МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Не маю точних відомостей. Максим, сидячи біля Стефка в лікарні написав пару слів по е-мейл, Уляну я зловила по телефону в Торонто в час, коли вони з Іванком вибиралися летіти на Флориду. Не знаю навіть точно, де вони тепер. Розумію, що їм тепер не до розмов, може і самі не знають ще які прогнози і що далі робити.

Маркові сьогодні 62 роки. Він також мене журить: дуже простуджений вже пару тижнів, але до роботи ходить (навіть в день Нового Року їздив до Центру, мовляв, треба було відкрити Центр якомусь робітникові). Дуже він кашляє і цей хронічний кашель — це не тільки простуда, але може і щось серйозніше. Курить він безперестанку і я боюсь за його легені.

Приготовила я качку — незабаром вставлю її до печі. Харчів в хаті величезна кількість — бо ж готовилися святкувати в колі родини і їжа приготована на сім осіб.

Неділя, 4 січня 2015

Стефкові сьогодні 26 років. Максим сполучив нас телефоном і ми мали змогу почути його голос. Слабий, втомлений, але при повній пам'яті. Турбується тим, що ми не зможемо бути разом на свята. Але свята тут найменше важні: важливо щоб він повернувся до повного здоров'я.

Максим вже кілька разів телефонував. Вони в готелі у Fort Lauderdale всі троє: Максим, Уляна і Іванко. Стефан у лікарні, що називається Broward Health Center. Випадок стався на Ямайці, на летовищі. Стефан пішов до лазнички і там зомлів. Упав, вдарився в голову, є надщерблений череп. Діягноза: cerebral contusions, frontal lobes. Всередині голови мозок ударився об череп. Саме ця рана мусить гоїтися і це забере ще якийс час. Щоб перевезти Стефка з Ямайки на Флориду, треба було наймити літак-амбулянс, який летів низько над землею, бо Стефкові не можна було (і далі ще не вільно) летіти звичайним комерційним літаком.

Крім журби і турбот, мають Максим з Уляною цілу низку клопотів, пов'язаних з тим, що Стеф має тепер медичне страхування в Індіянаполісі (а ще й забув там у себе вдома іншурансову картку!) І не знати, як можна буде налагодити обезпеченеві справи, якщо він поїде до Торонто?

Мала приїхати сьогодні Ніна. Але приїде аж завтра, бо через погану погоду відкликали пором, який перевозить авта з Марта'с Вінярд на материк.

Помер Станіслав Бараньчак, польський поет, який донедавна був професором у Гарвардському університеті і мешкав у Массачузетсі. З ним я мала колись честь і приємність виступати разом на poetry reading AATSEEL. Бараньчак мав всього 68 років, помер від запалення легенів, але він хворів недугою Паркінсона, яка примусила його при кінці 1990-их років податися на пенсію... Бачу, що хвороба Паркінсона досить поширена: хворів на цю недугу і папа Іван Войтила, і Буш старший, колишній президент США.

Понеділок, 5 січня 2015

Вава Бачинська привезла мені зі Львова в дарунку невеличку але дуже культурно видану книжечку: "Як писати історію" старогрецького автора Лукіана. Та ще й з такою дедикацією: " Пані Марті Тарнавській, Амбасадору української літератури у світі. З вдячністю Уляна Головач, 1 грудня 2014 р." Уляна Головач, доцент Католицького університету у Львові, автор вступної статті і наукових коментарів до Лукіана, мене особисто не знає, але високий титул надала мені мабуть на основі мого автобібліо-графічного звіту. Це реванш за подаровану бібліотеці Католицького університету мою Автобібліографію, 1930-2010, яку я передала була до Львова Вавою. Вичитала я в Лукіана цікавинку, яку я своїми словами зреферувала ось так у моїй "Бувальщині":

Старогрецький філософ Діоген жив у бочці. На його місто Коринт сунула велика ворожа армія і занепокоєні коринтяни заметушилися, готуючись до оборони: направляли оборонні мури, громадили каміння, готували зброю. Діоген, побачивши цю метушню, витягнув свою бочку на площу міста і почав котити її з одного кінця на другий і назад. Його запиталися, навіщо він це робить? Діоген відповів: щоб не виглядало, що я нічого не робив у час, коли всі були такі зайняті працею! Прочитавши це, я подумала: оця моя бувальщина, та й моя бібліографічна праця — це так як котити Діогенову бочку.

Середа, 7 січня 2015

Свят-вечір ми провели вчора з Марком, Ніною і Вірою Лащик. Віру я запросила "в останній хвилині", щоб вона не була сама, бо виявилось, що її внуки захворіли на ґрипу, а вона — після інсульту- боїться, щоб не заразитися. Отже вона не поїхала до доньки, де мали всі разом з родиною зустрічати свята. В нас також невесело. Марко також має ґрипу, страшенне кашляє — а він сьогодні єдиний господар, бо я ледве ходжу і не можу ні стола застелити, ні подати до столу загріту страву. А харчів приготовили ми на сім осіб — адже мали святкувати всією родиною. А ще знайомі взялися з нагоди Різдва обдаровувати мене всякими стравами — Надя Петрик та Вакуловські нанесли куті, борщу, ушок, вареників, холодцю, тістечок.

Сьогодні вранці телефонував із Флориди — Стефанко! І це був найкращий з усіх можливих різдвяних подарунків. Максим взяв його на прохід до кав'ярні на відкритому повітрі біля лікарні і звідти до мене задзвонили. Стефан звучав трохи втомлено, але говорив з нами пару мінут, жалів що ми не разом. Планують полетіти до Торонто в п'ятницю. Знаю з електронних листів і телефонів Максима, що Стеф дуже хотів би вернутися вже до Індіянаполісу, але лікарі перестерігають, що він ще деякий час не може бути зовсім сам, а треба йому бути під опікою.

Ніну сьогодні вранці я бачила тільки пару мінут. Вона поїхала до музею.

Субота, 10 січня 2015

Вчора вислала я до Торонто свої різдвяні подарунки (чеки по тисячу дол.) І замість побажань залучила такий злободенний віршик:

Наш Стефан вже бачив світу у мандрах чимало:
його добре пам'ятає український Калуш,
він по горах лазив всюди — в Альпах і в Канаді,
був у німців, у французів, і в грецькій Гелладі.

У родині у Тарнавських придумали лайку:
"Їдь, як хочеш, куди хочеш, — лиш не на Ямайку!

Вчора пізно вночі Максим, Уляна, Іван та Стефан повернулися з Флориди до Торонто. Говорила я сьогодні по телефону з Максимом і Уляною. Мають клопіт, бо Стефан настоює на тому, що йому треба повертатися до Індіянаполісу і до праці. Уляна просила мене, щоб я потелефонувала безпосередньо до Стефанка, щоб вплинути на нього. Я це й зробила. Поговорила з ним про Ямайку і Флориду, про контраст клімату — вчора вони ще були над басейном у Форт Лодердейл, а сьогодні Стефанко вранці вже ходив по молоко до крамниці в температурі мінус 15 Цельзія! Пробувала його переконати, що ліпше послухати ради лікаря і ще трохи дати собі часу на відпочинок, бо занадто швидке повернення до наукової праці може дати небажані наслідки не тільки для здоров'я, але і для самої тої наукової праці. Не думаю, що я його переконала. Сказав: ні лікар, ні батьки не розуміють, що йому треба і можна повернутися до нормальної рутини праці.

Субота, 17 січня 2015

Стефанко таки поїхав — він вже в себе вдома, в Індіанаполісі. Ще відсвяткував з батьками "спізнене Різдво" — прислав мені Максим спільне фото із "свят-вечора", де були з ними ще гості — Жили із сином і Борис Балан, Стефанків хресний батько.

Я чуюся трішки ліпше — зокрема пару ночей вже спала, без таблетки. І у висліді я вже відзискала охоту до праці — щоправда дуже скромної, бо на більше не має в мене енергії. Але почала продовжувати працю над покажчиком до щоденника і дійшовши до січня 1986 я раптом усвідомила собі, що запис про Конґрес ПЕН у Нью Йорку — це "документ доби" і його варто десь надрукувати, щоб не пропав. І ось я підготовила текст — тобто викинула з нього те, що не стосувалося Конґресу ПЕН. Покищо послала Ларисі, щоб порадитися кому це можна вислати. Слово і час, можливо, надрукувало б, навіть з англомовними цитатами. Літературна Україна має найбільший наклад, але текст не зберігається в бібліотеках. Коли я згадала про ці справи Максимові — радив послати до Кур'єра Кривбасу.

Субота, 24 січня 2015

Минулий тиждень я востаннє була двічі на фізичній терапії оплаченій Medicare. Але зробила плани продовжувати руханку в Moss Rehab — один раз в тижні — maintenance program — за доплатою 20 дол. Я вибрала п'ятницю і маю в плані їздити туди за допомогою CCT Connect. Двічі в тиждень їздити з Оксаною було вигідно, але це комплікувало справи — розбивало час на поїздки за харчами, до лабораторії, і на прибирання хати — не кажу вже про те, що не надто економно платити 70 дол. за те, щоб опікунка завезла тебе туди і годину чекала, щоб повернутися додому... Отже тепер матиму тричі в тиждень допомогу Оксани, а п'ятниця буде додатковим для мене днем виходу з хати і попробую бути більш-менш самостійною.

Вчора послала листа до Гусейнова в справі Конґресу ПЕН. Побачу яка буде його реакція.

В Україні конфлікт не тільки не ущухає, але і загострюється. Аеропорт Донецька мусіли наші покинути, а сьогодні сепаратисти (тобто росіяни) почали обстрілювати Маріюполь.

Дзвонив сьогодні Максим з поганою вісткою. Помер Адам, син Романа Пасічника. Він жив самостійно на Флориді, був наркоманом і мабуть помер від надмірної дози наркотиків. Трагедія для родини, болючий удар і для Уляни. Батьки переживали за нього вже віддавна і пробували його рятувати — не вдалося.

П'ятниця 30 січня 2015

Думала сьогодні розпочати maintenance program самостійної терапії-руханки в Moss Rehab, але виявляється, що вони ще не отримали від моєї лікарки (Chahine) потрібного підпису на рекомендації. Маю надію, що до наступної п'ятниці це буде вже полагоджене.

Гусейнов зацікавлений моїм матеріялом про Конґрес ПЕН 1986 року і буде його друкувати. Але я мушу доповнити текст примітками і перекладом англомовних цитат — це я і сама йому запропонувала. Отже тепер над тим і працюю. (Факт що можу працювати бодай годину-дві свідчить про те, що стан мій ненайгірший! Зокрема чуюся ліпше, якщо безсоння дозволить мені перебути нормальну ніч, але це буває нечасто).

Коробкові вдалося роздобути для мене Листи Шевельова до Ізарського — книжка саме прийшла і я з великим зацікавленням її читаю.

В середу мав бути похорон Адама Пасічника в Огайо. Маю надію, що і Максим з Уляною та Іванком і окремо Стефан вже повернулися з похоронів додому. Сьогодні подзвоню, щоб впевнитися.

Вже кілька днів не виходила з хати. На понеділок і вівторок заповідали великий сніг на всьому східному побережжі. В Нью Йорку мер міста навіть наказав замкнути метро! Але тим разом сніговія пощадила і Філаделфію і Нью Йорк, але таки вдарила на Бостон. Оксана перелякалася і не прийшла ні в понеділок, ні у вівторок. Вчора була, чистила хату, отже з дому не виїздили.

П'ятниця, 6 лютого 2015

Вчора канцлер Німеччини Анґеля Меркель, президент Франції Франсуа Олланд та секретар закордонних справ США Джан Керрі зустрічалися в Києві з Порошенком і Яценюком. Меркель і Оланд поїхали сьогодні до Москви. Щоб бува не готувався новий Мюнхен задля порятунку світу від великої війни? І тим разом коштом України? Хай нас Бог боронить від такого компромісу!

Середа, 11 лютого 2015

Олланд, Меркель, Порошенко і Путін зустрічаються сьогодні в Мінську для спроби зупинити війну на Донбасі. А там справжня, кривава війна! За останніх 24 години загинуло 19 українських вояків, поранено 78! Преса пише, що в цьому конфлікті вже загинуло 5400 людей, а понад міліон стало біженцями. Меркель приїздила до США на переговори з Обамою. Европа хотіла б зупинити США у намаганнях постачати Україні оборонну зброю. Обама ще вагається, але законопроєкт для такої допомоги зброєю наш Конґрес уже ухвалив. Чи загроза допомоги зброєю може налякати і зупинити Путіна? Чи американська зброя може допомогти невишколеним українським воїнам перемагати сепаратистів і надісланих із Росії "добровольців"? Чи не попаде ця американська зброя в руки ворогові шляхом злодійства і корупції?

Я поволі викінчую для Кур'єра Кривбасу свій документальний щоденник про Конґрес ПЕН 1986 року. Текст уже відредагований — англомовні цитати в тексті замінила українським перекладом. Більшість приміток також майже готові. Досить велика це праця — і факт, що я змогла її подолати, позитивно свідчить і про мій фізичний стан — рік чи пів року тому я цього зробити не могла б.

Четвер, 19 лютого 2015

Сьогодні вранці померла Леся — ще місяць і була б дожила до 102! Надзвичайну мала опіку на старші роки, мешкала у великому комфорті, життя Мотрі і Андрія крутилося довкола Лесі — створювали їй товариську атмосферу, яку вона любила, а Андрій навіть подбав про рідкісно гарну документацію її останніх літ знаменитими фотографіями, які залишать нащадкам пам'ять про Лесину вишукану елеганцію. Її смерть принесе Мотрі давнозаслужене звільнення — а вона і сама тепер не дуже міцна, і Андрій ледве живе і потребує допомоги й опіки.

Похорони будуть у Філадельфії — але в нас тепер гостра зима, сильні морози і хоч снігу немає так багато як в Бостоні (де впало понад три стопи снігу, що є справжньою загрозою щоденного побуту) — то невідомо ще коли ці похорони зможуть відбутися.

Перемиря в Мінську не приносить справжнього перемиря. Навпаки: Девальцеве мусіла армія України віддати сепаратистам, а сьогодні — подавало радіо — обстрілювали Донецьк. Путін робить все, щоб створити якщо не гарячий, то заморожений конфлікт, який не дозволятиме Україні змагатися за місце в демократичній Европі, боротися з корупцією, будувати нормальне людське життя.

Субота, 28 лютого 2015

Вчора на мості біля Кремля в Москві застрелили одного з лідерів опозиції — Бориса Немцова. Він був один з тих рідкісних лідерів Росії, які осуджували путінську війну в Україні і анексацію Криму. В неділю, тобто завтра, ця опозиційна група мала організувати демонстрацію протесту проти політики Путіна.

Я попробувала втягнути Оксану в працю над моїм архівом. Несподівано для мене, вона виявила навіть охоту і ось уже пару разів ми працювали над упорядковуванням мого листування. Зокрема тоді, коли на дворі сніг або дуже зимно — а це тепер часто трапляється. Це одначе вимагає від мене досить великого зусилля для підготовки цього матеріялу — і от сьогодні я вже дуже втомилася, та й очі мене болять. Але я рада, що з'явилася надія, що я ще за свого життя — при Оксаниній допомозі — зможу упорядкувати це листування.

Лесині похорони почалися вчора в Бостоні церковними відправами і гостиною. А похорон буде у Філадельфії в понеділок, з тризною опісля в Центрі. Марко допоміг замовити справи гостини. Але комплікує справи факт, що завтра в неділю і в день похорону в понеділок заповіджена погана погода — сніг із морозом, а потім льодовий дощ.

Середа, 4 березня 2015

Мала я мати сьогодні візиту в свого кардіолога. Замовила транспорт ССТ. Чекаю. А на дворі зранку дощ, температура 34–36. Марко, чула я ще десь біля 6-ої, розбивав старий лід. Приїхала дівчина із ССТ. А на доріжці від моїх сходів до driveway стоїть пару інчів води і падає далі дощ. Дівчина ССТ пробувала дійти до моєї хати, але поховзнулася, зупинилася та й мені наказала не виходити на доріжку, щоб не впасти, бо, мовляв, слизько... Скінчилося тим, що я мусіла зрезигнувати з поїздки і відкликати візиту в кардіолога!. А завтра має прийти Оксана і ми мали б їхати за харчами до Акме і до аптеки. А на завтра заповідають 4 до 6 інчів снігу і мороз! Зима цього року дуже прикра і комплікує побут. В понеділок похорон Лесі також був під загрозою погоди — я до пізна не була певна чи зможе мене хтось завезти. Мала це зробити Віра Датон, але вона налякалася погоди і відмовилась. Віра Лащик — що має часом аж за багато відваги — також спочатку вагалася. Але вполудне справи трохи поправились і ми з Вірою Лащик поїхали — правда не на цвинтар, але просто до Центру на тризну. Людей зібралося десь понад 30. Приїхали здаля Мотря з Андрієм, Тиміш із жінкою і дітьми, Христина Шиприкевич, о. Налисник — парох Бостону. Решта були місцеві: Віра Датон, Аня Фат, Маруся Чен,Турченюк, кілька жінок з 43 відділу, Андрій Максимович, Леся Мекінтайр, Гевки, Марта Шиприкевич, Зеня Черник, Борис Захарчук, Марко Бандера. Це принаймні ті, що прийшли зі мною привітатися. Для мене найбільшою несподіванкою був Трувор Головінський — йому тепер 17 років, але він — дуже високий і великий вже мужчина. Ніколи б я його вже не пізнала. Промовляли коротко: о. Налисник, Марко, Мотря, Захарчук і я. Мотря, Андрій і Тиміш мали тяжку дорогу з Бостону, ночували дві ночi в мотелі у Willow Grove. Не добре вмирати в лютому — зима дуже все комплікує. Леся — хоч і не була ані громадською діячкою, ані творчою людиною — любила людей і товариство і втішалася загальною симпатією. Мала вона за життя пару багатолюдних бенкетів — тоді як її і Левка прощали з їх виїздом з Філядельфії, згодом в 2003 році, коли їй 43 відділ СУА робив прийняття з нагоди її 90 ліття, а недавно в Бостоні — бенкет з нагоди її столітніх уродин. Похорони також мала аж два — в Бостоні в п'ятницю, і в понеділок — тут, у нас. Я подумала собі: може варто лишити інструкції, щоб моє тіло спалили, щоб упростити справи похорону. Тоді і погода з морозом не загрожує, як у цьому польському анекдоті. Про двох синів, що вертаються з маминої тризни з урною, а під ногами слизько (щось як сьогодні тут у нас): syp matkę pod nogi, bo się wòdka wyleje!

Іванко тепер десь у Ґватемалі, відпочинає в теплому кліматі. Прислав мені листика з фотографією краєвиду і єдиним словом "Цьом!" Мене це глибоко зворушило: як багато теплої радости може принести одне маленьке слово!

Середа, 11 березня 2015

Пару днів тому померла моя кузинка — Марта Канвей. Мала нелегке життя і померла в піклувальному домі, хоч було їй всього 68 років. Мала цукрицю, була на діялізі і ще здається мала якісь психічні проблеми. Була розведена, залишила дорослу дочку Лізу. Мене про її смерть повідомила її сестра Віра Датон, а я в свою чергу потелефонувала до двох інших сестер — Христі Дольницької і Лялі Шпон. Кровне посвоячення моє з ними — точно таке як і Мотрі — Мотрі мама була сестрою моєї мами, а батько Христі, Лялі, Віри і Марти — був мамин брат Юрій. Але тоді, як з Мотрею, її мамою і бабцею Лінкою я все життя мала близькі стосунки, з дівчатами Чайковськими таких близьких взаємин ніколи не було, зустрічалися ми рідко. Всі вони мали нелегке життя: батько Юрій помер в Берліні після операції сліпої кишки в перші роки після війни. Бабці Лінці вдалося спровадити Юркову вдову з маленькими дівчатками до Америки, але їхня мама хворіла психічно і врешті опинилася в піклувальному домі. Віра і Марта вийшли заміж за не-українців — подружжя були невдалі. Христя, найстарша з них, була замужем за Зенком Дольницьким і має заміжну доньку Аню. Після Зенкової смерти Христя ще якийсь час жила з давнім своїм приятелем Роґушем — тепер вона живе з донькою, не може вже ходити, ледве говорить. Ляля із своїм чоловіком Зенком Шпоном живуть тепер на Флориді. Вона має від дитинства цукрицю і хворіла також на нирку — але тепер має нову перещеплену нирку і чується добре, Зенко, одначе, почав хворіти на левкемію. В них дві заміжні дочки.

Прислав мені Максим електронний лінк до збірника "Спадщина", що його видає Інститут літератури НАНУ. В 5 томі, що вийшов 2010 року є листування Шевельова з Костюком — надзвичайно цікавий матеріял! Я просиділа довгий час при комп'ютері, щоб їх прочитати. Я взагалі тепер під знаком листів Шевельова, бо в час безсонних ночей читаю його листи до Ізарського. Листи до Костюка мають більш серйозний тон і вони передусім про справи літератури і УВАНу. Є там цікаві персональні характеристики (напр. розглядаючи кандидатуру в членство УВАН Леоніда Рудницького), є і пару згадок про ОТ (не таких злосливих як в листах до Ізарського). Це листування включає і Костюкові листи до ЮШ — а це допомагає втримувати відповідний балянс діялогу. Листи до Ізарського трохи інші: тут домінує насмішкуватий тон і є чимало даних про зацікавлення ЮШ театром, фільмами, малярством і повно всяких в'їдливих ремарків на адресу активних у діяспорі людей... В ЮШ неабияке почуття іронії і гумору — то ж читаються ті листи із зацікавленням, часом із усмішкою... Але шкода, що не має в книзі і листів Ізарського до Шевельова — а Мальченкові, як знаю із мого власного з ним листування, також притаманний був часто грайливий насмішкуватий тон.

У висліді тих лектур, а також через підготовку матеріялів до мого архіву (при допомозі Оксани) дуже докучають мені очі. Мабуть повертається хронічний блеферайтіс. Не знаю, чи замовити собі додаткову візиту в офталмолога?

Четвер, 12 березня 2015

Максим переслав мені електронний запис двох своїх виступів у Львові — лекції про Нечуя і цікавого біографічного інтерв'ю. Ще мушу його запитатися, хто є ті голоси, що провадили ці виступи і брали участь у дискусії. Надзвичайно цікавий матеріял — треба буде мені прослухати ці речі вдруге.

Лекція про Нечуя — на катедрі порівняльної літератури під проводом Миколи Ільницького. Інтерв'ю — в семінарі інтелектуальних біографій, що ними проводять Богдан Неборак і Данило Ільницький (внук Миколи).

П'ятниця, 20 березня 2015

Перший день весни. Але це тільки на календарі. Вчора був гарний сонячний день, ми з Оксаною їздили по харчі до Белс-маркету, потім в час коли вона господарила в кухні, я пару разів пройшлася з вокером по своїй вулиці і це був єдиний мій вихід з дому за цілий тиждень. Сьогодні, як в кожну п'ятницю, я мала за планом їхати на фізичну терапію до Мосс-рігеб. Замовила собі наперед транспорт ССТ, просила Марка виставити вранці мій візок на двір, перед сходи. А вранці прокинулася — дахи білі від снігу! Спершу думала, що може трохи тільки притрусить, але біля 11-ої години побачила, що сніговія таки не припиняється і відмовила свій ССТ, не поїхала, а мій візок стоїть і мокне на дворі, чекаючи коли Марко повернеться з роботи. Снігу нападало мабуть із 5–6 інчів і далі падає, хоч уже доходить 6 год. вечора. Очі мені далі дошкуляють, але примушую себе трохи працювати і над покажчиком до щоденника і над архівом. З архівом помітний поступ — я переглядаю листи, дещо викидаю, інші сегреґую, а Оксана вкладає їх у папки. Робота з покажчиком для щоденника ще приємніша, бо вимагає від мене перечитування кожної сторінки — а там віддзеркалене моє дуже активне і цікаве життя 1986 року. Приємно мені усвідомити собі, що це життя не пропало безслідно, що залишився не тільки тьм'яний спогад у старечій пам'яті, але і досить точний запис по свіжих слідах пережитого.

Вівторок 24 березня 2015.

Оксана хвора, лежить із ґрипою. Вчора не приходила, і сьогодні телефонувала своїм захриплим голосом. Пляни на вчора були — робота з архівом, а сьогодні ми мали їхати до лабораторії і до фризієра. Нема ради — доведеться відкласти на другий тиждень. Шкода, що я приречена на домашній арешт, востаннє була поза хатою в четвер, коли їздила з Оксаною на закупівлю харчів до Белс-маркету.

Мала я передучора прикру несподіванку: готуючи папери для мого податкового аґента, я запримітила, що в папці залишені купони на квартальний податок 2014 року — доказ, що я прогавила і не заплатила три квартальні рати податку за минулий рік. Таке ще мені не траплялося! Це значить, що тепер доведеться заплатити більшу суму нараз, а може і парусот долярів кари! Гроші я на чековому рахунку маю, це не буде проблемою, але мене зажурила моя — така нетипова для мене — неуважливість для ділових справ! Треба буде позначити на календарі, щоб це не повторилося і в біжучому році!

Талефонував пару днів тому Іванко — з Нікараґуи! Йому там дуже подобається — тепло і дешево, каже, що і на другий рік хоче туди поїхати і думає вчитися еспанської мови. А Стефан вже пару разів телефонував і заповів, що приїде відвідати мене 1 травня.

Віра Лащик повертається до роботи в цей четвер. Має трохи трему: як даватиме собі раду після довгої відпустки та інсульту. Але на емеритуру іти вона ще не хоче.

Середа, 1 квітня 2015

Алпразолам помагає на сон, але я не хочу брати його день-у-день. І у висліді часто в мене буває безсоння. От так і вчора. Поклалася до ліжка перед 10-ою, згасила світло і радіо і... пролежала так кілька годин. Десь перед другою вже мені це набридло і я засвітипа світло і почала переглядати наново книгу, яку тількищо закінчила читати: Листи Юрія Шевельова до Олекси Ізарського (білий крук: книжка видана в Полтаві 2014 року тиражем 300 примірників). Хочу зробити з неї деякі виписки, поки поставлю книжку на полицю або комусь позичу. Зокрема цікаві і дотепні, хоч звичайно досить злосливі, ЮШ характеристики різних людей:
"Гірнякову книжку не преміювали головне через паскудні перекручення історично-культурних фактів. Відповідає за це, звісно, не Гірняк, а Бойчук, бо той старий і не тямить, та, зрештою й ніколи не був дуже культурною людиною. Він був геніяльний, коли його муштрував на певну ролю Курбас, але майже ніщо, коли грав під іншими режисерами або сам був режисером" [с. 169]
"Бойчука я знаю добре, він поганий поет, але загалом добряча людина, хоч і не дуже високої стелі (але бувають нижчі, куди нижчі) і роботяга" [с. 167]
"У Винниченковому щоденнику нема ні епохи, ні людей, ні навіть його самого, як він був, а яким він хоче, щоб його бачили. Якщо хто цінував його, тепер перестане. Може добре, що видали, але чи варт видавати таку книговину, щоб показати що король голий?" [с. 131]
"Фізера книжка про Потебню — як Фізер завжди. Великих слів велика сила, та всі дуже вчені, як той семінарист, що додавав -ус до всіх слів, поки коцюба не стукнула його по лобі. Тільки у випадку Фізера коцюби ще не було" [с. 240].
"Учора преміювали Барку. І я гавкав, і Рубчак, і все було добре, аж поки Барка не закатав проповідь про спасенність віри в Бога і ні слова про літературу і тривало це понад годину. Навіть у церкві ніхто б не витримав." [с. 131] Про Барки твір Комедію: "Там є місця без перебільшення дантівської сили. Але є страшні провали і порожнечі, непотрібний автобіографізм. А в цілому вражає комбінація проповіді з неліричністю й селянською бройгелівською конкретністю деталів." [с. 132]
Юрій Луцький: "Він, звісно, за все життя одного оригінального рядка не написав, але людина порядна." [с. 179]
"Плющ несамовито розумний, голова працює, як комп'ютер, і краще, і порядно божевільний. Коли його ТАМ тримали в жовтому домі, то не без підстав. Але творчо божевільний."[с. 178]
Жулинський: "справив враження людини білодідівського вишколу, але з почуттям гумору й самокритики." [с. 231]
"А хочете про Журбу написати? Радо візьму. Хоч була відьма справжня, я її на мітлі навіть бачив. Та ще й з вампірними нахилами." [с. 119]
"Про Ліну Костенко треба було б писати цілий том. А в житті вона нестерпна, словами одного знайомого 'вредна баба'. Не терпить півправд, куртуазних реверансів і робить життя ближніх нестерпним. Мабуть, її свого часу не заарештували, бо НКВД її боялося. І я боюся. Краще бути оподалік." [с. 250–251].
"У Гончара я був... Він дуже милий, дуже людяний, але мусить виступати як трибун, а це зовсім не його амплуа. Подарував мені свій роман Циклон ... але сам роман.... Тут і там добрий абзац, а поза тим промови картонні, герої бляшані, а все в цілому соцреалізм.... Треба бути такими ідіотами як Леонід Рудницький, щоб подавати його на Нобеля" [с. 264].
"Дика ідея створити тут погану копію радянської спілки письменників знайшла родючий ґрунт у нашій примітивності, а тепер завершилася обранням на царство Остапа Тарнавського. Боже, Боже! [с. 208] Про Сучасність: "я їм зробив сцену за друкування речей, ну, скажім, невисокого рівня, й загрозив, що вийду з тієї редакційної ради. Верхів'я — вміщення статті Ост. Тарнавського про Зейферта, яка вся звідкись переписана, а переклади його з чеської мови, про яку він поняття не має. І так 'міленці' ходять уночі (міленці — закохані) стали в нього"мої миленькі" [с. 162].
"Ніде я не бачив такої примітивної публіки, як чухраїнці в Торонті." [с. 139]
ЮШ позитивної думки про "кілька зосім непоганих прозаїків" в Україні, таких як Юрій Шербак, Валерій Шевчук, В. Дрозд. [с. 174] А про Оксану Забужко каже, що вона "женщина вумна, хоч на сто відсотків, як тепер пишуть, 'заблуккла'" [с. 313].
Дві фрази, що запам'яталися: "Дієслово мовчати відміняється так: я мовчу, ти мовчиш і так далі." [с. 259].
Незнайома мені досі цитата з Рільке:
Wie klein es ist, womit wir ringen,
was ringt mit uns, wie ist es gross. [c. 103]
В книзі приміток нема, але є вступна стаття упорядника Миколи Степаненка та покажчик імен. В цьому покажчику, одначе, я знайшла одну велику помилку. Звернула увагу на значну кількість посилань на Марту Богачевську-Хом'як і здивувалася: невже вона справді мала багато контактів із ЮШ? Перевірила всі посилання і переконалася, що вони стосуються.... Марти Скорупської! Моє ім'я в книзі не згадується, але на с. 115 є така фраза: "...тепер, коли чую, Вас призвели в другого Марселя..." Це в листі з 10 березня 1979. А в Canadian Slavonic Papers в грудні 1978 року була надрукована моя англомовна рецензія на Ізарського Полтаву, де я згадую приклад Марселя Пруста. Я майже певна, що Ізарський мусів похвалитися ЮШ з цього приводу і може послав йому фотокопію рецензії.

Понеділок, 6 квітня 2015

Чудо-чудес: вчора зателефонував до мене — мій брат Андрій! Це вперше за останніх 20 років! Тримав мене на телефоні півтора години. Це не була розмова — це був монолог. Трохи на початку про Марійку, про її медичні проблеми, але більше — про німців, поляків і жидів, другу світову війну, німців в нашій родині, і тп. Сказав, що слухав київське радіо і був здивований, що ніде не чув "Христос Воскрес". Ну, тут я вставила свої два слова — кажу, бо Великдень в Україні буде 12 квітня. Не знав. Щойно під кінець розмови запитався про те, як я маюся. Та й інформації про Марійку мені не зовсім ясні, бо він говорить досить хаотично. Вона тепер, як я зрозуміла, в якомусь nursing home Geisinger і він давно її не бачив. Але має приїхати на якусь хірургічну процедуру до шпиталя, що є у віддалі пів години від нього. Вона мала якусь обструкцію кишок чи шлунка, робили операцію, носить тепер мішок на colonoscopy, aле можливо, що це тимчасове. Соня і Крис приїздили з Аляски і "дуже йому допомогли". Про це я знаю, бо Соня була в контакті і давала знати про маму. Марійка має незаміжну сестру, яка живе у Філядельфії у власній хаті. На моє питання, як живе і чи хтось приходить йому допомагати, сказав, що дає собі раду сам.

Середа, 15 квітня 2015

Максим і Уляна справили мені справжнє свято! Це мені рекомпензата за два минулі Різдва і Великодні! Приїхали вони з Торонто автом в середу 8 квітня, а від'їхали вчора. Минулої середи прибули точно на 6-у годину вечора, якраз на вечерю. При помочі Оксани я напередедні накрила стіл, почистила шпарагівку, зварила картоплю, замаринувала куплене ще на Різдво дороге високого квалітету м'ясо (узгіднивши наперед з Уляною, що вона не протестуватиме з уваги на піст!) І ось в середу я тільки мусіла вставити м'ясо до печі і нарізати свіжої городини на салат. Вечеря була знаменита, я ще й запросила Віру, а Марко також тим разом прийшов на час — отже була гостина! В четвер Максим возив мене до офталмолога Массаро (яка приписала мені антибіотичну масть і краплі до очей, що їх Максим відібрав в аптеці) — а на вечерю ми втрьох поїхали до CinCin (де, як звичайно, було дуже смачно). В п'ятницю ми планували подорож до Баунд Бруку, але був заповіджений дощ і ми змінили плани — поїхали до Home Depot, купили квіти до городу і на цвинтар і крісла на дек, а вечерю — тим разом таки згідно з постом — запланований мною, але прижарений і поданий вже Уляною — салмон. В суботу ми продовжували харчуватися-постити вдома, а увечорі поїхали до міста на концерт Філадельфійського оркестру до Кіммель центру. Уляні вдалося докупити ще й четвертий квиток для Марка — отже ми були на концерті всі четверо. Концерт включав музику Моцарта (Symphony in D major) і Бетговена (Overture, The consecration of the House & Symphony no.4 in B-flat major) та й на додаток Штаміца — композитора, про якого я ніколи не чула. (Carl Stamitz, Viola Concerto in D major, соліст, уродженець Кореї, а тепер член Філадельфійського оркестру — Choong-Jin Chang). Але Stamitz звучить майже як Моцарт — це такий Kleinmeister, автор понад 50 симфоній, що його затьмили геніяльні його сучасники Моцарт і Бетговен. Музика була немов спеціяльно дібрана для мене, а місця мали ми в одному з перших рядів, недалеко від диригента, бо це були окремі крісла призначені для калік, де можна було заїхати візочком або вокером (Ці квитки мусіли коштувати дуже дорого, але Уляна не хотіла признатися і відмовилася від мого бажання повернути кошти!) Диригував оркестром гість з Каліфорнії, середнього віку але по молодечому стрункий та енергійний, Paul Goodwin — дуже драматично, експресивно, мало не падав із платформи. Єдиний клопіт пов'язаний із концертом — це було паркування. Виїхати із паркувального дому в центрі міста в той час було нелегко і треба було довго чекати: концерт закінчився вже десь після 10-ої, але додому приїхали ми після 11-ої години. Я собі жартувала, що мовляв, Уляну можна підвезти прямо на великодню утреню — бо вона починалася вже десь після 6-ої. Уляна справді пішла вранці на утреню, а мене завіз Максим десь біля 9-ої. Ходили ми до православної церкви св. Володимира на 5-тій вулиці — можна туди дійти і пішки. А там є і рампа для калік, так що я могла навіть увійти до церкви. Погода була прекрасна — після відправ, святили паски на травнику біля церкви. Була повна церква людей і то майже виключно молодих і середнього віку. Було і кілька знайомих: Вакуловські, Марта Шиприкевич, Заїка, Віра Лащик. Віра була запрошена до нас (бо в сестри вона відсвяткувала вже минулого тижня) — я була рада, що — завдяки Уляні — я могла запросити і Віру (досі я роками Великдень зустрічала у неї). Святочний стіл, новопосаджені перед хатою квіти і музика Генделя Месії надавали святочного настрою, що його в моїй хаті давно вже не було. В понеділок поїхала я з Максимом і Уляною до Баунд Бруку — приємно було відвідати могили, посидіти біля пам'ятників Остапа і Пасічників, перейтися з вокером по цьому привітному цвинтарі-парку — бо весняна погода була вимріяна — не за тепло, як часом буває на Проводи, але сонячно і свіжо.

П'ятниця, 17 квітня 2015

Максим вчора отримав сигнальний примірник своєї монографії про Нечуя. Великий успіх! Наслідок багатолітньої праці. Маю надію, що видавництво Торонтонського університету подбає і про гідну презентацію свого видання. Ще треба буде подбати про україномовне видання — заходи в цій справі Максим поробив уже, будучи в науковій відпустці в Україні.

Іванко повернувся вже із своєї кількатижневої поїздки по середущій Америці — був у кількох країнах — Ґватемаля, Нікараґуа, Коста Ріка. Дуже задоволений: планує знову туди поїхати і хоче вчитися еспанської мови.

Вчора Оксана возила мене на візиту до Віджілянте. Пейсмейкер працює, батереї ще сильні, а це вже п'ятий рік відколи його мені заінсталювали. Але цей знаменитий апаратик виявив, що в лютому були в мене фібріляції — невже я справді їх навіть не запримітила?

Сьогодні — як кожної п'ятниці — я мала їхати на фізичну терапію до Moss Rehab. CCT-Connect приїхав на час, але виникло якесь непорозуміння: водієві дали якусь іншу адресу і коли я запримітила, що вона їде в протилежному напрямі, і звернула їй на це увагу, вона порозумілася з централею і, згідно з їхньою директивою, підібравши подорозі ще інших пасажирів, завезла мене назад до дому!! Навіть моїх чотирьох доларів мені не повернула! Очевидно довелося відкликати не тільки сесію терапії, але і замовлену вже і поворотню подорож ССТ. Ще мені таке не траплялося! Я, очевидно, зареєструвала в ССТ свій протест, але день терапії мені пропав!

Середа, 22 квітня 2015

Вчора була в мене Оксана: попрала білля, попідливала квіти, зварила мені картоплю, гречану кашу і зрази в сосі, а потім ще з годину попрацювала — разом зі мною — із моїм архівом. Пропонувала мені вийти з хати — "погуляти" — але я на це вчора не мала сили. Може теж і тому, що в понеділок мала візиту у Форсії, де помітили в мене низький тиск крови, дали мені щеплення проти пневмонії, взяли кров до лабораторії — може все це (плюс транспорт ССТ?) мене додатково втомило? І взагалі почувалася мінорно — подумала собі, що єдиний мій людський контакт — це Оксана. Віра повернулася до праці і не телефонує, Аня померла і нема навіть з ким поділитися вістками про наших спільних товаришів (напр. побачила я в Свободі посмертне оголошення про Ірену Гомотюк-Зєлик). Одне слово, як сказав колись мені Кедрин, "довкола лишається пустка". А що я вдома цілими днями сама і немов під арештом, бо ж не можу без помочі вийти з хати, то в такій ситуації і до поважної депресії недалеко. Вирішила я з тим боротися. І от сьогодні попробувала потелефонувати до кількох осіб. Говорила з Любою Пендзей, потім з Лідою Палій, а згодом на мій телефон пару годин пізніше відповіли Дмитро і Стаха Штогрини. З ними я довго-довго говорила — зокрема нав'язала я до факту, що працюючи над покажчиком до свого щоденника, натрапила на дуже докладний звіт про конференцію в Урбані 1987 року, отже ми мали що згадати. Дмитрові вже 93 роки і має проблеми із серцем, Стаха має два штучні клуби, при чому одна з цих операцій не була успішна і залишила наслідки і біль. Але з розмови бачу, що вони ще досить обоє енергійні, а Дмитро навіть підготовляє до друку великий збірник матеріялів про життя в ді-пі таборі в Ауґсбурґу.

Середа, 29 квітня 2015

Україна вже не є на перших сторінках газет — бо тепер преса концентрується на таких подіях, як землетрус у Непалі (7.8 на шкалі Ріхтера), що забрав життя 5,000 людей (а може виявиться й більше!) та на драматичних подіях пов'язаних із міґрацією з Африки до Італії, де сотні людей тонуть у середземному морі на переладованих кораблях, створюючи велику моральну дилему для Европейського Союзу: адже рятуючи цих людей на морі та надаючи їм притулок в Европі, стимулюється ще більшу міґрацію.

Всетаки, війна в Україні не вщухає, а керівники Донбасу впроваджують свої закони, підмальовують історію під свій смак, заперечуючи антиукраїнську спрямованість великого голоду, вихвалюють політику Путіна, будують поступово Новоросію.

Померла жінка Славка Заліпського, Надя. Вони — сусіди з Вірою Лащик і Рудницькими, але жили дуже відокремлено. Не відомо точно, але здається, щo смерть не була несподіваною, що вона хворіла. Я Заліпську зустрічала лише пару разів в Рудницьких. З ним мала більше контакту — бо він був членом Регіонального Комітету ЕУД і був довгий час головою осередка праці НТШ-А. Завтра буде похорон.

А до мене в п'ятницю прилетить на вікенд Стефко — рада буду його бачити!

Субота, 9 травня 2015

В Москві сьогодні святкують 70-ліття перемоги в Другій Світовій Війні. Путін зорганізував великий парад і запросив лідерів багатьох країн, зокрема ж колишніх аліянтів. Проте не тільки західні демократії, але і чимало інших провідників Европи, відмовилися від поїздки до Москви, з уваги на російську інвазію України. Серед тих, хто не поїхав до Москви є навіть президент Білорусі Лукашенко.

Стеф прилетів в п'ятницю ввечері, 1-ого травня, а в неділю вже від'їхав. Виглядає він дуже добре, каже, що чується здоровим, що лікарі не знайшли причини його зомління на Ямайці. Недавно мав успішне потвердження його кандидатури на Ph.D. і апробату його тези, над якою працюватиме наступні три роки. ( Я зрозуміла, що він досліджуватиме ґенетичну предиспозицію до рака в лоні матері в час вагітности — а досліди його, очевидно, будуть на мишах). В п'ятницю гостила я свого внука по традиції — качкою — Марко приготував рис і салат і подав до столу. В суботу я із Стефком ходила в кіно (на фільм "Жінка в золоті", про справу повернення власникам пограбованого портрету роботи Клімта) і до ресторану на обід — при чому Стеф відкрив мені — досі незнайомий маленький добрий ресторанчик Leila's Bistro, в Дженкінтавні, недалеко від кінотеатру.

Я тепер трохи ліпше сплю, але всежтаки трапляються і безсонні ночі. І от це дало мені змогу прочитати цікаву книжку, яку позичила мені Віра. Автор: Олександр Балабко. Заголовок: З Ніцци до Мужена: від Башкирцевої до Винниченка. Вид-во Факт в Києві, рік видання — 2007. Це дуже цікавий, насичений спостереженнями, фактами і посиланнями на інші джерела травелог-репортаж про французьку Рівієру, де жили колись Марія Башкірцева і Володимир Винниченко. Навіть я, що писала про Башкірцеву і Винниченка, читала щоденники обох і матеріяли про них, довідалася і дещо нове мені і незнайоме. Наприклад: не знала я, що москалі встигли вже видати російський переклад книги Колет Косньє (Марія Башкирцева: Портрет без ретуші, Москва 2004), а про Винниченка знайшла я таку цікаву і сензаційну новинку: переписую дослівно із сторінок 133–134: "У книжці Володимира Панченка "Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості" (Київ: Твім Інтер, 2004) подано запис розмови з маляркою Іванною Винників: "І ще вам скажу дивне. Коли я знайшла архів, упорядкувала його, то знайшла багато фотографій: вони, Винниченки, були також нудистами. Був якось у мене професор Кубійович (я мала ті скрині вже висилати до Сполучених Штатів), кажу йому: "Слухайте, що то робити з тими фотографіями? Як дістанеться в руки людей, то будуть насміхатися". А Кубійович казав: "Вийдемо і спалімо це." Тому всі фотографії ми попалили, думаючи, що то їхня особиста справа."

Цікаво, чи знав про це Григорій Олександрович Костюк? Книжка Олександра Балабко непотрібно "поширена" його спробою п'єси "Сон Марії Башкирцевої" та й має значну кількість друкарських помилок, зокрема в чужомовних назвах і фразах.

Неділя, 17 травня 2015

Мала я несподівану гостю: Софійка Геврик мала сьогодні у Філадельфії збори округи СУА, а що я вже раніше сказала була їй, що вона при потребі може завжди скористати з нічлігу в моїй хаті, то вона вчора приїхала,переночувала в нас, а вранці поїхала до Центру на збори союзянок. Вчора увечері ми з нею поїхали на вечерю до CinCin — де було як звичайно смачно, але нажаль дуже багатолюдно і гамірно. З Софійкою завжди цікаво і приємно поговорити — в неї щире зацікавлення українськими справами, зокрема справами мистецтва і культури. Привезла мені в дарунку музейний каталог сценаристів українського аванґарду — товсту двомовну книгу з кольоровими репродукціями творів Вадима Мелера, Анатоля Петрицького, Олександра Хвостенко-Хвостова, Василя Кричевського, Олександри Екстер і інших, а до того ще й слоїк гантерського гречаного меду. [Інсценізація українського авангарду 1910–1920 років — Staging the UkrainianAvant-garde of the 1910s and 1920s, Мирослава Мудрак, Тетяна Руденко, запрошені куратори. У співпраці з Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України у Києві, Український музей, Нью Йорк [© 2015, 276 с. великого формату].

А цими днями я отримала також цілий великодній кошик подарунків — овочі, мед, квітку — від Євдокії Трипупенко. Разом з книжкою спогадів її батька Павла Пришиби. Вона в такий спосіб хотіла мені подякувати за те, що я порадила їй в справі цих спогадів пов'язатися з літераторами Чернігова і подала їй адресу журналу Літературний Чернігів і прізвище його редактора. Я їй сказала: Вони напевно зацікавляться земляком з Америки і спогадами про його життя, де віддзеркалені і голодомор, і радянське переслідування і війна, і життя в Америці — а Ви — заплативши за видання — будете мати задоволення, що не тільки увічнили пам'ять свого батька, але і дали змогу заробити чесною працею кільком його землякам в Україні. Трипупенко мене послухала і ці її заходи увінчалися неабияким успіхом — вона вже і їздила до Чернігова, познайомилась особисто з людьми там на місці, зокрема з письменником Михасем Ткачем, і ось вже готова і книжка — досить товстий том на 479 сторінок, п. н. Моє життя: Спогади. [ Чернігів, Десна Поліграф, 2014]. Цікаво, що Павло Пришиба — чоловік без вищої освіти, що працював в Америці робітником, а то й часто був безробітним — залишив не тільки ці спогади, але і багато зошитів щоденника. Каже дочка Евдокія: родині це не завжди подобалося: батько замість братися до якоїсь конкретної роботи, сідав робити записки. Автор має спостережливе око і відзеркалює життя точними деталями побуту. А ще він і український патріот!

Четвер, 4 червня 2015

На Донбасі ситуація загострюється — виглядає, що сепаратисти почали весняну офензиву? Україна знову серед головних вістей.

Я мала несподіваний вихід в кіно у неділю (на фільм Far from madding crowd за романом Thomas-а Hardy) — Віра мене намовила і повезла мене разом з моїм вокером! А в понеділок приходили до мене Наталка Коропецька і Іра Курилець (працівники Центрової Бібліотеки), бо хотіли поради як розв'язувати деякі проблеми бібліотечної класифікації. Отже я мала більше рухливий тиждень, як звичайно. Сьогодні їздила з Оксаною до педіятра, до аптеки і до лабораторії на пробу крови (яка тим разом вказала на певну поправу, отже наступна проба буде аж за місяць). А попередній робочий день Оксани був посвячений головно праці з моїм архівом. Є вже чималий поступ. Це і мене примушує до підготовчої праці і дає деякі несподівані дивіденди: от напр. переглядаючи листи від Hilary Hopkins, я довідалася, що Марія Галун Блак хворіла на хворобу Паркінсона (на це я свого часу не звернула була уваги), або факт, що Тамара Гундорова була колись гостем у моїй хаті — про це я зовсім забула.

В суботу, тобто післязавтра, буде у Філадельфії відзначення 80-ліття Лариси Онишкевич. Це влаштовує філадельфійський осередок НТШ-А, УВАН і чомусь також Св. Софія — але відбудеться це не на УКУ (там, кажуть, тепер ремонт), а в УОКЦентрі. Лужницький обіцяв мене туди завезти.

Серед нових аудіокниг, що їх я останнім часом слухала, була також Virginia Woolf / автор: Nigel Nicolson. І хто б то подумав: навіть я, що вже читала кілька біографій ВВ, її листи і щоденники, а також споріднені твори Віки Саквіл Вест і Гаролда Нікольсона, з приємністю прослухала це нове видання і навіть довідалась дещо нове! Помер у Франції Леонід Плющ — він теж репрезентований і в моєму архіві, і в моєму щоденнику.

Середа 10 червня 2015

На ювілеї Лариси Онишкевич було біля 50 людей. З позамісцевих були Онишкевичі (батько і син), Ларисина кузинка з чоловіком, Мирослава Знаєнко. Програмою вів Олександр Лужницький. Показували фільм Лопуха про НТШ-А Ларисиної каденції, читали привіти (зокрема подобався мені привіт від Павла Гриценка з Києва), виступали Рудницький, Кіпа, Марта Перейма про працю ЛО в Пласті, Наталя Пазуняк, я, Знаєнко і Праско, що читали уривок з драматичної поеми Віри Вовк "Спілкування з опалевим метеликом" і сама Лариса, яка давала інтерпретацію цього твору, як нібито зразок свого критичного методу. Нажаль, не приїхала Тамара Скрипка, що мала читати головну доповідь про працю ЛО в НТШ-А — Скрипка хвора і лікується в Україні. Був надзвичайно багатий і смачний буфет (тим разом професійно підготовлений, тобто замовлений десь в ресторані).

Я підготувала собі коротке слово: пожартувала з Ларисиної практики підписувати себе складним і подвійним прізвищем (Лариса Марія Любов Залеська Онишкевич), звернула увагу на п'ять категорій її активности — як 1/ літературознавця, 2/ літературного критика, 3/ організатора наукового життя — круглих столів, перекладацьких майстерень, антологій, 4/ провідника пластової організації, 5/ керівника НТШ-А. А на кінець додала заяву про те, що Лариса в час її подвійної каденції на пості голови НТШ-А, коли я мала честь працювати в її команді, була лідером демократичного стилю, який цінив обмін думок і дискусію і цим заохочував колег і співробітників до громадської праці.

Негативами програми, на мою думку, був брак коментаря до фільму про НТШ-А, брак головної доповідачки, та й сама Ларисина ідея включити твір Віри Вовк і свою його інтерпретацію. Ліпше було б якби вона сказала була пару слів про себе. Інтерпретація досить складного літературного твору могла б бути добра для університетської лекції, але не на такому публічному вечорі. Та й дивувала мене відсутність на цьому ювілеї Лопуха, Махна, Поповича. Але чую, що ювілейні святкування мають бути повторені у Вашинґтоні.

Неділя, 14 червня 2015

Потелефонувала вчора до Лариси, щоб довідатись як пройшов її вечір у Вашинґтоні. Сказала, що було біля 40 людей, імпреза відбувалася у приміщеннях амбасади, провадила нею голова осередку НТШ-А у Вашинґтоні, були присутні Махно (який робив доповідь) і Лопух, сама Лариса інтерпретувала якийсь твір Тадея Карабовіча.

Лариса, як була тут, привезла мені (позичила) книжку спогадів Радека Сікорського і я саме її тепер читаю (Full Circle). Але в пресі маємо сензацію: Сікорський і ще якісь польські міністри мусіли зрезигнувати, після того як виявилося, що вони в приватних розмовах у ресторані дуже негативно висловлювалися про лідера Великобританії Камерона, та ще й вживаючи при тому нецензурну лексику. Розмову їх підслухати, зарекордували і розповсюдили на інтернеті. Шкода, бо в особі Сікорського мала Україна прихильного політика.

Просила я Альберта Кіпу, щоб купив мені в Українському Музею в НЙ книгу-альбом ювілейної Шевченківської виставки. Це надзвичайне видання — справді можемо всі бути горді за нього. Taras Shevchenko: Poet, Artist, Icon, 1814–1861, видання двомовне, люксусове, включає репродукції оригінальних картин Шевченка і дуже точну і цікаво написану біографічну розвідку Грабовича. Довідалася я і деякі невідомі мені досі подробиці, напр. що Шевченко, будучи з Енґельгардтом у Вільні, був свідком підтримки польським населенням повстання проти імперії, або факт, що Шіряєв у Санкт Петербурзі був не просто кімнатний маляр, а відомий цеховий майстер і Шевченко вчився в нього декоративного розпису і він не був одиноким кріпаком, який вчився і працював у цій артілі. Ця Шіряєва артіль розписувала стелі театрів у Ст. Петербурзі, а Шевченко в тому часі вже рисував картини на мітологічні теми та й намалював портрет свого пана Енґельгардта.

Четвер, 18 червня 2015

Сьогодні має приїхати Іванко. Але він дзвонив з Торонто десь біля 11-ої години, щоб повідомити, що він напевно приїде пізно, щоб на нього не чекати з вечерою. Ну, в мене саме була Оксана (прибирала хату) і я просила її, щоб накрила стіл і вставила до печі замариновану два дні тому качку і печеню. Торонтонські гості в мене звичайно прибувають десь на 6–7, але сьогоднішню вечерю може доведеться їсти завтра.

Понеділок, 22 червня 2015

Іванко приїхав в четвер 18-ого, а сьогодні вранці від'їхав. Тепер доходить година 9-а вечора — маю надію, що він уже в Торонто, бо виїхав точно о 10-ій. (Не хочу перша дзвонити, бо якщо його ще нема вдома, не хочу додавати їм зайвих турбот).

Візита його була, як завжди, приємна і корисна. В п'ятницю возив мене на терапію до Мосс Регаб, в суботу помагав Маркові в праці на городі, в неділю їздили ми вдвох на вечерю до Леіла'с Бістро (запрошували й Марка, але він не хотів їхати).

Качка (в четвер) йому дуже смакувала — двічі ходив по "репетку", та й мені подав усе до столу, а в ресторані їли ми смачні ескарґо, гусячу печінку, баранину і рибу — все це надзвичайно смачно приправлене. Ресторан цей — що йоговперше відкрив Стеф — справді дуже добрий, хоч і дорогий. А головне, що він тут недалеко, в Дженкінтавні, 15 хвилин їзди автом. Правда, не приймають кредитних карток, отже треба платити готівкою, та й вино треба принести собі з дому.

Візити моїх внуків приносять мені велику дозу родинного тепла — хлопці сердечні, зацікавлені, дружні — це не якась шаблонова чемність. І цей заряд сердечности — таке рідкісне явище в моєму теперішньому осамітненню — мусить вистачити мені на довший час.

Середа, 24 червня 2015

Померла Галя Головчак — сьогодні її похорон. Не були ми надто близькі, але зналися від часів зальцбурзької гімназії, гімназійних з'їздів, Чортополохів. Сьогодні похорон, але навіть якби я хотіла на нього піти — не можу. По перше: мусів би мене хтось завезти разом із моїм вокером. По друге — в церкві царя Христа немає доступу для калік — треба виходити по високих сходах.

Лариса Онишкевич, як була тут у Ф. на своїм ювілею, привезла мені (позичила) книжку Радека Сікорського Full Circle: A Homecoming to Free Poland [©1997]. Radek (Radosław) Sikorski — один із тих польських політиків, які прихильні до України, а ще він жонатий з Anne Applebaum — все це робить його особливо цікавим для українців. Книжка є своєрідним мемуаром, але виходить далеко поза межі особистих спогадів. Радек і його батьки у 1989 році купують стару занедбану садибу Chobielin — і реставрація цього панського двору є головним стрижнем розповіді Сікорського, а також своєрідною метафорою для відбудови демократичної капіталістичної Польщі. Сікорський народився 1963 року в Польщі, був активним у Солідарності, 1982 року отримав азиль у Великобританії, закінчив Оксфордський університет, працював бритійським журналістом, в першому уряді пост-комуністичної Польщі був заступником міністра оборони. Автор — на прикладі членів своєї родини — розповідає про історію Польщі, а для мене найцікавіше, що вся увага тут на територію західної Польщі (околиці Бидґощі, Познаня) і на міжнаціональні відносини — часом в межах одної родини — поляків з німцями, німців з поляками, що століттями заселювали ці землі — я про це досі дуже мало знала, думала колись, що Польщі просто признали німецькі території як компензату за втрату Галичини.

Вівторок, 7 липня 2015

Ого — щоденник у небезпеці! Але це і зрозуміло: вся увага для простого виживання: безсонні ночі не тільки хвилюють, але і втомлюють, забирають рештки енергії, яка зрештою і без того зуживається на бігання в туалет, їжу, вісті на телебаченні і в інтернеті, перегляд пошти і оплату рахунків. Тільки рідко бувають телефони (від Лариси, Софійки, Віри, Максима й Уляни і внуків), а Марко — навіть якщо буває вдома (увечорі чи в неділю) — уникає спілкування зі мною. Ну, що ж: може бути і так: "мовчить гуцул, мов уст немає, і далі вище в гори йде... За нього Черемош співає, за нього темний бір гуде..." Я вдячна за дрібні вияви уваги і допомоги — візок мій на двір виставити, посуд помити.

Стараюся максимально використовувати допомогу Оксани. Воне приходить регулярно у вівтірки і четверги і я в ці дні пізніше встаю, щоб десь біля 10 год. вона подала мені сніданок. (Бо навіть витягнути речі з холодильні і потім назад їх туди покласти — це вже мені неабияка допомога). Але Оксана також возить мене до крамниць по харчі, до аптеки, до бібліотеки — і цим дає мені змогу вирватися з домашнього арешту. Кожної п'ятниці я тепер їжджу до недалекої клініки на терапію (гімнастику) — возить мене туди і назад ССТ.

Оксану я використовую також для праці з моїм архівом — і вже є справді неабиякий поступ — того мого листування назбиралися цілі гори, але є там деякі вартісні і цікаві знахідки, жаль що я цього не могла упорядкувати раніше, могла б використати для мемуарів.

Вчора була на візиті у Форсії. Стан мій ненайгірший, але ноги пухнуть, а лік на відводнення — при слабому моєму міхурі — дуже комплікує і уприкрює щоденний побут.

Середа, 8 липня 2015

Україна не є на перших сторінках газет, але війна в Донбасі триває і є докази, що Росія нагромаджує військо і важку зброю на кордонах з Україною. Европа продовжила торговельні санкції проти Росії і російська економіка терпить на тому, зокрема теж тому, що ціни на нафту на світовому ринку дуже впали, а на доходах від нафти побудований державний бюджет РФ. Але Путін не збирається міняти свою імперіялістичну політику. Рахує, мабуть, на те, що Україна не витримає пресії, що захід втомиться підтримувати Україну і що Росія знову зможе собі повернути не лиш Крим і Донбас, але і всю Україну.

Безсонними ночами читала в Кур'єрі Кривбасу цікаві листи Ігоря Костецького до Богдана Бойчука — Марко Стех, перебравши архів Костецького і присвятивши йому кілька років своєї невсипущої праці, зробив із Костецького одного із найцікавіших літераторів діяспори. За свого життя Костецький був відомий тільки вузькому кругові літераторів, а широка українська публіка ставилась до нього з упередженням і підозрою.

Серед аудіо-книг, що їх я принесла собі з бібліотеки, була також книга Elizabeth Warren: Fighting chance. Elizabeth Warren була свого часу професором права у нас на PENN, я її зустрічала. З Пенсилванії вона перейшла до Гарварду, а згодом пішла в політику і тепер є демократичним сенатором штату Масачузетс і про неї часом говорять, як про майбутнього кандидата на президента США. Ворен спеціялізувалася на PENN в праві банкрутства, згодом в Гарварді вона всю увагу віддала правам консументів і завдяки її заходам створено федеральну аґенцію захисту прав консументів. Ворен — дуже ліберальних поглядів, вона гостро засуджує підтримку, яку держава надає банкам і великому капіталові. Походить вона з бідної міщанської родини, серед далеких її предків є американські індіяни. З першого подружжя з Вореном має дві доньки, але вже пару десятиліть одружена з професором-спеціялістом історії права, який також був колись у Penn Law School (Bruce Mann).

Я собі принесла також з бібліотеки аудіокурс—еспанської мови! На початок взяла щось дуже простеньке: Spanish in ten days за методою Pimsleur-a. Вже прослухала дві лекції. Дуже цікаво: простенькі розмови — і без одного написаного слова! Очевидно, не роблю собі ілюзій — це моя спроба поборювати можливість сенільности і хвороби Альцгаймера радше ніж серйозна настанова вивчати еспанську мову. Але вже за пару годин таки дечого навчилася! Доказ, що мозок ще працює!

Середа, 15 липня 2015

Лекції еспанської поступають вперед. Треба буде взяти собі і наступний курс, а добре було б мати під рукою і якийсь писаний текст, бо часом не зовсім зрозуміло, наприклад, чи це "бєн" чи "вєн". Подібність з іншими романськими мовами вражаюча — це часом допомагає, а часом комплікує.

Закінчила слухати дві аудіокниги: одна з них менше мені цікава і не так добре написана — нібито історія старогерманських реліквій, що десь там мали переховуватися у спеціяльному сховищі у Нюрнберґу [Hitler's Holy Relics / Sidney Kirkpatrick], друга — The Johnstown Flood — документальна розповідь про трагедію 1889 року в Пенсилванії, де прорвалася гребля, що творила велике озеро біля Джанставну, у висліді чого величезна повінь затопила і знищила до основ довколишні поселення. Автором цієї книги є Дейвід Меккалла (David McCullough) — знаменитий письменник, лауреат нагороди Пуліцера, що його інші книги — біографії Адамса і Трумана — я вже давніше читала. Саме через його авторство я книгу вибрала — і не жалую!

Нова журба з України: біля Мукачево виникла перестрілка між бійцями Правого сектора і поліцією. Не зовсім ясно в чому справді суть: чи це боротьба за контрабанду цигаретами, яка ведеться там на кордоні, чи бунт Правого сектора проти державної влади? До всіх проблем України ще тільки потрібний конфлікт місцевих отаманів із центром — історична наша традиційна хвороба?

Вівторок, 28 липня 2015

Великий поступ робить упорядкування мого архіву. Серед цього багатющого листування є деякі цінні знахідки і велике багатство біографічного матеріялу.

Двічі була в мене Вава Бачинська, яка тепер знову у США. Каже, що у Львові багато туристів (включно із російськомовними!) Каварні і ресторани вечорами повні людей. Але серед дня — часті похорони загиблих на Донбасі. З Вавою цікаво розмовляти, а крім того вона пристала на мою пропозицію невеликого гонорару і часом допомагає мені з архівом. Оксана також, бачу, любить присвятити пару годин для праці з архівом, зокрема в час надто гарячої або дощової погоди. Минулого тижна –навіть сама запропонувала, щоб день присвятити архіву. Але я хотіла вирватись кудись з домашнього арешту і просила ї повезти мене на цвинтар. Була тоді гарна погода і я мала нарешті можливість відвідати гроби Лесі, мами і тата та й показати цвинтар Оксані, яка там ще ніколи не була.

Я, нажаль, майже не виходжу із хати — хіба тільки тоді, як Оксана повезе мене за справами до аптеки чи на закупівлю харчів. Робила я собі надію, що в неділю поїду в кіно з Вірою, але Віра пішла із сестрою, а я залежна від ласки когонебудь, хто завіз би кудись і мене. А таких охотників тепер, нажаль, нема. Літом в українському ґетто ніщо не діється, імпрез і концертів нема, що на них мене часом запрошували і возили Вакуловські. Може як приїдуть з Польщі Ран і Мариля, може осінню схочуть зробити добре діло і зорганізувати якийсь наш спільний вихід до театру.

Лекції еспанської поступають вперед. Але я добре розумію, що на великий поступ рахувати не можу.

Неділя, 9 серпня 2015

Своєрідна дивіденда моїх безсонних ночей: саме закінчила читати книжку Михайла Слабошпицького "Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші" ( Київ: Ярославів Вал, 2014. 496 с. Серія БукЛіт). Я купила цей том, думаючи на основі оголошень в ЛУ, що це може друга частина книги, яку я вже маю, а виявилось, що це тільки друге, доповнене видання. Не пригадую собі, чи я робила якісь записки про цю працю Слабошпицького і чи повністю прочитала перше видання, коли його свого часу купила? Дотепно на титульній сторінці книга схарактеризована, як "Біографія, оркестрована на дев'ять голосів" — а на стор. 464 автор пише: "Буває, що біограф відхиляється від русла повістування далеко вбік, бо його тягнуть за собою факти, цікаві самі собою, але не доконче обов'язкові у творі. Не позбавлений цього і його новий роман, у якому він замахнувся, вийшовши за рамки життєвої історії Михайла Коцюбинського, показати в образах його сучасників образ тієї епохи". Головними персонажами книги виступають Михайло Коцюбинський, Михайло Могилянський, Сергій Єфремов, Володимир Самійленко, Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Андрій Ніковський, Олександра Аплаксіна, а також "біограф", "жінка, що забажала залишитися невідомою" і сім'я Коцюбинських. Книжка надзвичайно цікава, але для такого читача, як я, було б ліпше, якби це були спроби справжньої біографії, навіть із посиланнями на джерела, а не бажання характеризувати це як "новий роман". Намагання підшиватися під белетристику в моїх очах викликає недовіру не тільки до авторських інтерпретацій, але і до самих фактів. А факти дуже цікаві і не тільки про вичислених вгорі персонажів, але наприклад і про Максима Ґоркого. Автор користується низкою друкованих спогадів, листів і інших матеріялів і цитує вербатім з різних джерел. Він має всі дані на те, щоб бути справжнім українським письмеником-біографом. В західних літературах біографія втішається великою увагою критики і популярністю серед читачів, а в Україні цей жанр тільки народжується та й непотрібно ховається під дахом белетристики.

Понеділок, 10 серпня 2015

Пополудні, як є гарна погода, часом сідаю на деку — бо хочу бути на дворі, а не заарештована в хаті — і слухаю якусь аудіо-книгу. Саме закінчила слухати позичену в бібліотеці книжку Rabbit, run / John Updike. Апдайка, сучасного американського письменника, досі нічого не читала — отже поширення горизонтів. Але романи не дають мені того задоволення, яке приносять біографії.

Понеділок, 24 серпня 2015

Двадцять четверта річниця незалежності України. В Києві відбувся скромний марш — "без патосу і без показухи" і без демонстрування зброї. Так і треба. Війна на Донбасі, нажаль, далі триває. В Берліні Порошенко зустрічається з канцлером Німеччини Ангелою Меркель і з президентом Франції Франсуа Оландом — тим разом без участи російського президента. Европа напевно робить натиск на Порошенка, але, маю надію, що вони не зроблять занадто багато поступок на догоду Путіну.

В світі найбільшою проблемою тепер видається — не зважаючи на воєнні загострення в Україні, на Середньому сході, навіть в Кореї — не так ці збройні конфлікти, як багатотисячна міґрація, що заливає Европу з Африки і середнього сходу і навіть вже також із східної Европи. Европа дає людям притулок і захист, а це ще більше заохочує нових міґрантів. Після другої світової війни ми були серед цих багатотисячних переміщених осіб і нам міжнародні організаці допомогли почати нове життя. Але ці хвилі нових ді-пі викликають і локальну опозицію, бо ця допомога біженцям вимагає величезних коштів і вносить культурно-побутове напруження в монолітних досі суспільствах.

Сьогодні є ще одна сензація і то дуже поважна і загрозлива для всього світу. В Китаю обвалилася біржа, бо китайська економіка раптом дуже сповільнилася і це зразу вплинуло і на акції на американському ринку. Ще можемо дочекатися до повторення ґлобальної фінансової кризи, як було при кінці 1920-их років.

А в мене і своя власна особиста криза. Була я в четвер у Віджілянте, сказала йому, що останніми днями почуваюся погано, дихати важко, після їжі мушу лягти бодай на пів години, та й взагалі кожне зусилля здається непосильним, тягне мене до ліжка. Перевірив, зробив електрокардіограму і пробу на пейсмейкер. Справді відновилися фібріляції. Казав прийти знову в жовтні і замовив новий ехо-тест. Але в суботу вдома нові фібріляції дуже мене налякали: я навіть потелефонувала пізно ввечері до лікаря. З моїм кардіологом не мала змоги говорити, був якийсь доктор ( Рабертс?). Але після розмови з ним, я зрозуміла, що єдина реакція на кризу — викликати наглу допомогу, тобто поїхати до шпиталя. Не хочу робити клопоту Маркові, а мені така нагла візита навряд чи допоможе врятувати життя. Щиро кажучи, воліла б померти вдома, як наробити паніку в родині, може і викликану зайвим страхом?

Субота, 29 серпня 2015

Максим з Уляною і обидвома хлопцями на вакаціях в Арізоні. Там тепер температура часто понад 100 градусів Фаренгайта і я трохи дивуюся, що вони вибрали саме Арізону. Присилають і фотографії по інтернету — природа там справді особлива: червоні оголені скали, ну і Ґранд Кенйон. Але для них найважніше, що вони разом. Зваживши на те, що і Іванко і Стефанко вже дорослі мужчини — їхнє бажання провести вакації разом з батьками — подивигідне і зворушливе. Іванко, наш "playboy" щоправда, хоче продовжити собі ці вакації поїздкою (мотоциклем!!) по Каліфорнії до Сан Франціско, а Стефанко трохи турбується тим фактом, що посвятив для вакацій може забагато днів віднятих від праці. А працює він, як знаємо, надзвичайно пильно і успішно: ось недавно отримав запрошення поїхати на наукову конференцію до Данії, де звітуватиме про свою роботу перед спеціялістами від левкемії.

Максим 3 вересня відзначатиме своє 60-ліття! І ці вакації в Арізоні це теж частина цих святкувань — тим більше, що завершується його семестр "sabbatical"і треба йому повертатися до рутини буденної праці. Має він неабиякі досягнення: англомовна монографія про Нечуя вже "на людях", а український переклад ось-ось і буде надрукований. Крім того він саме докінчує свій переклад "Міста" Підмогильного і я дуже хотіла б причинитися до появи цього роману друком, а не тільки в нашому інтернетному журналі. Не зважаючи на відмову Грабовича продовжувати фінансування Ukrainian Literature коштами НТШ-А, я вірю, що цей журнал перекладів всупереч всьому житиме, як довго Максим його редагуватиме. (Я сама готова стати меценатом того видання і про це вже говорила Максимові). А на його ювілейну річницю послала йому як додаток до чека, такий злободенний віршик:

Всім нам треба заспівати
Exsultate, jubilate!
Бо прийшов до Тебе цей
перший справжній ювілей!

Ти зустрів його, як слід,
працею десятків літ —
на зусилля не зважай,
бо багатий урожай!

Ти в зеніті творчих сил,
Тобі вдячні з-за могил —
лиш послухай, лиш почуй —
Підмогильний і Нечуй.

Не забуде свого сина
й малознана Україна,
бо проорюєш їй туру
в світову літературу.

Oт же треба заспівати:
Exsultate, jubilate!

Чуюся далі не дуже добре: прийшло мені на думку: може мій пейсмейкер вже добре не працює і не стримує як слід фібріляцій? Йому вже в липні сповнилося 5 років! Але Віджілянте нічого про це не говорив: навпаки: показував рапорт пейсмейкера про фібріляції того ж дня.

За минулий місяць три рази була поза домом: 5 серпня Іза Каплан повіз мене на полуденок до ресторану, в суботу 23 серпня Віра взяла мене в кіно на фільм Вуді Аллена (Irrational Man), a в понеділок 24-ого сестри Вакуловські повезли мене і Віру Кліш на свято незалежності в УОКЦентрі.

Понеділок, 31 серпня 2015

Помер Wes Craven — чоловік Ії. Ми знали вже давно, що в нього — рак мозку, а два дні тому телефонувала до Марка Ніна. Коли я запиталася, чи все в неї добре, Марко лаконічно відповів "Ні. Вес вмирає". Чи він в лікарні, чи вдома? — я запиталася. "Вдома". Тільки всього. Про смерть Крейвена довідалась я сьогодні вранці від Віри. А коли після сніданку сіла до комп'ютера, знайшла вже некролог у New YorkTimes. Чула вже повідомлення і по радіо. Мав він славу одного з найуспішніших голівудських режисерів фільмів жаху. Коли я раз запиталася Ію, які фільми робить Вес, вона сказала: ну, ви таких фільмів не хотіли б бачити. Але зробила один вийняток: Music of the heart. Це "нормальний" фільм, про виховну роль музики і грає в ньому молода ще тоді Мерил Стріп. Цікаво, що про смерть Веса прислав мені лінк до НЙТ Ран Дей з Польщі.

Субота, 19 вересня 2015

Мій щоденник, можливо, помре раніше від мене. Майже три тижні без записок. Буває, що чуюся на межі життя і смерти — фібріляції, видно, повторяються. Мала кілька днів глибокої депресії — і хоч була запрошена на традиційну вересневу гостину до Рудницьких — не пішла, хоч Лужницький пару разів телефонував і обіцював приїхати по мене і завезти. Докучають мені також очі — блеферайтіс дуже причиняється до моєї депресії, бо якщо я не можу читати, то, очевидно, і життя мені немиле. Візиту в офтамолога мала замовлену аж на грудень, але вдалося мені приспішити її на 15 жовтня. Маю надію, що мені допоможе і що зможу замінити нові окуляри, які після операції на катаракти чомусь не такі добрі, як були старі. Трохи помагає масть-антибіотик, мушу вживати її кожного дня, а це напевно не дуже рекомендовано.

Сьогодні — річниця Остапової смерти. Згадав його Праско в історичному календарі на радіопрограмі УОКЦ. (Але ця програма тепер дуже погіршилася: Осип Рожка надає їй бандерівського примітивного тону, рідко буває щось актуальне і цікаве, вісті з України зредаговані невдало, музики обмаль, а мова у всіх, крім Праска, жахлива).

Почала я — під натиском Марка — поволі ліквідувати свою бібліотеку. Я вже минулого року подарувала американській бібліотеці в Абінґтоні три пачки вартісних книг в твердій оправі, журнали Дзвін і Літературну Україну — бібліотеці УВАН, Кур'єр Кривбасу і Критику — бібліотеці Пенсильванського університету (при чому Літ.Україну, Критику і Кур'єр Кривбасу я далі передплачую і після року передаю до УВАН і Ван Пелт). Але тепер доведеться дещо і викинути. Хотіла б комусь подарувати повний комлект Сучасности — від першого номера до останнього — напевно якась бібліотека в Україні могла б збагатитися таким скарбом, але як це зробити і чиїм коштом?

Ліквідуючи англомовні книжки, думала затримати собі пару романів Войнич — їх я колись здобула в якомусь антикваріяті, коли писала велике дослідження про Войнич. Вчора серед безсонної ночі взялася читати наново The Gadfly. Цікаво, що час до часу на радіостанції класичної музики грають увертюру Шостоковича до опери The Gadfly, aле прізвища Войнич ніде при цьому не згадують: habent sua fata libelli.

Понеділок, 28 вересня 2015

Останні кілька днів — під знаком візити Папи. Папа Франціск наперед побув пару днів на Кубі, потім був у Вашинґтоні, де виступав з промовою у Конґресі, після того в Нью Йорку, а накінець два дні у Філадельфії. Всюди зустрічали його величезні маси народу з неабияким ентузіязмом. З уваги на безпеку і потребу контролювати маси, наше місто вже пару днів напередодні взялося до гострих заходів: вулиці в центрі були закриті для нормального руху і паркування авт, школярі отримали примусові два дні вакацій, чимало інституцій припинили або скоротили свою діяльність — у висліді було чимало нарікань, не так на папу римського, як на мера міста Майкела Наттера, що був відповідальний за всі ці заходи. На щастя, його заходи увінчалися успіхом. Папу вітали в суботу і неділю концертами і богослужбою на парквеї перед музеєм мистецтва — погода була прегарна і фотогенічна — вся ця міліонна маса людей мусіла напередодні пройти перевірку, як практикують тепер на летовищах, щоб запобігти такому інцидентові як стався пару років тому на бостонському маратоні. [А тому кілька днів в Савдійській Аравії загинуло понад 700 людей — не через бомбу або терористичний акт, а через натиск фанатичного натовпу, що пхався неконтрольовано на річну прощу до Мекки!]

Odi profanum vulgus. Мене ніколи не приваблювали великі збіговища — завжди дивувалася людям, що xочуть зустрічати Новий Рік на Таймс Сквері серед товпи людей. На папу і його шанувальників дивилася на телебаченні. Папа Франціск звертає на себе увагу своїми ліберальними поглядами, своєю скромністю і безпосередністю. Він їздить в скромному авті, відвідує в'язниці і школи, замість бенкету — гостить бездомних обідом, толерує інакодумаючих, закликає служителів церкви прощати розведеним і жінкам, що робили колись аборти, не осуджує гомосексуалістів, а натомість таврує злочинні сексуальні збочення священиків в католицьких школах і виступає проти смертної кари. В американському конґресі він читав свій виступ англійською мовою, але більшість його виступів була еспанською і це дало мені змогу перевірити наскільки я вже навчилася. [Розумію покищо тільки поодинокі слова і фрази, а не цілі речення! Але в пам'яті залишиться папський заклик: solamente amor...] Між іншим, несподіванкою для мене було як usher заповідав виступ папи в конґресі: The Pope of the Holy See.

Сьогодні в Нью Йорку в ОН зустрічаються Путін з Обамою. Головна тема — Сирія. Але буде мова і про Україну. А в ОН є сьогодні також наш Порошенко.

Понеділок, 5 жовтня 2015

Путін бомбардує Сирію — нібито, щоб включитись в аліянс заходу проти Ісламської Держави, але насправді на те щоб підтримати сирійського диктатора Ассада, бож він бомбардує повстанців проти Ассада, яким у боротьбі з ІД допомагає Америка. Сирія відвернула увагу світу від України і преса навіть пише про те, що Росія хоче спрямувати своїх "волонтерів" із Донбасу до Сирії.

Мені дуже докучає безсоння і навіть ліки не завжди помагають. Правда, я з цими снодійними ліками дуже (може занадто!) обережна.

Позичила з Української Бібліотеки дві книжки: антологію молодих сучасних прозаїків "Декамерон" і роман Софії Андрухович "Фелікс Австрія". "Декамерон" вже прочитала і не можу сказати, що будьхто з цих молодих прозаїків зробив на мене сильне враження. Тепер я в половині "Фелікс Австрія". Роман дуже своєрідний. Авторка старається відтворити життя в Станиславові в часах австроугорської імперії — багаті старогалицькі реалії, включно із мовою — авторка добре попрацювала, щоб скомпонувати таку книжку. А читаючи, я про себе усміхнулася: дай таку книжку в руки москалеві і він не зможе сказати, що мова — братня і він все розуміє. До багатьох слів додані і футноти, бо навіть сьогоднішній читач в Україні не завжди знає що таке яринова зупа, мурмуляда, двірець, шляфрок, ровер, пулярес, залізко, маринарка, дрожка, плюсква, п'єц, бамбетель, дроґерія, інтроліґатор, цвібак. А я про себе тільки з футнотів довідалася, що в Україні тепер називають румбарбар — ревінню, а накаслик — тумбочкою. Герої роману і греко-католики русини, і поляки, і німці, і євреї. Бачу, що Софія Андрухович — поважний конкурент свого батька!

Субота, 10 жовтня 2015

Стефан повернувся з однотижневої поїздки до Данії. Їздив він туди на міжнародну наукову конференцію спеціялістів по левкемії, і навіть читав доповідь про свої дослідження. Конференція відбувалася в місті Ааргус, приїхало на неї біля 200 осіб, передусім лікарів, з різних країн Европи. Офіційною мовою була англійська. Каже Стеф, що був наймолодшим учасником. З Індіяни була з ним ще тільки його шеф — дослідниця левкемії, а Стефкову подорож оплачував науковий ґрант. Цікаво і приємно мені відмітити, що Стеф телефонував до мене по дорозі до Европи — з двох різних летовищ, а тепер подзвонив до мене з Торонто, де зупинився — повертаючись — щоб провести з батьками і братом канадський день подяки.

Серед книжок, які я прочищую із своєї бібліотеки і призначаю на дарунки бібліотекам чи будькому із зацікавлених, знайшла я старе видання, що ледве тримається купи — Рубають ліс Івана Крушельницького. Вирішила я це прочитати, щоб з'ясувати собі яким письменником був цей патріарх літературної родини, яка так трагічно загибла в СРСР. Чекала мене неабияка несподіванка. Це твір про гуцулів, нагадує Тіні забутих предків, тільки це роман реалістичний із сюжетом майже шекспірівської сили. Написаний у Криворівні 1914 року — а видання Української Накладні без позначення року, але мабуть небагато пізніше.

Понеділок, 12 жовтня 2015

Літературну нагороду Нобеля отримала білоруська письменниця Світлана Алексеєвіч. Вона народжена в Івано-Франківську, батько — білорус, мати — українка. Письменниця живе закордоном, політично належить до опозиції, серед її видань є книжка про трагедію Чорнобиля. Здається мені, що це відзначення — доказ, що політично спрямоване жюрі нобелівки готове було б відзначити і українського письменника. Чи подавали наші організації кандидатури українських кандидатів? Така підготовка вимагає неабиякого труду та й перекладів на англійську, а тільки обмежене коло людей має право ставити пропозиції. Тимчасом серед наших — крім лінивства і особистої заздрости — ще і брак зрозуміння для кропіткої підготовчої праці, чого доказом є негативна постава Грабовича до започаткованого НТШ-А журналу перекладів.

Неділя, 1 листопада 2015

Вчора, в елегантному приміщенні Василіянського "Spirituality Center" відбулося відзначення 80-літнього ювілею Леоніда Рудницького. Організатором цього заходу був Олександер Лужницький і люди з товариства Св. Софії. Для Левка ця імпреза мала бути — і мабуть таки була — несподіванкою. Зібрала вона майже сотню запрошених гостей, в тому числі і з-поза Філадельфії: присутній був Сашко Ірванець, який тепер гостює в США, а також Василь Лопух і Микола Галів з Нью Йорку. В програмі були доповіді, виступи двох співачок-бандуристок, гумористична ода Ірванця, дотепне родинне відео Катрі Рудницької, читання привітів. Доповіді (Кіпи про ЛР, Роми Гайди про патріархальний рух) були нудні і предовгі. Багате і смачне було буфетне прийняття, але найбільше подобалося мені саме приміщення, де я мала нагоду бути вперше: нове, модерне, з невеличкою залею- авдиторією на около 100 осіб, малими молитовними кімнатками, їдальнями із столами і кріслами, невеличкою бібліотекою, лазничками, ліфтами нагору (мабуть до каплиці). Для мене-каліки важливо було, що всюди був handicapped access, без сходів.

Обіцяла мене завезти туди Віра, але — як це вже нераз бувало — виручив її з того обов'язку Альберт Кіпа і я йому вдячна, що мала можливість бути там присутньою. Приємно було мені, що прийшли привітатися сердечно і тепло і Сашко Ірванець і Василь Лопух. Але для мене цей вечір був неабияким зусиллям енергії і я ледве жива добилася по кількох годинах додому — і зразу лягла, прийнявши ліки і випивши теплого чаю.

Неділя, 8 листопада 2015

Минулий тиждень був для мене нетиповим: двічі була поза хатою і між людьми. Почалось від того, що у вівторок вранці потелефонував Ірванець, що хоче прийти до мене на чай. Це було ще поки приїхала Оксана, отже я сказала Ірванцеві, що дам йому знати і домовимось. Після приїзду Оксани не було легко дозвонитись до Ірванця — в св. Софії, де він ночував, відповідала тільки машина, а в Рудницьких також включений був тільки автовідповідач. Але я веліла Оксані повезти мене автом до св. Софії. Приїхали саме вчас, бо якраз Ірванець збирався іти до крамниць на закупи. От ми взяли його, повезли туди, куди він хотів (до крамниці Navy у Willow Grove), а потім до мехіканського ресторану на полуденок. Оксана мала змогу познайомитись з Ірванцем, наслухатись його темпераментної балакучости, а може також і довідатись дещо про мене. Бо Ірванець не тільки засипав мене компліментами (чого не люблю, бо вважаю компліменти фальшивими), але і ставив конкретні запитання, які вказували на його добру обізнаність з моїми творами. Наприклад: каже Сашко: я недавно був у Зальцбурзі — що це за гарне місто — і пригадував Вашу поему про Зальцбурґ. Або: оцей Ваш Бабин Яр — чи це справді на основі пережитого? Або: а Тульчин — чи Ви там колись були? А ще: я зустрів недавно одного старого вже чоловіка і він заспівав мені пісню про бібліотекарку і питався, чи я знаю, що автором слів є Марта Тарнавська? Невже і справді ви? Ну на ці запитання я сказала із щирим подивом: Сашко, пам'ять у Вас, як у комп'ютера!

Другий вихід з дому минулого тижня був на доповідь про мистецтвознавчі статті Святослава Гординського, які саме появилися друком. Доповідь робив о. Марко Ярослав Семеген, а додатком до програми був виступ Ірванця, який прочитав три вірші про війну в Україні.

Газети принесли сумну вістку: 2 листопада помер Павло Джуль. Витяла я повідомлення із Свободи, щоб послати Марті Бліхар до Києва.

Понеділок, 9 листопада 2015

Завтра маю віддати бібліотеці в Абінґтоні позичені матеріяли. Серед них найцікавіше: аудіо книга The greater journey: Americans in Paris. Вибрала я це передусім через автора — це David McCullough, знаний мені з біографій Адамса і Трумана, солідний і цікавий дослідник, добрий письменник. І не помилилась я у виборі: що це за цікава книга! Виявляється, що Париж приманював американців далеко ще перед знайомою мені добою Гемінґвея і Фіцджералда — починаючи від половини 19 століття їздили з Америки не тільки мистці і письменники (між ними Фенімор Купер, Морз, Мері Касат, Олівер Вендел Голмс), але і тисячі студентів медицини.

Максим і Уляна приїдуть на славістичну конференцію до Філадельфії (20–22 листопада), але замовили собі готель у місті (там де відбувається конференція) і тільки прийдуть мене відвідати і може підемо кудись до ресторану на вечерю.

Субота, 14 листопада 2015

Вчора в Парижі стався великий терористичний акт: в шести місцях одразу виникла стрілянина і вибухи бомб, у висліді чого є понад 120 загиблих і сотні ранених. Терористичні акти мали місце в театрі, в ресторанах і барах, та біля спортового стадіону. Нападників, кажуть, було вісім — всі вони загинули. Сьогодні президент Франції Оланд проголосив у Франції надзвичайний стан, замкнув кордони і закликав людей не виходити з хат. Так звана Ісламська держава взяла на себе авторство і організацію злочину. Серед за-гиблих нападників є люди із сирійським та єгипетським паспортом, які недавно перейшли кордони до Європейського Союзу. Ця подія напевно матиме далекойдучі наслідки і для Европи і для Америки.

Завтра сповниться мені 85 років життя. Чуюся досить погано, але найбільше дошкуляють мені — як на диво — не поважні хвороби серця і Паркінсона, а блеферайтіс очей і загострена алергія, яка примусила мене навіть написати записку з проханням поради до моєї лікарки Форсії. Вона дозволила прийняти додаткову таблетку Zyrtec, а як це не поможе перейти на Claritin.

Субота, 28 листопада 2015

У Філадельфії від 19 до 21 листопада відбувалася славістична конференція наукової асоціяції, що колись називалася АААSS, а тепер має трохи змінену назву. Я в минулому брала участь в деяких цих наукових з'їздах, раз навіть була на конференції в Гонолюлю. Максим з Уляною прилетіли на цю конференцію — Максим навіть читав там доповідь про Нечуя і Франка. Тим разом вони затрималися в готелі, де була конференція, до мене прийшли тільки на пару годин — в п'ятницю і в суботу. В п'ятницю я погостила їх традиційною качкою — підготовку гостини допомогла зорганізувати мені напередодні Оксана, замаринувавши м'ясо і накривши стіл — я тільки вставила качку до печі пару годин перед приходом гостей. В суботу пішли ми на вечерю до італійського ресторану в Дженкінтавні, разом із Марком та Вірою. Отже так ми відзначили моє 85-ліття. Отримала я квіти і шоколадки і привітання від Вакуловських, від Ізи Каплана, від Наді Петрик (Надя прислала аж 5 орхідей!), від внуків Іванка, Стефка і Ніни, від Рана і Марилі, від Лужницького і співробітників ЕУД, від брата Андрія і братової. Був телефон з Києва від Марти Бліхар. А Праско, як і в минулому, згадав мою дату в історичному календарі на суботній програмі УОКЦентру. Але найбільше мене зворушило і здивувало несподіване електронне привітання з Польщі такого змісту: "Droga Ciociu, szanowna Jubilatko. Z okazji przypadajacej w dniu dzisiejszym rocznicy Twoich urodzin, pryjmij, prosimy, najserdeczniejsze zyczenia wszelkiej pomyslnosci. Zyczymy Cioci dužo zdrowia i wielu sukcesow na niwie literackiej i bibliofilskiej. Pozostajemy z wyrazami szacunku, Lidka i Andrzej Baldysowie z rodzina. Poznan, dnia 15 listopada 2015 r." Що їм мене пригадало? Не пам'ятаю, щоб вони в минулому вітали мене з днем народження, тай контакту з Лідою я давно вже не мала. Вона напередодні свого подружжя з Балдисом була в Америці, була в мене в гостині, отже ми особисто знайомі. Я востаннє писала їй після того як появилася Остапова книжка зредагована Бакулою. Свого часу, вже по смерті Марійки Канської, Лідин брат Юрій звертався до мене за інформаціями про родину і я послала була йому книжку. Може це й спровокувало такий відгук з Познаня?

Позичила я собі з бібліотеки на пробу-для легкої розваги белетристику. Але маю проблему: боюся деяких популярних американських бестселерів — авторів таких як Стівен Кінґ, бо знаю, що це світової слави майстер жахів, а також не хотіла б тратити часу на третьорядних графоманів. Довідалась, що John Grishin — з фаху правник і добре знає це професійне середовище. Позичила я собі його роман The Firm — аудіокнигу. Справді це ефектовний thriller, тримає читача у великій напрузі, яка примушує читати до кінця. Але це книга про організовану злочинність, з неймовірним накопиченням подій, як у голівудському фільмі. Досить з мене. Більше Ґрішама не читатиму. Натомість із принесених з бібліотеки невеличких романів Жоржа Сіменона я дуже задоволена. Автора колись читала у французькому оригіналі і знала добре, хто це. А його романи про кримінального інспектора Меґре — своєрідні елегантні мініятюри, що не тільки тримають читача легкою інтриґою, але віддзеркалюють з теплою любов'ю побут французького міщанства і Париж передвоєнних літ.

День Подяки — моє улюблене американське свято — відзначили ми вдома, удвох із Марком. Марко сам запропонував, що приготує святковий обід. Я тільки зварила напередодні ґоґодзи — але коли Марко подавав свіжий салат, частку індика, солодку картоплю, дикий риж, шпараги, броколі і вино — все дуже смачне, то я про ґоґодзи навіть забула згадати. Добре, що ми були тільки вдвох — нагода розмови з Марком — справжня рідкість.

Середа, 2 грудня 2015

Випадково натрапила я на телебаченні на телесеріал "Madam Secretary". Я колись читала автобіографію Меделін Олбрайт, колишнього секретаря стану США, що мала саме такий заголовок. Тому мене це зацікавило, тимбільше, що Америка вже двічі мала міністром закордонних справ — жінку, а тепер ще й Гіларі Клінтон є найповажнішим кандидатом на президента в найближчих виборах. На велике моє здивування, я побачила, що в тому телесеріялі часто згадується Україна і її політичні проблеми з Росією. Тому й почала більш-менш регулярно дивитися на цю програму. І ось минулої неділі 29 листопада в цій одногодинній програмі Україна була в центрі інтриґи світової політики між Америкою і Росією. На цей телесеріял в Америці дивляться тисячі, якщо не міліони, людей! Такої уваги Україна не мала ще ніколи в популярній американській белетристиці!

Велику прикрість цими днями створює мені ситуація, яка вимагає від мене серйозної — хоч і не повної — ліквідації моєї роками розбудованої книгозбірні. Натиск роблять на мене і Марко, і Максим — очевидно хочуть щоб я ще за свого життя позбулася великої кількости книжок і журналів, бо це для них буде серйозний клопіт. Дуже боляче усвідомлювати, що моя багатюща колекція, яка могла б бути дуже цінною для українських бібліотек і дослідників в Україні, може просто опинитися на смітнику. В Україну переслати не можна, бо це було б пов'язане з великими коштами, а тут в США мало хто зацікавлений, тимбільше, що деякі речі були б для них дублетами. А серед речей, які я готуюся вперше віддати комусь, щоб звільнити полиці, є напр. повний комлект журналу Сучасність (від першого номера до останнього), комплекти журналів Романенчука Київ і Українська книга, багатотомні енциклопедії УРЕ обох видань (1950–1960 і 1970-их років), величезна збірка української поезії (понад 400 книжечок). Деякі видані в діяспорі книжки передаю для висилки в Україну, дещо дала вже бібліотеці УОКЦентру — але там тепер панує думка Марка, щоб концентруватись тільки на популярній новій белетристиці, яка приманює до бібліотеки нових читачів. Комплікує справи дуже факт, що я не можу запропонувати списку книжок, та й взагалі, що є тепер безпомічна, не можу сама зняти книжку з полиці і мушу просити Оксану про допомогу. А одночасно я ще й далі продовжую передплати з України — Кур'єр Кривбасу, Літ. Україну, Слово і час, Критику — тут, щоправда, я вже від деякого часу передаю Кур'єр і Критику до університетської бібліотеки Ван Пелт, а ЛітУкр до УВАНу. Купую також нові томи Енциклопедії Сучасної України (маю їх вже 15) — бож треба підтримати це видання — і от довідуюсь, що ані НТШ-А ні УВАН нових томів ЕСУ не мають, а це погано свідчить про розуміння нашої культури і потребу її підтримки.

Середа, 9 грудня 2015

Два дні тому помер Ростик Хом'як. Довго хворів. Марта по телефону сказала мені: "він вже був готовий". Жаль. Один із небагатьох наших інтелігентів ліберальних поглядів, що мав відвагу висловити власну думку і виступати в громадських справах з критикою естаблішменту.

Скінчила слухати чергову аудіокнигу. Тим разом біографію Дікенса. [Claire Tommlin: Dickens; a life]. Про світову славу Дікенса я знала, очевидно, чимало. І про його величезну працьовитість, і про його критику Америки, і про те, що будучи батьком десяти дітей, під кінець розійшовся з жінкою і завів собі молоду коханку. Але я не знала про його дуже обмежену освіту, про злиденне дитинство (яке зрештою знайшло віддзеркалення в його творах), про його велике заангажування в театрі, про всякі його родинні перипетії з дітьми. В позиченій аудіокнизі на 13 компактних дисків два були дефективні — доведеться пошукати за друкованою книжкою, щоб доповнити біографію письменника.

Субота, 12 грудня 2015

В четвер у Центрі виступала Софія Андрухович. Я подбала, щоб мене завезли на цей вечір і рада, що зробив мені цю послугу Леонід Рудницький. Вечір організувала наша бібліотека в Центрі і цей захід зібрав біля 50 слухачів. Представив письменницю Марко Андрейчик, а сама Софія прочитала уривок із роману Фелікс Австрія. Було досить багато запитань від публіки і Софія давала цікаві відповіді, що дуже оживило імпрезу. Я подарувала Андрухович свою Автобібліографію для ближчого знайомства, а також купила її роман (що його вже раніше встигла прочитати, позичивши з нашої бібліотеки. Я рада, що наша бібліотека продовжує бути активною, час до часу організує фільми і звертає на себе увагу нових читачів.

Четвер, 31 грудня 2015

Стефан запустив собі бороду і це дуже добре виглядає до його овального обличчя.

На моє прохання хлопці пустили мені старий відеозапис із моєї "retirement party" 1994 року. Хотіла я собі пригадати цю подію і обличчя моїх колег і співробітників та й моїх маленьких гостей з Торонто. Максим обіцяв мені, що переробить це старе відео на новочасний компактний диск, бо на нових телеекранах вже такого відео показати не можна. Приємно було подивитися. Як казала Ліна Костенко: "на старих фотографіях всі молоді". Я вже забула була, як мене тоді вшанували — адже були і промовляли такі професори як Ганолд і Ліч, а відкривав зібрання і сидів біля мене при столі декан правничої школи Колін Дайвер — все це люди з міжнародною науковою репутацією, а три визначні професори — мій ментор Morris L. Cohen, Clyde Summers i Sir Leon Radzinowicz прислали письмові привітання. Тоді — на 70 осіб, було тільки 17 моїх українських приятелів, що в їх імені промовляв був Леонід Рудницький. Великою радістю для мене було побачити на екрані маленьких моїх внуків — Іванка і Стефка, які знаменито вийшли на цьому імпромпту фільмі. А робила це відео на несподіванку мені колега-бібліотекар Merle Slyhoff і потім мені його подарувала на пам'ятку.

Далі в четвер, година 9 вечора.

Хотіла я зробити свіжі записки і зробити певні підсумки під кінець року і раптом виявилось, що мій файл за 2015 рік — зник. Не знаю, що сталося, але мене це дуже схвилювало — немов пропав весь рік мого життя [ну, не зовсім рік, бо я час до часу друкую записки щоденника на папері, не зовсім довіряючи модерній технології]. Мої хлопці переконують мене, що механічний back-up працює і зберігає файли, але як показує досвід, на це не завжди можна полягати. На щастя Маркові вдалося з цього бек-апу відреставрувати більшість року — до запису 12 грудня. Не пам'ятаю скільки я ще дописала, але точно знаю, що мого запису про Різдво, про візиту Максима, Уляни, Іванка і Стефка, про гостину з качкою в мене в середу 23-ого, про свят-вечір з традиційними стравами 24-ого і про вечерю в ресторані Пасаж 25-ого не залишилося жодної згадки. А ще й була така несподіванка: Ми турбувалися, як вигідно всіх розмістити в моїй хаті. З клопоту виручила нас Віра — запропонувала нічліг у себе для хлопців. Сама Віра їхала на свята до сестри до Аллентавну, так що хата її була порожня. Ну, Уляна вирішила, що краще як хлопці спатимуть в окремих кімнатах в мене, а вони вдвох з Максимом поїдуть до Віри. З тої нагоди я написала такий злободенний віршик:

Різдво 2015

Цього року — не на жарти -
буде з'їзд у Баби Марти.
Зустрічаймо разом свято!
Гостей буде повна хата.

Пластуни повиростали —
у наметах вже не спали б!
Та як бути на морозі?
Невже спати на підлозі?

Після їжі, після праці,
тяжко спати на матраці!
Вже закралася зневіра...
Аж тут раптом вийшла Віра:

двері в дім свій відкриває,
чисту постіль розстеляє
і її гостинна ласка —
це немов різдвяна казка

в історичному об'ємі,
як колись у Вифлеємі.

Отже рік 2015, що почався нещасливим випадком Стефка на Ямайці, закінчувався досить позитивно — дожили, витривали, були всі разом і було нам приємно. Правда без Ніни — бо вона хотіла бути на свята з мамою, яка переживає смерть свого чоловіка Веса. Ніна приїде післязавтра, на Маркові уродини.

Рік 2015 замітний був також тим, що в США почалася активна політична кампанія. В листопаді будуть вибори президента. Я ще ніколи так багато уваги не присвячувала американській внутрішній політиці. Дивилась на ТБ на всі дебати і республіканців і демократів. Республіканська партія має проблему: є велика кількість кандидатів, але домінує серед них бизнесмен мільярдер Donald Trump, людина без жодного політичного досвіду, страшний меґаломан і опортуніст, з поглядами що межують з фашизмом, який своїм отвертим анти-естабільментським цинізмом привертає до себе увагу багатьох. Треба, мовляв, заборонити в'їзд до США музулманам, депортувати всіх нелегальних імігрантів, ітп.Чи можливо, щоб такі кандидати перемагали у виборах? Ну, Гітлер також прийшов був до влади легальним шляхом. Демократи мають тільки трьох кандидатів — серед них — Гіларі Клінтон. Але дуже успішним є також сенатор із Вермонту Берні Сендерс, який називає себе демократичним соціялістом, наголошує потребу зменшувати прірву між багачами і бідними і здобуває неабиякий успіх у потенційних виборців.

З новим роком треба мені буде почати регулярно здійснювати резолюцію: друкувати на папері КОЖЕН запис у щоденнику, не покладатися тільки на механічний бек-ап!!.