МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

П'ятниця, 4 січня 2002. Торонто.

Стефкові сьогодні 13 років. Дуже виріс, посерйознішав: не захотів уже, щоб йому робити якесь прийняття для його гостей. З друзями він цього року вже зустрічав Новий Рік (каже Уляна: тільки Стефко був у гостях поза домом!), а сьогодні він святкуватиме разом з нами виходом в кіно і потім вечерею в ресторані Львів.

А Маркові 49 уродини ми відзначили вчора в ресторані Old Mill, так як і минулого року. Це приємний, великий ресторан, з живою музикою, можна і танцювати — хоч вчора ніхто із танцювальної площадки не користав.

Приїхали ми всі без пригод і комплікацій. Наперед я, потім Марко з Ніною. Я заплянувала свій приїзд на приблизно той же час, коли мали прибути й вони з Л.А., щоб Максим не мусів виїздити на летовище двічі. На щастя, спізнень не було і все вийшло за пляном.

Вчора значну частину дня провела я на закупівлі книжок. Маркові, як додаток до грошового подарунку, купила я УСЕ, а для Української Бібліотеки в Центрі вибрала нових книжок з України на суму понад 800 кан. долярів. Очевидно, Aнатолій це вишле поштою — я свій баґаж тим разом так обмежила, що валізочка дуже легка, а в наплечнику також є тільки папір для нотаток та картотека ULE — на випадок, якби я мала змогу поїхати після свят до Інституту Володимира попрацювати з журналом "Ukrainian Canadian". Маю надію, що я таку нагоду знайду, після того як Марко з Ніною відлетять додому (8 січня), а хлопці повернуться до школи.

Завтра почну господарити. У пляні: вареники, риба, холодець, etc.

Вівторок, 8 січня, раннім ранком, год. 6:00.

Свят-Вечір зустрічали у вузькому родинному колі, а потім пішли на годину поколядувати до недалеких сусідів-Грицаїв. Там я провела час на розмові з двома старими жінками-матерями Ореста (Грицаєвою) і Маргарити (Слотою). Картина реального життя у старості: Слота живе лиш завдяки модерному прочищуванню нирок діолізою (вона, якщо не помиляюся, з давніх канадських поселенців, і є також матір'ю Терези-монахині, що працює у ватиканському представництві в Києві). В неї живе зацікавлення українськими справами — звернула увагу на мої "Ключі до царства", що їх я принесла в дарунку господарям, розповідала про свою маму, яка складала вірші українською мовою. Грицаєва була остарбайтером в час війни біля Відня, говорила про цю свою працю і про теперішню ситуацію, де вона — у глибокій старості — мусіла дати притулок розведеній дочці та займатися її дітьми.

На Різдво їздили до церкви св. Димитрія. Було помітно менше людей як минулого року (понеділок, для багатьох будний день!) Хор співав гарно, з делікатною безпретенсійністю. о. Володимир Макаренко вміє до речі сказати від себе кілька слів доброю українською і доброю англійською мовою, а дикція в нього, немов у доброго актора — це не часто буває серед священиків.

На Різдвяну гостину запросила Уляна чимало гостей — прийшли і три групи колядників (Але цього року не було тих молодих студентів із вертепом!) Мені було цікаво зустріти вперше Марка Андрейчика з жінкою (він писатиме в Максима докторську дисертацію на тему сучасної української прози) та Сисинового приятеля Саїда (смаглявий пристійний молодий хлопець — копт, тобто також православний). Інших гостей я зустрічала вже раніше минулими роками. З Франком Сисином розмова була про українські студії на Колюмбії, де Чернецькому недавно відмовили tenure, та про Іллінойський університет в Шікаґо, де, як я зрозуміла, Сисинові пропонували якусь професуру. З Тарасом Кознарським говорила я про Шевельова (він недавно його відвідував і думає, що якби був хтось справді зацікавлений допомогти старому, то може і третій том спогадів міг би бути написаний, а так то навряд чи таке можливе). З Галиною Остапчук розмова була про Україну, про українізаційні процеси, про втрачені шанси українізувати Україну в перші роки незалежності, коли панувало піднесення і була виняткова гармонія з нацменшинами, які також — на її думку — були б цю українізацію підтримали. Галина розповідала про своїх батьків, які негайно після свого одруження 20-літніми були вивезені на Сибір (мати — добровільно поїхала за батьком і там з ним жила. І парадокс: йому після реабілітації признали збільшену пенсію і всякі пільги, а тепер він помер, а їй ці привілеї не прислуговують). Із симпатичною парою Гейсі я говорила про їхні спільні з Максимом і Уляною таборування з дітьми у природі, про виховний вплив таких акцій для дітей і про те, що зрозуміла річ, діти швидко вже не захочуть продовжувати того рода ескапад з батьками. З Kelly Мойсей розмова була про літню резиденцію, що її вони собі будують десь над озером, на північ від Торонто. Темою розмови з Романом Сенькусем були Harvard Ukrainian Studies, де йому свого часу пропонували бути редактором, і взагалі доля і стан HUS i JUS і слаба репрезентація україністики в славістичних англомовних журналах.

Обмінялися ми різдвяними дарунками. Тепер уже й діти купують дорослим презенти. Від Іванка я отримала чудову срібну шкатулку на біжутерію (подібну до тої, що її рік тому дістала від Лесі); від Стефка — книжку про музику (що її вчора вночі уже встигла до половини прочитати), від Ніни та Ії — індіянську керамічну коробку, що дуже нагадує нашу трипільську кераміку і що є пам'яткою їхньої недавньої подорожі до Таос в Нью Мехіко на індіянську резервацію Пуебльо. Від Уляни отримала я вишневий берет і такого ж кольору светрик, від Марка — спортовий sweatshirt, що на диво дуже добре на мені лежить і що його напевно радо носитиму — взагалі дарунків за багато і не знаю, чи зможу їх усіх забрати (ще є календарі, CD, книжка про фільми, яку я собі замовила тощо). Але була і одна неприємність, пов'язана з дарунками. Цього року, з уваги на мою проблему з м'язами, я свої дарунки дуже обмежила. Єдиний справжній дарунок зробила Уляні — купила їй гарний золотий браслет (що його везла на руці, немов свій власний — окремо від коробки — щоб не напоротись на якусь неприємність на митниці!). Синам і внукам купила гаманці і вклала туди гроші (дітям по 100 дол.) і чеки (синам по 1,000 дол.). Це мені було найлегше зробити, щоб не обтяжувати валізку. Діти прийняли це із вдоволенням, Марко подякував, а от Максим демонстративно відкинув мій чек! Це мені не тільки зробило велику прикрість — це мене образило! І я дарунку від Максима навіть не відкривала! Мовляв, не приймаєш від мене, не приймаю і я! Що більше: такий брак зрозуміння для моєї ситуації може мати ще й інші наслідки. От була мова про те напр. чи мені не плянувати переїзд на стало до Канади, або про те, чи не поїхати разом з ними літом на МАУ до Чернівців (а перед тим по дорозі до Парижа). Після дурного інциденту з чеком — подумала я, що навряд чи легко мені з ним було б знаходити спільну мову, тим більше, що він тепер взагалі якийсь напружений, незадоволений, категорично-критичний — і я не зовсім розумію, що за тим криється.

Четвер, 10 січня 2002. Торонто, вранці.

В Runnymede Public Library віддзеркалена багатомовність дільниці західнього Блуру — там є цілі секції книжок, зорганізованих за принципом мови: німецькі, польські, російські, українські книжки. Переглянула я українську колекцію і знайшла деякі цікаві речі, що їх раніше не бачила, напр. український переклад щоденників Франца Кафки. Також серед діяспорних видань, звернула я увагу на книжку В. Вериги "Під сонцем Італїї" — про табір полонених дивізійників у Ріміні. Це мене зацікавило з уваги не на тему, а на особу автора (що, як бачу, встиг уже видати цілу серію книжок на різні теми) — але зовсім випадково перевірила я за покажчиком імен одне знайоме ім'я — Ярослав Яримович — і знайшла цілу сензацію. Яримович був відповідальний за інтендантуру, в таборі були якісь недостачі з харчами, викрили якісь зловживання і було ціле дослідження справи! Мушу при нагоді запитатися про це Славка!

В грудневому номері Маркового журналу "Atlantic" прочитала я цікаву статтю, що з неї хочу зробити деякі виписки для майбутнього вжитку. Це статта про гарвардського професора Samuel-a Huntington-a і голосну його теорію про зудар культур, яка тепер — у зв'язку з вересневими подіями — набула посиленої актуальности. Первісний варіянт "Clash of civilizations" був друкований у "Foreing Affairs" ще 1993 року і я вже тоді читала якісь уривки, але запам'яталися тільки загальні ідеї. Тепер із статті в "Atlantic" (що її автором є Robert Kaplan) бачу, що Гантінґтон взагалі досить унікальна на тлі ліберального американського естаблішменту постать і що його погляди мали і мають великий вплив на американську реальну політику, отже не тільки викликають інтерес, фермент і контроверсію в інтелектуальних колах, але і мають практичні наслідки для всього світу.

Ось головні ідеї "зудару культур" у резюме Каплана:

The fact that the world is modernizing does not mean that it is Westernizing. The impact of urbanization and mass communications, coupled with poverty and ethnic divisions, will not lead to people's everywhere thinking as we do.
Asia, despite its ups and downs, is expanding militarily and economically. Islam is exploding demographically. The West may be declining in relative influence.
Culture-consciousness is getting stronger, not weaker, and states or peoples may band together because of cultural similarities rather than because of ideological ones, as in the past.
The Western belief that parliamentary democracy and free markets are suitable for everyone will bring the West into conflict with civilizations — notably, Islam and the Chinese — that think differently.
In a multi-polar world based loosely on civilizations rather than ideologies, Americans must reaffirm their Western identity.
(Atlantic Monthly, Dec. 2001, p. 70).

"The quest for truths is synonymous with intellectual controversy" (S.H.)

S.H. "combines liberal ideals with a deeply conservative understanding of history and foreign policy" (p. 71)...."always interested in applying intellectual rigor to real-life concerns" (p. 72).
"corruption can sometimes be good"
"... the difference beween democracy dictatorship is less than we think..."
"...the fundamental source of conflict in this new world will not be primarily ideological or primarily economic... the principal conflicts of global politics will occur between nations and groups of different civilizations... " (S.H.)
"The dangerous clashes of the future are likely to arise from the interaction of Western arrogance, Islamic intolerance, and Sinic [Chinese] assertiveness."
"...whereas the West has generated ideologies, the East has generated religions... religion is now the more menacing force on the international scene... [SH pointed out that because communism was a Central European ideology, the Sov. Union was philosophically closer to the West than is the Eastern Orthodox Russia that has succeeded it. p. 82].
"it is pointless to expect people who are not at all like us to become significantly more like us; this well-meaning instinct only causes harm... Western belief in the universality of Western culture suffers three problems: it is false, it is immoral, and it is dangerous".
"In this world America must learn to distinguish among our true friends who will be with us and we with them through thick and thin; opportunistic allies with whom we have some but not all interests in common; strategic partner-competitors with whom we have a mixed relationship; antagonists who are rivals but with whom negotiation is pоssible; and unrelenting enemies who will try to destroy us unless we destroy them first" (S.H. p. 82).

П'ятниця, 11 січня 2002, вранці.

Вчора провела пополудне в бібліотеці Інституту Володимира. Що більше: Галя Остапчук дозволила мені взяти додому трохи UC і я маю намір працювати з тим матеріялом вечорами і вдень — отже не робитиму записок. Нажаль, їхня збірка неповна, бракує багато номерів, за якими ще доведеться пошукати деінде.

Говорила вже по телефону з Лідою Г., Любою Пендзей, Лідою Палій, Рисею Голод, Наталкою Томцьо. З Наталкою маю сьогодні зустріч на полуденок в ресторані Львів.

А вчора — цілою родиною — були в театрі на виставі "The Lion King" — зробленої на основі мульт-фільму Дісні. Знаменита постановка Julie Taymor, оригінальна хореографія, фантастичні вигадливі костюми, Курбасівська акробатика. Музичний бік може трохи слабший, ніж у фільмі. Але тема дуже добра для театру. HAKUNA MATATA!

Субота, 12 січня 2002, полудне.

Тількищо повернулася із Пансіону ім. Франка в Етобіко. Я дуже вдячна Уляні, що вона захотіла присвятити пару годин на те, щоб завезти мене на візиту до Наталі Лівицької-Холодної. Я вже давно хотіла це була зробити, але тільки минулого року довідалися ми про точну адресу її місця перебування (Раніше вона була у пансіоні в Міссісаґа, де я її кілька років тому відвідувала, але тепер вона — зовсім немічна і доживає віку в піклувальному домі). Дім гарно положений, недалеко від дільниці Bloor West. Гарний новий будинок оригінальної архітектури, приютно, навіть елегантно обладнаний, з українською атмосферою і приязною українською обслугою. Візиту ми замовили наперед, бо треба було довідатись у якому стані пані Наталя, чи вона бажає собі таких відвідин. Наталі Лів.-Хол. в червні буде 100 років життя — спочатку вона мене запевняла, що це вже було в червні 2001 року, але перевірили в картотеці, що це щойно за 6 місяців. (Слава Богу, був би скандал, якби таке століття залишилось непомічене!) Bона на інвалідному візочку, не може сама ні встати, ні ходити, ні покластися в ліжко — але вона не спаралізована, тільки дуже ослаблена, мовляв, все її болить. Говорить до речі, свідома реальности, але думка швидко втомлюється. Я була здивована напр. такими її репліками, як: "от я не знаю, напр. чий це плащ — могла б думати, що він — мій і хотіти його вдягти: (це навіть вказує на гумор!) або як мова була про те, що їй треба іти на обід: "а чи вас запросили також?" Я кількакратно запевнила її, що її знають і пам'ятають в Україні, що вона не забута, що відроджується інтерес до її поезії. Це і була головна мета моєї візити. Говорила я їй і про моє захоплення спогадами її мами (про маму вона радо згадувала), і про редаговане Скорупською листування до неї (цим разом вона про це не дуже собі пригадувала), і про виставку трьох поколінь Холодних. Читати може тільки з трудом: нарікала на нові окуляри, які їй не допомагають. Згадувала про якогось Олега з України, який хоче перевидати її книжку поезій. Жалілася на те, що якась жінка "позичила" в неї єдиний її примірник її поезій і не віддала. (Nota bene: я обіцяла роздобути десь додатковий примірник і прислати). Треба буде мені написати статейку з нагоди її ювілею — якщо вона доживе до 100 років — то це може бути дата без преценденту в історії української літератури!

Минула 3 год. ночі, вже 16 січня.

Не спиться мені. І це мабуть не Reisefieber (сьогодні о год.1:20 пополудні я лечу назад до Філядельфії), але мабуть наслідки кави капучіно, що її випила після вечері в ресторані Львів, куди запросили мене Пендзеї, а може також до певної міри наслідки розмови з Максимом — нажаль, не вдалось мені намовити його, щоб погодився на український переклад своєї книжки про Підмогильного. Я думаю, що йому таке українське видання принесло б добре реноме в Україні, а для нашої літератури на батьківщині це був би вартісний здобуток. І тому я рада була б спонсорувати таке видання. Корогодський напевно радо прийняв би таку річ у свою серію, а на перекладача можна б, напр. запросити Ладу Коломиєць, яка і знає англійську мову і досліджувала творчість Підмогильного. Я вже нераз таку пропозицію робила. Тим разом думала, що мені вдасться Максима переконати, бо при попередній розмові сказав: я ще подумаю. Але не вийшло. Не розумію: чи він вважає свою книжку не вартою перекладу? От про Нечуя може варто було б видати, сказав. Але ця праця тільки пишеться, і це ще в майбутньому, а Підмогильний, на мою думку, напевно викликав би інтерес у читачів. Адже не всі знають англійську мову, та й ті, що знають, не мають доступу до Максимовоії книжки!

В Максима взагалі бачу якесь не зовсім мені зрозуміле почуття меншевартости. Може тому, що студентів на українських курсах мало? От почали вони до спілки з Кознарським цікаво подуманий курс літературного перекладу — на першу лекцію прийшло тільки 3 студенти. Правда, це курс, який вимагає доброго знання обох мов — української і англійської, отже не всім він доступний. Кознарський готов вчити також російські курси, але Максим хотів би концентруватися таки на українській літературі, а зацікавлення україністикою — невелике. Зрештою в цілому англо-американському світі гуманістика, література зокрема, відходить на задній плян. Куди більше зацікавлення викликають право, політичні науки, а вже особливо такі інновації, як комп'ютерне програмування.

Працювала я пильно над принесеними з бібліотеки Володимира журналами і везу додому цілу течку нових знахідок. Буду мусіти примусити себе, щоб внести всі ці речі в комп'ютер, доповнити бракуючі числа "Ukr. Canadian" (може знайду в Balch Institute). Було б добре викінчити до кінця року і віддати до друку ULE70 — хоч це може надто оптимістичний сценарій при моїх зменшених старечих силах. (Але назагал чуюся незле — ліки помагають, хоч праве рам'я ще трохи поболює, зокрема як підняти руку вгору). На доказ, що я ще здібна до якоїсь праці, навіть фізичної, зробила двічі вареники — внукам на запас!)

Були сьогодні на цікавому фільмі — це вже вдруге ходила я тут в кіно, а була також раз у театрі! Уляна дбає про те, щоб я мала також і розвагу: я жартую собі, що за два тижні тут я більше мала розваг, як за пів року вдома у Філядельфії! Фільм називався "Kandahar", тема його — Афґаністан. Фільм іранської продукції, дуже оригінальний, на межі між документальним фільмом і белетристикою, з деяким прихованим політичним підтекстом, з багатою символікою, повний трагічних образів каліцтва, брутальности, середньовічного мрякобісся, поневолення жінопк. Силуети людей на тлі афґанської пустелі — атмосфера фільму часом нагадувала мені фільми Антоніоні і Довженка. Мені, Уляні, пані Жилі (яка поїхала з нами) фільм подобався, Максим його розкритикував, а Стефко, який пішов з нами, трохи нудився. (Іванко не ходив, бо мав роботу для школи, лишився вдома).

Пендзеї приїхали на зустріч зі мною до Інституту Володимира, але я там тільки повернула позичені журнали і ми поїхали (їхнім автом) на вечерю до ресторану Львів. Приємно було мені з ними зустрітися і поговорити. І рада була я бачити, що Богдан був веселий і, виглядало мені, в доброму стані здоров'я. Бо раніше Люба по телефону сказала мені, що він недавно мав щось схоже на інсульт і проходить медичну перевірку. А з моїх знайомих тут всі мають поважні проблеми: Ліда Палій — з хребтом, Рися Голод — з раком, Ліда Гумінілович — з thyroid-ом, а Наталка Томцьо також мала недавно операцію на нозі — вирізували якийсь, як вона сказала, карбункул. На тому тлі моя polymyaglia виглядає дуже benign і я дуже свідома ласк доброї долі.

Година Шимборської — 4:15. Але сон мене не бере!

Неділя, 20 січня 2002. год. 9:00 вранці.

Перший снігопад цієї зими. Нападало вчора 4-5 інчів. Маю щастя, що це не сталося раніше: в день мого приїзду з Торонто (бо я мусіла іти пішки з валізкою і наплечником зі станції Мельроз додому), або передучора, коли треба було поїхати до крамниці за харчами (Між іншим, мала клопіт з автом: не могла зрушити двигуна і мусіла викликати наглу допомогу ААА, щоб наладували батерею!)

Якби не було снігу — була б сьогодні поїхала до церкви. А так — сидітиму вдома, при комп'ютері, при музиці, любуючись з вікна краєвидом зимової казки.

Закінчила читати другий том спогадів Шевельова "Я-мене-мені...(і довкруги)". Пару речень самохарактеристики: "я був еґоїстом, мабуть, більшою мірою, ніж пересічно людина буває" (с. 291) Про Швецію: "Підґрунтя цього комплексу почувань, що вів до внутрішнього опору навколишній дійсності було не в країні, воно було в мені. Я не був приготований на іншу дійсність, не знану мені. Я був десь між барокковістю української культури і вимріяною Америкою, про яку я, щиро кажучи, поняття не мав..." (с. 275)

"Проникливіші з моїх друзів і симпатиків помічали мою самотність. Лятуринська казала мені, що я сам роблю собі ворогів. Дивнич... питав мене: чому я сам? чому без однодумців і школи?..." (с. 262) "Я розумів: наші письменники — селюки або богема. Я не те й не те. Я прийшов до них, я розумію їх, але я не їхній. І ще одного бракувало мені — я не відкривач нових шляхів, в найкращому випадку я синтезатор... (с. 263) "Усе життя я ставив перегороди між собою й іншими... У житті я завжди потребував дистанції між іншим і собою... Роки активної діяльности в Німеччині були по своєму щасливі роки. Люди до мене горнулися. Я не горнувся ні до кого, але жив з ними. Я спостерігав, вивчав, багато чого не розумів, але діяв, мав сякий-такий талан, мої діла й діяння принесли якийсь, хоч і відносний успіх, я вперше був на Заході, хоч і сторозтерзаному, і на волі. Чого мені бракувало, — я ще не розумів себе. Але, може тому, крізь усі болі й розчарування, я якось стверджував себе. Всупереч собі й своїй натурі." (с. 263).

"Він пробував навчити мене їздити вельосипедом. Я хотів перше, ніж почати їхати, твердо й певно сісти на сідалі, з цих спроб нічого не вийшло й не могло вийти, бо це суперечило самому принципові вельосипеда — рівновага в русі, а я хотів рівноваги в спокої, я кілька разів упав, і на цьому моя наука скінчилася. Аж пізніше я здогадався, що принцип вельосипеду — це й принцип життя і що не одна моя поразка в житті походила з нерозуміння цього." (с. 273).

Свій принцип що "зовнішність людини розкриває її вдачу" (с. 290) Шевельов застосовує до всіх, немов якийсь сучасний Ломброзо. З усіх персонажів єдиний Ілько Борщак удостоївся абсолютно позитивної характеристики і цікаво, що в його випадку — Шевельов не намалював його зовнішнього портрета взагалі.

Спогади напевно пройшли уважну коректу самого автора — мова і правопис, очевидно, самого Шевельова — що помітно відбігає від сучасного правопису і мововжитку України. В тексті чимало чужомовних фраз, і на відміну від інших видань України, всі вони — грамотні і без друкарських чортиків. Єдине, що я помітила: є згадка пару разів про написи на залізниці в час війни "Räder müssen rollen für Sieg" — а я пам'ятаю з дитинства, що це було "Räder müssen rollen für den Sieg"! Деякі фрази особливо дотепні: на серветках у швайцарському ресторані: "Amusez vous bien, mais ne cassez rien". Але епіграфом до книжки є фраза "За Л.А. Сенекою" "Docendo discimus" — і я не знаю, що це значить — треба буде розшифрувати із словником.

Примусила я себе до праці над ULE70 — значну частину торонтських знахідок уже вписала в комп'ютер. Треба мені справді примусити себе бодай до двох годин праці над цим матеріялом кожного дня. Адже треба викінчити цей великий том, що буде може навіть об'ємніший ніж мій ULE80. Страх мене бере, коли подумаю скільки ще треба в цей том вкласти праці, не тільки з доповненнями, але з ідентифікаціями і покажчиком.

Вийшла я на пів години на двір відгорнути сніг. Сонячно, не дуже холодно. Сніг напевно буде поволі танути, але його досить багато — треба буде кілька днів температури понад 32̊Ф, щоб все зійшло. Відгортання снігу було пробою на мою фізичну спроможність: ліки, як видно, помагають. Дала собі раду без сторонньої допомоги. Але в правому рамені ще й досі відчуваю легкий біль і каже моя Форсія, що мені треба продовжувати курацію преднісоном і ваяксом (Prednisone, Vioxx).

Жаль мені, що закінчився Шевельов і що не маю під рукою інших таких цікавих спогадів, щоденників, листування, або біографій, які б мене полонили. Доведеться читати белетристику, але це для мене тепер не те саме... Невже я дійшла до такого етапу, де правда життя перемагає правду мистецтва?

Говорила по телефону з Вірою, Софійкою, Вікторією Вакуловською, Лесею, Мотрею, Анею, Зенком. Подзвоню сьогодні до Трофименків, щоб довідатись як справи у них.

Неділя, 27 січня 2002, год.10:30 вечора.

Не щоденник, а щотижневик! Та й то свідомо примушую себе зробити пару нотаток, щоб реанімувати цей записник. Мою самотню рутину минулого тижня (кілька годин кожного дня при комп'ютері при переписуванні 1992 року щоденника і систематичнiй праці над ULE70) перервала сьогодні: дала вранці помити авто, поїхала до церкви, поговорила при полуденку з Олексою Біланюком, Колодієм (купив "Ключі до царства"!), Вірою Кліш, Лабунькою, поїхала по додаткові харчі до крамниці, а потім вступила в час проходу до Вакуловських, щоб їм передати деякі дрібні дарунки з Торонто і при тій нагоді, несподівано, посиділа з ними і їхніми гістьми Лимаренками ще зо дві години.

Від Лабуньки довідалася дві важливі речі про Ію і про Іка. Ія, виявляється, мала минулого тижня переляк: була якась циста на тайроїдній залозі, що для неї треба було робити біопсію, щоб впевнитися, що це не рак. Біопсія загрози не потвердила, отже все гаразд. Але я вирішила сьогодні під вечір потелефонувати до Ії і ми собі по дружньому поговорили. Довідалася я також і від неї і від Мирослава, що Іко тепер має намір бути якийсь час у Філядельфії і що він шукає якоїсь праці десь в Америці.

Минулого тижня був у мене з йорданським благословенням дому парох Михайлівської церкви, Орест Михайлюк. Це вперше! Заповівся наперед телефоном. Довідалася я від нього цікаву річ: він є студентом в La Salle, бере курси філософії та східної Европи. Це мені подобалося, зразу виріс в моїх очах. Я вже сьогодні говорила з Лабунькою про те, що може б йому св. Софія приділила якусь стипендію на ці студії — але Лабунька каже, що він на це жодного впливу не має, бо Рудницький, мовляв, завжди тримав його здаля від св. Софії — а коли нарешті до нього звернулися — він, ображений, не хотів ангажуватися. Ну, тепер головою св. Софії є Альберт Кіпа — я ще і з ним про це поговорю (хоч це моя власна ініціятива, не отця Ореста!) Але варто було б звернути увагу нашим католикам, що громадяни (такі як я) дивляться критично збоку на факт, що акумульовані громадські гроші св. Софії не вживаються на справи варті підтримки, що будинок УКУ стоїть порожний, невживаний.

Тепер під вечір вперше засіла за комп'ютер, знайшла на своїй електронній пошті листа від Людмили Тарнашинської, а в сьогоднішньому "New York Times" сензаційну редакційну статтю "Protecting speech on campus" — в обороні тенюрованого палестинського професора університету Південної Флориди (Sami Al-Arian), що його університет, підтриманий ґубернатором Джебом Бушем вирішив звільнити за те, що він в 1988 році висловився за перемогу ісламу і проти Ізраїлю. Тепер після подій у вересні, Аль-Аріян осудив терор, але університет почав отримувати сотні листів проти нього і вирішив його звільнити. А наш ліберальний NYT показує нам приклад справжньої демократії, обороняючи непопулярні погляди і академічну свободу!

Субота, 2 лютого 2002, вранці, год.9:30.

Сьогодні у Філядельфії львівський театр ім. Заньковецької дає дві вистави: "Андрей" (о 3 год.) і "Тріумфальна жінка" (о год.7-ій). Ідемо на обидві ці вистави з Мартою і Славком Трофименками. Може і вступимо десь до ресторану на перекуску. Я не маю великих надій на театр Заньковецької — надто вони на мій смак нац-реалістичні і провінційні. Воліла б я експериментальну групу ім. Курбаса, або акторів театру Франка із Києва. Але український театр — така велика в нас рідкість, що, очевидно, з цікавістю піду, на обидві вистави (було б приємно, якби зробили мені несподіванку і виявились ліпшими від моїх сподівань!) Україномовного театру мені дуже бракує і одна з приман поїздки в Україну — це саме і є можливість побачити якісь нові вистави.

Замітна для мене подія минулого тижня: в новому числі "Критики" (но.50, грудень 2001) є велика стаття Грабовича "Літературне історіописання та його контексти". Тема мене, очевидно, зацікавила і я статтю почала читати. І що я бачу? Професор Грабович помітив мою статтю в "Сучасності" (про "Ключі до царства" він, мабуть, не знає?) і борониться проти моєї критики! І цій полеміці зі мною присвячує понад 100 рядків у своїй статті! Він заперечує важливість історій літератури, мовляв, "наукової погоди вони не роблять", "процес осмислення і переосмислення здебільшого витворюється в інших, сфокусованіших дослідженнях" "Історія, про яку мріє пані Тарнавська, виконати таку функцію не спроможна, бо сама парадигма — нібито есенційно-авторитетного, квазі-сакрального тексту, що буцімто переказує 'цілу' історію... не переконує." Але Грабович чесно написав, що я закликала його "взагалі більше писати англійською..." (тобто писала не тільки про історію літератури, а взагалі про праці англійською мовою про українську літературу!) — то може моя критика спровокує його до "інших, сфокусованіших досліджень"? Він реагує культурно, але видно що деякі мої критичні зауваження його заболіли (брак "великого завантаження лекціями та адміністративними обов'язками", порівнання з Мілошем, нахил до пасивності і летаргії). Він характеризує мій апель як "трохи незвичний стиль публічного лобіювання", але як заклик "по суті добронамірений, у дечому навіть компліментарний". Ну, такий відгук вважаю великим своїм успіхом! Ліпше з мудрим згубити, як з дурним знайти, або всупереч Цезарові, який казав, що воліє бути першим на селі, як останнім в Римі, я все життя воліла бути останньою в колі розумних людей, як першою особою серед невігласів!

Вівторок 5 лютого 2002, год.10:00 вранці.

Наталка Даниленко позичила мені книжку Тарнашинської "Закон піраміди" і я відставила іншу свою лектуру, щоб до кінця тижня прочитати книжку, яку мушу терміново повернути. "Закон піраміди" — це збірка інтерв'ю, що про її підготовку я знала давно. Там включене і інтерв'ю зроблене зі мною і друковане раніше вже в "Літературній Україні". Книжка видана дуже гарно, з добрим технічним оформленням і без друкарських чортиків (покищо знайшла тільки один-єдиний!) Читається вона дуже цікаво — бо це живі люди, що говорять про свою працю, свої погляди на літературу, свої творчі лабораторії. Багато можна вичитати і між рядками. Попала я тут у добре товариство: Дзюба, Жулинський, Валерій Шевчук, Сверстюк, Анатолій Макаров, Вінграновський, Талалай, Загребельний, Жиленко, Соломія Павличко, Василь Герасим'юк, Андрухович, Кошелівець, Андієвська, Ігор Шевченко, А-Г Горбач, Качуровський, Розумний, Жуковський, Леонід Рудницький, Рубчак, а ще як співбесідники у круглому столі з Тарнашинською — Степан Пушик, Стефанія Андрусів, Володимир Олейко, Степан Процюк і Євген Баран. Почала я читати, очевидно, не так від початку, як від кінця — від інтерв'ю із знайомими мені діячами діяспори, а тепер повернулася до початку. Не всі ці речі однаково цікаві — в деяких переважає "великих слів — велика сила", та ще й помітна в старших письменників (Загребельний, Талалай) прихована, але таки присутня ностальгія за "добрими старими часами", коли письменники були "інженерами людських душ". Вступне слово Загребельного має назву: "Притулок для покинутих" і він там каже, між іншим: "...українські письменники... сьогодні майже те саме, що динозаври. Вони викинуті з життя, забуті, засипані попелом і 'державотворчим' сміттям." А ролю книжки Тарнашинської він бачить в тому, що вона намагається "дати притулок покинутим, повернути до життя передвчасно вмерлих, реанімувати, реінкарнувати їх у слові, здійснити чудо апофрадеса, як в Афінах називали дні, коли мертві повертались жити в доми, де колись мешкали." Щиро кажучи, не розумію, чому Тарнашинська дала це, як передмову до книжки: вона зовсім непотрібно надає виданню якогось трагічно-песимістично негативного тону, який — на щастя — зовсім не притаманний розмовам з іншими письменниками.

В п'ятницю маю давно запляновану медичну процедуру colonoscopy. Ніколи раніше цього тесту не робила. Але маю клопіт: пакет інструкцій, який мав прийти до мене з лікарні, досі не прийшов. А тест вимагає попередньої підготовки. Я вже до них вчора телефонувала — якщо сьогодні пошта не доставить інструкцій, доведеться мені, мабуть, поїхати завтра до лікарні, щоб їх безпосередньо отримати.

Субота, 9 лютого 2002. 11:00 вранці.

Медична процедура colonoscopy відбулася вчора в Presbyterian Medical Center, що є частиною University of Pennsylvania Health System, і довершив її dr. Timothy Hoops. Діягноза, на моє щастя і радість, не виявила нічого загрозливого: тільки sigmoid diverticulosis (про що я вже знала) і "a single small polyp in the cecum" (що його вирізали, i.e "removed by snare cautery"). Якщо біопсія виявить, що полип був "adenomatous"- то процедуру треба буде повторити за 5 років, в іншому випадку — за 10 літ.

Коли мене везли на візочку до операційної залі, я нагадала собі рядки із вірша "Тюльпани" Силвіїі Плат: "Я віддала своє ім'я і одяг щоденний — медсестрам, свій життєпис — анестезіологові, тіло — хірургам. Мою голову підперли між подушкою і простирадлом..." А ще я думала про свого тата і інших наших лікарів, що вели лікарську практику без допомоги всіх цих технічних удосконалень, де діягнозу треба було вгадувати.

Підготовка до процедури вимагала цілоденного посту в четвер і повного прочищення шлунка огидним препаратом Fleet Phospho-Soda. А що вчора я також майже нічого не їла, то сьогодні вранці з радістю помітила на вазі — 144 фунти. Останніми тижнями, як наслідок ліку Prednisone, що про нього написано в інструкціях, що він підносить апетит, моя вага піднялася була до 154! Я вже раніше собі обіцювала, що мушу завести дієту, менше їсти і не спокушатися шоколадами і хлібом (хліб — моя найбільша спокуса! я волію хліб, зокрема житній торонтський з кменом, помащений філядельфійським cream cheese і варенням, ніж всі галицькі і київські торти!) А тепер маю виняткову нагоду: бо вимушений піст дозволив на драстичний спад ваги, що його треба тільки втримати в якихось пристойних межах (було б добре, якби вага могла зупинитися на 145 — в моїм віці на менше мабуть розраховувати було б нереалістично).

Факт, що інструкції з лікарні одержала я спізнено, трохи справи скомплікував. Коли я, відповідаючи по телефону на питання медсестрі, сказала, що пляную приїхати публічним транспортом-метро, і таким самим способом повертатися додому, вона категорично заперечила. Навіть на таксі не можу сама повертатися додому, заявила мені. Лікарня мене не випустить, якщо не буде когось, кому вони можуть мене передати після процедури. Мусіла я звернутися з проханням до Софійки і вона по мене приїхала. Я, правда, була зовсім притомна, і ми ще поїхали до центрової бібліотеки на пів години, а потім Софійка відвезла мене додому, де ми ще разом випили чай і з'їли перекуску. Коли вона поїхала, я ще сіла до комп'ютера переглянути електронну пошту, але бачила, що я — спляча, тому й лягла пополудні в ліжко. Спала до 10 год. вечора — фактично розбудив мене телефон від Софійки. Але і після розмови з нею, я вже тільки передягнулася в піжаму, і знову пішла до ліжка. Отже виспалася я за всі часи!

Закінчила читати "Закон піраміди". Найцікавіші для мене інтерв'ю там — з Соломією Павличко і з Еммою Андієвською.

Каже Соломія Павличко:

"Тільки ті жінки в політиці реалізуються успішно, які абсолютно не відповідають українському стереотипові берегині, жінки-матері у вишитій сорочці, котра співає колискових пісень а ля Ніна Матвієнко..." (с. 100)
"Наша література все ж таки є ще дуже молодою, і мусимо визнати, що таких творів, які спричинили б вплив на німецьку, французьку, англійську, російську літератури, ми ще не маємо." (с. 101)
"Терміни 'всесвітньовідомий', 'геніяльний', які у нас вживаються мало не біля кожного прізвища — такого ніде в світі немає. За такими патетичними визначеннями стоїть комплекс вини й неповноцінності." (с. 101)
"Якщо говорити про певні традиційні цінності, скажімо, села, традиційної родини, то втрата їх стане лише здобутком. Я вважаю, що в нашій культурі є дуже багато таких традиційних цінностей, втрата яких — просто благо — і це мене обнадіює." (с. 101)
"Я взагалі не люблю поверхових речей, поверхова народна культура, поверхова національна культура — солодкава, патетична — мені чужі. І я не хочу, щоб сучасний образ України був з нею пов'язаний. У моєму розумінні, Україна має шанс вижити як культурна європейська нація, тільки якщо модернізується." (с. 103)
"Специфіка професії літературознавця, критика полягає в тому, що він завжди на другому плані, наче музикант, що виконав річ, поклонився, але всі аплодують не йому, а Бетховену..." (с. 105)

Каже Емма Андієвська:

"Для того, щоб могти сприймати світ свіжо, ймовірно, і треба бути анормальним, власне дитиною". (с. 131)
"...перша реакція на те, чого людина не знає — відкинути, і щойно потім, як вона поновно повертається до цього, то встановлює, що це зовсім не так уже й незбагненно. Мета мого життя — якомога повніше відтворити ту дійсність, яка навколо мене. Її всі бачать, тільки чомусь не помічають..." (с. 132)
"Я той, хто ходить тільки крізь стіни. Усе моє життя — ходіння крізь стіни... Мені завжди казали: цього не можна, а те погано, а це взагалі нікуди не годиться. Знаєте, мій єдиний критик — мій дзвіночок усередині. Той дзвіночок — безпомилковий. Він далеко ліпше вам скаже, що справжнє, а що ні." (с. 138)
"Мені цікаво писати для такої публіки, як я сама, мені хочеться сказати якісь несказані речі, витягнути їх із небуття." (с. 137).

Понеділок, 11 лютого 2002. Год. 9:15 вечора.

Значну частину сьогоднішнього дня я провела в культурному товаристві і на цікавій розмові. Ще минулого тижня запросила мене до себе на полуденок Наталка Даниленко, разом із Вірою Кліш. Але через мої медичні процедури я мусіла це запрошення відхилити. Отже Наталка перенесла це на сьогодні. Даниленки живуть у містечку Сомердейл, в штаті Нью Джерсі, приблизно годину дороги автом. На щастя, я мусіла поїхати тільки до УОКЦентру, а там пересілася до авта Віри Кліш. Віра з Наталкою — давні і близькі знайомі і вони часто бувають у себе, так що Віра добре знає дорогу. Івана вдома не було (він ще працює, хоч тільки два дні в тижні), так що нас було там тільки три жінки (плюс сучка, що дотепно називається: Ксенька). Мені завжди приємно бути в хаті, де люблять і цінять українську книжку. Знайшла я там і кілька нових видань, яких раніше не бачила (а привезла повернути тількищо в них позичені і прочитані "Закон піраміди" та "Що ми за народ такий?" Яворівського). Наталка спеціяльно цікавиться феміністичними виданнями і має чималу їх колекцію, а крім того етнографією (яка мене менше цікавить). Розмови велися зокрема про пляноване біографічне видання визначних жінок України, що його Наталка має в пляні спонсорувати.

Даниленки — бездітне подружжя — і вони свої життєві заощадження та інвестиції зуживають тепер на благородне меценатство всяких громадських починів: їхні гроші, напр. уфундували кімнату в Києво-Могилянській Академії, книжку про Холмщину і Підляшшя, монографію Тарнашинської про Шевчука, "Масовий терор" Білоконя і ін. Обоє часто їздять в Україну. Довідалася я при нагоді, що Наталка мала перед Даниленком ще іншого чоловіка, з яким ходила кілька років, але подружжя витримало тільки три місяці... Наталка по професії — хемік, Іван Даниленко — інженер. Вони напевно не належать до найбагатших українців в Америці — хата їхня — відносно скромна, типовий буржуазний осібняк американського передмістя. Такими як вони меценатами могли б бути тисячі наших людей, якби мали добру волю і бажання залишити добру пам'ять по собі.

Повернувшись додому, застала я на автовідповідачі повідомлення від Марилі: помер Дик Слон. Я знала, що в нього рак, що справи погіршилися і він в лікарні. Мариля пару днів тому дала мені номер телефону і я дзвонила йому в четвер, в п'ятницю і в неділю пополудні. В четвер і п'ятницю — ніхто слухавки не піднімав, і я думала, що його перенесли кудись, або й виписали вже, але спробувала подзвонити ще в неділю. Слон відізвався, пізнав мене, але не міг уже зі мною говорити... А на другий день — помер.

Середа, 13 лютого 2002. 10 год. ранку.

Маю дилему. Як оптимально розподілити свій час, щоб встигнути за життя ще дещо зробити? Має рацію Тарнашинська, коли пише про "розуміння плинності часу і вміння те розуміння зреалізувати в конкретні речі". Вона це приписує діяспорі взагалі, а мені зокрема. Але тут потрібна поправка: розуміння плинності часу, очевидно, притаманне людям похилого віку. Вони розуміють, що їх життєвий шлях добігає кінця, на що люди замолоду не звертають уваги. А я тому й пішла на пенсію, що сприймаю цю плинність часу може навіть гостріше, ніж інші люди. Не даром в мене на шафі приліплене гасло: CARPE DIEM!

Моя дилема: за багато проєктів, за мало сил і часу для їх здійснення. Головна моя робота — це ULE70, ULE90 i ULE post 2000 i переписування щоденника, але хотіла б також підготовити до Остапового 90 річчя (в 2007 році) друге поширене видання його бібліографічного покажчика (на зразок моєї "Автобібліографії", з фотографіями і вибраними статтями про його творчість), упорядкувати листування в його архіві і може дещо з того надрукувати в періодиці. Колись думала зібрати його поетичні переклади і видати їх окремою книжкою. Могла б зібрати і свої англомовні статті і рецензії. Колись в далекому майбутньому можна б видати вибрану ULE oкремою (справжньою!) книжкою.

Але: треба вибирати. Скільки ще в мене сил залишилося і часу? Ось при останній зміні окулярів сказали мені, що в мене початки катаракту (більма) — мовляв, забере десять років, поки він дозріє. Ну, але це — memento! А сьогодні я вичитала в медичній енциклопедії, що приймання кортікостероїдних ліків сприяє розвиткові катарактів. Мій prednisone помагає мені на мої м'язи, але шкодить мені на очі.

Щодо ULE рішення я зробила вже давніше: як Бог дасть, постараюся викінчити ULE70 i ULE90, a ULE post 2000 робитиму тільки вибірково для публікації в періодиці, евентуально як матеріял для доповідей і статей. Але щоб викінчити і послати до друку ULE70 треба вкласти ще дуже багато праці, їздити до бібліотек ітд. 90-ті роки тільки розпочаті, але 70-і обов'язково треба закінчити, бо вони виповняють лакуну моєї праці між 1965 і 1980-ими роками.

Але праці над ULE дуже заважає мій потяг до переписування щоденника. І я розумію чому. Я цього щоденника фактично ніколи в цілости не перечитувала, і він є для мене цікавою лектурою і зануренням у минуле. А ще думаю собі: якщо я цього не перепишу на комп'ютері — діти і внуки не зможуть ніколи розшифрувати мого письма. І ось так я вже закінчила трагічний 1992 рік і дійшла до березня 1993 року. Як дійду до 1994 — буде легше, бо тоді вже багато записів було безпосередньо на комп'ютері.

Неділя, 17 лютого 2002. Год.7:15 РМ.

Вчора весь день провела в Нью Йорку на пленарних нарадах управи НТШ-А і на доповіді Ольги Гнатюк. Славко і Марта Трофименки приїхали по мене перед 8-ою вранці, автом ми доїхали до Онишкевичів, а тоді з Ларисою далі поїздом до НЙ і таксівкою до НТШ-А. Наради — перервані перекускою — забрали весь час, майже до 4-ої год. В центрі уваги була справа ЕУД і нове домовлення з Маркусем. Він був присутній і пробував боронитися і оправдуватися перед закидами, але на щастя наради пройшли без зайвих конфронтацій і непорозумінь. Всіх турбує постійне відтягання терміну завершення цієї важливої і коштовної праці, надмірне заангажування головного редактора в поїздки по різних країнах у зв'язку нібито з цілістю проєкту, охота редакторів до зустрічей і дискусій з регіональними групами, замість завершувальних дій самої редакції. Ухвалено додаткові кошти на оплату допоміжних сил, але не на поїздки, зустрічі (на Союзівці!) ітп., що їх пропонував Маркусь.

Ольга Гнатюк, молода жінка, що є професором Варшавського університету і під цю пору стипендіянтом Шклярів у Гарварді, говорила про житомирську і івано-франківську школи в сучасній літературі України і про конфронтацію між цими двома групами, що нагадує історичні конфронтації схід-захід, народники-модерністи, Просвіта чи Европа. Не знаю на скільки реальною є ця конфронтація, але цікаво було почути від критика і літературознавця таку характеристику та й почути прізвища осіб із цими напрямками пов'язаних. (Головна увага була на передмові Володимира Даниленка до антології "Вечеря на дванадцять персон", яка нібито ставить руба цю конфронтацію). До цієї "житомирської" групи вона причислила також критика Барана (хоч він живе в Івано-Франківську) і письменників Медвідя і Пашковського. (Валерій Шевчук, що з його ім'ям навіки буде пов'язаний Житомир — в її характеристиці до цієї групи не належить, або належить тільки умовно). Західняки, це, очевидно колишні Бу-ба-бісти, Андрухович, Винничук, Іздрик і компанія. Я нажаль не мала змоги поговорити довше з Олею Гнатюк (бо ми вже спішилися до поїзду). Встигла тільки подарувати їй "Ключі до царства" (Виявилося, що "Тихі розмови" вона вже має від Максима!)

Юрій Шевельов минулого тижня мав "легкий" атак серця і є в лікарні. Ще кілька днів тому вибирався до опери з Андрієм Даниленком, кажуть. Знайшли його непритомного вдома, бо помітили, що він цього дня не ходив відбирати пошту і викликали господаря, щоб відкрив його помешкання. Я подумала собі: як би це трапилось мені, то знайшли б мене певно аж за тиждень-два: до мене не часто бувають телефони, а відвідувачів майже не буває взагалі. Але таких самотніх людей — тисячі довкола, і це — неуникнима condition humaine в демографічній ситуації сьогоднішнього американського суспільства. Зрештою — як я це не раз уже висловлювала — в обличчі смерти людина завжди самотня.

А телефонного зв'язку з людьми в мене буде незабаром ще менше, ніж досі. Бо і приятелів поменшає. Найчастіше телефонує до мене Софійка Геврик і це, без сумніву, найближча мені у Філядельфії людина. Ми з нею не тільки маємо багато спільних зацікавлень (зокрема справами української культури), але навіть і спільні інтереси в громадській праці в Українській Бібліотеці в Центрі. А товариське наше спілкування тягнеться вже кілька десятиліть: скільки було спільних походеньок по театрах і ресторанах і кінах, не згадуючи вже гостювань у них, і у нас, чи тепер — у мене... Але Геврики продали вже хату, десь у червні матимуть вже settlement. Софійка вже покинула працю пару місяців тому, а Тит десь цими тижнями також піде на пенсію. В Гантері вже стоїть новоперебудований їхній дім, куди вони перенесуться і де житимуть влітку. На зиму думають купити собі кондомініюм у Нью Йорку, де живуть уже всі три їхні сини. Для мене особисто це буде велика і болюча втрата і Філядельфія для мене — після їхнього виїзду — стане ще більше провінційною, ніж була досі.

Буде втрата і комплікація також для Української Бібліотеки, бо треба буде когось іншого поставити на голову Ради Бібліотеки, а це не буде легка справа. Я рішена не прийняти поновної номінації, про це я вже нераз перестерігала — навіть звичайним членом Ради залишилася я тільки під умовою, що Софійка погодилася ще рік бути головою. Я радо посвячу трохи свого часу і добровільної праці для цієї бібліотеки, бо залежить мені на тому, щоб вона продовжувала рости і діяти, але я готова працювати тільки там, де потрібна моя фахова експертиза. Головою Ради я була вже 5 років і до цих керівних громадських функцій я вже повертатися не хочу. От в наступному тижні я погодилася дати перші дві лекції каталогізації для кількох зголошених добровольців (цілий курс забере 4–5 таких двогодинних сесій). Це я, під натиском Софійки, обіцяла зробити вже давно, і хоч воно вимагатиме від мене досить багато додаткової праці і підготовки — я розумію, що ніхто крім мене цього зробити не може. Але от очолити Раду Бібліотеки мусітиме хтось інший — біда тільки, що не маємо добрих кандидатів. Добре, якби на цей пост можна поставити якусь молодшу особу та ще й професійного бібліотекаря. Таким ідеальним кандидатом була б наша Чортополошка Туся Данилів — але вона, нажаль, жодної ініціятиви в Раді не виявляє і, як показує досвід, на керівника не надається.

Була сьогодні в церкві, але не було навіть з ким піти на каву.

Неділя, 3 березня 2002. Вранці.

Не тиждень, а два пройшло без записок у щоденнику. Нічого замітного, щоб варто було віднотувати: простуда, візита у Форсії, перші дві сесії каталогізаційного семінару в Українській Бібліотеці (ще має бути чотири), вчора — бенкет в УОКЦентрі, де в центрі уваги був митрополит Стефан Сорока.... Бенкет зібрав майже 400 осіб. Я не мала особливої охоти іти (в програмі, крім Сороки, був ще хор Прометей і соліст Чаплинський), але пішла з уваги на Гевриків і товариство. (Сиділа між Титом і Лихач, молодою дослідницею ікон і редактором журналу "Родовід", що сьогодні буде доповідати в Центрі). Програма вечора мала кадильний характер, вітали митрополита від організацій Філядельфії діти в національних костюмах ітп. Сорока виграє на тому, що він — великий контраст до свого попередника Сулика, який нікуди не виходив і зв'язків з громадою не тримав. (Між іншим, Сулик написав книжку спогадів, яка має досить характеристичну еґоцентричну назву "Як Стефан став митрополитом" — але книжки я ще не читала).

А читаю я перший із двох принесених з університетської бібліотеки томів: Jan Swafford: "Johannes Brahms, a biography". (New York: Knopf, 1997). Це вже вдруге (після Мендельсона) відкриваю музичну Німеччину кінця 19 століття, тим разом середовище Роберта і Клари Шуманів, Гамбурґ і Дюсельдорф, що успішно конкурують із Ляйпціґом, де в даний час подвизається Франц Ліст. Але я тільки прочитала перших 130 сторінок (а том має майже 700!) — знаю наперед, що Брамс до вершин своєї карієри доходитиме не на вужчій своїй батьківщині, а у Відні.

Другий товстий том, що його я собі принесла із Ван Пелт — це біографія Чайковського (Anthony Holden: "Tschaikovsky: a biography". N.Y.: Random House, c.1995). Добре мати доступ до великої університетської бібліотеки! Сама присутність в моїй спальні цих двох книжок дає мені запоруку цікавого й приємного відпруження.

А довкола також безліч української лектури — переважно в журналах ("Всесвіт", "Сучасність", "Кур'єр Кривбасу") — але я більше там читаю статей, ніж белетристики.

В Україні у зв'язку з недалекими виборами до парламенту загострена передвиборча кампанія, включно із старими випробуваними методами — терором. От прийшла вістка, що колишню дисидентку Ірину Сеник побили якісь хуліґани після того, як вона публічно виступила, заохочуючи голосувати на блок Ющенка. А газета "День", що її я читаю майже кожного дня на інтернеті, також переповнена анти-Ющенківськими матеріялами (це газета Марчука!)

П'ятниця, 8 березня 2002. 9 вечора.

Минулий тиждень пройшов під знаком відвідин Мушки Одежинської. Приїхала з Колорадо Спрінґс в понеділок, у вівторок мала засідання з адвокатом (головна причина її приїзду), в середу я зробила для неї своєрідний open house — невеличку гостину, щоб дати їй можливість зустрітися з Чортополохами, а в четвер вранці відвезла я її на станцію Мельровз, звідки вона поїхала на летовище. (Вона заплянувала цю подорож так, що летіла наперед до дочки до Оттави, а щойно під кінець місяця повертається додому). На зустріч з Мушкою в середу прийшли Слава Оранська і Віра Пак, Слава Білас, Галя Прасіцька з Тольком та Аня Максимович.

Якщо до цього додати факт, що я у вівторок і в четвер провела наступні дві сесії каталогізаційного семінару, що вчора була на засіданні регіонального комітету ЕУД, що їздила на зустріч із своїм податковим дорадником Арнолдом Левіном, а сьогодні мала візиту в дентистичній клініці та пов'язану з тим зустріч на полуденок з Марилею у правничій бібліотеці — то все це разом свідчить про зовсім нетипову для мого теперішнього життя рухливість і перебування серед людей. Фактично, навіть, аж занадто. У висліді, чимало справ лежить неполагоджених (включно із деяким залеглим листуванням — приватним і НТШ-івським), не встигла піти до фризієра, щоб підстригтися, а що я ще відчуваю деякі залишки простуди — то відчуваю втому і бажання трохи відійти від надмірної активности і відпочити (на самотній роботі...)

У висліді я вирішила не скористати з нагоди, що Трофименки їдуть в неділю до Нью Йорку на Шевченківську конференцію НТШ-А. Спершу думала була навіть їхати поїздом — Лариса суґерувала, щоб я зробила там презентацію "Конкорданції" Ільницького та книжки "Світи Шевченка ІІ". Але обидва ці видання — це ще видання попередньої видавничої комісії, в офіційній програмі конференції мого імені не згадано, отже я не почуваюся до обов'язку бути там присутньою.

Отримала цими днями два не дуже приємні листи. Один від Вериги — його реакція на критичні опінії рецензентів і наше рішення, що НТШ-А не видаватиме його праці. Другий — від Богдана Винара — реакція на мою критичну рецензію на його "Independent Ukraine" в "Harvard Ukrainian Studies". Але мала я недавно і приємну несподіванку: Володимир Пилишенко з Рачестеру — на основі оголошення Мостів у "Свободі" замовив у мене всі наші видання для бібліотеки Самопомочі і написав мені дружнього листа підтримки, що на нього мушу йому відписати, бо це перший того рода випадок... (Якби таких людей було більше, справи українського книгодрукування стояли б зовсім інакше!)

П'ятниця, 15 березня 2002. год. 9:30 вранці.

Вчора закінчився мій курс каталогізації для добровольців української Бібліотеки. Відбулося шість сесій, число учасників вагалося між 5 а 7. Дехто (Дзвінка Захарчук, Наталка Коропецька, Віра Кліш) виявив не тільки справжнє зацікавлення, але навіть і деякий ентузіязм для цієї роботи, що дало мені певну дозу сатисфакції, а вже найбільшим успіхом уважаю факт, що в усіх сесіях брала участь Галина Клюк, керівник бібліотеки, якій в першу чергу треба було засвоїти ці елементарні каталогізаційні принципи. Успіх мав і мій підручник "Українська бібліотека в Америці" — замовили в Кінко, за моїм дозволом, очевидно, кілька додаткових копій (бо примірники оригінального накладу є вже тепер білими круками!) Маємо надію, що від тепер дехто з тих добровольців приходитиме бодай на годину-дві в тижні, щоб допомагати каталогізувати нові книжки, а я зобов'язалася з'являтися там на пару годин у вівтірки і допомагати додатковою консультацією. (Я так чи інакше приходила, щоб каталогізувати на комп'ютері, системою Mitinet, нові англомовні матеріяли).

У зв'язку з Українською Бібліотекою мала я ще цікаву розмову з Ромком Проциком. З доручення Ради Бібліотеки я звернулася до нього, щоб запропонувати йому членство в Раді. Він, на диво, погодився, але хоч тоді вранці не мав часу довше бути при телефоні, при нагоді заявив, що має бажання поговорити зі мною в інших справах і окремо увечері потелефонує.

Вечірня наша розмова тривала годину, а то й більше. І темою її були справи пов'язані з Гарвардом та українськими студіями на Колюмбії. Сказав мені новину: мовляв, моя критика Грабовича вже дала добрі наслідки: Гриць показував Процикові якусь свою англомовну літературознавчу працю, чи то історію літератури чи щось інше. Але інформуючи мене про справи Гарварду, Процик виявив що і Грабович і Шпорлюк стоять на становищі, щоб фонди вкладати передусім в Україну, а не у видавничі проєкти тут у США, Шпорлюк мав навіть ідею припинити видавання "Harvard Ukrainian Studies", а Грабович носиться з думкою створити в Києві якийсь Інститут Перспективних Досліджень, своєрідний "post graduate finishing school", що для нього меценат Шкляр уже нібито дав 75,000 дол., а ФКУ має дати додаткових 75,000. Коли виникла розмова про Колюмбійський університет і можливості встановлення там якоїсь регулярної програми курсів українознавства, я просила вияснення щодо статусу ФКУ і якою мірою ФКУ пов'язаний юридично з Гарвардом. Виявляється, що ФКУ — Фундація Катедр Українознавства = Ukrainian Studies Fund — зареєстрована в штаті Нью Йорк як "charitable endowment"(501 С3). Від 1986 року вона ведена три-членною екзекутивою, що її членами є Богдан Кудлик, Андрій Герасим'як (alumnus Harvard Law School, пов'язаний з фірмою Cravath, яка через нього робить для ФКУ юридичні справи pro bono) і Олесь Лабунька, а екзекутивним директором є Роман Процик. Тамара Гутник працює в Процика секретаркою. Гроші мають, люди залишають їм різні спадщини, недавно мали судову справу за якийсь залишений їм будинок. Навчені досвідом Гарварду, не хотіли б створювати в Колюмбії постійної катедри (катедру можна було б встановити за 2.5 міл. долярів, але тоді університет має повну контролю, на це трудно впливати ззовні і воно може бути використане незгідно з програмою, чого прикладом є Фляєр в Гарварді, який займає катедру української мови, але чиї наукові інтереси зовсім не лежать у сфері українського мовознавства). Можна б встановити ротаційний lectureship, напр. у School of Public Affairs, концентрувати справи на політології (що примусило б Гарвард наголошувати традиційні дослідження мови, літератури, історії), підтримати post doctoral graduate student research, оплатити бібліографа, адміністратора. Процик каже, що ФКУ саме за слабе для такої нової ініціятиви і що вони хотіли б громадської підтримки НТШ-А. Конкретно суґерував, що ФКУ готов інвестувати в цю справу пів міліона долярів під умовою, що НТШ-А, замість давати по 25,000 річно, як вже було ухвалено на спільних засіданнях з Сисином і фон Гаґеном, призначив би одноразовий endowment fund capital в сумі $100,000. Нью Йорк є все ще центром української громади в Америці, Колюмбія має більше українських студентів як Гарвард, а також на думку Процика — варто було б спрямовувати гроші потенційних українських меценатів на справи науки (а не тільки на розбудову Українського Музею). І стимулювання українських студій в Колюмбії мало б також позитивний вплив на науковий осередок в Гарварді, який тепер втратив свою динамічність, ввійшов у фазу стаґнації і поволі втрачає фахових людей.

Я вважаю, що встановлення наукових осередків в американських університетах — не тільки на Колюмбії — дуже побажане, навіть якби воно було безпосередньою конкуренцією Гарвардові. Конкуренція в нашому сучасному світі потрібна, бо це стимулює людей до праці, примушує до творчого думання, дає можливість зацікавити українознавством ширші кола людей, створює нові позиції для молодих науковців, дає змогу українознавчим дисциплінах рости й поширюватись. Роля діяспори, на мою думку, не в тому, щоб бути тільки філантропічним банком для починань в Україні, але передусім в тому, щоб виводити Україну — її науку й культуру на світову арену. Я про це вже говорила й писала не один раз. Про освіту й культуру в самій Україні повинні дбати громадяни України та її уряд, а нуворіші замість вивозити народні гроші закордон, повинні інвестувати їх не тільки в економіку України, але також і в її науку і культуру. Ґрантами-дотаціями ззакордону можна час-до-часу допомогти в час кризи, але це не може бути підставою для майбутнього.

Неділя, 17 березня 2002, год. 8 вечора.

Вчора, в суботу, була аж на двох імпрезах. Пополудні їздила з сестрами Вакуловськими до міста, до Academy of Music, де Opera Company of Philadelphia ставила "Madama Butterfly". Раптове і несподіване зацікавлення оперою виникло у зв'язку з українським тенором — Михайлом Дідиком, який співав і грав ролю Пінкертона. (Недавно читала я в газеті "День" про проблеми Київської опери: всі добрі солісти перебувають на ґастролях закордоном!) "Батерфляй" не належить до моїх улюблених опер, навіть у випадку Пуччіні волію "Тоску" або "Богему", а якби мала справжній вибір то першенство віддаю Верді — "Травіяті", "Аїді". В "Батерфляй" фактично є одна тільки славна арія в другому акті (її співала якась молода китайська співачка Xiu Wei Sun). Назагал, співаки були на доброму професійному рівні і сама постановка (режисер: Key Walker Castaldo) була досить оригінальна і помислова. Приємно було бути знову у приміщеннях старої Academy of Music, що своєю елегантністю, акустикою і старомодною Gemütlichkeit нагадує старі театри Европи. Українців було на виставі досить багато, квитки купували ми за груповою знижкою через УОКЦентр (по 45 дол.)

Увечері був у Центрі політичний круглий стіл, у зв'язку з парламентськими виборами в Україні. Його учасниками були Мирослава Ґонґадзе, конґресман Joseph Hoeffel, і два представники нової вашинґтонської адміністрації: David J. Kramer (Senior Policy Advisor to Under Secretary of State for Global Affairs), який працює з Павлою Добрянською, i Karen L. Malzahn (career Foreign Service Officer). Все це люди пов'язані з політикою США по відношенні до України, і добре зорієнтовані в сучасній ситуації. Але з усього видно, що політика Буша ще тільки формується, і що багато залежатиме від вислідів парламентських виборів в Україні.

Сьогодні я знову була на імпрезі. Тим разом на Шевченківському святі, де в програмі виступали Михайло Найдан, актор Майкел Берноскі, якийсь докторант з України — студент Найдана, співачки сестри Тельнюк і бандуристка Боднар. Тим разом програма була коротка (менше як дві години) і в центрі уваги були твори Шевченка (винятково навіть у двомовному виконанні). Найдан говорив про те, як він почав перекладати Шевченка і це було для мене цікавою новинкою. (Моєї статті, де я закликаю до нових перекладів із Шевченка він не читав!)

Всі ці походеньки поза хату дають мені алібі, чому я не беруся до праці над НТШ-івськими справами... А ще поїхала до міста і знайшла для Ніни дарунок, що його собі вона в мене замовила: Philadelphia Flyers, home jersey, із прізвищем спортовця Le Clair.

Середа, 20 березня 2002, перед полуднем.

А на дворі і справді весна: цвітуть форситії, нарцизи, маґнолії, овочеві дерева. Вчора і сьогодні, щоправда, дощ і безсонячна понурість — але це благословенний дощ, бо цього року зима була така тепла і суха, що загрожувала перетворити нас у пустелю.

Нарешті примусила я себе до праці над справами НТШ-А, написала кілька листів, подала під голосування дотації для листів до Коцюбинського і універсали Мазепи. Ще мушу підготовити реклямні анотації для бібліотек про Шевченківську конкорданцію і "Атлас української мови". На 20 квітня Лариса заповіла збори управи — у зв'язку з цим я мусіла відкликати свою участь у святкуванні 50-ліття Чортополохів на Союзівці, бо хоч Чортополохи запросили мене виголосити святкову промову на бенкеті, то я розумію, що моя участь в ділових зборах управи НТШ-А, де рішаються важливі справи і де мені також треба звітувати про пророблену працю — куди важливіша, ніж моя церемоніяльна участь у товариському пластовому з'їзді. Промову, щоправда, я їм уже написала і вислала поштою — може хтось інший прочитає. (Повинні також прочитати мій вірш : "То не раду жалобну шеф штабу склика в Пентаґоні" — написаний на 20 річницю, тобто 30 літ тому — але не знаю чи вони його відповідно доцінюють?)

Кілька хвилин тому телефонувала Діма з Нью Йорку. Перейнялася фактом, що у "Свободі" надрукували її вірші, поставивши під ними дату її листа до редакції (2002), і це виглядає як дата написання цих старих віршів... Ну, я радила їй не звертати надмірної уваги на такі дрібниці. Вона також дуже негативно висловилася про Грабовича, його участь в Шевченківській конференції в НЙ і його книжку "Шевченко, якого ми не знаємо". Книжки я ще не бачила, але знаю в чому справа, бо ці статті друкувалися на сторінках "Критики". Я Грабовича боронила, бо надмірна і фальшива цнотливість наших людей і їх тенденція забронзовувати героїв і творити святих корів — мені абсолютно чужа. Діму я напевно позлостила, бо у відповідь на її твердження, що мовляв Грабовича не треба запрошувати, що він ображує Шевченка, я сказала, що Грабович більше зробив для слави Шевченка, ніж цілий гурт шевченкознавців. Але це ще один тільки доказ, що Грабович — замість любуватися примітивною полемікою і шокуванням української публіки, повинен взятися за серйозні англомовні дослідження і Шевченка і української літератури взагалі.

Написала електронного листа Роксоляна Зорівчаk. На якомусь засіданні львівського НТШ вона читала доповідь про мене як бібліографа. Може цей лист матиме практичні наслідки. Бо мені конче треба якоїсь заохоти, щоб я повернулася до праці над ULE.

Середа, 27 березня 2002, 10 год. вранці.

Закінчила читати біографію Брамса і хочу зробити пару нотаток, заки все вивітриться з пам'яті і поки я віднесу книжку до Van Pelt.

Передусім кілька біографічних даних: народився 1833 року, як син гамбурзького музиканта, помер у Відні 1897. Замолоду мусів для заробітку грати в різних нічних локалях і це залишило вплив на все життя, зокрема сексуальне (від молодості користувався послугами проституток і мав труднощі у відносинах з порядними жінками, і боявся зв'язати себе родинною відповідальністю, хоч родину і упорядковане буржуазне життя вважав своїм ідеалом). Молодим хлопцем познайомився з подружжям Шуманів. Роберт написав про Брамса надзвичайно похвальну статтю, чим звернув на нього увагу музичного світу. Шумани в житті Брамса відіграли важливу ролю. Клара Шуман, з дому Вік (Wieck), була вже на 16 році життя визнаною піяністкою. Вона мусіла перебороти великий опір батька, щоб вийти заміж за композитора Роберта Шумана. Клара і Роберт мали семеро дітей, але Роберт мав психічні проблеми, пробував утопитися в Райні, після того як його врятували, кілька літ жив в інституції для ментально хворих. Брамс весь цей час був у близьких стосунках з Кларою, але після смерти Шумана, і мабуть всупереч сподіванням Клари, Брамс не запропонував їй подружжя, хоч все життя вони обоє залишились близькими і добрими друзями. Брамс мав ще кілька любовних пригод, в деяких був близький до одруження, але в останніх хвилинах різні комплікації цьому перешкодили. Як композитор мав неабиякий успіх за свого життя, жив вигідним життям віденського буржуа, любив добре їсти і випити і забавитися в товаристві, мав чимало поклонників і приятелів, хоч жив відносно скромно і самотньо. Деякі з його колег (von Bülow) вважали його одним із трьох великих Б музики (Бах, Бетговен і Брамс), але сам Брамс дуже турбувався, що майбутня критика не буде така до нього ласкава, що він матиме таке місце, як скажімо Cherubini. Чимало своїх композицій він знищив, а також спалив багато біографічного матеріялу, особистих листів тощо.

Біограф Jan Swafford серед своїх характеристик Брамса дає і таке: "the Brahms Effect: music at once warmly, lyrically, Romantically expressive, and at the same time remote, Olympian... Like the gods on Olympus, Brahms is fully and tenderly and lustily human yet unsearchable, in his art as in his life. After twenty-five years Clara Schumann declared him still a stranger, and she knew him better than anybody else. When we speak about Brahms's music, as when he did, most often we are forced to resort to abstractions: this theme, this rhythm, this design. Meanwhile, in contrast to Wagner and perhaps to Beethoven, Brahms was too realistic to imagine that music could save the world, no matter how much the world needed saving." (p. 632).

Звернула я увагу, що за весь час, коли я читала цю товсту книгу, я ні разу не чула на моїй радіостанції клясичної музики, що її слухаю з раннього ранку до пізної ночі, ні одної композиції Брамса. Перевірила це в програмці і бачу, що справді останні два тижні його не грали, але ось заповідають на четвер о 8 год. вечора "Das deutsche Requiem" — один з його великих творів, і в дальших програмах прізвище його згадується нераз. Мені конче треба послухати трохи його музику — в пам'яті зринає тільки "Академічна увертюра" (її він написав, коли йому давали почесний докторат на університеті Бресляу), але напевно чимало мелодій мені мусять бути знайомі (всякі мадярські танці, колисанки, Lieder) — попробую навчитися їх ідентифікувати... Найважнішими його творами вважають, крім німецького реквієм, чотири симфонії, Alto Rhapsody, фортепіянові і скрипкові концерти і сонати... Щось з того мені напевно знайоме — не хотіла б купувати CD, не перевіривши наперед, чи це музика мені по душі. Бо моє відношення до музики абсолютно віддзеркалює мою підсвідомість: реагую на неї спонтанно й емоційно — часом подобається і захоплює, часом викликає заперечення і спротив. Поміж тими екстремами чимало такого, що залишає мене байдужою.

Каже Swafford: "In the Modern era the presence of easily available music on radio and television and discs, ubiquitous but rarely intensely listened to, only dilutes the kind of pleasure music lovers experienced in Brahms's day. In the era of electronic media, few people learn the musical literature in four-hand piano arrangements. In Brahms's time many learned it that way through their fingers, or sang in choirs, and waited eagerly to hear the rare performances of a familiar masterpiece. In other words, music was by and large available only to those who took pains, who went out of their way for it. Inevitably that made music more precious." (p. 625)

В цьому, на мою думку, тільки частина правди. Не всі слухачі на концерті слухають більш інтенсивно, як слухачі, що концентруються, слухаючи композицію з диску на самоті. Правда, знайома музика завжди робить більше враження, отже коли хтось сам вправляв якийсь твір на фортепіяно чи скрипці, то очевидно він ліпше може оцінити віртуозне його виконання. Слухача такого як я критика Свафорда добре характеризує — от я слухаю музику, пишучи на комп'ютері, нічого в музиці не розуміючи — очевидно музика для мене тільки тло. Але яка я вдячна модерній технології, що цей люксус віденської бідермаєрівської буржуазії і аристократії робить мені доступною у власній моїй хаті, вносячи радість у моє самотнє життя!

Неділя, 31 березня 2002. Полудне.

В Україні сьогодні парламентські вибори — не знати ще що вони принесуть. Медіа переповнена вістками про Близький Схід — палестинці тепер день-у-день висилають молодих самогубців на терористичні акти, а премієр Ізраїля Шарон висилає танки та руйнує будинки на палестинській території... Замітною подією була конференція арабських лідерів кілька днів тому, яка вперше пред'явила плян миру: визнання Ізраїля в заміну за повернення окупованих земель, встановлення незалежної Палестини із столицею в Єрусалимі. Але плян цей, покищо, не знайшов належної підтримки. А тут без втручання США не обійдеться — треба примусити обидві сторони до замирення!

Сьогодні — латинський Великдень. Я не знала б взагалі, що є свято, якби не те, що маю аж два запрошення: сподіване і традиційне від Люди, і зовсім несподіване, на завтра, від Ані Максимович.

На моєму домашньому фронті замітні події останніх днів: вперше в житті замовила комерційного підприємця помити в моїй хаті вікна. Коштувала мені ця приємність не тільки 175 дол. за їхню роботу (трьох хлопців працювали три години, з драбинами, з вилаженням з вікон назовні), але і наступні два дні прання і прасування фіранок і вішання їх на вікна. (В їдальні навіть сама не зможу цього зробити — там є особлива трудність — висока і довга вішалка — сама не дам ради! треба мені буде заждати на якусь поміч — бо навіть якби я сама могла спробувати це зробити — то є в цьому певний риск — якби впала, не було б кому навіть викликати допомогу!) Отже світ мені прояснів і я цьому рада.

Моя лікарка Форсія поїхала з родиною до Англії. Я була в неї 21 березня, але вона тільки змірила мені тиск крови, навіть не робила жодного обстеження. (Надуживають наші лікарі систему Medicare!). Тимчасом мені весь час дошкуляє кашель і я подзвонила до медсестри, щоб наново приписала мені антибіотики, що їх і приймаю. Доведеться знову піти до Форсії — може це — алергія? Плян перестати приймати Prednisone я мусіла покинути: бо коли дійшла — за інструкціями Форсії — до розкладу, коли приймала тільки 5 mg. кожний другий день — м'язи наново почали мене боліти. Polymyaglia rheumatica! (Навіть дивуюся, що — не зважаючи на те, що мені трудно піднімати руки вгору — я таки змогла сама повідкручувати шруби у вікнах, приготовляючи їх до миття, і що опісля — як-не-як таки змогла повісити всі фіранки у вітальні, в кухні і навіть у малій бічній кімнатці! — всі, крім їдальні) Щодо преднісону, то я вирішила залишитися на 5 mg. денно — це симптоми зменшує, але їх не елімінує.

Мала я пару днів тому несподіваний телефон від Богдана Бойчука. Недавно вернувся з України, говорив досить оптимістично. Головна його справа: знайти для Валерія Шевчука книжку, що має темою сюжет "Тодора Сокора". Бойчук навіть прізвища автора собі не пригадував і я мусіла його поінформувати про Зосима Дончука, про його книжки і його справу з Журбою, про товариський "суд" в цій справі, у висліді якого Дончука, що був одним із засновників "Слова", позбавили членства в об'єднанні письменників. Попробую знайти Шевчукові "Першу любов" — може буде десь зайвий примірник в нашій центровій бібліотеці (не хочу висилати йому свого власного). Бойчук також сказав мені, що написав полемічний відгук до "Критики" на статтю Грабовича. Цікаво чи її надрукують і що саме Бойчук у ній написав. Богдан живе тепер у Ґлен Спей, у власній хаті. Дав мені свою адресу і телефон. Його твердження, що в Україні поволі наладнується сітка книгозбуту, що вже не є так погано, щоб у Києві не знали, що виходить в Тернополі — мене трохи втішила і підтримала.

Вчора (нарешті) прийшли з Ужгорода газети від Юрка Бідзілі, в одній з них, в газеті "Срібна Земля" (з датою 20 жовтня 2001) на стор. 12 надруковане інтерв'ю зі мною п.н. "Марта Тарнавська: Я хотіла б, щоб Україна була українською". Ця сторінка має надзаголовок "Людина в часі" і рубрика позначена як "Гість номера". Є дві ілюстрації (передруковані, очевидно, з "Автобібліографії"!) — моє фото і фото з 1997 року з синами і внуками в Торонто. Є в статті кілька помилок (напр. Сасбург, замість Зальцбург; Берчесгаден, замість Берхтесґаден, Фізер, замість Фляєр, Притсак замість Прицак, Костик замість Костюк), але назагал інтерв'ю надруковане без поважних промахів і зберегло основні мої думки, навіть ті критичні, адресовані людям в Україні. Газета має 16 сторінок, виходить в Ужгороді, один раз на тиждень накладом 6,500 примірників. Шеф-редактором є Віктор Бедь, а крім нього позначена ще як "головний редактор" — Світлана Терпелюк. Серед редакторів єдине знайоме мені прізвище — Петро Скунць. Юрій Бідзіля, завідувач кафедри журналістики Ужгородського університету, автор інтерв'ю, серед членів редакції не позначений, отже є тільки співробітником газети. Бідзіля прислав також число газети "Нова Свобода", де є його інтерв'ю з Ярославом Розумним (що його просив мене переслати до Вінніпеґу) і ще одне число "Срібної землі", де він розмовляє із Штогрином. На тлі цих інших інтерв'ю — моє виглядає цікавіше і змістовніше.

Неділя, 7 квітня 2002. 10:30 увечері.

О, нарешті грають Брамса: "Regenlied" i "Violin Sonata"!

Але, закінчивши читати біографію Брамса, я не взялася зразу за Чайковського — книжка лежить і чекає. А я вміжчасі прочитала собі Андрія Куркова "Смерть чужого" (купила в Торонто для Української Бібліотеки, щоб переконатися, що собою являє цей російськомовний письменник України, який тепер робиться навіть популярним на заході! — очевидно, я купила український переклад!) Курков видався мені цікавим, але не багато ліпшим від деяких українських авторів, що пишуть гостросюжетні сучасні романи!

Але читала не тільки Куркова. Пишучи реклямну анотацію для чотиритомної Конкорданції Шевченка, що її тількищо видало НТШ-А і КІУС, я дивилася за чимсь до Шевченкових творів і подумала при нагоді: як це так, що я — любитель щоденників — досі не читала ще Шевченкового журналу?! І от я взяла собі з Денисюкового видання том 9 і прочитала Шевченків щоденник. Очевидно, в українському перекладі. Покриває він всього один рік із життя поета (1857–1858), і то такий нетиповий рік — між засланням і поворотом до Петербурґу. Очевидно, особливих ревеляцій там для мене не було — все це речі відомі і використані біографами. Всетаки, це — цікавий особистий документ, який допомагає розуміти його як людину. Про його візити і пригоди в "чарівній родині" мадам Гільде (а згодом в Адольфіни — це також, мабуть, дім проституції?) і про його залицяння до акторки Піунової я, очевидно, знала, але знайшла кілька цікавих для мене деталей про інші справи. Напр. я не зовсім була свідома того, що він добре знав польську мову, бо думала, що із приятелями-поляками на засланні напевно спілкувався "на общепонятном", а от він Лібельта естетику читає по польськи. Цікава для мене його візита в публічній бібліотеці в Астрахані, його зустріч із молодим Василем Павловичем Енґельгардтом, сином його колишнього пана; його захоплення клясичною музикою ("Божественний Гайдн!" с. 198), згадки про часті відвідини театру, про російських офіцерів у Нижньому що "розмов-ляють між собою тільки по французькому" (с. 180); про те, як вбравшися в фрак, з'являється до свого поліційного наглядача (згадався мені Остапів вірш "наш Шевченко носив теж і фрак"). Пише про якусь свою поему "Сатрап і Дервіш", наслідування Пушкіна. "Шкода, що я кепсько володію російським віршем. А цю оригінальну поему треба написати конче по-російському" (с. 85). А ще таке: "Росіяни, між ними й нижнєгородці, чимало позичили від европейців і між іншим, слово 'клуб'... В европейців клуб має важливе політичне значення, а в російських дворян це навіть і не громадські сходини, а просто 'посидылки'. Вони збираються посидіти за ломбардними столами, помовчати, попоїсти, випити, а як трапиться нагода, то й по пиках один одного мазнути." (с. 154).

Понеділок, 8 квітня 2002. Год. 5:00 пополудні.

У Філядельфії проходить міжнародний фестиваль фільму. В рамцях фестивалю іде також фільм Кіри Муратової з Одеси, що в англійському перекладі називається "Second class citizens". Я довідалась про це від Віри Кліш і от сьогодні поїхала до міста, до кінотеатру Ritz East, щоб подивитися на цей фільм. Початок був вполудне, людей було обмаль. Фільм дуже сюрреалістичний, нагадував мені Бунуеля. Але без тої тонкої іронії, яка була в цього майстра. Найцікавіше для мене в цьому фільмі з України — манери поведінки, яка така зовсім інша від фільмів роблених на заході і на сході. Кожен чужий фільм, без уваги на тему і мистецьку вартість, дає деякий відбиток життя в даній культурі (Напр. недавно бачений іранський фільм "Кандагар") Чи простакуватість совєтського ще побуту навмисне підреслена режисером? Звертає на себе увагу напр. сцена між двома сусідками, які вигукують до себе взаїмно, мовляв, "мені наплювать на те що вам наплювать" — в перекладі на англійську це губиться, але в російському оригіналі звучить реалістично, дотепно, і нажаль віддзеркалює досить поширене на колишньому совєтському просторі хамське простацтво.

Увечері сьогодні іду на концерт сестер Тельнюк — дві розваги на один день! А за минулих кілька днів була на 1/ виступі колишнього дисидента, а тепер професора Львівської Богословської Академії, Мариновича, 2/ на обіді-бенефісі Українського Музею, що його організувала Софійка Геврик і що зібрав 13,000 дол. на музей, 3/ на зборах кредитівки Самопоміч в неділю — зборах, що зібрали повну залю людей (передусім напевно тому, що був безкоштовний гарячий буфет!) — отже я, як рідко коли, буваю часто "на людях".

Але це не значить, що всю свою роботу я занедбала. Ні. Навіть повернулася трохи до ULE і то не до 70-их чи 90-их років, які я повинна викінчувати, але до зовсім нової серії, що її думаю послати Максимові для публікації в нашому електронному журналі "Ukrainian Literature". Ця нова моя серія не буде початком нового сеґменту моєї бібліографії — я вже не доживу, щоб розпочинати нове десятиліття 21 сторіччя — це буде вибіркова серія, що включатиме тільки найновіші книжки (і може пізніше також деякі вибрані статті та переклади в журналах). Така бібліографія потрібна для інформації читачів і дослідників, і я пляную використати її в журнальних публікаціях. Нажаль, треба буде скорочувати й обмежувати інформацію, бо в журналі (чи то в Максимовому, чи в іншому) місце, очевидно, мусить бути обмежене. Всетаки, маю надію, що редактор (Максим чи хтось інший) розумітиме потребу давати не тільки коротку анотацію, але і точний зміст книжок: це буває великою проблемою: напр. "Антологія Сто років Юності" сама одна забере 8–9 сторінок! Маю надію, що знайдемо розв'язку для цього: може дрібний шрифт?

Вівторок, 16 квітня 2002. Год. 9:30 вечора.

Сьогодні, як звичайно у вівтірки, їздила на добровільну працю в УБ, закаталогізувала пару книжок, перевірила каталогізацію Дзвінки Захарчук, яка прийшла на пару годин, а потім поїхала купити квіти і пополудне провела на фізичній праці в городі: садила квіти (48 impatience!), скопавши перед тим грядки, посіяла чорнобривці, прибрала сміття, підлила з домішкою Miracle-Gro. Мала велику сатисфакцію, що вистачило в мене сили все це зробити — якщо завтра буду така ж сильна — покошу косаркою траву.

Цими днями раптом температура піднялася понад 80̊F — так немов літо вирішило прийти ще перед закінченням весни.

Минулого тижня мала три замітні розваги: Концерт сестер Тельнюк виявився надзвичайно культурною і на доброму рівні імпрезою — співали власну музику до літературних текстів, при акомпаніяменті скрипки, бандури і електронної клавіятури. Крім того, я поїхала знову до міста на міжнародний фестиваль фільму і бачила дотепну німецьку комедію "Jetzt oder nie", про трьох старушок, що грабують банк. (Тоді коли на українському фільмі Муратової було менше як 10 глядачів, то на німецькому фільмі було понад 70 — це очевидно помічення тільки до одного із сеансів, що ішов о 12 годині дня — але мені ця година якраз була вигідна!) В суботу мала я третю розвагу: з сестрами Вакуловськими поїхала до Academy of Music на ще один виступ Михайла Дідика — оперу Беліні "Капулетті і Монтекі". Музика незнайома і опера також — але подобалася мені помислова постановка, добрі солісти і хори, добра гра акторів, що рідко буває в опері. Приємно також бачити, що це не якісь спорадичні виступи нашого київського соліста, а справжній engagement на цілий сезон ("Батерфляй" ішла пару тижнів, а ця опера також). Ми знову ходили за куліси привітати нашого тенора і довідались, що він вже повертається до Києва.

Написала листи до Качуровського і Корогодського. Переглядаючи занедбану пошту (на електронні листи відповідаю, звичайно, зразу — а інша пошта чекає usque ad infinitum) — я усвідомила, що не подякувала Качуровському за давно надіслану книжку "Село і Осінні пізньоцвіти". Стало мені неприємно, а вже особливо прикро, коли переглядаючи книжку, знайшла там і знайомий, мені присвячений вірш (Нашу сотню рубають). Корогодському подякувала за надіслані його двотомники (один сет послала до "Slavic Review", один продала УБ — і вислала Корогодському 30 дол. чеком — один з присвятою залишила собі, а один він призначив Максимові). Запиталася я про можливість додаткового накладу виправлених "Ключів до царства" і про евентуальне видання в Україні моїх віршів і прози (тобто сполучення "Тихих розмов" із "Самотнім місцем", без перекладів).

В неділю була на сходинах Чортополохів (їдемо в суботу на Союзівку на відзначення нашого 50-ліття, отже мова була передусім про програму). (Збори НТШ-А перенесені на 27 квітня). Їду власним автом в товаристві Слави Оранської, Наді Німилович і Галі Прасіцької. Шоферів (зі мною) буде принаймні три, але пляную, що їхатимемо на зміну Слава і я.

Ділові справи включали візит у банку Певність, купівлю харчів в Bell's Market (Наші новоприбулі євреї мають знаменитий вибір спеціяльностей включно з кефіром, гуслянкою, квашеними огірками, пиріжками і налисниками з м'ясом, різнородним варенням ітп.), купівлю різних дрібниць до авта і хати в National Liquidators, а також висилку пачки до Юрія Бідзілі до Ужгороду (10 книжок, вживаний одяг, панчохи, скарпетки, кава, дешевий новий фотоапарат, шоколад). Маю надію, що це їм придасться — як не самому Юркові, то його дружині, синкові, мамі, сестрі — вони там не так давно потерпіли від повені.

Світові вісті сконцентровані на подіях в Палестині. Шарон, премієр Ізраїля, у відповідь на серію самовбивчих терористичних атак на цивільне населення, послав військо на палестинську територію, руйнуючи будинки, вбиваючи й арештуючи палестинців. Це в свою чергу викликає хвилі антисемітських демонстанцій — були вже такі у Франції, в Німеччині, а найгірше — що також у Києві, після футбольних змагань розгаряченими хуліґанами... Наш секретар стану Колін Повел поїхав на Середній Схід пробувати довести до замирення між Шароном і Арафатом, між ізраїлітянами і арабським світом, але це дуже трудне завдання і по доброму до замирення навряд чи дійде.

Є ще одна погана вістка з України: на тасьмах Мельниченка є докази, що Кучма дав свою згоду на продаж Іракові — всупереч міжнародним санкціям — радарної охоронної системи "Кольчуга" за 100 міліонів долярів. Це поважна справа, бо ці українські кольчуги можуть мати здатність викривати американських бомбардувальників (Stealth bombers) — а наша Америка, нажаль, не приховує своїх плянів заатакувати Ірак... (Єдине добре, що можна сказати про конфлікт в Палестині — це факт, що він, мабуть, віддаляє нас від нападу на Ірак!)
Боюсь, що уряд Буша вважатиме Україну не стратегічним партнером, як було за Клінтона, а одною із проблемних країн — а це в свою чергу може сприяти надмірному наближенню України до "старшого брата".

Ніч, год.1:15, отже вже неділя, 21 квітня. Союзівка.

Слава Оранська вже спить, але я, випивши кави на бенкеті, саме готова до записок. Святкування 50-ліття Чортополохів випало надзвичайно гарно, значно ліпше, ніж я того сподівалася. Прибуло на це святкування понад 80 учасників, в тому числі і деякі наші Чортополохи з чоловіками і дітьми. В програмі бенкету найліпшими точками були дуже вдало підготовлене відео з історії Чортополохів, що слайдами з різних літ показувало різноманітну діяльність наших куренів, та дотепний скеч стежі старших пластунок з Шікаґо до теми 100-ліття ЧП і поширення впливів на ґлобальній скалі. У формальній частині зробили несподіванку основоположницям, відзначивши нас корсажами, обрамленими грамотами та керамічними, ручно приготованими, брошками. Моя промова мала трохи критичний характер, звертаючи увагу на потребу збільшення активности старших, вихованих у Пласті, сеніорок у загально-громадській праці. Аня Максимович говорила про історію куреня, згадуючи і деякі дотепні пригоди і ситуації.

Їхали ми моїм автом у чвірку: я, Слава Оранська, Галя Прасіцька і Надя Німилович. День був хмарний, пополудні (але вже на Союзівці!) падав дощ, але не перешкодив мені з Дусею Подоляк і її чоловіком та з родиною молодих Темницьких поїхати до стейтового парку Міневаска. Я ніколи раніше там не була. Це надзвичайно цікавий заповідник, із великими білими скалами, глибоким темнозеленим озером унизу, гористим тереном природного незайманого лісу, без сліду будьякої комерціялізації. Знамените місце для теренових ігор, цілоденних прогульок. Варто приїхати тут колись із дітьми.

Понеділок, 29 квітня 2002. год.3:20 пополудні.

Закінчила читати біографію Чайковського. (Anthony Holden: "Tschaikovsky: a biography". Random House, c. 1995, 490 p.) Книжка написана дуже цікаво, концентрується на особистому житті композитора, а не на критичній аналізі його творів, і подає деякі сензаційні ревеляції щодо смерти Чайковського (на 53 році життя, офіційно нібито від холери). Автор чимало уваги присвячує фактові, що ПЧ був гомосексуалістом (і то практикуючим, з різними партнерами), але сам вважав це ненормальною аберрацією, боровся з тим нахилом, і все життя панічно боявся викриття і скандалу. Навіть пробував нормалізувати свою ситуацію, одружившись із мало-знайомою і зовсім не відповідною йому жінкою Антоніною Мільюковою, але це подружжя тривало всього три тижні і ПЧ просто — утік від жінки. Розводу він не хотів, бо боявся скандалу, але все життя мусів виплачувати Антоніні певні суми грошей, щоб її втихомирити. Гомосексуалізм довів ПЧ і до смерти, згідно з ревеляціями Голдена. Почав собі ПЧ якусь аферу з 18-тилітнім Олександром Стенбок-Фермором, небожем князя Алексея Стенбок-Фермора, що був близьким другом царя. Князь написав скаргу до царя, передаючи її за посередництвом адвоката, що його прізвище подане як Nikolay Jacobi. (Микола Якобі). Цей адвокат був шкільним товаришем ПЧ із школи, що названа як School of Jurisprudence. Вважаючи, що скандал довкола ПЧ кине пляму на цю їхню Alma Mater, адвокат зібрав товариський суд, вони розглянули справу і вирішили, що єдиним виходом із ситуації для ПЧ є поповнити самовбивство у такий спосіб, щоб це виглядало на смерть від холери. ПЧ, якому залежало на тому, щоб його слабість не вийшла на люди і не скомпромітувала його і серед суспільства і перед майбутнім, мав нібито погодитися і втроїтися арсеніком. Голден цитує нові свідчення різних осіб і твердить, що всі згадки про сексуальне життя ПЧ в його власних листах були і досі ще є цензуровані у Росії.

Крім цих сензаційних ревеляцій, дуже для мене цікавими є дані про багатолітнє листовне спілкування ПЧ із багатою вдовою Надеждою фон Мек, що підтримувала його фінансово, і що з нею — за обопільною згодою — вони не були особисто знайомі (хоч часто перебували у недалекому віддаленні і могли себе бачити!), про часте перебування ПЧ в країнах західної Европи і його постійну ностальгію за батьківщиною, про те, що він був і в Англії і в Америці (Cambridge University надав йому почесний докторат 1893 р.), про негативну реакцію перших критиків на улюблені мої твори: перший фортепіяновий концерт, скрипковий концерт, "Лебедине озеро". Каже Голден, що "Онеґін" писався саме в час подружньої кризи Чайковського, що популярний "Capriccio Italien" "must surely rank among his less inspired works" (p. 197), a "Увертюра 1812" була написана на замовлення на протязі одного тижня і сам композитор був про неї дуже невисокої думки ("banalities and lots of noise") (204).

Про оперу "Мазепа" і українську симфонію Чайковського я, очевидно, знала, але тільки від Голдена довідалася, що ПЧ редагував 5-ти томне видання творів Бортнянського, a в доданому списку творів знайшла я серед пісень "Вечір" до слів Шевченка.

Найважнішим твором композитора автор вважає "Патетичну Симфонію" (іntimations of mortality, brooding agonies, presentiments of death (344), дуже високо оцінює "The Sleeping Beauty" ("not merely the most substantial of Tschaikovsky's three hugely successful ballets, but the benchmark by which all the world's great companies have measured themselves throughout the ensuing century and beyond... supreme classical ballet in the repertoire" (p. 282)

Про Чайковського-людину, автор каже: "..he regarded his homosexuality as a 'correctable abnormality'"... "ortured vacillation between sexual relish and self-disgust..." p. 65)
"a vain struggle towards ... compromise — between his love of company and his self styled misanthropy, his need for solitude and his longing for a family, his sexual tastes and his desire to make a respectable marriаge." (65)

Про Чайковського-композитора: "bringing the best of Western influences to bear on his Russian heritage (p. 65) ("Тhe best German music is now being written in St. Petersburg" ("New York Daily Tribune") "was too popular for his own good" "Only towards the end of the twentieth century... has Tschaikovsky's technical mastery at last been accorded the same respect as his undoubted command of melody and musical passion".

Трохи мене дивує, що Голден ніде не вияснює чому прізвище Чaйковського стало славним під німецьким варіянтом "Tschaikovsky" — хоч мав до цього нагоду, бо описує інцидент в Італії, де службовець готелю не може знайти між поштою листа адресованого Чайковському.

В суботу весь день провела в Нью Йорку: Славко приїхав по мене вже о 7-ій годині вранці, а повернулися ми біля півночі. (Марти тим разом з нами не було, вона в Києві!) Славко мається ліпше, хемотерапії покищо не бере. В НЙ, крім довгого засідання і різних ділових справ, були дві доповіді: Олега Романіва, що говорив про вибори, та Наталі Яковенко, яка говорила про нових істориків, що працюють поза Академією наук.

Я розписала вже запрошення на гостину на суботу 11 травня. Це подумане як прощальна гостина для Гевриків. Софійка розповіла мені про те, що Тит дуже тепер у депресивному настрої, переживає свій відхід на пенсію, показала мені прегарно виданий архітектурний путівник до Пенсильванського університету, де вступне слово написав Геврик. У висліді я сіла й написала статтю про Тита — взяла її із собою до НЙ і особисто передала Ользі Кузьмович для "Свободи".

П'ятниця, 3 травня 2002. 8:30 увечері.

Остапові 85-і уродини. Бузок за вікном давно перецвів, але дерево доґвуд і азалії прекрасно цвітуть довкола хати, і мої impatience також. Прекрасна весна — на зміну кільком гарячим дням, прийшла холодна, сонячна погода, переплітана потрібним і довгожданим дощем. Відзначила я Остапів день народження тим, що вислала сьогодні вранці ґлобальною поштою експресом документи договору, які надіслав по електронній пошті Бакула — на друк польського перекладу книжки "Літературний Львів". Бакула вносить прохання на якийсь ґрант, що уможливив би друк цієї книжки — з мого боку потрібна була тільки згода і заява, що я не матиму фінансових претенсій (обіцюють прислати 40 примірників книжки, хоч я просила тільки 20–30!) Дай Боже, щоб це вдалося здійснити! Був би для Остапа поважний успіх!

Вчора в місті, в Bar Association Law Library, відбулася імпреза, що її на запрошеннях окреслили як "a memorial service to celebrate the life of Richard Sloane, Librarian and Professor Emeritus, University of Pennsylvania School of Law". Зійшлося може із 20 осіб. Проводила всім директор бібліотеки Jenkins — Regina Smith. Почала, прочитавши з Талмуду, дуже для мене цікаву притчу про два кораблі, що з них один відпливає у море, а другий повертається до порту. (Мовляв — вся увага для того, хто тільки відпливає, так як і в житті — вся увага і радість для новонародженого, а повинно бути навпаки — вітати корабель, який повертається, і відзначувати життя, коли воно вже завершене — треба мені буде десь роздобути цей мудрий текст, разом із посиланням на джерело!) Кілька осіб виступали із короткими спогадами й анекдотами, дуже неформально, і не в похоронному тоні, а навпаки, навіть з гумором. Трохи в стилі Quaker meeting. Після того було прийняття — гарячий буфет із знаменитим м'ясивом (prime rib i lamb), салатками, винами. З бартендерами і кельнерами. Згадували Слона і при столиках. Я розповіла про професійне засідання, із гарячими дискусіями і критичними пропозиціями Рана, коли під кінець Слон сказав: "I'm sorry, Ron. This is an imperfect democracy. Sometimes I am in the minority and I win!" А особисто згадую Слона з вдячністю, що вислав мене на конференцію до Будапешту (чим уможливив нам з Остапом приємні і цікаві вакації), а також у зв'язку з флейтистом James-ом Galway-ом, на концерт якого запросив він нас був з Остапом після доброї вечері в ресторані. Не кажу вже про те, що він перший порадив мені приймати Glucosamine на моє болюче коліно! Між іншим, нарешті затвердили нового директора правничої бібліотеки PENN — я його ще не бачила і не знаю: називається він Paul George і є, як і Слон — гомосексуалістом. Ron Day, разом з Марією, відвіз Ненсі Арнолд і мене автом додому, так що я мала ще нагоду подивитись на нове помешкання Ненсі і на її картини, а Рана і Марію згодом погостити ще чайочком у себе.

Телефонував з Румунії Степан Ткачук. Просив, щоб надіслати йому книжки. Я сьогодні послала йому "Відоме й позавідоме", "Літературний Львів", книжку Лановик і "Ключі до царства". Інші книжки, згідно з моєю картотекою, він повинен вже мати з попередніх посилок.

Готуюся поволі до гостини 11 травня — запросила я на прощання Гевриків 31 особу, але багато хто не зможе прибути: Трофименки їдуть на ґрадуацію своєї дочки, Лариса Біланюк відлітає на конференцію до Ванкуверу, Вакуловські їдуть на Баунд Брук підготовляти могилу до Проводів, Вірі Кліш нагло захворіла стара мати, Клюк має в школі матуру. А я в міжчасі не тільки зробила вже біґос і спекла м'ясачки-капуснячки, але й скомпонувала злободенний вірш — "Геврикіяду":

Філядельфія — місто, де роки найкращі прожито:
тут родились сини, тут цвіла-дозрівала любов.
тут на кемпусі слід неповторної візії Тита
у бруківці алей, у світлах міліонових будов.

Філядельфія всім дозволяє двовірності вияв,
Френклін здавна задав толерантності доброї тон:
тут Тит мріяв про наш сторостерзаний, знищений Київ,
тут у гості до нього приходив Король Соломон.

Філядельфії цвіт — в українській рухливій громаді:
повно банків, церков, а з усіх найважніший — наш Центр.
Активістів чортма, і тому активістам тут раді,
а Союз Українок, мов дріжджя, тут творить фермент.

Van Софійчин, мов птах, що кружляє весь час над землею,
з Дженкінтавну в Нью Йорк, до Торонто, з компасом і без...
Скільки в нашому місті відбулося Тижнів Музею!
Експозицій мистців! І висококультурних імпрез!

У громаді, де грамотні всі — хто читає ще книжку?
А Софійка — шукач мецената, що випише чек —
як старий дипломат просить ласки і підтримки нишком
для найбільшої в США з українських живих бібліотек..

Філядельфія — місто, що скоро у тузі заплаче —
і цей лемент полине у небо, до Бога, до зір,
бо Софійка і Тит виїжджають на Гантерську дачу,
щоб дивитись згори — не на нас, а на обриси гір.

Розуміємо гантерські всі вакаційні примани,
розуміємо теж: Філядельфія — це ж не ресорт,
та солодке безділля — це тільки зрадлива омана:
коли хліба нема — чи комусь смакуватиме торт?

Van Софійчин пливе по гайвеях із міста у гори
і зникає миляж — всюди близько, рукою подай!
Приїжджайте у Центр раз у місяць на зустріч і збори!
Адже місто це — ваше, тут юності вашої край!

Неділя, 12 травня 2002. 10 увечері.

Я плянувала бути сьогодні на цвинтарі в Баунд Бруку. Проводи. Навіть домовилася зустрітися там з Уляною — бо вона полетіла на Проводи і на зустріч із своєю мамою і братом ще в суботу. В суботу була гарна погода, але на неділю заповідали бурю і дощ. Вакуловські були на цвинтарі вже в суботу, упорядковували могилу батьків, відправляли панахиду за померлих. Вони тому і не були на моїй гостині з нагоди прощання Гевриків. Приїхали: обоє Онишкевичі, які привезли зі собою також Олега Романіва, обоє Захарчуки, обоє Кіпи, обоє Волчуки, Олекса Біланюк (сам — Ларису саме відвіз на летовище, вона полетіла на конференцію до Ванкуверу), Віра Лащик, обоє Геврики і я, потім приїхали ще Аня Максимович (сама) та Галина Клюк. Отже разом 16 осіб (а мало бути 33!) Повідомили, що не зможуть прибути: Вакуловські, Трофименки, Мирослав Лабунька, Наталка Коропецька, Люда Чайківська, Віра Кліш, Процики; не відповіли на запрошення взагалі: Олег і Рената Третяки і Соня Слюзар. Було приємно і відпружено, може теж і тому, що не було за багато осіб. Харчів було надто обильно і багато залишилося, тим більше, що крім мого біґосу, риби, бурякового вініґрету, овочів, сирів, мачанок (новинка: мачанка із шпінатом!), селедцевої пасти, тістечок, торта, ітп., Віра і Сяня принесли зрази в грибовому сосі, гречану кашу, салатку та сирник, а Аня Максимович, додатково — тістечка. Заімпровізували ми і програму: зранку на радіопередачі центру передавали мій радіо-коментар про Геврика і це для Тита була приємна несподіванка, а під час гостини я прочитала свою "Геврикі-яду", Лариса приготовила, немов точку на пластову ватру, дотепний монолог. Настрій був дуже добрий, навіть маломовний Тит почав розповідати з гумором про те, як вони колись спільно з Онишкевичами мандрували, як ночували в мотелі в одній кімнаті і Любко, дуже встидливий, не міг при світлі роздягнутися і залазив до шафи, щоб це зробити, але таких скрупулів не мала Лариса, каже Тит, і тому йому це запам'яталося! Романів розповідав про цікаві нам усім справи в Україні. Розмова зайшла про хабарництво і він дав такий цікавий і повчальний приклад: ректор якогось вузу, дуже принциповий, не бере сам і нікому не дає хабарів. Його вже знають в Києві, що він нічого не дає. У висліді: викладачі і працівники вузу місяцями не отримують зарплати, не працюють як слід, незадоволені. Другий ректор — навпаки: дає в міністерстві хабарі кому треба і у висліді бюрократія працює, зарплати ідуть регулярно, всі задоволені й активні. Моральна дилема гідна пера якогось Кам'ю!

Я на цвинтар не поїхала не тільки тому, що падав дощ, але тому, що була надто втомлена. Спочатку думала скористали із запрошення Софійки і поїхати разом з ними (це було б мені легше, ніж власним автом), але вчора подзвонив увечері Марко, ми довго з ним говорили, і у висліді — порядки довелося робити не тільки вчора, але й сьогодні.

Неділя, 19 травня 2002. 8.00 РМ.

Вчора — довгий і томлячий день у Нью Йорку. Річні збори НТШ-А і конференція в пам'ять Бортнянського. Славко приймає якісь нові ліки, чувся погано і Трофименки не поїхали. Але мав їхати з нами Ярослав Заліпський, бо він є головою осередку НТШ-А у Філядельфії. Домовились ми з ним, що поїдемо моїм автом до Онишкевичів, а потім з Ларисою поїздом до Н.Й. Шоферував, очевидно, Заліпський. Виїхали раненько (7:30), падав великий дощ, їхати було не легко. Але не блудили, приїхали на час, перед полуднем були вже в Н.Й. На річні збори прийшло 20 осіб, в тому числі і такі люди як Стойко, і Рак, та Володимир Петришин. Звіти були на письмі, але було і деяке обговорення їх та проєктів на майбутнє. Ідея підтримати українознавчі студії в Колюмбії, як бачу, має з боку Стойка поважну опозицію. Йому опонувала передусім Аня Процик. Отже була і деяка полеміка. Вперше на зборах НТШ-А бачила я подрібний фінансовий звіт — Слюсарчук подав на письмі не тільки приходи і розходи біжучого року, але й дані про інвестиції решти майна, що переходить загальну суму шість міліонів доларів. Я звітувала про уділені в минулому році дотації (25,000 +), про відкинену рецензентами працю (без подробиць, навчена досвідом минулого), про англомовний електронний збірник, який повинен появитися 2003 року, та й про три проєкти на майбутнє (англомовний переклад Пахльовської, бібліографічний довідник на інтернеті, збірку феміністичних літературознавчих статей у перекладі на англійську мову — останнє ідея не моя, а Максимова!)

Конференцією Бортнянського проводив Андрій Шуль. Брали в ній участь Степан Максим'юк (говорив про дискографію Бортнянського від 1902 року), Василь Гречинський (про хорові концерти Бортнянського), Ярополк Ласовський (про інструментальні твори), доповідь Романа Савицького була про Бортнянського у західних виданнях, але її читали у відсутності автора, бо сам Савицький має якийсь клопіт з хребтом і був у лікарні. Співачка Гончаренко, при акомпаніяменті Христини Карпевич проспівала 5 пісень, включно з дотепною, немов сучасною естрадною піснею ("Арія Саншетті" з опери "Син-суперник", з українським переспівом Леоніда Полтави) (щось в стилі любов-печаль, нажаль, нажаль — варто десь знайти, в програмці написано: клявір Юрія Оранського — мушу його про це запитатися!) Програма була за довга (сказала Ляся з притаманним їй гумором: доповідачі не вичерпали теми, але вичерпали публіку!) А публіки була повна заля (понад 70 осіб!). Варто було більше сказати щось про життя Бортнянського, бо ж про нього мало хто знає. Мені найбільше подобалася лекція Ласовського, що продемонстував і порівняв уривки з Моцарта і Бортнянського, і концертова частина.

Тиждень не робила записів у щоденнику, а шкода, бо треба було відмітити дещо. От напр. поїхала я в середу на PENN. Треба було віддати до Ван Пелт книжку, а що в правничій школі був кінецьрічний пікнік, то я вирішила наперед піти по дорозі до них в гості. Побула там з півтори години, з'їла смачну перекуску, поговорила з Марилею, Раном і Синтією, привіталася з деякими професорами, а тоді пішла до Ван Пелт. Пішла переглянути нові журнали (зокрема хотіла провірити, чи прийшло вже число WLT з моїми рецензіями на Тарнашинську) і ось несподівано для себе знайшла велику радість: в SEER но. 2 за 2002 є рецензія якогось незнайомого мені Сороки (з Альбертського університету, але це мабуть якийсь новоприбулий аспірант з України?) на "Відоме й позавідоме" і монографію Зоряни Лановик. Дуже я цим зраділа: моя стратегія дає нарешті наслідки. Рецензійні примірники я послала їм давно-давно, вже навіть і не сподівалася відгуку. Послала я сьогодні копію Зоряні. Великий для Остапа успіх, шкода що він цим уже не може тішитися!

А ще і друга для мене радість: прислала мені з Києва Тетяна Добко фотокопію автореферату наукової студентської конференції в Харкові в квітні 2001 року, де якісь дві дівчини — Р. Стаховська і О. Вілинська — робили доповідь про мою друковану в "Сучасності" 1986 року працю "Бібліотекарство і бібліографія в сучасній Україні"! Ах, як приємно почути, що хтось цим моїм дослідженням поцікавився, прочитав, завдав собі труду поінформувати інших! Це справді нагорода за зроблену роботу і заохота на майбутнє! Добко поінформувала мене також, що в журналі "Українські проблеми" (но. 21) надрукована рецензія на мої "Тихі розмови з вічністю" незнайомої мені Н. Косинської. Нажаль, цього журналу нема ні у Філядельфії, ні в бібліотеці НТШ-А, але я вже написала прохання до Штогрина, щоб зробив мені фотокопію і прислав.

А Штогрин, між іншим, саме прислав мені запрошення на конференцію в Урбані, що має бути присвячена американським українським архівам і відбудеться в липні. Це для мене суцільна несподіванка — Розумний мене не так давно запевляв, що жодної конференції в Урбані цього року не буде! В програмі східно-европейської лабораторії також про будьяку українську конференцію не було жодної згадки. Тепер уже за пізно, навіть якби я мала бажання туди поїхати.

В трьох останніх номерах журналу "Дзвін" надрукована романізована біографія Івася Керницького "З Божої ласки". Я нарешті прочитала надрукований текст і на своє велике здивування (і досаду!) побачила, що Горак зовсім злегковажив усі мої поправки! В надрукованому варіянті бачу всі ті помилки, що були у манускрипті: перекручені прізвища і Полянського, і Боднаровича, безглузда ідентифікація "д-ра Ґалана" з Анатолем Галаном, письменником, і всякі друкарські чортики. Я вже написала Горакові свою реакцію і залучила ще раз копію свого листа з 19 березня 2001 року, бо конче треба запобігти, щоб всі ці помилки не були повторені також і в книжковому виданні, якби таке плянувалося. Рідночасно, з уваги на Великдень, написав також Богдан Керницький — отже я і йому для інформації послала копію цього свого старого листа. Скільки я завдала собі труду, щоб всі ці помилки виловити і виправити, а автор все це собі злегковажив.

Поволі готуюся до виїзду до Торонто (їду в четвер 23-ого, повертаюся 3 червня). Буде там конференція канадських славістів, отже нагода не тільки побути з родиною, але і послухати доповідей та й зустрітися з україністами. Раптом і зовсім несподівано стало дуже холодно — і це мені ускладнює плянування ґардероби до виїзду.

Минулого тижня я не тільки готувала звіт на річні збори НТШ-А, але і написала статейку до 100-річчя Наталі Лівицької-Холодної, бо усвідомила собі, що треба це було передати в НЙ на руки Кузьмович, бо інакше до 15 червня "Свобода" не встигла б цього надрукувати! Між іншим, виникла така ситуація: Каже мені на зборах ОКА: "Переглядаю я звіти з попереднього засідання і знайшла Вашу статтю про Геврика. Це певно було для "Свободи"?" — Ну, я подумала собі: Оттаке! я думала, що стаття вже буде в наступному числі газети, а тимчасом ОКА (вона вже поважного віку, мабуть забула!) ще і взагалі матеріялу не передала редакції! Як добре, що коментар про Тита пішов вже по радіо — тепер він уже знає, що таке щось буде про нього в "Свободі", остаточно може трохи почекати, може ще й зможуть додати фотографію! Але я маю надію, що таке не станеться із моєю статтею про Лівицьку-Холодну! А ще я завдала собі труду і зробила для вжитку редакції фотокопії цілої низки її поезій — з моїми рекомендаціями, для їхнього вибору!

Комп'ютер мій працює — тобто Word Perfect i e-mail. Але десь зникла мені програма Norton Anti-Virus — можливо у наслідок якогось вірусового нападу? Приходила мені допомогти Мар'яна Вакуловська — вона на цих справах знається багато краще, ніж я — дві години провела в п'ятницю з моїм комп'ютером, але не вдалося. Обіцяла прийти ще завтра. Проти вірусова програма потрібна конечно, вона прочищує програми і наладнує потенційні зараження — я вживала її кожних 10 днів, заки вона мені зникла. Як не вдасться наладнати це Мар'яні, буду мусіти звернутися за фаховою допомогою.

П'ятниця, 24 травня 2002. 3 мін. до півночі. Торонто.

Вчора вже вечеряла в Уляни й Максима, разом з Іванком і Стефанком. Хлопці — навіть Стеф — вже вищі від мене — і навіть Стефкові змінився вже голос. (Між іншим, Стеф трохи нагадує Гевриків Лесика, мушу це сказати Софійці!) Уляна гостила мене парадним обідом з filet mignon і вином. Багато вже чого вчора обговорили, а найважніше те, що Максим у розмові, зовсім несподівано, відповідаючи на мою репліку, що нав'язувала до його впертого небажання надрукувати переклад книжки про Підмогильного, раптом .... погодився! Тобто дав свою згоду на те, щоб я почала в цій справі переговори з Корогодським! Отже вже маю неабиякий успіх своєї візити тут! Я давно його на це намовляла, але він настоював на тому, що не бажає собі такого видання за мої гроші — а я радо дам таку субсидію, бо це не тільки інвестиція в книжку мого сина, але допомога у критичний час тій українській Україні, що до неї ми все життя відчували зобов'язання. А Підмогильний — чи не виборов він собі своїм трагічним життям права на таку підтримку і пам'ять?

Немов на підтвердження цього, знайшла я сьогодні в Canadian Global Centre, в серії "УСЕ для школи", дуже цікаво скомпоновані матеріяли про Підмoгильного і уривки з "Міста", з оригінальними репродукціями першодруків, фотографіями, ітд. Серед критичних матеріялів є і Максимів есей "Невтомний гонець в майбутнє". Купила я це Максимові і це була для нього несподіванка! Якби існував український переклад книжки, напевно використали б якийсь уривок з монографії. Це тільки доказ Максимові, що в Україні його не ігнорують, тільки він їм недоступний, адже не всі знають англійську мову!

В Global Centre, між іншим, провела я сьогодні ціле пополудне (вранці ліпила вареники!) Вибрала я може із 20 книжок для нашої бібліотеки, в тому числі кілька "УСЕ для школи" (знаменита серія! Знайшла не тільки Стефаника, Лесю Українку, Франка, Антонича, Вал. Шевчука, але навіть Винниченка, Самчука і Багряного!)

Завтра вранці запросила мене на brunch до ресторану Оксана Струк, увечері пляную піти до КУМФ, де буде круглий стіл про майбутнє українських студій в Канаді, а неділю, понеділок і вівторок маю в пляні присвятити українським сесіям конференції канадських славістів. (Маю надію, що зможу дістатись туди без реєстрації, бо реєстрація коштує, здається, 130 кан. долярів).

12:27 ночі, отже вже неділя, 26 травня.

Після brunch-у з Оксаною Струк, я ще пішла до її нової хати і оглянула надзвичайно цікаву колекцію олійних картин роботи таких мистців, як Сологуб, Макаренко, Сорока, Медвідь, Патик, Петрук, Левицький, Наталка Гузар, Плаксій. (Цей останній, між іншим, підписує свої речі П.Б.). Є по кілька портретів Оксани, її доньки, Данила. Деякі речі я бачила вже раніше, як була в них, ще за життя Данила, на Rynnymede. Тепер вона живе в новозакупленій хаті, що є duplex-ом на два окремі помешкання. В одному з них (нагорі) живе незаміжна Оксанина дочка.

Увечері разом з Максимом і Уляною поїхали ми автом до КУМФу на "круглий стіл" про майбутнє українських студій в Канаді. В програмі, що нею керував Марко Горбач, брали участь Дарія Даревич, Андрій Макух, Алла Недашківська, Тарас Кознарський, о. Ґаладза, Роман Єренюк, Ольга Андрієвська, Максим, Кравченко (о. Олег), Шостак. Справи, очевидно, не стоять добре. Студентів мало, не тільки україністика, але взагалі гуманістика, в університетах відходять на задній плян (про це навіть в сьогоднішній газеті була дефензивна стаття "Humanities matter!") В гарній залі КУМФу, де на стінах була розвішена виставка картин якогось мистця, що називається Kurt Rostek, зібралося може з 80 осіб. Тут я зустріла і чимало своїх знайомих, бо були тут і Ліда Палій, і обоє Пендзеї, і Наталка Томцьо з чоловіком, і Марта Трофименко, а теж такі люди як Славутич, Гурко, Колесник, Закидальські, Сисин, Марко Стех, Марія Ревакович. Якась пані підступила до мене, довго зі мною говорила про різних спільних знайомих у Філядельфії, передавала їм поздоровлення, а я не знала, хто вона. Потім я нарешті довідалася, що це — Ірена Мороз (вона тепер займає якесь становище в СКУ Лозинського) — але мені і це прізвище нічого, нажаль, не говорить і я не пригадую, звідки вона мене знає.

Вчора мене трохи провіяло і я сьогодні добре захрипла. Тут весна цього року спізнена і холодна. Цвіте бузок, тюльпани, нарцизи, в одному місці на вулиці Willard цвіте навіть dogwood — але цих південних дерев тут мало, а ті що є — це мабуть різновиди наших філядельфійських.

Неділя, 26 травня 2002. 5:30. University College, Rm. 140.

Тут за пів години відбудеться лекція ім. Данила Струка. Виголосить її Олег Ільницький, а тема його позначена як "Deconstructing Gogol's/Hohol's two souls". Це сполучене з презентацією конкорданції до Шевченка, а після того має ще бути якесь прийняття (Reception). На залі покищо нікого нема, але я знаю, що це тут, бо була на цій залі вже раз у минулому.

Пополудні слухала сесії, що мала назву "Gender issues in the past" і де виступали три жінки: Adelina Angusheva (говорила про середньовічні слов'янські книги і довідки в них про анатомію і здоров'я жінок), Наталія Пилип'юк (говорила про іконографічні зображення Софії-Мудрості в образі жінки-Богоматері — як це бачив Григорій Сковорода) і Марина Романець (говорила про барокові елементи в творі Ліни Костенко "Маруся Чурай", про образ, схований під зовнішнім амальгамом тем).

Від 1 до 3-ої була в бібліотеці Робартс. Єдиний успіх: виробила собі карту доступу до стеляжів важну на кілька днів. В каталозі не знайшла ні "Українських проблем", ні "Ukrainian Canadian" (останній є, але виглядає, що мають тільки поодинокі числа). На знаю, що це значить: казали мені, що Петро Кравчук передав U of T свій архів — там певно є комплект журналу — може він ще лежить незакаталогізований?

Пройшлася я попри стеляжі української літератури на 12-ому поверсі, жодних новин не помітила, але бачу, що вони мають "Революція іде" Журби — я цього ніколи раніше не бачила. Переглянула собі також "Жовтого князя", бо про нього була мова на останньому засіданні НТШ-А (говорили про потребу повторного видання в Україні і про англомовний переклад — який, до речі, вже існує, але Барка підписав контракт, де 40% власности передав перекладачам і це тепер утруднює можливе видання цього твору, бо вони (не знаю хто?) вимагають високого гонорару.

На своє велике здивування, побачила я, що в каталозі є вже мої "Ключі до царства" — можливо, це тільки замовлення (але від кого? може купують безпосередньо в Україні?)

Понеділок, 27 травня, 10 год. вранці.

Лекція ім. Струка пройшла з великим успіхом. Програмою провадив, представляв доповідача і керував дискусією Максим — дуже добре, елегантно, навіть з гумором. Ільницький говорив дуже цікаво, поставивши тезу, що про Гоголя можна говорити або як про імперського письменника, або як про українського, мовляв, російським письменником він не був. Бракує, мовляв, терміну, щоб відрізнити "все-російське", тобто імперське, від правдиво-руського, щось на взір British vs. English. (Чомусь не згадав, що донедавна такий термін був — Soviet!) Тема Ільницького, очевидно, контроверсійна, але саме тому вона викликала живий відгук — була низка запитань і коментарів від публіки. А цієї публіки була повна заля: я сиділа на бальконі, де було біля 60 осіб, деякі навіть стояли, внизу напевно було понад 100. Опісля в іншій залі відбулося гарне і велелюдне прийняття, що його спонсорував КІУС. Це було завершення 25-річчя КІУС-у і презентація Конкорданції Шевченка. Тут програмою вів Сисин і була низка промовців: Ільницький, Гавриш, Когут, Сенькусь, Стех — дехто (зокрема Сенькусь) говорив за довго і через те не ефектовно. Прийняття було обильне (канапки, овочі, сири, солодке, вино і кава). Це було дуже до речі, бо я весь день була на конференції, отже була голодна. Зустріла там чимало знайомих, бо були там і Наталка Томцьо з чоловіком, і обоє Пендзеї, і Марко Царинник з Мартою Горбань, і Остапчук, і Вірляна Ткач, і Стефа Гурко, і Славутич, і Марта Трофименко (без Славка).

Не дуже я могла з людьми говорити, бо ляринґіт затягнув мене не на жарт: говорю тільки шепотом. А сьогодні ще й кашляю, та й болять крижі. До бібліотеки Робартс сьогодні не вибираюся, розчарована вчорашнім візитом. Але піду на пополудневу сесію конференції — після того, як зварю зупу, щоб була на вечерю.

Я дуже рада, що передучора потелефонувала до Рисі Голод і довго з нею говорила. Вона пройшла вже дві хемотерапії, чується ослаблена, волосся їй вилізло, з хати не виходить, але ще звучала досить добре, казала, що пише спогади — я її дуже до цього заохочувала, розпитувала про деталі (вона дійшла вже до 1941 року у Кракові і про це ми з нею говорили). Сьогодні з моїм ляринґітом я вже ні до кого не дзвоню — бо навіть і при особистій зустрічі говорити тяжко.

З учорашніх розмов довідалася такі цікаві деталі: Гурко має помешкання в Києві, яке часом винаймає знайомим. Царинник (що йому я сказала про негативну реакцію деяких громадян на його публікацію в HUS про антисемітський документ Стецька), виявляється, працює над більшим дослідженням українсько-єврейських відносин, збирає документацію — не тільки друковану, але і свідчення очевидців, концентрує свою увагу на ситуації в Золочеві в час війни. На моє питання, чи має він якусь фінансову підтримку для такої праці, сказав, що отримав ґренти від канадської якоїсь фундації, а також від якоїсь американсько-єврейської інституції.

Середа, 29 травня. 11:30 вранці.

Конференція CAS вчора закінчилася. Саме вчора (у вівторок) була я на трьох сесіях: вранці Алла Недашківська робила аналіз українського електронного дискурсу з метою відрізнити спосіб висловлювання жінок і чоловіків (жінки, як я зрозуміла, частіше висловлюють персональні опінії, мовляв, "я думаю", "на мій погляд", "мені здається" ітп.) Другу доповідь в тій ранній сесії мав молодий хлопець з Альбертського університету, який говорив про ґендерні визнaчення професій (автор-авторка, etc.). Мала ще бути в цій сесії Наталія Монахова з Києва, але вона не приїхала. Перша пополуднева сесія була присвячена темі української ідентичності. Виступали тут Богдан Клід (з КІУСу, з Альберти, говорив про народників і державників, про дебати пізнього 19-ого століття), Тарас Кознарський (про "Запорозьку старину" і Срезневського), Максим (про анти-московські статті Нечуя-Левицького) і Марко Роберт Стех (про ранні драми М. Куліша "97" і "Комуна в степах"). Остання сесія була присвячена сучасній українській літературі і тут виступали Максимові студенти: Світлана Кобець (про "Око прірви" Валерія Шевчука), Марко Андрейчик (про групу Бу-Ба-Бу) і Марія Ревакович (про Нью Йоркську групу поетів). Приємно бачити і слухати молодих науковців. Подивляю добру англійську мову не так давно прибулих з України чи з Польщі: Алли Недашківської, Марії Ревакович, Світлани Кобець, навіть Стеха (його володіння англійською мовою трохи менше певне) і Марини Романець (яка говорить вільно і поправно, але з підкресленим "совєтським" акцентом! Романець, між іншим, є викладачем англійської літератури! в малому якомусь коледжі в Альберті).

День раніше, в понеділок, я пішла слухати історичну сесію, де виступали Сергій Плохій і Зенон Когут (Плохій — про антів, Когут — про династичні та етнічні концепти в російській історіографії. На третю доповідь я не залишилася, бо хотіла послухати в іншій сесії виступу Світлани Українець-Міхалек, яка говорила про літературне життя Львова 1929–1939 років та українсько-польські літературні зв'язки. Вся ця сесія була присвячена польській літературі і на моє здивування, Світляна У-М, після короткого вступу по англійськи, доповідь читала польською мовою! У вівторок, під кінець конференції, я до неї підступила, познайомилась, дала їй свою адресу. Вона, виявляється, читала і навіть має Остапів "Літературний Львів", але нічого не знала про Бакулу і його публікації. Працює вона в Польській Академії Наук у Варшаві. Українка зі Львова, в Польщі всього 9 років.

Ніч 29/30 травня.

Сьогодні 19-а річниця вінчання Уляни й Максима. Мали ми увечері квитки на концерт Торонтського симфонічного оркестру, а перед тим пішли всі на обід в центрі міста, недалеко від концертової залі. Шукали за якимсь ліпшим рестораном, але вкінці пішли до Red Lobster, де — на диво — з'їли дуже смачний обід (New England Clam Chowder i Lobster Tail, включно з вином). Гостила я, бо ще із Філядельфії заповідала, що запрошую всіх до ресторану з нагоди річниці. Концерт був понад голову такого музичного невігласа, як я (або можна сказати: це була для мене чергова музична едукація). В програмі були Paul Steenhuisen (сучасний канадський композитор голляндського походження), Maurice Ravel (фортепіяновий концерт із Olli Mustonen-ом при фортепіяно) та Anton Bruckner ("Symphony no. 6"). Ця симфонія нагадала мені рядки з Коротича: "Музиці цій не малят колисати — землю вона трясе...") Диригував Jukka-Pekka Saraste, але тим разом концерт був у старому приміщенні Massey Hall (бо модерний їхній будинок проходить ремонт). Massey Hall — старий і трохи занедбаний, але акустика в ньому феноменальна!

Вранці Уляна мала низку ділових засідань. Я трохи прала й прасувала, бо хочу хоч трохи допомогти в господарстві.

Понеділок, 3 червня 2002. Год. 10:00 вранці, на аеродромі Торонто.

Вчора провели цілий день в Niagara on the Lake, де відбуваються театральні фестивалі ім. Дж. Б. Шова. Квитки мали ми на пополудневу виставу: "The return of the prodigal". Автор, тим разом не George Bernard Shaw (а шкода, бо я люблю п'єси Шов-а), а його ровесник-драматург St. John Hankin. В головній ролі блудного сина був Ben Carlson. П'єса і постановка трохи старосвітські, але тема не перестаріла, з універсальним присмаком. Грали всі незле, хоч сама п'єса не дає надто багато можливостей для вияву таланту акторам. Перед і після вистави трохи походили по мальовничому і повному туристів містечку Niagara on the Lake. Опісля пішли на обід до дуже доброго ресторану у винярні Hillebrand. Довкола — виноградники, а також в цій околиці багато теплярень для городини і квітів. Мені було особливо приємно, що з нами був Іванко — він уже майже дорослий і гарний компаньйон. Стеф поїхав в суботу на музичний табір із своєю школою, так що його з нами не було.

Пару днів я провела в Robarts Library. Хоч вони і не мають "Ukrainian Canadian" і це для мене було розчаруванням, то всетаки я знайшла там чимало потрібного мені матеріялу (не для ULE70, але вже для ULE90!)

Звернула я увагу на те, що і в Торонто, і в Наяґара on the Lake, багато розквітлого бузку і каштанових дерев, при чому, вперше в житті, побачила каштан із розквітлими вишневого кольору "ліхтарями".

Вівторок, 4 червня 2002. 9:30 РМ.

Приїхала вчора без пригод і комплікацій. Вікторія Вакуловська навіть виїхала по мене до поїзду на станцію Мельроз парк — отже я не мусіла тягнути валізочки пішком додому, як це було минулого разу. Вдома теж застала все впорядку. Сусідка Кріс, як видно, підливала квіти на ззовні, Віра була один раз всередині і підлила рослини в хаті. Прийшло чимало пошти, звичайної і електронної. Вчора і сьогодні я не тільки всю цю пошту переглянула, подякувала добрим людям за опіку над хатою, але вже і відвідала Українську Бібліотеку (не так з наміром каталогізувати книжки, як перевірити деякі дані для ЕУД — було запитання з Шікаґо! та для Білоконя — було запитання з Києва!) Вступила я і до Genuardi (купити молоко і деякі овочі), і за бензином. А під вечір прийшла до мене Мар'яна Вакуловська і — озброєна новими інформаціями — без перешкод за пів години заінсталювала мені програму Norton Anti-Virus. Новозаінстальована програма знайшла на моєму комп'ютері шість вірусів! Це саме вони заатакували мою охоронну програму! Я дуже вдячна Мар'яні, що вона посвятила мені стільки часу і допомогла розв'язати проблему. Сама я ще не вміла б із тим дати раду! А комп'ютер тепер для мене — така необхідність, як гаряча вода, електрика, телефон! Ще кілька років тому всі ми жили без комп'ютерів, аж не віриться: на наших очах в такому скорому часі сталася справжня технологічна революція! Між іншим, треба відмітити, що моїх десять днів у Канаді — це були — крім всього іншого, також вакації від комп'ютера й від електронної пошти. Бо хоч у Максимовій хаті комп'ютерів є аж п'ять і в разі конечної потреби я могла була читати свою електронну пошту, то свідомо від цього себе стримувала.

Ще про Торонто і Канаду. Не вперше звернула я увагу на факт, що реклями там часто віддзеркалюють іншу, "канадську" англійську мову, але і часом розраховані на вдумливого, інтелігентного читача, не ставлять крапок над і, практикують лаконізм і всякі недомовлення, що стороннім людям можуть бути незрозумілі. Напр. "Mind the gap"; "I'm so there", "Someone's parents will go away this summer. And when they do, you'll be ready"; "Sadly, it's our 20th anniversary" (Covenant House); "Labels are for mails, not for males"; "Thank you, Prime Minister" (це останнє, як видно з дальшого тексту, стосується домагання до федерального уряду підтримати публічний транспорт Торонто).

Максим і Уляна вже замовили собі подорож в Україну в серпні. Їдуть всі четверо і будуть там три тижні. Крім МАУ у Чернівцях (де Максим читатиме доповідь), будуть в Києві, у Львові, хочуть поїхати на село біля Рівного ітп. З помешканням ще не рішили, але мабуть винаймлять помешкання в Києві у письменника Чорногуза, а у Львові будуть в Уляниного кузена Паробія. З первісних плянів сполучити цю подорож з відвідинами Франції, або з участю хлопців у пластовому з'їзді в Карпатах — нічого не вийшло. Надто це скомпліковане. За багато на один раз.

Бажаючи причинитися до цієї їхньої подорожі, я поїхала з Уляною і Максимом в суботу до торговельного центру і купила їм в дарунку великі дві валізки на цю подорож, а також для них четверо і для себе "money belts" — пояси на гроші, що їх носиться під сорочкою. Знаю з практики, що це дуже потрібне, я вже пару таких "поясів" і мішечків "зносила" — бо беру їх у всі свої подорожі.

Колись я думала, що поїду в Україну разом з ними, що це була б для мене добра нагода поїхати не самій, а в товаристві, і під опікою. Але тепер я іншої про це думки. П'ята особа в такому гурті — це справжня комплікація. А ще й стара і не дуже міцна на ногах. Це було б їм завадою, а й мені самій утруднювало б справи, бо я мусіла б, як не як достосовуватися. Маю надію, що ця подорож їм удасться, що зустріч з Україною — зокрема Іванкові та Стефанкові — принесе позитивні переживання і враження, що не будуть мати якихось неприємних пригод і розчарувань.

А я — якщо колись таки знову відважуся на таку подорож — мусітиму плянувати її довкола своїх власних потреб і фізичних обмежень.

З Максимом, Уляною і дітьми ми ще будемо разом один тиждень у липні на вакаціях у Wildwood Crest. Помешкання маємо замовлене у будинку, власником якого була колись п-ні Нікорович. Тепер він перебудований і — маю надію — буде нам відповідати. Може поїде з нами і Маруся Пасічник.

А от після завтра я маю не тільки замовлену візиту у Форсії, але — цього ж дня — і запланований вихід на люди: обід в ресторані з Раном і Марилею, а потім разом з ними — концерт філядельфійського оркестру в новопобудованій концертовій залі Кіммель-центру, де я ще ніколи не була. Ран обіцяв відвезти мене після концерту додому автом. Вибрала я собі програму пару місяців тому: гратимуть "Реквієм" Верді. А до цієї музики в мене особливий сентимент: вона допомогла мені пережити найбільшу травму мого життя.

Між іншим, цього року, з нагоди десятої річниці Остапової смерти, я маю намір дати до "Свободи" оголошення від видавництва Мости, щоб звернути громаді увагу на цю річницю. Зроблю це у формі платного оголошення спеціяльної випродажі і повторю це оголошення три рази в місяці вересні.

П'ятниця, 7 червня 2002. Полудне.

Чудовий був вчора концерт. Прекрасна, знайома, глибоко зворушлива музика "Реквієм" Верді у знаменитому виконанні Філядельфійського оркестру, з великим мішаним хором на понад 150 осіб і першорядними солістами. Дириґував Wolfgang Sawallisch, хор називається Philadelphia Singers Chorale, а солістами були сопрано: Luba Orgonasova (словачка, з Братіслави), меццо-сопрано: Petra Lang (німка, уродженка Франкфурту), тенор: Stuart Neill (американець, це був його деб'ют з Філядельфійським оркестром), бас: James Morris (також американець, вчився у Філядельфії). До великого враження вчорашнього вечора причинилася також концертова заля Verizon Hall в новопобудованому приміщенні Kimmel Center for the Performing Arts, де я була вперше. Надзвичайно оригінальна споруда — дуже сучасна, але з певним посмаком теплоти і Gemütlichkeit, що характеризують стародавні елегантні концертові залі і театри Европи. Це великий контраст до Торонтського модерного концертового будинку, що на нього тепер всі нарікають. Передусім — ґама кольорів. Все тут у вишневих тонах і з дерева, не з бетону. Крісла м'які, покриті темночервоним матеріялом, але підлоги всі — ясний непокритий паркет! Факт, що на підлогах немає килимів, можливо і додає якийсь елемент до фантастичної акустики! Крім партеру є три яруси бальконів — я сиділа на першому. Перед концертом ми ще послухали лекцію про різні роди реквієм — тоді сиділи на партері, близько сцени і там навіть приклади, що їх доповідачка грала на компактних дисках, звучали феноменально, немов би звук виходив просто із стін! Verizon Hall — це тільки одна частина Кімель центру. Це фактично немов величезна квадратова вишневого кольору коробка всередині великого будинку, що покритий скляним оригінальним дахом, з терасою городу на найвищому поверсі, з додатковою концертовою залею для камерних концертів, з великою крамницею подарунків, елегантним рестораном, паркувальним ґаражем тощо. Це таке оригінальне приміщення, що я конче мушу привести сюди моїх внуків, Максима й Уляну, коли вони приїдуть у липні. Найрадше взяла б їх і на концерт нашого славного оркестру, але літом вони в цьому приміщенні не грають. Я дуже вдячна Ранові і Марії, що уможливили мені таку ескападу. На моєму квитку була позначена ціна 58.50 дол., але тому, що Ран і Марія мають передплату на цілий сезон, вони могли купити додатковий квиток за 20 дол. Ходили ми і на обід до китайського ресторану перед концертом. А головне, що мене після концерту відвезли автом додому. Я запрошувала їх вступити на чай і вино, але не захотіли — адже це був четвер і їм треба було зранку на другий день бути на роботі. (Мариля вже вранці телефонувала довідатися, як я маюся, бо помітила вчора мою хрипку. Але мені вчора долягала не хрипка, а крижі — бо день раніше косила траву і полола свої чорнобривці в городі!) На щастя це мені не перешкодило прослухати з великою приємністю концерт — навіть ні разу не кашлянула — напхала рот цукерками проти кашлю!)

Була я вчора вранці на візиті у Форсії. Взяла кров до лабораторії, щоб перевірити як діє лік prednisone. Дозволила мені зменшити дозу на половину (з 5 міліґрамів), але я можливо зроблю це аж мені перейде біль у крижах. Погодилася я на інтерв'ю-пробу пам'яті. (Мій щоденник є доказом, що з недоліками своєї пам'яті я свідомо борюся вже 25+ років!) До симптомів Альцгаймера мені ще мабуть далеко, але з 10 слів, коли доводиться повторити, я пам'ятаю тільки 7. Це своєрідна гра Кіма, що її ми практикували в пластовому юнацтві, і раніше також ніколи не було в мене повного recall. Я зажартувала собі, що на шпіона я абсолютно не надаюся. Це я знаю віддавна. Але я вирішила почати вправляти свою пам'ять — бо тепер на старість такі вправи можуть запобігти або бодай віддалити справжній заник пам'яті — це з власної ініціятиви, а не чиясь суґестія (трагічний оптимізм, як казав про мої вірші Качуровський).

Потім пішла до бібліотеки Ван Пелт. Перед будинком ще сіла на лавці з'їсти канапку. І знову підступила до мене якась студентка з граматичною вправою з англійської мови. Я пoгодилася присвятити їй кілька мінут. Питання були в стилі: "Neither one of my sisters IS here" чи "Neither one of my sisters ARE here"? Молоде дівча орієнтального якогось походження ставило питання: була здивована, коли я їй сказала, що я не є "native speaker" і мої відповіді можуть бути зовсім не типові. ["Her English is too good, he said. She must be a Hungarian! " мовляв професор Гіґґінс з "My Fair Lady"].

В бібліотеці провела я дві години над журналом "Choice". Цей журнал видає товариство американських університетських бібліотек і в ньому є короткі непідписані рецензії-рекомендації для вибраних книжок. Звичайно це рецензії досить критичні і будь якій книжці з українською проблематикою попасти туди — нелегко. Книжок із слов'янських літератур взагалі обмаль — дві-три на число, не більше. Отже за дві години, переглянувши "Choice" від 1966 року до кінця 1970, я знайшла тільки три рецензії — на Біди "Лесю Українку", на "Chornovil Papers" і на Ґудзія "History of early Russian literature". Рецензійна нотатка на Біду така гостро-негативна, ще й упереджена! що я хочу зацитувати частину її verbatim, бо вона показує з яким опором мусить рахуватися українська література на англомовному ринку:

"The literary merit of the introductory material and the quality of the translations are discouragingly inferior to what is considered the minimally acceptable standard today, but that is really beside the point. If your politics and your upbringing incline you to this sort of demoded romanticism, but you cannot read Ukrainian, you will want this book. Libraries seeking to cover the Slavic field will have to get it, though students will little use it. It is a pity that the enthusiasnm behind this project did not meet with the excellence necessary to produce a readable work."

Дописка 6/22: Викидаючи сьогодні програмку концерту, знайшла додану карточку. Виявлається, співачки були інші: Christine Brewer (сопрано) і Nancy Maultsby (меццо), обі — американки.

Середа, 12 червня 2002, пополудні.

Хочу додати до опису Verizon Hall кілька речень цікавої інформації, що її знайшла в описі Кіммель Центру, коли була там на концерті.

"Inside the 2,547 seat concert hall, architect Rafael Vinoly's musical background is evident as the structure not only resembles a cello, with its wood finish and undulating shapes, but it also acts like a musical instrument, reverberating and reflecting sounds to enhance the acoustics. The hall is finished in teak, and there are no flat surfaces to produce unwanted echoes. Doors lining the side walls can be opened into large, empty rooms that act as reverberation chambers to "enlarge" the sound. A three-part movable canopy suspended over the stage holds spotlights and can be positioned to redirect sound coming from the stage. The exterior is sheathed in tropical Makore wood — known for its resistance to the sun's ultraviolet rays that would fade other woods. The stage consists of three sections that can be raised and lowered as needed: The orchestra pit can be raised to stage level, the piano lift lowers to the storage area below and the choir section can be raised in tiers above the stage level."

Rafael Vinoly, архітектор, — уродженець Аргентини. Америка шукає і знаходить найкращі таланти світу. Мушу обов'язково показати цю цікаву структуру Максимові й Уляні, як вони приїдуть сюди в липні.

Цілі дні тепер присвячую одержимій праці: вранці примушую себе працювати над ULE70, переписуючи на комп'ютер давніше опрацьовані статті і інші матеріяли. Було б добре викінчити цей том, опрацювати до нього покажчик (о Боже, я знаю з досвіду, яка це страшна робота!) — і вислати до видавництва КІУСу. Тоді я могла б спокійно присвятитися праці над останнім томом — ULE90. Це забрало б ще кілька років праці — якщо доживу і буду відносно здорова. Пополудні переписую щоденник. Дійшла вже до 1995 року — і Боже мій, до детального опису мого побуту в Україні! Забула я вже багато із тих деталів, добре, що робила записки! Часом, читаючи і переписуючи, досада бере, як бракує реляцій про якісь події, що відбулися. (Напр. немає в мене точного опису вечора в пам'ять Остапа, що відбувся у Філяделфії — є тільки згадка напередодні, що в мене будуть у гостях Кукрицька і Лисняк, які брали участь у цьому вечорі. Ну, що ж. Мабуть така була зайнята гістьми та імпрезою, що часу і сили на записки не залишалося! Я й взагалі часом дивуюся, скільки цих нотаток є. І багато з них писані по ночах, коштом сну і відпочинку!)

Справи НТШ-А знову вимагатимуть моєї уваги. Але якби це були проєкти, згідно з нашим правильником! А то приходять листи з різними ідеями, без заяв, дат, кошторисів, рецензій, навіть без адрес!

Субота, 15 червня 2002. 8:00 РМ.

Сьогодні сто років від дня народження Наталі Лівицької-Холодної — вранці на радіо Центру ішов мій радіо-коментар про неї. Я його записала на тасьму ще перед від'їздом до Торонто та й перестерегла Захарчука, що шлю цю статтю до "Свободи". Він вирішив дати коментар якраз у день цієї знаменної річниці. Очевидно, запізнився. Бо "Свобода" надрукувала вже цей матеріял в газеті, що прийшла на початку тижня, отже радіо-коментар — це немов муштарда по обіді. Всетаки, я вже мала відгук від одної слухачки, що хвора на Multiple-Sclerosis, живе сама, але рухається тільки на інвалідному візочку, "Свободи" не читає, але радіо слухає. Отже може і не зайво було подати коментар по радіо — навіть після того, як він появився у газеті. Видно, що існують якісь слухачі. "Свобода", між іншим, надрукувала мою статтю без змін, прикрашену великим фото НЛХ і з дуже добрим добором поезій (із тих, що я рекомендувала, але вибрали так, щоб показати три категорії її поезії, що про них я згадувала в статті). Це мені подобалося. До радіокоментаря також додали два вірші — але вибір тут був, на мою думку, менше вдалий (я до цього вибору була непричетна!)

Штогрин, на моє прохання, прислав мені фотокопію рецензії з журналу "Українські проблеми" на мої "Тихі розмови". Автор рецензії — невідома мені Наталя Косинська. Рецензія відносно коротка і простенька, але вона по своєму — цікава. Без панегіриків і біографічних інформацій, з деякими свіжими думками людини, яка вперше зустрічає мою поезію і реагує на неї. Каже напр. про мої ранні вірші, що вони "трохи наївні у своїй красоті і простоті", витримані "в дусі романтизму або неоромантизму". А заключує свої враження таким параграфом: "Поезія Тарнавської неоднотонна, контрастна: трагічна безвихідь і проста до наївности радість буття, радісне здивування кожною миттю дарованого життя, скептичний досвід і дитинна безпосередність. Вона бере життя в цілісности, в єдности суперечностей". Цікаво таке прочитати, приємно усвідомити, що є десь в Україні той читач, що до нього може промовити моя поезія.

Але у зв'язку з цією рецензією, а також з багатьма іншими рецензіями друкованими в Україні, навіть у "Книжник-рев'ю", де друкуються самі тільки рецензії, я звернула увагу, і то не вперше, на дивне явище: ось мені, як авторові, цікаво прочитати таку рецензію, як ця Косинської, бо вона — про мою книжку і я знаю про що вона пише. Але от читач, який моєї книжки не бачив, не довідається з цієї рецензії, що являє собою ця книжка, який її зміст, яка вона завелика? — навіть немає поданих вихідних даних: місця видання, видавництва, року. Рецензій в українських виданнях взагалі за мало, їх майже всі редакції легковажать, не організують. Про це я писала вже у статті "Легковаження літератури" багато років тому — це явище не нове, і воно було притаманне також виданням діяспори. Але тепер звернула я увагу і на інше: Рецензії друковані в Україні — навіть в "Критиці", в "Літературній Україні", в "Книжник-Рев'ю" — це великий контраст до рецензій друкованих в англомовному світі. Читаючи "Times Literary Supplement", "New York Times Book Review", чи інші того типу видання, можна багато довідатися про саму книжку, про автора, про інші подібні видання подібного типу ітп. Тому я залюбки завжди читала рецензії — не тільки на твори літератури, але і на твори з історії, політики, економіки, навіть точних наук — бо з цих рецензій можна було багато довідатися. Англомовні рецензії — це завжди була своєрідна едукація. Я і досі залюбки їх читаю. В українських рецензіях є тільки опінія критика, часом, як от у "Книжник-Рев'ю" — саркастична, іронічна. Без змісту, даних про автора і конкретної бібліографічної інформації! І читач, який книжки не має і не бачив, часом не зовсім розуміє в чому річ. Оця манера критики — це ще один арґумент для мого давнього твердження, що наша преса, замість бути справжнім посередником між книжкою і читачем, дуже часто і сама спричиняється до кризи книгочитання.

Написала я вчора листа Корогодському в справі потенційного видання перекладу Максимової монографії про Підмогильного. Але Корогодський дуже зіпсував собі репутацію своїм легковажним ставленням до видань: на нього нарікають і Оксана Соловей, і Лариса Онишкевич, які мали з ним поганий досвід. (Ларисі, казала вона, Корогодський загубив якийсь цілий розділ книжки, Оксана Соловей по телефону казала мені, що знайшла 100 помилок у своїй книжці. Я з ними про свою співпрацю з Корогодським не говорила, але і мій досвід із "Ключами до царства" не був дуже добрий). Всетаки, серія "Українська модерна література" має свою марку, і за нею стоять такі серйозні люди як Валерій Шевчук. Та ще й у моєму досвіді з ними є два позитиви: публічні презентації книжок ОТ і МТ в Києві, а це ж теж варто оцінити. Я перестерегла Корогодського, що Максимова книжка мусіла б появитись без всіх тих друкарських чортиків, які попали у мої "Ключі..." На перекладача і редактора я запропонувала Ладу Коломієць — вона досліджувала творчість Підмогильного і знає англійську мову. Побачимо, яка буде реакція — але я хотіла справу зрушити з місця ще поки Максим приїде до Києва.

Написав мені Горак у відповідь на мого листа з критикою Ікерової біографії. А в листі цікава інформація про те що Роман Федорів перед смертю перевів журнал "Дзвін" на власність підприємства свого сина "Червона калина" і тепер з цього приводу — скандали і судова тяганина! Моя інтуїція щодо Федорова, як видно, мене не підвела!

Вівторок, 25 червня 2002. 10:00 РМ.

Софійка сьогодні позичила в мене кілька карикатур Е. Козака та низку номерів старого "Лиса" з 1950/51 років, бо вона приготовляє виставку в Гантері з нагоди століття ЕКО. Мої стіни, зокрема в Остаповому кабінеті, де висіли оправлені ці карикатури ОТ, і в коридорі, де висіла велика побільшена карикатура Ікера з Гірняком — виглядають тепер — порожні і до цього трудно звикнути. Це, правда, тільки на місяць липень, але саме тоді будуть в мене у гостях діти і внуки. Но, але маю надію, що виставка буде на славу (Софійка запрошувала мене приїхати до Гантеру і її оглянути).

Майже весь день сьогодні провела я на похоронах Марії Куземської — вранці була в церкві на Михайлівці, потім на цвинтарі, а тоді ще й на тризні. Було досить багато людей — не менше, ніж звичайно буває на богослуженнях в неділю (тільки авдиторія була інша; переважали діяспорники і старші люди, тоді як в неділю багато молодих батьків з малими дітьми — новоприбулі, "четверта" хвиля.)

Саме закінчила читати товстий том спогадів Омеляна Антоновича. Знайшла я цей том, переглядаючи українські стеляжі у Van Pelt. Роблю це час до часу, щоб перевірити чи Dennis Hyde купує для бібліотеки рекомендовані мною книжки. Але "Спогади" Антоновича — це не моя рекомендація. Я навіть не знала про існування такої книжки. Позначений цей том як дар Центральної Наукової Бібліотеки, що само по собі є цікавим відкриттям: видно мають обмін із Ван Пелт бібліотекою, або бодай часом щось сюди присилають! Книжка має коротку передмову Івана Дзюби, а Микола Жулинський позначений як редактор тому. Видавництво ("Август") позначене тільки в колофоні, а рік видання ще 1999. Друкована книжка в Словаччині, квалітет друку досить добрий, друкарських чортиків небагато. Мову, нібито, залишили авторську, але це не зовсім правда, бо кількакратно знайшла я фрази "дивитися" картину, фільм, виставу, телевізію, а не "дивитися на" — а це наглядний доказ — corpus delicti — втручання мовних редакторів.

Про Антоновича знала я тільки те, що він і його дружина — фундатори нагороди Антоновичів. (Колись я думала, що цю фундацію заснували, прочитавши мою статтю про "Легковаження літератури", але це скорше моє побожне бажання, а не факт). Нічого не знала про нього як людину, хто він такий, який його фах. (Знаю, що дружина його, Тетяна, була лікарем, але про самого Омеляна — не знала нічого). Спогади, нажаль, закінчуються його приїздом до США, отже я далі не знаю, чим займався автор, після приїзду до Америки. Він 1914 року народження, походить із Долини на Підкарпатті, батько був судовим урядником. До гімназії ходив в Перемишлі, ще гімназистом став членом ОУН, скоро по матурі був заарештований і ув'язнений поляками, за німців двічі був в'язнем концентраційного табору Sachsenhausen. Книжка цікава передусім надзвичайним багатством конкретних реалій, напр. дуже цікаво описані звичаї життя в Долині різних національних груп і кляс: жидів, поляків, українців — міщан, селян, інтелігенції. Авторова пам'ять до деталей — задивляюча! Чимало інформацій про підпільні завдання, що їх виконували молоді хлопці. Багато детальної характеристики товаришів, професорів. Точні свідчення про польську в'язницю і про німецьку, при чому вперше бачу описи систематичних садистичних знущань над в'язнями в концентраках — додатковий садизм (копання чобітьми, биття по голові, і по голій задниці, постійна біганина до апелів ітп.), садизм що, очевидно, мав на цілі застрашити і стероризувати в'язнів, але який видається справжньою патологією, та ще й практикованою з німецькою педантерією. Між іншим, пише Антонович, що в бункрах Саксенгавзена часто передавали з радіо чи з патефонів пісню "Лілі Марлен". Асоціяції Антоновича до цієї пісні, після прочитання цих спогадів, залишаться вже назавжди і зі мною. Від тепер, коли згадуватиму цей добре мені знайомий шляґер, матиму на оці концтабір у Саксенгавзені. Антонович був близький до Бандери, виконував різні його доручення, але згодом розійшовся з ним і його рухом, і пристав до середовища УГВР, тобто до двійкарів. Про ідеологічні розходження він пише мало, значно більше в нього уваги до опису різних виконуваних місій, переходу границь (навіть уже після війни — між Австрією і Німеччиною, горами недалеко Зальцбурга), курсам англійської мови, праці в ІРО, перепитуванню неграмотних українських кандидатів на виїзд до США, де одною із передумов було уміти читати і писати, морській хворобі на кораблі до Америки тощо. Можна вичитати в спогадах і різні ревеляції про всяких спільних знайомих: напр. що Матвій Стахів мав труднощі з виїздом до США, бо на нього був донос, що він — німецький коляборант, або що малий Данилко Гузар-Струк плив до США на одному кораблі з Антоновичами і він єдиний не хворів морською хворобою на океані.

Софійка і Тит пакуються, ліквідують хату (в перших тижнях липня матимуть settlement). Коли я почула, що Софійка збирається везти до Salvation Army паку вживаного одягу, я попросила, щоб привезла це мені для висилки в Україну. І вона це зробила. Я, коли висилаю пакунки завжди жалую, що тепер маю мало чоловічих речей для висилки (бо Остапові речі давно вже роздала людям), а речі Гевриків — це чоловічі штани, сорочки, блюзки, светри. Все в доброму стані і я рада, що зможу це розділити між пакунки, що їх незабаром запакую і вишлю, ще мушу докупити деякі лакоминки, такі як кава, шоколад, ітп.

Середа, 26 червня 2002. год. 10:00 вранці.

О 8-ій годині був до мене телефон — з Ріо де Жанейро! Це вперше Віра Вовк вирішила потелефонувати — досі наші контакти були переважно листовні, або особисті, як вона бувала раніше у США. Вона пише спогади і їй потрібно для уточнення різної документації: де виходили журнали такі як "Нові дні", "Фенікс", "Терем", "Листи до приятелів", "Аванґард", "На зміну", "Agni"? Не на всі ці питання могла я відповісти зразу, просто з голови, зокрема про ті журнали, що з ними я особисто не пов'язана ("Фенікс", "Аванґард", "На зміну"). Віра мається відносно добре, але казала, що вже не подорожує. Вибиралася, щоправда в Україну, але захворіла її якась приятелька і вона мусіла її доглядати. Питалася над чим працюю, а коли довідалася про те, що маю і переписую щоденник за останніх 25 літ, висловила жаль, що і вона не провадила такого записника, бо це, очевидно, допомогло б їй писати спогади.

Пару днів тому телефонував Абрам Кацнельсон. Він до мене дзвонить досить регулярно — йому там в Л.А. напевно бракує українських літературних контактів. Дякував за надіслані числа "Книжник-ревю" і "Критики", зокрема був захоплений першим: мовляв, аж тепер бачить, як багато виходить в Україні різних книжок! А при тому сказав мені новинку: він написав (і послав до "Свободи") рецензію на мої "Ключі до царства". Ну, це приємна вістка. Маю надію, що надрукують. Це була б перша рецензія на цю книжку взагалі. Дивує мене, що Корогодський не реклямує книжок своєї серії. Ні в "Kритиці", ні в "Книжнику" "Українська модерна література" не згадується. Правда, подбав він про те, щоб була згадана його власна книжка — двотомник статей і спогадів. А може це тільки тому, що вона найновіша? Ну, треба мені буде запитатися. Він, правда, твердив, що видавництво розсилає рецензійні примірники до журналів, але чи це справді так? От недавно писала мені Зоряна Лановик з Тернополя, що вона тільки від мене довідалася про те, що вийшла в Києві книжка моїх статей. А це ж той зацікавлений читач і покупець, що на нього видавництво повинно розраховувати: Зоряна і Гром'як напевно замовили б для своїх студентів навіть більше примірників. І як тут дивуватися, що українська книжка, як кажуть, слабо продається? З досвіду свого і знайомих знаю, що за українськими книжками треба в книгарнях Києва спеціяльно питатися, їх тримають під прилавком, як колись заборонену літературу.

Четвер, 27 червня 2002. Год. 9:36 вранці.

Занадто багато по ночах читаю: очі болять, вибиваюся із сну. Треба це трохи прикоротити. Але вчора мала я нагороду: З великою приємністю прочитала "Нарис мого життя" Юрія Луцького та деякі інші матеріяли в новому числі "Дзвону" (но. 4) — до цього номера ще повернуся, бо бачу, що "Дзвін" став тепер цікавіший, модерніший, ніж був раніше за Федорова. А читаючи нові номери журналу "Слово і час" знайшла в 4. номері статтю Дончика "Про історію літератури, якої досі не було" — це передусім полеміка із Грабовичем. Є в ній, на мою радість, згадка і про мене. "Сюжет пов'язаний із закидом Марти Тарнавської українсько-американському професорові ... щодо того, як він просуває українську літературу в англомовний світ. Професор Г. Грабович відзвітувати не зміг (чи не захотів), зате зумів роз'яснити всім нам (може, заради цього виправдання й написано згадану статтю?), що ті історії літератури, які 'наукової погоди не роблять'.... не в річищі його літературних смаків..."

Бачу, що моя критика Грабовича спровокувала цілу літературну дискусію. Бо крім статті самого Грабовича, була вже і полемічна стаття Бойчука, і відповідь Бойчукові Грабовича, і ось тепер також — стаття Віталія Дончика.

До журналу "Слово і час" також я ще повернуся: є там чимало цікавих статей і рецензій. Це взагалі добре і цікаво редагований журнал, тому я його і передплачую віддавна.

Але Коробко присилає мені бандеролі моїх передплат більшими пакетами і так я отримую одного дня одразу кілька номерів "Літературної України" (її читаю найменше!), "Дзвін", "Кур'єр Кривбасу" (дуже цікавий журналик, майже конкурент "Сучасності"), "Слово і час" — все на один раз. А "Всесвіт", "Сучасність", "Критика", що їх передплачую безпосередньо, також цими днями прийшли. В мене ці нові журнали, немов у публічній читальні, стоять на столику у вітальні, і коли в мене гості — всі кидаються до цих нових номерів. Та й дивуються мені: невже Ви все те читаєте? Ну, я читаю вибірково, але передплачую, щоб підтримати ці видання, бо інакше вони занидіють або перестануть виходити. Я закликала до такої підтримки і інших людей, то ж і сама переводжу свою теорію в практику, наскільки це мені дозволяє моя кишеня. Але позичаю я журнали дуже нерадо, бо люди забувають віддати, а мені це розбиває комплекти ("Сучасність", наприклад, маю від першого номера до останнього! навіть редакція не має такого повного комплекту!) — зрештою, я не маю змоги все це одразу читати і часом повертаюся до якогось журналу рік-два-три пізніше. Треба, щоб був на полиці. Нехай люди самі передплатять, або прочитають в нашій бібліотеці.

П'ятниця, 28 червня 2002. 9:00 РМ.

Знову пів ночі не спала, читаючи. Тим разом "Рубали ліс" Лариси Крушельницької. Книжку позичила мені на кілька днів Софійка — якщо вірити, що тираж її 250 примірників (а так подано в колофоні!) — то це справді "білий крук". (Як видавець позначена Бібліотека ім. Стефаника, 2001). Деякі з цих "Спогадів галичанки" я вже колись читала у "Дзвоні". Книжка має розділи присвячені родинам Крушельницьких (рід по батькові), Левицьких (рід по мамі) і силуетам різних знайомих. Я вже в половині книжки (хоч почала читати її тільки вчора пізно ввечері! — а вдень книжок для розваги не читаю). Як буду читати таким темпом, то сьогодні-завтра закінчу. В цій книжці переплітаються особисті спогади із дослідженням, спертим на документах. Про саґу роду Крушельницьких я вже знала, мені тепер найцікавіше довідатися, що було далі, після визволення Лариси з СССР — бо про це, як і про родину Левицьких я знаю дуже мало.

Вчора на моїй електронній пошті — несподіванка. William Reagan, один з редакторів World Literature Today, пропонує мені переглянути і дати критичну опінію про статтю на тему української літератури, що її вони розглядають як кандидата для друку в журналі. А я і не знала, що вони практикують такий "referee review", чи як це називається. Ну, я рада, що хтось, нарешті, починає писати про українську літературу, і відмовитись від такого обов'язку не можу. А стаття ця на тему Бу-Ба-Бу, і автором її є Найдан. Матиму термінове зобов'язання написати критичну рецензію до чотирьох тижнів, після одержання матеріялу.

Сьогодні прийшли з України два листи: Романів прислав пару фотографій з гостини в мене і до Видавничої Комісії — рецензії і кошторис на збірник в пам'ять Кубійовича. Корогодський реагує на мою пропозицію щодо Максимової книжки про Підмогильного. Книжки він не бачив, до Лади Коломієць телефонував, але не застав. Пропонує кілька інших кандидатів на автора вступної статті. Хоче, щоб про переклад домовлятися окремо, мені безпосередньо з перекладачем. Але на мою попередню пропозицію щодо видання моєї "поезії і прози" в одному томі, де є готовий комп'ютерний набір всієї поезії і вступних статей і треба було б тільки зредагувати і зробити комп'ютерну верстку для кількох оповідань, — отже книжки, яка не повинна бути надто коштовна — він подає орієнтовно ціну $5,000 за 400 сторінок. А це — дорого. Ось маю на руках кошторис від Романіва на збірник Кубійовича (600 сторінок, 500 примірників = $4,300, що включає все із коштами редагування включно). Не даром Корогодський має репутацію — дорогого видавця. Але мене більш усього дивує (і дратує!) факт, що не бачу, щоб "Українська модерна література" реклямувалися де-не-будь, щоб були рецензії.

Субота, 6 липня 2002, вранці.

В середу має приїхати Максим з Уляною, Іванком і Стефанком. Вони тепер у баби Марусі в Клівленді, по дорозі мають вступити ще на два дві до Максимового приятеля Томи Бурки, який живе десь біля State College в Пенсилванії. Від сьогодні за тиждень — їдемо всі на один тиждень над океан, до Wildwood Crest.

Поволі приготовляюся на їх приїзд. Хату вже Галина пару днів тому поспрятала, сьогодні Лукашевич ще підрізує кущі на городі. (Добре, що вчора і сьогодні трохи знизилася температура і вологість — бо вже кілька днів минулого тижня була така страшна горяч, що я мала включене центральне охолодження і навіть на прохід виходити було протипоказано! Отже я Лукашевича навіть не кликала — бо ж у такій температурі тяжка праця на городі могла б бути загрозливою не тільки для здоров'я, але навіть і для життя).

Маю цілий список справ до Максима: використаю його присутність, щоб привезти собі з крамниці скриню паперу до комп'ютера і деякі господарські прибори, пораджуся в деяких господарських справах, засягну інформації про мої електронні апарати, ітд. Раз у рік добре, як він приїде, щоб з деякими справами допомогти і порадити.

Не так легко підготувати мою робочу кімнату для Іванка: бо тут ліжко заставлене паперами і книжками. Але це дало мені змогу дещо викинути, та й подумала я, що я непотрібно, мабуть, збираю всяку інформацію (напр. електронні звідомлення Ареля, або каталоги видавництв — так немов би я ще далі була на бібліотечній довідковій роботі — ці речі часом мені придаються, як хтось звертається до мене за інформацією, але чи не пора мені більше спеціялізуватися і не розпорошувати своєї уваги і енергії?)

А в своїх особистих плянах я таки сконцентрувала свою увагу тепер на одному: на переписуванні щоденника. Спочатку думала ділити свій час між ULE70 i щоденником, але бачу, що цей щоденник тягне мене як наркотик і я починаю розуміти чому: адже я цього матеріялу (за малими вийнятками) ніколи не читала. Переписування дає змогу прочитати — а це, очевидно, дуже цікава для мене лектура. Якже все це вже забулося! І як добре, що я робила ці записки! Отже я з великим азартом переписую щоденник на комп'ютері — і вже дійшла до кінця 1996 року! Тобто маю вже повних двадцять років переписаних! Бачу, що не матиму спокою, аж поки не перепишу цілости. Tільки тоді зможу серйозно взятися за ULE70. На щастя, деякі записи пізніх 90-их років, як і ось тепер, роблені безпосередньо на ком'ютері, отже їх переписувати не треба — тільки перенести з індивідуальних файлів до річних.

Понеділок, 15 липня 202. Wildwood Crest.

Ми тут вже від суботи. В неділю було хмарно, вночі падав дощ, але позатим погода сонячна, тепла. без надмірної жари і вологості. Живемо в старому будинку на Crocus, що колись належав пані Нікорович, а тепер має нових власників і називається Sandcastle by the Sea. Будинок трохи перебудований, відсвіжений, обладнання нове і чисте, всі спальні мають кондиціонери, є і телевізія. Довгий балькон тепер переділений так, що кожен мешканець має свій власний. От я тепер сиджу на нашому бальконі, здаля видно мотель Pan American і океан. А сам балькон вистелений новим килимом і має нові білі пластикові крісла. Власник живе тут увесь рік — він займає два помешкання, а три — кожне на 6 осіб — винаймає. Тепер ціна за тиждень — 675 дол. Зробив він також невеличке парковисько для своїх клієнтів, що справи упрощує, зокрема в час вікенду, коли багато тимчасових приїжджих гостей. Внизу під нами (ми займаємо 2В), приятелі Максима й Уляни з Торонто — Василь і Наталка Жили, з сином Матвійком і Наталчиними батьками, Шептицькими. (Старі Шептицькі живуть в місті Вотерлю, на схід від Торонто. Він (Григорій) за молодих літ працював у м'ясарні, вона (Марія) — на швейній фабриці. Василь Жила працює в адвокатській фірмі, Наталка, яка колись студіювала славістику в Оттаві, також має там якусь доривочну працю при документації реальностевих трансакцій. Їхній синок Матвій — близький товариш Стефка, на рік від нього старший, але дуже маленький ростом.

В суботу ми мали тут спільний обід — барбекю — на городі, де приємна обстановка і багато квітів. Вчора всі разом ходили до ресторану Duffy's. Була тут вчора — поруч, у сусідській церкві, українська католицька богослужба і ми всі на неї ходили. Але людей було обмаль, а з моїх знайомих бачила здалека тільки дві особи. На пляж я ходила вчора тільки на прохід. Діти вже раз купалися, але от Іванко сьогодні трохи хворий: мав уночі гарячку, болить його горло і Уляна з Максимом саме поїхали з ним до клініки. Маю надію, що це нічого серйозного і що не зіпсує дітям вакацій.

Середа, 17 липня 2002. 9:30 РМ.

Вчора день провели у Cape May і звідтам взяли прогульку кораблем Cape May Whale Watcher і провели кілька годин на океані. Китів не зустріли взагалі, зате було дуже багато дельфінів. Для декого з пасажирів морська подорож не була приємною — сиділи ззаду позеленілі, як колись мій Остап на яхті Кульчицького. Але я мала романтичне відчуття швидкої плавби, морського вітру і солених бризків океану. Погода — прегарна, сонячна. Іванка з нами не було — трохи справді хворий, трохи маркірує, проводячи довгі години біля телевізора. Купили вчора в Кейп Мей свіжу рибу і жарили її спільно з Жилами на barbeque.

Сьогодні ходили на вечерю до польського ресторану Польонез — на вареники, голубці, ковбасу, флячки. А раніше я ходила на довгий прохід, після 4-ої год. пішла на пляж, де всі були вже раніше. Навіть коротко скупалася в океані. Але сонячних купелів уникаю і загоряю від сонця тільки там, де цього просто не можна уникнути: бачу сліди сонця на обличчі, руках, шиї.

Я привезла зі собою переклад "Кирпатого Мефістіфеля" і вже навіть закінчила його читати. Нажаль, переклад Прокопова має дуже багато недоліків і мені доведеться писати досить критичну рецензію.

Почала читати "Листи так довго ідуть" — листування родини Косачів. Також маю зобов'язання написати рецензію. Маю зі собою і три числа "Всесвіту" із романом "Сто років самотності", але це я взяла так на всякий випадок — думаю, що до цього не дійду. (Зрештою Ґарсія Маркеса я вже раз читала в англійському перекладі — це була б моя друга зустріч з цим романом).

Вівторок, 23 липня 2002. Год. 1:30 пополудні.

Повернулися ми з-над океану в суботу ввечорі. Steven Horwell, власник Sandcastle, не дозволив нам "стушуватися" (як каже Іванко), в зовнішніх тушах біля будинку (що ми завжди в минулому практикували в останній день вакацій, коли мусіли залишати помешкання ще вранці, але залишалися на пляжі до вечора). Погода була гарна, вирішили ще посидіти на березі, покупатися (не я!) — але тому, що не могли помитися, змінили плян і замість іти до ресторану у Вайлдвуді, а потім їхати додому, приїхали до Філядельфії, тут у повній домашній вигоді "потушувалися" і передяглися, а тоді поїхали до ресторану "Marco Polo" на дуже смачну вечерю. (Між іншим, я довідалася у Вайлдвуді, що там у ресторанах малий вибір місцевої свіжої риби — що не тільки креветки і лосось, але навіть і фльондра, не місцева, а привезена — і це значить, що така ж "свіжа" риба є і у Філядельфії, та ще й може у більшому виборі!)

В неділю Уляна прала велику масу накопиченого білля (вони були пару тижнів в дорозі — Клівленд, Пенн Стейт — і мали великий баґаж), а потім ще вони поїхали на додаткову (вже другу) закупівлю одягу до крамниці T.J. Max, щоб запасти хлопців на наступний шкільний рік і на подорож в Україну. Кажуть, що у нас ціни на одяг дешевші як в Канаді, зокрема в цій крамниці. Там я була з ними разом ще перед виїздом над океан — ця крамниця була для мене відкриттям, я там ще ніколи не була, а ціни там справді більше помірковані, як деінде. В майбутньому може спробую і собі. Тим разом я була тільки в ролі "фундатора". Обідали ми вдома борщем і варениками.

В понеділок вони вже від'їхали. Мушу щиро сказати, що я була цьому рада, бо останніх кілька днів я почувалася надзвичайно втомленою — не для мене вже таке рухливе темпо, біганина, напруження. Ще забере мені трохи часу, щоб прийти до status quo ante. Але хоч маю ще багато праці (самого прання і прасування цілі гори), то тепер я можу це розділити на кілька днів. Наперед взялася до полагоджування рахунків, а перевіривши телефонні записи і електронну пошту, бачу, що пробували зі мною контактуватися в НТШ-івських справах і Лариса і Славко (недавно Лариса бажала всім "гарного літнього відпочинку", але не минуло два тижні, як вже алярмують!) Я ще мушу трохи "відітхнути", поки візьмуся знову за справи НТШ-А!

Максим зробив мені кілька господарських послуг: відкрутив і помив у пивниці вікна (чого не хотів зробити мій недавно найманий робітник!), купив і заінсталював додаткові полиці на книжки у пивниці (я не була певна, що це вдасться зробити! і дуже рада, що вдалося), купив і привіз пачку паперу до комп'ютера, пачку пива і мінеральної води, заінсталював вішаки на кухонні прибори, що розв'язала мені одну щоденну кухонну проблему ітп. Максим надзвичайно добрий у практичних справах, він фактично повинен був бути інженером, не професором літератури! Але говорити з ним про ділові справи, які торкаються чи то видавничих, чи літературних справ — дуже трудно. А вже сензитивність його до найдрібнішої критики — просто патологічна! Навіть до такої дрібниці, як те, що Іванкова вимогливість і примхливість до харчів може бути їм клопітливою в подорожі в Україні. На все реагує дуже подразнено, і до всіх дуже критичний. А що тепер, як і в минулому, організація конґресу МАУ в Чернівцях, залишає багато до побажання, то сипляться інвективи на голови українських організаторів (Максим ще не має точної вістки про те, чи матимуть забезпечене помешкання для всіх четверо у Чернівцях і де саме).

Турбує мене Іванко. Хлопець дуже гарний і приємний, але цікавиться тільки телевізією, фільмами і комп'ютером. Та й вчиться він абияк. Стефко навіть у Вайлдвуді часто проводив час, читаючи. Але не бачила я ні разу, щоб взяв книжку в руки Іванко. Маю надію, що він з того виросте. Такий здібний і обдарований, a mind is a terrible thing to waste.

В суботу, 13-ого липня, заки ми зібралися на виїзд над океан, включила я радіопрограму Центру о 9-ій годині вранці. Включила може 10-хвилин спізнено. Чую: іде коментар. Говорить про творчість — Остапову! Я побудила Максима й Уляну, щоб також прослухали. А це, виявляється, Колодій написав з нагоди Остапового 85-ліття! Щойно сьогодні мала я нагоду подзвонити до нього і подякувати. При нагоді навіть запропонувала, щоб послав це до "Свободи" з нагоди 10-ліття Остапової смерти.

Сьогодні в електронній пошті — лист від Олени Башун, з Донецька. Довідалася про мою книжку статей і хотіла б її дістати. Але довідалася — із "Свободи"!!! Оттак працює видавництво в Україні! Це вже другий випадок: Зоряна Лановик також довідалася про мою книжку тільки від мене! Мусітиму написати про це Корогодському. Як можуть українські книжки успішно продаватися, коли зацікавлені читачі про них навіть не знають. Не доцінують видавці справу реклями, рецензій, бібліографічних анотацій. Маю намір послати Корогодському копію рецензії Кацнельсона на мої "Ключі" і копію рецензії Сороки на "Відоме і позавідоме" — дві книжки їхнього видавництва, отже видавці повинні знати про те, що такі рецензії були.

Понеділок, 29 липня 2002. Минула 10 вечора.

Два дні тому на авіо-шоу біля Львова сталася велика катастрофа. Літак упав просто на глядачів — є понад 80 вбитих і понад 100 поранених, в тому значна кількість дітей. Світова преса широко про це інформувала, мовляв — це найбільша того рода катастрофа. На місце трагедії негайно прибули Кучма і інші люди з уряду. Сьогодні було повідомлення, що Кучма звільнив двох начальників відповідальних за цей літунський показ, а також робитимуть дослідження можливо кримінальної відповідальности пілотів (які обидва уціліли!) та інших. На інтернеті вже сьогодні я знайшла точний список тих, що постраждали і тих, чиї тіла знайшли і розпізнали. Вчора в церкві в нас була панахида за погиблих, готують збірки коштів на допомогу потерпілим.

Останніх кілька днів в мене була якась пост-вакаційна депресія, але поволі я вже знову приходжу до себе. Взялася за НТШ-івські справи (завтра вишлю голосування но. 7 в справі двох нових дотацій), поїхала вчора до церкви, щоб розрядити трохи свою самотність, але найбільше для віднайдення психічної рівноваги допомогло мені, коли я знову взялася переписувати старий щоденник (я тепер в половині 1997 року!)

Написала і послала вже електронною поштою свою рекомендацію до WLT на статтю Найдана — отже дотримала терміну. В найближчих днях треба мені буде написати рецензії на переклади Винниченка — бо це також має deadline. А тоді візьмуся за листування Косачів — Софійка просила, щоб написати до жовтневого номера НЖ — отже також не можна надто відкладати.

Максим прислав мені по інтернеті програму 5. конґресу МАУ в Чернівцях. Понад 700 доповідей! І серед доповідачів чимало моїх знайомих. Якби була рішилася поїхати, можна було б усіх їх зустріти в одному місці. (Жаль, що не їду може і причинився додатково до депресивних настроїв?)

Завтра маю візиту в дентиста і при нагоді домовилася на полуденок з Марилею. Також погляну на новий номер "New England Journal of Medicine", бо там — казала мені Форсія — надрукована стаття про мою polymyaglia.

На електронній пошті сьогодні було повідомлення, що помер Богдан Ясінський. Помер нагло в Україні і там його і ховатимуть.

Субота, 3 серпня 2002. Доходить 11 РМ.

Була сьогодні на прекрасному концерті Тараса Петриненка і Тетяни Горобець з Києва. Високоякісна українська сучасна естрада, своєрідний синтез між голосною рок-музикою і традиційними шляґерами. Петриненко сам пише і музику і тексти пісень і ці тексти — доброї якости поезія, без зайвого патосу, сентиментальности і патріотичного кічу. Патріотизм і політичне національне забарвлення деяких пісень — переконливе, щире і глибоко зворушливе. Такими естрадними виступами можна б зукраїнізувати всю Україну, дай їм Боже сили і витривалости. Петриненкові незабаром виповниться вже 50 років життя — він це, як видно з пісень, переживає. Молодші від нього не мають, мабуть, такої патріотичної глибини, і можливо промовляють тільки до зовсім молодого слухача, а Петриненко з'єднує собі і старше покоління. Я була захоплена, зокрема знаменитими його текстами, давно не чула такої грамотної, поетичної, а водночас такої простої пісні. Сестри Тельнюк кладуть складну поезію на музику і виконують її першорядно, але співаний Стус чи Антонич промовляти можуть тільки до еліти, тоді коли Петриненкові тексти доступні масам. Тетяна Горобець також була незла, але зіркою був сам Тарас, в моїх очах навіть не як співак, а як автор. Заля була виповнена по береги, було багато новоприбулої молоді. Я сиділа з сестрами Вакуловськими, а при нагоді зустрілася і поговорила з Лярисою і Олексою Біланюками. Після концерту я пішла до авта, витягнула з баґажника два примірники "Тихих розмов з вічістю" і подарувала їх обом виконавцям.

Але факт, що я була на цьому концерті — це майже чудо! О год. 3-ій, готуючись вийти з дому на прохід, запримітила я в лазничці, що немає теплої води. Вчора я купалася і тоді гаряча вода була. Пішла я подивитися до пивниці — а там ціла потопа! Залило не тільки господарську частину, але і кімнату з телевізором! Очевидно, протік ґазовий збірник на воду! Я викликала пломбера Стівена Еллена, на щастя застала його вдома і він до пів години приїхав і поставив діягноз, якого я і сподівалася: потрібний новий збірник. Поставив ціну 475 дол., а я сказала: дам ще 10, якщо витягне і винесе на двір наскізь перемочений килим! Так і сталося! Я вміжчасі вибирала шматами і рушниками воду (вибрала 5 відер!), він поставив шлявх, щоб вицідити решту води, що залишилася в старому збірникові, а сам поїхав до Гом Діпо за новим. О год. 5:15 все вже було заінстальоване, мокрий килим лежав на траві на задньому городі, телевізія стояла на своїй деревяній підставці, а підлога сушилася від залученого вітряка. Я перед 6-ою встигла ще скупатися (вода вже була тепла!), передягнутися і поїхати на концерт! Новий збірник трохи менший від попереднього (40 ґалонів, не як було раніше 50).

Субота, 10 серпня 2002. год. 10:30 вранці.

В понеділок увечорі Максим, Уляна, Іванко і Стефанко відлітають в Україну. Буде для мене і для Марусі Пасічник три тижні хвилювань і турбот. Вони вже також мають Reisefieber і хвилюються. Зокрема кілька днів тому була паніка, бо не могли додзвонитися до Чорногуза в Києві, на помешканні якого вони будуть мешкати і який має виїхати по них на летовище. Виявилося вкінці — після того як заалярмували до помочі інших людей в Києві, що Чорногузам змінили номер телефону. Оттаке! Повинен був сам Чорногуз повідомити — невже не усвідомлював ситуації? Також донедавна не знали точно, де зможуть зупинитися в Чернівцях. Тепер уже знають, але це буде не на приватному помешканні, а в готелі, отже коштуватиме їм дорого. Маю надію, що доїдуть і повернуться щасливо, що на місці в Україні не матимуть за багато несподіваних комплікацій, що матимуть цікавий новий досвід і повернуться задоволені і збагачені цим досвідом. Але ми тут на місці матимемо три тижні хвилювань.

Прислав мені Максим також уже свою доповідь, яку читатиме в Чернівцях. Тема його доповіді: "Жінка в творах Нечуя-Левицького". Цікаве нове прочитання прози старого клясика, помічення про центральність жіночих персонажів у його творах, про "образ сильної, рішучої жінки, який розвивається з часом ... на образ жінки, яка символічно обезсилює свого чоловіка". Максим згадує праці Зборовської і Підмогильного, де розглядаються питання можливого гомосексуалізму Нечуя, але вважає їх непереконливими. На думку Максима, факт що Нечуй наголошує проблеми "жіночої сексуальної ідентичності і її свободи і розвитку" і що бачить чоловічу сексуальність "в перспективі тваринної аґресивності або патологічноі пасивності", віддзеркалюють тільки особисту психіку автора.

Давно я вже не працювала над ULE. Повинна б взятися за викінчення тому ULE1966–1979. Але я недавно усвідомила собі, що не матиму спокою, аж поки не закінчу переписування щоденника. (Це мабуть тому, що я ніколи його в цілості не перечитувала, а найкраще читати — переписуючи!) Тепер це іде скорше, бо вже значна частина писана на комп'ютері і треба тільки переносити готові файли. Отже я вже в половині 1998 року. Як закінчу, мусітиму також виготовити покажчик імен, бо це допоможе мені знаходити потрібні інформації. От пригадую, що є там десь записи про Журбу, можна б використати для якоїсь публікації — але їх без покажчика імен знайти неможливо.

Цими днями, тому що багато вночі читаю, а дні проводжу при комп'ютері — відчуваю втому очей (може росте катаракт — маю замовлену візиту в Мухи Стефанишин, довідаюся, бо це мене лякає — а без очей — і жити не було б варто!) Але от я подумала, що варто трохи ощаджувати очі. Подумала собі, що треба розвідати, чи публічна бібліотека має і випозичає аудіокасети книжок. Пішла я до нашої невеличкої філії Free Library of Philadelphia, Oak Lane — саме напроти православної церкви св. Покрови. Мають! Є! Позичають і відеокасети, і аудіокасети. Але вибір їх дуже обмежений. Спокусилася я позичити якийсь старий фільм "Picture of Dorian Gray" — бо до цього твору Оскара Вайлда у мене був сентимент (нагадалася мені сцена над Зальцахом, коли Остап, тількищо приїхавши із Ґрацу, прийшов до мене, ми ходили понад ріку, розмовляли і чомусь виникло якесь непорозуміння, посварилися. Але от він витягає з кишені книжку "Портрет Доріяна Ґрея", в німецькому перекладі, очевидно. А я за цією книжкою тоді довго шукала і дуже хотіла прочитати. "Привіз тобі у дарунку". Все йому зразу пробачила, так зраділа!) Отже позичила я фільм і навіть зразу першого вечора дивилася на нього на VCR. Але дуже розчарована. Тема — фавстівська, але фільм поставлений як старосвітська мелодрама, без якоїсь модерної інтерпретації, з дуже посередніми акторами. Подумала я собі: в порівнанні з цим фільмом, Довженкові фільми (зроблені напевно два-три десятиліття раніше) — справжні модерні шедеври!

Але позичила я на аудіокасетах і книжку. Мали там тільки дві біографії, які мене зацікавили: автобіографію Френкліна і "Galileo's Daughter" by Dava Sobel (Read by George Guidall, Random House). Вже прослухала першу тасьму (всіх є сім). Дуже цікаво: Ґалілео, виявляється, мав дочку, яка жила в монастирі під ім'ям Марія Челесте (Sister Maria Celeste) і на протязі довгого часу писала до батька листи. Батькові листи до неї не збереглися — підозрівають, що після того як Ґалілео засудила інквізиція, настоятелька монастиря, після смерти Марії, мусіла листи знищити. Але листи самої Марії збереглися в архівах і на основі цих листів написана ціла книжка. Цікаві деталі родинного побуту: Ґалілео мав більше дітей, і то нешлюбних. Хлопця згодом котрийсь з його патронів-принців зробив легітимним. Дівчат було дві і обидві Ґалілео віддав до монастиря на виховання і науку. Виглядає, що батько родини зобов'язаний був платити "придане" і за дочок, і за сестер, що виходили заміж, і за тих, що їх віддавав до монастиря. Багато цікавих реалій з життя того часу, напр. про тоґу, що її Ґалілео, як професор був зобов'язаний носити (і не хотів, бо вона йому, очевидно, заважала), про висоту його заробітків, не кажу вже про деталі пов'язані із винайденням телескопа, спостеріганням планет, революційними поправками до Аристотеля ітп. Слухатиму з приємністю і далі, а тоді позичу собі Бенджаміна Френкліна. Треба буде мені також запитатися у Ван Пелт — може вони також мають і випозичають аудіокасети? Там був би більший вибір!

Понеділок, 12 серпня 2002. Перед другою.

Десь незабаром Максим з родиною поїдуть таксівкою на летовище, а о год. 6:15 відлітає їх літак KLM до Амстердаму. В Києві вони повинні бути завтра десь після другої. Дай Боже, щасливо!

Напередодні — приємна для нього новина. В почитній київській газеті "Дзеркало тижня" (із датою 10-17 серпня) появилася стаття Ореста Стадника п.н. "Українська література у глобальній павутині", де автор вирізняє дві вдалі спроби "зацифрувати слід української літературної спадщини у віртуальному просторі", а саме Косаренкову "Поетику" і Максимову "Електронну бібліотеку української літератури". Стадник багато і дуже похвально пише про ЕБУЛ, про фахову підготовку текстів і про їх добір. "ЕБУЛ — чудова нагода виявити солідарність українців, небайдужих до власної культури, без огляду на те, по який бік океану чи політичних барикад вони перебувають", пише Стадник, закликаючи до підтримки жертводавців. Вкінці він згадує про товариство "Дерево життя" у Львові, яке працює "над справою наповнення ЕБУЛ та збору коштів для неї", а зокрема зацікавлене студією звукозапису, щоб незрячі і люди з вадами зору могли слухати твори української літератури по інтернеті.

A propos. Я вже на 16-ому розділі біографії Ґалілео. Книжка не тільки дуже цікаво написана, але і читання тексту на професійному рівні — актор читає без зайвої драматизації і патосу — приємно слухати таку добірну англійську мову! Це ввело в моє життя свіжу новинку: увечері я звичайно лягаю за пізно, щоб включати магнітофон. (Сусіди з-за стіни могли б собі таке випросити!) У висліді далі трохи читаю перед сном (Тепер саме "Сто років самотності" Ґарсія Маркеса у перекладі Петра Соколовського у "Всесвіті"— колись я це читала в англійському перекладі, але вже зовсім забула!) Але пускаю магнітофон вранці, коли роблю руханку. Це має навіть певні переваги, бо голова свіжа і нема можливості заснути, не докінчивши слухати! Один мінус тасьми: не можна робити виписки цитат для майбутнього вжитку!

Суботу і неділю присвятила я, щоб написати рецензії на переклади з Винниченка. Написала наперед англомовну версію, бо ж маю зобов'язання і визначений термін до WLT, але потім подумала, що варто зладити і українську версію для "Всесвіту". Вже і вислала. Також послала до "Свободи" оголошення Мостів — 20% процентову знижку на Остапові книжки з нагоди недалекого 10-ліття його смерти.

Вівторок, 13 серпня 2002. год. 10:00 вранці.

Сьогодні, десь після 2-ої, Максим з родиною повинен вже бути в Києві.

А тимчасом в Европі — великі повені. В Празі заповіли евакуацію 50,000 населення! В Зальцбурґу — одна тисяча домів залита водою, а на автобані між Залцбурґом а Мюнхеном — в деяких місцях, пише сьогоднішній New York Times — п'ять стіп води! Великі дощі кількох минулих днів підняли рівень рік — Влтава у Чехії, Зальцах на південь від Зальцбурґу вийшли з берегів, на Дунаї стримана вся навіґація. Є повені теж на півдні Росії, десь над Чорним морем. Маю надію, що всі ці катаклізми не дійдуть до України. І що не скомплікують побуту там Максимові, Уляні і дітям.

А тимчасом у нас — велика посуха. Згідно з метереологами, вчора був 35 день цього року, коли температура піднялася понад 90 градусів Фаренгайта. Квіти на дворі підливаю кожного дня, але цього не досить, вони — ледве живі. Трава зовсім висохла (її не підливаю — є директива: ощаджувати воду!) Велике щастя, що маю охолоджену хату. Є дні, коли навіть на прохід не можна вийти. Тиждень тому було кілька днів передишки — впала була і температура і вологість, можна було нарешті відкрити вікна і провітрити хату. Але тепер знову — heat wave.

Ніхто до мене не приходить і не телефонує. Один раз — з Гантеру — дзвонила Софійка, але це тепер буде рідко, бо по-перше, телефони на віддаль коштовні, а по друге, саме розпал літа, в Гантері — сезон, в неї на вакаціях бувають і діти, і внуки. Електронна пошта тепер також не приносить нічого цікавого: Оксана Пахльовська поїхала в Україну, інші мої кореспонденти також певне на вакаціях.

Але ось на п'ятницю Лариса заповіла засідання поширеної управи НТШ-А в Нью Йорку. Є чимало справ, що їх треба обговорити. Маю надію, що Славко буде в доброму стані і зможе поїхати автом (він тепер знову проходить сесію хемотерапії). Якщо ні, то мені доведеться їхати поїздом, що було б менше вигідно і більш клопітливо.

Докінчую слухати біографію Ґалілео. Деталі процесу проти нього святої Інквізиції нагадали мені Дзюбу і його покаянну заяву. Plus ça change, plus c'est la même chose.

Субота, 17 серпня 2002. год. 8 РМ.

В четвер отримала елекронного листа від Максима з Києва. Писав з бюра Марти Базюк, дружини Тараса Кознарського (Вони всі троє, разом з дитиною тепер в Києві і вона має якусь тимчасову працю на літо). Я зараз же, як і обіцяла Уляні, потелефонувала до Марусі Пасічник до Клівленду, щоб повідомити її, що доїхали щасливо і все гаразд. А я тепер день-у-день читаю газету "День" — і зокрема дивлюсь на погоду. Покищо хмарно, перелетні дощі. Марчук їздив на інспекцію біля гирла Дунаю: не передбачають повені, а навіть якби була, то здаля від населених міст. В Европі, крім Праги, дуже постраждав Дрезден та інші міста східної Німеччини. Я вже питалася Віру Кліш, як положені Чернівці і чи Прут близько? Вона, каже, ходила до гімназії мостом понад ріку Прут. Ну, маймо надію, що обійдеться без зайвих клопотів. Онишкевичі їдуть в четвер і в їхньому пляні було повертатися через Прагу. На столі в них лежить прегарний альбом про це старе середньовічне місто..

Вчорашній день провела в Нью Йорку. Славко вранці приїхав, ми як звичайно доїхали до Онишкевичів, а звідтам, поїздом з Ларисою поїхали до Н.Й. На зборах були крім нас (Марти Трофименко з нами не було, вона тепер з донькою і внучкою в Торонто): Слюсарчук, Андрушків, Аня Процик, Ольга Кузьмович, Орест Попович. Василь Лопух, як звичайно, підготовив перекуску. В канцелярії були ще Андрій Даниленко і Юрій Навроцький. Чимало справ переглянули, була мова і про проблеми з перекладом "Берестейського миру" — публікація нібито в пам'ять Кедрина, що має бути пред'явлена Вид. Комісії Анею Процик (частину перекладає Марта Скорупська і з нею виникли якісь непорозуміння), а навіть мова зайшла і про останній рік Ларисиної каденції, про загальні збори, що будуть у травні, про можливості кандидатур на голову Андрушкова (Лариса сказала, що він нібито обіцяв перебрати від неї головство, але він каже, що міг би це зробити аж тоді як піде на емеритуру), а також, виявляється має охоту бути головою не тільки Стойко, але і Гунчак. На мою думку і на думку, здається всіх, було б добре, якби Лариса погодилася залишитися на ще одну каденцію. Я вірю в демократичну ротацію проводу, але одна тільки каденція — це замало, щоб могти справді розгорнути діяльність товариства. Вона, виглядає, з тим згідна, хоч казала, що тужить вже за тим, щоб повернутися до розпочатої роботи, яку мусіла відкласти через цю громадську навантаженість.

Славко виглядає досить добре, тільки зовсім вилисів. Він тепер дуже подібний до свого покійного тата, Клима. Чується незле, але казав, що більше втомлюється. Найгірше йому безпосередньо після серійних інфузій — наступну має мати десь 26 чи 27-ого серпня, але перед тим їде ще автом по Марту до Торонто — а це 10 годин їзди!

Понеділок, 19 серпня 2002. Полудне.

Хочу зараз віднести до бібліотеки автобіографію Френкліна на аудіокасетах і тому хочу зробити кілька нотаток ("The Autobiography of Benjamin Franklin". Read by Fredd Wayne. Audio-Partners, c. 1997). Ця автобіографія кінчиться перед американською революцією — отже вона залишає поза увагою найважливіший період його життя. Напевно цікавішою була б якась біографія Френкліна, написана іншим автором. Але цей автобіографічний матеріял цікавий і описом ранніх літ автора, і стилем його мови, і картиною життя американських колоній того часу і тими висновками, що їх можна робити на його основі про вдачу, уподобання, світогляд і характер Бенджаміна Френкліна. Актор Вейн читає текст знаменито, з анотацій на касеті бачу, що він є творцем і виконавцем цілого одноособового шоу про Френкліна, з яким виступав на оф-Бродвею, а потім також гастролював на сценах Европи.

Тепер слухаю "Pride and Prejudice" Jane Austen. Добра письменниця! Колись читала, але вже зовсім забула. Але белетристика менше займає мою увагу, та ще й трохи іде мені на нерви надто "артистичне" читання тексту акторкою Flo Gibson. Позичила, бо не мали біографій. Але я запиталася бібліотекарки, чи існує на тасьмі книжка Barbar-и Tuchman: "The Distant Mirror" — я колись почала читати, але не дочитала. Так, існує, є в якійсь бібліотеці в центрі міста. Потелефонувала і, виявляється, можна позичити на Inter-Library Loan. Як це прийде, то слухатиму Тухман, і то напевно довго, бо книжка має два томи. Побачимо.

Знайшла сьогодні на інтернеті цікаву інформацію: журнал "Критика" започаткував електронний двотижневик "Критика-Коментарі". Я спершу думала, що це буде рецензійний додаток, і що в центрі уваги будуть книжки, але бачу, що це подумане як публіцистичне ліберальне видання для інтелігенції і в центрі його уваги не так культура, як політика.

Двічі з Гантеру телефонувала Софійка. Скучно їй, казала. Ну, не дивно — до такої драстичної зміни довго треба їй буде звикати. Взимку буде гірше — хіба, що до цього часу вони куплять собі додаткове помешкання в Нью Йорку.

Вчора — замість іти до церкви — я зробила велике фізичне зусилля: перенесла до пивниці і упорядкувала в новопоставленій шафі свою величезну колекцію українських поетичних збірок. А працюючи над тим, слухала телевізійні недільні програми, цікаві політичні дискусії, концерт бостонських "попс", і якусь незлу програму політичної сатири.

Середа, 21 серпня 2002. Близько полудня.

Потелефонувала мені вчора бібліотекарка з Oak Lane Library: прийшли для мене аудіокасети "The Distant Mirror". Я саме була в розпалі "Pride and Prejudice". Перемігши первісну упереджену реакцію до способу читання Flo Gibson, я попала в полон таланту Jane Austen. Боже мій, аж повірити трудно, що цей роман написаний майже двісті років тому! Без зайвих описів, сентиментальних зітхань і патетики, лаконічні модерні речення у знаменито скомпонованих розділах, майстерні психологічні портрети, скрита іронія з дотепом! Я була зачарована! Яка справді велика сила доброї літератури! Виникла заковика: "Pride and Prejudice" — це 8 аудіокасет, "Distant Mirror" 19 касет. Позичають ці речі тільки на три тижні, а "Distant Mirror" позичений на між-бібліотечний абонамент, з іншої бібліотеки, що за словами бібліотекарки з Oak Lane branch, досить рідкісний випадок, вона, телефонуючи, не сподівалася успіху. Отже мушу повернути Барбару Тухман до 10 вересня. Не хотіла я відриватися від Джейн Остен в половині роману. Касети слухаю тільки вранці, підчас руханки, і ввечері перед сном. Вдень — працюю на комп'ютері, це не час для мене на лектуру. Але вчора — після несподіваного зливного дощу — вперше, мабуть, від місяця! — трошки похолодніло, впала вологість, прекрасний день. Хотілося бути на дворі! І мене раптом осінила думка, що я ж можу взяти на прохід із собою свого Sony Walkman-а (дарунок Ії з перед років, досі вживаний передусім для запису доповідей або виступів) — і слухати "Pride and Prejudice" в час проходу! Так і зробила. У висліді, я немов якийсь підліток (нагадала собі Іванка з його слухавками на вухах!), ходила на двомилеві проходи вчора не один раз, а тричі, і до вечора докінчила слухати Jane Austen. Вже сьогодні навіть понесла і віддала до бібліотеки. Бо на сьогоднішньому проході я вже слухала першу касету Тухман.

У висліді менше слухаю класичну музику, бо включаю магнітофон при кожній нагоді, як щось роблю в кімнаті. Але зате зробила я нове відкриття: з уваги на те, що моє радіо-стерео в робочій кімнаті, після того як ми його возили до направи (фактично тільки на діягнозу, бо нічого так і не направив!), хоч і стоїть нарешті назад на своєму місці високо на шафі (Іван Карк мені прислужився, бо сама не могла його там виставити), то однак радіоприймач майже не грає, бо не включена антена. Сама я цього зробити не можу, чекаю на якогось чергового гостя, отже не можу слухати ні своєї клясичної радіостанції, ні української програми на хвилях АМ. Це примусило мене нарешті спробувати вкласти компактний диск з музикою до мого комп'ютера. Досі я вживала компактий диск тільки "Encyclopaedia Britannica", і не подумала, що це ж саме можна зробити і з музикою. І violà!, на мою велику радість — голосники діють і я можу слухати музику!

Субота, 24 серпня 2002. 11-та річниця незалежности України.

Вибираюся сьогодні на концерт з нагоди річниці незалежности. Перед концертом маю намір вступити на мистецьку виставку семи малярів зі Львова. Завтра, як буде погода, поїду на святкування на Тризубівці.

Привітав мене з річницею незалежности Віталій Жугай з Ужгорода — і це було зворушливо. Але в електронній пошті нема нічого від Максима, хоч знаю від Марусі Пасічник, що Уляна телефонувала після їхнього приїзду до Львова, і що все гаразд. Я цікава, чи зустрічався Максим з Ільницькими, Лучуками, Зорівчаками? Мала тиху надію, що хтось із них напише мені електронну записку і чекаю. А в понеділок, 26-ого вже має бути початок МАУ у Чернівцях, отже вони незабаром виїдуть вже зі Львова, і то не знаю як — поїздом, чи автом? І також не знаю, як їхатимуть з Чернівців до Києва, і чи будуть ще раз ночувати на помешканні Чорногузів, перед поворотом до Канади?

Мені варто було б поїхати у вересні до Торонто, щоб почути безпосередньо від них усіх про враження з України.

В Україні, зокрема у Львові, як пише преса, у зв'язку з недавньою трагедією на авіошоу, святкування обмежені. В Києві мабуть також святкуватимуть скромніше, ніж минулого року. Офіційні комюніке від посольства у США підкреслюють позитиви, включно із останніми заявами Кучми про західну орієнтацію України і бажання приєднатися до Европейського Союзу і до НАТО. Якби це було зроблене раніше — мало б великий позитивний резонанс. Тепер воно звучить нещиро і не зовсім серйозно. Виглядає, що Кучма чекав на сигнал з Росії — бо тепер після трагедії минулого вересня, Путін у Москві змінив трохи закордонну політику Росії, співпрацює з Америкою (нібито в боротьбі з тероризмом, це дає йому вільну руку в Чечні!), не так гостро висловлюється проти НАТО. До Кучми і до уряду України переважають у пресі і у наставленні людей негативні моменти: надмірне наближення до Росії, включно із такими справді каригідними заявами, як плановане відзначування Переяславської угоди в 2004 році, офіційна корупція і злочинність з нерозв'язаними справами вбивства журналіста Ґонґадзе і інших підозрілих вбивств, фальсифікація виборів, брак прозорости і демократизації. Партія Ющенка "Наша Україна" — яка отримала перевагу на виборах, завдяки махінаціям партії влади не має такої сили в парламенті, як цього всі сподівалися. Є значна опозиція до Кучми, і на початок вересня заповіджені демонстрації опозиції. Америка ставиться до України тепер холодно, і президента України до Вашинґтону з візитом не запрошує.

Вівторок, 27 серпня 2002. 7:30 РМ.

Була на двох святкуваннях незалежности — в Центрі в суботу 24-ого, і на Тризубівці в неділю. Було багато людей — заля Центру була заповнена, а на Тризубівці напевно було тисяча людей, а то й більше. Програма концерту в Центрі була дуже погана: Сергій Погорельцев, ген. консул України, який мав бути головним промовцем — не приїхав. Дикторка Центрового радіо повторила коментар з нагоди свята, коментар, який вже був читаний на радіо вранці. В мистецькій програмі виступали: солістка київської опери, Лідія Бичкова, тріо дівчат "Рідна душа" та хор "Прометей". Всі ці виступи були дуже слабі. Присутній був митрополит Сорока — його нібито-молитва також була не на висоті завдання (ліпше якби був і справді прочитав тільки коротку молитву!) — та ще й виголошена ледве грамотною українською мовою (я думала, що він вчиться, але бачу, що ні!) Давно я вже не була на такому невдалому концерті! Та ще й співаки вибирають якісь недоречні народні пісеньки, замість підготовити щось урочисте, відповідне для такого свята. (Чомусь пригадала я собі, як на бенкеті Братського Союзу багато літ тому Павло Плішка співав "Гетьмани, гетьмани".... тепер держава вже є, але ми скотилися назад до примітиву.) Ані промови, ані навіть якоїсь доброї поезії. На пікніку, де відповідна до місця панувала відпружена фестивальна атмосфера, були і співи, і танці, розваги для дітей і навіть меч копаного м'яча — погода була гарна, не було гаряче, але людей було за багато, щоб можна було з кимсь зустрітися.

Сьогодні я поїхала до обох наших банків, Певности і Самопомочі. Українська Федерація у Філядельфії збирає датки на допомогу потерпілим у Львові, але ці датки треба депонувати на рахунок у Самопомочі. Я вже хотіла зробити це минулого тижня, при нагоді побуту в Центрі у бібліотеці в четвер, але на жаль, філія Самопомочі біля Центру якраз у четвер — закрита. Отже я вирішила завезти своїх сто долярів до головної квартири Самопомочі на Котман вул. При нагоді взяла свої банкові книжечки, щоб їх "усучаснити" (Я це рідко роблю і тому не знаю точно, які вони вписують дивіденди). При тій нагоді довідалася важну інформацію: Самопоміч регулярно членам розсилає квартальні звідомлення, але я чомусь досі ніколи таких звідомлень не отримувала — обіцяли мені, що це виправлять. В Певності я також усучаснила дані на моїх книжечках сертифікатів.

Відкрила я деякі практичні користі переписуванна щоденника. Не тільки ностальгійні спогади, але і важна часом інформація. Напр. усвідомила я — із свого опису симптомів мого коліна 1999 року літом — на скільки справи в мене поліпшилися. Взагалі завдяки Glucosamine, Vioxx, Prednisone, я чуюся фізично досить міцна, хоч, очевидно було б ліпше, якби могла чутися так, не приймаючи жодних ліків. Та чи це можливе? Також прочитала я, що моя проблема із зубом, операція на нього, і потім втрата цього зуба, прийшла швидко після того, як мені дентист ущільнив на моє бажання мою протезу. Я недавно знову просила теперішнього мого дентиста Scanlon-a, щоб стиснув трошки дротики: протеза тримається тепер так міцно, що я з трудом тільки можу її наніч скинути. І чую якесь подразнення на яснах. Щоб тільки не повторився мені подібний клопіт і цього року. Якби була читала свої записки із 1999 року, або переписувала їх раніше, була б може навчилася з минулого досвіду, i не давала ущільнювати протезу, це не була така конечна справа, що вимагала обов'язкового втручання. Пам'ять в мене нікудишня, і як не записане, то забувається. Бачу, що такі медичні інформації мені треба нотувати, щоб могти пригадати і симптоми, і дати, і евентуальні розв'язки проблем. Це мені допоможе в майбутньому. Але треба і перечитувати ці інформації.

В час, як я була на Тризубівці, телефонував зі Львова Максим і залишив кілька слів записки на моєму автовідповідачі. Сказав мало, не звучав надто захоплений. Трохи хворіли на шлунок (не знаю чи всі), багато перебувають в родині з Паробієм, не казав, з ким зустрічався. Вони вже їхали до Чернівців (також не сказав чим і як). На електронній пошті нема нічого — я думала, що може як не Максим, то може Роксоляна Зорівчак або Ольга Лучук або Микола Ільницький напишуть мені пару слів. Але може вони його і не бачили. Але привітав мене з Днем Незалежности Віталій Жугай з Ужгорода — і таке єднання понад простір і час було мені особливо приємне.

Адміністрація Буша, як видно, підготовляється до війни з Іраком. Мовляв, потрібний такий preemptive strike, поки Садам Гусейн ще не має атомної зброї, бо може бути за пізно. Вся Европа і арабський світ висловлюються проти такої війни. Я була проти війни з Іраком навіть тоді за першого Буша, але тоді справа була принципова, бо Ірак напав на Кувейт. А тепер що? Америка вже змінила режим в Афґаністані війною проти талібанців, а тепер хоче змінити режим в Іраку, вигнати Садама Гусейна. Але як показує досвід з Афґаністаном, військова перемога — це ще не все. Афґаністан ще довго не буде демократичною державою, а демократію в Іраку хочуть привезти на американських бомбах, а тоді — як це вже трапилося раніше — залишити людей напризволяще? Буш мол. визначився вже як речник "ароґанції сили", іґнорує міжнародні зобов'язання (проти Міжнародного Кримінального Суду, проти договорів про збереження довкілля ітп.) Сьогодні вже ліберальна американська преса гостро Буша критикує. Мені він не подобався ніколи. А ще журюся тим, що інвазія Іраку армією США може бути прецедентом для російської інвазії України в майбутньому. Не дай Боже!

П'ятниця, 30 серпня 2002. Перед північчю.

Їздила сьогодні до центру міста на візиту до офталмолога Мухи Стефанишин. Потішила мене, що очі — здорові, а маленький катаракт, ще бодай п'ять років не повинен бути проблемою. Сказала також, що преднісон не може бути його причиною, що треба було б брати довший час відносно великими дозами — 40 мґ або більше, і тоді катаракт — білий, а мій, нібито темний (так я зрозуміла).

Мала я намір вступити до театру Волнат і купити для себе і Віри квитки на п'єсу Олбі. Але виявилося, що цю п'єсу ("The Zoo Story") ставить Studio 3, а їхніх квитків каса театру не продає. При нагоді я перейшлася до театру Вільма і до Кіммель, набрала повну торбу всяких брошур про вистави і концерти, і маю намір зорганізувати якийсь вихід до театру або для нас двох, або може навіть і для Софійки Геврик, що повинна на 10 вересня приїхати на Раду Бібліотеки до Філядельфії. Завтра до неї в цій справі потелефоную, щоб розвідати, які є можливості для такої ескапади.

З України від Максима свіжих вісток немає. Вони вже певно повернулися з Чернівців до Києва, а вранці 1 вересня вже відлітають з Києва назад через Дітройт до Торонто. Дивує мене, що ні в газеті "День", ні в "Дзеркалі тижня", жодних згадок не має про конґрес МАУ у Чернівцях. Дивна ця преса України. Як був з'їзд Спілки Письменників України, також щойно пару днів після з'їзду надрукував "День" інтерв'ю з нововибраним головою Яворівським, а про сам перебіг з'їзду — ні слова.

Закінчила я слухати "The Distant Mirror". Надзвичайно цікаво! Очевидно, накопичення історичних фактів і персонажів таке велике, що це не легко схопити і неможливо запам'ятати. Але панорама цілого 14-ого століття змальована майстерно, з увагою для реалій щоденного життя, не тільки воєнних баталій і політичних інтриг, але звичаїв, одягу, харчування, відносин між чоловіками і жінками, між клясами февдального суспільства. Barbara Tuchman в центрі своєї розповіді поставила добре удокументоване життя провідного лицаря і державного мужа Франції Enguerrand-а de Coucy і це надає книжці стрункості композиції. Багато я навчилася: і про столітню війну між Францією і Англією, і про страхіття чуми, і про двох папів — в Римі і Авіньоні, і про хрестоносні походи і навіть про те, як дуже вже інтегрованою в цю західну Европу була Чехія. Читає текст на касетах Aviva Skell — дуже добре, із знаменитою вимовою в обох мовах — англійській і французькій. На касетах поданий телефон Recorded Books, я вже до них дзвонила, довідалася, що вони мають каталог на інтернеті і ось я вже маю невеличний список книжок, що їх попробую роздобути шляхом міжбібліотечного абонаменту.

Вівторок, 3 вересня 2002, год. 1:30 пополудні.

Сьогодні — день народження Максима. Він, на щастя, уже повернувся з цілою родиною додому, після історичної (бо першої для дітей) поїздки в Україну. Вчора я довго говорила по телефону з Максимом і Уляною, слухала їхньої розповіді про бачене і пережите. Погоду мали непогану, за винятком двох днів дощу в Києві. Мешкали на помешканні письменника Чорногуза, пару перестанків метро від центру, але — казали — це навіть добре, бо в околиці центру, біля Майдану Незалежності, все значно дорожче, включно із ресторанами. Мали нагоду поїхати ракетою до Канева і, як я сподівалася, найбільше враження на них зробила сама ріка. Оглядали і Софію, і Лавру, і Видубицький монастир і дуже імпозантний, як казали, новий Михайлівський собор. (Стефко сказав мені: ми були у всіх церквах Києва!) Були і в музею архітектури. До Львова їхали поїздом — там мешкали в родича Уляни Ореста Паробія. Нарікали на брак води і брак чистоти. Хотіли у Львові випрати своє білля — і це виявилось складною справою, бо пральна машина була зіпсована, вода була тільки в певний час ітп. Їздили на село, до родичів Марусі Пасічник. У Чернівцях мешкали в готелі, там було їм вигідно й чисто. Всі, крім Уляни, майже весь час хворіли на шлунок. Сам конґрес МАУ був у різних будинках університету, сесії відбувалися рівночасно, трудно було когось зустріти. Максим хвалив виступ Уляни на конґресі, а ще я довідалася при тій нагоді, що вже вийшов 8 том Грушевського і вони його там презентували. На Максимову доповідь був у дискусії один тільки виступ, і то не дуже серйозний, він ним не був задоволений. З Корогодським зустрівся, передав йому аж два примірники своєї книжки, але Корогодський справами перекладу не хоче займатися, тільки самим видавництвом. Рекомендували Максимові на перекладачів Тереха і Мокровольського. І він з ними говорив по телефону. Міг би взяти на себе працю Мокровольський, але десь аж у березні. Ну, я сказала Максимові, що ми не мусимо бути зв'язані з Корогодським, що ще можна розвідати в інших видавництвах, може котресь хотіло б взяти на себе всю справу — видання, із перекладом включно. Корогодський зіпсував собі в мене опінію і недбалою коректою моїх "Ключів" і фактом, що ціла його серія ніде не реклямується, і не викликає рецензійних відгуків.

Іду зараз до бібліотеки Oak Lane Library. Хочу віддати касети "The Distant Mirror" i повість E.M. Forster-а "A Room with a View" (Blackstone Audio Books, read by Frederick Davidson), що її взяла була на додаток, але також вже встигла прослухати. Ну, я вже майже "addicted" до цих аудіо-касет. Читаю по ночах тепер менше (і звичайно тільки українською мовою, матеріяли із "Всесвіту", "Сучасності", "Кур'єра Кривбасу") — отже очі мої помітно відпочали й відпружилися. Але на прохід завжди беру із собою аудіо-касету.

Вівторок, 10 вересня 2002. 10:00 ранку.

Сьогодні мала бути в мене Софійка Геврик, бо увечері є — перше в новому шкільному році — засідання Ради Бібліотеки. Але в суботу помер Софійчин шваґер — Богдан Певний, і вона не приїде. Похорони Певного будуть у Баунд Бруку в четвер і я, мабуть, поїду. Бо і так вибиралася цими днями на цвинтар, щоб відзначити десяту річницю Остапової смерти. Певний був співредактором "Сучасности" (разом з Римаруком). Цікаво, чи візьмуть когось з діяспори на його місце?

Між іншим, хотіла я дати на радіо якийсь Остапів вірш у його власному читанні. Провела цілий вечір передучора, слухаючи різних записів з минулих літ. Приємно було чути живий його голос, і я рада, що ці записи збереглися в архіві. Але нажаль, нічого відповідного до нагоди не знайшла. Або технічна сторона запису недосконала, або твір за довгий і не відповідний. Може дам Захарчукові даток на радіопрограму із проханням, щоб Праско сам вибрав і прочитав якийсь вірш. Але це, очевидно, не те саме, що живий голос Остапа. "Свобода" вже двічі надрукувала оголошення "Мостів" з нагоди десятої річниці — я мала вже два відгуки: потелефонував Рудницький, який тепер приїхав на пару тижнів додому, і хоч він про оголошення в "Свободі" не згадував, не маю сумніву, що дзвонив саме тому. Другий відгук — замовлення на книжку від якогось незнайомого мені старшого пана Богдана Лисяка, родича Івана Лисяка-Рудницького, що живе в старечому домі недалеко PENN.

Завтра буде річниця нападу на Світовий Торговельний Центр у Нью Йорку. З цієї нагоди ідуть з Вашинґтону всякі перестороги, а деякі посольства США закордоном, зокрема у країнах ісламського світу, мають бути в цей день взагалі закриті. Я особисто боюся також загрози, яка може вийти із самого Вашинґтону: щоб, не дай Бог, наш президент не подумав відмічувати цю річницю .... нападом на Ірак! Буш має говорити на форумі ООН 12 вересня, саме у справі Іраку. Що він скаже? Увесь світ (крім Великої Британії) висловився проти такого превентивного, нібито, удару, навіть серед адміністрації Буша є помірковані голоси проти (напр. Колін Повел, секретар закордонних справ). А вже дуже гостро виступає тепер ліберальна преса. Ось сьогоднішній Нью Йорк Таймс має не одну, а кілька критичних редакційних статей, де говориться про небезпеку для громадянських прав, про абсурдність і шкідливість поняття "війни проти тероризму", яка запроєктована у безконечність і може вживатися для оправдання поширення влади і обмеження громадянських свобід. "We must fight the enemies of freedom abroad without yielding to those at home", каже стаття "The war on civil liberties", а стаття письменниці Susan Sonntag називається "Real bettles and empty metaphors". Недавно читала я десь в пресі статтю, яка налякала мене не на жарт: там давався аналіз внутрішньої політики напередодні виборів до Конґресу в листопаді: мовляв, один спосіб відвернути увагу виборців від економіки, краху біржі і величезних скандалів, пов'язаних з корупцією, в капіталістичних великих потугах таких як Енрон (де головні директори доробилися міліонів, продаючи акції компанії напередодні їхнього краху на біржі, що про нього вони знали наперед — у висліді чого тисячам пенсіонерів пропали заощадження цілого життя) — отже один спосіб спрямувати увагу людей на інше — це розпочати війну! Бо, мовляв, демократи тепер мають атути проти республіканців, як таких що завжди тримали руку з великим бізнесом!

Одне слово: напружена ситуація!

А в Україні також готуються демонстрації опозиції проти президента Кучми і його уряду. На 16-ого вересня заповіли публічні виступи непокори. Видно, що вже і сам Кучма налякався опозиції, бо починає проголошувати речі, які донедавна сам засуджував (напр. він тепер є за те, щоб перемінити Україну із президентської на парляментську республіку). Віктор Ющенко говорить про вибір між диктатурою і демократією. Вимагає, щоб "адміністрація Президента припинила втручання в процес створення демократичної парламентської коаліції, яка повинна формуватися на основі блоку-переможця" (Дзеркало тижня, 9/6/02).

Замовила я в бібліотеці Oak Lane три аудіо-касети, щоб позичили для мене на Inter-Library Loan. Але щось мене не повідомляють. В міжчасі я позичила собі, на вгад, щось що виглядало мені на автобіографію: Dick Schaap: "Flashing before my eyes: 50 years of headlines, deadlines & punchlines". Підзаголовок добре книжку характеризує: а ще можна додати "insubstantial name-dropping & gossip". Та ще й переважно з ділянки спорту, бо автор — відомий американський спортовий звітодавець, автор понад 30 книжок, телевізійний коментатор. Відомий, мабуть, міліонам глядачів Америки, але не мені. Ця книжка, що її я прослухала на проходах, тільки доводить мені наглядно, що я живу в окремому іншому світі. Часом трапиться щось дотепне, але для мене найцікавішою була згадка про ... Славітта, американського письменника, що його я зустрічала і що про нього я навіть написала була цілу статтю!

П'ятниця, 13 вересня 2002. 9:30 РМ.

Була вчора на похороні Богдана Певного. Вибиралася я їхати сама автом, бо і так мала намір цього тижня відвідати Остапову могилу. Але подзвонила мені Віра, що вона їде на похорон, отже я поїхала з нею, її автом. Було там 30–40 осіб. На поминках я сиділа при столі між Воронкою і Гунчаком, але в час похорону мала нагоду коротко зустрітися і поговорити і з Ларисою Онишкевич, і з усіми Гевриками, і з Ференцевичем, і з Титлами, із двома Стойкевичівними (знайомі з дитинства із Зборова!), і з Надійкою Світличною, і з Фізеровою. На Остаповій могилі була тільки коротко, бо Віра спішилася, щоб вступити до своєї дочки у Метачен. Привезла я прибори, щоб підстригти траву і хотіла помити нагробний камінь, але не було води. На сусідській могилі дуже розрісся якийсь шпильковий кущ і його треба підрізати, щоб не закривав частини нашого пам'ятника. Але до цього треба привезти відповідні кліщі, звичайними ножицями до кущів (які я мала з собою) цього не дасться зробити.

По дорозі додому вступили до молодих Титлів в Мetuchen, N.J. Мають гарно вже загосподарену хату, повну не тільки дитячих іграшок, але навіть картин і книжок! Приємно це було бачити. Маленький синок Софійчин — Дмитрусь, вже бігає, але ще не говорить, але дівчинка Оленка, що їй чотири рочки, говорить дуже гарною українською мовою, без всякого акценту — зразу видно, що мала довший час опікунку з України. Цікавий інцидент з дитиною: читаємо книжечку, оглядаємо фотографії із музичної світлички. Тільки вона і я. Є там на фото, крім Оленки, два якісь хлопці. Я питаюся, чи вони чемні, чи не б'ються. Оленка каже мені на одного з них, що він нечемний. Я питаюся: а якби він тебе вдарив, то що ти зробила б? А вона на те: " я пішла б у куточок, на крісло, і знайшла б свій коцик." Фантастична ревеляція! Cherchez la femme! Das ewig Weibliche! Це було для мене цікавою несподіванкою! І це не може бути хіба надбана індоктринація? Невже це такий натуральний жіночий інстинкт?

Залишила я в Центрі для Захарчука касету з Остаповим читанням двох віршів — таки знайшла! (у своїй впертості ще раз повернулася до архівних тасьм, бо конче хотіла щось вибрати, щоб не Праско читав, а таки сам Остап!) Нелегко було знайти і вибрати, бо напр. вірша "Записка синам", що дуже надавався для нагоди, не могла знайти взагалі (невже Остап його не записав??), "Балада про міт смерти" досить добре і виразно записана, але, нажаль, без останнього слова, отже вибрала і скопіювала на чисту касету "Проминання у вічність" і "Кроки". Долучила даток 50 дол. на радіопрограму і просила, щоб це передали в наступну суботу. Маю надію, що так і зроблять.

Неділя, 15 вересня 2002. 11:00РМ.

Вчора день провела в Нью Йорку, на зборах НТШ-А. Їхала автом із Славком Трофименком до Лариси, а потім далі з Ларисою поїздом до Н. Й. На засіданні були не тільки ми троє, Роман Воронка, Попович, Слюсарчук, Аня Процик, Ольга Кузьмович, Роман і Світляна Андрушків, але також Маркусь. Під кінець з'явилися ще Знаєнко і Стойко. Замітні ці збори були для мене трьома справами. Мої пропозиції щодо ґрантів-дотацій (сперті на демократичному голосуванні серед членів комісії!) — тим разом зустріли опір. Попович (а також Славко Трофименко) дуже настоювали на тому, щоб дотацію на "Російсько-український словник інженерних технологій", що її я на основі голосування встановила на 5,400 дол — піднести до 8,000 (що і сталося: Слюсарчук, який був первісно проти цієї дотації взагалі, змінив свою думку і віддав голос за повну дотацію!) Друга замітна справа також стосувалася мови: Маркусь запропонував, щоб вимагати від прохачів з України, щоб вони застосовували в своїх виданнях правопис діяспори, навіть щоб таку вимогу додати до правильника! Я гостро запротестувала. Для мене це справа принципова, і поки я є головою видавничої комісії — такого не буде! Наші мовознавці (і навіть хеміки, політологи, історики), що з них кожний має окремий правопис і окреме уявлення про правила нашої мови, замість турбуватися тим, щоб мова мала якнайбільше поширення, вводять хаос і концентрують всю увагу і енергію на несуттєвих дрібницях, знеохочуючи навіть тих, хто постійно пише українською мовою. Ще одна справа, що пішла не зовсім за моїм пляном: у випадку подання про літературу Київської Руси, де ми маємо вже вимагані правильником прилоги і що його я хотіла подати вже в наступних днях на голосування разом з іншою працею з історії театру, президія раптом забажала, щоб авторка прислала повний манускрипт для двох додаткових рецензій діяспорних літературознавців, бо там, мовляв, можуть бути небажані коментарі, напр. про Велесову книгу ітп. Не думаю що дотація НТШ-А означає що президія товариства схвалює чи поділяє всі опінії висловлені у виданні.

Після засідання був круглий стіл про недавній конґрес МАУ у Чернівцях. Брали в ньому участь Лариса, Аня Процик, Знаєнко і Марк фон Гаґен, який став тепер президентом Міжнародної Асоціяції Україністів (на місце Жулинського). Фон Гаґен, між іншим, на моє велике здивування, всю свою доповідь виголосив українською мовою, і навіть брав участь у дискусії, ні слова не сказавши по англійському. (Його українська мова не зовсім задовільна, він — видно зразу — знає трохи російську і це йому допомогло — але факт, що науковці-неукраїнці говорять українською мовою в час, коли більшість рідних малоросів цвенькає на общепонятному — дуже вимовний!)

П'ятниця, 20 вересня 2002. 2:30 РМ.

Я повинна була бути вже в половині дороги до Торонто, але вчора потелефонувала мені Марта Трофименко, що Славко має гарячку, бере антибіотики і не може сьогодні їхати. Дай Боже, щоб йому це пройшло — тоді, може, поїдемо у вівторок.

Вміжчасі, у зв'язку з цим плянованим виїздом, я мала цілу закрутанину. Мала замовлену візиту у Форсії на понеділок вполудне — треба це було перенести на пізніше. Але я хотіла говорити з Форсією, бо думаю, що мені може пора перестати приймати преднісон і ваякс — ліки дуже мені допомогли, чуюся добре, функціоную нормально, але це потентні ліки і напевно ліпше було б, якби можна обійтись без них. На розмову з Форсією чекала я в понеділок цілий день, а потім вийшло так, що вона двічі телефонувала до мене, коли мене не було вдома. Сьогодні вранці подзвонила знову — але сьогодні я вже знала, що не їду, вранці подзвонила до канцелярії і вдалось мені відновити первісну візиту в понеділок. Отже розмова про ліки буде в понеділок, при особистій зустрічі.

Факт, що я не поїхала і вдома, дасть мені змогу особисто перевірити, чи Захарчук пустить на завтрішній радіопрограмі аудіозапис Остапових віршів і як це вийде. В день 10-ої річниці вислала я 5 книжок, замовлених у висліді моїх оголошень у "Свободі" — доказ, що таки дехто звернув на це увагу. Відома громадська діячка (хоч особисто мені незнайома) Божена Ольшанівська замовила всі чотири Остапові книжки. Якби таких замовлень було більше! Ще дзвонили до мене із "Свободи", що мають допис про ОТ Колодія і чи я згідна, щоб його надрукувати, та ще й у скороченні? Я була трохи здивована таким телефоном: адже не я посилала цю статтю до друку, тільки сам автор, то чому питатися мене? Я тільки згадала при нагоді, що Остап був довгі роки співробітником "Свободи" і що вони повинні надрукувати допис із фотографією!

Хлопці, обидва, пам'ятали про Остапову річницю і написали мені по е-маіл. Написала теж і Уляна. Ну, я думала, що ми його згадаємо сьогодні разом на спільній вечері в Торонто, але не довелося.

Закінчила слухати на касетах роман "A Daughter of Fortune" народженої в Перу, чілійської письменниці Isabel Allende (читала: Blair Brown). Це моя перша зустріч з цією авторкою. Роман не тільки цікаво написаний — із знаменитою замальовкою характерів, багатою фабулою, гумором, феміністичними нотками — але і дає багато пізнавального матеріялу про життя англійської колонії в Чіле, китайців у Китаю, напливу до Каліфорнії шукачів золота в половині 19 століття. Щоб написати такий роман, треба зробити досить велике дослідження всіх цих різних середовищ та історичного тла. Майстерно зроблено!

Одночасно читаю по ночах книжку з власної бібліотеки: "The Education of Henry Adams". Вже прочитала 2/3 книжки. Автор вступної статті характеризує її як "the most famous of American autobiographies", а моя літературна енциклопедія Вебстера каже навіть, що це "one of the outstanding autobiographies of Western literature". Але я не поділяю цього ентузіязму. Генрі Адамс, що його дід і прадід були президентами США, був професором історії і журналістом. Найцікавіші для мене його ремарки про часи громадянської війни, коли його батько є послом США у Великій Британії, молодий Генрі — секретарем посольства, а закордонна політика Англії лявірує між Лінкольном і Конфедерацією, а навіть підтримує південь, вважаючи, що розпад США може бути в її інтересі. Далі книжка занадто багато уваги присвячує внутрішнім інтригам адміністрації у Вашинґтоні, та й автор пише про всякі контроверсійні і голосні питання тодішньої американської політики без пояснень і без резюме фактів, так що для сьогоднішнього читача багато чого у цих недосказаннях залишається незрозумілого і загадкового. Треба було б одночасно з авто-біографією Адамса читати його статті, а то й історичні монографії, щоб розуміти Адамсові алюзії до подій і людей. Та й стиль його штивний, старосвітський, публіцистичний — навіть про себе пише в третій особі, і очевидно, здалека, виминаючи все особисте.

Тепер позичили мені на Inter-Library Loan "Guns of August" Barbar-и Tuchman. Слухаю вже другу касету — з великим інтересом. Ось зараз піду знову на прохід (хоч вже раз ходила) — і приманою для мене є не тільки гарна погода, але і книжка на аудіо-записах!

Середа, 25 вересня 2002. Торонто. Доходить північ.

Приїхала вчора ввечері автом з Трофименками. Тут уже пару днів гостює Маруся Пасічник. Уже вчора, сьогодні вранці і ввечері була нагода для обширних розмов і оповідань про їхню недавню подорож в Україну. Я рада, що їм ця подорож вдалася і що дітям була нагода вперше познайомитися з Україною. Не всі враження позитивні, але це нормально і цього можна було сподіватися. Питаюся Іванка: що тебе в Україні вразило найбільше? — Що багато курять і п'ють! А ще мав він пригоду під Михайлівським собором, де на нього кинувся якийсь божевільний з ножем, а по дорозі зі Львова до Чернівців авто їх зупинила ДАІ і треба було давати хабар. Всі, очевидно, вражені тим, що панує довкола російська мова, що не видно ніде і купити не можна українських газет. Хлопцям дуже подобався Дніпро, як їхали ракетою до Канева. А що подобалося найбільше? — питаю Стефка. — Амстердам! — там вони зупинялися оглядати місто, бо їхали літаком KLM.

Четвер/п'ятниця, 26/27 вересня. Минула північ.

Вчора була в бібліотеці Runnymede, де багато книжок українською мовою, навіть нових. Видно — докуповують. Є там навіть Шекспірові сонети ОТ, "Відоме й позавідоме", і моє "Самотнє місце під сонцем". Сьогодні була у двох книгарнях. Анатолій перенісся до будинку напроти КУМФу — приміщення велике на два поверхи і там має бути не тільки книгарня, але і продаж деяких продуктів із СНД (одягу, ліків, відеокасет), а навіть т.зв. Internet Cafe. Покищо упорядковані тільки відеокасети — більшість російською мовою. Казав, що до неділі розпакує паки книжок. Маю намір піти там у неділю і вибрати трохи книжок для центрової бібліотеки. Була і у West Arka. Вони мають чудові дитячі енциклопедії вид-ва Махаон (переклади з англійської), але вони тут дуже дорогі. Почекаю, може матиме їх і Анатолій. Була б купила в Арці для УБ кілька англомовних книжок, але вони не хочуть дати їх бібліотеці до заплачення (Анатолій, хитріший бізнесмен, має більше довіря, а через те уже скористав на кілька сотень долярів).

В КУМФі увечері був виступ Сергія Біленького про Михайла Максимовича. Це було в серії доповідей канадського НТШ, відкривала Дарія Даревич, і навіть привітала гостей з американського НТШ — Трофименків і мене. Було на доповіді 35–40 осіб, в тому числі Наталка і Микола Томцьо і обоє Пендзеї. Ми домовились з ними на полуденок у суботу.

З доповіді для мене найцікавішою була реляція про антипольське наставлення Максимовича. Я мала підозріння, що може Максимович мав приятелів-поляків і що це котрийсь із них написав рецензію на "Малоросійські пісні", що потім в англійському перекладі появилася друком у "Foreign Quarterly Review" і була першою статтею про укр. літ-ру в серйозному англомовному журналі. Я приватно, після доповіді, підійшла до Біленького і запиталася, чи знав Максимович особисто Ґрабовського та інших польських людей пера. Він не дав на це конкретної відповіді, але вказав на одну публікацію, де є бібліографія відгуків на праці Максимовича. Зробила записку, може пошукаю за цією інформацією.

Вівторок, 1 жовтня 2002. 10:00 РМ.

Повернулася вчора з Торонто. Була там всього п'ять днів, але встигла і поспілкуватися з внуками, Максимом, Уляною, Марусею Пасічник, коротко з Пендзеями і Наталкою Томцьо, поговорити телефоном з Рисею Голод і з Марією Скрипник, побувати на двох громадських виступах, на концерті симфонічного оркестру, на обіді в грецькому ресторані і в ресторані "Львів", а навіть попрацювати кілька годин над ULE70 ("Ukrainian Canadian") в Metro Toronto Reference Library!

Один із громадських виступів — це була доповідь Біленького, про що я вже згадувала. Другий — це був "круглий стіл" в Інституті св. Володимира на Спадайна, де виступали посол Юрій Щербак, голова державного комітету з інформаційної політики Іван Чиж і президент національної радіокомпанії України Віктор Набруско. Мова була про "інформаційний простір" України. Я мала враження, що це була зорганізована Щербаком зустріч із громадою діяспори в цілях "damage control", у зв'язку з опозиційним рухом в Україні і закордоном і невдоволенням, яке виникло у висліді надмірного контролю над засобами масової інформації в Україні. Доповідачам ставили низку запитань, часом гостро критичних, була жива виміна думок, але, на щастя, обійшлося без хамства і авантур.

Симфонічний концерт відбувався в "нововідремонтованому" Roy Thomson Hall (коштом 20 міл. поправили погану акустику модерного бетону, прикривши деякі стіни деревом!), диригував Jukka-Pekka Saraste (тепер уже тільки гість у Торонто). В програмі були Carl Nielsen (данський композитор, увертюра до "Maskarade"), Jean Sibelius (скрипковий концерт із солісткою, молоденькою грузинкою Elisabeth Batiashvili, яка збирала феноменальні овації) та Gustav Mahler (перша симфонія).

В КУМФі, на доповіді Біленького, ми мали нагоду подивитися на виставлені там скульптури Крука і у висліді я запропонувала Уляні, як дарунок на недалекі її уродини, маленьку Крукову бронзу. Уляні ця річ сподобалася. В перерахунку на американські гроші ціна вийшла на суму 263 дол. А були там і відливи жіночого акту подібні до того, що його колись купив Остaп, не такі гарні i на одну третину менші від мого. Ціна на них була 980 кан. дол. За нашу скульптуру Остап заплатив півтори тисячі ам. дол. (ми це сплачували тоді ратами довший час!) Була там на виставці і одна велика річ Крука за 6,000 дол. Можна зробити висновок, що моя скульптура в їдальні має тепер комерційну вартість приблизно зо три тисячі (але на практиці, очевидно, все залежить від supply and demand!)

Субота, 5 жовтня 2002, 9:00 РМ.

Вчора увечері потелефонував з Вашинґтону Теодор Костюк: помер Григорій Олександрович. Помер 3 жовтня. Ще 22 дні і був би дожив до сто років! Не довелося! Ховатимуть в понеділок у Баунд Бруку. Поїду, очевидно. Вже вчора і сьогодні провела трохи часу на телефоні, повідомляючи про смерть Костюка і Ларису Онишкевич, і Трофименків, і Рудницького, і Пазуняк, і Біланюків, і Максима, і електронною поштою Пахльовську в Італії. Доведеться, може, і щось сказати на тризні. Завтра треба буде мені накреслити кілька слів — може потім використаю для коментаря по радіо, або на статейку до "Свободи". Нераз я вже про нього писала: нового нічого не скажу, але може треба людям пригадати.

На дворі погода, неначе влітку: часом навіть надміру гаряче і вогко. Ходжу на проходи, слухаючи аудіозаписи книжок. Чекаю, щоб позичили мені з інших бібліотек те, що я вибрала, а в міжчасі позичила собі з невеличкої колекції Oak Lane Library белетристичні твори — англо-американську клясику: Henry James: "The Aspern Papers". Narrated bu Grover Gardner i "The House of the Seven Gables" / Nathaniel Hawthorne. Narrated by Flo Gibson. Обидві записані фірмою Audio Book Contractors. Джеймс, очевидно, цікавіший, бо сучасніший. Готорн не витримує так добре проби часу, як Джейн Остен, хоч між його старомодним багатослів'ям всетаки видно доброго письменника.

Але я принесла собі з нашої бібліотеки в Центрі три номери журналу "Київ" (номери 4–5, 6, 7–8 за 2002 рік). Там надрукована "Автобіографічна оповідь-есе" "На березі часу" Валерія Шевчука. І звернув мою увагу на цю річ працівник нашого Центру Діденко — інтелігентна людина, новоприбулий юрист, що є пильним і вдячним читачем нашої бібліотеки. Спогади Шевчука мені цікавіші, ніж будь що інше — отже саме це буде найближчою моєю лектурою!

Вівторок, 8 жовтня 2002. 8:20 РМ.

На похорони Григорія Костюка з'їхалось до Баунд Бруку 35–40 осіб — з Вашинґтону, Нью Йорку, Нью Джерсі, Філядельфії, Аллентавну. Якби помер був 20 літ тому — було б, може, удесятеро більше. Тепер більшість його поклонників, співробітників, навіть учнів — уже також на цвинтарі. Подумати тільки: на пості голови "Слова" замінив його Остап у 1975 році, мовляв, молодший — а Григорій Олександрович пережив мого Остапа на цілих десять років. Але багатолюдні похорони не є мірилом значення людини: Маланюка ховала мала горстка людей, це я добре пригадую. Над відкритою домовиною сказав кілька слів тільки Теодор Костюк, на тризні промовляли: Кіпа від УВАН, Лариса Онишкевич від НТШ-А, Гунчак, Майстренко, представник "Смолоскипа", Світлична і я. Зачитували листа від посла України у Вашинґтоні. Робили збірку в пам'ять ГК на УВАН. Підходив до мене Гунчак, щоб дати йому текст мого виступу для "Сучасности". Але хоч я мала при собі готовий в конверті текст, то передала його Світличною для "Свободи", бо думаю, що до журналу він не надається, зрештою Гунчак не є тепер редактором, не знати як на цей матеріял зареагував би Римарук, та й взагалі "Сучасність" може повинна надрукувати цілу низку матеріялів із відзначень у Києві, які були пляновані до Костюкового 100-ліття, та й поставитись до справи серйозніше.

Але ось під кінець обступили мене Кіпа і Федоренко. УВАН плянувала 26 жовтня вечір для відзначення Костюкового століття: там мають виступати Француженко, Жулинський, ще хтось. Вони дуже просять, щоб я підготовила якусь доповідь про Костюка, тим більше, що бояться, що Жулинський може не приїхати. Не люблю робити таких речей "на коліні", та й маю запляновану вже іншу роботу (на 10 листопада Окружна управа СУА робить вечір презентації книжки "Листи так довго ідуть"). Не дала я остаточної відповіді, Федоренко телефонуватиме завтра ввечорі. Якби темою не був Костюк, я напевно відмовилась би. Але чи можу це зробити у випадку Григорія Олександровича? Думала вже сьогодні над можливою темою такої доповіді. Щоб сказати щось нове й унікальне, найліпше було б зробити це у формі особистих мемуарів — але для того треба було б переглянути і весь щоденник, і листи в архіві. Якби архів був упорядкований, а щоденник мав покажчик імен — це можна було б зробити. Але так як справи стоять, цього не можна зробити в такому короткому часі. Друга можлива тема: "Зустрічі і прощання", і це можна було б назвати "Костюкові спогади як дзеркало життя української діяспори". Таку тему, очевидно, міг би опрацювати будь хто, отже унікальною вона не може бути. Але написати її значно легше, тим більше, що я спогади не тільки читала, але й писала на них рецензії.

Я тільки тепер усвідомила, пишучи речення про Федоренка, що має зателефонувати завтра ввечері: я плянувала піти сьогодні ввечері на виступ Наталки Даниленко, яка говорить про свою недавню поїздку в Україну, про демонстрації опозиції, ітд. — і ось... зовсім про це забула, а вже за пізно, щоб цей недогляд направити! Я сьогодні мала рухливий день: вранці працювала в УБ в Центрі, потім їздила по харчі, тоді пішла на прохід і до аптеки, тоді дивилася на вісті і вечеряла. Але напевно грав якусь ролю і Freudian slip: сьогодні, рівночасно, в УКУ мав доповідь Рудницький про "імідж" України в Европі. Первісно я плянувала піти послухати Рудницького, але почувши, що є доповідь про події в Україні — вирішила піти до Центру. Навіть запиталася Левка вчора: чи він знає, що матиме поважну конкуренцію? Знав, але вже виступу перенести не міг. Ну от: вийшло так, що я не пішла ні на одне, ні на друге. Ще мені таке не траплялося! Шкода, що хтось мені про це не пригадав! (Навпаки, були телефони в інших справах, які тільки відвернули мою увагу!)

А ще маю одну велику неприємність: пропала мені цілоденна робота на комп'ютері і це мені дуже досадно. Правда, текст не зовсім пропав, бо я його надрукувала — але пропала електронна версія цілого файлу sh2001.2 — вона вже була, нібито, збережена (saved), але тільки на твердому диску, без копії на дискеті. І от щось мій Word Perfect 5.1 затявся і у висліді комп'ютер "з'їв" цей збережений файл, нібито пробуючи його направити. Ще не зовсім знаю, як вийду з тої халепи, маю надію, що не мусітиму переписувати наново 13 сторінок тексту!

Написав електронного листа Бакула: фундація Баторого відмовила дати ґрант на друк польського перекладу "Літературного Львова". Книжка, щоправда, ще не зовсім готова до друку, навесну думають пробувати щастя ще раз. Трохи стримую свій імпульс запропонувати "ґрант" від себе особисто. Трохи ще почекаю, але в остаточному разі не дам цій ініціятиві загинути.

До Баунд Бруку їздила я вчора сама власним автом — зробила 126 миль. Це дало мені змогу поїхати раніше, щоб мати час підрізати сусідську ялинку, яка закривала наполовину наш пам'ятник, та й помити надгробний камінь. Про цю ялинку вже колись була мова з Максимом. Мовляв, ось сусідський кущ закриває мій бік пам'ятника, навіть напису не видно! А Максим каже: не турбуйся, ми колись зробимо як в Нечуя-Левицького: підсиплемо отрути і деревце всохне. Я подивилась на сусідський нагробник і бачу прізвище; Посипайло. Саме добре для цього анекдоту. В поворотній дорозі везла я додому Наталю Пазуняк, яка до ББ приїхала була з Левком Рудницьким, але він раніше від'їхав був додому. Вона по дорозі розповідала мені подробиці про свою недавню подорож в Україну.

Середа, 9 жовтня 2002. Доходить північ.

Провела день сьогодні на кемпусі Пенсильванського університету: пробувала зареєструвати свій т.зв. PennKey. Справа в тому, що адміністрація знову впроваджує якісь зміни в ідентифікаційну систему для студентів, професорів і допоміжного персоналу. А тепер всі ідентифікаційні картки контролюються електронічно комп'ютерами, отже доступ до бібліотек і комп'ютерних програм вимагає індивідуального ідентифікаційного номера і секретного гасла. Ходила я від одного офісу до другого і, нажаль, не вдалося мені цього полагодити. Сказали мені: адміністрація зробила деякі скорочення і обмежила привілеї для людей, що вже не є в активній службі. Комп'ютер сказав мені, що я є inelligible. Я не зразу піддалася: пішла ще до вищого начальства. Перевірили і сказали мені: єдиний спосіб обійти цю проблему: треба, щоб департмент (в моєму випадку певне Law School або Law Library) змінив мій статус на "активний" — тоді автоматично вся комп'ютеризована система прийматиме мою картку і мій "password". Не така це проста справа, але буду пробувати. Нажаль, немає вже Liz Kelly, з її наступником, що називається Paul George, я мала нагоду тільки на бігу познайомитись, він нічого про мене не знає і мені ніяково звертатися до нього з такою просьбою. Бо є можливість, що за мій статус бібліотеці довелось би щось заплатити. Я щоправда вжe довший час не мала доступу до різних data bases (тепер розумію чому) — це не заважало мені користуватись бібліотекою і позичати книжки. Але боюсь, що раптом можуть і це відібрати — отже варто було б таки поборотися за привілей мати "пенсильванський ключ". Побачимо.

Телефонував Федоренко і я дала згоду виступити з доповіддю про Костюка на вечорі УВАН 26 жовтня. Доведеться відкласти інші речі і взятися за доповідь.

Туся Вакуленко, що їй я позичила була "Щоденники" Єфремова може вже рік тому, сьогодні прийшла віддати мені книжку і — як вияв своєї вдячности — принесла мені прекрасний розквітлий вазонок жовтих хризантем! Стало в хаті веселіше! Я дуже зраділа, бо якраз думала, що треба купити якісь свіжі квіти на стіл до їдальні! І з радости позичила їй два томи спогадів Дімарова, бо думаю, що їй це буде подобатися.

Вівторок, 15 жовтня 2002. 2:30 РМ.

Незабаром має приїхати Софійка з Гантеру — сьогодні маємо засідання Ради Бібліотеки. Цікаво буде послухати її розповідь про їхню недавню подорож з Титом до Туреччини.

Вчора була на PENN — передусім в дентистичній клініці. Боялася я, що буде більша проблема, але виявилось, що це не зломився передній зуб, а випала з нього стара пльомба. Д-р Скенлон за пів години все це безболісно направив і коштувало воно мені тільки 85 дол. (Тепер я нарешті знаю, які є ціни, бо вже не маю дентистичного страхування).

З моїх заходів здобути для себе привілей мати PennKey, мабуть, таки нічого не вийде. Покищо я перевірила: ще маю доступ з домашнього комп'ютера до RLIN, OCLC, ABSEES, MLABibliography і при помочі моєї PennCard маю такий доступ і в бібліотеці. Але від січня заповідають зміни і я цей привілей можу втратити. Говорила я з Марилею і вона вже порушила різні інстанції в правничій бібліотеці (до директора включно) і в правничій школі. Але справа не така проста і з усіх цих заходів, мабуть, нічого не вийде. Хоч і вони розуміють добре, що тут мова не тільки про мої особисті привілеї, але і про "retiree benefits", що за пару років можуть стосуватися і моїх колег, які ще покищо в активній службі.

Натиск із боку УВАН уже дав наслідки: я відклала інші справи і вже маю доповідь на вечір Костюка готову. Але сам вечір, який мав вібутися 26 жовтня (бо був заплянований у зв'язку із століттям ГК, 25 жовтня) — тепер перенесли на 1 грудня, з уваги на те, що в програмі бере також участь Микола Жулинський, а він раніше не зможе приїхати.

Не встигла я відмітити у щоденнику, що я мала змогу прочитати в час свого побуту в Торонто книжку-автобіографію Олексія Воскобійника. Це, очевидно, на основі його розповідей написав Олег Чорногуз — письменник-гуморист, в помешканні якого Максим з Уляною мешкали в Києві. Саме тому, що це вправний професійний письменник, книжка Воскобійника написана досить цікаво і багато чого розкриває про особу цього нашого будівельника-міліонера (що з ним і його жінкою, до речі, ми з Остапом були разом на прогульці інженерів до Скандинавії). Книжка називається: "Повість моїх літ. Публіцистичні спогади". Літературний запис Олега Чорногуза. Київ: ВУС, 2000.

Субота, 19 жовтня 2002. 8:20 РМ.

Закінчила читати "На березі часу" в журналі "Київ". Шевчукові мемуари переплетені листами (до брата Анатолія, Євгена Концевича і Ірини Жиленко). Під-заголовок каже: "Мій Київ. Входини" — це наводить мене на думку, що ці спогади про шістдесяті роки і шестидесятників, можливо, є частиною більшого автобіографічного твору. Добре, якби це справді було так.

"Автобіографічна оповідь-есе", цікавіша для такого читача, як я, ніж деякі белетристичні Шевчукові твори. І в ній менше нагоди для "бароковости" стилю і композиції. Має вона неабияку пізнавальну вартість — і не тільки для зрозуміння атмосфери того часу, але і для зрозуміння ментальности цього передового українського прозаїка сьогодні. Звертає на себе увагу молодече зазнайство, але і переконаність у своєму літературному покликанні, у своїй місії. Тексти листів того часу подає Шевчук із власними сучасними коментарями. Мемуари дозволяють простежити впливи і літературні уподобання Шевчука (з чужих напр. Гемінґвей, Бель — обох читає в російському перекладі, Тувіма читає в оригіналі, з наших — Хоткевич, Плужник, Підмогильний, Сковорода). Багато пізнавального матеріялу для дослідників ранньої Шевчукової творчости: як поставали оповідання, що хотів ними сказати, які речі пізніше ввійшли в композиції довших творів. Дещо можна довідатися і про інших шестидесятників — Драча, Гуцала, Вінграновського, Дрозда — зокрема що думає про них і як їх бачить теперішній Шевчук. Чи спогади повністю щирі й отверті? Скільки в них замовчаного і захованого між рядками? Деяким мірилом цього є Шевчукові реляції про особисте життя. Імен дівчат, що з ними мав стосунки, не згадує, але є признання про велику любовну драму, що сколихнула його єством замолоду і залишила глибокий слід (дівчина його покинула). Взаємини з Іриною Жиленко, якщо вірити текстові, не виходили поза рамки платонічної дружби, є й опис романтичного епізоду з дівчиною Оксаною у Карпатах. Пише він і про перше знайомство з пізнішою своєю дружиною Неонілею Біличенко. Цікавий його опис подорожі з Тичиною і знаменита фраза Івана Сенченка про Тичину: "Коли по скрипці Страдіварі бити молотком, якої музики від неї ви чекаєте?" Читаючи доброго автора українською мовою, завжди багато вчуся мови. Але мене дивують такі знахідки: "мала чудового голоса", "написав окремого спогада", "нам було передано заповіта" — невже справді так воно має бути?

Понеділок, 21 жовтня 2002. Майже полудне.

Завтра пляную повернути УБібліотеці 7–8 число "Києва" і тому хочу виписати пару дотепних фраз чи анекдотів із спогадів Шевчука.

Про Рильського (це розповідав в Ірпені Д. Бобир):
"Це було тоді, коли Рильський написав вірша про Сталіна "Із-за гір, із за високих сизокрил орел летить", а Левко Ревуцький на ці слова створив музику. Якось уранці поет після перепою вийшов у сад (це було в Голосієвому). Його сусід і каже через паркана:
— О, Максиме Тадейовичу, вашу пісню народ уже співає.
— Та де? — похмуро спитав Рильський.
— Вчора вулицею йшло двоє п'яних і так голосно співали вашу пісню!
— А-а! — сказав Рильський. — Це були ми з Левком."

Про ставлення до газет:
— Ти газети читаєш?
— А ти гадаєш, що я з телевізором в "00" ходжу?

Популярні пародії на Тичину:
— В полі трактор дир-дир-дир, ми за мир, ми за мир.
— Затичинилося небо, засосюрилась земля.
— Стоїть в степу немов билина Павло Григорович Тичина.

Про жінку Сосюри майстер, який ремонтує машинки до писання сказав: "Знаєте, яку машинку я відремонтував? Володимира Сосюри, ту, яку його жінка Мура вижбурнула з вікна на тротуар."

А ось майже анекдот з життя самого Шевчука, пізнавальний і дотепний:

"...я ніколи не мав досі костюма. Коли я одержав свого першого гонорара з "Вітчизни", а це було 150 крб., жахнувся: ніколи таких грошей у мене не було також. Ми зібралися з моїми університетськими приятелями й почали радитися: як ті гроші витратити. Один сказав: гульнути, інший — щось інше, а В. Феньченко рішуче те все засудив і сказав:
— Ти тепер письменник і маєш виглядати пристойно. Отож поший собі костюма.
— А може, простіше купити? — несміливо спитав я.
— Ні! — категорично відказав "архіпрактичний" Володимир. — Письменники не ходять у купленому ширужитку. Вони костюми шиють. Я тобі все організую."

Вівторок, 22 жовтня 2002. 9:00 РМ.

Сьогодні, перед тим як поїхати на працю до Української Бібліотеки, я вступила на цвинтар. Річниця смерти Мами. Привезла із собою потрібні прибори і зробила трохи порядок. А потім, після праці в бібліотеці і після закупівлі харчів в супермаркеті, вступила на цвинтар вдруге і поставила там свіжозакуплений вазонок розквітлих хризантем. Це для мене досить нетипово: рідко вступаю на цвинтар, щоб доглядати могилки. Але тим разом зробила виняток. Пішла також на могилу Чайковських–Яцкевичів–Марків і там також трохи зробила порядок. Але було б добре, якби господарі цвинтаря бодай регулярно косили траву, чого вони не роблять. На цвинтарі вранці не було нікого, але потім з'явився якийсь молодий священик з двома особами. Пізніше священик підступив до мене, почав розмову. Молодий пристійний мужчина, називається Роман Паньків, був колись тут у Філядельфії, а тепер у Торонто. (Встоялась спокусі: не просила його відправити молитву біля могили: це була б з мого боку гіпокризія і єдина користь була б хіба у фінансовій підтримці священика.)

Засипають мене різні люди питаннями, заявами і проханнями про НТШ-івські дотації. Можна було б затруднити на пару годин в тижні секретаря, щоб все це полагоджувати. Та й навіть ті, хто має і знає наш правильник, не вважає за потрібне триматися його приписів.

Мушу свідомо викроювати час для власних справ. І ось завтра, наприклад, плянувала поїхати до міста до American Historical Society на 13th & Locust. Вони перебрали архіви Balch Institute і там мають деякі потрібні мені річники "Ukrainian Canadian". Казали мені, що за користування їхнім архівом треба заплатити $6.00 вступної вкладки. Ну, я маю намір завезти їм додатково в дарунку три книжки вид-ва Мости: Шекспірові сонети, свою "Автобібліографію" і "Тихі розмови". Нехай залишиться наш слід і на локальному загальноамериканському терені. Але ось я глянула на свою записку розмови з Rachel, що є директором архіву (прізвища не знаю), і бачу, що в середу вони відкриті від 1 до 9-ої. Це не добре, бо не хочу повертатися в темноті. Поїду в четвер і постараюся максимально використати час від 9:30 до 5:00. Тільки після відвідин цього архіву, зможу звернутися до Марії Скрипник за номерами, яких мені ще бракуватиме.

Може й добре, що завтра не поїду, бо після моєї роботи на цвинтарі розболілися мені крижі — не знати, в якому стані буду завтра. В п'ятницю ввечері співають в Центрі сестри Тельнюк. Намовляю людей, щоб на це пішли і сама, очевидно, також піду. А в суботу Люда робить вечір студії Крушельницької з гуморесками ЕКО.

Четвер, 24 жовтня 2002. 9:30 РМ.

Цікавий досвід сьогоднішнього дня: поїхала я вранці до міста, до Historical Society of Pennsylvania. Заки виїхала з дому, подзвонила до них, щоб приготовила для мене "Ukrainian Canadian". Поїхала метро до зупинки Walnut/Locust і звідти пішки один квартал до 13 вул. і Locust. Великий старий історичний будинок елегантно відреставрований ззовні і всередині. При вході треба зареєструватися: виповнити реєстраційний формуляр, представити документ із фото, заплатити шість долaрів вкладки. А попри це: треба у locker-і, перед входом до бібліотеки, залишити все: у моєму випадку — куртку, наплечник із паперами і полуденком, торбинку з грішми і документами. Дозволили взяти з собою тільки кілька карток паперу (без авторучки). В бібліотеці дають тільки олівці. (Такий досвід досі я мала тільки один раз: у Харкові, за часів СССР, де довелося залишити все, із паспортом включно, щоб могти ввійти до бібліотеки). Два мужчини при бюрку чергування, коли я назвала себе і назву журналу, який мені потрібний, сказали, що вперше про це чують, що якщо це матеріял із Balch Institute, то навряд чи він уже перенесений до цього будинку і чи можна до нього дістатися, ітд. Я не відступала, мовляв, я говорила вже із Rachel Onuf і знаю, що цей матеріял напевно тут на місці. Послали мене до іншого деску, всередині бібліотеки. І тут вже на мене чекали приготовані і привезені із сховища, зберігані в добротних архівних папках, номери журналу, що їх вони мають. Комплекти, нажаль, неповні, але деякі номери, що були мені потрібні, таки були і я кілька годин там собі попрацювала. Встигла навіть переглянути річники 1990 і 1991 і довідатися, що саме грудневе число 1991 року — останнє. Журнал перейменували на "Ukrainian Canadian Herald", зробили двомовним двотижневим виданням — отже мені вже він не буде більше потрібний. В бібліотеці було кілька клієнтів, а ще більше працівників — так воно і повинно бути. Спокійна атмосфера для наукового досліду, в приємному, гарно обладнаному приміщенні.

Повернулась за дня, застала від Захарчука запис на телефоні в справі радіо-коментаря і о 7-ій поїхала до Центру записати для суботньої програми те, що я говорила про Костюка на тризні в Баунд Бруку. (Надійка Світлична повідомила мене, що "Свобода" має намір надрукувати це аж на 40-ий день від смерти Костюка, отже це дало змогу використати цей матеріял перед тим ще й для коментаря на радіо).

П'ятниця, 25 жовтня 2002. Полудне.

Костюкові було б сьогодні сто років, якби був дожив.

Хочу відмітити дві важливі події — терористичні акції, що тримають у напруженні тисячі людей. Перша тут в Америці. Від трьох тижнів в околицях Вашинґтону якийсь вбивник стріляв із рушниці на людей, що день-два вбиваючи або ранячи якусь жертву. Було вже десять вбитих і три поранені особи. Це викликало паніку. Серед жертв були і діти, і жінки, часом випадки ставалися, коли люди набирали бензин до авт, або на парковиськах торговельних центрів. У висліді паніки і поліційної акції, були заблоковані часто автостради, школи відкликали всі зайняття поза шкільними будинками, бензинові станції завішували паравани, щоб закривати від стороннього ока осіб, що набирали бензин, ітп. Вчора проголосили нарешті, що злочинця схоплено і сьогодні вже звітують, що є і докази злочину, бо в баґажнику знайшли рушницю і лабораторійні тести доводять, що це саме з неї були кулі, що спричинили смерть недавніх жертв. Отже сьогодні — велика полегша, діти знову займаються спортом, люди заспокоїлися. Вбивник — чорний американець, який недавно перейшов на іслямську релігію, але мотивація покищо не встановлена, бо були і вимоги 10 міл. долярів окупу.

Якби не було, я собі подумала: це добра лекція для терористів Осами бен Ладена. Не треба аж скомплікованого нападу на вежі Торговельного Центру в Ню Йорку: Америку, з її вільним і отвертим способом життя і вільною пресою, яка негайно про все рапортує, можна спаралізувати, заініцювавши в кількох місцях терористичні акції такого невеликого масштабу: кілька осіб з рушницями, що стріляють, напр. в американських shopping centers, могли б спаралізувати цілу економіку країни. От тепер FBI перестерігає, що є можливість нового великого терористочного акту, та ще й пов'язаного з транспортом — кораблями, поїздами. Напевно менше людей буде їздити, я й сама думаю, чи варто мені вибиратися на День Подяки до Провіденсу.

Добре казав Франклін Рузвелт: найбільша проблема — страх!

А ось у центрі Москви група озброєних чеченців (кажуть: 25 чоловіків і 25 жінок) захопили авдиторію великого якогось театру, підчас вистави. Це сталося вже пару днів тому. Вони вимагають негайного звільнення Чечні від російських військ, в іншому випадку висадять в повітря і себе і своїх заложників. А є тих заложників тепер, кажуть, 700 — було більше, але деяких дітей і жінок раніше відпустили. Є серед них і деякі чужинці, не росіяни. Путін відкликав свій виїзд на міжнародну конференцію і зустріч із Бушом у Мексіко.

Субота, 26 жовтня 2002. Полудне.

Вчора була на концерті сестер Тельнюк. Концерт, як я вже знала з досвіду, був прегарним високопрофесійним виконанням доброї естрадної музики з літературними текстами. Сестри Вакуловські дякували мені, що я їх намовила прийти на цей концерт. Але публіки було не більше 20 осіб! Скандал! Перешкодою напевно була імпреза, яка заповіджена на сьогодні: Люда спроваджує до Філядельфії студійців Крушельницької з гуморесками Едварда Козака. Рекляма, як звичайно, досить велика, напевно імпреза збере досить публіки. Приїдуть навіть Трофименки і Біланюки і я маю намір з ними після виступу піти на вечерю до ресторану. Це велика конкуренція сестрам Тельнюк, а крім того наші старі пенсіонери рахуються з грішми, як ідуть на одну імпрезу, не йдуть на другу. А ще: вечір звичайного робочого дня, дехто працює, старші люди вечорами не їздять автом. (Я й сама добре не бачу вночі, можу їхати тільки по знайомій дорозі до Центру).

Софійка Геврик, як була в мене недавно, привезла мені—позичила "Спогади" Галини Мазепи. Ця книжка має вже свою історію. Я кілька років тому купила її для УБібліотеки в Центрі, привезла, закатологізувала. А потім хотіла собі позичити і виявилось, що книжки ніде нема. Чи вкрав хтось? Чи може десь закинулась? Досі її не знайшли.

Галина Мазепа, дочка відомого політичного діяча Ісаака Мазепи (в книжці вона його називає "Ісак") і його жінки Наталії Сінґалевич, лікарки, народилася в Петербурзі 1910 року. Авторка дотепно починає книжку, підкреслюючи, що вона народилася як нешлюбна дитина: батьки подружжя вважали буржуазними пережитками. Тепло авторка пише про свого чоловіка Володимира Коваля, що його називає Сусликом. Вони зналися ще в гімназії у Празі, батьки були первісно проти їх одруження, але це подружжя виявилось довготривалим: вони разом прожили все життя — від Чехословаччини до Венесуелі. В час війни, підчас бомбардування, загинула мама Галини разом із Галининими двома маленькими синами. Згодом Ковалі мали ще двох синів. У Венесуелі Суслик працював професором в університеті (але він, як я зрозуміла інженер-електрик, отже це мабуть політехнічний відділ університету), вони жили в неабиякому достатку, будували собі люксусові хати, подорожували по світу. Галина мала мистецькі успіхи, отримувала державні нагороди. Але в одному місці каже про себе: "Я розчарувала господарку дому. Вона уявляла мене модерною вампіресою, а побачила звичайну маму з двома хлопцями". (с. 194) І справді: в книжці багато жіночого тепла і згадок про родинні справи. Є там і таке речення на стор. 231: " На нас велике враження зробив молодий український "Вернер фон Браун", він був дуже на нього подібним, його прислали з НАСА до Парижу і він прийшов із дуже елеґантною дружиною. Ми говорили про мистецькі репрезентації і придбання творів Василя Хмелюка". Авторка ніде не називає прізвища, але це очевидно про Міська і Ляну Яримовичів. Цікаво чи вони про це знають? Книжка одначе має дуже багато композиційних і стилістичних недоліків, навіть помилок, часом здається потоком старечих диґресій — вона потребувала доброго редактора. Та й шкода, що не прикрашена вона ілюстраціями роботи самої ГМ — є в ній, правда, репродукції деяких її картин, але вони зроблені недбало і неефектовно. Наскільки краще враження робить напр. Понеділкова книжка із знаменитими рисунками Мазепи!

Понеділок, 28 жовтня 2002. Доходить 2 год. пополудні.

Кризу із заложниками чеченців у Москві розв'язали брутальним способом. Відділи спеціяльної поліції напомпували у вентиляційні труби будинку якийсь паралізуючий ґаз — у висліді є вже 118 мертвих, а 600 людей у лікарнях, при тому дехто з них у критичному стані. Тільки двоє людей загинуло від чеченських куль, решта всі — жертви ґазу. За старою московською традицією, державний терор пов'язаний із засекреченням. Ніхто не знає, який саме вжито ґаз і це утруднює роботу лікарям. Піднімаються голоси невдоволення і критики в московській пресі. А США затурбовані, чи мовляв Москва не зігнорувала міжнародних домовлень щодо хемічної зброї.

Вчора увечері закінчила писати свою доповідь на презентацію книжки Союзу Українок "Листи так довго ідуть", що має відбутися 10 листопада. Отже можу спокійно братися за іншу роботу.

Поїхала сьогодні до National Wholesale Liquidators і, крім деяких господарських дрібниць, купила собі дешеве радіо на батерії, щоб мати на випадок як загасне електрика, і також дешеве маленьке радіо-транзистор, що грає і аудіо-касети, бо зіпсувався мені мій Sony-Walkman, а я вже так привикла слухати аудіо-книжок в час своїх проходів кожнього дня. що не можу без того бути. Тимбільше, що нанесла собі з бібліотеки аж три різні речі нараз і не хочу віддавати їх непрослуханими.

Вчора, в неділю, ходила на загальні збори УОКЦентру.

Ввечері пробувала телефонувати до Ії, щоб побажати їй з уродинами — не застала. Попробую сьогодні знову. Ії день народження — завтра. Давно я з нею не говорила, а внучки не бачила вже від минулого Різдва. Послала їй була "бонус" за свідоцтво при кінці шкільного року, але вона не обізвалася, не подякувала, і чека ще не розміняли. Але знаю від Марка, що Ніна задоволена літнім табором і має намір поїхати цього року ще на лещетарський. А потім будемо разом у Канаді — Максим плянує якесь відзначення Маркового 50-ліття. Хотіли ми поїхати десь на острови взимку, але Марко каже, що йому з теплої Каліфорнії нецікаво їхати у тропіки, волів би Торонто і зимові вакації.

П'ятниця, 1 листопада 2002. 5:00 РМ.

Ура! Слава! Закінчила переписувати свій щоденник. Від сьогодні записи ітимуть прямо на комп'ютер і переписувати в майбутньому доведеться тільки те, що буде занотоване в час подорожей, поза хатою. Ще тільки виготую іменний покажчик до щоденника, щоб могти витягати з нього інформації, як будуть мені потрібні.

Поїхала сьогодні до банку "Певність" і надала на банковий рахунок вид-ва "Пульсари" в Києві $2,100 — перша половина коштів на друк Максимової книжки про Підмогильного в українському перекладі. За банківську послугу почислили 40 дол. — посилка через фірму Міст коштувала б 105 дол., бо вони беруть 5%. Побачимо, чи справді доставлять за три дні, як обіцювали.

Також хотіла я купити-замовити державні бонди для Марка і Максима. (Це замість давати готівку на Різдво, дам на таку саму суму державних бондів. — Це моя реакція на те, що Максим відкинув — не хотів прийняти мого чека минулого року і цим зробив мені прикрість). Але виявилось, що Певність цього не може полагодити. (Я думала, нехай український банк має кредит в статистиці продажі державних бондів США і тому запропонувала це їм, бо мала готові виповнені формуляри). Отже я по дорозі додому вступила — наперед до Bell's Market, щоб купити варення, кефір і інші додатки до харчів (знайшла мінеральну воду "Нафтуся" з Трускавця!) а потім до Citizens Bank, щоб замовити бонди.

В сьогоднішньому номері газети "День" є повідомлення про велику аварію, яка сталася в бібліотеці ім. Вернадського в Києві. Тим разом — не пожежа, а потопа! Прорвало "трубопровід системи опалення" і гаряча вода протягом цілої ночі лилася із сьомого поверху до низу. Пошкодження зазнало понад 200 тисяч одиниць: колекції історії, образотворчого мистецтва, естампів, репродукцій. Сталося це, пишуть, у ніч з 21 на 22 жовтня у філії но.1, на Володимирській, 62. Про катастрофу повідомили тільки 30 жовтня і газета обурена, мовляв, "інформаційна блокада проводилася у кращих традиціях минулого." Будинок не має серйозних пошкоджень, але треба замінити "усі труби та батереї".

Чергове українське недбальство! Ще одна ілюстрація (після Чорнобиля, зістрілення російського літака, авіошов біля Львова, ітд.) Давала я приклади недбальства Корогодському, реагуючи на хмару друкарських помилок у "Ключах", мовляв, де ділося Франкове "Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт..." — чи замінила це ментальність Остапового друкаря із "Львівських вістей", який казав: "що ся так денервуєте? З того сі не стріляє!".

З 30 на 31 жовтня була в мене Софійка Геврик. В середу, хоч приїхала вона пізно ввечері, вдалося мені знову зорганізувати Віру і ми мали приємну вечерю втрьох. Добре, що була Віра — бо саме в час вечері потелефонувала з ЛА Ія — відповідала на мій телефон попереднього дня. Я давно з нею не говорила, і не хотіла надто скорочувати нашої розмови — отже була рада, що моя гостя могла собі в цей час говорити з Вірою. Ія, як звичайно, дуже зайнята своєю роботою, їздила недавно до Італії, де фірма Дісні робить якісь фільми, негайно після повороту зустрічала Боба і Марту Чайківських, які поїхали до Каліфорнії на тиждень вакацій.

Софійка мала в четвер візиту у Форсії, а також була в бібліотеці в Центрі. Великої вітрини на виставку з нагоди нашого 45-ліття не зможемо дістати — її в Центрі зарезервував собі Український Музичний Інститут. Отже виставки не будемо робити.

Понеділок, 4 листопада 2002. 11:00 РМ.

Мала сьогодні візиту у Форсії: взяли в мене кров до лабораторії і дали укол проти інфлуенци. Зменшила мені дозу преднісону — два тижні по 2 міліґрами, потім місяць по одному. Полуденок провела з Марилею, а потім пішла до бібліотеки Ван Пелт і пару годин там попрацювала над матеріялами УЛЕ.

Почала я робити покажчик імен до щоденника: жах мене бере, яка це довга і марудна буде робота! За перші чотири години я зробила тільки 40 сторінок! А щоденник має під сучасну пору 3166 сторінок! Чи справді знайду витримку, щоб це зробити? То не така приємна робота як переписування цікавого тексту!

Завтра у нас — вибори. Від них залежатиме, хто здобуде перевагу в сенаті, бо тепер є точно 49 на 49 (і два незалежні). Турбує мене, що не зважаючи на поважні економічні проблеми і загрозу війни з Іраком наш президент Буш має високий у виборців "рейтинґ" (це слово вже навіть в українській мові прижилося і преса в Україні його вживає!), а демократи чомусь не надто успішно використовують свої атути. Але побачимо. Я, очевидно, голосуватиму на листу демократів і на Рендела, як ґубернатора для Пеннсильванії.

Вже справжня осінь — wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr, wer jetzt allein ist wird es lange bleiben. Сонячних днів не так уже багато, темінь надходить швидко, дні короткі. Це трохи депресивно впливає. Не могла б я жити на Алясці, чи в Скандинавії, де сезон довгих ночей триває довше.

Середа, 6 листопада 2002, вранці 10:30.

Потелефонувала до мене вчора ввечері незнайома мені жінка, Ірина Панченко. Вона є дружиною Вадима Скуратівського і мешкає тепер у Вознесінні. Вона тут має дочку, що вийшла заміж за єврея, і внуків. Це дочка із першого подружжя, отже не рідна дочка Скуратівського (Для обох — це другий вже шлюб). Телефонувала до мене, щоб порадитися, як можна було б одержати офіційне запрошення для Скуратівського на приїзд на відвідини до США. Він вже тут бував давніше, але тепер американську візу дістати не так легко. Хотів би приїхати (за свої гроші) на відвідини дружини десь у квітні-травні. Скуратівський вчить у Києво-Могилянській Академії, він є також у редакції "Сучасності" і веде в Києві телевізійну передачу. Зрештою, мені це ім'я добре відоме, хоч особисто з ним жодних контактів не мала. Друкується він і в російськомовних виданнях, навіть в альманасі, що його видає і редагує Іза Каплан. Від Ізи Панченко, мабуть, отримала і мій номер телефону. Мовляв Вадим міг би дати серію публічних виступів. Він закінчив фільфак романістики-ґерманістики, але особливо цікавиться історією і культурологією. Недавно їздив на конференцію до Венеції, де доповідав про Гоголя. Сама Ірина Панченко була викладачем російської мови і літератури. Дочка (прізвище по чоловікові — Гамарник) писала дипломну працю про сценариста Владислава Клеха (українською мовою). Клех хотів видати це як монографію, мав призначені на це видання гроші, але після його смерти справи перебрала його жінка Леонора (здається ірландка) і покищо виникла затримка. Панченко каже, що переклала статтю дочки на російську мову і це має появитися в Каплановому альманасі, бо мовляв праця за велика (30 сторінок комп'ютерного друку) щоб могла появитися повністю в якомусь українському журналі, а сама монографія мала б мати велику кількість ілюстрацій.

Панченко думала, що може є якась інституція української громади у Філядельфії, що могла б вислати таке запрошення. Не знаю, УОКЦентр — напевно ні, осередок НТШ-А — це майже фікція, міг би зробити це Рудницький, але його нема (хіба як приїде на свята поговорю з ним у цій справі). Найбільша надія була б на НТШ-А в Нью Йорку — вони такі речі роблять регулярно, наскільки мені це відоме. Поговорю з Ларисою.

Вівторок, 12 листопада 2002. Доходить 11 вранці.

За пару годин має приїхати Софійка: сьогодні ввечері є засідання Ради Бібліотеки. Вона залишиться до четверга: завтра, можливо, підемо разом із Вірою в кіно і на вечерю до ресторану.

Субота і неділя були дуже активні: аж занадто. В суботу встала о 5:30 вранці і лягла в ліжко десь після першої ночі. Цілий день провела в Нью Йорку на засіданні НТШ-А, яке продовжилось сесією доповідей математично-фізичної секції, а потім круглого столу присвяченого в цілості великому проєктові збірки 5-ти міліонів доларів на центр українських студій в Колюмбійському університеті. А в неділю пополудні була у Філядельфії презентація книжки "Листи так довго йдуть", де я виступала з доповіддю. Після цієї імпрези, Славко і Марта Трофименки, які приїхали на цю імпрезу з Вільмінґтону, пішли зі мною на вечерю до ресторану Yorktown Inn.

Нью Йоркське засідання, тим разом, залишило по собі в мене несмак і невдоволення. Я досить напрацювалася, приготовляючись до нього, одне голосування на дотацію представила як довершене, одне у процесі голосування, а одне (яке розглядає три окремі дотації) привезла зі собою, щоб канцелярія розіслала членам Видавничої Комісії разом із моїм звітом. Крім того, я у звітовому часі написала 16 листів, вияснюючи різним прохачам (яких тепер чимало) вимоги нашого правильника. Підчас засідання несподівано виникло питання, що мовляв треба вимагати, щоб прохачі надсилали готові до друку праці для нашого перегляду, і додаткових критичних опіній з діяспори, від нас, бо інакше ми, мовляв, "купуємо кота в мішку". Я вияснила, що ми діємо згідно із нашим правильником, який вимагає тільки точного опису праці, передмови, змісту, кількох сторінок, двох рецензій і кошторису — і навіть ці вимоги натрапляють на чималі труднощі і вимагають додаткової кореспонденції. Додаткова вимога повного готового до друку тексту значно скоротить наші дотації — якщо така наша ціль, то це, очевидно, можна зробити, але тільки шляхом зміни правильника. Мені дуже не подобалося, що управа діє так непослідовно: на попередньому засіданні піднесли пропонований ґрант на працю, якої не тільки не бачили, але яка мала негативні рецензії, тепер — після того як я, діючи згідно з правильником ухваленим тою ж управою, написала стільки листів до різних людей, вони раптом міняють свої власні вимоги. Це мене ставить у незручне становище, воно компромітує моє ім'я, адже я виконую волю НТШ-А, але підписую себе, як голову комісії. Типова українцям риса: самі ухвалили правильник, а тепер його не тримаються, так само як і в Україні: схвалили конституцію держави, але навіть у парламенті на кожному кроці її ігнорують.

Круглий стіл провадили Ромко Процик і Марк фон Гаґен — досить ефектовно і вміло. Але чи є ще досить людей, щоб такий великий проєкт підтримали своїми грішми? Самопоміч, щоправда, задекларувала на цей проєкт уже чверть міліона доларів, НТШ-А вже раніше зобов'язалося давати по 25 тисяч річно на курси історії, але є чимала конкуренція від інших великих проєктів, що збирають громадські гроші: будується великий Український Музей в Нью Йорку, Гузар приїздить збирати гроші на будову католицького собору в Києві, був на залі коротко і ректор Могилянки Брюховецький, який також збирає фонди на свою школу. Крім того є й опозиція. Та й Гарвардський проєкт, зокрема слаба активність гарвардських професорів в ділянках, що їм вони повинні були присвятити всю свою енергію, не служить заохотою для жертводавців. От напр. проф. Фляєр — те що він не українець і не знає української мови ще можна було б пробачити, якби він писав наукові праці про українську мову, досліджував її історію, її сучасні проблеми. А Грабович теж — замість діяти на міжнародному полі і писати по англійському, воліє займатися науковою політикою України.

Лариса в час засідання вшанувала мене і ОКУ — квітами, з нагоди недалеких річниць народження. А Марта і Славко, на моє здивування, не хотіли, щоб наша вечеря в ресторані була Dutch treat, а також погостили мене з нагоди моїх уродин.

Імпреза Окружної управи СУА вийшла, на диво, вдалою. Вела нею молода Оленка Карпинич, представляючи виконавців. Іванна Ратич говорила про ґенезу книжки, я дала критичну її оцінку, Аня Максимович і дві молоді новоприбулі союзянки прочитали пару уривків (що їх їм вибрала і запропонувала я, як ілюстрацію до моєї доповіді), молода якась новоприбула з України дівчина проспівала у супроводі бандури пару пісень. На залі було понад 70 осіб — був і буфет. Програма не була переладована, я не мусіла спішитися, говорила 20 мінут, при чому звернула увагу на контроверсійні (а через те цікаві для публіки) моменти: конфлікти в справах формального одруження Ольги і Лесі в родині Косачів, російськомовність Петра Косача, цікаві інформації в листах Олени Пчілки про погроми жидів у Києві, про підробку нібито народної пісні "Без тебе, Олесю, пшеницю возити", еманциповані феміністичні поради Михайла сестрі Ользі. Мала я сатисфакцію, що вибрані мною і скорочені тексти були цікаві для публіки (мені самій було цікаво їх ще раз почути!) Продавали і книжки і напевно продали їх чимало, бо бачила в руках різних людей куплені примірники.

Різні люди підходили до мене, щоб висловити своє вдоволення, а повернувшись увечері після вечері в ресторані застала я на автовідповідачі записаний відгук-подяку від Оксани Фаріон, який навіть мене зворушив. Була серед публіки і Люда — вона до мене потім не підступила: думаю, що була шокована моїми ревеляціями про "не-моральну" і не згідну з католицькими приписами поведінку молодих Косачів. Я люблю шокувати і провокувати публіку, бо якщо тільки повторяти старі заялозені фрази, то навіщо взагалі доповідати? "Добудь нові слова, новії струни, або мовчи — могили не співають", мовляла Лариса Косач.

Субота, 16 листопада 2002. 3:00 РМ.

Моя 72-а річниця народження привернула до себе увагу різних осіб: у висліді моя хата виповнена гарними живими квітами (від Максима й Уляни, від Ії, від Наді Петрик, а є ще живі і гарні букети півоній, що їх привезла Софійка Геврик і не зовсім вже свіжі троянди, що їх я привезла із засідання НТШ-А тиждень тому. На сам вчорашній день я нікуди з хати не виходила і навіть нормально не обідала — була в мене в той день Галина прибирати хату і хоч на дворі була гарна погода, я не мала змоги навіть піти на прохід. Зате хата чиста, і навіть мої журнали на столику упорядковані — винесла до пивниці 2001 річники!) Але я мала нагоду вже раніше двічі відзначувати свій день народження в ресторані — з Трофименками, а потім з Софійкою і Вірою. Вітали мене з уродинами і Марко, і Максим з хлопцями, і окремо Уляна з Марією Пасічник, і окремо Ніна, з якою нарешті я мала змогу трохи довше поговорити по телефону, а крім того Марія Смолка-Дей (довідалась від Наді Петрик), і Галина Клюк, і Леся Яцкевич, і Мотря з Андрієм. Прислала вітання і Неля Винярська, а по електронній пошті — Марійка Сеньківська. Вже раніше з України писала мені Мирослава Антонович і Марта Бліхар. Приємно, що люди пам'ятають, хоч це не такі вже важливі уродини. Сімдесятка — це справжній ювілей і дата, яка буває тільки раз у житті (якщо до неї дожити) і дає можливість зробити підсумок життя, що ось-ось завершується. Наступні всі уродини — дар божий, що за нього можна дякувати долі, якщо людина ще у відносно доброму стані здоров'я, але відзначувати ці дати вже не дуже потрібно.

Були ми з Софійкою і Вірою в кіно на фільмі "Frida" — це про малярку Фріду Кальо (Frida Kahlo), жінку Дієґо Рівери (Diego Rivera). Я про неї нічого абсолютно не знала, тим більше фільм мене зацікавив. Зроблений він оригінально і по мистецькому, трохи з надміром гетеро-і гомо-еротичних сцен.

Софійка від'їхала в четвер. В Нью Йорку мала зустрітися з Титом і піти з ним до лікаря-ортопеда. Потім телефонувала. Виявилося, що Тит має пошкоджений клуб і йому потрібна операція. Ця вістка їх приголомшила і вони поїхали з Нью Йорку просто додому, до Гантеру, зрезигнувавши з приїзду до Філядельфії на празник Михайлівської парафії, який має бути сьогодні ввечері. Я сьогодні знову потелефонувала до них до Гантеру, щоб запропонувати — на випадок, якби вони робили цю операцію у Філядельфії — що можуть мешкати в мене так довго, як це їм було б потрібне. Вони тут зліквідували хату, в Нью Йорку ночують в помешканнях своїх синів (можливо не надто вигідно), а після операції напевно треба було б проходити деякий час фізичну терапію і треба бути десь недалеко лікарень, а не на дачі в Гантері. Побачимо, яке буде їх рішення.

Мотря у розмові зі мною сьогодні по телефону запропонувала, щоб я приїхала до них перед Днем Подяки на пару днів і я, можливо, з цього запрошення скористаю. Мотря має в УНІГУ виставку своїх картин і я дуже хотіла б її побачити. Цього року вона вдома обіду з нагоди Дня Подяки не влаштовує, а плянує відбути цю гостину в ресторані, а день пізніше вони їдуть до Нью Джерзі на 50-ти ліття подружжя Івана Головінського. Запропонували, що відвезуть мене до якоїсь станції в Нью Джерзі, щоб я звідтам автобусом або поїздом повернулася додому. Це виглядає як плян здійснимий і не надто скомплікований.

Погода сьогодні паршива: дощ, холодно, непривітно. Але в Гантері випав сніг, а в Провіденсі і в Торонто також мабуть буде падати. Отже наша філядельфійська погода ще не найгірша.

Понеділок, 18 листопада 2002. Полудне.

Мала я намір поїхати сьогодні на PENN, але прийшов вранці Лукашевич підрізувати кущі — отже мені треба бути вдома. Сьогодні — сонячно, хоч і холодно та з вітром — але це перший гарний день після кількох понурих дощових днів.

Вирішила сьогодні припинити свою працю над покажчиком імен до щоденника — дійшла до кінця 1979 року і маю вже 20 сторінок. Бачу справді, що це мусітиму зробити я сама, бо воно вимагає не тільки посилань на пам'ять про різних людей, але часом навіть і перевірки в довідкових виданнях. Але це дуже пинява робота, яка відтягає мене від важливіших справ. Робитиму її принагідно, час до часу тільки, бо головну увагу, нарешті, треба таки присвятити ULE70, щоб викінчити том і віддати його до друку. Це певно забере цілий рік часу, але відкладати справді не можна.

Для відпруження по ночах читаю Малапарте "Шкуру" у "Всесвіті", а крім того слухаю аудіо-касет. Нажаль, не позичили мені біографічних книг, що про них я просила, і я здана на невибагливу колекцію моєї Oak Lane Library. Прослухала дотепну психотерапевтичну лекцію "Men are from Mars, Women are from Venus" (by John Gray, narrated by George Guidall), сензаційний роман "Hunt for Red October", що його автора навіть не запам'ятала, бо він звернув увагу на себе тільки виключно своїм технічним know-how про підводні човни, а не психологічною глибиною чи літературним талантом, а тепер слухаю класика англійської літератури Форстера "A Passage to India" (by E.M. Forster, read by Sam Dastor) з цікавими ревеляціями про протистояння культур у колоніяльній бритійській Індії.

В Україні президент звільнив прем'єр міністра Кінаха і творить новий уряд. Там взагалі — криза. Зокрема у відносинах із США. Закидають Кучмі продаж радарних оборонних інсталяцій "Кольчуги" Іракові всупереч санкціям ОН (і наступальній політиці Буша, який отверто підготовляється до війни з Іраком). Покищо поїхали до Іраку інспектори ОН, які мають знайти і знищити, якщо знайдуть, хемічну, бактеріологічну і можливо нуклірну зброю, що мовляв, загрожує Америці і всьому світові. Не поділяю воєнної істерії, яку пропагують республіканські кола: Сталіна, що був справжньою загрозою для всього світу — толерували, тримали в окруженні, тобто практикували т.зв. containment, чому не можна застосувати такої ж тактики до Садама Гусейна? Війни рідко коли щось насправді розв'язують, частіше вони створюють низку додаткових проблем і трагедій, а раз пустити в рух воєнню машину — зупинити її буде дуже трудно.

Четвер, 21 листопада 2002. 3:00 РМ.

Була вчора з Марилею і Раном на оригінальному концерті у Кімель-центрі. Моя програмка каже: "Every boy deserves favor: a play for actors and orchestra". Автор драматичного твору: Tom Stoppard, композитор: André Previn. Постановка нашого філядельфійського театру Вільма і нашого ж симфонічного оркестру (диригував молодий диригент Rossen Milanov. Ця річ триває 60 мін. отже щоб заповнити програму, в першій частині оркестр грав камерну симфонію Шостаковіча.

Ця п'єса Стапарда — інша від його драм, що їх я досі бачила. Передусім — незвична дла нього тема: психіятрична лікарня в СССР: божевільний, який грає на трикутнику, живе ілюзією, що він диригує симфонічним оркестром. В лікарні він в одній кімнаті із політичним в'язнем-дисидентом, що його покарали психушкою. Отже тема має політичний підтекст, але і філософський: що таке реальність, хто нормальний, хто божевільний. Акторів тільки 6. На великій сцені три платформи, що репрезентують три окремі кімнати. Переходи між ними — своєрідні довгі помости, що самі також творять трикутник. А між тим — оркестранти, що їх було, мабуть із 70. (Симфонію Шостаковича виконувало 50 музик — при чому це були тільки скрипки, чельо і баси — я їх порахувала, але до драми було оркестрантів помітно більше). Враження від п'єси і від музики було для мене зворушливе. Передусім тому, що за символами цієї п'єси скривається така жахлива дійсність недавньої нашої історії.

Цікаві біографічні дані про Стопарда і Превіна. Стопард народився в Чехословаччині і називався Tomas Straussler. Батько був лікарем, якого 1938 року вислали на працю до Сінґапуру. Батько помер, мати з дітьми втекла перед японською окупацією до Індії, там вийшла заміж за бритійського офіцера Стопарда і з ним переїхала до Англії. На 17 році життя Tom Stoppard покинув школу, працював журналістом і почав писати драми. Превін почав життя як Andreas Ludwig Prewin в Берліні 1930 року. Родина втекла з Німеччини. André Previn студіював у консерваторії в Парижі, від 16-року життя працював в Голівуді, писав музику для фільмів, має чотири нагороди Оскара.

Ніч, год.2:00, вже 28 листопада. Thanksgiving, Providence, R.I.

Випила сьогодні міцну каву Cappucino і тому, мабуть, не спиться мені. Не збиралась я робити записки, але вже прочитала NYTimes за кілька днів, а тепер, усвідомивши, що сон мене не бере, засвітила світло і взялася до записок.

Приїхала я сюди в понеділок увечері поїздом. Андрій чекав на мене на станції (а вдома пішла я до станції Melrose пішки, тягнувши тількищо куплену маленьку валізочку на колісцятах!) І от я вже ночую третю ніч у вигідній й оригінальній хаті Головінських. Леся за минулий рік трохи подалася, не дочуває, але ще всім цікавиться, і як завжди — елегантна. Мотря й Андрій далі страждають від своїх проблем з артритом, хребтом, алергіями, діябетом — але добре з усім дають собі раду, утримують багату й коштовну свою хату, Мотря уже повністю звільнилася з праці (після багатьох відзначень і прощань у своїй школі), а Андрій також уже майже пенсіонер, хоч ще їздить до лабораторії і ще очікує незабаром Retirement party в університеті Brown.

В УНІГУ тепер відбувається виставка Мотриних картин. Відкриття відбулося вже кілька днів перед моїм приїздом, але я виявила бажання її побачити і ми у вівторок з Мотрею і Лесею їздили до Кембріджу, щоб її оглянути. Я не зовсім усвідомлювала собі факту, що це так звідси далеко. Дорога туди забрала нам більше як дві години автострадами заваленими великим рухом авт. Мусіли бути там перед 1-ою годиною дня, бо виставка — в семінарійній кімнаті інституту, а о 1-ій мав там початися якийсь семінар. В УНІГУ я вже багато років не була, але все там мені, очевидно, знайоме із минулого (включно із Law School, що зараз поруч через дорогу).

Мотриних картин на виставці — 13. Всі вони разом у цій невеликій кімнатці гарно виглядають — більшість з них я вже бачила раніше в Мотриній хаті, хоч деякі полотна — нові. Своєрідне Мотрине малярство нагадало мені назву недавно виданої книжки Тамари Гундорової — "Femina melancholica" — бо в Мотрі майже завжди домінують жіночі постаті, з деяким виразом alienation, відчуження, а можна б це назвати і мелянхолією.. Мотря має професійного аґента, який веде на інтернеті ґалерію — website; Мотрині картини на цьому сайті мають високі ціни — в тисячах долярів. Назви їх дуже своєрідні, напр.: Ancient whispers, I need shade and air, Between high blue and low pink, Reflections on the past, A little echo of color, etc. В надрукованому біо — є така характеристика її творчости: "Motria's paintings are the expression of dreams on imaginary subjects, color and composition. Her imagery, therefore, is created, not found. She invents highly lyrical atmospheres through the use of unusual color combinations."

В УНІГУ бачили ми і Тимоша. Його бюро тепер там, де колись була канцелярія ФКУ.

З Мотрею і Лесею обідали ми таки там у Кембріджі, в доброму китайському ресторані на Massachusetts Ave. Повернувшись додому, ще довго розмовляли, оглядаючи старі фотографії, та дивилися на якийсь досить інфантильний фільм про друїдів (який нагадав мені французькі камікси для дітей, що їх я колись читала в Іванковій і Стефковій колекції).

Сьогодні вранці пробудились до ... снігової казки. Впало 6 інчів снігу і краєвид лісу з вікон набрав романтичного зачарованого вигляду. За кілька годин, одначе, дороги були прочищені (не даром вони тут платять 8,000 дол. річного податку!) — і ми утрьох поїхали до ресторану на обід (тим разом гостила я), а потім ще до оригінальної крамниці подарунків Bombay, де Мотря купила дарунок на гостину, куди вони їдуть у п'ятницю (до Нью Джерсі, на 50-ліття подружжя Івана й Наталки Головінських), а також собі два столики з темного магоньового дерева до вітальні. Леся з нами не їздила, бо її болів шлунок. Вечір провели при телевізорі. Ішли дві дуже цікаві програми: про малярку Mary Cassatt, а потім про Зіґмунда Фройда.

З моїх подарунків найбільшим успіхом втішається компактний диск сестер Тельнюк. Менше подобався диск Петриненка і Горобець. Дотепний коляж-оберіг (що його недавно подарувала мені Надя Петрик) більше цікавий Мотрі, як мені. Але добре теж, що я привезла їм по два числа "Всесвіту" і "Сучасності" (мої дублети), бо бачу, що і те викликає зацікавлення в тій хаті, де багато читають і цікавляться культурою. Привезла я зі собою і нововидані спомини Романа Волчука — сама прочитала їх по дорозі сюди, а тепер дала Лесі і вона уже в половині книжки.

П'тниця, 29 листопада, 9 РМ. Somerset Marriott.

Приїхали сюди до South Bound Brook-у, до готелю, що через дорогу від православного осередку і цвинтаря. Я думала, що може вдасться мені доїхати до станції Metropark, щоб повернутись поїздом додому до Філядельфії. Ми приїхали досить пізно, десь після 4-ої год. Андрій був дуже втомлений дорогою, а з готелю не було ні shuttle, ні лімузини. Андрій, Мотря і Леся приїхали сюди на 50-літній ювілей Івана і Наталки Головінських — вони замовили собі тут готель на дві ночі. Мають дві окремі кінати із чотирьома великими ліжками — отже є тут місце і для мене. Тому я і залишилася, щоб не комплікувати справ і не їхати на ніч не зовсім певною дорогою. Поїду завтра вдень (маю надію: вранці!) — Андрій обіцяв довезти мене до станції в Метропарку і хоч я не маю квитка і зарезервованого місця (а це тепер після Thanksgiving може бути проблемою), маю надію, що завтра пополудні вже буду вдома. Це важне, бо в неділю їду до Нью Йорку, на конференцію в пам'ять Григорія Костюка, де маю читати доповідь.

Андрій, Мотря і Леся пішли на вечерю до Марусі Чен, доньки Івана й Наталки, яка є головним організатором цього ювілейного родинного зібрання. Основні святкування будуть завтра увечері. Я залишилася в готелі, тут у ресторані перекусила зупою і салатою, скупалася, а тепер дивлюсь на телевізійні програми.

Субота, 30 листопада 2002. Минула восьма вечора.

Я вдома вже від полудня. Погода, на щастя, була поміркована, без дощу і без снігу, валізочка трохи легша, ніж в дорозі туди, і я без пригод і без сторонньої допомоги прийшла пішком із станції Мельроз Парк.

Поїздка до Провіденсу урізноманітнила трохи мій щоденний побут і я рада, що відвідала родину. Сам День Подяки, одначе, не мав тим разом урочистої атмосфери родинного свята: вони вирішили відбути його в ресторані недалекого від Тимоша Holiday Inn, щоб було вигідно молодим Головінським з дітьми. Було нас при столі дев'ятеро: Леся, Мотря, Андрій, я, Тиміш, Ліля, її батько Михайло Любезний і малята: Трувор і Вікторія. Був багатий буфет, кожен брав що хотів, але було, очевидно, також повно інших гостей ресторану і — що мене трохи навіть здивувало — люди не були святково вдягнені і не відчувалося взагалі якоїсь святкової атмосфери. А ще великі і стандартні американські готелі можуть імпонувати своїм багатством хіба що новоприбулим людям із бідніших і менше цивілізованих країн. Думаю, що скромний обід вдома в родинному оточенні був би значно приємніший. Ми, правда, поїхали опісля до Тимоша і побули там пару годин, але це вже робило враження звичайної візити, а не родинного свята з нагоди Дня Подяки.

Діти ще дуже маленькі: Трувор, правда, ходить вже до передшкілля, Вікторія тількищо починає говорити. Бачу, що Мотря трохи переживає факт, що Трувор слабо, а то й зовсім мало розуміє по українському, що його мама-Ліля, хоч і українка, говорить до дітей здебільшого по англійськи. Тиміш пізно повертається з праці додому, доїзд до Кембріджу довгий і виснажливий, я дивуюся, що люди аж так утруднюють собі життя, задля того, щоб мешкати в панській багатій дільниці. В околиці Гарварду всюди страшенно дорого, але я певна, що є дільниці в Бостоні, де можна було б мешкати скромніше і ближче до праці. Але це не моя справа: кожен має право вибирати свої пріоритети.

В розмові з Тимошем відчула я певні натяки на непорозуміння з ФКУ, з Романом Проциком, але я не хотіла входити в такі розмови: йому треба бути дискретним, а мені не про все варто і треба знати.

Завтра приїде по мене Олекса Біланюк і разом поїдемо до УВАН автом. Застала я в пошті гарно надруковане запрошення на конференцію в пам'ять Костюка і бачу, що в ній участь беруть Олекса Біланюк, Теодор Костюк, Микола Жулинський, Сергій Гальченко, я, Микола Француженко, Тамара Скрипка і Лариса Онишкевич — отже програма готова затягнутися на три години (початок о 2-ій). Буде і презентація книжки Костюка "Літературно-мистецькі перехрестя", яка тількищо появилася. Цікаво чи справді приїдуть Жулинський і Гальченко?

Понеділок, 2 грудня 2002. 9:00 РМ.

Завтра мають приїхати обоє Геврики, маємо засідання Ради Бібліотеки у вівторок, а Тит має візиту лікаря в середу. Саме приготовила їм кімнату і лазничку. Також їздила вдень до крамниці за харчами і встигла сьогодні також зварити біґос.

Не знаю чи зможу бути присутня на засіданні Ради Бібліотеки. Несподівано вийшло так, що буде в той самий час виступ в УКУ Євгена Місіла і мені конче треба буде туди піти — може візьму ще з собою і Тита. Місило приїхав з Варшави, НТШ-А (тобто моя комісія) саме подала на голосування дотацію для їхнього каталогу архівів НТШ знайдених у Варшаві, я маю з ним довшу вже переписку і він конче хоче зі мною зустрітися. Є можливість, що він прийде на розмову (і коньяк!) вже сьогодні ввечері, разом із Заліпським, який організує цей його виступ у Філядельфії. Повинен вже бути в мене, але він летить із Шікаґо і літак його спізнений, отже не знаю, чи прийде сьогодні, чи зустрінемось на розмову аж завтра.

Конференція в пам'ять Григорія Костюка пройшла в неділю в УВАН у Нью Йорку з помітним успіхом: прийшло понад 50 осіб, приїхали з Києва і Жулинський, і Гальченко, крім доповідей, була і презентація нововиданої збірки Костюкових статей і в цій книжці — на мою радість — є і його статті про Остапову і про мою творчість. Зі свого виступу я дуже задоволена: пішло мені добре, публіка живо реагувала, було і пізніше чимало відгуків від людей (навіть і зовсім незнайомих!) які підходили до мене і виявляли своє зацікавлення і задоволення. Були серед них і деякі молоді новоприбулі люди з України, що їм моя критична і провокативна доповідь про контроверсії діяспорного життя віддзеркалені в Костюкових спогадах була несподіваною ревеляцією. Проводив конференцією Біланюк, виступали Теодор Костюк із спогадами про батька (мало індивідуалізовані, досить шаблонові, а тому не надто ефектовні), Жулинський (який дав характеристику соціологічного методу Костюкового підходу до літератури), Сергій Гальченко (який опрацьовує архів ГК, що в ньому є не тільки багате листування, але і значна кількість щоденникових нотаток), Тамара Скрипка (яка говорила про перевезення до США архівів Винниченка) і Мирослава Знаєнко, яка прочитала доповідь неприсутньої Лариси Онишкевич (про Винниченківську комісію УВАН) і додала від себе кілька теплих слів про Костюкові контакти з молодими українськими науковцями. Мав читати доповідь ще Француженко, але він не приїхав.

Жулинський тепло зі мною привітався, в короткій розмові сказав, що залишив помешкання своє на вул. Гончара дочці Лесі, а сам з жінкою побудував собі хату на Кончі Заспі, запрошував приїхати. Про мої "Ключі до царства" нібито чув, але казав, що не бачив і я йому книжку подарувала (хоч він казав, що купить собі в Києві, але я подумала, що може він ще тут в час свого побуту в США матиме змогу переглянути). Також подарувала я дві книжки Гальченкові — не "Ключі", а "Тихі розмови" і "Автобібліографію". А на місце цих трьох своїх книжок, що їх я привезла із собою, назад до Філядельфії приїхала я з двома примірниками нової Костюкової книжки та із книжкою праць Драй-Хмари — теж нове видання УВАН — купила собі і Максимові на подарунки.

Їхала я до НЙ автом із Олексою Біланюком, поверталася з Олексою і Кіпою.

Середа, 4 грудня 2002, 11:00 перед полуднем.

Вчора мала активний день, як ніколи. Вранці потелефонував Заліпський: Місило приїхав десь опівночі. Отже я запросила Заліпського і Місіла на полуденок і розмову. Були від 11:30 до 1:30, бо мусіли ще їхати на інтерв'ю із Захарчуком. Я погостила їх коньяком, біґосом і пивом. Місило зробив на мене дуже добре враження: високий, пристійний, із західними манерами поведінки. Розмова була про його дослідчу працю над документами "Акції Вісла" і я довідалася вперше, що після того як ці речі були опубліковані (наклад 5,000 примірників вже розійшовся, плянують нове поширене видання), Місіла звільнили з праці в Польській Академії Наук. Він тепер є тільки директором Українського Архіву, інституції, що утримується на громадських засадах. Згадував про те, як перша його праця отримала нагороду Ценків і як це допомогло йому купити помешкання у Варшаві. Не знав (а може не пам'ятав) про те, що це я була головою комісії, що приділила йому цю премію. Про справи архіву НТШ і ґранту, над яким саме проходить голосування, говорила я з ним тільки під сам кінець його побуту в мене. Я вияснила, що наш демократичний процес вимагає певної процедури і часу, але що справа на добрій дорозі і я певна, що він якийсь ґрант отримає. Сказала йому зовсім щиро, що він непотрібно так подразнено в листі зареагував і що якби послухав моїх порад і дотримався був всіх вимог нашого правильника, то це навіть вийшло б йому на більшу користь, ніж те, як він це полагодив. Вияснила йому, що моя видавнича комісія розглядає тільки прохання про ґранти на видання, а дотації на підготовчу працю розглядає Стипендійна комісія, головою якої є Роман Воронка.

Негайно після від'їзду Місіла і Заліпського, приїхав післанець від Романа Процика — Іко Лабунька. Процик прислав його з текстом апелю до громади від Української Бібліотеки, щоб я переглянула ще цей текст перед його друком і розповсюдженням (увечері Процик хотів дати вже готові ці матеріяли Раді Бібліотеки). Іка я погостила борщем і він посидів в мене понад годину, розповідаючи мені різні сплетні та інформації. Особливо багато говорив про Ромка Процика і його жінку, бо Іко має тепер працю у Процика, пов'язану із новою збіркою фондів на Колюмбійський проєкт, і через те тісно із ним пов'язаний. Іко говорив, як звичайно, динамічним монологом і з власної ініціятиви, немов мав потребу звільнити душу від деяких жалів. Я зовсім його питаннями не провокувала, але слухала з цікавістю, багато довідалася, і думаю, що ліпше розумітиму в майбутньому Ромка Процика. Після ревеляцій Іка я подумала, що добре сталося, що Процик став членом Ради Бібліотеки. Бачу, що він вже виявляє бажану і дуже фахову активність, а всупереч моїм побоюванням, що він може не матиме досить зацікавлення і часу і охоти для такої порівняно дрібної і локальної справи, як наша філядельфійська бібліотека, починаю розуміти, що Ромко може матиме і особисту потребу в такому контакті із громадою і що ми в майбутньому зможемо числити на його участь у праці, а може навіть вдасться намовити його очолити Раду після каденції Софійки.

Геврики приїхали десь перед п'ятою. Приїхали не своїм великим "van"-ом, а винаймленим малим автом і Тит виліз з нього, як поломаний, ледве випростував хребет. Він великий мужчина, а ще й з пошкодженим клубом — для нього їхати так далеко таким малим автом було дуже невигідно. Потім трохи розрухався. Після обіду ми з Титом поїхали на виступ Місила до УКУ, а Софійка поїхала до Центру на засідання Ради Бібліотеки. Прикро, що так вийшло, що я не могла бути на Раді — я перестерігала Софійку вже по телефону, що я мусітиму піти на виступ Місила і не зможу бути на нашому засіданні. Але вийшло так, що не тільки я пропустила засідання Ради Бібліотеки — на виступі Місіла були і обоє Захарчуки, і Наталка Коропецька, і Ромко Процик. (Треба конче змінити день наших засідань, бо у вівтірки часом бували і в минулому цікаві виступи на УКУ і це було в конфлікті з нашими засіданнями).

Місило говорив дуже цікаво про те як колега-поляк знайшов у смітнику матеріяли з архівів НТШ, як знайомі його поляки допомагали йому знайти документи "Акції Вісла" у військових архівах Польщі, про інтернованих українців в концентраційному таборі після війни, створеному на місці німецького концентраку в Осьвієнцімі і в його філії в Явожному (? не певна назви місцевості). Місило має документацію прізвищ полеглих вояків УПА, засуджених, розстріляних ітп. Є один документ, який переселення українців на німецькі терени називає "остаточною розв'язкою української проблеми в Польщі" і дає точні інструкції: кого переселювати, кого інтернувати в концентраку і таке інше. Робить Місило подивугідну копітку роботу, збираючи документацію для історії, і ця його завзятість викликає не тільки пошану до його праці, але навіть заражує його ентузіязмом і таких як я — бо я подумала, що і моя особиста одержимість в ділянці англомовної україніки, хоч і не має громадської підтримки і визнання, потрібна для майбутнього і треба знаходити в собі силу й самодисципліну, щоб її продовжувати.

Сьогодні вранці Тит і Софійка уже від'їхали: Тит має в місті візит у лікаря, Софійка іде стригтися до фризієра, а потім на ланч із президентом свого коледжу, а тоді вони їдуть назад до Гантеру. Я думала, що вони будуть в мене на обіді, а навіть раніше думала зорганізувати якийсь вихід до театру. Добре, що я не завдала собі з тим клопоту, бо з тих плянів нічого б не вийшло. Крім всього іншого, заповідають на завтра снігову бурю — і це ще одна причина, що Софійка спішиться повернутися додому. А я мала завтра вранці везти авто до Тойоти в Дженкінтавні на річну інспекцію — але з уваги на заповіджений сніг, я своє замовлення відкликала.

Понеділок, 9 грудня 2002. Доходить 5 пополудні.

Вчора провела день у Нью Йорку на конференції дійсних членів УВАН. Приїхали по мене вже о год. 7:30 ранком Олекса Біланюк і Славко Трофименко і ми автом поїхали прямо до Нью Йорку. В нас після великого снігопаду в четвер ще і досі вулиця не прочищена і якби не мої знамениті і вправні водії — то, очевидно, нікуди з хати не їхала б. Навіть на проходи цими днями не ходжу!

Мусіли бути на місці раненько, бо хоч сама конференція була заповіджена на 2 год. пополудні, то Олекса мав ще перед тим ділові засідання президії. Отже ми із Славком мусіли достосуватися і чекати. Це дало нагоду коротко поговорити з Асею Гумецькою, а згодом з Миколою Жулинським і Сергієм Гальченком. Микола, на моє запитання, розповів мені про свого батька — він його минулого тижня відвідував. Старий вже має понад 90 років, живе зовсім сам, десь біля Коговз, але ще відносно здоровий і дає собі раду. Я знала, що він вдома залишив жінку з двома синами і що він був в німецькому концентраку. Потім, після війни, одружився на заході з якоюсь полькою, з нею приїхав до Америки, мав нову родину, але подружжя не витримало проби часу, розійшлись, він навіть не знає тепер, де живуть його діти. Старий випровадився з власної хати, все залишив жінці, живе на винайнятому помешканні. Не належить до громади чи церкви, але по своєму дуже релігійний і роздає людям все, що має. В Україну їхати не хоче, хоч Микола пропонував забрати його до себе. Говорив Микола — без великого ентузіязму — і про своє заангажування в політику (він далі є депутатом Верховної Ради), про Ющенка, що його близько знає від давна і, каже, через те не міг йому відмовити, коли він взяв був його до свого кабінету ітд.

Сама конференція дійсних членів заповідалася трохи сензаційно, бо було нам відомо, що номінаційна комісія ставить кандидатом на президента УВАН Ігоря Шевченка. Шевченко з'явився на зборах, але назвав себе "пасивним" кандидатом і на прохання виявити якісь свої пляни щодо активности УВАН в майбутньому сказав, що говоритиме про це хіба тільки тоді, як його виберуть. Поводився дуже легковажно, як прімадонна і це зробило на мене (і напевно не тільки на мене!) погане враження. Я дуже шаную професора Шевченка як вченого із світовим іменем, але якщо він дає свою згоду бути кандидатом на президента УВАН — то повинен поставитись до цього серйозно, а не робити якусь ласку, мовляв, я даю вам своє ім'я і це має вистарчити. Взагалі, як правило, і в науці і в літературі, визначні прімадонни не є найкращими лідерами. Треба вміти працювати з людьми, заохочувати інших до праці, виявляти ініціятиву, плянувати і координувати діяльність. До цього треба адміністративного хисту. Тому зовсім не треба пхати на міністрів таких людей як Дзюба чи Ступка, ані таких як Шевчук чи Вінграновський на голов чи то СПУ чи Українського ПЕН-Клубу. І, слава Богу, збори пішли таким шляхом, що Шевченко, остаточно, зняв свою кандидатуру і запропонував Біланюка. Отже Олекса залишиться президентом УВАН ще на другу каденцію. Це йому належиться, тимбільше, що мав у першій каденції досить поважні успіхи: направили дах і відремонтували будинок, видали спільно з НАНУ і ін. 15 різних книжок, нав'язали активні зв'язки з Україною (НАНУ, Інститут Літератури). Не має Олекса доброї команди людей до співпраці — найбільш активними там є Кіпа, Любомир Винар і Гумецька, але є і такі як Тамара Булат, генеральнмий секретар — людина, яка робить враження дуже неділової і незорганізованої, яка навіть на такі збори не мала точного протоколу і я дуже дивуюся, що її знову запропонували до нової управи.

Перед виїздом до НЙ я ще мала один господарський клопіт. Сама його собі викликала: на дворі стояв мороз і я пригадала собі, що треба замкнути трубу, що веде воду на город. Після того як я з трудом закрутила закрутку — почало мені капати і у пивниці збиралася вода. Щастя, що не замокли пачки видавництва Мости! Закликала я в п'ятницю Стівена Алена — плобмера, він приїхав в суботу. Робота виявилась більшою, як виглядало спочатку: треба було вирізати кусок дерев'яного panneling стіни і я турбувалася тим, що мусітиму кликати ще іншого робітника, щоб це направив. Але Стівен трубу направив, сам стіну назад приліпив, я завісила її побільшеними карикатурами ОТ і все знову впорядку і на своєму мосці. (Коштувала ця робота 175 дол., але я рада, що обійшлось без більшого клопоту!)

Я взяла з собою до НЙ пару примірників Ікерової книжки і навіть продала два примірники по 17 дол. (Кіпі і Карпиничу).

Вівторок, 17 грудня 2002. 9 РМ.

В суботу 14 грудня їздила я з Трофименками і Ларисою до НЙ на засідання НТШ-А. Мусіла встати вже о год. 5:30 вранці (щоб встигнути ще зробити руханку, заки приїхав Славко о 7-ій), а повернулася пізно, десь перед північчю. Довгий і томлячий був день. Але тим разом я брала участь тільки в поширеному засіданні управи, що почалося о год. 2-ій, і була учасником цікавого круглого столу, де виступали Жулинський, Гальченко, Романів і Гриценко — чотири тузи з України. Засідання тим разом було коротке, без звітів, але новинкою було, що Лунь прийшов знімати все це для телевізійної програми "Контакт". Виїхали так раненько тому, що в НЙ вранці робили засідання Світової Ради НТШ, де були присутні Левко Рудницький, Олег Романів зі Львова і Курас з Канади. Славко, Марта і Лариса також брали в цьому участь, але мене воно не стосувалося. Отже я використала час, щоб попрацювати в бібліотеці НТШ-А над своїм ULE. (Знайшла невеличку сензацію: брошуру видану товариством "Україна" з 1976 року, що її автором є Іван Дзюба! Чортові большевики примусили чоловіка компромітувати себе такою нібито реабілітацією після його покаянної заяви!)

Привезла я до НЙ для Жулинського всі три мої бібліографічні книжки ULE, бо подумала, що ці речі повинні бути в Інституті літератури. При нагоді сказав мені, що читає мої "Ключі" з великим зацікавленням.

А виявляється, що я і справді маю кілька читачів: Софійка телефонувала з холодного Гантеру, щоб повідомити мене, що докінчує читати мою книжку і дуже під враженням прочитаного, а саме недавно говорила я з Оксаною Фаріон, яка — виявляється — їздила з моїми "Ключами" аж до Сінґапуру на відвідини сина, з великим задоволенням, каже, прочитала мою книжку і навіть хоче запропонувати її на нагороду Ковалевих. Ну,ну.

Я зі свого боку також багато читаю. (Очевидно, тільки по ночах!) Ось закінчила недавно позичену в публічній бібліотеці цікаву й оригінально скомпоновану книжку: From this Day Forward / Cokie and Steve Roberts. (NY: Wm. Marrow, 2000, 352 р). Приманила мене до книжки особа Кокі Рабертс — дуже інтелігентної і чарівної тележурналістки, що донедавна вела недільною програмою вістей. Мене зацікавив факт, що її чоловік, Стівен, також відомий тележурналіст і що це давнє, довготривале подружжя. Книжка є своєрідною автобіографією подружжя, і коментарем про інституцію подружжя взагалі — особисті ревеляції переплітані розділами про історичне подружжя Адамсів (Абіґейл і Джана), про подружжя невільників американського півдня, піонерів, що ішли на захід завойовувати прерії, імігрантів з Европи. Цікаво, що Кокі — католичка, із заможної американської родини, батько був сенатором (Boggs, згинув у катастрофі літака над Аляскою), а Стівен — єврей — прізвище первісно було Rogowsky, батько, а може дід, походив із польського Bialystok-а, з Роґовского змінили на Rogow, а потім на Roberts. Кокі і Стів деякий час жили в Каліфорнії, потім у Греції, а тепер живуть в родинному домі Боґсів у Вашинґтоні.

Подружні пари і далі в центрі моєї уваги. Тепер докінчую вже книжку про подружжя Бравнінґів [The Brownings: a Biography Compiled from Contemporary Sources by Joanna Richardson. London: Folio, 1986. 285 p.] Ця книжка замітна не тільки тим, що героями є подружжя славетних поетів, але теж і тим фактом, що вся книжка побудована на уривках з листів і спогадів сучасників, з мінімальним коментарем від автора, і це робить її для мене ще більш привабливою.

В неділю була в УВАН конференція в пам'ять Шевельова, але я не мала змоги знову їхати до НЙ. Зрештою, може і не варто так собою кидати. Славко також хотів відпочати після активної суботи. [Він, між іншим, мається добре, волосся йому відросло, саме відзначував 15 грудня свій день народження, в Онишкевичів, після повороту з НЙ, коли Любко гостив нас оригінальною перекускою, Славко навіть засів до фортепіяно і цим мене зворушив: як-не-як перемога над небуттям, дай Боже, щоб вдалося йому перебороти рака, а бодай припинити його ріст.]

Замість до НЙ, я в неділю поїхала до Центру на різдваний базар, накупила за понад 100 дол. компактних дисків української музики на дарунки, а також собі "Історію українського письменства" Єфремова і ... янтарні кульчики.

В понеділок мала я візит в ґінеколога (Lisa Baute), ходила робити мамоґрам, а вміжчасі вступила до бібліотеки Ван Пелт, знайшла там книжку про історію Сибіру, де є цитати із листів Драй-Хмари — отже максимально використала час.

Турбує мене накопичення справ НТШ-івських і факт, що я так багато свого часу і уваги мушу їм присвячувати. Це мене відтягає і від ULE, i від впорядковування архіву, і від евентуальної підготовки до друку Остапового листування з Гординським, і від інших моїх задуманих проєктів. А життя тікає, як краплі води з клепсидри. Може не варто мені давати згоду очолювати Видавничу Комісію НТШ-А ще і в наступній каденції?

З нагоди недалекого Різдва привезла я з собою до НЙ три примірники Ікера і продала їх Ані Процик, Романові Воронці і Ользі Кузьмович. Англомовні гуморески дуже надаються на святочні дарунки, а мені легше промощувати цю книжку видавництва Мости, ніж свої власні видання!

Понеділок, 23 грудня 2002. 5:00 РМ.

В п'ятницю двадцятого, не зважаючи на погану дощову погоду, я їздила до Penn Law School на Dean's Christmas Party. Смачно і елегантно, як звичайно, з живою музикою, в новореставрованому нашому старому будинку. Але знайомих, тим разом було обмаль, Словн вже помер, Ненсі вже мабуть не під силу приїздити на такі шиндики, Марія з Раном поїхали на Різдво до Польщі, знайомих професорів також було мало. Я сиділа при столі, де були Judy, Pat i Cynthia i старий наш проф. Reitz з якоюсь мабуть новою, відносно молодою жінкою.

В суботу приїхала Софійка — спершу прямо до бібліотеки в центрі, щоб з Галиною і кількома іншими добровольцями (Софійка зорганізувала навіть Віру Лащик до громадської роботи!) помити вікна, звільнити полиці від книжок, тобто підготовити бібліотеку до інсталяції новозакуплених полиць. Сьогодні вранці мали їх доставити: Софійка поїхала до Центру вже раненько, я поїхала пізніше, але виявилось, нажаль, що зайшла якась перешкода і фірма дату достави перенесла на 30 грудня! І подумати: скільки Софійка і інші вклали вже в це праці, і приїхала вона кількасот миль спеціяльно, щоб цю справу припильнувати, і не вийшло!

Я в суботу з нею до бібліотеки не їздила, бо мусіла підготувати деякі матеріяли Видавничої Комісії на засідання наступного дня, в неділю, що його скликала Лариса в себе вдома і де були і Роман Процик, і Зенон Когут, і Павло Гриценко з Києва, і обоє Трофименки, і я. Зустріч ця, пов'язана з гостиною, була дуже цікава — обмін думок про спільні видання, про спонсорство видань в Україні, про нові проєкти ітд. дав мені багато цікавої і нової для мене інформації (наприклад про те, що ФКУ повністю субсидіює видання "Критики" (журнал, книжкові видання, інтернетне видання "Критика-коментарі") і що це їх коштує майже сто тисяч доларів річно (друк, платні редакторам, гонорари авторам, оплата приміщення в Києві, комп'ютерів, ітп.). Виглядає, що Грабович повністю присвятився "Критиці". Між іншим на конференцію в пам'ять Шевельова, де Грабович мав читати доповідь, він не з'явився, бо мовляв, там не всі доповіді були науковими — але він, мабуть, не свідомий того факту, що присвячуючи себе всеціло "Критиці" в Україні, він і сам перестає бути американським науковцем, а стає українським публіцистом. Павло Гриценко пред'явив представникам КІУСу, ФКУ і НТШ-А ґрандіозний плян мовознавчого проєкту, що мав би передати діялектологічну інформацію Атласу на аудіодискети (цей проєкт Гриценко оцінює також на майже 100,000 дол.) Гриценко вміє дуже переконливо говорити і повний справжнього ентузіязму, але рішення нелегке: бо гроші, навіть як вони є, треба призначувати на те, що важливіше — вибір пріоритетів лежить на плечах кількох тільки осіб (зокрема таких як Ромко Процик, що як екзекутивний директор ФКУ завідує міліонами громадських грошей цієї фундації. Їздила я тим разом не з Трофименками, а Проциковим автом, разом із Когутом, який тепер перебував у Філядельфії у зв'язку із хворобою його матері.

7:45 РМ

Використала я Софійчину присутність, щоб поміняти вигорілі жарівки при входових дверях і у моїй робочій кімнаті на стелі. Не така це проста справа: треба принести з ґаражу драбину, вилізти на неї, а тоді піднятими вгору руками відкручувати абажур і міняти лампочки. При моїй фобії висот і поліміяльґії м'язів така проста, здавалось би, процедура переростає у великий проєкт. Часто, буває, що прошу когось із моїх гостей це зробити за мене, але останнім часом не було для цього змоги. Коли я зовсім сама в хаті, боюся таке робити, бо якби впала з драбини — не було б навіть кому викликати наглу допомогу! Отже я сьогодні встала раненько, приготовила Софійці сніданок, а сама принесла з ґаражу драбину і зробила цю роботу і на дворі, і в кімнаті. Не така це легка справа, зокрема назовні — але вдалося мені це зробити без сторонньої помочі і хоч мене це втомило, то дало і велику сатисфакцію. В таких випадках я шляхом іронічних самоґратуляцій парафразую собі рядки Тичини, мовляв: "Ви — сила, і з вас ще буде комуніст!"

Поки віддам до бібліотеки книжку про Бравнінґів, хотіла б віднотувати деякі факти. Батько Elizabeth Barrett успадкував поважний маєток свого діда-власника фабрик, копалень ітп. в Англії і на Ямайці. Замолоду для своєї родини побудував резиденцію Hope End estate, яку авторка Joanna Richardson називає "a vast flamboyant house in the Oriental style". Батько після 23 років подружжя овдовів, а потім також втратив цей свій палац. ЕВ мала ще дві сестри і двох братів. Мешкали в Лондоні у власному будинку при вул. Wimpole 50 — ЕВ хвора на туберкульоз і серце жила як інвалід, в замкненій кімнаті (згадуються ліки Digitalis, opium). Батько був страшний автократ, мораліст і релігійний фанатик. EB, не зважаючи на хворобу, багато писала, почали появлятися її збірки поезій, вона звернула на себе увагу літераторів, її відвідували Вордсворт, а Роберт Бравнінґ став постійним гостем, вив'язалась любов. Батько був проти їхнього зв'язку — вони повінчалися проти його волі і старий відрікся дочки і до своєї смерти не хотів її бачити. Роберт був молодший на пару років від ЕБ і за життя ЕБ вважав, що вона — геніяльний поет, а про себе був значно скромнішої думки. Виглядає із листів, що мусів бути енергійною і доброзичливою людиною. Мав якийсь невеликий дохід з родинного спадку, вони не мусіли жити з літератури. Виїхали негайно після одруження до Італії, там здоров'я ЕБ значно поправилося, народила сина (Пен), про нього і про себе в листі пише: "ми, італійці." Вони бували і у Франції, але жили переважно в Італїї, в Пізі, Римі, Флоренції. Там вона і померла на 55 році життя. Славні "Sonnets from the Portuguese" були написані на початку їхнього кохання, але вона показала їх Робертові аж після подружжя в Італії. Роберт пережив її на 28 літ, більше не одружувався, багато писав, його слава росла і хоч вважався за життя "трудним" поетом, то сьогодні він звучить майже як модерніст і має велику увагу критики, тоді коли її зірка трохи померкла.

Латинське Різдво, 10 год. ранку.

Вчорашній день провела на орудках: їздила за ліками до аптеки, до банку, щоб вибрати готівку на поїздку до Канади і золотий годинник з ланцюжком (той, що я купила Остапові на 25-ліття нашого подружжя), бо хочу його подарувати Маркові на його 50-ліття (але передам Ією, щоб не мусіла ця річ два рази перетинати кордон і канадську й американську митницю!). Потім до супермаркету за додатковими харчами (і квітами, бо хотіла мати свіжі квіти вдома на свято, щоб мені на самоті було веселіше!), до Віри, щоб завезти їй "Ключі", які вона собі замовила на дарунок Кіпі (Вірі я вже раніше книжку подарувала, але за дарунок Кіпі буде мусіти заплатити!), до Рудницьких, щоб передати їм книжку Кацнельсона, що її він прислав на мою адресу, хотіла теж вступити до Центру, щоб відібрати книжки Мостів залишені в бібліотеці — але було замкнено і на парковій площі не було ні одного авта!

Віра була вдома, бо простуджена і не ходила до роботи. Але запросила мене на полуденок, запалила свічки, пустила різдвяну музику, і погостила мене святвечірніми голубцями, які приготовила раніше для своєї сестри (Наші люди мають тенденцію святкувати за обoма календарями — одне слово: twelve days of Christmas!)

На вечір і сьогоднішній день був заповіджений сніг із льодовим дощем, отже я нікуди вчора ввечорі не вибиралася їхати. Сьогодні також буду вдома і рада тому, що мене ніхто не запрошував!

Вчорашній свят-вечір (роковини смерти Діда Туся) провела я в приємній атмосфері своєї вітальні: на вікнах запалені світелка, в кімнаті і свіжі квіти і два вазонки червоної пойнтсетти, на радіо — повний концерт Генделового "Месії", а я сіла в фотелі з книжкою, яка саме вчора до мене прийшла з Києва, "Зафіксоване і нетлінне" Михайлини Коцюбинської: "роздуми про епістолярну творчість" (Київ, Дух і літера, 2001) Прочитала-переглянула за один вечір всю книжку, бо це примірник призначений не для мене особисто, а для бібліотеки НТШ-А в НЙ.

А вночі, вже в ліжку, докінчила читати біографію Скот-Фіцджералда (F.Scott Fitzgerald / Ruth Prigozy; Overlook Press, 2002, 158 p.) Факти його життя всі мені відомі, але книжка ця в популярній серії Overlook illustrated lives і має велику кількість дуже гарних фотографій.

Хотіла б сьогодні трохи часу присвятити ULE. Але — хоч ніби свято — вже вчора були телефони і від Лариси і з канцелярії НТШ-А від Андрія Даниленка, і в пошті вчора також були нові матеріяли. Доведеться дещо переглянути, заки сяду до власної роботи.

Вівторок, 31 грудня, останній день року 2002. Пополудні.

Вчора, нарешті, доставили нам до Української Бібліотеки в Центрі новозакуплені полиці. Софійка приїхала в неділю ввечері, о 8-ій ранку наступного дня була вже в Центрі, приймати робітників і давати їм інструкції. Інсталяція затяглася аж поза полудне. Я поїхала туди після 11-ої, повернулася додому о 4-ій. Софійка тоді ж виїхала назад до Гантеру. В міжчасі ми порядно напрацювалися: тепер, коли маємо більше полиць, треба переорганізовувати цілу колекцію — і ця робота забере ще досить багато часу (я їздила і сьогодні на три години, щоб допомогти Галині Клюк в цій реорганізації). В понеділок, закінчивши роботу, ми з Софійкою і Галиною ще пішли на полуденок до китайського ресторану. Подивляти треба Софійку: вона не тільки заініціювала і довершила цей проєкт (що коштував нашій бібліотеці біля 4,000 дол.), але і полагодила у Філядельфії багато своїх передсвяточних покупок (вареники, рибу, торт ітд.) Я трохи нею турбувалася, бо їхала вона додому наніч, втомлена цілоденною роботою і біганиною, та ще й після того, як, ідучи разом зі мною до авта на центровому парковиську, несподівано впала — і то без якоїсь видимої причини. Казала мені, що таке їй уже траплялося і раніше. Мабуть, це пов'язане з її щитовидною залозою, або з високим тиском крови. Але вже телефонувала після приїзду, отже все гаразд. Велика це посвята з її боку, адже вдома в Гантері залишила на цей час всю свою родину: Тита, хлопців, невістку і дві внучки, які приїхали на відвідини з Нью Йорку. Але Софійка любить громадську працю і вона ще не звикла до гантерської ізоляції і до обмеженої ролі господині і бабуні.

Завтра приїде до мене Ніна з Ією — Ніна саме сьогодні закінчила лещатарський пластовий табір (дуже цього року велелюдний — біля 200 учасників!) Пізно ввечері сьогодні вони приїдуть до Боба і Марти Чайківських, разом з ними зустрічатимуть Новий Рік, а завтра ми з Ніною увечері відлітаємо до Торонто.

Факт, що Ніна приїде не сьогодні, а завтра, дає мені змогу скористати із запрошення до Рудницьких — там мають бути і Кіпи, і Віра. Отже Новий Рік зустрічатиму не на самоті, а в товаристві.

А сьогодні варто зробити підсумок року, що ось проминув. Найважніше, за Шопенгауером, Gesundheit ist nicht alles, aber alles ohne Gesundheit ist nichts. Мій фізичний стан — підсилений, щоправда, щоденною дозою Prednisone i Vioxx — був знаменитий: рік тому я не була така міцна і фізичне зусилля, яке ось цього тижня практикувала і вдома і в бібліотеці — було просто неможливе! Важливо також, як і завжди, що в родині не було поважних ускладнень: всі більш менш здорові, Максим з родиною їздив в Україну, з Марком також ситуація — стабільна. Я сама їздила тільки тричі до Торонто, раз влітку над океан, в листопаді — до Ровд Айленду і досить багато разів до Нью Йорку. Активність в НТШ-А була в минулому році в центрі моєї уваги і забрала чимало мого часу і енергії. Єдині "творчі"осяги — це дві статті надруковані у "Всесвіті", дві рецензії в WLT, три статті у "Свободі", урбанська доповідь у львівському "Віснику НТШ", дві нові ще не друковані доповіді, а з відгуків — рецензії на мої "Ключі" у "Свободі", "Книжник Review", WLT i Ukrainian Weekly, передруки статей про мою творчість в книжках Тарнашинської і Костюка.

Але в 2002 році домінували над усім погані вісті з України (скандали з "кольчугою", з промиванням грошей, з цензурою преси і атентатами на журналістів, погіршення відносин із США) та й напружена політична ситуація в світі: наш президент Буш мол. поводиться ароґантно, іґноруючи міжнародну спільноту, погрожує не тільки терористам, але теж і країнам т. зв. "осі зла" (Іракові, Іранові і Північній Кореї), серйозно готується до війни з Іраком, а тимчасом Північна Корея починає продукцію атомної зброї і шантажує не тільки Америку, але й Південну Корею і Китай. Боже мій, якою цінністю видається мир проминулого півстоліття побудований на рівновазі сил між "pax americana" i "pax sovietica" — а ми думали тоді, що ситуація напружена.

А минуле пів-століття незабаром матимемо нагоду згадувати й оцінювати: Маркові 2 січня сповняється 50 років життя! Справжній ювілей!