Субота, 14 січня 2012.
Мій щоденник — як зрештою і я сама — на порозі смерти. Та ще й на початку нового року! Але я — всупереч всьому — попробую і його і себе воскресити до життя.
Gesundheit ist nicht alles, aber alles ohne Gesundheit ist nichts — мовляв Шопенгауер. Але може він не мав повністю рації: адже є речі важніші за здоров'я і навіть життя. В моєму випадку, наприклад, за останніх пару тижнів дві дуже позитивні новини: шість святкових днів з найближчими мені рідними в Торонто і моя остання книжка — Автобібліографія, 1930–2010, що вже друкується в Києві.
Приємно було спостерігати родинну гармонію в Уляни й Максима і прекрасних двох молодих, але вже зовсім дорослих хлопців і їхнє дуже сердечне і тепле відношення до мене.
Прилетіла я 3 січня. До аеропорту у Філадельфії завіз Марко, полагодив справи польоту і залишив мене в інвалідному візочку під опікою. Навіть переконав сторожів, що мені важко знімати черевики і вони на диво погодилися з тим фактом і не настоювали. Пройшла я контролю, довезли до почекальні, а звідтам також на візочку довезли мене до літака. В Торонто знову ж те саме — довезли на візочку до виходу, а там уже чекали на мене Іванко і з автом Максим. Вдома вже чекали Стефанко і Уляна із смачним обідом.
Користі тепер з мене ніякої. Нічого робити не можу, ледве тримаюся на ногах, руки дрижать, плечі болять — справжня каліка. Але Уляна — знаменита господиня — обходиться без моєї допомоги. Зате виховала собі таких синів, що можуть і допомагають на господарстві. Іванко варить каву-еспрессо і капучіно, Стеф взагалі має охоту і всі дані бути кухарем-ґурманом.
4 січня — по традиції — запросила я всіх до ресторану на Стефкові уродини. Вечеряли в доброму французькому ресторані в центрі міста. (Мене вели під руку, з паличкою). Хлопці мене зворушили: вже в ресторані раптом витягнули щось принесене — мовляв — передвчасний різдвяний подарунок. А це виявилось була модерна маленька до надування подушка під плечі — вони знали що в ресторані це мені буде потрібне. Добрий приклад їхньої передбачливости й уважности.
Марко прилетів 6 січня, якраз на СвятВечір. При святковому столі було нас шестеро. Уляна сама підготувала всі традиційні страви, включно з ушками, варениками, голубцями і кутею. На місці моєї риби з морквою по грецькому була печена риба — ця сама orange roughy — i вона була ліпша від грецької. Отже моя творча невістка впровадила в обіг нову страву — як зможу колись ще сама готувати страву, напевно її повторю, бо дуже мені смакувала. (Але я їла дуже помірковано — вареник, наприклад, з'їла тільки один!)
Розпаковували подарунки — мої цього разу були тільки у формі підвищених чеків, бо я не в силі іти до крамниці щось купувати. (Навіть чек виписати трудно — бо рука дрижить!) Але мені зробили кілька додаткових подарунків — Уляна знову оновила мій одяг (штани, біла светерова блузка і вишневий жакетик-безрукавник) — це я залишила в Торонто, тим більше що штани треба виміняти на більші. Хлопці, крім подушчинки, ще купили прилад до відкорковування вина, бо знають, що мені це важко робити. Марко привіз з Філадельфії аудіокнигу Simon Schama: Rough Crossings і посвідку за 46-інчову телевізію для моєї спальні! Ну, такого дорогого подарунку (900 дол.) я не прийму — але подарунком мені буде інсталяція цієї апаратури на стіні. Ми про це раніше говорили і я — що за останніх пів року ні разу не сходила до пивниці дивитися на фільми — погодилася, що в моєму стані тепер телевізія у спальні може бути доброю ідеєю. (до пивниці не тільки треба сходити по сходах, що тепер є для мене проблемою, але ще гірше — там немає лазнички!)
Максим ще перед Різдвом попрацював над моїми фотографіями і встиг послати їх до Пульсарів! Так що видавництво вже працює! І за цю допомогу та й швидку оперативність я особливо вдячна. Може ще проситиму, щоб зробив фотографії обкладинок книжок для використання на форзаці — але це вже додаткова послуга, яка прикрасить книжку, але вона не обов'язкова.
До церкви їхали після Свят-вечірньої трапези. Було одне тільки авто (Іванкові авта в Альберті!) — отже ми з Марком залишилися і не їздили до церкви. В нашій родині єдина Уляна — практикуюча християнка. Отже і хлопці на богослужбу їхати не мали охоти. Але Іванко сказав: я їду до церкви — це для моєї мами! і було зворушливо це почути. Ми з Марком сиділи при ватрані і мали нагоду трохи порозмовляти — рідкісне щастя. Вони повернулися незабаром (бо це була не літургія, тільки вечірня) і ми ще трохи посиділи.
На день Різдва Уляна приготувала для нас смачний обід (знамените м'ясо prime rib), а під вечір прийшли у гості родини Гейсів і Жилів. Приходили колядувати і знамениті бандуристи (6 мужчин плюс два з бандурами) і тим разом трохи підпиті "хлопці з-над Прута", тобто панове з Інституту Володимира.
Я в товаристві була недовго — більше перебувала на горі, в своїй кімнаті, на новозакупленій канапі. Переглядала нові Максимові книжки, дивилася на вісті на телевізії.
8 січня ми поверталися додому разом з Марком. Знову я на візочку, але з подвійною опікою. Марко залишив авто на летовищі. В майбутньому може не варто цього робити, бо кошти не дуже менші від таксі з летовища.
В понеділок 9 січня хоронили Наталю Даниленко. Якби я була в ліпшому стані була б поїхала на похорон до Баунд Бруку. А так дам тільки даток в ії пам'ять.
В середу 11 січня було заповіджене засідання ЕУД — приїхав по мене, вивів під руку до авта, Олександр Лужницький — йому залежить на тому, щоб я брала участь в праці регіонального комітету.
А в п'ятницю 13-ого я мала візиту у Форсії. Зробився мені боляк-чиряк на правій руці перед ліктем: набрякло, червоне, в останній день навіть почало гноїтися. Я приспішила візиту у Форсії і добре зробила. Вона каже, що з того може бути затроєння крови — приписала антибіотики і хоче мене знову бачити за тиждень. Крім боляка, я зробила ще й інше важливіше, але далекойдуче рішення. З моїм каліцтвом мені треба почати серйозно боротися. Я рішена почати курацію ліком на хворобу Паркінсона, а навіть піддатися операції серця, якщо виявиться, що вона потрібна. Крім того я погодилася з фактом, що мені потрібна допомога. Марко знайшов якусь жінку і вона була вже в мене на інтерв'ю в четвер і почне працю 19 січня — 5 годин на тиждень покищо, по 15 дол. за годину. Називається вона Олена Калініченко, має 47 років, за освітою — лікар, була заміжна за лікаря-хірурга (але він її покинув і вони розведені), має 18 літнього сина. Вона має працю в якоїсь родини, але ця праця не повночасова і вона потребує додаткової. Побачимо, як це вийде. Вчилася у Львові, працювала гінекологом в клініці в Скольому, має зелену картку, їздить автом.
Вчора до Форсії мала я їхати транспортом CCT-Connect, призначили мені відїзд о 7-ій годині вранці (я мала візиту о 10:30). Але визволила мене Вікторія Вакуловська — посвятила свій день, щоб поїхати зі мною не тільки до лікаря, але потім до аптеки по ліки і ще додатково поїхала купити мені йоґурт! Такі добродійства робить вона мені не вперше, хоч сама і не така вже молоденька та й має і свої медичні проблеми!
Ще одне: поверталися ми з Марком вечірнім польотом. За вікнами літака була ніч, як в Антуана де Екзюпері, але світила повня місяця. І це мені нагадало пісеньку, що її мене була навчила моя вчителька французької мови в Зборові десь певно в 1942-ому році. (Німецька окупація, а тато наймає польку-француженку вчити мене французької мови! — само по собі цікаве явище. А цікаві також тріки пам'яті — адже я від того часу про цей віршик-пісеньку і не думала!)
Au claire de la lune
mon ami Pierrot,
pret moi ta plume
pour ecrir un mot.
Ma chandelle est morte,
j'ai ne plus de feu,
ouvre moi la porte,
por l'amour de Dieu.
Au claire de la lune
Pierrot respondit:
je n'ai pas de plume,
je suis dans mon lit.
Va chez la voisine
je croit quelle y est,
car dans la cuisine
on bas le briquet.
Цікаво скільки в тому тексті є помилок! Не кажу вже про акценти, яких і не пробую додавати!
Неділя, 22 січня 2012.
Вчора — історичний день: я почала приймати лік на хворобу Паркінсона [Carbidopa-Levodopa 10–100 tab]. Побачимо, чи він щось допоможе. А завтра маю візиту у Віджілянте і хочу конче говорити з ним про те, що я задихаюся навіть ходячи по хаті, і чи не час взятися за якесь більш інтензивне лікування? Не хочу жити калікою.
В п'ятницю була у Форсії, а фактично перев'язку на боляк робив Bill Edwards. Гоїться воно дуже поволі, далі напухле, болить, трішки кривавить при перев'язці, утруднює мені одягатися, бо мушу мати короткий рукав ітп. А самій робити перев'язку нелегко, часом допомагає Марко, але робить це дуже нерадо, зрештою його майже ніколи нема вдома. От навіть сьогодні — поїхав знову до Центру.
Цушко вже написав мені 4-ий лист із різними дрібними запитами. Занадто він прискіпливий до дрібних поправок у бібліографії — тире чи дефіс? ітп. Я навіть мусіла консультуватись у Максима, щоб мені вияснив цю друкарську термінологію. А він як справжній професор, завжди радо допомагає мені. Але деякі поправки Цушка корисні і я рада, що він серйозно ставиться до книжки. Лариса Копань вже прислала попередній кошторис — аж 7900 дол. Але може це включає і 100 додаткових примірників, які я думала подарувати бібліотекам України? і наклад 1000 примірників? Ще чекаю на її відповідь. Може справді не варто друкувати 1000-ий тираж — зрештою яку я маю ґарантію, що надрукують справді 1000? або що розішлють книжки бібліотекам?
Віра Лащик привезла мені миску чілі — а що вона саме закінчує ґрипу, то щоб мене не заразити, залишила торбу на порозі. Я вже вчора їла її чілі — сама не вмію цього варити, ще буде і на сьогодні. Уважливих маю приятелів.
Середа, 25 січня 2012.
Візита у Віджілянте в понеділок принесла драматичні наслідки. Все ніби добре: пейсмейкер працює правильно,"oxygen level is good", сказала технічка, фібріляції зменшилися від попередньої візити, каже кардіолог. Ну то чому я почуваюся так погано? Ледве дихаю, найменше зусилля викликає втому, болить між лопатками, часто мушу лягати на електричну подушку, яка трохи помагає. Як і можна було сподіватися, Віджілянте замовив мені катетеризацію, а ще і другий якийсь неприємний і рисковний тест, що мав би перевірити, чи мої проблеми не є від "діри в серці", що її відкрили пару літ тому і яка — на думку Віджілянте — можливо була від дитинства і досі не давала симптомів. Всі ці процедури мають відбутися 31 січня, тобто за шість днів. Мій чиряк на руці гоїться поволі і Вакуловські лякають мене, що не можна робити катетеризації, як є така ранка. Ну, у зв'язку з тим, я завтра їду на візиту до Форсії, щоб ще раз подивилися. Завтра на роботу має прийти Олена і вона повезе мене до лікаря. (Коштовна вигода, бо вона за п'ять годин бере 75 дол. Я пробувала її перенести на п'ятницю і поїхати ССТ (за 8 дол.!), але Олена в п'ятницю має іншу роботу і відмовилася. Ну, нехай. Може ще щось зробить, крім поїздки туди і назад.
У зв'язку з тими процедурами, Марко заворушився, мовляв, він не має повних прав розпоряджатися справами в моїм імені. Ну, це не зовсім правда — адже має право підписувати і балансувати чеки, всі документи упорядковані, але він не має бажання направду поцікавитися і присвятити трохи часу, щоб допомогти мені. Він не розуміє, що я ще не дуже орієнтуюся в практичному інтернеті, що дрижачою рукою не можу навіть номера телефону записати. Зате вміє завжди сказати щось прикре, дошкульне, критичне. Мовляв, я працювала в правничій бібліотеці, а не знаю як зробити Medical power of attorney i Living will ітд. Ну, це не зовсім правда, бо документ Living will лежить між моїми паперами вже пару десятиліть. Я радилася Віри і вона дала мені телефони установ, які дають поради в цих справах. Але сьогодні попробувала інтернет і за оплатою $19.95 (кредитовою карткою, що є для мене також новим досвідом) через якусь фірму Legacy Writer, виповнила квестіонар і замовила собі Medical power of attorney, який мають прислати електронною поштою. Маю надію, що це не якийсь scam, і що можна буде за пару днів полагодити підписи, щоб був свіжий такий документ перед моїми процедурами.
Лариса Копань прислала новий кошторис і я погодилася на друк Автобібліографії, 1930–2010 — тираж 800 примірників за $6640. В тому 100 примірників нам (мені 80, Максимові 20) і 100 примірників даром бібліотекам України. Було б добре, якби прислали по е-мейл угоду, щоб я могла підписати і вислати їм гроші ще перед своїми медичними процедурами.
Потелефонувала сьогодні вранці Марія Смолка. Це вперше від коли вони повернулися з Польщі. Довідавшись про мої медичні проблеми, заявили що прийдуть до мене до шпиталя і я їх ледве відмовила. Але хто зна чи не доведеться скористати з їхньої доброї волі у випадку, якби мене після процедур ще того ж дня відпустили додому.
Понеділок, 30 січня 2012.
Процедури, що мали відбутися завтра — покищо відкликані. Це на рекомендацію лікаря в Rаlston Center (Dr. Spencer), який прийшов подивитись на мою руку у відсутності хворої Форсії і сказав, що катетеризації поки це не загоїться не рекомендує робити "unless it's an emergency". Віджілянте (по телефону) висловив думку, що це не повинно негативно впливати, але він навіть моєї ранки не бачив! Чуюся трохи ліпше і в цьому напевно грають ролю два ліки: приписана кардіологом подвоєна доза Furosemide, яка забирає з організму воду i Carbidopa-Levidopa — лік на паркінсонізм, який трохи зменшив штивність у тілі.
Вчора приxодили до мене Віра Лащик і Вікторія Вакуловська підписувати, як свідки, мої документи: Living will i Medical power of attorney. (Фірма таки прислала по е-мейл потрібні тексти, але треба було інтервенції Марка, бо виникла була якась проблема з моєю електронною адресою!) Отже вже документи готові; Марко вчора послав їх, посканованих, по інтернеті Максимові, а сьогодні ще робить додаткові копії — собі, лікареві (Форсії), тощо.
Сьогодні знову Марко зробив мені послугу: завіз мене раннім ранком до банку МВ, де я надала wire transfer $6640 до Пульсарів, здобула нотаріяльний підпис на проханні про право на disabled parking, вибрала готівку для оплат моїх помічниць, та ще й вступили по дорозі до аптеки відібрати ліки. Отже не мусіла сама їхати автом — а це велика мені поміч.
Субота, 4 лютого 2012
Вчора була у Форсії. Ранка поволі гоїться і Форсія має потелефонувати до Віджілянте, щоб назначив нову дату для кардіо-тестів. Вміжчасі приписала ще один антибіотик, на всякий випадок. За цим новим антибіотиком я мусіла вчора їздити до двох аптек (сама поїхала). Щодо симптомів паркінсонізму Форсія доброї думки, що їх можна буде контролювати ліками (тимбільше, що є вже деяка поправа при мінімальній дозі ліку). Але насамперед треба встановити діягнозу із хворобою серця, бо це найбільш загрозливе.
В Україні — і взагалі на сході Европи — велика зима: сніг і мороз. Каже преса, що є 100 смертних випадків — чи тільки в Україні, чи це включає і Польщу — мені не зовсім ясно. Ріка Висла зовсім замерзла. А в Москві, не зважаючи на великий мороз, проходить черговий багатолюдний протест проти Путіна. Молодці росіяни, нарешті дали знати про себе, що і в них є бажання якоїсь демократизації влади і суспільства.
Померла Віслава Шимборська. З цієї нагоди навіть в українській пресі (Літакцент і ін.) є кілька статей. В деяких згадуються і українські перекладачі — я попала в категорію "і інші". А колись в 2001 році Ліна Костенко дуже хвалила мої переклади (на презентації моєї книжки Ключі до царства).
Неділя, 5 лютого 2012
Телефонувала я вчора до Мотрі, щоб побажати їй з уродинами. Вона, бідна, має поважні клопоти з Андрієм, — він немов біблійний Йов, терпить від багатьох хворіб, а тепер і зовсім ослаб і лікарі не точно розуміють його хворобу. А в їхньому способі життя саме на Андрієві багато лежить — їхнє товариське життя обертається довкруги церкви в Бостоні — а це півтора години їзди автом. Мотря, щоправда, також непоганий водій, але тепер вона не може навіть бути здаля від хати і через Андрія, і через маму. Леся, що їй у березні сповниться 99 років життя, ще тримається, але проби крови виявляють, що рак відновився і нічого більше вже робити не можна. Лесине довговіччя дуже ускладнило Мотрі життя — вона мамі своїй запевнила надзвичайну і вибагливу опіку, але великим коштом власного життя. Не хотіла б я так довго жити і комплікувати життя своїм дітям. Смерть моєї мами, а потім і батька, були свого часу для мене своєрідним визволенням — бо якби спараліжована мама і сенільний з Альцгаймером батько продовжували животіти, то це не було б життя для них, а мені було б безкінечною мукою і конфліктами з Андрієм.
У час безсонних ночей повторяю собі в пам'яті — немов молитву — вірші: своє "Запрошення", Остапове "Дозрівають жита", Рільке "Herr, es ist Zeit", Wordsworth-a "I wаndered lonely as a cloud", i "Enough of science and of art", Frost-a "Some say the world will end in fire", Wierzynsk-ого "Zielono mam w glowie", а тепер вирішила додати до цього ще колись улюблені мною "Листи з Парижа (Живу в старім Quartier Latin)" Святослава Гординського. Деякі дальші рядки вже призабулися і от я взяла в руки томик Гординського, щоб їх пригадати. При нагоді пригадала собі, як я вперше бачила Париж очима саме Гординського, як від його вірша отримувала спрямування до французької літератури — до Стендаля, Вольтера, як вперше від Гординського почула імена Рембо, Бодлер, Аполінер. А на Гординського мене напевно напрямив Левко Яцкевич, ще в ранньому дитинстві, в Радомі.
Віра знову принесла мені обід — знамениту печеню біскет, з молоденькими картоплинами і бруксельськими капусточками. Ну я собі жартую, що вона тримає мене на своїм вікті, бо я їм небагато і те, що вона приносить, вистарчає щонайменше на два обіди. Ніяк не можу її від цих добродійств відмовити, але може, Бог дасть, трохи піднімуся на силах і запрошу її до ресторану.
Марко сьогодні мав би мати вільний від роботи день, але ось задзвонив телефон і він знову поїхав до Центру. Такого відданого працівника не могли б знайти і за подвійно підвищену платню. Чи не надто вони його використовують? (його праця 24/7, немов якогось лікаря в інтерншипі).
Понеділок, 6 лютого 2012.
Сьогодні вранці телефонувала до банку, щоб вияснити, чому Пульсари досі не отримали мого wire transfer. Але незабаром прийшов електронний лист з Києва, що гроші нарешті дійшли. Знаменита ця блискавична комунікація по е-мейл. От прислали для мого одобрення ілюстрований форзац і я вже мала нагоду негайно зареагувати! Поспішала з тими рішеннями, бо — на випадок якихось комплікацій з медичними процедурами — хотіла б, щоб книжка таки вийшла в світ!
А сьогодні весь день чекала на телефон від Віджілянте. Не було, і от я сама потелефонувала, щоб нагадати про себе. Нарешті віддзвонив. Коли я сказала йому, що від часу подвоєної дози діюретику, я чуюся значно ліпше, вирішив, що процедури катетеризації і ін. можна покищо відкласти, хіба що я почну знову чутися гірше, тоді маю йому дати знати і він справи приспішить. А так, то маю прийти на обстеження за місяць.
Сьогодні також доставили закуплений до моєї спальні телевізор. Це великий екран і його інсталяція напевно забере ще багато часу і вимагатиме додаткової допомоги, бо сам Марко напевно не зможе цього зробити. Покищо велика пачка стоїть у вітальні.
Телефонував з Індіянаполісу Стефан — приємно, що він хоче і вміє тримати зі мною контакт.
Понеділок, 13 лютого 2012
Сьогодні Пульсари передали до друкарні мою Автобібліографію. Останні кілька днів я ще робила остаточну коректу — і добре, що я не в лікарні і при повній пам'яті: знайшла пару помилок, що з них найсерйозніша: рік народження мого батька поданий як 1907 замість 1900! І це моя власна помилка і то випадкова — бо в першому виданні Автобібліографії такої помилки нема! біда, коли читає текст одна особа! В першому виданні також була одна серйозна помилка з датою вибуху німецько-радянської війни і це запримітила і звернула мені увагу Віся Блавацька — один з уважливіших читачів моєї книжки! Ну, може і тепер залишилися непоміченими якісь додаткові прогріхи — такими і залишаться. Ще сьогодні я переглядала поправки до форзаца і підписи під фотографіями. Тепер уже чекатиму на готову книжку і маю надію, що вона мене не розчарує.
Цього року в нас дуже лагідна зима: невеличкий сніжок падав вже пару разів, але температура підходила до 40–50 і він топився. От я сьогодні — після кількох днів в домашньому арешті — вийшла на короткий прохід — тобто не більше як 5–6 кварталів довкола хати, з передишкою — бодай одною — на кожному кварталі. Отак ходжу, старушка, з палицею і повторяю собі для заохоти: "Ішов дід через дорогу та й розбив об камінь ногу. Та й чого то дрантя, каже, отак серед дороги ляже та й калічить людям ноги? Аж тут раптом з-поза хати вибіг пес — чорний, кудлатий — та й до діда... А дід в крик! Хап за камінь — а пес втік". Оттакий фольклор з дитинства, а собаки на мене гавкають, як і на діда, отже віршик до речі.
Але в Европі зима не на жарти. Замерзли береги Чорного моря і канали Венеції.
Субота, 18 лютого 2012
Вчора була в офталмолога. Муха Стефанишин і її асистент (д-р Robert Bailey?) зробили обстеження. Виявилося, що ще є трішки почервонілі повіки — отже треба далі мастити анбитіотичною мастю. Катаракти ще малі, але ростуть і мабуть доведеться їх оперувати. За чотири місяці маю знову прийти — тоді — якщо вже не буде слідів блеферайтісу — отримаю спрямування на операцію катарактів. Це мав би робити д-р Тіпперман — каже Муха — один із найліпших спеціялістів тієї справи у Філядельфії, що його пацієнтами — каже вона — є і деякі лікарі-офталмологи. Я сьогодні перевірила на інтернеті — це Richard Tipperman, 53 років, практикує з 11 іншими офталмологами під назвою Ophtalmic Partners в Bala Cynwyd. Не знаю, чи операції роблять там чи у Wills Eye Hospital.
Їздила я вчора CCT-Connect і тим разом це була досить приємна і не надто довга поїздка. День був сонячний, водій приїхав на час і їхав не по експресу, а досить цікаво відновленими дільницями, що постали на руїнах раніше дуже занедбаних частин міста.
Сьогодні ввечері — небувала для мене подія: вперше за пару місяців вийду з дому на розвагову імпрезу. Це має бути своєрідна ревія новоприбулих наших галичан "Плітки зі Львова" під назвою "Язиката Джезва". Вони вже пару разів виступали зі своїми програмами, а попередній їх виступ — тиждень тому — був зовсім випроданий. Побачимо, що це собою уявляє — я запросила Віру, а вона в свою чергу намовила свою сестру Сяню Кіпу і Ларису Біланюк. Отже буду в товаристві!
Вівторок, 28 лютого 2012
Замість читати якусь цікаву книжку, я взялася читати ... власний щоденник. Почалося від того, що я подумала чи не продовжувати мені роботу над іменним покажчиком до щоденника, отже взялася за річник 1984. Переглянула — він видався мені малоцікавим. Але потягнуло і на дальші роки, а вони — значно цікавіші! Такі речі як опис конґресу ПЕН в січні 1986 року наприклад, або деякі мої ремарки про читані книжки (наприклад реакція на Kamien na kamieniu), або описи подорожей і наукових конференцій — не тільки цікаві, але й могли б бути використані в майбутньому. Але читання щоденника — як наркотик, бачу що не матиму спокою поки всього не прочитаю.
Олена К. приходить кожного четверга — від 9 до 2-ої і це мене коштує не тільки 75 дол. але і планування праці і попередньої підготовки. Я вирішила використати її присутність для пакування Остапового архіву для УВАН. Це забрало бодай три дні роботи. Є 22 пачки. Боюся, що Кіпа перелякається, коли все це побачить. Йому потрібна була б допомога якогось молодого хлопця — та й напевно не зможуть всього за одним разом забрати. Якби я була фізично сильніша, я була б спакувала архів трохи інакше, але полягаючи на чужу допомогу мусіла піти на певні компроміси. Але зробила опис архіву і буду рада, як він піде на збереження до УВАН. Ключем до друкованих матеріялів є мій бібліографічний покажчик ОТ, а серед недрукованих матеріялів — найбільшу цінність становить листування — зокрема з такими адресатами як Микола Шлемкевич, Григорій Костюк, Юрій Стефаник, Святослав Гординський — бо є і оригінали листів від цих адресатів і копії Остапових листів до них.
З моєї працівниці я не зовсім задоволена. Вона не дуже точна в роботі, якби я була справді немічна — полягати на неї було б рисковно, бракує їй звичайних господарських інстинктів, варити не вміє. Зате добре їздить автом і була б рада повезти мене на прогулянку над море або на ще якусь розвагу (собі і мені).
Понеділок, 5 березня 2012.
Річниця нашого шлюбу — котра то вже?
В суботу — вперше від довшого часу — була я з Вірою в кіно. І то в місті, в Ritz. Причиною був фільм In Darkness, польського фільмаря Аґніешкі Голлянд, що його темою є рятування євреїв підчас війни в каналах міста Львова. Фільм був фіналістом на нагороду як один з кращих чужомовних фільмів минулого року, але нагороди не отримав. На щастя немає в ньому надмірної інвективи й антиетнічної ворожнечі, хоч виступає там кілька груп різномовних людей — поляків, українців, німців, євреїв німецькомовних і традиційних ітп. Але фільм дуже депресивний — не тільки самою своєю темою, але і виконанням. Я сподівалася, що може якісь кадри покажуть саме місто — але ні, за винятком одної сцени на вулиці, яка теж могла була бути сфільмована десь у студіо, фільмарі вибрали дешевший спосіб — вся майже дія відбувається в каналах, в темноті і могла бути зроблена десь на студіо Аґнєшки в Варшаві чи десь там.
Після фільму ми з Вірою пішли на вечерю до ресторану зараз же поруч кіна. З Вірою за руку і при помочі палички якось добре перебула цю ескападу, хоч треба було досить далеко іти і до паркувального будинку і до ресторану — ще пару тижнів тому це було б неможливе!
А вчора я ще поїхала з Вакуловськими до Центру на презентацію англомовного перекладу книжки про голод, що його видав СУА. Захід цей не дуже вдався — мало бути получення через SKYPE з Київом, але це не вийшло, програма не була надто ефектовною та й зібрала не більше як 40 осіб публіки.
Субота, 10 березня 2012
Три дні тому померла Ольга Кузьмович — сьогодні похорон на Баунд Бруку. Не знаю скільки там прибуде репрезентантів Пласту і НТШ-А. В НТШ-А сьогодні — Шевченківська конференція, а крім того заповіджений вечір в місті під назвою Shevchenko at the Bowery.
Читаю послідовно щоденник — що може бути цікавіше від книги власного життя? Дійшла вже до 2000 року. В щоденнику є багато про конференції в Урбані — і от я, згадуючи ці конференції, вирішила зателефонувати до Штогринів. Це було 7 березня. Відізвалася Стаха — Дмитро якраз того дня пішов до шпиталя. З серцем. Пульс, мовляв, піднявся до 144. Отже я вчора потелефонувала вдруге, щоб перевірити чи він вже вдома. Так, вдома, і звучав дуже бадьоро і ми довго з ним говорили. Вийшов нарешті фестшріфт в його честь і він саме його розсилає. Але я довідалася, що цю книгу видала в Києві Могилянка і то дуже малим тиражем: сто примірників затримали в Україні, сто вислали до Урбани Штогринові. Це англомовна книжка і мовляв, в Україні більше як сто примірників не потрібно.
А я цими днями перед сном слухаю — вже вдруге, а часом втретє — лекції професора Пенсильванського університету Йонатана Стайнберґа (Jonathan Steinberg) European History and European Lives: 1715 to 1914. Це з моєї власної колекції закуплених аудіо-книг від Teaching Company. Надзвичайно цікаво! Постаті визначних людей на тлі історії — багато можна навчитися!
Вівторок, 13 березня 2012
В неділю, 11 березня, було в Центрі Шевченківське свято. Програму тим разом виповнила Капеля Бандуристів Канади під керівництвом Віктора Мішалова. Обійшлося без промов, шкільних декламацій і політичних заяв. Капеля — понад 40 чоловіків і кілька бандуристів з інструментами робила надзвичайно гарне враження. Вся програма складалася з музики на слова Шевченка, та з відповідних уривків поезії читаних диктором. Заповідали заздалегідь щоб не переривати програму аплодисментами — і це було дуже до речі. Нарешті дали слово самому поетові. Виконання пісень хором було дуже добре — я була зворушена до сліз! Такого концерту давно вже у Філядельфії не було!
А вчора я мала заповіджену візиту у Віджілянте, а тому що тепер на коротких відвідинах в Америці є Ран і Мариля — я домовилася з ними на обід у ресторані CinCin. Приїхали по мене до лікарського офісу і повезли до ресторану, а потім і додому. Розмова з ними була про їхні ремонти хат — і у Філя і в Любліні — і про нашу правничу бібліотеку, де майже всі — нові для нас люди, бо більшість колег уже також подалися на пенсію.
Мій фізичний стан — від останньої моєї візити в кардіолога — трохи поправився. Подвійна доза діюретику (а можливо також початок лікування проти паркінсонізму) трохи облегшили мої симптоми — легше дихати, хоч на проходах що пів квартала треба мені зупинятися, а вдома часом мушу на пару хвилин лягти, щоб відпочити.
Скінчила читати щоденник за 2001 рік. Боже мій — що за багатство! Скільки активности, деталів драматичних подій, цікавих цитат із прочитаних книжок — і який контраст до мого теперішнього життя, коли успіхом і гідним уваги треба вважати день прожитий на власних силах, без сторонньої допомоги!
П'ятниця, 16 березня 2012
Пульсари вчора повідомили, що отримали з друкарні сигнальний примірник моєї Автобібліографії, 1930–2010. А — реагуючи на моє вчорашнє прохання — повідомили сьогодні, що саме вислали сигнальний примірник і мені. Маю надію, що не буду розчарована і що зможу закупити конверти і підготовити висилку книжки, ще поки отримаю повну пересилку.
Вчора була на праці в мене Олена К. — і це вже востаннє. Я давно уже вирішила, що їй потрібна інша робота, а мені — інша господиня. Але не люблю конфронтацій і не хотіла надто звертати їй увагу на всі її недоліки та й на факт, що її ноншалантне ставлення до приватної власности дуже підірвало моє до неї довіря. Отже я чекала на нагоду, щоб полюбовно із нею розв'язатися. Така нагода трапилася саме вчора, бо вона — у пошуках повнотижневої праці з проживанням — їде за сином до Конетікат. В розмові з нею довідалась я таку цікаву інформацію. На мою пораду, що їй або треба працювати над своїм перевишколем в Америці, щоб отримати якусь пара-медичну роботу, або повертатися вУкраїну, щоб могти працювати лікарем, Олена сказала: в США вона не може вчитися, бо не має на це грошей, а в Україні, щоб отримати роботу гінеколога в лічниці треба заплатити хабар 13,000 доларів!
В УКУ вчора доповідала Тетяна Осташко про Вільгельма Габсбурґа. Тема цікава, але людей, нажаль, не прийшло більше як 30. Я читала і книжку Снайдера і книжку підготовлену Осташко, отже мені тема була знайома і цікава, а ілюструвала вона їі документальними фотографіями на великому телевізійному екрані. Все було б добре, якби не те, що доповідачка називала Василя Вишиваного Вільґéльмом Ґабсбургом — правда, не послідовно, поруч із правильним Вільгельмом Габсбурґом. Оправдувалася потім в розмові, що не завжди відчуває різницю. От як тяжко поборювати російські впливи!
Пошта доставила мені фестшріфт в честь Дмитра Штогрина. Є там і моя велика стаття-дослідження — "Western orientation of library science journals in Soviet Ukraine". Трохи мене заскочило, що книжка називається Twentieth Century Ukrainian Literature: (Essays in honor of Dmytro Shtohryn. Ed. by Jaroslav Rozumnyj. Kyiv, 2011) — бо моя стаття, тим разом нічoго спільного не має з літературою. Вона, на щастя, надрукована в окремому розділі "Bibliography", але є єдиною того рода статтею в книжці. Це мене трохи дивує, бо Штогрин, як не як, передусім бібліотекар, а не літературознавець. Попала я тут в добре товариство: на зміст складаються статті таких авторів як Гумецька, Ільницький, Найдан. Марта Олійник, Пахльовська, Ревакович, Розумний, Юрій Тарнавський, Карпяк, Онишкевич, Ревуцький, Ткач, Багрій,Virginia Bennett, J. P. Cap, Чопик, Сацюк, Сохоцька, Струк і Максим. Англійська мова мусіла пройти неодну мовну редакцію — великих промахів, покищо, не помітила, а це для книжки виданої в Україні — неабиякий успіх. Ну я рада, що ця моя дуже вже давня робота не пропала, а таки появилася друком.
Вівторок, 20 березня 2012
Весна не тільки на календарі — але і на дворі. Цвітуть маґнолії, нарцизи, гіяцинти, форситії, деякі овочеві дерева. Кущі і трава позеленіли. "Садочок мій зазeленить, мою надію оживить..." або як це в Тувіма:
O zieleni można nieskonczenie
powielając dzwiekem jej znaczenie
można kunsztem udatnych powieleń
tworzyċ swiatu coraz nowszą zieleń.
Але це не про природу, а про поезію.
В неділю був успішний виступ Віктора Морозова. Захід цей організувала Бібліотека Центру — прийшло 120 осіб публіки, яка вдячно реагувала. Морозов уже не той, що був двадцять років тому з ансамблем "Не журись" — але співав саме ці старі пісні і кілька нових — українських варіянтів польських батярських пісень Львова. (На ту саму мелодію замість "panna Franciszka" підставили український текст і "панну Дороту")
Марко в суботу зробив мені цілу авантуру за те, що я — відкриваючи вікно "в його лазничці" ненароком зачепила вішак на рушник і він відчепився від поруччя. Не знаю, чому така дрібниця могла викликати таку зливу злости і ненависти — може під впливом алькоголю. Я навіть не дуже боронилася, тільки слухала цього злосливого монологу. А треба мати на увазі, що за цілий минулий тиждень він тільки один чи два рази повернувшись гукнув мені, що він вже вдома. А так то ми не зустрічаємось, не говоримо, часом тільки з його розмови по телефону (напр. з Уляною) довідуюсь щось ближче про його пляни поїхати з Ніною на прогулянку по Шотландії. (Про те що вибирається туди в червні зволив мене лаконічно повідомити).
Стараюся кожного дня вийти бодай на короткий прохід. Але треба приставати, щоб зловити віддих, і маю завжди страх, щоб не впасти. (Ходжу, очевидно, з палицею).
Вчора прибирала мою хату Оксана — як це робить завжди раз у місяць. Я запропонувала їй, щоб приходила в майбутньому що два тижні, при чому цей додатковий раз використаємо чи то поїхати до крамниці чи зробити щось інше — бо прибирати хату таки вистачить раз на чотири тижні. Погодилася. Побачимо, чи це буде достатня мені поміч.
Прочитала щоденник за 2005 рік — Боже, як вже багато забулося. Не тільки не пам'ятаю книжок чи театральних вистав, які бачила, але навіть забула про те, що був великий землетрус на Гімаляях (ще перед страхітливим цунамі в Індонезії).
В Українській правді знайшла сьогодні дуже цікаву статтю про галицьких феміністок 30-их років. Автор — Марта Гавришко дає порівнання як Союз Українок з Міленою Рудницькою трактували жінок, і як в той же час жіноче питання було ставлене в гітлерівській Німеччині. Стаття багато ілюстрована документальними фотографіями. Я послала по е-мейл повідомлення про цей матеріял Софійці, Ларисі, Вакуловським, Воронці, Марті Трофименко. Я рада, що нарешті почали звертати увагу на Мілену — вона на це заслуговує.
Середа, 21 березня 2012
Вичитала сьогодні в ЛітАкценті, що 21 березня — всесвітній день поезії. І що таке свято встановило Юнеско ще 1999 року. Ну, чую вперше — і це доказ, як цей день поезії не має в нашому світі жодного розголосу!
Вівторок, 27 березня 2012
Пару годин вчора провела з Ізою Капланом. Запросила його на вечерю до мехіканського ресторану Chili — давно хотіла це зробити, бо вдома гостити будького мені тепер неможливо. Отже мала нагоду бути поза хатою і в цікавому товаристві. Іза — уважливий і ввічливий: приїхав, завіз, допоміг всісти і висісти з авта. Він два роки тому їздив до Львова — цікаво розповідав про свої враження. Дуже був з поїздки задоволений і оптимістичний. Мовляв: місто прекрасно виглядає, люди дуже прихильні, на вулицях переважають молоді люди, старих не видно, панує українська мова, багато нових ресторанів і забігайлівок. Зустрічав в редакції Дзвону не тільки редактора Кудлика, але і інших львівських літераторів, бо натрапив на якісь збори. Сказав про Іваничука, що той після смерти жінки, одружився вдруге і тепер його дружиною є Ніна Бічуя. Але в книгарнях всюди багато російських книжок і на його питання, чому немає українських, сказали йому що українці воліють читати російською і більше купують російські книжки. Був у трьох синаґоґах і каже, що туди ходять і не євреї — зокрема щоб послухати цікавих доповідачів ззакордону. На моє питання про Валентину Сінкєвіч, сказав, що їй саме сповнилося 85 років, що десь в Москві відзначали її ювілей, що живе вона сама з котами і покищо дає собі раду. Але вона, мовляв, "вредна". Чому "вредна", питаюся? Виявилося, що Іза з нею пересварився за Євтушенка. Валя, мовляв, дуже високо цінить Євтушенка, друкувала його в своєму журналі, а він у свою чергу написав вірша їй присвяченого. Іза натомість вважає Євтушенка за совєтського поета, що писав на замовлені теми і на догоду партії, натомість дуже високо цінить Йосифа Бродського. Я показала Ізі антології поезії Щавурського, подарувала Неповторне дитинство, та й дала йому копію своєї статті про євреїв із СіЧі і низку статей з украінської преси на єврейські теми (зокрема про фундацію староєврейських студій в УКУ у Львові, про виступ Ґудзяка з осудом антисемітських елементів у вертепах, про книжку Мотиля The Jew Who Was Ukrainian).
Вночі вчора після повторно слуханих лекцій професора Стрінберґа про Бісмарка і про Дарвіна, взялася я до нового номера Кур'єра Кривбасу (но. 266–267) Знайшла там досить цікаву прозу Ярослава Мельника "Телефонуй мені, говори зі мною", [добре, вартує перекладу на англійську!] "Випробування концтабором" польського автора Тадеуша Боровського [я аж тепер усвідомила собі, що євреїв везли у концтабір з усім їхнім добром, золотом, біжутерією] і невідому досі драму Юрія Косача про Бортнянського.
Четвер, 29 березня 2012
Померла Adrienne Rich. В сьогоднішньому New York Times є довгий некролог із фотографією. Довідалась я деякі невідомі мені подробиці. Народилася в Балтиморі 16 травня 1929. Батько був лікар, асимільований єврей; мати — піяністка, композитор і християнка. Адрієн була охрещена в епіскопальній церкві. Я знала, що вона була замужем і була матірю трьох синів. Її чоловік — брат Мориса Когена, був професором в НЙ, але він змінив своє прізвище на Конрад. Він покінчив життя самогубством. Адрієн визнала себе лесбійкою і і залишила в Каліфорнії, де й померла, довголітню партнерку свого життя. Я пригадую свою візиту в неї в НЙ — куди завів мене Морис Коген, маю десь в архіві якесь листування з нею після того як я переклала кілька її поезій і просила дозволу на друк перекладів. В некролозі згадують численні її відзначення (деякі премії вона відмовлялася прийняти!) і характеризують її як "a poet of towering reputation and towering rage" a стаття має заголовок: "A Poet of Unswerving vision at the forefront of feminism".
Subota, 31 bereznia 2012
Znovu maiu klopit z kyrylytseiu! Treba bude vyluchyty computer — mozhe tse dopomozhe. Pokyshcho pyshu latynkoiu, bo rukoiu pysaty ne mozhu. Pulsary povidomyly, shcho otrymaly z drukarni vzhe povnyi tyrazh moiei knyzhky. A ia z dnia na den chekaiu syhnalnoho prymirnyka — nibyto maly vyslaty shche 16 bereznia — a ioho i dosi nema! Tak shcho ia knyzhky shche ne bachyla!
Pidchas bezsonnykh nochei vzialasia ia chytaty v Kurieri Kryvbasu (no. 262–263 za 2011) duzhe tsikavyi material Valeriia Shevchuka "Liudyna na dva berehy". Tse zbirka lystiv do i vid Volodymyra Drozda v chas koly vony obydva buly v armii, i Shevchukovykh komentariv do nykh. Obydva pysmennyky — todi shche duzhe molodi, ale vzhe perekonani v svoii pysmennytskii misii — obminiuiutsia dumkamy pro literaturnu tvorchist i krytykoiu vlasnykh tvoriv. Ia pro obokh svoho chasu pysala i meni tse osoblyvo tsikavo. Vony, ochevydno, konkurenty. Drozd vzhe ne zhyve, ale Shevchuk kharakteryzuie ioho iak konformista, shcho vahavsia mizh dvoma techiiamy — shestydesiatnytstvom i partiinoiu zaanhazhovanistiu. Pomish riadkamy mozhna bahato choho dovidatysia pro osobysti vzaiemyny nashykh vyznachnykh pysmennykiv. Pro supernytstvo i brak vzaimnoi sympatii mizh Drozdom i Hutsalom, pro te, shcho Hutsalova druzhyna povisylasia u vlasnii khati. Pro Zhylenko Shevchuk pyshe take: "za ioho mitsnoiu, todi vzhe partiinoiu spynoiu, tsia nizhna mishchanochka-poetesa zvela sobi hnizdechko i tsvirinkala ... apolitychni virshi... Zreshtoiu v kintsi reaktsiinykh 70-x rokiv, iaki vona stiiko vytrymala, ne znaiu chy z vlasnoi initsiatyvy, chy pid tyskom probyvnoho cholovika, tsilkom nespodivano dlia mene vstupyla v partiiu." Zhylenko shche zhyve — tsikavo, shcho vona pro tse dumaie? I redaktsiia tsioho ne stsenzuruvala, iak tezh ne zavahalasia zalyshyty v lysti Shevchuka takyi dotepnyi pasazh: "Radzhu tobi vyvchaty buddyzm — rozumna relihiia. Isus Khrystos, porivniano z Buddoiu — patsan. Navit bilshe — prymityvnyi telepen." Shevchuk praktykuie — tut iak i v svoikh knyzhkakh — iakyis osoblyvyi movnyi styl, napr. typovym dlia nioho ie pysaty "zakinchyv lvivskoho universyteta" "roman iakoho pochav pysaty" "zavershyv chernetkovoho varianta" "kinchav svoho romana" "tsioho tvora ne chytav" "iakoho romana meni pryslav" "podaiu svoho vidhuka" — Chy mozhna i chy treba vchytysia movy na takykh prykladakh?
Stef pryslav po e-mail foto avta, iake tilkyshcho sobi kupyv. Pro taku kupivliu my vzhe paru misatsiv hovoryly — napered shche musiv podbaty pro amerykanskyi driver's license. Pislia narad z Ivankom i inshymy kupyv Honda Civic z 2006 roku, shcho maie na odometri 90+ tysiach proikhanykh myl. Koshtuvalo 9 tysiach dolariv — khoch vin i protestuie proty tsioho, khochu iomu tsi hroshi povernuty. Bo ia vidkladala hroshi, shchob dopomohty platyty za medychnu shkolu, ale nash uspishnyi kandydat zarobyv sobi sam stypendiiu i za shkolu platyty ne treba. Otzhe bodai prychyniusia napered do avta, a zhodom — mozhe i nezabarom — do kupivli iakohos pomeshkannia chy khaty. Adzhe musityme zhyty tam visim rokiv.
Середа, 4 квітня 2012
Комп'ютер відпочив і моя кирилиця знову працює! Іванкові вчора сповнилося 25 років життя. Я собі зажартувала, мовляв, перший ювілей! Довго ми вчора з ним говорили по телефону. Виглядає, що переносини до Окотокс — такі спочатку бажані — не здійснюють первісних надій. Факт що Іванко ще досі не знайшов праці — справа, мабуть, тимчасова, але гірше те, що Таня дуже пеерепрацьована і не надто задоволена із своєї нової праці. Отже вони вже тепер починають думати і планувати про можливе повернення до Торонто. Покищо на їхньому календарі одна недалека розвага: на Флориді буде якесь весілля Таніного родича, батьки Тані фундують їй і Іванкові подорож туди, отже вони під кінець квітня зроблять собі короткі вакації на Флориді.
Моя книжка ще й досі не прийшла! Чекаю з дня на день, не виходжу з хати поки не з'явиться листоноша, щоб підписати реєстровану пересилку, але дарма! Ну, може сьогодні — листаря ще не було!
В понеділок вперше була Оксана не на прибирання хати, а на загальну допомогу мені. Боже, який контраст до Оленки! Я дуже задоволена. Випрала білля, перестелила ліжко, все гарненько поскладане без того щоб про це треба спеціяльно просити чи нагадувати, помила підлогу в кухні. Їздили ми і за харчами до Акме. Думаю над тим, чи мені не запропонувати, щоб приходила кожного тижня? Це правда, коштує 70 дол. за нецілі чотири години.
Написала Мирослава Антонович з Києва. Хоч я і перестерігала її про свій теперішній стан, вона таки хоче приїхати і заповіла свій приїзд на два дні 16 квітня. Мені це не дуже вигідно, бо того самого тижня приїдуть Максим з Уляною, будуть кілька днів, а тоді поїдемо на проводи до Баунд Бруку. Було б ліпше, якби Мирослава приїхала тиждень раніше, або тиждень пізніше.
П'ятниця, 6 квітня 2012.
Книжки далі нема. А сьогодні за новим календарем Велика П'ятниця і пошти, мабуть, не буде. Може пропала пересилка?
Витягнула я із своєї книгозбірні давно колись куплені в Teaching Company касети A History of Russia: from Peter the Great to Gorbachev. Викладає Mark Steinberg, професор University of Illinois at Urbana Champaign [ще один Стайнберґ, може свояк Йонатана з PENN? і знову ж таки — зірка! Можливо, що я й зустрічала його десь в Урбані, бо він директор Російсько і Східньо Европейського Центру, може колись навіть відкривав наші конференції?] Я вже мусіла це раз слухати, зразу після купівлі, але зовсім уже забула. А лекції такі цікаві, що трудно від них відірватися. Жаль тільки, що це на касетах, а не на компактних дисках, але покищо проблем з тим не було.
На дворі прегарна весна. І температура між 50 а 60 Ф. Стараюся кожного дня вийти на прохід — примушую себе до 8 кварталів, очевидно з паличкою. А потім ще вдома пів години вправляю на стаціонарному велосипеді. Чуюся трохи ліпше, але вночі часто будить мене біль артриту і це тільки посилює безсонність. А на артрит я ліків тепер не приймаю, хіба що Tylenol.
Субота, 7 квітня 2012
Нарешті! Прийшла сигналка! Книжка виглядає дуже добре: зокрема мені подобається, що на твердій сірій оправі обкладинки моє маленьке фото на тлі Зальцбурґа — в кольорі! — дуже імпресіоністично! і що дуже ефектовно вийшов форзац з репродукцією моїх видань. Шкода що я не догадалася щось подібне зробити з форзацом Остапового покажчика. Фотографії також вийшли ненайгірше, годі було сподіватися більшої чіткости. Книжка має 416 сторінок — солідний том!
А якщо зважити, що рішення видати цю доповнену автобібліографію виникло через клопіт із комп'ютером і небезпеку втратити роботу багатьох років і що остаточні робочі контакти з Пульсарами були в час, коли — здавалося — що моє життя з дня на день висіло на волоску — то поява цієї книжки тепер — це для мене немов маленьке чудо. Але чуюся трохи ліпше і навіть подумала, що це може не зовсім остання моя книжка? Трагічний і мабуть безпідставний оптимізм.
Не сподіюсь на похвальні відгуки. Видала цю роботу, щоб засвідчити свою присутність у світі і задокументувати свою працю для майбутнього вжитку дослідників. Мій фах — не літературознавчий аналіз, а тільки інформація, але саме в ділянці інформації наша культура дуже відстає від решти світу і тому варто заповняти лакуни навіть такими книгами як і ця моя.
Вівторок, 10 квітня 2012.
Отримала вчора по е-мейл записку від Роксоляни Зорівчак, а сьогодні від Василя Ґабора. Обоє отримали від Пульсарів мою книжку. Це згідно з моїм списком для друзів і потенційних рецензентів. Я рада, що Зорівчак і Ґабор так швидко відгукнулися — не тому, що дякують і підкреслють мою велику працездатність ("Я вражений Вашою працездатністю" Ґабор) і "як багато ви встигли зробити в житті" (Зорівчак), але передусім тому, що це доказ оперативности видавництва. Цікаво, чи вони всім на списку переслали книжку поштою?
Мені повинні прийти 80 примірників. (20 я доручила послати Максимові до Торонто). Доведеться і мені розіслати книжку на деякі адреси. Це тепер буде не легко. Треба наперед поїхати до Staples і купити опаковку. А потім доведеться завезти все на пошту. До обох цих заходів мені потрібна буде допомога. Може з Максимом або Уляною поїду по конверти, а потім може Оксана допоможе мені книжки надати на пошті? Багато залежить від того, коли ці пакети до мене прийдуть.
Одна позитивна спадщина по Оленці: вона мені показала, як можна на комп'ютері слухати і дивитися на львівське телебачення. (tv.zik.ua). І от я вже пару разів пробувала послухати Огляд дня. Новини львівської області, як і локальні філядельфійські новини, мене особливо не цікавлять. Але факт, що це огляд свіжих подій справжнього щоденного життя, де репортажі включають живі діялоги з людьми — і все це живою колоквіяльною українською мовою — окрилюють мене і зворушують. Справжній контакт з народом — такого досі ніколи ми тут в далекій Америці не мали!
Четвер, 12 квітня 2012.
Вчора було засідання регіонального комітету ЕУД. Приїхав по мене, як звичайно, Олександр Лужницький і завіз до УКУ. Присутніми були Заліпський, Саляк, Гурський, Борецький, Рожка, Клюк, Уляна Мазуркевич, Аня Максимович, Наталя Пазуняк, Лужницький, Юрій Левицький і я. Засідання, як звичайно, тривало три години, обговорювали різні гасла на літеру С, було як звичайно трохи формальностей (що мене завжди дивують: офіційні відкриття Заліпським, титуломанія, читання протоколу ітп.), Лужницький, як звичайно, гостив усіх шоколадками (я жартую, що це замість хабарів) — але вкінці чекала нас справжня несподіванка: Заліпський і Лужницький продемонстрували присутнім готову другу книгу американського тому, прочитали похвали на адресу нашого комітету із вступної статті редактора книги Ореста Поповича, та передали на руки присутніх подаровані всім членам ЕУД примірники тількищо виданого тому. Наші керівники затримали до кінця секрет. Я по дорозі до УКУ питалася Лужницького, чи вийшла вже ця книга і просила, щоб будучи в НЙ купив і для мене примірник, — не заїкнувся ні словом, що готується несподіванка.
Пообідавши і відпочивши, я вчора ввечері взялася переглядати цю нововидану книгу. І як я це роблю завжди з енциклопедіями, переглянула сторінка за сторінкою, від початку до кінця. Не тільки власні статті (а є там кілька), але і інші гасла. Знайшла один разючий недогляд, що його можна було уникнути, якби матеріяли читало більше осіб. Останній запис у томі "Рудакевич, Ярослав — див. Пінот-Рудакевич, Ярослав" не тільки слідує після гасла "Рябокінь", але на диво має відповідники (і то не однакові!) не тільки під гаслом "Пінот-Рудакевич" але і під гаслом "Рудакевич (Пінот-Рудакевич)"
Переглянула побіжно і мої власні матеріяли — в довшій статті про переклади української літератури є чимало друкарських чортиків (а може й інших помилок), але це треба було б звіряти з машинописом, а я на це не маю ні сили ні охоти. Є ще мої гасла такі як Лис, Лис Микита, Листи до приятелів, (Савицький/МТ), Манило, Мости, Найдан (Маркусь/М. Тарнавська). Моє ім'я згадане пару разів у статті Рубчака про літературу, в підписах під фотографіями, але найдивніше і несподівано мій портретик — і то молодечий — використали в коляжі фотографій "Література" — а це дуже селективний вибір, бо там є тільки Маланюк, Барка, Лавріненко, Шевельов, Осьмачка з Костюком, Грабович, Онишкевич, Лятуринська, Гуменна, Керницький, МТ, Махно, Луцишина, Юрій Тарнавський, Бойчук з Рубчаком, Ревакович і Діброва. Між іншим, останні прізвища тут явно заперечують твердження Рубчака, що мовляв, "Із проголошенням незалежности України, укр. Л. в Америці припинила своє існування." Дивуюся, що теперішній редкомітет (зокрема Махно) залишили це речення, як воно було первісно подане автором. [Напевно сам Рубчак погодився б з тим, щоб це справити!].
П'ятниця, 13 квітня 2012.
За пару днів — Великдень. Сьогодні — несподівано — Мар'яна Вакуловська принесла мені сирну паску і квітку, а на неділю маю запрошення до Віри. Отже навіть і я святкуватиму.
Понеділок, 16 квітня 2012.
У Віри вчора було не тільки смачно і елегантно, як завжди, але несподівано також надзвичайно цікаво. Бо в товаристві були не тільки Кіпи і Рудницькі, але також незвичайні гості здалека — Хозе Казанова з Ікою Кознарською і Франк Сисин. Була також Лариса Біланюк з 99-річною мамою, ми з Марком, а з молодої генерації — тільки Андрійко з Доріною, а пізніше приїхав також Дмитро Кіпа. Андрій, як завжди, грав ролю господаря — подавав страви і напої — він і Сяня Кіпа чимало наїдків приготовили і привезли — без них Віра навряд чи могла б робити таке велике прийняття. Вона спеціяльно для таких традицій купила собі вузький довгий стіл, що є напевно якимсь манастирським антиком. Цей стіл — прегарно заставлений — я пропонувала сфотографувати, але ніхто цього нажаль не зробив.
Розмови велися довкола цікавих для мене тем: про недалекі зміни в керівництві КІУС (є три фіналісти: Мозер, Кравченко і Чернецький, про що я знала), про УВУ і різні пригоди, що їх мав Кіпа в час, коли був ректором (включно із пригодою з німецькою поліцією,яка затримала його вночі на вулиці після візити в якогось німецького чиновника), про Вашинґтон, де тепер у Джорджтавнському університеті викладає Казанова і де, за реляцією Ірени Рудницької, вони з Левком деякий час мешкали в домі св. Софії, коли Левко писав якусь працю — може докторську — і користувався Конґресовою Бібліотекою, про українські програми Колюмбійського університету і непевне майбутнє для молодих україністів, про можливе назначення Ґудзяка єпископом для Франції і підготовку його наступника на пості ректора УКУ у Львові, тощо. Ірена розповідала про те, що пише спогади і свідчення про свою родину для своїх дітей і кузинів. Пані Зубаль сказала мені, що вже два рази читала моє Неповторне дитинство і заохочувала, мене, щоб я більше писала. (Вона, між іншим, здавалося мені, була вчора при ліпшій пам'яті ніж попереднього разу: розповідала з подробицями про те, як вона завдячує Олексі факт, що могла жити довший час в Україні, висловлювалася позитивно про патріотів України, зокрема в Галичині, і хоч я чула про це від неї вже і попереднього разу, то монологам її не бракувало логіки і не було занадто багато повторень. Хоч і не було пов'язань із сучасністю — може за вийнятком тої репліки про мою книжку). Вартим уваги той факт, що в цьому товаристві було двоє неетнічних українців (Хозе Касанова, еспанець і Ірена Рудницька, з роду латвійка, які прегарно володіють і спілкуються українською мовою. Тоді як багато наших українською не говорять.
Кіпа повідомив мене, що в справах Остапового архіву звернеться до мене незабаром Тамара Скрипка і що вона з чоловіком приїде до мене і забере архів до УВАН.
Марко використав великодні вихідні і встановив у моїй спальні на стіні великий 46 інчовий телевізійний екран. Це його різдвяний подарунок мені. Сам екран давно вже був доставлений, але інсталювати його напевно не було легко, я взагалі думала, що до цього Маркові буде потрібна стороння допомога. Але дав собі раду сам. Вчора я вже мала нагоду дивитися на французький фільм — "Чоловік в поїзді". Покищо сигналу телевізійного ще нема, отже на звичайне телебачення я не можу на цьому екрані дивитися. Щоб це було можливе, треба долучити цей апарат до двох інших, що їх ми маємо в кухні і в пивниці — отже це мусіла б зробити фірма Comcast і за це треба буде додатково платити кожного місяця. Не знаю, чи мені це робити і чи варто. Адже я на телевізійні програми не люблю дивитися, хіба тільки на вісті, що їх я слухаю і оглядаю в кухні, коли обідаю. Але я рада, що зможу оглядати фільми — час до часу.
За дарунок Маркові я вдячна, кошти хотіла повернути — не прийняв. Але я була б більше вдячна за добре слово і зміну незрозумілого мені неприязного, часом навіть ворожого відношення — але навряд чи це в межах можливого.
Сьогодні має приїхати Мирослава Антонович, а в середу приїдуть Максим з Уляною. Я мусіла достосувати до цих відвідин свої медичні справи — в п'ятницю маю візит у Форсії (але це не проблема, бо до ББ їдемо в суботу), а сьогодні я поїхала до лабораторії, віддати пробу крови на кумадину. При нагоді вступила до банку і купила бензину. Це вперше від двох тижнів, що я рушилась сама своїм автом. Не дуже догідний для цього день — вперше цього року температура піднялася дуже високо — кажуть буде рекордово 89 градусів! Жаль мені Мирослави, що її зустріне така тропічна горяч!
Вівторок, 17 квітня 2012.
На щастя, погода поправилася — є навіть дуже по весняному приємно і тепло. Ми з Мирославою навіть посиділи пару годин на городі. Мирослава не тільки невибагливий гість — але вона, свідома моїх недомагань, фактично багато мені допомагає. Подає страви і собі і мені, миє посуд, але головне, що з нею приємно мені поговорити і відпружитись. Розповідала про свою родину, чоловіка Євгена, що його за його старомодну добропорядність Мирославина мати називала "довоєнним", доньки Мирославу і Маряну, що живуть тепер разом з батьками, про дві квартири, що їх вони закупили в Києві (і вже навіть встигли сплатити), до другої меншої і ще не зовсім відремонтованої мають намір Мирослава з Євгеном перенестися, а першу залишити чи то обом донькам, чи тій, яка вийде заміж і потребуватиме помешкання. Мирослава-донька закінчила право на Могилянці, але їй не подобалося, перекинулася на перекладацьку роботу і викладає англійську в якомусь приватному інституті. Мар'яна (молодша від сестри на сім років) навпаки: їй право дуже подобається, їздила недавно до Вашинґтону на змагання в Jеssup cuр competition — вона ще студентка. Мирослава (мама) ходила недавно на прощу до Зарваниці. Це така ініціятива, що вийшла від пароха греко-католицької церкви на Аскольдовій могилі Онишкевича. Їдуть потягом до Тернополя, автобусом до Заздрости, а звідтам пішки дорогами і полями до Зарваниці. Ходила з Мирославою і її близька подруга Орися Демська (вона між іншим має клопіт, бо у висліді розлучення з чоловіком втратила своє помешкання, яке їй відібрали за його несплачені борги). Комарницький, який перекладає Тичину, живе в Англії, є сином колишнього упівця (а може дивізійника?) — Його мати і Мирославина були подруги.
Мирослава летить завтра до НЙ — братиме участь в конференції ASN, у круглому столі про голодомор, де головуватиме Мотиль і де головним ініціятором був Сербин. Мала нагоду тут у мене переглянути свій виступ — бо вдома, до останньої хвилини — не зважаючи на Великдень — перевіряла й оцінювала дипломні праці своїх студентів-спецялістів (тобто студентів, що є рік вище від бакалавра, але перед аспірантурою).
Коли Мирослава питалася, що мені привезти, я спершу назвала свою власну книжку, бо хотіла, щоб вона собі її придбала (але просила не везти, бо ж отримаю посилку поштою (ще книжки не прийшли!), а потім я згадала недавно видану Пульсарами книжку Неміровської "Вино самотності" і спогади Ніни Вірченко. Вірченко сказала Мирославі, що хоче сама прислати мені свою книжку, а Неміровську Мирослава таки привезла — і то навіть дві — бо, на мій подив, появився вже також український переклад Suite francaise.
Понеділок, 23 квітня 2012
Максим з Уляною саме від'їхали. Маю надію, що доїдуть до Торонто без комплікацій — бо є можливість, що застануть ще сніг біля Баффало і що дорога може бути проблематичною. Погода тут на місці була до суботи включно по весняному приємна і я рада, що Максима й Уляну зустріла наша дільниця різнокольоровими доґвудами, азаліями і овочевими деревами у повному розквіті. У Баунд Бруку в суботу — на щастя — була також сонячна погода і була змога Уляні посадити біля пам'ятника батьків маленькі аrbor vitae і багато квітів. В неділю увесь день падав дощ, отже проводи — зокрема для тих, хто приїхав тільки на неділю — були скомпліковані і неприємні. Землю і квіти до могили довелося возити візочком і автобусиком, бо доїзд до цвинтаря в суботу вже був недоступний для авт. Чекала нас (і всіх приходжан) не дуже приємна несподіванка. Великий будинок Культурного Центру не був як кожного минулого року виповнений українським базаром і буфетом, а був винаймлений стороннім людям — якомусь конкурсові для дитячих гімнастичних груп під назвою Beyond the Stars. Діти — передусім дівчатка, в оригінальних різноманітних костюмчиках виконували різні групові вправи і я, що сиділа на кріслі в будинку, мала цікавий шоу, в час коли при дощовій погоді Максим з Уляною ще раз поїхали на цвинтар до могили. Згодом виявилося, що біля церкви стояв намет, де був базар і де в будинку, де звичайно відбуваються поминки, можна було купити якийсь харч, але попередніх повідомлень про це не було і через те були негодування на таку несподівану зміну (зумовлену мабуть поганим фінансовим станом цього православного осередку).
Уляна з Максимом створили мені приємну приязну атмосферу і я була гостем у власній хаті. Єдине чим могла причинитися до гостини, була дуже смачна качка на вечерю в середу після їх приїзду і незла печеня, яку я спекла напередодні. Уляна також навезла різних харчів, а головне — перебрала на себе всі господарські функції. Що більше: поїхали зі мною не тільки до Acme, Staples i Home Depot — накупили харчів, конверт для книжок (яких досі нема, але достава буде мабуть завтра, бо в суботу листар залишив повідомлення), а що найважніше — квітів! що їх не тільки привезли, але і зразу помогли посадити у моїх вазонках перед хатою, а ще в додатку поїхали зі мною до аптек і закупили дві потрібні мені-інвалідові речі — підвищене сидження на туалет і — на пораду Уляни — walker на колісцятах і з сидженням.
В п'ятницю завезли мене на раніше замовлений візит до Форсії і я рада, що мала змогу познайомити свого лікаря з Максимом і Уляною.
З Марком ми були тільки один раз — у п'ятницю — на вечері в досить доброму ресторані Timber на Old York Road, біля Abbington Hospital. В суботу знову ж ми були в ресторані Due Mari, що його поручила Кейт Пасічник — це було досить далеко від Баунд Бруку, в New Brunswick — доїзд туди був нелегкий двома автами, а зокрема проблематичним було повернення в дощеву погоду, де довго треба було чекати, поки авта виїхали із парковиська. В цьому ресторані їжа була знаменита — я щоправда їла дуже скромно, тільки Due Mari clam chowder, i Baby Arugula salad — бо була пересичена вечерею попереднього дня. Але обслуга в цьому вибагливому ресторані була до пересади нав'язлива, приносили і збирали склянки пару разів, меню читали немов вивчену актором довгу ролю, що її неможливо було сприймати гостям за один раз — а взагалі в ресторані було занадто голосно і не можна було спокійно говорити при столі. А було нас всіх шестеро — крім Максима, Уляни і мене, був Роман Пасічник з жінкою Дженет і дочкою Кейт. Дженет по професії — медсестра, але тепер не працює, Кейт займає посаду якогось фінансового консультанта і живе в Мангеттені, Роман тількищо повернувся з південної Америки, де закладає цілі нові фабрики для фірми Шервуд Віліямс (він там на високій посаді віце-президента). Знаю від Уляни, що Роман має рака міхура — але виглядав він дуже добре і був у доброму настрою. Саме він і гостив нас усіх у цьому дорогому ресторані. Навіть моя скромна зупа і салат — згідно з меню, яке я собі для едукації привезла, щоб повчитися як називаються різні страви — коштували 20 доларів!
Максим привіз і заінсталював мені в моєму новому великому телевізорі т.зв. memory stick i я вже встигла оглянути два українські фільми — один за мотивами Тигроловів Багряного і другий — Київські прохачі — ще радянський фільм за оповіданням Нечуя Левицького. Вчилася я, як вживати цю нову апаратуру. Думаю, що мені не потрібно комплікувати це ще й телевізійним сигналом (якого тепер там немає). Я на американську телевізію дивлюся в кухні, коли обідаю, і то звичайно тільки на вісті. Інші програми мене мало цікавлять, волію фільми власного вибору. Рада, що приїзд Максима приспішив інсталяцію Марком цього великого екрану, що був мені різдв'яним подарунком, але прийшов до моєї спальні щойно на Великдень.
Субота, 28 квітня 2012.
Моїх книжок і досі нема! А я планувала запакувати їх в закуплені конверти і в понеділок — коли прийде на першу регулярну щотижневу роботу Оксана — повезти з нею на пошту! Не доведеться! Максим казав, що призначені йому примірники прийшли до Торонто ще напередодні його приїзду до мене! Лариса Копань повідомляла, що вислали їх 4 квітня. Невже так довго — вже 24 дні! — іде повітряна, реєстрована пошта з України до США?
Ніна сьогодні має 22 роки. Я послала їй 500 дол. як дарунок — але це прийде спізнено, бо ледве допросилася її нової адреси в Марка. Але рівночасно я вчора написала побажання по е-мейл. Несподівано мала я нагоду з нею коротко поговорити по телефону. Вона задзвонила до Марка — а його, як звичайно, не було вдома. На питання, як вона проводить свій день народження, сказала, що їздила до Единборо до музеїв, а увечері іде з товаришами на святковий обід. Вона перекинулася з історії на літературу і дипломну роботу писатиме про американського письменника DeLillo. Чекає вже на приїзд Марка і планує з ним прогулянку автом по Шотландії. Літо планує провести на Маrtha's Vinyard.
Субота, 5 травня 2012.
В понеділок 30 квітня прийшло шість пакетів книжок. Я думала, що решту доставлять наступного дня. Так не сталося — досі не доставили. Чому висилка з України розділена — адже знаю, що пакетів було 18! Чи це вже тут у Філадельфії листарі облегшують собі роботу?
Тих шість пакетів — це 28 книжок. Я вже більшість їх запакувала в заадресовані конверти і в понеділок поїду з Оксаною на пошту, щоб їх надати. Вірі Лащик і Рудницькому вже мала нагоду книжку подарувати. На сходинах ЕУД в середу маю намір книжку подарувати Лужницькому, Ані Максимович і Юрієві Левицькому. А в Канаді — вчора на вечорі Славутича і Голод, Максим передав мою книжку — на моє прохання — Марті Трофименко і Ліді Палій.
Прислав мені Максим частину матеріялу, що ним він ілюстрував на Power Point свою доповідь про Славутича. Завдав собі чимало серйозного труду — такої стислої, повної і об'єктивної документації життя і творчости ЯС я від Максима не сподівалася — мусів присвятити цьому виступові багато часу. [Такі виступи відтягають його від докінчування книжки про Нечуя Левицького, але вони дають йому контакт з громадою і потрібні не тільки цій громаді, але і йому самому].
3 травня були Остапові уродини. Я про них пам'ятала. Але тільки Максим нагадав мені, що це не будьяка, а 95 річниця ОТ!
Вчора їздила я до Форсії. Вже вдруге вона вирізувала скірку на моєму чиряку, що досі ще повністю не загоївся! Я ще не зробила замовлення в клініці на фізичну терапію — бо минулий тиждень так докучав мені артрит, що я ледве ходила і не мала сили їхати до клініки!
Подружжя Гейсі цими днями у Філадельфії. Він бере участь в якійсь конференції, здається на PENN, а вона потелефонувала, що хоче мене завтра відвідати! Ну, мені тепер навіть чай гостям подати — проблема і зусилля, але я рада буду її побачити!
Пополудні.
Саме пошта доставила мені реєстровану посилку з Києва — ні, не мою АБ, а вислану нещодавно (26 квітня ) книжку Ніни Вірченко. Що це діється з нашою поштою?
Неділя, 13 травня 2012
Вчора в Центрі був виступ Григорія Грабовича. Його доповідь мала назву "Чи можлива в Україні наука?" і говорив він про те, про що вже нераз говорив і писав: про плагіяти наукових праць в Україні (наприклад Литвина), про популярність Влесової книги, що ввійшла вже навіть у шкільні підручники, про реклямні летючки розвішені на стовпах біля університету, де пропонують за певну ціну дипломи ітп. Але насправді виступ був подуманий як рекляма для часопису "Критика" і поруч з Грабовичем виступав Олег Коцюба, який говорив про "Критику". "Критика", тобто вони самі, і були організаторами виступу, не тільки в Центрі в суботу, але і в барі клубу на 24 вул. в п'ятницю. Рекляма виступів була дуже незадовільна і у висліді до клубу (кажуть) прийшло 6 слухачів, а до Центру менше ніж 20. Я поїхала на це до Центру в товаристві сестер Вакуловських.
Я тількищо закінчила читати дуже важливу і серйозну книгу. Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin. Автор — Timothy Snyder. Книжка вперше появилася ще 2010 року — вона вже має неабияку славу, є вже навіть український переклад п. н. "Криваві землі". Я давно хотіла її прочитати. Замовила в бібліотеці і ось я вже деякий час під враженням цієї страшної книги. Ц е мабуть вперше зроблено паралелі і пов'язаність між масовими вбивствами німців і совєтів, між політичними планами Сталіна і Гітлера для всяких "остаточних розв'язок" при помочі депортацій, голодомору, концентраційних таборів, виморювання воєнних полонених, винищування євреїв. За підрахунками Снайдера, на території кривавих земель — тобто Польщі, Білорусі, України і балтійських держав, на протязі 12 років винищено 14 міліонів людей — а це не включає вояків, які загинули на фронтах війни і дуже консервативно оцінює жертв голодомору в Україні на 3 і пів міліона. Книжка подає докладні описи нацистських і совєтських масових злочинів, цитуючи при цьому статистику, розповідає про пляни Гітлера колонізувати землі СРСР, про страх Сталіна перед можливостями польського і японського нападу, про колективізацію і терор 30-их років, про пакт Рібентропа-Молотова, співпрацю нацистів із совєтами, про несподіваний для Сталіна напад на СРСР, який мав бути короткотривалою війною і закінчитися швидкою перемогою німців (навіть зимового одягу для армії не було, бо передбачали що воєнні дії закінчаться перед зимою), про свідоме винищування голодом воєннополонених, про масові ростріли євреїв на початку війни, і винищування їх у ґазових крематоріях під кінець війни, що стало нацистам замінником перемоги, про післявоєнний антисемітизм Сталіна. Багато речей вже давно мені відомих починаю бачити тепер у трохи іншому світлі. Передусім факт, що постраждали в цій війні найбільше ті, хто був під трьома окупаціями: совєтською, німецькою, а тоді знов совєтською — тобто передусім наша Галичина. І перед серед тих хто постраждав ведуть не тільки українці, але євреї і поляки. Снайдер підкреслює, що те, що нам найбільше відоме і що обросло вже героїчною мітологією — ґулаґи і нацистські концентраційні табори — не було наійгіршою стороною обох режимів. В'язні концтаборів і совєтських ґулаґів всетаки мали нагоду вижити — тому і знаємо про них більше, бо є свідки, що заціліли. Виморені голодом, розстріляні, видушені ґазом зникли без вісті і не залишили свідків і слідів.
Прочитавши цю страшну книгу, я подумала з вдячністю до своєї долі. Яке щастя, що я і моя найближча родина — що ми вижили, перетривали, та ще й добралися після війни до берегів цієї благословенної країни на мирне і відносно довготривале життя в добробуті, де можна було поволі зализувати рани і забувати пережиті страхіття. Але наша родина — Сеньківські, Чайковські, Яцкевичі пережила тільки одну окупацію — німецьку. Якби були не виїхали на захід — а тато, як знаю, їхав дуже нерадо — були б напевно опинилися десь на Сибірі.
Понеділок, 14 травня 2012.
Прислали мені з України — з доручення, очевидно, самої авторки — книжечку Ганни Черінь Листи до лицаря. (КМА, 2012). Це автентичні листи з періоду 1946–1949, що їх вона писала з ді-пі табору в Гайденау до знайомого хлопця. Але це не любовні листи. Я прочитала їх за один вечір, бо люблю епістолярний жанр, що віддзеркалює справжнє життя. Черінь — на той час уже нещасливо одружена з Михайлом Ситником і мати маленької донечки. Вона двоюрідна сестра Бориса Олександрова, і про нього є різні згадки в листах. А ще і про українське літературне життя в таборах Німеччини.
Ніна Вірченко прислала мені свою книгу Зернини з доріг життя мого (2011). Це книга поважних розмірів (760 сторінок, з великою кількістю кольорових фотографій). Вірченко — видатний математик України, людина заслужена для науки, а крім того колишній політв'язень. Мемуари мене цікавлять, але ця книжка мене розчарувала. Забагато в ній патосу, повторень, примітивних віршиків, тріскучих націоналістичних декларацій і самохвальби.
Сестри Лановички прислали мені листа з подякою за Автобібліографію. Є в листі і таке знаменне речення, що його я прочитала по телефону Максимові:
"Нещодавно (28 лютого 2012 р.) в Тернопіольському національному педагогічному університеті захищалася кандидатська дисертація Євгенія Лєпьохіна на тему "Творчість Валер'яна Підмогильного та Альберта Камю: типологічні аспекти", де наукові здобутки М. Тарнавського фігурують як засадничі у теоретико-методологічній базі роботи."
Я просила Коробка, щоб подивився, чи продається в книгарнях Києва моя Автобібліографія і яка ціна книжки. Написав, що бачив у книгарні Наукової думки і що ціна була 35 гривень.
А книжок мені і досі не доставили!
Четвер, 17 травня 2012
Оксана вчора прибирала хату. Хотіла зробити мені приємність і задемонструвала на моєму комп'ютері з українського телебачення, з якогось конкурсу талантів, виступ якоїсь маленької дівчинки з дотепним віршиком адресованим бабуні. Виступ цей був ... російською мовою! Це багато що говорить про смаки нашої публіки — навіть тут в Америці — дивитись на російськомовне ТБ. Але, але ... Я побачила, що Оксана знайшла цей виступ при допомозі Ґуґл, шукаючи за прізвищем кирилицею. Це було для мене відкриття! І от я попробувала і собі такий експеримент: написала кирилицею своє ім'я і ось отримала цілу низку інформацій з російськомовного ґуґела. А потім попробувала те саме з ОТ і посиипались ревеляції одна за другою.
Варто тут зробити коротке резюме того, що я знайшла.
В бібліотеці Вернадського є два примірники ОТ: бібліо. покажчик, три примірники моїх Ключів до царства, один примірник мого "Вибраного", а ще й зареєстрована в картотеці статей стаття Тарнашинської із Всесвіту ("Два крила...") На моє здивування — кілька згадок в каталогах моєї бібліографії "Українська революція в поезії". Жодних згадок про закордонні видання. Про Остапа кілька згадок в різних статтях, з цитатами включно. Найцікавіша з усього — стаття про Йосифа Гірняка в "Киноревю. Новости московского кино и театра", що на інтернеті фігурує як MuView.ru. Там цитується лист Блавацького до Гірняка з вересня 1952 року, лист ОТ до Гірняка з вересня 1960 і вірш ОТ присвячений Гірнякові (в рос. перекладі). Джерела інформацій — непозначені. І стаття не має автора. Є там і такі рядки: "В Филадельфии 'Гирнячков" магнитно притягивали к себе личности Остапа Тарнавского и Марты Тарнавской — супруги, славного своей интеллектуальной мощью, влюбленностью в искусство. Эта пара своеобразно отражала многолетний испытанный союз Гирняка и Добровольской, счастливую ревнисть в нем двух творческих личностей." Десь я таке вже читала — чи не в Гайдабури? Бачу, що росіяни мають таку ж схильність до плагіяту, як і наші малороси. Мабуть наслідки тієї самої школи — радянської.
Знайшла я також російський переклад Остапового вірша в невеличкій антології "Переводы украинских поетов". Перекладач: Николай Переяслов. Сайт: Стихи.ру. А що це мій улюблений вірш "Дозрівають жита" то я його повністю тут перепишу:
***
Дозревают хлеба. Восковые колосья
тяжелеют под солнечным медом. И мак
что недавно сиял средь хлебов, как маяк,
весь увял и упал. Ну а ветры разносят
шелест стеблей и запах зерна. Вышло так,
что я жатву в деревнє встречал, и пришлось мне,
не боясь, что близка уж старения осень,
дать, чтоб в душу ворвался любовный сквозняк.
Наполняется винами чаша небес,
сердце тянется к ней, не пугаясь похмелья, -
и тебе, что была моих поисков целью,
я дарю, как парчи драгоценный отрез,
своей спелой любви перевитый сноп злаков,
что созрели спеди пламенеющих маков. (1948).
Дотепним завершенням моїх пошуків є стаття ОТ про Журбу, що в російському варіянті називається "Биография писателя: Галина Печаль"!!!
Серед відгуків на Максима знайшла дуже добре і цікаве інтерв'ю з ним Марії Титаренко в газеті "Зеркало неделі". Але я раптом усвідомила собі, що я це вже читала українською мовою, і чому нема українських відгуків поруч з російськими? Несподівано найшло на мене раптове просвітлення: в пошуку не було в прізвищі м'якого знака. І от я спробувала перевірити: знайшла де за їхньою системою є на клавіятюрі м'який знак (бо мій розклад Word Perfect тут, очевидно, не застосовується, і виписала кирилецею на ґуґел "Марта Тарнавська". Боже мій — Яке мені відкрилося багатство! Передруки віршів, статей, всякі дрібні незнайомі мені цитати в статтях різних авторів, наявність книжок в колекціях (навіть моя "Українська бібліотека в Америці" (но. 5 з колекції Мирослава Лабуньки) знайшла шлях в Україну до якогось Інституту літургійних наук. Не знайшла я, щоправда, жодної незнаної мені рецензії, але був один критичний відгук читача, який вирішив прочитати мої поезії в інтернеті і пише: "Чесно кажучи, вони мені не дуже близькі. Таке собі шістдесятництво, що розсипається в руках. Але є й цікаві моменти. Для зразку вибрав вірш, котрий мені, мабуть, найбільше сподобавсь. А ще висловлю обурення, що у Вікіпедії Тарнавська спочатку 'вдова О. Тарнавського', а потім уже поетеса, перекладачка ітп." Цей читач називається Олег Коць, а вірш, що його він вибрав, це "Чи й ти ішов крізь ніч?
Маю дику сатисфакцію, що наші (Остапові, мої, Максимові) праці таки знаходять дорогу до читачів в Україні, що наші труди — недаремні. Але трохи досадно, що я так пізно здогадалася і навчилася вживати кирилицю для пошуку на Ґуґел і що тільки сьогодні зрозуміла, що подібність російської і української мов справи в інтернеті ускладнює. Може і є якісь речі, що повинні були бути включені в ОТ- бібліопокажчик і АБ, а я про них не знала.
Субота, 19 травня 2012.
Нарешті!!! Вчора доставили мені нових шість пакетів АБ, а сьогодні — решту посилки. Ну, слава Богу! А то я вже думала, що може посилка десь по дорозі занапастилася!
Та ще й добре, що я не розминулася з листарем! Бо вчора їздила віддавати кров до лабораторії — вперше за цілий місяць рушила авто! А сьогодні примусила себе піти з вокером до аптеки — велике тепер для мене зусилля, бо ледве ходжу!
Написав мені листа по е-мейл Максим Кирчанів. Дякує за книжку, яка була для нього "радісною несподіванкою". Ну, я рада, що Пульсари розіслали примірники на подані мною адреси.
Неділя, 20 травня 2012.
Сьогодні приїхала Тамара Скрипка і забрала до УВАН 22 пачки Остапового архіву. Приїхала з чоловіком, а що був вдома також Марко, готовий допомогти, то обидва чоловіки потрудилися, щоб заладувати великий автомобіль. Дай Боже в добрий час! Маю надію, що це збережеться в УВАН і буде упорядковане і доступне для дослідників.
Тамара Скрипка працює тепер в УВАН архівістом, але вона колись працювала в Інституті Літератури у Жулинського в Києві. А також вчилася у мистецькій школі, де запізналася з Валерієм. Вона з Луцька і займається спадщиною Лесі Українки і родини Косачів. Валерій родом з Запоріжжя. Він — визнаний в Америці і в Україні мистець-маляр, його речі дорого продаються в американських галереях. Я про це знала, він сам небагато розповідав про себе і своє малярство. Живуть вони біля Нью Гоуп, де він має свою студію.
Тамара — хоч ще відносно молода — мала недавно операцію на серце. Цікаво, що оперувалася не тут в Америці, а в Києві і їздить туди час до часу на перевірку. (Вона там має здається сина чи дочку, маму і ще когось).
Приємно було посидіти з ними і поговорити. Мова була і про Глущенка, і про Труша (з уваги на картини в моїй вітальні), про Винниченка — у зв'язку з Глущенком і у зв'язку з архівом, що його тепер Колюмбія передала до УВАН, про Жулинського, який, мовляв, дуже розбагатів, про Драча, що його син мав нібито в Чехії якусь фармацевтичну фірму і недавно загинув, про Оксану Радиш, яка — хоч і ходить із вокером — пересиджує в УВАН на праці до пізнього вечора.
Картини Глущенка (подібні до тих що в мене) недавно продавалися в Києві по 35,000 доларів, а маленький образ Труша (один з моїх весільних подарунків!), на думку моїх гостей, в Україні міг би продаватися за 9,000 доларів.
Вівторок, 22 травня 2012.
Вчора працювала в мене Оксана: перестеляла ліжко, прала, завезла мене на купівлю харчів до Bell's Market, зварила мені горщик капусти. Я дуже рада такій допомозі. Але брак самостійности створює і проблеми. От я вчора увечері поглянула на рахунок і бачу, що в крамниці мені двічі порахували за мішок помаранч, який коштував $7.98. Очевидно, помилки всюди трапляються. Я потелефонувала: кажуть мені, приїдьте, ми повернемо вам кредит. А мені їхати як — з паличкою, з walker–ом? Доведеться відкласти до наступного понеділка.
Сьогодні Ігор Колесник почав ремонт. Уже відкрив, розривши у вітальні стелю, що є можливо якась невелика конденсація з труб в лазничці — хоч ніби не тече. Марко, нібито, хотів робити плани для ґрунтовної перебудови лазнички, і я готова була заплатити, але вже два роки минуло, із стелі сиплеться, брудно, він жодних планів не робить, контрактора не знайшов, я далі чекати не буду, а він вчора сказав мені: "роби що хочеш, я не маю часу". Взагалі він замість бути частиною розв'язки в господарських справах, є частиною проблеми. От сьогодні я, шукаючи для Ігоря за лампою-рефлектором, яка в мене завжди стояла у їдальні в шафі, лампи не знайшла, бо вся шафа завалена ґалоновими пляшками горілок і скачу, немов би це була не приватна хата, а якась бара. Аж соромно! Може мені треба буде це виставити, щоб забрав собі до кімнати, до пивниці або віддав у "storage", де тримає далі свої маєтки, оплачуючи за магазинування кожного місяця. Але він закуповує гуртом не тільки горілку — в пивниці повно пакетів сухих каш, всяких cereals, що їх він їсть на сніданок — запаси на пару не місяців, а років. Чистий Плюшкін (але про Плюшкіна мені треба було б прочитати, бо я про нього чула тільки від Галини Клюк).
Закінчила я слухати ще один цікавий курс: The Rise and Fall of Soviet Communism, що його викладає професор Gary Hamburg. Добре доповнення знайомої теми. Завжди можна щось нове довідатися (тим разом напр. про те, що Сталін мав 12 спалень і ніколи не знали, де він справді ночує).
Моя бібліографічна робота приносить часом зовсім несподівані дивіденди. От я розписую поволі статті про літературу у недавно виданому фестшріфті Штогрина. Прочитала і зробила анотації до статей Гумецької, Ільницького, Найдана, Марти Олійник. Вирішила, що власної статті не включатиму, бо вона не про літературу. Сьогодні дійшла до Пахльовської. І от читаю, щоб написати анотацію і раптом бачу таку несподіванку (перепишу повністю!):
"Marta Tarnavs'ka (born in 1930) is one of those writers who value, first and foremost, their stylistic independence. In addition, her poetic works (Khvaliu iliuziiu, In Praise of Illusion, 1972; Zemletrus, Earthquake, 1981; Tykhi rozmovy z vichnistiu, Quiet talks with eternity, 1991) are marked by an exquisite feminine touch. Her approach is definitely quite different from Andiievs'ka's. It is interesting that verbal radicalism of Andiievs'ka, who is European, is very much in line with truly American pioneering technical virtuosity, whereas the lyrical tone of Tarnavs'ka, who is American, is much more imbued with European echoes of Rilke. Tarnavs'ka keeps a certain tie to Poland and Austria. As a result, her exile is much more psychological than political. Once the safe foothold of a physical motherland is lost, the only possible link with things past is to be found in heartfelt remembrances: a Yuletide Moon, a tinned figurine hanging from a tree (Bila nich, The White Night). Hence, man's cosmic loneliness can find solace only in Keats-like "things of beauty", which the writer fondly quotes in her poem Na vystavtsi Van Goga (At Van Gogh's Exhibition). Thus, Tarnavs'ka's verse is discreet to the point of asceticism, even though her natural balance does hide an ėlan vital made of 'soleil, espace, verdure' á la Le Corbusier, as quoted in Vesna (Spring)."
Це в статті Оксани Пахльовської, що називається "Ukrainian literature in the diaspora: Between politics and culture", на сторінках 97–98.
Ну, хтоб то подумав? Я була під враженням, що Оксана зовсім про мене забула! А виявляється, що вона навіть справді читала мої вірші! І включила мене у свою дуже селективну статтю про українську літературу в діяспорі, де розглядаються самі "аси". Та ще й дуже для мене несподівано, на що вона справді звертає увагу! І які висновки робить з маленького молодечого мого віршика, який нагадує мені незабутній святвечірнїй прохід з Остапом вулицями засніженого Зальбурґа. А я, невдячна, навіть не подала її прізвища на список людей, що їм Пульсари мали доручити мою Автобібліографію. Треба це буде направити!
П'ятниця, 25 травня 2012
Ігор Колесник — разом із своїм помічником Орестом Соколиком — закінчили вчора ремонт моєї їдальні, коридору і головної лазнички. Роботу зробили дуже солідну, а ще й працювали по американському — чистенько, складаючи все кожного дня після роботи, витріпуючи накривала, самі знімали із стін картини, і самі їх наново після роботи повісили. Ігор крім того надзвичайно приємна людина, догадливий, учинний, приязний, немов рідний син. За роботу почислив 1462 дол., але я це заокруглила до 1500. Маю тепер нарешті направлені стелі в лазничці і в їдальні, білі поручні біля ванни і тушу, но і взагалі — чисті, білі стіни.
Пополудні вчора потелефонував Стефан з Індіянаполісу. Здав уже іспити за перший рік медичних студій. А ще важлива новина: купив хату! Хату дешеву (менше ніж 40,000 дол.), в чорній дільниці, недалеко від університету. Саме тепер проходить інспекція і як все буде добре буде settlement. В цій хаті, що її продавала якась церква, немає ні холодильника, ні печі в кухні — це зразу доведеться купити. Хочу причинитися до цієї справи фінансово, але Стефан — дуже гордий хлопець і нерадо приймає гроші.
Написав сьогодні по е-мейл Максим Кирчанів. Повідомив, що саме готується до захисту докторської дисертації. А на моє прохання, залучив як attachment свою працю "Америка й Україна: література і ідентичність" про існування якої я довідалась з інтернету. Це велика на 162 сторінки праця, опублікована у Вороніжі 2010 року — але, здається мені, тільки на інтернеті. Є там цілий розділ під назвою "Українська західна література, від мовних пошуків до англійської мови і кризи ідентичності (Нью Йоркська група, Марта Тарнавська і всі інші". В ньому велика увага присвячена моєму "Американському триптиху", "Буденним діалогам" і новелі "Самотнє мосце під сонцем" — безліч цитат і з поезії і з прози, з аналізом і коментарем. І хто б то подумав, що я на старості літ матиму таку увагу дослідників і критиків? Чи варта цього моя скромна літературна спадщина? Я завжди важнішою працею свого життя вважала свою бібліографічну роботу, але з неї хоч і користають (часом навіть на межі плаґіяту, цитуючи з моїх анотацій), то в Україні мало хто про неї знає, а може і не надто нею цікавиться.
Субота, 26 травня 2012.
Вчора у Верховній Раді України дійшло до бійки між депутатами. Дві особи фізично постраждали і були відвезені до лікарні. Картина з бійки була показана навіть на телевізійних вістях CNN і в Нью Йорк Таймсі та інших газетах. А бійка ця — за мову!!!
Партія регіоналів внесла законопроект, який мав би дати статус офіційної мови — російській мові в різних областях України. Опозиція вважає, що це доведе до повного домінування російської мови над українською, що згідно з конституцією є державною мовою. Лідер опозиції Яценюк вважає такий акт антиконституційним і приводом для імпічменту президента. Спікер парламенту Литвин загрожує розпуском парламенту.
Модерна технологія дає мені тепер доступ до вістей українською мовою ВВС і Голосу Америки, а навіть 5 каналу київського телебачення і львівських телепередач ZIK. Я мала вже нагоду дивитися на деякі цікаві інтерв'ю. От наприклад на 5 каналі було інтерв'ю з Іваном Дзюбою, а вчора — з Сергієм Жаданом. Є така серія, що її веде тележурналіст Сергій Дорофеєв — пристійний, елегантний мужчина. І от український парадокс: ведучий ставить запитання російською мовою, а Дзюба і Жадан відповідають українською мовою!!! Справді дивогляд. І не легко, думаю, вперто втриматись, відповідаючи українською мовою, на питання ставлені такою подібною (нажаль) російською. Ах, який важкий лежить на нас тягар цього тристалітнього колоніяльного поневолення.
Дзвонив вчора з Альберти Іванко. Вони таки рішилися повертатися до Торонто і це станеться вже десь, мабуть, за місяць. Таня незадоволена роботою, а Іванко тепер — безробітний. Він поробив плани записатися на якісь вищі курси по компютерній технології. Вже його прийняли до каледжу в Лондоні, Онтаріо, а якщо отримає позитивну відповідь із шкіл в Торонто, куди також подав прохання, то житиме вдома з батьками і здобуватиме фахову освіту на місці. Таня також може повернеться на студії.
Четвер, 31 травня 2012.
В неділю Віра намовила мене на кіно. На фільм The Best Exotic Marigold Hotel, недалеко в Hiway theater. Приїхала по мене, допомогла дійти до авта і з авта. Але виявилось, що цей фільм в неділю не грав, отже замість фільму, ми пішли на вечерю до грецького ресторану. Натомість на другий день вирішили таки піти (Memorial Day). У фільмі грають дві славетні зірки Британії — Judy Dench i Maggie Smith. Але мені найбільше подобалася Індія і фільм цей фактично не так про шукання сенсу життя у старості, як про Індію — повну безладу, багатолюдного хаосу молоду країну, що кипить життєвою наснагою і динамікою. Екзотика індійських реалій з верблюдами і коровами серед гущі автомобілів показана дуже ефектовно.
На 5 червня — вичитала я в Українській правді — опозиція закликає людей на демонстрацію під будинок Верховної Ради проти законопроєкту про мову. Було б добре, якби вдалася така багатотисячна демонстрація, але чи збере вона такий натовп? Адже якби більшість говорила послідовно державною мовою, то і проблеми не було б.
Телефонувала до мене нині бібліотекарка УВАН Людмила Шпілева. У Вінниці хочуть створити меморіяльну кімнату пам'яті Галини Журби і шукають за матеріялами. Має приїхати в цій справі до США Михайло Каменюк, письменник з Вінниці, який цим займається. Я дала їй деякі інформації, розповіла кілька анекдотів з життя Журби, звернула увагу на її спогади друковані в першому збірнику Слово, а що маю якраз дублет цього сьогодні вже рідкісного тому, то я обіцяла їм це передати через Кіпу до УВАНу.
Чуюся трішки ліпше. Примушую себе не тільки до коротких проходів, але і до вправ на велосипеді в пивниці. Хоч для цього треба зійти туди по стрімких сходах. Там у пивниці тепер особлива прохолода, бо на дворі гаряче і волого, і в хаті діє кондиціонер, але нажаль в пивниці немає лазнички, а це справи ускладнює.
Субота, 2 червня 2012.
Останніми днями я трохи працювала над наступним сеґментом бібліографії до Квартальника. Розписала всі статті із фестшріфту Штогрина, додала дві статті з HUS і наступний сеґмент — готовий. Це дає мені ілюзію, що я ще можу творчо працювати.
Знайшла Збірник Слова 1 для УВАН і вирішила прочитати наново цей спогад Журби. Добре, цікаво написане. А ще й знайшла я там таку знамениту цитату:
"....хочеться побути з собою. Людина в юрбі сама собі найдальша, а в самоті найближча." Галина Журба: "Від Української хати до Музагету". Слово, збірник 1. с. 449.
Маю клопіт з Марком. Він дуже дивний чоловік, трохи ненормальний із своїми старокавалерськими навиками. Не легкий до співжиття. Накидає свою волю в дрібницях і цим тероризує мене. От приклад: Сьогодні забирали сміття. Він звичайно виставляє пушки на вулицю. От, щоб допомогти, я виставила між двері готові до викинення торбу відпадків, і до re-cycling — торбу паперів і ведро пластикових пляшок. Прийшов пізно ввечері і чую виставляє пушки на вулицю, а відкривши двері кричить : Unbelievable! i лопає дверима. А сьогодні бачу, що торбу з паперами він таки приніс назад додому і її не забрали із сміттям! Чому? Чи має бути торба повніша?
Після того як мої малярі почистили їдальню, помалювавши стіни, бачу, що знову за шафкою починається збір старих паперових торб і ґалонових пляшок водки. Цього я вже мала досить. Виставила все це на шафку і написала: "Прошу винести це до пивниці або викинути. Я не бажаю собі, щоб моя хата перетворювалася в збір сміття або в корчму". Напевно буде реакція. Дуже він підважив спокійну атмосферу мого життя. Часто вся дрижу. А ще настоює на тому, щоб я підготовила power of attorney. При такому негативному відношенні до мене, як можу я йому дати таке право? Було б краще для мене, якби випровадився кудись на власне помешкання. Він думає, що посвятився для мене, приїхавши сюди з Каліфорнії, і не оцінює того, що адже має безплатний дах над головою і харч, але єдині послуги, що за них я вдячна, це допомога з компютером час-до-часу — все інше — доставу харчів, працю на городі — я можу мати, заплативши чи то Оксані, чи Лукашевичам. Харчів з Оксаною я вже закупила на пару тижнів, а Лукашевич напевно радо прийшов би знову до мене на працю, яку втратив після приїзду Марка.
Неділя, 2 червня 2012.
Виступав вчора в Центрі Олег Тягнибог. Прийшло на його виступ понад 150 людей. Я поїхала з Вакуловськими. Мають наші націоналісти в його особі здібного й ефектовного лідера. З'ясовуючи програму своєї партії отверто заявив: ми не демократи, ми націоналісти. Потім, щоправда, в дискусії, нібито не заперечував принципів демократії, але навіть критичне запитання із залі назвав провокацією. Цікаво, що відповідаючи на питання про роз'єднання націоналістичних сил, сказав, що тільки "Свобода" є націоналістичною політичною партією, а ОУН і інші — це тільки політичні організації. Він і його партія тепер працюють нібито об'єднано з іншими опозиційними силами в Комітеті Опору Диктатурі, тобто разом з Яценюком, БЮТом, Ударом Кличка і ін. Готуються до виборів до Верховної Ради. Добре, що є така організована опозиція до Януковича, комуністів і партії регіонів. Але якби такий Тягнибок дірвався до влади при помочі інших більш демократичних сил, то він чи його партія, мабуть, перебрали б владу і встановили б власну диктатуру, так як це зробив свого часу Гітлер, або комуністи в Чехословаччині чи Польщі.
Слухаю курс Ideas in Western Culture, що його читає професор Ori Soltes. Це про середьовіччя і ренесанс. Мабуть уперше, курс моєї Teaching Company мені НЕ подобається. Завелике накопичення фактів, аналізу, коментарів, диґресій, а ще й читає він надто швидко і монотонно. Погана композиція матеріялу; наукова стаття з посиланнями розрахована на підготовленого читача або спеціяліста теми це не те саме, що цікаво скомпонована лекція для присутньої в залі авдиторії.
Середа, 6 червня 2012.
Регіоналам таки вдалося перепхати через ВР законопроект про мови. Голосували, як це нераз в Україні буває, навіть неприсутні і хворі. Опозиція не підготовилася як слід. Це визнав навіть лідер їхній — Яценюк. А під стінами парламенту тисячі демонстрантів "проти", зустріли демонстрантів "за" (кажуть підплачених), та й між ними сотні міліції, яка не завагалася навіть вжити сльозоточивий ґаз.
Прислала мені Роксоляна Зорівчак свою бібліографію, доповнення за роки 2004–2011. Добре, що я не мушу писати рецензії на це дуже претенсійне видання, де зареєстрована навіть найменша згадка прізвища РЗ, всі її членства в редколегії різних журналів, всі її виступи на конференціях. Довідалась я, що вона доповідала в 2002 році на конференції про мене як бібліографа — це не було друковане, але в біблііографії позначене. А мої згадки про її статті в моїх бібліографіях також удостоїлися включення, навіть ті не анотовані бібліографічні реєстри даних. Книжка має троє упорядників, дві вступні статті про Зорівчак і резюме в 9-ти мовах, включно з латиною! Про життя її довідатись з книжки не можна, але є дуже гарне кольорове фото! Добре тримається!
Позичила собі я з бібліотеки шість фільмів. І вчора навіть дивилася на два. Один з них з Катериною Гепбурн і Кері Ґрантом "Bringing up baby" — десь із 1930-их років — непоганий, замітний тим, що відображує життя американських міліонерів і де бейбі — не дитина, а леопард, але ще цікавішою була біографія Ґрента в додатковому диску. Другий фільм з Мерілін Монро — Bus Stop — глупий і без мистецьких валорів, шкода було часу на нього дивитися!
Середа, 13 червня 2012
В Україні і Польщі проходить Евро 2012 — футбольні міжнародні змагання. Наїхало тисячі фанів-уболівальників з Европи. Матчі в Україні відбуваються у Львові, Києві, Харкові, Донецьку. Там побудовані нові стадіони і вкладено великі гроші в підготовку доріг, кемпінґів, готелів ітп. Недавно в Києві Україна виграла матч із Швецією. В українській команді пописувався Андрій Шевченко. У Варшаві вчора дійшло до заворушень — бо напередодні матчу Польща-Росія тисячі росіян ішли походом через місто і провокували поляків своїм шовінізмом. А поляки також зі свого боку в газетах великими заголовками писали: Na Moskala i пригадували про історичний "Cud nad Wisla". Але поліції вдалося не допустити до більших сутичок. В Харкові голяндським фанам українські уболівальники роздавали футболки з портретом Тимошенко і написом Free Yulia. Київське і львівське телебачення, що його тепер я маю змогу оглядати на комп'ютері, чимало уваги надає цим справам. Добре, що так багато европейської молоді наїхало в Україну — навіть якщо не всi їхні враження будуть позитивні.
Вночі вчора переглянула книжечку афоризмів Ростислава Доценка Світлі думки проти ночі. Дуже цікаво. На противагу до книжки його дружини Ніни Вірченко, тут не багатослів'я, а сконцентрована думка інтелігентних помічень. Але є певна кількість повторень — видно брак уважного редактора. Про Ростислава, писали мені, що в нього помітна затрата пам'яті. Жаль.
Неділя, 24 червня 2012.
Дві години тому відвезла я Марка до потягу на станцію Ферн Рак. Він сьогодні летить до Шотландіі на короткі вакації з Ніною. Має повернутися 5 липня.
В понеділок 18-ого Українська Бібліотека офіційно прощала Галину Дзівак-Клюк. Хоч я того дня мала візиту в д-ра Віджілянте, повернулася додому пізно пополудні і була смертельно втомлена, то я таки була на цьому прощальному вечорі. Аня Максимович приїхала по мене автом, а поверталася я з Марком. Крім членів Ради Бібліотеки були там також деякі добровольці, що працюють в бібліотеці, а також навіть Наталія Пазуняк з квітами для Клюк. Функції керівника бібліотеки вже від деякого часу веде Іра Курилець. Добре, що вдалося знайти заміну. Побачимо, як вона даватиме собі раду. Якби мій фізичний стан був кращий, я радо допомагала б, як і раніше, але так як справи стоять тепер, коли мені навіть на ногах не легко втриматися, то нажаль на мою поміч не можна покладатися. У вівторок їздила я з Оксаною на великі закупи харчів до Асме, але навіть ходити по крамниці з палицею або з візком було мені дуже трудно. В четвер — не зважаючи на гарячу погоду — поїхала я вранці до подіятра, бо треба було обрізати нігті та вирізати мозіль на правій стопі. А в п'ятницю мала візиту в дентистичній клініці. Туди приїхала на час, але назад мусіла чекати на транспорт чотири години, та й викликала їх телефоном чотири рази. Якби знала завчасу, що буде така проблема, була б замовила собі таксі.
Вівторок, 26 червня 2012.
Після вчорашнього дощу значно похолодніло — сьогодні температура не вища як 75 градусів і вітрець — прегарна і рідкісна як на цю пору року погода. Мені треба здобутися на відвагу і піти пішки з палицею до бібліотеки, де мене чекають два замовлені фільми, і до аптеки, відібрати ліки. Прикро почувати себе калікою, що їй не легко втримуватися на ногах. А руху і гімнастики мені ох, як треба! Замовила собі візиту в клініці Паркінсона — але вони можуть прийняти мене аж в листопаді та ще й перестерегли, що візита коштуватиме 360 дол., якщо за неї не заплатить медичне страхування. А ще треба мені поїхати до лабораторії на пробу крови — зроблю це може завтра вранці — тоді відкладу на пізніше таблетки діюретику, які примушують мене кілька годин бути вдома біля лазнички.
Марко перед від'їздом до Шотландії мав по телефону розмову з Максимом і Уляною. Видно вони щось сказали йому про те, що я не надто задоволена з нашої "спілки". У висліді, я мусіла знову вислухати довший монолог на тему нашого співжиття, при чому він ще й висловив жаль, що він, мовляв, не має власного приватного кутка, бо я часом входжу до його кімнати. Ну, це була для мене ревеляція. В його кімнаті стоять на полицях книги — серед них словники та енциклопедії. Це правда, що в час його відсутності, я часом (дуже рідко) заходила, щоб подивитися за якимсь гаслом до англомовної енциклопедії. Не думала я, що в цьому якась проблема. Але він проблемою вважає навіть, якщо я часом вранці (також рідко, тільки тоді як мушу збиратися на візиту до лікаря!) зійду на снідання до кухні в час, коли він ще там снідає. Уникає мене. Ну що ж. Я до цього якось вже достосувалася, обідаю тоді коли він на роботі і як приходить додому — кухня завжди вільна. От я вчора, використала факт, що була в мене Оксана, і зробила деяку реорганізацію. В гостинній кімнаті (вона тепер також завалена Марковими речами — одягом в "клазеті" і паперами в доставлених шафах) — там на бюрку досі стояли вибрані книжки, що були подумані як цікавинки для гостей, які ночували в цій кімнаті. От я просила Оксану всі ці книжки винести до пивниці, а на їх місце перенести з Маркової спальні енциклопедії, щоб я мала до них вільний доступ. Бо хоч Марко — злосливий, неприязний, автократичний і великий еґоїст і жити з ним нелегко — то він — мій син і я бажаю йому якнайкраще і жаль мені, що життя йому не повезло і зробило його таким як він є. Остап завжди казав про нього "Марко не знайшов себе" — а це, нажаль, має наслідки.
Моя реорганізація книг принесла мені цікаву несподіванку. Заки винести все до пивниці, я переглянула дещо і вирішила собі тимчасово затримати для читання. А серед них і книжку Абрама Кацнельсона Здалека і зблизька, видану вже після його смерти 2004 року. Я собі не пригадувала, чи я це вже читала. І ось вчора вечором, читаючи, раптом відкрила, що в цій книжці не тільки "Щоденникові записи про поезію", але і статті про Кацнельсона та листи до нього, прощальні виступи, фотографії. І на своє велике здивування знайшла я в цій книжці і передрук своєї статті про Кацнельсона із Свободи і три мої листи до нього з вересня 1994, грудня 1995, вересня 2001! Та є навіть спільне фото, на якому я з трудом пізнала саму себе! Подивилася я з трепетом серця в свою Автобібліографію, 1930–2010. Нема!!
Четвер, 29 червня 2012.
Історичний день: драматичне рішення Найвищого Суду США, що матиме далекойдучі наслідки для міліонів американських громадян, медичної опіки у США і політичного майбутнього президента Обами в наступних виборах в листопаді 2012.
Знаючи, що рішення буде проголошене о 10 год. ранку, я, сідаючи до снідання, включила телебачення, вісті на CNN. Показують Вашинґтон, де біля будинку Найвищого Суду тисячі людей зібралися на демонстрації — прихильники і опоненти, з прапорами і транспарентами. Велике напруження журналістів: чекають на Breaking News. І от раптом репортерка із залі суду передає вістку, мовляв, є ухвала, що індивідуальний мандат нового закону (який примушує громадян купувати медичну страховку) — згідно з засадами контролі торгівлі між штатами — суперечить конституції. Ну, добре, що в мінуті великого розчарування, я не виключила з досади телебачення. Бо не пройшла й мінута, як виявилось велике АЛЕ: мовляв цей мандат можна визнати конституційним на основі права конґресу оподатковувати населення!!! Рішення суду було 5 проти 4 і оприлюднював його не хто інший як головний суддя Робертс, знаний із своїх консервативних поглядів, номінований на суддю ще президентом Бушем. Обама, тоді ще тільки молодий сенатор, голосував проти кандидатури Робертса. Оттак працює американська демократія! New York Times в своєму електронному виданні має великий заголовок: "Health Law Stands!" А республікаський кандидат у президенти Міт Ромні обіцяє відкликати цей закон, як тільки він вийде президентом!
Неділя 1 липня 2012.
Подивугідна моя ізоляція від людей! От доходить вже 5 год. пополудні, а я ще ні словом з ніким не обмінялася! Скоро то й говорити забуду! Вже пару днів взагалі з хати не виходжу, бо температура буває понад 90 градусів, але навіть як була гарна погода, то я із своїм walker-ом або з палицею можу хіба вийти на короткий прохід — пару кварталів довкола хати! Отже нікуди не ходжу, хіба що в понеділок з Оксаною їздила на закупи харчів до крамниці, а в середу сіла на авто і поїхала до лабораторії на пробу крови. Вийти з авта до лабораторії мені також не легко — якийсь чоловік, побачивши мене — старушку з палицею, допоміг мені зійти по сходах. Ця моя неміч викликала в мене сльози на очах — якже це прикро, коли не можна самостійно давати собі раду!
Вчора я свідомо зробила кілька телефонічних дзвінків,зокрема до Слави Оранської (яка також хворіє на серце) і до Мушки Одежинської (яка живе в Колорадо, де цими днями великі пожежі лісів) — але тепер люди на вакаціях — навіть Віра поїхала до Гантеру, там також є Аня, Максим з Уляною їдуть сьогодні відвідати Стефка в Індіанаполісі (Іванко вже повернувся з Альберти, живе вдома і навіть пару днів тому телефонував до мене!). Марта Трофименко приїхала вже додому до Вільмінґтону, подзвонила вчора і довго розповідала мені про свої господарські і родинні клопоти.
Колись робота — бібліографічна, літературна — виповняла порожнечу моїх днів. Тепер часто ця праця мені не під силу, та й стимулу немає. Часто мушу лягати — особливо зранку, після снідання і після того як прийму більшість своїх ліків — не знаю, що є причиною такої слабости, але вона проходить після півгодинного відпочинку. Всетаки я примушую себе щось таки робити: от взялася за покажчик імен до щоденника і часом зроблю пару сторінок (сьогодні я на томі з 1985 року на сторінці 777). Але думаю, що закінчивши цей річник, мені цю роботу треба відкласти, а взятися за викінчування бібліографії УЛЕ 1990–1999 — бо на цю роботу є видавництво і вона потрібна людям, а мій покажчик потрібний тільки мені самій.
Середа, 4 липня 2012.
В понеділок, користаючи з присутності Оксани, я поїхала з нею до бібліотеки в Аббінґтоні і привезла собі п'ять аудіокниг та три фільми. Фільми треба за тиждень віддати, а аудіокниги випозичені на три тижні і ще можна буде їх продовжити.
Під вечір у понеділок чекала мене прикра несподіванка: раптом у час вечері зломився мені передній зуб!!! Велика прикрість та ще й напередодні дня незалежності, коли — я думала — трудно буде замовити надпрограмову візиту в дентиста. Подзвонила ввечері Маріяна Вакуловська і — довідавшись про мій клопіт — сказала, якби так Міллер могла прийняти мене у вівторок, то вона-Мар'яна могла б мене повезти до клініки. Я вранці потелефонувала до PENN клініки і — на моє велике здивування і вдоволення — Міллер погодилася прийняти мене о першій годині. Отже і тим разом я скористала з доброї волі і послуги Мар'яни Вакуловської і хоч і вона і я мусіли посидіти кілька годин у клініці, то Міллер таки зуб направила! Це зразу поправило мені настрій — так як у цьому єврейському анекдоті з козою — коли до всіх моїх клопотів додався ще цей — то відсутність його зробила стан мій значно більше терпимим! Я глибоко вдячна за товариську прислугу Мар'яні — хотіла б якось зреванжуватися, бо Мар'яна навіть коштів паркування авта не хоче прийняти. Пошлю завтра квіти з допискою "A friend in need is a friend indeed" — бо й справді це добре діло заслуговує на якесь відмічення.
В Україні знову велике зрушення. Верховна Рада несподівано навіть для багатьох нардепів поставила на порядок денний вдруге контроверсійний закон про мови і прийняла його більшістю голосів (присутніх і неприсутніх, ігноруючи всякі парламентські процедури). Дехто вважає, що це спроба відвернути увагу виборців від важливіших питань економіки, а дехто думає, що цей закон доведе до розколу України.
Серед аудіокниг, що їх я позичила в Аббінґтоні, є і курс "A History of Hitler's Empire" що його викладає Thomas Childers, професор нашого таки Пенсильванського університету. Я вже половину прослухала — дуже цікаво. Хоч тема до болю близька і знайома, я вже дізналася і багато чого нового. Наприклад, не знала я, що французи і бельгійці в 1923 році окупували долину Рур, щоб змусити Німеччину сплачувати репарації, або про те, що гітлерівські армії були підготовані тільки до блискавичної короткотривалої війни, сподівалися до кількох тижнів викінчити СССР, а тому не були забезпечені зимовим одягом, що заки ще наступила зима, німецькі танки, авта, мотоцикли загрузали в розмитих дощами болотах Росії і не мали потрібного ремонту і достави потрібних машин із заходу.
Цей курс я давно хотіла собі послухати. Маю його нібито на комп'ютері від Максима — але копія забракована, може погано переписана, і я не могла її слухати, тому й позичила в бібліотеці. Натомість серед Максимових сканованих матеріялів є на моєму компютері курс про "Інший рік 1492", що його викладає знайомий вже мені з попереднього якогось курсу професор Руїз. Це про Еспанію до і після 1492 року. Мовляв для Еспанії цей рік не був замітний відкриттям Америки (про знахідки Колумба стало відомо щойно в наступному році та й принесло великі розчарування, бо він замість скарбів Індії і Китаю привіз з нової землі пару голих індіянців і кілька екзотичних рослин і тварин), але такими подіями як здобуття католицькими монархами ісламської Ґранади, едиктом, який вигнав з Еспанії євреїв ітп. Південь Еспанії був під мусулманським пануванням вісім століть. Мусульмани були толерантні і до християн і до євреїв. Християни, прийшовши до влади, примушували музулман і євреїв переходити на християнство. Зокрема євреям дали вибір — охриститись або виїхати з Еспанії до трьох місяців. Велике число людей перейшло на християнство. Це були т.звані "конверзос" і їх було три роди: вищі класи, охристившись, зразу робили карієру як християни: були випадки, що вихрищені євреї ставали напр. єпископами. Середній клас мав більші проблеми асиміляції, а остання категорія конверсос була на поверхні християнами, а в побуті затримувала традиції юдаїзму (не їли свинини, святкували шабаш ітд.) Це викликало вороже наставлення, потворилися суди, які мали перевіряти правдивість християнства цих людей. Так повстала інквізиція. Були серед інквізиторів і конверсос, зокрема таким професор уважає славетного Торквемаду. Оттаке!
Субота, 7 липня 2012.
Марко в четвер увечері повернувся. Дуже з поїздки задоволений. Ніна живе в помешканні в центрі міста Санкт Андрюс, її співмешканки якраз не було, отже Марко міг там затриматися. Їздили винаймленим автом на острови, оглядати Шотландію. Ніна задоволена із своїх студій, каже тільки що в Шотландії мало сонця. І я вперше усвідомила собі, що там узимку короткі дні так як у Швеції — про це я раніше не думала. Ніна незабаром приїде до Америки, на Маrtha's Vinyard, на вакації з мамою, а у вересні повернеться на останній рік студій до St. Andrew's.
Курс про Гітлерівську імперію дослухала до кінця, але останні дві лекції про голокост позбавили мене зовсім сну. Все це, очевидно, добре знайоме і ревеляцій в цьому страхітті для мене не було. Всетаки, я тепер — після всіх тих книжок про Третій Райх і документальних фільмів і цих лекцій зрозуміла нарешті, що Гітлерова обсесія расовим і зокрема єврейським питанням існувала вже і на самому початку його політичної карієри, але згодом переросла в патологію колосальних масштабів, де єдиним здобутком програної війни вважалося масове винищення міліонів людей для очищення раси. На тлі цієї жахливої і неймовірної патології еспанська інквізиція і Торквемада виглядають дуже прикрим, але майже раціональним і зрозумілим політичним процесом. З Аббінґтонської бібліотеки я принесла також третю частину лекцій про хрестоносні походи (перші дві частини я слухала пару років тому, але третя частина була десь на людях і я не могла її раніше позичити, професор Кеnneth Harl). І тут я також поширила своє знання (незнання!!) історії. Вперше довідалася, що четвертий хрестоносний похід замість визволяти Єрусалим, здобув і зруйнував візантійський Константинопіль! і що монголи ішли походами не тільки на християнську Європу, але свого часу зруйнували Баґдад, що був центром ісламської цивілізації.
Вчора потелефонувала Маріяна Вакуловська, що вони, мовляв, їдуть до Bell's Market і чи хочу я до них прилучитися? Ну, я зраділа: не тільки тому, що хотіла бодай на годину вирватися з дому, але також тому, що мій план послати Мар'яні квіти через комерційного квітяра провалився і через свято 4 липня і можливо через недійсний телефон квітяря, яким я раніше користувалася (Може збанкрутував?) Отже хотіла при нагоді купити їй свіжі квіти. І тут зустріла мене прикра несподіванка. До крамниці їхала тільки Вікторія Вакуловська і я. Продукти купили, я купила Мар'яні рожі і помадки, собі свіжі гвоздики і інші речі. Але коли ми приїхали під мою хату і я сказала, що рожі і помадки для Мар'яни — то Вікторія відмовилася їх прийняти, принесла мені їх з авта до хати і ніяк не хотіла дати себе переконати, щоб передати цей мій подарунок Мар'яні. Це мене дуже розсердило і образило: за кого вони мене мають? Самі роблять мені послуги і дарунки, а від мене відмовляються прийняти скромний товариський жест? І це мають бути приятелі? Серед приятелів панує рівність, а вони грають ролі гохштаплерів з панськими примхами, а мене трактують як якусь бідолаху з вулиці якій потрібна допомога!
П'ятниця, 13 липня 2012.
Вчора Максим з Уляною полетіли до Атен. Наперед матимуть чотириденну туру автобусом по Греції. Мають відвідати Наупліон, Микени, Олімпію, Дельфі, Калямбака, Метеора. Після повороту до Атен, від 19 до 28 липня будуть на круїзі кораблем (зупинки в Константі, Одесі, Севастополі, Ялті, Трабзоні, Самсуні, Істанбулі), — від 28 до 31 будуть в Туреччині — в Істанбулі, в Сельчук, а тоді 3 серпня повертаються з Ізміру через Мюнхен до Торонто. Вакації ці пов'язані з великою несподіванкою. Фірма Travel Dynamics International запропонувала Максимові (на рекомендацію Наталки Жили) безкоштовний круїз на Чорному морі в заміну за три лекції, бо це едукаційна тура, яка включає крім виступів професора, ще і концерти якогось піяніста. Довгий час ми не вірили, що це серйозно і здійснимо, але ось — вони вже в дорозі. Маю надію, що будуть задоволені з таких цікавих вакацій і що не буде якихось небажаних комплікацій. Максим лекції готував в останній хвилині, бо перший місяць своєї вакаційної відпустки використав, щоб закінчити свою велику книжку про Нечуя Левицького, яка тепер уже чекатиме тільки на редакторський перегляд Уляни, а потім і видавництва. Книжка писалася добрих кілька років і я дуже рада, що він цю працю закінчив.
Вчорашній день для мене замітний тим, що я, пробуючи підливати квіти перед хатою, зашпорталася і впала. На щастя впала на кущі азалій і це допомогло мені піднятися. Трохи тільки подряпала скіру. Гірше те, що мені справді тепер важко ходити (невже це так швидко поступає Паркінсон?) Але не тільки ходити — сидіти біля комп'ютера можу також недовгий час — тіло штивне. Погані мабуть прогнози на майбутнє. Не хотіла б жити калікою, воліла б померти.
Прочитала вдруге "Французьку сюїту". Тим разом в українському перекладі. Мені і перший раз цей роман подобався, а тепер, знаючи вже наперед його сюжет, я із справжньою насолодою любувалася майстерністю авторки. Український переклад робила Ганна Малець — назагал, здається мені, задовільний і читабельний, не знаю тільки чому вона пересипає діялоги всякими "авжеж?" [Напр. "усе це слід забути, авжеж?"] Це в українській мові не звучить так природно, як французьке "n'est-pas"? Може ліпше було вживати такі різновиди, як " правда?" або "чи ж ні?" Та й нелегко мені звикнути до думки, що авторку видавництво називає невідмінним прізвищем "Неміровски" (так як і в моїй візі до СРСР стояло "Тарнавски"). Не знаю, як точно батько її називався, живучи в Києві. Між іншим "Вино самотності" про ці роки в Києві і про їхню втечу на захід, що його я просила Мирославу Антонович привезти мені від Пульсарів — ніяк не може рівнятися із "Французькою сюїтою". "Вино самотності" можливо був її перший роман. Надто в ньому видно невправність початківця.
Прослухала я також позичену в бібліотеці Аббінґтону аудіокнигу: старий роман Джейн Остин "Емма". (Emma by Jane Austеn, read by Donada Peters). Майстерні психологічні замальовки характерів. Добре витримує пробу часу, хоч під кінець трохи може надто розтягнуте.
Вівторок, 17 липня 2012.
В київській пресі вичитала, що в Атенах температура доходить до 42 градусів Цельзія і Акрополь через спеку закрили для туристів. Не знаю як витримують цю горяч Максим з Уляною? Отримала вже від них записку по е-мейл з Атен, з Олімпії і з Дельфі. В четвер мають сідати на корабель і починати свій круїз.
В нас також горяч, та ще й вогко. Температура доходить до 100 Ф. Пару днів вже не виходила з дому. Сиджу в охолодженій (на щастя!) хаті. Ходити навіть по хаті мені тяжко, але пробую бодай пів години повправляти на велосипеді.
Четвер, 19 липня 2012.
Сьогодні Максим з Уляною сідають на корабель і починають свій 9-тиденний круїз. Маю надію, що все відбудеться без комплікацій, в добрій погоді і без морської хвороби. Вчора вони були на Акрополі, а потім охолоджувалися в новозбудованому музею, що має охолодження. У великому археологічному музею не були. Шкода, бо це єдиний того рода і такого багатства музей в усьому світі!
Вчора — несподіваний телефон: Данило Винярський. Був може здивований, що я зразу знала хто він такий. Очевидно, син Нелі. Він шукав філадельфійських слідів своїх батьків, а також діда і баби Винярських. Ну, маму Нелі, п-ні Лощенко я знала і зустрічала, але батьків Сергія не знала. Вони, можливо, померли і поховані у Філадельфії. Я порадила йому потелефонувати до офісу митрополії і довідатись, чи вони не поховані на цвинтарі у Факс Чейсі. Батьки Сергія були галичани-католики і можливо, що поховані саме там. Коли я сказала Данилові, що я написала маленький спогад про Нелю в Нашому житті, заскочив мене новиною, що він це бачив і читав і хотів мені подякувати! Говорить по українському поправно, хоч із акцентом.
Прочитала "одним духом" Поклади золота. Цей Винниченковий роман пролежав в моїй колекції мабуть із 30 років, але я його досі не читала. Це майже кримінальний гостросюжетний роман і читається з інтересом. Написаний вправною рукою досвідченого письменника, з доброю замальовкою характерів, добрим знанням паризького побуту, із знаменитими діялогами, тонким умінням зобразити флірт і любовні залицяння чоловіків і жінок. А рівночасно — з типовим для Винниченка наївним утопійним сюжетом. Писав він цей роман з думкою про друк його в радянській Україні, отже закінчується поверненням героїв на батьківщину.
П'ятниця, 20 липня 2012.
Бачу, що корабельна компанія Travel Dynamics International, що є організатором круїзу по Чорному морі, де тепер Максим з Уляною, рекламується у New York Times і це перше, що бачиш, відкриваючи електронну версію газети!
Сьогодні — прикра сензація: в Колорадо якийсь божевільний прийшов до кінотеатру з надітою протигазовою маскою, кинув сльозоточивий газ і убив з рушниці 12-еро осіб! Є і значне число поранених. Президент Обама вже промовляв до народу і відкликав запланований день політичної передвиборчої кампанії.
Аня Максимович зробила мені послугу і виготовила на моє прохання низку ксерокопій із Дзвона (я хочу передати свою збірку цього журналу або на PENN або до УВАН, бо уже не маю місця де все це тримати!) Вчора вона це мені принесла, а при нагоді поділилася важливою вісткою. Наші пластуни із Вовчої Тропи у понеділок вибралися на кількаденну прогулянку канойками по озері Saranac. Було їх дві групи по 30 хлопців на 15 канойках. У вівторок, в час коли вони були на озері, зірвалася страхітлива буря, кажуть — немов циклон! поперевертала канойки, кинула хлопців у воду. На щастя, ніхто не втопився, пару осіб зазнали дрібних поранень. Про це точно написано в локальній газеті, де підкреслено, що не було паніки, що пластуни були зарадні і зрівноважені. Але могло закінчитися неабиякою трагедією! (Chris Knight у газеті Adirondack Daily Enterprise).
Скінчила слухати нову аудіо-книгу: роман Island Beneath the Sea / by Isabel Allende/performed by Epatha Merkerson. Я знала, що ця народжена в Перу і вихована в Чіле письменниця вміє цікаво писати, бо я вже слухала одну її книжку. Тим разом це про острів Сант Домінік і в центрі уваги тут відносини між білими плантаторами і чорними невільниками, повстання невільників, яке привело до створення Гаїті, втеча білого плантатора з чорною невільницею до Люізіяни, яка переходить від еспанців до французів і врешті до американців. Роман має цікаве історичне тло і виразне ліберальне феміністичне забарвлення.
Понеділок, 23 липня 2012.
Дві важливі вістки з України. Перша: помер Богдан Ступка. На рака костей, на 71 році життя. Друга: Ватикан назначив Бориса Ґудзяка єпископом для Франції. Хто буде на його місце ректором УКУ у Львові покищо невідомо.
Сьогодні Стефан прислав мені листа і повернув мій чек на 10 тисяч доларів. Мовляв, він не прийняв грошей від Мами й Тата, ані із спадщини Баби Марусі, отже не прийме і від мене. Горда штука. Але ручно написаний лист — довгий на цілу сторінку — дуже грамотною українською мовою вартий може й більше як мій дарунок на його нову хату. Бо це наслідок багатьох років родинного виховання і української школи!
Прийшло нове літнє число Нашого життя. Останнім часом я журналу майже не читаю, але цей номер мені подобався і не тільки тому що редакторка Ліда Слиж гарно подала інформацію про появу моєї книжки, але передусім тому що майже весь номер присвячений Мілені Рудницькій. Не тільки добре написана стаття про неї, але й уривки з її власних статей з 1920-их років. Я під враженням цих матеріялів, вирішила послати даток на ґендерні студії у Львові, а журналові Наше життя свою "Бувальщину", яку готувала для якогось свого виступу чи то на гімназійному з'їзді чи деінде. Тепер уже ніде не виступатиму, а для журналу такий легкий матеріял напевно потрібний і думаю сподобається читачам.
З лекцій професора Фірса: Фраза, що мені дуже запам'яталася і що дуже пасує до моєї сучасної життєвої ситуації: "You can never be broken as long as you remain master of your own mind." Тіло старенької каліки — з трудом пересуваюся по хаті — але розум (покищо) не скаламучений. І це велика ласка долі!
Середа, 25 липня 2012.
Потелефонував з Торонто Іванко. Дуже довго ми з ним говорили. І про те, що він завтра летить до Індіянаополісу до Стефка, що разом із Стефком Стефковим автом повернеться за пару днів до Торонто, отже будуть обидва вдома в час коли Максим з Уляною повернуться із своєї поїздки 3 серпня. І про американську політику (Іванко має подвійне громадянство і може голосувати і в американських і в канадських виборах) і про Таню, що навряд чи повернеться в журналістичну професію після ґрадуаційних студій англійської літератури, які починає у вересні. Приємно слухати і усвідомлювати собі, яка багата і вироблена Іванкова українська мова!
А вчора потелефонував чоловік, який назвав себе Ярославом Керницьким. Він живе вже двадцять років в Нью Джерзі, але часто буває в Україні. Мій телефон отримав від НТШ-А. Він якийсь родич Івася Керницького. Говорив про те, що вийшла якась нова збірка Івасевих творів і також книжка про нього Горака, і що готуються до відзначень Івасевого 100 річчя. Це гарна вістка, маю тільки надію, що Горак виправив помилки у своїй книжці про Ікера. Ярослав обіцяв за пару тижнів знову подзвонити і може приїде до мене на відвідини. Добре, що дав знати наперед. Може знайду якісь матеріяли з архіву. В Остаповому архіві, що вже на руках УВАНу, є ціла папка Ікерових листів, але і в мене на руках напевно ще знайдуться його листи до мене і той його недрукований фейлетон з нагоди моєї ґрадуації.
Середа, 25 липня. Пополудні.
Я певна, що робила записи своїх коментарів і про лекції професора Фірса і про два чеські фільми, що їх я позичила з локальної філядельфійської бібліотеки, але ось я надрукувала записи щоденника за останніх пару днів і бачу, що коментарів цих нема. А це значить, що я не зберегла записів і вони стерлися на комп'ютері. Це пересторога на майбутнє. Не треба відкладати друку сторінок за довго.
Чеські фільми я вибрала з бібліотечного каталогу. Моя локальна бібліотека дістала їх з інших філій і ось я минулого тижня зробила собі double feature — два фільми одного пополудня. Запрошувала і Віру — але вона мала гостя на вікенд і не могла прийти. Фільми мені надзвичайно подобалися, зокрема перший з них Obchod na korze (Shop on Main Street) — чорно-білий старий фільм, який 1965 року отримав був нагороду як найкращий чужомовний фільм року. Майстерштюк! Дія відбуваєтся в незалежній (за німців) Словаччині. В центрі уваги стара єврейка, власниця ґалянтерійної крамниці, і столяр-словак, добродушний але нерішучий і слабого характеру чоловік, який має "аріянізувати" єврейську крамницю. Стару грає польська акторка Ida Kaminska, Jozef Kroner виконує головну чоловічу ролю. Обоє грають прекрасно! Воєнні реалії зображені реалістично, без зайвої пропаґанди. У фільмі багато гумору, це справді траґікомедія високого мистецького зразка. Давно вже не мала я такої приємности від фільму. Другий фільм: Zelary. Відносно новий (2003), кольоровий. Події також з часів війни. Медсестра, замішана у підпільні акції, ховається від Ґестапо, бере фіктивний шлюб з простим селянином і їде з ним в гори на його село. І цей шлюб несподівано переростає у справжнє кохання. У фільмі багато акції — партизани, совєтські визволителі, що ґвалтують жінок, але з усього найбільше подобалися мені гірські краєвиди, немов десь із Карпат.
Лекції професора Фірса (Rufus Fears), професора університету Оклагоми, називаються History of Freedom. Прослухала я вже 14 лекцій. Починаються від перемоги греків над персами під Маратоном, далі йдуть Атени Перікла, Олександр Великий, Сократ, римська імперія і Цезар, Ісус Христос, Ґіббон. Що нове і запам'яталося? Атенська демократія як правління більшости, Олександр як лідер багатонаціональної імперії і пропагатор мішаних шлюбів, бо вони, мовлять, ведуть до братерства, римська імперія як основа індивідуальної свободи і богом даної рівности людей (невільництво вважалося творивом людей, а жінки не входили в рахубу), добробут і високий життєвий стандарт середньої кляси, чого доказом є Помпеї, Сократ і Ісус, як філософи, що ставили питання про життєву мудрість і мораль, Павло що мав свободу слова бо був громадянином Риму і як людина грецької культури мав можливість розносити християнство по різних місцях імперії (коли на кінець його заарештували і засудили на смерть, то як громадянина не розіп'яли його на хресті, а відтяли йому голову).
Четвер, 26 липня 2012.
Знову провела безсонну ніч. І не знаю чому: і тепле молоко випила, і лекцію, мов казку, слухала, і навіть трохи читала (бо після півночі не хочу робити шуму, щоб не турбувати сусідів зза стіни). Але вперлася, щоб не приймати таблетки. Ну, от. Мусіла десь хоч на короткий час заснути, бо снилася мені Ія. Давно вже не мала від неї жодної вістки. Навіть за книжку не подякувала, яку я вислала ще в травні.
А первісні записи про лекції професора Фірса таки десь пропали, бо я пригадала собі, що я звернула увагу на його інтерпретацію траґедії за Аристотелем і траґедій Софокла про короля Едипа і Антиґону. Коли помирає бездомний старець на вулиці — це прикра подія, каже Фірс. Але це не трагедія. Але коли Ніксон резигнує у наслідок своїх помилкових рішень або коли король Едип мусить бути покараний за свої вчинки — це трагедія. Для мене особливо цікаво було почути його пояснення Антиґони. Мовляв, закон богів вищий за королівський указ. Я аж тепер зрозуміла, чому драма Ануї мала такий успіх в Парижі в час німецької окупації.
Субота, 28 липня 2012.
Прийшла електронна вістка від Максима. Слава Богу, нарешті. Вони тепер в Істамбулі, саме закінчили свою прогулянку кораблем. Пише: "Круїз був чудовий.... Бавилися ми як пани... Задоволені по самі вуха..." Лекції пішли йому добре. Оглядали цікаві місця. А на самому кораблі програма була виповнена по береги лекціями, концертами. Про морську хворобу не згадує — може не мали з тим проблеми. Буду дуже рада почути подробиці, як повернуться. Але вже тепер дуже радію, що така подорож була можлива, що вони задоволені. А для Максима це теж великий психологічний підйом: заробити собі на такий круїз на дві особи кількома лекціями — таке щастя не кожному професорові трапляється, а ще до того професорові української мови і літератури!
Неділя, 29 липня 2012.
Вже другий лист від Максима з Істанбулу. Ходили в Топкапі.
Я собі вибрала з Маркової колекції кілька фільмів. Вчора дивилася на "Apocalypse now" сьогодні на "Marty". Перший з них — своєрідний моралізаторський трактат про релятивність зла і жахіття війни на тлі В'єтнаму і Камбодії — зразу привернув мою увагу фактом, що антигерой називається Курц, і що кораблик пливе у джунґлю. А ще й при кінці є цитати з "Порожніх людей" Еліота. Я не помилилася. Подивилася на Google i бачу, що аналогії до Конрадового "Heart of Darkness" не випадкові. Фільм "Marty" я вже колись бачила, але з нього в пам'яті залишилася тільки сцена двох старих жінок, що їх розмова зводиться до питання "Who else died?" Тепер бачу, що у фільмі цікава і переконлива психологічна замальовка характерів.
Середа, 1 серпня 2012.
Закінчила слухати "History of Freedom". 36 лекцій! Запам'яталися зокрема міркування про ліберальну англо-американську традицію свободи, де в центі індивідуальна людина і континетальну традицію, де в центрі — нація і держава. В такому плані Фірс розглядає й аналізує американську і французьку революцію, вчення Руссо, Адама Сміта, Джана Стюарта Міла, Маркса і таких лідерів як Черчіль, Гітлер і Сталін.
Максим написав з місцевості Efesus в Туреччині, де є залишки старої цивілізації. Післязавтра вони вже повинні бути назад у Торонто.
Потелефонував Роман Воронка. Сказав мені, що в новому номері Всесвіту є стаття Тамари Скрипки про поезію Цветаевої і Дікінсон і що це напевно буде мені цікаве. Але розповів також про поганий стан свого здоров'я, про те, що ледве пересувається по хаті, що має додаткову болючу проблему з хребтом і що пробував — як я зрозуміла — покінчити із своїми муками, але віддали його до лікарні і відрятували. Читав мені свого листа до внуків, де висловлює задоволення із прожитого і вдячність долі за щасливе подружжя, дітей і внуків. Романові тільки 72 роки — він десять років молодший від мене. Хворіє на Паркінсонову недугу вже мабуть десять років. Маємо з ним чимало спільного — і не тільки через хворобу Паркінсона. Інтелігентна, цікава людина, без релігійних забобонів і упереджень.
Четвер, 2 серпня 2012.
"Моя" фірма "The Teaching Company", яку я вперше "відкрила", шукаючи курсів про музику і яка — на мою несподівану радість — виявилася великим багатством університетських курсів з різних ділянок знання — бачу: має вже конкуренцію. От я позичила в бібліотеці Абінґтона два нові курси і вони є продукцією Recorded books в серії The Modern Scholar. Почала слухати перший курс: The Russian Revolution: From Tsarism to Bolshevism. Викладачем є професор Лондонського університету Jonathan Smele. Тема нібито добре знайома, але, прослухавши перших шість лекцій я вже багато чого нового довідалася. Починає професор від географії — які можуть тут бути ревеляції? Але факти географії і усвідомлення їх — екстреми клімату, віддаленість від океанів і колосальний евразійський простір — вияснюють неодне в історії російської імперії — потяг до полоси чорнозему, потяг до незамерзлого моря. З початкових цих лекцій найцікавіше для мене: вже під кінець 19 століття перепис населення виявив, що етнічні росіяни в російській імперії становили меншість (я думала, що цей демографічний факт — явище нашого часу). Для звільнення селян з кріпацтва царем Олександром ІІ (1861 року) основним каталізатором була поразка Росії в кримській війні, яка показала економічну відсталість Росії, брак транспортації, дуже коштовну але неефектовну міліонову армію кріпаків, які служили по 25 років. Каже професор, що в час кримської війни російському солдату треба було більше часу, щоб добратися з Санкт Петербурґу до Криму, ніж бритійському солдатові з Лондону. Звільнення з кріпацтва, одначе, не принесло селянам покращання їхнього економічного стану: некорисні наділи землі, гіпотеки і податки, пов'язаність з комуною (мир, община), яка обмежувала мобільність, наділи пов'язані з кількістю дітей, що вело до надмірного приросту населення, приводили до "голоду на землю" і загального невдоволення. Вбивство царя Олександра ІІ, замість сподіваного революціонерами бунту, призвело до правої реакції за панування Олександра ІІІ, що його дорадником був Константин Побєдоносцев (це ім'я я тут почула вперше). Наступила хвиля репресій, що перетворила Росію в країну де, мовляв, половина жителів була під наглядом другої половини — наглядачів. Кожен сторож дому в місті мав обов'язок доносити про всіх мешканців і їхніх гостей. Етнічні меншини були під тиском строгої русифікації, а на євреїв організувалися офіційні погроми. Победоносцев, мовляв, уважав, що було б добре, якби третина євреїв вимерла, третина — емігрувала, а третина асимілювалася. В тому часі два міліони євреїв виїхало з Російської імперії. На цьому тлі багато речей нашої власної історії стають більш зрозумілими і яскравими.
Субота, 4 серпня 2012.
Максим з Уляною вчора щасливо повернулися додому. Я вчора тільки зателефонувала, щоб впевнитися, що вони вдома і все гаразд. Але вчора довго не говорила, бо хотіла дати їм змогу побути в чотирьох з обома хлопцями. Але сьогодні я задзвонила, щоб почути докладний звіт з подорожі. Дуже вони задоволені. Круїз був дуже добре зорганізований і приємний. Максимові три лекції викликали задоволення і зацікавлення авдиторії. Погода була стабільна, ні Максим, ні Уляна не хворіли морською хворобою, хоч був один день, коли — після пересторог капітана — прийняли на всякий випадок драмаміну. Програма була виповнена по береги: лекції, концерти, прогулянки автобусами до різних туристичних місць підчас зупинок. Випливали з Атен, зупинялися в Константі (Румунія), Одесі, Севастополі, Ялті, а тоді вже Туреччина: Трабзон, Самсун, Істанбул. Із Севастополя їздили оглядати Херсонес і Бахчисарай, в Ялті оглядали Лівадію і палац Ворнонцова, в Трабзоні — монастир Сумеля. Також задоволені своїми оглядинами Греції (перед круїзом) і Туреччини (після подорожі кораблем). Каже Максим: "Це немов другий honeymoon". Я дуже тішуся, що їм це вдалося і рада, що не було якихось додаткових комплікацій ні в них, ні в нас, що могли їм перешкодити.
Вівторок, 7 серпня 2012.
Сьогодні Іза виконав свою давню обіцщянку: зреванжуватись за мій мехіканський полуденок, полуденком на Норт Іст. Приїхав, повіз мене до ресторану "Узбекістан" на вул Бастелтон, не тільки дав мені змогу поласувати баранячим шашликом, але головне, що зробив добре діло — дав змогу трохи побути поза хатою. Я подарувала йому свою нову книжку та й пару чисел "Критики" (бо мала подвійні номери), а також приготовила для нього кілька цікавинок з української преси на єврейську тематику (серед них дуже добру і цікаву заяву єврейських організацій України в справі мовного закону у Верховній Раді). Дала я йому також примірник своєї "Автобібліографії 1930–2010", щоб він передав його Валентині Сінкевич. Іза сказав, що він тепер не спілкується з Валею взагалі, але обіцяв книжку їй переслати поштою. Валя, мовляв, дуже захвалює Путіна і Євтушенка і нібито накидає свою думку іншим, тобто Ізі. Каже Іза, що Валя — дворянського походження, що батько її був царським генералом, що вона посвоячена із Сікорським.
Вчора ввечері, закінчивши описування найновішої двомовної книжки Махна для ULE, я взялася перечитувати ці його поезії. Він справді цікавий і оригінальний поет, та ще й такий активний і продуктивний. А Богдан Рубчак у своїй статті в ЕУД пише, що з незалежністю України українська література в Америці перестала існувати!!
Середа, 8 серпня 2012.
Серед аудіо-книг, що їх я позичила з бібліотеки Аббінґтону, була також Daring young men: Heroism and triumph of the Berlin airlift, June 1948–May 1949. / Richard Reeves read by Johnny Heller. Зацікавила мене тема: адже ми були сучасниками цієї міжнародної кризи, що могла була розпочати третю світову війну. Ми ще були в Европі, коли це починалося, а коли скінчилося вже були в Америці. Совєти розпочали блокаду, щоб примусити західну зону об'єднатися із східною, але натрапили на несподіваний опір Трумана. Не легко було зорганізувати доставу літаками харчів, одягу, вугілля. Армії вже були демобілізовані і раптом треба було покликати знову резервістів і готовити літаки до транспорту. Але це вдалося, хоч і коштувало вкінці майже 300 міліонів доларів і понад 70 людей, що загинули в катастрофах і різних випадках. Сутичок із совєтами в повітрі не було — боялися розпочати велику війну. Цікавий початок цього діла: адже пілоти донедавна ще скидали бомби на німецькі міста. Описаний випадок, де німецького пілота, який впав парашутом з розбитого літака в час війни, розлючені німецькі селяни закололи зі злости вилами, а ось три роки пізніше його друг веде літак, який переможеним берлінцям везе життєдайні продукти. Це добре ілюструє психологічну зміну, яка наступила. В книжці є три згадки про якогось сержанта літунства українця, що його прізвище подане як Бил Палагунік (може повинно бути Палагнюк?) Він мовляв знав мову, бо вдома батьки говорили українською, а батько його приїхав до Америки 16 літнім хлопцем. Всі три згадки дуже до речі, ніде його автор не мішає з москалями. В одному місці каже "the Ukrainian who also understood Russian" A коли Бил вертається після блокади додому, батько каже: "добре, що ти вже вдома, але "You can't trust the Russians". Оцей Палагунік чи Палагнюк опісля був спортовим coach-ем університету Eastern Kentucky, а потім повернувся до війська. Прослухала із зацікавленням до кінця, хоч актор який читає, говорить дуже швидко, рубає речення і, не знаючи німецької мови, перекручує назви і фрази. "Ноє цайтунґ" у нього вимовляється як "ноє зайтун" — з наголосом на останньому складі.
П'ятниця, 10 серпня 2012.
Була вчора у Форсії. Сказала їй, що маю велику проблему з утримуванням рівноваги і з ходженням, але процитувала їй недавно почуту фразу: "You can never be broken as long as you remain master of your own mind", а тому не хочу збільшеної дози ліків ( що можуть мати небажані наслідки) але дуже прошу про фізичну терапію. Обіцяла, що замовить мені додому терапіста, який покаже мені потрібні вправи.
Їздила я ССТ — тим разом малознайомими гарними дільницями нашого великого міста.
А чекаючи (довго!) на ССТ, як вправу пам'яті скомпонувала собі такий віршик:
***
Мов характерник, вітер шелестів,
як на безлюдді двісті років тому,
єдиний хто прийшов до мого дому —
листар, що не приносить вже листів.
Самотина на пограниччі міст,
де кожен дім — немов самотній острів.
Коти і вивірки — єдині гості,
самотній спогад — у минуле міст.
Та світ сьогодні сповнений чудес:
в комп'ютера коробці — Україна,
єднає інтернету павутина
усіх, що в світі погубились десь.
А часом оживає телефон,
знайомі лиця світять на екрані...
Ти, що дійшла до життєвої грані
лиш слухаєш, як плаче саксофон. (9 серпня 2012)
Янукович таки підписав мовний закон (ще 8 серпня). Цікаво, що ніде не звертають увагу на факт, що це матиме наслідки не тільки психологічні, але й фінансові. Адже доведеться робити переклади усіх документів з державної української на регіональні мови. Чи дійсно будуть перекладати на мови справжніх меншин (що було б добре), а чи тільки т.зв. регіональна російська отримає додаткові права і витисне українську з ужитку взагалі? Адже на практиці ця нібито регіональна мова таки в Україні домінує.
Субота. 11 серпня 2012.
Мої поетичні вправи несподівано знайшли продовження. І ось я перепишу тут ще два віршики, щоб не загубилися.
***
Привіз хтось півня у мою дільницю.
Співає півень, мов він у селі.
Одному із сусідів сон не сниться:
він шле на півня всі прокльони злі.
"Мені цей кукуріку заважає,
який то чорт привіз його сюди?
У місті гамір свої межі має!
Я знайду ворохобника сліди!"
Усюди тут — благословенна тиша:
лиш листя шелестить на деревах
і добре так, як музику колише,
один чи інший невгомонний птах. (10 серпня 2012)
***
Де ділася мовчазна та весна —
пророцтво і турбота Рейчел Карсон?
Мені не снилась навіть серед сна
та музика сонат, етюдів, маршів.
Не знаю назв цих віртуозних птиць,
що виступають соло чи в дуетах.
шукаю їх — маленьких — горілиць
на дротах чи в дерев галуззя сплетах.
Потрібен композитор — він
щоб записав на ноти ці концерти.
Цій музиці пророкували скін,
але вона уже не може вмерти. (10 серпня 2012).
Неділя, 12 серпня 2012.
Графоманія продовжується:
Гримить оркестр симфонії цикад,
лиш раз у тиші обізвався дзвін.
До людних мас, до свіжих барикад
мене з безлюддя закликає він.
Бувають різні види самоти,
як різні плач і стогони грудей.
із досвіду запам'ятала ти:
найгірша самота серед людей. (12 серпня 2012)
Понеділок, 13 серпня 2012
Oксана сьогодні прибирала хату, а на дворі була поміркована сонячна погода. Отже я просила Оксану знести мені зі сходів мій "walker", а на крісла в городі винести подушки. І так я зранку пішла на майже одногодинний прохід довкола хати, а потім ще годину сиділа на городі, читаючи. В моєму садочку тепер особливо приємно: розцвілися мої кущі crepe-myrtle.
Закінчила слухати курс про Наполеона: Resolute determination: Napoleon and the French Empire/ викладач Donald Sutherland, професор University of Maryland. Завжди можна щось нове довідатися. Зокрема зацікавила мене розповідь про похід на Росію і короткі згадки про участь у цьому поході поляків. Може мені варто було б послухати якийсь курс історії Польщі? Навряд чи існує щось таке у формі аудіо-книги.
Бібліотека Oak Lane повідомила, що має для мене три замовлені раніше фільми: The Artist, Chien andalou i South Pacific. Поїхала я з Оксаною їх відібрати. Маю право потримати їх тиждень. Запрошувала я Віру на фільмовий сеанс — може прийде завтра чи післязавтра.
У нових числах Всесвіту, крім кількох статей, переглянула я повісті Люіса Сепульведи (Чіле) "Старий, який читав романи про кохання" та Ґабрієля Ґарсії Маркеса "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню", (Переклади Маргарити Жердинівської) а тепер читаю Гессе і якусь зовсім досі невідому мені еспанську авторку, що називається Кармен Ріко-Ґодой.
Вівторок 14 серпня 2012.
Мала я щастя вчора із погодою. Сьогодні від ранку дощ, висока вологість, а температура має дійти до 90 Ф.
Боліли мене очі, отже не могла читати. Вирішила пустити собі фільм, мовляв, якщо він справді добрий, то — якщо Віра прийде — подивлюся його з нею ще раз. Але Artist мене розчарував. Така собі голівудська сентиментальна мелодрама, хоч і має в основі глибшу думку про проминання життя і мистецтва, но і оригінальний задум: мовляв, в наш час творити беззвучний фільм. Не знаю чи схочу дивитися на це другий раз, а може і Віру треба мені перестерегти, щоб не жертвувала своїм відпочинком для такого фільму. І як міг цей фільм бути кандидатом на Оскара?
Середа, 15 серпня 2012.
Віра таки прийшла і принесла мені ґуляш з гречаною кашею. Буду сьогодні їсти. Фільм я їй таки пустила і сама дивилася вдруге. Але Вірі "Artist" також не подобався і вона навіть не досиділа до кінця. А я додатково пустила собі " South Pacific". Ну, що ж, Оперета як оперета. Зрештою я вже колись давно її бачила і чула. Музика популярна і знайома. В головних ролях Rossano Brazzi i Mitzi Gaynor. Прийшли мені на думку деякі аналогії з Легарівською "Країною усміху" (орієнтальне тло, дві пари коханців). Але значно цікавішими від самого фільму були матеріяли на другому диску, зокрема репортажі про те, як цей фільм робили і про повернення після 40 років на острови Джеймса Міченера в супроводі журналістки із "60 Minutes". James Michener мав 36 років, коли в час війни служив у війську на острові, що називається Santos і є сьогодні частиною держави Vanuatu. Будучи там, він почав писати свою першу книжку — Tales of the South Pacific. Від цього почалася його літературна карієра. Раджерс і Гаммерстайн створили з цього мюзікл — спершу ішло на сцені, потім Голівуд перевів це на фільм. Міченер одружився згодом з японкою і з нею їздив відвідувати острів. Підчас фільмування на острові фільмарі пережили тайфун, а потім мусіли направляти потрощені пальми і побудоване обладнання.
Я собі пригадала, коли вперше почула про існування Вануату. Підготовлявся якийсь всеамериканський огляд колекцій чужого права і прислали запитник із списком всіх незалежних країн, мовляв, треба виповнити чи маємо ми якесь їхнє законодавство або довідкову літературу. І коли я побачила, що там нема України, а є дві невідомі мені назви — Кірібаті і Вануату — було боляче, досадно, а навіть прийшла мені думка, що може це якийсь жарт чи підступ? Ні, нажаль, це була реальність. Колоній і радянських республік на таких списках не було.
П'ятниця, 17 серпня 2012.
Вчора подорозі додому із Лясаль вступив до мене Рудницький. Приніс мені прекрасно-люксусово виданий перший український переклад Беовульфа, де науковими редакторами позначені дочка Леоніда Катерина Шрей і Олег Фешовець, директор видавництва Астролябія, доцент Львівського університету. Мушу запитатися Оксани чи це не якийсь родич її чоловіка. Переклала із англосаксонської мови цю поему Олена О'Лір.
Я Рудницькому натомість показала переклади Тичини і Старосольської, а також буклет з перекладами пісень Лисенка — він цих речей ніколи досі не бачив. А візит Рудницького навів мене на таку вправу:
Жартівливі куплети на НТШівські силуети
Нема собаки ані кицьки —
прийшов лиш Леонід Рудницький.
Та хоч він їде знов до Риму —
я вже знайшла потрібну риму.
В Енциклопедії Рубчак
— забув, що він вже не хлопчак -
по п'яному, а може здуру
убив у США літературу.
Немов на злість йому Махно
розсипав мертве порохно
Ґертруду Стайн і навіть Лорку
везе до Києва з Нью Йорку.
Хто імена подвійні має —
той конспірацію плекає:
чи то Лариса? чи то Леська?
Чи Онишкевич? чи Залеська?
Хоч він є хемік і шахіст,
та є у нього й інший хист,
— не президент уже, хоч плач —
Попович хто? Перекладач!
Всім треба бути тихо-ша,
іде Грабович в НТШ-А
щоб до Шевченка заповітів
додати ювілейних мітів.
А Лопух, другий наш Василь
він докладе своїх зусиль
і як когось покличе Бог
змонтує фото некролог.
Філадельфійський осередок
створив критерії і кредо,
листи усім порозсилав
сам-глав Заліпський Ярослав.
Іде робота, аж гуде:
це тут готують ЕУД.
Лужницький носить шоколад
і надає усьому лад.
У Максимович Ані — дар:
вона — довічний секретар.
Чи буде згода, чи розкол
про це нам скаже протокол.
Понеділок, 20 серпня 2012.
Чекала мене прикра несподіванка. Сьогодні була Оксана і я запланувала, що поїду з нею до бібліотеки Овк Лейн віддати три позичені фільми і відібрати фільм Iron Lady, на який ми вже довго чекаємо і на який я на завтра запросила Віру, а потім до Абінґтон — віддати аудіокниги і позичити нові, а тоді до Акме за продуктами. Мають приїхати Максим з Уляною та Іванком, отже треба було купити качку і печеню. Все пішло добре, з одним винятком: бібліотека Овк Лейн була замкнена! Фільми ми віддали, кинувши їх до скринки, але замовленого фільму відібрати не могли. А я такі справи можу полагоджувати тільки за-підруку з Оксаною! Не знаю ще яку знайду розв'язку. Попробую завтра піти туди зі своїм вокером, але там доступ для калік досить ускладнений і я не знаю чи дам собі раду.
Манія римування продовжується: Я вже і сама з собою говорю римами, от наприклад:
На базарі загубила сон я
і чіпилося мене безсоння.
Щоб снодійне часто не приймати
я взялась вірші перекладати.
Чиї? Очевидно, Емілі Дікінсон.
Ось результати вчорашнього безсоння:
Він пив коштовних слів нектар,
ріс духом на очах,
забув про те, що він — злидар,
що тіло його — прах.
Пішов на пробу власних сил
у танець, мов у рух,
Це книжка дала йому крил,
звільнила його дух. (LXIV. A book. 1. He ate and drank the precious words)
Внизу хто неба не знайшов,
вгорі не знайде знов.
В моє сусідство Бог прийшов,
приніс свою любов. (LXIX. Who has not found the heaven below)
Ті чернетки вимагатимуть ще повторних редакцій, але я думаю їх продовжувати.
Середа, 22 серпня 2012.
Маю сатисфакцію: я вчора таки пішла пішки з вокером до бібліотеки Овк Лейн і вперше успішно випробувала їхній доступ для калік. [Ззаду будинку, треба задзвонити, щоб відкрилися двері, а тоді поїхати ліфтом нагору на поверх до бібліотеки. Я вже раз безуспішно це пробувала, але тоді я не мала з собою окулярів і не могла прочитати інструкцій. Тепер знаю, що треба іти туди з окулярами і з мобільним телефоном]. Принесла я додому The Iron Lady. Увечорі прийшла Віра, я її почастувала обідом (саме Оксана приготувала смачні свинячі котлети тобто, як вона їх називає — "відбивні") і ми потім разом дивилися на фільм. Обом нам фільм сподобався. Meryl Streep грає феноменально, а постать Margaret Thatcher нам добре знайома. Мене не разять картини старечої сенільної пані Течер [фільм критикували за те, що мовляв, Течер ще живе і не треба було показувати її слабостей] — навпаки, думаю, що акторка прекрасно вміє імітувати старечі недомагання, ходить майже так як я. Не подобаються мені консервативні політичні погляди пані Течер, що нагадують теперішні лозунґи кандадата у Президенти Мітта Ромні — але це інша справа. Замість десерту я запропонувала Вірі такі жартівливі куплети:
Добрі діла для людей
робить Віра в Пі-Сі-Ей.
Замість тихо в хаті сісти,
вона варить мені їсти.
Віра — кухарка ґурме,
має славне реноме,
хліба як спече нам Ран,
буде справжній ресторан.
ПіСіЕй = РСА = Philadelphia Corporation for Aging, де Віра працює.
З бібліотеки Абінґтону нанесла я собі п'ять аудіо-книг, всі — біографії. Саме слухаю тепер книгу про Перл Бак, що про цеї на початку авторка каже, що в Америці її не цінять, але читають, натомість за кордоном не читають, але високо оцінюють. [Pearl Buck in China, journey to the Good Earth / Hilary Spurling, read by the author].
Субота, 25 серпня 2012.
Була вчора з Вірою на святі незалежности. Така собі провінційна самодіяльність, немов у якомусь галицькому селі. Але, на щастя, Україна таки з'явилася на карті Европи і ось уже 21 років — незалежна. Зустріла я на святі Зенка Чайківського — був із своєю опікункою і з вокером. Дуже схуд і погано виглядає, але пам'ять ще в нього працює і має добру опіку.
Приготувала я сьогодні качку і печеню і завтра вранці вставлю у піч. Мають завтра приїхати Максим, Уляна і Іванко — вони прибудуть десь під вечір, а я о 2 год. маю бути на зборах осередку НТШ-А. Ще не знаю з ким на збори поїду.
Коротенько про Перл Бак. Батько був презбитеріянський місіонар в Китаю. Дітей в родині було багато — зазнали неабиякої біди, тим більше що батько дбав передусім про свою працю (не дуже успішну серед китайців), перекладав на китайську святе письмо, навіть родинні заощадження дітей пограбував в матері для своїх потреб. Перл була замужем за американського спеціяліста аґрикультури, який успішно працював у Китаю. Вона народила доньку, яка згодом виявилась недорозвиненою. Більше дітей Перл не могла мати (їй після породу оперували якийсь тумор), але вона адоптувала ще одну дівчинку. Довгий час жила в Китаю, знала досконало китайську мову. В США була тільки на студіях, але потім — з уваги на потрібну допомогу хворій дитині, переїхала до США. Літературна праця була для неї джерелом потрібного заробітку. Успіх прийшов пізно і несподівано. "Добра земля" принесла їй спочатку нагороду Пуліцера (1937), потім Нобеля. Книжка мала величезний фінансовий успіх, але була сприйята вороже і китайцями, і презбитерянами. Останні навіть вирекли її з церкви за її отверті виступи про місіонарів, за реалістичне зображення сексу ітп. Другим її чоловіком був редактор видавництва, що видавало її книжки. З книжок Перл Бак я читала принаймні дві: "Добру землю" і "Портрет подружжя". Може варто відновити знайомство.
Неділя, 2 вересня 2012.
Минулої неділі вранці я спекла приготовану попереднього дня качку і печеню, а сама поїхала на збори НТШ-А. Приїхав по мене Рудницький. На збори прийшло менше як 15 осіб — не було голови Заліпського, який несподівано пішов до лікарні, ані кандидата на нового голову Лужницького, який мовляв відмовляється прийняти головство. Що більше — не було жодних звітів — ані голови, ні заступника, ні скарбника, ні секретаря. Не знаю коли були останні такі збори і скільки взагалі цей осередок має членів. Таких загальних зборів я ще ніколи в жодній організації не бачила! Цікавим був факт, що нововибраний голова НТШ-А Грабович прислав офіційне привітання з похвалами для осередку. Щоб він сказав, якби був учасником цих несерйозних зборів. Рудницький замість звітів прочитав якісь старі римовані частушки та ще й мені доручив прочитати свої НТШівські куплети. Хоч і не було абсолюторії, то всетаки вибрали нову управу. Лужницький вибраний головою, не зважаючи на його неприсутність і брак згоди.
Під вечір приїхали Максим, Уляна і Іванко. Качка вдалася мені тим разом надзвичайно, Марко зварив риж і зробив салат. Отже ми мали приємну вечерю вдома. В понеділок поїхали до музею Barnes Foundation. Він тепер у самому центрі міста, зараз біля центральної бібліотеки, де я колись три роки працювала на своїй першій професійній посаді. Новий будинок, оточений гарним невеличким парком з водою, робить дуже добре враження. Сама колекція надзвичайно багата — самих Ренуарів там є здається 50 — але принцип д-ра Барнса упорядковувати картини за кольором чи за якимись іншими прикметами мені не подобався — на одній стіні висять твори різних часів і мистецьких напрямків — дуже густо, немов хочуть використати кожний клаптик стіни, картини не підписані, прізвища авторів ледве видно — і це зроблено свідомо. Я знала про це наперед, бо була колись давно вже у музею Барнса, ще коли він містився на околицях Філядельфії. Мене возив Іванко на інвалідному кріселку, бо інакше я не могла б була там щонебудь оглянути.
Вечеряти поїхали ми до ресторану напроти Правничої Школи, там де колись була La Terrace — тепер там є Doc Magrogan's Oyster House. Страви були дуже смачні, хоч на чотири замовлення, одне (моє) виявилось невдалим вибором. Але це добрий ресторан і туди варто колись знову поїхати.
Вівторок, середу і четвер ми провели над океаном. Максим, Уляна і Іванко ходили на пляж і купалися, я дивилася з балкону на океан, а одного дня пішла на довший прохід з своїм привезеним вокером по набережній. Це ідеальне місце для проходу з вокером — хідники нові, рівнесенькі, не те, що в моїй околиці біля хати. В останній день, коли ми вже мусіли випровадитись із свого Waikiki, я посиділа собі пару годин в міській бібліотеці, читаючи свіжі газети і привезені з дому журнали. Мала намір того дня знову піти на прохід із своїм вокером, але після дуже доброї і дорогої вечері в ресторані Marie Nicole's і після безсонної ночі не мала ні сили ні охоти на таке додаткове зусилля.
Повернувшись додому в четвер, повечеряли свинячою печенею, яку я спекла була разом з качкою і яка виявилась також надзвичайно смачною. Очевидно всі приготування, подавання, і помивання посуду — це була справа Уляни і моїх гостей — я вже нідочого не придатна, бо ледве тримаюся на ногах. На п'ятницю я замовила вечерю в ресторані CinCin і хоч було там спочатку занадто голосно, то харч був знаменитий і ми всі шестеро (тим разом були з нами Марко і Віра) були задоволені. В неділю мої канадці від'їхали. Уляна, добра душа, ще мені приготувала зупу і салатку і почистила холодильник.
Максим навіз мені цілу серію фільмів і заінсталював на моєму екрані в спальні. Матиму розвагу на цілий рік. Покищо болять мене очі — дуже заважає світло і сонячне і електричне, часом здається мені що сліпну — може треба мені знову поїхати до Стефанишин, хоч вона каже, що ніби катаракти ще можуть почекати. Читати можу хоч і не надто довго — Максим привіз мені машипонис своєї тількищозакінченої книжки про Нечуя-Левицького. Буду читати з великою охотою. Уляна написала докладну біографію своєї мами — на 50 сторінок машиноппису — дуже детально і цікаво — я це прочитала.
А тепер даю вiдпочати очам і слухаю аудіокнигу Ґюнтера Ґраса Peeling the onion — тобто в англійському перекладі. Ці мемуари, де він признається до свого молодечого захоплення нацистами, викликали були міжнародну сензацію. Написана ця річ майстерно, видно доброго письменника.
П'ятниця, 14 вересня 2012.
Сьогодні знову була в мене сесія фізичної терапії. Це вже п'ятий раз прийшла до мене терапістка — молода жінка, яка називається Melissa Smith. Вона робить зі мною вправи і це напевно дуже мені потрібне, хоч і втомлює. Меліссі 30 років, вона первісно з Гаіті, має вдома двоє маленьких дітей. Ці візити оплачує Медікер і не знаю, як довго вони триватимуть.
Читаю поволі Максимову книжку про Нечуя-Левицького. Максим має легке перо, пише відносно доступно, без будьяких ідеологічних трафаретів, часом з гумором. Книжка добре читається і кидає свіже світло на письменника. Він боронить Нечуя перед закидами модерністів. Опрацював величезну масу матеріялу. Назвав він книжку Unheard and unknown, Ivan Nechui-Levytskyi.
Рівночасно, відпочиваючи, прослухала довгу аудіо-біографію Гіларі Клінтон — A Woman in Charge / by Carl Bernstein, read by Robertson Dean. Довідалась деякі невідомі мені подробиці особистого життя (Гіларі мала трудність завагітніти, і не могла мати більше дітей після народження Челсі), але — мушу щиро признатися — що Гіларі, в моїх очах, трохи втратила. Навряд чи варто було їй — і чи взагалі це корисно для держави — коли дружина президента пробує грати ролю ко-партнера, коли опозиція може атакувати президента не тільки за нього самого, але і за її програми, виступи чи професійні промахи. Невдача із законом про охорону здоров'я, можливо, впала жертвою факту, що її вела Гіларі. Як це не дивно, але в мене склалося враження, що популярність Гіларі зросла після сексуальних скандалів Клінтона — коли вона заграла ролю жінки, що готова пробачити чоловікові, щоб втримати родину.
Але наша Гіларі — тепер дуже успішний держекретар президента Обами — має тепер дуже поважні клопоти. У Лівії ісламські фундаменталісти вбили американського амбасадора і трьох його охоронців, в Єгипті і Ємені ісламці атакують американські посольства, нібито у відплату за якийсь американський анти-ісламський фільм, отже є в світі поважне напруження.
Тепер для відпруження слухаю аудіо-книгу Ernest Hemingway, a writer's life / Catherine Reif, read by Jill Shellabarger.
Неділя, 16 вересня 2012
Передостанній номер Нашого життя — тепер під редакцію Ліди Слиж — мені подобався. Зокрема стаття про Мілену Рудницьку та уривки з її статтей друкованих у 1920-і роки. Під впливом цих матеріялів я виписала чек на 100 дол. на ґендерні студії в УКУ у Львові, що їх фундує СУА. Та ще й вислала редакторці до друку давно відкладану свою "Бувальщину". І ось появився вересневий номер: пані Слиж вирішила використати мій матеріял, вибравши з нього дві "родзинки", замість того щоб надрукувати повністю. Це зробило мені поважну прикрість. Я написала сердитого листа редакторці. Єдиний вихід для неї — надрукувати "Бувальщину" в наступному номері та вибачитися перед автором. Побачимо, чи вона це зробить. Якщо ні — НЖ втратить в моїй особі співробітника на майбутнє.
Не знаю, що є причиною — але я вже пару днів відчуваю проблеми з диханням. Може мої терапевтичні вправи — надмірне зусилля для мого серця? Вчорашню ніч ледве перебула до ранку — от якби так можна спокійно в сні відійти в небуття? Це була б непогана розв'язка проблем і благословенне завершення довгого і відносно щасливого життя. Теперішнє моє животіння не приносить мені особливого вдоволення: от лежить майже готовий том ULE90–99 — треба тільки опрацювати індекс і книжка була б готова до друку. Але в мене заледве вистачає сил, щоб помитися і приготувати собі їжу.
За пару днів на Союзівці буде черговий з'їзд зальцбурзької гімназії. Дзвонила Ева Сахарук — вони їдуть, але всіх учасників зголосилося менше як 30. Давно треба було вже зупинити цю традицію — тепер уже половина колег на цвинтарі, а решта — старі і немічні.
Середа, 19 вересня 2012.
Двадцята річниця Остапової смерти. Я дала з цієї нагоди 200 дол. на Центр і просила, щоб проголосили це в радіопрограмі. Так і зробили — ще минулої суботи.
Мала сьогодні прийти Мелісса на фізичну терапію — не прийшла і не дзвонила.
Скінчила слухати дві короткі аудіо-біографії. The Life and Works of Bethoven / by Jeremy Siepmann / narrated by Jeremy Siepmann/ i And Furhtermore / by Judi Dench / read by Samantha Bond. Про життя Бетговена знаю чимало з інших джерел, всетаки довідалась деякі нові подробиці, Джуді Денч написала, очевидно, вже якусь попередню автобіографію, якої я не читала — ця нова подумана, мабуть, як додаток, де передусім мова про ролі її в театрі, телевізії і кіно. А тепер почала слухати Fidel Castro: My Life / by Fidel Castro & Ignacio Ramonet. Це не так автобіографія, як серія інтерв'ю з Кастром, де він відповідає на питання журналіста. Покищо прослухала тільки довжелезний вступ — і хоч в ньому чимало пропаґанди, то всетаки я дещо дізналася нового. Напр. про те, що Кастро веде спартанський спосіб життя і що ніде в Кубі немає культу його особовости.
Четвер, 27 вересня 2012.
Аудіокнигу про Фіделя Кастро прослухала тільки до половини. Найцікавіше для мене — його біографія. Батько солдатом прибув на Кубу з Еспанії, доробився чималого маєтку — був землевласником понад тисячі гектарів, хоч був ледве грамотний — сам себе навчив читати і писати. Фідель вчився в єзуїтських школах, а потім закінчив студії права. Про єзуїтів висловлювався дуже позитивно, зокрема про їхнє намагання вишколювати характер і особистість. Фідель робить враження в інтерв'ю людини інтелігентної, не доґматичної, з візією — трохи наївною — еґалітарного справедливого суспільства. Критично висловлювався про Сталіна. Цікаві його ревеляції про кризу 1962 року — інтуіція мене не підвела — тепер бачу що всі джерела вказують на те, якими близькими ми були до нуклірної війни. Не даром я так тоді перелякалася, побачивши на ТБ почорнілого на обличчі Джана Кеннеді.
Тепер взяла я собі з бібліотеки "Життя і опери Верді", курс знайомого вже мені Роберта Ґрінберґа — слухаю з великою приємністю. І хоч я читала свого часу велику і дуже цікаву книгу про життя Верді — то вже встигла від Ґрінберґа довідатись чимало нового (зокрема про Ґіюзепіну Стреппоні, її четверо нешлюбних дітей і її життя перед і після Верді). Ґрінберґ включає уривки з опер — не називаючи джерел і виконавців — цікаво чи має на це авторське право?
В суботу їздила з Рудницькими до Аллентавну на велике прийняття з нагоди відходу на пенсію Альберта Кіпи. Було там багато незнайомих мені людей, та й спілкування з ними було нелегке — адже я не можу сама підійти до когось (чи до буфету), а мушу чекати аж хтось підійде до мене. Кіпи мають прегарну заможну хату, з великим городом, терасою, чудовим видом з вітальні, багатством перських килимів, книжок, картин.
П'ятниця, 28 вересня 2012
Рудницький передав мені нове число Українського Квартальника. Є там надрукований і четвертий сеґмент моєї бібліографії вибраних статей з літературознавства. Рудницький хвалиться, що тим вдвоє подвоєним номером (1–4) за 2011 рік він майже наздогнав періодичність, тоді як інші українознавчі журнали запізнені на кілька років. Є в цьому номері і кілька статей про українську літературу — не знаю чи включити їх до наступного — вже майже готового сеґменту — чи відкласти на пізніше (але чи це "пізніше" буде взагалі? адже я не можу вже ходити до бібліотек і шукати за матеріялами).
Моя терапістка приходить двічі в тиждень. Вона не тільки робить зі мною вправи, але і веде приязні товариські розмови. Це часто єдиний мій людський контакт. Знаю вже про неї чимало. Родина з Гаїті, батько, який був вдома вчителем, не міг перекваліфікуватися в своїй професії і працював у США таксівкарем. Сама Мелісса закінчила коледж біля Скрентону і потім ґрадуаційні студії в університеті Джеферсона. Чоловік її робить докторат, і працює в Аллентавні адміністратором школи. Він афро-американець, не з Гаїті. В них двоє маленьких дітей. Вона, між іншим звернула мою увагу на факт, що скіра моя виявляє "dehydration" і що це може є причиною моїх заворотів голови і погіршення стану з диханням, яке мене не на жарт перелякало, так що я приспішила свою візиту у Віджілянте. (Іду в понеділок). І справді — я почала трохи більше пити і бачу, що трохи мій стан поліпшився.
Мені конче треба поїхати до фризієрки і підстригти волосся, а також треба поїхати до д-ра Смола обрізати в ногах нігті. А я вже пару місяців не їздила автом і втратила відвагу до їзди (зокрема щоб самій сісти і висісти з авта). Навіть просила Оксану, щоб переїхалася моїм автом, зрушила мотор, тобто взяла авто, як вона каже, прогуляти.
Сьогодні я взагалі не виходила з хати. Навіть з вокером не ходила на короткий прохід, як це було вчора і передучора. Але зате написала довідку про Клима Трохименка до ЕУД.
Вівторок, 2 жовтня 2012.
A little knowledge is a dangerous thing. Vigilante вчора заперечив можливість, що причиною мого поганого самопочуття могло бути dehydration. Pacemaker зареєстрував кілька днів цілоденних фібріляцій — і це точно записано на вчорашньому звіті провірочного апарату. Що за модерна технологія! Кардіолог підніс мені дозу ліку сотальоль і наказав прийти знову за місяць. Побачимо, чи це допоможе. Я їздила на візиту в кардіолога транспортом ССТ — від 12:30 до майже 5 год. Приїхала додому фізично зовсім вичерпана і, з'ївши канапку, зразу поклалася в ліжко, ще й взяла додатково таблетку на сон — бо вже попередньої ночі мало спала і була дуже втомлена. Отже примусила себе до відпочинку. Сьогодні в мене зранку знову була Мелісса — але, як і вчора, ледве ходжу. І тут причиною вже може навіть не паркінсонізм, а артрит, який реагує на погоду. Сьогодні падає дощ і його прихід вже пару днів тому зареєстрований в моєму організмі.
Саме телефонував Кіпа. Дякував за дарунки і за мій черговий даток на УВАН і запрошував до участи у вечорі на пошану Григорія Костюка, що мав би відбутися в грудні. Мовляв, телефонував його син з проханням відзначити річницю смерти Григорія Олександровича і пропонував мене на доповідача. Ну, я тепер у такому стані, що мені прилюдно виступати протипоказано, але я Григорія Костюка і шаную і люблю і вже нераз про нього писала. Хотіла б якось причинитися до його вшанування.
Субота, 6 жовтня 2012.
Вчора було відкриття виставки "таборових архівів", що його вже більше як рік підготовляв спеціяльний комітет колишніх учнів таборових гімназій в Німеччині і Австрії. Я там не була і не знаю з яким успіхом це відбулося. Але саму виставку я маю охоту побачити і зроблю це може в неділю, бо тоді також ставитимуть п'єску Ікера з таборового життя. Намовила Віру і з нею поїду.
Нині в Центрі перший в своєму роді фестиваль — маю надію, що вдасться їм цей захід і принесе трохи грошей на Центр. Я з цієї нагоди подарувала їм від видавництва Мости шість книжок — 3 примірники гуморесок Ікера в англійському перекладі і 3 примірники сонетів Шекспіра. Вони там підготовляють кошики для лотереї — і це роблять наші Чортополохи.
Не чуюся надто добре, але примусила себе поїхати і до подіятра (в четвер) і до фризієрки (в п'ятницю). Це вперше від довгого часу, що я сама провадила авто. Але в середу їздила з Оксаною і на закупи харчів до Bell's Market, i до бюра, де відновляють driver's license і навіть на полуденок до ресторану Столовая.
Докінчую слухати аудіокурс про життя і опери Верді. Кілька додаткових цікавих деталей. Верді дуже дбав про свою privacy, не любив publicity, навіть були випадки, що не хотів щоб його прізвище стояло на афішах! В Буссето побудували театр, назвали його іменем Верді, хотіли щоб він їм написав для інавґурації малу якусь оперу. Вважали, що Буссето вивело його в світ і він повинен віддячити. З того виникла ціла сварка — врешті Верді дав їм 10,000 франків, дозволив назвати театр своїм іменем, але не тільки нічого не написав, але демонстративно виїхав на той час разом із Стреппоні із Буссето. І він і Стреппоні мали жаль і образу на Буссето за те, як мешканці ставилися до приватного життя Верді. Що мовляв живе без шлюбу з жінкою сумнівної моралі ітп. Через Пеппіну посварився з батьками, але затримав до кінця добрі водносини з своїм колишнім тестем Antonio Barezzi, який мав більше вирозуміння. Навіть після того як багато літ пізніше Верді повінчався з Пеппіною, жителі Буссето мали свої претенсії: Мовляв, а чи був це католицький шлюб? а чому вони не ходять до церкви ітд. Верді сам керував продукцією своїх опер і вважав це своєрідною каторгою. Пару разів обіцював собі перестати писати музику і займатися тільки господарством. А господарство мав велике, бо заробив на операх великі гроші та інвестував їх у землю біля Буссето. Цікаво, що на премієри своїх опер не любив брати зі собою Пеппіну — це мені не зовсім зрозуміло. Правда до Парижа і навіть до Санкт Петербурґу їздили разом і там добре себе почували. Ґрінберґ дуже високо цінить жінку Верді, цитує чимало з її листів — хоч більшість цих листів за обопільною згодою композитора і Пеппіни — спалено. Під кінець життя Верді мав близькі стосунки з молодшою на 20 років співачкою з Богемії, що називалася Teresa Stolz. Але немає доказів на те, що це була сконсумована любовна афера. Штольц бувала частим гостем в хаті Верді і збереглися її приязні листи від і до Пеппіни. "Аїда" була написана на замовлення і відкриття Суезького каналу — принесла композиторові величезний гонорар і нагороду Османської імперії, але Верді на премієру до новозбудованої опери в Каїро навіть не їздив, бо готував іншу премієру "Аіди" в Мілано. Мій улюблений твір Верді — "Requiem "— написаний в пам'ять італійського письменника Alessandro Manzoni — початково також викликав був контроверсію: Верді хотів щоб премієра відбулася в церкві, а італійські католики протестували, бо там беруть участь жіночі голоси. Але Верді виграв і цей конфлікт. На 80 році свого життя поставив свою останню оперу Falstaff — і Ґрінберґ вважає цю комічну оперу на Шекспірівську тему — чи не найкращим твором композитора. Верді і Стреппоні були фундаторами шпиталя у місті Віллянова і притулку для музик у Мілано, а також багато допомагали потерпілим від повені і взагалі потребуючим людям.
Ґрінберґ розповідає такий анекдот. "Аіда" мала колосальний успіх у публіки. Але Верді отримав був раз листа від розчарованого глядача. Мовляв, він спеціяльно приїхав на премієру, витратив гроші на поїзд, ресторан, готель, таксі і йому вистава не подобалася. Їдучи додому, чув похвали про "Аіду" від інших людей. Вирішив ще раз поїхати і подивитися. Але знову був розчарований. Отже він шле композиторові рахунок за свої видатки і просить звороту коштів. Ґрінберґ подає точні суми і прізвище розчарованого. Верді мовляв, наказав адміністраторові повернути чоловікові видатки, з тим, однак, що відняв від рахунку кошт обідів. Мовляв, він міг собі пообідати вдома. А ще Верді доручив цього листа і свою відповідь надрукувати в пресі. Що і зробили. Розчарованого глядача обурені прихильники Верді засипали листами, насмішками і погрозами.
Ева прислала мені листа і пару фотографій із зальцбурзького з'їзду, а Стефан Киньо прислав великий альбом своїх карикатур з часів нашої гімназії.
Неділя, 7 жовтня 2012.
Їздила з Вірою на постановку сценки з таборового життя "На ріках вавилонських" аматорами Нової четвертої хвилі "Язиката Джезва". Вистава — твір безпретенсійної самодіяльности, але приємно було бачити, що щось таки залишилося з Ікерового тексту. При нагоді подивилася я на виставку світлин і документів, що її підготував комітет таборових архівів. Зробили вони колосальну працю і зібрали страхітливу масу матеріялу, зокрема знимок. Але все це розвішане на стінах неможливо було оглядати, зокрема ж мені, немічній каліці. Я не могла б цього всього оглянути, навіть якби могла стояти чи сидіти на своєму вокері, а стояти з палицею я можу тільки пару мінут. На цю імпрезу з'їхалося досить багато публіки — навіть дехто приїхав з-поза Філадельфії. Віра пропонувала, щоб ми після вистави пішли на вечерю до ресторану, але я відмовилася, бо була втомлена і дослівно ледве дихаю (а це, нажаль, не метафора).
Хочу додати про Верді, бо вже закінчила слухати. Мали вони із Стреппоні адоптовану дочку. Пеппіна померла раніше від композитора і що особливо цікаво, що у завіщенні записала свої коштовності біжутерії — Тересі Штольц! Верді прожив ще пару років довше (помер на 87 році життя). Під кінець, каже автор, він був більше товариський і приязний до людей. Коли запитали, що вважає найважнішим твором свого життя, сказав: притулок для бідних музик у Мілано!
Субота, 13 жовтня 2012.
Останню аудіокнигу позичену в Аббінґтоні — повернула наполовину непрочитаною. Це, на диво, була The Autobiography of Mark Twain i я сподівалася цікавого твору. Але цікавим і вартим уваги було що інше. Клеменс в останні роки свого життя почав диктувати те, що називав своєю автобіографією і заповів, що це можна буде надрукувати сто років після його смерти. Саме недавно сповнилося це століття. Але письменник поставив собі оригінальний принцип: говорити про все, що приходить на думку і у висліді ми маємо багато всяких заміток, газетних фейлетонів, недрукованих виступів, деякі з гумористичним забарвленням, — але це не автобіографія. Цій масі матеріялів бракує структури й організації і думати що сто років після його смерти такий матеріял здобуде зацікавленого читача свідчить хіба про колосальне еґо і не дуже добре говорить про цього як-не-як першорядного американського автора. Та ще й академічні редактори поставились до цього матеріялу з такою побожністю, що навіть в аудіозаписі не пропускають ніже тії коми чи футноту.
Хотіла я перевірити в інтернеті, чи бібліотеки України отримали мою Автобіобліографію 1930–2010. І цілком випадково потрапила на таку цікавинку: Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека влаштовувала вечір п. н. "Життя як творчість" до 70-ліття Василя Стуса. Точної дати не знайшла, але це мусіло бути десь недавно. Зміст імпрези поданий у випуску 7 "Творчої майстерні". Є там точна програма, включно з цитатами віршів, згадок про музику Моцарта, текстами того що говорять ведучий 1 і 2, читці ітд. В цьому довгому тексті є і такий цікавий для мене коментар, що його тут перепишу повністю: "Взаємостосунки митця і влади висвітлює Марта Тарнавська в поезії "На смерть Василя Стуса". Поетеса визначає роль митця в сучасному суспільстві і констатує, що любителів поезії у світі не так уже й багато. Лірикою цікавиться лише "горстка могікан". Навіть люди високоосвічені нерідко байдужі до поезії. На жаль, багато лікарів, інженерів, техніків, математиків, юристів не часто її читають. То чому ж так злякалася могутня країна появи стусових ліричних віршів? Невже поет може своїми поезіями похитнути підвалини такої наддержави як СРСР? Отож не така вже й могутня комуністична влада, якщо вона злякалася простих палімпсестів, вважає авторка." І за тим слідує цитата двох останніх строф мого вірша. Цікаво хто стояв за такою імпрезою і як вони попали на мого вірша?
Дзвонив Стефан і заповів, що приїде мене відвідати 26 жовтня. З тої нагоди я замовила квитки до театру для Віри, Стефка і для мене. Побачимо чи це мені вдасться, чи буду в стані трохи розважитися.
Була у Форсії. Дали мені укол проти інфлуенци. Трохи вияснила деякі незрозумілі мені речі. Каже, що проблеми з віддихом можуть бути не тільки від серця, але і від Паркінсона. Вислідів проб крови ще нема. Але виглядає, що мені таки треба буде піти на катетеризацію, щоб встановити точнішу діягнозу.
Вівторок, 16 жовтня 2012
Сьогодні працював у мене новий робітник — Андрій Качковський, що його поручив мені Ігор Колесник. Він направляє цементові сходи, які вже довгий час крушилися, має вставити нове поруччя, помалювати крісла на ґанку, а сьогодні ще й пришпилив мені до стіни ще одне біле поруччя у туші. (Мені треба триматися за щось, щоб не впасти!) Отже господарський проґрес!
За годину має бути друга дебата між кандидатами на президента — Обамою і Рамні. В першій дебаті Обама на диво виявився млявим і неефектовним, маю надію, що тим разом вийде ліпше. Бо ж програма його і демократів має — принаймні на мою думку — значні переваги. Опоненти залякують виборців соціялізмом. Є навіть такий анекдот: Are you on Social Security? So am I. Then we are both socialists. Республіканці пропагують дикий капіталізм і не бачать, що такий напрям веде до провалля між бідними і багатими і може колись справді довести до революції.
Четвер, 18 жовтня 2012
В понеділок 15-ого Андрій Головінський перейшов поважну операцію на хребет. Це вже восьма чи дев'ята його операція. За багато страждань на долю одної людини. Каже Мотря, що на 50+ років їхнього подружжя було тільки вісім років, коли він був здоровий. Вчора вже відключили його від "вентилятора" і казали сідати в крісло. Дай Боже, щоб операція зберегла його від параліжу, щоб міг ще трохи пожити.
Переглянула я своє листування з Костюком — те що вже упорядковане за адресатом. На цій основі можна було б написати навіть нову якусь доповідь. А прочитала я і старі свої друковані вже матеріяли про Костюка — зворушилася до сліз. Вони і досі не втратили актуальності. Можна б навіть їх прочитати, зокрема філядельфійцям, які очевидно цих речей не чули, не бачили і не читали — але хто мав би це зробити? Чи вистало б мені самій духу для такого зусилля?
З Літакценту довідалась я, що вийшов англомовний переклад Музею покинутих секретів. Замовила в Амазон і вже маю. Аж не віриться: повний текст цієї товстенної книги. Цікаво хто оплатив це видання? Замовлю ще подарункові примірники для Соні і Ніни, тимбільше, що Амазон зможе послати їх безпосередньо і не мусітиму іти на пошту.
Неділя 21 жовтня 2012
Переглянула я кириличні (українські) джерела інтернету: чи не появилися якісь рецензії на мої книжки. No such luck! Фактично єдиний справжній відгук — Кірчанова. Задля нього може і варто було видати "Вибране". А решта дрібні згадки, де фігурує тільки прізвище, та й передруки віршів. Найбільше мене дивує, що нема ніяких згадок про найбільшу і найважнішу працю мого життя: Ukrainian Literature in English. Чи не знають про неї взагалі, чи українська провінційність не зацікавлена виходом української літератури у широкий англомовний світ?
Але при цій нагоді натрапила я на цікавинку. Якесь видання "Громада — часопис українців Угорщини" (но. 5 (91) за вересень-жовтень 2007 передрукував мою статтю про Марка Вовчка. Очевидно (хоч це і не позначене) — передрук з книги Українки в історії (2004).
Сплю ліпше і без снодійного, але поболює мене вже кілька днів у правій частині плечей. Як полежу на електричній подушці — помагає. Що це? Чи від серця? чи може нирка?
Неділя 28 жовтня 2012
Іде на нас гураґан Sandy i хоч найгірше заповідають на вівторок-середу, то вже тепер є поважні комплікації. В Нью Джерсі проголошений вийнятковий стан. Мер Нью Йорку заповів, щоб завтра вже замкнули метро. Школи будуть закриті вже в понеділок і вівторок. Вечір Ґабора на Колюмбії вже відкликаний. Але найважніше для мене: відкликали всі польоти і от Стефанко, який прибув у п'ятницю і мав відлітати сьогодні, залишився без літака. Ми мали з ним дуже приємні два дні — фактично півтора дня, але, почувши про відкликані польоти, він вирішив повернутися до Індіянаполісу автобусом, бо не міг залишитися тут на довше, щоб перечекати гураґан. І ось він сів на автобус після півночі, — таксі до станції не могли дістати, отже розбудили Марка і він Стефка відвіз до автобуса. Тепер уже 5.30 пополудні, а він ще не доїхав додому.
В п'ятницю він прийшов якраз на вечерю — в печі чекала вже свіжоспечена качка і печеня. Добре мати такого гостя, що і себе самого і мене може обслужити і все потім прибрати. Я запрошувала і Марка, але він був зайнятий і прийшов аж після вечері. Була добра нагода із Стефком поговорити. Він цікавиться моїм життям, ставить конкретні запитання, про те що і коли було, просив щоб йому подарувати книжку моїх поезій, бо він її в Індіянаполісі не має, питався про мистецькі картини, що висять в мене на стінах. Відрадно слухати його добру і поправну українську мову — хоч він нею спілкується тепер тільки з батьками і зі мною. З медичної школи задоволений і вже має гурт добрих товаришів, отже не є самотній. На суботу я закупила квитки до театру і ми поїхали разом з Вірою.
Вистава в Arden " Freud's Last Session", автор — Mark St.Germain, режисер — Ian Merrill Peakes. П'єса на двох акторів (David Howey i Todd Scofield) — філософський диспут між атеїстом Фройдом і християнським письменником C. S. Lewis-oм. Дія відбувається в Лондоні, на початку Другої Світової Війни. Повідомлення по радіо і телефоні додають драми до дії. Звертала на себе увагу багата декорація сцени: вибагливий інтер'єр европейської приймальні Фройда, з перськими килимами, шафами повними книжок і музейних статуеток. Вистава нам всім трьом подобалася і спровокувала ще довгу розмову про релігію, існування Бога ітп.
Вівторок, 30 жовтня 2012
Гураґан мене пощадив, маю електрику, отже не тільки світло, але і доступ до кухні, щоб пригріти їжу і до радіо, комп'ютера, інтернету. Не всім так пощастило: Віра і Петрики електрики не мають, не має також Віра Кліш, Аня Максимович, Мотря в Роуд Айленді. Спустошення довкола досить велике — зокрема в Нью Джерсі, на Атлантичному побережжі.
Я прослухала дві аудіо-книги. Going Home to Glory (автор — David Eisenhower), i Liszt — His Life and Music (курс професора Robert-а Greenberg-а). Перша — це спогади внука президента Двайта Аізенгауера, про роки його життя після президентури. Найцікавіша для мене була ревеляція, що Айк волів, щоб його титулували ґенералом та й коротка згадка про те, що він походив із німецької родини, де два покоління раніше вдома розмовляли ще німецькою мовою. Життя Ліста повне драми і різних цікавинок. Походив з родини австрійських фермерів, які переселилися до Угорщини, родина була німецькомовна і первісно прізвище писалося без z. З дитинства Франц був обдарованим піяністом, батько, як колись і батько Моцарта, возив його в турне по Европі. Батько помер, коли Францові було 15 років. Він з мамою жив у Парижі, заробляв на життя як вчитель музики і піяніст. Після революції 1830 року в салонах Парижа процвітало мистецьке життя і Ліст був у ньому зіркою. В цей час у Парижі були Паґаніні, Берліоз, Шопен, Бальзак, Гюґо, Делякруа, Міцкевич (я подумала із заздрістю: от якби таке мільє нашому Шевченкові!) Ліст почав роман із заміжною аристократкою Marie d'Agoult, їздив з нею до Італії і Швайцарії, мав від неї троє нешлюбних дітей, що їх потім виховувала Лістова мати. Ліст робив турне по Европі, мав величезний успіх, як піяніст. Автор називає серед міст, де відбувалися Лістові концерти, також міста в Україні — Житомир, Немирів, Київ, Львів,Єлисаветґрад. На концерті в Києві 1847 року познайомився з багатою принцесою Carolyne von Sayn-Wittgenstein, що була сепарована від чоловіка. Вона переконала його покинути виснажливі турне з концертуванням і вони поселилися у Ваймарі, де він прийняв пост княжого капельмайстра. З Кароліною він прожив 12 років — але вони не могли одружитися, бо потрібно було ватиканського уневажнення її попереднього подружжя. Під кінець пробували отримати диспензу від папи, але її родина, щоб не втратити маєтків, запротестувала. Каролина заломана духом доживала життя окремо в Італії, а сам Ліст під кінець життя вирішив стати священиком. Але це йому не перешкодило мати ще один роман — і то з жінкою — молодою піяністкою, що називалася Ольга Зєлінська, походила зі Львова і називала себе "козацькою княжною"! Біографія, як звичайно у Ґрінберґа, переплетена музикою і аналізом творів композитора. Донька Ліста Козіма стала згодом жінкою Ріхарда Ваґнера.
Понеділок, 5 листопада 2012
Завтра в Харкові в книгарні Є при вулиці Сумській 3, о год. 18:30 відбудеться поетичний вечір ... Марти Тарнавської!!! Поезії читатимуть Лариса Вировець і Люцина Хворост. Я про це нічого не знала б, якби не потелефонувала мені вчора Софійка Геврик : вона повідомила, що в Літакценті є новинка під назвою "Марта Тарнавська в Харкові". Я переглядаю Літакцент майже кожного дня, але цього не помітила, бо воно подане в рубриці "Незабаром". Приємна несподіванка — подарунок на уродини! Мені дуже цікаво хто саме є ініціятором такого заходу — подані прізвища чую вперше. Кілька даних про мене в новинці — старі дані відписані мабуть із Вікіпедії, але додане фото — нове, зроблене в час мого виступу в Торонто і надруковане свого часу в дописі про цей торонтський вечір у Свободі. Одне слово — загадка і мені дуже кортить її розв'язати. Запиталася я Максима — він нічого не знав, але написав до Харкова до свого друга Ростислава Мельниківа і цей вже відповів, що це ідея двох поеток, які будуть читати мої вірші. Звідки вони про мене довідалися? Які мають мої книжки? Звідки взяли фото? Я написала сьогодні вранці до Лариси Копань — чи знають про це Пульсари? Адже книгарня Є продаватиме очевидно їхні видання?!
Сьогодні їздила до Віджілянте. Є поправа, фібріляцій за останній місяць не було. Але ходити мені з самою тільки палицею дуже трудно — боюся, щоб не впасти. Дуже я втомилася, бо мусіла довго чекати на ССТ — від 1 до 7 години. Брак віддиху може бути не тільки від серця, але і від хвороби Паркінсона, сказав кардіолог. А візиту в клініці Паркінсона мені вже двічі перенесли і я маю піти туди аж 17 грудня.
Вівторок, 6 листопада 2012
Сьогодні в США — президентські вибори! Barak Obama vs. Mitt Romney. Я вперше в житті скористала з absentee ballot, який прислуговує старим і немічним. Голосувала, очевидно, за Обаму і демократичний список. Зокрема важливо, щоб у цих виборах переміг не тільки президент, але і демократичний сенатор, бо демократична більшість в сенаті тепер важливіша ніж будьколи досі. В Палаті репрезентантів більшість мають республіканці і вони блокували досі всі ініціятиви демократичного президента. Але екзит поли вказують, що вибори ці дуже близькі і можуть піти в один чи другий бік. Є тим разом справжні ідеологічні різниці між партіями і кандидатами. Ромні — за обмеження ролі федерального уряду, за зменшення субсидій, проти медичного страхування, за обмеження соціяльного забезпечення і медікер, проти підвишки податків для міліонерів. А ще він за збільшення мілітарного бюджету (навіть понад те чого просять керівники військ) а в закордонній політиці — недосвідчений і надто мілітантний — щоб хоч не завів нас у ще одну коштону війну, як це зробив свого часу Буш. Очевидно, проблемою є надмірний борг і слабка економіка, але розв'язки для цих проблем, що їх пропонує республіканський кандидат здаються мені не більше як побожними бажаннями.
Закінчила слухати аудіокурс The World of George Orwell / by Michael Shelden, professor Indiana State University. Про Орвела, що його справжнє прізвище було Eric Blair, я знала небагато: читала колись Animal Farm (Колгосп тварин) і 1984, і деякі його есеї і знала про його переписку з перекладачем Ігорем Шевченком. Тепер довідалася ще, що він був кілька років у Бурмі як службовець бритійської колоніяльної поліції, що згодом брав участь в громадянській війні в Еспанії, що був автором кількох інших книжок, що про них я ніколи раніше не чула.
П'ятниця, 9 листопада 2012.
Переміг, на щастя, Обама. А ще я рада, що перемогли демократичні сенатори в Масачузетс та Індіяні. В Індіяні — це штат, де тепер голосує і наш Стефко — я навіть не знаю прізвища цього сенатора. Але по республіканському боці був кандидат, який у республіканських передвиборах в Індіяні викинув із сенату Люґара — Люґар був давнім і заслуженим сенатором, зокрема багато причинився до успіху нашої Помаранчевої революції. Якби він тепер стояв у виборах, хто зна чи я не була б за ним-республіканцем (але я очевидно в Індіяні не маю голосу). Сенатором в Масачузетс вийшла Elizabeth Warren. Я її підтримувала (хоч очевидно голосувати не мала права) з трьох причин: 1/ знаю її особисто, бо вона була колись професором нашої школи права на PENN, заки пішла до Гарварду, 2/ тому що жінок потрібно більше в політиці і 3/ вона — ліберальний політик.
Отримала я сьогодні відповідь від Пульсарів на мого листа. Ось цей лист:
Шановна пані Марто!
Про вечір, проведений у Харківській книгарні "Є" ми не знали, та й ніхто в Києві не знав, навіть той, хто цю інформацію поширював. Як з'ясувалося уже зараз, то була ініціятива харків'ян, членів Літературного клубу "Апостроф", які не мали ваших контактів (телефону, e-mail). Так що є підстава втішатися. Адже йдеться не про підказку чи нав'язування згори "звернути увагу", а про справжнє зацікавлення Вашою творчістю.
А це найвища оцінка читачів. Як повідомив нам арт-менеджер харківської книгарні "Є" вони дуже цінують Вас і Вашу творчість. Ось адреса відділу організації заходів у книгарні "Є" м. Харкова: art.kyiv@book-ye.co.ua.
З повагою Лариса Копань
Вітаємо Вас із новим (старим) президентом. У Вас це відбувається якось цікавіше, ніж в Україні.
На подану адресу написала я пару слів подяки і щоб подати їм мою електронну адресу. Може хтось обізветься.
Мала я добрий намір вийти сьогодні з хати на пів години з вокером. Але до цього не дійшло. Вранці була терапістка, потім я прийняла дві таблетки на відводнення і мусіла бути недалеко лазнички. А вже перед п'ятою було на дворі темно. Короткі тепер дні!
Вчора написала коротку статейку про Ростислава Доценка, послала її наперед до Ніни Вірченко, а сьогодні до Свободи.
П'ятниця, 16 листопада 2012
Вчора сповнилося мені 82 роки. Пережила я свою маму на один рік. Мала намір вчора запросити своїх приятелів до ресторану, але вийшла комплікація. Ран і Мариля (які вже приїхали з Польщі ) ішли на симфонічний концерт, Вакуловські ішли на вечір вшанування Петра Клюка (на який зрештою і мені випадало піти). Отже ресторан перенесли на сьогодні. Мають бути ввечері в CinCin ще Віра і Марко — тобто буде нас семеро. Бабця Лінка і так завжди казала, що я народилася не 15-ого, а 16-ого листопада! Вчора прийшли квіти від Максима, Уляни, від Ії і Ніни, а ще квіти пізніше принесли Вакуловські і Кіпа. Телефони були від Стефанка і Іванка, від Люби Пендзей з Торонто, від Наді Петрик, від Романа Воронки, а найцікавіше — з Києва від Марти Бліхар і — чудо чудес — від мого брата Андрія (це вперше за 20 років!) Марта Трофименко прислала мені дотепного вірша і гарну карточку з поздоровленнями, вітали мене і Аня Максимович, і Галина Клюк і Віра Кліш і деякі випадкові знайомі, що почули про мої уродини на радіопрограмі в календарі історичних подій. Мотря потелефонувала сьогодні і я мала нагоду поговорити також з Андрієм, який після операції вже нарешті вдома. Іза Каплан мав домовлену зустріч зі мною напередодні, 13-ого (він завжди пам'ятає!) але зіпсувалося йому авто і не міг приїхати. Перенесли ми нашу зустріч на пізніше.
Андрій Сенковський, як звичайно, говорив довгим монологом майже годину, але я довідалася прикру новину: Соня мала рака груди і перейшла операцію. Біля Андрія в час розмови стояла Марійка і я чула як вона підповідала йому речення за реченням. Не знаю, чи має він заник пам'яті, чи це просто давня його невмілість спілкуватися?
Вчора після вечора Клюка, Кіпа вступив забрати в мене до УВАН мою збірку журналу Дзвін. Я вирішила передати це до УВАН, бо вже не маю місця на всі передплачувані мною журнали. А Дзвін читаю рідко — там мало для мене цікавого, а ще й друкують журнал надто дрібним друком.
Минулими днями я мала розмову і з Кіпою і з Теодором Костюком. Намовляли мене взяти участь у вшануванні Григорія Олександровича 8 грудня в Нью Йорку. Але для мене це — непосильне завдання. Не так сама доповідь, як поїздка до НЙ. От вчора я тільки відбирала телефони і квіти, а так цим втомилася, що ледве стояла на ногах! Але я запропонувала що напишу статтейку про ГК до Свободи і зроблю цим рекляму тому вечорові. Вже й написала й послала Кіпі і Теодору. Вони додадуть фото і пошлють до Свободи. Отже — неабиякий для мене поступ: дві статті — про Доценка і про Костюка. Давно вже не писала, а це для мене добра психотерапія. Моя терапістка приходить двічі в тиждень і ця руханка, хоч трохи втомлює, напевно також мені помагає. Та й маю з терапісткою добрий людський контакт — вона також пам'ятала про мій день народження і принесла пару шоколадок Ґодайва, може ще й тому, що я її донечці на її 5-ті уродини подарувала випханого тигрика.
Помер Іван Коропецький — завтра буде похорон. Добре, що помер, бо мав уже заавансований стан хвороби Альцгаймера. А ще прикра новина: Тамара Стадниченко в лікарні після серйозного автомобільного випадку!
Вівторок 20 листопада 2012
Похорон Коропецького був багатолюдний — повна церква людей, та й заля на тризні. Приїхали навіть з поза Філядельфії — Софійка Геврик, Соневицька, Слава Рубель — Перші Стежі, членом яких є Наталка Коропецька. З промов на тризні запам'яталася найбільше промова сина Романа. Мав відвагу говорити про суперечливість ІК, про його три кохання: карти, горілку і Україну, про те що Дивізія стала йому "близною". Я мала наступного дня іти з Вірою на празник-обід Михайлівки — наперед послала їм чек, але вирішила не піти — за багато одного тижня виходів — ЕУД, відзначування Клюка, мої уродини, похорон. Треба мені більше відпочивати — все це дуже втомлює.
Кіпа пробував мене переконати, щоб я погодилася на відео-запис свого виступу про Костюка. Але я — після початкової надуми і майже згоди — таки відмовилася. Стаття в газеті може збільшити аудиторію, а мене показувати на відео, та ще й з такою популярною статтейкою про ГК — таки не варто і не треба.
Лужницький позичив мені книжку Сила м'якого знака (Бібліотека газети День, 2011) — збірка різних статей і метеріялів. Знайшла там я вірш Олеся написаний в серпні 1931 року — перша його строфа така:
Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала
Вірш має п'ять строф — рефрен повторяється. Ефектовно і нажаль, актуально!
П'ятниця 23 листопада 2012
На День Подяки запросили Марка і мене Вакуловські — отже ми були в гостині. Тільки нас четверо — інших гостей не було. Їжа була знаменита — але невтомний монолог Маріяни трохи мене втомив і ми відносно швидко повернулися додому (біля 8-ої години). Я не встигла відмітити, що 16-ого листопада ми відзначували мої уродини в CinCin, де було нас семеро: Ран і Мариля, сестри Вакуловські, ми з Марком і Віра Лащик. Як завжди в цьому ресторані харчі всім смакували, а Ран своєю безпосередністю і зацікавленням так надскакував Мар'яні (а вона бачила його вперше), що вона почала розповідати йому всякі небилиці — навіть про нібито померших чоловіків чи чоловіка. Ран, між іншим, поголив бороду, пішов в Польщі на строгу дієту, втратив чимало ваги. Мариля привезла мені подарунки — є серед них і аудіо-книга Team of Rivals — а що я вже це слухала і знаю, що воно дуже цікаве — повезу на дарунок Уляні.
День раніше (21 листопада) була в мене на роботі Оксана. Тим разом прийшла з мамою (за попереднім зі мною домовленням). Повезла мене до бібліотеки віддати позичені аудіо-книги, до аптеки, і до крамниці Bloomington Coat Factory, де я мала намір купити собі легку, але теплу куртку і теплі капці. Капці ледве знайшла, а куртки деякі пробувала, але нічого відповідного не було. Та й процес цей так страшно мене втомив, що я вирішила не їхати вже до Акме і зареклася, що ніколи більше не поїду щось купувати з одягу! Але поїxала з Оксаною і її мамою (вона — Надія, прізвища не знаю) до CinCin на дуже смачний і приємний обід.
Надія — вдова, років 73, живе в Миколаєві біля Львова. В Америці була вже два рази раніше. Тут є дві її доньки. Видно з розмови, що цікавиться політикою і то не тільки українською, але й американською. Була приємно вражена виборчими машинами і процесом виборів у США.
Неділя 25 листопада 2012
Квітяр у Торонто тільки сьогодні доставив замовлені мною квіти на уродини Уляни. Та ще й після пригадки! Карточка з подарунком також спізнилася — але про це я не питалася, бо напевно прийде хоч і спізниться.
Я собі зробила подарунки: замовила аудіокурс і біографію Чайковського, а сьогодні посилаю їм нові замовлення — на біографію Моцарта і на два аудіо курси з історії. Хочу скористати з великих випродажів перед святами. Та й рішила, що добре мати ці речі вдома і слухати їх повторно, не турбуючись термінами бібліотеки. Зрештою бібліотека не все має, що я хотіла б слухати.
Тепер саме слухаю курс The Other side of history: Daily life in the ancient world / Professor Robert Garland, Colgate University. Надзвичайно цікаво — давно я хотіла щось таке знайти і прочитати! Але рівночасно — звичайно в половині ночі — читаю позичені в Українській бібліотеці Центру Мертві душі Гоголя — в українському, очевидно, перекладі. Гоголя — як це не дивно — я вперше читала по німецьки (Die Abende bei Dikanka), потім в англійському перекладі "Шинель" і якусь драму, а коли пробувала внукам читати Тараса Бульбу — так мене розсердили антифеміністичні і антисемітські моменти, що я книжку відкинула. А тепер нагло відкриваю справжнього Гоголя. (Ліпше пізно, як ніколи!) Що за майстер! Знаменита сатира і дуже добре витримує пробу часу! І не тільки з погляду літературної стилістики і композиції, але і як віддзеркалення корупційної дійсності, яка не так аж в Росії змінилася за сто років.
П'ятниця, 30 листопада 2012
В сьогоднішньому номері Свободи є оголошення про вечір Костюка в УВАН — але нема моєї статті про нього. Я це перевірила на інтернеті, бо сама газета бог-зна коли прийде. Редактори, побачивши мене в програмі вечора, вирішили, мабуть, надрукувати статтю пізніше. А це зовсім розминається з мою ціллю. Якби я була послала статтю до Свободи сама, а не через Кіпу і якби він і Теодор Костюк послухали моєї поради не давати мене в програму — стаття напевно була б появилася і це вийшло б на користь планованій імпрезі. Але пропало! Та й програма така, що там самі "мертві душі", кажучи за Гоголем, бо ні я, ні Лариса Онишкевич, ні Надія Баштова не будуть присутні — напевно особисто будуть тільки Кіпа, Мотиль і Теодор Костюк. Бо і Грабович може не приїхати!
Вчора в УКУ Лужницький говорив доповідь про Зиблікевича. Пропонував, що вступить по мене і повезе. Але я не чулася надто міцною і вирішила, що не поїду. Дала йому знати телефоном, щоб не вступав. Цього тижня я тільки двічі була на дворі і поза хатою. В понеділок з Оксаною в Акме і в аптеці, в середу з Лужницьким на сходинах ЕУД. І цього мені досить.
Вівторок, 4 грудня 2012
В неділю я мала особливий день. Поіхала з Анею Максимович і з її сином Андрієм на виставу Sylvia, в театрі The Playmasters у Bensalem. Я давно виявляла бажання побачити Андрія на сцені — а він пов'язаний з малими аматорськими театриками вже мабуть зо два десятиліття. Нарешті трапилася нагода. Аня вступила по мене, повертаючись із церкви, повезла до себе додому, а там приїхав по нас Андрій і повіз до Бенсалем. Назад відвіз наперед мене, а потім і її. Я хотіла після вистави взяти їх обоє на вечерю до ресторану, але не вийшло — бо Андрій мав увечері ще одну пробу, в іншому театрику в Свартмор, де він виступає в ролі помічника режисера. Такий ентузіязм справді подивугідний і це добрий приклад як в Америці твориться спонтанно культура!
Автором п'єси Sylvia є A. R. Gurney. Це психологічна драма на шість осіб. Стабільності зрілого подружжя загрожує чоловікова любов до собаки, при чому вимогливу роль собаки грає дівчина. Андрій грав головну чоловічу роль — і грав першорядно — видно досвід і майже професійну рутину. А він у п'єсі навіть співає! Цікаво, що п'єса ця іде у театрі дев'ять разів. На залі в неділю було 140 осіб. Вступи там, здається, по 15 дол. (не знаю точно, бо мені зафундували!) — в кожному разі з такого прибутку справжнього професійного театру втримати не можна — акторам не платять, а приміщення мають власне (набуте напевно за чиєсь спонсорство). За право ставити п'єсу платять авторський гонорар. Серед адміністрації на програмці названо 11 осіб плюс режисер — може дехто з них платний? Каже Андрій, що режисер вибирає п'єсу, а тоді проголошують auditions і з поміж зголошених вибирають акторів. Таких театриків є в околиці Філядельфії більше як 30. [Я мала нагоду бути два рази на таких пів-професійних виставах How to succeed in business without really trying (в Glenside) i Greeze (у Willow Grove), коли там грали мій співробітник із Free Library of Philadelphia — герой мого оповідання "Портрет" — і Катруся Оранська].
Андрій Максимович є добрим прикладом якої посвяти вимагає така культуротворча робота. Його батько не любив театру і ні разу не бачив свого сина на сцені. Я думаю, що він боявся, що Андрій покине студії і піде до театру. Але це не сталося: Андрій не то що закінчив університетські студії, але і здобув докторат і працює науковим дослідником (колись був у Джеферсоні, тепер на PENN). Але театр любив змалку і, будучи студентом, навіть брав участь в українських групах організованих Володимиром Шашаровським. Андрій є товаришем Марка, пару місяців старший, отже йому вже 60 років.
Вчора я з Оксаною поїхала до крамниці і купила нові підстілки до лазничок, а потім взяла Оксану на полуденок до мехіканського ресторану, що там поруч.
Четвер, 6 грудня 2012.
Отримала звичайною поштою традиційну святочну карточку від Віри Вовк. І є там такі рядки: "Від Тебе роками не маю вісток. Правдоподібно маєш жаль до мене за цитати у книжці "Каравела", але вір мені, що ніяк не хотіла тим Тебе образити, чи нахабно забрати його в Тебе." Я написала Вірі довшого листа, просила вияснити в чому справа, та й вирішила послати їй свою Автобібліографію 1930–2010. Але, наліплюючи на посилку її адресу (з її листа), помітила я там також електронну адресу. Отже послала лист також електронною поштою. Отож запакована до висилки книжка чекає аж хтось понесе її на пошту, а я вже встигла обмінятися з Вірою кількома листами! Виявляється, що Віра цитує Navigare necesse est з якогось португальського варіянту — а мені, виглядає, начебто приписує право на цю фразу (Я вжила її як назву для першого вірша в циклі Американський триптих.) Це мене трохи здивувало — невже Віра в гімназії не мала нагоди чути про Navigare? I знає це тільки з португальської літератури? Я подивилася нині на Google і знайшла таке: Navigare necesse est vivere non est necesse = attributed by Plutarch to Gnaeus Pompeius.
Переглядаючи найновіший випуск Літакценту, прочитала цікаву статтю про біографії письменників, включно із численними коментарями до теми. І ось в останньому з коментарів натрапила на інформацію про те, що появилася друком книжка Горака про Ікера! Я зразу зробила пошук за бібліо-даними і вже замовила книжку в Коробка!
П'ятниця, 7 грудня 2012
Дві приємні несподіванки: Роман Воронка повідомив, що в найновішому номері Всесвіту є рецензія Зорівчак на мою Автобібліографію! І довідавшись, що я про це нічого не знаю, прислав зісканований текст по інтернеті! А Ніна Вірченко прислала короткого листа з повідомленням, що в Києві на Радіо Культура сьогодні була передача про мене від 11.10 до 11.30 де читали мої вірші і давали коментарі за Костюком і Доценком. Але не пише хто це робив — не подає жодних прізвищ.
Ще дві новинки — приємні, але не дуже важні. Міст надрукував мою статтейку про Доценка, яку я їм пару днів тому вислала. А Іза Каплан приїхав по мене і повіз мене на полуденок до ресторану Асторія біля Bell's Market. Та ще й купив мені квітку, бо це мало бути ще перед моїми уродинами, але тоді зіпсувалося йому авто.
Неділя 16 грудня 2012.
Тиждень тому — 8 грудня — помер Зенко Чайківський. Мав 90 років і був останньо під доброю опікою у власному домі. Але помер таки в шпиталі. Вчора був похорон. Я поїхала до церкви на Мельроз, на цвинтар і на тризну в Austrian Village з Анею Максимович, а додому привезла мене Віра Датон. Марко був у церкві, але на цвинтар і на тризну не їздив. У церкві було багато людей — може й більше як сто. Співав хор — що Зенкові-хористові напевно належалося. Вони — хлопці з хору Прометей — зокрема гарно і зворушливо проспівали "Чуєш брате мій" над відкритою могилою. (Саме так тепер співають: "Чуєш брате", а не "Видиш брате, мій", як у Лепкого). На Маркове прохання я написала була коротке повідомлення для радіо. На тризні я також сказала коротке слово, нагадавши про Зенкову "ролю" в Гамлеті, що заднім ходом увела його в історію українського театру (про що мало хто із присутніх знає) та й про знамениту постановку "Пластового духа" у Філядельфії 1966 року, що була початком його пластового драматичного гуртка і його "карієри" як автора, композитора і постановника пластових скечів. Говорили на тризні також Роман Волчук — який, виявляється, ходив із Зенком до гімназії — а також Петро Гевка, опікунка Зенкова (здається на прізвище Михайлюк?) та й син Юрко. Приїхав на похорон також Зенко Чайківський, син Зенкового брата Юрка, який живе тепер в Клівленді.
Я приїхала додому після цих похоронів "зовсім викінчена", як кажуть Вакуловські. Шкода, що не мала вже сили довше поговорити ні з молодим Зенком, ні з Вірою Датон.
Завтра маю давно заповіджену візиту в клініці Паркінсона. Трохи це мене хвилює — не так можливістю прикрої діягнози, як невідомою мені обстановкою. Не була ніколи на цій адресі. Який там доступ до будинку? Чи далеко треба іти до ліфту? Адже мені ходити без допомоги нелегко, а іду тільки з палицею і не знаю, як довго і де доведеться там чекати на транспорт ССТ.
Вівторок, 18 грудня 2012
Виїхала з дому вчора о 12-ій, повернулася біля 7-ої. Приміщення Неврологічного відділу Penn Medicine = Паркінсонської клініки надзвичайно елегантно відновлене та ще й в історичній старій частині міста, де з вікон офісу мого доктора видно будинок найстаршої в Америці лікарні (про що з гордістю повідомив мене медтехнік Ґреґ). Лікарем-спеціялістом виявилася дуже молода жінка — Jori Erin Fleisher, що виглядала як студентка з довгим зіпненим у "кінську гриву" ясним волоссям. У висліді довшого з нею інтерв'ю маю підвищену дозу ліку і замовлену в половині січня візиту в їхній клініці фізичної терапії. Коротко говорив зі мною і спостерігав як я ходжу директор Parkinson's Disease & Movements Disorders Center, Parker Family Professor of Neurology, Matthew B. Stern. Maю надію, що матиму добру спеціялізовану опіку. Чуда вони не зроблять, але принаймні матиму відчуття, що я поважної хвороби не злегковажила.
Мирослава Антонович прислала мені сьогодні по е-мейл таку записку:
"Дорога п. Марто,
щойно у Фейсбуку одна пані привітала іншу з днем народження Вашим віршем:
"Дорога пані Олю: Чомусь спало на думку так нетрадиційно привітати Вас рядками з поетичного світу Марти Тарнавської:
Складний, незрозумілий мікрокосм:
шукаю правди — а бажаю міту,
у розум вірю — а рішаю серцем.
хвалю ілюзію, що помагає жити.
Це ж Ваше, правда? Дуже гарно.
Цілую, Мирослава."
Ну, справді, несподіванка. Є ще люди, які читають поезію.! І то мою!
Середа, 19 грудня 2012.
День замітний тим, що я почала приймати нову дозу ліку Carbidopa-Levodopa (25–100) — після розмови із Флайшер бачу, що треба спостерігати за певними симптомами і реакцією на лік. Маю приймати одну таблетку три дні два рази в день, а тоді перейти на режим 3 рази на день і після трьох днів дати знати лікареві про реакцію. Не буду читати всіх можливих пересторог, що мене початково — десь рік тому — перелякали і змусили відмовитись від лікування. Тим разом не лишається ніщо інше — треба заризикувати! Може якраз допоможе і сповільнить процес хвороби.
Максим з Уляною і Iванком вилетіли сьогодні до Сан Франціско. Там мають зустрітися із Стефком, який летить з Індіянаполісу із зупинкою в Шікаґо. Маю надію, що матимуть гарні вакації в північній Каліфорнії і що Стеф побачить нарешті Стемфорд і Пало Альто (куди дуже хотів дістатися на студії) — він саме має передишку після іспитів — як не як уже півтора року він на медицині. Іванко також почав серйозніше ставитися до науки і також мав іспити. А Максим — нажаль трохи простуджений — також заслужив собі на відпочинок, не кажу вже про Уляну. Вони цього року вже вдруге матимуть гарні вакації — маю надію, що ніщо їм не перешкодить. Завжди кажу — собі і всім — Carpe diem nec semper erunt Saturnalia. Зі свого боку я вдячна добрій долі, що і я колись мала змогу трохи подорожувати — з перспективи сьогоднішнього дня навіть дивуюся, що це кілька разів вдалося, не зважаючи на Остапове слабе здоров'я. А що тепер я вже каліка і ледве дихаю — уж ми так не буде як мі било перше — то це закон природи і не можна за багато вимагати.
Латинське Різдво, 25 грудня 2012.
Лунає з радіо прекрасна різдвяна музика, що допомагає розсіяти деприсивний настрій. Марко вдома варить у кухні — готується до приїзду Ніни. Я нікуди з хати не виходила — вже пару днів. Навіть не їздила з Вакуловськими на свят-вечірній концерт у місті — це вже мені не під силу. Але вони — знаючи про це наперед — запросили мене були в п'ятницю 21-ого на вечерю до CinCin. Дві години тому подзвонили з Каліфорнії Уляна, Максим, Стеф і Іван. Вони тепер саме виїхали з гір Йосеміте і в дорозі до Сан Франціско. В горах там був сніг і я трохи турбувалася, бо про негоду були вісті навіть на новинах. Але все гаразд і вони задоволені. Ще матимуть пару днів оглядин північної Каліфорнії.
Четвер, 27 грудня 2012
Згідно з інструкцією лікаря, потелефонувала я сьогодні до д-р Флайшер, щоб звітувати їй про наслідки потрійного вживання Карбідопа-Леводопа. І виявилося, що вона — на вакаціях, казали потелефонувати мені аж в понеділок. Ну, це мені не подобалося. Маю трохи завороти голови і не знаю, чи мені далі вживати цей лік тричі на день чи може менше. Та й особливої поправи у штивності тіла і в ходженні не помітила.
Треба мені сьогодні піти до аптеки відібрати лік Діован — заповідали на пополудне сонячну погоду і я собі робила надію на прохід із вокером. Але чую, що за вікном сильний вітер і вагаюся — може відкласти до завтра. Але на суботу заповідають — сніг!
Післа кількох годин перериваного виходами до лазнички сну, я прокинулася десь о 4-ій і вже не могла далі заснути. От і придумала такі римовані побажання, які маю намір долучити до моїх різдвяних і уродинових подарунків.
Маркові на 2 січня:
Як вже маєш шістдесять,
то не скач, а трохи сядь!
Це сказав би Тобі Тато,
та для нас це справжнє свято:
бо рахунок важний цей:
перший, справжній Ювілей!
Стефкові на 4 січня:
Стефан на свої уродини
не практикує медицини —
відпочиває у Канаді —
і всі ми тому дуже раді!
На Різдво: Ніні:
Тішимося, що Ти з нами
зустрічаєш нині свято
і бажаєм в новім році
щастя й успіхів багато!
Стефкові:
Школі штату Індіяна
наша вдячність і пошана!
Стефка, не-індіянина,
прийняла як мати сина!
Іванкові:
Іван наш — завойовник прерій -
І в інтернеті й на папері
торгує успішно з Китаєм -
чого йому усі бажаєм!
Ще мушу придумати щось Уляні, Максимові і Маркові на різдвяну карточку, супроводжену чеком.
З України прийшов вчора приязний особистий лист від Лариси Копань, а сьогодні було вітання і запрошення від редакції співробітникам журналу Слово і час. Приємно усвідомлювати, що про мене знають і пам'ятають — в моїй самотності це особливо цінне.
Пополудні.
Максимові:
Де українські професори.
що оглядають Чорне море,
й турецького шукають сонця
на кошт компанії з віконця?
Можна лишити вдома візу,
як запросили до круїзу.
Уляні:
Перо редактора відчуй
чи ти Грушевський чи Нечуй,
а часу в неї брак, хоч плач!
Уляна теж — перекладач.
Але при всіх талантах нині —
чи є десь ліпші господині?
Маркові:
Марко працює день і ніч —
одну він тільки знає річ:
що без дотацій і без ренту
не матиме громада Центру.
Субота, 29 грудня 2012
Падає лапатий сніг — скрізь уже біло-біло і я турбуюся, щоб снігова погода, заповіджена на ціле східне побережжя, не перешкодила моїм найближчим щасливо повернутися з Каліфорнії до Торонто!
Варто нарешті зробити підсумки року. "Все більше спогадів і менше сподівань" це Плужник писав на своєму 38 році, а що я маю казати на своєму 82-ому?
Найбільший успіх року: вижила! Хоч часом в моїй ситуації, можна було б думати, що найбільшим благословенням було б — не прокинутися зранку і відійти безболісно в небуття.
Творчим успіхом року була поява моєї Автобібліографії, 1930–2010, зокрема зваживши, що народжувалася вона в досить критичних обставинах під кінець попереднього року. Та й на радість мені, дочекалася ця книжка навіть справжньої рецензії (Зорівчак у Всесвіті). А ще було пару друкованих статей — у фестшріфті Штогрина, в ЕУД, в Нашому житті і новий сеґмент бібліографії в Ukrainian Quarterly. Несподіванками з України і досі не з'ясованими загадками були новинки про читання моїх поезій в книгарні Є в Харкові і на радіопрограмі у Києві.
В міжнародній політиці найважнішими були громадянська війна у Сирії дальші заворушення в Єгипті, перемога Обами і Україна, яку держсекретар Гіларі Клінтон назвала найбільшим розчаруванням року.
Серед особливо прикрих подій минулого року — стрілянина в кінотеатрі в Колорадо і — нещодавно — в народній школі в штаті Конетикат, де загинуло крім 7 дорослих, 20 маленьких дітей першого класу. А в Україні — ухвалення т. зв. закону про мови, який надає і так домінуючій російській мові ще додаткові пільги і повновласті.
Неділя 30 грудня 2012.
Вночі перевірила на інтернеті, що рейс із Сан Франціско дуже запізнився — нібито прилетів аж біля півночі. Отже не телефоную — може треба їм дати виспатися. Чекаю на телефон від них, але сподіюсь, що вони вже вдома.
Пошта доставила вчора дві реєстровані посилки — одна від Коробка з Києва, друга — від Лариси Онишкевич. Ларисла прислала свою нову книжку — англомовну антологію української драми. Гарно видане, важливе видання, що чекало багато літ у видавництві КІУСу. Я рада, що не мусітиму для бібліографічного опису шукати за бібліотечним примірником або позичати в Максима.
З Києва прийшли два номери Літературної України, Слово і час, Дзвін, а найважніше — тількищо замовлена книжка Горака про Керницького. Томик невеличкого формату, але досить товстенький — понад 500 сторінок. Я зразу побіжно переглянула: ілюстрацій — крім Івасевого фото — нема жодних, згадка-помилка про Галана, яка була в журнальному варіянті — зникла, є багато цитат із моїх листів і Остапових і повні передруки наших двох віршів адресованих Івасеві. Новинкою для мене є Остапові листи до Івася, писані ще у Львові. Де Горак їх знайшов? Мабуть в родинному архіві Богдана Керницького? Мусітиму уважно прочитати цілу книжку, та й може зробити нотатки для Остапової і моєї бібліографії.
Журналу Дзвін я на 2013 рік не передплатила. Останніми роками не знаходила там нічого цікавого, а ще й друкують журнал таким дрібним шрифтом, що тяжко читати. Та й передала я всі номери за минулі роки до УВАН, бо вже не маю місця, де їх тримати. А от у СіЧі, а навіть і в ЛітУкраїні часто знаходжу щось цікаве. От в останіх номерах ЛУ є цікаві статті Слабошпицького про ментальність українського "совка" і голови НСПУ Баранова про фуршети у Спілці письменників (ЛУ трохи поліпшилася під редагуванням Сергія Козака, але все ще не перетворилася на справжню газету, де повинні домінувати новини і рецензії). В СіЧі тепер друкується із продовженням прецікаве листування Шевельова із Лавріненком, а в останньому номері, у статті про Роберта Фроста є навіть короткий параграф з коментарем про Остапові переклади його трьох поезій.
Тількищо потелефонувала до Максима. Все гаразд — щасливо повернулися.