МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Субота, 3 січня 2009. Торонто.

Ми з Марком прилетіли 1 січня — на сам Новий Рік. Маріянна Вакуловська підвезла нас на станцію Fern Rock (справжня посвята з її боку — зриватися вранці на Новий Рік після святкування, щоб зробити послугу сусідам!). Ми самі Нового року не зустрічали. Я була запрошена — по традиції — до Рудницьких, але не пішла. Не тільки тому, що на другий день відлітали, але також тому, що мене затягнуло, якийсь ляринґіт чи що, ледве говорю. (Ще й сьогодні не зовсім перейшло — часто кашляю, але вже легше ніж пару днів тому). Добре, що я з Марком — самій летіти було б трудніше.

Вчора відзначали Маркові 56 уродини вечерею в ресторані Bloom, недалеко на вул. Bloor. Пішли пішки, бо це недалеко. Поверталися у сніговію! Приємно було, що з нами, як завжди, вже по кількалітній традиції, були обидва хлопці. Тепер це вже дорослі мужчини, а не примхливі підлітки. З ними приємно провели не тільки вечерю, але і вечір вдома з тортом, кавою і десертом та ще й з фільмом — на великому їхньому екрані у гарно відновленім, навіть елегантнім, їхнім підвалі.

Переглянула я в Максима його новозакуплену колекцію української нової белетристики. Багато зовсім мені невідомих імен. Співчуваю професорові української літератури, що мусить читати всю цю продукцію в надії відкрити якісь нові таланти. Я вибрала, щоб прочитати, одну із тих книжок, що недавно отримала якусь нагороду. "Молоко з кров'ю" — автор Люко Дашвар (це псевдо письменниці, я читала в "Літакценті" рецензію, але в тій хвилині прізвища не пригадую). Книжка видана в Харкові 2008 року, вид-во Клуб Сімейного Дозвілля і позначена як "дипломант конкурсу романів, кіносценаріїв та п'єс, Коронація слова — 2008". Пів ночі вчора читала. Але без захоплення. Далеко від соцреалізму така література не втекла.

Натомість з приємністю і вдоволенням прочитала в нових числах журналу "Київська Русь" листи Ігоря Костецького до Юрія Лавріненка і новий варіянт статті про мене й Остапа в нововиданій книжці Людмили Тарнашинської "Презумпція доцільності" (Київ: КМАкадемія, 2008). Книжку мусітиму купити через Коробка, бо не маю. А цей примірник — з бібліотеки U of T.

6 січня 2009.

Стефкові уродини — 20-і! — відзначали в доброму італійському ресторані Ottivo на вул. Bloor, але у віддалі 10–15 хвилинної їзди автом. Того ж дня Стеф — після вакаційної перерви — повертався до свого гуртожитку на кемпусі. Сьогодні він прийде на Свят-Вечір додому і буде з нами частину Різдва. Навчання вже почалося, мусить повертатися вже завтра. Старий традиційний календар, як звичайно, створює проблеми.

Святкування в працьовитих руках знаменитої господині — Уляни. Я не багато можу допомогти: от зварила борщ і рибу по грецьки, а сьогодні — грибовий сос. А все решта — праця Уляни — хіба що ушка і вареники — куплені. Надто багато роботи вимагає ця наша традиція.

Цього року Уляна заплянувала виїзд до церкви після вечері, роздача дарунків — вранці на Різдво, а пополудні — гості, але не "open house", як минулими роками, а тільки три запрошені пари — Жили, Гейсі і Мойсеї. Всіх нас має бути 13-еро.

Переглянула я ще дві Максимові книжки. Новелі Маріанни Кіяновської "Стежка вздовж ріки" (Київ; Факт, 2008) [Це її перша книжка прози — трохи претенсійно-експериментальна щось сюрреалістичне], а також Iрени Карпи "Добло і зло" (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2008). Ця остання — своєрідна молодеча автобіографія, повна дотепного суржику і вульгарних глупств. Не зважаючи на вульґаrну лексику, є в книжці цікаве для мене відображення сучасного побуту молодої України і навіть трохи гумору. Можна посміятися — і не тільки над незвичними глупствами.

Мова, типу, про любов.
Хачу женіцца.
як хитровиїбано (про метелика на сорочці!)
в захмарну даль цього Хуят-готелю, як читає його назву пересічний мешканець міста
про голі піськи, хуї і все з любов'ю
Нє плоха би і паткрепіцца
як недосяжні й нахуй непотрібні нам зірки
піздєц
нас абакралі
що ми їх наїбали
хуйовая карна
чисто щойно спижджений
цицьки не селіконові
мене на хуй посилає
от насрали вони після себе будь здоров
фігово всьо в хлопця було
життя тобі гамно
не впустить, швидше всереться у штани
ти чьо, йобнулса?
щоби не пиздів усім, який він мачо
підарас, підарас, все у нас як в перший раз, буде все у нас гаразд
така тупа хуйня (про життя)

Оттакий то семінар з українознавства для діяспорної тьоті, яка намагається поширити своє знання сучасної української мови!

Четвер, 15 січня 2009. Пополудні.

В нас гостює Маркова подруга з Лос Анджелесу, молоденьке дівча на ім'я Ліліян. Прізвища покищо не знаю. Вона їде на інавгурацію президента Обами до Вашинґтону і Марко запропонував, щоб переночувала у Філядельфії, заки поїде поїздом до столиці. Між іншим, на інавґурацію вибиралося пару міліонів людей — як не як, це історична подія великої ваги. Але останніми днями, коли з'ясувалося з якими труднощами це буде зв'язане, кажуть, число охочих трохи зменшилося. Всетаки напевно число учасників буде рекордове, як ніколи досі. Дай Боже, щоб обійшлося без якихось непередбачених комплікацій. Безпека нововибраного президента — головний пріоритет. Контролювати такі маси народу нелегка справа. А ще й зима: у нас вже пару днів тримає мороз. У Вашинґтоні напевно не багато тепліше. А Ліліан прилетіла з Каліфорнії, де вічне літо! Вони саме удвох з Марком поїхали до музею і на оглядини міста.

Від початку нового року Україна на вістях кожного дня. Росія знову зробила Европі несподіванку, стримавши ґаз, бо нібито немає погодження з Україною щодо ціни і несплачених боргів. Кажуть, що Україна використовує свої резерви ґазу і покищо люди в Україні не страждають від холоду. Але Европа уже не має допливу ґазу і в таких країнах як Болгарія і Словакія, де ґаз приходить тільки з Росії — вже люди мерзнуть. Европейський Союз уже послав своїх інспекторів, щоб перевірити, чи правда, як твердить Росія, що Україна "краде" ґаз призначений для Европи. Обидві сторони — в присутності представників Европейського Союзу — підписали нібито договорення — але насправді вісті вчора і сьогодні подають, що ґаз до Европи не доходить. В Брюселі вже вчора гостро картали обидві сторони — і Росію і Україну, і загрожували правними наслідками і судом, зокрема Ґазпромові. Велика "паблісіті" для України — тепер уже на заході добре знають, що Україна — не Росія, але ця рекляма не конче на користь України. Бо при кожній нагоді підкреслюють, що Україна — відповідальна за транзит і має також зобов'язання щодо достави ґазу на захід, а мовляв, в Україні нема з ким говорити, бо є конфлікт між президентом і урядом. Росія, очевидно, вживає ґаз як зброю проти України — і навіть західна преса розуміє, що це тільки інший варіянт того що сталося недавно в Грузії. Але у висліді, мабуть, і Росія і Україна здобувають собі репутацію ненадійних партнерів. Це напевно сприятиме в майбутньому розвиткові інших транзитних шляхів для ґазу, так як це пропонують віддавна лідери Німеччини.

Понеділок, 19 січня 2009.

Lillian Coral поїхала до Вашинґтону потягом у суботу. Було б краще, мабуть, якби поїхала була день раніше, бо саме в суботу їхав з Філядельфії спеціяльний потяг, який віз вибраного президента Обаму, його родину і віцепрезидента з Філядельфії, почерез Вільмінґтон і Балтимор, до Вашинґтону. З тим, очевидно, були пов'язані деякі заходи безпеки і от Ліліан мусіла з баґажем виходити з поїзду для додаткової перевірки ітп. А ще вона спізнила один потяг і мала клопіт отримати квитки на наступний. Симпатичне молоде дівча: з вигляду нагадує українську "чорнобриву Галю", але вона видно латиноамериканського походження, бо згадувала про маму з Коломбії, яка приїхавши один раз на схід Америки взимку, заявила, що в такому кліматі вона жити не могла б. Ну, її дочка також може не досить тепло вдягнута на нашу досить несподівано строгу зиму. Маю надію, що не буде надто мерзнути у Вашинґтоні. Сніжок покищо невеликий, але пару днів тому температура була 13 ґрадусів Фаренгайта і вікна були замаяні товстими морозяними квітами, як колись в країні мого дитинства.

Обама, виїжджаючи з Філядельфії, мав знамениту промову, що її я слухала від початку до кінця, із запертим віддихом і зворушенням. Промовець з нього першорядний, але мабуть, і сам пише деякі свої промови. Якщо не сам, то має добрих авторів. У Ф. говорив, нав'язуючи до проголошення незалежности, про те, що американська революція — це процес постійного змагання в серцях людей, давав паралелі між давніми засновниками США, що посвятили своє "життя, майно і святу честь" задля ідеалів, які до сьогодні світять світові принципами що всі ми рівні, що наші права на життя, свободу і змагання до щастя не залежать від наших законів, але дані нам Творцем. Говорив про потребу не тільки національної, але і особистої незалежности від упереджень, ідеологій, пересудів, про потребу працювати для загального добра ітд. Апелював до терпеливості і посвяти, бо у процесі розв'язки беспрецендентних криз напевно будуть початкові труднощі і помилки. У Вашинґтоні вже почалися святкування, але інавґурація буде завтра і я маю намір присвятити весь день, щоб слідкувати за подіями і промовами на телевізії. Отже не поїду, як роблю це звичайно у вівторок, до Української Бібліотеки на роботу.

Юлія Тимошенко їздила сьогодні до Москви підписувати договір в справі постачання ґазу з Росії.

Середа, 21 січня 2009. Пополудні.

Сьогодні зранку проходила я stress test у Presbyterian Hospital. Я трохи тим хвилювалася, бо попередній мій досвід із таким тестом викликав був фібріляції і тоді не хотіли мене випустити з лікарні додому. Тим разом, одначе, цей тест виглядав інакше. Давали, щоправда, дожильно якусь "нуклірну" речовину, казали лежати непорушно під машиною, що насувалася на груди немов скала в обваленому землетрусом будинку, а потім треба було ходити по treadmill і реєструвати працю серця на ходячому електрокардіографі на екрані. Коли я сказала, що мені на проходах часом бракне віддиху і я мушу пристанути, технік мене перестерегла, що зупинка означатиме припинення тесту. Отже я затялася і витримала до кінця, хоч в останній фазі вже не могла навіть відповісти на запитання — така була задихана. Обійшлося тим разом без комплікацій. Лежати під машиною неприємно, але я вже була на це приготована і знайшла спосіб як себе заспокоїти. Передусім закрити очі. А тоді, в пам'яті повторяти, немов молитву, вірші Рільке, Фроста, В'єжинського — це відтягає увагу і заспокоює. Вранці (а мені треба було там бути вже о 8-ій!) відвіз мене до лікарні Марко. Назад приїхала я метро і автобусом. Від метро пішки навіть не пробувала іти — адже мороз і це взагалі мені тепер не під силу. Побачимо, яку діягнозу на підставі сьогоднішніх тестів зробить мій кардіолог. Маю надію, що зменшить мені дозу ліку бета-блокера — бо я переконана, що моя слабість не так від природи і хвороби, як саме від деяких ліків.

Вчора весь день дивилася на телебачення. Інавґурація у Вашинґтоні зібрала понад міліон приїжджих осіб, що вистоювали на морозі (20 ґрадусів Фарентайта) довгі години. Вони можуть мати сатисфакцію, що брали участь в історичній події. Але я, очевидно, бачила на телевізії більше, ніж могли бачити вони. Церемоніял, як завжди, зворушливий своєю простотою і глибоким значенням. Тим разом — ще й особливо важливий, бо означав перехід влади в руки молодої ґенерації, а ще й доводив, що нарешті в Америці можна вибрати лідера на основі його особистих прикмет, без уваги на його расу. З уваги на те, що це вперше чорний чоловік став президентом — і що це багато позитивного говорить про сучасну Америку, Барак Обама мав підтримку не тільки чорних громадян і навіть не тільки демократів, але навіть і багатьох республіканців. Зокрема гарно і цивілізовано виглядала передача влади від Буша до Обами. Таке видовище можна бачити тільки в Америці! Приємно було бачити на цьому святі всіх колишніх президентів з дружинами, но і очевидно всіх хто є хто в нашій державі. Був присутній там на трибуні і сенатор Тед Кеннеді, який має рака мозку і недавно перейшов операцію на цей тумор. Я була зворушена, коли його побачила (думаючи не тільки про сенатора, але і про Олексу Біланюка, який також має тумор мозку!) Правда, за пару годин, підчас полуденка в Конґресі, Тед Кеннеді дістав конвульсії і його повезли амбулансом до лікарні (Але сьогодні була вістка, що він вже мається добре і вернувся додому).

Інавґураційна промова нового президента пов'язувала ідеалізм з прагматизмом. Було в ній трохи менше крилатих слів і поезії, ніж в інших промовах Обами, але була пересторога ворогам, заклик до збільшеної посвяти і відповідальности громадян і пересторога, що розв'язка проблем не буде швидкою і легкою.

Деякі уривки з промови, щоб запам'ятати на майбутнє:

...the challenges we face are real, they are serious and they are many. They will not be met easily or in a short span of time.
... we have chosen hope over fear, unity of purpose over conflict and discord ... we come to proclaim an end to the petty grievances and false promises, the recriminations and worn-out dogmas that for far too long have strangled our politics.
In reaffirming the greatness of our nation, we understand that greatness is never a given. It must be earned ... it has not been the path for the faint-hearted, for those who prefer leisure over work, or seek only the pleasure of riches and fame. Rather, it has been the risk-takers, the doers, the makers of things ... who have carried us up the long, rugged path towards prosperity and freedom. They saw America as bigger than the sum of our individual ambitions, greater than all the differences of birth or wealth or faction.

Starting today, we must pick ourselves up, dust ourselves off, and begin again the work of remaking America.
The question we ask today is not whether our government is too big or too small, but whether it works.
...we reject as false the choice between opur safety and our ideals ... Our security emanates from the justness of our cause, the force of our example, the tempering qualities of humility and restraint.
... our patchwork heritage is a strength, not a weakness. We are a nation of Christians and Muslims, Jews and Hindus, and nonbelievers. We are shaped by every language and culture, drawn from every end of this Earth.
What is required of us is a new era of responsibility — a recognition ... that we have duties to ourselves, our nation and the world ... in this winter of our hardship.

Четвер, 22 січня 2009. Увечорі.

Максим завтра бере участь в літературному вечорі, присвяченому ОТ в Торонто. Звернувся до мене за деякими рекомендаціями, але план в нього — виступити на весело і навіть читав мені деякі дотепні ремарки щодо Остапової біографії, його вжитку різних псевдонімів ітп. Бачу, що Максим має добрі завдатки на гумориста — в його виступах завжди трохи дотепу, навіть у серйозних статтях-дослідженнях.

Сьогодні надала я через фірму МІСТ пакет книжок до Острозької Академії. Є там 23 назви моїх і Остапових книжок, плюс Максимова монографія і Керницький. Зарубіжні видання деякі по 2 а то й 3 примірники (напр. Шекспірові сонети і Автобібліографія). Але я включила також по одному примірникові книжок виданих в Україні. Парадокс: цим книжкам доводиться вдруге подорожувати — туди і назад — але знаючи обставини в Україні, маю підстави думати, що вони цих книжок не матимуть, якщо я сама їм не подарую. А там в Острозі серйозно взялися за розбудову Інституту діяспори. Пересилка досить дорога — пакет мав понад 27 фунтів, отже коштував — із доставою, 45 дол.

Також була я сьогодні на пошті і надала літунською поштою чотири примірники англомовного Ікера до Водник. Богдан Керницький у різдвяному листі до мене просив, щоб прислати ще пару книжок, якщо вони ще залишилися. Ну я рада книжок трохи позбуватися, але пересилка коштувала понад 20 долярів!

Якби була якась інша, дешевша можливість, я радо переслала б на Україну чимало книжок із своєї книгозбірні — і не тільки видання Тарнавських, але і інші книжки і журнали. Треба конечно трохи "прочистити" домашню бібліотеку, бо вже нема місця на нові книжки.

Середа, 28 січня 2009.

Вночі впав сніг і я трохи журилася тим, як Марко поїде на замовлену ранню візиту в лікаря. Радіо перестерігало про можливі клопоти, школи були зачинені, на летовищі деякі польоти були відкликані. Я радила Маркові, щоб поставив авто на вулиці, бо тоді не треба було б прочищувати нашого driveway. Він мене висміяв і не послухав. Вранці прокинулись ми до кількох інчів снігу. Марко відгорнув доріжку для авта і хідник на вулиці — не тільки нам, але і сусідам, і без клопоту поїхав до лікаря. Тепер іде вже не сніг, а дощ, але на ніч знову заповідають 20 ґрадусів Фаренгайта — отже все замерзне.

Я не така відважна, як Марко. Напередодні, один день раніше, поїхала до лабораторії віддати кров на пробу (у зв'язку з кумадиною, ці проби крови тепер доводиться робити що два тижні) і у вівторок вже не поїхала на працю до бібліотеки до Центру.

Взагалі останнім часом майже не буваю на людях. Часом виходжу з хати тільки на короткий прохід. Але чуюся незле. Трохи працюю на комп'ютері, читаю електронну пошту і щоденний Нью Йорк Таймс. Але також взялася читати річники свого щоденника. І це нагадує минуле, яке вже призабулося.

Марко часто дивиться на фільми, копіює класичні зразки для своєї колекції. Недавно я дивилася разом з ним на "Harvey" з Джеймсом Стюартом. Я цей старий фільм бачила багато років тому, знала, що він гарний, але тим разом мала ще більшу насолоду. Навіть подумала собі, що авторка тексту (виявляється, що перед фільмом була вже п'єса на сценах Бродвею) Mary Chase має дещо спільне з такими майстрами як Бекет і Йонеско. Хоч на поверхні — "Harvey" ніби простенька собі комедія. Натомість вчора Марко дивився на старий фільм Росселіні "Німеччина. Рік Зеро". Заголовок мене зацікавив. Але фільм, зроблений на руїнах Берліну, має надмір діялогів — без розуміння тексту не можна зрозуміти фабули. А діялоги всі — італійською мовою, швидким, голосним, рвучким потоком. Англомовні титри невиразні, важко їх читати. І от я після першої пів години мала досить і пішла нагору до своєї кімнати, залишивши Марка при телевізорі у підвалі.

А мої дві кімнатки нагорі — спальня і робоча кімната — тепер після грунтовного ремонту — свіжі, приютні, упорядковані — дають мені естетичне вдоволення. Марко у своїх кімнатах про естетику не дбає зовсім, але тепер коли я маю своє крило відсвіжене і приємне, мене цей розгардіяш у нього менше разить.

Мушу замовити собі візиту в офталмолога. Мені потрібні сильніші окуляри, добре не бачу.

Вівторок, 3 лютого 2009.

Сьогодні ввечері має приїхати Ніна. Це буде блискавичний візит — вона 6-ого вже відлітає до Шотландії. В неї була міжсеместральна перерва і вона була в мами в Лос Анджелесі. Тепер по дорозі назад до школи вступить до Філядельфії. Дуже я цьому рада. З усіх моїх внуків найменше контакту маю з нею. І не багато знаю про її перебування в Шотландії. Вона взагалі дуже маломовна. Марко часто до неї телефонує, але і він не багато знає про те, як їй там подобається. Відповідь на питання "як" звучить звичайно: "нормально" або "добре". Ну, може в особистій зустрічі щось довідаємося.

Появився нарешті друком перший випуск ЕУД. Це тільки перша частина із планованих трьох томів про США. Вона покриває літери А до К включно. Є там і кілька моїх довідок про письменників Філядельфії. Ще точно не переглянула, але вже помітила деякі дивогляди: батько Любка Гузаря є, але самого Любомира нема. Ну може він буде під Любомир, але тоді конечно треба було дати посилання. Штат Арканза названий Аркансав.

Перечитую систематично річники свого щоденника. Не тільки тому, щоб відсвіжити в пам'яті те, що призабулося, але також з критичною думкою, щоб вирішити, чи варто в майбутньому таке щось друкувати, чи буде воно цікаве для когось з поза родини. Для рідних — напевно. Дотепні і зворушливі записки про внуків-малят їм дорослим напевно цікаво було б прочитати. Я носилася з думкою, щоб видати друком перший том цього щоденника, доповнивши його записками про першу европейську подорож 1968 року і подорож в Україну 1974 (лист до Лялі). Чи варто це робити? І як?

Неділя, 8 лютого 2009.

Саме прийшла з концерту Ігоря Богдана. Це була перша імпреза новозаснованої організації новоприбулих імігрантів, що назвали себе "Нова українська хвиля" (Назва, між іншим, не дуже вдала. За десять років буде новіша хвиля іміграції і тоді що?) Осередок цієї нової організації у Філядельфії очолює Надя Петрик і там є, як вона сьогодні повідомила, 36 членів. На концерт зібралася повна заля: сиділи при столиках, більшість — молоді люди, батьки з малими дітьми. Концерт мав знаменитий контакт з публікою: аплодували до ритму музики, а навіть були такі що танцювали. Приємно було відчути цю молодечу енергію. Половину програми складали колядки, другу половину пісні естради. Що мені кинулось у вічі — це факт, що всі ці люди — галичани. Це видно було і по доборі програми і по публіці. Отже навряд чи можна говорити про соборність нової іміграції. Ось у нашій церкві на Михайлівці — щонеділі повно людей, а в церкві Вакуловських — невелика горстка парафіян. Бо православних серед нової іміграції — обмаль, більшість — католики. Маю надію, що імпреза принесе організаторам і задоволення і фінансовий прибуток. Хоч заля Центру коштує, кажуть мені, 750 дол.! — але вони виторгували за 500. Це плюс реклама, плюс гонорар співакові — поважний видаток. І ці кошти є мабуть причиною, чому українських імпрез тепер щораз менше — адже не завжди можна заповнити залю. Сиділа я при столі з Вірою Кліш, Наталею Даниленко і Вакуловськими.

Це вдруге цього тижня, що я вийшла між люди. В п'ятницю їздила з Рудницьким на виступ Віктора Неборака, що його організував Марко Андрейчик в барі клюбу Української Ліґи на 23-ій вул. Неборак — коли я читала його книжку, що вийшла з паралельними англомовними перекладами, здався мені кращим поетом групи Бу-Ба-Бу. Але виступ його з Андрейчиком не був надто ефектовний. Взагалі, на мою думку, молодеча сатира Бу-Ба-Бу — це вже давня історія. Вони вже виконали свою функцію і тепер уже пора братися за щось інше — справжню поезію або новочасну актуальну сатиру високого зразка — слухати давні їх твори вже тепер не надто цікаво.

Ніна була пару днів. Возив її Марко до музеїв, на зустрічі з колегами — Марком і Ромком Чайківськими. Тільки двічі мали ми нагоду разом обідати. Із скупих відповідей на мої питання дізналася я деякі подробиці. В університеті св. Андрія — велике число студентів з Америки. Її товариство — переважно ці американці. Є теж студенти з поза Великої Британії, навіть із Східної Европи. Мовляв, діти багатих батьків. Харч в університетських кафетеріях — поганий, часто харчується в ресторанах, разом з товаришами. Мешкає в гуртожитку — спочатку це мала бути кімната на двох, але товаришка випровадилася на приватне помешкання, бо хотіла сама собі варити. Курси Ніна бере поголовно з історії. Має подвійний "мейджор" — історія і англійська література. Вибір треба було зробити вже на початку, не так як в американських коледжах, де це рішення можна робити щойно на другому році. Клімат там поміркований, сніг буває не часто. За Америкою не тужить. Летіла вона до Лондону, а там пересідала на інший літак до Единборо, а звідтам поїздом чи автобусом до школи. Вже була вістка, що вона щасливо доїхала.

Понеділок, 16 лютого 2009.

Їздила сьогодні на рутиновий візит до Форсії. Марко хотів підвезти мене автом, але я вирішила, що мені треба піти пішки до метро, як це я звичайно робила. Тим разом, одначе, я мусила себе примусити до цього зусилля: не тільки не можу іти швидко, але мушу приставати, відпочивати, зокрема, коли це під гору. Форсія пояснила мені результати стресс-тесту — вони нібито показали, що мені тепер ще не буде потрібно закладати "пейсмейкер". А моя слабість і факт, що пульс в мене часто не більше як 40 кілька — це наслідки ліку бетаблокера, соталол. Він сповільняє пульс, щоб запобігати фібріляціям. Ну, може треба буде поконсультуватись з д-ром Віджілянте, щоб дозу цього ліку ще раз зменшити. Коли я вдома, читаю чи пишу на комп'ютері — чуюся незле. Найбільше тепер дошкуляють мені очі. Але проходи вже є для мене проблемою.

НТШ-А передрукувало в Бюлетені, разом з іншими "колонками НТШ-А" мою статтю -рецензію на біографію Кобилянської, що була раніше друкована в Свободі. Зробили це з доданим фото і цілим параграфом про мене. Мала я вже відгуки від Сохоцької з Торонто, і від Ані Максимович, що хоч, мабуть, читала вже текст у Свободі, але звернула увагу на фото (це вже технічні махінації Василів в НТШ — мабуть вирізали з якоїсь групової знимки — я такого фото не маю). В новій Свободі є моя стаття про англомовний переклад повісті Одрача, а в Нашому житті за січень вже є моя стаття про Василя Махна, з нагоди нагороди Ковалевих. А в нововиданому томі ЕУД є аж дев'ять моїх довідок про письменників Філядельфії, і про журнали Київ і Волосожар.

Читаю давні роки щоденника. Давно треба було це зробити — я фактично читаю вперше. Виловлюю друкарські чортики і відкриваю деякі проблеми — от у річнику за 1994 рік побачила, що бракує одної сторінки тексту. Думала: проста справа, надрукую з електронного файлу, що на компютері. І от виявилось, що файл за 1994 рік має іншу паґінацію — не розумію чому, чи це може через переносини з одного комп'ютера на інший, із старої системи Word Perfect на нову? В кожному разі — текст є, але паґінація не відповідає тому, що маю надруковане.

Після Форсії, я пішла на домовлений полуденок з Марилею. Цілими днями нізким не зустрічаюся, часом і телефони мовчать. Отже варто поновлювати контакти з людьми, хоч близьких мені людей — одиниці. А вже про літературу я можу розмовляти хіба з Максимом, Ларисою Онишкевич і Махном, часом із Софійкою Геврик. Мариля разом з Раном стоїть напередодні емеритури, але теперішня фінансова криза вплине мабуть на те, що вони ще пару років залишаться на роботі. Після полуденка, я пішла ще на годину до бібліотеки, переглянула нові славістичні журнали і зробила собі фотокопію із статті Павлишина про Кобилянську і Ніцше надруковану у SEER.

Неділя, 22 лютого 2009.

Основна моя лектура цими днями — річники мого щоденника. Читаю не вибірково, а систематично, рік за роком. Це перший раз — раніше ніколи не читала. Переконуюсь знову і знову як добре я зробила, запровадивши 1976 року свій записник. Вже тоді була свідома, що пам'ять моя нікудишня і треба їй допомогти. А тепер маю дивіденди. Багато чого зовсім вже призабулося, а щоденник пригадує. От, наприклад: останнім часом, зустрічаючи прізвище Слобошпицького (у зв'язку з антологією поезії і його коментарями про Остапа) я була переконана, що я ніколи особисто його не зустрічала. А ось із щоденника бачу, що це — неправда. Бо я не тільки була в Торонто на його якомусь виступі, але навіть на приватній гостині у Рисі Голод зустрічалася з ним особисто і навіть подарувала йому якісь книжки. Також другий приклад: я нераз була присутня на виступах Тамари Гундорової, але зовсім забула, що вона була колись навіть гостею в моїй хаті — ночувала в мене, коли була доповідачем в УКУ у Філядельфії.

Оттак. А тепер мій щоденник уже доживає свого віку (як зрештою і я). Занедбую його. Нічого цікавого в моєму житті не діється, живу на самоті (ніби разом із Марком, але його компанйоном навряд чи можна було б назвати; сам говорить до себе і коментує побачене на телевізії (часом глупствами), але розмов зі мною не веде жодних, часом за весь день обміняємось тільки кількома словами привітання — і це все. Моі справи його не цікавлять, а своїми він не бажає чи не має звички ділитися.

Штогрин заповідає нову конференцію в Урбані. 26-ту. Отримала я вже запрошення. Чи було б мені під силу поїхати? І чи варто? Світова економічна криза напевно матиме негативний вплив: чи зможуть приїхати науковці з України? А як не буде їх, то й конференція не буде надто цікава.

В суботу рідко буваю в Центрі. Але вчора пішла, бо показували мультфільм для дітей "Лис Микита", а ще хотіла вступити на годину до бібліотеки. Була приємно здивована великою масою шкільних дітей, що саме закінчували свої суботні заняття. Великий рух і гамір. На фільмі було їх значно менше — а всетаки було їх не менше сотні. А Галина Клюк сказала мені, що бібліотека того дня обслужила 56 читачів! Це приємно почути. Наша праця не пішла намарне! Підчас тижня до бібліотеки приходять тільки одиниці.

Маруся Пасічник знову в лікарні і Уляна знову поїхала до Клівленду. Після чергової операції на хребет, з'явилася якась інфекція. Мучиться, бідна, але мучиться разом з нею також Уляна. Вона тепер часто перебуває не вдома, а в Клівленді, біля матері

Понеділок, 2 березня 2009.

Надворі біло-біло — уночі впала ціла стопа снігу, та й далі падає. А ще заповідають завтра і післязавтра морозні дні, отже не зразу стопиться. Школи закриті, польоти деякі відкликані. Марко вже відгорнув сніг із доріжки до вулиці — якби я була сама, я того навіть не пробувала б, та і його перестерігаю, щоб надмірним зусиллям не зробив собі якогось клопоту. А це вже ніби березень — повинно іти до весни. Але таке в березні не вперше: точно 60 років тому на 5-те березня у Зальцбурґу також випав несподіваний сніг. І ми понад Зальцах до церкви ішли пішки по досить глибокому снігу. А вінчання запланували саме в березні, мовляв, нехай буде весна.

На мою рецензію англомовної книжки Одрача отримала я сьогодні довгого подразненого листа від перекладачки. Закидає мені упередження. "I find your biases regrettable. I cannot help feel disappointment in that you opted to write a review at all." Але з листа видно що зміни в текст таки внесені перекладачем, що вона сама компонувала нову редакцію на основі нібито всяких покреслень і зауваг до тексту зроблених ледве читабельно самим автором. Люди, що виступають у друку, не повинні бути такі перечулені. Ну, я цієї реакції не переживатиму, моя відпорність на критику вироблена давно.

А пропо: недавно дзвонила мені Діма. Мовляв, прочитавши довідку про себе в ЕУД вона так схвилювалася, що мусіла прийняти нітроґліцерин. Її зокрема вразила згадка про те, що її першим чоловіком був Леонід Полтава. Я її потішила, щоб надто цим не переймалася, щоб написала правдиві дані і поправки до ЕУД і передала їх до НТША, бо в ЕУД цих помилок дуже велика кількість і доведеться їх виправляти окремим виданням в інтернеті.

А критиків мені напевно придбає також моє останнє рішення в справі голосування Видавничої комісії. Два із трьох поданих на голосування проектів, не відповідають вимогам правильника. Одне видання вже появилося, та є воно повторним зібранням уже виданих недавно праць, а друге — збірка статтей друкованих в Ukrainian Weekly про суботні імпрези НТШ-А від 2000 до 2008 року. Ініціовані Видавничою Комісією чи управою видання мають точно передбачену правильником процедуру. Іх треба наперед представити на критичну опінію рецензентів ітд. Але останнім часом управа і вид. комісія правильник ігнорують. Це типова українська риса. В Україні також наперед ухвалили конституцію, а тоді взялися її ігнорувати, так як було і за радянських часів. А конституції і правильники саме і подумані на те, щоб процеси робити проглядними, передбачливими і не підвладними всякому кумівству, протекціям і корупції. Мої негативні голоси вимагали від мене трохи цивільної відваги. Бо в першому випадку ішлося про повторне видання творів Шевельова, а в другому — ще більш дразливе — бо це мова про збірку, де переважають статті "самого" голови НТШ-А Поповича.

І ще одна моя опінія, яка може придбати мені якщо не ворогів, то бодай неприхильників. Прислала мені Ліда Слиж, яка тепер виконує обов'язки україномовної співредакторки журналу "Наше життя", кілька віршів на критичну оцінку. А це вірші гідні стінної газетки в середній школі — така собі популярна тепер, зокрема серед віршоманів новоприбулої хвилі імігрантів — патріотична графоманія. І от я висловила думку, що не треба мішати в журналі справжної поезії (я потрудилася, вибрала і переслала їм кілька поезій добрих різних поетів — самих жінок) із цими віршами. Але якщо є інші причини, щоб їх друкувати (нібито заохота для членів СУА) — то можна встановити якусь окрему сторінку "Віршування Союзянок" або щось в тому роді, та й друкувати їх дуже вибірково і після редакційних поправок.

Сьогодні в Нью Йорк Таймсі є велика серйозна стаття про економічну кризу в Україні. Криза охопила вже увесь світ. Наш президент подав на розгляд Конґресу і законопроєкт економічного стимулу, що мавби зрушити з місця економіку США і далекойдучий проект федерального бюджету, що передбачає поважні зміни і вимагатиме посвяти зі сторони громадян. Але це дуже коштовні програми, які піднімають заборгування США до триліонів доларів і через те викликають критику і застереження, зокрема ж республіканської партії. Як такі труднощі стоять перед Америкою, то що тоді говорити про Україну? А ще й там — напередодні президентських виборів на другий рік — повний розгардіяш: Ющенко обвинувачує Тимошенко в державній зраді, Пинзеник зрезигнував з посту міністра фінансів і невідомо хто мав би рятувати економіку України, здобуваючи довіря і позички в Міжнародному Валютному Фонді? Криза вдарила також по Европі — нові члени Европейського Союзу, такі як Угорщина, Естонія, Польща мають більші проблеми ніж Західна Европа, і виникають непорозуміння і конфлікти на економічному тлі, де країни такі як Німеччина і Франція не хочуть давати субсидій біднішим новоприйнятим до ЕС державам.

Росія також потерпіла, але вони мають резервний фонд із приходів з продажі нафти і ґазу. Навіть пропонують Україні позичку 5-ти біліонів доларів. Timeo Danaos et dona ferentes.

Вівторок, 3 березня 2009.

Переглянула я нову книжку Марини Левицької і хочу зробити кілька нотаток. Книжку купила я давно, як дарунок для Мотрі. Мусіла її спеціяльно замовляти. Книжка прийшла пізно, коли я вже їхала до Головінських і я не мала часу її тоді прочитати. Мотря знала про це, що я книжки ще не читала. Тому, прочитавши її, вона мені книжку повернула. Книжку я відставила, займалася іншими справами і читала інші речі. А тепер ось грядуть уродини Соні і я подумала собі, що це може бути для неї добрим подарунком. Але поки вислати вже вдруге даровану (!!) книжку, я вирішила її сама прочитати або бодай переглянути. Тепер бачу, що вона справді заслуговувала на мою увагу. Написана вона талановито і може навіть краще ніж її перша книжка: A Short History of Tractors in Ukrainian. Цікава композиція, трохи менше гумору (але він є між рядками), викривальні зображення побуту робітників-міґрантів із Східньої Европи на роботах у Великій Британї. Бачу, що недаром Левицька удостоїлась невеличкої рецензії в Нью Йоркері. Ця річ ставить Левицьку у перші ряди англомовних письменників-українців, поруч з Аскольдом Мельничуком і значно вище від Олеся Мотиля з його двома романами. Цікаво і варто відмітити, що в книжці є трохи і пізнавального матеріялу про Україну — пара протагоністів — українці, вона з Києва, він з Донбасу, в розмовах є згадки про помаранчеву революцію, про Ющенка, і в суперечках цієї пари віддзеркалені дилеми українського політичного поділу. Але все це вплетено дуже натурально, без всяких пояснень, так якби це були загальновідомі факти і воно дуже радує. Справді таке можливе тільки після Помаранчевої революції, коли англомовна преса була переповнена вістками про Україну, отже можна сподіватися, що англомовному читачеві вже не треба пояснювати елементарних справ географії і політики. І це приємно усвідомити!

Strawberry Fields / Marina Lewycka [New York: Penguin Press, 2007. Це перше американське видання. Раніше, в Англії книжка появилася під назвою Two Caravans, у видавництві: Fig Tree, що є якоюсь філією Пенґвін букс].

Понеділок, 9 березня 2009.

Сьогодні був у мене Леонід Рудницький, щоб разом прочитати і справити англомовний переклад Остапового оповідання "Камінні сходи". Переклад робили студенти Рудницького, як одне із зайнять курсу, що його він учить на Пенсильванському університеті. Гарна ініціятива. Мені приємно, що для такої семінарійної вправи він вибрав Остапів текст. Переклад робили Nathan Cheng, Andrea Dykyj i Bridget Goodman. Очевидно. є чимало дрібних помилок, а то й фальшивого розуміння тексту. Але після виправлень, Рудницький хоче своїм студентам зробити приємність і це десь надрукувати. Згадував "Америку", а то й "Український Квартальник" (що його він тепер є редактором).

Нарешті стопився сніг, потепліло і я вже пару разів ходила на двомилевий прохід. Чуюся незле, хоч пульс звичайно не доходить до 50-ти. Віджілянте, на моє питання про це, сказав, що можна попробувати брати тільки половину соталолу — це бетаблокер, який знижує і рівноважить мій пульс. Я трохи вагаюся це зробити. Зокрема тому, що почуваюся досить добре. Боюсь, що можуть повернутися фібріляції. Може не варто рискувати?

Середа, 18 березня 2009.

На проходах слухаю на своєму маленькому МР3 аудіозапис "Землі" Кобилянської. Мова дуже погана, часом виглядає як калька з польської, а ще й читає якась актриса, що надає цьому діялектові східно-українські наголоси — і це звучить дуже неприродно. Але, на мій великий подив, композиція, психологічні портрети героїв, модерний стиль розповіді — справді на висоті. Який жаль, що наші талановиті письменники, такі як Іван Франко і Кобилянська не мали досконалішого інструмента, ніж тодішня мова їхнього оточення!

Знову ж перед сном слухаю аудіокниги позичені з бібліотеки. Остання така річ, яка виявилася значно цікавішою ніж я сподівалася: це був своєрідний мемуар-травелог: A Walk in the Woods / by Bill Bryson (Read by the author) : про нього на обгортці написано: "An adventure, a comedy, a lament, and a celebration ... a modern classic of travel literature." Але такої характеристики не досить. Оця самотня мандрівка горами і лісами від Джорджії до Мейн по Appalachian Trail — описана пером доброго письменника: вона має водночас і невибагливу простоту і глибоку життєву філософію — і це зворушує.

Четвер, 19 березня 2009.

Вчора мали винятково приємний вечір. За планом нашої театральної передплати, ми з Марком мали зустріч із Раном і Марилею, щоб побачити виставу в театрі Wilma "Scorched". Але перед тим домовились піти разом на вечерю до недалекого від театру ресторану Italian Bistro. Ресторан виявився дуже добрий і відносно не надто дорогий. А вистава також була надзвичайно вдалою. Мені вона подобалася більше, ніж чимало інших постановок цього ж театру в минулому. Автор п'єси Wajdi Mouawad — він уродженець Ливану, який тепер живе у Канаді. Тема трагічна, розповідь на тлі родинної драми, як своєрідної метафори для універсальної трагедії міжетнiчних конфліктів, що приносять жорстокість насильств і катастрофу для людей. Вмирає мати, залишаючи пару дітей — дочку і сина. В тестаменті залишає інструкцію, що наказує дітям віднайти батька і брата. Останні роки перед смертю між матірю і дітьми не було жодного контакту — вона взагалі мовчала, не обзиваючись, отже відносини були напружені. Діти не знають, чи тестамент не є якоюсь злорадісною вигадкою-помстою матері. Але дочка перша рішається шукати за батьком (про якого думали всі, що він помер) і за братом, що про його існування довідуються вперше із матірного тестаменту. Їде на батьківщину своєї матері і поступово дізнається про жорстоку правду. Батько був не героєм, що загинув, як розповідала мати, але ватажком банди і ґвалтівником матері. Що більше, в тракті дальших досліджень, виявляється, що т. зв. брат і батько — це одна і та сама особа. Одне слово — трагедія класичного грецького зразка. Всупереч іншим виставам цього театру, сценографія — мінімальна, тільки крісла на подіюмі, без додаткових декорацій. Але ми всі четверо трохи посміялися із факту, що на сцені Вільми завжди певну роль грає вода — ми вже бачили вистави, де на сцені представлена річка Стикс (із справжньої водою!), або басейн води, куди входить актор купатися ітп. Вчора тільки падав дощ — дощ який ставав кривавим для підкреслення жорстокостей драми. В п'єсі бере участь дев'ять акторів. Режисером була Blanka Zizka. Виглядає, що оригінал написаний французькою мовою, бо подане ім'я перекладача — Linda Gaboriau, а у футноті згадана оригінальна назва — Incendies.

Понеділок, 30 березня 2009.

Знову пройшло десять днів без записок. В п'ятницю 27 березня помер Олекса Біланюк. Ми знали вже кілька днів наперед, що він вмирає. Лариса — украй зрозпачена і розбита, звернулася за практичною допомогою до Віри Лащик, а Віра — до мене. Я переглянула всі три енциклопедії — ЕСУ, ЕУД, і англомовну ЕУ, а також інтернет і написала про Олексу статтю-некролог, не знаючи ще дати смерти. Подумала я собі з великою дозою самоіронії і самокритики: мовляв, некролог готовий, але людина ще живе. Ну, цього життям назвати не можна. Лариса навіть думала, що треба зарезервувати церкву на похорон. Але цього не зробили: мовляв ще живе, якже можна? Адже аґонія і мука могли ще тривати — не знали: години? дні? тижні? Коли помер в п'ятницю, виявилося, що вже на наступну суботу замовити похорону не можна, бо є вже і якийсь інший похорон у нашій церкві. Отже ховатимуть в п'ятницю. Розуміючи, що в таких обставинах люди не матимуть змоги довідатися про смерть і похорон — оголошення в радіо і в Свободі будуть уже запізно — я звернулася до УкЦентру, щоб дали мені змогу сказати кілька слів на радіо в суботу 28 березня. Радіопрограма вже була готова і зарекордована, але я переконала Орисю Гевку, що Біланюк надто важлива особа, щоб стерли якусь чи то музику, чи коментар, і зробили місце для короткого повідомлення. Послухали моєї ради: змазали якусь музику і дали мені 2 мінути часу. Ось коли придався готовий- написаний вже чорновик некрологу. Я вибрала тексту на 2 мінути і — о чудеса модерної техніки! — навіть не мусіла їхати на радіостанцію, щоб це записати, а просто могла зробити це по телефону.

В суботу 28 березня я мала їхати з Анею Максимович на Малу Раду Чортополохів, що відбувалася в домі Віри Попель в Monmouth Junction, NJ. Аня мала приїхати по мене в 10-ій годині ранку. З уваги на смерть Олекси і потребу виступити по радіо, я Ані подзвонила що не зможу поїхати. Але коли в суботу, о годині 9:30 за допомогою телефону вдалося передати моє повідомлення по радіо, я вирішила, що є ще час зібратися, вдягнути пластовий однострій і таки поїхати на Раду. Я вже давно між Чортополохами не була, отже добре, що я могла поїхати. З'їхалося 25 молодих і старших сеніорок, була приємна товариська атмосфера, ще й вибаглива і смачна перекуска. Хата Попелів — велика і заможна, не знаю і не могла довідатися від Ані чим займається Вірин чоловік, що може дозволити собі на таку вибагливу хату на просторій парцелі з обох боків висадженій старими деревами. Сама Віра працює як медсестра. Ми не залишалися на вечерю, а за дня ще повернулися додому. Іхали з нами в авті ще Віра Пак і Галя Головчак. Аня, хоч і старша від мене, має великий досвід шоферування на великих дорогах — я сама туди напевно не поїхала б.

В неділю вже були усталені подробиці похорону і ввечері я вже могла послати — після остаточної редакції і погодження з Ларисою — посмертне оголошення до Свободи. Зробила я також нову редакцію своєї статті-некролога і електронно вислала до редакції. Було б добре, якби це могло появитися в найближчому номері газети, але навряд, чи це станеться. Коли я сьогодні подзвонила до Осціславської довідатися, чи отримали і змогли відкрити електронно переслане оголошення, я довідалася, що число майже готове, і навряд чи можна буде додати туди статтю про Біланюка. Я ще подзвонила до Роми Гадзевич, бо думала, що переконаю її, що в інтересі Свободи є надрукувати цей некролог якнайскорше, але могла тільки залишити записку на автовідповідачі. Похорон буде в п'ятницю 3 квітня — з церкви Михаїла на Баунд Брук. Я мусіла сьогодні відкликати лікарську візиту в Стафанишин (що на неї вже пару місяців чекала — а тепер мусітиму ще два місяці довше чекати), а Марко мусітиме зрезигнувати із своєї п'ятницевої фізіо-терапії. Поїдуть з нами моїм автом також Віра Лащик і Марта Трофименко. Марта приїде вже в четвер, переночує в нас і разом поїдемо до Баунд Бруку.

Переслала я також інформацію про похорон Біланюка електронною поштою кільком особам і бачу, що це моє коротке повідомлення уже розійшлося по електронній мережі Америки, Канади і навіть України.

Маю одну бібліографічну неприємну комплікацію. Позичила я з нашої Української Бібліотеки нову книжку Чернецького, щоб її описати для моєї ULE. Закінчивши опис, перевірила також подану бібліографію в книжці і — на своє велике здивування — знайшла там статтю Забужко друковану 1995 року в Slavic and East European Journal — статтю, якої нема в моєму огляді університетських журналів! Це мене дуже затурбувало — саме недавно посилала я вдруге електронною поштою свій огляд 90-их років до Сучасності, бо вони не могли відкрити раніше посланого тексту — отже маю доказ, що мій огляд таки збираються друкувати в журналі. А тут така неприємна несподіванка. Я сьогодні переглянула кілька тек звоїх бібліографічних записок, думала, що може я маю опис цієї статті і ще не вписала її в комп'ютерну версію (боялася, що може знайду і інші такі статті), але ні, не знайшла. А тоді, щоб зрозуміти як це моглo статися, перевірила картотеку журналів і знайшла причину: саме цього номера не було в бібліотеці Ван Пелт і він позначений в мене як NA (Not Available). Пех хотів, що саме там була стаття Забужко про українську літературу! Попробую знайти статтю, описати її і може ще включити в огляд, переробивши трохи текст (Бо я ж роблю навіть циферні висновки! ) А Забужко напевне зверне увагу, що я включила тільки одну її статтю, тоді коли насправді вона має їх дві!

Субота, 11 квітня 2009.

Знову велика перерва в записках — тим разом цілих 11 днів! А записувати було що!

Похорон Олекси відбувся тиждень тому, в п'ятницю. Погода була дуже погана — не тільки дощ, але й громовиця. Марта Трофименко приїхала до мене день раніше, Марко погостив нас вечерою в четвер, вона переночувала і в п'ятницю ранком я з нею поїхала на Михайлівку. Марко має якусь перекладацьку роботу і відпросився, щоб не їхати до церкви. І добре, що так вийшло, бо відправи були надто довгі і закінчилися аж біля 1 години дня. Церква була повна людей, а в часі відправи вдарив грім (мабуть у громозвід) — що потім викликало репліки забобонних: мовляв, Олекса відізвався з того світу! Коли я виїздила з паркувальної площі, була така велика злива, що з трудом було видно, як їхати. Оттак ми з Мартою приїхали додому і тут Марко перебрав авто і ми поїхали до Баунд Бруку. Дощ трохи втихомирився, отже шоферові не було так трудно їхати, як було вранці. Трохи там під кінець дороги блудили, але приїхали раніше від похоронної процесії. Ще встигли висипати на Остапову могилу мішок раніше купленого для такої цілі білого декоративного каміння, а Марта ще встигла оглянути новозбудований пам'ятник Славкові, який не тільки в недалекому сусідстві до Остапа, але і виглядає як копія нашого чорного нагробка. Тризна була в заряді пань місцевого Сестрицтва — їжа була дуже смачна, а людей з'їхалось досить багато — близько сотні — не тільки з Філядельфії, але з Нью Джерсі і самого Нью Йорку. Було чимало промов (від НТШ-А, від алюмнів Лювену, від Бурлаків, від ФКУ, від друзів — говорила і Лариса Онишкевич, і навіть я), поминками проводив Кіпа, який спеціяльно на пару днів раніше повернувся з Італії. Були і численні привіти з України — кілька від різних відділів Академії Наук. Доньки подбали про висвітлення цікавих світлин з життя Олекси — а що і життя було цікаве і багатогранне, то й світлини роблені в різних країнах світу (на слонах, на верблюдах, з пілотованим Олексою літаком ітп.) викликали зацікавлення. Під кінець підступив до мене Ференцевич і показав привезену для Лариси Біланюк найновішу Свободу — а в ній не тільки два посмертні оголошення, але і моя стаття про смерть Олекси!

Марта Трофименко ще одну ніч у нас переночувала, а тоді я відвезла її до підміського потягу на Ферн Рак — і вона поїхала — наперед до головної станції на 30-ій вулиці, а тоді другим підміським потягом додому до Вільмінґтону. Це вона спрактикувала вперше, бо боялася їхати автом безпосередньо, як це завжди робив колись Славко.

Минулого тижня я двічі — у вівторок і в четвер — поїхала на роботу до Української Бібліотеки. Мала нагоду знайти дві приємні несподіванки: в газеті Америка, в англомовному її відділі, надрукований переклад Остапового оповідання "Камінні сходи" що його зладили студенти Леоніда Рудницького на PENN. А в новому номері Всесвіту (який вже прийшов до УБібліотеки, але чомусь і досі не прийшов до мене) — на мою велику радість — є рецензія Дмитра Дроздовського на ОТ: Бібліографічний покажчик. Що така рецензія існує, знала я вже і від Воронки (що його цікаві спомини надруковані в тому ж номері), але також мала змогу прочитати вже й цілий текст на інтернеті. (Це великий здобуток і поступ, що журнал можна читати і в інтернеті!) Два радісні Остапові успіхи, що про них він, нажаль, не знатиме.

Хочу ще віднотувати, що напередодні похорону, мені — за допомогою Максима — вдалося отримати електронно текст статті Забужко із славістичного журналу — я в поспіху і під стресом написала і англомовну анотацію і українську — зробила відповідні поправки у своїй статті про університетські журнали і ще встигла послати їх до Сучасності. (Вже й отримала потвердження, що наново відредаговану статтю вже отримали). Маю надію, що буде надрукована саме ця доповнена редакція.

А я таки наважилася: від вівтірка 7 квітня зменшила собі наполовину дозу ліку соталол. Покищо жодних негативних наслідків не запримітила. Можливо навіть, що є деяка поправа.

Понеділок, 13 квітня 2009.

Вчора був латинський Великдень, а наша Вербна неділя. Я поїхала до церкви — не так із релігійних спонук (таких у мене немає), але тому, щоб кинути на тацу свою пожертву. Рідко тепер ходжу до церкви, а треба парафію трохи підтримати. Людей була надзвичайно велика кількість — не тільки паркувальна площа, але і довколишні травники були заповнені автами. Але з моїх знайомих я побачила тільки три особи, в тому числі — Віру Кліш, що з нею думала з'їсти там полуденок. Вона одначе приїхала із своїми сином і невісткою і на полуденок не залишалася. Отже я з'їла деруни на самоті. Була щоправда коротко із своїми внуками Віра Лащик (вона взагалі рідкісний на парафії гість, навіть не є записаною парафіянкою і я собі часом жартую, що отці не схочуть її поховати і діти матимуть клопіт із похороном!) Церква була заповненена, ми і чимало інших людей стояли на дворі, а було досить холодно, та ще й з проникливим вітром, отже Віра швидко поїхала додому. До церкви приходить звичайно багато молодих батьків, малих дітей і зокрема звернула я увагу, що серед цієї публіки переважають молоді хлопці.

Прочитала я позичену в Українській Бібліотеці книжку про князя Вільгельма фон Габсбурґа, Василя Вишиваного. [The Red Prince: The secret lives of a Habsburg archduke / Timothy Snyder. New York: Basic Books, 2008. 344p.]. Тема мене зацікавила — я знала, що був такий принц, але мало знала про його життя. Автор — Тімоті Снайдер — був одним із конкурентів Сергія Плохія на пост професора української історії в Гарварді. Він є професором історії в Єйлському університеті. Книжка написана досить цікаво — це історія на тлі біографії і вона розповідає про рід Габсбурґів, зокрема про родину Стефана і його дружини Марії Терезії, що обоє походили від своєї пра-пра-прабаби славної цісаревої Марії Терезії. Стефан і Марія Терезія мали шестеро дітей, серед них і Вілгельм. Цікаво, що в цій родині дітей приготовляли на правителів Польщі і вчили від раннього дитинства польської мови серед інших. Один із синів, Карль Альбрехт, мав бути польським королем, а Вільгельм вибрав собі — Україну. Все це, очевидно мало бути в рямцях габсбурзької монархії. Снайдер розповідає про політичні метаморфози Вільгельма, про його ролю в час визвольних змагань, про його зв'язки з УНР, Скоропадським, німцями, про організацію українського легіону (мені не зовсім ясно чи це були Українські Січові Стрільці?), про його спроби українізувати армію, про зв'язки з митрополитом Шептицьким ітд. Згодом Вільгельм жив закордоном, брав участь у підпільних політичних заходах, був у центрі голосного кримінального скандалу в Парижі, мав зв'язки із фашистами в Італії і Німеччині, пару літ після війни помер від туберкульози в совєтській тюрмі. Карль Альбрехт мав маєток і броварню в місцевості Живєц (Żywiec), утримував фінансово Вільгельма — він і його діти залишились патріотами Польщі. Трохи забагато різних історичних диґресій і подробиць — серед них не легко сконцентруватись на житті самого Вільгельма. Є якісь натяки на його гомосексуалізм, чи бодай трансвеститизм, а слово "червоний принц" стосується до Вільгельмових лівих політичних симпатій. Цікаво, що автор робить певні політичні паралелі між багатонаціональною габсбурзькою імперією і сьогоднішнім багатонаціональним Европейським союзом.

Середа, 15 квітня 2009.

Вчора були ми з Вірою і Марком у театрі. Тим разом не в театрі Wilma, а в Philadelphia Theatre Company на п'есі Едварда Олбі. В цьому театрі я була вперше. Він щоправда існує вже у нашому місті понад 30 років, але на Broad street на т.зв Avenue of the Arts він відносно недавно. Приміщення модерне, гарно заплановане, велике, має навіть балькон. Коли ми прийшли туди 15 мінут перед виставою, заля була майже порожна і я вже навіть турбувалася, чи виповнить публіка це приміщення. Тим більше, що п'єса йде вже пару тижнів.. Приємно було мені, що я помилялася: велика зала була виповнена по береги. Грали "At home at the Zoo". Вистава складалася фактично із двох частин: перша дія — мала назву "HomeLife" — грала пара акторів і тема, як часто буває в Олбі (напр. в таких раніше бачених п'єсах як "Who's afraid of Virginia Wolf?" або "Seascape") відносини у подружжі між чоловіком і жінкою. Друга дія: "Zoo story" — знову двоє акторів, але тим разом це два мужчини (один з них — персонаж з першої дії) і дія відбувається в парку на лавці. Цікаво, що "Zoo story" — це була перша п'єса Олбі взагалі. Її відкинули були бродвейські театри і перша постановка була в Берліні! А те, що вчора було першим актом — першою дією — Олбі написав недавно — 54 років після берлінської прем'єри, яка і була його успішним дебютом і промостила йому дорогу до світової слави. Погода вчора була препогана — холодно і дощ. Ми з Марком Віру підібрали просто з праці і перед виставою вечеряли в ресторані Italian Bistro.

Interviewer: Do you think that the talk Peter and Ann have in "HomeLife" will radically affect their relationship in the future?
Edward Albee: I don't know, that's up to them
I.: you've written so many plays over the years about marriage.
Edward Albee: "I've discovered most people will be in some kind of a relationship.... And I find absolutely no difference in good heterosexual relationships and good homosexual relationships. I haven't found any difference whatsoever except societal pressures"
Edward Albee: "I'm always happier being off-Broadway, because most of my plays are chamber plays and don't want thousands of viewers."

В ролях виступали: T. Scott Cunningham (Peter), Susan McKey (Ann), Andrew Polk (Jerry). Режисером була Mary B. Robinson. Грали незле.

Понеділок, 20 квітня 2009.

Дякуючи Вірі, ми з Марком мали вчора український Великдень. Віра зробила гостину і запросила крім нас також Ларису Біланюк з мамою. А була серед гостей і Регіна Кострубяк, яка саме приїхала з Еспанії і пару днів перебуває у Віри, і, очевидно, також Андрійко з Доріною, обоє Кіпи і два їх сини Марко і Дмитро. Старенька пані Зубаль (96-річна!) фізично ще досить міцна, але має прояви поважної сенільности — з нею можна, нібито, нормально розмовляти: згадувала, наприклад, мою бабуню, що з нею була колись добре знайома ще в Берхтесґадені, говорила і про свої внучки, питалася де я живу і чи сама, все це було до речі, але ті самі питання і розповіді повторялися кілька разів на протязі пополудня, отже не пам'ятає що говорить і навряд чи засвоює відповіді на свої запитання. Рехі після смерти свого Василя, взялася серйозно за вивчення української мови, їздила навіть на спеціяльні курси до Львова, до Українського Католицького Університету. Багато вже розуміє і вміє сказати кілька речень. Альберт Кіпа показав мені товстеньку книгу Барчиного "Жовтого князя" — найновіше видання УВАН, що включає не тільки перший том, але і другий том, досі ніде недрукований, що зберігся у Барчиному архіві в УВАН. Це неабиякий успіх для видавництва, щось справді нове (маю надію, що друга частина не гірша першої!) Кіпа розповідав мені про Барку, що його Кіпи знали як близькі приятелі ще з Европи. Про Барчиного сина і його зустріч з батьком, де обидва були собою розчаровані — син, побачивши батька, який живе в багатій Америці як аскет, у вежі на Верховині, батько, побачивши, що син російськомовний і далекий від українства. На мою репліку, що мені більше подобається Барчина проза ніж його поезія, Кіпа сказав, що Барка у своїй поезії дуже був під впливом Данте. Говорив Кіпа і про "Фауста" Ґете, як то він студентам своїм поручає якусь нововидану американську книгу, де вміщені тільки початкові і кінцеві частини — мовляв, найкраще, що є у "Фаусті". Мені Альберт привіз — позичив на моє прохання — нововидані в Україні переклади Віри Річ Шевченкової поезії. Виявляється, що це важка велика книга, яка вміщає також репродукції мистецьких праць і — каже Кіпа — продається за 120 доларів! Я її вчора тільки переглянула, але на днях мусітиму над нею попрацювати, щоб включити її в ULE і також в скороченому виді дати опис змісту до UL. При нагоді ми привезли в нашому баґажнику приготовані для бібліотеки УВАН "Літературну Україну" (за 2008 рік), кілька річників (неповних) журналів "Нові дні" і "Овид", а також кілька років "Книжника рев'ю". Одне слово, трохи прочищую свою кнгозбірню, щоб зробити місце для нових надходжень. Все це Кіпа забрав до свого баґажника, щоб при нагоді завезти до Нью Йорку.

Я мала добру волю і намір поїхати на Великдень до церкви, але ... Напередодні, в суботу, ми поїхали з Марком до Home Depot і накупили за 72 дол. квітів, землі і рослин до городу. Отже в суботу — при гарній теплій сонячній погоді — Марко косив траву, а я садила квіти. Чулася незле і здавалося, що це не завелике для мене зусилля. До вечора впоралася, землю скопала, квіти посадила у горщики і на грядки, але крижі мені так розболіли, що я ледве могла піднятися на ноги. Після купелі рано лягла в ліжко — на електричну подушку — а серед ночі двічі приймала на біль Tylenol extra strength. Вранці чулася ще не надто міцна і вирішила до церкви взагалі не йти — бо там мені довелось би годинами стояти на площі, адже на Михайлівку на Великдень — при добрій погоді — приїздить пару тисяч людей, діти виводять гаїлки ітд. Це було б мені понад силу. Отже не поїхала, хоч раніше планувала, що Марко мене туди підвезе і там залишить, щоб я не мусіла журитися паркуванням авта.

Пару днів тому я закінчила підготовку матеріялу, що подуманий як пам'ятка для внуків, а також як нарис для "Нашого життя". Це уривки із щоденника і я назвала це "Діти". Машинопис вийшов на 26 сторінок — отже в "Нашому життю" це мусітиме друкуватися із продовженням в трьох-чотирьох номерах. Маю надію, що редактори і читачі оцінять належно цей матеріял. Але мушу ще знайти дві - три фотографії, що могли б прикрасити це в журналі. Один примірник послала я Ніні — на її день народження — разом із дарунком-чеком на 500 дол. Ніна, якщо читатиме цей нарис, буде першим його читачем. Але навіть, якщо не читатиме тепер, то може залишить собі на пам'ятку. Листа до неї написала я по англійському, але знаю і вір'ю, що її знання української мови вистачальне, щоб цей матеріял прочитати і зрозуміти.

Вівторок, 5 травня 2009.

Два тижні без записок — завмирає щоденник, завмираю поволі і я сама. Довкола, як сказав був колись Кедрин — пустка. Більшість друзів або на цвинтарі, або далеко. Дві три особи, що з ними можна спілкуватися по телефону — одне слово — доживаю віку на самоті і задурюю себе бібліографічною працею, щоб не попасти в депресію.

Минулої суботи був бенкет УОКЦентру — квитки по 100 дол., бо це подумане як збірка грошей на перебудову. Гостем тим разом була астронавт українського роду, яка вже пару разів літала в космос — Гайді Стефанишин-Пайпер (Heidimarie Stefanyshyn-Piper, Captain USN, Astronaut, NASA). Батько її — українець, мати — німка. Сама Гайді вміє говорити по українському, хоч і не дуже добре. Була колись пластункою і ходила до української школи. Цікаво, що повезла зі собою в космос пластову лілейку-відзначку, бо має сентимент до Пласту і з вдячністю згадує своє юнацьке пластування. Вона має вищу інженерну освіту (МІТ) і вже неабиякий стаж і досвід, хоч це ще молода, досить гарного вигляду жінка. Про її родинний стан не було згадки — але вона, здається, одружена і має дітей. Вітали її надзвичайно прихильно, багаторазовими оваціями та й щось чи не п'ять разів співали "Многая літа". Вона ввесь день провела в Центрі — ходила на окремі зустрічі із школярами, і з пластунами. Підчас коктейлу показували слайди з її космічних пригод, а велика виставова ґаблотка і досі їй присвячена і показує її відзнаки, мундир, різні меморабілія. Сам бенкет зібрав повну залю учасників, але — на мою думку — не був надто вдалий. Їжа була не дуже смачна, а що подавали її майже рівночасно з програмою (хор ітп) то люди не знали, чи випадає їм їсти, чи треба чекати на закінчення якоїсь точки в програмі. Я сиділа при столі з Вірою Кліш, Наталкою Даниленко, Грицем і Надею Петриками — розмовляти не було як і взагалі не було цікаво.

У вівторок 28 квітня мала я першу візиту в нової лікарки-гінеколога. Вона називається Syeda Naureen Alam і належить до групи гінекологів PennCare for Women. Молода гарна жінка, мабуть не має більше ніж 35–40 років. Мої гінекологи на протязі років часто мінялися — її попередниця, Мілє, зліквідувала практику і пішла на дальшу якусь спеціялізацію. З давніших моїх гінекологів — одна загинула в автомобільній аварії, одна виїхала за чоловіком поза Філядельфію. Але маю надію, що мої медичні звіти переходять з рук в руки і Алям буде з ними як слід обзнайомлена. В четвер маю замовлений мамоґрам — вже два роки минуло від попереднього — маю надію, що не виявить якоїсь загрози.

Увечері в четвер має бути в УКУ презентація книжки Наталі Пазуняк. Це збірка різноманітних її статей про Лесю Українклу. Хоч є там включені і три статті англійською мовою, то серед них немає тієї, що була друкована в новозеляндському славістичному журналі 1988 року — не знаю чому. Сама Наталя вже добре не бачить і дуже залежна від своєї опікунки. Це її перша книжка. Я написала коротку замітку до "Нашого життя"[бо Лариса Онишкевич вирішила послати свою рецензію не до НЖ, а до "Свободи"], поряд із заміткою про спогади Ліди Палій. Думаю, що в журналі повинні бути такі короткі анотації про нові книжкові появи, зокрема авторів-жінок.

А пропо "Нашого життя". Отримала я листа від Ліди Слиж, яка відповідає за українську частину журналу. Тамара Стадниченко переслала їй мій нарис "Діти". Ліда Слиж висловила мені низку комліментів, а найбільше мені приємно, що вона написала: "З великим задоволенням і на одному диханні я прочитала Ваш щоденник. Хоч була вже пізня година, але я не могла відірватися, поки не прочитала до кінця." Далі йдуть висновки, що це мовляв праця "повчальна й актуальна для наших читачів" і неодна з нас "скористається Вашими порадами щодо спілкування з малими дітьми." Ну я їй подякувала і вияснила, що це не поради, а просто один досвід, один приклад. Маю надію, що вони гарно і без змін і з надісланими фотографіями надрукуют цей матеріял і що він зверне на себе увагу читачів. журналу.

Прийшли нарешті два числа "Всесвіту". Перший номер за цей рік (який до мене не дійшов, бо десь загубився у пошті) я вже бачила в бібліотеці і там є — на мою велику радість — рецензія Дмитра Дроздовського на "ОТ бібліографічний покажчик". Але я сподівалася, що в наступному випуску буде моя рецензія на Одрача. Нема. Маю надію, що буде в наступному номері — бо хіба ж редакція не відкине моєї рецензії через реакцію на неї Ерми Одрач? Вона напевно послала їм свого ображеного листа.

Знайшла я в цьому номері деякі помилки: напр. у статті Євгена Поповича про Лукаша, сказано, що мовляв шанувальники і супротивники не могли порівнювати перекладу з оригіналом "бо не знали іспанської мови" — а мова тут не про "Дон Кіхота", а про "Декамерон"! або у статті Корунця "Вдале відтворення поетичного визначення ознак часу" невідомо про що мова — це рецензія на книжку, але не названий ні автор, ні заголовок — бібліографічних даних немає ні в тексті, ні біля нього!

Рудницький прислав мені ще один переклад Остапової новелі. Тим разом вибрали чомусь "Подвійне життя". Переклад робила Леонідова студентка Bridget Goodman. Мусітиму присвятити трохи часу і звірити це з оригіналом, як я це зробила із "Камінними сходами".

Напередодні 3 травня — Остапових уродин — Віра Лащик принесла величезний букет бузку — не тільки фіолетного, але і білого. А в радіопрограмі центру згадали ОТ в календарі історичних подій.

Вчора подивилася я на Google під своїм прізвищем і знайшла цікаву несподіванку. Є переклад вірша "Хто кличе" Неллі Захс. Мій переклад, але ... РОСІЙСЬКОЮ ! мовою. Буду мусіти звернутися до Максима — може він знайде ключ до цієї загадки? Напевно взяли мій текст із інтернетної антології Косаренка — може Косаренко зможе дати якесь вияснення?

Виглядає це так:

Нелли ЗАХС
(в переводе М. Тарнавской)

Nelly Sachs
Wer ruft?

КТО ЗОВЕТ?

Кто зовет?
Собственный голос!
Кто отвечает?
Смерть!
Погибает ли дружба
в военном лагере сна?
Да!
Почему не пие петух?
Он ждет. чтобы поцелуй розмарина
поплыл с водой.

Что ето?

Ето мгновение опущения
из которой выпало время
убитый вечностью!

Что ето?
Сон и смерть — безприкметни.

***
Це є на сайті: http://poetryua-ru/tarnawska/nsachs05.html

І хто б то подумав, що Марта Тарнавська так добре володіє російською мовою, що навіть вірші з німецької перекладає на російську? Мій плаґіатор, одначе, не доглянув, що залишив український слід — адже хіба не може бути "время убитый"? Звідки воно взялося і хто завдав собі труду перекласти мій текст російською? Може не існують російські переклади Неллі Захс і вони хочуть заповнити лакуну заднім ходом?

Середа, 20 травня 2009.

Варто відмітити кілька подій за останні два тижні. Презентація книжки Пазуняк зібрала майже 40 осіб. Виступали Заліпський, Рудницький, Кіпа, Шуль, і сама Пазуняк. Грали записані на тасьмі композиції Вадима Кіпи до слів Лесі Українки. (Це не було надто ефектовне: записи аматорські, а співачка також). Виступ Наталі Пазуняк цікавий був тим, що вона — ліпше від інших може — розуміє, що книжка появилася надто пізно, що її потрібно було (але вже неможливо) усучаснити, доповнити новими даними ітп. Ірена Рудницька підготовила гарний фуршет. Наступною імпрезою в цій серії була презентація перекладу "Пекла" з Божественної Комедії Данте. Переклад зробив Богдан Лончина, уже покійний. Виступали знову Заліпський, Рудницький, Кіпа, син перекладача — отець Тарас Лончина. На диво були деякі досить цікаві відгуки авдиторії: говорили Осип Рошка, Петро Клюк, Наталя Пазуняк — про Данте і зокрема про Василя Барку. Вчора — останньою в цій серії — була презентація на УКУ фестшріфту в честь Леоніда Рудницького На перехресті культур. Виступали Кіпа, Олександр Лужницький і сам Ювіляр. На велике диво, Левко говорив з нехарактеристичною для нього скромністю. Про те, що, мовляв, він мав у житті більше щастя як розуму, про те, що він не справжній науковець типу напр. присутнього на залі Івана Коропецького, що він, мовляв, нічого нового не вніс в науку, але все життя любив вчити, виступати перед студентами і це давало йому велику сатисфакцію. Говорив про вплив на нього його бабуні Лужницької, що защепила йому в дитинстві любов до літератури, і про пізніший вплив вуйка — Григора Лужницького. Імпреза мала майже родинний характер, Олександр Лужницький говорив з гумором про різні манери виступів Леоніда, а дружина Ірена знову ж таки приготувала симпатичний фуршет. Мала я враження, що саме задля цієї останньої імпрези влаштували цілу серію. Людей знову ж таки було біля 40 осіб.

Важливою подією були загальні збори НТШ-А, що відбулися в суботу 16 травня в Нью Йорку. Я поїхала автом разом із Заліпським, Рудницьким і Лужницьким. Останнім часом ширилося помітне незадоволення автократичним способом ведення товариства головою Орестом Поповичем. Була навіть серйозна загроза опозиційної листи на загальних зборах. Очолити її мав Роман Процик. Він був в останній каденції науковим секретарем і часто на зборах управи доходило до конфліктів між ним і головою Поповичем. Але Роман довго не міг рішитися, не підготовив своєї команди заздалегідь, а коли в останній хвилині пробував намовляти людей на різні діловодства, виявилося, що вони дали слово Поповичеві не кандидувати також і на другій листі. Отже опозиційна спроба провалилася, а Процик в останній хвилині погодився ввійти до команди Поповича як вільний член. На наукового секретаря прийшов на місце Процика Григорій Грабович — і це дуже цікаве явище. В минулому Грабович ігнорував і легковажив НТШ-А, але останнім часом побачив, що є можливість фінансової підтримки НТШ-А для видань його видавництва Критика (Листи Коцюбинського до Аплаксіної, напр. отримали на видання ґрант НТШ-А) і почав виявляти зацікавлення. Було б добре, якби він і справді почав брати участь в праці управи — побачимо в недалекому майбутньому, як це буде виглядати. Головою видавничої комісії залишився Василь Махно. Це на мою думку — недобре і для Махна, і для Товариства. Попович не повинен пропонувати до управи на голову комісії платного працівника НТШ-А. Адже це ясний конфлікт інтересів. Мені жаль Василя — бо він не може відмовитись від такої пропозиції, і не може бути незалежним членом управи та висловлювати незалежну власну думку. Крім того, очевидно, праця комісії відбувається на оплаченому часі працівника НТШ-А, коштом іншої роботи. Головою комісії членства став Володиир Петришин — і це також, на мою думку, недобре. Я дуже співчуваю професорові Петришину — він видатний вчений математик, йому недавно сповнилося 80 років і управа НТШ-А вітала його окремим листом у пресі. Але це людина з трагічною біографією: він повинен стояти збоку і в тіні, бо вже тепер його активність в НТШ-А привертає до себе увагу громадян — мовляв, це той, що вбив свою жінку? — і як це не прикро, але надто помітна присутність Петришина може стати для Товариства бумеранґом. Недобре також, що в управі помітну роль грає Андій Шуль — за правничі послуги він бере гонорари, що є також конфліктом інтересів, а крім того, кажуть, його пропихають до НТШ-А люди бандерівської політичної партії. Самі збори пройшли відносно мирно. Проводив ними Леонід Рудницький і його легкий гумор допомагав розрядити напруження. Голова Попович звітував з великою дозою самохвальби, без відмічення будьяких недоліків, немов би їх і взагалі не було. Але виступили в імені Контрольної Комісії Лариса Онишкевич — дуже помірковано, і тільки відмітивши деякі резолюції попередніх зборів, які були зігноровані, і Роман Процик, який звернув увагу на недоліки в праці управи, загострений тон дискусій, дошкульні листи, цензуру. Перед зборами відбулося засідання філологічної секції, що в ній і я брала участь, і де серед присутніх був і Грабович. Лариса, на мою радість, пригадала про пропоновані мною заходи в справі відзначення 200-ліття Шевченка, зокрема про мою давню пропозицію розписати конкурс на англомовну біографію Шевченка, що була одною з резолюцій 2006 року. Я вперше пропонувала це в своїй доповіді на шевченківській конференції 2000 року, але пройшло 9 років і нічого в цій справі не зроблено. [Лариса цю справу піднесла теж на самих загальних зборах і Попович, пізніше, в приватній розмові зі мною, оправдувався, що він, мовляв, такої резолюції не доглянув]. Виглядало, що зацікавився цим Грабович — було б великим успіхом, якби він і сам захотів написати таку англомовну біографію. Його напевно вразило те, що я назвала на засіданні секції біографію Міцкевича, що її написав Роман Коропецький — мовляв, такої книжки про Шевченка ми не маємо! На конкурс, що його я пропонувала 2000 року, вже мабуть запізно, але сам Грабович ще мігби написати таку книгу — якби перестав присвячуватися політиці і журналістиці!

Середа, 3 червня 2009.

Серйозні прояви депресії примусили мене до деяких протизаходів: почала ще частіше ходити на працю до Української Бібліотеки в Центрі, провела пополудне на багатолюдному фестивалі парафії на Михайлівці, тобто була трохи серед людей — бо занадто дається мені взнаки моя осамітненість. Але — найважніше: довідавшись, що до Урбани зголосилося вже біля 70 учасників, вирішила, що і мені варто туди поїхати. Штогрин переконав мене, що ще не запізно зголоситися і от я від передучора те тільки й робила, що виповняла аплікації, пересилала Штогринові теми пропонованої доповіді, писала — вже двічі — Policy Relevance Statement (там тепер якісь нові особливі вимоги). Ще не маю остаточного потвердження, що мені признають ґрант на помешкання, але навіть якщо не зможу отримати нічлігу в гуртожитку, то зможу мешкати за поміркованою оплатою в Гендрікс гаус, де Дмитро, на всякий випадок, зарезервував для мене кімнату. Марко допоміг мені замовити літак. Отже їду на п'ять днів — від 23-ого до 28-ого червня. Трохи боюся надто великого зусилля, але я тепер — відколи беру кумадину і зменшила собі наполовину дозу соталолу — чуюся фізично значно ліпше. Треба буде приготовити якнайменше баґажу, но і матеріяли для праці в бібліотеці. Хоч тим разом не планую проводити довгі години в бібліотечних сховищах — для такого в мене вже сил немає! Більшість часу думаю віддати самій конференції, спілкуванню з людьми. Але може будуть і можливості для якихось бібліографічних знахідок. На доповідь запропонувала я "Українське літературознавство на сторінках англомовних університетських журналів" — про 80-і роки я вже колись доповідала в Урбані, а це буде про наступне десятиліття і дасть змогу для деяких порівнань. Сучасність тримає цю працю вже пару років, отже вона ще не надрукована, тому й можу її використати.

Четвер, 4 червня 2009.

Вчора були з Раном і Марилею в театрі. П'єса в театрі Wilma називалася "Hysteria". Автор її — Terry Johnson, бритійський драматург. В центрі уваги Sigmund Freud і Salvador Dali. В головних ролях виступали Alvin Epstein (Фройд), Matthew Floyd Miller (Далі), Merwin Goldsmith (Ягуда), Mary McCool (Джесіка). В ансамблі брало участь ще дев'ять додаткових акторів. Режисером був Jiri Zizka. Дуже добре схарактеризована п'єса в програмці. Автор в інтерв'ю каже: "Farce stands up as a metaphor for psychoanalysis", а відношення п'єси до реальности добре віддзеркалене в одному із цитованих листів Фройда: "one must reflect that what is probable is not necessarily the truth and that the truth is not always probable". Дія відбувається в Лондоні в 1938 році. Фройд доживає останні місяці свого життя. З'являється молода жінка, яка твердить, що її мама була колись пацієнткою Фройда і, хоч ніби він її вилікував, дальше її життя було трагічне і покінчилося самовбивством — під впливом травми виявленої психоаналізою. Фройд в останні роки відрікся від своєї первісної гіпотези, мовляв симптоми істерії є наслідком якогось сексуального насильства в ранньому дитинстві. Цю гіпотезу він замінив теорією Едипального комплексу, мовляв істерія та інші неврози походять від дитячих фантазій про сексуальні відносини з батьками. В п'єсі є натяки на обвинувачення Фройда: він мовляв, поклавши тавро перверсії на батьків, підірвав ціле суспільство і причинився якоюсь мірою до голокосту в час війни. Перша дія — дотепна, забавна фарса, яка розважає глядачів і дуже ефектовна своїм темпом і гумором. В другу дію впроваджені нотки трагедії: з'являються чотири жінки — в одягах концентраційних таборів, які роздягаються до нага в камері, де їх троять ґазом. Є ще один персонаж — гола жінка, що є уосібленням сексуальної фантазії самого Фройда. Назагал, на мою думку, п'єса досить ефектовна, провокує думку і досить вдало пов'язує психоаналіз із сюрреалізмом.

Ран і Марія розповідали про свою недавню подорож до Польщі. Вони заповіли вже на PENN, що наступної весни, коли їм обоїм сповниться по 66 років, підуть на пенсію. У зв'язку з тим вони не планують в наступному році продовжувати передплату до театру — а шкода. Я Ранові завдячую можливість бувати в професійному театрі кілька останніх років. Хотіла б це продовжувати. Може передплатимо собі з Марком сезон Вільми на наступний рік, але добре було б мати когось до товариства — попробую намовити Віру або Вакуловських — хоч мої попередні про це розмови не викликали в них особливого ентузіязму. Єдині українці, з поміж моїх знайомих, які ходять регулярно до театру — це Волчуки, але навряд чи вони схочуть зобов'язувати себе передплатою.

Середа, 10 червня 2009.

Моє рішення їхати до Урбани дало вже деякі позитивні наслідки. Хоч я і не планую більшість часу проводити в бібліотеці, то всетаки кілька годин напевно попрацюю там над ULE90 і ULE00. Отже треба було підготувати матеріял, тобто переглянути старі записки, викинути непотрібне, а головне; приготувати питання, на які треба знайти відповіді. Останнім часом я трохи занедбала систематичну працю для ULE — передусім тому, що була зайнята Бібліографічним покажчиком ОТ. Тепер — сортуючи записки — побачила, що вже навіть раніше довелося дублювати роботу — і так, наприклад, маю різні анотації на фестшріфт Розумного, який вийшов і окремою книжкою і був друкований у журналі JUS. Отже я працювала над тим двічі, забувши, очевидно, що вже мала десь зроблені записки. Треба все це своєчасно вписувати в компютер, бо інакше можна розгубитися.

Отримала повідомлення з Урбани, що признали мені ґрант на 5 ночей в гуртожитку Ілліні Для цього треба було написати Policy Relevance Statement. Не легко переконати політиків, які дають ці ґранти від державного департаменту, про важливість літератури. Але я видно впала у відповідний тон, наголосивши про потребу розуміти ментальність нації дипломатам і бізнесменам, і про те, що я саме працюю над тим, щоб подати доступну їм інформацію англійською мовою. Цитувала навіть Клінтона "Борітеся-поборете" і Кеннеді "Ich bin ein Berliner". Може це їх переконало. (Рудницькому, між іншим, відмовили).

Мала вчора прикру несподіванку: зломився мені передній зуб!! І от я вже сьогодні їду до клініки — маю надію, що це направлять швидко — бо саме тепер, коли я вибираюся на зустріч з людьми та й на читання доповіді — зуби мусять бути впорядку.

А сьогодні приємна несподіванка: в ЛітАкценті — рецензія на ОТ Бібліографічний покажчик. Правда, це не нова рецензія, а скорочений передрук того, що було у Всесвіті. Але добре і те — всетаки ЛітАкцент має більше поширення (бо в інтернеті) чим Всесвіт.

Неділя, 14 червня 2009.

Від п'ятниці в нас Ніна. Вона вже на вакаціях — спершу була в Лос Анджелесі, потім поїхала на якийсь музичний фестиваль до Теннесі, але там їй не подобалося (зокрема тому що ішов дощ, а це кемпінґ під шатрами), отже прилетіла сюди. Від нас поїде на Марта'с Вінйард і там, мабуть, буде до кінця літа. Гарно виглядає, струнка, з коротко стриженим волоссям і як завжди маломовна, до пересади.

Вчора Ігор Колесник закінчив малювання ззовні моєї хати. Робота ця затягнулася на пару тижнів, зокрема через погоду. Вчора конче хотів закінчити, бо сьогодні він відлетів на три тижні в Україну. Прийшов із двома помічниками раненько, але підчас дня пару разів пустився знову дощ, а при кінці, коли вже навіть залізний паркан був помальований, пішла така страхітлива злива, що змила всю чорну фарбу із заліза. Ну, нічого — буде мусіти поправити, коли повернеться. Робітник він першорядний, а при тому дуже симпатичний. Коштувало це мені 3,100 дол. (Сто доларів додала я як бонус, як дарунок для його мами, разом з книжкою "Крейзі".)

Понеділок, 22 червня 2009.

Завтра відлітаю до Урбани. Трохи боюся фізичного зусилля, а зокрема частого вставання вночі до лазнички. В бібліотеці, мабуть, не зможу багато працювати, але попробую. Везу зі собою течку дрібних вирізків, що їх в Урбані варто було б перевірити й опрацювати. Щоб це підготувати, я досить тяжко працювала минулих кілька днів — з азартом, до болю в плечах. Перевірила низку матеріялів із каталогом Ван Пелт — чимало речей є тут на місці в пенсильванській бібліотеці. Але такі речі як новозеляндський славістичний журнал, деякі австралійські журнали і деякі українські видання (Форум, Юкрейніян рев'ю) можна знайти тільки в Урбані.

До Урбани приїхала вже Мирослава Антонович. Вона зраділа, довідавшись, що і я там буду, і запропонувала привезти мені якісь книжки. Я запиталася про 7 том ЕСУ — вже є і вона його мені купила. Добре, що Рудницький їде туди автом — він забрав дві пачки моїх книжок, а в поворотній дорозі візьме і цю енциклопедію.

Марко завіз Ніну на Martha's Vineyard і побув там пару днів. Але вже вчора повернувся. Це добре, бо він завезе мене автом прямо на аеродром — мені вже не під силу їхати поїздом, і тягнути свою валізку.

Понеділок, 29 червня 2009.

Вчора щасливо повернулася. Марко виїхав по мене на летовище і це облегшило останнє фізичне зусилля. Цих фізичних обмежень, тим разом, було в мене чимало. Від того отже й почну. Передусім — і це може найважніше: жодних записок в час конференції і в час мого побуту там не робила, отже доведеться реконструювати враження з пам'яті, а пам'ять моя завжди була проблематичною, а тепер то вона і зовсім нікудишня. (От пару днів тому на питання Стахи Штогрин, де мешкають в Торонто Максим з Уляною, я ніяк не могла пригадати собі назву їхньої вулиці! Забрало мені годину часу, щоб нарешті я пригадала собі, що це Віллард евеню! — невже пересторога про грядучий Алцгаймер?) Записок не робила тому, що в мене тепер помітний тремор у руці, коли пишу, часом навіть підписатися трудно. Слава модерній технології — бо без комп'ютера я нічого не могла б записати! Вперше в житті використала я пропоновані авіалініями полегші для калік і уломних: до получення літаків возили мене інвалідними візками, і навіть вже після повернення на філядельфійському летовищі запропонували мені інвалідне крісло, щоб довезти мене до місця, де доставляють баґаж. В Детройті, де мені доводилось міняти літаки — це було абсолютно необхідне, бо малі пропелерові джети до Шампейн були немов на іншому летовищі — і до них було дуже далеко, треба було навіть їхати частину дороги окремим поїздом. Лариса Онишкевич радила мені їхати з паличкою і не відмовлятися від окремих послуг — що я і зробила. Світ належить молодим і енергійним — тисячі людей на аеродромах — старі й уломні не можуть втриматися в нормальному ритмі цього життєвого потоку і якщо без сторонньої допомоги — то тільки стримують рух і є зайвою перешкодою. Боялася я проблем з міхурем і потребою частого вживання лазнички. Почала приймати по дві таблетки ліку oxybutynin і перших кілька днів справи стояли так добре, що я подумала, чи мені не потрібно приймати дві таблетки (як зрештою є приписане) і в майбутньому. Але останні два дні побуту там, я запримітила увечері, що в мене напухли ноги і це мене трохи налякало. Прийшла мені в голову фраза fluid retention і я подумала, що солоні ресторанні харчі плюс лік, що стримує реакцію міхура, можуть дати негативні наслідки. Отже я припинила один день цей лік зовсім, а потім почала, як звичайно роблю, приймати тільки по одній таблетці. Треба мені буде в цій справі поговорити з Форсією. Ходити далеко також не могла. Приїхавши, негайно пішла увечері до крамниці купити молоко і вступила до ІНОР перекусити гамбурґером. Температура була понад 90 градусів горячі, і цих кілька кварталів від гуртожитку були для мене поважним зусиллям. Отже пізніше я обмежила свої проходи до раннього проходу з Ілайнай товер до головного будинку, де була конференція, а вечорами пару разів скористала із запрошення Рудницьких під'їхати їхнім автом.

В бібліотеці була тільки двічі: один раз, пропустивши сесію, де виступав Олександр Лужницький, вдруге пропустивши сесію про русинський рух. Це була для мене єдина можливість попрацювати в бібліотеці. Але знову ж я переконалася, що тремор у руці не дає мені змоги робити записки, так як це було минулими роками, а проходи підвалами бібліотеки — надмірне для мене зусилля. Під кінець я довідалася, щоправда, що є можливість допомоги — що можна, як в багатьох европейських бібліотеках, дати тільки бібліографічну інформацію і чекати аж службовці принесуть із підвалів потрібні матеріяли. Це не те саме, що робити це самій — бо тоді можна знайти і всяку додаткову інформацію, але всетаки є така можливість і в майбутньому — якщо ще колись поїду до Урбани — напевно із того скористаю. У висліді кількох годин в бібліотеці я привезла фотокопії деяких бракуючих мені матеріялів і опис одної із потрібних книжок. (Без тремору можу писати тільки дуже поволі).

А тепер, нарешті, про саму конференцію. Я дуже рада, що відважилась туди поїхати. Зробила деякі нові знайомства, зустрілася з давніми друзями і приязними людьми, послухала цікавих доповідей і дискусій, сама виступила із доповіддю, роздала в дарунку цілу низку книжок, що з них деякі принесли мені день-два пізніше реакції зацікавлених читачів.

Коли я приїхала, в призначеному мені помешканні на 5-ому поверсі нікого іншого не було. Вночі, чула я, хтось приїхав, але я моєї сусідки з другої кімнати і наступного дня не бачила. Тимчасом на конференції підступила до мене молода дівчина і сказала, що вона живе в цьому ж самому апартаменті. Це виявилась Александра Грицак, що є професором соціології в Портланді, в Ореґоні. Прізвище мені було знайоме, бо вона в минулому році була і ще є головою асоціяції україністів. Дуже цікава, інтелігентна молода жінка, що досліджує ґендерні справи в Україні, говорить дуже поправною українською мовою, хоч, видно з усього, напевно не часто має змогу її вживати. Батько в неї українець, мати — естонка. Замужем вона за чоловіком, що називається Мандель (а може Мендель), вони мають трилітнього сина, — адоптованого корейського хлопчика. Аля (не Леся) Грицак — дуже балакуча і симпатична, ми з нею мали нагоду багато спілкуватися і я навіть планую в майбуньому зробити з нею інтерв'ю для Нашого життя. (Вона знала про існування такого журналу). Знайомство з цією молодою жінкою — це найбільший мій здобуток урбанської конференції. А і вона, прощаючись сказала мені: задля знайомстава з вами варто було сюди приїхати. Отже маю надію, що в нас буде контакт і в майбутньому.

Конференція не була такою багатолюдною, як бувало минулими роками. В покажчику програми є 35 прізвищ — один із них не приїхав (Андрій Підпалий), але було і додаткових кілька осіб, що приїхали як гості (мабуть з Шікаґо). На мою радість була там і Мирослава Антонович — я рада, що ми мали змогу знову зустрітися. Її старша донечка (теж Мирослава), закінчивши право на Могилянці, перейшла на студії перекладознавства, а тепер, закінчивши, вирішила повернутися назад до Івано-Франківська, бо їй в Києві не подобається. ( Я запиталася, чи може вона туди повернулася за хлопцем, або може задля пропонованої там праці, але каже Мирослава, що ні). Друга донечка студіює право і дуже з права задоволена. Батько працює в якомусь підприємстві реклами. А сама мама — і з цього я була горда — була майже зіркою нашої конференції, її виступи були на висоті, завжди до речі, з юридичною конкретикою, без зайвих патосів і загальників (чого не можна сказати про деяких інших учасників). Приємно було мені, що приїхав і мій давній знайомий Роман Гром'як. Він затримався у сина в Нью Джерсі, буде ще в США якийсь час і я запрошувала його приїхати до Філядельфії. Головним доповідачем першого дня був Марк фон Гаґен. Він виглядає дуже погано — кажуть, що в нього рак, але мені здається, що це СНІД. Він тепер в Аризоні і є певна думка, що переїхав він туди через свого партнера, який не міг знайти працю в Нью Йорку. Фон Гаґен — вартісна людина, прихильна українцям, дай Боже, щоб зміг хворобу перебороти. Найцікавішими для мене виступами на конфереції були: доповідь Мойсея Фішбейна "Єврейська карта в російських спецопераціях проти України", глибоко зворушливий англомовний літературний нарис Аскольда Мельничука про його хресного батька Любослава Гуцалюка та дуже ефектовний виступ Василя Лопуха про його власне соціологічне дослідження причин, умов та мотивацій нової хвилі іміґрації українців до США. Фішбейн подавав цікаві дані, цитуючи факти і прізвища — ця його доповідь є десь в інтернеті, її варто ще докладніше прочитати. Мав він і окремий літературний вечір. Але як поет, він — дуже примхлива промадонна, а ля Ліна Костенко, і я співчуваю тим, хто мусів його представляти публіці (він постійно перебивав Розумного, забороняв йому цитувати поезії, наказував закрити двері і нікого більш не впускати до залі ітп.) Продавалася там його книга віршів разом із дискеткою. Книжку купив (за 45 дол.!) Дмитро Штогрин (мабуть, щоб дати добрий приклад). Я запропонувала Дмитрові 15 дол. за дискету, яку він хотів викинути або мені подарувати — послухаю собі Фішбейнових поезій на самоті і в спокою, бо на залі при його тихому читанні не дуже було добре його чути, а ніхто не мав відваги зробити йому якесь зауваження). Мельничук (пристійний мужчина з богемним довшим волоссям) читав англійською свій нарис, який є мабуть частиною нової якоїсь його книжки літературно-мемуарного характеру. Прізвище Гуцалюка ніде не згадується, але є мова про траґедію, де син вбиває матір і де батько — маляр на інвалідному візочку доживає своє життя, намагаючись чи то витерти з пам'яті чи переосмислити трагедію свого життя і своє мистецтво. Лопух виступав дуже ефектовно і ділово і в своїй доповіді, і в дискусіях, — він є справжнім позитивним набутком НТШ-А — мігби в майбутньому бути не тільки адміністратором, але навіть і головою товариства.

Пописувалась на конференції і Аня Процик. Її доповідь про Денікіна у зв'язку з недавньою заявою Путіна, мала актуальний посмак. Вона багато знає, має повно фактів у голові, виступає часто до речі і дуже добре, але занадто часто, часом прискипливо і зачіпливо-полемічно і своїм багатослів'ям шкодить своїй репутації, стає притчею во язиціх. Цікаво на мою думку виступали Володимир Сергійчук і Роман Сербин, дотепно, як звичайно, Мирон Куропась (Він оцінював американських президентів по відношенні до України — до Обами не дійшов, бо забракло йому часу і я йому сказала в приватній репліці з усмішкою: Я дуже рада, що ви не дійшли до Обами, бо знаючи ваші погляди— а він на те: а ви що підтримуєте Обаму? На те я — певно, що підтримую!) Була присутня на конференції і Надежда Банчик. Тепер вона трохи нормальніше виглядає, не так звертає на себе увагу. Запитання її завжди до речі, забирає голос і в дискусії. Каже Штогрин, що вона сама голоситься приїздити на конференції. Це добре. Присутність двох євреїв дає їм змогу переконатися. як неупереджено ставляться до питань українсько-єврейського спілкування українські академіки (на противагу до пересічного плебсу). А пропо: в дискусії після виступу Фішбейна про російську стратегію підбурювати євреїв проти українців і навпаки, Куропась розповів про свою спробу співпраці з американськими євреями і ставив це як питання Фішбейну. А Фішбейн на те дотепно: по перше — це не наші, а ваші євреї. По друге: кожен народ, включно з євреями, має право на своїх дурнів та ідіотів.Про українську літературу говорили молоді доктори: Анна Ґоляш про Ігоря Костецького і реалізм, Олександра Щур про органічний стиль в літературі і полеміку між Шерехом і Державиним. Я говорила про літературознавство в англомовних журналах 1990-их років, Громяк — про динаміку зближення між Україною і США, Ірванець про відображення в літературі українсько-російських стосунків, Богданна Мончак (з Монреалю) про Василя Барку і свої з ним контакти. В сесії про голодомор виступала Антонович про юридичні аспекти, Станіслав Кульчицький (який сказав, що голодомор, як ґеноцид, починається в грудні 1932 року — перед тим можна вважати що це був просто голод). Роман Сербин започаткував недавно окремий англомовний журнал, що називається Holodomor Studies і що виходить за гроші американського видавництва, без українських дотацій. Ще виступали такі люди як Остап Кривдик (випускник Могилянки, який доповідав англійською мовою), Ірина Геращенко, колишній прессекретар президента Ющенка. В сесії, що її я мусіла пропустити задля бібліотеки, найбільше жалію, що не чула виступу Любіци Баботової, яка говорила про сучасну українську літературу у Словаччині. Інші дві доповіді — подружжя Мушинки — Микола і Маґда) про політичне русинство (він) і русинські школи (вона) менше були мені цікаві. Сам Мушинка робить оригінальне враження: відносно молоде ще обличчя з довгими, немов вуси, сивими бакенбардами.

Аля Грицак, довідавшись, що я з Філядельфії, запиталася: а чи Ви знали Лабуньків? І вийшло, що вона добре знайома з Іком, познайомилась десь на пластових таборах, а тепер недавно знову зустрічалася з ним у Києві. Каже, що він дуже нервовий і дуже переживає, що досі не вийшли друком спогади його мами. Хтось десь у Мюнхені працював над тим, Іко їздив автобусом аж з Києва до Мюнхена, знайшов у тексті багато помилок і дуже це переживає.

Штогрини, як і всі ми, дуже подалися. Зокрема постаріла Стаха. Вона не так давно пережила інсульт, каже, що часом має трудність говорити. Але хоч ми довго з нею розмовляли, це не було помітно. По Дмитрові вік менше пізнати, але він часом потребує, щоб вона йому пригадала, куди їхати, що робити. Вони обоє підвезли мене вранці до летовища і ще по дорозі погостили в ресторані сніданком. Розповіли мені про всякі клопоти і перипетії пов'язані з організуванням конференції, про пригоди з різними людьми (мовляв: приїхав автобусом, висів на іншій станції, а вони поїхали зустрічати його на домовлене місце, а його там нема і тим подібні клопоти). Жаль мені, що Розумний так довго тягне справу із тим фестшріфтом для Штогрина. Треба поспішати поки люди ще живі, а Дмитро на фестшріфт заслуговує. Розумний, між іншим, був із жінкою — вони наважились приїхати з Манітоби до Урбани власним автом.

Штогринові я подарувала пару книжок, яких він ще не мав: а саме: Крейзі, моє Вибране, Максимового Підмогильного і польський переклад Літературного Львова. Взагалі роздала я людям на презентації і поза нею такі видання: МТ Автобібліографія (5), Між розумом і ірраціональністю (5 ), Шекспірові сонети (5), Крейзі (5), Відоме і позавідоме (2), Літ. Львів (2) і Бібліо. покажчик ОТ (14 ). За додатковими Шекспіровими сонетами питалися, а Підмогильного, що його взяв був Мушинка, випросила в нього Баботова — мовляв вона більше це потребує.

Неділя, 12 липня 2009.

Завтра маю заповіджену візиту у Vigilante. Розповім йому про свй досвід із зменшеною дозою соталолу і про спухлі ноги в Урбані (Може не так від ліку оксибутинін, як від ресторанної солоної іжі?)

Взяла я собі з бібліотеки пару аудіо книжок. Саме слухаю драму Артура Міллера "All My Sons", а закінчила і збираюся повернути бібліотеці "Everyman" Philip-a Roth-a. Добре написане, але дуже депресивне: про старість, хвороби і смерть. Саме щось для підсилення моєї власної депресії. На проходах слухаю Депеш-мод Жадана. Дотепне, але мене вже не надто бавить ця українська ювеналія — хочеться якоїсь справжньої літератури.

Знайшла я серед своїх записок нотатку про книжку, яка мене зацікавила. "Olive and Stepniak: the Bloomsbury diary of Olive Garnett, 1893–1895" London: Bartletts Press, 1993. Звернулась я до своєї міської бібліотеки, щоб мені це позичили. Отримала повідомлення, що книжку треба було б діставати з Европи. Чи справді? PENN має якийсь попередній щоденник, пару років раніше. Але не цей про Степняка. Мені, щоправда, це вже муштарда по обіді — але там може бути цікава інформація, бо напевно згадується і Войнич. Це було б мені дуже придалося, коли я писала про Войнич і Расторґуєва. Тепер вже запізно, навіть якби там були якісь ревеляції. Але всеж таки цікаво. Може попробую ще завтра у Ван Пелт — якщо мають попередній сеґмент, повинні були купити і цей наступний. Може моє прохання матиме якісь наслідки.

П'ятниця, 17 липня 2009.

Позичила собі з Ван Пелт і переглянула книжку: Tea and Anarchy! The Bloomsbury Diary of Olive Garnett, 1890–1893. Ed. by Barry C. Johnson. London: Bartletts Press, 1989. Це фактично перший том цього щоденника — другий, як я вже знаю, концентрується на постаті Степняка і там напевно можна було б знайти більше цікавої для мене інформації. Але є деякі згадки вже і в цьому першому томі і я рада, що його позичила і що присвятила йому трохи часу. Передусім: хто така Олівія Ґарнетт? Молоденька дочка керівника відділу друкованих книг Бритійського Музею (Richard Garnett, Keeper of Printed Books, British Museum, "prominent man of letters"), початкуюча письменниця, активна учасниця кола молодої бритійської інтелігенції, яка захоплюється поглядами соціялістів і анархістів, підтримує товариські зв'язки з революційно настроєними російськими еміґрантами, до яких належить князь Пйотр Кропоткін, російські нігілісти Фелікс Волховський і Степняк-Кравчинський з дружиною. До цього кола належить також славна родина мистців і поетів William Michael Rossetti, Christina Rossetti, Dante Gabriel Rossetti і їхні нащадки — ровесники і друзі Олівії. В покажчику імен немає прізвища Расторґуєва (це була б найкраща для мене знахідка — відповідь на питання поставлене в моєму дослідженні "чи знали Войнич і Расторґуєв один одного?"), але є згадки про Войнич, що з нею Олівія зустрічається у товаристві. Є одна ревеляційна — але загадочна і без розв'язки — нотатка на стор. 190: "Mrs. Voynich is a most extraordinary person. I don't think I like her. We" В цьому місці є така дописка від редактора: "Here, at least one leaf has been torn out, presumably destroying further remarks about Mrs. Voynich". Ну, це велика для мене шкода! Панна Ґарнет в пізнішому віці почала систематично цензурувати свої записки — нотатки про Войнич не єдині, що їх вона вирвала із зошита. Степняк для неї був ментором, вона дає йому для критичного читання свої літературні твори, захоплюється ним як ґенієм, і хоч вона у добрих стосунках теж із його жінкою, то видно початки романтичної інфатуації. Якщо добуду десь другий том може дізнаюся? А може її ремарки про Войнич мають елементи ревнування?

Моє дослідження було друковане в Сучасності в січні 1987 року, отже я не переочила цього важливого документу, що його перший том появився 1989 року, а наступний, якого я ще не бачила, аж 1993. Є в книзі серед редакторських Acknowledgements згадка про дочку Олівії Ґарнетт, Anne Lee-Mitchell, яка була першим редактором цього щоденника і готовила його до друку під назвою "A Bloomsbury Girlhood". Каже радактор про цей "unpublished typescript", що він зберігається в Америці ("the top copy of this work is at the Humanities Research Center, University of Texas."). Це вже інформація для якогось майбутнього дослідника.

Неділя, 19 липня 2009.

Марко вчора полетів до Лос Анджелесу і повернеться аж 28 липня. Очевидно, до Бренди. Я це розумію. Добре, що матимемо тиждень розлуки, бо останнім часом відносини між нами залишали бажати кращого і доводили мене до депресивного стану. З одного боку, Марко поводиться як господар: піклується городом, косить траву і підрізує кущі, помалював двері на ґанку, зробивши нові полиці на квіти, (це значить, що Лукашшевичі втратили в мені працедавця! і я на цьому заощаджую гроші), закупив новий відвогкувач до пивниці і нові кондиціонери для кімнат, встановив мені новий комп'ютер та новий стіл для нього в робочій кімнаті, заінсталював каблеве телебачення, допоміг при ремонті кімнат Колесником і при малюванні ззовні хати, встановивши нову сітку у вікні в пивниці — і за це я вдячна, бо сама, навіть при платній допомозі, я багато чого зробити не могла б. Те, що перебрав кухню і доставу харчів — допомога, яка одначе трохи комплікує побут: я воліла б готувати собі страви окремо і не зовсім задоволена з того, що хата заповнена великими запасами харчів (добре, що на даний час немає мишей) — але це я толерую, як один з бажаних компромісів для співжиття. Не розумію, одначе, його негативного відношення до мене; потрапить творити сцени, підносити голос, критикувати мене і ображувати вживаючи всяке хамське простацтво — і це тоді, коли я, стероризована його поведінкою, мовчу і навіть не відповідаю. Він зрештою говорить, а то й кричить монологом, на розмову там місце не передбачається. Критикує він мене навіть за українську мову, що викликає в мене усмішку, бо це мені навіть подобається: побув три роки в Україні і мова діаспори викликає в нього спротив. Але більшість його реплік і критики, очевидно, англійською мовою із великим запасом всяких Goddamn, bullshit, fuck you, motherfucker, etc. отже I don't like you, you're not well integrated, you are self-absorbed, emotionally dishonest, I'm not interested in all that academic bullshit etc, etc. Турбує мене факт, що ці вибухи трапляються звичайно при вечері, після того як він вип'є чарку-дві скачу. Отже я не знаю, чи це не прояви якогось алькогольного затруєння і це мене поважно турбує. П'яним він не буває ніколи, і вранці часом перепрошує за свою вечірню поведінку. Але мені вистачає такий його вибух, щоб я уночі не могла спати і щоб мій тиск крови піднявся понад норму. Марко, який в дитинстві зазнав багато родинного тепла і любови, ніколи справді великим прив'язанням до батька-матері-брата не грішив, рано відірвався від родини, виїхавши до Каліфорнії, рідко шукав контакту. Думаю, що не так у мене, а радше власне в нього відчутний брак емоційного зв'язку з людьми: і це не тільки на прикладі батьків і брата, але також Ії, Юлі, а навіть може й Бренди. Використовувати жінок задля сексу — не те саме, що робити далекойдуче зобов'язання, бути готовому до посвяти власного еґо, виявляти повагу до другої людини і до її права на власну думку. Мені його дуже жаль: життя йому "не вдалося", або як Остап завжди казав: "Марко не знайшов себе". Не знайшов себе ні в професії, ні в подружжі. Маю надію, що його відношення до Ніни є тут щасливим вийнятком. Мені дуже прикро і боляче: прийняла я його до своєї хати, не випихаю його шукати за роботою, не роблю жодної проблеми з підвищених видатків господарства — на щастя, стати мене на такий люксус! — міг би жити собі, немов на ранній пенсії, допомагаючи мені на господарстві, і з цього могла б бути обопільна користь. Але навіщо всі ці образи? Часом думаю собі: як справді прикро мусить бути тим матерям, що мусять доживати віку на ласці в своїй дітей? Пригадується повість Антоненка-Давидовича "За ширмою". А я от у власній хаті, оплачуючи все власними грішми, часом почуваю себе зайвою, небажаною присутністю, меншиною другої категорії, стероризована контрольною автократичною особистістю сина. Не знаю, що мені робити, щоб йому допомогти? Якщо це пов'язане з алькоголем, то може треба було б якоїсь фахової сторонної допомоги? Добре, якби він знайшов собі якщо не платну роботу, то якесь постійне зайняття — зокрема було б добре, якби мусів виходити з хати кілька разів у тиждень. Він донедавна часто ходив на сесії фізичної терапії (наслідки видно: втратив на вазі, стрункіший і гарно виглядає), тепер записався до якогось клубу і почав ходити туди на гімнастику. Крім того пару разів з Микитюхом їздили велосипедами на прогулянки філядельфійсьими парками — Марко дуже хвалив собі ці парки, що їх має Філядельфія. Мені ця його ініціятива дуже сподобалася. Але було б добре, якби він десь пов'язався з якоюсь школою, зголосився на добровольця, це дало б і добре зайняття і могло б зробити деякі контакти, які в майбутньому могли б допомогти йому знайти якусь навіть платну працю. Мені він закидає, що я не досить інтеґрована в американське суспільство, але я не бачу, щоб він включався в якусь філядельфійську діяльність поза українською громадою. (Тамара Стадниченко і Ромко Процик дають йому часом якісь заробіткові завдання, а Процик навіть втягнув Марка до Ради Бібліотеки). Але він мігби зголоситися добровольцем чи то до місцевих бібліотек,чи до комюніті коледжу, чи до політичної акції при виборах.

Написала я Максимові електронну записку про щоденник Олівії Ґарнетт, що його нібито немає в Америці. Виявляється, що книжка є в різних університетських бібліотеках, мають її і в Торонто, і ось Максим вже її для мене позичив і привезе, як приїде до нас під кінець місяця. Ну, це для мене радісна вістка, але водночас соромно і досадно за некомпетентність колег-бібліотекарів Free Library of Philadelphia! Та і я сама занадто відбилася від професійного життя, колись мала доступ і перевіряла все сама на RLIN і OCLC, а тепер тільки від Максима довідалася про існування і доступ по інтернеті до WorldCat. Сором і ганьба!

Середа, 22 липня 2009.

Сьогодні мій електрик (Ray Moran) заінсталював у Марковій кімнаті вітряк на стелі і додаткову електричну лінію в ґаражі. Це була Маркова ініціятива: я радо на неї пристала. Якщо справді вітряк виявиться корисним (в додатку або замість кондиціонера, що його ми недавно купили до вікна), то може варто таке зробити і в гостинній малій кімнатці. В моїй спальні немає світла на стелі і хоч — електрик казав — що таку інсталяцію зробити можна, то вона була б більш скомплікована і коштовніша. Зрештою, я не певна чи хочу мати над головою такий вітряк. Мені вистачає кондиціонер у вікні, який часом уживаю, замість того щоб вживати центральне охолодження. В моїй хаті центральне охолодження діє добре в пивниці і на партері, але не дуже добре охолоджує кімнати на поверсі, тому всі ці додаткові заходи. Зрештою, часом вистарчає охолодити робочу кімнатку, замість того, щоб включати коштовне охолодження цілої великої хати. Того року весна була дуже поміркована, тепла, дощева, але без надмірно високої температури. Сьогодні чи не вперше відчуваю надмірну неприємну вологість і тому якраз — повернувшись з короткого проходу до бібліотеки — включила кондиціонер у вікні.

Прослухала вечорами перед сном вперше позичену легку лектуру якоїсь популярної американської письменниці, що пише, як бачу, "жіночі романи" — грамотно написано, хоч справжньою літературою цього не назвеш (Danielle Steel: 'Irresistible forces') — На моєму маленькому I-Pod на проходах одночасно слухаю книгу автора, який мені знайомий із своєї пов'язаної з Україною книги "Еverything is illuminated' — це Jonathan Foer, а нова його книжка називається "Extremely loud and incredibly close". Талановито написана річ — трохи може в постмодерністичному стилі — дуже добре й оригінально підхоплена тема: світ з погляду 9-ти літнього хлопця, батько якого загинув в нападі на Торговельний Центр в Нью Йорку незабутнього 9 вересня 2001 року.

Віцепрезидент США Байден саме закінчив свій візит до Києва. Запевнив Ющенка й Україну, що США підтримує змагання України за вступ до НАТО і не думає признавати Москві право на сферу впливу в Україні чи в Грузії. Але Україна сама мусить вирішити — хоче вона в НАТО чи ні. Ющенко має малі шанси виграти наступні президентські вибори, а ні Юлія Тимошенко, ні Віктор Янукович особливої охоти боротися за вступ до НАТО не виявляють. Постійні міжусобиці між президентом Ющенком та Юлею Тимошенко (премієр міністром) ускладнюють справи в Україні як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Багатьох нас в діяспорі дуже турбує факт, що процес росіянізації в Україні не послаблюється, а навпаки зростає і що наші земляки повсякчас виявляють своє почуття меншевартості в обличчі нібито вищої російської культури. Російська мова панує не тільки в Донецьку і в Києві, але навіть у Львові. Це одна з причин, що мене зовсім не тягне їхати в Україну. Російськомовна Україна мені чужа і неприваблива.

П'ятниця, 24 липня 2009.

Вчора значну частину дня провела на PENN. Зустрілася на полуденок з Марилею, а потім пішла до бібліотеки Ван Пелт попрацювати над ULE. Мариля розповіла мені про цілоденне інтерв'ю з першою кандидаткою на її посаду, яке мало місце в понеділок. Вона називається Ґабрієля Феменія (Gabriella Femenia), була колись студенткою на PENN, а крім того має дуже добру освіту з Гарварду, Berkeley, та з Університету в штаті Вашинґтон, де вона саме закінчує бібліотекарську школу. Знає перфектно еспанську мову, і трохи знає німецьку і французьку. Має правничий диплом, але не має жодної бібліотечної практики. Найцікавіше в цьому процесі — це факт, що моя колишня посада, яка під кінець моєї карієри ставила мене на чолі департменту, давала мені титул Associate Director for Foreign and International Law i Lecturer з додатковою професійною асистенткою (Марилею) і де єдиним зверхником був (чи була) директор бібліотеки, тепер перетворилася на посаду з титулом Foreign and International Law Librarian, яка є одним із членів Reference Department, підлягає шефові Head of Reference, який в свою чергу підлягає особі з титулом Head of Public Services, а тільки над ним є сам директор бібліотеки. Цей процес зменшення важливості і статусу цієї позиції почався вже за часів Марилі — вона вже не мала професійного асистента, тільки студентів на неповну ставку. Я правда починала була в 1967 році також дуже скромно, але з роками позиція і відповідальність зростали. Тепер, мабуть, надії на те немає. Мала я неабияке щастя зробити таку карієру при своїх обмежених кваліфікаціях і без правничого диплому.

У бібліотеці Ван Пелт знайшла я три переклади поезій Голобородька, Драча і Калинця і одну додаткову статтю про футуризм Олега Ільницького в німецькому славістичному журналі. Розуміючи, що сили мої підупали, я навіть не пробувала іти пішки до метро — туди і назад сідала на автобус. Але факт, що я таки змогла присвятити пополудне своїй праці над ULE — підніс мене трохи на дусі. Маю намір їздити на такі "полювання" і в майбутньому — може вдасться докінчити працю над томом 90-их років.

Прийшов вчора новий Бюлетень НТШ-А і на моє розчарування я побачила, що вони знову (вже вдруге!) не помістили довідки про мої недавні публікації. Пару місяців тому Махно пригадував, щоб конче прислати, а тепер ось виявилося, що він не використав матеріялу, який я надіслала. Можна було б подумати, що це навмисне якесь упередження, але я знаю, що тут напевно доказ непорядку і поганої організації в канцелярії. Якби це вперше, я мала б до цього більше вирозуміння, але таке трапляється вже другий раз і тому мені таки справді досадно!

Тамара Стадниченко прислала мені три номери літнього номера Нашого життя, де надрукований початок моїх щоденникових уривків "Діти". Того матеріялу в числі досить багато — я цікава яка буде реакція читачів.

Субота, 25 липня 2009.

Пару днів тому потелефонував до мене незнайомий чоловік десь із Нью Джерсі — назвав себе Романом Запутовичем і просив допомоги: він шукає за третім томом Самчукової трилогії ОST і не знає, чи справді цей третій том появився був друком і де його можна дістати? Я не зразу могла дати йому відповідь. Читала колись і "Морозів хутір" і "Темноту" і знала, що це перші дві частини трилогії ОST, але про третій том не знала нічого. Глянула до Струкової англомовної енциклопедії — там згадана трилогія і подані три різні дати. Отже доказ, що існує десь третій том. Не мала я великої надії, що знайду потрібну книжку у власній колекції. Недавній досвід із збіркою поезій Махна Cornelia Street Cafe [що її напевно маю десь вдома, адже навіть писала про неї до Нашого життя, а тепер, коли Максимові потрібна вступна стаття Рубчака в цій книжці, я ніяк не могла її знайти і нарешті позичила примірник від Рудницького!] отже цей досвід не давав мені багато надії. Але в мене проза упорядкована окремо за автором і я глянула на книжки Самчука і знайшла невідомий мені досі том з назвою "Втеча від себе". На титульній сторінці жодного натяку, що це пов'язане з трилогією нема, але на звороті є примітка, що це хоч і окремий роман, то він творить також останній том трилогії OST. А при кінці книжки є навіть довша нотатка від автора, яка це вияснює. Отже я не тільки знайшла відповідь для Запутовича, але і цікаву інформацію для себе. Що більше: взяла том з пивниці і почала читати.

Лариса Біланюк запросила Віру Лащик і мене на вечерю до ресторану. Я рада, що буду в товаристві.

Четвер, 30 липня 2009.

Завтра під вечір мають приїхати Максим, Уляна, Іванко і Стефанко. Може поїдемо на день-два над море, зокрема Іванко дуже хоче поїхати до Вайлдвуду. Уляна хоче відвідати могилу батька в Баунд Бруку — може поїду туди з нею. Вони мають в пляні побути в нас тиждень — і я рада, що могли приїхати.

Тим разом Максим з Уляною ночуватимуть у моїй спальні — а це вимагає від мене неабиякої підготовки. Ліжко вже перестелила, кімнату прибрала — ще тільки мусітиму забрати потрібні мені на тиждень речі з одягу, щоб не мусіти їм потім перешкоджати. Стеф буде в гостинній кімнаті (йому, мовляв, потрібне бюрко, бо він хоче використати вільний час для підготовки до якогось екзамену), Іванкові доведеться спати у вітальні на надуваному матраці. Раніше він спав у пивниці, але там тепер все завалене паками книжок, руханковими велосипедами ітд. — отже занадто тісно. [Я щоправда, останнім часом почала переглядати свою книгозбірню і робити строгу селекцію: дещо дам до бібліотеки PENN, дещо до Української Бібліотеки Центру, а дещо таки викину — зокрема старі довідкові видання, що їх колись Остап приніс був з бібліотеки коледжу — вони і тоді вже були для довідкової роботи непридатні (тому їх і вилучали!), а тепер — то й поготів!] Але у вітальні буде Іванкові навіть приємніше. (Там можна б навіть спати на довгій канапі — вона, хоч і вузька, але зовсім вигідна).

Марко повернувся у вівторок — я виїхала по нього вранці до станції в Мельровз парку.

Скінчила слухати якийсь дурний, перевантажений вбивствами і сензаціями, тріллер. Автор називався Craig Thomas, а книжка "Wolfsbane". Треба мені прізвище запам'ятати, щоб уникати його в майбутньому. Це тобі не Le Carre — жодної психологічної характеристики героїв, надмірна увага до самих подробицять убивств — я собі навіть подумала, що автор, який пише того рода тріллери мусить і сам бути якимсь садистом. Рівночасно читаю "Втечу від себе". Знайомі повоєнні реалія окупованої Німеччини, остарбайтери, втікачі, Ді-Пі табори. Але книжка мене розчарувала: разить мене дуже бідна Самчукова мова, його наївна життєва і політична філософія, його обмежена освіченість. Чи це справді одна із слабших його речей, чи може моя пам'ять занадто високо оцінила колись і "Волинь", і "Марію", і "Морозів хутір" і "Темноту" навіть "Юність Василя Шеремети?" — не кажу вже про спогади, які подобалися мені, мабуть, найбільше.

Догнало нас літо. Температура висока до 90 градусів, висока і вологість. Отже вчора запустила центральне охолодження, а в робочій кімнаті додатково включаю на деякий час кондиціонер у вікні. Вчора механік направив кондиціонер у моєму авті — фактично встановив новий — щоб це зробити, я мусіла чекати на Маркове повернення, бо до механіка треба було поїхати двома автами, щоб одне з них залишити йому для ремонту.

П'ятниця, 31 липня 2009.

Незабаром після того як я скінчила записки у щоденнику вчора і встала від комп'ютера, раптом відчула, що мені недобре, голова крутиться, слабну. Відчула потребу покластися, що і зробила. Серце билося дуже швидко — пальпітації? Цього я не мала вже більше як пів року, від коли приймаю кумадину, а може й довше. Полежала може з годину. Прийшло мені на думку, що може варто прийняти пів таблетки соталолу, але не мала сили встати, піти наниз до кухні, де стоять мої ліки. Марко в цей час працював на городі — не хотіла його тривожити. За годину, коли трохи серце заспокоїлося, зійшла на низ і таки прийняла соталол. Не чуюся погано, але турбує мене факт, що не знаю, що саме могло спричинити ці фібріляції і як цьому запобігати в майбутньому.

В час, коли я лежала, був телефон, але я не мала ні сили, ні охоти піднімати слухавку. Тільки пару годин пізніше, подивилася хто дзвонив і побачила, що телефон був від Андрія Головінського. Відзвонила йому. Передав мені дві погані вістки: 1/в Мілвокі померла його сестра Ляля Танін (моя товаришка з 5-ої кляси в Зальцбурґу), і 2/ малий внучок його, одинадцятилітній Трувор заразився мабуть якоюсь хворобою на скавтському таборі (думали спершу, що це — свиняче флю), яка розвинулася в запалення легенів. Антибіотики йому не помагають, можливо від них дістав якусь серйозну алергічну реакцію, тіло розпухле, в струпах, була загроза для очей, температура висока, годують його тільки дожильно — вже тиждень у лікарні. Велика турбота, але є надія, що молодий організм хворобу переможе.

Ще одна погана вістка: помер Володимир Куліш. Я навіть не знала, що він останнім часом тримався Філядельфії — бо раніше, знаю, значну частину часу проводив в Україні, з другою своєю жінкою. Завтра має бути похорон. Про це довідалася від Лариси Онишкевич — вона посвоячена з Ласовськими. Але не бачу, щоб на веб-сайті Насевича була якась інформація. Може хтось інший займається похороном.

Четвер, 6 серпня 2009.

Сьогодні вранці Максим, Уляна, Іванко і Стефанко від'їхали. Вони прибули в п'ятницю 31-ого під вечір, в суботу їздила я з Уляною і хлопцями до крамниць, де мала змогу купити їм деякі подарунки з одягу (нема то як дорослі діти, що самі можуть і вміють собі вибрати потрібні речі, що їм до вподоби). В неділю мали намір поїхати на цвинтар до Баунд Бруку, але в той день була така страхітлива буря-громовиця і таке зірвання хмари, якого я не пам'ятаю за останніх пару десятиліть! В понеділок була гарна погода — можна було поїхати на цвинтар до Баунд Бруку, але вирішили того не робити. Там після такого дощу часом у минулому були справжні "повені", де позаливало частини цвинтаря. Отже ми зібралися і поїхали над море. Не мали жодних замовлень, на інтернеті також хлопці бачили, що в мотелях місця майже всюди зайняті (з уваги на фінансову кризу, люди, мабуть, більше їдуть на відносно дешевші вакації на поблизькому побережжі океану, ніж на дорожчі вакації в Европі чи десь далі від дому). Але вже там на місці знайшли vacancy в надморському дорогому мотелі Crusader — я заплатила за одну ніч, а тому що погода випала на диво гарною — вирішили залишитись ще на одну ніч. За другу ніч заплатив Максим. Випало це не дешево: ($273.60 з податком за кожну ніч), но але було нас п'ятеро дорослих людей, в двох люксусових кімнатах з лазничкою і бальконом з видом на океан і пляж. Марко приїхав окремим автом тільки на один день — він обіцяв сусідові Аленові пильнувати його хату і годувати кота, отже повечеряв з нами морськими стравами в ресторані і повернувся. На пляж і так не мав охоти іти. Не ходила на пляж і я, але один раз замочилася в басейні. Ходила двічі на довгі проходи, один раз була з Максимом і Уляною на Boardwalk-y. Тут на кожному кроці спогади — це вже навіть друге покоління спогадів. Сидячи на бальконі увечорі до повного місяця, я в думці згадувала давні приїзди сюди з Остапом і дітьми, і навіть пробувала пригадати собі власні вірші навіяні океаном, місяцем і моєю молодечою романтикою. Але тепер, очевидно, для мене найважніше — побути разом з родиною. Quality time. Внуки мої — вже зовсім дорослі. Іванко навіть трохи споважнів — хоч ще не зовсім виріс із інфантильної стадії, бо домінує своїм монологом у товаристві, до тої міри, що виключає розмову інших. Стефан, натомість, поважний аж до пересади. Він значну частину часу присвячував підготовці до якихось медичних іспитів, проводив деякі години в місцевій бібліотеці, де мав трохи більше спокою і можливості сконцентруватися. Він знає до чого змагає, дуже дисциплінований, маломовний, ввічливий. Добрий з нього буде лікар — дай Боже, щоб це йому вдалося і щоб ми цього дочекалися.

Максим привіз мені з Торонтської бібліотеки книжку про Олівію і Степняка, що її я безуспішно шукала, тобто другий том щоденника Олівії Ґарнет. Я книжку за час нашого побуту над морем прочитала, але всупереч моїм сподіванням не знайшла там нічого важливого про Войнич за винятком речення: "S. says that Mrs. Voynich is the best Russian translator." ( p. 169). Про Расторґуєва ні про Шевченка немає жодної згадки. Є кілька цікавих дрібниць (але не до моєї теми!) про дітей родини Россетті, які почали видавати журнал анархістів — "The Torch: a journal of international socialism" "best known of the small anarchist journals, founded in 1891, existed until 1896. established by the children of William Michael Rossetti — Olive Rossetti (16) Arthur Rossetti (14),Helen Rossetti (11) — російський князь Кропоткін, теоретик анархізму, видав був якийсь апель до молоді бритійської буржуазії, закликаючи їх ставати анархістами і це під його впливом народжувався в Англії цей рух.

Сьогодні глянула на найновіше видання "Свободи" в інтернеті і бачу, що є там повідомлення про смерть Ґенка Змия. Це вже другий колега з нашої кляси, із зальцбурзької гімназії (після Наталки Танін), який в останньому часі помер. Мій ровесник — 1930 року народження. "Нашу сотню рубають" мовляв Качуровський.

Помер також мій сусід Sherman Martin. Саме сьогодні був похорон і бачу, що до його хати сходяться люди на поминки. Я написала карточку і просила, щоб Марко заніс її туди з пачкою тістечок. Колись ми думали, що Марко схоче купити його хату. Але останнім часом, ми спостерігаємо, що там є мабуть поважні клопоти з дахом, бо дощ заливає стіни і це дуже помітно. Мабуть потрібно солідного ремонту. Зрештою Марко тепер безробітний — йому не до купівлі. Маю надію, що до цієї малої хати не спровадиться якась більша і голосна родина, бо це був би для нас неабиякий клопіт.

Іванко в неділю їде разом із своєю дівчиною Танею Костів в Україну — будуть також у Парижі, Франкфурті і на еспанському острові Ібіца біля Майорки. Я жартую собі, що це немов пошлюбна подорож. Батьки дівчини не тільки не протестують, але навіть заохочують їх і дуже сприяють Іванкові. Ну, хай їм щастить. Щоб тільки не позабував подорозі своїх речей — бо ось бачу, що вже знайшла його спортову сорочку, яку він в мене залишив. Тут мусіла його пильнувати мама, може в дорозі пильнуватиме Таня. (Вона, між іншим, закінчила вже курси журналістики і шукає роботи, але тепер це не легко — подвійна криза — крім загальної, є ще криза газет, бо вони не витримують конкуренції з інтернетом і втрачають свій вплив.)

В літньому подвійному номері "Нашого життя" вже надрукований початок моїх "Дітей". Але я цього номера ні Уляні, ні хлопцям не показувала. Як буде надрукована цілість — повезу їм всі номери журналу на Різдво, щоб мали цілість і читали все від початку до кінця, без перерви, бо це послаблює враження.

Мала відгуки від Софійки Геврик, Ані Максимович, Діми, Мотрі.

Середа 12 серпня 2009.

Вчора нарешті завезли ми до бібліотеки Ван Пелт мій комплект "Критики". Додала я також кілька українських книжок, що їх вони не мають і які мені не потрібні або маю дублети.

При нагоді я пішла на пару годин праці до бібліотеки. Мала намір зустрітися на полуденок з Марилею, але вона вже мала замовлений полуденок з кимсь іншим і хоч мене запрошувала до компанії, я вирішила зрезигнувати, тим більше, що принесла зі собою готову перекуску. Зустрінуся з Марилею на другий тиждень. Вона мене повідомила про те, що з Польщі приїздить якийсь театр і ставить у Філядельфії "Оперетку" Ґомбровіча. Я виявила зацікавлення піти, вчора навіть позичила собі текст у бібліотеці. Але сьогодні потелефонував Ран — ці вистави будуть в час кінця тижня 10–13 вересня. Тоді я їду на Союзівку, на зальцбурзький з'їзд, отже не зможу піти. Зрештою, прочитавши побіжно п'єсу, бачу, що вона досить глупенька і трохи дивуюся, чому такий автор як Ґомбровіч взявся за таку тему? Але поляки мають добрі театри і цікаво, як вони поставлять це на сцені? В неділю 6 вересня має бути дискусія на тему п'єси — вступ вільний — може й піду туди з Раном і Марилею, а потім на вечерю з ними? Запрошували.

Прослухала я ще одну книжку Філіпа Рота (Exit Ghost / Philip Roth). Знову ж тема: старість, хвороби, заникання не тільки фізичних сил, але і творчих. Депресивне, але написане дуже добре. Письменник з нього першорядний. Не даром має всі ці нагороди і признання. (National Book Awards, Pulitzer Prize for Fiction). На опаковці написано: "Philip Roth is the most decorated American writer of his generation ... author of unparalleled talent and accomplishment".

Вчора скористала з нагоди, що Марко віз "Критику" автом і поїхала з ним. Але назад поверталася публічним транспортом і це мене дуже втомило. Два квартали від бібліотеки до метро — і то для мене було занадто. Там тепер біля новозбудованого будинку поставили лавочки і я подорозі присіла, щоб відпочити. Чи тільки старість? Чи подвійна доза соталолу, що її почала я брати, налякавшись одного епізоду пальпітацій?

П'ятниця, 21 серпня 2009.

В бібліотеці Аббінґтон, куди недавно поїхала була з Марком, взяла собі аж 5 аудіо-книжок. Дві з них вже прослухала. Перша — це другий том із серії, що її я вже позичала раніше: Six Wives: the Queens of Henry VIII / by David Starkey, narrated by Paul Mathews дотепер цей другий том був на людях і я ніяк не могла його дочекатися. (Доказ, як багато американців користають із бібліотеки — там завжди повно читачів і напр. три томи історії хрестоносних походів — всі позичені, а мені ще потрібний третій том, якого я ще не слухала! Контраст до Української Бібліотеки в Центрі. Жаль, що наша українська публіка так мало користає із власної української бібліотеки — хоч ми пропонуємо не тільки книжки, але і фільми і навіть аудіо-записи!) Історія Генрика восьмого і його шести жінок — дуже цікава, зокрема тому, що це справжня історія, де долі дружин короля показані на тлі історичних подій, релігійного роздору з Римом, війни з Францією, а не тільки як голлівудська сензація розводів, екзекуцій і сексуальних зв'язків. Мене це зацікавило до тої міри, що я навіть подивилася до енциклопедії, щоб вияснити деякі додаткові питання. (напр. що таке: Progresses — royal ceremonial journeys) Цікава також роля цих жінок і їхній вплив на політику, зокрема останньої Катерини, проблеми і полеміка, яка випливала із поширювання книг Святого Письма англійською мовою, заздрість короля Генрика за літературний успіх королеви Катерини, що була автором збірки релігійних молитов і псалмів, ітп. Друга книжка — Teacher Man / by Frank McCourt, performed by the author — не така добра як його знаменита автобіографія Angela's Ashes, що принесла йому — вже десь на 60-му році життя — світову славу і що її я відкрила для себе раніше із великим задоволенням і паралелями для української дійсности, але дотепна і легка для спpиймання.

Тепер я почала слухати The Basque History of the World/ by Mark Kurlansky (performed by George Guidall). Про басків знаю дуже мало — вони тільки час до часу заявляють про себе якимись терористичними акціями. А це — унікальний народ, чи не найстарший в Европі, розділений між Францією і Еспанією, з тисячелітньою історією сепаратизму і з власною, невідомого походження мовою, що її вперто тримаються, не зважаючи на історичні переслідування.

Чуюся незле. Віджілянте дав директиву приймати тільки половину соталолу, а другу — тільки у випадку пальпітацій. Якщо пальпітації будуть часто повторятися — тоді треба буде робити якісь інші рішення. (Мабуть встановляти pacemaker?)

Вівторок, 25 серпня 2009.

Передучора їздили з Марком на Тризубівку, щоб у колективі зустрічати і святкувати день незалежности України. 18-тий! дочекалися повноліття! Було на Тризубівці десь мабуть із півтора тисячі людей — трохи може менше ніж минулими роками. Знайомих, що правда, не легко було зустріти. Вчора я сама (без Марка), але в товаристві сестер Вакуловських, поїхала до Центру на концерт. Треба з жалем признати, що концерти тепер на щораз нижчому рівні, навіть соромно було перед кількома представниками політичного американського світа, які були присутні. Но, але: колись були висококультурні імпрези (запам'ятався один виступ Плішки, що співав був "Гетьмани, гетьмани" — виступ який мігби мати місце на сцені київської опери з нагоди свята незалежности! — але тоді мали ми висококультурну програму, але не було України! Тепер, на щастя, є незалежна держава — яка б вона не була! Самодіяльна програма малої громади в діяспорі не така вже важлива.

З нагоди незалежности відкрила я для себе можлвість слухати вістей на телебаченні України — безкоштовно, на інтернеті. І чула промову Ющенка з нагоди дня прапора, виступ Яценюка про армію та промову Юлії Тимошенко з нагоди дня незалежности. Також довідалася — на своє велике задоволення — що парад в Києві не включав тим разом військової техніки — танків і тп. зброї. Ішло тільки військо і військові оркестри — слава Богу, обійшлося без совєтського стилю мілітаризму.

Докінчую слухати своїх басків: збір всяких історичних анекдот, героїчних подвигів, куховарських приписів і політичної пропаґанди.

Ромко Процик втягнув Марка до Ради Бібліотеки і ось Марко вже двічі цього тижня їздив на роботу: малювати і чистити додаткове невеличке приміщення, куди можна буде перенести трохи книжок. Така громадська праця куди важніша ніж показуха з нагоди патріотичних свят. Нажаль людей до праці завжди бракувало а тепер то й поготів.

Субота, 29 серпня 2009.

Повернула сьогодні бібліотеці дві аудіо-книги: Virginia Woolf / by Nigel Nicolson (Я свідомо позичила це вдруге і з великою прємністю прослухала ще раз. Деякі подробиці вже призабулися, а тема надзвичайно для мене цікава). Друга книга — реалістичний роман Tess of the d'Urbervilles / by Thomas Hardу. — Прослухала перші дві дискети і вирішила далі не слухати. Белетристика взагалі цікавить мене менше ніж біографія, а ще й така старосвітська як Томас Гарді.

Помер сенатор Едвард Кеннеді і сьогодні на телебаченні показували зворушливі своєю простотою церемонії: католицьку месу в Бостоні, з сердечними і дотепними промовами синів і президента Обами, з прегарним виконанням "Аве Марія" (навіть не знаю прізвища співачки!), з присутністю всіх живих колишніх президентів держави і багатьох визначних політиків, — а тепер під вечір — похорон на вашинґтонському цвинтарі в Арлінґтоні, поруч двох братів, що загинули трагічно і так молодо. Тед Кеннеді, єдиний із трьох братів, дожив до віку патріярха великої родини і здобув славу одного із найбільш успішних законодавців в історії Америки. Він розумів і вмів застосовувати маневри і компроміси парламентської політики, співпрацювати з опонентами обох партій. Його хвороба (пістряк мозку) і довга відсутність в сенаті дуже шкодили процесові реформи системи здоров'я — якби був здоровий, напевно справи із цим важливим новим законодавством стояли б значно краще.

Прокинулась я вчора серед ночі і далі вже не могла заснути. Це мені тепер часто трапляється: до лазнички встаю два-три рази кожної ночі. Була вже майже 3 ранку, отже я не хотіла брати таблетки на сон — читала зо дві години "Економіста" — пробувала перевіряти що читаю — повторяючи в думці невеличке резюме. А над ранком ще таки заснула на пару годин.

За цілий день сьогодні я ні з ким не говорила, ніхто не телефонував і я нікому не дзвонила. З Марком перекинулась тільки кількома фразами (свідомо уникаю конфліктів, бо він насправді не вміє розмовляти і не толерує іншої думки — а тільки говорить монологом і добре, якщо без глупств і лайки). Дуже він допоміжний в господарстві — аж до пересади: готує обіди, закуповує харчі. Але компанйоном бути він не хоче і не вміє. А мені насправді потрібно було б більшого контакту з людьми. Це тепер важко, бо приятелів щораз менше. Може примушу себе завтра поїхати до церкви — давно вже не була. Але знайомих і там немає — більшість уже на цвинтарі.

Вівторок, 1 вересня 2009.

Сьогодні 70-та річниця початку ІІ. світової війни. В Ґданську з тої нагоди відбулася міжнародна церемонія. Канцлер Німеччини Анґела Меркель вкотре вже вибачалася перед Польщею і світом за мілітаризм Гітлера, започатковану Німеччиною війну, міліонні жертви війни і голокосту. Президент Польщі Лєх Качиньскі нагадав світові, що шлях до війни промостив пакт Рібентропа-Молотова і що Польща, замість допомоги, отримала ніж у спину від більшовицької Росії, яка послала військо окупувати Галичину. Присутній на святі Путін, тепер уже нібито не президент, а тільки премієр-міністрів Російської Федерації, назвав пакт Рібентропа-Молотова неморальним актом (проґрес!!), але порівняв його із Мюнхенською угодою Чемберлена, що дала дозвіл Гітлерові піти військом на Чехословаччину. Росіяни мають клопіт із тими ювілейними датами: вони тепер — давнім совєтським стилем — починають виправляти історію, реабілітувати Сталіна, обмежувати доступ до архівів і погрожувати всім дисидентам. Зокрема хвилює їх Україна, кожен найменший її націоналістичний крок (реабілітація воїнів УПА, Шухевича, Бандери, українська мова в школах і тп). Російсько-українські стосунки тепер напружені, бо грядуть нові вибори президента в Україні (перший тур заповіджений на січень 2010 року).

Сьогодні має приїхати до нас Ніна. Вона останньо їздила в Україну, потім була на Martha's Vineyard, а тепер їде локальним потягом до Трентону. Марко саме поїхав зустріти її на станції і привезти до Філядельфії. Цікаво, що вона розподідатиме про свою подорож в Україну (якщо можна буде від неї, маломовної, видобути якусь інформацію).

Середа, 2 вересня 2009.

Позичила я собі в місцевій бібліотеці аудіо-книжку Love over Scotland — трохи тому, що мала приїхати моя внучка, а з нею тепер пов'язані мої шотландські асоціяції, а трохи тому, що автором є письменник, аудіокнигу якого — No.1 Ladies Detective Agency позичену випадково від Марка — я недавно прослухала із неабияким здивуванням і задоволенням. Бачу, що я відкрила собі доброго сучасного письменника. Він називається Alexander McCall Smith, шкот, живе в Edinburgh- у, але мешкав колись в Ботсвані і був професором права в ботсванському університеті. Ботсванські реалія домінують у книзі про детективну аґенцію і я навіть мала підозріння, що автор, може, африканець, бо ясно було, що він знає ці реалія з власного досвіду. Ці інформації я тількищо зібрала за допомогою Google. Рекламують його що він — "internationally best selling author" і що для стилю його характеристичні "wit and charm". Справді. Слухаю з приємністю. Запитаюся Ніни, чи знає вона цього письменника і чи він популярний на своїй батьківщині.

Ніна чудово виглядає — струнка, висока, мабуть ще й підросла від останньої нашої зустрічі. Вчора можна було навіть довідатись щось про її подорож в Україну. Вона їздила туди з кузином Андрійком Лабунькою (це молодший син Олеся, майбутній студент політехніки), а в Україні мандрували потягами і автом з Іком та його дружиною Оленкою, автом якогось кревняка (що йому колись Мирослав купив був автомобіль — ним саме і їздили). Були в Києві, Тернополі, Львові, Бережанах, Котові (рідне село Мирослава), Печеніжині (село Марійки), а також в Кам'янець-Подільську. На питання про Іка сказала, що він не має праці, розчарований Україною і хотівби повернутися назад "додому", тобто до Америки. У Львові мешкали в домі Ґудзяка, який — каже Ніна — закупив кілька кам'яниць і переремонтував їх на гарну одну резиденцію. До нього як ректора часто приїздять гості з закордону і резиденція служить як гостинниця.

На питання про маму, чи вона тепер у Лос Анджелесі (там цими днями страхітливі пожежі, які доходять близько до самого міста) Ніна сказала, що мама тепер в Нью Йорку, а потім поїде на Martha's Vineyard. Другий старший син Олеся — Матійко, на третьому році у Вермонті, студіює психологію, але зацікавлений медициною і хотів би в майбутньому піти до медичної школи.

Пару днів мусіла присвятити справам Видавничої Комісії НТШ-А. Гряде ювілей Шевченка і от вони нагадали собі мою рекомендацію з 2000 року розписати конкурс на англомовну біографію Шевченка. І Махно прислав для обговорення пропоновані в цій справі комунікати. Ну, тепер для такого конкурсу на біографію вже запізно. Та ще й ці комунікати написані недбало, на швидку руку, без серйозної застанови. Отже треба було зареагувати, тимбільше, що покликаються на мене, мовляв це була моя пропозиція. Почала я також читати книгу про Шевченка Івана Дзюби. Придбала її вже давно, але досі не читала. Маю також задню думку: чи можна було б рекомендувати цю книгу для перекладу на англійську мову?

Labor Day, 7 вересня 2009.

Минулого тижня впроваджувала в життя своє рішення "вийти між люди", щоб поборювати своє відлюддя і відчуження. Може навіть перестаралася: В неділю 30 серпня поїхала до церкви. Кинувши на тацу свою подвійну лепту, вийшла, щоб не мусіти стояти у притворі, сіла на лавку під церквою, слухала співу передаваного по мікрофону і спостерігала забави малих дітей. Пішла на перекуску і знайшла там ціле товариство: Віру Кліш, Лесю Масюк, Левицьких. В середу 3 вересня мала візит у Форсії і при цій нагоді замовилася на полуденок з Марилею. Мариля мене повідомила, що 3 вересня Ран і Мерл Слайгоф мають дні народження і з тої нагоди вони ідуть на полуденок до ресторану. Я радо прилучилася до них, навіть принесла зі собою невеличкі подарунки для Рана і Мерл. При нагоді довідалася кілька цікавих інформацій: Мерл (якій саме сповнилося 60 років) подається на працю заступника директора правничої бібліотеки в Нью Орлінс. На моє запитання про її чоловіка, чи він ще далі працює в Тойота, сказала, що вони на дорозі до розлучення — тому вона і може поїхати на працю до Нового Орлеану (якщо цю працю отримає). Вона також стає до виборів як кандидат у президенти ААLL. А син її записався до ресторанної школи і вчиться на кухаря-шефа. Також у бібліотеці мала я нагоду коротко поговорити з Билом Дрейпером. Я запиталася його про сина, який не дуже зацікавлений наукою, і при нагоді також довідалася, що Бил розвівся з жінкою. Прикро почути про те, як в сьогоднішній час не витримують проби життя навіть довготривалі подружжя. А ще також бачу, що теперішній директор правничої бібліотеки PENN не втішається популярністю серед свого професійного персоналу. Випадково мала нагоду також познайомитись з новим бібліотекарем-спеціялістом чужого і міжнародного права, тобто із наслідницею Марилі, яка називається Ґабрієля Феменія. Вона вже почала працю, щоб тренуватись під проводом Марилі. Свого рода інтерншип — добра ідея: нагода навчитися чимало і пігтотуватись до перебрання повної відповідальности. 3 вересня, очевидно, також і день народження Максима — йому саме сповнилося 54 роки, а Ранові — 65. (Між іншим, вчора сповнилося 70 років життя моєму братові Андрієві. Йому я в дарунку знову передплатила англомовний тижневик, де він часом пописується своїми листами, сповненими консервативних, щоб не сказати реакційних, політичних поглядів, а також послала йому Бібліографічний покажчик ОТ, щоб дізнався щось більше про мого чоловіка, якого не надто поважав за його життя і на похорон якого не вважав своїм обов'язком приїхати).

В суботу мала запрошення на пікнік до Рудницьких. Леонід, як я дізналася, 8 вересня матиме 74 роки, в їхній родині у вересні багато різних інших днів народження і тому Ірина Рудницька робить в цей час велике прийняття — передусім для родини, але було там чимало осіб (кілька зовсім незнайомих) і велика громада малих дітей, які дуже вдало забавлялися на подвір'ї кошиківкою. Я сиділа там поруч Наталі Пазуняк і Галі Головчак, але були там також обоє Кіпи, Віра Лащик, Заліпські, Кульчицькі старші і Кульчицькі молоді з дітьми і Лара та Микола, дочка і син Рудницьких з родинами.

Вчора поїхала я до міста, (підземкою-метро до центру ), де в приміщеннях Arts Bank / University of the Arts, на перехресті вулиць Broad і South, відбувався круглий стіл під назвою "The theaters of Witold Gombrowicz and Michal Zadara". Це з нагоди постановки у Філядельфії "Оперетки" Ґомбровича, що на неї я не зможу піти, бо їду тоді на Союзівку. Учасниками круглого столу були Rita Gombrowicz, вдова і спадкоємниця письменника, Allen Kuharski, професор Swarthmore College спеціяліст і перекладач Ґомбровіча, Tom Sellar (редактор журналу Theater і професор драматургії і театральної критики Yale School of Drama) і Michał Zadara — режисер-постановник музичної сатири "Operetta", що її світова премієра відбудеться у Філядельфії за пару днів. Про Задару сказано у програмці, що він 1976 року народження, вчився в американських школах Франкфурту і Відня, а потім Свартмор (він мабуть є сином якогось польського дипломата), а сьогодні він "one of the most visible and controversial young directors in contemporary Polish theater".

Круглий стіл виявився дуже цікавим. Ріта Ґомбровіч — народжена 1935 року в Монреалі, не знає взагалі польської мови, а по англійському може перекинутись тільки кількома реченнями. Говорила вона по французьки, а Кугарський (напевно колись було Кухарскі!) перекладав. Вона має докторат із французької літератури (писала дисертацію про Колет), на Сорбоні познайомилася із Ґомбровічем. Одружені вони були коротко, він швидко помер. Бачу з програмки, що дати Ґобровіча подані як 1905–1969 — отже був він старший від неї на 30 років! Вона після його смерти написала дві біографічні книги французькою мовою — одну про Ґомбровіча в Аргентині, другу про Ґомбровича в Европі. Своєю місією в житті вважає промощування творчости Ґомбровіча у світі. Це дає наслідки. Кажуть, що хоч Ґомбровіч тепер і в Польщі досить популярний, то найчастіше ставлять його в Німеччині, а дуже мало у США. Ріта вже сорок років промощує славу Ґомбровіча в світі, а за часів комуністичної Польщі її в Парижі тримали польські аґенти під наглядом.

Щодо "Оперетки". Ґомбровіч залишив інструкції, які вимагають, щоб кожна нова постановка п'єси мала нового композитора. (Чи не справжня меґаломанія автора?)
Цих постановок вже було в світі пару десятків, отже є і певна кількість музичних композицій. В п'єсі є питання одягу-костюму і нагості. Каже Задара: один із акторів, виявилося мав татуїтовану скіру і це дуже добре. Бо воно ще яскравіше підкреслює, що ми — навіть коли голі — насправді в костюмі, наша скіра є нашим костюмом.

Молодий режисер розповів про те, що він із польською літературою познайомився аж в дорослому віці, бо в школі, де він вчився, польська література предметом навчання не була. Каже Мариля: може тому він із такою свіжістю і по новому сприймає твори нашої клясики, які вже набридли учням польських гімназій? Оригінальна думка.

Зібрала ця імпреза біля 50-ти осіб публіки. Я прийшла трохи раніше і чекала разом з кількома іншими особами. Вийшла була до лазнички, а коли повернулася, якась жінка каже до мене: ми тут думали, чи Ви припадком не є Ріта Ґомбровіч? Я засміялася і сказала Не знаю, як виглядає Ріта Ґомбровіч, отже не знаю чи приймати це за комплімент. Розмова була, зрозуміла річ, англійською мовою. Але пізніше я чула як ці люди розмовляли із собою по польськи. Поляків, напевно, було серед цієї публіки більше.
Після круглого столу, поїхала я з Раном і Марилею до ресторану CinCin в Джерментавні, де вже чекав на нас Марко. Провели ми дуже приємне пополудне в елегантній атмосфері цього китайсько-французького ресторану, із смачними оригінальними харчами. Ран, відповідаючи на мої запитання, розповідав про своїх батьків (мішані ірландські-англійські-німецькі корені), про свої студії англійської літератури в Нью Йорку, а потім працю в бібліотеці Колюмбії і студії у бібліотечній школі, про свою відмову піти до війська в час в'єтнамської війни і виграну справу при допомозі славного адвоката, про поїздку до Тексасу на працю в правничій бібліотеці і врешті про свій приїзд до нас на PENN в 70-их роках, а далі знайомі мені деталі про його студії права, одруження з Марилею та інші перипетіі нашої спільної праці під проводом Ліз Келлі.

Віра Лащик їде сьогодні до Еспанії, до Реґіни Кострубяк. А я у п'ятницю, автом Ані Максимович, разом із нею і її чоловіком їду на Зальцбурзький з'їзд на Союзівку. Чула я від Софійки Геврик, що вже приїхала з Києва Ірена Стецура (товариші зібрали кошти, щоб уможливити їй приїзд на наш з'їзд). Я рада буду з нею зустрітися. Востаннє бачилися ми в Києві 1995 року.

Понеділок, 14 вересня 2009/

"Emotion recollected in tranquility" — але це не про поезію, а про Зальцбурзький з'їзд на Союзівці. Очевидно, було б багато краще, якби я була на місці робила нотатки, як це робила минулими роками — зокрема при старечій пам'яті не легко відтворити прізвища, і численні розмови з різними людьми на різні теми. Попробую пригадати те, що не вилетіло ще з пам'яті, а що видалося вартим уваги.

Але наперед про деякі побутові справи. Мала я замовлену кімнату в "Карпатах" — нібито один із кращих будинків Союзівки. Зразу після реєстрації, Аня (яка з чоловіком мала кімнату в головному будинку) підвезла мене перед "Карпати", я виладувала свій баґаж і йду до кімнати. Ключ в замку застряг і я мучуся чверть години, щоб відкрити двері. Ну, нарешті — відкрила, принесла свої речі, розпакувалася. Кімната непогана: два окремі подвійні ліжка, лазничка, повна чистих рушників, два телевізори, навіть ґанок з кріслами і столами. Можна б мешкати цілий тиждень родині із кількох осіб. Але приїхали ми з дощем у п'ятницю, дощ ішов цілий день у суботу, так що більшість часу проводили ми у приміщеннях. Виходжу з кімнати, щоб піти на полуденок і першу зустріч з людьми, закрила двері — і ніяк не можу витягнути ключа із замка. Помучилася, втратила трохи часу і нервів, але надійшов Стефан Киньо і на моє прохання допомогти, таки витягнув ключ (хоч і йому не було це легко). Увечері я з трудом відкрила двері, зайшла в кімнату, але знову ж таки не могла витягнути ключа. Отже спала із запертими, але не замкненими дверима, де із зовні стирчав в замкові ключ. Підставила я на всякий випадок під двері великий важкий фотель — з думкою, щоб якби хтось уночі добирався до кімнати, щоб я бодай прокинулася від руху. В суботу вранці я зголосила про ці клопоти в канцелярії — дали мені інший ключ. Увечері в суботу, після бенкету і розмов, десь близько півночі я повернулася до своєї кімнати (між іншим, Союзівка неосвітлена, і я самотою в темряві ішла поволі під дощем до своїх "Карпат" — нібито не так вже й далеко, але тепер для мене навіть такий прохід — та ще у невигідних парадних черевиках і з болючою ногою — клопітливий! І от я встромляю новий ключ у замок і не можу відкрити дверей! Схвилювалася, почала гримати в двері, натискати на них силою — без успіху. Постукала я до сусідньої кімнати. Вийшла в піжамі Уляна Дячук — пробувала мені допомогти — ні, замок не отвирався. В іншій кімнаті "Карпат" були також наші зальцбуржани — я навіть прізвищ їхніх тоді не пригадувала. Прошу я молодшу колежанку, мовляв, може твій чоловік зможе допомогти? А він уже спав. Але таки розбудили. Встав неохоче і пів години мучився над моїм замком, але таки двері відкрив. Ну, я була моєму рятівникові безмежно вдячна і досада брала за таке недбальство Союзівки — не тільки, що замки на функціонують як слід, але також і на факт, що уночі нема до кого звернутися за допомогою в разі наглої потреби. Від тої ночі я вже дверей навіть не пробувала замикати на ключ, ні вдень, ні вночі. Але зголосила це в офісі і вони послали чоловіка, щоб наоливив замок. Я рада, що ця пригода не закінчилася якось нещасливо: адже в такій ситуації можна стати об'єктом нападу або принаймні — крадежі. Моїм рятівником виявився Ярослав Яворський, чоловік Терещук — колежанки з молодшої кляси. Я привезла зі собою три книжки (Вибране, Бібліографічний покажчик ОТ і Шекспірові сонети), щоб подарувати дві Ірені Стецурі, а одну Ані Максимович. Виявилося, що Ірка має вже Шекспіра — отже, на мою радість, я мала змогу подарувати ці сонети Яворському з подякою, а він, несподівано, виявився вдячним і вдоволеним читачем такої лектури. З побутових справ варто ще згадати (для перестороги на майбутнє), що я — нібито досвідчений мандрівник — забула тим разом і щіточку до зубів і атомний добрий для подорожі годинник! Таке мені ще не траплялося. Мусіла в суботу вранці купити зубну щіточку (вдома маю їх — новісіньких, опакованих ще цілу колекцію! (бо їх роздають пацієнтам дентистичної клініки при кожній візиті!) — і була рада, що таке продавали в Союзівковій крамничці подарунків.

З'їхалося на Союзівку надсподівано велике число людей, не зважаючи на смерті, старість і хвороби. Самих колишніх гімназистів на спільному фото є 34, а на цьому фото бракує Киня і ще декого. А багато хто був з чоловіками, жінками, або дорослими дітьми — отже гостей було принаймні двічі більше. Здавалося мені, що це може буде наш останній з'їзд — але ні, проголосували відбути наступний з'їзд навіть не за два роки, а вже на наступний рік і знайшлися колеги, які взяли на себе обов'язок такий з'їзд у вересні 2010 року перевести. Це — Сергій та Ева Сахаруки

Павло Палієнко в четвер відзначав на Союзівці своє 80-ліття. Виглядає він не дуже добре — старість і поважні недуги зробили своє, в минулому році була серйозна загроза смерти. Але вижив. Розповідав мені в подробицях про свої медичні проблеми — операції серця, ноги, часті переливання крови. Дай Боже, щоб найгірше було вже за ним. З'їздом проводив трохи він, трохи Сяхо Криштальський, а найбільше Леся Палієнко. Павлюс і Леся мали шестеро чи навіть семеро дітей, в тому числі дві пари близнят. З одної пари близнять вижила тільки одна дитина, а одна їх дитина, здається дочка — недорозвинена і живе в піклувальному домі.

В п'ятницю була так звана весела ватра, де хто хотів виступав і говорив анекдоти. Без якоїсь професійної програми — самі товариші-гімназисти. Сказала кілька дотепів і я. В суботу виступили Ірена Стецура, розповідаючи про життя в Києві, про політику, проблеми культури і відповідаючи на запитання. Вона позитивно висловлюється про Юлію Тимошенко і думає, що Юля має добрі шанси в наступних виборах на президента. Ірена менше від мене і інших переймається і боліє справами української мови, привикла вже, живучи довго в Києві до двомовної ситуації і більш толерантно ставиться до російської мови. На моє запитання про репертуар київських театрів доброї відоповіді не дала; мовляв театри три місяці були нечинні. Про українську книжку сказала те, що ми самі добре знаємо: нема доброї сітки розповсюдження, але це, мовляв, поправляється. От книгарні "Є" існують вже в різних містах, а Малкович наладнав добре розпродаж книжок свого видавництва. Ірена, очевидно, найбільше цікавиться і боліє справами української музики, пробує організувати виступи музик з України закордоном. Вона є офіційним радником міністерства культури, але не будучи громадянкою України не може обняти якоїсь справжньої праці із регулярною зарплатою. Живе із пенсії американського соціяльного забезпечення і додатково заробляє перекладами. Виглядає вона гарно, має щоправда заавансований діябет, але покищо все під контролем.

Сяхо Криштальський сказав мені, що його батько був журналістом, добре знав і співпрацював із Остапом. Зеня Кулинич розповіла про те, як то Рома Прийма Богачевська здавала матуру в нашій гімназії. Пані Приймова домовлялася наперед з професорами, Семчишин керував цілою операцією (мовляв: завдання з української літератури напише Сясьо!), а Зеня десь була замішана в переписуванні цієї задачі на чисто. Ну, я не знала, що про матуральні іспити Роми відомості такі поширені серед людей. Знала тільки від Остапа, що він за неї писав матуральне завдання. Зеня висловила незадоволення, мовляв, Рома ніколи на наші з'їзди не приїздила і до зальцбурської гімназії жодного відношення не мала.

Про Ару Каменецьку-Терлецьку сказала мені ще у Філядельфії Христя Масюк, що вона має початки хвороби Альцгаймера. Але Ара на з'їзд таки приїхала — тим разом в товаристві доньки Роксоляни Вечерок. Ара як завжди гарна й елегантна, але тим разом дуже маломовна. Я, побачивши, що вона сидить сама з донькою при столі, присілася до них, представилася дочці і ми почали говорити. Дочка, між іншим, дуже гарна, струнка, висока молода жінка. Виявилося, що вона знає Марка, Ію, Яримовичів. Дитина її ходила в Лос Анджелесі до української школи, директором якої був тоді Марко. Ара говорить до речі, навіть прізвища деякі пам'ятає. Але сказала мені: "маю клопіт з пам'яттю". Я їй розповіла про свій досвід в Penn Memory Clinic і про вправи пам'яті. Не знаю, чи це дійшло до її свідомости.

Кількакратно згадували недавно померлого Ґенка Змия. Кажуть,що він дуже мучився останнім часом і хотів умерти, казав відлучити себе від апаратури. Його жінка була присутня на з'їзді також.

Після бенкету Леся Палієнко запланувала спів моєї "Пісні про Зальцбурґ". Приготовила гарно, немов якусь офіційну грамоту, надрукований і згорнений в рулон текст, і це лежало на столі перед кожним учасником. Але не дали музикантам нот, співаки не знали музики і з проби заспівати цю пісню фактично нічого не вийшло. Ну, це легковажне ставлення — недоцінили і добру оригінальну музику Гірняка, і мій поетичний текст. Обіцяв Сергій, що на наступний з'їзд подбає про те, щоб підготовити і навчити кількох співаків, щоб таки зальцбуржани мали і вивчили свій власний гимн. Колись солістка Грабова гарно співала це на одному з минулих з'їздів — я маю це десь на тасьмі. Треба мені буде це пошукати і послати Сергієві для підготовки.

Їхала я автом з Анею і Романом, а назад везли ми також і Ірену Стецуру. Подорож туди була з дощем і мрякою — була добра нагода переконатися який добрий з Ані водій. Вона старша від мене, але має величезну вправу водіння автомобілем, часто їздить до дочки в Нью Джерсі, на табір до Іст Четгему ітп. Роман Максимович мав давно колись інсульт, а тепер має дуже поважні проблеми із здоров'ям. Бачить тільки на одне око, бо друге з'їла ґлавкома, а крім того, як я зрозуміла, був оперований на рака простати і тепер має вже метастази на костях. Сказав мені, що лікарі готують для нього спеціяльну вакцину і він, видно, покладає на це надію. Зворушливо і подивугіодно, якАня опікується своїм чоловіком, водить його за руку і старається створювати йому більш-менш нормальні умовини. Думає він зовсім раціонально, і навіть ще читає одним своїм оком, але говорить дуже мало і сторонні люди можуть мати враження, що він їх не чує і на розмови не реагує.

Ірена Стецура має у Філядельфії дочку Меласю, яка тепер на 6-ому місяці вагітності. Вона колись працювала в мистецьких ґалеріях Нью Йорку, тепер займається продажжю хат. Її чоловік називається Patrick Jones і він працює як head brewer (тобто пивовар) в броварні Triumph Brewing Company, яка має свої ресторани і пиварні в Прінстоні, Нью Говп і у Філядельфії при 117 Chestnut Street. Ми цього Патрика зустріли, бо він приїхав відібрати Ірену після того як Марко привіз її і мене від Максимовичів до нас. Вони мешкають у Філядельфії десь у дільниці Фіштавн. Живе у Філядельфії також сестра Ірени. Вона з чоловіком приїхала колись відвідати Меласю, їй Філядельфія дуже сподобалася (зокрема також поміркованими цінами на реальність) — отже продали своє міліондоларове помешкання в Нью Йорку і перенеслися до Філядельфії. Сестра ще працює, але має вже понад 70 років. Ірену вони саме сьогодні прощають святочним обідом, а завтра вона вже відлітає назад до Києва.

Четвер, 17 вересня 2009.

Вчорашній день замітний господарськими подіями. Вранці приїхав чоловік від J. C. Penney інсталювати фіранки. Приїхав раніше, ніж ми його чекали і за годину закінчив роботу. Фіранки, які тепер закривають цілу стіну і повішені на старих ще для драперій інстальованих traverse rods — виглядають дуже елегантно і я дуже задоволена. Негайно потелефонувала до Уляни, щоб їй подякувати за знамениту пораду. Вона — першорядна господиня, з ініціятивою і досвідом і добрим смаком. Перестерігала мене, що це дорого коштуватиме і навіть ціну вгадала на диво точно — понад 800 доларів! Але гроші не були проблемою — таке треба було зробити вже десять років тому, але я — не досить практична і досвідчена в таких справах, а не було кому мені добре порадити — всі ради, навпаки, схиляли мене до того, щоб забрати зі стелі ці traverse rods і залишити фіранки на вікнах так як вони були. Добре, що літом приїхала Уляна і почувши моє бажання щось переробити у свіжовідновленій, але вже без елегантних драперій вітальні, не тільки дала добру пораду, але навіть замовила в моєму імені J. C. Penney, щоб прийшли зробити поміри і дати безкоштовний кошторис. Допомогло, очевидно, теж і те, що Уляна у власній хаті в Торонто недавно міняла фіранки подібним способом, отже мала свіжонабутий досвід.

Під вечір Марко помітив, що наш холодильник не працює, або працює погано. Клопіт — бо ми саме накупили велику кількість харчів. Я вже відмовила страхування на цей холодильник, бо видавалось мені за дороге (підняли ціну на 100%!) — тепер бачу, що ці нові холодильники не такі солідні як були колись. Цей новий мій холодильник в кухні (Maytag) куплений в липні 2004 року і вже маємо з ним клопіт. А в пивниці маю старий холодильник фірми Westinghouse, який напевно має не менше як 30 літ і досі працює знаменито.

Закінчила слухати чергову книгу мого нововідкритого шотландського автора: The Sunday Philosophy Club / by Alexander McCall Smith. Performed by Davina Porter. Цікава розповідь з шотландськими реаліями, добра композиція, гумор, інтелігентні коментарі і літературні алюзії, в міру напружений сюжет. Все це без постмодерністського експериментування, без зайвого авторського зазнайства. Та ще й виконання дуже приємне, із деяким забарвленням шотландської вимови. Акторка Давіна Портер також має вже своє заслужене ім'я, а про автора на опаковці сказано: "one of today's most imaginative and enjoyable authors" — і я з тим згідна. Мушу перевірити у покажчику "Всесвіту", чи існують українські переклади цього популярного й успішного шотландського сучасного письменника.

Четвер, 24 вересня 2009.

На недавньому вересневому пікніку у Рудницьких я передала Леонідові кілька зразків анотованих нових англомовних статей про українську літературу, щоб переконатися чи редагований ним Ukrainian Quarterly був би зацікавлений таким матеріялом.. Тиждень пізніше Рудницький подзвонив мені, що говорив про це з членами своєї колегії і що вони зацікавлені. А от в суботу раптом потелефонував, що йому до завершення номера конечно потрібно матеріялу і чи я могла б терміново щось підготувати? Я обіцяла, що дам йому матеріял в наступну суботу. І от я всі ці дні працювала з великим азартом, відклавши все інше на бік. Сьогодні можу сказати, що таки втримаюся в обіцяному часі. Вже навіть маю надрукований текст: є 95 позицій на 31 сторінках друку. Це подумане, як перший випуск — отже будуть продовження. Завтра ще муcітиму перевірити точно всі бібліографічні дані, бо деякі довелося переписувати і є можливі помилки в тексті. Але я вже спокійна, що буду на час готова. Друк цього матеріялу в квартальнику заохотить мене продовжувати цю бібліографічну роботу. Я переконана, що така документація дослідникам потрібна, але я була рішена основну свою бібліографію Ukrainian Literature in English, яка включала і книги, і статті, і переклади і рецензії завeршити 1999 роклом. Більше Research Reports я не готуватиму, але в Квартальнику друкуватиму найважніші статті вибірково, в Ukrainian Literature. А Journal of Translations — книги перекладів, а колись може зберуся на окрему книжку бібліографії книг від найдавніших часів до сучасности.

Моя аудіо-лектура останнім часом: The Secret Supper / Javier Sierra. (trans. from Spanish Alberto Mangueil. Performed by Simon Jones; Sunday philosophy club i Espresso Tales / Alexander McCall Smith. Цього останнього письменника я вже позичила дві додаткові аудіо-книги. Слухаю з приємністю, хоч не всі вони на однаковому рівні.

На другий тиждень мають приїхати Мотря з Андрієм. Мотря бере участь у виставці — давніше я думала, що це буде соло виставка її картин, але бачу, що ні — мистців є кілька. Я переконувала їх, щоб приїхали ночувати до мене, але вони рішили зупинитися в готелі. Очевидно, в готелі їм буде вигідніше. А я не мусітиму випроваджуватися з моєї спальні. Але у висліді цього їхнього приїзду, будемо мати гостину в нас у четвер 1 жовтня і в суботу 3 жовтня, запросила я їм до товариства також Вакуловських (у четвер), а сама маю запрошення до Ані на полуденок у п'ятницю 2 жовтня, а до Шиприкевичів — 4 жовтня.

Понеділок, 12 жовтня 2009.

Минулі два тижні повні драматичних подій — приємних і трагічних. Почну від тих останніх: Помер у Філядельфії Лев Кушнір — давній громадський діяч, був навіть якийсь час членом Ради Бібліотеки, коли я була головою Ради. Інтелігентна і приємна людина, гарно його згадую. Поїхала я з сестрами Вакуловськими на панахиду до Насевича, яка відбулася в понеділок 5 жовтня. Присутні із знайомої мені їх родини були Ірена Кушнір, 89-літня вдова — на інвалідному візочку, мабуть в заавансованому стані дементії та її дочка Мотря, що була колись замужем за Миколою Кулішем, з двоїма дорослими дітьми, і що про неї казали,що вона хвора не тільки на Мultiple Sclerosis, Parkinson's, але і на шизофренію. Їм я складала співчуття і Мотря навіть мене пізнала ще поки я сама назвала своє прізвище. В четвер вранці дзвонить до мене з Гантеру Софійка Геврик: чи я знаю про трагедію, що сталася у Філядельфії? Що таке, питаю. Мотря Кушнір застрелила свою маму, а потім і саму себе! Софійку повідомила про це Дзвінка Захарчук. Були вже повідомлення в місцевій американській пресі. Є і деякі додаткові інформації. Мотря вислала опікунку пані Ірени — жінку з України, на довший прохід, а застреливши маму, сама потелефонувала на 911, визвала поліцію, сказала їм що зробила і коли поліція приїхала застала вже тільки два мертві тіла. Завтра буде панахида. Мотря була товаришкою Марка в його шкільні роки і він, зрозуміла річ, був потрясений цією подією.

Головінські були у Філядельфії кілька днів. Ночували в готелі у Willow Grove, ми з Марком гостили їх і Вакуловських в четвер 1 жовтня, 2 жовтня я була в Ані, яка гостила мене і свого брата і братову полуденком, в суботу на вечерю до Вакуловських були запрошені також ми обоє з Марком, а в неділю я була на полуденку в Шиприкевичів, де крім Мотрі, Андрія, Волчука і старенької пані Олени Шиприкевич, господиня Марта Шиприкевич гостила ще й Марту Яримович. (На п'ять жінок — аж три Марти!!) В неділю пополудні закривали виставку — виявилося, що одну Мотрину картину купив Тодорів! Анина дочка Леся приїхала із своїм сином Іванком зустрітися з Мотрею і допомогти їм запакувати назад картини до їхнього Station Wagen-a. Мотря з Андрієм перед гостиною в Шиприкевичів мали ще змогу відвідати Зенка Чайківського в його хаті. Отже відбули родинне паломництво.

Навезли вони (зовсім непотрібно) цілу низку подарунків мені: не тільки чорні коралі, фотографії, помадки, книжку про літературознавство, але і одну Мотрину картину (з портретом Дзядзя Туся!), що для неї ми знайшли місце в їдальні, де вже висить одна Мотрина композиція.

Отже я мала активний тиждень, була серед людей. Саме відкриття виставки було досить невдале. Марійка Захаріясевич, яка мала говорити про виставлені картини, мала таку трему, що не могла видобути із себе кількох речень, а це дуже хвилювало людей в публіці (зокрема мене!) Організаційні справи були занедбані, картини не були підписані, в надрукованій програмці була надмірна кількість друкарських чортиків, а хор з дев'яти молодих хлопців щойно починає вчитися співати. (Не розумію, навіщо робити із відкриття мистецької виставки концерт самодіяльности? Чи не краще було б дати слово (по пару мінут) кожному з присутніх мистців, щоб сказав щось про себе і своє малярство?)

В п'ятницю мала я рутиновий візит на чищення зубів в дентистичній клініці на PENN. Виявилося, що там знову змінився персонал: моя дентистка Huber вибула з клініки, MaryAnn також уже тільки вчить і не приймає пацієнтів, отже я мала нову якусь технічку і нового дентиста, що називається Lawrence Montgomery

Цими днями я не дуже міцна. При кінці вересня мала кілька днів несподівано підвищеного пульсу (89–90 і більше, що для мене є дуже нетипове). Кардіолог сказав приймати двічі по половині соталолу, що я і роблю. Тепер тиск крови і пульс унормувалися. Але я маю якусь проблему з лівим рам'ям; болить мене від ліктя вгору, зокрема коли керую автом, або перекидаюся на лівий бік у ліжку. Це вже докучає мені зо два тижні. А ще докучало мені раптом праве коліно — трудно було ходити. Отже на візит до дентистичної клініки я просила, щоб Марко підвіз мене автом, щоб я не мусіла їхати підземкою. Там я просила себе залишити, а з клініки поволі і з паличкою пішла пішки до бібліотеки. Це теж неабияка терапія. Бібліографічна робота рятує мене від депресії і горе буде, коли я не зможу виконувати її взагалі. Знайшла я у Van Pelt в Canadian Slavonic Papers кілька статтей про українську літературу і це мене піднесло на дусі. Але я тепер майже не можу писати рукою, отже вирішила зробити ксерокопії статей, щоб анотації писати вдома зразу на комп'ютері. Одну статтю повністю скопіювала, а на наступну забракло мені грошей. (Nota bene: треба мати на тільки монети кводрами, але і паперові однодолярівки, що їх можна зміняти в машині. Я мала тільки 20 дол. і не мала їх як розміняти). Прийшовши додому, одначе, я собі усвідомила, що ці статті з Canadian Slavonic Papers напевно можна здобути по інтернеті. Звернулася з тим до Максима, він прислав мені їх як attachment і viola! — я вже маю матеріялу на довший час праці вдома!

Неділя 18 жовтня 2009.

Ніч із середи на четвер мали ми в гостях на блискавичній візиті двох молодих хлопців: Іванко приїхав із своїм товаришем Міланом купувати для нього авто. Приїхали автобусом з Торонто десь пів на дев'яту вечора, власник рекламованого на інтернеті авта забрав їх із перестанку до себе додому в Джентінтавні, полагодили формальності і десь біля 10-ої приїхали до нас на вечерю. А на другий день вранці, перед 9-ою відїхали Мілановим новозакупленим ВМW, щоб встигнути до кордону не пізніше 4-ої пополудні. Авто старе, десь із 1980-их років і я жартома запиталася, чи доїде воно до кордону Канади? Але молоді бизнесмени-механіки запевняли мене, що за $1500 — це справжній bargain.

В четвер поїхала я до фризієра підстригтися, а при тому вступила до Home Depot і купила бульбочки нарцизів, разом із добривом. Квіти цього року надзвичайно мені вдалися. Морозу покищо не було, а дощі падають часто і мої беґонії, імпейшенс та чорнобривці і досі рясно і багато цвітуть. Як вони перецвітуть, треба буде посадити нарцизи, щоб можна було ними любуватися навесну. Погода була погана і якби не конечна візита у фризієра — була б, мабуть, не їхала, та ще й з болючим рам'ям.

В п'ятницю поїхала я до Форсії. Поставила діягнозу, що це мабуть артрит, або поліміяґлія. Дала мені укол кортизону в болюче рам'я і сказала: якщо за якийсь час будуть додаткові симптоми в інших місцях, треба буде лікуватися преднісоном, як це вже буо колись в минулому. При нагоді я також отримала укол вакцини проти інфлуенци. Їхала я підземкою і так само поверталася. Не було це мені легко. Падав дощ, та ще й температура нагло понизилася до 40 ґрадусів. З болючим рам'ям важко було мені вдягатися і закидати на плече рюкзак, іхала я з паличкою, та ще й мусіла тричі просити людей, щоб допомогли мені з наплечником. Всетаки, вступила на полуденок до Марилі, а потім до Ван Пелт на пару годин праці над Slavonic and East European Review.

Вчора довше вигрівалася в ліжку, цілий день не виходила з дому. Ліве рам'я болить менше, а на укол вакцини реакції не мала. Сьогодні хотіла поїхати на концерт Лиховид — і таки поїхала до Центру, але виявилось, що цей концерт відбувся вже минулого тижня, що на моєму календарі була неправильна інформація.

Вертаючись додому, вступила я до Віри і Віра погостила мене смачкою зупою, та гречаною кашею із зразами.

Вівторок, 27 жовтня 2009.

Неділю провели ми з Марком на загальних зборах Українського Освітньо-Культурного Центру. Я завжди ходжу на такі річні збори, бо вважаю УОКЦ — найважнішою українською організацією нашого міста — без Центру годі уявити собі громадське життя Філядельфії, а зокрема існування і розвиток нашої Української Бібліотеки. Керівники Центру не завжди цю нашу бібліотеку доцінюють належно, але це тільки симптом української антиінтелектуальної ментальності. Тим разом збори були важливі також тому, що є поважні справи, які вимагають уваги громадян. Центр втратив цього року американського локатора (Day Care Center) — вони платили 100,000 дол. в рік за оренду приміщення, отже брак такого локатора поважно і негативно вплине на бюджет. На зборах також проголосили, що Орися Гевка відxодить на емеритуру, отже в Центрі звільниться посада екзекутивного директора. Чи вона сама з власної волі відходить, чи її "попросили" відійти — не зовсім ясно. Вона працювала в Центрі багато років, але були і постійні нарікання на її некомпетентність. Вибори нових членів Ради Директорів показали, що є люди, охочі працювати і з-поза кола тих, що їх рекомендувала номінаційна комісія, серед них була і Надя Петрик. Я віддала свої голоси за її кандидатуру (а маю цих голосів аж 17 — бо за кожних 250 дол. дарованих на протязі років отримуєш один голос). Надя, нажаль, перепала і не ввійшла до дирекції, хоч і отримала більше як півтори тисячі голосів. Може на наступний рік.

Серед аудіо-книг, що їх я недавно слухала є ціла низка книг одного автора: це Alexander McCall Smith. Отже слухала я такі книги: Right attitude to rain, The full cupboard of life, The Kalahari typing school for men, Tears of the Giraffe. Перша із серії про Шотландію, а всі інші про Боцвану. Цікавий його сентимент до обох країн і ці дві серії — досить відмінні. Але я вже мабуть вичерпала всі аудіо-книги цього автора в моїй дільницевій бібліотеці. Та й взагалі хочеться вже вийти поза цю популярну белетристику. Але для того треба буде поїхати до бібліотеки в Аббінґтоні, де є багатий вибір різноманітних матеріалів, в тому числі і видання Teaching Company, які я колись навіть купувала, не знаючи що їх можна позичити безкоштовно.

Середа, 4 листопада 2009.

В суботу приїхала до Марка Бренда. Я колись думала і сподівалася, що переїзд Марка з Каліфорнії до Філядельфії означатиме закінчення цього мезаліянсу. Але бачу, що відносини продовжуються. Він недавно їздив на пару днів до неї, тепер вона приїхала сюди. Передучора поїхали вони обоє до Вашинґтону — оттак собі, як туристи. Мають повернутися завтра або в п'ятницю. Марко з дороги навіть не потелефонував.

В понеділок, після кількох годин праці в Українській Бібліотці, поїхала я до лабораторії на чергову пробу крови. Вчора мені дали знати з канцелярії доктора Віджіланте, що кров надміру розріджена і що мені треба два дні перестати брати кумадину. Не такий простий цей процес лікування: цікаво, чи та кумадина справді мені помагає?

Ліве рам'я після уколу кортізону дуже поправилося, але не можу сказати, що біль зовсім ущух. Нема ради, треба з тим жити.

У Філядельфії вчора почався страйк міського транспорту. Метро і автобуси не працюють. Маю надію, що страйк не триватиме довго і не скомплікує мені наступної візити до кардіолога.

Вчора їздила на чергове засідання регіонального комітету ЕУД. Треба подивляти Лужницького, що йому хочеться продовжувати працю над поправками до другого тому, хоч він навіть не є в редакційній колегії. Не зважаючи на перехвалки голови НТШ-А Поповича, що йому вдалося роздобути від редакції всі матеріяли — бо він — на противагу, мовляв, попередній управі — не натиском, а благополучним впливом перебрав всі редакційні матеріяли від Маркуся і ЕУД незабаром появиться друком. Справа ця справді скандальна. Маркусь зробив собі з ЕУД синекуру, роками їздив за гроші НТШ-А по світу, організуючи всякі регіональні комітети — і ось після багатьох літ, справа ця коштує вже міліон доларів, а американський том (запланований у трьох книгах) далекий до завершення. Перша книга, що її теперішня управа таки видала, має таку велику кількіть помилок, що просто соромно. Яке щастя, що не Маркусеві, а Струкові свого часу передали в руки англомовну енциклопедію України. Струк увів нову технологію, зорганізував великий колектив і на протязі одного 1993 року видав усі три додаткові томи п'ятитомової енциклопедії.

Середа, 11 листопада 2009.

Бренда вчора від'їхала. Була вона гостею Марка, а не моєю, отжє її побут у нас не вимагав від мене додаткової праці. Марко приготував постіль і займався куховаренням. А тому, що я від деякого часу їм головну страву серед дня, а не ввечері — зокрема тому щоб не наражуватися на Марковий педантизм (готування салату триває так довго, що ніколи не відомо, коли можна сісти до столу — а я звикла їсти, дивлячись на вісті по телевізору) і його тенденцію нарікати на малу кухню і кидати всякі образливі репліки на мою адресу — то ми навіть разом не сідали до столу (вони не запрошували, а я не накидалася). Вистачить, що я, не протестуючи, плачу всі рахунки — в цьому моя участь.

Отримала я пару днів тому цікавого електронного листа з Польщі. Написав Якуб Каньскі, внук Марійки. Він, мовляв, досліджує історію своєї родини і хотів би додаткових інформацій. Я вже встигла йому відповісти і отримати листа у відповідь. Я запропонувала, що вишлю йому книжку "ОТ: бібліографічний покажчик", бо там він зможе знайти чимало даних про свого прадіда і прабабу, про раннє дитинство своєї баби, родинні фотографії. Я просила, щоб він написав пару слів про себе і дав знати, чи знає українську мову. Отже він є одиноким сином Юрка, молодшого Марійчиного сина, має 32 роки, працює в банку, одружений з Йоанною, яка є професором психології на політехніці, мають двомісячного сина Оляфа, мешкають в Лодзі. Ім'я дитини трохи мене застановило — чи це така мода, чи може за тим криється якесь пов'язання із Скандинавією? Української мови ніколи не вчився, але може розшифрувати підписи під фотографіями і короткі речення — а це напевно вистачить в цьому випадку. Зрештою може когось стороннього запитатися.

Неділя, 22 листопада 2009.

Вчора провела пополудне на відзначуванні 60-ліття Пластової станиці у Філядельфії. Зібралося може двісті пластунів — від жовтодзюбів до сеніорів — в одностроях і в присутності кількох членів пластової команди, що з них деякі приїхали з інших міст (Були між ними Ромко Гриців і Олесь Лабунька). Програма була неформальна, домінували в ній невибагливі скечі юнацтва і пісні. Я пішла (навіть вдягла пластову сорочку), щоб виявити солідарність з молоддю.

Сьогодні іду на празничний бенкет своєї парафії — також для вияву солідарності і щоб не залишатись на самоті. Останнім часом страждаю від депресивних настроїв, отже вихід між люди — потрібний для профілактики.

Марко хотів виявити мені якусь увагу в день моїх 79 уродин, мовляв, може запросимо якихось гостей? Я на гостей особливої охоти не мала, але хотіла дати йому змогу для такого жесту. Вакуловські не могли прийти, отже я запросила Рана з Марією, і Віру. З них тільки Віра знала, що це мій день народження. Вона принесла квіти, також Маріяна Вакуловська обдарувала мене щедро квітами і шоколадками, квіти прислали також Максим з Уляною. Віра і Вакуловські чули про мій день народження із радіо, бо Праско завжди включає мене в історичний календар визначних дат.

На 6 грудня заплянована презентація книжок Лариси Онишкевич. Мала бути в програмі і я — але мені пропонована нею програма не подобалася, виглядала занадто переладованою, а ще й Рудницький зарезервував собі, що говоритиме про книжку Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe (тема, яка мене більше цікавила), отже мені довелось би говорити про Ларисину збірку статей Текст і гра — а це товстенна книга, якої я ще навіть не читала). Я запропонувала Ларисі, що замість виступу у програмі — напишу про імпрезу до Свободи. І вона на це погодилася. А вчора на пластовій зустрічі Захарчук мене зачіпив: мовляв, чому я нічого не пишу до радіопрограми? Вони вже мають досить політики, хотіли б щось на інші теми. І от я собі сьогодні подумала, що могла б я про Ларисин вечір написати коментар до радіопрограми, а потім доповнити його і вислати до Свободи. Як побачу Захарчука на парафіяльному обіді, запропоную йому щоб зарезервував для мене 7 мінут на програмі, що буде іти 5 грудня, якраз напередодні Ларисиного вечора. Ця реклама може придбати трохи публіки для вечора.

Ларисині книги заслуговують на увагу і я радо візьмуся за цю тему. А крім того я маю борг вдячности: Лариса саме недавно на річному з'їзді АААSS доповідала про різні типи біографічних досліджень і в тому контексті говорила про мій бібліографічний покажчик ОТ та ще й поруч із обговоренням книжки Оксани Забужко Notre Dame d'Ukraine.

Вівторок, 1 грудня 2009.

День Подяки — моє улюблене американське свято — провели ми з Марком у Головінських, в Ровд Айленді. Мотря і Андрій, як завжди, дуже гостинні і доброзичливі, родинна атмосфера включала тільки їх троє, нас з Марком і Тимоша з Лілею і дітьми. Ми поїхали автом в середу і повернулися в п'ятницю. Дорога була досить тяжка, навіть для такого доброго шофера, як Марко. Туди супроводила нас цілий день мжичка і понурі сутінки, в поворотній дорозі ішов великий дощ і дорога, особливо в околиці Нью Гейвену, була місцями навіть небезпечна — дощ, туман, великі грузовики на дорозі, але згодом, вже в Нью Джерсі прояснилося, навіть стало сонячно.

Мотря приготовила надзвичайно смачну гостину. Я сиділа біля 12-літнього Трувора і випитувала його про його скавтські пригоди. Це між іншим було мені справді цікаво. Американські скавти включають у програму батьків, і крім тижневих зайнять, мають кожного місяця пару днів таборування. Розмову з Трувором вела я англійською мовою, бо знаю, що йому трудно говорити по українськи, а хотіла встановити потрібний контакт порозуміння. З молодшою дівчинкою вони мають поважні проблеми, її розвиток сповільнений, всетаки вона також брала участь в нашій із Трувором розмові і боролася за своє право щось сказати. (It's my turn now!) Леся, назагал, мається добре, при своїх 97 роках все ще пам'ятає, але після другої операції на рака відходової кишки, вона часом дістає болі в шлунку. Таке трапилося і тепер — увечері після святкового обіду. Вночі лежала хвора, і звертала. Але на другий день, коли я потелефонувала вже із Філядельфії — все було добре. Андрій терпів на якийсь дошкульний сухий кашель, що на нього не може він взяти якогось ліку чи сиропу. На його долю випало забагато всяких проблем із здоров'ям, жаль мені його, він така гарна й культурна людина. Недавно, між іншим, мав у Бостоні науково-популярну доповідь і — переказувала мені Уляна, що Сисин, який потрапив туди випадково — дуже високо оцінював його виступ.

Серед моїх аудіо-лектур останнім часом був також Glasperlenspiel Германа Гессе, в англійському перекладі. Мушу признатися, що я дуже розчарована. Як на мій смак, в цьому філософському романі за багато абстракцій, ґенералізацій, апотеози інтелектуальної еліти, що є членами ордену, постійних дискусій, монологів, діялогів — все це можна було зрoбити в значно простішій формі (а ля Коельо, наприклад). Я навіть подумала собі про себе: Гессе був колись моїм улюбленим автором, в юності я захоплювалася його романами "Demian" і "Sidhartha: eine indische Dichtung", що їх, очевидно, читала в оригіналі. Чи так змінилися мої смаки?

Неділя, 13 грудня 2009.

Сьогодні мала я з Анею їхати на виставу Шекспірівської "Бурі", де грає її син Андрій. Андрій від юності цікавився театром, грав колись в групі Шашаровського. А тепер він — дорослий науковець з докторатом з біології — не тільки сам бере участь в аматорських театральних американських виставах, але також і його сини виступають на сцені. Коли Аня згадала мені про те, що серед вистав "Бурі" буде одне матіне і вона вибирається їхати, я виявила зацікавлення поїхати з нею. Нажаль, погода сьогодні погана — зранку була низька температура і на дорогах був лід і багато автомобільних аварій — Аня свою поїздку, нажаль, мусіла відкликати.

В неділю 6 грудня відбулася презентація книжок Лариси Онишкевич. Мій коментар ішов по радіо в суботу і напевно причинився до того, що на презентацію прийшло 50 осіб. Програма була різноманітна, хоч і дуже поверховна — виступали Махно, Рудницький і Лариса, була навіть музична точка — уривки з "Патетичної сонати" Бетговена (на компактному диску), як ілюстрація до Кулішевої "Патетичної сонати". Я взяла зі собою звукозаписувач, щоб на основі запису написати звіт до Свободи, а водночас просила Маріяну Вакуловську зробити кілька фотографій. Вона наробила їх цілий диск і мені принесла вже в понеділок. Я вже у вівторок статейку написала і в середу послала разом з двома фотографіями електронною поштою до Свободи. А для Лариси запакувала обидві тасьми з вечора і дискету фотографій і завтра-післязавтра піду надати це на пошті. Буде мати пам'ятку.

У Форсії була я в понеділок 7 грудня. Рам'я наново мене розболіло і вона дала мені другий укол кортизону, взяла до обстеження кров, і виписала рецепт на фізичну терапію. Я вже зробила замовлення на візит в клініці, але мусітиму це замовлення завтра відкликати. Бо я думала, що цю терапію можна проходити в Holy Redeemer, недалеко від УОКЦентру, куди ходжу віддавати кров до лабораторії. Але виявилось, що будинок фізичної терапії є пару миль дальше, біля шпиталя Holy Redeemer. Мені залежить на тому, щоб я мала близький доїзд — бо зима і може бути сніг. Завтра попробую замовити сесію в Moss Rehab — це ближче, та ще й при головній дорозі, отже якби був сніг — вона буде прочищена.

В п'ятницю, користачи з гарної (хоч і холодної погоди) і з факту, що рам'я менше боліло і я могла обертати кермом, що цими днями буває проблематичне), поїхала я до Hair Cuttery і зробила собі "permanent". Волосся давно треба було підстригти, а закручені кучері на "барана" виглядатимуть напевно ліпше за пару тижнів, тобто на свята. Марко заповів, що хоче поїхати на латинське Різдво до Каліфорнії — я не протестую, навпаки, рада, що його тиждень не буде. Повернеться він 28-ого, а після нового року, не знаю ще коли, виберемось автом до Торонто.

Цими днями я трохи уваги присвячую архівові ОТ. Вибрала з папок уже всі листи від і до Ігоря Костецького і повезу цей матеріял до Торонто, бо Марко Стех ним зацікавлений і хоче зробити собі фотокопії. Цих листів (з 1950-их і 1960-их років досить багато, я мусітиму ще зробити список по датах, заки дам в руки листи Стехові). При цій нагоді вже вибрала також листи від і до Івася Керницького (була б добра знахідка для Романа Горака), а тепер сортую листи від і до Шлемкевича (їх багато!), Самчука, Гірняка, Паньківського. Роблю це звичайно тоді, коли дивлюсь на вісті на телебаченні, або рідше на якусь програму. Телевізія, сама по собі, мене нудить і я завжди мушу зайняти себе одночасно чимсь іншим — колись прасувала або сортувала випране білля, а тепер роблю невеличкий поступ із порядкуванням архіву.

Переглядаючи Ukrainian Quarterly для бібліографії статей, натрапила я на несподіванку. В номері 3–4 за 2001 рік знайшла я рецензію Жили на Тихі розмови з вічністю. Про цю рецензію я не знала, і в поточній моїй автобібліографії вона не була позначена. Але Жила як Жила — його рецензії своїми загальниковими суперлятивами і зайвими перебільшеннями не роблять мені особливої приємности. Я воліла б якусь справжню рецензію, нехай би і з критичними нотками. но але — якби не було — це немов привіт із другого світу, бо Жила вже не живе!

Тамара Стадниченко прислала мені три номери Нашого життя за грудень, де є продовження моїх щоденникових записок "Діти". Я не думала, що цей матеріял вийде таким довгим — сподівалась що до кінця року буде все надруковане і я завезу це своїм внукам, як несподіванку. Покищо є чотири числа — отже таки завезу Іванкові і Стефкові, а Марком перешлю для Ніни — але це ще не кінець. Прийшло мені на думку, що може б так я надрукувала це як маленьку книжечку для моїх внуків — Пульсари могли б знайти якогось доброго художника, щоб це гарно оформити. Ще подумаю, чи це зробити.

Вівторок, 15 грудня 2009.

Мала сьогодні першу сесію фізичної терапії в Moss Rehab. І вже маю замовлені сесії на четвер і на наступний тиждень.

На засіданні регіонального комітету ЕУД сьогодні Наталія Пазуняк передала мені папку матеріялів з архіву Оксани Ґенґало з написом "Марта Тарнавська". В цій папці знайшла я програмку свого першого літературного вечора, разом із текстом доповіді на цьому вечорі Оксани Ґенґало. Приємна несподіванка! Були там і тексти моїх віршів і прози, що були читані на цьому вечорі 1968 року. Ці тексти я викинула, але доповідь Ґенґало і програмку збережу в своєму архіві.

Сьогодні закінчила слухати ще один роман мого новознайденого улюбленого письменника Александра МекКол Сміта. (Tea Time for the Traditionally Built). Слухаю ці книги, написані — популярно, але дуже талановито, з нотками іронії і сатири — перед сном і вони допомагають мені поборювати безсоння. (Вранці часом слухаю цей же текст вдруге — бо коли засну раніше, то, очевидно, не пам'ятаю дальшої розповіді). Але нарешті усвідомила собі я ще одну істину: частина успіху цих книг, — не тільки автор, але і акторка, яка читає цю африканську серію. Вона називається Lisette Lecat і це справді не тільки reader, але і performer! Між іншим, маю намір піти до книгарні і подивитися, чи немає там деяких цих книг у продажі. Хотіла б купити цього ж автора — з інших його серій Максимові — Portuguese Irregular Verbs (знаменита сатира на професорів університету). а Ніні — Love Over Scotland. Це були б гарні різдвяні подарунки.

Неділя, 20 грудня 2009.

Перший великий снігопад! Почав падати сніг уже вночі із п'ятниці на суботу і падав учора весь день. Рекордовий снігопад — назбиралося понад 23 інчі! Марко вчора збирався їхати на летовище — літак мав летіти до Лос Анджелесу увечорі, отже він ще встиг трохи відгорнути сніг. Але сніг падав далі. Мови не було про те, щоб я могла рушити авто і завезти його до поїзду. Зробив цю послугу йому Олесь Микитюх. Але вийшло так, що Марко — уже надавши баґаж до Лос Анджелесу — мусів з летовища повернутися, бо всі польоти були відкликані. Чекав на поїзд понад годину, а потім пішки з наплечником добрався додому. Сьогодні ще цілий ранок відгортав сніг, а тепер — доходить година 2-а — вибирається знову на летовище. Погода сьогодні сонячна, морозна.

Я маю завтра замовлену візиту фізичної терапії. Авто Марко прочистив від снігу, але каже, що я не зможу, мабуть, виїхати. Небезпека є застрягнути десь у снігу. Мабуть візит терапії доведеться відкликати. А ще є і друга причина. В мене несподівано від деякого часу піднявся з незрозумілих причин тиск крови. Це вже було і тоді, коли я була з візитою у Форсії. Я питалася, чи може це пов'язане із запаленням у рамені? Не заперечувала такої можливости. Але мій тиск зранку буває напр. 155/73, а ввечері 179/69. І це при тому, що беру двічі вдень лік Diovan по 40 mg. Такий стан напевно почався вже з початком грудня, але тоді я не мірила тиску, бо роблю це тільки перед візитою в лікаря, щоб могти дати якісь об'єктивні інформації. Отже може я завтра, замість іти на терапію, подзвоню до Форсії, щоб порадитися, що мені робити. Може треба брати якісь інші ліки? Почуваюся непогано, навіть думала, що може мій старий апарат не точно показує, отже купила інший, новіший, який не треба ручно надувати. Але висліди такі самі. Якщо дзвонити до лікаря, то треба звичайно кілька годин чекати на відповідь телефоном. Отже не можна виходити з хати.

Користаючи із знаменитої бібліотечної системи, знайшла я на інтернеті в каталозі книжку, що мене зацікавила і ось я вже маю її аудіо-варіянт. Це Vienna 1814, а автором є/ David King. На опаковці написано: "Vienna 1814 is an evocative and brilliantly researched account of the most audacious and extravagant peace conference in modern European history... Beyond the diplomatic wrangling, however, the Congress ... devolved into a series of debauched parties ... intricate social and political intrigue..." Головними персонажами там виступають Метерніх і Талейранд. Почала вже слухати з великим зацікавленням. Але книгу читає Mel Foster, який, очевидно, не знає чужих мов і його вимова чужих назв іде мені трохи на нерви, а часом навіть утруднює розуміння тексту місто Єна в нього Джена, цар-зар, цайтшріфт — зайшріфт, ріка Ельбе — Ельб, зартоскі — це Адам Чарторийскі, віденський Пратер у нього "прейтер", назви вулиць у Відні часом важко розшифрувати, не кажу вже про прізвища різних персонажів.

Телефонувала мені сьогодні Лариса Онишкевич, що в якомусь номері журналу Дніпро надрукований мій вірш "Мементо". Треба буде подивитися.

П'ятниця, 25 грудня 2009. Латинське Різдво.

Сніг і мороз тривав до сьогодні. Я мусіла відкликати і другу візиту терапії і не виходила пару днів з хати. Навіть лік, який мені приписала Форсія на тиск крови, не могла я сама відібрати в аптеці, цю послугу зробила мені Віра саме в середу, коли я запросила її на свіжий біґос, бо знала що вона в цей день не працювала. Віра, що має велику практику їзди автом в різну погоду, сказала, що надворі дуже слизько і радила мені не виходити з дому. Але в середу і четвер температура надворі трохи піднялася, люди відкопали авта зі снігу і Вакуловські раптом змінили думку і вирішили — по традиції — таки поїхати до міста, до презбитеріянської церкви на святвечірній концерт. Запросили і мене. Я рада була цьому запрошенню. У висліді мала приємний вечір — не тільки в місті, в церкві на концерті, але потім і на вечері у сестер Вакуловських. Ми так заговорилися опісля, оглядаючи фотографії і розповідаючи анекдоти, що я додому прийшла аж по другій годині ночі. Сказати "прийшла" — абсолютно неправильно. Мене сестри Вакуловські привезли автом під хату — взагалі виявили мені баато гостинности, уваги, навіть піклування.

А ще варто згадати інцидент вечером у вівторок 22 грудня. Я саме сиділа при комп'ютері, читаючи свою електрону пошту, як згасло світло. Згасла електрика не тільки в моїй хаті, але на всьому кварталі. Була кромішня темнота і мені нелегко було перейти потемки невелику віддаль до спальні. Там я мала в нічному столику біля ліжка — ліхтарку. А тоді, при допомозі ліхтарки, засвітила — по старосвітськи — свічку. Телефони також не діяли — крім одного, який має получення дротом від стіни. Саме тоді дзвонив Максим — так що я мала змогу поділитися з ним вісткою. Електрики не було більше як годину. У висліді всі годинники треба було переставляти, радіо в кухні досі не вмію наставити, телевізію в кухні вдалося мені переставити, але в пивниці таки ні — отже чекає на повернення Марка. Страшна ця залежність нашої цивілізації від електрики. Але теперішня пригода показала, що треба частіше перевіряти ліхтарки (половина не діяла, бо мала перестарілі батерейки!)

Написала вчора Лариса Копань. (Випередила мене, бо я саме збиралася писати до Пульсарів, щоб їх привітати напередодні Нового Року) "У нас не вельми радісні настрої" — пише і обдаровує мене компліментом: "Ви ж для нас — взірець людини діяльної і наснаженої, Ваша енергетика сягає навіть через океани." Приємно таке почути, вміють люди висловитися гарною мовою. Маю надію, що моя "енергетика" дасть добрі для Пульсарів наслідки в наступному році. Думаю замовити в них пару книжок з їхнього каталога, а крім того повідомити, що пляную невеличку багатоілюстровану книжечку "Діти" (текст, який тепер друкується в Нашому житті і приносить мені чимало відгуків від читачів) — це може піднесе їх на дусі.

Мій тиск крови трохи знизився і я навіть не приймала покищо додатковоо ліку, який приписала мені Форсія.

Вівторок, 29 грудня 2009.

Два дні падав дощ — сніг стопився. Я в понеділок вранці поїхала автом відібрати Марка зі станції, а сьогодні їздила не тільки на фізичну терапію до Moss Rehab, але після терапії — аж до Willow Grove до Мacy's, де купила Уляні два різдвяні подарунки. Маю ще одну візиту терапії завтра, може знову поїду до Маcy's і куплю щось хлопцям — хоч для мене це — велике томляче зусилля. Мої головні подарунки, як звичайно, чеки — це мені найлегше, але тому що будемо їхати автом є можливість купити щось тут на місці і привезти. В Торонто на Bloor є що правда дуже гарна крамниця чоловічих речей і я там завжди докуповувала хлопцям (не тільки Іванкові і Стефанкові, але також Маркові і Максимові) сорочки, светри, шапки — може і цього року не варто тут мучитися, а зробити це на місці в Канаді? Сьогодні це було особливо утяжливо — був мороз і дошкульний вітер.

Повернула сьогодні бібліотеці аудіо-книгу "Vienna 1814". Буду мусіти колись при нагоді подивитися на книжку: не тільки щоб переглянути прізвища, що їх неправильно читає актор, і подивитися на фотографії, але також, щоб ще раз прочитати, а може й відписати епізод з Андрієм Розумовським, що був амбасадором російського царя Олександра, мав під Віднем прекрасний палац повен цінних мистецьких творів — це нібито мала бути одна із кращих таких збірок в Европі — чи не в цьому палаці відбувається дія Косачевого оповідання "Вечір у Розумовських"? — треба буде пошукати і за Косачем і наново прочитати! Палац Розумовського згорів у великій пожежі і все це пропало.

Порядкуючи Остапове листування, натрапила я в папці з року 1967 на рукопис такого віршика:

Якщо маєш п'ятдесять
більш не скач, а трохи сядь
пів сторіччя перегнав,
досить розкошів зазнав,
залиши круті фортелі [фартелі?? ]
займи місце у фотелі
і візьмися за рахунок:
кожний день — немов дарунок
то ж шануй цей Божий дар
як порядний господар,
щоб наступну п'ятдесятку
жити в радості — достатку.

Якби я знайшла це деінде — думала б, що ОТ комусь це послав на привітання. Перші рядки мені добре знайомі, бо він їх вряди годи цитував, при різних нагодах. Але 1967 рік — це його власне 50-річчя, отже мабуть сам-собі скомпонував таке злободенне привітання.

Четвер, 31 грудня 2009.

Не відмітила я в щоденнику важливої події. В день латинського Різдва 23 літній ніґерієць на літаку з Амстердаму до Детройту пробував підірвати себе і майже 300 інших пасажирів вибухівкою, яку мав заховану в своїй спідній білизні. Інший пасажир і залога екіпажу помітили вогонь і погасили пожежу, запобігши тим великій катастрофі. Ця подія викликає і досі ланцюгову реакцію. Як могло статися, що освічений у Великій Британії хлопець, батько якого — багатий ніґерійський банкір, побачивши підозрілі симптоми у поведінці сина і стурбований його недавнім зникненням, звернувся був за допомогою до американської амбасади — міг без перешкод сісти на літак в Амстердамі, не зважаючи на те, що були деякі підозрілі знаки: квиток на подорож літаком купував за готівку, жодного баґажу не надавав, бритійську візу вже раніше йому відмовили. Як це так, що ім'я його не було зареєстроване на списку потенційних терористів? що машини які провіряють пасажирів не відкрили вибухівки захованої під одежею? Президент Обама саме був на вакаціях на Гавайських островах. Він пізно, хоч і гостро, зареагував на подію і це йому тепер випоминають. А ще міністр охорони Джанет Неаполітано початково була заявила, що "система працює правильно" — хотіла може заспокоїти публіку, але тепер дехто вимагає її резигнації. Такі події ілюструють слова Франка: "Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть." В наш скомплікований час, помилка одної людини може спричинити велику ланцюгову реакцію і колосальну катастрофу.

Остання нагода зробити підсумок року. Ще живу — і це багато, зваживши, що закінчила 79 років життя. Мої фізичні сили значно змаліли, і помітно зменшився притаманний мені joi de vivre. Але коли взяти порівняльну перспективу — скільки моїх ровесників уже на тому світі, а з тих, що живуть, скільки мають серйозні проблеми із здоров'ям і як страждають — то нарікати не має підстав. Зрештою, нарікання нікому і нічому не допоможуть. Отже про позитиви минулого року:

Часи моїх подорожей безповоротньо минули. Всетаки в минулому році я була в січні в Торонто, літом в Урбані на конференції, осінню — в Мотрі і Андрія на День Подяки. Написала пару рецензій до Нашого життя і Свободи, пару статей (про смерть Олекси Біланюка і презентацію книжок Лариси Онишкевич ), надрукувала в Нашому житті п'ять перших сеґментів уривків із щоденника "Діти", які принесли мені вже велику кількість відгуків від читачів. Найважнішою новою роботою минулого року була моя анотована бібліографія нових статей про українську літературу надрукована в Ukrainian Quarterly — якби цей журнал мав трохи більше поширення, моя робота могла б принести неабиияку користь українським науковцям. А також із появою першого тому ЕУД були надруковані і мої довідки про українських письменників Філядельфії. Стаття-рецензія незнаного мені Дмитра Дроздовського у Всесвіті (а потім і в ЛітАкценті) про ОТ-бібліографічний покажчик і виступ Лариси Онишкевич на форумі АААSS в Бостоні, де вона включила мою працю про ОТ в сесію "Writing Lives", поруч Оксани Забужко — були позитивними критичними відгуками на мою працю, що принесли мені чимало сатисфакції.

Їдемо до Торонто тим разом автом. Виїдемо, мабуть, 2 січня — на самі Маркові 57 уродини — а повернемося правдоподібно 10-ого. Сьогодні впав трохи сніжок, але він топиться. Маю надію, що в суботу погода буде краща.

А сьогодні я — по традиції — маю запрошення до Рудницьких. Марко не іде нікуди. Маю надію, що новий рік принесе йому позитивне рішення управи УОКЦентру: він подався на оголошену ними позицію екзекутивного директора. Кваліфікації для цієї позиції він має першорядні (занадто добрі), платня невелика, отже й конкуренції мабуть не матиме. А це була б добра розв'язка — близько від хати, доїзд 10–15 мінут автом. Працювати в українській установі не дуже приємно — це я знаю із довголітнього досвіду з Остапом, але тепер у час кризи — це була б бажана розв'язка.

Останні дні принесли українській культурі дві втрати: померли Віра Рич та Ігор Шевченко.