шпонів, Зєликів, Паків, але помешкання, щоб у поворотній дорозі переночувати, не дістали. Можливо, доведеться знову заїхати до Єреґів, або на Верховину, або пробувати зробити всю дорогу за один день. До Гантеру добилися пізно пополудні, з дощем. Я мала сатисфакцію, що здала трудний іспит — відбула і першу в житті серпентину, і першу дощеву подорож — без зайвих комплікацій.

Перша лекція сьогодні вранці була Шпорлюка. Він говоритиме про марксизм і націоналізм, про Карла Маркса і Фрідріха Ліста. Це тема найновішої його книжки, що саме друкується у в-ві Оксфордського університету. Роман Шпорлюк, людина відсносно ще молода, круглолиций (Остап каже, що нагадує з вигляду Павла Джуля) — Остап, між іншим, не буде учасником семінаря, але бачив Шпорлюка вчора на багатолюдному відкритті, вечором у Карпатії, куди я повезла не тільки його, але також Лясю Старосольську та Едварда Козака.

Почав Шпорлюк знаменито: поставив параметри своєї теми і вставив її у широку історичну перспективу: французька революція, ідея, що люди можуть самі собою правити, віра в рівність і людські права; індустріяльна революція, що винесла на перший плян потребу організації, керівництва. Потреба розв'язки конфліктних ситуацій довкола цих протилежних полюсів викликала цілий спектр від правиці до лівиці. Консерватисти намагалися затримати вартості минулого, приймаючи після-індустріяльну реальність; реакціонери пробували завертати до минулого; ліберали наголошували індивідуалізм і пропагували невтручання держави в економіку, освіту тощо. І соціялісти, і націоналісти вважали, що втручання держави конечне для вирівнання нерівностей — соціялісти пропагували вертикальну, націоналісти горизонтальну розв'язку. Шпорлюк — ефективний, досвідчений викладач, має приємне почуття гумору. Я підійшла пізніше, щоб познайомитися і щоб передати йому інформацію про приїзд у вересні до Америки його люблинського професора Grzegorza Seidel-a (Про це я знала від Марилі). Зробив мені приємність тим, що зразу заявив, що хоч ми ніколи не зустрічалися особисто, моє ім'я йому добре відоме! Мирослава Шкандрія я вже бачила і чула в Оттаві. І хоч тема його літературна і через те повинна вже бути мені ближчою, мушу признатися, що від нього я багато не сподівалася і приїхала на семінар більше заради Шпорлюка. Зрештою, ніде правди діти, від Шпорлюка я напевно зможу більше навчитися, як від Шкандрія. Шкандрій говоритиме про Хвильового і літературну дискусію. Всежтаки, навіть сьогоднішній його вступ був відносно цікавий і я вже дечого навчилася. Зокрема зацікавило мене те, що він проблему Европа — Просвіта поставив у контекст Моцарта і Салієрі і сказав — ревеляційне для мене — що акмеїсти російської літератури: Ахматова, Мандельштам, Пастернак заступали позиції не Моцарта, а Салієрі! Ця тема мені від років дуже близька, я ще у своїй роботі про Ярошинську сказала, що "велика література потребує і малих письменників", а про Салієрі я вже мала нагоду висловитися в розмовах, що, мовляв, він єдиний, хто розумів факт, що Моцарт був ґеній, і що без таких як Салієрі Моцарт не був би можливий. В нас цей вибір Европа чи Просвіта став уже традицією (Гарвард vs. УВУ ітд, або навіть моя пам'ятна дискусія з панею Рожанковською про академічний клюб — вона твердила, що освіченим жінкам треба "іти в народ", вчити інших; я вважала, що університетська освіта — це лиш вступ до науки, що в академічному клюбі освічені жінки могли б займатися вправами на вищому інтелектуальному рівені, підносити себе вгору, рости й розвиватися далі). Думаю, що ці справи не потрібно ставити так руба. Рацію мав і Хвильовий і Пилипенко: очевидно, що треба комусь іти в народ, що потрібна просвіта, що сільським хлопцям із Плугу треба елементарних підстав поки вони стануть письменниками. Але це перший тільки етап. І наша біда в тому, що ми часом думаємо, що Просвіта може заступити Европу, а Салієрі може бути замість Моцарта або УВУ замість Гарварду.

П'ятниця, 7 серпня 1987. Гантер, тобто Jewett, "Ксеня".

Позичила я у Віри Андрушків її фотокопію диспуту 24 травня 1925 р. "Шляхи розвитку сучасної літератури" — видавець: Культкомісія місцкому УАН, місце видання: Київ, 1925. Диспут відбувся у великій залі Всенародної Бібліотеки України і зібрав 800 осіб авдиторії. Темою поставили Европу чи Просвіту, тобто в центрі стояла стаття Хвильового "Про сатану в бочці або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян". Виступали на диспуті Меженко (головна доповідь), Коваленко, Зеров, Десняк, Підмогильний, Щупак, Могилянський, Филипович, Дорошкевич, Антоненко-Давидович, Ле, Івченко, Нечаївська, Жигалко, Рильський. Головні думки цієї дискусії відомі були мені з інших джерел, зрештою Віра Андрушків реферувала цей матеріял в Урбані. Але самій прочитати цей документ від дошки до дошки — зовсім інша справа. Це фактично варте більше, як цілий цикл доповідей Шкандрія.

Натомість Шпорлюк виявився блискучим доповідачем, людиною глибокого знання, великої ерудиції, з добрим почуттям гумору. Тема його та її опрацювання — належить до тих рідкісних у житті явищ, які не тільки вчать, але й формують світогляд. Отже Шпорлюк в моєму приватному іконостасі науковців попав у товариство таких людей, як Омелян Пріцак та Іван Лисяк-Рудницький... А це високий для нього комплімент.

Семінар закінчився сьогодні вполудне. Має ще бути увечорі вечірка.

Остап сьогодні почувається погано: мав розвільнення шлунка, вранці, каже, вонітував. Я мала проблему із шлунком і рвоти передучора вночі і думала, що мені пошкодив шматок несвіжої ковбаси. Тепер бачу, що це або вірус, або може шкодить вода. В "Ксені" близько річка і у воді тут багато сульфуру та содіюм. Кажуть, що також іншим людям це шкодить.

Був тут Остапів товариш з гімназії Винників, а також другий товариш, Оришкевич, лікар із Бруклина. Пані Винників навіть купила (в Лясі, тобто в "Ксені", не в мене) мою книжку "Землетрус", яка там лежала на столі між іншими книжками на продаж.

Я кожного ранку ходила туди й назад із "Ксені" до "Карпатії" пішки. Увечорі їздила автом.

Неділя, 9 серпня 1987. Філядельфія.

Сьогодні вранці Леся потелефонувала до Гантеру, що Мама — у шпиталі! Ми негайно спакувалися і приїхали. Були вже у Філядельфії біля 6-ої під вечір, я вже була в Тата, дала йому щось з'їсти, і поїхала з ним разом до шпиталя. Виявляється, що в Мами був якийсь удар мозку — stroke, лівий бік в неї розбитий паралічем — не володіє ні лівою рукою, ні лівою ногою. Але може говорити (хоч і не зовсім виразно), і говорить до речі і навіть багато про всякі справи. Здається мені, що вона несвідома ще, що в неї параліч. Говорила про те, напр., що їй робили catscan і виявила здивування: мовляв, навіщо? адже з головою в неї все гаразд. З великим захопленням розповідала про те, що в суботу на радіопрограмі Блавацької передавали "Кавказ" Людкевича. Інформувала мене про те, що в шпиталі є також Татарський, їх сусід, і Наталка Пазуняк; що роман "Метелик", що його вона читає у "Всесвіті", буде продовжуватися ще в наступнопму числі — отже розмова нормальна, при повній пам'яті. Одне лиш мене застановило: вона казала, що в неї був сьогодні Яримович, але насправді був тільки Дикий, бо Яримович щойно під вечір повернувся з Торонто. Я вже із Славком говорила. Каже: треба виждати. Дають у таких випадках на розрідження крови, бо можуть бути сціпи. У Маминому випадку — це рисковне, бо в неї часті фібріляції серця і це може принести значні ускладнення.

Чи доля пощадить мене і цим разом? Не хочу лякати себе наперед, але справи можуть бути погані. Навіть якщо життя не буде загрожене — то чи вдасться Мамі уникнути каліцтва? Чи відзискає вона владу над лівим боком тіла? А якщо ні — то як розв'яжемо справу щоденного побуту? Треба буде шукати, мабуть, якоїсь помочі.

Моя дієта і довгі проходи в Гантері дали добрі наслідки: я втратила між 5 і 8 фунтів на вазі — а це добре!

13 серпня, четвер.

В понеділок увечорі приїхав Андрій з Марійкою. Щодня ходимо до Мами до шпиталя. Цього тижня я ще на вакаціях, а що Андрій з Марійкою теж тут, то є кому зайнятися господарськими справами, відвідувати Маму, кормити її ложечкою (вона ще на глукозі, але дозволено додавати плинні харчі, напр. йоґурт, що їй тепер дуже смакує). Що буде пізніше, коли я мусітиму іти до праці і після праці треба буде і відвідувати Маму і годувати Тата? Як дам собі раду? І що буде з моїм виїздом до Бостону — адже я обіцяла приїхати, щоб допомогти Максимові та Уляні в час пакування — принаймні допомогти тим, щоб у цей трудний для них час зайнятися дитиною? А що буде пізніше: чи зможу, як запляновано, поїхати з Лялею на тиждень до Maine у жовтні — єдині мої справжні вакації?

Андрій турбується тим, що у випадку, якби Маму довелося віддати до nursing home, держава може забрати все майно, включно з хатою... А Тато, мовляв, обіцяв йому залишити хату, ітд. Неприємно, що він видвигає тепер такі грошеві справи; справи тестаменту треба лагодити тоді, коли всі здорові і в доброму настрою (Це научка мені: мушу зробити завіщання, щоб діти не мали клопоту — але це мусітиму зробити я, бо Остап і говорити про такі справи не хоче!). Я особисто нічого від Тата й Мами не хочу і не потребую. Мусітиму, одначе, подбати про те, щоб їхні гроші були використані для їхньої ж опіки і потреб — на те вони їх і придбали своєю працею. От, незабаром доведеться пошукати за поміччю — може знайду якусь жінку, що зможе або приходити щодня, або таки жити з ними, щоб Маму помити, нагодувати... Адже я увесь день на праці — а Мама навряд чи зможе сама встати до лазнички... Про nursing home передвчасно думати — попробую розв'язати це так, щоб обоє старушки могли якнайдовше жити разом у своїй власній хаті. Андрій може мати більш практичного змислу, як я, але я ніколи не ставила на перший плян грошових справ.

Тато дуже без Мами розгублений, не може знайти собі місця, ні зайняття. Улюблена його праця — город — тепер йому вже не під силу, а габбі жодного він не має.

Субота, 15 серпня 1987.

Між візитами до Мами і до Тата старалася я цього тижня зберегти тут і там якусь часинку для своєї бібліографічної роботи. Ця моя одержимість дає мені силу тривати й затримувати рівновагу духа. Треба буде робити це і надалі, хоч від понеділка, коли повернуся з вакацій до роботи, мій час для цього буде драстично обмежений.

В час вакацій прочитала я (нарешті! авторці Хвалю ілюзію треба було зробити це двадцять років тому!) The Praise of Folly. Desiderius Erasmus давно був на неписаному списку моїх desiderata — але тепер ось розмова з Вірою Лащик (яка належить до book club і читає приписані лектури) нарешті мене спровокувала піти в бібліотеку і вибрати собі цей томик. Возила я його із собою до Гантеру. Шкода, що не маю українського перекладу — але знаю, що він десь існує, називається, здається, Похвала глупості. Не легкий це твір для перекладу. Оригінал по латині називається Moriae Encomium. Чотириста років живе вже цей твір у літературі і хоч, очевидно, несе на собі стилістичний тягар своєї доби, то багато чого звучить і сьогодні свіжо, універсально, навіть дотепно.

"What but a thirst for glory has enlisted the talents of men in the task of inventing and transmitting to posterity all these learned disciplines, which they deem so wonderful? Men who really are among the most foolish have thought that by nights without sleep, and by their sweat, they could purchase fame — I know not what sort of fame, but certainly nothing could be more empty. Yet at any rate you owe these choice blessings of life to Folly, and — what is the cream of the jest — you reap the fruits of a madness you need not share." (p.35).

Цей тиждень у Філядельфії — помірковано тепла погода, з малим відсотком вологості. Це добре — інакше Остап нарікав би, що пропали вакації (Хоч вакації пропали передусім мені — адже в нього тепер вакації — постійні!)

Неділя, 16 серпня 1987.

Вчора увечорі знову між Андрієм і Татом дійшло до якоїсь авантури. Привіз його Андрій до нас, мовляв, роби щось, бо ми собі ради не можемо з ним дати. Ще перед тим Андрій був в Остапа, коли я була в Мами у шпиталі. Не знаю, що говорили, але Остапові розмова не сподобалася. Казав, сердитий: як він тут ще прийде, я його з хати викину! Коли я, плянуючи розв'язку на наступний тиждень, запиталась Остапа, чи він був би згідний дати Татові щодня полуденок в час, коли і сам їсть, категорично відмовився. "А вони цікавилися нами, коли діти були малі і я прав пелюшки?!" — сказав у злості. Це, очевидно, правда — але злопам'ятність не добре свідчить про характер. Я сказала: "Знаєш, можна навіть чужому подати їжу на старість, може і Тобі колись хтось подасть склянку кави". Перекрутив це і десь за дві години сказав саркастично: "Дякую тобі за добрі побажання, щоб мені на старість не було кому подати чашку кави."

От тобі віз і перевіз! Не досить, що маю клопіт з Татом і Мамою, то ще мені треба таких ускладнень з Остапом і з Андрієм. Коли Андрій приїхав, я думала, що він багато справ перебере на себе, але тепер бачу, що даремно надіятись на допомогу. Остап також не буде мені підтримкою. "Я сам хворий і потребую спокою." Це правда, хоч якби був меншим еґоїстом, міг би багато допомогти — хоч би тільки приязною порадою. Трудно: я все життя була самотньою — треба погодитися з фактом, як сказав колись "мій поет" — що "ради ні поради нівідкого".

З Андрієм трудно говорити навіть і мені. А як він по хамському говорить до своєї жінки! Аж кров буриться, слухаючи збоку. А вона терпить. Марійка має добре серце, але вона зовсім як рабиня. — Я подумала, що мені фактично буде легше, як вони поїдуть додому — я так їм і сказала. Бо числити на них і так не можна: пару днів тому, напр. Тато будить мене телефоном о 7-ій вранці, що Андрій і Марійка не повернулися на ніч, може щось сталося? Очевидно, звечора посварилися, Андрій і Марійка поїхали до Сташків, до її сестри, а на другий день, як я запиталася, чому їх цілий день не було і чому мене не повідомили, сказали, мовляв: були змучені, спали до 3-ої пополудні!

Щоб рятувати свою психічну рівновагу, подзвонила я вчора до Лялі. Журилася трохи нею, бо вже кілька днів підряд не могла застати її вдома. Але ні, все гаразд. Їздила до Sacramento, до якоїсь приятельки, що в неї помер чоловік. Ляля добре тримається, була в доброму настрою — розмова з нею мене трохи відпружила. Рятую себе також своєю бібліографічною роботою на комп'ютері. Це мені буде тепер замість релігії і замість опіюм (що сказав би Карл Маркс, якби знав про таке застосування нової технології?) Добре, що я вже не така молода, що не так емоційно сприймаю життя, як колись. Для поезії це, мабуть, фатально, але для інших життєвих справ — дуже добре, легше затримувати душевний спокій. Маю надію, що не розпадуся психічно, що розв'язуватиму справи "на зимно", і що зможу зберегти і Остапові, і собі, певну дозу спокою.

Одна добра новина: Максим телефонував із Торонто. Знайшов помешкання! Досить велике і вигідне, хоч дуже дороге: $1125 на місяць! Але це тимчасово. Як побудуть там трохи, почнуть шукати за хатою!

17 серпня 1987. Метро, увечорі, по дорозі додому.

Написала я вчора листа до Миколи і Раїси Руденків. Адресу дала мені в Гантері Надійка Світлична. Лист дуже неформальний — немов до старих знайомих — з безпосереднім зворотом "дорогі Раїсо і Миколо", без всяких вступів і пояснень. Дуже коротко — це тільки перша ластівка, щоб збадати: відгукнуться чи ні, схочуть листуватися і отримувати посилки? Побачимо. Єдину цікаву інформацію, що я її подала — це вістка про англомовні переклади його поезій (зокрема вістка про те, що "Хрест" вийшов окремою книжечкою). Ждатиму на реакцію. Хотіла б може, якщо б вдалося, не обмежитися до висилки дрібних пакетів чи листів, але допомогти їм приїхати до Америки.

Я чомусь дуже сьогодні втомлена. Болить у плечах. Багато праці, Мариля на вакаціях, але найгірше — психологічний stress з Маминою хворобою і Татовими конфліктами з Андрієм.

19 серпня 1987. Метро, вранці.

А я таки завтра поїду до Максима: вже й квиток купила! Вчора переговорила з Борисами: вони візьмуть Тата на обід кожнього дня, і один або два рази повезуть до шпиталя до Мами. За це я, очевидно, заплачу їм. Вони добрі люди, добрі сусіди, і від давна у приязних стосунках з моїми батьками. Андрій з Марійкою сьогодні повертаються вже додому, отже Тато буде сам. Я воліла б була, щоб вони виїхали вже раніше, тоді ця зміна не була б такою драстичною. Але трудно: так мусить бути. Снідання робитиме собі сам, на ланч прийде до Остапа. Це рішення зробила я без попереднього порозуміння з Остапом: просто поставила його перед факт, що Тато кожного дня біля 2-ої прийде і що їстиме разом із ним. Остап в ґрунті речі добра душа і хоч він цінить свою вигоду і незалежність більше, як все інше, то я знаю, що він подбає про те, щоб старий не був голодний. Леся буде їздити до Мами до шпиталя; обіцяла відвідати її також Віра Лащик. Левко в час моєї відсутності повезе Тата до Мами на відвідини. Говорила вчора з Яримовичем: він апробував мій плян, не бачить в ньому особливих небезпек для Тата (Коли я в неділю запропонувала, що візьму Тата, щоб розважився, до Баунд Бруку — там було посв'ячення пам'ятника княгині Ольги — запротестував, а бодай так переказав мені Андрій — і ми у висліді не поїхали). Прогнози для Мами такі: до кінця серпня, правдоподібно, буде в Germantown Hospital, 27-28 серпня, мабуть, перевезуть її до All-Saints Hospital на інтензивну фізичну терапію на 21-22 дні. В другій половині вересня вона, правдоподібно, повернеться додому. Тоді потрібна буде стала опіка. Марійка запропонувала, що в разі, якби не було нікого, вона може приїхати на якийсь час — за оплатою. Андрій на цей час мусів би закрити практику.

20 серпня 1987. Четвер, год. 4:30. В поїзді на Бостон.

Тількищо сіла. І рада, що сиджу. Поїзд виповнений: в моєму вагоні 12 осіб стоїть — немає сидячих місць. Це, очевидно, час піку і найбільш рухлива лінія Америки: Вашинґтон — Бостон.

Встигла сьогодні закінчити ще одну статейку до нашої періодичної публікації "Questions and Answers" в Law Library Journal. Тим разом це відповідь на справжнє питання від читача: як знайти переклад шведського закону про корпорації. Питання, очевидно, має загальний інтерес — і не тільки для питань про право Швеції — отже довелося зладити цілу довідкову інструкцію. Я над цим почала працювати ще перед виїздом до Гантеру, а сьогодні закінчила й віддала Синтії. Це вже друге питання, що його я опрацювала до наступного випуску — перше було про "Варшавський пакт" і про "Варшавську конвенцію", що їх часом мішають навіть правничі бібліотекарі. Одне слово, мій стаж тепер такий, що доводиться передавати своє, набуте довголітнім досвідом, знання молодшим колеґам.

Коли я вже замикала бюрко, раптом у дверях з'явилася Liz, директорка. Хотіла мати зі мною конференцію (Вона тільки сьогодні повернулася з вакацій). Я їй сказала, що я вже на бігу, бо спішуся до поїзду, але можу дати їй ще точно 5 хвилин для розмови. Виявля-ється, як відгук на мемо в справі назначення голови довідкового відділу, Ран Дей написав Синтії та Ліз листа, в якому висловив ряд зауважень про те, мовляв, що ходили чутки про те, що директорка хоче відсунути Синтію від шефства над довідковим відділом ітд. Вона хотіла знати про мою реакцію. Ну, я листа не бачила, але коли правда згідна з її реляцією справи, то, думаю, Ран непотрібно написав таке меморандум. Все це можна було сказати Ліз в чотири очі, затримуючи певну дискретність. Бо адже поставив її в трохи незручне становище. Якщо вона і справді хотіла забрати деякі прерогативи від Синтії, то таке письмо Рана буде тепер цьому на перешкоді. Ліз виглядала трохи заскочена таким Рана становищем. Може це зроблено навмисно, щоб запобігти якимось її адміністративним ходам у майбутньому? — питалася мене. Не знаю. Вона дивувалася, що я нічого про це не знала. Я вияснила, що для цього можуть бути дві причини: 1/ або Ран хотів бути хоч трохи у цій справі дискретний і дав копію тільки Ліз та Синтії, 2/ або просто забув дати копію мені, бо я була на вакаціях, а потім він з Марією взяв вакації, отже ми могли просто розминутися.

Залишила я Татові цілий розклад годин — плян-календар, виписаний на великому аркуші паперу: "Зроби собі сніданок", "Піди на прохід і до Остапа на ланч", "Піди до Борисів на обід". З Борисами я переговорила і їм за те заплачу, але Тато має трудність орієнтуватися в часі і зразу все забуває. Я сьогодні три рази телефонувала до нього, щоб з'їв зупу, яка готова стояла, тільки пригріти. Я рада, що Остап зрозумів нарешті, що і він мусить трохи допомогти. Маю надію, що цих кілька днів без мене пройдуть без зайвих комплікацій. Думаю, що з Татом ситуація була б значно ліпша, якби не його вдача і його розлінивлений ум, що привик, що Мама весь час за нього все думала і завжди все йому багато разів повторяла. Він не привик концентруватися на чомусь одному — нібито хоче все знати, перебиває в половині речення, а потім наново все питається. Дуже цим усіх вимучує, Маму також. Вона, відколи є в шпиталі, не має болів у шлунковій ямі, а це — каже Яримович — могло бути нервове. Чи можна Тата навчити, щоб він пам'ятав тільки те головне, що конечне для його життя. Встати. Помитися. З'їсти снідання. Піти на прохід. Піти на обід. Замкнути хату. Покластися спати? Якби міг діяти на цьому рівні, можна б покищо обійтися без додаткової допомоги. Але він має тенденцію питатися про все інше — десятки разів. А яка це вулиця? Чому їдеш на ліво? Стань! Їдь! Ну, я вже навчилася ігнорувати ці команди, бо інакше мали б ми вже пару разів автомобільний випадок (А їздимо тепер щодня до Мами, до шпиталя).

Мамин стан, покищо, незмінний. Роблять фізичну терапію з лівим рам'ям і лівою ногою — це болісне і втомлює, але біль в цьому випадку, кажуть, добрий знак, він дає надію на поправу. Stroke, одначе, каже Яримович, не був такий легкий, як можна було спершу надіятися. Говорить вона до речі і пам'ятає, хто в неї був і що казав.

Остап зробив мені сьогодні несподіванку: купив вранці ковбасу ( — доставляють з Нью Йорку до крамниці на 5ій вул. один тільки раз на тиждень — в четвер!) і привіз цю ковбасу до мене до бюра. (Ковбаса, очевидно, для Максима. Я пару днів тому сказала, "шкода, що їду в четвер, не зможу купити Максимові ковбасу" — бо, вийшовши вранці з дому на роботу, я вже на вечір до хати не поверталася. Мені майнуло в думці, що він міг би щось таке зробити — це в його стилі! — але я такої пропозиції не ставила!) Я зраділа, побачивши його, і ми навіть разом пішли на полуденок до Faculty Club, де зустріли також Тита Геврика. Отже мали несподівано приємний ланч, хоч короткий.

26 серпня 1987. Метро. Вранці.

Після п'ятиденної поїздки до Cambridge, повертаюся до роботи. Місію виконала! Допомогла Максимові й Уляні з пакуванням, зайнялася трохи дитиною, купила малому ліжечко, а Максимові кольоровий телевізор. Ці речі в Канаді значно дорожчі, отже варто взяти їх звідси тепер. Іванко помітно змінився за останні два місяці. Colic минув, дитина не плаче так часто як на початку. Взагалі може собі зовсім задоволений лежати в койчику, розглядатися довкола, взяти в ручку калатальце, бавитися. Має великі сині очка, радо сміється. Коли покласти його на животик, тримається на руках з піднесеною головкою. Сам ще не перевертається усім тілом і ще не сидить. Їсть уже кашку ложечкою і має два передні зубики.

27 серпня 1987. Метро, увечорі.

Я дуже втомлена. На роботі в нас — початок року, рух, повно студентів, з'їхалися професори (цього семестра є і Kübler з Німеччини і Soltysiński з Польщі). Вони, очевидно, готуються до викладів, а це ставить ряд вимог до бібліотеки. Я ганяю собою з ранку до вечора, встаю о 6-ій, а ввечорі така втомлена, що не зразу можу заснути — отже засипляю десь 1-2-а. Татові щодня готую обід — їсть разом з нами, але мушу пильнувати, щоб не тільки мав щось у холодильні на полуденок, але щоб не забув взяти собі їсти. Кожен вечір після обіду їздили до Мами до шпиталя. Потім я ще решту вечора прала й порядкувала її гардеробу. Над усе втомлює Тато своїми безконечними питаннями: котрий сьогодні день? Куди їдеш? (Коли ми їдемо до шпиталя), де є той шпиталь, що до нього мають перенести Маму? — все це, здавалось би, зовсім натуральні питання, але коли їх повторяється десятки разів за один вечір, то це може довести людину до розпуки. Ну, покищо витримую. Але пробую Тата зайняти чимсь корисним: напр. вчора я казала йому читати Мамі новинки із Свободи. Можливо, що міг би її і кормити ложечкою і може діяти за її директивами, як прийде додому.

П'ятниця, 28 серпня 1987. Метро, год. 2. пополудні.

Сьогодні перед полуднем перевезли Маму амбулянсом із Germantown Hospital до All Saints Rehabilitation Center. Я взяла собі звільнення на пару годин: думала, що зможу вполудне повернутися до праці. Але забрало це значно довше. Я мусіла відбути серію вступних інтерв'ю з лікарем (Dr. Alpert), з медсестрою (Nancy Henry) та із суспільною працівницею (Mrs. King), підписати різні документи, etc. Тата взяла із собою, але тримала його в повній дисципліні, щоб не перешкаджав. Все таки, думаю, добре, що його зустріли і лікар, і медсестра, і social worker — адже він є частиною проблеми, що вимагає розв'язання. Не знаю, що буде далі. Шукаю інтензивно — при помочі інших людей — жінку, щоб могла бути піклувальницею. Ще не знаю, чи брати когось на 24 год., щоб мешкав з ними, чи тільки щоб приходив? Андрій, очевидно, висловився проти 24-годинної опіки — мовляв, з Татом ніхто не витримає. Але тут може входять і інші мотиви — більший кошт, зайнята кімната, куди він вряди-годи приїжджає, ітд. А ще він боїться, що ця особа може щось вкрасти ітп. Я воліла б, щоб хтось був постійно, бо це звільнило б мене для мого власного життя — яке останніми днями відійшло на далекий плян.

Віра Лащик у шпиталі після досить складної, понад 5-годинної операції: був тумор десь біля вуха, на щастя не злоякісний. Я вже двічі з нею говорила по телефону, а тепер — по дорозі до праці, хочу вступити до неї на чверть години, щоб підтримати її на дусі.

Неділя вранці, 30 серпня 1987.

Вчора взяла Тата із собою на закупи харчів — не тому, що він собі справді міг би купити щонебудь (він до скупості ощадний — харчується в мене безкоштовно і тільки платить за хліб і шинку і пару овочів, що стоять у його холодильнику — отже нічого додаткового не купує, мовляв, йому непотрібно нічого) — але взяла я його передусім тому, щоб виповнити йому чимсь час, щоб забрати з дому на годину, щоб... вчити як малу дитину... Мама, думаю, трохи завинила в тому, що його стан такий як є: вона за нього все робила, думала, говорила, і ніде не хотіла брати його з собою. У висліді він не має того, про що так часто говорив мені у дитинстві: Erfahrungswissenschaft. Адже Тато зовсім добре міг би ще й тепер купити собі напр. хліб і молоко, якби Мама була посилала його за орудками до крамниці 5-10 літ тому, або поїхати кудись таксівкою, якби був це робив давніше, або загріти собі зупу з консерви, чи випрати білля в машині... Але він був повністю ізольований від усіх цих життєвих справ. Одне що робив раніше — виписувати чеки і платити рахунки — операція значно складніша — робить і досі сам — доказ, що міг би і ці дрібніші речі виконувати, якби мав практику. Вчора, напр. він напевно вперше за останніх 5 літ, а може і 10 літ, був у великому супермаркеті. Я нераз заохочувала його, щоб їхав з нами, але Мама протестувала, вона хотіла бути бодай короткий час без нього. Тому і на імпрези ніколи не брала його із собою, а коли я хотіла повезти Тата на листопадове свято (він же колишній УСС-ус, а тоді навіть вшановували цих останніх могіканів) — відмовила його, мовляв, він не витримає всидіти на імпрезі (якби ходив частіше, теж мав би більше видержки!)

Про себе, одначе, він уміє подбати. Кілька разів, напр. пригадував мені, щоб я купила йому ще одну пару білих Support hose, а вчора, коли вишпортав викалачкою рештки пльомби із зуба, тричі телефонував, що його конечно треба повезти до дентиста. Я пробувала замовити йому візиту в Цісикової, але її не застала. Остап піддав думку, що, мовляв, Тато міг би поїхати до Андрія (Андрій привезе 7 вересня Соню до La Salle, отже буде незабаром у Філядельфії і міг би евентуально взяти його до себе). Я про це Татові сказала кілька разів. Але він сказав: ліпше замов мені Цісикову. Я повторила цю ж пропозицію вчора при Мамі — в час нашої візити в шпиталі — підкресливши, що це була б нагода батькові вперше за 20 років! відвідати сина і подивитися, як він живе! Мама цю ідею підтримала, але Татова реакція була симптоматичною: "а чи це мені оплатиться?" Куркульська натура! Я сказала при Мамі: сором, що батько ніколи не був у сина, а тепер має нагоду і не хоче з неї скористати! Його вирахованість — справа, очевидно, не сьогоднішня. Факт, що він більше толерує мене, як Андрія, зумовлений напевно не тільки тим, що Андрій має таку саму вдачу як старий і такий же вирахований, як і він, але напевно також і тому, що він знає і бачить, що я від нього ніяких грошей не потребую і не бажаю. Все ж таки думаю, що моїм обов'язком є підготовити ґрунт: поволі доводити до свідомості старого, що настав час, коли доведеться витягати капітал з банку, бо самої пенсії не вистачить на життя. Показала я йому в супермаркеті пакет пелюшок — 48 штук паперових пелюшок коштує майже 10 дол. Це, можливо, треба буде купувати для Мами кожного тижня. Опіка, очевидно, буде коштовна (ще не знаю скільки — є можливість, що буде така жінка десь за три тижні). Но і очевидно, харч коштуватиме: його треба буде купувати для трьох осіб — тобто для Мами, Тата і піклувальниці.

Вчора, в суботу 29 серпня, Максим, Уляна та Іванко прибули вже до Торонто! Щасливо, слава Богу, доїхали! Пару днів побудуть у Мойсеїв, аж поки не приїдуть їхні речі, що їх вони мусять ще на місці перепровадити через митний контроль. Добре, що вже на місці — я весь час думала про те, що вони тепер бездомні, в дорозі, навіть порозумітися з ними не можна, і журилася. Вони, очевидно, також хвилювалися. Для Уляни, зокрема, це була сумна розлука з близькою приятелькою Тамарою Гутнік-Нері (це та сама Тамара, що була в моїй групі Ковбаснюка — ми разом їздили на Україну в 1974 році!) Но і очевидно відхід із посту технічного редактора Harvard Ukrainian Studies. Уляна ще якийсь час працюватиме на пів ставки для HUS — але це напевно тимчасово. Пріцак в останній з нею зустрічі, дякуючи їй за все, що вона за всі ці роки зробила, сказав у розмові: "а все таки Ви були — тільки жінка!" Уляну це заболіло: що він хотів цим сказати?" Ну, професор Пріцак відомий із своєї нетактовності. В цьому випадку виліз із нього також типово український "male chauvinist pig". Я сказала Уляні: тебе оцінять, як уже відійдеш. І не жалій. Із твоїм знанням і стажем ти в Канаді зможеш отримати добру позицію і тебе будуть цінити й шанувати. Очевидно, жодна позиція не матиме престижу гарвардського наукового видання. Але Уляна, напр. зовсім добре могла б бути редактором — і то навіть головним, а не технічним — такого видання як Journal of Ukrainian Studies. А вже напевно, за якийсь час, захочуть її допомоги в Encyclopedia of Ukraine.

Остап вирішив послати молодятам на новосілля 5,000 дол. І вже вислав, на нову їхню адресу. Пізніш, я думаю, треба буде дати їм трохи більше, коли будуть купувати хату.

Я привезла від Максима записані на тасьми виклади його з літньої школи. Кожного вечора тепер слухаємо обоє з Остапом одну його лекцію. Дуже цікаво. Одна з перших його лекцій — про Котляревського — зворушила мене до сліз — зокрема місце, де він читає строфу з Енеїди в оригіналі. Пригадалося мені, як я обом хлопцям, Маркові і Максимові, читала перед сном Енеїду, в їхній спільній спальні, в нашій хаті на 13-ій вулиці — коли це було? 1959-1962? Шкода, що не вела тоді регулярних записок. Ніколи було! Не пішли мої труди намарне! Таких прекрасних жнив ніхто і в мріях не міг би передбачити. Молодий професор викладає дуже цікаво, на гарвардському рівні! І видно його добру підготовку. Українська література в нього у контексті історії, з порівняльними елементами. Знаменито змальовує тло, на якому виростають наші письменники. Деякі ці речі показують навіть мені нашу літературу, нашу інтелектуальну історію, в новому світлі. Багато користаю з цих лекцій. А також бачу в чому можна і мені йому допомогти інформацією. Напр. пошлю йому при нагоді свою анотацію про статтю Graham-a про Котляревського зі журналу Vergilius — де автор ставить нашу Енеїду у контекст інших травестованих Енеїд західно-европейської літератури.

Неділя, 30 серпня. 1:30.

Пару годин тому я зателефонувала до Марійки й Андрія і мала з ними довгу розмову про Маму й Тата. Цей телефон був наслідком зауважень Остапа, що найліпшою розв'язкою ситуації було б, якби Марійка перебрала на себе опіку над Мамою і Татом, а Андрій зліквідував цю свою бідну практику на селі і перенісся сюди. Я з цим, очевидно, на 100% згідна, але сумніваюся в тому, чи таке взагалі можливе. Марійка, правда, пропонувала, що може таке зробити, "якби нікого не можна знайти", за оплатою, але хоч я і за це була вдячна, така розв'язка на місяць-два була б тільки тимчасовою. Я хотіла впевнитися, чи довгореченцева така розв'язка була б в їхньому інтересі, бо подумала, що може вони цього хочуть і думають, що я собі такої розв'язки не бажаю? Може вони думають, що я не хочу, щоб вони перебрали Татову хату і щоб їм виплачувати Татові гроші? Отже я їх запевнила, що на випадок їхньої згоди, вони не тільки матимуть мою повну згоду, але що я переконаю Тата, щоб на це погодився, а навіть у випадку труднощів з ним, з Татового конта, де я є номінальним співвласником, навіть і без його особистої згоди мала б право виплачувати гроші тому, хто буде Мамою піклуватися. Реакція Марійки дає мені надію, що така пропозиція має реальні підстави. Вони матимуть родинну нараду і дадуть нам відповідь. Заробітки їхні там усього 20,000 річно (аж не віриться, ніби лікар-дентист і двоє людей працює! — я сама заробляю тепер 40,000!) Отже якби Марійка могла заробити, піклуючись Мамою, а Андрій поступово ліквідував практику там і перенісся сюди, це було б їм і з фінансових причин вигідно. Замість платити чужим людям (Віра Лащик говорила мені, що така поміч з мешканням і харчем коштує 350 дол. у місяць) — ліпше було б платити їм, тоді гроші принесли б подвійну користь. Боже! Мені аж настрій поправився! Маю надію, що вони зроблять позитивне рішення! Тим більше, що їхня дитина — тут, у школі! — Я грошей жодних у спадку від батьків не хочу (Якби лишили пару тисяч внукам, була б я рада, але навіть і це не конечне!) Свобода незалежного життя для мене важніша, як усі Татові гроші! І вона для мене — безцінна! Увесь світ мені прояснів від самої тільки надії на таку можливість! Щоб лиш надія не завела!

31 серпня, понеділок.

Для відпруження останніх кілька тижнів перед сном (а то й замість сну!) взялася я знову за лектуру. Завжди вірила в бібліотерапію — і тому застосовую це до себе. І ось таким чином тількищо закінчила читати розповідь MIG pilot: the final escape of Lt. Belenko. Автор: John Barron. Максим, коли побачив у моїх руках цей paperback (я читала його в поїзді до Бостону), вигукнув із здивуванням: "Що ти читаєш!!! MIG Pilot?" — не вірив своїм очам. Вибір цієї лектури має свою історію. Пішла я на станцію AMTRAK купувати квиток до Бостону. Раптом чую: грає приємна клясична музика. Музика заманила мене до крила станції, де філядельфійська публічна бібліотека має постійний випродаж своїх старих книжок (тисячі томів!) От я і пішла між полиці, подумавши, що серед цих книг можуть бути і старі англомовні видання Франка, Лесі Українки ітд. Вони сьогодні вже рідкісні і при такій нагоді можна часом дешево придбати. Не знайшла. Aле знайшла одну стару книжку E.L. Voynich (Interrupted friendship) і хоч вона вже тепер мені непотрібна, все ж таки я вирішила її купити за 2.50. Як бонус, запропонували мені взяти собі ще один якийсь paperback з купи таких дешевих видань, що стояли поруч, без обкладинок уже, але з титульними сторінками. Перша моя реакція: навіщо мені це? І так у хаті за багато всяких непотрібних нам книг, що тільки забирають місце. Але раптом мій погляд зупинився на цьому MIG Pilot. Belenko... українець? MIG pilot? Чи не той, що втік до Японії (і потім до Америки) на машині MIG, що була незнайома для заходу — подія, що наробила була свого часу великої сензації по всіх газетах? І я цю книжку взяла. Написана грамотно й цікаво, подає незвичайно багато побутових інформацій про життя в Радянському Союзі. Я навіть зворушилася, коли дійшла до опису, як Беленкові в Японії американський відпоручник СІА приносить російськомовні видання книг Солженіцина і Конквеста (Great terror) і як Беленко день і ніч поринає у цій страшній ревеляційній лектурі... Про українське походження Беленка не має добрих даних, але є кілька згадок про Україну та українців в інших контекстах.

6 вересня 1987. Неділя, вранці.

Мамин стан не тільки не поправляється, але наступили навіть деякі ускладнення. Dr. Alpert уважає, що дрижання правої руки робить всяку терапію неможливою. Єдиний лік на це — Inderal. Отже почали їй його давати. Inderal, одначе, викликає в неї сповільнення пульсу — і був один день, коли стало їй погано, мусіли покласти її в ліжко і терапію припинити. Що буде далі — не знаю. Яримович погодився, щоб давати inderal малими дозами. В All Saints Rehabilitation Hospital потримають її може ще три тижні. Яримович вчора у розмові зі мною сказав: її стан такий, що навіть, як знайдемо жінку для опіки над нею — може бути, що одна особа не зможе дати собі ради. Щоб посадити Маму з ліжка на крісло, треба сильного мужчини і ще хтось другий мусить тримати крісло. Ми вчора бачили, як це відбувалося. Може якби Мама була меншою і не такою важкою, проблема була б меншою. Яримович думає, що її доведеться віддати до Nursing home. Не виключене, що в дальшому майбутньому треба буде таке зробити — але це в остаточному разі. Я хочу покищо бодай спробувати, щоб вона була вдома. Вона дуже притомна, всім цікавиться, реально думає, добре все пам'ятає — боюсь, що nursing home спричинить депресію і приспішить смерть. Конче хочу зробити все можливе, щоб цьому запобігти. На днях має приїхати Марійка — мусимо порадитися, що робити. Якби Марійка з Андрієм були тут, плюс пару годин візита професійної медсестри — може це справу розв'язало б. Більшість часу Мама і так мусіла б проводити в ліжку.

7 вересня 1987. Labor Day, вранці.

Тато прийде на обід о 2-ій — отже маю вранці пару годин для себе. Правда, вже телефонував двічі, а вчора після вечері телефонував кілька разів — завжди в тій самій справі. "Мені потрібна нова парасоля". Добре, купимо. "Мені потрібні білі панчохи". Я вже купила і дала тобі. "Мені треба кльозетового паперу". Я хотіла при останніх закупах купити — тоді він казав: не треба, і показав мені у шафі запас на два місяці. Тепер уже забув. Мине 15 мінут. Знову телефон. Мені потрібні панчохи, etc. І так кілька разів за вечір. Він, очевидно, хоче підсвідомо звертати на себе увагу, бо Мама тепер у центрі уваги. Але я справді присвячую йому відносно багато часу. Завжди з нами їсть, я кожен день буваю в нього, перу, варю, полагоджую грошові справи, вожу до Мами. Не можу однак дозволити, щоб він забрав увесь мій час, тим більше, що в нас з ним не було про що говорити і раніше, а що вже тепер. Він змісця забуде — так чи інакше. Але я поволі підготовляю його до того, що буде хтось з ними мешкати, що треба буде витрачати гроші ітп. Куркульська в нього натура — хотів би ще тепер відкладати ощадності, акумулювати капітал. А в хаті неодного бракує, навіть порядних рушників не мають, не кажу вже про такі речі, як машина до сушення білля... Погодився нарешті з фактом, що зуби поїде направляти до Андрія. Мені соромно, сказала я йому при Мамі, що Ти ні разу за 20 літ не відвідав свого сина. Мусиш поїхати! Чекаю, що може сьогодні-завтра приїде Марійка і відбудеться рішальна розмова про майбутню розв'язку нашої родинної проблеми.

***

Моя бібліотерапія тепер включає "Четвертий вимір" Романа Іваничука. (Перед сном, замість сну і в метро). Це "пошуковий роман" про Миколу Гулака — вченого філософа-математика, кирило-методіївця, що був покараний тюрмою і засланням. Іваничук протиставить Гулака Костомарову і тема книжки болюче актуальна: іти на компроміс, щоб мати можливість працювати науково ітд. і залишити по собі вартісний продукт, чи посвятити все для безкомпромісовості, для прямолінійності і вірності ідеалам. Цікаво, що Іваничук схиляється трохи в бік Гулака, хоч натяк на компроміс є і в нього: і одне і друге, мовляв, Україні потрібне. Іваничук — добрий автор, але стати великим письменником заважає йому надмірна схильність до схематичності — але він український патріот і в кожному творі просуває якусь "націоналістичну" — в радянському розумінні — "крамолу". Кілька цитат:

Говорить Костомаров: "Переміг страх, який передався нам з молоком матері. Страх не отримати посади, страх втратити її, страх перед вимушеним неробством, страх не видати книгу, страх стати гробокопачем власного таланту". (с.145)

Говорить Гулак: "...ніщо в світі не пропадає даром. Я назавжди втратив Україну, але поніс на всю свою дорогу її науку мужності і цієї науки не споганив, пізнавши солодке почуття перемоги над ницим страхом, залишивши своїм нащадкам приклад чоловічої терпеливості. Більше нічим віддячитися їй я не зміг, а мало це чи багато — скажуть ті, які прийдуть." (с.203).

8 вересня 1987 Метро, під вечір.

Їду додому смертельно втомлена. Більшість ночі не спала. Пробувала трохи звечора працювати — бо що моє життя було б варте без цієї одержимості? Остапові Тато іде на нерви — він конче хотів би, щоб я за всяку ціну розв'язалася із Сеньковськими. Ну, я теж цього бажаю, але він не розуміє, що маю певний моральний обов'язок нагляду над розв'язкою, якою вона не була б. Приїхала Марійка, привезла Соню до школи. Сьогонді, маю надію, прийде на рішальну розмову про майбутнє.

10 вересня 1987. Четвер. Метро, вранці.

Вчора, 9-ого, Марійка взяла Тата зі собою до Van Etten на кілька днів. Андрій має направити йому зуби. Поїздку цю треба було підготовити психологічно — адже за всі роки, що Андрій там — він ні разу в нього не побував. Отже маємо пару днів передишки від Тата. Але надія на повну розв'язку з Марійкою і Андрієм — щораз менша. Я зразу думала, що оптимізм Остапа — невиправданий, але чіпилася цієї думки, як потапаючий за бритву. Двічі говорила про це з Марійкою по телефону. За порозумінням з Мамою, зробила оферту: дві тисячі долярів на місяць плюс повне харчування (і, очевидно, мешкання). Це на чотири тисячі в рік більше, як їхній спільний заробіток минулого року, та ще й безкоштовний харч. Я думаю, що це було б дуже в їхньому інтересі. Марійка мала б забезпечену працю, заплатила б собі Social Security, якого тепер не має, а в міжчасі Андрій міг би їздити на пару днів до своїх пацієнтів, поступово ліквідувати практику там і перенестися сюди. Тата напевно вдалось би намовити, щоб переписав на нього хату ще за життя — отже майно перейшло б у їхні руки — правда, коштом їхньої праці і поважної зміни способу життя. Дві речі стоять цьому на перешкоді, обидві психологічного характеру і пов'язані зі собою: Андрієві бракує самостійности і рішучості: зробити будь яке рішення для нього непоборна травма. По друге: він приймає пацієнтів тільки тоді, коли Марійка йому асистує — без неї він не працює взагалі, коли вона хвора — він замикає канцелярію! А ще, як бачу, вони не привикли до праці — адже обоє працюють тільки 3-4 дні на тиждень, на пару годин.

Понеділок, 14 вересня 1987, вранці, метро.

Вчора були в нас у гостині Микола та Галя Жулинські. На щастя, Тато ще не повернувся з Ван Еттен і ми маємо кілька днів більшої свободи. Правда, і в суботу, і в неділю я провела багато часу, полагоджуючи Татові і Мамині справи в банку та відвідуючи Маму двічі у шпиталі — все ж таки встигла закупити харчі і підготовити дуже смачний і багатий обід, хоч і без домашнього печива. Просила я також Мирослава та Марійку, але вони відмовилися прийти. Жулинські до них заїхали, вони з ними від суботи увесь час, отже використали гостину в нас для передишки, щоб зайнятися своїми справами. Галя Жулинська в Америці вперше і повна свіжих вражень від Вашинґтону і Філядельфії. Були вже в різних музеях, оглядали місто — одне, і друге. Несподіванкою для неї була велика кількість чорних і те, що вони, мовляв, на повних правах. Очевидно, не легко звикати їм до нашої літньої вологості, але маю надію, що сьогодні-завтра погода зміниться на осінню і буде і нам і їм свіжо й легко дихати. Галя по професії — інженер, проєктує газопровідні труби. Вона із Луцька, з українською душею і серцем. Дочка їхня (що залишилася з бабунею, яка спеціяльно для того приїхала з Луцька) ходить до української школи — їй тепер 13 років. Микола тим разом був сміливіший і більш отвертий. Ґорбачовська гласність дає виразні наслідки, і це він сам потверджує. Дуже радів, коли я прочитала йому фразу з Костюкового листа, де Григорій Олек. пише до мене: "а цей ваш Жулинський ... надзвичайно культурний, відважний і чесний автор і дослідник". Треба мені буде переказати Костюкові: Ж. написав для Вітчизни статтю про Хвильового — докладно прочитав розвідку Костюка в першому томі "Творів", згадує його по прізвищу, полемізує з ним. А також повідомив, що готують до друку томик ранніх оповідань Винниченка, та 5-томну енциклопедію української літератури, де будуть включені і еміграційні письменники!

15 вересня 1987. Вівторок вранці, метро.

Вчора ввечері ми з Остапом взяли Галю Жулинську до крамниці Ванамейкера і купили їй та Миколі кілька дарунків (жакетик, блюзочки, піжаму, шляфрок) — Галя мого приблизно росту, але трохи повніша бюстом — розмір на неї 14 (це так на майбутнє, якби я мала везти їй щось у Київ!) Крім того для дівчинки Лесі дала я з дому зовсім не вживані (бо за малі на мене!) штани, спортову блюзку-светрик, дуже добру свою суконку (що вимагає більшої стрункості стану) — дала я Галі до вибору значну кількість інших речей — але вона обмежилася до цих кількох. Потім ще відвезли її до Лабуньків і ще зо дві години провели на цікавій розмові.

Дрозд — що його книжку "Спектакль" Галя помітила на нічному столику нашої спальні, (саме читаю!) — є, виявляється, їхнім кумом. Жонатий він із поетесою Жиленко. Ліна Костенко живе у цьому ж будинку, що й Жулинські. Галя зустрічається часто з нею в ліфті. Ліна недавно десь виступала і заявила, що Шевченківську премію була б навіть відмовилася прийняти, якби не ім'я Шевченка, це, мовляв приймаю не від тих чиновників, що її приділили, а від народу... Вона, як каже Микола, "тверда" характером, часом спізняється на виступи, де жде на неї велика кількість людей, а то й не приходить взагалі.

Продовження: вівторок пополудні, метро.

Сьогодні, за вчорашнім домовленням, приїхали до мене біля 12 вполудне Мирослав і Марія Лабуньки та обоє Жулинські. Я посвятила їм 2 з половиною годин часу — заповіла заздалегідь Марилі, що в мене важливі гості з Києва і я хочу взяти їх на ланч і показати кемпус. Пішли у бібліотеку, показала я Миколі українську літературну колекцію, знайшла його книжку та RLIN computer printout усіх його книг у системі RLIN (це — як я і сподівалася — зробило на нього враження і дуже зацікавило). Допитувався про подробиці. Просив, щоб дати йому деякі дані про себе — я не мала часу щось спеціяльно готовити, але дала коротенькі дані, які колись подала була до Сучасності та бібліографічну довідку з часів, коли мене приймали в члени УВАН. Крім того, він взяв фотокопії моїх статтей із Сучасності: "Англомовна літературна україніка," "Войнич і Расторґуєв," та "Бібліотекознавство і бібліографія в сучасній Україні." Дала я йому на "бонус" також фотокопію Костюкової статті про мою поезію. В короткому часі, що його ми мали, показала я їм трохи кемпусу, сфотографувалися ми і біля скульптури Архипенка, і біля нової скульптури, що зображує лавку, на якій сидить, мов живий, Бенджамін Франклін з бронзи (Забула прізвище скульптора — це дуже ефектовна річ!) Полуденок був приємний і обильний — їм смакував салмон, що був сьогодні головною стравою — крім мене і Марійки — всі його їли. Від мене вони поїхали ще оглядати стару історичну частину міста Філядельфії — Independence Hall, etc. Дуже запрошували приїхати до Києва — як доля дозволить, може колись скористаю із запрошення. Вони дуже були вдячні за дарунки — але і самі привезли більш дарунків, як потрібно: два нові числа збірника "Бібліотекознавство і бібліографія" (спеціяльно знайома бібліотекарка замовила із Харкова!), дві платівки української музики (Солом'яненко співає ітд.), нову Миколину книжку, якусь тканину на стіл — цієї останньої не хотіла я прийняти, бо це вже занадто і непотрібно, але мусіла, щоб не образилися. Вчора при розмові ще в Лабуньків, запитала я про Руденка і про Стуса, підкреслюючи, як дуже шкодить цькування українських літераторів опінії СССР. Стусові поезії прочитав Микола вже тут — у Вашинґтоні, в Проциків. Прикро йому стало, каже, коли побачив, що це не якийсь посередній, а таки справді добрий поет. Щось треба робити літераторам, кажу, щоб була більша солідарність серед наших письменників, щоб заступалися за своїх колег.

Середа, 16 вересня 1987. Метро.

Вчора на працю потелефонувала мені Катруся, Лялина доня. Я зразу знала: щось сталося! Ляля в шпиталі. Запримітила якусь ненормальність, ковтаючи страву, — пішла до лікаря. Виявляється: рак поширився на оболонку серця, через те витворюється надмір рідини довкола серця. Рентґени показують серце вдвічі побільшене, але кардіолог твердить, що саме серце діє справно, треба тільки витягнути рідину, що призбиралася довкола. Я вчора увечері вже з Лялею розмовляла по телефону: сьогодні мають їй витягнути трохи цієї рідини шприцою і може вставити невеличку трубку, що нею могла б ця рідина випливати. Якщо це вдасться — лікарі думають, що вона до трьох днів може повернутися додому і навіть поїхати на наш гімназійний з'їзд (Вона вже має квиток до Філядельфії на 30 вересня!) Як не поможе трубка, треба буде зробити операцію, щоб рідина випорожнювалась прямо у грудну клітку. Як би не було — прогнози загрозливі, довго життя не вдасться зберегти. Рік? Два? А може тільки доведеться рахувати на місяці? В розмові з Лялею я пробувала звучати ділово і бадьоро — вона також. Але давить мене жаль і смуток, вчора зринали на мене спогади епізодів нашої спільної молодости, зворушливі вияви дружби.

Четвер, 17 вересня 1987. Вдома, увечорі.

Увесь день майже провела я сьогодні в All Saints Hospital. Вчора приїхали Андрій з Марійкою, привезли назад тата. Сьогодні в маминому шпиталі були ми в трійку: Андрій, Марійка і я — від 7:30 вранці до 2- пополудні (На працю я прийшла щойно о 3-ій!) Нас хотіли познайомити з рутиною маминого дня: як вона "встає", як її миють, саджають на туалету, кормлять, яка в неї терапія ітд. Опісля були довгі конзультації з медсестрою, з лікарем, з суспільною працівницею. Сумні справи. Мама толерує тільки 3 години терапії — прогресу майже немає. Лікар уважає, що він не може затримувати її довше в All Saints і хоче вже 25-ого відпустити її — або додому, або до nursing home. Не виключає можливості, що після кількох місяців, стан її може трішки поліпшитися — тоді, можливо, можна б знову спробувати терапію більш інтенсивну, яка може дати деякі наслідки. А дві-три години терапії вона зможе отримувати і вдома: Medicare оплатить медсестру, терапіста і aide тричі в тиждень, по кілька годин. Крім цього, очевидна річ, потрібна опіка вдома: з'їсти, накормити, випрати ітд.

На пропозицію дану Андрієві і Марійці покищо не маю ясної відповіді. Сьогодні зробив Андрій натяк, що мовляв, навіть якби вони хотіли таке зробити, то це вимагало б більше часу для підготови ітд. Наступні дні будуть вирішальні. Увесь час займаюся справами Мами й Тата — моє власне життя поставлене на "HOLD". От добре, що мали пару днів передишки з Жулинськими!

А ще: комунікація з нашими дітьми тепер дуже трудна. Максимові ще не залучили телефону, а Марко з Ією подорожують у Греції. Дістали сьогодні від них повну захоплення карточку — зворушила мене до сліз!

Вівторок, 22 вересня 1987. Метро.

Андрій з Марійкою напрацювалися в маминій хаті, підготовляючи її до маминого повороту додому. Винесли канапу до пивниці, вставили мамине ліжко до татової кімнати, перемеблювали пивницю, купили машину до сушення білля (ще треба заінсталювати електрику!). Вміжчасі я весь час опікуюся Татом, полагоджую їхні банкові справи, плачу рахунки, варю, перу, їжджу до шпиталя, переговорюю з потенційними кандидатками на працю. Обіцяна робоча сила — Марія, що має певний досвід піклування хворими (вона була із Котович і Бакай до їхньої смерти) ще працює над морем і не може приїхати скорше як під кінець місяця. Я ще її навіть не бачила, але рахую на неї, бо мушу. Маю надію, що вона не злякається своїх подвійних обов'язків. Є проблеми і з хатою — спальні, лазничка, кухня, вітальня — все на одному поверсі — це добре, але коридори і двері вузькі — чи пройде туди візок на колесах, wheelchair? Пробую переконати social worker-a в All Saints, щоб затримали Маму ще на один бодай тиждень. 2 жовтня, щоправда, я маю їхати з Лялею на Союзівку, а потім до Maine — але я домовилася з Марійкою і Андрієм, що на цей вікенд вони — за зворотом коштів — приїдуть на пару днів, отже на вікенд могла б я виїхати. Марія від 1-ого також вже повинна бути на праці, отже це може не було б проблемою, хоч із поїздки до Maine напевно доведеться зрезигнувати. Тим більше, що Ляля ще в лікарні і не знати, чи матиме силу для такої далекої подорожі... Лялина хвороба потрясла моїми емоціями до тої міри, що я мусіла вдатися до традиційної автопсихотерапії: написала вірш (а вже, здавалося мені, не збиралася більше писати віршів взагалі!) Марко та Ія вдома вже — щасливі, задоволені, захоплені своєю подорожжю! І це і для мене велика радість!

Середа, 23 вересня 1987. Метро.

Сьогодні вирішиться: випустять Маму додому післязавтра, в п'ятницю 25-ого, чи за тиждень, 2-ого. Їду до праці, але після полудня мусітиму приїхати назад, бо приїдуть із All Saints оглянути хату, щодо можливостей вживання крісла на колесах ітд., бо я перестерегла їх, що коридори і двері, мабуть, за вузькі. Я вже ледве тримаюся на ногах, а що буде, коли ще прийде додому Мама? Моя робітниця-полька ще не повернулася з-над моря, журить мене те, що я досі порозуміваюся з нею тільки за посередництвом якоїсь "pani Heleny". Вчора розболілася мені нога (може жиляк? може флебайтіс?) — хотіла раніше покластися до ліжка. Але Тато, який тількищо в нас пообідав, телефонує: мусиш до мене прийти! Кажу: може відкладемо це до завтра, я завтра пополудні буду в тебе пару годин! Ні, зараз! Двічі телефонував — і я таки пішла. Подумала, може справді якась криза. Та де! Знайшов якісь старі записки, старі чеки з банку, в якому вже роками не мають конта, ітд. В хаті стоять написи: Марта має чекову книжку і полагоджує всі рахунки, всі дійсні банкові книжки я перебрала, їздила вже з ним до банку полагоджувати справи ітп — але він усе це забув. Підійняв крик, коли я почала дерти і викидати ці старі записки. Але потім, здається, зрозумів. Якщо ці карточки із його записками лишити на бюрку ("мені потрібні панчохи", "треба заплатити податок" ітд.) — то він знову буде хвилюватися, дзвонити мені, а якби мав на столі свою чекову книжку, то міг би вдруге чи втретє виписати непотрібного чека. (До Internal Revenue написав два додаткові непотрібні чеки, що їх завчасу вдалося перехопити). Ну, я дурна думаю, що може Тато хоче мати зі мною якусь розмову сам-на-сам перед поворотом Мами — та ні, в нього, як і все життя, в осередку уваги тільки грошеві справи! Мені його жаль, але контакту з дітьми і внуками і чужими людьми не встановив, зацікавлень жодних в нього нема, отже приречений на самотність. Зрештою, як Мама буде вдома і господиня — не буде сам і матиме постійні директиви, що робити. Тоді напевно буде йому за багато руху — бо як був Андрій з Марійкою він часто виходив з дому, бо йому їх було "забагато".

27 вересня 1987. Неділя вранці — ще в ліжку.

Сьогодні пополудні їду по свою польку — Марію (навіть прізвища точно не знаю, але маю адресу десь на Edgemont, в польській дільниці Richmond і тентативне домовлення). Коли вона, повернувшися з-над моря, потелефонувала до мене в п'ятницю — світ мені прояснів і великий тягар впав із серця. Бо це, як-не-як, розв'язка і я вірю, що вона вдасться. За посередництвом Mrs. King, суспільної працівниці, вдалося випросити у шпиталі ще один тиждень, мовляв, господиня, що має перебрати опіку може це зробити щойно від 1 жовтня. Це їх переконало і пішли мені на руку: маму привезуть додому амбулянсом у п'ятницю 2 жовтня. А на 1-ого, в четвер, маю домовлення привезти до All Saints свою працівницю, щоб навчилася, як мамою піклуватися. Я їх перестерегла: тільки не відстраште мені робітниці! вона має бути housekeeper, а не nurse, і я від неї не можу вимагати, щоб вона маму саджала на крісло (це понад силу для одної людини, та ще й жінки! В шпиталі це робить міцний мужчина-санітар при асисті медсестри!) Білшість часу мама мусітиме проводити в ліжку — на це нема ради — але додому приходитиме пару разів на тиждень медсестра і терапіст — тоді, думаю, треба, щоб її бодай на короткий час посадили в крісло. Шпитальне ліжко і крісло-візок мають доставити у вівторок вранці.

Добре, що Марія приїде вже сьогодні. (Тато, щоправда, вже сказав: а пощо мені її? Мовляв, вона потрібна тільки мамі, а це коштуватиме гроші — я погодилася вже на 180 дол. на тиждень, але треба ще буде найняти когось другого, щоб приходив у неділі, коли вона матиме вихідний день, отже вийде понад 200 на тиждень!). Добре, що приїде сьогодні — буде час підготовити хату, познайомитися їй з татом, ввійти в певну рутину. Сьогодні я хочу взяти її як гостя на обід до себе, а під вечір поїду з нею до харчевої крамниці, щоб вибрала додатково якісь харчі для себе і тата (дещо я вже купила сама). Від завтра вона повинна вже варити Татові і собі. А тоді в тижні поспряче хату, випере, поїде зі мною до шпиталя — наперед на відвідини, потім на той тренінґ — одне слово, буде час поволі, без наглого поспіху, втягнутися в нову ситуацію. Маю надію, що тато буде "чемний" — я його перестерігала, щоб не говорив з нею про жодні гроші — всі справи платностей полагоджуватиму я. (Він, очевидно, ще й досі хотів би ощаджувати, відкладати із пенсії і не нарушувати "капіталу" — ну, що ж куркульська жилка! — Найбільше жаль мені, що через надмірну ощадність, не жив так, як міг би, як повинен би був жити! Тепер уже запізно!)

Ляля вже вдома і вчора ми довго говорили по телефону. Вона — страшенно втомлена після шпиталя і, очевидно, хвороба поступає. Не зможе приїхати на з'їзд. Мусітиме відмовити літак — мала вже квитки на 30 вересня, тобто мала бути в мене за три дні. Про те, щоб їхати до Maine, як ми плянували, я вже раніше вирішила, що не вдасться — не тільки через Лялину хворобу, але й через маму. Треба щоб я мала нагляд над справами і була на місці. Хоч, маю надію, що мені вдасться поїхати на з'їзд на Союзівку в суботу і повернутися в неділю — Марія вже буде задомовлена, отже і тато і мама матимуть опіку. Дуже жаль, що Лялі не буде — сумно буде без неї, вона була, мабуть, на всіх зальцбурзьких з'їздах. Але я хотіла б побачити Ліду, а вона має приїхати з Торонто — на попередньому з'їзді була, але тоді мене не було, бо їздила до Оттави! Ляля відмовилася приймати хемотерапію, але вона далі продовжуватиме курацію препаратом "Україн" Новицького. Він був у неї — запропонував, що дасть їй препарат на кредит — до заплачення після того, як вона виздоровіє. (Це дуже коштовні інєкції — щось біла 160 дол на день!) Я жартую ніби, щоб піднести її на дусі: бачиш, вірить в тебе, ти — поважна інвестиція і Новицький вірить у виграш. Вірмо і ми!

Неділя, увечорі. (27-ого).

Марія Косцюк уже задомовлена в татовій хаті. Плян на сьогоднішній день вдалося мені здійснити — навіть з надвишкою: подорож у польську дільницю забрала мені менше часу, як я спершу думала — і от ми, додатково, разом з татом і Марією поїхали до мами до шпиталя. Отже моя найнята працівниця мала нагоду запізнатися вже і з мамою. Їй літ 60, вона — вдова, чоловік помер два роки тому. Має в Польщі троє дітей і внуків. В Америці вона один рік — приїхала на візиту, каже, що може бути до 1990 року — не знаю, чи це правда? Посилає додому дітям пакунки, навіть купила дочці авто. Вона була зі старою Бакаєвою до самої її смерти, потім ще опікувалася якимсь старшим чоловіком Ільком, а останньо працювала над морем, в Ocean City, в якомусь готелі. Виглядає на людину речеву і працьовиту — маю надію, що не заведемось на ній і що і вона буде задоволена. Сказала мені, що не мусить мати вихідного у кожний тиждень, що вистачить їй раз у місяць. Ну, це ще побачимо. У всякому разі, я просила, щоб вона сама підшукала когось, хто її заступатиме. Я погостила її сьогодні обідом, трактувала її майже як члена сім'ї, в крамниці дала їй вільну руку вибирати із харчів, що лиш бажає. Маю надію, що вона добре почуватиметься в новому оточенні — на столі в тата лежало нове число Gwiazdy polarnej, з портретом польського папи, всі ми в родині добре говоримо по польськи, зокрема ж мама, отже це повинно полегшити їй акліматизацію. Вона ніколи не була в цій частині Філядельфії, не знає міста і це трохи створює враження відірваності від знайомого оточення. Я просила Остапа, щоб пішов з нею завтра пішки на прохід і показав як і де сідати на автобус, що може завезти її до Allegheny і назад, до її сестрінки в польській дільниці — це дасть їй деяке почуття свободи рухів і допоможе зорієнтуватися. Маю надію, що тато скоро привикне до нових обставин і до нової господині в хаті.

Вівторок вранці, 9 год. 29 вересня 1987.

Чекаю в татовій хаті на доставу шпитальняного ліжка, крісла на колесах та інших речей потрібних для мами. Тато снідає з господиною в кухні — всі мої надії на те, що ця жінка залишиться на.

Метро, год.11:10 (продовжую):

... довго, що буде роботяща і згідлива і чесна, і що тато і мама будуть до неї добрі і чемні і не занадто вередливі.

Ліжко, крісло, комоду і т.ін. доставили й заінсталювали. Треба було заплатити 90+ дол. за комоду ( — це клозет, бо мама не зможе ходити до лазнички — а може і на комоду не зможе сісти?), дошку, що на ній можна пересунутись з ліжка на крісло (також не знаю, чи справді зможемо її вживати?), накривало на матрац ітд. За електричне ліжко і візок на колесах платить, на щастя, Medicare — інакше це був би поважний щомісячний видаток! Крісло, на щастя, можна просунути вузьким коридором між спальнею, кухнею та вітальнею. Якби вдалося маму час до часу посадити на крісло, можна б їй було бути рухомій по хаті, а навіть часом і вивезти на вулицю на прохід. Побачимо. В шпиталі виглядало мені абсолютно неможливе, щоб одна людина могла маму посадити з ліжка на крісло, і фізичне зусилля це, здавалось мені, вимагало сильного мужчини. Побачимо. Може не є так трагічно. Електричне ліжко можна підняти на рівень крісла, поруччя з крісла знімається, може, може... В найгіршому разі мусітиме більшість часу проводити в ліжку і тільки як з'явиться терапіст, медсестра, санітар, чи інша допомога — сідатиме в крісло. Не можу за багато вимагати від господині і не хочу її відстрашити.

Я вже маю дивіденди від наймлення господині. Вчора провела в тата пару годин, показуючи їй як прати ітд. — але їв він уже вдома, обслужений тричі на день — не зануджував мене телефонами, і я у висліді мала пізній вечір для себе — написала довгого листа до Лялі. Жаль мені, що не приїде, жаль, що не побачимося, але й прикро за неї, що не буде на з'їзді. Якби її хвороба — нагла комплікація — наступили за місяць-два, було б їй менш боляче і жалко. Вона прибувала на всі ці наші з'їзди, вони були важніші завжди для неї, як для мене. (На попередньому я навіть не була, бо їздила до Оттави на пам'ятний день поезії...)

Мама приїде додому в п'ятницю. Я в п'ятницю мала вже їхати з Лялею на Союзівку, а потім на тиждень до Maine. Вакації наступного тижня я відкликала — залишу собі ці дні на пізніше (може, як все буде добре, виберусь до Торонто?), але на з'їзд таки хотіла б поїхати (бодай на суботу-неділю) — хоч їхати мусітиму сама, без Остапа — він хоче їхати на день Курбаса до Нью Йорку.

1 жовтня 1987. Увечорі, в ліжку.

Сьогодні в Каліфорнії, в околиці Лос Анджелес-Пасадена був землетрус. Боже мій! Понад 6 на скалі Ріхтера. Ія вранці телефонувала до батьків. Перелякалися дуже, але все гаразд. Я про це довідалася щойно пізно пополудні. Сьогодні взяла вакаційний день: треба було мою господиню-польку завезти до All Saints Rehabilitation Hospital на цілоденний майже тренінґ. Фактично: приглядатися, як виглядає опіка над мамою, вчитися... Завтра маму відпускають додому. Знову беру вакаційний день: треба буде припильнувати. Увесь день сьогодні була на ногах: ще мусіла поїхати за харчами для нас і для батьків. А Остап увечері з докором: чи це ти обрізала firethorn і так залишила, не пов'язавши до викинення? Замість подякувати, що я пару днів тому зрізала галузки, які давно треба було вирівняти, але не встигла ще була їх пов'язати... Справді, характери пізнають в час кризи. Дай Боже, щоб я витримала це напруження з усіх боків. Щоб лиш дітям нічого не загрожувало.

Прийняла валіюм перед сном, але не спиться. Читаю для терапії Дрозда: закінчила роман "Інна Сіверська, суддя", тепер читаю "Спектакль". Роблю виписки цікавих для мене мовних знахідок. Чи справді Дроздова мова гідна наслідування, вивчення? Вживає фразу "женитися на ній" і це підкопує моє довір'я до нормативності його мови — все ж таки, мововжиток цікавий, зокрема для нас, що живемо закордоном і не вміємо висловитися про звичайні щоденні побутові речі модерного життя.

П'ятниця, 2 жовтня. Ніч (Вже фактично 3-ого, субота).

Мама вже вдома. Я була в них від ранку. Довіз її додому амбулянс (окружною дорогою, бо через помилку поїхали аж на Roxborough, на Lawnton St.! замість на Lawnton Ave!) Внесли її, поклали з величезним трудом у ліжко, а тоді давай приносити всякі речі із шпиталя — ліки ітд. — накінці приносять foam матрац... А я в крик: та ж треба було дати зразу, заки класти пацієнтку! Тато почав вмішуватися: нічого, самі покладемо. Але я, розуміючи проблему, що покищо не дійшла ще до татової свідомости, домоглася, що два міцні хлопці ще раз підняли маму з ліжка, щоб ми могли покласти цей додатковий матрацик, який зокрема добрий для всіх тих, що мусять довго лежати в ліжку. День пройшов добре. Мамі вдома напевно відрадніше. Господиня поволі входить у свою ролю. Я розподілила ліки на дні — бо таки хочу поїхати на з'їзд.

Пів години тому довго по телефону говорила з Лялею. В неї ще є Катруся з дитиною, але в понеділок від'їжджає. В середу має приїхати до Лялі Тат'яна. Ляля лікареві свому — онкологові призналася, що бере препарат Новицького і він — хоч не дав своєї апробати, заявив: "I will support you". Und das ist viel, сказав би Рільке. Отже крім Лялі і Новицького, інформацію про цю її курацію мають і др. Вестон і її онколог. Легше їй буде, коли не мусітиме затримувати цього в секреті — адже лікарі повинні бути свідомі того, що діється.

Про те, що в Лялі — рак, знають, крім мене і Христі, ще Дозя Казієвич та Ірена Стецура. Вони, мабуть, будуть на з'їзді. З Філядельфії на цей наш з'їзд мало хто вибирається: Галя Головчак дістала атак серця, Аня Максимович не може їхати через фестиваль в Manor Junior College, де вона працює (ну і через старого тата, о. Василя). Олексишин має 87 років і щойно був у шпиталі ітд. — Їду сама.

5 жовтня 1987. Понеділок, метро, увечорі.

Сьогодні я мала з Лялею розпочати наші вакації в Maine, але вакації я відкликала і повертаюся з роботи. На з'їзд таки поїхала. Ніч перед тим не могла заснути, взяла о 2-ій dalmane і у висліді виїхала з дому тільки о 11-ій годині. Подорож забрала 4 1/2 години — отже я прогавила і полуденок, і відкриття, і ділові наради. Трудно. Кінець дороги був при поганій дощовій погоді, але щойно сьогодні з Нью Йорк Таймсу я дізналася, яке я мала щастя: в Нью Інґленд, в Гантері, впав досить великий сніг, понад 10 інчів — рідкісне для початку жовтня явище! На Союзівці снігу не було — видно було тільки трішки припорошені снігом гори — а в неділю, в час поворотньої дороги, було сонячно і приємно по осінньому холоднаво. На з'їзд прибуло менше як звичайно наших товаришів. З Філядельфії була тільки я, Оксана Гораєцька, і Кріль, і Паки. Але була Ліда з Мірою з Торонто (Орест не приїхав, бо одружувалась його дочка), Наталя Томцьо з Оттави, Ірка Стецура, Ева та Сергій Сахаруки, а що найцікавіше — Юрко Мішалов з Австралії. Юрка я не бачила 39 літ. На з'їзді він уперше. Волосся в нього біле, як молоко, високий, поставний, сивизна надає йому навіть деякої дистинкції. Я рада була, що він віднайшовся і поновив зв'язок з товаришами. Ми багато з собою говорили, навіть танцювали! — а накінець я взяла й привезла Юрка на нічліг до Філядельфії, а сьогодні вранці повезла його на станцію — бо він поїхав до Трентону, до якихось своїх кузенів. Може ще з'явиться до мене на полуденок на PENN — бо буде в США, здається, два тижні. Цікаві для мене речі про Юрка. Він за фахом — інженер, але вже не працює, пішов на ранню емеритуру (він з 1928 року народження). Хотів би десь вчити в каледжі пару годин на тиждень. Походить він з-під Лубень. Батько — українець, мати — росіянка.

Вівторок, 6 жовтня 1987. Метро, вранці.

Продовжую розпочате: Батько Юрка — агроном, з науковими амбіціями — досліджував і вирощував лікувальні рослини, валеріянку ітп., працював над докторатом. Мати працювала хеміком. Жили вони на колишньому фільварку якогось поміщика, де була дослідна станція. Батьки батька були репресовані — вони пізніше жили на Кавказі чи в Казахстані. В час війни родина розділилася: мати з молодшим сином залишилася, батько з Юрком вийшли на еміграцію. Батько ще живе, йому 84 роки. Юрко одружений з українкою, в них дочка і два сини. Один син — Віктор, відомий вже і в Америці як бандурист. Цікаве про Віктора. Він їздив вчитися до Києва, і то на запрошення і стипендію т-ва "Україна". Цього йому націоналісти не можуть вибачити. В австралійській українській пресі появилася ціла низка наклепів на Віктора, мовляв, комуніст, зрадник, шпіон, ітп. Хотіли робити над ним прилюдний суд. Бойкотують його концерти. Мішалови справу передали адвокатові, хочуть судовою дорогою обороняти свою честь. Віктор, як це вже мені з інших джерел відомо, пише також статті про бандуру, бандуристів, думи. Я радила, щоб Віктор старався виступати перед австралійською публікою, щоб організував собі концерти по коледжах і ніс українську бандуру в чужий світ. Як здобуде собі признання серед чужих, свої також колись повернуться з поклонами. Все таки, навіть і мені, що здавалось би не маю спеціяльних упереджень, було несподіванкою почути, що і дочка Юркова їздила до Києва — вивчати українську мову. Про такі випадки в Америці я не чула. Зокрема ж з-поміж анти-комуністичної еміграції. В нас їздять професори, аспіранти — але про звичайних студентів не знаю.

6 жовтня, метро, увечорі, по дорозі додому.

На з'їзді була зарепрезентована вперше книга нашої гімназії. Зовнішнє враження — дуже позитивне: тверда оправа, end-papers із рисунком Зальцбурга роботи Киня, відтиск замку на обкладинці. В тексті чимало ілюстрацій, в тому числі карикатури Киня, і навіть фоторепродукція Змийкової "газетки" "Давай назад". Т.зв. "документальних" матеріялів — обмаль, і це найбільша слабість цього видання. Але воно ліпше, ніж могло бути тоді перед роками, коли за справу взявся Баб'як, що не мав поняття про редакційну роботу. Власний матеріял Баб'яка, що через нього студентська редакційна колегія висловила була таку негативну опінію, що справу відкладено, тут використаний тільки фраґментарно. Семчишин — старий журналіст, і він розумів, що багато треба було відкинути. Казав мені, що до забракованих матеріялів належала і якась довга промова Олексишина і що через те Олексишин образився і на з'їзд не приїхав. (З професорів був тільки Семчишин). Я ще всіх матеріялів не прочитала — є там трохи і моїх речей (ціла поема "Зальцбурґ", "Майже дума" і "Пісня про Зальцбурґ"), а навіть деякі несподіванки (пісня "Я у дарі дурманливім", що без мого відома і згоди попала у текст спогаду Влодка Воловодюка — мусів хіба Богдан Підлуський дати це йому, бо звідки він це мав би?) Найбільше тішуся, що включили рисунки Киня і що дали йому відповідний кредит. Може хлопець ще десь живе і колись побачить, що ми не знехтували його роботою.

7 жовтня 1987. Метро, вранці.

Вечорами мушу трохи часу присвятити маминим і татовим справам — ліки з аптеки, розподіл ліків на наступний день, купівля телевізора, інсталяція сушарки, шукання ще одної жінки, щоб раз на два тижні заступала мою господиню, ітп. Але головна розв'язка діє справно і тільки під моїм наглядом. Мама й тато задоволені з господині, піклується мамою уважно, з вирозумінням, варить смачно. Одне що є проблемою: факт, що мама мусить бути увесь час в ліжку. Терапіст приходить на дуже короткий час: пів години мама може сидіти в кріслі, тричі в тиждень. Це мало. Але щоб її посадити, треба не лиш фізичної сили, але і know-how. Це рисковна справа і без сторонньої помочі її розв'язати буде трудно.

Взяла з собою до метро "Незабутні роки". Отже лектура буде конкурентом щоденникові.

9 жовтня 1987, п'ятниця, біля полудня, метро.

Сьогодні я залишилася пів дня вдома, щоб бути присутньою підчас візити фізичного терапіста. Складна справа переносин мами з ліжка в крісло не є такою для професійного і міцного хлопця терапіста, але для слабосилої жінки, як я чи Марія-господиня — це понад силу. Замовила я на пробу т.зв. Hoyer lift — машину, що допомагає підносити пацієнта. Кажуть мені, що це велика конструкція, треба вчитися, як її вживати і дехто її боїться. Хочу спробувати. Medicare i 85 Special покривають кошти. Побачимо. Non est argumentum contra experimentum. Мама не дуже кооперує з терапістом — проситься назад до ліжка. Але це проти її власних інтересів. Треба, щоб вчилася сидіти — тоді може і сама могла б допомогти в переході з ліжка до крісла. Господиня-Марися добре справується, а я вже знайшла і молоду якусь жінку — Божену (також, очевидно, польку), що прийде в неділю від 9-ої до 9-ої, щоб Марися могла мати вихідний день. Купила я мамі — на її бажання — кольоровий телевізор до її кімнати. (У вітальні в них є інший кольоровий телевізор, але він прикріплений до місця, бо зв'язаний з антеною на даху, отже вона хотіла ще один, додатковий. Але коли доставили, зовсім не хотіла дивитися. Телевізор має remote control — Остап, якого покликали після достави телевізора — сказав мені, що цей прилад не діє. Пішла я увечорі і за 5 хвилин уже вміла оперувати цим простеньким приладом, без зайвих інструкцій і пояснень, а мої старушки — всі три, з Остапом включно — виявились безпорадними, навіть сусіда — Бориса кликали, щоб "направив".

Дуже мені не сподобалося, коли мама, нібито подивляючи свою господиню, сказала, що їй аж дивно, як вона дає собі раду, бо це мовляв, "просте бабско", а вчора в розмові з Борисом, у зв'язку з доставою телевізора, мама висловилася, що мовляв, "тьохніка бальшая, а культури нєт" і це викликало в Марисі зрозуміли запит: "a dlaczego pani mówi że niema kultury?"

Продовжую в метро увечорі:

Дивує мене упередженість наших деяких людей (найчастіше бачу це серед колишніх львів'ян) до простолюддя, до чужинців. Має це упередження, мабуть, спільний і то клясовий, очевидно, корінь. Кожна "пані зі Львова", навіть як вона була жінкою робітника і мешкала в сутеренах, дивилася згори на сільських людей. Пригадую, як розповідала Марійка Канська про свою маму, а мою свекруху. "Нехай хамка робить", сказала про служницю, що мила на колінах підлогу. Упередження це бачу і в Остапа: селяни — громадяни другої категорії, "селюк", "затуркланий хлоп зі села". А що вже говорити про нашу львівську інтелігенцію! "Пані професорова" і "пані докторова" діставали автоматичний статус через становище чоловіка, а "інтелігентом" вважався кожний, хто закінчив гімназію. В нашій родині найбільше може інтелігентною людиною у справжньому сенсі цього слова (бистрість орієнтації, вміння розв'язувати проблеми), на мою думку, була Бабця Лінка — що її освіта зупинилася на п'яти гімназійних клясах. Інші, такі як мій тато, напр., хоч і мали вищу освіту, інтелігентністю їй не дорівнювали. Господиня мамина Марися — людина кмітлива, з життєвою зарадністю і розумом — чого найкращим доказом є її приїзд до Америки та вміння організувати собі життя. Що вона не має освіти, а через те більше схильна до всяких забобонів (про папу і вона, і чимало людей в Польщі, вірять, що він — святий, що доторк його може оздоровити, ітд, але це ein Kapitel für sich — окрема й цікава тема). "Простим бабском" я б її ніколи не назвала, навіть позаочі, навіть подумці. А щодо американської культури — то зарозумілість наших людей задивляюча: за 40 років навіть мови як слід не навчилися, нічого не знають про американську науку, літературу, мистецтво, музику — а з легкої руки вирішують, що мовляв, "культури нєт" (не тільки мама вчора в розмові — Оксана Керч цілу книжку написала на цю тему!) Хіба, що "культурою' наші галицькі пани уважають поведінку при столі, незгідну із львівським бон-тоном! Таким же самим примітивним упередженням, пригадую собі з дитинства, зустрічали і вихідців із східніх земель. По одягу судили, по зовнішній поведінці, стилі розмови. І так галицький інженер, лікар, адвокат, а ще більше їхні ледве-освічені жінки, дивилися поблажливо і згори на прибулих зі сходу, що серед них було багато справжньої "інтелігенції", людей з університетською освітою, що їхні вже і батьки, а часом і діди мали вищу освіту... Куди там харківському університетському професорові до пана професора львівської академічної гімназії.

Метро, 12 жовтня 1987. Понеділок.

Були в суботу на концерті ансамблю "Лемковина" з Польщі. Чистий безпретенсійний лемківський фольклор — і тому добре. Мали навіть приємність, тим більше, що давно нікуди не ходили. Додаткова деталь до моїх записок попередніх днів: В туалеті забракло паперових рушників до витирання рук. На те якась наша панюся з презирством: "американська культура!" Цікаво, яку оцінку дістала б культура нашого Львова (навіть того передвоєнного, за панської Польщі!) якби її міряли такими критеріями!

В неділю я дала господині-Марисі вихідне. На її місце вдалось мені знайти молоду якусь жінку Божену, що тиждень тому приїхала з Польщі, залишивши там чоловіка і двоє малих дітей! — приїхала, очевидно, на короткий тільки час, щоб заробити трохи грошей і повернутися. Молода заступниця, очевидно, не рівня досвідченій і відповідальній Марисі — всетаки, я мусіла прийти тільки на пару годин вранці і увечорі, отже мала трохи часу для власного господарства: посадила нарцизи, зварила пару обідів, прочитала уважно надрукований в найновішому випуску JUS наступний сеґмент моєї ULE80. Юркевич має в себе ще матеріялу на два числа, а я вже сьогодні могла б послати йому новий диск на наступні три числа! Для моїх цілей, ліпше було б, щоб журнал був квартальником. Трішки вчора попрацювала також над ULE65A — отже є надія, що зможу — дай Боже — хоч і повільнішим темпом — продовжувати цю колосальну роботу.

Середа, 14 жовтня 1987. Метро.

Їду до роботи спізнено: вчора прийшов до мами замовлений раніше Hoyer lift і сьогодні вранці від 8 до 9:15 терапіст учив мене, як його вживати. Підойма виглядає трохи страшно, але це надзвичайний винахід: він допомагає одній людині перенести паралізованого пацієнта з ліжка на крісло і назад. Буду пробувати. Треба, щоб мама хоч час-до-часу сиділа трохи в кріслі. Вона, щоправда, не дуже кооперує: посидівши пару мінут, зразу хоче іти назад у ліжко. Але це у власному її інтересі. Вона завжди вибирала найлегшу і найвигіднішу дорогу й уникала всього, що було їй немиле — і так ніколи не була справжньою бабцею, бо ні разу не залишилася сама з малими внуками, не поїхала ніколи до Андрія, а через те втратила з ними справжній духовий контакт, уникала розмов і візит до Лесі, опіку над своєю мамою також передала була Лесі, її контакти зі мною також обмежувалися до того, щоб засипати мене монологами про свої справи і про сплетні, які мене не цікавили — про моє життя вона завжди знала небагато, та й не дуже моїми почуттями і думками цікавилася. Еґоїстка. Я завжди заздрила тим товаришам, чиї батьки були також приятелями. Але зате я мала Бабцю, як ніхто! Це була жінка! І — я певна — якби вона була на маминому місці, її елян-віталь допоміг би їй вибратися із паралізованого животіння. Треба буде маму примушувати до сидження, бо це єдиний шлях повернути їй здатність сидіти, яку вона фактично втратила. Найбільше чого можна сподіватися в її стані — це змога — спершу сидіти на кріслі, а потім ставати на ноги, та й самій піднятися з ліжка на крісло. Про те, щоб вона колись могла ходити, навіть не мрію. Надто похилий вік — 80 буде 19 листопада. Але при її настанові навіть моє скромніше бажання трудно буде реалізувати. І то не по причині депресії — депресії в неї, на диво, немає взагалі (а може це завдяки лікам?) — тільки брак сильної волі боротися за життя і самостійність.

Володимир Дрозд: Спектакль. (Радянський письменник, 1985).

"Інна Сіверська, суддя":

не зійшлися характерами
побіг підтюпцем геть
краще бути подалі
виїзні засідання на підприємствах
довга, як день попереду
подумки
перенесла операцію на серці
письмовий спосіб спілкування
поки до літака подадуть сходні
записувався на прийом
термінова справа
шлюборозлучний процес
вбрання для ділової жінки
не думати у вихідні про роботу
позаробочий час
посадові люди (= на посаді)
офіційний знімок
не дасть волі емоціям
знімала туфлі на високих каблуках, перевзуваючись у кросівки
пообіцяла сьогодні домувати
пральна машина поламалася
люди на цих напівдачних вулицях — зажиткові
чотирьохкімнатна кооперативна квартира
стереотип посереднього мислення
лідирував у групі Юрко
роз'їдає формалістика
стоїть у холодильнику
діти — то вітрянки, то зуби ріжуться
у кожного свої життєві університети
вицвілі од часу шпалери
кольоровий телевізор був увімкнений
прикипіла до екрана — цієї передачі ніколи не пропускаю
клуби знайомств, служба знайомств
солянка (замість = сільничка)
металева тацька
загальники кукурікає (= generalities)
кольорова ліногравюра
піщане пустище
рукотворне диво
одноповерхові котеджі з мансардами
кавоварка
снодійне
працюють на повну потужність
прийняти душ
жартує чи всерйоз
наслухався по зав'язку
відмовчувався і ніяковів
предмет зазіхань місцевих автомодників-старі машини входили в моду
таксист лічильника не вмикав
любитель детективів
у тебе кооператив чи державна? (квартира) (житлоплоща)
іде, ніби по килимковій дорозі
чортихнувся
як циркач на дроті
вивільнена жінка
пише протокол кульковою ручкою
черга за морозивом
дорадча кімната
бути у фокусі поглядів
життя — біг на довгу дистанцію
стометрівка
сорок цибулиних одежок
половина батькових збережень
подзвоню зараз, пізно, але вибачусь
і одразу передзвони мені
ключі на сидінні
не бери дурного в голову
голос звучить тривожно
викличе службову машину
на сторінках посередніх романів

Спектакль:

навести лад у паперах
літак розвалюється в повітрі
пасти скляним оком фоторушниці
аж прошуся на фотоплівку
сполошно задзвонив телефон
будьте взаємно ввічливі
завжди дзвоню, коли затримуюся
не бери дурного в голову
викличе службову машину
вертаюся подумки
поки не спадала спека
я нікого не винувачу
бензин подорожчав
хоче в закордонну мандрівку
американські джинси
японські приймачі та вертушки (стереовертушка)
японський магнітофон
кольоровий телевізор

Всі ці виписки із Дрозда. На стор. 226 знайшла таке речення: "Наші гості обов'язково перевзувалися в хатні капці. Як у кращих домах Філадельфії..." І раптом я усвідомила таке: коли Микола Жулинський був у нас у вересні, запитався, ввійшовши, чи скинути черевики? Я засміялася: та чого? хіба, що Вам вигідніше... але нагадала собі, що коли Микола був у нас вперше кілька літ тому і прийшов з Мирославом, вони таки й справді скидали черевики й одягали капці. Не пригадую вже, чи мокро може було на дворі, чи може килими були свіжо почищені. Колись ми практикували таке перевзування, бо килими ясні, отже ми наших хлопців були привчили роззуватися і самі це робили. Згадка про "кращі доми Філядельфії" може стосуватися нас: Дрозд — кум Жулинського, про це казала Галя, побачивши на столі в мене його "Спектакль". Може Микола розповідав про свої відвідини тут — бо ж Філядельфія у "Спектаклі" — ні до чого, тільки для колориту — поруч Куби, Флоренції, Риму.

снідаю нашвидкуруч
начальство попереджене
розчинна кава
шоколадний набір
економлю на всьому, навіть на шкарпетках
двері зачинені, але не замкнені !!
буде тобі зелена вулиця
колись конфліктував із Бермутом
давно забулося, занесене піском часу

"... я продав себе отому, що часом приймає подобу Бермута, а звичайно чорніє за моєю спиною невідступною тінню з такими традиційними, знаними з минулих літературних епох ріжками і пергаментом у кігтях, пергаментом, на якому я розписався совістю своєю. Ті, в минулих літературних епохах, в обмін на безсмертну душу свою, виторговували геніяльність або владу над людьми. Я виторгував ситість і вузол дефіцитного закордонного ганчір'я. Чую, як підхихикує він за моєю спиною: людські душі упали в ціні. А може, я поспішав спродатися — тому така жалюгідна ціна моїй душі?" (с.237)

Ось у цій цитаті, мабуть, і є основна тема "Спектаклю" — а ще в другій дальше пояснення: Монолог Бермута: "Петруня без Бермута — голий король, я жить йому давав і життю радіти. Я дозволяв йому за чаркою і без чарки сказати: ех, оце таке написав, таке написав, геніяльне, але Бермут не надрукував. Або скаржитися у колі друзів: така задумка є, оце б написав, такого ще не писали, але ж Бермут — все одно не надрукує. Вертався додому задоволений з себе, сідав за письмовий стіл і строчив на друкарській машинці те, що не треба відстоювать, що легше обмінять за гонорар. Петруня і Бермут — "сіямські близнюки", у нас із Ярославом спільна кровоносна система, ми одне без одного — не можемо. Поки я був у видавництві, поки од мене щось залежало, Петруня був порятований од комплексів, він себе поважав, він любив себе, хай і не реалізованого, але потенційно — значного письменника. Тепер мене, вважай, нема, і він сам себе їсть..."

Відважна книга. Написана вона в 1979-1984 роках. Невже друк її віддзеркалює нову "гласність" в літературі?

Ще кілька мовних знахідок:

не треба травмувати Ксеню
зник у невідомому напрямі
вочевидь змалів
натиснув на газ
привітавшись до нас
вітер надимає сорочку
пасу очима її гнучке засмагле тіло
очі уже в розрізі плаття
розігрій м'ясо — у холодильнику
стільки можливостей для позашлюбних зв'язків
зіграла сценку ревності
помітно розповніла за останні роки
влаштовує розвантажувальні аврали, морить себе фруктовими дієтами
бути гурманом часу
талант дегустатора життя
узяти кермо лівою рукою
муки молодої невтоленої плоті
побігти навздогінці за молодістю
натис на гальма
повнотіла тьотя
кіноафіша на паркані
не увімкнув сигналу правого повороту
порушив правила вуличного руху
того штрафують — той потрапляє в аварії
він добре водить машину
нема коли і футболу подивитися
переписав із платівки на магнітофонну стрічку
підрулив до готелю
замкнув кермо
нав'язливий спогад
консультувалася у знаменитостей
"схильність до компромісу із власною совістю — це в генах, від народження... " (с.319)
упевнено кинув машину в бистрінь вулиці
розкошував на задньому сидінні
обіб'є пороги не одної відповідальної установи
"Народ — це як велитенський хор, у кожного співака власні клопоти, радощі, неприємності, хвороби, химери, але пісня спільна — звучить, бо кожен вкладає в пісню те, що в ньому є найкращого". (с.360)
лежала на ліжкові
любити давно розучилися
ти така жіночна
ніби на сеансі стриптизу
мереживний ліфчик (нагрудник?)
журнальний столик
"Економічна криза людини. Самоотруєння — і протест совісті." (с.365).

Понеділок, 19 жовтня 1987. Метро.

В суботу і неділю вперше спробувала перенести маму з ліжка у крісло — і потім назад при помочі Hoyer lift-у. Вона протестувала, ґдирала, називала мене недоброю ітп. — але я не зважала на ці протести, для її власного добра. В суботу сиділа 15 хвилин у кріслі, вчора я заявила, що раніш як за пів-години її не покладу в ліжко. Протести її, думаю, трохи зі страху, трохи з привички робити все тільки для власної вигоди. Коштує мене це не мало зусиль, і не думаю, що зможу практикувати це кожного дня, а напевно було б добре це робити. Приучуватись сидіти — важлива частина терапії.

Моя господиня Марія Косцюк перелякала мене, бо щось їй почало долягати і вона вже почала робити contingency plans, включно із поворотом до Польщі. Я покликала до неї Яримовича. Є підозріння на ниркове каміння або пісок. Тепер їй трохи ліпше після ліків, але загроза ще не минула. Вона хоче ще піти до якогось свого польського лікаря і взагалі на неділю-понеділок 25-26 мушу їй дати вихідне: замовила вже дві жінки, що мають її заступити — одна в неділю (Божена), одна в понеділок (Ольга).

Вівторок, 20 жовтня 1987. Метро.

Свобода надрукувала мою статтю "Потрібна фундація для перекладів з української літератури." Виношувала я цю тему давно, але статтю написала вже після маминої хвороби — почала в поїзді до Бостону, закінчила пізніше вдома. Це — наглядний доказ, що хоч сповільненим темпом, я все ж таки можу і пробую робити якусь свою роботу. Повинна б я тепер підготовити до друку (і евентуально для гутірки в NYPublic Library, на яку запросив був Касинець) англомовний варіянт моєї доповіді в червні в Урбані. Але це — велика робота, і я якось не наважуюсь за неї братися. А буде шкода. І невикористана нагода, яка напевно не повториться. Менші речі таки роблю: ось минулої неділі зладила анотацію на книжку про слов'янські літератури TALVJ, видану 1850 року — мабуть перша згадка про українську літ-ру в такого рода публікації. Позатим жду з дня-на-день на появу моєї ULE65B — писав мені Marples, що мій Research report має бути готовий у жовтні. Тяжко і довго народжується ця річ і невідомо ще, чи новонароджене малятко не матиме якихось серйозних "birth defects"?

Вчора на нью-йоркській біржі був великий крах: акції впали на понад 500 пунктів — історична подія, такого ще не було! Навіть паніка 1929 року не була такою великою — тоді, кажуть, було біля 13% усього ринку, а тепер коло 23%. Не дуже я визнаюся на всіх цих фінансових справах, але боюся, що і моя скромна особа може на цьому краху потерпіти. Безпосередньо жодних інвестицій в "stocks & bonds" ми не маємо, але наші академічні пенсії — фонди TIAA-CREF побудовані на інвестиціях в різні акції-шери. А я недавно, приготовляючись до швидшого переходу на пенсію (на 62 замість 65 році життя), вирішила додавати до цього пенсійного фонду ще додатково по 200 дол. місячно!

21 жовтня

У вчорашній Свободі вістка: Руденки приїжджають на захід! Про це говорив уже пару днів тому Леонід Рудницький — але він, щоб перевірити вістку, потелефонував до Горбачів, до Німеччини, і там йому сказали, що це — неправда! Маю надію, що вони таки приїдуть, як не тепер, то в найближчому майбутньому. Бо якщо ні, то чого взагалі варта Ґорбачовська ґласность?

З Руденками вийшла в мене ціла заковика. Перший раз у житті щось таке мені трапилося. Написала я до них листа після повороту з Гантеру — щоб наладнати контакт, щоб почати посилати якісь пакунки. Навіть на пошту ходила, до спеціяльного бюра, щоб вияснити, що можна туди посилати і як. Але листа, написаного рукою і вже в заадресованій і омаркованій коверті взяла з собою до праці, бо хотіла зробити фотокопію. В метро того дня я мала зі собою книжку оповідань Ірини Вільде, що її позичила була ще для мами. Переглядаючи книжку, я вклала в неї листа. А потім — забула. Книжку Вільде, разом з іншими книжками, повернула до Van Pelt і щойно post factum пригадала собі, що в мене там лист. Я вже кілька разів ходила до Van Pelt, перевіряла полиці, шукаючи за книжкою Вільде — дала знати на Circulation desk — де там! Книжка, мов у воду впала, а з нею мій лист! Є невелика можливість, що лист міг випасти з книжки, а що був заадресований, у конверті із значком, хтось міг його кинути в поштову скриньку. Але це тільки nadzieja — matka głupich!

22 жовтня 1987. Метро, четвер.

На завтрішній вечір ми з Остапом запрошені до Фізерів. Гостина має в центрі Гриця Грабовича, що його Ратґерс на цей день запросив із доповіддю про свіжі враження з України. Фізери живуть десь у New Jersey, досить від нас далеко. Ми ще в них ніколи не були. На щастя, Іван Коропецький обіцяв приїхати по нас автом і поїдемо разом — я не буду мусіти шоферувати. Це мені велика полегша, бо їхати незнаною дорогою, втомленій після цілоденної праці та ще й уночі — було б понад мої сили. І так доведеться зробити деякі речі запляновані на завтра — сьогодні. Напр. купівля харчів для мами, підготовка ліків на наступний день тощо. Також треба буде підготовити виплату господині (плачу готівкою, а це значить, що доведеться двічі по 200 дол. витягати з банку на MAC — на щастя Щадниця запровадила цю новинку і я полагодила справи так, що не мушу їздити за кожний раз до банку). На неділю і понеділок моя господиня матиме вихідне — на її місце я знайшла дві заступниці — перша — Божена — може бути тільки в неділю, бо вже десь працює.

Вівторок, 27 жовтня 1987. Метро.

"Скомплікований" вікенд пройшов без комплікацій. Скомплікований він був тому, що господиня-Марися мала вихідне і в неділю, і в понеділок, і я мусіла брати дві особи, щоб її заступити. В понеділок виручила мене Ольга Купіха. вона — своя, українська людина, в Америці вже довший час, знаємо і сина Олексу, що неодну господарську роботу нам робив, і сама Ольга вже пару років спряче нашу хату. Якби так вона постійно могла бути в мами — була б ідеальна розв'язка. Але вона працює регулярно на нічну шихту, прибирає хати вдень, а увечорі іде на другу роботу. Та й чоловік у неї — вона на постійну працю піклувальниці не піде.

Остап їде в п'ятницю на кілька днів до Торонто. Я також хочу поїхати, але їхати нам разом було б безвідповідально. Треба, щоб був хтось на місці в разі наглої потреби. Хочу заплянувати так, щоб я могла поїхати десь під кінець листопада. Остап буде вдома, на випадок якби треба було телефонувати до когось на випадок якоїсь кризи, приготую ліки для мами на кілька днів, пороблю потрібні закупи — маю надію, що це мені вдасться. Марися була в свого якогось лікаря. Каже, що чується ліпше, отже, маю надію, ситуація буде стабільна і я зможу поїхати.

Але, але... При всіх своїх клопотах, я таки хочу пробувати жити і працювати, як і раніше. І от я вирішила, що мені таки треба скористати із запрошення і зладити англомовну версію своєї доповіді в Урбані для збірника праць конференції, що його має видати Іллінойський університет. Редактором буде James Mace — отже всі показники — позитивні, і буде для мене неабиякий привілей попасти у таку книгу. Спочатку думала, що треба а пріорі зрезигнувати, але побачила, що deadline — 30 листопада. Отже попробую! І, написавши доповідь, поїду до Торонто! Надія на працю, і надія на нагороду!

Середа, 28 жовтня. Починаю ще вранці вдома, перед виходом на роботу.

Вчора, як звичайно увечорі, біля двох годин провела в мами, а потім, прийшовши додому, ще до 12 ночі полагоджувала їхні рахунки, балансувала їхню чекову книжку... Так пропадає час, що його я повинна використати для написання доповіді.

Бачу, що не встигла відмітити у щоденнику найцікавіших і найприємніших подій минулого вікенду: візити у Фізерів і вечері з нагоди тисячеліття христіянства в La Salle University. У Фізерів в п'ятницю було добірне товариство. Ми приїхали з Коропецькими і застали вже Грабовича, Гунчака, Петришина, Нагірного, ще кілька осіб, що їх прізвищ тепер у поспіху не пригадую... Потім приїхав ще Богдан Бойчук із своєю молоденькою "mate" — поеткою з Польщі Ревакович, що її я вже зустрічала в Оттаві. (Богдан на старість одурів: покинув жінку, і тепер переживає другу молодість!) Грабович дуже цікаво розповідав про свій побут в Україні, про зустрічі в літературних колах, про участь в багатолюдних деяких імпрезах (був навіть на пленумі письменників!) В суботу були ми на бенкеті в La Salle. Там відбувалася триденна конференція у зв'язку з тисячеліттям і у зв'язку з конференцією приїхали різні люди: Штогрин, Маркусь, Жила, Падох — здебільша, як це потім по телефону схарактеризував мені Лабунька, доктори УВУ і члени НТША. Конференція мене не зацікавила, але на бенкеті промовляв Пріцак і це зразу піднесло всю імпрезу на вищий рівень. Пріцак говорив про циклічні кризи що 200 років у нашій історії, про степову ментальність кочовиків, що покутує до нині, про нашу концентрацію на етос села в час, коли давно вже перемогло місто... Доповідь була стимулююча, показувала речі в новій перспективі і тому мені дуже подобалась. Пріцак має в собі щось із публіциста — він з породи таких людей, як Драгоманов, Донцов, ... і Лисяк-Рудницький. Tому може і має він вплив на світогляд молодших від себе, таких напр. як я — але це ж високого рівня публіцистика — не наука, і я часом думаю, що для особистих наукових успіхів Пріцака вона може навіть шкідлива.

10/28 пополудні.

Не брала я сьогодні полуденка і ось замість обідньої перерви (тепер год. 4.– пополудні), я сиджу у великій авдиторії, де зараз має виступати Edward Albee, славний драматург, автор Who's afraid of Virginia Wolf, Seascape, і ін. Буде говорити про сучасний американський театр. Це перша лекція із серії PEN on PENN, що має спеціяльного фундатора і коштує 10,000 дол. — 5,000 для Олбі, 5,000 для PEN American Center в Нью Йорку.

Albee:

lack of communication between those who make art and those who participate — two subjects at Valley Forge Military Academy: sadism and masochism — making a fool of yourself in public — required courses — not the ones I required — 25 plays — act of aggression against the status quo — holds up a mirror to people — some things I don't like about the theater — state of all arts in US — creative artist is being asked to lie to his audience — majority wishes art to be escapist — function is — engagement — govt: obligation for esthetic education of the people — during Kennedy years — exciting time — participation in the arts — in Sov. Union arts are controlled from the top, US — controlled by the proletariat — self destructive censorship — Amalrik — semantic collapse — lack of relationship between people who make art and those that receive it — truth which art tells us & truths we wish to know — we are the only animal which is consciously making art — determining reality to ourselves — our tails fall off and we make art — health of society: how much truth it is willing to accept about itself —

Метро, по дорозі додому, година 6.-

Олбі говорив точно одну годину, потім ще відповідав на запитання. Присутніх було може із 400-500 осіб. Олбі — людина ще відносно молода, виглядає на 40+ — довге, трохи шпакувате волосся à la паж, з вусами, невисокого росту. Говорив дуже безпосередньо, з гумором, легко. Почав від привітання: "гай"! Коли студенти входили під час його виступу, робив драматичну павзу, тоді вітався з ними окремо: мовляв: галов! заходьте! Він на запрошення Стайнбека їздив у 1960-их роках до СССР і з того часу повертався туди офіційно і приватно кілька разів. Говорив про потребу естетичного виховання в Америці: немовлятам уже, мовляв, треба грати музику Бетговена.

2 листопада

Наді мною знову висить меч Дамокля: моя господиня далі має якісь болі. В п'ятницю потелефонувала мені до роботи: зле чуюся, приїжджайте, або кличте лікаря. Я подзвонила до Яримовича, він, на щастя, був у хаті і зараз до неї приїхав (це вже вдруге!) Каже Славко, що це, мабуть, або нирковий камінь, або pancreas. Може бути навіть тумор чи рак. Взяв її в суботу вранці на рентґен до шпиталя. Це, очевидно, значило, що я мусіла бути з мамою до полудня в суботу: сама мила її, саджала при помочі Hoyer lift-у на крісло — страшенно втомилася! Рентген каменя в нирці не виявив. Що буде далі? Марія іде сьогодні ще до якогось іншого лікаря — ґінеколога. Я замовила Ольгу, щоб була з мамою і татом сьогодні. Діягнозу на pancreas може дати cat-scan, каже Яримович. Це коштує понад 300 дол. і очевидно дасть тільки саму діягнозу. Лікування складне і дуже коштовне — а може і безуспішне. Клопоти з pancreas — хвороба поважна. Що робити? Якщо болі не уступлять, доведеться Марії, мабуть, повертатися до Польщі — вона ж тут жодного медичного обезпечення не має. А мені залишається на руках великий клопіт: треба шукати іншу господиню. А це справа нелегка. Непевність цих днів також дуже комплікує справи — я ж хотіла їхати на Thanksgiving до Торонто і не знаю, що мені робити: замовляти літак, чи ні?

В суботу, крім пів дня у мами і купівлі для них харчів і ліків, дуже напрацювалася в городі, пакуючи листя із нашого, надто вже щедрого дуба. (Навіть не наш він, а сусідів! — але листя наше, нажаль!) Все ж таки, уночі ще трохи працювала над своєю доповіддю — за минулий вікенд зробила значний проґрес — половину, мабуть, маю вже готову. А от з усіми справами на голові (рахунки за наші і татові видатки, etc), я, виходячи з дому тепер вранці, перекрутила ключем старий замок у наших входових дверях, і це може значити, що ввечері не зможу їх відчинити, бо таке вже нам траплялося і раніше!

З Остапом, Максимом та Уляною говорила вже по телефону кілька разів. Каже Остап, що помешкання їх дуже гарне. Був також на засіданні членів "Слова" у Рисі Голод і каже, що вона має прегарну хату, з видом на річку. Купили щось за 30,000, а тепер це варте 300,000! Дуже дорогі в Торонто хати — не легко буде Максимові й Уляні знайти та оплатити якусь відповідну хату — навіть при нашій помочі! Остап купив Іванкові високе крісло і ще якісь потрібні речі.

Четвер, 5 листопада. Метро.

Остап учора щасливо повернувся з Торонто, а я вже зробила плян поїхати туди на тиждень від понеділка 23 — в час американського Thanksgiving. Щоб лиш удалося без комплікацій.

Найважніша новина, що про неї я вже довідалася по телефону два дні тому, — Максим і Уляна купують хату! Трапилася особлива нагода: кузен Улянин, молодий Мойсей, що живе недалеко від них, вирішив продати свою хату і купити собі більшу і дорожчу. Отже вперше запропонував їм: купівля без посередника може обом сторонам заощадити гроші. Всетаки, ціна досить висока: 269 тисяч, на торонтонські теперішні ціни — нічого особливого, але для наших молодят — понад їхні можливості. Вони ж бо не можуть брати гіпотеки на більше як 100 тисяч, бо інакше не дадуть ради сплачувати хату і жити — при їхніх скромних заробітках (Уляна ще має однорічний контракт на половину ставки і працює при помочі комп'ютера, сполученого з Гарвардом, для HUS). Але саме тепер у пригоді може стати родина. Вони мають трохи своїх грошей, Улянина мама погодилася дати їй 30 тисяч, ми дамо Максимові 20 — і таким чином допоможемо молодій родині влаштуватися. Навіть мама вчора запропонувала, що хоче дати їм на хату 5,000 дол.! (При тій нагоді я запропонувала, щоб поладнати також справу Соні, і замість давати їй що семестра 1,700 дол. на помешкання, дати їй зразу чек на 10,000, щоб вони не мусіли цими грішми весь час турбуватися!)

Пополудні, 5-ого, метро.

Спала вчора несповна дві години, але чуюся незле. Перша чернетка англомовної версії вже майже готова — ще треба дещо переробити, виправити, доповнити й перевірити всі посилання. Не дуже я захоплена своєю працею — вона напевно була б ліпша, якби була зразу писала по англійському для англомовного читача. Мова і читач часто визначують стиль — і мені здається, що місцями видно, що це переклад матеріялу, що був первісно призначений для українського читача. Хоч у засаді, це досить грунтовна переробка, початок і закінчення взагалі наново написані. Зрештою, ще перероблятиму, побачимо.

6 листопада, вранці. Метро.

Вчора вечір провела в мами і на телефонах, а потім просто лягла спати ще перед 11-ою, щоб доспати недоспану попередню ніч. Над доповіддю не працювала. Знову непевність і комплікація: Марися вчора знову погано почувалася, знов щось їй боліло і вона сьогодні вранці іде знову до лікаря, тим разом, до свого поляка, якогось Чарнецького. А це значить, що мамі потрібна опіка. Сьогодні в п'ятницю Mариля бере участь у конференції Beyond Computers i я сама маю обслуговувати публіку. Незручно було самій мені лишатись вдома з мамою. Тим разом, звернулася я за допомогою до Лесі — адже хто як не рідна сестра може виручити в такому клопоті? Погодилася. Прийде на пару годин — отже я їду до праці. Але треба шукати заступницю, бо може трапитись, що справа здоров'я Марисі — серйозна, і тоді треба їй буде повернутися до Польщі. Адже в неї тут в Америці немає жодного медичного обезпечення. Не знаю, чи витримає вона ще до кінця того місяця, щоб уможливити мені поїздку до Торонто? А я вже і за квиток заплатила!

9 листопада. Метро, вранці.

Самій не віриться: не зважаючи на всі мої клопоти й хвилювання, доповідь до Іллінойського збірника вже готова. Навіть надрукована на комп'ютері. Ще треба зробити точну коректу, потрібні поправки, перевірити дані порівняльної табелі — остаточно, може, ще раз передрукувати — і кінець, можна вислати. Вчасно, перед терміном. Спати лягала пізно майже кожнього дня, але тішуся, що мені вдалося це зробити. Можу їхати і до Торонто! — Це, очевидно, залежить не так від моєї доповіді (я себе жартом підганяла, мовляв, хочеш їхати — мусиш потиснутися, щоб закінчити цю працю!) — як від здоров'я моєї господині. Минулого тижня тримала мене в постійному напруженні. В п'ятницю вранці ходила до своєї польської лікарки — увечорі телефонувала на всі сторони, що мовляв повертається до Польщі, купуйте їй квиток на літак. Але хтось із знайомих намовив її, щоб таки рішилася на catscan, який може вияснити діягнозу (зокрема, якби був тумор на pancreas). Цей тест коштує 350 дол., але в Польщі таких машин немає і от моя Марися з великої паніки вирішила, що варто знову їй зв'язатися з Яримовичем і може зробити цей тест. В міжчасі, одначе, я побачила, що вона так хвилюється і дала їй пару таблеток Valium. Це дуже допомогло. Може і всі ці симптоми, включно із піднесеним тиском крови — тільки нерви? У всякому разі, вікенд був спокійний. Яримович бачив її ще в суботу, дав ліки на тиск крови, порадив почекати ще трохи із Catscan.

В суботу я возила тата до Щадниці (треба було нотаріяльного затвердження підпису, щоб пенсійний чек міг іти просто до банку — єдиний стейт New Jersey має таку бюрократичну вимогу). При тій нагоді перенесла на чекове конто двадцять тисяч долярів, щоб можна було, як це вирішила мама, виписати чеки для Соні і Максима.

12 листопада 1987. Метро.

Gide: (friendships):

"It was they who made me feel the truth of that saying of Nietzsche's that every artist has at his disposal not only his own intelligence but his friends' too. My friends penetrated further than I into many regions of the mind where I was unable to follow them, and where they served me as prospectors. If I went part of the way with them out of sympathy, I myself instinctively took care not to specialize; so that there was not one of my friends whom I did not recognize as my superior in his own domain; but their intelligence was no doubt more circumscribed than mine; and while I understood less than each of them separately what he understood best, I felt as though I understood all of them together, and from my central standpoint, where all their roads converged, could take a circling glance down each of them in turn towards the various prospects they opened out to me." p.228 André Gide If it die... tr. by Dorothy Bussy. Random Hause, 1935. Оригінал: Si le grain ne meurt (1920).

Саме закінчила читати Жідову автобіографію. Цитата характеризує і стиль і думки автора — навіть його поміркованість і дискретність — адже з друзями своїми він часто був не лише в приятельських, але і в інтимних стосунках. Цікаві біографічні дані (заможна родина, батько швидко помер, домінуюча мама, і досить спорадична, найчастіше приватна, домашня освіта), дуже тепле і близьке ставлення автора до навколишньої природи, зокрема півдня Франції і північної Африки. Книжка, одначе, мене не захопила. Що було в Жідові такого, що зробило його таким впливом у літературі? (Може треба мені наново прочитати ранній есей Остапа про "Жідизм і проблеми сучасности"?)

Листя ще на деревах, а вчора в нас упав несподіваний сніг. Не легкий для мене щоденний побут — ще більш утруднений. Але добре, що цей сніг не випав раніше, коли Максим з Уляною та Іванком їздили до Бостону на конференцію Am Assn for the Advancement of Slavic Studies.

16 листопада 1987. Метро.

Вчора була неділя — і мої уродини. Остап купив, як звичайно, прекрасні високі хризантеми, Ляля прислала 25 червоних гвоздиків, Іко Лабунька в імені родини приніс біло-рожеві гвоздики, а в хаті — крім того — ще й інші квіти — з власного городу. Телефонували обидва хлопці, разом із своїми жінками — я багато часу провела на сердечній розмові з ними. Вранці я мала підлий настрій — чуюся тепер часто як загнана в кут собака — але після поїздки до Wanamaker-a за дарунками для Іванка, Уляни і мами (фактично, не знайшла того, що хотіла і було ще більше досадно), я опанувала свій жаль, що Остап не заплянував якогось виходу до ресторану абощо, зробила на швидко скромний обід із спаґетті, але поставила до обіду пляшку вина Різлінґ. Після вина настрій мені піднявся і коли я розмовляла з дітьми, було мені радісно і ми навіть багато жартували. Прийшов привітати мене також Іза. В міжчасі я пару разів бігала до мами. вони, очевидно, були б забули, що це мої уродини, але Остап їм пригадав. Сказав тато, обнявши мене, "добре, що ти народилася". Зробив мені цим приємність: я відчула, що він бодай часом розуміє і відчуває скільки я вкладаю свого труду, щоб допомогти розв'язати їхню життєву ситуацію.

Лялині квіти зворушили мене до сліз. Вона також телефонувала, але тоді був Іза і я не хотіла багато з нею говорити, та ще на її кошт. Отже я сама потелефонувала учора вечором після 11-ої і ми провели може з годину на розмові. Справи погані. Новицький, що здобувся був на жест, мовляв, він посилатиме їй свій препарат безкоштовно і вона йому заплатить тільки як видужає — слова не дотримав, препарату не посилає більше, і навіть домагається звороту коштів за те, що вже прислав. Ляля також довідалася, що він від інших брав по 25 дол. за одну ін'єкцію, а вона раніше платила йому по 42. Це підірвало її довіря до нього, і було також психологічним ударом. Недавна медична перевірка виявила, що тумори в легенях ростуть і множаться, їй уже важко дихати, вона кашляє. І лікар заповів: треба почати хемотерапію, "we have no more time to play games".

17 листопада 1987.

Вчора тато попав в істерію: треба, мовляв, нігті обрізати на ногах. Я подивилася на його ножички і сказала: знаєш, я завтра принесу свої nail-clips, ними ліпше це зробити. Не можна раціонально переповісти цілої сцени. Така вже раз мала місце у зв'язку з купіллю, де він дуже зденервувався, ніяк не встані зрозуміти, де білля чисте, а де брудне. Пів години повторяв одне і те саме і врешті закінчив авантурою, коли я пробувала йому пояснити, мовляв, іди геть, а то вдарю! Но, він це може. Знаю його нарваність із дитинства. І нахил до істерії, та страшний еґоцентризм. Боюсь тільки, щоб такі його вибухи істерії не відстрашили господині. Бо що тоді? Хіба nursing home, як остаточна розв'язка?

20 листопада

Вчора мамі сповнилося 80 років. Чи хотіла б я дожити такого віку в такому стані? Навряд.

Вийшла комплікація. Марися мала мати вихідний день, бо це був єдиний день у тижні, коли я могла знайти для неї заступство. Заступницею мала бути Тоня Богуславська, українка, сусідка, що з нею я попереднього тижня домовлялась і навіть привозила до мами, щоб познайомити їх. І от Тоня, увечорі в середу потелефонувала, що вона, мовляв, хвора і не прийде. Я, як звичайно, була тоді в мами, але Остап, розуміючи серйозність справи, негайно мене повідомив про її телефон. Одначе, було запізно в останній хвилині знайти когось іншого (єдина можливість — Ольга, але вона працює на нічній шихті, отже їй треба було дати знати раніше). Отже залишилася з мамою я — не пішла до праці. Може й добре — відповідний жест у день уродин. Прийшли квіти від Максима й Уляни, Марко та Ія прислали бальони, наші хризантеми також були доставлені квітярем. Обидва мої хлопці телефонували — з Каліфорнії, з Торонто. Пізно пополудні прийшла з квітами Соня (слава Богу, я думала вже, що вони забули). Андрій і Марійка прислали дарунок — капці. Я купила мамі добрі дорогі рушники. Була я там від 8:30 до 8:30, без передишки. Наварила на кілька днів, дуже напрацювалася, садила маму в крісло (сиділа 3 години). Сконана, з болем у крижах, повернулася я додому. Марисі дозволила я переночувати в сестри і повернутися щойно вранці. Вона і так уночі до мами не встає. А я підготовляю психологічний ґрунт для мого виїзду на тиждень до Торонто.

23 листопада, понеділок. В літаку. 11:30.

Іко завіз мене на аеродром вранці, перед своїми лекціями. Спочатку я плянувала не турбувати його взагалі і їхати на аеродром метром та поїздом, але передумала. Валізка моя важча, ніж я сподівалася. В одній з розмов по телефону Максим почав нарікати, що мовляв, торонтонська бібліотека не така добра, як гарвардська, і що не має деяких потрібних йому матеріялів. Працює він тепер над Винниченком і от я вирішила завезти йому видання Записок кирпатого Мефістофеля та ксерокопії кількох романів, що їх я зробила була собі з архівних примірників. Не все могла змістити у валізку, але буде гарний дарунок. Решту дам йому, як приїдуть на Різдво. Уляні везу маленький подарунок — золоту брошку. Іванкові речі також не зайняли багато місця — а найбільші дарунки — чек від мами на десять тисяч, і від нас на десять (других десять від нас дістане в січні) — взагалі не займають місця. Подорожувати узимку — сказала я, жартуючи, по телефону Ії — варто тільки в напрямі Каліфорнії — тоді у валізці літні речі, а єдине тепле — на собі. Коли їдеш до Канади, треба мати теплі речі і у валізці, а вони займають багато місця. Я взяла тільки те, що конечне, але валізку ледве замкнула. Маю надію, що прикордонна контроля не примусить мене її відчиняти й замикати.

Політ нібито безпосередній, але є довга зупинка в Бофало. Саме тепер стоїмо на аеродромі, але я не висіла з літака. Везу з собою книжку — paperback, що її докінчую читати. Last Мessage to Berlin, автор — Philippe Van Rjndt. Реклямує книжку на обгортці речення із рецензії в Publisher's Weekly: "A compulsively absorbing spy thriller". Справді, це так. А чому це я раптом взялася за такий ескейпізм? Ну, escapism мені дуже до речі в моїй життєвій ситуації, але я, звичайно, маю свої додаткові мотиви. На зальцбурзькому з'їзді сказали мені, що син нашого колеґи Івана Михальчука (був в одній клясі, здається, з Іваном Собчуком, Анею Максимович — я його мало знаю і не дуже з гімназії пригадую) — письменник. Коли я запитала його, чи це правда, сказав: "а я тобі пришлю його книжку. І от на моєму примірникові два автографи: "For Marta Tarnawsky with best wishes" — від автора, і "На спомин про 10. з'їзд від І. Михальчука". Van Rjndt (теж собі видумав псевдонім! вимовити не можна!) є автором також інших книг: Samaritan, The trial of Adoplh Hitler, Blueprint, The Tetramachus Collection. Напевно має чималий фінансовий успіх. Last Message to Berlin має майже 600 сторінок. Виступають там і історичні постаті: Гітлер, Рузвелт, Черчіль, Джозеф Кеннеді, що був амбасадором США в Англії. Чи має книжка літературну вартість? Глибшої якоїсь думки не бачу, ані психологічного відображення характерів. Але є темпо подій і величезний капітал дрібного фактажу — що, навіть у випадку, якщо він тільки на половину достовірний, всетаки вимагає від автора значної підготовки й поінформованості. Прийшло мені на думку, що може й варто було б про автора написати до української преси — канадський популярний письменник з неабиякою вже репутацією — це ж цікава знахідка, варто може б про це поінформувати й українських читачів. Хоч у книжці, нажаль, українського нічого немає. Автори таких книжок, як Devil's Alternative більше українцям прислужилися.

24 листопада. Торонто.

Сьогодні уродини Уляни. З тієї нагоди я з Іванком провела більшу частину дня. Вранці ходили на прохід. Вполудне Уляна пішла до міста до Максима на полуденок, тепер увечорі Уляна з Максимом пішли в кіно. Іванкові — 7 місяців. Він тепер уже цікавий до всього, любить сидіти і бавитися різними забавками, часто сміється, не рачкує, але вміє стояти сам опертий до столика, або гойдатися на гойдалці, підбиваючися ногами. Сьогодні він увесь день не спав, але хотів був спати і вполудне трохи плакав — тонким пронизливим голосом, немов хотів високим тоном розбити скло тонких келихів або канделябрів... Але потім заспокоївся і зовсім задоволено бавився своїми іграшками. Помешкання Максима й Уляни дуже гарне. У вітальні, де я сплю на канапі, три великі вікна, напроти мене за вікном на темному фоні ночі — галуззя освітленого вуличною лямпою дерева, немов картина Аркадії Оленської-Петришин.

Іванко тепер уже спить і я, помивши посуд, потелефонувала до Ліди Гумінілович і провела з нею більше як пів години на розмові. Ліда живе з Мірою в кондомініюм. Може вдасться мені їх відвідати завтра-післязавтра. Ліда працює на нічну шихту в шпиталі для ментально хворих. Вона і сама терпить від періодичних депресій — зрештою є для цього конкретні причини: чоловік помер, мама догоряє на рака, вже довгий час мучиться, тепер — у лікувальному домі. Але сини її — всі три — добре влаштовані, жонаті. Андрій, найстарший, має двох синів, Степана та Марка. Юрко та Марко дітей покищо не мають. Марко, наймолодший, жонатий з литовкою, він студіював психологію, але працює як комерційний мистець. Лідин брат — Орест Чуйко — жонатий з чілійкою Іріс, вони мають двоє дорослих і жонатих уже дітей: Ореста, мол. і Тамару. Орест живе з родиною в Ошаві.

Сьогодні вдень потелефонувала я до Люби Пендзей, до університетської бібліотеки. Я вже до неї телефонувала ще з Філядельфії у справі Ukrainian Canadian. Хотіла підготовити ґрунт, щоб може — по протекції — позичити один-два томи додому, щоб опрацювати бібліографічно цей рідкісний і малодоступний мені журнал. Сьогодні я від Люби довідалася, що в університетській бібліотеці Ukrainian Canadian немає взагалі, але Люба дала мені цікаву інформацію: Ukrainian Canadian є в Metropolitan Toronto Reference Library при 789 Younge St. Може мені вдасться туди піти на пару годин.

При нагоді довшої телефонічної розмови, я довідалася, що Пендзеї мають неабияку родинну трагедію. Їхній син Юрко, що має тепер около 30 років, — психічно хворий. Колись лікарі думали, що це — шизофренія; тепер ставлять діягнозу, що це т.зв. affective disorder. Почалося це десь на другому році студій, в 79-ому році. Буває, що він мусить лікуватися в лікарні, а так, то він вдома, живе разом з ними. В них ще і другий син, Роман, працює аналістом комп'ютерів, мешкає окремо. На ньому, каже Люба, дуже відбивалася родинна ситуація — бо вся увага батьків була завжди для хворого. Боже, яка трагедія, і як мені їх жаль! Скільки людського горя, тільки заглянути у вікна людських душ! Ось тількищо телефонувала Маруся Пасічник з Клівленду і розповідала про хворого приятеля Макара, який мучиться тяжко, хворий на рака, вже у кінцевій, мабуть, стадії. Лідина мама також хвора на рака, вже п'ять років. Стара Янківська також перейшла операцію на хребет і тепер у піклувальному домі. Старість страшна, але найгірше, коли хворіють молоді люди, ось ак молодий Пендзей, або коли молоді діти вмирають, як це сталося з дочкою Василя Палієнка.

Четвер, 26 листопада 1987. Thanksgiving. Торонто.

Сьогодні Уляна готує гостину: запросила Данила Струка з жінкою — отже будемо святкувати День Подяки, за американським, не канадським звичаєм. Тут у Канаді сьогодні звичайний будний день — Максим поїхав на університет, має лекції.

Вчора пополудні поїхала я відвідати Ліду Гумінілович. Ліда приїхала по мене автом і потім відвезла мене назад. До них — яких 20 хвилин автом, вони живуть в Етобіко, ніби передмістя, але рахується ще частиною метрополітального Торонто. Ліда живе разом із сестрою, Мірою Клименко, в Міриному кондомініюм. Це досить оригінальне помешкання, у великому апартаментовому будинку, що має довкола город, ґольфове грище, басейн, дерева, багато зелені і простору. Величезний загальний ґараж під будинком, потім ліфтом нагору — вони живуть у партері, хоч до спалень виходиться сходами. Помешкання — три спальні, вітальня, їдальня, кухня, 2 1/2 лазнички, багато шаф і закутків, патіо на город. Оригінально й заможно все обладнане, добрі оригінальні меблі (деякі привезені Клименками ще з Чілє), скульптури і кераміка південно-американського походження, шафи виповнені надміром одягу, в одній — десятки светрів, в другій — сотні черевиків. Я засміялася: Ліда, ти маєш майже стільки черевиків, що Імельда Маркос! Це, очевидно, величезне перебільшення. Але Лідин достаток, признаюсь, трохи мене заскочив і навіть здивував: авто — новий Buick, помешкання вибагливе (Міра на моє питання сказала, що вона три роки тому заплатила 125,000 дол. — а тепер ціни подвоїлися. За security, город, ґараж, електрику ітд. платять 350 дол. місячно. Можливо, що більшість цього достатку — Мірина. Не мала я давніше враження, щоб Гумініловичам так добре поводилося. Но але це надбання всього життя і Степан певно залишив добре забезпечення. Я, хоч-не-хоч, порівнюю з моїми молодими дітьми, а вони тількищо починають.

Понеділок, 30 листопада 1987. Торонто, на аеродромі.

Год.9 вранці. Максим відвіз мене на аеродром, я перейшла вже митну й еміграційну контролю, віддала валізку. Чекаю: відліт за пляном повинен бути 9:40, але вже заповіли 10-хвилинне спізнення. Маю надію, що все відбудеться без комплікацій. Маю щастя, що лечу лінією US Air, бо Air Canada вже пару днів — на страйку! і всі польоти внутрі Канади — паралізовані.

Улянина гостина в День Подяки випала дуже добре. Струки були в них перший раз і нашим молодятам залежало на тому, щоб враження їх було позитивне. Атмосфера була приємна, товариська, приязна. Харч був першорядний (індик, зупа, салатка, традиційний (хоч менш популярний) pumpkin pie, добре вино, etc.). Навіть Іванко пописувався: був дуже чемний, не плакав взагалі, підскакував у своїй гойдалці, бавив гостей і бабу! Струк до Максима добре ставиться і хоче бути з ним у близькому товариському контакті. Це не звичайна фраза, а свідома і послідовно здійснювана постанова. Один раз на тиждень, Струк із Максимом грають у клюбі squash — Струк є фанатиком цього спорту, а Максим дав себе намовити (і я рада, що він матиме трохи фізкультури, може це допоможе йому втратити трохи на вазі!) Після того мають разом полуденок — нагода для обміну думками, обговорення проблем у праці тощо. Бо ж як професор, Максим діє самостійно і міг би цілими тижнями із Струком навіть не бачитися. Це мені подобалося. Такий контакт повинен був із своїми докторантами плекати Грабович — але він цього, нажаль, не робив. Максим із Струком говорять собі на "ти" — звичай поширений тепер серед молодих людей не тільки в Америці, але і в Україні. Уляна була мені вдячна, що я зрозуміла її основну думку і плян: не мішалася до господарства, навіть не бавила дитини — а всю увагу присвятила розмові з гістьми. Струки — обоє — дуже інтелігентні люди, глибоко зацікавлені українською проблематикою, з ними легко і цікаво було говорити. Бажаючи зробити приємність Струкові, я сказала йому, що шукаю за примірником студентського видання "Оригінал", що його — будучи студентом Гарварду — він редагував і де надрукований його переклад Стефаникової новелі "Сама саміська", що потрібний мені до моєї бібліографії. (Справді, добре, що собі пригадала, бо це була нагода переглянути цей матеріял день пізніше!) Також сказала я йому, що зробила бібліографічні виписки всіх літературних статей з першого тому англомовної енциклопедії, що ії Струк є тепер головним редактором. Найцікавіше, що запам'яталося із розмови із Струком: його розповідь про часи, коли він був студентом-undergraduate у Гарварді і про те, як він був у Пряшеві в час, коли одного ранку на вулицях появилися совєтські танки! Про Гарвард почалася розмова від того, що Данило щось там почав говорити про збірку фондів від алюмнів, про те, як ці збірщики пильнують і як уміють витягати від людей зобов'язання. Я висловилася, що мовляв, можна часом викрутитися, або дати невеликий даток для відчепного (як я даю часом на Temple, чи Дрексель), але Струк виявив при тій нагоді, що в нього особливі зобов'язання до Гарварду, бо він там був на повній стипендії, уфундованій університетом. Це мене зацікавило: здібний син українських незаможних імігрантів у Нью Джерзі — і найкраща в Америці висока школа простягає руку допомоги. Він переконаний, що йому пощастило саме тому, що він — українець — diversity of student body в багатьох американських університетах, а в Гарварді особливо — вважається за позитив, що до нього свідомо треба змагати. Струк дуже (може аж занадто!) цікавиться спортом, зокрема squash-ом. В Гарварді, каже він, з погордою дивилися на всіх jocks у білих шкарпетках, він також тоді не займався спортом, але тепер жалує. Тут у Канаді Струк тепер практикує squash не тільки з Максимом. Він і його жінка належать до спортового клюбу, грають і разом і окремо, а Данило, крім того, із кожним із своїх співробітників (Баланом та іншими працівниками енциклопедії) має окремий в тижні день для гри і спільного полуденка. Коли почалася радянська інвазія Чехословаччини, а Струк був на Пряшівщині туристом, він побачив, каже, яка різниця між канадським і американським пашпортом. Канадське посольство нічого йому не допомогло, але американці (а він має ще далі громадянство США) допомогли йому виїхати у цей неприємний, а то й небезпечний для українського "буржуазного-націоналіста" критичний час.

В п'ятницю вранці я поїхала з Максимом на університет, відвідала коротко Любу Пендзей, оглянула Максимове б'юро, а тоді він мене запровадив до публічної бібліотеки Metro Toronto, де я посиділа до 5:30, працюючи над річниками журналу Ukrainian Canadian. На університеті зустріли коротенько проф. Луцького (на вулиці, встигли обмінятися тільки кількома реченнями: я тільки нагадала йому про те, як уперше привела до його б'юра Максима — і не думала тоді, що він колись зможе тут бутии професором!) Також висловила вдоволення, що Луцький тепер відповідає за літературний відділ Сучасности — як-не-як такого журналу, щоб так довго безперебійно виходив ми ще не мали і його треба за всяку ціну втримати і переборювати всякі незгоди і комплікації між людьми. В б'юрах енциклопедії зустріли коротенько Струка і його дочку з першого подружжя, що саме приїхала з Едмонтону, та Бориса Балана, працівника енциклопедії, якого я запиталася про Ярошинську (вона буде під Y, не під I. Вони мають в картотеці про неї тільки нотатку про якийсь матеріял із Жовтня. Треба мені вислати їм свою брошуру із Сучасности!) В бібліотеці у Люби зустріли Світлану Кузьменко. Дві трохи комічні репліки: вона: а що думаєте про ті справи, що я про них писала Остапові? (справи Слова, очевидно). Я: знаєте, пані Світлано, я пошти свого чоловіка не читаю, отже фактично не орієнтуюся в цих справах. Максим від себе, жартома: о, в них вдома — два окремі кабінети, мама в одному, тато в другому! Світлана: а в нас з Борисом так не було... А ще перед відходом каже мені: а ви не сердитеся на мене за мій відгук на ваш лист в справі Грабовича? Ну, я зовсім про те забула вже. Але сказала їй: Ви маєте право на вашу думку. Але таке ж право маю і я, і тим більше — професор Грабович — а його заатакувала газета в редакційній статті і тому я вважала потрібним запротестувати!

Публічна бібліотека — новий будинок модерної оригінальної архітектури. Ззовні — скло і червона цегла. Внутрі — довкола відкритого простору партеру — п'ять ярусів бальконів із стеляжами. Відкриті за склом червоні ліфти, все удекороване, просторо, кольорово, навіть маленький фонтан — немов у якомусь shopping center. Ukrainian Canadian поруч із Ukrainian Review — у відділі General Reference на партері серед вибраних довідкових і бібліотекознавчих матеріялів. Дуже для мене вигідно, але чому вони там? Може політична пресія місцевого населення і для рівноваги націоналістичний журнал, поруч із комуністичним? Я була в бібліотеці двічі — в п'ятницю пополудні і в суботу пополудні. В цьому журналі таке багатство матеріялів, що я встигла зробити тільки 1982,1983,1984 роки і частину 1985 (до вересня). Знайшла цікаві статті Зорівчак, що з них зробила фотокопії, переклади Скрипник з Ліни Костенко (інформація цікава для Максима і Струка, бо Ліна має приїхати до Торонто!), нотатку про нові матеріяли Войнич, знайдені в львівських архівах і багато-багато іншого.

Увечір в п'ятницю і в суботу я сиділа з Іванком, а Максим з Уляною мали вихідне. В п'ятницю, не знайшовши жодного доброго фільму, вони тільки їздили собі трохи автом по місту, в суботу ходили на гостину до Даревичів. Вони там довго собі посиділи і я думала, що гостина була їм приємна, але виявилось, що цей перший їх вихід у клюбну атмосферу торонтонських українських інтелектуалістів не випав так блискуче. Було там з десяток осіб: Даревичі (він — фізик, вчить на York University), Струки, Горбач (Марко, також фізик), Ліда Палій (інші прізвища в тій хвилині забула). Даревич поставив Уляну в центрі уваги, випитуючи її — у формі прилюдного допиту — мовляв: хто ви така, розповідайте про себе; в Пласті ви були? а може в ОДУМі? або в СУМі? Це Уляні дуже не подобалося, і очевидно, наставило її негативно до товариства. А ще почали обмовляти інших торонтонських українців. Кліка, каже Уляна. Ну, я там не була і не можу мати об'єктивної думки. Але може бути, що Уляна — вихована в іншому середовищі, та ще й православна — стала жертвою галицької міщанської обмеженості, яка буває навіть серед інтелектуалістів, мовляв, ми — і вони, галичани-східняки, католики-православні. Маю надію, що це тільки тимчасове, що може Даревич не був досить тактовний (і може несвідомий того, що торкає слабе дразливе місце!) і що при ближчому знайомстві це перше враження поправиться!

30 листопада, увечорі, вже вдома у Філядельфії

Не встигла описати все, що треба відмітити. Короткий політ — хоч із перестанком у Рачестер. Додому добилася сама — поїздом з аеродрому до 30-ої вул. і далі підміським поїздом до Fern Rock. Валізка тим разом не важка, отже надто великої проблеми не було.

Хочу відмітити останню і важливу річ про неділю (вчора) в Торонто. Ми були запрошені на родинну зустріч до Ореста Мойсея, кузена Уляни. Важливе це тому, що гостина відбувалася в хаті Ореста, що її наші молодята задаткували і що за неї погодилися заплатити 268,000 канадських долярів. Хату ззовні я оглядала вже пару разів — ходила туди на прохід з Іванком. Вулиця Willard #312, спокійна, з високими деревами. Будиночки малі і тісно біля себе, хоч нібито окремі, не в ряді. Між будинками з одного боку тільки вузька щілина між стінами, з другого — проїзд для авта — один вузький проїзд, спільний із сусідом. Перед хатою клаптик травника і постій для одного авта перед сходами. Ґанок відкритий. Хата цегляна, одноповерхова, із спадистим дахом. Внутрі приміщення невелике, кімнати малі, але помешкання незвичайно гарно відреставроване і має неабиякий чар і характер. Вхід з ґанку у малий передпокій, звідки одні двері ведуть до вітальні на ліво, другі до кухні просто, а прямо вгору — сходи до спалень нагорі. Всюди в хаті багато солідного дерева, викінченого на темнобрунатний, а може темновишневий колір. Є дерев'яний орнамент на стінах у вітальні та їдальні. Хата своїм старосвітським стилем трохи нагадує стару Маркову хату в Лос Анджелес. Ії напевно Максимова хата була б довподоби. Вікна не тільки старомодні, але навіть мають декоративні вітражі. Підлоги — ясний паркет унизу, новий, і то білий або ясносірий килим на сходах. Гарна стилева лазничка нагорі і ще одна, дуже порядна, в пивниці. Решта пивниці не викінчена і трохи низька, але є місце зробити там робітню або додаткову кімнату. Огрівання ґазове. Трохи за малі шафи у стінах і ґараж на подвірю в поганому стані, не вживаний. (Зрештою driveway такий вузький, що я не наважилась би в'їздити туди автом). Авто напевно доведеться їм тримати перед хатою. Хата мені подобалася, я рада, що Максим, Уляна та Іванко матимуть гарний дім. Шкода тільки, що ціна не на половину дешевша. Ще кілька літ тому за цю хату молодий Мойсей дав 130,000, але тепер ринкові ціни за хати в Торонто досягли неправдоподібних висот. Нема ради — десь мусять жити, а всі знаки на небі показують, що ціни далі ітимуть вгору. Десь я вичитала в газеті, що це заможна кляса з Гонґ Конґу підбиває ціни в Канаді — бо ж Гонґ Конґ в 1998 році має перейти до юрисдикції Червоного Китаю — хто може, тікає завчасу на захід, багато з них — до Канади.

Наша вигідна і простора хата зробила на мене дуже приємне враження. Якби вона була в Торонто — коштувала б, мабуть, величезні гроші. Такого помешкання ми не будемо мати ніколи! Але Філядельфія, нажаль, пригноблює. Брудно, занедбано, цілі дільниці руїн — і повно чорних. Я вже звикла, зрештою колір скіри ніколи для мене не робив особливої різниці. Все ж таки, не можна було не помітити відсутності чорного населення в Торонто. Це так звернуло мою увагу, що я почала рахувати чорних людей, яких зустрічала. І за тиждень побуту там, включаючи не лише дільницю Bloor West, де живуть Максим з Уляною, але також центр міста, публічну бібліотеку, дві поїздки торонтонським сабвеєм в час години піку — за весь цей час я побачила не більше як двадцять чорних людей. Зате є багато китайців і величезна китайська дільниця. А вже на Bloor West усюди чуєш слов'янські мови!

Вдома — все гаразд. Остап тримається добре, а в мами й тата — без змін.

11 грудня, п'ятниця. Метро.

Вже кілька днів не робила записок у щоденнику. Єдиний можливий для цього час — метро до праці і з праці. А я взялася за ще одну легку відпружуючу лектуру: John Le Carré: The Little Drummer Girl. Хотіла книжку послати Лялі на дарунок, а перед тим вирішила прочитати її сама. Як на популярний best seller — книжка добре, з літературним хистом, написана: тут є і психологічні портрети характерів, і певна моральна та політична проблема. Нашому Van Rijn-ові далеко до Le Carré, нажаль.

Наші родинні справи — без змін. Господиня далі час до часу лякає мене своїми недомаганнями (може дещо з того на нервовому тлі? Я дозволяю їй кожного дня вийти на пару годин, недавно возила її показати недалекі крамниці, куди вона може пішки вдень перейтися, щоб купити дарунки з одягу своїм дітям до Польщі тощо. Мамин стан — без змін. Тато вряди-годи попадає в істерику (зокрема як має змінити одяг або взуття). Обоє, як зрештою і за молодших своїх літ, сповнені незрозумілої для мене злосливости до людей. Коли я, їдучи з господинею до крамниці, хотіла морально її підтримати і сказала, що треба бути вибачливою, коли мама буває прикра, бо це, мовляв, хвороба, Марися відповіла на те: "choroba — tak, ale i natura!" Ну, я це знаю з дитинства, нажаль!

Саме закінчився історичний summit у Вашинґтоні між Реґаном і Ґорбачовом. Обоє Ґорбачови були в США пару днів, вся преса на них сконцентрована. Оба лідери підписали договір про елімінацію одного роду нуклірних ракет — перший раз в історії будуть нищити, а не будувати нуклірну зброю! Ну, це перебільшення: будувати будуть далі, але щось інше. Побачимо, чи зустріч на вершинах дасть якісь позитивні наслідки в ділянці людських прав.

Понеділок, 14 грудня. Метро, вранці.

В четвер має приїхати Максим з Уляною та Іванком. Я вже роздобула-позичила ліжечко для дитини від Віри (мала ще своє старе, в пивниці, що в ньому виховалося вже кілька дітей!), а також позичила від Борисів крісло до авта. Дала також завчасу авто до інспекції і направи, щоб було в доброму стані і не було клопотів, коли вони приїдуть. Вони будуть до дня Різдва, 25 грудня, а тоді летять назад до Клівленду, де залишили своє авто і де святкуватимуть українське Різдво з родиною Пасічників. Щоб лиш погода була відповідна! Минулий тиждень в нас було дуже гарно: відносно тепло (40-50̊), сухо, сонячно. Але вже сьогодні уночі має бути "rain & sleet". Подорожувати з малою дитиною взимку — риск і невигода.

Моя господиня виявила бажання мати різдвяні вакації не тільки 24 і 25 (як я сподівалася), але і 26 і 27-ого. Крім того, вона вимагає підвишки. Я і сама застановлялася, що треба буде щось таке запропонувати, але тепер це поставлено як ультиматум і ще не знаю, на яку саме підвишку вона погодиться.

Стараюся жити з дня на день і не перейматися всіми цими справами, а то боюсь, що мама з татом можуть ще й мене довести до гробу або до хвороби.

Остап мав один поганий день — і це мене стривожило не на жарт. Як би в цій моїй ситуації сталося щось йому — я напевне не витримала б і не пережила б.

18 грудня 1987. Метро, вранці, год.10.-

Вчора — день повний подій. Вполудне приїхали Максим з Уляною та Іванком. Я не могла виїхати по них на летовище, сват також ні, бо мав іспити. Взяли таксі. Це правда понад 30 дол. — але якби я була пробувала поєднати виїзд на летовище з моїм робочим днем у бібліотеці — кошт нервів і хвилювань був би більший. Повернувшися з праці увечорі, я погостила моїх любих гостей добрим, заздалегідь приготованим обідом (свіжа помідорова зупа вранці зварена, вареники з м'ясом підготовані давніше і заморожені) — та ще і їхнє улюблене вино-бордо Mouton Cadet Baron Rotschild, що його, кажуть, у Канаді ще навіть не пили, бо воно там дуже дороге. Провели ми приємно пару годин при обіді. А тоді я, як звичайно, пішла на годину до мами. Вона всім цікавилася, виглядало незле почувалася, хоч трохи кашляла. Повернулася я додому, до своїх гостей. І от десь біля 10-ої — телефон. Господиня: matka umiera! Побігла я разом з Максимом. Тато кричить і плаче. Приходжу до мами, а вона зовсім нормально каже мені: тато думав, що я померла, налякався і наробив крику! Сіла я коло неї: за чверть години бачу, що вона вся дрижить, голову повернула вбік, не обзивається. Конвульсії? Новий "stroke"? Покликала я Яримовича. Приїхав. Те саме питання. Пульс і тиснення нормальні, але є конвульсії. Перша думка: кликати амбулянс, до шпиталя! Тато, який вміжчасі зовсім заспокоївся, каже рішуче і дуже притомно: Не треба до шпиталя. Якщо вона вмирає — хай умирає вдома. Славко трохи подумав, а тоді поїхав до шпиталя по лік Dilantin, встрикнув його дожильно. Рішив заждати. Мама вночі спала. Конвульсії заспокоїлися. Сьогодні вранці не було якогось драматичного погіршення. (Казав Славко: якщо це новий stroke, вона вранці може бути ще більш паралізованою, без мови, без здатності ковтати їжу). Але це не сталося. Славко о 8:30 сьогодні був знову в мами. Дав рецепту на Ділантін і я вранці їздила за ним до аптеки. Тому тепер тільки їду до праці. Сьогодні в нас — платня, а нам конечно здепонувати мій чек на наше чекове конто — вибрали з нього 10,000 Максимові і тепер ми дуже близькі встановленої банком межі, отже не можемо рискувати. Других 10,000 можемо дати йому щойно в січні, бо ці гроші на конті Money Market в PSFS, що з нього можна вибирати тільки у визначений час.

22 грудня, вівторок, вдома (в ліжку вже, ніч).

Вчора я була на праці — передусім тому, що була Christmas party: треба було завезти кабанос, мій внесок у це колективне прийняття — але вже від сьогодні я взяла собі до Різдва вільні дні, щоб побути з дітьми. І от сьогодні я вже від ранку до вечері була сама з Іванком: Максим з Уляною та Остапом поїхали до Баунд Бруку на могилу Івана Пасічника. Уляна спершу хотіла брати з собою і дитину, але я її переконала, що ліпше малого не тягати і наражувати на невигоди і небезпеки — нехай має нормальний, спокійний день. Так і сталося. Ми пробули удвох на самоті, у великій гармонії, спокою і задоволенні. Майже дві години були на проході, аж бабу ноги зболіли від безустанного двогодинного ходу. Потім харчувалися, трохи "вчилися ходити", трохи спали. Малюк дуже симпатичний і цікавий. Рачкувати не вміє і не хоче, але радо піднімається на ноги і, коли тримати його руками, пробує ходити. Homo erectus, жартую собі. Спостерігати його — надзвичайно цікаво. Я тільки трішки втомилася фізично, але душею відпочала. Давно не мала такого відпруження: ні про що інше не думала, нікуди не поспішала: вся моя увага була Іванкові. Увесь день зовсім не плакав, але, щоправда, хотів бути весь час біля мене.

Мамин стан здоров'я більш-менш стабільний. Їсть менше, як перед конвульсіями, болить її шлунок, більше ослаблена, не хоче, щоб її садити на крісло. Сьогодні мали приїхати Андрій і Марійка, а наша Марися мала вже іти на свята. Не приїхали. Пополудні потелефонували, що — мовляв — мали пацієнта на "emergency", а крім того Андрієві випала пльомба... Ну, я трохи боялася розмови з господинею, не знала я, як вона це прийме, чи дуже нарікатиме. Але прийняла цю вістку без негативної реакції. Може тому, що вже дістала різдвяний бонус 50 дол., що я погодилася дати від нового року підвишку 20 дол. на тиждень (або додатково вільну, крім неділі, ще й суботу) — но і тепер різдвяні вакації в неї будуть від середи до понеділка, отже навіть якщо не від сьогодні, то все ж це кілька днів платних вакацій. Слава Богу, бо інакше довелось би мені завтра увесь день провести в мами. А я хочу побути з Максимом і Уляною, а ще й пляную післати їх завтра на матінé в кіно (вже в суботу ходили на Last Emperor, а завтра висилаю їх на Jean de Florette) — отже буду знову піклуватися Іванком.

Максим з Уляною прибрали вже ялинку. Думала я, що цього року взагалі не святкуватимемо Різдва, навіть відмовляла їх від приїзду, не хотіла наражувати їх на подорож з дитиною узимку. А тепер я така рада, що вони тут. Вже сама їхня присутність — велике свято! а ще Різдва і не було.

Від минулого тижня читаю Breaking with Moscow Аркадія Шевченка. Надзвичайно цікаво. Ревеляційні портрети совєтських діячів, зокрема Ґромика, Хрущова, Федоренка, рідкісні відомості про їхні родини, про стратегію праці і побутові деталі совєтських дипломатів, нове насвітлення деяких історичних подій (напр. щодо ракет на Кубі: Хрущов, мовляв, хотів дешевим коштом здобути собі такий "deterrent" — коли це не вдалося через бльокаду і рішучість Кеннеді — треба було вибрати коштовне зброєння, а кинувши всі фонди на воєнну індустрію, треба було зрезигнувати з підвищення життєвого стандарту, ітд.)

25 грудня 1987

На календарі — Різдво, але в мене вже після свят: діти сьогодні вранці відлетіли до Клівленду. Відвезли ми їх разом з Остапом на летовище (туди — їхав Максим, а назад — своїми простішими дорогами, не по Expressway — я). Вже телефонували, що щасливо прибули на місце. (Там по них на летовище виїхав Павло Пасічник).

Вчора Свят-Вечір пробули в мами і тата. Марійка привезла з собою рибу, зварила борщ — я доповнила меню варениками, сушом, булками, маквником, тортом. Андрій привіз свіжу ялинку і прибрав її. Я ще увесь день їздила за орудками — до аптеки, по додаткові харчі, по квітку на стіл ітд. За пивом уже послала Максима, бо сил бракло. Але вечір пройшов відносно погідно. Мама витримала годину в крiслі (wheel-chair) біля стола, тато й Андрій поводилися добре, так що обійшлося без конфліктів. Дитина була в центрі уваги всіх і піднімала в нас настрій.

Сьогодні я пішла до мами під вечір з пляном полагодити дві грошеві справи: повернути Андрієві за видатки на сушарку, годинник etc. та послати Яримовичеві якийсь реванш, бо він бере тільки від Medicare, а Сенковським жодних рахунків не виставляє. Я запропонувала, щоб йому дати двісті долярів, мама погодилася, а тато, коли підписував чека, трохи опонував: чому так багато. Ну, я його переконала, що самі поїздки до шпиталя туди й назад — його, мами ітд. коштували б із сотню — а Яримович їх не раз уже возив. Андрієві, після того, як я мамі з'ясувала про різні видатки, що їх він для них зробив, мама запропонувала дати тисячу долярів і я виписала йому чек. Мама просила, щоб не давати татові до підпису (як це хотіла зробити я), бо вияснення коштуватимуть нас багато нервів — а щоб чек підписала я — і я так зробила. Я маю право підписувати їхні чеки і завжди це роблю в усіх господарських справах, але у випадку дарунків, датків ітд. завжди волію, щоб підписував тато, щоб не було якогось "appearance of impropriety"). Але тим разом, задля святого спокою, пішла я на компроміс.

Без деякого конфлікту, однак, не обійшлося. Андрій розповів, що господиня Марися була "майже в паніці", коли вони приїхали, бо думала, що вони може не приїдуть. Я завважила, що це може тому, що вона сподівалася вже їх попереднього дня. Андрій на те: я не казав, що приїду, я не обіцював! Я кажу: ми говорили про це з Марійкою і відповідно до того робили пляни... Він: вона (тобто Марійка) є тільки "my employee"! — Не знаю, чому він цю справу підніс — я до нього не мала жодних претенсій — "emergency" — то "emergency", не приїхав, трудно. Але коли він почав підносити голос, я сказала: я не хочу продовжувати розмову в такому тоні! Драматично вийшов нагору, залишивши мене з Марійкою в маминій кімнаті. Ну, що робити. Сенковські обидва — істерики, що повинні лікуватися у психіятрів. Але щоб лікуватися, треба бодай трохи усвідомлювати проблему — в них такого саморозуміння, нажаль, немає.

З розмови з Андрієм зажурило мене тільки одне: Марися просила його, щоб він відвіз її автом додому, а він відмовився це зробити. Я не дивуюся: авто заладоване, з ялинкою на даху, та й шофер після довгих годин дороги. Але журить мене те, що я не знаю, як і в якому тоні відбулася ця розмова і чому Марися не потелефонувала до мене: адже це я обіцяла, що відвезу її до сестри, як Андрій пізно приїде і буде за темно, щоб їхати автобусом. Ми чекали вдома на її телефон, я навіть говорила про це з Максимом, щоб може він поїхав замість мене на Річмонд. Коли я перед восьмою потелефонувала до мами і до Марисі, відізвалася Марійка і сказала, що Марися вже о 5-ій поїхала додому, і що вони вже пару годин в мами (а мені не задзвонили!) Застановляє мене, що Марися чейже повинна була побажати мені Веселих Свят, а вона досить уважлива для таких справ. Чому не зателефонувала? Може Андрій так повівся, що вона образилася?

30 грудня 1987, середа. Метро

Марися повернулася в понеділок вранці: я зустріла її, ідучи до праці. Андрій з Марійкою та Сонею ще далі в мами і це добре. Саджають її по кілька разів на день — примушують робити те, чого вона не хоче робити — а це для її власного добра. Я це могла робити тільки вряди-годи на вікенд, а Марися, очевидно, не хоче робити того, чого пацієнтка собі не бажає. Марійка запровадила іновацію — давати мамі пеленки, щоб не підкладати під неї басейну десятки разів на день. Пелюшки, щоправда, коштують по долярові кожна, але працю піклувальниці це, очевидно, упрощує. Також переконали терапістку, щоб замінила мамі крісло на менше розміром, щоб легше було возити його по коридорі. Я купила мамі на Різдво малий телефон, що ним легше орудувати. Андрій привіз слухальця, що їх можна закласти на голову і не треба тримати рукою. Отже мамині справи, покищо, під контролем.

В мене, одначе, хандра і депресія. Дуже відчуваю свою самотність: нема з ким поговорити, поділитися думками. Остап — поганий компанйон. З одного боку такий у собі замкнутий, що ніколи не говорить щиро про те, що робить, над чим працює. З другого боку — коли в побутовій розмові про буденні справи, або про світові події чи українську політику я висловлю якусь власну думку, що не збігається з його поглядами, реагує, якби це була якась загроза для його "ego". З третього боку: його зв'язки з людьми найлегше йому проводити телефоном і цілі вечори він проводить на телефонічних розмовах. От учора, сіла я у вітальні при ялинці, при музиці, упорядковую нові фотографії із свят. Добра нагода для розмови з Остапом. Але він — тільки сів біля мене — зразу за телефон! Я уже нагору пішла спати, а він ще далі на телефонічних розмовах! Зі мною також він найрадше говорить по телефону!

31 грудня 1987. Четвер, год.10 вечора.

Залишилося ще дві години до кінця 1987 року. Варто може зробити підсумки року. Почався він прекрасною прогулькою до Каліфорнії — унікальна й неповторна нагода бути разом усій нашій родині: ми з Остапом і хлопці зі своїми жінками. Залишилися приємні спогади і гарні фотографії. Це був січень. У квітні — історична подія: народини Іванка! Вже сам цей один факт робить рік 1987 важливим, радісним, успішним! Після цієї преважливої події — Остапове 70-ліття і приїзд з цієї нагоди обох хлопців, а навіть Уляни з Іванком! Потім христини в Cambridge — і знову вся родина разом, бо ж приїхали Ія і Марко. В червні — Максимова офіційна ґрадуація на Гарварді, а потім конференція в Урбані і чергових пару днів із Максимом. Пару днів на конвенції в Шікаґо і тиждень на семінарі в Гантері — це, ніби, замість вакацій. А тоді — крах: мамин параліч і початок поважних клопотів з мамою і татом. Коротенькі мої виїзди до Cambridge, на Союзівку і до Торонто — це були спроби знайти хвилеве відпруження, щоб рятувати душевну рівновагу. Приїзд на Різдво Уляни й Максима допоміг розрядити депремуючий кінець року.

Чи можна говорити про якісь творчі успіхи? Найважніші появи в друку: праця про Войнич і Расторґуєва в Сучасності та третій (і мабуть останній) випуск моєї анотованої бібліографії "German Books on American Law" в International Journal of Legal Information. Крім того, продовження моєї ULE в JUS, та бібліографії трудового порівняльного права в Сomparative Labor Law Journal та пара рецензій (на Славутича, Лівицьку-Холодну, Хвильового) і стаття про потребу фундації для перекладів у Свободі. Нові, ще недруковані праці: доповідь читана в Урбані, що лежить ще у Сучасності, та її англомовний варіянт, та один вірш — автопсихотерапія викликана великою турботою про Лялю. А в Максима рік 1987 був справді особливий: і докторат, і син, і посада в Торонто!