МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Понеділок, 1 січня 2001. 1:30 РМ

А я таки зустрічала новий рік, нове століття, нове тисячоліття в товаристві, серед людей, а не "на лоні родини", як дотепно любив висловлюватись Остап. Великий снігопад у суботу довів до того, що зустріч в Онишкевичів, що мала бути пов'язана із сходинами управи НТШ-А, була відкликана, бо на неї більшість запрошених гостей не могла прибути. Але запросила до себе на новорічну гостину Соня Слюзар, а що до неї до Делаверу їхали Волчуки, то я мала забезпечений транспорт. Були там також Марта і Славко Трофименки, Софійка і Тит Геврики, Білони, Білінські, Беї, Заїка із старенькою мамою, новоприбулий молодий лікар, що його я вже раз зустрічала в Трофименків, і що його прізвище звучить щось як Микитей, чи подібно. В хаті Соні Слюзар я була вперше. Вона робить такі гостини кожного року. Всі ці люди мені знайомі, товариство інтелігентне, добре дібране, розмови були цікаві. Славко грав трохи на фортепіяно, співали колядок. Якби знаття наперед, можна було б навіть запропонувати якусь злободенну програму — ідея, що її в розмові зі мною запропонував Славко. Він питався, чи не варто було б забавити гостей якимсь літературним читанням. Але я на це йому сказала, що навряд, чи такого собі ці гості бажають — можна було б хіба зробити щось злободенне, на весело, але це треба було підготовити заздалегідь. Соня Слюзар працювала довгі роки у Вашинґтоні (здається у Стейт Департменті), вона і далі має там помешкання. (Навіть два, сказала мені — в одному живе, друге винаймає). Хата у Вілмінґтоні — це фактично хата її брата і мами, які обоє вже давно померли. Соня тепер уже на пенсії, але ділить свій час між Вашинґтоном і Вілмінґтоном. Між іншим, мала я ще також запрошення від Рудницьких. Але, коли я говорила з Леонідом тиждень тому, він ще не був певний, чи і цього року Ірена робитиме гостину. А коли подзвонив вдруге — я вже зробила інші пляни. І добре: товариство було цікавіше, та й для мене це був новий досвід.

Вчора й передучора чимало часу мусіла я присвятити снігові. Довелося відгортати його тричі. Але сьогодні вже більшість вулиць прочищені, люди також відгорнули сніг біля хат. Я прочистила дорогу так, що могла б навіть виїхати автом, якби хотіла. Але це зробила я не так із-за справжньої потреби, але як своєрідний камуфляж перед злодіями: адже завтра вранці відлітаю до Торонто, не буде мене цілих два тижні, отже невідгорнений сніг звертає увагу на факт, що нікого немає вдома. До поїзду підвезе мене Аня Борис — в суботу, коли і вона і я були засипані майже стопою снігу, я трохи турбувалася, що то буде з тим доїздом до поїзду, але сьогодні бачу, що з транспортом проблеми не повинно бути. Біда тільки, що мушу їхати дуже рано: о 6:30 вже мушу бути на поїзді.

4 січня 2001. Торонто.

Сьогодні Стефанкові 12 років. Уляна, Максим, Марко, Ніна, Стеф і його гості пішли до Ontario Science Museum — зараз повернуться на перекуску, піццу, торт і забаву вдома. Іванко вміжчасі ходив до товариша, а Баба Маруся і я лишились на господарстві. Я варила біґос і приготовила тісто на тістечка, які робитиму завтра. Баба Маруся готувалася до свят-вечірніх голубців.

Два дні тому, 2 січня, ми відзначували 48 річницю народження Марка вечерею в Old Mill. Всі виглядали задоволені, були в доброму настрою, Уляна з Максимом і Марком навіть танцювали до живої музики. Марусі з нами не було — вона ходила на похорон якоїсь знайомої.

Діти вже дуже великі — час, коли я в ліжку читала їм українські книжки, минувся безповоротньо. Сьогодні ще тільки я може з годину пограла з Ніною в гру кораблів (принцип боротьби двох воєнних флот знайомий мені з дитинства — тільки тоді я грала це із своїм дідом, рисуючи схему на папері, а тепер для цього діти мають спеціяльно зроблену іграшку (але ще не електронічну!)

Снігу в Торонто досить багато — де-не-де стоять на роздоріжжях цілі кучугури. Але тут до зими звикли — і все нормально функціонує.

Я вже встигла вчора зробити вареники, а ушка купила готові в крамниці. Завтра куплю і варитиму рибу (не коропа в ґаляреті, а orange roughy з морквою по грецьки!)

Вчора у West Arka, де купувала Ніні вишивану блюзку, знайшла газету з Вінніпеґу "Український голос", де є рецензія Жили на мої "Тихі розмови". Рецензія англомовна, можливо варіянт того, що він послав куди інде. Як звичайно у випадку рецензії Жили — особливого вдоволення вони мені не приносять. Я воліла б солідну критику, ніж того рода пів-панегірик, Все таки, газета, друкуючи таку рецензію дає бодай читачеві інформацію про книжку, отже і за те треба бути вдячному.

В Максима знайшла серед книжок спогади Руденка, які саме дочитала була вдома десь до 500-ої сторінки — отже маю нагоду їх тут продовжувати читати. Чимало цікавих ревеляцій (про Бердника, про Стебуна, наприклад), але найцікавіший, очевидно, автопортрет самого Руденка. Хоч я і читала його твори, і навіть писала на них рецензії, я тільки тепер усвідомила, що Руденко не мав вищої освіти, що його "прозріння" і справді мало quazi-релігійний характер (не даром Остап порівнював його з Паскалем!) Я подумала, що будучи на місці його жінки Євгенії (що була лікарем!), я напевно також думала б, що мій чоловік збожеволів і що треба його лікувати психіятрам! Цікаво також, що Руденко, як видно, був неабияким дон-жуаном — крім Євгенії і Раїси, в нього була ще ціла низка інших жінок і ціла громадка дітей, легітимних і позашлюбних.... Спогади написані з великою дозою щирости, а тому й цікаві. Хоч він наполовину сліпий і частину спогадів не пише, а диктує.

Вівторок, 9 січня 2001. Торонто.

Вибираюся зараз їюхати до бібліотеки Інституту Володимира, щоб пару годин попрацювати над журналом "Ukrainian Canadian". Там тепер працює Галина Остапчук, яка була тут у нас в гостях у неділю, на різдвяній гостині. А гостина була на славу і зібрала вона не тільки чимало запрошених гостей, але і дві пари колядників — жіночий октет з хору "Веснівка" і вертеп новоприбулих молодих хлопців і дівчат, що їх прийшло щось із 15 — ледве всі вмістилися в хату. Вони відіграли цілу традиційну вертепну п'єску — з Іродом, чортом, Мошком-жидом, королем Данилом, ангелом, пастушками ітп. Серед товариства були Остапчуки, Субтельні, Сисин, Марія Ревакович, Оксана Струк, Тарас Кознарський з родиною, Грицаї-сусіди, що в них ми були з колядою після Свят-Вечора, Жили, Мойсеї (молоді — Орест з жінкою і старий Дмитро), Косаренки (той самий, що створив антологію поезії на інтернеті!), Дарця і Ґері Гейсі, Наталка з чоловіком Keith-ом. Була надзвичайна атмосфера, домінувала добірна українська мова, вертеп надав особливого чару усьому — мені приємно було спостерігати Максима в ролі солідного громадянина українського інтелектуального середовища Торонто і він сам був видимо задоволений. Рада була, як завжди, бачити всю свою родину разом, з Марком та Ніною включно — настрій був святочний — це можливе вже тепер тільки тут і тільки завдяки Уляні. "Такого Різдва ми ще не мали", сказав Максим.

Середа, 10 січня 2001. Торонто. 1:20 РМ.

Вчора пару годин попрацювала в Інституті Володимира, але десь біля 5-ої вже ледве витримувала — почало нудити і чистити... Ледве доїхала додому, зразу лягла в ліжко. Дрощі мала такі, що і під двома ковдрами мене трусило. Це, очевидно, якийсь шлунковий вірус — пару днів раніше хворіли ним Маруся Пасічник, Стефко і Максим. Прийшла черга і на мене. Тепер чуюся ліпше, хоч нічого не їм. Мала я домовлену зустріч з Любою Пендзей, але відкликала, перенесла на завтра.

Марко з Ніною відлетіли вже 8 січня. Ніна мусіла вертатися до школи. Маю надію, що їх шлунковий вірус не чіпиться. Ще перед самим від'їздом Марко ходив з нею санкуватися — бо це їй дуже довподоби. Взагалі тут була нагода для зимових спортів — ковзанів, санок — діти кілька разів ходили. Тепер всі вони уже в школі.

Я вже тут у Торонто закінчила читати Руденкові спогади, а також видану КІУС-ом книжку Кирила Трильовського "З мого життя" (1999). Написана ця річ не надто добре, але в ній багато пізнавального матеріялу — напр. про антиклерикальну настанову організованих Трильовським "Січей", про те, як панівною мовою в середовищі галицьких священиків, що вважали себе русинами, була польська ітп. Серед моїх різдвяних дарунків отримала я "Unabridged journals of Sylvia Plath" — (знали мої діти, що мене може цікавити!). Це буде моя наступна лектура.

Четвер, 11 січня 2001. Торонто. 11:00 АМ.

Домовилась на зустріч з Любою Пендзей, але не в кав'ярні на Блур, як це ми робили раніше, а в Інституті Володимира. Післа полуденка з Любою, хочу попрацювати ще пару годин у бібліотеці.

Вчора пішла до книгарні Canadian Global Centre. Вони тепер уже не у вигідному приміщенні Канадської Мистецької Фундації, а у скромному тісному приміщенні, на другому поверсі, напроти No Frills — жовтої харчевої крамниці — на щастя, все ще на вул. Блур, куди можна зайти пішки. Має він тепер цілу низку також російських видань — зокрема серію популярних бестселерів (всяких Марениних ітп.) Але знайшла я і багато цікавих українських видань. Тому, що Анатолій погодився прислати їх із рахунком до заплачення поштою, я вибрала для Української Бібліотеки книжок на суму 599 кан. доларів! В тому числі і "Англо-український словник" (120 дол.), що його я раніше купила була для себе, і словник синонімів, і три томи Пруста, і цілу низку інших цікавих видань. Нажаль не було ні "Щоденника" Єфремова, ні спогадіув Ревуцького. Їх треба буде замовити окремо.

Почуваюся значно ліпше, але ще не зовсім пройшло. Зокрема мало що їм, і апетиту зовсім не маю. Може й добре. Втрачу трошки на вазі.

Телефонувала Лариса, щоб впевнитися, коли я вертаюся додому. Хоче зробити засідання 20 січня. А на лютий (не знаю ще дати) плянує Аня Процик презентацію моїх "Тихих розмов".

Четвер, увечері.

Люба розповіла мені про свою подорож в Україну: їздили разом з Богданом, користаючи з того, що другий їх син Роман міг залишитися з братом Юрком. Каже Люба, що і Київ і Львів помітно відновлені, багато нових будинків, гарно відсвіжені старі пам'ятки. Вона порівнювала з 1995 роком, і каже, що на туриста міста роблять краще враження. Це приємно почути, бо більшість реляцій концентруються на негативному. Люба не дуже задоволена із свого життя на пенсії, бракує їй стимулу колективної праці, контакту з людьми. Має повно всяких запрошень до громадської роботи, але нічого їй не хочеться робити. Докучає їй сильний діябет і має інші проблеми із здоров'ям.

Говорила я по телефону з Лідою Палій: вона навесну також їздила в Україну. В Тернополі якийсь дослідник опрацьовує архів її батька і вона їздила туди, а в Києві мешкала в помешканні Дімарова, десь на Печерську (Я спеціяльно про це питалася, більшість моїх знайомих, їдучи в Україну, не живуть у готелях, а десь приватно). Ліда має поважні клопоти з артритом і ліками на артрит, які спричиняють підвищений тиск крови і інші комплікації.

Невеселі реляції також довідалася від Міри Клименко. Ліда Гумінілович важко перехворіла на thyroid, часто мліла-падала, тепер ситуація трохи краща. Просила Міра, щоб я подзвонила завтра біля 5-ої, бо о 8-ій Ліда вже спала. Орест Чуйко перейшов дві тяжкі операції на кишки. Але Міра — оптимістка, каже, що йде до кращого, і що може, дасть Бог, всі вони приїдуть на зальцбурзький з'їзд у вересні.

Субота, 13 січня 2001. 10:00 РМ.

Максим з Уляною пішли в кіно. Іванко, несподівано, дістав запрошення піти до товариша і там ночуватиме. Ми з Марусею і Стефанком удома. Стеф хотів по вечері дивитися на гру гокею на ТБ, Маруся і я дивилися на українську телепрограму "Світогляд". Вранці я ще раз (і востаннє!) зробила вареники — з м'яса, і з картоплі і сиру. Єдиний короткий вихід з хати на вул. Блур — щоб купити дітям пампушків. Стужилася я вже за своєю нормальною рутиною, мабуть не треба було мені приїздити на цілих два тижні. Сьогодні пробувала (безуспішно) додзвонитися до Ані Борис — її не було вдома. Подзвонивши до Віри Лащик, довідалася, що Борисова мала якийсь клопіт із ключем до моїх дверей — отже не знаю, чи була в хаті бодай один раз підлити мої рослини.

Дзвонила вранці Аня Процик, щоб впевнитися, чи може заповісти мій виступ у Н.Й. на 3 лютого. Виглядає, що вона плянує включити у програму Ларису, а може також Славка Трофименка з читанням вибраних віршів! Я мала надію, що вони спровадять Асю Гумецьку, яка вже навіть дала була свою згоду — але, можливо, ощаджують кошти, бо Асі треба було б оплатити дорогу. Мені, очевидно, цікавіше було б почути опінію нового критика, який досі про мене не писав. Більшість програми (до 45 мін.) пропонують виповнити мені — читанням і коментарями. Побачимо, як це вийде.

До Ліди Гумінілович дзвонила я двічі — не застала. Також не застала дома Наталки Томцьо — але їй лишила привітання на автовідповідачі.

Вівторок, 16 січня 2001. Год. 3:30 ночі.

Несамовита година! Чомусь мені не спиться і не розумію, що це таке? Reisefieber? Я сьогодні відлітаю до Філядельфії. Мабуть треба було звечора прийняти таблетку Tylenol PM — була б виспалася. Тепер уже, мабуть, запізно. Замість того, щоб хвилюватися, перекидаючись у ліжку, засвітила світло і взялась до записок.

Сьогодні в мене було дві зустрічі: з Наталкою Томцьо і з Лідою Палій. Наталка приїхала по мене автом, але повезла мене не до себе додому, а до великої книгарні Chapters, де ми сіли собі на вигідних фотелях і майже три години пробалакали. Оригінально! Навіть кави не купували! Я зажартувала собі, що ми не тільки не причиняємося до бізнесу книгарні, але розмовою, можливо, відстрашуємо потенційних покупців... Але атмосфера цього великого гарно обладнаного закладу дуже була сприйнятлива для нашої інтелектуальної розмови. Говорили передусім про потребу стимулювання-вирощування українського консумента культури, бо обидві дошкульно відчуваємо занепад нашого культурного життя. Наталка наводила приклади із канадського середовища Оттави, де клюби університетських жінок і зокрема книжкові клюби дуже причиняються до піднесення тонусу і культурного рівня товариського життя. (Вона, між іншим, саме повернулася з Оттави, куди їздила з чоловіком на свята до сина Андрія — він п'ять років тому одружився з дівчиною з України, працює консультантом, здається, по телекомунікаційній технології, разом з жінкою цікавиться і збирає античні меблі). Наталка перехворіла в Оттаві на шлунковий вірус, тількищо повернулися. Микола іде на серію медичних тестів сьогодні, перевірити свій пост-операційний стан. Але мається він, казала, досить добре, прибув пару фунтів на вазі і навіть мав досить сили, щоб самому вести авто з Оттави до Торонто (бо Наталка була така слаба, що не могла керувати).

Цей шлунковий вірус виглядає справді немов епідемія. Марко телефонував з Каліфорнії, що його також звалило з ніг.

До Ліди пішла я на домовлену візиту пішки. Я вже була пару разів в її помешканні, але тільки сьогодні звернула увагу на її власні картини — вона справді цікавий маляр, мені подобаються її речі — це щось таке, що я навіть на виставці бажала б купити. Один з її образів — ґондолі Венеції — нагадував дуже Миколу Кричевського, тільки в Ліди це не акварель, а олія. Можливо, що ці картини повішені недавно, або в іншому місці, бо я певно була б звернула на них увагу. Ліда показувала мені коректу книжки про свого батька, що її підготовив Роман Матейко в Тернополі і яка має незабаром появитися друком. Це збірка спогадів, листів і статей про Маслосоюз, що їх Андрій Палій, Лідин батько, друкував у галицькій періодиці. Сказала мені, що зредагована Славутичем/Шкандрієм хрестоматія канадських письменників уже появилася, але що це не є видане, як останній збірник "Слова". Хоч Ліда переді мною "вмивала руки" від цього видання, я обережно висловила критичну думку, що "Слово" відповідальне за це видання, бо ж навіть проголосило заявою в пресі, що цим останнім виданням завершує своє існування.... Не вміли зійти із сцени із гідністю, нажаль. Я повторила їй чимало із тих критичних думок, що їх висловила була в Едмонтоні Славутичеві і також переказала про обурення Діми-Комілевської, Черінь та інших. Питалася я і про Наталю Лівицьку-Холодну, але Ліда не могла мені точніше сказати, де саме Холодна тепер живе і в якому вона стані. Я дуже мала б охоту відвідати стареньку, якщо вона ще притомна умом і охоча до розмови.

В Торонто є тепер Стефанія Андрусів зі Львова. Пару днів тому вона була в Ліди. Привезла нову свою книжку — про національну ідентичність в Галичині. Мені дуже жаль, що я не мала нагоди зустрітися з нею. Андрусів матиме в Торонто виступ 27 січня — в неї тут дочка, яка живе постійно в Канаді. Може Максим піде на цей виступ і купить для мене цю книжку. Та й самому йому варто познайомитись із Андрусів, та й взагалі плекати більше особисті контакти з людьми з України.

А електронних контактів він має повно! Зокрема з його проєктом електронної бібліотеки української літератури, де вже існують електронні версії деяких романів Винниченка, Коцюбинського, Нечуя-Левицького, Підмогильного... До електронної бібліотекли причетне і видавництво Мости. Я вже раніше дала на це свою згоду і один з таких електронних елаборатів — Меженків есей про Нечуя-Левицького навіть надрукувала собі в паперовій версії. Ідея такої електронної бібліотеки — знаменита! І ось завдяки Максимові і таким людям як Косаренко, вже доступні дослідникам і студентам тексти-зразки і української прози і поезії. Обіцяла я Максимові зробити коректу сканованого вже тексту Косачевого роману "Еней і життя інших" (Виявляється, scanner допускається часом механічних помилок, що їх треба ручно виправляти!) Максим трохи турбується тим, щоб не мати клопоту з авторськими правами — тому не береться за сучасних живих письменників, та й у випадку Косача не минуло ще досить часу від авторової смерти. Але Максим уважає, що "Еней" — твір вартісний і цікавий і його варто запропонувати студентам. Юрій Косач був би напевно радий такому несподіваному ренесансові своєї слави в молодшого покоління літературознавців.

Між іншим, ми з Максимом мали серйозну розмову про мою давню мрію — англомовний альманах української літератури. Тепер коли я є головою видавничої комісії НТШ-А, ідею цю можна наблизити до реальности. В моєму звіті управі НТШ-А я вже представила саму ідею. А тепер треба було б почати планувати й обдумувати конкретні деталі. З Максимом я нераз уже говорила на цю тему, але тільки тепер він виявив справжнє зацікавлення такою справою. І цьому я дуже рада — якби він погодився взяти на себе працю і ролю головного редактора — справу можна було б зрушити з місця. Але Максим пропонує, щоб це був електронний альманах, бо тоді кошти можна було б обмежити тільки до мовного редагування і евентуально невеликих гонорарів авторам і перекладачам. Сам він годиться зайнятися форматуванням безкоштовно. Я, очевидно, воліла б, щоб це вийшло також у формі друкованого збірника. Але тоді кошти були б значно вищі. Максим згідний співпрацювати з Найданом, Гумецькою, Онишкевич, що їх треба було б запросити до ред-колегії (це ті з НТШ-А), а також може треба буде запросити до співпраці і інших. Я зробила записки із своєї розмови з Максимом і хочу зреферувати наш плян на найближчому засіданні НТШ-А. Була мова і про те, що це могло б бути спільне видання Мостів і НТШ-А. Ще подумаємо і побачу, яка буде реакція Лариси.

16 січня 2001. На летовищі в Торонто.

Цікавий приклад канадської двомовності. Рекляма: ідентична картина: руки тримають ґрати, а за ними надморський краєвид з пальмами. На одному напис: "Dans l'eau chaude... et pour longtemps". На другому: "Room with a view. Your travel destination should not look like this". Це пересторога для канадців, що виїжджають закордон, про суворі кари, що їх можуть зазнати, торгуючи наркотиками або вживаючи наркотики. Мовляв: не долучіться до числа тих 500 канадців, які тепер перебувають в ув'язненні закордоном. (Це пояснення, меншими літерами і по французькому, і на англійській афіші — і текст його майже тотожний).

Неділя, 21 січня 2001. 2:30.

Вчора у Вашинґтоні відбулася інавґурація нового президента — Джорджа Буша, молодшого. Але я увесь день провела у Нью Йорку, на нарадах НТШ-А, отже була до інавґурації зовсім непричасна, навіть жодного репортажу ще не бачила на телевізії, і навіть звітів у газеті ще не читала (звичайно читаю кожного дня пару статей в НЙ Таймсі, по інтернеті, але за минулих пару днів не мала часу). Після повороту з Торонто, мусіла зосередити свою увагу на ділових справах, рахунках, що наспіли в час моєї відсутності, візиті в дентиста, що примусила мене поїхати на PENN і дала нагоду зустрітися на полуденок з Синтією і Пет, а ще була запрошена на Щедрий Вечір до Гевриків. В п'ятницю всю увагу мусіла присвятити підготовці звіту до нарад НТШ-А.

Метереологи заповідали вчора снігопад. Але Славко — відважний водій, не завагався. Приїхали по мене з Мартою і ми без особливих перешкод доїхали до НЙ (вступивши по дорозі ще до Баунд Бруку, де Славко мав відібрати деякі матеріяли). Ішов дощ, але не було ховзько. На дорозі авт було мало, бо люди перелякалися заповіджених прогноз, а це навіть приспішило наш приїзд і поворот. В поворотній дорозі було трохи гірше, а найбільше клопоту мав Славко, повертаючись перед північчю від моєї хати додому у Вільмінґтоні. Вже були автостради ховзькі. А сьогодні вранці я аж ахнула, глянувши із вікна: уночі впало добрих кілька інчів снігу!

На наради в НЙ не міг приїхати Слюсарчук — він живе близько гір і там сніговія прийшла раніше. Але були присутні, крім Лариси, Трофименків і мене, ще Аня Процик, Тарас Гунчак, Роман Воронка, обоє Андрушкові, Ольга Кузьмович, Орест Попович. Було багато справ, що вимагали обговорення і рішень, але збори пройшли у діловій і констуктивній атмосфері і деякі справи вдалося полагодити. Для мене найважніше: одобрили і схвалили мою ідею англомовного літературного альманаху та конкретну Максимову пропозицію видавати альманах в електронній версії, з додатком також паперової версії друкованого видання. Було помітне задоволення, що справа набирає реальних форм, що знайшовся для такої ідеї редактор і здійснимий конкретний плян. Я подала у звіті кошторис — за Максимовими приблизними даними — на суму від 6,000 до 10,000 дол. на оплату мовного редактора, комп'ютерного набору, часткових гонорарів авторам з України і може перекладачам, і додаткових 5,000 дол., якщо хочемо мати також друкований продукт (книжку на приблизно 300 сторін, накладом 500, в м'якій оправі). Максим погодився працювати без гонорару, на громадських засадах, та ще й зайнятися макетуванням. Я подала приблизну дату здійснення такого першого випуску: рік 2003. Гунчак висловив бажання, щоб, по можності, приспішити народження цього задуму. Ну, це буде залежати від Максима — він зможе взятися за ці справи аж після того, як звільниться від обов'язків директора видавництва КІУС-у (Він уже вніс резигнацію і вона повинна увійти в силу 1 липня). Каже Лариса, що НТШ-А має окремий фонд призначений виключно на чужомовні видання, отже є з чого покрити кошти. Маю надію, що моя давня ідея, що її я пропагую від 1987 року, нарешті набирає конкретних форм і може перетвориться із мрії на реальність.

Після нарад НТШ-А, була ще заповіджена "імпреза": четверо акторів з Львівського театру ім. Курбаса виступили із співом мені зовсім невідомих якихось колядок і щедрівок, що були вплетені у доповідь режисера театру Кучинського на тему сільської і міської культури, де акцент був поставлений на потребі плекати "міський ритуал" і таким способом віднаходити шлях до міської інтелігенції, яка свої культурні потреби заспокоює тепер російськомовною культурою, бо українська звужується до села і етнографії. Доповідач, між іншим, проголосив, що театр ім. Курбаса буде відтепер наголошувати постановки драматичних творів Лесі Українки (саме з думкою відходу від сільського ритуалу!) і просив підтримки для цього задуму. Актори виступали у чорному, один був навіть у повному смокінґу з камербандом. Виступали дуже добре і робили культурне враження на зібрану публіку. Не зважаючи на непевну погоду, до будинку НТШ-А на цей виступ прийшло може із 60 осіб, серед них вирізнялися люди театру: Крушельницька, обоє Лисняки, Вірляна Ткач. Приємно було їх побачити, а ще й Надію Світличну, Тамару Гординську, Богдана Бойчука, Лимана, Діму .

Мій літературний вечір в НЙ, що був первісно заплянований на 3 лютого, відбудеться, правдоподібно, аж 24-ого. Мають брати в ньому участь, крім мене, Лариса і Славко Трофименко. Славко буде повертатися з Торонто 3 лютого і міг би евентуально приїхати прямо до НЙ, але це пов'язане з певним риском (адже може бути знову снігопад!) (а також було б невигодою для мене, бо тоді я мусіла б їхати туди поїздом!) Отже я навіть рада, що дату перенесли. Але, на всякий випадок, я вчора завезла до НТШ-А десять примірників "Автобібліографії" (пачка "Тихих розмов" — 28 штук — вже там є). Успіх вечора буде, як продамо трохи книжок. Це і є основна мета презентації. Ларисі я завезла вчора папку рецензій на мої поетичні книжки, щоб могла використати їх для підготовки своєї доповіді.

Понеділок, 22 січня 2001. 9:30 РМ.

Приємна новинка по електронній пошті зі Львова. Прислав Ільницький — за посередництвом свого зятя Ореста Комариці — короткого листа і сканований текст своєї статті про мене із "Дзвону". Тексту не вдалося мені відтворити повністю, але маю досить добру уяву про те, що являє собою ця його "ювілейна" стаття, що носить назву: "Здійснена ілюзія". В листі є згадка, що в цьому ж числі "Дзвону" є і вибір моїх поезій. Не пише, який це номер "Дзвону" — мабуть листопадовий. Маю надію, що до мене журнал дійде і тоді зможу все це точно прочитати. Тішуся, що воно таки вже надруковане (Ільницький згадував вже давніше, що написав статтю у зв'язку з моїм 70-літтям, але останнє слово все таки — за редактором, міг не надрукувати!). Приємно мені, що саме Ільницький вважав за потрібне зареагувати і оцінити мій доробок — він як не як поважний критик і ще ніколи досі про мене не писав.

Трохи дивуюся, що "Літературна Україна" не зареагувала на моє 70-ліття — адже вони спеціялізуються на ювілеях! І не забули про моє існування, бо включили мене у список осіб, що їх вітають із річницями. Трудно повірити, що забув про мене Ростислав Доценко... А сама Літературка не надрукувала теж мого репортажу із конференції Канадської Асоціяції Славістів, що його я послала їм у червні... Вони, щоправда, пару місяців взагалі не виходили, може це тому? Але це вже вдруге, що вони зігнорували мій допис і воно, очевидно — холодна вода мені на голову, не скоро пошлю їм щонебудь знову. Я вже й тепер послала репортаж Микитенкові до "Всесвіту" (повідомивши, що він був посланий в червні до "Літ. України"). Шкода моєї праці, було б досадно, якби не була надрукована. Чекаю також на друк статті про виступ Андруховича і Винничука, що його я послала до "Свободи" і що про нього вже допитувалася Віра Андрейчик (Вона навіть дзвонила в тій справі до "Свободи"!)

Прийшли сьогодні з Canadian Global Centre вибрані мною книжки для Української Бібліотеки. Книгар додав по одному примірникові кілька газет для реклями. І ось в одній із них, що називається "Слово" і є "рекламно-інформаційним виданням", яке виходить в Торонто (велика газета на 24 сторінки друку!) я знайшла під рубрикою "Вірші для душі" дві поезії: Ліни Костенко "Біла симфонія" і... Марти Тарнавської "Сиплеться, стелиться..." Ну, хто б то подумав: є ще люди, які читають поезію! Добре допасували — до торонтонської зими! Навіть не знаю, хто є редактором цієї газети, і де вони знайшли цей вірш. Підозріваю, що в "Тихих розмовах...", а може в електронній поетичній антології Косаренка? У всякому разі, попала я в добре товариство Ліни, і це подвійно приємно. Але була б зовсім про це не знала, якби не припадок з книгарем і газетами.

Вівторок, 30 січня 2001. Полудне.

Мала я їхати сьогодні до бібліотеки в Центрі, каталогізувати книжки. Але надворі дуже погана погода: дощ, заповідають бурю. А я маю по вінця роботи вдома — отже вирішила залишитися. Може поїду в четвер. Зрештою, я в суботу втратила три години часу, пробуючи разом з Дорою Горбачевською заінсталювати на нашому бібліотечному комп'ютері нову систему кириличного MITINET — але це не дало ще результатів. Взагалі для центрової бібліотеки я за минулих пару тижнів зробила досить багато: полагодила нарешті — після довшої кореспонденції з Коробком — замовлення на журнали з України, а в Торонто накупила різних книжок (які вже прийшли, але мусітиму ще сьогодні туди потелефонувати, бо наш книгар прислав два примірники другого тому англо-українського словника, замість того, щоб прислати т.1 і т.2. (Добрий мені бізнесмен!) Отже совість в мене чиста — свою громадську повинність виконала, навіть без сьогоднішнього каталогізування.

А роботи в мене по вуха з кількох причин. Я навіть зажартувала на останніх сходинах управи НТШ-А, що моє головство у Видавничій Комісії загрожує перетворитися у "full time job". Різні справи і проєкти, що ними мене "засипали", вимагають уваги, листування, рішень.

А крім того — важна подія: переслали мені електронною поштою з Києва коректу "Ключів до царства". Пересилка ішла кількома окремими документами — ще не все маю, зокрема не маю ще приміток, а це в моїй книжці може і найважливіше. Я вже надрукувала 345 сторінок дрібного друку і тепер треба мені буде зробити коректу. Не можу сказати, щоб ця моя книжка викликала в мене захоплення. Як і завжди, зрештою, в мене може і надто велика доза критицизму до себе і скепсису. Але може, всетаки, подана там інформація буде для багатьох в Україні корисна, навіть ревеляційна — ergo, може така книжка і потрібна? Тобто, не тільки мені, для задоволення власного ego? Вступна стаття Тарнашинської непотрібно переповідає зміст її статті у "Всесвіті" (хоч є там додана і критична думка про самі статті, що їх вона характеризує як "популярне літературознавство" і де вона зовсім правильно каже, що я "не надто загрунтована в аналітику"). Корогодський вирішив включити також мій "Автобіографічний літопис" — але використав не виправлений і надісланий дискетою варіянт, доведений до 2000 року, а старий текст, передрукований з книжки! Ну, матиму з цим мороку на довший час, тим більше, що мушу зайнятися ще деякими НТШ-А-івськими справами, а ще й повідомила мене Лариса, що мій авторський вечір у Нью Йорку буде вже 10 лютого, а не 24 лютого, як я думала! Ще не знаю, хто крім мене читатиме вірші. Доповідь робитиме Лариса.

Неділя, 4 лютого 2001. 5:00 год. ранку.

І нехай прийде п'ята, якщо маємо жити далі — сказала б Шимборська у моєму перекладі. Пройшла зовсім безсонна ніч і я не розумію чому саме. День провела в доброму настрою. Навіть смішно, бо зранку встала, щоб перед виїздом до центрової бібліотеки, ... спекти капуснячки! Хто б то подумав? Навіщо? Не з тих спонук, що Силвія Плат, якій готування страв, видно, давало якесь відпруження. Ні, в мене причина була зовсім практична: за багато харчів в холодильнику — і я помітила, що маю дві коробки сметани, одна з них вже не така свіжа, але не зіпсута. І от я, ощадна господиня, вирішила використати її для французького тіста. Вчора приготовила, вставила до холодільні і сьогодні зранку напекла капуснячків. Здадуться, як приставка до горілки. Заморозила. Чекатимуть на нагоду. (В мене таких заморожених харчів більше: борщ, вареники, телятина в сосі, хліб). Поїхала до бібліотеки, попрацювала пару годин, не скористала з нагоди, щоб піти на пластову зустріч, де давали нагороди (волію конкретну роботу від показухи!)

Вдома перекусила, сіла за коректу "Ключів до царства". Цю роботу роблю частинами, не більше як дві-три статті кожного дня. Розклала я папери на столі в їдальні (бо потрібний великий стіл) і роблю цю роботу при музиці, слухаючи на своїх компактних дисках серенаду "Partita" Моцарта і симфонії Бетговена — отже в приємній атмосфері. Читаючи коректу, переконуюся, що ця книжка знайде свого читача і може бути корисна і бібліографічною інформацією про англомовну літературну україніку, і своїм свідченням про зацікавлення українськими культурними справами діяспори. Навіть мої критичні ремарки про діяспору і полеміка можуть когось зацікавити. Так, це не аналітична критика, це радше літературознавча журналістика, але може саме й тому вона може дійти і до ширшого кола читачів. Отже я аж занадто не хвилююся цією роботою і не жалію, що рішилася видати ці статті. Щоб тільки не наробили помилок у примітках! (Примітки мають бути при кінці книжки і їх ще не прислали). Ніхто не телефонував, спокійна праця на самоті, перервана тільки для вечері і вечірніх вістей на телебаченні.

В ліжко лягла вже по 11-ій, о 1-ій згасила світло, але не виключала ще радіо: слухала з насолодою якусь монотонну музику, що видавалася мені індійською грою на цитрі, а виявилась якоюсь старою італійською композицією, а потім ще ішли вальси Штравса із "Geschichten aus dem Wienerwald" і я вперше відмітила для себе, що вони своїми безконечними повтореннями також мають своєрідну монотонність. Здавалось би: ідеальна атмосфера, щоб заснути.

Але я десь біля третьої наново включила світло і взялася далі читати щоденники Силвії Плат... Не знаю, може це вони вибивають мене зі сну? Та й читати їх не легко, бо книжка надрукована дуже малим друком... Я вже прочитала понад 400 сторінок — всіх є майже сімсот. Книжка ця має характер письменницького записника — тут занотовані зариси і композиції планованих творів, цілі сторінки детальних описів — людей, оточення, подій, з думкою майбутнього їх використання в поезії чи прозі. Хроніка самого життя не є основним стрижнем щоденника, хоч є, очевидно, чимало автобіографічних записів, спостережень, і віддзеркалення почуттів і настроїв.

Ось кілька цитат:

...I must discipline myself. I must be imaginative and create plots, knit motifs, probe dialogue — rather than merely trying to record descriptions and sensations. The latter is pointless, without purpose, unless it is later to be synthesized into a story... (p.77)

...what I have written here so far is rather poor, rather unsatisfactory. It is the product of an unimaginative girl, preoccupied with herself, and continually splashing about in the shallow waters of her own narrow psyche. As an excuse, she claims these are writing exercises, a means of practice at expressing herself, of note taking for future stories. Yet on the merry-go-round of time there is scarcely enough to spend pondering and attempting to recapture details. In fact, if one has not the imagination to create characters, to knit plots, it does no good to jot fragments of life and conversation, for alone they are disjointed and meaningless. It is only when these bits are woven into an artistic whole, with a frame of reference, that they become meaningful and worthy of more than a cursory glance. (p.83)

I want to write because I have the urge to excell in one medium of translation and expression of life. I can't be satisfied with the colossal job of merely living. (p.184)

What I fear most, I think, is the death of the imagination... the poverty of life without dreams is to horrible to imagine... (p.210)

I have gotten back the life, whatever that is, which enables people to live out their lives & not go mad. (p.336)

Є в щоденнику чимало теплих любовних згадок про чоловіка, поета Теда Гюза (той самий Ted Hughes, до якого я колись звернулася була за дозволом надрукувати переклади з Силвії Плат, і що відповів мені листом, де виявив, що право на українські переклади передано — чи продано? — журналові "Всесвіт"!). Але є і такий дотепний пасаж:

Story: woman with poet husband who writes about love, passion — she, after glow of vanity & joy, finds out he isn't writing about her (as her friends think) but about Dream Woman Muse. (p.301)

Понеділок, 12 лютого 2001. 9:30 РМ.

В суботу, 10-ого, був у Нью Йорку в НТШ-А мій літературний вечір. Трофименки нажаль не могли їхати, бо мали в себе вдома в цей день якусь гостину, отже я мусіла поїхати поїздом. AMTRAK тепер дуже дорогий: за квиток із знижкою для пенсіонерів в один бік я заплатила 37.40 дол. Але я воліла вигоду поспішного поїзду, що стає тільки пару разів і має лазничку, ніж пробувати їхати підміським транспортом NJTransit, який значно дешевший, але вимагав би від мене трьох пересідок і їхав би дуже довго... А мені важливо було, щоб повернутися ще перед північчю: лишила я авто на станції Melrose Park, поїхала підміським поїздом на головний вокзал, там сіла на AMTRAK і таким самим способом повернулася. Була назад вдома о год. 11:00. Але мушу признатися: дорога ця дуже мене втомила і переконала, що ... подорож в Україну, де багато треба було б ходити по місту і покладатися на невигоду міського транспорту — мені вже, мабуть, не під силу... В неділю ледве волочила ноги (а треба було мені нарешті поїхати до церкви та й на купівлю харчів).

Сам літвечір пройшов успішно — якщо рахувати реакцію публіки на програму. Але якщо розцінювати успіх цифрами — то цього не скажеш. Публіки було не більше як 35 осіб — і це мене розчарувало. Я сподівалася більше від Нью Йорку: мала надію, що прийдуть на мій виступ різні знайомі, але цього не сталося. Були правда серед присутніх такі люди як Старосольська, Крушельницька, Навроцька, Прокоп (самі старушки!), Варка Бачинська, Таня Кейс, Наталка Соневицька, були і деякі колеґи-літератори (Лиман, Діма, Махно — цей останній молодий поет з Тернополя, який пам'ятає мій виступ в тернопільському університеті 1995 року), було кілька людей молодших і незнайомих, та й одна особа, що призналася, що вона в будинку НТШ-А вперше... В програмі брали участь Лариса Онишкевич, я і Знаєнко. Відкривала вечір Аня Процик, реклямуючи наступні заплановані доповіді. Лариса говорила досить довго і загальниково, не обмежуючись до моєї поезії. Вона підкреслювала мій нахил до упорядкованости і організації матеріялу, але і мала кілька аналітичних думок щодо поезії. Я вибрала для програми речі, що на мою думку, були більш сприйнятливі для публіки. Деякі вірші читала я з коротким коментарем, що напевно допомагало людям зрозуміти ліпше вірш. З Мирославою ми чергувалися, що було добре для передишки і урозманітнення. Чимало осіб висловлювало вдоволення із програми, деякі втягали мене потім у досить складні розмови, які мені були доказом, що ті особи таки добре слухали і щось запам'ятали. (Один пан почав цілу дискусію на тему "реальне тільки те, що пережите" і я мала з ним досить цікаву виміну думок, нажаль не знаю його прізвища). Але книжок продала я всього вісім. (Та й то добре, на таку малу кількість людей, та й книжки — хоч із знижкою — то всетаки по 20 дол. — не так уже й дешево, зокрема для пенсіонерів!) Приємною несподіванкою для мене було те, що бібліотекар — Світлана Андрушків (на вечорі її не було) завдала собі труду і підготовила у двох ґаблотках виставку моїх книжок і вибраних статей — з ілюстраціями. Це була гарно й фахово зроблена виставка, я такі робила не раз, розумію добре скільки труду й уваги в цю працю вкладено і вмію її оцінити. Але мало хто з публіки звернув увагу на ці ґаблотки: я і сама була б може не зауважила, якби мені спеціяльно не звернули на них увагу. Коли я запитала Лясю, чи вона бачила, як гарно на цій виставці зарепрезентований був її журнал, то вона здивувалася: "на якій виставці?" — навіть не помітила.

Був один неприємний інцидент перед програмою. Знаєнко побачила на столі мою "Автобібліографію" і зацікавилася книжкою, бо досі не знала про її існування. Я сказала: там і Твоє прізвище згадане! Вона знайшла згадку про себе в "Автобіографічному літописі" і дуже була незадоволена. Це, мовляв, дуже недоброзичливо з мого боку! Ну що ж — сама правда, без коментаря. Але їй було прикро, а з мого боку досить недипломатично було звернути її увагу саме на цей пасаж. Якби знайшла його сама, пізніше, читаючи цілість літопису, сприйняла б це напевно без такої подразненої реакції.

В п'ятницю і сьогодні Давид Батицький з помічниками обрізували моє величезне дерево на городі. Це була справді колосальна робота — і небезпечна! на височезних драбинах. Я була рада, коли нарешті закінчили, бо це навіть мене хвилювало: хоч робота ця досить коштовна — він поставив ціну 350 дол. — то я з власної доброї волі додала йому ще 20 дол. — бо бачила, скільки труду ця робота вимагала. Та й зробив її солідно й чисто — чотири рази вивозив своїм грузовиком зрізане галуззя. Маю надію, що саме дерево не буде надто травмоване цією операцією, що навпаки, це допоможе йому втриматись при житті на довший час (Бо це старе дерево вже навіть посередині почало розколюватися — думаю від надмірної ваги великого галуззя).

В Україні і далі напружена ситуація: проходять демонстрації протесту "Україна без Кучми". А сьогодні був у Дніпропетровську з офіційним візитом Путін — підписали якийсь договір в справі спільного з Росією використовування електроенергії. ВВС подало на вістях досить обширний і цікавий фоторепортаж. Були в ньому натяки на те, що, мовляв, Кучма шукає порятунку в Росії, а демонстранти тягнуть до заходу. Чи це справді так? Серед так званої опозиції вперше разом виступають і комуністи і бандерівці з-під стягу УНА-УНСО... Що це має значити? Як це розуміти? І чи це справді доказ зростаючої демократії, чи може шлях до анархії?

Неділя, 18 лютого 2001. 10:00 РМ.

Вчора й сьогодні — як ніколи! — я розважаюся! Вчора була в гостині у Трофименків, а сьогодні була із Тусею і Анею Вакуловськими в кіно на знаменитому китайському фільмі "Crouching Tiger, Hidden Dragon".

В Трофименків були Віра Лащик, Геврики (ми з Вірою їхали разом з ними), Надя Кохан з чоловіком Володимиром, обоє Білони, Соня Слюзар і Богдан Гасюк. Це не була звичайна гостина. Марта із Славком вирішили — тому, що вони не були присутні на моєму вечорі в Нью Йорку — зробити в себе своєрідний poetry reading. Признаюся, що я трохи боялася, що це буде насилу накинута незацікавленим людям програма і було мені трохи ніяково. Але я мабуть недоцінила товариство. Вечір випав інтимно, без зайвої штучности і може навіть викликав зацікавлення до моєї поезії. Я напів жартома сказала, що Марта примусила Віру і Софійку вперше послухати мої вірші... Бо вони — найближчі мої приятельки — фактично з боку поезії мене зовсім не знають. (Сьогодні в розмові по телефону і одна і друга сказали мені, що я в поезії зовсім інша, більше емоційна, не така раціональна як у житті). Наперед пару віршів власного вибору прочитав Славко. Мене його вибір навіть трохи заскочив, бо читав він перший вірш із "Другого відкриття Америки" (я думаю, навмисно для новоприбулих з України Коханів!), "Memento", "На смерть Василя Стуса". Потім читала Надя Кохан ("До самоти", "Буденні діялоги"). Славко читав дуже добре, тільки денеде ставлячи неправильні наголоси. Надя, на диво, читала гірше (вона, мабуть, більше в житті спілкувалася російською мовою!). Потім читала я. Але я вибрала виключно любовні вірші, з нагоди святого Валентина, і переплітала їх злободенними примітками і коментарями ("Запрошення", "Еротика", "Вибір", "Das ewig Weibliche", "Як шість годин продзвонять дзиґарі", "Pursuit of happiness", "Ти в моє життя прийшов у вересні", "Не реквієм тобі — подяки гимн", "І знов мені листа не принесли" та "Дякую Боже за дар" — два переклади. Мала намір прочитати також "Залицяння", але ... забула. Коли я сьогодні подзвонила Марті і Славкові, щоб подякувати за гостину, сказали мені, що після того як ми вже поїхали додому, Славко читав ще Соні Слюзар мій вірш "Синтез"... Це особливо приємно почути, бо ж воно вказує на справжнє, а не тільки чемностеве зацікавлення. Та й знову трохи дивує вибір: це може найбільш прозаїчний з усіх моїх віршів... Взагалі атмосфера гостини була дуже приємна, маю надію, що не тільки для мене. Славко потім сів до фортепіяно і ще заграв кілька пісень, а товариство пробувало підспівувати, але виглядає, що всі ми вийшли з вправи і спів тепер у товаристві буває рідко і не дуже вдається, не зважаючи на добрі побажання. (Може бракує одного доброго співака, щоб почав і вів?)

Але ні, я не тільки розважаюся. Два дні присвятила справам НТШ-А: написала кілька ділових листів. Закаталогізувала низку нових книжок куплених у Торонто для нашої бібліотеки в Центрі і повезла їх туди у вівторок. З Вірою Андрейчик мала зустріч у справі мого допису до "Свободи" про їхній вечір (тобто про виступ Андруховича і Винничука). Віра телефонувала до редакції і вони прислали їй зредагований текст моєї статті, щоб довідатись, чи я згідна щоб це надрукували. Ну, вони половину мого тексту викинули, залишивши з моєї статті тільки звіт про саму імпрезу. Але мені на тому не залежить. Статтю я послала Микитенкові до "Всесвіту" — він уже встиг мене повідомити, що її надрукує. А "Свобода" хай друкує що хоче. На тому більше залежить Андрейчик, як мені. Але це мені вказівка на майбутнє, що до "Свободи" можна писати тільки листи до редакції, та короткі замітки про громадські події. Тепер в діяспорі взагалі нема ні одного видання, де можна було б надрукувати якусь статтю. Колись ми нарікали на те, що щоденник "Свобода" не надто добре редагований, але тепер нарешті маємо змогу переконатися наскільки поважнішою газетою був щоденник і за Драґана, і навіть за Снилика. Тепер це — бюлетень подій і реклям, це вже не є газета, яка творить публичну опінію.

На мій літературний вечір в Нью Йорку звернули увагу і в Філядельфії. Можливо, що десь весною повторять цей вечір тут у нас — виявили зацікавлення і Віра Андрейчик і Ярослав Заліпський (голова осередку НТШ-А на Філядельфію).

Отримала я електронною поштою примітки до "Ключів до царства". Це значить, що наступний тиждень доведеться присвятити остаточній коректі. А 26-ого я, можливо, поїду з Трофименками на пару днів до Торонто!

Прийшов до мене сьогодні електронною поштою лист від якогось незнайомого мені чоловіка на ім'я Archie Henderson, який ставить низку питань про переклади на українську мову творів Паунда і Еліота... Ну, це вимагатиме пару днів мого часу, може доведеться відповісти йому частинами — адже не можу кинути те, що мені тепер важніше і спішне — коректу приміток — на те тільки, щоб робити бібліографічний пошук для когось іншого. Але, очевидно, відповісти треба і то докладно і точно. (Вже я раз комусь давала деякі інформації до цієї теми, але не пам'ятаю кому і коли).

Субота, 24 лютого 2001. 1:00 РМ.

Надала сьогодні вранці на пошті коректу "Ключів до царства". Втомила мене ця робота неабияк, тим більше, що мене знову розібрала простуда і я вже пару днів мучуся із катаром і кашлем. Зробила я фотокопії з цього манускрипту, із зробленої коректи. Саме фотокопіювання забрало мені пів дня (і коштувало понад 20 дол.!). Але встигла я це зробити ще перед снігопадом, який прийшов — точно за передбачаннями метереологів — в четвер пополудні. В п'ятницю я взялася коректу читати вдруге і ще знайшла кілька потрібних поправок. А сьогодні встала о год. 7-ій, щоб докінчити читати коректу і встигнути ще на пошту перед полуднем, бо о 12-ій пошту замикають, а я в понеділок їду з Трофименками до Торонто. Оттакий поспіх. Маю надію, що не прогавила я помилок, і що те, що я виправила, друкарі візьмуть до уваги і уважно виправлять. Напевно не все вийде так, як цього я бажала б. Редагуванням Тарнашинської я не дуже задоволена — там, де треба було виправити й уніформувати мову, цього не зроблено (напр. є і радянський і совєтський, СССР і СРСР), натомість внесла деякі скорочення, що на них я абсолютно не згідна. Це зокрема стосується біографії Олени Пчілки і Хвильового — навіть, насправді, не знаю, чи це редакційні скорочення, чи помилки друкарів. Взагалі наші люди бояться особистих деталів біографії — стара радянська звичка ігнорувати особисте життя. Примітки також зредаговані абияк. Та й передмову могла була написати іншу й коротшу, не спираючись на вже готові матеріяли друковані у "Всесвіті" і не наголошуючи моєї поезії, бо щиро кажучи, моя поезія тут ні при чому. Може й ліпше було дати редагувати книжку комусь, хто мене зовсім не знає, хто писав би тільки про свої враження на основі прочитаного матеріялу книжки — щось так, як Бурячківський написав про Остапові есеї. Ну, нехай буде. Робить рекляму моїм іншим книжкам. Як повернуся з Торонто, поїду до Universal Travel надати Корогодському $2,600 дол. (100 дол. додаю як поштову оплату за пересилку належних мені примірників). Через Вестерн Юніон було б дешевше, але я потерпаю за людей там — адже відбирати такі суми в доларах при віконці якоїсь установи, та ще й напевно у черзі за іншими клієнтами, може наразити і на грабіж і навіть на вбивство... Максим каже: параноя! Але я волію бути обережна. Поліційна система в Україні — як і колись за часів СРСР — спрямована на дисидентів і журналістів, а злодії розпаношились, разом з бандитизмом — до них нашій поліції руки за короткі... (Та й злодії ті і бандити, кажуть, навіть серед державної поліції.)

Нарешті можу взятися і за іншу якусь роботу, зокрема біжучі справи НТШ-А.

Четвер, 1 березня 2001. 11:11 РМ. Торонто.

Приїхала з Трофименками в понеділок. Виїхали вранці 7:30, після 5-ої пополудні вже були на місці. Погода була сонячна, холодно, вітряно, але без снігу. Отже вечеряла я вже в понеділок із родиною. У вівторок увечері мала я нагоду дивитись на пів-фінальні змагання Стефкової гокейної команди (що, нажаль, програла, отже до фіналу не ставатиме), в середу була з Максимом в Royal Ontario Museum на виставі скитського золота старої України (що робить надзвичайно добре враження і дуже широко реклямована по всьому місті і в пресі), а також була в новому Максимовому бюрі. В четвер — тобто сьогодні — встигла перед полуднем зробити на запас їм вареників, а пополудне провела в бібліотеці св. Володимира, працюючи з журналом "Ukrainian Canadian". Встигла також полагодити одну НТШ-івську справу: передала Тарасові Закидальському на критичну оцінку план чотиритомника філософських творів Чижевського і вже маю його опінію на письмі. Поміж тим — багато спілкування з Максимом, Уляною і дітьми, а сьогодні ввечері хлопці запросили мене ще на партію Monopoly і ми втрьох допізна грали цю гру. Тим разом ні до кого із знайомих я не дзвонила. Трохи попрацювала, викінчуючи для Максима коректу Косачевого роману "Еней і життя інших", що його він включає до своєї електронної бібліотеки української літератури. Було чимало розмов з Максимом і Уляною про наш планований збірник "Ukrainian Literature", але про це згодом. Пізно вже.

Середа, 7 березня 2001. 9:30 РМ. [Філядельфія].

Нарешті стопився сніг і я могла поїхати автом до міста відібрати свій оправлений портрет. Плаксій малював його на замовлення Максима й Уляни, на основі фотографій, що вони йому вислали. Олійний портрет на полотні прийшов поштою з Києва до Торонто в тубці — так і привезла його мені Вава Бачинська. Але при обрамуванні довелося його ще натягати на раму — все це разом коштувало майже 300 дол. (Не знаю скільки вони заплатили за сам портрет?) Очевидно, до портрета доведеться мені звикати — але він уже висить у вітальні. Не все в ньому мені подобається, але має багато червоного кольору і через те добре допасовується до моїх червоних канап і перського килима. А бабуню роботи Байбарака, яка раніше висіла в тому місці, я перенесла до своєї спальні.

Встигла я сьогодні також поїхати до Яворської і надати через МІСТ Романові Корогодському 2,600 дол. (Додаткових сто призначені на поштову пересилку належних мені примірників). Посилка коштувала додаткових 154 дол., але гроші доставлять йому додому, а це напевно безпечніше. Тепер уже я тільки чекатиму на готову книжку. Маю надію, що вона таки появиться, не зважаючи на політичну кризу в Україні.

А криза таки триває. Сьогодні преса принесла вістку, що Кучма перестеріг державних урядовців і працівників, щоб вони заявили себе до тижня: або вони за ним, або за опозицією... Що це: початок отвертої поліційної нагінки а ля совєт? У зв'язку з цими подіями в Україні, науковці-україністи в діяспорі підписали листа-заклик до Президента, Премієра, Верховної Ради і Верховного Суду забезпечити цілісність демократичного процесу в Україні. Одним з організаторів цього звернення була Ольга Андрієвська — вона запросила до підпису і мене. Текст написаний дуже зрівноважено (не так, як заява молодої української інтелігенції, що була недавно оприлюднена і де серед підписів є Андрухович і Старовойт) — отже я не вагалася дати свою згоду. Тепер цю заяву вже оприлюднили, вона появилася вже в деяких органах преси в Україні. Є там вже понад 150 підписів, але заохочують теж інших приєднуватись. Чи того рода акція може мати якийсь вплив? В Америці вона мобілізує публичну опінію, може подібну роль матиме і в Україні.

В суботу їду з Трофименками на збори НТШ-А в Нью Йорку. Написала вже свій звіт, підготовила листи до підпису в справі перших двох ґрантів (на "Волинську акцію" Ваната, і на друге видання "Антології світової літ. критичної думки" Зубрицької). А ще треба мені завтра відібрати і може вислати вже податковий звіт за 2000 рік.

Вівторок, 13 березня 2001. Год. 8:10 вранці.

Jury duty. Ось я вже в кімнаті но. 101, в будинку суду на Filbert Street. Маю надію, що мене звільнять, бо в іншому випадку довелось би їздити кожного дня, якби — не дай Бог — попала на якийсь довший процес. Але для мого щоденника це може й добре, бо останніми днями дуже вже я його занедбую.

В суботу їздила з Трофименками і Надею Кохан до Нью Йорку. Вполудне було засідання управи НТШ-А, а пополудні була Шевченківська конференція. Сходини поширеної управи пройшли в діловій атмосфері. Лариса підписала пропоновані нашою комісією ґранти, отже встановлено прецедент, що його практикуватимемо і в майбутньому (тобто: голосування ВК, моє реферування вислідів, затвердження управою і особливо те, що було для мене важливе: щоб повідомлення за підписами голови ВК і голови НТШ-А пішли до прохачів ще перед тим, заки вони отримають гроші від скарбника. Справа з виплатою грошей може ще тривати, а я хотіла б з боку ВК мати ясно і точно закінчену справу, щоб згодом не мусіти продовжувати кореспонденцію з прохачами. Зрештою, звичайна ввічливість вимагає, щоб людей сповістити про рішення). Підчас нарад Лариса дала змогу виступити Павлові Гриценкові, який зреферував справу "Атласу української мови", що його третій том був готовий ще за радянських часів, але із-за браку фондів досі не вийшов. В цій справі ми з Гриценком мали додаткову приватну розмову — тобто ПГ, Гумецька і я. В мене були деякі питання принципового характеру, я вже раніше про це писала Асі: якщо діяспора субсидіюватиме українські видання Академії Наук України, то НАН зуживатиме свої власні фонди на російськомовну продукцію і це зведе їхнє українознавство до марґіналій. У висліді в діловій розмові з Гриценком ми домовились, що він пришле на мої руки всю потрібну документацію і заяву, де буде забезпечено, що НАН покриє половину коштів. Це коштовне видання — 350,000 гривень, отже десь около 75,000 ам. доларів.

Гриценко був також доповідачем на Шевченківській конференції. Говорив він, очевидно, про мову Шевченка, а мовознавчі доповіді рідко викликають в мене особливе зацікавлення чи захоплення. Тим разом це був виняток: говорив він дуже цікаво, без надмірних деталей і прикладів, я багато довідалася нового (напр. факт, що Квітка-Основ'яненко мав значно багатший словник укр. мови, що ТШ вживав чимало діялектизмів, які потім шевченкознавці "перередаговували" і "уніформували", що "Словник Шевченкової мови" не дає потрібних тлумачень для великого числа термінів ітд. А при тому говорив дуже гарною українською мовою, якої я давно вже не чула. Гриценко зробив на мене дуже позитивне враження, він є тепер професором-гостем в Люблині, в університеті Кюрі-Складовської. Другим доповідачем був Вова Карпинич, який говорив про Шевченка і Ґете — дуже поверховно, майже на студентському рівні. Єдине, що я довідалася з цієї доповіді було про російські переклади і пародії на вірш Ґете "Über allen Gipfeln ist Ruh" (колись я це знала на пам'ять!). Зокрема цитував переклад Лермонтова. В програмі був заповіджений також Гриць Грабович, який мав говорити про Шевченка в інтерпретації Донцова, але він не приїхав. Шкода. Напевно було б дуже цікаво. Нажаль, це не вперше, що Грабович — заповіджений у програмі — не з'являється. Я вже бачила таку його поведінку навіть на конференціях AAASS.

11:30. Я вже була вибрана в першій групі присяглих для кримінальної справи, що її веде суддя-жінка Pamela Demby, і де оскаржений у вбивстві чорний хлопець на прізвище Washington може стояти перед загрозою смертної кари. Моя рішуча позиція проти смертної кари і тим разом врятувала мене від участі в цьому процесі. Тепер знову сиджу на загальній залі і чекаю нового виклику. Cуддя Demby заповідала, що процес проти Вашинґтона триватиме, мабуть, кілька днів. Маю надію, що не попаду на якийсь не менше довгий цивільний процес.

На Шевченківській конференції в НЙорку публіки було вдвічі більше, як на моєму авторському вечорі — але це страх як мало! Невже навіть і в Нью Йорку не можна тепер приманити більше інтелігенції на таке свято? Я пригадую одну Шевченківську конференцію в Нью Йорку, що відбувалася у великій залі NY University і де було, мабуть, понад 500 осіб публіки! Частина цієї публіки вже на цвинтарях, а молодь науковими конференціями, та ще й українськомовними, не цікавиться.

Роман Горак прислав електронною поштою на адресу Максима (не знаю, чому не на мою?) свою книжку про Iвася Kерницького, тобто не книжку, а готовий до друку манускрипт. Bін хоче це дати до друку у "Дзвоні", але перед тим хоче моїх критичних зауваг і порад. Я привезла цей машинопис зі собою з Торонто і ось вже встигла його прочитати. Є там і деякі зворушливі місця, зокрема цитати з листа Ікера до родини, де він сердечно, тепло і вдячно описує свій побут у нашій хаті. Але є і деякі фактичні помилки; найважніша з них це факт, що він помішав д-ра Володимира Ґалана з письменником А. Галаном і там, де мова про можливість якоїсь праці чи іншого заробітку через Ґалана, Горак дає цілу довідку про Галана-Калиновського!

Неділя, 18 березня 2001. 8:20 РМ.

Вчора було у Ф. Шевченківське свято. Виступав Іван Бернацький, що на програмці названий як "народний артист України, актор театру і екрану". Бернацький, прочитавши (кажуть — вперше, в Америці) Шевченкову біографію Зайцева, зробив на її основі дуже своєрідну "моно-виставу" про життя Шевченка. Це був надзвичайний tour de force: дві години монологу — без записок, без перерв, без музики. Надзвичайно цікаво й ефектовно. З поезій вплів тільки пару автобіографічних текстів і на закінчення увів "Посланіє", що немов зверталось безпосередньо до діяспори — до мертвих і живих і ненароджених. Мені надзвичайно подобалося: нарешті на Шевченківському святі в центрі уваги був сам Шевченко — а не так, як часто досі, що виголошувались політичні аґітки, які часто нічого спільного не мали із самим поетом. Здавалося мені, що публіку може цей безперервний монолог трохи втомив — але аплодисменти були бурхливі і довгі. Нажаль, виступав також хор "Прометей", який і давнішими роками не був надто добрий, але тепер то вже зовсім зійшов "на пси", но і непотрібно Праско проводив програмою, заповідав пісні і дякував всім і вся. Це розпорошило враження від Бернацького. Він був дуже добрий і все свято було б виграло на тому, якби він виступав сам один, без будьяких пояснень і представлень — можна було хіба для відпруження публіки і самого актора раз або двічі зробити маленьку павзу якоюсь інструментальною музикою (але без вступів і коментарів!)

В п'ятницю була я на запрошеному обіді в Онишкевичів, очевидно із Славком і Мартою Трофименками. Це було подумане не тільки як товариська зустріч, але і поглиблення ділових розмов із Павлом Гриценком а справі "Атласу української мови". Там були ще також Орест Попович і обоє Андрушкові — Роман і Світлана. Отже була заступлена і управа НТШ-А, і Видавнича Комісія. Це вже вдруге я мала нагоду бути в домі Онишкевичів. Завезла їм у дарунку другий том Костюкових спогадів (де на фотографіях є і Лариса) — бо хоч у їхній хаті є величезна кількість книжок, то я знала, що вони цього не мають (бо Лариса звернула мені увагу на згадку про Остапа, прочитавши фраґмент спогадів у "Кур'єрі Кривбасу"). Я мала другий примірник цієї книжки — бо ж писала рецензію до WLT, а Костюк прислав мені авторський примірник у дарунку.

Цікава деталь: заяву науковців в справі подій в Україні, що її підписало понад 160 осіб, надрукували в інтернеті в Україні такі видання, як "Українська правда" (український текст, з усіми підписами в оригінальному англомовному варіянті) і "Кореспондент-нет". Це друге видання дало тільки український текст, без підписів, додавши від себе заголовок "Закордонні українці проти українця головного", і такий додаток від редакції: "Серед тих, хто підписав листа, відомі вчені, професори Франк Сисин, Любомир Винар, Марта Тарнавська, Дж. Грабович та ін." Це мене неабияк заскочило! Не знаю хто сидить у редакції цього видання, але це, очевидно, хтось такий хто мене знає, і може не надто добре поінформований про справді відомих вчених, чиї прізвища є під заявою (навіть Ігор Шевченко, Роман Шпорлюк, Зенон Когут, Марко Павлишин, не кажу вже про таких як Ярослав Білінський, Гумецька, Всеволод Ісаїв, Коропецький, Бандера, Гунчак, Кононенко, Мотиль, молоді професори: Ільницький, Пилипюк, Андрієвська, Шкандрій, Найдан, Максим, Ромко Коропецький і ін.) Між іншим, з управи НТШ-А там є підписи Лариси, Ані Процик, Знаєнко, але немає Трофименків — вони принципово відмовились дати свої підписи. Лариса щодо свого підпису консультувалася з президією і навіть телефонувала в цій справі до Львова! Вона підписана під заявою, як президент НТШ-А. Ну, я консультувалась тільки сама з собою, бо я і підписана своїм професійним титулом з PENN і це дає мені повну незалежність!

Максим недавно дав мені знати, що відлига в Торонто дала непередбачені наслідки: замокла їм пивниця, зокрема в тому місці, де ... я тримаю свої речі і папери! Це прикра новина. Речі — байка, але мої "папери" — це фотокопії щоденника, що їх я туди періодично завозила, щоб на випадок втрати оригіналів, щось таки збереглося... Це, очевидно, тільки прикрість, а не трагедія — трагедія (для мене!) була б якби пропали або замокли або згоріли оригінали! Це навело мене на думку, що треба таки приспішити переписувати щоденник, бо тоді є кращі шанси і на збереження його, і на те, що хтось колись схоче (і зможе!) його прочитати.

А ще жаль мені Максима, що він несподівано має з тим клопіт (я ці речі там складала в торбу, без того, щоб йому про це говорити). Цей випадок, а ще й манускрипт Горака про Керницького так на мене вплинули, що я почала наново пробувати упорядковувати архів ОТ. Страшна це робота: Після одного дня з листами і іншими паперами я була фізично викінчена! Але таки буду далі це порядкувати (за адресатами), бо совість мене гризе, що залишу хлопцям великий клопіт по своїй смерті... (Не хочу себе лякати, але це я покищо взялася тільки до Остапового архіву — а мій власний? Листування також зібране за роками і його величезна кількість! — За довго, мабуть, живу, бо нагромадила вже цього матеріялу таку гору, що до неї трудно забратися!)

Прочитала я оголошення в "Критиці" на видання, що називається "Книжник". Це мене зацікавило. Замовила собі і вже отримала пару чисел. Самі рецензії на видання — саме те, чого потрібно!

П'ятниця, 23 березня 2001. 9:00 РМ.

Сьогодні вранці телефонувала з Познаня Марійка. Їй тепер легше телефонувати, ніж писати листа, а хотіла мені подякувати за 100 дол. — дарунок на її уродини. На моє питання сказала: уродини 83-ті. Звучала дуже добре, ліпше ніж попереднього разу, навіть коментувала фотокопію статті із "Дзвону", що її я їй послала для розваги, дякувала за інформації про своїх знайомих — Варку Бачинську, Старосольську. Журиться трохи своєю дочкою Лідою, яка має клопіт з ниркою і може мусітиме піддатися операції, питалася про моїх синів і внуків. — А пару днів тому, 21-ого березня, були уродини Лесі Яцкевич і я потелефонувала до неї, щоб її привітати. Їй уже 87, але пам'ять має знамениту — пам'ятає не тільки те, що стосується її особисто, чи родини, але і всі діягнози хворіб своїх знайомих!

Я таки на добре взялася за упорядковування Остапового архіву — вже навіть видно деякі наслідки. Листи упорядковую в окремих папках, за адресатами. Виявляється, що є чимало копій — Остап мав доступ у бібліотеці до безкоштовного фотокопіювання! — отже є нагода дещо викинути. Також викидаю всякі записки і допоміжні матеріяли до статей — якби ОТ був Шекспіром, це могло б бути цікавим для дослідників, якими, мовляв, користувався джерелами. Але джерела посередньо або таки й безпосередньо згадані у статтях, і це вистачить. Наслідком моєї праці з архівом є деякий безлад в Остаповій кімнаті — якби так мала когось переночувати, мусіла б наново робити порядок. (Про це згадую тому, що завтра буде тут виступ Театру ім. Леся Курбаса, але вони видно знайшли якийсь інший нічліг, бо ніхто тим разом до мене не звертався).

Крім архіву, взялася також наново за переписування щоденника. (Я тепер на початку 1988 року — отже передомною ще зо три тисячі сторінок рукопису! Від половини 90-их років буде легше, бо тоді вже є деякі записи роблені на комп'ютері, як ось і тепер). Але навіть якби не робити нічого іншого — то це робота, яку треба трохи нормувати: як писатиму інтензивно день-у-день, то ще чого доброго дістану якийсь carpal tunnel syndrome! Отже три-чотири години пишу, а решту часу присвячую архівові і вістям на інтернеті та електронній пошті. Очевидно, на цьому терпить моя регулярна праця над ULE. Але архів і щоденник — це тільки тимчасове моє зайняття, в антрактах між справами НТШ-А, які, очевидно, мусять бути в центрі моєї уваги. От навіть і сьогодні був телефон від Осипа Зінкевича (він тепер гостює в Балтиморі) в справі чотиритомника філософських творів Чижевського, а Лариса написала листа по е-мейл в справі "Атласу української мови" і німецько-українського словника.

Неділя, 25 березня 2001. 10:00 РМ.

Вікенд пройшов під знаком виступу Театру Леся Курбаса зі Львова. В суботу в УОКЦентрі відбулася вистава під назвою "Марко Проклятий або Східна легенда". Вони назвали це "драматичною симфонією за текстами Василя Стуса". Композиція і постановка Володимира Кучинського, який і є керівником цього театру. Виконавців було чотири: три хлопці (Олег Стефан, Андрій Водичев і Купчинський) і одна дівчина — Наталія Половинка. Фактично це було високомистецьке читання поезій Стуса, що були зібрані в чотири цикли: Ностальгія, Веселий цвинтар, Дорога і Постриг. Режисер уважає, що "ностальгія за втраченим раєм" є наскізною темою Стусової поезії і використовує чотири образи-постаті: Марка Проклятого ("шлях пізнання через спокуту"), Мамая-Будди, замріяного мудреця-музиканта, що святкує життя, Манкурта із східної легенди про дитину кочового племені, якій насильно відібрали пам'ять про минуле, і Божевільної Галі, що має бути символом жіночого, України. Вистава відбувалася в галереї, на чотирикутному килимі, розписаному символами і автографами Стусової поезії, що служив як центральна сцена; актори виступали в полотняних одягах і босоніж; публіка сиділа довкола двома рядами і було її може із 150 осіб. Напевне не багато осіб зрозуміло, про що ішлося. Стус — поет для поетів, а не для широкої маси, і тільки КҐБ зробило з нього національного героя на кшталт Шевченка. Можна було любуватися самою музикою його поезії, можна було захоплюватися виконавцями, що вміли створити ілюзію безпосередності і простоти, без найменшого натяку на такий домінантний для нашого театру, зокрема еміграційного, фальшивий патос... Але скільки в нас любителів чистої поезії? Курбасівці мають в своєму репертуарі також "Сніг у Флоренції" за творами Ліни Костенко. Можливо, що для філядельфійської публіки Костенко була б більш зрозуміла, зокрема ж своїми політичними алегоріями і алюзіями.

Сьогодні вранці ці ж курбасівці (фактично троє, без Купчинського) дали прегарний концерт ірмосів — одноголосних співів з часів Київської Руси — в нашій Михайлівській церкві, зараз же після богослуження. Тут домінувала Наталія Половинка, яка не тільки має гарний голос, але і вчилася в консерваторії. Одне слово: дві культурні події, яких у Філядельфії, нажаль, небагато.

Після вчорашньої вистави, що на ній були навіть Онишкевичі з Трентону, Трофименки і Кохани з Делавару, Софійка і Тит привезли акторів до мене до хати, Славко Трофименко привіз кілька великих паляниць піцци, я поставила пиво, горілку та інші напої, і ми ще мали нагоду поговорити у відпруженій атмосфері. Крім Гевриків і Трофименків, були в мене ще обоє Кохани і Дора Горбачевська. Актори ночували у Гевриків.

Середа, 28 березня 2001. Метро пополудні, по дорозі додому.

Їду з PENN. Отримала запрошення на святковий полуденок з нагоди Retirement секретарки-асистента декана правничої школи Rae Di Blasi. З приємністю скористала із запрошення. Відбулося прийняття у колишньому Sharswood Hall, що тепер називається якось інакше і є елегантним, недавно реставрованим приміщенням, де відбуваються тепер такого роду "party". Авдиторія — може 100–125 осіб — включала чимало знаменитостей — колишні декани Поллак, Мандгайм і Дайвер, чимало професорів-емеритів, бібліотекарів, адміністративного персоналу. Проводив цим бенкетом теперішній декан Фітс, а виступали з промовами попередній декан Дайвер і професор-емерит Леснік. Цікаво, що Rae почала працювати на PENN 1953 року! І то зразу по закінченні гай-скул, а це значить, що вищої освіти вона не мала? Але, як сказав Diver: "She was a force to be reckoned with", і сама присутність такої великої кількости людей, та ще й таких визначних, вказувала на її великі впливи. Були на полуденку і мої колеги з бібліотеки, а також Nancy Arnold i Dick Sloane, що їх я вже давно не бачила.

Субота, 31 березня 2001. Полудне.

Мій український словник поповнився двома новими термінами: "коров'ячий сказ" і "ящур". Так називає газета "День" епідемії "mad cow disease" i "foot and mouth disease", які поширилися у Великій Британії і загрожують решті Европи. Через те, що моїми джерелами інформаці є не американські локальні вісті, а "Світові новини" на мережі BBC, я більше свідома того, що діється в Англії, ніж останніх новин із Філядельфії. А ця худоб'яча епідемія — це справжня криза трагічних масштабів. Теле-репортажі про десятки тисяч домашніх тварин, що їх знищують і спалюють, щоб запобігати поширенню епідемії, роблять моторошне враження. А нищать не тільки хворих тварин, але і здорових! Це трагедія і для індивідуальних фермерів (деякі поповнюють самогубсто!) і для економіки цілої країни. Бо це матиме далекосяглий вплив не тільки на харчеву індустрію! Кварантин і погана 'publicity' руйнують також туристичний бізнес, у висліді чого банкрутують і замикаються крамниці, ресторани, музеї... Уряд дає фермерам компенсацію, що очевидно є додатковим обтяженням для державного бюджету. Континентальна Европа запровадила заборону британського експорту м'яса, але при сьогоднішній ґлобалізації вже є випадки обох хворіб і у Франції, і в Голландії, і в Німеччині.

"Люди стають веґетаріянцями", пише "День". Але загроза не тільки у м'ясі, але в молочних продуктах також. Покищо, кажуть, для людей загрозливий тільки коров'ячий сказ, а ящур грізний передусім для овець і свиней... У США, покищо, випадків цих хворіб не виявили. Але якщо дійдуть ці хвороби і сюди — то що буде з нашими м'ясоїдними американцями? Адже вони напевно споживають більше м'яса, ніж европейці і азіяти! І всякі МекДоналди, що вже поширилися по всьому світі, головним своїм продуктом досі вважали "гамбурґери", тобто мелене м'ясо яловичини, швидко запечене і подане на булках... (Між іншим, саме через ці погані булки, а не через м'ясо, я ніколи гамбурґерів не любила!)

Був вчора у Філядельфії Костенко, один з лідерів Руху. Я весь тиждень плянувала іти, але в останній хвилині передумала через дощ (бо дуже не люблю їхати вночі автом, та ще й при поганій погоді). Але сьогодні жалую. Якби була знала, що Вакуловські вибираються, була б поїхала з ними. Шкода, казала Мар'яна, що було дуже цікаво і що він робить дуже добре враження.

Переписую 1988 рік щоденника і пару годин кожного дня порядкую листування Остапового архіву. Боже мій, не вистачить мого життя, щоб це довести до якогось ладу! А там справді багато цікавого.

Понеділок, 9 квітня 2001. 10:30 вранці.

Вчора, в центрі Філядельфії, у приміщенні телевізійної станції WHYY відбувся надзвичайно цікавий "круглий стіл" — дискусія про сучасну політичну кризу в Україні. Центральними особами були Олена Притула, редактор "Української правди" з Києва, Марта Дичок і Ольга Андрієвська та ще одна особа — адвокат Марина Кац, партнер із фірми Кац, Джемісон, алюмна Темпланської правничої школи. Відбулося це в рямцях регулярного "WHYY Civic Space Forum", а офіційна рекляма цього заходу називала його "Ukrainian Truth" To Explore Scandal, Corruption and Civil Liberties in the Ex-Soviet Republic". Проводили цим "панелем" дві молоді журналістки: Julia Barton, WHYY news reporter, і Carla Anderson, Daily News columnist. Притула кілька речень сказала досить поправною англійською мовою, але решту своїх зауваг вона робила українською мовою — з дуже добрим ad hoc перекладом Ольги Андрієвської.

Марта Дичок, що має докторат з Охфорду, досліджує тепер "media" в Україні — отже вся ця справа довкола Ґонґадзе вкладається добре в її спеціялізовану тему дослідження. На моє здивування, представивши як влада віддавна маніпулює пресою (libel suits, harassment, tax inspection, intimidation threats, control of ownership structures by oligarchs) — вона дійшла до досить оптимістичних висновків: справа Ґонґадзе — це була кульмінація процесу, що тривав від половини 90-их років (вона каже, що за Кравчука обмежень преси було менше) і тепер раптом тиск влади поменшився, журналісти заворушилися, стали більше активні, в Україні в обігу значно більше вістей, а на різних телеканалах бувають зовсім різні інтерпретації подій. Проба сил наступить, коли треба буде відновлювати ліцензії, тоді стане ясніше, чи справді настала більша свобода преси. Підкреслювала величезний вплив нової технології — саме видання по інтернеті звернуло увагу західних медій на Україну. Притула говорила передусім про Георгія Ґонґадзе, характеризуючи його як великого українського патріота, не зважаючи на те, що він тільки на половину українець, бо батько його — грузин. Розпочав Ґонґадзе видавати "Українську правду" після того, як преса відмовлялася друкувати його критичні статті. Влада має чорні списки журналістів, відмовляє декому акредитації, не допускаючи їх тим до прес-конференцій тощо. Часом на прес-конференціях наперед роздають журналістам запитання на папірчиках. Можна й не ставити цих апробованих запитів, примусу нема, але є наслідки в майбутньому для тих, хто не піддається цим впливам. Найбільш об'єктивна інформація в Україні на тих телеканалах, де є закордонні інвестиції. Говорила теж про демонстрації: зокрема про факт, що Кучма примусом, залякуванням ітп. зорганізував два міліони демонстрантів на підтримку своєї позиції — але це потім стало бумеранґом проти президента, бо люди почали нарікати і розповідати, як їх організували для цих демонстрацій.

Ольга Андрієвська говорила про політичну кризу в Україні, називаючи її "first home grown crisis", "crisis about the nature of political system". Вона наголосила на тому, що слабе не тільки громадянське суспільство, але і сама держава, чого доказом є невміння поладнати цей політичний скандал, який вибухнув. Невдала реакція до справи Ґонґадзе перетворила політичний скандал у всеохопну політичну кризу. (denial of the story, almost complete news blackout, pressure on the media to not cover the story, students expelled, pressure on rectors to report students who demonstrate, charging the individual implicated — Kravchenko — with the investigation, etc.) Саме спроба задусити і заховати правду довела до міжнародного розголосу справи. Згадувала про індивідуальні випадки тероризування владою опозиції, податкову інспекцію в газеті "Eastern Economist" на другий день після появи критичної до влади статті, ліквідування наметів і зборів в Києві, Дніпропетровську, Снятині, Миколаєві. Центром опозиції є Західна Україна, яка в останніх виборах дала вирішальну підтримку Кучмі. Але опозиція включає людей з різних частин України, різних етнічних і мовних груп, різних політичних переконань — це все-український феномен. Опитування минулого місяця виявило що 54% не має довіря до президента, а 55% не має довіря до парляменту. Найбільшу пітримку і довіря має премієр-міністр Ющенко. Верховна Рада не може погодитися на тому, як розв'язати кризу. На думку Андрієвської слабість політичної культури в Україні характеризують намагання зводити все до персональних проблем — "кому це вигідно" — і це робить не тільки влада, але й опозиція. Напр. Удовенко десь висловився, що він не хоче причинятися до популярности Мороза. (state dominated by personal relations, personalized exchanges at every level. bribes, etc.). Вона виключає можливість "Білоруського варіянту" розв'язки кризи, передусім тому, що Кучма, на противагу Лукашенкові, не втішається популярністю і підтримкою населення. Висновок Андрієвської: Kuchmagate — defining moment: for the first time political discourse has shifted from whether or not Ukraine is to exist, to what kind of Ukraine. Greatest danger: not that Kuchma will become dictator; real danger: Ukraine could continue to drift endlessly with a week president. "Kuchmagate = xray, catscan of society and politics at age 10".

Kац (здається українка за походженням, говорить з акцентом) їздить часто у бизнесових справах в Україну — вона зробила тільки кілька загальних спостережень і коментарів. Карла Андерсон, з газети "Дейлі нюс", авторка великого репортажу про Україну, копію якого я собі принесла, але ще не читала, зробила кілька цікавих помічень: Напр. про те, які високі ціни на помешкання в Києві (по $2,000 за квадратний метр) і як на вулицях продаються троянди по 12–20 гривень за штуку. Доказ, що є люди, які мають гроші! Але їх мало. З авдиторії забирали слово Патриція Савчак, Уляна Мазуркевич, Богдан Коженьовський, Олесь Ганас. Всіх присутніх було 50–55 осіб. Я їздила з Вірою Кліш і її сином за шофера.

Напередодні цього форуму я мала телефонічну розмову з Мартою Трофименко. Вона дуже гостро виступала проти всіх тих, що мовляв, "паплюжать Україну" і дискредитують її імідж, виступаючи в опозиції до президента Кучми. Зокрема власне говорила про цей форум, що мав відбутися у Філядельфії, покпиваючи собі з "експертів" від України (Дичок, Андрієвської), висловлюючи підозріння щодо спонзорів цієї акції (ДеЛоси з Гарварду, невідомого нам Словацького фонду, що дав підтримку WHYY, газети "Дейлі ньюс). Ну, ми з нею трохи посперечалися, бо я думаю, що добре, що нарешті міжнародна преса зацікавилася Україною і робить Україні великий розголос. Очевидно, що преса, як і завжди, активізується довкола якоїсь сензації, але цього не треба боятися, навпаки. Це так, як і в літературі. Якби не судові заборони і пов'язані з тим сензації в пресі довкола "Коханця лейді Четерлей" чи став би Лоренс світової слави письменником? Ще Оскар Вайлд казав: не важне, що пишуть, але треба щоб писали. Це тим більше стосується України. Адже це велика держава, має своїх і героїв і злочинців і нажаль надто велику кількість безпорадних дурнів. Ось преса пише тепер чимало про Перу — президент Фуджіморі, оскаржений в корупції, втік до країни свого походження — Японії; у Філіпінах також недавно оскаржили президента у фінансових надуживаннях, випадки корупції і надуживання владою бувають і в старих устаткованих демократіях — чи треба пригадувати про "касетні скандали" Ніксона? Але демократичні суспільства знаходять демократичні розв'язки для цих проблем. Україна щолиш тільки вчиться це робити — на очах всього світу. Саме факт, що весь світ спостерігає і рапортує про те, що діється, що вже нема залізної завіси і не можна сховатися за нею, і є може найкращою запорукою, що може таки і наші доростуть до своїх декларованих демократичних заяв і до своїх бажань стати направду европейцями... Вже є вісті, що Кучма в дечому поступився опозиції, що може починає брати до уваги не тільки панегірики, але й критику.

ДеЛосі і AAUS напевно завдячуємо, що спровадили Олену Притулу з Києва на конференцію ASN (Association for the Study of Nationalities). Виступ у Філядельфії — це один із варіантів сесії, яка тількищо відбулася в Нью Йорку і має бути повторена у Вашинґтоні. На конференції ASN виступала і Трофименко (з доповіддю про міжнародні приписи для мов меншин) в сесії про мови меншин, яку організувало НТШ-А. Цікаво, чи була вона на сесії про "Українську правду" і скільки ця сесія там зібрала слухачів?

20 квітня 2001, п'ятниця пополудні.

Останній мій запис у щоденнику має дату: 9 квітня. 11 днів тому! Не хочу допустити до передвчасної смерти щоденника, хоч нічого особливого на протязі минулої декади не трапилося (слава Богу!) Були щоправда Великодні свята — нагода для підвищеної депресії для всіх хто самотній і здаля від родини. Мене рятує факт, що я нерелігійна і що традиційний ритуал не ставлю в центрі своєї уваги. Традицію поважаю, як зв'язок з минулими і майбутніми поколіннями, але я здатна сприймати її тільки в поміркованих дозах. На Великдень у церкві була, богослужбу вислухала, навіть співала (гарний звичай, нажаль дуже підупав!), дивилася на багатолюдне посвячення пасок та дитячі гагілки, але сама паски не святила, не тільки сама її не пекла, але навіть не купила. Мала щастя, правда, що запросили мене знову до себе на великодне снідання Геврики, отже я мала нагоду поділитися яєчком, з'їсти шинки і ковбаси і домашньої навіть паски. А головне: була в цей день у приємному для мене товаристві, мала нагоду поговорити собі не лиш з Софійкою і Титом, але і з їхніми синами Романом і Лесиком (Лесик, між іншим, працює у фірмі Ніколодеон, що продукує мультфільми для телевізії і має в цій ділянці неабиякі успіхи!)

Максим з родиною поїхав на свята до тещі до Клівленду і, як я довідалася в розмові по телефону, ходив до церкви навіть уже в четвер і п'ятницю (з неохотою, але задля Уляни і родини). Між іншим, там у них — клопіт, бо в Уляниного брата Романа виявився рак у міхурі — вже його лазером оперували і ніби все гаразд — але це справжнє memento mori. З Марком я також говорила — Ія поїхала з Ніною до Нью Йорку — так що він святкував тільки зі своїми американськими приятелями. Сказав мені новину: побачив десь оголошення, що на UCLA шукають директора для Інституту labor relations і вирішив спробувати податися на цю працю. Якби були відповідні умовини і його кандидатура їм підходила б, то він, мовляв, радо змінив би середовище своєї праці, та ще й може там були б якісь привілеї для майбутніх студій Ніни.

Ні разу за минулу декаду я не працювала над ULE. Зате багато переписала старого щоденника, трохи упорядковувала Остаповий архів, підготовила звіт на сходини Управи НТШ-А, що мають бути завтра в НЙ, вислала лист до членів ВК в справі наступних трьох ґрантів, а навіть написала статейку до колонки НТШ-А в "Свободі, бо Орест Попович, який це організує, раптом виявив, що він не має матеріялу на наступний місяць.

А по ночах — як звичайно — читала. Саме опинилася між лектурами, а що тепер рідше буваю на PENN в бібліотеці, і не мала нагоди вибрати собі щось і позичити, переглянула старі свої власні книжки, щоб вибрати щось цікаве. І от знайшла якусь романізовану біографію Мендельсона і з великим інтересом вже її прочитала. Автор називається Pierre La Mure і був перед війною французьким письменником, який навіть отримав Strassburger Prize for Literature. В час війни і пізніше перейшов на англійську мову, живе в Каліфорнії і пише по англійському. Книжка називається: "Beyond Desire: a novel based on the life of Felix and Cecile Mendelsohn" і з неї я чимало довідалася не тільки про життя самого Мендельсона (помер на 38 році життя!) але і про Баха, Шопена, Шумана, Ваґнера... Написаний цей роман з великою дозою французького еспрі, мовою, яка часом здається перекладом... З великою охотою прочитала б я ще якусь добру біографію якогось музики — але мусіла б знайти якусь рекомендацію, так як це було із знаменитою біографією Верді. На Мендельсона попала зовсім випадково, знайшовши книжку вдома. А друга романізована біографія, що попала мені в руки тим самим способом — це "Those Who Love: a biographical novel of Abigail and John Adams". Автором є Irving Stone, що вславився свого часу бестселерами "Lust for Life" (про Ван Ґоґа), "The Agony and the Ecstasy" (про Мікельанджельо). Саме почала читати. Може і найвищий час, щоб я трохи перенеслася на територію США?

Завтра їду з Трофименками до Нью Йорку, а в неділю пляную поїхати до Баунд Бруку. Запрошували мене Вакуловські їхати з ними, але вони мають повне авто, бо крім них двох, їдуть ще з ними Бережницькі. Думаю, що поїду власним автом, сама. До ББ — разом з мамою — їде також Уляна — вони летять літаком із Торонто і будуть десь у ББ ночувати. Погода заповідається гарна, напевно буде багато людей. Цікаво буде зустрітися.

А — забула відмітити: в нас уже весна: форситії і нарцизи уже навіть відцвіли, овочеві дерева і маґнолії — повні цвіту, а мій фантастичний dogwood ось-ось розпустить свої рожеві пелюстки... Дерева повні свіжої зелені, трава уже виросла так, що треба її буде незабаром косити. У зв'язку з тим я зробила вже також чимало праці в городі: скопала грядку, посіяла траву — квітів розсади ще не садила, бо було кілька холодних ночей, зрештою тих квітів, що потрібні мені, ще навіть немає в продажі — замовила Лукашевича, щоб підрізав кущі і помалював городові меблі на ґанку, вчора ще підкопала і підсипала "mulch"-ом мої азалії. Коліно моє витримує якось навіть цю фізичну роботу і майже щоденні двомилеві проходи. А пройтися приємно серед такого відродження природи. Сказала б Ляля: можна ходити й усміхатися! Що я і роблю!

Понеділок, 22 квітня 2001. 11:00 вранці.

Випадково попала мені в руки програмка 12-ої наукової сесії Наукового Товариства ім. Шевченка, що відбулася у Львові від 24 лютого до 31 березня 2001 р., тобто пару тижнів тому. Програмка була у пакеті з примірниками нового "Вісника НТШ", що його залишив в мене Рудницький, щоб завезти до НЙ в суботу на засідання управи. Чекаючи в суботу вранці на Славка, я почала переглядати цю програмку. Зробила на мене неабияке враження. Це брошура на 67 сторінок, де поданий план роботи пленарних сесій, сесій поодиноких комісій ітп. Список доповідей, десятки різних комісій і секцій, сотні прізвищ науковців! Імпозантний ріст, велике відродження наукового товариства, що недавно ще було тільки гніздом екзильних недобитків приречених на вимирання.

Але, але... Ось у цій програмці, я раптом знаходжу таке: На першому засіданні Комісії всесвітньої літератури, 17 березня, в аудиторії 220 Львівського університету, де головуючим є Андрій Содомора, серед 11-ти доповідей (від 11:00 до 15:00), виступає також Роксоляна Зорівчак, а темою її є: "Марта Тарнавська як бібліограф англомовної україніки" (!!) — це для мене було суцільною несподіванкою! І, очевидно, дуже радісною! Тим більшою це було несподіванкою, що недавно ми з Роксоляною обмінялися коротенькими великодніми привітаннями електронною поштою, але вона ні словом не згадала про таку свою доповідь! І подумати тільки: якби я не взялася переглядати програмку, якби не моє професійно-бібліографічне зацікавлення того рода інформативним матеріялом, я взагалі не знала б про таку подію! А це справді подія (якщо вона відбулася в реальності, не тільки заповіджена на папері) — бо це справжня мені заохота продовжувати мою копітку працю над ULE, що її я останніми тижнями зовсім занедбала (в користь переписування щоденника, упорядковування архіву і ділових справ НТШ-А!)

Суботу всю провела в НЙ — на засіданні НТШ-А і на презентації книжок Гунчака. Вчора їздила на проводи до Баунд Бруку. Тим разом не їхала сама своїм автом, а прилучилася до сестер Вакуловських, отже могла насолоджуватися прекрасною розквітлою ранньою весною і мала приємне товариство. В ББ зустрілася з Уляною і свахою Марусею (вони прилетіли літаком з Торонто і ночували там дві ночі у знайомих). На Остаповій могилі привітали мене несподівано два жовті нарцизи — які всупереч моїй настанові повитягати із землі всі бульбочки — десь залишилися непоміченими і врятувалися від екзекуції! Я тільки помила камінь нагробника, підрізала і трохи почистила траву. Квітів не саджу і навіть не ставлю у вазонку, бо це вже за тиждень буде тільки зайвим сміттям. Відвідала могили Ікера, Журби, Гуменної, Косача (Має вже пам'ятник!) і ін. Дуже втомилася!

Четвер, 26 квітня 2001. 9:00 вечора.

15-а річниця Чорнобиля. І не дай Бог, щоб сьогоднішня дата стала для України політичним Чорнобилем. Парламент голосами 263 до 59 ухвалив вотум недовіря премієрові Вікторові Ющенку! Ще вчора була надія, що дійде до якогось компромісу, голосування було на два дні відкладене і я думала, може таки вдасться Ющенкові затриматися. Він — перший премієр міністрів, який мав певні успіхи у реформі економіки, почали виплачувати на час пенсії, почали прикорочувати корупцію. Саме це мабуть найбільше не сподобалося тим, хто на розгардіяші української економіки заробляє порядні гроші і вивозить їх закордон... На підтримку Ющенка під Верховною Радою зібралося, каже американська преса, понад 10,000 демонстрантів — найбільше досі зрушення опозиції. Що буде далі? Кабінет Ющенка буде діяти ще поки не назначать нового премієра. Сам Ющенко заповів, що "він ще повернеться" — і дай Боже, щоб ця криза допомогла йому вирости на справжнього лідера, щоб об'єднала опозицію, і допомогла іншим людям прийти до влади в наступних парламентських і президентських виборах.

Я сьогодні мала візиту в д-р Форсії. І при тій нагоді пішла на кілька годин до бібліотеки. Примусила себе працювати знову над ULE і маю добрі наміри відкласти переписування щоденника і повернутися знову до бібліографічної праці. Якщо я маю їхати до Урбани, то треба підготовити і зорганізувати собі роботу. А також, очевидно, найвищий час мені зголоситися, замовити літак ітд. Не знаю, чи зголошувати мені доповідь — мала намір говорити про електронні джерела української літератури і про планований англомовний літературний журнал, теж електронний. Трохи мені незручно, що і в першому і в другому випадку довелось би мені говорити про Максима. Я воліла б, якби він сам поїхав до Урбани і розповів про свою електронну бібліотеку і про пляни журналу — але він їхати до Урбани не має охоти.

Середа, 9 травня 2001. 5:30 РМ.

Сьогодні за дві години буде парастас за Ніну Марк. Померла нагло, несподівано і навіть — загадково. Кажуть мені: була зранку в дентиста, разом з Андрієм, бо боялася сама іти. Потім з Андрієм мали спільний полуденок. Після того він повернувся до праці, а вона — додому. Андрій прийшов з роботи біля 8-ої і побачив, що у басейні щось плаває... А то було тіло Ніни, в повному одязі. Зімліла, впала у воду і втопилася? Бог його зна. Мала 58 років і збиралася незабаром іти на пенсію... Ховатимуть із церкви в Мельроз парку, на кладовище в Баунд Бруку. Я піду зараз до Насевичів на парастас, а завтра до церкви, але до Баунд Бруку не вибираюся, хоч там мала б нагоду зустрітися з Лесею і Мотрею.

Що віднотувати за минулі майже два тижні? Працювала над доповіддю до Урбани і маю вже майже готовий чорновик. Мала також клопіт із якимсь комп'ютерним вірусом — Максим повідомив мене, що до всіх моїх листів дочіпається ще якийсь "message". Мали ми цілий семінар: він давав мені іструкції, як прочистити комп'ютер від цього віруса — крок за кроком, по телефону з Торонто! При тій нагоді я знову дечого навчилася: передусім про те, що час до часу треба прочищувати т.зв. "Attachments", бо вони, виявляється, не зникають автоматично, коли змазувати тільки самі листи!

Вчора був в УКУ виступ Олександра Пономаріва, що є членом Правописної Комісії в Києві. Говорив про проблеми із реформою правопису, про всякі закулісні політичні впливи. Говорив цікаво і ефектовно, з великою дозою гумору, дотепних полемічних ремарків ітп. Авдиторія його, щоправда, була дуже нечисельна — біля 20 осіб. Може тому, що рівночасно в Центрі відбувалася також доповідь — про етнографічні експедиції в Чорнобильську зону. Як нема, то нема нічого — а як є щось цікаве, то на той сам час! А от і сьогодні: чула оголошення по радіо, що виступатиме сьогодні в Центрі Десняк-Руденко. Я дуже цим зраділа, бо хотіла його знову побачити і почути. Але доведеться іти до Насевича!

Мала несподівану приємність. На 3 травня не мала бузку — Віра про мене забула. Але ось зранку 4 травня — дзвінок у двері. Відкриваю: а там Богдан Гасюк з китицею бузку! Зворушив мене! Адже ми з ним ледве знайомі — але він слухав мого читання любовних поезій в день Валентина у Трофименків і запам'ятав собі мою розповідь про бузок у моєму житті.

Сьогодні натомість — поважна прикрість. Прийшов черговий "Бюлетень НТША". В ньому є і невеличкий допис про мій літ-вечір у НЙорку — коротенький, хоч із фото — ОКА мене злегковажила, до "Свободи" не написала взагалі, а до "Бюлетеню" дала коротеньку нотатку. Але це — дрібниця. Натомість дивлюсь: а між звітами комісій надрукований не текст, який я дала Поповичеві для друку, а автентичний докладний звіт на засідання управи, де в першому параграфі згадується праця Бураковського і негативна реакція його рецензентів, що довела до відкинення праці. Я так цим схвилювалася, що не могла дочитати до кінця... Але вирішила взяти себе в руки: замість далі читати — пішла на одногодинний прохід, щоб заспокоїтися. Адже НТША не варте того, щоб я від хвилювання дістала атак серця! Чорт побери! Дуже я сердита: це підриває моє довіря до управи, і персонально до Поповича (вчора його бачила, приїхав на виступ Пономаріва, ми дружньо собі поговорили — але тоді я ще не знала про "Бюлетень"!) Говорила я вже і з Ларисою — їй також неприємно, що таке сталося. Здавалось би — інтелігентні, вчені люди, що повинні розуміти різницю між звітуванням і дискусією на форумі управи, і публікацією в пресі! З того ще будуть неприємності — сам Бураковський може мати претенсії! (Тим разом — зовсім оправдані!) Це буде мати наслідки і на майбутнє. Я досі вірила, що НТШ-А потребує більшої демократичності і гласності, щоб члени комісій і управа були точно про все поінформовані. Тому й давала точні звіти на письмі, та й розсилала їх всім членам своєї комісії. Від тепер даватиму тільки короткі реляції, а пояснення хіба усно — і то не завжди. Матиму пересторогу: не треба писати їм нічого, чого я не написала б під своїм прізвищем у газеті.

А саме тепер треба мені буде написати два звіти: один для річних зборів (який я і без того плянувала дуже сконцентрований, бо це для ширшого членства), а другий на сходини управи, де потрібні деякі деталі, вислід голосування в справі дотацій, остаточне домовлення в справі електронного збірника української літератури.

В НЙ відбувалися різні імпрези, де виступали і Славко і Марта — і в УВАН і в НТШ. Запрошували і мене їхати. Але мені вистачить, коли я поїду з ними 19 травня на річні збори.

День перед тим, довідалася я, будуть вшановувати в нашій правничій школі Ліз Келлі, у зв'язку з її відходом на пенсію. Довідавшись про це від Марилі, я просила її, щоб вона здобула запрошення і для мене. Хочу піти і навіть зробити Ліз якийсь подарунок. Спочатку думала купити інкрустовану гуцульську касетку, але передумала. Маю вдома дві монографії про Гніздовського — одну із них подарую Ліз на пам'ятку. Крім цієї "престижної" імпрези, буде ще "парті", що її організує бібліотека. Але це буде у формі неформального пікніку, мабуть надворі. Піду також, обов'язково!

Субота, 12 травня 2001. 10:30 РМ.

Закінчила читати "Those Who Love". Irving Stone, очевидно взяв цей заголовок із якогось листа Abigail Adams, отже він автентичний. Але мені не подобається своєю патетикою. Але сама книжка цікава і то з різних причин. Цікаво, що ця біографічна повість з часів американської революції не має в собі жодної патріотичної декламації чи пропаґанди. Політичні суперечності показані без пристрастей і без односторонньої інтерпретації зі сторони автора. Добре й живо віддзеркалені, наприклад, конфлікти між членами родини чи близькими друзями, які опиняються по різних сторонах політичної барикади. Хоч в центрі не одна особа, а подружна пара — то фактично вся книжка показана з точки зору не Джана Адамса, теоретика американської державности, правника, історика, амбасадора до Франції і до Англії, пізніше віце-президента в першій адміністрації і другого президента США — а з точки зору його дружини Абіґейл — жінки неабияких обдарувань — не тільки інтелектуальних, але й адміністративно-господарських, що залишила по собі велике листування. Саме тим ця книжка цікава. Вона віддзеркалює факт, що американська державність, що її творили репрезентанти в конґресі, військо, генерали і політики, фактично була оперта на величезну, повну посвяти, жертвенність і майном, і працею, і витривалістю тих людей, які залишалися вдома, пробували рятувати господарства, утримувати і власні родини і революційну армію. У випадку Адамсів — цю ролю відіграла Абіґейл і вона тут у центрі уваги, немов би автором був не мужчина, а жінка з феміністичним наставленням до історії. Цікава ця книжка також і старосвітською, незвичною мовою, достосованою, очевидячки і до доби взагалі і до автентичних листів зокрема. Ось деякі приклади:

a pettifogging lawyer
to let him jigg her
falling into the briars
the fireplace was splayed
she was in circumstances
it's the common fate of brides to be extended
each Sunday after holy walking
gunboats athwart the harbor

Чимало я навчилася, читаючи цю книгу. І думаю продовжити свою американську едукацію, якимись добрими біографічними книгами. Може позичу собі Сендбурґа книгу про Лінкольна — має вона неабияку репутацію, а я досі її не читала. Хоч, щиро кажучи, воліла б знову таки якусь жіночу постать.

Понеділок, 21 травня 2001. 8:30 РМ.

Вичищуючи стару електронну пошту з комп'ютера, знайшла я записку від Миколи Ільницького зі Львова, де він писав про якогось професора з Познанського університету Б. Бакулу, який виявив зацікавлення перекласти на польську мову і видати в Польщі "Літературний Львів". Писав Ільницький, що подав йому мою електронну адресу, отже я не прикладала цьому великої уваги, бо думала, що цей Бакула сам до мене напише. Лист Ільницького був із січня, а тепер ось, коли я цю записку змазувала, я вирішила сама написати пару слів Бакулі на подану його електронну адресу. Написала транслітерованою українською мовою, але додала при кінці одне речення, що мені, мовляв, можна писати і по польському. І раптом я отримую довгого листа від Боґуслава Бакули з Познаня. Мовляв, треба мого дозволу на переклад, і він, при допомозі якоїсь українки Анни Хранюк, приготує переклад, напише коментар і подасться до фундації Сороса і до українських підприємств в Польщі за фінансовою підтримкою для видання. В листі Бакула пише і про відзначення 10-ліття незалежности України в познанському університеті, про приїзд амбасадора Павличка, про великий пропаґандивний успіх свята, про участь преси і телевізії. (Цікаве чи Марійка Канська і її родина бачили і знали про це?) Бакула досліджує слов'янські літератури, зокрема українську, писав до "Культури" про Стуса, Калинця, Андієвську... Мав надію бути цього року в Гарварді на стипендії Фулбрайта, але йому відмовили, отже не приїде. Цікаво, чи він українець або українського походження? Лист зробив на мене дуже добре враження: справжня і радісна новинка. А ще він пише: "Przekład wymaga ode mnie poważnego historycznego i literackiego komentarza, ponieważ dotyczy kwestii ważnych również dla polskiej literatury. Dlatego książka jest tak potrzebna." — Ах, який щасливий був би Остап, якби почув таке справжнє признання! Послала я копію Максимові, хотіла з ним ще порадитися, чи не запропонувати Бакулі, що я куплю у передплаті 50 примірників книжки (це дало б йому початковий капітал для оплати перекладу) — могла б, евентуально підтримати цю справу якоюсь невеликою дотацією — але Максим відмовив мене: мовляв, вони грошей не просять, отже не треба їм робити таких пропозицій. І ось — тому що я не зразу відповіла — сьогодні отримала від Бакули вже другий лист з повідомленням, що він має вже початок перекладу... Відповіла короткою запискою: мовляв даю згоду на переклад і друк і книжки і евентуально уривків в часописах, а також просила, щоб подав свою звичайну адресу, щоб я могла послати йому кілька Остапових і своїх книжок для кращого знайомства.

В п'ятницю 18-ого їздила я на PENN, щоб бути присутньою на відзначенні Ліз Келлі. Поїхала автом. Запаркувавши, пішла попрацювати пару годин до бібліотеки Ван Пелт, а на 6-ту прийшла до правничої школи. Прийняття було в приміщеннях нашої бібліотеки, точно там, де було і моє прощальне прийняття. З тою різницею, що тут усім проводив декан Фітс, а відзначення давали не самій тільки Ліз, а кільком іншим особам. Сам декан сказав кілька слів про Ліз, і вона подякувала кількома реченнями. Це все. Одержала, правда, в дарунку репліку скульптури китайського козла — те, що я колись хотіла була мати, не знаючи, що таку нагороду дають тільки винятково заслуженим для правничої школи людям. Але — як це ми з Марилею і Раном відмітили — нам здавалося, що Ліз заслужила собі на більше. (Коли мене прощали таким прийняттям в 1994 році — були промови і професорів і колег, і взагалі я була в центрі уваги, а тут Ліз була тільки одна із п'яти осіб і про її заслуги сказано було аж надто коротко і побіжно, та й то тільки деканом Фітсом, який недавно обійняв свою посаду, з Ліз не мав надто довгого пов'язання і може й небагато про неї знає (та й він не такий ефектовний як його попередник Колін Дайвер). Дайвера не було, та й взагалі переважали не професори, а алюмни. Я напередодні залишила в секретарки дарунок — монографію Гніздовського — і було мені приємно, що — коли я зустрілася з нею на прийнятті — Ліз не тільки вже сама цю книгу бачила і дякувала мені, але вже і встигла була показати її всій своїй родині і моїм колегам — видно, що ця чудова книга звернула на себе увагу і їм також подобалася.

В суботу 19-ого їздила я з Трофименками, Надею Кохан і Ярославом Заліпським на річні збори НТШ-А в Нью Йорку. В 11-ій було пленарне засідання поширеної управи, о 2-ій — річні збори членів, о 5-ій — круглий стіл про науку і її вплив на державні справи в Україні. Одне слово: день виповнений по береги, аж занадто. Я представила два звіти, рішення і листи до підпису в справі 5 різних дотацій, умову до підпису Лариси в справі електронного англомовного збірника української літератури. Неабияка активність за рік праці! Як і можна було передбачити, до Максимового вибору редколегії, Лариса і інші члени управи пропонували додати пару осіб з уряду від НТШ-А (мене і Ларису). Я мусіла представити Максимову сторону: мовляв, умова передбачає, що головний редактор має право сам добирати собі співробітників, готовий текст збірника буде представлений управі і Видавничій Комісії до затвердження; запропонована редколегія — першорядна і робить честь виданню, а будьякі зміни чи доповнення можуть бути загрозою для реалізації проєкту. Максим боїться втручання Лариси і управи в редакційні справи і тому свідомо не включив її в ред-колегію (сказав мені: як дам переклад Марії Скрипник — скажуть: а це колишня комуністка, як візьму твір Забужко — скажуть: та вона — лесбіянка! — я запевняла його, що такого не буде — але як вказує мій досвід із "Бюлетенем" і друком мого звіту проти моєї волі — чи справді можна покладатися на те, що в управі НТШ-А будуть відповідальні і серйозні люди?) Я особисто також думала, що ввійду до редколегії, — адже це мій проєкт, що його я пропагую вже від років! — але для мене куди важніше, щоб таке видання появилося, ніж щоб мені було дано кредит. Побачимо, що з того вийде: Лариса на зборах умови не мала змоги прочитати докладно, не знаю, що вона вирішить: чи настоюватиме на тому, щоб її включили до редколегії, чи буде переконувати про те Максима, і чи він у цій справі поступиться їй, чи ні? Була мова про те, мовляв, треба, щоб всі ці члени колегії були або стали членами НТШ-А (ну, там є тільки один член — Найдан, Максим є членом у Канаді, Павлишин — в Австралії, а Кознарський і Аскольд Мельничук ще мабуть не є членами НТШ взагалі).

Принесла я собі з Ван Пелт два томи Сендбурґового Лінкольна і вже почала читати. Не даром цей твір має таку репутацію! Майстерно зроблено! — Але поки я принесла собі Лінкольна, я вже встигла прочитати в "Сучасності" новий сатиричний роман Павла Щегельського "Хата-читальня". Чому саме це? Згаданий був цей роман серед речей доступних на інтернеті (це наслідки мого готування доповіді на цю тему!) А що я про такого письменника ніколи не чула, вирішила подивитися, що це таке. Ну, шедевром цього не назвеш, кандидатом на переклад до нашого збірника це також не є, але це досить дотепна сатира на СПУ з останніх літ радянської влади і дає багато пізнавального матеріялу про деталі щоденного життя і побуту і атмосфери, що в ній ці люди жили і — до певної міри — живуть і досі.

Займають мою думку цими днями і ... фінансові справи. Діло в тому, що моє IRA (Individual Retirement Account) інвестоване в дрібних сертифікатах і вже пару років на мене з банку роблять натиск, щоб все це сконсолідувати і інвестувати з більшою користю на вищі відсотки. Ну, я — дуже консервативна і боюся будьякого риску, отже досі опиралася всім таким порадам. Але тепер, коли мені буде незабаром 70 з половиною років, я — згідно із законом — мусітиму почати вибирати з цього IRA. (Сказав мені мій tax accountant; держава боїться, щоб ви не померли, не заплативши податку від цих грошей!) Отже я пішла до банку розвідати, як це робиться, і при тій нагоді знову відновилися пропозиції консолідації дрібних сертифікатів. Вже радилася я з Марком, і Максимом, і Марилею, не кажучи вже про урядника в Меллон — маю в четвер домовлення на другу в цій справі розмову, а ще не вирішила, що мені робити. За мало я в цих справах орієнтуюся і — а це найгірше — не маю бажання вчитися цій науці і весь час думати про гроші, цікавитись фінансовими справами. Якби я мала до цього охоту і зацікавлення — була б мабуть в іншій професії і мала б справжні гроші. А так мені зовсім вистачає того, що маю і тільки боюся, щоб не втратити своєї незалежности.

Четвер, 24 травня 2001. 4:30 РМ.

Цікавий політичний спектакль: американська демократія в дії, черговий для мене досвід. Сьогодні республіканський сенатор із Вермонту Джім Джефордс (James Jeffords) проголосив, що згідно із своєю совістю, він не може надалі вважати себе членом республіканської партії, і стає незалежним. Мовляв, республіканська партія під проводом президента Буша пересунулася на право і стала надто консервативною, а він має ліберальні погляди і не може підтримувати теперішню програму Буша — зокрема у справах податкової реформи, освіти, відповідальности за довкілля. Можна б сказати: ну то що? Кожен має право на свою думку. Джефордс не перший, що відмовляється від партійної лояльности — в американському конґресі таке бувало нераз. Але тепер це не тільки викликало велику сензацію, але стало неабияким ударом по адміністрації, поличником для Білого Дому і величезною перешкодою для здійснення Бушевих плянів. Справа в тому, що сенат після останніх виборів був поділений точно 50 на 50: між республіканцями і демократами була повна рівновага і рішальний голос мав віце-президент, голова сенату ex officio. Тепер, коли Джефордс перестав бути республіканцем, ця рівновага захиталася: тепер демократи мають перевагу одного голосу. Але це має значення не тільки для голосування над законопроєктами — в голосуванні рідко буває повна рівновага голосів, бо дехто з демократів голосує разом з республіканцями і навпаки — куди важніше, що від того, хто має більшість залежить ціла структура сенату. Наприклад: досі провідником сенату був Trent Lott, Republican majority leader, a Tom Daschle — Democratic minority leader. Тепер ролі автоматично помінялися: Дешел є лідером партії більшості. Що більше: партія більшості контролює всі головства комісій і у висліді взагалі контролює "agenda" сенату. Адже від голов комісій часто залежить які законопроєкти посуваються вперед, а які блокуються, напр. голова судової комісії матиме великий вплив на те, як будуть приймати в сенаті номінації президента Буша на федеральних суддів. А ось у важливій комісії для справ здоров'я, освіти і праці, де досі головою був саме сенатор Джефордс — тепер головою стане правдо-подібно Едвард Кеннеді — а це матиме, очевидно, далекосяглі наслідки. Цікава лекція, як одна людина може вплинути одним своїм голосом на революційну майже зміну вже здавалось би усталеного порядку. А ішло республіканцям незле останнім часом, мали успіхи, стали може вже і занадто самовпевнені. Податкову реформу вже майже провели крізь конґрес (повертаючи бюджетову надвишку платникам податків, але згідно з демократичними критиками — саме тим найбагатшим, — замість того щоб зужити нагромаджену надвишку для потреб освіти чи охорони здоров'я), Буш відмовився від міжнародного договору в Кіото в справі охорони довкілля, плянує посилену експлуатацію нафти в Алясці (та й взагалі заохочує нафтових продуцентів до посиленої активности) — (а він один із них!)

П'ятниця, 25 травня 2001. Полудне, метро.

Їду на PENN працювати над ULE. Їду без особливої охоти — страшна, марудна це робота. Але примушую себе! Треба викінчити "Digest of Soviet Ukr. Press" — це найбільше копітка з усіх праця. Хтось міг би сказати: а чи варто все це включати? Але коли глянути на цілість, всі ці звідомлення про всякі пленуми і збори СПУ дають документовану реальну і моторошну картину, як виглядає в тоталітарній державі контроля над літературою. Це — унікальне і неповторне свідчення, що було можливе тільки в час холодної війни, де зацікавлення процесами, що проходили в СССР, було настільки велике, що знаходились фонди для утримування всяких дослідних центрів, перекладачів і друкованих звітів на зразок цього дайджесту української преси.

Понеділок, 4 червня 2001. 9:30 РМ.

Дочитую перший том Сендбурґового "Лінкольна" (Carl Sandburg: "Abraham Lincoln, the Prairie Years", 2v. 1926). Мій початковий ентузіязм помітно пригас. Книга дає знамениту панораму життя США, зокрема життя перших поселенців в штатах Індіяна та Ілліной, додає чимало нового до знаної вже з інших джерел постаті Лінкольна (напр. про його гумор, нахил до меланхолії, нерішучість у матримоніяльних справах), але має вона і чимало недоліків. Передусім це не критична біографія, а свого роду гагіографія, та й наснажена вона надмірною кількістю анекдотичного матеріялу — зібрані всі міти, весь фольклор про різні вислови та епізоди з життя Лінкольна, а також кримінальні і цивільні справи, що ними займався Лінкольн як адвокат. Цього матеріялу так багато, що читати його стає... нудно.

Знайшла я там одну дотепну історію, що її хочу тут verbatim переписати. Але вона не стосується Лінкольна, а ґенерала Джексона, сьомого президента США, що поїхав до Гарварду "to take a degree of Doctor of Laws so that he could, if he chose, write LL.D. after his name. The old general knew plenty of Smoky Mountain dialect and plenty of Choctaw and Cherokee and Creek Indian lingo, but no Latin, and he had got up from a sick bed to go to the exercises where the sheepskin degree was to be handed him. President Quincy of Harvard made the presentation speech in Latin, and as Jackson accepted he made a little response, in a voice so low and mumbling that few in the audience understood him. Some said that he spoke a few modest, simple words in English. Others said that he replied, "Caveat emptor; corpus delicti; ex post facto; e pluribus unum; Ursa Major; sic semper tyrannis; quid pro quo; requiescat in pace". (v.1. p.358). (здається мені, що тут повинно бути "in pacem", але може я помиляюся; одної з цих фраз я не знала: думала навіть, що може мало бути "vis major", бо я не знала і тільки тепер у словнику провірила, що "Ursa Major" — це констеляція зір, Великий Віз, здається).

Вчора була в церкві (навала людей, Зелені Свята!), а потім вирішила поїхати автом, щоб перевірити-запізнатися з дорогою до Андрейчиків, куди я запрошена поїхати в наступну суботу на зустріч-прощання Андруховичів. Мала друковані інструкції і вирішила випробувати свої шоферські — не часто практиковані, нажаль, вмілості. Дорога виявилася багато дальшою, ніж я припускала — вони живуть дуже далеко поза Філядельфією. Вчорашня вправа, з кількакратним блуканням, забрала мені мало не три години часу і додала до мого одометра біля 40 миль зробленої дороги... Але це дало мені певну орієнтацію. Маю надію, що буде добра погода і що я зможу повернутися додому ще за дня. А було б найкраще, очевидно, якби могла присістися до когось іншого і не мусіла їхати сама .

Неділя, 10 червня 2001, полудне.

Якби я була поїхала вчора до Андрейчиків власним автом, мусіла б була за дня повернутися і була б втратила рідкісну нагоду цікавих розмов у приємному товаристві. Але, довідавшись від Віри Андрейчик, що серед запрошених гостей були також Третяки, я подзвонила до них і впросилася до їхнього авта. Отже поїхала з Олегом і Ренатою і вернулася додому після півночі. Вони їхали зовсім іншими дорогами — експресами і тернпайками — можливо трохи швидшою, але ще більш для мене скомплікованою і неприступною дорогою.

Андрейчики живуть недалеко Valley Forge, в ексклюзивному багатому районі, в сусідстві ґольфового поля. Хата їх багато обладнана, з гарними меблями, музейного типу експонатами, картинами українських малярів. Але прийняття відбувалося у просторому городі, де був виставлений різноманітний і багатий буфет. Гості сиділи при столах і на лавках, а дехто купався у басейні або в jacuzzi. B jacuzzi, зокрема, весь час майже сидів Михайло Найдан, тому з ним довелося мені говорити тільки коротко (Перекинулась, фактично тільки кількома словами, подякувавши йому за його згоду бути в редколегії електронного збірника "Ukrainian Literature" і за його підтримку цього проєкту в розмові з Ларисою Онишкевич). Центральними гістьми були Юрій Андрухович з дружиною і двома підлітками дітьми. Крім них були ще господарі Андрейчики, Татунчаки (що, як я згодом зрозуміла, є батьками Віри Андрейчик) і молодший Татунчак (брат Вірин) з жінкою, Зеня Черник з сином, Ігор і Наталія Ґавдяки з Вашинґтону та Леся Ґонґадзе, дружина вбитого журналіста з двома 4-літніми донечками-близнючками. Мали бути ще Геврики, але вони поїхали до Гантеру.

З Наталею Ґавдяк я була знайома раніше, бо вона працює в Law Library of Congress у Вашинґтоні і я колись мала з нею чимало професійних контактів, а раз була з нею і її чоловіком на полуденку, в час своєї візити до LC. Ігор Ґавдяк є тепер головою УАКРади, а також був активний у Братському Союзі. Від нього я довідалася, що переговори з УКК довели до створення якоїсь координаційної комісії, але бандерівці настоюють на централізації, тоді як демократичні організації воліли б створити тільки своєрідну надзірну раду. Верховину таки вдалося Ворохові і його комісії відкупити від УБС, але тепер буде питання, як з тим далі бути. Ґавдяк уважає, що треба і Верховину і Союзівку відкрити як загальні ресорти для всіх гостей — не тільки для українців — бо це єдина можливість, на його думку, зробити їх фінансово незалежними. Ґавдяки привезли з Вашинґтону Лесю Ґонґадзе з дітьми — можливо, що вона в них і мешкає. Леся Ґонґадзе — гарна молода струнка жінка з коротко стриженим волоссям. Вона, виявляється, має політичні амбіції, може хотіла б бути кандидатом у виборах до Верховної Ради, але покищо вона у США, на правах політичного азилю, і наступні два роки має забезпечений побут тут. Вірить, що в Україні може за цей час настануть якісь зміни, тоді хотіла б повернутися.

Найбільше, очевидно, я розмовляла з Юрієм Андруховичем. Привітала його з отриманням нагороди Гердера — він сказав, що якби сам був про це не повідомив, ніхто про це не знав би. От, мовляв, Борис Олійник отримав московську нагороду ім. Шолохова і про це преса в Україні пише, як про велике досягнення, а про нагороду Гердера — ні слова. Виявляється, що цю нагороду дають не тільки з літератури, але і з інших ділянок. Андрухович має книжку німецьких перекладів, що їх робила і видала Анна-Галя Горбач. Він має якусь стипендію пробути деякий час у Відні і буде там осінню. У Відні буде і Рябчук — але в інший час. Там є якась організація, яка підтримує культуру народів, що належали колись до Австро-Угорської Монархії. (Приклад росіянам, як можна не політичним тиском, а благодійним цивілізованим способом продовжувати імперіяльні впливи!). Про Рябчука, що його Андрухович цінить надзвичайно високо, Юрій сказав, що Рябчук напевно не повернеться до редакції "Критики", що його конфлікти із Грабовичем дуже серйозні і що там місце Рябчука перебрав якийсь єврей, здібний і успішний, але раніше мало українськими справами зацікавлений. З газетою "День" А. колись близько співпрацював, але тепер там інша політика і він туди більше не пише. Московське якесь видавництво мало видавати російські переклади Андруховича, але хотіло, щоб він відступив їм авторські права на всі іншомовні переклади. Я аж перелякалася такої нахабної пропозиції і була рада почути, що А. від такого контракту відмовився. Згодився зі мною, що нам треба виходити в світ самим безпосередньо, а не за допомогою Москви, як бувало раніше. Андрухович, на мою думку, зірка досить яскрава і в майбутньому може вирости на справжнього великого автора. На ньому московське видавництво могло б навіть колись заробити великі гроші — може тому й ставили такі пропозиції. Я радила йому, щоб поцікавився таким явищем як нагорода Нойштадта — міжнародна премія, що промощує шлях до інших. Мілош її отримав перед тим, як його номінували на Нобеля. Але найважніше — виходити у перекладах, і то передусім — англійських. Сказав, що не є членом ПЕН Клубу, але я переконувала його, що йому варто туди ввійти і здобувати міжнародні літературні контакти. Розповіла про Вінграновського, як це він репрезентував український осередок на конґресі ПЕН. Юрій знає чужі мови, має надзвичайну товариську огладу і такт, і добре було б якби люди такі як він репрезентували українську літературу в міжнародному товаристві.

П'ятниця, 15 червня 2001. Urbana/Champaign.

Приїхала вчора без пригод і без зайвих проволок літаком American Airlines, з пересідкою в Шікаґо на American Eagle. Цей останній виявився приємною несподіванкою, бо хоч літак був маленький, але таки джет, а не пропелеровий, як бувало раніше.

Я вже вчора встигла не тільки зареєструватися, але й втомитися працею в бібліотеці. Принесла собі пару книжок, не тільки для ULE, але і для розваги (повісті В. Шевчука і Загребельного). Мала трохи заверни-голова з побутовими справами: замок у дверях треба було направити, холодильник не був включений (сказали мені: можуть прислати когось завтра — отже я сама відсунула холодильник, знайшла електричний шнур і включила його — отже діє — не розумію, чому цих дрібниць не припильнують — адже знають, коли люди приїжджають! Сьогодні я вже маю також другу подушку і два коци — вчора мені не дали, але сьогодні я лишила записку для housekeeping і помогло!

Від 9 до 2-ої працювала в бібліотеці. Вийшла, щоб піти щось перекусити до Panera, (де мають добрі хліби, зупи — хоч і не дешево: за Boston clam chowder, 4 булочки, 1 каву і Oatmeal cookie дала я 8 дол. — але було смачне і 3 булочки ще маю в холодільні.

Нікого досі не зустрічала — мабуть приїдуть люди щойно завтра. Іду знову до бібліотеки.

Субота, 16 червня 2001.

Зробила вже чимало праці в бібліотеці і нанесла собі трохи книжок додому. Ввечері приїхали Сацюк, Гром'як, Лановик.

Неділя, 17 червня 2001, доходить північ.

Зранку працювала вдома над "Who Was Who in the USSR", том, що його дозволили мені на ніч випозичити з бібліотеки. Від 1-ої до 5-ої працювала в залі Слов'янського Довідкового Відділу. Там мене застала Оленка Сацюк з Наталкою Скочиляс. Домовились на вечірній вихід до театру. Вийшовши з бібліотеки, я знову їх зустріла — ми пішли разом на перекуску до Panera (знаменита салата Strawberry Poppyseed!), а увечері більшим товариством (самі жінки! Оленка Сацюк, Наталка Скочиляс, Оксана П'ясецька, молода жінка, що робить докторську програму в Богдана Рубчака і що ії прізвища в цей момент не можу пригадати, і молода дівчина з Боснії (фактичнo вже з Канади), яка є співмешканкою Оленки. В Krannert Center, в Studio Theater, ішла п'єса "Murder by the Book". Автори: Duncan Greenwood i Robert King. Театрик невеликий, але майже повністю виповнений (150–200 осіб) — атмосфера дуже gemütlich, п'єса непогана (малощо не сатира на твори такого жанру!), актори професійні, хоч може і не найкращі. Після вистави ми всі ще пішли до International House of Pancakes, де вже застали (при іншому столику) Розумних, Гунчака і Ясінського.

Завтра починається наша конференція. Мій виступ заплянований на год. 1 — тобто після полуденку, в другій сесії. Зі мною разом мають виступати Раїса Мовчан та Ігор Трач, а головою сесії буде Христина Сохоцька (її я вже бачила — вона навіть сказала мені, що читала мою рецензію на Кобилянську (мабуть у "Нашому житті").

Понеділок, 18 червня, близько півночі.

Сьогодні вранці було відкриття конференції. Відкривав, як звичайно, Штогрин, як звичайно, поганою англійською мовою. Було двох представників університету, тим разом трохи нижчих інстанцій. В першій сесії брали участь Розумний, Лебедінская і Андрей Лужницький. Розумний сам схарактеризував свою доповідь, як Касандрівські прогнози — говорив про стан українців в Канаді, цитував статистику: згідно з переписом тільки 50 тисяч українців в Канаді розмовляють вдома українською мовою. Діяспорою, за його визначенням, мала право називати себе тільки політична еміграція після ІІ. світової війни, бо вона мала певну місію, для якої була готова посвятитися. Лебедінська говорила про життя українців у Санкт Петербурзі і заохочувала авдиторію до туризму по Шевченківських місцях Петербурґу. Лужницький — високий, пристійний і елегантний хлопець, чорнявий, з борідкою — говорив про українців у Швайцарії, але він, як виявилось, син Олександра з Філядельфії, вчився на Ля Саль, потім на УВУ, тепер у Фрібурґу. В другій сесії виступала я, Раїса Мовчан (про програму навчання літератури в середніх школах України) та Ігор Трач (про українських літераторів Европи). Зі свого виступу я задоволена, з доповідей спів-доповідачів — менше. Але була і досить жива дискусія. В третій сесії виступали Гром'як, Караванський і Чопик. Найцікавішим був, очевидно, Гром'як — його рівень помітно вищий, і він взагалі дуже вже по західньому поводиться і говорить. З Лановиком і Гром'яком пішли ми разом на вечерю. Хотіла я взяти їх до доброго ресторану на вежі University Inn, але виявилося, що він збанкрутував і його вже нема. Перенісся (а може теж збанкрутував) і мехіканський ресторан, що був моїм другим вибором. Отже пішли до якогось White Horse Inn — було там незле пиво, але їжа була тільки приставкою. Вдруге туди не піду.

Потім ще сиділи з годину-дві на дворі (прекрасний вечір, свіжо без вологости, з легким вітрецем) в товаристві Розумних, Брюховецького, Гунчака. Брюховецький цікаво розповідав про те, які великі перебудови міста проходять у Києві і як їх вміло організує мер міста Омельченко. Знаходить гроші, дає людям роботу — як колись в Америці в час депресії, або — я про себе подумала — як Перікл в Атенах будував Партенон — з подібних, мабуть, спонук.

Год. 1 ночі, отже вже середа, 20 червня.

Увечорі сьогодні був мій літературний вечір — разом з Ігорем Трачем. Людей прийшло понад 40. Олена Сaцюк мала сказати вступне слово — прочитала вступну статтю Москаленка, додавши від себе кілька особистих завваг про свої зустрічі зі мною. Я читала може трохи більше як 30–45 хвилин. Вибрала наперед вірші, щоб були більш ефектовні і вдячні для читання, такі як "Запрошення", "Хвалю ілюзію", "Еротика", "Das ewig Weibliche", уривок із поеми "Зальцбурґ", "Поворот", "Слово про полк ілюзій", "Буря", "Молитва", "Vae victis", "Бабин Яр", "Last Frontier", "Де твій читач", "19 рік", "Вересень 92 (І, ІІІ, IV, V, VI), "Найкращий сон", "Дякую, Боже", "Хто спить по ночах" і після Трача, на бажання публіки, наддаток "Читаючи Лесине листування". Пішло мені дуже добре. Читала я спокійно, поволі, з коментарем. Публіка сиділа мовчки, не перебиваючи, і це створювало відповідний настрій. Трача представив Штогрин — він уже виступав в Урбані вдруге. Читав коротше від мене. Здавалося мені, що люди були вдоволені, дехто був помітно зворушений. Якась поетеса, Ярослава Василишин, принесла мені квіти і прочитала на привітання мені власний вірш. Кілька дуже цікавих зауважень зробив у приватній розмові Сергій Квіт — він, виглядає, досить уважно прочитав мій автобіографічний літопис в "Автобібліографії" (що її я йому колись подарувала була тут в Урбані) і тепер, прослухавши вперше мої поезії, поставив їх у відповідний контекст. Виявив бажання щось написати, після того як прочитає всю книжку. "Тихих розмов" я мала 15 примірників — дехто книжку купив, декому подарувала — ще маю два примірники.

Повернувшися до нашого Illini Tower, сиділи ще до пізна на дворі з Пахльовською, Трачем, Оленкою Сацюк, молодою докторанткою Ґоляш і Богданом Ясінським. Багато цікавих розмов. Мені найцікавіша, звичайно, Оксана Пахльовська. Я з нею вже сьогодні була вполудне на перекусці в Panera, а тепер ще тут. Дещо я довідалася і про родинні справи. Оксана замужем за італійцем, теж професором, який називається Gianfranco Barbieri. В них є 9-літня донечка на ім'я Ярослава Франческа. Дитина під цю пору в бабусі — Ліни Костенко. Ліна недавно повдовіла — її чоловік, Цвіркунов, помер від інсульту. Батько Оксани називався Jerzy Pachlowski, він — польський письменник, живе у Щеціні. Оксані було всього три роки, коли Ліна повернулася з Польщі додому. А пізнала вона цього Пахльовського в Москві, де обоє були на студіях. Не знала я, що батько Ліни був у 30-их роках репресований... Трач розповідав про роки свого дитинства у Львові, як він закопував у лісі друкарську машинку, щоб її не знайшло КҐБ підчас трусу.

Програма підчас дня сьогодні включала виступи Лесі Матвіїв, Віталія Жугая, Надії Баньчик, Юрія Бідзілі — всі вони говорили про пресу України: Віталій і Юрій — про пресу Закарпаття (вони обидва з Ужгороду), Банчик говорила про те, що пише про Україну російська преса (на диво цікаво!). З доповіді Головінського про психологію ми чули тільки дискусію, бо разом з Пахльовською спізнилися з полуденка. Опісля дуже добру, літературознавчу доповідь сказав Фізер (це поруч виступу Гром'яка вчора, були чи не єдині справді наукові виступи конференції). Натомість Оленка Сацюк зробила огляд журналу "Жінка", з прозірками — це був виступ рівня середньої школи, та ще й з традиційним анти-феміністичним спрямуванням. Маряна Рубчак, навпаки, пробувала подати феміністичну інтерпретацію сучасної ментальности щодо жінок України і з цього виникла широка дискусія, яка з наукою нічого, очевидно, не мала спільного.

Пора йти спати — уже доходить 2-а!

P.S. Запиталася я Оксану, що робить її брат. Він, виявляється, комп'ютерний програміст і працює на професійній роботі в Америці! І живе тут з родиною!

Середа, 20 червня, год. 11 вечора.

Сьогоднішній день абсолютно нецікавий своїми сесіями — деякі я навіть свідомо пропустила. Зранку виступали Ulrich Schweier, Рудницький і Володимир Чумаченко. Найцікавіший був Брюховецький, який говорив про Києво-Могилянську Академію. Рудницький і Шваєр говорили про українські студії в Німеччині, а молодий Чумаченко, який тепер перебрав курс Штогрина в Урбані, говорив про цей курс і мав, нібито, дати огляд українських студій в США, але він про це мало поінформований. Спровокував мене сказати кілька слів про Гарвард, не-українців, яких привабила україністика, світової слави вчених, які співпрацюють з "Harvard Ukrainian Studies" тощо. В другій сесії виступала Скочиляс (з доповіддю, що її я чула в НТШ-А в Н.Й. раніше, Андрій Садовий, який сказав кілька дуже загальникових, але оптимістичних слів про перебудову міста Львова та Рубчак. Богдан вибрав собі темою образ Америки в пресі України і надав свому виступові провокативно антагоністичного тону — це, зрештою, не вперше. Жаль мені, що такий серйозний літературознавець знижує себе на рамки досить таки примітивної полеміки. Пізніших виступів Гунчака і Стойка я не чула, а вечірня сесія про УВУ мала майже кадильний характер і замітна була хіба тим, що на неї Левко привіз з Німеччини (напевно на кошт УВУ!) двох німців — крім Шваєра, ще якогось члена Bundestag-у, що йому сам, очевидно, написав промову про історію УВУ (по англійськи). Штогринові Левко подбав про якусь медаль від німецького, нібито, уряду. Ґратулюючи Стасі, я зажартувала: ще зроблять із Дмитра німецького коляборанта!

Четвер, 21 червня. 10:20 РМ.

Сьогодні зранку була сесія про русифікацію України, в якій виступали Олег Романів, Ярослава Василишин, Богдан Михайлишин і англійською мовою Mica Hall (про споріднену тему — мовну проблему кримських татар, які виробили собі особливий кримотатарський суржик російської мови, хоч мають і свою власну мову, яка проте менше поширена). В пополудневій сесії були цікаві доповіді Лариси Брюховецької про українське кіно (вона — редактор журналу "Кіно-Театр"), Світлани Шіллс (Shiells) про Миколу Стороженка та інших мистців України, та блискучі виступи Марти Зєлик і Михайла Найдана. З'єлик, як завжди, цікаво і прекрасною українською мовою говорила про свій перекладацький досвід з президентами і всякими делегаціями, а Найдан, англійською мовою, говорив про свій переклад "Перверзій" Андруховича. Не сподівалась я, що він потрапить так ефектовно і з таким драматизмом читати дотепні пасажі, що їх я вже чула у професійному виконанні актора Бернацького. Одначе, в контексті Найданової доповіді ці речі були більш ефектовними і зрозумілими та й мали вдячну авдиторію. Пізніше був ще круглий стіл про реформу освіти в Україні — чи вона потрібна, а зовсім увечорі був ще один круглий стіл Маркусів про ЕУД, що в ньому брали участь обоє редактори, Рудницький, Розумний, Рубчак, я, Ясінський і Рута Галібей. Мій виступ мав критичні нотки до редакції, бо я думаю, що занадто ґрандіозний ґлобальний задум відвертає увагу від американського тому і що не надто чітка і цілеспрямована редакційна політика заважає своєчасно викінчити цю важливу і потрібну публікацію.

Вже п'ятниця, 22 червня 2001, год. 1 ночі.

Тількищо пішла від мене Ярослава Василишин. Робила зі мною інтерв'ю для студентів Івано-Франківського університету, де вона працює разом із своїм чоловіком. Обіцяла прислати касету — не тільки цього інтерв'ю, але також і запису мого літературного вечора (вона, здається, записує цілу конференцію). Сама вона тут із сином, який називається Олесь Марчук (від першого чоловіка). Син цей був студентом семінарії в Stamford-і, а тепер десь там у Конетікат живе і працює. Сама вона вчилася в Івано-Франківську, але довгі роки після закінчення університету, вчила українську мову й літературу на Полтавщині. Була я з нею також на полуденку і саме тоді довідалася деякі з цих подробиць.

Вже субота, година майже як у Шимборської, тобто 4 ночі.

Пів години тому пішла від мене Оксана Пахльовська. Ми з нею вже пару разів були на полуденку, сьогодні в товаристві Оленки Сацюк, Оксани П'ясецької і Ані Ґоляш були в театрі на знаменитій постановці старої п'єси Ґольдоні "Слуга двох панів", а тепер ось пробалакали половину ночі. Пахльовська — це для мене найкраща знахідка цієї конференції. Маю з нею так багато спільного, така вона мені близька, що забуваю, що адже я — ровесниця її мами! Говорили ми і про її велику італійську книгу, можливості її видання англійською мовою, і про Ліну та інші родинні справи.

Год. 1:40 ночі, вже неділя.

Конференція закінчилася прийняттям десь по 10-ій, але ми — група жінок на чолі з Христиною Сохоцькою, просиділи ще у фуає пару годин на розмові з Оксаною Пахльовською. Сохоцька запропонувала, що гурт жінок-перекладачів візьметься за англійський переклад книжки Пахльовської — на громадських засадах, без гонорару — подібно, як це вони робили, працюючи над антологією світової літературної критики. В цій групі, крім Сохоцької, були на цих нарадах ще Оленка Сацюк, Оксана П'ясецька, Іванка Яців, Гандзя (з дому Яців) Terrell. Вид-во Дніпро у Києві має зробити український переклад, а тоді вони частинами перекладатимуть на англійську. Хотіли б податися з цією справою до НТШ-А і я маю намір представити їх проєкт на засіданні управи.

Дві останні сесії конференції розглядали право і політику України. Виступали Футей, Сергій Квіт, Олександр Сич (високий поліщук, що живе тепер в ІваноФранківську і своїми дуже вдалими виступами збудив у багатьох з нас надію, що в нього попереду неабияка політична карієра), а також Володимир Чумаченко, Тарас Гунчак, Володимир Сергійчук і Богдан Лановик.

Більшість вечора я провела спілкуючись з Оксаною Пахльовською — вона й сама знаходила мене і шукала мого товариства. Розпрощалися ми з великою ніжністю і теплом — такої людської сердечности я давно від нікого не мала. Рідна прекрасна душа! Мусіла свідомо стримувати свої емоції, щоб не розм'якнути до сліз.

Неділя, 24 червня 2001. 10:00 вранці.

Папа в Україні! Добре, що програма конференції вже закінчилася і я могла вже двічі слухати репортажів по радіо і навіть пішла в коридор, де є великий телевізор, і де часом студенти дивляться фільми, щоб на станції CNN подивитись на вісті з України. Покищо папа в Києві, він має правити і латинську і греко-католицьку богослужбу. Людей не багато, але здається, Московський патріярхат відкликав свої протести. В Галичині, маю надію, вітатимуть його велелюдні маси — щоб лиш не трапилось якоїсь неприємности — брутальних протестів, сутичок ітп. Якби не було, дуже добра нагода для ширення інформації про Україну. Міліони глядачів у світі слідкують за цими подіями.

Неділя, 12:30.

Потелефонувала до Максима. Говорила певно більше як годину, розповідаючи про конференцію, учасників і свої враження. Він пише статтю про Нечуя, Уляна працювала на городі, хлопці поїхали на Свято Весни. В п'ятницю їдуть до Клівленду.

Тепер піду купити Нью Йорк Таймс, щоб подивитись, що пишуть про папу.

Ще неділя. Доходить 11 год. вечора.

Смішний інцидент. Пробую телефонувати до Марка. Чомусь телефон шумить, не діє. Пробую кількакратно. Раптом з другої кімнати чую голос своєї сусідки Jennifer. Вона працює на Internet-i, тому лінія зайнята! Ну, вона мене пустила — виключилася. Я поспішала, хотіла тільки коротко подзвонити до Марка і до Борисової. У поспіху накрутила неправильний номер — відізвалася Ія. О, що ти робиш на цій адресі? запиталася я жартом. (Nadzieja — matka głupich!) А вона каже: та я в себе вдома! Не доглянула я, що поруч стояв і новий телефон Марка. Ну, ми собі приємно поговорили. Ніна закінчила вже школу, вчиться відмінно, буде ходити до іншої школи від наступного року. Довго говорити я не могла, навіть попросила Ію, щоб дала знати Маркові, що все гаразд, що конференція закінчилася, що я повертаюся додому аж в четвер. А ще я розповіла їй замість анекдоту на кінець: Кажу вчора Рудницькому: я слухала вранці на радіо ВВС — папа вже в Києві. А Рудницький на те: а про Лабуньку що говорили по радіо? Лабунька, каже Ія, повертаючись з Києва і Львова, має привезти на пару місяців до Філядельфії свою сестру з України.

Борисової не було вдома — я хотіла довідатись, чи все гаразд з моєю хатою — чула, що в Пенсильванії великі дощі і повені.

Jennifer Suchland, моя співмешканка — молоде дівча з університету Texas-Austin. Вона пише докторську тезу на тему пов'язань між правом і статтю (gender), зокрема у сфері трудового права СССР. Симпатична дівчина. Хотіла б дістати ґрант, щоб поїхати досліджувати архіви в Росії. Запиталася сьогодні, чи я знаю когось тут, хто займається совєтським правом і дуже зраділа, коли я сказала їй про те, що я була 28 років foreign law librarian. Ми собі пару годин поговорили, я дала їй деякі інформації про пов'язання совєтського права з цивільним правом, радила прочитати книжку Рене Давіда ітд. Вона вже знала, що я — український поет, бо бачила як робили зі мною інтерв'ю, і знає, що квіти в нашому апартаменті — із мого авторського вечора. Сказала мені, що вважає це неабияким щасливим припадком мати нагоду зі мною познайомитись. Ми обмінялися адресами, я просила, щоб вона написала мені записку про точнішу тезу її праці. Може щось зможу допомогти.

По ночах перед сном, у ліжку, читаю роман Загребельного "Зона особливої охорони" (вид. Український письменник, 1999). Гостросюжетний роман сьогоднішнього дня з актуальною темою: викрадення нуклеарного фізика. А Ольга Кузьмович каже, що нема популярних українських романів! Загребельний написав їх вже цілу нову серію: ще є "Ангельська плоть" (1993) і "Попіл снів" (1995). Письменник з нього вправний, вміє будувати і композицію і дотепні мізансцени — читати його приємно — але великою літературою цього не назвеш.

Вівторок, 26 червня, вранці.

Вчора вдень працювала в бібліотеці, а увечері була на дуже цікавому російському фільмі "Вікно в Париж". Контраст двох світів показаний з гумором і поетичним польотом. Бувають дуже зворушливі моменти — зворушливі не сентиментальністю, а саме мистецькою переконливістю. Але під кінець є і трохи надумані псевдо-патріотичні нотки не дуже переконливого геппі-енду, що трохи нагадує соцреалізм.

На фільмі була і Оленка Сацюк. Вийшовши з фільму, ми зустріли учасника нашої конференції Юрія Бідзілу (дивне прізвище і не знаю точно, як по українському: в програмі конференції написано Bidzilia). Він викладає журналістику в Ужгородському університеті. Пішли ми разом із ним на пиво і просиділи майже до півночі на цікавій розмові. Дотепна деталь: коли ми втрьох входили до бару, його зупинили і казали показати паспорт. В чому справа? Виявляється, що Юрко виглядає так молодо, що йому доводиться давати докази, що йому більше як 21 років. Я собі зажартувала, як то дві старші пані деморалізують молодого хлопця, запрошуючи його до корчми... Юрій вже жонатий і батько дитини. Жінка його — філолог, але працює методистом в університеті. Платні їм виплачують більш-менш регулярно, часом з одномісячним запізненням (про це я питалася). В Ужгороді більшість шкіл — українська, російські впливи — мінімальні. Є і русини й невелика група угорців. І мати і сестра постраждали від повені — хати їм розвалилися. Але все це — відповіді на питання. Сам він говорить дуже оптимістично й позитивно. В Америці він вперше. Був тільки в Шікаґо і в Урбані, і за пару днів повертається додому.

На полуденок пішла була з Надею Банчик. Вона хоч в Америці вже пару років — не має в цю пору праці — отже я її погостила. Їй нелегко буде працю знайти, бо вона робить несерйозне враження і говорить якимсь ненормальним тоненьким голосочком. Але це дівчина розумна, доповідь її була дуже добра, запитання в час дискусій дуже доречні і конкретні. Вона писатиме репортаж з конференції, а що приїхала день пізніше і не була на моїй доповіді, просила дати їй текст — що я і зробила. Між іншим: щодо моєї доповіді. Романів просив прислати її до друку у "Віснику НТШ". Може так і зроблю (незручно відмовлятися), хоч я не певна, чи це найкраще місце для такої теми.

Папа вже у Львові. Приймають його з ентузіязмом і багатолюдно. Піду подивитись, чи є якийсь звіт в NYT. В недільному виданні була довга стаття, з двома фотографіями — одна з них на першій сторінці. Стаття добре поінформованого журналіста і я зрозуміла, яке велике політичне значення для України має ця папська візита. Викликало це в мене вдячність до Войтили — за ним напевно стоїть Brzezinski! Поляки і таким способом причиняються до підтримки нашої незалежности. Московський патріарх шантажує Ватикан, грозить, що зустріч навіть з Філаретом і УАПЦ може довести до зірвання зв'язків з Римом — а папа таки приїхав! та ще й говорить українською мовою!

П'ятниця, 29 червня 2001, полудне, метро, Філядельфія.

Їду до PENN на першу візиту до д-р Едни Шваб — в справі моїх проблем з міхуром. Може дасть якусь добру пораду. Ця лікарська візита заплянована вже давно і була головною перешкодою, що я не поїхала сьогодні на сходини президії НТШ-А. Головною, але не одинокою. Я сказала Ларисі, що 29-ого я могла б приїхати, якби знала про це заздалегідь і могла відкликати лікаря. Ну, вони рішили в останній хвилині, я застала вістку від Лариси на своєму автовідповідачі. Ще вчора я могла лікаря відкликати, але Лариси не було вдома і я не могла з нею порозумітися, а Славко казав, що це тільки засідання самої президії.

Повернулася я вчора додому пополудні, без комплікацій, якщо не враховувати факту, що Аня Борис не виїхала по мене до поїзду і я сама пішки, з наплечником і валізкою дібралася додому із станції в Melrose Park-у. Температура була понад 90̊F і хоч я ішла поволеньки, тягнучи свою маленьку валізочку на колісцятках — то це мене дуже втомило. В хаті застала все гаразд, хоч алярм не був включений. Борисова приходила підливати хатні рослини і мабуть забула про алярм, виходячи. В городі все дуже виросло — і трава, і кущі, і квіти. Тут був в час моєї відсутності якийсь дуже великий дощ — але, як видно, мій канал тепер добре працює.

Ще поки я поїхала до Шампейн, ходила на медичну візиту на PENN, бо дуже мучила мене алергія. Форсія не могла мене прийняти, але прийняла мене медсестра, дала ліки, оглянула ніс і горло, навіть трохи почистила вухо від воску. В Урбані я ці ліки приймала, але коли вони мені закінчилися, знову почала дошкуляти алергія (ніс, горло, кашель, ніби катар). Також дошкуляла мені в Урбані моя нога — навіть у скарпетках часом поболює. Мабуть таки треба буде рішитися на хірургію.

Середа, 4 липня 2001. Доходить 9:00 вечора.

Від понеділка була в мене в гостях Мушка Одежинська. Візит її був заповіджений давно — ще перед моїм виїздом до Урбани. Я була дуже рада, що могла привести хату і город до ладу перед її приїздом — бо за час моєї відсутності все дуже заросло, а хата місяць цілий була неприбирана. Вдалося мені здобути на суботу і Галину (до прибирання хати) і Сергія Лукашевича, щоб підрізав кущі. А в неділю вранці я сама ще встигла покосити траву, закупити харчів, зварити дещо. Мушка була в мене в понеділок і вівторок, а сьогодні я відвезла її до поїзду на аеропорт. Вона приїздила в своїх матримоніяльних справах (розподілу майна з Богданом тощо), до неї в понеділок приходив на розмову адвокат Фаріон, а у вівторок мали переслухання в суді в Норіставн. Я дала їй максимум privacy, в час, коли вона обговорювала свої справи з адвокатом, я дві години сиділа нагорі на інтернеті, а у вівторок, після судових переслухань, я ні про що не допитувалася, зробила для відпруження їй і собі коктейл з водки і помаранчевого соку, а до обіду ми удвох випили пляшку вина... Багато говорили про різні справи, але не особисті. Мушка має чимало інтелектуальних зацікавлень, ми з нею легко знаходимо спільну мову і не має між нами зайвої штучності. Маю надію, що вона свобідно почувалася в моїй хаті. Сьогодні я довідалася від неї цікаву річ: Мушка є референтом віддалених відділів в управі Союзу Українок і має контакт з різними людьми в місцевостях, де обмаль українців. Каже, що в різних місцевостях постають тепер українські клуби, що активізують і жінок і чоловіків — жінки активні в цих клубах, не хочуть творити окремих відділів СУА. Для централі СУА — це може є проблемою, але я собі подумала, що це позитивне явище і свідчить передусім про те, що всупереч публічній опінії давно-поселених, новоприбулі таки знаходять спосіб організуватися і творять нові українські осередки. Мушка чимало розповідала про своє Колорадо, запрошувала приїхати. Гори завжди були для мене приманою, я мала була охоту поїхати до Денверу рік тому, коли там відбувалася конвенція АААSS — тоді могла була і відвідати Мушку. Не скористала з нагоди. Чи наважуся поїхати колись в майбутньому? (І чи в моєму віці можна говорити про майбутнє?) Треба направити ногу!

Юрій Бідзіля уже прислав мені привіт з Ужгороду електронною поштою. А я маю намір завтра вислати йому пачку книжок — з додатками (кілька вживаних речей з одягу, каву, чай, панчохи, скарпетки). Сьогодні відібрала в Ірени Рудницької пачку подарованих мені в Урбані книжок (Вони їхали автом і я скористала з нагоди, щоб це ними передати і не возитися з тягарем). Є між цими книжками і італійський том Оксани Пахльовської.

Понеділок, 9 липня 2001. 9:30 РМ.

Коли ми прощалися в Урбані, Оксана Пахльовська сказала мені: "Мені Вас бракуватиме". "Не так, як мені Вас — адже я зовсім самотня", сказала на те я. І справді, такої спорідненої душі я ще мабуть не зустрічала: маємо чимало подібних поглядів і зацікавлень, затирається велика різниця віку. Добре було б мати такий близький контакт десь поблизу — не на другому кінці планети. Але є надія на якийсь зв'язок електронною поштою. Ось Максим прислав мені її ділового листа-відповідь, де вона пише і про мене: "Щойно зараз роздивлялася фото з Вашою мамою. Пані Марта стала для мене в ці дні конференції справжнім людським і професійним відкриттям. То є унікальна особистість, і я щаслива, що мала нагоду з нею познайомитись. Вітайте її від мене, а я теж скоро до неї озвуся." "Und das ist viel!" — сказав би Рільке. Я послала їй листа, бо вона вже 13-ого (тобто за три дні!) їде до Києва і буде там до 25 вересня, отже напевно не матиме доступу до електронної пошти. Просила я, щоб переслала мені копії фотографій, бо я не маю ніяких. А також повідомила про друк "Ключів до царства" і написала їй, щоб від Корогодського взяла для себе і для Ліни по одному примірникові. З дня на день вичікую на її відгук — але можливо вона тільки вишле фотографії з допискою, тобто звичайною поштою, якщо, очевидно, не забуде взагалі в коловороті свого активного життя.

А в мене — великий контраст з Урбаною. За кілька днів там я говорила більше, як тут за цілий місяць. Останніх кілька днів взагалі в мене повна самота і, як сказав би Франко, "лежить печать мовчання на сотках старечих уст". Трохи навіть із свідомого вибору. Не хочеться ні до кого телефонувати (крім Віри і Софійки ні до кого я сама не обзивалася, але до мене телефонували вже і Ірина Чабан, і Наталя Пазуняк, і Маряна Вакуловська, а Софійка дзвонила вже навіть тричі...) Дзвонили також і Максим, і Марко. Марко — з лісу, куди пішов на кількаденну прогулянку з Ніною. Максим з Торонто — після повороту з Клівленду. Але розмова з ним тим разом прибрала дразливий характер. Говорив про електронний збірник "Ukrainian Literature", про те, як тяжко співпрацювати з Ларисою Онишкевич. Ну, я йому випімнула, що він сам трохи завинив, бо відмовився відповідати за друкований варіянт збірника, а це дало змогу Ларисі почати про це говорити з Найданом, який нібито погодився "редагувати" друкований варіянт, що, зрозуміла річ, викликало негодування в Максима. Натякнула я, що і з Максимом не завжди людям легко співпрацювати — образився, повісив слухавку. Це в свою чергу образило мене — і я не віддзвонила. Нехай трохи прохолоне... Не знаю, що буде з цим нашим збірником. У випадку розриву між Максимом і президією НТШ-А, я готова і сама підтримати таке видання власними грішми. Адже це мій давній проєкт!

Вівторок, 10 липня 2001. год.11:00 РМ.

Позичила я собі із Blockbuster фільм "Thirteen days": саме зробила собі перегляд цього фільму. Я давно хотіла цей фільм побачити, але він не грав в кінотеатрах у Філядельфії. Довідавшись, що є вже і відео — поїхала, позичила. Кубинська криза 1962 року була великим для мене пережиттям. Пам'ятаю, як налякалася я, побачивши Кеннеді на телебаченні — з підпухлими від безсонних ночей очима. Загроза атомної війни висіла над нами всіми і я тоді молилася на Хрущова, щоб спам'ятався, щоб забрав ракети із Куби. І завжди вдячна була йому, що таки поступився — бо я все життя боялася, щоб мої діти не мали воєнного дитинства... Фільм має репутацію, що він близький до правди. Якщо справді так, то він в моїх очах реабілітує Джана Кеннеді — я мала саме його за "загонистого" політика, що міг нас усіх завести у війну і не знала, що він протистояв натискові Пентаґону, що шефи штабу настоювали на воєнній інтервенції, на інвазії Куби; що були випадки, коли над Кубою зістрілили американський літак, але це на наказ Кеннеді промовчано, щоб не завогнювати ситуації і запобігти великому катаклізмові.

Закінчила я читати "Parallel lives: Five Victorian marriages". Автор — Phyllis Rose дає феміністичну інтерпретацію подружжям п'яти визначних пар вікторіянської Англії: тут в центрі уваги Карляйл, Раскін, Джан Стюарт Мілл, Чарлс Дікенс і Джордж Еліот та їхні партнери. Надзвичайно цікаво й оригінально побудовані ці біографії, сперті на багатющому матеріялі листів, щоденників, спогадів та інших документів. Було б добре, якби щось подібне можна було зробити на матеріялах української інтелектуальної історії. Але навряд, чи в нас знайшлось би досить інтимного джерельного матеріялу для таких біографій.

Jane Welsh & Thomas Carlyle: Джейн з багатої інтелігентної родини, талановита, з доброю домашньою освітою. Томас був її вчителем та інтелектуальним компанйоном. Поки дійшло до подружжя, було кілька літ інтелектуальне листування. 1826 вони одружилися. 1866 вона померла. Після смерти Джейн, Томас знайшов її щоденник, в якому вона висловлює свій жаль до чоловіка, незадоволення своїм на око гармонійним і щасливим подружнім життям. Карлайл видає листи і щоденник Джейн окремою книжкою, вважаючи це свого рода спокутою.

Effie Gray & John Ruskin: Раскінові було 29 років, коли він одружився з 19-літньою Ефі (1848). Подружжя не було сконсумоване і 1854 року було анульоване церковним судом. Ефі рік пізніше вийшла заміж за маляра Джана Міллє, що був приятелем обох і автором славного портрету Раскіна (Millais: Glenfinlas portrait).

Harriet Taylor & John Stuart Mill: Гарієт була одруженою і матірю трьох дітей. Інтелектуалістка, незадоволена подружжям, зокрема сексуальними вимогами чоловіка, звернулася за порадою до свого унітаріянського пастора. Він познайомив її з Джаном Мілом. Вони разом почали співпрацювати, пишучи статті та рецензії для журналу, читаючи поезію (Шеллі), обмінюючись статтями на суспільні теми, зокрема на теми подружжя і становища жінки. Спершу ці відносини були платонічного характеру. Після смерти Тайлора, Гарієт і Мілл одружилися. "In John Mill's mind as in Harriet's, sex was hopelessly associated with an unjust arrangement of power; it gave men pleasure at women's expense. Like most Victorian feminists, Mill saw women as the victims of male sexuality and looked forward to an age of diminished sexual activity as an advance." (p.124) "In their daily life as in their collaboration, he obeyed her in all things." Гарієт померла сім років після їх одруження. Мілл купив дім недалеко цвинтаря, де вона була похована, вирізав в мармурі гіперболічні похвали для Гарієт, згадує про неї в своїй автобіографії бомбастичними фразами, з надмірним патосом.

Catherine Hogarth & Charles Dickens: Дікенс одружився з Катериною дуже молодим (1836) і в них було 10 дітей. Дікенс був дуже успішним письменником, мав великі заробітки, міг утримувати родину на високому рівні, дбав про буржуазну вигоду. Дім провадила сестра Катерини. В 1858 році незадоволений життям Дікенс взяв з Катериною сепарацію, повідомивши про це своїх читачів у пресі, оскаржуючи Катерину, що вона зробила його нещасливим. Мав на боці аферу з іншою жінкою, але про це не було загально відомо.

George Eliot & George Henry Lewes: Marian Evans працювала журналісткою в Westminster Review, приятелювала з Гербертом Спенсером, закохалася в нього, але він не відповів їй взаїмністю. Познайомилася з Джоржом Лювесом, літературним журналістом, жонатим, батьком трьох дітей. Жінка його, одначе, мала афери з різними іншими чоловіками і деякі її діти не були дітьми Лювеса. Він одначе продовжував утримувати свою родину і робив це навіть після того, як вони з Маріон почали жити разом. (А Маріон продовжувала утримувати їх після смерти Джорджа). Джордж був за життя більш успішним від Маріон, він чимало причинився до її літературного успіху, авторка вважає що "Джордж Еліот" є інтелектуальною дитиною їх обох. Хоча за їхнього життя, факт, що вони не були одружені причинявся до остракізму у високому товаристві, авторка книжки Филіс Роз уважає цю пару за найбільш щасливу і як найбільш вдале поєднання двох інтелектуально рівних собі людей. Джордж Еліот — Маріон після смерти Лювеса, вийшла заміж за банкіра Джана Кроса, що був молодшим від неї на 20 років.

Вівторок, 17 липня 2001. Год. 10:00 РМ.

Завтра приїдуть Максим, Уляна, Іванко і Стефанко. Хата вже готова — ліжка застелені, кімнати прибрані, харчі куплені. Завтра ще зварю свіжий обід, не тільки на завтра, але на пару днів. Такі приготування тепер займають мені пару днів роботи — минулися ті часи, коли можна було працювати швидко, коли такі справи як застелення ліжок взагалі не вважалися роботою... Добре, що це можна розкласти на пару днів... В суботу їдемо над океан, до Вайлдвуд Кресту.

А головну увагу цими днями присвячую... мишам! Знову з'явилися десь, мабуть, із городу. Наставила я мишоловок кілька родів і отрути — але вже кілька днів стоїть, а миші час до часу пробігають навіть серед білого дня — від стіни до стіни, від кухні до холодильника, оминаючи всі наставлені на них пастки! Я сьогодні аж скрикнула! Але приспівую собі: "як ти мишей боїшся, на воротях повісся!..." Нема нікого хто міг би мене від цього охоронити! Може Максим щось порадить, як приїде!

Прочитала вміжчасі дві книжки — Софії Яблонської "Книгу про батька" і Аскольда Мельничука "Ambassador of the dead". Книжка Яблонської була приємною несподіванкою. Я давно мала її в своїй бібліотеці, але ніколи досі не читала. А це знаменито скомпонована розповідь про дитинство, що може сміло станути поруч "Далекого світу" Журби і "Ранку" Ізарського. Потребує вона щоправда (як зрештою і Журба!) доброго мовного і літературного редактора — але модерна манера Яблонської виразно вказує на те, що це автор, який читає добру західноевропейську літературу і вміє абсорбувати позитивні впливи. Мельничук натомість розчарував мене. І не тому, що він може не в найкращому світлі показує американсько-українську діяспору (як це дехто йому закидає), але тому, що композиція розтягнута, надто повільне наростання пуанти, нецікавий банальний стиль, брак якоїсь глибшої думки. Нудно читати — хоч під кінець темпо трохи пожвавлюється, якщо читач не покине читати раніше, то може нарешті зацікавиться. Шкода, я думала, що в особі Мельничука ми маємо багатообіцюючого автора. А так мені здається, що перший його роман "What is told" був цікавіший. Там принаймні були дотепні сатиричні нотки.

Оксана П. написала мені сердечного листа електронною поштою. Перечитую його знову і знову, щоб набратися трохи людського тепла. Чекаю на фотографії, що їх вона мала мені вислати перед своїм виїздом з Італії. Тепер вона в Києві, мабуть разом з донечкою і мамою. А цікаво, що з Києва не обзиваються ні Корогодський, ні Тарнашинська. Моя книжка давно вже повинна бути готова!

Неділя, 22 липня 2001. Wildwood Crest.

Фактично вже понеділок — саме минула північ. Приїхали ми вчора, в суботу пополудні, на нове — досі незнане нам помешкання, що його Максим винайшов через аґента real estate, по інтернеті. Помешкання значно дорожче (у порівнанні з минулими роками) і не краще, а навпаки, значно гірше. Хоч воно також при вулиці Crocus, то на два квартали дальше від океану — 130 W. Будинок старий, наше помешканнящ на першому поверсі. Господиня — 77-літня Mrs. Miglio, очевидно, не в стані вже дбати, як слід про господарство і хоч ми маємо всі окремі кімнати (тобто є три спальні), і хоч кухня відносно чиста, вітальня з кольоровим каблевим телевізором — то лазничка дуже примітивна, туш добре не діє, а на дворі також не дуже можна помитися. Я ще тут не купалася, бо не хочу справ ускладнювати, а маю надію, що може завтра прийде plumber і щось поправить.

В суботу полуднувати в ресторані Dockside, а вечеряли піццою на Бордвоку. Крім того накупили велику кількість харчів у супермаркеті. Сьогодні обідали і вечеряли вдома, домашнім харчем. Вчора і сьогодні гарна сонячна погода — всі, крім мене, купалися вже в океані. Знайомих жодних не зустрічала, хоч наші люди є і в Пенкальських, і в "Лідії", а на пляжі чули українську мову якоїсь родини новоприбулих. Шкода, що з нами нема Марка і Ніни — Ніна тепер на пластовім таборі, а Іванко і Стеф їдуть на пластові табори в Канаді після повороту. Саме ці табори ускладнили нам наші родинні пляни.

Привезла зі собою сюди романи-есе про Франка і Шашкевича пера Романа Горака — саме читаю "Задля празника".

Вівторок, 24 липня, вранці.

Погода, на наше щастя, тримає. Хлопці, а разом з ними Уляна й Максим, їздять на велосипедах, грають теніс, а пополудні проводять на пляжі. Казали, що вчора була гарна купіль в океані. Я ходжу на довгі проходи — увечері ходила з усіми на міст — але на пляж виходила тільки один раз і не купалася. (Господиня, на щастя, викликала plumber-a і туш діє уже справно, отже вчора я купалася таки, але не в океані).

На побережжі у Wildwood Crest зробили гарні доріжки для велосипедів та пішоходів, а сам берег покрили дюнами, що порослі невеликими кущами. Це тепер чи не найкраще тут місце, бо сам Boardwalk помітно підупав, тобто не так підупав, як у висліді надмірної комерціялізації втратив свою колись романтичну атмосферу. Тут на кожному місці чигають на мене спогади. Але самих спогадів мало. Бракує мені моєї звичної рутини. А внуки вже мене не потребують — це вже підлітки, досить самостійні, вже і самі можуть піти — за дозволом мами — на Boardwalk... От хіба баба зафундує піццу чи морозиво — минулися безповоротньо ті часи, коли баба читала внукам цілі романи, а потім ще й скільки було про це розмов! Тепер розмови здебільшого на побутовому рівні і словник української мови моїх внуків не росте, а помітно зменшується! І хоч ходять обидва до французької школи, а вдома розговірною мовою є українська, то між собою залюбки переходять на англійську і вона домінує всевладно!

П'ятниця, 3 серпня 2001, Полудне.

Минулий місяць в мене під знаком інтерв'ю з журналістами. В Урбані для новофранківської преси (чи для радіо) робила зі мною співбесіду Ярослава Василишин, Бідзіля прислав питальник електронною поштою з Ужгороду і я вже вчора нарешті на нього йому відповіла, Банчик приготовила інтерв'ю для російської преси і я ще маю доповнити його відповідями на деякі запитання, а ось вчора — зовсім випадково, коли я прийшла на добровільну працю до нашої бібліотеки в Центрі — пристала до мене Julia Barton, радіо- і теле-журналістка з National Public Radio, яка, як видно, готує передачу до десятої річниці незалежности України.

Діти від'їхали вже в понеділок 30 липня. День раніше ми ще їздили на зустріч з Уляниною приятелькою Керол і її чоловіком-китайцем. Завтра хлопці обидва їдуть на мандрівний пластовий табір — тим разом у горах Нью Гемпшир, на Моунт Вашинґтон. Маю надію, що їм ця прогулянка сподобається і заохотить до такого таборування і в майбутньому. Було б добре, якби поїхали колись на пластові табори в Україну, в Карпати. Саме й тому, що це діти, які надто привикли до всяких комфортів — їм треба справжньої пластової заправи, що є школою характерів і підготовкою до реального життя... А ще й було б добре, якби побули бодай кілька тижнів в україномовному оточенні своїх ровесників.

Пару днів після їхнього від'їзду я мусіла присвятити господарству — прала, прасувала, приводила до ладу хату. Трохи цим втомилася — 70-тка дає про себе знати! Максим в час свого побуту тут дуже допоміг мені — почистив авто, зробив порядок в кухні під зливом, наставив наново мишоловки (покищо зловилася тільки одна миш), поміняв жарівки, що до них мені трудно дістатися (одна згоріла вже після їхнього від'їзду, треба буде когось попросити, щоб допоміг мені закласти нову лямпочку на стелі). Оттакі старечі господарські клопоти — а що було б, якби я рішилася на операцію ноги і не могла ані автом їздити, ані сміття винести, ані харчів купити — не кажучи вже про всяку іншу господарську рутину.

Ніна закінчила вже табір в Іст Четгемі — вона тепер з мамою в Гантері. З Марком мали ми втрьох з Максимом довшу розмову по телефону. Він збирається купувати хату, є якийсь дім, що його продає українець-лікар. Будинок не надто дорогий, бо дільниця інтегрована, але на горбі, з видом на околицю, і має друге помешкання, яке можна було б винаймати. Може щось з того вийде. Я готова допомогти йому трохи грішми.

Фото від Оксани досі не прийшли — видно забула їх вислати! А я так чекала!

В середу їздила я увечорі до Дори Горбачевської. Вона ліквідує своє велике кондомініюм на Пайн стріт, переноситься до малого помешкання в околиці 24 вул., а згодом взагалі хоче переїхати до Баффало. Запросила мене і Софійку, щоб ми переглянули її бібліотеку і вибрали для себе особисто і для нашої бібліотеки в Центрі якісь книжки. Розміри Дориної бібліотеки мене заскочили: велике помешкання, де три кімнати повні книжок! І то добірної, переважно української колекції! Це родинна бібліотека, її збирала ще її мати, д-р Салабан. Приємно було усвідомити, що адже існувала колись в діяспорі справжня українська інтелігенція, яка цікавилася і підтримувала культуру. Але сумно, що сьогодні, коли Дорі вже не під силу утримувати таку велику хату, вона мусить це добро роздавати. За нормальних умовин таку бібліотеку можна було б продати якійсь інституції. Кравців, напр. продав свою бібліотеку Гарвардові. Але тепер? Я й сама подумала, що мені треба скорочувати і власний стан посідання, а не доповнювати свою бібліотеку ще й Дориними книжками. Але не встоялася спокусі: вибрала цілу низку поетичних книжок (бо вже маю велику колекцію, упорядковану за авторами), кілька томів англомовної україніки та літературознавства. А для нашої бібліотеки в центрі вибрала деякі знамениті книжки з народного мистецтва і хореографії, дублети поетичних антологій, та інші книжки, серед них і чотири томики елегантно виданих поезій Віри Вовк (Це я маю з авторськими дедикаціями). Вчора навіть завезла вже 10 томів до центрової бібліотеки, позначила їх як Дорині дарунки, зробила список, а три назви навіть встигла закатологізувати. Решта покищо чекає (і робить непорядок! у моїй вітальні), бо все це треба переглянути, позначити, а те що має залишитися в мене — десь примістити (але де і як?) Деякі дублети може варто буде передати до Ван Пелт бібліотеки пенсильванського університету — але все це вимагає додаткової роботи, перевірки каталогів тощо.

"Здається часу я не гаю, та не встигаю, не встигаю". Накопичилося багато різних справ. Романів зі Львова прислав мені пригадку по е-пошті, щоб прислати йому доповідь. Вчора нарешті надала літунською поштою, разом з дискетою. Думала над тим, що це може варто було б хоч частинно надрукувати десь тут, може згодом зроблю коротший варіянт для сторінки НТШ-А у "Свободі"? Телефонувала до мене Ірена Кушнір: мовляв, Остап колись писав про її батька, діяча галицького соціялістичного руху, це було десь друковане в "Свободі", вона за тим шукає. Ну, я переглянула свій покажчик Остапової творчости — там є кілька статей, де міг бути згаданий Іван Кушнір — але щоб таке знайти, треба було б присвятити надто багато часу. Окремої статті такої нема — це було б легше. Люди не розуміють і не підтримують бібліографічної і архівної праці, а потім хотіли б раптом здобути потрібну їм інформацію. Ось Народний Союз припинив індексування "Свободи" — якби газета мала покажчик то з нього могли б користати не тільки приватні громадяни, але й історики... Чекають на чергу і справи НТШ-А — їх ціла низка, але я навмисне вирішила наперед полагодити власні справи, бо потім буде нікуди. Ось на черзі в мене — відповіді для Банчик. Дивна це дівчина — ходила в Урбані в капелюшку і звертала на себе трохи здивовану увагу учасників, а ще й говорить якимсь особливо пискливим високим сопрано — але за її фривольною зовнішністю скривається вникливий розум і непогана журналістська вмілість і спостережливість.

Над океаном прочитала Романа Горака "Задля празника" і "У сутінках" (видання Радянського письменника, 1989 року). Перша про молодість Франка, друга про молодість Шашкевича. Документальні романи-есе малюють дуже цікаву панораму австро-угорської монархії, українсько-польських відносин того часу. Дещо трохи може натягнуте на догоду цензури, зокрема делікатна тема галицького москвофільства, але без більших викривлень. Цікаві дані про Ольгу Рошкевич і Анну Павлик. Анна кохала Франка і Павлик думав, що Франко буде з нею женитися — на цьому тлі були між ними непорозуміння. А Ольга Рошкевич в моїх очах трохи виросла: я її мала досі за пересічну попадянку недостойну Франка, а тепер бачу, що вона була йому й інтелектуальним партнером і може шкода, що не стала йому дружиною. Є кілька дрібних друкарських помилок в чужомовних словах, що на них при нагоді хочу звернути увагу Горакові (також на доказ, що я це читала!), напр. "Das Heimweh der Verbannten" (Ґете) він перекладає як "Домоболіє проклятих" (с.190) — це нібито вислів Йосифа Левицького з 1822. Але тут мова не про проклятих, а про вигнанців, хоч, очевидно, вигнання також можна вважати прокляттям. Є ще кілька граматичних помилок у німецьких назвах журналів, напр. "Wiener Allgemaine" замість "Wiener Allgemeine" (с.153), "Osterreichische Beobachter" замість "Osterreichischer Beobachter" ітп. Цікаво, між іншим, як Горак відміняє чужі назви, напр. пише "в Kurjerze Lwowskim" або "у номері "Kurjerza Lwowskiego" (с.149) — ну, в цьому другому випадку, якщо навіть відміняти, то треба "Kurjera"... "Fremdwörter — lebensgefährich" — казали колись німці. Це особливо стосується радянських коректорів і друкарів. Та й не тільки радянських: а в сьогоднішній Україні що? Кожна друга англомовна фраза — з помилками. А нібито мову всі знають, вчаться, і не хочуть, щоб їх поправляти. Я раз завдала собі труду і послала Марічці Доценко до Києва кілька зауваг про англійську мову аґентства УНІАН. Не помогло. А це цілі репортажі англійською мовою для заходу. Там, правда, помилки зовсім іншого типу: напр. пишуть "wonder" замість "miracle", "informed" замість "reported", etc. А вже англомовні резюме в наукових виданнях (а їх редагують і перевіряють спеціялісти!) бувають часом такі, що соромно і ліпше, якби їх взагалі не було, бо часом компромітують серйозне і добре наукове видання.

Друга книжка, що її взяла на вакації і яку тепер докінчую — це Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм" і "Пришестя" — також видані в одному томі, в серії "Сучасна українська література" 1999. Перше — це сензаційний гостросюжетний роман із життя сучасної України, що його, здається мені, я вже раз десь читала (вразила мене в ньому нотка ностальгії до чеснот минулого життя і малощо не революційне закінчення), а друга — спогади про дитинство — зворушливі, потрясаючі своїм свідченням про нужду українського села, зокрема про голод 1947 року. Не могла я уникнути аналогій із власним життям: 1947-ий рік був у моєму житті відносно щасливий. Надто ситі ми не були в ді-пі таборах Австрії, але і не голодували, завдяки допомозі UNRRA i IRO. Я ходила до гімназії, близько товаришувала з Лідою, Христею і Лялею, активно пластувала, а понад все — переживала велику любов, та ще й у такому чудесному місті... Дрозд на дев'ять років від мене молодший, щось як мій брат Андрій. Якби ми були піддалися натискові репатріяції, ми могли були опинитися в тому самому становищі що Дрозд, або й в ще гіршому — могли були бути виселені на Сибір або до Казахстану.

Середа, 8 серпня 2001. 9:00 РМ.

Вчора були в мене Ія з Ніною. Ія привезла Ніну десь біля полудня, сама поїхала по справам, а потім вернулася на вечерю і біля 10 вечора від'їхали до готелю в місті. Сьогодні вони вже мали полетіти до Лос Анджелесу. Ія з Ніною була один тиждень в Гантері (після новацького таботу Ніни в Іст Четгемі) — дуже обидві задоволені. Там є добре товариство молодої нашої інтелігенції, а що всі з малими дітьми, то організують дітям всякі розваги і курси (писанкарства, кераміки, співу, ітп). Ії Гантер так подобається, що хотіла б мати там хату, або колись, на старість їздити туди влітку (а мешкати в апартаменті в Нью Йорку). В її випадку — це тільки хвилеве захоплення, ніби-мрія, але Геврики зовсім серйозно таке плянують: перебудовують свою маленьку хатку на горі на більший будинок, щоб туди могли приїздити і їх три сини з родинами. А і Тит і Софійка, коли стануть пенсіонерами, хочуть переїхати з Філядельфії до Нью Йорку і там проводити зиму. Вони, очевидно, можуть собі на це дозволити. Ніна знову підросла (три інчі від останніх її відвідин в листопаді)! З нею ми вчора грали і скочки, і ремі-бридж, і війну, і уно, і парчезі. І я мала нагоду особисто вручити нагороду за знамениті її річні свідоцтва. А мої заморожені вареники, пальчики і борщ, як звичайно, станули у пригоді. Ія має в пляні продати хату на Воррен і перенестися десь ближче праці і ближче до Ніниної нової школи. Але там де вона хотіла б жити — доми дуже дорогі, а в трохи гіршій околиці вона не хоче купувати. Приїздила вона до Філядельфії службово — Дісней робить якісь фільми з режисером, що мешкає біля Філядельфії і не хоче їздити до Лос Анджелесу... Тому мешкали вони в готелі на Ріттенгавз сквері, де Ніна залюбки використовувала доступний гостям басейн... (А в нас рекордова температура — heat wave! доходить до сотні ґрадусів! і висока вологість! — сьогодні я навіть на прохід не ходила, вийшла тільки підлити квіти, а так то сиджу в охолодженій хаті — рада, що маю тепер цю вигоду і що є електрика, яка дає змогу працювати кондиціонерові!)

Останніми днями в мене чомусь були трохи апатичні настрої, не було енергії і мотивації братися за якусь працю, насіла на мене самота і екзистенціяльне відчуження від всіх і всього. Але пройшло кілька днів і, як завжди досі, я знайшла розв'язку у творчій праці. Перемогла хвилю зневіри у власні сили — за високо сягає амбіція! — треба реально оцінювати свої спроможності і робити не щось таке, що перевищує моє знання і мій талант, і викликає розчарування, а вкластися у реальні можливості і робити хоч і малу, але корисну власну справу. Я вже раніше зголосила була до WLT рецензію на "Сезон вічності" Тарнашинської — але прочитавши побіжно книжку вирішила, що вона потребує іншого ніж я рецензента. І думала рецензії не писати. В міжчасі прийшла ще й друга книжка Тарнашинської — про Валерія Шевчука. І це теж повинен би рецензувати якийсь справжній літературознавець. Отже я спершу навіть і не думала за це братися. Але пару днів тому, читаючи цю книжку, я раптом усвідомила, що адже до WLT напевно ніхто про неї не напише, і що моя неактивність на цьому полі іде в розріз з моєю власною критичною настановою і закликом до інших пропагувати в англомовному світі українську літературу. Зрушила мене совість: письменник такої кляси як Шевчук повинен бути більше відомий, перекладаний, рекламований. Я про це вже писала в своїй великій (досі в "Сучасності" не надрукованій!) статті про англомовну україніку — але це розмова між своїми — а треба ж виходити на широкий світовий форум. Було б очевидно краще, якби про Шевчука писала не я, а Грабович, Максим, Ільницький, а то й чужі славісти (Павлишин вже писав нераз!) — але кожна інформація, кожна рецензія, навіть така як моя, допомагає доносити до чужого читача бодай інформативні дані про нашу літературу. І от я сіла і за два дні, після прочитання обох книжок, написала дві рецензії — і на збірочку Людмилиних статей і на її монографію. Послала запит до редактора WLT, чи приймуть мою рецензію на книжку про Шевчука — відповіді ще не маю (може поїхали на вакації?) — але обидві рецензії завтра таки вишлю. (Термін був до 1 вересня). Оця робота зразу піднесла мій настрій і я навіть не мала бажання їхати сьогодні на український вечір у Філядельфійському музею (програма мене не цікавила, але я могла була використати поїздку автобусом в товаристві інших людей, щоб піти до музею, що в ньому давно вже не була).

Сьогодні прийшли (нарешті!) фотографії від Пахльовської. Прийшли тоді, коли я вже перестала на них чекати. (Здається мені, що це не йшло авіопоштою). Вона включила теж інші матеріяли — своє curriculum vitae, бібліографію, ремарки для презентації її книжки, а також рекомендаційний лист для італійсько-українського словника Маряни Прокопович. І хоч на залученій карточці дописка: "Згадуючи Вас — з любов'ю і ніжністю — назавжди!" — то мені блиснула думка, що може все це не вислів щирої симпатії до мене особисто, а може перебільшено-фальшива спроба приподобатися мені, як голові видавничої комісії НТШ-А? Фе, мені прикро таке подумати — бо найбільше в житті не терплю людької фальші. Але хочеться вірити, що ділові контакти тільки утвердять наше порозуміння в майбутньому і дадуть підвалини для справжньої дружби. Хоч дивлячись на фотографії, що документують її розквіт і мою старість, повертаюся до реальности після хмелю несподіваного захоплення... Довідавшись від Оксани, що її батько — польський письменник, я перевірила на RLIN і знайшла, що Jerzy Jan Pachlowski є автором таких книжок як "Delfiny idą pod wiatr", "Ryba i słońce", "Opowiadania morskie", "Wołanie horyzontów", "Na krawędzi wody" (1991). У Філядельфії жодна бібліотека їх немає, але попробую позичити через Inter Library Loan. Pachlowski нар. 1930 року — отже він ровесник Ліни і мій.

Телефонував сьогодні Собчук із Сан Дієґо — жалує, що не був на конференції в Урбані. Буде на зальцбурзькому з'їзді у вересні, але зараз після з'їзду їде в Україну. Я на з'їзд вибираюся також, навіть уже замовила собі кімнату на Союзівці.

Писала до мене електронною поштою Зорівчак зі Львова — їй потрібні певні інформації, але я це зможу зробити аж тоді, коли поїду до бібліотеки Ван Пелт. А це мабуть буде аж десь на другий тиждень.

Є повно справ НТШ-А, що за них треба буде мені взятися, деякі справи полагодила вже перед виїздом над море, але є різні інші: листування, підготовка нового голосування ітп. У вересні має бути в Нью Йорку концерт-бенефіс для НТШ-А Павла Плішки. Лариса питалася, чи затримати для мене квиток. Але я відмовилася. Це буде негайно після мого повороту із Союзівки — за багато розваг! Але головна причина відмови — факт, що елегантний вихід між люди є для мене тепер неабиякою проблемою, з уваги на черевики. (Добре сказала мені Діма і я її часом цитую: "а Ви чого носите такі погані черевики? Певне мусите!")

Чи задля елеганції варто піддатися хірургії? Тяжко мені рішитися, особливо тому, що ноги не болять і у вигідних черевиках можу ходити на двомилеві щоденні проходи... (Сьогодні не ходила, через високу температуру, але ходила і вчора вранці і передучора...)

З Києва ні чичирк! Поїхали мої друкарі на канікули, чи так всі готуються до десятиріччя незалежности України?

А десятиріччя таки гряде. Якби не було — не зважаючи на розчарування у зв'язку з русифікацією, корупцією, видавничою кризою, старими навиками тоталітарної поліційної системи — Україна таки існує як незалежна держава і є надія, що вона таки втримається, що молодь матиме краще майбутнє... Не треба нарікати: Адже здобули свободу без чергового кровопролиття, та й всупереч різним прогнозам не розбилися на двоє громадянською війною.

Неділя, 12 серпня 2001. Доходить 4 пополудні.

Мала я добру волю поїхати сьогодні до церкви. Передусім тому, щоб побути між людьми (як це в Durkheim-a, де він каже що Dieu це і є societé? мушу десь знайти точний вислів!) Цілими днями сиджу на самоті, і навіть з ніким не говорю по телефону! Але не вийшло.

Вчора написав по е-мейл Бакула з Познаня — вже отримав мою посилку книжок. Я зразу відповіла йому, подякувавши за "Дедалеве крило". Але це спонукало мене вчора знову взятися за цю книжку (Вступ і розділ про Костенко я прочитала зразу, як книжка прийшла!) Читала в ліжку перед сном — і замість сну! Прийшло мені на думку, що про таке цікаве і солідне видання варто щось написати. Але куди? В Україні вже були відгуки на цю книжку, до WLT (що принесло б найбільшу користь і авторові і українській літературі!) я написати не можу, бо книжка видана 1999 року — отже рецензії не приймуть, за пізно. Але я подумала, що я могла б, евентуально, написати коротку статтю-рецензію до "Свободи". І думка ця мене спонукала читати книжку далі. Розчиталася так, що читала до години 5-ої ранку.

Вже світало, коли я вирішила, що матиму непродуктивний день, якщо трохи не висплюся. І от я на світанку, замість вставати, прийняла таблетку Tylenol PM і поклалася назад у ліжко. Спала майже до полудня. Снідала, дивлячись на телепрограму McLaughlin Report, — цей своєрідний круглий стіл про найновішу політику мене цікавить і я його майже регулярно дивлюся (о годині 1-ій в неділю!) А потім взялася переписувати кілька сторінок щоденника з 1989 року — це добре діє на мою психіку і рятує від апатії і депресії. Зараз піду на короткий прохід (хоч всю ніч ішов дощ і ще далі мокро — слава Богу, бо вже трава майже вигоріла від посухи!) — а тоді візьмуся докінчувати читати Бакулу, а може вже й почну писати статтю. Це допоможе мені втримувати душевну рівновагу.

Деякі справи НТШ-А чекають, але тепер літо — не можна вимагати і від членів Видавничої Комісії надто великої активності! А ця громадська повинність не тільки не дає мені відпруження, але навіть викликає деякий додатковий стрес!

Неділя, 26 серпня 2001. Год. 11:00 вечора.

Була в мене пару днів Марта Бліхар із Києва. Вона фактично приїхала до свого сина, Юрія Мацюка, який вже кілька років живе в Америці, має зелену картку, доривочно працює, але ледве зводить кінці з кінцями. Він спровадив маму на візит (але має, крім неї ще жінку і сина в Україні, яких вже кілька років не бачив!) Юрій привіз Марту в четвер 23-ого, а сьогодні приїхав по неї під вечір і забрав назад до Нью Йорку. Вона вертається до Києва десь на початку вересня.

Марта в Америці вперше. В Нью Йорку вона вже три тижні, але тому, що Юрій працює, а вона нікого більше там не знає, вона більшість часу проводила на самоті в його помешканні. Факт, що він привіз її до мене саме тепер, був надзвичайно щасливим збігом обставин. Не тільки тому, що я саме маю передишку між всякими терміновими справами і могла присвятити їй трохи часу, але передусім з уваги на святкування десятої річниці незалежности України. В день незалежности, 24-ого, я взяла її на концерт в УОКЦентрі. Програма була непогана (промова Француженка, дуже добрий і зворушливий виступ дівочого ансамблю "Пролісок" з Торонто, місцеве тріо молодих жінок, де співає Надя Петрик, виступ чоловічого хору Прометей) — атмосфера була урочисто-святочна, ще й підсилена фактом, що заля була виповнена по береги (напевно понад 500 осіб). Сьогодні ми продовжували відзначувати патріотичне свято в фестивальній обстановці "Тризубівки" при участі 2,000 (двох тисяч!) української публіки! Для моєї гості з Києва це було унікальне пережиття і справжня ревеляція про українську діаспору Америки! Показувала я їй багаторічні табло випускників Рідної Школи, возила оглянути дві православні церкви, митрополичий католицький собор, коледж сестер Василіянок, цвинтар, а сьогодні були на богослужбі в Михайлівській церкві. В суботу повезла я її до Willow Grove, щоб вона мала уявлення про те, як виглядають типові для Америки "shopping malls", і щоб купити їй дещо з одягу в Strawbridge's. (Я рада що це нам вдалося і що за не цілих сто долярів ми могли на випродажі купити і елегантний чорний жакет, і светерову вечорову блузку, і гарну довгу чорну з білими цвітками спідницю — все разом дуже добре до себе було допасоване і вона елегантно в цьому новому одязі виглядала, а ще й додатково квітчасту блузку до штанів. Вступили ми по дорозі також до супермаркету, бо вона хотіла купити для знайомої порошок до печива (і це дало нагоду мені показати їй харчевий супермаркет, що для всіх гостей з колишнього СРСР, завжди був чи не найцікавішим і повчальним об'єктом Америки). Я мала намір з нею поїхати підземкою або поїздом до центру міста, щоб показати їй "Independence Hall" i мистецький музей, але ми вже були надто потомлені, щоб наважитись на таку ескападу. Проте конче треба було, щоб вона мала бодай якесь приблизне уявлення про центр міста, і тому я повезла її автом, щоб просто подивилася з вікна на філядельфійські хмарочоси, університети, історичний район, де возять туристів кінськими повозками, музей здалеку, китайську дільницю... Марта має на нозі ґулю і має такий же великий клопіт з черевиками, як і я. Знаючи з власного досвіду, яка це проблема, я повезла її до крамниці Phil's Shoes і там, перепробувавши може із десять різних пар, знайшли нарешті сандали, що їх вона могла взути і це ми купили. Марта була згіршена фактом, що ці сандалики з невеличкими пасочками скіри коштували 70 дол., але я переконала її, що ми з нашими ногами не маємо вибору і мусимо радіти, як можемо знайти щонебудь, що можна взути взагалі. Отже вона поїхала обдарована, бо я й додала ще сто долярів готівкою. Не хотіла брати, але я твердо сказала, що така можливість — неповторна, а ще й пригадала їй із зворушенням, як то її Любко потелефонував мені в день мого шістдесятиліття з Києва — а це ще було за совєтських часів, я була глибоко зворушена цим телефоном — привітом з України, що розбудив мене серед ночі після святкової гостини в домі, виповненім дітьми, невістками, внуками — тоді ще нашої родини в повному комплекті — останнє таке наше родинне свято — ще з Остапом і Ією.

Марта з дому називається Чорна. Батько був господарем у Великих Гаях біля Тернополя. Вона на п'ять років старша від мене, отже в час війни була вже майже дорослою. Батько був хоровитий, було ще двоє дітей: сестра і брат, якому в час війни було 10 років. Хотіли Марту забрати на роботи до Німеччини, але врятувалася тим, що мама влаштувала її на якусь працю. З поворотом більшовиків працювала бухгальтером у банку. Співпрацювала з підпіллям, використовуючи свій доступ до офіційних печаток тощо. Це викрили, її заарештували. Ще перед тим прийшли забирати батька, була перестрілка, маму прострілили і вона померла. Батько помер пізніше. Сестру також заарештували, брата виховували чужі люди. Марту вивезли на Сибір і там пробула вона десять років. Працювала в бриґаді жінок, що рубали ліси! Там вона познайомилася з Ніною Вірченко (жінкою Ростислава Доценка) — тоді молодою студенткою, що її забрали з університету. Ніна працювала в медичній лабораторії, дуже своїм товаришкам-каторжанкам помагала всякими фальшивими аналізами, що допомагали звільняти їх від важкої праці. Вибувши строк покарання, Марта повернулася додому. На працю могла влаштуватися тільки при помочі людей, які свідомі її минулого мали відвагу брехати, щоб це не виходило на яв. Вона з вдячністю згадує таких людей, совєтських чиновників на вирішальних посадах, що — не відомо, чи просто із гуманних спонук, чи може з якихось інших причин — рискували, щоб затримати доброго і потрібного працівника. За Мацюка вийшла заміж, щоб оформити свій статус, але це не було вдале подружжя. Він працював на сталеварному (здається) заводі, але був п'яниця і завжди дорікав їй за націоналізм і за її минуле. Вона його покинула, забравши сина Юрка. Познайомилася з Любком Бліхарем після смерти його жінки — він приїздив часто до Тернополя. Вони одружилися, вона переїхала до Любка до Києва. Прожили разом 16 років. Любко, каже Марта, дуже любив Юрка і багато часу йому присвячував. Вона дуже за Любком побивається. Але бачу з розмов, що вона досить активна — співає в хорі, їздить з тим хором на ґастролі, була вже і в Австрії, і в Угорщині, і в Італії — отже не є так зле. Журиться Юрком, бо він має жінку і дитину в Україні, ледве дає собі раду тут в Америці, не має грошей, щоб їх сюди спровадити (та й не знати, чи консульство дозволить їм приїхати), а сам Юрій не хоче повертатися в Україну... Марта має високий тиск крови, приймає ліки, щоб це регулювати, але напередодні свого виїзду сюди — лежала пару тижнів у лікарні... Ну, я рада, що візит у мене пройшов без комплікацій і маю надію, що й додому повернеться вона в ліпшому стані здоров'я і задоволена.

Привезла вона мені від Доценка велику несподіванку. Вийшла в Києві нова антологія поезії: "Листок з вирію: поезія української діаспори". Це книжка на 445 сторінок, на доброму папері, гарно надрукована, з досить ефектовною твердою кольоровою обкладинкою. Упорядниками є Галина Кирпа і Дмитро Чередниченко. Тираж — 1000 примірників. Дата видання: 2001 рік, а видавцем позначена: "Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України". Видання вийшло "До 10-ої річниці незалежності України" — і це справді прегарний дарунок нашої батьківщини поетам української діаспори. Бо, виглядає, що це видано таки з ініціятиви і за гроші України. На звороті титульної сторінки написано: "Випущено на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску суспільно необхідних видань." Цікаво, що справді криється за цим багатослів'ям і від кого вийшла ця ініціятива? Видання зовсім нове — підписане до друку 5 липня! — отже просто з друкарні! Включено в антологію 68 поетів, в поазбучному порядку від Емми Андієвської і Романа Бабовала до Миколи Щербака і Валентини Юрченко. Є там і троє Тарнавських: Марта, Остап і Юрій. З моїх поезій включено десять, з Остапових — 12.

Уважніше переглянувши книжку, помітила я, що немає серед авторів не тільки Кацнельсона і Караванського, але що гірше — Богдана Бабая-Нижанківського! Є коротка передмова упопрядників, але вона не ділова і не з'ясовує принципів добору ні авторів, ні творів. Правда, книжка позначена як "Книга перша" — отже можуть бути і наступні томи. Сам вибір моїх поезій мене трохи здивував. Є тут, напр. пісня "Сіль землі", що її я сама навряд чи колинебудь запропонувала б будьякій антології. [Факт, що того роду антологія може вийти друком без відома включених в неї авторів, можливий хіба тільки в країні, де не звикли рахуватися з авторськими правами!] Переглянувши побіжно свої тексти, помітила я, що у вірші "Де твій читач, поете-еміґранте" випустили останніх сім рядків, і то тих найважніших! Немов скреслене рукою цензора! Це, очевидно, звичайний недогляд, але він прикрий, ліпше було цього вірша не давати взагалі, якщо пропустили саме пуанту!

Якби воно не було, поява такої антології — явище несподіване й радісне!

Передав Доценко мені також збірник виданий до його ювілею. Там є поруч спогадів і листів, також документальні фотографії, включно з двома груповими, на яких є я, і одною, де Доценко є з Остапом. Цю книжку я маю намір прочитати — бо це саме і є той жанр, який мені цікавий: біографічно-документальний.

Останній мій запис у щоденнику має дату 12 серпня. Аж не віриться! Два тижні пройшло! Гарний мені що-денник! Це навіть не що-тижневик! Час цей (за винятком останніх днів) пройшов мені на самоті, але деякі справи таки полагодила: написала рецензію на книжку Бакули і послала і до "Свободи" і до "Всесвіту", знайшла для Зорівчак потрібний їй матеріял і вже вислала, разом із листом, написала пару листів в справах НТШ-А і лист до членів комісії в справах голосування на два наступні ґранти. Трохи примушую себе до праці над знайденими гаслами для ULE, по трохи переписую старий щоденник. Чи вистачить життя, щоб це все викінчити?

Вже година 1:30 ночі, тобто вже 27 серпня. Цікава річ: це вже третя ніч під ряд, що мене зовсім сон не береться, немов би випила сильну каву. (А кави я не пила вже давно!)

Вівторок, 29 серпня 2001. Метро, 11:30.

Їду на PENN. Передусім, щоб віддати книжку позичену для Зорівчак (Я їй робила і висилала фотокопії), а також щоб може вже викінчити остаточно "Digest of the Soviet Ukrainian Press". Якщо вдасться, може піду на полуденок або з Надею Петрик, або з Марилею.

Поволі думаю про свій виїзд на Союзівку — усвідомила собі, що це вже незабаром. Але перед тим треба мені піти до фризієра і зробити нову тривалу, поїхати до Strawbridge-a і купити якусь нову суконку, а також направити електрику на дворі. Як був у мене син Марти Бліхар, я просила йопго, щоб закрутив свіжу жарівку в моїй робочій кімнаті, і три рефлектори назовні. Самій мені робити це трудно, бо треба вилазити на драбину, отже я звичайно прошу якихось мужчин, як є така нагода. На стелі в кімнаті Юрко замінив жарівку, але з рефлекторами назовні справа складніша, бо там щось зіпсувалося. Я вже вчора телефонувала до електрика, але відповіді не маю — має мені віддзвонити. Було б добре, щоб це було направлене перед моїм виїздом.

Субота, 1 вересня 2001. Пополудні.

У вівторок, коли я була на PENN, вступила до BLL, щоб може піти на полуденок з Надею Петрик. Її не було. Пішла до бюра Марилі. Двері замкнені, ніхто не обзивається. Вирішила вступити ще до бюра Синтії — може вона вільна на ланч. І lo and behold! — в Rare book department, зараз же біля бюра Синтії, бачу: ціле прийняття, увесь персонал прощає секретарку директорки, що відходить на іншу працю. Запросили й мене. Отже я мала несподівано зустріч з усіми, піццу, салатку і кока-колю, поговорила собі, а потім пішла до Van Pelt, віддала книжку, розписала два останні числа "Digest of Soviet Ukrainian Press".

В міжчасі подзвонила була до свого електрика, але Рей Моран сказав мені, що він дуже зайнятий, і що до такої дрібної роботи може мені треба покликати когось, хто живе ближче від мене. На щастя, прийшла мені думка подзвонити до Батицького. (Він — справді дахар, але вже зрізував мені також дерево). Я запиталася, чи може він зробити таку невелику електричну направу — погодився, приїхав вчора і вже всі мої лямпи діють, як слід. Волосся підстригла і маю нові "тривалі" кучері! Суконку також вже купила (навіть дві!), поїхавши до Strawbridge-а в середу. Вчора ще прийшов Лукашевич підстригти мої кущі, а сьогодні я сама покосила траву і трохи зробила порядок на городі. Отже я готова до виїзду.

Вчора телефонувала Аня, щоб запитатися, чи вибираюся на зїзд. Навіть пропонувала, що має одне місце в авті і може мене взяти. Але я поїду таки сама, власним автом і то вже у четвер. Мені треба трохи практикувати шоферування, я давно вже не була на великій дорозі. А їдучи власним автом, не буду з ніким зв'язана, зможу зупинятися, коли треба буде, і це мені легше.

Була я в четвер також на громадській роботі в бібліотеці в Центрі. При нагоді поговорила собі з Наталкою Коропецькою. От недавно дзвонила до мене Вонторська. Вона дуже відчуває осамітнення і рада була б відновити колишній наш зв'язок. Але він розірвався пам'ятного дня, коли вона в розмові зі мною про книжку Нижанківського (яку вона хотіла позичити, бо це мовляв "Львівський письменник і пише про часи її молодости") відповіла на мою пораду купити книжку за 15 дол. на вечорі Нижанківського, що мав якраз за пару днів відбутися у Філядельфії, що вона, мовляв, книжок уже не купує... Я їй тоді випімнула, що вона недавно хвалилася, що їздила до Метрополітальної Опери і за один вечір витратила 250 дол. за цю приємність. Сказала я: то ви за один вечір не жалували видати 250, а за книжку, яку читатимете цілий тиждень жалуєте заплатити 15 дол.? І то ще оповідання вашого знайомого львівського письменника? Втратила я терпець до так званої нашої інтелігенції, що робить ласку письменникові, коли прочитає його книжку. Дана Вонторська колись також допомагала в бібліотеці, якби робила це і тепер — була б менше самотньою. Я їй співчуваю і розумію її самотність — але якби трохи читала і пробувала бути ще активною в громаді — було б їй легше. Зустріну її ще на вечері в жовтні, що її PENN кожного року робить для працівників, які відбули 25 і більше років праці в університеті. Я вже кілька літ підряд на це не їздила, але цього року Ран має вперше право бути гостем на цьому обіді, та й взяти зі собою безкоштовно і Марилю — намовив і мене, обіцяв навіть відвезти своїм автом після вечері додому. Отже скористаю із запрошення і товариства.

Помила я сьогодні також авто, бо завтра хочу поїхати до церкви. Погода сьогодні дуже приємна, тепло, сонячно, низька вологість.

Але більшість часу минулого тижня присвятила я .... переписуванню старого щоденника з 1989 року... Так мене потягнуло, що не могла відірватися. Бо саме дійшла до нашої подорожі до Франції, а потім в Україну — а це спогади, яких я ніколи досі не перечитувала, або й зовсім забула. Якби не мої записки, що б мені з мого життя залишилося? А так наново переживаю — і то з великою приємністю — свої походеньки з Остапом по Парижі, і нашу подорож до Ленінграду, Львова і Києва разом з Марком та Ією.

Це переписування старого щоденника активно перешкоджає моїй праці над ULE і я цього свідома. Маю цілу валізку матеріялів, що їх треба вписати в комп'ютер. Марудна томляча робота. Треба самодисципліни: я мушу це поступово робити. Але і щоденник переписати треба, бо інакше він може пропасти. Біда, що і одна і друга робота — це друкування текстів на комп'ютері — це можна робити також тільки поміркованими дозами, бо інакше дістану "carpal tunnel syndrome" і буде клопіт.

Моя сусідка Аня Борис продає хату і буде переноситись до доньки десь біля Horsham. Не буде кому пильнувати мою хату в майбутньому, підливати квіти, коли мене нема. Шкода. Але я розумію, що їй це треба зробити. Помітила я в неї час до часу втрату орієнтації і заник пам'яті — їй треба бути біля доньки, бо можливо буде гірше і треба буде опіки. (Таке і мені загрожує і не знати, як довго ще я зможу бути самостійною?)

Сьогодні уже вересень, а з Києва про мою книжку нічого не чути.

11:37, близько півночі, четвер, 6 вересня 2001. Союзівка.

Погода сьогодні прекрасна, сонячно, безхмарне небо, тепло, поміркована вологість. Їхалось незвичайно добре, зупинялася до лазнички один тільки раз. Виїхала з дому о 10-ій, прибула сюди біля 3-ої. Не їхала я сама, впросилася на пасажира Віра Пак. По дорозі слухали трохи зальцбурзької музики та вальсів Штравса. Віра, на щастя, розуміла, що мене не завжди можна втягати в розмову, що мені треба концентрувати свою увагу на шоферуванні — отже говорила відносно помірковано. Тут, на диво, вже зібралася невеличка компанія зальцбуржан. Передусім є вже Юрко Мішалов з Австралії, Павло і Леся Палієнки з Норт Каролайни, а Федаки — Дозя Казієвич з чоловіком приїхали — автом! — із самого Денверу!

Я встигла вже сьогодні піти на довгий прохід перед вечерею, згадувала давні часи, нашу з Остапом візиту в хаті Падохів, і було мені приємно зустріти на дорозі стареньку п-ні Падох (92 роки!), яка, як виявилося, ще досі живе в своїй хаті під Союзівкою (але має молоду жінку з України до помочі).

Мешкаю я в Чернівцях. Будинок не грішить надто великою охайністю (зокрема брак світла на зовні утруднив мені поворот додому тепер після вечірки в Полтаві — ледве могла відчинити двері! — таке собі типове українське недбальство! — але ліжко з твердим добрим матрацом, числа постіль, в лазничці гаряча вода до купелі — mein Liebchen, was willst du noch mehr? Палієнки запросили на вино і горілку після вечері — приємно було поговорити з Юрком (він важко пережив смерть своєї жінки, а тепер знову повернувся до норми), цікаво розповідала про себе Леся Палієнко (я не знала, що вона — уроджена канадка, завзята пластунка, що її виховницею була Ліда Палій, і що вона з Павлом одружена вже 48 років (в них 6 дітей!)

П'ятниця, 7 вересня 2001, полудне, Союзівка.

Снідала весело в товаристві, потім ще оглянула виставку картин Ірини Зєлик, а десь біля 11-ої пішла на одногодинний самотній прохід. Погода прекрасна. По дорозі не тільки дикі гуси (білі! не канадські, а видно — місцеві!), але й сарни. Видно, що тут уже давно триває посуха — в потоці тільки невеличкі сліди води.

Я поставила вчора на столику книжки, що їх вид-во МОСТИ пропонує учасникам з'їзду за знижкою 5 дол. від книжки. Цікаво, чи хтось щось купить. (Книжки, по одному примірникові, я поставила тільки для реклями, прикривши зверху пластиком. Купувати треба, зголошуючись у мене. (Не хотіла завдавати додаткового труду організаторам).

Вже приїхав Іван Собчук і Влодко Воловодюк з жінкою.

Північ, 12:38, отже вже субота, 8 вересня. Союзівка.

Приїхали Софійка Мельник-Бура з Клівленду і Валя Гурська — отже більшість часу сьогодні я провела з ними. Софійка давно вже на з'їздах не була, я давно її не бачила, навіть теперішньої адреси не маю. В неї три доньки і 9 внуків — живуть з чоловіком разом з одною з доньок і її родиною, десь на передмісті Клівленду. Сама Софійка страждає від астми і пов'язаних з тим ускладнень. Радіопрограми вже не веде, чоловік її віднайшов в Україні свій щоденник з часів УПА і це, як я зрозуміла, надруковане в "Літописі УПА" т.13 (NB: треба знайти!). З Валею ми згадували Лялю і ті часи, як я в неї позичала плащ, щоб їхати в гори Нью Гемпшир... Увечері сиділи великим гуртом у вестибюлі головного будинку, розповідали жарти, співали. Дуже додав до атмосфери виступ неформальний бандуриста Віктора Мішалова — справжній майстер! (Він завтра бере участь у формальній програмі). Присутній на з'їзді Любомир Гузар, патріярх і кардинал, поводився скромно і натурально, як гімназійний колеґа.

1:36 ночі, отже вже неділя, 9 вересня 2001. Союзівка.

Тількищо повернулася з бенкету і забави. На сам кінець, вже після півночі, коли вже майже всі розійшлися, запросив мене... до танцю Павлюс і я... не відмовилася! Сама собі не вірила: повільним танцем попливла на своїх ногах-каліках, взутих у мої найкращі черевики, де деформованим моїм пальцям є місце вилізти собі наверх, між два платки шкіри... Танець дав нагоду Павлові сказати мені кілька цікавих новинок про його дитинство на початку війни у Варшаві, про батька — петлюрівського полковника, що приїхав до Варшави з Подєбрад на заклик президента УНР Андрія Лівицького.

В програмі бенкету виступав бандурист Мішалов, співак Роман Цимбала і Дарка Зєлик. Цимбала, як першу свою точку, співав "Пісню про Зальцбурґ" — потім цю пісню грав до танцю ще й оркестрант (модерна технологія голосників, etc. дає змогу одній людині заступити цілий оркестр). Дарка Зєлик рецитувала (з пам'яті) мою поему "Зальцбурґ" — і я рада була, що цим речам знову виявили увагу. Із самого виконання я надто вдоволена не була — Цимбала співав цю легкого жанру пісню надто драматично — він оперовий співак з досить потужним голосом, а акустика в залі погана. Дарка рецитувала поправно, але з неправильною, як на мій смак, інтерпретацією. Дарка має також амбіції співачки і співала дует з Цимбалою, який, на диво, випав ліпше, ніж я сподівалася. Аня прочитала на початку віршований привіт патріярхові. Вів програмою Курилко, привіти складали Уляна Дячук і голова СУА Куровицька Ірина. Подобалося мені, як провів молитву Гузар — бо він тільки сказав "Отче наш" (Приклад гідний наслідування!) Гузар мав довший виступ на пополудневій сесії: говорив про ситуацію церкви в Україні, відповідав на запитання. Йому вручили картину Ірени Зєлик, альбом фотографій і вирізків з преси та 5,000+ дол. на особистий фонд від товаришів.

Новим головою комітету погодився бути Криштальський, а до управи ввійшли Дарка Зєлик, Змій — отже є надія, що цей з'їзд — не останній. Приїхав сьогодні Степан Киньо з якоюсь своєю американською дівчиною. Є і Уляна Дячук з чоловіком. Завтра ще тільки сніданок, богослужба, полуденок і поворот додому.

Дозя Казієвич-Федак купила один примірник "Самотнього місця під сонцем". Може завтра ще хтось щось купить, але надія невелика.

Ще неділя, 9 вересня, год. 10:52, в ліжку. Філядельфія.

Щасливо повернулася назад додому. Поворотна дорога не була така легка, як їзда туди. Напис Detour на 206-ці збив мене з пантелику, я опинилася на іншій дорозі, зблудила, мусіла зупинити авто, безуспішно консультуватися на якійсь бензиновій станції і врешті при допомозі мапи віднайти наново 206-ку. Трохи це мене хвилювало, бо ми виїхали по 2-ій, а я обов'язково мусіла добитися додому ще заки стемніло. На щастя, це мені вдалося, хоч — після того, як відвезла додому Віру, доїздила додому вже із світлом.

Сьогодні на Союзівці було парадне богослуження з Гузарем і кількома священиками. Парафія Kергонксону вітала свого колишнього пароха окремим бенкетом. На цю оказію, а також на з'їзд реґенсбурзьців прибуло на Союзівку велике число людей в додатку до нас — зальцбуржан. У висліді був трохи хаос в їдальні, забракло їжі ітп.

Я мала добру волю піти на богослужбу до Кергонксону, але застрягла на цікавій розмові з батьком і сином Мішаловими і врешті таки не пішла. Снідала з Киньом і його панною, обідала із Сахаруками і Лідою Андрусишин-Котис з чоловіком.

10 вересня 2001, 4:00 пополудні.

"Бізнесмена з мене не получиться", кажу собі, парафразуючи Льоню Плюща. Пробую підрахувати "бізнес" Мостів на Союзівці і ніяк мої рахунки не сходяться. Знаю напевно, що купила в мене один примірник "Автобібліографії", і то за 30 дол. (не хотіла 5 дол. знижки) Анна Росткович-Погребецька з Каліфорнії (дуже хвалила Марка, яка він гарна і вартісна людина, як добре веде українську школу ітп.). Один примірник "Тихих розмов" купив Богдан Котис (чоловік Ліди Андрусишин) за 22 дол.; другий примірник "Тихих розмов" купив Киньо. Один примірник "Тихих розмов" я подарувала співакові Романові Цимбалі. Один примірник (за 10) дол. "Самотнього місця" купила Дозя Казієвич, Ікера купили Киньо і Собчук, але бракує ще чотирьох примірників і за два з них є гроші — не пригадую хто саме їх купив. Але один примірник "Літературного Львова" напевно... вкрали! Його бракувало, коли я забирала показові примірники зі столика. Оттаке! Один тільки Котис платив чеком, решта — готівкою: разом уторгувала 91 дол. готівкою і 22 чеком, тобто $113 — так і здепоную на рахунку Мостів, але цифра трохи підозріла — чому якраз 91? Повинно б бути, мабуть, 88? Мабуть я міняла комусь вплату власною готівкою? Нема то як поети беруться за бізнес!

Ще про зальцбурзький з'їзд. Сергій Сахарук при полуденку розповідав про те, як то він молодим хлопцем прийшов до німецького військового шпиталя на Волині з напухлою від закаження рукою, як йому на місці зробили розтин, прочистили рану, і він потім пару разів туди заходив лікуватися, а тоді, коли вже німці відступали, взяли його з собою, як добровільного помічника в лазареті, щоб не залишався з більшовиками, і як він в останні дні війни був свідком сотень ампутацій і смертей чоловіків у цьому лазареті... Їх розпустили, коли закінчилася війна, і тоді він прибився до Зальцбурга, потрапивши спершу до російського табору на Парші, а щойно потім до українського в Лексенфельді. Калина прийняв його до гімназії до одної з нижчих кляс, але тому що Сергій був старший від своїх товаришів (і був, як сам каже з усмішкою, загрозою для дівчат у цій клясі), то Калина скоро перевів його вище.

Сахаруки недавно провели вакації з дітьми і внуками в Австрії біля Зальцбурга — дуже собі хвалили — це мовляв найкращий тиждень вакацій в їхньому житті. Обіцяли прислати мені адресу, бо я також мрію про те, щоб колись показати моїм дітям і внукам прекрасний Зальцбурґ. Їхній син десь працює і живе в околиці Філядельфії, може колись, нарешті, зголосяться і до мене.

При іншій нагоді Собчук і Мирон Гнатейко розповідали про те, як їх Америка прийняла як сиріт і які вони мали пригоди і переживання на початках свого побуту в США, спершу в американських родинах, потім у католицьких українських семінаріях, потім в американському війську, в школі чужих мов у Монтерей ітд.

Влодко Воловодюк і Стойко розповідали про свої враження із Всесвітнього Форуму Українців, який відбувся в Києві напередодні 10-ої річниці, про виступи Кучми, Лозинського, Лукяненка, про святкування незалежности, військовий парад, відновлений Київ ітд. Валя Гурська показала мені новинку надруковану в журналі алюмнів Сіракузького університету про стипендію ім. Якова Гурського встановлену в цьому університеті для студентів з України.

Гайдучок дуже гороїжився, скільки то він мусів напрацюватися, щоб розіслати листи всім зальцбуржанам (3 рази по 140), і відгрожувався, що прийме головство комітету тільки тоді, як зможе найняти когось за гроші, щоб оттаку розсилку робив за нього... На щастя зголосився добровільно Криштальський — і це дуже добре, не тільки тому, що це запорука, що заплянують ще бодай один такий з'їзд, але також і тому, що Гайдучка варто було трохи цим присмирити. Зі свого боку мушу сказати, що я невдоволена (і прощаючись сказала йому про це зовсім щиро), що він кількакратно реклямував продаж і касет Мішалова, і картин Зєлик, але ні словом не обізвався про мої книжки, що стояли на столику біля реєстрації) — ще один доказ, як у нас цінять українську книжку. Сам признався: бо, знаєш, це і правда — я книжок не читаю... Оттака в нас інтелігенція!

Була на з'їзді також Ірина Куровицька, голова СУА. Кількакратно підходила до мене: з ґратуляціями і щоб повідомити, що текст гімну СУА, який я їй прислала після святкування 75-ліття у Філядельфії, тепер обговорюють і одобрюють на відділах. Ну, я тільки висловила була раніше здивування, що на цей мій лист не отримала з канцелярії від управи жодної відповіді (а чемність вимагала принаймні прислати мені якийсь acknowledgment!) — мені зовсім не залежить на тому, схвалять цей такст чи ні. Вона дуже хотіла б втягнути мене до активнішої співпраці в журналі. Але ця її настирливість дала мені нагоду висловити і моє помічення, що на моєму літературному вечорі в НЙ нікого з СУА не було... Вона сказала: якби хтось був нам пригадав... Ну, я ще ніколи нікого на свої виступи не організувала — не хочуть, можуть не приходити. Але бачу, що самій за себе треба заступитися і довести людям до відома, що я їхню неприсутність помітила... Мовляв, як мене комусь потрібно, то вони знають де мене знайти, але мені самій жодної уваги не виявляють... Я втомилася вже від факту, що наша діяспора літератури не підтримує і книжок не купує. Тепер дарункові примірники я даю тільки людям з України. І то таким, що виявляють якесь зацікавлення і ще не розучилися читати українською мовою.

Вівторок, 11 вересня 2001, доходить полудне.

Я вранці прокинулася і робила ранню руханку — сьогоднішнього ранку замість класичної музики, що її звичайно в той час слухаю, радіо було наставлене на станцію National Public Radio. І раптом — кілька мінут перед 9-ою — чую повідомлення: в один із будинків World Trade Center в Нью Йорку вдарив малий літак, невідомо: аварія чи терористичний акт. Не минуло десять хвилин — друге повідомлення: в другу вежу World Trade Center вдарив другий літак, і то пасажирський джет, отже немає сумніву, що це справа терористів. До пів години вже були звідомлення про акти тероризму у Вашинґтоні, про пожежу в Пентаґоні, про два літаки, які впали десь біля Піттсбурґу. America under attack! — голосять повідомлення на телевізії. Ще невідомо, як це сталося, хто за тим стоїть і на чому воно скінчиться. Обидві вежі World Trade Center завалилися (хмарочоси по 110 поверхів!) — і це навіть схопила телевізійна камера. А в цьому центрі — в самому серці американської комерційної потуги — працює нормально 50,000 людей! Отже будуть величезні втрати в людях. Всі аеродроми Америки стримали літаки, польоти з-поза океану до США спрямували до Канади. Державні будинки у Вашинґтоні евакуовані, історичні місця у Філядельфії закрили для туристів (я собі подумала: терористи цим місцям не загрожують, бо знають, що удар по історії американців зачепив би куди менше, як удар по Мангетені і Пентаґоні). Сказав один із коментаторів: від часу нападу на Перл Гарбор, ще такого не було!

Літаки, які вдарили в Світовий Комерційний Центр — це були hijacked літаки American Airlines, на них були сотні пасажирів. Очевидно, це справа пілотів-камікадзе, мабуть ісламців, які пожертвували собою, як жертвують собою часто тепер палестинці в Ізраїлі, щоб звернути увагу на свою боротьбу.

Телефонував уже Марко з Лос Анджелесу, Софійка Геврик та Віра Кліш, щоб поділитися новинами. Я запиталася про Ніну, бо ліпше, щоб вона не ішла сьогодні до школи. Ія залишилася вдома, не пішла до праці, Марко вдома працює над черговим номером газети. Софійка має в себе свої дві маленькі внучки — бо їхня господиня виїхала по справам в Україну, а батьки працюють, отже привезли дітей на тиждень до бабуні. Це велике щастя. Бо Софійчина невістка — фармацевт, і ось уже була від неї вістка, що весь персонал мусить бути на місці (адже на лікарях і шпиталях тепер буде колосальна непосильна відповідальність) — і вона не могла б повернутися з праці додому до дітей.

Події розвиваються далі — що пів години — нові вісті. Але я думаю, що не треба попадати в більшу паніку — це не початок війни з Китаєм чи СССР. Терористи вже своє слово сказали — ефектовно, символічно, сильно. На більше їх, мабуть, не стати. Хоч, очевидно, це справа не якоїсь малої групки терористів, а людей за якими стоїть добре зорганізована терористична армія, субсидійована якимсь як не Осамою Бен Ладіном то Гусейном.

Здається мені, що нова наша адміністрація Джорджа Буша своїм ароґантним ставленням до світових проблем, своїм умиванням рук від палестинсько-ізраїльського конфлікту, своїм ігноруванням міжнародних договорів і навіть недавним демонстративним виходом з конференції Об'єднаних Націй проти расизму, конференції яка відбувалася в Південній Африці і де осуджували Ізраїль за його нібито расистське трактування палестинців — підливає оливи до вогню і провокує анти-американські настрої в світі. А капіталістичні потуги світу, пропаґуючи надмірну ґлобалізацію, іґноруючи потреби бідніших народів, що залишилися позаду, вже не від сьогодні викликають протести і демонстрації... Взагалі в світі помітне деяке захитання стабільности: вісті кожного дня переповнені новинами про міґрантів — з Азії, східної Европи, південної Америки — які пробують за всяку ціну дістатися до ситих і багатих країн, таких як Англія, США, Канада.

Як завжди в таких випадках, боюся не тільки самого тероризму. Реакція на нього може дати небажані наслідки для всього майбутнього Америки. Чи відповіддю на приватний тероризм, є тероризм на велику скалю потужною державою, що має в своєму розпорядженні нуклірний арсенал? Є небезпека, що гарячі голови спробують реагувати саме силою. Адже Реґан бомбардував Лівію в подібній ситуації, і тільки потім виявилося, що на цьому потерпіли невинні люди.

Багато гірша і більш небезпечна реакція може бути всередині країни. У боротьбі з тероризмом першою жертвою може стати свобода громадян у демократичній державі. Перетворення США в поліційну державу, істерія страху і підозри — не менше загрозлива для майбутнього, як повторення терористичних актів.

Я мала в пляні поїхати сьогодні на працю до бібліотеки в Центрі, а потім на закупи харчів до супермаркету, а увечері заповіджене засідання регіонального комітету Енциклопедії Української Діяспори. До супермаркету конечно треба мені зараз поїхати — холодильник порожній, а на час кризи подвійна причина запастися якимись харчами.

П'ятниця, 14 вересня 2001. Год.9:30 вечора.

Всенаціональна травма триває. Годинами дивлюсь на телевізор. Немов на замовлення Голівуду (або самих терористів!) відео-камери схопили драматичні сцени: як горить північна вежа World Trade Center, як джетовий літак врізується в половину другої вежі, як згодом одна за одною обидві вежі падають вниз у хмарі диму... Ці відео-записи облетіли вже цілий світ і їх все життя пам'ятатимуть всі, хто їх бачив.

Президент і його міністри говорять не про терористичний акт, а про "act of war" — але це війна проти невідомого ворога і не відомо ще до чого вона доведе.

Не все ще, очевидно, ясно. Але деякі подробиці вже просліджені. І так: першим ударив у WTC не якийсь малий літак, як говорили перші рапорти, а літак-Boeing 767 American Airlines, політ #11, що на ньому було 81 пасажирів, 9 осіб обслуги і 2 пілоти. Літак летів з Бостону до Лос Анджелесу, отже мав повний бак пального. Це сталося o год. 8:45. П'ятнадцять хвилин пізніше, о год. 9:00 ранку, такий же сам Боінґ 767, тим разом фірми United Airlines (#175), також в дорозі з Бостону до ЛА, врізався в другу вежу WTC. На ньому було 56 пасажирів, 2 пілоти, 7 осіб обслуги. О год. 9:40 Боінґ 757 фірми Амерікен (#77), по дорозі з Вашинґтону до ЛА (58 пасажирів, 2 пілоти, 4 особи обслуги) впав на Пентаґон. Четвертий із цих викрадених літаків, також Боінґ 757 (фірми Юнайтед #93), що летів з аеродрому в Newark, N.J.до Сан Франціско (38 пасажирів, два пілоти, 5 осіб обслуги) розбився біля Піттсбурґу біля 10 год. ранку. Цей останній літак, можливо, впав у висліді якоїсь боротьби пасажирів із "гайджекерами", а може навіть був зістрелений?

ФБіАй має вже список 19 осіб з арабськими прізвищами, що їх оскаржують у цьому злочині. Дехто з них був тренованим пілотом, і то тренованим у спеціяльній авіяційній школі на Флориді. Крім тих камікадзе, що загинули, кажуть, є ще ціла сітка людей, що їм допомагала — і то не тільки на терені США, але і в інших країнах.

Як часто в обличчі кризи, американці показують себе з найкращої сторони. Сотні людей стоять у чергах, щоб дарувати кров для поранених, цілі відділи пожежників і медичного персоналу з інших міст поїхали до Нью Йорку, щоб допомагати. Але у звалищах цих будинків-гігантів дуже рідко трапляються живі люди. Каже один медик: ми готові приймати поранених, але їх нема... Ну, є, але не так багато, як сподівалися: неповний список людей, що їх бракує, має понад 5,000 прізвищ.

Посадник Нью Йорку Рудолф Джуліяні виявився справжнім лідером: він весь час на місці аварії: інформує, заспокоює, підтримує на дусі. У Вашинґтоні сьогодні в Національному Соборі відбулася зворушлива релігійна відправа з участю священиків різних деномінацій, що на ній були присутні всі члени уряду і конґресу і колишні президенти з родинами. (Не було тільки віце-президента Чені — навмисне, для безпеки). Як мусять переживати за свого сина і його велику тепер відповідальність Джордж сеніор і Барбара Буші.

З усіх усюдів напливають в Америку вислови співчуття, солідарности, підтримки. НАТО проголосило, що напад на одного члена — це напад на усіх. В Німеччині, Франції, Англії, Ватикані, Москві — люди складають квіти, підписують книги кондоленцій, співають американський гимн... Я сама отримала листи з України — з Ужгороду, Донецька, Львова, Києва.

На цьому тлі раптом вчора на електронній пошті прочитала "Послання УНА-УНСО стосовно терактів у США". В цьому посланні говориться про те, що, мовляв, "США не такі страшні, всесильні чи довговічні, як їх малюють", що "кілька десятків камікадзе здатні поставити на коліна США", що "мільйони відчули моральне задоволення...за бомбардування американцями Хіросіми і Нагасакі, В'єтнаму, Лівії, Іраку...." що "Бумеранґ історії невпинно починає повертатись назад" і що "Нинішній Україні невигідна стабільність у світі... Тому УНА-УНСО вітає дестабілізацію — запоруку майбутньої сильної і процвітаючої України".

Мене це так схвилювало, що пів ночі не спала. Нікому далі не хотіла по е-мейл пересилати цю безглузду пропаґанду, а сама — на знак свого протесту і своєї солідарности з Америкою — пішла до ґаражу, витягнула 5 американських прапорців (що стояли невживані вже 30 років!) і застромила їх перед своєю хатою. Така демонстрація патріотизму не є для мене характеристичною — я цього ще ніколи не робила! — але заява УНА-УНСО мене спровокувала! З такими "патріотами" — чи треба Україні ще інших ворогів? Нажаль, пресове аґенство Радіо Вільної Европи вже сьогодні включило новинку про цю заяву — отже інформація розійшлася по всьому світу.

Президент Буш проголосив сьогоднішній день — днем молитви і меморіялу за загиблих. Вполудне в церквах були молебні, дзвонили дзвони. Я й сама вибралася піти до української православної церкви на 5-у вул. — в моєму недалекому сусідстві — не так з релігійних спонук, як задля вияву солідарности. Але церква була замкнена. Нашим отцям "невигідно" солідаризуватися з усім американським народом в один час. В нашій парафії, кажуть, молебень буде завтра увечорі... Пізні Івани, як звичайно не в ногу із світом.

Середа, 19 вересня 2001, год. 10:45, метро.

Сьогодні — дев'ята річниця Остапової смерти. Колись давно, років тому десять або більше, він купив мені в дарунку з якоїсь нагоди нічну сорочку. Вона була мені тоді непотрібна, та ще й видавалася за великою, отже я відклала її в шуфляді, так як була, з комерційними талонами. Думала свого часу подарувати її Уляні, але стримував мене факт, що це — як-не-як — від Остапа. От тепер я цю сорочку витягнула і вже кілька днів (радше ночей!) її ношу. Немов дарунок із того світу.

Вісті слухаю з острахом і неспокоєм. Боюсь, щоб наш уряд у Вашинґтоні не рішився з гаряча на якусь каральну експедицію, шукаючи сатисфакції в якійсь непродуманій акції. На щастя, тиждень пройшов і цього покищо не сталося, отже є надія, що холодний розум і здоровий глузд візьмуть верх. Потішив мене факт, що Буш зустрівся з американськими музульманами, що сказав вчора, що, мовляв, "наша кампанія не проти арабів, не проти ісламського світу, а проти терористів". Та ще й те, що шукають міжнародної коаліції і підтримки. Вчора був у Вашинґтоні Шірак з Франції, сьогодні є гостем президент Індонезії — найбільшої ісламської країни в світі. Ах, як скоро доводиться нашому новому і малодосвідченому президентові вивчати політичну географію. А ще недавно він не відрізняв Словенії від Словакії... ФБіАй уже затримало 70 подозрілих осіб. Отримали дозвіл затримувати довше, ніж передбачено, підозрілих чужинців. На цьому можуть потерпіти і численні нелегальні українські імігранти у США.

Великі будуть наслідки для економіки. Біржа в першому дні впала на майже 700 пунктів. Зокрема потерплять авіокомпанії. Деякі вже на дорозі до банкрутства. Фірма Боінґ проголосила вчора, що звільнить 30,000 працівників. Конґрес голосує над тим, щоб дати фінансову підтримку літунській індустрії.

Четвер, 20 вересня 2001. 2:30 пополудні.

Вчора їздила на PENN. Провела полуденок із Надею Петрик, від ком'ютерного відділу здобула собі нову проти-вірусну програму Нортон, а потім ще пару годин працювала у бібліотеці Van Pelt над ULE70. Надя розповідала мені про свої родинні справи (сестру, що несподівано захворіла, 12-літнього сина, що йому вона віддає всю свою увагу поза працею). Я їй запропонувала, щоб вона поцікавилася моєю англомовною правничою бібліографією, щоб може в майбутньому включилася в цю роботу. Тимбільше, що її теперішня праця дає їй змогу переглядати поточні правничі журнали. Цікавим і повчальним для мене є факт, що Надя не знала і вперше від мене довідалася про те, що існує в інтернеті, на сітці нашої ж таки правничої бібліотеки бібліографія: "Ukraine: Legal materials in English". Зразу видно, що правом, як наукою, вона цікавиться мало, хоч казала, що переглядає часом українські правничі журнали в бібліотеці... Я її заохочувала, щоб не покидала думки про те, щоб в майбутньому піти на студії бібліотекознавства до Дрексель і стати професійним бібліотекарем. Але бачу, що це ще далека пісня — вона дуже задоволена з теперішньої своєї праці, а поза тим — заабсорбована тільки сином і родиною.

Повертаючись додому, мала я прикру пригоду. На 10 вул., по дорозі від метро додому, я несподівано зашпорталась і ... впала! Це було зовсім несподівано і не розумію, чому це сталося. Може такого не було б, якби я була взута в білі Reebоcks? Правда, мої чорні спортивні черевики, єдині, що їх можу тепер взути, вигідні, на низьких закаблуках — такого не повинно було бути! Мої ноги тепер взагалі як колоди — не має вже тієї легкості в ході, що була раніше. На щастя, нічого мені не сталося, але чуюся трохи побита і маю синяки на долонях.

Обидва хлопці пам'ятали про Остапову річницю — дзвонили. Але в розмові із Торонто (говорила з усіми четверо) довідалася я також і дві прикрі речі, що їх вони, виглядає, хотіли спершу від мене заховати. Стефанко пару днів тому перейшов операцію на hydrocele (пухлину в мошонці — scrotum), i хоч кажуть, що нема якоїсь поважної загрози, то хлоп'ятко терпить, і, очевидно, не ходить до школи. А крім того ще й таке: Максим був із Стефанком у лікарні в час цих забігів і ... зімлів! Це, можливо, переживання у зв'язку з дитиною, але — хто його зна? Це вже вдруге, що він мліє (пару літ тому це сталося в бібліотеці) — і це мене журить. Може є якась проблема із серцем? Остап також мав схильність мліти — може це передалося й Максимові?

П'ятниця, 21 вересня 2001. 11:00 вранці.

Вчора по електронній пошті отримала я повідомлення такого змісту:

"Дорога Пані Марто! Національний музей літератури і Коло Шевельова щиро вітають Вас з нагоди презентації чудової книжки "Ключі до царства". Користуючись нагодою, ми хочемо висловити глибокий сум і співчуття Американському народові з приводу жахливої трагедії, яка сталася у Вашій країні. Ваші шанувальники Ліна Костенко, Оксана Пахльовська, Людмила Тарнашинська, Валерій Шевчук, Марко Павлишин, Валерій Гайдабура, Євген Попович, Роман Корогодський."

Це прийшло як "attachment", на фірмовому папері Видавництва "Гелікон", додане до е-мейл від Романа Корогодського на адресі Андрія Ящишина, з датою 20 вересня 2001, 16:35:23.

Рівночасно Максим переслав мені копію електронного листа від Марка Павлишина (з Києва!) з датою 21 вересня, де він пише: "Вчора тут у Києві в Музеї Літератури було представлено книжку твоєї мами. Говорили Тарнашинська, Шевчук, Корогодський (який вів), Костенко, Пахльовська і інші. Було гарно. Книжка дуже добре виглядає. Вітання передавай авторці від мене і від Олі."

Я глибоко зворушена — велика радість. Кілька днів тому вислала листа Корогодському з турботою про те, що діється з моєю книжкою. А ось маю доказ, що книжка таки вже є, що бачили її вже різні люди — тільки я ще її не бачила! Повинні були мене повідомити про пляновану презентацію. Хоч я і писала Корогодському, що сама на приїду (маю щастя, що я тепер не в дорозі в ці непевні часи!), але варто було прислати мені листа — якби Корогодський сам умів користуватися електронною поштою, може був би зробив це? А може сигнальний примірник в дорозі до мене став жертвою недавніх подій — адже літаки пару днів не літали і пошта ззакордону була стримана?

Дивує мене також реакція Максима. Відписав Павлишину: "Приємно почути що відбулося так гарно". Я думала, що для Максима друк моєї книжки в Києві буде несподіванкою — нічого я йому про те не говорила, а от, виявляється, що він — в курсі справ? Певно через Корогодського? Телефонувала вчора до Стефка і думала поговорити про інші справи з Максимом. Але ні його, ні Уляни не було вдома.

Неабияка честь для мене, що на вітанні з Києва є підписи Ліни Костенко і Валерія Шевчука. Шевчук, очевидно, репрезентує видавництво — його згода включити у видавничий плян "Ключі до царства" — була вирішальною. Але Ліна? Очевидно тут заслуга Оксани Пахльовської. Та ще й пише Павлишин, що Костенко щось говорила на презентації. Невже? Я колись думала, що вона навряд чи знає про моє існування взагалі, бо ж не могла хіба пам'ятати про свою коротку візиту в нашій хаті? Навіть як Оксана передавала привіти від неї — я не вірила: думала, звичайна чемностева фраза.

Цікаво, що говорили на цій презентації? Маю надію, що Корогодський зробив відео-запис і пришле мені, як це зробив із презентацією Остапової книжки.

Але найцікавіше мені, очевидно, сама книжка. Як вона насправді виглядає? Чи внесли потрібні поправки після моєї коректи? Чи нема якихось скандальних помилок, недоглядів, друкарських і редакційних чортиків? Все можливе. Потерпатиму, поки не дістану у власні руки.

Вчора промовляв у Конґресі президент Буш. Очевидно, слухала всю його промову — з турботою, з неспокоєм. Готується, очевидно, довготривала "війна з тероризмом" і справа поставлена аж надто виразно, мовляв, "або ви з нами, або ви з терористами". Була гостра пересторога для талібів в Афґаністані, але, на щастя, була і пересторога для американського народу, щоб не поспішали ототожнювати всіх музульманів і арабів з терористами. Промова була ефектовна, викликала одностайне схвалення обох партій, була багатократно переривана довготривалими аплодисментами... Хоч не хоч, Джордж Буш молодший доростає до ролі лідера і дай Боже, щоб справді виріс і не наробив якихось непродуманих помилок, що можуть коштувати міліони невинних жертв.

Я почала писати звіт на пляновані збори ширшої управи НТШ-А на день 29 вересня. В цьому звіті, крім інформації про манускипт Вериги, проведене голосування на ґранти для "Лікарів-вчених" та покажчика до "Листів до Приятелів", є також перша моя репрезентація і рекомендація великого проєкту — перекладу книги Оксани Пахльовської "Українська літературна цивілізація" на англійську мову. Справа, одначе, мусить бути відкладена на пізніше. Лариса відликала сходини 29 вересня, з уваги на те, що після терористичних актів, доїзд до Нью Йорку став більш проблематичним: займає кілька годин, щоб переїхати тунелі і мости. Збори перенесені на жовтень.

Число жертв, що загинули у вежах Світового Торговельного Центру тепер обчислюють на понад 6,000. І це число напевно зросте.

Середа, 26 вересня 2001. 8:20 РМ.

Американські літаконосці пливуть до Перського заливу, резервісти мобілізовані, талібам в Афґаністані дали ультиматум: видати Оссаму бен Ладіна, але Талібан заявляє, що бен Ладіна в Афґаністані немає... Тимчасом наш міністр закордонних справ Колін Павел (найрозумніший, мабуть, і найбільш поміркований чоловік в нашому уряді) будує міжнародну коаліцію: якщо атакуватимуть Афґаністан то ключевими будуть сусіди: Пакістан, Узбекістан, Таджикістан... Навіть Україна дала вже дозвіл на переліт американських літаків. А в коаліції неабияку ролю починає грати Росія: адже вони мають чималий досвід в Афґаністані. (Бідні чеченці, хто тепер повірить, що вони воюють за свою незалежність?) До кордонів Пакістану сунуть уже багатотисячні маси афґанських біженців — вже навіть Об'єднані Нації готують запаси для допомоги цим нещасним людям.

"Стабільність стає нудною і нецікавою" написали у своїй заяві наші гівнярі із УНА-УНСО — тепер їм мабуть стане менше нудно і цікавіше? [Між іншим, спам'ятавшись, на третій день вони скликали прес-конференцію, щоб переконати всіх, що "Заява з приводу терактів у США" це була провокація! — але mądry Polak po szkodzie! — Зрештою навіть ворог не подумав би приписати таку заяву якійсь іншій нормальній партії — УНА-УНСО не вперше виявляє свій брак здорового політичного глузду і тому легко може стати об'єктом провокації. What else is new? З бандерівцями ми і в діяспорі мали не один подібний досвід у минулому...]

У Філядельфії життя, покищо, пливе звичайним ритмом. Але доїзд до Нью Йорку значно утруднений через посилені перевірки перед тунелями; літаки почали вже літати, летовища працюють, (крім аеродрому ім. Реґана біля Вашинґтону, який досі закритий), але на літаках — обмаль пасажирів; туристична індустрія зазнала величезного провалу, понад 100,000 людей в авіоіндустрії втратило працю. Крах на біржі трохи вирівнявся, але не відомо яка буде реакція, якщо почнеться гаряча війна... Конґрес, щоправда, ухвалив вже допомогу авіокомпаніям, зокрема як компензату за кількаденну заборону літати, і це може допомогти економіці. Але економічна ситуація вже і перед 11-им вересня була захитана: грозить рецесія. Люди починають боятися інших можливих терористичних актів, було кілька випадків ексцесів проти музулман і проти богові-духа винних індійських сіків (одного навіть вбили!), ФБіАй заарештувало вже понад 350 запідозрених осіб... Але арештують теж і тих, хто дозволяє собі на напасті проти невинних арабів чи музулман... Маю надію, що все це не обернеться в якусь шовіністичну істерію нетерпимості.

Прийшла вчора до мене листівка з Києва: нічний вид на освітлені бані Софії. Нажаль, немає поштового штемпеля, отже не можу перевірити, коли вислана. Але, очевидно, вже після трагічних подій тут у нас. Бо текст каже: "На тлі 11 вересня ще раз згадуєм [нерозбірливе слово] Урбани... Бережіть себе! Обнімаємо. Дякуємо за книжки! Оксана, Ліна Костенко." Замість дати, написано: "Київ, літо 2001." Повіяло людським теплом: думає про мене Оксана. І видно отримала примірники "Літературного Львова" від Зорівчак з мого доручення — бо хіба подяка за книжки не стосується "Ключів до царства"... А може...?

Але пошта з України — тепер рідкість. Від 11 вересня прийшла тільки "Критика" і "Сучасність" і ця листівка. Краще діє електронна пошта, але не всі її мають, та й ті, що мають, не завжди обзиваються. (От тільки мої два молоді друзі-журналісти з Ужгорода вже двічі писали і відгукнилися зразу, коли я відповіла, що в мене, покищо, все гаразд — вони готують до друку інтерв'ю зі мною).

Але ось прислав мені Марко з Лос Анджелесу два примірники газети "Мы и Америка". Це номер 56.V.2 (без точнішої дати). Газета має 40 сторінок друку. Це щомісячник, виходить тиражем 24,000 і реклямує себе — по англійському! як "The largest American nationawide newspaper in Russian", а по російськи каже: "Распространяется в 29 штатах США, странах СНГ и Израиле". Є в цьому номері велика на дві повні сторінки (сс.24,26) з трьома ілюстраціями стаття Надежди Банчик, що називається "Американская мечта Марты Тарнавской". Дві фотографії взяті з моєї "Автобібліографії", третя — мабуть зроблена в час конференції в Урбані. Зміст, очевидно, мені в загальному відомий: вона присилала мені інтерв'ю для перегляду і доповнень. Але є в тексті деякі речі, що мені не подобаються і є не моїми, а авторчиними (а то й редакторськими!) твердженнями і скороченнями. На питання: що дала Америці українська культура? я вичислила серед людей науки Тимошенка, Кістяковського, Ґрановського, Шевченка, Пріцака, Шевельова — в друкованій версії поминули перших чотирьох, а додали Лева Добрянського! — серед письменників пропустили Гординського, Косача і Барку; серед музик — Гайворонського. Додала Банчик про Енциклопедію Української Діяспори, чого я не казала. Решта статті — це її власний текст. Хоч там і не все, як слід — то всі розуміють, що це пише Банчик. Але в інтерв'ю, якщо слова Банчик, приписують мені — то це мені не подобається! Ну, ну. Маркові якийсь його колеґа звернув увагу на цю статтю — там є і про Марка, і він теж є і на фотографії. Сама Банчик ще мені нічого не прислала і не писала. Цікаво, чи хтось із моїх знайомих зверне на це увагу? Тут у Філядельфії можуть хіба прочитати це Іза Каплан і Галина Клюк, бо вони читають російськомовну пресу.

Понеділок, 1 жовтня 2001. Полудне.

В суботу, два дні тому, прийшли нарешті мої "Ключі до царства". Перша посилка — 11 примірників. Книжка в твердій оправі — та ще й вишневого кольору! Художнє оформлення Віри Крутіліної робить приємне враження, добре зроблений форзац, де включене моє фото та добра коротка анотація від видавництва. Книжка є частиною серії "Українська модерна література" (без всяких підсерійних додатків!), отже на звороті титульної сторінки виписаний цілий іконостас імен редакційної ради, від Валерія Шевчука починаючи. (Є серед них і Максим, який нічого про підготовку цього видання не знав! — а хтось може думати, що він був — інспіратором!). Мені приємно, що хоч це видання спонсороване моїми грішми, то все таки це — не самвидав, а видання, що мало критичну оцінку видавництва. Книжка має 391 сторінок плюс 6 рекламних сторінок від видавництва, і надрукована на доброму (хоч і досить тонкому) папері. Видавці додали від себе покажчик імен, який займає сторінки 385–391.

В швидкому попередньому перегляді моє око зловило вже досить значну кількість помилок — навіть в реклямі видавництва зробили помилку, бо замість "Гелікон" написали "Геліон" (на щастя, не на титульній сторінці!) Ця помилка саме в реклямі газети "Час", що досі була позначена як видавництво на попередніх книжках серії "Українська модерна література" — (ось так на Остаповій книжці є "Час", а на моїй "Гелікон"). Мушу сісти і систематично прочитати весь текст, та ще й з порівнанням до машинопису. Зокрема треба перевірити поважні огріхи, що їх я переловила, читаючи коректу. Маю надію, що це виправили. Але досі я ще не мала часу це провірити.

Не мала часу, бо... мала клопіт пару днів із комп'ютером. За порученням нашого комп'ютерного центру в Penn Law School, я привезла собі від них дискету нової анти-вірусної програми Нортон. З великим трудом заінсталювала її на своєму комп'ютері (знявши перед тим програму Мекафі). І ось Нортон рапортує мені, що знайшов вірус! Та ще й налякав мене словами: "Clean failed. Quarantine failed. Access denied." Я в паніці телефонувала пару разів до Максима, але його не було вдома. Щойно вчора ввечорі справа вияснилася. Після різних моїх експериментувань (за Максимовою порадою), я отримала повідомлення: "Action taken. Clean succeeded. Access allowed." Отже: I am back in business! Боялася, щоб вірус не зруйнував моїх величезних файлів на твердому диску — адже там і вся моя робота над ULE, і щоденник, і листування. Є там і цілі книжки — "Шекспірові сонети", "Автобібліографія", "Тихі розмови" — але це можна б навіть змазати, адже вже надруковане, пішло в світ. А от поточна робота могла б пропасти. Я щоправда, роблю періодичні back-up на ZIP і на окремі дискети, але не кожного тижня!

Середа, 3 жовтня 2001. 10:15 вранці.

Маю поважний клопіт з комп'ютером. Відколи заінсталювала програму Norton Antivirus почалися проблеми. Ось вже попереднього свого запису для щоденника не могла надрукувати. І те, що пишу тепер, мабуть також напевно не зможу надрукувати, та й взагалі питання, чи воно залишиться в пам'яті комп'ютера. Отже це свого роду експеримент Вчора могла ще читати свою електронну пошту, а сьогодні вже — ні. Отримую повідомлення такого змісту: "This program has performed an illegal operation and will be shut down". A Norton Antivirus Notification один раз каже мені: "Clean failed. Quarantine failed. Access denied", а потім міняє повідомлення на "Action taken. Clean succeeded. Access allowed". Чому? Що таке? Не маю поняття! Треба буде мені знову потелефонувати до Максима — не можу робити цього вдень, бо він зайнятий лекціями, та й зрештою вдень телефон дуже дорогий. Подзвоню ввечорі. А завтра поїду на PENN (домовилася на вечерю клюбу 25-літніх працівників університету разом з Марією і Раном) — при нагоді піду на консультацію до комп'ютерного відділу. Хоч ця справа, мабуть, вимагатиме, щоб хтось таки прийшов до мене додому і направив. Дуже це мені перешкоджає. Не можу навіть листа написати. Я собі подумала: адже в мене є ще старий комп'ютер в пивниці, де немає сполучення з інтернетом, але є програма MS-DOS і кирилиця на WordPerfect, до якої я звикла і можу швидко писати — але там немає принтера. Може мені варто купити другий принтер, сполучити його із старим комп'ютером і вживати його як друкарську машинку, зокрема в час, коли є комплікації з Windows 98 на новій моїй машині? Треба це мені перевірити.

Помер Роман Пазуняк. Вчора був парастас, сьогодні похорон. Зараз їду на цвинтар.

В мене на руках вже 39 примірників "Ключів до царства". Взялася я перевіряти, чи внесли поправки, що їх я робила при коректі в лютому. Так, внесли, але як! В кожному майже новонабраному рядку є помилка! Зокрема це стосується приміток, де бібліографічна точність особливо важлива. Це мені дуже прикро і досадно. Книжки видані в Україні вже мають погану репутацію і всі нарікають на велику кількість друкарських чортиків, але від такого серйозного видавництва серії "Модерна українська література" я сподівалася кращого. За таке недбальство — в нормальних умовинах — відповідального за помилки працівника повинні б навіть звільнити з роботи! Боже мій! "з того сі не стріляє", казав Остапові друкар у газеті, мовляв, нема чим перейматися. Але такі недбалі люди не тільки відстрашують потенційних інвесторів, а й можуть спричинити катастрофу на взір Чорнобиля!

Неділя, 7 жовтня 2001. 10 увечорі.

Америка сьогодні почала бомбардувати Афґаністан. Підготовка до війни велася вже від 11 вересня, отже це не було повною несподіванкою. Всетаки прикро. Війна завжди приносить великі жертви і рідко коли буває успішною і оправданою. Але мій пацифізм має і свої обмеження: якась реакція на терористичний напад мусіла бути — не можна дозволити терористам безкарно продовжувати свої напади. Бо це могло б їх тільки заохотити, або підтвердити їхню перевагу над цивілізованим світом. Але ці терористи — це не армія держави-ворога, це кількасот фанатиків, що готові пожертвувати собою в ім'я своєї ідеї-фікс — воювати з ними при помочі модерного літунства, далекострільних ракет, навряд чи можна. Поки уб'ють одного терориста, згине тисячі невинних людей... США скидають з літаків рівночасно і гуманітарну допомогу для біженців — мішки з харчами, позначені літерами USA, з додатком пропагандивних летючок. Прийшло мені на думку, що терористи можуть і цю допомогу обернути проти Америки: а що, якби вони затроїли якусь частину того харчу і сказали людям, що це мовляв Америка хоче їх потроїти такими харчами? Все можливе. Дай Боже, щоб обійшлось без більших комплікацій і повторних терористичних актів. Але всюди в США — збільшене поготівля: на летовищах довготривалі контролі, деякі багатолюдні заходи відкликані взагалі, багато всюди поліції і людей в уніформах, чого досі в Америці ніколи не було.

Я і досі не маю доступу до свого комп'ютера. Пишу це на старому комп'ютері, що стоїть у пивниці і на якому є тільки Word Perfect (з латинкою і кирилицею), але нема доступу до інтернету, електронної пошти і програми Windows. Як добре, що я нікому цього комп'ютера не подарувала: тепер бодай можу вживати його як друкарську машинку (хоч тут не маю принтера, отже не можу тексту надрукувати!) Між іншим, справжню стару ручну машинку до писання я також зберегла і маю — але я вже дуже давно на ній не писала. (Хоч на випадок справжньої потреби, якби не було, напр. електрики, можна б відсвіжити старі привички і старий досвід).

Сьогодні провела приємне пополудне у Віри Кліш. Вона запросила мене до себе "на буковинську кулешу" — але виявилося, що крім кулеші було ціле прийняття, з приставками включно. Та ще й була крім мене у гостях також Наталя Даниленко. Віра Кліш живе у вибагливій дільниці, недалеко від нашого Центру і Михайлівської церкви, в прегарній хаті, де з кожного вікна є чудовий вид і багато вільного простору довкола. Я навіть була здивована такою обстановкою, адже утримання такої хати — справа дуже коштовна. Сам податок там коштує майже 5 тисяч в рік. А утримання городу, травника? Віра потвердила, що вона думає над тим, чи їй не перенестися до якогось скромнішого помешкання. Тепер, після смерти чоловіка, вона живе там із сином і старою матір'ю. Але син хоче перенестись до центру міста, а мати — стара і хвора, довго вже, мабуть, не житиме. Чи зможе Віра сама дозволити собі на таку розкіш? І Віра і Наталя — цікаві інтелігентні жінки, з ними було багато тем до розмови. Отже я — як рідко коли — провела неділю не на самоті, а в приємному і цікавому товаристві.

Субота, 13 жовтня 2001. Доходить 4 год. по полудні.

Мають за годину-дві приїхати до мене Мотря, Андрій і Леся. Завтра з нагоди 50-ліття їхнього подружжя справляють Ані і Романові Максимовичам діти несподіванку: буде святковий полуденок в якомусь ресторані біля Флемінґтону, в Нью Джерсі. Я рада, що не мусітиму їхати сама, поїду автом з ними, а повернуся з Чайківськими, бо Андрій з Мотрею і Лесею хочуть переночувати другу ніч в Івана Голoвінського і від них повертатися додому, бо це ближче. Я одна з тих нечисленних живих ще гостей, що були присутні на цьому весіллі Максимовичів 50 років тому... Я мала добру волю запросити моїм гостям на обід додаткових гостей — їхніх знайомих, але сестри Вакуловські нині зайняті, а Яримовичів не було вдома, як я телефонувала. Харчів наварила я досить на 6 осіб, але буде тільки чотири. Нічого, менше клопоту з миттям посуду.

Від мого останнього запису в щоденнику — крім війни в Афґаністані, яка далі триває і ще довго триватиме — в центрі уваги був мій комп'ютер. Пробувала я отримати допомогу від нашого технічного департаменту на PENN, навіть була готова додатково заплатити, щоб хтось із них прийшов до мене додому. Пропонувала це делікатно, за посередництвом Рана, бо знала, що він раз мав такий досвід, і хлопець прийшов до нього направити йому комп'ютер, за що він дав йому сто доларів. Але виявляється, що тепер є певні загострення, бо можливо персонал надуживав такими "привілеями", а це — як-не-як- прямий шлях до корупції... Сказали мені: радо подивляться на мій комп'ютер, але я мушу привезти свій CPU на PENN — no house calls! Дали мені ще кілька інших телефонів (Computer-fixer et al.), aле всюди та сама відповідь: no house calls! Нарешті я вирішила пошукати в телефонній книзі за комерційною фірмою, що може прислати техніка додому. Зупинилася я на Omega Computers. Прийшов 22-літній хлопець, Matthew Yeomans, забрав мій апарат до себе, на другий день привіз його назад. Сказав, що знайшов три віруси і 126 випадків пошкоджених файлів! Взяв за свою роботу аж 380 дол.! Що мене трохи заскочило, але я заплатила. Але на другий день побачила, що маю далі проблему із своїм Word Perfect — не могла друкувати, діставала періодичні перестороги: Warning: No room on back-up drive, This program has performed an illegal operation etc. Потелефонувала я знову до Матвія і він на другий день прийшов. Пару годин ще мусів попрацювати, навіть брав консультації по інтернеті, але таки направив і що дуже мене втішило — не взяв додаткових грошей. Я з радости погостила його полуденком. Справа, виглядає, була в тому, що моя програма є програмою DOS, але директиви для принтера ідуть через Windows.

Неділя, 14 жовтня 2001. 9:45 увечорі.

Прийняття для вшанування 50-ліття подружжя Максимовичів відбулося в ресторані Harvest Moon Inn в Ringoes, New Jersey. Були там всі діти Максимовичів із своїми партнерами та дітьми, Іван Головінський з Наталкою, їхня дочка із чоловіком китайцем, свати Максимовичів Григоровичі, Білики, Чайківські — Люда, Зенко, Юрко з Анітою та Данилком і ми з Лесею, Мотрею і Тимошем. Цей заїзд, у гарній околиці, з плеканим (певне спеціяльно до весільних фотографій!) городом і знаменитим харчем напевно коштував неабиякі гроші — але несподіванка вдалася, гості були задоволені, не кажу вже про соленізантів.

Леся була б радо залишилася в мене на пару днів — але з уваги на непевну ситуацію — вирішили, що повертатися їй самій поїздом — рисковно, отже вона повернеться з Мотрею і Андрієм автом вже завтра. Я їй пропонувала, щоб залишилася до 4 листопада (я пляную в цей день зробити гостину в себе вдома з нагоди появи "Ключів до царства") але під умовою, що Андрій і Мотря приїдуть на цей день до мене і потім заберуть її додому автом. [Про книжку я нічого їм не казала, але заповіла тільки гостину — а що це вже в листопаді, то вони певне думають, що воно пов'язане з моїми уродинами!]

Повернувшись під вечір додому, я потелефонувала до Трофименків, бо хотіла довідатися, чи їм підходить дата 4 листопада. Так, підходить. Але при тій нагоді я довідалася надзвичайно прикру новину: Славко має рака! і то вже в досить заавансованій стадії, на костях! Виявляється, що вже п'ять років тому відкрили в нього рака на простаті, він брав радіяцію і виглядало, що все зникло. Тим часом тепер недавно відкрив він на шиї ґулю, пішов на провірку і виявилося, що є метастази на ребрах, на шиї... Бере хемотерапію, 23 жовтня матиме операцію... Говорив він дуже спокійно, раціонально, реально, з поміркованим оптимізмом. Мовляв, вилікувати це зовсім — неможливо, але можна стримати швидкість процесу... Хотів би дожити до конференції присвяченій його хемічним винаходам, що запланована, здається на 2002 чи 2003 рік... Дуже мені його жаль, добра, приязна він людина.

Корогодський прислав мені вже не тільки 127 примірників книжки, але також аудіо-касету із записом презентації в Києві 20 вересня. На касеті чути ремарки Тарнашинської, Шевчука, Ліни Костенко і ще один голос незнайомого мені чоловіка. Не має голосу Пахльовської, хоч, як писав Максимові Марко Павлишин, вона нібито також щось говорила. Тарнашинську і Шевчука чути виразно, Ліну чути гірше, є якийсь гамір довкола — вона мабуть не говорила до мікрофону. Найцікавіший для мене виступ Шевчука, бо він вказує на те, що він мою книжку справді таки прочитав. Цікаво, що його увагу привернули такі речі як Євгенія Ярошинська, відносини між Лесею Українкою та її мамою, Ірина Вільде, рецензії на Нижанківського, Руденка — сказав чимало добрих слів під моєю адресою, хоч додав, нібито, ложку дьогтю проти фемінізму... Костенко говорила передусім про себе (вона прийшла пізніше, повертаючись з Оксаною з цвинтаря, отже ще під враженням недавньої смерти чоловіка). Книжку вона, очевидно, побачила вперше щойно на презентації, отже не могла нічого про неї сказати. Але — що мене приємно заскочило — сказала, що вона колись хотіла перекладати Шимборську, а потім раз прочитала в "Сучасності" мої переклади, і вони їй так сподобалися, що вона, нібито, сказала собі: вже не треба, бо вже є добрі переклади. Ну, я знаю що в Україні появилася ціла книжка перекладів із Шимборської — і це вже було після появи моїх у "Сучасності", але мене туди не включили — видно не всім ці переклади так сподобалися, як Ліні. Увага таких людей як Шевчук і Костенко — це велика для мене честь. Тим більше, що в їхніх виступах не було якихось надуманих і перебільшених суперлятивів — потрактували мене серйозно і приязно.

Натомість дуже неприязно і злосливо написали в "Книжник-review" про Остапові переклади Шекспірових сонетів. Це в номері 17 (26) за вересень 2001. Автором рецензії є Уляна Глібчук і назвала вона її "Чому йому з інфекцією жить..." Я собі подумала: добре, що Остап уже не живе, бо прочитавши цю рецензію, він міг би був дістати атак серця! А ще при його хронічній невідпорності на критику! Чого варте таке перше злосливо-саркастичне речення: "Зовсім зле, коли білялітературні генії всерйоз беруться за класиків". Глібчук говорить і про графоманію, і про сверблячку притулитися до вічного, і про смертельне замучування сонетів Шекспіра... Попалося і видавництву за "тиражування потворності". Все це, очевидно, за "мовні промахи" — і ілюстроване автентичними цитатами особливо кострубатих Остапових конструкцій. Книжник-рев'ю має взагалі іронічно-насмішливу настанову, вони не одну вже книжку викпили. Цікаво, що напишуть про інші видання Мостів, що їх я їм вислала була разом із Шекспіровими сонетами? Але я не боюся за себе: воліла б щирий відгук молодого серемудрого зазнайства — нехай із кпинами, нехай і з критикою! — як тотальну мовчанку, ігнорування, недобачування.

От сьогодні приклад: Під вечір потелефонував Собчук. Він тількищо дістав примірник книжки "Незабутні роки", прочитав її, із здивуванням відкрив низку моїх матеріялів в цій книжці і хотів мені висловити своє признання. А я на це зареагувала зовсім для нього несподівано: мовляв, треба було аж 14 років, щоб він прочитав мої речі в цьому гімназійному збірнику! І висипала на нього цілу низку моїх негативних думок про неувагу нашої інтелігенції, зокрема в діяспорі, до справ культури, до літератури, до україномовної преси, до книжок взагалі. Про те, що всі деклямують проти русифікації України, а самі не підтримують ні видавництв українською мовою, ні україномовного театру. Сам Іван — хоч і робить добру роботу, помагаючи сиротам в Україні, нічого українською мовою не читає, а доказом того сам факт, що навіть книжку про власні гімназійні роки в Зальцбурґу він прочитав (а може тільки переглянув!) аж тепер — а книжка ж видана ще 1987 року! Він, як виявилося, навіть "Свободи" не передплачує! Факт, що мої добре-ситуовані, заможні гімназійні колеги навіть на гімназійних з'їздах не зацікавлені в тому, щоб купити якусь мою книжку і підтримати моє видавництво, нехай навіть тільки з товариської солідарності, — дуже вимовний. Винятки є, очевидно, але вони тільки підкреслюють загальний стан. Я це вже нарешті зрозуміла, і тепер принципово не буду роздаровувати книжок малозацікавленим людям — нехай мені ніхто не робить ласки, що прийме книжку в дарунок і не читатиме її! Я робитиму дарунки тільки тоді, як це мені буде вигідно (от замість купувати якийсь дарунок на сьогоднішню гостину, я подарувала Ані і Романові "Ключі до царства" — це буде їм несподіванка, а Роман може навіть і прочитає книжку, бо це статті, а не поезії!) — даруватиму в діяспорі тільки вибірково — рецензентам, журналам, або як дарунок при нагоді гостини, а видання Мостів посилатиму в Україну — бо там читачів ще є порівняно досить багато! В діяспорі треба людей примушувати, щоб книжку таки купували — тоді вони її може навіть і читатимуть. От пляную гостину, що буде пов'язана з презентацією "Ключів". — Але маю намір подарувати книжку тільки Софійці Геврик — їй я зобов'язана за те, що вона завезла була гроші Корогодському, отже допомогла здійснити це видання. Маю надію, що витримаю у цій постанові — бо при попередніх гостинах я не тільки частувала своїх гостей напоями і наїдками, але ще й обдаровувала їх книжками! Поганий прецеденс — від того треба себе відзвичаїти!

Цими днями поболюють мене крижі — вже кілька ночей сплю з електричною подушкою. Трохи це мене журить. Теж і коліно пару днів тому наново нагадало про себе. [Хоч я приймаю регулярно glucosamine — і досі це мені дуже помагало — я навіть про коліно забула — вся моя увага була на покручених пальцях правої ноги!] Ну, може пройде. Але воно, очевидно, заважає в щоденному побуті. Андрій і Мотря також мають різні проблеми і ледве ходять. Та й піднести їм якусь торбу чи валізку трудно і навіть небезпечно. Я бачила з яким трудом вони вибиралися з авта, коли приїхали до мене... Ну, що робити. Треба жити з власними обмеженнями. Дійшли ми всі до такого віку і стану, що треба дякувати долі за кожний прожитий день, навіть якщо він не позбавлений фізичного болю.

Субота, 20 жовтня 2001. Доходить 8 год. вечора.

Не зважаючи на біль у крижах (що налякав мене не на жарт і я почала приймати Motrin, щоб себе рятувати!) я сьогодні поїхала до Дженкінтавну і купила не тільки вино, але — в іншій, очевидно, крамниці — фіранки до пивниці. Добре час до часу запрошувати гостей: тоді є нагода подивитися на власну хату критичним оком, почистити дещо і поправити. Тому що я запросила велику кількість осіб (понад 40 — але напевно прийде тільки частина їх) — прийшло мені на думку, що треба привести до ладу також і "rec-room" в пивниці. Там, правда, стоять пачки з книжками Мостів, але я їх прикрила, деякі зайві речі винесла, а фіранки — випрала. Але, виправши, переконалася, що вони старі і погані і їх треба викинути — і от сьогодні поїхала і купила нові і вже навіть їх повісила! Вперше за все моє життя пляную гостину... з паперовими тарілками і горнятками!! Сили не маю мити посуд після гостини, бо це взагалі вимагає додаткової праці — зносити тарілки до кухні, складати їх на столі ітд. — а там мало місця і це дуже справи ускладнює! На старість треба собі справи упрощувати — елегантна гостина з японською порцеляною і кристалевими склянками вже мені не під силу (особливо при багатолюдній гостині!). Вистане, як підготую і поставлю на столи харчі і приставки і напої — гості нехай обслуговують себе самі.

Харчі, очевидно, мушу готувати поступово. Біґос і пиріжки з м'ясом і капустою я вже приготовила і заморозила. Зроблю городину з мачанкою, мішаний сир з горішками, бурякову салату, рибу по грецьки, шинку і кабанос. З напоїв маю коньяк, скач, водку, джин, вина. Треба ще докупити пиво, кока-колу, тонік, клаб-соду. Не пляную нічого пекти — може хтось з гостей принесе якийсь пляцок? Як ні, доведеться щось готове купити, або обмежитись якимись тістечками чи андрутами.

Вчора була на PENN — запросили мене на полуденок із нашим колишнім шефом — Річардом Слоном. Обідали ми в оригінальному і досить дорогому ресторані "Pod" — що його модерна психоделічна атмосфера мені не подобалася, але де харч був дуже смачний і своєрідний. Отже я провела день у товаристві: були на полуденку, крім Слона, Ран і Мариля, Синтія і Пет Калаган. Потім я ще пішла на пару годин до бібліотеки Ван Пелт і провела дві години, переглядаючи два томи Contemporary Authors, Permanent edition. — Не знайшла в цих двох томах ні одного українського письменника — але чужі автори там були, напр. Ахматова, Ґомбровіч.

Написала вчора два листи в справах НТШ-А. А зараз треба мені написати нарешті Корогодському.

П'ятниця, 26 жовтня 2001. Доходить полудне.

З трепетом душі слухаю вістей. Війна в Афґаністані загострена, в самій Америці є випадки захворювань (а навіть смертей!) на Anthrax (що, як бачу з українських газет, називається "сибіркою" або "сибірською язвою"). Білий порошок тієї сибірки пересланий поштою на адреси телевізійних коментаторів і сенаторів, наразив на хворобу кількох працівників пошти і урядовців конґресу. Тисячі людей проходять медичні обслідування, шириться паніка. I'll show you fear in a handful of dust, мовляв Еліот. Є побоювання, що терористи можуть застосувати не тільки бактеріологічну, але і ядерну зброю. Кілька літ тому один автор написав був пророчу статтю про неминучий "зудар цивілізацій", маючи на увазі мусулманський і християнський світ. А мені здається, що це зудар модерного світу із середньовічним фанатизмом. Як можна збройно поборювати людей, які "джіхад" вважають шляхом до царства небесного? Турбує також факт, що з уваги на війну і небезпеку тероризму, помітна явна цензура вістей. Бритійське BBC, як звичайно, інформує цікавіше і повніше. Картин війни небагато, але контраст між американськими найновішого випуску бомбардувальниками і кіннотою т.зв. північного афґанського аліянсу (новоспеченими союзниками США), що немов зійшли із кадрів Довженкового фільму — вражаючий. Страх перед сибіркою шириться і в Европі, були вже випадки в Україні і в Росії. Очевидно тут не обходиться і без фальшивих алярмів — але тепер за того рода жарти гостро карають. Вся ця ситуація має далекойдучі політичні імплікації. Росія раптом стала майже союзником США... [Вони, мабуть, раді тому, що не тільки вони, але й Америка ламатиме собі зуби на горах Афґаністану...]

Я недавно закінчила величезну книгу Босвела про Джансона. Давно хотіла це прочитати — адже це класик, що на нього всі покликаються, це — чи не перша книжка того жанру — критичних дослідчих біографій. Здається мені, що Самюель Джансон — енциклопедист, автор першого словника англійської мови, біографій англійських поетів і різних інших книжок, який за життя був чи не найславнішим інтелектуалом Англії — сьогодні завдячує свою славу майже виключно цій біографії Босвела. Книжка цікаво скомпонована, переплетена листами, сконцентрована на думках і афоризмах Джансона, з деякими біографічними додатками і не позбавлена критичного погляду. Босвел вряди годи висловлює власну думку на різні справи, коли він не погоджується з Джансоном. Вступ від видавництва каже: "Boswell's book is more modern, to the reader of today, than many a modernistic novel of last year..." Ну, це перебільшення. Зокрема сьогоднішнього читача дивуватимуть і будуть йому зовсім незрозумілі алюзії до грецьких і римських поетів (та ще й з цитатами в оригіналі!) і суперечки на тему хто ліпший: Гомер чи Вергілій? (с.743)

Кілька цитат для запам'ятання і майбутнього вжитку: (The Life of Samuel Johnson, L.L.D. by James Boswell, Esq. NY: Modern Library, n.d. 1200 p.)

"If a man does not make new acquaintance as he advances through life, he will soon find himself left alone. A man, Sir, should keep his friendship in constant repair." p. 180)

"On Johnson's Dictionary" (complimentary epigram by Peter Garrick)":

Talk of war with a Briton, he'll boldly advance,
That one British soldier will beat ten of France:
Would we alter the boast from the sword to the pen,
Our odds are still greater, still greater our men;
In the deep mines of science though Frenchmen may toil,
Can their strength be compar'd to Locke, Newton, and Boyle?
Let them rally their heroes, send forth all their pow'rs,
Their verse-men and prose-men, then match them with ours!
First Shakespeare and Milton, like Gods in the fight,
Have put their whole drama and epick to flight;
In satires, epistles, and odes, would they cope,
Their numbers retreat before Dryden and Pope;
And Johnson, well-arm'd like a hero of yore,
Has beat forty French* and will beat forty more!'

[*the number of the French Academy employed in settling their language] p. 180.

"...being in a ship is being in jail, with the chance of being drowned" (p. 211)

"At this time the controversy concerning the pieces published by Mr. James Macpherson, as translations of Ossian, was at its height. Johnson had all along denied their authenticity; and, what was still more provoking to their admirers, maintained that they had no merit." (p. 240).

"He recommended to me to keep a journal of my life, full and unreserved. He said it would be a very good exercise, and would yield me great satisfaction when the particulars were faded from my remembrance. ... He counselled me to keep it private, and said I might surely have a friend who would burn it in case of my death. From this habit I have been enabled to give the world so many anecdotes, which would otherwise have been lost to posterity. I mentioned that I was afraid I put into my journal too many little incidents. Johnson. "There is nothing, Sir, too little for so little a creature as man. It is by studying little things that we attain the great art of having as little misery and as much happiness as possible." (p. 263).

He told me that he had twelve or fourteen times attempted to keep a journal of his life but never could persevere. He advised me to do it. "The great thing to be recorded, (said he) is the state of your own mind; and you should write down every thing that you remember, for you cannot judge at first what is good or bad; and write immediately while the impression is fresh, for it will not be the same a week afterwards." (p. 440).

Johnson: "Sir, a woman's preaching is like a dog's walking on his hind legs. It is not done well; but you are surprised to find it done at all." (p. 279).

He talked of the heinousness of the crime of adultery, by which the peace of families was destroyed. He said: "Confusion of progeny constitutes the essence of the crime; and therfore a woman who breaks her marriage vows is much more criminal than a man who does it. A man, to be sure, is criminal in the sight of God; but he does not do his wife a very material injury, if he does not insult her... A wife should study to reclaim her husband by more attention to please him..." (pp. 337–338)

"... a decent provision for the poor is the true test of civilization. — Gentlemen of education, he observed, were pretty much the same in all countries; the conditions of the lower orders, the poor especially, was the true mark of national discrimination." (p. 383)

"I will do you, Boswell, the justice to say, that you are the most unscottified of your countrymen. You are almost the only instance of a Scotchman that I have known, who did not at every other sentence bring in some other Scotchman." (p. 455)

He had long before indulged most unfavorable sentiments of our fellow-subjects in America. For, as early as 1769, I was told by Dr. John Campbell, that he had said of them, "Sir, they are a race of convicts, and ought to be thankful for any thing we allow them short of hanging." (p. 505)

"Sir, Hell is paved with good intentions." (p. 532)

"Knowledge is of two kinds. We know a subject ourselves, or we know where we can find information upon it. When we enquire into any subject, the first thing we have to do is to know what books have treated of it..."(p. 535)

Boswell.. you are not of opinion with some who imagine that certain men and certain women are made for each other: and that they cannot be happy if they miss their counterparts. Johnson. "To be sure not, Sir. I believe marriages would in general be as happy, and more often so, if they were all made by the Lord Chancellor, upon a due consideration of the characters and circumstances, without the parties having any choice in the matter." (p. 599).

...he uniformly adhered to that strange opinion which his indolent disposition made him utter: "No man but a blockhead ever wrote, except for money." Numerous instances to refute this will occur to all who are versed in the history of literature. (p. 623)

Johnson: "You may translate books of science exactly. You may also translate history, in so far as it is not embellished with oratory, which is poetical. Poetry, indeed, cannot be translated; and, therefore, it is the poets that preserve language; for we would not be at the trouble to learn a language, if we could have all that is written in it just as well in a translation. But as the beauties of poetry cannot be preserved in any language except that in which it was originally written, we learn the language." (p. 633)

"There are ten genteel women for one genteel man, because they are more restrained. A man without some degree of restraint is insufferable; but we are all less restraind [sic] than women." (p. 643)

"You are much surer that you are doing good when you pay money to those who work, as the recompence of their labour, than when you give money merely in charity." (p. 644)

"Johnson is the most common English formation of the sirname from John; Johnston the Scotch" [Boswell footnote, p. 680]

Dr. Johnson maintained, that "If a man is to write A Panegyrick, he may keep vices out of sight: but if he professes to write A Life, he must represent it really as it was"... "a man's intimate friend should mention his faults, if he writes his life." (p. 718).

Johnson: "There must be a diseased mind, where there is a failure of memory at seventy. A man's head, Sir, must be morbid, if he fails so soon." (p. 741)
"It is a man's own fault, it is from want of use, if his mind grows torpid in old age." (p. 782).

He had always been very zealous against slavery in every form... His violent prejudice against our West Indian and American settlers appeared whenever there was an opportunity. Towards the conclusion of his "Taxation no Tyranny", he says, "how is it that we hear the loudest yelps for liberty among the drivers of negroes?"

"It must be agreed that in most ages many countries have had part of their inhabitants in a state of slavery; yet it may be doubted whether slavery can ever be supposed the natural condition of man. It is impossible not to conceive that men in their original state were equal; and very difficult to imagine how one would be subjected to another but by violent compulsion. An individual may, indeed, forfeit his liberty by a crime; but he cannot by that crime forfeit the liberty of his children." (p. 748)

"No man is by nature the property of another" (p. 749)

He found fault with me for using the phrase to make money. "Don't you see (said he) the impropriety of it? To make money is to coin it; you should say get money." (p. 744).

порада дівчині, що поїхала закордон: "Let her review her journal often, and set down what she finds herself to have omitted, that she may trust to memory as little as possible, for memory is soon confused by a quick succession of things; and she will grow every day less confident of the truth of her own narratives, unless she can recur to some written memorials" (p. 759)

"No rational man can die without uneasy apprehension" (p. 809)

"I would rather be attacked than unnoticed. For the worst thing you can do to an author is to be silent as to his works." (p. 860).

"Sir, (said he) do not appoint a number of guardians. When there are many, they trust one to another, and the business is neglected. I would advise you to choose only one; let him be a man of respectable character, who, for his own credit, will do what is right; let him be a rich man, so that he may be under no temptation to take advantage; and let him be a man of business, who is used to conduct affairs with ability and expertness, to whom therefore, the execution of the trust will not be burdersome." (p. 876)

Босвел намовляє Джонсона поїхати до Ірландії, щоб побачити Дублін. "is not the Giant's-causeway worth seeing? Johnson: "Worth seeing? yes; but not worth going to see." (p. 883)

"He that outlives a wife whom he has long loved, sees himself disjointed from the only mind that has the same hopes, and fears, and interest; from the only companion with whom he has shared much good or evil; and with whom he could set his mind at liberty, to retrace the past or anticipate the future. The continuity of being is lacerated; the settled course of sentiment and action is stopped; and life stands suspended and motionless, till it is driven by external causes into a new channel. But the time of suspense is dreadful." (p. 890)

"He that lives, must grow old; and he that would rather grow old than die, has God to thank for the infirmities of old age." (p. 1014)

"Resolve not to be poor: whatever you have, spend less. Poverty is a great enemy to human happiness; it certainly destroys liberty, and it makes some virtues impracticable, and others extremely difficult." (p. 1014)

"Sir, (said he,) two men of any other nation who are shewn into a room together, at a house where they are both visitors, will immediately find some conversation. But two Englishmen will probably go each to a different window, and remain in obstinate silence. Sir, we as yet do not enough understand the common rights of humanity." (p. 1035)

"Sir, there is no settling the point of precedency between a louse and a flea." (p. 1035 — на питання хто з двох підрядних поетів ліпший)

"...the best plan for the government of India is a despotick governour; for if he be a good man, it is evidently the best government; and supposing him to be a bad man, it is better to have one plunderer than many. A governour, whose power is checked, lets others plunder, that he himself may be allowed to plunder; but if despotick, he sees that the more he lets others plunder, the less there will be for himself, so he restrains them; and though he himself plunders, the country is a gainer, compared with being plundered by numbers." (p. 1050)

"If your house be like an inn, nobody cares for you. A man who stays a week with another, makes him a slave for a week." (p. 1055)

Джансон студіював в Оксфорді, але не здобув диплому. Гонорові ступені маґістра і доктора дістав в нагороду за свої здобутки в науці. Жив він від 1709 до 1784 року, тобто помер на 75 році життя. Книжка, очевидно, віддзеркалює мову і стиль доби. Чимало слів сьогодні маловживаних і не зовсім зрозумілих, напр. що таке animadverted? Але ось, поглянула до Вебстера і збагатила свій словник: animadversion = a critical, censorious remark, adverse criticism (implies criticism prompted by prejudice or ill will); animadvert = to pay attention to censure [animum advertere = turn the mind to].

Завтра їду поїздом до Нью Йорку на засідання управи НТШ-А. Доведеться мені вийти з дому перед 8-ою, щоб встигнути на 12-ту. Поїду автом до Мелроз, тоді підміським поїздом до головної станції на 30-ій вул. Від Pennа. станції в Н.Й. візьму таксі. І таким самим шляхом повернуся. [Квитки вже купила, бо вчора мала візиту в нового свого ґінеколога — молоде якесь дівча, називається Ліза Бауте — це замість моєї Мішель Батістіні, яка загинула в автомобільному випадку!] — отже вступила на станцію і купила квитки, що забрало більше як пів години чекання в черзі!) Якби їхала зі Славком взяла б зі собою книжки, що їх передав Рудницький, та й товстий том Пахльовської, щоб показати там, бо в моєму звіті є перша офіційна пропозиція на видання англомовного перекладу. Але я не можу надто себе обтяжувати — і так мушу брати низку паперів, в тому числі і автореферат Пахльовської, який їм і залишу для ближчого обзнайомлення. Італійської мови ніхто там і так не знає, отже продемонструвати цей товстий том треба б тільки для ефекту — мовляв, яка це велика і солідна книжка. Ну, буде нагода теж і наступного разу, бо про книжку Пахльовської буде ще мова не один раз. Славко у вівторок пройшов операцію — на другий день мені телефонували. Маю надію, що він прийде до норми і ще не раз зможе поїхати автом до Нью Йорку (а може і до Торонто?)

[Між картками щоденника в цьому місці вкладений текст запрошення на товариську зустріч і гостину 4 листопада 2001 року о 2-ій пополудні, з нагоди появи книжки "Ключі до царства". Текст запрошення включає репродукцію карикатури з журналу "Лис Микита" з жовтня 1981 року п.н. "Світовий терор"].

Понеділок, 5 листопада 2001. 10:30 зранку.

Вчора відбулася моя велелюдна гостина. Не всі запрошені гості прийшли (на щастя!, бо запросила трохи за багато людей!) — всетаки було гостей 27 осіб. Прибули: Трофименки, Кохани, Онишкевичі, Геврики, Андрейчики, Заліпські, Волчуки, Яримовичі, Вакуловські, Даниленки, Максимовичі (це по дві особи) і по одній: Надя Петрик, Галина Клюк, Олег Тритяк, Віра Кліш, Зеня Черник. Були запрошені, але не прийшли: Біланюки (виїхали на тиждень до Бостону), Чайківські (Люда зломила руку), Віра Лащик і Кіпи (померла Вірина і Оксанина мама), Андрій, Мотря і Леся з Ровд Айленду (ну, я їх насправді таки не сподівалася, бо недавно тут були, а це їм далеко і дуже трудно), Мирослав Лабунька (казав, що від смерти Марійки нікуди в гості не ходить), Іван і Наталка Коропецькі (він — примхливий і вже деякий час удає "ображеного" за те, що я розмовляла не з ним, а з Біланюком після того як Олекса повернувся з Києва, полагодивши мою справу із Стратілатом), Рената Тритяк (поїхала до хворої мами до Торонто), не прийшли і не відгукнулися на запрошення Наталя Пазуняк, Дора Горбачевська, Ірена Рудницька. Ще мала я намір запросити: Соню Слюзар, Захарчуків і Ізу Каплана — але налякалася надто великого числа гостей.

Харчів накупила і наготовила я за багато. Рибу по грецьки варила двічі, бо здавалося мені, що перша — приготовлена в п'ятницю — була за суха і занадто поперчена — і я в паніці поїхала знову до крамниці, купила нову свіжу рибу і приготовила її в суботу. Ця риба і біґос мали найбільший успіх. Залишилося багато шинки й ковбаси і я частину цього харчу заморозила. Хоч гостина була на паперових тарілках і Галина Клюк трохи допомогла мені, збираючи їх до сміття, то всетаки я вже і вчора ввечері кілька годин, і сьогодні вранці добре втомилася, приводячи все до ладу. От і тепер — робота ще не закінчена, крісла ще стоять у вітальні, ще чимало посуду треба поставити на місце — але я мусіла вже собі сісти, бо не можу так довго бути на ногах. Та й саму підготовку гостини робила я кілька днів, розділяючи свої сили. (На тому значно скористала моя бібліографічна робота, бо відпочиваючи від фізичного зусилля, я сідала за комп'ютер до своєї ULE70).

Гості домагалися якоїсь програми, самі навіть заініціювали її: Надя Кохан прочитала мій вірш "Де твій читач, поете-еміґранте", а Лариса Онишкевич розповіла і продемонструвала, як то вони із Славком Трофименком поставили були в 1972 році дотепний скеч-шарж до теми мого вірша "Запрошення". На прохання Волчука, підтримане іншими гістьми, я продемонструвала їм на аудіо-касеті виступи Тарнашинської і Шевчука на презентації "Ключів до царства", що відбулася в Києві. Шевчука слухали з помітним зацікавленням, реагували сміхом і полемічними запереченнями. Голос Ліни Костенко записаний дуже невиразно вже не слухали — це вже було занадто довго. Але я ще раніше прочитала їм для розваги віршик Діми, що його вона мені недавно прочитала по телефону ("В моїм житті настали зміни: нема зубів, болять коліна. В моїм житті настала осінь, а жити хочеться і досі, піти в кіно чи до театру, підфарбувати смуток — жартом, часом і віршик написати — така вже звичка: віршувати!") дотепний з інтернету англомовний фейлетон про старих сеніорів та дуже цікавий уривок з листа від Валерія Гайдабури, де він описує премієру 20 жовтня в Києві Шекспірового "Отелло" — де головний актор Анатолій Хостікоєв виступає схарактеризований на Бен Ладена, а військове оточення (за одягом) на арабів, і де герой часто говорить і молиться арабською мовою.

Віра Кліш зайнялася розпродажжю книжок і вторгувала видавництву "Мости" понад 400 доларів. Отже приємне, пов'язане з корисним. Хоч якби це була не приватна моя гостина, а спонсорована видавництвом — то вона була б дефіцитною, бо прийняття напевно коштувало більше від цих приходів... Але моя ціль: дати змогу собі та іншим зустрітися в інтелігентному товаристві, а при тому зробити трохи рекляму книжці, стимулювати людей, щоб не забували і про справи української культури.

Нанесли мої гості квітів! Маю щось із шість різних букетів, а ще й сама — напередодні — купила свіжі гвоздики!

Славко Трофименко виглядає дуже погано. Він не тільки не похудів (що в його випадку дуже було б побажано!), але навпаки: розпух, напучнявів, полисів. Не знаю, чи це від хемотерапії чи радіяції — вони про це не говорять — але вигляд у нього дуже нездоровий і я ним дуже турбуюся. Правда, нарікає він тільки на ще не зовсім зажилу рану на шиї, де йому вирізували якийсь тумор, але це, напевно, не головна його проблема. Рак, мабуть, розпустив уже метастази в організмі і з ними боротися нелегко.

Марта Бліхар прислала мені фотографії з презентації "Ключів" у Києві. Є там серед виступаючих також Оксана Пахльовська. Дуже мені жаль, що її виступу нема на аудіо-касеті — це зробило б мені особливу приємність. Мені дуже цікаво, що саме вона говорила — бо ж мусіла говорити не про книжку (яку на презентації напевно побачила вперше) — але, мабуть, про нашу зустріч в Урбані. Я недавно послала їй офіційного листа з прилогами від НТШ-А (мій звіт, де вперше пропоную переклад її літературної цивілізації, правильник видавничої комісії, копію мого листа до рекомендованої нею Мар'яни Прокопович) — але особистого обміну листами ще між нами не було, відколи вона повернулася з Києва до Італії.

П'ятниця, 9 листопада 2001. Перед полуднем.

Як follow-up до моєї гостини, я передучора і вчора поїхала до запрошених гостей, що не могли до мене прийти, з квітами, біґосом, пивом, печивом. В середу була я в Люди і Зенка. Люда має не одну руку зломану, а дві! Руки не в ґіпсі, а мають заложені залізні штаби. Пальцями може рухати, але не може сама ні вдягнутися, ні навіть тримати слухальце від телефону. Має щастя, що Зенко з нею і може їй допомогти. Якби це сталося мені, що я зробила б? Це мене не на жарт налякало! Адже трапилося їй це на проході — впала, зашпортавшись! А я недавно, ідучи від підземки, також несподівано впала! Тільки на щастя, в мене обійшлось без більших комплікацій! Вчора поїхала я до Віри. Віра має кілька днів вільного у зв'язку з похоронами мами, взялася до порядків в хаті, прала і прасувала фіранки. Я привезла зі собою і прочитала їй уривок із свого щоденника — запис про День Подяки 1989 року і гостину в її хаті, де є кілька речень і про її маму. Я знала, що їй це буде приємно почути. Це вперше, що я комунебудь читала якусь сторінку з мого щоденника. Ніхто навіть в родині нічого не читав (за винятком надрукованого уривку про Лободовського).

Вже більше як рік передплачую "Кур'єр Кривбасу", але досі тільки переглядала зміст. За минулих пару тижнів я зібрала кілька чисел разом і нарешті мала змогу прочитати "Таємниці кохання Володимира Винниченка" — документальну розповідь Надії Миронець про Винниченковий роман з Люсею Гольмерштейн, розповідь переплетену автентичними листами, що збереглися в Центральному державному архіві України (понад 660 аркушів! фонд Но.1823). Людмила Максимович, замужем Гольдмерштейн, була вже матірю донечки Олі, але жила відокремлено від чоловіка. В 1908 році їй було 30 років, Винниченкові — 28. З Винниченком була вона на Капрі, в Женеві, потім в Парижі. Завагітніла, хотіла позбутися небажанаої дитини, жила у великих недостатках, навіть плянувала самогубство. В листопаді народився хлопчик, Володя. З дітьми поїхала до Парижа, до Винниченка, і тут, у загадкових обставинах немовлятко померло. А саме в тому часі Винниченко написав п'єсу "Мементо", де в діялогах віддзеркалені майже дослівно відносини між ним і Люсею, і яка кінчиться навмисним убивством дитини. (Щось подібне, пригадую, є і в "Записках кирпатого Мефістофеля"?) Відносини між ним і Люсею дуже загострилися (цікаво, що там у Франції, в їхньому близькому колі є і Марія Юркевич з родиною, яка, як видно з тексту, обвинувачує Винниченка у смерті дитини), але згодом ці відносини наново наладнуються і роман продовжується (паралельно, очевидно, з іншими романами Винниченка, зокрема із майбутньою його дружиною Розалією Ліфшиць). Частини цієї документальної розповіді викликають дуже негативну реакцію до Винниченка, як людини, але водночас і подив, бо, як у першому ефектовному реченні каже Надія Миронець: "Жінки Володимира Винниченка любили. Любили віддано і відчайдушно..." Факт, що десь в архівах України є такі фантастичні матеріяли — дуже цікавий. Шкода, що Григорій Олександрович вже, мабуть, про це не довідається... А також досадно, що ось в журналі "Слово і час" друкуються уривки з Винниченкового щоденника і редактор публікації Ганна Сиваченко каже про Марію Юркевич, що це "особа не встановлена" і аж я з діаспори мушу подавати ці дані. Невже редактор Винниченкового щоденника не читає інших, друкованих в Україні, Винниченкознавчих матеріялів?

В "Кур'єрі Кривбасу" прочитала я також роман Валерія Шевчука "Кросворд" — але ще чекаю на закінчення. Шевчук такий продуктивний автор, що майже в кожному журналі з України, друкується якийсь новий його роман. Трохи мені занадто Шевчукової "бароковости" — я воліла б щось більше сучасне і модерніше. Сам він тої своєї бароковости свідомий: в одному місці, напр. каже "По-бароковому сказано, правда? І не дивно, бо я цілий вік сидів у барокових текстах, отож звідтіля такого способу художнього бачення світу й набрався". Шевчук, як рідко хто з українських письменників, високоосвічений та інтелігентний автор, і мова його — цілюща криниця.

"єдність протилежностей" = "непередбачені сюрпризи" = "забаги старого гріховоди" = "Людина в своїх пристрастях не завжди жалюгідна, але її пристрасті завше жалю гідні. І не даремно в цій позиції слова пишуться окремо, бо, з'єднуючись, складають цілком інші поняття. Отож людину належить не судити (що вона, мовляв, жалюгідна), а жаліти, бо вона таки жалю гідна. Але жалю гідне — це не раз смішне і неважливе, — от чому молоді скаляться, коли стара людина виявляє почуття, котрі входять у їхню молодечу прерогативу." (КК, 141, с. 25–26).

Дуже цікаві також у "Кур'єрі Кривбасу" матеріяли Ігоря Костецького. Полеміку довкола його "афери" з "Сучасністю" добре пам'ятаю — це не єдиний випадок, коли ліберальність "Сучасности" була поставлена на іспит (справа друку книжки Снєгірьова — другий такий випадок — але на щастя, в моїх очах, журнал регабілітувався фактом, що пізніше таки надрукував мою рецензію з усіми критичними пілюлями під власною адресою).

Лариса, приїхавши на гостину, привезла зі собою факс-машину, це, мовляв, від НТШ-А. Я їй сказала, що цього не прийму і тепер маю клопіт. Адже я вже маю факс на своїм комп'ютері, тільки від останнього ремонту, не вмію правильно його вживати.

Середа, 14 листопада 2001, 9:00 вечора.

В "Книжник Review" (но. 21 (30) за листопад є на сторінці 4-ій колонка, що називається "Резонанс-рейтинг новинок: Чудова сімка 7 (за версією експертів газети "Книжник-Review)." І ось на сьомому місці в цій колонці — мої "Ключі до царства". Анотація каже: "Підводить риску під сімкою найпомітніших дебютів середини осені культурологічна книжка, куди увійшли статті різних років, що відкривали світові невідому Україну." Поруч: репродукція обкладинки з ціною: 14 грн. Шість інших книжок тут згаданих це — "Російські історичні міфи" Едварда Кінана, "Поетичне кіно: Заборонена школа" (упорядник: Лариса Брюховецька), "Усе для школи: Валерій Шевчук" (11 клас), "Те, що на споді" Юрія Покальчука, "Творчість і життя" Валерія Марченка і "Русская семиотика" Георгія Почепцова. Ну, приємно бачити, що на книжку звернули увагу. Маю надію, що згодом надрукують і якусь рецензію. Також сьогодні, переглядаючи побіжно матеріяли з'їзду письменників України, побачила, що у величезному звіті Оргкомітету, що надрукований в "Літ. Україні" з 11 жовтня згадані і мої "Ключі до царства", як "помітне видання".

В понеділок сталася в Нью Йорку нова трагедія: упав пасажирський літак та ще й прямо на заселену дільницю Квінс: загинуло 266 осіб, згоріло до щенту вісім будинків. Покищо всі докази свідчать, що це був нещасливий випадок, але тероризму чи саботажу також ще виключити не можна. І це, очевидно, хвилює не тільки потерпілих. От завтра летить до Вашинґтону Максим на конвенцію AAASS, а тепер з польотами і морока, і збільшена, як звичайно досі, турбота.

Але на славістичну конвенцію повинна була поїхати і я. Не зголосилася, не заплянувала завчасу. А тепер бачу, що насіла на мене хандра і мені було б добре відсвіжитися науковою конференцією, зустріччю з Максимом і іншими цікавими мені людьми, так як я це зробила була, полетівши на CAS до Едмонтону. Дуже я стала мало мобільна. Кості такі штивні, що мені навіть поїхати тепер на PENN не так вже легко. От ще тільки примушую себе часом вийти між люди (автом) — на добровільну працю в бібліотеці Центру, напр., або на доповідь до УКУ.

Між іншим, вчора Мезенцев говорив про археологічні розкопки Батурина. Це була блискуча лекція, ілюстрована слайдами, з історичними і мистецтвознавчими поясненнями. (Був потім також відео-фільм, який точно цю лекцію повторював, але був менше вдалий, бо зіпсований намаганнями прикрасити його музикою (фольклорною!) і всякими зайвими трафаретами). Доповідь Мезенцева навела мене на низку сумних рефлексій про те, як вдало Москва ліквідувала пам'ять про Мазепу, і як справді можна вимазати з історії цілу добу культури — хоч це, здавалось би, було всього 300 літ тому.

Субота, 17 листопада 2001. 8:30 ранку, в поїзді на Вашинґтон.

Оцей перед-святочний час, від мого улюбленого американського свята Thanksgiving починаючи, це для самотніх людей часто пора депресії і смутку. В мене також цими днями були досить апатичні настрої. І ось коли в четвер, 15 листопада, подзвонила до мене Уляна, щоб привітати мене з днем народження, я сказала їй, що жалію, що не зробила плянів поїхати на конференцію AAASS. А вона на те: ще не запізно, можна поїхати! І я собі подумала: а справді! Порядком боротьби з депресією, я зробила два рішення: поїхати на один день до Вашинґтону на AAASS (сьогодні, якщо встигну, зможу бути на двох українських сесіях!), а також поїхати на День Подяки до Провіденсу, користаючи із запрошення Мотрі й Андрія. І ось я здійснюю запляноване. Мала намір їхати поїздом о год. 8:43, але приїхала на станцію 30 вул. раніше і несподівано для себе, встигла на поїзд, що мав виїхати годину скорше, отже і раніше повинен бути у Вашинґтоні. Щоправда, вже є спізнення, але може наздоженуть час. Плянувала купити на дорогу сьогоднішній New York Times, але не встигла, бо пішла просто на перон.

Квитки купила я вже і до Провіденсу. Поїду у вівторок, 20 листопада, повернуся в суботу, 24-ого. Вчора поїхала ще до Strawbridge-a і купила собі дві суконки та Уляні вечорову блузку на її день народження. Цю річ везу із собою, щоб передати Максимом. Маю надію, що із Union Station у Ваш. не надто далеко до Crystal City Hilton, готелю біля летовища Реґана, де відбувається конференція — мусітиму взяти таксі, отже було б добре, щоб це не було надто коштовне. Сам поїзд — туди й назад — коштує 71 дол. — дешевше, ніж до Нью Йорку. Коли я при касі запиталася, чому це так? — сказали мені: бо до Нью Йорку їздить більше людей. Оттака логіка.

15-ого дзвонили до мене не тільки всі мої діти, але також Аня, Мотря і Діма. Неля Винярська прислала гарну карточку, Андрій і Марійка прислали мені дарунок: оленячі роги (можливо, з оленя, що його уполював сам Андрій?) Діма завжди вміє сказати щось дотепне: "доброго по землі вам ходження, вітаю із днем народження!"

Оце "ходження по землі" було трохи причиною апатичних настроїв. Ноги штивні, крижі болять, зігнутися неможливо і рисковно. Артрит, чи що? Я перестала думати про операцію пальців на правій нозі, бо бачу, що це — не найважніша моя проблема. Навіть страх мене збирає на думку, що я мала б додати собі до інших проблем ще й після-операційний біль у нозі. (Питалася я одної відносно молодої ще жінки, чи вона задоволена з операції на bunion i hammertoes. Сказала мені: так, можу тепер носити нормальні черевики, але із зубами стиснутими з болю!)

Війна в Афґаністані триває і починає давати конкретні здобутки. Північний Аліянс вже контролює більшість території, включно із столицею, Кабулом. Таліби тікають у гори, де обіцюють продовжувати боротьбу. В сьогоднішніх вістях є потвердження, що в час американського бомбардування загинув заступник бен Ладена. Але справи там дуже складні. Є міжетнічні проблеми: пуштуни в більшості підтримували талібан — а це основна в Афґаністані етнічна група. Північний Аліянс включає різні інші меншини, включно з узбеками. Серед них нема повної згоди щодо майбутньої політичної розв'язки.

А наш президент Буш пропонує судити терористів у закритих військових судах — і це викликає спротив ліберальних кіл, бо бачать в тому загрозу для громадянських прав і можливості надуживання.

Субота, 6 вечора, в поїзді, в поворотній дорозі з Вашинґтону.

А я таки встигла побувати на двох сесіях, провести полуденок в товаристві і на зустрічі, що її влаштувало НТШ-А, оглянути виставку книжок, та й повернутися до Union Station так, щоб могти взяти поїзд о год. 5:37 замість плянованого о год. 7-ій. Не пробувала шукати дешевшого транспорту метро (а є така можливість), а взяла таксі і туди, і назад (дорого! по 15 дол. в один бік, але яка вигода!)

Рання сесія мала назву "Gender and Alterity in Ukrainian Literature". Виступали: Галина Гринь, Тамара Гундорова, Марія Ревакович. Дискутантом був Тарас Кознарський, головував Максим. Гринь говорила про українські журнали 1928–1929 — тема мені цікава, але, нажаль, говорила так тихо, що я ледве її чула. Не тільки я: присутня на залі Мар'яна Рубчак звернула їй увагу, щоб говорила голосніше, але це не допомогло. (Деякі доповідачі читають свої доповіді так, наче їм самим від цього нудно, або так, немов би свідомо не бажали собі уваги слухачів — чи це звичайне легковаження публіки, чи може трема від виступу?) Гундорова говорила про Ольгу Кобилянську і Ніцшеанські категорії Аполлонівської і Діонізійної ментальности. Ревакович говорила про Патрицію Килину: про її зумисне шукання "іншости" — наперед в україномовній поезії, а тепер у її дуже поширених романах, що трактують здебільша проблеми гомосексуальної любови. ("Frontrunner" — один з її бестселерів). Авдиторія (разом з доповідачами) нараховувала 12 осіб. Була жива виміна думок у дискусії. Пополуднева сесія, де всіх було 16, називалася: "Configuring Ukrainian cultural space: boundaries and thoroughfares." Виступали: Кознарський (про українські літературні альманахи 1840-их років), Максим (про Нечуя-Левицького), Мирослав Шкандрій (про аванґард 1910–35, із слайдами). Головував Ромко Коропецький, дискутантом була Галина Гринь. Знову ж таки — жива, цікава виміна думок. Всі виступи були англійською мовою. А що на залі були люди україномовні, то це нагадало мені частушку: "Собирались малороси в тесном дружеском кружке, розрешали все вопросы на российском языке" (Не знаю, чи точно це цитую). Але зрозуміла річ, на таку конференцію доповіді мусять бути англійською мовою — шкода тільки, що рідко трапляються якісь слухачі не-українці, або не-україністи. Звернула я увагу на приємний факт: всі недавно прибулі україністи (такі як Кознарський, Гундорова, Ревакович, Чернецький) дуже поправно володіють англійською мовою — значно ліпше, напр. від наших старих професорів Пріцака, Коропецького, Лабуньки, не кажу вже про таких як Штогрин). Зустріла сьогодні, крім всіх тих, хто брав участь у тих сесіях, ще таких знайомих, як Юрко Добчанський (дала йому на продаж 1 прим. "Ключів до царства"), ДеЛьосу (він вже вміє сказати пару речень по українському!), Віру Андрушків (розповіла мені про свою боротьбу з раком і реконструктивну 8-годинну операцію на грудь — між іншим, вона і тепер виглядає прегарно!), Аню Процик і Славу Знаєнко, Ларису Онишкевич і Андрія Даниленка, Тиміша Головінського (він тут офіційно від HURI, приїхав до Вашинґтону цілою родиною), Зенона Когута, Наталю Кононенко, Патрицію Ґрімстед. Cipko (Ціпко), що є тепер редактором HUS, показував мені макет нового номера, де є і моя рецензія на "Independent Ukraine".

Субота, 24 листопада 2001, в поїзді до Філядельфії.

Год. 9:35 вранці. Чверть години тому виїхали із Провіденсу. Андрій відвіз мене на станцію і поїзд з Бостону прийшов точно. Маю надію, що не буде несподіваних затримок і що приїдемо на час. Цього не можна сказати про мою подорож з Філядельфії до Провіденсу у вівторок. Вже з Філядельфії поїзд виїхав був із 20-хвилинним запізненням, а заки доїхав до моєї мети, спізнення потроїлося. Андрій чекав тоді на мене на станції понад годину. Та й взагалі це сезон піку — час, коли американці найбільше подорожууть. Навіть із попереднім замовленням не завжди можна знайти сидяче місце. Тепер, коли поїзд тільки виїхав з Бостону, він ще не такий повний, але у Філядельфії я ледве знайшла собі місце, бо вже було повно пасажирів із півдня — з Вашинґтону і інших міст.

Записок у щоденнику не робила. В дорозі туди читала New York Times, в домі Мотрі, Андрія і Лесі проводила час на розмові з ними, а перед сном трохи читала. Леся позичила мені книжку "Hitler's Mistress, Eva Braun" (Автор — Nerin Gun). Навряд чи я вибрала б таку книжку в бібліотеці, але біографії завжди мені цікавіші від белетристики. Отже я навіть взяла цей paperback із собою в подорож — саме тому, що він маленький розміром, а я дуже ощаджую свій баґаж, щоб себе не переобтяжувати.

Провела я кілька приємних днів із родиною, у вигідній і дуже оригінальній хаті Андрія і Мотрі, де культурну атмосферу дому підкреслюють і картини на стінах, і багатство різнородних книг у всіх кімнатах, і елегантно свіжовідреставровані античні меблі. На День Подяки приїхали на святковий обід Тиміш з Лілею і дітьми Трувором і Вікторією та батьком Лілі, Михайлом Любезним. А вчора ми поїхали їх відвідати і мені було дуже цікаво оглянути Тимошеву хату і подивитися, як він влаштувався. Їхня хата досить велика: має три спальні на поверсі, вітальню, їдальню, кухню, додатковий sitting room і веранду на партері, і дві викінчені, вистелені килимами кімнати у підвалі. Хата ззовні виглядає ще більша, як всередині, і стоїть на досить великій парцелі, із вбудованими гойдалками і ховзанками для дітей. Все це в гарній околиці, у відносно новому поселенні, де тільки цього року вперше запровадили на вулицях каналізацію. Податок там, здається, не цілих три тисячі, але оце нововведення каналізації вимагало від всіх домовласників додаткової оплати по 10,000 дол. [Щоб допровадити труби каналізації до власної хати, одначе, кожен мусить заплатити окремо!] Коштувала ця хата, якщо я правильно зрозуміла, 270–280 тисяч. Тобто — вона приблизно в ціні Максимової хати і дешевша від хати Марка та Ії в Лос Анджелесі. Але головний недолік Тимошевої хати, це факт, що йому доводиться їхати дві години до праці в Кембріджі — скомплікованою дорогою, що включає доїзд автом до станції, потім поїздом до Бостону, з Бостону метро до Кебріджу, та ще й 10–15 хв. пішки до УНІГУ.

Тиміш віддавна був пов'язаний з Гарвардом, але колись він і мешкав недалеко від університету, та й був парубком. Шпорлюк намовив його перейти до УНІГУ, на екзекутивного директора. Коротко після того, як він почав там працювати і запізнався з деякими адміністративними проблемами, він почав жалувати, що дав себе переконати, але тепер бачу, що він уже трохи привик і може вірить у те, що зможе деякі речі направити. Я не надто розпитувала його, бо розумію, що про деякі сензитивні справи не варто в родинному колі говорити. Але деякі новинки доповнили те, що я вже віддавна знаю про Гарвард, УНІГУ і ФКУ. Шпорлюк має тепер sabbatical і викінчує якусь нову книжку. На пості директора УНІГУ тепер — Michael Flier. Каже Тиміш, що з нього непоганий адміністратор. Щодо майбутнього: є великі розбіжності між візіями для Інституту Грабовича і Шпорлюка. Шпорлюк, напр. думає, що замість Літньої Школи, ліпше було б стягати на стажування науковців з України. Каже Тиміш, що Шпорлюк часом занадто рішучий і потрапить на місці звільнити довголітнього працівника, якщо він з нього незадоволений. Одною з жертв такої імпульсивної політики став Сороковський, який був колись редактором HUS. Нібито Грабович і Шпорлюк погоджуються в тому, що це була помилка ітд., ітп.

Від Мотрі везу собі перепис на штрудель і може колись попробую зробити як лакоминку для гостей. Взагалі навчилася я дечого: напр. бачу, що Мотря індика пече день наперед, на малому вогні (першу годину на 350̊F, потім на нижче.) Каже, що можна поставити в піч на цілу ніч!

Леся чується дуже добре. Багато ходить по хаті, господарює, любить бути рухлива. Цікаво, що вдома, в присутності Андрія і Мотрі, вона, на диво — маломовна. Як завжди — дуже елегантна. Навіть, коли іде садити тюльпани на город, вдягнена в шиковний жовтий капелюх, жовті ґумові рукавички, відповідного кольору штани і куртку — хоч довкола її хати — ні живої душі і абсолютно ніхто не бачить її в цій ролі, крім домашніх. Їй 87 років.

Мотря вже заповіла в своїй школі, що від червня вона відходить на пенсію. Андрій також думає в той час перестати вчити, але він ще хоче працювати науково в лабораторії. Мотря буде мусіти переробити одну з кімнат (мабуть цю, де спала я) на мистецьку робітню. Вона малює майже виключно великі полотна — для цього потрібно чимало місця.

Запрошували мене приїхати знову на латинське Різдво, але я зразу сказала, що це неможливо — адже в січні поїду на українське Різдво до Торонто, а грудень треба буде мені побути вдома, попрацювати, полагодити деякі справи. Але на Великдень — теж запрошували — могла б я, евентуально, приїхати.

Дивились ми на два фільми: один про Соломію Крушельницьку (тема мене дуже зацікавила, але фільм дуже поганий). Другий називався — "Onegin" і це фільм бритійської продукції, зроблений досить гарно, з наголосом на візуальних ефектах, що створюють атмосферу, на часто домінуючій мовчанці, що рятує фільм від надмірної мелодрами й сентименталізму.

Ми тепер у штаті Конетикат і нові пасажири вже мають труднощі знайти сидяче місце. Покищо ніхто не стоїть, але родини чи приятелі вже не можуть сидіти разом, а мусять бути розділені. Доїздимо до Нью Гейвен — година 11-а. Довкола безлисті вже ліси — сліди багатоколірної осені. День хмарний. У Філядельфії, казало радіо, — дощ. Вчора телефонувала Мар'яна Вакуловська, щоб я, мовляв, дала знати, як приїду, і вони по мене виїдуть на станцію. Учинні люди, аж до пересади!

Понеділок, 3 грудня 2001. Год. 9:00 ранку. Jenkintown.

Привезла я своє авто на інспекцію до Sloane-Toyota і маю дві години чекання. Привезла зі собою два номери "Кур'єра Кривбасу", де є продовження т.зв. "альтернативного любовного роману" Михайла Бриниха "Реальна ніжність вирваного серця", що його саме читаю. Але поки візьмуся за лектуру, хотіла б зробити кілька нотаток, бо давно вже не робила записок у щоденнику.

В суботу цілий день провела в Нью Йорку. НТШ-А мусіло відкликати давнозаплянований і заповіджений вечір в пам'ять Бортнянського, бо виявилось, що доповідач з Каліфорнії не зможе приїхати. І Лариса на швидку руку зорганізувала поетичний вечір. Запросила до участі і мене і я погодилася, хоч не вірила, що є ще досить публіки, щоб була готова слухати дві години саму поезію. Приємно мені, що я помилилася. Всіх людей було понад 40 і чимало з них висловлювали своє вдоволення і подяку Ларисі. Не було жодних доповідей, музичних точок для відпруження — сама тільки поезія. Виступали по черзі: Марія Ревакович, я, Юрко Тарнавський, Василь Махно і Марія Шунь. Лариса дуже коротко всіх представила, заповівши також несподіванку на кінець. Ревакович читала вірші про осінь, я присвятила свій виступ Америці з нагоди трагедії 11 вересня — тобто прочитала кілька перекладів з Марієн Мур, Адрієн Рич і Емілі Дікінсон. Юрко Тарнавський читав не поезію, а прозу, якийсь нарис п.н. "Жовтий трамвай" (що трохи нагадав мені Нижанківського "Я вернувся до мого міста"). Молодий Махно читав кілька довших поезій (філософська настанова, добра метафорична мова!), молоденька Марія Шунь (чиї вірші були друковані в "Жовтні", в тому самому числі, що й добірка Остапових поезій "Білі вежі"), прочитала якісь вірші адресовані до поета Девдюка (який тепер живе в Шікаґо — я його зустрічала в Урбані). Несподіванкою вечора був виступ пари "захалявних поетів" (так їх назвала Лариса) ... Марти і Святослава Трофименків. Марта прочитала кілька своїх віршів українською мовою (вона пише часом і навіть має друковані в пресі вірші англійською мовою!), Славко прочитав два злободенні вірші вітального характеру — один присвячений мені з нагоди мого 70-ліття, другий — Ларисі, з нагоди її почесного докторату у Львівському університеті, а також кілька ліричних вправ ще з гімназійних літ у Міттенвальді. Опісля поети ще читали кожен по одному вірші — я прочитала до "американської" своєї теми — власний вірш "The Last Frontier". Серед публіки на залі був Леонід Лиман (я питалася Ларису, чому його не запросили? Сказала, що відмовився виступити) — хотів купити в мене "Тихі розмови", щоб вислати до Харкова, до бібліотеки Короленка. Я мала з собою тільки один примірник і подарувала його йому. Була на вечорі також Ляся Старосольська — я їй подарувала "Ключі до царства", де є моя стаття про неї. Але їй вже важко читати, не могла навіть сама знайти цю мою статтю в книжці. Показувала мені тількищо виданий у Львові том її інтерв'ю і статей з "Нашого життя".

Їхали ми тим разом комбінованою дорогою. Трофименки приїхали по мене автом, але їхали тільки до Онишкевичів, до Lawrenceville. Там взяли Ларису і поїхали на залізничну станцію NJ Transit у Hamilton-i, а звідти вже цим локальним поїздом до Нью Йорку і таксівкою до НТШ-А, а тоді те саме в зворотному напрямі, з тим, що ще зупинялися на годину на чай в Онишкевичів. Додому я приїхала біля півночі, а Трофименкам від мене ще майже година дороги. Славко чувся досить добре, був у доброму настрою. В найближчу суботу — таким самим шляхом — їдемо до Н.Й. знову, на засідання управи НТШ-А.

П'ятниця, 7 грудня 2001. год. 9:30 РМ.

Сьогодні 60 років від нападу японців на Перл Гарбор і 50 років від заснування "Чортополохів".

Цього тижня я двічі була в Українській Бібліотеці на громадській роботі, але головна моя увага була на господарських справах. В понеділок полагодила справу річної інспекції авта (чекала там не дві, а чотири години, бо знайшли дрібні проблеми з гальмами і збірниками оливи і хоч це не було абсолютною конечністю, я казала дати нові гальми і нові збірники, що коштувало мені майже 600 дол.) Авто моє — маловживане, але воно мусить бути в добрій кондиції, щоб я не мала клопоту на дорогах. Інша річ — косметика: вчора поїхала до Sloane Collision на вул.Cottman — їх мені порекомендували в Тойота для евентуального polishing, щоб зняти дрібні подряпини і плями на моїм авті. Хлопець дав мені кошторис: 1,500 дол. за малювання подряпаного боку авта, а 3,500 (сказав) коштувало б малювання цілої машини, згідно з фабричними специфікаціями. Ну, моє авто стоїть вже десять років на дворі, на нього какають птахи, скапує квас із дерев і світить сонце — отже воно не блищить, як цього я б хотіла, має плямки і подряпини — але такої суми грошей я не готова витратити на цю чисто косметичну справу. Пошукаю якогось дешевшого автомеханіка, що схоче помалювати за дешевші гроші. Колись, пригадую, давала я малювати свого старого Шевролета — Каспрук тоді взяв у мене 900 дол. — і це, всі казали мені, було аж надто дорого! До інших моїх господарських проєктів приєднався ще один: чищення килимів. Це давно треба було зробити. Я думала замовити робітників з машиною ще перед моєю гостиною 4 листопада — але пригадала дотепний Остапів принцип, мовляв, хату треба чистити не для гостей, а після гостей! Знайшла рекляму в Yellow Pages, вибрала фірму Doctor Carpet і ось вони сьогодні вже кілька годин працювали в моїй хаті і почистили вистелені килимами підлоги в спальні, вітальні, їдальні, коридорі і на сходах — коштувало це нецілих 90 дол. Але воно вимагало від мене неабиякої підготовки і плянування, бо ось і тепер килими ще сохнуть і не можна по них ходити. У висліді я значну частину дня провела у підвалі, переписуючи щоденник 1990 року — мала з тим пригоду, бо писала на старому комп'ютері, прямо на дискеті, з думкою, що потім перенесу і скопіюю. За пізно комп'ютер повідомив мене, що дискета вже заповнена — у висліді я втратила кілька сторінок роботи, що їх доведеться наново переписувати.

Завтра їду з Трофименками до Нью Йорку на засідання НТШ-А. А в неділю є в Нью Йорку конференція дійсних членів УВАН і я також повинна б туди поїхати, але я поїхала б тільки тоді, якби хтось взяв мене туди автом. А так — доведеться зрезигнувати. Зрештою це дасть мені змогу піти на святочний базар до центру і на сходини Чортополохів.

Вівторок, 11 грудня 2001. 8:00 РМ.

Сьогодні — рівно три місяці від терористичного нападу на World Trade Center. Цікаво, що сьогодні о год. 8:46 вранці відзначували цю подію і в Нью Йорку, і у Вашинґтоні, та ще й під гаслом "Anniversary" — забуваючи, що це слово стосується таки року, річниці... Невже таке робитимуть тепер кожного місяця? Війна в Афґаністані закінчилася поразкою талібанців, але ще не згладили бен Ладіна і останки фанатиків Ай-Кейда сховалися в печери Тора Бора... Американська авіяція кидає бомби на гори, щоб поруйнувати ті печери і вигубити терористів... А сьогодні преса принесла повідомлення, що почнеться перша судова розправа проти якогось французького мароканця, який нібито був тим 20-им hijacker-ом, що разом із погиблими самогубцями плянував напад на Світовний Торговельний Центр і Пентаґон. Ця судова справа цікава передусім фактом, що вона відбудеться у звичайному американському суді, а не перед "воєнним трибуналом", що його заповів своїм декретом для терористів президент Буш, чим викликав великі негодування серед ліберальних кіл, які вбачають у цьому декреті небезпеку для громадянських вольностей і верховенства права.

А я таки їздила до Нью Йорку не один раз, а двічі! В суботу була на засіданні НТШ-А, в неділю — на конференції дійсних членів УВАН. В суботу по мене вранці приїхали Трофименки, ми автом доїхали до Онишкевичів, а звідти — поїздом NJ Transit до Н.Й. В неділю по мене приїхали Славко Трофименко і Олекса Біланюк і ми автом поїхали просто до УВАН в НЙ. В суботу був дощ і раптом похолодніло: в поворотній дорозі ми довго мокли на вулиці поки зловили таксі до станції — потім ще в Онишкевичів трохи відгрівалися при чайочку. В неділю — ми вже вдяглися відповідно до погоди і пори року (цього року була дуже суха і тепла осінь і досі не було ні морозу, ні снігу) — та й погода була приємніша, хоч і холодна. На засіданні НТШ-А було мабуть більше осіб, як на конференції УВАН — хоч повинно бути навпаки, адже в НТШ-А засідала тільки управа, а тут мала бути конференція дійсних членів. Я завжди з повагою ставилася до УВАН, їхні видання стояли завжди на академічній висоті, чого не можна було сказати про НТШ-А, яке довгий час, зокрема під керівництвом таких людей як Смаль-Стоцький і Стахів, займалося не так наукою як політикою і то бандерівського зразка, зазіхаючи не тільки на монополію, але і на диктат у громаді. Але сьогодні УВАН викликає турботу: є там безцінні архівні матеріяли, але мало ділових і відповідальних людей. Любомир Винар, Домбровський, Гунчак та й не тільки вони поводяться як прімадонни: коли вони виступають — всі повинні слухати, але як виступають інші — то вони займаються власними розмовами, перешкоджають, не беруть участі, а то й виходять з нарад. Олекса має трудну ролю, але він також не надто діловий і не дуже вміє давати собі з усіми цими людьми і справами раду. А ще й він трохи глухий, а не хоче погодитися на факт, що йому потрібний в усі апарат... Головними темами нарад в НТШ-А були справи пов'язані з Енциклопедією Діяспори, та пропозиція підтримати річною субсидією по $25,000 дол. курси історії на Колюмбійському університеті (Ці справи реферували Сисин і Марк фон Гаґен, які спеціяльно прийшли на ці наради). Найважнішою справою конференції УВАН мали бути вибори нової управи, але не було узгодження, виникли якісь персональні непорозуміння, отже шляхом компромісу продовжили старій управі каденцію на ще один рік... Тобто відсунули розв'язку, заховавши голову в пісок... А головною темою, підданою під дискусію, було питання, чи дозволити на передачу архіву (оригіналів чи копій) в Україну? В цій справі Олекса зачитував навіть лист від Миколи Жулинського. Голоси були поділені, отже рішення також не зроблено. Але проблема ускладнена також тим, що, як видно з усього, немає точного каталогу чи інвентаря цих архівів, а без того, чи можна взагалі говорити про якусь передачу? Бачу, що Олекса схиляється до думки, що архіви варто передати в Україну, де є люди, що можуть і хочуть ці архіви досліджувати і з них користати. Я також так думаю, але вважаю, що обов'язково наперед зробити повну інвентуру і копії, а щойно після цього передавати оригінали архівам України за наперед узгодженим домовленням. Дехто з наших діяспорників боїться, що архіви в Україні пропадуть, але є реальна небезпека, що вони можуть пропасти і тут в Америці, не залишивши по собі навіть сліду.

Хоч я і їздила двічі до Нью Йорку, і була активною і серед людей — то це не значить, що зі мною все гаразд. Ібупрофен приймала повні два тижні: в крижах мене болить менше, але от руки від ліктя до рамени болять так, що я вчора увечорі не могла роздягнутися, коли лягала спати... Бо тільки з болем могла підняти вгору руки... Що це таке? Я не на жарт перелякалася. Сьогодні вранці телефонувала до лікарки — її не було, але говорила з медсестрою, вона з Форсією, і от завтра я їду до неї знову на візиту. Маю надію, що тим разом вона зробить трохи докладніше обстеження, ніж тому три тижні, коли я в неї була і коли вже говорила їй про ці проблеми, бо вони в мене тягнуться вже більше як місяць... Може я, напередодні своєї гостини 4 листопада, коли робила в своєму підвалі ґрунтовні порядки, нарушила собі якийсь м'яз, переставляючи з місця на місце пачки книжок нашого видавництва?

Між іншим, a propos видавництва. Вчора написала на Infoukes рекляму про перед-різдвяну випродаж книжки Ікера (по зниженій ціні 15 дол + оплату пересилки). Може хтось спокуситься. А сьогодні занесла надруковані летючки-рекляму до УОКЦентру.

Неділя, 16 грудня 2001. Минула 8-а год. вечора.

Polymyositis — це назва хвороби, що її підозрівала в мене Форсія. Наказала мені прийти, віддати кров до лабораторії, щоб це перевірити. Кров не потвердила діягнози, але мої симптоми далі тривають, хоч і в більш поміркованій формі. Беру якийсь новий лік Vioxx і він, мабуть трохи допомагає, але можливо доведеться завтра погодитися на сильніший препарат Prednisone (corticosteroids), що від нього я пробувала відмовитися. Не люблю брати міцних ліків, але мабуть треба. Рамена менше болять, але підняти можу їх тільки з трудом і з болем, нічого не можу піднести, а навіть кермувати автом буває боляче. (Сьогодні їздила я до церкви, а так то вже кілька днів нікуди не ходжу і не їжджу. Пропустила свідомо навіть Christmas party у Van Pelt Library. Найгірше, що це недомагання заважає моїй самостійності на господарстві: от треба змінити на зиму сітку в дверях на скляне вікно — це досить важка рама і я побачила сьогодні, що не зможу її підняти). Якби діягноза Форсії підтвердилася, то це може бути поважніша справа. Каже моя медична енциклопедія про цю хворобу: "A rare disease in which the muscles become inflamed and weak". Ну, не будемо себе лякати наперед.

Знайшли якийсь відео-запис бен Ладена, де він у розмові з невідомим якимсь шейхом, хвалитьса успіхом терористичного нападу на Світовий Торговельний Центр. Мовляв, перейшло найбільш оптимістичні його сподівання, бо він думав, що будуть зруйновані горішні поверхи, але не передбачив, що можуть взагалі завалитися зовсім обидві вежі... Видно в розмові сатисфакцію від успіху, від вдалої акції. І ще говорить про те, що самогубці, які виконали цей акт, не знали до останньої мінути про подробиці своєї місії і про інших своїх колег і їхні приписані ролі... Цікава, добре продумана конспірація. З усього видно, що тут не тільки треба було мати цілий загон фанатиків, але і до подробиць продуманий, перфідний плян злочину. А самого бен Ладена ще не знайшли, хоч талібанців нібито вже розгромили. Чи втік до Пакістану? Чи ховається в якійсь печері? Чи його діявольський ґеній кнує нову якусь атаку на секулярний світ модерної цивілізації?

Для відпруження від фізичних недомагань і невеселих думок про війну й тероризм — багато читаю. Навіть белетристику. За останніх кілька тижнів прочитала: "Імітацію" Євгенії Кононенко, "Реальна ніжність вирваного серця" Михайла Бриниха, "Ти чуєш, Марго?" Марини Гримич, "Кросвод" Валерія Шевчука, тепер взялася за другу частину "Мальви Лянди" Винничука. Найвартісніша, на мою думку, річ — це "Кросворд". Але ці інші речі цікаві реаліями сучасного побуту України, захованими між рядками упередженнями, мовою, іноді зазнайством і неграмотністю в чужомовних фразах.

Четвер, 20 грудня 2001. 10:00 РМ.

Важлива поправка: сьогодні в мене була ще одна лікарська візита і тим разом з'ясувалося, що я не зовсім правильно зрозуміла діягнозу. A little knowledge is a dangerous thing! Др. Шваб, спеціяліст від ревматичних недуг, потвердила, що в мене не Polymyositis, a Polymyalgia rheumatica. Тому що в мене ще не зовсім відійшли симптоми, подвоїли мені дозу ліку Prednisone, що його маю приймати разом із Vioxx. І маю прийти знову на візит до Форсії, як тільки повернуся з Торонто. Якби не було, мені вже значно ліпше. І думаю тепер про те, що це не вперше в мене такі симптоми. Адже я пригадую, ще коли працювала, був раз такий час, коли мені важко було підняти рукою книжку (ну, ці товсті томи правничої літератури, це справжні цегли!) А коли я повернулася з України в 1995 році? І не могла підняти-відкрити вікна, бо так боліли м'язи? Тоді я була пацієнткою Яримовича, він дав якийсь лік — muscle relaxant, здається, — і пройшло. Але я була переконана, що це я надірвала собі м'язи, подвигавшись важкими двома валізами, повними привезених з України книжок.

Коли мова про книжки: паки й паки: нарешті дірвалася до знаменитої лектури: позичила мені Софійка Геврик спогади Шевельова "Я-мене-мені... (і довкруги)". Це видав Коць з "Березолем", у двох томах. Я зразу відклала "Мальву Ланду" і всяку іншу белетристику і поринула з головою у Шевельова (а він не тільки не Шевельов, і не Шерех, і навіть не Юрій, а фактично Георгій Шнейдер). Батько — Володимир Карлович Шнейдер — походив з німецького роду з Польщі, мати — Варвара Володимирівна Медер — також була напівнімецького роду з України. Прізвище офіційно змінили на російське (довга процедура, що вимагала дозволу царя), при чому змінили також і по батькові — замість Карлович, батько став Юрійович! Це було 1916 року, коли батько став генерал-майором, а нашому Шерехові, тоді ще за документом Георгієві, було сім років. Батько після революції пропав, але в подружжі розрив наступив вже раніше, отже Шерех батька пам'ятає мало і про нього багато не пише. Спогади ці, як і можна сподіватися від такого автора — далекі від всяких шаблонів і дуже цікаві і хоч Софійка, яка вже встигла прочитати перший том, каже що Шерех показує себе великим еґоцентриком, то мене це не вражає, бо цього і треба сподіватися. (Спогади, зрештою, і мусять бути суб'єктивні!)

Тягне мене книжка — про неї ще напевно не одні робитиму нотатки!

25 грудня 2001. Американське Різдво.

Латинські свята в мене не викликають депресії — навпаки. Маю сентимент до різдвяної музики християнської Европи — все ці Генделі і Мендельсони і популярні колядки англосаксонського, французького та ґерманського світу. Серед них тепер рівнорядне місце в американській популярній культурі посів і наш "Щедрик". Отже навіть якби мені довелося пережити свята в повній самоті, депресії, мабуть, не було б: хата від ранку до вечора виповнена музикою... Та ще й згадую із сентиментом пов'язані із Різдвом кадри моєї молодості: прохід з Остапом тихими вулицями засніженого свят-вечірнього Зальцбурґу (Stille Nacht, heilige Nacht), перший американський фільм у Скрентоні, де темою було Різдво і що залишив приємний спогад: немов обіцянку нашого спільного щасливого життя на цій благословенній землі, моє перше знайомство із "Месією" Генделя в 50-ті роки, що немов на весь світ проголошувало радість мого раннього материнства (unto us a child is given, unto us a son is born), i згодом, вже в університеті, на курсі французької мови, перше відкриття для мене — молодої мами — теплого гуманізму французької колядки (il est née le divin enfant... ah, que la mère est belle, ah, que l'enfant est beau), що було таким приємним контрастом до нашого традиційного східньо-европейського суворого божого автократизму (Бог предвічний народився, Bóg się rodzi — moc truchleje).

Але ось вийшло так, що я святкую насправді і між людьми. У п'ятницю була на різдвяному прийнятті декана правничої школи, в суботу зовсім несподівано попала на гостину Нашої Української Рідної Школи (я приїхала до Центру на пару годин праці до бібліотеки і мене затягнули на цю гостину, де найцікавішим був факт присутності католицького митрополита Стефана Сороки, який — у контрасті до свого попередника — всюди ходить, нав'язує контакти з громадами і інститиціями, пізнає людей і робить дуже позитивне враження своєю нормальною, не позованою, поведінкою).

В неділю вже до церкви не ходила і мала передишку на самоті, але в понеділок, на латинський Свят-Вечір поїхала, як і минулого року, з Тусею і Анею Вакуловськими до пресбитеріянської церкви в центрі міста на концерт колядок (дуже цікава імпреза: велике приміщення виповнене по береги — було, мабуть із 800 людей — в партері і на бальконах; мішаний хор, оркестр, добрий соліст, участь цілої конґреґації у співі вибраних колядок, читання уривками тексту про народження Христа, без проповіді чи будьякої відправи, запалені ліхтарі свічок при майже погашеній електриці, ефектовна майже пантоміма перекладача для глухих, що виглядала як стилізований балет, велика зелена неприбрана нічим ялинка — все це створювало особливий настрій, нав'язувало до старої традиції, без найменшого сліду комерціалізації, навіть вступів ані колекти жодної не було — що заохотило мене кинути п'ятку до скринки пожертв!) Після цього концерту Туся й Аня погостили мене ще й обідом у своїй по-святковому прибраній хаті (хоч вони — православні і святкуватимуть, як і я, аж 7 січня).

Сьогодні скористала із запрошення Люди і поїхала на гостину до Чайківських. Люда вже може рухати руками, але без Зенка вона цієї гостини приготовити не могла б! Взагалі Зенко за ці останні тижні здав великий життєвий іспит! Якби таке трапилось мені, то як я могла б перебути критичний час з двома поламаними руками на залізних штабах — ні вдягнутися, ні зачесатися, ні навіть піти до лазнички.

А ось потелефонували сьогодні Трофименки і виявили бажання піти разом в кіно. Вони хотіли зробити це сьогодні, але тому що я ішла в гості, я запропонувла перенести це на інший день. Отже може ще моїм святкуванням не кінець.

Чуюся трохи ліпше, лік помагає, але ще праве рам'я трохи поболює — підняти пилосос, щоб почистити килими, було мені досить трудно, а знести його назад до пивниці — видається просто неможливим, та й керуючи автом, налягаю більше на ліву руку... Хотіла замінити сітку на дверях віконною рамою, але бачу що це мені не під силу. З уваги на ці свої фізичні недомагання, я жодних світел ні декорацій не вішала — ні на дворі, ні внутрі в хаті. Але хата чистенька, упорядкована, килими свіжо почищені — здалось би ще тільки зробити трохи порядок із паперами у моїй робочій кімнаті — може дійду до цього завтра.

Перед виїздом до Торонто ще хочу упорядкувати деякі справи НТШ-А, зокрема зробити рішення в справі двох нових дотацій (на Гірничий словник і на покажчик до Вістника) — бо вже маю висліди голосування. Треба буде написати офіційні листи і послати Ларисі до підпису ще перед новим роком. Матиму знову клопіт із працею надісланою до видавництва — як і у випадку Бураковського, манускрипт Вериги отримав негативні оцінки рецензентів.

Максим з родиною в Клівленді, Марко вчора був на свят-вечорі у Ренера (лікар, син того Ренера з Кергонксону), а сьогодні іде в гості до своєї приятельки Бренди. Ія з Ніною поїхала на прогулянку автом до Арізони. 2-ого січня повинні ми всі зустрітися в Торонто.

Понеділок, 31 грудня 2001. Минула 8-а вечора, ще дві години до кінця року.

Сподівалася я двох запрошень — від Соні Слюзар і від Рудницьких — але вийшло так, що не запросив мене ніхто і от я проводжу надвечіря нового року на самоті, при комп'ютері, слухаючи прекрасну музику (саме іде скрипковий концерт Бетговена — мій улюблений твір!). Зовсім мені не сумно, я навіть рада, що вдома, бо готуюся вже до виїзду (післязавтра) до Торонто.

До церкви в неділю не ходила і причиною були — Шевельов і щоденник! Розчиталася спогадами Шевельова і хоч моє первісне захоплення значно ущухло (занадто багато в нього рис мізантропа: злосливий, недоброзичливий до людей, і не зовсім щирий до себе самого!) — то я вже в половині другого тому.

А свій щоденник переписую приспішеним темпом, бо хотіла б взяти зі собою до Торонто не тільки диск за 1990, але і за 1991. А що це був за рік! І криза з Остапом в Урбані, і досить точно задокументований шлях до незалежности України! І ніколи раніше я цього матеріялу не перечитувала: як добре, що робила ці записки: при моїй "не-пам'яті" навіть спогади мені не були б залишилися.

Добігає до кінця 2001 рік — знаменний своїми трагічними подіями, що поділили епоху на "до" і "після". Знаменно, що дата 9.11 (так як її звичайно пишуть американці) співпадає із номером телефону по наглу допомогу: 911.

Для мене цей минулий рік позначився такими подіями як поява "Ключів до царства" і презентація книжки в Києві, а ще раніше — моя участь в конференції в Урбані і перше знайомство з Оксаною Пахльовською. Це напевно — найважніші для мене події року в моєму особистому житті. Менше важливими були: авторський вечір в Нью Йорку, премія на конкурсі Воляників-Швабінських, стаття Надії Баньчик в російській газеті, контакт з Бакулою з Познаня, включення в антологію "Листок з вирію", пару статей у "Свободі", WLT, "Всесвіті" і "Нашому життю", активність в НТШ-А. Кілька родинних контактів — в час Різдва і підчас літніх вакацій — допомагали розрядити мою самотність, а фізичні недомагання не загрожували життю і — покищо — не відібрали мені здатності давати собі раду, без сторонньої допомоги. А це значить — свобода і самостійність! (Вартості високого порядку не тільки в житті народів, але й у житті індивідуальної людини, зокрема на схилі літ!)