12:45 ночі. Вже 2 січня 1996.
Маркові в день його 43 уродин я побажала, щоб він "віднайшов самого себе і ту найбільшу цінність життя, що її дає гармонія родинного тепла і подружнього щастя". Замість дарунка, вклала чек на 2,000 дол. Bін тепер не працює, йому ці гроші потрібні.
Ми тількищо закінчили дивитися на фільм "Immortal Beloved", про Бетговена. Трохи, як на мій смак, за багато патосу — майже так, якби його робили наші українці або якісь інші пост-соцреалістичні слов'яни. Aле Бетговен є Бетговен, та ще й з музикою його. Тема цікава, то ж і фільм приносить деяке задоволення. Мої кіномани позичають фільми часто і от я через них за останніх пару днів бачила вже три: крім Бетговена, ще "Little Women" i "Mrs. Doubtfire".
Вівторок, 2 січня 1996. Метро, год. 10:00.
Маю сьогодні візиту (першу і довгождану) в д-р Форсія. Маю надію, що нова моя лікарка виявиться такою доброю, як її репутація. Хоч, очевидно, було б найкраще, якби доля обдарувала мене добрим здоров'ям, з мінімальними потребами лікарів.
Вранці потелефонувала я до USAir, щоб перемінити мій відліт до Торонто. Не така це проста справа. Навіть при такій наглій справі, як похорон у близькій родині, доведеться мені заплатити додаткових 50 дол. І то допитувалися всякі подробиці, казали собі дати назву похоронного бюра і телефон! Відлітаю в суботу вполудне, 6 січня, а це значить, що встигну, як Бог дасть, на Свят Вечір. Бідна Уляна! Замість того, щоб я приїхала і допомогла приготовити Святий Вечір, я приїду як гість. Привезу зі собою ушка, бо купила на базарі, але це не досить велика поміч, та ще зваживши, що хата буде повна гостей, бо раніше вже приїдуть Марко, Ніна та Ія. Ще мене повідомили, що Маруся Пасічник не приїде — але в цьому випадку це справ не упрощує, а навпаки. Вона могла б Уляні багато допомогти!
Панахида буде в четвер, а похорон у п'ятницю. Приїдуть вони аж у четвер — трохи через Тимоша, який не може раніше звільнитися з роботи, а трохи через заповіджену сніговію, що має бути в середу.
Ія сьогодні відлітає до Лос Анджелесу. Марко з Ніною полетять до Торонто 4 січня. Ія 5-ого прилетить до Торонто з Каліфорнії. (Warum einfach, wenn kompliziert auch geht?)
Мені треба підготовити хату на приїзд нових гостей — приїдуть вони в четвер.
Пополудні, по дорозі додому.
З візити в д-р Форсії я дуже задоволена. Наперед робила запізнавальне довге інтерв'ю — шляхом дуже відпруженої повільної розмови. Обстеження включало теж Pap smear — чи радше: мало включати. Але вона помітила якийсь поліп і вирішила послати мене до гінеколога. Сказала, що цей поліп може бути причиною моїх проблем з міхуром. Зробила мені appointment — але це буде аж під кінець лютого. Зробили мені електрокардіограму, взяли кров і моч до лабораторії, замовили мамоґрам. І казала прийти на початку лютого для follow-up visit. Схвалювала мою дієту і часті проходи, радила — всупереч поглядам Даймонда — таки пити регулярно відтовщене молоко, поручала приймати кожного дня одну таблетку аспірину, щоб запобігати stroke-ові. Терапії естроґеном у моїм випадку вона не вважає за вказане чи потрібне, поки нема якихось проблем. Це ще може змінитися. На безсонність казала, що можу попробувати Melatonin, або — ще краще — випити чарку вина або шеррі. Візита була від 11:30 до 2:ої, з невеликими перервами, де доводилось чекати на телефони ітп. Деякі речі, очевидно, робить допоміжний персонал (кров, моч, електрокардіограм). Про мої болі в м'язах рук сказала, що це може бути від артриту в карку — нова, несподівана інтерпретація. На мене дуже добре враження справив факт, що д-р Форсія мала вже на руках готові мої рекорди від д-р Ленсфілд, а навіть від д-р Кіріко. Вона — відносно молода жінка, заміжня, мати дітям, не дуже гарна з вигляду, чорнява, дитинство провела в Міннеаполіс. Видно записала собі, чи запам'ятала, що я — рекомендована Софійкою Геврик, українка, і святкуватиму Різдво у січні. Потішала мене, що поліп, мабуть, не буде надто клопітливою справою, що його можна буде усунути в лікарському офісі. Я давно підозрівала, що мені треба нарешті звернутись до гінеколога, і навіть говорила про це колись з Яримовичем. Він нікого мені не зарекомендував, а я хотіла конче, щоб це була — жінка. Тут на місці, де повно пов'язаних зі собою лікарів, це не є проблемою. Отже маю замовлену візиту і у зв'язку з тим Форсія Pap smear уже не брала, візьме ця друга — гінеколог-спеціяліст, в лютому.
Вступала я на пошту і до BLL. Надала листа і пакет газет Кацнельсонові, поговорила з колегами і побажала їм з новим роком.
Неділя, 7 січня 1996. Торонто. Вранці, 8 год., в ліжку.
Хлопці, видно, трохи заспали, бо ще не прийшли до мого ліжка. Домовились ми, що читатиму їм привезені з дому "Побратими" Чайковського.
Прилетіла вчора без пригод. Відібрали мене на летовищі тут Максим — і Марко, бо Марко вже тут також, з цілою своєю родиною. Він уже вдруге відзначує Різдво в Торонто, але яка різниця! Минулого року був з нами сам, в час, коли Ія з дитиною була в Лабуньків, у Філядельфії. А тепер ми всі разом, родинна гармонія відновлена. На святій вечері вчора були ще старі Мойсеї, але для мене найважніше, що це вперше від значного часу моя родина була разом. Відчувала я дуже брак Остапа, але не вносила надмірного сентименту у свято.
Похорони Левка відбулися з гідністю і без більших комплікацій. Правда, Головінські з Лесею приїхали пару годин пізніше, як плянували — бо мусіли відкопатися зі снігу. Але встигли ще пообідати і піти на парастас. Правив о. Іван Біланич. Людей прийшло досить багато. Найбільш зворушливо для мене було, що приїхав також Вуйко Фридзьо — на рік від Левка молодший, з-під Вашинґтону.
Першим літературним твором, який був присвячений мені, була віршована казка "Князь роси", видана десь мабуть 1934-35? року у Львові, на якій, пам'ятаю, був напис: "Маленькій дівчинці Мартусі — Фридрих Марк і Лев Яцкевич". Фридик робив ілюстрації, Левко був автором тексту. Початок цієї казки і досі зберігся у моїй пам'яті:
Серед гір, серед краль,
де голубина даль
протікає крізь коси ялиці,
у теремі жив князь,
кучерявий Івась,
у теремі з китягів живиці.
Всіх у лісі він знав,
всіх однако кохав,
з всіми в піджмурки грався із малку,
та найдужче за все,
що в житті є святе,
він кохав синьооку фіялку.
Книжечка сама, нажаль, не збереглася. Але Левко пізніше перевидав цей текст (здається у трохи зміненій редакції), з іншими малюнками та й уже, очевидно, без присвяти.
На парастасі промовляли Борецький, Чижович і Біланюк. Це було в четвер. Похорон у п'ятницю з церкви Царя Христа (я давно там не була — весь інтер'єр багато розмальований — деякі ікони роботи Гординського). На цвинтарі у Факс Чейс була суцільна ожеледь. Якби не посипали вузької стежки до гробу свіжо викопаною землею — не можна було б підійти. А так — зробилося болото: глина із сіллю! (Чобітки я потім ледве відчистила і бачу, що вони трохи потріскали — може від солі? — доведеться купити нові!) Але ми мали щастя, що не було додаткового снігу і дороги для авт були прочищені. Я їхала в авті Головінських, не своїм, на щастя. Тризна була в Центрі. Прийшло між 50 і 60 осіб (Леся замовила на 100! і очевидно мусітиме за 100 заплатити!) Приготовляла гостину на Лесине бажання Луцишин. Моїх порад взяти Кострицького і зробити звичайний родинний обід при столах з повною обслугою — не послухали, замовили буфет. Це справи трохи ускладнило. Напр. мені доручили вести тризною і я це робила. Але, коли я заповіла, що отець проведе молитву, Мотря вмішалася і сказала, що може краще почекати, як всі візьмуть собі харчі і сидітимуть при столах. Я покорилася і відкликала вже заповіджене: адже це — їхня тризна, а я тільки виконавець їхньої волі. Але це була помилка. Люди, які перші донесли страву до стола, почали їсти, не чекаючи на молитву, отже було невеличке замішання. Але потім все пішло більш-менш добре. Після молитви о. Біланича і обіду, було кілька промовців: інж. Кузьма, Володимира Кавка, архітект Калинич, інженер Лисобей і я. Свій спогад — tribute я написала зараз же після смерти Левка, ще як у мене були Марко, Ія і Ніна, бо я знала, що потім треба буде приготовляти хату на нових гостей і не буде часу. Вчора, перед від'їздом лімузиною на летовище, я вислала цей спогад до "Свободи" — маю надію, що Снилик надрукує. (Але ріовночасно я послала свою статейку про німецькі ПЕН-Клюби не до "Свободи", а до "Літературної України". В "Свободі" вже чекають черги мої статті про конкурс сатири і про Рудницького.
Між іншим, цікава, повчальна і не дуже приємна комплікація виникла із Марковим виїздом до Торонто. 4 січня, за пляном, мали їхати ми разом у трьох: Марко, Ніна і я. Я свій відліт через смерть Левка мусіла перенести на 6 січня, але Марко мав летіти, як запляновано. Мирослав Лабунька доставив Марка з Ніною і з досить великим баґажем на летовище. І раптом до мене телефон: Марко з летовища. Не може поїхати, бо не пускають його до Канади. Не має в нього Ніниного паспорта! Мав фотокопії, але цього не вистачало! Вернувся. І тим разом вже не до мене, а до Лабуньків — бо я вміжчасі хату всю мусіла виспрятати, чекаючи нових гостей. Паспорт Ія прислала з Лос Анджелесу overnight (коштувало 40 дол.!) і вони на другий день полетіли! Рівночасно — пару годин пізніше — прилетіла прямо до Торонто з Лос Анджелесу також Ія. Warum einfach, wenn kompliziert auch geht? У висліді Марко ще мав змогу бути присутнім на парастасі за Левка і зустрітися з багатьма членами дальшої родини і знайомими.
Понеділок, 8 січня 1996. Торонто, 11:40, біля півночі.
Вчора Іванко із Стефком мали сварку за те, хто з них спатиме в одній кімнаті зі мною! Уляна розділила нас так, що Марко, Ія і Ніна спали в гостинній кімнатці, де звичайно ночували ми з Остапом, мене поклала на Стефковому ліжку в його кімнаті, Іванко залишився на місці, в своєму ліжку, з тим що поруч, на матраці на підлозі мала спати Ніна, а Стефко мав спати на матраці на підлозі в кімнаті Максима й Уляни на горі, на третьому поверсі. Але після того, як я трохи хлопцям почитала "Побратими", вони раптом вирішили, що хочуть спати на матрацах поруч мене в кімнаті. Уляна на це не хотіла дозволити, бо справді на двох місця на підлозі нема — трудно було б перейти. Але врешті дійшли до компромісу: вчора спав зі мною в кімнаті Іванко, а сьогодні спить Стефко. Чи треба мені більшого, сердечнішого компліменту? Я трохи перечекала поки Стеф засне, і тепер тільки наважилася засвітити маленьке світелко... Щоб зробити цих пару нотаток.
Вчора ходили в гостину до родини Дмитра і Касі Мойсеїв, ніби святкували Різдво (зранку їздили всі до церкви св. Володимира). Але сьогодні вже — будний день: діти мали вже нормальний шкільний день, Максим був увесь день в університеті, а до Уляни на цілоденну робочу сесію прийшов Франк Сисин. Я вже також мала серію родинних обов'язків: вполудне відбирала і відпроваджувала хлопців до школи, годувала їх полуденком, під кінець шкільного дня ходила за ними, щоб їх припровадити додому, варила ґуляш, ітп. Ія сьогодні поїхала вже до Лос Анджелесу — починає працю. Марко з дитиною буде ще тут завтра, а після завтра їде і він.
У Філядельфії і на цілому східньому побережжі США — великий снігопад. Кажуть, впало 26 інчів снігу! Якби я мусіла відкласти відліт на два дні пізніше — була б не приїхала! Але цей снігопад може нести з собою і інші комплікації. Якщо, напр., зірвана електрика — то всі мої домашні світла наставлені на timer-и можуть на цьому постраждати і не будуть діяти, як слід. А крім того, невідгорнений сніг звертає увагу на факт, що в хаті нікого немає. А це не добре!
П'ятниця, 12 січня 1996. Год. 10:00 вранці.
Ранок — єдиний час, коли я можу полагодити деякі телефони, прочитати газету. Дітей до школи відводить Максим, я забираю їх на полуденок, приводжу додому, нагодую, а тоді відпроваджую назад до школи. Це вимагає неабиякої дисципліни часу: виходять діти о 12:25. Прохід додому триває 10–12 хвилин, назад мають бути о 1:05. Отже часу обмаль, але часом хлопці встигають не тільки з'їсти, почистити зуби, але навіть повправляти пару мінут на фортепіяно (Іванко), або на скрипці (Стефко) Баба за кожну вправу дає бонус 5 ¢, — навмисне мало, щоб заохотити до більшої кількости вправ! Вполудне час дуже наснажений: вчора потелефонувала Ліда Палій, то я з нею навіть не могла говорити!
Сьогодні їй віддзвонила — вона і Рися Голод хочуть зустрітися зі мною: це буде, мабуть, завтра о 11-ій годині, коіли діти будуть в українській школі.
Максим з Уляною ідуть сьогодні на Маланку — отже я з дітьми буду сама. Привезла я, між іншими книжками, "Побратими" Чайковського і ми вже в половині книжки. Сьогодні вранці Іванко прийшов о 6-ій до мого ліжка, наставивши заздалегідь собі і мені будильник, щоб читати книжку! Але "Побратими" трохи більше скомпліковані, як "На уходах" чи "За сестрою". Доводиться мені чимало імпровізувати, щоб зробити книжку цікавішою для дітей. Та й мова в Чайковського препогана, доводиться робити ad hoc редакцію тексту. Не був це може найкращий вибір — все ж може хлопцям щось у пам'яті залишиться про школу в Острозі, про Сагайдачного.
Телефонувала я додому до Філядельфії — і до Віри, і до Борисової. Електрика діє, але снігу нападало понад 30 інчів! Борисова ледве дісталася до моєї хати — трохи відгорнула стежку, щоб міг листоноша дійти до дверей. Сьогодні знову почав падати свіжий сніг — заповідають додаткових 8 інчів! Просила я Віру, щоб замовила студента Олеся Опанасюка, щоб відгорнув мені сніг — нехай собі хлопець трохи заробить.
Але при нагоді телефону до Борисової довідалась я дуже прикру новину. Внучку її — 14-літню дівчину — вбило авто, коли вона бігла до шкільного автобуса! Страшна трагедія. Я цих людей не знаю, але смерть дитини, та ще й у такий спосіб — потрясає всіх! Я й сама, тепер коли воджу дітей до школи, весь час маю перед очима недавній випадок із малим внуком Коропецьких і дуже напоминаю дітей, щоб вважали на авта, зокрема Іванка, який вже хвалиться, що він сам без опіки може ходити до школи. Тут, правда, відносно безпечно. Рух малий, до школи недалеко, автами їдуть передусім самі батьки дітей, отже може, маю надію, більше уважають і не так спішать, як на автострадах.
На моє прохання Максим приніс мені з бібліотеки деякі речі потрібні мені для ULE. Ще раніше я дещо замовила наперед у Люби Пендзей — так що, після того як діти ввечері вже сплять, я можу трошки попрацювати для себе. А тепер вранці звичайно читаю "Globe and Mail" — дуже добре редаговану торонтонську газету, що має багато міжнародних вістей, передруковує деякі речі з "Wall Street Journal" і "Есоnomist". Читаю її з великим інтересом і задоволенням і це тим більше до речі, що я — відколи тут — ні разу не дивилася на вісті на телебаченні. Слухаю, щоправда, радіо — отже не втрачаю зв'язку із світом. Крім того, тут до них приходить журнал "Atlantic Monthly" і я там знайшла цікаву статтю про НАТО, де багато сказано і про Україну. Варто таку статтю зреферувати у "Свободі" і я дуже маю спокусу це зробити: тобто написати коментар для центрового радіо, а потім надрукувати в "Свободі". Але дуже над тим застановляюся. Політика завжди мене цікавила, але чи варто мені починати писати такі статті? Це був би прецеденс і на майбутнє. Чи не краще триматися моєї більш спеціялізованої тематики?
Вранці 6:18. 18 січня 1996.
Пробудилася — сама не знаю чому? І не спиться. А думала, що посплю довше, бо лягла вчора біля 2-ої, після розмови при чайку і коньяку з Максимом і Уляною, коли вони повернулися з театру, де ставили п'єсу Ібсена "Тhe Master Builder". На театр я їх сама намовила, прочитавши в "Globe and Mail" статтю про актора (Alan Bates) і рецензію на виставу. Отже це вже вдруге дала їм змогу вийти ввечері (12-ого ходили на Маланку). Це дуже до речі, бо завтра я вже повертаюся додому.
Сьогодні маю ще зустріч з Любою Пендзей в університетській бібліотеці, куди я вже один раз їздила працювати над додатками до ULE (фактично, над перекладами з Одрача).
Дітям закінчила читати "Побратими". Подивугідне їх зацікавлення. Ось, наприклад, одного дня мають хлопці дозвіл дивитися на мультфільм на телевізії. А Іванко каже: подивимось на "Bugs Bunny" до 8:30, а тоді ідемо читати! Або таке: після цілоденного куховарення (вареники, борщ, котлети, пальчики на запас!), кажу Стефкові: знаєш, ми сьогодні трохи втомлені, не будемо читати. А він на те: Не я! А вчора вийшло так, що я дозволила Іванкові дивитися на "Swiss Family Robinson", відео-фільм, що був одним із моїх подарунків, а Стефко конче хотів, щоб я почала читати йому "Козацьку помсту". (Десь Максим приніс новий, виданий в Україні, том Чайковського, де є "За сестрою", "На уходах" і "Козацька помста") Мені здавалося, що ми вже це раз читали, але Стефко каже, що вже забув і хоче ще. Мене Чайковський вже починає сердечно нудити, я часто, редагуючи на бігу, пропускаю цілі абзаци. Стефко каже: ти, бабо, читай все, не пропускай нічого! Ну, він не слухав би з таким зацікавленням, якби не мої деякі упрощення і скорочення! Тай активна участь його й Іванка, з коментарями та інтерпретаціями!
Рися Голод і Ліда Палій намовляють мене, щоб зорганізувати у США філію "Слова". Вони трохи незадоволені з того, що ось напр. відбувся наш успішний конкурс сатири, де і я, і Рудницький, і Онишкевич — члени "Слова", мовляв, можна було "дати кредит" і ОУП "Слово". Їх трохи торкнула фраза у статті Кузьмович про вечір цього конкурсу, де вона написала, що конкурси повинні робити літературні організації. Я їм вияснила, що ОКА цитує речення з моєї доповіді (трохи out of context!), де я ставила питання: чому СУА організує конкурс? Адже це — домена літературних організацій, etc. А тоді: а чому ні? ітд. Погано, що Снилик досі не надрукував цієї моєї статті — не було б цих непередбачених наслідків... Філія "Слова" — це фікція, а я не люблю витрачати свою енергію на того рода фікції. І тому не маю особливої охоти братися за організацію такої філії. Якби були якісь молодші нові літератори з нової еміграції, може була б якась доцільність допомогти їм зорганізуватися. Але таких людей нема. Тих кілька причетних до літератури людей у США залишилося небагато і вони дуже розсіяні — Н.Й., Шікаґо, Філядельфія. Такі як Бойчуки, Рубчак, Рудницький, я, Онишкевич — кожний робить якусь свою роботу без "Слова", а мати організацію на те тільки, щоб хтось став фіктивним головою фіктивного об'єднання, чи варто? Я таких амбіцій не маю. А з перебільшеними ego всяких графоманів не хочу мати діла. Для такої фікції зовсім вистачає одна централя на всю діяспору. І от вони навіть тут у Торонто мають постійні конфлікти із Світланою Кузьменко, що має великі претенсії, а єдина справжня діяльність — 13 збірник "Слово" ніяк не може вийти з друку через неактивність Зуєвського. В Едмонтоні також нема згоди і співпраці між Зуєвським, Славутичем, Черненко — самі кваси і конфлікти.
Позичила мені Голод фотокопію цікавої статті про Ірину Вільде із "Дзвону". Автор — Роман Горак, який мешкав у Вільде, виконував часто ролю секретаря, був товаришем її сина Максима. Це дослідження-спогад цікаво написане, з посиланнями на архівні джерела. Є там цікаві ревеляції і про саму Ірину Вільде і про першого її чоловіка Євгена Полотнюка, що його розстріляло Ґестапо і який був тісно пов'язаний з ОУН.
Год. 2:10 пополудні. 19 січня 1996. Торонто, в літаку.
В літаку я вже від години 11-ої. У Філядельфії — буря і летовище замкнене! З інформацій пілота виходить, що це не снігопад, а шторм, з великим вітром, бо температура досить висока. Тут у Торонто — хмарно, але також не надто холодно. Зранку, коли я відводила дітей до школи, політав сніжок, але на землі сніг уже стопився, дороги чисті. Побачу, що застану у Філядельфії — щоб лиш щасливо доїхати і приземлитися! І дай Бог, щоб це не було пізно, коли вже стемніє, та щоб моя лімузина могла довезти мене з летовища додому. Не знаю, що це був за шторм. Мусіло бути щось поважне, якщо замкнули летовище! Тут виникло трохи замішання: дехто висів з літака взагалі, зокрема ті люди, які їдуть далі і для яких Філядельфія — тільки перестанок на довшому маршруті.
Вчора ввечері ходили на Щедрий Вечір, на Йорданське водосвяття, до православної церкви св. Димитрія. Церква повна людей, хоч це будний день, богослужба довга, треба увесь час стояти. Подивляю дітей, що сприйняли цей ритуал без протестів і нарікань. Після служби, була в парафіяльній залі під церквою традиційна вечеря. Повно людей — мені, очевидно, незнайомих. Вечеря була відносно смачна, але найбільш замітним для мене був факт, що священик (Макаренко), сам — батько малих дітей — не тільки не сварив на дітей, що бігали по залі (а їх було чимало), але й своїм парафіянам вияснював, що дітей за це картати не треба. Це підхід не тільки оригінальний, але і візіонерський — діти — майбутнє, не тільки як символічна фраза, це — конкретне майбутнє парафії. Ось навіть Уляна сказала, що в цій парафії білше розуміють молодих батьків і ведуть справи трохи менш шаблоново і традиційно, як у св. Володимира, де вони записані як парафіяни, і вона думає над тим, чи не перенестися сюди?
Неділя, 21 січня 1996 3:30 пополудні
Приїхала в п'ятницю досить пізно — вже темніло, коли лімузина доставила мене додому. Того дня у Філядельфії вранці була страшна буря: вітер, дощ. Температура підскочила до 50 градусів, гори снігу почали приспішено танути. У висліді — повені, деякі дуже поважні і загрозливі. Ріки понесли кригу, виступила з берегів. Біля Wilkes Barre було так загрозливо, що мусіли евакуювати багатотисячне населення міста. У Філядельфії зранку летовище було закрите, а деякі вулиці залишились закритими і на довше. Під вечір температура знову впала до 20 градусів, вода замерзла всюди там, де ще не встигла висохнути... Одне слово, я була дуже рада, що я вже вдома. На диво і мою радість ніяких комплікацій з хатою, навіть ґараж тим разом зовсім не залило! Отже канал діє добре і всю воду встиг своєчасно прийняти в себе... Дах не затік і не завалився (а, кажуть мені люди, що були і такі випадки, адже снігу впало понад 30 інчів — історичний рекорд! Середина вулиці — чиста і суха, але довкола ще чимало льоду і снігу. З авта сніг уже стопився і двигун сьогодні запустила я без труднощів, але виїхати ще не можу, бо на доріжці — лід і щоб його позбутися треба буде ще чимало труду (і пару днів тепла). Зрештою без авта можу обійтися: пішла сьогодні до крамниці купити собі свіжих овочів і городини — пішла з наплечником до недалекої крамниці і мала потрібний мені додатковий прохід. Єдина повчальна пригода: з під дверей вкрали мені мішок солі, що його я залишила спеціяльно для опікунів моєї хати, на випадок як буде льодовиця. Ні Борисова, ні Віра — кажуть мені — цього мішка солі навіть не бачили! Очевидно, його мусів забрати якийсь хлопчур, що прийшов пропонувати свої послуги у відгортанні снігу! Втрата невелика, але неприємно, що злодії ходять попід хату!
У величезній пошті, яку я застала і встигла вже в суботу переглянути, крім рахунків до плачення і листів, застала я три "Літературні України", а в них — несподіванка, що її я навіть не зразу запримітила! — дві мої статті: про конкурс гумору і сатири (я вислала недавно, після того як у "Свободі" вона пролежала два місяці — і далі лежить!), і про "Музей живого письменника" (це вже "Свобода" встигла надрукувати раніше!). Бачу, що вони раді кореспондентам із заходу і я тішуся тепер, що статтю про ПЕН-клюби Німеччини, я вже послала тільки їм, а не "Свободі". Між іншим, не знаю чи коментар про ПЕН-Клюби ішов уже на радіопрограмі центру, чи ні? Вчора пустили мій коментар про Водники — текст його в ширшому варіянті я послала вже раніше Дальному до "Нових днів" і навіть тепер, будучи в Торонто, подзвонила йому, що б виправив ім'я жінки Богдана Керницького на Марія, бо я чомусь назвала була її Ольгою... (На щастя послала текст до Водник і Богдан Керницький вніс цю потрібну коректуру!)
Понеділок, 22 січня 1996. Метро. 11:00 год.
Маю замовлений в пенсильванському шпиталі мамоґрам і це головна причина, чому їду. При нагоді вступлю до бібліотек (BLL i Van Pelt) та може куплю квитки до театру на "Три сестри" Чехова в Annenberg Center.
Дзвонила до мене вчора Ніна Самокіш з Нью Йорку. 64 Відділ СУА хоче влаштувати літературний вечір Лясі Старосольській з нагоди її прийняття до Спілки Письменників України, а мене запрошують з доповіддю... Обіцяють повернути кошти подорожі, переночувати, якщо потрібно, etc. Таке запрошення дуже мені не всмак і не на часі. Прийняття до СПУ не є нагодою для вечора, адже тих членів з діяспори там тепер понад 20! (Зі мною включно!) Якби це було Лясине 80-ліття — інша справа. Можна б робити підсумки. Зрештою, я вже про Лясю робила раз доповідь і вона потім була друкована в "Свободі". Нічого нового додати до цього не можна: Ляся нічого більше не написала, видала одну-єдину книжку. Вона дуже перечулена — завжди така була, але Ніна каже, що тепер гірше як будьколи. І має хворобливу концентрацію на всьому, що стосується її особисто та її найближчої родини. Вона, мабуть, образиться, як я відмовлюся. Але чим більше я про це думаю, тим менше маю охоту брати участь у цій адораційній імпрезі. Я їм радила, щоб відзначили це на інтимних сходинах відділу СУА, але вони хочуть більшу громадську імпрезу в будинку НТШ. Я пошукаю і пішлю їм текст моєї статті зі "Свободи", нехай хтось із них прочитає. Або пораджу, щоб запросили Чолгана, хай він щось скаже про Лясю.
Прислала мені машинопис своїх спогадів Неля Винярська. Спогади з часу війни, їхня з мамою втеча з окупованого німцями Харкова, подорож пішки до дідуня на Житомирщину. Несподіванка: в Нелі неабиякий літературний талант. Стриманість почуттів. Лаконічні конкретні короткі речення. Дуже добра композиція розповіді. Маю надію, що це тільки початок, що вона напише і про свої досвіди як Ostarbeiter в Німеччині.
Четвер, 25 січня 1996. Метро. 11:15 год.
Пару годин — маю надію — проведу на праці над ULE в бібліотеці Van Pelt, відвідаю BLL і перегляну пошту, яка ще до мене часом туди приходить. Але головна ціль моєї сьогоднішньої поїздки на PENN — театр. Ідемо сьогодні з Вірою Лащик і Гевриками на "Три сестри" Чехова в Annenberg Center. При тій нагоді підемо всі на вечерю до ресторану перед виставою. Намовляла я і Коропецьких: вони тількищо повернулися з подорожі до Ґватемалі. Але Іван не мав охоти іти на Чехова, каже що бачив "Три сестри" вже кілька разів. волів би прийти з Наталкою на вечерю, але нажаль домовлена наша зустріч на 5:30 для них за скоро: вони мають обов'язки зі своїми внуками. Натомість Іван виявив бажання приїхати на PENN вполудне, мати зі мною lunch, бо хоче, щоб я позичила йому у Van Pеlt якісь потрібні йому книжки. Отже день проведу в товаристві, і не знаю, чи встигну багато зробити для себе.
Вчора ввечері мала перше в новому році засідання Ради Бібліотеки. Не прийшли ні Маруся Сверстюк, ні Ліля Чапля! Чапля бодай передала короткий звіт на письмі. Клопіт з таким керівництвом бібліотекою! Маруся потелефонувала пів години перед моїм виїздом з хати, щоб сказати, що її не буде. Чи замовлені передплати журналів з України? — питаю. — Ще ні. Зрештою номери ЛУ і інших видань не приходили, отже вона передплату скасувала! Ну так, це найлегше! Ах, минулися безповоротньо ті часи, коли добровільні працівники точно, завзято, відповідально, з посвятою і без жодної винагороди розбудовували цю інституцію! Тепер і за гроші таких знайти не можна!
Понеділок, 24 січня 1996. Год. 1:00. Вдома.
Вікенд провела вдома і на самоті, якщо не рахувати кількох проходів та телефонічних розмов. Працювала над викінченням індексу до ULE80 — робота кропітка, пинява, мусіла я себе до неї примушувати. Взагалі викінчення цього товстенного тому починає мені тяжіти. Дуже хочеться вже його викінчити і віддати до друку. Але є ще кілька позицій, що їх хочу роздобути на Inter-library loan — не знаю чи це мені вдасться. Є ще і низка неідентифікованих перекладів.
Сьогодні вранці їздила я до Центру відібрати квитки на концерт Верйовки, що має бути 2 лютого, а також вступила до Genuardi, щоб закупити додаткові харчі, бо, кажуть, є можливість нового снігу. А сніг і лід уже всім нам надокучив. Я навіть мала несподівану пригоду. Повернувшись з театру з Вірою у четвер, висіла з її авта, витягнула з багажника свій наплечник з книжками і — тому що Віра заїхала на мій driveway — пішла по траві, щоб перейти до стежки до хати. Було вже темно, мої зовнішні світла вже погасли і я не доглянула шматка льоду-замерзлої землі, поховзнулася і ... гепнула! Грубий пуховий плащ врятував мою сідницю і плечі, але вдарилася боляче в лівий лікоть! Ну, от. Нещастя чигає на кожному кроці.
(Вистава, між іншим, була непогана, передовсім цікава сама п'єса Чехова — не даром вона досі живе на сцені! Але ще ліпший був обід у тайлендському ресторані Lemon Grass — знаменита качка!)
Вівторок, 30 січня 1996. Метро, 11:10.
Два анекдоти з мого власного життя:
1/ Сьогодні. Вже кілька днів стоїть на вулиці сміття: мали забрати його минулої п'ятниці. Не забирають. Я кожного дня додаю одну додаткову торбину до пушки. Вранці поснідала овочами, лушпиння зав'язала у пластикову торбинку, щоб викинути. А між дверима стоїть ще один мішок, що його приготувала викинути ще вчора ввечері. Я в спальні, на горі, готуюся до виходу на PENN. Раптом чую: їде по вулиці грузовик смітярів. Ось уже випорожнили мою пушку, що на вулиці. Я подумала: треба побігти і додати це сміття, що я вчора і сьогодні приготовила. Вхопила мішок з-під дверей і пластикову торбинку, побігла, і сама кинула у санітарний віз. Вертаюся додому. Готую наплечник книжок і паперів на PENN. А де моя торбинка з канапкою і помаранчею, що її я приготовила собі на полуденок? Іду до кухні, а там у тобинці лежать... зав'язані відпадки лушпиння з мого сьогоднішнього снідання! Зовсім так, як у того професора, що з'їв жабу, а на експеримент у лабораторію приніс канапку!
2/ Минулого тижня була я у Van Pelt. Прочитавши раніше друковані у "Дзвоні" спогади Романа Горака про Ірину Вільде, вирішила позичити "Сестри Річинські" і прочитати. Думаю, може щось про Вільде і ці спогади напишу. При тій нагоді взялася переглядати на полиці інші книжки Вільде. З однієї випав лист. Малий летунської пошти конверт, адресований до Миколи Руденка на засланні. Дивлюсь: а це мій власний лист! Написаний і не висланий! Лист з 1987 року! Це була частина громадської акції на підтримку Руденків! Застромила в книжку і забула кинути до скриньки! "Не приходять ненаписані листи", мовляв Світличний. Не тільки ті ненаписані, але ті, що написані, а не вислані!
Ну, що ж: я не тільки зорганізований бібліограф, але і absent-minded professor і поет — мушу мати трохи вирозуміння для власної розсіяності. Але посміялася я сама із себе!
Понеділок, 5 лютого 1996. Метро. Год. 12:30.
Повідомили мене з Penn (Van Pelt Inter-Library loan), що прийшла замовлена мною книжка. Це мабуть "Call of the land" (бо я замовила ще й інші речі, користаючи із своїх привілеїв). Тілки тому і їду. На дворі сувора зима. Температура була зранку сьогодні 8̊F, сніг (з 10 інчів, як не більше) впав із п'ятниці на суботу. Трохи скомплікував мій виїзд на концерт Верйовки в Academy of Music. Віра вранці перелякалася заповідженого снігопаду і подзвонила, що може не піде. У висліді я телефонувала на всі сторони — до Коропецьких, до Люди, до Рудницького, щоб знайти собі якийсь транспорт додому. На щастя, сніг на кілька годин запізнився. О 4-ій дня ще не падав і Віра змінила думку, вирішила піти. Я поїхала до міста підземкою, зустріла Віру і ми пішли на обід до італійського ресторану біля Academy of Music, який славний тим, що там їли Паваротті, Муті та інші славні люди (очевидно, італійського походження). Вечеряли дуже приємно і мали добрий настрій після двох лампок шардоне. Але потім самі із себе сміялися: ми замовили собі скромно: "pasta" і жартували, що таких дорогих клюсок ми ще мабуть не їли (і не дуже добрих!) Концерт зібрав повну залю публіки — в тому числі може половина українців. Мені більш подобався хор, як танці — до Вірського вони не можуть рівнятися. Я сказала Вірі: якби я була в Києві, я напевно воліла б піти на якусь театральну виставу, але тут ми не маємо вибору. А наш фольклор чужинцям напевно подобається: екзотика!
Год.8 вранці, метро, четвер 8 лютого 1996.
Мій лікар-гінеколог Michelle Battistini мала нині скасовану якусь візиту і могла взяти мене, з чого я дуже рада. Докучають мені і біль у крижах, і міхур, і все це напевно пов'язане з гінекологічними проблемами. Вийшла комплікація з погодою: вночі впав льодовий дощ і сніг — ховзько, неприємно, але не так аж погано, як я сподівалася. Минулої ночі майже не спала. І то не у зв'язку з візитою в лікаря і потребою встати багато раніше. Ні. Схвилювали мене — окуляри! Десь мені запроторилися, я вчора понад годину шукала, і сьогодні вранці знову перешукала всю хату. Нема. Маю, на щастя, інші окуляри, не такі добрі. Але ось у висліді цієї пригоди, я вирішила вступити вполудне до міста і замовити собі нові окуляри.
Був у мене вчора несподівано Іван Карк. Прийняла його варениками і вином. Показував десятки фотографій дітей із сиротинців України. В справі допомоги сиротам він і приїздив на розмови з ЗУАДК.
Понеділок, 12 лютого 1996. Метро. 11:00 год.
В п'ятницю, зовсім несподівано, біля 5 год. пополудні подзвонила Софійка Геврик. Я тількищо повернулася з довгого проходу до аптеки і до Рудницького і Віри, і думала зробити собі перекуску та засісти за комп'ютер. Тимчасом Софійка каже мені: дістала несподівано чотири квитки на "The Real Thing", п'єсу Tom-a Stoppard-a, що на неї ми вибиралися цілим товариством, але ніяк не могли дістати квитків. На коли? питаю. — Сьогодні, о 8-ій годині початок. Віра, що перша намовляла нас на цю річ, не могла іти саме в п'ятницю (отже не матиму авта назад, подумала я). Але коли Софійка обіцяла, що відвезе мене після вистави додому, я швидко рішилася, похапцем зібралася, поїхала підземкою до 30-ої вулиці і там мене Геврики підібрали. Була з нами ще Дора Горбачевська. Ще встигли піти перекусити щось в околиці театру — тим разом вечеря виявилась нікудишня, але зате вистава! Перша кляса! Значнo ліпше і цікавіше поставлене і загране, як "Три сестри" в Prince Theater! Цей театр називається Arden і має нове приміщення на вул. 2-ій, біля Market, в старій історичній дільниці міста (Зараз поруч — Christ Church!) Заля вміщає не більше як 200 осіб і сцена надто маленька — тільки для камерних вистав. "The Real Thing" темою має подружню любов, і невірність, і заздрість — посередньо зачіпає також питання життя і мистецтва, як у Henry James-овій новельці тієї ж назви. Стопард — дуже добрий драматург: інтелігентні діялоги ставлять певні вимоги і до публіки. Режисером був James Christy, в головних ролях виступали Paul Nolan, Leonard Haas, Grace Gonglewski та Sally Mercer. В п'єсі бере участь сім осіб. Найліпші були Nolan i Gonglewski — знаменита акторка, чарівна молода жінка з дуже невідповідним для театру прізвищем! (Навіть на польській сцені не звучало б воно милозвучно!)
14 лютого 1996. "День Валентина". 10:00 год. ввечері.
Досі ще не полагодила справи з окулярами і, очевидно, також і не знайшла своїх загублених. На завтра замовила собі візиту в оптометриста і замовлю зразу дві пари.
В неділю 11 лютого провела я майже весь день у Марійки Лабуньки — з нагоди її уродин завезла їй квіти, спечену курочку, всякі продукти та пару дрібних дарунків. Саме напередодні стопився був сніг і я мала змогу поїхати до Genuardi. Від Лабуньків привезла я собі пару томів Harvard Library of Early Ukrainian Literature, щоб доповнити ULE80.
Вчора був у мене на обіді Микола Савчук, молодий журналіст і гуморист з Коломиї. Він цікавиться гумористами діяспори. В суботу має в Центрі виступ.
Четвер, 15 лютого 1996. 10:45. Метро.
Їду на PENN відібрати (і замовити!) книжки на ILL, а опісля поїду до оптометриста замовити окуляри.
Я тепер уже у фінальній стадії ULE80, але ще не взялася за нумерацію, бо щораз то знаходжу якісь додатки. От сьогодні перевірила на RLIN, що є якийсь передрук давнього видання "Stories from the Ukraine" Хвильового. Ці передруки, якщо вони існують, справжня морока. Бо бібліотеки, що мають первісне видання, не зацікавлені в тому, щоб купувати новіші передруки і часом важко встановити, чи існують справді ці передруки, чи ні. Ось я довго думала, що було в 1985 році перевидання "Modern Ukrainian Short Stories", а тепер коли Винар і справді здійснив це перевидання, бачу, що запляноване на 1985 рік видання було тільки побожним бажанням видавництва. Таких "мітичних" бібліографічних ситуацій є більше, тому так важно провіряти все de visu!
На завтра заповідають знову великий снігопад. Це ускладнить справу виступу гумориста Савчука заповідженого на суботу. Бо навіть і я сама не зможу мабуть піти, хоч обіцяла йому, та й цікаво, що з нього за гуморист. В розмові хлопець виглядає інтелігентний, але як воно насправді? Чи гумор його, як і він сам, також... з Коломиї?
Понеділок, 26 лютого 1996. 11:45. Метро.
Помер у Філядельфії Микола Кавка, пластовий і мельниківський діяч і великий приятель Яцкевичів. Леся, Мотря і Андрій приїхали на його похорон і були в мене гістьми від п'ятниці до неділі. Це трохи перервало мою працю над ULE і вимагало підготовки і праці з мого боку, але гостина випала дуже приємна і я рада, що вони знову приїхали і що ми мали нагоду зустрітися й поговорити. Леся тримається дуже добре, але є прикрі новини також: в Андрія лікарі відкрили цукрицю, в Мотрі — астму. На парастас у п'ятницю, що був у Насевича на Френклін, ми не їздили — бо вони якраз приїхали з далекої дороги. В суботу мої гості поїхали до катедри самі, а я окремо своїм автом поїхала на цвинтар. Поминки були в Центрі — велика обильна гостина, що дуже затягнулася. Додому прийшли десь біля 6-ої.
Сьогодні їду віддати позичені на Inter-Library Loan книжки до Van Pelt, а потім поїду до Singer Specs відібрати дві пари замовлених минулого тижня окулярів. Маю надію, що будуть добрі. Цієї суботи ішов на радіопрограмі Центру мій коментар (замовлений!) про Лесю Українку. Вони ще мають в запасі коментар про німецькі Пен-Клюби. "Літ. Україна" ще досі його не надрукувала. Бояться?
В поворотній дорозі додому:
Їду вже в нових окулярах: добрі, трохи сильніші для читання від попередніх. Тепер прийшов час, щоб вийшли із сховища і мої "загублені" старі окуляри. Я майже певна, що вони десь знайдуться у моїй робочій кімнаті. Всюди в хаті — взірцевий порядок, але в моїй робочій кімнаті все завалене паперами і книжками. Там легко "загубити" якусь річ, а для ґрунтовного порядку не маю часу. Вичитала недавно такі рядки з Ліни Костенко: "Здається, часу я не гаю, а не встигаю, не встигаю!" Я думаю, що випишу собі ці рядки і повішу над комп'ютером.
Вчора, між іншим, нарешті навчилася переносити текст з одного документу до другого. Помагають мені додаткові книжки-довідники до Word Perfect: одну купив мені на різдвяний дарунок Марко: "Word Perfect for Dummies", деякі старі видання подарувала мені Дора Горбачевська. Но і маю свій власний довідник, що прийшов разом з комп'ютером. Спершу видавався він мені дуже скомплікованим, трудним до зрозуміння, але тепер оцінюю його щораз більше. Чимало труду завдає мені "formatting", не завжди розумію чому деякі надруковані сторінки не мають такого самого формату, який повинен би бути визначений тими самими показниками — Tabs.
П'ятниця, 8 березня 1996. год. 10:17 вечора, вже в ліжку.
Не їжджу тепер на PENN — давно не була! — у висліді занедбую щоденник. Інтенсивно працюю над ULE80 — все інше відкладаю на пізніше, включно із листуванням, заплянованими статтями і щоденником. Постановила я впровадити прелімінарну нумерацію, пройти, виправити і надрукувати перед-фінальний текст, на його основі зробити індекс, а тоді після ще кількох додатків та інших доповнень ще раз змінити нумерацію на остаточну. Здається мені, що такої нібито подвійної роботи мені уникнути не вдасться. Тим більше, що на деякі матеріяли я ще чекаю, а не хочу справи занадто відтягати. Хотіла б завезти до Торонто (а їду 3 квітня, на Іванкові уродини!) прелімінарний текст на дисках. (Це на випадок, якби мене вміжчасі "шляк трафив", щоб ця робота багатьох років не пропала!) Мій надрукований прелімінарний манускрипт має вже понад 500 сторінок, а ще певно буде із 100, може й більше! Роблю ще деякі доповнення — зокрема з ідентифікацією текстів. Навіть написала до Ткача до Австралії в справі двох його перекладів з Дімарова і двох з Вишні. Може ще напишу до Марії Скрипник. Але величезна більшість перекладів (сотні їх!) вже ідентифіковано!
За останніх кілька днів було кілька подій, що їх треба відмітити. Передусім — прикра новина. 6 березня — тобто передучора — помер нагло Зенко Дольницький. Христя задзвонила мені вранці, щоб повідомити, що він уночі помер. На серце. Ще в неділю був у церкві, але вже почувався погано. До лікаря пішов аж у вівторок. Дикий спрямував його до шпиталя. Там він і помер. Каже Христя, що десь 15 років тому він мав уже один серцевий удар. Я того не знала. Виглядав здоровий і не нарікав. Добродушний був чоловік, шкода його. Похорон буде аж у понеділок — в неділю ввечері парастас. Сьогодні вночі знову впав сніг і це ускладнить мені справи з похороном, бо не заноситься на те, щоб він до неділі стопився.
Минулої суботи була я в гостях у Третяків. Рената й Олег зробили гостину з нагоди побуту в них Рисі Голод. Були там Геврики, ми з Вірою, Бережницькі з сином Іваном. Товариство інтелігентне і вечір пройшов приємно. Довелось мені обороняти Пріцака від закидів Ренати, що він, мовляв, робить собі чергову publicity новим Festschrift-ом... Показала мені цей Festschrift — подвійний номер нового журналу "Східний світ". Festschrift як Festschrift: збір статей українських сходознавців із доданою статтею, бібліографією і знимкою Пріцака. Фактично, я зраділа, побачивши цей номер. Таки довершив свого Пріцак і може мати сатисфакцію. Тут створив УНІГУ і три українознавчі гарвардські катедри і HUS, а там — в Україні — таки відродив сходознавство і почав випуск нового наукового журналу. Успіх незаперечний — і не тільки його особистий! Всіх нас! Festschrift? Належиться йому! Варто хіба радіти! Але Рената мабуть заздрісна: її статті в цьому збірнику нема, а повинна б бути! Вона звикла все і всіх критикувати, а чи зробила вона сама бодай якийсь малий внесок в українське сходознавство?
На радіопрограмі Центру пустили мій коментар про німецькі ПЕН-Клюби і я, вирішивши, що "Літ. Україна" таки мабуть не надукує цієї статті, послала копію до "Свободи". "Свобода" щоправда затримала десь у редакційній течці і мою статтю про конкурс сатири і слово на вечорі Рудницького. Але мені вже на цих матеріялах не дуже залежить. Стаття про конкурс уже появилася в "Літ. Україні" (після двох місяців у "Свободі" мені ввірвався терпець!) — а виступ на вечорі Рудницького може навіть залишитися ненадрукованим. Також не знаю, чи варто мені слати до друку мій коментар про Лесю Українку — основні думки я вже надрукувала в англомовній моїй статті в журналі "Ukraine".
Ціла серія заплянованих тем-статей чекають своєї черги. Хочу написати про Ірини Вільде, з нагоди спогадів про неї Горака, що появилися в "Дзвоні". Я вже з цією думкою прочитала два томи "Сестри Річинські". Отже треба тільки сісти за комп'ютер і написати. Вже знаю більш-менш, що хочу сказати. Почала читати "Вирішальні зустрічі" Нижанківського. Зголосила рецензію до WLT, але мабуть зроблю і українську версію, щоб використати на радіо в квітні. Знову ж Софійка Геврик подарувала мені рецензійний примірник книжки "Білим по білому" — українська версія "Feminists Despite Themselves" Марти Хом'як. Я погодилася про це написати напередодні конвенції СУА, що буде в травні. Хочу також написати для радіо і для "Свободи" (а може "Літ. України") про дискусію про Україну в Slavic Review... І це ще не кінець. Чи дивно, що не встигаю з усім? Мушу пріоритет віддати ULE80, бо це головне.
А звертаються тепер до мене люди з різними пропозиціями, кожен хотів би "оженити" мене з якимсь проєктом. Нині дзвонив, напр. Деві Аркадієв з пропозицією, щоб я переклала з російської мови якийсь вірш Чичибабіна. Д-р Новосад подарував мені збірник Академічної Гімназії (із задньою думкою, щоб я щось про це написала). Костюк прислав у дарунку українське видання "Сталінізм в Україні", із зворушливою присвятою — я дуже рада, що він дожив до такого всенародного визнання! З ним я досить часто розмовляю по телефону. Кацнельсон надрукував свій вірш про гостину в домі Тарнавських в "Українських вістях". Крім того, він порекомендував мене Анатолію Мойсієнкові в Києві і я от дістала запрошення надіслати кілька своїх віршів до якоїсь плянованої антології. — В мене ціла пачка неполагодженої пошти, але на це запрошення треба мені відгукнутися.
Год.11:54. Від деякого часу безсонність мене покинула: ліпше і довше сплю, мабуть через те, що п'ю тепле молоко увечері. І було б все гаразд, якби не те, що мені доводиться вставати що дві години до лазнички. Це — найбільша тепер моя проблема, а лікування поліпа гормональним кремом, всупереч сподіванням моїх лікарів, позитивного впливу на мій міхур, нажаль, не має. Що більше: лікарська директива більше пити, справи тільки ускладнює!
Субота, 9 березня 1996, вранці.
Забула я вчора згадати про одну господарську новинку. Спалилася мені жарівка в коридорі при вході. Коли я пробувала її змінити, пішли іскри і прорвалася електрика. Це було минулої неділі. Я подзвонила до електричного свого майстра, Рея Морана. Віддзвонив, сказав, що прийде в понеділок уранці. Чекаю. Задзвонив десь біля 11-ої, що не зможе прийти, аж десь під вечір. І от я зробила рішення: сіла на авто (на щастя, тоді дороги були чисті! без льоду і снігу!), поїхала до Hechinger-a і купила нову лямпу! Рей пізно пополудні прийшов, заінсталював новокуплений маленький канделябр, і ось моя хата збагатиласа, вигарніла. Лямпа коштувала 30+ дол, а інсталяція — 45! Це такий дарунок мені на день 5 березня! Крім свіжих квітів, що їх купую собі тепер регулярно і не тільки тоді, як маю гостей!
Вівторок, 12 березня 1996. Метро. 10:00.
Маю візиту в дентистичній клініці. А крім того Мариля подзвонила мені минулого тижня, що BLL має якусь нову комп'ютерну програму до FBIS Reports і то тільки на одномісячну безкоштовну пробу. Хоче, щоб я прийшла і це випробувала. Я фактично воліла б піти до Van Pelt, бо дуже інтензивно викінчую свій ULE80 і мені ще потрібно замовити дещо на ILL. Але доведеться присвятити трохи часу для FBIS — це зрештою і в моєму власному інтересі, зокрема якби я вирішила продовжувати UkraLME.
При нагоді хочу вступити на пошту. Приготовила я для висилки Анатолію Мойсієнку добір віршів і біо-бібліографічну довідку, Реґіні Ґоржковській "Хвалю ілюзію і "Землетрус" — може зробить мені якийсь польський переклад, Маркові — копії статті про вільні профспілки із "Свободи", вірш Кацнельсона з "Укр. вістей" і мою статтю про Водники з "Нових днів", Кацнельсонові — копії його вірша "Гостина в домі Тарнавських". До Кацнельсона, між іншим, я телефонувала (вперше!), щоб повідомити його, що цей вірш появився друком, подякувати за рекомендацію до "Золотого гомону", запитатися про те, хто такий Мойсієнко?
Похорон Зенка Дольницького відбувся гідно й достойно. Поминки були в Yorktown Inn. Прийшло понад 45 осіб. Говорили про нього з великою теплотою і зворушенням і молодий священик і родич Онуферко, і Галя Яремко, і Зенко Шпон, і Ляля Шпон, і Люда Чайківська, і зять Фат, і якийсь американський його колеґа з праці.
Понеділок, 18 березня 1996. Метро, год. 10:45.
В суботу мала я гостей: Рися Голод, Олег Третяк, Софійка і Тит Геврики, Віра Лащик. Шість осіб — оптимальне число за столом до обіду — хоч стіл вигідно сприймає і 8 осіб та є 8 крісел. Підготова гостини забрала мені пару днів часу і чимало труду. Навіть непередбаченого. Я відклала гостину на 16-ого, бо 15-ого мала прийти Ольга почистити хату. Тимчасом вона захворіла і довелось мені прибирати самій. Хаті це вийшло на користь — дещо "прибрала", в сенсі — викинула! Але зате втомило мене більше. Саме готування обіду відклала я на останній день, щоб усе було свіже. Обід був смачний, хоч дуже традиційний (котлети, картопля, брокколі з морквою, мішана зелена салата, ґоґодзи, грибки, яринова зупа, добре вино). Не вдалося мені солодке. Спеціяльно їздила вранці до Genuardi, щоб купити свіжий сирник. А це, виявилось, був не сирник, а сирниковий якийсь бішкопт — не те саме і не таке добре. Mea culpa — треба точно читати всі написи та ще й додатково питатися! Розмова була оживлена і цікава: відсутність Ренати і добрі напої (французький коньяк з бенедиктинкою — Zyla Mischung!) розв'язали язик Олегові — я ще ніколи не бачила його таким балакучим — робив велику конкуренцію своїй тещі!
Минулого тижня я поїхала до Sears-a і купила собі... Boom box! Хтось думав би, що в моїй хаті вже стільки радіо-апаратів, що фактично купувати додатковий — зайво. Адже деякі мої радія стоять сховані в шафі і не вживаються. (Напр. дуже добрий і дорогий радіоприймач на короткі хвилі, що його я колись купила Остапові, щоб міг слухати Київ). Але справа в тому, що я весь час працюю при комп'ютері в своїй робочій кімнаті. Слухати клясичну музику із стерео-апаратури в спальні могла б я тільки тоді, якби її пустити дуже-дуже голосно. А на звичайному малому радіоприймачі клясична музика не звучить як слід. От я і вирішила купити собі додаткову забавку. Поставила її високо на шафу (з якої скинула ящик з шуфлядами каталожних карток!) Є там і місце на CD i на тасьму, є і remote control. Єдине моє розчарування: оцей remote control не включає і не виключає радіо. Ним можна тільки контролювати голос — тихше, голосніше. Це справи комплікує, бо мушу вживати східці, щоб досягнути приймач на шафі, включати і виключати музику.
Понеділок, 25 березня 1996 год. 4:00 пополудні
Плянувала я сьогодні поїхати на PENN, але не довелося. Зранку з'явився хлопець-робітник із фірми Кайроне із грузовиком. Тепер гарна весняна погода і ось мої мулярі, які мали направити мені стіни хати ще осінню, прийшли тепер зробити цю роботу сьогодні. Казав мені робітник, що з фірми до мене пару разів телефонували, але телефон був зайнятий, отже не могли попередити. (Телефон в мене зайнятий вранці на електронну пошту, а пообіді на регулярні розмови із свахою Лабуньковою і досить рідкісні інші телефони, отже виправдання Кайроне не дуже переконливе, але нехай: може пробував один-два рази, а потім зрезигнував?) У всякому разі, я дуже рада, що це буде зроблене тепер — адже на другий тиждень я їду до Торонто і якби вони прийшли щойно тоді — був би клопіт.
Крім того, подзвонив Левін, що мій податковий звіт за 1995 рік — готовий і я пішла (пішки! гарний був прохід!) його відібрати. Мені доведеться заплатити великий цього року податок. Левін не передбачив, що мої доходи в 1995 році будуть значно вищі як були в 1994 і тому визначив мені за низькі квартальні рати підчас року. У висліді я заплатила трохи більше як чотири тисячі, а довелося тепер доплатити майже вісім тисяч з половиною. Що більше: першу квартальну рату за наступний рік треба заплатити до 15 квітня також, а вона, за новими його обчисленнями, виноситиме тепер майже тридцять-дві сотки. На моєму стандартному чековому конті не було досить грошей для всіх цих операцій, але я скомбінувала із своїм рухомим контом у Щадниці, перенесла додаткових кілька тисяч долярів і завтра їх здепоную в Меллон на чекове конто, щоб покрити витрати. Маю надію, що все це вдасться без проблем полагодити. Є ще і інша податкова проблема. Я в своїй наївності, кожного року вкладала на IRA Retirement account по дві тисячі долярів. Ревеляцією для мене було, коли Левін сказав мені, що я, будучи на емеритурі, не маю права додавати будьякі гроші до цього конта. Довідавшись про це, я послухала його інструкцій і негайно поїхала до банку, щоб забрати 6,000 долярів вкладених за минулі три роки. Забере трохи часу поки цю трансакцію переведуть. Є ще й питання, чи інші раніші вплати на ІРА мають легальну підставу. Якщо ні — доведеться платити кару. Це ще мусітиму з Левіном перевірити — пізніше, коли минеться поспіх і тиск податкового сезону. Я не люблю займатися цифрами і фінансовими трансакціями, тому й віддала податкові справи в руки фахівця. Але тепер бачу, що мені треба — хоч-не-хоч активніше цими речами цікавитися. От напр. він, щоб показати мені проблему з ІРА, дав мені податковий довідник, а я переглянувши деякі приписи, не зовсім розумію наприклад, чому він вирішив не відтягати цього року моїх добродійних датків, хоч їх було на дві тисячі долярів з документацією? Посиділа я пару годин над цими податковими звітами, все вже підготовила до висилки і до банку, аж голова мені розболілася. Ну, що ж: я не нарікаю на те, що треба платити податок. Завжди казала Остапові, коли він нарікав, комбінуючи, як найкраще обійти це зобов'язання чи звести його до мінімум: хто заробляє і має гроші повинен і зобов'язаний давати і на державу. Я не мала б навіть нічого проти того, якби впровадили в Америці більші витрати на суспільні потреби, на загальне медичне обезпечення, на ліквідацію бездомности — і у висліді піднесли податок і мені. Слава Богу, належу до тих упривілейованих, що можуть комфортабельно жити навіть на пенсії — мій дохід цього року з пенсій і заощаджених грошей був біля 63 тисячі — не багато менше, ніж тоді, коли я працювала. Якщо не буде поважної інфляції, фінансової кризи чи катастроф із здоров'ям — то при моєму ощадному житті в моїй теперішній хаті і з моїми значно меншими потребами — я матиму досить грошей не тільки на своє життя, але і на пляновані видання своїх і Остапових книжок, на допомогу дітям, на помірковані благодійні пожертви на українські громадські цілі... Могла б кудись і поїхати, але, правду кажучи, моя жага мандрів від часу Остапової смерти значно зменшилася. Зрештою, при моїх клопотах з міхуром, туристичні подорожі стають проблемою... Наситилася я подорожами: була і у вимріяній Греції, і в Скандинавії, і у Франції, не кажучи вже про Німеччину чи Україну. Південна Америка мене не манить взагалі, ані Австралія, ані Аляска. Трохи може манить далекий схід — Японія, Китай, але не досить, щоб плянувати щось конкретне. Найрадше, поїхала б я до Праги і може до Еспанії — там ще ніколи не була. А так, то знову десь за рік поїду в Україну, хоч подорож в Україну — це справа не туристичної примани, а справа сентименту і душевної потреби, яка не конче є приємним відпочинком чи розвагою, скорше навпаки. Для приємности й відпочинку найкращою для мене була б Австрія — може колись запропоную таку подорож своїм дітям і внукам, щоб походили собі трохи по слідах дідової і бабиної молодости.
Минулі дні дуже інтензивно працювала над покажчиком до ULE80. Мала я якусь ілюзію, що зможу викінчити бодай прелімінарний текст, щоб завезти до Торонта. Переслідує мене страх, щоб ця найбільша праця мого життя не пропала, на випадок наглої моєї смерти. Тому й поспішаю. Але передучора я побачила, що мій Sturm i Drang абсолютно нереальний: робота ця така кропітка, просто божевільна — приспішувати її не можна. Завезу до Торонто, на всякий випадок, чотири диски прелімінарного нумерованого тексту і шкелет індексу без готової нумерації. На випадок нещастя може видавництво оцінило б цю роботу бодай на стільки, щоб доробити індекс. Але будьмо доброї думки: маю надію, що викінчу його сама, тільки не цього тижня! Адже мені треба ще перед виїздом написати зо дві статті для радіо, купити Іванкові і Стефкові дарунок, підготовитись до приїзду Мирослави в суботу... На такий люксус як купівля подушок до вітальні і фотелю до спальні на місце старого, що подерся, — не маю часу.
Одну із статтей для радіо (і для преси!) я встигла вже в суботу написати. Вирішила зробити собі вакації від покажчика, усвідомивши нереальність поспіху. І як відпочинок для душі, сіла за комп'ютер і написала рецензію на "Вирішальні зустрічі" Нижан-ківського. (Сьогодні навіть послала вже до "Літературної України", а для радіо може ще перед виїздом до Торонто зарекордую). Що більше: вчора були сходини "Чортополохів" і мене попросили зробити гутірку. Я вирішила використати "Чортополохів" для своєї творчої лябораторії, і зробила їм гутірку про Ірину Вільде — тема наступної заплянованої статті, яку вже вчора пополудні, прийшовши із сходин, почала навіть писати. На черзі: англомовний варіянт рецензії на Нижанківського до WLT, до цього ж квартальника — рецензія на "Modern Ukrainian Short Stories" (не знаю ще чи варто робити й український варіянт для радіо і преси?), обіцяна рецензія на Марти Богачевської-Хом'як "Білим по білому" (візьму книжку з собою до Торонто!). Стоять, як потенційні теми український номер Slavic Review, книжки Костюка і Лисяка-Рудницького — хоч про ці останні повинен справді писати хтось інший, а не я!
Бути "на творчій роботі" приносить мені величезне задоволення. Я була б зовсім навіть щаслива, якби не те, що журюся Марком, його психічним станом, його незадоволенням із життя... В суботу понад годину говорила із ним телефоном і бачу, що справи — далекі від оптимального, що він і далі розгублений, нерішучий, непевний своїх почуттів і без віри в себе самого... Єдине, що справді покращало — це факт, що на дитині дуже позитивно і дуже відчутно-помітно можна бачити наслідки присутності батька, який, як видно з усього, віддає їй значну частину свого часу і свого серця.
Четвер, 28 березня 1996. Метро. 10:30.
Прийшли для мене дві замовлені книжки на Inter-Library Loan і от я їду, щоб їх ще перед виїздом до Торонто переглянути, описати і включити в ULE80. Не думаю навіть брати їх додому — хочу зробити це в бібліотеці. Бо ж їду в наступну середу до Торонто, а в суботу приїжджає до мене Мирослава.
Працю над покажчиком ULE80 я тимчасово зупинила. Натомість написала рецензію на Нижанківського і вчора навіть зарекордувала зредагований для радіопрограми варіянт. Вже маю чотири сторінки статті про Вільде — це вийде трохи довше, думаю, може пошлю до "Нових днів", а не до "Свободи", щоб Снилик знову не відклав usque ad infinitum... Перевага "Свободи" в тому, що її все ще читають тисячі наших людей в Америці, тоді як тираж "Нових днів" тепер, здається, всього 2 тисячі. З другого боку, журнальна публікація має більші шанси зберегтися для майбутнього, чи дійти до України.
Вчора був у Філядельфії виступ творчої молоді, що її возить Зінкевич по Америці і Канаді. Ставили "Арабески" — монтаж різноманітних цитат з творів Хвильового, Симоненка і Сковороди. Молоді студенти Харківського театрального вузу на чолі із своїм режисером Оленко? зробили оригінальне видовище, де видно навіть впливи Курбасівської школи. Але мене не покидала думка: чи не ліпше було б взятися їм за якусь справжню драму, якщо не молодого сучасного драматурга (може таких нема?), то бодай Винниченка? Вся ця лірика, містика, поезія говорить щось про нашу ментальність — оттаку псевдофілософську нібито розтерзаність душі (чи не під московським впливом?) яка виявляє хіба що брак систематизації думки і кристалізації світогляду. Ще найбільше промовляли до мене зі сцени фрази взяті із Сковороди — це була для мене несподіванка! Не даром втримався на поверхні вже пару століть!
Поїхала я вчора після вистави до Hecht-a, купила кілька дарунків для Мирослави, а собі замовила... фотель до спальні, оригінальний і досить дорогий мебель (600 дол.!) — але він залишиться колись і дітям, бо це дуже вигідна елегантна гойдалка, та ще й з гойдалкою-отоманкою під ноги. Факт, що старий мій фотелик подерся, примусив мене до цієї обнови обстановки.
Четвер, 4 квітня 1996. Торонто. год. 2:52 пополудні.
У Філядельфії — весна. Цвітуть форситії і нарцизи на моїм городі, день перед виїздом сюди можна було ходити в костюмі, без пальта. Коли я прилетіла вчора вполудне до Торонто, почав падати сніг, а сьогодні вже все місто біле-засніжене, а Стефко — коли я вела хлопців зі школи на полуденок додому — встиг уже "набити" бабу сніговими кулями... Нібито приїхала на Великдень, а атмосфера така, якби це було Різдво... Сніг далі падає, температура нижче зера за Цельцієм, нема надії на те, що цей сніг до кількох годин зникне.
Іванкові 9-ті уродини відзначували вчора самі, родиною, без сторонніх гостей. (Товариші його запрошені на гостину в кругольні на інший день). Моїм дарунком дуже зрадів, бо й сам його собі був вибрав-замовив (Erector set no.5 Meccano). А що я привезла ще й інші дрібні дарунки, та й Уляна з Максимом обдарували Іванка різними речами — отже ввечері діти мали з тими речами розвагу (після лекцій музики, домашніх завдань і вечері). Сьогодні вранці ми вже встигли прочитати один розділ із "Пригод Ґуллівера", що їх в українському перекладі їм тепер читає Максим, до школи їх відводив, як звичайно, по дорозі на університет, тато, я вранці варила борщ, потім приводила і відводила обох на полуденок — Уляна поїхала на якісь зайняття в місті, а тількищо телефонувала, що я не мушу іти по хлопців до школи, бо вона відбере їх, повертаючись додому — і це дає мені змогу зробити кілька нотаток.
В суботу 30 березня, як запляновано, приїхала до Філядельфії (поїздом із Вашинґтону) Мирослава Антонович і була в мене до вчора. В неділю я їздила з нею до церкви, на Михайлівку, а на 5-ту годину дня запросила я була на обід гостей: Рудницького, Віру і Софійку. Мали бути ще Славко Трофименко і Тит Геврик, але Славко не зміг прийти, бо зобов'язався відвезти Соню Слюзар до поїзду, а Тит має прикру функцію біля термінально хворого 90-річного батька і в неділю якраз не міг відірватися, не бажаючи залишати батька самого. Гостина була приємна, обід смачний, думаю, що було цікаво і Мирославі і моїм гостям. Трофименки, хоч не могли бути в неділю, приїхали на зустріч з Мирославою ще в суботу ввечері і це для неї було дуже корисно, бо Марта Трофименко розповіла їй про свою недавню участь у конференції American Association of International Law i в Jessup Cup Competition. В понеділок Мирослава нікуди не хотіла їхати: обклалася моїми різними книжками з домашньої бібліотеки, робила потрібні їй виписки і нотатки. У вівторок вона мала два виступи: один перед студентами La Salle по англійському, один на УКУ перед українською авдиторією. В La Salle було всього десять-дванадцять осіб на її виступі — самі молоді, undergraduates, плюс Рудницький і я. Це не та авдиторія, якої сподівалася Мирослава. Вона розраховувала на юристів і сподівалась серйозніших питань і дискусії, що їх, очевидно, не було. В УКУ було біля 20 осіб, в тому числі і сват Лабунька, який приїхав на пару тижнів з Мюнхену. Він, між іншим, у дискусії після виступу Мирослави, підніс справу про те, як важко українцеві з діяспори отримати громадянство України і це була для неї ревеляція. Обидва її виступи були дуже добрі — англійськйою мовою виступає вона непогано, хоч — всупереч її, думаю, сподіванням — навряд чи дала б собі раду з аґресивними питаннями і дискусією, яку могла б зустріти, виступаючи з темою про людські права в Україні перед студентами права і професорами напр. Penn, Гарварду, чи Колюмбії або Єйль. Для цього ще їй треба більше знання, досвіду, і відповідної підготовки. Український її виступ був блискучий. Розумно зробила, що на початку сказала кілька слів про себе особисто. Обоє її батьки були карані за український націоналізм, старша сестра народилася ще в Магадані, а вона сама — в Кривому Розі, бо в Галичині після заслання не давали їм прописки. Вчилася також в університеті Дніпропетровська, бо до Львівського сестри не хотіли прийняти, отже батьйко послав уже і молодшу дочку на східну Україну вчитися — мав у Дніпропетровську знайомого деканом. Аспірантуру з англійської філології робила Мирослава в Києві (має ступінь кандидата наук), вже пізніше, недавно, здобула юридичний диплом у Львові, а тепер хоче робити ще докторат з права, в Києві, під керівництвом Володимира Буткевича. Основне її зацікавлення: термінологія міжнародного права, хоче опрацювати українсько-англійський словник.
Я була рада, що на її виступі був присутній сват Лабунька. Було б добре, якби він стягнув її на правничий відділ до УВУ — варто було б, щоб вона мала змогу побути хоч місяць в Европі. Довідалась я, що вона знає також трохи французьку мову (зовсім випадково, із розмови із спів-подорожним лімузини, що везла нас на летовище). Це дуже здібна молода людина, і я вірю, що вона може далеко зайти і чимало добра зробити для України. Пожартувала я, що, мовляв, я бажаю їй політичної кар'єри в Парламенті України — але це зовсім не жарт, з її особистим чаром і знанням — мала б напевно і в політиці великий успіх.
Середа, 17 квітня 1996, на летовищі в Торонто, перед відлетом.
Не було змоги робити записки в час мого побуту тут. Дні були виповнені домашніми обов'язками, зайняттями з дітьми, подорожжю на Великдень до Клівленду, для якої посвятили п'ятницю, суботу, неділю і понеділок, а також ... читанням по ночах — не "Білим по білому", українського перекладу книжки Марти Богачевської, яку привезла зі собою, бо лагодилась про неї писати — тільки другого тому спогадів Костюка, першу верстку якого видавництво КІУС дістало вже до редагування. Костюкові спогади дуже цікаві, але по цьому другому томі вже видно слід його немічі і старости. Також вразила мене неповна його щирість. Ніде, наприклад, не пише про те, що працював господарем будинку: мабуть встидається признатися, що заробляв на життя не інтелектуальною працею. Але саме ця деталь дуже важлива, зокрема для читача в Україні. Створюється, напр. враження, що головство в письменницькій організації — це платна посада... Багато анекдотичного матеріялу в спогадах — деякі не з особисто пережитого, а з розповідей інших людей і це часом підриває довір'я щодо їх достовірности. Є і певна кількість фактичних помилок — у прізвищах, заголовках, ітп.
Лектура дітям тим разом концентрувалась на "Синові України" (закінчили) і на двох оповіданнях про Шерлока Голмса. Це викликало найбільше їхнє зацікавлення. "Ґулівера" мусіла я залишити, бо цікавіші частини про ліліпутів і великанів Максим уже їм закінчив читати, а решта, що припала мені, це вже була сатира на науку, академіків тощо. Свіфт адресував це своїм дорослим сучасникам і хоч багато цих сатиричних помічень не втратили своєї актуальности, то для дітей вони не надаються. Хлопці і далі тримають із бабою "штаму" — і їхня щира дитяча теплота, прихильність і товариськість зворушують мене і окрилюють. Кохані діти. Залишаться в пам'яті картини, як Стефко тягне всі свої подушки і ковдру, щоб раннім ранком прийти до баби в ліжко читати книжку — в ліжко, де вже сидить на своїх подушках біля баби Іванко. Цікаво також, що коли я, захопивши в Торонто якийсь вірус, дістала ляринґіт і не могла говорити, але все ж таки, хоч і шепотом, хотіла далі їм читати — прислухалися до бабиного шепоту з неменшою увагою і концентрацією, вряди годи перебиваючи своїми коментарями чи питаннями.
Але є і проблеми. Обидва хлопці мають силу-силенну різних обов'язків. Регляментація їхнього часу, постійні нагадування, приспішування, накази мами часом викликають протилежну реакцію. Зранку діти поволі збираються (воліли б читати далі, як іти до школи) — і я вже останніх кілька днів вирішила їм читати тільки ввечері. Іванко бунтується, часто плаче і свариться. Він — дуже інтелігентна і сензитивна дитина, але виховувати його не легко. Вчиться він абияк, в поспіху, не має амбіції робити щось понад приписаний мінімум. Стефанко спокійніший і досить повільний: я вранці зажартувала, побачивши як він одягається: о, я бачу, ти вдягнув підштанці і одну скарпетку і ліг відпочити? Але він теж досить кмітливий і по французькому вже багато навчився. Трохи ускладнює справи, на мою думку, надмірна Улянина педантичність — за багато уваги тривіяльним дрібницям, за мало в хаті місця для гумору, спонтанної веселости, легкости, фантазії.
Я рада, що мала змогу побути вперше у Клівленді. Парма, де живе Маруся Пасічник, це немов велике українське село, де домінують у краєвиді п'ятибанна каталоцька катедра св. Йосафата та однобанна православна катедра св.Володимира — обі на State Road у віддалі кількох кварталів від себе. В православному соборі була я двічі — в п'ятницю на вечірні із свічками, і на Великдень в неділю. Церква повна людей, але відправа — двомовна і через те для мене — майже чужа. Та ще й до пересади довга. Маруся має невелику, але господарську хату, в якій знайшлась для мене навіть окрема кімнатка. Повезла я їй у дарунку невеличку картину Дзядзя Туся — хай залишиться у родині. А крім того, в Duty-Free Shop по дорозі купила невелику кришталеву вазу. Пасічникова не раз мене запрошувала, випоминала мені, що не приїжджаю і я рада, що така візита нарешті відбулася. Були ми і в гостині у молодшого її сина Павла. Він має велику панську садибу, збудовану спеціяльно для нього на великій парцелі в новому поселенні американської буржуазії. Працює він якимсь фінансовим консультантом і, очевидно, належить до "нуворішів" (це слово вживає Дрозд у своєму романі про мафію, що його я недано читала). Є і інші прикмети новоспеченого нуворіша: відсутність книжок, картин і будь чого, що вказувало б на якісь інтелектуальні або мистецькі зацікавлення. Не кажу вже про будьякий український дух. Павло жонатий з американкою німецького походження. Двоє їх дітей: хлопчик (Luke), що народився передвчасно, в час їхньої подорожі по Англії і у висліді є калікою з незакінченою (чи може відрізаною) ногою та меншенька дівчинка — Аліція. (Між іншим, хлопчик, якому мабуть рочків 4, має протезу і бігає разом з іншими дітьми, що дуже приємно бачити!) Другий брат Уляни, Роман або Ray, як його тут всі кличуть — жонатий із словінкою Jan. Вони мають троє дітей: Катруся, що їй тепер 14 років — висока гарна дівчина (маленькою дитиною брала участь у весіллі Максима й Уляни!), учениця гімназії, цікава, інтелігентна; John — великий, грубий, гарно бавився з нашими малими, та найменший Адам — молодший від Іванка. Вся ця родина — англомовна.
22 квітня 1996, понеділок, год. 7:30 вечора.
Вірус привезений з Торонто ще далі мене мучить. Не мала сили, ні відваги, їхати сама на Проводи до S.Bound Brook. На щастя, їхала Софійка і мене запросила. Так що я вчора була на Остаповій могилі, посадила квітку, зрізала траву. Не зустрілась з Марусею Пасічник (мабуть тому, що ми приїхали пізно, десь по 2-ій), але вона напевно була: посадила також квіточку біля Остапового гробу (за що я їй вдячна) і залишила штучні квіти з плястику (що їх я мусіла прибрати).
Передвчора потелефонувала я до Марка, щоб довідатись, що можна б Ніні купити на уродини. Він дав добру суґестію: ляльки для лялькового театру, бо він саме будує їй таку велику скриню-театр. Сьогодні я поїхала до Zainy Brainy, знайшла там знамениті і мистецько зроблені ляльки (що їх вдягається на руку), купила таких сім (вовка, Winnie the Pooh, три характери з Sesame-street, півника, жирафу) — все це речі доброї якости, фірми Gund і через те — дорогі. Разом за сім заплатила я 120 дол. У Bound Brook-у вчора купила три дитячі книжечки, що з них дві послала Ніні, а одну — хлопцям до Торонто. А позатим Ніні та Іванкові зафундую того року літні пластові табори — це в додатку до уродинових дарунків.
Хочу додати ще про Клівленд. Один день свого побуту там я посвятила Нелі Винярській. Вона приїхала по мене і я провела в них ціле пополудне. Тепер вони живуть тільки утрьох: Неля, Сергій і стара пані Лощенко, яка має вже 94 роки і якої Неля не може залишати саму, а через те нікуди не виїздить. В хаті Винярських — цілий музей. Багато картин Катерини і Василя Кричевських, а також самої Нелі — надзвичайно гарні імпресіоністичні пейсажі і квіти. Неля брала участь у кількох виставках, а також мала індивідуальні виставки в Оттаві, Рочестері, в Клівленді. Їхні три сини — всі вже поза домом, хоч тільки найстарший з них, Андрій, — жонатий. Андрій закінчив pre-med і хотів студіювати медицину, але на медицину його не прийняли і він пішов до війська, робить військову карієру. Тепер він у ранзі під-полковника в Німеччині. Жонатий (не з українкою!), має двоє дітей. Молодший Юрко — інженер, але з науковими амбіціями і докторатом. Він спеціялізується в ортопедичних пристроях і апаратах. Працював в індустрії, але воліє вчити в університеті і мріє про те, що б дістати "tenure" професора. Наймолодший Данило — фармацевт, працює в якійсь великій фармацевтичній фірмі, продає ліки шпиталям ітп.
Телефонувала я і до Ізарського. Він має якісь клопоти з очима і не може довго читати чи писати.
З Уляною, її братовою Джен і племінницею Катрусею і Максимом була я в Клівлендському мистецькому музею. Моя опінія про Клівленд зразу піднялася: навіть імпресіоністів мають кілька — Claude Monet репрезентований водними ліліями — славна картина — я була заскочена тим, що вона — таких великих розмірів! В приватній хаті навряд чи можна б її повісити! А також кілька Ґоґенів, Ван Ґоґів, Сезанів — солідний, зовсім не провінційний, музей!
Четвер, 2 травня 1996. Метро. год.10:00.
Візита в гінеколога примушує мене сьогодні їхати на PENN i на цьому користає занедбаний щоденник. Занедбаний з багатьох причин: Головна з них — це кропітка праця над покажчиком до ULE80 — кожну вільну хвилину посвячую цій роботі, а досі дійшла тільки до половини манускрипту. Вчночі читаю книжку Марти Хом'як "Білим по білому", бо обіцяла написати рецензію напередодні конвенції Союзу Українок. А до того ще й така комплікація: від понеділка працює в мене Віктор: робить ремонт Остапового кабінету, а це значить, що вся хата в розгардіяші і що моя увага також цим абсорбована. Віктор буде також малювати хату ззовні, але хоч ця друга робота — коштовніша і напевно затягнеться на довший час, то вона не буде так комплікувати мого життя, як ця праця внутрі. Адже меблями з Остапового кабінету завалена маленька гостинна кімната, а все помешкання брудне і неохайне. На додаток — а це мабуть чи не головне: я й досі не позбулась кашлю, що його привезла з грипою з Торонто. Що більше: після того, як купила і посадила у вазонки перед хатою свіжі квіти, розболілися мені крижі, і то до такої міри, що я не можу без болю зігнутися і вбрати панчохи, не згадуючи вже про рутинову мою руханку! Два дні тому почала брати Advil — і маю надію, що ця курація поможе (вже помогла!)
Варто було відзначити в щоденнику імпрези минулого тижня, пов'язані з десятиліттям Чорнобильської катастрофи. Доповідь Дейвіда Марплеса — найбільшого, мабуть, у всьому світі знавця Чорнобильської проблеми — була потрясаюча і застрашаюча. Концерт симфонічної оркестри з Одеси був цікавий і приємний (нарешті без фольклору!): Данкевич, Колесса, Скорик — модерна, добра українська музика в доброму виконанні. Але з Чорнобилем цей концерт мав мало спільного. Навіть вірші, що їх деклямувала (досить добре!) Ватаманюк були... Лепкого, Лятуринської і Забужко — і це тоді, коли вже можна скласти добру антологію поезії на чорнобильську тему! Та й програмку концерту виготовили абияк: навіть прізвище Забужко перекрутили!
Замість запису у щоденнику — лист до Максима.
From: mtarnaws (Marta Tarnawsky)
Subject: Vechir Nyzhankivskoho
To: tarn@epas.utoronto.ca (maxim tarnawsky)
Date: Sun, 5 May 1996 09:22:51 — 0400 (EDT)
cc: mtarnaws (Marta Tarnawsky)
[Oригінал: український текст транслітерований латинкою].
Вчора відбувся тут літературний вечір з нагоди появи книжки прози Богдана Нижанківського "Вирішальні зустрічі". Заки я ще поїхала до Торонто, я накрутила була коментар-рецензію для радіопрограми Центру і вчора вранці вони її пустили по радіо, що дало Людиному вечору додаткову рекляму (і багато прихильних відгуків для мене). У вечорі брали участь Кузьмович (вона вечір провадила), Любович (особистий спогад про Бабая), Богдан Бойчук (говорив про поезію Бабая-Нижанківського) і Юрій Тарнавський, який говорив про прозу. Один прозовий твір із нової книжки прочитав Любарт Ліщинський. Для Тебе найцікавішим був би виступ Юрка Тарнавського. Про саму книжку БН він сказав дуже мало, бо зробив занадто довгий вступ про українську прозу взагалі. Але вступ цей був дуже цікавий, контроверсійний, навіть провокативний. Він уважає, що українська проза всупереч прийнятим переконанням, сильніша в різних періодах від української поезії. Напр. між Шевченком і Франком, на його думку, не було нічого справді нового в укр. поезії, що могло б іти в ногу із заходом, тоді коли в прозі були речі на рівні европейських. В тому контексті він вирізнив Квітку-Основ'яненка (як основоположника химерного роману і маґічного реалізму), Кулішеву "Чорну раду", Хоткевича, etc. Не буду всього переповідати. Додам тільки, що дійшовши до 20-их років, він дуже похвалив Хвильового, а про Підмогильного сказав, що дуже доброю є його "Повість без назви", натомість "Місто" — твір "учнівський"... Пізніше, в приватній розмові я питала його, чи він бачив Твою книжку про Підмогильного. Ні, не бачив. Між іншим, союзянки почали цікавитися (перед вечором) котрий із синів Марти Тарнавської бере участь у програмі? Отже при буфеті я всім підкреслювала, що ми з Юрком — жодна родина, а крім того ми з ним — майже ровесники (він або з 1934 або 1935 року, отже тільки пару літ молодший від мене). На це він мені сказав цікаву річ: мовляв, всі Тарнавські якоюсь мірою посвоячені зі собою. Він вважає, що поміщик Тарновський (приятель Шевченка) був зукраїнізований поляк і що він теж належить до цього ж самого роду. Всі шляхтичі Тарнавські, мовляв, посвоячені. Це мені пригадало, як я раз знайшла Татові в якомусь польському "гербарії" герб шляхтичів Тарнавських і зробила йому фотокопію з відповідним жартом. Також Тато колись розповідав про свого професора Тершаківця, великого львівського пана, що мав "хися" на пункті "шляхти" і шляхетської солідарности і висловлював жаль, що між нашими родинами не дійшло до споріднення. (Тершаковець — дідо Оленки Бережницької). Це і Тебе стосується, отже може Тобі цікаво.
Але ж я розписалася: це, мабуть, тому, що мені дуже не хочеться іти чистити кімнату після малювання! Па-па! м.
Вівторок, 6 травня 1996. Метро.
Їду до дентиста — це розбиває мою працю над покажчиком, але дає змогу зробити пару записок.
Сталася страшна трагедія — вона, хоч і не зачіпає мене особисто, є великою прикрістю для всієї української діяспори. Володимир Петришин — науковець, математик — убив свою дружину — відому малярку Аркадію Оленську-Петришин! Неймовірно, але, нажаль, правдиво! Убив молотком, завдавши їй серію ударів. Я довідалась про це від Софійки Геврик — сама на вістях не бачила, але кажуть що це було і в газетах, і на телебаченні. Вони жили під Нью Йорком, в Нью Джерсі. Він був професором у Ратґерс. Петришинів зустрічала я тільки кілька разів — звичайно на гостині у Коропецьких. Робили вони враження висококультурної цікавої пари інтелектуалістів. Сестра Арки — також малярка — також згинула трагічно, покінчивши життя самогубством. Щастя, що Петришини не мали дітей, бо така трагедія, очевидно, залишає травму з роду в рід. Боже мій, до чого докотилося наше суспільство? Хоч crime passionel, як його називають французи, існував завжди і всюди. Жаль мені дуже не тільки Арки, але і Володимира. Що його довело до такого божевільного вчинку?
Віктор закінчив уже роботу в Остаповому кабінеті. Вчора допомагав мені вішати картини і уставляти наново меблі. Сьогодні він почав роботу назовні: малюватиме віконні рами, двері, декоративні бельки і залізні огорожі. Це велика робота — підготовка, мабуть, забере більше часу, як саме остаточне малювання.
В поворотній дорозі додому.
Вступила я до бібліотек Van Pelt i Biddle. хотіла переглянути газети, щоб довідатись щось про справу Петришинів. Але це треба було б мати локальну пресу — вони мешкали в Нью Брансвик. Знайшла я тільки маленьку новинку в NYTimes, отже є потвердження вістки.
Пішла я поглянути на найновіші номери журналів: World Literature Today, Slavic & EE Journal & Slavonic & EE Review. Несподіванка: у WLT надрукована рецензія В. Жили на "Літературний Львів". Я дуже рада, що нарешті є якась згадка. Хоч рецензія Жили написана так, що могла б служити за зразок, як не треба писати рецензій: довжелезна, мало інформативна, та й надмірно підкреслює політичний аспект.
Натомість в SEER знайшла рецензійну статтю на "Encyclopedia of Ukraine" (автор — Jankala), яка дуже серйозно, цікаво, інформативно розглядає п'ятитомну англомовну енциклопедію України. Критично, але дуже прихильно оцінює цю історичної ваги публікацію. Щось у лісі здохло! Нарешті SEER починає давати місце і для українознавчої тематики. Стаття має промовистий заголовок: "Ukraine, redressing the balance". About time, SEER! About time! Цікаво чи знає про цю статтю Струк? Треба буде йому написати по e-mail.
Максим "опублікував" на Internet обидві мої бібліографії — ULE65B i ULE65A — тобто Research reports no. 19 & 51. Зробив це, очевидно, за моєю згодою (він вважає це подарунком мені з нагоди Дня Матері). Каже, що інші автори не дають своєї згоди. Мене трохи дивує, що видавництво готове робити матеріял доступним по електроніці, адже це підриває можливості його продажі. Але з моєї точки зору (адже я так чи інакше нічого на цьому не зароблю!) мені залежить, щоб моя праця стала доступною якнайширшому колу дослідників, щоб про неї знали. Отже згоду я дала. Бачу, що у праві, напр. цей спосіб публікації тепер дуже поширений — всі хочуть мати якнайбільше матеріялів на Internet.
Неділя, 12 травня 1996, ніч, год.2:00. Союзівка.
Приїхала я сюди з Софійкою і Титом Гевриками на весілля Лади Онишкевич з Андрієм Лещишином. І от тількищо повернулася з весільної гостини. Багато знайомих: при моєму столі Мирослава Занєнко, Аня Процик, Славко і Марта Трофименки, Ярополк Ласовський з жінкою. А крім того на залі: Світлана Андрушків з чоловіком, Славка Парахоняк, обоє Явні, Воронки, кілька малознайомих осіб (напр. ті з роду Онишкевичів-Лещишиних, що їм я представилася, складаючи свої ґратуляції), почувши моє ім'я, почали говорити мені компліменти з приводу моїх статей. Приємно, що хтось їх читає, але цікаво, що читають не тільки у "Свободі", але і в "Літературній Україні". При столі були цікаві розмови на різноманітні теми, напр. Знаєнко говорила мені про те, як дуже розчарований Юрко Тарнавський, що не дістав посади викладача на Колюмбії. Процик дуже задоволена своїм спілкуванням з Максимом, що було пов'язане з друком її книжки в КІУС (Треба йому сказати!). З Воронкою говорили ми про Дрозда, і про його нову повість про мафію; з Олегом Третяком і Славком Трофименком я навіть — танцювала! Ну, ну — ще пару днів тому не могла рушитись, вже два тижні сплю з електричною подушкою, вигріваючи крижі — а тут раптом наважилась і пішла в танець! Весілля було приємне, мало сердечний український характер, промов майже не було, молода виглядала як принцеса з казки... Оркестр грав трохи за голосно і багато всякого "rock & roll" — aле було чимало молоді і приємно було дивитися, як вони бавляться.
Неділя 19 травня 1996, год. 8 вечора.
Точно тиждень минув без записок. А нотувати є що, тільки часу немає. Віктор в розгарі ремонту назовні хати (вже два тижні!) — до кінця роботи ще далеко: він направляє зігнилі дошки, міняючи їх новими кусками дерева, шпаклює діри ітд. — підготовча робота триває куди довше, як саме малювання. Але одна стіна — передня — вже закінчена і гарно виглядає. Хоч ремонт ззовні не комплікує мені життя так, як ремонт кімнати внутрі, то все ж таки ця робота абсорбує багато моєї уваги. Крім того я — хоч і не мусіла б цього робити — готую Вікторові кожного дня свіжий обід: як-не-як своя дитина, добрий робітник, і бідний студент — нехай собі трохи заощадить на наступний семестр у Ла Саль.
В четвер 9 травня я мала несподіваний телефон: Bernard Reams, dean/director Law School Library, St. John's University, New Rochelle, N.Y. Він є одним з редакторів журналу "International Journal of Legal Information", а другим редактором є Igor Kavass. Я десь пів року тому написала до них у справі моєї правничої бібліографії "Ukraine: Legal Materials in English, 1992-1993". В листі я відмітила, що праця ця, мабуть за довга для журналу, бо займає 130 сторінок машинопису. І от Рімс дзвонить мені, щоб повідомити, що вони на спілку з Кавасом плянують започаткувати новий щорічник: "Yearbook of the Institute of International Legal Information" (друкувати має Hein) і вони зацікавлені в моїй бібліографії! Я, очевидно, зраділа: нарешті є якась конкретна пропозиція! Але з лояльности до PENN я написала записку до Ліз Келлі, повідомивши її про цю пропозицію. Був час, коли вона робила мені надію, що може PENN започаткує якусь серію власних видань і тоді моя праця могла б бути виданою в цій серії. (Не дуже вірю, що вона це здійснить!) Ліз відгукнулася на мою записку такими словами: Can you give me to the end of the week to clarify what Penn can do? Отже я відклала на тиждень висилку цього матеріялу, але повідомила Ліз, що 20 травня (тобто завтра) вишлю бібліографію, якщо раніше не матиму вістки від неї. Вістки не було і я ось зараз готуватиму пакет до висилки (і машинопис і диск).
На PENN я не їздила, якщо не рахувати двох поїздок до лікаря з Марійкою Лабунькою. В п'ятницю вона до лікаря поїхала сама, але назад я поїхала по неї. Вона цими днями почувається не дуже добре, важко їй ходити, а головне — важко дихати. Досі вона це припусувала реакції на ліки, які вона бере проти артриту. Але вчора послали її на рентгени і виявилося, що на легенях появилися метастази... Ніхто про це ще не знає: вона не хоче ширити паніки. Мирослав саме в Києві: надавно була вістка, що мав зустріч з головою Верховної Ради Олександром Морозом в справах Українського Вільного Університету. В Баварії УВУ запевнили продовження дотацій, але федеральний німецький уряд не буде вже фінансово підтримувати університету. Мирослав напевно добре чується в ролі ректора УВУ і хотів би довести справи до завершення. Марійка свідома того, що вістка про її стан викличе в нього паніку і що він покине все і приїде. Тому вона й не хоче принаглювати цієї вістки. Також покищо нічого не сказала ні Ії, ні Олесеві. Завтра має говорити з онкологом про дальші прогнози. Надумується над тим, чи варто взагалі робити собі якісь надії на хемотерапію, і чи взагалі є якісь надії? Погано сталося, що вона зразу не піддалася хемотерапії, а рішилася на терапію гормонами... Ці гормони може навіть приспішили процес... Страшна діягноза: вона вимагатиме від неї ще більшої відваги, ніж підпільна її діяльність замолоду в УПА... Сьогодні говорила зі мною про те, що навряд чи зможе докінчити всі свої пляни. Спогади, виявляється, вже в первісній редакції майже готові, але вона хотіла написати щось про роки в Нью Йорку: про Олімпію Добровольську і студію для дітей, що її вона провадила, про Молоду Думку... Ну, що ж. Доведеться вибирати те, що найважніше і дай Боже, щоб вистало в неї часу, і рівноваги духа. Страх не тільки перед смертю, але (може й більше, як на мене) перед стражданням, яке неодмінно попереду.
Мементо морі не тільки для неї: я почала думати над тим, що навряд чи дозволить доля мені довершити грандіозні проєкти ULE: Ось вже пару місяців сиджу над покажчиком і ніяк не можу закінчити. А ще ж хотіла б колись повторити цей подвиг (майже цитата з Підсухи!) для 70-их років і для 90-их... Може мені треба залишити 90-ті роки для наступного покоління бібліографів, а пробувати виповнити лакуни 70-их років, щоб була тяглість моєї праці? Як-не-як, треба конче викінчити том, що в роботі і відіслати до видавництва — тоді зможу свобідніше відітхнути, що принаймні ця моя праця не пропаде!
В тій хвилині, коли це пишу, подзвонила Леся Яцкевич. Хоче приїхати. І то вже десь в наступному тижні. Для мене це додаткова комплікація. Але я їй сказала: кімнату з чистим ліжком може мати будь коли, виїду до поїзду і привезу. Холодильник також повний харчів. Але додаткового часу не зможу їй посвятити, і возити її не зможу (вона хотіла б поїхати на конвенцію Союзу Українок, яка відбувається під кінець наступного тижня десь далеко в якомусь готелі в Тревозе, під Філядельфією. Якби це було в центрі міста, я напевно поїхала б, але на бенкет вночі по гайвею їхати не маю ні відваги, ні охоти!). Я вже зробила свій вклад у жіночий рух: відірвалася на пару днів (і ночей!) від ULE і написала рецензію на книжку Марти Богачевської-Хом'як "Білим по білому". Вчора ішов мій коментар по радіо (свої коментарі я сама записую пару днів напередодні), а текст рецензії має бути надрукований за пару днів у "Свободі".
Четвер, 23 травня 1996. 9:30. Penn Tower Center.
Привезла я сваху на візиту в онколога. Авто запаркувала далеко на вулиці Spruce i 39th, бо тут поблизу нема вільних місць біля meter-ів, а не знаю, як довго доведеться чекати. Заплатила я на всякий випадок на дві години. Якби знала, що будуть ще якісь тести, поставила б авто на платній паркувальній площі, а сама пішла б до бібліотеки. Але покищо не знаю: може онколог тільки з'ясує можливості терапії (якщо такі існують, бо метастази на обох легенях і не знати як і чи взагалі можна це лікувати?) Марійка тримається покищо дуже добре: вона реальна і відважна людина, без нахилу до істерики. Повідомила вже Мирослава і дітей: я мала вже телефони і від Ії, і від Олеся. Вони, очевидно, схвильовані. Олесь хотів зараз же з цілою родиною приїхати, але Марійка їх відмовила. Саме цього вікенду буде у Філядельфії конвенція Союзу Українок Америки. На неї приїздить близька Марійчина подруга Марія Пискір-Савчин, що була знана в УПА як "Марічка" і тепер є в центрі великої контроверсії в СУА.
Справа в тому, що її спогади, видані як окремий том "Літопису УПА", отримали нагороду фонду Ковалевих. Один з відділів СУА запротестував проти вручення нагороди "Марічці" в час конвенції і загрозив демонстрацією. Авторка, мовляв, сама в спогадах признається, що вона, попавши в руки більшовикам, підписала згоду на співпрацю з КҐБ, отже вона — зрадник! "Марічка", видіставшись на волю і попавши до американців, негайно повідомила про все СІА і американська розвідка спровадила її до Америки. Вона живе, здається, в Дітройті (а може в Шікаґо), має родину, була активна в громаді, була навіть головою відділу СУА! Контроверсія довкола книжки тільки допоможе її розповсюдити! Не знаю ні автора, ні книжки, але на мою думку справа ця має принциповий характер. Якщо жюрі вибране СУА рішило дати цій книжці нагороду — протести членів відділу здаються мені гідними рішучого осуду. Вони підривають довіря до СУА, як до серйозної організації, що може адмініструвати фондом Ковалевих. Читачі і члени мають, очевидно, право на власну критичну думку, можуть евентуально написати в пресі, що жюрі не мало рації приділювати нагороду "Марічці" ітд., ітп., але загрожувати демонстрацією і тероризувати управу СУА — це типова українська отаманщина, що нагадує мені спогади Лясоти фон Штебляв про Запорозьку Січ, де, після того як "коло" старшини зробило рішення, "коло" посполитого козацтва вислало свого представника, який сказав: "а ми рішили інакше. І як ви не зробите так, як ми кажемо, то ми вас усіх у Дніпрі потопимо!" Оттаке наше розуміння демократії!
Отже ця "Марічка" буде гостею в моєї свахи, вони мають про що поговорити. Приїзд на цей вікенд родини з галасливими дітьми, був би для Марійки занадто томлячим.
10:10.
Тількищо Марійка вийшла від лікаря. Вона погодилася на хемо-терапію! І то вже, починаючи від сьогодні! Це потриває кілька годин: вона, сказали мені, напевно буде зайнята до полудня, а може й довше. Я на це приготована: принесла з собою матеріяли і ось зараз піду до бібліотеки. Шкода тільки, що зразу не поставила авта на стоянку. Тепер доведеться о 11-ій годині бігти туди, щоб докинути знову два доляри кводрами... Постраждає на тому Віктор — бо я не зможу подати йому вполудне обіду.
Вчора був телефон від Лесі. Вона таки рішилася приїхати на конвенцію і я маю відібрати її від поїзду о год. 6:28. Буде в мене до п'ятниці, а тоді я маю завезти її до пані Романець, звідки вона зорганізувала собі доїзд на конвенцію. Потім певно прийде до мене і буде до четверга. Я буду пробувати присвячувати їй тільки найконечнішу увагу — бавити її розмовами я не маю часу — кожну вільну хвилину мушу присвятити покажчикові. Адже вчора вже замовила літак до Шампейн (16 червня). Заки поїду, хотіла б манускрипт відіслати до КІУС.
Вчора ввечері потелефонував Костюк і говорив зі мною, мабуть, із півтора години! Він уже зовсім майже сліпий — про жодне читання не може бути й мови! Не бачить навіть облич — розрізняє тільки силуети. Але пам'ять і притомність ума в нього — феноменальні! Цікавиться усім, що діється. Жінки, які ним опікуються, читають йому газети, контакт має він з інтелектуалістами діяспори й України. Дуже добре про все поінформований. Говорили ми про його другий том спогадів, про Кацнельсона (який також телефонував мені пару днів тому з Лос Анджелес), про мою працю над ULE80, а під кінець навіть про трагедію Петришинів. Але найбільше таки про його спогади. Я, повернувши з Торонто, повідомила його про те, що прочитала другий том, який є в стадії редагування, і сказала щиро, що уважаю, що він замало написав про свої побутові справи і про свою родину. А ще варто було додати справу Журби і Дончука до силуету Галини Журби. Він вчора бідкався над тим, що йому важко це тепер написати, а найбільше жалів, що не написав більше про справу Винниченківського "Закутка", який, на його думку, повинен був стати "заповідником" української громади, а через надмірну пожадливість малярки Винників, яка нібито за кількасот долярів "відкупила" цю посілість від племінника Розалії Винниченко, який нібито успадкував право до неї.
Четвер, 6 червня 1996. Метро. 9:45.
Маю візиту в гінеколога (Michelle Battistini) — це вже третя з черги і, мабуть, не зовсім потрібна. Гормональний крем поліп зліквідував, але проблеми з міхуром не поправив. Зате антигістамінінові таблетки трохи допомагають: якщо їх приймати, встаю вночі тільки раз-два, а не кожних дві години. У всякому разі від візити в уролога я рішила відмовитися. Ці забіги може встановили б точнішу діягнозу (як і скільки мій міхур може витримати), але це прикрі й болючі заходи, вони самі по собі напевно не поможуть — волію жити із своїми обмеженнями, поки не є гірше.
Щоденник трохи занедбала. На PENN їздила пару разів з Марійкою, але автом. Останній раз — в понеділок на Bone scan. В п'ятницю приїхав Мирослав, але Марійка просила, щоб я їх обох туди повезла, щоб він зорієнтувався що, де і як. Мирослав говорив з онкологом: якщо хемотерапія допоможе, життя може вдасться продовжити на пару років; якщо ні — прогнози погані: до кількох місяців може бути кінець. Мирослав сповнений не так уваги до Марійки, як жалю над самим собою: як то він житиме без неї, мовляв, — алюзія в мій бік — жінкам легше залишатися самим, як чоловікам.
Кожну вільну хвилину присвячую праці над покажчиком. Вже переношу на комп'ютер і є в кінці літери S (цей сеґмент, очевидно, найдовший, бо тут не тільки Шевченко, але і Стус, і Славутич...) Багато часу займає мені ремонт хати і Віктор. Робота ця затягнулася і ще напевно потриває аж до мого виїзду до Урбани. Бере Віктор по 12 дол. на годину, отже кошт буде понад 3,000 дол. Але роботу робить дуже солідну — міняє гнилі дошки на підвіконні, здирає надмірний кіт ітп. Частини вже викінчені виглядають дуже гарно. А при тій нагоді я, очевидно, мушу мити вікна, малювати коробки на квіти, etc.
Год. 2:45, в поворотній дорозі додому.
Візита в Баттістіні була, як я і передбачала, не зовсім потрібною. От тільки поговорили — навіть обстеження гінекологічного не робила. Моє невинне запитання про Pap Smear виявило, що нема потрібного репорту у моїй папці — доказ, що бюрократія не працює, як слід. Не було між документами і звіту з лабораторії. Такі непорядки трохи турбують — щоб не було проблем у майбутньому. До уролога іти мені не треба буде — Баттістіні погодилася зі мною, що це не конечне. Але треба буде вважати, якби колись появилася в мочі кров — то це може бути знак, що є в міхурі якийсь тумор, і тоді треба буде перевірити. Мої клопоти з міхуром — давні, це не є якісь нові симптоми, які вказували б на якісь поважні зміни. Отже будемо жити з надією, що більших комплікацій не буде, а до хронічних проблем і обмежень треба достосовуватися.
Вступила я до BLL, віддала Синтії книжку "Annotated Alice", яка вже лежала в мене пару літ (я зовсім про неї забула!) Пішли ми разом з Синтією на lunch — тим разом тільки вдвох. Розповіла вона мені про різні персональні справи BLL, а також про свій зв'язок з Майком, мистцем, який недавно втратив своє довготривале подружжя, бо жінка його (Judy) вирішила після 20+ років і двоє майже дорослих дітей продовжувати своє життя у лесбіянському стосунку з іншою жінкою. Розсталися вони доброзичливо, ще не мають офіційного розводу, часом сходяться на родинний обід разом з дітьми. Judy є товаришкою Синтії також — отже своєрідне пов'язання двох пар — тема гідна пера якогось Ібсена, Стріндберґа, або — що більш правдоподібно — Едварда Олбі.
День для праці майже втрачений, але не жалую: час-до-часу треба поновлювати товариські зв'язки з людьми.
П'ятниця, 14 червня 1996. Метро, 10:45.
Їду — зовсім несподівано — на PENN. Повідомили мене, що прийшла замовлена на ILL книжка "Folktales of the Soviet Union". Я вже з неї була зрезигнувала, а от доведеться додати ще до ULE і треба, мабуть, буде змінити нумерацію.
Віктор уже нарешті закінчив учора роботу, почистив ззовні вікна, на моє прохання покосив і траву. А ще, якраз вчора, прийшла Ольга і почистила мені хату. Нарешті знову чисто. Ще тільки треба було б трохи прибрати папери в моїй робочій кімнаті, бо нелад там не тільки іде мені вже на нерви, але й заважає в роботі.
А робота? Сиділа я по ночах до 2 год., щоб конче скінчити все і відіслати, заки виїду до Урбани. Але працюючи так, я одної ночі усвідомила, що надмірний азарт роботи може довести мене до хвороби і я опам'яталася... Нагадала собі віденський анекдот. Шарлатан збирає людей, бо буде, мовляв, Sprung über die Donau. Люди зібралися. Він пройшовся з капелюхом, зібрав гроші, а тоді розігнався — і до Дунаю! На березі зупинився. Ще раз! Розгін — і знов зупинка на березі. І так тричі. А тоді обернувся до публіки: Meine Herrschaften! Das ist ja unmöglich! Отак і з моїми плянами закінчити все перед Урбаною.
Робота справді готова. Але треба змінити нумерацію, щоб включити кілька доданих позицій, а це забере трохи часу — може тиждень, два. І надрукувати. З тим також затримка, бо не зовсім даю собі раду з форматом. І часом, напр. комп'ютер не друкує на першій сторінці ані header, ані номер сторінки. Ніяк не второпаю, від чого це залежить — часом друкує, часом ні. Ну це вже видавництво поправить, бо ж вони і так напевно мінятимуть "headers", а паґінація також напевно буде змінена.
Не відмітила я в щоденнику факту, що минулої суботи я була в Нью Йорку на весіллі Андрійка Лащика з Тамарою Менцінською. Їздила я автом Рудницьких і вночі о 2-ій годині вже була назад вдома. Вінчання було в церкві св. Юра, де звернули мою увагу мозаїки та ікони роботи чи не Михайла Дмитренка? Пантократор угорі має трохи зиза, а князь Володимир має смішну туніку, яка виділяє анатомічні опуклини тіла, та й міну таку, якби ... наробив у штани... У вінчанні брало участь троє маленьких дітей — дівчинка, що сипала пелюстки квітів і два малі хлопчики в білих костюмчиках. Дружки всі були в чорному. Молода мала довгу білу сукню і короткий велон. Весілля відбувалося недалеко на Down Town-і в історичному PUCK Building. Вони тільки винаймили залю (за 3,000 дол.!) — все решта робили самі, бо мають в родині якихсь осіб, що професійно займаються catering-ом. Прийняття було напрочуд елегантне і багате. Знаменитий буфет з дуже смачними закусками міг був взагалі вистачити, а ще ж була смачна вечеря за гарно свіжими квітами прибраними елегантними столами. (Квіти і прибрання столів — це була справа Ренати Голод і Софійки Геврик!) Велике враження на мене зробив факт, що до буфету в бічній кімнаті пригравав тиху клясичну музику невеличкий камерний ансамбль музикантів... Всі в чорному — теж і гості в смокінґах. Проводив усім Кіпа, представляючи молодих і проголошуючи окремі точки програми. Танці заповіли ще перед вечерою — це була новина, але дуже практична — вона виповнила час забавою. (Танцювала навіть я: двічі — раз з Олегом Третяком, раз з Титом Гевриком). Мені подобалося, що всупереч Віриним постановам, Андрій запросив бабуню Лащикову, а також тітку Віру Андрушків. Ні мама молодої, ні батько молодого вже не живуть, отже Віра ішла в парі з Тамариним батьком, а бабці, щоб не викликати зайвих дисонансів, були присутні, але не брали участи в церемоніях. Єдиним недоліком був факт, що на велику залю, де було 200 осіб, був один тільки мікрофон і він працював погано, отже я не можу сказати, що чула промови і конферанс Кіпи. Але це основного враження від весілля не зіпсуло. Думаю собі тільки: було воно трохи гохштаплерське і напевно дорого коштувало! Чи варто стільки грошей витрачати на таке прийняття молодим людям, які не мають багатих батьків і є тільки на початку своєї життєвої дороги?
Втратила я пів дня сьогодні, щоб поїхати на PENN за книжкою. Я тільки зробила нотатку і книжку віддала. Видання це дуже гарне, з люксусовими ілюстраціями, на доброму лискучому папері. Нема цієї книжки ні в Урбані, ні в Торонто. Позичили її мені з SUNY-Аlbany. отже до певної міри вона навіть досить рідкісна. Є там тільки дві українські народні казки (крім одної білоруської, і двох молдавських). Включу в переклади.
Неділя, 16 червня 1996. год. 9:30. На летовищі.
Їду до Урбана/Шампейн на конференцію. Мій політ (USAir) вимагає двох пересідок — у Пітсбурґу, і в Індіянаполіс, і остання частина дороги з Індіянаполіс до Шампейн буде на маленькому літачку... Потелефонував мені вчора Іван Карк — він вже в Урбані, має авто і запропонував, що виїде по мене на летовище. Ну, я його відмовляла: це не такий big deal- з Шампейн до Illini Towers є лімузина, що нею я звичайно користуюся. Але Іван конче хоче зробити добре діло, зреванжуватися за ланчі... Щоб тільки не надто мені нав'язувався в Урбані.
9:50 в літаку:
Літак повністю виповнений людьми. Взагалі, навіть на летовищі, в терміналі USAir страшна маса людей, довелося досить довго чекати в черзі. Правда, американський know-how допомагає втримувати темпо і черга швидко посувається. Але приміщення на таку кількість людей не достатньо просторе і скупчення людей нагадує переповнені летовища в Києві чи у Львові. Раніше цього не було: чи це наслідки downsizing? А може іде якась перебудова і ця ситуація — тимчасова?
Забула я відмітити у щоденнику дуже важливу новину. Після того, як я відіслала Бернардові Рімсові мою UkraLME для друку в новому річнику Американської Асоціяції Правничої Інформації, отримала я електронного листа від Ліз Келлі. Декан апробував її пляновану серію бібліографічних і довідкових видань і вона пропонує мені видати мою UkraLME, як перший випуск цієї серії. Пропонує мені 8% "royalty" і обіцяє, що "the publication will be on quality paper and nicely bound, and we will market it aggressively"... А пізніше, "after the initial print run", вона пропонує "to put it on the web for a digicash transaction, with the same royalty arrangement"... Я повідомила її, що манускрипт уже вислала до друку, але воліла б її пропозицію, якщо ця справа не відкладатиметься, бо правничу бібліографію треба друкувати поки ще законодавство не вттратило чинності. Це не література. Вона мене запевнила, що вже в липні почне переговори з друкарями. І от я написала до Рімса, щоб манускрипт і диск мені повернули. Манускрипт уже прийшов, з листом, де Рімс висловлює жаль, що UkraLME не зможе появитися в цьогорічному виданні Yearbook-а. Диска ще не повернули. — Отже тепер слово за Ліз. Я рада, що матиму публікацію і праця кількох літ не змарнується. Але трохи турбує мене факт, що вони напевно схочуть, щоб я опрацювала і наступні два роки... А я думала вже зрезигнувати з UkraLME і концентруватися тільки на ULE. Побачимо.
Двічі в минулому тижні дзвонив Марко. Це для нього абсолютно не нормально. За весь свій побут в Каліфорнії після повороту з України, говорив зі мною тільки кілька разів. А коли телефоную я, то найчастіше відповідає машина... Очевидно, відчув потребу контакту. Але справи не дуже добрі. Дитиною він дуже тішиться, присвячує їй увесь свій час. Але він не вірить, що може бути щасливий з Ією. Зробив спробу завернути все до status quo, але виглядає, що і status quo може не був надто гармонійний... Може тому він і поїхав був в Україну? У всякому разі, прогнози на майбутнє не дуже добрі... Вони мають приїхати на початку липня до Філядельфії — мав приїхати тільки Марко з Ніною, щоб потім завезти її на табір. Я обіцяла дати йому на це авто. Але з уваги на стан здоров'я її мами, приїде на тиждень також Ія. Для Марка з Ніною я послала на подорож і табір тисячу долярів. Адже він тепер не працює, напевно з грішми їм не так легко, як було раніше, коли працювали обоє... Розлука також матиме, крім емоційних, і фінансові наслідки, та й взагалі це буде травма і комплікація не тільки для них, але і для всієї родини. Але найбільше, очевидно, потерпить Ніна. Хоч він каже, що хоче своє майбутнє плянувати десь близько неї.
Пітсбурґ, 11:30.
Летовище виглядає досить велике: в USAir "B" терміналі іде навіть конвеєр для пішоходів. Я, очевидно, перейшла тільки кілька кроків, знайшла Gate B34 для польоту до Індіянаполіс і чекаю на посадку, яка наступить, напевно, вже незабаром. Літак відлітає о 11:55.
Індіанаполіс, 1:30 (тут тільки 12:30).
Купила я карточку з перегоновими автами "Indianapolis 500" і послала Іванкові і Стефкові. Фактично, мусіла попросити когось, щоб кинув карточку до поштової скринки, бо єдина така скринка поблизу мене є вже поза контрольною рогачкою, а мені ніяк не хотілося вийти і знову вдруге проходити "security check".
Хотіла була купити газету, але сьогодні неділя і газети товсті, повно всякого зайвого матеріялу. Мені цікаво і хвилюють мене вибори в Росії — вийде Єлцин президентом у першій турі, чи ні? Його головний опонент Зюґанов, лідер комуністів, обіцює наново відновити Совєтський Союз... А він має досить поважну підтримку в народі, бо люди, зокрема старші, дуже незадоволені: життєвий стандарт значно понизився, зарплат не виплачують, контрасти між багатими й бідними наявні на кожному кроці, верховодить над усім злочинна мафія, вбивства, грабежі на порядку дня... Порівнюють це із скромним, але упорядкованим побутом за Брежньова і тужать за минулим... Все це такою ж мірою стосується й України, і якби, не дай Бог, прийшли до влади комуністи в Москві, то і наші Симоненки підняли б голову і собі. Вони і так роблять усе, щоб паралізувати реформи, стримувати процес одобрення нової конституції тощо. Але є одна поважна різниця між Росією і Україною тепер: Росія перестала бути імперією і втратила своє домінантне становище у світовій політиці. Україна, натомість, не тільки здобула незалежність, але теж вийшла на світову арену як велика держава з надзвичайно важливим для світової рівноваги сил стратегічним значенням. Дай Боже, щоб амбіція нової "партії влади" в Україні допомогла затримати нашу незалежність. А ось незабаром уже п'ятилітній ювілей!
9:50 увечері, місцевого часу, Шампейн. Illini Towers.
Саме повернулася з вечірки, що започаткувала цьогорічну конференцію. Говорила коротше або довше з різними давніми знайомими; сердечно привітав мене Дмитро Штогрин (Стахи не було). Лариса Онишкевич привела до мене Лева Гольденберга, який приїхав зі своєю внучкою (на щастя, я його пізнала, але це передусім тому, що раніше бачила його прізвище в прелімінарній програмі). Цікаво й довго — про політику і "Свободу" — говорила я з Ростиком Хом'яком. Богданові Рубчакові сказала кілька слів про його статтю в "Сучасності" — Мар'яна тепер десь на феміністичній конференції в Швеції, але має приїхати, здається, завтра. При тій нагоді я дізналася, що Богдан не їздить автом з медичних причин — замолоду трохи їздив, але діставав сильні болі голови від периферійних образів, одне слово: міг би їздити тільки з накритими збоку очима, так як коні, що їм накладають "blinders" — Мар'яна має приїхати автом і привезти їхній баґаж. Є тут уже обоє Чолгани, Осип Мороз, обоє Розумні, Чопик, Кук, Кіпа, обоє Рудницькі, Ґенко Змій, Оксана Соловей. Коротко познайомилась я з Людмилою Тарнашинською — обом нам було приємно, що ми взаїмно знали себе із сторінок "Літературної України". Є тут обоє Маркусі, Христина Сохоцька, Любомир Винар і інші.
Подорож літачком з Індіянаполісу була досить неприємна. Велика "turbulenсe" кількакратно спричинила раптове падіння в "повітряну порожнечу" — неприємний і хвилюючий досвід. Але на летовищі чекав на мене вже Іван Собчук з автом. Я скористала з його доброї волі тричі: попросила, щоб повіз мене до супермаркету, де я за 50 дол. накупила собі соків, овочів, городини, хліба — запас на кілька днів. А на вечірку також їздила я з Іваном автом — це було дуже до речі, бо тут сьогодні пару разів було справжнє "зірвання хмари" — зливний дощ, і навіть з автом не вдалося повністю уникнути мокроти.
Вівторок, 18 червня 1996, вранці 7:40.
Вчорашній день конференції був дуже вдалий. Відкриття, як завжди, залишало бажати кращого, зокрема через погану англійську мову Дмитра Штогрина. Він — знаменитий організатор, але з публічним виступом англійською мовою в нього завжди проблеми. Але вчорашні доповіді — і то всі, без винятку — були цікаві і на високому рівні. Домінували молоді жінки з України і тематично весь день був присвячений українській літературі.
Ніла Зборовська характеризувала сьогоднішню літературну ситуацію в Україні, як епоху хаосу, карнавалізації, із нестихаючою печаллю з приводу марнотності життя. Марта Хороб також говорила про сучасну літературу, зокрема прозу Шевчука, Андруховича, Забужко. Ігор Трач, новопоселений в Німеччині емігрант з України, говорив про українських письменників, що живуть в Европі, і про свій новий літературний журнал "Зерна", який присвячений саме тим авторам поза Україною. Інна Санкіна говорила про Ніцшеанські мотиви в творчості Лесі Українки. Дві доповіді Лесі Калінської та Тамари Гундорової мали за тему роман Андруховича "Перверзія". Дві доповіді — Світлани Кобець та Людмили Тарнашинської — були присвячені творчості Валерія Шевчука. Була дуже жива дискусія, де головну увагу віддано постмодернізмові. Андрій Каспрук, аспірант Рубчака, говорив англійською мовою про прозу Юрія Винничука, а Анна Ґоляш, по українському, говорила про функцію міту в книжці Аскольда Мельничука "What is Told". Тим разом не було ні одної доповіді, яка була б на такому рівні, як минулорічний виступ цієї елегантної пані з Львівського університету (прізвище забула!), що якимсь чином — замість на бандерівське віче — попала на наукову конференцію, не було і таких примітивних відгуків на книжку Мельничука в дискусії, як це трапилось минулого року на керованій мною сесії... (Ця особа є на конференції, але не була присутня на залі в час доповіді про Мельничука).
Увечері відбувся літературний вечір Ігоря Трача. Він — лікар-психіятр, живе у Zwickau, в Німеччині від 1988 року. Як він туди попав і чому, не зовсім ясно. Поет він — посередній, але не поганий — "Трач не Драч" можна б сказати, усміхнувшись. Але це грамотна, інтелігентна людина. Про журнал "Зерна" я досі нічого не чула (вийшло два числа), має він, як місце видання, позначене: Львів-Цвікау-Париж, що в мене викликало усмішку, мовляв дорога на Париж веде через Цвікау... Трач чомусь забажав писати вірші також німецькою мовою. але коли, на бажання публіки, прочитав один вірш німецькою, виявилося, яка його німецька мова ще недосконала.
Обідала я вчора в товаристві Асі Гумецької. Вона тепер — голова Am. Assn. of Ukr. Studies, говорила про підготовку до конгресу МАУ в Харкові (їде 12 осіб-членів AAUS), про пляноване англомовне видання спогадів Кардиналовської, про якогось ізраїльського поета, що колись писав тільки російською мовою, а тепер в Ізраїлі, почав писати українською (Вона читатиме його вірші в середу ввечері).
Вівторок, 9 год. ввечері.
Сьогоднішні сесії були присвячені пресі. Виступали Ростик Хом'як, Наталя Антонюк, Надія Деркач, Тамара Мельник, Ольга Ісаєвич, Олександр Коновець, Сергій Квіт, Володимир Парубій, Григорій Гусейнов і Кость Пономарьов. (Ці два останні говорили про журнал "Кривбас", Ольга Ісаєвич говорила дуже цікаво про розповсюдження книжок Sabre-Світло, подаючи дуже інтересні цифри і факти. (Приватно, вона сказала мені, що отримала кілька пачок нових книг — "Зібрані вірші" ОТ і 12. "Збірник Слова", що я його послала через ЗУАДК). Хом'як задивував мене фактом, що з нього не надто добрий public speaker — я Ростика дуже ціню, сподівалася від нього більшого. Молодий і загонистий Сергій Квіт виступив з критикою не тільки літературного естаблішменту, СПУ, письменників у політиці, але і дисидентів-шестидесятників, що вони, мовляв, не стояли на максималістичних позиціях. Христина Сохоцька критикувала журнал "Сучасність", оправдуючи незадоволення діяспорних читачів київською редакцією, мовою журналу тощо.
Полуденок їла я в товаристві Віри Андрушків, Аки Перейми та Тані Осадци — ці дві старші дами були мені відомі досі тільки з прізвища.
Увечері був літературний виступ Іларіона Чолгана — не знаю, як це відбулося (мабуть ще не скінчилося!). Я вже мала досить і не пішла. Вступила до бібліотеки, пригнесла собі чотири річники "Ukrainian Review" і думаю трохи попрацювати. Мала я в пляні запросити Людмилу Тарнашинську на обід, але всі приїжджі з України мали бути о год. 7-ій на якійсь організаційній зустрічі зі Штогрином — отже не було часу. Я тільки вдома загріла собі зупу, з'їла трохи хліба й випила молока. Зовсім задовільно і навіть здоровіше, як якийсь гамбурґер у ресторані.
Потелефонувала до Торонто — розповіла Максимові про вчорашній день конференції, а тоді скупалася, пообідала собі, послухала вістей на своїм радіо (Єлцин зробив Лебедя головою Security Council, щоб з'єднати собі його поклонників у виборах — другій рунді), а тепер працюватиму з "UkrRev", слухаючи привезені тасьми Бетговена, Моцарта, Верді... В другій кімнаті мого апартаменту живе якась аспірантка з Carbondale, Michelle, готує дисертацію про жінок-лікарок Росії 19 століття. Ми з нею перекинулись тільки кількома словами покищо.
Після півночі, отже вже четвер 20 червня.
Нанесла собі десяток томів "Ukrainian Review" і працюю над ULE70. Але ще поки ляжу, хотіла б занотувати пару слів про сьогоднішній день конференції.
Вранці була сесія про театр і мистецтво, пополудні про Франка і мову. Виступали Lapsker-Swirchewska (про вистави Крушельницької і Вірлани Ткач), Лариса Онишкевич (про львівський театр ім. Курбаса), Олеся Авраменко (про мистців України). Про Франка говорили Розумний і Рудницький, про мову — Гумецька, Коропенко, Пазуняк і Чопик. Наталя Пазуняк так мене занудила своїм виступом, що я перестала слухати і в цей час скомпонувала такий злободенний віршик про перший день конференції:
Поет Ігор Трач,
хоч він і не Драч,
сіє Зерна 20-ого віку —
він підніс наш престиж,
бо довів, що в Париж
шлях зі Львова веде через Цвікау.
Кіпа, який був керівником сесії вранці, у зв'язку з "Лісовою піснею", зацитував німецькою мовою довший відступ своєї статті, а Рудницький, говорячи про переклади Франка з Ґете, також цитував цілі уступи німецькою мовою. (Між іншим, обидва наші ґерманісти мають прегарну німецьку дикцію — жаль, що на залі не було Ігоря Трача, який має відвагу писати вірші німецькою мовою!). З цього приводу я заімпровізувала таке:
Офіційні мови конференції
українська й англійська. Хіба?
А чи чули ви про інвазію ґерманістів,
що її повели Леонід Рудницький і Альберт Кіпá?
Жарт жартом. Полуденок провела я з Людмилою Тарнашинською. Говорила з нею про "Літературну Україну", сказала про дві свої статті, що досі ненадруковані. Вона виявила мені, що колектив редакції дуже незадоволений з нового редактора. Про закид, що замало рецензій, сказала, що вони рецензій "з принципу" не друкують, на мою критику статті Дзири (скандальна стаття проти Грабовича і Пріцака) сказала, що ніхто, крім головного редактора не несе за це відповідальности, але і повідомила про те, що готується відповідь і пише її Соломія Павличко. Тарнашинська буде у Філядельфії і я запросила її до себе на обід. (Вона буде в Наталки Даниленко).
На літературний вечір Оксани Соловей і Асі Гумецької я не ходила, ані на вечерю до ресторану. З'їла рештки зупи із хлібом. Зате мала кілька годин спокійної праці, поговоривши перед тим кілька мінут із своєю американською сусідкою Мішель (В неї чоловік — також аспірант — він досліджує політичні науки, В'єтнам, Азію. В них — маленька дитина).
Неділя, 23 червня 1996. Год. 5:45 пополудні.
Конференція вчора закінчилася. Після першого дня рівень помітно понизився і це стосується також сесії, де мені довелося бути керівником і де виступали Осип Мороз, Святослав Караванський і замість Федоренка, який не приїхав, Галина Райбідюк з Ізмаїла, на півдні України. Здивував мене Мороз — я від нього сподівалася кращого. Караванський та його жінка, яка мала виступ в іншій сесії, виступали аґітаційно, немов на якомусь політичному вічу. Гольденберг говорив про "Бібліотечний вісник", але його виступ також виявив його відірваність від України і брак ширшої інформації про те, що діється тепер у світі бібліографії і бібліотекознавства. Гольденберга запросила я на полуденок (разом з Ростиком Хом'яком), хотіла при нагоді пригадати йому, що він колись давно обіцяв написати критику на мою ULE65A і я давно-давно послала була йому книжку. Маю враження, що його пов'язаність з українським культурним світом не така органічна й глибока, як в Абрама Кацнельсона, але це може бути тільки випадкове й поверховне враження. Сесія, де виступав Мирон Куропась і де обговорювали запитник про демократію, своєрідний експеримент, що на його здійснення Куропась отримав якусь дотацію, була розважально-дотепна, але дуже поверховна. Виступ Любомира Винара про Грушевського не виходив поза трафарет. Анна Процик говорила про дискусію довкола історії України в "Slavic Review". Оксана Хомчук з НАН говорила про церковні конфлікти, але з помітним бажанням одної національної церкви, якщо не на зразок Ізраїлю чи Ірану, то бодай Москви. Економіст Злупко цікавіше виступав у дискусіях, як у своїй доповіді. Звертала увагу на себе своїм снобізмом Олена Лазоренко — розумна і видно високоосвічена жінка, яка є тепер Visiting Scholar у Woodrow Wilson Center і дивиться на все аж занадто згори. Цікаві були виступи Віри Андрушків, бо вона не тільки робить справжню конкретну роботу (виміна студентів, курси менеджменту) — але і вміє дуже ефектовно виступити. Була одна сесія, де представляли проєкт Енциклопедії Української Діяспори і де була нагода оглянути том австралійський, який вже появився друком. Очолює справу Маркусь, а при самому проєкті працює його жінка Дарія, а також в ролі працівників Роздольська і ще хтось. Це великий проєкт і я не зовсім певна, чи Маркусеві під силу буде його здійснити. (Він робить на мене враження людини не зовсім здорової).
Увечері вчора була, як звичайно, гостина в домі Штогринів, яка затягнулася аж до півночі і включала не тільки розмови з людьми, але і задушевні співи. Не було вже, нажаль, Сохоцької, яка на бенкеті виступила із злободенним віршованим коментарем про конференцію. Я вирішила зробити їй конкуренцію і також для розваги гостей прочитала 5 міньятюрних афоризмів — крім того про Трача, який я вже занотувала, були ще такі:
Протокол на "п": Першорядна програма першого дня
пропонувала проблеми прози. Панували питання: пост-
модернізму, порнографії, перверсії і польових досліджень.
Віршик про мови я переробила, відкинувши перший варіянт:
Офіційні мови конференції
- якщо вірити Рубчаковій сентенції -
українська й англійська тільки -
та поправку роблю тут відразу я:
почалася ґерманська інвазія
мови славного Ґйоте і Рільке.
Ґйоте — це алюзія до насмішок Сохоцької над мовою журналу "Сучасність". А про сам журнал я придумала таке:
Журнал "Сучасніть" став об'єктов критики.
Але скажіть: які журнали, всетаки,
дослідники беруть до рук
щоб дослідити прозу, яку пишуть Андрухович і Шевчук?
А на кінець я додала ще таке:
Погляд з Illini Tower згори
на проти-конференційну демонстрацію
пригадує, що знайти здоровий глузд і рацію
не завжди там, де мають прапори.
Це останнє — алюзія до божевільного Андрія Малицького, що і цього року стояв на розі напроти будинку з українським і американським прапорами, з афішею проти Штогрина, Рубчака, Карка! і ін, як аґентів КҐБ, роздавав летючки і навіть білі сорочинки з тими написами... Він на самому початку хотів зірвати конференцію своїми домаганнями бути присутнім на залі і рекордувати сесії, але тим разом Штогрин і Рубчак підготовились до цього — зібрали підписи на петиції, яка давала дозвіл рекордувати тільки офіційним особам і заборонили при допомозі поліції Малицькому вступ на залю. Каже про нього Рубчак, що це колишній в'язень совєтської психушки, освічений, який після приїзду до США був якийсь час викладачем російської мови в якомусь американському коледжі, але потім почав якусь кампанію проти "жидів", зачав писати якісь листи й доноси, втратив працю і тепер від кількох літ вчепився за Штогрина, Рубчака і конференцію в Урбана/Шампейн.
Сьогодні я вже цілий день пробула на самоті — вранці тільки занесла пачку своїх речей до кімнати Рудницьких, бо вони їхали додому автом і мали місце, а я вирішила зменшити трохи свій баґаж, щоб було мені легше в час повороту. Більшість часу провела в кімнаті, працюючи над "Ukrainian Review" з пізніх 60-років, потім пішла до бібліотеки, переглянула ще один річник "Soviet Life" за 1981 рік, який мені бракував, і на щастя не знайшла нічого гідного уваги. "На щастя" тому, що якби була якась стаття про укр. літ-ру або якийсь переклад — треба було б її додати, а це зумовило б зміну майже готової вже нумерації. Я зовсім сама в помешканні, бо Мішель поїхала на вікенд до Carbondale, до свого чоловіка і дитини.
P.S. Я вчора купила картку і зібрала від учасників підписи для привітання Іванові Коропецькому. Йому сьогодні робить Наталка гостину з нагоди його 75-ліття. Я також отримала запрошення і напевно була б у Коропецьких в гостині, якби не була в Урбані. Привіт, очевидно, буде спізнений, але може зробить йому приємність!
Середа, 26 червня 1996. год. 7:30 вранці.
Вечір провела вчора в товаристві Ольги Ісаєвич — пішли ми з нею на обід до мексиканського ресторану, а потім ще сиділи на дворі біля будинку до пізнього вечора і говорили. Фактично говорила вона, а я більше слухала. Розповідала про те, як її дочка Леся приїхала була вперше до Гарвардської літньої школи і скільки для цього потрібно було заходів (і хабарів!) з її боку. Вона по своїй освіті — хемік, але бачу, що вона з головою поринула в бібліографічну і книгознавчу працю свого чоловіка Ярослава Ісаєвича, і що вона була і мабуть далі є великою помічницею в його роботі. Але тепер основна її праця — це керівництво проєктом Sabre-Світло, який доставляє в Україну величезні вантажі книжок (за шість років вони доставили і розповсюдили по бібліотеках понад 300,000 примірників, це було недавно в її звіті у "Свободі"). Саме у зв'язку з цією своєю роботою вона повідомила мене, що вони свого часу дістали пару пачок Остапової книжки "Зібрані вірші" і пару пачок 12 збірника "Слово". (Це, як я тепер здогадалася, не ця остання посилка, що її я відправила через ЗУАДК, але ця перша, пару літ тому, що її я передала через Ромка Процика до Sabre). Відкривши посилку, вона, каже, дуже зраділа, що це зовсім нові книжки, повідомила про це Федорова, пропонувала, щоб зорганізувати своєрідний літературний вечір ОТ з презентацією книжки. В цій справі, каже вона, були листи до мене — але я жодного такого листа не одержала! Така презентація книжки і досі не відбулася. Я звернула увагу, що в травні 1997 року буде 80-ліття Остапове і можна було б такий вечір зорганізувати з метою відзначити цю дату. Мені приємно почути, що книжки дійшли і були прийняті із задоволенням. Попробую передати і решту накладу через Sabre — нехай ідуть книжки в народ, адже продати їх — неможливо.
Неділя, 30 червня 1996. 11:50 (перед північчю).
Приїхала я вчора біля 8-ої ввечері лімузиною. Застала хату впорядку, тільки кущі на городі дуже розрослися, бо було багато дощів.
Потелефонувала до Торонто до Максима і довідалась радісну новину: парламент в Україні в п'ятницю одобрив нову конституцію! Кучма загрозив, що поставить конституцію на референдум і навіть вже підписав такий декрет. Цей маневр допоміг: остаточна сесія тривала 23 години, але таки погодилися! Я вже сьогодні — крім того, що мила холодильник, прала і прасувала, полагоджувала рахунки, переглянула свою електронну пошту (було 350 листів!) — в тому числі і вісті OMRI, де мова про конституцію — точних і повних вістей ще не маю, але ухвалено однопалатний парлямент, принцип приватної власности і українську мову, як державну. Und das ist viel, сказав би Рільке.
Останні два вечори в Урбані я провела в товаристві Богдана й Мар'яни Рубчаків — в четвер ходили ми на вечерю до University Inn, в п'ятницю пішли до St. Louis Bread Co. А потім ще до півночі сиділи в їхній кімнаті, де мене почастували міцною цитринівкою. Розмови мали широкий засяг: від "Літ. України" і статті Дзири (каже Богдан: ніколи не думав, що доведеться обороняти Грабовича!), до моєї ідеї про англомовний журнал української літератури (він цю ідею схвалює і підтримує). Допоминався він книжки Максимової про Підмогильного, мовляв, він своїм студентам Максима дуже рекомендує, але сам книжки не має. Ну, я обіцяла зробити йому подарунок — може схоче написати критичний відгук. Сам він підготовляє тепер працю про фройдизм — як і я, вони обоє також цілими днями працювали в бібліотеці.
Привезла я з собою цілу течку опрацьованих матеріялів — "Ukrainian Review" i "Ukraine" я встигла повністю розписати за роки 1966–1979, та ще й з анотаціями. Аж рука розболіла від писання!
На летовище в Шампейн відвезли мене Штогрини і ще посиділи собі зі мною при каві на двогодинній розмові. Дмитро пішов уже на пенсію з бібліотеки, але взяв на себе добровільний (і безплатний) пост викладача курсу української культури.
Неділя, 7 липня 1996, вранці, 9:00 год.
Щоденник занедбаний і тому я свідомо вирішила відірватися від моєї каторжної роботи над викінченням ULE80, щоб зробити деякі нотатки.
Передусім найважніше: в п'ятницю, 5 липня, приїхали Марко, Ніна і Ія. Марко з Ніною були в мене весь день у п'ятницю (вони прилетіли вже о 6 ранку!), Марко ночував із п'ятниці на суботу, в суботу вони всі троє поїхали моїм автом на Союзівку. Там Ніна буде один тиждень на таборі — разом з Марком (Ія має за день-два повернутися, а потім по них поїхати), а тоді, після однотижневого побуту тут (що його Марко використає, щоб поїхати до Вашинґтону), Ніна з Марком поїдуть на новацький пластовий табір на East Chatham. Ії я ще не бачила.
Подружні їхні справи не поправились. Навпаки. Марко рішений розлучитися. Бачу по ньому, що це рішення допомогло йому віднайти трохи рівноваги. От їде до Вашинґтону на інтерв'ю, почав писати довжелезний опус-brief про Україну для FTUI (Фактично, досить зрівноважені і зрілі помічення про політичну й економічну ситуацію). Дитину він справді дуже любить і хоче своє майбутнє плянувати десь поблизу неї, але жити з Ією він, каже, більше не може. Ну, що ж. Це для нас усіх травма, для мене зокрема. Але мусимо змиритися. Зробив він шляхетну спробу повернутися до сім'ї — якщо співжиття — неможливе, не можемо примушувати його, щоб усе життя почувався нещасливим. Я йому тільки сказала таке: постав собі питання: не чи ти будеш більше щасливий з кимсь іншим, тільки чи ти будеш більше щасливий, як будеш зовсім сам? Якщо ситуація така, що самота видається більш приманливою, то очевидно з подружжям справи погані і не варто людей примушувати жити з собою без взаїмної любови... Ненависть може довести до гіршого, ніж розлучення — як це промовисто довела справа Петришинів.
У вівторок, 2 липня, була в мене в гостях на обіді Людмила Тарнашинська. Зробила зі мною інтерв'ю для "Літературної України". Записувала його на моїм Sony-Walkman — не знаю, чи все записалося, бо батерейки не були досить наснажені.... Вона має двох дорослих синів — один саме кінчить середню школу, другий — в університеті. Прізвище по чоловікові — Рябий. Чоловік — інженер, але з ним вона, каже, не має спільних зацікавлень і подружжя їхнє також на дорозі до розлучення... Людмила зробила на УВУ магістерський диплом, а тепер плянує завершити ці студії докторатом.
А ректор УВУ саме вчора полетів назад до Мюнхену. Тепер є ще пару днів Іко, потім буде кілька днів з Марійкою Ія. Хемотерапія, здається, трохи помагає, але я ще Марійки після повороту з Урбани не бачила. Зрештою, тести, рентгени, десь за тиждень-два покажуть, чи тумори на легенях змаліли, або, дай Боже, зникли. Чи знає вона про пляновану розлуку наших дітей? Мабуть, ще ні. Не мені про це їй говорити.
П'ятниця, 12 липня 1996, ніч, год. 2:30.
Пробудилась я з короткого сну: не спиться мені. Мучить мене думка про Марка та Ію, про майбутнє. Ія була в мене вчора ввечері пару годин. Приїхала, як сказала, привітавшись, щоб довідатися: чи я вже знаю? чи Марко сказав мені? Я саме косила на городі траву, як вона надїхала. Роботу я перервала — кінчитиму завтра. Говорили ми в кухні, при чайочку. Це вперше я її бачила, хоч вона моїм автом передучора повернулася із Союзівки (де Ніна на таборі з Марком). Авто повернула мені ввечері, кинувши ключі крізь поштову скриньку (так ми були по телефону домовилися) — тоді ми не зустрілися і я навіть подумала, що вона може свідомо уникала зустрічі зі мною. Не дуже дивуюся, якщо й справді було так. Наша розмова сьогодні була в настрої смутку і резигнації. Вона, очевидно, розчарована Марком. На моє зауваження, що він все ж таки зробив спробу повернутися, сказала: він насправді не повернувся — одразу відкрив собі окрему поштову скиньку для контакту з коханкою! Може й краще було б, каже Ія, якби не повертався, не обманював її, якби був не каявся тоді в Києві, а мав відвагу й мужність сказати: я кохаю іншу і лишаю тебе! Не заперечувала, що в них і перед його виїздом в Україну не все було гаразд. Але вона сподівалася, що він віднайде там себе і що справи покращають. Мені здається, що до розриву в їхньому подружжі не мало причинився факт, що Ія — як-не-як — здобула таки певний успіх у фільмовій професії — на будь який натяк на це вона дуже гостро реагує (а це тільки підтверджує мою тезу). Ця підозра виникає в мене по аналогії з Остапом: я знаю як хворобливо й боляче приймав він мої успіхи і хто зна, чи наше подружжя було б витримало, якби я так була зробила докторат (не на УВУ — таких амбіцій я не мала ніколи! — а справжній докторат на Пенсильванії, що для нього я мала всі передумови, включно із безплатним правом на навчання!) І ще якби — після цього — я виявила амбіції почати академічну карієру професора, на зразом, скажімо Мар'яни Рубчак? (Між іншим, напруження між Рубчаками також помітне і, очевидно, також на цьому тлі). Ія гостро реагує на кожний натяк щодо цього, бо це, мовляв, кладе на неї вину... Ні, не в тому суть. Але все в житті має свою ціну. А наші чоловіки, нажаль, ніяк не можуть дорости до того, щоб сприймати жінку як справжнього рівнорядного партнера. Вони виявлають якусь органічну потребу тримати жінку в приниженій залежності від себе — тільки тоді в них зростає самоповага, віра у власні сили, почуття вищости... Допомагає в цьому, як це я колись дотепно висловила у фейлетоні, "романтична любов, як причина жіночого самопоневолення". Чоловіки потребують жінок, які ставлять їх на п'єдестал, вірять у них, і посвячують себе для їхніх амбіцій. Не даром, кажуть, за кожним успішним чоловіком стоїть жінка — cherchez la femme! Сумно. З моментом як закохана і задивлена в чоловіка жінка виростає на самостійну особистість — вона стає загрозою... І звідти прямий шлях до розриву... Мені жаль Марка, що не зазнав у подружжі тривалого щастя, але я розумію також Ію... Як прикро, що за подружню гармонію треба платити, відрікаючись частково власного я! — Яке всетаки мала я в житті щастя, що доля дозволила мені на якийсь балянс, на якусь бодай мінімальну можливість себевияву і не покарала мене за те втратою подружньої гармонії.
Середа, 24 липня 1996, метро, 1 год.
Їду до дентистичної клініки (рутинова профілактика) і на цьому користає занедбаний щоденник. Занедбаний він тепер просто тому, що я увесь час присвячую викінченню індексу до ULE80. Страшна робота, дуже вже мені набридла, але мушу витримати! Бачу, що для індексації 10-літнього тому треба резервувати пів року часу і навряд чи допоможе тут електронічний спосіб індексування, хоч на майбутнє може й варто тим поцікавитися. Але от, перемінивши нумерацію, я мушу наново переписувати всі дані індексу і при тій нагоді знаходжу і виправляю деякі помилки. Отже є якась користь. Марко з Ніною на пластовому таборі в East Chatham — отже я маю повний спокій і хотіла б роботу приспішити, але бачу, що таки доведеться ще над тим посидіти. Пів дня сиджу в їдальні при столі, міняючи нумерацію, пів дня вношу ці поправки на комп'ютер і друкую фінальні сторінки.
В Атланті проходять олімпійські ігри, що в них також Україна бере участь як повноправний партнер. Американська телевізія, нажаль, дуже етноцентрично показує те, що відбувається. Наголос кладуть завжди на власних змагунів, навіть якщо інші країни стоять попереду у змаганнях.
По дорозі додому, метро, 4:30.
Перед клінікою вступила я до BLL і до Van Pelt. В BLL майже весь професійний персонал на річній конвенції в Індіянаполіс — я говорила тільки коротко з Catherine Krieps і переглянула свою пошту, яка далі приходить на університетську адресу. У Van Pelt подивилася я на нові номери WLT, SEER, Slavic&EEJ. Бачу, що в останньому номері WLT немає ні одної української рецензії. Це мені нагадало знову, що першим пріоритетом, після відіслання до CIUS мого ULE80, будуть дві рецензії до WLT — вже апробовані на цей рік редакцією, але ще ненаписані. Їх мушу вислати перед 1 вересня. Погано, що так мало рецензій на українські видання. Це видно зрештою і по моїй ULE80. Статтей, новинок ітд. про укр. літ. понад 1700, а рецензій немає навіть 200! Я вже про це говорила Рубчакові: він відповів на-пів жартом: статтю легше написати, а щоб написати рецензію, треба наперед прочитати книжку! На мій погляд, справи рецензій конечно треба активізувати. Навіть проста інформаційна рецензія інформує про книжку, впливає на її поширення, свідчить про життєвість українського літературного процесу. Очевидно, добре якщо наші літературознавці пишуть аналітичні статті (і то в серйозних наукових журналах) (про це я маю запляновану оглядову статтю, бібліографічний есей, може навіть англійською мовою з додатковим українським варіянтом, якщо вдасться!) — але рецензії могли б писати і менш претенсійні люди, бібліотекарі, вчителі, журналісти. Кожна рецензія має вартість — і в науковому журналі, і в популярному виданні, і в газеті.
Четвер, 1 серпня 1996. Jenkintown Toyota, год. 8:30.
Привезла я своє авто до перегляду і на зміну оливи (По українському це, мабуть, "масло"?) Вирішила чекати, а знаючи, що це може потривати пару годин, привезла зі собою книжку Нижанківського і думаю тут на місці написати рецензію для WLT. Трохи заважає телевізія, яка грає у "почекальні" (де є з десяток людей, що також чекають). Але я знайшла в кутику столик з кріслом і це дає мені оптимальні можливості відокремитися.
Марко в понеділок уже повернувся до Лос Анджелес. Ія з дитиною ще залишилась на кілька днів. Вони живуть у Лабуньків — заповідали, що прийдуть до мене ще відвідати перед виїздом. Марко тепер активно шукає за працею, а також за помешканням, бо хоче незабаром випровадитись. Розрив, виглядає, неминучий. Але він — відколи зробив рішення — виглядає спокійніший, не є в такій глибокій депресії, як був два роки тому в Торонто, мало п'є і я менше турбуюся тим, що він — як я це йому тоді сказала — на шляху до самознищення. Думає він досить реально: хоче бути поблизу дитини, щоб мати вплив на її розвиток, розуміє свою батьківську відповідальність і навіть фінансове зобов'язання. Але з фінансами в нього тепер не світло: як не матиме праці і перейде на власне помешкання — буде ще гірше. Але він каже, що за майно з Ією воювати не збирається, що має надію на цивілізовану узгоджену розв'язку справ. Я пропонувала йому позичку — покищо не потрібно, сказав.
Дитина з обох таборів — і на Союзівці і в East Chatham — дуже задоволена. Приїхала з пачкою всяких пам'яток, з новонабутими вмілостями, з новонабутою новацькою хусткою і відзнакою до однострою. Марко був на пластовому таборі в ролі "братчика": дуже серйозно до цього поставився, напередодні купив пару книжок про рослини і тварин, виготовив на комп'ютері словник англо-українських термінів для поширених в Північній Америці звірят, квітів, дерев. Приїхав задоволений своєю працею з дітьми, виявив навіть охоту зактивізуватися у пластовій станиці в Лос Анджелесі. Розповів такий дотепний свій таборовий досвід: іде він з дітьми в ліс. Веде розмову про дерева, рослини, звірят. А тоді каже: а чи знаєте, діти, хто ходив колись цими лісами? А на те якась семирічна дівчинка каже: Тарас Шевченко? — Посміялися ми з таких наслідків пластової індоктринації.
По ночах — після цілоденної праці над покажчиком до ULE80 — читаю спогади Марії Пискір "Тисяча доріг". Це книжка, що викликала таку контроверсію на конвенції Союзу Українок, де члени одного відділу протестували проти того, щоб надати присуджену їй нагороду Ковалевих. Саме через цю контроверсію книжка викликала зацікавлення і в мене і я її купила. Я тепер приблизно в половині книжки — може ще завчасно робити остаточні висновки. Але мої враження не надто позитивні. В авторки є певний літературний талант (напр. у спогаді про дитинство, ремарки про суворого маминого бога і про ближчого дитині бога-добрягу, що про нього розповідає дідуньо), але надто помітний нахил до публіцистики, до узагальнень — за довго була "Марічка" упівською і оунівською секретаркою — залишилися сліди і впливи. Але найважніше з усього: зовсім несподівано і напевно всупереч інтенціям автора і видавця, книжка викликала в мене цілу низку критичних думок не про спогади "Марічки", чи про характер автора, а про політичну доцільність боротьби УПА, зокрема після закінчення війни в 1945 році. Чи не розумніше було припинити збройну боротьбу, вийти з лісів і криївок, влитися в населення, затримуючи при тому якусь організаційну пов'язаність, плекаючи і підсилюючи національну солідарність, опираючись і стримуючи русифікацію, просякаючи радянські установи своїми людьми? Т.зв. "визвольно-підпільна боротьба" в умовах миру принесла колосальні шкоди: я тільки тепер зрозуміла, що переселення лемків на захід було прямим наслідком боротьби польського уряду з українською партизанкою. Залежність повстанців від цивільного населення наражувала це населення на посилені репресії з боку більшовиків — напевно ці вивози не були б такими масовими, якби не було діяльної УПА. А що вже говорити про акції УПА проти цивільного населення — своїх і чужих? Про спалені хати, про винищені цілі родини? Ціна цієї "визвольної" боротьби — це втрата найбільш свідомих, найбільш відданих Україні людей — і то багатьох тисяч... "Марічка" і тисячі таких як вона — це також тільки жертви: діти індоктриновані оунівською ідеологією. Але хто винен за ці рішення? Які короткозорі політики відповідальні за долю цілого народу?
Я ніколи не була під впливом ОУН — до того колись причинилася брошура Целевича "Нарід, нація, держава", яку хтось мені дав прочитати (чи не Остап) ще десь, мабуть, в 1947–1948 роках. Під впливом Целевича я вже й тоді почала критично дивитися на діяльність націоналістів, навіть довоєнного ще часу. А що сказав би вдумливий політик, такий як Целевич, про воєнні і післявоєнні роки? Не сходить мені з думки Багряний, який казав, що відродження України прийде з рядів комуністичної партії. Він таки виявився пророком! Між іншим, його твори тепер перевидають в Україні, варто було б їх купити і прочитати. Справді сьогоднішню Україну ми таки завдячуємо цим "новонародженим", "переродженим" комуністам — вони її проголосили (може із думкою рятувати власну шкіру!), вони її і провадять. Це, очевидно, стосується тільки тих
[Докінчую вдома ввечері, год. 9:00]:
ревізіоністів, як Кравчук, Кучма чи наші літератори: Драч, Дрозд, Жулинський... Сьогоднішні ще не "навернені" комуністи типу Симоненка діють на шкоду України, стримують необхідні реформи, закликають відновити Союз тощо.
***
Механіки закінчили роботу раніше, ніж я сподівалася. Щоденник виграв, але до Нижанківського не дійшло. Від Toyota я ще поїхала до Willow Grove shopping center і купила пару літніх суконок на випродажі (собі і на дарунки), а також деякі необхідні речі спідньої білизни. Пригадалися рядки із Wordsworth-а: "getting and spending we lay waste our powers" — але ні, насправді я рідко витрачаю час на покупки — тепер поїхала, бо за тиждень їдемо над океан з Максимом, Уляною і дітьми і треба було трохи оновити занедбану гардеробу.
П'ятниця, 16 серпня 1996. Wildwood Crest, год. 8 вечора.
Тиждень наших вакацій над океаном добігає кінця. Завтра повертаємося до Філядельфії. Погоду мали відносно гарну, якщо не рахувати майже повних два дні дощу. Решта днів були соняшні, теплі і не занадто гарячі. Аж дивно. Сьогодні навіть Максим згадував минулі роки, коли пісок від сонця був так розпечений, що трудно було ходити босоніж. Цього літа температура і вологість більш помірковані. Уляна з Максимом і хлопцями пішли на каруселі, я, нібито, маю до них долучитися і зроблю це пізніше. Є тут у Wildwood Crest також Зенко і Люда Чайківські і Максимовичі, а в нашому таки будинку мешкають діти Святослава Макаренка, отже наші хлопці мають українське товариство.
Я привезла з собою три номери "Літературної України", "Слово і час" і спогади "Марічки", а також думала написати англомовний варіянт рецензії на Нижанківського для WLT (Українську версію "Літ. Україна" вже надрукувала!) Але для цього, очевидно, можливостей майже нема. Зате дітям докінчила читати "Пригоди Тома Сойера" (в перекладі Митрофанова), а тепер читаю "Гека Фінна" в перекладі Стешенко. Що за майстер той Марк Твейн! Давно вже його не читала, забула який він добрий письменник! Зокрема, якщо рівняти його до деяких наших, що їх я дітям читала раніше: Андрій Чайковський, наприклад, чи навіть куди кращий за нього — Нестайко!
Максим готується до поїздки в Україну на МАУ конґрес у Харкові. Докінчує писати доповідь — він не завжди ходить з нами на пляж — привіз собі портабельний комп'ютер і трохи працює.
Ми їздили передучора до державного заповідника в Cape May — вони всі четверо лазили на маяк (зрештою, не вперше, ми вже там бували раніше), але для мене новим і справжнім відкриттям був прохід гущавиною лісу серед комишів, стежками понад мочари й болота, де я загубилася від Іванка і Максима і провела може з годину, шукаючи виходу з цього природнього лябіринту. Дуже цікаво — я не знала раніше про це місце. Крім розваг на пляжі, діти ходять грати в теніс, міньятюрний ґольф, та на довші проходи, але найбільше їм довподоби, очевидно, boardwalk, тобто каруселі. Все тепер помітно дороге і за всі ці розваги треба солено платити. На корабель ми цього року не поїхали, завтра ще хочемо провести трохи часу на пляжі, де діти мають товариство, тоді десь з"їмо ще в ресторані, бо з помешкання мусимо вже вранці випровадитися. Пані Нікорович трохи занедбала свій будинок — тут аж проситься трохи віднови і самого приміщення і устаткування. Трохи брудно і ми не дуже задоволені. Уляна навіть вирішила оглянути теж і інші приміщення. На другий рік може схоче випробувати якусь іншу господу. Я тут найбільше люблю ґанок, бо з нього видно океан.
П'ятниця, 23 серпня 1996, перед полуднем
Щоденник знову в небезпеці! Треба примусити себе до більшої дисципліни і систематичності! Зокрема тепер, коли я вже знову сама.
Максим з Уляною і дітьми були ще в мене до вівтірка, ще встигли поїхати до Сірса, накупити хлопцям всякого одягу на новий шкільний рік (в Америці дешевше, ніж у Канаді, отже Уляна це завжди практикує і у Клівленді і у Філядельфії — а це дає нагоду обом бабам зробити дітям дарунки з одягу). Між іншим, цікаво: хлопці люблять купувати одяг, остаточне рішення за ними, отже це мені научка: ніколи більше не купуватиму їм чогось без їхньої участі: мають виразні смаки, і не однакові, так що часи, коли носили точно те саме — мабуть безповоротньо минулися: індивідуалісти. У Сірса допомагає теж і факт, що там у дитячому відділі стоять машини з грами відео (добре придумано!) і це займає дітей в час, коли дорослі шукають за відповідними речами. Іванко, між іншим, виявив бажання мати костюм, і то чорний! і я купила йому таке дешеве убраннячко, бо саме чорних убрань було кілька, видно — така мода!
У відділі руханкових машин, хлопці почали вправляти на двох і дуже це їм сподобалося. Стефко — надто товстий, йому така руханка дуже була б до речі, а вже дуже потрібна така руханка Максимові, бо йому не тільки треба знизити вагу, але і справді регулярно гімнастикуватися: він починає мати якісь проблеми з хребтом. Я думала купити йому на уродини таку руханкову машину — це справді була ідея Улянина. Коли побачила, як Стефко вправляє на Air Walker, подумала, що така або подібна машина дуже придалась би всій родині. А я і сама вже раніше думала над тим, щоб придбати собі щось подібне, але мала великі застереження до електричних "ходових" машин (одну таку бачила у Віри Датон). Подумавши трохи, я вирішила купити Air Walker, з надією, що може Максим схоче взяти це собі до Канади. Вийшло так, що він привіз цю велику паку і склав (з великим трудом!) машину (якби він сам не складав, треба було б заплатити за це 20 дол. додатково!) — але для себе брати її (або подібну) відмовився: мовляв, такі речі треба купувати в Канаді, бо перевіз їх через кордон і нелегальний (без мита) і веде до втрати нормальної ґарантії, та й зрештою займає занадто багато місця... У висліді, я маю у своїй пивниці руханкову машину, вже заінстальовану, але ще не вживану. Коштувала вона 200 дол. Невживана вона досі просто тому, що я мала за минулих кілька днів багато фізичної праці і була занадто втомлена для додаткових вправ. (Хоч на одногодинні проходи ходжу кожен день, а ранню руханку роблю систематично, бо без того при моїм артриті я взагалі не могла б функціонувати). Крім прання і прасування, я ще вчора мусіла підстригти свої кущі на городі, бо за час нашої відсутності дуже все позаростало. Максимові ми дали змогу закінчити писати доповідь на МАУ (про манеру повторення в творах Нечуя-Левицького), а крім того він мав нагоду зробити мені деякі послуги: обрізав на драбині великий кущ, покосив траву, направив двері, що затиналися, відлучив зіпсований патефон від стерео і таке ін.
Ія, після приїзду Максима й Уляни, була ще кілька днів у Філядельфії. Ми з Уляною і дітьми їздили одного дня до Баунд Бруку і взяли зі собою Ніну. Маю надію, що фотографії на Остаповій могилі з моїми трьома внуками вийдуть добрі і буде пам'ятка. Максим Ію і дитину відвіз на летовище, коли вони верталися до Лос Анджелес. Але після їхнього повороту, Ія з Марком — як зрештою було домовлено і запляновано — сказали дитині про неминучий розрив у їхній родині. Марко вже і випровадився, найнявши собі десь в околиці помешкання, а тепер шукає за працею. Ніна, кажуть, трохи заспокоїлася, побачивши, що батько недалеко і буде кожного дня приходити... Але травма, очевидно, продовжується... Незабаром почнутся офіційні заходи щодо розлуки, поділу обов'язків щодо дитини, майна, ітд. Невесело. Я про це з ніким не говорю — крім Максима й Уляни. Але треба буде сказати Мотрі (на листопад заповідається весілля Тимоша з Лілею Любезною в Бостоні), і треба буде написати про це Марійці Канській. Інші люди дізнаються і без мене. Люда, наприклад, вже щось знає від Боба, але я з нею про це не говорила. Якщо вже мусять розлучитися, маю надію, що станеться це цивілізовано і по людському, без надміру ворожости і сварки.
Завтра — 24 серпня — п'ята річниця незалежности України! Радісне свято! Витримали! А це дає надію, що незалежність справді невідклична, незворотна! У Філядельфії завтра буде в Центрі концерт з виступом амбасадора Щербака, а в неділю "свято на оселі", як сказав би Бабай — на Тризубівці, із скоками парашутистів з українськими прапорами та іншими розвагами!
Вчора були уродини Віри Лащик. Я з цієї нагоди купила квіти і пачку пива і ввечорі поїхала до неї на пів години. Вона на відзначення 5-річниці не вибирається, але я хочу в цей день бути з громадою, відчути колективну радість, що ми — нарешті — маємо власну державу!
Неділя, 1 вересня 1996, пополудні, 4:30
Кілька нотаток, щоб не дати загинути щоденникові:
Найважніше: Максим вчора щасливо повернувся з України, після однотижневої подорожі на Міжнародний Конґрес Україністів у Харкові. Говорила я з ним вчора по телефону. Він був у Києві на саму п'яту річницю незалежности: тисячі людей на вулицях, велике піднесення. В Харкові мав нагоду бути в театрі на виставі "Мікадо" — першорядній, він виявив захоплення постановкою. Але про сам конґрес висловився дуже критично, а ще і був дуже розчарований, бо на його доповідь про Нечуя Левицького прийшло всього сім осіб, та й взагалі тільки один він виступав у сесії, бо інші доповідачі (Струк і ще хтось) не з'явилися на конґресі взагалі. Про цю його поїздку ще будемо говорити, не хотіла вчора його замучувати питаннями.
Минулого тижня була я на виставі Сезана у Філядельфійському Музею Мистецтва. Вистава ця замітна з багатьох причин. Філядельфія — одне із трьох міст, де ця вистава відбувалася — вона була заплянована тільки на Париж, Лондон і Філядельфію. Отже на виставу прибували не тільки жителі Філядельфії, але й любителі мистецтва з інших міст Америки. Всі квитки були випродані, треба було замовляти і купувати квитки заздалегідь. Чула я по радіо вістку, що на цій виставі, яка тривала ціле літо, наш музей заробив сім міліонів доларів! Початково, я думала на цю виставу зорганізувати ціле товариство, але через труднощі з квитками, довелося піти самій. Я трохи підготувалася. День перед тим прочитала собі у своїх мистецьких книжках трохи про Сезана і його творчість. Виставка була цікава, досить багата, але вона не включала, очевидно, всіх творів мистця, що більше, не вкючала навіть деяких Сезанових картин, які є в загальних колекціях нашого музею... Чому? Не зовсім розумію. Були правда, відклики-інформації про ці інші речі і їх можна було піти й оглянути в інших залях. Не можу сказати, щоб Сезан викликав у мене таке захоплення, як деякі інші мистці і я не зовсім розумію в чому саме полягає його важливість для мистецтва. Затирання перспективи? Розрідження олійної фарби, яке ставить деякі його олійні картини на межі акварель? Особливий спосіб бачення і відчування краєвиду — всі оті його види гори Санкт-Віктуар? Сезан висловився колись, що хотів би зробити імпресіонізм таким важливим як "мистецтво музеїв"... Ну, як на мене, місце імпресіонізмові в музеях — а ще більше в моєму серці! — завоювали не так Сезан, як Ван Ґоґ, Клод Моне, Оґюст Ренуар — ці три викликають в мене постійне зворушення, захоплення, очарування! Сезана я сприймаю "на зимно", з цікавістю довідалась деякі деталі з його життя (він жив все життя на утриманні, а потім із спадщини свого батька, ніхто в родині не вірив в його талант, визнання прийшло до нього пізно, а найбільше — посмертно). Але я не мала б бажання бути власником будьякої його картини, тоді як Моне, Ван Ґоґа чи Ренуара радо повісила б собі навіть у добрих репродукціях! І коли я іду до музеїв, то завжди шукаю за ними знову і знову!
Телефонував передучора Іза Каплан Привітав мене з успіхом! Яким? — питаюся, що таке? Виявляється Іза зробив мені чергову несподіванку: в новому номері російського літературного журналу, що його він редагує, він надрукував два нові переклади моїх віршів! І то не свої власні переклади, а переклади, що їх він замовив у поетки Нори Файнберґ. Ну, що казати: вістка приємна! Тим більше, що він прочитав мені ці переклади по телефону і це не "Бабин яр", ані не котрийсь з моїх публіцистичних віршів, а вибрані самою перекладачкою дві поезії з книжки "Хвалю ілюзію" — "До самоти" (вірш написаний ще 1947 року!) та "Є в мене життєрадісне звіря" (вірш, що викликав таке обурення і невдоволення в мого критика Луки Луціва!). Іза обіцяв на другий тиждень прийти і принести мені свій журнал.
Маю одну прикрість. Закінчила вже переписувати покажчик ULE80, але в тракті роботи раптом усвідомила, що бракує там книжки "Echoes of Glasnost", що її зредагувала Романа Багрій. Ніяк не розумію, що трапилось. Адже я цю книжку мала в руках у Торонто. Думала спершу: може дата є 1990-і роки? Але перевірила в каталозі Ван Пелт — ні, 1989! А там мають бути статті Онишкевич, Грабовича, може ще щось... Невже загубилося? А якщо так, то може загубилися і якісь інші речі? Книжка Багрій має бути у Ван Пелт — я піду туди, перевірю, і додам ці позиції, не міняючи загальної нумерації (як "а") — це вимагало б тільки дрібних змін в тексті і в індексі. А інші згуби, якщо такі були, підуть колись у додатку. Трудно. Якби чекати на 100% перфекцію, то не можна було б нічого зробити взагалі.
Як Максим їхав на МАУ, я просила його, щоб привіз мені новий довідник СПУ. Було таке повідомлення в "Літ.Ук.", отже є нове видання. Воно не тільки потрібне мені для моєї роботи над ULE (маю кілька старих видань цих довідників і постійно користуюсь ними). Тим разом маю також надію, що повинна бути в цьому довіднику і я! Отже є ще додаткова причина мого зацікавлення новим виданням. Але він, нажаль, книжки не привіз. Лишив гроші Доценкові, щоб купив і вислав мені. Зате привіз для мене третій том літературної енциклопедії — це теж радісна новина! Яка б не була криза, а всеж таки деякі вартісні речі таки появляються.
Четвер, 6 [sic] вересня 1996, год.10:00, метро.
Маю стандартну візиту в д-р Форсія (рутина, яку вони вже самі пильнують!) і хочу пов'язати це із візитою до BLL i VP. В Марії Смолки хочу залишити резюме Наді Петрик, бо дуже хотіла б допомогти їй дістатись на якусь роботу в PENN (Вона має юридичні студії, в Америці вже три роки, була б ідеальним кандидатом на кар'єру foreign law librarian — але це далека пісня, а тепер було б добре, якби дістала якусь part-time роботу filer-a). У Van Pelt найважніше — дістати том "Echoes of Glasnost", а крім того подивитися, чи мають "Globe and Mail" із рецензією на "Green Library" Kulyk-Keefer (моя остання лектура — думаю про те, чи не написати б про цю книжку для радіо і ЛУ?) та чи не мають припадком ЛУ, номерів 21–31 з минулого року, яких мені бракує.
Забула віднотувати попереднім разом, що я таки дотримала deadline і післала до WLT рецензії на Нижанківського і на "Modern Ukr. Short Stories". А також вислала нарешті давно готовлені пачки на Україну — Лановикам і Керницьким. Нажаль, доброго вживаного одягу в мене тепер обмаль, Остапові майже всі речі вже роздарувала, але додала кілька нових докуплених на випродажах речей — може їм пригодяться.
По дорозі додому — 3:45.
Виявилось непорозуміння: моя візита в д-р Форсія не сьогодні, а завтра! Отже мусітиму приїхати вдруге. Але позатим поїздка була успішна. Передусім є добра надія, що Надя Петрик зможе дістати роботу в BLL на 20 годин тижнево. Навіть уже завтра могла б прийти на інтерв'ю. Було б добре, якби я могла допомогти їй зорієнтуватися — отже факт, що я завтра і так мусітиму приїхати навіть цьому сприяє. Маю надію, що вона схоче і зможе скористати з цієї можливости.
Довгий ланч провела я з Марією Смолкою-Дей. Багато говорили про ситуацію в Польщі (Вони там провели вакації, а також купили собі шмат землі, де може колись побудують собі хату). Була я і в Liz: передала їй і диск і ще одну копію UkraLME. Каже, що до видавничого проєкту приєдналися теж Колюмбія (тобто це проєкт трьох правничих шкіл — PENN, NUY i Columbia), що 23 вересня вони мають у цій справі засідання, що плянують проєкт передати видавництву Rothman'a для реалізації і розповсюдження. Що ж — престижно, добре. Щоб тільки не відкладали в часі. UkraLME 1992–93 вартісне поки актуальне. З новою конституцією багато законів в Україні зміниться і тоді це матиме тільки історичну вартість. Право — не література.
У Van Pelt напоролася на Dennis-а Hyde-а. Він просив, щоб йому допомогти зідентифікувати одну річ, що її вони тримають в Rare Bк Dept. Виявляється, це стінна газетка української школи з Кам'янець-Подільська, десь із 1920-их років, але без дати. Мова там про боротьбу з релігією та з "дворічністю" — це, мабуть, була якась шкільна реформа, що мала на меті інтеграцію шкільних кляс: хлопців з дівчатами, українців з євреями, ітд. Я їм помогла розшифрувати що це таке і вони були мені вдячні. З Гайдом говорила я також про пачку книжок, що їх хочу подарувати Van Pelt, зокрема про те, як їх доставити і передати.
"Echoes of Glasnost" знайшла і позичила, а також кілька книжок Kulyk-Keefer. "Літ.Ук." VP тримає тільки 12 місяців — потім викидають. John з Periodicals подарував мені номери 1995 року — в тому числі є і деякі, що мені бракують. Мають вони і "Globe and Mail", де я хотіла знайти рецензію на "Green Library". Не встигла, може зроблю це завтра.
П'ятниця, 6 вересня, метро, год. 10:30.
А вчора таки було 5-ого! Візита в д-р Форсія на моїм календарі позначена правильно — на 6-ого, на сьогодні. Я дуже потребувала поїхати до бібліотеки і тому, мабуть, підсвідомо приспішила!
Ніяк не можу зрозуміти, чому загубилися мені виписки з "Echoes of Glasnost"?! Книжку я мала в руках напевно, а чи робила анотації — не пригадую. Мабуть. А де ж вони поділися? Коли маєш діло з тисячами дрібних нотаток, все можливе. Але це значить, що могли загубутися і інші речі.
Надя Петрик сьогодні не могла поїхати на інтерв'ю — вони тільки вчора перенеслися до власної хати, я ледве з нею порозумілася. Але зробили ми тентативний appointment на вівторок і я спеціяльно з нею поїду, щоб їй допомогти.
Але час мені наглить. Роблю коректу вже готового матеріялу, а це йде поволі — знайшла кілька дрібних друкарських помилок. Тоді додам ще ці статті із "Echoes of Glasnost". Хочу конче вислати до Едмонтону ще у вересні, бо з початком жовтня мушу поїхати до Торонто, щоб уможливити Максимові й Уляні участь в ювілею КІУС в Едмонтоні.
А Люда настоює на тому, щоб я взяла участь у програмі вечора Блавацького, 12 жовтня. Я раніше вже дала свою згоду, бо хотіла звернути увагу на Остапові рецензії і статті, що їх зігнорував Ревуцький. Але коли я це зроблю?
Середа, 11 вересня 1996, год. 8:30 вранці.
Заки візьмуся до роботи з остаточним виправлянням та друком ULE, хочу відмітити пару позитивних новин:
1/ Вчора я відірвалася від своєї роботи і посвятила один день Наді Петрик. Поїхала з нею до ПЕН на інтерв'ю до Марії Смолки-Дей. Показала їй як можна їхати на ПЕН метро, а також підміськими поїздами, показала їй правничу бібліотеку та деякі українські і російські матеріяли в ній. На саме інтерв'ю залишила я її з Марією і Кетрін, щоб не виглядало, що я хочу впливати на їх рішення, але під кінець я таки прийшла і, очевидно, довідалась, як і було передбачено, що їй запропонували працю на 20 годин тижнево і вона погодилася. Почне роботу на другий тиждень у вівторок. (Могла почати вже навіть сьогодні, але Петрики тількищо перенеслися на свою хату і Надя хоче мати пару днів часу, щоб розпакуватися). Праця ця, як я і сказала Наді, це тільки початкова зачіпка, перший крок в правдивий американський світ. Якщо вона там втримається і підівчиться, зможе з часом перейти на повну працю з усіми бенефісами, а згодом — чого їй щиро бажаю — я рекомендувала їй піти до бібліотекарської школи, зробити маґістерський диплом, бо це може відкрити їй двері до кар'єри в "моїй" вужчій професії — foreign law librarianship. Вона має закінчені юридичні студії у Львові, а правниче бібліотекарство — єдина професія, де ці студії можуть їй зачислитися і мати значення для дальшої карієри в Америці. Запросила я Надю і Марію на полуденок до Faculty Club. Петрики в Америці тільки три роки: спочатку жили на парафії на Михайлівці, робили там господарську роботу. Тепер Наді чоловік (Гриць) працює автомеханіком. В них малий синок Мар'янчик, який ходить вже до другої кляси. Казала, що маленька хатинка, яку вони закупили в Ракледж біля Українського Центру (!) була зовсім всередині знищена і вони заплатили за неї 70,000 (тобто взяли гіпотеку). На початкову вплату грошей якось призбирали, а тепер платитимуть 500 дол. щомісяця. Вона почала цього семестра вечірні курси "para-legal" в Manor Junior College — має надію отримати там повну фінансову допомогу. Дай Боже.
2/ Позичила я з бібліотеки "Echoes of Glasnost". Я вже була рішена додати ці матеріяли позачергово, коли дивлюсь: так, копирайт є 1989, але тутже на звороті титульної сторінки виразно сказано "First printing 1990". Це мене дуже втішило: не тільки тому, що я повинна включити це в ULE90, а не ULE80 і що не мушу робити цих дуже незручних додатків (номери мусіли б бути подвоєні, з додатком "а"), але також тому, що це відновило в мене віру у власні сили: адже я книжку бачила, можливо навіть є якісь нотатки в моїй папці за ULE90, отже не має підстав підозрівати свої методи, упорядкованість, систематичність.
3/ Пов'язалася я з Ромком Проциком у справі можливої передачі Остапових книжок до Сейбер/Світло. Вчора отримала від нього відповідь на попередні депеші електронною поштою: він сам буде у Філядельфії десь у половині жовтня і забере ці книжки до Бостону. А контейнер потім піде до Львова... Одне слово: підготовка до відзначень Остапового 80-ліття у Львові... (Варто ще мені десь пошукати цю карикатуру Ека на Остапове 70-ліття, де Еко помилився і написав — 80-ліття! Вона тепер буде саме до речі! Може зроблю побільшення і повезу до Львова, як своєрідний позагробовий жарт!)
4/ Замовила вже літак до Торонто. Їду на тиждень — від 2-го до 9 жовтня, щоб дати змогу Максимові та Уляні поїхати до Едмонтону на відзначення ювілею КІУС. Але бачу, що літунські подорожі значно подорожчали за останніх пару місяців. Ще в квітні платила я 230 дол., а тепер вже коштуватиме мені (і то із знижкою для сеніорів!) 302 дол. Як так далі піде, то всі подорожі стануть більше коштовними. Тепер ще запроваджують нові коштовні машини для боротьби з тероризмом (машини, що перевіряють баґаж) — це наслідок недавньої катастрофи літака Trans World Airlines — хоч причину цієї катастрофи ще не встановлено і невідомо, чи вибухла на літаку бомба, чи може вдарила в літак ракета вистрілена з корабля? Видатки пов'язані з цими заходами вплинуть, очевидно, і на ціни польотів.
Субота, 14 вересня 1996, год.9:50 вранці.
Прикра хвилююча вістка, дай Боже, щоб не була предвісником лиха! В середу 11 вересня Максим, шукаючи чогось у бібліотеці, зомлів, впав, вдарився до металевих стеляжів, поранив собі голову. В лікарні, де зашили йому ранку над оком, зробили кардіограму і пробу крови: ніби все нормально. Але чому зомлів? Буде мусіти перейти серію тестів, дай Боже, щоб не виявилась якась серйозна проблема.
Було б добре, якби він взяв собі до серця цю пересторогу: йому треба обов'язково трохи втратити на вазі, почати регулярну гімнастику, і старатися поменшувати стрес — на роботі і вдома. Він дуже напружений, гостро на все реагує, критично дивиться на деякі справи КІУСу, обладував себе надміром всяких обов'язків — адже він і професор, і директор видавництва, а при тому батько, який величезну увагу приділяє своїм синам, а ще і має амбіції бути господарем і робити самостійно всякі ремонти у своїй хаті... Поради і зауваження сприймає як критику, а той образу. Це може погано закінчитися. Але може цей випадок із зомлінням, краще за всі поради мої і Улянині, приведе його до усвідомлення, що це ж його власне життя і здоров'я і що їх не можна легковажити безкарно.
Лечу до Торонто 2 жовтня — квитки вже купила, мають прийти поштою. Маю надію, що все буде гаразд, і вони з Уляною полетять до Едмонтону і трохи, може, відпружаться.
Вчора мусіла поїхати до Стробріджа купити весільний дарунок для Ніни Марк. Завтра їй тут роблять "Дівич Вечір" і я думаю цей дарунок там їй вручити, замість того, щоб їхати на весілля до Вашинґтону... Марки, фактично, майже не тримали контакту (за винятком вуйка Фридзя, який доживаючи віку на самоті, але недалеко від свого сина Андрія, час до часу телефонує до мене). Я навряд чи зможу пізнати навіть як виглядає молода, бачила її може один-два рази в житті... Але всежтаки, бабуня її була моєю хресною мамою, отже піти туди треба, тим більше, що це у Філядельфії... Ще чекає мене друге весілля — Тимоша Головінського, десь в листопаді, в Бостоні. Хоч це також буде пов'язане з поважним видатком (не тільки подорож, але і готель), то мені доведеться, мабуть, таки поїхати, якщо отримаю запрошення, тобто якщо весілля буде запляноване на більшу скалю (вони, здається, ще цього не рішили?) Тоді мені треба буде зрезигнувати з поїздки на річну славістичну конференцію, також у Бостоні, але трохи раніше. Дві поїздки до Бостону одного місяця мій бюджет навряд чи міг би витримати.
Моя лектура тепер (тільки по ночах, десь між 11, а 2ою) "Повість про Гоголя" Полторацького. Початок мені подобався: майстерно описаний панський баль, дворянство. Але далі розчаровуюсь. Письменник талановитий, але що може з талантом зробити соц-реалістичний підхід до літератури! Надумані фальшиві інтонації і суспільного і політичного характеру, патос, ідолопоклонство... Часом навіть думаю собі: чому я витрачаю час на таку лектуру, коли є в світі така величезна кількість високоякісної літератури? Манить мене, очевидно, мова, та й бажання знайомитись саме з українською літературою. Полторацького раніше ніколи не читала, а був він колись редактором "Всесвіту", цікаво мені було побачити який з нього письменник, а Гоголь — тема для мене надзвичайно приваблива. Але я, мабуть, воліла б прочитати якусь документовану біографію, а не "повість".
Попередня моя лектура зовсім іншого типу. Janice Kulyk Keefer "The Green Library". Про цю книжку канадської письменниці українського роду я хочу навіть написати невеличку статтю (для радіо, а може і для "Літ.Ук." ? — це їм було б цікаво). Але книжку мушу повернути Максимові, як поїду до Торонто, отже не знаю чи встигну написати. Це теж не літературний шедевр — також занадто багато там надуманого пропагандивного українознавства... (Мабуть вперше в творах цієї авторки? Здається, вона раптом віднаходить українське своє коріння і відчуває бажання зробити якусь данину предкам. Але тоді, як в Аскольда Мельничука дуже оригінальний сатиричний підхід до теми (який викликав навіть осуд декого в діяспорі), Кіфер вплітає інформацію про Україну у стандартний сучасний канадський романс.
Але поки я візьмуся за це мушу нарешті викічити ULE80. Роблю коректу на комп'ютері і друкую остаточний текст: вже маю понад 400 сторінок. Потерпаю, щоб мені не зіпсувався принтер — хоч маю новий картридж, отже, маю надію, витримає, а може ще і надрукує другу копію (я ще не рішила, може просто дати машинопис на ксерокопіювання? — це було б скорше, хоч і коштувало б бодай 3 центи від сторінки, якщо не більше!)
Вівторок, 24 вересня 1996, год.2:00 пополудні.
Субота, 21 вересня — історичний для мене день. Не тому, що в цей день приїхала до мене Леся Яцкевич, а тому, що я встигла напередодні її приїзду викінчити, видрукувати і запакувати ULE80, і в суботу, виїхавши по Лесю на головну станцію пів години раніше, встигла надати свій пакунок до Едмонтону на головній пошті. Пакунок неабиякий — манускрипт на 884 сторінки, 4 диски, лист і фінансовий звіт з прилогами — пересилка коштувала 20 дол.! Сам фінансовий звіт забрав мені пару днів роботи, бо треба було знайти потрібні дані і прилоги. Невеличкий ґрент на 3,000 кан. долярів, що його мені дав для цієї роботи КІУС 1991 року, в перерахунку на американські гроші дав тільки 2,576, а видатки на комп'ютер, подорожі до бібліотек в Урбані, Торонто і Вашинґтоні винесли майже 6,000, а це не включає паперу, картріджів до комп'ютера, для яких я не мала посвідок, а ще ж сама технічна робота нехай тільки по 2.50 від сторінки за переписування — це додаткових 2,210 дол. І не включені видатки на готелі чи прожиток, бо в Урбані користаю з безкоштовного побуту, а в Торонто живу в Максима. Одне слово, треба було б ґренту на кількадесять тисяч, щоб справді можна було б оплатити цю колосальну працю.
Леся приїхала на кілька днів. Особливо хотіла бути на пікніку товариства інженерів в неділю, на Тризубівці. Але пех хотів, що в неділю була велика злива і пікнік організатори відкликали. Отже Леся не могла зустрітися в одному місці з усіми своїми знайомими і поговороти собі. В неділю ввечорі взяли її до себе Вакуловські. Вчора я возила її на цвинтар, потім вона пішла на пополудневу візиту до Шиприкевичів, а на 6-ту годину вечора я запросила на обід їй до товариства Яримовичів. Гостина випала на славу — обід був дуже смачний (качка і свинячі котлети, риж, шпінат, морква, мішана зелена салата, зупа із свіжої городини, добре вино — а ще приставки до коняку: гарячі канапки з потравкою із салмона). Єдине, що ні мені ні моїм гостям не смакувало було солодке. Я купила т.зв. моркв'яний торт — який недавно відкрила як знамениту лакоминку, але тим разом він виявився не дуже добрим, треба було купити десь в іншій пекарні. Але я вчора взагалі ледве з усім встигла, бо ще ж мусіла і зробити велику закупівлю харчів в Genuardi, і вночі, помивши біля 1-ої години посуд, я ледве трималася на ногах, надто мене все це втомило.
А це я вже вдруге мала гостей за минулих пару днів. В п'ятницю були в мене на обіді Мирослав і Марійка Лабуньки. Зустріч відбулася з їхньої ініціятиви: мовляв, нам треба поговорити в нових обставинах, що заіснували. Мирослав спочатку хотів конче, щоб ми зустрілися десь у ресторані, але я запросила їх до себе і переконала, що хворій Марійці буде в мене значно вигідніше. Зварила борщ і телячий ґуляш, і навіть Марійка, бачила я, їла з апетитом. (Хоч вона — після шостої тури хемотерапії — чується погано, ослаблена, голова болить безперестанку, та й виглядає вже тепер не так добре, як місяць тому). Але розмова, очевидно, не була надто приємна. Про Марка сказав Мирослав, що найбільший має жаль до нього не за те, що він не може жити з Ією, але за те, що він її так довго оббріхував, зраджував... Колись вони, нібито, мали сказати своїй доньці, що вона "не варта такого чоловіка, як Марко", бо їм Марко дуже подобався і вони його любили. Але тепер, вони, очевидно, дуже розчаровані... Я не мала бажання занадто вглиблюватися в цю розмову і обмінюватися взаїмними обвинуваченнями. Мені не менше болісно, як і їм. Але, як каже народна мудрість, "на милування нема силування". Якщо вже розлука неминуча, то дай Боже, щоб це відбулося в якнайбільш цивілізований спосіб, без зайвих рекрімінацій... Лабуньки відмітили із вдоволенням факт, що Максим, будучи в Києві, відвідав Іка і висловив надію, що розрив у родині не означатиме розриву в товариських зв'язках наших двох родин.
Не зважаючи на присутність Лесі і ускладнення з цього приводу, я почала підготовку свого виступу на заплянованому на 12 жовтня вечорі в пам'ять Володимира Блавацького. (Мушу зробити це тепер, бо перед самим вечором буду в Торонто і повернуся якраз напередодні імпрези). Не дуже мені хочеться говорити про Блавацького, але зроблю це для Остапа і тільки через нього. Справа в тому, що Ревуцький у своїй монографії "В орбіті світового театру" не використав ані одної статті ОТ і навіть не згадує його імені в покажчику імен. Отже я хочу звернути на це увагу і мій виступ — який маю надію пізніше надрукувати — так і називається "Остап Тарнавський про Володимира Блавацького". Бо написав він про нього чимало і зігнорувати це дослідникові можна тільки, як сказав би американець, "at his own peril". Щоб знайти потрібні матеріяли, мусіла я добре поритися в Остаповому архіві. Ревуцькому може буде трохи неприємно, а й Люда може не буде надто задоволена полемічною ноткою мого виступу, але я її перестерегла і заповіла, що не дуже маю бажання виступати взагалі (пробувала навіть відмовитися!), але якщо виступлю то тільки, щоб направити зроблену Остапові кривду. Ревуцький, на щастя, тим разом не буде мешкати в мене, тільки в Люди.
Треба мені написати також про книжку Кулик-Кіфер, бо мушу Максимів примірник книжки повернути йому, коли поїду до Торонто. Не знаю, чи встигну, але попробую. Я дуже рада, що позбулася ULE80 і що тепер знаю, що ця найбільша праця мого життя буде вже у руках видавця, отже на загубиться, не пропаде.
Понеділок, 30 вересня 1996. год.10:45.
Їду на PENN — тим разом передусім на те, щоб відвідати у шпиталі Марійку Лабуньку. Справи її значно погіршилися. Болі голови, як виявилось, спричинені не хемотерапією, як вона думала, а метастазами рака, що вже перекинулися і на мозок. Мирослав ще є у Філядельфії. Він мав завтра їхати на синод єпископів до Львова, і навіть вже після того, як Марійка пішла до лікарні, думав цю поїздку відбути. Мовляв, вона і так буде зо два тижні в шпиталі, під опікою лікарів. Я до чужих справ не люблю мішатися, але тим разом таки не втерпіла: Як Ви можете їхати? Адже вона кожної хвилини може померти! І як Ви тоді зможете жити з власною совістю?! Не знаю, чи ця розмова зі мною, чи погіршення Марійчиного стану вплинуло на його рішення. Лишився. Вона приймає радіяцію, яка має стримати ріст рака. Але лікарі, каже Мирослав, не обіцюють їй довше, як до Різдва.
Memento mori для всіх хто живий і здоровий! Сarpe diem, nec semper erunt Saturnalia! За цим своїм принципом, поспішаючи, я таки встигла написати статті і про Блавацького і про Кіфер — маю намір надати сьогодні до "Нових днів" і до "Літ. України" — щоб, мовляв, на випадок, як літак розіб'ється, і ця мож робота не пропала.
На часі тепер коректа Шекспірових сонетів. Це треба буде робити поволі, не поспішаючи. Та ще й треба знайти адресу Орисі Прокопів. Хочу попросити її, щоб може написала вступну статтю. Я її зовсім не знаю, але маю вдома її книжку "Ukrainian Translations of Shakespeare's Sonnets" — отже вона — спеціяліст теми.
Четвер, 3 жовтня 1996. Торонто. Год.11:10.
Приїхала я вчора тільки з маленькою торбою (і візочком-колісцятами, щоб не мусіти її носити). Нічого не надавала на баґаж. Travel lightly! Пару дрібних дарунків, і туалетні прибори, додаткова спідниця, светр, пару блюзок. Рахувала на те, що адже я вже тут маю трохи запасового одягу: штани, піжаму, капці, Reebocks або як кажуть в Україні — кросовки... Вчора було дуже тепло, немов влітку. Але сьогодні температура впала, а на ніч навіть заповідають мороз! Отже мій светр дуже зразу придався! Все ж таки, це — не зима, і без плаща можна обійтися. (Маю вітрівку, вистачить). Дарунки мої виявились нікудишніми: Стефкова ліхатарка-вужик не працює взагалі, а відео-касету Star Wars вони вже мають! Нічого. Кажу їм: ось я приїхала: це і є дарунок! Вже сьогодні зранку мої хлоп'ята перед виходом до школи прийшли до мого ліжка. Читала їм нову книжку Всеволода Нестайка "Чоплі", яку вчора знайшла між їхніми книжками.
Говорила сьогодні по телефону з Лідою Палій. Вона продала свою хату, купила собі помешкання на одному поверсі — кондомініюм, десь недалеко на Bloor і вже перепровадилася. Довідалась я також, що Забужко має приїхати на фестиваль Harbourfront, і що на конкурс ОТ наспіло 30+ творів до встановленого реченця і ще около 20 після реченця.
"Ходячий кардіограм" Максима не виявив нічого загрозливого, на щастя. До Едмонтону летять вони завтра, а повернуться в неділю.
Субота, 5 жовтня 1996. Год. 1:00 пополудні.
Зараз діти повернуться з української школи. Я на них чекаю з обідом. А тоді, вже на 2:30 маю запровадити їх до Пластового Дому на сходини новацтва. Вчора ми вже ввечері були в цьому Пластовому Домі, бо там відбувалася Стефкова лекція скрипки. Ввечері Уляна вже телефонувала з Едмонтону. Сьогодні головні сесії і святкування 20-ліття КІУС — завтра ввечері вони вже повертаються додому.
Я говорила сьогодні коротко по телефону з Лідою Гумінілович і Марією Голод. Ліда їздила з Мірою весною на острів Марґарита біля Венезуелі, але там опинилася в шпиталі. Подивляю її, що вона із своєю хворобою серця має відвагу ще їздити на острови. На наступний з'їзд зальцбуржан уже не вибирається — це їй за тяжко. З Рисею Голод і Лідою Палій ми, мабуть, зустрінемося десь у понеділок (от якраз віддзвонила мені: ми домовились на 11:30 у Petit Paris на Bloor, в понеділок).
Середа, 9 жовтня 1996. год.11:00, в літаку.
Mission accomplished. Максим з Уляною щасливо повернувся з Едмонтону ще в неділю пізнім пополуднем. Ми з дітьми були в цей час на прогулянці в Гай Парку, бо день випав надзвичайно гарний і я вирішила взяти їх наперед на забаву м'ячем недалеко на шкільному подвір'ї, потім на pizz-у, замість полуденка, а потім на дві години до парку.
В понеділок я зустрілася на полуденок з Лідою Палій і Рисею Голод в ресторані на Bloor. Потім ми ще коротко пішли до Лідиного нового помешкання також при вулиці Bloor, трохи нижче від Jane, ближче до ріки Humber. Це для мене було особливо цікаво, бо я завжди цікавилася помешканнями в Торонто, з уваги на можливість перенестись колись сюди самій. Лідин кондомініюм має певні прикмети нових модерних будинків: все на одному поверсі, великі осклені вікна вітальні з видом на зелень дерев і штучним водоспадом, дві лазнички тощо. Але деякі аспекти помешкання мені не подобалися — вікна тільки з одного боку, і то не всі відчиняються, кухня і лазничка без вікон взагалі. Та й очевидно будинок має характер апартаментового будинку, хоч він і невеликий, то все ж довгі коридори, ґараж на 30 авт, etc., надають усьому "інституційний" характер, що до нього було б мені не легко звикнути. Та й коштує це помешкання 240,000 кан. дол., тобто більше, ніж я могла б взяти за свою велику, простору і дуже вигідну хату у Філядельфії. Максим каже, що якби я хотіла переноситися до Канади, то іміграційний процес тривав би 5 років або й більше, але я до такого кроку абсолютно не є готова ні фізично, ні психологічно.
Зустріч з Палій і Голод переконали мене ще раз, як багато в нас розбіжних поглядів на справи "Слова". Рися, напр., вважає, що кожен член "Слова" має право і може вимагати, щоб його твори поміщувати у збірниках. Мені це не подобається, бо яка тоді роля редактора чи редакційної колегії? Якщо редакція не може вибирати якісно найкращих матеріялів, то хто взагалі схоче бути редактором такого видання? Що більше, якщо напихати збірники всякими графоманськими спробами членів "Слова", то хто схоче в такому збірнику друкуватися взагалі? От вийшов уже нарешті 13. збірник. Рися мала один примірник — я тільки коротко глянула на зміст. Надрукована книжка великим друком, немов вона призначена на шкільну читанку — але з цього підсліпкуваті наші старики будуть дуже раді, бо часто наші нечитальники нарікають на дрібний друк українських видань. Є там коротенький некролог Зуєвського про ОТ. Я свого не посилала нічого. Інших матеріялів, очевидно, переглянути не було змоги — зрештою збірник пришлють мені поштою з Едмонтону.
Найбільшим успіхом Ліди Палій вважаю факт, що фестиваль письменників у Гарборфронт і цього року включатиме репрезентанта України. Оксана Забужко матиме виступ і українською мовою для української публіки, і англійською мовою в перекладах, і буде одна доповідь про неї. Крім того вийде її книжка англійською мовою — це видання оплачує канадський наш меценат Ємець. Це не вперше на цьому форумі виступають українці — були тут Драч, Воробйов, Калинець — і всі вони були репрезентовані англомовними виданнями. Без особистих зв'язків Ліди Палій навряд чи таке було б можливе.
Максим з Едмонтону привіз копії дисків... моєї ULE80, що їх йому, як директорові видавництва, передала управа КІУС-у. Виявляється — і це мені навіть тяжко зрозуміти і повірити, що на першому з дисків, де є матеріял до кінця категорії "книжки", бракує титульної сторінки, вступу, списка журналів... Як це могло статися? Адже я все це копіювала — переносила з "hard disk" на малі дискети! І то робила це у трьох копіях — один в банку для збереження, один в мене, один у видавництві! І на дискетці позначено, що там все це має бути, а насправді нема. Максим уже телефонував до Едмонтону, щоб перевірити, чи вони, мовляв, не помилилися, копіюючи дискетку з мого оригіналу. Цю помилку легко направити, але мене дивує, як таке могло взагалі трапитися.
Субота, 19 жовтня 1996, год.9:00 вечора.
В четвер о год. 7-ій вечора померла Марійка Лабунька. Померла кілька мінут після того, як всі її найближчі — Мирослав, Ія, Олесь, Іко саме поїхали додому з лікарні. Мені дала знати Наталка Даниленко. Я зараз же сіла в авто і поїхала до Лабуньків. Але їх на застала. Вступила до Головчаків, бо підозрівала, що вони можуть мати точніші інформації. Виявилось, що самі Лабуньки тількищо довідалися і, очевидно, негайно повернулися до шпиталя. Потім, за пару годин, подзвонив Мирослав. Ну, що ж — добре, що вже не мучиться. Після мого виїзду до Торонто стан її ще більше погіршився: вона вже зовсім не говорила і не завжди була притомна. В суботу, як я була в Торонто, приїхала Ія. На щастя, приїхала сама, залишивши дитину під опікою Марка. Дитина тільки цього року вперше почала школу, а кінцевий етап Марійчиного життя міг тривати і довше... Вчора, в п'ятницю, я поїхала вранці за харчами до супермаркету, купила трохи овочів і тістечок для Лабуньків і повезла їм вполудне. Там був саме тоді Насевич і вони обговорювали справи похорону. Я тільки коротко говорила з Іком (були саме його уродини!), з Олесем, з Ією, з Мирославом. Радилися мене в справі труни, але не знаю, що вирішили (Я їм сказала, що я вибирала труну з ясного дерева і для Мами і для Остапа, але Мирослав думає, що на випадок якби УПА-івський цвинтар мали переносити з Баунд Бруку в Україну, може треба щоб труна була металева?). Ну, це їх справа. Похорон буде в середу на цвинтар у Баунд Брук, парастас у вівторок в церкві Михаїла.
Марко з дитиною приїде у вівторок пополудні, але сказав мені по телефону, що Ія не бажає собі, щоб він брав участь у похоронах. Сьогодні було вранці на радіо оголошення про смерть Марійки і серед членів родини була згадана Ія і дитина, без Марка. Видно така буде і клепсидра до преси. Думаю, що вони самі собі шкодять такою поставою. Розводу ще не було, а таке публічне підкреслення відчуження між Марком та Ією привертає увагу громади пліткарів до Ії і Марка, замість того, щоб подумали чи згадали про померлу Марійку. Мені на тому не дуже залежить, справа ця не секретна, а я завжди мала досить відпорности на чужі сплітки і публічну опінію. Людина, що пише і виступає публічно повинна бути приготована на різні відгуки, не тільки схвальні, але й критично-осудливі. Отже справа не в мені. Хоч може і в мені? В моїй наївності і доброзичливому наставленні до людей? В тому, що я весь час відганяю від себе думку про те, що адже не тільки Мирослав, але і Ія любуються у сплетнях, отже мають велике вдоволення від переповідання всяких сензацій, не тільки чужих, але — як видно тепер — і своїх власних? Маркові я сказала, що він на похороні повинен бути, що на похорон нікого запрошувати не треба і нікому не можна заборонити бути присутнім. А стояти може поруч мене, якщо вона не бажає, щоб стояв біля неї і дитини. Побачимо.
Від часу повороту з Торонто, не зважаючи на простуду, яка мене трохи вимучує, я інтенсивно працювала над коректою Шекспірових сонетів. Обклалася Остаповими перекладами, оригіналом, перекладами Паламарчука і Костецького. Сьогодні закінчила вже вносити поправки в комп'ютерний набір Остапових перекладів, поправки, які робила спершу на паперовій друкованій копії. Максим переконав мене, щоб не звертатися до Прокопів із проханням про вступну статтю, а написати вступне слово самій. Максим висловив думку, що вона може вимагати гонорару, але найбільше переконало мене те, що вона може схотіти робити детальний аналіз, який забере кілька місяців, а я конче хочу, щоб книжка була надрукована до Остапового 80-ліття. Остапові переклади, якби він жив, повинні були піти ще до мовної і літературної редакції і зазнати різних змін. Але він уже не живе і не може цих змін апробувати. Якби так я дала машинопис до редакції наприклад Славутичеві, то він, якби взагалі захотів за це братися, міг би переробити все на свій лад, так як він це робить з усім, а тоді, як кажуть, Остап міг би і "в гробі перевернутися..." Знову ж редактор з України міг би підробити переклади під Паламарчука чи Маршака, а саме протест проти таких перекладів спонукав Остапа братися за Шекспірові сонети... Отже я таки рішилася пустити текст до друку майже без змін. Майже. Бо є кілька наглядних помилок, що їх я дозволила собі виправити, повідомивши про це Максима і поконсультувавшись з ним. Але ці зміни — в дусі Остапових перекладів, його стилю. Написала я вже також і вступну статтю про перекладача, цитуючи в ній і параграф із книжки Орисі Прокопів, і пару речень з Остапового листа до Микитенка. Головну роботу вже зробила, але ще буде затримка, бо виникла невеличка комплікація із самим Шекспіром. Книжка матиме паралельні тексти. Це коштуватиме дорожче, але Остап мав таке бажання і в цьому є справжня потреба. Максим взяв текст сонетів з інтернет, коли переписував переклади. Тепер я думаю, що це треба звірити з якимсь авторитетним виданням. Вдома маємо американське видання творів Шекспіра з 1952 року. Але там всюди "center" замість "centre", отже не буду виправляти англійського правопису на американський. Буду мусіти піти до бібліотеки і принести собі якесь добре англійське видання сонетів. Через похорон і приїзд Марка і Ніни ці справи тепер, мабуть, затягнуться. Між іншим, працюючи над перекладами, багато думала про Остапа, часом із неабияким зворушенням. Бо і як не зворушитись, читаючи таке, наприклад, [із сонета 71]:
Якщо, кажу, поглянеш на мій вірш,
Коли я, може, буду вже в землі,
Не згадуй мого імені вже більш,
Твоя любов й моя хай зникне в млі:
Щоб мудрий світ не знав, який твій жаль,
Не кпив із нас обох, як піду в даль.
Остапом я сповнена цими днями по вінця. Адже недавно був вечір Блавацького, де виступали Ревуцький, Левицька, Лисяк, Лисякова, Шашаровська-Чепіль і я. А чому я? Зі злости! Бо я говорила на тему : що писав ОТ про Блавацького, щоб довести Ревуцькому, що він не повинен був зігнорувати ОТ, пишучи свою монографію... Очевидно, мій виступ не мав полемічного характеру — але стаття, що з неї цей виступ був тільки уривком — таки згадує про те, що Ревуцький не використав цих — як-не-як серйозних матеріялів, та ще й подає точну бібліографію Остапових статей і рецензій.
Паки й паки Остап: сьогодні приїхав Ромко Процик і забрав своїм автом до Бостону, щоб передати до Sabre на висилку до Львова до Сейбер-Світло на руки Ольги Ісаєвич Остапові книжки: три пачки "Зібраних віршів" (60 примірників) і дві пачки "Сотні сонетів" (не знаю по скільки примірників у кожній пачці, але це мала форматом книжечка, отже мусить їх бути разом може із 80 примірників, якщо не 100). Маю надію, що в квітні ці книжки вже будуть у Львові і що їх можна буде запропонувати читацькій публіці на вечорі для відзначення Остапового 80-річчя. І то в моїй присутності! Обов'язково! (А я, маймо надію, приїду з кількома готовими примірниками Шекспірових сонетів! — Ах, оптимістка! Мрію! [А сплетнярі гострять собі зуби на сензації розбитого молодого подружжя і думають, що я сиджу у кутку і плачу!]
Ніч, вже четвер, 24 жовтня 1996. год. 1:35.
Сьогодні, тобто в середу 23-ого, поховали на цвинтарі у Баунд Бруку Марійку Лабуньку. Марко прилетів з Ніною у вівторок пополудні, але він — на виразне бажання Ії — ні в парастасі, ні в похороні участі не брав. Був тільки вранці в середу в церкві перед виїздом цілої кавалькади на Баунд Брук. Я була і на парастасі, і в церкві, і на цвинтарі, і на тризні. На цвинтарі і на тризні була також і дитина. Людей було дуже багато, зокрема у вівторок на парастасі, що відбувся не в Насевича, а в Михайлівській церкві. (Церква ввечері дуже гарно виглядала, парковисько було повністю виповнене автами). Промов, на бажання покійної, не було, говорив тільки священик. На цвинтар сьогодні їхала я автом Софійки Геврик — своє залишила Маркові, щоб він міг повернутися з церкви додому. Похорон забрав сьогодні увесь день. Рання відправа в церкві почалася о 10-ій, до Б-Б приїхали десь біля 2-ої, а повернулись додому після 8-ої. (Між іншим, Марко випімнув мені, що я не потелефонувала — він, мовляв, турбувався мною, що мене так довго немає!) Над могилою сказала кілька слів Марія Пискір, але на тризні заявили, що бажання покійної щоб не було промов стосуєтьса тільки організацій, а не приватних осіб. У висліді посипалися промови — подруг Марійчиних з УПА, приятелів, знайомих. Тому так усе й затягнулося. На закінчення сказав кілька слів Олесь. Мирослав, тим разом, стримався — нічого не говорив взагалі. На похороні також було багато людей — дехто приїхав із Нью Йорку. Тризну замовили були, кажуть, на 45 осіб, але потім змінили на 100! (Тризна була, між іншим, не у галі самого цвинтаря — там відбували рівночасно якийсь інший похорон! — а в недалекому мотелі).
Найбільше пережиття для мене випало на вівторок і пов'язане воно було з виїздом по Марка і Ніну на аеродром. Їхала я, очевидно, не по Expressway, але по Broad St. і знала, що це забере мені годину часу. Але звернувши з Broad на Oregon, я під кінець змилила дорогу і у висліді — заблукала! Дуже це мене схвилювало! Замість на один міст, я поїхала на другий і опинилася в зовсім незнаній мені околиці. Але остаточно при помочі карти і людей, я таки знайшла спосіб доїхати. Вже й на самому аеродромі мала клопіт із паркуванням, а потім ще мусіла далеко йти до потрібного мені терміналу. На щастя, все добре закінчилося і я навіть не дуже спізнилася. Назад їхав уже Марко!
Вівторок замітний ще й тим, що вранці потелефонувала Марта Хом'як, а в полудне я послала їй поштою манускрипт ULE80, щоб представити його на розгляд комісії премії Ковалевих. Чому ні? Можу, як не буде конкуренції, дістати нагороду!
Неділя, 27 жовтня 1996, полудне.
Вчора були в мене в гостях Абрам та Іда Кацнельсони. Тим разом вони не ночували в мене, бо приїхали на запрошення Вінокурова, редактора російськомовної газети "Мир" — він мав якийсь ювілей і Кацнельсон там виступав — отже жили в готелі на Рузвелт булварі. Я по них поїхала, привезла їх на обід, а потім увечорі в своїй хаті влаштувала старому Кацнельсонові поетичний вечір, запросивши день передтим пару десятків осіб. Не всі могли прийти, декого навіть у Філядельфії в цей час не було, дехто мав інші зобов'язання на суботній вечір, але — на диво, вдалося на скору руку зорганізувати добірне товариство і вечір цей пройшов дуже успішно і приємно. Я сказала кілька слів про Абрама Кацнельсона, а сам він читав і говорив досить довго і цікаво і, як видно було з реакції, його традиційна лірика моїм гостям подобалася, а його закоріненість в стихії української культури і неупередженість з'єднала йому приязнь і доброзичливість слухачів. Прийшли вчора обоє Геврики, Віра Лащик, Славко Трофименко, Олекса і Лариса Біланюки (цього ж дня прилетіли з Европи!), Роман і Марта Волчуки, Іван Даниленко, Віра Кліш, Дзвінка Захарчук, Петро Клюк з жінкою Галиною, Зенко і Люда Чайківські. Не було, нажаль, Рудницького, Кіпи (хворий!), Каплана, Коропецьких.
Пів години перед заповідженим вечором з'явився Деві Аркадієв з сином Юрієм, що був йому за шофера. Це була непередбачена комплікація. Аркадієв — аґресивний журналіст. Він використав візиту Кацнельсона, щоб зробити з ним інтерв'ю (здається, для російсько-мовного телебачення), та ще й мене примусив відповісти на кілька запитань. Все це на бігу — бо я ж була в ролі господині і мусіла дбати про побутові речі, та ще й подумати над своїм вступним словом-привітанням... Але все пройшло добре. Правда, коли гості розійшлись біля півночі, я була така втомлена, що головне прибирання і миття посуду залишила на сьогоднішній ранок.
Галина Клюк прийшла із... "київським тортом"... і хоч солодкого було обмаль, торт залишився неторканим і я запропонувала їй взяти його назад додому. Не погодилася, очевидно, і я торт заморозила, але Галина розповіла з тієї нагоди такий анекдот. Ідуть в гостину англієць, француз і єврей. Англієць іде "з гідністю", француз — із своєю жінкою, єврей з жінкою, трьома дітьми і тортом. Повертаються з гостини: англієць — з гідністю, француз — з чужою жінкою, єврей — з жінкою, дітьми і тортом. Розмова — враження після гостини. Англієць: чи не була нарушена моя гідність? Француз: а котра жінка краща? Єврей: а куди нам піти знову в гостину поки торт ще свіжий?
Понеділок, 28 жовтня 1996, полудень, метро.
Їду по сонети Шекспіра. Але виїхала пізніше як плянувала: подзвонила п-ні Кавка, родичка Яцкевичів, що з нею ми разом домовилися їхати на весілля Тимоша. Я мала сьогодні замовити готель у Бостоні. Але вона, після розмови з іншими людьми, дійшла до висновку, що може краще поїхати літаком — туди й назад одного дня — і не замовляти готелю взагалі. Я первісно думала пов'язати свій виїзд до Бостону з виїздом до Торонто — але це напевно була б коштовна і скомплікована справа. Отже її думка припала мені до вподоби і я вже замовила літак для себе і для неї. Вилетимо о 7:30 ранку, а перед 8-ою того ж дня будемо назад у Філядельфії. Про Торонто ще подумаю і розвідаю — не знаю ще точно, коли Максим плянує зробити Уляні цю несподіванку. Питання теж чи буде ця несподіванка для неї приємною — пригадую собі своє 50-ліття. Це єдині уродини мого життя, коли мені було весь день дуже прикро із приводу цієї круглої дати. 60-ліття вже було приємне і безболісне — обіцяло недалеку пенсію і свободу — але 50-ліття це вже було остаточне прощання не тільки з молодістю, але і з середнім дозрілим віком — початок старості. У випадку Уляни їй може бути неприємно також тому, що чоловік у неї на 9 років молодший, отже привертати увагу до свого 50-ліття вона може не хотіти. Я про це натякнула Максимові, але я не певна, не знаю — може в Уляни більш модерна реакція до цієї цифри.
Вівторок, 29 жовтня 1996, вранці.
Вчора була і у Van Pelt, і в Biddle, і в медичному центрі, де взяла flu-shot. Переглянула різні видання Шекспірових сонетів, позичила собі три. В BLL довідалася, що Катерина народила хлопчика, але дитина не дихала при народженні і ще є і мабуть буде пару тижнів у лікарні. Маю надію, що дитину врятують і що це не залишить поважних якихось наслідків. Але, Боже мій, яка травма!
Вчора прийшло Максимове запрошення на surprise party на 23 листопада, в суботу. Я вже зробила тентативне замовлення літака до Торонто — поїду 23, вернуся 26-ого! На диво, ціна тільки $156.13!
Вівторок, 5 листопада 1996. Метро, год. 11:00.
Їду на домовлений полуденок з Марилею, а при тій нагоді поверну дві книжки до Van Pelt.
Вчора надала на пошті до Максима ком'ютерний диск із сонетами Шекспіра — тепер справи будуть у Максимових руках і, маю надію, що книжка незабаром піде до друкарні. Дозволила я собі на кілька дрібних поправок в Остаповому тексті, там де було ясно, що він залишив щось для пізнішої поправки і було "недороблене", а також у кількох випадках, де він неправильно зрозумів самого Шекспіра. Але цих поправок дуже мало, можливо потрібно було б їх більше, але автор не живе, не може дати своєї апробати для змін, отже я зробила це тільки у випадках, коли воно було справді конечне. Решта залишається на совісті і відповідальності ОТ. З самим Шекспіром також мала я чимало мороки — звірила текст Internet із вибраним академічним виданням Yale і зробила поправки не тільки правопису і інтерпункції, щоб узгіднити точно з Єйлевим текстом, але й виправила деякі помилки, які на диво, виявились в тексті на internet (мабуть scanner також може щось переочити чи перекрутити? В одному місці замість salve було slave!)
Сьогодні — вибори президента США. Я вже ходила голосувати (за Клінтона, очевидно. Дол закидає йому, що він — ліберал, але цим мене тільки заохочує!) А крім того мені подобається ставлення Клінтона до України. Це вперше в історії, що Україну трактують так поважно. Не забуду з яким зворушенням я читала промови Клінтона в Києві! — А що може протиставити цьому республіканець Dole — може Chicken Kiev промову свого попередника Буша?
Сьогоднішня дата знаменна ще й тим, що у Москві Борис Єлцин саме пройшов складну операцію серця (By-pass). Дай Боже, щоб він не помер, а вижив. Бо який би не був Єлцин, альтернатива — Лебедь, Зюґанов, чи хто там ще — може виявитись для України — гіршою. З Росією досі не підписано договору, Чорноморський флот і досі не поділений, російська дума проголошує Севастополь — російським містом, Крим і досі скриває зерна серйозного потенційного конфлікту. Єлцин — який був одним із тих, хто остаточно розвалив СРСР — це під цю пору ще найбільш сприємливий для України партнер. Маю надію, що він повернеться до здоров'я, поїде, як обіцяв, до Києва і підпише довгожданий договір.
Понеділок, 11 листопада 1996, метро, 10:10.
Вчора — зовсім несподівано! — була в театрі! Припадково після церкви (нарешті знову вибралася!) і полуденка на Михайлівці в товаристві Біланюка Олекси (також рідкісний гість у церкві!) вступила я по дорозі додому до Віри. З Вірою ми в суботу мали запрошення до Трофименків, до Делявар, але Віра — простуджена, чулася погано, не могла їхати, а я сама на далеку дорогу до Вільмінґтону та ще й поночі не мала ні охоти, ні відваги. Отже ми не поїхали. Я хотіла вступити, щоб подивитися як Віра мається. Тимчасом вона вже настільки одужала, що запропонувала, щоб ми удвох пішли ввечері до театру в Челтенгем на виставу "The Glass Menagerie". Ми вже давно нікуди не виходили (не пам'ятаю навіть, коли востаннє я була в кіно!) — отже я зраділа. Тим більше, що в половині листопада, з нагоди моїх уродин, ми з Остапом мали традицію ходити до театру — часом збираючи більше товариство, часом тільки удвох. A "Glass Menagerie" — драма Тенесі Вільямса — це вже майже клясик, але я вчора бачила її вперше.
По дорозі додому:
Полуднувала я сьогодні в товаристві Pat Callahan i Cynthi-ї Arkin. Полуденок, якщо йде про харч, був незадовільний, але розмова була щира-приятельська і саме задля плекання товариських контактів я стараюся вряди-годи приходити на такі полуденки з колишніми моїми колеґами.
При нагоді візити в BLL полагодила дві важні для мене справи: передала Марилі каталог Української Правничої Фундації з рекомендаціями для закупівлі українських матеріялів, а також знайшла на RLIN потрібні мені додаткові дані про дві книжки.
Я тепер почала інтенсивну працю над своєю Автобібліографією — що є черговим моїм проєктом. Маю надію, що десь на початку 1997 року я зможу видати її окремою книжкою. А вже половина листопада. Я, щоправда, більшість матеріялу вже маю — інакше цей проєкт був би неможливий для здійснення! — але я маю цей матеріял на MacIntosh і його треба переписати на Word Perfect. Буде з тим ще дуже багато роботи!
Неділя, 17 листопада 1996. 11:00 вечора
Вчора і сьогодні була в мене в гостях Олена Доценко, дочка Ростислава, з Києва. Вона в Америці на медичному тренінґу в Syracuse, NY — вона лікар. Вона тепер приблизно в половині свого тримісячного побуту в Америці. Дуже хотіла б якнайбільше побачити, а ще хоче поїхати до Торонто. Олені — 26 роки. Гарна, струнка, дуже проворна, повна молодечої енергії. Приїхала вона з Сиракюз в суботу автобусом, десь після 3-ої пополудні (бо це ж далека дорога, 6 годин їзди!). Поки я знайшла її на станції Ґрейгаунд — вона не ждала на вулиці, як я її просила, а чекала в почекальні, а там же в центрі міста страшний рух і з авта не можна вийти, отже я мусіла два квартали дальше запаркувати на комерційній стоянці авто, щоб могти піти за нею шукати. Вже була 4-та, коли ми виїхали зі станції, а Олена виявила бажання їхати до музею. Я не дуже вірила в можливість і доцільність в таку пізню пору іти в музей, але таки під'їхала туди, якось з трудом знайшла місце для авта і пішком пішли ми до музею. Виявилося, що музей о 5-ій в суботу зачиняють, отже ми мали не багато більше як пів години часу. Але Оленка побачила кількох Ван Ґоґів, Клодів Моне, Сезанів і Ренуарів, які всі недалеко від головного входу, а потім ще й у сумерках зі сходів музею побачила захоплюючу панораму міста і була задоволена. Вона замовила собі сина Марти Бліхар Юрка (який вже три роки в Нью Йорку, прізвище його, здається, Мацюк), щоб приїхав з Нью Йорку в суботу, оглянув із нею Філядельфію, переночував в мене, а в неділю пополудні щоб відвіз її до Сиракюз. Ці не дуже практичні і реальні пляни вдалося здійснити тільки частково. Вчора в дорозі до Філядельфії авто Юркові зіпсувалося і він мусів з дороги повернутися додому. Сьогодні ми домовились, що будемо ждати на нього з ранку, але він приїхав аж пізно біля 5-ої, та ще з якимсь товаришем Володею (Володя в Америці — два роки). Вдалося мені тільки взяти Оленку на пару годин, щоб показати їй український центр, Михайлівку, Менор коледж, крамницю Genuardi, а потім ще вступили на пів години до Віри. (Віра, між іншим подарувала Оленці дві гарні суконки, бо вона, мовляв, із них "виросла" і не може їх вдягнути). Хлопців обох я погостила обідом і вони від'їхали десь біля 7-ої. Дорога до Сиракюз далека, а Оленка о 7:30 мусить бути там "на праці", в лікарні. Оленка є матірю 3-літнього хлопчика Мар'яна, що його залишила зі своїм батьком, тобто з Ростиславом. З батьком дитини, що його прізвище було Похилий, вона вже розведена. Виявляється жила з ним всього три роки. Але нічого більше про нього не говорила, і я не дуже розпитувала. Оленчина мама, Ніна Вірченко ще працює (професором математики у політехніці), сестра Марічка працює в американській установі, здається USAid, отже єдиний Ростислав-пенсіонер займається дитиною. Я звернула Оленці увагу на те, що Ростислав взяв на себе різні редакційні зобов'язання і не вив'язується з них як слід (а тепер розумію чому!), що родині було б доцільніше взяти когось до дитини, щоб Ростислав міг працювати (і заробляти доляри! бож він має редагувати другий том спогадів Костюка для КІУСу! — а згодом міг би мати і платну роботу над редакцією Остапових статей. Як так далі піде, то я бачу, що треба буде ці справи передати комусь іншому!) І Ростислав і Ніна Вірченко були за студентських своїх років карані совєтським режимом і були заслані. Але познайомились вони не на засланні, як я думала, а вже після повороту до Києва, куди повернулися згодом докінчувати університет. Сім'ю закладали пізно, тому й дочки їх ще такі молоді. Ростислав мій ровесник, він 1931 року народження. Оленка знає англійську мову (мабуть від батька), але про нього каже, що він не знає і боїться розмовної мови, та й мабуть боїться їхати в Америку, й тому не дуже настирливо за такою поїздкою побивається (хоч були свого часу запрошення і можливості поїхати на конференцію до Урбани, наприклад). Оленці я дала в дарунку сто долярів — може купить собі щось в Америці або повезе додому.
В день моїх 66-их уродин прийшов відвідати мене Іза Каплан, отже я запросила його на борщ і вареники і київський торт (цей, що дожидає гостей ще від візити Кацнельсонів! і який дуже став мені у пригоді саме тепер!) Іза — на моє прохання — приніс мені із пекарні новоприбулих євреїв північно-східньої Філядельфії "український хліб" (він так і називається, але написи тільки англійською і російською мовою). Хліб — смачний, але я, їй Богу, волію торонтонський хліб з кміном! (Привожу його з Канади за кожен раз, як туди їду, і тримаю в морозильні!)
Неділя, 24 листопада 1996. Торонто, вночі.
Сьогодні Уляні сповнилося 50 років життя. Випадково, на українській телепрограмі ми сьогодні довідалися, що 24 листопада — це також дата смерти Михайла Грушевського! Це — немов жарт: адже Уляна тепер дуже пов'язана з великим проєктом англомовного видання багатотомної Історії України-Русі, отже прізвище Грушевського в цій хаті згадується часто і в різних контекстах.
Вчора у великому елегантному ресторані Old Mill Максим влаштував Уляні багатолюдне прийняття, що на нього прибули їхні приятелі, члени родини і то не лиш з Торонто, але і з Клівленду і Філядельфії. Це вже друге велике прийняття з нагоди Уляниного 50-річчя: перше відбулося в Бостоні, коли вони були цілою родиною на конференції AAASS — там влаштовувала його Тамара Гутник-Нері у власній хаті. Найцікавіше і найбільше подиву гідним був факт, що обидва ці заходи — і в Тамари, і в Old Mill — вдалося затримати в секреті перед Уляною і були вони суцільною для неї несподіванкою!
Я прилетіла літаком учора перед 3-ою. На аеродром виїхав по мене Роман Пасічник, який вже в п'ятницю приїхав до Торонто з цілою своєю родиною — жінкою Джен і трьома дітьми, а також з Марусею Пасічник і Павлом. (Жінка Павла, Ґретхен, сподіється дитини і тому залишилася вдома з двома їхніми малятами). До ресторану мали ми йти на годину 6:30, а Максим заплянував прийти з Уляною о 7-ій год. Отже з летовища Роман привіз мене до дому Мойсеїв в Етобіко, де вже зібралася вся їх родина. Old Mill — елегантне й оригінальне приміщення, своєрідний замочок над річкою Humber. Очевидно, я бачила його тільки поночі, при романтичному освітленні. Цей ресторан має багато різних заль, там було повно людей. Максим замовив окрему кімнату на 3-ому поверсі і вечерю на 40 осіб. Столи були елегантно застелені, прибрані квітами і балонами, в кімнаті стояла вже теж прибрана святочна ялинка. Перед 7-ою вже зібралися всі — а були там і Пасічники з Клівленду, і вся родина Мойсеїв — включно з Касею Мойсей, яка після інсульту вперше на візочку для калік вийшла з лікарні між люди — і близькі знайомі Уляни й Максима: Дарця Hasey з чоловіком, Грицаї, Жили, і співробітники й колеґи — Струки, Субтельні, Павлюки, Царинники, Сенкусь. Не було Франка Сисина, бо він тепер в Едмонтоні. Уляна з Максимом з'явились у дверях точно о 7-ій і видно було, що Уляна була заскочена несподіванкою! Бо ж думала, що іде просто на вечерю з Максимом — а тут, виявилось, застала ціле велике товариство! Вечеря й обслуга були знамениті — це напевно коштувало великі гроші! Але і Уляна і Максим були дуже задоволені — Максим зокрема тим, що йому вдалося до кінця затримати всю цю велику організацію і приїзд родини в повному секреті. Програми якоїсь не було, але Уляна дуже гарно, тактовно і до речі сказала коротку промову, дякуючи і Максимові і гостям і підкреслюючи факт, що вона почувається в Торонто вдома (це при нагоді згадки і попередньої surprise party в гарвардському оточенні, яке було колись їй рідним і до якого вона довгий час тужила). Максим також сказав коротку промову — своєрідний панегірик закоханого в свою жінку чоловіка! Маруся Пасічник розплакалася зі зворушення!
Дітей на вечері в ресторані не було і вони про це все нічого не знали. Що більше: вже коли Максим з Уляною поїхали до Old Mill, Роман Пасічник завіз своїх обох синів до Іванка і Стефанка, які були вдома під опікою baby-sitter-a. І це була перша несподіванка для моїх внуків — як побачили своїх кузенів. А друга несподіванка була сьогодні вранці, коли наперед Іванко, а потім Стеф знайшли мене вранці на канапі у вітальні! (В кімнаті для гостей на горі вже раніше поклали спати 8-літнього Адама, отже я першу ніч спала внизу!) Очевидно, якби діти були втаємничені у пляноване святкування, секрету затримати було б не вдалося!
Мені трохи жаль, що я не мала змоги більше поговорити з людьми, які були мені цікаві (Струки, Субтельні, Царинники, Сенкусь) — але я мусіла сидіти при "головному столі" з Уляною, Максимом, Уляниною мамою і братом Романом з жінкою. Всежтаки бодай коротко перекинулась кількома словами зі Струком і поговорила трохи з Марком Царинником про Аркадія Любченка, щоденник якого він підготовляє до друку (каже, що щоденник повний еротики, що Любченко в подробицях описує свої сексуальні стосунки з різними жінками). Орест Субтельний вступив ще сьогодні до нас на коротку розмову. Довідалась я, що Маґочі видав історію України у в-ві Торонтонського університету і книжка Субтельного, яка досі надзвичайно мала великий успіх на книжковомиу ринку, тепер матиме поважного конкурента. Про книжку Маґочі Субтельний сказав, що це передусім довідкове видання, reference book, що він не пропонує якоїсь нової концепції — але хто зна, може саме це промостить їй дорогу до покупця? Цікаво буде книжку цю побачити!
Ще одна цікава новина: сьогодні тут відбулися пополудні загальні збори канадського відділення "Слова", де мали вирішити майбутнє цього канадського "Слова" і розподіл чи призначення біля 25,000 дол., які залишилися їм у касі. Завтра мушу потелефонувати до Ліди Палій і Рисі Голод і довідатися щось ближче про ці справи.
Субота, 30 листопада 1996. Год.6:30 вранці.
Я вже знову на летовищі — лечу до Бостону на весілля Тимоша Головінського, повертаюся сьогодні ж увечір. Тим разом я під'їхала автом до станції Melrose Park — бо темно і, можливо, небезпечно іти пішки. Коли повернуся, знову буде темно. Отже я запаркувала авто на станції Melrose Park (маю надію, що його ніхто не вкраде!) Мусіла, очевидно, виїхати дуже раненько (поїзд 5:35), у висліді чого всю ніч майже не спала. Лягла відносно рано — десь перед 10-ою, але, коли я вже була в ліжку, подзвонив наперед Костюк, а потім Кацнельсон. З Григорієм Олександровичем ми говорили про з'їзд письменників у Києві, про справи "Слова", про Ростислава Доценка. Я йому розповіла про недавню візиту Оленки і про те, що Ростислав тепер обтяжений опікою над трирічним внуком. Кацнельсон дуже задоволений своєю поїздкою на схід Америки і в Канаду, зокрема відвідинами Торонто, де йому Ліда Палій влаштувала літературний вечір. Повернувшись до LA вже встиг знову прохворіти — мав черговий приступ своєї "радіяційної хвороби", з високою температурою, плямами на тілі тощо. А в Канаді ще й обоє з Ідою простудилися.
На Тимошеве весілля їде разом зі мною одним літаком Володимира Кавка — не сидітимемо поруч, бо літак дуже переповнений. В поворотній дорозі наші місця будуть у сусідстві. Деякі гості з Філядельфії вже приїхали до Бостону. Вчора дзвонив з готелю Holiday Inn у Brookline Андрій Головінський. З ними разом в цьому ж готелі вже є Максимовичі та Іван Головінський з родиною — вони приїхали вже вчора автами.
На прекрасне американське свято Thanksgiving, що до нього я завжди мала сентимент і любила, коли наша родина збиралась в цей день разом — я, на щастя, не мусіла бути сама в хаті. Запросили мене до себе на обід Геврики. Була тільки їхня родина: Тит, Софійка, Адріян з жінкою Адьою і два ще нежонаті сини — Роман і Лесик. Я — єдина стороння особа: Софійка хотіла, мабуть, зробити добре діло — запросити самотню старшу паню! Я їй за це вдячна. Не хотілося в цей день бути самій. Тим більше, що шукаючи за фотографією Остапа (Максим скритикував мою ідею використати для сонетів Шекспіра Остапову ґрадуаційну знимку в тозі, як претенсійну напушеність і радив знайти добру групову знимку, щоб з неї вирізати Остапа) — я мусіла переглянути альбоми з фотографіями, де віддзеркалене щасливе минуле нашої сім'ї — минуле, якого не можна повернути... Отже я, більше як будь коли, була настроєна досить сентиментально).
З Гевриками завжди приємна, цікава розмова. Хлопці в ній домінують, але це молоді люди з доброю освітою, українською душею і зацікавлені й добре обзнайомлені із справами України й української культури. В цьому інтелігентному товаристві провела я пару годин, десь від 3:45 до 8:00. Поверталася трохи зі страхом божим, бо температура впала, де-не-де було слизько, на щастя сніг на падав.
Максим намовляє мене, щоб встановити власний видавничий знак для Остапових сонетів, щоб зареєструвати ISBN номер і то в Америці, не в Канаді. А потім цей же знак вживати і для інших видань. Мовляв, без ISBN ніхто не знає про існування такого видання. Я думала взяти марку "Слова" і навіть говорила про це з Лідою Палій. Але, можливо, Максим має рацію. Тим більше, що "Слово", яке ніколи не стояло дуже престижно, тепер уже зовсім "сходить на пси", як про це промовисто свідчить останній 13. збірник, повний всякої графоманії. Якщо за рецептом Рисі Голод кожен член має право і друкуватися в збірниках, і видавати книжки під маркою "Слова" — і то без попередньої апробати президії чи редакційної колегії — то що така марка варта? Зрештою, це завжди була фікція. Хоч ті особи, що зареєстрували свій ISBN на "Слово" (мабуть) мали часом замовлення до нібито видавництва. Тепер тільки розумію, чому пару разів прийшло на мою (тобто Остапову!) адресу замовлення на книжки Лесі Черненко... Можливо, що варто було зробити собі таке "власне видавництво", такий самвидав, вже давно. Адже ми з Остапом видали цілу низку книжок і все це могло було іти під одною маркою, щось à la "Славута" (Славутич — проворний чоловік, він давно зрозумів практичну сторону цієї справи). Ліпше пізно, як ніколи. Почала я думати над назвою. Може: МОСТИ-MOSTY. Слово створене з літер в іменах Остап-Марта, а при тому має сенс: мости в майбутнє, і легко знайти якийсь графічний знак мосту.
Справи сонетів тепер уже тільки в Максимових руках. Я ж інтензивно працюю над "Автобібліографією" — дійшла вже до 1982 року (А). Це томляча марудна робота, мушу її час до часу переривати — але підганяю себе, бо хочу це також видати книжкою десь на початку 1997 року (бодай в першій половині року!) Так себе підганаю, що не маю часу виспрятати хату (це зробить, маю надію, в найближчому тижні Ольга!), ані привезти до ладу мою робочу кімату, закладену книжками і паперами (а це можу зробити тільки я сама!)
Вже долітаємо до Бостону!
Неділя, 1 грудня 1996. Філядельфія, вранці.
Мала я велике щастя: погода дописала і не скомплікувала мені подорожі (А могла, бо якби був сніг і мороз — могло бути дуже погано!) Авто чекало на мене на станції і я десь по 9:30 вже була вдома. Весілля було трохи "understated", що мені подобалося. Тиміш виглядав прегарно — стрункий, пристійний, з борідкою, в елегантній "яскулці" (як це називається по українському, їй-богу, не знаю!) Лілю бачила я вперше, і очевидно також ії батьків. Мотря і Леся надавали собі тону в елегантних капелюхах, а їм конкуренцію в капелюсі та ще й з вуалькою робила Ніна Марк. Були очевидно Максимовичі (з Лесею), Іван і Наталка Головінські (з Юрком та його черговою панною). З Філядельфії — Бандери (Ніна, Володимир і Петро) і Володимира Кавка (що з нею ми летіли одним літаком і ділили кошти таксі). Весілля проходило переважно англійською мовою — українського елементу було мало.
10 грудня 1996
Передсвяточна пора прикра, зокрема для людей самотніх. Тим більше для тих, хто зустрічав колись Різдво в колі ширшої родини, що її вже нема. Охороною перед повною депресією для мене є факт, що я ніколи надто великої ваги не клала на різдвяні звичаї і що для мене це завжди було moveable feast, раз 25 грудня, раз 6 січня. Цього року мені найбільше жаль Марка. Він на американське Різдво певно буде зовсім сам. На українське Різдво я вибираюся до Торонто. Маю надію, що Уляна запросить також Марка — я готова заплатити йому дорогу, щоб приїхав — бо він і досі безробітний. (Повернувся недавно з тритижневої поїздки до Києва, задоволений своєю зустріччю з Юлею, але після повороту довідався, що праця, яку сподівався одержати, бо був одним із двох фіналістів, дісталася тій другій особі — жінці, з уваги на affirmative action. Але запрошення Уляни не можна брати for granted. Вона у близьких взаєминах з Ією і досить критично наставлена до їхньої розлуки. Але якщо вона не запросить Марка, то я сама замість до Торонто, готова поїхати до Лос Анджелесу, хоч їхати до Марка тепер — не дуже добра ідея: має він маленьке помешкання з одним тільки ліжком, отже був би йому клопіт, а мені невигода. Але не був би зовсім сам.
Ія, що її я завжди досі підтримувала, трохи в моїх очах останнім часом втратила. Я побачила фальш і лицемірство, якого досі не хотіла бачити. Поведінка її при нагоді похоронів мами рішуче мені не подобалася, а коли я довідалася, що вона вже роками розпускала по Філядельфії чутки про те, який Марко п'яниця і пропащий чоловік, то я і зовсім втратила до неї повагу. Чи рекляма того рода помагає жінці втримати чоловіка? Не подобалося мені також, що вона неправдиво представила Уляні факт, що Марко не дозволив взяти їй Ніну до Філядельфії, коли Марійка була в критичному стані. Адже зовсім навпаки: він залишився з дитиною, опікувався нею, водив її кожен день до школи, а потім приїхав з нею на похорон. Якби сталося так, як пропонувала Ія, дитина була б втратила пару тижнів шкільної науки і взагалі, що вона мала б робити тут, коли Ія була ввесь час у шпиталі? Думка віддати її тимчасово до школи, де ходять діти Бобові дуже не подобалася саме Бобові і його жінці... Взагалі, таке трактування дитини, як м'яча яким можна перекидати для власної вигоди, викликає в мене поважні застереження. Марко завжди підкреслює, що Ія — дуже добра мама, він взагалі, як контраст, старається говорити про неї позитивно, промовчуючи деякі справи... Але я щодо виховання Ніни від початку мала чималі застереження, хоч і не висловлювала їх публічно.
П'ятниця, 13 грудня 1996 полудне.
Мала я сьогодні їхати на PENN, бо є в бібліотеці Van Pelt щорічна Christmas Party, на яку і я отримала запрошення. Але на дворі дощ — і має бути ще гірший пополудні — і мені відпала охота. Тимбільше, що я пару днів тому була на такій "парті" в своїй правничій бібліотеці, а на другий тиждень піду (без уваги на погоду) на прийняття, яке влаштовує декан нашої Law School.
Справи із святами наладнуються. Уляна запросила Марка і він приїде може навіть із Ніною. (Це мене трохи заскочило, бо я якраз вислала поштою Ніні до Лос Анджелесу цілу низку різдвяних подарунків — Race car з remote control — про який дитина згадувала мені по телефону, годинничок на руку, светрик, блюзочку).
Я вже також замовила квитки на літак. З тим була смішна пригода. Я є frequent traveller USAir, отже їду звичайно тою лінією і може незабаром зароблю собі досить пунктів на безкоштовну подорож. Довідалась ціну: $334.83, якщо їхатиму 3 січня (бо це, мовляв, ще святочний сезон) і $197.13, якби я їхала 6 січня. Ну, це проблема. Якби я приїхала 6-ого, не могла б Уляні допомогти із святами, та й не була б присутня на Стефкових уродинах 4 січня. Максим, почувши про цю проблему, написав мені записку: приїжджай 3-ого, я доплачу різницю! Ну, зробився з нього тепер гохштаплер, ніби виграв на лотереї! Мене стати заплатити самій, але було досадно з принципу, бо ж я щойно була в Торонто і платила за подорож тільки 156 дол.! Подзвонила я до Air Canada i довідалась, що в них така сама подорож (3 січня до 12 січня) коштує $62.59 менше. Я не робила резервацій на канадській авіалінії, а вернулася до свого USAir і їм висловила своє невдоволення. І за добрим капіталістичним звичаєм, вони мені знизили ціну! Отже заплачу тільки $272.24.
Кілька останніх днів присвятила різдвяній кореспонденції та й написала кілька анотацій для ULE90. Це останнє пов'язане з тим, що хотіла сьогодні, з нагоди побуту у Ван Пелт віддати їм позичені книжки. Отже, хоч я і не поїхала через дощ, залишились позитивні наслідки плянованого виїзду. Ще треба б мені закінчити нарешті статтю про Вільде, щоб могти повернути до бібліотеки два томи "Сестер Річинських".
Написала рецензію на "From Three Worlds" і вже навіть зарекордувала її для радіо. Маю надію, що може завтра піде вона в радіопрограмі. Але не знаю чи посилати її до "Свободи", чи ні. Там є критичне речення і про видавництво "Свобода", отже вони можуть не надрукувати. Не думала я готувати англомовної версії, але ось прислали мені книжку з "World Literature Today", отже маю зобов'язання. (Я купила 4 примірники цього видання на дарунки, а тепер отримала ще два додаткові рецензійні!)
Моя стаття про Кулик-Кіфер досі не появилася ні в "Літературній Україні" (куди послала я її дуже-дуже давно), ні в "Свободі" (куди послала недавно, вирішивши, що "Літ.Ук." може не хоче цього друкувати).
У Філядельфії 7-ого грудня відбулося засідання потенційних співробітників Енциклопедії Української Діяспори, що на нього запросили і мене. Були там Кіпа, Заліпський, Лужницький, Біланюк, обоє Трофіменки, Наталя Пазуняк, Онуферки, Кравченюк і очевидно Маркусь. Ще може одна-дві особи. Рудницького не було, мав у родині похорон. Маркусь дуже довго і досить монотонно говорив монологом, а коли дійшло до більш ділових справ, забракло часу. Це не дуже добре свідоцтво діловитости головного редактора. Маю враження, що якщо ця енциклопедія (американські два томи) вийде, то хіба через зорганізованість і діловитість Дарії Маркусь — шкода, що її не було на нарадах. Все ж таки, енциклопедія американських українців, на мою думку, дуже потрібна. США взагалі пасуть задніх і в загальних історіях еміграції, і в літературі. Про Канаду і про Австралію є багато ліпша документація.
Цього ж самого дня (7 грудня) пополудні був вечір іншої нашої енциклопедії — презентація англомовної ЕУ. Приїхав Струк з Торонто (з жінкою) — (я їх запрошувала до себе на нічліг, але виявилось, що вони посвоячені з Захарчуками і приїжджають до них!). В програмі, крім Струка, виступали ще Славко Трофименко, Олекса Біланюк і Баранецький, який є головою фундації, що збирає гроші. Програма і виступи були на висоті, а реклямний відео-запис був не тільки дуже добрий, але навіть зворушливий. Софійка Геврик приготовила виставку різних енциклопедій, а що взяла їх з нашої бібліотеки в Центрі, то зробила тим і бібліотеці добру рекляму. (Між іншим, цього ж дня довідалась я радісну новину: два томи ЕУ, які "пропали" були з бібліотеки і які примусили мене зробити серію закликів-афішів по всьому Центрі — повернулися до бібліотеки! Анонімно, в мішку підставленому під двері! — Я саме такого й сподівалася і тому зробила такий рух!) Імпреза ЕУ була б справді великим успіхом, якби не те, що прийшло заледве 50 осіб! Погода, щоправда, була нікудишня, навіть я їхала "со страхом божим" дорогами, що загрожували перетворитися в ріки! Але як такий автоводій як я міг приїхати, то що можуть сказати на своє оправдання інші? Але є відповідь: справжньої інтелігенції в нас обмаль, а таких, що розуміють вагу енциклопедії — ще менше!
Вчора, шукаючи за чимсь іншим в Остаповій шуфляді, де є педантично поскладані карти різних міст з різних часів, я випадково знайшла у шкіряному портфелі... збірку своїх, писаних Остапові, листів! Прочитала кілька і зворушилася до сліз! Боже, що це була за любов! Найцікавіші не ті, що їх я писала смаркатою гімназисткою — вони повні недомовлень, патосу, декляративності — але ті з-над моря, що їх я будучи там з дітьми, писала Остапові до Філядельфії (хоч він і приїздив туди до мене кожнього тижня!) Пропало пів ночі безсонної над цими листами... Може це і була одна з причин, що я не поїхала сьогодні на умовлений полуденок з колеґами і на різдвяну "парті" до Ван Пелт.
Середа, 18 грудня 1996. год. 10 вранці, метро.
Хоч я і занедбую трохи хатні обов'язки — пилососом чистить хату тільки Ольга, один раз у місяць — то люблю порядок і чистоту. І от від деякого часу вже "йшов мені на нерви" непорядок і бруд у моїй господарській пивниці, де стоять машини до прання і сушення, додатковий холодильник, господарські прибори тощо. І от я довідалась, що Віктор тепер без праці і запропонувала йому привести це до ладу: вицементувати стіни, помалювати свіжою ясною фарбою цегляні стіни і шафу, зробити поличку та вішаки на прибори. Він справився з цим за два дні і я дуже задоволена, бо чисто і привітно. Трохи може за дорого мене ця робота коштувала — 230 за роботу і 90 на фарбу, цемент, гачки etc. Але я не тільки не торгувалася, але навіть не казала показати собі рахунки за витрати. Він має вже репутацію, що докуповує собі всякі прибори до своєї майстерні, це я знаю від Catherine Krieps, яка його на цьому приловила — але я люблю Вікторову зарадність, сприт, доброякісну роботу. Взагалі це — інтелігентний, свій, хлопець — йому можна б і даром дати трохи грошей, бо ж він — студент, але це було б невиховно і нерозумно. Хай вчиться продуктивно працювати, що він і робить з успіхом. Ще буду мусіти, як все висохне, завтра упорядкувати речі в цій ивниці — без моєї праці тут не обійдеться. Хотіла б ще перед святами випрати всі свої фіранки і маю надію, що це зроблю.
На 25 грудня маю запрошення до Люди, де буде вся родина: Христя, Віра, Марта і, очевидно, Людині діти і внуки. Просили мене також Яримовичі, але я піду на це родинне свято, до Люди.
Сьогодні їду на Dean's Christmas Party до Law School. А ще вступлю до Van Pelt віддати книжки і перевірити деякі бібліографічні дані до моєї "Автобібліографії".
Софійка Геврик дала мені вчора негативи і чорно/білі фото ОТ, що їх хочу використати в Сонетах Шекспіра.
В поворотній дорозі додому:
Dean Diver's Christmas Party була, як звичайно, щедра, багата й елегантна. Тим разом прийняття відбувалося в старому будинку бібліотеки, в Sharswood Hall, при столиках і з живою музикою трьох на чорно вдягнутих музикантів. Буфет включав і шинку, і індика, і салатки, і приставки, а вино, каву і десерт подавали до столів кельнери. В половині прийняття декан Дайвер сказав кілька слів, висловлюючи вдячність професорам і співробітникам, у дотепний спосіб і коротко. Окремо звернув увагу на емеритів, що їх прийшло з десяток, підкреслюючи тяглість поколінь і родинну єдність колективу. Людей було досить багато — може зі сто. Я сиділа при столі з Синтією, Марією, Бобом Мульгаріном, Ришардом Слоном, Ненсі Арнолд, і ще одним алюмном нашої школи, що його прізвище було, здається, Ван Дузен. Була нагода зустрітися з адміністративним персоналом офісу декана, і з усіми майже працівниками бібліотеки, і з професорами — старими і новими, в тому числі і з суддею Люісом Поляком, колишнім деканом нашої школи, а тепер федеральним суддею.
Я мала нагоду подивитися на ремонт і переробку старого будинку, відвідати приміщення, що було колись — на протязі 28 років — моїм бюром. Багато тут змінилося, зокрема перебудували т.зв. Goodrich Hall, що з нього зробили тепер три приміщення, затримавши одначе мистецьки ліплену високу стелю. Найбільше змінився сам вхід — там, де колись був просторий "hall", що його Liz називала "Gateway" — тепер маленькі кімнатки офісів, туалет, сховків — з вузьким тільки коридором.
Неділя, 22 грудня. 7;30 вечора.
Пару днів уже мучить мене простуда. Сьогодні вперше вийшла з дому і то тільки тому, що треба було піти до аптеки по ліки. Гарячки, на щастя, не маю, покищо це тільки прикрий мокрий катар.
Не зважаючи на все, активно працюю над "Автобібліографією". При тій нагоді мусіла звірити деякі речі з архівом — не все маю, бракує мені деяких бібліографічних інформацій. Але при тій нагоді я трохи упорядкувала свій архів. Це, очевидно, ніщо більше, як збір газетних вирізків, журналів, etc. Запхала все це в дві валізи, і ще є пару пачок.
П'ятниця, 27 грудня 1996, год. 3:00 пополудні. Метро.
Намовила мене Віра піти в кіно. Домовились ми, що зустрінемось біля 5-ої в Ritz/Bourse, після фільму підемо кудись до ресторану, а тоді Віриним автом додому. Пропозиція дуже приємна, але мене тепер дуже трудно витягнути з дому. От напр. Віра хотіла піти на Новий Рік на gala концерт до Academy of Music і я спершу мала охоту, а потім передумала: квитки по 50 дол., вертатися треба пізно вночі по дорогах переповнених нетверезими водіями. Не люблю вночі бути в місті. Віра до цього звикла: її праця примушує її їздити автом по всьому місту, в різну пору дня, часом навіть з ескортом поліції. А попри те, вона, як і я, дуже зайнята працею, сама без товариства, як і я, любується самотою і не збирається ні виходити заміж, ні шукати якогось партнера, але часом відчуває органічну потребу кудись піти, відпружитися і розважитись.
Я вирішила скористати з нагоди, поїхати трохи раніше і подивитися, чи не змогла б я купити собі якісь черевики або чобітки в Comfort Shoes. Купити черевики — для мене тепер велика проблема. Маю тільки одну і дуже вже сходжену пару замшових мештів (тільки з авта і до авта), що їх взуваю на параду. А так ходжу в Reebocks, в атлетичних кросівках.
На 24 грудня була я вдома сама, нікуди не ходила, святочного настрою не мала, навіть не прибрала святково хати — ні на зовні, ні в середині. На день Різдва була запрошена до Люди і провела там кілька годин у родинній, але загалом нецікавій атмосфері. Вчора скористала з.
Понеділок, 30 грудня 1996. Метро і то в год.4:50!
Як це не дивно, але я знову їду до міста і знову ж на те, щоб піти з Вірою... тим разом до театру. Вчора несподівано потелефонувала Софійка Геврик — мають два квитки на сьогоднішню виставу і не можуть з них скористати. Театр мене завжди манить, хоч не люблю наніч їхати до міста. Знову їду трохи раніше — вистава починається 7:30, але я хочу бути в метро ще тоді, коли тут повно людей. Віриним автом поїдемо додому. Щоправда, я почала ритися в старих паперах свого архіву у зв'язку з автобібліографією, а це значить, що в хаті залишила я неабиякий безлад, відірвавшись від цієї роботи. Це мені не часто трапляється, бо хоч хату чистить тільки Ольга раз у місяц, то я люблю, щоб був бодай позірний порядок. Ось передучора зібралася я на силах, зняла, випрала, випрасувала і назад повісила фіранки у вітальні і їдальні, почистивши при тому вікна із нутра хати. А риючись в архіві, дещо упорядкувала і при тому викинула цілу важку торбу зайвого паперу. Бачу, що мені треба буде робити це періодично, щоб не залишити дітям надмірного балаґану. Вони і так, бідні, матимуть неабиякий клопіт з моїм і Остаповим архівом, Добре може, щоб дещо менше важливе повикидати, щоб того всього не було так багато. От як повернуся з Торонто, треба може буде нарешті попросити Рудницького, щоб забрав кілька великих пачок листування і ділових паперів "Слова" до архіву НТШ-А.
Сьогодні серед пошти було... святочне привітання від ... Івана Дзюби! Із запрошенням до частішої співпраці із "Сучасністю"! Дзюбу я дуже шаную і таке вітання мене навіть зворушило. Видно, що він свідомо хоче "плекати" своїх співробітників з діяспори, а тих співробітників тепер справді щораз то менше. Може мені і справді варто посилати деякі матеріяли до "Сучасності" замість до "Літ. України"? Ось як довго вже тримають мою статтю про Кулик-Кіфер — і ні чичирк!
31 січня [sic!] 1996, вдома, 3:30 пополудні.
З e-mail, з відгуку Ростика Хом'яка, дізналася а про те, що у "Свободі" надрукована моя рецензія на антологію "From Three Worlds". До мене ця газета ще не дійшла! Але ось подзвонив Рудницький — також із відгуком на цю рецензію, а також із запрошенням прийти до них на зустріч Нового Року. Мабуть не піду, так я йому і сказала, подякувавши. Досить з мене цих розваг. Фільм "The English Patient", що має репутацію одного із трьох найкращих фільмів минулого року, видався мені композиційно розтягнутим, за довгим, хоч і дуже гарно й цікаво сфотографованим (Африка, Сагара — але це не "Касаблянка", ні тим більше не Антоніоні!) Вчорашня вистава в театрі — "Arcadia" славного драматурга Tom-a Stoppard-a також мені не дуже подобалася. Останна його п'єса, яку я бачила, "The real thing", була, на мою думку, значно ліпша. "Arcadia" — занадто переінтелектуалізована — це драма передусім ідей, і хоч ідеї ці — незвичайно цікаві, провокативні, оригінальні, дотепні — то для театру, здається мені, потрібно живого конфлікту живих людей, а того в цій п'єсі — обмаль. Та ще й варто було п'єсу трохи скоротити і надати їй більшої композиційної гнучкості. Ах, шкода, що не було з нами Остапа — цікаво, яка була б його думка про цю виставу?
Вівторок, 31 грудня 1996 доходить год.8:00
Ось зараз почнуть надавати з Academy of Music новорічний концерт філядельфійської симфонічної оркестри — концерт, що на нього Віра мене запрошувала, а після моєї відмови, пішла в американському товаристві. Могла я піти до Рудницьких — він сьогодні вранці телефонував, але я — щиро кажучи — волію бути сама вдома, тимбільше, що на дворі приморозок і заповідають, що на дорогах буде слизько.
Викінчую свою автобібліографію: ще треба тільки буде додати надруковані ще в грудні мої матеріяли (сьогодні прийшла "Свобода" із рецензією на "From Three Worlds", a якби "Літ. Україна" надрукувала ще в грудні мою статтю про Кіфер і інтерв'ю зі мною Людмили Тарнашинської, які лежать вже довго в редакційній течці — то це, очевидно, треба було б ще додати. Но і дві рецензії, що напевно будуть в останньому номері "World Literature Today", і, можливо, одна або й дві статті в "Нових днях"...) Бракує мені також дат народження і смерти бабуні Антоніни Сенківської — хотіла б це додати: може подзвоню до Славка Заплітного або до Ірки Джуль і довідаюсь? Маю надію, що вони знатимуть. Повинні б знати принаймні, в котрому році вона померла, бо це, здається було вже десь у 1970-их роках? Додатки може треба буде на місяць-два відкласти, але я маю намір встановити вже нумерацію для матеріялів до кінця 1995 року і почати працю над покажчиками.
Маю ще кілька годин старого року і може треба зробити підсумки. Серед позитивів: закінчення величезного тому ULE80, пропозиція для видання UkraLME, закінчення підготовки Остапових перекладів Шекспіра, мої дві перші бібліографічні книжки на Інтернет (в цьому моєї заслуги жодної, я дала тільки згоду, а ідея і її виконання були Максимові), чотири поїздки до Торонто, поїздка на конференцію до Урбани, вакації з родиною над океаном, низка статтей-рецензій і виступів по радіо. Великий зовнішній ремонт хати. Last but not least: відносно добрий стан мого здоров'я, початок контакту з лікарями на PENN: Gesundheit ist nicht alles, aber alles ohne Gesundheit ist nichts, мовляв Шопенгауер.
Негативи, нажаль, величезні і перше і найважніше: травма у зв'язку з розривом між Марком та Ією. Рішення він зробив після довго-тривалих вагань: виглядає він тепер більш зрівноважений і задоволений життям, як був досі, і, як видно з усього, має надію на щасливіше життя в майбутньому. Дай Боже, щоб не розчарувався, і щоб з Ією затримав якісь цивілізовані стосунки, бодай задля дитини. Він приїде з Ніною на свята до Торонто, побачу як він мається. Журить і мене і його факт, що він і досі без праці. Робота в профспілці кінематографістів, де він був одним із двох фіналістів, дісталася жінці, завдяки законодавству affirmative action...Тепер має якусь можливість праці в Україні, але він волів би залишитись в Америці — і через Ніну, і через те, щоб знову закорінитись тут і знайти собі місце на дальше майбутнє.
Похорон Левка започаткував цей минулий рік, а потім несподівана смерть Зенка Дольницького, довготривала хвороба і смерть Марійки Лабуньки.