МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

П'ятниця, 1 січня 1999. 9:00 увечорі.

Новий Рік зустрічала я не на самоті, а в товаристві. Скористала із запрошення Рудницьких. Там були тільки Катя з чоловіком, Віра Лащик, пані Навроцька, обоє Головчаки, Марта Ощипко з якимсь кавалером, одна старша пані, що її прізвища я не запам'ятала, обоє Рудницькі, їх син і його якийсь колега, і я. Мали бути ще Кіпи і Лужницькі, але не прийшли. Гостина була, як звичайно, смачна й обильна, на щастя не було снігу, так що я могла сама приїхати і вночі біля 3-ої повернутися. Левко їде за пару днів до Мюнхену — почне свою каденцію на пості ректора УВУ, а Лабунька, кажуть, 10 січня вже має бути у Філядельфії. Це буде поважна зміна в їхньому житті, а також напевно буде відчутна у громаді. Думаю, напр., що Ля Саль не буде вже таким гостинним для українських студентів, і це втрата для України. Питалася я про серію виступів в УКУ — чи вони будуть продовжуватись? Рудницький має надію, що цим займеться Лабунька. Побачимо. Від Ірени почула я, що останнім часом Рудницький мав прикрі відносини в Ля Саль, був дуже незадоволений, і вона рада, що знайшлась така розв'язка. Але, казала Ірена, вони, щоб оплатити студії дітям, взяли великі гіпотеки на хату і тепер мають поважний борг і це їх журить. Довідалась я від пані Навроцької, що будинок у Вашинґтоні св. Софія продала, але гроші тільки частинно пішли на будову у Заздрості, решта пішла до Риму, де мають намір також будувати чи то музей чи якийсь інший пам'ятник Сліпому. Я запиталася про це тому, що недавно отримала черговий апель до збірки грошей на викінчення будови у Заздрості, на школу там ітп. Я прийняла відповідь без коментаря, бо це не є справи мені особливо близькі і я їх грішми не підтримую, отже не хотіла починати контроверсії чи дискусії. Але при нагоді довідалась я, що на будинку у Вашингґтоні вони навіть заробили. (Ще б пак: у такій дільниці!) В Рудницького бачила я кілька книжок, які мене зацікавили: напр. твори Миколи Матіїва-Мельника, що їх видало НТШ у Львові. Один том Записок НТШ я навіть позичила собі додому, щоб переглянути цікаві для мене матеріяли і зробити виписки для бібліографії.

Телефонувала Ія — сьогодні, з Нью Йорку. Завтра привезе мені Ніну, а сама зараз же повертається, бо має пізно ввечорі літак назад до Лос Анджелесу. В Олеся була новорічна гостина — багато людей, та ще й цілий тузин дітей. Ніна похвалилася мені по телефону, що пішла спати о год. 3:30! (Пізніше, ніж її баба!)

Славко заповідав, що будемо їхати в понеділок 4 січня. Я вже все маю спаковане і готова до дороги. Але є турбота з погодою. Вночі із суботи на неділю має бути снігова буря, та ще й заповідають потім льодовий дощ. Дай Боже, щоб до понеділка пронесло.

П'ятниця, 8 січня 1999. Торонто. 8 год. вранці.

Торонто зустріло нас високими кучугурами снігу. Напередодні нашого приїзду, впало, згідно з пресою, 39 сантиметрів снігу. Летовище було пару днів забльоковане взагалі, пасажири, що їх польоти були відкликані, спали в приміщеннях аеродрому, вичікуючи. Марко мав щастя, що приїхав 6 січня, коли криза минула і проблема була під контролем. Наша подорож автом 4 січня почалася у Філядельфії під сонячним небом (бо заповіджений снігопад перетворився у зливний дощ і не тільки не створив нової проблеми, але ще й змив рештки попереднього льоду). Дорога була майже зовсім як літом: біля Скрентону в горах були тільки невеличкі полоси обабіч дороги, які вказували на те, що перед тижнем падав сніг. Але коли ми вже доїздили до Buffalo, в околиці Warsaw, на бічній дорозі серед фарм, почалася заметіль-сніговія. І то так, що часом взагалі не було видно дороги. Це вже було пізне пополудне і від заметілі ставало майже темно. Славко є справді надзвичайний і дуже витривалий шофер. Він з великим спокоєм і терпеливістю пару годин боровся із стихією. Очевидно, це припізнило трохи наш приїзд. Але вже коли виїхали на головну дорогу, через Бафало і через кордон — сніговія ущухла, небо прояснилося, і хоч довкола снігу було багато, дороги були прочищені і ми без проблем доїхали. Ніна добре дорогу перебула, ми грали карти, читали, трохи спала.

Свят-Вечір провели в колі близької родини — тобто тільки нас семеро: Максим, Уляна, Іванко, Стефанко, Марко, Ніна і я. Максим, як господар, надав урочистого тону. Марко, який тепер помітно відпружений, напередодні пішов до Арки і купив собі дуже гарну вишивану сорочку. А що мав на собі новий темносиній костюм, виглядав у цій вишиваній сорочці дуже елегантно і гарно. (Всі ми, за тутешнім звичаєм, були у вишивках!). Тобто всі, крім Максима. Ми з Уляною дбали про господарські справи: ушка і вареники я привезла з дому, рибу по грецьки й борщ варила вже тут, пампушки, колачі, маківники були куплені, Уляна робила голубці, я — кутю.

В день Різдва їздили до православної церкви св. Димитрія, потім відкривали дарунки, обідали, а на вечір приймали гостей. Були тут обоє Струки, Роман Сенькусь, Грицаї з дітьми (в них ми колядували попереднього вечора), Орест і Келлі Мойсеї, Слоти, Гейсі, Чолкани. Мала бути теж Ліда Палій, але вона потелефонувала, що не чується добре, щось їй пошкодило з гостини попереднього вечора. З нею мені треба буде десь зустрітися сьогодні-завтра.

Я потелефонувала вчора, щоб побажати зі святами, і Ліді, і Рисі Голод (її не застала, лишила тільки запис на телефоні), і Любі Пендзей, і Ліді Гумінілович.

Діти сьогодні вже мусять іти знов до школи (вони тепер не мають уже різдвяної перерви — старий календар комплікує справи!). Ніна гарно забавляється в їхньому товаристві.

Понеділок, 11 січня 1999. Доходить 5:00 по полудні.

Повернулася я із Славком і Мартою Трофименками вчора десь перед 6-ою вечора. В Канаді небо було ясне, дороги прочищені. На кордоні зустріла нас сніговія — це перерішило, що їхали ми не через "Варшаву", бічною дорогою поміж фарм, де мали прикрий досвід по дорозі до Торонто, а трішки довшою дорогою головними авто-страдами. Коли минули полосу біля Бафало, де часто бувають сніги взимку, небо знов прояснилося. Дороги були прочищені і посолені, отже не ховзькі, не зважаючи на мороз. Вже тільки під моєю хатою застали замерзлий льодовик. Щоправда, моя добра сусідка Аня Борис навіть сніг мені трохи відгорнула (бо впав два дні тому теж і в Філядельфії), так що ми без труду ввійшли у хату. Я ще почастувала Славка добрим обідом (варто мати заморожений борщ і вареники з м'ясом на всяку таку нагоду). Він трохи відпочав і відпружився — радий був короткому відпочинку перед ще майже одногодинною дорогою до Вілмінґтону. Марта щось трохи хвора на шлунок — видно це було вже в дорозі туди, а ще більше в дорозі назад. Вона має проблему вже деякий час — це, каже, реакція на давніше приписані їй антибіотики, які їй пошкодили. Маю надію, що це їй пройде і не створюватиме комплікацій в майбутньому, але видно було, що вона не в оптимальному стані здоров'я, і майже нічого не їла.

В Торонто, в день перед моїм від'їздом, ходили ми всі на меч гокею, де Стефко грав у команді хлопців-однолітків — перебраний в уніформу з підкладками на раменах і на колінах і в шоломі виглядав як багатир із праслов'янської казки! Всі (крім мене, очевидно) їздили також на ковзанах в цьому ж парку — не тільки діти, але також Максим, Уляна і Марко — я їх спостерігала крізь вікно із теплого приміщення! Марко свої ковзани привіз із собою з Лос Анджелесу, а навіть пару для Ніни, що була на неї за мала, виміняв на більші ковзани вже в Торонто. Можна було думати, що гокей і ковзани — це достатня програма для одного пополудня, але — хоч було уже темно — вирішили піти ще санкуватися, бо привезли автом із собою також три пари санок. При мінімальному світлі з вулиці понад годину ще з'їздили з невеличкої гори в сусідньому парку — і знову ж таки — не тільки діти, але і їхні батьки. Я трохи побула з ними, а потім знову таки втекла до теплого приміщення. Думаю, що Ніні дуже сподобалася така зимова ескапада і вона довго її пам'ятатиме.

Марко з Ніною вчора вже повернулися до Лос Анджелесу — я ще з ними не говорила, але маю надію, що щасливо доїхали і повернулися до рутини реального життя — тобто до праці і до школи.

Я дуже вдячна Уляні, що вона створює можливості для такої родинної зустрічі. Це вже, бачу, почало давати позитивні наслідки. Пару літ тому Марко здавався на межі пропасти. Сьогодні він помітно відпружений, дуже відданий Ніні, приязно настроєний до всієї родини, видимо задоволений традицією, менше п'є і курить. По дитині також видно, що вона має увагу, опіку і любов і мами і тата, не зважаючи на те, що вони не живуть в одній хаті. Ія кілька разів телефонувала і говорила і з Ніною, і з Марком. Відносини в них тепер помітно поправилися, хоч, здається, надії на те, щоб вони знову з'єдналися, мабуть таки не має.

Я використала свій побут в Торонто, щоб піти на візиту до Ліди Палій. Занесла їй свою "Автобібліографію" і провела зо дві години на приємній і цікавій розмові про літературу, нові видання тощо. Мала я також зустріч у кав'ярні на Блурі із Любою Пендзей і їй також я подарувала свою книжку. Люба вже пів року на пенсії. Син якось вже достосувався до її постійної присутності вдома, взагалі йому тепер трохи краще. Але Богдан має клопіт із серцем і має незабаром іти на angioplasty.

Завезла я Максимові диск "Тихих розмов із вічністю", хоч там бракує ще передмови Москаленка, номера Конґресової Бібліотеки, і позначення сторінок для змісту, покажчиків та авторських приміток. Сторінки внесу аж після Максимового макетування, бо це напевно змінить нумерацію.

Говорили ми також про англомовну книжку Керницького. Але на мій плян написати гострого листа до УНС (я думала написати і вислати копії до всіх членів головного уряду) Максим зареагував негативно. Відрадив мені це робити. Запропонував, що напише сам і попробує видістати від них макетований вже диск і обкладинку Титли. Я рішена видати цю книжку власним коштом, тобто під фірмою видавництва Мости, або можна ще запропонувати Винареві, який виявив бажання подивитися на цей матеріял. "Свобода" протримала це точно 10 літ. (Мій лист до членів уряду УНС мав бути тим остаточним апелем до їх сумління і здорового глузду — але Максим думає, що це справа безнадійна і робити цього не варто). Боюся тільки, що в редакції "Свободи" диск і обкладинку Титли могли загубити — підозріваю, що це може бути причиною, чому я навіть не отримала відповіді на листа до Уляни Дячук, в якому пропоную ще додаткову субсидію 1,000 дол. на це видання.

Привезла я з Торонто і деякі дарунки: червоний флянелевий жакет, риночку "Корнінґ", грецькі підставки до келишків, фото Ніни в рамці, і два компактні диски музики, що її я сама собі вибрала: скрипкові концерти Бетговена і Чайковського.

Середа, 13 січня 1999, доходить 5:00 по полудні.

Метереологи впливають на побут і програму дня. Вчора і сьогодні температура підскочила до 40+ ґрадусів і це допомогло прочистити вулиці, змити основні острівці снігу і льоду. А на вечір заповідають значне зниження температури, льодяний дощ із снігом і погану погоду на завтра. Це справи остаточно перерішило: я ще вчора заплянувала, що вранці треба буде поїхати надати пачку до Лановиків, а потім вирішила, що при цій нагоді я таки вишлю через МІСТ гроші Корогодському, не чекаючи на особливу нагоду, яка може і не трапитися. Так і зробила. Отже футро моє вже в дорозі до Лановиків і, маю надію, що не буде якогось клопоту із митниками, хоч Анна Яворська говорила мені, що вони деякі пачки вибирають для перевірки і що футро може стати предметом митного оподаткування. Ну, побачимо. Корогодському я послала 2,500 дол. Пересилка коштувала 210 дол. — дорого! — але це з доставою додому, йому в руки. Марта Трофименко відраджувала мене посилати гроші через Western Union, бо відбирати готівку доводиться людям при віконці, на виду в різноманітної публіки, і були вже випадки грабунків. Маю надію, що Корогодський виправдає моє довіря, і що справа Остапових статей піде вперед. А при тому матиму сатисфакцію, що в трудний для України час, кілька осіб в Києві — редактори, друкарі — матиме з моєї інвестиції добрий заробіток.

Я привезла з собою із Торонто для Української Бібліотеки кілька цікавих книжок, що їх закупила у West Arka. Найцікавіші з них це нові видання 1998 року: Two Lands, New Visions / ed. Kulyk Keefer & Solomea Pavlychko, Honey and Ashes / Kulyk Keefer, і The Spirit of the Times / Pchilka & Kobrynska. Хотіла я ще купити The Doomed Bridegroom / Myrna Kostash — але цієї книжки не було в книгарні. "Мед і попіл" це мемуари Кулик Кіфер, про її родину. "Дві країни" — збірка оповідань українських і українських-канадських авторів. "Дух часу" — збірка оповідань Олени Пчілки і Наталії Кобринської у перекладах Роми Франко. Це перший том заплянованої серії українських авторів-жінок ("Women's voices in Ukrainian literature"). Рому Франко я зустріла на Різдво під церквою — Максим нас познайомив. Вона із своєю сестрою Сонею заснувала видавництво Language Lanterns і за власні гроші має в пляні видати цілу феміністичну серію. Дуже цікава ініціятива. І вона сама дуже мені подобалася. Це жінка біля 60-тки, але вже на пенсії, колись очолювала слов'янський відділ в University of Saskatchewan. (Відділ ліквідували і це приспішило її перехід на пенсію). Її сестра — Sonia Morris — позначена як редактор серії, а Рома — як перекладач. Я вже книжку описала для УЛЕ, але текстів ще не читала. Думаю, що мені варто про це написати до НЖ, а може і до WLT. Книжка Косташ — про Стуса! Я вже бачила її в Ліди Палій, але в книгарні не було.

Неділя, 17 січня 1999. Год.7 вечора.

Сьогодні десята річниця смерти Тата. Згадувала я його недавно добрим словом, у зв'язку із споминами Мушки Одежинської. Пригадую, як забрав мене із оточення хлопців, що рекрутували до протилетунського німецького флаку. Це було підчас нашої дороги вантажними залізничними вагонами на Словаччину. Врятував мене від цієї загрози, що могла перерішити мою долю. В подібній ситуації, д-р Богачевський навіть заохотив своїх доньку і сина, бо вважав це, видно, одною із можливих побутових розв'язок. Аж не віриться! — Про це я ніколи раніше не думала, бо вважала, що, очевидно, кожний батько був би старався зберегти свою дитину. Нема то як порівнання! Інше Татове добре діло — і того я все життя була свідома — це факт, що не спротивився моєму подружжю з Остапом. А міг був це зробити! 18-літня дівчина, на порозі виїзду до Америки, щоб виходила заміж! Та ще за багато старшого, без практичного фаху, бездомного і безгрішного скитальця, та ще й поета! Справді подивляю старого — адже був він автократом, праґматиком, людиною практичного здорового глузду, а не якимсь романтиком! Міг був зовсім добре мені це заборонити, або принаймні примусити відкласти рішення на пізніше... Не станув наперекір моєму щастю і я все життя за це була йому вдячна. Хоч вдачу мав дуже прикру і жити з ним мамі не було легко, а і дітям часто створював нестерпні ситуації.

До Вашинґтону приїхав Микола Рябчук і привіз аж 40 примірників книжки Лановик! Листа від Зоряни він вже переслав поштою, а зі мною він має електронний зв'язок. Я розвідала в нашому Центрі в Орисі Гевки, чи можна б Рябчукові зорганізувати тут виступ. Є така можливість на 7 лютого в неділю. Маю надію, що це вдасться. У зв'язку з тим, що матиму гостя, я вирішила сьогоднішній день присвятити куховарству: зробила м'ясачки і вареники з м'яса, щоб були на всякий випадок, заморожені. Пару днів тому наварила борщу і також заморозила. Взагалі варто мати на господарстві трохи готових заморожених харчів. Моя морозильна була майже порожна, після мого повороту з Торонто. Плянувала я цю господарську роботу на неділю трохи теж через те, щоб получити її із телевізійними недільними пресовими програмами. У Сенаті почався процес проти Клінтона, отже політичні програми тепер сповнені важливими виступами і коментарями. Нажаль, сьогодні перебила ці програми льокальна сензація: судове рішення в справі делаварського адвоката Капано, що вбив свою коханку і що його сьогодні лава присяглих визнала винним. Я була сердита, що всі три телевізійні канали перервали регулярні програми, щоб давати до цього свої коментарі. Ще один доказ на жадну сензації американську пресу і телебачення і їхні пріоритети!

Середа, 20 січня 1999. 9 год. вечора.

Америка не перестає викликати в мене подиву! Ми є свідками й очевидцями історичної події. В сенаті США вже кілька днів проходить процес проти президента Клінтона. Виступали вже від імені Палати Репрезентантів в ролі прокурорів конґресмени, що принесли на розгляд Сенату документ імпічменту. Вчора і сьогодні виступають оборонці Клінтона, його адвокати. А вчора, не зважаючи на цей процес, Бил Клінтон виступав перед обома палатами конґресу із традиційною промовою про стан унії. Виступав дуже ефектовно, при заповненій залі, під часті аплодисменти! І ні словом не заікнувся про те, що в цьому ж зібранні є значна частина людей, які активно виступають за усунення його від влади! Вітали його з підкресленою чемністю його опоненти, з ентузіязмом його прихильники! Промова наголошувала успіхи економіки, збалансований державний бюджет, із надвишкою, і проблеми, які треба побороти, такі, як суспільне забезпечення, що йому треба забезпечити фінансову стабільність у майбутньому, систему освіти, що вимагає певних реформ ітд. і таке інше. Клінтон має заслужену славу як good communicator, з нього дуже добрий промовець, він має велику дозу харизми. У висліді цієї промови, як вказують нинішні опитування публічної опінії, позитивна оцінка Клінтона, як президента, ще більше підскочила (аж не віриться: Конґрес хоче усунути президента, що його народ підтримує на 60-70%!) Дуже прикро, що дітвацька його поведінка дала в руки його ворогам сильні аргументи проти нього. Процес навряд чи закінчиться повною перемогою республіканців — для усунення від влади президента вони не матимуть потрібної кількости голосів. Але вся ця глупа афера відтягає увагу і конґресу, і народу, і самого уряду від накопичених справді важливих справ, що їх треба розв'язувати, і зменшує ефективність Клінтона для переведення законодавства в конґресі. А скільки витрачено для цієї справи вже і часу, і енергії, і наших податкових грошей!

Завтра маю замовлену візиту в своєї лікарки Форсії. При нагоді побуту на Пен домовилась я на полуденок із Марилею.

Неділя по полудні, 24 січня 1999.

Вчора в пошті прийшла Москаленкова передмова до Тихих розмов з вічністю. Це була приємна несподіванка — я дала йому термін до половини лютого і не сподівалася такої швидкої реакції. Правда, всі основні думки він уже висловив був у давньому своєму листі до мене, отже написати таку вступну статтю було йому легко. Додав тільки вступ про дефініцію поезії в Лорки, но і зорганізував все це в одне ціле. Потрактував він мою поезію поважно, знайшов у ній "безсумнівну гармонію світоглядно-філософської зосердженості — з досвідом, сказати б, почуттєво-емоційним", "врівноваженість і вивіреність поетичної рефлексії над (і понад) часом та його проминанням, з одного боку, — і цінностями не те, щоб позачасовими, а, хочеться вірити, часові не підвладними — з другого" та "навдивовижу тактовну й виважену ціннісну зорієнтованість". Головний наголос поставив на віддзеркалення в моїй поезії "колективного підсвідомого", що походить від "українського історичного катастрофізму" і на похвалу ілюзії, що є "наріжним каменем" мого "неголосного й непоказного, а проте незмінного й самовідданого стоїцизму". Згадав в цьому контексті і мою "багатолітню невтомну патріотичну працю в різних царинах" з відкликом до Автобібліографії. Може ця моя книжка переконала його написати передмову?

Вживає він всюди слово "поетеса", що викликає в мене завжди негативну або саркастичну реакцію, але я знаю, що робить він це в добрій вірі, за прийнятим в Україні звичаєм. Я вже передмову переписала, завтра пошлю додатковий диск Максимові, щоб міг почати макетування. Передмова має три сторінки тексту без інтерліній — саме стільки, скільки я зарезервувала, паґінуючи манускрипт. Текст і передмови і французького його перекладу пошлю Москаленкові, щоб дати йому ще останній шанс щось виправити, якщо забажає, а також долучила я титульну сторінку (де додала "З передмовою Михайла Москаленка" та Зміст, щоб зорієнтувати його, що буде включене в книжку. Він скромно написав, що може його слово поставити після Доценкового, тому я хочу, щоб він бачив, що Костюк і Доценко будуть тільки при кінці книжки, як додатки, замість передмови. (Не було б їх і взагалі, якби Москаленко зразу пару літ тому погодився був писати передмову, але тепер, коли я вже зверталася до Доценка і він зробив потрібні поправки в своєму тексті, я не можу цих додатків відкинути).

Завтра маю в пляні надати на пошті листи до Москаленка, Корогодського (йому шлю машинопис Остапової статті про Німчука і Луб'янку — він просив про читкіший ксерокс газетного вирізка, але я на щастя, знайшла Остапів оригінал! — а також шлю фотокопію нарису-спогаду "У різдвяний вечір" — бо він домагався вже давніше, щоб було трохи автобіографічних матеріялів) — з цього спогаду я також зробила фотокопії для хлопців — їм може бути цікаво! (а друкований був 1954 року, коли Маркові був один рочок тільки, отже це матеріял їм новий і незнаний). Вишлю також примірник Автобібліографії Валентині Сінкєвіч, і ксерокси з румунської антології Ткачука Ліді Палій. А тоді поїду до Яворської надати через "Міст" гонорар Москаленкові. Хоч я колись була пропонувала йому сто долярів, думаю вислати двісті. Тепер напевно така підтримка нашим інтелектуалістам в Україні дуже потрібна, а легше це зробити у формі гонорару ніж дарунку. Мої різдвяні бандеролі, як видно з листів і Корогодського і Москаленка, вони одержали. Варто було б мені знати, яка є межа митників — скільки може бути вартий малий дарунок, щоб не треба за нього платити мита?

A propos мита. Маємо комплікацію з пересилкою книжок в Україну. Від Бібліотеки Стефаника прийшов на моє ім'я до Правничої Бібліотеки факс, що вони отримали переслані їм шляхом міжнародного обміну пачки книжок і журналів і митники вимагають оплат або декларацій. Я ще цього факсу не бачила, — він фактично не до мене, а до моєї наступниці в BLL i вона, не я, мусить цю справу полагодити. Я вже говорила про це з Марилею, вона завтра має дати офіційну університетську відповідь до Львова факсом, стверджуючи, що посилка Harvard Law Review — це дар, і що окремі частини не вартують більше ніж 100 дол. Маю надію, що це поможе. Наша влада в Україні діє на шкоду нашій науці і культурі — як будуть робити такі перешкоди, то не поможуть мої впливи — Мариля спакує наступний shipment і пошле його як не до Варшави, то до Любліна... Чи потрібно нам ворогів, коли ми самі вміємо бути собі ворогами?

Корогодський, у листі, що прийшов учора, пише, що Михайлина Коцюбинська, вертаючись з Новорічної зустрічі, впала і зломила собі бедро. Вона мусітиме провести наступних 6 тижнів у лікарні! Не тільки жаль мені її дуже, але турбуюся також, що це може негативно вплинути на справу підготовки до друку Остапової книжки статей.

Докінчую читати "The Mandarins" Beauvoir. З роману можна більше дізнатися про її почуття і відносини з людьми, ніж з мемуарів. Мені найцікавіші моменти політичні, розрив між Камю і Сартром, що його спровокувала справа... радянських концтаборів, тобто перші докази про ці лагери і питання, чи французька преса лівого напрямку має ці докази виявити чи промовчати. Щодо інтимних стосунків з Алґреном, які також віддзеркалені у фабулі, мої почуття схиляються до негативних. Може я занадто старосвітська, моногамна, романтично-наївна? Але пані Бовуар мене не переконує: вона трактує секс майже як проститутка. Я говорила про неї з Лідою Палій, і от Ліда прислала мені вирізок із Globe and Mail, де обговорюється новий переклад книжки Бовуар про Америку (America Day by Day, Univ. of California Press). Автор рецензії Robert Fulford цитує Алґрена (Nelson Algren), що, мовляв, негативно зареагував на ревеляції Бовуар про їхні відносини у романі "The Mandarins" і в мемуарах "Force of circumstance": "In 1981, just before he died, he said: "I've been in whorehouses all over the world and the woman there always closes the door. But this woman flung the door open and called in the public and the press."

Кілька цитат із книжки "The Mandarins":

"Obviously, the basic need is to have food to eat, but what good is eating if you're denied all the little things that make life worth living?" (p.244).

"...even allowing the widest possible margin for exxagerations and lies, an absolutely staggering truth stood out. The camps had become an institution, leading to the systematic creation of a subproletariat. Crime wasn't punished by work. Rather workers were treated as criminals so that they could be exploited." (p.356)

Цікаве помічення, що на нього навряд чи здобулись би анти-комуністи правого крила. Такої інтерпретації я ще не зустрічала!

Кілька родзинок, що вказують, що Сімоні де Бовуар не зовсім бракувало гумору:

"She was dressed with a perfection that would have given the Duchess of Windsor an inferiority complex." (p.365)

в театрі, на репетиції пєси:

"As a matter of fact, the handsome young men who came to kiss my hand seemed far more interested in each other. True, here and there there were a few adults with manly bearing, but they looked like salaried extras." (p.366).

П'ятниця, 29 січня 1999. Метро. 10:10.

Їду на PENN — тим разом виключно на те, щоб попрацювати у Van Pelt над ULE. Цього тижня я вже була раз на кемпусі, бо мала дві візити в дентистичній клініці — oral hygiene у Mary Ann і потім в моєї дентистки Карен Міллер. Mary Ann недавно вдруге вийшла заміж і я з тієї нагоди принесла їй маленький подарунок: керамічну українську сільничку. Вона — дуже симпатична молода жінка, що є не тільки дентистичним техніком, але і піяністом. Дає пацієнтам вибір класичної музики і це значно полегшує неприємні враження від часом навіть болючого "чищення зубів". Карен Міллер знайшла потребу замінити мені стару пльомбу, отже візита в неї затягнулася і не була надто приємна. А до того вона має якусь чорну асистентку, молоду дівчину, гарну з вигляду, але дуже балакучу. І от над розпростертим в лежачій позиції пацієнтом ведеться розмова про всякі особисті справи, виховання дітей іт.д., переплітане репліками: "You know what I mean?" а це діє на нерви. Погані bed side manners! Пацієнт має враження, що увага лікаря — не на ньому!

3 лютого 1999. Середа. Метро, 10:45.

Сімону де Бовуар закінчила і повернула всі томи бібліотеці. Не думаю до неї повертатися, хіба що прочитаю колись у "Всесвіті" "Другу стать" — але вже українською мовою. Від неї залишилися мені три помічення: 1/ її розчарування від факту, що Франція перестала бути політичною потугою світу; 2/ її розчарування, що інтелек-туалісти, зокрема письменники, втратили своє впливове і керівне місце в суспільстві; і 3/ пов'язаний з політикою її анти-американізм. Коли є до вибору: СРСР чи США, я вибираю СРСР — заявляє Бовуар. І тут, очевидно, моє засадниче із нею непогодження.

Почала я читати щоденник Anais Nin. Нічого про неї досі не знала, крім факту, що цей щоденник має світову славу. Батько її був відомим піяністом, по національності — еспанець. Мати з походження — данка. Подружжя розійшлося, мати з дитиною виїхала до США. Щоденник писаний англійською мовою. Цікаво, що вона розпочала його ще в дитинстві, як листи до неприсутнього батька, за яким тужила.

У Філядельфії померли недавно Лесько Черник і Лідія Бурачинська. На величаві громадські похорони Черника я не ходила, на похорон пані Бурачинської, очевидно, піду. Це в суботу.

Віднайшла я телефон Семчишина, подзвонила йому, щоб сказати, що вислана йому ще в липні "Автобібліографія", повернулася через зміну адреси. Я думала: старий Семчишин може захворів, або пішов до піклувального дому. Йому 89 років. Тим часом він мені каже: оженився! З жінкою з України, що має 53 роки! Мовляв Семчишин: мені треба мати когось, щоб завіз мене до лікаря, до шпиталя ітд. і хто по моїй смерті перебрав би мою пенсію.

Неділя, 7 лютого 1999 9:00 РМ.

Вчора хоронили Лідію Бурачинську. Парастас був у п'ятницю в Насевича на Френклін вул. — я туди не їздила — але сам похорон відбувся із церкви Михаїла на цвинтар у Факс Чейсі, із поминками в УОКЦентрі, так що я весь день провела на цих похоронних церемоніях. Приїхало чимало осіб з Нью Йорку: голова СУА Анна Кравчук, кандидатка на наступну голову Куровицька, редактор "Нашого життя" Ірена Чабан, Ляся Старосольська, Христина Навроцька, Надійка Світлична, з Торонто прибула голова СФУЖО Соколик, з Вашинґтону Марта Хом'як: була повна церква людей, а на поминках також було певно із 200 осіб. Проводила поминками Наталія Пазуняк. Відбулося все достойно і гідно, видно було по всьому, що померла втішалася пошаною і симпатією.

А повернувшись додому, увечері, мала я телефон з Шікаґо: помер Мирослав Семчишин! Помер він 5 лютого і повідомила мене про це його жінка. Вона саме одержала мою книжку, що її я послала Семчишинові на нову його адресу, після своєї розмови з ним тиждень тому. З розмови з нею (що тривала цілу годину, а може й довше!) довідалась я, що одружені вони були тільки 3 місяці, і що цей факт перешкодить їй одідичити по ньому його університетську пенсію... Не натішився своїм новим статусом наш колишній професор — а я вже була з усмішкою повідомила Аню, яка є членом зальцбурзького комітету, що Семчишина на наступний з'їзд треба буде запросити разом із жінкою... Не доведеться запросити нікого: вже немає в живих ні одного з наших колишніх професорів.

В найближчу п'ятницю приїде до мене Микола Рябчук. Він матиме доповідь у Центрі в неділю, а на суботу я запросила гостей і роблю в себе в хаті невелику гостину, зустріч із ним. Маю надію, що він привезе мені дві пачки книжок Зоряни Лановик.

Моя нічна лектура — щоденник Анаїс Нін — мене трохи розчарувала. Перший том — це психоаналітичні нотатки, частинно записи справжніх психоаналітичних візит в психоаналітиків Аллєнде і Ранка, а часом аналіз психоаналізу самої Анаіс Нін. Сказав їй одного разу д-р Ранк: "The diary is your last defense against analysis... I do not want you to analyze the analysis." (v.1, p.284), а вона сама про свій щоденник пише як про свій "opium habit" (p.308) i за порадою Ранка пробує його покинути: "The period without the diary remains an ordeal. Every evening I wanted my diary as one wants opium. I wanted nothing else but the diary, to rest upon, to confide in..." "Get out in the world!" Rank said. "Leave your house at Louveciennes! That is isolation, too. Leave the dairy; that is withdrawing from the world." (p.307)
[Це — немов пересторога для мене! Але мені далеко до Анаїс Нін: вона свої перші щоденники почала писати маючи 11 років, спершу французькою мовою, потім перейшла на англійську. Залишила понад 15,000 машинописних сторінок у 150 записних книжках, що їх тримала в банкових сховищах. Щоденник написаний рукою вправного автора, оригінальним стилем, але в ньому, як на мій смак, занадто перемішана фантазія, сни, психоаналітичні роздуми і надто мало реалій справжнього життя, а через те читати його.... нудно! Також, бачу із передмови, що вона давала різним людям читати частини свого щоденника і дехто з них виявив бажання, щоб його особу із щоденника викинути... Отже: цензура! У висліді, напр. немає у щоденнику жодних згадок про чоловіка Анаїс і взагалі читач не має справді поняття, як виглядає реальне життя автора та її щоденне оточення, і напр. я не зовсім певна, чи дуже ефективно зображений порід мертвонародженого дитяти — цілий розділ на кілька сторінок — чи це реальне пережиття, чи белетристичний нарис? чи психоаналіз якогось сну? У висліді я вже тільки побіжно переглянула другий том і не знаю, чи принесу з бібліотеки наступні томи.

Але, на основі свого побіжного знайомства із щоденниковою одержимістю Анаїс Нін, я тепер з великою дозою іронії дивлюсь на свою одержимість останніх днів. Замість читати перші два томи "Womens voices in Ukrainian literature", переклади Роми Франко, що про них я збираюся писати чи то статтю, чи то рецензію, або працювати над найновішими знахідками ULE70 — я цими днями сиджу при комп'ютері і переписую свої щоденникові записи 1983 року. Справді, не можу від них відірватися: Боже, як все це вже забулося! І як приємно і цікаво пригадати пережите, читаючи і переписуючи щоденник! Переписую, нічого не міняючи (крім інтерпункції, і то не завжди), не виправляю мови (адже навіть мовні прогріхи є свідоцтвом діяспорної мовної недосконалості — отже це теж своєрідний документ доби! Але переписати треба, бо навіть я сама часом маю трудність розшифрувати нерозбірливе письмо, зокрема тих записок, що роблені в час подорожей автобусом по Европі... Але я вже теж à la Anais Nin понаписувала цих графоманських нотаток цілу купу — наближаюся до 4000 сторінок — отже переписати все це — величезна робота, що до неї варто було б найняти секретаря... Чи вистачить мого життя, щоб це зробити? Тим більше, що я свідомо поборюю в собі цей наркотик, що тягне як опіюм, і завертаю себе, немов за порадою доктора Ранка, до живого життя, до реальної бібліографічної праці, до контакту з людьми, переборюючи свою ізоляцію і відлюддя.

11 лютого 1999, 9:00 РМ.

Завтра має приїхати Рябчук, а на суботу на 7-му годину вечора я запросила велике товариство (24 особи!) на товариську зустріч з ним і гостину. Тимчасом, я передучора аж налякалася: раптом почала боліти мене нога в коліні, і то так, що я серед ночі прокидалася з болю, а встаючи до лазнички, ледве могла перейти пару кроків. Спочатку прийшло мені на думку, що може це phlebitis — один день ходила я у ґумовій панчосі, а наніч прийняла дві аспірини — але це не допомогло. Коли почало боліти більше і я вже в розпачі подумала, що може доведеться гостину в останній хвилині відкликати, я раптом змінила свою діягнозу: це напевно пов'язане з артритом! Знайшла я десь у своїй аптечці Advil, і хоч коробка вказувала давно вигаслу дату 1/97 (доказ, що я не потребувала приймати цього ліку за минулі два роки і не зужила всієї пляшечки!) я прийняла таблетку і вночі, і над ранком, і зразу помітила поправу. Сьогодні могла вже в кухні стояти пару годин на ногах, щоб приготовити рибу по-грецьки і бурякову салатку для моїх гостей, а пополудні, поволеньки, з паличкою, пішла до аптеки і купила собі свіжий Motrin і вступила в мене надія, що може якось дам раду і з гостиною. Але поставлю все на столи і постараюся не надто багато ходити. Гірше буде із прибиранням після гостини: минулого разу після такого прийняття, я мусіла до 2-ої ночі працювати в кухні. Тим разом ще й ускладнення: бо ж буде в хаті гість, що його в неділю треба буде повезти і до церкви, і на виступ до Центру, а в міжчасі і тут вдома нагодувати обідом... Залишати непомитий посуд після гостини буде незручно і невигідно, хоч найкраще було б розкласти цю роботу на кілька частин і на кілька днів.

***

Цитата із щоденника Анаїс Нін:

"Dear diary, you have hampered me as an artist. But at the same time you have kept me alive as a human being. I created you because I needed a friend. And talking to this friend, I have, perhaps, wasted my life." (v.1, p.260)

Субота, 13 лютого 1999, полудне.

Рябчук приїхав учора автом із Романом Ференцевичем. (Той самий Ференцевич, що з ним я мала кілька приємних зустрічей пару літ тому в Урбані!) Привіз дві пачки книжок від Лановик, деякі номери "Критики", що мені бракують і зразки різних цікавих газет. Приїхали вони вчора досить вчасно, десь біля другої. Так що ми мали змогу посидіти собі при обіді і цікавій розмові утрьох пару годин. Ференцевич розповідав про Антона Драґана, тобто Андрія Луцева, який, виявляється, був чоловіком Романової сестри. Про те, що Драґан мав цікаве і законспіроване минуле, я, очевидно знала, але про це родинне пов'язання Ференцевича — ні. Ференцевич, як і я, 1930 року народження, ходив до Львівської гімназії, а потім закінчував 3-тю клясу в Криниці, мешкав з родиною в Мушині. Могли ми вже і тоді зустрічатися, бо ж і я там була. Вибирається він на баль Червоної Калини, бо там дебютує дочка Оксани Драґан.

З Рябчуком на цікавій розмові провела решту вечора вчора. Говорили ми і на тему його останньої статті у "Всесвіті" (я зробила йому завваження, що в Америці, так як і в економіці великі різниці між безпритульними бомжами і мультіміліонерами, так і в освіті — є півграмотні студенти десятирядних коледжів і високоздібні студенти найкращих шкіл "айві ліґ" — так що не можна одною міркою міряти освіту в США і знецінювати її, як нижчу від пострадянської; зрештою питання також, що саме хочемо виховати в молоді: чи набивати їм голову фактами і датами, чи вчити їх самостійно думати і розв'язувати проблеми?) Була мова і про корупцію в освіті України, про хабарництво на університетах, і про проблеми мови і національної свідомості, і про податкову політику Верховної Ради, загальний рівень життя, проспекти на найближче майбутнє. Довідалась я, що Рябчук заробляє передусім співробітництвом у газеті "День", а за працю на пості спів-редактора "Критики" взагалі гонорарів не бере. "День" платив йому 500 гривень у місяць і це донедавна було досить добре. Тепер гривня помітно знецінилася і ці гроші варті наполовину менше. Жінка його також працює — не на повну ставку, заробляє щось 200 гривень. В них двоє дітей — дівчині років здається 15, хлопцеві — 11. Є в Рябчука і старша дочка з попереднього подружжя — вона є студентом Києво-Могилянської Академії. (Про цю школу Микола дуже доброї думки і каже, що там жодного хабарництва немає). З розмови з ним я винесла досить позитивне враження: не зважаючи на всі негаразди, жити можна, і нарікання головним чином спричинені тим, що багатство продуктів доступне і приманливе і треба тільки мати гроші (тоді як за СРСР нічого не було). Він зовсім не думає, що самостійність України загрожена і що є реальні можливості повороту до якогось союзу з Росією, на зразом білоруського моделю.

Гостей запросила я 26 — а нога болить!

Неділя, 14 лютого 1999, полудне.

Вчорашня гостина пройшла дуже добре і моє коліно витримало (при допомозі збільшеної дози Motrin!) Вчора до 3-ої ночі мила посуд, а сьогодні вранці ще пару годин докінчувала. Тепер сіла трохи відпочити при комп'ютері, в час коли Рябчук готується до доповіді. Приємно було, що майже всі мої запрошені гості прийшли, за винятком Онишкевичів і Тритяків. Лариса відмовилася, бо вона увечорі не може їхати автом, а Олег мав прийти сам (Рената — в Каліфорнії), але чомусь не прийшов. Не прийшла також, хоч була запрошена разом з чоловіком, Галина Дзівак-Клюк (яка тепер на місці Марти Васильців, тобто стала керівником Української Бібліотеки в Центрі). Товариство було досить чисельне і добре дібране, Рябчукові, зокрема, мої друзі дуже сподобалися. Були: Тит і Софійка Геврики, Олекса і Лариса Біланюки, Славко і Марта Трофименки з Надією Кохан, Віра Лащик, Віра Кліш із сином Адріяном Левицьким, Альберт і Оксана Кіпи, Ірена Рудницька, Іван і Наталка Даниленки, Роман і Марта Шиприкевич Волчуки, Славко і Марта Яримовичі, Роман і Аня Максимовичі, Зенко і Люда Чайківські і Петро Клюк. Коропецькі тепер на Флориді, отже їх я не просила.

Всі мої харчі мали успіх: грецька риба, шинка, салатка з бурячків і фасольки, мішана салата, а вже особливо — біґос! та приставки: гарячі м'ясачки, селедцева паста, мачанка, грибки, цибулька ітп. Nota bene на майбутнє: не варто додавати salsa, бо наші люди видно її не люблять, зокрема, як є досить інших приставок. Солодке, за домовленням, принесли гості: Віра Кліш — сирник, Люда Чайківська — крухий пляцок. Напоїв було повно до вибору — пішли дві пляшки доброго (і дорогого коньяку!)

Дотеп, що його вчора розповів Рябчук: Гіларі Клінтон у Львові. Все гарне, місто подобалося, але питається мера Львова: а що це так тут у вас негарно пахне? Каже їй Куйбіда: от бачите на Ринку — М і Ж, це звідтіль така вонь! А що це таке? Ну, звичайно, М — для москалів, Ж — для жидів. Добре, а де тоді ходять інші львівяни? Якто де, це ж наше місто — куди хочемо, туди ходимо! Микола розповідав цей анекдот як взір різниць у ментальності сходу і заходу України. Мовляв: в Галичині, у Львові, із дотепу цього сміються, доросли вже до того, щоб самим із себе посміятися, в Києві цей дотеп сприймають як образу.

Понеділок, 15 лютого 1999, 10 год. вранці.

Мій гість уже вчора від'їхав. Завезли його на автобусну станцію Геврики, так, що я не мусіла сама їхати.

Виступ Рябчука у Центрі був дуже вдалий. Я знала, що він вміє дуже добре виступити (адже чула його виступи не тільки українською, але навіть і англійською і польською мовами!) Взагалі, на мою думку — з усіх людей, що їх я чула і бачила з України — Рябчук напевно найцікавіший журналіст. При тому він людина західного ліберального світогляду, що вміє критично думати і не займається демагогією на догоду нашої півграмотної маси. Було приємно, що виступ його (тільки двічі проголошений на радіопрограмі Центру) зібрав около 100-120 слухачів. (Своїм суботнім гостям я жартуючи сказала, що буду із списком перевіряти їхню присутність на виступі Рябчука в неділю! але очевидно не всі вони прийшли!)

Рябчук говорив про політичну ситуацію України напередодні нових президентських виборів. Його основні тези такі: національно свідоме українство становить в Україні меншість — не більше як 25-30-40 відсотків при найбільш оптимістичному підрахунку. При владі є стара номенклатура і вона при владі і залишиться, без уваги на те, хто вийде новим президентом. Боятися, одначе, що Україна повернеться до Союзу з Росією і втратить свою незалежність, нема підстав. Абсолютна більшість стоятиме за незалежність. Але є зовсім реальні підстави для загрози, що Україна може стати "новою Ірляндією", де панівною мовою буде російська, що національний елемент в державі відійде на задній плян. Рябчук вважає, що з уваги на те, що національно свідома меншість має всежтаки досить велику силу і потрібна будьякій групі чи партії для повної перемоги, вона повинна пропонувати свою піддержку котромусь із кандидатів, що має шанс виграти, але вимагати в замін поважних і конкретних поступок. Досі, каже, Дзюбі чи Головатому давали пости міністрів культури чи юстиції, де на практиці і без належних ресурсів справжніх реформ і так перевести не можна, але міністерство нафти і газу і подібні пости номенклатура залишала собі.

На початку, після того як його представили, Рябчук розповів анекдот про VIP = Very Important Person: Приїхав до Америки Папа Римський. В Нью Йорку у нього є старий товариш із дитинства, з яким вони колись у Польщі малими хлопцями мріяли про те, щоб поїхати до Америки і стати таксівкарями... От і мрія одного з них сповнилася: він — таксівкар у Нью Йорку. Зустрілися, згадують спільне дитинство. І от каже папа до свого друга: я хлопцем так мріяв, щоб провадити таксі в Америці — давай я попробую! Сідає за кермо таксі і їде із своїм другом вулицями Нью Йорку. Ну, Нью Йорком їздити трудно, а папа не надто добрий автоводій — незабаром зупиняє їх поліцист. Побачивши, хто в авті, поліцист викликає по телефону своє начальство. Я затримав якусь дуже важну особу, що мені робити? А хто ця важна особа? питають. Не знаю, хто він, але за шофера в нього — Папа Римський!

Досадно, що тепер в Центрі нема нікого, хто міг би грамотно провести таку імпрезу, або бодай представити промовця. Доручили цю ролю Михайлюкові, але зробили це в останній хвилині, і він не вмів вив'язатись як слід із свого завдання. Правда, телефонували годину раніше і до мене, але я відмовилася. (Якби були запросили мене при першому плянуванні імпрези, я була б мабуть погодилася, хоч думаю, що це повинен робити хтось із дирекції Центру).

Я була певна, що за традицією наших імпрез, організатори подбають і про буфет. На несподіванку мені, тим разом буфету взагалі не було. Рябчук хотів їхати автобусом о 7-ій — і я просила Софійку, щоб по дорозі додому, підкинули Миколу до станції. Але тому що було ще трохи часу, я запросила ще Тита, Софійку і Миколу щось перекусити, щоб мій гість не від'їздив до Вашинґтону голодний. Отже мали ми ще приємну годинку при столі, доїдаючи рештки: зупу, вареники з м'ясом, шинку і сир. При тій нагоді ми з Титом запили ще брудершафт — я плянувала це була зробити передвчора, але зовсім забула. З усіми я вже на Ти (з Біланюками, Софійкою, Вірою, навіть з Іваном і Наталкою Коропецькими!), а з Титом, який мені незрівняно ближчий і симпатичніший, я досі була на Ви. Подумала собі: я старша, ініціятива мусить вийти від мене! Буду мусіти переставитися на "ти" — це в мене, звичайно, забирає трохи часу!

Коліно ще поболює, але трохи менше. Посуд і все інше вже на місці, але на те, щоб почистити хату пилососом — я ще не наважуюсь. Проте, піду може на свій дво-милевий прохід — пару днів не ходила!

Вчора помітила, що мені трохи щемить щока з правого боку! Ого! Щоб не було якогось нового клопоту з яснами чи зубами!

Казала мені Марта Яримович, що виходячи з хати на доповідь Рябчука, захопила ще частину телевізійної української програми Контакт на каналі 35 і бачила там репортаж із 40-ліття Української Бібліотеки і мене та Софійку! Ну, я тоді, очевидно, дивитись на програму не могла. Дуже мені жаль, що я не бачила, як це вийшло! І що саме Соловій вибрав для свого репортажу? Наше коротке інтерв'ю? Уривки з моєї доповіді про Літературний Конкурс? Нашу виставку книжок у Центровій ґаблотці пру головному вході?

П'ятниця, 19 лютого 1999, год.3:00 РМ.

Моя хата — після суботньої гостини — була вся у квітах. Це нагадало мені польську пісеньку із давніх літ:

Jak wrócisz, o nic cię nie zapytam,
po prostu cię przywitam,
jak gdyby nigdy nic.

Jak wrócisz, po tylu długich latach —
zastaniesz pokój w kwiatach,
jak gdyby nigdy nic.

Але сьогодні я мусіла викинути вже відцвілі білі троянди і треба, думаю, викинути разом із ними надмірний сентимент.

Вчора, одначе, зворушилася до сліз — і не через квіти, або сентиментальну пісеньку. Старий Костюк прислав мені свою нову книжку. Спогади, другий том, я вже замовила була в Максима і мала вже вдома. Не тільки мала — зголосила вже рецензію до WLT, і вже навіть отримала від них позитивну відповідь. Плянувала завтра подзвонити вранці до Костюка, щоб переконатися, чи можна ще з ним говорити, щоб сказати йому і про його прегарно видану книжку, і про мою зголошену рецензію, і про те, що в новій моїй збірці збірок буде передрукована його стаття про мою поезію. Тимчасом Костюк, видно, ще при повній пам'яті, не зважаючи на два недавні інсульти, і хоч напевно сам не одержав багато примірників своєї книжки, то одну таки доручив вислати мені. І власною рукою нашкрябав щось на титульній сторінці. Піклунка його дописала своєю рукою, під його диктат: "Дорога Пані Марто! Все, що я міг зробити за останні роки, я виклав у цій книжці. Щиро Ваш Гр. Костюк" А тоді доручив їй ще дописати P.S. "Мама може бути горда за свого сина, так гарно видати книжку міг зробити лише він, слава і честь йому". Прочитавши це, я ... розплакалася! Не часто плачу, але тут не здержалася. Жаль старого і взагалі жаль за трагічне людське приречення... Це вже його лебедина пісня, ще день, ще два і його не стане. Максим боявся, щоб він не помер, заки буде готова книжка і дуже це переживав. Я боялася, щоб він не помер тепер у лютому, коли може бути сніг — бо ж мені обов'язково треба було б поїхати на похорон. Останнім часом не телефонувала, бо не знала, чи можна ще з ним говорити. Останній раз, коли я дзвонила — він був у лікарні і я говорила тільки з його піклункою. Побачу в якому стані буде він завтра і чи зможе говорити зі мною.

Сьогодні вранці о 7ій годині розбудив мене телефон. З Румунії! Степан Ткачук! Велика несподіванка! Він отримав мого другого листа, де я повідомляю, що вислані йому книжки (дві бандеролі) чомусь до мене повернулися і я не розумію причини, що сталося? Виявляється: і він, і його жінка були в поїздках закордоном, а на пошті якийсь новий працівник вирішив невідібрані посилки повернути до США... Ну, добре, що це така "нормальна" причина, а не якісь примхи митників, чи цензури... Сьогодні я вислала книжки вдруге і навіть додала ще до Остапових "Зібраних віршів", Шекспірових сонетів, і моєї "Автобібліографії" (які були в перших посилках), також "Землетрус" і "Самотнє місце під сонцем". Говорив мені компліменти про мої поезії, казав, що румунським євреям дуже подобаються мої алюзії до Єрусалима (але Бабиного яру він чомусь не переклав і не включив!), вибачався за помилку з Іринеєм Вересом, що його він приписав до українських поетів Англії... Він тепер — голова Союзу Українців Румунії, телефонував із службового телефону, на державний кошт... В нього діти-лікарі, які тепер живуть у Нью Йорку і він збирається приїхати на відвідини до Америки десь у квітні або травні.

Телефонував вчора також Кацнельсон. Він видав був другу книжечку поезій (другу — від коли він в Америці!), я написала йому кілька слів про свої враження, він пробував дзвонити до мене раніше, але нікого не було. (Мабуть у час, коли я була в Торонто). Звучав задоволений. Їздив з виступом і читанням поезій до Сан Франціско, вибирається їхати і до Шікаґо. Йому — 85 років. В "Літ-Україні" була статтейка про нього з нагоди ювілею. Хотів би дуже ще раз поїхати в Україну, але боїться, що це вже тепер ні йому, ні Іді Яківній не під силу. (Вона останнім часом хворіла на серце).

Мала я намір цього тижня поїхати на Пенн, відвезти два томи Анаїс Нін, завезти в дарунок для Ван Пелт книжку Лановик про Остапа, попрацювати трохи в бібліотеці над УЛЕ70. Але боюсь через ногу. Коліно вже в кращому стані, далі ще приймаю Мотрін, вчора і сьогодні ходила на свій звичайний двомилевий прохід (з палицею, яка тим разом потрібна була не тільки для можливого захисту перед собаками!) — але стан мій ще не повернувся до оптимального, і я не хочу надуживати своїх сил і можливостей.

У висліді я далі... переписую щоденник 1984 року, замість того, щоб працювати над УЛЕ, або читати зголошені на рецензії книжки. Але це вже не довго — от-от скінчу 1984 рік і далі не буду дозволяти собі на це занурення у минуле. І поштовхом до дисципліни буде мені лист, що його я отримала від WLT у відповідь на мою пропозицію рецензувати два томи перекладів Роми Франко і Костюка і на моє негодування, що вони не тільки не прийняли були моєї пропозиції написати про книжку Діброви, але взагалі не надрукували за минулий рік жодної рецензії на українські видання. Лист цей прийшов електроною поштою i датований він 16 лютого 1999. Він, на мою думку, настільки важливий, що я зацитую його тут повністю.

Dear Mrs. Tarnawsky:

Thank you for your letter requesting possible books for review. We will be glad to order all three and send them as soon as possible.

Dibrova's Peltse and Pentameron was sent out to a reviewer on 01/06/97, but a review was never submitted despite several reminders. No catalogues or brochures or books have been sent to us by Ukrainian publishers or North American publishers of Ukrainian works. We haven't had any requests or volunteer submissions from our Ukrainian reviewers for a while. However, Winter 1999 will contain Zyla's review of P.W. Kuzyk's Garden of Verse: Book Four.

We look forward to receiving reviews on Ukrainian works from you in the future.

Best wishes,
Marla Johnson
Editorial Assistant, WLT

В міжчасі вони прислали мені книжку "Two Lands, New Visions". Я цього не зголошувала і не мала наміру рецензувати — тепер мусітиму. Цитований лист важливий для мене, як доказ моєї тези (висловленої в доповіді в Урбані, і при різних інших нагодах), що наші літературознавці і інші професори за мало активні і не дбають про те, щоб писати якщо не статті, то хоч би рецензії до англомовних журналів. А теж і наші видавництва не шукають доступу до загального книжкового ринку, або ощаджують на реклямі, що підриває взагалі ціль їхнього існування. Стара історія, я про цю справу говорила по радіо в Києві ще 1990 року! Тоді це стосувалося до видавництва "Дніпро", але воно актуальне і для всіх інших наших книговидавців! Я негайно послала копію Максимові, щоб принаймні КІУС посилав свої літературні видання на рецензії їм, але добре якби це робили і всі інші. (Я, наприклад, послала їм і "Шекспірові сонети", і свою "Автобібліографію", і — передучора — книжку Лановик. Перші дві вони може мали викрут, чому не рецензувати: мовляв, це Шекспір, а в другому випадку — книжка бібліографії, але у випадку Лановик такого викруту не матимуть. Треба буде їм тільки знайти рецензента!) Я журилася, що може рецензент WLT не оцінить належно книжки Діброви, але не передбачила гіршого: що її можуть взагалі зігнорувати! Шкода! Я написала була тоді до "Свободи", була б радо зладила і англомовну версію. Тепер вже запізно!

П'ятниця, 26 лютого 1999. Полудне.

А я таки примусила себе покинути переписування щоденника! У висліді, перші два дні були мало продуктивні, але тепер я вже знову взялася за ULE, а також за підготовку матеріялів до рецензій, що їх збираюся писати.

Передусім прочитала вже половину книжки "Spirit of the Times". Переклади першорядні, дуже читабельні, але найбільшою для мене несподіванкою була ... Олена Пчілка. В перекладах Роми Франко, вона звучить свіжо, переконливо і багато краще, ніж я того сподівалася. Не тільки її тематика цікава, але й літературна вартість оповідань не така вже мала: без надмірної сентиментальщини чи мелодрами, живі характери, не стереотипні карикатури, патріотична і феміністична тематика вплетена вміло і без пропаганди, стриманість, недоговорення, без крапок над і, навіть нотки гумору, іронії, сатири... Олена Пчілка виросла в моїх очах і розбудила зацікавлення. (В цьому ж томі є і оповідання Кобринської — я ще не всі прочитала, але вона не може рівнятися Пчілці: в неї надто вже домінує саме ця пропагандивна феміністична нотка, вона пише à these, і композиція її дуже надумана...)

Почала я шукати за додатковими матеріялами. Прочитала нарис Дражевської про Олену Пчілку (цікаво, але надто популярно і без документації). Але знайшла у власній бібліотеці книжку: "Леся Українка: документи і матеріали, 1871-1970" (Наукова думка, 1971). На велику радість і несподіванку знайшла я там і цілу низку листів Олени Пчілки — до матері, до сина Михайла, до Драгоманова, до Франків — Івана й Ольги, ітп. Боже, яке багатство! Я цілий вечір вчора читала і зразу мій настрій піднявся! Листи, очевидно, підібрані, щоб кинути світло на саму Лесю Українку — багато іншого в них, нажаль, пропущено, а може сцензуровано. Але всеж багато з них можна довідатися і про життя самої Ольги Косач. До матері, Єлисавети Драгоманової, ОП пише російською мовою, але це не справжня російська мова — бо надто багато там домішок української. Чоловіка в листах завжди називає "Петр Антонович". (Цікаво, чи зверталася до нього на ви? Варто було б знайти її листи до нього!) Він часто бував поза домом, за своїми службовими обов'язками. Дітей народила йому аж шестеро: Михайло, Леся, Ольга, Оксана, Микола, Ізидора. Напевне нелегке мала життя, та ще й із калікою-Лесею. Павлик у листі до Драгоманова після зустрічі з ОП пише: "Я собі єї зовсім інакше представляв, тепер же пізнав смирну, хоть і серйозну жінку — про розум і не казати". (Про Лесю в тім же листі він пише, що вона "ошоломила його" "своїм образованням та тонким розумом", що вона "на свій вік це геніяльна жінка") (с.70) "Смирною" ОП не була у своїх листах, тому й Павлик певно здивувався, зустрівши "жіночу" жінку. Дуже цікаві в листах інформації, що кидають світло на російську цензуру і поліційну систему. Напр. в час повороту з Відня, конфіскують російські митники... ноти з музикою Бетговена, з німецьким текстом! і ОП радіє, що не брала з собою "русинських книжок" "Першого вінка" ітп., бо вони, очевидно, були б сконфісковані і пропали б! Після того, як Ольга Франко з дітьми перебуває в Косачів у Колодяжному, на поліцію іде донос про цю візиту. Про 22-літню Лесю Українку, що живе із сестрою в Києві, є фантастично докладний звіт якогось поліційного аґента Кликова (с.100-103), що з нього можна довідатись точно: скільки платять за квартиру, з ким вони приятелюють, як пройшла студентська вечірка і хто на ній був, ітд. Там є згадка про якогось студента Спілліоті, що часто заходить до Лесі. Совєтські порядки побудовані на старій, очевидно, традиції. Але і Австро-Угорщина слідкує: Коли по дорозі до Відня, ОП і ЛУ зупиняються коротко у Львові — зразу іде поліційний рапорт про це до ц.к. поліції у Відні.

Я раптом усвідомила, що цього року — 150 років від народження Ольги Косач. Може варто написати щось більше, як рецензію на переклади Роми Франко?

Іду на прохід: дописувати буду пізніше!

***

Пише ОП в листі до Омеляна Огоновського до Львова: "Не знаю, чи стали б Леся й Михайло укр. літераторами, коли б не я; може б стали... але хутній, що ні... Від батька вони не могли б навіть научитися україн. мови, бо він нею не уміє говорити..." (с.85)

***

Корогодський прислав вчора фотокопії рисунків Сергія Якутовича, що мають бути ілюстраціями до Остапових статей. Він хоче, щоб я робила вибір і певні рішення, але я воліла б ці справи залишити їм. Мені і в гадку не приходило, що вони схочуть аж так багато ілюстрацій! Нехай! Але було б добре, якби вже проводився комп' ютерний набір і редакційна робота — про це він не пише... Він вже першу половину грошей отримав і хоче показати, що щось робиться — тому й прислав рисунки Якутовича. Ну, маю надію, що Михайлина Коцюбинська вже одужала або одужує із зломаного бедра (на новий рік!) — бо від неї, мабуть, залежить основна редакційна робота.

Четвер, 4 березня 1999, год. 1:40 пополудні.

Минулого тижня телефонував мені Іза Каплан, щоб "поздоровити із великим успіхом", появою моїх двох віршів в російській антології світової поезії, що появилася в Москві. Ну, от, я вчора запросила Ізу на обід, щоб подивитися, що це таке.

Приніс книгу: велика форматом, мов євангелія. Понад 1100 сторінок, досить густо задрукованих поезіями (по кілька на сторінку). Гарно том оформлений, з мистецькими ілюстраціями. Називається це: Строфы века — 2: Антология мировой поэзии в русских переводах ХХ века. Редактор: Евгений Витковский. Видано в Москві (Полифакт), 1998 року. Був теж раніше виданий перший том, присвячений російській поезії 20 сторіччя, його я не бачила. Переглянула я зміст: є там 19 українських поетів: Антонич, Бажан, Зеров, Коротич, Костенко, Лепкий, Підпалий, Рильський, Руденко, Стус, Тичина, Фішбейн і...я! Не всіх запам'ятала — Іза обіцяв зробити мені ксерокопію змісту. Варто було б затримати книжку на пару днів — але це рідкісне і дороге видання, не хотіла навіть просити. Адже це успіх — передусім самого Ізи. Антологія упорядкована за перекладачами і про кожного з перекладачів подана довідка, тоді коли про авторів — тільки рік народження, та й помітка з якої мови зроблений переклад. Ну, вибір виглядає мені досить випадковий, і факт, що попали туди і мої поезії — тільки ще один доказ, якими дивними бувають шляхи до того рода видань. Фактично, здається мені, що Ізу запросили туди, як редактора літературного журналу, а вже з його ініціятиви пішли туди переклади моїх поезій "Психотерапія" і "Буря". Каже Іза, що редактор вимагав, щоб прислати йому для порівнання оригінальні тексти і що йому подобалися мої вірші... Чи це правда? Ну, у всякому разі, української поезії цей том не репрезентує, але, можливо, це і не було його завданням. Це просто антологія перекладів і звіт про працю перекладачів, а вже вибір поезій залежав, мабуть, тільки від них. (Помітила я, що серед перекладів Валентини Сінкєвіч (ще один мій російський перекладач, і то, мабуть, ліпший від Каплана!) є переклади з Марієн Мур, в тому числі і вірша "Поезія" — в довгій версії, як і в мене!

Ну, звичайно: мені приємно. Хоч Ізині компліменти і його перекладацький успіх ніяк не можуть перевернути мені в голові! Цього абсолютно не досить, щоб забезпечити мені на майбутнє місце в українській літературі... А хто такий Підпалий, я не знаю. Подана дата смерти, отже вже не живе... От, якби мала книжку вдома, може могла б перевірити, щось там про нього повинно бути написано (є пару слів і про мене).

П'ятниця, 5 березня 1999. 10 РМ.

Сьогодні — 50-річчя нашого з Остапом подружжя! Дала я знати про цю дату обом хлопцям — але Максим десь в Едмонтоні, на річних нарадах КІУС, а Марко може і не читає електронної пошти кожного дня. Зате Уляна написала мені кілька зворушливих теплих речень, чим зробила мені велику приємність.

Їздила я сьогодні на ПЕНН — вперше від трьох тижнів, від коли почало боліти коліно. Не дуже я певно почуваюся на ногах, а Мотрін перестала вже брати тиждень тому. Але ходжу! Мала надію, що зможу знайти щось у Ван Пелт про Олену Пчілку і Кобринську. Але — як приклад проблем, що їх створює нова технологія — натрапила на день, коли електронний каталог не працював! а звичайні каталоги вже давно зліквідовані! Все ж таки, я пішла просто до полиць і таки знайшла одну книжку — "Українська новелістика кінця ХІХ—початку ХХ ст." — там включені деякі оповідання і є деякі цікаві примітки. Це в серії "Бібліотека української літератури", яку я давно колись порекомендувала, щоб купили. І тепер навіть сама із своїх рекомендацій користаю. (Маю надію, що не тільки я одна!)

Два дні тому отримала листа зі Львова від Романа Горака. Заадресований лист рукою Зорівчак. Вона передала йому мою статтю з "Нових днів" про Вільде. Але він пише фактично не так про Вільде, як про Керницького. В Бібліотеці Стефаника відкрили виставку Ікера, були радіопередачі йому присвячені, було чимало людей. Я знала про це від Зорівчак, вона навіть запрошувала мене приїхати на цю імпрезу, але я тільки пригадала їм, щоб не забули запросити Івасеву родину з Водник. Був брат Богдан. Горак так захопився творчістю Ікера, що хоче писати про нього цілу повість і просить про матеріяли. Я вже йому відписала, послала список речей, які я передала до музею у Водниках і до архіву НТША в Н.Й., а також копію листа до Уляни Дячук в справі англомовних перекладів. Це так на початок. Лист Горака дав мені стимул переглянути колекцію поштових карток, що їх Остап збирав в окремій шуфляді, бо я знала, що там — велика кількість карток від Ікера. Знайшла їх силу-силенну, починаючи з часів війни, і тепер думаю, що з тим робити? Спочатку думала зробити Горакові копії, а тепер прийшло мені на думку, що може ліпше було б послати йому весь цей оригінальний матеріял? Не тільки Іванові листи, але і самі картки можуть бути для дослідника цікаві. А мені може і треба свідомо поменшувати наші приватні архіви, бо який це клопіт буде хлопцям після моєї смерти? І так будуть мусіти багато викинути. Маю десь в архіві і листи Іванові, і пару його фейлетонів, і фотографії, і Остапові статті про нього, і листи до нього... Але все це знайти не так легко. З картками було простіше — але це теж забрало мені цілий один вечір.

Субота, 13 березня 1999. 9:00 РМ.

В четвер і сьогодні їздила я на громадську роботу: каталогізувати нові англомовні книжки на комп'ютері, на системі Mitinet, в Українській Бібліотеці в Центрі. Ніхто крім мене, нажаль, цього робити не може (бо не вміє). Робота ця повільна, бо вимагає і знання, і уважливої концентрації, але система Мітінет, на мою радість, уможливлює одразу ж і друк цілого комплекту карток! Боже, як ми мучились колись, щоб ці картки — по кілька на кожну книжку — писати на машинці! Але нажаль Мітінет можна вживати тільки для книжок латинської абетки. Покищо ми ще не знайшли способу, що нам далі робити з кириличними друками. Та й взагалі весь наш каталог побудований на кирилиці — предметні рубрики, за моїм посібником, подаємо українською мовою. Покищо, на англомовних картках, поруч транслітерованих предметних рубрик дописую рукою українські. Пробувала, як експеримент, закаталогізувати одну українську книжку в транлітерованій формі, але побачила, що це створює зразу поважні проблеми. Передусім тому, що в нас є окремі каталоги для кирилиці і для латинки, і навіть у схемі клясифікації існує такий поділ. Це справи ускладнює. Але ідуть консультації з "комп'ютерщиками", може знайдемо якусь розв'язку. І на майбутнє, після того як я добре сама засвою цю нову систему, треба буде навчити і нашого нового керівника бібліотеки Галину Клюк, щоб і вона могла робити бодай найпростішу каталогізацію.

Пішла я сьогодні після праці в бібліотеці і на сходини 43. відділу СУА. Треба час до часу показатися між людьми. Сьогодні там Наталка Коропецька мала гутірку про здоров'я людей старшого віку і харчування. Потім я ще поїхала до супермаркету купити харчі, бо на завтра заповідають великий снігопад, а в мене в холодильнику вже порожньо.

Снігопад дуже ускладнить справи організаторам Шевченківського концерту завтра. Я віддавна мала велику охоту поїхати на цей концерт. Навіть програма заповідається дуже добра: актор Святослав Максимчук читатиме Шевченка, музичні точки виконують Люба Щибчик, солістка київської опери, Володимир Винницький, добре вже мені відомий і знаменитий піяніст, і хор Прометей. А доповіді, кажуть, не буде і маю надію, що це правда. [Зверталася і до мене Наталка Пазуняк від організаторів, щоб я говорила на святі, але я їй порадила: дайте нарешті слово самому Шевченкові! Використайте факт, що Максимчук в Америці! А то завжди дають якогось політичного промовця, що пече власну печеню з нагоди свята, а Шевченка — як не було, так і нема! Я могла була сказати Пазуняк також, що те, що я хотіла б сказати про Шевченка, ні вона, ні організатори не схочуть чути! — Ось знову якийсь Сизоненко напав в "Літ. Україні" на Грабовича за "міфотворця" і "гомосексуалізм"! Український примітивізм не має меж — чи дивно, що еліта від того рідного примітиву втікає до чужих? Ні, це еліти не оправдує, з примітивізмом треба боротися і мати відвагу бути іншим, не піддатися натискові маси!] Ну, от. Якщо справді впаде сніг — а заповідають до 10 інчів! — то навіть я не зможу поїхати на концерт!

З моїм коліном справи багато кращі — майже не болить. Щоденна руханка (майже 3/4 години вранці!) і двомилевий прохід майже кожного дня (сьогодні не ходила, бо не було часу, хоч шкода, бо день був дуже гарний і сонячний!) добре діють і на кості/м'язи і на психіку. Чуюся значно ліпше, а вже зокрема тому, що вчора закінчила писати рецензію на перший том "Жіночих голосів української літератури". Думаю послати це до "Всесвіту". А також зробити коротку версію для радіопрограми.

Готуючи рецензію, зробила важливе відкриття: порівнюючи тексти оригіналу і перекладу, я побачила, що Рома Франко додала від себе в тексті пояснення про Котляревського і Шевченка, чим зіпсувала стиль Олени Пчілки, а крім того пропустила-сцензурувала понад 100 рядків тексту в "Товаришках" — тексту важливого, що стосується українсько-російських відносин, вжитку української мови в Австрії і Росії... Може вона перекладала з якогось радянського сцензурованого тексту? Але ж є виданий в Нью Йорку "Перший вінок" і то факсимільне видання! (Пані Рожанковська аж тепер могла б мати сатисфакцію і випімнути мені, що я так тоді цю ініціятиву скритикувала, бо вважала, що зорганізоване жіноцтво могло було здобутися вже і на другий вінок, а не тільки перевидавати фотографічним способом — перший!) Аж тепер це нью-йоркське видання стає у пригоді! Моє відкриття трохи підірвало мій ентузіязм і довіря до Роми Франко як перекладача і до Соні Моррис, як редактора. Навіщо вони так поспішилися? Може треба було їм із кимсь порадитись? Праця їх заслуговує найвищого признання і прикро мені, що знайшла в ній такі два досить поважні недоліки.

Вівторок, 23 березня 1999. 9:00 РМ.

Ледве підлікувала ліве коліно, як почало боліти у правому клубі. Мала замовлену рутинову візиту у Форсії в четвер 18-ого. Сказала мені, що це, правдоподібно, sciatica. Дала рецепту на 600 mg Ibuprophen і казала брати 72 години, а потім перестати. І от біль у правому боці справді ущух. Але раптом знову почало боліти ліве коліно. Вчора я пішла на свій двомилевий прохід — з палицею і не дуже швидкою ходою. Але назад ледве повернулася, шкутильгаючи. Хоч я ще і не дзвонила до Форсії, ібупрофену не перестала приймати, хоч термін 72 годин уже вигас. Бо ж болить. Сьогодні я на двомилевий прохід уже не мала відваги піти, бо навіть по хаті ходити мені трудно. Але день був дуже гарний, сонячний, і я вирішила переїхатися автом по харчі, щоб не сидіти в хаті. Не багато потрібно було мені харчів, але трохи провітрилася, хоч із болем у коліні і таки шкутильгаючи.

Всі ці мої проблеми навівають невеселі думки про майбутнє. У висліді я погодилася на інформаційний візит від аґента Independence Blue Cross в справі Long Term Care. Провела з ним дві години і він вияснював мені програму цього страхування. (Це справжнє страхування, бо воно побудоване на людьському страху перед майбутнім!) Insurance цей покриває nursing home, assisted living i home care. Але він дуже дорогий. Щоб отримати таке забезпечення на приблизну суму $175,000 я мусіла б платити майже три тисячі долярів річно. Аґент залишив мені всякі брошури, включно з інформаціями про те, що дає MEDICARE. З тих всіх інформацій, а теж з пізніших розмов з Вірою Лащик, я набралася враження, що мені фактично такого додаткового страхування брати не треба. Воно, взагалі, подумане передусім на те, щоб зберегти майно дітям, тобто, щоб не платити за опіку власними грішми. Я вже про це говорила з Марком, а ще буду радитись з Максимом. Але я майже певна, що таки не візьму. (Хоч аґент казав собі дати 100 дол. завдатку, який мають повернути). З Марком розмова мене навіть зворушила — говорили ми дуже речево і без сентиментів, але він виразно перестерігав, щоб я не давала себе набирати і що мої гроші призначені саме для такої опіки, якщо вона буде потрібна, а не на якусь спадщину дітям. Нема то як виховати собі дітей-ідеалістів! Але може ця візита аґента Блю Крос вийде мені на користь, бо при нагоді довідалась я, як багато для такої опіки забезпечує громадянам Медікер — не даром Віра каже, що додаткового обезпечення не потрібно.

Щоб поборювати ізоляцію від людей (а бувають дні, коли ніхто навіть не телефонує!) я була минулого тижня в українській бібліотеці на громадській роботі, один раз у церкві, один раз на Пенн на полуденку з Марилею, а в суботу пішли ми з Вірою Лащик в кіно на фільм "Shakespeare in love". Два дні пізніше наш фільм здобув нагороду Оскара, як найкращий американський фільм року. От так — була за весь рік один тільки раз в кіно і то саме на фільмі, який дістав нагороду. (Помогла Маркова рекомендація і досить велика рекляма на телебаченні).

Трофименки їдуть на український Великдень до Канади і я дуже мала охоту поїхати з ними. Але виходить так, що Максим з Уляною і дітьми їдуть на свята до Клівленду. Запрошували і мене і я була б навіть радо з ними поїхала, та ба: Трофименки їдуть 9 квітня, а вертаються 13-ого. Максим також 9-ого виїжджає. Якби Трофименки виїздили раніше і поверталися пізніше, це було б можливо. Але, нажаль, не вийде.

Маю, правда, запрошення: на американський Великдень — до Чайківських, на український — до Гевриків. Щоб лиш коліно до того часу заспокоїлося.

Напружена ситуація в світі: В Косово, що є провінцією Югославії, вже від довшого часу ведеться громадянська війна, чи як сказали б косовари — їхня війна за визволення від сербів. НАТО провело з обома сторонами у Франції переговори, щоб довести до замирення. Косовари погодилися вкінці на обмежену автономію, але президент Сербії Мілошовіч вважає це внутрішньою справою Сербії і не хоче погодитися. У висліді НАТО загрожує бомбардуванням. Ці погрози вже повторялися кількакратно і тепер виглядає, що треба буде доводити, що це не є блефом. Росія протестує проти вживання сили (ще б пак, адже вони добре бачать, що лекція подумана не тільки для Белґраду, але і для Москви!) Прімаков, теперішній премієр Російської Федерації летів літаком до Вашинґтону, але — довідавшись, що сьогодні вже остаточні дипломатичні розмови зірвано — наказав завернути літак назад додому. Чи є справжня загроза війни — не тільки для Югославії, але і для нас? В Косово війна вже триває довший час, є багато жертв і багато тисяч втікачів. Балкани не раз уже провокували великі війни — дай Боже, щоб не дійшло до якогось великого катаклізму! За Косово НАТО готове бомбардувати Сербію, але якби Росія пішла інвазією на Україну, чи було б кому за нас заступитися? А може це потрібне, як пересторога для Росії і інших? Si vis pacem, para bellum?

Середа, 31 березня 1999. 9:30 РМ.

Вже вісім днів НАТО бомбардує військові об'єкти в Сербії. Мілошовіч не тільки не поступається: він почав справжню інвазію Косово, скориставши із відсутності міжнародних спостерігачів, які досі були на цій території. Що більше: страхом і примусом викидає албанське населення Косово поза кордони Югославії — до Македонії, Албанії — вже є сотки тисяч втікачів. Страшна людська трагедія, віддзеркалена в репортажах на телебаченні. Тимчасом, поїздка Прімакова до Белграду, нібито для переговорів із Мілошовічем, не увінчалася успіхом. Тепер Росія заповідає, що вишле свій флот на Середземне море, нібито в ролі спостерігачів.

А в Україні, тимчасом, сталася теж поважна і підозріла аварія: на бориспільському шосе загинув в автомобільній катастрофі В'ячеслав Чорновіл. Крім Чорновола, загинув теж і його шофер, а секретар Чорновола, третя особа в авті, важко поранений. Чорновіл — дуже заслужений для України, один із ініціяторів дисидетського руху. (Недавно я довідалася, що його "Лихо з розуму" Софійка Геврик перевезла на плівці з України! — "в майцях", як сказала, відповідаючи на моє запитання. Вона ніколи мені про це не говорила, але я, знаючи, що Геврики брали участь в перевоженні забороненої літератури, просто запиталася: чи це може Ти перевезла "Лихо з розуму"? — і тоді вона мені це сказала). Але останнім часом були і нарікання на Чорновола, на його автократизм, вождівство, непоступливість, меґаломанію. І Рух, який вже раніше із всенароднього руху перетворився у політичну партію, розколовся знову на двоє. Чи був Чорновіл на заваді комусь із своїх? чи Кучмі? чи може це і справді звичайний випадок? Десь цими днями — вчора чи передучора відбулися в Києві багатолюдні похорони. Дай Боже, щоб ця смерть бодай об'єднала демократичні сили перед президентськими виборами.

Курація ібупрофеном продовжується. Моя Форсія цього тижня має вакації, а візиту в ревматолога я могла дістати аж на 20 травня. Але бачу, що мені треба поменше ходити, більше відпочивати. Проходи зліквідувала, сьогодні вранці — вперше від 15 років чи більше — руханки не робила взагалі. Примушую себе більше сидіти і лежати, і це, здається, трохи помагає.

Але на дворі прекрасна весняна погода і мені дуже жаль, що я майже весь час вдома. Була, правда, в суботу в бібліотеці в Центрі, а в неділю в церкві, але навіть стояти підчас богослужби було трудно. По дорозі в неділю вступила до Blockbusters і позичила собі три фільми: "Bread and chocolates", "Red" i "Swann in love". Перші два вже оглянула вчора і сьогодні. Фільми знамениті, але насправді я трохи жалую свого часу і якби не те, що завтра фільми мушу повернути, може і не дивилась би на них.

Саме тепер переді мною величезна праця: читаю коректу ULE80, яку прислали з КІУС. Манускрипт дуже дрібненьким друком на понад 450 сторінок!

А нещодавно закінчила я читати коректу "Тихих розмов із вічністю", які прийшли рівночасно з УЛЕ80. "Тихі розмови" вже відіслала Максимові, щоб приспішити справу друку. Не мала ще номера Конґресової Бібліотеки — тричі до них в цій справі писала, аж нарешті просила інтервенції Юрка Добчанського, щоб приспішити. Сьогодні вже нарешті отримала номер, завтра пошлю Максимові електронною поштою.

"World Literature Today" — не тільки одобрили мою пропозицію написати три рецензії (на перші дві книжки жіночих голосів в українській літературі і на другий том спогадів Костюка), але і прислали мені вже ці три книжки. Отже ці три плюс одна, яку прислали раніше і яку саме закінчую читати ("Two lands, new visions") — зобов'язана я до чотирьох рецензій. Я не була певна, чи вони не роздумаються, коли побачать, що жіночі голоси — це письменниці 19-сторіччя. Один раз, пам'ятаю, відмовилися мені прийняти рецензію на книжку Луцького про Куліша, арґументуючи тим, що це — не сучасний письменник (хоч рівночасно таки надрукували мою рецензію на Грабовичевого Шевченка!) Самі, мабуть, не зовсім певні своїх напрямних!

Боже мій, яке щастя могти жити нормальним, цивілізованим життям, інтелектуальною працею при звуках клясичної музики — нехай і в повній самотині й ізоляції від людей, і навіть при болючій нозі, що примушує шкутильгати по хаті... Жах бере, коли дивлюсь на репортажі БіБіСі про те, що діється в югославських горах... Тисячі людей на дорогах, на снігу, жінки з немовлятами, хворі, покручені остеопорозою старушки, декого несуть на ряднах, як на ношах... Ethnic cleansing, кажуть наші репортери. Православні серби примушують косовар-мусулманів звільнити Косово, що його серби, які там були в меншості, вважають "колискою сербської культури"... Остаточна розв'язка, як колись у Гітлера. І це в наш час, напередодні другого тисячоліття! Але рецепта НАТО як розв'язати проблему нагадує анекдот вірменського радіо: чи буде світова війна? ні, але буде така боротьба за мир, що не лишиться камінь на камені...

Слухала недавно політичну дискусію. Один із дискутантів звернув увагу на різниці менталітету між американцями і сербами, на почуття націоналізму, що об'єднує навіть інакодумаючих в час загально-національної небезпеки, на факт, що слово "компроміс" має виключно негативні коннотації. Я подумала: якби американська преса менше займалася справами сексу і Моніки Левінської, а більше дослідженнями европейських національних проблем, може було б більше зрозуміння для того, що діється від довгого вже часу в колишній Югославії, для того, що довело до розвалу Радянського Союзу. Може і політика заходу, а передусім Америки, була б на соліднішній основі і не було б таких промахів, як промова Буша в Києві, як довготривала війна в Боснії, як теперішня криза в Косово... Та ще й невідомо, чим воно все закінчиться.

Іванко вже отримав мій подарунок і привітання з уродинами — трохи за скоро, але я не мала довіря до канадської пошти, тому вислала завчасу. Написав мені аж два листи по електронній пошті. Він трохи розчарований, що я не приїду на його уродини. Ну, я також. Мала надію, що поїду з Трофименками — була нагода — але Максим з родиною саме в цей час їде до Клівленду. Шкода, що Трофименки не їдуть скорше і не вертаються пізніше: я могла б поїхати з ними до Торонто, і з Максимом і Уляною до Клівленду, а потім назад до Торонто і до Філядельфії. Була б при нагоді відвідала і Винярських у Клівленді. Це я могла була б зробити, навіть при моєму болючому коліні. Але полетіти до Торонто літаком я тепер таки не могла б: саме через коліно. Щоб дістатись до летовища, та ще з валізкою, треба бути у трохи ліпшій формі.

Ну, нічого. Дрібниця. Добре, що я не на дорозі до Македонії, Чорногори, Албанії, серед цих бідних, бідних людей, що шкутильгають в невідоме, часто без жодного вантажу, бо мусіли вийти негайно, так як стояли, залишаючи свою батьківщину у згарищах... Ми підчас війни мали бодай змогу поступової евакуації, що дозволяла взяти зі собою деякі речі і пам'ятки, та й то був час всесвітнього катаклізму... а тепер нібито панує в світі мир, pax americana? Невже холодна війна і страх перед атомною бомбою був кращим ґарантом миру, як те, що маємо тепер? (Хоч ні, не можна ж забувати ні про корейську війну, ні про Вієтнам...)

Найбільша турбота, щоб ця нова перестановка сил не попхала нашу Україну знову в обійми Росії. Розмови про "братерсто" чи "єднання" слов'ян, або солідарність слов'ян, наводять на мене жах. Ми знаємо чим пахнуть обійми "старшого брата"!

Субота, 17 квітня 1999. 8:15 увечорі.

Вже 25 днів триває бомбардування Сербії. Мілошевіч не поступається, навпаки: використовує нагоду, щоб вигнати поза межі Косово албанських косоварів. Пів міліона втікачів-вигнанців уже заповнили Македонію, Албанію, Чорногору. Міжнародні організації намагаються допомагати харчами, наметами, лікарською допомогою. Але це катастрофа великих розмірів, що створює напруження в сусідніх із Косово державах. Туреччина, Німеччина, США погодилися прийняти тимчасово по 20,000 цих ді-пі, але це справи не розв'язує. В США уже говориться про можливість (а дехто думає: потребу) перетворити війну з повітря на справжню війну на землі, тобто про висилку війська... Україна запропонувала свої послуги як медіятора. Але покищо виглядів на замирення немає. Як це довго триватиме і чим це скінчиться?

А я вже другий місяць воюю із болем коліна. Перестала ходити на проходи, дуже обмежила ранню руханку. Тиждень тому їздила на ПЕНН до лікарні робити рентген коліна. Але точної діягнози не знаю, ніяк не можу добратися до лікаря. Передучора вночі біль був дуже гострий і прикрий. Напевно допоміг би був льодовий компрес (і навіть маю такий cold pack у моїй морозильні і вдень вживаю його час-до-часу). Але вночі не мала сили іти по сходах до кухні, щоб це принести. А здана я виключно на власні сили... Намочила рушник у зимній воді і приклала... і якось перемучила ніч. Вдень було легше. Але бачу, що після кожного більшого зусилля мені гіршає. Напр. поїхала за харчами, що означає годину на ногах у супермаркеті — зразу відчула болісну реакцію. Те саме після одногодинного куховарення, стоячи на ногах.

Дуже рада, що сьогодні прийшла Ольга і поспрятала мені хату. Та ще й додатково покосила на городі траву. Така поміч дуже була до речі і на часі. Трохи мене журить факт, що Ольга з чоловіком переносяться (повертаються) на постійне до Польщі і вона може ще тільки один раз зможе мені послужити на наступний місяць. Доведеться шукати якусь іншу жінку. Шкода. До Ольги я привикла, знаю її від літ, вона ще й Мамі моїй допомагала.

Примусовий побут вдома дав і деякі позитивні наслідки (відзивається мій трагічний оптимізм?) Нарешті я закінчила читати коректу УЛЕ80. Копітка і марудна це робота, а треба було завернути деякі нефортунні рішення редактора КІУСу, який поміняв усі Kiev на Kyiv, навіть у цитатах і заголовках! та й взагалі перестарався у своїй редакційній прискіпливості, міняючи деякі прізвища, тощо. Але деякі його стилістичні зміни вийдуть може і на користь моїй книжці (він поміняв мої which на that, subchapters на subsections, known also на also known, q.v. на cf.etc., а також змінив курсив транслітерованих українських заголовків на звичайний шрифт в лапках "—".

Примушувала я себе до цієї роботи. Мовляв, не можу померти (або піти до шпиталя, або окалічіти...) поки не скінчу... Ні, я не мелодраматизую: просто хотіла позбутися і приспішити, щоб книжка пішла в друк, бо я маю на черзі цілу серію різних робіт і зобов'язань. Рецензію на "Two Lands" я вже послала до WLT, про жіночі голоси української літератури говорила по радіо і послала цей текст до "Нашого життя", англомовні рецензії на перші два томи цієї серії є наступним моїм завданням (докінчую читати другий том, а рецензію на перший зладжу на основі більшої статті, яку послала раніше вже до "Всесвіту").

Тимчасом Штогрин, хоче включити в програму конференції мій виступ про Олену Пчілку, з нагоди її 150-літнього ювілею, що на нього я звернула його увагу. Я про Олену Пчілку і так мусітиму писати, бо доведеться виступити на її вечорі, що його готує на жовтень Люда. Але для Урбани доповідь треба було б написати вже тепер. (І тоді використати цей текст для вечора в жовтні).

Ще одна справа: потелефонувала Тамара Булат. УВАН 23 травня робить засідання з виступом нових членів УВАН, що мають зробити 20-хвилинні повідомлення про свою наукову працю. Від цього я відмовитись не могла: запропонувала, що говоритиму про свою бібліографічну роботу: "Українська література англійською мовою".

Все це дуже гарне і здійсниме, але... при умові, що моє коліно заспокоїться і не викличе непередбачених комлікацій.

На Великдень була я наперед в Люди, а тиждень пізніше — в Гевриків. Але до церкви не ходила взагалі. Стояти довго не можу, а крім того погода була погана, ішов, як і минулого року — дощ.

Дуже мала охоту поїхати на Проводи до Баунд Бруку. Думала, що при відповідній погоді, поїду навіть сама автом. Але там в цей день авт на цвинтар не допускають взагалі і треба іти далеко пішки. На це я не маю відваги і сили. Навіть із Софійкою Геврик не могла б поїхати, саме тому, що там на цвинтарі треба було б багато ходити.

У вівторок була на засіданні Ради Бібліотеки. Наша нова бібліотекарка — Галина Клюк виявляє багато доброї волі і ініціятиви.

Вдалося мені приспішити візиту в ревматолога-спеціяліста. Прийме мене між іншими пацієнтами в наступний четвер вранці. Побачимо, що скаже.

26 квітня 1999, понеділок, 13-річниця Чорнобиля.

Мій щоденник, так як газета "Свобода", може перетворитися в щотижневик, або й щомісячник, як так далі ітимуть справи!

Але замість записок у щоденнику, написала я вже дві рецензії до WLT, і дуже цьому рада, бо позбулася зобов'язання. Ще маю обов'язок написати про другий том спогадів Костюка, але це зроблю пізніше, десь літом, щоб вислати до 1 вересня. Тепер в мене в роботі український поширений варіянт рецензії на другий том жіночих голосів, що його хочу послати до "Всесвіту", слідом за рецензією на перший том, що її вислала вже раніше. Це мене нарешті звільнить від "жіночих голосів", і я зможу взятися за підготовку виступу в УВАН і в Урбані. Літак до Урбани вже замовила, хоч робила це пару днів тому, в час, коли моє коліно ще дуже давалося мені взнаки і я не мала повної віри в майбутнє: чи зможу поїхати? і як дам собі раду?.

Вчора і сьогодні помітна значна поправа. Не знаю, чи це просто час робить своє, чи може це наслідок уколу стереоїдів, що його дала мені Една Шваб, лікар-ревматолог, яка прийняла мене минулого четверга. Вона вважає, що осади кальцію, що їх виказав рентґен, навряд чи могли спричинити мої симптоми. Радше думає, що це bursitis. Висилає мене на MRI. Маю іти раненько в п'ятницю. Тільки після цього зможе моя Швабиха поставити точнішу діягнозу. (Прізвище погане, зокрема в українському звучанні, але це досить гарна і симпатична молода жінка-чорнявка).

Моя візита в четвер на ПЕНН мала ще один несподіваний наслідок. Мене повідомили в середу, що Computer Connection має вже мій новий комп'ютер — Pentium II. І от я використала факт, що приїхала на ПЕНН автом, і після візити в лікаря поїхала до крамниці, відібрала комп'ютер, заплатила за нього і навіть сама привезла його додому! Ледве хлопець його мені запакував — це були дві великі паки, до баґажника, очевидно, не влізли, але одну поставив мені на переднє сидження, а другу розпакував, і посадив із заду. Я подорозі думала, кого то мені просити, щоб допоміг перенести все це з авта до хати, як приїду, але виявилося, що — не зважаючи на болюче коліно — я дала собі раду сама і нікого не мусіла кликати на допомогу.

Комп'ютер коштував $1800 — без принтера, бо принтер мій діє ще дуже добре і його міняти не треба. Ще треба мені роздобути потрібні сполучення з університетською сіткою. А тоді приїде Максим (десь в половині травня) і все це мені заінсталює.

Між іншим, в четвер, коли я приїхала автом на кемпус, побачила, що паркувальні площі всі зайняті. Саме відбувалися спортові змагання — PENN Relays. Це мені ускладнило справи і примусило змінити пляни: я думала, що авто поставлю на стоянку (за 8 дол.!), а сама піду до лікаря, до правничої школи за сполученнями до інтернету, а тоді на кілька годин праці до бібліотеки, і щойно під вечір — по комп'ютер до крамниці. Але тому, що не було місця на паркувальній площі, я поїхала просто до лікаря — там, на моє щастя, знайшлося місце на їхній маленькій паркувальній стоянці для пацієнтів. А опісля я поїхала прямо до крамниці по комп'ютер, де стояла не більше як пів години на вулиці перед крамницею, аж поки не полагодила справ. А тоді вже таки поїхала прямо назад додому.

В суботу мала розвагу. 43 відділ СУА мав чергову імпрезу: спровадила Люда з Нью Йорку Ліду Крушельницьку і шестеро її студійців із читанням гуморесок Софронова-Левицького і Едварда Козака. Приїхала також Ольга Кузьмович, яка говорила вступне слово. Імпреза зібрала досить багато публіки (з півтора сотні), люди навіть сміялися. Я ціню гумор Козака, в нього є подвійне дно, але мене зовсім не смішить оцей його мовний суржик, який тепер, коли виконують його молоді люди, що їм навіть нормативна українська мова ледве під силу, не то що діялект, звучить як анахронізм. Опісля було в Люди, як звичайно, прийняття. Тим разом, товариство було цікавіше, бо була і Кузьмович, і Клюки, і Дора Горбачевська, і молода жінка з Львівського університету, що пише працю про Тенесі Вільямса (Люба, здається Колибаб'юк, чи якесь подібне прізвище).

Подзвонив до мене в суботу Мирослав Лабунька (це — вперше від коли він повернувся в Америку!). Виявив бажання отримати мою "Автобібліографію", обіцяв в дарунку свою книжку про Новгород. Але я до церкви в неділю не їздила, отже книжку передам при іншій якійсь нагоді.

Зате пополудні в неділю я поїхала... до крамниці... за квітами!!! Це давно треба було зробити, але болюче коліно не дозволило! З великого ентузіазму, що я фізично сильніша, накупила я квітів і землі до городу на суму 70 дол.! А тоді взялася все це розсаджувати по моїх бочках і мисках на квіти і виявилося, що квітів за багато, а землі за мало! Отже я сьогодні поїхала знову до крамниці, докупила ще три мішки землі, посадила квіти теж і під деревом-доґвудом, і навіть на вулиці, на місці де зрізали дерево! Ще ніколи так багато не мала я квітів перед хатою! Щоб тільки все це прийнялося і щоб мої білочки мені не наробили шкоди. (Більшість моїх тюльпанів з минулого року, вони, здається таки повигребували, але кілька зійшло і втішають моє око яскраво червоним кольором! І нагадують про Сілвію Плат!) Інші мої квіти — це беґонії, ґарденії та impatience — бо навчена досвідом знаю, що інші квіти в моєму затінку навряд чи зможуть прижитися.

Я рада, що перестала нарешті читати Любов Яновську і взялася знову за Іру Жиленко, другу частину її "Homo feriens", у "Сучасності". Дрозда я зустрічала в будинку СПУ 1995 року, а її — ні. Шкода. Варто було познайомитись. Цікава з них пара. Про його "Музей живого письменника" писала я навіть рецензії... Обоє мають відчуття гумору. А ще вона — дуже жіноча. От хоч би таке:

"Споконвічне жіноче бажання — притулитись. Так важко стояти без підпорки, рівно. Але треба. І не тільки самій стояти, а іноді і підтримувати свою опору." С. вер.98, с.39. (Нагадує вірш Лесі Українки: "Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти")

"Я самітниця, і людське товариство можу приймати в малих дозах. Ну, хоча б двічі на місяць. Ні, я не мізантроп. Я люблю своїх друзів, люблю свята. Але з цим, як із алкоголем: в малій кількості — ліки, а у великій — отрута. Отруєння людьми. Біда, коли в людині виробляється 'залежність' від товариства. Пияцтво, в якому безповоротно тоне її 'я'." .... Шопенгауер уподібнив людську спільноту вогнищу. Мовляв, занадто близько до вогнища — згориш, занадто далеко — замерзнеш. Кожен сам визначає оптимальну відстань між собою і людьми." (С.січень 1999, с.31).

В нас із Жиленко, як видно із цитат, багато спільного. Шкода, що ми — незнайомі. Жиленко — 1941 року народження, молодша від мене на десятиліття, ровесниця моїх приятельок Софійки Геврик і Віри Лащик.

"Сучасність", між іншим, і досі не надрукувала моєї розвідки про літературнознавчу україніку в університетських журналах, хоч вже кілька разів заповідали її на задній обгортці, мовляв, "читайте в наступних числах". Може мають клопіт із друком цього матеріялу: я послала їм дискету: невже не можуть використати?

Я забула і не встигла відмітити у щоденнику приємну новинку: "Вісник Книжкової Палати" надрукував аж дві рецензії: на "Шекспірові сонети" і на мою "Автобібліографію"! Сенченко зробив мені несподіванку і навіть послав номер "Вісника" (це за лютий 1999). Я зокрема радію, що він доручив написати рецензії двом спеціялістам: про Остапові переклади пише Галина Блощицька, завідувач відділу книгознавства; про мою "Автобібліографію" пише Наталія Дехтярьова, науковий співробітник ретроспективного відділу Книжкової палати України. Останнє речення рецензії каже: "Ця книга виходить за межі подібних видань, вона може бути використана як посібник з бібліографії у всіх гуманітарних навчальних закладах." Und das ist viel! — сказав би Рільке. Очевидно, є в рецензії і низка помилок і недоглядів, і певний вияв необзнайомлення авторки із самим матеріялом, де вона не завжди вміє розрізнити важливе від тривіяльного. Але рецензія у фаховому журналі — великий для мене комплімент.

П'ятниця, 30 квітня 1999. 5:15 по полудні.

Сьогодні вранці поїхала я автом на ПЕНН: на год. 8:45 мала замовлений MRI (Magnetic Resonance Imaging) на моє коліно. Це був новий для мене досвід: добре, що просвітлювати треба було тільки коліно, а не голову: я маю трохи кластрофобію, а тут — навіть задля одного коліна — всунули мене по груди у якусь "трумну", що в ній треба непорушно пролежати пів години. Побачимо, що цей модерний діягностичний забіг викаже. Машина напевно коштує із мільйон доларів — цікаво скільки порахують за цей тест, і чи Медікер і Блю Крос це повністю покриють?

Я запланувала наперед, що поїду потім на автостоянку, і залишивши авто, піду до Ван Пелт попрацювати і віддати книжки, а потім до Правничої школи занести весільний дарунок Синтії. Вдалося мені це зробити, з тим тільки, що автостоянка була вже переповнена і мені треба було залишити авто на вулиці, досить далеко від бібліотек, і годувати автомат монетами. У висліді це мені коштувало 5 дол., а не 8, але зате мусіла другий раз перейтися, докинути монети, щоб не наразитись на поліційний штраф.

В бібліотеці Ван Пелт переглянула один том совєтської енциклопедії, де знайшла дві позиції для УЛЕ, а крім того знайшла і прочитала статті про Дніпрову Чайку і про Яновську в "Радянському літературознавстві" з 1958 і 1959 років. Я вже свою статтю послала до "Всесвіту" і трохи боялася, що може знайду там якесь заперечення своїх тверджень. (В статті про Яновську Г. Синька знайшла цікавий закид буржуазним критикам, що вони, мовляв, недоцінювали талант Яновської і не досить заохочували її до літературної творчості!) А на полиці побачила невеличку, видану десь у 1980-і роки книжечку про Дніпрову Чайку. Якби я писала більшу наукову розвідку, все це треба було б відмітити, але в рецензії на англомовні переклади вистачить загальне тло.

Прийшла нова "Сучасність" і в ній — нарешті! — моя довгоочікувана стаття: "Українське літературознавство на сторінках англомовних університетських журналів". Ще мушу докладно порівняти надрукований текст з моїм машинописом, щоб упевнитися, що нема якихось поважних прогріхів. Вже про цю статтю чула від Марти Трофименко, а Максим написав мені сьогодні електронну записку, що до нього і до Струка прийшли дефективні примірники журналу, де тексту моєї статті немає! Ця річ написана дуже сухо і не надто читабельна, але це наукова документація, що багатьом може пригодитися, і може також спровокує наших літературознавців до більшої активності! (Хай знають, що хтось — тобто я! — слідкує за їхньою працею!)

П'ятниця, 7 травня 1999. Метро. 11:00.

Це вже вдруге цього тижня відважилась я поїхати на PENN публичним транспортом. Але до метро частину дороги їхала автобусом! Висліди MRI показують cartilage degeneration і моя лікарка-ревматолог рекомендує мені піти до orthopedic surgeon... Ну, ну. Маю надію, що мені не загрожує справжнє каліцтво або операція. З тугою згадую дні, коли ходила на 2-милевий прохід швидкою ходою... У вівторок була я на PENN головним чином, щоб отримати PENN-Net ID для нового комп'ютера. (Максим приїде наступного тижня, щоб його заінсталювати!) Мала домовлену зустріч із Liz Kelly — та не тільки в її офісі — запросила мене на lunch і ми провели дуже приємно півтора години у White Dog Cafe. Запевняла мене, що і цього року Law School заплатить за мій доступ до Internet-у. Саме те, чого мені тепер дуже потрібно. Полагодила справу з ID, дістала новий password. Але.

Пробуючи — на другий день — прочитати електронну пошту на своїм старім комп'ютері, як звичайно, я побачила, що я втратила доступ до e-mail. Мабуть старе засекречене гасло вимазали, а нове мій старий ком'ютер чомусь не приймає: access denied! От я і їду перевірити, чи зможу дістатися до e-mail на машинах Law School! А також є і інша причина. BLL дуже потребує carrel space, бо в старому будинку роблять ремонт і треба тимчасового приміщення для професорів. Запропонували мені, щоб я перенеслася до.

Середа, 12 травня 1999, доходить 10 год. вечора.

Записки в метро в п'ятницю не докінчила — треба було висідати! А пізніше ніколи було записувати у щоденнику.

Докінчу висловлену думку: Запропонували мені, щоб я перенеслася із своєї кімнатки 517 на 5-ому поверсі, до трішки більшого приміщення 410 на четвертому поверсі — приміщення, що його займає професор Ганолд. Отже будемо вживати його на спілку. Ганолд — мій старий добрий знайомий, радо на це пристав. Але, каже мені Марія, що він майже ніколи не буває у Law School, живе в якiйсь Retirement colony поза містом і йому трудно приїздити, так що шанси на те, щоб ми з ним бажали користуватися цим приміщенням в один і той же час — мінімальні. Зрештою, я добре розумію, що це мені зовсім не належиться, і не можу нічого вимагати. Навіть добре, що кімната належить Ганолдові — ніхто не матиме до мене претенсій (ані до бібліотеки). Long live Honnold! — кажу Марії. Бо як він помре, то я напевно втрачу цей привілей.

В суботу поїхала я до центру міста на "весілля" Синтії з Майком. Імпреза була оригінальна: відбувалася на дворі, на вузенькій історичній вуличці Quince, де вони мешкають у будиночку — немов на курячій ніжці — що має по одній малесенькій кімнатці на кожний поверх. Церемоніял молодята напевно самі собі видумали — це не було єврейське традиційне вінчання, а секулярна коротенька церемонія взаїмного публічного шлюбування любови й вірности. Харчі були в заряді наймленого "caterer"-a. Була навіть програма: скрипаль грав класичні скрипкові сольо Масне, Сарасате, Штравса; чорний актор читав 116 сонет Шекспіра, якась дівчина грала на флейті... Виконавці і кельнери були в темному одязі, але і самі молодята, і їхні гості були аж надто неформально одягнені, дехто тільки в сорочці, без піджака... Зустріла я там чимало своїх колег — теперішніх, і з минулого, довідалася про деякі закуліси університетської політики (шукають нового декана для правничої школи і президент університету, як ніколи досі, всупереч академічній традиції, дуже вмішується у цей процес). Паркувала я авто на платній стоянці і коштувало це мене 8 дол. На запрошенні було написано: No presents, please. Я дарунок Синтії одначе таки купила — і то навіть дуже дорогу і гарну кристалеву вазу, щоб мала пам'ятку від мене. Але привезла я цей дарунок не на весілля, а пару днів раніше їй до офісу.

Завтра має приїхати Максим. Мало того: приїжджає також Тарас Кульчицький. Як нема, то нема нікого, а тепер матиму аж двох гостей! Та й не тільки: Софійка замовила на п'ятницю квитки до театру і я просила її, щоб купила три для мене. Підемо в товаристві Гевриків і Віри Лащик.

Вдалося мені здобути сьогодні Ольгу Купіху для чищення хати і кошення трави. Я дуже рада, що вона ще тут і могла мені це зробити. Нажаль (нажаль для мене, не для неї!) вона переноситься назад до Польщі, вже продала свою хату у Філядельфії і чоловік її вже поїхав. Отже на другий місяць вже не зможе прийти мені послужити. Мені з нею було добре, я до неї мала повне довір'я — солідна добра робітниця, проста і чесна жінка, без всяких примх і претенсій. Я сьогодні хотіла додати їй екстра 20 дол. на відхідне — не прийняла, повернула мені банкнот — взяла тільки те, що їй належалося: 50 дол. за чищення хати і 20 за кошення трави. А тепер доведеться шукати когось іншого. Тепер зокрема, коли маю клопіт з коліном, домашня поміч дуже до речі і на часі.

В справі коліна був телефон від моєї лікарки-ревматолога. Хотіли мені замовити візиту в хірурга і було навіть місце учора вранці. Але я відмовилася. Хочу наперед ще відбути замовлену візиту в Едни Шваб, щоб вона мені докладніше вияснила діягнозу, а тоді подумаю, що робити далі. Мої симптоми трохи заспокоїлися. Вчора я навіть попробувала піти пішки на пошту: це, правда, не те, що ходити швидким проходом дві милі кожного дня, але всежтаки — поступ.

А ходила я на пошту надати книжки до якогось Павліва на Флориді, що — прочитавши оголошення видавництва Мости у "Свободі" — замовив по одному примірникові всіх шість книжок! Оголошення в "Свободі" коштувало 52 дол. — зробили дві дрібні помилки і я казала його повторити. Це замість оповіщення і датків з нагоди річниці Остапових уродин і річниці смерти — маю намір робити це регулярно, щоб нагадувати про нього. Шаблонові оголошення "в річницю", та ще й з фотографією, і з замовленою богослужбою і датками на громадські цілі я практикувала пару літ — в майбутньому цього робити не буду. Замість звертати увагу на себе (от, яка дружина!), та й підтримувати попів, я звертатиму увагу на Остапові книжки та й ще матиму користь для видавництва! Ось і перша дивіденда: замовлення!

Готуючись до приїзду Максима (і до можливості, що ні старого і нового комп'ютера кілька днів не зможу вживати!), я взялася до інтензивної праці і за останніх кілька днів... написала свою доповідь про Олену Пчілку! Можу бути спокійна: доповідь до Урбани — готова, частину цієї ж доповіді використаю на Людиній імпрезі в жовтні, а з уривків скомбіную радіопередачу в липні з нагоди ювілею. Виступ в УВАН перенесли на осінь. Це дасть мені змогу подумати над підготовкою його після повороту з Урбани. Тоді теж візьмуся за рецензію на другий том Костюкових спогадів.

Неділя, 16 травня 1999. год. 1:30 по полудні.

Максим уже заінсталював мій новий комп'ютер і переніс мої старі файли. Нова технологія справді подивугідна: матиму доступ і до бібліотечних каталогів, і до української преси, і до електронної пошти і навіть до вістей передаваних з України по радіо — бо є теж голосники, що ними Іванко вже сьогодні передав нам привітання... Фантастичні речі! Маю надію, що я навчусь все це вживати і не матиму клопоту після того як Максим уже від'їде.

Carpe diem — nec semper erunt Saturnalia! Користаю з рідкісної нагоди і ... розважаюся, надробляючи два роки самотності... Були в п'ятницю з Гевриками, Вірою Лащик і Дорою Горбачевською в театрі на п'єсі Тенесі Вільямса "Orpheus Descending". Перед тим ми удвох з Максимом були на обіді у Bookbinder's, де Максимові не подобалося, але мені дуже смакував мій Lobster Neuburg. Вчора тільки ми удвох пішли в кіно на дуже добрий фільм "Cookie's Fortune" i до ресторану Stazi Milano в Дженкінтавні на знаменитий обід, що смакував дуже нам обом, а сьогодні плянуємо піти з Гевриками в кіно до Ritz і на вечерю до китайського ресторану в місті.

В четвер, у день, коли приїхав Максим, приїхав до мене також Тарас Кульчицький. Я навіть думала, що він піде з нами наступного дня в театр, але він відмовився і квиток я відступила Дорі Горбачевській. Тарас виглядає незле. Лишився на вечерю в четвер, і переночував, але в п'ятницю вполудне таки рішився від'їхати, бо хотів ще відвідати Дарію Каранович-Гординську та інших своїх свояків і знайомих, перед поворотом до Сан Франціско.

В четвер вранці я мала також рутинову візиту в дентистичній клініці для чищення зубів. Але виявилося, що в мене є інфекція — операція зроблена в листопаді, як видно, не помогла і доведеться зуб таки вирвати... В першій хвилині, я, заскочена діягнозою, не знала, що мені рішити, бо моя "гіґієністка" Мері Ен тепер працює в іншому відділенні клініки, на розі Маркет і 34 вул., а там не працює моя дентистка Карен Міллер. Отже діягнозу ставив дентист Ken Carsto. Зробила я в нього appointment, але аж після повороту з Урбани, тобто в липні. Не знаю, чи це розумне рішення. Зуб мені не дошкуляє, ропа виходить, і мабуть триває це вже пару місяців... Чи відкладення процедури може бути шкідливе? Трохи боюся, що як вирвуть зуб і поки додадуть цей п'ятий зуб до моєї невеличкої протези, можуть виникнути всякі комплікації. А мені в Урбані треба буде читати доповідь.

Це перша моя спроба писати на новому комп'ютері.

П'ятниця, 21 травня 1999. 3:00 по полудні.

Максим у вівторок вранці відлетів до Торонто, а увечорі того ж дня був виступ на УКУ подружжя молодих україністів зі Львова: Ольги і Тарасa Лучуків. Вона доповідала про перекладацьку діяльність Юрія Луцького та Вери Річ; він — про молодих поетів Львова, восьми-десятників, дев'ятдесятників і дев'яностиків (аякже!). Тарас Лучук, спеціяліст від греки і латини, вчить у Богословській Академії. Він є сином поетів: Оксани Сенатович (нар. 1941 р. в Бережанах, працювала інженером) та Володимира Лучука (нар. 1934 р. в Люблінському воєвідстві, від 1945 жив на Волині, вчився у Львові, працював у "Жовтні" редактором відділу поезії). Сам Тарас теж пише, перекладає поезію, зокрема Катулла і ін. римських поетів. Ольга Лучук (нар. 1961), працює викладачем англійської мови в одній із високих шкіл Львова (унів.лісництва і деревообробної технології, чи щось подібне). Вона — колишня студентка Роксоляни Зорівчак. Приїхала до США як стипендіянт Фулбрайта до Пенн Стейт і там англійською мовою вчить курс української культури. Особливо цікавиться темою: рецепція української літератури у США. Її виступ в УКУ аранжував Шуль; він повідомив мене, що Ольга Лучук має бажання зі мною зустрітися, отже я заплянувала так, щоб наступні два дні — після виїзду Максима до Торонто — присвятити цим гостям. Ночували вони не в мене, а в УКУ (з ними був ще їхній 14-літній син Левко). Але були в мене на обіді в середу — після того як Головчак повозив їх трохи по Філядельфії, а в четвер я повезла їх до Пенсильванської бібліотеки, показала трохи кемпус і погостила полуденком у Faculty Club.

Лучуки — цікаві, інтелігентні, молоді люди і мені приємно було провести трохи часу на розмові із ними. В нас багато спільних тем і зацікавлень, а в них і добра поінформованість, і справжнє бажання використати свій побут тут для здобуття всяких матеріялів для майбутньої праці. Вона допитувалась мене про мою бібліографічну роботу (знала вже не тільки перші дві книжки УЛЕ, що їх бачила в Бібліотеці Стефаника, але і списки друковані в JUS, і навіть найновішу статтю в "Сучасності"). Найбільше вона цікавиться перекладами з української на англійську, і навпаки. Отже відійшли вони від мене обдаровані (і обтяжені!) і книжками, і навіть недрукованим машинописом УЛЕ80 (я пригадала, що маю зайві копії, з тих, що їх повернула мені Марта Хом'як після того, як УЛЕ80 не прийняли на розгляд конкурсу ім. Ковалевих). З книжок я дала їм по одному примірникові: УЛЕ65Б і УЛЕ65А, "Шекспірові сонети", "Автобібліографію", "Самотнє місце під сонцем", "Землетрус" і збірник "Слово" но.12.

Лучуки будуть також в Урбані, отже буде нагода поспілкуватися і пізніше.

Коли показала я Ользі Лучук книжку Зоряни Лановик, вона пригадала, що була одним з опонентів на захисті Мар'яни Лановик — отже знає обох дівчат-близнючок і їхнього проворного батька... Не була надто високої думки про перекладознавчу роботу Мар'яни і не знала про те, що ця праця також появилася вже окремою книжкою (але я цієї книжки не маю).

Візит на Пенн з Лучуками вдалося мені пов'язати з моєю лікарською конзультацією в Едни Шваб. Я впровадила Лучуків до бібліотеки Ван Пелт і там їх залишила, а сама пішла на замовлену розмову із своїм ревматологом. Виявляється, що моя проблема з коліном — це не наслідок артриту, а порваний cartilage, і це виявив мій MRI. Можна попробувати фізичну терапію, тобто спеціяльну ґімнастику, а якщо це не допоможе, треба буде вдатися до хірурґа. Я вибрала, очевидно, фізтерапію і маю замовлений перший візит на другий тиждень. Мусіло мені пошкодити надуживання швидких дво-милевих проходів... Кажуть (і навіть чекаючи на лікаря, вичитала я в одній статті в журналі "Newsweek"), що від таких проблем терпить тепер чимало людей середнього віку, які бажають залишитись такими ж активними, як були замолоду... І лікарі-хірурґи мають повні руки роботи не тільки з молодими спортовцями, але і з підстаркуватими "baby-boomers". От тобі й маєш! Заворожене коло! Ну, нема ради: треба достосовуватись до обмежень, що їх диктує старість.

Мій новий комп'ютер відкриває мені нові можливості: от я сьогодні вже переглянула недавній випуск газети "День", а вчора попрацювала собі вже і на RLIN... До електронної пошти сьогодні не маю доступу, бо там у нас в правничій школі роблять якісь зміни і уліпшення на всій системі і перестерегли, що сьогодні і завтра доступу до пошти не буде. Але тепер я маю змогу переносити пошту на окремий файл і це значить, що не мушу займати телефонну лінію на весь довгий час, коли читаю пошту; крім того, є можливість упорядковувати собі залеглу пошту в окремих тематичних теках, а це дуже справи поліпшує і упрощує.

Максим добре попрацював над моїм новим комп'ютером. Тепер бачу, що старий комп'ютер можна зовсім добре винести до пивниці. Я казала Максимові тимчасово залишити його тут поруч, на бюрку, але бачу, що вживатиму його хіба тільки для правничої бібліографії, бо він приймає т.зв. "floppy disk", м'яку дискету більших розмірів, що була колись єдиним способом для копій на старих машинах. Дуже старий комп'ютер, що стоїть у моїм "б'юрі" в правничій бібліотеці має можливість-отвір тільки для такої м'якої дискети для копій і я мушу такі дискети ще вживати для свого UkraLME.

Середа, 26 травня 1999. Метро. 10:00.

Їду на Physical therapy. Мала до вибору кілька таких центрів — при шпиталях в Абінґтон, напр., або при Einstein, багато ближче до моєї хати. Але вибрала PENN, 36th & Market, бо таким чином я зможу пов'язати лікарську гімнастику з працею в бібліотеках PENN. Маю надію, що ця руханка мені допоможе. Але тепер — після точнішої діягнози — я трохи боюся робити свої домашні вправи і ходити на інтензивні двомилеві проходи, бо щось із того мусіло мені пошкодити. Може я робила щось неправильно, або надто інтензивно на мій вік? (Хоч робила свою руханкову рутину 30-40 мін. кожного дня, вже від багатьох років!) Сподіюсь сьогодні довідатись від спеціялістів, які вправи мені потрібні і може виправити мої нерозумні аматорські рішення.

Вступаю також до Van Pelt. Доповідь про Олену Пчілку вже готова, та й не тільки доповідь: вже й надрукована, з усіми футнотами, стаття, що її пошлю Дзюбі до "Сучасности". Але хочу додати ще одне посилання і треба мені "Творів" Лесі Українки радянського видання, де в 10 томі є її листи. І є саме цей лист, якого мені потрібно. Знаю, бо вже пишучи багато літ тому про "Хронологію", я користувалася цим виданням і пам'ятаю, що такий лист з допискою до мами і тата, в справі формального шлюбу Лесі з Квіткою, на догоду публічній опінії, і зокрема — мамі, таки був. Може знайду і інші листи, в справі Сергія Мержинського. Це потрібне, як доказ деякого напруження між матірю і дочкою, в цих особистих її справах.

"Свобода" нарешті надрукувала відгук на книжку Лановик. І то не мою власну нотатку, а нібито рецензію Жили. Хоч ця рецензія Жили не дуже добре написана (виглядає скорочена-обрізана) і менше говорить про саму книжку, то Галешко зробила правильно, виславши книжку на рецензію — отже претенсій мати не можу. Але я вирішила тепер перероблену свою новинку про книжку Лановик послати разом з книжкою до "Народної волі". Зоряні послала копію із "Свободи".

Вівторок, 1 червня 1999. 8 год. вранці, вдома.

Встала раненько, бо о год. 10-ій маю сесію фізичної терапії. Але виходити з дому мені ще за рано, отже взялася за занедбані записки.

Приписана руханка на моє коліно навряд чи помагає: уночі тепер часом знову болить. А факт, що я перестала ходити на свої двомилеві проходи, уже приніс сподівані погані наслідки: моя вага починає іти вгору! Максим мене лякає, що без операції не обійдеться, і що я мушу бути на це приготована. Побачимо.

Сьогодні вже 70-ий день бомбардування Сербії. Хоч NATO, нібито, уникає немілітарних об'єктів, то вже є чимало цивільних жертв, а втікачів із Косово вже близько міліона! Дипломатичні заходи, що в них бере участь і Росія, покищо успіхом не увінчалися. NATO вимагає повного виходу сербських військ із Косово, міжнародного війська, що забезпечило б поворот біженців на батьківщину. Президент Югославії (тобто Сербії) Мілошевіч на це досі не годився, а тепер справи комплікує ще і факт, що Міжнародний Суд для воєнних злочинів в Югославії, який діє вже кілька років, оскаржив Мілошевіча, як воєнного злочинця. Виходить парадокс: NATO веде переговори з воєнним злочинцем... Бомбардування несе Югославії спустошення: часто в усій країні немає електрики, питної води... Населення країни, під ворожим натиском, об'єднується у патріо-тичній солідарності із своїм президентом, навіть опозиція, що на неї розраховував захід. Є такий трагічний анекдот про настрої в Югославії. "Що ті американці збираються нас поучувати? Адже вони навіть не мають історії!" — А другий на те: "Як це потриває довше, то ми не матимемо географії!"

Протести проти війни починають підійматися і в Америці. Недавно з критикою виступив у New York Times-і колишній президент Картер. В Конґресі починають говорити про те, що президент веде війну без погодження із Конґресом і що це треба припинити. Але війну розпочати легше, як її зупинити. Тим більше, що наголос покладений на моральний бік справи: мовляв, не можна дозволити на "етнічну чистку", на те, щоб серби силою вигнали косоварських албанців з їхньої батьківщини, щоб створити монолітню одно-національну Сербію... Це, нібито, занадто нагадує Гітлера і його етнічну чистку євреїв. (Американські євреї, між іншим, недвозначно підтримують акцію Клінтона в Югославії). Але бачу, що навіть офіційні республіканці починають голосно заявляти себе проти (напр. кандидати на президента Квейл, Бюкенен). Ставлять добре питання: чи сьогодні після 70-денного бомбардування становище косоварів краще, ніж було перед бомбардуванням? Сотні тисяч людей під шатрами в Албанії, Македонії. США, Німеччина, Туреччина прийняли щось по 20 тисяч, але це — крапля в море! Людей треба повернути додому перед зимою! А вдома в них що? Одна руїна!

Метро, 1 червня (продовжую):

Почала читати "Щоденник" Марії Башкірцевої. Новий англійський переклад, видання 1985 року. Цікаво, що й досі цей щоденник притягає увагу критиків і читачів. Оригінальна дівчина: дуже самопевна щодо своєї краси і впливу на інших, що ними вона свідомо маніпулює, з великими амбіціями визначитись якнебудь і стати славною, з великою дозою самодисципліни і бажання вчитися, з неабияким белетристичним хистом відтворювати діялоги, змальовувати оточення. Вона свідомо і переконано пише щоденник для майбутньої публікації, навіть часом звертається до читача безпосередньо. Дуже інтересні також самі реалія, зокрема з життя крупних панів в Україні того часу. Хочу про цей щоденник написати до "Нашого життя". Маю крім цього англомовного видання, також французьку ілюстровану розвідку з новими знахідками дослідника і ревеляціями про цензуру першого видання мамою авторки. Маю десь вдома і книжечку Слабошпицького, але ніяк не можу її знайти!

Середа, 9 червня 1999. Доходить 10 год. вечора.

Сьогодні підписали замирення в Косово. Нарешті. Мілошевіч погодився випровадити військо, дозволити на міжнародну 50,000 військову силу, що має забезпечити поворот додому косоварських біженців — а їх є вже близько одного міліона... Всю цю трагедію і руїну країни можна було уникнути, якби Мілошевіч прийняв був пакт узгоджений в Рамбує... НАТО, нібито, довело свого і то самою тільки повітряною війною, без інвазії і сухопутніх армій. Та ще й задоволені, що аліянс витримав єдність до кінця. Але вся ця акція побудована на зовсім нових і досі ніколи не практикованих засадах: "морального" ніби права наводити силою порядок у суверенній державі, де ведеться громадянська війна, супроводжена ґеноцидом... Чи вдасться такий прецеденс втримати в міжнародному праві? Чи це не надто інфантильна наївність, та ще й получена з ароґанцією сили? І яка ціна таких міжнародних поліційних акцій? І то не тільки ціна у людських жертвах — сотні вбитих цивільних і військових, майже міліон біженців, зруйнована інфраструктура країни, загроза екологічної катастрофи ітп. — але і ціна конечної майбутньої відбудови — вже тепер говориться про планований своєрідний "план Маршала" для Балканів. А Україна не тільки втратила міліони доларів через перерване судноплавство на Дунаї, але і свої ілюзії щодо НАТО. Бо напевно прихильників НАТО і в Україні, і в Росії поменшало.

Готуюся до Урбани. Максим недавно з турботою запитав мене в електронному листі: як там твоє коліно? Чи витримає Урбану? Дуже добре питання: я й сама цікава на відповідь. Сесії фізтерапії бажаних наслідків покищо не дали. Як менше рухаюся і менше ходжу — майже не болить. Але тільки я забудуся, зроблю невідповідний рух, довше стою абощо — зразу біль дає мені знати про те, що не все нормально. Ходжу як справжня старушка: поволеньки, уважно. Не знаю як дам собі раду в подорожі. Баґаж обмежила до мінімум: беру тільки малу валізочку і наплечник.

Минулих кілька днів присвятила праці над УЛЕ. Також після фізтерапії іду звичайно на пару годин до бібліотеки Ван Пелт — працюю тепер над совєтською енциклопедією. А вдома, щоб не тратити часу, почала навіть опрацьовувати деякі гасла для УЛЕ90 — тими матеріялами, які маю вдома. По ночах читаю Марію Башкірцеву і вже нанесла собі цілу низку додаткових книжок про неї.

Єдиний мій людський контакт минулого тижня: панахида і похорон Марії Бачинської, Вавиної мами. Вава написала з тієї нагоди вірш і просила мене його виправити і написати на комп'ютері, що я радо зробила. На панахиді мала рідкісну зустріч з Вірою Датон і Лялею Шпон. Віра, виявляється, має також проблему з коліном, відбула вже одну операцію, має мати ще одну. А на тризні приємно було мені поговорити з Іреною Чабан, її чоловіком і сином.

Неділя, 13 червня 1999. Пітсбурґ.

У Філядельфії на аеродромі літак три години стояв, отже виникло велике спізнення і я втратила сполуку до Шампейн. В природі, кажуть, якісь великі бурі і багато польотів скасовано. Це створило величезні комплікації, напруження, багатогодинне стояння в черзі для полагодження справ. Призначили мені нічліг у готелі (на кошт US Airways) — полечу аж завтра до Шампейн і ще навіть не знаю, чи безпосередньо (бо цей літак заповнений!) Отже є можливість, що летітиму через Чікаґо, а далі American Airlines.

Коліно моє якось витримує, але в правій руці дуже болить зап'ясток — навіть писати мені трудно. Не кажу вже про трудність щонебудь підняти, чи відкритити... "You're falling to pieces!"- сказала мені недавно жартом Форсія. А це може і не жарт!

Вівторок, 15 червня 1999. 11:11 (!) Urbana.

Приїхала через Чікаґо і сполуку до Champaign авіалінією American Eagle. Добилася сюди вчора пополудні. Валізки ще не було, але поки я списала заяву-реклямацію, вона на щастя з'явилася! (Тим разом я в ручному баґажі-наплечнику мала все потрібне для нічлігу і одну зміну одягу, так що від біди могла б перебути пару днів. Але з валізкою маю більшу вигоду, бо привезла і маленьке радіо, і залізко, і риночку, і дві пари взуття...)

До Illini Tower (кімната на 7-ому поверсі, 710), я прибула десь перед четвертою. Хоч я побачила на вивішеній програмці, що Штогрин включив у перший день конференції і мій виступ — я не поспішала, бо побачила, що я і так спізнилася. Приємна несподіванка: в програмі першої сесії був Роман Гром'як з Тернополя! Приємно, що він тут і я зможу зустрітися з ним і запросити його на парадний обід до University Inn, але прикро, що я не чула його доповіді і дискусії, яка була після неї.

Вчора ми вже з ним зустрілися, а потім, зареєструвавшись в Східньо-Европейському Центрі, пішли до бібліотеки, разом з усіми трьома Лучуками (Ольгою, Тарасом і Левком) та з Романом Ференцевичем. Я показала їм, як шукати матеріялів, повела їх і до довідкового слов'янського відділу і навіть до стеляжів у книгосховищі. При тій нагоді відкрила і для себе цікаву новину: шукаючи за потрібною мені книжкою про Марію Башкирцеву, я відкрила, що в урбанській бібліотеці є півтора полиці книжок про неї! В тому числі і російські і чеські переклади щоденника, і книжки листування і біографій. Три я собі позичила і читаю.

Сьогодні я вже цілий день провела на конференції. Вранці була сесія фольклору, де доповідала Наталя Кононенко. На диво, сесія була навіть досить цікава: сучасні ритуали весілля і похоронів бачені очима вченого фольклориста. Чумаченко, англійською мовою, прочитала уривки з дисертації Ласовської-Небеш про філядельфійський гуцульський "Черемош" — я вже це раз чула на НТШ в Нью Йорку — зрештою воно на дуже популярному рівні і мені мало цікаве. Святослав Караванський представляв свій нововиданий Російсько-український словник складної лексики. Тоді була моя доповідь, а тому що конференція цього року має не досить доповідачів, то — за порадою Штогрина — я читала не скорочений, а повний варіянт своєї доповіді про "Ювілей Олени Пчілки та її англомовний дебут". В дискусії найцікавішим для мене був голос Гром'яка, який звернув мою увагу на якусь невідому мені книжку про Олену Пчілку Анатолія Чернишева. Публіки було може із 30 осіб. Увечері Ася Гумецька показувала, привезений з України, документальний телевізійний фільм про Сергія Пилипенка — цікаво й фахово зроблений, з добрими кадрами пам'ятних місць Харкова, біографічними фотографіями та скульптурним портретом і дошкою пошани роботи Міртали.

Вчора обідала з Гром'яком, Лучуками і Ференцевичем у колишній St. Louis Bread Company (що тепер називається інакше), сьогодні — із Славком Заплітним у китайському ресторані. Купила собі молоко, варення, зупи, чай, etc. і снідала вдома, перед виходом на конференцію. Коліно витримує добре, вранці і звечора роблю приписану руханку. Але ходжу трохи за багато.

Середа, 16 червня 1999. 10:04. Urbana-Champaign.

Поки забуду, мушу передусім занотувати анекдот, що його тількищо розповів мені Клейнер. Каже Чапаєв: давай, я повезу тебе в університет! А що таке — університет? Це там, де всі науки. А що таке — наука? От, дам тобі приклад. Ідуть попри лазню двоє, один брудний, другий чистий. Хто з них піде у лазню? Ну, звичайно, брудний. Ні, брудний саме тому і брудний, що не ходить до лазні. А чистий любить митися, то він і піде. Оце тобі наука — це психологія. Або знову ж: ідуть брудний і чистий попри лазню. Хто з них туди піде? Ну, ти ж сам сказав: цей чистий. Ні, піде брудний, бо йому треба помитися! Це — логіка. Знову ідуть двоє; брудний і чистий. Хто піде в лазню? Та тепер я і зовсім не знаю! — І я не знаю! Це тобі — філософія. А ще четверте: ідуть брудний і чистий. Хто піде в лазню? — Ніхто, бо лазня давно закрита і не працює — це тобі політ-економія.

Клейнер тільки сьогодні приїхав: йому сказали, що конференція буде до неділі. Шкода. Це значить, що не буде повного репортажу в Голосі Америки.

Сьогодні були доповіді Лариси Онишкевич про нові п'єси в театрах України, з короткими характеристиками тематики нових драматичних творів молодих драматургів. Ярополк Ласовський говорив про постмодернізм у музиці взагалі, а в українській зокрема. Його доповідь була ілюстрована музикою і хоч була трохи за довга, виявила Ласовського як доброго знавця справи. Ганна Чумаченко доповідала про малярку Наталку Гусар з Торонто (сестру Данила Струка).

Пополудне було присвячене виступові Ірини Старовойт і Тараса Девдюка, які читали не тільки власні поезії, але й поезії своїх колег-дев'ятдесятників. При нагоді цього поетичного виступу була і деяка дискусія, де вийшли на яв деякі закуліси літературного життя. До естаблішменту, СПУ І "Літ. України" мають вони упередження (хоч і є членами СПУ і друкувалися в "Літ. Україні") Про цю газету Старовойт сказала, що її справжній наклад тільки кількасот примірників, а не 9,500, як зазначено в газеті. Не знаю, чи це правда.

Полуднувала я з Іриною Старовойт і мистцем Юрієм Олішкевичем. Я питалася про графіків України і вони назвали мені кілька прізвищ. Олішкевич мав у другій залі виставку олійних картин, що всі мають за тему — писанку, як орнамент, як сумвол, як магію.

Я використала факт, що Славко Заплітний був тут своїм автом, і перед його від'їздом до Чікаґо просила, щоб завіз мене до супермаркету. Накупила собі овочів за 20 дол., бо тут в околиці Illini Tower ніде їх нема, а я далеко пішки тепер не можу ходити.

На 6 год. я домовилася піти на вечерю з Романом Гром'яком. Повела його на 21-ий поверх University Inn з прегарною панорамою міста й околиці і там ми з'їли дуже смачний filet mignon, з добрим вином Cabernet Sauvignon.

Від Гром'яка довідалася багато цікавого. Він тепер закінчує свій 3-річний побут як професор-гість в Ягайлонському університеті в Кракові. (Małgorzata Mokra, яка зверталася до мене за інформаціями — це його студентка!) Також і Марія Шимчишин, що їй я ще не встигла відповісти і послати свої рецензії на Лесю Українку, але ця друга — в Тернополі. Бачу, що Гром'як послідовно виховує молоду плеяду україністів і надає їм західної орієнтації. Всі ці його аспіранти знають добре англійську мову, хоч сам Гром'як її знає слабо, а то й може взагалі ні). Про сестер Лановик також, очевидно, була мова. Мар'яна, на його думку, більше обдарована і працює в теорії. Видає Гром'як і "Наукові записки". А крім того має власну готову до друку книжку — підручник з історії української критичної думки. Хотів би, може якимсь громадським шляхом, зібрати фонди на видання цього типу, бо міністерство відмовилося його фінансувати, хоч і рекомендувало до друку.

Гром'як робить на мене дуже добре враження. Він не має в собі того хвалькуватого зазнайства, що таке характерне для багатьох наших професорів. А при тому в нього вже неабиякий стаж і досвід — і як колишнього політика, і як автора багатьох статей і кількох монографій. Переглядала я збірку недавно виданих його статей. Це — не Грабович чи Павлишин, але рівень його здається мені вищим від більшости матеріялів друкованих в "Літературній Україні".

Пережили Гром'яки велику трагедію. В них двох синів: один, жонатий, є батьком малого хлопчика і Гром'як дуже внука, видно, любить. Але другий син мав якусь психічну проблему і в дорослому вже віці поповнив самогубство.

Треба відмітити ще одну сьогоднішню подію. Підійшла до мене якась жінка-американка. Називається Louise Wagner. Приїхала сюди на якусь іншу конференцію, побачила, що в календарі університетськім є Ukrainian Conference і прийшла розвідати. Син у них у Peace Corps у Винниці, вони з чоловіком (колишнім військовим) недавно побували в Україні, зацікавлені Україною, хотіли б рекомендацій, що можна б їм прочитати про Україну. Була захоплена фактом, що попала саме на мене і почула стільки потрібних їй інформацій. Я дала їй свою візитну картку, щоб написала мені по e-mail. Обіцяла дати їй адреси видавництва і бібліо дані про різні видання, що їх я їй рекомендувала. Вони — німецького походження, жили якийсь час десь біля Штутґарту. Тепер у Вашинґтоні.

Моя співмешканка називається Janet Martin, є професором російської історії в Miami, спеціялізується в 16-ому сторіччі Новгороду (Їй напевно цікаво було б переглянути книжку Лабуньки!) Це жінка десь між 40 і 50 років, досить симпатична. Ми вже кілька разів мали змогу поговорити. Але здебільшого — вона у своїй кімнаті, я — в своїй, або ми обидві десь на сесіях на кемпусі.

Четвер, 17 червня 1999. 10:06. Урбана.

Сьогодні в програмі були виступи Анни Процик (про прояви европейської орієнтації в часописах України), і Ірини Старовойт про постмодернізм в українській літературі, з досить живою дискусією. Пополудні доповідав Орест Павлов про маґію у фольклорі, мольфарів ітп. А потім був панель (Рубчак, Штогрин, Розумний, Чумаченко, Кононенко, Старовойт, Гумецька) про проблеми україністики в американських і канадських університетах та співпраці з науковцями України, зокрема з тими, що приїжджають сюди як стипендіянти Фулбрайта ітд.

Полуднувала я з Ларисою Онишкевич: говорили про планований нею енциклопедичний літературний словник англійською мовою. Була на цю тему і коротка виміна думок після доповіді Павлова.

Увечері дехто ішов на балетну виставу "Giselle", але я вирішила тим разом провести вечір на самоті, пригріла собі в риночці рештки китайського обіду з-передвчора, а потім пішла до бібліотеки і принесла собі пару томів журналів "Ukraine" та "Ukrainian Review". Маю точний плян чим тут мені займатися, отже роблю початок.

Коліно мене вночі боліло; це мабуть наслідок того, що я вчора пробувала була іти разом із Славком швидкою (тобто нормальною, приспішеною) ходою, а бачу, що мені це протипоказано. Але назагал, нога витримує досить добре. Руханку роблю тільки двічі в день, а не три рази, як приписано. І стараюсь не надто багато і не надто швидко ходити.

П'ятниця, 18 червня 1999. Північ.

Конференція закінчилася буфетовою вечерею в Levis Hall, товариськими розмовами, навіть співами.

Вранці були три доповіді: Ольги Лучук про "Українсько-американський літературний діялог", Ігоря Трача про українську поезію в Европі та Тараса Девдюка про аванґардизм і Михайла Семенка. Ольга Лучук двічі згадала в своїй доповіді мене: один раз мою негативну критику "From Three Worlds" (в полемічному тоні!), другий раз про мою бібліографічну працю.

Пополудні були авторські виступи Трача і Тараса Лучука, при чому про Лучука говорив вступне слово Рубчак, потрактувавши Лучука дуже серйозно, як дуже доброго поета. (Не знаю, чи заслужено, але коли критик такої кляси як Рубчак дає такий поважний критичний аналіз поета, якого тількищо відкрив — то це великий комплімент).

На закінчення робочого дня був панель — дискусія про політичну й економічну ситуацію в Україні. Брали участь: Гром'як, Сергій Квіт, Тарас Лучук, Анна Процик, Лариса Онишкевич, Ігор Трач і Ярослав Розумний. Дискусія мала одну поважну хибу: в ній не було ні одного справжнього політолога, економіста. Найближчий до реальної політики — Гром'як, але Анна Процик, що нібито як історик твердила про моральні підстави західного капіталізму й етику праці, якої в Україні бракує, образилася за дисидентів, що їх вона ставить на п'єдестал, але яким інші дискутанти робили низку закидів.

Не виключене, що це вже остання урбанська конференція — наступного року конференції, заповідають, не буде, може аж за два роки, як знайдеться нова сила для допомоги Штогринові. Покладають надії на нову бібліотекарку-українку (здається — Ґавур), яку мають прийняти тут на роботу. Цьогорічна конференція не була багатолюдна: біля 30 запрошених з України гостей не отримали грошей на подорож від Сороса, а було щось 9 осіб, які гроші на подорож позичили, квиток на літак купили, а їм американська амбасада відмовилася дати візу. Ходять теж чутки, що корупція в Україні захопила теж американських працівників амбасади, що треба дати хабар, щоб отримати візу. Якщо це правда — то це страшний скандал і можна б зробити з цього велику справу і направити ситуацію, але мусів би хтось мати відвагу подати конкретні докази, а це навряд чи колинебудь вдасться здійснити.

Богдан Рубчак тут без Мар'яни (вона має стипендію Фулбрайта і тепер в Україні). Хоч я маю до нього велику дозу симпатії і поваги, то мушу признати, що він своїми постійними репліками під час доповідей, дискусій і навіть при інших нагодах, псує собі репутацію. Має якусь хворобливу потребу постійно звертати на себе увагу, щоб бути в центрі уваги, нетактовно поводиться до інших людей, зокрема до жінок. Взагалі дозволяє собі на арґументи ad personam, викпиває президента й амбасадора України, насміхаючись з їхніх прізвищ (замість їх сейозно, гостро, але тактовно критикувати), постійно вмішується і перебиває розмови і доповіді інших. Він мав тенденції до цього вже раніше, але тепер на старість літ робиться неможливий.

Я дала сьогодні 40 дол. Трачеві у формі передплати за журнал "Зерна", а завтра маю намір дати Гром'якові сто долярів на видання його книжки про історію літературної критики. Я говорила про це із Штогрином і думала, що зорганізуємо своєрідний бенефіс, але цього не зробили, отже я дам даток тільки від себе. Гром'якові я зобов'язана за його увагу до Остапової творчости, що спрямував Зоряну Лановик, доручивши їй тему — зрештою бачу, що він робить взагалі добру роботу в Тернополі, видаючи "Наукові записки", виховуючи молодих аспірантів. Мушу ще його запитатися, які саме матеріяли були б їм придатні. Може треба буде їм вислати якусь пачку діяспорних матеріялів — навіть із власної книгозбірні, а може і з Української бібліотеки Центру.

Ну, треба мені йти спати. Вже майже 1 год., а я ще мушу зробити приписану руханку. Та й може почитаю ще про Марію Башкірцеву — а від завтра беруся до інтензивної праці. Правда, маю вже домовлення піти на обід з Ференцевичем у суботу, а з Оленкою Сацюк на обід і до театру в неділю — але поза тим маю намір використовувати весь час на працю і не робитиму більше записок у щоденнику.

Неділя, вже північ, 20 червня 1999.

Вчора потелефонувала до Торонто і довідалася страшну вістку: помер Данило Струк! Помер у Мюнхені, приїхавши туди з жінкою із Сарселю. На інфаркт. Було йому тільки 59 років. Ця трагедія матиме далекойдучі наслідки і для Максима, і для всієї української науки. Максим із Струком був у дуже добрих відносинах, зрештою завдячував йому свою посаду в Торонто. Але в них були товариські відносини, як між добрими колегами, говорили собі на "ти", на початку Максимового приїзду до Торонто навіть займалися разом якимсь спортом. Завдяки домовленням Максима із Струком і співпраці КІУС з університетом, Максим міг частину свого часу віддавати видавництву, а Струк — енциклопедії, а за заощаджені таким чином університетські фонди можна було наймати ще одного україніста-мовознавця на часово обмежені контракти. Невідомо, як ці справи виглядатимуть далі і чи університет не схоче використати Струкової смерти для якихось скорочень україністики. Бо і Струк і Максим — у звичайному слов'янському відділі університету, а не на якійсь уфундованій громадою катедрі!

Вчора працювала трохи в бібліотеці, але побачила, що це мені не легко — ходити по книгосховищі трохи для моєї ноги занадто. Сьогодні я вже цілий день працювала з принесеними матеріялами вдома і мала продуктивний день.

Увечері вчора ходила на вечерю з Романом Ференцевичем до University Inn. Він страшенно балакучий, вів суцільний монолог, але розповідав про своє особисте життя зовсім мені досі не знайоме. Свою жінку знав ще в гімназії в Німеччині, потім вони кілька літ не бачилися, бо її рідня виїхала до Аргентини. Rомантичне листування довело до подружжя, але це подружжя витримало всього пару років — розійшлися, мають двоє дітей і п'ятеро внуків.

Сьогодні я ходила з Оленкою Сацюк до ресторану на вечерю і до театру на виставу "Stepping out". Автор: Richard Harris. У виставі бере участь 12 осіб — на залі було менше. Театрик перероблений із залізничої станції, маленький, без окремої сцени. П'єса подібна до "Chorus Line" своїм задумом. Гурт молодих жінок (і один хлопець) беруть лекції step-dancing у приватної вчительки. Кожен з персонажів має власну мотивацію, чому він туди ходить — отже п'єса з хореографією і трагічним підтекстом.

Завтра маю запрошення на обід до Штогринів, а день мушу інтензивно використати, опрацювати решту принесених з бібліотеки матеріялів. Ще маю тільки два дні — маю надію, що будуть продуктивними.

Вівторок, 22 червня 1999. Год. 8:00 вечора. Урбана.

На вчорашню вечерю Штогрини запросили, крім мене, ще Олену Сацюк і Ярослава Розумного. Приємно було побути в інтелігентному і приязному товаристві, при доброму обіді, в піднятими алькогольними напоями настрої (Я перед обідом випила "марґаріту", до обіду — склянку вина, а потім ще Grand Marnier до кави!) Засиділися ми до пізньої ночі і Дмитро відвіз нас до Illini Tower десь біля 1-ої години! Розмова велася на різні теми: про Австралію, куди Дмитро їздив недавно, як запрошений доповідач на відкриття якоїсь бібліотеки, здається в Сіднею; про наукові проблеми україністики, про Вінніпеґ, про Я. Рудницького, що почав свою наукову карієру якимсь плаґіятом, що викликав десь у 1937-38 роках цілий скандал, аж він мусів давати якусь офіційну заяву в "Ділі" — Розумний взагалі назвав його "шарлатаном", він з ним працював у Манітобському університеті, а ще почула я сплетні про те, що в нього, крім жінки, були ще коханки (одною з них була Войценко). Я розповіла про судову справу Славутича — вони не знали, що ці матеріяли друковані і доступні. Штогрин каже, що цим кандидатом, який перепав через Славутичеву негативну опінію був Ігор Шанковський. Мова була і про Федоренка, кажуть, написав таку слабу докторську працю, що навіть на УВУ вона отримала тільки задовільну оцінку і він не отримав tenure на Rutgers, де негативну опінію про нього дав Фізер. Мовляв, тому то Фізер з Федоренком не говорять до себе... Про смерть Струка всі уже знали, але це надто болюча тема, зокрема теж і тому, що Дмитрові недавно робили angioplasty, в нього теж не все гаразд із серцем. Розумний має якусь проблему із п'ятою, я також вчора, повернувшись на ніч до кімнати, мусіла прийняти Tylenol, бо коліно розболілося..

Сьогодні я вже закінчила свою роботу над матеріялами до ULE і про Марію Башкірцеву. Маю досить багато нових позицій — отже побут мій тут буде можна назвати продуктивним. Але більшість моїх нових матеріялів не для ULE70, а для ULE90! І причина для цього проста: для ULE70 треба вишукувати вже всяких "білих круків", а для цього треба неабиякого фізичного зусилля: щоб знайти одну чи дві книжки треба добре находитися і намучитися. А для ULE90 я просто сіла на пару годин в славістичному довідковому відділі, де є нові журнали, та й принесла собі додому оберемок "Ukraine" і "Ukrainian Review" — два видання, яких нема на PENN. В "Ukraine" знайшла навіть свою власну статтю, що про неї я не знала, що вона була надрукована! (Про нові літературні видання: Костенко, Сокола ітд). Цього, здається мені, немає навіть в моїй "Автобібліографії" (а може я вже маю склерозу і зовсім забула?)

Мої два томи ULE стоять промінентно (в твердій зеленій оправі!) в довідковому відділі, серед бібліографічних матеріялів України. Це приємно побачити. Видно, комусь моя ця праця потрібна!

Середа, 23 червня 1999. Год. 8:30 вранці. Урбана.

Стаха Штогрин обіцяла відвезти мене на летовище — ще маю годину часу: я вже спакована і повністю готова до виходу. Вчора, майже до півночі, просиділи ми на розмові з Оленкою Сацюк, доїдаючи мою канталупу. На вечерю іти з нею я відмовилася, бо хотіла якнайдовше бути в бібліотеці. Але домовились ми зустрітися після 9-оі і вона прийшла. Вона дуже переживає свою самотність: поховала вже другого чоловіка. Син жонатий з порторіканкою, сестра у Вірджінії — не має з ними багато спільного. Запрошувала мене приїхати в гості до Порто Ріко.

Цікаво, чи доведеться ще колись побувати на цьому кемпусі. Лариса О. і Славко Розумний говорили про те, щоб влаштовувати тут якісь невеликі українознавчі семінари, без того, щоб Штогрин мусів організувати велику конференцію. Це була б нагода для праці в бібліотеці, бо безкоштовне приміщення створює виняткові умовини для наукових дослідів. Майбутнє покаже, чи з того щось вийде. Та й без гостей з України буде воно, очевидно, менше цікаве.

Середа, год. 2:30 місцевого часу. Пітсбурґ-аеродром.

Навчена недавнім досвідом, я не вибралася пішки до далекого терміналу А — хоч тим разом зовсім не мусіла спішитися, бо приїхали вчасно після двогодинного польоту з Шампейн (на час Шампейн / Урбани була 12 год., на час Пітсбурґу — 1:00), а відліт до Філядельфії маю аж о год. 3:55. Навпаки. Пішла зразу до знайомого мені місця, де автобусиком по летовищі (поміж літаками!) возять старих і калік — і вдячно оцінила цю американську уважливість — привезли мене (та й не тільки мене!) аж на місце. Задля ноги користаю із привілеїв. Potrzeba matką wynalazku, чи як там у пословиці. На літаку давали нам канапки. От я привезла її, купила собі добру каву cappucino, закусила виноградом і тістечком, що їх везла ще з Урбани — отже я вже і пообідала. Купила собі сьогоднішній New York Times і спокійно чекаю на получення. Маю надію, що і решта подорожі відбудеться без комплікацій.

Дочка Штогринів працює фармацевтом і живе десь недалеко від Філядельфії, у Фініксвіл. Мушу перевірити, де це є. Вони часом приїжджають відвідувати її, може колись завітають і до мене. Маю надію, що angioplasty Штогринові допоможе і він не матиме дальших клопотів із серцем.

П'ятниця, 25 червня 1999. Метро. 11:00.

Їду на PENN, передусім на те, щоб від д-р Шваб отримати чергове спрямування на продовження фізичної терапії. Я мала мати сьогодні в них чергову сесію, але відкликали її, наступну маю у вівторок. Вони знову (після 5-ти відбутих сесій) вимагають письма від лікаря, а я не встигну у вівторк вступити до Ralston Center, де працюють мої лікарі. При нагоді піду на пару годин до бібліотеки, попрацювати над ULE.

Вчора ввечері мали річні збори Ради Бібліотеки. Рік був успішний, ювілейний. Але маємо і проблеми. Галина Клюк, яка виявилась дуже добрим керівником бібліотеки, що виявляє ініціятиву і хоче вчитися, є на Welfare і не може легально брати гроші за свою працю, не може навіть подати Центрові свого Social Security No., бо це загрожувало б втратою допомоги і лікарського забезпечення, яке має її чоловік. Отже треба якось цю проблему розв'язати. А ще мене дуже розсердило, що Самопоміч, яка зобов'язалася виплатити нагороди нашого Літ. Конкурсу, досі цього не полагодила — отже треба буде Раді Бібліотеки взяти від них гроші і полагодити цю справу через фірму Міст. Якби були передбачили таке, треба було зразу зробити таке рішення. Мене це злостить, бо сума аж надто мала, наш банк думає, що зробив великий доброчинний жест, а насправді виявив легковажне ставлення. Це дуже, нажаль, для нашої громади симптоматичне. Легковаження літератури — про це я говорила і писала вже не один раз! І мабуть доведеться писати про це і в майбутньому!

Неділя, 27 червня 1999. Полудне.

Вчора запросила я на вечерю до ресторану Stazi Milano Наталку та Івана Коропецьких, щоб зреванжуватися за їхній жест у листопаді минулого року. Це вперше від кількох місяців, що ми бачилися з Іваном Коропецьким, бо він, мовляв, образився на мене, коли я більшість уваги присвятила Олексі Біланюкові після його повороту з України... Ну, таке дітвацтво нашому Іванові, нажаль, досить притаманне. Жодної вини за мною не було. Але не було і контакту. З Наталкою ми вже нераз розмовляли і зустрічалися, але з Іваном — ні. Я знала від неї, що і йому вже надоїло оттаке "гнівання", але розуміючи, що зарозумілий мужчина не зробить першого кроку до поєднання, я — перед від'їздом до Урбани, написала йому карточку із привітанням на його уродини 24 червня і запропонувала піти разом на вечерю після мого повороту з конференції. Повернувшись, застала на своєму автовідповідачі його відгук і згоду. Отже пішли вчора і провели пару годин разом. Я рада, що позбулася цього дурного "напруження відносин", але його поведінка справді насторожує і вважати його справжнім приятелем у майбутньому я таки не зможу. Навіть підчас вечері виявив свою примхливу натуру — тим разом, на щастя, не до мене, а до кельнерки: відмовився прийняту зупу, бо він, мовляв, "ще не закінчив пити свій скач", і дівчина мусіла приходити вдруге.

Хочу піти також на вечерю з Анею Борис, щоб їй зреванжуватися за опіку над моєю хатою в час моєї відсутності. Дала їй пляшку вина, але підемо ще до китайського ресторану, може десь на днях, або й нині, якщо я зловлю її вдома. (Пару разів телефонувала, але там нікого немає).

Забула відмітити цікаву і пікантну новину. В Урбані Ярко Ласовський представив мені Ганну Чумаченко — як свою жінку! Пару тижнів тому побралися! А Оксана Роздольська також вийшла заміж за якогось новоприбулого біолога Маслянка!

Мотря їде з Лесею і родиною Тимоша на "Союзівку" у серпні, підмовила також Іван Головінського з родиною, заохочувала і мене. Одне слово, можна на Союзівці зробити родинний з'їзд. Ідея непогана і я може б з неї і скористала. Але маю значно цікавішу і для мене безцінну альтернативу: маємо в пляні провести один тиждень у серпні над океаном, разом з Максимом, Уляною, Іванком, Стефком, а також — і це особливо приємно, з Ніною і Марком. Може навіть приїде і Ія. Маємо вже замовлене не одне, а два помешкання. На щастя була така можливість. Максим вирішив не брати родину до Одеси на МАУ, ще навіть не знає, чи поїде сам. Думаю, що дітей в Україну треба вперше повезти туди, де панує українська мова — тобто до Львова, або в Карпати. Але з тим варто ще рік-два почекати.

П'ятниця, 2 липня 1999. Метро. Год. 8:00.

Встала вранці і я вже у метро! Нечуване для мене-пенсіонера! Маю сьогодні три медичні візити на Пенн: в гінеколога Батістіні, на щорічний мамоґрам, а на год. 11:15, як встигну, то ще й на фізичну терапію.

Передучора прийшли "гранки" Остапових статей. Ось я і читаю коректу. Є всього 515 сторінок, досі прочитала покищо 120. Бачу, що зробили певні скорочення. Зокрема виключили низку поетичних перекладів в есею "Подорож поза відоме". Я дала їм повну свободу вибору з матеріялів, що їх я послала ще Доценкові. З того вони вибрали може 40% Включили три великі речі: Подорож поза відоме, Тичина-Еліот, Гамлет на українській сцені. Але деякі із включених матеріялів, на мою думку, включати було не варто (напр. 50 років свободи мистецтва або цю статтю з давніх літ спрямовану проти Нью Йоркської групи...) Але це мабуть упорядникам сподобалось. Напевно матиму ще низку інших зауважень, в міру того, як читатиму далі.

Вчора у сусіда зрізували старого дуба. Це той дуб, що колись засипав наш driveway навалою осіннього листа (одного року я нарахувала 38 повних мішків!) Цікаво було спостерігати за робітниками на дереві — ця праця вимагає не тільки фізичної вправности й відваги, але й розумних рішень, щоб галузь не впала на дах ітп.

П'ятниця, 9 липня 1999. Метро. 9:45.

Візити до Penn Fitness на сесії фізичної терапії примушують мене тепер часто бувати в університеті. Але терапія і приписана руханка — помагають. Чуюся ліпше і починаю ходити звичайним темпом, а не повільною ходою старих і немічних. В середу була я також на кемпусі: д-р Карсто вирвав мені зуба. (Того самого, що його рік тому мої дентисти пробували рятувати спеціяльною операцією!) Забіг цей пройшов на диво легко і швидко (досі мої зуби рвати було звичайно дуже важко — в Зальцбурзі, ще за молодих моїх літ, я аж опинилася в шпиталі на операції, бо зуба не можна було витягнути!) Тепер однак треба буде направити шкоду: додати до моєї маленької протези ще один штучний зуб!

У вівторок була я на концерті Пікардійської Терції. Назва незвична і я не знала чого сподіватися та й не мала віри в те, що прийде багато публіки, бо температура була нестерпна — понад 100̊, з великою вологістю. На диво, концерт зібрав повну залю публіки (мабуть із 500 осіб!) — і то публіки молодої, якої не видно на жодних інших імпрезах. Приїхали навіть Онишкевичі з Трентону, хоч насправді людей старшого віку було обмаль. Лариса вияснила мені назву ансамблю — це якийсь спеціялізований музичний термін. Сам ансамбль — шість молодих хлопців (всі з закінченою музичною освітою!) — співають на шість голосів, à капелла, але наслідуючи голосами музичні інструменти, зокрема, напр. гавайську ґітару. Репертуар їх зовсім оригінальний: щось à la стилізований український рок, з простенькими і дотепними текстами. Виконання було першорядне, rapport з публікою — надзвичайний. Концерт мені дуже подобався — я справді мала насолоду слухати їх і усміхатися! Трохи за них боялася, бо хоч заля була охолоджена, кондиціонери при такій температурі діють не зовсім задовільно і напевно виступати було їм нелегко. Купила я компактний диск їхньої музики і думаю подарувати Іванкові.

При нагоді моїх візит у Penn Fitness, та в дентиста і інших лікарів — завжди іду на пару годин до бібліотеки — або до Van Pelt, або до Law School. Мала передучора полуденок з Марилею, а в середу працювала над GSE (зробила два томи).

Субота, 17 липня 1999. Полудне.

У вівторок, 13 липня, була моя остання сесія у Penn Fitness. Казали продовжувати руханку вдома, що я і роблю. Десять сесій мені значно допомогло і дечого мене навчило: бачу, що руханку треба робити більш помірковано, а також трохи інакше, як я робила це досі. Купила собі в Сірса навіть однофунтові тягарці, що їх закладаю на ноги — ніби дрібниця, але яку це робить різницю! З коліном мені багато краще — часом навіть забуваюся і починаю всякі роботи, які мені ще тиждень тому не були під силу. Напр. витягнула з пак свого архіву для фотокопіювання старі номери "Нашого життя", щоб нарешті виконати прохання студентки Гром'яка Шимчишин і вислати їй свої рецензії на видання Лесі Українки, а також, шукаючи (безуспішно!) в пивниці за книжкою Слабошпицького про Марію Башкірцеву, взялася трохи за порядкування своєї книгозбірні. Бачу, що конечно треба зліквідувати значну кількість матеріялу, позбутись всього зайвого, щоб зробити свою бібліотеку якогось одного профілю, а не збираниною всячини. Але все це має певну вартість і викинути його не можна. Отже пляную (і відповідно сортую), щоб передати деякі книжки до бібліотеки Ван Пелт, деякі до нашої бібліотеки в Центрі, а деякі вислати в Україну. Залишу собі покищо комплекти журналів: "Сучасности" (від першого числа!), "Всесвіту", "Києва", "Нових днів" — але вже напр. "Наше життя" маю намір передати нашій бібліотеці, де після їх комплектування, може вишлемо в Україну. (В мене неповні комлекти, бо номери де є мої власні матеріяли, я забрала до мого архіву). Колись по моїй смерті і "Сучасність" і "Всесвіт" (зокрема давніші річники) можна буде передати до Ван Пелт, бо їхні передплати багато пізніші, отже це допоможе скомплектувати ці журнали там і їм напевно будуть раді. (Може треба залишити в цій справі інструкції хлопцям).

Працювала я трохи над УЛЕ — вписувала в комп'ютер новознайдені матеріяли з совєтської енциклопедії (ще маю опрацювати два томи), а також те, що привезла з Урбани. Роботи є повно — це добрий наркотик — лік на самотність, що зокрема відчутна тепер літом, коли люди розїжджають на вакації, і коли на дворі нестерпна горяч. (Треба признати, що було кілька прекрасних днів — передишка від спеки — але вже сьогодні температура знову доходить до сотні ґрадусів! — ще не була на дворі, але треба буде спробувати вийти!)

Софійка Геврик, шукаючи за телефоном Воронки, який їде в Україну і що його я хотіла просити, щоб перевіз гроші для Корогодського, знайшла мені іншу можливість. Їдуть 1 серпня обидві сестри Вакуловські, Вікторія і Мар'яна, і обіцяли зробити мені цю послугу. Отже я назабаром витягну з банку 2500 дол., щоб ними передати. А Корогодському завтра потелефоную, щоб кудись не виїхав.

Четвер, 22 липня 1999, год. 10 вранці.

Покинула я свою працю над ULE і навіть цього тижня ні разу не їздила на ПЕНН. Я усвідомила, що мені треба викінчити заплановану роботу про Марію Башкірцеву, щоб взятися за другий том Костюкових спогадів, бо рецензію на цей том мені треба вислати до WLT перед 1 вересня! А ще чекають на мене інші зобов'язання: передусім манускрипт англомовних перекладів Шевчука, що його для внутрішньої рецензії прислали з КІУС, а тоді доповідь про англомовну літературну україніку для УВАН! Максим привезе мені книжку Слабошпицького про Башкірцеву (бо власного примірника таки не знайшла!) — а це з бібліотеки Robarts, отже мусітиму прочитати в час цих однотижневих вакацій, щоб він міг її зразу ж і віддати. Але книжка Слобошпицького для статті про Башкірцеву мені не дуже потрібна — мені треба тільки узгіднити деякі речі української термінології, напр. назви маєтків Башкірцевих і Бабаніних на Полтавщині, титул Константина Башкірцева "Marechal de noblesse de Poltava"- ітп. Книжка Слабошпицького видана ще за совєтських часів, я читала уривок друкований у журналі "Ми і світ" — не сподіюсь надто багато. Щоденник вчора вночі закінчила читати, а вже встигла прочитати три біографії, переглянути листування і нововидану книжку французькою мовою Колет Косніє, де знайшла деякі несподівані родзинки: напр. про те, що Жюль Бастієн Лєпаж був гомосексуалістом, опис похорону МБ, репродукції картин, що показують справді наскільки МБ була під впливом Бастієн-Лепажа, ітд. Може і занадто великі вступні дослідження для скромної статті до "Нашого життя"?

А НЖ, де вже знову фігурує моє ім'я серед членів ред-колегії, в останніх двох номерах має два мої матеріяли: статтю про жіночі голоси української літератури в червневому номері, і переклад цієї статті (переклад не мій, а Тамари Стадниченко!) в липневому номері. Також "Всесвіт" надрукував мою рецензію на перший том цієї жіночої серії. Зробили низку друкарських чортиків в англомовних цитатах, і я мусіла вчора написати поправки Микитенкові — може надрукують, може ні, але це буде їм пересторога на майбутнє, щоб були уважніші з чужомовними текстами. Бо кому як кому, але "Всесвітові" такі помилки не личать — це не те, що якась щоденна газета!

Вчора було сторіччя Гемінґвея. З цієї нагоди слухала я низку дискусій про його творчість і на радіо, і на телебаченні. Зірка Гемінґвея була вже померкла, зокрема серед критиків, тепер наново починають відкривати його позитиви. Цікаво, що всі ці виступи — абсолютно без панегіриків, і це мені подобається. Запам'яталися дві фрази, що їх дослідники цитували з Гемінґвея: "prose is architecture, not interior decoration", i "iceberg theory": 80% твору — під поверхнею.

Неділя, 24 липня 1999, год. 9 вечора.

Вчора і сьогодні я цілий день не виходила з дому — якщо не рахувати, що виходила підливати квіти увечері, бо надворі велика спека і посуха. В хаті мусіла виключити центральне охолодження, бо почало мені текти в пивниці і я чекала вчора на механіка, що мав прийти це направити. Може він прийде завтра. Але, на щастя, і в моїй робітні, і в моїй спальні я маю у вікнах кондиціонери, отже можу спати і... працювати. Саме захоплення працею затримало мене два дні вдома. Я усвідомила, що мушу поспішитися: за тиждень приїдуть діти і поїдемо над океан, а це значить, що мені в найближчих днях треба і хату привести до ладу, і наварити трохи харчів, і полагодити справи з грішми для Корогодського, і з протезою в доктора Карсто. Отже я примусила себе приспішити свою роботу над статтею про Марію Башкірцеву — і на велику свою радість я цю роботу сьогодні вже закінчила. Правда, виросла вона на велику статтю (14 сторінок тексту!) — отже пошлю її не до "Нашого життя", а до "Сучасності" або до "Всесвіту". Покищо машинопис відкладу, бо може треба буде внести ще деякі поправки після того як перегляну книжку Слабошпицького та докінчу читати ще одну біографію "Fountains of youth". Маю велику сатисфакцію: прочитала книжку Колет Косніє, навіть без допомоги словника! Бачу, що моя французька мова для такої цілі зовсім задовільна! Хоч, очевидно, сам щоденник читала я таки англійською мовою і — якщо це було б наукове дослідження, а не популярна стаття — то це можна було б поставити мені як закид.

Дуже послужив мені сьогодні мій комп'ютер: знайшла на RLIN дві цікаві інформації до моєї теми: 1997 року в Марбурґу якась німка захистила докторську дисертацію про Марію Башкірцеву, а в Сан Франціско вийшов новий англомовний переклад щоденника! Знаменитий приклад на мою тезу про невмираючу славу цієї феноменальної дівчини!

І подумати тільки, що я взялася за цей щоденник просто для приємности — після щоденників де Бовуар і Анаїс Нін! Тепер — тримаючись далі Франції — може принесу собі щоденник Жорж Санд? Але це буде напевно ще не скоро: на черзі в мене другий том спогадів Костюка, що про нього я зобов'язена написати рецензію, а ще дуже хочеться роздобути десь і прочитати тількищо виданий щоденник Аркадія Любченка. Максим саме його читає і писатиме рецензію, отже не може мені позичити. Може й добре, бо спокуса була б надто велика взятися за Любченка, замість читати Костюка!

А над морем пляную дітям читати "Тараса Бульбу"!

Четвер, 29 липня 1999, 5:30 пополудні.

Сьогодні був похорон Фридка Марка, який помер пару днів тому. Він 1908 року народження, отже мав 91 років. Я відкликала свою лікарську візиту у Форсії і поїхала на похорон. Була тільки коротка відправа біля могили (без попереднього парастасу, служби божої ітп. — я не знала, що таке можливе, це добра ідея!) Потім Андрій запросив присутніх до ресторану на полуденок. Було всіх на полуденку 19 осіб — на цвинтарі було кілька більше.

Пару років після того як я народилася, Фридик і Левко видали разом невеличку книжечку для дітей "Князь Роси"- малюнки Фридка, текст Левка. Пригадую перші строфи:

Серед гір, серед краль,
де голубина даль
протікає крізь коси ялиці,
у теремі жив князь
кучерявий Івась,
у теремі з китягів живиці.
Всіх у лісі він знав,
всіх однако кохав,
з всіми в піджмурки грався ізмалку,
та найдужче за все,
що в житті є святе,
він кохав синьооку фіялку.

Книжечка мала присвяту: Маленькій дівчинці Мартусі — Фрідріх Марк і Лев Яцкевич.

Фридик, заки виїхав з Філядельфії, залишив мені копію своїх писаних по англійськи спогадів, що їх написав для своїх внучок. Я це сьогодні знайшла і хотіла їм передати, але довідалася, що це — копія, і що вони мають оригінал і інші копії. Пригадую собі, що прочитавши цей рукопис, я написала Фридкові листа, висловивши, як він і бажав собі, свої коментарі і враження. У нього був певний хист, чоловік він був і інтелігентний, і освічений, і мав також певне почуття гумору. Але ці спогади показали також, що він почував себе все життя відчуженим від середовища: у Львові, він не був ні поляком, ні українцем — адже походив з німецьких колоністів. Але виїхавши в час війни до Німеччини, відчув себе чужинцем там, а в Америці — залишився европейцем... Тета Славка зовсім його зукраїнізувала і вся родина була українська, але внутрі Фридик відчував себе всюди чужим, як це показують його записки. Зустрілася на похороні з Андрієм, Ніною, їхніми дочками, зятем і майбутнім зятем, а також з родиною Ніни — Тодоровими і іншими малознайомими, а то й зовсім незнайомими мені людьми.

Після похорону і полуденку я ще встигла поїхати до Universal Travel і надати пачку вживаного одягу до Богдана Керницького у Водниках.

Субота, 7 серпня 1999. Wildwood Crest, Villa Maria.

Приїхали сюди двома автами: я і Марко в моєму авті, Максим з Уляною і хлопцями (і велосипедами, і нескінченною кількістю іншого барахла!) перед нами, у своєму van-і. Виїхали ми пізно, десь біля полудня, бо в нас у гостях ще був (ночував) David Martin, адвокат з Нью Йорку, Максимів добрий товариш із студій на PENN. Вдень у п'ятницю ми поїхали на цвинтар до Баунд Бруку, а потім у гостину до Carol Anderson і Steve Lynn, що купили собі панську нову хату у новому поселенні біля Прінстону. Туди Максим запросив теж і Дейвіда Мартіна, так що нас там було шестеро гостей. Цікавий новий досвід, цікава нова хата, ще майже не "обжита", мало меблів, жодних картин, білі стіни, великий простір — вони недавно там поселилися. Обідна гостина була не тільки по спартанськоому скромна, але і не дуже смачна. Я подивляла Іванка і Стефанка — звичайно вередливих і розперезаних і голосних — бо вони поводились напрочуд чемно і тихо, і то на протязі досить довгого часу. David Martin опісля повернувся з нами (своїм власним автом) до Філядельфії, в нас ночував, а сьогодні вранці довго ще гуторив при обильному сніданку.

Над океаном зустріли Ію з Ніною — вони тут пробули вже цілий тиждень з Олесем Лабунькою, його дітьми і старим Лабунькою, але всі вони вже роз'їхалися. Їя завтра також від'їде — Ніна залишиться з нами і Марком. З цієї нагоди ми сьогодні пішли на спільну вечерю до Duffy's on the Lake. Цікаво спостерігати, що між Марком і Ією панує товариська комітива — добре, що вже нема драматичної ворожнечі. Поєднує їх, очевидно, Ніна, що її вони обоє, як видно, дуже люблять.

Ніна, між іншим, трошки хворіла, мала гарячку, ходила до лікаря — інфекція вуха, забурення шлунка. Але якось витримує, хоч більше втомлюється. Розумна дівчинка. Привезла зі собою і читає англомовну дитячу розповідь про грецьку мітологію. Я маю із собою "Тараса Бульбу" і вже хлопцям прочитала два розділи, в авті, коли ми їхали на Баунд Брук. Але чим хлопці більші, тим менші мої можливості їм читати. Золота доба мого читання їм, мабуть, уже безповоротньо минула. Тепер у них вже нема того ентузіязму, який був раніше, і слухають не так охоче.

Цього року ми маємо вперше аж два апартаменти. В нашому давньому помешканні на 3-ому поверсі — тільки Максим із своїми; я з Марком і Ніною — одним поверхом нижче. Побачимо, як нам з тим вийде. Погода, на диво, поміркована. Сьогодні вдень було дуже тепло, але тепер увечері чи то вночі — повіває вітрець і треба буде накритися коцом.

Максим привіз мені з Торонто книжку Слабошпицького про Башкірцеву. Я взяла зі собою над море, бо мушу цього тижня прочитати, бо книжку треба буде повернути до бібліотеки.

Понеділок, 9 серпня 1999. Wildwood Crest. 11:00 РМ.

В неділю було хмарно і душно. Вечеряли борщем і варениками, ввечері всі, крім мене, ходили на бордвок. Я не ходила навіть на пляж — пройшлася тільки двічі до крамниць за додатковими харчами. Сьогодні помітно змінилася температура — після менше як 5-тихвилинного дощику вчора, повітря прочистилося, стало свіжо і сонячно. Вранці Максим з хлопцями їздив велосипедами, потім Марко взяв дітей на міньятюрного ґольфа — я пішла згодом за ними, щоб зробити кілька фотографій.

На сніданок до нас прийшли Вава Бачинська і Ліса Крон із своїм чоловіком, російським євреєм, Владіміром. Цікаві люди. Вона — славіст, тепер в університеті в Шікаґо, він — архітектор, але тепер працює, здається, при торгівлі мистецькими об'єктами. Вони жонаті вже щось з 19 років, хоч я спочатку думала, що він — новоприбулий. Цікаво висловився про те, як повільно і поступово імігранти пізнають Америку — зовсім мої думки! Показували книжку видану в Лондоні з нагоди 200-річчя Пушкіна — там є і есей Ліси. Цікаві автобіографічні нотки до теми: як я дійшла до Пушкіна (Вся книжка така: вона більше виявляє про авторів статей, ніж про Пушкіна). Ліса, як видно з цього есею, походить із заможної американської родини Півдня, де діти виростали в оточенні чорної служби і де першою чужою мовою, яку вони вивчили був Black English. Дотепне помічення: проблема виникала: де і коли, в якому товаристві вживати цю мову, бо дітям це, очевидно, часом мішалося. Ліса пише про те, як багато спільного і подібного до рідного середовища вона знаходила, напр. у "Трьох сестрах" Чехова, чи в інших дореволюційних російських письменників.

Сьогодні навіть я ходила на пляж, але ми вийшли пізно, аж десь біля 4-ої год. пополудні. Було холоднаво, та ще й з вітром, я довго не сиділа і, очевидно, ані не думала купатися.

Увечері мали знаменитий барбек'ю: стейки смажені на дворі, з картопляним салатом, кукурудзою, зеленим мішаним салатом і добрим вином. Та ще й із знаменитою кавою Starbucks. Вава у нас сьогодні і ночує — з нею після вечері ще ходили на прохід.

Прочитала хлопцям вже пару розділів "Тараса Бульби". Не пригадую собі, коли я цю книжку читала була вперше, але тепер, читаючи, я заскочена антисемітськими висловами та й дуже непривабливим зображенням запорожців. Але Гоголь — це не Андрій Чайковський, це вже справжня література і дітям це треба знати. Хотіла ще у Філядельфії позичити відео фільму, щоб діти подивилися, але не могла знайти у Blockbusters. Може Марко зробить мені копію, як знайде це десь у Голівуді.

Тут є тепер на вакаціях Люда з Зенком, а також Максимовичі. Я вже їх раз відвідувала по дорозі до аптеки і посиділа певно з годину на розмові, але на пляжі я їх не шукала. Читаю Слабошпицького.

Понеділок, 16 серпня 1999. Полудне.

Годину тому мої торонтонці від'їхали. Вони їдуть не прямо додому, а вступають на пару днів до Марусі Пасічник, до Клівленду. Марко з Ніною вже вчора полетіли до Лос Анджелесу.

Спільні вакації вдалися нам досить добре. Це вперше всі ми були над океаном разом. Присутність Марка і факт, що він займався багато і Ніною, і хлопцями, звільняв мене від обов'язку наглядати за Ніною. Це мало і позитивні і негативні наслідки. Позитивні — бо я мала більше свободи, могла трохи відпочивати, прочитала книжку Слабошпицького і половину другого тому спогадів Костюка. Але через те, що Ніна воліла спати разом з татом, а не з бабою, я мала менше, ніж минулого року, нагоди спілкуватися з моєю внучкою сам на сам, отже мало було в мене з нею безпосередьного сердечного контакту. На бордвок я не ходила ні разу, взагалі ходила не багато, ощаджуючи свою ногу. Але гімнастику робила кожного дня. І нога добре витримала ці вакації. Погода була сонячна аж до останнього дня: в суботу вночі випав великий дощ, та і вдень було хмарно і дощево. У висліді ми виїхали раніше, ніж плянували, були вже у Філядельфії пополудні.

Застали господарський клопіт: велика злива попередньої ночі залила мені ґараж і навіть трохи води проникло до самої хати, тобто до пивниці. Марко і Максим мали з тим досить мороки, бо мусіли мені почистити ґараж, — добре, що вони були, бо сама я мала б з тим неабияку проблему.

Пішли ще в суботу до ресторану Stazi Milano на добрий обід, а в неділю вполудне Люда зорганізувала в себе зустріч з родинами Юрка і Боба — так що і мої хлопці могли відновити свій контакт із давніми товаришами, та й діти трохи погралися в родинному оточенні. Від Люди Максим відвіз Марка з Ніною прямо до аеропорту, а я своїм автом потім повернулася з Уляною, Іванком і Стефком додому.

Завезла я вчора Зенкові свого старого Мекінтоша, разом з принтером, цілою колекцією дискет софтвер, книжками інструкцій. Маю надію, що він навчиться це вживати і зможе, замість на друкарській машинці, писати свої речі на комп'ютері. З усіх машин — цей старий мекінтош — найпростіший, найлегший до користування, а для звичайного писання латинкою і кирилицею він зовсім задовільний. Доведеться мені кілька разів поїхати до них, щоб допомогти йому привчитися. Іванко демонстував вчора, як цей комп'ютер діє, але Зенкові треба передовсім приспособити відповідне місце для цього в своїй хаті, знайти якийсь відповідний стіл, ітд. Але найважніше: виявити трохи кмітливості: вчитися і практикувати.

Субота, 21 серпня 1999. 5:00 пополудні.

Сьогодні вранці надала на пошті статтю про Башкірцеву до "Всесвіту". Вийшло на 15 сторінок, з примітками і бібліографією. Ще вчора знайшла на RLIN пару цікавих родзинок: у Франції якесь "Коло приятелів Марії Башкірцевої" почало видавати факсимільне видання оригінального щоденника! Вийшло вже щось три чи чотири томи. Варто було б це десь побачити, принаймні варто було б прочитати передмову чи якийсь проспект цього видання, щоб точніше встановити що це таке — із самого бібліографічного опису цього не можна зробити. Я спочатку думала позичити якесь французьке видання щоденника і крім посилань на англомовний переклад дати посилання на французький оригінал. Але виявилося, що Ван Пелт не має французького видання. Спершу я мала думку позичити на "Inter Library Loan", але передумала: зайва, непотрібна педантерія. А ще тепер бачу, що для справді наукового опрацювання теми, треба було б звернутись до цього нецензурованого нового факсимільного видання, я — не Сабіна Войґт, що написала на цю тему докторську дисертацію в Марбурґу, моя стаття — популяризаторська журналістика, не більше. Навіть свідомо не вживала я футнотів, хоч і подала деякі інформації про джерела і мої нові знахідки, бо це може якійсь солідній дослідниці пригодитися в майбутньому.

В четвер я мала візиту в Форсії (вона, виявляється, також має подібну проблему з коліном, і також почала приймати такі самі таблетки і займатись фізичною терапією — отже це вийшла сесія не лікаря з пацієнтом, а двох пацієнтів!) Скористала я з нагоди і домовилась з Марилею на полуденок, та й була може із півтори години у Ван Пелт. Але повернувшись додому, я відчула знову біль у нозі і велику втому. Лягла в ліжко вже о 8-ій годині вечора! Нога далі поболює — може на це вплинула і погода? — Вчора весь день падав дощ, так що ми з Чайківськими не поїхали на заплянований концерт до Рабін Гуд Дел (навіть не знаю, чи концерт відклали і на коли?) Але мої чорнобривці — досі дуже безпомічні і бідні у час довготривалої спеки (не зважаючи на щоденне підливання!) — раптом віджили! Дощ життєдайний і потрібний — якби був почав падати два тижні раніше, був би може врятував мій рододендрон.

Завтра, як буде погода, поїду вранці до церкви (домовилась із Софійкою), а пополудні може на Тризубівку, де будуть відзначувати 8-му річницю незалежности. Справжнє відзначення свята буде в Центрі 24 серпня, тобто у вівторок. Піду, обов'язково. Панує загальне розчарування сьогоднішнім станом України, але факт, що ми — вперше в нашій історії — з'явилися на карті світа і витримали ось вже вісім років — це несподіване щастя, що ним аж ніяк не можна і не треба легковажити.

Понеділок, 23 серпня 1999, 11:30 перед полуднем.

Сім днів тому в Туреччині був великий землетрус: 7.4 на скалі Ріхтера. Є величезні жертви в людях: досі знайдено понад 12,000 тіл, а кажуть, що цифра може дійти до 40,000. Страхітливе враження роблять репортажі про спроби рятувати людей присипаних руїнами будинків. З моєю кластрофобією, я вже воліла б загинути на місці, ніж бути притисненою пару днів цементовими брилами... Але трапляються майже чудесні випадки: вчора ще знайшли живого трилітнього хлопчика... Катастрофа матиме далекойдучі наслідки: навіть ті, що залишилися в живих, стоять тепер перед загрозою холери, тифу, голоду. Велике невдоволення реакцією уряду, вимагають відставки міністра, який легковажив пропозиціями міжнародної допомоги. Критикують будівельників, що не будували сейсмостійких будинків, що не вживали доброякісних матеріялів.

Вчора я ходила до церкви. Домовилась із Софійкою і тому поїхала вже на год. 9:00. Але виявилось, що богослужба аж о 10-ій. Ще так вчасно я ніколи не приїздила — бо, звичайно свідомо спізняюся. Жартую, що відбула дві богослужби нараз. Тимбільше, що Софійка заспала і не приїхала взагалі. Я коротко при борщі і варениках поговорила з Наталкою Коропецькою, а потім поїхала до Genuardi за харчами. Мала намір після того поїхати на Тризубівку. Але виявилося, що цього зусилля мені було досить: нога трохи болить. Отже на Тризубівку я не поїхала, хоч погода була непогана (хмарно і холоднаво, але без дощу). Люда казала, що було понад 800 людей (це на основі зареєстрованих вступів — могло бути і більше).

Сьогодні іду на домовлену вечерю до китайського ресторану із Анею Борис — це мій реванш за її опіку над моєю хатою в час наших вакацій над морем.

А завтра піду на свято незалежності до Центру — хоч програма надто переладована і напевно затягнеться на пару годин. (Рік-річно повторяють цю саму помилку). Але хочу бути "з народними масами", відчути себе частиною великого колективу.

Докінчую читати другий том Костюкових спогадів і вже спішуся — рецензію до World Literature Today мушу вислати до 1 вересня!

Неділя, 29 серпня 1999. 2:00 по полудні.

Вчора і сьогодні мала я гостей з Вашинґтону. Приїхала до США бібліотекар, зав. відділом довідково-бібліографічного обслуговування Національної Бібліотеки України ім. Вернадського Тетяна Добко і в розмові з Ясінським виявила бажання познайомитись зі мною. Мовляв, вона знає мене із моїх публікацій і хотіла б зустріти особисто. Ясінський в тій справі двічі телефонував з Вашинґтону, і ми домовилися на суботу 28 серпня, на другу годину дня. Я запросила їх на обід — отже мусіла напередодні дещо підготувати, почистити хату (принаймні внизу!), — ще в суботу вранці поїхала купити свіже солодке, квіти, овочі. Вони прибули точно, навіть на пів години раніше (добре їхали, не блукали, мали точні інструкції, як мене знайти). Тетяна виявилась молодою, цікавою жінкою. Вона не тільки активний бібліотекар і бібліограф, але і поет. Ій тепер 40 років, батько її Василь Бабич, також бібліотекар, був колись в Урбані, зустрічав мене, згадував їй про мене. Тетяна заміжна, має 14 літню дочку. Вона добре орієнтується на інтернеті, показала мені, як можна знайти на електронній мережі каталог НБУВ (це нова абревіятура колишньої ЦНБ), і законодавство України на мережі Liga. Розповідала, що Федір Погребенник мав окремий виступ (чи не в Парламентській бібліотеці?), де презентував мою "Автобібліографію"! Цікаво, що він сам мені про це нічого не написав, а за книжку навіть не подякував! Оттаке! Habent sua fata libelli! Чоловік Тетяни — вчитель, між іншими предметами вчить також ...карате! Високий, пристійний, з вусиками — показувала мені фото. Книжка її віршів називається "Непрохане кохання" — еротична лірика. Тетяна каже: телефонує знайомий після прочитання книжки: Ти що, з чоловіком розлучилася? Та ні, чого? Ну, такі вірші... Є в книжці і кілька віршів російською мовою. Я їй сказала: у великій російській літературі Ваша поезія — крапля в морі і не зробить погоди. А в нашій є бодай якийсь шанс, що вона може мати якийсь вплив, якесь значення, навіть тільки тим, що збагачує нашу мову, поширює поетичну тематику, ітд. Казав Ясінський, у відповідь на моє питання, що видання такої книжечки коштує всього 200-300 дол. Мої гості при коньяку і вині засиділись до ночі — вибиратись в далеку дорогу до Вашингґтону було за пізно. Я запропонувала їм, щоб переночували. І от ми сьогодні, ще продовжували розмовляти при сніданку, а біля полудня вони поїхали. Я показала їм паки книжок приготовані для бібліотеки Пенсилванського університету і на висилку в Україну. Вони виявили велике зацікавлення цими матеріялами, і у висліді забрали все, крім одної пачки для Ван Пелт. Ясінський час до часу має нагоду висилати книжки в Україну, отже перешле і мої. Я рада, що моя пивниця трохи спорожніла, і що ці матеріяли знайдуть дорогу до людей, яким вони потрібні і які їх належно оцінять. Я вже порозумівалася з Романом Проциком і він також виявив охоту приїхати і забрати трохи книжок, але тепер, коли Ясінський забрав всі ці різноманітні матеріяли, Процикові я передам тільки пару пачок "Автобібліографії" для пересилки до Сейбер-Світло до Львова. Хоч обоє мої гості сказали, що Сейбер-Світло книжки бібліотекам не роздає, а продає... Ця репутація потверджується різними людьми, але покищо я ставлюся до цього з певним скепсисом. Якщо Ольга Ісаєвич ставить за книжки певну ціну на покриття транспорту пересилки і адміністраційні витрати — то в цьому нічого поганого нема. Біда тільки, якщо хтось на цьому робить приватний бизнес, або бере хабарі. Але це треба було б провірити.

Крім старих матеріялів, я обдарувала своїх гостей власними книжками: АБ дала обом, також ще один примірник для НБУВ (бо казала Добко, що там цього немає — хоч я вислала!), Ясінському дала один із уже рідкісних примірників "Хвалю ілюзію", бо казав, що нема в Конґресовій Бібліотеці (хіба десь пропала, бо була і є закаталогізована!), а також дала обом "Самотнє місце під сонцем". Також дала Тетяні 11 і 12 збірники "Слово". Треба, щоб книжки ішли між люди, а мені це принаймні заощадить кошти пересилки в Україну.

Богдан Ясінський — 1923 року народження, матуру здавав ще перед війною у Станиславові. Був у Дивізії і в бою під Бродами. Колишній бандерівець. Розповідав про те, як втік із табору в Ріміні десь до Ді-Пі табору, як треба було йому легального оформлення, і як для цього потрібний був секретний бандерівський пароль, по якому розпізнавали "своїх" людей... Перше його розчарування бандерівцями, каже, було, коли йому наказали зривали клепсидри про смерть Сеника і Сціборського, яких він знав особисто і шанував.

Я трохи втомилася господарськими заходами, і нога поболює. Але, маю надію, що це пройде. Сьогодні мала передати Колодієві книжку Лановик про ОТ, що її він в мене замовив і за яку заплатив. Домовились ми, що я привезу йому книжку до церкви — але через моїх гостей до церкви я сьогодні не ходила.

Телефонувала десь годину тому Софійка Геврик: помер Микола Лютий. Нагло, несподівано, на власній фермі. Якийсь, кажуть, нещасливий випадок із трактором. Був він президентом Укр. Осв.Культ. Центру і членом нашої Ради Бібліотеки — отже це принесе деякі зміни і в Центрі і в нашій Раді. Напевно буде велелюдний похорон, що на нього і мені треба буде піти.

Субота, 4 вересня 1999. 9:00 вечора.

Нічого замітного за минулий тиждень не було: у вівторок поїхала на годину-дві до Української бібліотеки в Центрі. В середу ввечері була на велелюдній панахиді за Миколу Лютого. В четвер на похорони не поїхала (похорони були приватні, жінка Лютого — англійка, не бажала собі на цвинтарі сторонніх людей, але погодилася на тризну в Центрі) — зате поїхала автом до Ван Пелт, щоб завезти туди пакети моїх книжок-дарунків. (Це для мене неабияке зусилля і втрата часу: забрало мені з півтори години — тільки туди і назад автом, пов'язувати це із працею в бібліотеці не хотілося, бо треба було б заплатити за постій авта). До Ван Пелт, до бібліотеки, натомість, поїхала я на другий день, в п'ятницю, публічним транспортом, і провела пару дуже продуктивних годин, працюючи з журналом "Index on censorship". Ці п'ятницеві знахідки я сьогодні вписувала в комп'ютер — одне слово — два дні продуктивної праці. Завтра маю домовлення поїхати на пару годин до Чайківських, щоб допомогти Зенкові зорієнтуватися у вживанні мого старого Мекінтоша.

Іван Даниленко подарував мені два томи спогадів Анатолія Дімарова "Прожити і розповісти". Перший том я в нього позичала вже раніше, а тепер читаю другий. Це дуже читабельна книжка і приємна розвага. Саме такої масової літератури в Україні потрібно, щоб привернути увагу читача до української книжки. Думаю у зв'язку з всякими витівками і пригодами Дімарова про Остапа і його молодість у Львові. Багато подібностей у ментальності підхмеленої львівської богеми... Шкода, що Юзя вже нема, мав би велику потіху з дурних жартів літературних мочиморд. От хочби такий анекдот, що зовсім нагадує жарт Остапа-гімназиста (телефон до сусіда, що його обсервують через вікно: погляньте на ваш телефонний дріт, чи він довгий? А так, довгий... Ну то якраз добрий, щоб ви на ньому повісилися!). Пише Дімаров: Петро Інгульський написав нищівну критику на "Вир" Тютюнника. Товариші огірчені. Каже Дімарову Тиміш Одудько: давай ми його провчимо. Телефонує до різних людей-сусідів Інгульського. Що це нібито телефон із "бюро ритуальних послуг" з інформацією, що "гроб готовий" і просить постукати до квартири Інгульського або передзвонити по такому то номеру, щоб передати йому цю інформацію... Або таке: Братунь із прозаїком Віталієм Петльованим, виступаючи в Кривому Розі перед читачами, познайомився з молоденькою читачкою Любою, кілька днів залицявся. Потім забув. Але пам'ятав про це Петльований. І от одного разу на жарт написав нібито телеграму: "Згодна вийти заміж. Прилітаю неділю. Зустрічай. Цілую Люба" і передав Братуневі, чи точніше його батькам. Братунь це сприйняв серйозно, позичив гроші, пішов до аеропорту зустрічати... Потім довго не розмовляв з Петльованим, аж доки йому не відплатив таким же жартом: Петльований надрукував у "Жовтні" документальну повість. Братунь "зорганізував" "нібито телеграму" від Константина Симонова, редактора московської "Літературної газети", мовляв, повість сподобалася, хочемо друкувати, дайте знати чи згідні. Петльований зразу ж телеграмою відповів Симонову про свою згоду і того ж дня отримав відповідь із Москви: а ми і не думали вас друкувати! Або: приїхала до Дімарова на свято першого травня до Києва дружина зі Львова. Василь Земляк підкупив солдатів, що вночі тренувалися до параду, щоб вони робили це перед будинком Дімарова, та ще й вигукували: "Дімаров, у строй!" Але Землякові, що був красунем і любив жіноче товариство, віддячили жартом: повісили на його кімнату табличку 00 із жіночого туалету, що був у сусідстві, і до нього почали входити різні жінки... А ще така пословиця про виїзди письменників закордон: "Дурне поїхало в турне. Вернулося таке ж дурне."

Максим вчора відзначив свій день народження досить оригінально: всією родиною поїхали на тригодинну прогульку велосипедами понад онтарійське озеро... Телефонував мені ввечорі, щоб подякувати за привітання і дарунок.

А сьогодні я вислала до "Свободи" платне оголошення про книжки, що їх можна купити у видавництві "Мости". Це така пригадка про Остапа, з нагоди недалекої сьомої річниці його смерти. Рівночасно приготувала його вірш "Смерть" і з листом і датком 30 дол. передам у вівторок на радіопрограму Центру, щоб згадали його і прочитали вірш в суботу 18 вересня.

А в найближчу п'ятницю їду на з'їзд зальцбуржан на Союзівку. Трохи мене це хвилює, бо давно вже не мала довших виїздів — така подорож завжди є неабиякою пробою витривалости. Але я вже наперед тішуся зустріччю із товаришами, зокрема з Іреною Стецурою, яка приїхала з Києва (Є оголошення в "Свободі", що вона матиме напередодноі нашого з'їзду доповідь у Нью Йорку). Не буде на з'їзді Івана Собчука — він недавно вступав до мене, будучи у Філядельфії в ЗУАДК. (Смішний: під'їхав автом саме коли я косила траву на городі. Навіть не входив до хати, але вийшов, витягнув із свого баґажника старий плащ, губку і віск до авта і давай ґлансувати мою Тойоту! Знав, що моє авто цього потребує, він уже раз мав нагоду зробити мені таку послугу. І подумати тільки, що ці прибори він привіз у своєму баґажнику аж з Каліфорнії! Чи не комедія? На з'їзді він не буде, бо якраз виїздив в Україну, в справах допомоги сиротам. Недавно продали хату (одну із хат, вони видно досить багаті люди) і, каже Іван, він має додаткових 20,000 дол. на свою допомогову акцію. Ну, дай Боже, щоб діти України скористали із цих його заходів.

П'ятниця, 10 вересня 1999. Союзівка. 11:30 РМ.

Виїхала я точно о 10 год. — приїхала 2:30. Ішов дощ, було хмарно, але не було заповідженої бурі. Їхала я сама і це добре — не треба ні до кого достосовуватися. Подорож відбула без пригод — зупинялася до лазнички тільки два рази. Я давно вже на довші виїзди не вибиралася і трохи хвилювалася. Мабуть тому і не спала вчора — десь тільки біля 2-ої заснула, прийнявши Tylenol PM. Трохи, правда, вибилась зі сну, дочитуючи другий том Дімарова. А також трохи схвилювалася розмовою з Максимом: він звечора подзвонив (мабуть і сам турбувався моїм виїздом), розповідав про те, що Уляна поїхала до Клівленду — не пригадую, чи відмітила я у щоденнику, що Маруся Пасічник була в автомобільному випадку і лежить у лікарні із зломаними і потовченими руками, та й прибита вісткою, що приятель її Лагошняк, який провадив авто, загинув у цій аварії. Максим звучав трохи пригноблений — недавня смерть Струка, тепер смерть Лагошняка та поранення Марусі — це не тільки прикрі новини, але й поважні життєві комплікації для Максима. Звалились йому на голову нові обов'язки, а ось саме початок нового семестра, навала роботи. Розумію це і прикро мені, що нічим не можу допомогти, хіба тільки не нагадуванням про те, що серед численних його обов'язків є теж дві книжки видавництва Мости, що їх треба довести до завершення: "Тихі розмови з вічністю" і переклад Керницького. Я сьогодні увечері звідси вже задзвонила йому до Торонто, щоб принаймні знав, що я щасливо доїхала. Звучав нині ліпше: Уляна вже бачила маму і трохи заспокоїлася: справи може не аж такі погані, як можна було припускати.

На Союзівці застала я вже цілий гурт наших зальцбуржан. Приємна несподіванка: приїхав з Австралії Юрко Мішалов! Ірки Стецури ще нема, але вона має завтра бути. Є обоє Сахаруки, Павло Палієнко з Лесею (їх на попередньому з'їзді не було!), Гайдучки — Богдан і Левко з жінками, Влодко Воловодюк з жінкою, не згадуючи численно заступлених колег з Філядельфії, Нью Йорку і околиць. Покищо є всіх 30 осіб. Вже відбулися прелімінарні збори (теперішній голова — мало, а то й зовсім мені незнайомий, Микола Голінатий), говориться про те, чи і коли робити наступні з'їзди, як саме і хто тим має займатися.

При вечері сиділа я з Евою, Сергієм, Павлом і Лесею Палієнками, Юрком Мішаловим, Лідою Стеткевич-Андрусишин з чоловіком (забула його прізвище!) Трохи поговорила з Мішаловим. Батько його був дослідником лікувальних рослин, працював викладачем в якомусь вузі в Лубнях, на Полтавщині. На еміграцію пішов тільки з Юрком — мама (росіянка) і молодший син залишилися вдома. Батько помер в Австралії, а тепер, півтори року тому, померла Юркова жінка. Юрко хворів колись на рака, але підлікував це, має проблеми з серцем і з хребтом — трохи "подався" від останньої нашої зустрічі (я теж!) Палієнки запрошували мене відвідати їх колись у Південній Кароліні. Крім хати в Шарлот, мають ще 45 акрів землі і фарму — часто приймають гостей.

Увечері сиділи ще всі у "Полтаві", співаючи і розповідаючи анекдоти. Навіть мене спровокували розповісти кілька жартів, включно із "масним" дотепом Лободовського (Як могло бути надруковане в журналі, то можна і розповісти!)

Ніч, вже неділя, год. 2:00.

Тількищо повернулася з бенкету-забави і вже встигла скупатися (Гарячої води нема, у ванні нема затички, і я, по пластовому, заткала відплив одним миячком — комфорт, як колись у готелю "Москва" в Києві 1990 року...)

Сьогодні, тобто вчора, в суботу — основний активний день нашої зустрічі. Приїхала Ірка Стецура, пополудні приїхала Валя Гурська — і це мені особливо приємно. Жаль, що не прибули з Канади Наталка Томцьо (вона тепер у Торонто, так що постараюся з нею зустрітися!), Ліда Гумінілович, Орест Чуйко. Івана Собчука також нема — але я його тількищо бачила у Філядельфії перед його виїздом в Україну. Але всіх зальцбуржан з'їхалося чимало, найбільшою, одначе, несподіванкою було, що віднайшовся... Степан Киньо! Він прибув на з'їзд вперше — його я бачила востаннє ще в гімназії! Він живе в Сиракузах, жонатий з американкою українського походження, має сина і дочку. Після приїзду до Америки пішов до війська, дослужившись до ранґи майора, відійшов "на пенсію". Має закінчені тільки два роки Community College, працював у друкарській індустрії, дійшов до позицій менеджменту. Син працює в real estate і є власником 50 різних town houses. Отже — люди заможні. Є якась, видно, проблема в родині, бо про сина висловився, що він такий собі mamma's boy і що мама, тобто жінка Киня, живе з сином у Талагасі і помагає йому провадити його бізнес. Правда, Киньо казав, що тількищо їх відвідував і їздить туди кожного місяця.

Ірка мала дуже ентузіястичну доповідь про Україну. Захоплена життям у Києві, любується його архітектурою і культурною атмосферою, часто буває на концертах і в театрі. Хвалила українське телебачення, що має цікаві програми і на 7 каналів — 6 україномовні. Злочинності не боїться, їздить публічним транспортом уночі досить часто — мовляв, вбивства, які трапляються — це звичайно особисті порахунки. Свій туристичний довідник перестала видавати з уваги на кошти, але також і через те, що вже існують комерційні англомовні довідники. Вона тепер створила товариство друзів образотворчого музею і займається fundraising для цього музею. Мешкає вона на 6 поверсі, мовляв, невибагливо, але вистачально. Запрошувала до себе. Має електронну поштову адресу.

В програмі бенкету виступала із сольоспівом Леся Грабова і включила у свій репертуар мою "Пісню про Зальцбурґ". Це було мені особливо приємно, бо Грабова — добра співачка, та ще з прекрасною молодою "апарицією" (як сказав би Климовський), так що номер вийшов першорядний. Мені на щастя ще у Філядельфії сказала про це Аня і я взяла на бенкет свій Sony Walkman, щоб цей виступ записати. Не знаю, наскільки це мені вдалося. Потім ще один раз "Пісню про Зальцбурґ" у темпі танґо заспівали і оркестранти до танцю. Ну, нарешті використали цю пісню, написану багато літ тому спеціяльно для зальцбурзьких з'їздів і тільки один раз досі презентовану — після того, як Няко Гірняк на радість нам усім написав музику. Шкода тільки, що всі ми не вміємо співати цієі пісні — але може до цього ще дійде в майбутньому.

Валя Гурська розповідала мені про те, що їздила в Україну, де в Сумах, родинному місті Гурських, вшановували пам'ять Якова. Вона турбується тим, що досі не поставила йому пам'ятника в Баунд Бруку та ще хотіла б видати книжкою його мовознавчу дисертацію. З Валею говорили ми і про Григорія Костюка. Вона, виявлається, також часом до нього телефонувала і питалася мене про нього. Нажаль, я розповіла їй про те, що Григорій Олександрович вже не міг говорити зі мною, коли я востаннє до нього потелефонувала. А колись то і сам дзвонив і міг говорити цілу годину, а то й довше. Минулося. Безповоротньо. Добре, що хоч дожив-дочекався до справжнього визнання в Україні.

Новим головою вибрали Павла Палієнка і наступний з'їзд заплянований за два роки, на 2001 рік. Павло показав фільм, що його зробив його син, там є зворушлива сцена з'їзду, на якому жива і молода і гарна моя Ляля — я зворушилася цим кадром. (Мене на тому з'їзді не було — я тоді їздила на симпозіюм поезії до Оттави!) Але сам фільм зроблений не надто добре — це учнівська робота і то не найкращого зразка. Не порівнюю з Марковим фільмом "A Ukrainian Christmas Story" — також учнівською роботою, бо це була белетристика, але напр. студентські документальні фільми Миколи Куліша про землетрус в Югославії були зроблені значно краще (А може я вже забула їх недоліки!)

Гайдучок (Богдан) і Палієнко мали ідею виготовлення своєрідного Who is Who, щоб похвалитися осягами наших зальцбуржан. Хотіли заплянувати навіть видання окремої брошури. На бенкеті Павло навіть виступив із списком визначних наших колег — від Любка Гузара починаючи. Справді маємо чимало видатних постатей. Але — хоч цю ідею дуже підтримала Уляна Дячук — я думаю, що вони висунули її невдало і не вчас і це викличе кваси і непорозуміння. На мою думку, визначніших діячів відмітить Енциклопедія Української Діяспори, треба подбати, щоб там була інформація про всіх цих науковців, винахідників, бізнесменів, менеджерів, поетів, etc., а якщо і потрібно видати якийсь Who is Who, то хіба реєстр усіх, та ще й з фотографіями, адресами і персональними даними, щоб ми могли себе пізнавати на з'їздах! (Мене, очевидно, включили до цих вибраних, але я воліла б дані про всіх!)

Я була на бенкеті у своєму парадному одязі, що його купила була на свою retirement party ще 1994 року, але що в ньому я (здається) ніколи не була на з'їзді (чорні штани, коронкова з кольоровими блискітками блуза, кришталеве намисто і такі ж кульчики) — збирала компліменти на ліво і на право, видно було, що це людям подобалося. Чулася я дуже добре, випила собі два коньяки, в доброму настрої слухала музику, підтупуючи до такту, але.... в танець піти не наважилась, хоч мала трохи навіть охоту. Відмовила і Сергійкові, і Павлові — боялася наражувати свою ногу... Тим більше, що після кількох днів майже повної відсутності болю, сьогодні зранку відчула деяке погіршення... (Цікаво, що на це впливає: рух, погода? вологість у повітрі?) Дуже мене здивувало і звернуло мою увагу вчора відчуття і усвідомлення, що нога зовсім не болить. Але вранці вже відчуття такого не було — а погода сьогодні прекрасна, сонячна, а тепер ніч повна зір... Я, зачарована панорамою гір (після вчорашнього дощу, повітря іскристе і чисте!), навіть сіла була на годину на веранді на самоті, щоб полюбуватись природою і переглянути новий журнал з України, що його серед інших привезла Ірка — ПІК=Політика і культура. Тижневик. Оригінальна назва, цікавий зміст. Знайшла там статтю Сергія Квіта, де він згадує позитивно Штогрина і Урбанську конференцію і дуже негативно Богдана Рубчака, навіть із сарказмом!

Серед менше знайомих мені людей трапляються несподіванки. Ось підійшов до мене Ігор Зєлик, чоловік нашої зальцбуржанки, яка була членом комітету, виступала в програмі і причинилася до того, що "Пісні про Зальцбурґ" доробили гармонізацію для піяніста тощо. Він для програми своєї жінки зробив переклад з Гайне "Пісні про Льореляй". Зєлик почав говорити мені компліменти і про "Пісню про Зальцбурґ" і про поему "Зальцбурґ". Я сприйняла це як чемні компліменти і спочатку не мала навіть наміру продовжувати розмову. Але слово по слові, почали говорити про Гайне і Зєлик давай цитувати в оригіналі цілі строфи. Це мене зацікавило — ми навіть вийшли на двір, щоб могти поговорити. Я побачила, що він і справді цікавиться поезією. Говорили і про впливи Гайне на Франка, про "Зів'яле листя", про Рільке (це вже сказала йому я, він, нажаль, Рільке не знає, але десь пригадував, що я згадую Рільке і в поезії (а це доказ, що читав не тільки поему "Зальцбурґ" у книзі "Назабутні роки", але може і мою першу книжку віршів!) Мені нагадався Славко Трофименко і виявилося, що вони — товариші і навіть, що Зєлик вперше познайомився зі мною і з Остапом у домі Трофименків. Ну, цього на великий сором мені, я зовсім таки не пригадую.

Ще трохи і буде четверта година ранку, як у Шимборської. Ні. Настрій у мене збуджений, піднесений. Буває часом зовсім добре о четвертій ранку. Не тільки мурашкам!

Понеділок, 13 вересня 1999, год. 10:00 вечора.

Виїхала я з Союзівки вчора точно о 2-ій, а до дому прибула біля сьомої. Погода була сонячна, по осінньому свіжа. Але я переконалася в дорозі, що мені легше було їхати туди при перелетному дощику і при захмареному небі. Тим разом ярке сонце утруднювало шоферування, сліпило очі — вже і так втомлені недоспаною ніччю. Первісно я мала намір зупинитися по дорозі, щоб купити в штаті Нью Джерсі скринку вина (там дешевше, як у нас в Пенсильванії!), а також хотіла купити десь у фармерів свіжих помідорів і овочів. Але передумала. Заслухана в музику київських "папс", я раптом помітила, що знак на дорозі каже "15 South" — а я ж маю бути на дорозі 206! Очевидно, прогавила написи на якомусь роздоріжжі і не скрутила, як треба було, а поїхала прямо. Добре, що я швидко зорієнтувалася, вернулася до 206-ки і втратила не більше як 5 хвилин часу. Але це мене насторожило: подумала: як ще пару разів зблуджу, то додому приїду вже, коли буде темно. Отже зупинилася тільки один раз по бензин і до лазнички. Музику виключила: мала приготований "Реквієм" Верді, але сказала собі з іронією: треба їхати сконцентровано, бо мені і справді може бути реквієм.

В неділю до церкви не ходила. Після сніданку, де сиділа при столі з Іркою, Мішаловим, Киньом, Палієнками, Лідою Андрусишин, Сахаруками — пішла заплатити за побут, залишити для продажі в крамничці два примірники "Автобібліографії" і два примірники "Самотнього місця під сонцем", посидіти з годину на розмові з Валею Гурською і спакуватися. Потім була ще спільна знимка і обід. Я так при столі їх і залишила, попрощавшись о 2-ій годині.

Я привезла зі собою трохи книжок і поставила на продаж (із знижкою 30%) по 5 примірників "Самотнього місця" і "Автобібліографії". Чотири примірники моїх оповідань товаришки мої купили (Цегельська, Зєлик, ще дві інші особи — хоч і підписувала їм книжки, в тій хвилині не можу пригадати!) АБ не купив ніхто. Тоді я забрала решту книжок і кілька роздала як дарунки: Валі Гурській, Мішалову, Киньові (Киньові я дала і "Самотнє місце", і АБ, і один примірник 12. збірника "Слово" — сказала йому: трохи тебе зукраїнізую, бо ти занадто відірваний від громади, може схочеш прочитати), також дала одну АБ Голінатим, що займалися адміністрацією і продажжю і співачці Грабовій з подякою за виконання "Пісні про Зальцбурґ". Але коли я подарувала АБ Гайдучкові і Сахарукові, то вони засоромилися і заплатили по 20 дол. за примірник. Отже комерційний успіх видавництва Мости = 80 дол.

Між іншим, підступила до мене "на пів години розмови" гарна пані, яка виявилася Іриною Куровицькою, новообраною головою Союзу Українок Америки. Вона знала, очевидно, що я стала членом редколегії "Нашого життя" і забажала зі мною запізнатися і поговорити про плани для журналу. Вона з дому — Книш, до гімназії з нами не ходила (вона — молодша), але сестра її, здається, була в одній із нижчих кляс.

З"їзд залишив по собі приємне враження. Добре час-до-часу зустрітись із товаришами і в приязній атмосфері відпружитися. Киньо пригадав собі і мені, що він колись любився в мені, а я з усмішкою сказала йому, що досі десь у моєму архіві затримався його любовний лист до мене по латині (я допомагала йому з латинською мовою, але тоді, коли я знала і вчила його граматику — він, ліпше від мене — вмів застосувати нехай і невеличний словничок на практиці...) На Союзівці він ніколи раніше не був, отже я "вислала" його в неділю до церкви, щоб подивився на архітектурний твір Жука і на іконостас Гніздовського. Шкода, що Киньо не розвинув свого мистецького таланту. Якби був десь попав під вплив Козака, або якогось доброго американського мистця — міг стати першорядним карикатуристом.

Я прослухала свій запис виступу Грабової і трохи розчарована. Її прегарна поява на сцені, чаруюча жіночість, добрий смак елегантного одягу, тобто "апариція", затирають трохи недоліки самого співу. Але я — не спеціяліст цієї справи і не можу сказати в чому саме річ. Співала вона, крім моєї пісні, ще кілька арій з опереток та кілька українських пісень. Я бачила одну дуже позитивну рецензію на її виступ у "Травіяті" — але це була провінційна якась газета і не дуже престижна оперна кампанія. Чи зможе вона здобути справжній успіх в Америці? Чи має дані на це?

Між іншим, коли я запиталася Ірки, хто сьогодні веде перед в українській естраді, вона назвала деякі прізвища, що їх я чула вперше. Чому вони не приїдуть до Америки? запитала я наївно. Вони — співаки европейського рівня, занадто успішні і дорогі, щоб їх можна було спровадити. Очевидно, самої діяспори замало, а американська молода публіка їх не знає і не підтримає. Це було мені цікаво (і приємно!) почути. Добре, що наші вибиваються. Треба мені буде поїхати в Україну, щоб їх почути. Ірка дуже (і мабуть щиро) запрошувала. А я на те: ти так не проси, бо я і справді можу приїхати! (А мені, кажу їй, потрібне ліжко — і десь недалеко лазничка, щоб можна було вночі встати!) Живе вона на 6-ому поверсі — щось для моєї ноги! — а ліфт працює? — питаю. Тепер працює, каже, але був час (коли вона спроваджувалася!) що ліфт не діяв... Треба було спеціяльної протекції і хабаря, щоб вивезти меблі ліфтом нагору. (Після хабаря, ліфт раптом запрацював!)

Середа, 15 вересня 1999. 4:30 РМ.

Вчора увечорі потелефонувала Марта Трофименко: вони із Славком їдуть в п'ятницю на кілька днів до Торонто. Я вже раніше їх просила, щоб дали знати, як колись будуть туди їхати. Не сподівалася я, що це станеться так скоро (їхня дочка з родиною перенеслася до Норт Каролайни, отже я думала, що Трофименки тепер дуже рідко їздитимуть до Канади). Я порозумілася з Максимом і Уляною (вона минулої ночі повернулася від мами з Клівленду) — чи бажана і чи на часі моя візита? (Минулого тижня, якби я була туди поїхала, могла була справді їм допомогти, бо Максим був сам і такої помочі потребував. Тепер це вже тільки для приємної зустрічі, але постараюся бодай трохи чимсь прислужитися). Отже поїду з Трофименками. Плянують поїхати в п'ятницю, повернутися в середу. Я вже відкликала деякі запляновані справи (напр. в суботу обіцяла Марилі, що поїду з ними до нашого Центру, щоб вони могли забрати собі з нашої бібліотеки цілу пачку паризької "Культури", якої ми в УБ мусимо позбутися — адже місця мало, отже бібліотека мусить бути чіткого спеціялізованого профілю!; друге — теж пов'язане з бібліотекою — засідання Ради Бібліотеки у вівторок; крім того не почую оголошення на радіопрограмі Остапового вірша з нагоди річниці його смерти, не зможу бути на концерті Поповича і пікніку Тризуба в неділю). Але жодних поважних перешкод нема, отже радо з нагоди скористаю, хоч ще невідомо, як воно вийде. Іде з Атлантичного океану гураґан Флойд — страшать нас, що це гураґан такої сили, якої ще ніколи не було. Вже заповіли евакуацію побереж Флориди, Джорджії, Південної і Північної Каролайни. Телефонувала Марта Трофименко сьогодні вранці, що є перестороги і для побереж в Делаварі і в Нью Джерсі. Отже наш виїзд буде залежати від погоди: якщо в п'ятницю буде великий шторм, очевидно, не поїдемо. Або може поїдемо в суботу.

Крім гураґану на сході Америки, є поважні політичні вісті зі світу. В Індонезії, мешканці Південного Тімуру, колишньої португальської колонії, проголосували за незалежність — це викликало заворушення на велику скалю, поліційний терор, втечу населення в гори ітп. і тепер мають вислати туди під еґідою Об'єднаних Націй, міжнародний континґент захисників миру. (Одне слово, ще один тест для "доктрини Клінтона" — це така моя назва, ніхто так цього не називає. Правда, Клінтон каже, що участь США в цій акції буде тільки у стратегічній допомозі, без висилки війська, а основний тон надаватимуть австралійці та азіяти).

А знову ж у Москві шириться паніка і можливо проголосять винятковий стан, бо там уже двічі висадили в повітря мешкальні будинки і це принесло великі жертви у людях. Підозрівають у цій акції терористів з Чечні. Рівночасно ведеться війна в Даґестані, яку також пов'язують із чеченцями та їхніми плянами для ісламської кавказької республіки. Але чи справді воно так? Офіційно президент Чечні участь в тих акціях заперечив, але хто його зна. Не можна виключити також можливість провокації самих, пов'язаних із урядом Єлцина, номенклатурників. Грядуть незабаром вибори, Росія має колосальні проблеми і політичні й економічні, а ще тепер здобула в цілому світі страшенно негативну "публісіті" у зв'язку із промиванням грошей у швайцарських і американських банках. Про всі ці скандали широко пише західна преса. Сліди корупції ведуть до високопоставлених осіб, включно з Чубаїсом і родиною Єлцина. Замішані в міжнародну російську мафію і деякі люди з України — передусім Лазаренко, колишній премієр (що сидить тепер у в'язниці у Сан Франціско, але що закупив для своєї родини за майже 7 міл. доларів вибагливу садибу в північній Каліфорнії із п'яти басейнами та двома посадками для гелікоптерів), та Семйон Моґілевіч, алюмнус Львівського університету, що його американська преса називає "доном" Мафії, який дотепно відповів на запитання журналістів про промивання грошей, що йому це трапилося тільки один раз, коли забув у кишенці сорочки п'ятидоларовий банкнот і послав сорочку до пральні... Не знати, що ця криза в Росії значитиме для України. Якщо Росія справді розпадається, то може й добре: зайнята власною федерацією може не матиме часу й охоти на відбудову імперії? а може навпаки: втрачаючи кавказькі республіки, може знову натисне на єднання "братів-слов'ян"? Боротьба з тероризмом поширилася тепер і на цивільне населення: були на телебаченні репортажі про те, як люди слідкують одні за одними, як доносять до поліції про підозрілих... Як і всюди у світі, така атмосфера може доводити до занику громадянських прав і до тоталітаризму. А вже в Росії, де такі давні для цього традиції, встановлені не тільки за більшовиків, але ще і за царату, — це справжня загроза для молодої і дуже слабої ще демократії.

В Україні також передвиборча гарячка. Ось сьогодні англомовний тижневик пише про те, що в опитуваннях після Кучми перед веде Наталія Вітренко, так звана проґресивна соціялістка, яка змагає до повороту назад, проти реформ, заходу і можливо назад до Союзу... Кандидатів є щось 15, серед них аж два від розколеного Руху...а є ще лідер комуністів Петро Симоненко, соціяліст Мороз, колишній голова КҐБ Марчук, голова Верховної Ради Ткаченко.

Я недавно відкрила, що найліпші вісті по телебаченні подає канал 35: там є не тільки знамениті вісті англійської ВВС (з цілого світу, не так як подають наші еґоцентричні американські ізоляціоністи!), але також цікаві вісті Deutsche Welle i France 2. А українські вісті найцікавіше подає газета "День", з Києва, по Інтернеті!

Вівторок, 21 вересня 1999. Год. 7:15 вранці. Торонто.

Прибула з Трофименками в суботу вечером. В п'ятницю, хоч була вже гарна сонячна погода, їхати не могли: після гураґану Флойд, що приніс великі повені не тільки на півдні, але навіть і в Нью Джерсі (поїзди з Філядельфії до Нью Йорку були стримані, бо станція Трентону була під водою! А також на нашому цвинтарі у Баунд Бруку, кажуть, вода сягала до сходів Церкви-Пам'ятника!) — треба було і нам сушити наші пивниці. Славко і Марта мали гірше — вичерпали кілька відер води, залило їм килими, канапу, знищило чимало книжок. В мене також показалася вода, треба було рушниками її зібрати з підлоги — всього вийшло на три ведра — трохи замок килим, але іншої шкоди не було. Мої книжки в пивниці поставлені вище — вода до них не дійшла. Отже приїхали в суботу, без пригод, при гарній, вже майже осінній погоді, можна було любуватися краєвидами (зокрема на одній із зупинок в штаті Нью Йорк, де є прегарна панорама гір).

В хаті Уляни й Максима чимало змін. Викінчена вже не тільки кухня — добудоване ззовні гарне patio-ґанок, на якому стоїть стіл і там літом обідають — також купили нові меблі до їдальні, дали зробити нові паркетові підлоги. Фортепіян пересунули до їдальні, телевізор винесли до пивниці, канапу — нагору. У висліді вітальня зовсім порожня — чекає на нові меблі. Максим — сам власними руками — довершив малого чуда в пивниці — там тепер під patio додана мала "кімнатка", з книжками на полицях і комп'ютером, а в центрі пивниці — канапи і телевізор.

В неділю їздили до церкви св. Дмитра (відносно гарно розмальована церква, незле співав хор, гарно обома мовами говорив без жодного акценту народжений вже в Канаді священик Володимир Макаренко — відправа досить чистою українською мовою — православні мають якийсь кращий текст! — одне слово: можна було без особливого протесту дві години простояти (Оце стояння дуже для моєї ноги не до речі, я час-до-часу сідала!)

Після богослужби, я запросила всіх до ресторану на обід. Поїхали до китайців Mandarin, буфетного стилю, кожному на його вибір — недалеко від церкви. Згадали добрим словом Остапа, бо це була його 7 річниця смерти.

Опісля мали намір, передягнувшись, поїхати до парку. Яле я вміжчасі потелефонувала до різних знайомих — Ліди Палій, Ліди Гумінілович та до Наталки Томцьо, що на мою велику радість перенеслася недавно з Оттави до Торонто. Палій не було вдома, з Лідою Гум. і Мірою Клименко я поговорила по телефону — вони мають тепер поважні клопоти зі здоров'ям: Міра має клопіт із серцем, Ліда крім давніших проблем, проходить якісь тести на хребет, бо не може ходити. Орест Чуйко має улкькус-виразку шлунка — тому вони і не їхали на з'їзд. Ліда мене запиталася про Ірку Стецуру, мовляв, чи це правда, що вона так постаріла і що така розчарована своїм життям в Україні... Це мене трохи позлостило: які люди злосливі і як швидко реагують сплетнями, повними злоби і фальші. Я, очевидно, все це заперечила, щоб її спам'ятати і виправити! Натомість моя розмова з Наталкою зробила мені велику приємність. Що більше: ми з нею домовились на зустріч о 3-ій год. на відкритті виставки Молодожаніна в Канадській Мистецькій Фундації КУМФ, недалеко від нас. Отже я не їхала з дітьми, а пішла на виставку. Там я зустріла і Ліду Палій, і Любу Пендзей з Богданом (він недавно перейшов успішно angioplasty), і Мар'яна Дального-Горготу з жінкою Адою, і Стефу Гурко, яка підступила до мене привітатися, і Кузьменко... А з Наталкою ми ще пішли продовжу-вати нашу розмову в парку, а потім, вона з своїм чоловіком Миколою, взяли мене до себе до хати до Етобіко. Довідалася я, що вони після понад 20 років життя в Оттаві, перенеслись назад до Торонто, до своєї власної хати, яку вміжчасі винаймали. Їхня хата — гарний просторий осібняк, з великим городом і спереду і ззаду, в спокійній резиденційній дільниці передмістя. Вони ще не зовсім розпаковані, картини ще не висять на стінах. З Наталкою в нас завжди було багато спільного, я ще в гімназії відчувала для неї багато симпатії. Вона взагалі була тоді серед нас — смаркатих — чарівною і вже досвідченою, бо заміжною молодою жінкою. Життя повело так, що Наталка була одружена тричі. Раєвський згинув, здається, на війні, Спольський нагло помер — дістав серцевий атак десь на забаві в Торонто, залишив їй одного сина-Андрія. З Томцьом вони одружені від 1965 року. Наталка закінчила університет (антропологію) десь вже в Оттаві, але ніколи не працювала. Як освічена lady of leisure, вела активне товариське життя, але більше в міжнародному, тобто різно-етнічному канадському суспільстві. Всі ці дані я собі занотувала між іншим, бо розмова в нас була на загальні абстрактні теми — і було приємно могти поспілкуватися на інтелігентному рівені, без побутових і особистих сплетень. Говорили ми і про літературу, і про Україну, про проблеми мови, новоприбулу хвилю імігрантів, недавні події в Росії ітп. Микола Томцьо має якийсь наріст на кишці і має йти незабаром на операцію — це й була причина, що вони не приїхали на зальцбурзький з'їзд. Я дуже рада, що вони тепер у Торонто і взагалі, що нам вдалося відновити контакт.

В КУМФі, між іншим, є також книгарня, що її відкрив якийсь новоприбулий з України чоловік, що на візитній картці називає себе -Andy Bonry, Canadian Global Centre. Там — ціле багатство газет, журналів і книжок з України. Щоправда, не було ні "Щоденника" Любченка, ні Дімарова "Прожити й розповісти", що їх я хотіла купити для бібліотеки. Але купила — для Максима — товстий том критичних статей Миколи Євшана-Федюшки і переклад "Любий друг" Мопасана — нововиданий paperback у перекладі Підмогильного! А мені аж очі розбігалися з радості, бо там були українською мовою і Фройд, і Макіявеллі, і Поппер, і Ніцше, і серія перекладів белетристики з "Любим другом" і "Коханцем лейді Четерлей" у проводі... Кажуть деякі торонтонці: це жид, робить бізнес на книжках! А я на те: слава Богу, таких нам треба якнайбільше!

В понеділок пішла я до книгарні West Arka на Bloor. Там також не було ні Любченкового "Щоденника", ні мемуарів Дімарова, але я купила пару книжок для УБ в Центрі, два компактні диски Зіброва і Похолій та відео фільму "Тарас Бульба". Хотіла фільм дати хлопцям, але Уляна каже, що вони вже це раз бачили, отже може завезу фільм також для УБ. Ще мушу ці речі відібрати, бо вчора не мала з собою картки VISA, а чека вони не хотіли прийняти.

Сьогодні Уляна й Максим запросили на обід гостей: Тамару Гундорову, Сисина та незнайому мені викладачку мови Наталію Шостак. Зараз іду варити біґос та й готовити харчі для гостини. Уляна поїхала на університет разом із Максимом — мають нараду в справі обкладинки 7-ого тому Грушевського. (Сисин повернувся з Европи і невдоволений обкладинкою, яку Максим уже затвердив до друку).

Завтра вранці повертаюся вже автом з Трофименками додому. Але Уляна просила, щоб я приїхала знову в час, коли її мама вийде з лікарні — щоб вона могла поїхати на тиждень до Клівленду. Маю надію, що це вдасться зробити — хоч тоді, очевидно, вже нагоди на подорож автом не буде, треба буде замовляти літак — отже плянування трохи ускладнене, тим більше, що я маю виступ на святі Олени Пчілки під кінець жовтня, і, можливо, також виступ в УВАН, що був перенесений з червня на осінь і ще не знати коли відбудеться..

П'ятниця, 1 жовтня 1999. Починаю в полудне.

Цьогорічну нагороду Нобеля з літератури присудили вчора Ґюнтерові Ґрассові. Кажуть, що одним із його конкурентів був Мілан Кундера... Ґрасса і його темпераменту полемічну лівизну я мала нагоду особисто спостерігати на конґресі ПЕН в Нью Йорку. Відомий він був із своєї критики німецького расизму (навіть недавно, у зв'язку з турецькими робітниками в Німеччині), та із свого негативного наставлення до об'єднання Німеччини (бо вважав це загрозою для майбутнього). З його творів читала я "Blechtrommel", "Katz und Maus", може ще щось, не пригадую. Цікаво чи є українські переклади Ґрасса — повинні бути, адже його ліва політика була можливо сприйнятлива і в СССР? Хоч його цитували недавно, мовляв він соціялізму без демократії сприймати не може... Не знаю, треба було б переглянути "Всесвіт". Від Кундери, думаю, він серйозніший кандидат, але повинен був Нобеля дістати вже давно, за "Blechtrommel". Очевидно, як і завжди при Нобелівських преміях, політичні моменти грали першорядну ролю.

Дев'ять днів пройшло без записів у щоденнику. Він потребує, очевидно, реанімації. Щоправда, нічого особливо важливого не трапилося біля мене (на щастя!) Повернулася я з Трофименками вже в середу 22 вересня, погостила їх ще борщем (що був заморожений саме для цієї цілі) та привезеною з Торонто ковбасою. В суботу мала знову гостей: тим разом це були Мариля і Ран. Марилі я запропонувала пачку польського журналу "Культура", що його наша бібліотека в Центрі успадкувала від якогось українського передплатника. Наша бібліотека мусить мати виразний спеціялізований профіль, отже збирає тільки матеріяли українською мовою або про Україну, і хоч "Культура" багато уваги завжди присвячувала українській проблематиці, ми справді не маємо місця для таких переферійних для нашого профілю матеріялів. Могли або послати в Україну, або викинути. А посилка в Україну коштовна, і ми на це не маємо грошей. Отже Мариля і Ран приїхали в суботу, щоб зі мною поїхати до Центру і забрати ці журнали. Я використала нагоду, щоб прийняти їх обідом — таких вдячних їдунів, як Ран рідко можна в світі зустріти!

В суботу пару годин пізніше я ходила на вечір в пам'ять Світличного. Доповідь (на яку запрошували мене, але я відмовилася, бо хоч шаную високо Світличного, не мала бажання і часу на глибше дослідження, а на шаблонову доповідь мене не тягне!) доручили Дибко-Филипчак. Але на щастя була також Надійка Світлична, що її виступ був найкращою точкою імпрези.

Марта Трофименко телефоном запрошувала мене прийти в неділю на наради округи СУА. Якби не те, що попередні дні були виповнені вщерть спілкуванням з людьми і я мала зовсім протилежне бажання: попрацювати на самоті, я може була б і пішла. А так, просиділа вдома, працюючи над УЛЕ.

До цієї бібліографічної праці часом потребую себе навіть примушувати. Вона вимагає самопосвяти і дисципліни. А треба, щоб робота поступала вперед. Минулого тижня мала я візиту в дентиста Карста — треба було, на рекомендацію технічки-гігієніста зробити нову пломбу. З цієї нагоди, після лікарської візити, я пішла на пару годин до бібліотеки. Працювала з журналом "Index on Censorship". Потім ті знахідки, на другий день, переписувала і редагувала на комп'ютері. Не маю досить нових знахідок із 1966-79 — треба було б частіше їздити на ПЕНН (що і зроблю в наступному тижні). Вміжчасі взялася я паралельно за опрацьовування УЛЕ90 — бачу, що мені конче треба вписати в комп'ютер усі дані знайдені в Урбані, бо інакше будуть повторення і можливе дублювання праці. (Вже таке мені трапилося!)

А звідусіль чигають різні диґресії. От сьогодні потелефонувала Ірена Чабан. Я послала їй свою статтю про Башкірцеву, з пересторогою, що це я вже раніше послала до "Всесвіту". Вона статтею захоплена, хоче надрукувати її без скорочень і то вже в грудневому числі. Журнал повинен друкувати більше матеріялу для жінок і про жінок, і це не тільки моя опінія. Але такого матеріялу та ще й доброякісного — обмаль. Вона рада була б, якби я більше писала для журналу. Журналістика мене бавить, я колись робила це залюбки — в "Нашому житті" було багато моїх не тільки статтей, але всяких інтерв'ю, а навіть кросвордів і анекдот. Але тепер — це час вкрадений від УЛЕ, а бібліографічна моя робота — це справа серйозніша і більше потрібна (хоч може не досить доцінена).

Зрештою, не тільки вкрадений від УЛЕ. Мені було б добре взятися за Остапів архів, підготувати до друку може якісь уривки з листування (напр. з Гординським). А ще тягне мене нова ідея: якщо все буде добре і Остапова книжка статтей появиться ще цього місяця (як обіцяв Корогодський), то може б так я зібрала і видала книжку своїх статтей і досліджень? Очевидно, не тут, а в Києві. Може Корогодський був би зацікавлений цим зайнятися? Мали б люди продуктивну і доларами оплачену роботу на пару місяців — а мене хіба не стати на таку інвестицію?

Максим телефонував, що таки знайшов трохи часу, щоб викінчити підготовку наших двох наступних видань: "Тихих розмов із вічністю" і англомовного перекладу Керницького. Я не хотіла його наглити, бо знаю, що в нього багато зобов'язань і мало часу, але дуже хотіла б, щоб нарешті з тими двома книжками покінчити і пустити їх в обіг.

Неділя, 3 жовтня 1999. Полудень.

Якби хтось запитався мене, що мені в моєму самотньому житті приносить найбільшу радість, я без вагання сказала б: музика. І то — цими днями — не музика взагалі, а конкретно: скрипкові концерти Чайковського і Бетговена. Я виповнена ними вщерть, маю два компактні диски, часто їх слухаю, і не тільки тоді, як на радіо іде щось мені менше сприйнятливе. Але я абсолютно нічого на музиці не розуміюся. І пам'ять моя — нікудишня. От пробую навчитися розрізняти один концерт від другого, бо часто вони мені мішаються. Добре було б, якби я могла прочитати або прослухати якісь коментарі, якісь пояснення. От недавно в моєму сусідстві відкрилася філія Community College of Philadelphia і я побачила в їхньому каталозі якийсь один музичний курс — навіть думала записатися, телефонувала до них, але вони мені не відповіли, а потім я їхала на зальцбурзький з'їзд саме в час, коли починався семестр, отже не розвідала і не вписалася. Але слідкуватиму за тим: може зроблю це в майбутньому. А принаймні, може, варто було б поконсультуватися когось в музичному відділі бібліотеки Ван Пелт. Заслухана цією божеською музикою, я часто думаю: нема в світі такої мови, такої поезії, щоб могла віддати таку глибину почуттів, таку глибоку лірику... Сьогодні, слухаючи обох концертів, я вирішила подивитись до книжки, що її отримала на різдвяний подарунок від Уляни два роки тому (Lang: "Music in Western Civilization"). Але там про мої концерти мало написано. Книжка ця для мене "за мудра", мені треба чогось більш елементарного, напр. музичної енциклопедії на зразок таких літературних довідників, які в мене є. Проте я вичитала в Лянґа дещо цікаве до моєї теми, що перегукується з моїми власними думками, і зрозуміла з його тексту, що моє відчуття музики — виключно романтичне. (Може тому я, хоч люблю і Моцарта, і Гайдна, і Вівальді — до глибин душі зворушуюсь тільки музикою Бетговена, Чайковського, Ґріґа...)

"E.T.A. Hoffmann...believed that music is the only truly romantic art... Hölderlin was ashamed of his language, which he found poor and expressionless compared to music. No other art could express the longing for the infinite, no other art could bring men into such close contact with the universe, and no other art could provide so direct a way from the multitudinous to unity — to the achievement of the romantic ideal, the union of all arts, the Gesamtkunstwerk; and even when achieved, it was this urge toward this goal which made the romanticists seek to couple word with tone so that music could become a world philosophy. "Music is the art of the arts", said Wackenroder, "for it is able to detach the sentiment of the human soul from the chaos of earthy existence." (p.745).

Не всі так думали. Вольтер сто років раніше мав сказати "what is too stupid to be said is sung".

Середа, 6 жовтня 1999. Метро, біля 11-ої.

Снився мені минулої ночі Остап. І знову ж ця сама тема: не що помер, а що покинув ще за життя! Цікаве явище, гідне уваги якогось психоаналітика! У сні: великий жаль і біль і смуток, мовляв, чому, що сталося? що є причиною? І прокидаюсь до самотньої дійсності, що, як-не-як, має позитивну перевагу над сном. Адже залишився щасливий спогад — найкращий дарунок долі. Не всім це дано.

Вчорашній день присвятила громадській праці: провела кілька годин в Українській Бібліотеці. Нарешті маємо керівника, що хоче чогось навчитися і виявляє ініціятиву, навіть деякий ентузіязм!

Увечері в УКУ був виступ Роналда Піча, судетського німця, який знаменито володіє українською мовою. (Його десь знайшов і привіз з Німеччини Рудницький, який тепер приїхав на тритижневу відпустку з Мюнхену). Піч говорив про Европейську Спільноту й Україну — говорив сухо і не дуже цікаво, але найгірше, що не вияснив як слід непорозуміння, яке виникає у зв'язку з тим, що наша публіка (та й не тільки наша, як знаю із своєї професійної практики!) мішає структури й функції Европейського Союзу з Радою Европи, а то навіть із НАТО! На цей гачок схопився навіть сам ректор УВУ Рудницький, який хотів виявити певну обізнаність у дискусії і підняв питання смертної кари та контроверсії з тим пов'язані. Це, очевидно, не було до властивої теми доповідача (бо скасувати смертну кару вимагає від України Рада Европи, що її Україна є членом, а не Европейський Союз, який займається майже виключно комерційними справами і куди не тільки Україні, але навіть Польщі ще не скоро можна буде стати членом). Цього, нажаль, доповідач не вияснив, а навпаки, ще більше справи заплутав. Зразу видно, що він не юрист чи політолог, а філософ.

Неділя, 10 жовтня 1999, 10 год. ввечорі.

Відбула цього вікенду дві імпрези: вчора, в суботу, було в Центрі т.зв. "відкриття сезону"- веселий вечір ревієвого типу з виступами гуцульського ансамблю "Черес", акордеоніста Віталія Пирога і гумориста, лікаря із Флориди, Евгена Стецьківа. "Черес" (цимбали, сопілка, скрипка, бас) міг би брати участь в якихось американських конкурсах "country music" — ця музика має в собі досить автентичної екзотики і могла б навіть зацікавити чужинців. Стецьків був ліпший ніж у минулому, коли виступав із своєю жінкою: тим разом його дотепи були досить свіжі і актуальні, віршики Глазового також були непогані, і взагалі можна було подивляти феноменальну пам'ять і досить добру дикцію цього, як-не-як, старшого пана та й не професійного актора. Фактично, якби було якесь своє товариство, можна було б навіть провести приємний вечір. Але такого товариства не було. Я сіла собі біля Стадниченків, принаймні якісь знайомі з давніших літ.

Сьогодні була презентація книжки Мілени Рудницької. Була доповідь Марти Хом'як, читання уривків з книжки, музичне тріо. Марта говорила досить цікаво і відважно: звернула увагу на деякі контроверсійні теми: єврейське походження Мілени, її не-конформізм у політичних справах, зокрема віз-а-ві ОУН, закуліси видання книжки, питання про те чи ліпше видати 9 тисяч доларів на таке видання, чи зужити їх на харитативну ціль. Мав бути ще Пеленський і говорити про Мілену, як політичного діяча, але він не з'явився. Читані уривки були, на мою думку, невдало підібрані і мало цікаві. Книжка в м'якій оправі коштує 35 дол. — Я була б купила, якби не те, що вже зобов'язалася написати якийсь відгук чи рецензію, і Ірена Чабан обіцяла мені рецензійний примірник. Отже я сказала Софійці: якщо куплю, не писатиму. А якщо маю щось написати, то мушу мати власний рецензійний примірник. Це справа принципова. А Мілена мене цікавить, я маю добру волю і охоту книжку прочитати і щось про неї написати. Отже Наталка Даниленко книжку мені дала.

Мілена, очевидно, мусітиме почекати на свою чергу. Мені тепер треба присвятити час, щоб написати доповідь на сесію УВАН (повідомила мене Оксана Радиш, що це буде в неділю 24 жовтня — отже доведеться поїхати до Нью Йорку) — а крім того я вже почала читати спогади Надії Суровцевої і можливо напишу про неї якийсь відгук для "Нашого життя".

Приємно було поговорити з Мартою Хом'як. Сказала мені, що НТШ (в особі Лариси Онишкевич) відмовилося видати книжку Рудницької, вимагаючи наукових приміток, ітп. Крім того, це тільки перший том, до 1941 року. Наступний період включає критичні думки Мілени про Сліпого і це викликало контроверсію серед редакторів.

Четвер, 21 жовтня 1999. 8:30 вечора.

Щоденник знову в небезпеці: останній запис 10 жовтня, а сьогодні вже 21-е! Легко вийти із нормальної рутини і звички, а було б шкода дати йому передвчасно загинути. Скільки ще тих років життя мені присуджено — в повній свідомості і без паралізуючої депресії? Nec semper erunt Saturnalia! — Carpe diem! — мої два життєві лозунґи: треба себе примусити до певної дисципліни! Отже, до записок!

Замітні події минулих десяти днів: дуже добра пластова імпреза для відзначення 50-річчя філядельфійської станиці. Прекрасно прибрана заля: на кожному столі (бо це був бенкет) — імітація маленької пластової ватри, довкола малі деревцята, квіти, сцена прибрана прапорами, при вході — мале шатро, немов на пластовому таборі... Все це робота нібито наших Чортополохів, але фактично Дусі Подоляк, бо вона фаховий декоратор. Це дало відповідну атмосферу. Але і програма була скомпонована дуже вдало і не тривала довго. На сцені відбувся "апель" юнаків і юначок в одностроях, і це включало іменування гетьманської вірлиці, що його довершив Начальний Пластун. Потім були дві промови: Юлька Крижанівського (дуже добра, наголошувала скавтські засади) і Начального Пластуна Романківа (трохи, на мою думку, занадто політична, бо наголошувала сьогоднішній Пласт в Україні, а там є конфлікти із скавтами і багато пов'язаних з тим контроверсій). В розваговій програмі був спів юначок (безпретенсійний, але добрий) і нібито скеч пера Зенка Чайківського, що його підготовив не він сам, але виховниця гуртка — це була найслабша точка програми. На кінець був показ слайдів — на великому екрані, при погашеному світлі, із свічками-ватрами на столах, і під акомпаніямент співу пластових пісень юначками. Це була зворушлива точка — майже 400 людей сиділи тихо, мов заворожені, дивлячись на документи минулого — свого власного і своїх дітей. Найкраще було, що ніхто цих образків не пояснював, отже була створена відповідна до хвилини атмосфера — і це залишило дуже добре враження.

На бенкеті зустріла я багато знайомих, були там і всі Лабуньки — Мирослав, Олесь, Люба, а головне — Іко, який тількищо приїхав з України і вчора вже туди повертався. Я просила його, щоб він взяв до Києва передачу — і от вчора я передала йому листи і гроші до Корогодського (100 дол. на поштову пересилку Остапових книжок), до Доценка (50 дол. в дарунку) і те саме для Людмили Тарнашинської. Хочеться трохи людям допомогти і зробити їм якусь малу приємність у цей трудний для їхнього виживання час. Тарнашинській, між іншим, я недавно послала 20 дол. звичайним персональним чеком — це був свого рода експеримент. Написала мені, що банк за послугу відрахує 5 дол. і виплатить їй аж в листопаді, коли прийде потвердження з мого банку. Ну, я вчора робила перевірку банкового звіту і бачу, що чек вже повернувся. Отже, хоч це і не найкращий шлях, але можливість є. Люди нерадо перевозять гроші, навіть Іко просив, щоб не було багато. Те, що Вакуловська погодилася перевезти дві з половиною тисячі Корогодському — справді унікальне добре діло — така нагода не швидко трапиться знову.

Повідомила мене Оксана Радиш з УВАН, що "доповіді новообраних дійсних членів УВАН" відбудуться в неділю 24 жовтня. Крім мене будуть виступати там Осип Мороз про економіку, і Роман Савицький про Людкевича. Отже далі відкладати із підготовкою доповіді не було можна. Вона вже готова — трохи за довга, але я маю намір вступ (цілі 4 сторінки) пропустити, щоб не вийшло багато більше як пів години. (хоч на моє питання про час, сказали мені, що не роблять обмеження, мовляв, скільки треба для вичерпання теми! — але я сама знаю, що надто довга доповідь не бажана, зокрема, коли виступають ще інші доповідачі).

Свій виступ про Олену Пчілку (післязавтра, в суботу) я також значно скоротила — в Урбані читала може і пів години, але на імпрезу 43. відділу зредукувала це до 18 мінут!

Хвилювала мене минулими днями не так моя доповідь, як проспект їхати до Нью Йорку поїздом, з важким наплечником (хочу завезти їм свої дві бібліографічні книжки та машинопис третьої — бо нажаль з КІУСу ще УЛЕ80 не прислали! — це потрібне для ілюстрації моєї доповіді, бо я говоритиму про загальні характеристики і критичні висновки, без того щоб цитувати будь які бібліографічні дані. Зрештою, треба мою працю показати людям, бо хоч були рецензії, то фактично про цю мою роботу мало хто знає. (От, тільки тепер, написавши про рецензії, раптом подумала: а може варто було б зробити фотокопії рецензій Доценка, Зорівчак, Штогрина, Шевельова і також взяти із собою? — Тільки щоб це не виглядало на саморекляму! Ще подумаю. — На моє велике щастя, потелефонував Олекса Біланюк: він їде автом і візьме мене з собою! Боже, як я зраділа! Я ж навіть добре не знаю, як там в Нью Йорку дістатися із станції до УВАН, а тоді назад, під ніч, до Філядельфії, а тоді з вокзалу публичним транспортом додому?

Та ще й із моїм коліном! Хоч ні, мушу сказати, що з ногою мені значно легше. Я навіть почала наново ходити на двомилеві проходи — щоправда, поволі і з паличкою! (Але палиця — фактично із звички, та як охорона від собак! — а не із справжньої потреби!) Правда, пару днів тому знову трохи нога боліла — може тому, що падав дощ. Але пройшло. От передучора я навіть стояла пару годин на ногах у кухні і ... ліпила вареники! (Останній раз, коли я це робила — мусіла сидіти, бо нога дошкуляла!) А вареники ліпила я "на запас" — добре мати в хаті якісь готові харчі на випадок несподіваних гостей.

Провела кілька безсонних ночей. Передусім через те, що в азарті праці часто сиділа до пізна при комп'ютері, а тоді — вже в ліжку — бралася, за звичкою за книжку — у висліді — вибивалася зі сну, і зустрічала годину "Шимборської", вже удосвіта, при повній свідомості... Але причинялася до того і книжка. Бо читала я не щобудь, а знамениті спогади Надії Суровцової, що їх я знайшла у власній бібліотеці в щорічнику "Наука і культура: Україна" за 1990 рік.

Ім'я Надії Суровцової почула я вперше від Леоніда Плюща — він говорив про неї з великою повагою, як про особу, що до неї люди їздять, мов на прощу. Але він, мабуть, думав, що ми всі тут закордоном знаємо хто вона така і не пояснював. Згадувала це ім'я і Надійка Світлична. Але я фактично зовсім нічого про неї не знала. І от тепер відкрився мені цілий незнаний світ.

Надія Суровцова свої спогади написала на засланні, десь в Магаданській області, на Колимі. На початку подана дата: 9 листопада 1949. В збірнику є тільки перша частина цих спогадів і немає дати, коли зроблений останній запис, а коротка стаття Миколи Крячока не дуже точна і не дає відповіді на всі питання. Суровцова народилася 1896 року, вчилася до революції в петербурзькому університеті, згодом працювала в Центральній Раді і в міністерстві закордонних справ за Скоропадського. З дипломатичною місією, що їхала на конференцію у Версалі, виїхала закордон і жила згодом в еміграції. У Відні зробила докторат з історії. Жила якийсь час у Швайцарії. Була дуже активна в міжнародній жіночій лізі за мир і свободу — їздила на їхні конґреси у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашинґтоні. Цікаво дуже, що вона мала великі особисті зв'язки з людьми замішаними у цей рух, ночувала в усіх цих містах звичайно у різних членів цього руху різних національностей, а не напр. в готелях або в українських емігрантських родинах! згадує, напр. у спогадах, чимало імен своїх знайомих — англійців, американців, французів, німців, описує свою участь у семінарях, де доповідає Бертранд Рассел! Цікаві подробиці про життя українських дипломатів закордоном, про побутові труднощі і перипетії їхньої праці. Зустрічається тут із іншими діячами з України, згадує напр. Мілену Рудницьку (що її книжку я саме почала читати!) — Але згодом, Суровцова, переходить на бік комуністів. В час своєї подорожі по Америці вона вже має зв'язки з українськими комуністами у США, і є згадки у спогадах про те, що на неї в антикомуністичній українській пресі появлялися "наклепи і пасквілі" (цікаво було б це знайти! — певно у "Свободі"?) — В 1925 році Суровцова повертається до СССР і два роки живе в Харкові у вирі українізованої України: працювала з Багалієм, Досвітнім, у Вапліте; згадує дуже цікаво різні епізоди з Бажаном, Сосюрою, Яновським, Курбасом, Кулішем... а 1927 року їі заарештовують і вивозять до Москви. На цьому перша частина спогадів закінчується. Каже Крячок, що вона на засланні пробула до 1954 року. Англомовна ЕУ каже, що вона повернулася до Умані, тут писала свої мемуари і КҐБ їх сконфіскувало в останні роки її життя. Померла 1985 року.

Спогади написані надзвичайно талановито і цікаво. З безконечною кількістю подробиць та імен, що викликає мій подив і навіть здивування: якщо починала писати на засланні, невже все це писане з пам'яті, без записок і документів? Дуже мене ця постать зацікавила. Я може колись і напишу щось про неї, але мені ще треба буде для цього багато чого знайти, прочитати, розшифрувати. Вона мало — надто мало — пише про своє особисте життя — є тільки натяки, що тільки підсилюють зацікавлення. Виглядає, що одруженою вона не була ніколи — хоч при тодішніх звичаях після революції — не можна з певністю догадатися, чи не жила вона із кимсь із своїх приятелів, що їх згадує. Спогади надруковані із спецфонду державного архіву — мабуть завдячуємо їх професійним архіварям КҐБ... "Наука і культура" 1990 року — це часи Горбачовської відлиги. Є в спогадах кілька еліпсисів — скорочень: цікаво, що там пропущено?

А тепер я взялася за товстий том статей і документів Мілени Рудницької. Маю зобов'язання написати рецензію до "Нашого життя". Є там цікавий, але надто короткий її спогад про родину — батька і маму. Нарешті хтось віддав належне Іді Шпіґель — я випімнула була колись Кедринові, що він у своїй спогадах не написав більше про свою маму. Він тоді, оправдуючись, обіцював мені, що напише про неї окрему статтю, але, очевидно, не зробив того. Мабуть встидався, боягуз, свого єврейського походження. Добре, що це зробила Мілена і слава Богу, що книжку видали з цими біографічними матеріялами. Але сама книжка — це сухий матеріял статей, петицій, меморандумів, звітів. Листування тільки ділове. Цікаві "родзинки" є — але їх треба виловлювати з безлічі іншого, менш цікавого матеріялу. Ця книжка не примусить мене провести безсонну ніч, читаючи. Але зворушила мене цитата з одного її листа, що її дуже влучно редактори виділили навіть на задній обгортці: "З цілого мого великого архіву я не врятувала ні одного листа, всі папери СУ теж пропали. Вже ніколи не напишу історії українського жіночого руху, ні спогадів з власного життя..." Велика шкода для нашої культури — одна з багатьох таких втрат, вся наша історія — це повторення того ж самого мотиву... І тому треба дорожити тими спогадами, які до нас таки дійшли. Такими, як Суровцової.

П'ятниця, 22 жовтня 1999. 5 год. по полудні.

А я таки вирішила зробити копії рецензій. І напоролася на поважну проблему: після 1996 року і моєї "Автобібліографії" — мій архів зовсім неупорядкований, помішаний, тяжко щось у ньому знайти. Отже при нагоді копіювання рецензій (а їх є більше, бо я забула вчора про Гольденберга!) — трохи почала наводити порядок.

Знайшла сьогодні на інтернеті дуже цікаву статтю в "Економісті", п.н. "Ukraine's grim choice". Є там такі знаменні думки: "The presidential election campaign in Ukraine has been depressing, but the result should not be disastrous. Compared with Russia, on a number of counts Ukraine looks more stable, and its chances of climbing out of its post-Soviet trough are a bit better.... it is at peace with itself and the world... Russian-style assassination... is not a feature of Ukrainian life.. There are no political prisoners... dire predictions that the country would be torn apart have so far proved wrong... The Crimea is calm..." etc,etc. "Most of it happened despite, rather than because of the country's rulers..."

Я послала інформацію про цю статтю кільком особам по електронній пошті, включно із тими в Україні: Антонович, Зорівчак і Білоконю. Нехай потішаться перед виборами, що не є так зле, як виглядає, і що захід починає бачити позитиви в Україні, коли порівнює її з Росією. А вибори президента за десять днів. Пригадую думку Рябчука про те, що зміна була б бажана. Читаю регулярно "День" і бачу яку завзяту кампанію вони ведуть проти Кучми і за Марчука, але це — Марчукова газета. Трохи занадто вони Марчука пропагують, не тільки в редакційних статтях (як це робили б американські газети, напр.), але і в подачі вістей, доборі листів до редакції, тощо. Нам ще далеко до справді вільної преси! Мене застановляє факт, що Марчук не подає якоїсь конкретної своєї програми, а виступає загальниково (як це зрештою часто роблять політики перед виборами, щоб з'єднати собі якнайбільше прихильників). Але люди, ті, що є за Марчуком, наголошують часто потребу в Україні "сильної руки", що зробила б порядок! А це мене трохи лякає: щоб, бува, боротьба з корупцією під проводом сильної руки колишнього генерала КҐБ не довела Україну до диктатури!

В Пакістані недавно військовики, напр. зробили пуч, завісили конституцію, розігнали парламент, заарештували премієра і тепер на чолі уряду — генерал, такий собі пакістанський Піночет. Чи Україна хоче іти тим шляхом? Маю враження, що хоче — наші люди демократії ніколи не знали, дехто тужить за совєтськими порядками... Але Кучмі також далеко до справжнього демократа: вільної преси він боїться і на кожному кроці підставляє їй ногу; уряд утруднює іншим партіям і кандидатам доступ до телебачення, до преси. Кажуть, що фабрикує різні провокації. Напружені будуть дні, та й в першому турі 31 жовтня навряд чи вийде хтось президентом.

Понеділок, 25 жовтня, год. 11 вечора.

Moї обидві доповіді — в суботу про Олену Пчілку, і в неділю — про англомовну україніку в УВАН пройшли дуже добре. Філядельфійська імпреза зібрала трохи більше як сто осіб, а що видатки були поважні, бо в програмі був виступ студії Крушельницької "Жінка крізь віки" і з Нью Йорку приїхало 12 виконавців плюс пані Крушельницька плюс якийсь їхній помічник-шофер і треба було заплатити їм 600 дол. — то буде певний фінансовий недобір... Моя доповідь і пару віршів Олени Пчілки, що їх прочитала Галина Клюк були єдиними точками пов'язаними з ювілеєм Олени Пчілки. Решта програми — це був монтаж із творів Лесі Українки. Це немов ілюстрація до першого провокативного речення в моїй доповіді, мовляв, ОП пам'ятають передусім як матір Лесі Українки і в цьому криється глибока несправедливість... Людям, видно, моя доповідь подобалася, бо багато хто підходив до мене з ґратуляціями. Компліменти збирала і моя "апариція" (як сказав би Климовський), бо я вдягла свою чорну з кораликами і блискітками блузу із штанами, і це надавало урочистого вечорового тону. Потім, як звичайно, Люда робила ще в себе в хаті прийняття, і я потім ще — в ролі шофера — відвозила додому Віру Пак, Головецьку і Дору Горбачевську.

Зовсім інша атмосфера була в УВАН. Приємно було провести пару годин подорожі автом з Олексою Біланюком — на цікавій інтелігентній розмові про актуальну всячину української науки, культури й політики. Я давно не була вже в УВАН — цього літа вони відновили залю і лазнички, а ще мають робити ремонт другого поверха. Заповіджені "доповіді новообраних дійсних членів УВАН" включали, крім мене також Осипа Мороза і Романа Савицького. Мороз говорив дуже заплутано і теоретично, нібито про економіку, як "незвичайно складну імовірну систему"; Савицький подавав аудіо-записи музики Людкевича та уривок інтерв'ю з композитором, але майже без коментарів і аналізу. На цьому тлі моя доповідь, думаю, вийшла більш ефектовною. (Біланюк сказав мені пізніше в поворотній дорозі, що двома іншими був розчарований і тільки мою доповідь вважав справді науковою доповіддю, а Кап (Цап!!), який намовляв мене дати мою доповідь до друку в Ukrainian Quarterly (аякже, ще чого!) сказав мені, що звернув Галієві увагу на те, мовляв дехто із доповідачів НТШ повинен був послухати мого виступу) В авдиторії було 30 осіб — в тому числі Ліда Крушельницька (яка тількищо була у Філядельфії), Ляся Старосольська, Лариса Кукрицька з Володимиром Лисняком, Жан-П'єр Кап, Галів з НТШ, якась молода бібліотекарка з New York Public Library. Вів програмою Федоренко. Була і дискусія. Олекса спровокував мене питанням про те, мовляв, чи причиняється література до розбудови нації? (Чи щось у тому стилі) Це дало мені нагоду сказати кілька слів про те, що українці дивляться на літературу як на знаряддя політики, що пам'ятник Шевченкові у Вашинґтоні ставили тоді, коли не було ще ні одної англомовної монографії про поета, що література, як і музика, і мистецтво призначені в першу чергу задовольняти органічні духовні потреби людини, а не служити політичним цілям, і що ніколи не чуємо про те напр. яка роль Шекспіра у розбудові англійської нації... (Я сама здивувалася, як добре пішли мені відповіді на питання. Бо саму доповідь я, за вийнятком короткого ад гок вступу, таки читала з написаного тексту, щоб втриматись у 30 мінутах часу. Після офіційної дискусії, були й приватні питання від слухачів. Одна якась пані почала мене розпитувати про Грабовича (бо я його в доповіді водночас і дуже похвалила і скритикувала за те, що не написав історії української літератури і займається іншими справами замість промощувати українську літературу в англомовному світі). Очевидно, нав'язувала ця дама до ...славної сплетні про гомосексуалізм. Моєю темпераментною відповіддю вона напевно не задоволена, а може і заскочена. Бо, по-перше я заперечила сплетню — в книжці Грабовича цього нема, є тільки натяк в одній із статей, а по-друге, я сказала: а що якби Шевченко і справді був гомосексуалістом? Ну то й що? Список гомосексуалістів у світовій культурі починається від Шекспіра і включає і Оскара Вайлда, і Петра Чайковського і багато інших славних людей... Але хоч були і доречні питання та коментарі до властивої моєї теми, зокрема пару питань стосувалося перекладів з Коцюбинського, то я собі подумала: як змінилася авдиторія, не той тепер Миргород, Хорол річка не та, не та вже Академія... Пригадую, як були ми тут з Остапом на Винниченківській конференції, де були і виступали і Шевельов, і Костюк, і Лисяк-Рудницький... А також пригадала я собі інший свій виступ — на іншому форумі в 1977 році — про легковаження літератури, де в авдиторії була сама інтелектуальна сметанка українського Нью Йорку, де вив'язалась запальна дискусія не тільки на залі, але потім і в пресі (Кедрин написав був статтю на другий день про легковаження літератури...)

Зовсім несподівано була я вчора присутня в УВАН також на вечорі пам'яті Галини Єфремової. Я знала її мало — пару разів бачила, два-три рази обмінялася якимись інформативними листами. Вона багато років була бібліотекарем УВАН. Вчорашній вечір влаштовувала родина і на диво мав він досить інтернаціональний характер та був ведений частинно англійською мовою. Брав у ньому участь якийсь дуже добрий музичний камерний ансамбль, що виконав кілька інструментальних п'єс з 13-16 століть, а також твори Моцарта Генделя і ін., прочитано кілька поезій (Кіплінґа, Набокова, Ґете, Олеся, Діми, Філянського), пару слів про Галину Єфремову сказала якась американська дівчина, що її Єфремова прийняла і виховала, якась молода жінка говорила про те, як Єфремова помагала євреям у Львові в час німецької окупації, цікаво і досить обширно поділився своїми спогадами брат Єфремової — Михайло Корчинський. З його слів я довідалася, що вони — з петлюрівської еміграції, жили перед війною у Львові, мешкали десь у будинках святого Юра, батько працював у кооперації, діти дружили з Галібеями (буду мусіти про це написати Тарасові, бо була згадка про Ірену Галібей, отже Тарас мусів знати і Корчинських). На кінець був зворушливий виступ на бандурі Юліяна Китастого. Родина влаштувала також обильний буфет — не тільки канапки і солодке, а й гарячі страви. Додому повернулися ми десь біля 11-ої вечора. На вечорі Єфремової була повна заля людей, не тільки українців, і не тільки старих: було досить багато молоді. Бачила я там і Оксану Соловей, яка саме приїхала до Нью Йорку з Міннеаполісу, і Леоніда Лимана, який виглядає не тільки старий, але і хворий (він далі живе в будинку УВАН).

Я от подивилася на програмку цього вечора (англомовну!): написано: "Memorial service celebrating the life of Halyna Efremov (1910-1999)" і звернула увагу на те, що в програмі немає навіть натяку на якусь релігійну символіку: ні хреста, ні молитви. Якби наші щось таке робили, то напевно без цього не обійшлось би, а може запросили б і попів... Програма була може трохи за довга, виступали в ній також діти (якісь хлопчики співали Panis Angelicus) — але вона мала на диво культурну атмосферу і мені навіть подобалася. Зокрема гра на гарфі, на інструментах, що названі в програмці як "dulcian, with percussion", і бандурі.

Сьогодні я відпочивала від обох доповідей: ходила двічі на довгий прохід у прекрасну осінню природу (гарна погода і "маленький нью гемпшир" на довколишніх деревах!) Вранці надала на пошті на уродиновий дарунок Ії перший том "жіночих голосів української літератури". А пополудні написала — на прохання Оксани Радиш — резюме своєї вчорашньої доповіді, щоб полегшити їй звіт до "Новин з Академії".

Написав електронну записку Максим про те, що Маруся Пасічник знову в лікарні — думали, що інсульт, і Уляна мала завтра їхати до Клівленду. Я вже почала плянувати, щоб може автобусом поїхати до Торонта, щоб допомогти Максимові з дітьми. Але подзвонив увечорі: справи поліпшилися. Це не інсульт, тільки черговий атак епілепсії. Вже справи під контролем і Уляна не мусить їхати. А це значить, що і я не поїду тепер. Хоч мушу бути готова до такої можливости в недалекому майбутньому.

Понеділок, 1 листопада 1999. Год.11:45 вранці.

У вчорашніх президентських виборах в Україні ніхто з кандидатів не отримав 50+% — отже 14 листопада буде другий тур між першунами: Кучмою і Симоненком. Будемо мати ще один напружений день очікування. Маю надію, що народ не проголосує за поворот до комунізму, хоч якби об'єдналися біля Симоненка всі ліві виборці — прихильники Наталі Вітренко і Олександра Мороза, то загроза для Кучми досить поважна. А сам він — також не найкращий кандидат: не виправдав кладених на нього сподівань, а ще й тепер ставлять йому в закид фальшування виборів, шантажування суперників, ітп. Одне слово, як сказав один виборець в Україні: вибір буде між холерою і чумою. Всежтаки, відрадно бачити, що у виборах взяло участь більше людей, як в попередніх виборах на президента. Це доказ, що апатія не така вже поширена, як загально говорять.

В четвер приїде до мене Леся. Вона конче хоче бути на бенкеті з нагоди 50-річчя товариства інженерів, в суботу 6-ого. Я з нею вчора говорила по телефону. Чомусь мова зійшла на братів і сестер Діда Туся. Хочу занотувати, щоб не забути. Було чотирьох хлопців і одна дівчина. Karol, Leon, Anton, Adam i Zosia. Тільки Антін і Адам стали українцями, по батькові. Решта всі були поляки. Кароль став професором кадетської школи, також гарно грав на фортепіяно; Лєон був директором газівні, Адам провадив книгарнею, також трохи компонував пісні (щось як його син, Зенко); Антін був начальником товарової станції Львова. Зося вийшла заміж за Вольського, поштового урядника. Він її покинув. Вони мали одну дочку — Гелю. Зосю Вольську я один або два рази в житті бачила: запам'яталася тим, що була горбата; також і Гелю, яка була велика ростом жінка-каліка, дитиною хворіла на поліо. Очевидно, розмовною мовою в родині з ними була польська. (Пригадую, як Дзядзьо Тусьо сказав мені один раз, коли я щось похвальне сказала про поляків: ти їх хвалиш, тому що ти їх не знаєш!)

Я тепер, до речі, читаю книжку Мілени Рудницької. Її батьки також розмовляли вдома польською мовою. І подумати тільки, які в цьому середовищі виросли українські патріоти. А вже Мілена — що й казати: на її статтях і промовах могли б вчитися сьогодні українського патріотизму жінки в Україні. Не кажу вже про те, що своїм політичним розумом переросла вона більшість українських політиків і що її погляди витримують пробу часу.

Сьогодні вранці я послала до BookCrafters чек на $1,725 dol. — перша рата (половина) оплати за друк "Тихих розмов з вічністю". Рівночасно Максим сьогодні-завтра вирішить кому послати до друку книжку Керницького. Маємо кілька кошторисів, і він ще торгується-домовляється з друкарями.

Субота, 6 листопада 1999, полудне.

Леся в мене від четверга. Вчора їздили ми на цвинтар, сьогодні ввечорі ідемо на бенкет з нагоди 50-ліття товариства інженерів, завтра Лесю завезу на обід сеніорів у Центрі (але сама на нього не піду). В понеділок вона має намір відвідати свою приятельку Романцеву. Використала її приїзд, щоб занотувати деякі родинні інформації. Бо як вона помре — ніхто вже про це не знатиме.

Михайло Салюк, мій прадід, батько Бабці Лінки, оженився з вдовою, 10 літ старшою від нього, з дому Шік (імені Леся не пам'ятала), що мала дочку Юзю. (Це пізніша Юзя Маршалкова, її я пам'ятаю: ми в неї зупинилися на пару тижнів в Стрию, по дорозі на еміграцію. Пам'ятаю, що була зима, в помешканні цьоці Юзі огрівалася тільки одна кімната, а ми спали у спальні, де було зимно: отже нагрівали ковдри до кафлевої печі, заки входили туди наніч!) В моїм архіві є десь пару листів Цьоці Юзі писаних з Польщі до мами (а може і до мене) вже в Америці. Був час, що до неї ішли від мами посилки допомоги. Я не була свідома того, що вона — майже рідна сестра Бабці Лінки — адже мали інших батьків, але одну маму. Моя прабаба Шік (Леся каже, що має її метрику, обіцяла прислати мені фотокопію) мала з Михайлом Салюком дев'ятеро дітей, але всі вони померли в ранньому дитинстві, крім Ліни-Михайлини, моєї баби, що була наймолодшою. Оця прабаба Шік померла на холеру в 1914 році, ще перед народженням Лесі (заразив її, каже Леся, солдат-москаль). Як показує саме прізвище, походила очевидно з німецьких колоністів, але говорила, очевидно по польськи, як і її дочка Юзя, що вважала себе полькою. Мій прадід Михайло Салюк, що його я також пам'ятаю (дав мені попробувати якоїсь міцної горілки з кменом, а мені було тоді певно 5 літ, а то й менше! — може й тому це запам'аталося, бо було міцне і недобре!) — а ще бачила я його на катафальку, в якомусь похоронному закладі, куди мама пішла була зі мною — Це теж було неприємне враження, трохи страшне, тому й запам'аталося певно) — по професії був не залізничником, як я думала раніше, а шефом жандармерії. Мусів бути відносно заможним чоловіком, бо мав власний дім на Богданівці, а крім того подарував малі парцелі Юзі Маршалковій та Марині, яку взяв на виховання. Коли померла прабаба Шік 1914 року, на 60 році свого життя — прадід Михайло мав тільки 50 років. В тому часі бабця Лінка мала 22 роки, але була вже замужна і мала троє дітей. Смерть свого батька так переживала, що захворіла і не була на похоронах. Сестра Михайла Салюка, замужем Качмар, була мамою Марині. Салюк взяв Мариню на виховання, згодом віддав її заміж за Івана Мельника, що був кондуктором на залізниці. Дочкою Івана і Марині Мельників була Славка (моя хресна мама, жінка Фридка Марка і мама Андрія Марка, який є хресним батьком Максима).

Неділя, 7 листопада 1999, доходить 9-а вечора.

Вчора повернулися з бенкету інженерів десь перед північчю. Леся дуже була задоволена, побачила багато своїх давніх знайомих, трохи з ними наговорилася. Програма була не надто довга, але потім була ще забава з танцями, грала музика, отже навіть ті, хто не танцював продовжували сидіти при столиках на розмові. Сьогодні я Лесю завезла на обід сеніорів, але сама з нею тим разом вже не пішла. Завтра маю завезти її в гості до п-ні Романець, а потім під вечір поїхати по неї, а не вечерю ми запрошені до Вакуловських — і тим разом я піду разом з Лесею. А у вівторок — вечеря в Яримовичів — я також піду разом з нею. Від'їде вона в середу вполудне — саме недавно перемінила я її резервацію на поїзд з понеділка на середу. Все це значить, що моя звична рутина поважно надрушена і, очевидно, ніякої праці за останніх пару днів я не виконала.

Сподівалася я, що поїду до Торонто разом з Трофименками в цю суботу. Первісний плян був, що Уляна поїде до своєї мами 21-ого і я на цей час мала намір полетіти літаком до Торонто, щоб побути тиждень з дітьми, як її не буде. Коли Трофименки повідомили мене, що їдуть в цю суботу, я подумала, що може мені варто використати нагоду і поїхати з ними туди, а залишившись на два тижні, повернутися назад літаком або автобусом. Але я тількищо мала розмову з Максимом і Уляною. Справи з Марусею стоять значно краще, але вона навряд чи зможе вже 21-ого переходити на власні сили до власної хати. Отже мусить ще деякий час залишитися в Романа. Це значить, що Уляна тепер до Клівленду не поїде. Моя допомога не потрібна. Очевидно, вони казали, що будуть мені раді, як схочу приїхати з Трофименками, але справи стоять так, що Максим їде в середу на конференцію АААSS, Стефко їде на якийсь табір із своєю школою, отже я подумала собі, що моя присутність у них в цей час може і не надто побажана. Отже відмовлю Трофименкам і не поїду. Трохи мені жаль, бо... я свій від'їзд до Торонто вживала як головне оправдання чому я не зможу поїхати на весілля до Марків, до Мериленду, куди, щиро сказати, дуже мені не хочеться їхати. Леся, Мотря і Андрій, щоправда, вибираються туди, а Ніна Марк, мама молодої, вже телефонувала, що організують мені і кімнату в готелі, і авто до Мериленду.

Між іншим, ще додаток до родинних інформацій від Лесі. Дідо Тусьо, Антін Чайковський, був начальником товарової станції Львова, в ранзі 7 групи державних урядників — це давало йому право на помешкання в домах залізничників біля двірця (я це мешкання трохи пам'ятаю). Але діда послали на пенсію вже на 54-ому році його життя. Іван Мельник, чоловік цьоці Марині, помер на хворобу нирок, маючи всього 46 років. Син цьоці Юзі, Стасьо (Станіслав) Маршалек, утопився на вакаціях в Синевідську.

П'ятниця, 12 листопада 1999, год. 11 вечора.

Розмова з лікарем вчора: Форсія, послухавши мій звіт про аспірину перед сном (замість зранку), barley green i glucosamine chondroitin, що помітно поправили стан мого коліна і міхура, та потішивши мене, що завороти голови, які мені тепер трапляються, це — правдоподібно — тільки поширене серед старих benign positional vertigo — labyrinthitis, сказала доброзичливо, з усмішкою: May you live to be a hundred! А я на це: я хочу жити тільки так довго, допоки я в повній свідомості і можу думати, слухати, дивитися, читати, писати... Не хотіла б продовжувати життя, якщо я була б термінально хвора, в болях, або підтримувана штучно машинами — я зовсім згідна з доктором Кеворкіяном і співчуваю його клопотам із правом! (Він тепер у в'язниці, саме подав апеляцію до вищого суду). Форсія у відповідь сказала мені, що вона також вважає, що люди мають право покінчити з собою, і що вона сама переконана, що лікар може допомогти пацієнтові порадою як успішно провести самогубство... Цікаво. Неабияка відвага для лікаря сказати таке в Америці. А ще вона додала таку родзинку: мовляв, у неї була розмова на цю тему з Марійкою Лабунькою. Але тумор Марійчин ріс таким темпом, що сама природа перерішила справу. Між іншим, Форсія часом питається про Лабуньків. Вона досить часто згадує Марійку, і відчувається з натяків, що про Мирослава вона не надто позитивної думки, і каже, що не була б здивована, якби він швидко знову одружився.

14 листопада в Україні вибори президента — тим разом вже остаточні вибори між Кучмою і Симоненком. Кучма перетягнув на свій бік Марчука — зробив його шефом Служби Безпеки. Але інші кандидати — Вітренко, Мороз, Ткаченко стали на бік Симоненка. Сьогодні я відкрила, що можу читати і слухати на інтернеті українську службу БіБіСі і ось пів години тому слухала інтерв'ю з Кучмою... Приємно слухати фахових журналістів та й президента України — українською мовою. Говорив досить переконливо. Зрештою — яка альтернатива? Поворот до комунізму, до Союзу з Росією? Хай Бог боронить! Сьогодні в Києві були якісь демонстрації студентів — проти комуністів, за Кучму! В "Економісті" пару днів тому була редакційна стаття у зв'язку з новою війною в Чечні, де був заклик до заходу підтримати Україну та інших демократично настроєних сусідів Росії... Дай Боже, щоб нарешті на заході зрозуміли, що Україна — потужне забороло перед відродженням російської імперії і що підтримка її в інтересах заходу. Бо без цієї підтримки — справжньої і не тільки на словах — навряд чи можна буде просунути реформи і поліпшити економічну ситуацію в Україні.

Четвер, 18 листопада 1999, год. 11:00 ввечорі.

Замітні дві події останніх днів: почну від другої. У вівторок 16 листопада біля 11 години ранку я сіла на авто і поїхала до Української Бібліотеки в Центрі. Попрацювала там до 2-ої, каталогiзуючи на MITINET книжки, поговорила з Галиною Клюк і Наталкою Коропецькою про бібліотечні справи, а тоді поїхала на купівлю харчів до Genuardi. Повернулася додому десь коло 3:30. І от, запаркувавши авто, я помітила, що вікно над ґаражем — відчинене. Був холодний вітряний день, видно було як рухалася фіранка. Я зараз собі подумала: злодій! Обійшла хату довкола і побачила друге вікно від вулиці — також відчинене. Відкрила на мить двері і побачила, що все в кімнаті розкинене: я зразу ж двері замкнула, бо подумала: якщо злодії в середині хати, входити небезпечно. Звернула я увагу, що стора в моїй спальні була спущена до низу. Пішла я до сусідів, щоб викликати поліцію. Мартини не чули мого стукоту в двері, отже я пішла до Борисової і звідтам подзвонила 911. Чекала я на поліцію 45 хвилин! І ще треба було двічі до них телефонувати! Тим разом телефонували вже Аня Борис і Шерман Мартин. Коли приїхали нарешті, я ввійшла з поліцистами в хату. Нікого вже не застали, але в цілій хаті — величезний розґардіяш: у вітальні — подушки скинені з канап, а на горі у всіх кімнатах, а найбільше у моїй спальні, витягнені шуфлади, розсипані на долівку і на ліжко папери, біжутерія, панхочи, майтки... Розбиті двері до кедрової шафи, де висять футра, плащі, і стоять запасові подушки... Забрало трохи часу, щоб зорієнтуватися, що саме вкрали. В коробці, що її привіз Остап колись з Еспанії, я звичайно тримаю трохи готівки — там було, мабуть, 60-70 дол. Взяли. В їдальні, у шуфляді, тримала я дрібні гроші — по 25, 10, 5 центів, а також може 10 токенів на метро. Шуфляда була повна цих дрібняків — може вартости з 50 дол. Взяли. Помітила я також, що забрали поштові марки — я недавно купила рольку сто марок по 33 ц. — Зникло. Також помітила, що моє нове мале стерео, що стоїть у спальні на бюрку напроти мого ліжка, було відключене від електрики — видно планували взяти його, але, можливо, не встигли. Мусів, очевидно, ввійти крізь віконце від вулиці, бо там була розбита шибка — невеликий отвір, щоб лиш просунути руку і відкрутити закрутку. Але виходив, думаю, вікном над ґаражем — там трохи вище, мусів зіскочити, кимсь, мабуть, сполоханий... Дверима з моєї хати вийти без ключа неможливо і це мабуть перешкодило їм взяти якісь речі. На щастя, не було якогось злонаміреного вандалізму — адже могли понищити комп'ютер, стерео-апаратуру, картини, кристали, меблі, килими.

Прикре почуття, що ось хтось ввійшов у твій приватний світик і позбиткувався над тобою... Але я теж усміхнулася з великим почуттям іронії: мій злодій чи злодії мусіли бути заскочені величезною кількістю паперів: що не відкриють — папери! папери! — це мусіло довести їх до шалу! І, можливо, врятувало деякі цінніші речі. Готівка в еспанській коробці — а я навмисне залишала її не скритою, напевно врятувала мої два золоті ланцюжки, що стояли поруч у малесенькій гуцульській різьбленій дерев'яній коробочці — злодій, втішений знайденими грішми, не помітив і не відкрив коробочки (А Це вартісь 600 дол.) Не знайшов також захованої за теками паперів в бюрку біжутерії, де під цю пору є грецький нашийник, діямантовий перстень, золотий браслет, кристалеве мамине намисто — все це разом принаймні на суму 1000 дол. вартости! Не знайшов і захованих у скарпетку 200 дол. готівкою, бо для цього треба було б переглянути цілу шуфляду скарпеток! А сьогодні, порядкуючи, я знайшла на підлозі між паперами подорожний мішочок на гроші, де було ще додаткових сто доларів готівкою... В Остаповім кабінеті, відсували ліжко, заглядали до шуфляд. Але я там сьогодні знайшла дві пластикові тубки повні срібних доларів — злодії цього не запримітили, якби взяли, я навіть і не знала б.

Я дала знати сусідам з-за стіни — Аленові і Кріс. Ален увечорі прийшов, оглянув побоєвище, заліпив мені тимчасово розбиту у вікні шибку, а потім вже двічі телефонував, щоб питатися, як я маюся і як ідуть справи. Борисова пропонувала мені, щоб я пішла до неї на нічліг, або що вона прийде спати до мене, щоб я не боялася. Але я відмовилася. Подумала собі: зараз же другого дня злодій напевне не прийде. І я навіть зовсім спокійно спала. Але вранці 17 зразу взялася до діла. Віра пов'язала мене із компанією Guardian Protection Services і мені пощастило: не тільки прийшов за пару годин аґент і я змісця підписала контракт, але пізнім пополуднем приїхали два робітники і до 9 вечора заінсталювали мені алярмову систему. Не була це легка справа — вони досить напрацювалися, щоб провести дроти на всіх поверхах. Але тепер я маю три Motion detectors, четверо "озброєних" дверей, в кухні — heat detector, на сходах два smoke detectors. Контрольні табелі висять — одна біля входових дверей, друга — біля ліжка в спальні. При помочі цієї системи можна викликати поліцію, пожежну команду, або амбулянс. Коштуватиме мене цей люксус около 1000 дол. за інсталяцію, 30 дол. щомісячно за сервіс, і 35 дол. за реєстрацію алярму в міській поліції. Ще буду мусіти знайти когось, хто направить мені розбиту шибку, тай варто забити вікна шрубками — window jams — щоб їх не можна було відкрити із ззовні. (Цей дрібний забіг варто було зробити раніше — Віктор був би зробив це без великого труду, якби я була про це подумала). Щодо алярму, то Віра давно намовляла мене, щоб це зробити. А я їй сказала: зроблю негайно після того, як мене перший раз ограблять! Отже я про це думала вже раніше, вважала, що після влому мусітиму вставити алярм, хоч би тільки для психологічного ефекту, для ілюзії безпеки, бо після влому не почувала б себе сама вдома спокійною.

Хлопцям я ще не давала знати про це. Вони далеко, помогти не можуть, навіщо їх хвилювати? Тим більше, що Максим якраз їхав на конференцію до St. Louis (AAASS), де читає доповідь про Михайла Рудницького. Доповідь прислав мені по інтернеті, я вже її читала. А взагалі ми всією родиною якраз напередодні багато говорили по телефону. Адже були мої уродини! (69-ті!) Максим і Уляна прислали квіти — тим разом чудові великі хризантеми, майже такі, як колись купував Остап (тільки Остап завжди купував всі одного кольору, що було дуже гарно). Я зворушилась цими квітами — видно Уляна запам'ятала, що я колись говорила про те, як мені бракує цих Остапових великих хризантем! Отже говорила я з усіми по телефону, і то навіть кілька разів — все в понеділок, 15 листопада, бо треба було також устійнити справи наших різдвяних святкувань у Торонто. Вони цього року ускладнені тим, що Ія з Ніною їдуть зустрічати Міленніюм у... Римі! Отже Ніна повернеться з Риму щойно 5 січня, я маю зустріти її на летовищі і тоді разом полетимо до Торонто, де я побуду до 15 січня. Тим разом все плянування було в руках Марка. Отже говорила я не тільки з Уляною і Максимом і Іванком (Стефко поїхав зі школою на тиждень "таборування" і Стеф бажав мені вже день раніше!) — але також з Марком, Ніною і навіть Ією! Позатим 15-е листопада пройшло мені на самоті: нікуди не ходила, хіба на прохід, і з ніким не зустрічалася.

Але Кучма таки виграв вибори! Найвідрадніше для мене було, що понад 70% людей таки пішло голосувати! Я боялася, щоб — незадоволені кандидатурами громадяни України не вирішили виборів бойкотувати! Але ні! Поволі, мабуть, починають розуміти демократичний процес: хоч не є добре, але апатія громадян може довести до ще гіршого! Кучма отримав щось 56% голосів, а Симоненко — 37%.

Середа, 24 листопада 1999, год. 11, метро.

Сьогодні Улянин день народження. Я послала їй два тузіни червоних гвоздиків і листа електронною поштою.

Їду на PENN — передусім віддати книжку позичену на Inter Library Loan. Тепер уже для моєї ULE70 залишаються малодоступні книжки і за ними треба шукати по всій Америці. Було б добре, якби я застала там теж і інші замовлені в ILL книжки. Домовилась також на короткий полуденок з Марилею.

В понеділок прийшли робітники направити мені розбиту шибку та вкрутити у всі вікна на партері шруби, що унеможливлюють піднесення вікна. Якби я таке мала раніше, злодій не міг би був увійти і вийти. Це крім алярму, який вже заінстальований і що його я тепер постійно вживаю, як виходжу з хати і як кладуся на ніч.

Вчора повернула я до BookCrafters остаточно "Тихі розмови з вічністю". Є кілька недоглядів, що їх вже тепер запізно виправити. Один із них: d замість s в англомовному перекладі вірша, другий — рядок "Обкладинка роботи Миколи Стратілата" (бо ми думали спершу обкладинки не використовувати взагалі). Але є подяка Стратілатові у вступному слові від автора, отже це не велика біда. Зробила я тільки дві поправки і маю надію, що друкарі це виправлять: треба відкинути останній рядок змісту — список моїх публікацій, що мав бути включений, але його ми елімінували, бо він припадав на стор. 321 і починав собою цілий новий аркуш. Отже цієї сторінки нема. Замість неї є інформація — біо автора на обгортці. Між іншим, це теж друкарня повинна виправити — дали біо на задню обкладинку, а на передню — голоси критиків, а повинно бути навпаки.

На Thanksgiving — колись моє улюблене свято — маю запрошення до Гевриків. (Просила також Люда, але я, очевидно, волію Софійку й Тита та й молоде цікаве товариство їхніх дітей. Зрештою, це вже стало майже традицією.

Докінчую читати спогади Надії Суровцової. Тит, виявилось, мав окреме книжкове видання, що я про нього навіть не знала. Потрясаюча лектура! Боже мій, що ті совєти робили з людьми! Надзвичайна, пізнавальна лектура. Варто було б зробити з цього фільм!

Thanksgiving, 25 листопада 1999, четвер, полудне.

Заки віддам книжку Титові сьогодні, хочу зробити кілка додаткових приміток про спогади Надії Суровцової. Передусім вихідні дані, бо книжку хочу собі купити, отже треба буде за нею пошукати. Надія Суровцова: Спогади. Київ, В-во ім. Олени Теліги, 1996. 432 с. Фундатором книжки був Відділ Організації Українок Канади ім. Ольги Басараб у Монтреалі — отже книжка повинна бути доступною в Канаді. В книжці є післямова з біографією Суровцової пера Ярослава Дашкевича (с.366-374) і досить обширний іменний покажчик. Кілька додаткових фактів: батько Надії — Віталій походив з українізованих литовських князів, мати Ганна Говердовська — по батькові з польської родини. Одне слово, як казала колись пані Аделя Савицька, сама з литовського роду Ґінейків: ojciec polak, matka finka, a ja — czysta ukrainka. Пише Дашкевич, що нема підстав вважати Суровцову росіянкою (таке було десь в пресі), та що прізвище не треба русифікувати на Суровцева. Перша частина спогадів, що її я читала у власному примірнику "Наука і культура" в книжці доповнена деякими, знайденими в архіві, дописами Суровцової в пресі 20-их років. Друга частина в книжці — про часи ув'язнення і заслання: в одиночці політізолятора Ярославської в'язниці (5 років), трирічне заслання до Архангельська; поновний арешт 1936 року, вирок у 1937-ому — 5 років таборів на Колимі. 1950 року — третій арешт та присуд на "безтермінове заслання". 1954 року амністована, до весни 1957 залишалася на Колимі. Ці дані із статті Дашкевича. В самих спогадах — деякі прогалини, зокрема нема про заслання в Архангельську. А там вона, як каже Дашкевич, "одружилася з сусідом по камері у Ярославському політізоляторі, видатним російським соціалістом-революціонером (євреєм за національністю) Дмитром Львовичем Олицьким (пізніше знову арештованим, розстріляний 3.ХІ.1937)".

Прикро було читати ці спогади, зокрема про ув'язнення з кримінальними злочинцями, про страшні злидні — не тільки в самій тюрмі, але й після т.зв, звільнення, де Суровцова з трудом виживає з дня на день, на різних тяжких роботах, а часом тільки при помочі добросердечних людей, зокрема лікарів... Боже мій, що ці люди пережили! І як справді треба дякувати добрій долі — сьогодні в день подяки — що зберегла мене і мою родину від подібного фатуму. А могло ж бути. Якби не втекли в 1944 році — напевно були б нас заслали на Сибір, разом із тисячами інших.

Почала сьогодні читати "Щоденник" Любченка (маю вже власний примірник). І подумала: німці й більшовики не дуже різнилися своїм деспотичним відношенням до людей і німецькі концтабори можна напевно ставити поруч совєтських. Але більшовики не тільки карали злочинців чи ворогів системи, вони старою імперіяльною методою заселювали Сибір, Колиму, освоювали тайгу — їм потрібні були не тисячі, а міліони людей, щоб це перевести в життя. І це видно із спогадів Суровцової — бо вона описує життя і працю в деталях. Напр. про Колимську дослідну станцію, де закладено теплиці, парники, городи, щоб виводити стійкі культури, придатні для Далекої Півночі; про повінь, коли ріка Колима заливає все довкола, і боротьбу з цією повінню; про дитмістечко, де виховувалися діти народжені від матерів — ув'язнених і засланих; про намагання втримати власну гідність та етичні принципи (Суровцова залишалася і в ув'язненні — комуністкою, ділилася з кримінальними злочинцями кожним шматком їжі); про постійне недоїдання і гордість не признаватись до голоду, про заробітки вишиванням для начальників, про потребу організованих протестів і домагань, навіть за право вживати свіжо побудовану вбиральню, що нею якийсь відповідальний хотів похвалитися перед начальством... Таких реальних картин із заслання в глиб Росію я ще ні в кого не читала. Ґжицький має деякі не стандартні описи природи далекої півночі, що про неї він пише навіть із деяким зачаруванням. Але ці картини з життя жінок — справді потрясаючі. І недаром це були люди, що їх часто засилали без всяких дальших пояснень, без суду і присуду, та й повторювали їм строки, або і взагалі не визначували терміну. Адже Старосольських також вивезли до Казахстану без суду і вироку... Росія покорювала незаселені простори, а рівночасно вичищувала европейські свої терени від небажаних елементів — націоналістів, куркулів, старорежимної буржуазії, злодіїв... Зі спогадів Суровцової також ясно, що серед тих жертв були люди різних національностей — в її часи, видно, українці напевно не становили більшості, як дехто пише про пізніші часи, коли в ув'язненні були Стус, Руденко, Світличний.

Тількищо телефонувала Софійка. В їхній околиці загасла раптом електрика і вона не може покласти індика в електричну піч! Одне слово: пригадка всім, як дуже ми залежні від модерної технології. Просила прийти пізніше — має мені потелефонувати!

Четвер, 2 грудня 1999, метро, 11:30.

Їду на PENN — до бібліотеки, а потім до клініки. Маю віддавна вже замовлені рентгенологічні обстеження на osteoporosis — нажаль аж о 3-ій годині дня, отже доведеться повертатися підземкою вже в годину піку (і платити!) А увечорі є засідання комісії Енциклопедії Української Діяспори. Може встигну.

Цього тижня в мене взагалі пожвавлення. В понеділок — на несподіване запрошення — ходила до правничої фірми Hecker Brown Sherry & Johnson на прийняття-зустріч з українськими правниками з Миколаєва. На мою рекомендацію на цю зустріч запросили також Трофименків — з чого Марта дуже була рада (і навіть мені за це дякувала). Ну, я не така спрагнена цих контактів як вона, але все ж вважала своїм обов'язком туди піти. Хоч для мене це була деяка комплікація. Я вдень поїхала до міста, висіла в City Hall і пішла подивитися, де саме є ця фірма на Arch i 18th. Потім поїхала до бібліотеки, працювала до 4:30, а тоді автобусом і пішки поїхала на цю зустріч. Додому мала я запевнений транспорт автом. Цікаве в тій зустрічі було те, що серед тих людей з Миколаєва, хоч напевно переважали російськомовні малороси, євреї та москалі, всі що з ними говорила я — розмовляли поправною українською мовою. Одна навіть сказала мені, що хоч закінчила російськомовну школу, іспити в Києві мусіла складати українською. О, може не є так зле, як нам видається. Може з часом все стане на своє місце і державна мова пануватиме і на практиці, не тільки в теорії?

В суботу їду знову з Олексою Біланюком до Нью Йорку, до УВАН — тим разом на засідання Бібліографічної Комісії, що ії скликає Винар. А незабаром має бути річна конференція дійсних членів УВАН і мені також треба буде поїхати. Тільки тоді матиму клопіт з транспортом, бо Олекса їде на два дні і ночуватиме в Нью Йорку. Може поїду поїздом, а повернуся автом з Біланюком?

P.S. У фірмі Hecker Brown Sherry & Johnson одним з адвокатів — не знаю чи він partner чи тільки associate? є українець, Євген Луців. Це, очевидно, було причиною зустрічі з правниками саме там. А організатором були зазначені на запрошенні від HBS — Ukrainian Federation of America та International Visitors Council of Philadelphia's Center for International Development. Серед тих осіб з Миколаєва, що з ними говорила я найбільше, було три жінки: найстарша з них, Ірина Салтовська, суддя обласного суду, займається переважно кримінальними справами (нар. 1950 року в Росії, можливо — єврейка?) і дві зовсім молоді дівчини — Ольга Таранущенко, що працює в обласному арбітражному суді (нар. 1969 в Миколаєві) та Вероніка Птічкіна (нар. 1973 року в Миколаєві) є чи не начальником Ольги Таранущенко в цьому ж самому суді. Вона, як вказує прізвище, (зрештою потвердила це) по національності — росіянка. Всі вони в Америці, здаєтьса, вперше. Мешкають у приватних американських родинах — одне слово: пізнають справжню Америку, а не українську діяспору. Але комерційне право України — ще тільки у пелюшках! Я принесла їм різні інформативні матеріяли і запрошувала до PENN Law School. Але вони вже на це не мали часу, ні охоти.

Неділя, 5 грудня 1999. 4:30 пополудні.

Їздила вчора з Олексою Біланюком до Нью Йорку на засідання Бібліографічної Комісії УВАН. Ми приїхали трохи за вчасно і ще пішли обоє на піццу — бо саме була 1-година і ми обоє були голодні. Засідання почалося після 2-ої. Приїхав Богдан Винар (з жінкою, — це мабуть його третя чи четверта?), були місцеві бібліотекарі Наталка Соневицька, Світлана Андрушків, Світлана Чолган і Людмила Шпильова. Участь у засіданні брала і стара пані Оксана Радиш (що на ній тримається вся Академія), но і президент УВАН Біланюк екс офіціо. Напередодні засідання Винар розіслав кільком особам листи із пропозицією взятися за опрацювання бібліографічного покажчика наукових праць про Україну, виданих на заході в роках 1945-1999. Довкола цього питання розгорнулася дискусія. Нажаль, Винар не приніс готового проєкту, що над ним можна було б дискутувати, і тому вся справа не набрала тієї оперативності, якої сподівалася я. Фактично, справу затягнули: Винар має зійтися із Шпильовою для обговорення точнішого проспекту. Єдине колективне рішення: обмежитися покищо до книг-монографій, а статті із збірників і періодики відкласти, бо це, як виявила дискусія, може виявитись занадто трудним до здійснення. Я в цей проєкт можу включитися тільки під умовою, що відповідатиму тільки за англомовні літературознавчі праці — отже це ділянка, яку я і без Винаревого покажчика, так чи інакше, продовжую опрацьовувати.

Від сьогодні за тиждень буде річна конференція дійсних членів УВАН. Думаю, що мені треба і навіть цікаво туди поїхати. Зокрема тому, що такий привілей у мене вперше. Біланюк їде на два дні, але обіцяв, що може взяти мене назад, як буде вертатися з Кіпою в неділю. Отже я думаю поїхати туди поїздом, а вернутися автом разом з Олексою і Альбертом. Фактично до Нью Йорку маю запрошення поїхати також на симпозіюм про новий правопис, що його організує Лариса в НТШ в п'ятницю. Приїжджає Василь Німчук, академік, один із тих, хто відповідає за новий проєкт правопису. Вже на цю тему бачила відгук Славутича у Свободі. Виглядає, що деякі зміни, якщо їх затвердять і впровадять у практику, будуть у конфлікті із змінами, що їх впровадила я в тексти своїх "Тихих розмов з вічністю", орієнтуючись на сучасний правопис в Україні і зауваження моїх редакторів — Москаленка і Доценка. Ну, трудно. Може я непотрібно поспішилася. Але невідомо ще, як довго триватиме, поки правопис унормується. Непослідовностей не уникнути. До Нью Йорку на цей правописний симпозіюм будуть їхати Трофименки. Але я трохи вагаюся: їхати мені, чи ні. Я не мовознавець, впливати на зміни фактично не дуже мене кортить і боротись за Голоскевича чи якісь інші діяспорні правописні принципи ані не думаю. Я готова достосуватися до ухваленого в Києві правопису, який би він не був! А якщо будуть два, як було досі, то я волію орієнтуватися на Київ.

П'ятниця, 10 грудня 1999. Доходить 1 год. по полудні.

Подія! Маємо радісну новину: книжка Керницького вже готова і доставлена — вісім пачок по 57 примірників вже є в моїй пивниці, а решту доставили вже день раніше Максимові. Вчора, зразу після достави, я поїхала до Office Max, накупила bubble envelopes, зробила копії повідомлень для преси. Потім цілий вечір працювала, щоб підготовити висилку і сьогодні вранці надала вже на пошті перших 30 примірників — до газет, до журналів, до вибраних осіб. Це, очевидно, тільки початок. Але до газет хотіла висилку приспішити, бо може ще надрукують інформацію перед святами і може ще хтось купить кілька примірників на святочні дарунки. Платне оголошення-рекляму вислала до "Свободи" і "Ukrainian Weekly" вже раніше, негайно після того як довідалася, що Максимові книжку вже доставили. Канадська друкарня справилася з роботою оперативно і на час. Книжка виглядає дуже добре, добре читається, і хоч це — не велика література, то це справді дотепна легка лектура, саме для нашої діяспори і її молодого покоління, що шукає ще своїх українських коренів, хоч уже англомовне. Маю надію, що "Weekdays and Sunday" стане бестселером Мостів. Очевидно, було б краще, якби це був видав УНС, бо вони мають і адміністрацію і можливість великої реклями. Але з ними, як виявилось, справа безнадійна. Добре, що ми книжку відібрали, і що могли використали їх старий комп'ютерний набір і обкладинку Титли. Доведеться мені ще докласти чимало труду і грошей, щоб ця книжка пішла на люди, але я рада, що це нам вдалося зробити. Но і Максим має якусь додаткову публікацію. Завтра піду на різдвяний базар Центру — може продам кілька примірників. А в неділю їду на конференцію дійсних членів УВАН в Нью Йорку — також зроблю книжці рекляму, хоч багато примірників взяти не зможу, бо буду їхати поїздом (хоч назад обіцяв взяти мене на авто Біланюк).

Максим вчора повідомив мене, що був телефон від Sheridan Books (колишній BookCrafters), що є затримка у переплетні і "Тихі розмови з вічністю" будуть доставлені щойно 22 грудня. Але це мене не турбує. Може й добре, що не доставили цих двох книжок рівночасно — а то ж то була б морока! Книжка Керницького має можливість розійтися трохи перед святами, а мої поезії і так, напевно, треба буде роздавати даром, хіба, якби Люда зробила мені літературний вечір (що вона хоче робити з власної, не з моєї ініціятиви), то тоді може буде змога продати кілька примірників. "Тихі розмови", фактично, подумані до мого 70-ліття — а до нього, на щастя ще цілий рік! Щоб тільки не відклали достави до нового року, бо тоді може виникнути проблема: адже 5 січня їду на свята до Торонто і буду там до 15-ого.

Закінчила читати Любченків "Щоденник". Не зважаючи на його деякі неприємні антисемітські ремарки і на ревеляції сексуального характеру, що видаються часом витвором не зовсім здорової сексуальної фантазії автора, Любченко — талановитий письменник і книжка ця має і пізнавальну вартість, і літературно-мистецьку. Потрясаючі картини злиднів війни, по-мистецьки відтворені нариси напр. про те як німці везуть до Львова заарештованого Любченка (це — майже новеля), або про бомбардування аліянтами під кінець війни. Цікаві і повні влучних, а часом вбивчих спостережень, його коментарі і психологічні характеристики різних людей, серед них великого числа добрих знайомих. Думаю, напр. що Вову Куліша він характеризує досить вірно, а Дуфту теж — хоч не міг передбачити Любченко, що із слабого поета Нижанківського може вирости знаменитий Бабай! Хто зна, чи Любченко, якби жив, надрукував би свій щоденник у цій нередагованій формі, напевно захотів би зцензурувати деякі свої негативні ремарки напр. про Мстислава Скрипника, або про родину Царинників. Є там і кілька викреслених рядків, саме про Скрипника, і цікаво, хто саме їх викреслив — чи сам митрополит, що в його архіві зберігся цей щоденник, чи хтось з його підопічних? Цього не зробив редактор — Юрій Луцький, який по західному дивиться на такі документи і не боїться контроверсії. Я з ним не тільки в цьому згідна, але навіть йому вдячна за те. Нарешті є українською мовою дуже цікава книжка, повна контроверсійних ревеляцій, нищівних характеристик, сексу і навіть цього неприхованого антисемітизму — це теж має пізнавальне значення і віддзеркалює правдиву дійсність тих часів. Потрясаючі записи про вихід на скитальщину, про боротьбу за виживання у час війни. Цікаво і звертає на себе увагу Любченків стійкий український патріотизм — навіть часом дивує, бо це явище абсолютно не типове для його ровесників із Наддніпрянщини. І приємно вражає і навіть зворушує його турбота і опіка над малолітнім сином Лесиком. Велика шкода, що Любченко не дожив до закінчення війни. Він напевно став би був передовим прозаїком еміграції, може був би включився у редакцію АРКИ, в МУР... Велика втрата для нашої культури.

В поїзді на Нью Йорк, 12 грудня. 10:30.

Давно вже а не подорожувала поїздом. Найгірше — сам доїзд публичним транспортом. Сьогодні неділя, метро їздить не часто — треба довго чекати. А ще: везу (у наплечнику, як 15-літня пластунка!) 12 примірників Івасевої книжки. Отже мала ще й тягар на плечах. Подумала собі: ще пів року тому така ескапада не була б можлива через моє коліно. І факт, що я відважилась на таку поїздку, є доказом наскільки Glucosamine і руханка допомогли мені.

Вчора весь день провела на різдвяному базарі УОКЦентру. Наслідки моєї аґресивної пропаґанди і "полювання" на знайомі "жертви" — 28 проданих примірникві "Weekdays & Sunday"! Я навіть пішла на сходини 43. відділу СУА, щоб зробити Ікерові рекляму (кілька осіб купило книжку). Додатково залишила я 10 примірників на столикові бібліотеки, але на це я великої надії не покладаю, хіба що хтось, побачивши книжку у знайомого, зацікавиться нею, шукатиме за нею і купить. Такий передсвяточний базар — унікальна і неповторна нагода. тому дуже добре, що друкарня встигла надрукувати і доставити книжку вже тепер. Пізніше продаж її буде значно сповільнена, хоч не маю сумніву, у порівнанні з іншими виданнями Мостів — Ікер англійською мовою має більший шанс дійти до зацікавленого читача. Але треба буде ще чимало реклями і то коштовної!

Я купила квиток тільки в один бік і коштує він — при знижці для сеніорів — $37.50. Дорого. Минулися ті часи, коли ми з Остапом їздили на засідання чи до театру, туди й назад, часом день-за-днем, щоб не ночувати в Нью Йорку. Правда, тодішні нижчі ціни відповідали і нижчим заробіткам того часу. А, кажуть, нема інфляції... Але я подумала: якби так я (чи хтонебудь інший) хотіла поїздом їздити на наради УВАН або редакційної колегії "Нашого життя" більш-менш регулярно — це вийшло б на поважну суму в бюджеті. А от Софійка їздить постійно, але вона їздить автом, і ночує у своїх синів. Тільки час-до-часу Тит повертається сам поїздом на роботу. Але що директор Facilities Development, то не бібліотекар на пенсії!

Я цікава, хто сьогодні буде на цій конференції дійсних членів УВАН. Для мене це новий досвід. Казав Олекса, що на порядку нарад є й приймання нових дійсних членів. Цікаво, хто вони. Згадував Олекса, що є і кандидати з України. Не зовсім розумію, за яким принципом приймають нових членів, а зокрема дивуюся, як це вони роблять з кандидатами з України. Адже в Україні є сотні людей, що могли б бути членами академії, якщо міряти квалітативним принципом і порівнювати з членством діяспори. Але як так підходити, то скоро в УВАН можуть залишитися самі почесні члени з України.... А працювати тут у США нема кому, та й фінансова підтримка Академії потрібна, якщо має вона існувати і в майбутньому. Побачу, послухаю, напевно навчуся дечого нового.

Вівторок, 14 грудня 1999, доходить 3-а по полудні.

Мала я намір їхати сьогодні до банку, щоб здепонувати чеки на рахунок Мостів, та й полагодити деякі інші фінансові справи. Але на дворі від ранку великий дощ і я свої пляни перемінила: поїду до банку завтра. Сьогодні тільки увечорі поїду на виступ Німчука в УКУ — говоритиме про проєкт нового правопису. Німчука я вже зустріла в Нью Йорку, він прийшов до УВАН на доповідь Любомира Винара про Оглоблина, з нагоди його 100-річчя.

На нарадах дійсних членів було, здається, 13 осіб! В тому числі: Біланюк, Кіпа, Л.Винар, Федоренко, Омельченко, Домбровський, Оксана Радиш, Ася Гумецька, Осип Мороз, я, Олег Романів зі Львова, Карпинич, інших не знаю. Мені прийшло на думку, що при такому зборі (де були не тільки дійсні члени, але і гості) будь-яке голосування повинно бути недійсне. Але, на щастя, було тільки повідомлення, що голосування відбудеться кореспонденційним шляхом. Це в моїй очах врятувало престиж Академії. Довідалась я, що УВАН має около 700,000 дол. залізного фонду і оперує тільки обмеженими фондами із процентів. Платних працівників є тільки троє, і то не на повну ставку, з мінімальною оплатою по 3,000 дол. в рік. Одною із цих трьох є Оксана Радиш — вона найбільш відданий працівник Академії і всі справи лежать на її плечах, а їй вже 80 років життя! В будинку Академії мешкає від давна поет Леонід Лиман — колись він багато допомагав, але тепер це вже теж — старушок. За останній рік проведено поважний ремонт будинку і цей ремонт продовжується. Виник поважний персональний конфлікт, який утруднює працю з архівами і бібліотекою. Запропонували на працю в бібліотеці (мабуть, платну — це мені неясно) Світлану Чолган. Вона мала бажання працювати в УВАН і виявляла деяку ініціятиву в цій справі. Це професійна сила, з дипломами і досвідом з України і вже теж із США. Але пані Єфремова звернулася за рекомендаціями до Бібліотеки Стефаника до Львова, де Світлана колись працювала, і рекомендації, не тільки з бібліотеки, але і від інших осіб, були дуже негативні. Не так щодо професійних кваліфікацій, як щодо морального і політичного характеру кандидатки. Мовляв, співпрацювала з КҐБ, спала з якимсь там каґебістом ітп. Такі ревеляції викликали величезну опозицію п-ні Єфремової до цієї кандидатури і конфлікт з тими, хто її запропонував (Омельченко і ін.) Єфремова померла, але осад цих конфліктів далі є, бо Оксана Радиш також має упередження до Світлани. Не знаю, як вони вийдуть із тієї дилеми. Охочих працювати в громадських установах обмаль, а добрих професійних сил ще менше. Факт, що тепер праця в Академії побудована на Оксані Радиш мене дуже турбує. Очевидно, потрібні плани для розв'язання проблеми — бо смерть чи поважна хвороба Оксани Радиш можуть зразу всі справи спаралізувати. Взагалі, обов'язково треба втягати в роботу УВАН молоді наукові сили, бо інакше ця установа в скорому часі може перестати існувати взагалі. Кажуть, що в архівах і бібліотеці УВАН є безцінні скарби. Зрештою, дотеперішні публікації УВАН завжди стояли на висоті і мають велике значення для нашої культури — вони помітно відрізнялися своїм квалітетом від видань НТШ, що з них чимало вражають і досі своєю аматорщиною. Але НТША має більше грошей, ліпших господарів, і у висліді там є кому працювати і над бібліотекою, і над архівами.

Доповідь Любомира Винара про Оглоблина була досить цікава і ефектовно виголошена. Має він велику вправу і говорить, не читаючи, що робить добре враження. Але Винар, як Винар — не обійшлося без всяких камінчиків в сторону нелюбих йому конкурентів — зробив закиди в сторону Поппе, за його вступну статтю до перекладу Грушевського, що її, мовляв, повинен був писати Оглоблін, були там і дрібні якісь негодування, адресовані Пріцакові і Сисину ітп. В дискусії добру відсіч йому дала Аня Процик, оборонивши Поппе. Були і інші запити і ремарки, що зробило цю сесію досить живою. На неї прийшло ще кілька додаткових осіб, крім тих, що були на конференції членів. Повернулася я з Нью Йорку автом — з Олексою, Альбертом і Карпиничем. Це було не тільки значно вигідніше і дешевше, як їхати поїздом, але і була змога побути пару годин в інтелігентному товаристві, на цікавій розмові.

Вчора і сьогодні працювала я трохи над своєю УЛЕ — зокрема над англомовною книжкою Забужко. Це, нажаль, не паралельні тексти, отже довелося розшифровувати переклади. Знайшла я в своїй колекції збірку Забужко "Диригент останньої свічки", а в ній оригінали значної кількости перекладених поезій. При тій нагоді, очевидно, я прочитала деякі вірші і зробила для себе певні відкриття. Як звичайно, праця над УЛЕ дає мені змогу поширити мої горизонти! Бачу, що Забужко — першорядний поет, хоч і відчуваю в неї впливи і Ліни Костенко і Силвії Плат. Позерство їй трохи шкодить: воно відвертає увагу від справжньої вартости її поезії (та й прози). Напр. книжка перекладів "A kingdom of fallen statues" прикрашена чорно/білими фотографіями Оксани такого типу, якби вона була не письменниця, а моделька! А ще й обкладинка зроблена із коляжу фотографій — від дитинства до зрілого віку. Це викликає усмішку і не дуже добру думку про естетичний смак авторки. Або і "Польові дослідження з українського сексу". Книжка, сама по собі, досить серйозна і цікава, але сам сензаційний заголовок говорить про те, що авторка розраховує на примітивного читача, який шукає може тільки за порнографією... Бажання шокувати — мені зовсім зрозуміле; воно може в нашому суспільстві і потрібне. Але воно закриває від серйозного читача справжню і серйозну письменницю-феміністку і доброго поета.

Середа, 15 грудня 1999. 8:00 вечора.

Ходити й усміхатися — сказала б Ляля. Є дві причини: вчора на вечорі Німчука Софійка Геврик сказала мені таку сплетню: телефонувала Надійка Світлична вчора до Сверстюка до Києва і довідалася, що там відбулася презентація книжки Остапа Тарнавського! Боже, як я зраділа! Отже книжка таки вже є! І публічно презентується людям! Сьогодні вранці одержала електронною поштою записку від Сергія Білоконя. Він, очевидно, думав, що я знаю про цю презентацію, бо написав просто in medias res: "виглядає Відоме й позавідоме чудово. Виступали Шевчук, Сверстюк, Забужко і я...все накручували на відео..." Справді, приємно мені. Не тільки є книжка, але під доброю фірмою і серйозні люди промощують їй шлях до читача. Чекаю на неї з нетерпінням: маю надію, що Корогодський пришле мені сигнальний примірник літунською поштою, а згодом може і решту належних мені примірників, а може і відео.

Здавалось би цієї радості вистачить на довший час. Але ось, повернувшись сьогодні з банку, бачу — є посилка UPS — Next Day Air. Що таке? — Два примірники "Тихих розмов з вічністю"! Я була заскочена тим, яка це велика книжка і як — всупереч нашим побоюванням — добре і елегантно виглядає суперобкладинка! Дві помилки, що я їх доручила друкарні справити — виправлені, інші, очевидно, ні — бо це помилки не друкарні, а наші власні. Трудно. Не всім це буде помітно. Шкода, що вимазали ми "Обкладинка роботи Стратілата", бо не думали давати цієї обкладинки, але є подяка Стратілатові у вступному слові від автора. (Ото був би курйоз: якби не було обкладинки, а ця подяка залишилась би — ми забули про неї, а тепер вона нас рятує). Одне, що мені не подобається: на твердій обкладинці, крім прізвища автора і назви книжки, є лоґо Мостів, видавництво, рік видання. Цього не було потрібно взагалі, а тому, що це лоґо — маленьке, як на титульній сторінці — то відбите на полотні воно стало нечітке і погано виглядає. Зате лоґо на корінці книжки — побільшене, і дуже добре. І також дуже добре зроблений (Максимом, не Стратілатом) корінець на суперобкладинці. Суперобкладинка — темно-синя, з білими написами, на твердому блискучому папері надає книжці елегантного вигляду і закриває це маленьке нечітке лоґо.

Ну, от — "який ще перстень кинути у море"? Чи не за багато радости нараз? Справді, за Лялиним рецептом, ходжу і усміхаюся! Сама до себе, очевидно. Ніхто, крім Максима, навіть і не знає про мою велику тиху радість!

Четвер, 16 грудня 1999, метро.

Запросили мене на Christmas Party — сьогодні до Law School, завтра до Van Pelt Library. Скористаю з обох запрошень, а при нагоді полагоджу деякі справи в бібліотеках (мушу віддати одну книжку, що її мені позичили на Inter Library Loan і маю надію, що чекає мене ще одна, яку я просила позичити. При тій нагоді відмітила я, що книжка Колесника про Франка прийшла з Arizona State University Library. Цікаво. Як вона туди потрапила? Чи працювали в бібліотеці українські бібліотекарі? Чи випадково?

Понеділок, 20 грудня 1999. Доходить 10 год.

Кілька клопотів: в суботу пішла до банку Меллон, щоб полагодити справу телеграфної пересилки грошей до Шерідан Букс. Друкарня поки не отримає грошей, не вишле книжок. Мені було б ліпше поїхати до нашого банку Ферст Секюріті, бо там є рахунок Мостів, але я вирішила піти до Меллон, бо це близько, а остаточно можу витягнути цих додаткових 2798.85 із мого звичайного чекового конта — це так, якби я ці додаткові гроші здепонувала на рахунок Мостів (що зрештою роблю регулярно — мої гроші чи тут, чи тут, яка остаточно різниця?) Крім того, думала: Меллон — великий банк, вони мають більше практики в таких справах. Зрештою, я вже один раз робила через них такий "wire transfer". Виявилося, що в суботу вони зібрали всю інформацію, перенесли гроші з мого чекового конта, взяли за послугу 20 дол., але саму пересилку мали полагодити в понеділок вранці. Сьогодні десь після 10-ої вранці я потелефонувала до них, щоб перевірити, чи справа полагоджена і виявилося, що ні. Мала я з ними кілька неприємних розмов у цій справі, сьогодні весь день чекала телефонів, дзвонила двічі також до фірми Шерідан і фактично не знаю, чи переслали вже ці гроші, чи ні. Комплікує справи факт, що іде Різдво: я, правда, буду на місці, отже доставу книжок зможу прийняти (якщо вона буде перед новим роком), але Максим їде 24-ого грудня до Клівленду, а йому мають доставити також деяку кількість книжок. Отже добре було б приспішити цю доставу — або доведеться її відкласти аж до 3 січня, чи пізніше.

Крім тих турбот про "Тихі розмови з вічністю", маю ще два клопоти з комп'ютером: передусім, із незрозумілих мені причин, я втратила доступ до електронної пошти: "There has been an error transferring your mail. I said PASS (shhhh! Don't tell anyone) and then the POP server (mtarnaws@law.upenn.edu) said: err bad login." Коли я прочитала на екрані цю записку вперше, усміхнулася з дотепної фразеології, але тепер, коли вона з'являється весь час, мені вже не смішно. Не розумію, в чому справа, бо доступ до інтернету маю, навіть читала вже і "День", і "New York Times", i "Economist"-a. Але не можу відкрити і прочитати своєї електронної пошти! Саме тепер добре було б мати до неї доступ — появилися мої платні оголошення на Ікерову книжку у "Свободі" і в "Ukrainian Weekly" — можуть бути замовлення на різдвяні дарунки! (Але оголошення надрукували препогано, та ще й з помилками!) Мені доведеться піти на Пенн і справу перевірити з нашим відділом комп'ютерщиків. Радилася вже по телефону з Максимом, але на віддаль трудно щось зробити. Другий клопіт: диск на якому роблю додаткові копії не вискакує з комп'ютера, щось там зіпсувалося. (Подібно, як колись у старому Мекінтоші). На щастя я тепер маю змогу робити копії також на т.зв. ZIP — i це треба періодично робити, щоб не пропала праця на випадок якогось клопоту з твердим диском, але воно мені не зовсім справу розв'язує. Напр. я свої статті до "Сучасності" посилаю звичайно і на папері, і на диску. Вони це вдало використовують і тому в бібліографічних примітках не було досі більших помилок. А тепер ось мені треба послати їм статтю про англомовну літературну україніку і виглядає, що не зможу послати їм диска... Також не зможу зробити нових записів для UkraLME, хіба, що зроблю це на старім комп'ютері, що його на щастя маю ще в пивниці.

Сьогодні Галина прибирала хату, я вранці попрала і випрасувала фіранки у вітальні, а потім решту дня провела, переписуючи щоденник з 1985 року. Хотіла, власне, завезти до Торонто одну копію на дискеті — а тепер цього не зможу, нажаль, зробити... Із власного щоденника бачу, що я вже раніше читала Слабошпицького про Башкірцеву — якже воно зовсім мені вилетіло з голови — правда, це була публікація в "Жовтні", а не книжкою. Книжку я напевне бачила вперше цього року... Між іншим, хотіла зробити передачу про Башкірцеву для радіо, але хотіла пов'язати це із примірником її щоденника в українській бібліотеці — і як на зло, ніяк не можемо цього примірника знайти!

Завтра чекатиму на інформацію від Шерідан Букс — коли буде достава. А в міжчасі почну приготовляти конверти (вже купила 55 bubble envelopes), щоб перед виїздом до Торонто вислати певну кількість книжок поштою — до газет, журналів і на Україну.

Два видання Мостів нараз — багато роботи для мене, і очевидно поважний видаток. Але я на це грошей не жалію, бо вірю, що тепер такий час, що книговидавання треба підтримати — а мене стати бути також і меценатом (нехай і тільки для себе і власної родини). От сьогодні сказала мені Галина, побачивши як я збирала, щоб винести до пивниці, старі номери журналів "Сучасність", "Дзвін", "Всесвіт", "Світовид", "Літ. Україну", "Слово і час" — "А Ви могли б брати собі ці журнали з нашої бібліотеки, і не мусіли б за них платити!" А я на те: от я тількищо до Смолоскипу послала 400 дол. на передплати "Всесвіту", "Дзвону", "Січі" і "Літ. України" на 2000 рік! А ще ж є "Сучасність" (і то дві передплати — для мене і Максима), "Світовид", "Forum", "HUS", "Journal of Ukrainian Studies", не кажу вже про "Свободу" і "Ukrainian Weekly". Але всі ці видання треба підтримати, навіть як всіх їх не можу читати. Треба підтримати, бо інакше вони і взагалі перестануть виходити!

Фактично, я навіть сама дивуюся: при всіх цих видатках, я досі не мусіла ні разу витягати залізного капіталу з банку. При дуже ощадному господарюванні і розподілі цих видатків на протязі року, я можу вкластися в свої нормальні місячні прибутки.

Середа, 22 грудня 1999. 10:30 увечорі.

Десь біля 5-ої сьогодні доставили мені "Тихі розмови з вічністю". 484 примірники. Також і Максимові доставили сьогодні 100 примірників. Отже турбота про те, що достава може вийти на час, коли ні Максима, ні мене не буде вдома — відпала. Що більше: листоноша приніс мені сьогодні сім пакетів від Корогодського, а в кожному з них — 8 примірників Остапової книжки (тобто разом 56 штук). Не знаю, чи це вже все, чи він має намір вислати ще більше. Це також добре, бо якби пошта забарилася, книжки могли прийти, коли я буду в Торонто.

А до того поволі наближаємося. От сьогодні з летовища у Філядельфії телефонувала Ія. Вони вже в дорозі до Риму. Мали фактично їхати вже передучора, але Ніна була трохи хвора і вони від'їзд відклали. Ну, маю надію, що все їм піде гладко, без комплікацій. Нас тут по радіо перестерігають перед терористами і це зокрема стосується американців в Римі і Єрусалимі! Мирослав уже в Римі, Іко має приїхати завтра. Будуть мати родинне свято та історичну зустріч третього тисячоліття у столиці християнства. Дай Боже, щоб це їм вдалося, і щоб на час повернулися до США (бо я маю Ніну зустріти на летовищі і поїхати з нею далі до Торонто 5 січня!!)

"Відоме й позавідоме" презентується досить добре. Видання серйозне, і має всі прикмети серії "Українська модерна література" — своїм оформленням нагадує і Павлишина "Канон та іконостас" і Луцького "Між Гоголем і Шевченком". Остапове фото поміщене тільки на передньому форзаці — в тексті жодних інших фотографій немає. Якби було глупо, якби я була піддалася спокусі Корогодського і послала якісь родинні фотографії — їм тут абсолютно не місце! Я трохи боялася, що натиск Корогодського включити автобіографічні нариси Остапові буде разити — але це не так погано. Літопис життя і творчости, що його я зладила, надрукований повністю — зрештою може треба ще звірити з моїм машинописом. Помітила я недогляди в бібліографічних примітках — але це не мої недогляди, а їхні. В мене всюди на текстах точно позначені джерела. Вони це, нібито використали, але на свій лад, і з пропусками даних. Може згодом перевірю деякі тексти, бо вони дещо додали після моїх завваг і читання коректи. Але тепер на це не маю просто сили.

Вже приготовила до висилки 20 примірників "Тихих розмов", а також при нагоді вишлю завтра Марійці Канській Остапову книжку. Не мала ще готових "повідомлень для преси", отже після завтра, а то й після Різдва! — висилатиму решту книжок. Величезна це робота і я вже порядно втомилася!

Вівторок, 28 грудня 1999, метро.

Їду на PENN. Передусім, щоб віддати дві книжки: позичену на ILL збірку статей з Мекмастерської конференції і книжку Плужника "Змова в Києві", яку позичила із Van Pelt із цікавості, щоб провірити, який з Плужника прозаїк (повість "Недуга") і драматург. Ну, книжка ця є вимовним свідченням, як совєтська система калічила таланти. Завдатки мав він неабиякі, але ідеологічні тенденції псують усе. Особливої вартості ні повість, ні п'єса не мають, на мою думку. Вони не доростають аж ніяк до Плужника-поета. А шкода. І Плужник і Підмогильний — люди виняткового потенціялу. Якби ці таланти могли були розвинутись в нормальних умовах — наша культура сьогодні виглядала б інакше. Та чи тільки вони? Скажу так, як кажуть євреї про голокост: не можна забути і не можна пробачити!

В суботу 25 грудня, в день американського Різдва, я понесла до Вакуловських Остапову книжку, що до її видання вони причинилися, як я це жартом назвала "своїми банківськими послугами". Вони мене затримали на обід і я зовсім несподівано мала приємний день у товаристві, не на самоті. А в неділю була в гостині у Люди й Зенка, де були також їхні діти і внуки, Максимовичі і ще дві пані.

П'ятниця, 31 грудня 1999. год. 11:15 вполудне.

На острові Кірібаті, в Кореї, в Японії, вже зустріли нове тисячоліття. А мене на зустріч 2000-ого року запросили до себе Рудницькі — отже не буду на самоті. Максим з Уляною зустрічають новий рік у Клівленді, з Марусею і родиною Пасічників, Марко в Лос Анджелесі у товаристві знайомих, Ія з Ніною, разом з Мирославом та Іком — в Римі. Назагал, багато людей не дуже шумно відзначатимуть цей новий рік, з уваги на всякі можливі комплікації пов'язані з комп'ютерами (не передбачили, коли винаходили комп'ютери, що рік треба значити чотирьома цифрами, не двома останніми, отже комп'ютери 00 інтерпретують як 1900, а не 2000). Нібито зроблено всякі коштовні поправки, але цією проблемою, що її назвали Y2K, лякали людей вже від довшого часу, мовляв, можуть бути клопоти з електрикою, водою, ітп. Крім цієї технологічної проблеми, є ще і "нормальна" істерія пов'язана з апокаліптичними візіями і небезпекою від всяких божевільних фанатиків. Маю надію, що все це обійдеться без більших комплікацій.

Але маємо вже неабияку сензацію і то поважну: Єлцин зголосив передвчасну резигнацію і уряд президента Російської Федерації перебрав теперішній премієр Путін. До 60 днів будуть президентські вибори. Путін здобув собі загальну підтримку своєю рішучою війною в Чечні. Війна ще ведеться. Наслідуючи НАТО в Югославії, росіяни концентруються на бомбардуванню згори, щоб поменшити втрати свого війська. Саме ведуться бої за столицю Чечні — Ґрозний, місто яке вже майже повністю в руїні, і де в підземеллях ще ховається багато тисяч цивільного населення. Жах. Прикро усвідомити, що росіяни так підтримують цю імперіяльну і расистську війну. Чи є надія, що вони стануть колись демократами, що підуть шляхом Великої Британії чи Франції, які добровільно позбулися своїх колоній? І як нам бути з таким сусідом? Чи втримається Україна?

Я готуюся поволі до виїзду до Торонто. Вчора ще поїхала купити деякі додаткові дарунки. Фактично, основними моїми дарунками будуть гроші — внукам по сотці, синам — по тисячці. Але щоб це не виглядало надто меркантильно, внуки дістануть ще по одній речі з одягу, книжки про Harry Potter-a (J.K. Rowling), КД про планети, гаманці (як додаток до грошей), а синам купила по краватці, Уляні — золоті кульчики і відео "Оґнєм і мєчем", Маркові ще спортову сорочку, а Максимові — дідову катину "Юра", яку недавно дістала від Лесі. А ще Максим, щоб полегшити мені закупи дарунків, купив, на мій кошт, своїм хлопцям — тенісові ракетки. Щоб затримати симетричну кількість дарунків кожному, буду мусіти взяти ще щось екстра для Ніни — може ґерданове намисто (вона за мала, щоб цим тішитися, але може колись пізніше носитиме).

Минає рік і варто зробити якісь підсумки:

Передусім про здоров'я: від лютого мала я клопіт з коліном і багато дечого підчас року комплікувалося цією обставиною, все було ускладнене, а про якусь дальшу подорож (напр.в Україну, до Oдеси на конґрес) не могло бути й мови. Але під кінець року справи значно поправилися. Фізична терапія, щоденна руханка, а вже напевно найбільше — по три таблетки glucosamine chondroitin? Маю надію, що ця поправа триватиме. На протязі минулого року я також втратила зуба: мусіли його вирвати, попередня операція, що мала цьому запобігти, не помогла.

Всетаки я відбула пару скромних поїздок: в січні на свята — до Торонто, в червні — на конференцію в Урбані, у вересні — на зальцбурзький з'їзд на Союзівці і автом до Торонто на пару днів, потім тричі — автом і поїздом, була в Нью Йорку, в УВАН.

З нових творчих досягнень: статті-дослідження про Олену Пчілку, про Марію Башкірцеву і про англомовну літературну україніку на порозі нового тисячоліття. Стимулом до цієї останньої було запрошення від УВАН взяти участь з доповіддю в конференції нових дійсних членів.

Нові книжки посипалися як з рога обильности — плоди довголітніх заходів і праці попередніх років: на початку року Микола Рябчук привіз деяку кількість книжки Зоряни Лановик про ОТ; під кінець року в Києві вийшла книжка Остапових статей "Відоме й позавідоме". Рішення на початку минулого року відібрати від УНС книжку Ікера і видати її у в-ві Мости — увінчалося успіхом: маємо гарну нову публікацію, яка тількищо появилася. Last but not least! вийшли нарешті з друку мої "Тихі розмови з вічністю"! Повинна була бути ще одна книжка ULE80: вона вже появилася на Інтернеті, але в Едмонтоні ще не встигли надрукувати паперової версії. Шкода. Це книжка 1999 року — і це напевно найбільша праця мого життя. На неї я ще чекаю.

Інші замітні події минулого року: вакації над океаном з Максимом, Уляною, Марком і всіми внуками, купівля та інсталяція (Максимом у Філядельфії!) нового комп'ютера, нове кореспонденційне знайомство з Романом Гораком.

В періодиці за минулий рік появилася тільки моя велика стаття про англомовне літературознавство в "Сучасності" і пару рецензій довкола нової серії англомовних голосів в українській літературі. Стаття про Пчілку, що її я послала вже в травні, буде надрукована в "Сучасності", як недавно написав мені Іван Дзюба, тільки у лютневому числі нового року. (Шкода, 1999 рік був для Пчілки ювілейним!) Може ще щось буде — не всі номери журналів уже вийшли.