МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Останніх кілька днів — зокрема свої вакаційні (— минулої п'ятниці і в п'ятницю після Різдва бібліотека була зачинена!) присвятила я підготовці до друку свого "Щоденника грецької подорожі". Думала я над цим уже давніше, але тепер вирішила це здійснити. Вчора закінчила переписувати на машинці. Вийшло 44 сторінки машинопису і в мене зародився сумнів: чи справді схоче надрукувати це Ляся? Можливо, воно ліпше підходило б до "Нових днів". А може і взагалі ніхто не захоче друкувати? Може й не варто було втратити кілька днів на цю роботу? Інтимні й безпосередні записи щоденників для мене (а мабуть і для широкого кола читачів) — цікава лектура, але як дивитимуться на це наші редактори?

Є багато відгуків на Марковий фільм. Ті критичні відгуки, що дійшли і до мене — досить смішні і не стосуються справжніх хиб фільму. Напр. "батько непотрібно такий суворий", "в нас таких конфліктів не буває, пощо таке показувати", "чому така бідна хата", "вареники видно що куплені — треба було показати, як їх роблять", "чому перед святою вечерею діляться кутею і то з одної миски? — це не типовий звичай", "за коротко показана богослужба". Новий редактор "Америки" Мстислав Дольницький помістив на першій сторінці довшу і можа аж занадто похвальну новинку, а в англомовній "Америці" є досить велика стаття з двома фотографіями, що дає інформацію про продукцію цього фільму і що про неї подбав Леонід Рудницький. Думаю, що ця досить велика рекляма може викликати теж і протилежну реакцію. Вже, кажуть, був один інцидент. Ігнат Білинський — бандерівський комісар "Америки" (а після злощасного 13-ого конґресу УККА — взагалі претендент на загально-українського вождя!) заявив, що фільм "Ukrainian Christmas" -це пропаганда денаціоналізації і був проти поміщення статті в "Америці". Дольницький, нібито, мав заявити, що він — редактор і вирішує що друкувати, а що ні і що це — принципова справа. Не знаю, скільки в цьому правди.

Назрівають справи нового ПКУС-у. Дістала вже першого листа від теперішнього голови — Богатюка. Сьогодні хочу написати кілька листів — до Данка, Маланчука, Савицького, Світличної, Коровицького, Винаря — щоб заохотити їх до участі в ПКУС-і. Данко і Світлична вже мені обіцяли раніше. Маланчук добре якби погодився сказати щось про бібліографію Винниченка — але не знаю, чи вдасться мені його до цього намовити.

До Ґави до Торонто написала. Подала йому інформації про кошти мого приїзду літаком (около 120 дол.) з пропозицією, щоб може ще роздумалися. Це фактично дуже дорого для клюбу — адже вони мусять заплатити ще й оголошення. Але сама я платити і не думаю і не пропоную. Щиро сказавши, навіть і не дуже мені хочеться їхати узимку до Торонто. Може ще роздумаються. Якщо доповіді не відкличуть, то я в перших тижнях лютого мусітиму її підготовити — буде новий велитенський натиск роботи — щоб лиш не перебила якась хвороба чи родинна якась комплікація. Доповідь про "англомовну літературну україніку", що її я запропонувала Ґаві, хочу підготовити солідно і потім надрукувати може у "Сучасності". — Роки ідуть, дослідникам бібліографічна інформація потрібна і недоступна, а Знаєнко справи нашої бібліографічної роботи занедбує. Мій есей заповнить бодай частинно ту прогалину.

Вміжчасі я...їду до Каліфорнії! Маю вже квитки на літак. Не прийшов Магомет до гори, треба щоб гора прийшла до Магомета. Їду, щоб подивитись, як живуть наші діти. За мало мені самого контакту телефоном, хоч і частого. Взяла собі два тижні вакацій — зібравши докупи всі вільні дні, що мені ще належалися. Не їду як туристка і не сподіюся, що мене возитимуть по Каліфорнії — хоч Ляля — врадувана моїм приїздом — заповіла вже вчора телефоном, що візьме собі день-два вільного, щоб ми могли кудись собі поїхати. Головне для мене: посилення контакту з Марком, з Ією, з Лялею. Хочу теж при нагоді відвідати Михася і Ляну Яримовичів. А крім того — купити щось нашим молодятам — може якусь канапу, або іншу мебель, — вони ж незабаром святкуватимуть уже першу свою річницю. А й Маркові належиться уродиновий дарунок — 2 січня сповнилося йому 28 років.

Особистий балянс минулого 1980 року — непоганий: Марко щасливо вженився, Максим провів літо у Франції, ми мали цікаву поїздку до Скандинавії, я зробила нові знайомства і провела цікавий тиждень на семінарі УВАН в Гантері, мали ми кілька стимулюючих виїздів на наукові конференції — до Нью Йорку і до Кембридж, а наприкінці року — видала друком Остапову бібліографію... Але становище в світі — трудне, важка економічна й політична ситуація, американські заложники — далі в Ірані, совєти і дальше тримають армію в Афґаністані, польські робітничі заворушення тримають увесь світ у напруженні. Незабаром буде зміна уряду в США — не відомо, що вона нам принесе. Крім того, довкола неприємна у місті атмосфера: зріст злочинности вселяє в людях страх: мама завжди має для мене цілий каталог прикрих таких інформацій: на вулицях часто трапляються грабункові напади: недавно у ясний день, недалеко крамниці "Космос", напали на Лялю і Зенка Шпонів — і то з ножем приставленим до шиї! Остап — під Маминим впливом — почав виходити до мене до автобусу, коли я в темноті повертаюся з праці. У висліді — рідко виходимо з дому, зокрема вечорами. Того роду атмосфера погано впливає на квалітет життя в місті. Справі злочинности починають присвячувати вже багато уваги і в пресі і в радіо, але покищо не видно конкретних заходів успішної боротьби. Найгірше, чого я боюсь — брак контролі над злочинністю поміркованих державних чинників може викликати реакцію скрайніх правих кіл і спробу самооборони на зразок якогось Ку Клукс Клану. А наслідки цього можуть бути гіршими від самої злочинности. Така реакція може промостити дорогу тоталітаризмові, поліційній системі... Хочу вірити, що здорова ліберальна думка переможе, але часом закрадається сумнів: чи можливий підхід раціональний і ліберальний до кримінального елементу, що підриває всі основи нашого життя? і до реакційних елементів, що розуміють тільки брутальне насилля?

7 січня 1981, середа вранці, вдома.

На дворі — традиційна українська різдвяна декорація: вночі впало щось із 4 інчі грубого лапатого снігу і ось маємо справжню "Зимову казку" — "Замаяні снігом дерева". Я сьогодні взяла собі вакаційний день, як вияв солідарности з усіми тими, що сьогодні десь може святкують українське Різдво.

Можливо, виберусь до міста. Треба мені купити собі деякі речі з одягу на виїзд до Каліфорнії. А їду ж уже — за три дні, в суботу! Заповіджений ще один сніг і це може скомплікувати політ і доїзд до летовища. Є ще інші важливіші комплікації: Мама знову пішла до шпиталя — Cardiocare виявив, що "pacemaker" знову треба поправити — мають це зробити сьогодні. Дай Боже, щоб ця невеличка операція не виявилась складнішою, як попередня, і щоб мама до суботи вже була вдома. Друга прикрість: дзвонила вчора на Свят Вечір до Лабуньків Ія і переказали мені новину, що Марко вже два дні хворий на ґрипу, не ходить до праці.

10 січня 1981, субота, в літаку в дорозі до Лос Анджелес.

Год.6:15. Тількищо піднялися в повітря. Політ #37 TWA має тривати около 5 з половиною годин, але зі зміною часу приїздить до LA 8:32. Надворі зовсім темно. Видно здаля освітлену панораму якогось невеликого міста. — Але є на небі місяць-молодик — якраз у моєму вікні. Мирослав з Остапом відвезли мене на летовище автом. Це дуже упростило справу, бо в мене, крім досить тяжкої валізи (не так мій одяг, як Ії і Маркові книжки, videotape телевізійної передачі з Марковим фільмом, чотири платівки-дарунки), є ще й ґітара (!) та ручний баґаж. Величезний літак виглядає майже порожній — виповнений він, здається мені, не більше як 25-30%. У Філядельфії сьогодні вранці температура була 17̊F. У Лос Анджелес — заповіла стюардеса — було 70̊F. Трохи втечу від дошкульної зими, а в лютому поїде на теплі вакації і Остап.

Мамі кардіологи уже поправили електрод і вона вчора вже прийшла додому. Була я в неї і в Тата попрощатись перед відлетом. Був там тоді теж і Славко Яримович. Він окпікується Мамою і Татом above and beyond the call of duty. Сам навіть власним автом завіз і привіз її зі шпиталя. Доктор і шофер в одній особі — фактично ставиться дуже по родинному. Марко — казала передучора Ія — теж повернувся вже до праці. Остап, який у четвер не почувався добре і не ходив до праці, теж вже здоров, отже маю надію, що все буде гаразд.

Факт, що Остап залишився в четвер удома відпочати і виспатися пов'язаний з інцидентом, що його варто переповісти. В середу ввечері — після 11-ої — потелефонував Максим. Ми досить часто говоримо з ним по телефону, а після 11-ої ввечорі телефонічні розмови дешевші, отже нічого в тому незвичайного не було. Розповів, що був з Уляною Пасічник на Свят-Вечорі 6 січня в Тамари Гутник (що вийшла замуж за якогось лікаря-неукраїнця і має 2-місячну дитину), про свою гостину в молодих Коропецьких, про свою роботу над Blechtrommel Günther-a Grass-a, про свій плянований приїзд до Філядельфії на весілля колишньої своєї дівчини Люізи Ґраур, а при кінці сказав ще таке: "Маю трохи неприємну новину. Був до нашої кам'яниці, до сусіда, що живе на партері, влом. Злодії забрали йому телевізію, стерео і інші речі, і цей сусід — молодий мужчина — трохи цим перейнявся і боїться, що злодії прийдуть знову. Він уночі працює і просив мене, щоб я посидів сьогодні в його помешканні від 1-ої до 2-ої вночі, як його не буде вдома." Я, почувши це, трохи Максима відраджувала: може не дуже безпечно, якби й справді прийшли злодії — і чи не ліпше пильнувати власної хати, etc. Але Цюп мене висміяв: та й переконував, що варто сусідові зробити послугу. Я прийняла це до відома і більше про цю справу не думаючи, пішла спати. Буджуся: год.3 ночі. Бачу, Остап щось встав і крутиться по хаті. Тобі щось долягає? питаюся. Не можеш спати? — Так, щось не спиться мені, каже він. Візьми собі valium, кажу. Може ти чимсь хвилюєшся? — А він на те: Так, я неспокійний. Пробудився десь 2:30 і думаю собі: ану, подзвоню до Максима, чи він повернувся вже від сусіда. І подумай собі: його і досі немає. Може щось сталося? — Ну, після того, вже й мені сон відійшов. Давай я і собі дзвонити кожних п'ять-десять мінут: ніхто не піднімає слухавку. Пробую потішити й заспокоїти Остапа: мовляв, може він міцно спить і не чує, може другий телефон, що його він має біля ліжка не дзвонить (так як і наш додатковий телефон у кухні) — а між його спальнею і робочою кімнатою, де він має головний телефон — двоє дверей, що їх Максим на ніч напевно зачиняє ітд. Остап трохи заспокоївся: може й справді так, каже. Але я далі пробую дзвонити. Думаю собі — а що якби і справді якийсь foul play? Сьогодні так багато всякої злочинности... І вже починаю уявляти собі, що Максим, а може і його сусід, сидять із закнебльованими устами, прив'язані до крісла. Чи можна б у такому випадку щось помогти на віддаль? Хіба дзвонити на поліцію до Кембридж. І що тоді? Поліція приїде — скажімо — розбудить усіх жителів кам'яниці і виявиться, що... Максим кріпко спить нагорі... В 4-ій годині ранку Максим підняв слухавку. Він тількищо повернувся від сусіда: посидів трохи із ним, попиваючи гарячу шоколаду, і не був свідомий того, як уже пізно: адже в сусіда злодії вкрали всі годинники! Ну, ми трохи посміялися, щасливі, що все добре скінчилося. Але Остап був уранці втомлений і невиспаний.

Капітан заповів: ми на висоті 35,000 стіп, видно світла St. Louis. (Ніколи я ще там не була — хоч недавно була там конвенція AALL).

Прийшов сьогодні з Києва листик: дві карточки з новорічними поздоровленнями від Миколи Жулинського. Кілька речень всього, але написаних з такою теплотою і сердечністю! — а вже коли я дійшла до кінцевого речення: "Приїздіть до нас, бо закон життя — безперебійний рух: вся радість в будуванні, не в споруді" — здавило мене за горло так, що я малощо вголос не розплакалася від зворушення. Цитата із мого вірша — та ще й із самого серця України! І то не від когонебудь — а від критика, літературознавця, автора Пафосу життєствердження та інших книг!

11 січня 1981, Los Angeles, год.8 вранці місцевого часу.

Марко та Ія страшили мене, мовляв, сьогодні в 10-ій ранку — футбольний меч (грають наші філядельфійські Eagles за чемпіонат) і Марко схоче дивитися на нього на телевізію, а це значить, що мене збудять, не дадуть виспатись! Але бачу ось сталось навпаки: не дуже я цієї ночі спала взагалі, а тепер то я взагалі готова вставати. Але Ія й Марко ще сплять і я тихцем лиш засвітила світло і роблю ці нотатки.

Марко вчора працював від 11-ої години вранці до 1-ої ночі. Прийшов додому біля 2-ої. На філядельфійський годинник мого організму була вже 5. година ранку. Але ми з Ією не спали, дожидаючи його, а потім ще із ним посиділи трохи при чайочку. Важка і нерегулярна це праця і при тому навіть трохи небезпечна (вчора, напр. розбивали скло і Марко навіть трохи скалічив собі ногу). Вона і не дуже добре платна — та й то не за години, а за дні, а доводиться працювати шість днів у тиждень. Якщо додати, що адже ця робота — контрактова, пов'язана з одним лиш фільмом — тобто не постійна, і що вона, очевидно, на непрофесійному, а підрядному рівні — то, зрозуміла річ, захоплення вона не викликає навіть і в Марка. Сказав вчора з цього приводу такий анекдот: в цирку працює чоловік, що його головне завдання — робити левативу слонам. Кажуть йому приятелі: та покинь же цю паршиву, обридливу роботу! А він на те: щоб я взяв та покинув show business? Ніколи!" Ось так, каже він, виглядає наша "glamorous profession". Всеж таки ця його праця — не те що раніше праця в ресторані — вона дає не лиш скромні підстави для прожитку, але й широкий досвід та контакти у вибраній ним професії. Наступна робота — може — буде на вищому щаблі, і так поволі, поволі.

Мешкання мають наші діти маленьке, фактично складається воно із двох кімнат і лазнички. Перша досить велика кімната розділена так, що є тут і вітальня, і їдальня, і кухня. Друга — мала кімнатка служить за спальню. Помешкання на третьому поверсі в будинку, що побудований на еспанський лад і нагадує деякі туристичні надморські мотелі (sans glamour): центр — від подвіря — вільний, а довкола три поверхи кружґанків. Вхід до помешкання від середини, з кружґанку. Вікна спальні виходять до вулиці. Якби у центрі був більший простір плеканого городу або басейн, було б може навіть гарно. Але цей центр — тісний прямокутник, що замикає собою відкритий ґараж на авта. Саме помешкання урядили собі наші молодята дуже симпатично, хоч, очевидна річ, із всякими дарованими, знайденими чи дешево купленими вживаними меблями. Мають кухонний стіл з чотирьома кріслами, стару якусь канапу, що я на ній сплю, два бюрка, подвійне ліжко у спальні, дрібні якісь столики й підставки. Але хата має дуже приємну приютну атмосферу, Gemütlichkeit, i видно по ній дотепність і веселий погляд на життя молодих господарів. Зі стелі звисає кілька гарних рослин, стоїть ще від Різдва маленька — скривлена набакир, але дуже декоративна, ялинка. На стінах кілька картин, що їх вони дістали на весілля, а теж пара кольорових оригінальних плякатів. На одній стіні висить гуцульський килим, в одному куті — кольоровий паяц-страхополох, в другому — сніп якихось екзотичних високих комишів. Знайшов тут приміщення на стіні і маленький килимчик з ослом, що його я колись привезла Маркові з Мехіко. В спальні на ліжку кілька плюшевих тварин: ведмедик, білочка, смішний і по мистецькому зроблений випханий моржик, etc. Зразу видно, що в цьому домі живуть не бухгалтери чи дрефтсмени, а молоді люди з мистецькою душею... Із нових вартісних речей, що є в їхньому посіданні (і не дай Бог, могли б спокусити злодіїв!) є лиш стереофонічна апаратура — дарунок Максима й Олеся, та кольоровий телевізор, що його купили вже вживаного.

Хочу за час свого побуту тут купити їм у дарунку нову канапу — таку із ліжком до розкладання, як колись я купила Максимові. Це я вже давно собі заплянувала зробити — а тепер гряде особлива для цього нагода: незабаром — бо за пару тижнів — буде вже перша річниця їхнього шлюбу. Теж і до господарства хочу їм щось купити —, Навмисне не везла із собою, бо хотіла подивитися сама чого саме їм найбільше потрібно. Думала напр. про рушники — але бачу, що рушників і то дуже порядних, вони мають більше ніж я на своїм господарстві, отже щастя, що не купувала наперед. Хочу купити теж і Маркові — як дарунок на день народження, що проминув 2 січня — щось із одягу: може нове убрання, якщо схоче. Трудність буде напевно в тому, щоб нам усім трьом вибратись разом до міста. Але праця Марка має десь на початку тижня закінчитися, то може зробимо це тоді.

Год. 12 вполудне. Philadelphia Eagles vs. Dallas Cowboys у повному розгарі. Прийшли дивитися на меч теж і молоді друзі Марка та Ії — Аскольд Бук і Павло Гурський (обидва — музики, мають свій "band" і грають у клюбах, хоч Гурський теж маґістр фізики і має добру працю). Я тількищо повернулася із проходу. Зробила собі півторагодинну краєзнавчу прогульку найближчої околиці. Виявляється, що їхня вулиця La Mirada — всього 5 міських кварталів від Sunset Boulevard. Околиця тут не надто заможна, але всеж досить гарна. Низькі дво-три поверхові апартаментові будиночки на взір туристичних мотелів, багато одно-родинних домів — невибагливих архітектурою, де-не-де навіть помітно бідних, але в приватних городах і досить різноманітних. Біля хат різні ґатунки пальм, кипариси, довгошпилькові сосни, фікуси, що ростуть до другого або третього поверха, бананові дерева. Бачила подорозі в кількох садках дерева дослівно обліплені малими помаранчами (а може це були мандаринки) та цитринами. Є кілька родів квітучих кущів — всяка різнокольорова екзотика, що їй я не вмію знайти імен. Оригінальний квіт, що виглядає трохи як голова модерного стилізованого півня, каже Ія, називається Bird of paradise.

12 січня 1981, ніч, понеділок / фактично вже година 1 ночі, отже вівторок.

Вчора Марко відпочивав — єдиний його день відпочинку, бо працює не лиш довгі години, але і по суботам — увесь день провів удома, дивлячись на два футбольні мечі на телевізорі. Тільки увечері вийшли ми втрійку з хати — до китайського ресторану на вечерю. В час другої футбольної гри я з Ією їздила до супермаркету за харчами — позатим сиділи вдома. Сьогодні до полудня я пекла булку, а біля другої ми з Ією поїхали до крамниць оглядати канапи. Були в чотирьох різних крамницях меблів у Ґлендейл (одну із них поручила нам Ляля), а потін ще у других чотирьох тут поблизу, в Голівуді. Є кілька можливих об'єктів до вибору, але треба було б, щоб подивився на них і Марко, а він такий зайнятий тепер, що навіть думати про це не хоче. Крім того, Ія має кузена — Мотрука, у поблизькому Whittier — він працює у фірмі, що продукує софи і міг би дістати таку канапу по гуртовій ціні — тільки тоді треба було б подбати про доставу із Whittier. Під вечір ходили ми з Ією в кіно: Ordinary people — досить добра психологічна родинна драма та Hopscotch — що його я бачила вдруге — симпатична й дотепна комедія із картинами із нашого Зальцбурга.

13 січня 1981, вівторок.

9:00 АМ. Спала погано: уночі дуже гавкали собаки і може з годину кружляв над нашою, здавалося, хатою поліційний гелікоптер із рефлекторами. Все це мене трохи схвилювало — а крім того турбота за Марка, що видимо втомлений, а може й незадоволений з роботи і майже не хоче зі мною говорити. Але з Ією, бачу, комітива в них сердечна — яке щастя, що він тут з нею!

14 січня 1981, середа.

До полудня вчора провела з Лялею. Вона приїхала по мене і ми поїхали собі на снідання до кафетерії та проговорили при столику кілька годин. Сердечна розмова від душі — добре час до часу поновити такий особистий контакт. По телефону цього ніяк не можна, та ще й на таку віддаль. В неї справи устабілізувалися,і можливо справи подружнього розриву відкладуться на майбутнє, якщо і взагалі до цього дійде. Живуть вони в одній хаті і у поверховно товариських стосунках, але — здається мені — обоє мабуть леліють надію, що може вдасться їм ще колись поновити й емоційний контакт. Думаю, що в Лялі залишилася ще чимала доза любови до чоловіка і що в неї підсвідомий страх перед розлукою, тяга до родинної стабільности, що виросла може на протилежному життєвому досвіді із дитинства. Заховувати життєву рівновагу допомагає їй Филип, що з ним вона зустрічається лиш удень. Дочка, Катруся, що їй тепер 21 років, виходить улітку замуж за якогось теж 21-літнього хлопця із Вискансин. Він називається Dennis, походить з якоїсь голяндської родини, має два роки каледжу, а тепер заробляє на життя як truck driver. Катруся поїхала до його родини до Вискансин. Там, розповідає, такі родинні умови, що молодь харчується поза хатою, на свій кошт, бо мама дуже рахується із коштами харчування. Мирон далі у війську, тепер десь біля Сан Дієґо, дуже задоволений і зробився великий bon-vivant.

Пообіді вчора їздила я з Ією до парку Griffith, а теж ходили до Planetarium. З парку гарний вид на місто, і сам парк дуже цікавий — гористий терен із сухою південною рослинністю. В планетаріюм показували автентичні фотографії Сатурна і його кругів — чого та людська техніка вже доказує!

Марко повернувся із праці вже десь біля 8-ої і ми втрійку провели вечір удома. Посиділи собі при телевізії, відпочиваючи й гуторячи.
Сьогодні вранці Марко несподівано запропонував взяти мене на set фільму, що на ньому він працює. І я швиденько зібралася і ми на 9-ту поїхали до студіо, де фільмують Hell Night. Я вже колись — десять років тому — оглядала фільмові сети Universal studios, отже знала чого більш-менш сподіватися. Фільм Hell Night робиться на малому бюджеті, із не-унійним персоналом. Це один із тих таких популярних тепер horror film-ів і має відповідні до теми атрибути: пивницю з людськими кістяками, темні тунелі, сходи у підвал замкової вежі, засновані павутинням стіни, ітд.

Пополудне ми провели в Яримовичів, тобто Ія і я. Palos Verdes понад годину їзди від нас із Голівуду. Це вибаглива околиця над океаном із прегарними краєвидами. Хата Яримовичів — заможна й елегантна, як і пристало на віцепрезидента фірми Раквел. Міська не було — він у службовій поїздці до Швеції. Старша донька Таня — в каледжі в Сан Дієґо, на першому році студій. Молодший Коля був удома (він на передостанньому році гайскул) — але він мав ґрипу, спав у своїй кімнаті і ми з ним не бачилися. Натомість були — крім Ляни — ще тітла Оля Яримовичева, п-ні Захарясевич, старша пані Перецька, що приїхала із Дітройту до дочки Ірени замужної за лікарем Шалапутою. Отже було на полуденку в Ляни — 7 жінок, з господинею включно. Розмова була про всячину і хоч зачалася досить нецікаво від кулінарних справ, стала вкінці досить жвавою, зокрема коли старша пані Перецька почала говорити про статус жінки в давній Україні, що, на її думку, вищий ніж в інших краях Европи. В розмові дуже активну участь брала Ія — одна молода жінка в товаристві старих і підстаркуватих пань — і робила це із непідробним зацікавленням, дуже до речі й ефектовно й елоквентно дуже гарною українською мовою. Було мені справді радісно і я була горда за свою невістку. Дівчина хоч куди: і розумна, й освічена, і добре вихована, а при тому ще й оригінальна своєю зовнішністю: сьогодні, наприклад, вдягла на себе штани — overalls із коричневого corduroy, розпустила довге просте волосся — не знаю, яке враження це робило на пань у товаристві, але мені вона дуже подобалася. — Крім того ми і підчас довгої їзди і взагалі підчас нашого вже кількаденного перебування разом маємо нагоду багато зі собою говорити. І мені дуже приємно, що я маю із нею такий контакт. Діяпазон наших розмов дуже широкий: він виходить далеко поза межі побутових і суто родинних справ. А тон цих розмов дуже приятельський і сердечний. — Марко сьогодні ще не вернувся і вже пізня ніч — доходить перша (тобто вже почався четвер). Ми з Ією тількищо вирішили іти вже спати і не чекати довше. Але донедавна ще сиділи разом, слухаючи музику (вона багато знає про музику — відкрила мені нову зовсім досі незнану річ St. Cecilia Mass Gounot).

17 січня 1981, субота, Palm Springs, California.

Вчора приїхали сюди з Лялею. Ми винаймили кімнату в готелі Sands і вчора вже ціле пополудне вигрівалися у маленькому басейні з гарячою водою, де, включивши мотор, викликаєш високого тиску струю води, що робить знаменитий масаж тіла. Це називають тут jacuzi або therapeutic whirl pool — терапія справді приємна і відпружуюча. Купалися теж у звичайному басейні, але день був хмарний і було трохи холоднаво. Довкола тут високі каменисті гори, а саме містечко висаджене пальмами, кипарисами, кактусами, якимись деревами подібними до акацій. Є тут гарні готелі (досить різноманітної архітектури, але низькі, мотелевого типу), деякі дуже вибагливі і дорогі. Palm Springs Spa цінить за кімнати по 130 дол. за ніч. В Hilton Riviera, де ми пішли оглянути, було по 80–90 дол., а ми в нашому Sands, що має два гарні басейни, кольоритну рослинність та чудовий вид на гори, ми платимо 53 дол. — Увечорі вчора поїхали на вечерю до ресторану Sorrentino. Провели в ньому приємний вечір при добрій вечері (Surf & turf, тобто Filet mignon + Lobster), потрійній порції алькогольних напитків (я випила два Мартіні та ще на кінець якийсь Лялею рекомендований, але як на мій смак за солодкий лікер) і задушевній приятельській розмові. Одне слово: Queen for a day!

18 січня 1981. Glendale, неділя.

День сонячний і теплий сьогодні, найтепліший за час мого побуту в Каліфорнії. Добре, що сьогодні я в Лялі — тепер полудне і я ось вже у купальному костюмі, над Лялиним басейном вигріваюся до сонця на лежаку. В ногах у мене — маленький Лялин ямник, Otto. Над басейном два цитринові дерева і я незабаром зриватиму собі на дорогу додому торбу цитрин.

Вчора у Palm Springs встигли ще походити по місту (купила я Максимові на пам'ятку пляжеву сорочинку, а Маркові та Ії — купелевий рушник), а потім ще купались і в jacuzi і в басейні, хоч із кімнати мусіли випровадитись уже в 12-ій і через те довелося нам пізніше передягатись вже в авті. В поворотній дорозі вступали ще до придорожної великої крамниці Hadley Farm, де купували горіхи, мед, сушені каліфорнійські овочі на дарунки. Другий день у Palm Springs був погідний і гори показалися мені у всій своїй красі. Правда, в мене вони не викликали таких сентиментів, як викликають скалисті Альпи, канадські Rockies чи гори Норвегії. Ці каліфорнійські гори — неприступні, непривітні, пустельні — хоч каже Ляля, що вище в горах є озера й шпилькові ліси. Знизу цього не видно. Буває тут на горах сніг — але цього року загальна посуха, мало опадів, і гори голі й брунатні. Нижчі пагорби нагадують навіть фотографії поверхні місяця.

Ляля багато знає з ботаніки. По дорозі звернула мою увагу на ряди придорожніх евкаліптів — ці дерева — не автохтони тут, їх спровадили сюди із Австралії, але вони добре закліматизувалися на каліфорнійській землі і їх тут багато. Евкаліпти, мовляв Вєтухів, ростуть теж у Криму і їх там називають безстидницями, через те, що з них повсякчас облазить кора. При дорогах ростуть теж кущі перцю (Pepertree), а квіти, що на них я звернула увагу вже раніше і в Голівуді і в Palm Springs — це і справді є hibiscus — ті самі, що з ними я вперше запізналася в Греції. Взагалі тут рослинність дуже подібна до грецької: і кипариси, й оливкові дерева, й олеандри й кактуси.

В Glendale ждала на нас з обідом Катруся, що її я бачила один лиш раз у житті, коли їй було всього пару рочків. Сьогодні Катрусі 21 років, висока, струнка красуня із синіми очима і кучерявим ясним волоссям. Ії вінчання з Dennis-ом має відбутися 11 липня. Dennis був теж із нами на обіді — бородатий молодий чоловік (I am partial to bearded men — сказала я йому на привітання — і це правда, я рада, що обидва мої хлопці — бородаті, я колись пробувала переконати й Остапа, щоб запустив собі коротку стрижену борідку). Був з нами при обіді теж і Ґеньо. По дорозі я купила для нього пляшку Remy Martin і сказала йому при нагоді, що завжди тепло згадую їхню гостинність і допомогу Маркові на початках його приїзду до Каліфорнії. (Лялі, між іншим, я купила при нагоді Grand Marnier- лікер, що з ним зв'язані деякі приємні сентименти). — Бачу, що вона залюбки слухає на тасьмі переписані українські пісні, що їх прислала їй з Оксфорд, Огайо сестра Татяна. В Лялі 9 квітня день народження — постараюся їй переписати зі своєї тасьми або із платівки Олеся Лабиньки Софію Ротару — це буде гарний бачу для неї подарунок. Добре, що я привезла платівку Квітки Цісик — якби була знала, була б привезла Квітку на тасьмі.

19 січня 1981, понеділок, назад у Голівуді.

Марко та Ія ще сплять, але я, маючи власний ключ до їхньої хати, приїхала вже раненько назад. Ляля доставила мене під двері — з усім моїм баґажем (крім вішака з одягом і подорожньої торби, в мене тепер теж торба із медом, сухими овочами etc. з Hadley Orchards, а крім того запакована вже на виїзд до Філядельфії пачка цитрин із Лялиного дерева!) Ми з Лялею вже розпрощалися і вона повернулася до праці. Вона тепер District manager у фірмі H.R. Block і працює сім днів у тиждень. Шоб могти поїхати зі мною до Palm Springs мусіла взяти собі три дні вільного. Я рада, що мала нагоду туди поїхати. Каліфорнію я бачила вже десять років тому, але в Palm Springs довелося бути вперше тепер. Ніколи раніше не бачила теж каліфорнійської пустелі, що нею довелося проїздити. Це рівнина поросла якимись сухими кущиками, де-не-де видно трохи піску. Palm Springs — гарна оаза серед гір і повітря там чисте й запашне. По дорозі вступали до Claremont і Ляля показувала мені місце, де колись вони жили зараз же після свого приїзду до Америки. Клермонт — гарне університетське місто із кількома каледжами, спокійними широкими вулицями, старими високими деревами. Напевно приємніше тут жити, як у деяких інших місцях Каліфорнії. Glendale я собі затямила із першої візити десять років тому, як досить ексклюзивну резиденційну місцину із вулицями висадженими пальмами. Тепер побачила, що дільниця, що в ній живе Ляля, багата всякої зелені, а високі старі дерева, що ними висаджена вулиця Bruce — це камфора. Каже Ляля, коли доводиться на вулиці зрізати дерево — то повітря навколо довго пахне камфорою. Я пішла вчора пополудні на прохід пару кварталів довкола хати Маланчуків — заможна дільниця приватних садиб у городах, досить різноманітної архітектури. Маланчуки, був час, хотіли продати свою хату — ставили ціну щось понад 200,000 долярів. Їхня хата досить гарна, із високою стелею і дерев'яними сволоками у вітальні, з трьома спальнями, двома лазничками, басейном ітд. — але це фактично не аж таке велике цабе — і навіть напевно досить уже стара. Але ціни говорять щось і про дільницю і взагалі про аспекти real estate у Каліфорнії. Хата, між іншим, може теж має якийсь вплив на те, що вони стримали розводову справу. Продати хату тепер не легко, бо дуже високі відсотки на гіпотеках, отже вони по якомусь часі — каже Ляля — просто зняли хату з ринку. Їхній спосіб життя досить дивний і дивна людина сам Ґенко Маланчук. Він тепер, правда, регулярно працює, але поза працею немає в нього жодних габбі, жодних особливих зацікавлень. Зробив жест і взяв мене і Лялю на вечерю до ресторану Castaway — на горі, з прегарним видом з одного боку на місто Burbank i Glendale, з другого — на гори. Ляля каже, що вони досить часто ходять разом до ресторану, до кіна, — а теж бачу, що він веде родинні фінанси. Але поза тим — нічого. Alienation of affections. Уникання навіть найменшого фізичного контакту. В розмові він — нецікавий, і робить враження досить інтелектуально обмеженого чоловіка. Виглядає на автократа і висловлює реакційні погляди на політичні і соціяльні проблеми. (Його розв'язка для злочинців, що підпалили парк — прив'язати кулю до ніг і кинути в море. — Коли Реґана питають журналісти про справу закладників і він не хоче відповідати на питання, Маланчук каже: якби так докучали мені, я взяв би такий собі two by four і по голові його! — тобто допитливого журналіста. Я засміялася: це міг би бути Ваш перший і останній державний акт! — Але, очевидно, я і не пробувала вести із ним якусь серйозну розмову. — Його реакція і до Лялі і до дочки та її нареченого теж не то що без теплоти, але навіть із певною дозою злостивості. Напр., заки ми пішли на обід до ресторану, Ляля спершу плянувала варити вдома. А він на те: о, а що це нині — national holiday? Таким тоном, якби він жалувався мені, що вона не варить йому регулярних обідів. А потім каже: виходить, що обід мусітиму варити я, а коли варю я — ми йдемо out! А потім ще похвалив сам себе, мовляв, як я варю, то ґарантований і вибір і квалітет. Між іншим, обід мені особливо не смакував, але завинила я сама: взяла собі шримпси, що не були смажені, як я люблю — треба було вибрати м'ясо, але я не хотіла бути екстраваґантною і вибирати найдорожчу страву. Не знаю, чи бачить Маланчукові обмеження Ляля. Я сказала з чемности: як гарно, що він запросив нас на обід, а вона на те: о так, він уміє бути приємним у товаристві, ми з ним нераз мали ґуд тайм. Приємним товариством я його назвати не могла б, навпаки. Навіть його відношення до обслуги мені не подобалось. І надмірна увага грошам. Але можливо, що в них з Лялею є і певні спільні риси. Праві консервативні погляди, грошева вирахуваність, уміння жити в стані гіпокризії. Я жити так не могла б і добробут не міг би бути мені заплатою за брак щирости, людської теплоти і приязні, і в остаточному сенсі навіть чесності із собою.

20 січня 1981, вівторок, Hollywood.

Тепер 11 год. вранці. Я сьогодні від 7-ої дивлюся на телевізію — побиваю, мабуть, усі свої телевізійні рекорди! Це вперше я так багато часу присвячую інавґурації нового президента. У Вашинґтоні церемонія почалася в 10-ій, але на місцевий час це була 7-ома вранці. Я — відколи сюди приїхала, буджуся досвіта, отже мала вийняткову нагоду, тим більше, що на кольоровій Марковій телевізії та при сонячній погоді у Вашинґтоні, передача досить ефектовна й гарно виглядає. Додає драми сьогоднішній церемонії напруження пов'язане із звільненням американських заложників в Ірані. Walter Cronkite тримав усіх in suspense, бо вранці виглядало, що може Картер в останній хвилині зможе ще із східців Білого Дому проголосити офіційно, що заложники вже вилетіли із Тегерану, але це не сталося. Іранці може й навмисне справу протягнули, щоб не дати йому цієї остаточної сатисфакції. Але в цій хвилині — кажуть — літак із заложниками вже поза територією Ірану — по дорозі до Альжиру, звідки мають перевезти їх до Wiesbaden, до військового американського шпиталя. Заповіли, що Картер поїде туди привітати їх — вже не як президент, а як спеціяльний репрезентант нового президента. Нарешті. Сьогодні 444 день їхнього полону!
Церемонія передачі влади у Вашинґтоні — зворушлива — бо як це дуже до речі нагадав народові у своїй промові Реґан — це фактично унікальна 200-річна традиція, що її завидують Америці інші країни. Інавґураційна промова була виразом консервативних поглядів нового президента, пропонувала обмеження прероґативів федерального уряду, апелювала до середньої верстви американців, до їхнього патріотизму й індивідуалізму і була у стилю загально зрозумілих загальників.

21 січня 1981, середа. Hollywood.

Год. 9:30 вранці. Я встигла вже поснідати, подивитись на вісті на телевізії та зварити помідорову зупу — свого рода going away present. Марко та Ія ще сплять, але незабаром доведеться їм збиратися, бо треба буде відвезти мене на летовище.

Вчора пополудні поїхали втрійку полагоджувати справи. Поїхали до Whittier і там в одній із крамниць я купила Маркові його уродиновий ще дарунок: купно, думаю, вдалося нам добре, була випродажа і знижені ціни так, що ми з цього скористали. Спочатку Марка треба було переконувати, але потім виглядав помітно задоволений. Купила я йому вітрівку, штани, ясну спортову блюзу-кордурой, сорочку та кілька пар скарпеток — все це на суму около 140 долярів. Він тут — казав мені — купує собі робочі сорочки уживані вже — ну що ж, на його заробітки треба собі неодного відмовити. Але дисципліна обмежених ресурсів на початку самостійного життя має, думаю, і деякі позитиви. І я з цього не роблю трагедії. Опісля ми поїхали на фабрику що виробляє канапи і де працює Іїн кузин Юрко Мотрук. Це молодий пристійний чоловік (з бородою!) — зробив на мене дуже приємне враження. Цікаво було теж подивитись на фабрику — в ній працює щось із 400 робітників. Мої молодята досить довго вибирали собі канапу, але нарешті таки рішилися на стиль і матеріял. Я трішки була заскочена ціною, бо вийшло понад 400 долярів, що їх треба було заплатити готівкою. Про готівку ми знали і були приготовані, але думали, що коли в крамницях коштують канапи, що їх ми оглядали, 350-400, то через протекцію Мотрука на фабриці можна буде дістати дешевше. Я, правда, присвятила на цю ціль 400 дол., але думала, що заощадивши на канапі, зможу може за ці гроші купити їм ще і столик. Так воно не вийшло, бо канапа, що її мої молоді вибрали, дорожча і солідніша, як ця, що її ми раніше оглядали в крамницях. Може воно й добре. Мебель солідний, буде їм вже на довгі роки і довкола нього можна буде плянувати і решту устаткування. Отже замовили і заплатили згори, але софа буде готова щойно за 6 тижнів і ще й буде додатковий клопіт із доставою — бо треба її буде самому забрати із фабрики. Аскольд Бук має van i, каже Марко, що це не буде великою проблемою. Шкода мені, що не побачу, як виглядатиме канапа в їхньому помешканні — напевно не скоро виберуся сюди знову — але це напевно буде центральна річ у їхній вітальні і буде не лиш практичною розв'язкою для них самих і для їхніх гостей (бо ця канапа із ліжком queen size!) — але й надасть кімнаті привітну атмосферу.

Год. 1:15 в літаку, якраз понад горами Palm Springs.

Mission accomplished: з усіх речей, що їх я заплянувала, не вдалося здійснити лиш однієї: video-tape із телевізійної програми з Марковим фільмом, що його я привезла із Філядельфії і везу назад, не виконавши свого завдання, бо не знайшлося відповідної апаратури, щоб його показати. Молодий Мотрук недавно купив video-attachment до своєї телевізії, але виявилось, що наш tape якогось іншого розміру. Конекцій із місцевими телевізійними студіями наші молодята не мають, отже не могли на нього подивитися. Трохи розчарована цим Ія, але Маркові, бачу, зовсім байдуже. Він і не дуже виявляв бажання дивитися на програму і на фільм, аж дивно. Але з інших моїх завдань я вив'язалася задовільно: передусім побачила на власні очі, як вони собі живуть і дають раду. Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichter's Lande gehen, чи як там. Цього ніяк не можна зробити ні листовно, ні по телефону, ні навіть особистою зустріччю у Філядельфії. Приємно мені було впевнитися в тому, що вони дуже добре дібралися, розуміють себе знаменито і мають всі підстави бути разом щасливими. А це в житті — головне, все інше — праця, гроші, добробут — другорядні справи. В побутових справах вони, очевидна річ, мусять жити скромно, щоб вкластися в свій обмежений бюджет, але я мала нагоду переконатися, що вони не відмовляють собі у харчах, часом навіть, бачу, купують делікатеси gourmet, напр. дорогі сири, шоколаду, пиво, горілку, і навіть приймають гостей (В час футбольної передачі, коли були в гостях Аскольд Бук і Павло Гурський, Ія частувала всіх знаменитим сиром із кексами, шоколадовою лакоминкою, а хлопці принесли вино — цілий пир!) Бачу теж, що вони не мають підстав нарікати на брак товариства: не лиш Аскольд і Павло, але й молоді Мотруки, якийсь молодий лікар-інтерн Куріца та й ціле гроно американських професійних колег. Телефон дзвонив часто, а що вони мають на телефоні рекордер, що записує телефони в час їхньої відсутності, то є незаперечні докази цього телефонічного контакту із людьми. Бачу теж, що в них уже є чимало і професійних контактів і маю надію, що це даватиме дивіденди в майбутньому. Одне слово, я вдоволена із своїх вражень і напевно менше буду ними журитися в майбутньому. — Запляноване купно вдалося зробити: канапа збагатить їхню бідну хату і буде початком справжнього умеблювання. Марко поповнив свою гардеробу і це йому дасть деяке почуття відсвіження. Я пару разів була з Ією в харчевій крамниці, докупила їм пару дрібниць до кухні, з Palm Springs привезла їм доброго меду й варення, а навіть мала нагоду трохи покуховарити: спекла булку, зробила вареники, наварила їм доброго біґосу на кілька обідів, тричі зварила добру свіжу зупу. Запляновані відвідини Яримовичів і Мотруків вдалося здійснити. Старші Мотруки — батьки Юрка і двох дівчат Сяні і Дарки — гостили нас обідом учора ввечері. Іван Мотрук є двоюрідним братом Марійки Лабуньки і походить з Печеніжина. Він, здається, інженер, має якісь власні винаходи і патенти. Мусить добре заробляти, бо хата надзвичайно заможна, гарно обладнана, з чудовими городом і басейном. Не на таку скалю, як напр. Яримовичів, але симпатичніша і значно багатша і цікавіша як Маланчуків, хоч розміром, мабуть, трохи менша і на однім поверсі, нова, модерна. Ліда Мотрук є дочкою актора Білоуса, вона займається керамікою і хата повна керамічних ваз, лямп, тарілок різних українських стилів, від сарматської доби починаючи. Вона дає вдома лекції керамічного виробу і мала навіть виставки своїх робіт. В хаті велика кількість українських книжок, деякі до спеціялізованої теми — українського керамічного мистецтва. Знайшла я тут і цікаву для себе книжку: історію драматичного українського театру видану в Києві Академією наук у 1959 році — є в ній фотографії постановок Курбаса і театрові Березіль присвячено щось дві сторінки. Але про Гірняка жодної згадки. Хата дуже багато декорована, але тоді, коли в Яримовичів на стінах великий вибір дереворізів Гніздовського, вибагливі картини Грищенка, Хмелюка, Кричевського — в Мотруків панує прикладне мистецтво, часом аматорського рівня. Мотруки ще належать до нашого покоління людей: українськими справами дорожать і цікавляться. Я вдячна їм за підтримку й допомогу нашим молодятам. — Мій побут з Лялею та наша поїздка до Palm Springs були фактично єдиною моєю розривкою — добре, що це вдалося вставити посередині мого побуту тут — дало потрібне відпруження. Моя подорож коштувала мені чимало грошей (понад 1000 дол.) і два тижні моїх вакацій. Час, зокрема, доведеться надробляти: якби я була зужила його для праці над доповіддю і над своїм Землетрусом, не мусіла б тепер спішити і хвилюватися: найближчі тижні будуть напевно Sturm und Drang — а я крім всього ще й втомлена і невиспана. Але я дуже рада, що поїхала — паки й паки: Mission accomplished! Але тепер я рада, що вже знов їду додому. На телефонічному рекордері вчора був запис телефону від Остапа, що дзвонив у час нашої відсутності. Мій Сясь із притаманним йому гумором сказав до рекордера одне лиш речення: А що сталося із старою Тарнавською? Ну от — стара Тарнавська вже в дорозі — до чоловіка, до хати, до суворої філядельфійської зими!

27 січня 1981, вівторок. 9:15 РМ. Філядельфія.

У фляконі з водою стоїть товсте зелене стебло із загостреним трикутним кінцем, що з нього зверху стирчать угору, немов кольорові якісь пера, жовто-цеглясті й брунатні, штивні, вузькі і довгі пелюстки квіта — це Bird of Paradise, що його для мене зірвали-вкрали мої діти у Голівуді. Моя літературна тека збагатилася одним віршем (я назвала його: Притягання землі і неба), що його написала в Лос Анджелес під впливом свого нічного польоту туди. Сьогодні вже теж відібрала готові викликані вже фотографії — документ мого десятиденного перебування в Каліфорнії. Це все — плюс спогад. Я вже знову повною парою тягну свої робочі обов'язки, рада, що сніг стопився і не утруднює мені щоденного життя. Щойно по кількох днях у Філядельфії помітила одну недоцінену прикмету Каліфорнії — почали мене знову боліти плечі, руки, ноги — артретизм, після короткого відпочинку в сухому кліматі Лос Анджелесу — дає знову знати про себе.

В п'ятницю 23-ого був авторський вечір Остапа у Нью Йорку. Це вечір, що заплянований був ще на 5 грудня, дав був основний стимул для викінчення і друку Остапової бібліографії. Я, очевидна річ, плянувала на нього поїхати, навіть свій поворот із Каліфорнії достосувала до цієї дати. Але сталося так, що я із поїздки зрезигнувала. Заповів свій приїзд на весілля колишньої своєї дівчини Люїзи Ґраур наш Максим. І то приїзд із своєю приятелькою Уляною Пасічник. Спочатку я думала, що мені вдасться сполучити і виїзд до Н.Й. на два дні (п'ятниця + засідання "Слова" в суботу пополудні) і побут вдома з Максимом та Уляною. Почала в четвер господарити: закупила харчі і почала велике "варення-печення" — булку, вареники з м'ясом і з сиром — не лиш, щоб їх прийняти чимсь, чого самі вони собі не готують, але теж, щоб дати Максимові додому. Остап, як звичайно, коли в мене багато томлячої фізичної праці, не лиш не допомагає, але й ускладнює справи. А головне: ґдири і знецінювання моєї праці, мовляв, мені ця твоя робота "до лямпочки", все це, мовляв, зовсім нікому не потрібне. Мене це трохи позлостило: одне, що справді непотрібне, це моя присутність на вечорі в Н.Й. Справді, чого я маю собі комплікувати життя! І от я не поїхала. Материнські імпульси взяли верх. — Зорганізувала свата, що поїхав зі мною пізнім вечором у п'ятницю на летовище і це упростило справи Максимові. (Я хотіла їхати сама автом, але сват, почувши це, вирішив мене виручити — опікується мною, як ніхто!)

В суботу Лабунька їхав автом на якесь засідання КПС до Нью Йорку. Я вирішила скористати з нагоди: поїхала з ним і була присутньою на засіданні "Слова" (що зробило на мене погане враження: маленька групка старих людей, що не мають уже жодної ініціятиви і жодної свіжої думки. Якби не те, що я не можу співпрацювати з Остапом, я пробувала б виявити у "Слові" більшу активність і трохи зрушити з місця це завмерле плесо. Якби був інший голова, я могла б взяти на себе навіть якусь функцію в управі, якби мене вибрали. Але тепер це виглядало б на "родинну імпрезу" і воно не в моїм стилю).

Найприємніше в суботу було те, що ми з Остапом удвійку пішли відвідати Гірняка й Добровольську. Я обоїх їх дуже люблю і шаную і радісно було бачити, що вони ще обоє відносно добре тримаються, хоч Йосип Йосипович віддавна вже говорить, що Добровольська терпить від заавансованої склерози. В час нашої візити цього не було помітно. Навіть гостила нас пані Олімпія коньяком і канапками. Обоє вони дуже-дуже маленькі. Каже про Гірняка Наталка Коропецька, що він колись не умре, а просто зникне, бо він, мовляв, щораз менший і менший. Сказав нам велику й радісну новину: закінчив манускрипт своїх спогадів про Курбаса й Березіль — щось на 600 сторінок! Вже в редакційній стадії, видаватиме Пролог. Велику заслугу в цьому має Богдан Бойчук — він пильнував його і робив постійний натиск і приходив що тижня забирати написані сторінки. Гірняк читав нам теж листа із Москви від українця-режисера Леся Танюка — довгий, цікавий і зовсім отвертий лист — та ще й пересланий офіційно поштою і заадресований на відоме совєтським цензорам ім'я: Йосип Гірняк. Відвага, а може свідомий визов?

Максим з Уляною добре бавилися на весіллі, а потім ще на балю інженерів. Уляну я вже знала раніше, але лиш із вигляду і репутації (про неї каже Лабунька, що вона — першорядний редактор наукових статей, що їх вона має обов'язок готовити до друку в Harvard Ukrainian Studies). Уляна походить десь із околиць Клівленду, де батько її працює бартендером, чи навіть має власну коршму. Українською мовою говорить вона значно гірше від наших дітей і мабуть не жила в українському оточенні і не ходила до "Рідної школи". Вона має маґістерку з історії і колись навіть думала готуватися до докторату, але залишила це. Максимове знайомство з нею, здається, досить близьке (часто чую, що він в гостях в Уляни). Вона дуже стримана й маломовна, зрештою наш балакучий малий професор рідко допускає її до голосу. Уляна старша від Максима, можливо що навіть на яких вісім років. Не знаю, наскільки серйозне це знайомство: чи це бальзаківський аліянс, "in praise of older women"? У всякому разі наш синок — не самотній, має інтелігентне жіноче товариство, і то українське.

11 лютого 1981, середа. 10:00 РМ.

Доповідь для Козубу — готова. Але щоб із цієї доповіді зробити статтю для "Сучасности" треба ще трохи попрацювати: провірити деякі бібліографічні дані, переписати все на машинці, зладити додатково "Вибір рекомендованої літератури". Я навмисне взялася знову за "англомовну літературну україніку" — хочу утвердити своє "авторське" право на цю мою спеціялізацію — в обличчі легковажного ставлення до нашого нібито спільного бібліографічного проєкту Славою Знаєнко. Вона зовсім не присилає мені жодних своїх карток і фактично не знаю: робить щонебудь чи ні. Якби я мала від неї інформації про найновіші видання, було б мені легше і доповідь готовити. Я, правда, регулярно поповнюю свою картотеку — теж із Славиного періоду, хоч, очевидна річ, не роблю цього систематично. Теж і рецензії вряди-годи пишу на нові англомовні видання і це тримає мене "au courant". З Мирославою, мабуть, треба буде і зовсім розв'язатися. Непотрібно дала я їй усі свої картки — ще готова мати клопіт заки їх відберу. (В мене є, правда, копії, але оригінали вигідніші для фотокопіювання ітд.)

Розписала листи до різних потенційних доповідачів для біо-бібліографічної сесії ПКУС — і тепер трохи хвилююся, що з цього вийде. Маланчук певно відмовиться, Світлична, що погодилася ще минулого року, тепер нічого не відповідає, не пише і не дзвонить мій заступник — Данко, Савицький напів-обіцяв, але ще не певний, позитивно відгукнувся Коровицький. Касинець залишив записку, що зробить доповідь на ПКУСі — але досі із Berkeley не написав і навіть не маю його адреси. Можливо, що й Лабунька схоче виступити із якоюсь старою своєю темою про русифікацію медичної літератури в Україні. Не маю відгуку від Винара. Можливо доведеться і мені самій підготовити виступ, як не буде досить доповідачів. Я думала б взяти собі за тему дві піонірські бібліографії літературознавства — Гольдельмана та Словник письменників — проаналізувати їх критично і нав'язуючи до них зробити проєкт біо-бібліографічного словника письменників-емігрантів. Така тема мала б два позитивні аспекти: звертала б увагу на працю бібліографів в Україні і подавала б нову ініціативу для бібліографів тут. Це, одначе, значило б на практиці, що мені самій треба було б зробити далекойдучі рішення, що я маю бажання і реальний плян братись за таку (— ще одну!) велику бібліографічну роботу. Але це можна б робити поступово, і час-до-часу друкувати поодинокі біо-бібліографічні силуети у збірниках "Слово".

В суботу був у La Salle прилюдний показ Маркового фільму, з коментарями Рудницького, Мстислава Дольницького (тепер — редактора "Америки") та Лабуньки. Людей було небагато, але вив'язалась досить жива дискусія "за" і "проти". П-ні Ваньчицька дуже фільм критикувала, інші боронили. Трохи смішно, що критика вся крутиться довкола таких справ, як те, чи добре показувати американцям такий конфлікт сина із батьком, або чому не показано більше вишивок, чому нема пояснень до показаних у фільмі об'єктів (напр. що це — католицька катедра, а це — православна), чому під час святої вечері їдять кутю з одної миски, чому всі не вдягнуті у вишивані одяги, тощо. Фільм "A Ukrainian Christmas Story" не лиш можна, але й треба критикувати, але в усій цій дискусії ніхто не звернув увагу на справжні недоліки фільму (конфлікту в ньому не — як думають, "за багато", але за мало, і його треба було показати на ділі, а не на словах — взагалі за багато говорення, за мало акції, нема наростаючого конфлікту — бо сценарій слабий, bland, без глибшого розуміння і трактування проблеми). Записала я всю цю дискусію на тасьму і переслала Маркові.

В неділю їздили в гості до Ізи Каплана. Там пізнали його жінку Ріту, 11-літнього сина Сашу. Були ще двоє росіян, що їх прізвищ не запам'ятала, перекладачка Ізи — Ірина Волф (Irina Wolf) та Валєнтіна Сінкєвіч. Іза спровокував навіть цілий українсько-російський літературний вечір — Валєнтіна прочитала гумореску, Іза — оповідання, Остап — сонет про останній поїзд, а я свій вірш "Притягання землі і неба". Каплани живуть дуже далеко на Норт Іст — готуючись до дороги і шукаючи Остапової допомоги в орієнтації на мапі — я трохи схвилювалася: Остап у таких випадках не лиш не здібний допомогти, але особливо любить "їздити на нервах". Ми порядно перемовились і чуть-чуть не скінчилося тим, що я була б поїхала сама. Але остаточно все закінчилося гаразд: добре, що ми таки поїхали.

Завтра ідемо з Титом, Софійкою Гевриками і Олексою Біланюком до театру на Eminent Domain. Доведеться мені взяти вранці до праці авто, щоб потім ним повернутися.

2 березня 1981.

Майже три тижні не робила записок. А треба було. Головні дві події: нагло помер Франц Наумик і ми мали несподіваний родинний похорон. Нюньо був у неділю 15 лютого на якомусь бенкеті з донькою, а вночі цього ж дня, перепаркувавши десь біля півночі авто, повернувся додому з болем і заявив: я вмираю. Викликали амбулянс, але санітарі вже не могли зрушити серця. Похорон був у п'ятницю і я взяла собі відпустку від роботи, щоб поїхати на цвинтар. Була теж і стипа в Schwarzwald Inn, так що це зайняло цілий день. Не знати, як даватимуть собі раду Ольга з Марійкою. Не дуже добре подбав він про їхнє майбутнє. Навіть гроші були записані тільки на нього і обезпечення медичного жодного дівчині не оплачував. Нещасні люди — але свою і без того трудну життєву ситуацію утруднювали ще й самі.

26-ого в четвер увечорі я полетіла до Торонто. Мало не спізнила літака, бо Лабунька, який зробив мені послугу і завіз мене на летовище, прогавив виїзд і ми вже були в дорозі на Честер... Потім, коли нарешті знайшли можливість повернутися назад — було вже дуже пізно: я мусіла з валізкою бігти на другий кінець летовища. Остап підбігав зі мною і — потім, вже в Торонто, я не могла вночі спати і журилася чи ця біганина йому не пошкодила. В Торонто зустрів мене Ґава і повіз до себе додому. В п'ятницю вранці я поїхала до друкарні "Київ" на вулиці Дандес і Блур (їздила всюди сама трамваями і підземкою і переконалася наскільки міський транспорт міста Торонто справніший і приємніший від філядельфійського!) Друкар — Федак зробив на мене дуже добре враження. Це розумна і ділова людина. Друкарня має два лінотипи, а теж і офсетні машини. Я обговорила з Федаком справу видання мого "Землетрусу" — в подробицях. Привезла зі собою машинопис збірки і обкладинку Баляса. Федак обіцяв прислати мені точний кошторис. Це буде напевно досить коштовна справа — мабуть із півтори тисячі долярів, якщо не більше. Але я рішена таки дати цю роботу друкарні "Київ" — матиму певність, що робота буде солідна. Платити треба буде трьома ратами і робота забере около 6 місяців від моменту, коли друкарня отримає машинопис. Я хотіла б, щоб книжка вийшла в 1981 році, але манускрипт ще фактично не готовий. Зайнята іншими справами, я не мала часу зробити справлену редакцію. Думаю тепер трохи присісти і викінчити, щоб справи не тягнути. Пополудні, прямо з друкарні, я поїхала на університет до Люби Пендзей, що є головою Union Catalogue Section в Robarts Research Library. Це найбільша академічна бібліотека Канади, колекція понад 6 міліонів томів, і самих професійних бібліотекарів щось 170. Відома ця бібліотека з професійних журналів, бо вони перші впровадили on-line catalogue і замкнули картковий каталог взагалі. Люба присвятила мені багато часу, а найважніше, що допомогла мені зробити візити: в Богдана Будуровича, Юрія Луцького та Василя Вериги. Будурович зробив на мене враження засушеного старого педанта і від участі в ПКУС-і відмовився. Дуже гарно і сердечно прийняв мене Луцький, що його я раніше знала лиш із творчости. Навіть подарував мені найновішу книжку — Shevchenko and the Critics 1861–1980 — і то в твердій оправі (я виявила бажання її купити, але скінчилося тим, що обіцяла зреванжуватися рецензією до WLT). Від Луцького я довідалася багато добрих вісток: щоденник Винниченка ось-ось вийде з друку, теж і другий том Хвильового, праця над англомовною гасловою ЕУ в повному розгарі, в 1982 році перший том має вже бути в друкарні, тепер у Сарселі помагає Кубійовичеві Данило Струк. Літом їде туди на 2 роки Василь Маркусь. Навіть — каже Луцький — стан здоров'я Кубійовича покращав, виглядає, що вилікували його із пістряка! Ще одна добра вістка: Тіні забутих предків теж уже майже готові і мають — каже Луцький — знаменитий есей Рубчака. Переклад робив Царинник. Луцький видно знав хто я, бо навіть згадав мою рецензію на Зілинського у WLT — Це було приємно. Він гарно презентується (з борідкою!) і виглядає молодо. Запізналася я теж із Сенькусем — редактором Журналу. — Верига після короткої "ділової" розмови погодився приїхати з доповіддю на ПКУС.

Мій виступ у "Козубі" цього ж дня увечорі був досить ефектовний: доповідь тривала не цілу годину, але потім була ще одногодинна дискусія, що в ній забирали слово щось із два десятки людей. Але публіки не було більше як 40–45 осіб і це було трохи розчаровуюче. Імпреза була для Козуб-у дефіцитною, бо приходу було щось около $100 дол., а сам мій літак коштував 117. — Вони, правда, не мають інших додаткових коштів, бо не платять за приміщення, ні за рекляму. Але я принципово не хотіла піддатися спокусі і зрезигнувати із звороту коштів (хоч мигнула мені така думка). — Я не належу до тих, що рвуться виступати — а наші люди (та чи й тільки наші) не цінять того, що можна мати даром, а лиш те, що коштує гроші. — Були на доповіді всякі знайомі і незнайомі люди: Ліда Палій і Марко Царинник навіть запрошували мене на вино після доповіді і були дружні і сердечні. Нажаль, не могла я піти з ними, бо Ґава робив у себе вдома невеличке прийняття (я, редактор Нових днів Мар'ян Дальний (Горгота) з жінкою Адою, Стефа Гурко та Ґави). Крім них на доповіді були і в дискусії приймали участь Верига, Роїк, Манастирський, Богдан Пендзей, Марія Голод, Віра Ворскло, голова Козубу п-ні Черняк і ін. Були, але голосу не забирали, Омелян Тарнавський, Леся Ковальська, Дальний з жінкою, що приїхали на доповідь аж із Guelph. Виглядало, що люди були задоволені і багато мені про це говорили. Крім того купили щось 12 моїх книжок Хвалю ілюзію та пару брошур про Ярошинську (Якась жінка навіть прийшла мені спеціяльно сказати, що вона — землячка Ярошинської з Буковини!) — Дальний — великий мовчун, абсолютно нічого не говорить — досить таємничий чоловік. Я передала йому Щоденник грецької подорожі — цікаво, чи схоче друкувати? А теж дала вірш Притягання землі і неба. Він мені вже давніше писав, що хотів би передрукувати із збірника "Слово" частину мого "Американського триптиха" і взагалі хотів би більше моїх поезій. Редактор він добрий — таких розумних редакційних статей я не читала в жодному еміграційному виданню — але багато доброго матеріялу він не має.

Поворотна дорога була теж із пригодами: Ґава проґавив виїзд на летовище так же само як і Лабунька і я знову ледве встигла — вже навіть сказали мені, що запізно, але потім подзвонили ще до пілота і виявилось, що він на мене 2 мінути зажде! Ніколи я ще так не літала — занадто велике це було хвилювання — в поспіху навіть митну контролю пропустила — гнала з тяжкою валізкою (повною книжок, бо крім Луцького, дістала ще "Думи" та переклад з Єнджеєвіча, та ще дві книжки Віри Ворскло, і повно всяких паперів) — і така викінчена вскочила врешті до літака, що думала, що дістану якийсь серцевий приступ. What seat do you have? — питає мене при вході сюардеса, а я їй на те, ледве хватаючи віддих: any seat will do! — щаслива, що таки ще встигла на літак!

11 березня 1981.

Нашу річницю шлюбу — 5-ого — природа відзначила прекрасним лапатим снігом, таким як був і тоді 32 роки тому — а Нью Йорк Таймс, немов спеціяльно для нас з Остапом, надрукував дуже цікаву статтю про подружжя — не так про подружжя взагалі, як про довготривалі подружжя професійних партнерів. Автор статті — Carolyn G. Heilbrun. Кілька цитат:
"... combination of sexual desire and philia, affection based upon mutual interests, values, and shared experiences which is the securest basis for a happy marriage." (W.H. Auden)
"Those in a marriage should not become, in the words of ancient law, one person, but rather a multiplicity of persons"
"... the married professional woman is either married to a remarkable man or chooses to see him that way."
"...men who remain in long marriages to professional women are eхceptional... They are willing to envision marriage more as a fiction theу are creating than as an institution they have enrolled in..."
Не ходили ні до ресторану, ні до кіно. Трохи через погоду, що утруднювала транспорт, а трохи і тому, що я і зайнята дуже і втомлена.

Програма ПКУС-у готова. Трохи мала з цим мороки: Ромко Савицький відмовився, а в останній хвилині відкликав свою участь і Коровицький, бо мусить бути в цей час у Бавнд Бруку. Отже доповідатимуть: Данко, Верига, Світлична, Касинець, Лабунька і я. Ще не отримала від нікого абстрактів, хоч термін уже минув. З ПКУС-ом пов'язане і листування і телефони. А крім того назрівають справи нашого Бібліографічного Конкурсу. Прийшло 5 праць, але жодна з них не є такого калібру, щоб заслуговувала на поважну 1000 долярову нагороду. Нажаль Струмінський не послухав моєї ради і надрукував два свої каталоги стародруків (колекції єпископа Дидика та Фекули). Це був би найповажніший кандидат, а так то він і кандидатом не є взагалі. Шкода. Мусітиму в справах конкурсу писати до Данка і Касинця, а дуже мені тепер бракує і часу і енергії.

Час хотіла б присвятити передусім свому "Землетрусові". Федак подав уже кошторис — м'яка оправа, 500 штук — півтора тисячі долярів, тверда оправа — понад 2200. Якщо ціни в канадських долярах — буде на 18% дешевше. Написала я знов до Федака за виясненням і обіцяла, що пришлю машинопис 1 травня. Чи встигну?

В неділю мала я гутірку в 43 відділі СУА — про Шевченка англійською мовою. Не могла відмовитись — вже тричі раніше відпекалася була від доповіді, а я ж там членом. Гутірка пішла мені знаменито, мала дуже добрий відзвук і дискусію, але навіть до такої популярної і знаної мені теми я мусіла готуватися, щоб могти ефектовно і відповідно до авдиторії виступити, а це, очевидно, забирає час. В цю суботу знову ж маю дижур у пластовій бібліотеці. Теж не можу (і не хочу!) відмовлятися. Це моя громадська служба і повинність. Бібліотека тепер у приміщенні Культурного Центру і я рада, маю справжню сатисфакцію, що мені вдалося передати цю мою "громадську дитину" в інші руки і що ця інституція не завалилася після мого відходу!

Понеділок, 16 березня 1981.

Додаткове ускладнення: Філядельфія — вкотре вже? — переживає страйк міського транспорту. Сьогодні я їхала до міста поїздом Reading до 12-ої і Market, а звідтам аж до 34-ої і Chestnut — ішла пішки! Падав неприємний холодний дощ і я на працю прийшла втомлена і мокра, хоч майже точно, 9:10 вранці. Пополудні Sloane вирішив підвезти мене до станції автом — і то вже перед 4-ою. Товпи народу! Все це втомлює і хвилює, займає час, увагу й енергію.

Середа, 25 березня 1981.

Вечорі і навіть часом цілі дні проводжу "в затишші радісної праці" (як сказав би Гординський). Закінчила вже — надсподівано швидко — редакційну роботу над "Землетрусом" — тепер лиш переписую, фотокопіюю і готую тексти для друкарні і другий — для пізнішої коректи. Сподіюсь, що зможу переслати до друку вже із початком квітня, тобто раніше визначеного собі терміну. Написала знов до Федака, щоб поспішився із додатковими відповідями на мої питання. Хочу ще зробити фотографію — вже й раніше плянувала "відмітити" своє 50-ліття, зафіксувавши себе на знимці, а тепер подумала, що варто дати знимку до книжки. Маю надію тільки, що не буде якимось страхіттям. Раніше я думала, що використаю рисунок Гуцалюка, але придивившися уважніше, побачила, що він і справді віддзеркалює обставини, коли він був зроблений: випадково, на виставці, таки на програмці виставки, в час розмови, та ще й у трохи підхмеленому настрої... Сам Гуцалюк міг би запротестувати, якби я цей рисунок використала. Якби я звернулась до нього за дозволом, думаю, що міг би відмовити, або запропонувати зробити мені справжній портрет — а це ускладнило б справи... Я сподівалася, що праця над текстом книжки буде хвилююча і неприємна. Вийшло навпаки. Добре, що минуло вже досить часу, від коли ці речі написані — є вже певна відстань і змога дивитись об'єктивніше. Коментарі Качуровського і особливо Рубчака — це не лиш допомога, це — ціла едукація. Перескочити саму себе, очевидно, не зможу і досконалості сподіватися було б наївно. Все ж таки, думаю, деякі мої поправки вийдуть книжці на користь. Рубчак поєднує в собі і тонкий смак поета, і знання літературознавця, і підхід справжнього професора. Зразком його конкретної допомоги може свідчити таке: у перекладі з Неллі Захс у вірші "Хор урятованих" в мене були рядки "годинники часу наповнюються краплями нашої крови". Рубчак написав на сторінці лаконічно: "Stundenuhr = клепсидра". Я, очевидно, перевірила "клепсидру" у словнику і на своє здивування довідалася (вперше!!!) що клепсидра — це не оголошення про смерть, як це я думала раніше, а водяний годинник, що був колись конкурентом соняшного годинника! І якже це важливо для поетичного образу: краплі крови вимагають в цьому контексті саме клепсидри! — А яке в Рубчака знання і відчуття української мови! Аж дивно!

26 березня 1981, четвер.

Транспортовий страйк SEPTA, що почався 15 березня — триває. Це, очевидно, ускладнює дуже щоденний побут, але є і деякі непередбачені й несподівані наслідки. Sloane запропонував, що ждатиме на мене вранці на розі 13th i Spruce і я у висліді їду до центру міста поїздом із Fern Rock в годині 8:07, потім іду пару кварталів, де жде мене авто мого директора і приїжджаю до роботи на 9-ту годину, точніше як звичайно. Подорож поїздом — приємна, вигідна, хоч і значно дорожча від їзди підземкою. Назад до станції Reading Terminal пару разів возив мене Sloane — і то часом на 1 1/2 години раніше — а кілька разів їздила я із нашим працівником Harvey Sudler-ом, хлопцем-мурином, що є студентом в Комюніті Коледж та пару разів у тиждень їде туди перед 5-ою на лекції. Отже я мала кілька днів не додаткових комплікацій, а зовсім несподівано — відпруження, вигоди і коротшого робочого дня. Але — nec semper erunt Saturnalia — в четвер пополудні Sloane їде, звичайно, до Нью Йорку, отже не вертається до міста, а в п'ятницю він взагалі не приходить до роботи. Минулого тижня в п'ятницю було ще й додаткове ускладнення, бо профспілкові пікети стримали рух поїздів Reading — того дня вранці я і без того не добре почувалася і, почувши по радіо цю новину, вирішила, що в мене немає сили з усім цим боротися — і лишилася вдома, взявши собі хворобове. Завтра, в п'ятницю, знову можуть бути комплікації — ще не знаю, що зроблю.

Сьогодні є ще й друга подібного типу новина, яка одначе може мати для нас куди серйозніші наслідки. Професура і працівники Community College of Philadelphia проголосували вчора ввечері страйк і Остап сьогодні — вдома. Пару днів відпочинку йому не пошкодить — щоб тільки надто тим не переймався — але якщо це потриває довше, то ми втратимо на цьому страйку поважну суму грошей.

30 березня 1981, понеділок.

Сьогодні пополудні у Вашинґтоні зроблено атентат на президента Реґана. Президент живе, але поранений і пройшов операцію — витягали кулю з легень. Важко поранений пресовий секретар Білого Дому та один із аґентів охорони. Новину цю приніс хтось нам на роботі — Harvey Sudler мав при собі радіоапарат — зараз же включив його і ми мали змогу переконатися в тому, що вістка — нажаль — правдива. Реґан не втішається особливою популярністю на нашому ліберальному кемпусі — але видно було загальну стурбованість. Хоч, мушу признати, що холоднокровна опанованість моїх американських співгромадян — подивугідна. Велике, мабуть, мають довіря до самої системи — не видно особливого хвилювання, що напр. смерть президента могла б захитати стабільність уряду і безпеку цілої країни... Маю надію, що Реґан видужає. Але хотілось би мені, щоб ця вже друга вдала спроба на життя президента, дала якісь позитивні бічні наслідки, напр. збільшену контролю пальної зброї, збільшене поборювання злочинности взагалі.

Мама сьогодні знову у шпиталі. Почувалася зовсім добре, але проба Cardiocare виявила, що pacemaker і взагалі не працює, отже кардіологи вирішили витягнути його взагалі. Жаль мені, що стільки нервів і прикростей з приводу цих може і зайвих медичних заходів — оце вже втретє. Може і взагалі не треба було інсталювати цього механізму? Чи справді він їй щонебудь допоміг? — Післязавтра вона вже повинна бути вдома, якщо все буде добре. Щоб хоч не надто хвилювалася замахом на життя президента!

Не знаючи зранку, що це буде такий історичний день, я пішла до фотостудії і зробила собі знимку — передусім для викорисатання в Землетрусі — але теж і взагалі — бо ж треба мати фото і на майбутнє — не буду ж так, як Остап, вживати гімназійних "портретів" з-перед десятків літ, коли треба задокументувати себе принайменше раз і в зрілому віці!

8 квітня 1981.

ТРЕНОС
О.Т.

Чи можна жити в світі без любови,
без ніжности, без людського тепла,
без дружньої і щирої розмови?

Скрізь розцвіли зрадливі квіти зла:
чеснотою вже стало хамування,
підлота павутиння розплела.

Sic transit gloria ілюзія кохання.
Намарне ждати за любов і труд
на добре слово вдячности, признання.

Заплямить чисту душу лайки бруд,
брехня все заплює, що найдорожче...
Що лишиться з ясних моїх споруд?

Чи це такий фінал моєї прощі?
Чи вже нема рятунку для душі,
щоб у житті лишитись переможцем?

Життя — не торг. Не жди на бариші!
Твоя любов вже тим була прекрасна,
що це твого життя палкий рушій.

Будь вірною собі і мрії власній
і в храмі серця хай вогонь не гасне.

Остап "пізнав" у вірші себе і додав цю присвяту! Вірш переписав на машині сам, мабуть із копії "Землетрусу", що її читав Рубчак, бо вживає його суґестію "ілюзія кохання" а не ілюзії кохання, як є в моєму власному варіянті, но і пропустив знаки наведення, що вказують на це, що це — діялог між двома особами. Зробив мені дітвацьку сцену, що це, мовляв, "пасквіль" — У висліді я вирішила вірш із збірки виключити. Шкода. Казав Рубчак: "добре опанована форма терцин"!

І хто б то подумав, що вірш з-перед 8 років може викликати таку реакцію! Остап тепер на страйку, сидить у хаті, має багато часу шпирати. Пішов до моєї кімнати, де на столі лежить готовий до висилки до друкарні машинопис мого "Землетрусу" і прочитав. Це мусіло бути вже вчора, бо я помітила увечері якусь посоловілу міну і питалася: чи сталося щось? Чи хтось дзвонив? Але не признався. Сьогодні я потелефонувала до нього з праці перед 3-ою, бо хотіла пригадати, що йду на CPR training (4 години неприємних медичних вправ — роблю це тільки задля нього і певна, що він такої жертви не зробив би для мого добра!) і що буду трішки пізніше вдома. А він на мене висипався: "не сподівався, щось подібного, такий пасквіль, тільки присвяти бракує". Я його заспокоювала, але не хотів слухати. Теж і прийшовши додому, хотіла з ним до серця поговорити — адже вірш написаний у найважчу, мабуть, пору мого життя, у час справжнього "землетрусу", що потряс цілою моєю істотою, в час, коли навіть смерть видавалась одним із можливих виходів. Вірш допоміг розрядити трохи страшну депресію, він колись мав довший заголовок: "Тренос мелодраматичний; з циклу віршів, що служать замість візити до психіятра" — і зрештою, сьогодні, на зимно, можна, думаю, сказати, що у цьому вірші може пізнати себе тисячі інших жінок, і що його зовсім не треба приймати так особисто. Але він говорити не хоче. Одне слово: демонструє правду мого вірша ще й сьогодні. Ну, що ж. Не хочу робити йому прикрости. Вірш виключила. Була б дала йому вже раніше прочитати машинопис (думаю, зрештою, що і сам вже раніше повинен був виявити зацікавлення — адже не тримаю цього в секреті). Але проситись не буду — пробувала раз давно дати йому прочитати манускрипт попередньої збірки. Наперед сказав: Нецікаво! А потім, коли я таки просила дати якісь критичні коментарі і поради, прочитав і заявив: в тебе немає власного поетичного світа! Це не була критика — це звичайна злоба. Поетичний свій світ має кожний найгірший навіть графоман, а то й взагалі кожна людина і ніхто не сміє відбирати другому право на цей власний світик, подобається він комусь, чи ні. — В молоді роки я дуже переживала злосливу Остапову критику — був час, зараз після нашого одруження, коли перестала писати взагалі. Щойно після народин Марка, в перші місяці після-породової депресії, коли Остап не виявляв мені ні тепла, ні уваги, ні зрозуміння, я почала знову шукати автопсихотерапії у своїх літературних спробах. І це помагало. Сьогодні я не така вже емоційно залежна від нього, від його усмішки й апробати, як колись, Починаю розуміти глибше можливі мотиви його поведінки (тоді — у 50-і роки це могла напр. бути заздрість за дитину — адже ж вперше в нашому подружньому житті він був відсунутий на другий плян — це й було, мабуть, причиною навмисного недбайливого ставлення до мене — а тепер може є теж якісь елементи заздрости, тим разом, може, за Землетрус?) Ну, чиста тобі Винниченківська для мене проблема, немов із постановки "Чорної Пантери й Білого Ведмедя", що її я — вперше в житті, очевидно, — бачила в суботу у виконанні студійців Крушельницької! "Тренос" я можу подарувати за якийсь modicum подружньої гармонії, але цілого "Землетрусу" таки не відречуся! Я вже набула, нажаль, такого віку і стажу, що коли виречусь поезії — то чим житиму далі?

7 травня 1981.

Місяць проминув без записок. Тим разом мовчанка, частково, була навмисною. Укусив мене "чорний черчілівський собака" — минулий місяць пройшов для мене під знаком глибокої депресії. Давно вже в мене такого не було: безсонні ночі, плач і самогубні рефлексії, коли Thanatos бере перевагу над Eros-ом і життя починає втрачати свій смак і глузд... Кризу викликав інцидент з Остапом і "Треносом". Раптом я усвідомила, що моє змагання за право бути собою — це не виграна битва, як це вже мені здавалося, а щоденна боротьба, яка продовжується і раз-у-раз вимагає від мене болючих компромісів. Остап може і не здогадується, але його реакція на "Тренос" відновила забутий і загоєний біль, вона яскраво нагадала про те, якою ціною я купую ілюзію любови і щастя, що без них я не можу жити... Що більше, його реакція довела теж, що у "Треносі" — не лиш велика доза глибоко пережитої життєвої правди, але, мабуть, і певна частка мистецької правди.

До психічної кризи причинилися, мабуть, і якісь фізіологічні впливи. 22 квітня в мене несподівано почалося кривавлення — а періоду вже понад пів року в мене не було. Можливо, це ще одна менструація — після кількох днів все унормувалося. Треба буде порадитися д-ра Люїса при наступній візиті. — Фізичні причини могли поглибити й ускладнити психічну кризу.

23 квітня були ми разом з Остапом на парадному обіді в Downtown Club — з нагоди відходу на емеритуру одного із моїх шефів — Павла Ґея. На обіді було понад 70 осіб — з Морисом Когеном включно. Ми сиділи при столі із старими професорами-емеритами Брутоном та Морисом і їх жінками. З MLC я мала змогу лише перекинутися кількома реченнями — він сидів деінде. Імпреза, на мою думку, не була надто вдалою. Sloane дав непотрібно довге слово самому Ґеєві — замість того, щоб сказати щось про нього.

2 травня ми мали прекрасний день у Нью Йорку — і цей день допоміг мені віднайти життєву рівновагу і приніс радість, що направила минулий біль. В Нью Йорку відбулася Шевченківська конференція, що її влаштовували спільно УВАН, НТШ і УНІГУ. З доповідями виступали Фізер, Рубчак і три гарвардські докторанти: наш Максим, Ромко Коропецький і Ґітін. Вів програму — Грабович, відкривав конференцію Шевельов, закривав Падох. Це був перший науковий дебют Максима на українському форумі і випав він — блискуче! Та ще й у такому товаристві! Максим виглядав гарно, говорив доброю українською мовою і доповідь його була на висоті ("Іронічний рай у Шевченка") — я була щаслива і зворушена. Вся конференція була на високому рівні. Найкраща, на мою думку, була доповідь Богдана Рубчака (про "центр" і "периферію" ) в Шевченка. Розчарував мене дуже Фізер — аж дивно, як можна високопарною фразеологією закрити порожнечу думки. Ромко Коропецький випав значно слабше від Максима, сама доповідь була менше цікава (про Псальми Давидові), читав він не найкраще та ще й із мовними труднощами, хоч він — нібито — славіст! — та й вдягнувся трохи легковажно для української авдиторії. Все таки, якби він виступав тільки сам один — публіка була б вдячна, бо поява молодого науковця з українською тематикою — це вже само по собі — для всієї громади радісне свято. Але Максим на цьому контрасті виграв, бо зробив більше враження.

Ми з Остапом їздили до Н.Й. автом з Лабунькою, мали приємне товариство, зустріли багато цікавих людей, полагодили різні справи, вернулися додому разом із Максимом (який відлетів із Філядельфії на другий день) — все це дуже піднесло тонус нашого життя і дало запас нової психічної наснаги.

2 червня 1981. Вівторок.

Знову пройшло пару тижнів без запису в щоденнику. Причина, тим разом, була зовсім інша. Це був час гарячкової активности пов'язаної із:
1/ готуванням моєї доповіді на ПКУС
2/ листуванням у зв'язку із Бібліографічним Конкурсом
3/ господарськими справами.
Настрій, тим разом, був не депресивний, а навпаки — піднесений, радісний і завершився він справді радісним святом — в тижні між 18 і 22 травня Максим здавав докторські іспити і 22-ого повідомив нас про те, що останній усний іспит у п'ятницю перед тричленною комісією (професори від англійської, французької та української літератури) пройшов успішно. Велике досягнення! Боявся він цього іспиту, навіть думав над тим, чи не відкласти його на пів року! Ну, має вже це за собою. Тепер лиш тільки — дисертація — і це, очевидно, потриває ще пару років. Хотіла б я це якось відзначити — може вдасться мені намовити його приїхати додому на тиждень-два. Можна було б влаштувати гостину. Не знаю, чи схоче. Наші пляни на літо трохи ще нез'ясовані. Думали, що поїдемо з Максимом "по Америці", навіть виникла (в нього) ідея їхати автом до Каліфорнії, але все це тепер у завішенні, бо він прийняв працю у літній школі і буде зайнятий. Не зможе навіть поїхати з нами до Вашинґтону, де я буду на конвенції AALL i матиму заплачений готель, отже думала, що з цього могли б скористати і Остап і Максим.

На ПКУС їхали ми автом уже в четвер 28 травня. Провадив авто Лабунька. Четвер ми провели на кемпусі Yale, бо Лабунька мав якісь зустрічі там із якимись професорами у своїх справах, а я радо погодилася взяти додатковий вакаційний день, бо давно вже хотіла оглянути славний Yale і його бібліотеки. Нагода була вийняткова: ми в Нью Гейвен і так вступали по Данка. Він виявив нам з Остапом багато уваги, посвятив пів дня, опроваджуючи нас по Єйлському кемпусі. Найбільше враження зробила на мене бібліотека рідкісних книг, уфундована родиною Beineke. Це оригінальний модерний будинок із вермонтського мармору, без вікон. В нутрі, осклений, на кілька поверхів, ефективно освітлений "stack" — замкнений склом, хоч робить враження відкритого. Дуже цікава і функціональна розв'язка, оригінально і по-мистецьки запроєктована. Не сумніваюся в тому, що це мусить бути єдина цього роду і такого багатства інституція в світі. (Очевидно, я не мала змоги провірити, що саме являють собою holdings цієї колекції — отже враження мої — поверховні). Загальна бібліотека — будинок старої ґотицького стилю архітектури, має дуже своєрідну атмосферу. Каталог мене розчарував: Расторґуєва не мають, Остапові книжки є лиш дві, а моєї, очевидно, немає взагалі. Правнича бібліотека не зробила на мене такого враження, як цього я сподівалася від реляцій Jescheck-а та інших. Ходила до бюра професора Дамаски, але не застала його. Випадково в коридорі центральної бібліотеки зустріли Микитея, позатим ні з ким не зустрічалися.

ПКУС пройшов досить успішно. Наша бібліографічна сесія була поділена між п'ятницю і суботу. Всі доповідачі (в п'ятницю: Данко, Касинець і Верига; в суботу: Лабунька, Світлична і я) — були, на мою думку, на висоті завдання. Верига, правда, не приїхав, але доповідь прислав і я її — у скороченні — прочитала. Була досить жвава дискусія. Інші сесії ПКУСу не були, на мою думку, такі одностайно квалітетні, як наша: були деякі блискучі і цікаві виступи, але були і компромітуючі. До особливо цікавих належали виступи гарвардців: Грабовича, Гайди, Пріцака, Шевченка; дуже добрі і цікаві були доповіді Мацькова та Смирнова до теми українсько-жидівських відносин; дуже цікаво й ефектовно говорила Ася Гумецька. Виступ молодого Остапчука не був особливо вдалий, але приємно було, що і молода генерація починає виступати по українському. Скомпромітував себе, на мою думку, Іван Головінський, який мав говорити про психологію в Києво-Могилянській академії, але виявив досить слабе знання не лиш властивої теми, але й взагалі (Декарта називав Дескартесом і цитував в англійській мові, ітд.) Деякі сесії ми пропустили — більшість свідомо, з вибору (напр. доповіді Романенчука, Пазуняк, Славутича, Богатюка, Вовка, Бойцун і компанії, отже не можу нічого про них сказати). Лекція Кравцева, зараз же перед ПКУС-ом, не була цього року така ефектовна, як попереднього: доповідач Ryan із Лондону мав добру тему і велике знання, але говорив трохи за тихо і за довго. Його доповідь зробить ліпше враження, як буде надрукована.

Найбільше нервів коштував мені наш Бібліографічний Конкурс. В п'ятницю в 9-ій вранці ми мали засідання комісії в Інституті, в 11-ій була лекція Кравцева, в 1:30 мала початися наша сесія, де я була керівником і хотіла проголосити нагороду. Боялася я, що може Едвард спізниться, або що зайдуть якісь комплікації із рішенням, бо була така можливість, хоч було тентативне погодження шляхом листування. Я підготовила до засідання всі папери, комунікати, навіть заадресовані конверти. На щастя, все пішло добре. Я мала нагоду переконатися, який добрий я зробила вибір, запросивши до комісії саме Данка і Касинця. Люди розумні, незалежної думки, на висоті завдання, а при тому "reasonable", що вміють прийняти і іншу думку, і поступитися, коли треба. Отже все це нам вдалося полагодити. Нагороду, як і було погоджено раніше, поділили. 500 дол. залишили на наступний рік, 500 дол. дали в нагороду — Лучечкові. Спізнені матеріяли Славутича і Маґочі відклали до наступного конкурсу, обом авторам виписавши листи. Славутичеві я письмо таки того самого дня вручила і думала, що буде неприємність. Він прийшов, правда, висловити мені своє невдоволення, але остаточно з рішенням погодився і був до кінця дуже культурний і товариський. (Данко потім заявив мені, що Славутич після цього у його очах значно виріс!) Фактично найбільшою проблемою на засіданні була ідея Едварда поширити обсяг і на друковані бібліографії. Він, можливо, мав у цьому і скриту думку, бо коли ми остаточно погодилися в тому, що можна, коли буде такий випадок, розглядати і galley proofs — за умовою, що твір ще не надрукований і не поширюваний, він погодився не міняти засадничого профілю конкурсу.

Неприємність на ПКУСі виникла із непередбаченої сторони. Богатюк спізнився на відкриття на цілих 45 мін. Я мала бути керівником першої сесії, що включала три доповіді і мала визначений час. Люди нетерпеливилися, закликали мене починати без Богатюка і це мене схвилювало. Богатюк, виявилося, пішов передягати штани... Коли я на діловому засіданні в суботу висловила критичну думку про спізнення, він накинувся на мене з ординарною істерикою. Сам факт спізнення зблід в обличчі його подразненої реакції. Лабунька потім сказав, що має "Schadenfreude", бо коли він говорив мені негативно про Богатюка, я боронила його, як ділову людину і доброго організатора. А цим своїм виступом він, як дехто заявив, остаточно "викінчився". На щастя — і це для мене була несподіванка — ротаційним шляхом головство ПКУСу перейшло тепер на В. Жилу і це добре. Було б мені трудно співпрацювати ще один рік із Богатюком після цього образливого його виступу.

Ще пару слів про господарські справи. Знайшли доброго, солідного і дешевого робітника Олексу, що недавно приїхав з Польщі і дуже потребує роботи. У висліді — ми дали йому заробити і самі скористали. Помалював хату із зовні, направив зігниле дерево, ринву, помалював залізне поруччя, направив цемент, помалював наново стелю у вітальні, бо після Царинникового малювання почало було відставати. — Одне слово, хата відсвіжена. Купили ми з Остапом теж нові меблі на ґанок і новий холодильник до кухні, подарувавши старі меблі і старий ще діючий холодильник Олексі.

Понеділок, 22 червня 1981.

В суботу 20-ого була в нас велика гостина. Були Іван і Наталка Коропецькі, Тит і Софійка Геврики, Мирослав та Марія Лабуньки, Любомир і Ляриса Онишкевичі, Юрій та Слава Оранські, Дана Вонторська, Лев Кушнір, Ґеньо Лащик, Олег Тритяк, Іза Каплан, професор з Yale, знайомий Лабуньки соціолог-поляк, Gros — і ми троє — Остап, Максим і я. Не було, нажаль, "центрального" нашого гостя, Івана Лисяка-Рудницького, що мав бути у Філядельфії, але, як виявилось в останній хвилині, мусів залишитися до понеділка в Нью Йорку. (Він про моє запрошення і плянування, очевидно, не знав — довідався щойно в п'ятницю увечері, коли я знайшла його увечорі в сина в Нью Йорку — але вже було запізно йому міняти свої пляни). Шкода, але ми з "Іванком" будемо бачитися в найближчу суботу в Коропецьких, зрештою обіцяв нас відвідати ще й раніше. Із запрошених наших гостей не було ще Біланюків (поїхали до Европи), Ренати Тритяк (полетіла до Парижа на засідання свого аґа-ханського борду — з одномісячною дитиною!), Віри Лащик (повезла сина на спортовий табір на Союзівку), Ріти Каплан та Ірини Кушнір, що не почувалися добре. Гостина коштувала мені цілотижневих приготувань і багато нервів, але випала добре, гості — виглядало — були вдоволені, хоч я сама не мала змоги поговорити досхочу з усіми, бо — очевидно — мусіла займатися господарськими справами. Причиною гостини, якщо треба шукати якихсь вияснень, був приїзд Максима. Він був удома цілий тиждень і багато допоміг. Трохи нагодою до свята була радість із його докторського іспиту, але заохотою було і те, що хата відмальована і відсвіжена і що досить давно вже не було в нас прийняття. Вчора весь день відпочивала по трудах — фізичне зусилля далося трохи "взнаки" — тим більше, що Максима вранці треба було відвезти до поїзду — тобто не було часу відсипляти недоспану ніч.

28 червня 1981, в поїзді до Вашинґтону.

Їду — тимразом разом з Остапом — на конвенцію AALL. Дістала на цю подорож 350 дол., отже готель буде заплачений. Остап має цього літа досить багато вакаційного часу, отже їде зі мною. Маю надію, що не буде нудитись в час, коли я буду зайнята конвенцією. Вашинґтон — цікаве місто, є що оглядати, є куди піти. Після конвенції плянуємо взяти собі тридневу прогулянку автобусом до Вільямсбурґу у Вірджінії. Раніше я плянувала цей наш виїзд трохи інакше: думала, що буде з нами Максим і що поїдемо автом. Але це не вдалося, бо Максимові запропонували вчити цього літа в Гарвардській літній школі і він матиме всього два тижні вакацій, під кінець серпня. Шкода. Максимові було б цікаво, Остап мав би товариство, но і подорож була б не тільки приємніша, але й дешевша.

Вчора увечері були в гостині у Коропецьких — Іванові сповнилося 60 років. Були там Марта і Ростик Хом'яки, Лебеді, Лабуньки, Лащики, Геврики, Артимишини, Скіри, сестра Коропецької — Цегельська з чоловіком, Петришини, Демянчук з панною Черник, Іван Лисяк-Рудницький, обоє Фізери. Марта Хом'як розповідала про свою працю в архівах і бібліотеках України і я запросила її приготовити таку тему на наступний ПКУС. Коропецькі, між іншим, теж тількищо повернулися з подорожі в Україну — мусіли вернутися раніше як плянували, бо Іван захворів на шлунок, дістав високу температуру і власті заявили, що в готелі він не може хворіти, а мусить іти до лікарні. Наталка вибрала іншу альтернативу — виїхала до Гельсінкі. Отже побут їхній в Україні значно їм скоротився.

Іван Лисяк-Рудницький був у нас на обіді в четвер і ми провели з ним приємний вечір, а вчора бачилися вдруге вже. Він приїхав сам, без Лесі. Дуже був симпатичний і сердечний, видно по ньому, що він спрагнений культурного українського товариства. Син його Петро є викладачем порівняльної літератури на Колюмбії в Н.Й. — спеціялізується в англійській літературі доби ренесансу. Дочка — медсестра, замужем за якогось терапіста, живе в Spokane, Wash. і має маленьку дитину. Лесині діти — дочка замужем за архітектора-будівничого, має дворічного хлопчика, Андрійка, тількищо повернулася з довшого побуту у Франції [От так собі: не мав чоловік хвилево роботи і вирішив використати пару місяців на побут з родиною в Европі, винайнявши, здається, trailer...] Лесин син теж одружений, вчителює. Всі ці молоді люди одружені з не-українцями.

Моя стаття "Чорна Пантера і чорна пляма на совісті" ще далі провокує відгуки і є в центрі розмов. У Свободі вже були надруковані 3 відгуки проти Винниченка (Кузьми, Ванчицької та Кушніренка) і одна — за (Соловій). Костюк і Маланчук дуже намовляли мене, щоб я "відповіла" критикам — і Костюк і Маланчук виписали мені своєрідні "amicus curiae" — листи з арґументами, що їх я могла б ужити в дискусії. Але я не маю для цього найменшої охоти, і навіть часу. Маю багато різних зобов'язань — кілька рецензій до WLT, що їх треба послати якнайскоріше, бо через ПКУС і Бібліо. Конкурс я мусіла їх відкласти, а остаточний термін гряде. Я рада, що Винниченко знову в центрі уваги — навіть якщо увага ця критична чи негативна — це значно краще як промовчування. Було б добре, якби самі апологети Винниченка (напр. Маланчук, Качуровський, чи хтось інший) написали до преси. А я замість "дискусії" з людьми типу Ванчицької волію написати рецензію на Винниченків Щоденник і Костюка книжку про Винниченка.

Понеділок, 29 червня 1981. Вашинґтон, готель Гілтон.

Сиджу над басейном в купелевому одязі, хоч і не купаюся. Година вже майже 6- під вечір, але конвенція вже мені трохи надоїла. Вчора мала активний день: цікаве засідання комісії, що її я є членом (Index to Foreign Legal Periodicals). Там уперше запізналася із новим головою комісії Bob-ом Berring-ом, що донедавна був заступником MLC в Гарварді, але тепер іде до Univ. of Washington на директора. Симпатичний молодий чоловік, високий, бородатий. Добре вів засідання, що на ньому розглянено багато важливих справ, хоч і не зроблено жодних рішень. Був присутній Willi Steiner з Лондону, редактор індексу, новий гарвардський Law Librarian Terry Martin, мої давні знайомі Stepan, Christian Wiktor, Carl Lamers, Ivan Sipkov — а теж, і це було мені цікаво Caddon — один із кандидатів на позицію Paul Gay-a. Він — чілієць і я сьогодні вранці спеціяльно зачепила його на розмову. Одна із важливіших моїх місій на цій конвенції — зустрічі та інтерв'ю з кандидатами на цю позицію. Про кожного з них доведеться Слонові давати рапорт на письмі і сьогодні вранці ми всі громадно (нас тут з Пенсилванії — шестеро) мали таку розмову ще з одним кандидатом (Bruce Johnson з університету Michigan: динамічний молодий лідер, хоч трохи надто може "overpowering"). Двох таких кандидатів приїздили вже до нас до бібліотеки минулого тижня — Michael Whipple i Nicholas Triffin. Не легко дати опінію про людину на основі чвертьгодинної чи півгодинної навіть з нею розмови. Тим більше, що ця людина буде не підвладна нам, а фактично буде нашим шефом! Цікавий процес. Рішення, очевидно, робитиме Слон, але опінія професійних колег може вплинути на його вибір. Наші молоді каталогерки та Merle — acquisitions librarian — свої осуди, часто негативні, висловлюють часто без довшої, здавалось би, надуми, але мені це не дається так легко. Знаю, що перші враження можуть бути фальшиві й помилкові, а вибір людини на цю позицію матиме важливий вплив на наше майбутнє.

Washington Hilton — один із кращих готелів столиці, але це така величезна ганґара з безконечними вузькими коридорами, без всякої атмосфери, із гурмою людей на кожному кроці. Наша конвенція теж занадто багатолюдна — є щось понад 1600 учасників. Знайомих трохи приїхало, хоч нікого немає з українців. Програма, як дотепер, не надто цікава. Багато уваги приділено компютерам та електроніці. Мені шкода, що немає якихось панелів у моїй сфері зацікавлення: на теми міжнародного, порівняльного чи домашнього чужого права. Підчас полуденка сьогодні (офіційний luncheon з доброю дуже промовою якогось професора права, що в останній хвилині заступив заповідженого в програмі промовця, але був напевно ліпший — я заповідженого вже слухала і знаю, що він може дати із себе) — говорив він (Younger з Georgetown Univ.) в обороні простоти і ясности в праві із знаменитими аналогіями до літератури, мистецтва, музики, науки) я сіла поруч Philip-a Cohen-a з Oceana (організатора нашої прогульки до Будапешту) і він запізнав мене з якоюсь бібліотекаркою з Ніґерії, що — як виявилося — називається на ім'я Надія, є росіянкою з Москви, що вийшла замуж за лікаря з Ніґерії і там із ним живе. (Nadia Akindele, Nigerian Law Reform Commission, Lagos, Nigeria). На мою репліку, чи Надія, випадково не українське ім'я — зареагувала трохи негативно. Взагалі зробила на мене не надто особливе враження: або зацькованої совєтської людини, що трохи може боїться закордонних спонтанних контактів, або скритої каґебістки, або просто може упередженої росіянки, що відчула в мені "буржуазну націоналістку" українку, хоч про це в нас і не було з нею мови і говорили ми, очевидно, по англійському!

2 липня 1981. В автобусі, в дорозі до Вільямсбурґа.

Таки їдемо, хоч Остап має вже пару днів якусь простуду і затягнуло його хрипкою — вранці застановлялися ми, чи не відкликати нашої прогульки. Але подорож уже заплачена, коштує чотири з половиною сотні долярів, і хто зна скільки і коли нам ці гроші повернули б. Та й шкода не поїхати — це не якась поважна "emergency", а просто прикрість.

Автобус дуже оригінальний — умебльований як вітальня: канапи, фотелі, столики, телевізор, кухонка з кавою. Є теж і туалета. Але Остапові було б легше і вигідніше дрімати на звичайному автобусі з "reclining seats" та підпорою для голови! Робили зупинку в парку, серед піль, де відбулася битва Manassas — перша битва громадянської війни 21 липня 1861 року. Наш шофер є одночасно ґідом і дає цікаві історичні пояснення, з кольоритними деталями (напр. армія унії складалася з добровольців, що зголосились на 3 місяці, кожен батальйон мав власні уніформи, кольорові і різноманітні — подібна ситуація була і по боці конфедератів і це створювало колосальні проблеми ідентифікації — хто свій, хто ворог (добра символічна тема, цікаво чи використана десь в американській літературі?) В нашому автобусі всього 17 осіб, в тому числі одна родина із чотирьома дітьми-підлітками (що — на диво — дуже культурно і спокійно поводяться!) Краєвиди тут дуже приємні — від самого Вашинґтону не бачила досі жодної індустрії: переважно поля і фарми.

З'їли полуденок в оригінальній обстановці традиційної таверни Мікі (Michie Tavern, Charlottesville, Virginia). Таверна називається The Ordinary і приміщена у log cabin, що була колись приміщенням в якому жили невільники. Мenu теж з 18 століття і подане на металевих тарілках з бляшаними горнятками. Невибагливо, але досить смачно. Є теж поруч і музей — будинок заїзду — з оригінальною обстановкою з-перед революції (hoop для криноліни і відповідна величиною коробка, dulcimer — рідкісний музичний інструмент того часу). Старий ґід у музею — в одязі 18 століття — після короткого вступу залишає групу в кімнаті і включає вмонтований тейп-tape з поясненнями експонатів. Вдало використана модерна технологія.

Зупинка і оглядини садиби Джеферсона — Монтічельо. Сам проєктував архітектуру, матеріяли для будови були локальні (тут довкола земля дуже червона — з цієї глини Джеферсон випалював цеглу, навіть цвяхи були роблені таки тут на місці невільниками. Monticello має чудове положення високо на горі ("мала гора"), з незвичайно милою панорамою rolling hills і піль довкруги. Хата повна всяких оригінальних як на той час винаходів: двері, що автоматично відчиняються, годинник-календар, що показує час і день тижня, витяги для вина з пивниці просто до їдальні ітд., але немає лазнички — що мене трохи здивувало, не так брак туалету (the necessary, як ця інституція називалася в Мікі Таверні, була очевидно на дворі), як брак купальні чи басейну. Садиба оточена великим парком, гарно утриманим, з альтанами, прибудівками ітд. Нажаль, ми мали пеха, бо пустився досить зливний дощ і ми не могли добре всього оглянути. Трохи змокли, бо доїзд до посілости — це шматок дороги маленьким локальним автобусиком від паркувальної площі. Якби була гарна погода, були б мали гарний прохід, а так довелось обмежитися оглядинами будинку.

3 липня 1981, Williamsburg, Virginia. год.10:00 увечорі

Ночуємо другу вже ніч у Motor House. Це півтори милі від історичного району Вільямсбурга, але курсує спеціяльний автобус, зрештою ми сьогодні їздили туди двічі нашим туристичним автобусом. Williamsburg має своєрідну оригінальну атмосферу — реставровані будиночки з 18-ого століття, будинок ґубернатора колонії, House of Burgesses — перший виборчий "парлямент", де колоністи Вірджінії вперше вправлялись в самоурядуванні, робітні шевців, кравців, боднарів, таверни-гостинниці, городи з капустою, морквою, огороджені дерев'яними парканами, широкі вулиці, що з них головна — Duke of Gloucester Street. У Wren House — найстаршому будинку каледжу (1695) William & Mary, що є другим після Гарварду найстаршим університетом Америки, звернула я увагу у голю на пам'ятні таблиці поляглих, в тому числі одна із прізвищами професорів і студентів W & M, які загинули в обороні конфедерації в час громадянської війни.

Остап уночі досить кашляв, я хвилювалася і мало спала. Вранці принесла йому з ресторану гарячий чай і залишила його відпочивати до полудня. Сама пішла на фільм і першу частину ходячої тури по Вільямсбурґу, навіть не поснідавши. Дуже втомилась — не так ходженням, як надмірним стоянням і чеканням на ґідів — рада була, що не тягла за собою ще й Остапа. Він прийшов на домовлений груповий ланч і був на другій частині тури по Вільямсбурґу. Потім ми ще вдвійку ходили по місту, оглянули старі будинки каледжу, а під кінець вдалося нам ще смачно повечеряти — навіть без попередньої резервації місць- в King's Arms Tavern.

Мали ми по дорозі навіть пригоду, що могла закінчитися досить прикро. Сиділи ми на лавці в городі палацу ґубернатора. Несподівано напоролись на пару наших знайомих — Gene Wypyski з жінкою, що їх ми бачили пару днів тому на конвенції у Вашинґтоні. Вони були разом із нами в Будапешті, отже Остап знає їх теж. У великому excitement-і зустрічі я не помітила, що виходячи з городу, забула на лавці торбинку. (Аякже! Таке мені ще ніколи в житті не траплялося!) Я мала в руці дві інші речі — парасольку (бо час до часу падав дощ) і фотоапарат. Вийшовши з городу, я побачила фотогенічний колодязь і попросила Остапа зробити мені знимку. Станула я до фотографії — і тоді він запримітив, що в мене немає торбинки. Я бігом повернулася до городу. На лавці сиділи вже інші люди. Але я ще натрапила на молодого чоловіка, який сказав, що так, він справді знайшов мою торбинку і відніс її до будинку ґубернатора. Є ще на світі чесні люди! Торбинку мені віддали. А в моїй торбинці тим разом не лиш понад сотня долярів, всі документи і карта VISA, але і мій золотий грецький нашийник, що з ним я парадувала на бенкеті нашої конвенції!

4 липня 1981, в автобусі.

Настрій зовсім не святочний, а погода "під псом". В цю мить дощ лиє так, що за вікнами нічого не видно. Вранці першою зупинкою був Jamestown. Це місце, на якому в 1607 році вперше на цьому континенті засновано постійне поселення англійськими колоністами. Є тут цікавий трикутний форт, що трішки нагадує Plymouth Plantation, з тим, що тут будиночки ліплені з глини. На воді на James River стоять репліки трьох кораблів, що ними сюди прибуло 104 чоловіків і хлопців: Discovery, Godspeed i Susan Constant. Нажаль, падав дощ і ми більше часу провели в павільйонах-музею, де досить ефектовно зображені воскові фігури короля Генрика VIII, Єлисавети І, їхніх колонізаторів, життя Англії того часу, тощо. Друга зупинка — Yorktown. Тут відбулася вирішальна битва революційної війни, тут Вашинґтон і його французькі союзники остаточно перемогли Cornwallis-ову армію. Відвідували будиночок, що в ньому англійці підписали капітуляцію, Moore House (досить цікавий play acting — актор перебраний в одяг англійського офіцера, зустрічає туристів і розповідає їм своє невдоволення від програної битви. Крім того є там невеличкий музей, бункри-фортифікації, але не більше. Якби ліпша погода, можна було б походити собі по парку.

Остап уночі знову дуже кашляв. Йому добре було б взяти курацію пеніціліни, але я, нажаль, тим разом не взяла з собою. Купила тільки сиропи, дуже добрі цукорки, і маю пару таблеток ornade. Це помагає і вдень він тримається добре. Але наніч йому добре було б випити глечик гарячого чаю і добре випріти, а це в готелевих обставинах трудно. Добре, що сьогодні вже їдемо додому. Тепер ми в дорозі на Фредеріксбурґ — там їстимемо полуденок. Погода справді зварйована: дощ ущух і раптом стало сонячно, але половина неба ще захмарена і невідомо чи сонце втримається.

Зупинка на ланч на плянтації Stratford Hall. Це садиба старої родини Lee, що з неї вийшло кілька видатних діячів Америки, в тому числі і генерал конфедеративної армії Роберт Лі. Вперше бачу південну плянтацію: панський будинок, господарські будинки — кухня, пральня, стайні, ітд., розлогі поля з кукурудзою, тютюном, peanuts, коноплями, пасовища з коровами, кіньми, вівцями, домики для служби — чорних невільників... Всюди тут у Вірджінії, а на цій плянтації зокрема, — відпружуючий спокій для ока, для вуха, для душі — serendipity із млосним запахом маґнолій у повітрі... Друга зупинка була у Wakefield — це родинне місце Джорджа Вашинґтона. Хоч існує вже лиш здогадна реставрація будинку де він народився, на цьому місці утримують величенький парк, теж своєрідне господарство: загороди з гусьми, індиками, льоха з поросятами у болоті (давно вже не бачила!), а довкола знову ж багато простору і спокою... Приємно було б приїхати сюди просто для відпочинку, на пікнік, з дітьми (а може з внуками?). Село і серце одпочине... Цілий цей південь, вся ця наша ескапада — це ще одна і фактично трохи інша Америка — великий контраст до нашої переіндустріялізованої нью-йорксько-пенсильванської країни постійного поспіху і напруження.

Год. 9:40 увечорі. Union Station, Washington, DC.

Потяг плянували взяти о год.8:30, але не довелося. По дорозі з Fredericksburg-у до Вашинґтону стався на шосе випадок: своєрідна ланцюгова реакція: не знаю точно, як воно трапилося, але з оповідань інших пасажирів можна таку приблизно уявити картину: автострада поділена, три лінії в один бік. Авто А в середній лінії раптом гальмує, авто Б зараз же за ним, чи щоб не вдарити скручує вправо, чи раптом, гальмуючи, втрачає контролю і звертає на право, вдаряючи авто В, що є у правій лінії. Наш автобус зараз за автом В. Шофер раптово звертає на право на рам'я автостради із металевою загородою, щоб не вдарити авта В, гальмуючи одночасно (слід від коліс, казали, залишився на яких 40 стіп). На щастя, нікому нічого не трапилося, а навіть, як потім виявилось, наш автобус був тільки трішки здрапаний із боку. Потерпіло авто В — його мусіли відтягнути машиною. Головне те, що саме в цьому авті були дві жінки з маленькими дітьми (шоферував якийсь мужчина). Жінки добре видно перелякалися, бо перше, що я побачила з вікна, була така сцена: з авта В вискочила молода жінка, відкрила двері до авта Б і вдарила в лице молодого чоловіка, що сидів, попиваючи з бляшанки, пиво. (Це нагадало мені сцену в Амстердамі на вулиці в 1968 році, коли шофер якогось авта підчас вуличної затримки вискочив з авта і вдарив хлопця-ровериста, що крутився на ровері поперед нього!) Правда, в цьому випадку, хлопець з пивом був тільки пасажиром — авто Б провадила дівчина, що дуже випадком схвилювалася і признала вину за собою. Якби воно не було, аварія викликала одногодинну затримку на дорозі — поки приїхала поліція, поки списали протокол, поки з'явився tow truck... Потяг наш ми, очевидно, спізнили. А наступний, нажаль, відходить щойно в год.10:30 і приїздить до Філядельфії о нечуваній годині 1:33 ночі — якщо не буде спізнення... Казав Лабунька, щоб дати йому знати, що він або Олесь можуть по нас виїхати — отже я таки потелефонувала до Філядельфії і дала їм знати. Але прикро мені, що це така година — не люблю надуживати людської чемности.

Вашингґтон тепер під вечір повний людей, зокрема в околиці пам'ятника Лінкольнові: таборують на траві, сидять у човнах на Потомаку, обсіли дерева і монументи довкола: ждуть на фаєрверки з нагоди національного свята: може щось з того побачимо з вікна поїзду, від'їжджаючи.

16 липня 1981, вівторок.

В неділю, у розмові по телефону з Марком, довідались прикру новину: Ія — хвора, і невідомо, що це за хвороба. Шлунок не приймає їжі — після кожньої страви дістає болі. Була вже в лікаря і вчора вранці проходила рентгенічні просвітлення. Може пити тільки бульйон та "jello". І це вже так цілий тиждень. Її батьки ще навіть нічого не знають: мама Ії — сама хворіє, і Ія просила, щоб ще заждати, щоб її непотрібно не журити. А журба справді неабияка. Вчора увечорі я знову телефонувала до Каліфорнії, але ще жодних певних вислідів не було. Радіолог, правда, твердив, що просвітлення нічого не виявили, але невідомо ще яка буде інтерпретація лікаря. Не виключене, що це може бути шлункова виразка — улькус, або алергічна якась реакція. У всякому разі — поважний клопіт. І навіть, якщо акутна стадія пройде, то того роду симптоми не є доброю прогнозою на майбутнє. Марія Лабунька теж має якісь серйозні шлункові недомагання — і навіть не хоче лікуватися. Можливо є якесь родинне пов'язання — не так може спадкове, як схильність до психосоматичних недуг. Любе бідне дівча. І таке ще молоде, а вже з такими проблемами. Не виглядає вона на надто нервову, але саме таке зовнішне панування над нервами може й сприяє їх інтерналізації. Шкода мені і Марка. Щоб не повторився йому мій клопіт із Остапом і його шлунково-печінковими недомаганнями: цілі роки на дієті, і цілі роки намагання берегти його від надміру хвилювань. В нашій родині — сильнішою мусіла завжди бути я; чи не випаде ця доля Маркові? Та щоб хоч не гірше, щоб хоч минула вже ця акутна стадія. Бо якже довго можна жити без їжі? Пропонувала я їм, щоб приїхали до нас, бо і так саме тепер не є зв'язані працею. Або щоб хоч приїхала сама Ія — підлікуватися. Тут вона мала б може більше опіки, но і лікарі знайомі, легше зарадити лихові. Але вчора не хотіли ще про це говорити.

Стараюся топити свою журбу посиленою активністю на роботі. Але засинаю і буджуся з думкою про Ію. Близька вона мені, як рідна донька, ліпшої невістки не могла б я собі бажати. За всі роки нашого знайомства (а Марко ходив з нею чотири роки перед шлюбом) не було між нами навіть натяку на якесь непорозуміння.

28 липня 1981.

Sir Leon Radzinowicz їде таксівкою до опери. Таксівкар каже йому на прощання: "Have a good evening, Sir." "I hope so," каже Sir Leon. "If I don't, how do I get back in touch with you?" Забрав мені славний кримінолог півтора години часу і завдав мені ще й на завтра додаткової роботи, але він такий шармантний, дотепний і високої культури европейський джентельмен, що вміє полонити своєю холерно симпатичною особовістю.

Анекдота і факт, що роблю спробу повернутись до щоденника, вказують на те, що в мене поліпшився настрій. Останнім часом знову напала мене депресія (— хоч з Каліфорнії вісті помітно поправилися, Ія прийшла вже знову до здоров'я, ліки допомогли, харчується майже нормально! —) Не помагало навіть те, що ми кілька разів ходили в кіно — самі, і з Лащиками (Бачили тим разом два російські фільми радянської продукції: "Москва сльозам не вірить" і "Обломов" та польський фільм "Людина з мармору". З цих трьох — найкращий, на мою думку, "Обломов" — мистецьке виконання, цікава інтерпретація доброго клясика — що його я, на сором, ніколи не читала! "Москва" — мелодраматична "soap opera" a la mode russe, а "Людина з мармуру" здається мені більше політичною заявою, як мистецьким фільмом.

Не розв'язані справи-пляни наших вакацій. Остап дуже нерішучий: має охоту поїхати до Кульчицького до Сан Франціско, а з ним до Ванкуверу, але якось не дуже плянує цю поїздку (а вакації починає вже 1 серпня!). Мені якось незручно їхати знову до Сан Ф., зокрема через паню Кульчицьку і в'язати увесь плян із Тарасом. Зручніше, мабуть, як поїде сам Остап. Зрештою нам сепаратні вакації може і добре зроблять цього року. Я поїду на тиждень до Гантеру на семінар. А крім того треба мені відважитися поїхати автом на Союзівку, над море. Їздила з Остапом недавно до New Hope — це була перша моя трішки довша подорож (1 1/2 год. їзди в один бік). Navigare necesse est. Але мене це хвилює!

Субота, 15 серпня 1981.

Від понеділка я — на вакаціях, тобто не працюю. Вчора й передучора відбулася знаменна подія: я поїхала автом до Wildwood Crest — в четвер туди, в п'ятницю — назад. Це дорога майже 200 миль — отже перша моя більша самостійна подорож. Хотіла їхати вже на початку тижня — але наперед заповідали бурю, а потім і справді ішов дощ, так що поїздка відкладалася. Остап мабуть трохи боявся, бо відмовляв мене від їзди і було трохи нервового напруження напередодні. Але потім таки зі мною поїхав. Я вибрала найпростішу дорогу: #73, Atlantic City Expressway та NJ State Parkway, бо воліла заплатити мито, але мати широку поділену автостраду, де, коли треба, інші шофери можуть мене минути і де я, їдучи повільніше, не мусіла стримувати руху. Подорож відбулася без комплікацій, в поворотній дорозі я навіть ні разу не зупинялася. Комплікації виникли із нічлігом, бо ми не мали резервацій, в українських заїздах, де ми буваємо, було зайнято, до інших наших гостинниць (таких як "Одеса" чи "Крим") Остап навіть не хотів довідуватись, отже ми врешті взяли кімнату в мотелі близько океану, заплатили понад 60 дол за нічліг, і не було б жаль, якби кімната була гарна — а то дали нам якусь нішу з видом на... внутрішній ґараж! І це трохи зіпсувало настрій. Погода, щоправда, була досить гарна. Зустріли над океаном Біласів, Галіїв, Денисенків (Марка товариш — фільмар, має вже двоє маленьких дітей Олексу і Оленку) — а найцікавіше було зустріти Всеволода (Баха) Ісаєва з жінкою та обох Бандерів. Бандери розповідали про свій цьогорічний побут у Римі (він там із рамени Temple Univ. вів курси економіки), а Баха я розпитувала про його соціологічні проєкти (він має тепер два — дослідча студія процесу асиміляції кількох етнічних груп, та спроба нового якогось погляду на питання націоналізму — обіцяв прислати відбитки праць, як будуть надруковані).

Ще важливіша подія — це зміна вакаційних плянів. Я замовила вже й задаткувала семінар у Гантері і помешкання в "Карпатії", а Остап вже два тижні тому купив квиток на літак до Сан Франціско. Окремо купив квиток і Максим з Бостону до С.Ф. Тимчасом в Америці профспілка контролерів повітряного руху проголосила загальний страйк. Що більше, дійшло до поважної конфронтації з урядом, бо контролери — державні службовці, вони при вступі на працю підписують заяву, що зобов'язує їх не страйкувати. Президент Реґан використав ситуацію, щоб показати свою рішучість і бажання визначити ліміт для робітничих вимог. Переговори з профспілкою зірвано, уряд проголосив, що всі хто страйкуватиме, будуть безповоротньо звільнені з праці. Так воно і сталося. Ні одна, ні друга сторона не поступилася. Понад 10,000 працівників звільнено. Але заступити їх так a la minute — неможливо. У висліді — на пості контролерів працюють їх адміністративні наставники, частинно теж військові спеціялісти, приспішують вишкіл нових працівників, набирають нові кадри. Але — величезна літунська індустрія працює лиш на 75% відсотків і дехто каже (зокрема ж спілка професійних контролерів — PATCO — Professional Air Traffic Controllers), що літати тепер — небезпечно. Все це, очевидно, хвилює. І я подумала собі, що мені чимало журби і нервів коштуватиме політ Остапа і Максима на західне побережжя Америки. Тому й раптом вирішила — летіти разом із ними! Тим більше, що Остапів плян — поїхати з Тарасом понад побережжям від Сан Франціско на північ, в сторону Ванкуверу — може й справді — непоганий. Адже там — прекрасні гори й ліси Ореґону й Вашинґтону, що напевно нагадують канадські скелясті гори. Ще одне: жаль втратити нагоду побути в подорожі разом із Максимом цілих 10 днів. Зміна плянів не була така проста і легка. Спершу виглядало, що треба буде доплатити до мого квитка 300-400 долярів понад знижену ціну вакаційного літунського квитка, що його треба купити 14 днів наперед. Остап мав квиток на лінію United, політ через Denver, і вони вимагали від мене доплати. Тоді я пішла з Остапом до аґенції подорожнього бюра ASTRO — і там мені розвідали про інші можливості. Вдалося дістати літак до S.F. за 338 дол. від особи (Остапів первісний квиток коштував 358!), лінією TWA, безпосередньо до S.F., але не з Філядельфії, а з Нью Йорку. Поїдемо туди лімиузиною, що буде коштувати нам ще по 25 дол. додатково. Але летимо разом з Остапом — Максим цього ж дня літаком з Бостону через Dallas теж полетить до SF. Щоб лиш щасливо! Як усе піде по пляну, прибудемо до S.F. 19 серпня уночі, в середу. А в четвер вирушимо автом із Тарасом у подорож на північ. Поворот наш заплянований на 28 серпня — обоє з Остапом маємо бути на роботі вже 31. — Максим, тим часом, поїде із S.F. до Los Angeles і буде в Марка та Ії до 6 вересня.

Неділя, 16 серпня 1981.

В Канаді більше як місяць уже страйкує пошта. Напередодні цього страйку я встигла ще зробити першу коректу свого "Землетрусу", але дальша комунікація із друкарнею ускладнена. Минулого тижня Лащики їхали на весілля Святослава Кіпи до Детройту — і їхали через Торонто. Я вирішила скористати з нагоди і просила їх привезти мені із друкарні "другу коректу". Думала, що саме тепер в час вакацій, напередодні свого виїзду на захід, зможу зробити другу коректу і, користаючи з побуту тут Рисі Голод, передати матеріял знову до Торонто. Тимчасом, Ґеньо, хоч і привіз матеріял для мене із друкарні, — забув його, залишивши разом із течкою своїх матеріялів у Гантері. Йому, очевидно, неприємно, що так сталося, а мені — досадно. Але немає ради. Мусить справа відкластися бодай на два тижні, аж поки ми не повернемось із заходу. Тоді вже треба буде повернутися на працю і не буде багато вільного часу, но але може канадська пошта вже бодай працюватиме. Маю надію, що друк моєї книжки не надто спізниться через всі ці комплікації. Книжка датована 1981 роком і погано, якщо появиться вона пізніше як у жовтні. Тим більше, що тут плянують зробити мені вечір, а це мало б глузд тільки тоді, якби була готова до продажі книжка.

Ідея із цим нібито моїм вечором виникла дуже несподівано і теж із зовсім непередбаченого джерела. Вправляючи їзду автом, поїхала я десь місяць тому з Остапом на якийсь пікнік т.зв. михайлівської парафії. (Це така нова католицька парафія "патріярхальників", що має гарну посілість на Факс Чейсі і що до неї належать різні наші знайомі з Лабуньками, Гевриками і Лащиками включно). На цьому недільному пікніку підступили до нас обоє Шашаровські і давай засипати мене компліментами за мою відвагу ітд. — у зв'язку із статтею "Чорна Пантера і чорна пляма на совісті". А потім Юлія Шашаровська, показуючи мені церкву та інші будинки, раптом запропонувала, що вона із Шашаровським силами молодих студійців хотіла б влаштувати вечір моєї поезії. Мене це трохи заскочило — я звела розмову на жарт, мовляв, над цим ще треба подумати. Але пройшло пару тижнів і Шашаровська дзвонить до мене телефоном. Ну, як? Чи я згідна на такий почин? Я сказала їй, що мені незручно, щоб така імпреза виходила з ініціятиви парафіяльного комітету. Але Шашаровська за пару днів знов подзвонила: вони, мовляв, приготують програму із студійцями, а фірмуватиме імпрезу жіночий відділ ОМУС-у. Я подумала собі, що фактично варто може й скористати із такого запрошення, передусім тому, що була б нагода зарепрезентувати і продати книжку. Отже я погодилася дати їм матеріяли. Побачимо, що з цього вийде. Я, очевидно, воліла б, щоб такий авторський вечір влаштовували якісь серйозні люди з якоїсь мистецької чи академічної організації, але я не буду нікому піддавати таких ідей. Для такого автора як я — велика честь, що є такий спонтанний відрух і єдине, що я маю до вибору — скористати із запрошення або відмовитись. Якщо програму виконуватимуть студенти з театральної студії — то навіть якби вони не виконали її якслід, буде успіх, що молоді люди прочитають і запізнаються з якимись моїми текстами. Це не кожному авторові трапляється, зокрема ж на еміграції.

Пару днів вакацій дали мені трохи відпруження і на цьому користає мій записник. Останні тижні на роботі були досить напружені й активні. Передусім тому, що це — літо, і доводиться завжди когось одного заступати. Студентів у нас літом нема, бо літньої школи Law School Пенсилванії не веде, але решту клієнтелі — правників із міста, професорів, що пишуть праці, приїжджих дослідників — треба обслужити при зменшеному через вакації персоналі. Отже літо в бібліотеці не таке вже спокійне, як дехто думає. Цього року, крім всього іншого, в нас багато новин: будуть зміни і ще невідомо, що вони нам принесуть. З кандидатів на місце Ґея, що їх ми розглядали на конвенції у Вашинґтоні і пізніше, вибрали жінку, молоду (32-літню) бібліотекарку, що має теж і правничий диплом. Вона називається Cynthia Arkin, була бібліотекарем правничої бібліотеки ATT в Нью Йорку, а раніше працювала в університеті Джорджтавн у Вашинґтоні. Вона — незамужня, виглядає досить симпатична і безпретенсійна, але в час інтерв'ю виявила і досить велике знання і багато здорового глузду і певні нотки рішучости, що на цій позиції будуть конечні. Вона має почати працю в наступний понеділок.

Друга новина і то поважна: відходить від нас Colleen Raker, бо чоловік її прийняв працю в Omaha, Nebraska. Це справи значно ускладнює. Саме завдяки Colleen вдалося переконати декана, щоб заінсталювати для бібліотеки компютерську систему RLIN. Термінали вже почали діяти, ми саме пройшли перший елементарний тренінґ і вже робимо "searching" на компютері, а від вересня почнемо нову систему компютерської каталогізації. Це докорінно змінить потік праці каталогізаційного відділу і факт, що саме в цей час відділ цей втрачає шефа, що цю зміну заініцював, є дуже не на часі. Є в додатку ще й інші персональні пересунення — а на додаток, декан нашої правничої школи James Freedman прийняв посаду президента університету Iowa! Він був бібліотеці дуже прихильний і розумів наші фінансові клопоти. Хто буде його наступником і як він трактуватиме бібліотеку — невідомо.

Минулого тижня, в час, коли Лабуньки були на вакаціях у Гантері, стався у їхній хаті влом і грабіжники забрали їм срібні монети, золоті пам'яткові годинники, перстінці, тощо. Страшенно мені їх жаль — пам'яткові речі не повернуться, а вони і взагалі не такі вже заможні, щоб могти скоро надробити втрачене. Взагалі аж страшно подумати: ось і ми вибираємось на 10 днів на вакації. В якому стані зустрінемо хату, повернувшися? Мама і Тато приходять день-у-день, забирають пошту, підливають квіти, але ж Лабунькам теж сусіди нібито пильнували хату!

Я позбулася двох своїх зобов'язань, що тяжіли над моєю совістю довший час: написала нарешті рецензії для WLT на "Shevchenko and the critics" і на другий том Хвильового. Вже й раніше написала і вже появилася в Нашому житті моя рецензія на "Українські думи" — отже зобов'язання своє перед торонтонцями, передусім перед проф. Луцьким, я виконала.

Тепер читаю Костюкову збірку статей "Винниченко і його доба". Шкода, що це лиш зібрані статті, а не дефінітивна монографія. Не знаю, чи писати про цю книжку до WLT? Дата видання — 1980 — отже я мусіла б вислати рецензію ще перед 1 вересня — останній реченець на видання попереднього року. Книжка фактично появилася щойно в половині 1981 року, але на титульній сторінці стоїть — 1980. Я Костюкової книжки не зголошувала, не знаю чи прийняли б рецензію. Може треба буде написати до української преси. Винниченків "Щоденник" до мене ще не дійшов — хоч є уже в продажі. Але в мене чекають на чергу ще теж "Тіні забутих предків", що їх я отримала від Винара і що їх уже зголосила до WLT. Вони, правда, видані 1981 року, отже не мушу спішитися.

Страйк канадійської пошти ускладнює теж доставу пошти і нам. Останні два числа "Нових днів" до нас, правда, дійшли. В них — у цілості — надрукований мій "Американський триптих", що так подобався редакторові Дальному. Не знаю, коли друкуватиме він мій "Щоденник грецької подорожі". Про своє позитивне рішення він мені вже давніше писав і просив зробити скорочення. Я це й зробила, та ще й погодилася на додаткові скорочення, якщо будуть потрібні. Це було ще задовго перед страйком, отже хто зна: може він, цей щоденник, уже й друкується?

Один із дуже вдалих фільмів, що їх ми бачили цього літа, був документальний репортаж "From Mao to Mozart", про поїздку скрипаля-віртуоза Ісаака Стерна до Китаю. Є там одна знаменита маркантна сцена: Стерн, спостерігаючи із захопленням вправи китайських акробатів, стоїть хвилину у мовчазному подиві, а тоді каже: "On the other hand, they can't play Mozart!"

В Польщі далі напруження і тяжка економічна ситуація. Від січня майже щомісяця посилаю Марійці харчеві пакунки, але не знаю, чи отримує вона їх, чи ні. Чомусь нічого не пише.

19 серпня 1981. Oakland, California

Щасливо всі троє добилися до Сан Франціско. Заплянований наш політ лінією TWA був, щоправда, "cancelled", але нас перенесли на інший політ, лінії American. Тарас чекав нас уже на летовищі із своїм кадиляком. Повіз нас по вечірньому Сан Франціско, а потім ми ще вдруге повернулися на летовище, по Максима. Вилетіли ми 18-ого увечорі, прибули сюди уночі. Коли доїхали до хати Кульчицьких, на наш філядельфійський час була вже 6- вранці. Отже трохи досипляли недоспану ніч. Решта дня пройшла на розмовах — з панею Іреною, з Тарасом, з їхнім сином Богданом, що разом з жінкою Kate та немовлятком (Marissa) прийшли привітатися. Вполудне поїхали з Тарасом до Berkeley, і в час, коли Тарас полагоджував свої справи, ми пішли до бібліотеки і знайшли Едварда Касинця в його бюрі. Ні ми, ні він, не мали часу говорити тоді довше, але домовились, що зустрінемось увечорі. Після обильного обіду (cocque au vin, "pavlova" i дуже добре вино Gewürztramlin [sic] марки Souverain), що його приготовив Тарас, ми поїхали на помешкання Едварда при 142 Alvarado. Я думала, що ми будемо там не більше як годину, але розмова була така цікава, що ми сиділи від 8 до 11-ої. Едвард дуже цікавий і стимулюючий хлопець і має велике знання — з ним цікаво розмовляти і від нього багато можна довідатися. З інтересних його інформацій: про архів Петрушевича в інституції Гувера, про невідомий досі лист Пантелеймона Куліша до цензора Капніста, що його знайшов він у якомусь російському архіві і що його тепер готує для публікації Струмінський, про справи пов'язані із українським Гарвардом та з Канадським інститутом для українських студій, etc. Між іншим, Едвард досить песимістично розглядає сучасний стан і УНІГУ і КІУС. Мені, однак, здається, що це трохи теж і тому, що він сам відійшов від Інституту і що може не має тепер такого там впливу, як раніше. Все таки, я рада, що він і далі цікавиться справами української науки і бібліографії, хоч бачу, що він щойно тут починає розуміти, скільки ще треба зробити, щоб науковий світ дізнався взагалі про існування навіть таких серйозних починів, як HUkr.Studies.

21 серпня 1981, п'ятниця.

Вчора цілий день були в дорозі. Виїхали дорогою 101 із Сан Франціско. По дорозі виявилось, що Остап забув приготовані до дороги мапи. Отже вирішили у Santa Rosa вступити до AAA. Дістали цілу серію додаткових мап Каліфорнії, Ореґону, Вашинґтону. Трохи було нерішучости, бо наші організатори — тобто Остап і Тарас — як виявилось — не мали жодного пляну подорожі. Ми вже в дорозі вирішили з'їхати з головної автостради на Scenic Route 1. Дорога була чудова — серпентинами через гори до моря і тоді далі гірськими серпентинами уздовж мальовничого каліфорнійського берега. Але дорога була дуже трудна для шоферування і хвилююча. Зупинилися у Fort Ross. Тут у 1812 році росіяни побудували найдалі на південь висунену колонію із православною церквою включно. Тут тепер реставрують ціле поселення. Дерев'яна церква (не оригінальна, відбудована) має оригінальний дзвін вилитий у Санкт Петербурзі із написом кирилицею.

Mendocino, що його реклямують як мистецьку колонію, виявився нецікавою "дірою". Обідали у Fort Bragg, а потім уже потемки в'їхали із дуже крутої і небезпечної для шоферування дороги #1 у значно ширшу і менше кручену автостраду #101. Шоферував від Fort Ross Максим і я хвилювалася: шофер з нього знаменитий і їде він ліпше від Тараса, але авто йому зовсім незнайоме — це досить великий Cadillac — тяжкий і вигідний на великій дорозі, але трудний для маневрування по гірських серпентинах. Однак Цюп здав цей трудний іспит — блускуче. Вже була ніч і ми в'їхали у чорний ліс, але на щастя, під самим Garberville натрапили на мотель Singing Trees і там, потомлені, знайшли вигідний відпочинок, а вранці збудилися серед височезних секвой, в дикій гущавині, з гірським потоком удолині.

Сьогодні зробили шмат дороги на північ — автострадою #101 від Gаrberville до Crescent City. Пару разів з'їздили вбік — зокрема на те, щоб їхати прекрасним лісом секвой — Avenue of the Giants — і оглядати чудеса природи: дерева, що крізь їхню середину може проїхати авто, парк Trees of Mystery, що його можна назвати своєрідним музеєм живих дерев — фактично це ботанічний сад секвой — особливих і оригінальних: повалений тисячелітній гігант, що далі живе і що на ньому повиростали вже інші столітні дерева, група секвой, що творить немов ґотичну вежу собору і де і справді відбуваються часом вінчання молодих пар. Є у парку теж The Trail of Tall Tales, де bas-relief-и розповідають історію про Paul-а Bunyan-а і які дечим нагадують Країну Казок, що її я бачила в Криму. Правда, Trees of Mystery трохи може занадто скомерціялізовані: вступ до парку коштує 3.50 дол., біля кожного цікавого експонату — запис на тасьмі дає пояснення, ітд., а сам в'їзд у цей парк робить трохи фальшиве враження — Остап і Тарас взагалі не входили до середини, бо виглядало, що може все це якийсь великий "hoax". Ми з Максимом пішли — і не жалували. Взагалі з усього, що ми досі бачили на цій прогульці, "California Redwoods" — найкращі. Ночуємо в Ореґоні, у місцевості Grants Pass, у принагідному мотелі. Обідали в китайському ресторані — дуже смачно і дуже обильно.

22 серпня 1981. Субота.

Тількищо виїхали із Crater Lake, Oregon. Найглибше в Америці (1932 feet) озеро утворилося після того, як вульканічна гора Mazama запалася і утворився кратер десь приблизно 6600 років тому. Озеро відкрив випадково у 1853 John Hillman, що був проспектором-шукачем золота і шукав за якоюсь "Lost Cabin Mine". Озеро має незвичайну панораму гір, деякі нагадують вульканічні скали Санторіні. Вода в озері незвичайно синя і дуже чиста. Мальовничий, фотогенічний краєвид. А доїзд до цього чуда природи — пахучими сосновими лісами.

23 серпня 1981, неділя.

Зупинка на нічліг у Madras, Oregon. Місцина нічим не замітна. Громада хат обабіч рівної, як стріла, дороги на ореґонській рівнині, із зарисом невисоких гір на горизонті. Пригадався limerick: There was a young lass from Madras who had a remarkable ass. Not rounded and pink, as you might think: it was grey, had long ears, and ate grass. Їдемо в сторону гір дорогою #26. По дорозі на ореґонському плято цікава топографія: вирите, мабуть річкою, провалля — gorge. А далі в'їхали у сосновий ліс, що тягнувся аж до Mount Hood — найвищий шпиль Ореґону (11,245 ft.) — гострий шпиль покритий льодовиками. Найцікавіше для мене те, що цей шпиль — єдиний серед панорами значно нижчих, заокруглених і покритих здебільшого лісами, гір. Дорога довкола шпиля дозволила нам під'їхати дуже близько — прекрасні види гори-велетня, що раптом з'являється посередині дороги, не можна було, нажаль, схопити на плівку фотоапарата, бо дороги круті і небезпечні і зупинитись неможливо. Робили ми знимки тільки з віддалі.

Наступною нашою атракцією сьогодні була ріка Columbia. Дорога #84, хоч і вигідна, велика автострада, — незвичайно мальовнича. Обабіч ріки — гори, а посередині могутня ріка. Вдалося нам доїхати до Cascade Locks на час, щоб встигнути на 1 год. дня, коли починалася прогулька кораблем по ріці. 2 1/2 години ми провели на ріці Columbia, серед прегарної природи. Опісля ще ходили оглядати шлюзу Bonneville dam, де можна бачити крізь шиби рибу, що пливе горі рікою. З'їхали на короткий час із головної дороги, щоб оглянути серію високих водоспадів. Вирішили не вступати до Портленд — найбільшого міста Ореґону, а поїхали на другий берег Колюмбії, до штату Вашинґтон, дорогою #5 — прямо на північ. Вже в авті рішили поїхати в сторону парку Mt. Rainier. Отже скрутили на дорогу 12 і зупинилися у першому зустрічному мотелі на ніч, з думкою, щоб завтра вранці їхати звідтіль оглядати найбільшу гору північного заходу — Mt. Rainier. Мотелі тут досить рідко і ми були щасливі, що знайшли щось, — а воно виявилось навіть краще як попередня наша зупинка на нічліг. Правда, в околиці не було жодного ресторану і вийшла ціла заковика: ми маємо у мотелі кухню і холодильник і Тарас раптом забажав приготовити цілий обід: спаґетті з вином та з десером. А до того ми мали ще зупу, що її я зварила у своїй елекричній риночці. Все було б не лиш смачно, але й дотепно (бо, виявилося, що нема вилок і ложок), але, нажаль, попередила обід сцена з істерикою перед крамницею із харчами. Тарас заявив, що хтось один тільки піде купувати харчі і почав виходити з авта. Я не мала нічого проти того, але пригадала, що хотіла вже раніше купити peaches-и, але їх не було в попередній крамниці і сказала: а може я піду теж і куплю собі овочі. Тарас на це: мовляв, як ти ідеш, то я не йду, а Остап у крик: мовляв, не бачиш, що він хоче іти, чого мішаєшся. Повірити трудно, що два дорослі панове з "Академічної гімназії" можуть у концерті витворити таку сцену. Очевидно тому, що були голодні і втомлені. Зрештою, я подумала із жалем і великою дозою співчуття для Тараса: він дуже нагадує мені мою маму. Їжа в нього — ще й із професійних спонук — є у самому центрі життєвої уваги: не лиш як заспокоєння голоду, але як тема розмов і творчих ідей. З нього — першорядний "шеф" — і то не лиш із вимушеної життєвої практики, але із покликання. Але я спостерігаю його тепер підчас нашої прогульки, і починаю думати, що він матиме з тим клопіт. Бачу, що він повинен втратити щонайменше 20 фунтів ваги. А це значить: менше їсти і менше думати про їжу.

24 серпня 1981, понеділок.

Вчора увечорі вже було захмарено, а метереологи на телевізії заповідали 50% можливості дощу. Ми пробудилися сьогодні до захмареного, замряченого дня. Не знали, що робити: їхати до Mt. Rainier National Park чи ні. Альтернатива була — вертатися до головної автостради. Врешті рішили поїхати далі дорогою #12 до Morton. Якщо почне іти дощ — повернемось, як виясниться — поїдемо далі. Дощу не було і ми поїхали. На першій зупинці всередині парку — вже досить високо в горах — довколишню панораму залісених гір видно було лиш частково, а про існування десь поблизу гори-велетня можна було лиш здогадуватися. Ми поїхали далі. Ліси прекрасні — височезні смереки і ялиці, серпентини, що ведуть то вгору, то вниз, і щораз то відкривають мальовничі краєвиди. Я сиділа ззаду і дивилась крізь заднє вікно: раптом бачу із-за хмар на небі, мов привид, зарисовуються обриси величезного масиву. Ми зраділи: ось вона — гора Rainier. Щастя нам сприяло — почало прояснюватись і ось незабаром гора (14,410 стіп височини, із шістьома льодовиками) показалася нам у всій своїй маєстатичній величі. Трудна дорога довкола гори виплатилася. З парку Mt. Rainier ми поїхали на схід, попри столицю штату Вашинґтон — Олімпію, на побережжя Тихого океану. І ось ми тепер зупинились на нічліг у мотелю Sunset View, кілька миль від вакаційного ресорту Long Beach. Вікно нашої студіо-кімнати (що включає кухню і лазничку) виходить на балькон і на океан. На самому березі перед пісковим пляжем ростуть сосни і якісь низькі кущі. Є тут теж загорода із тваринами: олень, три сарни та коза. Сам мотель зовсім новий і навіть досить оригінальної архітектури. Є в кімнаті і камін.

25 серпня 1981, вівторок.

Навчена досвідом попереднього дня, я вчора увечорі залишила кулінарні справи "шефові", а в час, коли він поїхав за харчами, я пішла собі на прохід на пляж і на довколишню вуличку біля нашого мотелю в Ocean Park. Повернувшись, зголосила свою допомогу як "підкухонна сила" — почистила картоплю, часник, еtc. Ми мали на обід шницлі з грибами, мороженою городиною, ітд,ітд. (Смачно, хоч для мене, а особливо для Остапа занадто товсто і пікантно). Я засипала "шефа" компліментами і "вчилася" деяких його секретів, хоч, очевидно, не маю наміру всіх їх застосовувати у власній практиці (напр. до картопляного п'юре додавати перець і сіль разом із запареним молоком!) У всякому разі мені було весело (сама собі під "усом" посміхнулася) коли, миючи посуд після обіду, нарахувала 9 ринок! Це називається скромний обід на чотири особи у випадковому мотелі на побережжі моря.

Сьогодні вранці ще ходили на прохід на пляж. Виїхали десь перед полуднем дорогою #101. По дорозі зупинилися в Astoria, Oregon оглянути репліку форту Клєтсоп (Fort Clatsop), де експедиція Lewis-a i Clark-a вперше відкрила це побережжя для бiлих американців (бо червоні вже були на місці). Цікава візія президента Джеферсона, а піонерський дух перших відважних дослідників завжди викликали в мене подив. Зупинились теж у Newport, Oregon оглянути Undersea Gardens — у великому акваріюмі, що займає кілька кімнат, морська фльора і фавна. Дівчина-нурок демострувала нам деяких жителів моря — від невеличких "зірок" та крабів починаючи, до великого "wolf eel" та "oсtopus"-a включно. Після цього я кажу Тарасові: може я від тепер буду краще купатися в басейні?

Вийшла знову заковика із харчем. Попереднього дня наш "шеф" накупив таку кількість харчів, що довелося частину залишити (1/2 gal. молока, морозиво), частину викинути (сметану, якусь морожену картоплю, тощо). Сьогодні я пропонувала, щоб ми зупинилися на обід у Newport, де багато рибних ресторанів. Тарасові там не подобалось, мовляв, смердить рибою. Тоді, коли ми були вже в дорозі і почав надходити вечір, всі погодилися, що добре було б знайти мотель з рестораном. Їхали гарним побережжям, сонце схилялося до заходу, по дорозі де-не-де мотелі. Нарешті знайшли один, що виглядав гарно і мав теж ресторан. Зупинилися. Остап пішов замовляти. Була вільна кімната, хоч і досить дорого (щось понад 50 дол.) Тарас подивився і вирішив, що кімната не має виду на море і що нам треба їхати далі. Так і сталося. Виявилось, одначе, що по дорозі або відповідних мотелів не було взагалі, або не було ресторанів, або не було "vacancy". (Або часом шофер-Тарас за швидко проїздив мимо і не мав бажання вертатися). Остаточно ми так доїхали аж до Reedsport, Ore. Я підозрівала зразу, що так станеться, бо це виповнить нашу "норму" денного миляжу — 250 миль — і мені здавалося, що наш автоводій саме до цього і змагає. І от ми на нічлігу у випадковому придорожньому мотелі, де немає ні виду жодного (моря взагалі тут немає), ні ресторану. Вечеряли в дуже паршивенькому, ніби "китайському" ресторані — вперше побачила я, яка може бути різниця між китайськими ресторанами. Остап, думаю, був лютий, але всю злість складав на мене — хоч тим разом я остентаційно вмиваю руки від всякої відповідальности і рішень і навіть не стараюся на них впливати. Отже претенсії міг би мати до мене хіба за те, що я не зробила якоїсь сцени, щоб поставити на своєму (тобто в його — Остапову — користь).

26 серпня 1981. середа.

На дорогах в усіх трьох штатах часто зустрічаються logging trucks — грузовики, навантажені колодами дерев: в Каліфорнії — це були секвої-redwoods, в Ореґоні і Вашинґтоні — сосни, смереки, ялиці. В Ореґоні краєвид позначений багатьма зрубами, що часом виглядають як рани на тілі землі. Експлуатацію лісів переводить фірма Weyerhaеuser, що її таблички позначують багато лісових полос. Кажуть, є такий закон: на кожне зрізане дерево треба посадити два нові.

Год.4 пополудні. Ми вже назад у Каліфорнії. Зупинились в Eureka купити salmon. Сьогодні майже не зупинялися по дорозі — хоч робили, спеціяльно для Остапа — 45 мін. зупинку на полуденок у Gold Beach і пару коротких перестанків для фотографій мальовничого побережжя Ореґону, де високі залісені береги з одного боку і високі камені, що виступають із води з другого.

Зупинилися на ніч у знайомому вже нам із першого нічлігу мотелю Singing Trees. Тим разом ми їхали від 9 год. ранку до 5 вечора, отже зупинилися ще за дня. Залишивши Остапа з Тарасом у мотелі, я пішла на річку, а Максим навіть помандрував лісовою доріжкою на гору. Над річкою серед повної самоти між гористими лісами я посиділа собі може із годину, слухаючи тиші і шуму лісу і річки. Вода у річці досить тепла, якби не вечір — можна було б навіть скупатися. Як не буде мряки, спробую зробити це завтра вранці. Погоду мали ми знамениту за весь час нашої подорожі — один лиш раз — тоді у Mt. Rainier National Park — грозив нам справжній дощ, але і це, як виявилося пізніше, був фальшивий алярм. В Ореґоні, кажуть, вже два місяці не було жодних опадів — посуха. Між іншим, ще заки ми сюди приїхали, я чула про те, що в цих околицях (а зокрема теж у British Columbia), горіли недавно ліси. Це теж, очевидно, зв'язане з посухою. Коли ми їхали на північ з Ореґону до штату Вашинґтон дорогою #5 — широкою автострадою, що веде із Портленд до Сієтл, трапився нам такий інцидент: Максим провадив авто і я для відміни, сиділа поруч нього, тобто спереду. Раптом бачу далеко перед нами на горизонті, понад смугою гористого ліса — дим. А крім того, якісь ніби блиски. Я злякалась і кажу до Максима: невже це ліс горить? Він теж трохи захвилювався: My God, це справді виглядає на пожежу ліса! Не було це лиш теоретичне твердження — ми саме їхали в цьому напрямі і за пару годин мали залишитися на ніч. Але пів години пізніше, коли ми автострадною швидкістю пригналися ближче до цього "диму", виявилося, що це — комин нуклірної фабрики! Світла-блиски давали пересторогу літакам, а "дим" був, мабуть, парою. Таких величезних нуклірних коминів ми бачили у штаті Вашинґтон три — останні два десь в околиці Олімпії ще, здається, у стадії конструкції.

Завтра ми вже повертаємось до Сан Франціско, а після завтра вранці маємо літак назад до Нью Йорку. Максим рівночасно поїде до Los Angeles відвідати Марка та Ію і має повернутися до Cambridge 6 вересня. Купила я деякі сувеніри: дерев'яні місцеві вироби з каліфорнійського redwood, ореґонський сир Tillamook, вуджену якусь ореґонську ковбасу, варення з диких ягід, а сьогодні навіть спокусилася на іграшку — дерев'яний модель грузовика із колодами дерева — такий типовий для всіх трьох штатів нашої прогульки символ.

Labor Day, 7 вересня 1981, Філядельфія

Довгий вікенд дуже мені на часі: страшенно втомилась я першим після-вакаційним тижнем на роботі і рада, що маю три дні відпочинку. Нікуди не поїхали, нічого особливого не робимо: я намагаюся трохи відіспатися й відпочати — крім купна харчів та куховарення, навіть жодної хатньої роботи не роблю.

Вчора були на бенкеті ОМУС-у, що був пов'язаний теж із мистецькою програмою. Надсподівано у програмі були деякі справді добрі на мистецькому рівні виступи, зокрема в Ростислава Василенка з Монтреалю, що знаменито виконав дуже добрі (і зовсім мені невідомі досі!) тексти: Шевченкову поему "Петрусь" та "Наші діди і баби" — гумореску Остапа Вишні. Виступи Ірини Лаврівської, Юрія Лаврівського, Довгалюка та Магмета та співачок Кононів і Калин (самі "заграничні", тобто немісцеві) були слабші, хоч для звичайної недільної розваги — зовсім задовільні, навіть у випадках, коли виглядали на імітацію провінційної польської ревії. Дуже вимовною була відповідна до свята репліка Довгалюка в ролі Гриця Зозулі: Я, мовляв, прийшов "поклонитися живим мощам українського театру". Програмову промову говорив Лужницький (досить цікаві деталі про пенсійні фонди для акторів українського театру перед Першою Світовою війною в Австрії). Із "живих мощей" бракувало досить багато: не лиш таких славних як обоє Гірняки (вони, здається, і взагалі не належать до ОМУС-у), але нікого взагалі із Нью Йорку.

Сьогодні вранці подзвонив нам Максим — уже з дому, з Кембридж. Щасливо повернувся з Каліфорнії, провівши там кілька днів із Марком та Ією. (На день Максимових уродин — уже 26-их — ходили утрьох до Disneyland і звідтіль телефонували до нас — всі троє рівночасно із спеціяльної інсталяції Bell Telephone Co.) А 4-ого вересня був у південній Каліфорнії — десь поблизу кордону із Мехіко — землетрус, що його відчули трішки теж і наші діти в Лос Анджелес.

19 вересня 1981, субота.

Я повинна б закінчувати Костюкового Винниченка та готувати рецензію — але замість того взялась несподівано читати белетристику. Мало в мене цими днями енергії і дуже відчуваю потребу відпочити й відпружитись. Принесла була Мамі на час вакацій "купу" книжок і з того дві зацікавили мене і я залишила їх і собі. Перша з них — Мілошева "Dolina Issy". Я вже раніше читала його "Zdobycie władzy" та деякі поезії давніше друковані в Культурі. Dolina Issy — це своєрідна "автобіографічна розповідь", що трохи навіть нагадує "Далекий світ" Журби. Мілош від Журби значно глибший, але бракує йому цього зворушливого тепла, що променює з книжки Журби. Є в нього щось спільне із світовідчуванням такого, скажімо, Günther-a Grass-a із "Blechtrommel" або "Katz und Maus". Чи старий ліберальний гуманізм відступає і дає місце новому розумінню людини, що в ній крім добра живе і зло? І в Мілоша і в Ґраса є, здається мені, певні нотки садизму, може й мізантропії. Друга книжка — "Клятва" Раїси Іванченко (Радянський письменник, 1971). Це, нібито, "роман-хроніка", але насправді — досить популярно написана біографія Михайла Драгоманова. Твір має чимало недоліків композиційного характеру, але своїм фактажем незвичайно цікавий, а своїм патріотично-українським наставленням не лиш зворушливий, але просто ревеляційний. Сказати б з точки зору совєтського цензора: ну, чистісінька тобі контрреволюція! буржуазний націоналізм! гниль лібералізму! Факти напевно трохи натягнуті і причесані, але скільки там аналогій до сучасного стану справ! — І ще одна, зовсім таки несподівана, надпрограмова лектура: приніс учора Остап з бібліотеки "Memoirs of a dutiful daughter". Сімону de Beauvoir я вже давно хотіла була читати, зокрема ж збиралася взятися за її трактат "Second sex", але так і не дійшло до нашої з нею "зустрічі". Відпочиваючи після обіду при музиці, я взялася переглядати на швидкоруч Бувуарині мемуари. От так собі, читаючи два-три речення на кожній сторінці, щоб зорієнтуватися, що власне уявляє із себе ця її книжка. Читати її докладно не матиму тепер часу, та й не мала я такого наміру. Ну і от раптом, несподівано — сензація: на стор. 278 Simone de Beauvoir зустрічає нове знайомство: "польську" студентку, що є в час літа ґувернанткою в домі її приятельки (Zaza Mabille) і яка, виявляється із дальшого тексту, є українкою зі Львова і називається Стефа Авдикович (Stépha Avdicovitch). Стефа стає близькою приятелькою Сімони і про неї неоднократно мова на наступних сторінках книжки. Мусіла бути красунею і робити враження і на жінок-товаришок і на мужчин. Сімона описує її як "charming" "had pretty blonde hair, blue eyes that were both languorous and gay, a broad, full mouth and a quite exceptional attractiveness... sex-appeal. Her gauzy dress revealed a pair of deliciously rounded shoulders; in the evenings she would sit down at the piano and sing Ukrainian love-songs with a coquetry that enchanted Zaza and me, but which scandalized everybody else." Батько Стефи мав фабрику цукорків у Львові. "...while studying at the university, she had taken part in the struggle for Ukrainian independence and had spent a few days in prison. She had left home to complete her studies, first in Berlin, where she had spent two or three years, then in Paris; she was attending lectures at the Sorbonne and receiving an allowance from her parents. She had wanted to use the holidays to advantage by going to live with a French family: the experience had flabbergasted her". Стефа — "graceful and feminine" "wоuld amuse herself by telling everybody's fortune with cards, including Xavier du Moulin's; without the regard to the dignity of his cloth, she flirted discreetly with him: he appeared to be not indifferent to her advances... She... foretold that he would very soon meet the queen of hearts. The mothers and elder sisters were outraged: behind her back, Madame Mabille accused Stépha of not keeping her place. 'Besides, I'm sure she's no lady, she said. She blamed Zaza for being too friendly with this foreigner". До портрету Стефи треба додати ще, що вона розмовляє із Сімоною про філософську систему Ляйбніца, ходить у Національну Бібліотеку читати Ґете і Ніцше. "With her roving eye and ready smile, she was too attractive to men and they were too much interested in her for her to be able to get much work done. She would have barely taken her place beside me when she would put her coat over her shoulders and go outside to have a chat with one of her boy friends: the teacher studying German, the Prussian student, the Romanian doctor..." Стефа жила у готелі при вулиці Saint Sulpice, у голубій кімнаті обвішаній репродукціями Сезана, Ренуара і Ель Ґреко. "She preferred intellectual conversations and comradeship to these flirtations; once a week whe would argue for hours at the Closerie des lilas with a group of Ukrainians who were journalists or engaged on vague studies in Paris." Вона мала приятеля — еспанця, маляра на ім'я Фернандо, що був із одної із тих жидівських родин, що їх чотири століття раніше прогнала з Еспанії Інквізиція. Фернандо жив у цьому ж готелі, що й Стефа. Народився він у Константинополі, вчився у Берліні. Був інтернаціоналістом і пацифістом і Стефа поділяла його погляди. Про Стефу і Фернанда Бувуар пише: "...never had I seen such complete understanding between a man and a woman: they corresponded exactly to my idea of the ideal couple". Стефа остаточно рішається на подружжя із Фарнандо і плянує виїхати з ним до Мадриду. "Our friendship" — заключує Бувуар — "which later was to find a new lease on life — survived mainly on memories." Інтригуюча історія! Потелефонувала я зараз же до Любович: чи знає вона про цю справу? Ляся пригадувала, що читала колись цю книжку Бувуар, але не пам'ятала, чи був там такий епізод.

20 вересня 1981

Учора були ми на святочному бенкеті з нагоди відкриття Українського Культурно-Освітнього Центру. Наша демократична громада виграла баталію за цей центр із бандерівцями, що хочуть перебирати абсолютно все українське життя і всі інституції у свої руки — і от у Центрі тепер і Рідна Школа, і Пласт, і Бібліотека. На бенкеті, що його бандерівці бойкотували, було понад 250 осіб. Ми мали дуже дібране і приємне товариство наших близьких друзів — Лащиків, Лабуньків, Біланюків, Кіпів, Гевриків, Третяків і було дуже приємно. Я навіть трохи танцювала, хоч нога час до часу себе нагадувала.

Була на бенкеті і Ліда Бурачинська і я зразу розповіла їй про Стефу Авдикович і Сімону де Бувуар. Виявляється, що п-ні Ліда ходила із Стефою до гімназії у Відні — потім не мала з нею контакту. Але знає, що Стефа Авдикович живе десь у штаті Конетикат, здаля від українців, що родина її (дочка і син брата Стефи) десь у Нью Йорку чи Нью Джерзі, що вони не радо говорять про свою родичку і що вона, мовляв, "лівих поглядів". — Ну, справжня знахідка. Якби я мала час, може й сама взялась би за прослідження цієї справи. А так то попробую підмовити когось — може Іку Кознарську з Ukrainian Weekly — це молода, освічена й талановита жінка, що є тепер чи не найбільш творчим і стимулюючим духом серед наших журналістів. — Стефу А. варто віднайти і зробити з нею інтерв'ю для української преси!

2 жовтня 1981

Переді мною — великий іспит. І відповідно до того, я вже тиждень хвилююся, як перед матурою. Справа в тому, що я завтра вранці вибираюся — сама, автом — на Союзівку, де завтра і після завтра відбудеться з'їзд зальцбурзької гімназії. Ляля вже приїхала до Нью Йорку. Ми з нею вже раніше домовились зробити собі однотижневі вакації — прогульку в осінню природу Нової Англії, зокрема ж до штатів Вермонту і Нью Гемпшир. Раніше я думала, що може вдасться мені намовити до цієї прогульки теж Ію. Вона і справді приїхала кілька днів тому на схід, на раду пластового племени Верховинки. Але вона тепер у Гантері, я і взагалі з нею не бачилася, бо вона до Філядельфії має приїхати пізніше. Ія не виявляє охоти їхати з нами. Думала я теж, що на Зальцбурзький з'їзд поїду з Остапом і що він повернеться із Союзівки з кимсь іншим, а ми з Лялею поїдемо далі на прогульку. Не так воно склалося. Остап має надсподівано у Нью Йорку зустріч президії "Слова" з п-нею Голинською, кузинкою Лясі, що є викладачем української літератури у Варшаві і приїхала на короткі відвідини. Отже — їду сама. Могла я, правда, запросити до авта когось до товариства — бо зальцбуржан їде на Союзівку чимало — але я не такий шофер, щоб брати на себе відповідальність за якусь зовсім сторонню особу. Крім того, це мене зв'язувало б. Головна моя дилема — вибір дороги. Чи їхати меншими дорогами (611, потім 209) чи головними автострадами — тернпайками? І одне і друге мають свої плюси і мінуси, але я схиляюся до першої альтернативи. Приятелі-шофери радять одні так, другі інакше. І нерішучість трохи мене хвилює.

Понеділок, 5 жовтня 1981. Гантер.

Першу зупинку нашої з Лялею прогульки зробили в Карпатії. Виїхали із Союзівки пізно пополудні і не хотіли занадто далеко запускатися в дорогу на північ.

Зальцбурзький з'їзд пройшов незвичайно успішно і приємно. Прибуло багато таких людей, що ми їх уже й справді давно не бачили. Найцікавіше: приїхав із Зальцбурга — Жила! Софійка Мельник-Бура, що її я багато літ не бачила і що з нею після трагедії з її сином контакт мій мій був урвався (останній мій лист був після випадку з Мироном, а вона пізніше не писала, чому я й не дивуюся!) Була — на мою радість — і Наталка Томцьо. На кожному кроці — нагода до розмов. Зворушливо: таку групу приязних людей не часто можна спостерігати й відчути серцем: Ляля, Наталка Т., Собчук, Валя Гурська, Сахаруки.

Год. 10:30 увечорі. Brown Derby Motel & Restaurant, Montpelier, Vermont

Мусіла вранці записки перервати. Найважніше зреасумую: Моя перша самостійна подорож автом на Союзівку дала мені чималу сатисфакцію: я вибрала дорогу, що її мені порадив Мирослав Лабунька: 611 до 202, далі до 206 на північ до 209 — а не головні швидкі автостради-turnpike-и. Це було, як виявилося, дуже добре рішення. Дороги ці дуже добрі, місцями навіть поділені. А все ж, коли треба, я могла чи зупинитися, чи сповільнити і не мусіла у напруженні слідкувати за з'їздами і виїздами із одного "тернпайку" на другий. Виїхала з Ф. о год. 9:30, на Союзівку прибула десь біля першої. Зупинялася тричі — до лазнички, у лісок, та й на коротку перекуску в авті — вже на дорозі 209. — Але все ж таки моя подорож пов'язана із досить дотепною пригодою, що напевно довго залишиться в пам'яті. У великому піднесенні і хвилюванні мого першого шоферського "вичину", я забула на вішаку в шафі приготовану на з'їзд ґардеробу: сукню на забаву, що її я спеціяльно ходила до Ванамейкера купувати минулого тижня, вовняну суконку і костюм, та ще й плащ із підпинкою — бо ж осінь, а я ще й вибираюся на прогульку! В авті була вже запакована валізка, пачка з книжками для Максима і інші речі, але "шафу" з суконками я думала витягнути в останній хвилині. Їхала я зааферована дорогою, слухала для заспокоєння прекрасного фортепіянового концерту Чайковського із своєї улюбленої тасьми — і щойно десь після чотирьох годин подорожі усвідомила собі свою помилку. Спершу схвилювалася. Якби так було ближче до Філядельфії, може була б і вернулася. Але було запізно. Коли пройшло перше приголомшення і я усвідомила собі повністю, що справді трапилося, — напав мене сміх — от тобі й "поєтеса"! Я почала плянувати й шукати розв'язки для своєї дилеми, потішаючи себе, що — якби не було — ліпше посвятити елегантністю, але без випадку доїхати до Союзівки, як навпаки. — У валізці в мене була спортова спідниця, черевики, светер, білизна, біжутерія, а навіть накидка із лиса. Суконку я позичила в Лялі, прикрила її своїм лисом, прикрасила намистом із каменя Kornelian, що його купив мені Остап — теж із цієї ж нагоди, до новокупленої суконки... Хоч і не була я занадто елегантною на нашому з'їзді, настрій мала знаменитий, нічого собі з цього не робила, бавилася знаменито, навіть дуже багато танцювала.

Сьогодні виїхали понад 9:год. вранці із Карпатії. Їхали трохи з пригодами, бо збилися трохи із дороги, але остаточно добилися до прекрасного Lake George, де над сценічною дорогою 9N є багато чудових мотелів, куди варто приїхати на вакації (хоч улітку тут не так гарно, бо нема цієї палітри кольорів!) Погода, правда, трохи замрячена і без сонця кольори трохи матові. Зупинилися ми коротко у Fort Ticonderoga, де я була вже раз із Мотрею, але де Ляля — вперше, далі поїхали до Burlington, а тоді спокусилися надробити ще трохи дороги і подались до Montpelier. Тут плянували вечерю і нічліг. Тимчасом виявилось, що жодних місць у готелях немає вільних, не лиш тут, але й ніде в околиці. Ми дуже "спустили носи". Ляля всю дорогу їхала сама, отже була вже трохи втомлена, а тут зависла над нами загроза, що треба буде повертатись назад до Burlington. Ми однак вирішили, що воно не було б — треба з'їсти в нашому готелі вечерю, а відпочивши при обіді, подумати над можливою розв'язкою. Вечеря була дуже смачна (buffet — до вибору), ми відпружилися і почали паки й паки допитуватися в кельнерів за інформацією про приватні доми в околиці та інші можливості нічлігу. Під кінець з'явилась господиня заїзду з доброю новиною: знайшли нам кімнату таки у цьому ж готелі. З великої радости ми випили собі по горілці — а дівчині-кельнерці дали додатково високого "типа"!!

Середа, 7 жовтня. Portland, Maine.

Вчора зранку на горах стояв туман. Було мокро і заповіджений метереологами дощ на цілий день. Все ж таки, до полудня ми мали змогу полюбуватись прекрасними кольорами лісів Вермонту — було хмарно, але дощ не ішов. Сказала я Лялі: яка краса! Якби так було ще сонце, ми хіба шаліли б від екстази! Осінь у горах New Hamрshire виявилась ще багатшою, як у Вермонті — прекрасні палітри лісів на тлі чудесних гірських краєвидів. Зупинилися у Franconia Notch і виїхали на гору Cannon Mountain витягом Aerial Tramway. На горі було дуже вітряно і холодно (дуже придався плащ Валі Гурської, що його я позичила в неї на дорогу). Але панорама гір була замрячена і почав падати дощ. Коли ми повернулися на низ, дощ пустився таки на добре і ми зрезигнували із оглядин Flume (Я там уже була, але Лялі було б цікаво: це щось на зразок знаного нам з Австрії Liechtensteinklamm-у. Погода перерішила, що ми не залишилися у New Hampshire на ніч (а теж і переповнені мотелі, про що ми знали) — отже доїхали аж до Мейн і ночуємо в Holliday Inn. (Теж, кажуть, дали нам останню вільну кімнату!) Нічліг був вигідний, але — хоч як тут ніби комфортабельно і дорого — вчора мусіла я скупатися холодним тушем, бо забракло гарячої води!

Четвер, 8 жовтня 1981. Wenham, Mass. В хаті Сахаруків. 8 год. вранці.

Примандрували ми сюди із Портленду — спершу побережжями Мейн (дорога #1), потім шляхом на Concord, Mass., щоб побачити ще трохи багатого нью-гемпширського "foliage". Зранку було сонячно і ми думали, що вдасться може зробити кілька фотографій із яскравої осінньої природи. Полуднували ще в Мейн, в околиці York Harbor. Конче мусіли знову спробувати New England clam chowder — їли його вже увечорі день раніше в Holiday Inn, але там він нам не смакував зовсім і ми вирішили з Лялею їсти "chowder" так довго аж поки не знайдемо той справдішній, що його я їла вже не один раз у Бостоні. Після наших двох спроб у Maine, вирішили, що мейнський варіянт — на подобу картопляної зупи, що в ній плавають де-не-де шматочки "clams". Ляля конче хотіла знайти рибальські поселення на побережжях Maine, але ми, мабуть, були таки занадто ще на півдні цього штату. Знаємо, що є далі вище на північ славний Acadia Park, але їхати нам туди було б за далеко. Те, що ми бачили із Мейн — це місто Портленд — невелике старе портове місто, із старими будинками "суворої" архітектури — переважно із червоної або брунатної цегли, великі кам'яниці, що були колись, а може є й досі, магазинами, де розвантажують кораблі. Побережжя, що ним ми їхали і де пару разів виходили на берег океану, нагадувало мені краєвиди над морем у Нью Джерзі — рівнина, мочари, із дерев'яними халупками для полювань, гладкий пісковий пляж... Скалистого побережжя ми тут не бачили. Біля Concord, N.H. знову була багата палітра осінніх дерев, хоч і не така розкішна, як раніше у горах. Одначе знову захмарилося і знов час-до-часу почав накрапати дощ. Із Concord ми подалися на південь головною автострадою I93 ("Foliage" навіть при цій головній дорозі незвичайно багатий). По дорозі вирішили: станемо десь і потелефонуємо: якщо є вдома Сахаруки — заїдемо до них. Якщо ні, поїдемо до Максима. Мусіли зовсім з'їхати з дороги, щоб дістатись до телефону, бо ніде не було таких вигідних заїздів, як це буває на наших дорогах у Пенсильванії чи Нью Йорку. Дороги розгалужувались — отже треба було зробити рішення: їхати далі на Бостон, чи ні. Зупинилися в гарному містечку Reading, Mass. (навіть вступили до місцевої публічної бібліотеки — "попісяти", очевидно, не за книжками!) У Сахаруків нікого не було вдома і ми вже вирішили їхати до Cambridge та дали знати Максимові. Але потім спробували ще раз подзвонити до Сахаруків: Ева була вдома і ми перемінили наші пляни. Сергій тепер у службовій поїздці, Ева вдома зовсім сама у їхньому великому домі. Ми пішли з нею на вечерю до ресторану — і мали дуже приємний вечір: атмосфера була дуже оригінальна, їжа першорядна (знову, очевидно, починали від chowder-у!), обслуга культурна й симпатична, як це рідко можна зустріти. Опісля вдома ще просиділи до пізна при ватрані на сердечній розмові, що зміцнює і відсвіжує стару дружбу... Сьогодні Ева вже о 7-ій поїхала до праці, а ми з Лялею тепер у чужій хаті самі на господарстві.

П'ятниця, 9 жовтня 1981. Cambridge, Mass.

Ми у Максима. Вчора половину дня провели в Salem, Mass. Дуже цікаве старе мальовниче містечко повне історії, добре утриманих відреставрованих домів, з особливою атмосферою і гарним положенням над морем. Були в музею Essex House, елегантній старій резиденції, де тепер збірка старих портретів (між письменниками і мистцями — Hawthorne; між визначними місцевими діячами — Daniel Webster, Story), memorabilia пов'язані із відьомськими процесами 17. століття, меблі, зброя старої пуританської Нової Англії, цікаві і деякі дуже вибагливі домики для ляльок... Один такий домик, збудований із солідно викінченого дерева, розміру великої шафи, на кілька поверхів, з умебльованими до подробиць кімнатами, напевно коштував більше, як неодна скромна хата бідної родини у ті часи... Зараз поруч Essex House, у городі, 300-літній дерев'яний будинок John-a Ward-a, що був кожум'якою — там серед суворої простоти хатнього устаткування і кухонних приборів можна відчути духа старої пуританської Америки. Пішли ми теж подивитись на House of the Seven Gables і на місце народження Готорна. До самого будинку не ходили, бо було багато людей і треба було брати туру — але там гарний город, фотогенічні види і крамничка з подарунками, що в ній я купила собі аж три маленькі відьми — дві із кусочків кольорового скла на вікна і маленьку шпильку із "pewter" (олива?) Кажу Лялі: якби я жила в тих часах, певно теж була б відьмою.

Із Salem ми щасливо добилися на час (точно! десять мінут перед початком) до УНІГУ на четверговий семінар. Доповідав соціолог Воловина. Він реферував досить цікаву демографічну статистику, на основі перепису населення 1970 р., порівнюючи українську етнічну групу із кількома іншими (росіянами, поляками, чехо-словаками ітд.) Максим, що його ми зустріли в УНІГУ за попереднім домовленням, каже, що, мовляв, таку аналізу із готових даних census-у кожен може зробити, але я маю більше респекту до соціологічної статистики і думаю, що підставові роботи такого типу конечні для будь яких серйозних висновків про нашу етнічну групу і для ставлення дальших гіпотез. І знаю, що робота ця нелегка, а навіть часом неможлива. Навіть у випадку Воловини: його групи по дефініції вирізнені за мовою, якою говорили батьки, і сам дослідник свідомий того, що в російськомовній та в угорськомовній групі напевно багато жидів, що в них дома російська чи угорська, а не їдіш чи гебрайська, була матірною мовою.

На вечерю поїхали з Максимом і Уляною до Бостону. Їли у дуже елегантному й доброму ресторані Seaside у Faneuil Hall — мали незвичайно приємний вечір. Вечірній Бостон і зокрема Faneuil Hall мають дуже своєрідну атмосферу — ліхтарні, живий базар, велика кількість різного роду крамничок, багато досить навіть елегантно вдягнутих людей... Приємно було ще раз поновити ближче знайомство з Уляною — розумна й цікава дівчина і видно, що в них з Максимом теплі взаємини.

В УНІГУ побігла я на пару хвилин запізнатися і поговорити з Mrs. Trolle. І добре зробила! Виявилось, що вона й досі не розіслала комунікатів нашого Бібліографічного Конкурсу на адреси, що їх я подала їй ще в червні!

12 жовтня 1981, понеділок. Філядельфія.

Перший після-вакаційний день на праці втомив мене — щойно минула десята, а я вже готова йти в ліжко. Все ж таки, після гарячого тушу, вісвіжилася настільки, що відчуваю ще досить енергії, щоб зробити пару записок.

Ляля вчора вранці уже відлетіла до Каліфорнії. Ми з Остапом відвезли її на летовище в Філядельфії — я замовила їй літак до нью-йоркського летовища, бо це — виявилось — найкраща сполука з її польотом до Лос Анджелес. Маю надію, що вона вже доїхала без пригод — не лиш додому, але й на реґіональний "meeting" своєї фірми H.R. Block у Santa Barbara. — В неї грядуть великі життєві переміни: хату пощастило їм нарешті продати (знайшли покупця, що дав 190,000 дол.) — і це перерішило справи остаточно. Після розподілу майна, вони з Ґеником остаточно рішили розійтись. Ляля навіть винайняла вже собі окрему хату. Можливо, що переїде до неї і її мама з Нью Йорку.

Наша поїздка була дуже вдала. Погода могла бути краща, зокрема ж у горах Нью Гемпшир, де така чудесна природа, — але в загальному я дуже задоволена. Ми з Лялею добре себе доповнюємо — і такі спільні вакації на кілька днів утверджують і поглиблюють нашу дружбу. Це нагода "відвести душу", наговоритися, звіритись із тягарів, що налягли на серце, а то й помовчати спільно, слухаючи музику... Конечне для психічної рівноваги відпруження, немов цілюща купіль.

Субота, 24 жовтня 1981. 9 год. ранку.

Я вже скупалася в туші, помила голову, поснідала. Остап ще спить. Це досить незвичайно, якщо зважити, що сьогодні — субота, коли я теж, звичайно, висипляюся до пізна. Але я вчора швидко після вечері, десь біля 8-ої, пішла нагору з думкою прилягти "на хвилину", а потім встати та й взятися за записки, листування, тощо. Боліла мені голова, та й взагалі була я надміру втомлена. Як заснула — прокинулась тільки в 11-ій та й тоді, замість вставати, вирішила таки доспати ніч... Отже відпочала: від 8-ої до 8-ої!

Не знаю, чи це хвилева слабість, чи моя п'ятдесятка починає ставити певні межі. — В мене значно менше сили й енергії для всіх моїх проєктів. Останніх пару тижнів дошкуляє мені артретизм — тим разом не так у нозі, як у клубі — прокидаюся серед ночі із тупим болем, немов хтось вертить свердлом у моїх костях... Дві таблетки Bufferin на ніч та електрична подушка не завжди допомагають. Часом прошибає мене страшна думка: невже мені на старість грозить каліцтво? — Не виключене теж, що в мене вже й остаточно почалася справжня менопавза. Менструації вже добрих 3 місяці не було, і я час-до-часу починаю відчувати припливи горячі.

У висліді всіх цих фізичних факторів моя продуктивність зводиться тепер до моєї професійної роботи в бібліотеці. Після цілоденної праці — далекого доїзду, що забирає чимало зусиль і часу — не багато залишається сили для додаткових бібліографій, рецензій, а навіть для читання. Господарським справам присвячую те мінімум, що без нього не можна обійтись — купівля харчів, готування страв і найконечніше прибирання кухні і лазничок. Остапові залишаю прибирання кімнат, що тепер — коли ми тільки двоє на всю хату — можна справді робити раз у місяць.

Все ж таки, хоч і сповільненим темпом, я не зовсім занедбую свої добровільно і з охотою взяті зобов'язання. Читаю Костюкові статті про Винниченка і вже жде на мене перший том Щоденника. Вдалося мені переконати редактора WLT, що книжка вийшла фактично аж у 1981 році (хоч і позначена 1980-им роком) і він погодився прийняти рецензію ще в 1982 році. Окремо чекає на моїм бюрку переклад "Тіней забутих предків". Але цю рецензію писатиму хіба для "Нашого життя". У WLT вже хтось інший зарезервував собі цю книжку. Чекаю із нетерпінням на нове число "Сучасности" — сподіюсь, що в ньому може вже буде моя стаття про "Англомовну літературну україніку". Це для мене особливо важне, бо воно приспішить рішення про дальшу долю моєї співпраці із Славою Знаєнко, а разом із тим і мою дальшу працю над цією бібліографією. Жду теж із цікавістю на наступні випуски "Нових днів". Друкуватиме Дальний мій грецький щоденник, чи ні? В останньому числі "Н.Д." надрукована стаття Костюка про Остапову творчість. — До свого виступу на авторських вечорах Костюк додав кілька критичних зауважень про недбалу мову книжки — і добре зробив, бо це робить і цілий його огляд серйознішим і вартіснішим. Про те, що книжка недбало зредагована, я вже віднотувала, читаючи її коректу — але мій коханий, у своїй зарозумілості, — не має найменшого бажання сприймати мою конструктивну критику. Він взагалі любить робити все "абияк". Розповідав мені колись про друкаря у Львові, коли працював у редакції і пішов звернути увагу друкареві на друкарські помилки в тексті. "Пане," сказав молодому редакторові друкар, "що ся так денервуєте? З того сі не стріляє!" Остап цю засаду перебрав як своє кредо, часто любить говорити "З того ся не стріляє!" — А я думаю навпаки. Франкове "кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть" не викликає в мене іронічної посмішки, з якою часто цитує цю фразу Остап. Німецька запопадливість і точність окремого робітника — байдуже: на фабриці чи в науці — дають у сумі доброякісний продукт і синтезу, що є фундаментом солідної будови, а ментальність нашого друкаря дає наслідки для всієї історії нашого народу.

Епізод з друкарем нагадав мені інший інцидент, що його варто занотувати. Час до часу відбуваю дижури в нашій пластовій бібліотеці. Членська картотека, очевидно, за прізвищами, отже треба знати прізвище клієнта, щоб його полагодити. А це моє чи не найслабше місце. Пам'ятаю знайомі обличчя, і пам'ятаю прізвища, але звести їх докупи часом буває для мене незвичайно трудно. Зокрема у випадках людей, яких бачу рідко і мало знаю. Часто трапляється, що бачу знайоме обличчя і не можу усвідомити собі: хто це? А коли нагадаю прізвище, то тоді з'являються і інші з ним пов'язані асоціяції. Отже: приходить до бібліотеки клієнт. Буває він там часто, отже сподіється, що його пам'ятають. "Вибачте мені," кажу, я не пригадую вашого прізвища". А він: "Я — Бобинський". Як тільки назвав себе, я пригадала: 1/ що я вже раз таки у бібліотеці, десь рік раніше, питалася його за прізвище, як і сьогодні, 2/ що він якийсь родич Василя Бобинського, поета, що його знищили більшовики, 3/ що він якийсь брат чи небіж колишнього мешканця в домі моєї Мами на Френклін вулиці. Почала я виправдуватися і вияснювати свій клопіт із прізвищами, а він на те: "Знаєте, пані Марто, читаю часто Ваші статті у пресі і ніколи не думав би, що у Вас такий заник пам'яті!"

Коли я опісля розповідала це друзям, казали мені: "нечемний! злосливий!" — але я, навпаки, думаю, що сказав він це із великою дозою доброзичливого гумору і мені це дуже сподобалось. Пам'ять у мене справді нікудишня — тому я й завела цей записник. Читаючи часом записки з перед двох літ, я теж нераз дивуюся: який у мене "заник пам'яті"! Треба рятуватися нотатками, а то навіть спогади на старість не залишаться!

25 жовтня 1981, неділя.

Вчора у клюбі "Руслан" Мотря Головінська мала доповідь про "українську еміграцію і англосаксонський світ". Зійшлось велике число людей — велике, як на "Руслан" — біля 75 осіб. Я Мотрю люблю і дівчина вона розумна й освічена. Тим більше було мені прикро, що вона взялася за соціологічну тему, яка їй не під силу, а при тому, у цьому своєму першому виступі перед українською публікою вона виявила неприємні для мене манеризми зазнайства (безапеляційні узагальнення, або та її манера казати: "Я вам хочу сказати, що...") Невже це — наслідки довгого учителювання в середній школі? Чи може успадковане типово уклраїнське зазнайство? Тема — цікава, навіть Мотря могла була підготовити цю тему інакше, впровадивши публіку у проблему за допомогою короткого історично-соціологічного нарису, та скромніше, з меншими претенсіями, вияснивши свій власний невеличкий досвід з англо-саксонською верхівкою, що нібито дає їй підстави взагалі на цю тему говорити. Для Мотриної репутації, думаю, напевно було б корисніше, якби вона була говорила про мистецтво, а навіть якби тільки інтерпретувала свої власні малярські роботи.

Сьогодні ми мали запрошення на обід до Коропецьких. Я від ранку ходила з болем голови, мала неприємний тиск повного шлунка і, щиро кажучи, зовсім не мала охоти кудинебудь їхати. Тимбільше, що їхати — тобто вести авто — треба було таки мені. Перерішив справу факт, що я ніде не могла знайти мапки, як туди їхати — розсердилася на весь світ, коли почала ритися у своїх паперах — цілі гори записок, вирізків з газет, бібліографічних нотаток, цитат — аж мені голова розболілася на добре. Почала я трохи викидати, щоб прочистити й упорядкувати ці бездонні й безконечні архіви, що для них хіба треба було б найняти платного секретаря або архівара! — Візиту в Коропецьких відмовила — увесь день не виходила з хати. Навіть з Вірою Лащик не мала охоти говорити і залишила її з Остапом, коли вона вступила до нас на годину. Потім прийшов ще Мирослав Лабунька — отже пополудне не було продуктивне. Але я під вечір трохи ліпше чуюся і (тепер 7:30 вечора) може ще встигну трохи попрацювати над бібліографією.

29 жовтня 1981. Четвер.

Сьогодні Ія має день народження — 25 років. Але лежить дівчатисько хворе, зболіле, слабе — вчора зробили їй операцію на 3 "impacted" зуби "мудрости" та при тій нагоді вирвали ще один додатковий зіпсутий зуб. Робили їй цей забіг у шпиталі Chestnut Hill — там, де колись і Максимові. З тим, одначе, що Ію цього ж дня відпустили додому. Вона — в хаті своїх батьків. Після операції і наркози вчора пополудні, вночі і ще сьогодні до полудня дуже звертала, шлунок нічого не приймав, навіть таблетки на біль не брала, бо боялася, що вертатиме. Я її ще не бачила, але Марійка Лабунька каже, що вся напухла. Хотіла я туди поїхати, але передумала: їй тепер найбільше треба спокою, відпочинку, тиші. Візита тещі не дуже на часі.

Вполудне сьогодні ходила я на ланч із Марією Смолькою. Це молода викладачка права із Люблинського університету, що є тепер на Пенсильванії в ролі "graduate student". Взяла я її на порядний обід до Faculty Club — seafood newburg з горілкою (screwdriver) — смачно й елегантно. (Цього місяця я вже вдруге маю гостю в Alumni Hall — недавно гостила там Аню!) Говорили ми про сучасну ситуацію в Польщі, про справи пов'язані з виїздом (це тепер для нас зокрема актуальне: Ванда, Остапова сестрінка, хотіла приїхати до Америки, польські власті дали вже їй навіть пашпорт, але в останній хвилині американський консул відмовив візу, мовляв, самотня, ніщо її з Польщею не зв'язує, чи не плянує, бува, залишитися в Америці?) А теж розповідала мені п-ні Смолка про свій побут на тритижневому курсі в Зальцбурзі, про контакти, що їх вона там нав'язала і що пізніше довели до того, що отримала стипендію на один рік побуту на PENN. Вона народжена біля Кракова, незамужня, батьки вже теж не живуть. Була вже раніше в Америці на стипендію Польонії (а теж їздила з прогулькою до СССР, зокрема ж до Узбекістану і цікаво про це розповідала). Молода, симпатична жінка. Їй теж консул при першому її виїзді ставив питання: чи не хоче вона, мовляв, вийти замуж в Америці? Жарт-жартом, а я таки маю враження, що вона може й рада була б такій можливості залишитися тут?

31 жовтня 1981, субота.

Несподівано гостює в нас сьогодні Улас Самчук. Приїхав на якісь збори УНРади, що має будинок недалеко, в нашій таки дільниці. Потелефонував до нас і Остап запропонував йому нічліг. Мене в цей час не було вдома: сьогодні я від раннього ранку не так "на ногах", як в авті: надавала пачку до Польщі, полагоджувала грошеві справи в Українській Щадниці (перенесла своїх тринадцять соток із звичайного конта на звільнений від податку All Saver's Certificate), їздила — безуспішно — за частиною до фотоапарату, вкладками до фотоальбому ітп., а від 12-ої мала дижур із Славою Оранською в пластовій бібліотеці. На бігу лиш захопила канапку — навіть чаю не було коли випити. Повернулась додому після 3-ої. Взялась до прибирання кімнати та лазничок, навіть не було змоги поїхати до крамниці за харчами. На щастя, сподіваючись активного дня, я вже вчора увечорі спекла печеню і зварила зупу. Завдяки несподіваному гостеві ми мали добрий обід — бо інакше були б може не обідали сьогодні взагалі — а так я зробила ще дикий риж, подала домашні ґоґодзи та "ікру", що її робила ще минулого тижня — до того ще й вино і кусок маминого пляцка — і було дуже смачно.

Самчук трохи постарівся — на праве око майже не бачить, часто приймає ліки на артрит. Говорив досить цікаво, хоч бачу тепер в нього більше доґматизму, менше толерантности. "Козуб" назвав совєтофільським клюбом, а Ґаву малощо не визнав як більшовицького аґента. Коли я сказала йому, що такі поважні закиди не можна робити без доказів, що це теж саме, що раніше робили бандерівці, закидаючи всім хто зустрічався із людьми з України — радянофільство, заявив, що він не проти зустрічей і приватно нераз зустрічався з людьми з України, навіть із Підсухою, але це не те саме, що пропагувати такі зустрічі. Ми не переконали один одного і змінили тему. Про Телігу згадував — вона мала брата, Сергія Шовгеніва, що став російським поетом. Сама "Леночка" теж спершу сповнена була російського духа, хоч батько був визначний українець. До переходу її на українство причинився такий інцидент: була Леночка з якимись денікінськими офіцерами в ресторані. Тема розмови раптом зійшла чомусь на "малоруский язик" — почались кпини й насмішки. І це Леночку обурило. Встала, вдарила кулаком о стіл і сказала: Це — мова моїх батьків і це — моя мова. І з вами я більше зустрічатися не буду.

Самчук працює тепер над третім томом ОСТ-у. Машинопис має вже щось 500 сторінок. Хвилюється роботою. Переробляє. Незадоволений вислідом. Виправляє. Ще раз переписує. Каже, що в книзі "Слідами піонерів" є згадка про наш дім і цитати з Остапових поезій. Соромно, але ми й досі книжки не бачили.

"Я — син волинського села, це в моїй крові. Я не можу писати так, якби був парижанином. Це мені чуже. Це був би фальш. Кажуть, я, мовляв, не модерніст. Не важно — головне, щоб твір був мистецький." Я мала охоту не лиш слухати Самчука, але може навіть зробити магнітофонний запис. Не наважилась — це треба було б хіба зробити так, щоб він не помітив. А чи це чесно? Зрештою, дуже важко бути водночас і господинею, і послугачкою, і куховаркою, і служницею і вкінці ще й — інтелектуалісткою! Мої обидва панове весь час тримались мене у кухні — а мені ж треба було і посуд мити, і — опісля — почистити всю кухню, включно із долівкою... Трохи це мені йшло на нерви. І думаю, що цієї проблеми наші старші панове не всилі зрозуміти!

Вчора увечері їздила я теж до Ії. Напухле, зболіле, бідне моє дівчатисько! Але — здається мені — іде вже до ліпшого. Мала я враження, що вона рада була моїй візиті. Але я не хотіла втомлювати її розмовою — вона ж і зовсім не може ще говорити. Трохи поговорила я з її батьками. Намовляла Лабуньку, щоб поїхав 7 листопада до Нью Йорку — заповіджений на цей день виступ Емми Андієвської та Кошелівця. Я ще ніколи Емми навіть не бачила на очі, а думаю, що вона виросла на першого прозаїка еміграції і дуже ціню її, зокрема за "Герострати" і оповідання. Цікаво, що сказав би Самчук, якби знав про це?

В п'ятницю на роботу потелефонував мені Коропецький. О, кажу йому, я сподівалася, що Ви прийдете в середу, як ми домовились. Це нічого, зате я Вас сьогодні беру на ланч — каже мені — а при цій нагоді зможете продемонструвати мені ваші професійні бібліотекарські здібності, бо мені треба російського біографічного словаря та книжок з історії польської економіки. — Не вмію передати цього словами, але є в його тоні і способі вислову така доза ароґантности, що аж часом не віриться. Ще й до того чотири рази в розмові сказав мені "пані Тарнавська". Вже мені цього було трохи занадто. Передусім, кажу йому, на ланч сьогодні я з Вами не піду, бо маю "prior commitment" (це була правда, я домовилася вже раніше з Даною). По друге, якщо Ви будете мене кликати "пані Тарнавська", я почну звертатись до Вас "Пане Коропецький" (Я думала, що ми — приятелі, з жінкою його — Наталкою — я навіть на "ти"!) — досі він завжди казав мені "пані Марто", а я йому по східньо-українському звичаю — "Іване Володимировичу". По третє, я зовсім не відчуваю потреби хвастатись своїми професійними здібностями — його питання не є навіть в ділянці моєї спеціялізації — отже не він мені дає змогу "практикувати мою професію", а я можу зробити йому ласку і чемність, і посвятити час, щоб допомогти — у чужій бібліотеці — знайти потрібні йому матеріяли! Ми домовились на полуденок на другий тиждень. Але під кінець ІК не втерпів, щоб не згадати знову Лебедя. Arogantia invincibilis! Знаєте, кажу йому, мені здається, що в мене більше пошани до Лебедя, як у Вас. Ви ним усі кути вимітаєте! — І, кажу на кінець, — ще одне слово про Лебедя, і наш ланч треба буде відкликати. Все це ніби жартом! Але фактично думаю собі: Чи тому лиш, що він пристійний і досить ефектовний із зовнішнього вигляду (без бороди не був би такий! вистачить порівняти його з його власним братом!) — він думає, що він для жінок "irresistible", чи що? Справжній тобі God's gift to mankind! Не знаю, як Наталка з ним витримує!

1 листопада 1981, неділя.

Перше видання "Волині" вийшло в католицькому видавництві "Дзвін". Надрукували препогано — каже Самчук — рукопис мав багато помилок і потребував редактора, а видавництво його не мало. До того дійшли ще друкарські помилки. Але книжка вийшла накладом 1,000 примірників. Не вірили видавці, що зможе розійтись. І от несподівано швидко книжку розкупили. В-во запропонувало другий наклад. І тоді Самчук запропонував зробити коректу і вже наступних 2,000 примірників вийшли у кращому виконанні. Польська сенаторка із Волині зробила була переклад польською мовою і послала до видавництва "Rój". Але переклад був поганий. Проте видавцям книжка подобалась. І от Самчук дістав листа від Tadeusza Hollendera: мовляв, йому вид-во Rój доручило перекласти "Волинь" І так вийшов цей польський переклад "Волині", що його я читала в дитинстві. Голєндер і Самчук за перший том отримали по 500 злотих гонорару, потім знову 500 за другий том. Ksawery Pruszyński написав передмову до книжки, а після її появи зробив репортаж, приїхавши на "Самчуківські" місця Волині. Приїхав робити інтерв'ю і до батьків Уласа Олексійовича. Там злякалися його: думали — поліція! Самчукова дружина Тат'яна була у Довженковій кіностудії (Прахова) Запізнались вони в Рівному, в час війни, за німців. Обоє були одружені (це я знала вже із Самчукових мемуарів), але не знала, що в Тані було вже двоє дітей — 16-тилітній син та 3-4 літня дочка. Син десь у час війни пропав, а дівчинку забрала родина, евакуувавшись на Кавказ, і вона сьогодні в Україні.

Були ми з Мамою і Самчуком на Листопадовому святі. Виступав хор Думка з Нью Йорку. Молодий дириґент Семен Комірний зробив на мене дуже добре враження, програма хору і співака Фабрики була добре дібрана (Людкевич, Лисенко, Данкевич, Гайворонський, Ніщинський) і концерт був би залишив дуже приємне враження, якби не зіпсував його своїми виступами професор Стерчо (вазелінярське підлизування всім присутнім на залі церковним достойникам, подяки перед і після виступів — великі вступи порожніх фальшивих слів — ніби якийсь професор університету, а не вміє коротко і культурно відкрити свята. Нібито свято з нагоди 1 листопада, але він, відкриваючи, назвав всі інші можливі листопадові дати (забув тільки, кажу Мамі, згадати Твої і мої уродини!) І це називається вшанування 1 листопада! Головну промову говорив Флис, голова УНС. Промова була добра, до речі (мабуть — написав Драґан?!), але Флис недавно мав "stroke", він частинно спаралізований і це робить прикре і сумне враження.

***
Цими днями в мене піднявся настрій. І причиною цього: Винниченко. Читаю "Щоденник". Поява цієї книги — це справді неабияка подія. Здається мені, що від часу появи "Хронології" Лесі Українки — не було на еміграції такої водночас важливої та незвичайно цікавої для читача публікації. Насувається мені на думку питання: як це так, що не зважаючи на всі митарства Винниченкового життя, всю політичну конспірацію, втечі, переходи кордону, тощо — ці записники таки збереглися? Невже він їх возив із собою? Чи десь заховував? До цього я ще не дочиталася. В записах — велика доза інтимності, де-не-де досить законспірованої, до символів і скорочень і закодованих термінів включно. Виникло в мене таке підозріння: чи не терпів Винниченко на якусь венеричну недугу? Є деякі підстави для такого підозріння. І його спроба періодично стримувати себе від статевого життя зумовлена може якимись обмеженнями диктованими хворобою. Якщо ні, то яким цілям мав служити цей нібито самоконтроль? Такі обіцянки собі як "До 31.ХІІ. не ч." (стор.138) ітд? Частина щоденника — справжня письменницька лябораторія. Готові чернетки картин з життя, характеристик, епізодів. Знаменитий (і глибоко зворушливий) опис, як жінки на пероні провожають солдатів, що відходять на фронт — всім хто забув, яке жахіття — війна — варто прочитати і відчути серцем цю болючу картину! (с.74-75). Дуже цікавий опис судового процесу — з нього можна зробити навіть певні правничо-порівняльні помічення про судочинство в старій російській імперії (с.166-167). А скільки знаменитих сцен і характерів списаних прямо із життя! Деякі — справжні психологічні студії, живі діялоги, навіть гумор. ("Він мене матушкою називає..." с.83) І багато цікавих думок, глибоких помічень, самоаналізи:

"Я рішив, як не щодня, то якомога частіше вести щоденник. Це сприяє самоаналізі й самоорганізації, примушує зупинятись над собою і перевіряти. Крім того, це є та увага, те зупиняння над життям, якого так треба для щастя. Розум, здатний зупинити себе й усю істоту над ментами життя, прислухатись до них, вслухуватись, освітлювати їх, як з ручного електричного ліхтаря, пучком світла — такий розум є великий помічник щастя." (с.118-119).

"Ідеалістично-релігійний погляд на людей підриває з дитинства у нас ґрунт під ногами. Цей погляд вчить нас таких речей, які не можуть існувати в природі... Я думаю, що людина (принаймні більшість людей) хороша з тими, хто з нею хороший. Інтерес керує людиною. Від кого вона має, того любить і шанує. Чи духово, чи матеріяльно — закон один... [мізантропи] вважають, що люди — мерзотні, злі, нечесні, ітд. Це показує, що люди були з ними такі. А з ними вони такими були через те, що мізантропи з людьми були не дуже милі, вони їм мало давали." (с.174).

2 листопада 1981.

Розмова із Самчуком вранці по дорозі до поїзду. Жарти з приводу його капелюха. В нього Harris Tweed із шкотської вовни, що дуже пасує до мого Harris Tweed костюма. Кажу: пильнуйте Вашого капелюха, щоб я його Вам не вкрала! А він: а може й справді я повинен Вам його подарувати? Розповідатимете колись, що це — капелюх, що його носив Самчук... Та що Ви! — кажу. А потім, жартом: Хіба колись схочете його залишити мені, як спадщину... А знаєте — каже він — у мене і до сьогодні є балева сукня Теліги, її пудерничка, її любовні листи до Михайла... Є в Торонто курінь пластунок ім. Олени Теліги. Я їм розповідав про неї і показував ці речі. — Чи не можна б надрукувати цих листів? — питаюся. Щоб не пропали? — Ну, це інтимне листування, наша публіка такого не прийме. — Ніхто нашій публіці такого не пропонує, тому вона й читає цікаві щирі мемуари і щоденники тільки у світовій літературі. От, Винниченків щоденник — чи не перша того роду в нас книжка (— саме тепер читаю!). — Каже Самчук, що Костюк таки пропустив деякі драстичні речі із щоденника. (Це зрештою раз у розмові зі мною, коли я закликала до того, щоб не цензурувати Винниченка, признав і сам Костюк). — Самчук, прощаючись, дякував за гостину, розмови і ... суперечки. Ми з ним не однозгідні у багатьох справах (він каже: я теж був колись лібералом!); не вірив мені, коли я зауважила у відповідь на одну його теорію, що аґрикультура з'явилася не відразу, отже не може бути органічно людині притаманною — в нього потяг людини до хліборобства інтерпретується мало що не як якийсь біологічний інстинкт! І пам'ятає він добре моє критичне зауваження під його адресою, що він дозволив використати своє ім'я несерйозним людям, які створили під покровом УНРади ще одну "могилянську" академію наук на еміграції і цим тільки компромітують українське ім'я. Я говорила це йому ще тоді, коли ми разом їздили на вечір УВАН до Нью Йорку десь рік тому чи більше. Подумала я тоді, що це йому треба почути від приязних людей, критично хоч і доброзичливо, без злосливості. Його справа ця, мабуть, муляє, бо він репліку мою згадує, а про УНР-івську "академію", взагалі про УНР, мало говорить.

Ще про Самчука. Одне із наших непогоджень: його віра в сліпий біологічний детермінізм. Навіть у такому анекдотичному сенсі: Смачно варите — каже мені комплімент. — От Таня, як не старається, як не пробує — в неї це не виходить. А от у вас воно є. (Якби знав, яка господиня моя Мама — мав би додатковий арґумент!). Але я кажу: знаєте, як тільки ми одружилися з Остапом, я і взагалі варити не вміла. А от життя навчило. Не більше, як досвід. Зрештою, кулінарний мій репертуар дуже обмежений. Але Самчук настоює, що в мене спадкова здатність організації, практичного змислу, включно із вмінням смачно приготовити страву. А от звідки у Вас — поезія? Знаєте, Ваша перша книжка мене і справді заскочила! — На це я йому цитую Ґете: Vom Vater hab' ich die Statur das Leben ernst zu führen, vom Mütterchen die Frohnatur und Lust zum fabulieren... В цьому, я певна, є певна доза правди... Але не вся правда.

3 листопада 1981

Самчук про Винниченка: "Це єдиний письменник, що його я колись пробував наслідувати."

4 листопада 1981

Полуднувала вчора з Даною В. Їй теж дуже не подобався Стерчо в час Листопадового свята. Вона ще гіршими словами засуджує його, як я. Але коли я сказала, що не потрібно взагалі вирізнювати окремо священиків ітд. — накинулася на мене мокрим рядном. — Це наша традиція, так мусить бути! — Це хіба традиція галицького села, кажу. А державне свято повинно бути хіба святом всіх громадян: і католиків, і православних, і не віруючих. Не переконала я її. Мала безапеляційний, осудливий тон. Я опісля подумала собі: така нетолерантність по відношенні до своїх — українців. Якже ж трудно перебороти такі пересуди по відношенні до громадян іншої національности? А українська держава хотіла б бути демократичною державою, не якоюсь теократією. І громадянами її мусіли бути не лише католики і православні, але й жиди, поляки... Треба було людини горизонтів Винниченка, щоб розуміти, що Універсал повинен звертатися "Народе України", а не лиш "український народе".

6 листопада 1981, п'ятниця.

Сьогодні пошта принесла мені вже рахунок із друкарні "Київ" — але книжки я ще не бачила! Друк коштував 2048 канадських долярів — на американські це вийде значно менше, але зате треба буде додати ще кошти достави книжок із Торонта.

В середу увечері ми з Остапом були запрошені на обід до Лабуньків. Ія має ще трохи напухлу і болючу щоку, але виглядає вже краще. Їсти може лиш небагато й обережно, але це, мабуть, не від зубної операції чи анестезії, а від давнішого її клопоту із шлунком. Приємно було побути разом. Остап — з власної ініціятиви — купив Ії дарунок — гарну дерев'яну касету на біжутерію. А наша невістка заскочила Остапа тим, що багато говорила про статтю Хейфеса про Стуса в новому числі "Сучасности" — з великим захопленням і зацікавленням. Мені знову ж сказала, що воліла б замість поїздки до Loehmann-а, щоб я на дарунок їй (— з нагоди її уродин 29 жовтня я запропонувала купити їй щось з одягу! —) отже замість того, вона воліла б — передплату "Сучасности"! От тобі ще одна ідеалістка в родині, та ще й з українською душею! — Радісно і зворушливо. До Loehmann-а, очевидно, поїдемо при найближчій нагоді, але "Сучасність" дістане теж — щоб лиш читати схотіла!

Між іншим, в цьому числі "Сучасности", що на нього я ждала нетерпляче і що дуже чомусь запізнилося, немає моєї статті про англомовну україніку. Немає теж перекладів із Неллі Захс. Але мені на перекладах не залежить, а от від друку бібліографічного мого есею залежатиме рішення про дальшу співпрацю із Знаєнко і дальшу долю моєї роботи. Про те, що стаття прийнята до друку, знаю від редактора (Скорупської), що була в редакційній роботі — чула я від Світличної. Десь хтось із редакції говорив про неї навіть Ґеньові Лащикові, бо він сказав мені десь місяць тому: Я чув, що в Сучасності буде якась твоя стаття? — Ну, мушу бути терпелива: може буде в наступному числі.

Maria Smolka розповідала мені сьогодні про антагонізм між "Солiдарністю", а інтелігенцією в Польщі. Інтелігенція має зв'язки і через те деякі привілеї, хоч заробітки інтелектуалістів часто менші, як фахових робітників. От напр. вона, що є адюнктом на правничому факультеті заробляє 9,000 злотих у місяць, а її кузин, що працює на фабриці якимсь слюсарем чи техніком заробляє 19,000. Все ж таки, вона мала змогу, ощаджуючи кілька літ, купити собі власну автомашину (щось 65,000 злотих, оказійно, за таку, що нормально коштує тепер 130,000), а теж була пару разів за кордоном. Це викликає заздрість. Крім того, робітники багато п'ють і дуже значний відсоток родинного бюджету витрачають на алькоголь.

В середу був у мене вполудне Коропецький. Я прийняла його підкреслено-чемно, повела до бібліотеки Van Pelt, показала як шукати потрібних йому матеріялів, знайшла йому на комп'ютері, які його книжки в яких бібліотеках, а під кінець не тільки не дала йому себе запросити на ланч, але взяла його на свій кошт на полуденок до Faculty Club. Ще й називала його "паном професором"... Він страх як закоханий в себе самого і дуже бракує йому почуття гумору й легкости... Але хоч товариство його не належить до найбільше приємних, виходить, що доведеться нам бути разом ще і завтра. — Справа в тому, що завтра, в суботу, буде в Нью Йорку літературний вечір Емми Андієвської та Івана Кошелівця. І я дуже хотіла б поїхати на цю імпрезу. Емми я і взагалі ніколи в житті не бачила, а дуже ціню її як прозаїка і дуже цікава на неї бодай подивитися. Кошелівця я вже раз чула і знаю, що він не вміє ефектовно виступити — але критик він першорядний: його ліпше читати, як слухати. Коропецький — єдиний із наших знайомих, який їде автом на цей вечір. І от я думаю скористати з цього. Поїду до них до Moorestown, а звідтіль з Іваном та Наталкою — їхнім автом — поїдемо на Кошелівців!

8 листопада 1981, неділя.

Емма: чорний капелюшок, як фез, дуже чорне фарбоване волосся, чорна mascara для підкреслення чорних очей, біла блюзка з довгими рукавами обгорнута чорним оксамитом суконки-безрукавки, чорні замшеві чобітки. Значно стрункіша, як цього я сподівалася. Багато й живо говорить, жестикулюючи. Акцентом і манерою мови нагадує трохи Валю Гурську — тільки ж Валя — справжня красуня, тоді як Емма просто ефектовна й оригінальна жінка. Читала із Роману про людське призначення — суцільний потік асоціяцій, одне речення, що розтягається на пів години. Читала із незвичайною експресією, наголошуючи центральні слова, підкреслюючи іронію, жестикулюючи — виразно, з павзами й модуляціями — ефектовний з неї читець, таке не часто між письменниками трапляється. Нагадався мені Кам'ю: фраґмент із L'Etranger у виконанні самого автора я слухала колись із платівки. Він читав знамениту сцену вбивства на пляжі і читав незвичайно, драматично, приспішуючи перед пуантою, але водночас — зовсім просто. Його спосіб читання допомагав читачам розуміти твір і що в ньому головне. Таке можна сказати і про Андієвську.

Вечір спонзорувала Сучасність і вела його Скорупська. Коротку доповідь про творчість Андієвської сказав Данило Струк, проаналізувавши кілька її поезій. Поезія Емми до мене не доходить, я не сприймаю і не розумію її. Струк говорив цікаво і мав добрий ефектовний виступ, але навряд чи після цього поезія Емми стане мені більш доступною: це — для мене — ребуси, словогра, приватна закодована мова, що не є засобом комунікації... Інша зовсім справа із її прозою: мова тут стисла, ясна, часом навмисне оголена, розповідь драматична, сюжетна, буває навіть із посмаком сензації, а все це у Джойсівському потоці вільних асоціяцій, з повтореннями фраз, іронічною дистанцією автора і — головне — із стрижнем глибокої, гуманістичною філософією наснаженої, теми. "Герострати" її зовсім мене зачарували. Можна було б парафразувати Франка і сказати про Емму: відкіля взялася вона в нас?

Кошелівець говорив про роман і анти-роман. Говорив він останній, після довшого виступу Скорупської, яка читала ще й Лавріненкову рецензію на Кошелівцеву книжку про Довженка. Можливо, що я вже була втомлена, але для мене це вже був anti-climax і я навіть не могла уже уважно слухати довгої — надто довгої його доповіді. Тим більше, що він починав ab ovo, ще від римської літератури, й говорив поголовно про французьких романістів, майже не торкаючи інших літератур.

Познайомила мене з Еммою Старосольська. Емма не знала, хто я така: спершу навіть думала, що вгадала: Ви, мовляв, та, що читала мої поезії у Гельсінкі. Нажаль — кажу — ніколи я в Гельсінкі не була і ваших поезій не читала. Маю на совісті лиш невеличку замітку про Ваші "Герострати". Я сказала їй, що я — Остапова дружина і думаю, що вона пізніше мусіла нагадати собі про мене (хіба що пам'ять її така нікудишня, як і моя). — Качуровський колись давно, коли присилав мені свою рецензію на "Хвалю ілюзію", що її читав по радіо, віднотував на маргінесі, що Емма підчас його читання кидала Zwischenruf-и, мовляв: ґрафоманія! Але Качуровський потішив мене, що в Емми, мовляв, список ґрафоманів починається від Достоєвського, отже товариство — непогане! Але це зовсім неістотне: без уваги на те, що Емма думає про мене і мою "творчість", я ціню її дуже високо за її прозу, подивляю її талант і працьовитість (адже працює вона на цілоденній роботі в радіо і ще має силу й час писати 600 сторінкові романи). Сказала мені: мушу — бо без цього чи ж варто жити? Я розповіла їй про Максима, про його зацікавлення "Геростратами" і про те, що він хотів навіть братись за переклад цього колосального роману на англійську мову.

В Нью Йорку зустріла цікавих людей і багато довідалась цікавого. Крушельницька готує виставу Господиня заїзду, а потім хоче братися за Патетичну сонату. Гірняк розповів мені під секретом про поважні клопоти в УВАН — головному секретареві Омельченкові закидають, що через нього пропали вартісні документи з архіву (напр. лист Грушевського до Винниченка); Старосольська передала мені, що мовляв, Слава Знаєнко почуває вину переді мною і не має відваги до мене написати, але що вона, мовляв, кожної середи працює над бібліографією... Дві якісь незнайомі пані підступили до мене, щоб мені сказати, що вони радо читають те, що я пишу... Були ще на вечорі Прокоп, Ільницький, Лебедь, Маланчук, Іка Кознарська і Хозе Казанова, Шерех, П'ясецька — наша товаришка подорожі по Скандинавії... На залі було не більше 70 осіб. Їхали ми з Коропецькими. Може вплинула на це присутність Наталки, але Іван Коропецький тим разом був значно приємніший у товаристві: в авті було нас четверо. До Moorestown їхали ми з пригодами, бо я трохи блудила, а Остапова допомога в орієнтації не дуже допомагала. Але якось дала я собі раду. Повернулися додому біля 1-ої години ночі [Це перша правдива дивіденда моєї їзди автом!]

Сьогодні в 11-ій годині ранку я була запрошена на "brunch" до Cynthia Arkin — але не пішла. (Я напередодні заявила їй, що їду до Н.Й. і мабуть не зможу прийти). Замість того вранці трохи погосподарила, наварила на пару днів, а потім разом з Остапом пакувала мішки осіннім листям — добра руханка на свіжому повітрі!

В четвертій пополудні поїхала я сама на авторський вечір Л. Коленської, що його влаштовував 43. відділ СУА, тобто Люда. Єдина розумна людина в програмі була Ольга Кузьмович — але на її доповідь я запізнилася. Ті речі Коленської, що їх читала сама авторка і Віра Кліш, були на рівні гімназійних задач "на вільну тему" — і то дуже не найкращого зразка. Найбільше дивує мене не те, що вона пише і що пише саме так — free country, кожний може собі робити і писати що хоче і як хоче — але коли таке писання такого автора загально громадське видавництво видає за громадські гроші — то щось, мабуть, не гаразд із нашими критеріями, смаками і почуттям громадської доцільности!

11 листопада 1981

Причепилась мене якась ніби-ґрипа. Вчора на праці я ще день якось перемучила, але сьогодні таки залишилася вдома. Лежу. Випиваю велику кількість гарячого чаю з медом і цитриною. Відпочиваю — лікуюся. Хвороба не дуже мені на часі. (Who has the leisure to be sick? — мовляв Шекспір). — Десь цього тижня повинні доставити мені "Землетрус" — жду телефону від перевозової аґенції, що їй цю справу доручила друкарня "Київ". В день, коли буде достава, мені конечно треба буде залишитися вдома. Думала "дипломатично захворіти". А от довелось захворіти справді, і то раніше як треба. Якби так можна було синхронізувати доставу з моїм перебуванням удома! Взагалі є справи, що їх полагодити трудно, коли ми з Остапом кожний день на праці поза хатою. Є напр. різні електричні роботи, що завжди відкладаються, бо не виходить так, щоб і ми і електрик були у той самий час вільні.

Телефонувала я вчора вранці до Торонто, до друкарні. Федак запевнив мене, що вислав не лиш рахунок, але і пару книжок першою клясою. [Рахунок прийшов уже 6-ого, але книжки я і досі ще не бачила!] І повідомив мене, що весь наклад забрала вже перевозова аґенція, ще лиш якісь папери треба виповнити для митної контролі. Отже: чекаю з нетерпінням!

На вечорі Коленської підступив до мене Шашаровський: "Моя жінка чекає на телефон від Вас!" Я пішла вияснити і йому і його жінці, що книжка вже надрукована, тільки ще не доставлена — бо вони чекають на книжку, щоб проголосити заплянований мій авторський вечір. (Я їм сказала вже раніше, що робити такий вечір без книжки не було б жодного глузду).

Можливо, що вислані першою клясою примірники, дійшли б до мене вже сьогодні — але, нажаль, сьогодні — федеральне свято і пошта не працює. Маю надію, що книжка з'явиться перед 15-им, мов дарунок на уродини, і що я не буду нею розчарована!

Жде мене ще одна радість: приїде Марко і будемо мати свято. Я вже готую велику гостину на Thanksgiving — цього року будемо разом, бо приїде теж і Максим!

А от сьогодні, щоб не зовсім тратити час, я в антрактах між спанням докінчила "Щоденник" і може зберуся написати рецензію до WLT.

Тимчасом деякі Винниченкові родзинки:

"Пишу 'Кирпатого Мефістофеля'. Часом обхоплює нудьга, огида і страшенна, злісна на себе, туга: для чого пишу? Як треба писати? Чи варто витрачати сили на нікому непотрібне, ні в якому відношенні не корисне писання?..." (с.212).

"Колись я дуже дивувався, читаючи про те, що Гоголь радив письменникам... не випускати швидко в світ своїх творів і жалкував, що не попалив своїх... Тепер я вже розумію Гоголя... Три чверті з написаного мною я з щирою радістю згодився б знищити, але знищити цілком, не тільки з ринку, з бібліотек, але й з пам'яті тих, хто читав ті писання. Часом маю приємність по п'ятнадцятьох роках літературної діяльности... завдавати собі питання чи маю я право займатися літературою, чи варте чогонебудь те, що я пишу... У мене настирливо говорить інстинкт громадський..." (с.214).

"Молитва, як автогіпноз заспокоюючий. Шкідлива сторона та, що прибиває інстинкт громадянський, який виявляється в муках сумління. Молитва, покаяння і прощення дають вихід цим мукам способом некорисним для людей." (с.218).

" — У вас пшоно є?
— А вам яке діло?
— Отто! Та я ж купити хочу.
— Ну, то так і кажіть. Скільки вам? " (с.220). [Капітальне!]

"...от-от хвиля життя винесе мене на самий високий гребінь України. От-от треба брати скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь. Розбито двері страшних, хмарних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи його лежать під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але... Чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи? Серце стискується тривогою, сумом і страхом: а що як не піднесем? Як не зможемо взяти того, що доля так несподівано, химерно сипнула нам під ноги? Який сором, який біль буде і як надовго після цього сховається знову наш скарб." (270).

"І маю бути першим міністром України. І смішно, і дивно, і радісно. І знов та сама тривога поколює душу. Чи не осоромлю ж я собою все діло? Чи вистачить сил, нервів, терпіння? Чи довго горітиме той вогонь, який досі тримає на ногах?" (270).

"Яке щастя мати в душі такий альбом!" (272 — про спогади).

"Не смерть страшна, а страшно кидати те, чого ще не зазнав. Я благословляю життя, я побожно цілую руки його, я стаю навколішки перед ним і через те приймаю все, що є в ньому. Смерть є тільки необхідна частина життя." (272).

"О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державности. Як вона в історичній перспективі буде уявлятись легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки." (274).

"Читати українську історію треба з бромом... Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валеріянки, або без доброї дози філософського застереження не можна." (285)

"Старе знайоме явище: поки писав, здавалось цікавим, потрібним. Як кінчав, була навіть трохи звичайна гарячка, настрій був веселий, піднятий. А як прочитав Косі, так усе й зникло. Оповідання стало здаватись нудним, нікчемним, нікому непотрібним. А на душі стало погано, нудно, наче я гидко, без потреби, набрехав. Ах, якби я міг викинути три чверти того, що я написав!" (285).

"На безлюдді і Хома дворянин, — і Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівняти цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми — гній майбутніх геніїв нашої нації. І це наші генії повинні признати без усякого гонору, чесно й одверто." (286).

"... спокійна мудрість змінює хвилювання, і туга за недовідомим, за вічним, за тим, що дужче за тебе, за владикою твоїм знову обгортає душу. Слава? Я пройшов ступені її в різних напрямках, я вийшов на саму гору її. І нема ні гордости, ні насолоди, ні піднесення, ні навіть простого обивательського вдоволення... (313).

"...вони за це заплатять ревматизмом совісти." (317)

"Є й неба трохи. Блакитного, чистого, ваблячого до вічного. Але що ж є вічне? Все є вічне і все є хвилеве. Ніщо є вічність. Ні, навіть це поняття тільки наше, людське, доступне тільки нашому розумові." (323).

"О, мудрий був той, хто склав леґенду про древо пізнання добра і зла. Велика правда в тій леґенді, яка за те пізнання виганяє з раю дитинства. Невже в цьому є вся рація людського існування?" (324).

"Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла... Любов — це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою... Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов." (334)

"У Відні є маленька калюжа, в яку неодмінно попадаєш, коли приїжджаєш сюди. Це — українська еміграція." (372).

"В основі всякої альтруїстичної моралі лежить егоїзм людей — їхня користь чи шкода." (387).

П'ятниця, 13 листопада 1981

Я ще далі вдома. Простуда залягла мені на груди. Лежу.

Вчорашня пошта "Землетрусу" мені не принесла. Але прийшла книжка від Максима — дарунок мені на уродини — поезії Силвії Плат із лаконічною зворушливою присвятою "Дорогенька Старенька..." Натомість Мама отримала вчора поштою "Нові дні" і телефонувала мені, що посміялася трохи над моїми пригодами на нудистській пляжі. Значить таки друкується мій Щоденник грецької подорожі.

Вчора я присвятила день для рецензії до WLT на Щоденник Винниченка і Костюкову книжку. Скінчила і вже навіть увечері встигла переписати на машині. Було б мабуть добре — за свіжої пам'яті — написати теж українську версію, щоб зробити трохи рекляму книжці, щоб показати Костюкові, що його праця знаходить признання, врешті, хоч би на й на те, щоб не дозволити примітивам ігнорувати й обезцінювати Винниченка.

Субота, 14 листопада 1981

Маю сатисфакцію. Тількищо закінчила переписувати на машині українськомовну 5-ти сторінкову статтю-рецензію про Винниченків "Щоденник". В понеділок пошлю рівночасно — англомовну до WLT, українську — до Свободи, а крім того зроблю фотокопії та пошлю Костюкові. Моє тридневне лежання з простудою не пішло намарне. Чуюся ліпше (очевидно, після "творчого" зусилля!) Навіть сьогодні увечері їду з Остапом і Славою Оранською до театру в New Hope — Bucks County Playhouse, де Катруся Оранська виступає в оперетці Greese.

Пошта і досі не принесла мого "Землетрусу". Шкода, думала я, що встигне прийти до 15-ого цей коштовний уродиновий дарунок, що його я зробила сама собі!

Вівторок, 17 листопада 1981.

Вчора — нарешті — прийшли поштою перші чотири примірники "Землетрусу". Перше враження — не найкраще: я трохи розчарована оформленням. Поменшена репродукція Балясового рисунку та ще й брунатним кольором на білому — не надто ефектовна. Ідея Федака репродукувати її теж на твердій обгортці не занадто щаслива, зокрема ж тому, що на колір твердої оправи він вибрав чомусь — темно бронзовий. Немає теж напису на хребті. Було б значно ліпше, якби був тримався мого первісного пляну: я вибрала ясне полотно для твердої оправи і пропонувала рисунок Баляса дати лиш як сторінку в книжці. Пропало. Цього вже не змінити. З Гніздовського кульбабою навіть рівняти не можна. Пригадую, як я зраділа була від несподіванки, побачивши вперше гарне оформлення "Хвалю ілюзію". Зате, мушу признати, сама друкарська робота зроблена солідно, чисто, без помилок. Це навіть дивує, якщо зважити, що текст включає і чужомовні вставки. Теж і шрифт кращий як у першій моїй книжці — я тут, щоправда, сама вибирала розмір і якість шрифтів — навчена попереднім досвідом. (Хоч, очевидно, мусіла брати до уваги обмежені можливості друкарні).

Неділя, 22 листопада 1981.

Жду на Віру Лащик. Їду з нею на доповідь Гніздовського про Екс лібріс. Зорганізувала собі Віру до товариства, бо дуже хочу бути на доповіді, побачити теж фільм Sheep in Wood — а не маю авта, бо дала Ії до Нью Йорку. Марко вже приїхав і вони обоє вже пару днів відвідують нью-йоркських товаришів, а сьогодні ввечері мають приїхати вже й до Філядельфії. Марка я вже майже рік не бачила. Тішуся, що буде з нами. — Остапа теж нема. Поїхав у п'ятницю до Торонто — сьогодні має повернутися. Їхав на наради у зв'язку з наступним з'їздом "Слова", але при тій нагоді влаштували йому там авторський вечір. Я мала самотній і дуже виповнений працею вікенд — фізичною, господарською працею. Трохи наварила (біґос, два роди вареників), трохи прибрала хату.

Ніч після Thanksgiving, год.2. 26/27 листопада 1981.

Не спиться мені. Може занадто втомилася господарською роботою, а може якась інша причина. Я — в "Марковій" кімнаті — отже можу засвітити світло, нікому не заваджаючи. Нашу спальню ми відступили тим разом молодятам, бо це — єдине подвійне ліжко в нашій хаті. (Я пару місяців тому хотіла була купити подвійну складану софу до Остапового кабінету — це була б і прикраса кімнати вдень і вигода для гостей — але до купна не дійшло, бо Остап не міг рішитися). Крім того, Марко та Ія мають повно пакунків і їм потрібна більша кімната. Максим приїхав сьогодні вранці — отже хата заповнена: нас у ній п'ятеро.

Гостина дня Подяки випала гарно. Було нас при столі 11 осіб. Були ще Мама з Татом та Лабуньки — Мирослав, Марійка, Олесь, Іко. Родина в комплеті. Не часто тепер трапляється така нагода. Невідомо, чи повториться ще колинебудь... Робила кілька знимок, щоб залишилась пам'ятка. Молоді ще цього не розуміють і я завжди мушу переборювати опозицію — але фотографії — єдине, що залишається з життя. Menu було обильне і досить смачне, хоч сам індик міг бути (і нераз бував уже) ліпший. Але крім нього були приставки — моєї роботи сир, Мамина паста з селедців, гарячий кабанос на приставку до горілки, а до oбіду — зупа із broccoli, риж на дико, крім індика ще два роди котлетів, східно-українська "ікра" — тобто баклажани, кабачки, etc., ґоґодзи, мариновані сливки, малі помідорчики, грибовий сос + вино. А на десер до кави і чаю (що кому) знаменитий наполеонівський торт Мами та мої нуґат, хруст і кокосовий пляцок, а ще на додаток Ія зробила бішкоптову лакоминку.

Радість святочної зустрічі мусітиме вистачити і за Різдво і за Великдень. Бо скоро знову роз'їдемось і не швидко будемо знову разом.

Напередодні Thanksgiving, одначе, я мала на роботі неприємність, що зіпсувала мені настрій і затьмарила мою особисту втіху недалекої родинної зустрічі. Інцидент був дрібний, але залишив у мене прикрий посмак. У четвер — біля 5-ої пополудні, коли я вже була вдягнута в пальто і готова іти додому, перестрів мене Sloane: "You got a minute?" На таке питання шефа може бути одна тільки відповідь: очевидно! Ходіть до stacks, я зловив Leech-a, нехай він подивиться на "UN materials". Справа в тому, що вже три роки тому я запропонувала Слонові — для рятування бюджету бібліотеки — відмовити передплату трьох серійних документальних видань Об'єднаних Націй: Official records of the General Assembly, Off. rec. of Security Council i Off. Records of Economic and Social Council. Ці три речі коштують нас на рік біля тисячу долярів, вимагають багато праці сортування й оправи та займають багато місця. Найважніше, що все це є теж у бібліотеці Van Pelt — центральній бібліотеці Пенсильванійського університету, що є офіційною "depository" для документів ОН. Ми, очевидно, маємо ще чимало іншого такого дублювання, напр. UN Treaty series — але це матеріяли стисло правничі і без них наша бібліотека не може обійтись. А от без політичних диспутів асамбелї ОН — може. Тим більше, що в разі потреби — треба тільки перейти один бльок, щоб дістати їх на нашому ж власному кемпусі. В час коли я зробила свою пропозицію, я зробила опитування і між кількома професорами: думки були поділені. Leech був одним із тих, що висловився проти, бо він хоче мати ці речі таки тут на місці, бо це вигода. Sloane отже не міг рішитися. Тимчасом, матеріяли акумулюються, кошти ростуть. Протоколи Ґенеральної Асамблеї друкуються тепер дешевшим мімеографічним способом — купа паперів складена на столі і наш персонал не знає: сортувати це чи викинути. Отже я недавно пригадала Sloane-ові, що "decision is still pending" і що треба щось з цим зробити. Слон любить часом робити випадкові рішення без підготовки — саме тому, що він у найтяжчі фінансові часи потрапив часом пропонувати "cancellation" найповажніших наукових журналів чи законодавства, вибираючи єдиним критерієм ціну (напр. як раптом підскочила ціна на Rabels Zeitschrift — давай, мовляв, відмовимо — або канадські "Law reports" ітд.) — я почала була систематичне скорочування за наперед продуманим пляном, елімінуючи речі менш важливі, щоб рятувати найважніше ядро наукової колекції. Слон схвалював мій плян і мою ініціятиву і давав завжди свою апробату. Але він нерадо займається бібліотечними справами взагалі — найрадше писав би статті до New York Law Journal — саме має вийти його книжка — відбитка цих статей із правничого журналу. Посаду директора він трактує як свого роду синекуру — не так, як MLC, що був творчим як бібліотекар і мав певні візії для розбудови колекції. — Ну, от. Не знаю навіщо Слон викликав професора Ліча до матеріялів, знаючи заздалегідь яке його наставлення. Ліч належить до найбільш ароґантних професорів нашої школи. Я вже з ним мала дрібний інцидент давніше раз — по телефону — де на мою зовсім невинну репліку: "please, return this index to us after use, it's the only copy we have" — кинувся піднесеним голосом: "I don't need to be told like a schoolboy to return books to the library". Отже я була трохи насторожена і, здавалось мені, досить обережна. Коли я на 5-ому поверсі в stacks застала Sloane-а i Leech-a при матеріялах ОН, Ліч перекидав Official records Генеральної Асамблеї з коментарем, "О, цього мені зовсім непотрібно, в цьому я — незаінтересований, але це мені затримайте, це я потребую, ітд." До мене звернувся піднесеним голосом: " I don't see why a law school like ours cannot afford to have these materials." На це я сказала одне лиш речення: "Well, it's a matter of choices..." Тоді він: "Then I chose to have it!" — Здавалось мені, що це було ароґантно по відношенні до директора бібліотеки, бо не хто, а Sloane повинен робити тут рішення. Але я на це не сказала нічого. Моя справа: зробити рекомендацію. Рішення має зробити директор. Але я мусітиму перевести його в життя. А тут, бачу, що він якісь частини рекордів хоче лишити, а інші викинути. Не була я певна, що і як саме, і сказала: "I would like to have it in writing" — з думкою, що мені потрібно точної директиви про цей досить складний матеріял, що включає plenary meetings, committee records, supplements, annexes, resolutions, etc., etc. Можливо, вибір фрази був невідповідний, може треба було сказати: "Could you please write us a memo" або щось в тому роді. У всякому разі, професор зрозумів це як якусь імпертиненцію з мого боку і — не зараз, а на наступний день — висловив негодування на мене мому шефові, що це, мовляв, "is no way to talk to a law professor". Такий оборот справи мене заскочив. Пан Ліч (номен-омен: Leech — п'явка!) говорив таким імпертинентним і піднесеним тоном, що я думала, що він переді мною повинен би вибачатися, а не навпаки. І я сказала про це Слонові. Що не почуваюся до жодної вини, що все це — непорозуміння, що можливо професор має якісь інші проблеми, що впливають на його брак доброго гумору і він свою злість несправедливо зганяє на мені... Одне слово — неприємний інцидент. За всі роки моєї праці в BLL — це трапилося мені вперше. Не подобалось мені теж, що мій шеф не заступився за мене, навпаки, хоч насправді завинив він сам: замість мою пропозицію спокійно передумати, засягнути різних опіній, і зробити таке чи інше рішення, він чомусь уважав за потрібне — а може скорше — по інерції непродуманого імпульсу — довів непотрібно до конфронтації із професором.

Год.12:454 уночі. 9 грудня 1981.

Мій щоденник, виглядає, живиться тепер тільки безсонними ночами! Знову не сплю — і вирішила використати час для записок. Інакше знову пройде тиждень-два без сліду у щоденнику.

7 грудня нарешті доставили мені повний тираж "Землетрусу" (500 примірників у м'якій + 100 у твердій оправі — разом 600). Кажу: нарешті — бо з доставою була трохи заковика і досить довге чекання. Подзвонили мені на працю в понеділок 30 листопада, що мовляв, завтра, у вівторк 1 грудня треба, щоб хтось був удома відібрати посилку від друкарні "Київ". Я взяла собі так званий "персональний день", сиджу у вівторок цілий день удома і чекаю. Не знала точно навіть назви фірми, бо Федак мене про це не інформував. Правда, коли до мене подзвонили, я запитала про їхнє ім'я: сказали щось на взір "Мейслін". Коли у вівторок посилки не доставили, я почала шукати у телефонічній книзі за різними транспортовими компаніями. В Yellow pages не знайшла нічого, але остаточно таки натрапила у звичайній книжці на Maislin Transport. Коли я нарешті додзвонилася і виявилося, що саме вони мають мої речі, встановлено нову дату достави — п'ятницю. Я тим разом не могла вже звільнитися з праці, залишила тільки записку і гроші у Мами, заповідаючи Мамі і Татові, щоб цілий день не виходили з хати. І знову надаремне. Аж нарешті після ще кількох телефонів, книжки таки доставили в понеділок і тато їх в моїм імені відібрав.

Вчора і сьогодні я з автора перетворилася у видавця. Розсилаю рецензійні і бібліотечні примірники, написала до Свободи в справі реклями і послала їм 15 примірників на продаж. Яких 40 примірників уже розіслала, завтра піде наступна рунда. Пошта тепер дорога — пересилка коштує 63 центи, без уваги на те, чи в коверті одна книжка чи дві (до 1 ф. ваги). Треба буде якимсь чином книжки до Нью Йорку передати або завезти, щоб уникнути цих індивідуальних висилок. Те саме з Філядельфією.

Марко та Ія вже в Лос Анджелес. Саме розмова з ними вибила мене зі сну: через зміну часу, до них треба дзвонити пізно — бо ж є тригодинна різниця. Отже ми телефонуємо звичайно після півночі — а хвилювання і збудження телефонічної розмови часто вистачають, щоб розвіяти мені сон. Говорили теж із Максимом. У Бостоні в неділю впав великий сніг — рекордово, більше як дві стопи.

В "Українському житті" з Чікаґо прочитала вчора статтю Чапленка, в якій він розправляється із моїми Винниченківськими опонентами за їхні листи до Свободи у відгук на мою статтю "Чорна Пантера і чорна пляма на совісті". Як добре, що я сама не вступала в полеміку з Кузьмою і Ванчицькою — Чапленко любується у того рода полеміці. Але з його статті я дізналася вперше, що він десь давно у Вільному слові надрукував був теж якийсь відгук на мою статтю — очевидно, із претенсіями, що я його не згадала. Треба буде десь пошукати за цим.

Костюк зворушений і задоволений моїми рецензіями на Винниченків "Щоденник" — а ще більш здивований фактом, що "Свобода" так швидко цю рецензію надрукувала. "Або вони Вас так шанують, або так Вас бояться" — сказав мені по телефону.

13 грудня 1981, неділя. Год. 10:00 увечері.

Сьогодні відбувся у Філядельфії концерт Володимира Денисенка, баса-баритона Варшавської опери. Концерт був широко реклямований і до залі Українського Освітньо-Культурного Центру зійшлася сила-силенна людей. Співак він непоганий, але мені здавалося, що голос його занадто "дерев'яний", що в нього мало відчуття і погана інтерпретація. Остапові подобався він ще менше, але деякі люди з публіки були зовсім задоволені. Заля Центру, щоправда, неакустична і напевно не сприяла співакові. Я використала це величезне зборище, щоб передати декому заздалегідь приготовану книжку.

Снилик помістив новинку про "Землетрус" на першій сторінці "Свободи" — отже є вже і певна рекляма. Вчора я завезла книжки в коміс двом книгарням — Оріонові та Дорі. Дуцилович зробив жест, і приймаючи книжки до продажі — сам купив примірник Землетрусу в твердій оправі, зразу заплативши за нього 7.00 дол — отже став першим покупцем.

Остап у п'ятницю їздив до Нью Йорку на вечір присвячений поезії Василя Стуса. Вечір організувала Світлична. Вона, телефонуючи до нас, мала спершу намір намовити до виступу мене, але я відмовилася (нічого про Стуса не знаю і мало його читала) — пропонуючи Остапа. Отже він підготувався — виступив там разом із Світличною і незнаним мені декляматором Народненським, ночував у Нью Йорку в Івася, і під вечір у суботу повернувся додому. Я дуже мала охоту поїхати з ним разом — і то з практичних мотивів: щоб завезти до Н.Й. трохи своїх книжок. Якби було авто, напевно була б поїхала. Але потягом їхати — надто коштовно (тепер дорога туди і назад виносить 30 дол.), а крім того, мені не було там де ночувати. Отже я лиш передала пару книжок Остапом для Івася, Лясі і Гірняка та 5 примірників на продаж для "Арки".

В суботу вранці подзвонив мені Гірняк. Зворушений моєю присвятою ("Не лиш великому акторові, але й першорядному письменникові") розповів мені і про вечір Стуса, що був на його думку надзвичайно удатним. Говорили ми досить довго ("Не журіться — я багатий здому" — запевняв мене) — і про "Ліпу", яка цілу ніч читала мою збірку і дуже хвалила. Зокрема за 'добру мову", і про Ревуцького, що пише тепер монографію про Гірняка, і про Бойчука, що сидів на вечорі Стуса поруч з Гірняком і дуже цікавився моєю книжкою, і про Бабцю, що її Гірняк тепло згадує і що йому чимось, мабуть, нагадувала Катерину Рубчакову, що про неї Гірняк збирається писати статтю з нагоди її століття ("колосальний маштаб", "неймовірна інтуіція", "велика актриса не тільки української сцени", "феномен з широким діяпазоном" — Заньковецька супроти Рубчакової — це акторка "вузького маштабу") Навіть під кінець згадав, що, мовляв, добре, що ви надрукували цей свій "щоденник грецької подорожі".

З цим щоденником (покищо в двох числах Нових днів, має ще бути закінчення) — трохи комедія. Каже Остап, що кілька людей в Нью Йорку перестріло його реплікою: "А, ми читали, як то ви купалися у Греції!" Дальний, редагуючи, скоротив ще більше — через те випали деякі досить цікаві, на мою думку, речі, напр. коментар про неоклясиків, реакція на смерть з відкликом до Рільке, та дотепні українські репліки грецького ґіда. Через те щоденник подекуди читається, як реєстр фактів і не такий ефектовний.

17 грудня 1981

Вчора впало 6 інчів снігу. Пробудились до чудесної панорами за вікном і до клопоту. Я встигла ще вранці відчистити вузьку стежину, заки вийшла до роботи (неабияке зусилля — та ще в поспіху!) — боялась, щоб за це не взявся Остап. Спершу було мокро, сьогодні взяв мороз. Ходити трудно, транспортація сповільнена. Не легко жити узимку. І мені й Остапові докучає артрит: вранці часом така штивність у тілі, що трудно зійти по сходах на долину. А й серед ночі часом буджуся із болем у клубі. Почала робити 10-хвилинну руханку увечері перед тушем, бо бачу, що це трохи помагає.

Зробили ми з Остапом рішення: їдемо на тиждень на вакації. Go South in Winter, мовляв T.S. Eliot. Сясь має вакації у першому тижні січня і до цього ми достосували наші пляни. Astro Travel знайшла нам на цей час дві можливості: American Virgin Islands або Aruba. Вибрали Арубу! — Вже полагодили формальності і навіть заплатили (вийде около 1400 дол.). Вчора, переглядаючи промоційну літературу, дізналася я вперше, що Аруба має дуже сухий клімат і кам'янистий ґрунт, на якому мало що росте. Є там, на диво, велика рафінерія нафти і, кажуть, населення має високий життєвий стандарт. Побачимо. Їдемо 3 січня. Українське Різдво, тим разом, проведемо на тропічному острові!

В Польщі проголошено вийнятковий стан. Комунікація зірвана — не знати точно, що там діється. Кажуть: арештовано тисячі людей. Wałęsa теж під арештом. Але покищо немає жодних вісток про будьякі радянські війська у Польщі. Невже вдасться Москві задусити польський рух спротиву самими таки польськими руками?

Висилала я за останній рік посилену допомогу Марійці. Кожного місяця харчева пачка через Фриштацкого, пакунок уживаного одягу, мила, миляного порошку звичайною поштою та гроші в листах. Відповіді були спорадичні, але пару разів написала, що посилки доходили. Маю трохи неприємне почуття: останього лиcта я написала по українському і тепер боюсь, щоб це їм не пошкодило. Раніше ми взагалі кореспондували українською мовою, але Марійка останнім часом чомусь знову перейшла на польську і я пару разів по польськи їй відповіла.

Два дні тому знову телефонував Гірняк. Я здивувалася, піднісши слухальце, а коли він почав: "Маю у хаті клопіт...", я злякалась, бо думала що сталося щось Добровольській. Тим часом, виявляється, клопіт у тому, що мовляв, "вириваємо один одному з рук Вашу книжку", захоплені, і мовою, і змістом, чудесні переклади, рятую, мовляв, добре ім'я української літератури ітд, ітд. "Не передавайте куті меду", кажу йому. І реванжуюся компліментом: один читач такий як Ви більше вартий для мене, як сотня інших. І справді. Екзальтація, очевидно, зумовлена і запальним темпераментом і особистою симпатією, все ж таки — приємно. Може і в книжці є трохи справжньої поезії. Зрештою, я не така вже скромна, щоб не бачити, що на нашому убогому літературному полі мій "Землетрус" напевно вартісніший від цілого ряду слабших видань (от недавно напр. вийшла з друку збірка віршів Світлани Кузьменко — слабина, не рівня вона Борисові Олександрову — а шкода, проза її ліпша, я сподівалася більшого).

Маю тепер багато ділового листування із організацією наступного ПКУС-у. Жила погодився на пропонований мною панель: Праця західного дослідника в архівах і бібліотеках східної Европи. До панелю запросила Сисина, Марту Хом'як, Касинця, Лабуньку і Світличну. (Що буде з моїм панелем, як совєти підуть інвазією на Польщу і запустять над східною Европою нову залізну заслону?) Для другої сесії треба мені трьох доповідачів. Думаю звернутись до Коровицького, Винаря, може до Будуровича або до Зенка Когута. Треба буде думати теж над новим головою Бібліографічної секції, що автоматично повинен стати головою цілого наступного ПКУС-у. Намовляла я до цього Лабуньку. Я сама рішена не дати себе перевибрати, а добре, щоб ПКУС знову не попав у руки "нашим рідним тоталітаристам".

18 грудня 1981, п'ятниця.

Сьогодні вночі померла Слава Марк. Ще вчора вранці була в Мами, приносила булку. Увечері амбулянс завіз до шпиталю — там ще вдалося реактивізувати серце, почала знову дихати... А вночі — другий атак і кінець. Мені сьогодні подзвонив до праці Остап — Мама не могла получитись зі мною, бо був зайнятий телефон і подзвонила йому. Жаль страшенно. Добра була людина і ще могла жити. Гарну пам'ять залишила по собі. Мені була хресною мамою і все життя дуже була мені приязною. Навіть Марка держала на руках при хрищенні, в заступстві неприсутньої Ірки Джуль. А як любила своїх двох внучок, як гарно про них розповідала! Боюся за Маму — Славка була їй напевно найближчою приятелькою, ближчою мабуть від рідної сестри.

Голос Америки вчора увечері передавав — за Свободою — новинку про появу нової моєї книжки.

19 грудня 1981, субота.

Я мала дижур у пластовій бібліотеці. Повернулася біля 3-ої. Дивлюсь: на столі, у вазі — тузин червоних рож. З карточкою: "Congratulations on your beautiful new book and thanks for the first poem. Lala." Чудесний букет, зворушливий жест. До сліз зворушливий. Я вже телефонувала до Каліфорнії. До Лялі приїхали Катруся й Мирон на свята. Вона закліматизувалася вже на новому помешканні, і в новій своїй ролі. Почувається добре, не відчуває самотности. Найгірше вже переболіла. З Ґеником держать товариський контакт, але — на віддаль.

22 грудня 1981, вівторок.

Сьогодні похоронили Тету Славку. Добре, що приїхав Максим: зрушив авто, поїхав до ґаражу заложити снігові колеса, так що я з ним могла нашим автом поїхати на цвинтар. Вчора на парастас ми з Остапом їхали потягом з міста, а назад чужими автами! На похорон приїхала і Мотря.

Неділя, 27 грудня 1981.

Святкували з Мамою і Татом. Були в них з Максимом і на Свят-Вечір і на перший день Різдва. Андрій не приїхав. В них з Татом і Мамою взагалі ненайкращі відносини — навіть по телефону контакт у них — спорадичний. Мовляв, навіщо псувати собі нерви? Я потелефонувала до Марійки, щоб повідомити їх про смерть Славки — бо побачила, що ні Мама, ні Тато цього не зроблять. І щойно тоді довідалась, що вони і взагалі не мають наміру приїздити на свята... Ну, що ж. З нашими батьками не легко бути у товариських стосунках — занадто вони накидають свою волю дітям і занадто вони еґоїстичні — все життя, а зокрема з нагоди свят, тато (а теж і мама) люблять виголошувати довжелезні монологи про себе, своє життя, свої спогади — ніколи не використовують нагоди, щоб довідатись щось про своїх дітей, щоб не говорити самому, а — слухати... Але я з цього приводу їх не осуджую, тільки їм співчуваю. За пізно когось поучувати чи переробляти. Пропало. Втратили нагоду встановити контакти з дітьми, будувати мости порозуміння. Життя пройшло, цього вже не направити. Але сьогодні — наша черга, мусимо виявити їм хоч трохи уваги, вони — старі, не довго вже будуть із нами. Сказала я це Марійці. Мабуть помогло, бо Андрій потелефонував на Свят Вечір і довго з Мамаю і Татом говорив — після того, як ми вже повернулися від них додому.

Довідались сьогодні, що в п'ятницю нагло помер на серце др. Мигоцький, товариш Остапа з Академічної гімназії. Користаючи з того, що Максим удома, Остап поїхав разом з ним автом до Кліфтону на парастас.

Чапленко — крім статті в Укр. житті, де розправляється з моїми опонентами Кузьмою і Ванчицькою — надрукував в Українському голосі з Вінніпеґу довжелезну статтю — на три числа газети — відсіч Миколі Кушніренкові за його проти-Винниченківську статтю у Свободі. Але ж бо й має відгук моя "Чорна пантера і чорна пляма на совісті"!

Українська книгарня з Warren, Mich. замовила в мене 40 примірників "Землетрусу" до продажі (20 у твердій, 20 в м'якій оправі). Умова: 40% опусту і пересилка на мій кошт. Я вирахувала, що мене кожний примірник книжки в твердій оправі коштує около 5.24 кан. долярів, а в м'якій — около $3.05. Книгарня, якби продала книжку, дасть мені 4.20 за оправлений примірник і 3.00 за неоправлений (не враховуючи коштів пересилки). Знаменитий бизнес! Чи варто взагалі продавати книжки в книгарнях?