МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Субота, 1 січня 2005. 9 год. вечора.

Новий Рік зустрічала я з Софійкою і Титом Гевриками у Соні Слюзар. Були там три пари досі незнайомих мені людей: Ріта і Олег Послушні, Федики (вона — гарна й елегантна струнка дама), Григоровичі (він — брат редактора Форуму), а крім них Славко і Марта Трофимиенки, Лариса Заїка з мамою і під кінець — на приємну несподіванку всім — Ростик і Марта Хом'яки, із братом Марти Ігорем Богачевським і зі старенькою 95-літною панею Богачевською, яка не тільки добре все пам'ятає і всім цікавиться, але і гарно виглядає (хоч погано бачить на очі). Розмови крутилися довкола перемоги помаранчевої революції, а коли прийшов час на шампанське, я підняла тост за здоров'я президента Ющенка. І це не порожня фраза: його здоров'я тепер важніше, ніж наше власне, і дай Боже, щоб мав досить сили поборювати труднощі які перед ним — труднощі не тільки з ворогами, але і з союзниками і співробітниками!

Вчора я відчувала неабияку втому, а ніч (решту ночі, після повороту додому, десь від четвертої до 9 ранку) я спала на електричній подушці, бо дуже розболілися мені крижі. Я добре розумію чому: від деякого часу я перестала приймати Celebrex, а вчора, у зв'язку з візитом Гевриків (на обіді в мене вполудне були Софійка, Тит і Віра), та й з виїздом на Новий Рік, я трохи більше мала всякої метушні, прибирання ітд. Мабуть треба мені таки приймати Celebrex, може з уваги на безпеку і всякі перестороги, не регулярно, а спорадично — але лік цей і справді мені допомагає, як зрештою свого часу допомагав і Vioxx, аж поки не спричинив підвищення тиску крови. (У випадку інших пацієнтів, як тепер дослідили, були випадки інсульту та інфаркту — мені це обійшлося тільки пересторогою).

Геврики сьогодні вполудне від'їхали, а я — після прибирання посуду і кімнат — почала поволі готовитись до виїзду. Віра Лащик виявила охоту спровадитись до моєї хати на кілька днів, бо в неї тепер ремонт — малювання підліг і стін. Це навіть добре, що хата не буде порожня. Хоч я їду тим разом тільки на один тиждень — від понеділка до понеділка. Будуть у Торонто і Трофименки — може буде нагода нам там зустрітися.

Четвер, 6 січня 2005. 8 год. ранку. Торонто.

Ми вже всі разом, крім Ніни. Марко прилетів учора вранці — мав пригоду: по валізку довелось їхати на летовище вдруге, бо вона на час не доїхала (пересідав на інший літак у Шікаґо). Колись, як таке траплялося, авіалінії доставляли баґаж додому, але тепер не ті часи.

Я тут вже від понеділка. Встигла вже трохи погосподарити (зробила вареники, біґос, рибу по грецьки, купила готові ушка і кутю), а також докупила деякі різдвяні подарунки.

4 січня відзначили Стефанкові 16-і уродини вечерею в ресторані і французьким фільмом про кохання в час першої світової війни. Стеф гарно виглядає — високий, стрункий, знаменито вчиться, займається спортом, міцний і здоровий — приємно на нього подивитися — наше пост-чорнобильське родинне чудо!

Але і Іванко тим разом отримав ліпше свідоцтво — це його останній рік у середній школі. Іспити SAT зробив, нажаль, нижче 1300, а це значить, що до найкращих високих шкіл доступу йому не буде. Саме подався до кількох університетів в Онтаріо. Йому, може, добре було б виїхати на студії, не мешкати вдома, бо йому конче треба набути звичок більшої самостійности й упорядкованости і самодисципліни.

Уляна завела в родині South Beach Diet (майже без карбогидратів) і це вже дало наслідки. Не тільки хлопці і сама Уляна втратили на вазі, але навіть і Максим — хоч до стрункости йому ще далеко. Було б добре, якби за їхнім прикладом пішов і Марко — він надто повний товстун, а це загрозливе для здоров'я. Я й сама трохи почала вважати на харч, зокрема обмежую кількість хліба, і вже бачу добру зміну.

Вітаючи Уляну з поворотом з України, Максим виготовив і почепив на двері дотепну таблицю, яка дуже мені сподобалася. На великому помаранчевому картоні напис, що починається від літери У: горизонтально: УКРАїНА, вертикально: УЛЯНА, а посередині велике: ТАК!

Про Україну цими днями жодних нових вістей немає, але це й добре. Святкують і готуються до інавґурації президента Ющенка.

Субота, 8 січня 2005. 9:00 вранці.

Свят-Вечір провели в тісному родинному колі — тільки нас шестеро. Хлопці вже майже дорослі — приємно, що ми всі разом, хоч шкода, що нема Ніни. Таке родинне спілкування залишає пов'язання на все життя, зокрема ще й тому, що у нашому випадку такі родинні зустрічі проходять у повній гармонії, без конфліктів. На Різдво, як звичайно, їздили до православного собору св. Димитрія, потім обідали родиною, а увечері гостили велику кількість гостей — близьких друзів Уляни й Максима. Гостям так сподобалася, що розійшлися аж біля 1-ої години ночі.

Дарунки розпаковували перед сном, після Свят-Вечора. Я встигла купити Уляні дарунки тут на місці: светрик, лопатку до торта (вона про таке просила), але найбільший мій подарунок — блок кухонних ножів німецької фірми Zwilling Henckel, який навіть на випродажі коштував 440 кан. доларів! Але це дуже тут на господарстві потрібне, а до королівської Уляниної кухні варто було додати цей високого квалітету сет. Я вже і раніше планувала це купити, але стримували мене — забобони.

Хлопцям (і синам, і внукам) — основні мої дарунки у формі чеків (Маркові і Максимові — по 1,000 дол., Іванкові і Стефкові — по двісті). Але докупила до цього кілька дрібниць. Я сама також отримала низку подарунків — не тільки від дорослих, але і від дітей, в тому числі два помаранчеві шалики ("a political statement"), автобіографію Клінтона на CD, оперу Верді ("Il Trovatore"), німецькомовну книжку (Chrіsta Wolf), брошку, піжаму, магніт на холодильник.

Почала тут читати Луцького щоденник "Роки сподівань і втрат". Книжку я вже два місяці тому замовила собі в Києві, але досі мені її не прислали. Прочитала вже майже двісті сторінок. Редактори щоденник сцензурували і то без позначення пропусків. Казав вчора Сенькусь (і каже Максим), що ці скорочення були абсолютно необхідні, але я не маю такої певности. Щоденник виявляє Луцького як людину дуже невротичну і непослідовну в своїх поглядах, але це цікавий особистий документ, а таких в нашій культурі бракує.

П'ятниця, 14 січня 2005, доходить 2 год. пополудні.

Я вже вдома від понеділка. Виїхала по мене автом до станції Мельроз Туся Вакуловська і я їй була особливо вдячна, бо приїхала досить втомлена дорогою і було б мені важко іти пішки додому, з наплечником на плечах, тягнучи валізочку. Моя втома далася мені взнаки ще й у наступні дні: всупереч моїй нормальній рутині, я лягала спати рано, вставала пізно, одне слово — висиплялася і відпочивала.

За минулий тиждень нічого, фактично, не встигла зробити. Маю клопіт із електронною поштою. Комп'ютерний відділ на PENN вніс якісь забезпечення — нібито уліпшення у мережу електронної пошти, у висліді чого я маю доступ тільки по інтернеті, а не як було досі на РОР сервері (Бог його знає, чи це так називається?) Кожна така зміна комплікує мені життя: треба наново вчитися, як вживати цю технологію, а при тому приходить щоразу усвідомлення, як дуже моє щоденне життя від цієї технології тепер залежить — одне слово, своєрідна наркоманія. От, наприклад, бачу, що написала листа Тарнашинська з Києва — але лист її залучений, як звичайно, кириличним attachment — і я цього ніяк не можу відкрити. Добре, що помаранчева революція вже закінчилася — бо тепер я вже не могла б пересилати сотні повідомлень в Україну (і на деякі адреси в діяспорі), щоб перемагати інформаційну блокаду. Деякі люди вже мені навіть дякували за ці пересилки (Пахльовська, Мирослава Антонович, Оленка Сацюк, Пендзей, Палій, Штогрини), знаю, що доходили мої пересилання навіть до Олени Башун у Донецьку. Тепер уже цього робити я не могла б. (Зрештою, перед своїм виїздом до Канади я заповіла всім, що з Новим Роком мої пересилання припиняться і заохочувала, щоб вони самі підписалися на безкоштовні передплати Ukraine-Report i Arel-a.

Запланований на 16 січня мій літературний виступ, на щастя, перенесли на іншу дату. Я пропонувала Українській Федерації Америки щоб перенесли цю імпрезу на осінь, але вони хочуть зробити це десь у лютому. Осінню воно мало б більший сенс, бо принаймні співпадало б із моїм 75-літтям. Бо який глузд робити мені "літературний вечір"? Хіба з нагоди ювілею? — Після останніх моїх поетичних читань в Нью Йорку і на AATSEEL — мені вже відхотілося публічно виступати. Час зійти зі сцени. Старі люди повинні бути за кулісами або біля мегафону, щоб їх слухали по радіо.

Докінчую читати позичену в Українській Бібліотеці книжку "Остання з роду Скоропадських". (Львів: Літопис, 2004). Автор — Олена Отт-Скоропадська досить цікаво описує свої молоді роки в Німеччині, зокрема драматично віддзеркалений в її спогадах побут в час і після бомбардування міста Вюрцбурґа. Вона взагалі набралася рис німецької скрупулятности і вміє передати багато точних деталей життя. Менше зацікавлення викликають в мене аристократичні родоводи російської придворної знаті — всіх отих Дурново, Кочубеїв, Бібікових, Скоропадських. Це інформація з другої руки, як теж і її дані і коментарі про українську політику. Але полеміку вона обминає і це добре. Книжка перекладена з німецького оригіналу і переклад (Галини Сварник) викликає чимало застережень. Фактично, якби я мала оригінал під рукою, воліла б читати по німецькому. Тимбільше, що наступними місяцями таки читатиму німецькою мовою — вже нанесла собі трохи книжок. Це така підготовка до планованої літом поїздки до Берліну-Праги-Австрії, що про неї ми вже говорили з Марком і Максимом підчас нашої різдвяної зустрічі.

Понеділок, 17 січня 2005. Пополудні.

Янукович і досі не визнав своєї поразки — вніс скаргу до Верховного Суду — інавгурація президента Ющенка відкладається. Але це вже, мабуть, останні дні такої проволоки.

В сьогоднішньому Нью Йорк Таймсі — сензація. На першій сторінці, з доданими фото і аудіозаписом, стаття про те, як Служба Безпеки України запобігла кровопролиттю та насильному розгромленню "помаранчевої революції", відмовившись від наказів Януковича і Медведчука, та перейшовши на бік опозиції. Автор репортажу, немов би писав сценарій для голлівудського фільму-трилера (а такі напевно колись і будуть.) [C.J. Chivers: "How top spies in Ukraine changed the nation's path"]

Переписую поволі "Поетичні переклади", але важко мені в родинному архіві знайти потрібні мені деякі матеріяли — мабуть легше буде пошукати за ними в Українській Бібліотеці (на щастя, маю записи в поточній бібліографії ОТ, отже знаю, чого мені потрібно).

Маю намір завтра повернути бібліотеці книжку Скоропадської, тому хочу додати про неї кілька коментарів. Пані Отт — це людина західної ментальности і не боїться виявляти деякі секрети особистого життя своїх родичів. Робить це дискретно, не називаючи прізвищ, але і не приховуючи секретів. І так, наприклад, можна довідатися, що один із предків Олени, батьків батько Петро Скоропадський відзначився як офіцер у боях на Кавказі, але привіз із цих воєн сифіліс і тому, каже авторка, його син Михайло страждав від уродженого сифілісу, який згодом призвів до епілепсії. Також і брат Олени страждав від епілепсії і був недорозвинутим. Мамин батько генерал Дурново мав довготривалий роман з актрисою Маріїнського театру і мав від неї сина й дочку, з якими офіційна родина контакту не тримала. Про свого батька, гетьмана Павла Скоропадського, Олена пише, що він "до пізнього віку залишався повнокровним чоловіком, за яким бігали жінки" і що в нього була довгі роки коханка," набагато молодша дама, яка завдяки деяким обставинам також бувала у нашому домі, роками була, так би мовити, постійною інституцією, про яку всі знали, але зі скромності не говорили" (с. 413) а про брата, гетьманича Данила, Олена розповідає досить докладні подробиці про його найважніші романи з жінками, а при тому дотепно додає: "Юні дівчата цікавили його мало. Він спав лише з молодими вдовами, розлученими або нещасливими в заміжжі жінками, які шукали потіхи, завжди все зовсім без зобов'язань, щоб зберегти з усіма дружні стосунки й тоді, коли любовний зв'язок закінчувався" (с.440) — я на голос сміялася, читаючи це вчора серед ночі!

Неділя, 23 січня 2005. Пополудні.

В Києві сьогодні відбулася інавгурація президента Ющенка. Нарешті! Почекали аж Верховний Суд розгляне всі скарги Януковича, зробить рішення і дасть остаточний дозвіл на публікацію остаточних вислідів виборів. Трохи напружені були дні, але добре, що наші політики мали витримку і що домоглися легітимної передачі влади. Саме прочитала в "Українській правді" репортаж про церемонії інавгурації у Верховній Раді, що на ній були присутніми і обидва попередні президенти Кравчук і Кучма, і промову Ющенка на Майдані Незалежности, де зібралося, кажуть, біля пів міліона людей. Промова зворушлива і своєю демократичною настановою, і своєю про-европейською орієнтацією, і своїм загально-українським патріотизмом. Трохи за довга і може занадто багато розбуджує надій у різних прошарків суспільства своїми обіцянками добробуту, справедливости, боротьби з корупцією. Дай Боже, щоб хоч частину цього вдалося йому реалізувати!

Зворушилась сьогодні до сліз звичайною вісткою по радіо, хоч це вже і не було для мене ніякою новиною. Мовляв, Ющенко в понеділок їде до Москви, а звідтам до Польщі, до Страсбурґу, де промовлятиме на засіданні Европейського Парламенту, і на конференцію в Давос. Зворушила мене маленька фраза кореспондента про те, що Ющенко, син колишнього в'язня Освєнціму, буде присутнім на всенародньому відзначуванні 60-ліття визволення Аушвіцу. Боже мій, скільки було злосливої пропаґанди про українських колаборантів нацизму і як важко було цій антиукраїнській пропаґанді протистояти! А тут ось їде до Авшвіцу президент України, який напевно єдиний серед присутніх там державних мужів має безпосереднє відношення до цього жахливого концтабору, як син одної із його жертв.

Дуже хотілось би побачити інавґурацію президента України на телебаченні. Але — хоч я і дивилася сьогодні на недільні політичні програми — то єдина згадка про Україну була на програмі This Week — де, коментуючи інавґураційну промову президента Буша, в якій він подав ідеалістичну і відірвану від реальности візію про боротьбу з тиранією і ролю Америки у поширенні свободи в світі, один із коментаторів згадав недавні вибори в Україні. Маю надію, що можна буде купити якісь відеозаписи цієї інавґурації, і що це буде можливе вже в недалекому майбутньому. Треба взагалі радіти, що завдяки інтернетові, я можу вже сьогодні прочитати на комп'ютері вісті про те, що сталося фактично тільки кільканадцять годин тому, та ще й оглянути кольорові фотографії. Хай живе модерна технологія!

Вчора і сьогодні в нас — велика снігова буря. Нападало пару стіп снігу, мороз і вітер. Вчора я собі підспівувала під носом свою пісеньку про зимову казку, а сьогодні вже другий день не виходжу з хати і думаю про те, як мені відкопатися з цієї заметілі... (Лариса вчора по телефону перестерігала мене, щоб я сама не відгортала снігу і не наражувалася на можливість серцевого удару!)

Почала я читати Dichtung und Wahrheit. Принесла собі з бібліотеки дві версії — оригінал і англійський переклад. Бачу, одначе, що з оригіналом жодних проблем в мене нема, навіть, порівнюючи часом знаходжу місця, що мені в англійському менше зрозумілі, як в німецькому оригіналі (напр. тільки з оригіналу я дізналася, що таке "nosegay"= i.e. "Blumenstrauss"), a ще напр. перекладач вживає "Jew-German", на означення мови, яка в оригіналі називається "Judendeutsch". Читаються мемуари з неабияким інтересом, відкривають мені зовсім незнайому епоху, цікаве суспільне середовище, з якого виріс Ґете, і навіть заохочують перевірити деякі історичні ситуації в енциклопедії (мені не зовсім ясно, в яких стосунках був пруський цісар Фридрих до Франції, хто з ким воював, а хто був союзником, чи Прусія напала на Саксонію, будучи у союзі із французами?) На квартирі в родині Ґете живе французький офіцер і родина поділена у своїх політичних симпатіях, є на цьому тлі конфлікти серед родичів, і навіть серед батьків Волфґанґа). Але я свідома факту, що мова Ґете — це не мова сьогоднішньої Німеччини, отже мені для мовних вправ треба взятися за якусь сучасну белетристику. Вже одну річ навіть прочитала: досить оригінальний драматичний твір Ґрасса (Günter Grass: "Onkel, Onkel") — своєрідний "театр абсурду", що нагадує мені трохи Йонеско або Бекета. З цієі драми зроблю собі виписки кількох розмовних фраз, що допоможуть мені відсвіжити в пам'яті і щоденну німецьку мову.

Я взяла собі "святочну відпустку" від НТШ-івських справ, щоб могти присвятитися власним проєктам. Ось уже підготовила понад 100 сторінок Остапових "Поетичних перекладів" — ще не всі переписала, бракує мені ранніх перекладів друкованих під час радянської окупації Львова. Журнал в домашньому архіву маю, але щоб до нього дістатися, треба відсунути велике ліжко, а для цього я просто не маю сили. Може як прийде до мене завтра Іра чистити хату, я попрошу її мені з тим допомогти. Але не знаю, чи вона справді прийде, бо снігом усе замело і не знаю, чи зможе вона автом дістатися на мою вулицю? Зате вступне слово від упорядника я уже вчора таки написала. Примітки майже готові, потребують ще деяких доповнень і уточнень, також треба мені буде знайти перші рядки оригіналів, але для цього треба буде піти до університетської бібліотеки, бо не всі ці вірші можу знайти в домашній бібліотеці в антологіях.

Понеділок, 24 січня 2005. Пополудні.

Знайшла в домашній бібліотеці антологію французької поезії і — окремо — стару якусь збірочку поезій Бодлера в оригіналі, із англійськими примітками. На свою радість, знайшла перші рядки перекладених Остапом поезій Валері, Лафорґа і Бодлера. Бодлер забрав мені найбільше часу — двічі переглянула книжку заки знайшла те, що мені потрібне. Але — з подивом сама для себе — побачила, що не даром пройшли мої два семестри французької мови на Темпельському університеті: не тільки переглянула ці речі із зрозумінням тексту, але й наново переконалася в тому, яким справді добрим поетом був Бодлер! Не вдалося мені знайти початкові рядки з Сен Жон Перса, бо в антології включені інші вірші, а мені треба буде знайти ціле видання Anabase, маю надію, що на PENN знайду не тільки англомовний переклад (якого мені не потрібно), але і французький оригінал.

Ющенко сьогодні зустрічався із Путіним, а напередодні виїзду до Москви назначив премієр-міністром Юлію Тимошенко. Вже другу обіцянку свою виконав! Тепер летить до Страсбурґу, де виступатиме з промовою перед Европейським парламентом. Дай Боже в добрий час!

Понеділок, 31 січня 2005. Полудне.

Читаючи на інтернеті промови Ющенка у Страсбурґу, в Кракові (напередодні відзначувань 60-ліття визволення Освенціму), в Давосі (на річному економічному форумі) — плачу від радости і зворушення: нарешті маємо президента, який говорить те що треба і як треба: він, виявляєтся людиною західної ментальности, без слідів совєтської номенклатурщини, що мене не тільки дивує, але й захоплює. Навіть має добре почуття гумору! Можемо, нарешті, бути горді за президента України!

Вчора показували на програмі CBS 60 Minutes інтерв'ю з Ющенком. Добре підготовлена, знаменита програма, з чудовими кольоровими видами церков Києва і портретами Ющенка (перед і після отруєння), і Катерини Чумаченко, яка не тільки прегарно виглядає, але і говорить доброю англійською мовою, розумно і з жіночою теплотою.

В австралійській пресі появився недавно репортаж, ще більше сензаційний ніж недавня стаття в Нью Йорк Таймсі, про ролю американських і бритійських розвідчих служб в помаранчевій революції. Є там і така пікантна новинка: мовляв, гірники Донбасу, що їхали автобусами до Києва, щоб вчинити заколот на Майдані і тим викликати проголошення надзвичайного стану, отримали з анонімних джерел скрині водки — перед виїздом автобусів, і після прибуття до Києва. У висліді цих подарунків, гірники приїхали п'яні до нестями і не були в спромозі виконати своїх доручень. Дотепно, мовляв, Америка воює не тільки зброєю, але і водкою.

Має сьогодні приїхати до мене Софійка. Увечері може підемо з Вірою на вечерю до ресторану і в кіно, а крім того попрошу Софійку, щоб повезла мене на харчеві закупи до крамниці. Довкола сніг, і моє авто покрите досі товстою його верствою. А я тільки з трудом відкопала частину заїзду, щоб було місце Софійці запаркувати машину.

Закінчила читати перший том Dichtung und Wahrheit. Найцікавіше в тих мемуарах — зображення побуту Німеччини вісімнадцятого століття, час давнопроминулий і забутий. Є там сцени, які могли б послужити для фільмів: наприклад такий епізод: іде Ґете-студент з товаришем на відвідини професора, камердинер помилково веде їх до кімнати, де жде ще не проготований до візити професор з голою головою. І от вже у присутності гостей, професор одягає на голову перуку, а камердинерові дає поличника за його помилку. Ґете точно описує свої відвідини Дрезденської ґалереї, а його опис ґотичного собору в Страсбурґу наводив мені на думку недавній візит до Страсбурґу Ющенка — цікаво, чи мав він змогу побачити цей собор, чи взагалі існує ще ця пам'ятка давньої архітектури, чи перетривала останню війну? Цікаві також зображення товариських відносин, жарти студентів, залицяння до молодих жінок, вплив Гердера на молодого Ґете і багато чого іншого. Але є і цілі сторінки, що читаються не як мемуари, а як статті про німецьку літературу того часу, є також значна доза дидактики — і від цього буває нудно (Я пригадую собі як нудила мене колись лектура його роману "Wahlverwandschaften". Зроблю собі виписки мовних фраз (прості розмовні речення в книжці є рідкістю, бо тут панує німецький стиль із стандартною синтаксою і дієсловами на кінці).

П'ятниця, 18 лютого 2005, 5:30 пополудні.

Давно не робила записок. За минулі 18 днів (!!) найважніше, що може треба віднотувати: Кілька днів проведених у повній ізоляції з уваги на сніг, візита Софійки, збори Ради Бібліотеки, пару поїздок на PENN (до лікаря і до бібліотеки), праця над "Поетичними перекладами ОТ" (майже готова, 120 сторінок компютерного тексту, з примітками та ідентифікаціями перших рядків і заголовків) та — останніх пару днів — інтенсивна підготовка до завтрішнього засідання управи НТШ-А в Нью Йорку — звіт з праці, завершення чергового голосування на три нові ґранти, реклями для журналу перекладів, коментарі до проекту статуту Світової Ради НТШ. Нажаль, Славко проходить чергову сесію хемотерапії, вони не їдуть на засідання взагалі, а це значить, що мені доведеться їхати поїздом через Трентон — тобто довгою, хоч і дешевою дорогою, яка вимагатиме від мене, щоб я була готова і вийшла з дому перед 7-ою годиною вранці.

Мала я також пригоду 8 лютого: сніг стопився і я нарешті хотіла поїхати автом до Української Бібліотеки. Та ба! Виявилося, що мотор не стартує. Викликала ААА, приїхали досить швидко і навіть самі вставили мені нову батерею, так що я ще встигла поїхати на роботу до бібліотеки.

А тиждень пізніше — 15 лютого — поїхала я до банку First Security, щоб надати до Пульсарів $1,200 wire transfer на книжку оповідань ОТ. Отримала вже проєкт обкладинки. Книжка буде називатися "Крейзі та інші оповідання". При нагоді, підготовила я пачку вживаного одягу для Марти Бліхар (з додатком книжок, кави ітп) і повезла це до Universal Travel, щоб надати через фірму Міст.

Було кілька майже весняних днів, а сьогодні наново мороз і сильний вітер. Але снігу нема, хоч заповідають таку можливість в неділю уночі. Маю надію, що до того часу буду вже назад вдома.

Закінчила читати ще одну німецьку книжку. Це був подарунок Максима й Уляни: Christa Wolf: Der geteilte Himmel. Нічого я не знала про автора, і тільки вже прочитавши перші розділи і напоровшись на титул "Genosse", я собі усвідомила, що дія відбувається у Східній Німеччині і що автор східньо-німецький соцреаліст. Написане незле, і не так пропагандивно як деякі наші соцреалісти, але всетаки з певним ідеологічним ухилом. Мова досить плинна, сучасна, зрозуміла — більш загадковою видалася мені сама композиція.

Неділя, ввечері, після 9:00, 20 лютого 2005

До Нью Йорку їхала, як і заплянувала, поїздом, (зустрівшись по дорозі з Ларисою), але поверталася автом із Ромком Проциком. Це було, очевидно, багато вигідніше і дало мені змогу бути вдома вже після 8-години вечора. Але вигода мала і негативну сторону: Процик повертався додому негайно після нарад управи, і я мусіла зрезигнувати із літературного вечора Анни Фрайліх, який починався о годині 5-ій. Я привезла для неї примірник польського перекладу Остапових спогадів і мала намір вручити його особисто. Довелося передати його Василем Махном. Сьогодні вже телефонувала Лариса: на вечорі було біля 40-осіб і пройшов він, на її думку, дуже добре. Може й варто було мені залишитися довше і повертатися назад поїздом з Ларисою? Але це значило б, що я приїхала б до Філядельфії пізно і мусіла б чекати довго на головній станції на сполуку з підміським поїздом, що підвіз би мене до мого запаркованого на Мелровз парк авта.

Сьогодні я не мала охоти іти до церкви — релігійних спонук для цього в мене нема, а зустрічі з людьми тепер бувають рідкістю, бо знайомих, а ще таких що мені цікаві і приємні — обмаль (хоч церква, звичайно, повна людей, переважно новоприбулих, і приємно бачити молодих батьків з малими дітьми, які щебечуть українською мовою). Може я трохи дивачію на старість: хоч і відчуваю деяку ізоляцію від людей, то вистачає мені зустрітись — як от вчора в Нью Йорку — з інтелігентними людьми, що з ними мене єднає спільна праця і спільні зацікавлення, і це мені вистачає на кілька днів.

Вчора увечорі потелефонував Марко і ми довго говорили. Розповідав мені про те, що їздив недавно до Ніни і провів з нею пару вихідних днів у Нью Йорку. Також і про те, що він таки рішився винаймити в Ії колишню їхню хату і перепровадитися туди. Тепер, коли Ія вийшла заміж і перебралася до хати свого чоловіка, вона стояла перед питанням чи хату на вул. Ворен продавати чи винаймити. Була думка, щоб цю хату зберегти для Ніни, бо це, мовляв, хата, де вона виростала і яка дає їй почуття певної стабільности і "рідного дому". Отже вони спільно з Марком вирішили, що Марко перебереться туди жити, і що Ніна, приїжджаючи на вакації до Лос Анджелесу, матиме там знайоме і близьке їй пристановище. Це значить, що і я могла б колись поїхати Марка відвідати, бо так як він живе тепер, — в тісному холостяцькому помешканні — це неможливо.

Сьогодні двічі ходила на довший прохід — хоч зимно напередодні заповідженого снігопаду. Заохотою до проходів — випозичена в бібліотеці на аудіозаписах дуже цікава і добре написана біографія Джана Адамса. [John Adams. Автор: David McCullough. Читає: Nelson Runger, видання: Recorded Books]. Я вже про Джана і Абіґейл читала, — це особливо цікава пара людей — а портрети діячів американської революції і майстерні зображення побуту дають краще розуміння минулої доби. От хоч би такий контраст: Томас Джеферсон, високий елегантний панок з вишуканими манерами, що їздить повозкою із лакеями у лівреях, винаймає собі будинок не в центрі Філаделфії, а на околиці, де є краще повітря (тобто далі поза 7-ою!! вулицею), купує своїй жінці дорогі рукавички і інші елегантні речі, а має у Вірджінії вже побудовану резиденцію в Монтічелльо, плантацію із 200 чорними невільниками ітд., і Джан Адамс, з пуританського Массачузетсу, кругленький і не надто охайний, людина спартанських звичок і серйозної постави до життя, що має крім зароблених адвокатською практикою доходів, велике господарство із службою, але без чорних невільників і без особливих люксусів.

Четвер, 24 лютого 2005. Увечері.

Вчора була з Раном і Марилею в театрі. Оригінальна п'єса для одної акторки: "The Syringa Tree" [Вимовляли: "сирінґа трі"]. Автор: Pamela Gien, Режисер: Whit Maclaughlin. Виконавцем дуже вимогливої ролі була Catharine Slusar. Сцена без жодних декорацій; посередині тільки звисає висока гойдалка. Акторка розповідає сюжет, граючи ролі різних персонажів. Дія має місце в Південній Африці, часів апартеїду і розповідь дає драматичну картину суспільних відносин, зокрема персональних зв'язків між білими і чорними. П'єса дуже ефектовна, театр Арден повний людей; виставу, прем'єра якої була місяць тому, продовжили до половини березня. Мають заслужений успіх.

Добре, що до театру ходили ми вчора. Я ще пару годин перед тим попрацювала собі у Ван Пелт. Потім ми утрьох пішли собі на дешевеньку (і не дуже смачну!) перекуску піццою, бо вистави в Арден починаються вже о год. 6:30, отже на вечерю в ресторані не було часу. Добре, що це було вчора, бо сьогодні — великий снігопад! Навіть мусіли відкликати панахиду за Звеню Романів, бо заповідають, що нападає може із 8 інчів. Маю надію, що це вже останні подвиги зими.

Працюю одночасно над трьома книжками — і всі вони — Остапові. Поетичні переклади відклала — вони майже готові. Якщо знайду ще щось, може додам, клопіт матиму із грецькими заголовками. Думаю над тим, чи не попросити Михайла Москаленка написати передмову. Але він може вважатиме, що тексти треба перередагувати. Це може було б і добре для підвищення їхньої якости, але Остап напевно не був би цьому радий. Друга його книжка — збірка оповідань "Крейзі" — саме отримала від Пульсарів електронним шляхом половину тексту для коректи. Але почала я працювати також над бібліографічним покажчиком ОТ — хотіла б видати це для вшанування Остапового 90 ліття, включаючи ще й всі публікації 2007 року. (Але ж бо я оптимістка! Такі пляни! Чи доживу, чи матиму силу це викінчити? — Але без плянів нічого не можна здійснити, треба працювати з вірою у майбутнє, а вже доля сама вирішить, що буде довершене і здійснене!)

Оцей бібліографічний покажчик, надсподівано, вимагатиме від мене більше труду, ніж я передбачала. Бо доведеться не тільки переписати ціле перше його видання з 1980 року, але і дещо виправити і переробити. Ось почала я від поезій і бачу, що мусітиму додати до кожної позиції перший рядок вірша, бо побачила із досадою, що тоді в 1980 році я того не робила. За чверть століття бібліографічного досвіду я таки чогось навчилася. Але щоб додати ці перші рядки, треба наново звернутись до джерел — і в цьому основний клопіт. На щастя маю ці речі в домашньому архіві, тільки що доступ до них вимагає фізичного зусилля. Робитиму це поволі, переплітаючи іншими роботами, бо надто копітка і виснажлива це праця. На щастя, доповнення до старого покажчика я робила на протязі років і маю цей додатковий текст уже на комп'ютері, треба буде тільки перевірити, вставити якісь новознайдені додатки, трохи переорганізувати тематично, ітп. Із прозою і статтями не буде такого клопоту, як з поезією, не треба буде всього наново перевіряти з оригіналами. Але прийшло мені на думку, що варто може написати до когось у Львові, щоб знайшов мені Остапові першодруки в журналах Дажбог, Обрії, Назустріч з років 1935–1937. Може звернуся з тим до Люізи Ільницької.

Неділя, 6 березня 2005. Полудне.

Знову десять днів без записок! Працювала багато на самоті, деякі дні знову ізольована снігопадом (аякже, впав ще і новий напередодні березня, немов на те, щоб нагадати мені нашу річницю шлюбу, бо і тоді в Зальбурзі сподівана весна привітала нас несподіваним снігом!) Але, свідомо поборюючи свою відлюдькуватісь, була один раз у церкві, один раз на концерті (музиканти "Галичина", співак Іван Попович, гуморист Остап Федоришин), а вчора провела день у Нью Йорку на Шевченківській конференції, де виступали Грабович, Найдан, Процик, Лариса і Олекса. Я була рішена поїхати на цю конференцію навіть поїздом і вже навіть домовилась із Ларисою, щоб зустрітися на поїзді, але вийшло так, що їхала багато вигідніше — автом із Ромком Проциком, Славком Заліпським і Ларисою, яку ми по дорозі підібрали.

В Нью Йорку тим разом було досить багато людей (понад 50, заля була заповнена). Зустріла я там Мар'яну Рубчак і довідалась від неї цікаву новину, що, мовляв, Рубчаки планують перенестися до Нью Йорку, Богдан уже цього року іде на пенсію, а Мар'яна ще рік-два працюватиме.

Грабович говорив про співвідношення між Шевченковим малярством і поезією (мовляв, не так поезія впливала на малярство, як навпаки: малярство впливало на поезію). Його виступ, очевидно, був найцікавіший. Аня Процик говорила про зв'язки Шевченка з поляками, його знання польської літератури і реакцію на його поезії таких польських поетів як напр. Залеський. Найдан говорив про свої переклади з Шевченка, цитуючи вірші. Його виступ вчора був менше ефектовний, ніж те, що він сказав був на цю ж тему у Філядельфії на AATSEEL. Але він пару разів згадував журнал Ukrainian Literature — отже робив нам рекламу. Лариса дуже вдало відкривала цю 25-ту (ювілейну!) конференцію, згадуючи попередні і з певними пропозиціями на майбутнє, Олекса, закриваючи конференцію від імені УВАН, нав'язував до політичної ситуації і помаранчевої революції. З'явилася там під кінець і Софійка.

Закінчила я читати "Роки сподівань і втрат" Юрія Луцького. Якби редактори менше уваги приділяли цензурі і виправлянню мови, у висліді чого книжка переповнена всякими "хорошими" фразами абсолютно непритаманними для емігрантів і Луцького (та й правописом що з Ґете робить Ґйоте!), а більше уваги звернули на помилки в чужомовних фразах, яких напевно не було в оригіналі, книжка була б на тому виграла. Навіть таку популярну німецьку пісеньку як "Лілі Марлєн", яку пам'ятають всі, хто пережив німецьку окупацію, перекрутили до безграмотности, допустившись у кількох рядках цілої низки помилок. Якби Луцький дожив був до цієї публікації, напевно не був би вдоволений! Гарне й оригінальне оформлення обкладинки: використали портрет Луцького, що в ньому віддзеркалена досить добре його особистість. А людина він був невротична, суперечлива, злослива до людей, непослідовна у своїх поглядах на асиміляцію і діяспору, але також на диво критична до власних осягів (вважав себе не так науковцем, як журналістом, ітп.) Щоденник Луцького, як і спогади Шевельова, показали мені цих людей трохи меншими, ніж мені малювала моя пошана до них, але всеж таки читати їхні мемуари цікавіше, ніж надуману белетристику, бо вони ближчі до справжнього життя.

Але, а пропо надуманої белетристики і відзеркалення життя. Саме докінчую коректу Остапових оповідань і бачу, скільки в них автобіографічного. Скільки там відбиток людей Остапового оточення, передусім батька, частинно і мами, та й скільки між рядками можна знайти про самого автора, зокрема в його молоді роки. Не любив говорити про себе, а шкода. Подумала я собі, напр. чи сюжет "Виходу у призначення", наприклад, не оснований на якійсь справжній події? Бо портрет батька там виразний і неоднозначний.

Понеділок, 7 березня 2005. Пополудні.

Сьогодні надала літунською поштою виправлену коректу Остапових оповідань. Було там 76 сторінок — і я їх сьогодні вранці ходила до недалекої крамниці фотокопіювати, щоб могти потім перевірити, чи внесе видавництво потрібні поправки. Трохи мене втомила ця робота — фотокопіювати там у цій крамниці дуже невигідно, нема поблизу ні стола, ні крісла, отже я мала зайву додаткову гімнастику. Фотокопії коштували майже вісім доларів, а пересилка літунською поштою (не реєстрованою, звичайною!) винесла 10. Це я нотую просто для бухгалтерійного рахунку. Рада, що позбулася одної роботи, беруся за наступну. Але від пропозиції написати репортаж до Ukrainian Weekly про Шевченківську конференцію в Нью Йорку (Лариса вранці телефонувала з таким проханням) я таки відмовилася. Як буду набирати на себе забагато всяких додаткових завдань, то не встигну завершити свої проєкти. А мої очі тепер уже не ті, що були (катаракти поволеньки підростають, казали пару днів тому мої офталмологи) — треба свої очі і свій час ощаджувати на те, що мені найважніше в даний момент. НТШ-А має своїх пресових референтів, мені вистачить пильнувати обов'язків голови Видавничої Комісії.

Написала також короткого листа до Марійки Канської. Не знаю, що з нею діється? Мабуть хворіє, а може навіть померла? Бакула писав мені, що заніс їм на моє прохання кілька примірників польського перекладу Літературного Львова — вони мене про це не повідомили — жодної реакції. Написала я перед святами — від них святочних поздоровлень не отримала. Сто долярів, які я вислала перед Різдвом через Подгалє, повернула мені аґенція, бо в банку змінили номер їхнього рахунку. Ніхто мене про це не повідомив. Я написала також текст листа паралельно і польською мовою — на випадок, якби Марійка вже не могла читати українського тексту, або може на випадок, якби її вже не було серед живих. Саме проминула її річниця народження — 28 лютого. В минулому я завжди посилала їй додаткових сто долярів у дарунку.

Вівторок, 8 березня 2005. Увечері.

Я мала сьогодні добру волю поїхати на працю до центрової бібліотеки, завести Галині Клюк і нові книжки, і рахунки, і повернути Луцького. Вже була навіть зібралася, готова іти до авта. Але ось раптом дощ, який ішов від ранку, перемінився у сніг, температура впала від 50 до 20, вітер дошкульно почав вдаряти у стіни — і от я у висліді, не тільки до бібліотеки, але навіть на прохід з хати не виходила! Там неприємно, холодно і слизько! А ще вчора я ходила двічі на прохід, і на пошту, в легкому жакеті — було сонячно і приємно!

Зате сьогодні я нарешті підготовила листа до Ільницької з відповідними прилогами — початковими сторінками Остапової бібліографії — ранніх поезій, поетичних перекладів, прози, статей. Може і справді знайдеться хтось із студентів або молодих бібліографів, який схоче переглянути старі журнали і заробити собі пару центів.

Роботою з цим архівом я порядно втомилася; що це за зусилля! Але, підготовляючи матеріяли для Ільницької, зробила вже чималий поступ у праці над покажчиком ОТ.

П'ятниця, 11 березня 2005. Увечері.

Віддала сьогодні біографію Джана Адамса. 21 аудіо-касет! Прослухала з великим зацікавленням. Знаменито змальована панорама історії США, характерів батьків народу, зокрема таких як Адамс, Джеферсон, Вашинґтон, Гамільтон. Добре написане — це варто читати всім політикам, і не тільки американським. Мені зокрема подобається, що автор не пише панегірика Адамсові, як це зробив Сендбурґ для Лінкольна, а змальовує характер Адамса з його прикметами і з його вадами, подає характеристики не тільки його прихильників, але і його ворогів — у висліді чого маємо не якогось забронзованого героя, але повнокровну людину. Ах, щоб такі автори з'явилися і на горизонті України... Найближчий до такого жанру, здається мені Роман Горак, але David McCullough значно перевищує Горака талантом, багатством і знанням джерельного матеріялу, вмінням будувати композицію драматично і цікаво.

Ходила я вчора до мого податкового дорадника Арнолда Левіна відібрати готовий податковий звіт за минулий рік. І в розмові з ним — а говорили ми не тільки про податок, але і про театр і літературу — згадала, що саме закінчила слухати біографію Адамса. Левін — інтелігентний і очитаний чоловік — сказав мені, що цей самий автор написав також біографію Трумана і що він має цю книжку і може мені її позичити. Труман цікавить мене більше ніж інші американські президенти — йому ми завдячуємо, що могли приїхати до Америки — і я таки позичила від Левіна цей товстенний том і вже навіть почала читати. Воліла б, очевидно, мати цю річ на тасьмі і слухати її на проходах, але не знаю, чи існує ця книжка на аудіо-записах.

Але коли мова про аудіо-записи, то мушу відмітити, що я знову замовила собі в Teaching Company нові два курси — один про Вольтера, другий — про літературу. Видала я на ці два курси 185 дол.! Одне слово інвестую чималі гроші в цю нову свою інтелектуальну розвагу! Переглянула їхній новий каталог і вже маю на приміті ще два інші курси. Трохи воно за дорого, але це справжня можливість доброї самоосвіти на університетському рівні. Колись, можливо, слухатиму ще й другий раз — а зокрема, якби не дай Бог — я взагалі не могла читати — такий збір цікавих мені матеріялів у власній бібліотеці мав би велику для мене вартість. Не буду собі жалувати.

Іра Нагірняк знову не прийшла, щоб зробити порядок у моїй хаті. Це вже вдруге. І от я знову сама мусіла взятися за прибирання. Але розклала собі це на пару днів, щоб не перетовмлюватися і щоб почистити все, як слід. Добре час-до-часу, коли це робить сама господиня, і то солідніше і докладніше. Іра — молода, повна енергії і може за кілька годин зробити те, що мені займає два дні. Подивляю її — інтелігентна і дуже працьовита, та й вже по американському запрацьована по саме нікуди. Лікарем в Америці вона не пробує бути, але хоче перекваліфікуватися на медсестру. Вже має працю в дерматологічному відділі шпиталя Джеферсон, крім того бере якісь курси в Нью Йорку, а до того — в неї двоє малих дітей! Я рада, коли вона до мене прийде раз у місяць, але розумію, що їй це тепер не легко. Вона, однак, виявила охоту далі приходити, після того як закінчить суботній курс у Нью Йорку. Отже покищо не шукатиму за іншою помічницею.

Вчора на National Public Radio ішла вранці цілу годину передача про Марину Садовську — інтерв'ю з нею, переплітане її співом. Я не є особливим прихильником фольклору, але її пісні — це цікаві автентичні знахідки і співає вона їх натурально й оригінально, зовсім не так, як співають професійні артисти на естраді. Садовська матиме у Філядельфії в центрі міста концерт — але, нажаль, саме в день, коли в Центрі буде Шевченківський концерт, в неділю 13 березня.

Понеділок, 14 березня 2005. Увечері.

Шевченківська академія в неділю була повністю виповнена актором Іваном Бернацьким та його ансамблем, що називається "Українська Драматична Студія" і діє в Нью Йорку при церкві св. Юра. Є серед студійців пару підлітків, які тільки починають володіти мистецьким словом, але є і кілька акторів, які могли б сміло і то на власну користь рівнятися з колишніми т.зв. "професійними" акторами колишньої української Філядельфії. Бернацький зробив монтаж із поезій Шевченка — і то не тих хрестоматійних, найбільше відомих, патріотичних, а таких як "Сова", "Відьма", "У тієї Катерини", "За байраком байрак" ітп. — до того додав свій короткий вступ про дитинство Шевченка — і все разом вийшло досить оригінально і цікаво. Навіть викликало в мене деякі рефлексії: напр. говорячи про Шевченкового батька, Бернацький згадав, що Григорій їздив чумаком на Крим — і я собі подумала: як це кріпак міг їхати на таку експедицію, що напевно тривала місяцями? Треба мені це перевірити у Зайцева! А що зі сцени промовляв до нас своїми словами Шевченко, то це мене паки й паки наводило на пригадку, яка велика в нього була фіксація на знасилуваній, покинутій дівчині. Я була рада, що не було якихось політичних промов, що у минулому не так прославляли поета, як робили на ньому власний бизнес. Концерт був би ще ліпший, якби не було додаткових вступів, молитов у виконанні отців, та й заключних подяк.

Сьогодні я знову була між людьми. Галя Головчак і Віра Пак організували в УКУ зустріч колишніх зальцбуржан з нашим колеґою кардиналом Любомиром Гузарем. Напрацювалися вони страшенно, бо замість зробити скромну зустріч з якимись приставками, вони приготовили велику і багату гостину, де були не тільки hors d'oevres, і вино, але й обильний гарячий обід, з двома м'ясами, рибою, салатками, пляцками, тортами і кавою. Мій вклад у цю гостину був обмежений до овочів (тобто фруктів): я привезла три коші: мандаринки, полуниці і виноград. Гостина зібрала понад 20 осіб, а було харчів принаймні на 50. Перестаралися. Але було досить приємно. Гузар розповідав про різні справи в Україні, відповідав на питання, сказав навіть один добрий дотеп у відповідь на питання про корупцію і хабарництво. Один із митників жениться і колеґи хочуть зробити йому якийсь більший подарунок. Перша пропозиція: купити автомобіль, друга — вислати його з дружиною на пошлюбну подорож, третя — подарувати йому один день на львівській митниці. Ні, кажуть, ця третя пропозиція — це рішуче за багато! Приїхали на цю зустріч Максимовичі, Цегельські з Лігайтону, Ґуньо Харків, Лучанки, Кульчицькі, Білики, Головецька, Булик, Гораєцька, були і обоє Рудницькі, хоч вони і не зальцбуржани. Гузара привезла його племінниця Марта Ставнича. Він має поважні клопоти з очима — має занедбану ґлавкому в одному і другому оці, робили йому тут у США якусь операцію і ще здається мають робити другу, але це може тільки сповільнити хворобу, а не повністю вилікувати її. Жаль. Перед ним тепер великі завдання і було б ліпше і для України і для української католицької церкви, якби він був в оптимальному стані здоров'я.

Субота, 19 березня 2005. Увечері.

Союзянки (90. відділ) зорганізували сьогодні зустріч з Тетяною Ярошенко — директором бібліотеки Києво-Могилянської Академії, яка тепер перебуває на стипендії Фулбрайта в Yale. До зустрічі запросили тільки невелике число союзянок (в тому числі і мене, бо Ярошенко виявила бажання зі мною познайомитися і зустрітися). Але порозумілися із директором школи і на доповідь Ярошенко про історію Могилянки прийшли також учні старших кляс школи українознавства. Ярошенко говорила більше про історію, ніж про сьогоднішній стан школи — думаю, що варто було зробити навпаки, зокрема тому, щоб зацікавити учнів. Вона має прийти завтра до мене зранку і буде на обіді. Якщо схоче, зможе в мене отримати цілу низку книжок у подарунку — чи то для неї особисто чи для Могилянської бібліотеки.

В середу мала я вполудне візит у дентистичній клініці, а ввечері — театр Арден з Раном і Марилею. Рутина чищення зубів закінчилася оглядинами дентиста. Мого зубного лікаря не було, отже перегляд зробила мені колишня моя дентистка Керен Міллер. Вона знайшла якусь щілину в короні і налякала мене, що можливо треба буде міняти корону. Вдалося мені зараз на другий день здобути візит у д-ра Скенлона: він мене потішив, що покищо нічого робити не треба, треба тільки слідкувати за цим містком. Втішена таким добрим прогнозом, я з радости сіла на автобус і поїхала до кінотеатру Ritz 5, де саме ішов шекспірівський фільм "Merchant of Venice", з актором Al Pacino в головній ролі. Я ніколи досі не бачила на сцені, ані не читала цієї драми (з уваги на закиди в антисемітизмі її ставлять дуже рідко). Фільм зроблений майстерно, але характеризація Шекспіром жидівського купця навіть мене трохи здивувала.

П'єса в театрі Арден, де я була з Раном і Марилею, називалася "Fences". Автор: August Wilson, режисер: Timothy Douglas. П'єса з життя афро-американців, і актори всі — чорні, але основною її темою є не так соціяльні конфлікти, як відносини між батьком і сином. П'єса написана дуже добре, недаром отримала вона 1987 року нагороду Пуліцера. Вілсон, серед інших популярних драматичних творів, є також автором п'єси "Ma Rainey's Black Bottom" — що її я колись бачила разом з Лялею і товариством і що також зробила була дуже добре враження. Актори були незлі, але першенство я таки даю авторові.

Середа, 22 березня 2005. Полудне.

Вчора знову була в театрі. Tим разом у театрі Wilma на постановці нової п'єси "Raw Boys", що її автором є Dael Orlandersmith. Ставила п'єсу Blanka Zizka. Авторка — чорна письменниця, яка вже має інші драматичні твори з життя афро-американців, але тим разом вибрала за тему дисфункціональну родину ірландців, наслідки на синах побоїв батька і алькоголізму матері. П'єса мені не подобалася — за мало динамізму, акції, розвитку характерів — за багато монологів і діялогів, та ще й узятих із таких марґінальних проблем, як труднощі початкових поетів і акторів. Наскільки ліпшою була драма Fences, що була оперта на афроамериканський досвід, але своєю універсальністю перегукувалася з Артуром Міллером чи іншими добрими драматургами.

Тим разом вечеря з Раном і Марилею в доброму ресторані Nan на 40 вул. була значно ліпшою від вистави. Тільки, нажаль, в цьому ресторані не подають вина, і мені його бракувало.

Вчора закінчила я слухати на проходах цикл 12 лекцій про Вольтера. Тим разом це курс професора нашого ж University of Pennsylvania! Професор називається Alan Charles Kors і є спеціялістом від доби Enlightenment. Надзвичайно цікаво! Про Вольтера в мене досі були тільки досить поверховні відомості, знала про його взаємини з Фрідріхом Пруським та листування з царицею Катериною, але з книжок його я читала тільки "Кандіда". Тепер дізналася не тільки більше про його довге життя, про його конфлікти з естаблішментом, про "екзильні роки" в Англїї, чи згодом на пограниччі із Швайцарією, про його філософію життя, його драматичні твори, що їх він уважав за своє найбільше досягнення, а які сьогодні пішли вже у забуття, про його погляди на релігію та історію, що мали і мають досі непроминальне значення, про те, що під кінець життя він втішався вже величезною славою серед своїх земляків. Вольтерові, бачу, завдячуємо основну підвалину західної цивілізації — толерантність до інаковіруючих. Гідне подиву, як одна людина великого інтелекту може вплинути на розвиток цілого світу.

Кілька днів посвятила для НТШ-А: підготувала і вислала нове голосування в справі трьох нових дотацій, написала пару листів. Це вже добігає другий рік моєї каденції на пості голови Видавничої Комісії. Ще один рік — і зможу визволитися від цих обов'язків.

Поступово, кожного дня стараюся також працювати над бібліографічним покажчиком ОТ. Всупереч моїм сподіванням, це не тільки вимагає переписування і реорганізації записів з першого видання. Деякі статті вимагають анотацій, щоб могти зрозуміти, яка властива їх тема. Отже доводиться переглядати деякі джерела. У висліді моя нова бібліографія буде багато кращою, дай Боже щоб вдалося мені цю велику роботу довершити.

Понеділок, 28 березня 2005. Пополудні.

Завтра приїде Софійка — не сама, а з Титом. Приїде на візиту до лікаря. Тести виявили ракові клітині в матиці і Cофійці її ґінеколог рекомендує зробити hysterectomy. Софійка, зрозуміла річ, трохи цим перейнялася, хоч я потішаю її, що ця операція в її віці не така вже загрозлива, як була б замолоду. Мені свого часу д-р Воєвідка також пропонував таке зробити, бо я мала проблему з фіброїдами і часті великі кривавлення. Але тоді я рішилася не робити операції у Воєвідки (що був товаришем мого Тата), щоб не робити Остапові і дітям комплікацій з моїм побутом у Нью Йорку. Я подумала собі, що адже Філядельфія — велике місто, з добрими спеціялістами, то чому мені їхати на операцію до Нью Йорку? Я тоді пішла вперше на візит до ґінеколога д-ра Люіса і він мене потішив, що, можливо, операції взагалі не буде потрібно, зажартувавши, що під його наглядом цілий город фіброїдів. І справді. Операції не робила, фіброїди з віком змаліли, і проблема перестала бути дошкульною.

Але Софійчина діягноза ще раз нагадала мені, що всі ми живемо на позиченому часі. І от я у висліді — із ще більшим завзяттам — взялася за свою роботу. Працюю день-у-день, аж до фізичної втоми, до болю в плечах. Поспішаю. Як завжди в житті світить мені давно засвоєний улюблений принцип: Carpe diem, nec semper erunt Saturnalia.

Ходила вчора до церкви. Не так тому, що це був латинський Великдень, як тому, щоб перервати і урізноманітнити моє відлюддя. Михайлівська мала церковця — переповнена людьми, а на великій площі я ледве знайшла місце для авта. Фактично у церкву навіть не могла ввійти, так багато було там людей, але в парафіяльному домі зустріла Оксану Фаріон і Олексу Біланюка — так що провела понад годину на полуденку і розмові. А ще й ковбасу купила!

По дорозі додому, вирішила вступити за харчами до крамниці Acme. Спершу мигнула мені думка: а може закрито з уваги на свято? Та де там! Повно людей, немов це зовсім будний день!

Понеділок, 4 квітня 2005. Увечері.

Сьогодні у Вашинґтоні — президент України Ющенко. Зустрічався сьогодні з Бушем. Програма його в США включає промову в Конґресі, нагороду фундації Кеннеді, відвідини Шікаґо і Бостону, зустріч з діяспорою під пам'ятником Шевченка і на бенкеті ітп. Нажаль преса не приділяє цьому належної уваги, бо помер папа Іван Павло і все телебачення переповнене репортажами про папу, його похорон, що має відбутися в п'ятницю, прогнози на майбутнє і проблеми католицької церкви. Про Ющенка чула я тільки на National Public Radio i знаю, що Буш привітав його як "стратегічного партнера" та підкреслив, що розуміє і не осуджує його бажання забрати українське військо з Іраку.

На зустріч з президентом України і на бенкет їдуть з Філядельфії автобуси. Намовляли і мене, але а вирішила не їхати. Там буде багато охочих і без мене, а для мене такі демонстрації не дуже приманливі і надто виснажливі. Але я запропонувала Лярисі, що варто подарувати президентській делегації, а зокрема Катерині Чумаченко-Ющенко наш новий літературний журнал перекладів — вони і самі можуть ним зацікавитись, і можуть ужити його як дарунки різним високопоставленим американцям. Ляриса дуже цю ідею підтримала, але сама вона має тільки один примірник, а з канцелярії в Нью Йорку ніхто до Вашинґтону не їде. На щастя трапилася нагода: потелефонувала сьогодні Зеня Черник, щоб дати до книги привітів для Ющенка привіт від української бібліотеки, і коли я згадала їй про Ukrainian Literature і факт, що маю 10 примірників і могла б передати їх як дарунок від НТШ-А — їй моя ідея дуже подобалася і вона запропонувала, що приїде і забере це від мене. Я підготовила два пакуночки по 5 штук, до кожного додала карточку, що це дарунок від НТШ-А, і вона це вже сьогодні пополудні забрала.

Пару днів тому їздила я до Lenscrafters за новими окулярами. Там недалеко на вул. Cottman є велике відділення Free Library of Philadelphia і я вирішила піти туди і перевірити наскільки кращою є їхня колекція від моєї дільницевої бібліотеки. Ця філія справді досить велика, має багато аудіо-візуальних матеріялів і велику колекцію книжок російською мовою! (Українських також є кілька, досить випадкового вибору). Позичила я там собі біографію на аудіо-касеті, яку вже вчора і сьогодні встигла прослухати. Книжка про Марселя Пруста, автор Edmund White. Біографія коротка (всього три касети). Трохи може надто багато уваги присвячує гомосексуалізмові (очевидно, не тільки Пруст, але і автор біографії певно — гомосексуаліст!) Найцікавіше, що я довідалася, це факт, що славетний роман Пруста був відкинутий двома видавництвами, у другому випадку рішальну ролю в негативній оцінці манускрипту мав Андре Жід (і згодом постійно каявся за свою помилку), так що врешті перший том вийшов друком за гроші самого автора!

Біда з тою бібліотекою така, що позичені там аудіо-касети не можна повернути іншій бібліотеці, отже мусітиму поїхати туди знову (пов'язавши це із відвідинами крамниці Strawbridge, яка там є в околиці).

Поволі набирають реальних обрисів пляни нашої европейської подорожі. Максим мав багато труду із замовлянням помешкань в Берліні, Празі, Відні, Зальцкамерґуті — але тепер усе вже, здається на добрій дорозі. Коштуватиме це чимало грошей (побут у горах хочу зафундувати усім нам я) — але мене більше журить турбота, чи витримаю я таку тритижневиу подорож, з усіми моїми обмеженнями і недомаганнями? Потішаю себе, що мені легше поїхати з родиною, як пробувати щось таке самій. Врешті треба відважитися — найбільший мій клопіт з ногами і з міхуром. Але може при помочі ліків якось витримаю, а зрештою не мушу всюди разом з молодими ходити, вистачить як зможу їх самих спрямувати на деякі цікаві місця (наприклад добре, щоб поїхали собі на Шафберґ, не кажу вже про Зальцбурзький замок.)

Іванкові вчора сповнилося 18 років — уже дорослий. А на другий рік буде вже в університеті!

Понеділок, 11 квітня 2005. Увечері.

Сьогодні Софійка Геврик перейшла операцію — hysterectomy. Казав Тит по телефону, що операція тривала понад три години і вона тільки під вечір прокинулася від наркози. Висліди біопсії будуть аж за два дні. Маю намір поїхати завтра до лікарні її відвідати. Дай Боже, щоб не треба було додаткової хемотерапії.

Їздила я сьогодні до банку і переслала додаткових $1,200 Пульсарам за книжку "Крейзі". Додала до належності 20 дол. на "піццу" для працівників видавництва. Обіцюють, що книжка буде готова до Великодня — а Великдень наш цього року 1 травня!

У Філядельфії уже справжня весна: цвітуть жовті форситії, рожеві і білі маґнолії, рожеві черешневі дерева. Не можна сказати за Антоничем: "листар носив листи зелені", бо листя ще насправді немає. Дерева тільки прокидаються до нового життя. Але трави вже зеленіють. Був уже один день, коли температура піднялася до 75 градусів. Вчора і сьогодні — прекрасна весняна погода, не надто тепло і без літньої вологи.

Понеділок, 18 квітня 2005. Увечері.

Минулий тиждень був під знаком Софійчиної операції. Двічі їздила я її відвідувати в лікарні Pennsylvania Hospital при вул. 8-ій і Spruce. Софійка дуже нарікала на лікарняну обслугу і на факт, що її гінеколог і хірург на виявили їй після операції належної уваги. Що більше, за два дні казали їй вийти з лікарні — і хоч я запрошувала до себе, а також і Віра Лащик пропонувала побут у своїй хаті, то вони з Титом вирішили спровадитися на пару днів до готелю Omni, недалеко від лікарні. В суботу вони вже поїхали додому, до Гантеру. Приїхав син їх Роман і завіз їх додому. Вислідів біопсії досі нема, але є добрі висліди перевірки крови. Ми всі тут дуже турбуємося Софійкою і раді були, що вона вже щасливо і безпечно добилася додому, що може пару днів відпічне. Але ось сьогодні вона подзвонила: завтра вранці в неї має бути тест Ultra Sound — і от вона за пару годин має з Романом приїхати на нічліг до мене. Ну, я гостям рада, але турбує мене факт, що Софійка вже вдруге буде в такій довгій і томлячій багатогодинній подорожі — а вона ж тількищо перейшла досить поважну операцію і може не повинна так довго сидіти в авті. Не треба було їм на старість переноситися так далеко в гори, здаля від лікарів і госпіталів.

В суботу відбувся у Філядельфії вечір Ольги Кузьмович, що його організувала Люда. Я мусіла з чемности піти — з уваги і на ОКУ, і на Василя Махна, який говорив вступне слово. Виступав там ще актор Бернацький та хор Прометей — одне слово, ціла "академія". А вчора була у Філядельфії вистава театру ім. Заньковецької "Неаполь — місто попелюшок". Стригун перед виставою дозволив собі на довшу доповідь, нібито про історію театру, але фактично з апелем про підтримку, мовляв, будинок потребує ремонту. Не знаю, чи ґастролі в Америці принесуть їм сподіваний прибуток: квитки були по 25 дол., але публіки на залі було всього півтора сотні. Кажуть, що в Нью Йорку було ще менше. П'єса Надії Ковалик — така собі "мильна опера", для дуже широкої публіки. Грали посередньо, з великою дозою шаржу. Програмки не було, отже акторів навіть по прізвищу назвати не можу. Приїхали на виставу обоє Онишкевичі, були й Вакуловські, Волчуки, Наталя Коропецька.. Я воліла б, якби вони поставили якусь Винниченківську п'єсу, а Лариса казала, що Стригун був дуже добрий колись як "Народний Малахій". П'єса Ковалик не має відповідної глибини і хоч тема сучасна й актуальна, то постановна шаблонова, і навіть найкращим акторам великих можливостей вона не дає.

П'ятниця, 22 квітня 2005. Увечері.

Вчора вночі закінчила читати масивний том біографії Трумана. [David McCullough: Truman. N.Y.: Simon Schuster, 1992. 1117 p.] Читала тільки вночі перед сном (вдень працюю над бібліографією ОТ, а на проходах слухаю аудіозаписи університетського курсу про історію европейської літератури — вже дійшла від Ґільґамеша до Молієра!)

Про таке читання перед сном є така Труманова репліка: відповідає він — вже у пізній старості — якомусь молодикові на питання: "Did the President like to read himself to sleep at night, McCormick asked. "No, young man," said Truman, "I like to read myself awake". Пару разів, читаючи цю книгу, я так захопилася її драмою, що половину ночі не спала. Які страшні рішення випали на долю цієї людини, і як цей малоосвічений фармер з Мізурі, що випадково став президентом, доріс до своєї ролі i виявив надзвичайні прикмети лідера не самої тільки Америки, але і всього вільного світу. Довідалася я чимало нового — не тільки про такі доленосні рішення, як атомні бомби на Японію, доктрину Трумана про відбудову Европи і план Маршала, допомогу Греції, війну в Кореї, реакцію на блокаду Берліну — що вирішили про те, що Европа не стала жертвою совєтської аґресії — але і такі цікаві і досі невідомі мені "родзинки", як факт що Труман намовляв Айзенгауера кандидувати від демократичної партії, або те, що будинок Білого Дому в час президентури Трумана перейшов докорінну перебудову, бо загрожувало, що завалиться. Про характер Трумана дуже вимовно свідчить його конфлікт з МекАртуром: загорілого ґенерала, що пропонував кинути атомні бомби на Корею, треба було конечно звільнити, щоб довести пріоритет цивільного контролю над військом і не допустити до третьої світової війни, але Труман, виглядає, досить зрівноважено сприймав факт, що МекАртура вітали як переможця і в конґресі, і на велелюдних парадах. Цікаво, що Труман за час своєї президентури зазнавав чимало критики, навіть злосливої, але водночас втішався великою популярністю серед населення і зокрема, серед людей які були йому підлеглі або з ним співпрацювали. Його ролю в історії гарно оцінив Вінстон Черчіль. Відпишу цитату, яка характеризує також і стиль автора — біографа: "Looking at Truman, Churchill said slowly, "The last time you and I sat across the conference table was at Potsdam, Mr. President". Truman nodded. "I must confess, sir, " Churchill went on, "I held you in very low regard then. I loathed your taking the place of Franklin Roosevelt." He paused. "I misjudged you badly. Since that time, you more than any other man, have saved Western civilization." (с. 874–875). Мені особливо приємно, що Труман був у дуже добрих стосунках із Діном Ачесоном — не піддавався пресії звільнити його з посади міністра закордонних справ, а згодом, вже на емеритурі, був з ним у близьких приятельських відносинах, радився його в багатьох справах, вів часту дружню з ним кореспонденцію. В моїй лазничці висить оригінал карикатури роботи Едварда Козака, що була надрукована в Лисі Микиті десь у 1950-их роках — де зображений невеличкий Труман в окулярах, що сидить в трусиках на пляжі, а над ним зігнений дугою тонкий і високий його секретар стану — Dean Acheson.

Середа, 27 квітня 2005. Вранці.

Передучора був замітний день, що його варто відмітити у щоденнику. Наперед я потелефонувала до Марти Шиприкевич, повідомляючи її, що нікуди не їду і тому радо прийму її запрошення на великоднє снідання в неділю. Завжди в час свят трохи нападає мене хандра — хоч я і не надто традиційна, але підчас свят більше відчуваю свою ізоляцію від родини і близьких мені людей. Трохи пізніше я подзвонила до Мотрі, щоб повідомити, що не приїду. А вона мені, у відповідь на те, розповіла, що готує велику гостину на 12 осіб, що деяких людей запросила передусім з уваги на мене, що зробила вже цілий плян на кілька днів мого побуту в них ітд, ітп. І раптом я усвідомила собі, що я замість поборювати свою апатію і відлюдькуватість, сама непотрібно обмежую своє життя. І от я несподівано — перемінила думку і вирішила таки поїхати на Великдень до Провіденсу!! Перевірила на компютері можливості польоту і переконавшись, що кошти майже точно такі самі, як і поїзду ($140+), була б замовила літак, але години польоту дуже невигідні (або дуже-дуже раненько, або дуже-дуже пізно), я таки рішила їхати потягом. Поїду в п'ятницю, повернуся у вівторок. Мусіла, очевидно, перепросити Марту Шиприкевич, але вона поставилась до цього із зрозумінням.

В пошті того дня також була несподіванка. Лада Коломієць прислала свою монографію "Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу" (видання Київського університету, 2004). З Ладою я познайомилась була коротко колись в Урбані, знала про неї тільки, що вона знає англійську мову і що досліджувала творчість Підмогильного. Жодного контакту з нею в мене не було. І я здивувалася, отримавши її книжку. Чому вона мені її прислала? Почала я переглядати монографію — а це солідна наукова праця на понад 500 сторінок, написана дуже технічною науковою мовою. Іменного покажчика книжка не має, але в бібліографії згадуються і Остапові Шекспірові сонети і мій "Землетрус". Почала я систематично переглядати книжку. Побачила, що вона дуже серйозно поставилась до перекладів Костецького, присвятивши йому цілий розділ, що розглядає роботу Юрка Тарнавського, Кочура, Лукаша, Зуєвського, Славутича, Осьмачки, Барки, і от раптом — у цьому серйозному товаристві натрапила я ... на свій переклад "Тюльпанів" Силвії Плат, та ще й з таким промовистим критичним коментарем:
"Серед найбільш вдалих перекладів з Сілвії Плат — стримані, непретензійні переклади Марти Тарнавської (нар. 1930). Побутовізовано-описовий, антипоетичний тон її сповідальних поезій, характерна для неї розмовність вислову й підбір метафори в площині буденних (навіть вульгарних, як для традиціоналістів) речей, позірна, оманлива беземоційність інтонації — трагічне змагання з безпорадністю й відчаєм — всі ці прикмети присутні в поезії "Tulips" ("Тюльпани"), оригінал і переклад якої М. Тарнавською ми подаємо нижче:" — наступні три сторінки присвячені текстам цього довгого вірша, а тоді слідує ще таке: "Про переклад можна сказати, що він максимально (для поетичного перекладу) семантично точний. Прагнення ідеальної точності на практиці зреалізувати невимовно складніше, ніж може видаватися читачеві. Завдяки ретельному доборові кожного слова переклад М. Тарнавської зберігає невимушену розмовну інтонацію, прозорість метафорики, ясність і стислість вислову, нейтральний тон першотвору. На специфічно розмовну інтонацію й характер мови перекладу (дещо "архаїзована" мова української діяспори) вказує присутність у ньому нехарактерних для сучасної нормативної літературної мови слів: чоловічок (зіниця), в білих чіпках (у знач. "шапочках"), тузінь (дюжина); а також слова з відмінним від конвенційного значенням: хвилюючі (в знач. "збудливі"... В оригіналі словосполучення, в основі яких міститься метафора чи метафоричне порівнання, в'яжуться між собою в більші метафоричні картини (наведімо лише декілька прикладів)" Далі слідують приклади, а тоді: "Перекладачка, як видно з наведених прикладів, перейняла й точно відтворила буденну неприкрашеність, дитячу безпосередність і різкість відвертих поетичних образів С. Плат"... І ще далі йде інтерпретація мого вислову "червона миска", який дослідниця вважає більш відповідним ніж можливі у цьому контексті слова "кубок" або "чаша". Все це займає в книжці сторінки 219–224, тобто майже шість сторінок! І хто б то подумав, що завдяки перекладові вірша Сілвії Плат (яка не належить до моїх улюблених поетів!) я зверну на себе увагу серйозної критики! Текст вона подає за книжкою "Землетрус" і мабуть не знає ні про "Тихі розмови з вічністю", ні про "Вибране", де цей переклад трішки виправлений, напр. слово "хвилюючі" таки змінене на "збудливі"... Треба буде послати Ладі "Тихі розмови" — в книжці була вкладена візитна карточка (англомовна!), де сказано, що вона "Associate professor, Translation Theory and Practice from [sic] English Language Department" Київського університету, але на опаковці адреса подана (трохи невиразно) десь в штаті Айова.

З нагоди весни, яка розцвіла прекрасно моїми рожевими доґвудами і червоними пуп'янками азалій, я вчора запланувала велике миття вікон. Запросила до цієї роботи Галину і її сина, але сама дуже втомилася пранням і прасуванням фіранок. Зробили цю роботу утрьох за чотири години, але я — як завжди — мала "більше щастя як розуму", моя пральна машина випрала мені два комплекти фіранок (для партеру), а на третьому — зупинилася. Сьогодні я вже мала майстрів, але вони моєї старої машини направити не змогли. Доведеться купувати нову — та ще й мусіла я напрацюватися, щоб ручно випрати фіранки і щоб вичерпати воду із машини. Але дякую долі, що це не сталося мені на початку роботи — бо який був би сенс мити вікна, якщо не можна було б повісити чистих фіранок?

Заки ще зможу готуватися в дорогу до Провіденсу, мушу полагодити кілька НТШ-івських справ. Думала це зробити вранці, але перебили майстри. Тепер піду на прохід і до банку, а справи НТШ-А доведеться полагоджувати перед вечором.

Минулого тижня працювала я з одержимістю, з азартом над Остаповою бібліографією, у висліді чого перше видання покажчика вже повністю переписане на компютері! Ця робота тягнула мене, як терапія — тепер я зможу вже тільки виправляти, удосконалювати, додавати нові матеріяли. Хочу щоб книжка була готова до Остапового 90-ліття — але друкувати її можна буде аж 2008 року, бо хочу включити ще якісь відгуки преси, що може появляться у зв'язку з 90-літтям. (Наївна оптимістка!)

Вівторок, 3 травня (Остапові уродини!) 2005. East Greenwich, Rhode Island — у Головінських.

Год. 7 ранку — я уже спакована і готова до поворотньої дороги, але в хаті всі іще сплять. Мій поїзд відходить із Providence о 10:16, отже з дому вистачить виїхати десь біля 9-ої.

Приїхала я сюди в п'ятницю і байдикую в елегантній хаті Мотрі і Андрія. Ніколи раніше не була я в них ранньою весною і тільки тим разом побачила, що з вікон спальні крізь молодий і ще не покритий листям ліс, видно потік — а він, на диво, навіть багатоводний і шумливий. Посілість їхня — вибаглива і в ексклюзивній дільниці, але я сказала Мотрі, що до їхньої хати бракує ще 5-ти невільників — службового персоналу, бо утримати таку хату вимагає багато праці, чимало коштів. Кошення травника, як я довідалась, коштує 40 дол. на тиждень підчас сезону, а це тільки мала частина видатків. Мотря вкладає багато власної праці, але як довго це може тривати? Не надто міцні вони обоє: особливо турбує мене Андрій — в нього діябет тепер вимагає трьох уколів інзуліну в день і цукор часом падає несподівано і непередбачено і створує небезпечні проблеми. Леся, що їй тепер 93 роки, тримається надзвичайно добре. Вона дбає про те, щоб навіть при кухонній роботі, у фартусі, виглядати елегантно, і залюбки порається, допомагаючи Мотрі готувати страви, заставляти стіл, тощо. Говорить вона небагато і трохи недочуває, але пам'ять має першорядну.

До церкви їздили ми в неділю до Бостону — це біля 2 годин їзди по великих автострадах. Падав дощ, отже Великдень не випав надто веселий, паски доводилось святити у самій церкві. Парафіяльна їх посілість досить велика, церква поміщає може із 300–400 осіб (не була на 100% заповнена!), парафіяльний будинок — окремо поруч, із досить великою площею. Мотря показувала мені, як вона прикрасила нутро парафіяльного будинку — не тільки картинами, подушками ітп., але навіть власними меблями. Мені найбільше сподобалися позначення лазничок картинками з козацького бароко — на дверях чоловіків — старшина-полковник, на жіночій туалеті — його дама в костюмі 17 століття, а в одній із кімнат — дуже гарний портрет Шептицького, та в залі два великі побільшені фото (Андрієва робота!) Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко!

В гостях на Великдень були тут Тиміш з родиною та Мотрині знайомі: Ігор Коцур і Христя Шиприкевич. Він — інженер, меценат на громадські цілі, живе в Кембріджі, недавно повдовів. Вона — приїжджа з України, має дочку в Америці, виховує її дітей. Казала мені, що була у Філядельфії і з Мартою Шиприкевич була присутня на презентації премії Ковалевих, чула мій виступ там, засипала мене компліментами, etc.

В поїзді, уже в Нью Йорку. Доходить 2-а год.

Я встигла прочитати вже сьогоднішній New York Times, з'їсти великодню канапку і мандаринку, а тепер хочу додати ще пару коментарів про мою великодню ескападу.

Знаючи, що на Великдень будуть у гостині Тимошеві діти, я просила Андрія, щоб завіз мене до недалекого Toys 'r Us магазину, щоб купити їм якісь дарунки. Тим разом купила знову відео-фільми, бо возитися мені з дарунками з Філядельдфії надто складно й обтяжливо. (Маю з собою тільки найменшу свою червону валізочку на колісцятах!) Діти обоє дуже підросли, старшому Труворові вже, здається, вісім років. Казала Мотря, що Вітя (Вікторія) до 4 року життя не говорила взагалі і вони підозрювали якусь поважну проблему. Але тепер почала вже говорити. Українською мовою, одначе, діти не розмовляють, або розмовляють дуже мало і це, бачу, трохи Мотрю турбує. В Тимошевій хаті, підозрюю, розмовною мовою мусить бути англійська, хоч з ними разом живе батько Лілі, тесть Тимоша, Михайло Любезний, а він навряд чи так добре володіє англійською. В церкві також — хоч священик — новоприбулий з України (інтелігентний, освічений чоловік, по професії не тільки священик, але також лікар! — підчас причастя всіх парафіян називав по імені! а людей було пару сотень) — але сама відправа була переплітана українськими і англійськими молитвами і проповідь також була двомовна.

В понеділок вранці була гарна погода і ми з Мотрею зробили собі одногодинний прохід по околиці. Біля другої години виїхали до Кембріджу, до УНІГУ, де відбувався семінар про модернізм в літературі і мої господарі, знаючи, що мені це буде цікаво, вирішили поїхати туди зі мною. Вони часом бувають в УНІГУ, але це неабияка посвята з їхнього боку — майже дві години швидкої їзди та ще й по переповнених автострадах у час піку.

Семінар відбувався не у приміщеннях УНІГУ, а в елегантному будинку Barker-центру. Всіх присутніх було не більше як 25, але семінарійна кімната з кріслами довкола довгого стола була заповнена. Семінар цей був подуманий як чергова лекція пам'яті Кравцева, отже Грабович відкрив сесію коротким словом про Богдана Кравцева і навіть прочитав його вірш. Виступали по черзі: Грабович (про Тичину), Галина Гринь (про Йогансена), Чернецький (про Хвильового) і Тамара Гундорова (про Домонтовича, зокрема про його роман "Доктор Серафікус"). Грабович, виступаючи, визнав три лиха, які випали на долю Тичини: його перехід на ролю пропагандистського трибуна, факт, що мало хто ним сьогодні цікавиться, хоч всі признають, що він найбільший укр. поет 20 сторіччя — і ... Найданові переклади на англійську! Бачу, що чіпається він Найдана на кожному кроці, бо я чую такі його ремарки не вперше. Ну, що ж. Найданові переклади не зовсім задовільні, але що робить професор української літератури в Гарварді, щоб стимулювати й зацікавлювати українською літературою англомовних перекладачів? — Він займається не науковим літературознавством, а журналістикою в Україні. Можна сказати за Тичиною: "а в нас якомусь журналістику вкраїнську музу віддали..."

З усіх виступів найцікавішим для мене був виступ Гундорової про Домонтовича. Це справді автор, який заслуговує на переклад — я повинна була згадати про нього серед суґестій на нові переклади, коли писала статтю до Uk. Quarterly.

Були серед присутніх деякі знайомі мені люди в додатку до прелегентів: Тамара Нері, Тиміш, Шпорлюк, Шевченко. Говорила я там з Вол. Дібровою (сама до нього підступила і представилась — він ще раз дякував мені за рецензію, але він робить трохи дивне враження: коли я сказала, що мені подобалася його сатира в Uk.Lit. — відпекався від власного твору, мовляв, це не я!). Підійшла я також до Пауліни Левін — старої, уломної жінки, щоб сказати їй, що я читала всі її статті про українську шкільну драму, бо знала, що зроблю цим старій жінці приємність.

Познайомилась я там з Ігорем Папушею. (Він мав бути у гостях у Мотрі на Великдень, але вийшло непорозуміння: ми мали відібрати його після церкви, але він не прийшов туди, тобто прийшов дві години після того, як всі розійшлися). Папуша був в Америці 8 місяців. Захоплений багатством україністики у Widener Library. Він працює в Тернополі, на відділі Р. Гром'яка, передавав привітання. Жаль, що не було змоги довше з ним поговорити. Обзнайомлений з моїми бібліографічними працями і хоче щось писати про Остапові переклади Шекспірових сонетів. Але властива тема його зацікавлень — Панас Мирний. Високий, пристійний, брюнет із чорною борідкою.

Вівторок, 10 травня 2005. 4:00

Вчора і сьогодні доставила мені пошта 88 примірників книжки "Крейзі". Виглядає незле, в помаранчевій м'якій обготці, але тоненька — 190 сторінок, досить великого друку — кишенькове видання в м'якій оправі, paperback, саме добре для масового читача. Маю надію, що книжка не буде надто дорога в Україні і що знайде свого читача. Це більше варте для Остапової пам'яті, ніж моя недільна візита (на "Проводи") на його могилу. [Їздила я з Вакуловськими, зустрічала там Уляну, Марусю Пасічник і Павла, а також Гевриків, Діму і ще декого — але в порівнанні з минулими роками, "Проводи" тим разом не були такі багатолюдні як раніше. [Знайомі лежать уже на цвинтарі, стали не гістьми, а резидентами!]

Мають незабаром приїхати Геврики. Софійка має сьогодні візиту в лікаря, а увечері — засідання Ради Бібліотеки. Це вперше від часу її операції, що вона сама керує автом. Але ще не телефонувала, маю надію, що все гаразд, що нема якихось ускладнень.

Чекаючи на гостей, не можу вийти на свій рутиновий прохід, хоч погода на дворі — прекрасна.

Замовила я також літак до Торонто: поїду 1 червня, повернуся 8-ого. Буду там на матуру Стефка, і на презентацію нашого журналу Ukrainian Literature.

А бідний Стеф має зломану ногу і ходить з ґіпсом. Став жертвою спорту: поломили йому ногу підчас матчу Rugby! Недаром я відмовлялася підписати своїм синам дозвіл на американський футбол — який також дуже брутальний. Це правда не перешкодила Максимові постраждати на воротях европейського футболу (soccer), що для нього я таки підписала була дозвіл!

Аня Максимович позичила була мені книжку Anne Applebaoum: Between East and West: Across the Borderlands of Europe (1994). Я думала тільки зробити виписку для УЛЕ (бо там цитуються рядки із Шевченка), але побачила, що книжка справді дуже цікава і всю її прочитала. Написана із великим зрозумінням справи і без упереджень, та ще й добрим літературним стилем. Ніби травелог, але це веде до застанови над положенням усіх нас, що жили на цих "окраїнах" чи як поляки казали "кресах", де етнічні групи жили поруч себе, але відокремлено, і часто у ворожих стосунках.

Неділя, 15 травня 2005. Увечері.

Провела день на самоті і навіть нічого цікавого не робила. Фактично жалію, що не поїхала до церкви — може була б зустрілася бодай із людьми. Хоч тепер рідко буває хтось мені цікавий, з ким можна було б бодай трохи порозмовляти. Пішла на довгий прохід аж до Віри, занесла їй книжку "Крейзі", але не застала вдома, хоч навіть сіла на її ґанку відпочити і пів години чекала, знаючи, що вона мала поїхати за харчами.

Але мої проходи цими днями пов'язані із лекціями The Teaching Company. Я вже на останньому циклі: про модернізм у літературі. Сьогодні слухала про Генрі Джеймса і Конрада. Наступні лекції включають Єйтса, Джойса і Вірджінію Вульф, Кафку і Брехта, Фокнера, Пруста, Камю, Бекета. Цікаво, що в цій серії нема окремої лекції присвяченої Еліотові. Маю намір всі ці лекції слухати ще раз від початку, і не тільки ті про літературу, але й ті про музику.

В п'ятницю була на концерті сестер Тельнюк, разом з Вакуловськими. Концерт був справжнім культурним пережиттям — добра поезія (Тичини, Антонича, Лесі Українки, Шевченка і батька співачок Станіслава Тельнюка), в оригінальному музичному оформленні. Тим разом вони виступали в супроводі двох хлопців із електричними ґітарами (Олега Путятіна та Євгена Бортничука) та й сполучений був концерт із виставкою олійних картин Ігоря Поліщука. Відбувалася імпреза в ґалерії, а не на великій залі, і може тому видавалась може надто голосною. Людей було десь 40–50 — це краще ніж минулими роками. Одна пані після концерту ішла додому із картиною — купила! Я запиталася про ціну: $1,200! Ну, якби там були продавали тексти поезій, що їх виконували сестри Тельнюк, то ніхто не купив би!

А в четвер я їздила на PENN, до клініки, на тести пам'яті. Погодилася свого часу, щоб допомогти науці, брати участь у контрольній групі пацієнтів ґеріатричного відділу медичної школи — і от мусіла тій справі посвятити в четвер пару годин, хоч думала початково, що це не забере в мене більше часу, як пів години, і що я зможу піти пізніше до бібліотеки. Не довелося, бо розмови затягнулися і я до бібліотеки прийшла після 5 год. і вже було закрито! Такі тести, як своєрідна "гра Кіма" знайома із давнього пластування — вони вказують на лакуни пам'яті. Я про ці лакуни знаю віддавна — саме тому і почала вести щоденник! Шпигуном я напевне не могла б бути — бо потребую текст прочитати бодай двічі, щоб його запам'ятати і переповісти. А може це також спричинене браком концентрації?

Неділя, 22 травня 2005. Увечері.

Вчора провела весь день у Нью Йорку. Були сходини управи НТШ-А, річні збори із звітами та НТШ-івська громадська імпреза — презентація нової книжки Гриця Грабовича "Тексти і маски". Їхала я в авті Романа Процика, разом із Заліпським. Це була особлива вигода та й цікаве і приємне товариство. Процик є центральною фігурою нашого наукового життя в діяспорі, він вже довгі роки очолює Фонд Катедр Українознавства при Гарварді, а диспонуючи великими громадськими грішми, має візію і ініціятиву для нових всяких починань. Такі речі як розбудова українознавчих студій в Колюмбійському університеті, підтримка різних науковців стипендіями, фінансова підтримка журналу і видавництва "Критика" навряд чи були б можливі без Процика. Шкода, що таких людей в нас нема більше.

Засідання управи розглядало біжучі справи, зокрема ті, що не були ще узгіднені раніше на двох попередніх теле-конференціях, такі напр. як ратифікація статуту Світової Ради НТШ. Звітні збори були ділові і цікаві — звіти всі були надруковані і готові у "Книзі Звітів" (моя Видавнича Комісія за минулий рік не тільки випустила в світ англомовний журнал перекладів з української літератури, але й признала 13 ґрантів на різні нові видання на загальну суму $68,200!) — так що виступи були короткі, ремарки доповнювали надруковане, була і невелика дискусія. Але на звітні збори прийшло не більше як 30 осіб і це мене турбує. На другий рік буде кінець нашої каденції (вже не можу дочекатися, щоб позбутися цього громадського обов'язку!) — чи знайдеться досить охочих до праці людей, щоб їм передати справи наукового товариства? І чи це будуть віддані загальній справі люди, чи може тільки партійні апаратчики, що схочуть перебрати відносно заможне наукове товариство і розбазарити майно для власних партійних цілей?

Презентація книжки Грабовича відбулася надзвичайно цікаво. Присутніх також не було більше як 30-40, але в програмі виступали Махно (який провадив), Галина Гринь, Юрій Тарнавський і Грабович. Гринь розповіла, як стаття Грабовича надрукована в книзі Shevchenko and His Critics, змінила її погляди і наукові пляни. Юрко Тарнавський признався, що книжку "Тексти і маски" ще не мав змоги всю прочитати, але прочитав там одну статтю про Костецького і має до неї низку застережень. Виступив із критикою ідеалізації таких постатей як Костецький і Стус, що їх, мовляв, тепер пропагують, замість того, щоб розглядати їх з різних боків "warts and all". Юрко покпив собі трохи з Костецького шекспірівських сонетів, скритикував його переклади з Паунда. Такий несподіваний виступ викликав деяку полеміку і дискусію, не тільки з боку Грабовича, але і з публіки, але саме він додав цілій імпрезі деякої пікантности, зробив її трохи контроверсійною, а тому і живішою. Грабович говорив і про свої статті, і про видавництво "Критика", і про цікаві і велелюдні презентації цієї нової своєї книжки в Україні. Його я завжди радо слухаю, бо це людина понадпересічної обдарованости, вникливого інтелекту. Шкода тільки, що він перекинувся на публіцистику і занедбав свій обов'язок промощувати українській літературі шлях в англомовний світ — а це значить — на світовий форум.

Субота, 28 травня 2005. Вранці.

Маю пару годин часу поки вийду з хати до театру — бо з уваги на свій виїзд до Торонто в наступну середу, перемінила я свої квитки до Wilma i Arden на матіне — і от перша з цих вистав — сьогодні.

Вчора їздила на похорон Льолі (Олени) Коровицької до Баунд Бруку. Померла на 92 році життя, але останні роки провела вже в піклувальному домі, не дуже свідома свого довкілля. Їздила я разом з Тусею Вакуловською автом Марти Шиприкевич. Марта взяла також і свою маму, яка має відрізану одну ногу, може пересуватися тільки на інвалідному візочку, а ще й частинно осліпла. Велике враження на мене зробила картина, як пані Олена пересувається — при помочі електичного витягу — на другий поверх у власній хаті, і як багато уваги присвячує своїй мамі її дочка. Справжнє щоденне геройство. На похоронах Коровицької була тільки родина її сина і кілька осіб з поміж її знайомих у самому Баунд Бруку (де вона колись жила). Священик тепло і коротко згадав Івана Коровицького та його заслуги у вихованні православних студентів богословії і організації Баунд-Брукської бібліотеки.

А в понеділок я несподівано мала цікавий і приємний день у Нью Йорку. Ішов прогульковий автобус, зорганізований пластунами-сеніорами на відвідини вистави Архипенка в новому будинку Українського Музею. Я спочатку від цієї поїздки відмовилася, але потім змінила думку — в останній хвилині хтось зрезигнував і я могла долучитися до групи. Виставка Архипенка тільки до вересня і я собі подумала, що це може для мене єдина нагода її побачити. Дуже рада, що зробила таке рішення. Будинок музею робить дуже добре враження, а сама виставка приготована і виставлена так професійно, що викликає подив! Аж не віриться, що наші українці здобулися на культурний подвиг такої високої кляси! Правда, експонати Архипенка — всі, крім одного, що є власністю Музею — позичені з інших музеїв і приватних колекцій (зокрема з колекції останньої дружини скульптора) — але інавґурація нового будинку саме такою виставкою привернула увагу американської преси і мистецького світу — в Нью Йорк Таймсі була велика стаття про цю виставку і музей, і таких статей було більше. Відізвалися також і заздрісно вороги — десь, кажуть, в Новому Рускому Слові накинулися, що, мовляв, українці привласнюють собі Архипенка, а він зовсім не українець! Ну, тепер навіть реагувати на це немає потреби. І не тільки тому, що Архипенко — чистокровний українець, народжений і освічений в Києві, але також і тому, що сьогодні, коли нарешті Україна стала державою, ми маємо право навіть на Шолом Алейхема і Бруно Шульца — вони також є частиною нашої культури! Єдина моя турбота про Український Музей — це його майбутнє. Виставка Архипенка коштувала 300 тисяч доларів — бо не тільки підготовка, але і велике страхування цих безцінних експонатів. Навіть менш амбітні майбутні виставки, як мають бути професійними й ефектовними, будуть коштовні. Чи зможе наша громада утримати таку коштовну інституцію? Вони отримують ґранти і від американських фундацій, але цього не досить. А меценати трапляються рідко (один із них забезпечив можливість побудови нового приміщення музею, бо це приміщення коштувало вісім міліонів доларів!)

Субота, 28 травня. Увечері.

П'єса називалася "Outrage". Автор — Itamar Moses, народжений 1977 року, він є автором ще трьох інших п'єс, але "Outrage" на східньому побережжі іде вперше. Режисером був Jiri Zizka, а оригінальні і гідні уваги декорації сцени робила Mimi Lien. "Outrage" (Обурення?) це своєрідна інтелектуальна комедія на взір Стоппарда. Дія відбувається в сучасному американському університеті, де вплив великих дотацій фундаторів на напрям навчання і адміністрацію викликає внутрішню інтриґу і боротьбу за остаточне рішення. В центрі уваги — аспірант, що збирається писати дисертацію про проблему мучеництва на прикладі трьох постатей: Сократа, італійця 16 століття Меноккіо, що був суджений за єресь, і Бертольда Брехта, що виступає тут як жертва нацистського режиму і автор п'єси про Галилея. В п'єсі бере участь 26 акторів. Грали незле, п'єса провокує до застанови, має чимало актуальних реплік.

Тим разом, одначе, я була сама — поїхала до міста підземкою, і підземкою повернулася. В суботу пополудні в публичному транспорті мало людей і неприємно. Але повернулася додому ще за дня, тільки що на дворі — за тих пару годин, що я була в театрі — кардинально змінилася погода. Вийшла з дому при сонячній погоді і температурі понад 75 ґрадусів, а поверталася після зливного дощу і температурі на 20 ґрадусів холоднішій. А вдома, слухаючи вістей, довідалася, що в околиці за цей час було навіть якесь торнадо.

Трохи мене розболіли крижі і я добилася додому з неабияким фізичним зусиллям. Але ще перед виставою вступила до крамниці Tower Records і купила собі ще один компактний диск музики Гайдна. Недавно в університетській крамниці на PENN я купила три компактні диски, в тому і Гайдна, але вдома побачила, що там немає Симфонії но. 88, яка трохи знайома мені із лекцій Ґрінберґа, отже тепер я цей недогляд виправила і буду сьогодні слухати. Після того як я втратила радіостанцію класичної музики, яка грала безперебійно 24 години на добу, я слухаю класичну станцію моєї Аlma Mater — Temple University, я дуже незадоволена фактом, що вони увечері з класичної музики переходять на джазову. У висліді я, коли кладуся спати до ліжка, включаю свої власні компактні диски — отже докупила до своєї колекції Гайдна, Бранденбурзькі концерти Баха і Дворжака, зокрема його Симфонію Нового Світу.

Четвер, 2 червня 2005. Торонто.

Прилетіла вчора без пригод і комплікацій. Мала приємний вечір. Уляна подбала про те, щоб я разом з ними мала нагоду піти на концерт Торонтського Симфонічного Оркестру — це зрештою не вперше: вони мають передплату на концерти і, як я буваю в Торонто, беруть мене із собою. Вчорашня програма була присвячена чеським композиторам і диригував нею Jiři Bělohlávek. В програмі брав участь і великий мішаний хор (понад 100 осіб), і двох солістів: сопран Measha Brueggergosman і баритон Russell Braun. Виконувані твори були мені незнайомі (за винятком, може, "Тараса Бульби" Яначека). Найбільше сподобався "Te Deum" Дворжака у виконанні повного оркестру, хору і солістів. А були в програмі ще Oskar Morawetz (канадський чех) і Bohuslav Martinů. Шкода, що в програмі не було творів Сметани та "Симфонії Нового Світу" Дворжака, мені це було б подобалося більше.

Іванка прийняли до Trinity College Торонтського університету і він вирішив піти таки до U of T. Хотів би мешкати на кемпусі, не вдома. Я дуже хочу до студій своїх внуків причинитися фінансовою підтримкою. Виглядає, що перший рік, із знижкою належною Максимові, з помешканням у гуртожитку, коштуватиме 16 тисяч. Це дуже поміркована ціна — я була готова на суму принаймні вдвоє вищу. Але це ще прийде згодом, зокрема якби Стеф міг піти на студії до Гарварду. Іванко хоче студіювати Commerce, а Стеф плянує іти на медицину. Дай їм, Боже. Стеф, одначе, ще буде в high school два роки.

Була нагода вчора до пізньої ночі говорити сам-на-сам з Іванком. Пішли ми спати аж після 1-ої — він ще далі спить, хоч вже 11 год. (Ранніх кляс він сьогодні не має і просив його не будити!)

Сьогодні увечері має бути в КУМФі, під фірмою НТШ-Канади презентація Ukrainian Literature. Вже маю одне розчарування: наша канцелярія з Нью Йорку не прислала додаткових 15 примірників, як я просила вже місяць тому! Отже будемо мати для продажі тільки ті, що я їх передала Гевками і Трофименками (15+10), вчора я привезла додатково 2 примірники, один передала раніше Уляною — отже всіх тільки 28!

П'ятниця, 3 червня 2005. Торонто.

Вчорашня презентація журналу Ukrainian Literature відбувалася під еґідою канадського НТШ. Відкривала вечір д-р Дарія Даревич, а перед самою програмою відбулася коротка церемонія вручення грамот Верховної Ради голові канадського НТШ Даревич і членові управи Василеві Веризі. Цієї церемонії довершив консул України Ігор Лоссовський, який після цієї своєї функції не пішов додому, а залишився на вечорі до кінця. Презентація зібрала понад 40 осіб публіки, відбувалася в приміщенні КУМФу (що його я вперше бачила без мистецької виставки, з голими стінами). У програмі брали участь: Максим, я, Уляна, Кознарський і обоє Андрейчики. Максим дуже добре провадив програмою. Найменш ефектовним випав виступ Кознарського — читав він мляво, хоч мав дуже вдячну тему — уривок з монодрами Ірванця, одної з кращих речей збірника. Людям, виглядало, імпреза подобалася — розкупили 24 примірники (по дуже зниженій ціні: 15 кан. дол — отже ми вторгували 360 кан. дол., які за нинішнім курсом виносять 288.90 дол США). Було там чимало моїх знайомих: Ліда Палій, обоє Пиндзеї, Наталка Томцьо з чоловіком, Стефа Гурко, Бохно, Борис Балан з Андрієвською, Ліда Гевка. Харченко зробив зі мною інтерв'ю для канадського міжнародного радіо.

Сьогодні приїхала вже з Клівленду Маруся Пасічник — завтра ідемо святкувати Стефкову матуру. А сьогодні пополудні я вступила до Runnymede Library на Блур і приємно було мені бачити поширене нове приміщення бібліотеки та й досить показну колекцію в ній книжок українською мовою. Знайшла я там т.2 Гончаревих щоденників і я собі його там переглянула.

Знайшла я серед новозакуплених Максимових книжок (а він у книги інвестує поважні суми грошей!) надзвичайну книгу: антологію укр. літ-ри французькою мовою — від 11 століття до 20 ст. Книга — справжня цеглина в розбудові культури — том має понад 1200 сторінок. Дуже мене ця річ зацікавила — я почала робити виписки для статті і думаю назвати її — "Книга, яка викликає подив... і заздрість". Шкода, що не матиму книжки під рукою вдома, отже треба мені буде багато написати вже тут в найближчі дні. Цікаво, чи має цю книгу бібліотека НТШ-А в Нью Йорку? Видавцем є НТШ-Европи, але друкували вони том "з готових діяпозитивів замовника" в Україні, в житомирській обласній друкарні.

Неділя, 5 червня 2005. Торонто.

Величаве радісне свято! 89 випускників Торонтських шкіл українознавства і 600–700 людей на матуральному бенкеті! Головну промову говорила молода журналістка з Globe and Mail, випускниця теж і української школи, Рома Луців. Говорила про Помаранчеву Революцію, що в ній і сама брала участь — говорила, ілюструючи слайдами на двох екранах, ефектовно і коротко. Від кожної школи промовляв вибраний ґрадуант — говорили доброю українською мовою, хлопці і дівчата, відносно коротко, часом навіть із гумором. Всі у святкових одягах, хлопці в чорних костюмах, дівчата у довгих білих сукнях. Наш Стефанко отримав нагороду за успіхи в історії — один із 8 студентів (на всі школи Торонто). Міг нарешті скинути з ноги ґіпс, але, очевидно, танцювати йому ще лікарі не дозволили. Виглядає він дуже гарно — стрункий, високий, та ще й запустив собі невеличкі "бакенбарди". Дуже він серйозний хлопець, відмінник, хоче вчитися на лікаря. Але йому ще треба два роки, щоб закінчити середню школу. Я чулася дуже добре, мала на собі нову довгу вишневу сукню, виглядала незле, нога в сандалях витримала, Ditropan тримав мене у формі.

Понеділок, 6 червня. 10 АМ.

Вчора мали святкову вечерю в ресторані на CN Tower. Вежа височіє над містом — кажуть, найвища будівля в світі! — а ресторан крутиться і крізь великі вікна видно панораму Торонто й околиці. Виїзд туди, очевидно, ліфтом. Один поверх нижче від ресторану є осклена тераса для туристів, які їдуть тільки, щоб подивитися згори на місто. Ще один поверх нижче — тераса відкрита до вітру, закрита тільки сіткою. Ресторан — дорогий, але справді дуже добрий. Харч був знаменитий! Вид феноменальний! Таке буває тільки один раз у житті! Під кінець вечора розмова зійшла на бандерівців. Маруся дуже їх боронила і захвалювала і виникла невелика суперечка.

П'ятниця, 10 червня 2005. Філядельфія.

Повернулася я додому в середу. Туся Вакуловська знову зробила мені послугу і виїхала по мене на станцію Мельроз Парк. Це було дуже до речі, бо температура у Філядельфії піднялася до 90+ Фаренгайта і було б мені справді важко добратися пішки з валізкою і наплечником. (Між іншим, у Торонто також останні два дні було дуже гаряче!)

Я встигла вже переглянути всю пошту за минулий тиждень, заплатити деякі рахунки, накупити харчів у супермаркеті. А сьогодні маю намір взятися за писання статті про франкомовну антологію.

Хочу ще тільки відмітити, що в останній день мого перебування в Торонто, я пішла ще раз до Runnymede Library, і не тільки провела там пару годин, переглядаючи цікаві мені книжки, але і принесла їм у подарунку свої Тихі розмови і Автобібліографію, Остапові оповідання Крейзі і Максимів переклад Керницького. Вони, як видно, купують часом українські книжки (є там моє Самотнє місце і Остапові переклади Шекспірових сонетів), але я з нагоди інавґурації нового їх приміщення вирішила зробити їм подарунки з нових книжок.

Завтра маю квиток на матіне до Арден. Не дуже мені хочеться іти, бо надворі спека, а на завтра ще й заповідають можливу бурю.

Понеділок, 13 червня 2005. Пополудні.

Вчора ходила до церкви (Треба час до часу кинути лепту в коверті, щоб був слід, що я підтримую парафію). Зустріла Олексу Біланюка і з ним провела годину на розмові. Вони з Лярисою мають клопіт із старою її мамою, п. Зубаль, яка має вже 92 роки і дуже хвилюється та випоминає їм, як вони на пару годин залишать її саму вдома. Не добре так довго жити. Не дай боже, щоб я на старості літ була тягарем і клопотом для своїх дітей.

В неділю до пізна сиділа при комп'ютері і писала статтю про французьку антологію. Я цими днями звичайно рано лягаю спати, біля 9-ої я вже в ліжку, читаючи. А от вчора, "в затишші радісної праці" (як сказав би Гординський), непомітно для себе засиділась, як колись за молодих літ, до півночі. Стаття майже готова: ще треба мені перевірити деякі оригінальні українські заголовки для творів Хоткевича і Сверстюка — доведеться пошукати за цим у бібліотеках.

В суботу їздила до міста на матіне до театру Арден. Їхала туди підміським поїздом, поверталася підземкою. Відписую із програмки: "Sweeney Todd: the Demon Barber of Fleet Street. Music and lyrics by Stephen Sondheim. Book by Hugh Wheeler. From an adaptation by Christopher Bond. Directed by Terrence J. Nolen." — Своєрідна, макабрична "horror story", покладена на музику. В п'єсі бере участь 24 актори і 9 музикантів. Музиканти сховані за параванами, їх не видно. П'єса стара, ішла багато разів на Бродвею. Сюжет — справжній кошмар: голяр бритвою зарізує своїх клієнтів, а його спільниця переробляє трупів на м'ясо, і пече з нього м'ясні пиріжки. Фактично, можна б цю річ навіть вважати сатирою на того рода тріллери. Грали актори першорядно, з неабиякою акробатичною вправністю, бо сценографія вимагала бігання по сходах, лаження по драбині, скидання зарізаних клієнтів до підземелля і до горіючої печі, ітп. Курбас був би гордий із такої постановки! Переляку п'єса не викликала, тільки подив для акторів і усмішку! Театр був виповнений по береги — як зрештою на всіх майже виставах.

Хтось приніс до Української Бібліотеки книжку Кошелівця про Жанну д'Арк. Я навіть не знала, що він щось таке написав. Позичила, прочитала. На таку тему написати щось нове і цікаве досить важко. Хотіла б я знати, що Кошелівця спонукало взятися за таку тему?

А от Пульсари прислали мені в дарунку книжку Гориня про Віктора Цимбала. Фактично маю навіть два примірники, бо один прислала мені Надійка Світлична (я вирішила купити в неї цей примірник — буде добрий дарунок для Лесі і Мотрі). Почала вже читати. Дуже цікаво. Бачу, що Горинь може бути конкурентом Горакові і Слабошпицькому! Таких біографій треба якнайбільше!

Середа, 22 червня 2005. 8:30 вечора.

Минулої неділі, замість їхати до церкви, я вирішила поїхати після полудня до крамниці Strawbridge у Willow Grove. Треба трохи оновити ґардеробу, зокрема перед виїздом до Европи. Зустріла там випадково Аню Максимович, яка також прийшла скористати із випродажі.

Але поки я вийшла з хати, задзвонив телефон. Morris Cohen!! Це була велика несподіванка і я була рада, що не вийшла з дому п'ять хвилин раніше. Він був у Філядельфії на якомусь "Bar-Mizvah" своїх знайомих і вирішив поновити контакт. Вже кілька років ми не розмовляли, а ще довше не бачились. Йому вже 77 років, він — пенсіонер, але ще тримає зв'язок із Єйль, вчить якісь курси, разом з Ґлорією займаються гімнастикою, обоє у відносно доброму стані здоров'я. Син є професором американської історії, жонатий із жінкою, що також вчить в університеті. Це створює їм проблеми: мають т.зв. "commuting marriage", бо знайти працю обом в одному місті дуже трудно. Дочка ще далі в Каліфорнії і не бажає собі контакту з батьками, але її дочка, а Морисова внучка, живе з батьком на Алясці і там Когени її відвідують. Вони ще далі подорожують — часто, по дорозі до Єрусалиму, зупиняються в Европі. Я запиталася про Адрієн Рич і дізналася, що вона тепер живе у Каліфорнії, але часто буває і на сході, навіть мала якийсь поетичний вечір у нас на PENN. Приємно було поговорити із старим другом. Він, виявляється, бачився при якісь нагоді з Марилею Смолкою і вона розповіла йому про наші спільні походеньки до театру.

В суботу мають приїхати Максим, Іванко і Стеф. Я поволі готую хату до їхнього приїзду, а це значить також, що роблю трохи порядок у своїй робочій кімнаті, закиданій паперами моїх власних проєктів і справ НТШ-А.

А управа НТШ-А вчора увечері провела чергову (вже третю!) телеконференцію: обговорили поточні справи, зробили деякі рішення. Лариса їде в п'ятницю в Україну, до Донецька, на конференцію МАУ. Буде там і наша Уляна.

Аня купила для центрової бібліотеки книжку Марини Левицької (Marina Lewycka) "A Short History of Tractors in Ukrainian" (Penguin Press, 2005). Я взяла її до каталогізації, але тому, що тепер у нашій бібліотеці великий ремонт (вставляють нові полиці і килими — подивляю Ромка Процика за його енергію і відвагу братися за таку справу!) — я книжку принесла додому і вже до половини прочитала. Це свого роду сатиричний роман про старого діяспорного українця, що жениться з молодою новоприбулою, що викликає конфлікти в родині серед двох дорослих його дочок.

Не зважаючи на те, що в суботу приїздять мої гості, я вирішила скористати з нагоди, що в центрі у суботу є ярмарок: замовила за 15 дол. стіл і маю намір посидіти там від ранку до 5 год. пополудні, пробуючи продавати книжки видавництва "Мости" і НТШ-івський журнал "Ukrainian Literature". Мій оптимізм, можливо, наразить мене на велике розчарування: бо чи схочуть люди прийти на ярмарок у гарячий літній день, а навіть якщо прийдуть, то хто схоче купувати книжки? Але я не могла б собі вибачити, якби принаймні не спробувала.

Четвер, 30 червня 2005. 8 год. вечора.

Максим з хлопцями вже десь, мабуть, доїжджають до Торонто. Візита їхня була коротка, але дуже активна. Quality time! Приїхали в суботу саме на вечерю. В неділю поїхали за господарськими справами до Home Depot, купили землю, каміння, mulch — (тяжкі міхи, що їх я сама не можу собі привезти), потім працювали на моїм городі, підрізуючи дерева, розкидаючи землю, висипаючи камінці. Поміняли мені спалені жарівки, батерейки в димових алярмах ітп. В понеділок поїхали ми над океан. На жаль, поїхали з дощем, бо нагло змінилася погода. Але пополудне у Wildwood Crest було хмарне, і ми вирішили залишитися. Зупинилися на ніч у Waikiki — (дуже дорого — з податком 187 дол. за одну ніч для нас четверо! — але з прекрасним видом на океан з 4-ого поверха!) Хлопці ще навіть у понеділок покупалися і в океані, і в басейні. Полуднували ми в північній частині міста, а на вечерю пішли до Duffy's. У вівторок прокинулися до туману, що застеляв повністю океан. Перед 11 год. вирішили випровадитися з нашого помешкання, щоб не платити за наступний день. Але залишилися до вечора, пішли на пляж. В полудне сонце спалило туман, була гарна сонячна погода аж до вечора. Провели весь день на пляжі (Іванко навіть трохи за багато почервонів, бо не послухав доброї ради, щоб сидіти на пляжі в сорочці!) Вечеряли в італійському ресторані (який, нажаль, закривають, бо на цьому місці мають нові власники побудувати кондомініюми) і під вечір повернулися додому. У Філядельфії застали знову дощ, а на другий день (вчора) була увечері така буря з громовицею, що раптовий електричний power surge спалив мені мій радіо-телефон з автовідповідачем! Максим плянував їхати додому сьогодні вранці, але на моє прохання поїхав ще о 8:30 до Staples купити новий телефон. Сама я на цьому не розуміюся, трудно було б мені зробити вибір, та й хотіла я мати допомогу в інсталяції нового апарату. Все це вдалося швидко полагодити і о год. 9:30 вони виїхали.

Пам'ятна, цікава картина з над океану: я сіла на побережній лавці з книжкою (забули привезти з дому крісла!), а Максим з Іванком і Стефанком ідуть по дерев'яній доріжці до океану, на пляж. Але над водою стоїть туман, нічого не видно, тільки кінець дерев'яної доріжки. Картина, мов із Сальвадора Далі. [Пізніше, туман зник, позичили крісло і я сиділа з ними поруч на пляжі, хоч, зрозуміла річ, навіть не пробувала роздягатися чи купатися!]

В суботу, заки вони приїхали, я провела день на ярмарку в УОКЦентрі. Столи були на дворі, але на щастя, віяв вітерець і температура 90 ґрадусів Фаренгайта не здавалася надто опресивною. Але людей було мало — більше було продавців, ніж покупців. За весь день продала я книжок на суму 71 дол. По знижених цінах: по одному примірникові Крейзі, Літературного Львова, Вибраного, Підмогильного, Weekdays & Sunday i за 1 дол. відбитки із Сучасності "Подорож поза відоме". І ні одного примірника Ukrainian Literature!!

Знаючи, що доведеться сидіти при столі в час ярмарку, я позичила собі в публічній бібліотеці книжку: біографію Едіти Вортон і з нею їздила також над океан. [Edith Wharton, by R.W.B. Lewis, Harper & Row, 1975]. Прочитала досі якусь третину книжки. Вортон має опінію доброго прозаїка, але я досі, на сором, нічого її не читала. Може тепер візьму собі якийсь із її романів, щоб переконатися який із неї автор.

Але в бібліотеці я також позичила собі для розваги на проходах аудіозапис детективного тріллера, що приманив мене своїм заголовком і анотацією: The Burgler Who Liked to Quote Kipling, a Bernie Rhodenbarr mystery by Lawrence Block, narrated by Richard Ferrone. Великою літературою цього не назвеш, але написано інтелігентно, з великим почуттям гумору, і навіть з деякими літературознавчими довідками про рецепцію Кіплінґа і дотепними віршованими пародіями на нього його сучасників.

Заткало мені праве вухо восковиною, краплі не допомагають, і це мені трохи заважає. Але почекаю ще тиждень, бо маю 7 липня візиту у Форсії. Того ж дня буде також у Biddle Law Library прийняття у зв'язку з відходом на пенсію Синтії Аркін. Я вже послала їм чек на спільний для неї дарунок і маю в пляні піти туди на зустріч з давніми колеґами.

Уляна тепер у Донецьку на конференції МАУ. Вчора говорили з нею телефоном. На МАУ в Донецьку також і Лариса Онишкевич. Цікаво, що розкажуть про конференцію, повернувшися?

Понеділок, 4 липня 2005. Увечері.

День Незалежности США відзначила я добрим американським стейком (якого давно вже не їла!) Пішли ми в ресторан разом з Вірою після того як вдруге (на протязі двох днів!!) були з нею в кіно. Фільм запропонувала Віра — Ladies in Lavender, бритійський фільм з двома знаменитими бритійськими акторками Maggie Smith i Judi Dench в головних ролях. Це було вчора і фільм справді був прекрасний. Дві старі неодружені сестри, що живуть із служницею у власному домі на побережжі Cornwall рятують молодого хлопця, що його буря викинула на берег. Хлопець виявляється поляком і скрипалем. Фільм наголошує психологічний стан двох старих пань, є в ньому чимало недомовлень, навмисне не вияснених деяких обставин, знамениті реалія довколишньої провінції (місцевий лікар, з ревнощів, робить донос на хлопця, бо він, мовляв, розмовляє по німецькому і може бути німецьким шпугуном (дія має місце 1936 року), прекрасні краєвиди, фантастично добра гра обох акторок, чудово відтворена атмосфера часу і місця. Сьогодні ми з Вірою знову поїхали до Ambler Theater i бачили документальний фільм Music Inside and Out — про музикантів філядельфійського оркестру. Мені він подобався менше, передусім тому, що наголос був покладений на членів колективу — музикантів оркестру і як вони сприймають музику — з повним нехтуванням композиторів, диригентів і звичайних слухачів. Я мала б більше вдоволення, якби в час фільму були ідентифіковані композиції, уривки з яких прикрашують і наснажують фільм, якби була більша увага для інструментів — тоді я принаймні щось навчилась би, а так то вийшла з фільму під враженням, що мовляв всі члени оркестру дуже емоційно переживають музику, що більшість з них спершу пробувала бути солістами ітп., але цього мені не досить.

Була я в неділю в церкві. Олекса приніс мені книжку, яку раніше обіцяв: Tuez Iouchtchenko! Автор — Gerard De Villiers, серія SAS. Цей автор написав уже цілу низку сензаційних романів і має в Парижі власне видавництво для їх розповсюдження. Книжка "Вбийте Ющенка" має вже номер 158. Я цей роман переглянула, сама здивувалася фактом, як багато я зрозуміла французького тексту, але цей тип літератури мені цікавий тільки по його відношенні до України. Події помаранчевої революції там тільки як тло, але цікаво, що автор вміє розрізнити українців від росіян, і українську мову від російської. Не все там очевидно вставлене до речі, є і трохи змішані поняття і термінологія, але всетаки — це вже неабиякий поступ. We have made it! або Nous sommes arrivés! (Маю надію, що є такий ідіом у французькій мові!)

Понеділок, 11 липня 2005. Пополудні.

Вчора знову була в церкві. Французький роман принесла віддати Біланюкові, але позичила його — за дозволом Олекси — Віра Кліш. Я пропонувала Олексі, щоб він подарував книжку для Української Бібліотеки — він ще не певний чи це зробить.

В четвер, 7 липня, я їздила до Форсії, де промили мені вухо, отже я вже позбулася цього клопоту. Опісля пішла до бібліотеки Ван Пелт і позичила собі десяток книжок німецькою мовою (передусім драм Дюренматта, Брехта і найновішої нобелівської лавреатки, австрійської письменниці Єлінек [Еlfriede Jellinek]), а тоді пішла на "Retirement Party" Синтії Аркін. Ця гостина відбулася аж надто неформально, в голі, прийшло на неї не більше як 20 осіб, кілька слів сказали директор бібліотеки Пол Джордж (Paul George], Патриція Каллаган [Patricia Callahan] та Мелісса Бакус [Melissa Backus], вручили Синтії "gift certificate" (до якого я також причинилася двадцятидоляровим внеском), перекуска включала тільки сири і овочі. Це був великий контраст до прийняття, яким прощала мене Ліз Келлі — де було понад 70 запрошених гостей, чимало професорів, включно з деканом, та й приготований кейтерером обід — цікаво, чи Синтія згадувала це? Вона, щоправда, не зовсім ще відходить: працюватиме обмежені години три дні у тижні.

Але дата 7/7 запам'ятається із зовсім іншої причини: в Лондоні стався великий терористичний акт. В лондонському метро вибухли одночасно в різних місцях чотири бомби. У висліді є понад 50 осіб вбитих і понад 700 поранених. Очевидно, підозрівають терористів з ісламського Аль-Каїда, але не відомо ще чи були це самовбивці, чи може терористи ще живуть і втішаються враженням, яке вони викликали на цілий світ. В Шотландії саме в цей час відбувалися наради провідників найбільших економічних потуг, т.зв. G-8, прем'єр Тоні Блер [Tony Blair] приготував амбітну програму допомоги Африці і додаткових рішень в справі охорони довкілля — в Едінбурґу у зв'язку з тим були на вулицях великі демонстрації проти ґлобалізації і фокус всіх новин був на Шотландії. А тут раптом — Лондон.

Тероризм в усьому світі має свої коріння і у конфлікті палестинців з Ізраїлем, США із Іраком та Афґаністаном, але чи тільки? Чи це зудар цивілізацій, заздрість і ненависть до багатої Америки і її союзників? Тепер все пов'язують із війною в Іраку, яка день-у-день приносить жахливі жертви, і то не так американців, як самих цивільних жителів Іраку. Але ж напад на Америку стався перед цією війною — 9/11/2001 року — отже війни в Афґаністані і в Іраку — це вже відплата за те, що сталося. Велика загроза для західної демократичної цивілізації — не тільки від ісламських терористів, але від реакції на ці теракти, що можуть викликати серед населення анти-ісламські вибухи й упередження. Чи можна і як можна боротися з тероризмом, не перетворюючи в найбільшого терориста саму державу? Адже таке вже було! Мені чомусь нагадалися ґрафітті на стінах Парижу, коли ми там були на першій европейській подорожі в 1968 році: Les anarchistes sont toujours là! Терор існував і в минулому, не згадуючи державних тероризмів Гітлера і Сталіна, але тепер він прибирає екзистенціяльні шати якогось ірраціонального безглуздя і призвичаює людей до банальності зла.

Почала я готуватися до далекої дороги. Хочу брати якнайменше баґажу, а це вимагає уважнішої підготовки. Повинна б я також почати нарешті читати принесені з Ван Пелт німецькі книжки. Одну добре мені знайому прочитала я вже у бібліотеці, бо вона своїм заголовком мені найближча. Besuch der alten Dame. Тільки ж я їду до улюбленого мого Зальцбурґа, не як Дюренматова героїня з бажанням помсти, а з великим сентиментом і вдячністю за прекрасну юність в оточенні божественної краси.

Але наперед мусіла закінчити читати біографію Edith Wharton. Довідалась я чимало про цю популярну колись американську письменницю, що написала велику кількість романів, збірок оповідань і поезій, мала неабиякий навіть комерційний успіх, а 1927 року була навіть номінована на нобелівську премію. Була це велика й багата дама, що мала вибагливі резиденції в різних країнах, багато подорожувала (в оточенні шофера і служби!), провадила велике товариське життя, в її домах завжди були всякі визначні гості, правдиве Who is Who Америки, Британії, Франції, Італії. Навела мене ця книжка на деякі роздуми і паралелі. Жила вона передусім у Франції, там і померла. Але писала тільки англійською мовою, і більшість її книжок — про американську "аристократію" 19-ого століття. Одне слово: така собі інтелектуальна еміграція. Очевидно, таких було більше. Але з Ґертрудою Стайн Вортон навіть не була знайома, та й смаки її і в мистецтві і в літературі не дуже збігалися з модернізмом. Вірджінію Вулф вона не доцінювала, а Джойса також ні. Мені найцікавіше з усього видалися такі дані: пані Вортон була у дружбі з Генрі Джеймсом, який жив тільки з літератури і не був надто заможний. В 1911 році вона організувала заходи, щоб номінувати його не нобелівську премію. Це не вдалося, премію отримав був Моріс Метерлінк. Згодом Вортон хотіла відзначити 70-ліття Джеймса, створивши фонд для його фінансової підтримки, але Джеймс образився і справа ця перепала. Тоді Вортон придумала інший спосіб допомогти Джеймсу: вона звернулася до видавництва Scribner з пропозицією, щоб вони дали Джеймсу аванс на чергову книжку (The Ivory Tower), з тим що вона — анонімно, без відома Джеймса — покриє їм цей видаток. Цей план вдалося здійснити. В час першої світової війни, пані Вортон, живучи у Франції, була глибоко заангажована в харитативні акції великого масштабу — не тільки власними грішми, але і власною енергією і вмінням організувати людей і фонди. Чоловік Едіт Teddy Wharton не був відповідним для неї партнером і наскрізною темою її романів є подружжя як ув'язнення для жінки. Після багатьох літ подружнього життя (досить часто: він в Америці, вона у Франції) вони розійшлися. Пані Вортон була в постійному оточенні мужчин-приятелів, і біограф твердить, що в неї були два серйозні любовні романи (один з журналістом, що називався Morton Fullerton, другий із гарвардським правником, що був якийсь час суддею міжнародного Трибуналу в Каїро і літературним критиком, на ім'я: Walter Berry). Найважніші з її книжок це House of Mirth, Ethan Frome i Age of Innocence. Може колись прочитаю.

Четвер, 21 липня 2005. Пополудні.

Валізка спакована і наплечник, гроші з банку принесені — і доляри і евро, волосся отримало нову перманентну зачіску, вчора ще позичила давнобачений фільм "Sound of Music", щоб пригадати собі краєвиди Зальцбурґу і Мондзе, сьогодні ще відбула візиту в подіятра, щоб зішкрябав на моїй стопі болючий нагніт — і от я готова до виїзду в суботу. Повезе мене до станції Fern Rock сусідка — Chris LeCoff, бо Віра, яка первісно дала згоду це зробити, в останній хвилині відмовилася, бо має візиту в лікаря. Не знаю, що буде в поворотній дорозі — Вакуловські самі будуть на вакаціях, а на Віру не знаю чи можна покладатися? Може зроблю так, що подзвоню з летовища, і якщо її не буде вдома — може доїду до центру поїздом, а від 30-ої вул. — щоб було дешевше — візьму таксі. Найпростіше було б може взяти таксі просто з летовища, але це буде дорого, певно із 40–50 дол.!

Драми Брехта, Єлінек і Дюрренматта також уже переглянула. Саме докінчую читати роман Дюрренматта — Justiz. Цього письменника люблю не від сьогодні — в нього завжди якась глибша моральна дилема, але він вміє передати її глядачеві чи читачеві дотепним, відносно легким стилем, мовою, що сповнена гумору та іронії.

Пару днів тому Лариса звернулася до мене з проханням, щоб я написала вступне слово до книжки Оксани Пеленської "Український портрет на тлі Праги" — видання, на яке наша Видавнича Комісія ухвалила недавно ґрант і яке появиться, як спільне видання НТШ-А і Слов'янської Бібліотеки в Празі. Я вже таке вступне слово написала і послала до Праги електронною поштою. Була з тим деяка морока, бо кирилиці мого Word Perfect 5.1 дехто не може відкрити, але допоміг Максим і вже текст на руках у видавця. Але при нагоді мала я обмін листами з Оксаною Пеленською і у висліді пляную в Празі з нею і з директором Слов'янської Бібліотеки Лукашом Бабкою особисто зустрітися в час нашого побуту у Празі.

Але маю несподівано і господарський клопіт. Прийшла два дні тому сусідка з 10 вул. і повідомила, що в час останної бурі велика галузь відломилась від мого дерева і впала на її город. Я вже кликала в цій справі і Сергія Лукашевича (сказав, що це за велика для нього робота!), і Давида Батицького (саме пару годин тому був і був би зробив, що треба, але помітив, що дерево обвите довкола гірляндами ivy poison — і налякався. Сказав, що в нього на цю отруту буває сильна реакція і він не зможе взятися за цю роботу. Ще сьогодні має прийти один спеціяліст від дерева, — побачу, що мені скаже. Клопіт в тому, що я в суботу їду і повертаюся аж за три тижні. Добре було б прочистити город сусідці вжа завтра, бо я за це відповідальна. Але бачу, що у близькому майбутньому матиму справді великий клопіт. Дерево (а фактично не одне, а два) — дуже старе і по всьому видно, що хворе. Одне з тих дерев має розколотий на двоє пень, є небезпека, що в майбутньому може впасти і велика галузь та й зробити поважну шкоду (зокрема, якби впала на дах!) Та й проходять в повітрі поміж цими деревами каблі електрики і телефону. Не буде легко там працювати. Отже буде морока і великий видаток. Та й жаль буде, якщо обидва дерева треба буде зовсім зрізати. Це старі, столітні дерева. Простягають над моїм городом зелену парасолю галуззя, дають затишок та й деяку заслону від сусідів.
— Тількищо був спеціяліст від дерев. Дізналася я, нарешті, що ці мої дерева — це шовковиці (одне — звичайне mulberry, друге — red mulberry). Сказав мені, що в половині 19 століття спровадили ці дерева до США з Китаю, що була думка, розпочати продукцію шовку. Але з цих планів нічого не вийшло. Дерево зліва, сказав, обов'язково треба зрізати, воно зовсім гине. Червону шовковицю можна б, евентуально, іще на якийсь час врятувати, але її у всякому випадку треба було б значно обрізати, бо вага простягнених галузей занадто велика, небезпечна, загрожує сусіднім дахам і електричним та телефонним проводам. А тулуб, який їх поєднує — розколений на двоє. Рекомендував забрати дерева зовсім. За обидва — дав кошторис на $3,200! [Я знала, що це коштуватиме тисячі доларів! Треба буде звернутися і до інших, за додатковими кошторисами!] За роботу, яку треба зробити негайно, тобто за прочищення городу сусідки і вивезення того галуззя, що туди впало — роботу, яка мусіла б бути зроблена завтра! — поставив ціну 400 дол. Але під умовою, що його робітник погодиться працювати з отрутою айві, і це вимагатиме окремого одягу. Я погодилася, але він дасть мені знати завтра вранці о 7-ій, чи зможе прийти. Якщо ні — єдина для мене можлива розв'язка покликати Анатолія Лукашевича. Він, почувши від батька, який я маю клопіт, увечері передучора приїхав був, дивився на город із ліхтаркою і сказав, що може приїхати і це зробити, бо має електричну пилу. Був разом з жінкою і малим синком і цей факт, що вони увечері приїхали мене рятувати, дуже мене зворушив. Але я тоді, після відмови старого Лукашевича, вже замовила була Батицького і так йому і сказала. Анатолій, щоправда, ще не знає, що там є "айві пойзон". Але я дам йому пересторогу і може він не такий вражливий на цю отруту, як деякі місцеві американці. [Перші роки в Америці в мене була якась відпорність на "айві пойзон", але останнім часом я вже її втратила і навіть пару літ тому мала прикру від айві екзему на руках, яку Форсія лікувала мені преднізоном.]

Понеділок, 25 липня 2005. Берлін.

Живемо тут у помешканні при Schönhauser Аllee 5, вгорі на 3 поверсі (за американським численням на 4-ому, бо є ще і партер!) Ліфту нема, треба ходити по сходах. Це територія колишнього східного Берліну. Помешкання свіжо відновлене, чисте, з високими стелями і високими вікнами. Маємо тут три кімнати з кухнею і лазничкою. В кухні є посуд, холодильник і маленька пічка на мікрохвилі. Але багато дечого бракує, дрібниць, які створюють невигоду. Ніде нема вішаків і шаф, розпакований одяг нема де повісити. В кухні є, нібито, якийсь "чайник", але він такий брудний, що ми не наважились його вживати. Шухляда на вилки-ножі збудована так, що випадає із шафки. Замість німецької ретельности, часто видно совєтську неохайність. На будинках напроти — високо під дахом і на коминах! — ґрафітті.

Політ Lufthansa з Філядельфії був спізнений на цілу годину і я боялася, що втрачу сполуку з літаком на Берлін у Франкфурті і що ми там не зустрінемося. Але це не сталося! Максим, Уляна і Стеф уже чекали у Франкфурті на летовищі, а потім знайшов нас Іванко, який прибув з Торонто іншим літаком (Його первісний плян — їхати після Зальцбурґа до Львова з товаришем — відмінили і довелося йому міняти цілий рейс). Так що з летовища в Берліні ми вже їхали разом таксівкою, з водієм якої — турком — я вперше мала змогу говорити німецькою мовою. А в літаку уже напередодні пару годин читала Frankfurter Allgemeine Zeitung i журнал Focus, з приємністю відмічуючи і в газеті, і в журналі, велику увагу для справ літератури. В газеті помітила навіть — крім статей про літературу і поезії (та ще й Ельзе Ляскер-Шюллер!) фраґмент роману, що друкується із продовженням!

Вчора мали вже нагоду зробити собі багатогодинний прохід по місту аж до Unter den Linden, до нововідбудованого будинку опери. Там, в опері, привернули мою увагу виставлені плакати, які зображують процес реставрації. Цікаво, що перша бомба впала на оперу ще 1941 року і німці — в час війни! — будинок відбудували! Пізніші бомбардування доводилось направляти довго, після війни. І ці реставраційні роботи проводила комуністична східна Німеччина — на оригінальних плакатах чимало ще політичної пропаґанди про те, мовляв, що влада робітників і селян відбудовує оперу не для розваги багатої еліти, а на духовне оздоровлення трудящих мас.

На Unter den Linden — поруч себе — кілька великих будинків з часів пруських імператорів (Friedrich Wilhelm I, II, III), де тепер різні музеї та університет ім. Гумбольта, де має відбуватися конференція.

Вчора ввечері знайшли відкриту крамницю із харчами і купили собі дещо, щоб не мусіти завжди харчуватися у ресторанах. Крамниця, не зважаючи на неділю, була відкрита. Може тому, що власниками її є корейці? (Бачу, що "азіятський ренесанс" помітний не тільки у Філядельфії!)

Понеділок, увечері, перед північчю.

Сьогодні вперше поїхали U-Bahn-ом #2 від станції Rosa Luxemburg Platz до Stadtmitte. Відвідали два музеї — CheckPoint Charlie та Jüdisches Museum. В першому з них найбільш замітні автентичні авта, surfboards, скриньки музичних спікерів, у яких перевозили контрабандою втікачів із східнього Берліну до західнього. Але сам музей — збиранина всячини — не робить доброго враження і навряд чи вартує ціни вступів. Є там нагорі куток присвячений Андрію Сахарову і в ньому помітила я невеличку сензацію: серед стовпів-скульптурних портретів Єлени Боннер, Ковалева, що був редактором Хроніки самвидаву і ін. є також такий скульптурний портрет... Віталія Коротича! І написана там цитата з Коротича, мовляв, ми вдячні Є. Боннер, що вона зберегла посмертну маску Сахарова. Коротич ідентифікований тільки як редактор Оґонька. В жидівському музею відображене життя жидів у Німеччині від часів середньовіччя до сьогодні — там помітна деяка напруга між відображенням життя відокремленої діяспори, що творить власну культуру, і асимільованими євреями, деякими впливовими родинами, що були дорадниками князів (Hofjuden) або заможною буржуазією, яка святкувала Різдво з ялинкою, поруч iз жидівськими святами. Частиною музею є і нова скульптурна композиція Лібескінда — лябіринт із 49 високих бетонових стін, що роблять трохи моторошне враження. Це називається Garten von Exil. Я чомусь уявляла собі це трохи інакше — чула репортаж про відкриття цього монументу на американській телевізії і думала, що це якийсь самостійний пам'ятник десь у парку, на взір пам'ятника воякам В'єтнаму у Вашингґтоні. А тут він стиснений мж мурами і є фактично частиною музею.

В місті зловив нас дощ. Трохи змокли. Вечеряли в незлому баварському (не берлінському!) ресторані Maximilian's. На серветках було мотто: Speisen wie in Bayern.

Вівторок, 26 липня. Год. 11:37 перед північчю.

Сьогодні були в Deutsches Historisches Museum, який разом із старим Zeughaus-ом творить один комплекс. Zeughaus, колишній арсенал, тількищо реставрується — там готове і дуже оригінальне величезне фуає покрите скляним дахом, з чотирьома стінами, де поруч себе ряд високих дерев'яних дверей або ряд вікон. Долівка кам'яна і в цьому великому, тепер порожньому просторі, дуже своєрідна акустика. Новий будинок музею — модерна, дуже оригінальна конструкція роботи архітектора Пея (I.M. Pei), того самого, що проєктував піраміду в Люврі. Тут звертають на себе увагу спіральні сходи в оскленій вежі при вході. Виставки в музею не були виставками мистецьких експонатів, а виставками документальних фотографій та інших пам'яток до теми "Війна та її наслідки" і "Легалізована грабіж". Ця друга, фактично, розглядала цікаву тему: конфіскацію майна євреїв Німеччини напередодні їх ліквідації. Виставка про війну, на мою думку, недостатньо представила жертви війни поза самими німцями, в інших країнах, та й не досить підкреслила план Маршала, який дав підставу до відродження західної Німеччини.

Потім ми пішли в університет, де Максим зареєструвався на конференцію, а тоді пішли обідати, що з уваги на повільну обслугу і дощ тривало зо три години. Тоді пішли до Brandenburger Tor i — недалеко поруч — до будинку Reichstag-у з його оригінальною куполою. Були довжелезні черги, щоб туди піти. Ми всі трохи там постояли, а тоді Максим із хлопцями мали досить чекання і пішли додому. Ми з Уляною залишилися і добре зробили. Купола Райхстаґу — дуже оригінальна модерна конструкція роботи архітектора Foster-a — це покищо найцікавіше з усього, що довелося бачити у Берліні. При вході — електронний контроль, як на летовищах. Потім ліфтом угору, а тоді серпентиною вгору всередині скляної копули, що дає прегарний вид на місто. Посередині є якась модерна конструкція зроблена з дзеркал, а на самій горі — відкрита до неба кругла отверта стеля. Все це разом створює почуття головокружної легкості. Є там на першій плятформі теж і зображена документальними фотографіями історія райхстаґу. На самому будинку є великий напис Dem deutschen Volke — і цей підкреслений націоналізм (навіть часом із шовіністичною закраскою) притаманний і селекції документальних фотографій.

Середа, 27 липня. 10 вечора.

Мала я сьогодні добру волю піти на дві сесії VII. Світового Конґресу ICCEES (International Council for Central and East European Studies), що мали певне відношення до україніки. В першій з них вранці мали брати участь Знаєнко, Павлишин, Гнатюк, Ревакович і Гундорова, в другій — пополудні — мали виступати Павлишин, Гринь, Чернецький і Савкіна. Максим офіційно на конференцію зареєстрований і має виступ у п'ятницю. Але реєстраційна оплата виносить 220 евро — а це — головокружна сума і я, що не читаю тут доповіді, вважала надмірним люксусом реєструватися. І ось впала я жертвою німецької Ordnung muss sein! педантерії. При дверях сиділи якісь дві молоді дівчини, очевидно — студентки, і хоч я мала зі собою на всякий випадок офіційну течку конґресу і наважилася збрехати, що, мовляв, реєстраційну візитку забула в готелевій кімнаті, то мене на сесію не впустили! Максим був уже всередині, бо прийшов раніше, я трохи спізнилася, а Уляна з хлопцями пішла до музеїв і домовилась зустрітися зі мною і Максимом в Gemälde Galerie о год. 3:30.

Не потрапивши на наукову сесію, я вирішила піти до недалекого музею Pergamon. Боже мій, що за несподіванка! Ґрандіозні монументи з Мезопотамії, Вавилонії, Ассирії! Тзв. Перґамонський вівтар — це колосальна будова, що займає повністю одну величезну залю (це пам'ятка 180–159 років перед Христом!) — з колонами, сходами, скульптурними барельєфами. Ярмаркові ворота з Мілету (Market Gate from Miletus) з року 120 AD має понад 16 м. височини і займає ще одну залю. Велике враження робить Брама Іштар (Ishtar Gate from Babylon) з 6-ого століття перед Христом — височенні стіни керамічної кольорової цегли (glazed bricks) і прадний процесійний коридор (Processional Way) — на синьому тлі стіни — золоті, малощо не тривимірні, леви. Все це придбали німецькі археологи в Малій Азії при кінці 19 століття — перевезли частинами до Берліна і вже тут на місці наново склали в оригінальну композицію. Є в Перґамонському музею і відділ ісламського мистецтва — найцікавіша там кімната Aleppo — червоні, викладені деревом стіни парадного нутра обителі якогось купця із Сирії початку 17-ого століття. Задля самого Перґамону варто було приїхати до Берліна!

Я трохи блукала по місту, заки знайшла дорогу до Potsdamer Platz i Gemälde Galerie. По дорозі зустріла Марію Ревакович, а потім Ларису і Любомира Онишкевичів. Навіть ми з Ларисою плянували разом пообідати в ресторані і вже навіть сіли до столика, але Любко забажав повернутися до готелю, бо він — саме напередодні нашої зустрічі — упав був на вулиці, розбив коліно, подер штанку, і вважав, що треба ранку промити і прочистити. Нарешті десь біля 4:00 я дійшла (пішки! украй втомлена!) до Gemälde Galerie і на свою радість знайшла і зустріла там Максима, Уляну і хлопців. А Gemälde Galerie — передусім старе малярство Італії, Голандії, Німеччини — запам'яталися деякі речі Cranach-a, Hals-a.

Перекусили дешевим сендвічем подорозі, а додому повернулися підземкою. Добре, що я була разом з ними, бо якби не зустрілися, я вже була рішена повернутися на таксі!

Четвер, 28 липня. год. 11-а вечора.

Сьогодні день провели усі разом у Charlottenburg-у. Там і обідали. Charlottenburg — своєрідний пруський Версаль — з високими залями, сріблом і золотом ліпленими орнаментами стель і стін, елегантними старими меблями, картинами, ґобеленами та з великим простором плеканого городу — довгі алеї, висипані в орнамент кольорові доріжки, плекані квіти й дерева, басейн з фонтаном та й озеро з лебедями і качками.

По дорозі додому висіли з метро на Alexander Platz і пішли на телевізійну вежу (Fernsehturm), з якої є велика панорама на весь Берлін. Сьогодні, на щастя, гарна сонячна погода: урбаністичний пейсаж був дуже гарний і виразний.

Тут на кожному кроці пам'ятки комуністичної Німеччини і совєтської окупації. Недалеко від нас — площа Рози Люксембурґ, одна з великих вулиць — Karl Marx Allee, a друга — Karl Liebknechtstrasse. На території колишнього західного Берліна є великий пам'ятник полеглим совєтським воїнам, з двома совєтськими танками і великим монументом, що його завершує постать совєтського вояка. При вході в університет, що носить ім'я Humboldt-a, всередині на центральній стіні стоїть напис: "Die Philosophen haben die Welt nur verschieden interpretiert, es kommt abеr darauf an, sie zu verändern" (Karl Marx). Є тут в околиці також Gorki Theater. Амбасада Російської Федерації займає величезний будинок при Unter den Linden, біля самого Brandenburger Tor. Час до часу чути російську мову, а крамарі продають совєтські сувеніри та російські матрьошки. В парку на Alexander Рlatz є великий пам'ятник, що зображує сидячого Маркса і біля нього поруч — стоячого Енґельса.

П'ятниця, 29 липня. 10:28 вечора.

Сьогодні була літературна сесія, де Максим читав доповідь. Я пішла з хати раніше, розвідала в університеті чи можна зареєструватись на одну тільки сесію, а дізнавшись, що це можливе за оплатою 20 евро, заплатила, зареєструвалася і була присутня на цій сесії. Мали там бути доповіді Лариси Онишкевич (про драму), Максима (про літературну критику), Зубрицької та Старовойт, які не приїхали. Головувала Боботова (з Пряшева), дискутантом був Марко Павлишин. Прийшло на сесію понад 20 осіб — бачила я там і коротко привіталася з Макарик і Шкандрієм, з Олегом Романівим і Карасем зі Львова, з Павлишином і Боботовою, а сиділа поруч з Марією Ревакович. Сесія була досить цікава, зокрема теж і тому, що Павлишин приготовив досить довгий коментар і до доповіді Зубрицької (яку прочитала Боботова), і до Максимової і Ларисиної доповіді.

Опісля всі пішли до Перґамон музею, а я спершу думала поїхати до Neue Gemälde Galerie на Potsdamer Platz, але заки дійшла пішки, блукаючи, до метро, було вже досить пізно, музеї замикають о 6-ій, а на 6:30 ми мали домовлену зустріч на вечерю біля Nikolai Kirche. З мистецької ґалерії я зрезигнувала, але вступила до Deutscher Dom — дуже оригінальної церкви-музею, де була виставка присвячена історії зростання німецької демократії від пост-наполеонівських часів починаючи.

Субота, 30 липня. 10:28 вечора.

Сьогодні після снідання пішли пішки до Berliner Dom, заплатили там вступи і вилазили сходами аж до куполи цієї величезної церкви. Цікаво, що ця розмальована з багатьма прикрасами церква — не католицька, а євангельська! Тут не тільки музей — а справжня діюча церква: ми були свідками проповіді (бо це Predigtkirche) і навіть якогось вінчання. Церква ззовні виглядає як старинна, але насправді — це після-воєнна реставрація. Та й оригінальна будова, що її знищила бомба у час війни, також не була дуже стара. Пруські цісарі побудували її щойно під кінець 19-ого століття, там є і крипти-поховання цісарської великої родини Гогенцолернів. Після 1918 року, в час Ваймарської республіки, на цю церкву дивилися критичним оком, бо вона була державним творивом, а в новій німецькій демократії церква була відділена від держави. Потім нацисти використовували її для пропаґанди.

Після Berliner Dom взяли собі прогулянку корабликом по ріці Spree. Уляна трохи нарікала, що не було досить англомовного коментаря, але мені і сам німецький коментар був вистарчальний. Клясичні будови Museen-Insel ми вже бачили, ходячи попри них пішки, але тільки з кораблика я побачила вперше модерні забудови для канцлера Німеччини, що на другім боці ріки від Райхстаґу і сполучені мостиками понад ріку. Також ґід потвердила мій здогад: в Tiergarten — всі дерева молоді, їм не більше 50 років: в час блокади Берліну населення старі дерева вирізало на опал у час зими!

Після поїздки рікою поїхали до Kurfürstendamm-у і там пообідали. Ku-damm виглядає як Нью Йорк — модерне, рухливе, повне людей місто. Добре, що ми туди поїхали подивитися, бо живучи в колишній східній зоні, ми могли б мати не зовсім правильне уявлення про це місто: тут значно менше людей, майже повна відсутність модерних будинків — хоч, щоправда, рух на вулиці, зокрема звечора, такий голосний, що заважає спати.

Завтра, раннім ранком, їдемо потягом до Праги. Моя валізка вже спакована і готова до дороги.

Неділя, 31 липня. 10:22 ввечері. Прага.

Прибули поїздом десь біля 2-ої пополудні. Виїхали з Берліну (Ostbahnhof) біля 10 вранці. Їхали першою клясою — багато простору, високі, вигідні фотелі. По дорозі була контроля паспортів: прибив печатку — і все. Нас тут на вокзалі чекав відпоручник фірми, що винаймила нам помешкання, разом з малим автобусиком, і він нас привіз на Prizna 4. Це в районі Nove Mesto, малий провулок між двома більшими вулицями Żitna i Reznicka. Помешкання велике: маємо три окремі кімнати, вітальню і кухню та й дві і пів лазнички! Сьогодні пішли пройтися в нашій околиці, аж поза ріку. А ріка ця — Vltava — досить, на диво, велика: має в одному місці недалеко від нас навіть острів. Місто справді гарне. Старі будинки стилевої архітектури, деякі (хоч далеко не всі) свіжо відреставровані. Недалеко від нас — опера. Грають Don Giovanni і ми, можливо, спробуємо піти. Обідали аж надто обильно в чеському ресторані і пили всі по гальбі чеського пива (Максим та Іванко по дві). Чеська кухня має добру репутацію і тому ми не вибрали ні італійського, ні китайського ресторану, хоч цих міжнародних господ і тут, як і в Берліні, чимало на кожному кроці, зокрема італійських.

Понеділок, 1 серпня. 11 год. вечора. Прага.

Сьогодні робили прогулянку на Празький замок. Їхали трамваєм #22 на гору. Цей комплекс трохи інший, як я собі його уявляла. Там крім височенного ґотицького собору, є не тільки частина старого замку, з тюремними вежами, кімнатою знарядь для тортур, але і модерно споряджена картинна ґалерея, а крім цього ще й сучасні урядові будинки. При входах стоїть парадна уніформована сторожа. Є там і гарні городи, але ми вже не встигли туди піти — точно о 6-ій годині все позамикали.

Обідали тут же під замком — я тим разом скромно тільки зупою, канапкою і Coca-Col-ею, бо вчорашнє пиво добре мене звечора прочистило і я сьогодні тримаю дієту. Вночі погано спала — не так через вуличний рух, який тут такий же голосний, як і в Берліні, як через голосні крики якихось п'яниць. Тут, кажуть і навіть перестерігають на офіційних афішах, дуже розпаношилися злодії. Хата, в якій живемо, замкнена на подвійні замки, і окремо також замкнена брама. Живемо замкнені, мов у середньовічній фортеці.

На завтра маю домовлену зустріч з Оксаною Пеленською в Klementinum.

Вівторок, 2 серпня, вранці. Прага.

Спала погано, хоч тим разом не було вигуків п'яниць, а тільки шум авт і трамваїв на вулиці і шум пральної машини, що її Максим двічі пускав у рух підчас ночі. Десь між 2-ою і 3-ою я прийняла таблетку на сон, бо сьогодні ввечері маємо іти на оперу Don Giovanni — отже не хочу бути невиспана і втомлена. Перша премієра Don Giovanni мала місце саме в Празі, куди привіз її Моцарт — це була, як пригадую з його біографії, одна із рідкісних успішних для нього вистав і він повернувся був до Відня дуже задоволений Прагою і пражанами, що його тепло вітали. Побачимо, якого квалітету буде сьогоднішня постановка. Судячи по цінах, повинна бути на висоті, бо квитки на чотири особи коштували майже 5 тисяч корон! Між іншим — і це була несподіванка — тут ще не зовсім прийнявся звичай вживати евро. Але можна не тільки платити кредитною карткою, але також в ATM вибрати з власного чекового конта певну суму грошей, що їх зразу виплачують чеськими кронами.

Частину безсонної ночі провела, читаючи Der Spiegel, що його привезла ще із Люфтганзи. Цікава стаття — трохи саркастична — про російського письменника Серґея Міхалкова — автора кількох версій сов'єтських і російських гимнів, орденоносця, що має пару сталінських премій і який і тепер є у великих ласках Путіна. Інша стаття була про сестру Сімони Бувуар — Гелену, яка, виявляється, була досить визначною маляркою, але прожила все життя у тіні славнішої своєї сестри.

Вівторок, 2 серпня, доходить 6-а вечора.

Зустріч з Оксаною Пеленською відбулася у подвір'ї Кліментінум. Познайомившись з усією родиною, ОП запропонувала і домовилася з нами на завтра вранці, щоб зробити інтерв'ю для Радіо Вільної Европи (RFE/RL), де вона професійно працює), а тоді — відпустивши Максима з родиною на Карлів міст — ми з Оксаною Пеленською подалися на домовлену зустріч з директором слов'янської бібліотеки Лукашем Бабкою. З ним я вже мала переписку, бо саме його бібліотека, на спілку з НТШ-А, буде видавцем книги Оксани Пеленської "Український портрет на тлі Праги". Д-р Лукаш Бабка — молодий, худий, високий чоловік. Українську мову він ледве розуміє, трохи знає англійську. Пеленська служила нам за перекладача. Слов'янська бібліотека має около 700,000 томів, тільки останні десятиліття надбань доступні на електронному каталозі. В картковому каталозі є відклик від Tarnawsky, Ostap до Tarnavs'kyj, Ostap, але там картки я не знайшла. Казав, що деякі надбання україніки вони кожного року купують, але мають великі лакуни, зокрема у періодиці. Приготовив для мене торбинку подарунків: путівник по бібліотеці, картки з їхніх деяких оригінальних заль, книжку Зілинського (Богдана) про переклади української літератури чеською мовою, збірник доповідей з конференції в пам'ять Чижевського. Така його уважливість мені подобалася. Я привезла зі собою списки видавництва Мости — просила, щоб перевірив, чи щось мають, і маю намір вислати їм пачку книг — як-не-як, це чи не найбільша в Европі збірка слов'янських видань — треба, щоб і ми були тут репрезентовані. Просив Бабка теж про видання НТШ-А. Каже, що електронний каталог показує 120 книг НТШ.

Оксана Пеленська — жінка десь по сороківці, з коротким ясним волоссям. Приїхала зі Львова на працю в Празі, тоді коли ще послом України тут був Лубківський. А потім перейшла на працю до RFE/RL. Вона отже тут вже 13 чи 14 років. Неодружена. Має (мала) маму у Львові і часто туди їздить. Каже, що чехи українців загалом не люблять. Може через робітників зі сходу?

Я звернула увагу на факт, що тоді, коли в Берліні на кожному кроці натикаєшся на сліди совєтські в назвах і пам'ятниках — тут такого не має. Неможливо, щоб і за комуністів того не було — мусіли змінити назви і повалити пам'ятники. Бабка це потвердив: він, мовляв, народився при вулиці Дзержинського — тепер вона називається Липневою (чи якась подібна назва, добре не дочула, але в кожному разі змінена, позбавлена ідеологічного комуністичного забарвлення). Також не сумніваюся, що тут мусіли стояти колись і пам'ятники Леніна. Але це не Київ! На Леніна ми ще не натрапили!

Уночі.

Поверталися з опери прегарно освітленим містом. Вистава була першорядна, з дотепними авантґардними вставками. Будинок, де ставили Don Giovanni — це Stavovske divadlo (що по англійському перекладають як Estates Theatre). Великий, европейського стилю, оперний будинок — п'ять поверхів — два балькони і три поверхи лож плюс партер. Все це гарно по бароковому прикрашене, зокрема запам'ятався чудовий великий канделябр.

Четвер, у поїзді на Відень. Год. 9:30.

Їдемо першою клясою, але вагони не такі вигідні, як у поїзді з Берліна на Прагу — сидження не нахиляються, тож спати важко. Попробую зреасумувати вчорашній день. Вранці, за домовленням з Оксаною Пеленською, пішли ми втрьох — Максим, Уляна і я (хлопці залишилися в хаті) до RFE/RL. Вони займають великий модерний (але не надто гарної архітектури) будинок, зараз поруч Національного Музею. Це колишня садиба чехословацької леґіслатури і має трохи совєтський характер. Вацлав Гавел, каже Пеленська, відступив цю будівлю американському радіо за номінальну ціну на кілька років, але ось реченець вигасає і вони, мабуть, перенесуться в якесь менш престижне місце, може навіть за місто. В українській редакції працює там, крім Пеленської, ще кілька осіб. Я помітила на одних дверях прізвище Драч — це дочка Івана Драча, пояснила Пеленська. Інтерв'ю робили ми утрьох і розмова велася довкола студій україністики в Канаді і довкола того, яку допомогу надає діяспорі уряд України, і чи події помаранчевої революції піднесли зацікавлення Україною. Пеленська гарно нас пригостила, почастувала кавою в їхній кафетерії, та й зробила нам прислугу, погодившись переслати поштою книжки (ті, що мені подарував Лукаш Бабка і Максимові матеріяли з Конґресу), бо возитися з ними важко. Я взагалі жалую, що не взяла ще менше баґажу (хоч в мене тільки маленька валізочка на колісцятках і наплечник). Але досі, наприклад, не було потреби вдягати костюм (а він забирає мені досить місця), та й ходжу завжди тільки в спортових черевиках, хоч маю додаткові дві, більш презентабельні пари). Мої кремового кольору спортові черевики дуже добре мені служать — а ходження тут справді дуже-дуже багато.

Після RFE/RL зустріли в місті хлопців і помандрували містом до старого єврейського кварталу, оглянули там три синаґоґи (одна з них — найстарша в Европі, з 13-ого століття) і старий жидівський цвинтар. Між іншим: у чеській мові всюди стоїть zidivsky, поляки також називають жидів жидами, а ми чомусь, на догоду старшому братові, перейшли на євреї, єврейський. В слові жид ніякої дискримінації нема, воно зовсім невтральне. Навпаки: коли нас примушують викидати це слово з української мови, то в тому є хіба якась доза дискримінації української мови людьми, які мають до неї упередження. Історія жидів у Празі досить цікава. Вони тут були під охороною короля, хоч і платили за це вищі податки. Вичитала я там десь, що 1215 року римський папа зарядив, що жиди мають відзначатися окремим одягом — з того часу походять чорні капелюхи і плащі жидів-мужчин. Відрізняти людей за їхньою релігією — це була ще давніша вигадка ісламців, папа в цьому не був оригінальним. Як і не були першими нацисти, що казали їм носити нашивки "Jude". Із синаґоґ, мабуть, найцікавіша т.зв. еспанська синаґоґа — розкішно розмальоване дерево і стіни мавританським стилем. У виставлених там документах празькі жиди хваляться своїми визначними людьми, в тому числі є такі як Husserl i Sigmund Freud. Кафка має не лише окремий музей і вулицю названу його іменем, але і дуже дотепний пам'ятник — якась символічна композиція, де на тулубі великого чоловіка стоїть у гумористичній позі, вказуючи пальцем, молодий Кафка в капелюсі. Взагалі в Празі на кожному кроці чимало гумору. На Vaclavske namesti, головному бульварі міста, стоять всякі смішні модерні скульптури, включно з рядом залізних постатей голих, з анатомічними деталями, мужчин.

Повечеряли з хлопцями, а тоді вони повернулися додому самі, а ми з Максимом та Уляною пішли на концерт камерної музики, де невеликий ансамбль, з українським скрипалем Романом Федчуком у проводі, виконував твори Баха, Вівальді, Моцарта, Чайковського, Сметани і Дворжака. Концерт був першорядний! Ми ще й зустріли нашого скрипаля. Він 19-тилітнім прибув до Праги і тут уже десяток років живе постійно.

Чеська мова, зокрема написи, часто зрозуміла. Багато чого, хоч не все і не зразу, можна вгадати. Ovoce, podraviny, sleva, vyprodaj. Але що таке nahudky — покищо не розгадала. Нажаль, не було часу і змоги записувати деякі вислови (я мусіла вважати, щоб не загубитись від групи і тримати темпо, а тому не все навіть мала змогу як слід оглянути). Щодо мови: відпишу деякі фрази із реклями, яку знайшла у поїзді, бо полягати на пам'ять небезпечно:

"Přijměte naše pozvani do restauračniho vozu, který je řazen v tomto vlaku"
"Klasické nabídky v mezinárodni přepravě". "S jízdenkou EURO DOMINO si můżete vybrat 3 aż 8 dni během jednoho měsice a cestovat v tyto dny po zvolených tratich bez omezeni."

Прага в час війни відносно мало потерпіла. Бомба, яка зруйнувала Український Музей Визвольної Боротьби, каже Пеленська, впала випадково, бо при поганій погоді американські пілоти думали, що під ними — Дрезден.

П'ятниця, 5 серпня. Год. 9 вечора. Відень.

Ми вже другий день у Відні. Живемо на Lasallestrasse 11.
Помешкання на першому поверсі: 3 кімнати, кухня, лазничка і додатково окремо ще одна туалета. Вулиця досить рухлива, посередині гарно висаджена квітами. Зараз же поруч — станція Метро. Вчора їздили до центру, були у Stephansdom -i, потім оглянули Karlskirche (яка є в стані ґрунтовного ремонту — туристів вивозять робочим ліфтом, щоб могли подивитися на розмальовані стелі), походили собі по Kärntnerring-у, по парку із золотою статуєю Йогана Штравса, а сьогодні весь день провели у Schönbrunn-і. Середину палацу бачила я сьогодні вперше, бо в городах Шенбруну я вперше була з татом в 1944 році, з Остапом в 1968-ому, але тоді в палаці ми не були. Палац цікавий тим, що він віддзеркалює панування династії Габсбурґів, це не просто збиранина мистецьких експонатів, як це часто буває в інших замках, а родинний дім цісарського роду — від Марії Тереси до близького і знайомого нам-галичанам Франца Йосифа І.

Наше помешкання положене недалеко ріки Дунаю — не одного з каналів, а справжньої ріки. Над Дунаєм іде великий модерний міст, що має окремі траси для потоку авт, окрему для поїздів метро (які їдуть по мості, але в замкненому тунелю), окрему для пішоходів і роверистів. Посередині ріки є ще й досить великий острів. Вчора під вечір ми пішли довгим проходом на міст — це нам так сподобалось, що ми сьогодні повторили це вдруге і з висоти мосту дивились на захід сонця. Сьогодні пішли ми іншою дорогою і попали на острів — там неначе маленький Prater — по одному боці турки, по другому — греки. Я сьогодні вранці шукала за крамницею, щоб купити молоко, булки, шинку на снідання, і єдине, що знайшла, була якась турецька крамниця, де навіть на продуктах були написи турецькою мовою і де порозумітися із продавщицею не було легко навіть німецькою мовою. Тут взагалі помітна присутність турків, а серед туристів досить багато японців. Але назагал туристів тут менше, ніж було у Празі!

Субота, 6 серпня. Біля півночі. Відень.

Сьогодні вранці оглядали будинок опери, потім Hofburg, чи точніше Schatzkammer, де зібрані дуже цікаві і коштовні скарби австрійської імперії — корони, мечі, парадний одяг, ювелірні прикраси, релігійні клейноди. Дуже подобались мені різьблені у слоневій кості міньятюри, що зображують сцени страстей Христа — з подивугідним реалізмом, до найменших деталів. Були там і повчальні дві історичні карти — Святої Римської Імперії і пізнішої австрійської імперії, частиною якої була і наша Галичина.

Обідали смачними наїдками і десертами в ресторані Smutny, а увечері були на концерті Моцартівської музики у прекрасній залі Musikverein. Оркестр біля 30 осіб був у костюмах моцартівської доби, з перуками включно. Диригував Siegfried Andraschek, солістами виступали Claudia Emà Camie (колоратуне сопрано), Andrea Martin (баритон) i Bettina Gradiger (скрипаль). Грали вибрані популярні частини з опер, особливо успішний був дует Papageno-Papagena із Zauberflöte, а також популярні, добре знані речі: Eine kleine Nachtmusik, Rondo Alla turca, скрипковий концерт, симфонію но.40. При чому я помітила у програмці, що по німецькому на частину (movement) кажуть: 1. Satz, 2. Satz. Концерт мав характер "Pops": диригент включав у дію і авдиторію. Панував на залі ентузіязм — люди вдячно реагували. Серед публіки було чимало янопських туристів. Але прегарна, елегантна заля — з інкрустованою і розмальованою стелею, з білими бюстами композиторів понад бічними бальконами — була може тільки на 60% заповнена.

Неділя, 7 серпня. 9 год. вечора. Mondsee, Schlössl.

Знову нам пощастило: виїхали таксівкою до Westbahnhof у Відні, поїздом добралися до Зальцбурґа, пересіли на автобус і десь біля 2 год. були вже в Мондзе. Ще й ввічливий водій автобусу, коли я пішла до нього довідуватись "wie weit ist die Haltestelle vom Pension Schlössl?"і чи можна знайти на місці таксі, раптом по надумі сказав: "Es gibt eine andere Lösung" і запропонував підвезти нас під сам пансіон. Хлопцям помітно подобалося, що несподівано моя німецька мова стала в пригоді. Я дала шоферові 5 евро і всі були задоволені, бо баґажу в нас багато, зокрема в моїх канадців. Зальцбурґ зустрів нас по традиції дощем, а що їхали ми якимись бічними задвірками, то доброго особливо враження не зробив навіть на мене. Зате панорама Мондзе — зокрема коли трохи прояснилося — всіх зачарувала. Schlössl — дуже приємний готелик-шалет, із заквітчаними бальконами, гарно обладнаними кімнатками — окремо для всіх пар, і окремо одноособова для мене. Всі кімнати з лазничками. Незабаром після нашого приїзду з'явився також Марко з Ніною. Вони мали довгий і важкий політ з Лос Анджелесу (з двома пересідками), а потім їхали до Мондзе з Відня винаймленим автом. Маю надію, що сьогодні трохи відпічнуть. Але ми вже встигли зробити довгий прохід до церкви і до озера, і навіть встигли трохи змокнути на перелетному дощі. Вечеряли в місті досить смачно і весело. Буду рада, як ця моя ідея зібрати сюди моїх синів і внуків увінчається успіхом, щоб лиш була відносна добра погода. Заплатила я вже за цілий тиждень — за 7 осіб, 7 днів, із сніданком — 1764 евро — це вийде понад дві тисячі долярів. Вечеря для всіх коштувала около 150 евро.

Понеділок, 8 серпня 2005. Mondsee. Schlössl.

Холодно і перелетні дощі. Ми вранці пішли довгим проходом до центру Мондзе — це звідси досить далеко, може зо 2 кілометри. Максим з Марком поїхали вполудне до Зальцбурґа позичити друге авто, бо нас семеро, отже одного авта нам за мало. Ми з Уляною залишилися в центрі, походили трохи по місту, в час дощу вступали до крамниць і навіть купили деякі речі: я купила місцевої роботи скатерть на стіл і дві текстильні торбинки з едельвайсами на дарунки. Уляна купила гарну керамічну маленьку посудину на квіти роботи місцевої мисткині. Пополудні двома автами поїхали до St. Gilgen — надзвичайно колоритної місцевості над озером St. Wolfgang. Довідалися, що звідтам можна поїхати на прогульку кораблем до St. Wolfgang, і мати сполучення до залізнички на гору Шафберґ. Це ескапада на цілий день від раннього ранку, та й потрібна для цього добра погода. Плянуємо це зробити може в четвер. Вечеряли в St. Gilgen в ресторані з прекрасним видом на озеро і довколишні високі гори. В перервах між дощами було сонячно, панорама чудесного краєвиду і знаменита вечеря усім піднесла настрій. Мої діти і внуки починають, бачу, розуміти, чому саме сюди я хотіла їх всіх зібрати й привезти. Але слово "привезти" має подвійне значення: в St. Gilgen я, мабуть, якщо колись і була в юності, то хіба тільки переїздом, не пам'ятаю, а тепер можливість бути тут із моїми найближчими я завдячую своїм синам, що винаймили авта і возять нас усіх зі мною включно по цих гірських дорогах, куди я сама автом не пробувала б їздити.

Вівторок, 9 серпня. 10 РМ. Mondsee.

Сьогодні день провели у Зальцбурґу. Автобусом сюди їхали ми бічними дорогами більше як годину, але швидкими автострадами цю віддаль можна подолати за 20–25 хвилин. Їхали ми двома автами: Максим з родиною в одному, Марко, Ніна і я — в другому. Заплянували так, що залишили авта на стоянці на лівому березі, посередині між мостами Lehener i Mozart Steg і весь день провели на ногах. Наперед показала я їм колишню Lehener Kaserne, де я мешкала з батьками в роках 1945–1949 — там тепер, як я це вже знала з попередніх відвідин, якась середня школа. Але є одна поважна зміна: напроти, по другому боці Зальцаху, побудували якусь споруду — великий, брунатного кольору будинок, з високою не то вежею, не то комином. Такого поганого будинку не бачила я ще ніде — він дуже зіпсував краєвид, а що цей комин-не-комин видно здалека, бо він високий, то він справді негативно позначився на панорамі міста. Не знаю, яке призначення цього будинку — вікон там не було видно, отже це не мешкальний будинок. Але щоб там не було, дуже дивуюся, що управа міста погодилася на таку архітектуру.

Franz Josef Kai, алея над рікою, здавалася мені тепер чомусь меншою, трава на побережжі ріки — непокошена, росте собі дико, і дерева на алеї, здається, це вже не ті каштани, що їх я запам'ятала з юности. Натомість церквa Уршулінок, де ми з Остапом вінчалися, дуже гарно всередині відреставрована, тільки що вона тепер називається церквою св. Маркуса. Там чекала нас несподіванка: в старинній бароковій церкві перед престолом з'явився... іконостас з візантійськими іконами, а коли приглянулись ближче, то побачили, що є в церкві і кольорові брошурки про "St. Markus in Salzburg", i німецько-українські святі образки, і церковний календар і навіть заява із підписом "Nikolaj Hornykewycz, Rektor der St. Markus Kirche". Отже, виявляється, що тут має осідок українська греко-католицька парафія! Була там навіть книга з підписами відвідувачів, серед них і українців. Я принесла зі собою 20 дол. банкнот, щоб кинути до скарбонки, а тепер, коли ми довідались, що це — українська церква, ми залишили ще додаткові евро та й свої підписи в книзі.

Перед церквою стоїть якась нібито модерна скульптура — своєрідна машкара з кольоровою головою. Це твір якогось скульптора, що називається Markus Lüpertz — ми цього і не знали б (бо підпису жодного там нема), але в церкві знайшли заяву о. Горникевича, який вияснює, що ця скульптура ніякого відношення не має до самої церкви. Між іншим, таких псевдо-модерних творів на території Залцбурґа більше і вони не надто добре вписуються у традицію міста.

Походили по Getreidegasse, оглянули дім Моцарта, тоді ліфтом виїхали на гору Mönchsberg (де вже нема Cafe Winkler!), пішки парком пішли аж до Festung — далекий, важкий прохід, але з прегарною панорамою гір, подолали оглядини старого замку, де тепер додали різні не пов'язані з традицією і історією доповнення, напр. дві кімнати музею театру маріонеток, або військові пам'ятки — уніформи, зброя, портрети — з часів першої і другої світової війни, ітп. З'їхали вниз фунікуляром, повечеряли на Getreidegasse, перейшлися на другий бік повз Landestheater до Mirabellschloss — а тоді — до наших авт і додому до Mondsee.

10 серпня 2005. Mondsee. Минула 4-а пополудні.

Сьогодні день відпруження — маємо мати спільну вечерю о 6-ій, але вдень кожен проводить день за власним пляном. Я двічі сьогодні зробила прохід аж над озеро. Що за прекрасна панорама гір! Тим разом я завдала собі труду і знаю, що головні гори, які видно з-над озера Мондзе — це Шафберґ, Drachenwand i Schober. На Schafberg (1780 m.) вилазили ми пішки і також виїздили вагончиками гірської залізнички із пластового табору "Чорногора" у Försterheim-i над Wolfgangsee 1947 року, але я не знала, що другий його бік видно із Мондзе. Ми вибираємося завтра зробити прогулянку саме на Шафберґ: автом до St. Gilgen, тоді кораблем до St. Wolfgang, а тоді Zahnradbahn-ом на Шафберґ. Але треба буде раненько встати всім і поснідати, щоб на час туди приїхати, бо таке сполучення, здається, тільки можливе один раз на день.

Перший раз, коли я пішла у місто і над озеро, я вступила до крамниць, щоб купити додаткову картку і фільм, а повертаючись, вступила до ювелірної крамниці, де були ми вчора з Уляною, і оглядали дуже гарні намиста з кристаликів кварцу і інших каменів. Тоді дівчина, що продавала, дала нам чесну інформацію, що це, мовляв, продукт не Австрії, а Бразилії, і ми не купили. Але сьогодні я передумала: я хочу сприяти австрійським купцям і саме тут воліла б видати трохи грошей. І я сьогодні повернулася до цієї крамнички і купила собі намисто за 160 евро. Сказала Уляні, яка вже його помітила в мене на шиї: не хотіла Ти вчора дарунку, як я пропонувала, то отримаєш у спадку по мені!

Коли я вдруге пішла над озеро, взяла зі собою куплену в Зальцбурзі газету Salzburger Nachrichten, сіла на лавці і читала. [Довідалася, що центральною атракцією зальцбурзьких фестивалів цього року є опера "Травіята", де головну ролю співає Анна Нетребко, росіянка, яка здобуває великі похвали. Але постановка мусить бути по авантґардному оригінальна, бо всі — крім самої Травіяти — виступають у чорних чоловічих одягах, з чорними краватками включно!] Коли я так сиділа на лавці, над'їхала на ровері якась середнього віку жінка. Пристанула, запиталася, чи може собі сісти. По якомусь часі втягнула мене в розмову, почала розпитувати. І тут я переконалася, якою недосконалою є тепер моя розмовна німецька мова: що кілька слів мішаються мені слова: ein Wort English, ein Wort Deutsch... Якось ми порозумілися. Вона довідалася, що я тут з усією родиною, що ходила колись до школи в Зальцбурґу ітп. А вона, нав'язуючи до того, що один мій син із Лос Анджелесу, пригадала мені, що Шварценеґґер, ґубернатор Каліфорнії — це їхній земляк, десь здається, сказала, із Штаєрмарку. Сама вона працює в готелевій індустрії, має 18-літнього сина, який ходить до школи в Зальцбурзі.

Наш готелик Schlössl має дуже приємну атмосферу, немов домашнього пансіону. Кімнати не тільки вигідні, але і гарно обладнані, gemütlich, зокрема гарні, напевно місцевого виробу, драперії (немов вишивані чи гаптовані червоно-зелені квіти). В моїй маленькій кімнатці є і лазничка, і балькончик, і радіо, і телевізія. Це вперше за всю нашу подорож я маю повну privacy і можу слухати німецькомовного радіо та телевізії. Щоправда, ні разу ще не зловила якихось справжніх вістей із світу, здебільша передачі локального характеру, а на радіо, нажаль, переважає американська пісня. Але все тут обладнано і для практичних потреб, не так, як на помешканнях у містах, де ми були раніше. Всі вони, треба признати, були модерні, свіжо відновлені і взірцевої чистоти квартири, але дивувала деяка непрактичність і неувага до деталей. Напр. у Відні. Дуже було добре, що крім великої лазнички була і окрема туалета з умивальнею. Але — ніби дрібниці: в цій малій туалеті не було не тільки дзеркала, але навіть і якогось гачка, щоб на ньому повісити рушник, а сама умивальня (в якій була тільки холодна вода) була така вузенька, що не мала взагалі місця, де можна було б поставити мило.

Вчора в час трудного виходу на Salzburger Festung, коли ми нарешті вибралися до місця, де можна було сісти, я сказала: фундую всім пиво! Це було до речі, бо всі були спрагнені та й потребували на пів години сісти. Я пила мале пиво в склянці Salzburger Stiegl — інші всі, включно з дітьми (крім Стефка, який по пластовому п'є не пиво, а чай) мали по пів гальби. Склянка моя мені дуже сподобалася, мала напис фірми і не була занадто велика і я сказала: оттаку склянку я купила б собі на пам'ятку! І що? Маю саме цю склянку, пам'ятку із зальцбурзького замку: Марко просто вкрав її для мене! Ну, маю надію, що мій напивок кельнерові покрив якоюсь мірою цю втрату і облегшить моє власне сумління!

12 серпня. Mondsee. Вранці.

Вчорашня прогулька кораблем до St.Wolfgang і старою залізничкою на Шафберґ забрала менше часу, як ми передбачали, може тому, що виїхали з дому раннім ранком. Краєвиди з гори були феноменальні! Для мене це було чергове пережиття — не віриться, що я на старість маю змогу ще раз дивитись на панораму довколишніх Альп з такої висоти. Чи вміли оцінити це мої внуки — не знаю. "Не для всіх вид з висот на життя панораму" — але я, за Лялиним принципом, насолоджувалася фактом, що могла "ходити й усміхатися".

Вечеряли в самому Мондзе після повороту і, нажаль, прогавили фаєрверки над озером (не маю я щастя до фаєрверків! Це в моєму житті нераз повторялося!) Трохи мені ішла на нерви занадто голосна поведінка Марка та дітей в місті — я вже за своїх 13 вдовиних самотніх літ відвикла від східно-українського й американського простацтва.

Сьогодні плянуємо поїхати до Hallstatt. Це далека дорога, мабуть вдвічі довша від вчорашньої. Дороги тут добрі, але це все таки гірські серпентини і подорож автом трохи хвилююча.

Четвер, 12 серпня. Увечері. Mondsee.

До Hallstatt треба їхати через Bad Ischl і дорога між St. Wolfgang i Bad Ischl — широка і не створювала особливих проблем. Bона не така серпентинна, як дорога між Mondsee i St. Gilgen. І не іде довкола озера Wolfgangsee, як я сподівалася, а через те і не така страшенно довга. Перед самим Hallstatt-ом тепер довгі два тунелі і, переїхавши їх, зупиняєшся в долині озера Гальштат, окруженого довкола височезними горами. Гальштат — дуже маленька місцевість, домики немов висять тісно на скелі. Там дуже трудно знайти постій для авта, але ми мали щастя — трохи крутилися, шукаючи безуспішно за платним паркінґом, і нарешті потрапили на якесь приватне подвіря. Вийшов якийсь чоловік, що мабуть був працівником якоїсь гальштатської установи. Ми запиталися, а він по надумі, дізнавшись, що ми вибираємось на гору відвідати соляні копальні, сказав: "Вleiben Sie hier!"

Витяг на гору відкриває фантастичну панораму, а там на горі знайдено в соляних копальнях залишки людських поселень з-перед тисяч років до Христа — отже є і археологічні розкопки і діючі й досі копальні солі. До копалень пішли Максим, Уляна і Стефко. Решта товариства, зі мною включно, залишилися і походили трохи по горі, сіли на лавках і насолоджувались надзвичайним видом.

Потім, з'їхавши вниз, всі пішли проходжуватись по вуличках цього маленького цікавого містечка, купували дарунки у крамничках, сіли собі на пиво і перекуску в ресторані над озером. [Між іншим, я відчула, що від води гальштатського озера трохи тхне рибою чи якимсь іншим запахом — пригадала собі норвезькі фйорди, що пахли морем]. Але вечора в цій замкнутій горами долині ми не хотіли зустрічати — на вечерю поїхали ще за дня до нашого ж таки Mondsee.

Субота, 13 серпня. Mondsee.

Раптом похолодніло і дощ. Немов пригадка про те, яке ми мали досі велике щастя з погодою! Сьогодні наш останній день тут. Завтра я відлітаю із Зальцбурґа через Франкфурт до Філядельфії, Iванко із Зальцбурґа через Амстердам до Торонто, Максим з Уляною і Стефком пізніше, пополудні, із Зальцбурґа через Франкфурт до Торонто, а Марко з Ніною автом до Відня, де пробудуть ще пару днів. Маємо намір повечеряти в нашому власному Schlössl, відзначивши при нагоді Максимове 50-ліття — річницю, що була спонукою до нашої ескапади.

Понеділок, 15 серпня 2005. Пополудні. Філядельфія.

Ich bin wieder zu Hause! Після довгої і томлячої дороги — із Зальцбурґу до Франкурту, після довгого чекання із Франкфурту до Філядельфії, та й після довгого проходу незнаними мені коридорами нового інтернаціонального відділу нашого аеродрому, я просто найняла таксі і не шукала якогось дешевшого способу доїхати до хати. Тим більше, що тимразом нема нікого, хто мігби мене підвезти із станції Мельроз додому — Вакуловські, і Віра, і навіть моя сусідка Кріс — всі на вакаціях. Замість 2 дол. заплатила 45, але мала вигоду, тимбільше, що температура тут 93 градуси Фаренгайта і велика вологість — великий контраст до чудесної погоди у Мондзе.

Максим з Уляною і Стефком, а також Іванко, що летів іншим літаком, також уже всі дома. Wir sind noch einmal davongekommen! Саме вчора, напередодні нашого вильоту, розбився біля Атен літак, де загинуло 122 особи, а підчас наших вакацій була на вістях невеличка сензація — літак, приземлюючись на летовищі у Торонто, загорівся — вже після приземлення! і тільки згодом ми довідалися, що пасажирів вдалося врятувати. Летіла я величезною машиною-фортецею — Boing 747 — з великою кількістю людей і думала про те, як нелегко пілотам маневрувати таким великим кораблем. Самого палива скільки потребує ця машина, та й не тільки: вода в туалетах і в умивальнях на таку кількість осіб також чимало додає до ваги літака. А ще ж і харчі, і баґаж... Політ був довгий, але відносно вигідний, чого не можна сказати про летовище у Франкфурті, де в почекальні не було навіть досить сидячих місць.

Надзвичайно гарною і успішною була ця наша ескапада. Ініціятива щодо Залцбурґу і Зальцкамерґуту була моя, але решта дороги — Берлін, Прага, Відень — це був до деталів опрацьований плян Максима. Він чимало доклав зусиль, щоб все це при допомозі інтернету, вибрати, заплянувати і замовити і вже на місці виявляв подивугідну ініціятиву, зарадність і швидку орієнтацію. Мені він виявляв максимальну опіку й увагу — без нього вся ця ескапада не могла б бути здійснена. Марко тільки в останньому тижні прилучився до нас, на вже готове помешкання — він ще з Ніною поїхав на додатковий тиждень до Відня — шкода, що не був у Відні разом із нами, не знаю чи це у висліді пізніх планувань, чи може свідомого пляну побути додатковий тиждень тільки з Ніною? Спостерігаючи Максима, я подумала собі, що з нього дозрів справжній pater familiae — бере на себе провідну ролю і відповідальність. А мені це було дуже вигідно: я лиш пробувала тримати темпо, вважати на себе, щоб десь не впасти і не наробити їм клопоту і думала, як це добре, за Рільке "sich einmal alles geschehen lassen und wissen was geschieht — ist gut".

Одинокі неприємності нашої подорожі були пов'язані з поведінкою Іванка. Він — хлопець дуже бистрий і вміє бути товариським і приємним, але часто буває надміру ароґантним, поводиться як "ugly American", голосною англійською мовою, та ще й пересипаною всякими хамствами, вміє звертати на себе увагу, страшенно еґоцентричний, домінує в кожній розмові, виявляє часті нарікання і взагалі, як на туриста в Австрії, нагадує мені типа, що про нього любив говорити Остап, мовляв, "гори любить здалека, церкви — ззвовні, а в корчмі то би собі посидів..." Найбільше прикро було мені спостерігати, як Іванкова поведінка, його ароґантне відношення до батька і мами, виводила з рівноваги Максима і доводила до непотрібних хвилювань. Турбує мене також Іванкова настанова до життя: йому бракує самодисципліни і він на своїх 18 років на диво мало дозрілий. Ніколи він у житті не працював, але вважає, що йому все належиться. Робить враження розпещеного паничика, якому все прощається, і чиї помилки виправляють за нього батьки. Маю надію, що він, коли стане університетським студентом, за рік трохи дозріє, але жалію, що він і далі мешкатиме вдома, бо кому як кому, але йому варто було б бути здалека від родини і зданому на власні сили. Стефанкові тільки 16 років, але він робить враження серйознішого, більш дозрілого, він вміє бути частиною товариства, не обов'язково домінуючим центром. І цікаво, що він вміє із задоволенням сісти з книжкою, або піти на самотній прохід оглядати околицю. Я до виховання своїх внуків не мішаюся, я — тільки зацікавлений, і часом стурбований, спостерігач.

Ми з Уляною пару разів мали нагоду піти в Мондзе до крамниць. Я купила собі і Уляні кристалеві намиста роботи австрійської фірми Swarowski, скатерть на стіл місцевого виробу, ще одне кольорове намисто, що виявилось продуктом Бразилії. Уляна і Максим зробили мені дарунок із брошки-едейвейсу, а Марко у Гальштадті купив мені альпіністичну палицю, яка на диво складається і влізла у маю маленьку валізку.

Nec semper erunt Saturnalia! Повертаюся до щоденної рутини життя: перу і прасую і ... відсипляю свій jet-lag!

Четвер, 18 серпня 2005. Год. 6-а ранку!!

Вчора я провела день в Онишкевичів, на нарадах управи НТШ-А. Їхала автом з Ромком Проциком і Заліпським. На нарадах були також обоє Трофименки, Орест Попович, обоє Андрушкові, Ольга Кузьмович, Василь Махно і Василь Лопух. Найбільше часу присвятили двом справам: потрібним ремонтам будинку (дах і інші направи) та участі НТШ-А в бенкеті на честь президента Ющенка в Нью Йорку. (Ющенко і його команда багато людей розчарувала і наші з євфорії попадають у протилежність: мовляв, чи протестувати, вносити петиції ітп.) Це зокрема стосується справ пониження української мови, браку підтримки для науки і культури ітп.

Хоч я була серед людей і брала участь в нарадах, і хоч обіцяла Галині Клюк і Процикові, що піду сьогодні на кілька годин праці до Української Бібліотеки в Центрі (Ромко Процик, з цілою командою помічників, уже майже закінчує велику перебудову нашої бібліотечної кімнати — нові полиці, новий килим на підлозі — а тепер треба наново укласти на полицях 17 тисяч томів книжок, отже поміч потрібна, і то невідкладно!) — але це не значить, що я уже зовсім "прийшла до себе", після тритижневої европейської подорожі. Здавалося мені, що я вже встигла трохи відпочити, але ось вчора, повернувшись додому, вже біля 8-ої години була така втомлена, що мусіла покластися спати, а сьогодні вже о годині 4-ій повністю розбудилася, встала і засіла до компютера переписувати записки із подорожі.

Між іншим ще деякі помічення із Европи. У Відні, оглядаючи будинок опери і слухаючи пояснень ґіда, довідалася, що колись ставили опери при повному освітленні — одна із причин була в тому, що ґазове освітлення не легко було контролювати. Публіка підчас опери розмовляла і поводилась зовсім свобідно, та й голосно реагувала на вистави. Тільки коли керівником віденської опери став Ґустав Малер, і коли вже було електричне світло, почали гасити світло на залі і сам цей факт припинив розмови на залі і надав більш урочистої атмосфери виставі. Концерт Моцартівської музики в Музікферайні також відбувався при повному освітленні і добір репертуару, де грали тільки окремі популярні частини, а не цілі твори, також, згідно з поясненнями, віддзеркалював автентичну традицію моцартівської доби.

У Frankfurter Allgemeine Zeitung читала я статтю з нагоди 100-річчя нобелівського лауреата Канетті (Elias Canetti). Враження на мене зробила одна фраза, що стосується мови. Для Канетті, мовляв, німецька мова була четвертою — після ладіно, англійської і французької, але, каже автор статті: "Heimat fand er in der deutschen Sprache". Сентимент близький і знайомий і мені: батьківщина як мова і мова як батьківщина. Тому такою болючою і далекою є мені російськомовна Україна.

Реклямні написи в Австрії: "Es wird nie so sein wie woanders".

П'ятниця, 19 серпня 2005. Вранці.

Вчора пару годин провела в Українській Бібліотеці в Центрі. Добре, що пішла, бо довелося направити і переробити деякі неправильні рішення Галини щодо ростановки книжок на полицях. Сьогодні знову піду на кілька годин. Це фізична праця, досить виснажлива, а ще й факт, що полиці тепер ідуть дуже високо і треба досягати їх на драбинці, для мене не така легка. Процик з подивугідною відданістю вкладає в перебудову бібліотеки не тільки свій час і know-how, але і велику кількість годин фізичної праці. Подивляю також факт, що йому вдалося включити в роботу і деяких досі неактивних членів Бібліотечної Ради, і директора школи українознавства, і деяких учнів школи. Маю надію, що Рада Директорів Центру зуміє оцінити велику посвяту добровольців і змінить своє не надто приязне наставлення до нашої бібліотеки. (Провід Українського Освітньо-Культурного Центру не завжди розуміє, що без бібліотеки і школи вони ніякого відношення не мали б ні до освіти, ні до культури, а були б просто будинком, що його винаймають сторонні люди на різні імпрези.)

Перед сном вчора прочитала собі привезену з подорожі брошурку "St. Markus in Salzburg" про близьку мому серцю церкву Уршулінок, де ми з Остапом вінчалися 5 березня 1949 року. Як приємно бачити, що ця історична церква — врятована від руїни, що їй грозила, що вона так гарно відреставрована і що вона, зовсім несподівано, також — українська! На цьому місці, згідно з брошурою, була побудована церква ще 1616/17 року. 1669 року церкву зруйнувало завалення гори (дослівно написано так: Der gesamte Gebäudekomplex fiel dann dem schweren Bergsturz vom 16 Juli 1669 zum Opfer." Зваживши, що церква стоїть між високою скалою і рікою, це справді і до сьогодні не надто безпечне положення. 1695 року спровадив "Fürsterzbischof Johann Ernst Graf Thun" до Зальбурґу монахинь Уршулінок, щоб вони заснували школу для дівчат (hatte "zur besseren Auferziehung der Jugend weiblichen Geschlechts die Klosterfrauen S. Ursulae, vurgo Ursulinerinnen aus Klagenfurt berufen"). В липні 1698 року Уршулінки почали свою працю на теперішньому місці. 1699 почалася будова церкви і монастиря, 1705 року було посвячення. Є здогади, що будову плянував архітектор Johann Bernhard Fischer von Erlach. Christoph Anton Mayr малював фрески, зокрема куполу із зображенням "Слави св. Урсулі", головна завівтарна картина, що зображує євангелиста Марка з книгою і пером, є роботи зальцбурзького маляра Шаумберґера (Johann Martin Schaumberger), a також цей мистець малював картини на двох бічних вівтарях (зліва: Augustinus-Altar, справа: Ursula-Altar). Проповідниця ("Die prächtige Kanzel mit ihrem reichen pflanzlichen und figuralen Stuck") — це спільна робота "des Bildhauer-architekten Fischer von Erlach und des Stukkators Diego Francesco Carlone"). Варті уваги також "Kruzifix mit Schmerzensmadonna" i дуже гарні окремі кольорові статуї святих Івана і Доротеї (Johannes Nepomuk & Dorothea). Уршулінки 1956 року перенесли свій монастир і школу до Ґлязенбаху. Монастир перебрало місто Зальцбурґ, церкву — зальцбурзька архидієцезія. Церква побудована на ґрунті піску і каменя і їй загрожував повний обрив. З уваги на цю небезпеку, в 1973 році церкву закрили для публіки. В роках 1976-1980 проведено ґрунтовну перебудову фундаменту і церкву врятовано при співпраці католицької архидієцезії, міста та приватних меценатів. 1999 року церкву передано до користування Українській Католицькій Церкві. В серпні 2000 встановлено в церкві візантійського стилю іконостас роботи Богдана Турецького зі Львова. Цей іконостас не вражає і не псує прекрасного декору барокової австрійської церкви, а досить добре вписується в її стиль. І хто б то подумав, що наше з Остапом скромне вінчання, (на якому було тільки пару осіб) мало місце в такій прекрасній історичній церкві, що є сьогодні об'єктом уваги і зацікавлення багатьох туристів!

П'ятниця, 26 серпня 2005. Полудень.

14-ту річницю незалежности України відзначила концертом, на якому промовляла Павля Добрянська. Концерт був на досить низькому рівні — але — ліпше щоб Україна мала справжню незалежність, яку люди згадують пікніками і танцями, ніж щоб були високоякісні концерти (як це часом було в минулому), що не відзначували, а тільки мріяли про незалежність України?

День 24 серпня цього року замітний також тим, що померла в Познані Марійка Канська. Дав мені знати про це її син Юрек, електронною поштою. Послала я їм двісті долярів через Western Union, щоб мали за що справити поминки. Марійка мала 85 років, померла вдома у дочки Ліди, а ховатимуть сьогодні в Лодзі, де живе Юрек і де, здається, похований Марійчин чоловік і старший син Андрій. Андрій, молодий лікар, що згинув в автокатастрофі, був останній в тій родині, який ще володів українською мовою.

Завтра — весілля в Рудницьких, що на нього і я отримала запрошення. Поїду з Вірою. Переглядаючи свою ґардеробу, побачила, що я можу завтра вдягнути довгу сукню, яку справила собі ще 1980 року на Маркове весілля. Але проблемою, як завжди, є не сукні, а черевики. Вчора весь день провела на кемпусі PENN — в дентиста, в бібліотеці Ван Пелт (повертаючи німецькі книжки!) і на зустрічі з колеґами — Марилею, Синтією, Пет — прийшла додому дуже втомлена, а особливо фактом, що навіть у моїх спортових кремових черевиках натерло мені до болю мої здеформовані пальці. [Добре, що Европу перебули мої ноги без більших комплікацій!]

Ще пару помічень з подорожі: Чекаємо в черзі з Уляною в Берліні, під Бундестаґом. Перед нами якісь два студенти. Ми з Уляною розмовляємо по українськи. І от раптом один з них звертається англійською мовою: Are you Ukrainian? Слово по слові, виявляється, він — також українець з Америки. Звідки, питаю. З Філядельфії. Ов, а де ви у Філядельфії мешкаєте? В Дженкінтавні. Чи знаєте, що там є Український Центр? Так, я там навіть ходив до школи. Як Ваше прізвище, питаю. Пазуняк! — Ну, подумаєш, внук Коропецьких, син Богдана і Софійки! Шкода, що наші хлопці, Максим, Іванко і Стефанко, не витримали довше в черзі і пішли собі, мандрувати по місту. Адже вони дітьми з малими Пазуняками колись догори дном перевертали хату Коропецьких, коли ми були в них на гостині!

Прага. Градчани. Оглядаємо замок. Частини його ремонтуються. Раптом чую українську мову: робітники розмовляють зі собою. Наші. З Галичини, очевидно (бо таки говорять рідною мовою!) Почали ми з ними розмову: дуже зраділи, зустрівши українців з Америки і Канади!

Філядельфія готується до зустрічі з президентом Ющенком. Приїде він 17 вересня отримувати медалю свободи від міста Філядельфії. (Це дають рік річно в день 4 липня, але Ющенко тоді не міг приїхати. Це престижна нагорода — серед попередніх лауреатів — Валенса, Гавель, Манделя). Купила я квиток на бенкет за 250 дол. День цей не легко заплянувати, бо автобуси їдуть з-під Центру о год. 11:30 до Індепенденс Гол, потім — після церемонії — до катедри на Френкліні, потім назад до центру міста на бенкет, а після бенкету — назад до Центру в Дженкінтавні. Занадто і непотрібно перевантажена програма: не розумію, навіщо тягнути Ющенка до католицької катедри — це може навіть викликати негодування православних — та й навіщо так перемучувати чоловіка, замість дати йому пару годин передишки в готелі?

Середа, 31 серпня 2005. 4:00 пополудні.

Поринула я наново у рутину свого самотнього життя, але ще не зовсім. Забрало мені тиждень часу, щоб відіспати свій jet-lag, а й й досі відчуваю незвичну для мене втому. Літо, висока вологість? Можу тільки малими дозами присвячувати час своїм обов'язкам. Була пару разів на роботі в Українській Бібліотеці в Центрі, один день була на PENN та й у дентиста, потрохи готую свій звіт на сходини НТШ-А 10 вересня — звіт, що його мушу послати поштою, бо в час сходин буду на Союзівці — але досі ще не наздігнала всіх залеглостей, крім рахунків, що вимагають негайної уваги. Кожного дня пополудні відчуваю потребу сієсти, а для відпруження, щоб ощаджувати свої почервонілі очі, принесла собі з публічної бібліотеки аудіо-записи книжок (прослухала такий собі тріллер Марґарети Труман "Murder in the CIA" (хотіла переконатися, яка письменниця виросла із дочки президента), та куди цікавіше для мене історичне дослідження Barbar-и Tuchman "The Zimmermann Telegram"(що з нього я довідалася про гео-політичні інтриґи пруського цісаря, які допомогли переконати президента Вільсона у потребі включитися у першу світову війну), а тепер слухаю досить цікаву, екзотичну своїми реаліями, літературознавчо-політичну книжку іранської письменниці Azar Nafisi "Reading Lolita in Tehran"). Замовила собі шляхом між-бібліотечного абонаменту книжку, яку бачила у Відні (але не купила, бо не хотіла возитися з таким товстим томом): The lonely empress; Elisabeth of Austria. На PENN цієї книжки нема, а моя публічна бібліотека має якісь труднощі, щоб цю книжку мені роздобути.

Але в суботу 27 серпня я мала виняткову нагоду бути гостем на весіллі Миколи Рудницького з Христиною Німчук. Їздила автом з Кіпами і Вірою. Вінчання відбувалося в катедрі на Френкліні, а гостина була в готелі Гілтон у Cherry Hill, N.J. Весілля було надзвичайно елегантне і багатолюдне, пам'яткою цього родинного свята є прекрасний arrangement білих квітів, який стоїть у мене у вітальні (це була прикраса нашого стола, а після гостини казали гостям квіти забрати додому, що я із великою приємністю зробила!) та й пляшка вина, з пам'ятною наліпкою про весілля, що її давали в дарунку кожньому гостеві. Сиділа я при столі з Галею Головчак і Вірою Пак, а вдягнула на цю оказію, стару синю сукню, що її вперше купила в 1980 році на весілля Марка з Ією. Сукня, на диво, не була на мене за тісна, і я сама здивувалася, побачивши себе такою елегантною у дзеркалі. [Інша справа — ноги. Але мала нагоду і в церкві, і в час весілля, скинути чорний сандал із болючої правої ноги — отже витримала. Не могла тільки танцювати — хоч Заліпський ґалянтно прийшов навіть запросити мене до танцю!]

В час вакацій ми з Максимом, Уляною і Марком обговорювали можливості різдвяної зустрічі не в Торонто, а десь на півдні. Одною із можливостей, що про них ми говорили, було місто New Orleans. І ось тепер я думаю про це місто у зв'язку з великою трагедією, яка його навістила. Гураґан Катрін спричинив величезну руїну: Новий Орлеан майже повністю залитий водою, понад міліон людей встигли з міста евакуювати, а тепер рятують гелікоптерами тих, хто ще залишився. В Люізіяні і Міссіссіпі великі втрати в людях — ще навіть не знають скільки загинуло. Міліони людей залишились без електрики, без даху над головою, інженери пробують з великим трудом направляти греблі, деякі нафтові інсталяції на океані поплили з водою — всенаціональна трагедія великих масштабів.

Labor Day, понеділок 5 вересня 2005. Пополудні.

Вчора, в неділю, я була запрошена на барбекю-пікнік до Рудницьких. Ірена Рудницька перестаралася — я сподівалася на скромний пікнік на городі, а вона підготовила досить вибагливий буфет з кількома м'ясами і різними десертами. Були там Віра Лащик, обоє Заліпські, Альберт і Оксана Кіпи, дочка Рудницьких Лариса з чоловіком і дітьми, Кульчицькі з сином, невісткою і внуками, Лужницький, Наталка Пазуняк, Віра Пак, Галя Головчак, пані Катя — приятелька Рудницьких, але для мене найбільшою і найприємнішою новиною було, що там були також обоє Ірванці — Олександр з дружиною Оксаною. Виявляється, Рудницькому вдалося при допомозі його приятеля Блументаля, спровадити до Ля Сальського університету Ірванця на стипендію Фулбрайта. Будуть вони у Філядельфії до травня — маю надію, що їхня присутність у Філядельфії підніме рівень нашого культурного міліє, що Рудницький зорганізує йому кілька публічних виступів. Я буду рада вітати їх у себе — але вони тількищо приїхали, це їхня перша подорож до США — треба їм трохи відпочити, відіспати jet-lag, привикнути до Америки. Покищо мешкають вони на УКУ. Сашко зробив добре враження навіть на гостей, які нічого не знають про нього як про письменника. Дружина його — у відповідь на моє питання — розповіла про своє чи то гоббі, чи професійне зайняття: виріб мистецьких ляльок.

Зробився мені нижче грудей, вище живота якийсь твердий боляк. Трохи мене це турбує. Прикладаю гарячі компреси вже пару днів. (Помітила я його 2 вересня). Потішаю себе, що це подібне до цієї маленької цисти, яка мабуть із двадцять років тому зробилася була мені на правій груді. Тоді, з уваги на грудь, я не на жарт перелякалася — кілька тижнів за порадою лікарки Лічфілд прикладала компреси, але закінчилося все операцією. Досі думаю, що ця операція була зовсім непотрібна, але хто його зна, чи справа не повториться? І щоб не мала поважніших наслідків? Нікому ще про це не говорила, але маю намір за день-два подзвонити до Форсії, і може поїхати до клініки, щоб хтось — лікар чи медсестра — подивилися на це і щось мені порадили.

Від четверга на Союзівці має бути Зальцбурзький з'їзд. Я собі зарезервувала кімнату, послала 50 дол. завдатку. Але тепер вагаюся, чи мені їхати. Трохи лякає мене дорога — давно не їздила сама на такі віддалі. А ще тепер є заклики по радіо, щоб обмежувати поїздки: бензин не тільки значно подорожчав (бачила вже навіть ціну 3.69 за ґалон!), але і часом треба чекати в черзі, щоб його купити. Але найбільше стримує мене факт, що в суботу 10 в Нью Йорку є засідання управи НТШ-А — отже я фактично маю вибір: чи їхати мені на Союзівку, чи до Нью Йорку? На з'їзді не буде Сахаруків, бо вони їдуть саме тепер в Україну, може приїдуть Томці (але їх я часто бачу в Торонто), а таких, які мені були найближчі і найцікавіші, як напр. Ляля або Ліда або Христя, або вже нема серед живих, або вони десь доживають віку і не їздять на з'їзди. Чи варто мені їхати на Союзівку на те, щоб зустріти там Кардинала Гузара, чи моїх колег з Філядельфії? Мабуть цікавіше мені поїхати на збори НТШ-А і зустріти людей, з якими мене лучить спільна громадська праця (хоч я свій звіт, на всякий випадок, уже послала поштою).

Дзвонила Віра. Домовились піти сьогодні в кіно на документальний фільм "March of the Penguins".

Четвер, 8 вересня 2005. 8:20 РМ. Союзівка.

В середу я ще не була певна, чи поїду, але увечері рішилася — і ось я тут. Виїхала по 11-ій, приїхала на Союзівку після 4-ої. Найважніший аспект мого приїзду сюди — саме ця поїздка. Мені справді потрібно знайти відвагу, щоб частіше виїздити на подорожі поза місто. Рідко їжджу, а мені потрібний реґулярний тренінґ. Їхала я повільно, один тільки раз було 60+ миль на годину на дорозі 202 — решта між 45–50, але доїхала без пригод і комплікацій.

Хотіла потелефонувати Максимові, щоб знав, що я безпечно доїхала. Але це не так просто. В мене нема мобільного телефону, а тут є тільки один публічний телефон. Пробувала один раз: машина з'їла моїх монет на $1.25, але мене не получила. Коли я о 6-ій подзвонила "collect", відповідь була, що в Торонто в цей час не приймають телефонів. Потім пробувала ще тричі — лінія була зайнята. Отже я вже в кімнаті, скупалася і вже в ліжку. В кімнаті є телевізія і холодильник, але я воліла б якби був телефон.

Вечеряла в товаристві Івана і Наталки Головінських і Дячуків. Вже тут є обоє Палієнки, Белендюки, Семеґени і ще кілька осіб.

Заки виїхала з дому, чула на National Public Radio, що Ющенко звільнив увесь уряд. Пару днів тому зрезигнував Зінченко, обвинувачуючи в корупції Порошенка, Третякова, Мартиненка. Я собі перед виїздом надрукувала найновіший Ukraine-Report. Там є тільки, що новим шефом адміністрації буде Рибачук. Але більше нічого не знаю.

П'ятниця 9 вересня. Пополудні. Союзівка.

Хтось привіз сьогоднішній New York Times. Є дві статті про Україну — редакційна про потьмарення надій Помаранчевої революції, і друга — на цілу майже сторінку — про Юлію Тимошенко. А на сходинах зальцбуржан колега Богдан Федорук, який проводив сходинами, повідомив, що саме відбулася в Києві пресова конференція Юлії Тимошенко, що вона критично висловилася про Ющенка і офіційно перейшла в опозицію.

На зальцбурзьку зустріч уже з'їхалося чимало людей. Серед них Ара Каменецька з Каліфорнії, як завжди красива й елегантна. Мені проте покищо найцікавіше було розмовляти з обоїма Курилками — Богданом-Пулюсом і Даркою, його жінкою. Обоє очитані люди, які цікавляться історією і політикою.

Субота, 10 вересня. 5 РМ. Союзівка.

Вчора до пізна розважали себе жартами та споминами, але тимразом Владика Гузар, який вже є присутнім, участи в програмі не брав і не розповідав анекдотів. Він прибув до США ще заки Ющенко розпустив уряд, але його думка про цю подію не така песимістична, як декого з нас. Мовляв, треба було розрізати рану, щоб випустити ропу — це його метафора. З'їзд уже є досить численний — сьогодні прибули додатково Киньо і Валя Гурська. Я думала, що може цей з'їзд буде останнім, та де! Зголосився навіть Микола Голінатий очолити наступний комітет, щоб знову зорганізувати з'їзд за два роки.

Ірена Куровицька викликала мене сьогодні на розмову про "Наше життя". Я висловила низку критичних думок, але не думаю, що при теперішній редакторці — Ірені Чабан — будьщо вдасться змінити. Жалію, що дала колись згоду на свою участь в редакційній колегії. Насправді жодної колегії нема, редактор ні з ким не консультується. Шкода. Журнал міг би бути багато ліпший і має покищо ще відносно велику базу читачів (але майже всі нарікають!). Каже голова СУА, що говорила з двома потенційними кандидатками на пост редактора, але вони вимагають більшої платні та й медичного обезпечення, на яке, мовляв, СУА не може собі тепер дозволити.

Стойко мав доповідь сьогодні про історію нашої гімназії — трохи шаблоново. Я в дискусії піднесла думку, що варто було б дослідникам трохи уваги присвятити міжнародним організаціям — UNRRA, IRO, які творили базу для нашого життя в таборах DP.

Аня Максимович привезла мені книжку The Lonely Empress / автор Joan Haslip. Вона здобула її для мене на ILL з Пітсбурґу. Хоч я привезла собі з дому іншу лектуру: "Elizabeth Costello" нобелівського лауреата J.M. Coetzee — то перервала її в половині і взялася вчора за "нашу пані цісареву".

Залишила я в коміс у крамниці по 4 примірники "Вибраного" і "Крейзі". Позичила один примірник "Ukrainian Literature" Дарці Курилко — думала, що може купить. Ні. Повернула мені цей том.

Середа, 14 вересня 2005. Пополудні.

Сьогоднішня дата замітна тим, що я саме підписала контракт з підприємцем, який зобов'язався зрізати обидва мої дерева за $2,600. Ціну я виторгувала — бо почав був від $4,000, але я мала вже один кошторис на $3,300 отже знала більш менш, що мені це дорого обійдеться. Я чекала ще на кошториси від інших, але один із рекомендованих Ромком Проциком спеціялістів сказав мені, що він такої роботи зробити не міг би взагалі, з уваги на те, що крізь мої дерева проходять електричні та телефонні каблі, а інші два, не зважаючи на мої телефони, не з'явилися і кошторисів не дали. Справу перерішив факт, що в сусіда Мартіна саме зрізували дерево і я пішла на розмову з робітниками. У висліді приїхав власник, подивився на мої дерева, дав мені чимало нової інформації (одне з моїх дерев не mulberry tree, a linden, в обох деревах загніздилися терміти і взагалі, сказав мені, що це "an accident waiting to happen"). Я мала нагоду спостерігати робітників, як вони працювали в сусіда, отже бачу, що роблять фахову роботу — це допомогло викликати в мене довір'я. Власник називається Ken Brokenborough, a його фірма — Pro-Cut Lawn & Tree Service. Це чоловік 52 років, симпатичний і дуже балакучий. Коли підписували контракт багато чого я про нього довідалася. Він був двадцять років поліцистом, але батько мав невеличкий бизнес — landscaping — посилав його і братів до школи (він має бакалавра із Темпел і після його прізвища стоїть титул: "Horticulturalist"), отже він паралельно також взявся до бизнесу, і його підприємство свого часу так розрослося, що він мав 120 грузовиків і багато робітників. Але згодом вирішив, що не хоче всього життя посвячувати для бизнесу, скоротив його, більше займається родиною — має троє власних дітей і двоє адоптованих — дуже активний у своїй церкві, виховує якихось підлітків, співає солістом і в хорі — обіцяв навіть принести мені компактний диск із своїм співом. Він один із десяти дітей у родині, своїм братам створив варстат праці у своїй фірмі. Успішний чорний чоловік — але походить він і вся родина із півдня, із Вірджінії. Дуже йому сподобалася моя хата, зокрема вбудована в стіну шафа з дзеркалом у їдальні. Якби я продавала хату, просив дати йому знати. Маю надію, що зроблять добру роботу і не матимуть непередбачених клопотів чи випадків (робота ця небезпечна і нелегка!) Я рада, що зробила це господарське рішення. Жаль мені моїх старих дерев, але нема ради — прийде осінь і зима, з бурями і вітрами — небезпечно залишати status quo.

Із Союзівки повернулася я в неділю. Виїхала 10:30 вранці — не ішла вже до церкви і не чекала на належний і заплачений обід. Добре зробила. На 209-ці вранці був менший рух і я не мусіла хвилюватися тим, що за мною тягнеться хвіст інших авт. Зупинялася тільки до лазнички і по бензин (платила дорого — по $3.31 за ґалон, хоч бачила станції, де було дешевше, але зупинилася там, де мені було вигідніше). Прибула додому після 5-ти годин їзди. Найбільший успіх моєї ескапади на Союзівку, це факт, що я примусила себе зробити 318 миль автом!

Неділя, 18 вересня 2005. Полудне.

Вчорашній день, субота 17 вересня — історичний. Місто Філядельфія вітало і відзначувало Медалею Свободи президента України, Віктора Ющенка.

Ющенко, не зважаючи на кризу уряду, таки приїхав до США. Перших пару днів брав участь у ювілейному зібранні лідерів світу, що відзначували 60 років існування Організації Об'єднаних Націй. Ющенко промовляв в ООН (українською мовою) — цю його промову в суботу вранці передало і українське радіо нашого УОКЦентру — отже я мала нагоду його слухати. Нав'язував навіть до факту, що Україна була серед засновників ООН, дипломатично пояснивши це, що мовляв міліони загиблих у переможній війні з нацизмом дали Україні повне право стояти серед засновників. Були в Нью Йорку також зустрічі з громадою, візита в Українському Музеї на виставці Архипенка, бенкет і ще щось, але про це я точніших відомостей покищо не маю.

У Філядельфії основна церемонія вручення медалі відбулася о 2-ій годині дня на площі перед National Constitutional Center в центрі міста. Участь у цій церемонії брали ґубернатор Пенсилванії Edward Rendell, мер міста Філядельфії John Street, провідні особи з Philadelphia Foundation, організації яка є спонзором цієї щорічної медалі, конґресмен Curt Weldon, що займається в конґресі США справами України. Проводив програмою відомий філядельфійський тележурналіст з 6-ого каналу Jim Gardner і всю одногодинну церемонію передавали по телевізії. Несподіванкою для мене було, що головою цьогорічного Philadelphia Liberty Medal International Selection Committee був не хто інший, а Martin Meyerson, колишній президент Пенсильванського університету, емеритований професор, якого я часом маю змогу бачити в бібліотеці Ван Пелт. Крім офіційних промов, з короткими вітаннями виступали католицький митрополит Стефан Сорока та боксер Віталіі Кличко. Ансамбль Волошки виступив коротко з вітаннями Ющенка хлібом і сіллю, співав бас Стефан Шкафаровський і зібраний мішаний хор під дириґентурою Нестора Кизимишина.

Приїхала я на цю церемонію автобусом із УОКЦентру. Цих автобусів було щось із 12! Щоб запевнити собі місце на парковій площі УОКЦентру, я приїхала туди ще перед 10-ою годиною вранці, заладувавши у баґажник парадний одяг призначений на вечірній бенкет, щоб — повернувшись автобусом, в лазничці Центру передягнутися, бо не знала чи буде час і змога поїхати додому. Первісний плян, щоб їхати автобусом на зустріч Ющенка з молоддю до катедри на Френклін багато з нас відкинуло, як нереальний, і Слава Білас постаралася про додатковий автобус, який повертався після церемонії до Дженкінтавну, а потім годину пізніше їхав на бенкет знову ж таки до міста, до National Constitution Center. Все це вдалося за пляном здійснити, але у висліді — хоч я і не була в катедрі і не бачила, як там все відбулося — день випав надзвичайно томлячий, зокрема через те, що була гаряча і волога температура, немов серед літа, і не всі ми передбачали, що пополуднева церемонія відбуватиметься не в охолодженому приміщенні, а на дворі. Всі люди, включно з тими, що стояли і не мали сидячих місць, проходили контролю для безпеки, а на одному з будинків бачила я двох охоронців із зброєю. Після промови Ющенка перелетіла над площею ескадра п'яти військових літаків — ефектовний жест пошани, що його напевно нелегко було організаторам довершити, зваживши зокрема на те, що всі ці люди — цивілісти! Людей було дуже багато, площа була заповнена. Ющенка вітали з ентузіязмом — навіть я кричала з товпою Ю-щен-ко! Бо — не зважаючи на турботливі події в Україні, на зміну уряду, і на не надто великі успіхи дотеперішньої команди Ющенка на полі економіки і культури, на подальшу русифікацію України і багато розчарувань — то всетаки Ющенко — це найбільша наша надія на майбутнє, може навіть — єдина наша надія. Але мені подобалося, що в своїй промові конґресмен Велдон згадав справу Ґонґадзе — це для нашого героя Помаранчевої Революції потрібна пригадка про те, що ніхто не стоїть поза законом і поза критикою і що не дай Бог, щоб єдина дуже помітна реформа, яку вже принесла ця революція — свобода преси і право її критикувати політиків до президента включно — зазнала якогось нищівного удару з боку адміністрації.

Бенкет — що на нього вступ коштував $250 — зібрав дуже численну елегантну публіку в гарних приміщеннях нового і оригінально заплянованого будинку Конституційного Центру. Великий мішаний хор збагатив програму і співав значно краще в залі, ніж пополудні на церемонії. Був також виступ якоїсь белерини, прізвище якої не встигла занотувати в пам'яті — її виступ бачила тільки на екрані. (Тих екранів було кілька і вони дуже ефектовно подавали картини з попередніх таких церемоній, де серед лауреатів були Jimmy Carter, Kofi Anan, Lech Walesa, Vaclav Havel, Nelson Mandela — i з Помаранчевої революції. Ющенко з дружиною були до самого кінця і бенкет завершився їхніми виступами. Ющенко, як звичайно, говорив за довго і не надто ефектовно. Пані Катерина сказала тільки кілька речень подяки. Дивує мене сердечно, що президент України, маючи жінку з Америки, не навчиться сказати бодай кілька чемностевих слів англійською мовою, бодай якесь "Thank you" або "God bless America" — тоді, коли американські політики, кожен один, вставляє в свою промову принаймні "Слава Україні".

Напереденні, в четвер 15 вересня, на National Public Radio була одногодинна програма присвячена Ющенкові і новим подіям в Україні. Місцева преса чимало уваги присвятила присвоєнню Ющенкові Медалі Свободи.

Я рада, що дожила до такої історичної події, коли моє місто — не українська громада тільки, а провідний американський естаблішмент — вшанувало так гарно президента демократичної України. Всетаки, який це великий поступ від тих часів, коли ми ходили протестувати проти совєтських репресій, інформуючи про них американських політиків, а навіть і від тих часів, коли вшановували почесним докторатом в Ля Саль і бенкетом в готелі першого президента України — Леоніда Кравчука.

Понеділок, 19 вересня 2005. Пополудні.

Сьогодні — 13-а річниця Остапової смерти. Я дала оголошення до "Свободи" від імені видавництва "Мости", щоб нагадати про його посмертні видання. Але досадно мені, що досі ні в Свободі, ні в Америці, ні в Народній волі не було не то що рецензії, але навіть новинки про появу книжки "Крейзі". Фактично, єдиний відгук (і то досить цікавий!) помістила російськомовна багатотиражна київська газета — що про нього я дізналася від Ростика Хом'яка.

Закінчила я читати The Lonely Empress: A Biography of Elizabeth of Austria (видання Weidenfeld and Nicolson, 1965 року). Давно не мала я такого наркотичного занурення в лектуру: читала, прокинувшись серед ночі, а також серед білого дня, що для мене є рідкістю, бо читаю для приємности звичайно тільки звечора в ліжку.

Переконалася я, що Joan Haslip, авторка численних інших біографій, вміє писати цікаво і критично. Біографія цісаревої "Sisi" — це не якийсь панегірик, а критичне дослідження сперте на друкованих і архівних документах, яке змальовує багатовимірний портрет цієї контроверсійної і екстраваґантної жінки на історичному тлі епохи. Мені надзвичайно жаль, що я не знала про існування цієї книжки в час, коли жила ще моя Мама. Вона багато читала різними мовами, я приносила їй десятки книжок, найчастіше споминів і біографій — вона була б вдячним і захопленим читачем цієї книги про "нашу паню цісареву, цісарського роду", що "поїхала ся купати у швайцарську воду". В 1968 році, коли ми з Остапом і дітьми їздили на прогулянку до Европи, ми були переїздом також у Mayerling-у. Тоді ще жила Бабця Лінка і ми послали їй звідтам карточку з привітанням, бо вона єдина в родині могла оцінити це місце романтичного самогубства престолонаслідника Рудольфа. Досі всі ці справи були мені відомі тільки з фольклору, з леґенд, що жили у пам'яті старшої ґенерації. Тепер нарешті, після чергових відвідин Шенбруну, мене зацікавила біографія цісаревої і цісарської родини і я врешті мала нагоду зрозуміти деякі справи пов'язані з австро-угорською монархією, громадянами якої були і наші предки.

Єлисавета, яку називали "Sisi", походила з Баварії. Її мати, Ludovica, була сьомою дочкою першого короля Баварії Maximilian-a Joseph-a. Батько, що його авторка називає Duke Max [нажаль, авторка — бритійська письменниця — ніде не подає оригінальних німецьких титулів та імен — це треба було б перевірити в німецьких джерелах!] — був кузином своєї жінки і походили вони обоє з роду Wittelsbach-Birkenfeld-Gelnhausen і мали посілість у Possenhofen, в Баварії. Батько був людиною ексцентричною, не мав обов'язків будьякого уряду, маючи рівночасно досить маєтку, щоб безтурботно жити, вважав себе поетом і артистом і гуртував довкола себе мистецьку богему. Був чоловіком особистого чару, діти його любили, хоч він не присвячував їм надто багато уваги. Дітей в Людовіки і Макса було восьмеро, але подружжя їх не було щасливе: Макса місяцями не було вдома, він їздив по Греції і Малій Азії, мав низку коханок. Людовіка всі амбіції концентрувала на своїх дітях: три сини мали забезпечені мілітарні карієри, але дівчатам треба було промощувати шлях до відповідних подруж. Дівчата виховувались і вчилися вдома, займалися спортом, зокрема Єлисавета, що про неї батько раз сказав, що вони обоє, якби не народились принцами, могли б бути акробатами в цирку. Одна із сестер Людовіки, Софія ("Archduchess Sophia") була жінкою австрійського престолонаслідника (Francis Charles) і матірю Франца Йосифа. Після смерти старого імператора, Меттерніх вплинув на те, що наслідником став епілептик-Фердинанд, а не чоловік Софії, але в 1848 році, після резигнації Фердинанда, імператором став вісімнадцятирічний син Софії, Франц Йосиф І (Hapsburg) — уже підготований до своєї високої посади такими державними мужами як Metternich i Schwarzenberg i після мілітарного досвіду на італійському фронті. Року 1853 на запрошення сестри Софії Людовіка приїхала із своїми двома дочками до Бад Ішлю. Людовіка надіялась, що Франц Йосиф сподобає собі її найстаршу дочку Гелену, яка мала вже відповідну підготовку і в освіті і в етикеті, але на несподіванку всім Франц Йосиф сподобав собі п'ятнадцятилітню Sisi. Весілля відбулося у Відні весною 1854 року. Франц Йосиф був кузином своєї дружини і вінчання мусіло мати спеціяльний дозвіл папи римського. Молода Єлисавета була жінкою виняткової вроди, але і свободолюбної та химерної вдачі. Роля цісаревої не була їй легкою: вона з трудом переносила церемонії цісарського двору, обмеження свободи рухів, постійну присутність охоронців, дам двору, слуг. Політикою спершу не цікавилася взагалі, довгі роки була в конфлікті із своєю свекрухою, яка була жінкою бистрого інтелекту, що впливала на політичні рішення свого сина. Народила Єлисавета Франц Йосифові троє дітей, але діти виховувались фактично поза її впливом і тільки наймолодша дочка була в близькому відношенні до матері. Франц Йосиф все життя любив свою жінку, але початкова любов Єлисавети швидко погасла: подружжя часто жило нарізно, є здогади, що в Єлисавети було кількох коханців, зокрема таке припущення стосується угорського політика Андрассі (Julius Andrassy), що під його впливом Єлисавета перейнялася справою Угорщини, вивчила угорську мову, довела до зміни цісарської політики і до проголошення подвійної австро-угорської монархії. Авторка висуває здогад, що молодий Франц Йосиф заразив Єлисавету якоюсь венеричною хворобою і що мав почуття вини перед нею і може тому постійно потурав численним її забаганкам. Єлисавета мала кілька резиденцій — не тільки в Австрії і в Угорщині, але і в Італії та Греції, їздила на довготривалі подорожі, зокрема на полювання до Англії і Франції, на лікування до Італії і Швайцарії. Дуже дбала про свою фігуру, роками морила себе дієтою, рідко коли обідала з родиною чи в товаристі, ходила на довгі проходи в ранні години за всякої погоди (а що її мусіли супроводити дами двору, то вони не витримували фізичного темпа і напруження і часто на це нарікали), займалася постійно гімнастикою і вимогливим та небезпечним кінським спортом. Єлисавета була інтелігентною жінкою, знала кілька мов, цікавилася поезією, зокрема Гайне, сама писала вірші — хоч — на може надто критичну думку Гесліп — особливим талантом не відзначалася. Терпіла від постійної меланхолії, почувала себе нещасливою. Авторка робить здогад, що рід Вітельсбахів, де кузини одружувались зі собою, ніс у собі зародки спадкового божевілля: король Людвік Баварський (той самий що збудував замок Neuschwannstein, був приятелем і поклонником композитпора Ваґнера і близьким другом Єлисавети) був ментально хворим, його примусили зректися престолу, ув'язнили і він загинув в загадкових обставинах, утопившись в Starnberger See; його брат Отто збожеволів був уже раніше, а всі вони — Вітельсбахи, Гапсбурґи, Гогенцолерни, рід Гессе-Дармштадт були споріднені зі собою подружжями. Син Єлисавети, престолонаслідник Рудольф одідичив, мабуть, також щось із цього спадку. Його трагічна загибель з коханкою в Маєрлінґу зовсім не така романтична, як у фольклорі австро-угорських галицьких русинів. Рудольф замолоду дуже був гулящий, набув якусь венеричну хворобу, лікували його морфіною, він під кінець життя був уже наркоманом. Був інтелігентною людиною і лібералом, який не надавався на свою ролю престолонаслідника, під псевдонімом писав до газет, займався політичною журналістикою, дехто навіть уважав, що його поведінка близька до державної зради. Був уже жонатий із Стефанією, принцесою Бельгії і мав малу донечку. Але мав зв'язки з різними коханками, а будучи ментально незбалансованим, активно шукав когось, хто погодиться разом із ним відібрати собі життя. На цю ролю погодилася молоденька Марія Вецера (Vetsera), дочка Баронеси Вецери, яка у свій час також була коханкою Рудольфа. Медична експертиза встановила, що Рудольф застрелив Марію Вецеру кілька годин перед тим заки здобувся на відвагу застрелити і самого себе. Авторка пише без особливого сентименту про Франца Йосифа, називаючи його "найбільш перепрацьованим бюрократом імперії", але я маю враження, що саме йому належав би титул "The lonely Emperor", бо поведінка примхливої Єлисавети залишала його самотнього і відданого політиці своєї держави. Чула я вже раніше прізвище Катерини Шрат (Katherina Schratt) і вперше побачивши книжку "The Lonely Empress" інстинктовно подумала, що чортів син цісар зраджував свою жінку з цією акторкою і може тому вона була така "lonely". Ні. З Катериною Шрат зв'язок цісаря був фактично навіть спонсорований самою Єлисаветою — вже десь під кінець їхнього понад 40-літнього подружжя — і можливо навіть, що був просто платонічним, приятельським. Бачу із залученої бібліографії, що є якісь листи Франца Йосифа до Катерини Шрат — може там можна було б знайти ближчі пояснення.

Книжка дуже цікава, але вона навела мене на цілу низку споріднених думок. Великої прихильности до Єлисавети вона в мене не викликала: я навіть подумала собі, що напад на неї в Швайцарії італійського народженого в Парижі анархіста (Luigi Luccheni) забезпечив їй місце у народному фольклорі і сентиментальну пам'ять в громадян імперії і це може і було для неї щасливим завершенням не надто щасливого (з її точки погляду) життя. Викликала любов і захоплення своєю красою і чаром, але навряд чи заслуговувала на любов своїх громадян. Екстраваґантність її життя — зокрема у контрасті до спартанського життя самого імператора — коштувала монархії великі гроші — а це були гроші, що могли були бути призначені на поліпшення побуту хоч би й наших русинів в Галичині. З другого боку вперше прийшла мені в голову співчутлива думка про незавидну ролю коронованих осіб, що мусять посвячувати все своє приватне і особисте, на безконечні ритуали, виступи перед товпами народу, регламентоване вузькою етикетою і безконечними інтриґами життя на цісарському дворі.

Вівторок, 27 вересня 2005. Пополудні.

Вчора були в мене на обіді Олександр Ірванець з дружиною Оксаною та Роман Процик. Процика я запросила до товариства Ірванцям, бо думаю, що Процикові варто було познайомитись із Сашком, а Сашкові напевно корисно буде нав'язати контакт із Проциком. Хоч я уже зустрічала Ірванців у Рудницьких, я була заскочена фактом, які вони обоє високі ростом! Розмови велися довкола політики і літератури, а що я мусіла виконувати ролю господині, то не було мені змоги довідатись ближчі цікаві мені подробиці про моїх гостей — маю надію, що буде для цього нагода при наступних зустрічах. Ірванці недавно були в Нью Йорку — Сашко мав в НТШ-А свій перший у США літературний вечір, казав, що людей було біля 30-ти і що Діма дуже критично зареагувала на його вірш "Любіть Оклагому", цитуючи з пам'яті повний текст оригінального Сосюри. Є вже заплановані два виступи Ірванця в УКУ — один із читанням власних творів, один із доповіддю про сучасну літературу України. Я обдарувала Ірванця цілою торбою книжок (ОТ: Крейзі, Шекспірові сонети, Літ. Львів, Відоме й позавідоме; МТ: Ключі до царства, Тихі розмови, Вибране, Автобібліографія; Максим: про Підмогильного, Лановик про Остапа, а ще й додала 12. збірник "Слова" і відбиток статті "Подорож поза відоме"). Є люди, яким варто дарувати книжки — Сашко один із них. Він мені приніс свою збірку поезій "Любіть!" Я рідко тепер читаю вірші, але Ірванцеву збірку вчора ввечері прочитала цілу. Найбільше сподобалися мені рядки "наче в клепсидрі у кожному з нас пере/ сипається час" (З циклу "Midlife crisis"), "Я солдат будівельного батальйону. Я ніхто". Одним із кращих віршів у книжці видався мені вірш "Переночуй мене, вишневий саде", а із Сашкових злободенних сатиричних віршів подобався мені "Відкритий лист до прем'єр міністра Канади". В цілості, одначе, я подумала собі, що драма Ірванця надрукована в перекладі в Ukrainian Literature має більше значення, ніж його поезія. Колись Бу-Ба-Бу зробили добру роботу, викпиваючи совєтський соцреалізм і сентиментальний патос, але тепер цим хлопцям, як каже в одному вірші сам Ірванець — "Сорокаріччя дихає в обличчя" і треба братися за щось вагоміше і більш серйозне.

Четвер, 6 жовтня 2005. 5 год. пополудні.

У вівторок я була з Раном і Марилею в театрі і на добрій вечері в ресторані Penne на Пенсильванському кемпусі. П'єса в театрі Wilma називалася "I am my own wife". Автором її є Doug Wright, який за цю річ отримав був нагороду Пуліцера та інші відзначення. В головних ролях виступали Kevin Bergen i Floyd King (хоч у деяких інших постановках це п'єса для одного актора!) режисером була Blanka Zizka. П'єса, дія якої у Берліні (мене цими днями переслідує Берлін — недавно бачила на касеті позичений від Кіпи німецький фільм "Прощай, Леніне", а тепер ця пєса!) розглядає проблему переслідування нацистами гомосексуалістів. Але в ній чимало інших універсального засягу нюансів, які провокують та інтриґують глядача. В центрі уваги постать жінки, яка називає себе Charlotte von Mahlsdorf, займається збиранням і реставрацією античних меблів, створює музей старожитностей з часів пруської імперії (Gründezeit Museum). Насправді це не жінка, а мужчина, трансвестит, на ім'я Lothar Barfelde. Згідно з програмкою, Лотар/Шарлотта — особа реальна, історична (1928–2002), яка за свої заслуги удостоїлась в 1992 році нагороди "Bundesverdienstkreuz" i є автором автобіографії, яка появилася у США в перекладі під назвою "I am my own woman" в 1995 році. Doug Wright був особисто знайомий із Шарлотою і записував роблені з нею інтерв'ю. Постановка Бланки Зізки виглядає як серія інтерв'ю автора із Шарлотою, де в розмовах про її життя заторкуються проблеми співпраці із Stasi, донощицтво як засіб для самозбереження ітп. Режисер у короткій нотатці про п'єсу ставить такі питання: "Doug is reliant on Charlotte's stories, and they are mesmerizing. But are they true? Or has Charlotte partially created a myth abouth herself? Can a fight for survival make a person immoral? Is it possible to live a completely heroic life in a society such as East Germany's?" [Тема актуална і дла пост-комуністичноі України!] Каже автор: "Charlotte adopted many guises in order to survive"..."the play has a very central tenet: that one person can embody a host of contradictions".

Моя візита на PENN дала мені змогу, нарешті, подивитися на серію фотографій з наших вакацій в Европі. Максим з'єднав їхні фотографії з моїми і зробив компактний диск для компютера. Але мій компютер цими днями виявляє якусь старечу слабість і я мала трудність заладувати цей диск вдома. Фотографії з дотепним коментарем упорядковані хронологічно від Берліна до Мондзе і дозволяють наново пережити приємний спогад.

Повернувшись пізно ввечері додому, застала я на автовідповідачі записку від Рудницького. Мовляв, він за кілька годин відлітає до Европи, цікавий чи є якісь можливості для ґранту на переклад Барки, а крім того просить мене заступити його 18-жовтня, представляючи Ірванця на його літературному вечорі в УКУ. Ну на перше питання я могла була йому дати ще не зовсім остаточну, але потішаючу відповідь: ґрант для Барки я саме послала під голосування членам Видавничої Комісії — напевно буде ухвалений ґрант, не знати ще тільки в якій висоті. Щодо Ірванця, то я справді не можу відмовитись. Рудницькому відповісти не могла, бо він поїхав в Україну (цікаво в якій справі?), але на другий день прийшов до мене з візитою Сашко Ірванець, приніс мені свої книжки, щоб я могла собі підготувати вступне слово про нього, та й провів зі мною пару годин на цікавій (і несподіваній для нього, як сказав) розмові про театр. Я дала йому цілу збірку театральних реклям філядельфійських театрів, що їх завжди затримую для своїх іноземних гостей. Він розповів мені про те, що брав участь як член жюрі в міжнародному театральному фестивалі у Візбадені. Я ще не мала змоги переглянути його книжки, але найбільше зацікавлення викликають в мене його драми.

Піддалась я знову спокусі і купила в Teaching Company чергову серію лекцій. Тим разом це — "European history and European lives: 1715–1914". Викладає Jonathan Steinberg, професор нашого ж таки University of Pennsylvania. Дуже цікаво! Вчора я так захопилася цими лекціями, що ходила на двомилевий прохід не один раз, а двічі, щоб послухати і наступний диск!

А сьогодні, коли я працювала на городі, телефонувала до мене редакторка Свободи, Ірена Ярошевич. Я недавно послала до Свободи листа, включивши російськомовну рецензію з "Газети по київськи", що мені недавно прислав Ростик Хом'як, і висловлюючи своє незадоволення фактом, що досі в Свободі не появилася не то що рецензія, але навіть жодна згадка про "Крейзі", хоч я рецензійний примірник вислала ще в травні! На автовідповідачі записана репліка Ярошевич: просить вибачення: книжку, мовляв, хтось "позичив" після того, як вона надійшла була до редакції. Досі жодної згадки не було також ні в Америці, ні в Народній волі. Невже і там хтось собі книжку "позичив"?

Неділя, 9 жовтня 2005. Пополудні.

Вчора весь день падав великий дощ. Я турбувалася своїм каналом і заглядала до пивниці — але все сухо, видно робота Лукашевичів — цементування біля бічної стіни — не пішла намарне. Але сьогодні, в час, коли я снідала, потелефонувала сусідка з 10-ої вулиці. Каже, що моє дерево впало на електричні дроти і в них нема електрики! І справді! Подивилася я на город: цілий правий тулуб моєї старої шовковиці навалився на електричні дроти! А це старе, велике дерево! Видно, не витримало додаткової ваги від води, та й земля, наповнена водою, не могла його втримати. І подумати тільки: я ж тількищо підписала контракт із фірмою, щоб ці дерева зрізати. Якби робітники прийшли були раніше, цього випадку не було б. Але на них доводиться чекати, вони мають досить роботи і я в них на черзі вже від половини вересня. В цей час робітники електричної компанїї працюють, щоб зрізати дерево, що повалилося, і направити шкоду. Отже тепер вже і в мене нема електрики. Ці дерева — на диво — здалеку виглядають зовсім здорові, вони не сохли, а навпаки — повні виповненого зеленим листям галуззя. Але стовбур всередині чи то спорохнявів, чи підгнив, чи то посічений термітами. Сьогоднішній випадок, немов memento для мене, що не треба і не можна вже цих дерев рятувати.

Марко і Максим, бачу, змовляються, щоб приїхати до мене на мій 75-ий день народження. Пам'ятають! Уже заповіли, що цей їх приїзд має припасти на вікенд 18–19–20 листопада. Ну, я їм завжди рада, а їхня пам'ять про мій "ювілей" мене зворушує.

Підготовляючись до Ірванцевого вечора, почала я читати його книжки. Досі прочитала ще одну збірку поезій Преамбули і тексти, збірку оповідань Очамимря та П'ять п'єс. Тепер читаю нібито-роман Рівне/Ровно, що його я вже частинами читала в Кур'єрі Кривбасу. Мушу щиро сказати, що я ... розчарована. Преамбули й тексти, всупереч своїй претенсійній назві, є збіркою злободенних віршиків на актуальні політичні теми, які не тільки не мають жодного відношення до поезії, але взагалі не вартують навіть газетного, не то що книжкового видання. Оповідання трохи ліпші, але перше з них, що претендує на повість і що його видавець називає перелицьованою версією леґенди про Кожум'яку — це макабрична "наукова фантастика", що може хіба послужити як сценарій для голівудського фільму жахів. Взагалі бачу в Ірванця схильність до макабру, брутальности, насилля. Найліпшою видалась мені збірка п'єс, а серед цих п'єс найкращою, без сумніву, є "Маленька п'єса про зраду для однієї актриси". Признаюсь, одначе, що англійський переклад в Ukrainian Literature зробив на мене ліпше враження, як український оригінал.

Вівторок, 11 жовтня 2005. Увечері.

Господарські справи займають чимало мого часу й уваги. Кілька телефонів у справі дерев — два до страхувальної компанії Travelers. Сьогодні вони повідомили, що мені від них нічого не належиться, а сусіди — якщо матимуть якісь претенсії за шкоду, мусять звертатися до своїх власних страхувальних компаній. Багато уваги в цих справах (може і за багато) приділяє мені мій сусід, Alan LeCoff. Він, намов рідний син, цікавиться, дораджує, а сьогодні то й сам від себе зателефонував до фірми, що має зрізувати мені дерево, щоб приспішили роботу.

Ірена Рудницька порекомендувала мені робітницю до прибирання хати — отже я матиму нову поміч. Називається вона Тетяна Криницька, жінка десь понад сорока років, в Америці вже п'ять років. Розлучена, має дорослих уже доньку і сина, що з ними разом приїхала до Америки. Походить із Хмельниччини, мала сирітське дитинство, вчилася в Києві в будівельному інституті і працювала на будівництві. Домовились ми, що вона почне приходити раз у місяць, починаючи від наступного тижня.

Сьогодні я їздила на працю до української бібліотеки в Центрі. Заки виїхала з хати, подзвонив Ірванець і я запропонувала їм, що можу їх повезти до Центру, до бібліотеки, а згодом до супермаркету. Що і зробили. Оксана навіть записалася в члени бібліотеки і позичила собі якісь книжки. Подорозі я показала їм ще й Михайлівську церкву — може колись в неділю повезу їх туди на богослужбу і полуденок. Сашко дав мені ще додаткові якісь матеріяли — ще одну п'єсу і якісь статті. Читатиму.

А сьогодні ввечері був у мене телефон із ... Києва! Дзвонив Анатоль Біленко. Сказав мені цікаву новину: десь він знайшов на інтернеті, що 2001 року вийшло "нове" видання книжки Шабліовського Ukrainian Literature Through the Ages і продається по $60 і по $30 за примірник. Є мовляв і "452" рецензії на це видання! Ну, це якесь хіба непорозуміння. Сама тепер не маю часу це провірити, але перекажу Максимові. Він, очевидно, тим зацікавлений, бо він — перекладач цієї книжки.

Середа, 12 жовтня 2005. Вранці.

Вночі не спалося. Докінчувала читати Ірванця і вибилася зовсім зі сну. Замість хвилюватися, встала, засіла за комп'ютер і цілу ніч писала статтю. Вже готова. Матиму спокій. Може опісля і надрукую в "Свободі". "Рівне/Ровно" зробило на мене ліпше враження, а новіші речі друковані в "Критиці", такі як уривок з роману "Полювання на червоного Леніна" [у співавторстві з Едвіном Бендиком — хто це такий, може якийсь поляк? — мушу запитатися] або оповідання "Play the game" подобалися мені ще більше. А особливо добре враження зробило на мене інтерв'ю з Ірванцем в "Українській правді". Боліє Україною і працює для неї. Дай Боже, щоб піднявся ще вище, щоб ріс і міцнішав, зокрема в драматургії. Багато таких не маємо, нажаль.

Лягла я до ліжка десь біля сьомої і думала наздігнати сон. Але раптом пробудив мене дзвінок у двері. Година тільки 8:30. Що таке? Прийшли мої робітники до дерев! Ну, видно вчорашній телефон Елена мав наслідки. Отже працюють, прочищуючи галуззя і тулуб дерева на сусідському городі. Це пріоритет. А тоді я хотіла б щоб почали, як не сьогодні, то завтра, зрізувати і решту дерева, яке ще стоїть. Треба запобігти, щоб і воно не повалилося. Нехай би навіть тільки розпочали цю роботу — щоб обрізали бодай одну якусь галузь, щоб полегшити вагу — вже буде безпечніше. Бо сама робота — ліквідація обох дерев згідно з моїм контрактом, я свідома цього, забере досить багато часу, поки буде скінчена.

Ще поки я взялася за Ірванця, я закінчила читати перший том "Щоденника" Євгена Чикаленка. Колись давно із захопленням читала його спогади, писала про них, наробила великого шуму цією статтею, бо ще й крім всього іншого тодішній редактор "Нових днів" передрукував цілу мою статтю (від прізвищем Гарматенка), що не було єдиною, але напевно одною із причин, чому він мусів відійти від редакції, яку перебрав був Горгота-Дальний, помістивши мого іронічного листа-протест під назвою "Гарматою по Гарматенкові" (тому і прізвище це запам'яталося, інакше давно була б забула!). Але ось щоденники Чикаленка надрукували в Україні вперше. Я замовила була книжки і собі і Українській Бібліотеці, але прийшли тільки два томи для бібліотеки — моїх нема. Недавно закаталогізувала я ці книжки і ось перший том позичила вже і прочитала. Я знала, що це буде цікаво, знаючи Чикаленка із "Спогадів". Безліч цікавих деталей, зокрема про редакційні перипетії, передплатників і кошти видавання "Ради", про переслідування українців царським режимом, арешти, труси і обмеження цензури (what else is new?), про гонорари Винниченка, громадську фінансову підтримку Коцюбинського, темперамент і характер Грушевського, "т.зв. "юдофільство" "Ради" і т.зв. антисемітизм Олени Пчілки і її журналу "Рідний край" і багато чого іншого. Віднотую кілька таких родзинок:

Чикаленко давав на "Раду" 5 тисяч рублів власними грішми, а треба ще було додаткових 12 тисяч. Гроші частинно давав В. Симиренко, трохи давали передплатники. Але переплачувати "Раду" було небезпечно, бо за те переслідували і люди боялися. Передплатників було звичайно дві тисячі, часом після ударних кампаній це число зростало.

Нарікає Чикаленко, що мовляв українські жиди, хоч і називають його своїм "батьком" і знають, що Рада — газета не юдофобська, таки не підтримують і не передплачують її. Каже Ч.: "Певно їх ображає, що "Рада" їх називає по-українському "жидами". Але коли б ми назвали їх з російська — "євреями", то цим ми признали б, що Т. Шевченко та всі наші класики були юдофобами, бо вони їх називали "жидами". Тому я запропонував нашій редакції компроміс: коли говориться про жидів з похвалою, то називати їх "жидами", а коли з ганьбою, — то "євреями"; "жидів-націоналістів, яким ми симпатизуєм, називати "жидами", а асиміляторів, яких гудимо — євреями"". (т.1, с.46–47).

"Треба бути вже дуже зацікавленим українським духом, треба бути ідейною людиною, щоб тепер виписувати газету, будучи людиною залежною від начальства. Само собою, що такі ідейні люди між сільською інтелігенцією знаходяться і виписують українську газету, коли можна на своє ім'я, а то на ім'я якоїсь незалежної людини. Але газета не може держатись на самих передплатниках-героях... По містах обставини інші ... начальству у великому городі трудніше простежити, що людина читає, передплачує собі додому... Але міста наші так змосковлено, що дуже, дуже малий процент людности проявляє якийсь інтерес взагалі до українства..." (с. 47–48)

"Сьогодні нас оштрафовано на 30 руб. за звичайну передову Єфремова. Нічого в ній нема різкого; такі статті щодня пишуться по російських газетах і їм нічого, а нам-зась!" (с. 50, 1909, 20 лютого).

"Почалися Шевченківські дні... В Києві було вже скілька концертів і ще буде. Я беру білети на всі вечірки, але не ходжу ні на одну, бо всі вони уряджуються по нашому національному девізу: "Хоч погано, зате довго" (с. 54)

"несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився в мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить, як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки... Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив нас усіх чимало, бо руками він не може нічого робити — його треба роздягати, одягати, вмивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова приїхав сюди. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей скільки йому слід, а здачу класти назад..."

про драму Винниченка: "Герой п'єси — босяк ... щоб помститись умисно заражує себе сіфілісом і потім заражує зрадницю-милу і розлучницю-панну... Цілком натурально, коли хворий на сифіліс ... заражує когось, але ніяк не можна уявити собі, що хтось навмисне сам себе заразив, аби заразити когось іншого. Це вже просто комізм ... [немов у відомому анекдоті]: "Гімназист звертається до знайомого лікаря з проханням прищепити йому сифіліс. Лікар, страшенно здивований, але і зацікавлений, розпитує нащо, для якої потреби? — Я хочу помститись учителю математики. — Але як саме? [ Я заражу нашу покоївку. — Ну? А вона тата, а тато — маму, а мама — учителя".] (с. 70)

[Продовжую в п'ятницю, 14 жовтня]:

"Вчора в клубі на вечорі в пам'ять Т. Г. Шевченка зібралася сила народу, кажуть, що було 150 душ. Поприїздили навіть з інших міст." (с. 89, 27 лютого 1910, Київ)

"Вчора М.І. Павловський, наш редактор, сів у тюрму на 2 місяці по приговору суду за статті С.О. Єфремова про вище духовенство" (с. 91, 1910)

"Сьогодні нас оштрафували на 200 руб. за незначну статтю С. Єфремова про знищення автономії Фінляндії" (с.101, 1910)

"Справедливо Куліш висловився, що ми "народ без чести і пуття". Ми збагатили і збагачуватимем сусідів, але самі, без сторонньої запомоги ніколи не станемо нацією... Хіба наші брати-галичани вибились би на світ Божий, якби їх після розділу Польщі не підтримав австрійський уряд, щоб ослабити польський елемент у Галичині?..." (с. 106)
"Вийшла по-російському в збірнику "Земля" велика повість В. Винниченка "Честность с собою". В листі своєму до "Ради" він пише, що йому докоряють за те, що він не написав ії по-українському. Але, каже він, вона була спочатку написана по-українському, та редакція ЛНВісника не схотіла друкувати її, бо передплатники і так докоряють редакції, що вона містить аморальні твори на сторінках свого журналу. Таким робом, він мусів надрукувати її по російському і, додам від себе, дістав за неї 2500 рублів, тоді як ЛНВісник заплатив би йому, може, четверту частину цієї платні" (с. 142, 26 січня 1911) [Відписую точно, хоч мені здається, що повинно бути ЛНВістник, не Вісник! Невже редактори щоденника виправляють йому мову?]

П'ятниця, год. 2:00 пополудні.

Хочу відмітити дві події. Сьогодні по телефону, за попереднім домовленням, провела зі мною понад-годинне інтерв'ю Teresa Stanton з North Carolina для проєкту oral history, що його проводить Special Interest Section on Foreign and International Law of the American Association of Law Libraries (AALL). Вони збирають матеріяли про історію професії foreign law librarianship у США з думкою, щоб не тільки зберегти для архіву події і практики минулого, але також, щоб на досвіді попередього покоління навчитися, як можна вийти із кризи, яка тепер навістила цю нашу професію. Колись кандидатами на спеціялістів іноземного права в американських правничих бібліотеках були часто перекваліфіковані в Америці европейські правники, такі напр. як Vaclav Mostecky, Adolf Sprudz, Igor Kavass, Ivan Sipkov, Blanka Kudej. Всі вони знали чужі мови і мали основні підвалини цивільного права. Тепер у цю професію входять молоді американські юристи і серед них нелегко знайти людей, що вміли б собі давати раду з матеріялами не-англосаксонських традицій, та ще й чужими, незнайомими їм мовами. Мій випадок служить прикладом, як можна стати спеціялістом в цій ділянці, не будучи випускником американської правничої школи. Я підкреслила в розмові ролю Мориса Когена, додаткові курси в Берклі, Дрексель і PENN, досвід праці, який є найліпшим учителем і згодом — викладання предмету студентам, що є найкращою нагодою викладачеві усистематизувати і поширити власне знання. На запитання, які найважніші прикмети, щоб стати успішним професіоналом у цій ділянці, я підкреслила, що потрібно мати an intellectual curiosity, an open mind and eagerness to learn.

Друге, що хочу віднотувати. У зв'язку з моїми господарськими клопотами з деревом, останніх кілька днів у мене були часті контакти із сусідом Аленом. В останній розмові він запросив мене до себе на гостину вчора увечері на Yom Kippur. Вранці я ходила на візиту до Форсії, мала полуденок із Марилею, а повернувшись пополудні зустріла біля хати Крис, як вона ішла із собакою на прохід. Вчора ми пару разів підчас дня мали клопіт з електрикою (деякі лінії і в моїй і в їхній хаті що якийсь час гасилися) і вона каже: от мій холодильник відлучився, а я увечері маю гостей!... і ні слова про те, що серед цих гостей маю бути і я. Це мене трохи застановило. Невже Ален не сказав жінці про те, що мене запросив? Було мені трохи ніяково. Подумала, що може він десь біля 7-ої зателефонує, але ні. Не дзвонить. А бачу, що під їхню хату заїхали авта — отже вже є гості. Не знала я — іти мені, чи ні. В мене часом бувають симптоми як у Джорджа Бернарда Шова — він, кажуть, потрапив повернутися з-перед дверей чужої хати, такий був несміливий. Ну, я перемогла свою резерву і таки пішла. Трохи зніяковіла, побачивши, що це не типова американська cocktail party, а гостина за столом, і що там не видно порожнього для мене місця. Але ми обернули це в жарт, Алан посадив мене біля себе і виявив, що серед гостей був ще один сусід (David), а решта всі — родичі. Очевидно, всіх імен не запам'ятала: один із них Albert — сивавий, пристійний, якийсь більший бізнесмен, здається чи не шеф Алена, Barry — низький, симпатичний бородатий, трохи старший від Альберта, були три жінки — одна з них Аленова сестра, і ще один старший чоловік, здається батько Альберта. Гостина була традиційна, без м'яса і на зимно: різні роди дуже смачної риби, омлет з грибами, фрукти, соки, солодке, знамениті свіжі і різноманітні bagels. Всі гості, крім мене, очевидно — жиди, а головне, що всі вони добре знайомі, а я їм зовсім незнайома і чужа. Але резерву вдалося перемогти, після години ми вільно вже розмовляли на різні теми і я була рада, що пішла. Тимбільше, що вже навіть і я сама — ще заки ініціятиву виявив Аллен — думала собі, що варто цих двоє — Аллена і Крис, сполучити може з Раном, Марилею і Вірою і запросити колись на вечерю в моїй хаті? А їхня хата — така, як і моя, ми сполучені стіною, близьнюки: вони з вікнами на південь, я на північ. Мені цікаво було поглянути на подібності і різниці. Я в цій хаті вже була один раз із Остапом, коли попередні власники — також жиди — напередодні свого відходу, після продажі хати — запросили всіх сусідів на обід. Ми тоді також були єдині — не жиди, але мали унікальну нагоду спостерігати ідеологічну суперечку між ліберальними і консервативними нашими сусідами. Я пригадую собі, як один із сусідів, післа перепалки про політику Ізраїля, запитався Вернера: "а ви до якої ходите синаґоґи", а Вернер йому на те з апльомбом: "а я взагалі до жодної синаґоґи не ходжу!" Шкода, що ті сусіди, що тоді були в гостині, уже свої хати попродали, утікаючи від напливу чорних. З Вернером, особливо, були в мене частіші контакти: він був випускник нашої правничої школи, але мав претенсії до PENN, бо вони колись відмовилися дати йому стипендію. Я зустрічала його часом у метро, бо він мав адвокатський офіс десь на Аллеґені і їздив туди публічним транспортом.

На марґінесі щоденника Чикаленка (на другий тиждень принесу собі з бібліотеки другий том) хочу відмітити таке: ніде в цілому томі не згадується Чикаленкова жінка. Є мова про сина Левка, якого арештують у Петрограді, згадуються і якісь родичі по жінці, але про саму жінку — ніже словечка! Якби вона і не існувала! Цікаво чи і в другому томі не буде жодної згадки?

Неділя, 16 жовтня 2005. 8 год. вечора.

Сьогодні був дуже успішний вечір Віктора Малярека. Організатором був 90 відділ СУА. Малярек говорив англійською мовою і вся імпреза — за винятком кількох реплік була по-англійськи. Навіть Надя Петрик (що є тепер головою відділу) зробила короткий вступ по англійськи. Малярек говорив на тему торглівлі жінками — дуже ефектовно і темпераментно. Було також досить багато запитань із залі, на які він відповідав. Дуже осуджував також і легалізовану проституцію в Німеччині і Голландії і казав, що борделі там переповнені жінками із Східної Европи. Продали чимало книжок — "Наташі" існують вже і в українському перекладі. Я теж купила і англомовну версію, і українську. Людей на цій імпрезі було понад сто.

А вчора, в суботу, був в УКУ виступ Дмитра Павличка. Там також прийшло досить багато публіки — понад 50, що для імпрез такого типу на УКУ є дуже багато. Я мала надію, що він говоритиме — як було заповіджено — про сучасну політичну ситуацію в Україні. Але він вдався до спогадів, про свій перший приїзд до Філядельфії, та й читав вірші, надруковані недавно в Літературній Україні. Я принесла, щоб йому подарувати, Шекспірові сонети. Сказав мені, що вже має цю книжку, але захотів взяти і цей другий примірник.

П'ятниця, 21 жовтня 2005. Полудне.

Вчора увесь день провела в Sloane Toyota в Дженкінтавні. Фірма запропонувала "безкоштовну" перевірку авта — а що мені давно треба було щось подібне зробити, я скористала і у висліді заплатила понад 1,100 дол. за всякі нібито потрібні направи. Не дала я себе намовити на нові колеса, хоч рекомендували замінити два — здається мені, що я так мало їжджу, що колеса повинні ще якийсь час витримати. Але вже при нагоді зробили мені і стейтову інспекцію, отже не мусітиму приїздити наново у грудні. Не розуміюся на всіх цих механічних справах, але маю досить довір'я до ділера, а авто старе хоч і мало вживане, а мені треба щоб воно було у доброму стані і не створювало мені непередбачених несподіванок.

Авторський вечір Ірванця зібрав досить чисельну публіку (Рудницький казав, що було 60 осіб, це може перебільшено, але 50 було напевно!) Я своє вступне слово на другий день доповнила бібліографічними даними і послала до "Свободи". Бодай буде додаткова позиція в бібліографії. Ірванець виступив дуже добре, хоч почав не дуже фортунно, цитуючи довгі репліки російською мовою із п'єси "Брехун із Литовської площі" — і я трохи злякалася за реакцію нашої публіки, яка і не розуміє російської і має до неї упередженість. Але видно публіка зрозуміла сатиричні інтенції автора.

Натомість виступ пані Леонтович на форумі сеніорів в середу вполудне був, на мою думку, дуже неуспішним. Людей було досить багато — бо це були чергові сходини товариства сеніорів, отже старичків зібралася повна галерея — але доповідачка, яка мала була говорити про свою дослідчу працю над матеріялами про Володимира Леонтовича, її предка, говорила довго, хаотично, незорганізовано і навіть може для більшості присутніх — незрозуміло. Називала людей по імені і по батькові, часто без прізвищ, так неначе це якісь спільні для неї і авдиторії знайомі, замість того, щоб дати вступні інформації про Володимира Леонтовича, хто він такий і чим він важливий. А вона ще й говорила про свої літературні спроби на схилі літ, і навіть читала якусь свою ліричну мініятюру. А патетичної атмосфери надала всій імпрезі Наталя Пазуняк, що була головним ініціятором цього виступу своєї своячки: вона говорила вступне слово і вважала конечним виступити теж із коментарем (мовляв, доповідачка говорила за довго!) — але сама Наталя в дуже поганому фізичному стані: зігнена й горбата від остеопорози, та ще й з додатковим горбом на плечах від якоїсь рани, прикритої додатковим опатрунком (це вияснила мені Наталка Коропецька, її сваха), вона ледве може зробити пару кроків, але взута в мешти на високих закаблуках, із бажанням звернути на себе співчутливу увагу присутніх, як звичайно переповнена сентиментальним і декларативним патосом. Вона належить до тих нечисленних у Філядельфії людей, які мають чимале знання в ділянці українознавства, прекрасно знають українську мову, вміють гарно висловитись, але, нажаль, терплять дуже від української надмірної патетики і сентиментальщини (і люблять за довго говорити, отже не їй було до речі звертати на це увагу доповідачці!).

П'ятниця, увечері.

Минуло вже більше як два тижні від дня, коли в Гімаляях стався жахливий землетрус. Сила його була 7.6 на скалі Ріхтера і не зразу можна було встановити жертви в людях. Трагедія сталася на території Пакістану та Індії, зокрема у Кашмірі. Сьогодні вже видно, що ця катастрофа куди більша ніж ті, що були спричинені цунамі або гураґанами Катріна і Ріта. (Тепер, між іншим, уже насувається черговий гураґан — Вільма і він вже приніс спустошення для Мексики і Куби, а тепер посувається до Флориди.) Але землетрус у Кашмірі — це трагедія величезних масштабів. Не тільки тому, що жертви в людях уже обчислюють на понад 70,000, але також і тому, що землетрус зруйнував оселі значної кількости населення, що люди, які заціліли від самого землетрусу, тепер наражені на смерть і хвороби, часто в умовинах, де навіть гелікоптерами трудно довезти будьяку допомогу. А це не теплий клімат надморських побереж Індонезії, де пробували наново будувати своє життя жертви цунамі, а жорстокий холод високих гір, де на беззахистних та ізольованих від світа людей насувається сувора зима.

Великі нещастя насуваються одне за одним. Заклики до міжнародної допомоги дають певні результати, але як буде цих масових трагедій так багато, то очевидно, що допомога не буде вистачальною і почне зменшуватися. А це може мати і значні соціяльні і політичні наслідки. Бачимо навіть у США, як пошкодили адміністрації Буша гураґани на півдні і незадовільна федеральна допомога людям. А в Пакістані може дійти навіть до революції.

Насувається також іншого роду, але потенційно велика загроза. В Китаю, Тайленді, В'єтнамі були вже випадки курячої ґрипи, де не тільки кури, але і люди стали жертвами. Тепер уже цей вірус знайшли і в Румунії, і в Хорватії, і в деяких частинах Росії. При теперішніх зв'язках, де люди подорожують по всій планеті, втримати заразливий вірус в географічних межах — неможливо. Та ще й, кажуть, що перелітні птахи також переносять цей вірус. Недавно, якісь дослідники відкрили, що причиною епідемії т. зв. "еспанської грипи" в Европі, яка свого часу забрала міліони жертв, був власне вірус курячої ґрипи. Мотря сказала мені сьогодні по телефону, коли ми про це з нею говорили, що мати нашої бабці Лінки, тобто наша спільна прабаба, померла якраз власне від епідемії цієї ґрипи.

Не знаю, чи я відмітила факт, що Андрій Головінський, десь місяць тому, проходячи процедуру angioplasty, у висліді невеликого інсульту, втратив зовсім слух у правому вусі. Це значить, що він не тільки не чує на це вухо, але і має проблему з балансом і мусить вчитися наново ходити і привикати до свого нового стану. Каже Мотря, що йому це йде поволі і що і ця нова ситуація, і давній його діабет, доводять його до депресії. Жаль мені його. Гарна він людина і жаль, що на його долю випадає стільки страждань.

Понеділок, 24 жовтня 2005. Пополудні.

В суботу відбувся багатолюдний і досить елегантний бенкет з нагоди 25-річчя Українського Освітньо-Культурного Центру. Вступи були по 75 дол., а крім того, очевидно, люди складали додаткові дарунки (я дала 100 дол. на Центр і додаткових 100 на нашу Центрову бібліотеку). На бенкеті було біля 300 осіб, всі в елегантних вечірніх одягах. Проводив бенкетом Праско, виступали з промовами Захарчук і Куляс, в мистецькій програмі виступили "Волошки" і хор "Прометей". Програма, на щастя, була відносно коротка. Самопоміч з нагоди ювілею дала на Центр 25,000 дол., фундація Куляса — $10,000. Приставки коктейлу були смачніші ніж сама вечеря. Я сиділа при столі з Волчуками, Галиною Клюк, Заліпським, Проциками, Саляком. Це вперше бачу, що Ромко Процик був на якійсь громадській імпрезі з дружиною. Але було мені за нього і за нашу бібліотеку досадно, бо Захарчук у своєму виступі вранці по радіо, де говорив про досягнення Центру, ні словом не згадав про існування і працю бібліотеки, а після того, як я в час коктейлу йому це випімнула, згадав одним словом (дослівно) бібліотеку, промовляючи на бенкеті, але вичисляючи всіх і вся працівників-добровольців центру, що робили ремонт і підготовляли бенкет, ніже словом на заікнувся про Ромка Процика і його величезну працю при ремонті центрової бібліотеки. Перший президент Центру — Лесько Черник не тільки боровся за те, щоб Бібліотека Пласту і Рідної Школи перенеслася з парафіяльного дому при вул. Каюґа до новопридбаного будинку Центру, але і на власних плечах допоміг перенести книжки. Він розумів, що Центр мусить виправдати свою назву "Освітній" і "Культурний" справжнім освітнім і культурним змістом. Його наступники цього не розуміють.

В неділю ходила я на концерт Оксани Лиховид. Нічого я про неї не знала. Вона композитор і музикознавець, приїхала до США десь років тому 10 або й більше, живе в Нью Йорку і там довкола неї зібрався цілий гурт новоприбулих молодих дівчат-співачок таких як Вероніка Канінська і ін. Серед виконавців була дружина Василя Махна Світлана (яка читала вірші) і мала його донечка Христина, яка виступала в ролі співачки і була, можливо, найцікавішим членом цього ансамблю. Оксана Лиховид — фахова вчителька музики, та й співаки виконували свої ролі задовільно, але вся ця імпреза мала солодкаво-сентиментальний характер, а через те не залишила в мене особливого вдоволення. А ще й тривала понад три години і я врешті мусіла вийти, не чекаючи на приготований на столі "фуршет" і на можливість товариського спілкування, бо до мене мала приїхати Софійка Геврик і мені треба було поїхати додому, щоб приготовити на швидко якийсь для неї і для мене скромний обід.

Софійка мала сьогодні вранці візиту у Форсії — але це, можливо, вже востаннє. Вона вже знайшла собі лікаря в Нью Йорку і хоче перенести до нього всі медичні документи від Форсії, отже в майбутньому приїздитиме рідше. Тим разом вона їхала прямо із Союзівки, де була на пластовому з'їзді. Я намовляла її залишитися на день-два у Філядельфії і піти завтра на виступ Ірванця, який буде тим разом доповідати про стан літератури в Україні, але вона вже пару днів поза домом і не хотіла залишатися на довше.

Сьогодні о 8-ій год. заповіла Лариса теле-конференцію управи НТШ-А. Це замість поїздки на наради до Нью Йорку.

Середа, 26 жовтня 2005. Пополудні.

Нарешті сіла я до комп'ютера: плечі мене болять, на ногах більше встояти не можу, саме до речі тепер сісти. Дуже я задоволена з того, як я сьогодні заплянувала свій день: вранці трохи працювала над поетичними перекладами ОТ, (знайшла в архіві і переписала додаткові, ніде здається недруковані, переклади з Монтале, Паунда і Сейферта). Опісля пішла на одногодинний прохід, слухаючи лекцій про Ваґнера і другої про Маркса і Енґельса. Після обіду, взялася до ліплення вареників з м'яса (фарш приготовила вже передучора!) — бо готуюся поволі до приїзду моїх дітей і внуків у листопаді! Але тим разом, щоб мені було легше перебути цей фізичний tour de force, пустила собі додаткові дві лекції професора Стайнберґа — про Бісмарка про Дарвіна. Якраз скінчила, запакувала вареники до морозильні і нарешті можу відпочити.

Вчора увечорі був в УКУ черговий виступ Ірванця. Мав говорити про стан мови і літератури в сучасній Україні, але говорив передусім про Бу-Ба-Бу. Говорить він дуже ефектовно, не читаючи — має видно неабияку практику виступів — але при всій моїй симпатії до бубабістів, думаю, що він не виправдав покладених на нього сподівань і 30+ особова публіка, яка мало орієнтується в сучасній літературі України вийшла, мабуть, під враженням, що наша література сьогодні бідніша, ніж вона справді є. Не розумію, як можна говорити про сучасну літературу України, не згадавши таких прозаїків як Валерій Шевчук, Олесь Ульяненко, Євген Пашковський, Марія Матіос, Шкляр, Жадан, Іздрик, Кожелянко. Та й можна було сказати пару слів про прозу Андруховича, замість того, щоб збути його одним і не надто показовим віршем. Прізвища Забужко, Кононенко, Винничука згадав відповідаючи на запитання, але тільки побіжно. Дивує також, що він не сказав ні слова про драматургію, а також повинен був дати бодай приблизну панораму літературних журналів, що відбивають сучасний літературний процес. Хвалився, що на виступи Бу-Ба-Бу ще недавно в Києві можна було зібрати авдиторію із 1000 осіб. Це дуже гарно, але я воліла б, якби він нас міг потішити, що проза Андруховича чи Шевчука розходиться багатотисячними тиражами, а так воно не є, нажаль. І журнали ледве клигають. Ось "Всесвіт" відзначає свій ювілей і лякає читачів, що перестане виходити взагалі, бо не має досить підтримки від читачів і держави.

Я купила один примірник його книжки "Рівне/Ровно", не так собі, як на дарунок Максимові. Бо згадував, що хоч він і включив цей роман у свій курс, то книжку хтось потягнув і він її не може знайти.

Субота, 30 жовтня 2005. Під вечір.

Закінчила читати другий том Щоденника Євгена Чикаленка. Тут самих щоденникових записів мало (1918–1919), але є і цікаві листи з різних літ. Цікаво відзеркалені погляди Чикаленка на гетьманат П. Скоропадського (від портфеля міністра в уряді гетьмана він відмовився), повстання проти гетьмана осуджував, але згодом, вже на еміграції, переконував у статтях, що треба підтримати Петлюру, бо він єдиний отримав серед народу підтримку і став легендою.

З листів я нарешті довідалася, що жінка Чикаленка називалася Юлія Миколаївна, але тільки із іменного покажчика дізналася я, що вона була на прізвище Садик і була другою дружиною Є. Чикаленка. А хто була його перша жінка? Про це ані натяку ні в Щоденнику, ні в примітках. Від цієї української патріярхальщини і анти-фемінізму дуже приємно відрізняються лекції професора PENN Джонатана Стаінберґа (Jonathan Steinberg), що його European history and European lives я саме закінчила слухати: він не тільки включив у цей цикл кілька жінок — Mary Wollstonecraft, Катерину ІІ, Марію Тересу, Marie Antoinette, королеву Вікторію, Джордж Еліот, але і для чоловіків, що їх вибрав для цієї серії і де мова не про біографію, а про історію! — він всюди згадує і їхнє приватне життя і можна довідатись про жінок-партнерів таких людей як Дарвін, Маркс і Енґельс, Люї Пастер, Лев Толстой, Меттерніх і інші.

А ось пару цитат з Чикаленка:

"...Грушевський при всій своїй, можна сказати, геніальності, дивлючись в далеку будучність не бачив у себе під ногами того, що всі бачили і лучче було б, якби він писав історію, а не робив її." (т.2, с. 55)

"Якщо обставини складуться так, що Германія окупірує Україну, або посадить свого короля, то й такий стан України буде безмірно кращий за об'єднання з Росією, бо Германія, хоч би й схотіла, не зможе посягнути на нашу душу, тобто на нашу мову, на нашу національність ..., краще бути навіть рабом німецьким, ніж товаришем російським. ... ести та латиші, яких визволено в 1812 році без землі і поставлено в становище рабів, під впливом баронської культури поробились найкультурнішими націями в Росії, вони перейняли од німців лютеранство, німецький алфавіт, виучились німецької мови, але не загубили своєї, а навпаки розвили свою пресу, літературу, а головне те, що навчились ненавидіти своїх гнобиителів, а через те національний момент в боротьбі з німцями у їх переважає соціальний і вони боряться з ними не стільки за землю, як за національну волю, бо вони всі свідомі своєї національності. Якщо обставини складуться так, що українці попадуть в становище німецьких рабів, то вони в боротьбі з німцями переймуть у них і орудіє боротьби т.є культуру, як перейняли її ести, латиші в Росії та чехи в Австрії, тоді українці навчаться ненавидіти своїх гнобителів і згодом визволяться від них. А коли українці знову попадуть в становище "братів" до великоросів, то народ український надовго зостанеться темним, несвідомим своєї національності, з прикметами парія, тобто п'яниці, злодія та матерщинника, якому далеко і в соціальному, і в національному відношенні до німецького раба-естонця, латиша, не кажу вже про чеха." (т.2, с. 91–92, запис з датою 3 серпня 1918).

Неділя 30 жовтня 2005. Увечері.

Вчора потелефонувала до мене Любов Коленська і говорила зі мною понад годину. Вона, мовляв, дуже відірвалася від літературного життя, живе самотньо та ізольовано і хотіла б довідатися, що діється в літературному світі. Мовляв, чи виходять ще збірники "Слово", хто очолює тепер письменницьку організацію? Зваживши на те, що Коленська живе не десь на відлюдному острові, а в Нью Джерсі, що вона — колишня журналістка, яка працювала кілька літ у "Свободі", і що це особа, яка видавши пару книжок оповідань, вважає себе причетною до української літератури — такі питання мене трохи навіть здивували. Навіть читаючи тільки одну-єдину "Свободу" можна трохи щось знати про ситуацію в українській діяспорній літературі сьогодні. А вона от мовляв знову має намір писати якусь прозу і хотіла б вислати її до друку ... в "Сучасності"... — а питалася чи "Сучасність" ще виходить і яка адреса редакції? Ну, я мала трохи вільного часу, не спішилася, і дала Коленській потрібні їй інформації, але дивуюся, як наші нібито причетні до літературного процесу люди не підтримують і не читають літературних журналів — а хочуть щоб українська література мала читачів? Щодо "Сучасності" я порадила їй, щоб передтим як посилати щонебудь до редакції, переглянула кілька останніх чисел журналу і зорієнтувалась у смаках теперішньої редакції.

Вчора також телефонував Марко. Розповідав мені і про Ніну, яку недавно відвідував, і про конвенцію їхньої профспілки, в програмі якої він брав активну участь і де підготована ним презентація на відео була дуже успішною і принесла йому задоволення. Ніна задоволена зі школи, вчиться добре, а цього року найвищу оцінку мала ... з альґебри! — предмет, який раніше завдавав їй чимало клопоту. Марко буде на конференції у Вашинґтоні і приїде до мене увечері в четвер, 7 листопада.

Сьогодні була гарна осіння погода і я запропонувала Ірванцям, що можу завезти їх до Михайлівської церкви, щоб подивилися, як люди спілкуються на парафії і можливо нав'язали якісь товариські чи ділові контакти. Оксана, сказав мені Сашко, не почувалася добре і не захотіла скористати з нагоди, але Сашко таки поїхав зі мною і думаю, що добре зробив. Не тільки мав нагоду побачити церкву із середини, звернути увагу на багатолюдну фреквенцію парафіян, перекусити варениками, але і зустріти давніших і нових знайомих (виявляється із Зоріяною Сохоцькою він уже десь зустрічався, а знайомі вони ще з України), я познайомила Сашка з Борисом Захарчуком і запропонувала Борисові, щоб зробив з Ірванцем інтерв'ю для радіопрограми, а взагалі дала Сашкові повну свободу і він познайомився з якимись двома молодими художниками (яких я навіть не знаю), та й взагалі був видимо задоволений, що поїхав зі мною до церкви. (Хоч первісну мою пропозицію прийняв був без ентузіязму, мовляв, він — іншого віровизнання, та й взагалі не надто релігійний.) Подорозі туди почав розмову про те, що хотів би заплянувати якусь книжку чи серію "філядельфійських розмов" і чи я не заперечувала б проти того, щоб дати йому можливість для інтерв'ю? Ну, я не відмовляюся, кажу, але це треба буде відкласти на пізніше, аж після того як від'їдуть мої сини і внуки, тобто десь після 20 листопада.

Ще одна цитата з Чикаленка: Російськомовний заклик до населення графа Келлера, головнокомандуючого військами "добровольців" (тобто Денікіна, союзника Скоропадського), в листопаді 1918: "Каждому человеку понятно, что есть только один русский народ и что если етот народ и говорит в разных губерниях на разных наречиях, то все же ето один и тот же русский народ, который создал своей работой и кровью великую единую Россию" (с. 174)

Вівторок, 1 листопада 2005. Полудне.

Чекаю на Василя Махна. Він уже приїхав потягом з Нью Йорку і саме сідає на підміський потяг до Мелроз Парку. Туди я по нього виїду автом. Сьогодні у Філядельфії другий день транспортового страйку, це трохи справи комплікує, бо автобуси і метро спинені, але підміські потяги їздять, тільки розклад їх, мабуть, змінений. Махно матиме сьогодні ввечері на УКУ літературний вечір. Говоритиме про нього Ірванець. Ночуватиме він у мене. Хочу Ірванців запросити після вечора на біґос і пиво і на розмову з Махном у відпруженій домашній атмосфері. Маю надію, що це вдасться зробити. Очевидно, мусітиму їх пізніше відвезти автом до УКУ, отже сама не зможу випити з ними коньяку. [А саме вчора купила пляшку Remy Martin!]

В моїй філії Free Library of Philadelphia — Oak Lane Branch немає досить відповідної для мене лектури. Зокрема я шукаю там за аудіо-записами, а вони дорогі і бібліотека не може багато їх купувати. У висліді я часом позичаю речі досить випадкові, яких за нормальних обставин може б і не позичала. І так ось недавно прослухала три касети оповідань Аґати Крісті [мушу признати, що написані ці речі майстерно, з гумором, добрим знанням людьської психології і з першорядною композицією!] і чотири касети гумористичного автобіографічного нарису "A marriage made in heaven ... or too tired for an affair" / Erma Bombeck. До Аґати Крісті пані Бомбек далеко, це така собі дотепна сатирична розповідь про життя американського подружжя, проби часу вона не витримає, але можна розважитись, посміявшись. Потелефонувала я сьогодні до Recorded Books. Виявляєтьса, що вони мають платну rental library of audio books. Побачу, як пришлють каталог, чи варто мені скористати з цієї платної бібліотеки. Не можу ж я весь час купувати дуже дорогі курси з Teaching Company! Саме закінчила останній курс професора Стайнберґа. Слухатиму за якийсь час знову — вдруге. Але вміжчасі хочеться чогось нового!

Середа, 2 листопада 2005. 2 год. пополудні.

Десь біля 11 години відвезла я Василя Махна на станцію. Вчора сиділи до півночі з Ірванцями при коньяку, пиві, вині і біґосі (якого саме вистачило на нас четверо!) Поетичний вечір Махна випав надзвичайно добре — він виступав прегарно, зачарував своїм читанням навіть людей, що навряд чи самі колись читають якусь поезію. Секрет, можливо, в тому, що Махно — один із тих модерних поетів, який пише зрозумілими реченнями без надміру еквілібристики чи герметичности, і хоч у нього, на щастя, немає сосюриної сахаринової сентиментальщини і традиційної форми, до якої звикла наша українська публіка, то всеж таки його поезія бодай частинно доходить до слухача, який навіть без усвідомлення глибшої метафорики чи символіки вірша, піддається під чар поезії, a willing suspension of disbelief, мовляв за Колдріджем. Недоліком вечора, одначе, було, що цієї публіки зібралось всього 14 осіб (враховуючи в це число і трьох прелегентів: Заліпського, який відкривав вечір, Ірванця, який представив Махна і самого поета).

При сніданку сьогодні я довідалася чимало про обставини Василевого життя в Америці. Він у США вже п'ять років, виграв був "зелену картку" і за намовою дружини і тещі, залишив свою роботу викладача на фільфаку Тернопільського педуніверситету, приїхав до Нью Йорку. Перших пів року пристосуватися йому тут було дуже важко, думав навіть повертатися додому. Але згодом Лариса запропонувала йому працю в НТШ-А, і водночас він почав відкривати незнаний йому досі Нью Йорк, з його мистецькою богемою та інтернаціональними літературними гуртками. Махно фактично чи не перший з українських поетів, який справді пише про Америку, хоч і була колись у нас Нью Йоркська Група поетів, то Нью Йорк увійшов в українську літературу поезією Махна, який відкривав і бачив Нью Йорк очима Федеріко Ґарсія Лорки, так як я колись бачила Париж очима і віршами Святослава Гординського. Дружина Махна Світлана під цю пору не працює, в них дві донечки, одна з них зовсім ще маленька. Виглядає, що Василь — єдиний у родині під цю пору — легально затруднений чоловік, на його — напевно дуже скромних — заробітках з НТШ-А живе вся родина, та ще й двоє тестів. Тесть (не знаю яке прізвище, з делікатности не запиталася) має дуже своєрідну історію, що могла б бути темою до роману про четверту хвилю української іміграції. Теща свого часу була в Америці на легальну візу і бачила життя тут. Повернулася до Тернополя і почала намовляти решту родини до переїзду сюди. Василь виграв зелену картку — отже приїхав і працює легально (хоч, як я довідалася у відповідь на моє запитання, ні він, ні Світлана не мають жодного медичного забезпечення, а дітям прислуговує якась американська медична безкоштовна допомога). Теща знову приїхала із візою, але залишилася і після того як віза вигасла. Її чоловік, натомість, отримав був дозвіл поїхати до Канади. З Канади, човном по озері, з другим якимсь чоловіком, переплив кордон і ось він у США. Працював у Нью Йорку в якійсь єврейській крамниці, але там трапився йому нещасливий випадок: він упав непритомний і його повезли до лікарні. Прочунявши у шпиталі, коли збирали дані про пацієнта, подав вигадане прізвище і адресу. Виявилося, що в нього був інфаркт серця, він пробув у лікарні довший час, лікування коштувало понад 60,000 дол., але їх, очевидно, ніхто не платив, бо пацієнт був невідомий. Тепер він ще не може повністю працювати через серце, хіба на відносно легкій і малоплатній роботі. (Американські працедавці, каже Василь, не перевіряють документів і не цікавляться тим, що він тут — нелегально). Живуть всі вони разом, в одному помешканні. В Тернополі мають свою квартиру, замкнену, з охороною сигналізації. Отже можуть повернутися, якби захотіли, або в разі депортації.

Виряжаючи Махна в поворотню дорогу, я обдарувала його низкою книжок. Він почав був якусь розмову про Сеферіса, що мовляв читав Остапів есей і дуже цим зацікавився, і у відповідь на те, я простягнула йому "Відоме і позавідоме", але згодом виявилося, що він радо взяв би і інші видання, отже я дала йому ще й польську версію "Літературного Львова" (він мені подарував свою польську збірочку поезій, яку також редагував Бакула!), "Крейзі", Шекспірові сонети, свою "Автобібліографію" та "Ключі до царства", а для дитини додала ще й Ікерову "Weekdays and Sunday" — легке читво для тих, хто вивчає англійську мову.

Четвер, 3 листопада 2005. Перед полуднем.

Два дні тому, в час, як в мене були мої гості, потелефонував із Каліфорнії Тарас Кульчицький. Я давно не мала з ним контакту, вислала була йому книжку "Крейзі" і отримала коротеньку подяку, отже знала, що ще живе, але не знала який точно його стан. Не могла я тоді з ним говорити, бо мусіла займатися гістьми. Але вчора я сама до нього потелефонувала і говорили ми мабуть зо дві години. Тарас півтора року тому перейшов операцію на серце, але звучав досить бадьоро і хоч нарікав на періодичний заник пам'яті — жодних таких симптомів у розмові я не помітила. Навпаки. Все пам'ятав, всім цікавився, питався про знайомих, розповідав про своїх дітей і внуків, хвалився навіть тим, що має 12-циліндрового Яґуара, але, мовляв, з уваги на вік, їздить ним дуже уважно і малою швидкістю. Тарас — ровесник Остапа — йому в 2007 році буде 90 років. І от мені в голову прийшла щаслива думка: намовляю Тараса, щоб написав спомини про свою ранню дружбу з Остапом — я могла б включити це у плянований бібліографічний покажчик ОТ. Він тентативно згодився, але я мусітиму йому пригадувати, підганяти, щоб не відкладав, щоб писав фраґментами, пригадуючи окремі епізоди. Він ще має електронну пошту, отже є змога робити систематичний натиск. Діяльний він в американському клюбі Kiwanis, організував навіть недавно бенкет на користь фундації Альцгаймера і це дало понад 30,000 дол. прибутку! В українській громаді він неактивний, але українськими справами цікавиться, читає вісті на інтернеті.
Діти і внуки тримають з ним близький зв'язок, а в час його серцевої операції приїздила до нього навіть дочка з Австралії і була з ним у час його реконвалесценції. Отже, бачу, що з ним все гаразд і що писання споминів буде і для нього добрим стимулом, а мені дасть (маю надію!) бажані наслідки.

Мої сусіди, зокрема ті з 10 вулиці, що на їх город понападало галуззя з моїх дерев, нарікають і мають до мене претенсії. Мовляв, вони через цей розґардіяш не можуть продати хату і я за це буду відповідальна. Погрози, очевидно, безпідставні, але факт є, що мої робітники від дерев не приходять і не викінчують розпочату роботу, хоч на дворі прекрасна осіння погода і саме добрий час для таких справ. Мій город завалений і галуззям, і товстими тулубами повалених дерев і, щоб це прочистити і забрати, треба буде чимало часу для цілого штабу робітників. А мій підприємець, мабуть, розпочав одночасно кілька робіт і ніяк не встигає всього викінчити. Я вже до нього кілька разів телефонувала — у вівторок обіцював мені, що прийдуть в середу і почнуть прочищувати город сусідів, а до п'ятниці, мовляв, вся моя робота буде скінчена. Не дотримав обіцянки. Сьогодні вже четвер — а їх нема! Напевно ще мої хлопці, як приїдуть, будуть бачити увесь цей завалений деревом мій город — але щоб хоч сусідам город прочистили!

Хочу сьогодні поїхати до Стробріджа — є 20% знижка і, хоч мені особисто нічого не потрібно, я подумала собі, що це добра нагода купити дарунок для Уляни. Рівночасно маю намір вступити там в околиці до публічної бібліотеки на Котман вулиці і позичити якісь аудіо-касети. А також хочу поїхати до Bell's Market i подорозі вступити до банку Певність. Як вже буду там в околиці, варто полагодити кілька справ за одним виїздом.

П'ятниця, 4 листопада 2005. Під вечір.

Мої робітники таки приїхали сьогодні вранці і працювали майже весь день, прочищуючи город сусідів. Мабуть помогло, що я залишила по телефону вчора пересторогу: мовляв, як не приїдуть в п'ятницю, то я найму когось іншого, щоб прочистив город сусіда, а кошт цієї роботи відтягну від їхнього рахунку. У висліді — вся вулиця заставлена брусами з моїх дерев — але мій город ще і далі завалений деревом і галуззям. Не скоро все це закінчиться.

Закінчила слухати позичений з бібліотеки Oak Lane аудіозапис книжки про Германа Мелвіла (Herman Melville by Elizabeth Hardwick). Досить цікава літературознавча студія, яка розглядає всю творчість Мелвіла, (він, крім "Моби Дік", написав ще низку інших романів, а також писав поезії). Гардвік подає дані з його біографії, аналізує по черзі всі його романи, дошукується гомоеротичних елементів в його прозі, розглядає досить критичну прижиттєву рецепцію його творів.

Вчора купила в Стробріджа Уляні на уродини перлове намисто з кульчиками (на випродажі нібито 50% знижки за 250 дол. але мого додаткового 20% купону тут не прийняли! Зате купон придався для купівлі дощевика, який мені потрібний, бо за нього я у висліді випродажі і купону заплатила тільки 80 дол. (Дощевик гарного вишневого кольору, але за теперішньою модою дуже довгий і мабуть доведеться його дати скоротити!)

З Bell's Market привезла я потрібні мені для біґосу ковбасу і капусту (плюс цілу низку всяких лакоминок в тому числі і дві для Віри, що їх вона вчора по дорозі з праці додому вступила відібрати). Була і в бібліотеці на Котман і позичила чотири аудіо-записи, які слухатиму в найближчих днях.

А сьогодні ранок присвятила для варення біґосу — готуюся поволі до приїзду моїх дорогих гостей.

Працюючи цими днями над підготовкою Остапових поетичних перекладів мусіла заглянути до антології польської поезії. І знайшла там, між іншим, вірш "Zielono mam w głowie i fiołki w niej kwitną". Фраза знайома мені з цитувань Остапових. Але я чомусь думала, що це з вірша Тувіма, а бачу, що автор — Kazimierz Wierzyński. Подобався мені цей короткий оптимістичний віршик і я вирішила — для вправи пам'яті — вивчити його на пам'ять. Цікаво, як довго збережеться він у моїй старечій голові?

П'ятниця, 11 листопада 2005. Ранок.

Робітники моєї фірми працюють за системою: один день праці і три дні відпочинку! Незабаром буде два місяці від коли я підписала контракт на зрізання дерев — робота досі не закінчена, город і далі завалений тулубами повалених дерев, а ще й не зовсім зрізані самі дерева. Що більше: останніх кілька днів мій заїзд був завалений галуззям до тої міри, що я не могла дістатися до свого ґаражу і виставити сміття на вулицю. Ну, телефон мій настільки поміг, що вчора заїхала машина, якою перетерли галуззя на тріски, і сьогодні мій заїзд уже нарешті вільний і я навіть могла трохи прочистити його від нагромадженого листя. Але на городі роботи ще принаймні на два дні, якщо не більше, а сьогодні мої робітники вже не приїхали. [Вони, я розумію, насправді не відпочивають, але їхній шеф посилає їх на різні роботи одночасно і тому вони так нерегулярно працюють на одній адресі.] Напевно ще мої хлопці будуть бачити рештки цієї великої і незакінченої роботи.

В бібліотеці на Котман позичила я чотири аудіо-книги. Одну з них — The Screwtape Letters / C.S. Lewis, що рекламована на обгортці як "masterpiece of satire" і "entertaining spiritual instruction", я почала слухати і вирішила, що це не "my cup of tea", не подобалося, не слухала до кінця. "Walden" D.H. Thoreau — прослухала з інтересом на одному проході — славний і знайомий мені з рiзних цитат есей, якого в цілості ніколи не читала. Натомість дві довші книги слухала з інтересом кілька днів, i то одночасно. "Leap of Faith: memoirs of an unexpected life" by Queen Noor — мемуари американки арабського походження, що її справжнє ім'я було Lisa Najeeb Halaby, і яка на 26 році життя, після закінчених університетських студій у Прінстоні, познайомилась з королем Йорданії Гусейном і рік пізніше стала його четвертою жінкою і королевою Йорданії. Мемуари досить цікаві, зокрема тим, що вони написані з незвичної для американського читача арабської точки зору, але в них, як на мій смак, трохи забагато політичної пропаґанди, но і, очевидно, замало об'єктивної відстані. Значно цікавішою виявилася книга "Michelangelo and the Pope's ceiling", що її автором є Ross King. Ревеляцією для мене виявились технічні деталі праці малярів над фресками, труднощі пов'язані з доставою матеріялів і піґментів потрібних для скульптур і малюнків, побутові проблеми, з якими зустрічався Мікельанджельо, працюючи над стелею Сикстинської каплиці. Мушу сказати, що після цієї книги, дивитимусь на фрески іншими очима, з більшим подивом для труду і технічного знання, якого вони вимагали від мистців. А ще й книга дуже цікаво розповідає про життя самого Мікельанджело, який вважав себе не малярем, а скульптором, жив дуже скромно і самотньо, навіть неохайно, мав постійні фінансові труднощі і клопоти із здоров'ям, утримував батька і братів, і — всупереч своїй пізнішій репутації — навряд чи справді був гомосексуалістом. Натомість гомосексуалістом був його патрон — папа Юлій ІІ, великий меґаломан і любитель мистецтва, що на його замовлення Рафаель — одночасно з Мікельанджельо — малював фрески у Ватиканській бібліотеці і в папській резиденції. Папа провадив війни з Венецією і з французькими провінціями в Італії і брав активну участь у воєнних баталіях. Автор подає безліч цікавих історичних деталей. Напр. про Еразма Ротердамського, який прибув до Риму, щоб отримати прощення гріхів для свого батька — католицького священика, і який потім у своїй "Похвалі глупості" критично описує Рим і папу Юлія. Або про відвідини Риму в той час Мартином Лютером — і про його пізнішу критику Ватикану. Рафаель, на противагу до Мікельанджельо, був великий бон-віван, завжди оточений учнями, співробітниками і жінками. Є переказ про те, що Рафаель казав привести собі кілька найкращих жінок Риму і з кожної з них вибрав якусь одну прикмету краси для своєї мадонни. А одна із його мадон зображує відому тоді в Римі куртизанку (і можливо любовницю самого Рафаеля). І Рафаель і Мікельанджело працювали в той же час у Римі, але були конкурентами, не любили один одного і може навіть не зустрічалися. Праця над стелею Сикстинської каплиці тривала чотири роки, в час роботи нікому не дозволяли дивитися на готові малюнки, відкриття відбулося 1512 року. Це замовлення отримав Мікельанджельо несподівано, бо він плянував працювати над замовленим раніше скульптурним нагробком для папи Юлія, і вже навіть спровадив був потрібні для цього матеріяли.

Мікельанджело слухаю на проходах, але королеву Йорданії слухала вечорами перед сном у спальні ... лежачи на електричній подушці. Справа в тому, що кілька днів тому схопив мене гострий біль у крижах — було так погано, що ледве могла піднятися з ліжка. Не могла навіть перестелити ліжок для своїх недалеких гостей! Купила свіжий ibuprofen і вже кілька днів приймаю по чотири таблетки на день, зупинивши одночасно аспірин і Etodolac, щоб запобігти якимсь конфліктним діланням. Треба мені буде запитатися Форсію при наступній візиті, чи правильна така моя стратегія. Бачу вже значну поправу, але ще не зовсім пройшло.

Софійка і Тит вибираються на тиждень до Парижа. А там у Франції саме тепер — заворушення! Молоді, народжені у Франції, мусульмани роблять бешкети на передмістях, підпалюючи авта, розбиваючи вітрини крамниць. Уряд проголосив надзвичайний стан, загрожує депортаціями.

Вівторок, 15 листопада 2005. Увечері.

75 — Das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau! Коли вчора потелефонував Роман Воронка, щоб мене привітати, я розповіла йому як десь у ранні 1960-і роки я у Free Library of Philadelphia натрапила на такий перший рядок якоїсь німецької автобіографії і до сьогодні не знаю, що це була за книжка. А хотіла б нарешті перевірити цей знаменитий перший рядок. Він порадив мені попробувати німецький Google. Я це і зробила, але без успіху. Крім Воронки, вітала мене вчора і Софійка, напередодні свого виїзду до Парижа. А сьогодні вранці Ромко Процик привіз букет квітів — мовляв, із доручення управи НТШ-А. Квіти прийшли також від Максима й Уляни, від Ії та Ніни, від Мотрі та Андрія. Особисто квіти приніс Леонід Рудницький! А потім ще прийшли з квітами і помадками сестри Вакуловські! Карточки з привітаннями прислали Ніна (особисто), Марко, Ніна і Ія — на спільній карточці, Аня Максимович, Ярослав Колодій, Марта Бліхар, Андрій і Марійка Сеньковські. А також State Representative John Myers [гарний звичай американських політиків, приклад вартий наслідування депутатам Верховної Ради!] По е-мейл привітав мене з Києва Валерій Гайдабура, а вже раніше, кілька днів тому, дуже гарним листом привітала мене Лариса Копань в імені Пульсарів. Вранці сьогодні вже телефонувала з вітаннями Лариса, окремо з канцелярії НТШ-А Василь Махно, Максим і Уляна з Торонто (двічі — увечорі разом із хлопцями!), Марко з Вашинґтону, а під вечір Леся Яцкевич, Сашко Ірванець і — що мені особливо було приємно, бо це велика рідкість — Ніна з Конетикат і окремо — на довшу розмову Ія Лабунька з Лос Анджелесу. Пару днів раніше, коли мене не було вдома, телефонував з Бостону Іза Каплан і залишив привітання на автовідповідачі. В суботу, на радіопрограмі Центру, диктор Праско включив мою ювілейну дату в календар важливих подій, у висліді чого на зборах Української Федерації Америки пополудні в суботу підійшла до мене Дарія Федак і усміхнувшись, сказала: а ми вже тепер знаємо скільки Вам років! Ну, це не секрет — я відбилася — кожний, кому це цікаво, може довідатись про це з енциклопедії, або з інших джерел! Цікаво звідки натрапив на мою дату Гайдабура — я давно не мала з ним контакту і трохи здивувалася його вітаннями. А Віра Лащик телефонувала увечері, але вона про мій ювілей не пам'ятала — просто дзвонила, як дзвонить досить часто, по приятельськи.

Сьогодні вранці прийшла чистити хату Таня Криницька — вона роботу, яку інші роблять по п'ять-шість годин, встигає за чотири години — не знаю, чи працює так же солідно, як інші? [Плачу 60 дол. з думкою, що це повинно бути 10 дол. на годину] Минулого разу вона виявила зацікавлення поезією, отже я подарувала їй сьогодні свої Тихі розмови з вічністю.

Нічого собі в цей день не бажаю, тільки щоб не було гірше, як є тепер — не тільки із моїм власним здоров'ям, але також із здоров'ям моїх дітей і внуків. Довкола стільки людського горя, що я справді вдячна своїй щасливій долі. Можу хіба повторити рядки давнього молодечого вірша: "який ще перстень кинути у море, яким закляттям заклинати фатум..."

Середа, 16 листопада 2005. Під вечір.

Сьогодні потелефонувала Неля Винярська, Вітаючи мене з днем народження, розплакалася. Тількищо помер її чоловік! Я про це нічого не знала, хоч каже Неля, що у найновішій Свободі вже є клепсидра. Газета до мене ще не дійшла, а похорон уже відбувся! З Нелею і Сергієм мали ми з Остапом давнє знайомство, були на їхньому весіллі, де Остап навіть говорив промову, потім разом їздили — вперше в Америці! — над океан до Атлантік Ситі! Наші сини, коли ще були немовлятками, свідчать про наше знайомство з 1950-их років на давніх спільних фотографіях. Я знала, що Сергій в поганому стані здоров'я — йому вирізали одну частину легень, він навіть у хаті мусів користуватися киснем. Говорила я з ним востаннє десь навесну, коли в березні телефонувала поздоровити Нелю з її днем народження.

Середа, 22 листопада 2005. Пополудні.

Завтра — американське свято Thanksgiving. Маю запрошення від Мотрі і Андрія — але я вже свій День Подяки відсвяткувала. Приїхали мої діти і ми мали пару приємних днів разом. Єдиний мінус — не було з нами Ніни. Але були обидва хлопці — Іванко і Стефанко, і мої два сини, і невістка Уляна. Марко приїхав пізно увечері в четвер, Максим з родиною — раненько у п'ятницю, а від'їхали всі в неділю. В п'ятницю гостила я їх індиком і свининою, увечері запросила Ірванця на зустріч і розмову з Максимом і гостила всіх біґосом, а в суботу ходили на вечерю до китайського ресторану, запросивши до товариства Віру. Вміжчасі, мої сини господарили на моїм господарстві: не тільки виконували ті прохання-доручення, що їх я мала на приготовленому заздалегідь списку, але виявили максимум ініціятиви, звертаючи увагу господарським оком на додаткові речі, що їх треба була направити. І так, напр. доробили мені додатковий електричний контакт для сушарки, та направили рефлектори на дворі. Добре мати час до часу таку господарську допомогу, та ще й від таких майстрів на всі руки як мої хлопці. (Щодо практичного змислу і вміння у батька свого не вдалися!) Вони мали нагоду подивитися на незакінчену роботу зрізування моїх дерев на городі — це виняткова картина, яка нагадує вірш Куніца, що його я недавно знайшла в Остаповому перекладі. Була нагода і поговорити про пляни на Різдво. З-поміж наших плянів — і Новий Орлеан і Канкун мусіли відпасти, з уваги на спустошення недавніми гураґанами, а можливість поїхати в час українського Різдва на Кубу — видалась оригінальним задумом, але для цього вже запізно. Цей рік винятково можна було заплянувати щось поза Торонтом, просто тому, що 7 січня випадає в суботу і що Максим не матиме в університеті лекцій, але для дальшої якоїсь подорожі бракує часу. Стало на тому, що мабуть проведемо Різдво тим разом тут у мене, у Філядельфії.

Максим встиг уже в понеділок прислати електронно зроблені під кінець нашої зустрічі фотографії, а сьогодні прислав чудові дві знимки пластової Орликіяди на Союзівці, де наш Стефанко здобув булаву гетьманича! Горда баба послала ці фото Онишкевичам, бо знала, що вони — провідні пластуни — зрозуміють і оцінять мою гордість за мого внука!

Минулого тижня, віддаючи позичені аудіо-касети регіональній публічній бібліотеці на вул. Коттман, я позичила собі там три книжки: Lev & Sonya: the story of the Tolstoy marriage / Louise Smoluchowski (New York: Putnam, 1987); A Fish in the Water / Mario Vargas Llosa. Tr. Helen Lane (NY: Farrar Straus Giroux, 1994); Catherine de Medici: Renaissance queen of France / Leonie Frieda (NY: Harper Collins, 4th Estate, 2003). Першу з них я уже встигла прочитати.

Про подружню драму Лева Толстого я знала небагато. Є на цю тему п'єса американської авторки, доброї знайомої нашої Уляни, Ірени Коваль "Pagan Saints", п'єси, що під назвою "Лев і левиця", ішла навіть в театрах України і що про неї я чула від Лариси. Лев Толстой одружився із Софією Берс, коли йому було 34 роки, а їй — 18. Родини були зі собою добре знайомі. Різниці між молодими були не тільки щодо віку. Лев був ґрафом, його мати була дочкою князя Волконського. Др. Андрей Берс, батько молодої німецького походження, був лікарем на царському дворі. В нього було три дочки — Ліза, Соня і Таня — і п'ятеро синів. Берси думали, що Лев залицяється до старшої дочки Лізи і були заскочені фактом, що Лев освідчився Соні. Батько Берс був так незадоволений, що не був навіть присутнім на вінчанні Лева із Сонею. На самому початку їхнього подружжя Лев дав Соні прочитати свої молодечі щоденники, де були описані всі його любовні пригоди, що було неабияким шоком для молодої дівчини. Домовились обоє, що читатимуть свої щоденники і в майбутньому. На цих щоденникових записах і оперта ця книга про подружжя, яке перетривало від 1862 до смерти письменника 1910 року, тобто 48 років. Соня була 14 разів вагітною — деякі діти померли ще в дитинстві. Соня не тільки виховувала дітей і провадила всі господарські справи, але і брала активну участь у творчому житті чоловіка — переписувала його рукописи, згодом займалася видаванням його творів. Непорозуміння між ними часто мало підстави сексуальні: Лев, закінчивши "Війну і мир", а потім "Анну Кареніну", переживав спад творчих сил і уроїв собі (згідно із Смолуховською!), що Соня вичерпувала його сексуально, що вона спокушала його своєю привабливістю і доводила його до "гріха", у висліді чого він стримувався від статевих зносин і кожна нова Сонина вагітність була доказом, що він таки "согрішив". Це, зрозуміла річ, доводило до напружень. Але головні конфлікти прийшли тоді, коли Толстой, у своїх народолюбних і релігійних переконаннях, оточений послідовниками і учнями, вирішив передати авторське право на свої твори не Соні чи дітям, а своєму поклонникові Черткову. Дійшло до того, що Лев утік з дому на 82-ому році свого життя — і помер не на Ясній Поляні в оточенні родини, а в гостинниці, по дорозі до Новочеркаська. Боротьба за авторське право продовжувалась і по смерті письменника. Чертков і дочка Толстоя — Саша, яка підтримувала батькове бажання передати права в безкоштовне користування "народові", остаточно справу програли. 1914 року сенат Росії доручив передати всі авторські рукописи Соні, а вона в свою чергу передала їх на збереження центральній бібліотеці. Чертков по смерті Соні продав право на переклад останнього роману (в тексті назва подана як "Hadji Murat") американському видавцеві і заробив на тому порядні гроші.

Тепер читаю мемуари Маріо Варґас Льози. Пам'ятаю його виступ на конґресі ПЕН-Клюбів у Нью Йорку: пристійний, високий мужчина, расово трохи подібний до мого Остапа. Конґрес тоді мав центральною темою відношення держави до письменників, промовцем на конґресі, серед інших, був і секретар закордонних справ Шульц, і Варґас Льоза собі зажартував: "ви, мовляв, турбуєтесь, що вами держава за мало цікавиться, а в нас у південній Америці для визнаного письменника найбільшою проблемою є як не стати амбасадором!"

Понеділок, 28 листопада 2005. Увечері.

А я таки була в гостині на День Подяки: запросили мене пані Вакуловські і ми втрьох провели вечір при традиційному американському індику. [Їхній був смачніший від мого: мушу запам'ятати їхній перепис як пекти індика, щоб використати на другий рік!]

Завтра хочу повернути бібліотеці деякі позичені книжки, отже треба зробити пару дрібних нотаток:

На проходах слухала для розваги позичені в Oak Lane Library, де нема великого вибору, дві речі: The Mysterious Affair at Styles / Agatha Christie i The Secret Pilgrim / John le Carré. Детектив Аґати Крісті — це перша її книжка і вона не така майстерна, як те що я позичала і слухала раніше [надто розтягнена і надумана композиція, але є вже дрібні проблиски гумору та іронії]. Шпигунська розповідь Лє Карре, натомість, здивувала мене своєю психологічною глибиною і майстерною композицією, не кажучи вже про першорядну політичну обізнаність із ґлобальними проблемами. Фактично, це не якась одна повість чи роман, а серія ніби-новелет, нанизаних на один стрижень, майже по старій традиції якогось Бокаччіо або Чосера.

А по ночах читала я мемуари Варґас Льози. Ці мемуари скомпоновані так, що кожний другий розділ присвячений політичній кампанії за президентуру Перу в 1990 році. Ці розділи цікаві передусім для політиків Південної Америки, і зокрема для земляків автора, його політичних прихильників і опонентів. Мені тільки цікаво було ствердити, що Варґас Льоза, який замолоду був навіть членом комуністичної партії, перемінився в консервативного лідера, який пропонував спрямувати Перу в напрямі ліберальної ринкової економіки і демократії. Але президентом став не він, а Alberto Fujimori. Для мене значно цікавішими були розділи про його особисте життя, про конфлікти із батьком, про здобування освіти, працю журналістом і інші доривочні роботи поруч із навчанням, його ранні пригоди з проститутками, подружжя на 18-році життя із рідною тіткою Юлею, старшою від нього на 13 років (подружжя, з уваги на його малолітність і протести батька і родини, було пов'язане з неабиякими труднощами), про першу подорож до Парижа, що її він виграв на літературному конкурсі. З хронологічно пізніших політичних розділів бачу, що дружина Варґас Льози називається Патриція, і що в них є троє дітей — але особисті розділи з молодих літ таки кінчаються на Юлі і я не зовсім розумію дальший тяг Льозиної біографії.

Четвер, 1 грудня 2005. Вранці.

Останніми днями багато часу присвячую праці над Остаповою бібліографією. Хотіла б закінчити нарешті "Поетичні переклади", але, працюючи над бібліографією, недавно знайшла ще один переклад (із Стенлі Куніца), який був включений в Остапову статтю, отже подумала, що треба ще докладніше переглянути архівні матеріяли, щоб переконатися, що я віднайшла вже всі переклади. Одночасно побачила, що мені варто поширити літопис життя і творчости ОТ і що це можна зробити, використовуючи папку архівних вирізків — відгуків поза бібліографією, де зібрані всякі оголошення про виступи ОТ з доповідями ітп. Несподіваний fringe benefit цих матеріялів! Нема то як мати вдома документальний архів!

Вчора отримала я з Києва приємну несподіванку: Лада Коломієць прислала мені доповідь своєї аспірантки Юлії Стукало, доповідь що її вона читала на конференції у Львівському університеті в жовтні 2005 ("Григорій Кочур в контексті української культури"). Доповідь Стукало називається "Марта Тарнавська як перекладач" і аналізує мої переклади з англомовних поетів, зокрема Емілі Дікінсон, Маріяни Мур, Адрієн Річ, а також мої власні автопереклади. (Силвію Плат вона свідомо пропустила, бо ці переклади були вже аналізовані Ладою Коломієць). Працю Стукало я собі надрукувала — це цілих 12 сторінок машинопису! Вона має бути надрукована у працях конференції. Серйозна наукова робота, чимало технічних її тверджень — понад мою голову, не зовсім їх розумію. Бачить критик у моїх перекладах позитиви, про які я і не здогадувалась. Я перекладаю творчим інстинктом, несвідома всіх цих тонкощів критики. Так, мабуть, із усіми поетами. Який це справді гарний дарунок на моє 75-ліття! Може така увага дослідників наверне мене знову до поезії, до перекладів?

Понеділок, 5 грудня 2005. 8 год. вечора.

У Філядельфії, в Annenberg Center, від 30 листопада до 4 грудня гостював Шекспірівський театр Globe з Лондону. Я намовила Рана і Марилю і ми вчора втрьох були на виставі "Measure for measure". Мистецьким керівником Ґлобу є Mark Rylance і він також грав головну ролю Vincentio, the Duke. Театр Ґлоб має в Лондоні недавно збудований будинок — точну репліку Шекспірівського Ґлобу, з круглим отвором відкритим до неба, де тільки ложі на поверсі під закритим дахом і де люди на партері сприймають виставу стоячи. Також і філядельфійська вистава намагалася відтворювати стару традицію: всі ролі були виконувані чоловіками, костюми були з часів Шекспіра, освітлення сцени було тільки канделябрами запалених свічок, музичні інструменти були обмежені тільки до тих, що існували й тоді. Сама п'єса не належить до найліпших творів Шекспіра, але ставить справжню шекспірівську моральну дилему; чи варто посвятити жінці свою чесноту, свій гонор, щоб рятувати життя братові? І чи не повинен би брат відмовитися від такої жертви? тобто посвятити власне життя, захищаючи гонор сестри? Весь сюжет дуже надуманий, мало правдоподібний, але є в ньому трохи гумору, актори грали знаменито, заля була заповнена відносно молодою авдиторією, яка сприймала виставу з ентузіязмом — отже всі були задоволені. Після вистави ми поїхали на вечерю до китайського ресторану в Джерментавні, Ран з Марилею дуже були раді такій моїй пропозиції, бо не тільки ресторан цей — першорядний, але також він у половині дороги до мене — і це була добра комбінація. Я вечеряла тим разом бараниною, а на десерт випила собі каппучіно з Grand Marnier — отже додому приїхала slightly inebriated.

Четвер, 8 грудня 2005. Вранці.

Вже пару днів докучає мені тупий біль лівої щоки. Біль находить хвилями, найбільше дошкульний тоді, коли їм або п'ю щось гаряче. Потелефонувала я вчора до дентистичної клініки. Мій дотеперішній дентист (Scanlon) покинув PENN і відкрив собі приватну практику десь у місті. Попередня моя дентистка (Carmen Miller) повернулася назад до клініки на 34 вул., але не могла мене прийняти. Вчора взагалі всі були занадто зайняті, щоб зробити місце для нового пацієнта. Але маю візиту сьогодні на 3 год. пополудні.

Вчора мої робітники нарешті закінчили свою роботу на моєму городі. Тобто, винесли порізані куски дерева на мій передній город при вулиці — цього дерева дуже-дуже багато, хоч це вже друга чи третя така "вистава" перед моєї хатою. Вже сьогодні вранці бачила, що приїхало авто і забрало кілька кусків до баґажника. Люди беруть дерево для опалу у ватранах. Попередні два рази забрали все, що було виставлене. Думаю, що це саме буде і цього разу. Воно тільки забере трохи часу. Ну, я рада, що не матиму загрози взимку, що підчас бурі звалиться на хату одне з моїх старих дерев. Але решту оплати отримає мій підприємець аж тоді, коли зникнуть рештки дерева з мого газону.

Коленська замовила собі дві мої книжки: Вибране і Ключі до царства. Зараз підготую цю посилку і піду на пошту, щоб надати. Рівночасно поверну бібліотеці тількищо прослухані касети книжки Lucky Man / Michael J. Fox. Досить цікава і незле написана автобіографія народженого в Канаді, в Бритійській Колюмбії хлопця, що не закінчивши навіть середньої школи, пішов до Голлівуду, здобув велику славу у фільмах і телевізійних серіялах, але на 30-ому році життя отримав страшну діягнозу хвороби Паркінсона. Кілька років боровся з хворобою, затримуючи її в секреті і продовжуючи свою карієру. Врешті виявив її публічно, чим з'єднав собі не тільки увагу спрагненої сензації розважальної преси, але й визнання та увагу серйозної медії, а головне — вдячність великої кількости хворих цією хворобою. Решту життя присвятив харитативній роботі, заснувавши фундацію свого імені, впливаючи на конґрес, щоб асиґнували більші фонди на поборювання цієї недуги. Я, що рідко дивлюся на телевізійні програми і не часто ходжу в кіно, чула про Факса тільки у зв'язку з хворобою Паркінсона. Тепер може варто мені подивитись на якийсь його фільм, щоб збагнути, який з нього актор. У книжці найцікавіші для мене: опис його дитинства в Канаді, коментарі про надмірну увагу, якою користуються т.зв. celebrities (не тільки брак privacy, але і такі родзинки, несправедливі і небажані fringe benefits як напр. коли затриманому за надмірну швидкість на дорогах Факсові поліцист рутиново прощає вину, побачивши хто він такий, або коли після того як Факс, виступаючи на якійсь програмі, згадав що він любить пити канадське пиво Музгед, кілька днів пізніше заїжджає під його хату грузовик компанії Музгед і виладовує дарунок — кілька пачок пива.)

Понеділок, 12 грудня 2005. Пополудні.

В четвер прийняла мене дентистка на ім'я Lynda Bard. Зробила новий рентґен зуба, переглянула мою щоку. Нічого особливого не знайшла, але порекомендувала спеціяліста, бо мовляв, треба може буде робити root canal і дала рецепту на антибіотики. Dr. Nissan прийме мене в середу о 9-ій ранку, в тій же клініці. А сьогодні я мала рутинову (довгу і не надто приємну) візиту в Mary Ann для т.зв. періодичного "чищення зубів". (Шкода, що такої процедури не практикували мої лікарі, коли я була молода і мала ще майже всі свої зуби — може були б врятували деякі з них?) У всякому разі, біль щоки — чи від пеніциліни, чи так собі (зі страху перед лікарем?) уступив зовсім. На дворі мороз і ховзько і їхати вранці публічним транспортом на 9-ту годину до міста не дуже приємно. А цього тижня таке маю двічі.

В суботу я до НЙ не їздила. Треба було їхати поїздами і поїздами вертатися поночі. Для дами мого віку це трохи занадто — тимбільше, що Лариса провела в п'ятницю телеконференцію управи, де зроблено різні рішення, а свій звіт я послала до НЙорку факсом. Отже поїздка до НЙ була б тільки для приємности — щоб зустрітися з людьми. Якби був хтось взяв мене автом — я радо була б поїхала, але для ускладненого публічного транспорту просто не мала сили і охоти.

Дослухую на касетах книжку, що називається "Midnight in the Garden of Good and Evil" і автором якої є John Berendt. Свого часу ця річ була бестселлером. Це своєрідний репортаж перехрещений з детективом: дія відбувається в місті Savannah, Georgia і саме картини життя американського півдня — багатої білої аристократії, упривілейованої середньої кляси чорних, соціяльні і політичні конфлікти і їх закуліси є найцікавішим аспектом цієї книжки. Є в ній і досить велика доза скритої іронії та гумору. Добре тло для кращого розуміння літераторів цього регіону. Нагадалася мені "Троянда для Емілії" Фолкнера, яку я колись була переклала.

Середа, 14 грудня 2005. Увечері.

Roni Nissan, DMD, Endodontics — мужчина середнього віку, з приємним відносно молодим обличчям, але вже із сивою шевелюрою. При обстеженні зуб мій не реагував і у висліді цієї візити я рішила процедуру root canal відкласти — побачу, чи скінчивши курацію пеніциліном, біль повернеться, чи ні. Можливо, що це тільки відкладе справу на пізніше, але як можна робити таку процедуру, коли лікар спирається тільки на симптоми пацієнта, а їх якраз і немає? Зробив, щоправда, ще один рентґен, але там, мабуть, також не видно було нічого певного. Покищо мій перестрах за зуб коштував мені 50 дол. для Линди Бард і 75 дол. для Ніссана. Але я довідалася, що процедура root canal коштуватиме майже девятсот доларів! Нівроку ціни — тимбільше, що дентистичного обезпечення в мене немає жодного.

Вчора ходила з Раном і Марилею до театру. Вистава називалася "Shakespeare in Hollywood", автором п'єси є Ken Ludwig. Ставив цю комедію Jiri Zizka. Мені найбільше подобалося оригінальне оформлення сцени: set designer називався Robert Pyzocha, його варто відмітити. Сама п'єса ані гра акторів мені не подобалися — і можливо не тільки мені, бо звернула я увагу на рідкісне явище: театр був тільки на 2/3 заповнений. Сюжет, на мою думку, глупий і надуманий. Десь у 1930-і роки Макс Райнгард створив у Голівуді фільм "Midsummer Night's Dream" з такими славними акторами як Jimmy Cagney, Mickey Rooney, Joe Brown, Dick Powell i Olivia de Havilland. Людвіґ створив комедію довкола цих осіб, мовляв, як могли виглядати закуліси фільмування такого фільму в обставинах Голлівуду. Щиро кажучи, я воліла б побачити оригінальний шекспірівський "Сон літньої ночі", або якусь модерну комедію із сучасного життя, а так не вийшло ні одне, ні друге.

Перед театром ми тим разом не ходили нікуди обідати, а домовились зустрітись перед виставою у фуає. Я приїхала до міста підземкою ще за дня і пішла до крамниць Towers i Borders: купила два компактні диски музики і дві книжки на різдвяні подарунки. Хотіла ще замовити три додаткові книжки (в тому числі Юрія Джуля і Олександра Мотиля, але виявилося, що треба для замовлення цих малотиражних видань 5–6 тижнів — отже я тільки замовила "The lonely empress", бо цю річ, сказали мені, можуть отримати десь за тиждень. Буде ще один дарунок для Уляни.

Сьогодні — після візити в Ніссана — я пішла до бібліотеки Ван Пелт. Знайшла Остапового листа в Time з 12 травня 1961 року (лист про Ґаґаріна, отже дату не було трудно встановити!) Потім трохи попрацювала над журналом Literary Review — вже була готова зробити висновок, що за всі 1990-і роки не було там ні одного перекладу з української літератури, але ось — в одному з останніх томів знайшла переклад поезії Лишеги! (Приємна нагорода за пару годин труду!) Звернула я увагу на факт, що в цьому американському квартальнику таки друкують переклади іноземної поезії і прози і в деяких випадках, як я це помітила у випадку літератур Ливану, Японії, Еспанії, редакція дякує за ґранти різним зацікавленим організаціям, таким як напр. Lebanese Center for Policy Studies, Japanese American Friendship Commission, i "the Spanish government"! Невже таким способом можна було б вплинути на більшу увагу для перекладів літературної україніки? Якимсь ґрантом від уряду України, НТШ-Америки чи УККА? Ніколи раніше не думала я, що таке можливе!

Візита в дентиста примусила мене вийти з хати у дуже морозний день, але я рада тому, бо в час вікенду сиділа вдома із своєрідним cabin fever. А пару годин у Ван Пелт принесло мені цілу низку дивідендів. Я давно не працювала над ULE, бо зайнята Остаповими поетичними перекладами і бібліографічним покажчиком, та й працею Видавничої Комісії. Сьогодні вирішила, будучи у Ван Пелт, не поспішати додому, а таки трохи попрацювати. І під кінець пішла поглянути на нові числа World Literature Today. And lo and behold! Знайшла не тільки статтю Найдана про Бу-Ба-Бу, переклади трьох бубабістів, і три рецензії — при чому одна з них — на мою власну книжку Вибраного!! Дарунок з другого світу — бо рецензія Володимира Жили, який уже не живе! Книжку я послала в липні до журналу з надією, що вони доручать рецензію комусь іншому. Але послали таки Жилі, а він ще таки встиг відгукнутися!

Четвер, 15 грудня 2005. Полудне.

Уже полудне — а я тількищо поснідала! Зовсім не типова для мене рутина. Встала пізно, не тому, що заспала. Навпаки. Десь біля 7-ої ранку, вирішила полежати собі під теплою периною і дочитати нарешті книгу про Катерину де Медічі. А це велика книжка — 440 сторінок дрібного друку! Авторка — (Leonie Frieda) — не зуміла полонити мене так, як полонили мене своїми творами Joan Haslip або Barbara Tuchman. Занадто багато деталей цієї дуже скомплікованої доби, надмірна кількість персонажів, при чому повторяються ті самі імена, що дезорієнтує і наводить хаос. (Самих королів — Генриків є кілька — Henri III, Duke of Anjou; Henri of Navarre (Henri de Bourbon), Henry II (чоловік Катерини, король Франції), Henry VII (Tudor) i Henry VIII — королі Англії). Авторка пробує розрізняти між ними — одних називає Henri, інших Henry — але це не багато помагає. Та і подає французькі імена в англійській транскрипції, що справи нібито повинно упрощувати, але насправді комплікує ще більше. Отже всі імена подані як Henry (Henri), Charles, Francis (а не Francois), ітп. Взагалі вона як історик розшукала величезну кількість сирого документального матеріялу і з книги можна чимало довідатися і про династичні зв'язки королівських родин, що були, як видно, підставою закордонної політики, і про перепихи життя на королівських дворах, і про жорстоку боротьбу за владу між претендентами, і про жахливі війни між протестантами і католиками у Франції, що їх за життя Катерини було аж вісім. Сама Катерина, яка жила від 1519 до 1589 (померла на 69 році життя) була дочкою Lorenzo II de Medici, володаря Флоренції. Але французи вважали родину Медічі просто нуворішами-купцями, отже Катерина не була королівського роду. Дитинство її пройшло під знаком заворушень у Флоренції (якийсь час вона навіть була в ув'язненні), але на 15 році її життя папа Клемент VII зааранжував її одруження з Генриком, другим сином короля Франції, ім'я якого в книжці подане як Francis. Катерина і Генрик були однолітками, обоє мали по 14 років в час одруження. Перші роки у Франції були для Катерини нелегкими. Папа Климент скоро помер, домовлення в справі віна і передачі всяких територій не були виконані, французи були невдоволені таким некорисним шлюбом, зокрема ще й тому, що молода Катерина в перші роки вважалася безплідною. Генрик мав коханку старшу від себе на 19 років Діяну (Diane de Poitiers), яка мала на нього величезний вплив. Цей зв'язок був загальновідомий і отвертий, Діяну нагороджувано всякими посілостями і титулами, а монограм, де перепліталися ініціяли Генрика і Діяни був у публичному вжитку. Після смерти старшого брата, Генрик став престолонаслідником, а після смерти батька королем Франції в 1547 році. Діяна розуміла, що майбутнє Франції залежало від продовження династії і заохочувала Генрика до інтимних зв'язків із власною жінкою. У висліді Катерина на протязі свого життя народила була 10 дітей, з чого три сини стали згодом королями Франції. Катерина — не зважаючи на Діяну — любила свого чоловіка і залишилась йому вірною і після його смерти. А помер він після турніру-дуелю, поранений в око 1559 року. Найстарший його син мав тоді 15 років. Катерина, королева-мати, все життя була керівною силою, яка вирішувала державні справи своїх синів, а вони молодо вмирали і перебирали королівство один за одним. Один із них (що згодом став королем Франції як Henry III) був якийсь час королем Польщі і після смерти брата, коли одідичив батьківський французький трон, мусів утікати з Польщі, щоб перебрати французьке королівство. Цікаво як цю справу насвітлюють польські історики? Релігійні війни на території Франції (підтримувані також католицькими і протестантськими можновладцями ззакордону) мали характер громадянської війни і приносили страхітливі жорстокості і руїну країні. Авторка характеризує політику Катерини для примирення обох сторін, але також як остаточно відповідальну за т. зв. Варфоломіївську масакру гуґенотів 1572 року, що почалася планованою екзекуцією-чисткою нібито кількох провідників, а закінчилася масовими вбивствами тисячів людей.

П'ятниця, 23 грудня 2005. Увечері.

Ще зовсім недавно я думала про себе, що зовсім дивачію на старість: Мало зустрічаюся з людьми і не часто до людей телефоную. Очевидно, на це є причини. Є особи, з якими просто не хочеться говорити по телефону, бо їхня основна тема — обмова знайомих та родичів, а я до цих справ не хочу мати жодного відношення і вони мені не цікаві. Людей з якими цікаво було б говорити — обмаль, таких друзів, з якими можна було б ділитися справді задушевними справами, що близькі мені і цікавлять мене найбільше можна порахувати на пальцях однієї руки: Максим, Лариса, Софійка, Віра — але з кожним із них тема інша. Маю спорадичні приємні товариські контакти з Вакуловськими (які ніколи нікого не обмовляють), ділові дружні контакти з Василем Махном, приятельські телефони з Мотрею — цього могло б мені вистачити, чи ж ні? Бракує мені Софійки — вона тепер більше тяжіє до Нью Йорку, перенесла свої справи до тамтешніх лікарів і вже не приїздить регулярно до Філядельфії. З нею ми найбільше могли говорити про нові книжки, українську культурну політику, громадські справи — бо все це її і мене цікавить.

Але от, я свідомо почала поборювати свою відлюдкуватість: в неділю 18 грудня, прийняла запрошення Лариси і їздила з Ромком Проциком і Зеноном Когутом на діловий полуденок до Онишкевичів. (Процик тількищо повернувся з України, привіз дві валізи нових книжок, а також різні реляції про неприємні справи із крадіжками у львівських архівах). У вівторок вранці (завдяки відносно теплій погоді, що стопила рештки снігу) я їздила вранці на роботу до української бібліотеки, а увечері цього ж дня — після того як Таня закінчила чистити мою хату — поїхала на доповідь Когута в УКУ (про відгомін Переяславської Ради в пізнішій історіографії). [На цій доповіді в УКУ було може із 12 осіб — навіть Ірванці не прийшли, хоч живуть у будинку УКУ і повинні були з'явитися бодай з чемности!] В середу 21 грудня їздила я на Penn Law Holiday Party — яка пройшла, як звичайно, в елегантній і приємній атмосфері і дала мені змогу зустрітися з моїми давніми колеґами праці. А ще я свідомо, переборюючи своє старече дивацтво, прийняла запрошення — до Люди й Зенка на Різдво 25 грудня (давно вже в них не була, та й говорю з Людою нечасто, бо не хочу слухати обмов під адресою — що найбільше дивує — не тільки знайомих, але синів, невісток, свах), і до Рудницьких на Новий Рік — тим разом може буде цікавіше для мене товариство, бо мають бути там Кіпи, Ірванці і Віра. А ще й на завтра погодилася я поїхати з Вакуловськими до американської церкви в місті на свят-вечірній концерт, як це вже ми робити минулими роками.

Закінчила читати роман МекІвана: Субота (Ian McEwan: Saturday. NY: Doubleday, 2005). Вперше довідалась я про існування цього письменника і його найновішу книгу з газети. Frankfurter Allgemeine! будучи в Европі. Там його назвали одним із найбільших англомовних письменників нашого часу. Та й тема книжки мене зацікавила. А Нью Йорк Таймс включив її до накращих книжок 2005 року. От я й купила Уляні на дарунок цей роман на касеті, ще заки прочитала позичену з бібліотеки книжку. Талановито написана. Тема сучасна. В центрі уваги неврохірурґ, щасливо одружений, батько родини, в сьогоднішній Англії, де атмосфера насичена страхом перед тероризмом, політичними демонстраціями проти війни в Іраку. Є вплетена в сюжет драматична акція — грабунковий напад, є і може трохи наївний образок сили і впливу поезії. [Між іншим мова тут про вірш Мeттю Арнольда, який колись зробив був на мене величезне враження і я, глибоко зворушена, запрезентувала була його Остапові, як своєрідне закляття, зокрема такі його рядки:
Ah, love, let us be true
To one another! for the world, which seems
To lie before us like a land of dreams,
So various, so beautiful, so new,
Hath really neither joy, nor love, nor light,
Nor certitude, nor peace, nor help for pain;
And we are here as on a darkling plain
Swept with confused alarms of struggle and flight
Where іgnorant armies clash by night.
Але в романі вірш цей не цитується, є тільки натяки на окремі рядки! Подивляю письменника, який наважився вжити поезію як зброю проти грабіжника. Хто сьогодні може ще повірити такій наївності? Де ще існують такі люди, що на них може мати такий вплив поезія?

Понеділок, 26 грудня 2005. Полудне.

Таки відзначила латинське Різдво. Була з сестрами Вакуловськими в презбитерянській церкві в центрі міста на святвечірньому концерті, який цього року включав також щедрівку Леонтовича та знаменитий виступ тенора-соліста. Людей було, мабуть, понад тисячу. Гарний, культурний звичай — мінімум ритуалу, максимальна заангажованість авдиторії. Відомі колядки авдиторія співає стоячи, з книгами текстів, які подають ноти, слова, авторів, композиторів. І так нащадок славного єврейського філософа композитор Мендельсон збагатив християнський світ не одним релігійним твором, із колядкою "Hark the Herald, angels sing" включно. Серед присутніх здалека бачила і одного з професорів правничої школи PENN — думаю, що він не християнин, а єврей. Культурна традиція поєднує людей різних віроісповідань, включно з невіруючими атеїстами.

На різдвяну гостину ходила до Чайківських, де були крім мене тільки Максимовичі. Погода вчора була дуже погана — дощ і туман. Повертаючись увечері автом, я навіть трохи заблудила (давно не була в їхній околиці, а вночі добре не бачу, та ще й у дощі з мрякою). Навіть трохи схвилювалася і подумала собі, як легко могла напитати собі якоїсь біди. Була щаслива, як добилася нарешті додому.

Сьогодні — перша річниця страшного цунамі. Каже радіо, що це — чи не найбільша природна катастрофа в історії людства. Загинуло понад 200,000 людей. Немов якийсь біблійний потоп.

В Україні велике напруження у зв'язку з тим, що Росія хоче підняти ціну за ґаз — раптово і дуже драматично — цифр добре не пам'ятаю, але це щось вроді якби скочити від 50 до 260. Україна досі отримувала ґаз по знижених цінах, так як і Білорусь. Тепер хочуть покарати Україну за помаранчеву революцію і вживають свою перевагу в постачанні енергоносіїв як політичну зброю. Очевидно, що треба, щоб Україна купувала ґаз і нафту в Росії по ринкових цінах, а не за якимись привілейними знижками. Тільки тоді вона справді зможе бути незалежною. Але цей раптовий скок угору суперечить існуючим контрактам і створює велику політичну напруженість. Територією України ідуть ґазопроводи, які постачають російський ґаз Европі, за це Україна отримує оплату і відгрожується тепер, що піднесе ціни за транзит — але це недобору не покриє. З уваги на міжнародні інтереси ця ґазова проблема привертає увагу цілого світу, а премієр Єхануров погрожує, що справу конфлікту передасть до арбітражного суду в Стокгольмі. Є загроза, що з новим роком жителі України можуть мати великі проблеми з ґазовим опаленням, а новий рік ось уже за кілька днів.

Середа, 28 грудня 2005. Вранці.

Закінчила слухати позичений в місцевій бібліотеці роман (Evelyn Waugh: Brideshead revisited). Нічого не знала про автора (навіть думала раніше, що це — жінка!, мабуть мішала я його з Едіт Вортон!) Спочатку книжка мене мало цікавила, але вирішила дати очам відпочити — отже слухала навіть вдома, не тільки на проходах. Картини життя бритійської аристократії між двома війнами, з несподіваними релігійними (католицькими) обертонами. Закінчивши книгу, поглянула до літературної енциклопедії: автор має славу сатирика — зокрема своїми ранніми романами (Decline and fall, A Handful of Dust etc.) Brideshead належить до його пізніших, серйозних творів. З цієї книги був створений фільм, що в ньому актор Jeremy Irons грав головну ролю. Той же Айронс читає твір на аудіо-касетах.

У вчорашній пошті, в карточці від Лановиків з Тернополя прийшла приємна несподіванка. Зоряна прислала мені фотокопію своєї статті про внутрішний образ емігранта в творчості ОТ, надрукований в польському журналі Fraza, який виходить у Ряшеві. Ще одна позиція до бібліографічного покажчика ОТ! Якби Остап знав про свої посмертні успіхи, та ще й на міжнародному полі! Шукаючи на Google за можливими рецензіями на Literacki Lwów, знайшла одну, що її автором є Tadeusz J. Żółciński. Але мені здається, що ця річ публікована тільки в інтернеті, серед огляду книжок про Львів. Іншого джерела там нема. Отже і не зможу включити це в бібліографію, а шкода!

Субота, 31 грудня 2005. Вранці.

Гряде новий рік і з ним велика ґазова криза в Україні. Нарешті сьогодні знайшла я в "Українській правді" на інтернеті фотокопію договору з Росією в справі достави ґазу. Не розумію, чому у західній пресі досі не було мови про цей контракт. Невже є справді легальні підстави підвищити ціну чотирикратно, не зважаючи на підписаний раніше договір? Такий шантаж може обернутися Росії бумеранґом — як може Европа довіряти такому постачальникові енергії, що раптово може самочинно ламати підписані раніше зобов'язання?

2005 рік, який саме закінчується, був для України знаменним: інавґурація президента Ющенка, його візит до США, промова в Конґресі, а потім — приїзд до Філядельфії по медалю Свободи — це були зворушливі для нас і важливі для України успіхи. Але криза в уряді, звільнення Тимошенко, компроміс з партією Януковича, неуспіхи на полі боротьби з корупцією і посилена дальша русифікація довели до розчарування і стають неабиякою турботою напередодні парламентських виборів у березні. А ще тепер ця криза з російським ґазом, що невідомо чим закінчиться.

Особисто для мене рік був досить успішним. Найважнішою і неповторною подією, очевидно, була наша поїздка до Европи — це залишиться спомином на все життя. Велике щастя, що це нам вдалося без більших комплікацій. Мала я і кілька дрібніших поїздок: до Провіденсу на Великдень, до Торонто — на Різдво і потім вдруге на Стефкову матуру, кілька разів була і в Нью Йорку, літом була пару днів над океаном з Максимом і хлопцями. У вересні була на Зальцбурзькому з'їзді на Союзівці (та ще й власним автом!) Приїздили до мене в гості відзначувати мій 75-літній ювілей Максим з Уляною і хлопцями, і навіть Марко. А крім того ночували в мене на протязі року і Софійка з Титом, і Василь Махно, а в гостині були пару разів нові мої знайомі Сашко і Оксана Ірванці і Ромко Процик. До культурних приємностей минулого року належали мої регулярні відвідини театру з Раном і Марилею. Все це доказ, що я ще не зовсім здивачіла на добровільно вибраній самоті. Але до першорядних культурних розваг моєї самотності належать книги — і читані, і слухані — ніколи в житті, мабуть, я ще так багато не читала, як тепер.

Моя власна бібліографія особливих успіхів не віднотовує — рецензія на франкомовну антологію української літератури (що може стати початком нового проєкту!), вступна стаття до книжки Оксани Пеленської, та англомовна рецензія на переклади з Винниченка — єдине що було надруковане. Вступне слово на авторському вечорі Ірванця — і досі не появилося у "Свободі". Віддана до друку в КІУС ще весною 2004 чергова книга моєї англомовної літературної україніки, нібито вже зредагована, але ще лежить на руках у Сенькуся. Але зате мій рік був під знаком Остапової творчости. Вийшла книжка його оповідань "Крейзі" і більшість року присвятила я підготовці його "Поетичних перекладів" та бібліографічного покажчика. "Поетичні переклади" майже готові — повезу Максимові готову касету і епіграфи грецькою мовою, що створюють певні технічні труднощі і їх ще треба буде додати. На мою радість, Ільницька знайшла мені цілу низку додаткових бібліографічних позицій ОТ з ранніх передвоєнних і воєнних років у Львові, отже бібліографія зможе бути майже вичерпною. "Поетичні переклади", маю надію, зможуть піти до видавництва вже десь за пару місяців. Треба, щоб ця книжка появилася напередодні Остапового 90-річчя — тобто перед 3 травня 2007. А сам бібліографічний покажчик хотіла б доповнити ще може якимись статтями, що — маю надію — появляться з нагоди його 90-ліття, та й з нагоди появи "Поетичних перекладів". В наступному році працюватиму над додатками до бібліографії, літописом життя і творчості ОТ, уривками із спогадів про нього, покожчиком до покажчика ітп.

З власних творчих успіхів можу хіба віднотувати радісні два факти: критичний аналіз моїх перекладів із Силвіі Плат в монографії Лади Коломієць і аналіз інших моїх перекладів в доповіді Юлії Стукало на конференції присвяченій Г. Кочурові у Львові. Одна-єдина рецензія на моє "Вибране" — це рецензія Жили — її за нову критичну думку ніяк не можна вважати, це не більше як рекляма для книжки, повторення того, що він уже написав був раніше. Своєрідним — не літературним, а професійним успіхом — можу вважати увагу до мене керівників Special Interest Section (American Association of Law Libraries) і інтерв'ю зі мною для Oral History Project, що його провела Teresa Stanton.

На протязі року я чимало свого часу віддала для праці у Видавничій Комісії НТШ-А. Але це вже останній рік моєї другої каденції, в травні будуть загальні збори з перевибором управи і я вже заповіла, що не прийму поновної номінації від нового голови — навіть якби така номінація і була комусь побажана. Вірю в потребу демократичних змін в організаціях і в державних структурах. Лариса також не буде вже головою НТШ-А — і хоч вона дуже добрий лідер, що веде організацію демократичним і колегіяльним принципом, без пропагування культу власної особи — (що в усіх трьох аспектах є контрастом до попереднього голови Леоніда Рудницького) — то я думаю, що зміна голови і приплив нових людей до управи — це бажаний і здоровий розвиток і повинен вийти на користь товариству. Щоб тільки не прийшли до влади люди, які справи особисті і партійні ставлять на перший плян, замість того щоб дбати про добро громадське і потреби науки.

До важливих подій минулого року належать також мої господарські проблеми: зрізання столітніх дерев на моєму городі забрало пару місяців праці і вимагатиме певних змін навесну (може треба буде посадити якісь декоративні овочеві деревцятка, щоб цвіли весною і давали естетичну насолоду?)

Найважніше за минулий рік: проблеми із здоров'ям, покищо, під контролею. Успіх европейської подорожі завдячую частинно лікам (на міхур і артрит), що їх приписала Форсія (я в час останньої візити висловила їй окрему за це подяку!) Справи, мабуть, не будуть такими світлими в майбутньому — ось пару днів тому поїхала я на закупи до "Стробріджа". Була в крамниці від 1 години до 4-ої і за цей час мусіла тричі ходити до лазнички! і це при тому, що п'ю досить мало, та й вранці прийняла таблетку дітропану! В такій ситуації навряд чи могла б я, наприклад, вибратись в подорож на Україну. Але не нарікаю. Покищо можу ще ходити на свої двомилеві проходи (з палицею!), елегантних черевиків взути не можу, а навіть мої спортові черевики мушу вряди-годи скинути з правої ноги, бо починає боліти! — але поки я ще можу працювати над своїми проєктами, біля свого комп'ютера і давати собі раду на господарстві — справи не такі погані. Вистачить розглянутись довкола, щоб бути вдячною за власну долю. Ось Наталя Пазуняк перейшла операцію на рака відходової кишки, а ще й вона хвора на серце і на остеопорозу! А навіть Лариса, яка молодша від мене і ще стільки енергії вкладає в працю для НТШ-А, в лютому (на самий день Валентина!) має заплановану операцію на коліно, де їй мають вставити штучну головку, здаєтьса із титанію! Це напевно вимагатиме довшого часу реконвалесценції.

CARPE DIEM — NEC SEMPER ERUNT SATURNALIA!