МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

4 січня 1992, вдома.

Стефанкові сьогодні три рочки. Але він уже вдома, в Торонто. Поїхали вони ще 30 грудня і були вдома пополудні 31-ого. А я, думаючи, що вони будуть може довше, взяла собі довші вакації — так, що не була ще на роботі від 23 грудня. Маю повернутися в понеділок, 6-ого січня, з тим, що 7-ого беру собі знову вільний день — Різдво. Можна було думати, що відпічну, відпружуся, буду мати кілька приємних днів. Зовсім навпаки. Давно вже не мала я такої чорної депресії, як ось тепер. Життя мені немиле. От, якби так і не пробудитися вранці. Що таке? Аж самій мені дивно. Трохи, очевидно, впливає мій фізичний стан. Повернулася мені ґрипа, чи що — кашляю, флеґма знову мене обсіла, м'язи і хребет болять, а по ночах не спиться. Одне до чого взялася цими днями: вичистила трохи свою робочу кімнату, викинувши три повні торби паперів. Тепер принаймні я знаю де що є, бо вже була загроза, що я зовсім розгублюся. Безпосереднім поштовхом до цих порядків були два фактори — по перше, комп'ютер у направі, отже не могла я працювати на комп'ютері. По друге: не могла десь знайти своїх купонів на безкоштовний переліт United Airlines — очевидно, в цьому балаґані і важливі речі можна загубити. Тепер і порядок навела і купони знайшла. До депресії причиняється і моя повна самотність. Ніби є нас двоє — але спілкування обмежене. Остап дуже замкнений в собі. Шукає контакту з людьми тільки при помочі телефону. Треба б це мабуть робити і мені, але як нападе апатія, то й цього не хочеться. Навіщо комусь докучати — якби хтось справді хотів говорити зі мною, міг би подзвонити до мене.

На 31 грудня ми були запрошені до Рудницьких і пішли. Гостина була обильна, але товариство не особливо цікаве: Кіпи, п-ні Навроцька з якоюсь своєю своячкою зі Львова, Віра Лащик, і повно молоді: діти Рудницьких, Головчаків, Кіпів. Бракувало мені сватів Лабуньків, що завжди вносять трохи життя в товариство, не було з ким поговорити, або не було нагоди до розмови.

6 січня 1992, понеділок вранці, метро.

Їду на один день до роботи — а завтра, українське Різдво — буду знов удома. Чуюся трохи ліпше, зокрема психічно. Свідомо почала себе рятувати — reach out! як дораджує Віра кожному своїм досвідом суспільної працівниці. Або як це у знаменитому німецькому вірші поета, що його імені сьогодні не пригадую: "bis mich Verlassenheit umpfiff, ich stieg hinab ins grüne Tal und sah dass es zur Lust und Quall ein Mensch muss unter Menschen sein". Одне слово: сіла до телефону і подзвонила до Мотрі, до Марійки Лабуньки, до Віри. Від старого Геврика довідалася точно, коли є передачі з Києва і от ми вчора вже слухали їх на своєму новому радіо. Остап також відчув, мабуть, що зі мною щось не гаразд і по своєму допоміг: "ходи, я зварив зупу!" — оттакі старечі вияви ніжности. Und das ist viel! — як сказав би Рільке. Апетиту в мене і досі нема, але примушувала себе щось перекусити. Поволі, може, повернеться і апетит до життя.

9 січня 1992, четвер, метро.

Найновіше число Economist-а має сатиру "Welcome to Slugonia". Остап читав журнал перший, але цього не помітив, бо цікавого матеріялу в цьому тижневику так багато, що і так всього не прочитаєш. Але мене заінтриґувала мапка, де позначені: "Russia" "Slugonia" "Bratislava" i "Grey Sea". І я зараз подумала: пахне старою традицією Свіфта. Крім "орієнтаційної мапки", є ще й ілюстрація в центрі статті: посередині степу лежить рогатий віл, а підпис під ньому: "Ah, freedom". Не сумніваюся, що ця сатира про Україну. Чи маємо досить зрілости й мужньости, щоб посміятися з себе? Дотепне воно дуже і, як пристало на сатиру, дошкульне. Але навіть мене — а я маю особливу прихильність до цього жанру і писала колись статтю, що мала заголовок "Похвала сатирі" — зіритувала трохи ця бритійська патронізуюча настанова, оцей погляд згори, з поблажливою погордою. Чи пізнають себе наші в цій сатирі, чи варто реагувати на неї? Зробила копії і пішлю до редакції Свободи, а також може комусь на Україну. Очевидно, пішлю і дітям, і роздам знайомим. Хай знають, що навіть коли нас не називають по імені, ми таки тепер в центрі уваги і думки світа.

П'ятниця, 10 січня 1992, метро, вранці.

Маємо господарський клопіт: тече дах. А це ж новий дах, не так давно заложений з таким трудом і коштом, що мав покласти кінець всім досьогочасним проблемам. Був уже Батицький, майстер-підпиємець, що нам робив цю роботу. Він думає, що це нова проблема — від комина і пропонує направу на суму 325 дол. Чи це поможе? Вчора ішов дощ і вночі увесь час капало до миски. Це — в коридорі, перед Остаповою спальнею. Крім направи даху, буде ще новий кошт направок і малювання внутрі. Ще добре, що в час помітили — а то й нові килими могли постраждати.

Україна знову на вістях. Є конфлікт з Росією за Чорноморський флот. Це, очевидно, дуже поважна справа і в її основі територіяльні претенсії Росії до Криму, до Чорного моря. Вся історія Росії — це шлях на південь, до теплого моря, що має порти весь рік відкриті. Маю надію, що Кравчук знайде якусь розв'язку. Але сам факт, що Україна не резигнує a priori, а пробує виторгувати якнайбільше дипломатичним шляхом, добрий знак, що державність трактують поважно. Починають творити армію — військовики складають присягу на вірність Україні. А рівночасно Кравчук протестує, що Росія перебирає закордоном всі місії (і власності) колишнього СРСР. Добре почав. Мені й на думку на прийшло б, що Україна може заявляти якісь претенсії на маєтки СРСР — але він має рацію. Може щось виторгує, а навіть якщо ні, то сам такий протест привертає увагу світу до факту, що всі ці маєтності — це завоювання імперії.

Понеділок, 13 січня 1992, метро.

Чуюся значно ліпше: ще беру антибіотики і ще кашляю, але це вже лише залишки ґрипи. Підстригла собі волосся, виглядаю і чуюся молодше. На вікенд, щоправда, нікуди не ходили, та й не було куди: святочний сезон, нічого особливого не діється.

Трохи мені сумно спостерігати, як дуже за останній рік постарівся Остап, як він засипляє, слухаючи вістей на телевізорі... Сиджу з ним, дивлюся на програми, що про них раніше чула з других уст: Meet the Press і подібні програми в неділю вранці (дуже цікаво, хоч тим разом про Україну мови не було). Україна все ж таки не сходить із шпальт газет: дійшли до згоди з Росією в справі флоту — Україна має дістати щось 30% кораблів (А їх всіх щось коло 300, отже це неабияке число!) Завтра ввечері має повернутися з України Мирослав. Цікаво, що розповідатиме.

14 січня 1992, вранці, метро.

З сьогоднішнім днем вже і справді почався новий рік, навіть за старим календарем!

Від листопада майже не торкалася ULE80. Тепер вже третій тиждень комп'ютер у направі, отже є додаткова причина. Але головна перешкода була моя депресія — апатія до всього. При таких настроях можна цілий проєкт загирити. Мушу взяти себе в руки. Вчора ввечері був у нас Левко Рудницький — саме за бібліографічними і іншими інформаціями. Пише чергову серію статей для літературної енциклопедії — і от я черпала зі своєї криниці ULE. Потрібна ця робота багатьом людям і я це знаю. Видавництво, щоправда, недоцінює мою роботу — протягає з друком, готової книжки не розсилає на рецензії до журналів. Але я знаю, що це потрібна нашій культурі робота і значення її, мабуть, зрозуміють аж тоді, як будуть готові і надруковані всі частини. Свідомість "місії" повинна дати мені поштовх до дальшої праці. Взяла я зобов'язання віддати до друку ULE80 при кінці 1993 року. Числю на пенсію — тобто вільний час у '93 році. Але роботи дуже багато — навряд чи вдасться зробити всі ідентифікації та переробити-доповнити анотаціями вже готові записи.

15 січня 1992. Метро. Середа.

Мариля вчора давала лекцію про приватне міжнародне право студентам кляси професора Віншіпа. Він фактично звернувся з тим до мене — ще перед новим роком і я його запевнила, що хтось з нас це зробить. Тема була моя — бо коли ми з Марилею ще разом вчили повний курс — міжнародне приватне право належало до мене. Отже насправді в мене є готова на цю тему лекція — Hague Conference on Private International Law, UNIDROIT, UNCITRAL та міжнародний комерційний арбітраж і такі домовленості як INCOTERMS, ітп. — колись я навіть думала підготовити цю лекцію до друку, як статтю. Але це було два роки тому. Щоб сьогодні про ці речі говорити чи писати, треба матеріял оновити, доповнити новими даними. А це значило: зануритись знову в цю проблематику, приготовитись не лише до лекції, але взагалі до теми, тобто наново завдати собі неабиякого труду і стресу. А мені вже не хочеться. Душею я вже поволі відходжу від своєї спеціялізованої професії, від права. Приловлюю себе на тому, що мене багато речей перестало вже цікавити, що не справляють мені жодної приємности проєкти Ліз конкурувати з іншими бібліотеками ітп. Я от хотіла б ще своїм знанням і працею послужити нашій якійсь справі, тому напр. регулярно посилаю списки цікавих матеріялів до PERU — вчора послала їм Bibliographic Alert no.8 та доповнений на 9 сторін Joint ventures in Eastern Europe.

П'ятниця, 17 січня 1992. Метро.

Вчора були в нас на вечері Мирослав і Марійка Лабуньки. Мирослав дуже цікаво розповідав про Україну, про свої зустрічі, виступи, розмови. Про те, як завершив велику трансакцію — купив помешкання в Києві за 18 тисяч долярів! Ія на ту ціль подарувала їм 6 тисяч. Жиди, що виїжджають з України, продають свої помешкання, їхня родина в Америці інкасує гроші — таке домовлення. До недавна ці трансакції були ще дуже дешеві і коли Лабуньки почали були цей торг, то ціна була на половину менша. Чи справді думають вони переїхати на Україну? Мирослав вніс також заяву, щоб отримати громадянство України. Так як він говорить тепер, то є можливість, що він їхатиме туди кожного року на кілька місяців. Ідея ця вийшла від Марійки, вона поробила в цій справі перші кроки, коли там була востаннє. Каже: воліла б помешкання в Коломиї, але там нема знайомих, які могли б допомогти таку справу перевести в життя.

Мирослав привіз і для мене трохи пошти, в тому числі листи від Погрібного, Жулинського, Мороза та Гром'яка і — що особливо приємно — Гром'як передав число газети "Тернопіль вечірній", де надруковані його враження про Америку і мій вірш "Батькові". Татове прізвище в тексті статті, правда, перекрутили, но але згадали добрим словом. І Жулинський, і Мельник (що його карточка-подяка прийшла раніше поштою) згадували про те, що чули по радіо мій голос і мої вірші. Також і Мирослав згадував, що чув кінець якоїсь радіопрограми, де читалися мої вірші. Хто це зорганізував? Підозріваю, що Доценко — адже це на його прохання я на скору руку записала тасьму своїх поезій в час, коли була в Києві на МАУ.

20 січня 1992, понеділок, метро.

В суботу їздила по комп'ютер. Нічого з того не вийшло, втратила більше як половину дня часу і далі комп'ютера не маю. Він уже направлений, готовий, але я поїхати по нього автом можу лише в суботу. Тимчасом, коли я приїхала, виявилося, що сталася якась електрична аварія і половина приміщення University Bookstore, в тому числі і т.зв. Computer Connection — off limits — без світла, без доступу до дверей, до касових машин ітд. Коли я приїхала, електрична компанія займалася направою пошкоджених сполучень. Отже я скористала з нагоди і поїхала до Central City Toyota на 48-ій і Chestnut подивитись на авта, зорієнтуватися. Довідалася я деякі додаткові інформації — нова Toyota Camry за 1992 рік коштуватиме мені майже 20 тисяч долярів — страшна сума! Намовляли мене купити вживане авто з 1991 року — мали два такі моделі на продаж — це було б добрих кілька тисяч дешевше. Але я маю багато часу для надуми — цілий рік! За порадою Марка почекаю як вийде в квітні нове видання Consumer Reports. Покищо це тільки для мене прелімінарна едукація. Багато ще пройде часу, поки я зможу зробити рішення. Коли я за годину повернулася — направи ще не були зроблені — я поїхала додому без свого MAC.

В неділю вранці прийшла Люда по листи зі Львова і в справі мого літературного вечора. Я зовсім забула, що домовилась з нею і заспала до пізна (вночі не спалося, отже я не поспішала вранці вставати). Люда нагадала мені, що треба зібрати матеріяли для Рудницького і для неї, рецензії ітд., а також тексти до читання. Хочеться їй така морока?! Але вона любить організувати імпрези.

21 січня 1992, вівторок, метро.

Мариля взяла собі вчора хворобовий день — ніби "flu" — не знаю, чи прийде сьогодні. Але у висліді я мала спокійніший і відносно продуктивний день: вона любить багато говорити, витрачає час на розмови, а тоді не встигає закінчити роботу на час і часом залишається довше.

Вчорашній Financial Times (з Лондону) має аж три статейки про Україну. Про протест уряду проти рішення конференції офіцерів у Москві, яка заявилася за єдиною неподільною армією, про спір за Чорноморський флот, та про візит у Києві міністра закордонних справ Англії Hurd-a, який похвально висловився про плян київського уряду елімінувати нуклеарну зброю. Кореспонденції для Financial Times з Києва пише Chrystia Freeland — мабуть якась українка, що вийшла заміж за англійця. Що значить одна людина на відповідному місці! Вчорашній New York Times, наприклад, анічогісінько про Україну немає. Щоправда, в недільному виданні була невелика статтейка про Львів — так таки із новою термінологією — Lviv!

Приїхала до Америки Віра Вовк і є у своєї приятельки Люби Андрусишин у Нью Йорку. Буде до 30 січня. До Філядельфії, нажаль, не зможе приїхати. Шкода, хотіла б я її побачити.

22 січня 1992, середа, метро.

Сьогоднішній день проголошений і в місті Філядельфія і в штаті Пеннсилванія днем української незалежности. Так принаймні голосили прочитані на Святі Державности в неділю проклямації ґубернатора і посадника міста. Це, очевидно, не вперше. Такі символічні проклямації під впливом і на вимогу еміграційних політиків проголошували кожного року. Тим разом, коли незалежність — реальна дійсність — вони мають інше звучання. Чи залишиться 22 січня державним святом України? Чи не перенесуть свято незалежности на іншу дату — 24 серпня, а то й 1 грудня? У Філядельфії тим разом пов'язали всі ці дати в одне свято державности. Промовцем був Степан Хмара, відомий контроверсійний депутат Верховної Ради. Говорив на диво помірковано і не дуже ефектовно. Може був утомлений — бо цього ж дня виступав і в Нью Йорку, і в Ірвінґтоні, і в Філядельфії. Мистецька частина програми мала деякі добрі точки (Напр. виступ піяніста Винницького і челістки Байрамової), але була за довга і організатори в останній хвилині почали її скорочувати. Вечір не мав урочистого характеру, а шкода. Треба було відзначити нашу незалежність більш святково.

24 січня 1992, п'ятниця, метро.

New Yorker з датою 27 січня 1992 має великий репортаж "Report from Ukraine". Це, мабуть, вперше в цьому вибагливому журналі, що його читає американська (а особливо жидівська!) інтелігенція, так багато і так об'єктивно написано про Україну. Ця стаття матиме неабиякий вплив на публічну опінію американської еліти. Може — маймо надію — розіб'є проти-українські упередження, здобуде Україні прихильників серед впливових людей Америки. Чи може вже бачимо повільну зміну політики? Henry Kissinger, після повороту з Києва, написав у Washington Post (14 січня) статтю "Do not resurrect an empire". Правда, він тепер — тільки приватний політик, не міністр, але його голос багато значить.

27 січня 1992, понеділок, метро.

В суботу ввечері почав падати сніг і в неділю вперше цієї зими все вкрилося "білою габою" на три інчі завтовшки. Добре, що це не сталося 24 години раніше, бо саме в суботу вранці я мусіла поїхати по комп'ютер. Нарешті! Коштувала направа 322 доляри, але вже діє, вже я його наново заінсталювала, вже і спробувала.

В суботу були в нас на вечері Марія Голод і обоє Бережницькі. Я ще встигла перед тим зробити купівлю харчів у Genuardi — отже снігом не журюся. Біда тільки, що дахар не приходить направити дах чи комин (дахар твердить, що текло від комина — може тому, що для самого даху в нас ще не вигасла 10-літня ґарантія...) Погода утруднює направу... В неділю увесь день не виходила з хати — прала, прасувала, дивилася на якийсь дурний фільм на телевізії. Було мені депремуюче сумно, хоч — здавалось би — не було до цього якихось особливих причин. Навіть навпаки. В журналі "Дружба народов" Александр Руденко-Десняк опублікував довгий і цікавий репортаж про свою подорож до Америки, про українців, що їх він тут відвідував. Згадує в тому числі і про нас з Остапом і то дуже позитивно і тепло. Він записував розмови на магнітофоні і свої враження пересипує автентичними цитатами. Багато цікавого можна довідатися — про Пріцака, напр., Грабовича, Лабуньку. Ми ще цілости не читали, бо друкується це в трьох числах журналу. Лабунька привіз копію з Києва, на PENN до бібліотеки покищо прийшло число 7/91, де є про його візит на Гарварді — про нас є в номері 8/91 і ми читали тільки частину, що її копію дав Мирослав. Має бути закінчення ще в 9-ому числі.

28 січня 1992, вівторок, метро.

Хоч комп'ютер уже вдома, працювати на ньому не доводиться. Лягаю спати вже перед 9-ою, втомлена, і ледве можу прочитати перед сном сторінку-дві книжки.

Саме закінчила знамениту збірку автобіографій "Самі про себе", що її зредагував Луцький. Купила я її в УВАН давно тому, бо така річ зразу мене зацікавила, але досі не мала змоги її прочитати. Аж тепер. Є там автобіографії Шевченка, Куліша, Антоновича, Драгоманова, Степана Смаль-Стоцького, і інших. Про кожну з них варто було б написати короткий коментар. От шкода. Якби не те, що я така була за минулі два роки перевантажена — то на цю книжку варто було мені написати рецензію до Свободи, щоб її спопуляризувати. Луцький — більше як інші наші літературознавці і культурні діячі — орієнтується на захід і розуміє чого нам бракує. Добрі біографії, спогади, щоденники, листи — те що на заході втішається такою увагою видавців і читачів — у нас досі майже не існувало.

29 січня 1992, середа, метро.

Дивилася вчора на State of the Union message. Враження залежить, очевидно, від того, яку діягнозу поставити американській економіці. Якщо правда, що рецесія поглиблюється, що іде до гіршого — то програма президента Буша — не більше як Band-Aid на рану. Зростає сильним темпом безробіття. Американські продуценти автомобілів заповіли, що найближчим часом звільнять 75,000 людей. Оборонна індустрія скорочується і також звільняє робітників. Якщо перейде договір вільної торгівлі з Мехіко — індустрії переключаться на дешеву мехіканську робочу силу. Вільний ґлобальний ринок має свою ціну. Здається мені, що економічна криза в світі, і в Америці, і в Східній Европі — це наслідок багатолітнього зброєння, мілітарного суперництва між США і СССР. США грали ролю оборонця західніх вартостей і вольностей і тоді, коли Японія і Німеччина присвячували головну увагу розбудові своїх Wirtschaftswunder-ів, Америка будувала атомні бомби, бомбардувальники, далекострільні ракети. В цьому змагу совєти не витримали й заломилися, але і США платять тепер ціну. Хоч бомби, etc. — непотрібні, продукція їх займала чимало працівників і давала основу їх добробутові. Тепер коли після декад такого розтринькування грошей нагнали величезний дефіцит, економіка підупадає, грошей нема на те, що конечно потрібне — підмогу й реформу освіти, уведення медичного загального страхування, боротьбу із злочинністю... Квалітет життя у США за останніх пару десятиліть підупав — бездомні на вулицях є цьому щоденним доказом.

3 лютого 1992, понеділок, метро.

Ніде в час вікенду не виходили, якщо не рахувати поїздки за харчaми до Genuardi та відвозу до направи нашого пилососу (Hoover vacuum cleaner куплений півтора року тому за 170 дол. — вже перестав діяти!). Плянували піти з Вірою в неділю на Madame Bovary, французький фільм, що грає в Ritz, але не вийшло. В останній хвилині Віра відмовилася, бо мусіла писати звіти з роботи. Запропонувала, щоб ми пішли сьогодні після праці. Побачимо, може це вдасться. Мали намір поїхати до Wanamaker-a, до Jenkintown, купити дарунок для малого Данилка Чайківського (В наступну неділю — христини). Не вийшло. Подзвонив Леонід Рудницький за інформаціями до статтей, що їх він пише для літературної енциклопедії, і я присвятила пару годин, переглядаючи старі числа Літ. України за біо-бібліографічними даними про нових членів Спілки Письменників України. Ще сьогодні мушу за інформаціями для Рудницького подзвонити до Е. Касинця. Увечорі мала намір дивитися на фільм "O, Pioneers" на телевізії, але почала працю над Автобібліографією і ця робота так мене зайняла, що я зовсім про цей фільм забула і працювала до півночі. (Невже мені повернулися мої сили?)

Вівторок, 4 лютого 1992, метро.

Були таки вчора з Вірою на "Madame Bovary". Фільм французької продукції, з доданими англомовними написами. Дуже вдало віддзеркалене життя французької провінції. Режисер, одначе, занадто вільно тримається тексту Флобера. Verbatim читається авторський коментар до подій і характерів. І хоч Флобер — першорядний письменник і текст цей добре віддзеркалює його стиль і розуміння психології своїх героїв — то для фільму, на мою думку, таке рішення було помилкою. Фільм — миустецтво візуальне і не треба робити з нього літератури. Розвиток характерів і подій треба показати, не говорити про них. Чим менше говореного тексту — тим ліпше. Тому мені більше подобалися напр. фільми Антоніоні, як фільми Берґмана. Берґман робить на екрані театр — діялоги й монологи в нього найважливіші.

П'ятниця, 7 лютого 1992, метро.

Прислали мені з TIAA — на моє прохання — порівняльні табелі: скільки, приблизно, належиться мені місячної пенсії, якщо піду на емеритуру 1 січня 1993 року — 1994 — 1995 —1996 року. Різниця в грошах між тим, як рішуся піти у відставку на 62 році життя (в 1993, в січні) і 63 році життя (в січні 1994) виносить около 300 долярів місячно. Якщо б я дотягнула до 65 року життя, місячна пенсія від TIAA була б вища на 700 дол. Це, очевидно, приблизні підрахунки. З бігом літ моя платня зростала б, отже зросла б і пенсія. Прогнози на майбутнє оперті на моїй теперішній платні. Різниці, очевидно, досить значні. 300 дол. більше на місяць могло б зробити помітну різницю. Але чи варто продавати себе за гроші? Час мого життя (при найбільш оптимістичних обчисленнях) дуже вже скорочений. Зокрема ж час мого активного життя, коли я могла б ще працювати над викінченням ULE, трохи може писати — якщо не вірші й прозу — то принаймні рецензії на українські книжки до WLT і інших видань, щоб просувати українській літературі шлях у широкий світ, чого вона так дуже потребує. А я ж і так, коли додати до TIAA ще невеличку пенсію із Social Security, матиму около 3,000 дол. приходу на місяць. Чи ж не вистачить? Адже є багато людей, які не мають такого приходу, хоч і працюють. Правда, інфляція поступає, гроші втрачають вартість і за кілька літ це може виявитись недостатньою сумою. Але і видатки можна трохи обмежити, та й потреби в старшому віці будуть менші. Я майже рішена, щоб не відкладати.

Понеділок, 10 лютого 1992, метро, вранці.

Дві добрі вістки: США призначили першого амбасадора до України. Є ним Роман Попадюк, син українських імігрантів, що народився в DP таборі в Австрії. Йому 42 роки — він досі був заступником пресового референта Білого Дому. Друга вістка — особиста, маленька. В нововиданій книжці International Legal Bibliographies (дата видання: 1992, автор: Juergen Christoph Goedan), що є переробленим перекладом з німецького видання 1975 року, автор, розглядаючи критично одну з важливих правничих бібліографій бібліографій, не тільки має в бібліографічному списку мою рецензію на це видання (Lansky: Bibliographisches Handbuch der Rechts- und Verwaltungswisseschaften, v.1, 1987), але кількакратно подає цитати з моєї рецензії, щоб схарактеризувати й оцінити рецензований твір, а навіть полемізує з деякими моїми критичними зауваженнями і суґестіями. Приємно побачити на схилі карієри, що мої думки потрактовані так поважно. Отже — професійний успіх, що залишає слід. На цю книжку звернула мою увагу Marie Newman, теперішній Director of Public Services, що перша переглядала book truck нових книжок, мовляв: подивися, там тебе цитують. Кажу: звідки знаєш, невже ти так точно переглянула книжку? Аякже! Знайшла твоє прізвище в індексі! Маю надію, що і Liz, мій шеф, зверне на це увагу! Треба, мабуть, буде їй показати. [Juergen Christoph Goedan: International Legal Bibliographies: a world-wide guide and critique. Transnational Publishers, 1992].

В суботу ходила на сходини Чортополохів, в неділю були на христинах Данилка Чайківського. При тій нагоді я передала Люді матеріяли для мого вечора. Вона не одобрила мого вибору — хоче більше прози, зокрема щоб прочитати "Европейський записник". Ну, я розумію, що це — чи не найкраща моя річ у книжці, але вона дуже довга. Я вчора, під натиском Люди, прочитала собі вголос — займає майже годину, а скоротити не можна.

12 лютого 1992, середа вранці, метро.

Телефонував Максим. Вчора відбулося засідання департаменту у справі його "tenure". Офіційне повідомлення прийде щойно за місяць-два від провоста, але не-офіційно від Струка Максим уже знає, що вислід голосування — позитивний, що tenure на Торонтонському університеті він дістане. Це дуже важливо. Не тільки для його особистої карієри, але для майбутнього всієї родини, Уляни, дітей — а навіть і нашого з Остапом майбутнього. Бо коли він залишається назавжди в Торонто, то, можливо, і нам простелиться туди колись дорога... Ждатиму нетерпляче на офіційне повідомлення, але — запевняють мене — що це вже тільки формальність.

14 лютого 1992, п'ятниця, день Валентина.

Залишила Остапові під дверима карточку — ніби прийшла вона поштою — таке собі любовне привітання з нагоди Valentine's day. Карточка — текст її подобався мені, зворушив мене, і я купила її вже давно, ще перед Різдвом. Думала вкласти у різдвяний подарунок, але забула. А тепер ось трапилася нагода.

Найновіший "Economist" має редакційну статтю: "A message to Kiev". Закликають уряд України посилити, радикалізувати економічну реформу. Я тепер кожного дня переглядаю Financial Times i NY Times — якщо є вістки про Україну, даю знати на E-mail Максимові, з копією для Тита Геврика. А от такі інформації як з Економіста та з правничих журналів посилаю — тепер вже також дорогою E-mail — у виді Bibliographic Alert до PERU на руки Jim-a Cashel-a, а він розсилає їх далі, всім членам PERU. Ось сьогодні вишлю Bibliographic Alert No.10.

Після кількох розмов з Людою, стало на тому, що я виступатиму на вечорі двічі по 15 хвилин — в першій частині читатиму прозу, в другій — поезію. З уваги на часові обмеження, мусітиму читати "Туга за красою життя" — так зрештою назвала Люда і цілий вечір. Це мене трохи турбує. По перше: ця річ не така ефектовна, як інші речі в збірці, по друге: таку прозу краще, якби читав актор — всі оті діялоги і т. інше. Але нема що комплікувати справ. Як буде, так буде.

Понеділок, 17 лютого 1992, вранці, метро.

В суботу тільки їздила по харчі і до аптеки, а потім писала листи до Гром'яка (щоб подякувати за "Тернопіль вечірній") і до Жулинського, що йому не лиш треба відповісти на його довгого листа, але за його намовою і заохотою послати на його руки заяву на членство в Спілці Письменників України (разом з біо-бібліографічною довідкою). Отже готовила ці матеріяли — ще не вислала, бо не встигла написати заяву. Вишлю завтра.

В неділю ходили провідати Ірену Рудницького, яка недавно повернулася з лікарні — мала зірвані сціпи крови, що помандрували до легень і до серця... Вступили на пів години також до Віри.

Вівторок, 18 лютого 1992, вранці, метро.

Дійшла до мене вістка, що в німецькому журналі Der Spiegel надруковане інтерв'ю з Леонідом Кравчуком. І от я вчора пішла до бібліотеки Van Pelt, знайшла потрібне мені число і зробила фотокопію. Є там стаття про Кравчука і довге з ним інтерв'ю. Стаття має заголовок "Biegsamer Mensch" і знаменитий під-заголовок: "Einem KP-Wendehals verdankt der zweitgrösste Staat Europas die Unabhängigkeit". Ну, це трохи перебільшено: незалежність завдячуємо не тільки Кравчукові (був час, що він її навіть поборював), але треба признати, що факт, що нас так поважно тепер у світі трактують, завдячуємо не тільки тому, що Україна — "zweitgrösste Staat Europas" (після Росії), але також тому, що Кравчук — гнучкий політик, "хитрий український лис", як пишуть газети, "що веде за ніс московського ведмедя".

24 лютого 1992, понеділок, метро, вранці.

Написала листа Роксоляні Зорівчак до Лондону. Вона твердить, що тричі вже писала до мене з Англії, але ці листи не прийшли і не знаю чому? Також її лист до Рудницького з вересня не дійшов. Може вона не добре ще була зорієнтована в бритійській пошті? Може кинула листи не до поштової скринки? (Коли ми були на Багамах, напр. збиралися раз кинути вітальні картки і в останню мить зорієнтувалися, що гарно вимальовані скринки — це були не поштові ящики, а коробки на сміття!)

Написала також листи до Гром'яка, щоб подякувати за "Тернопіль вечірній" з моїм віршем (йому я послала окремо також нову свою книжку), а також до Жулинського, залучуючи — за його намовою — заяву до Спілки Письменників та біо-бібліографічну довідку (до кінця 1991 року). Остап скептично ставиться до СПУ і заяви вносити не хоче. Він нібито каже, що вже був членом і наново вступати йому не треба.... Жулинському написала я також про свою думку про український осередок ПЕН, і про ідею-потребу англомовного журналу української літератури. Але під цю пору навряд чи можна чогось сподіватися. Україна, нібито самостійна держава, але не має ні своєї пошти, ні самостійного радіо, ні преси. За браком паперу, журнали перестали виходити, або виходять дуже нерегулярно, а щоденну пресу заступають в Києві московські видання. Дзвонив Адріян Геврик з Києва до батьків і сказав: на телевізії в Києві передають центральні московські передачі. Тепер часто в цих передачах гострі анти-українські нотки. Коли є на екрані щось проти-українське, появляється додана в Києві дописка: Провокація!

Середа, 26 лютого 1992, метро, вранці.

Їду до праці трохи більше втомлена і менше виспана, як звичайно. Мала вчора винятково продуктивний день і в бібліотеці, і вдома. Полуденок з'їла при бюрку, в час роботи. А час свого полуденка провела в бібліотеці Van Pelt, працюючи над ULE, доповняючи лакуни з World Literature Today. Після вечері вдома, вістей на телевізорі і телефонічної розмови з Максимом, Уляною, Іванком і Стефанком (Остап майже кожен день телефонує до них в цей час!) — пішла нагору, скупалася, і в піжамі — замість до ліжка, засіла за комп'ютер. Працювала до півночі. Розболіли мене очі — не знаю, чи від утоми, чи може від радіяції з екрану мого Мекінтоша? — і вже перед сном не дуже хотілося читати. (А читаю — докінчую мемуари Василя Сокола "З далека до близького").

Давно вже так інтензивно не працювала над ULE. Але цієї роботи така висока гора, що я часом втрачаю віру, чи вдасться мені її подолати? Чи не за багато набрала я на одну свою голову? ULE80 поступає вперед, але якщо я — згідно із своїм пляном — схочу до всіх статей написати анотації та до всіх перекладів знайти оригінальні заголовки — то чи встигну на визначений термін до кінця 1993 року? Навіть якщо від січня 93 займатимусь цим ділом, як головним своїм зайняттям?

A propos. Вчора, коли Liz Kelly була в моєму бюрі за іншими справами, я мала нагоду зробити в розмові натяк про своє бажання піти на ранню пенсію, зокрема якби університет з уваги на фінансові труднощі запропонував якусь фінансову заохоту (є така можливість, бо штат Пенсилванія цього року може відмовити всі субсидії приватним вищим школам і тоді PENN мусітиме запровадити якісь скорочення). Сказала Liz: Don't volunteer to retire, until you have a package deal. Добра рада, підожду. Але якщо вони цього року нічого не запропонують, то чи варто мені чекати?

Четвер, 27 лютого 1992, вранці, метро.

Знову вчора був продуктивний для ULE день. Вполудне — полювання на нові знахідки у Van Pelt, ввечері — до півночі при комп'ютері. Сьогодні так не буде, передусім тому, що маю зустріч в час полуденка з Даною Вонторською.

Зі Львова, з бібліотеки Стефаника, прийшов учора невеличкий пакет газет. Реванжуються за мої великі посилки книг. Газети завжди цікаві, бо вони віддеркалюють життя — не тільки статтями, репортажами, але навіть оголошеннями: що грають в театрах? в кіно? на телебаченні? Але характер українська преса має провінційний і це стосується навіть Літературної України. Не даром, кажуть, що довідатись у Києві про те, що діється у світі, можна тільки з центральних московських газет. Нажаль.

Понеділок, 2 березня 1992, вранці, метро.

В п'ятницю не пішла до праці — взяла собі хворобовий день. відпружилася, відпочала. І присвятила трохи часу бібліографічній роботі, на комп'ютері.

В суботу ходили на бенкет Центру. Це щорічна імпреза для зібрання фондів — ми були на ній вперше. В програмі були виступи Віктора Крижанівського з представництва України при ОН, дуже для мене цікавий і несподіваний виступ Amy Swartz із State Dept., що говорила про проєкт нової конституції України (вже є англійський переклад проєкту!), виставка мистецьких фотографій зі Львова із словом директора Національного Музею Новаківського, та камерний концерт ансамблю Леонтовича. Сама вечеря була погано зорганізована і затягнулася на кілька годин, що дуже зіпсувало всю імпрезу. Концерт в такій атмосфері був образливий для виконавців і справжніх любителів музики (ансамбль Леонтовича — першорядна музична одиниця і йому місце в концертових залях, а не на бенкетах!), але промови Крижанівського і Шворц були дуже цікаві, людей було багато, можна було зустрітися з різними людьми і поговорити. От я, напр., сидячи при столі поруч Зені Черник, довідалася від неї про різні неприємності, пов'язані з допомогою Україні — про перепони, які ставить міністр здоров'я Спіженко ітп. А зустрівшись з Климовським в час коктейлу (йому Люда доручила напередодні вечора написати рецензію на мою прозу до Свободи!), я звернулася до нього за порадою, що вибрати для читання на вечорі (мала я вибір між "Самотнім місцем" і "Тугою," і це мене не вдоволяло, бо перше за трудне для нашої філядельфійської публіки, а друге своєю зальцбурзькою темою занадто перегукується із поемою Зальцбург, що її буде читати Ліза Чепіль). Порадив Климовський прочитати уривок із "Европ. записника" і я, мабуть, так і зроблю.

4 березня 1992, середа вранці, метро.

В Свободі з датою 27 лютого надрукована рецензія на мою нову книжку Олександри Копач "Під зіркою самотности". Це несподіванка, і то подвійна! Від Лариси Онишкевич, що з нею недавно говорила по телефону, довідалася я, що Копач прислала рецензію на мою книжку до Сучасности і що Лариса, мовляв, вже переслала цю рецензію до редакції до Києва. (Сучасність від січня має виходити в Україні — у висліді і досі немає ще першого числа!) А от раптом — рецензія Копач появляється в Свободі, а ще й прийшов лист від Рисі Голод, де вона пише, що Копач надрукувала рецензію в Гомоні України! Що це значить? Чи вона думає цю ж саму рецензію друкувати аж тричі? Але несподіванка не тільки для мене, але і для Люди, для Климовського і для Ізи Каплана. Люда, організуючи літ-вечори дуже дбає про рекляму, щоб зацікавити публіку. От вона й попросила Климовського, щоб напередодні вечора написав до Свободи рецензію (вже була недавно реклямна статейка про мене і поезію членки 43. відділу СУА Ірени Райнер, але там не було згадки про мою прозу). Климовський сказав мені при випадковій зустрічі в час бенкету Центру, що книжку вже прочитав, я про деталі не питалася — він тільки жалувався мені, що мовляв, книжка непідписана (Це не я її йому давала, тільки Люда). Чи писатиме він тепер рецензію? і куди її пішле? Адже Свобода другої не надрукує. Люда буде незадоволена. А Іза казав мені вже давно, що пише рецензію для Сучасности... Оттаке!

5 березня 1992, четвер вранці, метро.

Сьогодні наша річниця шлюбу. Остап має охоту піти до ресторану на обід. Візьмемо до товариства Віру. Я хотіла намовити ще Лабуньків, але вони відмовилися.

Помагаю Остапові робити коректу його книжки. Бачу цю збірку вперше, бо він ніколи не звертається за порадою чи критичною опінією. Але намовляла я його вже давно підготовити до друку якусь збірку збірок чи зібрані твори, чи статті. А цього ж року сповниться йому 75 років життя. Отже я рада, що книжка вже друкується (в Зінкевича, біля Балтимору). Це передруки в одному томі поезій із книжок Слова і мрії, Життя, Мости, Самотнє дерево ітд. і то поза збірками. Назвав він цей том "Зібрані вірші" і не включив у нього поетичних перекладів. Книжка велика — я вчора присвятила їй дві години, прочитавши тільки Слова і мрії та Життя. Як на мій смак, вірші треба було виправити, переробити та й дати комусь для критичного читання. Але Остапові навіть найменші зауваження робити — справа рисковна. Ось на першій сторінці вірш "Замість вступного слова" (Вірш не Остапа, але Маланюка). Друкар видрукував "Замішць", Остап поправив на "Замісць". Коли я зауважила, що повинно бути "Замість", згідно з сучасним правописом і показала, що в словнику Білодіда нема другого варіянту, приніс Грінченка і переконував мене, що може бути "замісць". Але таки змінив!

Вівторок, 10 березня 1992, вранці, метро.

Возила я вчора ввечері Остапа до Дикого. Вже кілька днів тому помітила, що дихає тяжко і виглядає не добре. На питання: як чуєшся? в нього є дві відповіді: Чуюся! (це значить, що непогано) або: Чого тобі треба?! Перестань говорити зі мною про хвороби! (А це знак, що щось не гаразд). Намовити його на візиту до лікаря — нелегко. Підносить голос, кричить на мене, так якби я була винна тому, що він — нездоровий, якби я не була найбільшим другом, що він його має. Бракує йому життєздатности і здорового глузду. До медичної інформації має якийсь ментальний блок — не хоче нічого навчитися, зрозуміти. Не розуміє, наприклад, що є безпосередній зв'язок між тим, що йому тяжко дихати і що ноги опухли і тим, що серце як слід не працює. Популярних медичних статей чи інформацій не читає, поради і вияснення лікарів може не розуміє, може і не слухає. Хизується тим, як то він регулярно й педантично приймає ліки, але вчора виявилося, напр. що вже деякий час не бере заліза... Дикий приписав подвійну дозу Lasix на відводнення, взяв до бадання кров, зробив кардіограму. Легені не зовсім чисті, є і в горлі трохи флеґми. За день-два побачимо, чи зійде вода. Прикро мені — якби послухав мене пару днів тому, був би заощадив переживань і собі і мені.

16 березня 1992, понеділок вранці, метро.

Примушую себе робити записки, бо бачу, що мій щоденник знову в небезпеці. (Минулого тижня читала в метро проєкт Конституції України — і на записки не було часу).

Стан здоров'я Остапа — стабільний, але з дому він нікуди не виходить, тимбільше, що раптом повернулася зима: холодно. З добрих новин найважніша, що нині мав бути страйк SEPTA — факт, що їду підземкою доводить, що дійшли до порозуміння.

Є кілька поганих новин. Щадниця, що в ній ми маємо значну частину нашого життєвого доробку — на порозі банкрутства. Федеральний уряд перебрав наш банк і не знаю точно, що це значить: чи можна буде ощадності вибирати? чи пропадуть відсотки? Самі гроші мають державне забезпечення, отже не повинні пропасти.

На свій вечір в наступну суботу приготовлятись не дуже мала час, бо робила коректу довжелезної на 400+ сторін Остапової книжки. Але поїхала в суботу до Ванамейкера купити собі на вечір суконку. Була випродажа і я, користаючи із знижки цін, купила два літні костюмчики. Повісила в шафі. Вчора ввечорі, повернувшись з виступу Головатого (дуже критикував уряд України, Фокіна і Кравчука!), взялася я спробувати суконки, щоб показати їх Остапові. Виявляється, в крамниці забули мені запакувати спідницю! Таке ще мені не траплялося! Мушу сьогодні по роботі поїхати до Jenkintown і справу вияснити.

Мороку мала я з пилососом. Двічі давала направити — не помогло. Нарешті купила новий. Але спробувавши його, переконалася, що він не тягне так, як я цього хотіла б — не знаю, що робити?

Без Остапа їздила до крамниць за харчами і навіть була в п'ятницю на Гуцульському вечорі, де гарно виступала солістка Київської опери — Стефюк.

Вночі трохи боліло мене горло і кашляла. Це мене налякало. Адже в суботу мені доведеться двічі виступати на моєму вечорі з читанням. Люда, нажаль, значну частину програми приділила мені самій. Це мене схвилювало, як і справи з спідницею — у висліді я майже не спала. Трохи читала. Спогади Сокола закінчила вже давніше. Тепер читаю Коротича "Зал ожидания", російською мовою. Це вже друга моя російськомовна лектура — недавно з великою приємністю і цікавістю

[продовжую в поворотній дорозі додому пополудні]:

читала у трьох числах журналу "Дружба народов" знаменитий репортаж Руденка-Десняка "Дом вдали от дома". Варто було б, щоб це надрукував якийсь український еміграційний журнал або газета. Сама ідея чого варта: адже все це — самохарактеристики: видні діячі еміграції говорять про себе, свої погляди на громадські справи, на Україну. А Руденко виступає в ролі каталізатора, medium — час до часу докидаючи якусь лаконічну характеристику. Деякі речі надовго залишаться в пам'яті. Напр. думки Яцика про трудолюбивість українців. Трудолюбиві? — так! але продуктивні? — ні! Це нагадало мені мою улюблену пословицю (про німців чи про педантів взагалі) — робити дуже точно й солідно те, чого робити не треба взагалі... А ще є така фраза з Гемінґвея: Do not confuse activity with action.

Вівторок, 17 березня 1992, вранці, метро.

Спідницю мені повернули! No questions asked. В таких випадках я кажу собі: only in America! Подивляю цей наш капіталізм: Customer is always right! І справді. Якби мені були робили якісь труднощі, сперечалися, ітд. — то вони могли виграти на таку спідницю вартости 100 долярів, але втратити довголітнього покупця, що залишив їм за останні 30 років тисячі долярів! Все ж таки, в такій ситуації можливі надуживання. А що, якби так вина була не по їхньому боці (як думала я — тобто, що забули запакувати мені спідницю), а по моєму, напр. якби так я загубила спідницю по дорозі додому, або навіть вдома, або якби трапився нечесний покупець — адже є можливість: одну річ сховав, пішов по другу... Багато відносин навіть у торговельному світі побудовані на довір'ї людини до людини. В тому випадку, це не тільки довіря продавця до покупця, але також довіря фірми до продавця. (В СССР, уявляю собі, які бізнеси могли б робити продавці, маючи вільну руку від фірми робити того рода рішення, не питаючись начальства!)

Середа, 18 березня 1992, метро, вранці.

Вчора на УКУ виступав Погрібний. Говорив про ситуацію в Україні і хоч почав від позитивного і зворушливого тону, його довгий і детальний звіт про політичні й економічні справи подав сумну й песимістичну картину. Він не атакує Кравчука так гостро як Головатий, але також уважає, що уряд не переводить реформ, що його треба замінити іншими людьми, що реформи в Росії поступають жвавіше як в Україні і в цьому є поважна небезпека. Преса виходить всього одним міліоном примірників, телебачення — центральне з Москви і повне анти-української аґітації, в Києві немає приміщень для амбасад усіх цих країн, що визнали Україну, пашпорт у Погрібного далі совєтський, навіть печатки української на ньому нема, по візу на виїзд треба їхати до Москви. Уряд, каже Погрібний, не перехопив в час продажу природних ресурсів (манганцю, здається) — і валюта за експорт поплила до всесоюзної каси. Скандалу із друкуванням гривні можна було оминути, не треба було давати цій справі такого розголосу (адже друк грошей теж і в інших державах затримують у секреті). Є загроза, що зволікання із впровадженням гривні може коштувати дорого — є чутки, що і Росія мінятиме гроші, а тоді може залити Україну старими рублями... Остап — вперше від довгого часу — вийшов з дому — але виступ Погрібного приніс йому турботу й смуток. Погрібний буде сьогодні в нас на обіді.

19 березня 1992, четвер, метро.

Вийшло так, що на обіді був і Погрібний, і значно пізніше — Рудницький, який приїхав по Погрібного. Ірена Рудницька знову в лікарні — сціп крови повторився в іншому місці, дістала phlebitis — отже я тим більше рада, що могла Рудницького погостити борщем та варениками з м'яса (Недавно приготований запас на всякий випадок дуже став у пригоді).

Погрібний привіз з Києва кілька примірників газети "Рада", що в ній надрукований вибір Остапових віршів та стаття про нього Федора Погребенника. Газета презентується солідно і каже Погрібний, що цей тижневик виходить накладом около 200,000. Стаття написана популярно й похвально, є в ній пару дрібних фактичних помилок (про збірник "Слово", напр. сказано, що це — щорічник і що в ньому ОТ опублікував низку оповідань). Вибір віршів починається сонетом "Дозрівають жита", що мені особливо приємно. Всіх віршів — сім. Є теж репродукція Гуцалюка, з Остаповим автографом. Друк чіткий, добра модерна ломка. Зроблено фахово й культурно.

20 березня 1992, п'ятниця, метро, вранці.

Завтра на великій залі УОКЦентруі має бути мій Літературний вечір. 43-ій відділ СУА, тобто Люда, доклали багато зусиль, щоб імпреза вдалася — не тільки оголошення в двох радіогодинах Філядельфії (на радіо Блавацької було вже двічі, а завтра має бути втретє), на Голосі Мирян було в неділю. В Свободі була вже стаття членки відділу Райнер напередодні вечора — має бути ще платне оголошення. Люда також підмовила Климовського, щоб написав рецензію на мою книжку прози до Свободи, але він запізнився — і тим часом, несподівано для мене і Люди і Климовського, появилася в Свободі рецензія О. Копач. Климовський мав вислати свою до Америки, що виходить тепер тільки один раз у тиждень і що її не багато хто читає. Люда навіть дала зробити запрошення і вислала додатковим особам. Але чи вдасться імпреза? Минулого разу, коли на великій залі Центру актори театру робили мені вечір (тобто Юля Шашаровська) — була така буря в природі, що навіть я сама заледве до Центру доїхала. Тоді прийшло 60-кілька осіб. Хто прийде завтра? Вже мене різні люди повідомляли і перепрошували, що не зможуть бути: Трофименки їдуть до Торонто, Лабуньки вчора рішили їхати на вікенд до Бостону, Лариса Онишкевич веде імпрезою НТШ в Нью Йорку, а Віра Лащик певно не прийде тому, щоб не зустрітися з своїм колишнім чоловіком... Було б мені прикро, якби організатори зазнали фінансових втрат через брак публіки.

Неділя, 22 березня 1992, вдома, ввечері, в ліжку.

На деревах лапатий сніг — довкола — зимова казка, якої не було ще цього року взагалі. Маємо щастя, що таке не трапилося нам учора. Погода була холодна, але було сухо, а вранці навіть соняшно. Це допомогло — на мій Літ. Вечір прийшло около 150 осіб (в книжечці підписів є щось 139, а були і такі, що не підписалися!) — отже імпреза не була фінансовим провалом для організаторів, а й мені принесла 408 дол. з продажу книжок (34 книжки по 12 дол., поезій я вже маю мало, отже їх не дала до продажі). Але найбільший успіх був моральний. Відкривала вечір Аня, проводила ним Люда. Доповідь робив Рудницький, після нього виступив також Анатолій Погрібний. Ліда Чепіль читала: "Запрошення," "Розмову з філософом" і "Зальцбург," потім я — уривок з "Европейського записника." Тоді Катря Оранська проспівала три мої пісні: "Люблю тебе я від літ," "Фонтан," і "Так до болю." Іванна Кононів читала: "Хвала життю," "Дев'ятнадцятий рік" і "Мала людина і море," а я на кінець прочитала "Pursuit of happiness," "Буденні діалоги на болючі теми" (І і ІV) та "Лист до Ріо." Рудницький говорив з притаманною йому легкістю, з домішкою іронії і вмілістю зацікавити публіку. Коли б треба робити вибірку з усіх моїх віршів, сказав він, то при всій суворості можна б відкинути один тільки вірш. Не сказав — котрий саме, і цим викликав зацікавлення слухачів (та й автора!) Підкреслив притаманну моїй прозі манеру залишати питання без відповіді. Погрібний також давав докази, що читав, чи бодай переглянув мої книжки. Він говорив в основному про повернення творів на рідну землю (не тільки моїх, але й взагалі), сказав, що я помилилася, ствердивши, що океан став Рубіконом і що немає повороту (ну, це було в іншому контексті!), Ліза Чепіль кілька рядків прочитала знаменито, так як не могла б прочитати сама я (напр. "ах, чом не можна зупинити миті" або "ніколи так не будеш вже любити") — але за цими вийнятками решту читала вона без належного розуміння, з поганими наголосами не тільки слів, але і фраз, і я жалувала, що дала їй читати цілу довгу поему "Зальцбург." Кононів також читала погано — за швидким темпом, без павз, з поганими наголосами (світогля'д, пінá, капелюхóм ітп.) Катрусин спів мені подобався, не потрібно тільки пробує вона деякі штуки, які їй не під силу і тим послаблює ефект цілости. Але мені приємно було слухати ці речі у виконанні когось іншого як Добоша. Люда вдало виконувала ролю конферансіє, підготовивши собі кілька анекдот. Після імпрези вона ще й запросила до себе в гості — отже були ми там з Остапом також (Хоч він кашляє і я не була певна чи схоче піти, чи не буде йому того за багато).

Вранці я мала несподіванку. На радіопрограмі Блавацької, де я сподівалася почути останнє оголошення Людиного вечора, раптом почула довший коментар про себе і свою творчість. Біо-бібліографічні подробиці, а навіть деяка характеристика. Коментар без автора. Я думала спершу, що це написала Люда. Але запримітила кілька помилок: що я, нібито, ходила до школи в Золочеві, що я була 10 років в ред-колегії Нашого життя ітп. І це навело мене на думку, що автором мусів бути Остап — він часто не провіряє деталів, а Зборів для нього те саме, що й Золочів. Яка там різниця! У всякому разі — не Львів! Потім признався, що це таки він написав, хоч під натиском Блавацької, яка кілька разів до нього в цій справі телефонувала! Ну, я вдячна їм за прихильність, але воліла б, щоб Остап до цього не мішався, бо воно занадто близьке до самореклями. Ще хтось міг би подумати, що я сама таке про себе написала! Така думка мені неприємна. Все ж таки, рекляма мабуть помогла зібрати публіку на вечір, отже ролю свою виконала.

Понеділок, 23 березня 1992, метро, вранці.

Написала вчора формального листа з подякою до 43. відділу СУА. Ще при розрахунку за книжки дала я даток 50 дол. на потреби відділу. Маю надію, що не мусіли докладати до цієї імпрези. Але була вона напевно коштовною — Кононів приїхала з Ірвінґтону — напевно їй треба було повернути за подорож, рекляма в радіо кілька разів та в Свободі, друковані запрошення і висилка їх поштою, винайм залі, квіти, подарунок (замовлена для мене писанка з датою вечора!), буфет — одне слово: пані перестаралися. Можна було зробити скромніше! Квіти дістала я і від Чортополохів, що прийшли на імпрезу досить чисельно і що робили пізніше спільну фотографію. Просила я Ізу, щоб фотографував моїм апаратом — побачу, що з цього вийде. Магнітофонний запис робила я сама, коли я ішла на сцену — передавала магнітофон Остапові. І так останнього мого виступу, де читаю кілька віршів на закінчення — немає взагалі. Змінила я була тасьму і вручила апарат Остапові: він діяв. Але тексту записаного немає і не знаю чому? Може вилучився мікрофон? Бог його зна. Остап в справах техніки — безпорадний. Якби був на вечорі сват Лабунька — я мала б напевно добрий запис. Але вони обоє виїхали були до Кембридж, до Іка, і на вечорі їх не було. Не було також Віри Лащик — не могла себе перемогти. Ґенек, очевидно, був. Разом з жінкою. І книжку купив!

Середа, 25 березня 1992, вранці, метро.

На УКУ вчора виступав С. Кулик — молода, 30+ років людина, що виконує обов'язки тимчасового амбасадора України до США. Зібрав він понад 90 осіб публіки — нечуване число для вечірніх "викладів" УКУ. Говорив він дуже цікаво, поінформовано, діловито. Про відносини України і США, про наставлення до України американського уряду, про те, як воно від явної майже ворожости міняється на більш прихильне наставлення. Про переговори в справі обміну будинками для амбасад — в Києві і в Вашинґтоні. Про те, що потрібні особливі забезпечення для консульських процедур, бо ж візами торгують і на чорному ринку. Про те, що незабаром приїде і почне урядувати новопризначений посол до Вашинґтому Білоус чи Білорус. Про те, що амбасада матиме крім політичного і консульського ще інші відділи (за зразком інших амбасад) і що персонал дипломатів буде приблизно 15 осіб. Про те, що Кравчук приїде незабаром до Вашинґтону з офіційною візитою і що це буде перша така офіційна візита президента України у президента США. (Попередні зустрічі Кравчука з Бушом були пів-офіційного характеру, зрештою Кравчук тоді не був президентом України).

Коли я запиталася після обіду, чи Остап має охоту піти послухати Кулика в УКУ, відповідь була симптоматична: "Я його не знаю. Чого я піду? Але як ти підеш, то я піду з тобою." Але був дуже задоволений, що пішов. — Виглядає він недобре — журюся ним.

26 березня 1992, четвер вранці, метро.

Журюся Остапом. Ходить надутий, словом не обізветься. І я часто не знаю: чи він погано почувається, чи має якісь до мене претенсії, гнівається? На питання: як чуєшся? часто відповідає криком, мовляв, відчепися, чого ти від мене хочеш? Це, очевидно, не вперше. Я живу вже багато років з такою проблемою. Часом причиною буває зовсім щось непередбачене, напр. пару років тому, коли він у моїй відсутності переглянув мій машинопис ULE65A і побачив, що там нема ні одної його статті. Ходив кілька днів надутий, поки сказав мені про свій жаль — і то не просто, щиро, а шляхом образливих дотинок, бо знайшов якусь мою молодечу статтейку... (Ну, Остап мав тільки англомовну статтю про бібліотеки в Україні, не про літературу. Я своїх навіть великих і поважних праць в Ukrainian Quarterly про "Bookburning à la Soviet" та про першодрукарів також не включала — адже це не до теми!) Така його поведінка траплялася також у випадках заздрости за якусь рецензію ітп. Але тепер це, мабуть, таки через хворобу. Сьогодні вранці, коли я, як звичайно, принесла йому до ліжка снідання — а це час, коли пробую обмінятися з ним бодай кількома реченнями, як спалося ітд. — побачила я, що ноги йому сильно опухли. Признався, що дзвонив до Дикого, що бере знову подвійний Lasix. Але чується нині ліпше, як вчора — каже. Але я половину ночі не спала, через турботу про його життя, захлинаючись від самотности, що до неї прирікає нас обох його вдача.

Понеділок, 30 березня 1992, вранці, метро.

Знайшла я нагоду для щирої розмови. Старалася довести до Остапової свідомости, як його замкненість у собі шкодить йому самому та й спричиняє біль мені. Трохи помогло. Минулих кілька днів більше говорить, трохи відпружився.

Я мала їхати вчора, в неділю, на цілий день на Велику Раду Чортополохів (тим разом без ночівлі, в Ramada Inn, в Нью Джерзі). Відкликала, бо заповіли приїзд до Філядельфії Юрія Мушкетика і він мав бути в нас гостем. Тимчасом, десь два дні тому, повідомили, що Мушкетик не приїде, отже я на Раду вибиралася, домовилась їхати автом з Анею, випрасувала собі однострій. Але не вийшло. Я в п'ятницю погано вночі почувалася (кашляла, горло боліло) і вирішила взяти хворобовий день, не піти до праці. Трохи відпочила. В суботу їздила по харчі і ніде більше не виходила. Але вночі з суботи на неділю Остап дістав якийсь гострий біль у рамени — не спав ні він, ні я. (Біль цей, я думаю, від того, що може заснув у поганій позиції — тепло, аспірина, натирання помогли — сьогодні вже добре). Але на Раду я не поїхала.

Сидить він часом на канапі, ніби дивиться на телебачення, і спить... Вчора проспав так в сидячій позиції дві години — я тільки дивилася, чи дихає, і не будила... Потім був відпочатий і навіть веселий. Але дивитися на нього — беззубого, дуже постарілого, як спить, сидячи, з відкритим ротом — було боляче й сумно.

1 квітня 1992, вранці, вдома.

Сьогодні о 10-ій ранку маємо замовлену візиту в Дикого. Фактично в шпиталі Джерментавн, бо треба зробити рентгени Остапові. Також Дикий хоче, щоб його оглянув кардіолог Гельвік, то й же самий, що був його лікарем при попередніх Остапових інфарктах. Остап чувся вчора трохи ліпше, трохи покашлює, ноги далі попухли. Все це — каже Дикий — від серця. Отже я не пішла до праці, щоб завезти Остапа до лікарні. Маю надію, що йому не скажуть там залишитися.

Вчора вночі закінчила читати Коротичеві мемуари "Зал ожидания". Видані вони в Нью Йорку, у видавництві, що називає себе "Liberty Publishing House", 1991 року. Це вже вдруге за відносно короткий час, що моя лектура — російською мовою. Розумію тепер уже майже все — це не те, коли я пробувала читати в оригіналі "Доктор Живаго". Правда, expository prose, мемуари, репортажі читати легше і цікавіше як белетристику... Замітні моменти з Коротичевих мемуарів: про те, як він відмовився писати погромницьку статтю проти Дзюби (маю надію, що це правда, а не видумка!), про те, як Бажан, сподіваючись арешту, спав кожню ніч у штанах, і як прийшов до нього репортер взяти інтерв'ю з нагоди, що він отримав орден Леніна, а він не повірив, сховався на пару днів, і щойно з газети довідався, що йому і справді присудили орден (за переклад Руставелі, на що Сталін звернув увагу), про те, як у Софіївці біля Умані, в час революції, бійці стріляли до античних статуй, що їх власникам парку доставили вагоном — це також з розповідей Бажана, про виклики до ЦК і Горбачова, про допити КҐБ і про те, як вибирали людей для виїзду за кордон, ітп. Каже Коротич, що має чисту совість: На нікого не доніс. Чи справді? В Києві його не люблять. Може тому, що пішов на службу імперії.

intractable CHF poss. hypothyroidism
MUGA
creatinine
eletrolytis
T3 T4 T7
TSH
CBC & FIFF
Dig

2 квітня 1992, вранці, метро.

Подані вище записки відписала з медичного бланкету — інструкції для тестів. CHF — вгадую, це, мабуть, "congestive heart failure" — отже діягноза, з можливістю гіпотайродизму. Як це інтерпретувати? Що покажуть тести крови? Про це дізнаємося за пару днів. Серце побільшене, в легенях є трохи плину, ноги напухли. Чи можна це направити ліками? Чи в такому загрозливому стані можна жити? І як довго? — Остап, бачу, не розуміє своєї хвороби взагалі. На питання лікаря відповідає загальниково і непевно, а цим утруднює діягнозу. Пам'ять йому блокує речі йому небажані або неприємні. Напр. вчора переконував мене, що кардіолог Langer на PENN, до якого ми ходили на консультацію пару років тому, не казав робити кететеризації... Helwig має тепер і нові рентгени серця і новий кардіограм і точну історію хвороби лікарів з Урбани. Отже може нарешті будемо мати пораду спеціяліста.

7 квітня 1992. Нью Йорк, в поїзді, ще на станції.

Ірка підвезла мене до станції автом. Саме завчасу: ледве встигла купити квиток. Год. 7:17 вранці і ми рушаємо. Ще встигну на роботу без великого спізнення. Мала намір купити New York Times, але не встигла. На цьому скористає щоденник.

До останнього дня не знала, чи зможу поїхати. Але вчора Остап почувався значно краще, а в неділю навіть виявив охоту поїхати зі мною до Hechinger-a (купити плитки на підлогу до туалети на партері, де Олекса вставлятиме нову підлогу) та до Kiddie City (купити Ніні дарунок на другі уродини) — це був його перший виїзд поза хату за час останніх двох тижнів. Отже я дала знати, як домовлено, Ірині Дибко та Ірені Стецурі, що я таки їду. Дибко живе в Мериленді і до Нью Йорку їздить автом. Запропонувала, що вступить по мене до Філядельфії і це мені було дуже вигідно. Дибко приїхала біля 2-ої, ми втрьох з Остапом ще в нас пообідали, я ще навіть встигла помити посуд, передягнутися. І поїхали. Прибули саме на час. PEN office приміщується в дільниці Soho при 568 Broadway на 4-ому поверсі, кімната 401. Це досить просторе приміщення, де приміщується бюро PEN American Center (може із десяток бюрок-столів, з комп'ютерами та іншим устаткуванням) і де одне крило перетворене на авдиторію, де стоїть може із 150 крісел для гостей.

Вечір відкрила Clara Gyorgyey, президент нашого осередку екзильних письменників PEN Writers-in Exile / USA. Кілька слів сказала Дибко. Потім по черзі (по-азбучній!) виступали: Laszlo Baranszky-Job з Угорщини, Володимир Біляїв, Eugenia Dimer та Emil Draitser, що репрезентували Росію, Anna Frajlich (Польща) і я. Для колору й атмосфери кожен автор читав якийсь зразок в оригіналі, а решта читання була англійською мовою. Англомовні переклади поезій і прози Біляєва читала Лариса Кукрицька, також переклади моїх чотирьох віршів: "Я — земля," "В житті моєму теж був Бабин Яр," "Чорний кіт" і "Лист до Ріо." Найліпше, на мою думку, виступив досі мені зовсім незнайомий Emil Draitser. Він прочитав дві сатири, що їх публіка (понад 100 осіб) сприйняла сміхом і аплявзом. Мені ці речі також подобалися і я жалувала, що другу з них не пробувала записувати — він заповів її, як лірику, і я вирішила заощадити тасьму, бо боялася, що не вистачить її на мій власний виступ. Нажаль, перші три автори зайняли за багато часу речами слабими, нецікавими, а у випадку Біляєва ще й дуже старосвітськими. Друга частина — тобто останні три автори: Draitser, Frajlich і я (тобто Кукрицька, що читала мої вірші по англійському) були значно більше ефектовні. Отже мій запис вечора (якщо вдався взагалі!) — не тільки не повний, але і не репрезентативний. Вийшла неприємність з Кукрицькою. Перед вечором я її не бачила, а після вечора шукала за нею, щоб їй подякувати — але вона пішла вже додому. Можливо, що образилася. Не на мене — для цього не було підстав! Але на Дибко. Бо вибрана для читання творчість Біляєва зайняла за багато часу і Дибко перервала виступ Кукрицької, не дозволивши їй закінчити. Після читання було вино і чіпси. Кілька людей підступали до мене, ґратулюючи. Clara i Frajlich просили прислати їм англомовні тексти. (Фрайліх, між іншим, має нову книжку з паралельними польсько-англійськими текстами).

На Ірку довелося мені трохи чекати. Коли я подзвонила після закінчення вечора, як ми домовилися, відповіла тільки машина і я залишила message. Але не знала, що сталося, чому Ірки нема вдома в час, коли вона знала, що я дзвонитиму? Чи щось сталося? Ляся Старосольська (яка ще з іншою панею-українкою прийшла на вечір і була чи не єдиною українською публікою вечора — а також Дибко — трохи турбувалися тим, що залишають мене саму на порозі будинку і навіть пропонували мені, щоб я пішла на нічліг до них. На щастя, я не спанікувала. Ірка приїхала і забрала мене до себе на 1060 Park Ave, в протилежній частині міста. (Виявилося, що вона вийшла на пару хвилин з помешкання, а я саме тоді зателефонувала). Я дуже хотіла нав'язати-відновити з Іркою дружній контакт і рада, що мені це вдалося. Ірка щораз менше має приходів з продажу реальностей. Каже навіть, що має трохи борги і це також є причиною, що вона хоче продати своє елегантне помешкання в Нью Йорку і перенестися десь 100 миль поза місто, винайнявши там апартамент. Довідалась я не тільки про її далекойдучі пляни для промощування української музики — організація концертів, допомога музикам і композиторам знаходити шлях до американських музичних аґенцтв ітд., але також і про те, що Ірка — в близьких інтимних стосунках з Мирославом Скориком і що він на днях до неї має приїхати з України. (Скорик жонатий з Ларисою Скорик, політичним діячем, але вони або вже розвелися, або саме розходяться). Ірки "ex", Роман Стецура, саме тепер у лікарні, вона не тільки їздить його відвідувати, але навіть думає, чи не "мусітиме" взяти його на час реконвалесценції до себе, щоб йому допомогти... Все життя, каже, були в приятельських відносинах. Мелася цього року кінчить коледж. Вона хоче бути продавцем мистецьких картин.

9 квітня 1992, четвер вранці, метро.

Мариля і Ран їдуть сьогодні на вакації до Польщі. Буду на праці цілих 30 днів сама. Маю надію, що тепер — під кінець семестра — не буде за великого стресу зі сторони студентів. Професори, очевидно, не можуть сподіватися такої самої обслуги в час, коли замість нас двох буду я одна. Побачимо, чи знайду в них потрібне зрозуміння. (Деякі панове страх які вимогливі! Мовляв, якщо матеріялів нема у США, то чому не позичити їх в Европі? ітд.) На моїй голові буде маса праці, але маю надію, що дам собі раду. Якщо буде спокійніше, хочу вислати знову кілька пачок книжок на Україну — а було б добре, якби для того був час — попрацювати також над заплянованою біжучою бібліографією: Ukraine: Legal Materials in English. Вже деякі дані зібрала і буду їх регулярно доповнювати.

Вчора в New York Times була дуже добра стаття Володимира Ланового: "Come to Kiev. Listen to Ukraine." Критикує американську пресу, що черпає всі вісті via Moscow і через те має викривлене уявлення про Україну. Написано по західньому, конкретними короткими реченнями, речево, логічно, переконливо. Напевно писав хтось із наших діяспорників — може Шпорлюк? Грабович? Кравченко? Так саме треба. І добре, що надрукували. Сват Лабунька має рацію, коли каже, що писати такі речі треба людям з уряду України, тоді їх надрукують. Бо в Україні дехто думає, що це повинні робити тут в діяспорі.

10 квітня 1992, п'ятниця вранці, метро.

Остап чується значно ліпше і виглядає трохи здоровіший. Але вислідів лікарських обстежень і проб роблених у лабораторії ще не маємо.

Комп'ютер мій знову в направі. Тим разом перестав діяти "external drive". Дала тиждень тому до ремонту. Вчора мене повідомили, що направити не можна. Чи можна купити цілу нову частину? Вже їх не роблять, це старий модель, але на складі, правдоподібно, можна ще буде дістати — ціна: 300 дол. Я казала замовити. Ношуся, щоправда, з думкою купити новий комп'ютер, можливо Classic II (Macintosh), навіть вже оглядала, читала літературу, ходила консультуватися до Computer Resource Center. Довідалася деякі речі, що мене трохи затривожили. Досі я вживала Macwrite і на цій програмі пишу свою ULE80 — вже маю понад 300 сторін машинопису. Classic II, виявляється, не прийме мого MacWrite. Треба було б переробляти все на Macwrite II або на іншу програму. Була б велика морока, якби я втратила "formatting" моєї бібліографії, не кажу вже про сам зміст. Тому я й рішила попробувати ще купити старий модель. Але новий комп'ютер я таки, думаю, куплю — може переконаю Остапа, щоб почав уживати Мекінтош? Тоді варто було б мати два.

13 квітня 1992, понеділок, метро.

Потелефонували з Computer Repair і запропонували таке: направити мій external drive частиною, що є в мому internal drive, а сам Internal drive, тобто головний комп'ютер, "upgrade to 512KE" — це, мовляв, буде дешевше, як купувати новий external drive, а при тому комп'ютер працюватиме трохи швидше. Я погодилася. У висліді в суботу вранці мусіла привезти свій комп'ютер до майстерні і тепер знову мусітиму відібрати його автом, не знаю ще коли.

В суботу поїхала також на базар на Михайлівську гірку і накупила великодніх бабок, голубців ітд. на понад 80 дол. Нова церква вже готова — гарна, дерев'яна, вже викінчена в середині, з іконостасом, лавками тощо.

Пополудні в суботу ходила на засідання в справі бібліотеки. Рідна Школа мала деякі застереження щодо проєкту статуту, а також назріває криза, бо Мушка виїздить з Філядельфії, отже треба буде шукати нового бібліотекаря. Хоч як мене страшили, що мовляв Центр усе переймає, то Захарчук, новий голова, виявився куди легшим до співпраці, як Черник. Отже документ узгіднений — маю надію, що остаточно, і що справа зрушить з місця, почне діяти Рада Бібліотеки і пластова бібліотека стане загально-громадською інституцією.

Понеділок, 20 квітня 1992, вранці, метро.

Перерва в щоденнику: замість робити записки в метро — читала, а це єдиний час, коли я можу систематично вести щоденник.

В середу 16-ого ходили ми з Остапом, з Вірою, Титом і Софійкою до театру. Остап чувся можливо, Віра привезла його автом просто до китайського ресторану. Софійка підібрала автом Тита і мене, а я використала нагоду і відібрала з Computer Connection мій направлений і посилений (upgraded до MacPlus) комп'ютер. Смачно пообідали в товаристві, а тоді до Annenberg Center на виставу. Canterbury Tales ставив New Vic Theatre of London і квитки я купила вже пару місяців тому. Вони дають у Філядельфії тільки чотири вистави. Заля була виповнена до останнього місця і то переважно молодими людьми. Авторами "сценарію" на основі Чосера були Phil Woods i Michael Bogdanow, a Bogdanow був також постановщиком-режисером. Головною особою серед акторів був Micky O'Donoughue. Bogdanow i O'Donougue є основниками і керівниками цього New Vic театру. Адаптація Чосера — дуже дотепна і помислова, з наголосом на еротику. Micky додатково між сценами розповідає анекдоти ("10 найліпших середньовічних"), ходить між публіку, ангажуючи людей в дію. Audience participation encouraged! Трохи ми насміялися, отже вечір був вдалий. Гумор мав трохи "простацьке" забарвлення, на межі вульґарности. Але цієї межі не переходив. Акт копуляції (ще й подвійної) показаний на сцені за завісою простирадла — дуже тонко, дотепно, навіть сатирично.

21 квітня 1992, вівторок вранці, метро.

Вчора була в нас на обіді Марія Голод. Відпружились трохи при розмові і доброму вині. Вона приїхала на похорон своєї своячки Анки Лопатинської, колишньої упівки і залишилася при нагоді в доньки Ренати на свята. Передала я нею для Лесі Копач свою книжку — з подякою за рецензію. Також просила про ідентифікацію всіх речей з "Yarmarok" — обіцяла допомогти, звернувшись з тим до авторів.

Сьогодні маю заповіджений полуденок з Данкою Вонторською. Вона прийде вполудне і ми мали йти до Faculty Club — але я раптом, вже біля метро, усвідомила, що я забула вдома свою торбинку. (Маю в руці течку і парасолю, а торбинка залишилася в шафі! — Це тому, що в нас Олекса робить ремонт лазнички, я була зайнята розмовою з ним, зрештою з уваги на вчорашню гостю, забрала свою торбу із звичайного її місця на столику і сховала до шафи). Це значить, що я не маю зі собою університетської виказки, ні виказки членства у Faculty Club. Отже підемо, мабуть, де інде. Запасові гроші маю в бюрку, отже це не буде проблемою.

23 квітня 1992, четвер, під вечір, вдома.

О 6-ій вранці збудила мене вістка, що в Каліфорнії — землетрус. 6.1 на скалі Ріхтера! Десь біля 11-ої з праці потелефонувала я до Марка та Ії — знала, що вони напевно вже збираються до роботи, бо в них була 8 вранці. Говорила з Марком. Все гаразд. Він — удома в Лос Анджелес — не відчув нічого взагалі. Ія була ще на роботі і біля 10 вечора, каже, що там де вона працює (20-30 миль за ЛА) було землетрус відчутно. Але позатим все в порядку. Марко говорив з Каратницьким — є оферта для нього від AFL-CIO поїхати в справах профспілок на Україну.

27 квітня 1992, понеділок вранці, метро.

Вчора були в гостях у Люди й Зенка. Люда зробила прийняття з нагоди Зенкових 70-их уродин, а таким чином відзначила і український Великдень. Інакше ми не святкували б узагалі. Бабки, щоправда, купила я на двох церковних базарах, навіть одну маленьку на дарунок новій нашій працівниці, що називається Ірина Соколова і походить з Києва (я думала, що вона — зрусифікована жидівка, а вона — виявляється — відзначає Великдень, а бодай виявила зацікавлення: де можна купити паску?) Отже бабку з шинкою я вже їм цілий тиждень, але навіть до церкви не ходила, хоч мала такий намір. (Хотіла зібратися на утреню в новій Михайлівській церкві, і збудилася о 5-ій, так що сміло могла зібратися і поїхати на 6 год. ранку, але була дуже втомлена, бо пізно лягла спати і мала повну фізичних зусиль суботу — отже вирішила з церкви зрезигнувати!) Свято, одначе, відзначила по своєму — маємо оновлену відремонтовану туалету на партері — Олекса саме в суботу закінчив роботу. На городі — весняний порядок, ще й траву вчора покосила, хата почищена, з квітами — приємно бачити лад і чистоту (Тим разом робити це мусіла я сама, бо Ольга, моя помічниця, що приходить що три тижні, виїхала на пару місяців до Польщі). В Люди були, як звичайно, її сини з жінками і внуками, Максимовичі, Куземські, Яцкевичі, Євсевська, Возні, Галії.

30 квітня 1992, четвер вранці, метро.

У вівторок увечері возила я Остапа до Дикого. Вже потрібні були нові рецепти, отже він мусів замовити візиту. Але Дикий звернув увагу на його попухлі ноги і сказав: так не може бути. Дав застрик якогось додаткового ліку на відводнення, казав далі брати подвійну дозу Lasix. Вночі Остап багато разів встає до лазнички, отже не висипляється. Потім засинає, сидячи при телевізорі, а вчора — казав мені — здрімнувся на кріслі вполудне, в час, коли їв при столі! Чи це тільки з перевтоми й недосипляння? Я хоч і не беру ліків на відводнення, також пару разів встаю до лазнички кожної ночі, але це, мабуть, тому, що я увечорі більше п'ю, як підчас дня (хоч і підчас дня часто бігаю до туалети). Кава, що її часом п'ю в час праці, стимулює мій і так занадто активний міхур, а наніч люблю випити склянку гарячого cranberry juice з водою... Одне і друге — мочогонне.

1 травня 1992, п'ятниця вранці, метро.

Сьогодні минає рівно 25 років від дня, коли я почала працювати в Пенсильванському університеті. Das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau! З нагоди моєї річниці я вирішила почастувати своїх товаришів на роботі. Вчора купила велику скринку свіжих полуниць, що чекають в нашому холодильнику, а сьогодні з дому несу нарізаного твердого сира кількох ґатунків та Potato Chips. З полуницями мала я пригоду. Ходила до міста (пішки, до 17 вул. і Честнат), щоб купити Остапові, як один з моїх уродинових дарунків, медичну енциклопедію. (Ледве знайшла: дзвонила до 10 книгарень — всюди можна було замовити, але не було на складі!) Том виявився товстенький і досить важкий. Я несла його всю дорогу до 30 вул. Там вступила до банку, а потім, по дорозі, побачила грузовик, де продають городину й овочі. Вирішила купити полуниці, але не сподівалася, що "скринка" — це буде не 6, а 12 малих коробок. Хлопець хотів мені поставити "до авта" (where is your car?) i дуже здивувався, коли почув, що я думаю нести цю скринку, ідучи пішки. Все було б байка, якби не тяжка книжка. Полуниці були відкриті, люди звертали на мене увагу. Декого я навіть по дорозі почастувала. Але ледве донесла, приставала по дорозі кілька разів!

Ого! Знову пригода! Бачу, що я забула вдома свою торбинку. Тобто маю течку, сир, чіпси, але не маю зі собою торбинки з документами, грішми, кредитовою карткою. (Ключі і токени на їзду маю в кишені!) Це не добре — бо сьогодні йду на спільний полуденок з колегами, спеціяльно приготовила гроші, мала намір купити їм на свою картку VISA вино до обіду... Це вже мені трапляється вдруге, чого це я така розсіяна? (Торбу ношу через плече, тому зразу й не помітила!)

4 травня 1992, понеділок вранці, метро.

Бузок цього року розцвів саме в час — на Остапове 75-ліття, саме під його вікном — галуззя розквітлого бузку. В суботу він сам нарвав собі букет до світлиці — як я прийшла із закупок, в хаті вже були квіти від Уляни й Максима і цей нарваний в городі бузок — потім прийшли ще квіти від Марка. Мала дуже активний і томлячий вікенд. В суботу вранці, коли Остап ще тільки збирався брати туш, я поїхала до Jenkintown до Hechinger, PTK і Ванамейкера. В Hechinger купила дві плитки на підлогу до шафи в рожевій лазничці, в PTK — за наперед обдуманим пляном — два маленькі килими (ніби — дарунок Остапові!) — круглий Tabriz з Індії до бічної кімнатки, маленький перський з візерунком, мов ґобелен, — до недавно відновленої туалети внизу. У Ванамейкера купила Остапові шляфрок і кімнатний годинник у кристалі, який нам потрібний у світлиці, бо ніколи не знаємо котра година. Отже на дарунки від мене Остап дістав медичну енциклопедію, книжку фотографій Львова, килимки, годинник і шляфрок. Все це я запакувала і поставила у світлиці в неділю, а він не відкрив, аж увечорі, мовляв, думав, що це я приготовила дарунки для дітей, що мають приїхати!

Мала велику мороку: позичила в суботу машину, щоб почистити килим в бічній кімнатці. Двічі їздила віддавати машину, спершу міняла, потім віддала, бо була дефективна. Почистила килим ручно.

6 травня 1992, середа вранці, метро.

Сьогодні увечері виступає в УОКЦентрі Драч, а в неділю буде у Філядельфії президент України. La Salle University, за стараннями Левка Рудницького, даватиме Кравчукові докторат honoris causa. Велика подія для Філядельфії — всі розмови про це. Кравчук мав сьогодні приїхати — але про це, покищо, радіо і преса мовчить. NYT мав 4 травня першу редакційну статтю про Україну — повчальним тоном картаючи Україну за загравання нуклірною зброєю. Вчора радіо (тільки Public Radio!) подало вістку, що Кримська Верховна Рада проголосувала за повну незалежність Криму. Це має бути ще потверджене шляхом референдуму влітку. Це дуже утруднить візиту в США Кравчукові, бо напевно в цій справі буде багато запитань преси. Чи має уряд України плян щодо Криму? Чи можна росіянам на Криму, що історично ніколи не був частиною України, відмовити права на самовизначення? А якщо прийняти факт, що Крим не буде частиною України, то які це матиме консеквенції для інших справ — напр. Чорноморської флоти, або непорушности кордонів узагалі — непорушности гарантованої Гельсінськими угодами?

Вибираємося іти на виступ Драча і на 100 дол. бенкет в готелі Atop the Bellevue в честь президента України. Маю надію, що Остап буде настільки сильний, що піде.

Завтра має приїхати Ія з Ніною, потім прилетить Марко, в неділю приїдуть Максим, Уляна і діти. Квіти і помідори я вже посадила, лазничка готова, ще тільки хату поспрятати!

7 травня 1992, четвер вранці, метро.

Драч багато зробив для України і її відродження, і я його дуже шаную. Зрештою і поет він був (чи є?) першорядний. Але вчорашній його виступ, що його я повністю записала на тасьму, засмутив мене. Не тільки тим, що вістки з України не надто будуючі (Між іншим, приїхав до Америки Лев Гольденберг і вчора потелефонував до мене з Мілвокі. Bін схарактеризував стан в Україні такими словами: "ділять і ніяк не поділять владу", "ніхто про людей не дбає," це не перехід до капіталізму, це — перехід "до дикості"). В Драча засмутило мене інше — якийсь наївний романтизм, заклик до відродження козацьких традицій серед молоді, надмірна надія на допомогу діяспори ітп. Ось вчора Крим проголосував за незалежність від України. Уряд пробував тому запобігти. Деякі члени парляменту навіть перестаралися (Степан Хмара) і, настороживши Крим своїм надмірним націоналізмом, мабуть, пошкодили. Але чи мають вони якийсь contingency plan, що робити як Крим таки відпаде? (Крим, між іншим, був причиною моєї з Остапом суперечки. Він каже: Овва, це і так не українська земля! Але він не розуміє того, що раз будуть надрушені кордони сучасної України, проблемам не буде кінця, може початися збройна боротьба з росіянами, а це перемінить наші землі на Югославію і може довести до втрати державности!) Між іншим, цікаво, що західні журналісти це розуміють ліпше, як наші українці. Бо непорушність кордонів — справа міжнародних домовлень, тобто — юридична реальність.

Президент Кравчук мав вчора зустріч у Білому домі. Red carpet treatment — сказали на Public Radio. Але інші станції про це мало говорять, або й взагалі промовчують. Вчора McNeil-Lehrer мали програму про Україну та інтерв'ю із Шпорлюком.

11 травня 1992, понеділок вранці, метро.

Філядельфія вчора достойно вітала президента України. І не тільки українська. На ґрадуаційній церемонії La Salle університету було 3 тисячі, а може й більше учасників. Почесний докторат Кравчукові надав цій церемонії більшої ваги і на це звернула увагу преса — на радіо вчора (KYW) повторно ішла інформація про цю подію і слова Кравчука — у перекладі і голосом Мирослава Лабуньки — передавалися по етері багато разів. Самій церемонії трохи бракло урочистости — студенти завжди намагаються "здеформалізувати" commencement, але за моїх часів все ще затримували більш поваги і консервативної традиції. Гимн України передавали з тасьми і звучав він так, що навіть ми самі ледве його пізнали. Але це дрібниця. Після церемонії була в La Salle пресова конференція, потім тура Кравчука по українських місцях Філядельфії, а в 6-ій вечора — великий бенкет в елегантній залі готелю Atop the Bellevue. Бенкет зібрав 800+ осіб (може більше, точно не знаю), при чому понад 300 осіб не могли вже отримати квитків. Вшанували це свято своєю присутністю обидва сенатори Пенсилванії — Spector i Wofford, посадник міста Філядельфії вручив Кравчукові Дзвін Свободи, було багато видатних громадян філядельфійського політичного світу (напр. Thatcher Longstreth), президент La Salle і ін. З Кравчуком був цілий почот України — міністр закордонних справ Зленко, амбасадор до США Білорус, Дмитро Павличко, амбасадор до ОН Батюк, Крижанівський та інші. Такого свята, такого піднесення українська Філядельфія ще не мала ніколи! Величезний успіх для обох наших лясальських професорів — Рудницького і Лабуньки!

Наші гості вже з нами. Марко, Ія та Ніна були зі мною в Civic center на Commencement. Максим з Уляною і дітьми бачили Кравчука в УОКЦентрі, а на бенкет пішли ми з Остапом, Ія та Марко. Уляна й Максим залишилися вдома з дітьми. (Я вже напередодні заявила, що тим разом не візьму на себе обов'язку пильнувати внуків — таке ж становище зайняла і Марійка Лабунька. На таке свято ми ждали ціле життя — і такої нагоди не могли пропустити!)

12 травня 1992, вранці, метро.

Мої внучата Іванко та Стефанко (з батьками, очевидно) приїхали вчора до мене на PENN. Я взяла собі двогодинну перерву, пішла з ними на полуденок до Faculty Club і на прохід по нашому кемпусі. Максимові цікаво було поглянути, як розбудувався університет, від коли він був тут студентом, та й показати Уляні пам'ятні місця. Діти були раді, що зустрілися з бабою і все для них було нове і цікаве. Кмітливий Іванко зразу звернув увагу на два комп'ютери в моєму бюрі, Стефка зацікавила будова нового будинку бібліотеки (Сталева структура на п'ять поверхів уже стоїть і має commanding presence — по сталевих поперечках високо угорі часом ходять люди, аж дивитися страшно! Тяжка це і рисковна робота і вимагає вона від робітника не тільки сили й витримки, але й відваги!) Увечорі після обіду прийшов Марко з Іком (Ія з Ніною та Марійкою Лабунькою поїхала до Нью Йорку на два дні. Там в Олеся й Люби виникла криза, бо їхня опікунка дітей мусіла кудись виїхати, отже Ія і Марійка вирішили їх виручити, а при тому дати Ніні запізнатися з кузенами і по тому боці родини).

Сиділа я з хлопцями при столі і скачу, радилася в справі купівлі нового авта, приємно було дивитися на цих двох дорослих мужчин — моїх синів — таких різних, а водночас таких подібних до себе, таких близьких моєму серцю.

16 травня 1992, субота пополудні, вдома.

Історичний вчора був день. Дівчата — тобто Уляна та Ія — вирішили влаштувати в нас вдома гостину на честь Остапового 75-ліття — тільки для близьких членів родини, тобто для нас обох з Остапом, Максима й Уляни з дітьми, Марка з Ією і Ніною та Мирослава і Марійки Лабуньків. Oбидві мої невістки поїхали по додаткові харчі, накупили всячини, підготовили, подали, а потім ще й посуд помили! — так, що я була в своїй хаті гостем! Використала я цей день, щоб поїхати з хлопцями (Марко, Максим, Іванко і Стефко), подивитися на нові авта Форда і Тойота. Я була вже давно рішена, що купуватиму або Taurus Форда або Toyota Camry. Про Camry я вже і читала багато і наслухалася позитивних рекомендацій від різних знайомих (Максимович, Собчук і ін.). Навіть їздила вже раніше до Central City Toyota, і навіть сиділа в середині. Але Taurus-а бачила тільки здалеку і не багато про нього знала — тільки те, що вичитала в Consumer Reports. Отже ми наперед поїхали до Sheehy Ford. Провели там досить багато часу, не тільки говорили з продавцем, але я навіть переїхалася довкола паркової площі. Авто мені навіть досить подобалося — ціну був би нам дав не дуже понад 16 тисяч долярів. Але ми поїхали до Jenkintown до Sloane Toyota. Пертрактації в справі авта робили ми з Марком, тоді як Максим займався Іванком і Стефанком. І ось я зробила історичне рішення — купила нове авто Toyota Camry LE, з усіми притаманними цьому LE додатками — охолодженням, радіоапаратом з касетами, автоматичними замками на двері й вікна, повітряним мішком, як додатковою охороною для шофера, ітп. — а до цього, за додатковою оплатою ще т.зв. Anti-lock brakes, спеціяльні гальма, що їх тепер дуже поручають, щоб, мовляв, колеса не совгались ітд. Із 7% пенсильванійським податком ітд. ціна авта винесла $18,047 (саме авто 16,800). Трохи виникла констернація — бо я не зовсім була готова купувати авто саме цього дня — отже на чековому конті було тільки 7,500 тисячі, а це було в п'ятницю під вечір, отже запізно, щоб робити якісь банкові трансакції. Не хотіла, одначе, відкладати на пізніше. Хотіла, щоб Марко привіз мені авто додому, щоб я не мусіла вперше новим автом їхати на великій дорозі, не обзнайомлена ще як слід з інструментами і не звикла до новинок нового авта (power brakes, скринка бігів збоку, і таке інше). Продавець розв'язав справу так, що я заплатила 7,500 чеком вчора, а решту маю доплатити в понеділок і тільки тоді дістану повне право на власність (Title). Я взяла собі кілька днів вакацій — включно з понеділком — немов передбачила, що мені цей час буде потрібний. Сьогодні вже телефонувала до GEICO, щоб додати до мого обезпечення Collision i Comprehensive coverage, що їх я для старого Шевролета вже останньо не брала — до понеділка ще маю обезпечення Sloane Toyota. Гостина в нашій хаті вдалася на славу, харч був знаменитий, обильний, атмосфера сердечна, а нове авто додало нам ще піднесеного настрою. Сьогодні Максим з Уляною, дітьми, Марком, Ією та Ніною пішли собі десь до музею, а я вперше спробувала переїхати новим автом довкола кварталу і по бензину, та з книжкою розгадувала, як працюють різні інструменти в моїй новій машині.

Старе авто маю намір подарувати Ікові Лабуньці або Вірі Датон — можливо за символічну ціну 50 дол., щоб упростити справи з податками. Мотор у ньому дуже ще добрий, авто має всього 47,000 миль — і хоч воно старе (12 років!), має подерті в середині килими і потребує нових коліс — то якби не те, що я поволі готуюся до пенсії і хочу на старість мати добре нове авто — то навіть я сама могла б ще пару років ним їздити. Воно може добре ще комусь послужити. Не хотіла я "продавати" його на "trade-in", бо це комплікує справи торгу, а ціну за нього визначують передусім на основі його віку — тобто мінімальну, може яких 200-300 дол. Волію комусь подарувати — але і додавати до нього вже не хочу і з обезпечення казала з його зняти.

Моє нове Camry має тільки 4-циліндровий мотор, напевно менше зуживатиме бензини. Кольором воно подібне до мого старого Шевролета — вишневе — це мій улюблений колір. Трохи від Шевролета менше — в старому авті вигідно могло їхати 6 осіб, в новому — тільки 5. І Шевролет і Тойота мають по четверо дверей, ззовні Шевролет трохи більше "канцястий", а Camry — заокруглений. Маю надію, що нове авто довго мені служитиме, що не матиму з ним клопотів і випадків, і що його мені не вкрадуть. Не брала я додаткових алярмів проти злодіїв, бо з цим є велика морока!

Вівторок, 19 травня 1992, вранці, метро.

Вчора поїхала з Ією до Sloane Toyota і полагодила решту справ, пов'язаних з автом. Вже маю забезпечення, реєстраційну плитку і авто вповні заплачене. Їхала до Jenkintown/Glenside моїм автом Ія — я вже їздила тут в околиці, а навіть до УОКЦентру, поволі привикаю, але на дальшу, та ще й не дуже мені знайому дорогу до продавця, воліла мати вправного шофера і не хвилюватися. З грішми мала трохи мороку, бо коли я хотіла витягнути з конта в Mellon 12,000 дол., виявилося, що мусітиму заплатити 1% кари — тобто 120 дол.! Це мене трохи розсердило. Я повернулася з банку додому, почала дзвонити до PSFS і до Щадниці і скомбінувала так, що з Mellon вибрала тільки 2,600 — отже в найгіршому разі втрачу 26 дол. Це мені научка, що на наших контах треба тримати трохи більші суми. На моє здивування виявилось, що один мій Money Market Account в PSFS, що раніше мав всякі обмеження — тепер дозволяє вибирати гроші будьколи. Отже до нього треба буде додавати — може й перенести за якийсь час з інших конт. Марко полагодив мені купівлю накривала на авто. Коштувало воно 110 дол. і буде з ним трохи мороки. Але ось моє свіжо почищене нове авто простояло першу ніч під накривалом і на нього з дерев нападало вже повно всяких "котиків", насіння тощо. Старе авто запропонувала я Ікові — має мені відповісти, чи зможе його взяти, чи ні, і коли. Максим з родиною вже вдома. Марко також уже в Лос Анджелес. Ія з Ніною відлітають сьогодні.

21 травня 1992, четвер вранці, метро.

Вчора Liz і працівники нашої бібліотеки зробили мені "party" з нагоди моїх 25 років у BLL. Гостина відбулася на дворі, був дуже добрий "punch" з вином, шампанським та величезними полуницями (я випила, мабуть, чотири склянки!), величезний торт з написом для мене, — а я, не знаючи, що буде тільки солодке, принесла з дому нарізану ковбасу, що її з'їли з великим задоволенням — без хліба, кексів чи муштарди! Прийшла також Віра — бо день раніше вона прийшла увечорі подивитися, яку то я маю "несподіванку" (авто!), була на вечері і я показала їй "memo" про "party". Liz тепер на sabbatical, десь над озером Мішіґен, де вони мають свою "дачу". Але приїхала на два дні по справам і з цієї нагоди і пересунула офіційну парті з 1 травня на 20 травня,. Каже колега Marie Newman — одна з двох, що її заступає: Liz приїхала на два дні і відразу викликала напруження — "і в мене і в Pat розболівся шлунок, бігаємо щоразу до лазнички..." До цього додає ще й моя Мариля, яка до всього мішається, переносить сплетні, викликає інтриґи. Вчора, напр. була демонстрація (тобто показ) нового комп'ютерного сполучення з Ізраїлем для гебрейської колекції жидівського релігійного права. Мене забули про це повідомити і запросити на Reception увечері. Liz приходила перепрошувати. Але я рада, що так вийшло, бо і так не хотіла і не могла б увечері залишитися.

Вівторок, 26 травня 1992, вранці, метро.

Довгий триденний вікенд (Memorial Day!) провели відносно цікаво. В суботу вранці возила я Остапа на рентген до лікарні Germantown (ноги знову дуже попухли, отже Дикий спрямував його на пересвітлення). Це була перша Остапова подорож моїм новим автом. Та й перша проба охолодження — бо в суботу було страх, як гаряче (до 90̊)! В лікарні, на щастя, досить швидко все полагодили, приїхали додому, а потім зразу ж за харчами до супермаркету. На год. 4-ту поїхали до УКУ, де виступав Роман Лубківський, новий (і перший!) амбасадор України до Чеської і Словацької Республіки. На його виступ прийшло понад 40 осіб — дуже багато, якщо взяти до уваги гарячу погоду та й малу рекляму. Зовсім несподівано і непередбачено вийшло так, що ми забрали Лубківського, що приїхав тим разом з жінкою Наталкою, до себе на обід. Отже вечір провели в товаристві Лубківських. Виступ його на УКУ був дуже добрий, речевий, діловий, про відносини в Чехії і Словакії, про закордонну політику України, про візит Кравчука в США. Приємно бачити, як люди доростають до нових своїх функцій! Це вже не говорив поет Лубківський, це говорив посол України, дипломат! Не легке буде його завдання лявірувати і лагодити конфлікти з русинами і іншими.

В неділю був дуже цікавий виступ Михайла Гориня в УОКЦ — справжній політичний лідер, державний муж! А вчора були в Люди й Зенка, де Максимовичі розповідали про свою подорож в Україну.

По дорозі додому ввечорі, метро.

Мусіла обірвати записки, бо довелося висідати. Хочу додати ще пару слів. Михайло Горинь — дуже вироблений політичний діяч, що вміє дати цілу панораму політичних проблем України, від економіки до закордонної політики. При тому він добре панує над авдиторією, тактовно і до речі відповідає на найдурніші навіть запитання, не обминає питання, але вміє дипломатично згладити гострі кінці, в рукавичках, делікатно, з максимальною толерантністю розправлається з опонентами. (Напр. те, що говорив про Хмару, або як відповідав на питання Ценкові, Біласові і іншим. Приємно бачити в нього справжні демократичні інстинкти. Ніщо його не виводило з рівноваги. Має видно неабиякий досвід виступів на вічах перед різними авдиторіями. Вперше підніс справу державних бондів України — це напевно ще буде не зараз (і коштуватиме діяспорі не сотні, а тисячі долярів!) — але я рада, що жебранина кінчається, що жертвенність діяспори буде поставлена на іншу площину, з державницькою гідністю.

Максимовичі дуже позитивно розповідали про свої враження з України, Аня навіть із значною дозою захоплення, зворушення, задоволення. Вони жили не в готелі, а в родини у Львові, возили їх автом до Зарваниці, Коломиї, Івано Франківська, Камінки Струмілової. Роман читав доповідь в університеті. Потім нічним поїздом поїхали до Києва, були також у Каневі (автобусом, не Дніпром). Передали вістку, що в червні приїде сюди Юрко Чайківський. А Люда з Зенком, як видно, також набрали охоти їхати в Україну — десь, мабуть, під кінець літа.

Середа, 27 травня 1992, метро, вранці.

Вчора Віра Датон забрала мого старого Шевролета. Вже перед тим кілька днів тому приходила подивитися і була приємно заскочена, коли почула, що я хочу авто подарувати, не продати. Спочатку навіть настоювала, що вона може щось таки заплатить, але я сказала їй: волію мати гонор і приємність. Xіба би треба було платити якийсь податок від подарунка — тоді офіційно, pro forma, можна поставити якусь символічну суму — 50 дол. чи що. Але казав Вірі нотар, що податку не буде. Я підписала їй "title", але покищо не відомо на чиє прізвище авто буде зареєстроване. Віра хоче дати його Юстинові, який від вересня ходитиме до дентистичної школи на Temple University. Йому в липні сповниться 21 років — отже, мабуть, доведеться почекати до липня. А ще є можливість, що запишуть авто на Баба (батька), щоб платити менше забезпечення. Insurance на авто тепер такий високий, що я за старе платила понад 1200 дол. річно, а за нове платитиму, здається, около 350 дол. більше. Саме через страхування і клопоти з паркуванням авта в Кембріджі — відмовився, після однотижневої надуми, від пропонованого подарунку Іко Лабунька — йому я пропонувала першому. Іко напевно за пів року пожалує, що не взяв. Віра дзвонила вчора ввечері, що їй дуже добре їхалося і що приїхала без пригод — хоч ще без реєстраційної таблички!

Четвер, 28 травня, метро.

Вчора гостем у мене була Ліда Корсун, бібліотекар з Києва. Приїхала в товаристві Христини Турченюк. Я взяла їх на полуденок до Faculty Club, показала нашу бібліотеку та українську колекцію Van Pelt, провела з ними майже все пополудне, подарувала їй Самотнє місце.

29 травня 1992, п'ятниця, метро.

Лідія Іванівка Корсун — це "заслужений працівник культури України", директор київської центральної міської бібліотеки для юнацтва та президент київського молодіжного клубу "Еврика". Років їй десь, мабуть, понад сорок (виглядає дуже молодо і добре презентується, але в розмові я довідалася, що в неї доросла дочка-актриса і що Ліда вже є бабунею). Виявляла живе зацікавлення всім довкола, зокрема бібліотечними справами, хоч, очевидна річ, наукова юридична колекція нашої бібліотеки не могла бути їй такою цікавою, як була б якась велика публічна бібліотека з добрим відділом і програмою для дітей і юнацтва. Клуб "Еврика", що його вона веде, влаштовує часто публічні вечори з видатними особистостями (виступали там, напр. кандидати на президента України, крім Кравчука — але і Кравчук, каже Ліда, був її гостем пару років раніше!). Запрошувала приїхати, відвідати. Подарувала мені книжку "Зарубіжні українці", з теплою присвятою.

Понеділок, 1 червня 1992, метро.

Їду на PENN, але не до Law School. Взяла собі сьогодні і завтра вакаційні дні і хочу попрацювати над ULE80 в бібліотеці Van Pelt. До Урбани, нажаль, не поїду — отже треба використовувати можливості, які є. Вже і минулий вікенд повністю присвятила я бібліографічній праці аж занадто!) В суботу вранці покосила на городі траву, а тоді — наново скупавшись після фізичного зусилля — взяла Остапа і поїхала до бібліотеки в Центрі. Там зустріли ми чимало людей (включно з Лідою Корсун, яка в товаристві Хртистини Турченюк із захопленням придивлялася до праці Центру — школи, СУМА, Пласту, бібліотеки. Остап переглянув собі газети та нові книжки, а я працювала над річниками Нашого життя. Умовини для праці там не надзвичайні, бо всі мене знають і хочуть зі мною говорити. Частину комплекту Н.Ж. довелося взяти зі собою додому і докінчити в суботу увечорі, в приємній атмосфері моєї спальні, вигідно на фотелі з ногами на кріслі, при прекрасній музиці Моцарта із знаменитого компактного диску.

В неділю лив страшний дощ — я тільки вийшла (пішки!) пройтися до крамниці, щоб купити Остапові банани (він мусить їсти їх кожного дня з уваги на potassium). Річ у тому, що ми цього вікенду взагалі не їздили за харчами — вирішили з'їсти трохи нагромаджені запаси. Імпрез цього вікенду не було, не ходили в гості і не приймали гостей — трохи нудно, але зате як продуктивно для моєї бібліографічної праці! На телебачення дивилися тільки на вісті та в суботу на польську і українську програми на каналі 61. До церкви не ходили — отже сиділи вдома.

Підготовила я собі працю до Van Pelt. Треба написати анотації до цілої низки раніше знайдених позицій. Це тому, що колись я робила неанотовані списки для JUS — а тепер доводиться доповнювати. Факт, що новий редактор JUS (Marples) не зацікавлений друкувати бібліографію в журналі (та й взагалі, чи виходить ще журнал? давно не бачила! Редактор, мабуть, зайнятий іншими справами!) — може вийти мені на користь. Тепер я зразу пишу анотацію — а це безпечніше і оперативніше — бо не доводиться шукати за журналами вдруге (а деякі, буває, ще й тяжко знайти, зокрема ж такі як Ukrainian Canadian, чи Ukraine).

Я сіла сьогодні на локальний поїзд метро і тому маю більше часу для записок. На експрес чекало дуже багато людей, а я хотіла мати запевнене сидяче місце. А якраз винятково не спішуся — духом я відпружена, якби була вже на пенсії. Одне, що не є дуже добре, це факт, що до мене не можна зателефонувати — в разі наглої потреби це могло б бути проблемою. Як піду справді на пенсію, може домовлюсь з кимсь з моїх колег з Van Pelt, щоб можна було залишити для мене "message".

3 червня 1992, вранці, метро, середа.

Повертаюся до роботи. Вчора на PENN не їздила і над ULE80 не працювала. До полудня переписувала й редагувала на комп'ютері англомовний та український тексти статуту Української Бібліотеки в Центрі. Англійський переклад зладив адвокат Шваб'юк, але він деякі статті не переклав, а переробив, та ще й додав при кінці нову статтю, що, мовляв, у разі конфлікту інтерпретацій, англомовний текст — вирішальний. Деякі його зміни — добрі, але є деякі пропуски та принаймні один серйозний недогляд, що суперечить дальшому текстові (І хто б то думав, що правники можуть бути такими неуважними? Та ще й цей недогляд в його власному доданому до первісної версії тексті. Довелося внести і деякі дрібні зміни в український текст, щоб зробити його більш подібним до англомовного, та й змінити нумерацію статей (замість а,б,в,г,ґ, і відповідників a,b,c,d,e — я вжила децимальні числа, щоб статті цитувалися точно і в одному і в другому тексті. Все це, очевидно, значить, що потрібні ще одні сходини сторін для одобрення).

Пополудні поїхали до Genuardi за харчами. Потім я скосила траву на задньому городі, помила авто (вперше), а увечорі поїхали з Остапом в кіно. Фільм Far and away — не подобався. Сентиментальний Schmelz.

4 червня 1992, вранці, четвер, метро.

Серед клієнтів нашої бібліотеки вчора був Юрій Демків зі Львова, що приїхав був до Southern Methodist U. Law School на програму LL.M. і тепер повертається назад до Львова. Він абсольвент права Львівського університету і, як я зрозуміла, почав працювати як викладач. Шукає він за матеріялами про право штату у федерації підписувати міжнародні договори, покликаючись на якийсь такий договір Тексасу з Ізраїлем. Мовляв, йому треба знати, де можна знайти компіляції таких договорів. Sancta simplicitas! Я йому вияснила, що навіть для міжнародних договорів повноправних держав, тексти договорів часом можна здобути тільки в відповідних міністерствах закордонних справ — отже про компіляції того рода зайво й говорити. Взагалі сама концепція — сумнівна. Я розумію, що в СССР, де наші юристи пробували довести право України на членство в ОН і на право підписувати договори — така справа могла здаватися актуальною і вона була українцям своєрідним паліятивом. Але це була фікція, викликана політичними обставинами. Ми дзвонили в цій справі до State Dept. Їхня опінія така: що того рода договори американських штатів не мають правної конституційної бази. Зібрала для Демкова деякі матеріяли і хочу сьогодні піти з ним на полуденок до Faculty Club.

5 червня 1992, вранці, п'ятниця, метро.

Значну частину вчорашнього дня знову присвятила Юрієві Демкову. Зробила йому фотокопії останніх трьох рапортів PERU, своїх бібліографій Joint ventures in Eastern Europe та Ukraine: Legal Materials in English (вже має 4 сторінки!), а крім того інформації про наші holdings українського права, ітд. Взяла його на дуже смачний і обильний ланч до Faculty Club (сама мусіла з'їсти цілий великий обід з зупою і десертом, щоб дати хлопцеві добрий приклад, щоб не женувався!) Зробив він на мене дуже позитивне враження. Йому тільки 28 років, вже одружений, має однорічного сина Марка. Рік був поза домом, у Тексас, але їздив до Львова на Різдво. Він досить пристійний, добре презентується, поводиться культурно, невимушено, по західньому. По англійському говорить досить поправно — вміє давати собі раду, розумний, інтелігентний молодий чоловік — на таких Україна може покладати свої надії — аби таких було більше. Він у Філядельфії був в адвоката Филиповича, який — як я зрозуміла — через International Bar Association здобув для Демкова стипендію до Southern Methodist Law School на LLM, а у вересні, за підтримкою IBA, Демків братиме участь у конференції IBA в Cannes, у Франції. В час ґрадуації в South Methodist підняли прапори всіх держав, що з них студенти приїхали — каже Демків — і серед цих прапорів він побачив і прапор України! Це була для нього несподіванка: звідки взяли? Ніхто про це перед тим його не питався! — Ну, раз ми вийшли на світову арену — знатимуть про нас всі, кому це потрібне. Треба тільки, щоб ми всюди були репрезентовані! На другий рік знову має приїхати як LLM якийсь студент з України.

10 червня 1992, середа вранці, метро.

Я знову взяла два вакаційні дні: понеділок і вівторок. І випав цей довгий вікенд надзвичайно продуктивний. Вже в п'ятницю ввечері написала два листи: до Уляни Дячук (в справі оголошень моєї книжки і що головне — в справі друку книжки Івася) та до Гарвардської Літньої Школи (з копіями для Грабовича, Марка, Максима і Процика). Урвався мені терпець в справі нагороди ім. Сенковських. Це ж уже тягнеться від 1989 року — і досі нема. А я думала, що достойно вшаную пам'ять своїх батьків, уфундувавши в Гарварді щорічну нагороду студентові! Не хотіла іти традиційним шляхом панахид і церковних відправ! Ні Мама, ні тимбільше Тато ніколи побожними не були, а що вже говорити про мене. Не люблю гіпокризії. Ну, от — побачимо, чи поможе... Щодо Уляни Дячук і оголошення моєї книжки — варто було заждати день-два, бо ось саме вчора прийшло число Свободи з датою 3 червня і в ньому — violá! перше оголошення Самотнього місця під сонцем!

Суботу провела, працюючи фізично: зробила непосильну, здавалось би, роботу: попідрізувала кущі айві на мурі (тобто плющ) — повні дві в'язки і дві повні пушки на сміття! Не думала я, що я ще здібна до такого фізичного зусилля! (Заохочена цим досвідом, і після дводенного відпочинку, я вчора обрізала ще й живопліт і — якби цього було не досить — пилкою вирізала чимало галуззя з наших "сосонок", що вигналися в небо по саме нікуди.

Але не тільки фізичним зусиллям живе людина (хоч до цієї категорії треба додати ще п'ять тузинів вареників з м'яса, що їх я зробила, щоб заморозити і мати на випадок несподіваних гостей). Багато часу віддала я для ULE, пишучи анотації з матеріялів, що їх я принесла собі з бібліотеки, вносячи записи на комп'ютер, а вчора поїхала до Центру і працювала там у нашій бібліотеці ціле пополудне. На Penn тим разом не їздила. До кіна вибирались, але не пішли — може підемо в четвер з Вірою до Ritz на Howard's End, що його дуже захвалюють.

Перед сном трохи читаю. У Всесвіті знайшла і прочитала Плутарха (Перікл і Фобій) — в українській мові Плутарх чомусь звучить менш модерно, як в англійському перекладі, що його читала десь 30 років тому — а може я вже забула? А може наш переклад ближчий оригіналові?

11 червня 1992, четвер вранці, метро.

Довідались учора, що до п'ятниці (завтра), а найдалі до вівтірка треба здати річний звіт — бо декан, тим разом, звернувся за звітом раніше, як звичайно. Отже інші справи на роботі треба відкласти і, можливо, не братиму вакаційних днів у понеділок і вівторок.

Іко Лабунька їде на два тижні до Києва і обіцяв взяти передачу — пошту. Вчора написала я листа Доценкові, сьогодні може напишу Любкові Бліхареві, може ще комусь. Мушу також вполудне піти до банку, щоб вибрати трохи готівки, бо хочу до листів додати по 20-ці. Доценкові додала до листа три сторінки змісту Антології з ULE80 — може схоче допомогти з ідентифікацією поезій. Інші сторінки пішлю Мирославі Антонович, що вже мені прислала деякі ідентифікації, що є значною допомогою. Ідентифікації прислали також деякі наші автори з Канади (я звернулася до них за посередництвом Марії Голод). Треба мені написати до Марка Павлишина в справі його австралійських статей та ідентифікацій австралійських письменників.

17 червня 1992, середа, метро.

Знову взяла я два вакаційні дні: понеділок і вівторок. І у висліді — не робила записок у щоденнику. Невже це сигнал, що щоденник занепаде зовсім, коли піду на пенсію?

В п'ятницю ввечорі ходила на концерт Віки. Ходила сама, бо Остап не виявив охоти, і добре сталося, бо своїми ґдирами був би зіпсував мені приємний вечір. Це, мабуть, вперше в моєму житті я була на концерті Рак-музики. Не належу до її особливих поклонників, і частина концерту була рішуче за голосна — навіть для мого толерантного сприймання. На стільки голосна, що тексти пісень були зовсім нерозбірливі, а тексти тут грають рівнорядну ролю. Не жалую, що пішла. Це дуже своєрідне явище — оцей вплив Америки на популярну культуру цілого покоління світу. Особливо звертали на себе увагу невсипуща енергія виконавців (коли це вони ловлять віддих між поодинокими точками?) та несподіване відродження чисто галицького діялекту. Концерт зібрав може пів залі публіки, серед якої була значна кількість молодших людей.

В суботу їздили за харчами, в понеділок поїхали до Willow Grove Mall купити Остапові черевики. На його опухлі ноги всі черевики вдома за малі. Купили аж три пари на майже 200 дол, та ще й метелик, що за ним Остап віддавна шукав. Він хотів метелик, що зав'язується як краватка, а таких тепер у звичайних крамницях немає. Знайшли в Bloomingdale за 25 дол! (І хто каже, що в Америці мала інфляція?) У вівторок їздили до бібліотеки в Центрі. Решта часу — праця над ULE.

18 червня 1992, четвер вранці, метро.

Перед сном читаю... і хто б то подумав?... Літопис Самійла Величка. Принесла з бібліотеки, щоб переглянути і показати Остапові, прочитала знаменитий вступ Валерія Шевчука (це теж — феномен! і письменник з нього першорядний, а бачу, що й дослідник солідний!) — зацікавилася і ось почала читати. Дуже мені сподобалася цитата з Величка, що її наводить Шевчук про нікчемні лінощі наших літописців, завдяки яким ми не маємо точної історичної хроніки, що її мають поляки та інші народи. Цю цитату треба мені повністю відписати з книжки — її варто колись використати в статті. Адже це майже така ж думка, як і мій вислів про Шекспіровий "concordance" і нашого Шевченка, вислів, що задокументований Десняком-Руденком у "Дружбі народів".

В. Шевчук цитує Величка:

"Славу нашу сховано під плащем їхніх [давніших літописців — В.Ш.] нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов'яно-козацьких письменників і відтворив якусь, варту пам'яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком." (т.3, с.90, Київ, 1855. Летопись Самоила Величка) = Самійло Величко. Літопис. Переклав з книжної української мови Валерій Шевчук. Київ: Дніпро, 1991. с.7 (Передмова).

19 червня 1992, п'ятниця вранці, метро.

Останніх кілька днів — винятково гарна погода: тепло (до 85̊F), мала вологість, легкий вітрець — таке у Філядельфії в червні буває рідко. Але сьогодні — зливний дощ, ледве з хати вийшла! Увечорі вчора — після цілоденної праці, вечері, вістей на телебаченні, сіла переглядати (і читати) журнали і газети: Economist, Der Spiegel, Свобода, Українські вісті, Ukrainian Weekly — вполудне читала New York Times, де в центрі уваги Борис Єлцин, який приїхав із дво-денним офіційним візитом, підписав договори про роззброєння, виступав із промовою в Конґресі. Єлцин, який би він не був — це надія також і нашої України, бо альтернативи можуть принести нам чимало лиха — від Руцького до Жіріновського, що виступає як російський Гітлер... Після газет, присвятила я решту вечора переглядові Каталогу видавництва Наукова думка і зробила вибір рекомендацій для Van Pelt (Dennis Hyde саме з цією думкою прислав мені каталоги!) Є там низка цікавих видань, що їх обов'язково треба замовити — в тому числі і деякі збірки юридичних документів з часів УНР!

У висліді, одначе, болять мене очі. Треба було дати їм трохи відпочити.

Сьогодні в УКУ має виступати Василь Плющ, заступник головного редактора Літературної України.

23 червня 1992, вівторок вранці, метро.

Зустріла мене вчора велика і дуже приємна несподіванка. Увечорі, вже близько п'ятої, я вирішила ще відкрити і переглянути пошту. (Звичайно це — гори всяких реклям, повідомлень, дуже рідко щось цікаве — і я не кожного дня встигаю все переглянути!) Серед вчорашньої пошти — FCIL Newsletter (Foreign, Comparative and International Law, Special Interest Section, American Association of Law Libraries) що його редактором є Dan Wade. Тепер цей Newsletter — при комп'ютерській лазерній техніці виглядає зовсім пристійно, як справжнє видання. Це число (це вже v.6 no.3) має 29 сторінок друку. Я не збиралася читати цього бюлетеню, бо на це треба було більше часу, але глип! на першій сторінці, та ще й в рамці, дуже промінентно, що мусить звернути увагу всіх читачів, бачу: "Tribute to Marta Tarnawsky by Morris L. Cohen". Очам своїм не вірю! Це справжній професійний tribute з нагоди мого 25-ліття на PENN. Та ще й як написаний! Таке міг справді написати тільки MLC : коротко, зв'язко, підкресливши мої професійні досягнення. Мушу залучити тут копію — бо інакше треба було б переписати. Це більш варте, як пів дозена всяких party. Я, зворушена, подумала собі: ну, це вже мені й справді сигнал іти на пенсію! Мушу потелефонувати до Dan-a і Мориса, щоб подякувати за уважливість і сердечність.

===================
[На титульній сторінці FCIL Newsletter, доданій до щоденника]:

TRIBUTE TO MARTA TARNAWSKY by Morris L. Cohen, Yale Law School.

[Congratulations to Marta Tarnawsky, associate director for foreign and international law at Biddle Law Library, who celebrated twenty-five years of service at the University of Pennsylvania on May 1, 1992. — Editor.]

Marta Tarnawsky has served the Biddle Law Library, its user community, and the law library profession with great distinction for these twenty-five years. With often limited resources, she has developed a fine research collection and a lively service program in foreign and international law. Her imaginative and pragmatic approach to library service has been a model for all of us, and her bibliographic scholarship has raised standards in her fields of specialization. She has proved, if proof be needed, that a poet can function with distinction in the world of practical affairs. Her coming to Biddle was a highlight of my own years at that great library.
=====================================

29 червня 1992, понеділок вранці, метро.

В суботу їздила я до Haddonfield, де в домі Marie Newman влаштовували "Shower" для Catherine Krieps, що виходить заміж 1 серпня. Замітна ца подія передусім тим, що це була перша моя подорож поза містом новим моїм автом. Висновок: мені треба більшче їздити, бо з бігом літ втрачатиму вправність водія! За минулий рік я фактично поза Філядельфію не виїздила взагалі. В неділю знову "shower" — тільки тим разом він називався "дівич вечір" і був у домі Віри Лащик, з нагоди недалекого весілля (у вересні) Софійки. Ця імпреза зібрала повну хату гостей, навіть з далеких віддалень. Зокрема мені було приємно зустріти там Іку Кознарську-Казанову, що її я вже давно не бачила, та й Софійку Геврик, що з нею завжди приємно провести пару годин. З дівич вечором вийшла заковика, бо вислане поштою запрошення до мене не прийшло. Але вони телефонували, запрошували, перепрошували. Остап у суботу, зовсім несподівано, мав змогу бути на історичних змаганнях копаного м'яча — Україна vs. USA. Приїхав по нього автом Коропецький і вони були разом. Я і сама була б радо поїхала, якби не попереднє зобов'язання поїхати до Haddonfield. Було на мечу майже 12 тисяч людей. Вислід: 0:0.

5 липня 1992, неділя пополудні, вдома.

В середу і четвер взяла я вакаційні дні, в п'ятницю бібліотека була закрита з нагоди Дня Незалежности, отже в мене були 4 дні "вакацій" плюс неділя. У вівторок на УКУ мав виступ Федір Погребенник, разом з Марією Влад. Марія Влад, поетка, але тепер працює в Міністерстві Оборони України, тобто творить українську армію. Про це вона й говорила: про присягу на вірність Україні, про тих, хто від присяги відмовився, про склад офіцерського корпусу, про статистику, про потребу ідеологічної українізації, про матерів, що відмовляються віддавати синів до війська, бо їх там, мовляв, б'ють, ітд. Про військову газету, що виходить двомовною і що для неї також не вистачає паперу... В приватній розмові я запиталася, як це так, що для військової газети збирають фонди серед діяспори, що адже ж уряд повинен свою армію та її газету забезпечити відповідними фондами. Сказала на те: а хто її хоче? (тобто армію) мовляв, уряд Фокіна зовсім не зацікавлений в тому, щоб була армія — а хто ж армію творив? — питаю. — Рух! була відповідь, не уряд. Мені це дуже не подобалося. Адже це говорить людина, що сама є членом адміністрації, адже працює в міністерстві оборони. Здається мені, що це — скандал, щоб еміграція складала гроші на військову газету. Що це за уряд, що не може забезпечити собі певного б'юджету? Інша справа з культурою — для літератури й мистецтва в Україні тепер буде критичний час, бо втрата державних субсидій буде тут справжнім ударом і перехід на приватизацію буде важкий і довгий. Тут підтримка діяспори може багато допомогти і вона конечна, а принаймні — побажана. Бо й самий перехід до приватизації конечний і скорочення державних субсидій неуникниме (і навіть побажане). Культура мусить відокремити себе від повної залежности від державних фондів, бо залежність фінансова тягне за собою і залежність ідеологічну.

Федір Погребенник був нашим гостем від вівтірка (після виступу) до сьогодні вранці. Він — рік старший від мене, але вже звільнився від своїх обов'язків в Інституті Літератури і перейшов на пенсію, залишивши за собою титул і роботу професора-консультанта. Він тепер збирає матеріяли для книжки про емігрантських письменників, що в її основи бере бібліографічні дані про членів "Слова" з 12. збірника. В Погребенника взагалі проєктів чимало: він займається, чи займався, і Лепким, і Хоткевичем (приготовив багатотомне видання), тепер у Києві влаштовує вряди-годи літературні вечори (останньо Наталі Лівицької-Холодної), підготовляє матеріяли для радіопередач ітд, ітп. Ім'я Погребенника давно мені відоме, він же автор багатьох праць, один з упорядників 50-томного видання Франка, в нього чимала бібліографія творчости. Я з ним зустрічалася вже в Києві, розповідаючи йому про Журбу і Гуменну, що ними він тоді особливо цікавився. Федір Петрович (але я його тим разом називала просто "Пане Федоре") — гуцул, десь з-під Косова, вчився в Чернівецькому університеті. Дружина його, Ярослава — германіст, має працю про Франка і німецьку літературу. Мають дорослого сина.

Від Погребенника ми багато довідалися, зокрема про різних людей (Валерій Шевчук, каже Ф.П., жидівського походження, дуже всюди себе промощує і завжди забирає слово; Жулинський приймає на себе чини і гонори, але в Інституті жодної праці не виконує, рідко з'являється; Сергій Білокінь нагромадив величезну приватну бібліотеку — і то часом за рахунок матеріялів призначених для інституцій — мав справу з львівським університетом за спадщину М. і з УВУ за книжки призначені для А.Н.; Доценко — не виконує прийнятих на себе зобов'язань, не можна на нього покладатися. Ф.П. знайомий також із Любком Бліхаром, часом запрошує його на вечори, що їх організує. (Бліхар дав йому мою "Пісню про Зальцбург" — він при першій розмові телефоном нав'язував до цієї пісні і я ніяк не могла зрозуміти звідки це в нього взялося!). Знає він також близько і Софію Майданську.

Неділя, перед північчю, в ліжку.

З Погребенником ми поїхали на закупи. Я помітила, що в нього бідний якийсь піджак, невідповідні білі скарпетки тощо і вирішила його трохи "одягти". У Wanamaker-а в Jenkintown купили три сорочки та чотири пари скарпеток, але блюзи, хоч і пробували кілька, ніяк не знайшли. У Федора за велике "пузо", не було для нього розміру. Поїхали до Sears у Willow Grove і там таки купили і блюзку (розмір 46!) і штани. Блюза — темно гранатова, штани — попелясті. Ще того самого дня Федір Петрович у новій своїй блюзі і у вишиваній сорочці виступив перед авдиторією із 12 осіб — знову ж таки в УКУ, але тим разом... з концертом, бо він ще й співак. Концерт був pro domo sua, аматорський, без акомпаніяменту — але трохи з претенсіями... Виступала разом з Ф.П. ще Марія Влад, тим разом у ролі поетки. На цей вечір Остап не пішов, та й мене заохочував не їхати, бо пустився страшний дощ — але я їхати мусіла та ще й гостя завезти, хоч вся ідея додаткового такого виступу здалася мені помилковою і непотрібною. Але гість наш у новій своїй блюзі виглядав дуже добре і видно, що був задоволений з нового набутку — сьогодні вранці в новій блюзі ходив з Рудницьким до церкви — в ній і поїхав. Для жінки його я дала деякі свої уживані речі: яснобронзовий вовняний костюм, вовняний гранатовий жакет, бежову вовняну спідницю, вишневу з білим літню суконку, чорну накидку, синю блюзку-сорочку. Все це він запакував у свої валізки — маю надію, що пригодиться щось з цього Ярославі.

Але головна ціль Ф.П. була зібрати потрібні йому матеріяли. Я зробила копії кількох запитників, що їх колись готувала для Біо-бібліографічного словника письменників-емігрантів, та й дала їх йому, разом з різними вирізками біо-бібліографічних статей з преси. (В тому числі бібліографічні інформації про Гуменну, Ізарського, М. Ореста, В. Сокола, Б. Олександріва). Дала йому книжки Керницького та Любович, а крім того і свої власні (Хв.іл., Зем., Сам.Місце, Бібліо ОТ). Просив, щоб дати йому магнітофонні записи, щоб він міг використати їх по радіо — я зробила копії із двох своїх і двох Остапових касеток — добре, що маю тепер для цього технічні можливості.

Закрутанина з гостем — конечність виконувати ролю і господині, і співрозмовниці, і шофера, трохи мене втомили. Очевидно, мої вакаційні дні тим разом не залишили жодного рядка нової роботи над ULE, а листа до Зорівчак пляную вже два тижні і ніяк не зберуся, щоб написати. Але спілкування з Ф. Погребенником було дуже цікаве і трохи розрядило надмірну самотність останнього часу. Запрошував до себе — має хату десь годину їзди за Києвом, над Дніпром. Мовляв, можна купатися в Дніпрі, вийшовши з хати в штанцях. Помешкання, каже, таке, що гостеві може запевнити окрему кімнату. Виявляється, що в час першого МАУ жила в нього Леся Черненко-Рудницька!

6 липня 1992, понеділок вранці, метро.

Погребенник був у нас після двотижневого побуту в Урбані. Дивувався, що на конференцію запрошують таких людей, які донедавна ще громили буржуазних націоналістів і не знали і не вживали української мови. Про конференцію я чула вже і з інших джерел. Там серед бібліотекарів був також директор бібліотеки КПРС (Анатоль Корнієнко), який має ідею перетворити свою бібліотеку на національну бібліотеку України. Я розумію чому: вона і раніше виконувала функції ідеологічного та технічного керівника — постачала бібліотеки каталожними картками, надавала тон комплектуванню ітд.) Очевидно, що бібліотека АН (тобто ЦНБ), з уваги на свої величезні фонди та історію — перший претендент на таку ролю. Бібліотека КПРС вже самою своєю назвою (тепер змінили не знаю точно як) не здобуде собі прихильників на заході — а вони, очевидно, шукають допомоги і підпори від діяспори.

Цікавий анекдот, що кидає світло на радянську донедавню дійсність. Зустрів Погребенника Братунь: Чи ти знаєш, що у спецфонді лежить підписана і подарована тобі книжка Віри Вовк? Погребенник не знав. Перехопили на пошті і зразу в спецфонд, з дарчим написом для Погребенника. Потім передали цю книжечку Інститутові Літератури, де Ф.П. працював. Книжку бачив, але вона має вже печатки бібліотек Академії Наук і повернути її йому не захотіли... Habent sua fata libelli!

8 липня 1992, середа вранці, метро.

Вчора ввечері приходила Ліда Корсунь, разом з Турченюками, що в них вона живе. Це вже наша з нею четверта зустріч (на PENN, в пластовій бібліотеці в Центрі, а потім цілий майже день у нас минулої середи). Тим разом вона приходила, щоб відібрати тексти моєї роботи "Західна орієнтація бібліотекознавчої періодики 20-их років" (Взяла дві копії, щоб одну передати до друку в журналі Біб., який ще виходить) — і щоб поконсультуватися в справі бібліографії Дмитра Паліїва, що її Ліда взялася готувати на замовлення Христі Турченюк, що зберегла архів батька. Тоді коли Ліда була в нас у середу (я мала тоді вакаційний день), ми мали спільний сніданок з Погребенником, а тоді Погребенника Рудницький забрав був до Нью Йорку, а ми з Лідою посиділи значну частину дня удвох. В мене склалося враження, що Ліда радо залишилась би в Америці, наприклад, шляхом одруження. Вона — розведена, має дві доньки, одна з них, Вікторія, готувалася стати акторкою, але мабуть мусітиме змінити професію. Вона також розведена. Друга дочка на 18 році життя вийшла заміж, має малу дитину і живе з родиною у помешканні Ліди.

9 липня 1992, четвер вранці, метро.

Вчора нарешті зібралася написати Роксоляні Зорівчак. Її лист лежав уже пару місяців без відповіді. Я послала їй, для інформації, статті про візит Кравчука у Філядельфії (допис Лисяка із Шляху Перемоги, що його копію дав мені Лабунька), про мій літ.вечір у березні (Пазуняк), Tribute MLC, та копію статті з Економіста "Independent but not yet free". Цю останню вона повинна вже була сама знайти і прочитати, але може прогавила, а це важна стаття і варто завезти її до Львова. Роксоляна повертається десь в половині серпня.

Хотіла б написати також до Марійки Канської, послати їй деякі родинні фотографії. Але на це в мене вчора не стало сили. Я й тепер їду до праці втомлена, невиспана (хоч спала всю ніч!), болять мене очі. Мені дуже здались би якісь справжні вакації — відпочинок у горах чи над морем. Ще маю 8 вакаційних днів, що їх можна б використати. Очевидно, від 1 липня я вже маю додаткових 22 днів вакацій — але за ці однорічні вакації я могла б дістати гроші, якби так пішла на пенсію вже в січні, а за цих 8 днів з попереднього року — ні! Але я можу вибрати їх не тільки літом, але й осінню.

10 липня 1992, п'ятниця вранці, метро.

Вчора до пізна писала листа до Марійки Канської, вибирала для неї фотографії. Посилаю їх сьогодні: лист з фотографіями та копіями дописів про мій вечір і окремо книжку оповідань. (Піду вполудне на пошту, щоб це полагодити). Марійка вже пару разів у листі просила, щоб написала і я (звичайно пише до неї Остап) — я таке не часто можу робити, але таки написала — довгого інформативного листа на дві сторінки без інтерліній. Та й фотографій вибрала аж 16 — так, щоб були ми всі — і діти, і внуки.

З Києва вчора прийшов лист з Музею Літератури. Просять мене прислати їм якісь закордонні видання, бо готують на серпень виставку з нагоди з'їзду "українців". Пізно надумалися. Але пошлю їм своє "Сам. місце", інші мої і Остапові видання вони мають. А "з'їзд українців" — дивна ідея, так якби українців була невеличка якась група, а не ціла нація!

Понеділок, 13 липня 1992, вранці, метро.

В суботу пізно пополудні поїхали до Яцкевичів, щоб зустрітися з Мотрею і Андрієм, які приїхали з нагоди посвячення пам'ятника отцеві Головінському (що відбулося вчора). Посиділи ми на розмові з ними від 6-ої до 9:30. А вчора, в неділю, я ранок повністю присвятила пранню і прасованню, випрала і випрасувала нарешті також другу частину фіранок. Прасувати в неділю вранці (коли інші люди-християни ідуть на богослужбу!) має свої позитиви. Тоді можна, працюючи, одним оком споглядати Meet the Press, Face the Nation та подібні програми на TV — а вони тепер особливо цікаві, бо грядуть президентські вибори в листопаді і позиція президента Буша, як видно з усього, поважно загрожена, так що демократична партія, вперше за багато літ, має шанс знову прийти до влади. Саме сьогодні в Нью Йорку починається демократична конвенція, що офіційно проголосить кандидатський список: Clinton-Gore.

Пополудні в неділю поїхали ми до Центру послухати виступів амбасадорів України — Олега Білоруса (США) і Віктора Батюка (ОН). Особливо ефектовними промовцями вони не є, Білорус навіть говорить досить нудно, академічно. Але він робить враження розумної й освіченої людини. Був разом з Гаврилишином керівником Інституту Менеджменту в Києві, економіст. Вчорашні збори були подумані передусім, як збіркова акція на амбасади України. Прикро, яка жебрацька ця наша держава!

Понеділок, 20 липня 1992, метро, вранці.

Вчора була в нас на обіді Мотря. На моє велике здивування, привезла мені в дарунку від Лесі й Левка два портрети роботи Байбарака — Бабці і Дзядзя. Портрети знайомі мені віддавна — вони висіли колись у Бабці, потім у Лесі. Яцкевичі поволі ліквідують хату — хоч вона і досі ще не продана — бо плянують перенестися до Мотрі, до Ровд Айленд. Прикра така ліквідація — хоч вони цього по собі й не показують — співчуваю з ними. Таке — як доживу — чекатиме і мене в майбутньому. Домашній затишок будуєш все життя, він повен не тільки дорогих пам'яток, але й глибоких життєвих асоціяцій.

Леся з Левком не були в мене на обіді — вони мусіли піти на якусь церковну імпрезу, але вступили пізніше — все ще елегантні та повні енергії і шику — щоб забрати Мотрю. Вона саме тому й приїхала до них на пару тижнів, щоб допомогти позбутися деяких речей, щоб потім, коли хата буде продана, мати менше клопоту з цими рішеннями підчас переносин.

В п'ятницю я не була на роботі, бо мусіла завезти Остапа на візиту до кардіолога Гельбіґа і на додаткові тести крови і ехоґрам серця. Дикий, що в нього ми були в четвер увечорі, послав нас до Гельбіґа, бо ноги Остапові далі пухнуть.

Середа, 22 липня 1992, вранці, метро.

Великою конкуренцією для ULE80 стало АББ. Не знаю, чи я відмітила вже у щоденнику, але свого часу я вирішила, що десь на початку 1997 року мені треба буде видати свою автобібліографію. Чому саме тоді? 1996 року, здається в травні, сповниться 50 років від часу, коли в пластовому місячнику "Наш шлях", що виходив у Зальцбурґу під редакцією Бориса Олександрова, появився друком мій вірш "Мандруй". Отже — ювілей! Автобібліографію я веду віддавна, бо інакше нічого не могла б знайти — тобто з практичних мотивів. І нераз думала, що може варто зібрати, підготовити і видати покажчик, подібно як я це зробила Остапові до його 60-ліття. Ну, моє 60-ліття вже минуло — і от я вигадала собі відповідну круглу дату. Почала, на пробу, переносити деякі записи на комп'ютер, зокрема нові, щоб уже не писати карток. Але по деякому часі побачила, що я і сама вже не зовсім пам'ятаю, що собою уявляють деякі мої давні статті. І осінила мене думка, що мені, професійному бібліографові, треба зробити анотовану автобібліографію! Відкрила ящик Пандори! Скільки це буде роботи! Треба все робити з автопсії, тобто витягнути матеріяли з архіву, деякі наново прочитати. От я це і роблю. Ділю свій час. Як знудиться ULE80, берусь за АББ і навпаки. Але все це значить, що я за біжучий рік нічого нового не написала і не надрукувала. А мала намір написати до Свободи про репортаж в Дружбі народів Десняка-Руденка про українську діяспору.

Четвер, 23 липня 1992, вранці, метро.

Телефонував учора Юркевич. Каже, що переглянув ULE65A; після моєї коректи внесено потрібні поправки, і він думає, що другої коректи непотрібно. Отже наступний тиждень друкуватимуть. Вони друкують нараз тільки 50 примірників, отже якби були потрібні якісь поправки, можна їх ще внести до наступного "printing". Побачимо. Я крім авторських 5 примірників, що мені належать, замовила ще додаткових 10 — по пів ціни, хоч не знаю, яка ціна буде встановлена. Не знаю, чи вони друкують "другий наклад" аж після того, як "перший" вичерпався? Але найбільше мені досадно, що вони не розсилають видання до журналів, etc. — у висліді нема рецензій, biblio-listings, і ніхто не знає, що таке видання появилося... Я вже про це їм писала давніше, але треба буде знову пригадати після того, як нарешті отримаю готову книжку.

П'ятниця, 24 липня 1992, вранці, метро.

Вчора на роботі: кличе Мариля: телефон до мене з Library of Congress Law Library. Незнайома з українським прізвищем: Наталія Ґавдяк. Мене їй поручив Jim Cashel і вона хоче знати, як можна попасти на "український електронічний Network" (аякже!). Виникла довга і цікава розмова. Natalia Gawdiak працює як senior editor. Тепер, каже, виникає в Конґресі час-до-часу зацікавлення справами України, зокрема новим законодавством. LCLL прийняла на працю нібито спеціяліста від України, що є адвокатом, який вчився у Ленінграді і називається Юрій Манійчук. Вона про нього не висловлювалась з ентузіязмом, він, мовляв, дуже критично і патронізуюче ставиться до проблем України... А сама Наталія — не є українкою. Вона — ірляндка, замужем за українцем, добре говорить по українському, хоч із акцентом, але не гірше, як багато народжених в Америці українців. (Вона частину розмови вела українською мовою, бо не хотіла, щоб її розуміли співробітники). З розмови виходить, що Наталія — мати дорослих троє дітей, отже мусить бути жінкою середнього віку. Я поінформувала її про PERU і вислала вчора по E-mail різні інформації та E-mail адреси, а звичайною поштою свої бібліографічні матеріяли: Ukraine: Legal Materials in English, Joint ventures in Eastern Europe, Вiblio Alert No.19, Statement про Ukrainian holdings, etc.

27 липня, понеділок вранці, метро.

Дивилась трохи на спортові змагання 25. Олімпіяди в Барселоні. Серед змагунів є і спортовці з України, але вони виступають групою Unified Team, разом з рештою змагунів колишнього СРСР. Крім Литви і балтійських народів. Маленька Литва має своє представництво під власним прапором, а велика Україна — ні. Навіть Боснія, що тількищо з'явилася як незалежна держава, виступає окремо. Прикро. Боляче. Досадно. Невже справді не можна було здобути такої уступки Олімпійського комітету? Участь в олімпіяді має колосальне пропагандивне значення, адже глядачів і читачів спортових вістей — міліони. І це включає людей, що жодною політикою не цікавляться, що тільки із змагань в Барселоні могли б довідатися про існування України.

В суботу ходили на концерт Тріо Либедь і гітариста Гаркавого. Публіки було дуже мало, виконавцям було прикро, бо напевно на концерті не заробили. Гаркавий — добрий інтерпретатор народних пісень, Тріо було також непогане — але все це надміру стандартне, з обов'язковими привітаннами в стилю "Ми з України", компліментами на адресу діяспори, і подяками. Коли то наші артисти почнуть нарешті поводитися, як професійні артисти? Коли почнуть пропонувати глядачеві високоякісний продукт — професійне виконання своїх ролей на високому рівні, без апелів до земляцького сентименту?

П'ятниця 31 липня 1992, вранці, метро.

15-літнє дівчатко з Одеси, Татяна Гудз, здобула вчора золоту медалю з гімнастики на Олімпійських ігрищах у Барселоні. І хоч українські атлети не виступають окремо, а тільки в складі т.зв. Unified Team — об'єднаної репрезентації спортовців колишнього СРСР — то в час нагороджування медалями, вивішують прапор і грають гимн батьківщини змагуна. І так ось вперше перед тисячами болільників у Барселоні і міліонами телеглядачів усього світу пролунало "Ще не вмерла Україна" і над маленькою Татяною розпростерто синьо-жовтий прапор. Зворушлива, незабутня хвилина. Можливо, Татянка зовсім не свідома цього, яку прислугу зробила вона Україні. Вона може навіть не українка — нічого про неї не знаю. Може навіть воліла б виступати під іншим прапором, з іншим гимном. Але це не має значення. Успіх її — колосальне особисте досягнення, але це також вимовний політичний символ. Що то значить мати свою державу! Яка б вона не була!

Понеділок, 3 серпня 1992, вранці, метро.

Марко рішився прийняти оферту AFL-CIO, щоб поїхати на два роки, як їх репрезентант в Україну! Пертрактації тривали довго, бо Марко ставив різні передумови і вони не були певні, чи зможуть їх задовольнити. Найважніша і найтрудніша для працедавця передумова, що її Марко поставив: три місяці в Україні, один місяць в Америці. Погодилися на тому, що з того одного місяця в Америці, він працюватиме один тиждень у Вашинґтоні. Коли кілька місяців тому я почула про таку можливість — я прийняла її з деяким переляком, бо боялася (і далі боюся), що це означатиме розлуку для подружжя і можливе підірвання стабільности й забезпечености їхнього дотеперішнього життя. Цікавий парадокс: адже здавалося, що вони мають найлегше життя з цілої родини. Живуть заможно, в кліматі, що сприяє відпруженню і не вимагає особливих щоденних зусиль (Ніколи більше в житті Марко не матиме змоги їздити ровером по пляжу кожного дня перед виходом на роботу!) Але я і сама не могла б жити весь час у Каліфорнії — мені це було б нецікаво. Починаю розуміти, що і Марко хоче проявитися, а що він віддавна невдоволений із свого приятеля-шефа Рана Кутака, то оферта AFL-CIO (через Адріяна Каратницького) видалась йому шансою, яка ніколи вдруге може не трапитися. Революційний це крок, але Ія вповні його підтримує. Думаю — і в цьому і вони признають мені рацію — що це може означати, що вони в недалекому майбутньому перенесуться на схід Америки, що Марко, нав'язавши зв'язки з AFL-CIO, переїде може на працю до Вашинґтону після свого повороту з України.

І хто б то подумав! Марко, який ще пару років тому сперечався зі мною про важливість незалежности України — поїде тепер, щоб допомагати цю незалежність закріплювати!

Пополудні, понеділок, 3 серпня, по дорозі додому.

Мали винятково активний вікенд. Правда, із заплянованого концерту (Гомін України) в Robin Hood Dell у п'ятницю нічого не вийшло, хоч я дістала наперед квитки, замовила і заплатила за транспортацію автобусом від УОКЦентру (щоб не брати авта і не наражуватися на можливі неприємності, крадежі та й непотрібний стрес). Але саме коли треба було виїздити з дому, пішов зливний дощ, а радіо передавало пересторогу про можливість торнадо. Ми зрезигнували. І добре, що навіть не пробували їхати до Центру — концерт через негоду не відбувся, адже це під відкритим небом.

В суботу ми мали запрошення на вінчання і весілля Catherine Krieps, моєї молодшої колежанки з BLL. З весілля ми заздалегідь зрезигнували, але на церемонію випадало піти. Намовила Остапа, який не дуже мав охоиу, щоб пішов зі мною, а потім, щоб ми пішли удвох на фільм Howard's End до Ritz і до ресторану на обід. Так і зробили. Вінчання, якщо церемонію можна так назвати, відбувалося в Quaker Meeting House, в центрі старого міста при Arch і 4-ій. Авто я поставила на вулиці, заплативши автомат на одну годину і для безпеки закладаючи на кермо Тhe Club (така штаба проти злодіїв!) Церемонію вибрали й усталили самі молоді. Вона виглядала так: Довкола виповнили простору кімнату родичі і гості, около 100 осіб. Всі сиділи на кріслах. Мовчанка. Якийсь добродій встав і кількома реченнями заповів з чого саме складатись буде церемонія. Молоді встали, взялись за руки і по черзі проголосили обіцянку: Беру тебе за жінку і обіцяю вірність і любов, поки нашого життя. Обмінялись обручками. Підписали наперед виготовлену велику грамоту, що її одна жінка прочитала. Тоді — тиша і павза. А тоді, по черзі, спонтанно, вставали різні люди і виголошували кілька слів привіту. Ron Day прочитав короткий вірш Еліота. Одна дівчина заспівала пісню. Так тривало 45-50 мінут. А тоді молоді встали і вийшли.

П'ятниця, 7 серпня 1992, вранці, метро.

Вівторок, середу і четвер я взяла собі як вакаційні дні і була вдома. Полагодила кілька господарських справ: замовила слюсара, щоб направив замок у головних дверях, поїхала з Остапом до Петришина і купила за 500 дол. холодильник — на місце старого, що вже добре не діяв — до пивниці; покосила траву і перед хатою, і ззаду на городі. А крім того багато працювала над АББ. Чому над АББ, а не ULE? Через старечий страх і поспіх: якби я захворіла або померла — ULE, маю надію, продовжуватиме хтось інший, але АББ можу зробити тільки я сама. І хоч пляную видати це (аякже!) аж 1997 року (якщо доживу) — то АББ є документацією, яка — надрукована чи ні — залишиться родині, а крім того вона потрібна вже і мені. Я, правда, маю віддавна картотеку своїх друкованих праць, але тепер це куди легше робити на комп'ютері, та й тепер я — солідніший бібліограф, як тоді, коли робила свою картотеку. Знайшла повно неповних бібліографічних записів та й не всюди пам'ятаю, що саме уявляв собою цей матеріял. Тепер все роблю de visu, з анотаціями. Знайшла вчора в своєму архіві і один віршик з 1953 року, що його в бібліографічній картотеці не було!

Зробила також коректу своєї статті в HUS. Kathryn Dodgson Taylor, Managing editor, зробила дуже солідну редакційну роботу, виправивши в кількох місцях мій стиль, але не вносячи якихось суттєвих змін. Правда, вона викреслила в бібліографічних посиланнях видавництва і сторінки, достосовуючись до стандартів HUS. Це робить бібліографічну інформацію менше повною, але статті надає додаткової стрункости. Це буде мій дебют в HUS-ці.

Понеділок, 10 серпня 1992, вранці, метро.

Багато літ тому, коли я працювала в Щадниці разом з Поритком, Поритко запитався мене у зв'язку з якоюсь справою Остапа (не пригадую вже, що це була за справа) — "а чи він вартий такої великої вашої любови?" тоді я, не надумуючись, сказала впевнено: Вартий! Це були часи великої пристрасти, коли романтична евфорія ідеалізувала дійсність. Якби таке питання поставили мені сьогодні, я, мабуть, сказала б: ні. От наприклад — минулий вікенд. Заплянувала я його так, щоб вивезти Остапа з дому і в суботу, і в неділю. В суботу поїхала з ним (фактично витягнула його, щоб проїхався автом, бо була гарна погода) нібито до Wanamaker-a, щоб подивитися за якимсь дарунком на весілля Софійки Лащик. При тій нагоді подивилася на фіранки до вітальні і можливо кращу розв'язку комбінації драперії/фіранки як є тепер. Були і в Гекінґера, купили мітлу, потім ще вступили до Blockbusters і позичили три французькі фільми, бо в довколішніх кінах нічого цікавого немає. Думала: матимемо приємний вечір, а в неділю, як буде погода, поїдемо на пікнік на Михайлівку. Але.

Коли приїхали додому, виявилось, що замок на дверях, до якого я в середу кликала слюсара, не відчиняється і ми не можемо дістатися до хати. Криза. В таких випадках Остап завжди починає авантуру. "Твій майстер зіпсував замок! І навіщо ти його кликала?" Я пішла до сусідів (Аlan-a, Борисової), щоб телефоном викликати слюсара. Їх не було вдома. Сіла я на авто, поїхала до Віри. Її також не було. Вступила до Рудницької. Від них телефоном кликала майстра, але це виявилась довга проблема. Треба було чекати на телефонічну відповідь. Вміжчасі Остап підважив замок у задніх дверях (фактично защіпку, бо до замка дверей були ключі) і дістався до середини. Аnswering service слюсара заповіла, що якщо emergency минуло, то майстер прийде в понеділок. На тому покищо стало. Двері з нутра хати легко було відчинити.

[Продовжую пополудні в метро]:

Я приїхала назад від Рудницької дуже голодна і сіла зробити собі перекуску, запитавшися Остапа, чи він вже їв. Так, перекусив. Але за пів години, коли я сіла їсти, прийшов у кухню і почав робити мені авантуру за замок (Цікаво, як він потрапить дусити в собі щось пару годин, а тоді вибухає). Крик, ґдири, крик — весь час до цієї ж теми. А я, сідаючи їсти, закликала його до кухні, щоб йому розповісти новини про УВУ і радіо, що їх довідалася від Рудницької. Де там! Замок! Замок! Слюсар! І я всьому винна. Щоб не продовжувати "розмови", я, з'ївши, пішла в підвал і дивилася на позичений фільм "Останне літо". Коли почався, я сказала Остапові, що фільм іде. Не прийшов. Демонстративно дивився на телевізію на горі (на ту маленьку телевізію, що її я купила минулого року всупереч його протестам і сваркам — тепер він тільки на цей апарат і дивиться, до великого нашого 25-інчового навіть не сходить!) Цілий вечір — ні слова. Вранці в неділю я встала раненько і сіла на пару годин за комп'ютер до своєї АББ. Десь біля полудня Остап з'явився в моїй робочій кімнаті з рахунком в руках і з новим криком: виявляється, що майстер не тільки не направив замка, але ще й зробив помилку в рахунку, нарахувавши около 20 дол. більше, як йому належало. Очевидно, я завинила, не припильнувала. (Це правда, я без окулярів не доглянула, але ж він був тоді також у хаті і навіть не зволив зійти до робітника, подивитися, що він робить і щось порадити чи допомогти. Це також його звичка: як майстри працюють, він їх ігнорує, але як вже скінчили і пішли, він оглядає і критикує... не їх, а мене). Прикра натура і злослива. Коли він розбив мені нове авто 10 літ тому, я тільки потішила його: не переймайся, інші чоловіки розбивають жінкам життя, а ти мені тільки — авто! А тут скільки крику за дурний замок!

11 серпня 1992, вранці, метро (вівторок).

Майстер учора ввечері прийшов, приніс потрібні частини, направив, перепросив за недогляд з рахунком. Маю надію, що від тепер з тим замком більше не буде клопоту. Треба ще буде тільки змінити один із ключів, що — хоч і відчиняє всі інші замки цієї ж комбінації — на входових дверях чомусь затинається. Ну, от. Остап з криком казав: я вже 5 років цей замок направляю, а ти зіпсула! Саме в цьому і суть. Не 5, а вже 10 років мали ми з тим замком клопіт. Це не перший раз, що ми не могли дістатися до хати, що замок затявся. І завжди були тільки тимчасові розв'язки — band-aid на рану. Коли ми кудись виїздили, треба було приятелів вчити, як саме відчиняти двері і чого — боронь Боже! — не робити. Віра Лащик раз ключ зломила в цьому замку, пильнуючи нашої хати. А тепер, коли я нарешті рішила це все привести до порядку, замість підтримки — авантура. А йому замість робити додаткові діри в дверях (викришилося дерево і це також створило додаткову проблему) треба самому було викликати майстра, вияснити проблему і направити. І не мусіла б я аж брати для цього вакаційний день — адже він удома, міг би сам припильнувати.

Цікаво чи чекає на мене така сама неприємність у зв'язку з електриком, що його я замовила, щоб розділив переладовану лінію, бо як Остап включає toaster-oven в час, коли я перу, прасую і дивлюся на телевізор — спалюєтьса стопка і гасне електрика, бо всі ці прилади на одній електричній лінії. Це, очевидно, не нагла emergency, але добрий господар давно вже подбав би, щоб проблему усунути. А як не господар — то господиня... (со страхом Божим, бо про вдячність за послугу й говорити не доводиться — кожна господарська справа, кожне уліпшення зустрічає він істерикою і невдячністю — хоч потім сам найбільше з цих поправок користає (портабельний телевізор, за який я стільки наслухалася імпертиненцій, тепер завжди в ужитку...)

12 серпня 1992, середа, метро, вранці.

Сьогодні раннім ранком, коли я їла в кухні снідання, раптом від холодильника до печі пробігла миш! Я, очевидно, злякалася, але перемогла страх, закінчила їсти і готовити Остапові снідання. Миш більш не показалася. Це не вперше. Відколи вставили нову піч — десь, мабуть, років 5-7 тому, час до часу з'являються миші — мабуть є якась діра до городу, що її пробили, вставляючи рури і вентилятори. Таке трапляється раз-два у році. Ми з ними воюємо, ставимо лапки, ліпки, отруту — і вибивши цілу мишачу родину, маємо знову спокій на довший час. Коли я виносила Остапові сніданок до його спальні, він ще спав. Але десь перед восьмою, коли я знову була за чимсь на горі, він був у лазничці. Відбувся такий лаконічний діялог:
я: Добридень. Знаєш, у кухні знову в'явилася миш.
він: о ти дверей не замикаєш!
Непереможна логіка і послідовність: я винна! Дуже характеристична для Остапа реакція на життєві проблеми.

Я цими днями часто думаю про наші взаємовідносини. Колись таке його трактування викликало в мене обурення, сльози. Ще й тепер, очевидно, мене це хвилює, доказом чого є ці мої записки. Але вже не так. Пристрасть притихла, а з нею, мабуть, темперамент. Сама собі дивуюся, як я можу проковтнути образу, зігнорувати ґдири, навіть пробачити, і на другий день знову починати контакт jak gdyby nigdy nic. У моєму відношенні до О. завжди, навіть замолоду, була велика доза співчуття. Тепер воно домінує. Хочу розуміти мотиви його поведінки. В нього дуже розвинуте почуття меншевартости, яке компенсується надмірним висуванням свого я. Напр. у справі із замком: він каже, що я, мовляв, замовила майстра направити замок, щоб показати, що він, Остап, дурний, нічого не вміє. Якби я щось таке сказала, мав би якісь підстави, але цього не було. Справа з замком тягнулася роками і була б ще далі тягнулася, якби не те, що я зуживаю свої вакації volens nolens на господарські справи.

Четвер, 13 серпня 1992, в дорозі додому пополудні, метро.

Їду трохи пізніше: конференція з каталогізаторами в справі реформи нашої клясифікаційної системи (вже третя з черги!) затяглася довше, як ми плянували. Фактично сьогодні цілий день провели на цій нараді. Нас було четверо, наради були в моїм бюрі — фактично за весь день нічого іншого не можна було зробити. Але це конечність. Передусім тому, що наступила ціла політична революція в Европі, а у зв'язку з тим — зміни юрисдикцій, але також з уваги на те, що приймаємо на працю нового каталогізатора і варто деякі справи переглянути, змодернізувати... Judy, яка тепер веде каталогізаційний відділ (бо Pat відповідає за цілий Technical Processes і мало уваги може присвятити справам клясифікації і каталогізації) — розумна, інтелігентна людина (вона мала писати докторську дисертацію з англійської літератури, але з уваги на поганий ринок праці, кинула і пішла до бібліотекарської школи). Але всі зміни потребують узгіднень, з уваги на не зовсім ясні для каталогізаторів концепції права і реальності політичної географії. А все це стосується чужоземного права. Ще буде на черзі Азія, Латинська Америка, Австралія, Африка. Але деякі засадничі узгодження щодо табель і каталізаційних поділів ми вже майже узгіднилки (ще мусимо завтра зійтись) — а це має примінення для всіх юрисдикцій крім США і Великої Британії.

Понеділок, 17 серпня 1992, вранці, метро.

Вікенд — дослівно два повні дні — присвятила одержимій праці над АББ. Велика це робота — більша як я первісно передбачала. Мому завзяттю й одержимості сприяла погода: дощ, холод, як рідко коли буває у Філадельфії літом. В мене була добра воля і плян поїхати до Horsham на Тризубівку в неділю на пікнік УНСоюзу. При добрій погоді це був би приємний вихід у природу, а при нагоді, якби там зустріли Снилика чи Уляну Дячук може можна було б щось довідатися про статус Івасевої книжки. Але при мокрій погоді, кому хочеться їхати "в природу"? На купівлю харчів також не їздила, бо накупила всього досить у тижні і не було потрібно. Фактично крім АББ я тільки пів дня в суботу присвятила куховаренню на цілий тиждень, як це звичайно і роблю. Піднаглює мене до роботи над АББ також мій порядколюбимий інстинкт: для цієї роботи я мусіла витягнути пачки свого архіву і тепер нетерпляче жду, коли зможу все знову сховати й упорядкувати. Систематично і повно опрацювала вже все від 1946 до 1979 року. Ця робота наводить також на чимало рефлексій, спогадів. Зокрема цікаво було мені з перспективи літ звернути увагу на зміни в журналі Наше життя, що їх принесла була зі собою Уляна Любович. Найбільше кидається в око її велика увага для мистецтва! Знайшла я і свій допис про Бабцю і подумала, що треба зробити копії і післати і Маркові і Максимові. Якщо не тепер, то колись і вони почнуть шукати родового коріння і їм буде цікавою біографічна інформація про Михайлину й Антона Чайковських, задокументована точно, з бабциних записок, у моєму спогаді про Бабцю. До АББ потрібна мені буде також біографічна канва. Бракує мені точних даних про моє дитинство. Почала я питатися Яцкевичів, Фридка Марка. Дещо довідалась, але дат точних вони не пам'ятають і це зрозуміло. Дати можна пам'ятати тільки тоді, як є якісь документи.

18 серпня 1992, понеділок вранці, метро.

Остап закінчив переклад усіх 154-ох сонетів Шекспіра! Тішуся. Не даремна моя посвята! Вчора і сьогодні і ще пару наступних днів возитиму частинами машинопис до праці зі собою, щоб зробити йому необхідні ксерокопії. Отже не робитиму записок. Читатиму Шекспіра! Не будь якого, а в перекладах ОТ!

19 серпня 1992, середа вранці, метро.

З Едмонтону вчора на мою університетську адресу прийшов пакет книжок. 15 примірників ULE65A (5 авторських і 10 додатково замовлених). Зразу помітила я, що не все гаразд. Щойно вдома точніше переглянувши, бачу що є кілька проблем, які треба виправити і думаю, що цих забракованих примірників не треба ні продавати, ні розсилати на рецензії. Буду мусіти це ще вибороти в КІУС — не маю наміру платити за забраковані примірники. І, очевидно, тих забракованих не можу кілька послати до переплетні, як це роблю із своїми приватними примірниками для родини. Проблеми не такі страшні, як я в першому переляку підозрівала, але вони прикро вражають і їх треба поправити. А саме: 1: Дві сторінки — незадруковані, білі. Текст на цьому, на щастя, не потерпів, отже перебоїв немає, але у висліді пагінація сторінок, хоч і не перервана, то постраждала на друкарській естетиці. Після першої і до другої білої сторінки комп'ютер пересунув пагінацію і вона в середині книжки переходить раптом з маргінесів до центру; 2/ одна позиція — перша на літеру R — повторена двічі — там де має бути і там, де після О вставили file на літеру Р, що його первісно пропустили; 3/додали від себе Сontents, якого я не давала. Думка незла, але в ньому бракує позиції для хронологічного покажчика.

Четвер, 20 серпня 1992, вранці, метро.

Вполудне вчора — замість іти на спільний полуденок з кандидаткою на працю, що з нею ми вранці мали інтерв'ю (охочих на фундований полуденок досить і без мене, а я минулого тижня вже двічі ходила з іншими кандидатами!) — я пішла до Van Pelt Current Periodicals подивитися, чи надходять нові журнали з України. Бачу, що Ukraine з 1992 року нема ні одного числа. Чи ще виходить? Було б дуже жаль, якби тепер, коли такого журналу потрібно більше як будьколи, він занидів і завмер! Переглядаючи "Дніпро", помітила, що видана як додаток книжка Кардиналовської, лежить разом з журналом. Звернула я на це увагу керівникові відділу, щоб відіслав книжку до каталогізації. Але ось я вирішила подивитися на нове число WLT. прочитала собі рецензію на збірку Freilich в польському відділі і, як звичайно, дивлюсь, чи є у числі і український матеріял. І ось, viola — дивлюсь під Ukrainian є рецензія Чопика на моє Самотнє місце під сонцем, та ще й з репродукцією обкладинки! Видно, що їм робота Стратілата подобалася — мусіли ж зробити репродукцію заки послали книжку Чопикові до рецензії. Сама рецензія позитивна, але вона досить поверховно написана і без аналітичної вдумливости, яка повинна бути характеристичною для літературознавців. (Більш вдумливою, напр. видається мені рецензія Копач — вона бодай знайшла якийсь спільний знаменник!) Крім того є і суперечливі твердження: в одному місці говорить про довгі речення, що тягнуться на цілу сторінку, а то й дві (де це? мабуть у першій новелі) — в другому місці говорить про короткі лаконічні речення, що притаманні моєму стилеві.

Увечорі вчора написала листа до Зорівчак — завтра Люда й Зенко їдуть на Україну і я передаю ними один примірник ULE65A, 20 дол., лист і Motrin.

24 серпня 1992, понеділок вранці, метро.

Перша річниця незалежности України! Витримали перший, може і найважчий рік без війни, без заворушень. Аби так далі! Час, думаю, працює на нашу користь. Багато труднощів, чимало розчарувань. Жити стало не краще, а трудніше. Культура, зокрема, підупадає. Письменники, що перші почали боротьбу за свободу, стали жертвою нових обставин. Держава не може утримувати літератури й мистецтва — і перехід до відокремлення держави від культури — болючий і викликає протести. Чи підуть на компроміс? Українська культура потребує субсидій і підтримки української держави, це правда, і маю надію, що вона її знайде. Але час покінчити з тим, щоб письменники були на утриманні держави. Свобода творчости має свою ціну.

Підемо ввечорі до Центру, щоб у гурті зустрічати річницю незалежности. Хоч це і робочий день, я рада, що не перенесли дати на якийсь інший день. Вчора я була в церкві (вперше від Чорнобиля!), щоб подякувати Богові за це чудо. Були з Остапом також на пікніку УНС на Тризубівці. Приємна літня погода, як рідко коли в Філядельфії.

25 серпня 1992, вівторок вранці, метро.

Не тільки були вчора ввечорі в Центрі на багатолюдному зібранні для відзначення першої річниці незалежности України, але вийшло так, що головну промову на цьому святі говорив... Остап! Запросили його в останній хвилині, на місце когось хто не міг приїхати і він, хоч і відмовлявся, врешті погодився виступити і прочитати свій трохи перероблений політичний коментар до річниці, що його вже в суботу по радіо читала Віся Блавацька. Остап ледве здобувся видобути зі себе голос і спочатку всі ми на залі хвилювалися, чи він зможе дочитати до кінця. Але потім якось переміг себе і говорив досить резонантно і з більшою певністю себе. В програмі були також виступи Климовського, чоловічого октету та тріо Кобза. Імпреза була б значно ліпша, якби обійшлося без Климовського і тріо — бо "Кобза" своїм невідповідним репертуаром звела концерт до рівня ревії. Взагалі дивуюся, що організатори свято це так злегковажили. Адже можна було запросити когось з американського політичного світу (був, щоправда, локальний кандидат у конґресмени, але це мало, треба було взяти якусь білш відому особу, а тепер — перед виборами — напевно вони радо прийшли б). Програма була ad hoc, аж просилося щоб прочитати якусь поезію! Остапова промова була незла — найліпше в ній місце — потреба співпраці з росіянами — ідея в нашій націоналістичній громаді контроверсійна, а тому й нова, цікава і варта того, щоб її пропагувати. Але коментар Остапа люди вже чули по радіо — та й повинен він був свій виступ скоротити, зробити легшим для своїх фізичних спроможностей і більш ефектовним. Але він ніколи не радиться в таких справах, про те, що має бути головним промовцем я довідалася в останній хвилині.

Середа, 26 серпня 1992, вранці, метро.

Від Максима довідалася, що в найновішій Літ. Україні є стаття про мене Р. Доценка і якісь мої вірші. Але я ще цього не бачила — до нас ще це число не прийшло, до Van Pelt — також ні. Але дехто у Філядельфії вже дістав. П-ні Ільницька на святкуванні незалежности сказала мені: погану вашу фотографію помістили в ЛітУкраїні! — нібито, в формі компліменту, що в житті я насправді виглядаю краще... Ну, я не бачила. Взагалі це — суцільна несподіванка. Не знала я, що Доценко має доступ до ЛітУкр — я його дописів там не бачила. Він, очевидно, випрошував від мене різні матеріяли, отже має інформації, міг щось написати. А може це тільки біо-бібліографічна нотатка в стилі тих, що їх він подавав при нагоді друку моїх віршів у Зірці (наклад, казав Доценко, 200,000) та в журналику Сільські обрії. Якщо фотографія погана — то це моя вина, він давно просив, а я не послала. Цікаво звідки взяли? Доценкові завдячую вже, що ішли мої вірші в авторському читанні по київському радіо — це чули різні люди і мені про це говорили. Він в час МАУ намовив мене зробити магнітофонний запис і я у поспіху і в атмосфері психічного піднесення записала йому тасьму віршів на своєму Sony Walkman, що його мала зі собою... Доценкові я винна відповідь на його останнього листа — ніяк не зберуся на листування — але тепер уже треба буде йому нарешті написати.

Четвер, 27 серпня 1992, вранці, метро.

Прийшла Літ.Україна з 13 серпня. Фото — не таке вже погане, як люди говорять. Навпаки. Мені навіть подобалося. Саме тільки обличчя, виразні риси, променисті очі... Але є щось в цих очах мені незнайоме... Чи це справді я? І звідки вони взяли таку фотографію? Правда, є різні можливості: в час МАУ фотографували при різних нагодах, робив знимки також Бліхар в час своїх поїздок до США... А може це з якоїсь групової знимки? Треба буде довідатися від Доценка. Статейка його про мене — вдумлива, досить цікава, з наголосом на патріотичні мотиви моїх поезій. Називається вона патетично: "Слово, що скипає любов'ю" — стиль радянської журналістики, що від нього варто віддалятися. Але в самій статті не домінує такий солодкавий гіперболічний тон. Навпаки. Доценко досить уважно прочитав усю мою поезію і вибрав те, що йому найбільше підходило. Говорить він про "колізію чуттєвого і раціонального", про "філософську напругу слова і думки", про шляхетну стриманість у вияві почуттів, про "чудовий підсумковий образ людини взагалі, що їй у скоробіжному бутті на нашій здебільшого не своїй землі тільки краса й любов єдині світочі". Видно, що знайшов у моїй поезії щось йому співзвучне. Und das ist viel! — сказав би Рільке... До статті додано вибір віршів: "Буденні діялоги" (цілість, густо надрукована) і давніші: "Вибір", "Тобі, що без геройства" і "На терезах".

П'ятниця, 28 серпня 1992, вранці, метро.

Наздігнала нас горяч, вогке філядельфійське літо. Але це вже останні його зусилля — щастя, що так не було повних три місяці, як це часом буває.

Почався академічний рік — повно студентів і багато всяких запитів. На щастя, регулярний курс Research in foreign and international law вчить тепер тільки Марія. Цього року має обмаль студентів (11) — бо є конфлікт у часі з іншим курсом — Commercial credits. А я, звільнившись від обов'язків викладача, відчуваю значно менше пресії і напруження. Взагалі, завдяки тому, що наша директорка, Liz Kelly, вже кілька місяців на sabbatical, всі ми трохи відпружилися, хоч це не значить, що робота занедбана. Навпаки. Liz своїми надпрограмовими проєктами, звичайно першкоджає в рутині праці. Як її нема — щоденна праця ведеться без перебоїв, з більшою систематичністю. А професійний персонал ні нагляду, ні стимулу не потребує — маємо добрих відданих своїй праці людей повних енергії, амбіції та ініціятиви.

Послала я вчора по E-mail до PERU, Струка і Ґавдяк в LC не тільки Biblio.Alert no.20, але також доповнену до вчорашнього дня свою нову бібліографію (research in progress) — Ukraine: Legal Materials in English. Трохи може рисковно слати людям ще недруковану працю, але інформація в ній може бути дослідникам потрібна вже тепер — хоч вона ще далека від вичерпности. Приємно бачити, що в поважних журналах появляютьса статті про право України — хочу навіть написати про це інформативну статейку до Свободи. Але ніяк часу не знайду. Вчора лягла в ліжко перед 9-ою така була втомлена.

Понеділок, 31 серпня 1992, вранці, метро.

Помер Петро Мегик. Вчора були на панахиді, взяли ще й Вісю Блавацьку. Людей було досить багато, хоч це поминальне богослуження відбулося на вул. Френклина, напроти катедри. Сьогодні похорон на Бавнд Бруку. Я мала добру волю поїхати, але Остап не виявив такого бажання, отже їду до праці.

Намовляю Остапа, щоб знову замовив собі візиту в лікаря. хоч нібито ліки на щитовидну залозу приймає, то всетаки вдень на фотелі при телевізорі, чи на кріслі при столі, часто засиплає. Вночі він не висипляється — часто встає до лазнички. Але я думаю, що є і психологічна причина: він боїться іти в ліжко, спати лягає пізно — я бачу, коли прокинуся вночі, що в його спальні ще світиться, або, часом, що він ще в своїй робочій кімнаті. Не знаю: працює, читає, чи просто куняє на фотелі... Якби він не був такий замкнений в собі і засекречений — було б легше і приємніше жити і йому і мені. Часом думаю собі, що він — сам собі ворог. Багато речей були б у нашому житті інші, якби не його вдача... Замкнутість у собі, укрита злоба до людей і заздрість за будьчиї успіхи чи навіть за те, що хтось від нього здоровіший, зарадніший. Патологічний страх, брак здорового глузду, невиправдані претенсії. Повернувся з України Тарас Кульчицький, розповідав про свою подорож телефоном, як їздив по Галичині, що бачив. А Остап: от йому добре, має родину, його так возили ітд. Не то що я, мовляв. Не подумав про те, що якби мав Тараса практичний глузд, міг би був все собі зорганізувати і без родини.

Вівторок, 1 вересня 1992, вранці, метро.

Заспала сьогодні. Встала годину пізніше. Радіо мене збудило, як звичайно о 6-ій, але я — втомлена, не піднялася з ліжка аж перед 7-ою. На щастя, я завжди маю в резерві около пів години, коли роблю щоденну руханку. Сьогодні руханки не робила — у висліді чую штивність по всьому тілу, але приспішивши темпо, встигла на свій нормальний час до метро. Отже не спізнюся до роботи.

Вчора до пізна сиділа над комп'ютером, працюючи цим разом над доповненням адресаря. Стимулом до цього є факт, що Марко за два тижні їде в Україну і я хочу дати йому деякі адреси. Наш адресар на 30+ сторін і велика морока його поправляти. Мабуть треба було зразу розбити його на поодинокі "files", a то комп'ютер дуже поволі і важко працює, коли має діло з 30-ома сторінками інформації нараз. У зв'язку з Марковим виїздом треба мені буде нарешті зібратися і написати листи до Бліхара, Доценка. Все це листування та й інші пляни перебила моя робота над АББ. Спочатку це була приємність (я "поринула в теплу ванну спогадів" — сказала б Віра Кемпе) — а тепер це вже досить марудний обов'язок, що забирає масу часу й енергії. Але я вже є на 1983 році — а частинно опрацьовані вже і пізніші роки, отже маю надію, що вже незабаром закінчу, тобто доведу бібліографію до біжучого року. До неї хочу ще опрацювати своєрідний літопис життя і творчости — автобіографічну канву, щоб лишилася документація дітям і внукам.

4 вересня 1992, п'ятниця вранці, метро.

Помер у Барнесборо о. Мирон Головінський на 96-ому році життя. Після великої похоронної відправи там (кажуть, був єпископ і десяток священиків), тіло вчора привезли, щоб похоронити у Філядельфії, на цвинтарі у Факс Чейс. Аня мене про це повідомила і я вирішила взяти собі вільне з праці і піти на похорон о. Мирона. Як-не-як це був приятель моїх батьків, добрий знайомий ще з перших років в Америці у Скрентоні, їздила я з дітьми раз до нього до Барнесборо на вакації (Максим пам'ятає, як дзвонив дзвонами разом із Марком, за інструкціями дяка, але забув, що тоді я водила їх на оглядини копальні вугілля та в поле на жнива — це були для дітей дуже едукаційні і приємні вакації. Отже в роботі я вчора не була. Вранці сіла за комп'ютер писати листи (Бліхар, Доценко, Середяк, Юркевич), о першій була на цвинтарі (Остап їхати не захотів, може тому, що з ранку погода була непевна, заносилося на дощ (— але якось день на диво пройшов без дощу!). Опісля на Михайлівці були ще поминки. Я спочатку вагалася чи йти, але не хотіла Ані робити прикрости. Людей було около 30 осіб. Фактично день поза працею і між людьми добре мені зробив, трохи відпружилася, психічно відпочала від стресу, що вже почався і дає себе знати на роботі.

Аня має велику прикрість, бо наймолодша її дочка Маруся випровадилася від чоловіка і мабуть буде розводитися. Що може мама в такій ситуації дочці порадити або сказати? Адже вона доросла жінка і сама мусить рішати про своє майбутнє.

Вівторок, 8 вересня, вранці, метро.

Триденний вікенд з нагоди Дня Праці. В суботу ходила до фризієра робити собі Permament. Увечорі був у нас на обіді Мирослав Лабунька, який тількищо повернувся з України. Він був в Европі два місяці — брав участь у конґресі Pax Romana в Bilbao, в Еспанії, вчив курс на УВУ в Мюнхені, де доїхала до нього Марійка і вони разом відзначували 40-річчя свого подружжя саме в місті, де колись вінчалися. Потім обоє поїхали в Україну — опісля Мирослав вертався спеціяльним військовим літаком Авіалінії України до Риму по тіло Сліпого. Після того — величаве, багатолюдне перепоховання тлінних останків (менше "тлінних", бо забальзамованих і виставлених у скляній труні!), а далі конґрес українців у Києві, відкриття пам'ятника Шевченкові у Львові ітд, ітд. Є що розповідати. Інцидент з Кравчуком, де він виступив з критикою критиків і пересторогою, що критиків з діяспори депортуватимуть з України — що викликав дисонанс тут за кордоном — каже Мирослав, що й сам Кравчук приватно визнав як помилку. Наші собі за багато позволяють, зокрема бандерівці, але — на мою думку — перестороги, якщо і взагалі її було потрібно, можна було зробити на нижчому адміністративному рівні — президентові держави це не лицювало.

В неділю плянували іти на пікнік на Михайлівку, але йшов дощ і ми зрезигнували. В понеділок, теж у дощ, поїхали до Wanamaker-а до Jenkintown використати святковий випродаж. Купила дещо і дітям і сьогодні вишлю.

П'ятниця, 11 вересня 1992, вранці, метро.

Саме зустріла по дорозі до метро Віру Датон. І вона підвезла мене до метро, а сама поїхала паркувати авто. Моє колишнє авто! Їде, каже, знаменито і механік його хвалить. Авто Віра мала подарувати Юстинові, свому старшому синові, але сама мала випадок, її авто розбите і в ремонті, отже вживає мого старого Шевролета. Я рада, що він їй служить у потребі.

Погода цього тижня погана — дощево, вогко. Остап не чується добре, реагує мабуть на погоду. Журиться, як то він завтра піде на "весілля під шатром" на Михайлівку. Ну, кажу йому, — не журися, це не твій шлюб — як не зможеш піти, не підеш! Але журиться Віра Лащик — і то не погодою, або точніше — не тільки погодою! Її найбільша журба, що на шлюбі в церкві з'явиться Ґенко Лащик і що вона вперше від літ з ним зустрінеться. Віра має страшний комплекс, ніяк не може переболіти свого розводу — а це вже, здається, десять років тому. На мій вечір не прийшла, бо знала що він там буде, але на шлюб дочки не може не прийти... Я її віддавна переконую, що треба взяти себе в руки і перейти над цією справою до порядку дня. Я навіть вважала, що Лащика повинні були запросити — адже він — батько. І так сказала Вірі. Але це не моя справа. Саме весілля має бути на Михайлівці, під шатром. На щастя, на завтра заповідають сонячну погоду. Маю надію, що все гарно відбудеться. Дарунок, можливо, завезу скоріш — може вже сьогодні ввечорі? Разом із сиром — вдома приготованою "кулею сира" — різної мішанини з горіхами тощо — одна із моїх спеціяльностей, що їх дуже любить Віра і що її вона собі в мене "замовила". (Тортів я не печу, а хотіла чимсь допомогти і прислужитися — отже Віра вибрала — сир).

13 вересня, неділя, в ліжку, ввечорі.

Софійчине весілля відбулося при соняшній погоді і у відсутності Ґеника і бабуні Лащикової — отже так, як собі заплянували організатори. Людей була велика кількість — напевно понад 200. Була добра орхестра, прийняття відбувалося під великим шатром, де були розставлені гарно прибрані столи та зроблена-заінстальована паркетова підлога для танців. Обстановка була оригінальна і навіть при місячному світлі — романтична. Але... хоч вдень було соняшно, під вечір стало досить холодно. Caterer, що його найняли, виявився дуже невправним — на обід довелося довго чекати. Приставки перед обідом також не були приготовлені як слід (не було напр. серветок, забракло тарілок) — зрештою цих приставок було за мало для такої кількости людей. Сиділи в холоді і голоді і я трохи простудилася. Остап, здається — ні, покищо не бачу в нього якихось симптомів. Знайомих було багато: ми сиділи з панею Голод, з Коропецькими, Лабунькою, Тарасом Яцкевичем та ще якимись панями з Вознесіння. Але були на весіллі і Гунчак, і Гнатейко, і Стойко, і Кознарська з Казановою, і Геврики в комплеті з трьома синами, родини Титлів, і якісь свояки з Каліфорнії, і Рудавські, і Матківські, і навіть кілька чорних гостей — Вірині співробітниці з Philadelphia Corporation for the Aging. Сьогодні ми були пару годин у Віри вдома — де я мала нагоду попробувати свій сир і Вірину шинку.

Є дуже прикрі дві новини. В п'ятницю потелефонувала мені Аня Максимович. Трагедія в родині. Її дочки Лесі чоловік, Євген — раптом помер — в час вакацій в North Carolina, на вітрильнику — surf-board-і, на очах у власної жінки, що сиділа на березі і мала нагоду бачити, як він чи то втратив рівновагу, чи впав, діставши якийсь атак... Робили вже автопсію і кажуть, що смерть наступила в наслідок утоплення, але Леся думає, що він поки ще втопився, мусів ще дістати якийсь серцевий удар чи щось подібне. Аня мала тільки сьогодні зустрітися з Лесею, бо вона з вакацій мусіла повертатися автом, а це далеко. До трагедії ще й додає та обставина, що Леся — після 10 років подружжя — нарешті зайшла в тяж і вона тепер на 7-ому місяці вагітности... Страшно жаль мені Ані — вона, бідна, тількищо пережила велику прикрість з молодшою дочкою, яка покинула чоловіка, а тепер ще й такий удар долі... В середу має бути богослуження в церкві на Мельроз — похорон буде десь у Нью Джерзі, де вони мешкали. Євген був ірляндцем, має велику родину.

Друга прикра вістка: Левко Яцкевич — в лікарні. Дістав якусь жовтачку і лікарі підозрівають, що може мати тумор, що натискає на жовч. Роблять всякі тести — ще не відомо, яка буде діягноза. Я з Левком довго сьогодні говорила по телефону. Він дуже зрівноважено сприймає свою ситуацію. Але побутові справи для них будуть дуже ускладнені. Леся автом не їздить та й взагалі я не знаю, як вона без нього зможе давати собі раду. Хата ще далі непродана — а вони ж уже були готові переноситися до Мотрі, до Ровд Айленд.

Прислав Струк до остаточної коректи мою статтю до Енциклопедії. Треба, нажаль, додати кілька доповнень. Змінили мій підпис і то на M.Tarnawska. Якби не "w" — то я навіть не протестувала б. І думаю, що вони це можливо зробили, щоб достосувати до гасла про мене? Також підпис на моїй книжці змінили на Tarnawska. От біда з тими транслітерованими прізвищами! Але найгірше те, що з параграфу, де я називаю найважніші літературознавчі праці, викинули Луцького і Грабовича. Ну, це вже упередження, та ще й яке! Я, очевидно, назад це додала і написала пару слів, звернувши увагу, що це викличе закид про "bias" і в бік EU і в бік автора. Чи послухають мене? Останнє слово тут, очевидно, їхнє і я на це не зможу мати впливу.

На весіллі приступила до мене Орися Гевка з проханням, щоб їм допомогти дати для Peace Corps бібліографічну інформацію про найважніші книжки про Україну. Тепер починають цікавитися Україною, і не знають, де починати... Я обіцяла зробити таку бібліографічну інформацію, бо розумію, що є потреба в цьому.

На весіллі також Коропецький — ще заки впився і почав свої звичайні несмачні залицяння — запропонував, що хотів би зробити Остапові несподіванку з нагоди його 75-ліття — запросити до себе гостей, десь на початку жовтня, і відзначити Остапа гостиною. Мовляв, чи я на це згідна? Ну, чому ні, це гарний приятельський жест. Я тільки перестерегла його, що Остап часом чується не так добре, щоб кудись іти і я не можу ґарантувати, що він прийде на таку гостину. Вигладає, що Іван вже цю справу переговорив з Наталкою. Ну, я дала тентативну згоду, що постараюся Остапа привезти. А може поїде і завезе нас обох Мирослав або Віра, це було б ще ліпше і звільнило б мене від шоферування. Але це має бути несподіванка. Побачимо. Покищо він, як звичайно, ставиться до мене так, що мені життя немиле. Або взагалі не відповідає на моє добридень, або має якісь претенсії, або надується чи то з невдоволення, чи то з заздрости. Останньо, напр. думаю, його брак гумору був реакцією на конверт-експрес, що прийшов до мене від Encyclopedia of Ukraine. Боже, як цим нашим мужчинам трудно погодитися з тим, що жінка стала рівним партнером у житті. (Чи справді рівним? — Ні! партнером з більшими обов'язками і мінімальними привілеями!)

Четвер, 17 вересня 1992, вранці, метро.

Похоронна відправа за Лесиного чоловіка відбулася вчора ввечорі в церкві у Мелровз Парк, недалеко біля нас. Такого здвигу народу я ще на похоронних молебнях не бачила. Були заповнені не тільки всі сидячі місця в церкві, але люди стояли з боку під стінами і ззаду в "притворі" (так, здається, називаються сіни перед входом до церкви). Стояти мусіла і я. Авто запаркувала досить далеко від церкви — так що довелося трохи підійти пішки. Я щодня ходжу багато пішки, та й на роботі весь час доводиться бігати, але тоді я маю на ногах або спортові черевики Reebock, або спеціяльні сандали. Коли доводиться ходити в "парадних" черевиках, як ось на весіллі Софійки і вчора — то я пізніше мушу годину мочити ногу (чомусь звичайно тільки праву) і вирізувати болючий нагніт! Я підрахувала, що було в церкві, мабуть, осіб із 500 — переважно молоді люди і можливо не-українці. Відправа також була для мене зовсім чужа. До нашої церковної музики підібрали англійські тексти (Господи помилуй=Lord, have mercy) і тільки одна з проповідей священика була українською мовою та ще й спів аллилуя, що виразно не був Halleluyah... До церкви регулярно не ходжу, отже з цією американізацією зустрічаюся вперше. Ось такі наслідки впровадження живої мови у богослужбу... Останні два рази, коли я була в церкві — на 24 серпня і на вінчанні Софійки — це було на Михайлівці, де панує український дух і навіть для невіруючих стара традиція має деякий чар — асоціяції дитинства, міст у минуле.

18 вересня 1992, пополудні, по дорозі додому, метро.

День був так зайнятий, що не встигла навіть подзвонити Остапові. Що більше: маємо сьогодні на обіді гостя — Марію Голод і я мала намір до товариства їй запросити Мирослава. Не встигла — вилетіло з пам'яті через невпинний рух і людей — сьогодні не так клієнтів, як нових працівників, а навіть двох студенток початкового курсу в College, що походять з правничих родин і вже тепер на другому році коледжу хочуть безплатно робити в бібліотеці якусь роботу, щоб дечого навчитися... А в полудне, замість ланчу, пішла я відвідати Левка Яцкевича, бо його перенесли з Germantown до Пенсильванського шпиталя, де можливо робитимуть йому операцію — має тумор на залозі pancreas — ще не знати, чи не злоякісний. Сьогодні робили біопсію. З Левком пробула я з півтори години — взяла собі трохи більше часу, як мені належалося. Трохи потерпаю за нього: якщо це рак — справа дуже поважна, а йому ж уже 85 років. Має, як видно, жовтачку, але нічого його не болить, тільки їсти не може, втратив щось 11 фунтів на вазі. Але виглядав елегантно, в розкішному шовковому цвітистому халаті, в гарній новій піжамі. І Леся і Левко, найбільше з усієї родини, звертають увагу на одяг. Коли я прийшла, щось писав. В розмові багато говорив про Колюмба, мабуть писав про нього.

Під кінець дня закликала мене Марі Нюмен на розмову. Мусіла трохи чекати, бо ми мали конференцію з цими двома студентками. Що таке? Виявляється, є нарікання на мою асистентку Марію з боку бібліотекарів правничих фірм, які звертаються до нас за інформаціями. Не що вона не дає їм потрібної допомоги, а що, мовляв, дає їм довгі лекції, тоді коли їм потрібна тільки ділова інформація, і трактує їх патронізуюче, згори... Оттакої!

20 вересня 1992, ніч, в ліжку, год.1:15, неділя.

Помер мій Остап! Нагло, несподівано і, можливо, навіть безболісно. Вдома. Вчора вночі. Просто заснувши, поклавши голову на руки, на своєму робочому столі.

Сталося це так: В п'ятницю, коли я повернулася з роботи, він чекав на мене, як це часто бувало, на ґанку. Я помітила, ще заки ввійшла на ґанок, що мої додаткові три помідори, що їх я для експерименту посадила у вазонки і поставила-підперла біля муру, не стоять на звичному свому місці, а по другому боці доріжки. Кажу до Остапа, замість привітання: я бачу, що ти сьогодні, мабуть, ліпше чуєшся, бо взявся переставляти мої помідори! А він: А й справді, чуюся незле, а помідори треба переставити там, де є тепер сонце. В розмові довідалася я, що він настільки ліпше вдень почувався, що позамітав трохи біля ґаражу. Та й справді виглядав навіть здоровіший і був у доброму гуморі, чистенько перебраний до вечері, бо мала до нас прийти на обід гостя — Марія Голод, яка вже кілька днів гостює у Тритяків. Я сказала Остапові, що через крутанину на роботі і візиту в Левка, забула потелефонувати до свата Лабуньки і запросити його до товариства Рисі Голод. Подумала, що сват — свій чоловік, вибачить мені і може дасться запросити в останній мінуті. Я потелефонувала, але виявилось, що Мирослав цілий день хворів, пару разів вертав, отже про обід навіть не хотів думати. Отже ми обідали втрьох — Марію Голод привіз її зять і внучка, але вони на обід не залишалися. Ми провели досить приємний вечір (я день перед тим зварила зупу, а на друге витягнула вареники з морозу). Остап з Рисею Голод обговорював справи "Слова", передавав їй прислані від Доценка матеріяли для Наталі Лівицької-Холодної. Десь біля 10-ої по Марію Голод приїхав Третяк, а я взялась мити посуд і наводити порядок. Трохи мене це втомило, тим більше, що далі дуже кашляю і простуда мене не покидає. Отже я десь перед 11-ою скупалася і лягла спати. Остап, як звичайно, випивши ще в кухні гарячого чаю, пішов до своєї робочої кімнати. Він любив казати, що спати він лягає "на другий день" або "завтра", тобто після півночі. І я знала, що він часом або працює при столі, або читає, сидячи у своєму фотелі-гойдалці до пізньої ночі. Не любив лягати в ліжко, дихати йому було легше, сидячи. А крім того, як знаю, у нього навіть і віршик є про те, що мовляв усі помирають у ліжку. Я вже й Дикому про це говорила, що може б йому дати щось на сон і спонукати його іти раніше спати, щоб менше втомлений був удень і не засипляв, сидячи на фотелі чи в кріслі. Післа візити в Дикого він може раз чи два попробував піти спати трохи раніше, прийнявши valium, але потім назад повернувся до своїх давніх звичок. Я заснула. А ось над ранком, прокинувшись, бачу, що в коридор з його робочої кімнати падає велика смуга світла. Я побігла подивитися і бачу, що в Остаповій спальні ліжко взагалі не розстелене, а в його великій робочій кімнаті при повному великому освітленні сидить при робочому столі він, поклавши голову на руки на робочий свій стіл. Я до нього — а тіло вже холодне і штивне. Очі закриті. Вдягнений, як удень, в синіх літніх полотняних штанах і в темно-синій спортовій сорочці. Виглядав майже елегантний. Ноги, ніби в балеті, мали позицію немов якоїсь легкости, частинно тільки оперті на підлозі — немов скульптура. Ноги в нього завжди були гарні, а тепер, коли тіло ствердло, не видно було жодного опуху. Не було видно слідів якоїсь слини чи мокроти. Мабуть таки заснув і в сні помер. Одне було трохи дивне: біля руки лежала знята з вилок телефону слухавка. Чи пробував кудись дзвонити? На столі в нього лежала картка з телефоном і адресою, де було написано: Nina Tarnawsky. Вночі він часто телефонував до Каліфорнії, бо коли в нас 12 опівночі, там тільки 9 година вечора. — А може хотів викликати амбулянс? — це такий здогад Лабуньки. Я не думаю. Поперше, здається мені, що Остап не мав досить практичного змислу і навряд чи вмів би викликати амбулянс — його інстинкт був би кликати мене, щоб я визвала поміч. По друге, цей телефон на його робочому столі, це один з тих апаратів, що тільки приймають телефони, але що з них не можна дзвонити назовні. Біля ліжка в сусідній своїй кімнаті-спальні був другий звичайний телефонічний апарат і він як дзвонив кудись, то звичайно з того апарату, або з телефону в моїй спальні, чи з того, що у вітальні надолині. По третє, якби він справді пробував шукати рятунку-допомоги, може було б видно якісь сліди боротьби за віддих, може очі були б відкриті, може був би рушився і впав з крісла... Найбільш вірогідно, що або хтось потелефонував, або може зробив це машинально-відрухово.

Я потелефонувала до лікаря. У великому хвилюванні я неправильно відчитала з картки номер телефону і думаючи, що говорю з Диким, викликала Яримовича. Коли він приїхав, я здивувалася: Вас прислав Дикий? — питаюся, а він — та ж Ви до мене дзвонили! Ну, що ж. Сказав те, що я вже знала і бачила і без нього. Rigor mortis. Смерть мусіла наступити кілька годин раніше.

Помер Остап легкою і повною гідности смертю. Вдома, при робочому столі, у власному кабінеті, оточений любими і добрезнайомими книжками. O Gott, gib jedem seinen eigenen Tod — ein Sterben, dass aus jenem Lebem geht, darin er Liebe hatte, Sinn und Not. Хотіла б я так померти.

Я ще вранці, поки приїхав погребник, попросила Віру Лащик і Мирослава Лабуньку, щоб прийшли, щоб подивилися як він сидить.

Була субота вранці і я потелефонувала перед 8-ою годиною на радіостанцію, щоб сказати Блавацькій про смерть Остапа. Отже вона відразу подала вістку по етері. У висліді цілий день повно телефонів і великий рух. А є ж повно справ, що їх треба полагодити. Мирослав і Віра трохи мені помогли. Віра сиділа довгу половину дня, відбирала телефони. Прибігла Соня (Нарешті!) Я рада була її бачити. І попросила її, щоб зробила мені в La Salle фотокопії з Contemporary Authors — довідки про Остапа, бо хотіла дати інформацію для американської преси, а схвильована і розбита тим, що сталося, ніяк не могла пригадати, де ми це маємо в архіві. (Тепер коли телефони втихли і я вдома сама, я, пишучи на комп'ютері інформацію про Остапа для англомовної та української преси, знайшла, що ми маємо (очевидно) не тільки текст, але навіть і цілий том Comtemporary Authors! Соня була рада, що може чимсь прислужитися. І я от тепер вночі закінчила писати ці довідки, зробила фотокопії і завтра деякі передам Насевичеві для Phila. Inquirer, деякі Рудницькому для радіо, а також до New York Times, до Свободи, Ukrainian Weekly, Українських вістей.

Маємо клопіт з похороном, бо Марко — в Києві! Не знаю, чи встигне він приїхати на п'ятницю, на панахиду. Я вже з ним говорила по телефону — він вже знає, але чи зможе дістати на час літунський квиток. Це навіть в Америці часом буває проблемою, а що доперва в Україні! — Максим хотів уже сьогодні приїхати, але я його відмовила. Нам треба почекати на Марка, отже похорон буде не зараз. Найскорше буде в суботу, якщо Марко зможе полагодити справи. Тоді і Максим з Уляною і дітьми зможуть приїхати автом, тоді приїде і Ія з Лос Анджелес з дитиною. Дала я вже знати Тарасові Кульчицькому — він також приїде, щоб бути на похороні.

Приходив двічі сусід Alan Lecoff — побачив похоронників, що виносили тіло і сам догадався. Тепер під вечір прийшли ще обоє Рудницькі — він був увесь день в Нью Йорку, на засіданнях НТША. Там уже знали. Навіть на зборах мовчанкою вшановували Остапову пам'ять.

Боже, як добре, що Остап не помер у муках, на хворобу рака, що на неї померли його Батько, і Мати і старша сестра! Я цього завжди дуже боялася і ніколи навіть йому про таку мою тривогу не натякнула. Бо це була дуже реальна загроза. Максим зажурився, коли почув, що в Остаповій родині такий був поширений пістряк.

Хотіла б я дати знати Марійці Канській, але в нашому адресарі телефону ні до неї, ні до її доньки Ліди немає. Ну, трудно. Вона і так хвора і стара, не зможе на похорон приїхати. А може б вислати телеграму? Та це їх тільки налякає. Напишу листа.

27 вересня 1992, неділя вранці, ще в ліжку.

Похоронили ми вчора мого Коханого. Тобто точно тиждень після його смерти. Чекали, аж поки приїде з Києва Марко. З'їхалась у четвер вся родина. Ія з дитиною прилетіла з Лос Анджелес, Марко приїхав прямо з України, Максим автом з усією сім'єю приїхав ще в середу ввечорі з Торонто. Прилетів також Тарас Кульчицький із Сан Франціско. Перших кілька днів після Остапової смерти я була зовсім сама — полагоджувала справи похорону. Питалися мене знайомі жінки: а ти не боїшся? А я на те: чого маю боятися? що він повернеться? Адже він — бажаний гість — кожної хвилини прийму його з відкритими обіймами?

Похорон вдалося зорганізувати так, що відбувся він з гідністю, і в естетичній обстановці. Займався похороном Насевич, але вдалося переконати його, а що важніше — не тільки його, але і пароха Михаайлівської церкви о. Злочовського — щоб парастас був відправлений не в похоронному заведенні Насевича, а в церкві. Церква св. Михаїла — новісінька, дерев'яна, в гуцульському стилі побудована невелика церковця на прегарній посілості серед садів і простору Михайлівської гірки. Парастас відбувся в п'ятницю ввечері і хоч була дуже погана дощова погода, зібрав він майже повну церкву людей. Правив о. Злочовський. Промовляли Леонід Рудницький, Ярослав Климовський, Олександр Білик і Петро Клюк.

[Прийшов до ліжка Іванко. Мушу перервати записки].

28 вересня, понеділок, год. 8 вранці.

Іванко і Стефанко ще сплять, але я встала раніше, щоб вирядити в дорогу Тараса Кульчицького. Справжній, добрий приятель Остапів. Не тільки те, що з далекого Сан Франціско прибув на похорон — але не забуду йому того його шляхетного жесту, коли рік тому приїхав побути кілька днів з Остапом в час його реконвалесценції після Урбани. Ось чую вже голоси — не доведеться мати час для записок. Маю надію, що затримається в пам'яті те, що найважливіше, щоб записати пізніше.

Четвер, 1 жовтня 1992, год.4:00 пополудні, вдома.

Я смертельно втомлена, але маю одну годину вільного часу і хочу дещо занотувати. (Перервав якраз телефон — дзвонив Іван Собчук — він мало не щодня телефонує, щоб підтримати мене на дусі). Максим з родиною вчора вже повернулися до Торонто — тим разом зробили дорогу автом за один день. Марко з Ією і Ніною ще є, біля сьомої прийдуть до мене на прощальну вечерю, разом з Марійкою Лабунькою, завтра вже відлітають до Лос Анджелес (Марко летить окремим літаком трохи раніше від Ії),

Забрали собі хлопці трохи Остапових речей — але не всі, бо Остапові убрання трохи за тісні і на Марка і на Максима. Дала я Маркові на пам'ятку золотий Остапа перстень-сиґнет, що його я купила йому в 1947 році в час наших символічних заручин — перстінчик від нього почала я тепер носити разом з його обручкою. Максимові дістався Остапів годинник з алярмом, що його я йому пару років тому купила. Але не дала я ще нікому золотого годинника на ланцюжку, що його я подарувала Остапові на 25 річницю нашого вінчання — він має вириті дати та наші ініціяли і це для мене особливо дорога пам'ятка. Дістануть його після моєї смерти — Максимові золотий ланцюжок, Маркові сам годинник (Бо Максим має подібний власний годинник, що його ми з Остапом купили йому з нагоди його докторату).

Прийшла сила-силенна листів з кондоленціями, а телефони не вгавають ще й тепер. Дзвонила з Польщі Марійка — вражена, зрозпачена. Моя первісна телеграма до неї до Ченстохови вернулася з допискою, що її нема вдома, і я послала телеграму вдруге на адресу в Познані, де живе дочка її Ліда. Марійка була в той час у Лодзі, бо це 10 річниця смерти її сина Андрія, а він там десь похований. Вміжчасі я написала їй довгого листа, описавши докладно і смерть Остапа і його похорон.

Похорони в суботу почалися в Михайлівській церкві, де проповідь сказав о. Злочовський. Потім кавалькада авт їхала майже дві години до Бавнд Бруку. На цвинтарі було около 80 осіб. Над відкритою могилою були дві промови — Івана Коропецького і Тараса Кульчицького. Маю надію, що Коропецький своє слово десь надрукує. Забула я ще додати, що Тарас привіз до Бавнд Бруку їхнього товариша, о. Макуха — так що ховали Остапа аж два священики! Поминки були замовлені у місцевого православного сестрицтва на 80 осіб — прийшло кілька осіб менше. На поминках промовляла коротко від "Слова" Світлана Кузьменко, яка була спеціяльно делегована як відпоручник правління, Святослав Гординський, який мав написану цілу доповідь і прочитав її сам особисто (— його присутність була для мене зворушливою!) Кілька теплих слів сказали сват Лабунька і Наталка Коропецька. Наталка, зокрема згадала про те прийняття, що його вони для Остапа плянували на 10 жовтня та прочитала вірш польського поета Заґаєвського? про символічний поворот до Львова.

Історичною подією на похороні була — вперше від багатьох літ — присутність на одній же залі і імпрезі обидвох Лащиків — Віри і Ґенка. Треба було аж Остапової смерти, щоб Віра переборола свій комплекс — вона була і в церкві, і на цвинтарі, і на поминках — а він, як давній старий знайомий, був усюди також.

Завтра — після майже двотижневої перерви — повертаюся до праці. Попробую наново "тремтячими руками плекати свіжі паростки життя". Попробую. Але життя — розбите і його наново не зліпити, не завернути жодним силам. All the king's horses & all the king's men.

П'ятниця, 2 жовтня 1992, вранці, метро.

Повертаюся до праці. Була я востаннє на роботі в п'ятницю 18 вересня — отже пропустила 9 робочих днів. Не знаю скільки мені належиться на funeral leave — тиждень напевно, бо так дістають, здається, наші унійні працівники. Решту, як потрібно, доповню вакаційними днями.

Напередодні похорону, коли я ще була сама, я приготовила коляж фотографій з Остапового життя. На цю ідею штовхнула мене подібна ініціятива Лесі Максимович-McIntyre, що зацікавила навіть мене, хоч я мало знала її чоловіка. Але я для цієї цілі купила раму зі склом (мусіла купити навіть дві, бо перша-дешевенька виявилася для тієї цілі непридатною). Зібрала я кілька ранніх Остапових фотографій (найстарша з 1932 року) аж до останніх. Включила і нашу шлюбну знимку, фото ОТ з хлопцями, з внуками, з Тарасом, з сестрою Марійкою, з С. Гординським, з Ч. Мілошем, включила три фотографії з його подорожі в Україну 1989 року і пару з інших подорожей — такий собі символічний вибір, що мав на увазі показати багатогранність його життя. Цей коляж стояв на публічному місці і в час похорону, і в час поминок. Багато людей звернули на нього увагу. Крім того я поставила окремо книжку для підписів (купила її сама, бо мені не подобалася та, що її пропонував погребник). Вліпила я туди Остапове фото з 1942 року, на комп'ютері зробила напис дат життя і смерти, а на титульній сторінці вліпила фотокопію Остапового сонета "Магістрал" та ім'я і прізвище зроблене Гніздовським для вінка сонетів "Життя". Виглядало це дуже елегантно — а далі самі лиш підписи... В книжці, що її пропонував погребник, були якісь англійські віршики, релігійний кіч всяких цвинтарних ілюстрацій — все це в мене викликало несмак. А так лишиться гарна пам'ятка. Крім того стояв там портрет ОТ — рисунок Гуцалюка в чорній рамі.

Неділя ввечорі, 4 жовтня 1992.

Сьогодні вранці я поїхала на богослужбу до Михайлівської церкви. Не тільки тому, що я рахуюся новою парафіянкою ("born again Christian"), але передусім тому, щоб вручити о. Злочовському датки на богослужби, що їх склали люди в пам'ять ОТ, дати і від себе пожертву на будівельний фонд церкви ($250.–) і замовити за $20 поминальне богослуження на сороковий день смерти — в середу 28 жовтня. Ні, я не стала раптом справжньою практикуючою християнкою! Але я вдячна о. Злочовському за те, що допоміг з гідністю похоронити мого коханого — в естетичній обстановці нової церкви, а не в повному несмаку похоронному заведенні Насевичів. Таке його зрозуміння і толерантність до факту, що ми досі не були членами церкви, вимагали певного жесту і з мого боку. З датками в пам'ять чимало мороки — багато праці коштувало мені ще не зовсім повне зіставлення датків на видавничий фонд "Слова" — Максим завіз Марії Голод чеків на суму понад дві тисячі долярів (я від родини дала тисячу). Будуть ще інші датки, бо про це мене повідомляли. Навіть Comparative Labor Law Journal вислав даток на Ukrainian Writers' Assn! Взагалі мої американці дуже виявили мені багато серця й уваги. На парастасі з Univ. of Pennsylvania було щось із 15 осіб, дехто був і в суботу, навіть у Bound Brook-у.

Листів приходить сила-силенна. Від Остапових і моїх друзів і співробітників, від письменників. В Літ. Україні з 24 вересня є некролог, що його підписали Гончар, Мушкетик, Дзюба, Драч, Погрібний, Мовчан, Погребенник, Лупій, Чередниченко і Доценко. (Лупія і Чередниченка не знаю зовсім, може ОТ мав з ними якийсь контакт). Про некролог, очевидно, подбав Доценко, отримавши телефон від Марка. Коли він подзвонив мені з Києва, я сказала, щоб негайно дав знати Доценкові (він мав для нього листа від мене з телефоном) і він це зробив. Тому і була така швидка реакція. Адже Остап помер 19-ого, а вже 24-го в київській газеті — некролог! Це мені приємно, бо знаю, що Остапові це було б особливо важне. Було б, очевидно, ліпше, якби вони виявили були йому більше уваги ще за його життя. Могли були, наприклад, привітати його з 75-літтям. (Я про це також пробувала заздалегідь повідомити, пославши Доценкові дві магніфонні тасьми, де Остап читає свої твори, із суґестією, що це можна десь використати по радіо 3 травня, з нагоди його ювілею. Не знаю, чи було воно десь використане, але Доценко, здається, старався. Серед підписів під некрологом в Літ. Україні звертає на себе увагу відсутність деяких імен, напр. Жулинського, Ліни Костенко — але Доценко писав, що робилося це у великому поспіху, щоб встигнути до числа, отже не дивно.

Пополудні сьогодні я поїхала до Левка і Лесі. Завезла їм кілька фотографій, що їх я зробила в час побуту тут Мотрі. Левко дуже схуд, але чується трохи ліпше. Операції йому не робили, відіслали додому. Підозріваю, що йому лікарі не кажуть повної правди, але може це і добре, бо якщо в нього є pancreatic cancer (а таке є підозріння), то прогнози — згідно з медичною енциклопедією — дуже погані. Ми провели на приємній і сердечній розмові втрьох кілька годин. Справи їхнього побуту ускладнені ще й тим, що Леся сама автом не їздить. Помагають їм сусіди — Німиловичі, та й інші. Нажаль, вони живуть за далеко від нас, щоб могла щось більше допомогти їм я. До лікаря возить Левка Зенко Дольницький. Казали мені, що дійшли до згоди з купцем хати і мабуть незабаром будуть ліквідувати все і переноситися до Мотрі, до Rhode Island. Ще одна ера в моєму житті закінчиться. Адже Левко і Леся — це були для мене неначе другі батьки. Це ж їм під опіку віддали мене 10-літньою до Радома, щоб я могла ходити до української школи. Два роки під їхнім впливом у час формування моєї особовости багато значило. Хто зна, чи почала б я була писати вірші, якби не Левкове захоплення Антоничем і Тувімом. Пам'ятаю, яка згіршена була моя мама, коли я 11-літньою дитиною напам'ять читала скандалічні вірші Тувіма в стилі: Spotkali się w swięto o piątej przed kinem miejscowa idiotka z tutejszym kretynem... А яке захоплення викликали в мене Елегії Антонича! Я знала їх напам'ять ще перед тим як почала серйозно читати Шевченка чи Франка.

5 жовтня 1992, понеділок, метро.

Гординський надрукував свою похоронну промову в Свободі — вона у двох числах, але я, покищо отримала тільки першу частину. Це багато значить. Святослав Гординський — це maitre, що вивів не одного поета в люди, в нього вчились і порад його слухали не тільки Остап, але і я сама. А ще й ця подивугідна його багатогранність. Це, на мою думку, найвидатніший син Галицької землі — з тих, що живуть в діяспорі. Першу вістку — статтю про Остапову смерть помістила Свобода ще 22 вересня, один день раніше, поки появилася моя клепсидра. Але ця стаття — хоч і надрукована під іменем Рудницького (— він висилав її факсом!) — це слово в слово мій пресовий комунікат, що його я вислала ще Українським вістям, Новому шляхові, Літературній Україні, Всесвітові. Також стаття про Остапа в Ukrainian Weekly — це мій англомовний комунікат, надрукований без будь яких змін, з додатком рисунки Гуцалюка, що його я також послала. В Свободі додали фото і зробили пару типографічних помилок, напр. замість "недрукована дисертація" надрукували "надрукована". Була ще й згадка про Остапову й Козакову смерть, як про незаступимі громадські втрати у фейлетоні Ольги Кузьмович. Натомість New York Times, хоч і дістав усі інформації, до сьогодні не подав жодної вістки. (Віра намовила кількох професорів з Lafayette i Muhlenberg коледжів, а також Рудницького, щоб написали листи з протестом, що NYT ігнорує українських письменників і смерть їхнього голови. Зате у Філядельфії Daily News на основі мого комюніке подав скорочену вістку, а Phila. Inquirer надрукував цікаву й гарно написану посмертну згадку Andy Wallace-а, зроблену на основі не лиш мого комюніке, але і на основі його зі мною телефонічного інтерв'ю. Ще й додали добру Остапову градуаційну фотографію з 1962 року.

Вівторок, 6 жовтня 1992, метро.

Приятелі і добрі люди турбуються мною і виявляють мені багато уваги. Приходить далі чимало листів, телефон дзвонить, а Віра не тільки часто дзвонить, але і навідується до мене, а вчора просиділа цілий вечір... У висліді я не тільки не могла нічого зробити (плянувала полагодити деякі рахунки!), але навіть не мала змоги подивитися на вісті. Крім того маю клопіт у кухні, бо знову з'явилася миш, а вчора навіть вилізла на кухню... Накупила я отрути і бачу, що зникає — тобто моя мишка (а може їх є більше?) харчується вбивчими хемікаліями. Вчора, коли була Віра, відвідав мене Рудницький — приніс копії запису радіопрограми, що її я через Віру прогавила. Маю надію, що матиму сьогодні ввечорі час її послухати.

Середа, 7 жовтня 1992, вранці, метро.

Повернулася вчора з Европи Ляриса Біланюк. Довідавшись про смерть Остапа, подзвонила мені і от сьогодні ми з нею домовились на полуденок.

Вдома вчора я була зовсім сама. Телефонувала тільки Віра, щоб впевнитися, що все гаразд і намовити мене піти на виставку О. Новаківського (я відмовилася!), а потім десь перед 10-ою телефонував Марко. Провела вечір, упорядковуючи рахунки, виписуючи чеки. Похорони, з квітами і поминками коштували около 6,500. Якщо до того додати мої пожертви на Слово ($1,000) і на церкву (250 плюс 30 на богослужби) — то вийде на майже 8,000 долярів. Якось так поштукувала, що можу все це на час заплатити, разом з рахунками за електрику, ґаз, телефон ітп. Є ще деякі рахунки за останні Остапові тести в Germantown — це мушу ще вияснити. Порахувала я листи із співчуттям і телеграми, що досі наспіли: є їх 71, а ще напевно прийде більше. На все це треба буде відповісти, подякувати. Ще треба буде упорядкувати фотографії, послати хлопцям і Марійці Канській. Довго над усім цим сиділа, хоч прийшовши додому, була така втомлена, що мала охоту дуже рано лягти в ліжко. Не довелося. Лягла пізно. Не могла заснути та й боліло в плечах. Взяла Bufferin PM — за годину побачила, що не помогло. Тоді о 2-ій прийняла капсулки Dalmane. У висліді заспала, пробудилася годину пізніше. Але їду до роботи вчасно — не їла взагалі сніданку. Зроблю собі каву з кексами на роботі.

Четвер, 8 жовтня 1992, метро, вранці.

Знову заспала і знову ж таки пропустила сніданок, вийшла з дому пів години раніше як звичайно і очевидно буду в роботі не спізнено, а скорше як звичайно. Кухню залишила своїй мишці — яка поїдає всю насипану їй отруту — отже доказ, що живе ще і ходить собі по кухні, замість господині. Вчора я і обіду не варила і не їла, бо на полуденок запросили мене до ресторану White Dog Лариса й Олекса Біланюки, виявили мені багато теплоти й уваги, навіть подарували тримовне видання Слово о полку з дедикацією: Плаче-тужить Ярославна... Я справді з ними трохи відпружилася, випивши до полуденку вина, не відчувала під кінець дня ні болю у плечах, ні звичайної в ці дні втоми.

Вчора знову прийшло кілька листів (досі було їх 77!) В тому числі і лист від Погребенника з числом газети Рада з 25 вересня, де він помістив свій некролог про Остапа.

Понеділок, 12 жовтня 1992, метро, вранці.

День Колюмба — 500-ліття відкриття Америки. Деякі установи мають вільний день, але університет, як звичайно, працює. (Довкола особи Колюмба тепер неабияка контроверсія — проти відзначувань 500-ліття були публічні протести індіян ітд.)

В п'ятницю поїхала увечорі до банку, щоб остаточно змінити чекове конто з Остап або Марта на Марта або Максим. Суботу всю присвятила господарським справам — праця на городі (листя, etc.), прання, прасування. Нікуди не виходила з дому (крім городу — бо був гарний день для праці на дворі). Звечора почала балансувати чекову книжку — вперше сіла в Остаповій кімнаті, при його робочому столі, на кріслі, на якому він помер... Виявилось, що мій педант складав уважливо чеки, причіпаючи їх до банкових звітів, архівна акумуляція рахунків сягає далеко взад, але балансу — згідно з банковими інструкціями — він не робив і ось мені тепер важко перевірити, чому не сходиться сальдо... Забрало мені пів ночі, щоб упорядкувати чеки за номерами. Деяких бракує, хоч вони досить давні і повинні були вже повернутися. Різниця є на суму нецілих 500 долярів і то в мою користь... Треба буде перечекати кілька місяців, може це виясниться.

Вівторок, 13 жовтня 1992, метро, вранці.

Сьогодні прийшла Ольга прибирати хату. Це вперше залишаю її саму на господарстві. Але я маю до неї повне довіря, це — своя людина. Чи зможу на майбутнє дозволити собі на такий люксус, як домашня поміч раз на три тижні за 40 дол.? Приходи будуть менші принаймні на 1,103 дол. Остапової пенсії Social Security місячно, а видатки не дуже так і зменшаться. Утримання великої хати, огрівання, телефон, електрика — все це коштуватиме так само. Хіба на харчах можна буде трохи заощадити (я в цю неділю вперше поїхала купувати собі харчі — та й вперше зварила собі горщик борщу, що вистачить мені на довго!) Також відмовлю передплату Time, як вона вигасне, а може і деяких українських газет, що їх ніколи не читаю (напр. Новий шлях або Народна воля). Не знаю, що мені робити із Дзвоном. До передплати за минулий рік доплатила ще й за літунську пошту, а за весь час прийшло тільки подвійне число 1/2! Чи перестав журнал виходити? Крім Літ. України, Всесвіту, Києва, я хотіла б передплатити якусь київську газету, напр. Раду. Ще побачимо. Вчора прийшов Одежинський — приніс посмертну спадщину ОТ від УНС — виявилося, що Осатап поділив по рівному між мною, Марком і Максимом, так що ми отримали по 333 дол. Добрий посмертний дотеп і гарний дарунок хлопцям — будуть мати несподіванку! Одежинському я дала велику торбу старих газет з України — За вільну Україну, Життя і праця ітп., що їх я дістаю з Бібліотеки Стефаника.

Середа, 14 жовтня 1992, вранці, метро.

Відзиваються приятелі з далеких віддалень, що з ними давно не було контакту. Подзвонили, наприклад, Заплітні — наперед Роман, потім Славко. Ромко — знаю від Джулів — має рака легенів, але тепер стан його стабільний, "in remission". З Клівленду потелефонувала Софійка Бура, з Торонто — Ліда Гумінілович, з далекого Колорадо — Мушка Одежинська. Місько Яримович був одним із перших. Ірка Стецура з нового свого місця поселення під Нью Йорком, Христя Кушнір нарешті також здобулася на телефон (на мої два останні не відповіла і я не знала, що з нею). Павло Джуль, Наталка Єреґа, Марта Трофименко, Ляся Старосольська, не кажу вже про Івана Собчука, який телефонує що кілька днів.

Четвер, 15 жовтня 1992, вранці, метро.

"Нашу сотню рубають" — казали колись козаки.
Пролітають, минають, пірнають у вічність роки,
А все бачиться Зальцбурґ, і Ви біля його плеча —
Невеличке і мудре і трохи кирпате дівча.
Від каштанових свіч зайнялась-засвітилась любов,
І той спалах — я вірю — ніколи уже не холов,
Але вже догоряють, спадають осінні листки.
"Нашу сотню рубають" — казали колись козаки.

Такий вірш прислав мені вчора Качуровський. У висліді я цілий вечір плакала, а й сьогодні мені важко панувати над своїми почуттями... Їду до роботи спізнено і з турботою: чи зможу англо-саксонським звичаєм тримати під контролем свої емоції? Вірш зворушив мене не тільки тому, що в ньому справді щирий жаль від втрати колеги-літератора (Нашу сотню рубають — це memento mori для цілого покоління!), не тільки глибока теплота для мене особисто — і добре знайомство із моєю біографією, із моєю поезією, і навіть із Зальцбурґом — але також і тому, що це — справжня, добра поезія.

Українські вісті надрукували текст, що його я зробила для української преси (без підпису, додавши тільки підзаголовок "посмертна згадка"). В цьому ж числі надрукували і Остапову останню статтю про гетьмана Мазепу (він часто посилав і до Свободи і до УВ). Тут, одначе, редактор підписав ОТ повним прізвищем, у рямцях.

Трохи часу присвятила вчора, доповнюючи і міняючи на комп'ютері документальний список персональних даних, номерів конт, обезпечень, документів. Це дуже важливий орієнтир, зокрема на випадок моєї смерти, щоб хлопці не мали клопоту. Думала я, що всі справи вже вияснила в банках, але не записавши точно, не маю тепер певности напр. чи додала внуків (in trust) також на сертифікатах? Це треба буде провірити.

Телефонували вчора Люда і Вонторська.

16 жовтня 1992, метро, вранці.

Вірш Качуровського порушив мою рівновагу на два дні, не хотілося з ніким говорити... Вчора застала на порозі слоїк борщу з написом "Смачного". Не знаю, від кого це? Від Люди? Від Марійки Лабуньки? Не пізнала письма, мабуть не Людине. Але Лабуньки цими днями не тримають контакту, не приходять, не телефонують... Може таким способом хочуть дати мені час на самотній біль, який не зменшується, а наростає.

Доведеться мені відповісти на близько сотні листів — подякувати за вияви співчуття. Ніяк до цього не можу себе наклонити, але конче треба і то не відкладаючи.

Дивилася вчора на президентські дебати: Bush, Clinton, Perot. Тим разом були вони значно цікавіші. Був один тільки модератор — журналіст, а кандидати відповідали на питання не журналістів, а живої авдиторії громадян. Я рішена тим разом голосувати на демократичний список, не тільки на Clinton-a i Gore-a, але і на Єкел — жінку, що кандидує на сенатора Пенсилванії проти Spector-a. Буш хвалиться успіхами своєї закордонної політики, але я йому не можу вибачити його образливої промови в Києві — проти України, на підтримку Ґорбачова.

Понеділок, 18 жовтня 1992, вранці, метро.

Вчора потелефонував Г. Костюк. Дорого це йому коштуватиме — говорили ми дуже-дуже довго. Це вже вдруге дзвонить він після Остапової смерти. Бідкається, він, мовляв, старий і хворий — живе, а цей — молодший — помер... Бідний він. Рая — хвора і потребує постійної допомоги (в неї, здається, Alzheimer), а він сам — глухуватий і майже сліпий, а розум ще працює бездоганно, пам'ять в нього феноменальна. Йому треба було б мати секретаря! Ось збираються в Україні відзначувати незабаром століття Хвильового. Зінкевич просив, щоб Костюк написав переднє слово до збірки памфлетів — і він це хоче зробити, але... Коли пише на машинці, каже, що клявіші бачить і може друкувати, а от написаного прочитати не може... Та й потрібних цитат із Хвильового не може він сам шукати, навіть коли знає точно, де їх знайти... Жінки, що опікуються Раєю, читають йому пару годин кожного дня, але цього не досить.

В неділю була я в церкві (born again Christian), в суботу — в Tabor Deli за кабаносом, що його собі замовили мої колеґи з BLL на party для Stephanie Edwards (вона — вагітна, скоро відійде), також відвезла до Пластової Бібліотеки газети з України, що призбиралися, і вступила на кілька хвилин до Genuardi купити собі трохи овочів. Позатим цілий вікенд провела сама вдома. Сиділа в Остаповій кімнаті, на кріслі, що на ньому він помер, і писала подяки людям за співчуття, долучуючи декому некрологи з Philadelphia Inquirer або з Літературної України. Написала тих чемностевих карток понад 60. Ще лишилося кілька листів, що вимагатимуть більшої уваги і більше часу. Емоційно чуюся трохи ліпше, як чулася в четвер і п'ятницю, коли мені — навіть на роботі — часто набігали сльози до очей і заломлювався голос. Мушу триматися. Сьогодні повертається із свого sabbatical Liz Kelly. Tant pis! Дехто цим дуже хвилюється. Ron Day — казала Мариля — кілька ночей провів безсонних.

20 жовтня 1992, вівторок вранці, метро.

Обідаючи вчора біля телевізора, дивилася на вісті і слухала дебат кандидатів на президента: Bush, Clinton i Ross Perot. Не знаю, чи дебати ці можуть змінити рішення виборців (я, напр. рішена голосувати за Клінтона, хоч у вчорашній дебаті він не вийшов блискуче). Але ці дебати — інтелігентна розвага високої кляси і напевно впливають на публічну опінію про важливі проблеми нашого часу — загрозливий дефіцит, занепад економіки, кризу медичної опіки для населення, кризу в американському шкільництві, кризу екології... Порушення політичної рівноваги Pax Americana-Pax Sovietica, що тримали штучно мир у світі, принесло велике прозріння і крах ілюзій. На сході — крах комунізму, а тут на заході — усвідомлення, яким великим коштом (не тільки сучасних, але і наступних поколінь) утримувана була ця рівновага сил.

Прийшли вчора відвідати мене обоє Лабуньки: Марія і Мирослав. Побули зі мною може з годину.

21 жовтня 1992, середа вранці, метро.

Вечір провела, пишучи додаткові картки подяки. Обіду не варила, бо вполудне ходили втрьох — Мариля, Ран і я — на lunch з нашим новим колегою-бібліотекарем, що називається Bill Draper. Увечорі, щоб тримати контакт з людьми, подзвонила я до Яцкевичів (вони пакуються і після Thanksgiving виїдуть з Філядельфії) і до Марійки Лабуньки. Пізно біля 10-ої потелефонувала Віра. Спала добре, без таблеток.

П'ятниця, 23 жовтня 1992 вранці, метро.

Вчора їздила на роботу автом, бо залишалася ввечері на вечерю, що її фундував університет для своїх багатолітніх працівників. Дістала відзначку Клюбу 25-річників і грамоту за лояльну службу університетові на протязі минулого чвертьстоліття. Таких нових членів Клюбу 25 років було дуже багато: список прізвищ був на дві з половиною сторінки. На залі було, мабуть, із 300 осіб, може більше. Несподіванкою для мене було, що серед гостей з'явилася і Дана Вонторська! Я заздалегідь замовила собі ескорта, щоб не йти самій ввечорі до запаркованого авта (обіцяла взаміну завезти його додому, що і зробила) — цим ескортом був мені наш урядник Ken Gakus, хлопець дуже добре вихований, що на моє здивування з'явився ескортувати мене не тільки після вечері, але і на вечерю! Мала я пригоду з автом. Приїхала трохи пізно, бо був страшний рух на Broad Street. Запаркувала біля Penn Tower, де була вечеря (мусіла заплатити 6.50 за паркування, бо компліментарний університетський білет не був важний на цілий день). Запаркувавши, хотіла я ще закласти "Club" проти злодіїв. Але кермо було у невідповідній позиції і я хотіла ще раз запустити мотор, щоб це поправити. Ключ ввійшов у замок, але не рухався і запалити мотору не було можна. Я цим трохи схвилювалася, але лишивши авто, пішла на роботу. Вполудне, в час ланчу, прийшла подивитися, що це таке. Спочатку випробувала всі три ключі, які мала з собою. Ані руш. Вже була рішена піти і кликати ААА на поміч. Але вернулася і вирішила спробувати рушити кермо силою, без мотору. І violá! Це помогло! Ключ без труду запустив мотор! Все гаразд. Потім я довідаласа від Максима (по E-mail) і від Лабуньків (по телефону), що вони мали такі самі пригоди з новими позиченими автами. Видно є якийсь механізм, який навмисне спричиняє таку комплікацію.

Пополудні. Метро.

Їду додому втомлена — болить у плечах між лопатками. На другий тиждень буде в нас акредитаційна комісія і у зв'язку з тим трохи наводила порядок у своєму бюрі, серед нагромаджених паперів.

Цими днями я відзискала свою емоційну рівновагу. І знаю чому. Старий випробуваний лік: автопсихотерапія поезією. Вже кілька днів обдумую цикл віршів, реквієм — не реквієм, що йому думаю дати заголовок "Вересень 1992". Вже маю три вірші — чи бодай перші їхні варіянти. Не знаю ще куди і як далеко поведе мене творча інтуіція — але творчий процес, як завжди, прекрасний катарзис, найбезпечніший і найбільш благородний із ліків.

Понеділок, 26 жовтня 1992, вранці, метро.

Виїхала з дому раніше як звичайно, бо хочу вступити на головну пошту, щоб надати посилку Маркові — листи на Україну. Писала я ці листи вночі з суботи на неділю — до Доценка, Бліхара, Погрібного, Дзюби, Мельника (Погребенникові написала вже раніше і переслала Маркові разом з фотографіями). Не можна було далі відкладати — Марко їде з дому до Вашинґтону 3 листопада, а звідтам — на Україну. Але я знала, що листи ці писати буде нелегко. Пів ночі над ними проплакала. У висліді в неділю не поїхала до церкви, а замість того — по бензину і на закупи харчів. Пополудне присвятила статті для Блавацької на суботню радіопрограму — це моя редакція-витяг з Остапової статті про Едварда Козака, як майстра карикатури. Я справді воліла б, щоб вона з нагоди сорокового дня Остапової смерти заграла тасьму, де він читає свій вінок сонетів. Я зробила для неї копії магнітофонних записів — якщо не використає тепер, то може колись пізніше. Але вона воліла б відзначити одночасно обох — Козака і Остапа. У всякому разі, маю всі ці матеріяли вже готові і в середу — "по дорозі" до церкви на замовлене богослуження з нагоди 40 днів смерти, повезу їй.

В п'ятницю була в мене на вечері Ляся Старосольська. Вона приїхала була до Філядельфії з нагоди виставки малюнків Юрія Старосольського і ночувала у Дори Горбачевської. Тому, що вона не була на Остаповому похороні, хотіла виявити мені увагу і провести зі мною вечір. Була від 7ої до 12-ої. Багато говорила, але найбільше, як звичайно, про себе, свого брата і свого батька.

В суботу я ранок присвятила городові, а решту дня — господарським справам. Рахунок за телефон за минулий місяць виніс 228 дол. — в тому дві телеграми до Польщі — 60, і понад 60 — півгодинна розмова з Києвом. Не легко буде тримати зв'язок з Марком.

28 жовтня 1992, середа, метро.

Год.10:25 — їду на роботу дві години пізніше. Сьогодні 40-ий день від Остапової смерти і я за пляном їздила вранці до Михайлівської церкви на поминальне богослуження. Правив не тільки о. Злочовський, але і о. Шуст (Шуст споминав якогось іншого покійника). Богослужба тривала пів години. Прийшли крім мене ще Дана Вонторська і Зенко Чайківський. Зробила я це не з релігійних спонук (не знаю навіть, що стоїть за традицією сорокового дня?), але саме задля традиції і з почуття вдячности до о. Злочовського, що погодився моєму коханому безбожникові зробити параду в церкві. Михайлівська гірка в цю пору року — це теж естетичне пережиття: осінь у розквіті, церква — нова, ще пахне свіжим деревом. Дивлячись з вікна церкви на довколишній простір, я подумала словами Le Corbusier: soleil, espace, verdure. Ці три елементи тут у винятковій гармонії, а до verdure, до зелені, тепер додається ще ціла ґама осінніх кольорів. Ще перед виїздом до церкви, я завезла Блавацькій тасьми з Остаповими віршами в авторському виконанні, та зредаговану для радіопрограми статтю про Козака. Вибрала я те, що найцікавіше, що — на мою думку — для програми найбільш відповідне.

Понеділок, 2 листопада 1992, метро, вранці.

Вікенд — єдиний час, коли я можу і відпружитися і щось зробити. Субота була замітна тим, що Блавацька читала приготований матеріял про Козака. Потім я їздила до банку Самопомочі (перенесла 10,000 із Щадниці, як вже заплянувала зробити раніше), поїхала на закупи харчів (як небагато мені тепер потрібно!), купила бульби нарцизів. Прийшовши додому, посадила ці бульби на місці, де цього року росли помідори (Остапа нема, то й помідорів не треба!) — трохи це коштувало мені праці, бо хоч грядка була скопана раніше, бульби треба було садити глибше і це не було легко. Крім того трохи зібрала листя — адже листопад!

В неділю до церкви не їздила, зате поїхала до Люди й Зенка — запросили мене на полуденок, на оглядини фотографій з їхньої подорожі на Україну та ще й Люда приманила мене, запропонувавши слоїк домашнього варення.

Закінчила й переписала я свій цикл віршів (сім віршів під загальною назвою "Вересень 92") — знаменита автопсихотерапія, що допомагає віднаходити рівновагу духа. Виготовила теж перший варіянт подяки до газети, що її треба буде ще доповнити (люди дають датки прямо до Рисі Голод, отже я мушу дістати від неї список). Написала вчора ввечері листи до Ізарського, Нелі Винярської, Козаків та й карточки подяк. Дуже зворушливого листа написала мені Наталя Лівицька-Холодна. Треба буде відписати, а може б послати їй і вірші для перегляду?

4 листопада 1992, вранці, метро.

Історична подія: вибори виграв Клінтон! Вчора Максим на E-mail закпив собі з наших виборів, мовляв: чи я знаю, де є Little Rock і взагалі штат Арканса на мапі? Я йому відповіла реплікою: як завтра вийде Клінтон, цілий світ довідається де є Little Rock i Arkansas! Збулося! Будуть зміни, до голосу прийде нове покоління. Це, можливо, коштуватиме нам усім чимало, бо напевно піднесуть податки — але вважаю цілковитою безвідповідальністю підтримувати status quo. Bush протестував, що мовляв, неправда, що "America is in decline", але я цей "decline" маю змогу вже десяток років кожного дня спостерігати: бездомні люди на вулицях про це щоденно нагадують.

Ще важливі події минулих кількох днів, коли не робила записок. Прийшло з Едмонтону 5 примірників поправленого мого ULE65A. Мабуть забули, що я замовила ще додаткових 10.

Вчора в день виборів я замовила собі візиту в Яримовича і у висліді до праці прийшла аж о 1-ій. Я їздила до Яримовича до його канцелярії на Вознесінні). Склалося так, що мене повідомили про те, що була спроба достави книжок у понеділок, але тому, що нікого не було вдома — не доставили. Отже я використала свою присутність вранці, щоб відібрати цю доставу. Це, очевидно, Остапові книжки. Прийшло 27 пакетів по 20 книжок кожен, тобро 540 примірників. Вся пивниця завалена книжками, тим більше, що є ще кілька пачок збірників Слово #12. Шкода, що Остап не домовився з видавцем так, щоб частину книжок відразу вислали до книгарень — так як я доручила Середякові вислати книжки до Едмонтону, до Свободи, до Максима... Але може цього і не можна було зробити — книжки прийшли прямо з переплетні. Буду мати ще один клопіт і велику додаткову роботу, щоб все це розіслати, роздати, etc. Пів ночі провела, шукаючи за листуванням в справі видання — врешті знайшла, здається мені, що мусітиму доплатити ще якихось 3,000 долярів. (Кошт разом около 9,000!)

5 листопада 1992, вранці, метро.

Послала вчора Остапову книжку Марійці до Польщі (літунською поштою коштуватиме сама пересилка 10.93 дол.!), а також рецензійний примірник до World Literature Today (Посилка book rate в Америці коштуватиме $1.48 від примірника). Видання коштує видавцеві між 17 і 18 дол. від примірника, отже ціну треба буде встановити на $20. Хотіла б я передати пачку книжок до Свободи, очевидно, не поштою. Але до Едмонтону таки треба буде послати. Покищо, кожного дня везу до роботи один примірник. Маю намір послати університетською поштою Остапову книжку до ЦНБ в Києві, до бібліотеки Стефаника і університетської бібліотеки у Львові. Це наші партнери виміни — отже не маю жодних у цьому скрупулів. Хочу потелефонувати сьогодні до Трофименка. Він їде на Thanksgiving до Торонто, запрошував і мене. Але мені тепер дуже треба трохи часу і я волію поїхати аж на Різдво, але може б так Славко забрав пачку Остапових книжок?

Прислала Старосольська книжку про свого батька. Вчора пів ночі читала. Дуже цікава родина!

П'ятниця, 6 листопада 1992, вранці, метро.

Сьогодні Марко відлітає до Києва. Вчора телефонував з Вашинґтону. Установа, що для неї він працюватиме, офіційно називається Free Trade Union Institute. Він, очевидна річ, хвилюється своїм виїздом, своєю новою працею. Маю надію, що все піде добре, що не буде в Україні чи в Росії якоїсь нової революції, що він якось дасть собі раду з роботою, з побутовими труднощами. Це, очевидно, поважний зворот в його житті — не можна сьогодні передбачити, які будуть наслідки. Хоч я не дуже була за тим його рішенням, бо все життя боялася родинних розлук і їх можливих наслідків — то мушу признатися, що і мені подобається його рішучість і відвага. Буде йому нелегко — вже вчора говорив про те, як йому жаль буде не бачити щодня Ніну — але найліпше в його контракті — можливість що три місяці приїхати додому, до родини — світитиме йому як постійна надія і допоможе перетривати. В лютому, коли він вернеться, пляную поїхати на тиждень до Каліфорнії — а десь навесну або літом — до Києва (Матиму куди заїхати — адже Марко матиме там помешкання).

Понеділок, 9 листопада 1992, вранці, метро.

Вікенд знову пробула на самоті. В суботу тільки поїхала відібрати Driver's license, підстригти волосся і купити харчі. Між іншим, Photo Center, де треба зробити знимку, щоб отримати право водія — це дуже цікава лекція американського способу полагоджування справ. Поштою приходить виповнений реєстраційний листок, що його треба підписати, вставити номер Social Security і з ним ідеш до Photo Center. А там одна дівчина при модерній апаратурі і камері Polaroid і перевіряє твій документ (треба мати ще якусь ідентифікацію з підписом), і робить фото, і за пару мінут витягає з машини готову ляміновану штивну картку з твоїм фото — офіційний поліційний документ! Уявляю собі, як це могло б виглядати в колишньому СССР (і певно в сьогоднішній Україні): міліціонери для перевірки документів, фотограф, оператор машинки, ще може якісь урядники — адже клієнтів повно, чекають в черзі... Only in America!

В неділю до церкви не ходила (це дуже велика втрата часу — не тільки довгі відправи о. Злочовського, але й збиратись до церкви, одягатись тощо — разом майже три години!) Був гарний соняшний, хоч і досить холодний день і я пішла вполудне на півторагодинний прохід, щоб провітрити голову. А позатим я пильно два дні працювала при комп'ютері, виповнивши хату музикою. Написала коротку новинку про появу Остапової книжки і ось сьогодні вже вислала рецензійні примірники до Свободи, Українських вістей, Народної волі і Америки. Тепер коли я знаю скільки коштує пошта (1.48) і маю відповідну кількість значків, не мушу навіть носитись з книжками на пошту. Запакувала і кинула в скринку по дорозі до роботи. Решту часу присвятила АББ — довела, думаю, до кінця — треба тільки буде поправок і доповнень.

Вівторок, 10 листопада 1992, вранці, метро.

Їде на Україну Олег Третяк і я хочу передати ним один примірник Остапової книжки. Передам Доценкові, разом з коротким листом, значками по 29 ц., наліпками з моєю адресою і 10 дол. Правда, вже є в Києві Марко і він ще також не бачив книжки. Але він тепер, мабуть, не має на такі речі часу. Казала Ія, що десь у пресі був негативний відгук про Каратницького, у висліді чого господиня відмовилася винаймити Маркові помешкання! Це надто спрощена сплетня, не знати, що воно точно таке. Але як я і передбачала напочатку, робота ця матиме, очевидно, політичний характер і може різним людям не подобатися. А коли й урядові демократія буде не по душі — то Free Trade Union Institute може ввійти в конфлікт навіть з урядом України... Потерпаю за свого Марка, як він даватиме собі раду, як перебуде болючу розлуку з родиною... Коли питався про мою опінію давно-давно, я ставилась до цієї справи без ентузіязму і його не заохочувала — радше навпаки, бо боялася за стабільність родини, а це в мене завжди на першому пляні. Але коли він, розваживши всі за і проти, рішився таки поїхати — матиме і мою повну підтримку. Навіть, мабуть, доведеться мені залишитись довше на роботі, не йти ще зараз на пенсію, зокрема коли виявиться, що можна буде встановити E-mail з Києвом.

Вчора ввечері мала силу тільки подивитися на вісті, з'їсти вечерю, переглянути злегка газети, що прийшли (ЛУ, Свобода, УВ, UWeekly) і написати до Доценка. Але через телефони (Ія, Віра Лащик, Ruth Sterling-сусідка і Тритяки) пішла спати після 12-ої, хоч плянувала піти раніше.

11 листопада, середа, метро, вранці.

Ольга Купіха прийшла сьогодні прибирати мені хату. Раз на чотири тижні хіба можу собі на таке дозволити? A propos "дозволити". Прийшов учора з банку Statement і бачу, що є direct deposit із Social Security. Видно не дуже добре працює наша бюрократія. Доведеться певно відсилати. Але до них навіть додзвонитися трудно. Пробувала вже раз на номер, поданий в телефонічній книжці. Number not in service! Мені треба розвідати різні справи: і про Остапову пенсію, що її треба буде повернути, і про можливий death benefit, і про плянування моєї власної пенсії (напр. чи ставка пенсії залежить від суми, що її заробляєш в останньому році праці? бо. напр. якби я так перейшла на працю part-time, який це мало б ефект на мою пенсію?

З Ольгою вийшла в мене смішна справа. Остап завжди казав: вона любить свіжу шинку з булочкою. Отже я вчора вполудне пішла до крамниці біля Law School і купила шинку і булочки для Ольги. Поклала до холодильника в нашій Staff Lounge... і забула взяти, їдучи ввечорі додому! Оттаке!

12 листопада 1992, четвер вранці, метро.

Подія: вчора прийшла по E-mail вістка від Марка з Києва! Я так зворушилася і зраділа, аж Марилю поцілувала з радости! Зразу відповіла, щоб знав, що контакт встановлено. Зразу, правда, виникло в мене питання: в записці Марко подав адресу електронічної пошти, яка є інша, як адреса надаваної записки. Я відповіла "reply" — безпосередньо на адресу, з якої вийшов message, а крім того, пізніше, післала другу записку на адресу, що подав Марко. Маю надію, що не завернуть, як це було раніше з моїми спробами встановити контакт з бюром PERU в Києві; що контакт буде дійсний, діючий і оперативний. Побачимо. Вже тепер їду з деяким хвилюванням: чи пішло, чи не вернулося? І чи може буде нова вістка від Марка? Він сьогодні вполудне має перепровадитися з готелю до помешкання на вул. Червоноармійській, буд.102, кв.98. Вже подав і номер телефону.

Увечорі вчора мала я наперед візиту Маркіяна Білинського. Я йому казала прийти, щоб спробував чи добрі на нього Остапові убрання. Дуже хотіла допомогти бідному студнетові, а Остапові речі, що з них деякі забрали вже собі хлопці, я хочу розподілити між потребуючих, але знайомих, щоб бодай мали пам'ятку і згадували його незлим словом. На Маркіяна, нажаль, більшість Остапових речей не була придатна — він ширший у плечах і має довші руки. Але знайшлась одна блюзка, що добре лежала — дуже порядна, Остап любив її носити, хоч рукави в ній були для нього трошки за довгі. Три пари штанів пасували на Маркіяна якраз добре, також плащ-дощовик London Fog. Черевики, нажаль, за великі (Ці три майже зовсім нові пари, що їх я йому купила в червні, щоб мав що взути на попухлі ноги!) Увечорі прийшов Іко Лабунька. Він тількищо повернувся з України і сьогодні вже їде назад до Гарварду. Розповідав про складні умовини в Україні, про страшну інфляцію, брак палива, крах транспорту, неоперативність ітд. Йому я дала блюзу і плащ Остапа, фактично дві блюзи (цю синяву, дорогу, що її ми купили в Вoyd's і другу, бронзову). Смокінґ і інші костюми, нажаль, на нього завеликі.

13 листопада 1992, п'ятниця вранці, метро.

Електронічна пошта принесла вчора довгий лист від Марка. [Виникла з E-mail ціла катавасія: Ія вранці потелефонувала мені на роботу: мовляв, Ромко Коропецький дістав від Марка листа, але прийшла тільки половина тексту... На той час в мене не було нічого, хоч Ромка лист був позначений, як копія мого оригіналу... Я дала знати Максимові — мовляв, ось бачиш, вже є проблеми. Але пополудні, коли я вдруге відкрила E-mail, лист з Києва був, та ще й із другою його копією, що її переслав Максим].

Частина листа писана по англійському, бо Маркові знудилося транслітерувати українську абетку (Я і так його подивляла, як він з тим дає собі раду; навіть такі досвідчені люди як я, мають з тим клопіт. Я вживаю систему LC, Максим — гарвардську транслітерацію, тобто міжнародну славістичну, і очевидно писати транслітерованою українською мовою створює на кожному кроці проблеми!) Марко писав про свою візиту в Бліхарів, про те, як їхав до них з пригодами на міському транспорті, про те, як до готелю вранці прийшов до нього міліціонер, бо виявилося, що він ночує у кімнаті зареєстрованій на чуже прізвище... Я листа читала по телефону Лабунькам і Марійці цей інцидент з міліцією дуже не подобався. Марко в листі трохи задається, вставляє іронічні ремарки, як то він, мовляв, старається "підірвати незалежну українську державу і приєднати її до демократичної Росії..." і що мовляв, як його викинуть з України або заарештують, то це доказ, що міліція читає E-mail... Ну, думаю, це зайво і може викликати непорозуміння. Свіфтівський гумор і сатира не є в нашій традиції. Трохи воно показує на Маркову недосвідченість і наївність.

Субота, 14 листопада, вдома.

Застала вчора на порозі квіти. Уродинові побажання від ... Соні! Привіз мене додому Іко автом — випадково зустрілися. Дала я йому ще одну блюзку (Blazer) i щоб спробував при мамі — убрання, яке могло б бути добре, якби його дати до кравця — хай Марійка вирішить: хоче його чи ні.

16 листопада 1992, понеділок вранці, метро.

В хаті кілька букетів свіжих квітів: від Максима й Уляни, від Люди й Зенка, від Мирослава й Марійки, від Соні. Бракує тільки тих, що їх найбільше любила і що значили для мене так багато: великих хризантем, що їх завжди купував на мої уродини Остап.

Мені 62 роки. Ця цифра відкриває мені можливість свободи — увільнення від щоденної заробіткової праці, перехід на пенсію. Колись я думала, що може від січня 1993 року перейду у пенсійний стан. Тепер це відсувається на дальший плян. Все ж таки, можливість існує... Якби прийшла якась заохота з боку університету, я певно з неї скористала б. Але покищо на цьому фронті — тихо — а електронічна пошта, зв'язок з Марком у Києві і розпочата бібліографія Ukraine: Legal Materials in English ще мене заохочують залишитися якийсь час.

Найбільш замітною подією вчорашнього дня був телефон... з Варшави! Марко там на якійсь конференції. Дав знати телеграмою до Ченстохови і Познаня, що приїжджає і Марійка з Лідою приїхали до нього на зустріч. Отже говорила я по телефону не тільки з ним, але із Марійкою та Лідою! Дуже мене це зворушило і тішуся, що він хотів і зумів собі цю зустріч зорганізувати. Були телефони від дітей з Торонто, від Лесі (вони мали випадок і мають розбите авто, хоч нічого їм на щастя не сталося. Я, довідавшися це, поїхала до них вчора на пару годин. Погостили мене обідом, ще й подарували електричну машинку до м'яса — ліквідують господарство. Я завезла їм свіжого хліба, Остапову книжку та три картони — пачки для пакування речей. Люда з Зенком і Марійка з Мирославом були на короткій візиті. Дзвонили також Ія і Мотря. А Віра дзвонила, але вона про мої уродини забула.

Bівторок, 17 листопада, вранці, метро.

Значну частину своєї уваги віддаю Остаповим книжкам. В п'ятницю були в мене Софійка Лащик-Tитла з своїм чоловіком. Вони живуть у N.J., недалеко від Іки Кознарської-Казанови, що працює в Ukrainian Weekly. За їх посередництвом я передала одну пачку книжок (20 штук) до книгарні "Свобода". Вчора я туди подзвонила до п. Гарасимчук, щоб її повідомити, що такі книжки будуть доставлені. (Ледве додзвонилася, та й то вона не дуже була рада цьому фактові). В суботу завезла я 5 примірників до книгарні "Дора", а крім того — роздаю і розсилаю. Вже з хати видала 50 примірників.

Вчора лягла спати перед 9-ою і хоч часто будилася і вставала до лазнички — досить добре відпочала. Та ще й значну частину ночі — при музиці. На вікенд я позичила в Синтії Аркін CD Verdi: Requiem. (Про цю річ часто говорила мені Віра, вона має це на платівці і часто слухає, але мені ця музика досі була незнайома). От я прослухала CD три чи чотири рази, щораз більше музика мені подобалась і я вкінці зробила собі копію на тасьмі, щоб віддати CD. Вчора звечора слухала свою тасьму, потім переключилася на радіо, як звичайно: слухала вісті, etc. Вночі буджуся: радіо грає (забула вимкнути!) і що я чую? — DIES IRAE.... Що за музика!

Середа, 18 листопада 1992, вранці, метро.

Турбує мене факт, що я тепер вечорами не можу, як колись давно, засісти до праці над ULE або до якоїсь іншої конкретної роботи. Подивлюсь на вісті, повечеряю, поговорю з кимсь по телефону (вчора говорила з Уляною, Максимом і дітьми, а також дзвонила Аня Максимович), прочитаю пошту і газету — і після цього, звичайно, беру туш і іду до ліжка. При такій рутині на проґрес з ULE годі сподіватися — самих вікендів для цього за мало. А ще — скільки треба буде попрацювати над упорядкуванням Остапового архіву, розподілом його книжок, підготовкою до видання Шекспірових сонетів, спогадів про літературний Львів, а колись хотіла б і зібраних статтей, своєрідне друге доповнене видання Туги за мітом.

Середа пополудні, метро.

Вранці сьогодні ходила робити mammogram до університетського шпиталя. Виявляється, що це можна зробити в HUP, навіть коли спрямування дає не пенсильванський лікар (тим разом — Яримович). Це мені дуже вигідно, бо вийшла з праці на годину і все полагоджене. Якби треба було робити це в Germantown Hospital, пропало б пів дня або й більше. Все гаразд — нема нічого загрозливого.

Іванко і Стефанко подиктували вчора Максимові листа до баби по E-mail. Мала я з того велику радість — Максим записав так як діти говорять, слово в слово, і це мае посмак автентичності. Надрукувала собі і сховаю на пам'ятку.

Понеділок, 23 листопада 1992, мештро, вранці.

Вікенд замітний був такими "подіями": Суботу провела на господарських справах, що порядно мене утомили, і на телефонах, що не вгавали, зокрема ввечорі. Вранці, помітивши, що сусіди вигорнули листя на вулицю, я подумала, що треба і мені зробити те саме, бо може люди знають, що місто буде чистити вулицю? Я так і зробила, поспішаючи, щоб, мовляв, машини не приїхали, заки я скінчу. Напрацювалася я, скінчила, а тоді подумала: а тепер вони не приїдуть, листя стоятиме і за кілька днів вітер рознесе його знову по моєму городі! Тим більше, що запримітила малу санітарну машину, що переїхала по нашій вулиці один раз і зникла! З тим я і поїхала на закупи харчів. Вертаюся: а на нашому кварталі дві великі машини із щітками замітають вулиці і забирають листя. Радість! Праця не даремна! Пополудні в суботу поїхала до Jenkіntown, до Wanamaker-a і Hechinger-a. В Hechinger купила пару речей до кухні і timer до Остапової кімнати, щоб там пару годин світилося (це зокрема потрібне, як я поїду на Різдво до Торонто). Спокусив мене також Fire Extinguisher до кухні — купила я його, але вдома побачила, що він гасить тільки електрикою спричинені вогні і не можна його вживати, як горить дерево, плястик чи тканина. Може треба віддати — пораджуся з Максимом. До Wanamaker-а ходила, щоб зорієнтуватися, чи можна буде купити щось на дарунки і чи є там плащі — бо наша Coat Gallery, на моє здивування, зникла (може збанкрутувала?), а я там намірялася перед виїздом до Канади купити собі новий плащ!

В неділю були в мене на обіді Трофименки. Передусім тому, що я хотіла передати їм 3 пачки (60 штук) Остапових книжок до Канади. Потім я ходила на прощальний вечір Яцкевичів до Центру — перший мій публичний вихід після Остапової смерти (крім церкви, на жодні імпрези досі не ходила).

Вівторок, 24 листопада 1992, метро, вранці.

Надала вчора на пошті до Slavonic & East European Review в Лондоні і до Slavic & EE Journal в Арізоні рецензійні примірники Остапової книжки і своєї ULE65A. Сама пошта — найдешевшим можливим способом — коштувала 14 дол.! Треба справді надзвичайної посвяти грошей і труду, щоб видавати книжки і їх розповсюджувати. Могла я, евентуально, не висилати своєї ULE65A. Адже є видавництво, яке цим має займатися! І скандал, коли я мушу купувати примірники своєї ж книжки, щоб їх ще й особисто розсилати, оплачуючи поштову пересилку! Але мені залежить на тому, щоб був якийсь критичний відгук на цю мою роботу, а навчена досвідом, коли ULE65B до англо-американських журналів не були вислані і очевидно не дістали рецензій — хочу запобігти, щоб це не повторилося. Я вже кілька разів писала до КІУС, їм нагадувала, висилала адреси... А тепер чую від Максима, що Христя Когут, яка працює в Едмонтоні і є тією особою, що мені прислала посилку моїх книжок — взяла собі sick leave на цілий місяць і там нема кому полагоджувати справи. Тепер, нібито, видавництвом КІУС-у має управляти Максим — не знаю, який з нього буде адміністратор. Рекляму він недоцінює і на конвенції AAASS в Phoenix, Ariz. не було виставки видань КІУС, а коли я Максимові про це пригадала, сказав: книжок і так продавати не вільно! Неправда! Казав мені Левко Рудницький, що НТШ мало там свій станок і всі видання розпродали!

Максим задоволений із своєї поїздки до Арізони, з сесії, де говорив доповідь (це — з серії про модернізм), з оглядин Grand Canyon, куди поїхав з Данилом Струком... А там сталася теж подія: дійшло до погодження обох відламів AAUS! Нарешті! Мають розписати нові вибори!

Ще новина: Дзюба став міністром культури України! Це людина, що я її найбільше шаную і ціню з усіх знайомих мені людей в Україні. Приємно, що міністром стала людина, що її ім'я знане в світі, це — news — маю надію, що не тільки Radio Liberty про це оголошує, але що і преса зверне увагу. Побачимо.

Середа, 25 листопада 1992, вранці, метро.

Ще про Дзюбу. Його може і шкода. Бути міністром — це бути адміністратором, а Дзюба — мислитель. І хто знає, який з нього буде адміністратор. Та й взагалі у цій дуже трудній ситуації, де культура volens nolens на задньому пляні, чи багато зможе він змінити?

Замовила я собі літак до Торонто. Поїду 23 грудня ввечорі, повернуся 9 січня в полудне. Для цього треба мені взяти додаткових кілька днів вакацій (крім 4 різдвяних днів, що мені належаться). Думаю над тим, чи не завезти мені авто до Віри, щоб стояло біля її хати, там у Melrose Park, мабуть, безпечніше, та й завжди хтось є вдома, як не вдень, то вночі. Дві речі трохи мене стримують: 1/ добре, як стоїть під хатою авто, бо це сигнал, що є хтось і вдома, 2/ трохи боюся, що Андрійко Лащик схоче може вживати моє авто, а він не належить до надто відповідальних молодих людей, що до них можна мати повне довір'я.

Написав учора Марко з Києва. Правда, його лист прийшов до мене via Торонто, від Максима, бо моя копія на моєму E-mail чомусь не з'явилася. Цікаво. Він пише його майже як щоденник і починає 14 листопада у Варшаві. Догадуюсь, що він їздив зі своїм Laptop-computer-ом і по дорозі частинами писав, а щойно потім як цілість переносив з дискет на E-mail. Багато часу на конференції він служив за перекладача — українська мова, як бачу, на кожному кроці йому придається (тому й роботу цю дістав!) і вже бачу зміни на краще в його власній мові! Нарікає, що всі багато курять і що наради проходять у приміщеннях повних диму. Марко також колись курив, але від коли прийшла на світ Ніна — перестав. Маю надію, що не повернеться знову до курення під поганими впливами. Знайшов собі ліпше помешкання, бо це на Червоноармійській, каже, доводить його до депресії. Але ще роблять ремонт. Помешкання буде коштувати 250 дол. на місяць. Не так то вже й мало! Зокрема, якщо зважити, що це ж не основне його місце мешкання!

Thanksgiving — ні, фактично вже п'ятниця, 27 листопада.

Тепер майже 2-а година ночі, а я щойно кладусь до ліжка. Від 10-ої сиділа за комп'ютером. Працюю над автобіографічною канвою для своєї автобібліографії. Від Остапової смерти я багато думаю про минуле життя. Лякає мене, що з відходом з життя близьких людей не буде кому згадати і пригадати подробиці минулого. А мені треба боротися із власним заником пам'яті та й залишити якийсь біографічний документ дітям і внукам. Хата виповнена прекрасною якоюсь музикою, що допомагає переборювати самотність, а я завертаю свої думки до минулого. Хоч моя автобіографічна канва — це не спогади, а тільки лаконічний літопис найважніших подій і фактів, то над цим доведеться ще довго працювати та й чимало речей треба буде звірити з документами, з записками, листами, щоденником.

Тількищо радіо проголосило: ця музика, що так добре на мене ділала, це було Te Deum, Handel-a.

Thanksgiving я провела дуже приємно: в гостях у Славка і Марти Яримовичів, де були також Леся і Левко Яцкевичі, Мотря і Андрій Головінські та Зенко Яримович з жінкою, пані Чапельська, і діти Яримовичів — Марко, Олесь і Борис. Я була в них удома вперше. Це дуже недалеко від нас, у Cheltenham. Хата має приємний культурний характер — господиня дому — вчителька музики, її мама — малярка. Та й молоді сини господарів, хоч дуже тихі і маломовні при гостях, надають цій родинній атмосфері молодечого духу. Приємно було зустрітися з Мотрею та Андрієм — його я давно не бачила: трохи схуд, але помітно посивів, волосся й борода порідшали. З Левком і Лесею ми трохи згадували минуле. З ними це вже — прощання. Завтра вони мають settlement на хаті, післязавтра — виїжджають на завжди до Rhode Island. Я просила їх завтра на обід, але вони вже мають повністю заплянований день — тим разом це вже не вдасться. Чи побачусь я ще колись з Левком і Лесею? Вони помітно постаріли, Левко в Яримовичів засипляв, сидячи у фотелі, що мені нагадало останні місяці Остапові... Ах, як "звужується коло близьких людей, що разом йшли в життя..."

2-а ночі, субота вже, 28 листопада 1992.

В п'ятницю вранці я, шукаючи за уточненням дат і подій для автобіографічної канви, відкрила валізку з пам'ятними речами і попала на Остапові листи писані з Ґрацу 1947 року. Прочитала тільки кілька, але і цього було досить. З тасьми ішла музика Реквієм, я сиділа над старими листами і плакала. Весь ранок пройшов у сльозах, у глибокому зворушенні. А я ж плянувала була поїхати на різдвяні закупи!

Вполудне потелефонувала Леся. Bони саме закінчили settlement хати і тепер у пані Романець на полуденку. Чи не схотіла б і я приїхати, щоб ще раз побути з ними пару годин? Я спочатку відмовлялася. Проплакавши весь ранок, я не була надто репрезентабельна, щоб іти в гості. Але раптом подумала, що мені саме цього і треба для віднайдення рівноваги. І от я зібралася і на 2-гу годину поїхала до пані Романець. Це досить від нашої хати (ага, стара звичка, уже, нажаль, не "нашої", а моєї — Боже, як це прикро!) — далеко, їхала я майже пів години. Але побула з ними пару годин, з'їла там полуденок і повернулася додому після 4-ої.

Решту пополудня і вечора провела на самоті — випрала машину білля, попрасувала, подивилася на вісті, а тоді далі взялася за АББ чи власне за АБК. Не легка це справа уточнювати дати, коли що було. Є чимало конфліктних дат і непевних. Від осені 1976 року буде справа простіша, бо є систематичні записи щоденника. Але ранні роки спричиняють чимало труднощів. Помагає трохи автобібліографія і літопис життя в Остаповому покажчику і фотографії. Допомагають листи — але їх багато і вони не упорядковані. Крім Остапових листів до мене, є ще і мої листи до нього, десь в його архіві. Але упорядковувати все це забере багато часу і цього я тепер не в силі робити... За цілий вечір єдиний телефон був від Віри. Вона мене пильнує: дзвонить кожного вечора.

Ніч — з суботи на неділю, 28/29? листопада.

Сьогодні вранці Блавацька на своїй радіопрограмі зробила мені несподіванку: прочитала повторно політичний коментар Остапа, що його він написав напередодні референдуму 1 грудня минулого року. А ще й додала його вірш на тему референдуму, що його сам він читав — вона мала запис на тасьмі. І коментар і вірш видались на диво актуальними. Аж не віриться, що це пройшов тільки один рік від того знаменного дня.

Я вирішила їй зреванжуватися добрим ділом: вже давніше пропонувала я, що повезу її колись на закупи харчів до крамниці. Сьогодні була нагода це здійснити. Подарувала я Блавацькій також Остапову книжку. Вона вже знала, що така книжка появилася, бо в нинішній Свободі є нарешті про це новинка і то не на сліпо передрукований мій текст, але справді рецензійна новинка на основі мого пресового повідомлення і на основі рецензійного примірника книжки. (Висловилася я занадто щедро: редакція додала від себе тільки два речення! Але добре і це!)

Плянувала я поїхати сьогодні на різдвяні закупи, але після Acme і після обіду (Віся не виявила бажання прийти до мене на полуденок, отже я сама з'їла пару вареників з м'яса!) — було вже біля 4-ої, отже за пізно, щоб їхати. Нікуди вже не виходила. Провела решту дня на телефонах (Максим, Костюк, Коропецький, Пазуняк, Тарас Кульчицький — з винятком Наталки Пазуняк, до всіх дзвонила я!) Максим сказав мені, що Костюк і Струк — нові члени Академії наук. Тому я й дзвонила до Костюка, щоб його привітати. Але він про це ще не знав! Коропецький розповідав про те, що в Києві і досі всюди панує російська мова, що він хотів би туди переїхати, але Наталка не хоче... Тарас сказав мені сплетню, що мовляв, якийсь мітрат з Філядельфії картав Макуха за те, що брав участь у похоронах атеїста (певно Білянич!) Пазуняк повідомила, що в газеті Українське слово з Парижа є посмертна згадка про Остапа і, здається, уривок з "Виходу у призначення". Обіцяла мринести мені газету у вівторок на УКУ. Там буде виступ Миколи Рябчука і я вибираюся піти туди.

30 листопада 1992, понеділок вранці, метро.

Вчора, в неділю, поїхала я до церкви. Там зустріла Лабуньків і з ними в парафіяльному домі з'їла полуденок, а тоді поїхала до Hechinger-a і до Wanamaker-a. В Hechinger я віддала куплений тиждень тому Fire Extinguisher. Прочитавши інструкції, я подумала, що при всіх тих пересторогах я матиму з ним більше клопоту як користи. Не можна було його вжити, якби горіло дерево, плястик, тканина — чи у випадку пожежі можна застановлятися над цими пересторогами? Можливо, треба буде купити інший fire extinguisher, щоб був добрий і для електричних проводів, і для дерева, тканини, плястику тощо. Пораджуся ще з Максимом. У Ванамейкера купила собі чорний светр (і такий самий, тільки білий, на дарунок Уляні), та й колорові светерки для Ніни, Іванка і Стефанка. Дивилася за плащем — такого, як мені потрібно — нема. Купила собі білі перлові кульчики — такі, за якими я вже давно шукала. Тепер на старість я раптом почала носити (часом, коли йду в гості!) кульчики, хоч не маю проколених вух. За молодих літ я дивилась на це, як на пережиток примітиву не гідний цивілізованої людини — сьогодні в мене більше для цього зрозуміння і толеранції — адже це просто один із проявів людського потягу до естетики, шукання краси. Якби я мала проколені вуха, справи з кульчиками були б простіші — але цей маленький хірургічний забіг і сьогодні вважається мені примітивом і варварством. Чи є якась логіка в моєму способі думання? Мабуть ні!

Довгий вікенд дав мені змогу трохи попрацювати над АБК, трохи поплакати над Остаповими листами, попрощатися з Яцкевичами, написати ділові листи до Social Security (треба віддати 2,206 дол.), до CIUS (заплатити за ULE65A), заплатити за святочні картки ітд, закупити харчі і допомогти із закупом харчів Вісі Блавацькій. Відпруження було потрібне і навіть сльози були своєрідним очищенням.

Вівторок, 1 грудня 1992, метро, вранці.

Річниця всенародного референдуму в Україні. Стільки подій! Аж не віриться, що це пройшов тільки один рік! Від евфорії прийшли до реального життя, до розчарування. Економічні умовини погіршилися — якби довелось сьогодні робити референдум, хто знає, чи перейшов би він так блискуче в користь незалежної України?.

Прийшов учора рахунок за друк Остапової книжки. Вона, виявляється, ще дорожча, як я могла сподіватися. Дорахували собі за кольорові кліші ітп. — повний кошт з пересилкою вийшов на 10,245.16 дол. Виходить, що мене коштуватиме примірник книжки більше ніж 20 дол. — ціна, що її я вже поставила і проголосила! Якщо додати кошти похорону і кошти, що будуть пов'язані з будовою пам'ятника — то це буде поважне зменшення моїх грошевих ресурсів і у висліді — віддалить на значно пізніше інші видання — Шекспірові сонети, статті, що їх варто було б зібрати і видати в Україні тощо. А ще я хотіла і плянувала видати в Києві і власну збірку збірок, що їй вже й тентативну назву придумала: Тихі розмови з вічністю, з моттом від Рільке: "Und das sind Wünsche: leise Dialoge täglicher Stunden mit der Ewigkeit". Ukraprint- ові я ще мушу доплатити $4245.16. Може варто ще почекати, щоб їх "покарати" за спізнену роботу? А може варто було б і поторгуватися?

Сьогодні в УКУ виступає Микола Рябчук. Xочу піти і передати йому для Сучасності: "Вересень 92", і "Півд. кал. реквієм", і рецензійні примірники ОТ і ULE65A.

Середа, 2 грудня 1992, вранці, метро.

Рябчук вчора говорив дуже цікаво, передусім про брак традицій громадянського суспільства в Росії і в Україні, про надмірну залежність від держави, яка проникала і ще досі проникає всі майже суспільні структури. Civil society в Україні твориться, але це тільки початки. Рябчук робить на мене враження західної людини, він думає вже західними категоріями. Відповіді його на запитання публіки також були дуже цікаві (і мені до душі, бо я з ним повністю згідна) напр. про те, як і чим може допомогти діяспора (проникати в англомовний світ і здобувати впливи у ньому, творити центри української науки закордоном, допомагати громадським, а не державним інституціям в Україні). Нажаль, публіки було обмаль (17 осіб) та й то самі такі як Ценко, Марія Масюк, Наталія Пазуняк — люди старі і традиційні. Залишилась я на коротку розмову з Рябчуком, передала йому, як заплянувала, вірші до Сучасності та рецензійні примірники ОТ і ULE65A. Нажаль, Ценко та інші розмову часто переривали. Рябчук пише вряди-годи до закордонної преси (East European Reports?, польські газети). Тим разом приїхав на конференцію до Мішіґенського університету. Його жінка, Наталка Білоцерківець, працює в популярному журналі, що колись називався "Соціалістична культура", а тепер має іншу назву, але я в цю мить не можу пригадати яку саме.

Четвер пополудні, 3 грудня 1992, метро.

Вранці в метро читала газету, отже записок не робила. В Москві відбувається З'їзд Народних Депутатів, гостро критикують уряд Єлцина. Як Єлцин впаде, то що буде з Україною? Там у Росії цілий спектр політичних сил — від комуністів до крайніх націоналістів і більшість — неприхильні до України. Група Жіріновського виступає навіть з мапою, що на ній до Росії належить не лиш Україна, але і Польща, Фінляндія, а навіть Аляска.

Вчора прийшло перше замовлення на Остапову книжку. Якась пані Кульчицька з Вашинґтону (незнайома) прислала 20 дол., щоб послати книжку як уродиновий дарунок для теж незнайомої пані Помірко в Шікаґо... Отже люди таки читають Свободу!

"Передплатила" я собі український Network. Є вже така дискусійна група на E-mail, що займається Україною. Обговорюють вони всякі тривіяльні справи, куховарські приписи, туристичні враження. Було там кілька жидівських голосів про жидівські матеріяли в бібліотеці Вернадського. Я післала туди інформацію про матеріяли права України, що їх можна дістати в нашій бібліотеці. Є там, видно, кілька молодих патріотів, що хотіли б звести цей Network до патріотичного trivial pursuit і пропаганди (напр. про те, що Andy Warhol — українець, etc.) Я саме тому й написала туди, щоб надати цьому трохи серйозніший тон. E-mail користуються різні люди, а українська справа вже виросла з пеленок примітивної еміґрантської пропаґанди.

П'ятниця, 4 грудня 1992, метро, вранці.

Вчора ввечері після роботи здобулася тільки на те, щоб повечеряти, подивитись на вісті, запакувати 10 примірників Остапової книжки на висилку до книгарні в Едмонтоні, телефон до Софійки Геврик (головна ціль: щоб взяла на базар Остапові книжки до продажі). Трохи читала газети, зокрема Newsweek, що якраз вчора прийшов. Спати лягла аж о 11-ій годині, але не була така втомлена, як попереднього вечора. Від Софійки довідалась я, що Сенченко вже не є директором ЦНБ і що йому закидають (не знаю чи офіційно, чи це просто сплетня?) перепродування архівних цінностей.

Звернулася передучора до мене Блавацька, щоб я на 12 грудня написала для радіо про Лідію Бурачинську. Їй влаштовують у Філядельфії вечір 19 грудня і Віся хотіла б це відзначити. Ну, я дуже ціню паню Бурачинську — вона колись давно була та, що втягнула мене в колегію редакції Нашого життя, я завжди подивляла її організаторські здібності, зорганізованість і толерантність до іншої думки. Але мої зв'язки з нею були обмежені тільки засіданнями редколегії — я ніколи не була активна в СУА і СФУЖО — а це головне поле її діяльности. Я запропонувала Блавацькій, щоб звернулася до Любович. Блавацька згодилася, але просила, щоб я їй це полагодила. І от я вчора подзвонила до Лясі — вона радо згодилася і напише. Це добре. Я люблю спрямовувати свою енергію туди, куди сама забажаю і на теми, які мене особливо цікавлять і вкладаються в мій вибраний профіль: англомовна літературна україніка, бібліографічні правничі питання, літературознавство. Не люблю накинутих згори тем. Я не живу з журналістики!

Вівторок, 8 грудня 1992, вдома.

Вчора, сьогодні і мабуть завтра я не в роботі. Затягнула мене якась простуда, ляринґіт чи що, взагалі говорити не можу. Подзвонила вчора до Яримовича, казав купити антибіотики і от я ще ввечорі поїхала до аптеки і за 14 таблеток заплатила 46 дол.! Якби жив Остап, можна було б взяти рецепту на нього і купити лік на конто його обезпечення, але я таких привілеїв, нажаль, не маю). Можливо, що могло б обійтись і без цих антибіотиків, але я вибираюся їхати до Торонто, отже хочу привести себе до норми. Відчувала я, що на мене находить простуда вже в п'ятницю, на роботі. Але ще в суботу вдалось мені полагодити кілька справ: вранці надала до Едмонтону пакет Остапових книжок (мусіла заплатити більше за Parcel Post — 29 дол., бо виявилось, що пакунок за великий, щоб його посилати Book rate. Потім о год. 11 поїхала до УОКЦентру на перше засідання Ради Бібліотеки. Відбулося воно при участі 6 членів ради (я, Аня, Захарчук, Кушнір, Люда Чайківська, Кіпа), керівника бібліотеки В. Хромиша і Орисі Гевко. Три члени ради не з'явилися: Софійка Геврик, Зоряна Мисько і Туся Данилів — як виявилось пізніше, через те, що повідомлення про засідання вийшли за пізно. Була присутня також Слава Оранська. Склад Ради, думаю, незлий — є в ній аж 5 професійних бібліотекарів. Трохи мене заскочило, що Захарчук і Кіпа поставили себе в члени Ради — видно хочуть мати безпосередній вплив на її початкову діяльність, але це означатиме, що їм не доведеться брати на себе жодних додаткових функцій. Вибрали управу РБ і мене вженили з головством. Ну, від цього обов'язку я не могла відмовитись, хоч зразу застерегла собі, що на всякі засідання Центру, де голова РБ репрезентує бібліотеку, я навряд чи зможу ходити, отже там репрезентуватиме мене заступник — Лев Кушнір. Після цих сходин я ще поїхала до крамниці за харчами, потім підписати петицію проти піднесених податків на воду (аж на Welsh i Roosevelt Blvd), а потім додому, щоб швидко зварити свіжий обід (запросила я Люду й Зенка, бо з ними разом увечорі йшла на концерт київського хору "Думка"). Обід був смачний, хоч зварений справді в останній хвилині (борщ, телячі котлети). Концерт був дуже добрий — половина програми — це була світова клясика: Алилуя з Месії Генделя, хори з Набукко Верді, також Моцарт, Россіні. З українських композиторів були Бортнянський, Лисенко, Данкевич, Лятошинський, Станкович — музика серйозна, добра, але і мало знайома. Хор першорядний. Солісти — добрі професійні співаки, що за них публіка не мусить хвилюватися, чи витягнуть, чи докінчать арію. Але концерт в шкільній авдиторії, де ззаду гудуть машини огрівання, для української публіки, яка не вміє здисципліновано слухати, продовжує приватні шепоти і розмови, аплодує перед закінченням музичної точки, та ще й з усіми громадськими привітами і подяками — не може дати такої мистецької насолоди, як справжній музичний вечір у концертовій залі. Та ще й не чулася я як слід. В неділю нікуди вже не ходила — прала, прасувала, дивилася вісті, а навіть спокусив мене на ТБ фільм "The Great Gatsby". В понеділок я вже до роботи не могла піти — голосу видобути не могла взагалі, а коли ще в неділю пробувала відізватися до телефону (дзвонили Ія, Максим) — то злякалася сама і, мабуть, перелякала інших... Але чулася не аж так погано. Вранці навіть встала з ліжка, сіла за комп'ютер і написала статтю до Свободи про реорганізацію бібліотеки. Тепер я також не в ліжку — слухаю (і роблю копію) з Верді Реквієм (хочу завезти Уляні й Максимові), а зараз маю намір написати пару листів, а може й нарешті повернутися до ULE80. Бо чи не варто взяти з собою до Торонто цю роботу — адже буду там більше як два тижні, може буде нагода піти котрогось дня до бібліотеки Інституту св. Володимира і трохи там попрацювати.

Четвер, 10 грудня 1992, вранці, метро.

Вперше цього тижня їду до праці. Понеділок, вівторок і середу — пропустила, сиділа вдома, вигріваючи якийсь ляринґіт, що майже зовсім відібрав мені мову. Подзвонила до Яримовича, казав брати антибіотики. Приписав якийсь новий лік augmentin, що за нього я за 14 таблеток заплатила в аптеці понад 46 дол.! Сьогодні чуюся ліпше, хоч голос мій не прийшов ще до нормального (Зрештою, з ніким ще не говорила, побачимо на роботі, чи зможу відбирати телефони й обслуговувати клієнтів). Три дні в хаті добре мені зробили. Так, повна самота, але — на диво — не дошкульна самотність. В понеділок написала я до Свободи статтейку про реорганізацію бібліотеки, а вівторок і середу повністю присвятила праці над АБК — довела вже це до кінця, хоч бракує мені ще деяких даних, зокрема з минулих літ (напр. коли хлопці здавали матуру? кінчали середню школу? були студентами літьної школи в Гарварді? — все це має безпосереднє відношення до мого життя і мусить бути включене. Треба провірити. Таку автобіографічну канву варто було запровадити давно, віднотовуючи важніші події року. І такий календар-літопис повинні провадити всі. Але якщо цього не робили навіть ми з Остапом, то чи можна сподіватися, що схотіли б робити це інші. Колись недавно говорила я з Вонторською. Вона, напр. хоче знищити все своє молодече листування з своїм чоловіком і думає, що залишати такі пам'ятки для дітей і внуків — непотрібно. Я з цим абсолютно не згідна. Думаю, що велика шкода, що так думає багато представників нашої інтелігенції і тому ми не маємо доброї мемуаристики, біографічних видань. Що я дала б за те, якби хтось з моїх предків залишив по собі якісь записки, листи, щоденники. Мама, напр. писала колись по народженні Андрія якісь записки, я бачила їх дитиною в Сольці. Що вона з ними зробила? Мабуть знищила! А шкода. Може я сьогодні ліпше могла б її розуміти, якби могла прочитати такий документ.

11 грудня 1992, п'ятниця, метро.

Паршива погода: слота, вітер. Уночі була буря. Ще добре, що не сніговія — бо і така можливість була. Їду до роботи, хоч почуваюся гірше як у понеділок-вівторок-середу, коли сиділа в хаті. Але ляринґіт трохи попустив, говорити вже можу, хоч і захриплим голосом.

Вчора на E-mail прочитала нарешті листа з Києва, що його Марко написав ще 6-ого. Лист дуже цікавий, хоч видно з усього, що йому там нелегко і що ситуація в Україні економічно дуже важка і політично дуже непевна і тривожна. Буд один день на зборах Руху. Бачив там газету Голос Нації і злякався, бо побачив там, за його окресленням, "фашистівські" ідеї, ненависть до інших етнічних груп... Мав якихось офіційних гостей з Америки, водив їх до театру на оперу Спартак — українські гроші впали тепер так низько, що квитки на шість осіб коштували всього пару долярів. Мав їхати службово до Донецька. Пального нема, отже літаки не літають — треба їхати потягом цілу ніч. А там вони навіть не ночують. Після засідання — зараз назад, знову цілу ніч у поїзді. Мріє про те, щоб перенестися на нове помешкання на вул. Обсерваторну. Всюди страшні таргани — просив, щоб привезти йому хемікалії проти тарганів (Fogger) і нафталіну, якої там дуже бракує. Це прохання до Мирослава, який має їхати туди десь за пару тижнів. Найбільше Маркові бракує Ніни — дуже він за нею скучає. Чи витримає він цей важкий обов'язок, що його взяв на себе?

Понеділок, 14 вересня [sic] 1992, метро, вранці.

Вікенд пройшов незамітно, і здебільша — на самоті. В п'ятницю ввечорі переглянула принесені газети, що прийшли зі Львова: За вільну Україну, Профспілкова газета, Життя і праця, Діло, Урядовий курієр і ін. Це присилає мені бібліотека Стефаника зі Львова. Вибрала ті числа, де є якесь законодавство і залишила для BLL, решту, переглянувши, завезла в суботу до бібліотеки в Центрі. Для себе знайшла одну цікаву статтю: інтерв'ю з Роксоляною Зорівчак про її побут в Англії. Найцікавіша для мене вістка — факт, що Роксоляна стала професором університету. Це добре — давно належалося. Я ще 1974 року висловила була здивування, чому людина з такими кваліфікаціями і таким науковим дорібком вчить англійську мову в консерваторії, а не в університеті? Але вона чомусь нічого не пише (правда, кондоленції прислала ще у вересні чи жовтні!). Мій лист до неї, переданий Марком, також забарився — він не має нагоди і змоги поїхати до Львова. В суботу я надала на пошті пачку з дарунками для Ніни та Ії, потім поїхала на базар, де купила відео Українські казки но.4 для хлопців у Торонто (цю саму касету я послала була також Ніні, бо ніде не могла дістати "Найкраще місце в світі" — буду мусіти написати і замовити просто в Савицької!) Також на базарі продала я дві Остапові книжки (цим, щоправда, зробила конкуренцію Софійці Геврик, яка взяла до продажі 10 примірників). Було дощево, грозило снігом, але я ще поїхала за харчами і до Wanamaker-а, де користаючи з випродажі, купила собі дві блюзки і дарунок для Віри. В неділю нікуди не ходила: господарила: прала, прасувала, варила, робила порядок після бурі.

Вівторок, 15 грудня 1992, вранці, метро.

Цими днями відчуваю неабияку втому: хочеться прямо лягти спати і виспатись. Але це не завжди вдається. От з суботи на неділю пішла до ліжка десь після 8-ої (аякже!) і спала до 7-ої. Але з неділі на понеділок лягла біля півночі та й то будилася кілька разів з артретичним болем — отже втомлена пішла до роботи. Вчора вночі лягла перед 11-ою, але була така втомлена, що не мала сили потелефонувати до Ії, а хотіла це зробити. Може це після моєї простуди і курації антибіотиками? А може — просто старість і заник сил? Дуже мені хочеться піти на пенсію і ту частину дня, коли в мене ще багато енергії, тобто ранок, присвячувати своїй роботі... але стримують мене тепер від рішення — what else? — гроші! Рахунок за книжку ОТ Зінкевичеві таки на днях думаю заплатити, але ж гроші будуть потрібні і на пам'ятник, і на інші видання. Правда, гроші є в банку — але боюсь витягати ощадності — вони потрібні на чорну годину.

Вчора пошта несподівано принесла мені пакет від "Миколайка"... Я спочатку думала, що це знову пакет для сусідки — їй часто залишають посилки UPS під моїми дверима, а тепер, коли я вибираюся їхати до Торонто, це було б особливо не добре, бо воно звертає увагу на те, що нікого нема вдома. Але ні, таки для мене. Дарунок від Ії — рожевий флянелевий шляфрок і CD з трьома тенорами — Паваротті, Домінґо, Каррерас. Зворушливо, але за щедро. Один з цих дарунків був би вистачив! Або й сама тільки карточка, або ще ліпше — фотографія Ніни. Мушу зателефонувати підчас дня або сьогодні вечором.

На ланч сьогодні домовилась прийти Дана Вонторська. Подарую їй Остапову книжку.

Четвер, 17 грудня 1992, метро, вранці.

Вчора, несподівано, я мусіла залишитися вдома. Вночі з вівтірка на середу болів мене шлунок і дуже мене чистило — вставала кілька разів. Над ранком заспокоїлося, але а була втомлена і слаба і вирішила взяти хворобовий день. Не знаю, чи це був шлунковий вірус, чи щось мені пошкодило, більш правдоподібно, що вірус. У вівторок вранці я вже не чулася надто добре, але пополудні було ліпше, так що ввечорі я навіть пішла до УКУ на виступ судді Футея, що говорив про проєкт нової конституції України. Навіть повезла автом на цей виступ свою сусідку — Христину Чорпіту.

Футей говорив цікаво, я навіть дещо нове довідалася (Напр. така деталь, що я на неї не звернула уваги, читаючи проєкт вперше: деякі статті покликаютьса на інші закони. А закони, каже Футей, ухвалюються звичайною більшістю голосів. Якщо пов'язувати з ними конституцію, то це може звести нанівець і саму конституцію, що повинна бути пріоритетом... Про всі ці позитивні права, що обіцюють людям небо на землі, я вже і сама знала, читаючи текст проєкту. Про Футея, колись бандерівського діяча, я подумала після доповіді з певною дозою респекту: таки доростають люди до своїх позицій. Дала я йому свою бібліографію Ukraine: Legal Materials in English з доповненнями на день 1 грудня 1992. Цю свою роботу я взагалі запропонувала free of charge як public service для всіх зацікавлених на українському network E-mail. Поки я ще її надрукую, може вона стане комусь у пригоді. Самою пропагандою Україні не послужимо, треба справжньої інформації, що її світ потребує, а справжня інформація і є найкращою пропагандою в доброму того слова значенні.

П'ятниця, 18 грудня 1992, метро, вранці.

Виїхала з дому пів години раніше, як звичайно, бо сьогодні, точно о 9-ій годині, маю мати телефонічне інтерв'ю з Social Security Administration. Це в справі Остапового "death benefit", що здаеться виносить 250 дол. Social Security — велика бюрократія. Я вже два рази відсилала Остапову пенсію, що приходить безпосередньо на банкове конто, а вчора, напр. отримала повідомлення (тобто він отримав повідомлення, не я), що пенсія з новим роком буде піднесена. Казала колись наша провідниця по Европі про свою компанію Аmerican Express: це — як римська імперія, права рука не знає, що робить ліва. Так можна сказати і про Social Security.

Вчора була в нас Dean's Holiday Party. Я тим разом зовсім не пхалася між професорів, а навпаки, сіла собі з нашими непрофесійними бібліотечними працівниками. І довідалася, що Faith Anderson, яка веде в нас Inter Library Loan, по ночах вдома пише велику повість для дітей! Сидів біля нас і Pat Mikesell — про нього я знаю, що він дуже цікавиться літературою, але не признається покищо: пише сам щось чи ні. Я в розмові їм нарешті також призналася, що пишу і це — хоч працюємо разом уже багато років — було для них несподіванкою.

Понеділок, 21 грудня 1992, вранці, метро.

Вікенд використала для таких справ: в суботу значну частину дня провела у фризієрки, робила тривалу зачіску. Купила для Марка препарати проти тарганів і деякі харчі — передусім м'ясива на біґос. Увечорі варила біґос — велику ринку, не для себе, очевидно, а на нашу Christmas Party, що має бути завтра. Приготовила теж для висилки деякі рахунки, листи, книжки ОТ для Дикого і Коропецького, дрібні дарунки і карточки для колег на роботі: Stephaniе Edwards, що мала недавно дитину, та Мarie Newman, що має herniated disk і лежить вдома в горизонтальній позиції з надією, що обійдеться без хірургії. В неділю довго спала, бо взяла собі Bufferin PM — і на артрит і на сон, щоб відпочати без болю. Потім ще написала листа до Марка, поїхала до Віри, щоб завезти їй різдвяні дарунки, а від неї — на Михайлівку, до церкви на панахиду по Шашаровському (Зробила я добрий прецеденс з Остапом, це вже вдруге ховають з церкви! Так і повинно бути: навіщо ж їх будували з таким великим вкладом грошей?) Там передала речі і листа для Марка Лабунькам (і в дарунок — свою ULE65A), та деякі речі Пушкареві і Блавацькій. Одне слово: полагодила багато справ.

Прикра вістка: обікрали Рудницьких. І то вночі, коли обоє вони були в хаті і спали нагорі в спальні. Забрали їм VCR, годинник, гроші, що лежали на столі в їдальні, ключі до авта і саме авто! Це мене трохи перелякало і не тільки мене. Може доведеться закласти алярм — але це річ коштовна і клопітлива. Треба буде розвідати. Перший наслідок цієї події для мене — не лишаю, як раніше, торбинки на низу, а беру з собою до спальні, разом з ключами. Журить це тимбільше тому, що за пару днів виїжджаю до Торонто. Але, що робити?

22 грудня 1992, вівторок, метро, год,10:15.

Їду спізнено, бо мусіла вранці поїхати автом до бюра Social Security. Вимагали пред'явити оригінальні документи: метрику народження, свідоцтво подружжя, натуралізації, Остапової смерти. Не хотіла я оригіналів довірити пошті, яка зокрема тепер у передріздвяний час дуже переобтяжена. А їм треба було тільки подивитися. Документи віддали, отже справа полагоджена. Тобто справа т.зв. Death benefit (раптом "велика" сума: 250 дол.!) При тій нагоді запиталася я і про retirement, зокрема мені конче треба було впевнитися, чи не залежна пенсія Social Security від останнього року праці. Сказали мені, що беруть 30 років найвищих заробітків і на цій основі калькулюють пенсію. А може не так самих заробітків, як податків вплачених на Social Security. Це мені не зовсім ясно. У всякому разі не так, як колись в СССР, де Любко Бліхар в останньому році перейшов із праці інженера на працю робітника на шахті, щоб підвищити собі пенсію.

Дільниця, де приміщується District office Social Security — дуже погана. Навіває сумні думки про занепад американських міст, про тривожне майбутнє нашої цивілізації. Що можна, що треба зробити, щоб цей стан поправити? Яке щастя, що нам імігрантам, що приїхали без всякого добра і без знання мови, вдалося піднятися з цього суспільного дна. Але ж міліони людей живуть саме на цьому дні, в таких умовинах, серед такого оточення. Чи не можна було цьому запобігти? Чи це расизм, що доводить до таких наслідків, чи ігнорування суспільних проблем державою, чи невідповідне виховання, освіта, акультурація?

23 грудня 1992, середа, метро, вранці.

Їду до праці, але це вже востаннє перед вакаціями. Сьогодні о 9:15 год. вечора відлітаю до Торонто. Мирослав обіцяв, що мене завезе на аеродром. Вчора ще пакувалася, робила останні приготування. Свобода, на щастя, надрукувала вже мою подяку (величезне оголошення, дорого напевно коштуватиме!) — Я ще встигла вчора зробити ксерокопії (і то на синьому папері, незле виглядає! — і розіслати з карточками подяки до всіх моїх американських приятелів, що склали пожертви на "Слово". Загальна сума пожертв на громадські цілі винесла 4175 дол. — в тому є 360 дол. від не-українців: колег бібліотекарів, студентів права, навіть суддя Higginbotham — один з найвище поставлених чорних юристів Америки і за адміністрації Клінтона може кандидат до Найвищого Суду — не знаю яким чином і чому включився в цю акцію і пожертвував 10 дол.

25 грундя 1992. Год. 12:52 вночі. Торонто.

Були в четвер 24 в гостині в Уляниних кузинів — Мирона Слоти в Міссісаґа. Повна хата людей, більшість — молоді люди з малими дітьми. Знайомі мені найбільше старі Мойсеї, Дмитро і Кася, які пробули недавно 6 тижнів в Україні і цікаво розповідали про свій побут там (зокрема цікаві помічення Дмитра про те, як п'ють, як крадуть, як не вміють працювати). Атмосфера зовсім не свят-вечірня, але зрештою тут тепер не святкують. Ялинка, дарунки. Канадсько-американський Christmas.

Найважніша подія сьогодні — телефон Марка з Києва, довго говорили: багато працює і пробує привчити своїх 7-ро українських працівників до продуктивної праці. Це не легко. Каже Марко: в українській мові немає навіть слова на означення efficiency, efficient. Мовляв, це не те саме, що ефективність. Він дає собі раду, не нарікав, хоч журиться тим, яке є майбутнє для України.

Політ був без пригод. Але я мала клопіт з ручним баґажем — тяжка підручна торба — варто було її надати на баґаж. А то я — у футрі, з торбою, колісцятами, горілкою і шоколадками купленими в Duty Free Shop — це надто утяжливо, та ще з моїми м'язами — маю якийсь клопіт — трудно мені щось піднести!

Неділя, 27 грудня 1992. Торонто.

Вранці їздили до церкви св. Володимира, потім були на полуденку в Future Bakery в місті, потім ходили до Eaton Center — торгового центру, де були неймовірні товпи людей. Вчора — Boxing day, коли в Канаді великі після-різдвяні випродажі, ми їздили також до міста і в одному з електронічних складів купили компактний стереофонічний апарат, подібний до того, що його я купила пару літ тому до моєї спальні і що Максимові дуже сподобався, коли він був востаннє у Філядельфії. Цей апарат фірми AIWA — що його ціна винесла приблизно 600 американських долярів — це мій дарунок Максимові й Уляні. Ще поки працюю, можу бути щедра. Ще хочу купити дітям совги, а окремо Стефанкові якийсь більший дарунок з нагоди його 4 уродин, що будуть 4 січня.

Завтра Уляна плянує собі вихідне, отже я буду сама з дітьми. Маю надію, що дам собі раду, а ще хотіла б зварити пальчики. Хлопці дуже живі, постійно в русі, часто у войовничому конфлікті зі собою — треба їх пильнувати.

Я хотіла сьогодні поїхати відвідати Наталю Лівицьку-Холодну. Телефонувала до неї вчора ввечорі і сьогодні вранці. Але їм це не було впору — там внук Лівицької мав якийсь випадок на льоду і саме в лікарні, після операції. Отже донька Наталі зайнята своїм сином у лікарні. Авта вони не мають, доїзд до міста утруднений. З Нателею є, кажуть, ще один внук, але від візити сьогодні мене відмовили, мовляв, ліпше іншим разом. З розмови з самою Наталею я мала враження, що вона спрагнена контакту з людьми і була б рада моїй візиті, але вона залежна від цієї родини. Зрештою, я також залежна від Максима, що мусів би мене туди завезти, а на сьогодні Уляна зробила інші пляни. Нехай. Може вдасться відвідати Наталю Лівицьку-Холодну заки виїду з Торонто. Дуже хотіла б це зробити.

В середу тут має виступити Слабошпицький з Києва. "Слово" організує йому вечір — маю надію, що зможу піти на цей виступ з Максимом. Почуваюся дуже відірваною від життя — навіть вістей не маю змоги послухати, українську програму на ТБ вчора — прогавили, ніхто крім мене зрештою цього не жалує... Говорила я вчора по телефону з Лідою Гумінілович. Вона, як звичайно, концентрується на собі і своїй родині. — Температура сьогодні була вища — тобто -3С і без вітру. Вчора було більш морозно і вітряно.

Понеділок, 28 грудня 1992. Торонто.

Дві короткі нотатки:

Іванко мигикає собі під ніс якусь пісеньку, наслідуючи навгад якийсь англомовний текст, де повторяється слово "саксофон". Я питаюся: чи ти знаєш, Іванку, що таке саксофон? А Іванко: "Саксофон — це такий інструмент, що на ньому грає президент Клінтон!"

На мурі наліплена серія реклям. 125 reasons why Canada should remain one. Запам'яталися дві причини: 1/ the Canada geese would get confused i 2/ the queen has had enough break-ups already. Не доглянула я, хто стоїть за цими гумористичними реклямами.

А ще одна нотатка, в цьому ж дусі:

Дзвонила Ія з Філядельфії. Все гаразд в моїй хаті. Навіть гостей в мене приймала, їздить автом. Але ночує з Ніною не в мене, а в своєї мами. Каже мені по телефону: я не хочу спати сама у Філядельфії, я вже вдома сама, тому й приїхала сюди!

Середа/четвер 30/31 грудня 1992. год. 1:04 вночі.

Перед годиною повернулися з Максимом від Марії Голод, де після виступу Михайла Слабошпицького (— виступу, що відбувся в елегантному приміщенні Канадської Мистецької Фундації і що зібрав біля 80-90 осіб публіки) відбулася товариська зустріч при вині, каві і перекусці. Були там обоє Струки, Кузьмено, Колісник, обоє Копачі, обоє Горготи, Ліда Палій, докторантка з України Коропенко, кореспондент Літ. України Пригорницький і ще пару осіб. Доповідь Слабошпицького була для мене цікава. Говорив про конфлікт генерацій на останньому пленумі Спілки Письменників, де літературна молодь виступила з осудом старшоії генерації письменників, які продовжууть писати соцреалістичні твори. Але, каже Слабошпицький, на пленумі виявилося, що справжні конфлікти не між поколіннями, а між добрими письменниками різного віку і летературними нездарами, що з них дехто вибився навіть у клясики з ідеологічних причин. (У цьому контексті дуже критично висловився про Івана Ле). Говорив М.С. і про те, що література існує сама по собі, а не що вона "повинна" чимсь бути, або щось робити. Це друга людина з України (після Миколи Рябчука), яка дивиться на літературу трохи вже західними очима — не як на місію, чи засіб виховання. Нагод для особистих розмов багато не було, але зробив він на мене добре враження. Виглядає молодо, хоч йому вже 47 років, жонатий, має троє дітей, при чому одне з них уже доросле. Я подарувала йому примірник Остапової книжки і своє Самотнє місце під сонцем. Остапову книжку дала я також Рисі Голод та Мар'янові Дальному (цьому останньому як рецензійний примірник, разом з моїм Самотнім місцем. А свою книжку прози дала також Пригорницькому, сказала йому кілька зауваг про Літ. Україну ("не говоріть мені про довгі статті — я це вже чую від багатьох і нераз говорив редакторові").

Четвер, 31 грудня 1992. 11:00 год. вечора.

Добігає остання година 1992 року. Діти вже сплять, я господарюю в кухні, Максим з Уляною пішли в кіно і ще десь зустрічати Новий Рік. Сказала про минулий рік бритійська королева Єлисавета: annus horribilis! (Це передусім через великі прикрості в її родині, скандали, сепарації і розводи її дітей — та ще й на очах преси і публіки). Можу сказати таке і я. Смерть Остапа одним ударом перекреслила б усе, навіть якби решта року була успішна, цікава й приємна. Але так не було. Навпаки. Рік був особливо важкий, передусім через стан здоров'я ОТ — нікуди не могла я виїхати, навіть на пару днів. Дивилась на нього з болем, дивлячись як нидіє, як поволі відходить. І самотність моя, ще за його життя, була дошкульно-болісною, та ще сповненою важкої турботи й журби за кожний його день. Тепер моя самотність — тотальна — відчуваю її навіть тут серед внуків, серед дітей — але турбота за ОТ відпала безповоротньо. Чи полегшає від того моє життя? Чи навпаки — втрачу ціль і сенс інсування? Адже жила я ним все свідоме моє життя — це, як я це сказала в пісні, була "моя радість і жаль, мій біль і печаль".

Були, одначе, і приємні моменти 1992 року, були й деякі успіхи. Поява друком мого ULE65A повинна б бути джерелом неабиякої сатисфакції. Успішний літературний вечір навесну дав вияви певної громадської підтримки й прихильности. Вірші із статтею Доценка в Літературній Україні зробили мені неабияку приємність. А ось перед моїм виїздом до Торонто прийшло нове число Harvard Ukrainian Studies, а в ньому мій деб'ют — стаття-рецензія на Ukraine: a Bibliographic Guide Винара. Рік цей був переломовим для Максима — отримав tenure, віддав книжку до друку — і для Марка, що зробив історичне рішення і прийняв працю в Києві. Успішний він був — як це і не парадоксально — і для Остапа. Вийшов великий том його Зібраних віршів, закінчив переклад усіх сонетів Шекспіра. Навіть із смертю Остаповою пов'язані факти, що за них варто подякувати ласкавій долі. Що помер так безболісно й гідно і навіть оригінально: на робочому столі, серед улюблених своїх книг і паперів — а не в лікарні, прикутий до апаратів і рур, як це було рік раніше в Урбані (а скільки ще гірших всяких можливостей було — параліч, непритомність, довготривала болісна мука... аж подумати страшно!) Що вдалося похоронити його з такою достойністю і в присутності всіх найближчих — обох синів, невісток, внуків — хоч усім їм довелося прибувати з далеких віддалень, а Маркові то навіть з Києва, з таким великим трудом. Маю надію, що опублікована в Свободі 17 грудня подяка, яка вичисляє всіх хто віддав йому останню шану і жертводавців, що склали понад 4,000 дол. на громадські цілі, остаточно завершує мої зобов'язання — ще тільки в наступному році доведеться поставити на цвинтарі якийсь пам'ятник і з тим напевно буде ще чимало мороки (та й неабиякі видатки). Остапова смерть залишила слід і в моїй поезії ("Вересень 92") і примусила мене до застанови над своїм минулим, що принесло у висліді автобіографічну канву мого життя, що доведена вже до біжучого року та й доповнення автобібліографії. На цьому трохи постраждала моя робота над ULE — але це в найближчому часі постараюся направити.