МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Нову змінену дату писав за мене сьогодні комп'ютер: провела день на самоті, інтензивно працюючи над ULE80. Будую риштування для великої праці: на сьогодні маю вже оформлені чотири окремі категорії: книжки, статті, переклади, рецензії і п'ята — покажчик. В кожній із цих п'яти груп є окремі "течки" (files) для кожної літери. В деяких течках вже є значна кількість матеріялу. Але це тільки початок. Я побачила, що в мене назбиралося вже так багато даних, що мені конче все це треба упорядкувати, вписати на комп'ютер, щоб не розгубитися і не повторювати зробленої вже праці. В найближчих місяцях маю в пляні виповняти свої "течки" зібраними вже даними і тільки після того, як матиму все це на комп'ютері, зможу шукати нових даних. Може вдасться цього року поїхати до Урбани — там була б ідеальна нагода попрацювати — але для цього треба буде мати готовий "чорновик", робочий "computer-printout".

2 січня 1991, метро.

Повертаюся назад до праці після кількаденної вакаційної перерви, що, нажаль, пройшла мені на хворобі. Кашель ще не зовсім минув, але кашляю тепер рідко. Антибіотики, мабуть, на кашель помогли, але на мою запалену цисту (Infected cyst — написано на лікарському формулярі) — мабуть ні. Принаймні на вигляд вона ніяк не меншає: червона, набрякла, здаля в дзеркалі виглядає як друга соска. Але не болить — тільки є невигода, сьогодні напр. їду до праці — без нагрудника... Ну, думаю, цього ніхто не помітить: маю на собі светрик, жакетик.

Сьогодні Маркові уродини. Не телефонував на новий рік — думаю, що вони поїхали в гори. Подзвоню ввечорі, може довідаюся. Остап пробував недавно — відзивалася тільки машина.

Що принесе нам новий рік? Резолюція ОН встановила термін: до 15 січня Ірак повинен забрати військо з Кувейту, інакше можна вжити силу, щоб їх до цього примусити. США послали 1/2 міліонову армію до Саудійської Арабії — "Operation Desert Shield". Буш говорить гостро, осудливо, погрозливо, рішуче. Чи буде війна? І за що? За те, щоб втримати ціну нафти і впливи на Близькому Сході? Порушено, правда, принцип міжнародного права: Ірак напав на Кувейт. Але що таке Кувейт? Февдальна родина еміра, що засіла на багатствах нафти?

3 січня 1991, четвер, метро.

Після робочого дня вчора, після вечері, вістей на телебаченні, розмови з Остапом при музиці (Stereo діє, приємно слухати!) — лягла раніше в ліжко — щоб взяти гарячий компрес і далі вигрівати кашель. При тому прочитала дві довжелезні статті з останнього числа Літ. України — про дві родинні трагедії — Старицьких і Крушельницьких. Добре, що вони ці речі друкують — треба народові знати. (Не літості — лютості! мовляв Стус). Але мене трохи дивують деякі редакційні прийоми. По-перше: навіщо давати в одному числі дві статті того самого типу? По друге: автор статті про Крушельницьких використовує матеріяли Лариси Крушельницької, друковані раніше в "Жовтні/Дзвоні", — але ніде не згадує, що ці спогади були друковані в цьому журналі вже раніше (Я ж їх читала!) Така практика — дивує. Колись я думала, що навмисне промовчування джерел стосувалося передусім закордонної забороненої літератури. Тепер бачу, що звички набуті в давні часи покутують і досі, стали своєрідною традицією.

4 січня 1991, п'ятниця, метро.

Стефанкові сьогодні два рочки. Скільки болю, скільки печалі коштував він нам за минулий рік! Але під цю пору — Стефанко — нормальний, здоровий хлопчик, навіть досить веселий, дуже завзятий — дай йому Боже рости, розвиватися, жити-жити! Він тепер разом з Уляною, Максимом та Іванком у Клівленді, в баби Марусі. Вчора я відібрала два фільми фотографій із свят у Торонто. Діти вийшли добре, цікаво, дотепно. Нажаль, нема такого доброго фото всієї їхньої родини, щоб його можна було побільшити і поставити в рамку на місце давнішого, як це я хотіла зробити.

7 січня 1991, понеділок, вдома.

Справжнє українське Різдво! Вночі впав великий, мокрий, лапатий сніг — біло, біло! Дерева угинаються під вагою! Святкую. По традиції, для солідарності з Україною, ніколи в цей день не працюю. Що більше: вчора мали ми дуже приємний традиційний Святий Вечір у домі Віри Лащик. Тим разом Віра запросила, крім найближчої своєї родини — мами і Кіпів з дітьми — також Маркіяна Білінського з Вашинґтону, всіх Рудницьких з Лесею Гончар та й нас — отже було товариство численне та й кількох поколінь. Віра привезла з лісу велику прекрасну ялинку, запалила ватран, пустила різдвяну музику — в хаті панувала приємна святочна атмосфера. Дуже смачний традиційний харч при довгому вузькому столі, що нагадує столи середньовічних манастирів. Віра вміє надати тон і має добрий смак. Я рада за неї, що їй вдалося затримати дім і родинну атмосферу — це неабияка життєва перемога!

Ми мали щастя, що сніг не почався вже вчора. Ми мали змогу ще в суботу зробити велику купівлю харчів (вже три тижні не були в крамниці!), поїхати до Wanamaker-a купити весільний дарунок для Юрка Чайківського (жениться з Анітою Федак, весілля буде 12 січня), дарунки для Віри, оглянути деякі меблі (треба на місце фортепіяну поставити буде шафу на стереофонічну апаратуру), по дорозі позичили собі відео двох фільмів (Rasputin i French Lietenant's Woman). В неділю встигли ще ці фільми подивитися на нашому VCR (вдома можна дивитися на фільм і одночасно прасувати або шити!) і перед тим, як їхати до Віри на Свят-Вечір, я ще встигла віддати тасьми — і добре, бо тепер сніг і нікуди їхати не збираюся! Сиджу в теплі нашої вітальні і насолоджуюсь різдвяною музикою з касет. І хоч тягне мене до моєї бібліографічної роботи — хочу навмисне посидіти собі пару годин в атмосфері різдвяного безділля.

8 січня 1991, вівторок, метро.

Мороз. Ховзько. До метро мусіла їхати автобусом, бо іти дуже трудно. Треба було довго чекати на зупинці. Рада, що купила собі нові чобітки (не чобітки, очевидно, а своєрідні валянки. Побачила, що зовсім добра ще пара чорних снігівців через мої ноги-каліки вже мені не послужить — інша пара, вишневі — мало вживані, але мабуть розсохлися, бо коли я взула їх на перший сніг — грубі підошви з якоїсь пластмаси потріскали і я ледве в них приїхала тоді назад додому — отже зараз викинула. Вміжчасі знайшла такі, що в них можу ходити — но. 9! Мені фактично вистачає но. 8, але мусять бути широкі, а це не завжди можна знайти!)

Маю сьогодні зарезервовану візиту в д-р Ленсфілд. Цікаво, що вона скаже. Кашель майже заспокоївся, але червона циста на груді далі така ж велика!

Пробувала вчора пару годин працювати над ULE80. Часом нападають мене сумніви: стільки марудної роботи! Можна б за цей час написати не одну статтю! Чи добре я роблю, що посвятилася цій справі? Чи варта вона того? КІУС рапорту но.19 не розсилає журналам, ні рецензентам. ULE80A також певно довго лежатиме, заки надрукують.

9 січня 1991, середа, метро.

Доходить перша година дня, а я щойно їду до праці. Неймовірна погода. Вранці при температурі замерзання пішов дощ. Зібралася на час, пробувала вийти: та де! Суцільний лід. Радіо заповіло: всі публічні і приватні школи — закриті. Всі, очевидно, крім нашого PENN. Деякі установи вирішили розпочати працю дві години пізніше. Думала і я — вийду за дві години. Але і тоді ще було страшенно ховзько. Треба було перечекати. Провела ранок при ULE80. Вдома пополуднувала, а тепер їду на пів дня роботи. Вулиці вже посолені, прочищені, температура піднялась, дощ поволі змиває лід, транспорт діє. Але чимало поламаних дерев, в багатьох частинах міста нема електрики.

Д-р Ленсфілд зробила мені вчора ґрунтовне обстеження (кошт візити: 125.- дол.!) Мою цисту на груді доведеться вирізати, але мусить проминути інфекція. Аж тоді доведеться мені піти з цією справою до доктора Базбі. Покищо маю вигрівати компресами й електричною подушкою.

Сьогодні в Женеві зустрівся для переговорів, що могли б запобігти війні, наш секретар стану Baker з міністром закордонних справ Іраку. Покищо невідомо, як ідуть справи. Але сам факт, що вони говорять вже кілька годин, дає надію: біржа зразу підскочила вгору!

10 січня 1991, четвер, метро.

Переговори в Женеві позитивних наслідків не дали. Чи справді буде війна? Ще генеральний секретар ОН їде до Баґдаду, щоб вжити своїх впливів для рятування миру. Тимчасом криза Перського заливу дає вільну руку автократам з Москви робити свою імперіяльну політику. Ось послали військо на Литву, до Молдавії, в деякі райоми України, щоб, мовляв, поборювати дезертирство в армії. Як почнуться репресії, західна преса — вся сконцентрована на подіях Близького Сходу — може їх навіть не помітити. Але ось, каже Остап (я цього сама не чула й не читала), що Єлцин учора висловив протест проти висилки військ, щоб наводити лад у республіках. Невже справді є такі москалі, що можуть бути союзниками України? Найвищий час розмонтувати цей "анахронізм двадцятого століття"! Російський народ і сам платить велику ціну за "велич" імперії. Пора, щоб більшість росіян це зрозуміла, тоді всім нам легше буде змагатися за краще майбутнє.

Температура вночі знову впала: на дорогах дуже ховзько, ходити трудно — навіть той короткий шматок дороги до автобуса.

15 січня 1991, метро.

Сьогоднішня дата — термін, до якого, згідно з резолюцією Ради Безпеки ОН, Ірак повинен забрати своє військо з Кувейту. Зовсім на це не заноситься: навпаки. Обі сторони гостро говорять про війну і — виглядає — не хочуть піти на жодні компроміси. Місія до Баґдаду генерального секретаря ОН де-Квеяра не була успішною. Сьогодні ще на форумі Ради Безпеки Франція внесла останню мирову пропозицію: щоб звільнення території Кувейту пов'язати з міжнародною конференцією в справах середнього Сходу, передусім для розв'язки проблем палестинців. Це могло б рятувати гонор Гусейна, отже Ірак, можливо, дав би свою згоду. Але Америка від початку настоює на тому, що ці дві справи не можна пов'язувати зі собою, узалежнювати одну від одної. Принципова позиція. Ну, чи варто задля цього принципу починати війну, що може розгорнутися в бог-зна-що? Думаю, що ні. Справу палестинців давно треба було розв'язати і така конференція — хоче цього Ізраїль чи ні — мусить відбутися. Вона давно вже повинна була мати місце! Але США, виглядає, намірені не лиш відібрати Кувейт, але повалити Гусейна. Одне слово — pax Americana, або, як це називає Буш, "new world order". Тим часом, як і можна було сподіватися, Москва послала танки на Литву, силою перебрала телевізійну станцію, є 14 вбитих і понад сотня ранених! Бідна наша Україна — адже це зворот до старих випробуваних методів терору — це pax Sovietica для республік. Мають щастя Польща, Угорщина, Німеччина, що вирвалися! Дуже-дуже сумно. І знову розбиті надії. Пошта не приносить ні листів, ні журналів. Від половини грудня не було "Літературної України". Не знаємо справді точно, що там діється. На дні серця жевріє надія, що не все втрачене, що не все пропало. Адже завернути повністю до status quo ante — таки неможливо. Може воно тільки зменшить темпо прогресу. Наївно було думати, що ось-ось — незалежність. Але відродження почалося і його хіба вже не зупинити.

В суботу було весілля Юрка Чайківського з Анітою Федак. В неділю були в Люди на "поправинах". Але мені сумно. Думаю про Україну, про моїх нових друзів у Києві. Як добре, що я пробула два тижні в Києві на конґресі МАУ. Не знати, коли знову можна буде пережити таке піднесення.

16 січня 1991, середа. 10:30 вечора, в ліжку.

Війна! Сьогодні десь біля 7-ої год. вечора нашого часу американські бомбардувальники та ракети вдарили на Ірак. О 9-ій годині промовив до народу президент Буш. Вже була й пресова конференція, що на ній виступали міністр оборони Cheney і шеф штабу генерал Powell. Але війна триває щойно пару годин, отже вістки неповні, непевні і, очевидно, цензуровані. Почалося все дуже драматично. Слухали ми, як звичайно в цю пору, вісті на телебаченні. Ось Peter Jennings рапортує про події дня, робить інтерв'ю з різними знавцями справ Середнього Сходу щодо прогноз війни, миру і поведінки Гусейна, настроїв серед війська в Савді Арабії, і ось у цій серії включає телефонічний рапорт кореспондента з Баґдаду. Там, в одному з готелів в центрі міста — цілий корпус закордонних журналістів. Кореспондент, відповідаючи на запитання, описує своє довкілля і з вікон готелю видно спокійні вулиці освітленого Баґдаду — ніч, десь перед 4-ою годиною ранку. І ось раптом, в час цієї розмови, кореспондент міняє тон: раптом спалахнуло небо протилетунськими рефлекторами, почулися здалека вибухи... Розмова триває і кореспондент увесь час описує, що діється довкола... Аж поки не вривається телефонічна сполука. Подивугідна ця модерна технологія. І подивугідна відвага цих відданих своїй професії журналістів.

18 січня 1991, п'ятниця вранці, метро.

Війна триває. Бомбардувальники і ракети з кораблів продовжують нищення мілітарних споруд Іраку. Покищо — все в повітрі. Інвазія Кувейту ще не почалася. Офіційні комунікати признають втрату 7-ми літаків (В тому два — бритійські, бо у війні беруть участь, крім американців, також Британія, Франція, Італія, Канада). До аліянтів, очевидно, належать також араби — крім Кувейту — Савді Арабія (де розташоване військо), Сирія, Єгипет. Вчора Ірак вислав на Ізраїль сім ракет. Великої шкоди вони не зробили (згинуло тільки кілька осіб, але якщо це спровокує Ізраїль до війни, то шкода може бути велика: бо чи схочуть віковічні вороги Ізраїля — Сирія, Єгипет, Савді Арабія — боротися плече-в-плече з ізраілітянами проти братів-арабів Іраку? Це може дуже скомплікувати аліянс сил. В Америці посилена увага на потенційному тероризмі, зокрема засоби транспорту почали охороняти. Добре, що ми тепер нікуди не плянуємо їхати. Були також уже випадки тероризму проти американських установ закордоном. В різних містах Америки почалися також, спорадичні покищо і не надто багатолюдні, демонстрації проти війни. Та ще — несподіванка: біржа вчора підскочила на 114 пунктів!

***

Великі рукою виписані афіші в голі нашої школи: No more business as usual — PENN law students for a peaceful solution — Demand an end to this game of madness and death!

Цікаво спостерігати (і не вперше!) американську демократію в дії. Чи розгорнеться цей антивоєнний сентимент у великий політичний рух, як це було в час в'єтнамської війни? Це може залежати від того, як довго все це триватиме.

21 січня 1991, понеділок, метро.

В суботу, нарешті, після пів-річних плянувань і розпитувань, я рішилася і поїхала до Silo, купила і зразу привезла призначену для моєї спальні компактну стереофонічну апаратуру. Оглядала різні моделі, в різних цінах — від портативних починаючи. Але остаточний мій вибір впав на compact stereo фірми AIWA, що його первісна ціна в крамниці була 699 дол., але тому що це був останній на складі цього роду апарат — тобто demonstration model — ціну знизили мені на сто долярів. З податком і трирічним контрактом (на випадок, якби щось зіпсулося і треба було направляти) це мені таки вийшло на около 700 долярів. Їздила я сама, без Остапа, і без його помочі занесла все це до спальні. Але при інсталяції без нього не обійшлося, бо я спочатку неправильно получила дроти до голосників — отже таки поміг! Я дуже задоволена. Досить висока, хоч і не дуже велика, квадратова коробка-кубик включає радіо, compact disk player і dual cassette player. Є також remote control (я хотіла цього, щоб могти з ліжка, не встаючи, включити чи виключити радіо. Окремо два малі голосники. Є в апараті і timer, є 10 можливих автоматичних записів станцій — я ще мушу навчитися все

(продовжую пополудні, в метро, по дорозі додому):

це вживати і правильно наставляти. Але музику на радіо, на CD і на касетах вже слухала. Порівнання немає з моїм маленьким радіо-будильником у спальні. Кімната виповнена прекрасними звуками, немов концертний зал. Модерна технологія в музиці і справді довершила чудес і донесла музику, що була доступна колись тільки князям і аристократам, до помешкань звичайних громадян — і то музику в найкращому виконанні!

22 січня 1991, вівторок вранці, метро.

"War grinds on" — великими літерами в Daily News. А це щолиш кілька днів! Легко розпочати війну, закінчити її буде трудніше, вона може розтягнутися — не дай Боже! — на місяці.

Вчора я провела вечір із новим своїм stereo, слухаючи Моцарта, вивчаючи деякі властивості нової моєї апаратури.

Минулого тижня я зробила рішення, що матиме далекойдучі наслідки для моєї бібліографічної роботи. Пару місяців тому я рішила запровадити додаткову контрольну картотеку і також робити постійний computer print-out для кожної нової позиції, щоб не тільки на комп'ютерних дисках, але і в картотеці і в рукописі мати тексти проробленої роботи. Не тільки для забезпечення від потенційної втрати, але і для вигоди, щоб могти взяти з собою машинопис, коли поїду до Урбани чи до Торонто. Отже від деякого часу, вже пару місяців, кожну нововписану позицію я друкувала, ліпила на карки і до первісного машинопису ітд. Багато праці. Але найгірше те, що треба було кожну позицію при помочі "Scrapbook" переносити з головного файлу до тимчасового, щоб друкувати. Таку операцію мій MacIntosh робить дуже поволі, а крім того я помітила, що в мене почалися болі голови і велика втома очей... Це мене налякало. Думаю, що при тих скомплікованих операціях, коли мій комп'ютер аж стогне так напружується, виділяється збільшена доза радіяції... У всякому разі, не зважаючи на те, що я вже таким чином зготовила великий машинопис і дві шуфляди карток (отже вклала в це велику кількість трудогодин) — я вирішила перестати і не робити цього взагалі. Тобто покладатися тільки на записи на комп'ютерних дисках, роблячи копії дисків. Так зрештою робила я з ULE65 [В], ULE65A — не знаю чому тепер попала раптом в паніку, може тому, що ULE80 матиме тисячі позицій. Як буду їхати до Урбани — зроблю собі computer-printout, а покищо обійдеться без друкованого тексту.

24 січня 1991, четвер, метро.

Замість того, щоб слухати хвилюючих звідомлень про війну, я вчора й передучора слухала музику. Купила вперше Compact disk (отже з Марковим дарунком маю їх тепер 4) — отже слухала "Чотири пори року" Вівальді. Розкіш! Музика підняла в мене настрій — ескейпізм висогоко ґатунку. Відпруження й відпочинок для душі.

В полудне, щодня, як звичайно, читаю New York Times. Але читаю не про війну (never have so many laboured so hard to report so little — сказав один журналіст про вістки з війни, контрольовані, очевидно, цензурою!) — а про Литву, Латвію і Сов'єтський Союз взагалі. Трохи мені відлягло від серця, коли побачила за останній тиждень, що не зважаючи на Близький Схід, про події в СССР преса відгукується обширно і критично. Вперше від років преса пише критично про Ґорбачова і про імперію. Вчора NYT надрукував статтю Шпорлюка "The Soviet Union ceased to exist". Велика радість, що є і наші люди, які мають доступ до великої світової преси і можуть формувати публічну опінію. А ця опінія може стримати зворот до диктатури і репресій в СССР.

25 січня 1991, п'ятниця, метро.

Нарешті зібралася написати до Зорівчак. Лист від неї і довідка про мене до УЛЕ прийшли десь місяць тому, але настрої у зв'язку з політичним зворотом на право в СРСР та з війною в Іраку такі, що не було охоти писати взагалі. Але — життя мусить іти далі, адже ж ми пробували спілкуватися навіть і в "застійні" Брежнєвські роки... Шлю їй коректу її довідки та зокрема також доповнену до кінця 1990 року мою біо-бібліографію. Маю надію, що отримає. Також хочу сьогодні — при нагоді візити на пошті — надати до Марка та Ії — по одній своїй книжці, бо в час останньої візити в них помітила, що вони мають тільки ULE65B — що його (оправлений томик) я їм не так давно прислала. Як це сталося, що вони не мають моїх книжок? Чи мій недогляд? Можливо, коли вони були ще на тимчасових помешканнях і тримали деякі свої речі в нас, виглядало недоречно давати їм книжки — а потім забулося. Мушу це виправити. Якби я нагло померла, не мали б навіть пам'ятки.

28 січня 1991, понеділок, метро.

Їздила в суботу ще раз до Silo — запитатися, чому це не грає на новому моєму апараті АМ радіо? Наставила я вранці Блавацьку — не грає. Ну, от. Антену треба включити. Я думала, що це — optional, а виявляється — Loop antenna для АМ — обов'язкова. Все гаразд — поправила, грає. Вранці в суботу повезла Остапа на якесь засідання до Центру, а сама, щоб не тратити даром часу, поїхала на купівлю харчів до Genuardi, що недалеко від Центру. Це одна з найбагатших харчових крамниць нашого міста і хоч-не-хоч напливали в голову думки про це харчове багатство Америки і чи буде воно таким у майбутньому — невеселі думки у зв'язку з кризою в СРСР і війною в Іраку.

Зібралася в неділю нарешті, щоб написати листа до Ісаєвича у відповідь на його листа і запитник ще із жовтня. Взагалі трохи занедбала я деякі ділові справи: варто написати до Юркевича, щоб пригадати йому про ULE65A, до Marples-а, щоб запитатися, чи він зацікавлений дальше друкувати поточну ULE в JUS, до Кравченка — подання про grant. А ще й варто було б переглянути англомовний варіянт праці про Західну орієнтацію і послати її до друку в якомусь американському бібліотечному журналі. Давно треба це було зробити!

Вівторок вранці, 29 січня 1991, метро.

Вчора ввечері спромоглася тільки зробити замовлення на диски до комп'ютера і тасьми для принтера. Не було сил сісти за ULE або бодай написати листа. Але потім, скупавшися, вже в ліжку — з компресом та електричною подушкою на груді — я десь після півночі потелефонувала до Ії і Марка і довго-довго, годину або й більше, говорила з ними по телефону: про Ніну, що їй саме сповнилося 9 місяців і що вже починає махати ручкою і казати "Па-па", про їхні побутові справи, про війну, яка всіх нас хвилює, про те, що діється в СРСР... Видно було, що і вони були раді розмові. Але у висліді я заснула вже десь після 2-ої, вранці трохи заспала, і їду до роботи яких 15 хвилин запізно. А а тепер на роботі сама, бо Мариля з Раном на Флориді — батько Рана догоряє на рака і вони обоє поїхали туди ще в п'ятницю і будуть, мабуть, цілий тиждень. В цю п'ятницю я маю замовлену візиту в Стефанишин — мої очі значно за останній рік погіршилися, а ще й часом з правого боку буває ніби-блискавка. Треба конче провірити, що це таке, та й окуляри доведеться змінити на сильніші. Візита моя о 10 год. вранці у Will's Eye Hospital — а це значить, що мене в роботі не буде, мабуть, до полудня. Ще маю додаткове ускладнення, бо на п'ятницю вечір запросила Liz до себе на party для LLM. Від цього незручно відмовлятися, але є проблема з транспортом — треба буде взяти авто. З уваги на ранішню візиту в Стефанишин, це мені особливо невигідно.

30 січня 1991, вранці, метро.

Завтра вперше отримаю платню за новою ставкою: 49,650 на рік, замість 46,300 як досі. Тобто підвишка на 3,350 дол. Добра новина, але в мене змішані почуття. Це сталося у висліді перегляду наших платень і стосується не тільки мене. Виявилося, що PENN позаду своєї Peer Group: тобто, що в подібних до нас інституціях професіоналісти подібних або тих же кваліфікацій оплачувані вище. Що це значить? Що ми були досі експлуатовані, самі того не знаючи? Це, очевидно, не є для мене ревеляцією. Остап, працюючи в Community College, з безпорівнально меншою відповідальністю і зобов'язаннями, заробляв більше від мене. Але PENN порівнює себе не з Com. College чи іншими того рода школами, а з університетами типу Ivy League, де завжди цінувався престиж і тому платні могли бути нижчі. Якби так у нас була профспілка (як це було в Com. College) хтось ці справи пильнував би і заступався б за працівників. А так ми здані на benevolent paternalism наших адміністрацій... З іншої перспективи дивлячись на цю підвишку, я подумала: якби, замість іти на повну пенсію, я перейшла на половину часу і пів-ставки — ця ставка була б майже такою, як донедавна повна моя платня!

31 січня 1991, метро.

Вчора на полуденок несподівано замовився Іван Коропецький. Думала, має якусь справу. Ні. Жест чисто товариський, навіть зафундував мені ланч у Faculty Club (На мою членську картку, але платив він). Він думає ще працювати на Temple, доки йому дозволять. Повинен відійти на 70-му році життя, але має право ще один рік працювати, поки йому не сповниться 71. Дивувався, що я пляную відійти вже на 62 році. Але його праця — це два дні в тижні по 2 години — лекції добре знаного, давно приготовленого предмету. Отже тільки кілька годин викладів і без додаткової підготовки. Якби моя праця була такого характеру, я також працювала б до 70-тки. Я рада була, що він приїхав на зустріч на PENN. Бракує мені людських контактів. На роботі, очевидно, маю їх доволі — з колеґами, із студентами, працівниками, з клієнтами. Але позатим — рідко коли маю нагоду спілкуватися. З Остапом кожна розмова кінчається фразою "мене ніхто не переконає" — так якби справді хтось збирався його переконувати. До церкви не ходимо (а Durkheim казав, що Бог — не що інше як société), імпрез останнім часом цікавих не було, до кіна не ходили вже може пів року а то й більше. Коли додати зворот до диктатури в СРСР і війну на Середньому Сході — то чи не досить причин для депресії?

5 лютого 1991, вранці, метро (вівторок).

В суботу нарешті — після довгої перерви — пішли в кіно. З Вірою, утрьох. Фільм "Green card", з Джерардом Депардіє в головній ролі. Тема: подружжя нелегального імігранта з американкою задля отримання зеленої картки — права на побут у США, що переростає в романтичне зближення. Трохи гумору, гарні картини Нью Йорку. Ми вирішили, що нам треба почати знову ходити до кіна, тим більше, що грають деякі дуже високо рекомендовані фільми (напр. Dancing with wolves, Cyrano, Hamlet).

В неділю несподівано мали гостей. Подзвонив уранці Ясінський з Вашинґтону, що до нього приїхала зі Львова його кузинка, яка хоче зі мною зустрітися — а він їде до Філядельфії на збори Дивізійників. Отже я запросила їх на обід, а їм до товариства були ще Віра Лащик і Леся Гончар. Марта Патерига — це та молода дівчина, що була працівницею бібліотеки Стефаника в час, коли я там була гостем. Післа мого візиту в бібліотеці, вона ще була разом з нами в Шевченківському гаю та в готелі. Запропонувала пов'язати нас з Калинцями, що і зробила. Я була тоді залишила їй трохи грошей, щоб вона купила мені афіш із видом Львова. І ось тепер вона його мені привезла (та ще й інші дарунки: дві платівки, дерев'яну коробочку ітд.) Я дуже хотіла багато довідатися про Львів, але з уваги на господарські обов'язки (6 осіб на обіді), не мала змоги говорити більше. Все ж таки деякі цікаві подробиці довідалася. В час, коли вона виїздила, входив у силу винятковий стан і на вулицях міста появилися військові патрулі. З харчами дуже погано. Але люди із сіл привозять на продаж продукти, тільки ставлять дуже високі ціни. Справи утруднені тим, що з Польщі приїжджають поляки і від галицьких селян за доляри викуповують їх товар. Я подумала, що принаймні людям на селі живеться ліпше. Така собі помста історії за 1933 рік — де місто жило, а село вмирало.

7 лютого 1991, четвер, метро.

Вчора — "історична дата". Я перенесла всі свої пенсійні фонди з CREF до TIAA! Зробила це за допомогою автоматичного телефону, не сказавши ні слова! Чекаю на потвердження на письмі. Здається мені, що з уваги на помітне піднесення біржі з початком цього року (а може: з початком війни!) — я, мабуть, вирівняла втрати понесені минулого року. Останній рапорт з-перед двох днів вказував, що в мене на CREF понад 127 тисяч долярів — а після того були два дні, коли біржа знову пішла вгору. Отже я подумала: тепер добрий час заризикувати (риск у тому, що якби так вчора біржа раптом упала на 100 чи більше пунктів, я могла була багато втратити!) Очевидно, для тих, хто думає, що тепер акції підуть вгору — це може видаватися рішенням передвчасним, мовляв, можна було б скористати більше, затримавши CREF ще на рік-два. Але я вже раніше обіцяла собі, що як тільки відіб'ю втрачене — перенесу. Цікавитись справами біржі — не є моїм улюбленим зайняттям, а я за бідна і за близько пенсії, щоб рискувати нагромадженнями цілого робочого життя. Від моменту, коли отримаю потвердження, що фонди перенесені і скільки тепер разом пенсійного фонду на TIAA — можу забути про біржу взагалі і спокійніше плянувати свій перехід на пенсію.

11 лютого 1991, понеділок, метро.

Маю сьогодні візиту в доктора Базбі. Моя циста на груді — не зважаючи на теплі компреси — зменшується дуже поволі і далі червона. Вирізати її треба напевно, не знаю тільки коли. Друга медична вістка також додає трохи неспокою. Повідомила мене Ленсфілд, що один із трьох тестів гемокульту виявився позитивним. Для певности хоче тест повторити. Щоб не було якоїсь поважної біди! (Тести ці виявляють мікроскопічні сліди крові в калі).

Середяк прислав до коректи "зломані" вже сторінки книжки. Є їх 195. Саме читаю коректу. Знайшла вже пару переставлених рядків та декілька дрібніших помилок. Каже, що в березні хоче вже друкувати.

В суботу їздили оглядати меблі до вітальні — тобто шафку на стереофонічну апаратуру. Знайшли щось більш-менш відповідне, але ще не купили. (Бачили це й же мебель в іншій крамниці на 200 дол. дешевше!) Зате купили лямпу.

Увечорі в суботу ходили втрьох з Вірою в кіно на Dancing with Wolves. А вчора ми удвох з Остапом були на концерті в пам'ять Лисенка: співачка Волянська і піяніст Тарас Філенко. Волянська має гарний голос, але погану дикцію. Та й співає без почуттів: погана з неї інтерпретаторка.

12 лютого 1991, вівторок.

Значну частину вчорашнього робочого дня провела в шпиталі. Візита в доктора Базбі тривала не більше як 15 хвилин, але рішення його — вирізати мою цисту 26 лютого (при льокальній анестезії на out-patient basis) понесло за собою далекойдучі бюрократичні консеквенції. Ходила я від бюра до бюра, виповнюючи анкети, підписуючи папери, рекордуючи у формі інтерв'ю з медсестрою всі дані своєї медичної історії. You're a lucky woman — казала мені колись доктор Кіріко. Справді — оцей хірургічний захід (маю надію, що ця відносно невеличка справа не принесе якихось несподіванок і комплікацій!) — це буде перша в моєму житті операція.

Багато справ вимагають моєї уваги — зголошення на конференцію в Урбані, подання на grant до КІУС, стаття про Франка до Ukraine, рахунки (Temple, Стефанишин, Major Medical), листи до Sears, до Prudential, але на першому пляні — коректа книжки. Вчора ввечері мала силу прочитати тільки одне оповідання. Не було сил сидіти до пізної ночі. І так лягла біля одинадцятої.

14 лютого 1991, четвер, метро.

Одну справу вчора ввечері полагодили: купили шафку до вітальні на стереофонічну апаратуру. Їздили ми за тим вже в суботу і раніше до кількох крамниць — оглядали, порівнювали. Біда в тому, що меблі з таким призначенням, — це звичайно великі шафи — точно як старосвітські ґардероби, що були популярні за молодих літ бабці Лінки — з тим тільки, що нутро їх переробили для музичних апаратів і телевізора. Ми хотіли невелику низьку шафу і без підставки для телевізора. Знайшли щось таке в Ginsburg's Furniture, де продавець погодився, що за додаткових сто долярів переробить праву — телевізійну частину мебля — на книжкову шафу. Не зовсім це таке, як я хотіла — я воліла б дорожчий і порядніший мебель, але може і ця шафка виглядатиме незле (коштує, вже перероблена і з доставою — 500 долярів). А функціональна вона буде напевно і розв'яже питання наших стереофонічних компонентів. Хочу ще докупити до вітальні CD — бо музика з компактних дисків — справді безконкуренційна, і я хочу, щоб у вітальні, як тло для відпочинку, розмов, гостинних обідів — ми могли наставити собі, скажімо, якогось Моцарта, Вівальді, Чайковського, Бетговена, Ґріґа (цих трьох тільки збираюся купити на CD!) Також захотілося мені купити до вітальні "перський" килим — більший, може 9х12 — саме тепер ліквідується одна крамниця орієнтальних килимів і є велика випродаж. Як не буде в суботу снігу — поїдемо і може купимо.

15 лютого 1991, п'ятниця, метро.

Сьогодні вранці радіо подало вістку: Ірак проголосив готовість забрати своє військо з Кувейту. Це — офіційне повідомлення радіо Баґдаду, але ще невідомі точні подробиці. Якщо додані передумови (напр. щоб Ізраїль повернув палестинцям окуповані землі) — то наш уряд таку пропозицію відкине і війна буде продовжуватися. Але, маю надію, що Садам Гусейн опамятався, що зрозумів нарешті, що продовження війни доведе до повної руїни його Ірак і що Америка змагає передусім до того, щоб знищити його мілітарну силу, а Кувейт був претекстом до війни, не більше. Кажуть, що Ірак був донедавна четвертою в світі мілітарною потугою. Може це й перебільшення, але після 70,000 налетів і ракет, Ірак ще далі має колосальну кількість танків, літаків, ракет. Понад 100 літаків "утекло" до Ірану — можливо, щоб запобігти цілковитому знищенню летунства. Буду дуже рада, якщо ця війна скоро закінчиться — і не тільки я, міліони людей у світі!

Сьогодні піду вполудне на пошту надати до Аргентини закінчену вчора коректу книжки і додатковий чек на 600 дол., що за них купую ще 100 примірників. Отже кошт друку виноситиме 2,100 за 300 примірників, при чому Середяк друкує наклад 500 і продаватиме 200 штук сам для додаткового заробітку.

18 лютого 1991, понеділок, метро.

Сніжок упав у неділю вранці, але це вже було post factum. В суботу пополудні поїхали ми з Остапом до крамниці орієнтальних килимів PTK на Germantown Ave. Мала я намір купити новий, пакістанського або індійського виробу килим — а купила справжній перський, тобто з Ірану, і, очевидно, не новий. Отже не просто килим, а інвестиція. Коштував він нам після деякого торгу 4,150, а з податком вийшло 4,400 дол. Чи добре зробили, що так шарпнулися? Килим гарний як зрештою всі перські килими. A thing of beauty is a joy forever. Heriz, цеглястого відтінку. Самі його привезли і зразу розклали у вітальні. Приютна наша вітальня стала ще приютнішою, теплішою. Якщо злодії килима не вкрадуть (все в наш час можливе!) то лишиться цінна пам'ятка дітям (Треба буде колись купити ще один, щоб не мусіли хлопці ділитися одним килимом!)

Деякі справи полагодила нарешті: написала подання на grant до CIUS — вполудне піду на пошту. Також написала до Юркевича (просто пригадати про ULE65A), до Штогрина — зголошення на конференцію в Урбані з англійським резюме своєї доповіді. (Думаю повторити доповідь, яку читала в Києві), надрукувала на принтері й вислала новий поправлений текст статуту бібліотеки Кіпі, Славі Оранській та Мушці Одежинській.

19 лютого, метро, вранці.

Листів до Едмонтону й Урбани вчора не надала — ніколи було піти на пошту. Домовились учора з Вірою та з Лабуньками піти в кіно — на фільм Cyrano de Bergerac, що грає в Ritz. Початок пополудневого сеансу був 4:20. Віра мала вчора святковий день (офіційне відзначування Лінкольна і Вашинґтона, навіть пошта не діяла — але PENN завжди працює!), Остап, Мирослав і Марійка вільні від рутини, отже це їм було вигідно. А я до них достосувалася: не брала належної мені години на полуденок, вийшла з праці о 4-ій і ще встигла на початок фільму. Cyrano збирає похвали в пресі, а зокрема ж Жерард Депардіє в головній ролі. Я не сподівалася, що цей фільм так точно триматиметься французького оригіналу. Давніша версія, яку я бачила з José Ferrerом у головній ролі, робила інше трохи враження — передусім тому, що не було в ній милозвучної французької поетичної мови.

На пошту, отже, доведеться піти в час сьогоднішнього полуденку. Також мушу віднести до Ленсфілд повторені тести Hemo-cult — дай Боже, щоб не виявили якоїсь загрози.

Війна далі триває, але Радянський Союз тепер увійшов у ролю медіятора і ведуться якісь прелімінарні переговори. Москва хоче рятувати свої впливи на Середньому Сході, заки там запанує Pax Americana. Але я є проти війни і чим скорше вона закінчиться, тим краще.

19 лютого, пополудні, метро додому.

Пошта з України — тепер велика рідкість. Навіть матеріяли до бібліотеки, такі як відомості Верховної Ради, приходять дуже спізнено. Останнє число Дзвона, яке я дістала, було з вересня, останній Всесвіт — із жовтня, Літ. Україна — з половини грудня. Але Максим в Канаді має вже число з лютого. Сьогодні потелефонувала мені Лариса Ониш., що вона дістала для Сучасності всі тексти доповідей про Гончара і думає їх друкувати. Я її попередила, що Всесвіт мав друкувати мою статтю вже в листопаді, а від Зорівчак знаю, що пересунули на грудень — але це замовлена стаття, не сумніваюся, що надрукують. А вона на те: заки Всесвіт прийде сюди — буде червень, отже Сучасність буде перша. Тобто хоче друкувати також. У зв'язку з тим я подзвонила до Богдани Вільк до бібліотеки Інституту св. Володимира в Торонто. Саме дістали 12-ий номер Всесвіту і там вже є надрукована моя стаття "Собор очима американського читача". Я просила, щоб вона прислала мені фотокопію. Тішуся, що надрукував Микитенко — це ж мій деб'ут у "Всесвіті" і вихід до багатотисячної маси читачів. Цікаво яких редакційних змін зазнав мій текст? Чи, бува, за старим радянським звичаєм не додали чогонебудь, за що мені треба буде соромитися? Мушу потелефонувати Ларисі — очевидно, що мені було б приємно, якбу і Сучасність схотіла це надрукувати, як Лариса пропонує. Але чи якби я так була редактором Сучасности, чи друкувала б я таку статтю, що вже появилася друком у Всесвіті? Мабуть ні. Хоч, очевидно, читацька аудиторія інша, мало хто з читачів Сучасности читає також Всесвіт.

Лариса повідомила мене також, що в квітні до Америки приїде Софія Майданська. Ну, це приємна вістка.

21 лютого 1991, четвер, метро.

Доставили вчора нашу шафу і ми з Остапом провели вечір, "перемебльовуючи" нашу вітальню. Найбільше клопоту, очевидно, з перенесенням стереофонічних компонентів — складні електричні сполучення всієї апаратури — я в цьому взагалі не орієнтуюся, Остап має трохи більше відваги братися за ці речі, але також не багато знає. У висліді — апарати вже всі у шафі і сполучені, але один із спікерів не грає взагалі. Треба буде далі експериментувати, або покликати техніка з Electronic Workshop. Якби Марко або Максим були вдома, не було б клопоту. Вони на цьому розуміються. Трохи клопіт з патефоном — на призначену йому поличку він змістився, але хоч поличка витягається, відкривати патефон трудно. Треба буде, мабуть, зняти накривку, або переставити патефон в інше місце. Як будуть направлені всі сполучення і після того, як наші великі цьогомісячні видатки будуть заплачені, хочу докупити до наших компонентів ще CD — щоб можна було у вітальні та в їдальні слухати добру музику.

25 лютого 1991, вдома, ввечері.

Хочу коротко тільки відмітити кілька новинок. Передусім — два дні тому почалася інвазія Кувейту. Буш відкинув пропоновану Ґорбачовим розв'язку, поставив 24 годинний ультиматум і після того, як Садам Гусейн цей ультимат зігнорував, — почав наступ. Досі була тільки повітряна війна — бомби й ракети, тепер пішли танки, артилерія, військо. Того рода операція вимагає ще більшої цензури, отже подробиць нема, а ті вістки, що подаються — неповні і не відомо чи правдиві. Кажуть, є вже біля 18,000 полонених, а втрати в людях аліянтів — мінімальні. Дай Боже, щоб все швидко скінчилося. Не вірю, щоб війною розв'язувати конфлікти — героями в моїх очах завжди були і будуть люди, що будують, а не ті, що руйнують. Але розумію також, що раз почавши війну, Буш не міг погодитися на мирну офензиву Ґорбачова. Москалі, нічим не заризикувавши, хотіли спекти свою печеню — мовляв, які вони миротворці, які приятелі арабського світу.

Дістала я фотокопію своєї статті із "Всесвіту" — майже без змін. Говорила я про це з Ларисою — вона таки хоче друкувати, але трохи змінений і скорочений текст. Я це зробила і завтра висилаю.

В суботу їздили купувати харч до Genuardi, в Центрі по дорозі віддали дві книжки Бібліотеці та купили квитки на Шевченківський концерт до Academy of Music 17 березня. В суботу ввечері я варила голубці, борщ, м'ясо, рибу. На неділю запросила на обід Лесю й Левка. (Леся скоротила мені суконку і хотіла по дорозі до церкви вступити, щоб її віддати, отже я подумала, що могли б вступити на обід, подивитися на наш перський килим). Були вони відносно коротко — від 1-ої до 3:45, бо ми ішли на концерт піяніста Миколи Сука. Сук грав першорядно — передусім Бартока і Ліста. Він має на другий тиждень концерт в Carnegie Hall.

Але сьогодні вранці, в понеділок, чекала мене прикра несподіванка. Щось мені вчора пошкодило (навіть знаю що: Lobster delights, рибна приставка, що її я подала перед обідом. Найгірше, що вернувшись з концерту, я з'їла трохи цієї риби — а вона, через наш поспіх — стояла кілька годин не в холодильні, а просто в кімнаті). Вранці мене занудило, почало чистити, пару разів звернула. Огорнула мене слабість і я наново розстелила вже постелене ліжко і замість іти до праці — лягла і цілий день спала! Не добре також це й тому, що завтра в мене — хірургія. Доктор Базбі виріже мою — дуже вже невеличку — нібито цисту, хоч тепер вона виглядає на маленьку червону плямку. Телефонувала я до нього, щоб повідомити про те, що в мене "food poisoning". Якщо завтра не буду добре почуватися, то хірургію перенесемо на пізніше. Маю потелефонувати.

Висилаю зголошення на конференцію до Урбани і замовляю там двотижневий побут (максимум безкоштовного побуту, який вони пропонують). Трохи хочу попрацювати над ULE80. До часу виїзду до Урбани, буду мусіти переписати решту моїх незібраних ще даних на комп'ютер.

28 лютого 1991, четвер, 10 год. увечорі, в ліжку.

Війні кінець. BUSH HALTS WAR — великими літерами в сьогоднішньому Philadelphia Inquirer. А Daily News ще більшими триінчовими літерами: "It's over!". Повна перемога коаліції, точніше — Америки, та ще й при мінімальних втратах. Американських убитих — менше ста осіб — а це, очевидно, має не тільки гуманітарні, але й політичні імплікації, злагіднює антивоєнні настрої, протести, критику. По іракському боці натомість — страшне спустошення: армія розбита, понад 100,000 полонених, країна в руїні, непочислені ще жертви в людях, військових і цивільних. Баґдад без води, без електрики, загрожений епідеміями холери, тифу... А Садам Гусейн далі живе, далі при владі... Яку страшну ціну платить народ за лідерські амбіції.

У вівторок д-р Базбі зробив мені невеличку операцію: вирізав кусок шкіри — те, що лишилось від моєї цисти. Тривала ця операція не більше, як 20-25 хвилин. Але відбувалася вона на операційній залі, в асисті трьох медсестер. Знечулення було локальне, отже після всього забігу, я встала, вдягнулася і сама сіла собі на метро і поїхала додому. Якби дуже хотіла грати героя, могла була повернутися навіть до праці. Але я цього не зробила — навпаки, взяла собі хворобовий день і вчора — відпружилася, відпочала. Ранка не болить, але трохи заважає. Використала свій побут удома, щоб трохи попрацювати на комп'ютері над ULE80.

6 березня 1991, середа вранці, метро.

Вчора була наша 42 річниця шлюбу. Коли в шпиталі списували з мене медичний профіль мого життя, у відповідь на поставлене питання, я сказала: "Yes, married, over forty years". А медсестра на те: "To the same man?" Довгі моногамні подружжя тепер, мабуть, у меншості. Був телефон з Торонто і обидва хлопчики співали нам "Многая літа". Стефко вже також починає говорити цілими реченнями. До Каліфорнії потелефонувала я сама, після 11-ої. Марка не було вдома, бо мав засідання ради директорів, але я довго, бодай з пів-години, говорила з Ією. Мала ще також не спала: чути було її голосок. Я кажу під кінець: "Ніна вже певно має досить нашої розмови". А Ія на те: "Та ні, вона думає, що я говорю до неї!" Має моя невістонька почуття гумору. Крім того, вона — романтик. В Каліфорнії після довгої посухи, упали дощі і Ія розповідала, як ходила з Ніною на пляж після шторму, як великі хвилі піднімалися бурунами, як вітер висипав пісок у дюни... Розповіла мені також про деякі новини. В тому числі — одна прикра: Ран Кутак покинув жінку і буде знову розводитися. Ран — Марка шеф і довголітній приятель, жінка його й мала дитина — у дружніх стосунках з Ією і Марком. Такі персональні роздори бувають дуже прикрими і для приятелів, як це ми знаємо з власного досвіду з Лащиками. В їх випадку — гірше, бо Марко хоч-не-хоч мусить бути лояльним до свого шефа... Ія, як видно з усього, дуже добре почувається в своїй новій ролі, не тужить за працею, зактивізувала їхнє товариське життя, взялася до громадської української роботи — організують допомогу дітям Чорнобиля, спроваджують на виступ Адріяна Каратницького і Надю Дюк.

7 березня 1991, вранці, метро.

Довгі місяці не ходили в кіно взагалі, а тепер, як почали, то за пару тижнів встигли побачити вже Dances with wolves, Cyrano de Bergerac, Sleeping with the enemy, Alice. Alice бачили вчора в товаристві Віри та Софійки і Тита Гевриків. Це сатирична комедія Woody Allen-a, добре, інтелігентно, цікаво скомпонована, з гумором і романтичним польотом — приємна відпружуюча розвага, що не залишає посмаку поверховности й порожнечі. Такий фільм був нам конче потрібний, бо Sleeping with the enemy, що його ми бачили минулого тижня з Вірою, залишив по собі прикрий осад незадоволення. Не тому, щоб фільму був безвартісний і неефектовний. Навпаки. Але тема його (жінка, яка пробує визволитися від чоловіка, що фізично над нею знущається) потрактована не як психологічна драма, а як садистичний thriller, де в центрі уваги чоловік-психопат, злочинець, вбивник. Деякі кадри цього фільму Віру так схвилювали, що вона на якийсь час вийшла.

Після вчорашнього фільму, пішли пообідати до китайського ресторану. Я спровокувала Тита, щоб розповів про свою недавню подорож в Україну. Він концентрувався на описі побуту — описував, напр. людські помешкання — так як їх бачило його око архітекта. Дуже його вразила ця підкреслена бідність побутової обстановки людських помешкань. А він, як вийшло з розмови, навіть не бачив одно-кімнатних квартир кооперативного типу з обмеженим доступом до кухні і лазнички — таких, як мають напр. Гуменюки чи Софія Майданська.

Понеділок, 11 березня 1991, метро.

Виступав учора в Центрі Сергій Конєв. Молодий чоловік, виглядає на студента. Він по професії — лікар.

Середа вранці, 13 березня, метро.

Не закінчила тоді про Конєва. Схвилювалася. Великий натиск кишок примусив мене висісти. Прочистило. Але показалася і кров. Це вже вдруге. Прочитавши деякі довідки в медичній домашній енциклопедії, я вирішила не легковажити. Подзвонила до Ленсфілд. Вона замовила мені на половину квітня barrium enema — тест, що має бути досить неприємний, але він може виявити рака, поліпи, гемороїди. Треба буде зробити.

Конєв походить з мішаної родини. Батько — росіянин, мати з українсько-білорусько-латвійськими пов'язаннями. Нагадалася мені пані Аделя, яка сказала колись про себе: "Ojciec — polak, matka — finka, a ja — czysta ukrainka" (Вона з дому — Ґінейко, прізвище вказує на Литву). З усіх діячів Руху, що їх ми чули й бачили у Філядельфії, Конєв, можливо, найбільш конкретний. Апелює до розуму, не до серця. Без патосу й сентименту. Сам він з Дніпропетровщини, з батьківщини Щербицького. Розуміє глибоко проблеми зрусифікованої східної України. Але — що мене дуже здивувало — він сповнений оптимізму, вірить, що розвал імперії — неминучий. Його молодечий оптимізм підніс мене на дусі.

Вчора в УКУ виступав Роман Гром'як, професор Пед-інституту з Тернополя і депутат Верховного Совета СРСР. Його я зустрічала вже в Києві на МАУ. Гром'як говорив про становище в Україні, зокрема в Тернопільщині. Багато цікавих деталів, повний подробиць образ політичних відносин. Напр.: його виборці — округа 300,000 населення. Вийшов він величезною більшістю голосів і то передусім завдяки тому, що його заатакувала офіційна газета. Люди, не знаючи навіть, хто такий Гром'як, голосували саме як протест: якщо його б'ють, значить — наш. Про референдум, що має відбутися в неділю, казав, що більш рисковно для населення, коли проводити бойкот, бо тоді видно, хто не йде голосувати. А віддати голос — ні — легше. Голосування всетаки тайне.

14 березня 1991, четвер, метро.

М'яко парашутиком кульбаби
осідає біля вікон щастя.

Ці рядки з нововиданої збірки віршів Ані Максимович, що має 124 сторінки і називається "Розгублене намисто". Нажаль, це чи не єдині рядки на всю цю досить велику книжку, які мені подобалися. І це мені прикро. Аня — давній приятель, чимало наших життєвих доріг збігалося, перепліталося. В суботу 43. відділ СУА робить вечір з нагоди появи цієї книжки. Хотілось би сказати авторці щось приємне з такої нагоди. Розумію: 43. відділ є видавцем (бодай номінальним) цієі збірки, Аня — довголітня голова відділу. Отже не дивно, що відділ (тобто Люда) такий привітальний вечір організують. Але збірка ця, нажаль — графоманія чистої води. Прочитала я її вчора всю з добрим наміром знайти щось позитивне і ось знайшла ці цитовані рядки. Але решта: штучні надумані фрази, абсолютний брак ліричної отвертости, щирих почуттів. Більшість віршів написані на потребу хвилини, з нагоди імпрез, ювілеїв ітд. Але навіть в цих віршах брак не то що поезії (бо в цих випадках справжньої поезії не шукаєш), але навіть простої нормативної ритміки, якоїсь думки, дотепу, крилатої фрази. Багато ненормативних наголосів ітд. Прикро. Навіщо таке видавати?

17 березня 1991, понеділок вранці, метро.

Активний кінець тижня — аж занадто. Кожний вечір — поза домом, і це ще буде продовжуватись цього тижня. В п'ятницю увечорі — Шевченківська конференція з участю Грабовича, Романа Гром'яка і Віталія Дончика. Грабович на дві голови переростає цих двох і його виступ був цікавий і на висоті. Він завжди шукає в Шевченкові самого Шевченка і прояви самокритики, сумніву, вважає не слабістю його, але силою. Ш. на думку Г. — єдиний ґеній нашої літератури. Він, мовляв, не написав ні одного поганого вірша. Була опісля ad hoc гостина в Рудницьких і при тій нагоді я нагадала Грабовичеві про премію ім. Сенковських. Вибачався, записав собі, обіцяв справу налагодити.

В суботу був вечір Ані Максимович. Остап не захотів їхати, але я не могла б Ані зробити такої прикрости. Людина вона гарна і приязна. Що в неї мало відчуття справжньої поезії — то це слабість притаманна не тільки їй. Вечір зібрав понад 160 осіб публіки, був знаменитий буфет і багато кошів квітів із привітаннями. Авторка була щаслива, а організатори — Люда і управа 43. відділу — були дуже задоволені. В програмі брали участь: Аня, її син Андрій, Ліза Чепіль з читанням віршів, Наталя Пазуняк з доповіддю, Олька Кузьмович (in absentia) із словом про авторку, Надя Оранська з сольоспівом. Найбільше застережень викликала в мене доповідь Пазуняк. Адже вона — якийсь ніби професор університету. Нічого від неї Аня не зможе навчитися, нажаль. Та для цього, мабуть, вже і запізно. Приїхали на імпрезу всі Ані діти з родинами (Ромко із зворушення обтирав хустинкою обличчя). Були і товариші з зальцбурзької гімназії: Влодко Стойко, Ірка Гомотюк-Зєлик. Приємно було з ними зустрітися.

Вчора, в неділю, великий концерт в Academy of Music. Складаний 110-членний хор із симфонічним оркестром і солістами: Бабак, Чаплинським, Шкафаровським, Геймур. Виконували Лисенка "Б'ють пороги" і "Ниво неполитая" та концертовим способом уривки з опери "Ярослав Мудрий". Композитор Майборода був присутній і після концерту було в одній із заль Academy прийняття, щоб його привітати. Ходили з Лабуньками.

Вівторок, 19 березня 1991, метро, пополудні.

Вчора ввечері ходили на панахиду: пару днів тому померла Оксана Керч. Людей на панахиді не було надто багато — передусім жінки з ООЧСУ та інші бандерівські діячі. Слава Ласовська-Куліш була людиною здібною і з великим почуттям гумору. Знаменито вміла розповідати анекдоти. Та й вміла часом написати непогану прозу. "Альбатроси" і "Вулька" — чи не найліпші її твори. Але видно було по ній брак формальної освіти, що його вона, очевидно, не пробувала перебороти систематичною самоосвітою. Цей брак ширшого світогляду повів її в ряди бандерівців з усіми негативними наслідками: антиінтелектуалізмом, ординарною нагінкою на людей, які мали іншу думку, ітд. Наше з Кулішами спілкування обірвалося, коли Слава почала називати Григорія Костюка "більшовицьким аґентом". Від тоді я перестала її запрошувати. Підозріваю також, що це вона написала злосливий відгук на статтю про мене в "Новому Русскому Слові". Це було в її стилі.

Четвер вранці, 21 березня 1991, метро.

Хочу коротко відмітити, що вчора з нагоди останньої візити в нашій хаті Романа Гром'яка, професора літератури тернопільського Педінституту і депутата СРСР від Тернопільщини, я передала йому текст свого вірша "Дев'ятнадцятий рік" з допискою про Тата і просила, щоб передав це редакції якоїсь локальної газети чи журналу. В Тернополі і в Зборові напевно є ще люди, які пам'ятають Тата із 1940-их літ — зрештою є і чимало свояків — їм це може бути цікаво, а Татові, якби жив, напевно було б приємно почути, що його згадують. Зрештою, вірш своєю патріотичною тематикою дуже підходить до теперішніх настроїв у Тернополі.

Більшість часу тепер посвячую підготовці доповіді на Mid Atlantic Slavic Librarians Conference, що має бути в квітні в Bryn Mawr. Касинець, який організує наш Roundtable, прислав тільки прелімінарні повідомлення, отже небагато знаю про цю конференцію. Але тема має бути: правники і бізнесмени — нова категорія читачів для слов'янських матеріялів у бібліотеках. Виступає у нашому Roundtable ще Lucy Cox та два бізнесмени. Ми домовилися з Lucy, що вона говоритиме про джерела радянського права (російськомовні), а я сконцентрую свою увагу на англомовних найновіших матеріялах, зокрема на т.зв. joint ventures — спільних підприємствах, коли західні капіталісти інвестують у радянську економіку.

Радісна подія вчора: прийшли два числа Літ. України! А також лист від Бібліотеки Стефаника (висланий в половині листопада!) з повідомленням, що прийшли перші мої посилки книжок (5 посилок висланих від березня до серпня) та що почали вже надходити також наші журнали: Univ. of Pennsylvania Law Review, Univ. of Penn. International Business Law Journal та Comparative Labor Law Journal. Я так зраділа, аж зворушилася!

П"ятниця, 22 березня, метро.

Вчора був єдиний вечір, коли ми були вдома і без гостей. (День перед тим був Гром'як з Рудницьким і Лесею Гончар). Я хотіла посвятити його на шліфування своєї доповіді на MASL, але була втомлена — після перегляду газет і кількох коротких телефонів — поклалася в ліжко. Сьогодні має бути в Центрі "авторський вечір" композитора Майбороди.

Вівторок, 26 березня 1991, вранці, метро.

Вікенд — тобто вільний час поза куховаренням, купівлею великодніх бабок на церковних базарах ітд. — присвятила бібліографічній роботі, відклавши набік свою майже готову "доповідь" на MASL (Касинець і досі не повідомив, коли саме і де точно відбуватиметься ця конференція). Імпрез у суботу і неділю не було — може тому, що це — квітна неділя. Була, щоправда, в місті, у рямцях American Poetry Festival, цілоденна серія виступів і дискусій довкола політичної ролі радянської поезії і там серед американських і радянських учасників виступав і Коротич. Якби можна було піти на одну або дві доповіді, зокрема на виступ Коротича, були б пішли, але цілий день посвятити не могли і не мали охоти. Був там Левко Рудницький. Навіть виступив там із читанням якоїсь поезії Стуса, а також у дискусії. Але повернувся незадоволений, бо там панувала імперська настанова і Soviet утотожнювали завжди з Russian.

Сьогодні в УКУ виступатиме Скуратівський і ми, очевидно, з охотою підемо. При тій нагоді передам через д-р Рому Навроцьку, яка їде до Львова, листа, Motrin і 20 дол. Роксоляні Зорівчак.

Вчора розподіляли Academy Awards. Фільм Dances with Wolves дістав нагороду, як найкращий фільм року. Це справді гарний фільм — я рада, що ми мали змогу його побачити.

29 березня 1991, вранці, метро.

Сьогодні — Велика П'ятниця. Мариля взяла собі вільний день, але я працюю. Надходить Великдень, а з ним мінорні настрої — адже діти далеко, а ми самі. Купили бабки, шинку, ковбасу, бурячки з хроном — може й непотрібно. Запрошувати гостей не маю сили, бо це вимагало б чимало додаткового труду. А я втомлена. Хочеться трохи відпруження, відпочинку. Над головою тяжить виступ за тиждень у Mid Atlantic Slavic Conference (матеріялів конференції я і досі не отримала!) — та й тиждень пізніше — Barrium enema в HUP. Це має бути болючий і неприємний тест, але ще гірше, якби він виявив якусь поважну проблему. Якщо все буде добре, може треба буде заплянувати виїзд до LA при кінці квітня, на Нінині перші уродини.

Одна справжня і велика радість у зв'язку з Великоднем — це здоровий, повний енергії Стефанко! Хотіла б дуже його побачити. Та й не тільки його, але і нашого першуна-Іванка, що йому за пару днів сповниться чотири рочки!

1 квітня 1990, понеділок.

Прийняли вчора Людине запрошення і святкове пополудне провели в Чайковських. Були там крім нас тільки Максимовичі, Юрко з новою своєю жінкою Анітою та Андрійком і Бобо. Бобові діти — хворі, отже їх, ані їхньої мами, не було.

Найприємніша, одначе, частина великоднього вікенду була субота ввечорі. Зробила я собі й Остапові великодню перекуску з традиційним яєчком, шинкою, ковбасою, бурячками з хроном та бабкою, а тоді взяла собі скляночку коньяку і пустила на нашому VCR два фільми, що їх пару годин раніше позичила в Blockbuster. Обидва не-американські і обидва дуже добрі. La Lectrice — французької продукції і My life as a dog — шведської. La Lectrice — він'єтка, зроблена з делікатною іронією та імпресіоністичним колоритом про дівчину, що ходить по хатах читати людям книжки і при тій нагоді робить також різні послуги, включно з сексуальними. Нагадався мені бритійський фільм Special Services, що колись викликав був у мені великий несмак і обурення. Але французи вміють справи сексу трактувати делікатно, з дотепом, і в культурному контексті. Другий фільм — справжній майстерштюк. В центрі — доростаючий малий хлопець, що не зазнавши материнської любови, переживає дитячу травму, яка компензується іншими людьми і впливами його дитинства. Фільм — у контрасті до інших шведських фільмів, напр. Берґмана, зовсім не понурий, навпаки, є в ньому світло і радість життя і гумор і цікавий побут шведської провінції.

8 квітня 1991. Великий Понеділок. Метро.

В суботу на кемпусі Bryn Mawr відбулася Mid Atlantic Slavic Conference. На полуденку, де промовляв Ginsburgs, було може 120 осіб, може менше. Ginsburgs говорив дуже цікаво про те, як міністерство закордонних справ СРСР перетворилося за урядування Шевернадзе в бастіон людських прав, де встановлювались уперше міжнародні стандарти, як моделі для внутрішнього союзного законодавства. Ґінсбурґс дуже критично висловлювався про низький рівень права та юридичної культури в СРСР. На полуденку, крім мене і Касинця, було ще двоє українців: Ярослав Білінський та Зоя Корсунь. Я сиділа поруч із слов'янським бібліотекарем з Принстонського університету, що його зустріла вперше. Аlan Pollard, колишній професор історії, волів стати бібліотекарем. Жінка його також працює в Прінстонській бібліотеці, живуть вони близько кемпусу. Розповів мені про їхню українську колекцію, що її розбудував його попередник-українець, Пелех (Я не була з ним особисто знайома). Полярд не залишався на нашу сесію — він мав квитки до Met на оперу Ruritani і спішився, щоб встигнути.

А Касинцева сесія пройшла дуже живо, хоч прийшло на неї всього 9 осіб, в тому 4 учасники програми. Один доповідач не з'явився і це може й вийшло нам на користь, бо було більше часу для запитів і дискусії.

В поворотній дорозі, пополудні.

Касинець зробив тільки короткий вступ і представив доповідачів. Lucy Cox говорила про основні джерела радянського законодавства; я говорила про те, як філядельфійські адвокатські фірми користуються нашою радянською і нашою польською колекцією та про нові книжки, періодичні видання та статті в журналах на тему Joint ventures — спільних підприємств в СРСР та інших країнах Східної Европи. Я звернула особливу увагу на ціни нових видань в цій ділянці, що переходять межі бібліотечних бюджетів і ставлять бібліотеки в прикре становище. Зробила я також паралелю з Китаєм, який після трагедії на площі Tianamen перестав бути об'єктом зацікавлення американських бізнесменів. NYTimes тоді мав статтю із заголовком, що мені запам'ятався: "Suddenly China looks a lot smaller on the map." Таке може статися і з СРСР, якщо замість політичних та економічних реформ імперія схоче й надалі рятувати себе, опираючись на КҐБ та спеціяльні військові з'єднання. До своєї доповіді я виготовила 4-сторінкову бібліографію найновіших матеріялів про joint ventures в Польщі, Чехословаччині та СРСР.

Моя поїздка автом до Брин Мавр була так же хвилююча, як і сама доповідь. Це далеко, їздила я, очевидно, сама і то незнаними дорогами. Заблудила двічі — і туди, і назад.

У Великодню Неділю Віра запросила нас до себе в гості. Так ось ми зовсім несподівано відсвяткували Великдень двічі і двічі в гостях. У Віри було приємно — були Кіпи, Маркіян Білинський та молодий лікар — Бандера. Потім ще прийшли на розмову сусідки — Ірина Рудницька та Леся Гончар.

9 квітня 1991, вівторок, метро.

Позбувшись доповіді на MASC, я почала робити пляни, щоб поїхати до Каліфорнії. Остап узимку не хотів сам їхати, а я не могла. Отже думалось: поїдемо в час першої річниці нашої Ніночки — я побуду тиждень, а Остап залишиться на два. Замовила вже літак, не зважаючи на те, що в мене 15–16 цього місяця тест у лікарні і не відомо, які будуть висліди. Я подумала: навіть якби діягноза була погана і треба було напр. якоїсь операції — то її можна достосувати до інших плянів, тобто вибрати дату після повороту з Лос Анджелес. Поки викупити замовлені квитки, я потелефонувала до Ії і Марка. І ось виявляється таке: Ія має оферту праці над новим фільмом, на 4–5 місяців і думає, чи не прийняти її, бо їм на довшу мету трудно вижити з одної тільки Маркової платні. Мовляв, попрацює тих кілька місяців, а тоді знову зможе посидіти в хаті з дитиною. Отже почали шукати опікунку для дитини. Говорили вже з двома жінками: одна — полька, одна — мексиканка. Полька мусіла б мешкати разом з ними, мексиканка може доїздити. Ія мала б почати працю вже в травні, а хотіла б, щоб жінка почала приходити два тижні раніше, щоб познайомитись ітд. Отже сказали мені щиро, що тепер не добрий час для нашого приїзду, та й навіть може не бути для всіх нас місця. Крім того в них великі клопоти з водою. Місто встановило обмеження на основі того, скільки води вживалося в хаті 1986 року. Тимчасом, в їхньому випадку, це дуже їм не на користь. Раніше в їхній хаті жило двоє людей, які часто подорожували і жили поза домом, отже уживали мало води. А тепер вони троє, з малою дитиною.

Пляни доведеться міняти. Але до внучат тужу і хочу їх побачити, отже поїдемо до Торонто — я і так хотіла зробити цю подорож і жаліла, що доведеться відкласти. Отже вийшло на добре.

11 квітня 1991, четвер, метро.

З вівтірка на середу гостем у нашій хаті був Роман Лубківський, поет і депутат до Верховної Ради України. Він мав виступ на УКУ і після цього прийшов до нас. Сиділи до пізна, а на другий день забрав його Лабунька показати йому місто. Дістав він від нас, зокрема ж від Остапа, багато різних книжок у дарунку — збірники Слова, Березільці, наші книжки. Кожний з цих провідних людей України додає щось своє до мозаїки цілости.

Сьогодні ввечорі — промоція Леоніда Рудницького на доктора "honoris causa" в Holy Family College. Не братиму сьогодні перерви на полуденок і вийду з праці годину раніше, щоб встигнути. Поїдемо з Вірою.

12 квітня 1991, п'ятниця, метро.

Промоція Левка Рудницького відбулася в рямцях спеціяльної конвокації для відзначень професорів і передових студентів коледжу, отже це не була повна ґрадуаційна церемонія. Зібрала ця імпреза чимало людей — родичів і приятелів відзначених. Самих гостей Рудницького було може 40-50. Адміністрація коледжу в руках закінниць, коледж має виразний католицький характер, заснували його, здається, поляки. Промоція Рудницького відбулася на самому початку. Представив його авдиторії др.Arthur Grugan, професор філософії, колишній студент Рудницького. Потім говорив промову сам Рудницький, що в програмці була позначена як "Response". Говорив він добре, універсально, про потребу віри й духовного оновлення в час позначений такими символами модерної технології як Гірошіма і Чорнобиль; нав'язував до Шевченка і до Стуса, цитуючи їх. Говорив може трошки за скоро, був, мабуть, схвильований. Опісля була досить велика гостина в самому коледжі, що було для мене несподіванкою, а потім ще поїхали до Рудницьких, де зібрався гурт додатково запрошених гостей. Кіпа робив відеозапис з цілої програми. Повернулися пізно.

Вівторок, 16 квітня 1991. Вдома. 11:04 АМ.

Вчора і сьогодні я вдома: готуюся до діягностичного тесту Barrium enema. За пів години буду вже їхати до лікарні — всі мене лякають, що це дуже неприємний забіг. Нема ради. Щоб лиш не виявив цей тест якоїсь справжньої загрози.

В суботу виступали в Центрі три депутати Верховної Ради України: Павличко, Плющ і Ємець. Виступ цей був зорганізований на скору руку, повідомлення були тільки телефоном і на радіопрограмі Блавацької, але зійшласа повна заля людей. І варто було! Це був найцікавіший виступ політичних людей України, який я досі чула. Всі три говорили ділово, без патосу і надмірного сентименту, без лірики і багатослів'я. Говорили про потребу компромісу і співпраці, про боротьбу між республікою і центром за податки, за бюджет. Оперували цифрами і фактами. І всі три — включно з комуністом Іваном Плющем — підкреслювали потребу незалежності. Осуджували — зокрема молодий Ємець — екстремні виступи молодих націоналістів, які шкодять справі, насторожують людей. Найгірше враження на вечорі робила організаторка його, Уляна Мазуркевич. Їй ми завдячуємо, що виступ відбувся, вона потрудилася привезти їх автом із Вашинґтону, погостити в себе вдома ітд. Але вона не грішить політичним розумом і тактом. Представила Плюща, як ворога — це, мовляв, перший комуніст, що виступає в Центрі. Якби на залі були якісь фанатики чи провокатори, з цього могла піти ціла авантура; на щастя обійшлося тільки одним дуже критичним виступом якоїсь жінки, що приїхала з України, інші голоси були помірковані, вказували на те, що в Центрі вже й раніше виступали комуністи, напр. Жулинський, Яворівський, і підкреслювали, що Україну треба нам будувати спільними силами всіх людей доброї волі, в тому числі і комуністів і не-українців). Крім того Уляна так погано володіє українською мовою, що часто не вміє створити граматичного речення. Це робить прикре враження і компромітує еміграцію перед людьми з України.

Добре враження від виступу депутатів підняло в мене надію. Не є так зле, як Україна має таких провідників! І як вони на наших очах ростуть, вчаться, доростають до своїх завдань. Порівняти хоча б їхні давніші виступи в пресі і те, що вони говорять тепер. Це зокрема видно на прикладі Івана Плюща, який — кажуть — донедавна взагалі не говорив навіть українською мовою. Але подзвонив ось вчора сват Лабунька, що сталася велика трагедія — десь день-два тому в Києві вбили Плющевого сина! Це стало відомо тільки в неділю чи понеділок і от Іван Плющ мусів нагло повернутися до Києва! Мирослав думає, що це — рука КҐБ, випробуваний їхній спосіб залякувати людей терором. Не можна виключити такої можливості. А ще, як це бувало нераз, можуть скласти вину на націоналістів... А наші екстремні націоналісти також мають на совісті не одне таке безглузде братовбивство, від директора Бабія починаючи — отже все можливе. А навіть якщо це не політичне вбивство, а просто кримінальний злочин — то чи повірять цьому люди?

17 квітня 1991, вранці, метро.

Їду до праці. Barrium enema в моєму випадку виявилась забігом неприємним, але не болючим. Висліди, очевидно, знатиму після того, як лікарі проаналізують рентґени.

Вчора в УКУ виступала вперше Софія Майданська: читала добру й цікаву наукову доповідь про Шевченка і музику, а закінчила вечір виконанням на скрипці одної речі Лисенка та одним своїм віршем. Без всякої політики. Ночувала в нас, а сьогодні вранці перед 8-ою Левко Рудницький забрав її, щоб відвезти на умовлену зустріч у "Сучасності".

Розповідала деякі цікаві речі. Напр. після того, як прийняли її до Спілки, телефон з КҐБ — запрошення на зустріч. Пішла. Молодий чоловік почав малювати їй можливості росту, карієри, як вступить до партії, поїздки закордон тощо. За пару тижнів — знову телефон. Побачення у парку, розмова на лавці — хтось думав би — пара закоханих. І так кілька разів. А в Софії була знайома з дитинства, що була колись вчителькою, а потім стала дружиною КҐБіста і сама зробила карієру. Пішла Софія до неї на побачення і сказала їй про ці виклики з КҐБ. Мовляв, вона — музикант, політикою не хоче займатися, на "таку роботу" не годиться. Протекція помогла. Виклики і побачення зразу припинилися. Але й інші запрошення припинилися також: напр. запрошення до участи в антологіях тощо. В першій її друкованій книжці є на початку "паровоз" — офіційний якийсь дитирамб. А от у другу книжку вона "паровоза" не дала. Книжка довго відкладалася і потім їй сказали: потрібний "паровіз". Написала вірш і назвала його "Комуніст". Книжка зараз же вийшла і дістала схвальну рецензію Павличка.

Про Зорівчак: було підозріння, що вона співпрацює з органами. В час найбільшого тиску, Зорівчак робила в себе вдома велелюдні, багато заставлені різними стравами прийняття. Бувала там і Майданська, а потім їй це стало підозрілим і перестала ходити.

18 квітня 1991, метро, четвер.

Трагедія курдів потрясає совістю всього світу. А зокрема ж совістю Америки. Бо Америка в цій трагедії завинила подвійно: раз, що розпочала війну з Іраком; два, що закликаючи народ до повстання проти Садама Гусейна, не підтримала повстанців, коли це сталося. Що більше, перемиря з Гусейном дозволило йому вживати для боротьби з повстанцями гелікоптери, кидати на них напальм ітп. Повстання приборкали — і курди на півночі і музулмани-шіїти зазнали кривавої поразки. І ось сотні тисяч втікачів кинулися до кордонів Іраку. На півдні ще стоїть американська армія — втікачі звертаються до війська за підтримкою і допомогою. А на півночі курди — чоловіки, жінки, діти — ринули, як людське море, до Ірану і до Туреччини. Кажуть: до двох міліонів людей. На турецький бік треба переходити гори. Важкі кліматичні умовини. Нема води, харчів, наметів, коців. Дороги забиті автомашинами. Люди лежать і бродять, і коли нарешті почали їм з літаків і гелікоптерів кидати допомогу, кидаються, мов голодні скажені вовки, на цей хліб із неба, у боротьбі один з одним, щоб вижити. А десь там відважні фоторепортери все це знімають на відео і ми (в час обіду!) маємо змогу бачити страшні картини доведеного до тваринного стану людства. Кажуть, кожного дня вмирає біля одної тисячі людей, переважно старики і малі діти. Під тиском публічної опінії Буш погодився, щоб частини американської армії на півночі Іраку встановили для втікачів тимчасові табори, куди можна буде доставити допомогу. Ось які наслідки війни! А курди, як українці, — їхня незалежність не входить у пляни світових потуг!

Понеділок, 22 квітня 1991, метро.

В неділю виступав у Філядельфії В'ячеслав Чорновіл. Виступ його організувала Уляна Мазуркевич на долині міста, в парафіяльній залі катедри на Френклін вул. Падав понурий дощ — цілоденна слота. Багато наших знайомих не їхало, напр. Яцкевичі, Максимовичі, Чайковські, Яримовичі, що з ними разом ми були на гостині в Лесі в суботу. Не їхали також Лабуньки. Але я конче хотіла почути Чорновола. Йому, думаю, завдячуємо увесь дисидентський рух, і те, що тепер діється. Навряд чи все це було б, якби не "Лихо з розуму". Та й цікаво було послухати цього лідера нової України, "губернатора Галичини", як його називає Остап. І ми поїхали. І як це добре, що ми поїхали! Такого політичного діяча з України ми ще не чули. І цікаво: Чорновіл, який має репутацію радикала, майже революціонера, говорив як прагматичний політик. Про стратегію і тактику для здобуття незалежної держави. Про спільний фронт Галичини з російськомовними шахтарями Донбасу. Про еволюцію комуністів типу Кравчука і Плюща і потребу діяти спільними силами. Про шкідливість непродуманих акцій молодих націоналістів у Галичині, що їм часом непотрібно сприяє діяспора, про велику біду — міжконфесійний роздор у церкві, про Єлцина і Ґорбачова, про національні меншості в Україні, що їх треба приєднувати на наш бік, про успіхи й невдачі обласного управління, що його він очолює, про референдум за незалежність, але водночас про потребу соборности. Розважне, виважене слово. Говорив як державний муж і було радісно на душі, що Україна має таких провідників. Чорновіл виглядає дуже молодо і гарно. Пройшов в Америці кететеризацію, але, кажуть лікарі, операції серця не потребує. (Слава Богу!)

Середа, 24 квітня 1991, метро, вранці.

Гостює в нас Софія Майданська. Це вже вдруге: минулого тижня ночувала в нас з вівтірка на середу після свого виступу в УКУ — тепер буде кілька днів. Вчора дала вона в УКУ авторський вечір — читання власних поезій і виконання на скрипці творів композитора Губи. One woman show. Рудницький тільки привітав її, не робив якоїсь спроби доповіді про неї чи характеристики. Поезія її досить цікава, далека від шаблону, сповнена еротики — навіть у віршах, що їх темою земля, Буковина, історія, — повно еротичних метафор. Чимало в неї сонетів клясичної форми, але є і верлібр. Сьогодні Софію забере Віра Андрейчик, щоб повезти її до Зені Черник на лікарське обстеження і показати трохи місто. Підвечір має бути в нас. (Обід я приготовила вже в неділю). Завтра хоче взяти її Віра Кліш — можливо, якщо їй це вдасться, візьме її на концерт до Academy of Music. А далі побачимо. Запрошувала її до себе Христина Чорпіта — оглянути її мистецьку колекцію. В суботу Софія має брати участь у програмі вечора для відзначення 5-ліття трагедії в Чорнобилі. В неділю може поїде з Клішами до Вашинґтону.

26 квітня 1991, метро.

П'ята річниця Чорнобиля. Газети — не тільки українські! — відмічують цю річницю. Адже це не тільки українська трагедія, але й пересторога для всього світу. От сьогодні у зв'язку з річницею почула по радіо, що біля Тамс Рівер, в Нью Джерсі, є атомна електростанція, яка викликає турботу спеціялістів. А на Three Mile Island — ще перед Чорнобилем — була аварія, що також могла погано закінчитися. Послала я свій вірш "Перше травня" до Ukrainian Weekly — у власному перекладі на англійську. Надрукували його, віддавши йому третину сторінки. Але я, прочитавши, пожалкувала. Може не варто було посилати? "Віршики твої стають на чати твою неславу вічно берегти." Переклад міг би бути ліпший, та й сам оригінал варто було б поправити. От недавно появилася книжка про Чорнобиль Медведева (англійсьький переклад з російського оригіналу, що вийшов три роки тому). Є чимало рецензій на неї в пресі, а в них — повно нових інформацій про аварію. Вірш мій писався, коли ще вістки були дуже неповні і непевні. В оригінальній версії напр. було "у повітрі плутоній і стронцій", потім під впливом нібито точнішої інформації, я замінила плутоній на цесій, а тепер ось виявлається, що був таки і плутоній!

29 квітня 1991, понеділок, метро.

П'яту річницю Чорнобиля відзначила Філядельфія концертом в УОКЦентрі — і треба сказати: дуже достойно, на висоті. Концерт мав знамениту програму: вперше в нашому місті виступав квартет ім. Леонтовича — першорядний музичний ансамбль (дві скрипки, чельо, віоля) і саме вони — ці музиканти надали цілості прекрасного високого звучання. Грали твори Барбера (не знаю, хто це такий?), Лятошинського, Скорика, Лисенка і Чайковського. Виступи квартету перепліталися з авторським читанням поезій Майданської. В програмі виступив також репортер Philadelphia Inquirer Steve Goldstein, який говорив про свої враження від відвідин Чорнобиля і Народичів. Говорив, очевидно, англійською мовою, але коротко, з відповідною для теми достойністю. Починався концерт картинами Чорнобиля на екрані в супроводі записаного на стрічку голосіння та церковних дзвонів, що зразу створило відповідний настрій. Коротку промову сказав Кіпа і заповів, що не буде заповідати окремих точок програми. Було б ще ліпше, якби наказав був публіці стриматися від аплодисментів — тоді вся ця імпреза мала б ще більш урочистий характер. Намовляли Кіпу, щоб він представив ще двох депутатів з Києва, які саме були присутні, але він цього не зробив. На щастя! Бо політичні промови були б зіпсували цю справді культурну імпрезу, що залишила по собі прекрасне враження.

30 квітня 1991, вівторок, метро.

Телефонувала Ленсфілд. Діягноза: Diverticulosis. Не рак, не поліпи, тільки це. Хронічне недомагання кишок, притаманне майже половині людей старшого віку, що харчуються американським харчем. Треба більше "fiber"! Слава Богу, що нема якогось справжнього клопоту!

Майданська була в нас від вівтірка до суботи вечора. Я відступила їй свою спальню з лазничкою, бо знаючи, як вона живе в Києві, хотіла, щоб вона бодай кілька днів могла пожити в максимальному комфорті. Підчас дня, коли я їхала до праці, забирали її на авто Віра Андрейчик або Віра Кліш, щоб показати місто, піти в музей або до лікаря. Вийшло навіть так, що вона несподівано була і в мене в бюрі, і то цілком випадково. Кліші возили її автом по місту і приїхали на PENN саме вполудне, коли я, з'ївши полуденок, сиділа на лавці і читала New York Times. Раптом почула біля себе українську мову і дивлюсь: а то вони! Отже я поводила ще їх трохи від Архипенка до Френкліна, показала своє бюро і нашу бібліотеку, а тоді вони поїхали до музею. В суботу, зразу після концерту, Кліші забрали її до себе, бо вранці вона з ними їхала до Вашинґтону. Там відбувався жалобний похід під радянську амбасаду з нагоди 5-ої річниці Чорнобиля — отже при тій нагоді Майданська мала змогу подивитися на американську столицю. Після повороту з Вашинґтону, повернулася потягом до Трентону, до Онишкевичів, а тепер вона, здається, в Гунчаків.

1 травня 1991, середа, метро.

Незабаром Остапові уродини. Хоч він мені рідко робить дарунки, я — щедріша, як цього доказами є бібліографія його творчости з нагоди 60-річчя, золотий годинник з нагоди нашої 25-ої річниці шлюбу, ксерокопіювальна машина з нагоди його 70-ліття. Тим разом дарунок буде не тільки для нього — хочу поїхати сьогодні ввечорі до SILO і купити Compact disk player до нашого стерео у вітальні. Вчора вже купила, як додатковий Остапові дарунок два диски — симфонії Бетговена, що їх він особливо любить. (Ми маємо їх на платівках, але платівки закладати — морока, Остап навіть не вміє цього робити. Зрештою CD дає кращий звук). Купила я ці симфонії в Sam Goody і заплатила більше як треба (по 16.95), бо хотіла не будь які виконання, а берлінську філармонійну оркестру під орудою Караяна. Каже Синтія Аркін: Караян — наці, але це найкращий дириґент у світі! А вона на цьому знається і вміє відрізнити виконання цієї ж самої речі різними оркестрами, з різними дириґентами.

7 травня 1991, вівторок, метро.

Сьогодні в нас замість праці — цілоденний Retreat. Директорка винайняла приміщення в International House, замовила полуденок і весь професійний персонал бібліотеки проведе цілий день на нарадах. Тема — до вчора пополудні була мені невідома — про жодну попередню підготовку мені невідомо. Але після того, як дехто з нас почав домагатися "agenda", Liz такий плян учора врешті представила. Темою — основною — буде технологія і вестиме ранніми нарадами Chris Cieri, наш спеціяліст від комп'ютерів. Нашу директорку взагалі найбільше захоплює технологія. Минулого тижня, напр. вислала Марилю до Вашинґтону, де обговорювалися можливості створення комп'ютеризованого центру законодавтсва всього світу — я ще не зовсім розумію (та й здається й організатори самі ще не мають точно уявлення), чи це мав би бути покажчик чи "databank" з повним текстом. Такі грандіозні пляни, що звучать як модерні утопії і коштуватимуть міліони долярів, наводять мені на думку чимало аналогій. От недавно NYT мав велику статтю про медичну опіку в Канаді. Америка має ліпшу модерну медичну технологію, більше машин, що з них кожна коштує кілька міліонів, але зате лікарська опіка населення, зокрема бідного, залишає багато до побажання: от у Філядельфії недавно поширилася віспа, бо багато дітей нещеплених ітд. (Не кажу вже про Південну Америку, де тепер — пошесть холери!) А в Канаді менше коштовних діягностичних машин, треба довше чекати на складні операції, але загал населення має добру і безкоштовну опіку. Знаємо з досвіду із Стефанком!

Цього ж дня, пополудні. Метро.

"Retreat" виявився цілоденним інтенсивним засіданням від 9 до 5-ої, без відпруження, без можливості вийти на двір в час полуденка або переглянути газету. Т.зв. полуденок їли ми в тій же кімнаті, слухаючи звітів із недавньої поїздки Марилі до Вашинґтону, де плянують ґлобальний індекс до законодавства цілого світу, та окремо — Ліз і Марії Ньюман і Пет про останнє засідання Research Libraries Group, де була дискутована плянована ліквідація комп'ютеризованої каталогізації системи RLIN. Решта дня була присвячена двом темам: новій технології, що її в подробицях реферував Chris Cieri та плянованому переходові до нового будинку — як і що перенести до нового приміщення і які потрібні підготовчі роботи. (Ця остання справа значно складніша, як виглядає для стороннього ока, бо щоб зробити колекцію в новому будинку максимально оперативною, більш логічно зорганізованою та легше доступною читацькій публіці — треба значну її частину перекаталогізувати на комп'ютерському нашому каталозі LOLA (Library on line access). У висліді: їду додому з болем голови і дуже втомлена. Liz вела сьогоднішнім днем з великою дозою реґламентації та автократизму. Я уявляла собі retreat зовсім інакше — у більш відпруженій атмосфері, що сприяє вільнішому обмінові думок. Розчарувало мене й те, що концентрація була вся на технічних справах — без всякого інтелектуального підтексту — а також те, що вся увага нашої директорки спрямпована на грандіозні проєкти, тоді як занедбуються або відсуваються на задній плян справи кращої щоденної бібліотечної роботи. Вперше в житті подумала я собі: як добре, що я за пару літ відійду вже від цієї професії — надмірна її технологізація загрожує втратою балансу, перспективи.

8 травня 1991. Метро.

Готуюся до виїзду до Торонто. В неділю — замість того, щоб поїхати на сходини Чортополохів до Ані Максимович, поїхала я з Остапом до Ванамейкера купити різні дарунки для Максима, Уляни і дітей. В понеділок почала пакувати валізку. (Валізка виповнена дарунками, нема місця для мого власного одягу! Отже крім малої валізки, візьму ще й підручну торбу).

Вчора виступав на УКУ якийсь історик з України, Марочкін, але Остап не мав охоти йти. У висліді, прочитавши газети під акомпаніямент "Ероїки" Бетговена, я засіла за комп'ютер і... написала рецензію на книжку Сокола "And Then There Was Glasnost". Зрозуміла річ, це не був такий собі просто спонтанний відрух. Книжку для рецензії Лариса Онишкевич прислала вже давно, я пару тижнів по трошки її читала і обдумувала, що написати. Нажаль, Лариса хотіла дуже коротку рецензію і я у висліді поминула всяку аналізу самих творів, а дала інформаційну замітку про видання з кількома критичними думками про переклад.

Вчора — вперше за багато літ! — потелефонувала Ірка Джуль. Говорили ми дуже довго — жодного натяку на те, що вона може хвора, або має якісь проблеми, як про це здогадуються Любко чи Наталка Єреґа. А я не хотіла допитуватися, влізати в душу. Занадто спорадичні наші контакти. Але сказала мені прикру новину про нашого кузина Сяха Заплітного. Виявили в нього рака легенів! З Сяхом останній мій контакт був у час, коли женився Максим. Він потелефонував, відповідаючи на моє запрошення. Але не приїхав. Контакту не тримає, навіть адреси, здається, не маю. Бачилися ми з ним востаннє, коли — в уніформі американського вояка їхав на війну в Кореї — вже тоді, очевидно, як лікар. Вступив був тоді до нас до Філядельфії.

Неділя, 12 травня 1991. День Матері. Торонто.

Вже третій повний день ми з нашими внучатками! Знамениті малюки. Іванко помітно підріс, Стефанко — гарне біляве, повне енергії хлоп'я, що виросло вже із фази немовляти — говорить, не так багато як його братчик, але грамотно й зрозуміло, хоч із обмеженим ще словником. Дуже вони прив'язані один до одного, Стефанко зокрема в усьому наслідує братчика, також у збитках. З ока їх спустити не можна ні на мить. Сьогодні тут дуже тепло — вранці ми їздили на оселю Св. Володимира, де є гарний майдан для дітей з драбинками, суванками ітп. Хлопці там гарно забавлялися, а повернувшись додому, решту дня хлюпалися в басейні із сусідською дівчинкою.

П'ятниця, 17 травня, увечорі.

Улана з Максимом пішли в кіно. Це вже вдруге намовила я їх скористати з мого побуту тут і піти собі "гуляти". Ще тільки завтра і в неділю будемо в Торонто — в понеділок раннім ранком летимо додому, я прямо з летовища іду до праці. Мій побут тут, як звичайно, між дітьми і куховаренням. Але була раз на гостині в Рисі Голод, де були колишні львів'яни — тобто гімназисти академічної гімназії — Бережницькі з Філядельфії, Винників і Федорович з жінками, Манастирський із своєю жінкою — Іриною Гузар, яка цікаво розповідала про те, як відбувалося її виключення з львівського університету, де вона завідувала катедрою германістики (Типові совєтські шикани — збори відділу, потім катедри, потім ще чогось там — вечори нібито "демократичне" обговорення провин колегами по фаху і — голосування. Той, хто пробує заступитися, стає в свою чергу наступною жертвою. Прийшло мені на думку, що якби була більша солідарність між людьми і більша цивільна відвага, то навряд чи можна було б використовувати такий процес, як знаряддя терору). Крім візити в Голод, Остап ходив ще на збори "Слова", де мала бути зустріч із Сердюком та Л. Хоролець — драматургом з України, яка приїхала сюди на міжнародний фестиваль жінок-драматургів. Я на ці зустрічі не мала змоги піти, але була з Уляною на концерті Української Камерної Оркестри, що нею керує Орест Ковалів і що була підсичена тим разом квартетом ім. Лисенка з України. Концерт відбувся у приміщенні англіканської церкви св. Анни, що має візантійські мозаїки, і включав у програмі твори Баха, Лисенка-Коваліва, Елґара, Скорика та Дворжака. Виконання було задовільне, але не блискуче — до квартету ім. Леонтовича їм далеко. Але атмосфера була приємна, хоч людей було обмаль. Зустріли ми там Струків і Марту Трофименко.

Мала я змогу також попрацювати в понеділок і в четвер у бібліотеці Інституту Володимира і при тій нагоді мала зустріч-полуденок з Любою Пендзей. Люба розповідала про свою минулорічну подорож на Україну, зустрічі в ЦНБ та в бібліотеці Стефаника. Є можливість, що вона знову поїде туди, шляхом офіційного обміну бібліотек.

Вівторок, 21 травня 1991. Філядельфія. Метро.

Вчора — після безсонної ночі, раннього польоту з Торонто, і цілоденної повної інтензивної активності праці — вдома ще тільки переглянула пошту і прослухала знаменитого запису на магнітофонній стрічці своїх розмов з Іванком і Стефанком. Залишитьса гарна пам'ятка і документ. А крім того — це жива їхня присутність тут, із нами, і вона — зворушлива. Що я дала б за те, щоб мати такі записи з дитинства моїх дітей! Не було тоді такої упрощеної технології чи радше техніки. Я записала раз одну казочку, що її розповів мені чотирилітній Максимко — але хіба можна порівняти це з автентичним голосом живої дитини? Сьогодні понесу три фільми до Fotomat — маю надію, що і фотографії будуть непогані.

Чекала мене серед офіційної пошти в моїм бюрі також приємна несподіванка: лист від КІУС, за підписом Сисина як "acting director". Признали мені grant на три тисячі долярів! Ну, це справжня заохота і підтримка. А ще й таке: попереднього разу я просила на три з половиною тисячі — признали були 1,500. Тепер я представила кошторис понад 5,000 — признали 3,000. Це, мабуть, я навчилася щось на попередньому досвіді.

Прикра вістка в сусідстві — помер Іван Борис. Вже його в суботу й поховали. Жаль, що ми не могли бути на похороні. Ходила вчора до них, щоб висловити їй своє співчуття і підтримку, але не застала вдома.

Написала також Роксоляна. Отримала моїх 10 дол. від Марти Патериги. Просить прислати їй панчохи. Може треба буде кимсь передати.

Четвер, 23 травня. Метро.

Зовсім несподівано були вчора на концерті. Хор малих дівчаток зі Львова "Писанка". Довідались про цей виступ кілька годин перед концертом. Остап подзвонив мені на роботу. Зібралися на 7-му — поїхали до Центру. Думала я: мало буде публіки: будний день, та й не бачили в "Свободі" жодних оголошень. Але я помилилася. Мусіла бути рекляма на радіо, коли ми були в Торонто. Велика заля УОКЦ була виповнена так, що трудно було знайти місце (може із 500 осіб) — вся паркувальна площа була заповнена — я стояла на траві, разом з багатьома іншими автами. Сам концерт був на рівні народної школи — знаменитий матеріял для Іванка і Стефанка, та й репертуар для них відповідний: "Гей там на горі Січ іде" — одна-дві строфи, не більше, і дуже простенько, легко дітям навчитися. Чи треба кожну таку шкільну групу спроваджувати аж до Америки? Спонзорували їх СУМ і на залі було багато бандерівців. Може це й був секрет успіху (принаймні фінансового) цієї імпрези. Зворушливий момент був тільки один. Диригент (жінка), після того як хор проспівав одну строфу "Реве та стогне", обернулася до публіки і почала диригувати залею! І вся заля вмить підхопила пісню. Таке єднання батьківщини з діяспорою було справді дуже вимовне і дуже зворушливе! Співала навіть і я, зі сльозами в очах!

Неділя, 26 травня 1991, пополудні.

Почалося літо: гаряче, вологість висока. Вже пару днів. Вчора зранку поїхала з Остапом по харчі, пополудні трохи переспалася (аякже! рідкість! Але це наслідок, мабуть, того, що я випила до обіду пиво!) Під вечір поїхала купити квіти і коли сонце вже зайшло і було трохи відрадніше — посадила квіти в горщиках перед хатою — а також — вперше в житті — помідори. Це — експеримент. Посадила я їх також у горщики, щоб можна поставити там, де найбільше сонця. Побачимо, що з цього вийде.

Сьогодні, після ранішньої сесії на комп'ютері (переписую торонтонські знахідки) поїхала докупити мішок землі, бо вчора мені забракло. Ця дрібна поїздка кілька кварталів до 5-ої вул. могла мені дорого обійтися. Несподівано з бічної вулиці в'їхало і мені "перед самим носом" скрутило в ліво якесь авто — я ледве в останній секунді загальмувала — аж мене закинуло вбік! Пару секунд пізніше, коли я зупинилася на червоному світлі на 5-ій вул., під'їхало інше якесь авто і шофер, зупинившись поруч мене, сказав: "I saw that. He didn't even stop, did he?!" — Ось така потіха від свідка цієї сцени і доказ, що вина була не моя. Добре, що нічого не сталося.

Їдемо сьогодні до Люди на barbequ-ю (як справді пишеться це слово? Bar-be-Q?) Не дуже хочеться вдягатися, але поїдемо. А увечорі в УОКЦ є концерт Ніни Матвієнко.

Останній день в Торонто я потелефонувала до Наталі Лівицької-Холодної. Відвідати її не могла, бо вони живуть далеко і це дуже скомплікувало б день усій родині. Але я довго-довго говорила з пані Наталею і деякі речі навіть занотувала. Їй тепер 89 років. Живе вона, як я знаю, з зятем, католицьким священиком Хариною і дочкою. "Живеться спокійно, в родині. Не нуджуся, багато перечитую, але життя дуже одноманітне." Болить її нога, з хати не виходить, мусить вживати walker, щоб ходити по хаті. На моє питання про статус видання її листування з Маланюком ітд., сказала, що там є листи Маланюка, Теліги, Донцова і Липи і ще мають бути якісь матеріяли Драгоманова (я не зрозуміла, чи в тому самому томі?) Видає це УВАН при співпраці Шевельова — він давно вже переглянув і схвалив. Скорупська редагує примітки дуже солідно, аж занадто. Але ось давно не відзивається. Ще мала звірити біографію. Вже була коректа. Я поінформувала її про лист з України в справі біографії Маланюка, запиталася, чи схотіла б вона сама написати до автора. П-ні Наталя має безпосередній зв'язок з Погребенником, Міщенком. Але не має сили всім писати. Колекція жуків Петра Холодного — я поцікавилася, яка її доля — ще в США. Боїться передати її до Києва, щоб не пропала. Покищо зберігається у Glen Spey. "Коли в серці погана погода" Наталя звертається до поезії. "Читаю Голобородька", каже. "Чудовий поет, дуже-дуже добрий і досить модерний. Поет тоді справжній поет, коли може викликати споріднені почуття. От читаю Голобородька, як би жару, щоб закурити цигарку — а в мене бажання — поплакати."

30 травня 1991. Метро.

Написав Середяк. Моя книжка трохи запізнилася. Але вже в переплетні. Під кінець травня вишле мені один примірник літунською поштою, а решту пакетами на визначені мною адреси (мені, Максимові, Свободі, книгарні в Едмонтоні). Будемо терпеливо чекати.

Остап вчора нарешті подзвонив до Снилика, щоб запитатися про Іванову книжку. Давно я його намовляла, мовляв, треба, щоб крім мене ще хтось робив на нього натиск. А Снилик сказав йому, що книжку забрала до себе Уляна Дячук "нагору", і він не знає, що з нею. Може там є якісь конфлікти між редактором і головним предсідником? Мушу сама потелефонувати до Уляни Дячук — може вдасться мені це зробити ще сьогодні.

Настрої в мене депресивні: самотність, втома.

31 травня 1991, метро, вранці.

Забула я відмітити одну цікаву дрібничку. Під натиском нашої директорки, яка дуже захоплена модерною технологією, весь професійний персонал нашої бібліотеки охоплений вже сіткою електронічної пошти. Кожен з нас має своє конто, свій секретний "password" і вже почали навіть напливати інструкції згори (тобто від Liz) via E-mail. Щоправда, ми з Марилею на двох маємо один покищо комп'ютер, що має получення з E-mail, RLIN, Lexis, Westlaw ітп. (В моїй бюровій кімнаті є комп'ютер Мекінтош (такий як я маю вдома) — він усіх тих сполучень немає) — але кожна з нас має окрему адресу E-mail.

24 травня я, навчившися елементарної техніки, послала перший E-mail message до Рана (у відповідь на його мемо) і цього ж дня, перевіривши в AAASS Максимову E-mail адресу, послала йому листа: "History in the making" — з текстом пісні "Гей там у горах високих" для Іванка і Стефанка (українською мовою, але латинськими літерами). Дійшло негайно і викликало невеличку сензацію. Я подала в цьому першому листі свою електронічну адресу і Максим зразу прислав відповідь: "Ну, ну, диви і та стара авоська взялася за це..." з компліментами на мою адресу... Молодим імпонує технологія і вміння нею користуватись. Ми з Максимом таким чином обмінялися вже кількома записками. Він каже, що його це не коштує нічого, а мене, очевидно, також ні. Але ця нова забавка напевно дорого приходиться нашим інституціям — хоч заощаджує телефон, папір і час.

Понеділок, 3 червня 1991, метро.

Несподівано мали ми дуже активний вікенд. Почалося вже в п'ятницю. Хоч було гаряче, я сіла в своїй робочій кімнаті, включила охолодження і добрих кілька годин працювала на комп'ютері, доповнюючи ULE80. Хочу в наступних двох тижнях надрукувати текст, щоб взяти з собою до Урбани. Без цього працювати в Урбані було б тяжко і можливо принесло б небажане дублювання роботи.

В суботу — після ранішніх харчевих закупів і обіду — ми поїхали до Jenkintown, до Ванамейкера і до Hechinger-a. В Hechinger-а закупили деякі речі для городу і господарства, а у Ванамейкера — куди пішли передусім на те, щоб купити панчохи для Роксоляни Зорівчак — я купила собі комплетик: блюзка, спідничка, кульоти — цвітисте, оригінальне, модне (і тому, нажаль, не включене у випродаж — треба було заплатити повну ціну около 130 дол.) Остап також купив собі спортову сорочку, а я йому на день батька — оригінальний англійський чайничок з доброї порцеляни, з двома кубками. Також купила собі нарешті білу скіряну торбу, що її мені давно вже потрібно. Післа вечері дивилися на торонтонську українську телепрограму. Натомість у неділю поїхали ми вполудне на пікнік до Михайлівської церкви, звідтам на цвинтар, потім вступили до Віри. Вона почастувала нас квасковою зупою, ми посиділи на її новій терасі і мали змогу спостерігати рухливе товариство молоді — Віриних дітей і товаришів. А тоді прийшов Вірин сусід Рудницький і запросив до себе на барбек'ю.

6 червня 1991, метро, четвер.

Sturm und Drang на роботі. Довелося приспішеним темпом готовити річний звіт ще перед закінченням бюджетового року — іншу роботу треба було відкласти (крім довідкових питань, що їх старалася полагодити в поспіху, у висліді чого деяких речей не доглянула). Візок повний нової періодики, що його рутиново кожного тижня переглядаю, вибираючи статті для бібліографії трудового права та роблячи примітки для майбутнього вжитку і рекомендацій для професорів, чекає моєї уваги. (А сьогодні привезуть уже такий же візок з періодикою наступного тижня!) У висліді — неабиякий стрес. Вчора прийшла додому смертельно втомлена, думала, що може не піду на роботу сьогодні, щоб відпочати. Але це тільки погіршило б справи. Зрештою, спала годину довше, як звичайно, чуюся ліпше.

Не встигла додати до заміток попереднього вікенду, що я з великим фізичним зусиллям ("хоч купаєтеся в поті, не ставайте у роботі") скопала собі грядку і — вперше в житті — посадила помідори. Побачимо, що з того вийде. Підливаю, підсилюю землю відпадками овочів свого снідання.

Передучора Рудницький приніс показати нам нове видання — Literary Exile in the Twentieth Century. Це та книга, що її редагував Tucker, який запросив був до співпраці мене, а я на своє місце порекомендувала Рудницького. Є там зарепрезентованих 12 українських екзильних письменників, в тому числі й Остап. Видання солідне, енциклопедичне, і робить назагал дуже добре враження, хоч має багато дрібних помилок, деякі навіть комічні своїми імплікаціями. Є напр. табеля країн, де письменники знайшли пристановище і Остап попав у категорію "Австралія 1944" (замість, очевидно, Австрія). Я собі жартую, мовляв, ось де ти перебував у час війни! Знайшла я пів години, щоб написати коротку новинку до Свободи про це видання.

7 червня 1991, метро.

Пошта принесла вчора цілу низку книжок, що з них найважніші три бібліографії: Винара, П'ясецької та Індекс Свободи. Це у висліді моєї відповіді на запрошення з Harvard Ukrainian Studies написати на ці речі рецензії. Коли я знайду час це зробити — не знаю, але зробити хочу. В HUS я ще ніколи не друкувалася, хоч запрошення рецензувати матеріяли я мала ще від першого числа. Тоді я навіть написала була рецензію на Ізарського — але редактор не прийняв, мовляв, белетристики рецензувати HUS не буде. Тоді я свою рецензію надрукувала в Canadian Slavonic Papers. Моя згода також була подиктована "шкурним" інтересом. Я конче хотіла мати довідник Винара, а це дуже дорога книжка. Робить вона дуже солідне враження. Це справжній український Winchell. І я вже навіть придумала тентативне перше речення для своєї рецензії: Ukrainian studies have come of age in America. Приємною несподіванкою для мене є, що моя бібліографічна робота не тільки включена (цього я, очевидно, сподівалася), але навіть рецензована! Це перша рецензія на ULE65 і на поточну ULE в JUS поза Україною! Але книга Винара має також багато помилок: Андієвська всюди послідовно фігурує як Андрієвська, Максимова дисертація не включена взагалі, а його стаття про Підмогильного, хоч і згадана в тексті, в покажчику приписана... мені! Має хлопець пеха, та й годі!

Понеділок, 10 червня 1991, метро.

В п'ятницю, 7 червня, прийшов з Аргентини перший "сигнальний" екземпляр моєї нової книжки. Обкладинка Стратілата виглядає дуже ефектовно, томик досить товстенький — 193 сторінок. Друк, як цього я і сподівалася, поганий, зокрема там, де вставки латинським шрифтом. Дуже погано вийшло моє фото, якби знала заздалегідь, була б не давала. Як воно не дивно, але я не знайшла часу в час вікенду, щоб книжку ще раз прочитати. Вже трохи набридло. Але прочитати треба, бо треба написати Середякові. Він хоче друкувати Errata — але чи це потрібно? Якби це була наукова книжка, тоді так, але для оповідань? От добре, що не пропустив речення "Мистецьке оформлення Миколи Стратілата", бо такий недогляд і справді треба було б виправляти у кожному примірникові і було б мені неприємно.

Ходили в п'ятницю на вечір львівського "Ретро". Досить добра ревія старих передвоєнних шляґерів. Ансамбль складався з 4 музикантів, трьох співаків і однієї співачки. Завдатки певні мають, але потребують інтелігентного керівництва, добрих нових авторів і композиторів, та ліпшої оригінальнішої інтерпретації. Напр. пісню "В гаю зеленім раз зі мнов" значно краще від співачки Ретро виконувала колись Бабця Лінка! Найгірше на цьому вечорі (при столиках, з закускою і вином) — був факт, що його закінчили співом "Ще не вмерла Україна..." І коли то наші хахли навчаться шанувати державний гимн?

Прикра новина. Помер Іван Іванович Коровицький. Завтра — у вівторок — буде похорон на Бавнд Бруку. Хочу звільнитися з праці і поїхати разом з Остапом. Гарна він був людина. Високої кляси інтелектуал, з добрим мистецьким оком критика. А при тому добросердечний, приязний.

14 червня 1991, п'ятниця, метро.

Сьогодні останній мій день на праці перед виїздом до Урбани. Взяла зі собою — щоб зробити більше фотокопій — матеріяли, що їх мушу взяти на конференцію (доповідь, бібліографію, etc). Вчора написала серію листів: до книгарні в Едмонтоні і до Максима в справі книжок (прийшло вже — негайно після сигнального примірника — сім пакетів, отже в мене на руках вже 140 примірників моєї книжки!), до Середяка, щоб його про це повідомити, до Марії Габлевич до Львова, що напередодні свого приїзду в серпні до Америки, написала до мене з проханням, чи я могла б знайти їй якусь працю редактора чи перекладача (я її не знаю, хоч вона твердить, що ми зустрілися були в час МАУ на Хрещатику. Вона має запрошення від клюбу Rotary і запевнену на рік працю вчительки російської мови і не розуміє того, що така оферта унікальна і її треба використати).

Похорони Коровицького в Bound Brook-у були велелюдні і сповнені довжелезних православних.

Ніч: понеділок на вівторок, 17/18 червня, Урбана-Шампейн.

Прилетіли в неділю маленьким літачком (на пропелери!) — з Шікаґо. Живемо на 14 поверсі в Illini Towers. Сьогодні вже відбули перший день конференції, де виступали Лужний, Гумецька, Остап, Мар'яна Рубчак, Олег Купчинський (зі Львова), Олександр Сидоренко, Леонід Грабовський (композитор), Тамара Тарнавська, Юрій Віктюк (маляр) та Богдан Рубчак, що говорив на відкритті виставки Віктюка. День був неособливий і не надто цікавий. Але полагодили всі формальності (Остап, виявилося, таки не вислав формального зголошення із vita — отже мусів недогляд направити), зорієнтувались наново в терені (я купила деякі харчі, щоб не мусіти весь час харчуватися в ресторанах), вчора ввечорі були з товариством на пиві в Coslow, бо виявилося, що замовлена wine & cheese party у Faculty Center через якесь адміністраційне непорозуміння не могла відбутися. Дмитрові Штогринові було дуже неприємно — 60 осіб прийшло під будинок, а там, виявлається, зачинено! Зустріла тут бібліографа Мороза зі Львова (того самого, що йому не вспіла відповісти на листа!) Є тут також Лариса Онишкевич, Рися Голод, обоє Зуєвські, Караванський, Оксана Соловей, Стефан Козак, Валеріан Ревуцький, Найдан (Позичив мені свою книжку перекладів Костенко і я саме скінчила її описувати!), Черненко-Рудницька, Гунчак, Нагайло (розвівся з жінкою і тепер приїхав з новою нареченою — Тамарою Тарнавською, мистецтвознавцем з Києва, яка вже деякий час працювала в Лодзі і в Осльо, а тепер працює в радіо Свобода. Значна частина прелегентів ще не приїхала.

Середа, 19 червня 1991, Урбана-Шампейн.

Сталося те, чого я багато років боялася: Остап дістав учора масивну серцеву атаку і я перебула з ним ніч у лікарні. Стан його з вечора був критичний і лікар приготовляв мене на те, що він може не пережити до ранку. Тепер година 8:20. Я була недавно в його кімнаті — він непритомний, пришпилений рурками до машин, тіло тільки вряди-годи здрігається. — Тількищо прийшов до мене головний кардіолог. Він називається Daniel Bloomfield — дав мені свою картку, де сказано що він — професор медичної школи University of Illinois. Сказав, що вчора було не більше 10 шанс на 100, що Остап виживе (був, каже, такий момент, що було всього 2% такої можливости!) Тепер шанси зросли до 20%. Отже стан дуже-дуже поважний. Вчора було багато води в легенях, сьогодні легені майже чисті. Є якесь кривавлення із шлунка, що викликане ліками на розрідження крови і що його віддаляють руркою з рота. Мусіли, кажуть, дати йому якийсь сильний лік (a la curare), що викликає параліж — це, нібито, навмисне, щоб заспокоїти організм, але на мій запит, чи є небезпека, що це може залишитися, лікар сказав, що всі ліки дуже сильні і небезпечні і завжди пов'язані з риском. Трудно було їм устабілізувати організм і було помітно — навіть для стороннього ляїка, що не розуміє медичних цих процедур — що багато людей, від санітарів амбулянсу до медичного персоналу шпиталя, тяжко і довго працювали, щоб рятувати Остапове життя.

Сталося все це дуже несподівано і без попередження. Вчора мали ми нормальний, погідний день. Вранці спали трішки довше, як попереднього дня, коли було відкриття і коли треба було бути в Illini Hall вже перед 9-ою ранку. Остап збирався поволі, без поспіху, я навіть сказала йому, що може й не варто йти на першу сесію, бо вона не була надто цікава і я сама плянувала піти — замість на ранню сесію — до бібліотеки, щоб зорієнтуватися. Після сніданку (в нашому таки помешканні, бо там є холодильник і кухня, і я купила трохи підставових харчів, як молоко, хліб, овочі, чай, суху кашу ітд.), я пішла до бібліотеки. На 11-ту годину прийшла на другу сесію, що мене цікавила і де виступали Лариса Онишкевич, Валеріян Ревуцький і Смирнів — Остап там уже був. З доповіді Смирного я вийшла, бо була мені нецікава, а на залі було дуже холодно. Я домовилася, що повернуся, щоб разом з Остапом з'їсти ланч у кафетерії, а тимчасом пішла додому, щоб принести собі светр. Полуденок провели ми в товаристві Рисі Голод, Кудрика і Семчишина — Остап був веселий і все було нормально. Після пополудневої сесії (а радше двох), де виступали Богонюк-Ґоляш, Найдан, Чернено-Рудницька, Роздольська, а в другій — Гунчак, Стойко і Нагайло, ми пішли на обід до елегантного і на диво дешевого! Colonial Room в Illini Hall, запросивши також Мирослава Мороза, бібліографа зі Львова. Обід був дуже приємний і цікавий, зокрема мені було приємно порозмовляти з Морозом, — Остап полагоджував плачення рахунку (здається навіть, що зафундував всім 7-ом особам (хоч були там і досить випадкові люди, такі як Лібер, зовсім мені людина незнайома). Остап, виглядало, був у добрій формі і настрою. Можливо хіба, що за багато з'їв, бо харч був справді свіжий і смачний, а що це був буфет — кожний міг вибирати. що хотів і скільки хотів, отже всі ми, можливо, трохи переситилися. Після вечері товариство розійшлося: Остап сів собі з Кудриком на канапу побалакати, а ми решта пішли на сесію. Десь за годину я вийшла подивитися за Остапом. Він сидів на канапі. Каже до мене: знаєш, я вже маю досить. Може б ми пішли додому? І ми пішли, разом з Кудриком. По дорозі Остапові тяжко було йти, він кілька разів приставав, а коли ми вже були на горі в кімнаті і він поклався на ліжко, йому стало дуже важко дихати. Був при тому й Кудрик. Я побігла вниз до reception і вони викликали амбулянс. Приїхали дуже швидко, зразу дали кисень і ще там щось. Забрали його до лікарні і я поїхала разом з ним амбулянсом. Внизу під Illini Towers сиділо ціле товариство. Не забуду ніколи, як Мар'яна Рубчак підійшла і обняла мене, а потім, коли я вже сиділа в амбулянсі, підійшов Богдан і мовчки стиснув мені руку.

Тут у лікарні незабаром з'явилася Стаха Штогрин і трохи зі мною посиділа. Був також священик, Fred Jillson, що дуже тепло і приязно провів зі мною пару годин на розмові, запропонувавши аж під кінець, чи я схочу з ним помолитися. Молитва була гарна і дуже до речі і я навіть не пробувала від неї відмовлятися — не тому, що вірю в її допомогу, але тому, що це був приязний жест співчуття і людської підтримки. Jillson — католицький священик, але був колись в англіканській церкві і він — жонатий!

Четвер, 20 червня 1991. 10 год. ранку.

Боротьба за житта триває. Вчора лікар обіцював, що сьогодні відлучать ventilator і витягнуть плястикову трубку, що йде устами аж до легень і помагає Остапові дихати, але в той же час відбирає йому можливість говорити і, очевидно, спричинає біль. Але спеціяліст від пульмонарної медицини, доктор Deppe, вважає, що цього зробити не можна. Легені, правда, прочищені від води (кажуть, може навіть за сухі), але серце правильно не працює, тиснення крови то падає, то підноситься за високо і його з трудом контролюють ліками. Ранішня консультація докторів Bloomfield-a і Deppe дійшла до висновку, що Остапові треба закласти т.зв. Swan Catheter і тоді можна буде забрати "вентилятор". Catheter — трубка вставлена у вену біля ключиці, що йде до серця, дасть змогу бачити, як саме треба серце підсилювати і які давати ліки. Я сказала обом лікарям, що Остап відмовився колись від кететеризації, але вони мене переконали, що це не те саме і що зрештою в цій ситуації воно конечне. Я мусіла підписати дозвіл на цю процедуру і саме тепер вони це йому роблять — dr. Heckmann, кажуть мені, є добрий спеціяліст від "invasive cardiology".

Бідний мій коханий — це найважчі хвилини його життя, мені важко дивитися, як він страждає, як його іритує факт, що він прив'язаний — обидві руки повні всяких рурок, що в роті — рурки і він не може видобути зі себе слова, хоч пробує часом. Тепер значну частину часу він притомний: пізнає мене і розуміє, що я при ньому. Але порозуміння з ним дуже трудне. Тяжко зрозуміти, що хоче — а коли розумію (напр. щоб звільнити руки) — нічого не можу допомогти. Води напитися йому не можна — от хіба можу зволожити йому один бік уст спеціяльною губкою. Пробував написати слово — але це неможливо, рука дрижить, нічого не виходить. Вчора я придумала такий спосіб: сказала йому, щоб дав мені знати очима або кивком голови, а я рецитувала азбуку від А до Я. В такий спосіб, наприклад, висловив бажання, щоб підкласти подушку. Тоді це можна було зробити — медсестра, на моє прохання, підклала ще одну подушку під голову, але часто це неможливо — коли падає тиснення крови, підносять навіть ліжко так, щоб голова була нижче решти тіла, щоб був більший доплив крові.

З обома хлопцями я порозумілася ще у вівторок 18 червня. Контакт утруднений тим, що я фактично не маю телефону — більшість часу проводжу або в почекальні Critical Care (вже дві ночі спала тут на канапі), або біля Остапа. Але Марко і Максим знайшли спосіб зателефонувати до медсестри зараз біля Остапової кімнати і я вчора з обома говорила. Кілька осіб приходило відвідати мене тут з нашої конференції — двічі була Стаха Штогрин, двічі приходила мало мені знайома Параска Завертайло-Туркало, були Штогрин з Ларисою, але, побачивши мене з закритими очима на канапі, зробили висновок, що я сплю, і залишили тільки записку (дуже мені жаль, я була б радо з ними поговорила, а закрила лице руками тоді тільки тому, що в кімнаті було повно голосних людей, ясно світилося світло, а мені конче треба було трохи відпочити. Дуже допомогла мені вчора Стаха Штогрин, бо завезла мене до Illini Тowers і це дало мені змогу зорієнтуватися в терені. Я скупалася, передягнулася, з'їла була сніданок і пішки прийшла назад до шпиталя — це около 1/2 години ходу. Хочу зробити це і сьогодні, але хочу почекати, щоб подивитись до Остапа після вставлення катетера.

Год.11:15.

Була в Остапа. Катетер вже заложений — Блумфілд показав мені рентґен — рурки доходять до серця і легень. Остап, може під впливом ліків, на мій голос не реагує, очей не відчинає. Блумфілд сказав: "We've lost some ground", тобто стан не поліпшився, навпаки. Його турбує високий пульс. Я це помітила вчора, бо ж монітор показує 120-135, а знаю, що вдома, коли він сам собі мірить пульс і тиснення (а робить це із притаманною йому педантичністю і послідовністю кожного дня) буває звичайно ледве 60-65 — але Блумфілд вияснив, що низький пульс удома — це наслідок ліку Blocadren, що його тут у цій ситуації тепер не можуть давати. Сам Блумфілд завтра кудись від'їздить і Остап буде під опікою кардіолога Heckman-a. Чи це недобре? — не знаю. Блумфілд — старий чоловік. Він був, правда, професором, але мабуть віддавна вже на пенсії. Робить симпатичне враження, але чи він ліпший від молодого спеціяліста? Думає він дуже поволі, це помітно і тяжко сказати, чи це тому, що він більше розважний, чи може тому, що має менше практики і що старечий розум не такий бистрий. Гекмана я тільки бачила здалеку, ще з ним не говорила.

П'ятниця, 21 червня 1991. 9 год. вранці.

Ніч знову перебула в почекальні. Перед восьмою ранку була в Остапа: стан його трохи кращий. Вчора мала довшу розмову з кардіологом Гекманом. Випитав мене всі деталі медичної Остапової біографії. Сказав таке: те, що сталося, було pulmonary edema, heart failure, вода в легенях — але нема більшого пошкодження серця. В кризовій ситуації персонал потрактував випадок, як масивний серцевий удар і дали йому ліки на розрідження крови, а це в свою чергу спричинило кривавлення в шлунку. Втратив трохи крови (вчора тричі був кал з кров'ю) — я вже двічі підписувала дозвіл на переливання крові (Пропонувала свою кров, але сказали мені, що моєї крови не могли б ужити негайно, це хіба — на майбутнє). Цифри на моніторі сьогодні вранці були більш позитивні і стабільні. Це навіть і я сама помітила ще заки сказав мені про це Гекман, хоч, очевидно, не досить на цьому розуміюся. Але після пояснень вчора і передучора, я навчилася розрізняти, що є напр. загрозливим тиском крови (за низько, і за високо) і що віддих 40-50 нормально повинен бути біля 15. Занадто все це скомпліковане. Фактично подивляю цей медичний персонал: трудна і дуже відповідальна праця.

П'ятниця, 2-а пополудні.

Марко вчора виявив бажання приїхати і хоч я сказала йому, що помочі мені фактично не потрібно, але не заперечувала: стан настільки поважний, що це могло б бути й останньою зустріччю. Oтже він сьогодні приїде, десь біля 5-ої. Стаха Штогрин поїде по нього на летовище, завезе до Illini Towers, a потім привезе сюди до лікарні. Вранці я передала їй ключі до Остапової кімнати, щоб дала зразу Маркові. Сама я поїхала із Стахою до Towers, скупалася, поснідала, залишила Маркові мапу з інструкціями на всякий випадок. Хотіла ще купити молоко, щоб було на завтра в холодільні, але раптом пустився великий дощ, пішки ніде не можна було йти, навіть із парасолею — а я не хотіла тратити часу, покликала таксі і повернулася до шпиталя.

Остапові ще вранці витягнули рури — і ту віддихову, і ту, що відтягала кров із шлунка. Тепер він має тільки маску на ніс і уста, щоб дихати розрідженим киснем. Може вже тихенько говорити, дуже втомлений, але виглядає незле, криза, маю надію, минула. Може я знову зможу сказати: Wir sind noch einmal davongekommen. Dr. Bloomfield прийшов перед своїм від'їздом попрощатися і сказав: I think, he is going to make it.

Конференція проходить без нас (ми мали окрему конференцію — з Паном Богом!) Не багато знаю, але чула вже, що після виступу Дзюби були якісь суперечки чи виступи заперечливі бандерівців, а зустрівши Мар'яну Рубчак випадково, почула, що на засіданні AAUS вирішили таки змінити статут.

Неділя, 23 червня 1991. 11:30 вполудне, в шпиталі.

Марко приїхав у п'ятницю. Вдалося йому зорганізувати політ на кошт кредитів Frequent Flyer і це дуже добре, бо інакше цей його наглий приїзд коштував би понад тисячу долярів! Остапові значно ліпше.

год.11:45 ввечері.

Коли Марко приїхав, Остап вже був без трубок у роті — але дихав (і до сьогодні ще) крізь маску з розрідженим киснем. Може вже говорити (пошепки!) — отже є комунікація. В п'ятницю почувався дуже втомлений, але був радий тому, що приїхав Марко і що криза вже позаду. Отже було психологічне піднесення. Але в суботу й сьогодні хвороба дає про себе знати: в грудях подразнення після всіх цих труб, може є і якась інфекція, бо є температура (38.3̊С позначене було на якомусь апараті, що я запримітила із здивуванням, що це не F, а C!), дістав гикавку, що її не можуть стримати і що його, очевидно, вимучує. Сьогодні почали йому давати також антибіотики. Коли я лікареві сказала, що наш відліт був заплянований на наступну неділю, сказав мені, що це напевно потриває довше, що він ще певно пару днів мусить бути в Critical Care Unit, а потім ще треба буде бути в лікарні на загальному відділі. Отже від'їзд доведеться відкласти.

Скористала я з побуту Марка тут і сьогодні пару годин провела в бібліотеці. Хочу піти ще й завтра — вранці до лікарні, потім до бібліотеки, потім знов до лікарні. Марко завтра о 5-ій пополудні вже відлітає додому. Шкода, що його не буде тоді, коли треба нам буде їхати додому, бо тоді мені справді добре було б мати поміч. Але трудно, якось дам собі раду — хоч не знаю ще як. Мусітиму завтра подзвонити до літунських ліній і розвідати. Політ не тільки деведеться відкласти, але може і змінити, бо таким малим літачком, як ми летіли сюди з Шікаґо навряд чи Остапові можна буде летіти.

Приїзд Марка уможливив мені піти в суботу на пару сесій конференції. Я навіть готова була прочитати свою доповідь, але Штогрин на моє місце обіцяв уже комусь іншому і я не хотіла комплікувати йому програми. Була на цікавих сесіях про поетичний переклад з англійської на українську і навпаки (вела Лариса Онишкевич і зробила з цього своєрідну майстерню), ще цікавіша була сесія про верлібр і клясичну форму в поезії (брали участь Бойчук, Рубчак, Юрко Тарнавський, Зуєвський, Забужко і Мовчан), жива й актуальна була сесія про майбутнє діяспори — з участю Всеволода Ісаїва, Зєлика, Воловини і Мирона Куропася. Закінчення конференції я не дочекалася, бо мусіла побігти до шпиталя.

Двічі з Марком пообідали — вчора у вибагливому ресторані University Inn, де я навіть випила разом із ним один Glenlivet і трохи відпружилася, сьогодні в дешевому, але дуже смачному мехіканському ресторані. В п'ятницю були на обіді китайському, але це не був вдалий вибір і не такий ресторан, щоб його можна комусь або й собі рекомендувати на майбутнє. Ця передишка з Марком допомогла перейти мені з кризової ситуації в нормальний світ. Жаль мені, що не вдалося поспілкуватися з цікавими людьми, які приїхали на цю конференцію (дуже багато з України!) Не було часу на справжні довші зустрічі і розмови. А конференція скінчилася і більшість учасників уже роз'їхались додому.

Північ, понеділок/вівторок, 24/25 червня.

Марко вже сьогодні від'їхав. Остапові значно краще: кисень приймає вже тільки вузенькими трубками, що йдуть попід ніс, їв уже сьогодні нормальні харчі (хоч їсть він мало, бо швидко відчуває повноту шлунка). Сидів уже навіть у кріслі. Але ще не зовсім перестав кривавити шлунок і вчора вночі знову давали йому кров.

Потелефонувала я сьогодні до Midway, щоб повідомити про кризу. Якщо представлю лікарське посвідчення, зможу перекласти відліт на пізніше. Одначе, якби я захотіла їхати додому іншою лінією (USAir має регулярні джети через Dayton, Ohio), то звороту кошту від Midway не отримаю. Отже можливості фактично такі: або поїдемо, як приїхали — або треба буде до Шікаґо доїхати автом, а звідти вже йдуть регулярні джети. Мушу ще порадитись лікаря. Одне певне: нам доведеться залишитися тут бодай один тиждень довше. Це очевидно справи комплікує (я повинна бути на роботі 1 липня!) — але нема ради.

Увечорі ходила я на піцу з Ларисою, Асею Гумецькою та Анатолієм Бровкіним, що є заступником директора ЦНБібліотеки Сенченка. Я йому подарувала збірник 12 Слова, Самотнє місце під сонцем та ULE65 — обіцяв також передати один примірник Стратілатові. 5 примірників нової своєї книжки я дала Маркові до Лос Анджелес — думала їх тут роздати людям з України, але таких можливостей мала мало, а не хочу везти додаткового баґажу додому. Купила я першого дня конференції ліногравюру Львова роботи Віктюка, що мав тут виставку. Тепер маю з тим клопіт — як це везти додому, щоб не знищилося? Може пошукаю десь, щоб дати оправити.

Північ, вівторок/середа, 25/26 червня.

Вранці пішла до лікарні і була майже три години. Говорила з Гекманом. Остапа стан щораз кращий. Сьогодні казали йому вставати на комоду, хоч це утруднене тим, що він має ще Swan Catheter — отже причеплений до машини. Можливо, завтра це вже знімуть і може перенесуть його із Critical Care Unit до звичайної шпитальняної кімнати. Їсть він уже нормально, хоч і не багато. Heckmann написав мені свідоцтво для Midway Airlines, висловив думку, що Остап може їхати зовсім добре і малим літаком — головне тільки, щоб його везли туди на wheelchair, щоб не мусів ходити по сходах, а медсестри потішили мене, що літунські лінії мусять мати такий service для handicapped та хворих, інакше втратили б licence. Побачимо, треба буде довідатися.

В полудне повернулася я до Illini Towers, занесла до оправи Віктюків лінорит, з'їла на швидко булочку із Spam та й побігла на пару годин до бібліотеки. Трохи там попрацювала, позичила у Штогрина кілька газет для Остапа, принесла собі до хати кілька томів Nationalities Papers та Ukrainian Review, щоб могти працювати по ночах (ледве донесла, бо ж мала, крім цих книжок, ще й важку свою торбу та течку з товстим своїм машинописом) — а тоді знову побігла на кілька годин до лікарні. Посиділа з Остапом від 5 до 8-ої, а тоді швиденько повернулася, бо в бібліотеці домовилася з Мирославом Морозом, що підемо разом на пізній обід. Повела я його до мехіканського ресторану Mi Pueblo, де пару днів тому обідала з Марком. Замовила дві маргарити і два burrito з зупою і чіпсами з salsa. Мороз був приємним і вдячним компанйоном, все його цікавило, все йому смакувало. Взяв собі на пам'ятку орнаментальну паперову підстілку (кельнер дав свіжу), сірники тощо. Цікаво розповідав про себе і свою бібліографічну працю. Він у 50-ті роки сидів 5 літ у концтаборі (за те, мовляв, що батьки-селяни переховували священиків). Бібліографом став випадково, але раз втягнувся в роботу, знайшов у ній смак і вдоволення і випускав одну за одною публікації, аж поки йому не поховзнулася нога: згадав у бібліографії прізвища тих, що пізніше стали неблагонадійними і у висліді — втратив працю. В них там така засада, що коли наступає перерва між працями довша як один місяць — втрачається весь попередній стаж. Але прийнявши будь яку працю, навіть фізичну, цьому можна запобігти. Отже він так і рятувався. Тепер він уже пенсіонер, жінка також уже на пенсії. Має вийти велика його праця — про Лесю Українку — хронологія життя і творчості. Як дають собі раду в побуті? "Не журюся тим, маємо свій город, виживемо." Симпатичний чоловік. Питалася я його і про Зорівчак. "Не дивуйтесь, що вони такі обережні — це тому, що вона на державній посаді."

Ну, може б я так ішла спати? Пустила собі Бетговена і пишу, лежачи вже в ліжку. Трохи поболює мене жиляк у нозі, мабуть тому, що в лікарні досі доводилось багато стояти на ногах. Маю багато біганини (15-20 мін. до шпиталя — 4 рази в день) і хоч фактично мало маю відпочинку і тількищо пережила велику життєву травму, яка все ще триває, мушу признати, що тут в Урбана панує якась відпружена атмосфера і я не відчуваю такого Sturm und Drang, як часом у Філядельфії, на роботі. Факт, що я можу хоч пару годин працювати над своєю бібліографічною роботою, дає мені психічний балянс, а і для Остапа добре, щоб він привикав бути трохи без мене. Це теж своєрідна терапія, щоб не витворювати надмірної залежности. (Між іншим, бачу, що він трохи боїться, що буде, коли ми поїдемо до Філядельфії і я повернуся до праці. Цього трохи боюся і я.) З шпиталя і лікарів тут я дуже задоволена — вони значно кращі від Germantown Hospital у Філядельфії, а принаймні атмосфера тут якась більше відпружена, тепліша, людяніша.

Треба згасити світло і пробувати спати. З 14 поверху маю гарний вид на місто, а раннім ранком будить мене сонце, бо вікно до сходу.

Середа, 26 червня 1991. 9:44 РМ, вже в ліжку.

Остапові сьогодні відчепили Swan Catheter і катетер на моч, і перевели його з Critical Care Unit до звичайної кімнати на дві особи, на 8 поверсі шпиталя. Має він ще трубочку з киснем, але це легко скинути в разі потреби (він вперше піднявся з ліжка і пішов до лазнички!) Має також коробку — монітор серця, що її носить з собою. Найбільше йому докучає гикавка, яка потрапить бути безнастанною на протязі кількох годин. Дають йому на це Thorazin, але лік допомагає тільки на короткий час. В нього в кімнаті є тепер телефон і я вже порозумілася з Марком, щоб дати йому номер телефона. З телефоном тут взагалі морока — в кімнаті в Illini Towers телефону не маю і це значно справи ускладнює. Що більше: я не маю кредитової картки на телефон (це напевно зараз після повороту до Філядельфії треба поправити!) — отже мушу мати багато монет, щоб могти кудись телефонувати з публічного телефону. Сьогодні подзвонила на PENN — з великим трудом встановила зв'язок (наперед лінія довго була зайнята, потім Марилі не було, нарешті підняли слухальце на Circulation, недалеко був Ron — я попросила його до телефону, змісця дала йому номер публічного, з якого я дзвонила, щоб він віддзвонив мені — бо $2.50 монетами вистачило тільки на першу мінуту. Він так і зробив і я довго — більш як пів години, говорила з Раном, Marie Newman, Liz і Марилею. Liz сказала, щоб я не журилася поворотом до праці, всі мене дуже підтримували. Ну от. Покищо я на вакаціях — до неділі, а щойно на другий тиждень мусітиму брати додаткові дні.

Від 1 до 4:30 працювала в бібліотеці. Знову взяла з бібліотеки Остапові різні газети й журнали. Обідала сьогодні Остаповим обідом — він боявся їсти багато, бо каже, що йому недобре, а також їжа була несмачна — що я можу потвердити! Думала я трохи попрацювати сьогодні ввечорі (чи радше вночі) — нанесла собі за останні два дні цілу полицю журналів (Nationality Papers, Ukrainian Review, Ukraine), але я досить втомлена, жиляк у нозі поболює, отже гашу світло та йду спати. Сьогодні в Marianne Tax Choldin — party. Ті з наших, хто ще тут є (Лариса Ониш., обоє Рубчаки, Мороз) пішли на це прийнття, але я тоді ще була в лікарні.

2 липня 1991, вівторок, майже північ.

Факт, що я пару днів не робила записок не значить, що щось сталося, чи наступили комплікації. На щастя, все йде до кращого. Остапові пару днів дуже докучала гикавка — це, казали лікарі, наслідки подразнення нерва від труби, що нею він дихав перші дні — але тепер дали якийсь інший лік — Dilantin і гикавки вже два дні нема (Спершу її лікували при допомозі Thorazin і треба було більшої дози, щоб гикавку стримати, а більші дози торазіни викликали біль голови ітд. — отже це треба було змінити). Всі ліки бере він тепер уже в таблетках, а не дожильно, як досі. Кажуть йому трохи ходити, отже чується краще — двічі вже брав туш ітп. Завтра їдемо додому. Маю надію, що подорож пройде без комплікацій. Літунська лінія обіцяла дати wheelchair. До аеродрому повезе нас Наталка Лончина, молода колеґа-бібліотекарка. У Філядельфії по нас виїдуть. Дай Боже щасливо! Щоб Остап не надто втомився і не схвилювався подорожжю!

Записок не робила я через те, що кожну хвилину поза лікарнею використовувала на працю над ULE80. Працювала вночі і зранку, потім ішла до лікарні, тоді додому і знову до праці. Харчувалася похапцем, не витрачаючи на це часу, за вийнятком двох вечорів, коли взяла Мирослава Мороза, бібліографа зі Львова, на обід до мехіканського ресторану. При такій дисципліні я таки встигла досить багато зробити, отже мій побут тут не зовсім втрачений. Взагалі мушу сказати: якщо це мусіло Остапові статися, то краще, що воно сталося саме тут, а не напр. на Гаваях, в Harrogate, в Парижі чи в Києві, куди ми їздили минулими роками. (Ах, як добре, що я мала настільки відваги, щоб їздити з ним на всі ці подорожі — тепер навряд чи кудись поїдемо!) Тут в Урбані помітно відпружена атмосфера, людей обмаль, не відчувається того натиску й темпа, які панують у нас на сході. Шпиталь дуже порядний, люди приязні й учинні. Побут у гуртожитку продовжили мені безкоштовно — навіть якби я мала платити, то це було б 19 дол. на день, а не 100, як могло б було бути за готелі в Англії, Франції чи на Гаваях! Dr. Bloomfiеld i dr. Heckmann — кардіологи, мабуть, не гірші від тих, що піклувалися Остапом у Філядельфії. Bloomfield вчора говорив по телефону з Диким. Як виглядатиме дальша реконвалесценція? Сказав про мого коханого зовсім несподіваний комплімент кардіолог Bloomfield: "he is a tough guy!" І це про мого Сяся — хто б то подумав?

Середа, 3 липня 1991. 9:30 ранку.

Я вже поснідала, спакувала валізки. О год. 10:30 має приїхати по мене Наталка Лончина, тоді поїдемо по Остапа, а тоді на летовище. Відліт має бути о год. 12:40, а нам треба бути там годину раніше. Тут всюди дуже близько, до летовища — 15-20 min. автом. Я спочатку просила Наталку приїхати вже о 10-ій, але потім передумала, що це за рано, нехай Остап ще трохи полежить, а то йому сьогодні доведеться довго сидіти. Дуже він уже хоче додому. Щоб лиш не перемучився перелітом, і щоб не хвилювався! Вчора ввечорі я ще купила помадки для персоналу 8-ого поверху (Коли відходили з Critical Care Unit, я залишила медсестрам дві коробки з подякою). Я цим людям справді вдячна і маю для них дуже теплі почуття. Хотіла вчора полагодити справу "discharge" зі шпиталя, щоб не мати з тим бюрократичної мороки, сказали мені, що нічого не потрібно, що statement прийде поштою, після того як Medicare i Blue Cross вирівняють свої рахунки. Наталці Лончині залишу в дарунку свою книжку прози та Слово #12 — не довелося подарувати комусь з України, отже стало тепер у пригоді.

Чи приїду я ще колись сюди? Хотіла б. Тут справді ідеальні умовини для наукової праці. Помешкання вигідне (кожний associate отримує даром на два тижні кімнату, де є два ліжка, два бюрка, дві лямпи). На кожні дві кімнати є додатково sitting room з канапами, кухонкою, холодильником і, очевидно, лазничкою. Кожного дня міняють рушники, дають мило, шампони. І, очевидно, ліжка застелені їхньою постіллю. Отже ми з Остапом мали цілий апартамент — в окремій кімнаті він, в окремій — я, sitting room, кухня, лазничка. Погано тільки, що нема телефону, а і ті публічні телефони, що є внизу, це апарати, що не приймають "incoming calls". В коридорі на кожному поверсі є кілька фотеликів і телевізор — але я з цього не користала. Привезла я з собою електричний чайник, отже могла зробити собі гарячий чай чи "instant" зупу. Є, правда, і нормальна кухня, але щоб її вживати, треба було б мати якісь горщики.

Вчора ввечорі прийшов ще до мене на розмову Мирослав Мороз. Я цьому не була дуже рада, бо хотіла ще зробити пару записок, готовитись до від'їзду, та й лягти раніше спати. Але почастувала його чаєм. Він розповів, як то він тут в підвалі бібліотеки читає цілі річники Сучасності. Говорив мені і про мої "Діялоги", що видно зробили на нього враження, і про мою Ярошинську і про Остапового "Гамлета" (Був і сам колись на цій виставі, каже). Але він не є людиною широких горизонтів і після кількох зустрічей — розмови з ним перестають бути цікаві.

З вікон нашого помешкання на 14. поверсі — гарний вид на Урбану-Шампейн. І не тільки на Урбану: видно далеко-далеко, аж до тих стовпів, що підпирають небо. Безконечна довкіль рівнина. Часто думаю про рядки свого вірша: "А чи тобі, що дивишся в безкрає, здається, може, що ти бачиш все? Що таємниць за обрієм немає? Що думки труд пізнання не несе?" Між іншим, філософ з Гантеру теж був на конференції. Виявив мені трохи приязної уваги: двічі прийшов відвідати Остапа, коли він був ще у Critical Care (Перший раз, я його навіть до Остапа не повела, а другої його візити Остап навіть не пам'ятає). Мені позичив деякі тасьми з конференції і я мала нагоду, напр. прослухати виступ Дзюби. Може ще позичу в нього колись якісь додаткові записи, щоб і Остап міг послухати.

5 липня 1991. Філядельфія, вдома.

Вже дві ночі ночували під власним дахом. Подорож перебули щасливо, хоч на малому літачку до Шікаґо Остап видимо боявся і нарікав потім, що йому одну частину носа "забивало" і дихати було важче. Всюди давали йому wheelchair, як я і замовила. Я казала його внести до літака в Шампейн і це були б зробили, але він відмовився і сам видряпався по тих п'яти східцях до літака... У Філядельфії зустріла нас Віра і Мирослав і ця поміч була дуже до речі: допомога була потрібна і з Остапом, і з баґажем, но і очевидно з автом, щоб поїхати додому. В нашій хаті чекала вже на нас сваха Марійка: двері й вікна були вже відчинені, хата провітрена, на столі стояли не тільки квіти, але й зупа (від Люди), в холодильні сваха вже поставила холодець і лакоминку з овочами... Сердечні добрі приятелі. Остап трохи полежав на канапі у вітальні і до вечора був на долині. На ніч, поволі вийшов по сходах нагору і від тоді на низ уже не сходить. Покищо так вигідніше, бо тут він має і туш, і свої дві кімнати, де завжди проводив найбільше часу, а харч я і так донесу. Перша ніч була для мене і для нього дуже тяжка: я взагалі не спала. Щось його кололо в грудях, очевидно, боявся, що це від серця і намовив мене, щоб йому конче дати додатково ті три ліки на серце, що їх він тепер приймає. Ці ліки треба брати у певних відступах часу і я трохи боялася їх давати, але потім подумала, що 1 1/2 — 2 години різниці може не спричинять комплікації, а пацієнта це заспокоїть, отже погодилася. Прочитавши, одначе, список всіх ліків, що їх він повинен приймати та всю історію його хвороби, яку дуже детально виписали і Bloomfield i Heckmann, я подумала, що ця його "колька" може бути наслідком ще не повністю підліченого бронхіяльного запалення, бо був ще й підгарячковий стан, а в лікарні давали йому антибіотики. З ліками взагалі вийшла ціла комплікація перед нашим відходом зі шпиталя. Я попереднього дня, здавалося мені, полагодила всі справи, пов'язані з "discharge", думала, що все готове, і заплянувала приїхати десь біля 10:45, щоб Остап ще мав змогу трохи полежати. Питаюся медсестри: а де є ліки на перші дні поза шпиталем? А вона на те: Heckmann дав рецепти, але ваш чоловік казав, щоб нічого не робити, поки ви не прийдете! От тобі й маєш! Я на те: якже я можу взяти пацієнта в дорогу без ліків?! І я побігла до аптеки, очевидно схвильована і сердита, хоч при Остапові цього по собі не показувала. Аптекар спочатку сказав мені, що абсолютно не можливо полагодити справу ліків в такому короткому часі (я дала йому пів години, бо інакше ми могли спізнитися до літака — адже через утруднення з wheelchair нам заповіли, що ми мусимо бути годину раніше!) Думаю, що Остапове рішення чекати було викликане ощадністю: він забув взяти зі собою картку обезпечення на ліки і, очевидно, за ліки в Шампейн треба було платити. Я — щаслива, що Covenant Medical Center, його лікарі й обслуга, врятували життя мому чоловікові, була б готова платити кожну ціну — а от він раптом вирішив ощаджувати гроші? І на чому — на ліках?! На щастя аптекар дав себе умолити і ліки на пару днів я таки купила. Але в поспіху або через недогляд, бачу, що він забув дати антибіотики. І тому можливо і виникла "колька"... Я вдруге потелефонувала до Дикого, з проханням, щоб він подзвонив до аптеки — отже я вже вчора принесла додаткові антибіотики і мій пацієнт чується сьогодні ліпше. Має прийти сьогодні Дикий — виписати нові рецепти і дати директиви на майбутнє. Вчора прийшла пополудні Віра, принесла зупу і квіти! — трохи посиділа, щоб Остап не мусів бути сам у хаті, а я за той час поїхала купити харчі. Поворот додому є для мене поворотом у вир обов'язків. В Шампейн пацієнтом опікувались лікарі — тут я і мушу турбуватися хворим і відповідати за все, а при тому куховарити й займатися господарством. Остап часом буває прикрий, зокрема як боїться ночі. Викликає сам непотрібне напруження перед спанням (Прийшла я тільки пригадати, щоб не забув прийняти ліки, а він: не перешкоджай мені, я сам знаю, що мені робити). У висліді він потім спить, а я — схвильована — ні. Але в день чується ліпше. Стараюся, щоб був спокій. Відбираю телефони сама (не хотів мати телефон біля себе) і це добре, бо вчора вранці тих телефонів було багато і це втомлює. Але пообіддя і ранок сьогодні тихі і спокійні. Навіть вчора хтось (мабуть сваха) приніс і поставив на ґанку якісь налисники і я запримітила їх тільки ввечері, як пішла зачиняти вікна — люди розуміють, що потрібно багато спокою — не бачили мене внизу і не хотіли, мабуть, турбувати.

До праці я ще навіть не телефонувала. Не знаю, як воно буде далі. Наступний тиждень напевно ще залишуся вдома — буду мусіти вичерпати всі належні мені вакаційні дні. Не можу я залишити його тепер самого.

Неділя, 7 липня 1991.

Стабільно і спокійно. Підчас візити Дикого я при Остапові запиталася, чи може він прийняти додатково валіюм або щось інше на успокоєння на ніч (знаю, що боявся іти спати, в нього ж зрештою є і сатиричний віршик: мовляв, уникай ліжка, бо в ліжку всі вмирають!) Дикий сказав, що можна, а Остап від цього мого питання заспокоївся, побачив, мабуть, що я його розумію. Це помогло, і хоч мій пацієнт здається vallium не приймає, то дві останні ночі були спокійні і обоє ми, майже без перебоїв, спали. Виникла невеличка комплікація з одним ліком (Ethnozine), що його аптека не мала і замовила аж на понеділок, та з апаратом для мірення тиску крови. Наш старий зіпсувався, отже треба було купити новий. В аптеці, де я купувала ліки, відмовили мене від моделі, що була там на продаж, а їхати кудись за тим я не мала змоги. Але допомогла Віра і ще в п'ятницю ввечері поїхала десь до Jenkintown і купила нам цей пристрій. У Філядельфії на сьогодні заповідають гарячу погоду і високу вологість — бачу, що Остап цим уже від ранку хвилюється, мовляв, болять кості. Але покищо є провів і не так погано. Пізніше, запропонувала я, щоб перейшов до великої нашої спальні, де можна пустити охолодження.

Прийшло число "Дзвону" за квітень. На задній обкладинці журналу заповідають зміст наступного номера і на першому місці такі рядки: "Повернення нашій літературі імені Марти Тарнавської, самобутньої поетеси українського зарубіжжя". "Дзвін" друкується тепер тиражемн 152,900 примірників. Отже це не так повернення, як дебют перед рідним народом. Маю надію, що не буду соромитися редакційного вибору, хоч фактично не знаю, чи були їм доступні якісь інші матеріяли, крім "Хвалю ілюзію" і "Землетрусу"? І хто саме підготовив тексти до друку? Ільницький чи Кудлик? І хто з них напише критичний коментар? Чекатиму з нетерпінням і маю надію, що діждуся цього числа.

Сьогодні, мабуть, четвер, 11 липня.

Низка побутових комплікацій, але все вже полагоджене і під контролем. Виявилося, що охолодження в нашій спальні не працює. Цього давно можна було сподіватися, адже машина стара, ми купили її разом з хатою двадцять років тому і тоді вже не була вона першої молодости. Кожне побутове рішення, якщо включати до цього Остапа, викликає непотрібний стрес, бо він робить з усього "federal case", не вміє підходити до справ по діловому і практичному, сам хвилюється і мене хвилює. Але я, навчена вже трохи досвідом, знаю, що мені треба рішати самій — тоді він тільки "ґдирає" і критикує, але принаймні менше хвилюється. На сьогоднішній день все вже гаразд: на місце старої машини вже заінстальована нова — проблема інсталяції була найбільшою турботою, бо це спеціяльне вікно із вбудованою в ньому машиною, було питання, чи можна буде достосувати нову до того ж отвору і як витягнути з нього і забрати з кімнати велику стару машину. Але за гроші все можна. Петришин продав мені новий Air Conditioner і замовив інсталяторів, що за додаткових 80 долярів роботу виконали. При тій нагоді я вирішила купити в Петришина також додатковий малий телевізор, щоб Остап не мусів резигнувати з вістей тому тільки, що не може ходити по сходах (а наш великий 25-інчовий телевізор у пивниці — отже сходи подвійні!) Остап був рішуче проти купівлі ще одного телевізора (мовляв, ми так рідко дивимося, навіщо нам ще один апарат?) — але я, за порадою Віри, купила його нібито для себе, не питаючися. З цим вийшла трохи морока, бо перший апарат, що його Петришин доставив, був 20-інчовий, поганий, та ще й без антени. Сьогодні вранці, одначе, я передумала, що цей апарат конче треба замінити на менший і так сталося: Петришин погодився виміняти телевізор за менший модель (13-інчовий Hitachi), прислав робітника, що долучив нам антену, телевізор діє і Остап навіть дав себе переконати, що його можна знести на низ до вітальні, де він сидів по обіді, щоб він міг подивитися на вісті. Замовила я також електрика, бо хочу до нового охолодження мати окрему електричну лінію, бо так безпечніше. Вже був, оглянув, і має дати мені кошторис. Як не буде за дорого, дам зробити також рефлектор на бік хати — давно це хотіла зробити, для охорони від злодіїв, щоб було ясніше на подвір'ї.

Остап вчора вперше зійшов вполудне на низ, отже полуденку і обіду я не мусіла вже виносити на гору. Сьогодні трохи нарікав, що затикає йому половину носа (катар? сінус? — це в нього бувало й давніше і він брав на це аспірину, але тепер я його перестерегла, щоб аспірини не брав, ще не тепер, згідно з інструкціями його кардіологів).

До праці потелефонувала я в понеділок і сказала нашому Пітерові, що повернуся, мабуть, 22-ого, що — якщо буде конечно, то виберу для цього решту вакаційних днів, а може б так мені належалися якісь хворобові? Після 25 років на PENN в мене повинні бути неабиякі заощадження хворобового часу. Правда, це хвороба не моя, а в родині, але Пітер мене потішив, що може це вдасться влаштувати. З Марилею я вже пару разів розмовляла, вона має тенденцію перебільшувати різні дрібні проблеми (щось a la Остап у побутових справах) і думаю, що це викликає непотрібне напруження. Сама собі шкодить. Але я себе від цього тепер ізолюю — зовсім справами бібліотеки не переймаюся, бо і нема чим. Тепер літо, страйку не буде, бо дійшли до згоди працівники з адміністрацією, робота, очевидно, є, і то на двох, але я давала собі дуже добре раду сама, коли Марилі пару тижнів не було, отже і вона може дати собі раду також — менше часу матиме на сплетні і зайві розмови, і може нарешті зрозуміє, що їй немає потреби турбуватись керівництвом цілої бібліотеки (для того ж є директор!), а то й ґлобально цілої все-американської професії (теж амбіції!), а вистачить бути компетентним професіоналістом у визначених більш обмежених рамках.

Сьогодні вранці прийшов відвідати Остапа Зенко Чайківський і приніс — несподівано! — передачу від Роксоляни Зорівчак. Це повернувся зі Львова Возний, сват Чайківських, що ним передала я для Зорівчак листа і панчохи. Така особиста пошта діє тепер найкраще: серед журналів, що їх передала Роксоляна, є і 5-е число "Дзвону" за травень, де надрукована низка моїх віршів! Велика радість! Таки збулося! Трохи я розчарована фактом, що статейку про мене написала сама таки Роксоляна Зорівчак, а не Ільницький чи Кудлик. Я воліла б критичну статтю якогось літературознавця.

П'ятниця, 12 липня 1991. Вранці, на ґанку.

Ще про мої поезії в Дзвоні. Вибір зробив і публікацію підготував Володимир Олейко. Включені такі вірші: "Хвалю ілюзію," "Еротика," "Das ewig Weibliche," "Чи й ти ішов крізь ніч," "Мені назустріч над вечірнім морем," "Відкриття пам'ятника," "Слово про полк ілюзій," "Буря," "Біржа," "В житті моєму теж був Бабин Яр" та "The Last Frontier" — тобто всі з моїх друкованих збірок Хвалю ілюзію і Землетрус. Дали цьому виборові заголовок: "Притягання землі і неба." Це, очевидно, вплив Роксоляни, бо вона єдина, мабуть, знала, що це тентативна назва наступної моєї книжки. Трохи мене це здивувало, бо поконсультувавшись з різними людьми (через те, що в мене виникли сумніви щодо слова "притягання"), я набралася переконання, що так називати книжку не варто. Казали мені (напр. Майданська), що "притягання" в значенні "тяжіння" не добре вживати і от я з цієї назви, мабуть, зрезигную, хоч вона добре віддає наявне в плянованій збірці роздвоєння "між землею і небом". Ну, от, наших галичан із Дзвону притягання землі, очевидячки, не разить! Вірші надруковані майже без змін. От тільки маґнет змінили на магніт (та ще й стаття про мене Зорівчак так і називається "Вогнистий магніт поезії". Запримітила я лиш одну друкарську помилку (але прикру!) — замість "вена землі" надруковано "весна". Зорівчак у своїй статті перелічує мої статті і бібліографічні праці і єдина власна її характеристика моєї роботи стосується саме їх. Пише вона: "Наукові праці М. Тарнавської відзначаються точно вивіреним фактажем, суворою логікою мислення, виваженими висновками, пристрасністю і певним ліричним струменем." Лірика і пристрасть не роблять чести науковим працям — цього Роксоляна, мабуть, не розуміє, але вона, очевидно, має на увазі мою журналістичну полеміку (що її не треба мішати з наукою!) Про поезії нічого оригінального вона сказати не потрапила, що більше: все те, що вона пише про мою поетичну творчість відписане від моїх попередніх критиків, зокрема Ігоря Качуровського, Ростислава Єндика, Бориса Олександрова, Григорія Костюка. Найгірше, що вона не завдає собі труду навіть парафразувати чужу думку, а подає її майже verbatim, без лапок і посилань на автора. Напр. М. Т. "виступає як свідомий і послідовний продовжувач традиції українських неоклясиків" (у Качуровського "свідома і послідовна продовжувачка київських неоклясиків") або "Що зворушує читача — це виразно відчутна ліричність, щирість почуття, висловленого чітко, але стримано" (в Олександрова точно так, тільки замість "чітко" стоїть "ясно"). Отже я не тільки розчарована, що не почула щирого відгуку критики з України, але трохи мені досадно і соромно за саму Зорівчак. Коли таке робить у Філядельфії членка СУА пані Райнер (напр. написала про Остапа до Свободи напередодні його вечора, відписавши цілі параграфи із статті Ільницького про нього в Жовтні) — то це викликає тільки поблажливу усмішку, але коли це робить вчений доктор наук, автор наукових праць, то це підриває і довір'я і авторитет. Помітила я вже раніше таку тенденцію в Роксоляни. Напр. в своїй книжці "Реалія і переклад" в кількох місцях цитує мої цілі речення, як свої власні. Коли я делікатно звернула на це увагу, сказала, що не можна було дати футноту, бо це було із "Сучасності", а "Сучасності", мовляв, не вільно було згадувати. Ну от. Старі радянські привички — їх треба буде їм визбуватися, якщо схочуть, щоб їх поважали, і щоб до них мали довір'я тут, на заході.

Остап ще нагорі — миється, збирається. Потім прийде на низ, як це вже робив учора й передучора. Поволі приходить до сил, "віднаходить самого себе", як сам каже.

Тираж травневого числа Дзвону зріс до 153,100 примірників.

18 липня 1991, четвер, метро, вранці.

Після довгої перерви повертаюся до праці. Остап буде сам і це мене трохи хвилює, але стан його здоров'я добрий, сам може багато речей уже робити і хоч на проходи по вулиці ще не збирався, по хаті ходить вільно, з тим, що по сходах нагору виходить один лиш раз. За час мого побуту вдома, я полагодила чимало господарських справ: купила і заінсталювала новий air-conditioner до спальні, купила — не зважаючи на протести — додатковий малий телевізор, що на нього Остап тепер часто дивиться, вчора замовлений електрик вставив нову електричну лінію для нового охолоджувача, а крім того я сама зробила велику брудну роботу в ґаражі, викинувши цілу гору нагромадженого за 20 років непотрібу, та й замовивши робітника, щоб позаліплював діри в стінах і в стелі і помалював ґараж. З тим було багато мороки, бо мій польський робітник такий, що йому все треба доставити, купити плястер, фарбу тощо. Працювало їх двох учора цілий день — ще не скінчили малювати, але вже є чисто. А ще як заберуть барахло з-перед хати — буду дуже задоволена. Роками про цю роботу була мова, але не було кому взяти ініціятиву в свої руки, найняти робітника, зробити рішення, що викидати, а що ні.

Вчора прийшов лист з Києва від Ростислава Доценка. Залучив він також газетку "Зірку", якесь київське комсомольське видання, що виходить пів-міліоновим тиражем. В ньому — у зв'язку з "Гомоном поезії" минулої осені — маленька антологія на дві сторінки "зарубіжної" української поезії. Є там і мій віршик з "Травелогу" (Торкнись заліза цих старих гармат) та й Остапів "Ключ" з короткими біографічними інформаціями. І — що для мене особливо важне — ми тут у доброму товаристві: Лівицька-Холодна, Барка, Діма, Юрко Тарнавський, Богдан Бойчук, Віра Вовк, О. Смотрич, Е. Андієвська, Ігор Качуровський, Карпенко-Криниця, Славутич, Марія Ревакович, Степан Гостиняк, Палій, Дмитро Чуб, Тадей Карабович, Галя Мазуренко. Залежало їм видно на тому, щоб були репрезентовані різні країни: США, Канада, Бразилія, Австралія, Німеччина, Чехословаччина, Польща. Нема тут, нажаль, кількох добрих поетів: Рубчака, Веретенченка, нема і таких популярних як Ганна Черінь.

19 липня, п'ятниця, метро.

Вчора була на роботі тільки до 3-ої. Не хотіла хвилювати Остапа довгою своєю відсутністю. Сьогодні пляную також вийти трошки скорше (не братиму належної на полуденок години). На другий тиждень приїде до нас Тарас. Тоді Остап матиме товариство і я зможу повністю присвятитися роботі.

Господарські роботи закінчені. Мої робітники-поляки взяли може трохи за багато за вичищення і малювання ґаражу (300 дол. + фарба etc.), але є чисто й відновлено. Це треба було зробити вже 10 літ тому. Також новоінстальована електрика вже дуже стає в пригоді. Прийшли гарячі дні і Остап сьогодні, нарешті, побачив певні користі від охолодження і спав зі мною в головній спальні. Із своєї робочої кімнати наказав колись викинути кондиціонер — і от тепер, як приїде Кульчицький, мені доведеться, мабуть, зрезигнувати із своєї робочої кімнати, бо тільки там є додаткове охолодження.

22 липня 1991. Понеділок вранці, метро.

Тарас учора приїхав. Не знаю, як він терпітиме нашу горяч: температура вчора була понад 100 F. Остапові дуже придається новозаінстальований охолоджувач у нашій (від кількох літ — моїй) спальні. Поки Тарас приїхав, я поїхала до крамниці і пекарні і зробила великі тижневі покупки харчів. Як добре, що тепер майже всюди в Америці харчові крамниці відкриті також у неділю!) Пополудні я трохи варила (в кухні температура мусіла бути із 120̊F!) — на вчора, на сьогодні, може й на завтра. Обідали вчора разом з Тарасом, десь по 6-ій. По нього на летовище, на щастя, не треба було виїздити: я тільки виїхала до підземки.

Весь професійний персонал нашої бібліотеки вже в New Orleans, на річній конвенції AALL. Є тільки Лінда, що її батько смертельно хворий і тому вона не хоче тепер нікуди виїздити, дві особи спеціяльно наймлені, щоб допомогти з довідковою роботою, наш непрофесіний персонал (що на щастя не є на страйку) і я. Маю надію, що не матиму якихось поважних адміністративних клопотів.

Їхав до Львова Вірин кузен Маркіян Білинський. Я скористала з нагоди і передала йому для Дзвону примірник нової книжки, листа з подякою, та машинопис "Туристична Европа — вперше". Може десь використають. Колись я послала це була Сниликові до альманаху "Свободи", але він, мабуть, уважав це за неактуальне, навіть не відповів. Ще раніше — Леонідом Рудницьким — передала я до Львова для Зорівчак "Motrin", панчохи, 20 дол. і листа. Ось така пошта найшвидша і найпевніша.

23 липня 1991. Вівторок вранці, метро.

Вчора на роботі: телефон. Henry Hansman. З Yale. Про те, що якийсь професор Гансман з Єйл хотів зі мною говорити в якійсь справі, я чула вже по телефону від Марилі. Повернувшись до праці, застала дві "messages" про телефони від Гансмана. Отже віддзвонила йому в п'ятницю, але не застала нікого. Прізвище мені не говорило нічого, отже я не здогадувалась, чого він від мене хоче. Але що таких телефонів позамісцевих маємо більше (Фактично, не встигаємо всіх справ полагодити), то я думала, що це якесь рутинове довідкове питання. Тимчасом, виявилося вчора, що Henry Hansman, професор Yale Law School, є членом т.зв. PERU (Project on Economic Reform in Ukraine), що його створила Kennedy School of Government at Harvard University. Моє ім'я подав Гансманові Dan Wade, колеґа, Foreign Law Librarian в Yale. Що потрібно? Виявляється, PERU робить "legislative research" в Києві. Американський адвокат українського походження John Hewko спеціяльно затруднений, щоб допомогти Верховній Раді в юридичних питаннях. Його титул: Executive Director, Advisory Council to the Ukrainian Supreme Soviet. Одним з їхніх проєктів є зорганізувати для Парляменту України бібліотеку і саме в цій справі звернулися до мене. Сам Гевко потребує різних американських юридичних матеріялів, що їх там на місці немає. Затруднили на літо якогось студента з правничої школи Єйл, Lane Blumenfeld, що займається цими питаннями. І от я вчора, після розмови з Гансманом і згоди допомогти, вже дістала в цій справі два факси з Києва — від Джана Гевко і Блюменфельда! Ну, чи не мала я доброї інтуіції, коли встановила виміну з бібліотеками України? Адже і в Києві і у Львові вже є кількасот книг американського права, що їх я вислала!

Вівторок, 30 липня 1991, метро.

Тарас у неділю від'їхав. Відвезла я його раннім ранком, коли ще надворі було зовсім темно, на станцію при 30-ій вул. і там він сів на поїзд до летовища. Дай Боже, щоб вони з Остапом ще колись могли зустрітися. Я плянувала поїхати на другий рік на конференцію AALL до Сан Франціско і навіть заповіла всім у бібліотеці, що я, мовляв, цього року до New Orleans не їду, але зате резервую собі право на Сан Франціско. Думала я, що це буде остання моя AALL конвенція перед відходом на пенсію. Тепер, навряд, чи пляни ці доведеться реалізувати. Навіть якби Остап знову став "Reisefähing" — то чи відважилась би я з ним їхати?

Вчора повернулися мої колеги з New Orleans. До всіх обов'язків і гори праці, що її неможливо всю виконати, доходять ще всякі de-briefing з конвенції, зобов'язання, що їх в імені бібліотеки бере на себе наша директорка (напр. ідея робити індекс до документів GATT!).

Будинки гуртожитку, що на їх місці мають будувати великий новий будинок правничої бібліотеки, вже зруйновані. Бульдозери докінчують руїнницьку роботу, вичищують площу для будови. Але поки можна було зруйнувати будинки, треба було провести ще дуже коштовну роботу знімання азбесту! Оттакі парадокси нашого життя!

Вчора прийшли бандеролі з бібліотеки Стефаника: Відомості Верховної Ради і Зібрання постанов уряду. А для мене колеги зі Львова вклали кільканадцять чисел Вістей з України!

Неділя, 4 серпня 1991, пізно ввечорі, в ліжку.

Історичні події, що їх не встигаю відмітити. 1 серпня, після дводенної конференції на вершинах у Москві, президент Буш приїхав з офіційною візитою до Києва, виступив з промовою перед парляментом України, пообідав у товаристві Леоніда Кравчука, членів уряду та парляменту з представниками опозиції включно, а потім ще сказав додаткову промову біля пам'ятника в Бабиному Яру. У зв'язку з тим, американська преса присвятила чимало уваги Україні. Вже напередодні в Нью Йорк Таймс з датою 1 серпня появилися дві знамениті статті. Одна, підписана прізвищем кореспондента Francis X. Clines, мала заголовок "Ukrainians await Bush with scepticism". В ній, між іншими цікавими інформаціями про сучасну політичну ситуацію в Україні, ("Even Communist hardliners are talking of independence..." ) цитують Драча, що назвав Буша "посланцем Ґорбачова", а також цитують Джана Гевка, адвоката, що від нього недавно отримала я факс із Києва в справі парляментської бібліотеки. На "op-ed page" в цьому ж числі є стаття Романа Шпорлюка, "The clever Ukrainians". Шпорлюк вперше виступає як "profesor of Ukrainian history at Harvard". Він підкреслює історичне значення візити Буша в Києві і критикує його за фразу: "sovereign people of the Soviet Union". Нарешті маємо поважний голос, що формує публічну опінію! 2 серпня в NYT стаття, що починалася на першій сторінці, мала заголовок: "Bush, in Ukraine, walks fine line on sovereignty", а сторінка А8 вся заповнена звітом з України та уривками з промов Буша. "Bush warns the Ukrainians on suicidal nationalism" — пише газета і справді багато чого наш президент сказав такого, що викликає застереження, але одне його речення із промови в українському парляменті особливо мені запам'яталося: "We will not try to piсk winners and losers in political competition between republics or between republics and the center. That is your business. That's not the business of the United States of America." І хоч пан Президент не був таким невтральним, як це речення заповідало, і хотів підтримати Ґорбачова і Союзну імперію, а не наші змагання до незалежности, то це справді не його "business", а наш. Якщо Україна схоче справді бути незалежною, то й Америка достосується до реальности і прийме її до відома. В п'ятницю на телебаченні, очевидно, були обширні звідомлення, але найцікавіше, що McNeil-Lehrer report після вістей подав інтерв'ю з тррьома представниками української опінії — Удовенком, амбасадором України до Об'єднаних Націй, Віталієм Коротичем, та головою Комітету Сприяння Рухові, Бурачинським. На диво, ці такі різні люди виявили майже повну однозгідність думки, а патріотичні виступи Удовенка та Коротича були просто задивляючі. Удовенко, між іншим, дуже добре презентується, знаменито говорить по англійському, має огладу дипломата — і ні сліду на ньому довголітнього колоніяльного вислужництва!

Остап зранку в п'ятницю чувся не дуже добре — я не знала: іти мені до роботи, чи ні, хвилювалася і через те не чула сама промови Буша. Сказала я Остапові: там в Урбані рішення мусіла робити я — кликати амбулянс, підписувати дозвіл на лікарські забіги — і тому модерна медицина і лікарі врятували тобі життя. Тепер ти — притомний і мусиш рішати сам, цього не можу зробити я. Я не можу врятувати тебе від тебе самого. А так, як колись казав Рузвельт: найбільший страх — це сам страх. Страх паралізує. Треба здобутись на відвагу, зробити рішення. (Трохи, видно, помогло. Подзвонив до Дикого — той приписав йому взяти додаткову таблетку Lasix і стан поправився).

Сьогодні прийшли Левко і Леся і лишились на обід.

5 серпня 1991, понеділок, метро, вранці.

Зробила я вчора історичне рішення, але ще питання, чи вдасться мені перевести його в життя. Живу під великим стресом і боюсь, щоб це не відбилося на моєму власному здоров'ю. А наближається новий академішний рік, коли стрес на нашій роботі прибирає загрозливого тиску... І от я подумала: ще є час мені зрезигнувати з гонору викладача, передати весь курс Марилі. Тепер, коли за те є додаткова оплата (дістаємо по 750 дол.) — в її інтересі може бути виготувати ті додаткові лекції, що їх вчила я, і це можливо легше було б зробити їй тепер, ніж тоді, коли я вже зовсім відійду на пенсію і на неї звалиться вся робота і вся відповідальність за наш відділ. Не знаю, чи згадувати їй щонебудь про мої пенсійні пляни — не хотіла б поставити себе в становище, коли справа була б перерішена — адже ситуація і моє власне рішення, очевидно, можуть ще змінитися. Якби я не мала на голові курсу — психологічний стрес був би менший, бо я могла б спокійно присвячувати свої вечори і вікенди Остапові, домашньому господарству і власним справам. Лекції, правда, готові з минулих літ, але їх треба оновлювати, міняти задачі і матеріяли для студентів. Виступи перед авдиторією завжди мене хвилюють і я через те мушу завжди готуватися до них більше, як інші викладачі. Побачимо, що скаже на це Мариля? Погодиться чи протестуватиме? Liz певно буде незадоволена, може не дати мені на другий рік підвишки, але чи мені мусить тепер на цьому залежати?

8 серпня 1991, вранці, метро.

Остап останні три дні чувся дуже добре — вчора навіть ходив на довший 1/2 годинний прохід. Частинно це тому, що в нас кілька днів знаменита погода — тепло, температура трішки понад 80̊, вночі 60+, а найважніше: вологість тільки 30-40% Це, нажаль, довго не триватиме. Вже сьогодні чую більшу вологість у повітрі, а на завтра і після завтра заповіджений дощ.

Максим виявив охоту приїхати — і на час зальцбурзького з'їзду (літаком, сам, щоб я могла поїхати на Союзівку) і ще перед тим, автом, цілою родиною. Наші з ним "розмови" в цій справі проходять за допомогою електронічної пошти. Сьогодні піддам йому думку, щоб може вони — в час побуту в нас — поїхали на день-два над море.

Мариля погодилася перебрати мій курс лекцій, хоч просила не поспішати повідомляти про це декана і Liz. Зрештою Мариля цей тиждень на семінарі Westlaw у St. Paul (разом з іншими колегами з general reference). Повернеться завтра, а тоді їде на тиждень вакацій — отже так чи інакше, офіційне повідомлення треба буде відкласти. Просила допомоги і я обіцяла дати їй свої outlines і допомогти у підготовці "handouts" для студентів.

12 серпня 1991, понеділок вранці, метро.

Треба для документації відмітити, що в четвер 8 серпня подзвонив до мене на працю Колій з Голосу Америки і запропонував зробити по телефону інтерв'ю з нагоди появи моєї нової книжки. Мовляв, бачив у Свободі повідомлення видавництва... Я погодилась, а що пополудне було спокійне, майже без клієнтів і телефонів, а Мариля була на вишколі Westlaw в St. Paul у Мінесоті, я запропонувала, щоб зробити це цього ж дня, тобто в час праці. Замкнула двері до свого кабінету, написала: Please do not disturb — і пів години розмовляла по телефону з Кулієм, тобто безпосередньо із звукозаписувальною апаратурою Голосу Америки. Інтерв'ю — ось так без попередньої підготовки, на коліні, посеред робочого дня, де я заклопотана іншими справами і далека від літератури, не могло бути аж надто ефектовне. Все ж таки піде по радіо на Україну. Хотів Колій, щоб я прочитала якийсь вірш, а що я мала під рукою тільки відбитку з "Дзвону", прочитала "The Last Frontier."

В п'ятницю, в час, коли я їхала додому, пустилася страшна злива. Я вся перемокла дійшла до метро, а потім, вже на лінії Broad Street subway, сталася комплікація з транспортом, щось десь позаливало, поїзди поза станцію Erie не могли їхати, довелося вийти на вулицю, чекати годину під дощем на автобус. Добилась додому мокра і ледве жива, добре, що ще не було зовсім темно.

Вікенд присвятила господарським справам. Купівля харчів, підготовка фаршу з м'яса, картоплі і сира до вареників, що їх збираюся робити і голубців — бо під кінець цього тижня приїде Максим з цілою родиною. Приїдуть автом, мабуть десь у п'ятницю. Вже позичила у Віри ліжечко для Стефанка.

Написала також, нарешті, листа до Р. Доценка. Вполудне сьогодні піду на пошту, щоб вислати Доценкові книжку, а Куценкові матеріяли про Маланюка.

Вівторок, 13 серпня 1991, вранці, метро.

Зробила вчора 146 вареників (половина — з м'ясом). Такий tour de force при моєму артриті — справжнє зусилля. Пішла спати о 1-ій, та й то прийняла на ніч таблетку Bufferin PM, бо боліло все, а надмірна втома не давала заснути. Щастя, що вчора мала дуже спокійний день на роботі. Питання клієнтів прийшли щойно пополудні і на них відповіді шукатиму сьогодні.

Вже в п'ятницю дали мені знати з Van Pelt, що прийшло нарешті лютневе число "Ukraine". Я довго на нього чекала, ходила кілька разів дивитися, чи вже є, і нарешті просила, щоб мене повідомили, як прийде. В п'ятницю не мала змоги побігти до Van Pelt, отже пішла вчора цікава подивитися: надрукував Біленко мою статтю про Лесю Українку в діяспорі, чи ні? Дивувало мене, що про це нічого не згадувала Зорівчак (хоч передала мені но. 3 журналу) — отже я зробила висновок, що мабуть не надрукував. Ні, таки є. Та ще й із перекладом мого вірша "Читаючи Лесине листування" (паралельно з моїм оригіналом). Зробила я фотокопії собі, а також Максимові і Пазуняк. Про видання Пазуняк згадую у статті, а Максима хоч і не називаю по імені, але бороню його і Струкове право давати переоцінку творчости Лесі Українки. Цікаво, чому Біленко не прислав мені примірника журналу і взагалі нічого не пише? Мабуть провалилися його joint ventures з американськими бізнесменами? А може це лютневе число журналу запізнилося? До Van Pelt прийшло разом із 3-ім, березневим. Там тепер взагалі труднощі — зокрема з папером. Але я бачу, що Новие книги СССР далі ще заповідають видання творів Леніна. Чи не досить насичений книгарський ринок творами цього святого клясика?

Середа, 14 серпня 1991, вранці, метро.

Зварила вчора ввечорі горщик голубців — але це не така морока, як вареники, отже лягла спати перед 11-ою. Ліжечко для Стефанка також вже є, отже ми готові, чекаємо дорогих гостей. Турбує мене трохи погода: сьогодні має бути вища температура (до 90̊F) і вологість. Буде їм не легко їхати — дорога справді далека.

Спакувала на роботі знову дві пачки книжок для Бібліотеки Стефаника (наступних 38 томів U.S. Code Annotated). Це вже вдруге цього місяця. Використовую факт, що Мариля на вакаціях. Це, очевидно, не секрет, що я посилаю книжки до Львова — вона також, як колись я, посилає посилки до Варшави, Познаня, Любліна. Але все ж таки, чим менше це звертає на себе увагу — тим ліпше. Зрештою ми тепер з нею трохи конкуруємо за ті самі книжки — мовляв, кому з наших партнерів міжнародної виміни дістануться вартісні дублети.

Домовилася я з Марилею і заповіла Пітерові, що наступного тижня візьму три вакаційні дні — понеділок, вівторок, середа, як приїдуть діти. 12 днів, що я їх додатковоо мусіла взяти з уваги на Остапову хворобу, запишуться мені як хворобові. Це значить, що мені на осінь-зиму залишиться ще 9 вакаційних днів. Дуже добре, якщо це вдасться і Liz не запротестує.

20 серпня 1991, вівторок, увечорі, вдома.

Coup d'état в СРСР! Ґорбачова усунули від влади, хунта правих перебрала уряд. Єлцин заповів спротив, закликає до спротиву народ, звернувся за моральною підтримкою до заходу. Буш засудив переворот, вимагає повернення легітимного уряду на чолі з Ґорбачовим, погрожує економічними санкціями, погіршенням відносин. Що буде з нашою Україною?

22 серпня 1991, четвер, вранці, метро.

Історичні події, що їх не встигаю записувати з уваги на гостей: Максима, Уляну, Іванка, Стефанка. Повні руки роботи, гамір, рух. Мої триденні "вакації" втомили мене не на жарт — сьогодні вони від'їжджають, а я повертаюся до праці.

Переляк — і нас усіх на заході, і зокрема ж міліонів людей в Союзі — напруження нервів цілого світу — закінчилися — хто б то подумав? — перемогою демократії! Пуч провалився! Ще точно невідомо, чи це тому, що переворот був погано підготовлений, чи не було однозгідности між провідниками пучу, чи армія відмовилася їх підтримати — у всякому разі семеро заколотників пробували втекти, але їх зловили і вони під арештом, а один з них — міністр внутрішніх справ Пуґо поповнив самовбивство. Ґорбачов повернувся вже із домашнього арешту на Криму до Москви. Танки покинули місто. Ще залишилися барикади під будинком парляменту Російської Федерації, де тисячі людей день і ніч стояли на сторожі, наставляючи груди на танки, щоб не допустити армію до парляменту. Борис Єлцин є героєм дня, навіть захід нарешті зрозумів, що не Ґорбачов, а саме Єлцин втішається підтримкою народу. Яка буде дальша доля Союзу, а зокрема України? Вся увага преси була сконцентрована на Москві, про інші міста згадували тільки побіжно. В Ленінграді, напр. ліберальні сили, що при владі, зразу осудили переворот, там також були тисячі людей на вулицях, підтримуючи реформи й демократію. Про Україну була коротка вістка, що уряд України склав заяву, що укази нового режиму на території України не мають сили — отже також заявився по стороні реформи і демократії. — Дай Боже, щоб цей невдалий переворот приспішив реформи в Союзі і довів до незалежности України.

Рудницький повернувся зі Львова і, відповідаючи на летовищі репортерам, виглядав досить переляканий і висловлювався песимістично, але це було передучора — ми ще з ним не говорили. В Україні тепер обоє свати Лабуньки — Марійка і Мирослав. Будуть героями — пережили революцію в Союзі!

Субота, 24 серпня 1991. Ввечорі, в ліжку.

Парлямент України проголосив сьогодні незалежність! Не всі подробиці цього акту відомі, бо в центрі уваги світу резигнація Ґорбачова з посту генерального секретаря комуністичної партії. Справді революційні події. Ґорбачов залишається президентом СРСР, але справжню владу, як видно, має тепер у руках Єлцин. Незалежність України має бути потверджена всенародним референдумом у грудні. Кажуть також, що Кравчук вийшов з Компартії, але чи це правда? Пробувала сьогодні наставити радіо на короткі хвилі, але без успіху. А на звичайних вістях на телебаченні вістки з України надто скупі, щоб можна було з них створити собі повнішу картину... Максим тепер у Клівленді і дуже жаліє, що він не вдома, в Торонто, бо там редакція Енциклопедії має безпосередній зв'язок з Києвом і можна було б мати точніші вісті.

12:21 АМ, тобто вже 25 серпня.

Вдалося мені зловити на коротких хвилях Deutsche Welle i BBC. Всюди, очевидно, домінує крах комуністичної партії СРСР, відхід Ґорбачова з посту генерального секретаря, його рекомендація ліквідувати Політбюро, сконфіскувати власність партії, заборонити комячейки в армії, КҐБ, ітд. Але є і певні додаткові вісті про Україну. Проголошення незалежности пройшло 3/4 голосами. Референдум має бути 1 грудня. Перед Верховною Радою була велика демонстрація за незалежність України, щось 20-тисяч людей.

Понеділок, 26 серпня 1991, вранці, метро.

Вчорашній Philadelphia Inquirer має на першій сторінці вістку: "Ukraine declares self-rule." А в середині газети продовження вістки і новинка з фотографією, як то в Челтенгем, в домі Заїки, українці вітають незалежність своєї батьківщини шампанським.

Їздила я вчора до кількох крамниць, щоб купити Нью Йорк Таймс (В нашій дільниці цю газету дістати нелегко). Нарешті, десь пополудні, дістала я NYT від Віри. Велике розчарування, навіть здивування. Жодної статті про Україну! Обурливо, образливо! Як же так? Вся газета заповнена статтями про Ґорбачова, а про те, що Україна проголосила незалежність є точно два речення, серед інших матеріялів. Прикро. І не тільки це: воно турбує. Мaємо в світі серед сильних і впливових провідних людей мало приятелів. Тількищо мусіли проковтнути образи від президента Буша про "самовбивчий націоналізм" і "локальних деспотів", а тепер ось і найбільш впливова в Америці газета легковажить, ігнорує Україну.

Радість від великих подій затьмарює мені поведінка Остапа. В нього і раніше було: або хворий, або хамуватий, або одне і друге. Дуже ускладнює щоденний побут його хвороблива педантерія. Ось напр.: я мию посуд. Прийшла Віра з газетою. Я відійшла від кухні, щоб глянути з нею на NYTimes — а Остап в цей же момент іде в кухню і продовжує розпочате мною миття посуду. А ще таке: коли були в нас діти, я поїхала з ними до крамниць, щоб накупити їм дарунків. Були і в Ванамейкера, і в Сірса, і у Флоршайма, і у Brooks Brothers, а крім того, очевидно, харчі. Загубився мені один дрібний запис видатку — не зареєстрований один чек на купівлю харчів в Shop n Bag. Я зразу це помітила, сказала Остапові, знаю, що видаток був невеликий — щось 20 дол., але не знаю точно скільки. Очевидно, не можна точної суми записати в книжку, але це виясниться, як повернеться з банку чек, не велика трагедія. На другий день Остап як почав мені дорікати і ґдирати на цю тему — зіпсував мені настрій на цілий день. Те що я роблю добре, велика праця аж до смертельної втоми (адже гостина дітей, поїздки на закупи, etc. коштували мені багато труду й зусилля) — все це проходить без його уваги, але найменша моя помилка видвигається як велика справа. Та ще й зневажлива до мене настанова: коли я висловила думку, що мовляв добре, що якісь наші люди зібрали тисячу підписів на протесті до Буша, що варто таке робити, почав собі покпивати з мене, яка то я мовляв, важна, що думаю, що такий протест може мати вплив.

26 серпня, ввечорі.

Сьогоднішній NYT має статтейку про Україну, але не на першій сторінці. На першій сторінці є загальний заголовок: "Soviets' rush toward disunion spreads" і є фото демонстрації з Києва, де один з транспарентів каже українською мовою "Україна виходить з СССР". Є також на першій сторінці мапка: "Latest steps toward independence", де темною фарбою позначені балтійські держави, Білорусь і Україна, як такі, що проголосили незалежність. В середині газети на Op-Ed page є стаття Віталія Коротича про нову фазу перестройки, але вона, нажаль, ніякого відношення не має до України і ніде не написано, що Коротич — українець.

Деякі точніші вістки про проголошення незалежности дістала я із зовсім несподіваного джерела: від Наталі Пазуняк. Вона тепер в "уряді" УНР — працює в їхньому бюрі у Філядельфії. Принесла сьогодні (вона приходила зробити собі ксерокопії з книжки Ліни Костенко Мандрівки серця, що її Остап не дозволив позичити їй додому) — отриманий з Києва факсом рапорт адресований "Президенту УНР, достойному пану М. Плавюку", що його прислав Аркадій Киреєв, політолог, "керівник відділення Укр. Інформаційного Бюро — аналітичного центру "Предиктор" в Києві. Це огляд подій 24-25 серпня, 5 повних сторінок машинопису. Акт про державну незалежність України прийнято 24 серпня біля 18-ої год. 342-ома голосами за, 2 — проти. Комуністи домоглися додатку, що чинність акту має підтвердити всенародний референдум, призначений на день виборів президента України, 1 грудня. Проєкт акту зачитував В. Яворівський. На сесії прийнято зачитану І. Юхновським постанову про департизацію підприємств та установ, КҐБ, прокуратури, армій, про перехід армії розташованої на терені України в підпорядкування уряду України. 40 депутатів заявили про свій вихід з КПУ. Заяву про вихід з ЦК КПУ та ЦК КПСС склав Леонід Кравчук. (Чи вийшов він з партії взагалі? неясно). В рапорті точно описано, як відбувалося опечатування кабінетів ЦК КПУ, як знято з будинку ЦК червоний прапор, як на мітінґу Павло Мовчан зачитав кілька отриманих з ЦК документів, що свідчили про підготовку партією арештів української інтелігенції, про готові вже багатотисячні списки ітд.

Що буде далі? Чи вдасться справді перевести незалежність в життя? Чи потвердить референдум волею народу рішення парляменту? І яке становище займе Єлцин, Росія? Чи знайде Україна розумних лідерів в цьому дуже трудному становищі?

Америка і Буш з великою резервою ставляться до розчленування СССР — бояться хаосу, громадянської війни, зловживання ядерною зброєю, багатотисячної міґрації на захід, конфліктів за пересування кордонів тощо.

27 серпня 1991, вранці, метро.

Прийшли вчора два листи з України. Один — на адресу PENN — від Мирослава Мороза зі Львова. Описує докладно свій побут в Америці, а також повідомляє мене, що чув інтерв'ю зі мною по Голосі Америки. Другий лист від Володимира Мельника з Києва. Дістав мою книжку й Остапові статті про Самчука і Барку. Про Самотнє місце під сонцем пише він так: "Ви якась дуже своєрідна у своїх поезіях і, як тепер бачу, й прозі. У все Ви дивитеся якимись тривожно-схвильованими очима, хоча зовні це вкривається такою собі легкою грайливістю. Вас прочитаєш, наче все просто, буденно, а потім все повертаєшся й повертаєшся до оповіді, бо щось там не дає спокою..." Невже справді критик знайшов щось у моїй книжці гідне уваги? Чи це просто чемностева реакція?

Кілька приємних слів на мою адресу сказав теж Ігор Каплан-Михалевич. У своїй рецензії на 12. збірник "Слова" в Сучасності вирізнив мій вірш, звернувши увагу на притаманний моїй поезії "трагічний гуманізм" та цитуючи кілька рядків. Ну, ну. Саме цей вірш Лариса Онишкевич не прийняла була до друку в Сучасності і тому я надрукувала його в збірнику "Слова".

28 серпня 1991, середа, вранці, метро.

Верховний Совєт СРСР посилає делегацію до Києва, щоб намовити Україну залишитися в складі СРСР. Не легко буде втримати ще не здобуту, а тільки проголошену незалежність. Европейські держави одна за одною визнають незалежність балтійських країн. США, покищо, утримуються. Революційні події тривають. Боюся, щоб не повторився 1917 рік, з його наслідками для України.

Подзвонила я вчора до Лариси Біланюк, щоб дістати від неї рекомендації спеціяліста-кардіолога на PENN. Подала мені три прізвища — бо я зразу схарактеризувала Остапа, як пацієнта, що боїться лікарів і відмовився від катеризації, отже, що йому потрібен лікар, який матиме добрий підхід і не конче намовлятиме пацієнта на хірургію чи інші драстичні забіги. Отже маю три прізвища, що покривають цілий спектр від консервативного до аґресивного лікування. Сказала я про це вчора Остапові — делікатно, серед розмови про інші справи. Я зможу замовити візиту тільки після того, як він дасть свою згоду. Чи рішиться він, чи мусітиму знову починати про це розмову сама? Жаль мені його і розумію, що йому нелегко. Але його вдача утруднює життя і йому самому і мені. Скритий, нещирий, дусить у собі всі емоції, повний заздрости і злосливости. Часом дивуюся, що він не хворіє на виразку шлунка — бо до цього були б всі підстави.

Четвер, 29 серпня 1991, метро, вранці.

Вістка вранці по радіо: делегати Росії в Києві дійшли до порозуміння з урядом України в справі мілітарного договору. Сказав Собчак, посадник Ленінграду, що був, здаєтьса, головою делегації: Совєтський Союз перестав уже існувати.

Поруч мене в метро сусід читає Philadelphia Inquirer. Заголовок великими буквами на першій сторінці: "Russia, Ukraine declare alliance". Як швидко, нарешті, преса навчилася розрізняти, що таке Росія, Україна і Совєтський Союз! Цікаво, як потрактує цю вістку New York Тimes?

Нічого тепер не роблю, тільки читаю газети і слухаю радіо. Вчора вдалося мені зловити на коротких хвилях передачу з Києва для українців закордоном. Надавали якусь мелодраматичну інсценізацію, пов'язану з Петром Кравчуком і століттям українців Канадаи. Мені було б куди цікавіше почути іншого Кравчука, президента України. Але доведеться купити добре дороге радіо на короткі хвилі. Тепер коли Україна — вільна (чи справді? аж не віриться!) хочеться бути у курсі справ. А передачі з бігом часу напевно будуть цікавішими і більш інформативними.

Мариля мала прикрий випадок: коли вона з Раном поверталася пішки додому десь біля 8. год. вечора (післа якогось ділового обіду з Liz, що про нього я нічого не знала!) — напав на них якийсь грабіжник, хотів вирвати Марії торбинку, в процесі тяганини повалив її на землю, тягнув по землі і вона вдарилася до хідника вулиці, розбила собі голову, мусіла поїхати до лікарні, щоб зашили рану, бо дуже кривавила. У висліді вона від вівтірка вдома, не приходить на роботу і ще й сьогодні її не буде. Вчора в мене був до смертельної втоми навантажений день: дві орієнтаційні сесії із студентами, редакторами U of P Journal of International Business Law, сесія з професором Kübler-ом з Німеччини, що вже приїхав і готовиться до курсів, низка питань від студентів, що вже мають редакційну роботу і вимагають допомоги. Ледве жива прийшла додому.

П'ятниця, 30 серпня, вранці, метро.

Єлцинове faux pas про пересування кордонів викликало було в мене турботу й переляк: ось відізвався в ньому російський шовінізм. Але, на щастя, розумні дорадники шкоду направили. Підписання договору Росії з Україною підняло мене на дусі — якщо москалі не відберуть в нас незалежности — силою чи хитрощами — Україна таки буде. Вперше в моєму житті, в час революційних подій у Москві, коли Єлцин, оточений тисячами цивільних москвичів, виліз на один з небагатьох танків, що перейшли на його сторону — я відчула для росіян подив і вдячність. Ці люди відстояли і свою і нашу свободу. І було мені радісно, що саме ці ліберальні росіяни зрозуміли, що і російському народові буде ліпше без імперії. Добре, що цей поміркований голос тепер переважає, це найбільша наша надія. Америка, тобто Буш, до революційних подій в СРСР ставиться дуже скептично. Вони не приготовані до розвалу імперії. Навіть балтійські народи, що здобули вже визнання великої кількости европейських країн, не мають ще визнання США. Аж дивно, адже Америка de iure ніколи не визнала їх як складової частини СРСР... Такі то парадокси нашого політичного життя. Але незалежність України і інших республік стане реальністю і тоді всі мусітимуть скорше чи пізніше визнати їх як партнерів на міжнародній арені.

3 вересня 1991, вівторок вранці, метро.

Максимові уродини! Він уже вдома цілою родиною, мабуть, починає семестр. Спробую послати йому привіт електронічною поштою. Коли був у нас, я купила йому в дарунку чобітки, кілька сорочок — але убрання відповідного не могли знайти, тим більше, що потрібні кравецькі поправки, а на це не було досить часу. Отже ми з ним домовилися, що він купить собі — за наші гроші — костюм у Торонто.

В Москві проходить з'їзд народних депутатів СРСР. Пробують переформувати стару імперію, залишаючи якісь центральні структури. Але загальна думка така, що рішальний голос тепер матимуть незалежні республіки (вже 10 проголосило незалежність). Дехто думає, що деякі центральні структури (оборона, контроль над нуклеарною зброєю, деякі аспекти закордонної політики) варто затримати, щоб запобігти хаосові, громадянській війні та можливо експанзивності нової Росії. Може й так. Адже й економіка республік так зі собою пов'язана, що повна незалежність навряд чи в таких умовинах можлива. Але нехай би це була спільнота на зразок Европейської, не більше — дай Боже!

Вікенд повністю посвятила Остапові й господарству. В неділю їздили на пікнік на Михайлівку (перший вихід Остапа "на люди"); вчора були в нас на обіді гості: Мирослав, який тількищо повернувся з України, та Рися Голод (що тепер гостює в дочки, але незабаром їде додому — і обіцяла передати Уляні деякі речі, що їх вона тут забула та й фотографії). Мирослав каже, що проголошення незалежности викликало менше евфорії, як деклярація про суверенітет. Мабуть, люди не здають собі справи з того, який важливий акт 24 серпня! Нарікав, що там усі були "в отдиху", на вакаціях, що приятелі не виявляли йому такої уважливости й допомоги в побутових справах, якої чекають від нього, коли приїздять до нас до Америки.

4 вересня 1991, середа вранці, метро.

Живу Україною. Вранці о 6-ій будить мене радіо вістями про з'їзд народних депутатів СРСР, в полудне запопадливо читаю Нью Йорк Таймс, де тепер багато місця присвячено темі "Soviet turmoil" і де часто, між рядками, можна знайти щось і про Україну (напр. вже двічі друкували виступи Юрія Щербака в імені українських депутатів). Увечорі слухаю вістей від 6 до 7ої, а потім від 10 до 11 пробую зловити на коротких хвилях передачі з Києва, з Москви, а також BBC i Voice of America. Щораз частіше вже мені вдається — і так два дні під ряд вдалося мені зловити Київ. Нажаль, вони тільки коротко подають вісті на початку програми, а решту присвячують іншим темам. От вчора були народні пісні, що їх любив Шевченко, а передучора — репортаж про українців у Бразилії. Тепер, коли я вже знаю, де, коли і як їх ловити, попробую точно о 10-ій, щоб встигнути на вісті, бо це саме головне.

У висліді емоцій, пов'язаних з історичними подіями, написала вірш "Лист до Ріо", що в ньому більше політики, як поезії — оттакий собі відгук з приводу незалежности України, що нав'язує до знаменитого образу Віри Вовк з її Триптиха: "Жонглер водить пальцем по глобусі, а нас там нема..."

П'ятниця, 6 вересня 1991, метро.

Дивилася вчора вночі на "town meeting", що його зорганізував Peter Jennings. Ґорбачов і Єлцин, сидячи поруч під канделябрами Кремля, відповідали на питання американців з різних міст США. Між тими, хто питав, було чимало людей чужого походження, серед них український священик і молода українка Ільницька, кубинський іміґрант, втікач з СРСР, єврей з Брайтон Біч ітп. Священик питався про релігійні переконання Ґорбачова і Єлцина, Ільницька — про дітей Чорнобиля. Найбільше вразила мене їхня відповідь на питання про олімпіяду. Виявляється, що вони обидва думають, що СРСР може й надалі мати одну репрезентацію! Це мене дуже здивувало, обурило і зажурило. Не справа в спортових змаганнях, але в імперіяльній їхній ментальності. Якщо вони не поступилися республікам у такій дрібній справі, то що тоді думати про важливіші речі?

Вчора закінчився з'їзд народних депутатів, погодившись остаточно на новий плян Ґорбачова/Єлцина перетворити СРСР в нову спільноту. Радити має рада, що складається з Горбачова і лідерів республік. Має бути двопалатний парлямент. Подробиці, маю надію, прочитаю в сьогоднішньому NYTimes.

Дуже хочу поїхати завтра на Союзівку на З'їзд Зальцбуржан. Остап мається добре, Віра вернулася вже з вакацій, отже в разі потреби могла б йому помогти. Хочу поїхати сама, хоч маю пропозицію їхати з Максимовичами. Але якщо поїду сама, зможу виїхати пізніше і повернутися скорше — не буду з ніким зв'язана.

8 вересня 1991/ год.2 вранці (друга, ніч!). Союзівка.

Остап намовив мене їхати не самій, а з Максимовичами. Прибули на полуденок — без пригод, якщо не рахувати двох дрібних (але повчальних на майбутнє) з окулярами: сонячні забула в своєму авті, яке залишила під хатою Максимовичів (а може в їхній лазничці?) — а мої окуляри до читання мені створили проблему, бо вилетіла шрубка і довелося їх направляти ниткою.

На з'їзд приїхало досить багато людей, в тому числі і такі мої приятелі, як Ліда Гумінілович, Орест Чуйко, Міра Клименко (з Торонто), Павлусь Палієнко з North Carolina, Ара Каменецька з Каліфорнії, Іван Собчук з Сан Діеґо чи з Іліной (він має дві адреси, тим разом їхав, здається, з Шікаґо), Сергій та Ева Сахаруки з Массачузетс, Юрко Мішалов (тим разом з жінкою і сином-бандуристом) з Австралії, Валя Гурська з чоловіком з Сиракюз — а крім них повна заля добрих старих знайомих: Ґенко Змий, Богдан Гайдучок, Влодко Воловодюк, Любко Курилко і багато інших. З близьких мені людей немає покищо Христі Кушнір, Ірки Стецури, Наталки Томцьо — але найбільший брак, звичайно, Лялі, що її вже ніколи не буде. Померли вже також Богдан Підлуський, і зовсім недавно, Василь Палієнко.

Після полуденку відбулися збори. Організаційні справи зайняли всього кілька хвилин, але збори затягнулися пару годин, бо в центрі уваги всіх була Україна. Іван Головінський зробив коротку доповідь, а потім багато колег спонтанно висловлювали свої думки, турботи, ідеї — що робити, як помагати. Було зворушливо бути учасником цієї дискусії — була вона дуже речевою, конструктивною, майже без мелодраматичного патосу, з величезним виявом турботи за батьківщину і бажанням допомогти. Сказала я Іванові Головінському, що тим разом, як ніколи, я повністю згідна з думками висловленими в його доповіді, де він — на диво — висловив думку про консолідацію всіх сил без уваги на ідеології ітп. У виступах не було ні сліду партійного фанатизму, часто повторяли думку, що Україні не потрібно казати, що там треба робити, що не треба накидати своєї думки, а допомагати тут — натиском на наш уряд, спроваджуванням студентів ітд.

Увечорі відбувся бенкет з програмою, що в ній виступали дві співачки, бандурист Мішалов (справжній майстер інструменту, але дикція в нього не досить читка для речитативу дум), Мирослав Семчишин, Аня Максимович і я. (Я прочитала в пам'ять Лялі "Південнокаліфорнійський реквієм").

Після бенкету — забава. На велике здивування самої себе, я — не зважаючи на мої каліки-ноги — танцювала і то як! Мої замшові чорні черевики дозволяють моїм кісточкам якось безболісно вкрутитися в черевик і — viola! спробувала раз затанцювати і побачила, що можу! Танцювала з Максимовичем, Павлом, Орестом, але найбільше з Іваном Собчуком, який не обмежувався танґами і вальсами, а брався навіть за польку... Він дуже добре веде у танку і мені з ним добре танцювалося, аж голова крутилася. Це, між іншим, його форте — бо у виступах у дискусії вранці він виявив свої слабості, а не силу — незорганізовану балакучість, брак реальної конкретики, що в людини його професії трохи навіть дивує... Але дансер з нього — першорядний, це йому треба признати.

Мені така розвага добре зробила — я відпружилася, провела пару годин на сердечній розмові з Валею, з Лідою, з Евою — мені цього конечно було потрібно.

Гурський, між іншим, виглядає, якби повернувся з того світу. В нього рак, перейшов кілька операцій. Але недавно їздив до Києва і це дуже підняло його на дусі. Сказав мені, що Микола Жулинський вже перебрав обов'язки Дзеверіна.

Вівторок, 10 вересня, метро.

Остап мою відсутність перебув добре — ходив з Вірою на обід до ресторану. Я просила Віру, щоб взяла його до кіна, але з кіном не вийшло, бо Віра була зайнята. Дуже я їй вдячна, бо через неї я могла спокійно поїхати. Числила також на Мирослава, але виявилося, що він мусів їхати до Конетікат, отже на вікенд не було його вдома.

Мені він [Остап] зараз у першій розмові випімнув, що я не використала належної членам УНСоюзу 25% знижки (я про це й не подумала!), а на другий день нарікав, що я, мовляв, з'їла шинку, що її він заплянував дати на другий день до клюсок... Не кажу вже про те, що коли я вчора в розмові по телефону сказала, що на з'їзді був Дячук і що він перейшов вже кілька разів angioplasty і чується добре, Остап накинувся на мене з криком, чому, мовляв, я говорю про хвороби і тим його денервую? Про те, щоб рішився на візиту до кардіолога, трудно й говорити. А це значить, що він полягає тільки на Дикого, який на сліпо тільки попереписував рецепти, що їх дали кардіологи в Урбані... Думаю, що Остапові потрібний спеціяліст, який точно контролював би ліки, що їх він приймає, зокрема ж, щоб запобігати концентрації води в організмі. Але з ним про це й говорити не можна, а сам він не хоче нічого про ці справи прочитати, навчитися. Колись з криком переконував мене, що навіть як йому не можна було брати аспірини, то Bufferin він може брати, бо це що інше.

11 вересня 1991, середа, метро.

Вчорашній день пройшов під знаком PERU. Вранці прийшов на попередньо замовлену візиту David Snelbecker — молодий докторант-економіст, що їде як відпоручник PERU до Києва і буде працювати в Україні 10 місяців. Я мала вже для нього приготовлені деякі матеріяли: поточну, доповнену найновішими даними, бібліографію Joint ventures & forein investment in Eastern Europe та Bibliographic Alert no.2 — речі, що їх я тепер спеціяльно готую з думкою про PERU. David був дуже задоволений своєю візитою, показала я йому різні правничі матеріяли, що стосуються Східньої Европи, подарувала два випуски SEEL (передплата на цей інформаційний листок про Soviet and East European Law коштує за 10 випусків — 250 дол., отже кожне число має вартість 25 дол., якби його хотів купити окремо), поінформувала про книжки Коропецького, Marples-а, тощо.

В полудне нарешті мала змогу переглянути свою електронічну пошту. (Попереднього дня не мала доступу, бо університет запроваджує якісь security devices на комп'ютери і це ускладнює справи, бо добре не діє. (Маю вже два passwords — первісний Stefanko довелося через ці нові охорони замінити на довше Stefanivanko, але покищо нова система ще не діє). Прийшло від PERU, тобто від Jim-a Cashel-a два цікаві і довгі листи-документи. Один про новини з Києва, другий — довжелезний огляд і документація про те, як у час заколоту в Москві діяла електронічна пошта на комп'ютерах. Модерна технологія перемогла навіки залізну занавісу.

12 вересня 1991, четвер, метро.

У вчорашньому Philadelphia Inquirer на першій сторінці стаття: "No longer a cog. Ukraine building its own machine". Заголовок у продовженні (стаття досить довга!): "Ukrainians begin the work of constructing a nation." Автор: Steve Goldstein (той самий, що приходив до мене збирати матеріяли про Ліну Костенко!). В статті мова про Міністерство Закордонних Справ України, що потребує обсадити пости 350 дипломатами, про недалекий приїзд до США української делегації на чолі з Кравчуком, про справи економіки, грошей, національної оборони, грудневих президентських виборів. Проблеми тільки починаються, але нарешті ми будемо, як усі нормальні люди. Щоб тільки не стався якийсь вибух, якась революція — бо це може в зародку вбити нашу молоду демократію.

13 вересня 1991, п'ятниця, метро.

Заповівся сьогодні на полуденок Іван Коропецький. Час мені не дуже догідний, бо маю о 2-ій конференцію з новим професором міжнародного права, Edwin-ом Smith-ом. Ще його взагалі не зустрічала, не знаю навіть як виглядає. Але він — моя відповідальність, в числі кількох професорів, що для них я — головний контакт з бібліотекою. Шкода, що доведеться полуденок з Коропецьким скоротити. А він, мабуть, має якусь справу. Може хоче говорити про Американську Асоціяцію Україністів (постав скандальний двоподіл через те, що Фізер і Грабович не могли знайти спільної мови!). Незабаром УВАН влаштовує в Нью Йорку велику конференцію економістів, але Коропецький участі в ній не приймає (може тому, що участь бере В. Бандера?) Ах, ті наші амбіціонери! Принаймні тепер, коли треба консолідувати всі сили для праці, могли б забути про особисті урази й амбіції. Поки наші люди не навчаться толерувати один одного та співпрацювати в ім'я вищих всепоєднуючих інтересів — як можна сподіватися успіхів у державнотворчій роботі?

Я цими днями досить втомлена — часом ледве тримаюся на ногах. Лягаю до ліжка вже десь біля 11-ої — мови нема, щоб я ввечорі могла сісти за комп'ютер і щось робити. От маю готову написану вже рецензію до HUS на Винара і не маю сили її викінчити (футнотами ітд). Може зроблю це на вікенд.

Телефонувала вчора до Ірки Стецури і до Христі Кушнір, бо їх не було на з'їзді. Ірка зайнята музиками з України і їде на цілий жовтень в Україну. Христі я не застала, говорила тільки з Юрою. Христя біля Союзівки (аякже!) — на з'їзд не поїхала, нібито через якісь родинні перешкоди, але також тому, що на когось ображена... Tant pis!

17 вересня 1991, вівторок вранці, метро.

Прийшло вчора запрошення на бенкет "в честь голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука". Бенкет у Waldorf Astoria, 28 ц.м. ввечері. Вступи по 100 дол. від особи. Дуже мала б охоту поїхати. Навіть транспорт є, бо Коропецький запропонував місце в своєму авті. Остап виявляє велике бажання їхати. Але саме це, мабуть, перерішить справу. Для нього, на мою думку, така ескапада — надмірне зусилля. Пару годин їзди до Н.Й. — пару годин бенкет — і подорож уночі назад додому. Це занадто. Адже він досі тільки один раз був на пікніку і один раз на доповіді в Центрі (Поповича) — боюсь, що виїзд до Нью Йорку та ще й на пізню імпрезу (початок о 7-ій вечора) — не дуже вказаний. У висліді, думаю, що з поїздки доведеться зрезигнувати і мені. Шкода.

Снилик надрукував мій вірш "Лист до Ріо". Думаю, що в ньому треба буде замінити рядки "коли мрія приречених стає буденною дійсністю" на "коли мрія приречених стає рутиною, прозою".

23 вересня 1991, вранці, метро.

Вчора провела день у Вашинґтоні на маніфестації, що повинна була б вплинути на визнання України урядом США. Поїхала я автобусом, разом з групою сеніорів. З-під УОКЦентру у Філядельфії виїхало майже рівночасно 5 автобусів — були ще інші автобуси з Філядельфії. По дорозі зустрічали кавалькади автобусів з Нью Йорку, з Нью Джерзі. Маніфестація відбулася в парку Ляфаєт, напроти Білого Дому. Зустріла я там Лясю Старосольську, якої давно не бачила, та сваху — Марусю Пасічник з Клівленду. Отже це доказ, що люди з неабиякою посвятою з'їхались, щоб заманіфестувати свою радість з приводу незалежної України та свої вимоги до американського уряду для її визнання. Такі самі маніфестації вчора відбулися в Шікаґо та в Лос Анджелес.

Чи матиме наша вашинґтонська маніфестація будьякий вплив? Чи була вона успішна? Я була трохи розчарована. Передусім, що людей було не досить, щоб щільною стіною виповнити цілий парк. Тяжко обрахувати скільки нас там було — але навіть рівняти не можна до Шевченківської маніфестації з нагоди відкриття пам'ятника в 1964 році. І все це відбулося в самому тільки парку, без походу вулицями — отже мало хто з вашинґтонців бачив українців і знав про що йшлося. Що важніше: не прибули запрошені сенатори, конґресмени — прислали тільки привіти. Самого президента в Білому Домі, очевидно, також не було. Не бачила я телевізійних апаратів, хоч чула поруч, як репортер якоїсь газети говорив з якимсь рядовим учасником маніфестації. Прапорів синьо-жовтих було багато, але був і один червоно-чорний... Сумівці і пластуни були в одностроях, багато людей було у вишиваних сорочках і блюзках, а то й повних народних одягах. Вчора на вечірніх вістях було кілька секунд коротке повідомлення з маніфестації в Чікаґо — слава Богу, що не пройшло все безслідно. Побачу, чи преса матиме якісь звідомлення.

25 вересня 1991, середа, метро.

Їду до Сity Hall на jury duty. Але їду з думкою, щоб вимагати негайного звільнення і — маю надію — повернутися швидко додому. Маю до цього, нажаль, справжню, не видуману, підставу. Я вже вчора не пішла до роботи, бо зранку виглядало, що Остапа може доведеться везти до шпиталя. Пробудилась я о 5-ій вранці, дивлюсь: в його спальні світло. Пішла запитатися. Чуюся погано — сказав. Болить у грудях. Зокрема, коли брати глибокий віддих. Потелефонувала я до Дикого. Казав взяти два Tylenol, нітроґліцерин, почекати, чи це поможе. За годину подзвонила я йому знову: біль не уступив, але пацієнт на диво спокійний, тиснення крови і пульс нормальні. Отже на "Emergency" ми не поїхали. Десь біля 9-ої Дикий прийшов, збадав Остапа, сказав, що чути якесь хрипіння в легенях. Дав йому Demerol, казав взяти подвійну дозу Lasix. Під вечір чувся ліпше, але температура піднеслася до 100̊F. Про це я сказала сьогодні вранці Дикому. Можливо, треба буде записати й приймати антибіотики. Покищо полягає на Tylenol-і.

26 вересня 1991, метро, вранці.

З jury duty мене звільнили одразу (є спеціяльний Commissioner, що ці справи вирішує). Я вирішила "умлівіч", що мені треба на пару годин піти до праці. З бюра зразу потелефонувала до Остапа. Довго не відповідав на телефон, я трохи хвилювалася, але виявилося, що був у лазничці. Потішив мене, що чуєтьса значно ліпше, і що я зможу залишитися на роботі до кінця дня. Була до 4-ої — не взяла перерви на полуденок. Досить напрацювалась, з болем голови втомлена прийшла додому годину раніше. Але навіть вістей не могла уважно слухати, така була втомлена. Подзвонила тільки до Лабуньків, щоб привітати Марійку, яка передучора повернулася з України. Наша з нею розмова була відносно коротка, але вона багато сказала цікавого. Напр. така характеристика Печеніжина, рідного її села на Гуцульщині, де вона пробула кілька тижнів. Перед війною, каже Марійка, там були читальня, хор, дві оркестри, союз Українок, Сільський Господар, ще якісь організації — і всі активні. Тепер є тільки клюб, куди молодь сходиться, щоб випити. Люди нічим не цікавляться, вісті доходять пізно. Але з харчами не так погано, як ми тут думаємо — їсти мають що. Натомість трудова інтелігенція, що цікавиться українськими справами і віддає свою енергію якійсь культурній роботі — часто не має часу стояти підчас дня в чергах за харчами — і у висліді не має часом з чого зготовити обід. Давала конкретні приклади людей в Коломиї, де вона пробула кілька днів.

Сьогодні Остап — після доброї ночі — чується добре, ніщо його не болить. Звечора вчора його прочистило. Може це і справді був якийсь virus?

Вівтопрок, 1 жовтня 1991, вранці, метро.

В суботу в готелі Waldorf Astoria відбувся бенкет в честь Кравчука. Рудницький проводив програмою, промовляли Стахів і Кравчук, була і мистецька програма. Людей, кажуть, було 600-800. Ми не поїхали, але Остап в суботу чувся добре і жалів, що він не в Нью Йорку. Була нагода — бо Коропецький запрошував до свого авта, але я боялася, що це Остапові за велике зусилля. Повинна була поїхати сама, але дотримала солідарности, щоб йому не завдавати жалю. У висліді ми обоє мали поганий настрій, втрачену нагоду.

В неділю пішли з Вірою в кіно (вперше після повороту з Урбани!) Chateau de ma mere — оригінальна віньєтка, по мистецькому зроблена. Тільки французи вміють щось таке створити. В Голівуді такий сценарій хіба висміяли б! Дитинство, recherche du temps perdu, навіть герой-хлопчик називаєтьса Марсель.

Вчора пополудні прийшов до мене пакет з Едмонтону — formatted print-out моєї ULE65A. Надруковано дуже чітко і чисто, на лазерному принтері, але друк дуже дрібний, вся ця величезна робота вмістилася на нецілих 200 сторінках. Почала робити коректу.

Вечорі тепер часто витрачаю, щоб знайти на коротких хвилях Київ. В СРСР змінили час, може і це вплинуло. Вчора пробувала о 9, о 10, о 11-ій. Києва не зловила, але зате зловила Радіо Свобода від 11 до 12 і довше — я пізніше не слухала.

У Філядельфії сьогодні — Павличко. Має один виступ у місті, другий — ввечері перед українською громадою в Центрі. Може підемо.

Четвер, 3 жовтня 1991, метро, вранці.

Взяла собі вчора хворобовий день і цілий день провела вдома. Не так з уваги на простуду (але це теж — потрібно мені було трохи виспатися і відпочати), як передусім тому, щоб присвятити час коректі ULE65A. Надрукована ця робота дуже дрібним шрифтом — мою велику працю вмістили на нецілих 200 сторінках! Маю надію, що не пізніше як у понеділок я зможу готову роботу відіслати, щоб приспішити її друк.

Біленко прислав п'ять чисел журналу "Ukraine", в тому числі і лютневе з моєю статею і його перекладом мого вірша. Ношуся з думкою, щоб почати в Ukraine рубрику — своєрідний Сurrent awareness з англомовної літературної україніки. Можна б це назвати напр. Western Literary Ukrainica in English: a bibliographic alert. Може це за "stiff" дла популярного журналу? Ще подумаю. New Western Publications on Ukrainian Literature? На першу пробу хочу написати коротку нотатку про появу таких речей, як збірки поезій Костенко і Калинця, симпозіюм про Костенко в Can. Slav. Papers, Literary Exile і книжку Сокола. Візьмуся за це після коректи. Запропоную Біленкові робити це регулярно. Думаю, що погодиться.

Понеділок, 7 жовтня 1991, вранці, метро.

В п'ятницю ввечорі викінчила коректу ULE65A. Наперед прочитала уважно весь текст від початку до кінця, тільки вряди-годи перевіряючи нумерацію записів. Помітила і виправила деякі дрібні помилки, в тому числі і кілька таких, що були недоглянуті в моєму оригінальному варіянті. Змінила running title, що його вони додали, ітп. Але, прочитавши все до кінця, я вирішила звірити деякі позиції за покажчиком. І що показалося? Вже першої і найважнішої позиції хронологічного покажчика в тексті — не знайшла! Придивившись уважно, зрозуміла: бракує цілої теки записів, що починаються літерою P! Ну, це така поважна помилка і можлива вона тільки на комп'ютерах! Це мене схвилювало — найбільше той факт, що я у первісному читанні цього не помітила! Звірила ще раз нумерацію всіх позицій, щоб впевнитися, що чогось не бракує. Ні. Тільки всіх записів від А536 до А563. Факт, що друкують просто з мого диска, присипляє увагу, адже всіх позицій таки не можна звірити. Маю надію, що чогось не пропустила. Сьогодні хочу відіслати Юркевичеві коректу, щоб не затримувати друку.

Суботу посвятила господарським справам (купівля харчів, згортання листя на городі)_. В неділю Лабунька і Рудницький говорили в Центрі про свої враження з України. Мені було дуже цікаво, хоч Остап висловився трохи критично: мовляв, хаотично, незорганізовано.

Вівторок, 8 жовтня, метро, вранці.

Сьогодні має приїхати Тарас Кульчицький, а ввечорі в УКУ — виступ Романа Федорова з дочкою. Є можливість, отже, що в нас на нічлігу буде троє гостей. Побачимо. Тарас буде напевно, чи Федорів залишиться на ніч — ще побачимо.

Ія з малою Ніною і цілим своїм ентуражем (+Силвія, +її дитина) повернулася додому з Монтани. Праця над фільмом ще пару тижнів буде продовжуватися, але вже на місці. Вона дуже задоволена з цієї праці, но і довела, що може перебороти труднощі і перепони. Вони всі троє плянують приїхати до нас в часі Дня Подяки. Ніни ми не бачили ще від її христин, а їй також треба познайомитися з Дідом і Бабою, поки ми ще живі. Фактично з обома Дідами і Бабами — всі ми тут разом у Філядельфії. Марко потелефонував, щоб нас про це повідомити, помітно задоволений, що Ія та Ніна вже з ним разом.

Середа, 9 жовтня 1991, метро, вранці.

Тарас приїхав досить швидко. Коли я телефонувала Остапові вполудне, він уже був. Сам знає, як приїхати поїздом з летовища, з ним нема жодної мороки. Я рада, що він приїхав — Остап матиме пару днів товариство, можуть собі говорити про молодість і Академічну гімназію. Одне, що мене трохи дивує, це Тарасів брак справжнього зацікавлення українськими справами. Свободи, напр. він не передплачує — хоч вже пару разів дописував до неї про якісь локальні українські справи в Сан Франціско. На виступ Федорова з нами не пішов, хоч для приїжджого українця із Сан Франціско — це повинна була бути цікава атракція.

Федорів виступав хаотично, непідготовлено. Але спонтанний його виступ, що почався досить нетактовно й нерозумно від тверджень, що ми, мовляв, не приїхали збирати гроші, що знаємо, що люди в діяспорі мають уже досить цих приїздів і що вони "бережуть копійки" — поступово перетворився на розповідь про те, що він пише і як, і коли він почав говорити про те, як він знаходить свої теми (пише він, здебільшого, історичні романи й повісті), про своє захоплення фольклором, демонологією — стало цікаво слухати. Про політику мови, тим разом, майже не було. З Романом Федоровим виступала також його дочка Оксана Ходак, етнограф-фольклорист по професії, що є тепер редактором журналу "Літопис Червоної Калини".

На нічліг до нас прийшов Федорів сам. Його дочка та Ірина Дибко, що їх привезла, пішли ночувати до родини Оксаниного чоловіка, що живуть у Філядельфії. Я використала побут у нас Федорова, щоб подарувати йому "Самотнє місце під сонцем" та сто долярів — на папір для Дзвону. Коли він сказав, що на мене чекає гонорар, я дала на письмі доручення, щоб ці гроші також перерахувати на фонд паперу для журналу.

П'ятниця, 11 жовтня 1991, вранці, метро.

Весь вечір присвятила Тарасові й Остапові. Після доброго обіду (вареники з м'ясом, український борщ — заздалегідь приготовані й заморожені + свіжі гриби), сіли до розмови при музиці у вітальні. Пройшло пару годин. Я переглядала старі Свободи (шукала за новинкою про Стратілата, який приїхав до Америки й передучора до мене телефонував). Знайшла також іншу новинку; про новий гумористичний журналик Всесміх. Кажу Остапові: знаєш, я пішлю їм чек на 15 дол. на піврічну передплату, побачимо що це таке. А Остап: А що можуть і вміють якісь нікому невідомі люди? Я розумію — Козак — майстер карикатури, та й відомі його співробітники — самі аси: Нижанківський, Керницький, Понеділок. — Я сказала: так, але це вже — історія. Лис Микита вже не виходить і добре, що перестав виходити, бо Козак вже сенільний, втратив контакт з життям, друкував уже всякі несмачні антисемітські жарти — було соромно. А молодих треба підтримати, може якраз їм вдасться, може і вони стануть колись славними... Накинувся на мене піднесеним голосом, з поденервованим криком... Потім Тарас мені сказав: з ним треба уникати таких розмов, він тебе виховав з дитинства і не може стерпіти, що ти маєш якусь власну іншу думку. Це так якби учень вчив учителя.

Оттаке. Чи є теми, що про них можна нормально говорити? Чи взагалі моя роля в "розмові" тільки слухати (всоте!) монологів про пригоди гімназистів Академічної гімназії і отця Льоля Шпитковського?

У висліді — я всю ніч не спала і втомлена їду на роботу.

Понеділок, 14 жовтня 1991, вранці, метро.

В суботу завезли кілька книжок до Центру, де готується посилка книжок для Академічної Гімназії у Львові (2 т. Пачовського, 12. Слово, Остапові сонети, моє Самотнє місце, ОТ-покажчик, Нац. рев. в поезії). Хотіли купити квитки на концерт-бенефіс Чорнобиля. Не було. Казали купувати в касі Academy of Music. Зробили велику купівлю харчів в Genuardi. Решту часу зайняли hearings в Конґресі в справі номінації Clarence-a Thomas-a на суддю Найвищого Суду, та праця на комп'ютері. Завдяки Марилі, що перебрала мій курс, я маю "вільну голову" не забиту правом і у висліді написала вже дві статті (review-article на Винара до HUS і теж в п'ятницю-суботу — статейку-новинку про нові видання для Ukraine — Kostenko, Kalynets, Sokil, Literary Exile).

В неділю поїхали до міста на концерт до Academy of Music. Остапові, як звичайно, трудно було рішитися (якби не я, він мабуть нікуди не ходив би, і не тільки задля вигоди, що я повезу його автом, але через брак ініціятиви і творення гідних Пруфрока "екзистенціяльних дилем", іти чи не йти, запинати ґудзики чи ні. Але я сказала, що я йду, бо це бенефіс для дітей Чорнобиля, квитки по 100 дол. найдешевші (були і по 300, і по 500) — отже треба підтримати. Хоч програма, зразу було видно, не вартувала не тільки грошей, але навіть зусилля. Співачка Roberta Peters — добра співачка з іменем, але вже підстаркувата, голос уже "зіспіваний", були два хори: т.зв. Український Національний Хор, що ним диригує Длябога, і американський хлоп'ячий хор — обидва аматорські, не дуже добрі. Найліпше вийшов піяніст — молодий Слободяник, йому може 17–18 років, але грає першорядно. А в програмці забули його ім'я — недбала коректа, соромно! Людей на залі також було небагато, хоч, кажуть, що квитки для партеру були випродані, бо спів-спонзором концерту було американське лікарське товариство і лікарі вважали своїм обов'язком дати даток на добродійну ціль.

Середа, 16 жовтня 1991, вранці, метро.

Сенат 52 голосами до 48 затвердив номіцацію Кларенса Томаса на суддю Найвищого Суду. Цим нарешті закінчилася мелодрама сенатських переслухань, що тримала міліони глядачів при телевізорах минулої п'ятниці, суботи, неділі. Аніта Гіл, професор права з університету Оклагома, поінформувала сенатську комісію, що кандидат на найвищого суддю, в час, коли був її шефом, допускався вульґарного sex harassment і цим її тероризував. Комісія спочатку злегковажила цю справу, але вістка дісталася до преси, зчинили великий крик, що мовляв, чоловіки-сенатори не доцінують важливости для жінок sex harassment, но і почалося. Викликали Аніту Гіл на публічне переслухання перед міліонами глядачів телебачення, також і Томаса, що заперечував категорично. Справа, очевидно, політична. Томас — чорний кандидат, назначений на місце попереднього чорного судді, Маршала. Але президент Буш, на диво, знайшов серед можливих чорних кандидатів такого, що є супер-консервативним, не вірить навіть в affirmative action, хоч користав з неї, як студент права на Yale. Отже проти нього всі ліберали, в тому числі і більшість організацій чорних. Аніта Гіл — також чорна. Отже спектакль включав "героїв" одної раси — якщо, очевидно, не брати до уваги, що всі сенатори — білі. Я їх виню найбільше — зробили зі справи спектакль для публіки, на посміх цілого світу. Цікаво, що напише про це англійський Економіст.

Четвер, 17 жовтня, метро, вранці.

Працювала до 11-ої вчора над ідентифікацією віршів Ліни Костенко в Найдановій книжці. Марудна, кропітка ця робота доводить до болів голови — її треба розкладати на частини. Та ще й згас мені комп'ютер в тракті роботи, втратила частину записів, мусіла повторити. Маємо вдома Проміння землі та Мандрівки серця, але не маємо збірки Вітрила, а у Вибраному цих віршів нема. Маємо ще пару збірок пізнішого часу, напр. Сад нетанучих скульптур, Маруся Чурай ітд., але мені тепер потрібні — Вітрила. Оттаке. Це фактично диґресія, пов'азана із статейкою до Ukraine. Маю Найданову книжку під рукою, отже хочу її описати повністю. Але це 1990-і роки, а я повинна працювати над ULE80. Обіцюю собі, що не буду піддаватись спокусі братися за нові матеріяли... На 1990-их роках мені, мабуть, треба зупинитися. Навіть якби я жила ще з десяток літ і мала силу й енергію потрібну для цього діла — здоровий глузд каже, що треба викінчувати розпочате, заповняти лякуни — 1970-і роки, переклади і рецензії до 1965. Ich lebe mein Leben in wachsenden Ringen.

Понеділок, 21 жовтня 1991, вранці, метро.

В час вікенду написала статейку-новинку до Свободи про Gourman report п.н. Університети України знаходять високу оцінку. Інформація інтересна, варто, щоб про неї знали. Це тільки ще один доказ, що в мене свобідніша думка, тому що не вчу цього семестра правничого курсу на PENN.

Позатим вікенд пройшов нецікаво, нудно. Нікуди не їздили, з ніким не зустрічалися. Єдиний вихід з дому — за харчами до крамниці в суботу. Думала я, що в неділю поїдемо або на пікнік на Михайлівку або на меч і пікнік на Тризубівку. Але Остап вийшов на двір і сказав: за холодно. Погода була по осінньому гарна і мені жаль, що не поїхали. Зачерпнула я тільки свіжого повітря, збираючи трохи листя в суботу та на короткому проході в неділю.

Моя велика приємність тепер — музика. Синтія позичила мені минулого тижня два compact disk-и Травіяти. Я так зачарувалася, що вирішила купити для себе — і ось це моє найновіше надбання. Для відпруження візьмуся знову за белетристику — позичила вже давно Валерія Шевчука — адже я нічого його досі не читала. Але покищо викінчую біографію Грушевського (M. H. — The politics of culture — Prymak-a). Читаю по кілька сторінок, перед сном.

Середа, 23 жовтня 1991, метро.

Написала вчора ввечері листа Володимиру Мельникові і вперше вклала в лист 10-доляровий банкнот, причепивши його до Максимової знимки з хлопцями. Побачимо, чи дійде.

На УКУ вчора не їздили. Там мали виступати якісь дві католицькі діячки зі Львова. Церковні роздори в Україні викликають в мене бунт і несмак. Замість думати про будову держави, про розв'язку основних економічних проблем, люди свою енергію, час і гроші знову спрямовують на церкву. Та ще й коли б справа була в релігії, в моральному відродженні народу. Цього потрібно. Людям потрібно віри. Але тут справа не в християнстві, а в церковних маєтках і впливах. Хто займе будинок церкви — католики, автокефалісти чи православні, що належать до московської патріярхії? І ведеться боротьба, міжусобиці серед віруючих одного села, серед членів одної родини. Навіть в самій католицькій церкві є якісь непорозуміння між Стернюком, що був лідером підпільної церкви, і Любачівським — присланим з Риму архиєпископом. Нагадується Ніцше: Коли я бачу, як поводяться християни, то я радий, що я не є одним з них.

Четвер, 24 жовтня 1991, метро.

Марилі три дні не було на роботі, не знаю, чи прийде сьогодні. Трохи простуджена. Зрештою, курс закінчила, може собі пару днів відпочати. Для деяких питань трохи її бракує, зокрема, коли треба вживати LEXIS чи WESTLAW, бо я в цьому не маю практики. Але назагал, на диво, її відсутність не посилює, а зменшує мій стрес на роботі. Всі три дні були дуже продуктивні і не такі напружені. Вона має дуже "tense personality", непотрібно перенаголошує проблеми, а крім того, любить багато говорити: як не про сплетні, пов'язані з працею інших відділів біліотеки та нашої директорки, то про польську політику (Вона затримала польське громадянство і ось незабаром братиме участь у виборах). В її відсутності я менше поінформована про те, що діється на інших поверхах, контакти мої з іншими відділами — хоч і дуже сердечні — то всетаки — спорадичні, отже я знаю менше про всякі інтриґи, що в них Мариля знаменито орієнтується, не так з уваги на її власні безпосередні контакти з людьми, як через її чоловіка: адже в них удома наша бібліотека — в центрі уваги і він її інформує про те, що діється внизу, в загальному довідковому відділі. (Ран, між іншим, подавався на працю директора бібліотек апеляційного суду 3d circuit — платна була головокружна, щось понад 70,000 дол.! — але хоч він був між чотирьома фіналістами, то працю цю дістала наша колишня колега і моя добра знайома, Susan English, що була вміжчасі директором університетської правничої бібліотеки в Річмонд, Вірджінія, а потім директором одної з великих правничих фірм у Філядельфії — отже має великий адміністративний досвід).

NYT вчора мав велику статтю про рішення Верховної Ради України творити власну 400,000-ну армію. Нас помітили!

П'ятниця, 25 жовтня 1991, метро.

Читаю перед сном "Дзиґар одвічний" Валерія Шевчука. Спочатку не дуже мені подобалося — Дрозд видався мені ліпшим і модернішим письменником. Але починаю розчитуватися і бачу, що Шевчук вміє цікаво змальовувати психологічні портрети людей.

Бібліографічна робота дає деякі "fringe benefits". Щоб ідентифікувати деякі переклади Костенко, я переглянула кілька її книжок і при тій нагоді прочитала цілу низку поезій, деякі — вперше. Її лірика, тим разом, зробила на мене більше враження, як колись давно. Колись мені здавалося, що її форте — нарративна поезія, як Маруся Чурай та громадянська лірика а là художник Верне, ітп. Але бачу, що я недоцінювала її любовну лірику. В ній криється велика сила почуттів — це вияв не альбомної декляративності, а справжня Leidenschaft... Але натрапила я і на вірші, що викликають в мене заперечення. Її категоричне "музики Сальєрі не бува" — це думка точно протилежна до моєї. Тільки Сальєрі, пересічний музика, міг розуміти й оцінити, що Моцарт — геніяльний. Такі, як Сальєрі — творять культурний процес, мільє, в якому можуть народжуватися і творити генії. Пишучи про Ярошинську колись, я сказала: велика література потребує і малих письменників. Костенко має колосальне "ego" і, вважаючи себе саму за генія, має тенденцію знецінювати все інше. А що таке — геній? Ось недавно в Літ. Україні Ліна написала статтю про генія, з приводу роковин Лесі Українки. Тільки історія поставить всіх на їхні місця. Чи Леся Українка — геніяльна? Це питання щонайменше контроверсійне. І тільки в нас чомусь дуже всі люблять користуватись терміном "геній".

П'ятниця, 25 жовтня 1991, метро, ввечорі.

Нетерпляче чекаю на свій вихід на пенсію — ще один рік і два місяці. Рішення зробила, що від січня 1993 року я вже буду free lance і працюватиму тільки для себе. Час тікає — скільки мені ще жити? І як довго ще служитимуть мені очі, щоб могти працювати? В найліпшому випадку — нецілий десяток літ — не досить навіть, щоб за найбільш сприятливих умов викінчити запляновану бібліографію... Професійна моя робота приносила мені колись багато вдоволення, я ще й сьогодні часом відчуваю певну дозу сатисфакції, постійно вчуся, завжди на живчику життя, au courant. Цього мені напевно трохи бракуватиме. Але останнім часом я відчуваю менше задоволення, а часом ледве стримую своє критичне наставлення до багатьох справ, не хочу надмірною критикою і отвертістю зіпсувати собі атмосферу останнього року. Багато чого мені не подобається. Відколи директором стала Liz Kelly, атмосфера нашої праці різко змінилася. І не тільки тому, що всі ми навантажені працею по самі вуха. Збільшення продуктивности було потрібне, бо деякі працівники собі роботу легковажили і не використовували часу на корисну професійну роботу, як це робила я. (За часів Слона я, наприклад, маючи більше часу, опрацювала й надрукувала свою анотовану бібліографію — 500 позицій — German Books on American Law).

(продовжую ввечорі вдома):

Але Liz перетворила нашу бібліотеку в інституцію, що вимагає від працівників (очевидно, тільки від професійних працівників, що не репрезентовані жодною профспілкою!) 100–відсоткової відданости, 24 години на добу. Всі інші справи — родина, діти, hobby, відпочинок, розвага — мусять уступити потребам бібліотеки, що має пріоритет, Сама Liz залишила чоловіка в Ілліной і хоч подружжя не розпалося — вони себе вряди годи відвідують — то що це за родинне життя? Праця, карієра на першому місці. І зацікавлень інших в неї немає. Підбирає вона собі співробітників такого ж типу. Marie Newman, що стала не так давно Associate director for public services, щоб робити карієру в нас, покинула чоловіка в Нью Йорку. Купила хату в Нью Джерсі, куди спровадила двоє своїх маленьких дітей, що до них найняла опікунку, чоловік нібито має приїхати і буде доїздити до Нью Йорку до праці — одне слово, скомплікувала життя всій родині задля того, щоб робити карієру. Мариля і Ран працею тільки й живуть, всі розмови в них вдома і поза домом тільки про Biddle Law Library. І всі ці люди готові залишатися вечорами, приходити до роботи в суботу-неділю, брати участь в різних "party" у вечірніх годинах, промощуючи собі карієру ітп. Навіть відпочинок і розвагу часто проводять у своєму товаристві — ходять разом на обіди до ресторану тощо. Все це нагадує мені пісеньку: "I sold my soul to the company store". В такій атмосфері я — що стараюся кінчати працю о 5-ій і що не радо приймаю запрошення на всякі extracurricular activities — чуюся незручно і звертаю на себе увагу. Колись давніше я ще вряди-годи брала участь у всяких Roberts lectures, семінарях, і "parties", але від минулого літа я стараюся присвячувати бібліотеці тільки конечний мінімум, бо знаю, що вдома чекає на мене Остап, який і так цілий день сам, а його, очевидно, не збираюся тягати нікуди в нецікаве і неприємне йому товариство тоді, коли для нього — кожний вихід з дому є неабияким зусиллям.

Крім того мені багато інших справ не подобається. Liz більше уваги звертає на всякі extracurricular activities, що дають бібліотеці добрий "image", як на щоденне ведення бібліотеки. У висліді — багато справ занедбаних, не припильнованих. Я вже на початку її каденції висловила пару разів негодування, що напр. весь професійний персонал годинами сидить на засіданнах, а клієнти чекають на обслугу... Може моя критика трохи помогла, бо тепер тих засідань менше. Також фінансове господарювання залишає багато до побажання. Зокрема це видно в комплектуванні фондів. Великі гроші видаємо на дублювання всяких не-правничих журналів (напр. Journal of American Мediсal Association — JAMA, British Journal of Psychiatry і ціла низка подібних) — що є вже в загальній бібліотеці — тому тільки, що котрийсь з наших професорів має в них зацікавлення — а натомість не маємо грошей на наукові правничі журнали міжнародного засягу, що їх ніде в околиці немає. Багато часу витратили, опрацьовуючи Selection Policy, але встановлених критеріїв не тримаємося, рішення роблятьса арбітрарно, з дня на день, без далекої перспективи на майбутнє. А взагалі буденні справи бібліотечної рутини, housekeeping, не втішаються увагою адміністрації, бо вони не пов'язані з ефектом. І так, напр. виявилось недавно, що потрібне доповнення періодики — числа, що їх нам вкрали, не віддали або загубили — коштуватиме між 20–30,000 долярів! Колись про Harvard Law School ходив такий крилатий вираз: Harvard Law Library has a million books and half of them are missing! Про нашу бібліотеку також незабаром будуть говорити в такому дусі. Таке легковаження щоденної служби читачеві дуже мені не подобається. Liz перетворила бібліотекарів в апаратчиків, бюрократів, карієристів — і вони забули про основну ролю своєї професії.

Понеділок, 28 жовтня 1991, метро.

В суботу возила я свого коханого до лікаря. З пригодами, але все добре закінчилося. Я не була ще готова, просила Остапа запустити мотор. Приходжу за 5 хвилин — дивлюсь, а світелко на GEN світиться червоним світлом. (Остап цього навіть не помітив, такий з нього тепер шофер. А навіть запитався: ну, то що, світиться так світиться!) Але для мене це був сигнал, що щось з автом негаразд. Сіли і їдемо на найближчу ґазолінову станцію. Авто їде, але відчуваю, що щось не так. Доїхали до станції. Викликала я механіка. Подивився — а то розірвався ремінь — дивуюся, справді, як це ми могли доїхати тих кільканадцять кварталів... (Колись таке сталося, коли я з Марком їхала з Бостону додому — сталося на головній дорозі і заки ми справу розв'язали, втратили добрих кілька годин часу). Механік заклав новий ремінь і ми до лікаря спізнилися не більше як пів години. Були, очевидно, в Дикого. До спеціяліста Остап не хоче йти і я перестала робити на нього натиск. Чується він ліпше, і хоч кілька днів тому, каже, раптом потемніло йому в очах і він мусів сісти, то візита в Дикого, електрокардіограма ітп. виявляють, що стан його стабільний. Дістав вчора вакцину проти ґрипи.

Через цю візиту в Дикого, не поїхала я на похорон Юрія Старосольського — а мала добру волю й охоту це зробити.

В неділю (вчора) були на літературному вечорі пам'яті Оксани Керч, Ярослави Острук і Марії Струтинської. Пішли для годиться, не сподіваючись особливої приємності. Але вечір був гірший, як можна було передбачати.

Вівторок, 29 жовтня, метро (продовжую):

— Це була скорше лекція, як не треба писати. Найліпше вийшла Струтинська — бо вона була репрезентована не белетристичним твором, а спогадом про Окуневську. Єдина справді вартісна річ у програмі — це був виступ челістки Байрамової, що грала Шумана (а може Шуберта?), Губу та Рахманінова.

Довідались прикру річ, що може мати неприємні наслідки і для нас особисто і для всієї громади. Марта Шиприкевич вже не є директором Української Щадниці. Леся Яцкевич, коли сповістила мені цю новину по телефону, сказала: вона щось не добре чується, терпить від болів голови. Але мені це було підозріле — і я запиталася кілька осіб, чи нема якихось поважних клопотів з банком. Виявляється, є. Були якісь нерозумні інвестиції, є втрати і рада директорів чи то примусила Марту до резигнації, чи взагалі термінувала її. Навіть чую, зверталися вже до Олеся Лабуньки, чи не був би він зацікавлений цією працею. Він тепер на безробітті, бо Chase Manhattan звільнив сотні працівників. Банки в Америці взагалі тепер у стані кризи. Вже пару років тягнеться фіяско з Savings & Loan. Досі думали ми, що наша Українська Щадниця не є в числі тих загрожених банкрутських інституцій. Але виглядає, що навіть консервативні інвестиції тепер — ризиковні. Навіть реальностевий ринок втрачає — а це колись була найпевніша з інвестицій. Маю надію, що наші гроші в Щадниці не загрожені — бо це була б справжня катастрофа. Але є обезпечення конт до суми 100,000 дол. — отже я думаю, що журитися тим, мабуть, не варто.

30 жовтня 1991, середа, вранці, метро.

Написала Віра Вовк. Це — відгук на "Лист до Ріо". Та ще й який! Зворушливе єднання душ довкола радости, що нас єднає — України. Віра — у відповідь мені — і сама написала вірш, на цю ж тему, "невже ми справді маємо державу?" В її вірші, мабуть, більше поезії, як у моєму, хоч і він також, як і мій, свідомо змагає до прозаїчности... До цього вірша Віра додала ще один: португальський переклад мого "Бабиного Яру", що має бути надрукований в якомусь бразилійському журналі. Обіцяла, що пришле. Це вже п'ятий переклад цього вірша (три російські: Сінкєвіч, Каплана і Качуровського, мій власний англійський, і тепер Вірин — португальський). Це також радість і успіх. Колись варто буде включити ці переклади у книжку зібраних поезій — як доживу, може з нагоди 70-ліття?

Між іншим, за моєю намовою, Остап готує збірку своїх зібраних поезій, вже навіть переговорює із Зінкевичем у справі друку. Це мене тішить. Я йому пропонувала, щоб навчився вживати комп'ютер, адже він мусить і статті і вірші кількакратно переписувати — але він вперся, що не хоче вчитися, що йому вистачає друкарська машинка... Машинопису він, очевидно, мені не показує, мабуть пішле його просто до друкарні, не порадившись нікого перед тим. Але мене вже це перестало дивувати — звикла вже.

31 жовтня 1991, вранці, метро.

Вчорашній NYT мав на першій сторінці велику статтю: "Ukraine is now serious in its drive for independence." Автор — Шмеман (Serge Schmemann). Це була для мене несподіванка — адже в центрі уваги всього світу тепер — конференція Середнього Сходу, що відбувається у Мадриді, де тон надає Буш і американський секретар закордонних справ Бейкер, де присутнім є (чи не востаннє?) "президент СССР" Горбачов (Буш його ще трактує поважно, але преса порозумнішала ("he doesn't have a country anymore") і ставиться з відповідним до ситуації скептицизмом. Конференція пробує погодити жидів з арабами — це вперше вони засіли за один стіл. Не думала я, що в такому контексті увага світової преси матиме в прицілі Україну, тимбільше що до референдуму ще цілий місяць, і нічого особливого не трапилося, щоб була для преси сензація. Але видно вони всі — західні політики і західні журналісти — не вірили, що справа незалежності України посунеться поза формальні патріотичні заяви і деклярації — а тепер бачать, що це — серйозно, що — якщо не станеться якийсь катаклізм — референдум таки затвердить незалежність України, що це буде одна з великих держав Европи і з нею треба буде рахуватися. В статті є натяк на те, що заява про 400,000 армію має більше символічний характер, як реальний, але українські гроші вже друкуються в Канаді і плянується встановлення центрального банку України. Багато уваги в статті приділено Фокіну і Гриньову — росіянам, що є членами уряду і промоторами незалежності України та фактові, що всі кандидати на президента стоять на плятформі незалежності і що не тільки націоналісти Західної України, але й зрусифіковані українці сходу та росіяни, що живуть на українській території, підтримують ідею незалежности. Є можливість, що незалежність підтримують колишні комуністи з думкою, що це затримає їх при керівництві. В цьому напевно багато правди і, здається мені, це є ціна, що її мусітимемо заплатити за історичний шанс стати нарешті державою.

Ніч, вже 4-ого листопада, тобто понеділок.

Не спиться мені. Сумно. Самотньо. Остап у своїй кімнаті вже спить, але я примкнула двері, виключила радіо — тихо, не заваджаю, мого світла в коридор не видно. Все ніби стабільно. Були сьогодні пополудні на концерті піяніста Винницького. Молодий, талановитий, з досконалою технікою: грав Бортнянського, Моцарта, Ліста, Скорика і Шопена. На залі було може 70–80 осіб. Вчора був концерт Капелі бандуристів — кажуть, було багато людей. Але ми не пішли. Я спочатку мала охоту, але Остап бандур не любить і я передумала — використала вечір для праці над ULE80. Субота й неділя вранці виявились дуже продуктивними. Але моя бібліографічна робота — це ескейпізм, втеча від дійсности, терапія на депресію. Ось спостерігаю я свого коханого... Їздив зі мною до крамниці і на концерт, помагає трохи в господарстві, як і раніше (напр. розпаковувати торби з харчами, підгрівати їду), остання візита в Дикого не виявила проблем, електрокардіограма, казав лікар, навіть трохи ліпша, як попередня була. Але я бачу, що він схуд, постарівся. Боюся за нього, журюся... Ось чую, вряди-годи, чистить його... Може шкодять ліки, що їх він так багато приймає? До спеціяліста не захотів піти, а такі потентні ліки треба ж щоб хтось тримав під контролем. Чи зможе це робити Дикий? І взагалі — скільки нам залишилося ще жити? Коротка наша "мить вічности" — спалах ілюзії, не більше.

До моїх настроїв додала ще й лектура. Принесла я собі з бібліотеки книжку, яку колись, прочитавши рецензію, порекомендувала бібліотеці Van Pelt купити. Це — Lvov Ghetto Diary. Автор — David Kahane, видання Univ. of Massachusetts Press, 1990. В рецензії була згадка, що автора врятував митрополит Шептицький і через те мене книжка зацікавила. Прочитала я вже більше, як половину. Це не так щоденник, як спогади написані на основі записок. Автор описує німецькі акції проти жидів у Львові — з точним звідомленням адміністративних заходів — переселень, управління Judenrat-ом з різними його відділами, жидівською поліцією тощо. Описи брутальних вбивств, заплянованих як масова акція. Справді, не дивно, що є люди, які заперечують історичність holocaust-у. Неймовірне, безглузде варварство — і на яку скалю! Але я частину цього бачила на власні очі і знаю, що це правда! Розумно роблять жиди, що документують всю цю варварську добу в таких деталях — адже за кілька десятиліть це буде здаватися страшним кошмарем, патологічною вигадкою. Але патологія тут є і справді, але не по боці тих, що дають свідчення. Що справді може допровадити до такого божевільного садизму цивілізованих нібито людей? І ніяк не можу зрозуміти — абстрагуючи навіть від чисто людських і моральних аспектів — як можна і навіщо в час тотальної війни — замість використати весь цей людський потенціял на свою користь — вибивати міліони людей, та ще й запрягаючи в цю роботу тисячі самих німців, но і українців, поляків — що могли б і повинні б бути продуктивними і робити в цей час щось корисне? Що справді крилося за концепцією цієї Endlösung? Невже ненависть до жидів затьмарила німцям здоровий глузд? Адже жиди завжди вірно служили всякій владі — вони були б служили і Гітлерові, якби він використав був цей потенціял, так як це напр. зробив був свого часу Ленін і Сталін.

8 листопада 1991, п'ятниця, метро.

Середа і четвер були під знаком приїзду Барбари Слон. Barbara Sloan є директором відділу Public Inquiries дипломатичної місії Европейських Спільнот у Вашинґтоні, а ми, тобто Univ. of PENN, є одною із 54 depository libraries в США, які безкоштовно отримують документацію European Communities і зобов'язані зробити цю документацію доступною для громадян і дослідників. Наша правнича бібліотека отримує тільки юридичні матеріяли, бо всі інші ідуть до інших бібліотек PENN, але сама тільки наша колекція нараховує тисячі томів від Official Journal of the European Communities починаючи до дебат Европейського Парляменту, рішень Комісії і Суду, ітп. Є неабияке зацікавлення цими матеріялами. В нашій школі є один окремий курс про право ЕС, а також правничі фірми з міста часто мають питання, що стосуються як не "regulations", то "directives" ЕС. Семінар з Барбарою Слон відбувся наперед для ширшої публіки в середу пополудні у приміщеннях Van Pelt (прийшло около 50 осіб), в четвер вранці у вужчому колі бібліотекарів було продовження, що включало обговорення нових комп'ютерних систем, що полегшують доступ до документації та оглядини колекцій ЕС в Lippincott Library i в Biddle, а вчора пополудні Барбара Слон мала виступ на форумі NE Regional Law Library Conference в місті. Ми з Марилею крім того запросили її на полуденок вчора. Отже півтора дня ми не робили нашої рутинової роботи в бібліотеці — напевно назбиралося досить питань і проблем.

Вихід між люди і до міста вимагав, щоб я мала якісь нормальні черевики, а не мої звичайні Reebocks. І хоч вибрала найвигідніші, м'ягенькі, замшові — зразу заплатила ціну: маю здерту шкірку на пальці лівої ноги! Проблеми з ногами дуже обмежують мої можливості. Порядні черевики можу взути тільки тоді, як їду автом і не мушу іти більше, як кілька кроків.

Сьогодні маю візиту в д-р Ленсфілд.

Понеділок, 11 листопада 1991. метро.

Приїхала Ія! З дитиною! Ми ще її не бачили, бо вони просто з летовища вчора поїхали до Лабуньків. Там вони будуть до 23-ого, а тоді приїде Марко і вони перенесуться на пару тижнів до нас.

Вікенд пройшов мені на неабиякому фізичному зусиллі. В суботу працювала на городі — викинула підмерзлі вже кущі помідорів (збір мали ми надзвичайний! Ще лежить 40 зелених — може в хаті дозріють!), згорнула листя (тиждень тому хлопець зібрав кілька мішків і взяв за цю роботу 25 дол. — але встигло нападати знову!), позамітала подвір'я. А тоді поїхали з Остапом купувати харчі. В неділю зварила обіди на кілька днів, а крім того майже 60 вареників з м'яса і біля 40 з картоплі і сира. Це запас на час, коли в нас будуть діти — отже все це заморозила. А тому, що я не можу довго стояти на ногах — я працю ділила так, що в антрактах сідала за комп'ютер і працювала трохи над ULE80... Вікенди, нібито, призначені для відпочинку — але мій відпочинок — це тільки зміна типу роботи — з одної на другу. Але ця зміна саме й дає відпруження. Зрештою, втомлена фізично, лягала скоро спати — отже таки трохи відпочала.

Вівторок, 12 листопада 1991, метро.

Розкішна дівчинка! Чорні дуже живі оченятка, довге до рамен каштанове волосячко. Прийшли вчора на дві години — Ія, Ніна і Мирослав. Поволеньки знайомились наново з внучкою дідо і баба. Ні разу не плакала, хоч спочатку весь час шукала за мамою. Говорить вона кілька слів: мама, л'ямпа ітп. Каже Ія, що знає і кілька слів по еспанському — на капці, напр. казала "запатас". Дуже добре тримається на ногах — бігала по цілій хаті, заглядаючи до кухні, до бічної кімнатки. Тричі без жодної принуки зробила акробатичну штуку — з головою на килимі, перевернулася на 180̊ — по польському це називали робити "koziołki" — а яка наша для цього назва? У всякому разі таких штук не робили ні мої хлопці, ні Максимові. Одне слово: бавила нас. Під кінець візити вже була втомлена і хотіла йти додому, показуючи на двері.

Я дала Ії своє авто, щоб вона мала незалежний від батька транспорт. Кріселко для дитини (до авта) привезла з собою. Мій старий Шевролет, що так знаменито їздив влітку, тепер — при зміні погоди (холодно, вночі приморозки) потребує трохи часу, щоб нагріти мотор, інакше гасне. Але це було і тоді, коли авто було нове. Ношуся з думкою купити нове авто, і то намовляють мене (зокрема Марко) на Toyota Camry. Якби старе зіпсувалося, треба було б купити. Але шкода, що не маємо ґаражу. Буде нищитися на дворі, під деревами.

14 листопадс 1991, четвер, вранці, метро.

Два дні тому подзвонила я до Едмонтону, до Юркевича. Виявляється, що вони не можуть знайти розділу моєї бібліографії — всі записи на літеру Р! Тобто, очевидячки, згубили. Це при комп'ютерській техніці трапляється досить часто. От недавно пропала нам ціла секція готової вже до друку бібліографії "Current bibliography on foreign and comparative labor law". Мусіли назад переписувати — добре, що маємо control file на картках. Отже я сьогодні висилаю їм копію "P-file" на окремому диску — без листа, бо не маю часу писати. Маю надію, що ULE65A незабаром появиться друком. І ще маю надію, що тим разом вони пішлють мою бібліографію до кількох бодай славістичних журналів і що будуть якісь критичні відгуки.

Завтра мені сповниться 61 років. Остап був домовився піти з Коропецькими до faculty club на обід, але я їх відмовила. Поперше, вийшло непорозуміння: я принесла додому запрошення з Faculty Club на dinner-dance на 15-ого і показала Остапові як жарт. А він це взяв серйозно. Справа в тому, що це для нас зовсім невідповідна імпреза: танцювати ми не будемо, faculty club не є славний своєю кухнею (радше навпаки) — і що мені за приємність після довгого дня праці залишатися тут на обід? Я воліла б піти в кіно чи до театру і до якогось іншого ресторану на обід. Крім того, трохи, думаю, непристойно, щоб я ішла на обід з Коропецькими в час, коли тут є Ія, коли, напевно хлопці телефонуватимуть з побажаннями etc. Вже ліпше було заплянувати якийсь вихід в колі близької родини, які знають, що це — мої уродини. З Коропецькими підемо колись пізніше. Іван їде незабаром на один тиждень на Україну на якусь економічну конференцію — ще перед референдумом.

15 листопада 1991, метро, вранці.

Вчора ввечері прийшли Мирослав з Марійкою, Ією та Ніною привітати мене з уродинами. Принесли бальони, що з них велику потіху мала Ніна і я зробила їй цілу серію фотографій. Добре, що прийшли вчасно, десь по 7-ій, бо я вернулася з роботи втомлена і якби не гості, пішла б була в ліжко вже десь по 8-ій. Сьогодні, по дорозі додому ввечері, мушу висісти і забрати від Ії авто, бо інакше ми не могли б поїхати на концерт (виступає знову Medicus зі Львова і я хочу на них піти), ані завтра до крамниці за харчами. Авто — справжня конечність в нашому житті і хоч я підчас тижня вживаю його рідко, то без авта трудно було б жити, хіба на ласці інших шоферів. Добре, що мій старий Шевролет ще тримається, але мабуть швидко доведеться купити інше.

Недалекий референдум дуже мене турбує. З Літ. України і зі Свободи довідуюсь, що москалі розгорнули протиукраїнську кампанію в газетах. Руденко, щоправда, пише, що це дає зовсім протилежні наслідки, але чи справді? Чи це може тільки Руденкове побожне бажання? А що станеться, як референдум не пройде? Як всі ці росіяни, євреї і наші власні малороси голосуватимуть проти? Це був би страшний удар — після розбудження надій і піднесення минулого літа. Очевидно, навіть як референдум пройде, труднощі тільки починаються. Будувати державу значно трудніше, як робити революцію. Але треба ж, наршті, зробити цей перший крок, перейти Рубікон.

18 листопада, понеділок, метро.

Були вчора з Вірою на фільмі The Black Robe. Вихід в кіно був для мене конечний — щоб розвіяти трохи депресію. Авта не маю, бо дала Ії, але Віра, як звичайно, виручила. Та й трохи поговорити з нею — про фільм, про політику — добре мені зробило, а то я відучуюсь просто говорити, бо живемо немов ченці на Афоні, а Остап не має звичаю навіть відповісти на моє привітання "добрий день", коли вранці перед виходом на роботу, приношу йому нагору до спальні сніданок... Фільм дуже цікавий, хоч має деякі драстичні сцени жорстокости й садизму, що так вплинули на Віру, що вона вийшла на якийсь час до фуає. Фільм про єзуїта, що на початку сімнадцятого століття їде з місією до індіянських племен Квебеку. Прекрасно сфотографована природа, в повільному темпі, що створює атмосферу давнього часу. Не зважаючи на свою тему, фільм має мало тенденційности — просто змальовує реалістично різні світи світовідчування і віри і трагізм людських доль. Жорстока природа, жорстокі люди і віра, що допомагає їм жити, але є не більш, як ілюзією. Кожний у мистецькому творі бачить своє — може і я вичитую з фільму те, чого там нема? Фільм настільки складний, що може мати різні інтерпретації, але зроблений майстерно. Уявляю собі з якими труднощами, в яких тяжких природних умовинах.

18 листопада, пополудні, метро.

Сьогодні NYT має на ep-ed статтю Вільяма Сефаєра: "Ukraine marches out." Safire критикує Буша за його настанову до України, пише про референдум, про проблеми нуклірної зброї в Україні, про потребу розумної політики розброєння. Є там на початку такі знаменні рядки: "That misreading of the forces of history in his "chicken Kiev" speech not only made one American president appear to be antiliberty, but jeopardized our relations with an emerging European power."

20 листопада, середа, вранці, метро.

Вчора прийшла до мене Liz, замкнула двері, і почала розмову на тему, що її я зачепила кілька місяців тому. Я думала, вона вже забула, але, виявляється — ні. Справа: Leave of absence with pay, щоб могти написати якусь статтю дла публікації. Я мала на думці бібліографічний есей про міжнародні договори, на основі проробленої вже моєі роботи для лекцій. От Liz прийшла запитатися, чи я ще досі зацікавлена і сказала таке: leave міг би бути тільки на один місяць, тільки в час, коли присутність моя менше потрібна (тобто не в розгарі академічного рку) і — тому, що це — прецедент для інших колег — я мусіла б зобов'язатися бути на місці в час, як колись пізніше такий leave могла б дістати Мариля. Цим Liz поставила мене в ситуацію, коли я мусіла виявити їй, що поважно думаю про відхід на ранню пенсію, можливо вже в січні 1993 року. Це не дало їй можливости дати відпустку в одному році нам обом. Але це її справа. Я маю дати відповідь до кінця цього тижня. Думаю, що відповідь буде позитивна, хоч праця, яку я задумала, може забрати більше часу, як один місаць, і не зможе бути писана вдома, бо вимагатиме доступу до правничих матеріялів нашої бібліотеки. Отже чи це була б справжня відпустка? Як буду в бюрі, всі мені заважатимуть, від Марилі починаючи.

Понеділок, 25 листопада 1991, метро.

В суботу під вечір приїхав Марко. Ія з Ніною вже раніше нашим автом поїхала до Нью Йорку. Вчора до Нью Йорку поїхав також Марко з Лабуньками. Хрестили малого Андрійка Лабуньку, другу дитину Олеся й Люби. Ми були запрошені також, але не поїхали — занадто це скомплікувало б справи Маркові та Ії — занадто велике зусилля для Остапа.

Але ми, хоч і не мали власного авта, були в суботу в Центрі на виступі групи парляментаристів з Києва і двох дипломатів з нашої місії в ОН. (Донедавна цих же самих дипломатів емігранти бойкотували, а тепер їх вітають аплодисментами — адже вони тепер репрезентують нашу Україну — хоч знаємо всі, що це колишні комуністи!) Провадив цими зборами Лесько Черник (недавно мав stroke, втратив частинно володіння рукою, але, видно з усього, далі може ще функціонувати як лідер). Він, нажаль, одне зробив невлад: не сказав нічого про тих, хто виступав і у висліді я навіть не знаю всіх прізвищ. Але виступи їх були дуже будуючі, конкретні, без фальшивої патетики і фразеології, але сповнені твердою вірою, що Україна таки буде і завзяттям, щоб працювати для неї і переборювати труднощі, які тількищо почнуться... Ішла від цих людей така життєтворча енергія, що вона наснажила і нас.

Середа, 27 листопада, метро, додому.

Два дні вже ходжу з грипою — голос мій лякає клієнтів. Чуюся погано, але всетаки мусіла бути в праці, головним чином через те, що Liz заповіла з нами засідання, в справі підготовки до переведення бібліотеки в нове приміщення (пізньою осінню 1993 — мене вже не буде!) — а також через те, що я хочу взяти в наступному тижні три дні вакацій, щоб побути з Ніною, Ією, Марком.

Ія вирішила не переноситися до нас, бо дитина важко звикає до змін і не хоче спати по ночах. Вони приходять до нас вдень і на обід, але Ія з дитиною вертається спати до своїх батьків. Мені це не дуже подобається, але тут мої протести ні при чому. Зрештою, я ледве живу через свою простуду — світ мені немилий. Хай роблять, як їм ліпше.

П'ятниця, 29 листопада 1991, вдома.

Вчора святкували Thanksgiving — з Марком, Ією, Ніною, Мирославом, Марійкою та Іком. Гостина була в нас, хоч індика пекла тим разом Марійка. Пізніше на пару годин ми обоє з Марком, Ніною, Ією поїхали до Люди і Зенка, де були їхні сини з жінками і дітьми.

Справжній цього року Thanksgiving — не тільки тому, що живемо і здорові, що Остап і Стефанко перебороли кризу, що ми не самі, а з родиною, — а також тому, що газети принесли нам велику радість. NYTimes на першій сторінці має статтю: "US, turning from Moscow, would grant recognition to an independent Ukraine". Philadelphia Inquirer також на першій сторінці: "Ukraine poised to escape: a huge new nation in voters' hands." Визнання Америкою прийде не зараз, і стаття ця — не офіційний комунікат. Але є в ній інформації про те, що Україна була минулого тижня в центрі уваги американського уряду, що секретар оборони Cheney вже від деякого часу настоював, щоб переключитися на підтримку республік, і що на останніх нарадах в цій справі з президентом, Brent Scowcraft, national security adviser, який досі разом з секретарем закордонних справ Бейкером ставили на карту центру і Ґорбачова, змінив свою настанову і підтримав позицію Cheney. Це справу перерішило. Буш закликав до Білого Дому представників української громади і заявив, що після успішного референдуму в неділю, привітає незалежність України, а згодом прийде і дипломатичне визнання. Допомагає в цій справі і внутрішня американська політична ситуація. Популярність Буша дуже впала — на це вказують напр. сенатські вибори в Пенсилванії, де несподівано виграв демократ Wofford проти ліпше знаного республіканського кандидата Thornburgh-a, колишнього пенсильванійського ґубернатора і донедавна — члена кабінету президента Буша. Також можливість опозиційного кандидата правиці республіканської партії Патрика Бюкенена у передвиборах, що вже недалеко. 1992 — рік президентських виборів у США — навіть українськими виборцями нехтувати не можна. Я й сама була вже рішена голосувати проти Буша — адже його промова в Києві, оці слова про "suicidal nationalism" і "local despots" — образа, яку не легко забути. Але тепер Буш має шанс реабілітуватися — маю намір в понеділок написати листа до президента, щоб видно було, що українці підтримують цю зміну політики.

Неділя, 1 грудня 1991 року, вдома, в ліжку.

"Великий день України" — так назвав сьогоднішній день Остап у своєму політичному коментарі, що його вчора читала Блавацька на радіопрограмі. Бо ж це вперше народ України в демократичному голосуванню вирішить своє майбутнє. Преса останніх кілька днів переповнена вістками і статтями про Україну. Післа заяви Буша вже була гостра й негативна реакція Ґорбачова. А сьогодні о 8 год. вранці була вістка, що Буш мав з Ґорбачовом телефонічну розмову в справі України і що Ґорбачов сказав, що незалежність України це "a disaster not only for Ukraine, but for the whole world." Маю надію, що постава Ґорбачова не залякає виборців. Гірше те, що і Єлцин до незалежности України настроєний вороже. Ну, що ж. Було б нереалістично чекати ентузіязму від Росії, що втрачає свою століттями приборкувану й експлуатовану колонію.

Моя грипа створила мені нову комплікацію — гострий біль у крижах примусив мене вчора весь день лежати на електричній подушці. Навіть така простенька річ, як встати до лазнички — це зусилля супроводжене болем. Це мені тимбільше прикро, що в день, бодай на кілька годин приходить Ніна, а я не можу нею як слід зайнятися. Вона ще за мала, щоб їй можна розповісти казочку, з нею треба ходити по хаті, носити на руках — а цього я якраз і не можу.

Не встигла я відмітити, що від кількох тижнів читаю вечорами Дар Евдотеї — спогади Докії Гуменної. Я тепер уже в половині другого тому. З усіх книжок Гуменної це, напевно, найцікавіша. Надзвичайно цікаво відображене тло її раннього дитинства — оті куркульські роди Гуменних і Кравченків, незвичайно яскраво змальований побут — голод і холод — київського пореволюційного студентства, де скромний обід з американської харчової допомоги є основою цілоденного існування. Цікаво і з документами показана критична нагінка на Гуменну за її Листи із Степової України і інші спроби літературних репортажів, на конкретних прикладах з власного життя і з життя знайомих літераторів дуже добре показано як режим купує лояльність та ідеологічну витриманість письменників.

Прийшла вчора Літ. Україна з 21 листопада, а в ній надрукований мій "Лист до Ріо," разом з Віриним листом до Філядельфії. Це, очевидно, Віра Вовк послала до друку, без мого відома. Але добре. Пропаганда напередодні референдуму — може це матиме позитивний вплив на когонебудь з виборців. Хоч читачів Літ. України навряд чи треба переконувати. Переконувати треба тих росіян на Донбасі і в Криму, і тих зрусифікованих українців-малоросів, що їм ліпше буде жити в окремій українській державі, як бути провінцією Росії.

Вівторок, 3 грудня 1991, вдома, в ліжку.

Давно я вже не була така хвора. Єдина безболісна позиція — лежати нерухомо на електричній подушці. Крім болю в крижах, дошкуляє також кашель і кількаденна обструкція шлунка. Думаю, що все це пов'язане з грипою (Парадокс: саме цього року я вперше взяла щеплення проти ґрипи!) Але кашель прочистив мені груди — голос в мене майже нормальний, хоч і говорити ні з ким. Дитини майже не бачу — вона також хворіла, катар не давав їй дихати, навіть возили одного дня до шпиталя на emergency, щоб лікар перевірив чи нема чогось серйозного. Але вчора вона вже не плакала, бігала по хаті, виглядало, зовсім задоволена. Ночує вона з Ією в Лабуньків, Марко також більшість часу проводить з ними.

Україна була вчора в центрі уваги всього світу. Референдум пройшов 80%+, кажуть (але я ще цього не зовсім певна), що навіть Донбас і Крим більшість голосів віддали за незалежність. Серце моє сповнене вдячністю до цього нашого народу — навіть до тих російськомовних малоросів і до тих не-українців, що заявилися за Україною. Нарешті. Як самі шануватимуть свою гідність і будуть господарями на своїй землі — то і світ їх шануватиме.

McNeil-Lehrer вчора, крім репортажу з України, мав дискусію трьох експертів — в цих ролях виступали Steven Cohen з Princeton, Шпорлюк і Бурлацький. Cohen виступив з такою анти-українською позицією, що — думаю — буде йому колись за неї соромно. Звучав майже як Ґорбачов: незалежність України, як небезпека, як катастрофа — які то тільки чигають катаклізми: війна з Росією, громадянська війна з меншинами (договорився навіть до того, що в Україні є 20 міліонів росіян), ітд, ітп. Прикро слухати. Якась у ньому сидить злорадість, так якби хотів усіми силами маґії накликати на Україну зливу нещасть. Шпорлюк виступив зрівноважено й ефектовно, але найбільше втішив мене росіянин-демократ Бурлацький. На всі питання про можливість союзу відповідав, що в майбутньому можливий і побажаний комонвелт незалежних народів, не більше, і можливо — ще не зараз.

Четвер, 5 грудня 1991, вдома, в ліжку.

У вівторок я була справжня каліка — встати до лазнички було травмою. А що лежу в робочій своїй кімнатці (бо велику вигідну спальню віддала Маркові, думаючи, що вони всі троє там житимуть, то не мала доступу навіть до телефону. Було дуже погано і я нарешті вирішила встати і потелефонувати за порадою до Ленсфілд. На цю розмову з лікарем, очевидно, я мусіла з годину чекати при телефоні — навіть це було проблемою. Ленсфілд порадила мені чотири рази на день приймати Мотрін, а як не поможе — приїхати на обстеження до лікарні. Справді, помогло. Навіть після двох таблеток, я вже могла поволі ходити. І навіть цього ж самого дня увечорі з трудом якось вдяглася і поїхала з Остапом, Марком, Ією та Ніною до Центру, де була заповіджена свого роду "Victory Celebration". Центр безкоштовно поставив якусь перекуску і дав людам зійтися, щоб обмінятись думками і радістю з нагоди подій в Україні. Вів цим неформальним святом президент Центру Борис Захарчук, головну промову сказав сват Лабунька (назагал дуже добре — він єдиний, що вміє і може так ad hoc сказати політичну промову, тільки чомусь він часто тепер закінчує вимогою, щоб Україна, мовляв, зробила щось і для діяспори — не розумію, чи не йдеться тут про якісь особисті почесті та амбіції — чи не хоче, бува, сват, щоб з Києва прислали йому грамоту заслуги?), кілька речень по англійському сказав Рудницький, Остап зробив нам несподіванку, прочитавши написаний в день референдуму вірш, виступив з коротким словом молодий адвокат Рабій (наш випускник з PENN) — цікаве бажання молодих включитися в якусь акцію для України. На кінець слово взяв о. Біланич, який договорився до того, що Україна в 1917 році програла тому, що ішла без Бога, а тепер провідники розуміють, що треба починати з Богом ітд. (ще трохи був би з комуніста Кравчука зробив католицького праведника). Люди, як видно, відчували потребу бути в колективі і добре, що Центр дав таку нагоду зустрітися.

Газети повні новин і статтей про Україну. Так як акт проголошення не викликав в NYT великого відгуку, так тепер — напередодні, підчас і після референдуму — Україні велика увага. Передучора були в NYT, крім репортажу про референдум, дві статті про Кравчука. Вже пару разів були редакційні статті і в NYT, і в Philadelphia Inquirer (інших газет я тепер не бачу). Україна стала тепер нуклірною потугою і це викликає турботу й інтерес заходу. "Ukraine and the bomb" було темою двох редакційних статтей.

Мені тепер з крижами легше, але з носа почало текти, вночі важко дихати — треба приймати NyQuill. Ніна вчора чулася дуже добре, бігала весела по хаті, разом ми обідали. Я, на щастя, могла встати і зварити обід — хоч розділила собі це зусилля на частини. Все ще дістаю припливи великого кашлю. Думала я, що в п'ятницю повернуся до роботи, бо не буде Марилі. (Я мала в первісному пляні взяти собі три вакаційні дні, але вийшло так, що взяла хворобові). Тепер виглядає мені, що я скорше як у понеділок до праці, мабуть, не зможу повернутися.

Примусове лежання в горизонтальній позиції на електричній подушці дало у висліді можливість мені прочитати до кінця два томи спогадів Гуменної та пару розвагових речей з Всесвіту (угорської письменниці Ержебет Голгоці "Право на суд", французької авторки Режіни Дефорж "Анна Київська", уривки з роману про Фройда "Бунт розуму" Ірвіна Стоуна, пригодницький роман Жоржа Сіменона "Людина навпроти") — давно вже не читала так багато белетристики! Та ще й українською мовою!

П'ятниця, 6 грудня 1991, вдома, в ліжку.

Все ще не почуваюся, як слід. На ніч мусіла знову приймати лік на простуду, бо ніс забитий і дихати важко, Мотрін помагає, можу ходити, але в крижах таки вряди-годи відчуваю трохи біль. Журить мене ця хвороба — я давно вже не була справді хворою. Сьогодні Мариля поїхала до Вашингґтону в справі плянування заходів для вишколювання нових спеціялістів нашої професії (training of foreign law librarians) — це дводенна сесія, вона проходитиме і в суботу. Отже сьогодні в нашому відділі нема нікого. Трудно. Я думаю про це, чи зможу повернутися до праці в понеділок — про сьогодні не могло бути й мови.

Марко в неділю вже повертається до Каліфорнії. Йому також не повезло: ніби на вакаціях, а також простуджений. Я ще хотіла використати його присутність і просила, щоб ще раз поїхав до крамниць купити деякі запаси тяжчих речей (папір, мука, соки ітд), щоб я не мусіла таскати тягарів, а крім того, щоб купив у Hardware пушки на колесах (нам недавно з-під хати вкрали таку пушку).

Белетристика із Всесвіту мене трохи знудила і я взялася читати книжку, що її давно вже купила була в УВАН, але досі не мала нагоди читати: Самі про себе, автобіографії видатних українців 19 століття, що їх зібрав і зредагував Юрій Луцький. І ось з великим задоволенням і усмішкою прочитала автобіографію Пантелеймона Куліша, а тепер з великим інтересом читаю знаменито написані автобіографічні спогади Костомарова. Куліш писав про себе в третій особі і тим більше смішно, що з великою дозою компліментів для власної особи: мовляв, який він вродливий, щедрий, талановитий, аристократичний, "з міцної сталі викований". "В поезії Куліша народня історична струна дзвенить такою правдою, як ні в кого з наших поетів", "... коли хочеш Куліша послухати, як він глибоко у поважні речі входить і порадою доброю тебе піддержує..." "аристократичність аристо-козацьку у Кулішевій удачі..." Є, правда, включений в цю автобіографію лист польського письменника, Кулішевого приятеля, Грабовського, що в ньому він дає критичну характеристику Кулішевих літературних творів, при чому в цій характеристиці дістається гостро "Чорній Раді", де герої, мовляв, "дерев'яні, не говорять, не рухаються, не живуть — за всіх говорить автор, автор їх підносить і посуває." Зацікавило мене одне речення, де Куліш пише, що послав уривки свого твору "Україна" Крашевському у його "Atheneum". Що це за Атенеум? Варто було б мені поцікавитись польськими літераторами і виданнями того часу, щоб прослідити хто справді був автором статті про Piesnie ukraińskie — найранішої статті в моїй ULE65A з 1840 року?

Субота, 7 грудня 1991.

50-річчя Pearl Harbor. Про це на всіх радіопередачах, на телебаченні, в пресі. Також і наша бібліотека відзначує це виставкою "право в час війни", до якої і я причинилася, вибравши зразки законодавтства Гітлерового кабінету, оригінальні томи розпоряджень Ґенерального Губернаторства, окупованої Франції тощо. Все це можна знайти в наших колекціях. Але виставку, на щастя, приготовляла не я, а Синтія Аркін, отже моя хвороба їй не перешкодила.

Марко повіз Остапа до Дикого — по друге щеплення проти ґрипи. Марко і сам хворий, може дістане в лікаря якусь пораду і для себе. Остап під цю пору — найздоровіший в родині, я боюся, щоб він не заразився грипою, стараюся триматися здалека.

Докінчила автобіографію Костомарова, шкода, що це тільки перша її частина — до арешту. Костомаров уродився в батьківському маєтку в Острогозькому повіті, воронізької губернії. Предки його були козаки з Волині, бралу участь в повстанні Хмельницького, потім переселились у межі Московщини. Батько вібув службу в армії і пішов у відставку. Жив у свому маєткові. Був дуже вільнодумний, зачитувався Вольтером. Жінку вибрав собі із селян, але перед одруженням послав на виховання до Москви. Батька пізніше селяни убили, пограбивши і його майно. Взагалі грабіж маєтку описана в автобіографії двічі. Костомаров цікаво і в деталях описує про свої роки навчання в Москві, Воронежі, в Харкові — про вчителів, серед яких були і Гулак-Артемовський, про свої літературні й наукові праці, про вчителювання в гімназіях Рівного і Києва і початок університетської праці в Києві. Описує Костомаров свої подорожі по слідах Хмельниччини, де збирав матеріяли до майбутньої праці, пише про зустрічі з Шевченком і Гулаком та про пляни Кирило-Методіївського братства.

Понеділок, 9 грудня 1991, метро.

Їду назад до праці. На грудях полегшало, хоч вряди-годи маю ще спазми кашлю. В крижах трохи поболює — ходжу уважно й поволі, перестала робити свою щоденну руханку. Беру Motrin ось уже шостий день — але зменшила собі дозу на тричі в день.

Остап вчора їздив до Дикого по другий застрик проти ґрипи. Вночі чула я, що вставав до лазнички і харкав. Думала я, що ось і він таки дістав простуду. Вранці пішла до нього, щоб запропонувати може трохи Ny-Quill, але сказав мені, що ні, це він звертав, болить у шлунку, можливо це від ліків. Я радила, щоб потелефонував до Дикого і сказав йому про це. Чи він це зробить? На моє питання про тиснення крови, сказав що нормальне.

Марко вчора пополудні повернувся вже до Л.А. Маю надію, що долетів щасливо. Ія з дитиною буде ще тиждень. Вони ночують в Лабуньків.

Вчора Єлцин, Кравчук і президент Білорусі підписалу угоду про створення комонвелту незалежних держав, з осідком у Мінську. Сьогодні вони мають зустріч з Ґорбачовом. Бжезінський вчора на телебаченні виявив турботу, що в колишньому СРСР може бути бунт армії і громадянська війна. Радив, щоб США негайно визнали Україну, що це, мовляв, може допомогти затримати стабільність. Не дай Боже, щоб так прекрасно задокументована воля народу була здушена якоюсь силою чи то армії чи анархії.

Середа, 11.ХІІ. метро.

Вчора, зовсім несподівано, мусіла знову залишитися вдома. Зібралася вранці. Бачу: чистить мене: раз, другий, третій, четвертий. Але я всетаки готова йти: ніч мала добру, електрична подушка помогла, хребет не болів. Мотрін перестала брати, бо мене трохи нудило, але взяла дві таблетки Bufferin. Ось я вже майже готова вийти з дому, як раптом зірвало мене на блювоти. Остап день раніше мав також якийсь шлунковий вірус, з розвільненням шлунка і блюванням. Мабуть дістала це і я. Отже залишилася вдома — спала до 2 год. пополудні, видно організм був ослаблений. Весь день нічого не їла, сьогодні випила теплого чаю з сухою булкою — думаю, що все устабілізувалося вже. В крижах, одначе, трохи поболює. Нормальної своєї ранньої руханки більш не роблю, боюся щось зрушити.

Ґорбачов не тільки не одобрив комонвелту проголошеного Єлцином, Кравчуком і Шушкевичем у Бресті, але навіть засудив його як нелегальний акт. США знову в паніці: хто, мовляв, командує збройними силами і зокрема — нуклірним артсеналом? Сьогодні радіо передало вістку, що Єлцин переговорює з представниками армії. Дай Боже, щоб цей конфлікт розв'язався без якогось проливу крові. Колишній СРСР далі в центрі уваги світової преси — а це значить, що і про Україну є тепер вістки у NYTimes кожного дня.

12 грудня 1991, четвер, метро.

Авто дала Ії, отже не маю повної свободи рухів, зокрема не можу поїхати до крамниць, щоб купити якісь дарунки. Aле вчора вполудне відчула досить сили, щоб зробити довший прохід по кемпусі — надала на пошті ULE65 i "Укр. рев. в поезії," що її попросили прислати з УВАН в Нью Йорку, віддала другий фільм з Ніни до Fotomat, а потім по дорозі вступила до University Bookstore і купила для Ніни комплетик — спідничка й блюзочка в університетських кольорах PENN та білу T-shirt з гербом пенсильванійського університету. Хай носить — адже Тато її — наш alumnus.

Преса і радіо трохи спокійніші. До комонвелту (що його називають в Україні "співдружністю") приступили вже також Вірменія і Кірґізія — є надія, що Ґорбачов може зрезигнує і що армія стане по боці цього нового союзу. Борис Балан з Києва написав, що після повернення з Бресту, Кравчук мусів обороняти ідею співдружності перед вороже до союзу наставленою пресою. Пише (на E-mail) Максим, що Струк думає, що це кінець незалежности, але мені здається, що воно — конечне з двох причин: економічна взаємозалежність Росії й України з одного боку і натиск з заходу, передусім із США, який вимагає одної об'єднаної контролі над нуклірним арсеналом, з другого. В такій ситуації повна ізоляція України могла б бути гіршим лихом.

П'ятниця, 13 грудня 1991, метро, вранці.

Передучора телефонувала Ірина Дибко-Филипчак і запросила мене виступити в міжнароднному літературному вечорі PEN Клюбу, що має відбутися в Нью Йорку 6 квітня. Я погодилася. Від коли Дибко-Филипчак стала членом управи PEN Center for Writers in Exile — українські справи там набрали більшої активности й уваги. Недавно навіть був виключно український літературний вечір, де приймали участь своїми творами або особисто М. Драй-Хмара, Роман Федорів, Докія Гуменна і Ольга Кузьмович. У вечорі 8 квітня з українців, крім мене, має виступити Біляїв, а з моїх знайомих не-українців, здаєтьса, Анна Фрайліх, Євгенія Дімер, Ляндсберґіс, ще хтось. Я не є високої думки про Дибко як автора чи перекладача (її вольності з Орвеловим "Колгоспом тварин" просто скандальні!) — але факт, що вона хоче і може коштом власного часу і грошей активізуватися в PEN — річ похвальна й побажана. Давно треба, щоб ми були там в управі, але ніхто не хотів, отже всюди панували угорці під невтомним і екзальтованим проводом пані Клари Ґіорґіой (не маю поняття, як це прізвище вимовляти). Все ж таки, завдяки членству в центрі екзильних письменників, ми з Остапом мали змогу взяти участь в міжнародному конґресі PEN в Нью Йорку, побачити зблизька багато літературних світил, повести акцію в обороні Руденка. Дибко розговорилася зі мною по телефону, розповідаючи про останній конґрес PEN у Відні, де вона була делегатом. Український осередок PEN репрезентував там його президент Вінграновський. Дибко каже, що він ніколи не приходив на наради, чужих мов не знає і не розуміє, бував тільки на обідах, та й то підпитий, не вміє поводитися при столі і робить дуже недобру прислугу українському імені. Чужинці з нього насміхаються і навіть радили Дибко не признаватися, що й вона — українка.

16 грудня 1991, понеділок, метро.

Ія повернулася вчора з дитиною з Нью Йорку і віддала мені авто. Це дало мені змогу відібрати Остапові ліки з аптеки, поїхати по харчі до Genuardi, вступити на півгодини на базар до Центру (де купила своїм внучаткам 5 касеток українських казок та одне відео — з Енея. Маю надію, що дітям воно буде подобатися). Але факт, що я давно не мала авта, справи тепер трохи ускладнює. Авто мусить цього місяця перейти інспекцію, а саме тепер воно мені дуже потрібне і не можу віддати до механіка. Може аж тоді, як приїде Максим — бо тоді в нашому розпорядженні буде ще друге авто. Навіть якби впав сніг, то він мені допоможе.

Дехто з наших дуже хвилюється новою співдружністю народів. Каже Лабунька — це новий Переяславський договір. Вчора на радіо Рудницький і Лабунька мали на цю тему діялог. Рудницький, правда, ближчий до моєї думки, але чомусь не витягнув усіх переконливих аргументів та ще й сказав, що мовляв, тепер знову не Україна, а Росія в центрі уваги світу. Ну, це вже мегаломанія! Росія — з Україною чи без неї — це, як-не-як, світова потуга і ніхто ігнорувати її не може. І сусідом України вона є і залишиться, хочемо ми того чи ні.

Вівторок, 17 грудня 1991, метро.

Сьогодні пополудні Ія з Ніною вже повертаються до Лос Анджелес. Прийшли вчора ввечорі попрощатися, бо хоч вони ще в день приїдуть один раз до Діда Остапа, то я буду на праці і вже їх не зможу побачити. Гарне, цікаве дівчатко. Шкода, що за її розвитком можна буде тільки спорадично слідкувати.

Переді мною низка господарських проблем: треба завезти до направи комп'ютер, віддати до інспекції авто, купити Остапові на дарунок радіо на короткі хвилі, а Ользі-прибиральниці радіо з касетою, бо їй дуже подобалося моє старе (таких самих, нажаль, вже не продають!). Треба поїхати на базар (на два!), щоб купити святочне печиво, кутю тощо, треба поїхати до жидівської крамниці на Вustleton купити рибу ітд, ітп. Як дам з усім цим раду? Інспекцію і комп'ютер доведеться, мабуть, відкласти аж після свят, або на дні, коли візьму собі святочні вакації.

Четвер, 19 грудня 1991, метро.

Прийшла вчора на нараду до мене Люда й Аня. Це в справі мого літературного вечора, що його заплянував 43. Відділ СУА (тобто Люда, що є імпрезовим референтом і Аня, що є головою відділу) на 21 березня 1992. Подивлаю цих жінок, що їм хотілося увечорі, в темноті і холоді, їхати автами до мене на цю зустріч. Я сказала Люді: це "твій show", твоя ідея, отже і маєш вільну руку плянувати цей вечір, як сама хочеш, не буду накидати своєї думки, хіба би вже щось дуже мені було не до вподоби, тоді протестуватиму. Люда — добрий організатор імпрез, але чи при наявних силах зможе вона скласти цікаву імпрезу? Актори — постаріли, а доповідачі? Є дві можливості: Рудницький і Онишкевич. Чи погодяться? Найліпше, якби був хтось новий, з України, що прочитав би мої книжки і дав свою опінію — це було б цікаво і для публіки і для автора. А так то вийде шаблон, нецікаво, а люди прийдуть тільки з чемности до мене... Останній мій авторський вечір у Філядельфії, що його влаштовували актори театру, був успішний саме тим, що спонукав Костюка зробити критичний огляд моєї поезії — найповажнішу досі критику мого літературного доробку.

Понеділок, 23 грудня 1991, метро.

Суботу-неділю посвятила підготовці до свят та до приїзду Максима з родиною. Поїхала вранці купити коропа — потім на два базари — Михайлівський і Покровський, потім до Genuardi на купівлю інших харчів. Увечорі в суботу варила рибу (морока, та й перепис мій не досить точний!), в неділю робила ушка (бо на базарі не було), пекла рогалики та хрусти, прала білля, прибирала кімнату, готуючи її на приїзд дорогих гостей (Вони вже вчора виїхали і сьогодні під вечір повинні бути в нас).

Маємо вже свіжу ялинку і свіжий вінок на двері (Віра Лащик купила мені ялинку, коли їздила до лісу за своєю). Сьогодні заповідають дощ, отже я переконала Остапа, щоб заложив електричні світелка на наш кущ на дворі, бо якщо буде дощ сьогодні і завтра, то цього не можна буде зробити Максимові. Послухав мене, зробив це. Якщо приїдуть як уже стемніє, матимуть діти знак святочного настрою. Максим казав, що трохи простуджений, маю надію, що не матимуть тяжкої дороги.

Вчора вступив по дорозі з церкви Мирослав і взяв мої листи, що їх обіцяв передати в Україні. Це листи до Бліхара і Доценка, святочні привіти Вол. Мельникові, Жулинському, Погрібному, Зорівчакові. В кожному — 20 дол. банкнот. Мушу вступити в полудне до банку і вибрати знову 200 дол. Гроші пливуть (точніше "відпливають") рікою. За саму ялинку заплатила я Вірі 50 дол. Коли буду на пенсії, треба буде обмежуватись — а тепер це моє "the last hurrah".

27 грудня, п'ятниця, вранці, в ліжку.

Напевно записки будуть короткі, бо сподіюсь, що ось-ось Іванко прокинеться і прибіжить до бабиного ліжка. Приїхали щасливо ще 23-ого. Від 24-ого я — на вакаціях. Свят Вечір провели гарно й урочисто. Дітям навіть смакувала бабина риба по жидівському та ушка з борщем, не згадуючи, очевидно, про вареники. Пальчики і вареники, взагалі, їли ми досі кожного дня — щойно сьогодні пляную котлети з картоплею! На Різдво ходили до Люди й Зенка, де був Бобо із своїми хлопчиками та Марія Євсевська. А вчора ми всі, крім Остапа, їздили до міста (підземкою!) до Academy of Music, на постановку Пенсильванійського балету Nutcracker, що його наші торонтонські малі україністи називають "Лускунчик". Я хотіла, щоб діти побачили цю знайому вже їм виставу в першорядному професійному виконанні, але це виявився дуже коштовний жест, бо квитки були по 53 дол. від особи і за дітей треба було платити повний вступ! Остап ще навіть не знає, яка це була коштовна розвага. Ну, нехай. Один раз у житті.

Повезли вчора авто до інспекції, сьогодні маю відібрати. Поїхали двома автами і Максим привіз мене назад — так найлегше. Коли я сама — мушу повертатися трамваєм або пішки. Я казала механікові зробити тільки конечні направи, бо думаю, що мені справді треба купити нове авто і що це треба зробити цього року, може і в найближчих місяцях. Правда, мій старий Шевролет ще міг би комусь довго служити. Навіть з усіми можливими й потрібними поправками основний його ремонт не коштував би більше як тисячу долярів. Але мені вже в нього не хочеться вкладати грошей. О, чую, біжить внучок.