МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

9 січня 1990. Торонто.

Стефанко заснув — не знаю чи на довго. Іванко з мамою вперше пішли до світлички. Максим на роботі. Остап тількищо встав і пішов з'їсти кашу, що її я вранці зварила. Тепер уже доходить 11-а вполудне.

Не було досі часу робити записок — дні виповнені по береги, та й не тільки дні, але й ночі. Що більше: Різдво зустріли з подвійною кризою. Стефанко вже кілька днів хворий, двічі був у лікарки. Поверхова діягноза "вірус" — нічого справді не каже — таким терміном можна охопити все — від тривіяльної простуди до поважної небезпечної хвороби. А дитина справді хворенька — і то не на простуду! Щось йому болить, по ночах дитина не спить, апетиту зовсім не має, втратила зовсім зацікавлення довколишнім світом. Це для спокійного Стефанка, що любить багато їсти і рідко плаче — дуже нетипове. Сьогодні вранці Уляна повезла немовлятко до шпиталя на бадання, робила Ultra-sound, і ще щось — висліди, мабуть, будуть пополудні. О 4-ій знову піде до лікаря. Велика турбота. Боже мій, щоб хоч обійшлося без якогось поважного довготривалого клопоту!

Та це не єдина криза. Вранці на Різдво Остап встав, пішов до лазнички внизу і взяв собі гарячу купіль у ванні. Я була також у пивниці, коли він купався — бо ми пізно того дня встали і я вдягалася, щоб бути готовою до дітей. Потім пішла нагору, кормила Стефанка — Уляна з Іванком поїхали до церкви. Тимчасом Остап, як потім виявилося, після купелі у лазничці двічі зімлів! Голова закрутилася, впав, вдарився. А тоді це сталося вдруге. Він, одначе, нічого нікому не сказав, опритомнівши, пішов нагору до спальні і поклався в ліжко. Ми довідалися про цю пригоду щойно, коли я пішла подивитися, чому він не іде снідати. Обоє з Максимом ми налякалися. Що робити? Кликати лікаря? Наглу поміч? Це значило б, очевидно, що його візьмуть до шпиталя — бо який лікар захоче рискувавти із таким серцевим пацієнтом? Якби не те, що я бачила, як він довго лежав у гарячій воді, і якби я не знала, яка в нього схильність мліти, — я, очевидно, також зразу кликала б поготівля. Але після чашки кави пульс поправився і я рішила трохи перечекати. За кілька годин чувся вже ліпше, з апетитом з'їв обід, але цілий день пролежав у ліжку, до різдвяного обіду, що на нього прийшла родина Горбачів, не вставав. Вчора ходив уже по хаті і головне його нарікання — на побите коліно, на підбите око, де зробився синяк, на стовчене ребро. Виглядає він побитий і посинячений, але може це було справді тільки зімління із слабости, викликаної гарячою купіллю? Завтра їдемо додому — треба буде піти до лікаря. Маю надію, що і цей раз може якось минеться. Я вже досить втомлена та й від учора відчуваю якусь простуду. Втомлений організм, очевидно, менше відпорний. За час нашого побуту тут Максим і Уляна тільки двічі були вдвох поза хатою — раз в кіно, раз у гостині в Горбачів. Зате тут у нас тричі була гостина. В день Нового Року Уляна запросила на обід Струків, Данила й Оксану. В день уродин Стефанка були Борис Балан, його хресний батько, із своєю жінкою, Олею Андрієвською. В день Різдва були Рома та Марко Горбачі із своїми малими дітьми Михайликом та Оленкою. Все це справді дуже гарні цікаві українські люди, що з ними приємно й цікаво поговорити. Свят Вечір провели ми у вузькому родинному колі — тільки нас шестеро. Максим вирішив уперше запалити ватран — і з цим виникла трохи комплікація, бо на хату почало трохи диміти. Трохи молодий господар сперечався, коли я радила вогонь загасити, щоб ми не почаділи, але на другий день признав мені рацію, що не варто було рискувати, тим більше, що на дворі — зима, хату не легко вивітрити, а крім того є у вітальні та їдальні нові стелі і не варто їх закопчувати. (Стелі в них минулого року просто "впали" — щастя, що не дітям на голови! — і направляти їх доводилось кілька місяців довгою кропіткою працею!)

Я тут старалася дати із себе максимум — трохи на господарстві — двічі робила пальчики, вареники, борщ, раз котлети, яринову зупу, тощо — багато часу проводила з дітьми, кілька разів ходила з ними на прохід. З обома разом на проході подвійним візочком — не така проста справа для навіть ще досить енергійної бабуні! Але попри всі мої обов'язки, я зараз після нового року вирішила посвятити два дні для бібліографічної праці і провела їх в бібліотеці Інституту св. Володимира та в Robarts Library. Допомогла мені трохи Люба Пендзей, знайшовши пару томів, щоб я не мусіла тратити час, шукаючи їх. Одну статтю мають прислати мені з Robarts, зробивши копію з мікрофільму. Це стаття Tilson-а про Шевченка — перше наукове дослідження в серйозному канадському журналі. Вчора Максим зробив мені послугу і за однією потрібною мені книжкою поїхав зі мною та Іванком автом на кемпус Erindale, може із 25-30 миль за Торонтом. Це — антологія слов'янських літератур у перекладах P.Selver-a, видана в 1919 році, де є кілька поезій Шевченка та переклад його автобіографії. Задля цієї книжки ми мусіли їхати так далеко та втратити кілька годин часу. Добре бодай, що книжку там таки знайшли, що вона була на полиці Якби я попрацювала в бібліотеці Володимира ще довше, напевно знайшла б ще якісь додаткові матеріяли! Везу сі собою добрих кілька десятків нових записів — зокрема переглянула весь їх комплект журналів Жіночий світ і Промінь, де є англомовні сторінки. Очевидно, легше було б робити селективну бібліографію — вибрати тільки те, що найкраще. Але мені здається, що є потреба зібрати якнайповніші дані. Тоді щойно на основі цього великого матеріялу можна писати бібліографічні огляди, звертаючи увагу тільки на головне.

В Бібліотеці Володимира знайшла я листопадове число "Всесвіту" з рецензією Зорівчак на мою ULE65B. Це перший відгук на мою працю українською мовою в широкопочитному українському журналі. Значить, Микитенко таки пропустив. Отже — успіх, радість. Сама рецензія — це доповнений новими даними варіянт англомовної рецензії, що була вже появилася раніше в "Ukraine". (Тут у Торонто цей англомовний журнал більш відомий, як у нас. Зустріла, випадково, у бібліотеці Ґаву і він казав мені, що передплачує "Ukraine" і читав там статті про мене!) Рецензія Зорівчак могла б бути написана цікавіше і підхід її не такий, як належить стосувати до бібліографічної праці — але кожен рецензент має право на власну думку і власну композицію рецензії. Я їй вдячна за труд, а сподіюсь, що зрозумівши ліпше мій повний плян після чергового випуску, вона може оцінюватиме його з іншої перспективи. Я дуже цікава, що написав Гольденберг і чи надрукує його рецензію "Радянське літературознавство". Він — бібліограф, напевно інакше дивиться на бібліографічну працю. Не знаю тільки, на скільки він розуміє англійську мову?

(Стефанко трішки прокинувся. Я дала йому випити пляшку яблучаного соку — знову заснув. Уночі всіх нас дуже вимучив — перед тестами не вільно було йому нічого пити — дуже біднятко мучилося і плакало. Це вперше від кількох днів, що він спить вже більше як годину і не плаче).

Торонто зустріло нас снігом і морозом, але тепер сніг на дорогах стопився і трохи тепліше — у всякому разі: вище зера за Цельзієм. Але сонячних днів було мало — сьогодні також захмарено. Сніг тут, між іншим, міські робітники забирають на грузовики і вивозять — це, очевидно, також причинилося до того, що вулиці майже вільні від снігу. Сміття також забирають двічі в тиждень, а крім звичайного збору сміття, є ще й спеціяльні "смітярі" (це — з Іванкового словника!), які приїздять забирати пляшки і бляшані консерви на "re-cycling"!

A propos Іванкового словника. Сидимо при столі: Остап, Іванко і я. Іванко щебече. От я і взяла в руки олівець і карточку паперу, записую. А він: "Чому ти то записуєш? Що ти записала? — Прошу мені дати ще хліба. Ще хліба прошу! — Скірку їм. Я маю ще багато, ще багато скірок. —[співає] Нехай буде воля твоя, на небі і на землі, хліба нашого щоденного... — Я перше дві скірки приготовлю, тоді буду їсти.— Я трошки закусую, щоб мені добре їлося. [Баба: напийся молочка. П'є] — Білі вуса маю. —[Біля печі. Відкриває дверцята] Я так бавлюся, що там печуться голубці. Ті голубці, що там є, я не їм. Там темно є. Світла нема. Я дивлюся знов до печі. Бабо, я так дивлюся до печі. Щось тут. Я там за багато води наляв. Знов дивлюся на голубці. — Я приніс таку високу вежу. Бабо, я тут наливаю бензину до тої електрики. [Баба каже, що до електрики не треба]. Чи можна до опалу? Вже налив. Їдемо далі. Я взяв від кошика. Комусь подарунок. Сьогодні тут буде фонтанія".

Що таке фонтанія, баба не знає. Вряди-годи Іванко видумує якесь нове слово. В Клівленді навчився співати Jingle-bells, але до того він має свій власний текст, так як йому запам'яталася незрозуміла рідкочута англійська мова: олевей, олевей — і повно інших мелодійних комбінацій відкритих голосних.

Наш новозакуплений різдвяний дарунок — VCR і дві діточі українські відеострічки — Найкраще місце в світі і Коза-дереза мають неабиякий успіх. Іванко не менше як 10 разів дивився вже на Найкраще місце в світі — каже собі щоразу пускати відеострічку "про хлопчика". Це купив Остап напередодні свят, з оголошення в Свободі. Це робота Марти Шлемкевич-Савицької з дітьми її музичного дошкілля. Виконавцями є маленькі діти до 5-ти рочків. Текст Іванни Савицької читає Славко Новицький. Діти перебрані за комашок і пташат виконують простеньку хореографію Марти Савицької. Я пробувала сама для себе проаналізувати: в чому успіх цієї відеострічки? По перше: дуже вдало підібрана спокійна музика. Добрий диктор. Простенький виразний зрозумілий текст. Прекрасні діти — їхня невинна простота полонить і дорослого глядача. Іванко зачарований. Зворушена успіхом цієї стрічки я пішла до Арки і вже тут купила Козу-Дерезу. Хоч коштує ця річ 45 дол. — до "Найкращого місця в світі" вона не може рівнятися. Іванко, думаю, навіть трошки боїться. Музика виконується абияк, текст читають нерозбірливо. Навіть дорослому слідкувати за ним важко.

11 січня 1990. Метро. Філядельфія.

Добилися вчора додому без пригод. З летовища приїхали таксівкою. В хаті все гаразд: сват припильнував, навіть зробив мені додаткову послугу і завіз до інспекції авто. Але я пригноблена і прибита. Ультра-саунд виявило якусь плямку на Стефанковій нирці. Найгірша можливість: рак. Спеціяліст, правда, потішав, що це — не єдина можливість, що дальші тести можуть ситуацію вияснити і може діягноза не буде така застрашаюча. Але дитинча вчора довелося віддати до шпиталя. Я востаннє могла їм ще допомогти і послужити: цілий ранок провела з Іванком, але тепер, після нашого від'їзду, Максим, бідна моя дитина, матиме додатковий клопіт — Уляна мусить бути із Стефанком у шпиталі, а семестр почався і Максим має лекції. Сьогодні він на час своїх лекцій мусить також Іванка завезти Уляні до шпиталя, бо що з ним зробить? Якщо кінцева діягноза виявить рака — перспектива дальшого життя — застрашаюча. Операція, хемотерапія, радіяція. А це ж однорічне дитинча! Чи справді можуть ці забіги врятувати йому життя? І на як довго? Чи тільки вимучать дитину і будуть страшною травмою для всієї родини?

Чуюся погано. Життя мені немиле. Обличчя запухле від простуди і плачу. Ще й на правому оці повіка напухла і коле — може робиться ячмінь. Чи зможу я в такому фізичному і психічному стані працювати? Сьогодні ключевий день: Мариля мусить мені здати звіт за минулі два тижні і за поїздку на засідання кооперативної групи в Нью Йорку вчора. А завтра — її черга на вакації — їдуть до Англії. Буду на роботі сама.

12 січня 1990. Метро.

Дзвонив учора ввечорі Максим. Діягноза: рак. Що далі, ще невідомо. Справжній удар долі — не легко буде його перенести. Таке маленьке, спокійне, веселе дитинча! Ще пару днів тому бачили ми його, здалавося, зовсім здорового. Бігав з бабою за ручку по хаті, пускала я його і самого спертого на візочок, щоб пробував ходити. За час нашого побуту там зробився навіть більше "балакучий" — час до часу почав видавати якісь звуки, часом такі як ба-ба, мама, але найчастіше — і це було потішне — "щось, щось". Апетит ще кілька днів тому мав знаменитий — приємно було його кормити і сам був як товстенька клюсочка. Усміхався, простягав ручки... І от раптом, як рукою зняло. Дитина почала по ночах дуже плакати, звертати, дістала гарячку, перестала їсти... Як і чому це сталося так раптово? Навіть якщо є в організмі рак, невже ці симптоми безпосередньо з ним пов'язані? Якби не модерна медична технологія, ніхто про цього рака не знав би. Чи справді знати правду така благодать? Чи варто піддавати таке маленьке дитинча всім можливим медичним заходам, що може продовжать йому життя на рік-два, але якою ціною? Чи не буде це мука гірша від самої смерти? Хоч як мені жаль Стефанка, моя найбільша турбота тепер за Іванка, Максима, Уляну. Інстинкт самозбереження наказує рятувати живе й здорове — боюся, щоб вони не зруйнували собі життя для справи, яка a priori визнана безнадійною.

15 січня 1990. Понеділок, метро.

Neuroblastoma. Діягноза, яка криє в собі нашу трагедію. Не можу спокійно про це говорити. Не хочу нікого бачити. Марко та Ія вже знають — не від нас. Я не наважилась би сповіщати їх про таку новину. Але від правди не втечеш. Марко говорив з Максимом і довідався. Приїхала тепер до Торонто Маруся Пасічник — це був заплянований приїзд, разом з гостем з України, кузеном Уляни, Орестом. Вона трохи допоможе. Стефанка на пару годин відпускають із шпиталя. Він має на ручці IV і дістає якісь антибіотики. Ще мають робити catscan і ще якісь тести.

Добра терапія — моя бібліографічна робота. Вікенд — з ранку до вечора — провела над комп'ютером. Переписала як Addenda 2 мої торонтонські знахідки і тепер поступово переношу до головного тексту. Всіх записів буде, мабуть, 788. Ще мушу сьогодні вполудне піти до Van Рelt і пошукати за рецензією у Westminster Review. Хоч це і рецензія, але тому, що вона — одна з перших, варто було б її включити з анотацією до ULE65A. Десь я вже її бачила, бо маю незлі дані, але без ширшої анотації. Дай Боже, щоб я знайшла це у Van Pelt, бо на розшуки в інших бібліотеках нема вже часу.

17 січня 1990, середа, метро.

Кожного ранку моя перша свідома думка: Стефанко. Бідне моє внучатко! Чи вдасться його врятувати? Чи справді можливий ще поворот до нормального? Страшний жаль, здавалося, так добре вже укладалося їм життя! Бідні, бідні вони і турбота велика моя за Іванка, Уляну й Максима. Не можу про це писати, бо плачу і люди в метро звертають на мене увагу. Треба триматися. Потішаю себе, що адже бувають і гірші трагедії. Не треба далеко шукати. От те, що сталося Юркові Чайківському — загинула молода мама, залишила дитину сиротою. Турбота моя і про Ію і Марка, така вістка — удар і для них, зокрема тепер, коли Ія важко проходить свою вагітність, дуже ослаблена, анемічна, часом мліє.

Прийшов учора том поезій Святослава Гординського, з теплою присвятою: "Дорогим Остапові і Марті Тарнавським, також челядникам словесної копальні". Поезії Гординського завжди були мені особливо близькі. В дитинстві і в ранній юності багато їх знала я напам'ять. Приємно, що він дожив до таких нових своїх успіхів, що може порадуватися і цим товстим томом і відродженням свого імені в Україні. Везу сьогодні цей том до бібліотеки — хочу зробити фотокопію його перекладів з Лободовського — про ці матеріяли просив Доценко у Києві — і от як добре, що вони у цій книжці — не треба буде за ними десь розшукувати.

18 січня 1990, четвер, метро.

Вчора вперше побачила "Жовтень" за грудень, а в ньому досить велику добірку Остапових віршів та статейку про нього М. Ільницького. Справді: повернення до материка, успіх. "Жовтень" тепер найпочитніший в Україні журнал. Наклад, здається, 80 тисяч або й більше. Це не те, що еміграційні видання, що друкуються малими тиражами і що їх читає горстка зацікавлених літературою емігрантів. Добірка прикрашена фотографією з молодих літ — я й не знала, що Остап дав їм цю свою знимку. Та й на'вязуючи до знимки, Ільницький дав заголовок своїй статті: "У Львові був він молодим..." Є у статті деякі дрібні помилки (зовсім немає згадки про збірку "Мости", наприклад). Добір також, як на мій смак, не найкращий. Деякі вірші — слабі і передруковувати їх, може, не було варто. Але це вибір редактора і його смак, а не мій, очевидно тут вирішальний. В статті Ільницького є критичні нотки — цікаво, що вони перегукуються в деяких аспектах з опінією Бойчука/Рубчака в Координатах. Грудневий "Жовтень" ми мусіли позичити від Тита Геврика. Наше число чомусь забарилося, маю надію, що не пропаде. Також і досі не прийшло число "Всесвіту" за листопад, де є рецензія Зорівчак на мою бібліографію. Просто, пех! Але я рецензію вже бачила в Торонто, і зробила собі фотокопію. Прийшло вже наступне, грудневе, число, отже виглядає, що листопадове пропало десь на пошті. Вчора послала до Камкіна реклямацію.

19 січня 1990, метро.

Catscan виявив рака на костях, тобто neuroblastoma в найгіршій стадії. Вчора зробили дитині хірургічний захід: вклали тубку чи щось таке, куди проводитимуть в організм хемотерапію. Вже згадували лікарі і про можливість перещеплення кісткового мозку (bone marrow). А це ... Господи! означало б, що цей "bone marrow" мусіли б узяти від Іванка! Найгірші мої передчуття справдилися. До мого великого болю додали ще додаткову дозу і мої найближчі: Остап, Марко, Максим. Коли я з болем сказала, що ліпше, якби дитина була померла при народженні, як таке страждання тепер, накинулися на мене: як можеш таке казати, що дитину [мовляв] треба рятувати за всяку ціну.

22 січня 1990, понеділок.

Пополудні вчора по телефону Максим сказав у відповідь на моє питання: "Сьогодні ми мали добрий день". Тобто: були разом утрьох: Максим, Уляна й Іванко, бо Баба Маруся залишилася із Стефанком у шпиталі. Бідні мої діти! Все їхнє життя тепер — розбите і навіть така нормальна обстановка, як бути родині разом у хаті — рідкість, добрий день, який треба вміти оцінити.

Я мала багато щастя в житті і треба сказати: цінила його, була свідома його проминальности. "На терезах, де справедливість важать, відмітили мені надміру щастя..." писала я в ранньому вірші. Але щастя моє не простяглось охоронним щитом і на родини моїх дітей. "Статистика — це божище суворе, найневблаганніший із бюрократів..." І ось статистика догнала і нас. Міліони дітей виживають, здорові і виростають на нормальних дорослих людей, але є ж тисячі уломних, хворих, приречених на ранню смерть. Тим разом фатум вибрав Стефанка.

В Україні вчора мав бути ланцюг соборности — масова демонстрація через всю Україну. Чи вдалося? І чи матиме це відгук в західній пресі? Навряд. Є важніші події: в Азербайджані справжня гаряча війна — Червона армія і КҐБ вислані, щоб втихомирити населення. Не тільки міжусобиці між вірменами та азербайджанцями, але й револьта проти Москви, намагання вигнати армію... Азербайджанці, натякають західні кореспонденти, мають підтримку Ірану, отже справа поважна. Ах, щоб ця імперія нарешті розпалася!

Були ми в п'ятницю ввечорі на доповіді Ісаєвича (про Галицько-Волинську державу) в Інституті Липинського. При тій нагоді я дала йому свої бібліографічні роботи (ULE65B, ОТ, і Нац. рев. в поезії) — він же ж голова Бібліографічної Секції при Міжнародній Асоціяції Україністів. Передала ним також для Сергія Білоконя 16 номерів журналу "Українська книга".

Викінчую свій ULE65A. Нова нумерація вимагає грунтовного перероблення покажчиків.

23 січня 1990, метро.

Після роботи вчора пішла на виступ Гунчака перед клясою студентів Рудницького. Говорив він про Рух і показував відео-запис з установчого з'їзду у вересні 1989 року. В авдиторії було може із 35 осіб — передусім молодь. Гунчака в ролі професора бачила я вперше. Його ноншалантність трохи мене заскочила, зокрема ж через те, що тема його як-не-як поважна і трактувати її належало б може із більшою серйозністю. Сучасність за редакцією Гунчака тількищо видала товстий том, присвячений матеріялам установчих зборів. Софійка Геврик в дискусії висловила думку, що мовляв, ці матеріяли добре було б перекласти і видати англійською мовою. Гунчак на те: нема грошей на таке видання. Коли прийшла черга на мене, я поставила два питання: 1/ як стоїть справа з газетою, що її має видавати Рух? і 2/ чи справді не було б більшою допомогою Рухові видати їх матеріяли для англомовного світу, ніж висилати для шкіл Києва комп'ютери? Це мені напевно не з'єднало Гунчака: він у цій другій репліці відчув, мабуть, загрозу. Адже збірка фондів на Рух іде повною парою — і справа не так у тому, чи є фонди, але як найдоцільніше ці фонди використовувати.

24 січня 1990.

Вперше бачила вчора в нашій бібліотеці новий том Who's Who in American Law. З цікавістю відкрила: вмістили мене чи ні? Є! Пошукала під прізвищами: Kelly, Arlin, Day, Smolka — нема. Невже я — єдина з нашої бібліотеки? Навіть директорки нема? Зробила я собі фотокопію, але нікому не показувала і з ніким про це не говорила. Остапові також ні. Він цими днями насуплений, ущипливий — гаркає на мене, як собака. До цього може причинився Фізер, який телефонував до мене, щоб запросити на Міжнародний конґрес україністів у Києві в серпні. Я поінформувала його про ситуацію в родині, про те, що мені залежить передусім на тому, щоб міг туди поїхати Максим і що я, правдоподібно, мусітиму поїхати до Торонто, бути з Уляною і дітьми, щоб увільнити для цього Максима, отже навряд чи сама зможу поїхати. Але Фізер радив зголоситися тентативно, на всякий випадок — отже я так і зробила і навіть запропонувала доповідь про сучасний стан літературної україніки. В цій справі були три телефони — він потім дзвонив, щоб дістати число мого пашпорту. Думаю, що це Остапові іде на нерви: він про ці справи висловлюється з великим сарказмом.

В справі МАУ вийшла смішна заковика. Дістала я листа з Едмонтону — копія 4-сторінкового листа Кравченка до Розумного в справі контроверсії довкола МАУ. (Кравченко пропонує, щоб Канадська Асоціяція Славістів стала членом МАУ і була замість окремого канадського осередку україністів). Лист цей, очевидно, був призначений не мені, а Максимові, але секретаріят має під прізвищем Tarnawsky мою адресу — отже прислали мені.

25 січня 1990.

Подзвонила я вчора до Ані. О. Василь Головінський помер, як ми були в Торонто — кондоленції складала я зараз посля повороту телефоном Андрієві та Романові — Ані тоді не було вдома. Треба було потелефонувати вдруге — я відкладала це, бо Ані треба було розповісти про наше велике горе, а це тема така болюча, що я не можу панувати над своїми почуттями. Вчора, однак, довелося. Аня ще нічого не знала: доказ, що ні Люда, ні Леся, ні Лабуньки, ні Геврики, ні ніхто інший цієї прикрої новини не передали. Аня — приязна душа, ми багато чого в житті разом пережили. Але після розмови, я просто лягла в ліжко. Нічого вже не хотілося робити. З Максимом говорила передучора: дитині почали хемотерапію. Уляна в шпиталі. Він — удома з Іванком та бабою Марусею. Розповідав про Іванка. Каже: "знаєш, часом бувають і приємні хвилини. От я з Ромою Горбач і її дітьми взяв Іванка на санки. І він так тішився! І зовсім не боявся, сам навіть їздив на саночках!" Іванко не зможе ходити до світлички, як раніше плянували. Головно через те, щоб не приносити від інших дітей бактерій, які через Іванка могли б пошкодити Стефанкові. Дитину в час хемотерапії, казали лікарі, треба особливо берегти від можливої зарази.

29 січня 1990, понеділок, метро.

Висилаю сьогодні Роксоляні до Львова інформації про такого англійського письменника, що називався Augustus Septimus Mayhew, і що його, мовляв, перекладала Марко Вовчок. Інформації з таких джерел: Dict. of Lit. in the Eng. lang. from Chauсer to 1940. Myers, ed. Oxford, 1970; New Century Handbook of Eng.Lit., Barnhart, ed. N.Y.: Appleton, 1956; Webster's Bio. Dict. 1980; Enc. Brit, 15th ed. Micropaedia, 1974. Листа не пишу, бо ніколи і копій собі не лишаю. Тому й списую ці джерела, на випадок якби лист пропав.

Праця над ULE65A ще не скінчена. Фактично два диски самого тексту вже готові, але робота над покажчиком іде поволі і не можна її приспішити. Спізнюся. Трудно.

5 лютого 1990, понеділок, метро.

Примушую себе воскресити щоденник, як примусила себе воскресити себе саму до життя. Ніколи досі ніщо так мені не боліло, як нещастя, що звалилося на голову Максимові. Дитина проходить хемотерапію, була пару днів вдома, вже знову в шпиталі. Телефонуємо кожний день, але їх тепер часто немає вдома — рідко бувають всі разом. Післали ми їм 2,000 дол., щоб допомогти з опікою. Знайшли, на щастя, якусь українську дівчину зі Львова, Наталю. (В Торонто це легше, як деінде). Вона приходить тричі в тиждень: понеділок, середа, четвер. На вівторок приходитиме допомагати п-ні Стефа, що вже раніше часом залишалася з дітьми. Таким чином, принаймні, може Максим зможе якось унормалізувати свою працю.

Моя ULE65A виявилася доброю терапією. Примусила сконцентрувати думку на іншому. Але праця над покажчиком — така страшно довготривала морока, що треба бути хіба божевільному або одержимому, щоб взяти собі на голову добровільно і без винагороди такий великий клопіт. Але вже закінчила і сьогодні шлю Кравченкові три диски. Всіх записів — 721. Сторінок (без інтерліній) є 340. Якщо без змін надрукують на Laser-printer-i — вийде більше. Але вони повинні зменшити шрифт — отже може вийде около 300.

Будучи на пошті — бо до Кравченка диски хочу вислати рекомендованою посилкою — вишлю також частину своєї прози і перекладів Манастирському для мовної редакції. Він обіцяв мені це зробити, коли я бачилася з ним у Торонто. Тимчасом я візьмуся за решту перекладів — щоб їх переписати на комп'ютері та перередагувати для книжки — робота, що її я мусіла минулого літа припинити через підготовку курсу For. & Int. Legal Research.

6 лютого 1990, вівторок, метро.

В Москві вчора і сьогодні проходить історичний збір Центрального Комітету Комуністичної Партії. Горбачов запропонував, щоб партія зрезигнувала з монополії на владу, що є ґарантована 6. точкою конституції. Чи переборе він консервативну опозицію? А якщо це йому не вдасться, чи не дійде до кривавої розправи з комуністами, як це вже сталося в Румунії? Комунізм валиться на наших очах в усьому світі, партії в Східній Европі міняють назву, перетворюються на соціял-демократичні партії. Great was it in that time to be alive — писав William Wordsworth про французьку революцію. Дай Боже, щоб дожили ми до розпаду імперії, до незалежности України. Але проблеми в СССР — дуже важкі. Нелегко направити великомаштабні помилки сімдесяти років. Економіка в руїні, природа зруйнована, люди відзвичаєні від ініціятиви, продуктивности праці, відповідального демократичного думання. Перехід на вільний ринок буде супроводитися великими травмами: безробіттям, ще більшою нуждою. Чи витримають люди? Чи не обернеться все у криваву анархію? І що буде з нашою Україною? 22 січня від Києва до Львова створили символічний ланцюг єднання — перше того роду відзначення соборности за всю історію. Велика світова преса про це не рапортувала — бо всю увагу зайняли справи азербайжансько-вірменського конфлікту і вислана Горбачовим до Азербайжану армія.

7 лютого 1990, середа вранці, метро.

Хотіла вчора ввечорі поїхати на виступ бандуриста Нечепи. Мала їхати сама, Остап не виявляв охоти. Зібралася, пішла до авта — а моє авто — мертве. Я зрозуміла, що сталося: виладувалася батерія. В неділю ми їздили по харчі до крамниці. Це було вдень, але погода була дощова і туманна, треба було світити фари. От, очевидно, я, повернувшись додому, забула виключити світло. Було ясно на дворі, легко було не помітити. Ну, це мені трапилося вперше за 12 літ мого шоферування! Концерт, очевидно,пропав. Сьогодні треба мені буде після повороту з праці, викликати ААА, щоб дали мені "jump" і щоб нарядити наново батерію. А може доведеться купувати нову?

В неділю була також притичина з Остапом. Їздив зі мною до крамниці, але був набурмосений і ще більше як звичайно, нечемний. Я думала: це — наслідок його телефонічної розмови з Костюком. Остап тепер редагує черговий збірник "Слова" і Костюк був, здається, незадоволений якимись редакційними змінами. Зрештою, не знаю точно, бо ОТ не вважає мене гідною такої інформації, і я тільки догадуюся. Але ні. Виявилося зовсім щось інше. Нарешті вийшло це з нього, з відповідною дозою жовчі і злосливості. Підчас дня почав, видно, переглядати мій машинопис ULE65A. Побачив, що там його імені нема і давай з претенсіями: мовляв, в нього є одна англомовна стаття про бібліотеки в Україні. Кажу: адже це до літератури не належить! А він помітив, що є в бібліографії моя статейка "Monuments and books" (про потребу перекладів, а не пам'ятників) — і це викликало зливу кпин. Прикро й болісно було це слухати. Але прикро передусім за самого Остапа, за його справді хворобливе амбіціонерство. Я тільки сказала, що бібліографія складена за певними принципами. Якби включити одну статтю про бібліотеки — треба б включити і всю літературу до цієї теми. Мої дві статейки з "Нашого життя" — обидві про літературу. Я писала до Н.Ж. і на інші теми і цього матеріялу не включено. У висліді цього істеричного вибуху, я заглянула до своєї персональної бібліографії. До 65-ого року є і в мене англомовні праці, солідніші і важніші, як дрібні мої статейки з Н.Ж. Наприклад робота про Фіоля і Федорова і раннє книгодрукування в Ukrainian Quarterly... Але воно поза темою. Принцип, що його я жартома називаю "Славутичівським", мені чужий. Славутич, хоч і має поважні заслуги для бібліографії, мав засаду передусім сконцентруватися на всіх писаннях Славутича і про Славутича, а решта була додатком... Остап, мабуть, хотів би бачити такий підхід і в мене... В пізніших періодичних випусках будуть його деякі статті, що їх він — у перекладі — надрукував по англійському. Отже не має потреби хвилюватися, буде репрезентований. Моя ULE тільки віддзеркалює реальність — я навіть попробую зробити деякі висновки (напр. про те, що більшість зібраного мною матеріялу, була писана pro domo sua, а не для широкого англомовного світу).

8 лютого 1990, метро.

Прийшов лист від Роксоляни. Повідомляє про висилку своєї нової книжки "Реалія та переклад" та й просить про відбитки двох статтей, що про них інформацію знайшла в моїх бібліографічних списках (я їй залишила відбитки з JUS). Повідомляє також, що ні Геляс, ні Ільницька листів від мене не отримали. Ну, це не добре. Ільницькій я вислала серію фотографій. До Геляс лист був офіційний, в справі бібліотечного обміну.

Казав Максим, що отримав перший фінансовий звіт зі шпиталя. Один день коштує головокружну суму — 770 кан. долярів! За 20 днів побуту Стефанка в шпиталі, кошти виносять щось 15,000! На щастя, в Канаді медичне обезпечення таке добре, що всі ці рахунки будуть заплачені. Дитина ще й далі у шпиталі. Незабаром має бути нова рунда хемотерапії. Життя Уляни й Максима дуже ускладнене: вони рідко бувають разом. Хтось мусить бути весь час у шпиталі з Стефанком, отже чергуються. Домашня поміч, що її придбали і що її ми допомагаємо оплачувати, дає змогу Максимові піти на працю на університет, але не більше.

Наші каліфорнійці 2 лютого відзначили 10-ту річницю подружжя. Я послала їм 10 троянд з таким привітанням: Ten years of togetherness and a new hope growing. Congratulations. А нова надія справді росте: каже Ія, що вона вже така велика, як хата.

9 лютого 1990, метро.

Написала вчора довгого листа до Роксоляни — це вперше того року, отже мусіла їй написати про нашу трагедію із Стефанком. Вислала їй також копію її статті із Форум, ще з 1985 року — інформацію вона знайшла в моїх друкованих бібліографічних списках в JUS. Ще треба мені буде піти до бібліотеки і зробити їй копію статті Papmehl-а з Canadian Slavonic Papers. New York Times вчора повідомив великими заголовками про історичну подію великої ваги: пленум ЦК Компартії СРСР погодився зректися монополю влади, що ґарантований 6. точкою радянської конституції! Редакційна стаття NYT називає це "третьою російською революцією". Газета повна прецікавих інформацій. В час полуденку читала я бібліотечний примірник, але потім купила ще і свій власний, щоб могти прочитати більше і принести додому Остапові. Є також пів сторінки опіній про подію різних експертів — таких величин, як Richard Pipes, Zbigniew Brzezinski, Ulam... До цих вибраних включили також нашого Романа Шпорлюка — і хоч ніде не написано, що він має щось спільного з українцями — дуже приємно побачити, що і наші люди можуть говорити на найвищому рівні і що їх шанують. Шпорлюк, між іншим, ужив пам'ятну фразу. Характеризуючи подію, як повний відрив від ленінізму, Шпорлюк сказав, що це така несподівана й революційна подія, як була б, наприклад, заява папи римського про те, що нема Бога.

14 лютого 1990, метро.

Свідомо поборюю депресивні настрої. Стараюся менше думати про моїх внучат — досі найбільшу радість мого життя. Часом це мені вдається. Були з Вірою в кіно — вперше, мабуть, за пів року. Фільм "Driving Miss Daisy" із знаменитою 80-літньою акторкою Jessica Tandy — не був, мабуть, найліпшим для мене вибором. Нагадав мені Маму в останні роки її життя, не підніс на дусі, навпаки. Взялася трохи читати. Купила Кошелівцеві переклади з Кафки. Читаю. Вибір також невідповідний. Саме тепер читаю "Перетворення". Пригадую, як читала цей кошмар уперше в англійському перекладі (Metamorphosis).

Поїхали 12-ого відвідати увечорі Лабуньків — були Марійчині уродини. Трохи там посиділи, поговорили. Вони мають поважний господарський клопіт. Течуть їм рури з лазнички. Просто через стелю до кухні. Потрібний великий ремонт. Ремонт буде потрібний і нам. Тепер, коли хата вся відновлена і з новими килимами, з'явилася на стелі в їдальні мала плямка. Виявляється, є щілина у рурі, що відпроваджує воду з ванни у лазничці нагорі. Треба буде зривати в лазничці підлогу, направляти рури, тоді наново закладати нові кафлі. Коштовна робота. Але ми з цим ще почекаємо. В нас не так критично, як у Лабуньків. Маємо другу лазничку, можемо якийсь час не вживати ванни. Але роботу цю колись треба буде таки зробити.

20 лютого 1990, вранці, метро.

Вчорашній день пройшов під знаком Ліни Костенко. Рудницький зорганізував їй два виступи — один в полудне на La Salle, другий в рямцях його курсу на PENN увечорі. Я не пішла до праці, взяла собі хворобовий день, і у висліді були ми з Остапом на обох її виступах. Ще може підемо сьогодні ввечері — вона має ще заповіджений виступ в Інституті Липинського. (Між іншим, я не плянувала іти до Ля Саль, але вночі зовсім не спала, і під ранок вирішила відпочити і не піти до праці).

На La Salle виступ в амфітеатральній авдиторії, що була майже виповнена і студентами і прихожанами з-поміж української громади, був англомовний. Рудницький на льоту перекладав те, що говорила Ліна і робив це дуже уміло, як тільки він єдиний це вміє. Говорила Ліна про "обличчя ворога", що нарешті починає затиратися, про потребу не ідентифікувати всього радянського як "Russian" — була, як видно, приготована говорити до американської студентської авдиторії. Віршів прочитала лиш пару, зате відповідала на ставлені запитання. Між іншим, на питання Ґенка Лащика про те, як вона бачить ролю поета в суспільстві, відповіла, що роля поета — тільки писати.

Виступ на PENN був українською мовою і говорила виключно Ліна. Віршів, нажаль, прочитала тільки кілька і то, на мою думку, не тих найкращих. Були і запитання, що на них вона відповідала, і що з них більшість не стосувалася її творчости. Читає вона абияк і як сама схарактеризувала себе, не належить до поетів естрадних. Підкрес-лила, що перебудовуватися їй не треба, бо ніколи не написала ні рядка, якого б їй треба було соромитись. Я запрошувала її з сином до нас, але вона залишилася в Грицевих і, здається, завтра вже від'їде. Ліна має опінію примхливої жінки, багатьох прихильників у Дітройті, Нью Йорку і в інших містах вона собі зразила або й образила. Рудницький трохи боявся її виступів, але пішло все добре, за пляном, без комплікацій.

21 лютого 1990, середа.

Були ми вчора ввечері і на третьому з черги виступі Ліни Костенко — тим разом в Інституті Липинського. Їхали ми автом із Шиприкевичами, тобто авто вела не я, а Марта Шиприкевич. Цьому я була дуже рада, бо прийшла з роботи втомлена, із розболілими крижами, а ще й потемки на мало знаних дорогах не люблю їздити. Тим разом Ліна приготовилася говорити до істориків, центрувалася довкола теми, чи має право поет відбігати від історичної правди. Говорила вільно і відпружено, з більшою як досі дозою щирости і тепла. Були також репліки від авдиторії і атмосфера була неформальна, приязна. Прочитала вона й низку віршів, деякі із сатиричним ухилом, з гумором. Зібрала ця на-швидко в останній мінуті зорганізована імпреза значне число гостей: невеличка заля Липинського була вщерть заповнена, як рідко коли. Потім ще її обступили, продовжували розмову. Я не підходила, не бажаючи їй накидатися. На вечорі в PENN я подарувала їй свою книжку і запросила до нас у гості. Як схоче, може скористати в майбутньому. Вона має ще заповіджений виступ в УОКЦентрі на 17 березня. — Цікавих кілька диґресій: Ліна була дуже незадоволена з того, що їй довелося вже тут в Америці (мабуть в Univ. of Michigan) виступати з доповіддю про ... Пушкіна — була прикро вражена тим, яку малу роль грає україністика на американських університетах, у славістичних відділах. — Вірш про королеву Ядвіґу писався в румунському королівському палаці, де була міжнародна зустріч письменників, в час безсонної ночі — і не був адресований польській королевій, як це думав Пеленський.

23 лютого 1990, метро, пополудні, в дорозі додому.

П'ятниця сьогодні. Томплячий повний праці день. Вранці комплікація — проблема із сигналами на метро. Це заповідали вже по радіо, отже я навіть не пробувала іти до підземки. Спочатку думала їхати поїздом, але потім подумала, що варто мені приєднатися до Віри, яка їде щодня автом на працю до центру міста. Так і зробила, але спізнилася до роботи на цілу годину. Віра їхала не до праці, а до лікаря і виїхала трохи пізніше. Зловив нас страшенний рух на Брод стріт, бо у зв'язку із проблемою підземки були автобуси, що возили пасажирів між станціями. В роботі знову ж увесь день провела разом з Марилею на гарячковій підготовці нових замовлень, на обговорен-ню закупу документів GATT на мікрофільмах (около 15,000 дол.!) та й у зв'язку з тими документами GATT мали ще й діловий полуденок у Faculty Club з колегою з Вашинґтону Ellen Schaffer. Тримати темпо з цими молодими жінками вимагає досить зусилля. Вони — Елен і Марія — ще повні амбіцій бути заанґажованими в діяльність наших професійних організацій, їздити на конференції ітд. Мене це тепер уже менше цікавить. Але я — шеф відділу, мушу брати на себе відповідальність, робити рішення ітд. Думки про пенсію, що в січні відійшли були вже на другий плян у зв'язку з потребою грошей, знову повертаються в голову. — Дитина вже пару днів удома і це Максимові й Уляні велика полегша.

1 березня 1990, четвер, метро.

Щоденник занедбаний: часто замість робити нотатки, читаю. Якраз тепер Кошелівцевого Кафку. Єдина інша моя лектура: New York Times підчас полуденку, Літ. Україну часом по дорозі додому і по вечері, Дзвін перед сном. Все це дуже вибірково. Вечорами і по суботам-неділям працюю над новою редакцією перекладів. За останніх пару тижнів скінчила працю над такими новелями: Портативний фонограф, Мадам Зіленська і король Фінляндії та Муха. Мадам Зіленська ніде ще друкована не була. Прийшло мені на думку: чи не послати її до Всесвіту? Може так і зроблю.

Марко був пару днів у Торонто у зв'язку з якоюсь міжнародною конференцією профспілок. Відвідав, очевидно, Максима. Вчора вже повернувся додому і ми з ним говорили по телефону. Каже, що Стефко виглядає і поводиться нормально, тільки зовсім вилисів від хемотерапії... В час, коли Марко був у поворотній дорозі в літаку, в південній Каліфорнії був землетрус. Понад 5 на скалі Ріхтера. Всі ми дуже перелякалися. Ія негайно потелефонувала, щоб дати знати, що все гаразд. Ну, їй не потрібно тепер такого додаткового стресу... Але добре, що не було гірше.

5 березня 1990, понеділок вранці, метро.

В суботу виступав у Філядельфії Ростислав Братунь. Виступав не як поет, а як політик. Він — народний депутат до Верховної Ради СРСР у Москві, провідний діяч Руху. Говорив ефектовно, елоквентно, дуже патріотично. На ставлені запитання, одначе, часто давав відповіді, що не були справжніми відповідями. На залі був Петро Рубан. Він поставив Братуневі пару питань трохи провокативного характеру, але у спокійному, поміркованому тоні. (Рубан — дисидент, колишній політв'язень — не може терпіти, що колишні правовірні комуністи "перебудувалися" і тепер задають тон і стали лідерами в Україні). Братунь гостро йому відповів і з його відповіді я довідалася, що Рубан творить якусь політичну партію і веде якусь акцію тут і в Україні. Братунь висміяв це, як неповажне явище, що до нього причетні несерйозні люди, які тільки компромітують справу і що варто свою енергію не розпорошувати, а спрямувати на інші рейки. Це звучало досить переконливо, але пізніше, відповідаючи на запитання інших людей, раз-у-раз повертався до Рубана і порушеної ним справи і то в дуже емоційному тоні. Це мені не подобалося. Якщо справа Рубанової партії така сміховинна, навіщо приділяти їй так багато уваги? По друге: демократична полеміка повинна завжди бути "в рукавичках" — це ми спостерігаємо на кожному кроці в Америці і нашим ще цього треба вчитися.

Братунь — давній знайомий Ізи. Отже Іза привіз його потім ще на пару годин до нас додому. Були Софійка і Тит Геврики, Мирослав Лабунька, Іза, д-р Кліш, що мав відвезти Братуня на нічліг до пані Ільницької. Засиділися до пізньої ночі. В ближчій зустрічі видався мені Братунь занадто зарозумілим і самопевним. Виявилося, що він був колись у сітці молоді ОУН... Отже це вже для нього третя перебудова... На мої питання про вибори, механізм виборів до Ради в Москві і до Ради в Києві відповіді не дав.

7 березня 1990, середа, метро.

Вчора поштою прийшли від наших дітей дві посилки, що зробили нам приємність. Від Ії і Марка — кілька фотографій, що документують у дотепний спосіб прогрес Іїної вагітності. Від Максима — відео-запис з їхнього життя, зроблений в час Маркових відвідин у Торонто. Модерна технологія дає нам змогу побачити їх, мов живих, на фільмі. Очевидно, такий запис не легко зробити так, щоб був він і ефектовним і якнайбільше натуральним. Фотокамера, очевидно, звертає на себе увагу дітей і вони до неї, зрозуміла річ, реагують. Але відео-запис — довготривалий, вони робили його на протязі кількох днів, і він справді дає досить близьку до реальности картину їхнього побуту. Стефко на фільмі виглядає і поводиться цілком нормально і ніхто не подумав би, що він — приречений страшною хворобою. Правда, не має того хвилястого білявого волосся, яке мав у січні, але це дрібниця. Іванко, очевидно, найбільше з усіх реагує на камеру — але є сцени, де він про неї забуває, або взагалі не свідомий, що його фільмують. Є кілька розмов про "телевізію" — але вони стосуються не телевізії взагалі, а обіцянки, що, мовляв, як сфільмуємо, то потім зможемо себе оглядати на "телевізії" (тобто на VCR). Ми з Остапом до пізньої ночі дивилися на це відео — не знали, що воно таке довге. Якби знали, були б розділили на два вечори.

8 березня 1990, четвер, метро.

Wir sind noch einmal davongekommen! Вчора в нашому метро на лінії Market Street Elevated сталася велика катастрофа: виколеївся поїзд! Є троє вбитих, около 170 поранених — а решта матиме психологічну травму на довгий час. Маю щастя, що вийшла з дому около 10 хвилин пізніше, як звичайно, а то могла б була попасти саме на цей поїзд. Коли я під'їздила вчора до City Hall лінією Broad Street Subway, вже проголосили, що пересідати на Market-El не можна, бо поїзди не ходять. Не сказали чому. На горі, на вулиці, вже курсували спеціяльні автобуси і я сіла на один з них, але скоро знову висіла. Вулиця Market була затарасована автобусами, автами, було багато поліції, пожежних машин, отже було ясно, що сталося щось поважне. Пішла я далі пішки. Від поліциста, що стояв біля головної станції на 30-ій вул. довідалася я, що це, мовляв, "derailment" — і щойно, прийшовши до роботи (годину пізніше, біля 10-ої!) я довідалася про великі розміри цієї катастрофи. Випадок був на вістях по всій Америці. До мене телефонували різні люди, щоб перевірити, чи я не постраждала — nice touch! Навіть одна студентка, що рік тому працювала в моєму відділі! Дзвонив Марко, дзвонила Леся Яцкевич. Остапові я дала знати зараз після прибуття на працю, щоб не хвилювався. Він ще нічого не знав, бо встав пізно і ще не слухав радіо. А потім слухав та інформував і мене. Сьогодні їду до City Hall, а тоді доведеться, мабуть, іти пішки. Гарна погода — прохід зробить мені добре і є досить часу.

9 березня 1990, п'ятниця, метро.

Лінія Market Street Elevated ще далі не діє. Вчора від City Hall ішла пішки, сьогодні маю вибір: Shuttle bus або Subway surface або... пішки. Погода сьогодні хмарна, не так гарно як учора, але примусити себе до такого довгого проходу як вчора напевно вийшло б мені на користь. Побачу, скільки буде в мене часу.

На відеострічці, що її переслав нам на річницю шлюбу Максим, записані не тільки родинні сцени з дітьми, але також три українські телепередачі з Торонто "Світогляд". І от ми з Остапом після рутини вечірніх вістей дивилися два дні підряд на цю програму. Має вона в собі багато аматорського, але все ж таки є в ній дуже багато цікавого, навіть унікального, напр. відео-репортажі з України, сцени з київського аеродрому, де Драч, Яворівський та міністр здоров'я УРСР вітають літак з Америки, що привіз ліки, харчі та одяг для дітей Чорнобиля, потрясаюча сцена людей з Народичів, різдвяні обряди у Львові, інтерв'ю з приїжджими з України (Братунем та іншими), оголошення українських імпрез в Торонто, часом уривки-відеозаписи з цих імпрез.

11 березня 1990, неділя.

Литва сьогодні проголосила свою незалежність! Чи доживемо до того дня, коли таке станеться в Україні? Але проголосити незалежність — це тільки перший крок. Чи можна її буде втримати? Ґорбачов вимагає від Литви 33 біліони викупу, порт Клайпеду тощо. Тобто, як видно, приймає сам принцип, що республіка може відірватися. Це вже поступ. Ах, щоб нарешті розлетілася ця остання з імперій!

13 березня 1990, метро.

Іванкові на його треті уродини купила я в неділю дарунки: комплект Lego, костюмчик і — поїзд Lionel! Ця остання річ (що коштує 128 дол.) для Іванка, очевидна річ, передвчасна. Є навіть напис: "від 8 до 80 року життя". Але коли я радилася з Максимом, що купити (бо мій первісний вибір був електронічна клавіятура, бо я думаю, що Іванко — музично обдарований і повинен би може вчитися музики — але від інструменту мене відмовили, мовляв, у хаті і без того надмірний гамір) — Максим назвав "електричний поїзд", як одну з можливостей. Ну, нехай це буде дарунок Максимові з нагоди уродин його сина: зможуть разом побавитись, а як Іванко підросте, поїзд буде вдома. Марко, між іншим, хоч і не має дітей, вже кілька літ тому купив собі поїзд для розваги! Дарунки коштують майже 200 дол., але поки я ще працюю, можу собі на це дозволити. Але це досить великі пакунки і виникла проблема, як це переслати. Поштою? UPS? І чи не треба буде платити мито? Прийшла мені думка розвідати, чи Славко Трофименко не їде припадком до Торонто. (Вони мають commuting marriage, він — у Вільмінґтоні, вона в Торонто, і він часто їздить, нераз мене запрошував поїхати з ним). І справді: їде він 26 березня, отже якраз на час. Може додам до цих дарунків ще Дідову якусь картину — дарунок на річницю шлюбу Максимові та Уляні. Ми, правда, будемо в тому часі в Торонто на з'їзді "Слова" — але менше буде нам баґажу на літак.

16 березня 1990, метро.

Збудив мене сьогодні біля 4-ої над ранком телефон. Перша думка: щось сталося... Ні. — Київ. Спілка Письменників України! Отримали від Остапа запрошення на з'їзд "Слова" і хочуть приїхати. Остап уже про це знав, бо саме вчора за посередництвом Прологу переслали два листи від О. Микитенка, в яких він пише, що кілька їх хоче приїхати на з'їзд, що вони матимуть квитки тільки до Монреалю і якби це влаштувати, щоб їм добратись до Торонто, бо на це, мовляв, "потрібна валюта". Думаю, що їх треба буде з Монреалю привезти до Торонто van-ом, бо так найдешевше і так я радила Остапові. До розмови його не мішалася. Взагалі до справ "Слова" я здалека, бо моя співпраця з Остапом уже давно-давно виявилася неможливою. Він не признає мого права на власну думку, кожну критику сприймає як особистий напад на нього ітд. Отже, для святого спокою, займаюся іншими справами. (Між іншим, пані Копач, яка належить до підготовчої перед-номінаційної комісії, телефонувала недавно до мене, пропонуючи мені.... не менше, не більше, а головство світового об'єднання "Слово", на місце Остапа, на наступну каденцію. Зайвий доказ, які це несерйозні люди і як не по-діловому підходять вони до справ. Я їй так і сказала, запропонувавши, щоб звернулися з такою пропозицією до Миколи Руденка або до Данила Струка.

Неділя, 18 березня 1990, вранці, вдома.

Вибираємося сьогодні автом до Нью Йорку на Шевченківську конференцію, на якій виступатимуть Дзюба, Федорів, Білокінь, ще хтось. Їдемо моїм автом, але шоферуватиме Софійка Геврик. (Вони дали авто синові на пластовий з'їзд до Гантеру, отже взаїмна користь). З уваги на цей плянований виїзд, я вирішила дати авто до М & W, щоб заінсталювали нову водну помпу — стара діяла ще відносно справно, але часом трохи калатала і при інспекції сказали, що незабаром треба це змінити, щоб улітку не було клопоту. Дала я авто Катрукові в четвер — вранці завезла, ввечері відібрала. В п'ятницю ввечері був у Центрі виступ економіста Сікори з Києва. Сіли ми з Остапом в авто, їдемо. І от на Cedar Road ще перед цвинтарем, бачу сигнал: "Temp" — мотор перегрівся і над автом — хмара пари. Зупинилися ми, вийшли з авта. Що робити? Ніколи досі таке мені не траплялося. Остап також у практичних справах — безпорадний. Нарешті вирішили, що він піде пішки до Центру, а я залишуся з автом. До Центру може зо дві милі, темно, без хідників для пішоходів, авта по дорозі в обидва боки, та ще й попри цвинтар (але це — найменше, цвинтар — найбезпечніше місце в нашому світі!) Остап пішов, а я тимчасом вирішила потелефонувати до ААА: пішла до сусідської хати проситися до телефону. Американці до халепи з автом мають велике зрозуміння. Дали мені два ґальони води, потім з Центру приїхав Остап з Захарчуком, влили воду до мотору і поїхали... додому, бо на доповідь було вже запізно. Така пригода, напередодні виїзду до НЙ, трохи мене позлостила, бо було ясно, що це сталося наслідком роботи механіка попереднього дня. Вранці в суботу я поїхала знову до Катрука — якась там кліпса була не так заложена, з вужика витекла вода ітд. Направили. — Отже вчора ми вже їздили і на купівлю харчів і на вечір Ліни Костенко, знову ж у Центрі.

Ліна з сином Василем знову зупинилася в Грицевих. Я запрошувала їх прийти до нас пополудні в суботу — перед виступом Ліна не схотіла. Виступ її зібрав не багато більше як половину великої залі — трохи тому, що був великий дощ, трохи може тому, що вона вже тричі (хоч і для малих авдиторій) виступала у Філядельфії раніше. Вечір почався добре: Остап сказав про Ліну короткий вступ конкретної інформації, виявивши, що Ліні в понеділок — 60 років і привітавши її з ювілеєм. Тоді виступила Ліна. Почала вона саме від свого ювілею, що, мовляв, вона саме й тому й рада, що виїхала на час свого ювілею з України, щоб не бути свідком, як ті самі люди, що десять літ тому ігнорували її і промовчували, будуть тепер відзначувати її ювілей. Виступ був дуже еґоцентиричний, але досить ефектовний. Я навіть почала жалкувати, що не взяла з собою звукозаписувача, бо й мікрофон тим разом добре працював. Потім вона прочитала пару (дослівно — два!) віршів, при чому один з них був молодечий, написаний на 17 році віршик, цікавий тільки по відношенні до творчої біографії автора. А тоді полився знову Лінин монолог — тим разом усяких нарікань і не усім зрозумілих інсинуацій: що, мовляв, україністика займає таке незначне місце на американських університетах і українські професори — навіть славних українських родів — викладають не українську, а російську літературу і тим збагачують її (На щастя, Асі Гумецької по прізвищу вона не згадувала!), про те, як їй украли рукописи в Нью Йорку (вона це порівнювала із тим, як знищили її книжку у видавництві в Києві), про якісь незрозумілі мені плітки довкола виступів Брюховецького та відгуків про це в емігрантській пресі ітд. Я перестала жалувати, що не мала звукозаписувача — запис не робив би чести Ліні Костенко. Але поет вона — "з біса талановитий", як сказав раз про Галину Журбу Е. Маланюк. (Є і в їхніх характерах деякі подібності). Дуже жаль, що не читала вона більше поезій. Найкращий вірш на вчорашньому вечорі прочитав Остап — про ролю поета, про те, що поет-тільки інструмент. Літ. вечори Ліни Костенко треба робити... без участі автора!

19 березня 1990, вранці, метро (понеділок).

Шевченківська конференція в Нью Йорку не була на такому рівні як минулого року і приміщення авдиторії NYU Law School було тільки на 3/4 заповнене. Виступали Шевельов, Федорів, Рогоза, Дзюба, Білокінь, Розумний, Ісаєвич і Рудницький. Найбільше подобалися мені виступи Шевельова, Дзюби та Ісаєвича, вони були на висоті. Шевельов — західний ерудит, що вміє пов'язати легкість стилю з глибокою думкою: почав від метафори, як то він, мовляв, хотів колись відвідати грецькі острови, їхати на Китеру і йому сказали, що є такі острови, куди не йдуть кораблі. В шевченкознавстві, мовляв, є не тільки острови, а цілі континенти, куди не йдуть кораблі. І вичислив тематичні лакуни шевченкознавства: Шевченко і російська мова, Шевченко і історія України, зокрема постаті Хмельницького і Мазепи іт.ін. Дзюба говорив про вічні універсальні теми в Шевченка, опираючись на якомусь ближче мені невідомому довіднику про Шевченкову мову (невже зробив хтось нарешті Concordance до Шевченка?) По виступі Ісаєвича було видно, що він уже два роки в Гарварді і не боїться висловити щось контроверсійне, рискувати популярними твердженнями. Непогані були доповіді Білоконя і Розумного. Білокінь говорив про процес Кирилометодіївців, але трохи за багато читав автентичних документів у російському оригіналі, що їх багато хто не розумів. Розумний говорив про іронію у "Москалевій криниці". Федорів і Рогоза виступили як журналісти і понизили рівень конференції. На наступну наукову конференцію напевно їх не запросять!

Середа, 21 березня 1990, метро.

У Рудницького на УКУ вчора виступав Анатолій Григорович Погрібний, професор київського університету, літературознавець, автор книжок про Гончара і ін. Прийшло понад 60 осіб, в тому числі також Ліна Костенко з сином. Погрібний — один з активістів Руху. Він не читав якоїсь формальної літературознавчої доповіді, а говорив про найновіші події, зокрема ж про вибори. Сам він був також кандидатом до Верховної Раду УРСР і до міської ради Києва. До Верховної Ради — перепав, але на міського радника — виграв. Цікаво розповідав про те, як кандидати "купують" собі виборців, як з'являються у виборчому районі певні продукти, як один з кандидатів роздавав киянам телефонічні книги і т.ін. Говорив дуже добре, ефектовно, з гумором. Він — людина років, мабуть, 50-ти, зробив на мене дуже позитивне враження. Має бути ще один його виступ на УКУ — в наступний вівторок. Ліна Костенко ставила питання, брала участь в дискусії. Я підступила до неї тільки коротко, щоб повідомити її, що я зібрала і підготовила деякі англомовні матеріяли про неї, щоб дати репортерові Philadelphia Inquirer — він називається Stephen Salisbury, сам до мене подзвонив — на рекомендацію Сінкевіч — і має сьогодні вранці приїхати. Також хотіла я запросити її до нас на обід — сьогодні або завтра — але вона сказала, що їй нецікаво сидіти при їжі, при столі. Я не напрошуюсь — і так чуюся втомлена і, щиро кажучи, не маю надто сил і часу робити гостину.

Середа, пополудні, в поворотній дорозі додому (метро).

Сьогоднішній день на роботі пройшов під знаком... України. Прийшов репортер з Inquirer-a Stephen Salisbury на розмову про Ліну Костенко і взяв приготовані для нього фотокопії — дуже був задоволений, що має досить матеріялу для "background" до своєї "story". Пополудні сьогодні він мав мати особисте інтерв'ю з Ліною, з Рудницьким за перекладача. Вранці також подзвонив Dennis Hyde. Чи я схочу переглянути нові каталоги "Нові книги України" і зробити селекцію для Van Pelt? Ну, ще б пак! Адже я і без заохоти що пару тижнів посилаю йому рекомендації україніки. Сам прийшов і приніс мені каталоги, доведеться над ними попрацювати. Хочу намовити Деніса, щоб Van Pelt нав'язав книгообмін з бібліотеками Львова і Києва. Думаю, що варто мені з ним зустрітися на ланч і обговорити ці справи. В час візити Деніса в моїм бюрі, прийшла в кімнату Мариля. Почувши, що мова про селекцію українських матеріялів для бібліотеки Van Pelt, запиталася, чому вони відмовили "Культуру"? Я і не знала, що VP вже не має передплати на "Культуру". Колись я і сама її часом читала. Dennis сказав, що мовляв, нема польських курсів і зацікавлення польоністикою мале! Подумати тільки! Ще недавно Наталка Пазуняк грала другу роль до професора польської літератури, а тепер, виявляється, польських курсів взагалі нема, а українські, хоч і у вечірній школі тільки, але ще таки є. Минулого року вчив курс історії Гунчак, того року — курс літератури вчить Рудницький. Ці курси постали під натиском студентської української громади — і ось які далекойдучі консеквенції, ціла ланцюгова реакція. Мої українські робочі справи на тому не закінчилися — я ще вислала сьогодні до Києва три пачки книжок на книгообмін! Активно збираю дублети та інші матеріяли, недавно прийняла дарунок від правничої фірми Dechert Price & Rhoads двох комплектів журналів — саме з думкою про висилку на Україну. Є серед цих подарованих томів пів візка товстезних томів престижевого журналу American Journal of International Law. Стою перед дилемою: затримати другий комплект для нас, чи вислати його в Україну.

Четвер вранці, метро, 22 березня 1990.

Має прийти до нас сьогодні о 8 год. вечора Ліна Костенко. Не на обід, а тільки на розмову. Але Луця попередила мене, що вона любить міцну каву й солодке, отже я на скору руку спекла вчора пляцок з кокосовим горіхом. А що сподіюся гостей на п'ятницю-суботу, Білоконя і Со. — то зробила також теляче м'ясо у вині, щоб мати на обід або в п'ятницю, або в суботу. Зварила також зупу для нас на сьогодні. Це значить, що яких дві години стояла на ногах — і viola! зразу зробився мені на стопі болючий твердий мозіль. Взагалі з ногами в мене клопіт: кісточки на правій нозі вигнулись немов дуги, великий палець скривився і натискає на сусіда, черевики всі — крім виступців та атлетичних Reebock — є великою проблемою. Невже таки не обійтись мені без хірургії?

23 березня 1990, вранці, метро (п'ятниця).

Була в нас учора Ліна Костенко. Прийшла без сина (а шкода: молодому Василеві напевно було б цікаво побавитися українською програмою мого Macintosh-a — він молодий математик і цікавиться комп'ютерами) — тільки з Теодозієм Грицівим. Посиділи вони на розмові від 8-ої до 12-ої — дослівно на розмові, бо крім кави й трішки коньяку нічого не їли і не пили. Говорила передусім вона, але я, знаючи її брак діловитости, ставила їй питання, немов на інтерв'ю, і у висліді чимало довідалася. Почала я від питання, як пройшло їй інтерв'ю з репортером з Philadelphia Inquirer. Вона досить точно розповіла, підкреслила, що, як правило, жодних інтерв'ю не дає, хоч бувають винятки. Про те, що вона не попала до англомовної антології (про що я писала в статті), довідалася я ревеляцію: до неї зверталися, а вона — ображена за те, що її стільки літ ігнорували й недобачали — відмовилася вибрати і дати їм матеріяли. Довідалися ми і подробиці творення українського осередка PEN. Мені здається, що наші письменники з України надто звикли і зжилися з командною системою Спілки Письменників і з привілеями, які виникають із членства. Їм ще доведеться перебудуватися на демократичні рейки — а може і взагалі було б добре повернутися до плюралізму 20-их років і творити творчі організації мистецько-споріднених людей, а Спілці залишити тільки ролю профспілки, що її завдання боротися за авторські права і т.п.

Понеділок, 26 березня 1990, метро.

В п'ятницю ввечорі в УОКЦентрі виступали гості з України: Дзюба, Білокінь і Грудзінський. Виступ цей мав малу рекляму і не зовсім ясну (заповідали, що приїде редактор "Дзвона" — Федорів, що його прізвище перекрутили на "Федорків", і взагалі на заповідали приїзду Дзюби). У висліді прийшло дуже небагато людей (не більше як сто, а може тільки 50-60), виступи їхні відбулися в малій залі — але це були справді вдалі і цікаві виступи і шкода, що їх не чуло більше людей. Білокінь говорив про проблеми джерелознавства, доступу до архівів і т.п. Дзюба звітував про те, що заіснувало від часу його останнього виступу рік тому у Філядельфії. Грудзінський, еколог, говорив про екологічну руїну, про виснажений чорнозем, про затроєні ріки, про радіоактивні ліси. Сергій Білокінь був гостем дві ночі в нашому домі (Дзюбу забрав Коропецький, Грудзінського — Лабунька).

В суботу відбувся надсподівано вдалий і успішний вечір Остапа Тарнавського. Рудницький говорив ліпше як будьколи, з притаманною йому легкістю і гумором — заля вдячно сміхом реагувала на його репліки. На вечорі для широкої публіки, що його влаштовує Союз Українок — говорити треба саме так. І ще зробив усім несподіванку, бо попросив до привітального слова Анатолія Погрібного, професора київського університету, що мешкаючи в Рудницького, познайомився з книжками Остапа. Актори читали ненайгірше — найліпше, мабуть, Лаврівська і Блавацька.

Вівторок, 27 березня 1990, метро.

Продовжую почате вчора: У програмі Остапового вечора виступали також В. Шашаровський, Карпинич, Ліза Шашаровська, Леся Руда. Відкривала вечір Аня Максимович, вела ним — дотепно, легко й ефектовно — Люда Чайківська. Ліза не читала віршів, тільки співала три пісеньки, в тому числі тільки одну із Остаповими словами. Молода Леся Руда (що її всюди заповідають як Леся Рудий!) була акомпаніятором. Наші старушки-актори причепурились, пані одягли довгі сукні і виглядали ліпше, як можна було передбачати. Хоч, очевидно, голос в Лізи — не те, що було колись, а сентиментальні пісеньки про Львів і галицьке містечко мають не зовсім грамотні тексти і було б, очевидно, ліпше, якби були знайшли ноти до інших Остапових пісень. На диво, одначе, Погрібний, що сидів біля мене, так цими піснями зворушився, що двічі крикнув "Славно". Ну, може я занадто критична. Найслабше місце в програмі була проза, що її читав Шашаровський. Читав він "Недокінчену дискусію" і читав досить погано, з надмірним форте. Але найгірше, що і сам твір слабий і не знаю чому Остап вибрав саме це. Найбільше зворушливий — навіть для мене! — був вірш "Не конкістадорський був наш останній відплив", що його під кінець прочитав сам Остап. Він був ще й особливо актуальний з уваги на присутність на залі гостей з Києва: Погрібного, Білоконя, Дзюби.

Пополудні, метро.

Білокінь привіз для мене від редактора журналу Ukraine число за березень 1990, що в ньому надруковане моє інтерв'ю. Зорівчак, очевидно, дала їм моє фото (те, що його я їй послала напередодні свого приїзду, щоб вона могла мене пізнати) — отже матеріял прикрашений ілюстрацією. Редакція (а може Зорівчак) додала до інтерв'ю короткий вступ про мене, що нав'язує до статтей, надрукованих минулого року, подає деякі біографічні дані та представляє мене як "distinguished U.S. bibliographer, poet and literary critic". Підсміхаюся собі під ніс з іронією: я й не знала, що я вже "distinguished"... Ще недавно була "молодим талантом", "багатообіцюючим автором", etc. — а тепер ось — distinguished! Шістдесятка гряде, от що!

Четвер, 29 березня 1990, метро.

Вчора залишилася я вдома, взяла собі хворобовий день. Була така смертельно виснажена, що вирішила просто відпочати, хоч була в душі і скрита надія, що зможу трохи засісти до комп'ютера і працювати над редакцією перекладів. Вийшло так, що на першому пляні був відпочинок. Не тільки довго спала зранку, але потім, попрацювавши зо дві години при комп'ютері — знову лягла і, диво-див, серед білого дня — спала! Чуюся значно ліпше, відпочата повертаюся до праці. А робота моя вимагає неабиякої фізичної витримки — в понеділок і вівторок робили поміри з Марилею на 5,6 і 4 поверсі — плянуючи наперед, що саме доведеться переносити до нового будинку, а що залишити. Новий будинок ще лиш у стадії плянування, але саме тепер є ще змога вплинути на розміри приміщення, що повинно бути приділене чужому й міжнародному праву. У висліді я ці перші два дні тижня провела безперебійно на ногах, а це при моїх клопотах з ногами — болюча втома.

У вівторок в УКУ знову виступав Погрібний. Знову ж таки неформально, довкола подій в Україні. Сьогодні він виступає на La Salle.

Остап у Нью Йорку. Вчора PEN-American Center влаштовував вечір присвячений українській літературі. Читали там твори Стуса, Симоненка, Руденка, Остапа, Коленської, Дибко й Шраменко. Ці дві останні взялися за організаційні справи в PEN і промощують шлях на англомовний форум — собі, а при тому й українській літературі. Але це й добре. Треба, щоб хтось був активний, не жалів ні часу, ні труду, ні грошей. Досі охотників не було.

Литва після проголошення незалежности займає центральну увагу усього світу. Горбачов зарядив маневри війська — вулицями Вильна їдуть танки, над містом гелікоптери розсипають летючки — але, покищо, до збройного зудару не доходило і парлямент вільної Литви далі засідає і виносить рішення. США уряду Литви не визнали — хоч de iure вже сорок років тому відмовилися прийняти до відома факт анексації Литви до СРСР. Чи може проголошення незалежности Литви було передвчасне? Чи не пошкодить воно аспіраціям України? Чи не доведе до упадку Ґорбачова і чи не посилить російської шовіністичної реакції?

30 березня 1990, п'ятниця, метро.

Остап пополудні вчора повернувся з Нью Йорку — розповідав про літературний вечір у PEN-American Center. Каже, що пройшло незле, хоч було не надто багато людей. Кілька американців і горстка наших. Трохи тому, що це влаштовувала Дибко, що в літературі має недобру репутацію, але має "тупет", вміє говорити по англійському і — що дуже важливе — хоче такими справами займатися. Було б, очевидно, ліпше, якби хотів такі речі організувати Богдан Бойчук — він міг би поставити таку імпрезу на вищий рівень і промостити нашій літературі шлях до свідомости англомовних читачів. Але він цим займатися не хоче, а почини других — бойкотує. Типова українська прикмета. Ірина Калинець проти українського осередка ПЕН, бо там Вінграновські і компанія, Ліна Костенко бойкотує англомовну антологію поезії, бо її роблять люди, до яких вона має різні претенсії і т.д. У висліді — антологія втрачає на репрезентативності — отже втрата не тільки для Ліни, але й для нашої культури взагалі.

Stephen Salisbury таки надрукував своє інтерв'ю з Ліною у суботньому виданні Philadelphia Inquirer-а (з датою 24 березня). Дуже воно вийшло політичне, аж надто, як на мій смак. Чужий читач з нього набереться враження, що Ліна Костенко — велика політична діячка, що не відповідає дійсності. Було б добре, якби вона сказала щось також про літературу, про свою життєву філософію, про теми, які її цікавлять. А так вона тільки схарактеризувала українську літературу, як "universally unknown", що також не зовсім правда. Попадаємо в екстреми: або кричимо на весь світ, які то ми важні, або самі себе обезцінюємо.

2 квітня 1990, понеділок вранці, метро.

Бачу світло на кінці тунелю! — парафразую американську пословицю. Вчора відмовила два запрошення: на обід до Лесі й Левка Яцкевичів, до кіна з Вірою Лащик. Хотіла використати неділю для своєї праці, бо для цього останнім часом з уваги на серію гостей з України, Остапів вечір тощо, ніяк не було змоги. І от я вже в половині Фолкнерівської новелі "Троянда для Емілії", що є останньою річчю у моїй заплянованій книжці прози. Моя праця над цими прозовими перекладами — це фактично поновне перекладання. Давній текст тільки зрідка залишається незмінним. При перекладі, де кожне речення вимагає аналізу і призадуми, найкраще видно прикмети і хиби твору. Якими по газетному слабими здаються О'Генрі і Сакі в порівнанні з майстерністю Фолкнера!

В суботу була конференція присвячена пам'яті Григора Лужницького. Участь у ній приймали о.д-р Попівчак, Наталя Пазуняк, Остап і Рудницький. Вів програмою Лабунька. Попівчак мав говорити про Лужницького як історика церкви, але хоч він і о. др, виступ свій злегковажив, і як публічно заявив після його виступу Лабунька, "отці часом мають трудність відрізнити доповідь від проповіді". Остап говорив про поезію, Рудницький про драму, Пазуняк — про популярні повісті. Діяльність Лужницького досить різноманітна, хоч на досить провінційному рівені. Не було доповіді про нього як журналіста, а ця його діяльність була може в його житті найважливішою.

4 квітня 1990, середа, метро.

Починаю робити пляни нашої подорожі до Англії. Перерішило справу те, що отримала зворот коштів і, очевидно, вільні дні для конґресу. Про розмову в тій справі з Liz я вже, здається, відмітила в щоденнику. Тепер треба тільки вчасно зареєструватися (реєстрація тільки до 20 квітня!), вирішити, чи будемо, крім Harrogate, також у Лондоні, а як так, то коли і де? Треба замовити готелі, літак ітд. Говорила вчора довго з Максимом. Фактично дзвонили ми до Торонто вчора два рази — по-перше, щоб привітати Іванка з його днем народження (йому саме сповнилося три рочки!) (Наші дарунки Славко Трофименко привіз і доставив!), по-друге, щоб порадитися з Максимом щодо Harrogate. Я повідомила його, що ми заплатимо готель за нас троє, отже він не потребує журитися приміщенням, але треба було подумати про це, чи ліпше бути в конґресовому готелі в центрі, чи в одному з двох інших, що положені трохи дальше. Не знаючи місцевости, тяжко вирішити. Зробимо навгад, тобто дамо на перший вибір готель у центрі. Клопіт з тим, що реєстраційне треба платити у фунтах — доведеться довідатися ще, як це зробити. Сьогодні з Гевриками і Вірою Лащик ідемо до театру на постановку "Robin Hood" лондонського театру Vic. Хай нам здається, що ми вже в Англії!

6 квітня 1990, п'ятниця, метро.

Стефанко — на четвертому турі хемотерапії в шпиталі. На 30 квітня заплянована операція, а тоді знову — хемотерапія, а може ще й радіяція. Вчора, каже Максим, він бачив Уляну тільки пару мінут та й то випадково — він відходив вранці зі шпиталя на лекції, а вона саме туди приїхала. Був досить прибитий і огірчений своїм положенням. Та ще й Іванко щось не зовсім був здоровий, трохи вдень марудив. Саме те, що я передбачала, а може бути ще гірше, і може тривати ця мука пару років, а дитину навряд чи вдасться врятувати. Тому я і сказала була в розпуці, що ліпше було б маляткові померти при народженні, або й взагалі не народитися... Але це тільки з трагічного, болісного усвідомлення. Я тоді так страшенно перейнялася Максимовим горем, що думала, що сама збожеволію. Тепер стараюся про це менше думати — мушу рятувати і себе, і Остапа, який також дуже переживає. Хочу, щоб він міг ще трохи пожити і стараюся, щоб обставини нашого побуту були якнайбільше унормовані і спокійні. Адже і за найліпших умовин висить над нами неминуче — скільки ще літ? а може місяців? а може тільки днів? Memento mori — vivere memento!

10 квітня 1990, вівторок вранці, метро.

Послала вчора Манастирському решту машинопису прози. Хотіла написати листа до Середяка, що книжка буде скоро готова до друку — але лягла до ліжка біля 9-ої, не мала сили братися за будьяку додаткову роботу. Від кількох днів відчуваю якісь припливи слабости, часом здається, що це — заворот голови, що можу впасти, зомліти. Як не перейде, доведеться піти до лікаря. Взагалі, я тепер не така фізично сильна, як давніше. Дошкуляє артрит — хоч руханку роблю вранці кожного дня. Болить у нозі жиляк. Стояти при кухні годину — приносить неабияку втому і потребу сісти з піднятими на крісло ногами!

В неділю був в УОКЦ виступ Ісаєвича і Ромка Процика в справі Гарвардського проєкту. Виступи цих двох, ведення програми д-р Бережницькою та Лабунькою було на висоті — це була інтелігентна імпреза, розумна, переконлива. Але якщо вона була подумана для збірки грошей — то успіху не мала. Присутніх було небагато (менше як 100 ) і то все люди, що вже дали якісь гроші на ту ціль і більше, мабуть, дати не зможуть. Такі збірки як Гарвардський проєкт дуже тепер загрожені збіркою фондів на допомогу Україні — Рухові, Дітям Чорнобиля, церквам... У Львові, між іншим, віддали католикам храм св. Юра — велика радість для всіх. Я подумала: якби дожила до цієї вістки Бабця Лінка — яке це було б для неї пережиття. А також для Остапової мами!

11 квітня 1990, метро, вранці (середа).

Саме кинула в поштову скриньку листа до Середяка. Ввечері вчора трохи працювала над манускриптом прози і переглядала мовні поправки Манастирського. Їх не так уже багато (найбільше з моєю звичкою ставити часто "із" замість "з", елімінація русизмів і полонізмів, на зразок "пословиця", "бадання", коми і риски: Нью-Йорк замість мого Нью Йорк ітд.) Але це не значить, що з моїм текстом все гаразд. Навпаки. Вчора на мене найшла хвиля сумнівів: чи варто це видавати? Мої власні речі здаються дуже слабі в порівнанні з перекладами — якби я була рецензентом, напевне звернула б на це увагу! Але я вже стільки вклала роботи в цю книжку, що мушу довести її до кінця. Збираю і упорядковую доробок свого життя, це все. Внесок у культуру можуть зробити хіба переклади і, можливо, знайдуться читачі, яким це буде цікаво. Але може я і за гостро дивлюся на ці справи? Чи проза Боднарчука, Коленської та їм подібним, ліпша від моїх нарисів? Ба, але в мене інші орієнтири, інші стандарти. Сказав би Коротич:
"і віршики твої стають на чати
твою неславу вічно берегти."
Тим разом, не віршики, а проза.

12 квітня 1990, метро вранці (четвер).

З університетською поштою вчора прийшла до мене посилка.

Метро, пополудні, додому.

[Віра Датон присілася вранці до мене у метро і я мусіла перервати речення — отже продовжую розпочате вранці]:

Посилка приспішеним одноденним експресом зі штату Юта. Зразу видно, що це — не рекляма та й надавцем не фірма, а якась приватна особа, на прізвище Scott Kenney — ім'я зовсім мені незнайоме. Відкрила посилку, а в ній — коротка записка від Scott-a Kenney та залучений довгий лист присланий fax-ом з Києва від Анатоля Біленка. Залучене також число журналу "Ukraine" за лютий 1990 року. Біленко пише по англійському (дуже, між іншим, поправно) — це реакція на моє інтерв'ю для їхнього журналу, запрошення стати їхнім "північно-американським кореспондентом", ціла низка прохань (статті про Франка і Лесю Українку, інтерв'ю з перекладачами Гнідем і Мельником ітд.) і деякі цікаві ідеї (спільне з Україною видавання мистецького журналу, видавання під фірмою PEN англомовного журналу української літератури тощо). Kenney у супровідній записці написав, що він їде до Києва 27 квітня і радо повезе Біленкові листа, якщо я цього забажаю. От я сіла вчора ввечорі (точніше вночі!) до комп'ютера і написала Біленкові відповідь. Послала йому англомовні переклади своїх віршів, копії рецензій на Гнідя і Калитовську та копії відгуків преси (Philadelphia Inquirer i Ukrainian Weekly) на виступи Ліни Костенко в Америці. Зобов'язалася написати бібліографічні статті про англомовні видання Франка і Л. Українки до ювілейних дат 1991 року, але відмовилася бути їхнім "північно-американським кореспондентом". Найбільше мені подобалася ідея видавати літературний журнал під патронатом PEN. Дай Боже, щоб це можна було здійснити.

13 квітня 1990, метро. Велика П'ятниця.

З України прийшов учора до Остапа лист від Володимира Мельника — того самого, що є в діловому контакті з Максимом, що займається Підмогильним. Лист дружній і зворушливий, але крім того в ньому залучена 4-сторінкова газетка зі Львова п.н. Просвіта. Це — орган Товариства Української Мови у Львові, але число чисто політичне, передвиборче. Є в ньому знамените інтерв'ю з посадником міста Львова Котиком. І яких тільки справ мер галицької столиці не порушує: є там і про реальні підстави самостійної економіки України (із конкретними статистичними даними!), і про зміну назв львівських вулиць (повернення деяким старих назв, як Левандівка, деякі нові назви, напр. вул. М. Грушевського!), і про українізацію написів у місті, і навіть про потребу тримання під контролем... міліції, щоб не було таких ексцесів, як трапилися 1 жовтня... Говорить Котик як справжній політик, можливо все це розраховане на просування своєї кандидатури перед виборами, але на мене це інтерв'ю зробило неабияке враження. Якби таких посадників мали інші міста України — наші справи стояли б значно ліпше! Зробила фотокопію і послала Сниликові до Свободи. Може схоче передрукувати, бо таки варто!

16 квітня 1990. Понеділок. Метро.

На свята завжди сумніше, як звичайно. В суботу, пораючись біля кухні, слухала я українську радіопрограму. Пісня "Страдальна мати під хрестом стояла" зворушила мене так, що я розплакалася. Думаючи, очевидно, не про Матір Божу, а про Уляну... Ми з ними у щоденному контакті. Але до телефону і їм і нам треба тримати емоції під контролем. Не місце для мелодрами там, де є справжня трагедія.

В суботу пополудні, щоб урізноманітнити рутину вікенду, поїхали ми з Остапом на покупки. Думала я, що зможу щось дешевше купити в крамниці Bonwit Teller, яка ліквідується. Але це дорога крамниця і навіть із 20% знижкою ціни були за високі. Пішли до нашого Wanamaker-а в Jenkintown. Мені треба було купити собі крейдку до уст, а при тій нагоді Остап купив собі спідне білля, а я купила Максимові дві спортові сорочки. (В Канаді все дорожче, а ми в травні туди поїдемо, то ж може і треба поступово приготовлятися до подорожі).

Вирішила я також вступити до Video shop, зорієнтуватися, що там є, яка там процедура і може випозичити якісь фільми на вікенд. Адже маємо VCR і майже його не вживаємо! Отже зареєструвалася я у Blockbusters, стала членом і випозичила три фільми: Colonel Redl, Name of the Rose i Edith & Marcel. Це останнє про роман Edith Piaf з боксером, що називався Marcel Cerdau. Люблю пісні П'яф (саме так вимовляють, не Пíяф), але фільм був слабий. Name of the Rose зроблено непогано, але книжка була цікавіша і повна інтелектуального дотепу й esprit. Натомість дуже сподобався мені Colonel Redl. Фільм німецькою мовою, режисер — угорець, Istvan Szabo. В головній ролі — Klaus Maria Brandauer. Фільм дуже вдало скомпонований, знаменито заграний. А в центрі його — українець. В німецькому тексті говориться: Ruthene, підпис по англійському: Ukrainian. Політична інтриґа з часів австро-угорської монархії напередодні першої світової війни. Не тільки Відень, але і Lemberg, Galizien, і такі знайомі нам проблеми, побут, костюми, музика. Цей сценарій, кажуть, спертий на справжній історичній особі, на справжніх подіях.

Вівторок, 24 квітня 1990. Метро.

Щоденник у небезпеці! Та чи тільки щоденник? Депресія, апатія. Сумно. Більше, як будь коли, бракує мені Лялі. (На Великдень, між іншим, написала її дочка, Катруся. Теплого, сердечного листа. Бачу, що вже повністю прийшла до себе, переболіла травму. Повідомила, що пані Аделя вже перенеслася до дочки Тет'яни).

Були на проводах у Баунд Бруку. Погода була прекрасна, не їхали самі, а в товаристві Лабуньків — Мирослава, Марійки, Іка (нашим автом, але їхала не я, а Мирослав) — але мені було сумно. Відвідала могили Івася, Понеділка, Журби, Лялиної бабуні, Маланюка, Лятуринської, свата Івана Пасічника та Макара Ужвія. Поклала, за православним звичаєм, крашанки. Зустріла різних знайомих: Лясю, Ларису Онишкевич, Ваву Бачинську, Ліду Андрусишин (вона призналася, що почала писати вірші і до цієї теми зацитувала чийсь гумористичний вірш про хлопця, що оглядаючи портрет Шевченка, питається дядька Єлисея, чому тепер поети не мають таких гусячих пер? На те каже Єлисей, що на це не вистачило б пір'я, бо тепер "писателей більше як гусей"). Все це, одначе, не помогло. Було сумно на душі і самотньо.

Кремль почав економічну блокаду Литви: припинили доставу нафти, ґазу. Литва замикає фабрики, бо нема ресурсів. Але деклярації незалежности не відкликає. Захід досі не виявив жодної підтримки, але сьогодні наш президент має проголосити якісь економічні санкції проти СССР.

Середа, 25 квітня 1990. Метро.

Санкцій президент Буш не проголосив, мовляв, важніше підтримати Ґорбачова, як робити жести в сторону Литви. В мене самої щодо цього трохи змішані почуття. Я, очевидно, за те, щоб Литва була незалежною — але я хотіла б, щоб незалежною була й Україна і, здається мені, що з тактичних і стратегічних точок бачення, проголошення самостійности Литви було може передвчасне і що воно може не помогти, а пошкодити рухові до незалежности в Україні. Здається мені, що ліпше було почекати, аж поки не наступить де-централізація економіки. Це перенесло б значну частину влади до республік і областей і тоді, думаю, незалежність було б не тільки легше проголосити, але і легше втримати, і тоді незалежність могли б проголосити не тільки балтійські народи, але й Україна, Грузія і інші. Не думаю, що в нашому інтересі повалити Ґорбачова — на його місце може прийти російський фашизм і тоді можуть знову завернути до старих випробуваних методів терору і контролі думки.

Про ці справи не можу говорити з Остапом, бо він зразу підносить голос: "ти, мовляв, нічого не знаєш", і замість виміни думок і раціональної арґументації — ідуть емоційні образи. Пробувала говорити про це з Мирославом: він також трактує це емоційно, але від нього принаймні почула я арґумент: проголошення незалежности потрібне для самої деклярації, як вияв волі народу, документ для історії.

Четвер, 26 квітня, метро.

Сьогодні сповняється термін Ії-ної вагітности. Нічого від них не чули. Вчора телефонували біля півночі: була залучена тільки машина. Не було їх вдома. В лікаря? В шпиталі? Хвилююся — але треба спокійно виждати.

Ходили вчора ввечері на концерт: художнє читання "Марусі Чурай" в супроводі бандури. Була присутня ніж глядачами і сама Ліна Костенко. Не зважаючи на те, що це — посеред робочого тижня, імпреза зібрала більше як половину великої залі УОКЦентру слухачів. Артистку Ніну Крюкову і бандуристку Галину Менкуш я чула вже на касеті, що її давно колись купила. При першому слуханні вдома не дуже мені подобалося. За багато патосу, мелодраматичности. Це разить зокрема на вступі, коли — на мою думку — треба прочитати з максимальною прозаїчністю написаний канцелярійною мовою вступ. Але естрадний виступ — хоч в ньому також, очевидно, був надмірний наголос на мелодраму — робить неабияке враження: це tour de force для артистки, яка з пам'яті деклямує цілу поему — безперебійним темпом, не затинаючись, з одною тільки короткою перервою. Навіть тоді, коли бандуристка співає, Крюкова часто співає разом з нею в дуеті, замість того, щоб використати хвилину-дві для передишки! Подивугідне! І слухати таку добру поезію у професійному виконанні прекрасною українською мовою — це розкіш, яка на еміграції трапляється дуже-дуже рідко! З Ліною я тільки привіталася. Вона не виявила бажання скористати з мого запрошення прийти на університет — не накидаюся.

П'ятниця, 27 квітня 1990, метро.

Говорили з Марком. Відгукнувся на запис на машині, щоб сказати, що все гаразд: Ія чується трохи ліпше, але ще все по старому. Ходили в кіно, не було їх вдома, коли ми дзвонили. 1 травня їде туди на цілий місяць Марійка Лабунька. Буде з Ією перших пару тижнів, допоможе їй пристосуватися до нової реальности. Щоб лиш щасливо!

Сьогодні має бути у Філядельфії Борис Тимошенко, і мабуть, у нас ночуватиме. Нічого про нього не знаю, тільки те, що він — письменник і член РУХу. Виступ у Філядельфії спонсорує Уляна Мазуркевич, тобто Товариство Охорони Людьських Прав.

Неділя, 29 квітня 1990, ввечорі.

Дівчинка! Ніночка! Народилася в суботу 28 квітня, зараз після півночі. Коли Марко потелефонував вранці — в них була 4 година ночі. Родила Ія порівняно швидко: до шпиталя прибула біля восьмої ввечері, а по 12 вже була дитина. Трохи перелякалися, бо дитинча захлинулося рідиною і треба було закладати йому рурку, щоб прочистити легені, але кажуть лікарі, що вже все добре. Дай Боже, щоб здорова росла! Я справді рада, що матиму внучку. Шкода тільки, що різниця віку між нами не дозволить на такий близький rapport, як мала я із своєю бабунею! Але моя бабуня була від мене тільки 36 років старша, а я від своєї внучки майже 60!

30 квітня 1990, понеділок увечорі, вдома.

Сьогодні вранці наш маленький Стефанко пройшов 3-годинну операцію на рака. Вирізали тумор, що був між ниркою і хребтом, і зробили розтин для біопсії під коліном, де раніше також був рак. Біопсія за кілька днів виявить, чи вирізані клітини мертві від хемотерапії, чи може ще живі... Дитина, кажуть лікарі, операцію перебула добре, але наступні дні напевно будуть тяжкі і для малятка і для Уляни й Максима. Я телефонувала сьогодні вполудне з роботи до Максима, який був тоді вдома з Іванком. Тепер потелефонувала Уляна — з дому. Максим якраз на зміну їй пішов до шпиталя, до Стефанка. Такий от наш родинний Чорнобиль — а в Україні таких трагедій — безліч.

1 травня 1990, вівторок, метро.

Сказав про свою донечку Марко: "Вона виповнила порожнечу, про яку я навіть не знав, що вона існує."

Манастирський прислав вчора решту перегляненого машинопису. Поправок небагато. Поступово вношу їх на диск. Чекаючи на відповідь Середяка, роблю фотокопії, готую машинопис до висилки. Треба буде знайти когось, хто зробив би графічне оформлення. Говорила з Мегиком. Відмовився — колись замолоду, мовляв, робив оформлення книжок, але він у цьому не спеціяліст, зрештою так зайнятий Нотатками, що відмовляє всім у таких справах, отже мусить відмовити і мені.

2 травня 1990, середа, метро.

Завтра Остапові 73 уродини. З цієї нагоди організую товариство до кіна Ritz на якийсь нібито знаменитий фільм Cinema Paradiso — мабуть підемо з Вірою, її дочкою і Гевриками. Ще мушу розвідати, куди і як підемо разом обідати. Минулої суботи поїхала я з Остапом (вперше!) до Willow Grove Mall, де є багато різних крамниць, в тому числі Bloomingdale, Brooks Brothers, Today's Man. Були в усіх цих трьох, оглянули і спробували кілька убрань, і нарешті в Today's Man купили Остапові темносиній костюм за 200+ дол. Дав себе переконати, це, мовляв, дарунок з нагоди уродин. Я давно хотіла, щоб купив собі нове убрання, але не вдавалося мені його намовити, мовляв, маю досить убрань, не потрібно. Вступили потім ще до великої крамниці Filene's Basement і там Остап купив собі черевики, а я — літню суконку. В Filene's Basement, несподівано, зустріли... Марту Богачевську-Хом'як! Була з донькою, яка є студенткою на третьому курсі політичних наук у Прінстоні. Марта розповіла нам про свою з Ростиком недавню подорож на Україну, про демонстративну релігійність у Львові, де на багатотисячному стадіоні юрба людей вітає себе: Христос Воскрес — Воістину Воскрес, і де засідання міської ради починається... молебнем!

3 травня 1990, четвер, метро.

Домовилися в кіно — маю надію, що буде приємний вечір. Крім того замовила я Остапові в квітяра троянди — це буде несподіванка і єдиний підпис, який я казала дати є "Instead of lilacs". Бузок цвів (і вже перецвів!) просто йому під вікном — наш власний кущ виріс уже до вікна поверху. "У власному садку цвіте бузок" — як у моєму вірші.

Понеділок, 7 травня 1990, метро.

Стефанко ще в лікарні: має після операції якусь інфекцію і гарячкує. Але біопсія виявила, що хоч у вирізаному туморі було 40% живих ще ракових клітин, то на костях і в спинному мозку (Bone Marrow) рака нема. Це трохи ліпше, як вказувала первісна діягноза. Отже не найгірша четверта стадія, а третя. Взяли в нього Bone Marrow — на запас, для майбутнього лікування, якщо буде потреба.

Уляна на вікенд їздила з Іванком на весілля свого брата Павла до Клівленду. Я рада, що їй вдалося вирватися на два дні з Торонто і може трохи відпружитися. Тяжке мають життя.

Ми тим разом нікуди не ходили — поїхали тільки відібрати Остапове убрання, при тій нагоді купили ще Уляні, Максимові та Іванкові й Стефанкові кілька дарунків. Я трохи господарила: купила харчі, наварила обідів на кілька днів, купила і посадила квіти, зрізала траву, згорнула два мішки листя з городу. Була гарна весіння погода, чисте повітря, мала вологість, свіжа не за-тепла температура. Артрит дошкуляв менше, було в мене більше сили й енергії для фізичного зусилля.

Середа, 9 травня 1990, метро.

Їздили вчора ввечері на збори, що їх скликала Уляна Мазуркевич і Зінкевич у справі організаційної допомоги Рухові. Недавно з подібними цілями виступав у Філядельфії Гунчак. Трохи панує в громаді дезорієнтація і має рацію Остап, коли каже, що завинив у тому сам центральний провід цієї новоствореної організації. Подумана вона для збірки фондів на допомогу Україні, але досі не опрацьовано статуту, не вияснено точно співвідношення між локальними організаціями і централею, не з'ясовано громадської відповідальности за фонди. Тим часом виявляється, що УКК і бандерівці створили якийсь свій окремий фонд, що ЗУАДК також має зібрані гроші нібито на допомогу Україні ітд. Ми дали двісті долярів безпосередньо Гунчакові — він голова центрального "комітету" допомоги Рухові — в тому 100 дол. на т.зв. фонд допомоги дітям Чорнобиля, а 100 дол. на Рух. Гроші, що їх 9 місяців тому зібрала Уляна Мазуркевич на виступі Яворівського — около 16,000 дол. — досі лежать на конті в Самопомочі.

Передучора в розмові з Максимом вичула, що він досить здепремований. Почалися вакації — найкращий час для молодого професора для наукової роботи — а він увесь час між лікарнею і другою дитиною. Та ще й того дня Іванко щось був захворів, а після досвіду з Стефанком, тепер кожне дрібне недомагання несе велику турботу.

Маю сьогодні заплянований полуденок з Раном. Він має оферту з Rutgers/Camden і не може рішитися, чи прийняти її чи ні. Школа менше престижна, як PENN і щоб оправдати таку зміну праці, хотів би отримати значно більше грошей. За це йдуть переговори. Там бібліотекарі є членами факультету і мусять змагатися за tenure. Цього він боїться, бо не має публікацій. Але я думаю, що йому добре було б змінити працю.

Четвер, 10 травня, метро.

Думала присвятити вчорашній вечір листуванню. Зокрема треба мені написати до КІУС — на мого листа ще з лютого досі не відповіли, що більше: не прислали замовлених книжок... Дуже це погано свідчить про оперативність видавництва... Але до листування не дійшло. Подзвонив мені Тит Геврик: "сталася маленька трагедія великого маштабу", сказав. Що таке? Через якусь помилку Камкін зупинив йому передплату "Літературної України" і він уже місяць її не бачив... Ну, я це розумію. Може, сказавши по-львівському, "шляк трафити". Обіцяла я Титові позичити нашу Літ. Україну, але щоб це зробити, мусіла вчора сама прочитати відкладані на пізніше матеріяли. Що там не діється! Навіть в офіційному комунікаті Комуністичної партії говориться про боротьбу за політичний, економічний і культурний суверенітет України! А Микола Жулинський взявся до гострої атаки на ... прокуратуру УРСР за те, що не хочуть офіційно реабілітувати Стуса. І називає прізвища! І влучно каже, що реабілітація ця потрібна не Стусові, а самим прокураторам! Глибоко національні виступи Павличка і зворушливі, сповнені щирого патріотичного болю, його поезії.

Понеділок, 14 травня 1990, метро.

Сьогодні вишлю Середякові машинопис збірки прози "Самотнє місце під сонцем". Не мала я, щоправда, відповіді на мого листа з квітня, але маю надію, що він живий, здоровий і не зліквідував ще друкарні. Не цілих два роки тому він наглив: присилайте негайно, але тоді я не була готова. А тепер: чи готовий він? Бо як не друкуватиме Середяк, то справа безнадійна і книжки не буде. Не тільки тому, що друкувати в Америці було б на багато коштовніше, а також тому, що друкувати переклади з англо-американської прози без окремих заходів в справі авторських прав ліпше таки в Аргентині, та ще й віддавши copyright видавництву... Збірник Слова (12-ий), що його саме надрукував Зінкевич у своїй друкарні Украпрес коштує 20,000 дол., хоч має всього 230 сторінок! При таких цінах зупиниться вся еміграційна самвидавна діяльність! Найліпше було б друкувати все в Україні — там є і дешева робоча сила, і українські друкарні, і мистці, і коректори. Але для цього потрібна ціла політична й економічна революція, щоб нарешті і СРСР перетворити на нормальну вільну країну, що не боїться спілкування зі світом. Перші кроки зроблено — але це справді тільки перші несміливі кроки немовляти.

Наше немовлятко в Каліфорнії докорінно перемінило стиль життя Марка та Ії — трохи їх вимучує по ночах. Стефко був учора пару годин удома, але він ще на антибіотиках і більшість часу мусить бути у лікарні. Іванко й Уляна були дуже простуджені, що було додатковим ускладненням.

Четвер, 24 травня 1990, метро.

Давно не робила записів у "щоденнику". Нічого особливого. Господарські справи (зокрема в городі — досі чую біль від підстригання живоплоту електричною машиною!), деякі покупки. Закінчила читати "Собор і коло Собору" Віталія Коваля, а тепер читаю англомовний переклад Рудницького/Ткача — зголосила рецензію до WLT — ще не маю відповіді і не знаю, писатиму чи ні. Микитенко вже раніше звертався, щоб дати рецензію до Всесвіту, але ось прийшов лист від Зорівчак, де вона між рядками повідомляє, що написала рецензію на "Собор" — не знаю тільки куди — до Всесвіту? до Ukraine? Отже напевно моєї рецензії вже не треба.

Минулого тижня наш університет відзначував 250-ліття свого існування. Були концерти, вистави, семінарі ітд. Я пішла на три панелі: Reform of Soviet economy, In search of Benjamin Franklin, та Unification of private law. Найліпшим був перший: в ньому брали участь соціолог Заславская з Москви, Маршал Ґолдман з Гарварду, один економіст з UCLA, один з Міннесоти, та наш професор Левін. Публіки було може з 200-250. Тема актуальна і надзвичайно важлива, представлення проблем на рівні і дуже цікаво, зокрема добре публіка сприймала Ґолдмана, що говорив приступно, ефектовно, з гумором. Особа Френкліна зацікавила яких 150-200 слухачів, виступи були відносно цікаві, але мікрофони діяли слабо і утруднювали сприймання. Уніфікація права — тема, що повинна бути мені близька і цікава, зібрала всього 20 слухачів і було нудно: професорів з PENN було троє: Honnold, Reith i Woodhouse — запрошений гість був Pfund з Вашинґтону.

Їдемо сьогодні ввечері до Торонто. Ще маю полагодити деякі справи (вибрати з банку гроші, купити timer до лямпи), але не знаю, коли це зроблю, бо мушу з праці вийти вже о 4-ій, не буду брати полуденка, а це значить, що не легко буде мені вирватись за орудками.

Вчора несподівано прийшов до мене на університетську адресу лист зі Львова від незнайомого мені особисто, але відомого з бібліографічних праць, Мирослава Мороза. Переглянув мої матеріяли в бібліотеці Стефаника і вирішив відгукнутися!

28 травня 1990, понеділок увечорі. Торонто.

Приїхали пізно ввечорі в четвер. Я ще день пробула на роботі, тільки годину раніше вийшла, зрезигнувавши з перерви на полуденок. Мирослав завіз нас до літака — тим разом, літунська лінія Midway, безпосередній лет до Торонто. Після 10-ої вже були в Максима вдома. П'ятницю вдень провели з дітьми, а пізнім пополуднем поїхали до Інституту Володимира на зустріч з гістьми з України. Офіційна длегація Спілки Письменників України на з'їзд Слова включала Юрія Сердюка, поета, секретаря Спілки, Миколу Вінграновського, Валентина Тарнавського, молодого прозаїка, та редактора Всесвіту Олега Микитенка. Зустріч була при буфетовій вечері і зібрала досить поважне число членів "Слова", що прибули на з'їзд (40-50?) — була нагода познайомитися, зібрати перші враження. Вінграновський — круглолиций, лисяво-кучерявий, засмаглий, нагадував мені портрет Пушкіна. Микитенко — середнього віку і будови брюнет, з гладко причесаним рідкавим волоссям. Сердюк — ясний шатен з білявим стриженим вусом. Валентин Тарнавський — молодий 30+ літ хлопець, з першими знаками лисини.

Властивий з'їзд почався в суботу вранці. Остап його відкрив, сказав коротку промову про минуле Слова і померлих членів від попереднього з'їзду (було їх щось понад 30). Потім була доповідь Леоніда Рудницького... про Франка. Потім полуденок і привіти (що їх не було багато) і... перерва. Пішли ми додому. Остап поклався, а я з Уляною і дітьми пішла до парку. Святкова вечеря з участю гумориста Колісника (Walter Cap), а потім Літературний Вечір, що його вели Уляна Любович і Світлана Кузьменко. До Літ.вечора зголосилося чимало осіб — я не зголошувалася, але п-ні Копач чомусь, без моєї згоди, подала моє ім'я і мене несподівано почали "представляти". Але я тільки вияснила із залі, що це — непорозуміння, що я не голосилася до виступу — і на тому стало. В неділю були: 1/ доповідь Данила Стука, що викликала живу дискусію, 2/ збори Слова, де також виникла принаймні трохи виміна думок і де проведено вибір нової управи, 3/вечеря з гістьми з Києва та їхній літ-вечір у залі школи на Блюр і Дундас. Неділя була значно цікавіша від суботи. Струк говорив про "церебральну" поезію Калинця, викликав репліки Олега Зуєвського, Остапа, Славутича, Черненко та інших. На зборах були і критичні голоси, включно з репліками Розумного про "провал 7-ого з'їзду" (тобто про незадовільну його організацію, про погане враження, яке винесуть про еміграційну літературу гості з України), з дискусією довкола грошей на збірники та редакційних критерій і процедур ітп. Зборами провадив Василь Верига і це було добре, бо він хоч трохи надав ділового тону цьому до пересади неформальному і неділовому зборові. Номінаційна комісія таки приготовила нову управу (ОТ, Струк, Коломиєць, Голод, Кузьменко, конт. комісія: Любович, Зуєвський, Славутич) — отже не треба було довго тагатись з кандидатурами. Літературний вечір гостей з України на великій залі (але не заповненій) — був досить цікавий. Вінграновський, як добрий актор (а він таки й справді був актором) продеклямував кілька своїх віршів (надзвичайно ефектовно!, Сердюк також читав вірші (трохи за довго). Тарнавський говорив про своє покоління прозаїків в Україні і прочитав уривок з нової книжки, Микитенко говорив про свій журнал "Всесвіт" — репутацію він має не дуже розгорненого чоловіка, але, прослухавши його виступ, я подумала, що репутація ця несправедлива, що він знає, мабуть, більше ніж неодин з його колег у Спілці, і значно більше, ніж неодин член Слова. Я згідна з Розумним, що з'їзд не був добре підготовлений. Господарська сторона, що за неї відповідала М. Голод, діяла справно, членів трохи приїхало, але сам голова, на мою думку, справу злегковажив: треба було підготовити оглядову доповідь про еміграційну літературу (так, напр. як це колись робив Костюк) — і це повинен був зробити сам Остап. Було б, очевидно, добре, якби приїхав був запрошений з доповіддю Грабович — але можна було передбачити, що він не приїде. Навіть Розумний чи Славутич могли б були зробити непогані огляди літератури. А вже сам авторський вечір показав емігрантську літературу з найгіршої сторони. Одна пані підступила після вечора до мене з ґратуляціями за те, що я — не виступала! Організатори повинні були чогось навчитися вже минулого з'їзду, де також був дуже невдалий авторський вечір. Але — може це тільки правдиве віддзеркалення реальности? Які письменники — така література, така й організація?

2 червня 1990, субота, Торонто.

Не стає часу робити записки: повні руки роботи від ранку до вечора, з дітьми, з варенням, із закупами харчів тощо. Максим на конференції канадських славістів у Вікторії, Бритіш Колюмбія — має завтра повернутися. Отже ми з Уляною і дітьми самі — але самі ми фактично тільки сьогодні, бо часто вступають інші мами з дітьми (напр. Рома Горбач із своїм Михайликом та Оленкою або Касандра з цілою громадкою дітей), або знайомі чи сусіди — отже рух і гамір. Їздила я пару разів з своїми внучатами до парку, на гойдалки, ковзанки та драбинки — там вони також зустрічають інших дітей — отже є товариство і то українське.

Малий наш Стефанко — з безволосою головою, великим довгим шрамом уздовж правого боку тулуба та слідами від уколів і розтинів — після всіх своїх страхітливих тарапат і страждань — поводиться і розвивається зовсім нормально. Досить добре вже тримається на ногах і бігає, часто сміється, багато розуміє і пробує говорити окремі слова: баба, мама, киця, літак. Цікаво побути з ним удвох на самоті: він значно спокійніший від Іванка, вміє сісти і бавитися забавками (при чому можна спостерегти проблиски кмітливості — зокрема на іграшках, що подумані як елементарні тести IQ). Сьогодні були ми з ним удвох на ґанку: Стефік возив у возику шишки. Принеси бабі шишку! Стефік іде до возика, вибирає шишку, несе і дає бабі. Дай бабі другу шишку! І Стефко знову несе. А потім, навпаки: кинь шишку у возик! І Стефко кидає, одну, другу, а тоді дивиться на порожні бабині руки і каже: нема! Але дитина з іншими чужими дітьми матиме проблему, якщо волосся не відросте. Була я з ним та з Іванком в парку, на гойдалках. Познайомились там з 4-літнім хлопчиком Марком та його дідом (говорили по українському, отже я до них підступила, щоб Іванко міг мати товариша). Було сонячно, діти всі в кашкетиках. Але в певний момент Стефкові злетіла з голови шапка і Марко — галасливий хлопчисько, значно від Іванка більший і виховуваний в канадському не-українському садочку, злосливо вигукнув: baldy, baldy! — Я це, очевидно, зігнорувала, але коли ми відходили, хлопчисько знову сказав до діда: I won't play with him, he's baldy! Марко говорив з Іванком і з дідом по-українському, але видно було, що англійська мова йому легша. Я була рада, що Іванко цих злосливих реплік не розумів, дідові Марка я також нічого не пояснювала, але подумала собі, що хворі діти мають ще й цю зайву психологічну травму, бо вони ніколи не можуть бути такі, як усі. Малому Стефанкові це ще незрозуміло, але дітям шкільного віку доводиться переживати. Постійні відвідини лікарні дуже Стефка прив'язали до мами — часом плаче, щоб іти до неї на руки, але можна його заговорити, а вже справжнім конкурентом до мами, що може відтягнути Стефкову увагу, це — киця! В сусідстві є такий волохатий брунатний звір з пухнастим хвостом!

Іванко — живе срібло: постійно в русі, в підскоках, непосидющий. Він не має терпцю сісти і будувати щось з кльоциків. Але словник його мови — феноменальний. Ось має в руках шнурок: "я тут його намотав і заплутав", каже бабі. Це він, очевидно, перебрав від Наталі — молодої дівчини зі Львова, що приходить тричі в тиждень його пильнувати, щоб полегшити Уляні й Максимові справи побуту і комплікацій пов'язаних з лікарнею і хворобою Стефка. Наталя — гарна молода бльондинка, чудово говорить по українському, вміє до малого знайти добрий підхід, багато з ним розмовляє, Іванко дуже її любить і радо з нею бавиться. В нього тепер дуже розвинута фантазія. Пішов з бабою до пивниці. Виліз на стіл, казав бабі сісти біля себе, витягнув шнурок: я тут буду ловити рибу! Слово по слові, баба ввійшла теж у ролю і от ми удвох ловимо рибу — велику смажимо, маленьку кидаємо назад у море, на смажену рибу запрошуємо в гості Михайлика й Оленку, додаємо до риби кечап, викидаємо ості — а все те тільки при помочі одного шнурка! "Та вистачить фантазія сама, як бджіл нема", мовляв Емілі Дікінсон у моєму перекладі. "One bee and revery" але "Revery alone will do, if bees are few". Іванко любить говорити "Між інчим" і поправляє бабу, коли баба, повторяючи за ним, каже "між іншим". Іванко з притиском повтарає: "між інчим" — привезений зі Львова галицький правопис! Трошки він боягуз — на ковзанку сам не дуже рветься сідати (стоїть нерішуче, так як баба перед ескалатором, що йде вниз — розумію його резерву!) — але при бабиній заохоті і обіцяній шоколадці — почав уже поволі переборювати цей страх. Також далі вразливий на голосні звуки і часом затуляє собі вуха руками, коли їде якась машина — "смітовіз", чи щось подібне.

5 червня 1990, вівторок, метро. Філядельфія.

Політ літаком "Midway" був знаменитий: без спізнень, безпосередній і короткий. Не ціла година льоту. Максим з Іванком відвезли нас на летовище — по дорозі я ще Іванкові співала "Гей там на горі женці жнуть" і він трішки підспівував за мною — вчився. Мирослав відібрав нас з летовища і по дорозі додому я висіла, щоб від 2-ої до 5-ої бути на роботі, як я й заплянувала. Ввечорі був телефон. Піднімаю слухальце: Hello? На другому кінці — тихо. Ще раз: галло? — Думаю, хтось помилився. А ж раптом: "Тут — Іванко. Дякую за пальчики!" — і ми собі поговорили ще про пальчики, що їх я у великому поспіху зварила перед від'їздом о 11-ій до літака, про сметану, яку Іванко дуже любить і про шоколадку, яку дістав після обіду.

В хаті все гаразд, але є неприємність з автом. Їхав Мирослав нашим автом і якісь хлопчаки обкидали його камінням та розбили вікно. Отже авто в направі. Про це я знала ще заки виїхала з Торонто, бо ми з Мирославом говорили по телефону. Ну що ж, добре, що йому нічого не сталося.. Буде нас ця прикрість трохи коштувати (я ж не дозволю, щоб платив він — ще чого, не досить, що зробив нам чемність, доглядаючи хату). Побачимо скільки.

Пополудні, метро, в дорозі додому.

Ще про Торонто. З'їзд "Слова" почався був у п'ятницю зустіччю з гістьми з України, неформально, при буфетній перекусці. Я використала нове знайомство з Микитенком і Вінграновським, дала обом примірники "Землетрусу", а з Вінграновським, зокрема, провела окрему ділову розмову про те, щоб може започаткувати видання англомовного журналу української літератури — під еґідою, напр. українського осередка ПЕН Клюбу, що його президентом є Вінграновський. Він саму ідею підтримував, але нічого не знав про будь які заходи в цій справі Анатоля Біленка. Розповідав про початкові труднощі з організацією осередку, сказав мені, що сам він "вибрав членів" з поміж письменників діяспори і що в тому числі є і я. Я висловила завваження, що треба завжди питатися людей, чи вони з тим згідні, щоб бути членами, та й взагалі, що варто в український осередок ПЕН включати людей не за якимсь апріорним принципом, і не конче репрезентативних, найкращих письменників, а добре було б, щоб це були ділові активні люди, які знають чужі мови і можуть повести якусь корисну для української літератури акцію на міжнародному форумі. На другий день Вінграновський і Микитенко підступили до мене, щоб сказати, що уночі читали мій "Землетрус", що їм подобалися мої поезії. Микитенко заявив, що хоче використати щось із "Землетрусу" у "Всесвіті". Пригадав мені мою полемічну статтю ("ми її уважно читали!"), а також сказав, що отримав мої переклади з Мекаллерс і О'Коннора, що одне з них напевно надрукує, а може пізніше і друге. Питався мене, чому я змінила назву новелі на "Суперники" і я вияснила, що цю назву придумав редактор журналу "Київ", Романенчук, де новеля О'Коннора вперше була друкована, і що я радо повернуся до оригінальної назви "My Oedipus Complex", якщо таке буде бажання редакції. Вінграновський просив, щоб йому дати біо-бібліографічні дані про себе. Хоче зробити вибірку моїх поезій для київського журналу "Київ". Я дала йому довідку, яку мала зі собою і кілька новіших віршів.

Середа, 6 червня 1990, метро.

Маса ділових справ: направа авта коштувала 300 дол., офіційна оцінка була понад 450 — попробую потелефонувати до GEICO, чи не повернуть частину коштів? (Сумніваюся! Я мусіла відкинути т.зв. Collision & Comprehensive coverage, з уваги на страхітливі тепер кошти обезпечення — і так коштує около 1500 на рік!). Хочу зголосити Остапа й Марійку Лабуньку на Frequent Flyer до United — щоб і вони могли колись заробити собі бонус — безкоштовний переліт — і не можу знайти бланків, які взяла для тієї цілі, відбираючи перед виїздом до Торонто свій безкоштовний білет до Лос Анджелес! Треба викупити квитки до Harrogate — я вже зробила тентативну резервацію. І найважніше: після розмови з Уляною і Максимом і Уляниної розмови з її мамою, ми вирішили, що не тільки Максимові, але й мені треба і варто поїхати до Києва на конґрес МАУ. Запрошення з Києва я вже дістала давно — не пам'ятаю, чи відмітила я це в щоденнику? Тепер треба відповісти до Києва і почати заходи в справі візи і польоту. Телефонувала також Лариса Онишкевич. Вона їде трохи раніше і шукає товаришку подорожі і кімнати. Я зарезервувала собі вакації від 20 серпня, отже могла б поїхати на тиждень раніше. Це, очевидно, пов'язане з додатковими коштами, але головне — час. До Києва я зголосила доповідь і її треба буде написати. Коли? Між моїми поїздками до Каліфорнії та Англії залишиться дуже мало часу. А ще ж треба буде переглянути лекції на новий семестр (хоч маю намір більш-менш повторити те, що приготовила минулого року). Ще одна ділова справа (чи може бути "ділова" справа? — адже тут тавтологія) — я обіцяла заплатити за побут Зорівчак в Оксфорді і вони прийняли це до відома і казали, що пришлють рахунок. Не прислали. Що мені робити?

Понеділок, 11 червня 1990, метро.

Вікенд присвятила важливим рішенням, діловим справам, листуванню. Квитки до Harrogate вже заплачені — будемо там тільки тиждень, на конференції. Полетимо з Heathrow просто до Leeds, а потім з Leeds до Heathrow — так, що в Лондоні не будемо взагалі. Погодилась я їхати до Києва з Ларисою — були деякі ускладнення з резерваціями на літаки — але подорож вже замовлена (хоч повертатись доведеться мені іншими літаками!) Сьогодні ще мушу потелефонувати до Scope у справі готелю в Києві і візи — але з ними в цій справі Лариса вже говорила і вони послали fax до Києва, отже сподіюсь, що готель буде замовлений. Написала я листи до Оксфорду (пославши їм чек на $202.08, що є еквівалентом Ł120 — оплати за чотири ночі — bed & breakfast в St.Hilda College для Роксоляни), листа до Роксоляни з копією чека і листа до Оксфорду, зголошення на Конґрес Мау до АН УРСР, зголошення до членства в ААУ з доповненими моїми біо-бібліографічними даними до Грабовича. Ще треба буде мені вислати повідомлення про мій приїзд до Києва Бліхарям і Жулинському. Но і очевидно, полагодити візу — треба мені додаткових фотографій, отже матиму ще з цим мороку.

13 червня 1990, середа, метро.

Написав Середяк. Обіцює надрукувати книжку за 5-6 місяців. 200 примірників — 1500 ам. долярів. Мій попередній лист до нього з квітня — пропав. Він буде в половині червня в Канаді і просить чек послати не до Аргентини, а до Канади, на адресу Мистецької Фундації. Отже так і роблю. Є в цьому певний риск — якби щось сталося Середякові, можу втратити не тільки книжку, але і півтори тисячі долярів. Але все в житті пов'язане з риском!

Мариля вже поїхала — бере участь в передконвенційних інститутах і потім у самій конвенції. Вийшла вчора заковика — бо Liz раптом усвідомила, що мене також у час конвенції не буде. (Про це ми говорили на одному із засідань професійного персоналу, ще заки я викупила літунські квитки — але вона забула!) Трудно. Якби не плянувати, цього року будуть дні, коли не буде ні мене, ні Марилі. Вона ж їде на довгі вакації до Польщі в липні, отже як я буду в Harrogate — її також не буде! Але це літо. Ні наші професори, ні студенти наших послуг не потребують. Отже постраждають на цьому тільки правничі фірми та відвідувачі з інших університетів. Tant pis! Може більше цінитимуть нашу інформаційну службу!

Іду сьогодні на запрошений полуденок до міста, до готелю Rittenhouse. Не дуже мала охоту і трохи це комплікує мій день (Зайнять без ліку, зокрема ж ще тому, що в п'ятницю виїжджаю і що мушу залишити інструкції Марилі, бо побачу її аж у серпні). Не могла я відмовитися. Запросив мене Sir Leon Radzinowicz — він хоче зреванжуватися цим полуденком за роблені йому послуги — а може має на увазі якийсь новий проєкт? (Старий джентельмен, йому мабуть уже 85, але він ще пише і працює науково).

14 червня 1990, четвер, метро.

Вчора вислала два великі пакети книжок до Бібліотеки Львівського університету — переважно монографії міжнародного права, кілька томів Foreign Relations of the U.S. — все це з приватної колекції нашого колишнього професора Covey Oliver-a, що був колись амбасадором США до Коломбії і досить видною особистістю в ділянці міжнародного права. Посилка пішла повільною поштою (M-bag до 65 фунтів ваги). Досі не знаю, чи дійшли подібні посилки, вислані раніше до Бібл. Стефаника та до АН Центральної Наукової Бібліотеки в Києві. Мабуть ще ні. Якщо пошта офіційно каже, що посилка йтиме 3 місяці, то при радянських відносинах вона може йти пів року або більше. Щоб лиш дійшли. Маю вже також у резерві для України цілий комплект US Code Annotated — і то з найновішими pocket parts до 1990 року! Але це велика кількість томів і доведеться посилати частинами на протязі наступного року. Заки піду на пенсію (в січні 1993), хочу причинитися до збагачення бібліотек в Україні.

Чи справді я рішена іти на пенсію при кінці 1992 року? Чи не бракуватиме мені того Sturm und Drang, що його маю на роботі? Цієї як-не-як керівної ролі, що її виконую? Почуття певної сили, що дає мені змогу робити самостійні рішення (навіть хоч би ці посилки коштовних матеріялів в Україну!)? Відчуття, що моє знання і експертиза потрібні і студентам, і професорам, і адвокатам, і суддям? Адже телефони в різних справах приходять навіть з місць далекого віддалення. І все це не якісь тривіяльні питання, як це буває в публічних бібліотеках, а питання, що на них базуються проблеми живих людей і часто грубі тисячі долярів?

15 червня 1990, п'ятниця. В літаку, минули Міссіссіпі.

Політ був спізнений на півтора години. Спішили на час, щоб встигнути, Мирослав приїхав разом з Остапом по мене на PENN, мусіли об'їздити через всякі Detours, але мій літак замість 5:50 відлетів з Філядельфії щойно 7:30. Поки дали пообідати, я встигла порядно зголодніти! (Була 9 година!) Але подумати тільки: лечу безкоштовно, на бонусовий квиток Mileage Plus, смачно на кошт United пообідала, а ще й випила перед обідом один Screwdriver! Літак вузький, три і три сидження, з одним переходом — це машина DC-8. Звичайно на цих далеких польотах бувають ширші машини. Але ми з моїм сусідом займаємо вдвох три місця, отже не є тісно.

Остап встиг привезти на летовище мені лист від Біленка, який прийшов сьогодні разом з пакетом журналів "Ukraine". Він хотів би статтю про Лесю Українку вже при кінці липня, а статтю про Франка у січні-лютому. Нема мови, щоб я могла зробити щось з цього вже тепер. Адже хочу написати рецензію на "Собор" Микитенкові та доповідь на конґрес до Києва. Але про Франка могла б написати, бо це вже буде після конґресу і після закінчення мого курсу на PENN — зможу вільніше дихнути. Англомовний "Собор" взяла із собою до Каліфорнії — з думкою, що може вечорами, якщо дитина спатиме, може зможу щось читати чи підготовити. Вже на летовищі усвідомила, що мені треба було позичити в бібліотеці оригінал "Собору" і взяти зі собою. Могла це була сьогодні зробити, якби була собі на час пригадала.

Коли подзвонила Остапові про спізнення, довідалася, що він на летовищі, відчиняючи баґажник до авта, загубив водночас ключ від хати! Треба було їм їхати до Лабуньків і позичати ключ. Та ще й мусіли спилувати його пильником, бо не могли спочатку відімкнути замка!

19 червня 1990, вівторок. Лос Анджелес.

Сиджу на городі, а побіч мене у своєму кошику-ліжечку спить Ніна. Соняшна тепла погода з прохолодним вітрецем. Ранок. Я вже поснідала, Марко поїхав до праці, Ія починає збиратися, купається. У бородатій непістриженій пальмі — десятки птахів. Часто прилітають до гнізд, цвірінькають, піднімають гамір. Але найбільше гамору-гуркоту спричиняють одномоторові малі літаки, що вилітають з поблизького летовища Санта Моніка. Не зважаючи на відносно невелику густоту населення в цій дільниці — "затишшя" тут досить відносне.

Я вже тут три дні і чотири ночі. Ніночка — спокійне дитинча: мало плаче, добре спить. Я їй приспівую: "Ой чорна я си чорна, ой чорна я циганка" — в неї голова покрита довгим чорним волоссям, чорні оченята, навіть брови вже зарисовуються — буде чорнобрива! Має дуже довгі на руках пальчики, довгі тонкі ноженята з великими стопами. Каже Ія, що її мама, подивившись на Нінині ноги, запророкувала: буде size 10!

Вчора ми з Ніною двічі були на довгому проході з візочком. Прегарна тут околиця і в повному розквіті: повно прекрасних квітів, в тому числі і багато екзотичних, південних. Погода одностайно соняшна, не надто тепло і без помітної вологості. Приємно пройтися вулицями, хоч з візочком це не так легко — щоб перейти дорогу часто доводиться цілий візок підносити, бо нема на рогах з'їздів.

***

Тепер ми з Ніною самі. Ія поїхала полагоджувати справи. Вони купили вчора авто — вживане, Mazda з 1988 року — дуже гарне, вишневого кольору. Марко взяв мене вчора увечорі "переїхатися" — їде дуже добре, вигідне, майже таке велике як мій старий Шевролет. Заплатив він за це вживане авто 7,400 дол. Ціни тепер — феноменальні. Мій Шевролет десять літ тому просто з фабрики коштував тільки 6,000 дол.! Мені мабуть незабаром також доведеться подумати про новіше авто, може перед тим, як піду на пенсію. Але поки старий Шевролет ще їде (а мотор працює досить добре), я не дуже спішуся витрачати на авто гроші. Так як я мало ним їжджу (за 10, а фактично 11 майже з половиною літ!) наїхала всього 42,000 миль! Це не те, що авто тут у Марка та Ії. Вони під цю пору мають три: дві Мазди і старого Фольксваґена. Фольксваґена хочуть продати — саме на його місце купили вчорашнє авто. Але два авта мусять мати — бо це тут єдиний засіб транспорту. Марко вранці забирає авто, їдучи до праці — щоб Ія могла, напр. поїхати з дитиною автом до лікаря, мусить мати окреме авто.

Коштовне тут життя, але живуть вони справді вигідно, в гарному фізичному окруженні: гарна природа, приємний клімат, гарно влаштована вже і в добрій дільниці хата. Великий поступ від тих перших тяжких кроків у Каліфорнії Марка і від перших їх спільних кроків з Ією, в маленькій квартирі на La Mirada, у власній першій хаті, що була весь час у ремонті, в небезпечній чорній дільниці міста, а потім у маленькій хатині в Санта Моніка, де не було місця ні для гостей, ні для Ніни. Тут Ніна має окрему маленьку кімнатку, а у великій з ґаражу переробленій кімнаті є місце для мене чи інших гостей. Покищо нема там канапи і я сплю на надутому матраці на підлозі, але це тимчасове. Правда, якби довелося взяти опіку для дитини, когось хто мусів би з ними жити, була б невеличка проблема — треба було б ще одної малої окремої кімнатки. Марко каже, що її можна було б добудувати. Ія плянує за якийсь час повернутися знову до праці (каже, що на довшу мету було б їм дуже трудно втримати свій життєвий рівень тільки на Марковій платні) — отже може бути потреба в такому додатковому приміщенню. Зокрема тоді, коли хотіли б спровадити до дитини опікунку-українку. Але чи це реальне? Більш правдоподібно опікункою для дитини буде якась жінка чи дівчина латиноамериканської культури і моя внучка, можливо, говоритиме не українською, а еспанською мовою?

В суботу був тут у гостях на обіді Ран Кутак зі своєю жінкою та шестимісячною донечкою. Разом з Марком вони вчилися, разом виїхали до Голлівуду робити карієри у фільмовій індустрії, разом працюють. Марко часто іде слідами Кутака — але Ран має вже третю жінку і зголив бороду — я навряд чи була б його пізнала, якби зустріла десь на вулиці. Тепер їх в'язатиме також те, що мають дівчаток з мінімальною різницею віку.

В неділю тут також були гості — тим разом — українці. Приїхав з України фільмар Олесь Янчук. Він збирається робити в Києві фільм про голод (не документальний, а белетристичний) і хотів би зібрати деякі фонди для цього закордоном. Був уже на конвенції УНСоюзу, де йому обіцяли 100,000 дол., був і в українському Гарварді. Від Жулинського і від Іка мав рекомендацію до Ії та Марка. Прийшов він у товаристві Марійки Огаренко, молодої української активістки Лос Анджелес, приятельки Ії й Марка та Яримовичів, якогось білорусина Леона (мабуть жида), з хлопчиком, потім приїхав ще тутешній український "гіппі" — Богдан Футала, учитель середньої школи (довге волосся, у вусі — кульчик, короткі штани, T-shirt) — він син відомого на сході Америки бандерівця, але сам пройшов цілу політичну еволюцію, від Марксизму починаючи. Ці люди є тепер на тому терені активістами Приятелів Руху.

Янчук — молодий білявий хлопець у вилинялих джинсах. Має він за собою вже один фільм і навіть дістав рецензію в якомусь англомовному журналі. Цей свій перший фільм він привіз із собою і Марко та Ія хочуть йому допомогти зробити з цього фільму "відео-касету", щоб він міг його показувати потенційним фундаторам, як доказ, що він уміє робити. Таке перетворення фільму на "відео" має коштувати щось із 300 дол. і наші молоді вирішили Янчукові це зафундувати. Щодо фільму про голод, то Олесь Янчук хотів би зібрати гроші на те, щоб фільмування могло бути зроблене на доброго квалітету фільмі Кодака, а не на радянському фільмі, та й звукозапис щоб був стереофонічний, Dolby. На ці речі треба дуже поважної суми грошей. Якби робити все виключно радянською технікою — то кошти в них уже є, переважно приватні, зібрані людьми — він назвав якусь поважну суму карбованців, але я вже забула скільки.

Потелефонувала я вчора до Сашка Дмитрова і він, можливо, приїде на побачення зі мною в четвер. Розповіли мені Сашко і Юля про те, як від рук злочинців згинув в Аргентині молодий українець Шепарович (28 років, тількищо спровадив до Аргентини своїх батьків з Нью Йорку доживати віку в Аргентині, де всі вони колись жили. Кажуть, вбивство це було невипадкове, він, мовляв, був замішаний в якісь темні справи, може в торгівлю наркотиками?) Сказав мені Сашко також про наших спільних знайомих Ігоря та Ліду Качуровських у Мюнхені, що Ігор, мовляв, написав, що його "викинули" з "Радіо Свободи" і що в той же час Ліда також втратила працю на УВУ. З сином Леонардом також мають клопіт. Коли був маленький, говорили про нього як про малого Wunderkind-a, а коли виріс, з німецької гімназії його викинули, а іншу якусь, куди його послали, він і сам покинув. Тепер йому щось із 20-21 років, вчиться, чи хоче бути комерційним пілотом. Оттаке. Мають люди клопіт з дітьми — не тільки Качуровські — Плющі та багато інших. Велике щастя, коли можна виростити дітей на здорових, освічених, вартісних для родини й суспільства дорослих громадян.

Привезла я з собою англомовний "Собор" і думала готувати рецензію. Але мені потрібний український оригінал. Я вже навіть пробувала дзвонити до бібліотек. UCLA має міжсеместральну перерву. В публічній бібліотеці обслуга не досить компетентна, бо не вміла мені знайти на RLIN інформації про Гончареві книжки в каліфорнійських бібліотеках. І тільки в університетській бібліотеці Univ. of Southern California дали мені інформацію. "Собору", згідно з рекордами RLIN, в Los Angeles у бібліотеках нема, а в колекціях USC є "Таврія' — доказ, що колеґа-бібліотекар таки провірював інформацію і знайшов правильного автора. Шкода, що Марко та Ія не мають більше українських книжок — але їх ці справи не дуже цікавлять. Навіть кілька річників "Сучасности", що їх я в минулому привезла їм або передала, хочуть тепер позбутися, бо їм це "непотрібне". Я перестерегла їх, щоб борони Бопже, не викинули. Я готова навіть забрати ці річники назад з собою до Філядельфії — "Сучасність" має тепер особливу вартість для дослідників в Україні. Уявляю собі, якби втішився Білокінь, якби йому хтось зробив такий подарунок!

Субота, 23 червня 1990, вранці.

Дні проводжу з дитиною або при кухні. Ніна, одначе, спокійне дитинча, не вимагає багато, мало плаче — тільки подає сигнал, коли голодна або мокра. В ночі Ія дає їй грудь, але я всю ніч взагалі її не чую, так що маю змогу відпочати, виспатися. Бачу, що моя поміч тут не така конечна, як була моя поміч Уляні з Іванком. Моя присутність дає змогу Ії їздити до міста, полагоджувати справи, проводити багато часу на телефоні, мати готовий обід та запастися харчами на майбутнє. Але все це — люксус, що без нього, в разі потреби, можна обійтися. Вчора вперше Марко з Ією були в кіні — я їх намовила, щоб старалися максимально використати мою присутність. Обоє вони до своїх батьківських ролей ставляться з ентузіязмом, тішаться дитиною. Маю надію, що вистачить їм витримки, коли прийдуть трудніші часи (а вони неодмінно прийдуть, ось уже вчора й сьогодні стає помітно, що дитині харчу не досить і вона трохи менше спокійна, а як почнуть рости зуби, або не дай Бог якоїсь хвороби — зрештою навіть простуда чи інше не надто поважне недомагання може спричинити безсонні ночі).

Був тут у середу фотограф. Це така акція пов'язана з "Diaper service", мовляв, дають, як бонус, даром дитині фотографію. Треба було бачити, як це виглядало! Перетворив кімнату на фото-студіо, з екраном, рефлекторами, наставленою апаратурою. А тоді збудував з крісел і рушників своєрідний п'єдестал, поставив Ніну на рульон з рушників з головою спертою на руки зложені навхрест і — viola! — на секунду пустив дитину, не тримаючи рукою, — і клац фотоапаратом! (очевидно, при помочі remote control — все інше готове, наставлене. Скористала і я з цієї сесії і зробила пару своїх знимок — але мусіла робити це щоб йому не заважати flash-ом, отже мої можливості були досить обмежені. Побачимо, що з цього вийде.

В четвер приїхав мене відвідати Сашко Дмитрів. Ія кудись їздила і ми були з Сашком утрьох з дитиною. Сашко добре виглядає — йому, здається, десь 55 років, може менше: стрункий, темна чуприна ще без помітної сивизни. Просидів він на розмові зі мною кілька годин (від 11:30 майже до 3-ої). Привіз зі собою листи від Качуровського і деякі Ігореві книжки з дедикаціями. Говорили ми про Качуровських, про Лялю, про ситуацію в Україні, про музику. Сашко не є поклонником модерної музики, а про сучасних виконавців клясичної також висловився критично, що вони, мовляв, часто не розуміють, що виконують, що не вглиблюються в контекст, не вивчають ґрунту на якому твір написаний, бо самі вони — люди поверховні, обмежені, які не читають літератури, не цікавляться історією, мистецтвом. Як можна грати із зрозумінням Шопена, не читавши ніколи Міцкевича? Про Паворотті Сашко сказав, що він має колосальне обдарування від природи, але в голові в нього — порожно. "Не хотів би я заколисувати дітей виконанням колискових пісень Паваротті. Він колискову пісню співає так само, як кожну іншу". Сашко виявився мені цікавішим, як я думала про нього раніше. Але на пункті жидів, напр. він виявляє типові для українського міщанина пересуди, а ще й вірить (разом із своєю жінкою Юлею) в якусь реінкарнацію душ.

Сашко має маґістерку з музики з Univ. of Southern California. Готувався до докторату, але треба було дати ще три концерти. А йому трапився випадок. Прорізав собі палець на консерві і то так, що треба було складних хірургічних заходів, щоб його врятувати. Палець втратив потрібну гнучкість і Сашко втратив змогу стати концертовим піяністом. Він дає лекції фортепіяну, має досить учнів, в тому числі і зовсім дорослих. Дуже хвалив здібності деяких своїх орієнтальних, тобто азійського походження, студентів. Юлія працювала колись у банку, але тепер після багатьох років праці, звільнили її. Проте про фінансові жодні клопоти не натякав, видно, що поводиться їм добре. Дітей в них нема, живуть з мамою Юлі та двома французькими пудлями, що називаються Marcel i Francois.

Вчора тут виступав композитор з України Мирослав Скорик. Мої молодята не виявили охоти їхати на зустріч з ним. Це мені вийшло на некористь — Ляна Яримович обіцяла принести на цю зустріч українське видання "Собору", яке мені конечно потрібне. Але я тут — на ласці інших людей, а віддалі в Лос Анджелес такі, що вимагають неабиякої посвяти, щоб їх поборювати.

Ага, забула ще додати про Сашка. Я показала йому збірник "Слова", де надрукований мій вірш присвячений Лялі, в якому згадується і сам Сашко. Якби був виявив зацікавлення збірником, могла була один примірник йому відпродати. Але він тільки прочитав вірш і навіть порівняв його з якоюсь відомою йому аргентинською поезією на цю саму тему.

Вівторок, 26 червня 1990.

Вчорашній мій tour de force — 150 вареників, 77 з м'яса, 73 з картоплі і сира. Все це поділене на порції по 16, запаковане й заморожене. будуть мати кілька обідів. Є на морозі вже дві коробки біґосу, дві порції голубців, 4 свиячі котлети, пальчики. Одне слово: запас (як сказав би Іванко). Більше, мабуть, на запас не варитиму, бо у freezer-і нема вже місця.

В суботу Марко таки поїхав зі мною до Яримовичів, щоб взяти в них "Собор" і ми при тій нагоді мали коротку візиту в Ляни й Міська, посиділи годину на розмові на веранді з прекрасним видом на океан і надморські незаселені горби і навіть дивилися через льорнетку, як якісь хлопці скакали з цих горбів на кольорових парашутах. A million dollar view — американську фразу цю треба розуміти дослівно: хата Яримовичів саме тому й коштує понад міліон долярів, що має такий краєвид. Були в неділю також у гостині у Маркового приятеля, Рана Кутака, Він також має прегарний вид, але не на океан, а на гори в далині і кеньйон — дике урвище зараз же за хатою. Ранова хата коштує пів міліона — але вид, як на мене, також "a million dollar view". Якби так мій Дідо Тусьо тут жив, міг би малювати просто з тераси — десятки цікавих пейсажів. Я пригадала Ранові, як то він з Марком вперше виїздив до Каліфорнії: все їхнє добро було спаковане в баґажнику, а авто було фірмове, нове, вони з Марком перевозили його фірмі на другий бік Америки... Перший притулок тоді дала їм Ляля в Glendale... Це було 12 років тому. Зробили хлопці поступ за ці роки. Устаткувалися, задомовилися, з бітніків стали буржуями. І в цьому неабияка заслуга Рана. Він був той мотор, що тягнув за собою і Марка. Ранова хата велика, порівняно з Марковою, але там було страшенно гаряче: деякі вікна, що творять ефектовне обрамування чудового краєвиду — не відчиняються. Це є й непоганою метафорою для життя тут взагалі.

Середа, 27 червня 1990, вранці.

Доходить 9-а. Марко — після щоденної ранкової руханки і одногодинної прогулянки ровером на пляж — збирається на роботу. Ніна-Марія біля мене у кошику-ліжечку на городі. Ія ще спить. Температура тепер 74̊F- соняшно, в тіні — прохолода. Вчора пополудні температура тут була понад 90̊ — в місті, дальше від моря було, каже Марко, до 120̊F!

Вчорашній мій tour de force — уже не вареники, але прохід з Ніною у візочку на пляж. Хотіла я перевірити, скільки на це потрібно часу. Знала, що це далеко — адже ходили ми туди колись з Остапом. Але з дитиною, та ще візочком, що його треба підносити на тротуари на перехрестях — це інша справа. Забрало мені точно одну годину дійти до океану! А що дитинча маленьке, часто кормиться, і дуже ще залежне від маминих грудей, то приблизно що дві години треба йому бути з мамою. Отже часу, щоб походити над морем, не залишилося — треба було зразу вирушати в поворотну дорогу. Тим більше, що самій з візочком бути довше на пляжі також проблематично: не можна, напр. піти до туалети, бо самої дитину залишати не можна ні на мить. (Крім інших можливих небезпек, тут бувають випадки викрадання дітей). На пляж ми їздили в неділю автом — поставили авто квартал від моря біля бібліотеки в Санта Моніка, а тоді тільки пішли на прохід з візочком. Так, мабуть, найкраще. Хоч, якби дитина була більша, візочок легкий (а не цей Aprica, що ним так трудно орудувати), якби можна було взяти з собою дитині їсти чи пити, то можна б піти на пляж на цілий навіть день. Дуже хотіла б я, щоб могли приїхати сюди бодай на тиждень на вакації, на відпочинок, Максим з Уляною і дітьми. Вони мають тяжке життя — і не тільки через хворобу Стефанка (Стефко був після хемотерапії знову кілька днів у лікарні, але вчора вже прийшов додому). Взагалі життя тут у Каліфорнії, зокрема ж життя Марка та Ії, повільне своїм темпом, по лінивому — в порівнанні з нашим життям на сході — відпружене, ізольоване від решти світу, зокрема українського. Вигідна хата і теплий клімат багато справ упрощують. Пригадую собі, як важко приходилося Уляні в Кембридж з малим Іванком — не тільки тому, що дитина мала "colic" і постійно плакала, але і тому, що студентське помешкання на другому поверсі вимагало для кожної справи більше зусилля (Випране білля треба було вішати на бальконі, що на нього треба було, зігнувшись удвоє, вилазити вікном; щоб вийти з дитиною на прохід, треба було зносити візок униз по сходах, а потім виносити його нагору ітд.) Ізоляція від світу, на мій погляд, тут у них добровільна й свідома. Газету Los Angeles Times, що її регулярно доставляють кожного ранку, читають вони вибірково. Марко признався, що рідко коли читає першу головну частину газети; про вісті на телевізії часто забувають, "Свободу", як бачу, навіть не зацікавлені переглянути, щоб прочитати заголовки (Була в трьох числах Остапова стаття-доповідь на з'їзді Слова — Марко не тільки не читав, але навіть і не запримітив!) Увага вся сконцентрована на приватне життя, працю у фільмовій індустрії та споживацькі справи: "getting and spending", як сказав би Wordsworth.

Користаю з позиченого від Яримовичів "Собору" — роблю виписки, порівнання з перекладом, який саме закінчила читати. Було б добре, якби могла написати рецензію вже тут — після повороту до Філядельфії жде мене Sturm und Drang щоденної робочої рутини, та ще й певно волога літня філядельфійська горяч. Але не знаю, чи це мені вдасться.

Остап вчора по телефону сказав, що прийшов з Оксфорду лист — отже отримали мої гроші, вислані перед від'їздом до Каліфорнії, та й залучили листа з інформаціями для Зорівчак. Я просила Остапа, щоб зробив мені фотокопії, а оригінал, щоб негайно вислав Роксоляні.

5 липня 1990, четвер, год.5:00 пополудні, метро, Філядельфія.

Повертаюся додому після першого дня на роботі. В місті страхітлива погода — висока температура й вологість, заповідають бурю. День був помірковано активний: мала щось із 8 клієнтів. Мариля вже в Польщі — отже всі справи на моїй голові. Зокрема Current awareness, поточна бібліографія трудового права. Серед накопиченої ділової пошти є дві "Літ. України" і "Всесвіт" за червень — а в ньому велика Остапові радість: надруковано його працю про Еліота і Тичину! Вже я йому про це телефонувала — напевно нетерпляче жде, щоб я принесла журнал. Успіх. Справжній. Вихід до широкого читацького моря України. І працю цю читатимуть не тільки тому, що є кому читати, але також тому, що це автор із заходу — і це має свою вагу.

П'ятниця, 6 липня 1990. Метро, вранці.

Останні дні в Лос Анджелес записів у щоденнику не робила, але зате написала рецензію на англомовний "Собор" (і написала її так, що Микитенко може не схоче її надрукувати!), а навіть — і це було навіть для мене несподіванкою! — скомпонувала вірш "Південнокаліфорнійський реквієм". Думала я, що віршів може вже й не писатиму, але відпружена атмосфера, самотні довгі проходи з немовлятком і невідступна думка про Лялю завернули мене знову в світ поезії.

В неділю перед моїм від'їздом були в Марка та Ії на обіді Михась і Ляна Яримовичі. Гостили ми їх моїми варениками й борщем та лакоминкою, що її підготовила Ія. Місько у Марка в хаті вперше. Ходив, оглядав усе, і приговорював: "You're doing good", "You're getting there" — одне слово, висловлював Маркові ґратуляції за те, що він непогано влаштувався. Яримовичі, між іншим, єдині близькі знайомі, що з ними Марко та Ія розмовляють українською мовою. Вони обоє — інтелігентні, культурні люди. Турбуються, як видно з розмов, своїми дітьми. Їздили недавно двічі на весілля своїх знайомих на схід (одне було в Гантері) і Ляна казала мені, що зворушилася до сліз. Їхня доня Таня живе і працює на Флориді. Їй, здається, 28 років — ще не одружена. [Казала мені довірочно Ія, що Таня жалілася: якого, мовляв, хлопця вона не приведе до своїх батьків — вони завжди з нього незадоволені. Ну, може хочуть українця?] Син їх Коля живе в околиці Лос Анджелес — окремо від батьків. Стара 85-літня Ольга Яримович тепер біля Союзівки, в Кергонксоні, де колись мешкала і де має чимало знайомих. Завзята жінка!

10 липня 1990, вівторок, метро.

Вчора вислала Микитенкові статтю-рецензію на "Собор". І зразу ж гарячково, приспішено взялася за англомовну статейку до журналу "Ukraine", бо Біленко мені зробив несподіванку, бо визначив кінець липня як остаточний термін. Думала спочатку, що не буду за це і братися, бо ж треба готовити доповідь на конґрес до Києва, але Біленко в час, як я була в Каліфорнії, прислав цілу посилку журналів — і "Ukraine" і "Україна", і я подумала, що це, може, порядком гонорару? Отже маю зобов'язання.

Але не все зі мною гаразд. В суботу вранці при щоденній руханці відчула, що мені крутиться голова, що трачу баланс. Цілий день нікуди не ходила і не їздила автом. Думала, що це може від шлунка. Зробила собі левативу — трохи, видно, помогло, бо в неділю чулася значно ліпше і ми навіть під вечір поїхали відвідати Яцкевичів (Вони виставили хату на продаж і якщо вдасться їм хату продати, будуть перепроваджуватися до Мотрі). Але проблема не зовсім минула, щось є і я не дуже певно почуваюся на ногах. Усвідомила собі, що це мені вже траплялося і давніше. Може треба буде піти до лікаря. Боюся, що така перевірка вимагатиме низку тестів у шпиталі — а я ж за 10 днів маю вже їхати до Англії!

11 липня 1990, середа, метро.

Чуюся трохи ліпше. Може й тому, що вчора — налякавшись трохи своїх симптомів — замовила я собі візиту в лікарки, д-р Ленсфілд. Адже маю їхати до Англії! А потім ще й до Києва! Щоб не було хоч якогось справжнього клопоту!

Погода трохи більше поміркована. І ось я написала за два дні статтейку для Біленка "Lesia Ukrainka in the Ukrainian Diaspora". Ще треба уточнити кілька дрібних фактів, додати фотокопії віршів для ілюстрації і може вже завтра зможу вислати. А тоді всю свою увагу поза роботою присвячу повільній підготовці доповіді до Києва. Ще точно не знаю, як її скомпоную, але певний плян уже в голові накльовується.

16 липня 1990, понеділок, метро додому.

Україна проголосила сьогодні суверенітет! Подробиць ще точно не знаю. Остап подзвонив мені на роботу вранці. Потім ще телефонував Лабунька, подав деякі додаткові інформації. Я подзвонила вранці Титові, а він: "а моя Феся в Києві!" В Києві також тепер Олесь і Люба Лабуньки. Мирослав думає, що варто послати телеграму через місію в ОН! Він уже телефонував і до "Свободи" і питався, чи мають текст проєкту. Виявляється, що постанова відбігає від проєкту — "Свобода" отримала з Києва fax, хоч не зовсім читкий і мають з тим проблему. Навіть Ія дзвонила вранці до свого тата. Ах, як добре, що ми дожили до цих часів!

[Між сторінки щоденника вліплені на окремій картці дві статті: "Ukraine adopts sovereignty resolution" by Brian Friedman (Philadelphia Inquirer, July 17, 1990, 3А) i "Ukrainians declare republic sovereign inside Soviet system" by Francis X. Clines (New York Times, July 17, 1990, p.A1, A10)].

Філядельфія, 20 липня 1990. Overseas Terminal.

Відліт до Лондону спізнений. Мав бути 8:50 увечорі, а вже заповіли, що відлетимо о 10-ій. Ми тут утрьох із сватом Лабунькою. Віра Лащик привезла нас на летовище. Не знаю, чи це спізнення матиме консеквенції для нашого получення до Leeds? В Лондоні доведеться перейти ще митну контролю — це ще справи протягне, но і найгірше, що валізки треба буде відібрати в Лондоні, пройти з ними митний контроль, а тоді з тим баґажем іти до літака на Leeds. Ну, побачимо. Я трохи втомлена — спішний день на роботі, щоб викінчити справи перед від'їздом, гаряча температура в місті, а тепер — невтомний монолог Мирослава — трохи болить голова, добре було б покластися і виспатися, тим більше, що попередню ніч не спалося.

Понеділок, 23 липня 1990. Harrogate. Пленарна сесія.

Маю кілька вільних хвилин перед початком виступу, який позначений у програмі як: William Waldegrave, Minister of State at the British Foreign and Commonwealth Office. Маю надію, що це не буде якесь офіційне привітання, а цікава доповідь. Якщо ні і якщо не присядеться хтось до мене цікавий для розмови — робитиму записки далі. Досі для цього не було змоги. IV. World Congress for Soviet and East European Studies уже офіційно відкрили в суботу. Вчора вже був повний день сесій: три сесії кожного дня, при чому кілька паралельних. Це утруднює справи: часом цікаві для мене сесії відбуваються в той же час і треба робити трудний вибір. От сьогодні, наприклад, сесія де виступає Максим, проходить в той же час, коли сесія істориків з Мирославом Лабунькою. Сьогодні вранці пішла я на сесію приватного міжнародного права, але вийшла в половині, щоб послухати виступу Сохана з Археографічної Комісії АН УРСР.

Вівторок, 24 липня.

Знову пленарна сесія. Говорить Юрій Лотман, естонський літературознавець. Говорить російською мовою, зовсім для мене зрозуміло, але слідкувати за його думкою і тезою мені трудно. Закономірність випадкових явищ культури? Може бути, що кілька не зовсім зрозумілих слів, що можуть бути ключевими в нього, стали бар'єром для мого схоплення його гіпотези: характер непередбачених процесів?

28 липня 1990, субота. Heathrow, London.

Маємо ще майже дві години до відльоту нашого літака. Нарешті зможу зробити кілька нотаток про конґрес, Harrogate, наші зустрічі. За час минулого тижня, не зважаючи на дві спроби, для цього не було змоги. Не тільки активність пов'язана з сесіями конґресу, але і брак privacy: мешкали втрьох з Максимом у невеликій кімнаті з лазничкою у Valley Hotel, що був віддалений від конґресового центру на добрих 15 хвилин пішки. Отже наперед про сам конґрес. IV. World Congress for Soviet and East European Studies зібрав біля 2,000 учасників з різних країн, в тому числі біля сто осіб з СРСР. Серед радянських учасників була і досить помітна група з України: Жулинський, Сивокінь, Мишанич, Сохан, Ісаєвич, Боріяк, Зорівчак, Соломія Павличко. Було чимало українців з-поза СРСР: Мушинка із Словаччини, Козак з Польщі, з Канади: Кравченко, Павлюк, Горняткевич, Сисин, Багрій, Максим, Потічний, Маґочі, Боцюрків, Смирнів, Гарасимів (не зустрічала), Ільницький, Шкандрій; з Англії: Свобода, Кошарська, Зеленко; з Франції: Плющ; з Німеччини: Нагайло, Сольчаник; із США: Білинський, Чопик, Лабунька, Перфецький, Грабович, Гунчак, Когут, Найдан (не бачила), Касинець (не бачила), Шпорлюк, Ліда Тарнавська, Пелех (не зустрічала). Дехто з українців заповіджених у програмі конґресу не приїхав: Дзеверин, Новиченко і Дзюба з Києва, Марта-Богачевська-Хом'як, Магдалина Ласло-Куцюк, Кононенко-Мойл, Ігор Шевченко. З українознавчими темами на конґресі виступали також деякі не-українці, в тому числі такі люди як James Dingley з Лондонського університету, Anna Makolkina з Торонто, Патриція Ґрімстед, Andrzej Ziemba. Максимова сесія, де виступали Шкандрій, Ільницький, Свобода, Максим та Плющ в ролі дискутанта (все це під головуванням відносно молодого чоловіка із знайомим мені з бібліографії прізвищем: Arnold McMillin (з Лондонського університету) пішла дуже добре, при відносно великій авдиторії (30-40 осіб), з живою дискусією. Шкандрій говорив про український аванґард, Ільницький про футуристів, Максим про новий роман Підмогильного (тобто новоопубліковану у "Вітчизні" "Повість без назви"), Свобода про партійне керівництво літературою за останні двадцять років. Виступи були англійською мовою, Плющ робив свої коментарі по-українському, решта дискусії проходила здебільшого українською мовою. Шпорлюк спровокував доповідачів до оборони своїм запитом, чи, мовляв, ця література 20-их років варта серйозного дослідження — і дав змогу нашим трьом молодим професорам заблиснути своєю ерудицією, та ще й поправною українською мовою. Це зробило помітне враження на присутніх літературознавців з України. Зокрема Микола кілька разів опісля в зустрічі зі мною висловивса з великим признанням про Максима та його "вникливий розум". Максим зробив ще більше враження на Зорівчак, бо вона могла слідкувати і за його англомовними виступами. Максим був також головою сесії, що в ній виступали Сивокінь, Жулинський і Свобода. Тут мовою доповідачів була українська мова, авдиторія була менша і дискусія не така жива. Сивокінь говорив про співвідношення літератури й читача, Микола — про предзвісників модернізму двадцятих років. Були ще й інші українознавчі сесії. На одній з них виступали Романа Багрій (про Куліша і Walter Scott-а), Ліда Тарнавська (є така, нажаль, ще одна Тарнавська! — з Siena College, десь в Америці) — про історичну повість "Kampf ums Recht" автора, що називався Karl Emil Franzos (чую вперше!), що має за тему підкарпатське село й українців в Австро-Угорській монархії, та Аnna Makolkina, що говорила про "героїчну біографію" на прикладах Durand-a, Maslov-a i Morfill-a праць про Шевченка. На цій сесії наш Максим гостро виступив у дискусії проти Романи Багрій — трохи навіть по снобівському за гостро, що мені трохи не подобалося. Люблю інтелектуальну перепалку, бо вона стимулює, але негативна критика, на мою думку, повинна бути особливо у витонченому джентелменському тоні. Була сесія присвячена українським літературним зв'язкам 19 століття. Тут виступали Зорівчак про Драгоманова та Козак про "Книги битія українського народу". Зорівчак говорила по-англійському, Козак — по-українськи. Зорівчак, на мою думку, підготовила досить елементарну доповідь про Драгоманова, що не вносила нічого справді нового в науку. Не читала доповіді, але рецитувала вивчений текст на пам'ять, що робило враження штучности. Козак виявився більш глибоким критиком, особливо виявив свою обізнаність з темою у критичній дискусії. Цікавішою була сесія про критичні моменти в українській історії 20. століття, де виступали Субтельний, Гунчак і Сольчаник — англійською мовою, при відносно чисельній авдиторії. Була ще сесія про Білорусь, Росію й Україну, де виступали Когут, Ісаєвич, Paul Bushkovits (з Yale) та яку вів Сисин — мова була про 16-18 століття. Дуже цікаво. Взагалі багато можна навчитися. Такий конґрес — це неабияка едукація. Були ще й інші українські сесії, що на них я не ходила (мовознавча з Перфецьким, Горняткевичем і Павлюком мене не цікавила, фольклорна з Кононенко-Мойл та Ласло-Куцюк була відкликана, інші, напр. про карпато-русинів були паралельні з іншими сесіями, що цікавили мене більше).

Була я, очевидно, і на кількох правничих сесіях. Трохи з обов'язку — адже платять мені за дорогу не на те, щоб я вивчала українську літературу! Але також з цікавості. Деякі з цих сесій на високому рівні і присвячені проблемам, куди важливішим як література. Одна з них, може найцікавіша, була про "Distinctiveness of Socialist law", де виступали Michael Palmer (U. of London), John Quigley (Ohio State), Lipshits з Москви та William Butler. Дискутанти з авдиторії — відомі мені люди (не особисто, а з літератури) Fedbrugge, Loeber, Ginsburgs, Zile. Була я також на сесії "Lawyers under conditions of perestroika", де виступали три незнайомі мені молоді жінки: Louise Shelley, Susan Heumann i Jane Hendersson під головуванням Barry, з Ginsburgs-ом як дискутантом. Сесія про приватне міжнародне право виявилась менше цікавою і я вийшла з половини, щоб послухати Сохана з Археографічної комісії (жалую, що не вийшла раніше, була б може почула виступ Grimsted про архіви — кажуть, дуже цікавий). На правничих сесіях були завжди виступи гостей з СРСР, часто російською мовою. Взагалі дискусії були найцікавіші. Картина радянського права і правничих професій — як зрештою картина всього СРСР, його економіки, культури і майбутньої інтеґрації в Европу — досить песимістична. Були, напр. такі думки: потрібна не перестройка, а de-stroika (Shtromas); нове законодавство — це за мало, треба відкликати старе; правнича ліберальна професія — явище в СРСР — зовсім незнане. Деякі гості з СРСР висловлюють турботи: чи вдасться врятувати соціяльне законодавство? Одна жінка, видимо "консервативних" ще поглядів, висловила думку, що жінки в СРСР стають першими жертвами безробіття, що потрібно боротися за рівні права жінок в нових умовинах "вільного ринку". Цікава інформація про те, що в нових умовах перших звільняють юрисконсультів, бо вони перестають бути потрібними, ітд. Була інтересна виміна думок про громадянські права. Ця сама правничка з Москви хвалила радянське право за те, що там мова не лиш про права, але і про обов'язки громадян. Ліберальні західні правники обстоювали думку, що громадянські права не є дані з ласки державою, а є натуральним правом кожної людини. Була інформація про те, що в СРСР підготовляється проєкт нової конституції, де є окрема деклярація прав людини й громадянина.

Найцікавішими з усього були зустрічі — зустрічі з людьми з України, наша зустріч з Максимом. Я дуже-дуже рада, що він міг виїхати на тиждень, виступити на конґресі, нав'язати нові контакти, а при тому побути трохи з нами. Наша присутність в Harrogate допомогла Максимові й фінансово: ми платили готель, обіди тощо. (Видатки будуть поважні, бо очевидно, треба було гостити і гостей з України — Роксоляну, Ісаєвича. З Миколою, фактично, не пощастило пообідати: я жартую собі, що він тепер, як міністр, всі його розхапують. Але з Миколою я мала змогу поговорити приватно: дала йому для заміни в Києві на рублі сто долярів, бо це і йому вигідно і мені, передала дарунок — каву instant для Галі, а ще й дала йому інформацію про грядуче видання моєї книжки прози з проханням, щоб знайшов якогось графіка, що зробить обкладинку для моєї книжки. Отже маю надію, що він це мені полагодить і я в час побуту в Києві зустрінуся з мистцем і привезу собі графічне оформлення. Роксоляну Зорівчак я зустріла вже першого дня — на вулиці біля конґресового центру. Вона задоволена із свого побуту в Оксфорді, дуже мені дякувала. Але інформації з інструкціями, як з летовища дістатися до Оксфорду, вона не одержала на час. Роксоляна добре давала собі раду. Її англійська мова настільки задовільна, що вона може навіть сказати пару слів у дискусії, розуміє не тільки друкований текст, але і розмовну мову (здебільша, з бритійською мовою не легко часом і нам, американцям!) Всі гості з СРСР отримали на цей конґрес певну фінансову субсидію (між спонзорами вичисленими в програмці є і кілька українських інституцій: НТШ, КІУС, Центр Яцика). Роксоляна мала маленьку кімнатку із сніданком в гарному готелику, мала змогу поїхати і на бенкет в Ripley Castle (ми квитків на це не замовляли, бо вирішили, що це — за дорого і не варто), і на прогулянку після конґресу вчора до Lake District (їздили разом, але падав дощ і це трохи обмежувало нашу приємність — були, між іншим, у Windermere і я згадувала свій побут там п'ять років тому з Лялею). Щоб виїхати з СРСР, Роксоляна разом з чоловіком мусіла провести тиждень у Москві, щоб виклопотати візу (квитки і все інше мала готове, але візу отримала в останній звилині!). Говорила мені про доньку Зоряну, що різійшласа з чоловіком (є в неї дошкільного віку хлопчик) (донька — вчителька німецької мови), про сина Тараса, який саме складав іспити в університет. Сином вона ще більше турбується, як донькою. Він, мовляв, трохи лінивий і до науки не дуже бистрий — якщо не здав іспитів, мусітиме піти десь на роботу до фабрики, а потім можуть забрати його в армію. Про життя у Львові: весь час бракує води і Роксоляна дуже була під враженням не тільки багатства заходу (розумію, каже, чому ті, що їздять, не розказують про це — це не дасться описати! На власні очі треба бачити!), але також таким, здавалось би, натуральним явищем, як велика кількість води. Цукор і мило у Львові тепер є, але на картки. Хліба є поддостатком, є також ліпшого квалітету, дорожчий, кооперативний хліб. Зате зовсім зникли з ринку такі речі як голки і нитки, скарпетки і панчохи, кава і чай, цигарки і горілка. Страхітлива релігійна ворожнеча католиків з православними. Наголос на релігійність такий, що навіть засідання міської ради починаються молитвою. Невтральних, таких як Роксоляна, обидві сторони хочуть перетягнути на свій бік. Розповіла раз у ресторані про такий інцидент: Була вона в якомусь ресторані в Москві, де menu було виписане також англійською мовою. Почала відписувати собі до записника англійські назви страв. Підступили два типи і попросили вийти з ними на розмову. На її домагання пред'явили виказку: КГБ чи МВД (не пригадую, як вона казала). Пішла на розмову. Що таке? Чому вона робила виписки з menu, що це має значити? (Чи є, чи була ще хоч одна країна світу, де щось таке можливе? Було б до болю смішно, якби не було так сумно. Відгородили себе параноїки непрохідним муром від світу і за цю свою ізоляцію платять і платитимуть тепер страхітливу ціну. Найгірше для нас, що там і наша Україна і що вирвати її з цього трагічного положення буде дуже-дуже трудно).

Лабунька з Жулинським повели на конґресі акцію, щоб вислати привітальну телеграму до Верховної Ради України і привітати їх з суверенітетом. Скликали для тієї цілі збори, що на них прийшло біля сорок осіб. Навіть над текстом письма довелось дискутувати — дуже відчутний брак правників, які вміють думати юридичними стислими категоріями. Було б, на мою думку, ліпше, якби подумали про це раніше і зібрали більше підписів також від не-українців — це мало б більшу вимову. Але зорганізувати таке було нелегко, навіть на цю скромну скалю — всі розкидані по різних сесіях, в різних готелях, часом досить від себе віддалених. Зрештою не всі навіть українці погоджувались дати свій підпис. Романа Багрій, напр., рішуче відмовилася; вона, мовляв, тримається здаля від всякої політики.

Кілька слів про Harrogate і Англію. Harrogate — курортне містечко; тут колись приїздили на сірчані купелі (Sulphur — і то різні роди його зробили містечко популярним). В центрі міста — будинок з банею, немов якась церква — це Royal Baths. Поруч — інший будинок, на якому в камені видно ще старий напис Kur Saal (аякже, по німецькому!) Багато малих готеликів, значна кількість домів для пенсіонерів. Є кілька великих, старих і дуже елегантних готелів, таких як Majestic або Old Swan. Є і великі два модерні готелі біля великого, нового, ще не зовсім закінченого, Congress Centre. Більшість будиночків у місті — одно- і дво-поверході домики з почорнілого ззовні каменя. Всюди багато свіжих квітів — клюмби, коші на будинках, на ліхтарнях, не кажу вже про квіти у готелях. В Majestic, напр. відбувалися деякі сесії — фуає з квітами, килимами, добрими, здебільша магоньовими меблями. Самі кімнати для сесій — високі різьблені стелі, з мармуровими колонами, високі вікна з драперіями, великі кристалеві канделябри. Все це свіжо відмальоване й почищене. Солідні двері темного дерева, добрі фотелі, гарні килими. Understated English elegance на кожному кроці. Старосвітська відпружена атмосфера. Враження таке, немов сів у "time capsule" і повернувся на 50, а може і 100 років раніше... Наш готелик був аж надто скромний і дуже далеко від конґресового центру, але він був рядом із дуже гарним парком, повним квітів і всякої іншої рослинности (як колись Єзуїтський город, мовляв Остап, але це, думаю, надто щедро — бо тут і річка, і рідкісна рослинність, і багато плеканих клюмбів, но і самі розміри цього Valley Gardens (що трохи дальше включає і парк для дітей) трохи більші і кращі, як могло колись бути у Львові...)

Двічі виїздили ми поза Harrogate: до Lake District; я окремо ще до Yorkshire Dales, Максим їздив до York, а Остап до Fountains Abbey, бо такі дістали квитки. Характеристичні для Yorkshire Dales — пасовиська загорожені камінними мурами-межами, що відгороджують приватну власність і не дають змоги баранам заблукати на чужу територію. Ці загорожі побудовані з каміння, штудерно укладеного, без вапна і цементу. Колись, сотні років тому, мовляв, господарі, коли знаходили в землі каменюку, витягали її і потім з цього каміння укладали загорожу. Ці загорожі досить високі і стоять вони сотні літ і тільки вряди-годи десь розсиплеться, упаде, і треба направити. Мережа цих загорож дає дуже своєрідний колорит краєвидові. Але на Dales не бачила я заораних піль і хат там також обмаль, якщо не рахувати камінних будиночків-кошар для отари. Майже всі хати камінні, і з дахами покритими камінною дахівкою-slate. Про цю дахівку кажуть, що вона може перетривати сотні літ і тільки треба післа сто років обернути slate на другий бік, щоб почистити. Lake District — це англійський Salzkammergut — гори, очевидно, не такі високі, як австрійські Альпи, все ж вони досить високі, залісені, а внизу — озера. До Wordworth-a не маю щастя. В Grassmere, де є одна з його хат, з автобусу не виходили, бо дощ — навіть знимки не зробили. Но, але мені не жаль. З Лялею я була в іншій поетовій садибі — Rydal Mount біля Windermere, це мені мусить вистачити.

Вдома чекатиме мене знову гарівка і навряд чи буде час на записки. Напевно жде гора пошти і вдома і на роботі. Треба інтензивно взятися за підготовку доповіді та матеріялів до Києва. Штогрин намовляв мене залишитися після МАУ на конференцію бібліотекарів у Львові. Це неможливо, але я обіцяла йому передати текст доповіді — ще не знаю якої (може про Західну орієнтацію періодики 20-их років?)

Летимо вже дуже довго, але ще, мабуть, зосталося зо дві години. Треба трохи пройтися. Ноги стерпли.

П'ятниця, 3 серпня 1990. Метро.

Записок цими днями не роблю, бо весь час, включно з раннім метро, присвячую для підготовки доповіді на МАУ. А часу залишилося зовсім небагато. Роблю сьогодні виняток, щоб відмітити подію світового значення, яка може мати далекойдучі консеквенції. Ірак зробив інвазію Кувейту і перебрав Кувейт під свою окупацію. Хтось сказав би: овва! Адже була довголітня і кривава війна Іраку з Іраном, яка недавно тільки закінчилася, а ми тут на заході цього навіть не відчули і не дуже тим переймалися. Близький Схід завжди повний дійсних і потенційних конфліктів: палестинці, Ізраїль, Ливан, Іран, Ірак... Тепер принаймні нема загрози, що через Перську затоку може дійти до зудару між США та СРСР — навпаки, ось видали спільну деклярацію, засуджуючи інвазію Іраку. Але це справа потенційно дуже експльозивна і небезпечна — бо діло не в Іраці, чи Кувейті, але в нафті, а це зачіпає живі інтереси Америки. Ось уже акції на біржі впали з уваги на цю війну (бідна моя пенсія!), заповідають підвищені ціни на безнзину, а президент Буш навіть не виключає мілітарної інтервенції США!

Вівторок, 7 серпня 1990. Метро.

Візи до СРСР ще не маю, але доповідь уже готова! Працюю тепер над підбіркою бібліографії і вже маю 5 сторінок, а може бути ще других 5! Добре, якби цю підбірку надрукували у збірнику разом з доповіддю — але чи схочуть дати потрібне додаткове місце? Максимум 12 сторінок. Доповідь займає не цілих 10 — вільним комп'ютерним шрифтом, з інтерлініями. (Для читання 20 хвилин треба буде трохи скоротити). Але бібліографія — набиті сторінки, без інтерліній — багато інформації. В остаточному разі саму цю бібліографію можна було б надрукувати і зовсім незалежно від доповіді.

Середа, 8 серпня 1990. Метро.

Буш посилає військо на кордон Савді Арабії і Кувейту, щоб запобігти інвазії Іраку. Бо, нібито, Садам Гусейн, немов новий Гітлер, хоче "об'єднати" всіх арабів під своїм проводом і на черзі Савді Арабія. Чи справді? Небезпечна гра з обох боків. Гусейн виграв у війні з Іраном, але якою ціною? Окупувавши Кувейт, Ірак здобув доступ до додаткових портів і якщо окупація буде перманентна — до багатих нафтових шибів. Але захід і Японія вже заповіли бльокаду нафти з Іраку і Кувейту — отже це може дорого обійтися. Не вірю в те, що війною можна направити соціяльну несправедливість. Не є моїми героями завойовники і будівничі імперій. Навпаки. Мій подив викликає безкровна еволюція в східній Европі — це справжнє чудо! І хоч я не є поклонником Горбачова (маю надію, що йому не вдасться побудувати в СРСР федерацію на взір США, як цього він, думаю, хотів би) — але в історії він, на мою думку, заслужив уже почесне і передове місце.

Неділя, 12 серпня 1990.

Віза вже є, доповідь готова, викінчую бібліографічну підбірку, збираю матеріяли до виїзду — і пляную, як пакуватися. Брати одну валізку, чи дві? Накупила кави, чаю, панчіх, скарпеток. Хочу взяти чимало різних книжок. А треба ж і власну ґардеробу, зокрема, як звичайно, клопіт із відповідними черевиками.

Четвер, 9 серпня 1990 [sic,очевидна помилка]. Метро.

Я майже готова: доповідь і бібліографічна підбірка вже у кількох ксерокопіях, також везу копії деяких інших статей, зокрема ж свою велику працю про Західну орієнтацію бібліотекознавчої періодики 20-их років, що вже лежить, зредагована, кілька літ у Сучсності і втрачає свою актуальність. Може нею хтось там поцікавиться. Вчора о півночі десь був телефон з Києва: Любко! Питався, коли точно приїду, хотів виїхати на летовище. Просив, щоб привезти для Дарійки кілька мотків ниток до вишивання — чорних і білих. Ну, з цим буде мені морока, бо ж їду вже в суботу. З праці вийти не можу, та й навіть не зовсім певна, де можна такі нитки купити? Може в Дорі, Оріоні? Треба буде потелефонувати й довідатися.

Найбільше клопоту маю з підготовкою "handouts" для студентів нашого курсу. Не тому, що це дуже трудно — більшість handouts минулого року можна ще використати, але їх треба підготовити до фотокопіювання, написати інструкції тощо (бо все це мусить бути готове, як я повернуся) — а для цього ніяк не можу знайти часу. Передусім тому, що цього тижня в нас серія інтерв'ю з кандидатами на позицію Associate Director of Public Services. Директорка відсунула від цієї функції Синтію Аркін, бо була з неї незадоволена — але створила для Синтії окрему позицію: Rare Books + Collection Development (не знижуючи їй зарплати) — отже шукаємо відповідного кандидата. Також буде вільна друга позиція, що її звільнив David Battista (він прийняв працю в Rutgers). Дейвід — симпатичний хлопець, але мальконтент і інтриґант, отже його відхід може прочистити атмосферу і вийти бібліотеці на користь. Моя Мариля знову ж розпочала новий Roller-Coaster: має оферту з Гарварду. Спочатку виглядало, що вона її відкине, як відкинула Колюмбію, але Ron є "restless" і хоче зміни. Для нього на Гарварді місця нема, але Бостон дає багато всяких можливостей. Вони мають два тижні до надуми і — каже Марія — рішення залежатиме від Рана. Ну, я перестала вже всім цим перейматися. Хай ідуть собі, як хочуть. Доведеться скоротити деякі наші зобов'язання — не знаю ще точно які. Курсу, мабуть, на другий рік не вчитиму, але бібліографію хто зна чи не буду продовжувати і сама без Марилі. Побачимо.

19 серпня 1990 вранці, місцевого часу. Frankfurt a.M.

Політ Lufthansa відбувся без пригод. На летовище Newark приїхала лімузиною. Найбільша проблема з баґажем. Взяла одну тільки валізку і ручну торбу, але і одне і друге таке напаковане і важке, що валізки, напр. я взагалі не могла підняти. Отже вирішила до свого баґажу додати ще один: складаний візочок на колісцятках. Це допомогло мені доставити валізку, а тепер допомагає возити по летовищі ручний баґаж. До нього додала я ще цигарки і коньяк, куплені в duty-free shop в N.Y.

Ларису зустріла годину перед відлетом. Приємно мати товариша подорожі — і з практичних причин (бо завжди одна з нас може відійти чи по інформації, чи до вмивальні, тоді коли друга пильнує ручний баґаж. А що вже казати, коли товаришем подорожі є людина, з якою стільки спільного!

Тут тепер година 8:10, наш літак прилетів вже десь годину тому. Покищо інформацій про відліт Аерофлоту немає жодних. Казали нам: годину перед відлетом.

Деталь: напис напроти мене: внизу, по англійському — Nursery, а зверху німецький варіянт того самого — несподіваний, дотепний термін: Babyraum!

Год. 11:45. Аерофлот.

Капітан Чижов збирається підняти нас у повітря. Привіт пасажирам був російською, німецькою та англійською мовою. Української ще не навчилися!

Ніч, понеділок на вівторок, 20/21 серпня. Київ.

Лариса вже спить, але я прислонила рушником лямпу і хочу зробити кілька нотаток, хоч уже доходить перша ночі. З вікна нашої кімнати в готелі Дніпро крізь фіранку видно освітлений рефлекторами музей Леніна. Чуємо крізь відхилене горішнє вікно ритм міста. Сьогодні я це називаю "ритм міста", але ще вчора це був гамір майже такий, як колись в Атенах з площі Омонія. Гамір — а також емоційне піднесення не давав спати, хоч здавалося, що після довгого безсонного польоту, активно проведеного дня і 9-ти (здається) годинної зміни часу сон мене переможе. Ні — заснула вже десь над ранком, а й сьогодні, як цього доказом мої нотатки, також не дуже ще сонна.

На аеродромі в Києві зустрів нас не лише ґід з Інтуриста з автом, але і сам Олекса Васильович Мишанич, та ще й Любко й Марта Бліхарі з квітами. Забула я записати, що у Франкфурті, на летовищі, зустріли ми Мирослава Лабуньку — він прилетів з Риму і їхав далі нашим же літаком Аерофлоту! отже вийшов зустрічати також Іко — який вже тут пару тижнів в школі для молодих україністів. Всю нашу групу митний контроль пропустив, навіть не відкриваючи валізок! Не знаю, чи це тому, що по нас виїхав сам учений секретар, чи тому, що на візах стоїть не туризм, а "культурний обмін". До готелю приїхали автом Інтуриста разом з Бліхарями (тобто я і Лариса). Мирослав з Іком зразу поїхали поїздом до Львова. В готелі розпакувавшися, я передягнулася і поїхала до Бліхарів. Була там добрих кілька годин, повернулася додому по 11-ій вечора. Любко дав мені кілька різних локальних газет, говорили ми і про побутові справи, і про прояви відродження України. Любко після операції рака відходової кишки і радіяції виглядає і почувається добре, хоч ще не все в організмі справно функціонує. Операція, кажуть, дорого їм коштувала. Джуль, кажуть, подбав, щоб знайти Любкові найліпшого тут спеціяліста. (Павло, між іншим, був на лікарському з'їзді сам, без Ірени. Чому, не відомо). Марта, Любкова жінка, 5 років старша від мене, вже на пенсії, але повернулася додатково до роботи і працює експедитором у поліграфічному якомусь підприємстві. Там, між іншим, друкують і звідомлення з сесій Верховної Ради. Я випросила в неї кілька примірників цього б'юлетеня — хоч вона каже, що він друкується дуже обмеженим тиражем, майже засекречено. Чому? Адже транслюють засідання ВРади по телебаченню! Бояться, мабуть, що друковане слово — документ, який можна цитувати. Зрештою, може це не зовсім правда, що Бюлетень такий недоступний. Попробую запитатися Сенченка, чи не могла б я отримувати його на виміну для PENN.

Пізніше прийшов до Бліхарів ще Ростислав Доценко. Розповідав про те, як дійшло до вивішення синьо-жовтого прапора на будинку міської ради. (А таки висить! Горло мені стиснулося, коли побачила з вікна таксі!) Казав, що тоді саме був страйк тролейбусів у місті і партія відкликала своїх людей з міськради, що пішли в райом рятувати критичну ситуацію. Це використали національні сили і переголосували за символіку. Зібралася велика маса народу, щоб демонстрацією підтримати це рішення. Прапор посвячували молебнем ітд. і з парадою повісили. Чи був кворум? — питаю. Ні, не було. Але органи, побачивши, що люди цю акцію підтримали, дозволили залишити. Очевидно, одна ластівка ще не робить весни. На імпозантному будинкові Ради Міністрів висить офіційний червоно-синій прапор УРСР (але без всесоюзного, що мене здивувало).

Сьогодні вранці після сніданку пішли з Ларисою до Мишанича, до Інституту Літ-ри (Кірова 4). Він запевнив нас, що наш побут у готелі Москва від 26 серпня полагоджений і я буду з Максимом, Ляриса із своєю дочкою Ладою, яка має приїхати з Греції на другий тиждень. Зорганізує він також транспорт на летовище, щоб відібрати Ладу і Максима з літака в неділю (Вони приїздять пополудні). Ми вранці маємо перепровадитися до готелю Москва. Коротко бачилися (тільки привіталися) з Миколою Жулинським — хоч поки він прийшов, ми з Мишаничем розмовляли саме в Миколиному кабінеті, де на стіні висить олійний портрет Леніна, а на столі стоїть три окремі телефони. Мишанич нас провів до відділу рукописів і познайомив з працівницями відділу Тетяною Третяченко і другою, що її прізвища не запам'ятала. Ця остання — гарна молода жінка, займається бібліографією 20-их років. Ляриса просила, щоб їй показали матеріяли про Куліша (вона тут думає працювати кілька годин кожнього дня), а я, хоч і не мала цього в пляні наперед, вирішила використати нагоду, щоб розвідати для Максима про деякі матеріяли про Підмогильного. Архів має каталог, який дослідникам доступний. Окремого фонду Підмогильного тут нема, але працівниці знайшли мені один лист (фактично, фотокарточку) Підмогильного до Івченка. А також є тут досить великий збір автографів, листів ітд. Поліщука, включно з його автобіографією — з друкованих уривків довідалась я вже раніше, що там є згадки про Підмогильного. Ще маю таку інформацію: матеріяли про Підмогильного є в Центральному архіві літ-ри біля Софії, а також і в Центр. Науковій Бібліотеці. Від Доценка почула вперше, що вийшла друком "Невеличка драма", десь у Дніпропетровську, здається, вид-во "Прапор". Це інформація для Максима.

Обідали в Дніпро разом з Федором Погребенником. Дуже він цікавиться Журбою. Дякував Остапові за надіслані матеріяли. Я розповіла йому трохи про Журбу, про інцидент з Лободовським, про її воюючий атеїзм і пригоду з отцем Москалем, про те, як любила гола ходити по хаті, а коли Остап звернув їй увагу, що адже в сусідстві, вікнами до її помешкання, живе фотограф Соловій і бачить її, а вона: та ж він глухий! Мають вийти твори Журби та спогади про неї, здається у трьох томах.

Пополудні Ляриса пішла у своїх справах, а я написала листи до знайомої Ольги Купіхи, що для неї привезла від Ольги гроші, та до сестер Івася Керницького до Водник, щоб їх повідомити, що я привезла для них дві Івасеві книжки і молитвенник і передам це Роксоляною Зорівчак. Потелефонувала також до Мешко (маю для неї листа) та до Всесвіту. Сказали мені, що Микитенко буде аж по 4-ій. Я подзвонила вдруге — він був і запросив мене прийти. Я пішла пішки, поволі, вгору по Кірова, повз Будинок Ради Міністрів (будинок справді імпозантний, гідний уряду великої держави, треба тільки, щоб у ньому засідала справжня Рада Міністрів, яка щось вирішує і за все відповідає!) — не поспішала, бо знала, що в Микитенка — засідання редакції. Довелося ще трішки почекати, поки засідання закінчилося. Розмова моя з Микитенком була ділового характеру, в приязному тоні. Моєї статті про Собор, що її я вислала 9 липня ще не одержав. Я, на щастя, привезла зі собою примірник і принесла його. Зразу прочитав і заявив, що надрукує. Хотів тільки, щоб скоротити приклади, щоб було поменше англійських цитат, бо це і друкарям — трудність, і читачів, що не знають мови — відстрашує. Я запропонувала, що зроблю ці скорочення на місці, що і зробила. Думаю, що в нього непогане редакторське око — стаття на цьому, думаю, виграє. Довідалась я, що Всесвіт можна вже передплачувати безпосередньо — отже я дала йому 60 дол. і журнал від січня 1991 року приходитиме на домашню адресу, а Камкіна відмовлю. Було б добре, якби те саме можна було зробити з іншими виданнями. Чому на цих українських журналах має заробляти Міжнародна книга в Москві? Пора вчитися, як треба стояти на власних ногах і використовувати багатства України для користи її народу. Маю також надію, що коли в наступному році встановлять безпосередні рейси з Америки до Києва, не тільки легше буде сюди приїздити, але і пошта почне справніше діяти.

На вечерю в "Дніпро" пішла я сама, бо Ляриса мала домовлену зустріч. Але повернувшись з вечері, застала в кімнаті гостю — Софію Майданську, Лярисину знайому. Це молода жінка років біля 35, поет і скрипаль, має кілька друкованих збірок, подарувала мені найновішу (ми обмінялися, я дала їй Землетрус). Вона — цікава й приємна людина. Походить з Буковини. Народилася на Сибіру, куди заслали її маму. Опісля мамин брат забрав її на виховання до Чернівців, поки мати добувала строк. Вчилася у Львові, була якийсь час педагогом, давала лекції. Тепер вона на т.зв. творчій роботі. Пише, грає, виступає на телебаченні, дає доповіді про літературу й музику. Живе в Києві, але біля Чернівців, у горах, купила собі хатинку, і там живе її мама, вона туди часто їздить. Була одружена, але чоловік її залишив. Це і деякі інші інформації — від Ляриси, яка вже мала нагоду познайомитися з нею раніше. Софія запросила нас до себе на середу.

22 серпня 1990, середа.

У вівторок вранці Ляриса пішла працювати в архів, а я провела ранок у Музею українського образотворчого мистецтва, де проходить виставка "Бойчук і Бойчукісти" (пересувна, зі Львова). Цікавий був там документ, як якась комісія російського мистецтва вирішує про те, що всі ці твори шкідливі (до машинопису додано: "і без мистецької вартости") і їх треба вилучити! Є згадки про Мегика, Петра Холодного, Гординського ітд. На верхньому поверсі — радянське мистецтво і там деякі дуже гарні картини Петрицького, старого Ф. Кричевського, Бурачека.

Вийшовши з музею, напоролася на сходах на дві малі дівчинки — одна понад 2 рочки, друга може шкільного віку 8-9. Дала я їм цукерки й ґуму і почала розмову. Старша Іра каліченою мовою зразу ж до мене: а ручки у вас є? Ця жебрача ментальність прикро мене вразила. Почала я дітям, власне цій старшій, розповідати, як в Америці і Канаді діти вчаться української мови, а вона, виявляється, з української родини з села, але ходить до російської школи і хоч там вчать нібито й українську мову, то вона насправді не вміє сказати поправного речення. З подружками говорить тільки по російському. Чому? — питаю. "Так уже звикла".

Полуденкувала в Дніпрі, коротко, на бігу. Але зустріла там Лесю Черненко-Рудницьку в товаристві двох молодих хлопців, що, виявляється, возять її, як шофери.

Пішла потім до музею-дому, в якому жив Шевченко. Симпатичний будиночок, відносно добре утриманий, дерев'яний, маленький, відгороджений від вулиці, у садочку. Є там оригінальні речі, що йому належали (верхній одяг, касета) — решта — копії.

Замість обіду, хотіли з'їсти вдома зупу, але виявилося, що єдиний в кімнаті контакт (високо на стіні, над радієм!) або не працює взагалі, або є якась проблема з нашим (тобто моїм) конвертером. Отже з'їли якісь рештки хліба, попили кока-колею і поїхали на "Театр поезії". Казали нам, що це на дворі і я думала, що це на вільному повітрі поети читатимуть свої вірші. Приємна несподіванка. Це справжній малий театрик, що ставить такі речі як Калігула, Моцарт і Салієрі, в таких приміщеннях як старий костьол і Золоті ворота. Вчора ішла поема Леоніда Горлача, що і сама називається "Золоті ворота" (про Ярослава Мудрого). Сама поема-п'єса досить шаблонова і постановка також мало оригінальна, але атмосфера приміщення була прекрасна і можна було помріяти, що там таки й справді можна було б створити чудовий театр. Нагадався "Jedermann" у Salzburg-у.

23 серпня 1990. Четвер.

Сиджу біля телефону і чекаю на замовлену розмову з Остапом. Це треба було замовити 24 год. наперед, щоб дістати лінію. Розмова була на год. 10. Я після короткого сніданку ще домовилася, щоб передати гроші Ольги Купіхи для її кузинки — отже зійшла перед готель. З цією кузинкою Галиною Сакун і її сином Сергієм прийшла я знов до кімнати, щоб зробити їм ще й фотографію, а тимчасом Ляриса каже, що 9:30 уже дзвонили, що є лінія. От тобі маєш! Поняття часу тут дуже пливке, підхід неділовий. Адже 9:30 не 10:00! Отже мушу терпеливо.

23 серпня, четвер, перед північчю.

Недавно повернулися з опери "Золотий обруч" Лятошинського, за мотивами "Захара Беркута". Були в товаристві київлян Іваненків з сином (Лярисині знайомі!) та й Гошуляка з його акомпаніяторкою, дуже гарною на вид середнього віку жінкою, Тетяною Ткаченко, що родилася і раннє дитинство провела в Києві. Будинок опери, тобто інтер'єр, прекрасно свіжо відреставрований. Це вперше бачу в Києві справді елегантне приміщення, що блистить золотими орнаментами, кристалевими канделябрами, свіжими паркетами, гарними драперіями на високих вікнах у просторих фуає. Театр досить великий, із чотирьома поверхами бальконів і льож. Мала я нагоду зійти на низ, до туалети — примітивно на французький лад, без сиджень, але досить охайно, чисто й функціонально. Така ж і ґардероба. Крім будинка, дуже мені сподобалося мистецьке оформлення сцени (в програмці позначено: Казимир Сікорський, художник-постановник). Все інше, нажаль, залишало чимало до побажання. Музика Лятошинського не викликала в мене негативних реакцій, навпаки, але постановка (режисер-постановник Дмитро Гнатюк!) без всякої інвенції, без концепту, шаблоново, нудно. Найліпше ще вийшли танці монголів — досить оригінальна хореографія, хоч трохи за довгі ці балетні вставки. Головні ролі виконували: Микола Шопша (Захар Беркут), Анатолій Мокренко (Тугар Вовк), Олександр Бистряков (Максим), Світлана Доброправова (Мирослава) — їхній спів і гра майже нагадували емігрантську аматорщину.

Прохід вечірнім містом — Володимирська, Ярославів вал, Підвальна, Франка — був трохи рисковним для моїх ніг, взутих уперше в Києві у "парадні черевики", але це була унікальна нагода, бо було товариство трьох мужчин, при чому Іваненко виявився цікавим і добрим ґідом. Ніколи не забуду, як раптом серед кам'яниць виринули блискучі освітлені бані Софії.

Після ранішнього телефону до Остапа (все гаразд, тільки холодно і день-у-день дощі, а це, очевидно, від'ємно впливає і на настрій — бачу також, що Остапові мене таки бракує — "ніхто не дзвонить, і нікого нема" — це тим більше, що він не їздить автом, а через те має обмежену свободу рухів, а також через те, що літо і люди роз'їхалися на вакації...)

Опісля пішла я на Андріївський спуск до майстерні Миколи Стратілата. Манера його робіт дуже своєрідна — не знаю, чи буду задоволена з обкладинки, яку він має зробити для моєї книжки. Я купила в нього кілька гравюр архітектурних об'єктів — церков Києва, бо ці рисунки архітектури подобалися мені більше, як деякі інші композиції. Добре, що пішла я на цю розмову з ним, бо маю надію, що зупинила в зародку деякі його ідеї. Я сказала йому: без фольклору і без релігійних атрибутів — якнайпростіше, без зайвого пересичення і щоб напис був гарним шрифтом. (Літо над Делаваром було одним із моделей). Перша його ціна около 300 дол. трохи мене перелякала, але коли я сказала, що це трохи забагато, тимбільше, що я хочу за 100 дол. купити 5 гравюр, погодився (сам запропонував 150 дол.) Варто це чи ні, підтримаю трохи мистця, тимбільше, що йому нещодавно погоріла його майстерня.

24 серпня 1990, північ (майже).

Коротко про сьогоднішній день: Після сніданку зібралася і поїхала до видавництва Дніпро. Це вперше їхала сама київським тролейбусом. "Дніпро" на Володимирській, недалеко від опери, займає цілий будинок. Відділ видань на четвертому поверсі. Кімната Віктора Сергієвича Котолупова — но. 52. Досить високий, стрункий, з борідкою, робить західне враження. У розмові виявився діловим і розумним, допоміг зібрати потрібні мені видання, познайомив із працівницею (а може секретаркою), що називалася Наталка Рогоза, вони дали мені місце при робочому столі і я пару годин могла спокійно працювати. Примірники, що з ними я працювала, мали печатку як сигнальні примірники видавництва із таким цікавим і повчальним змістом (я відписала):
Вичитано. Помилок немає
На випуск у світ
Редактор...........
Худ. редактор ...........
Тех. редактор ..................
Зав. редакції................
Заст. голов. редактора ............
Гол. художник ...............
Гол. редактор ...............
Директор ...............
8 підписів! — а ще й була якась додаткова печатка російською мовою з датою і з підписом — мабуть когось відповідального за поліграфію.

Котолупов показав мені макет перекладу Кобилянської "В неділю рано зілля копала". Все готове: переклад, художнє оформлення. А директор сказав йому: "Не піде. У вас немає тиражів". З цього приводу в мене з Котолуповим і Наталкою виникла розмова. Я запрошувала їх і директора на свою доповідь, де саме буде мова про проблеми доступу до книжкового ринку. Заворожене коло: замовлень (попередніх, перед виданням) нема, бо мало хто в світі знає взагалі про видавництво "Дніпро", воно не реклямується, рідко бувають рецензії. Московська Международная книга дбає передусім про свої видання. Треба конче нав'язувати безпосередні контакти — про це говорю всім — і не тільки видавничі. От якби були безпосередні польоти до Києва, то і їхати було б коротше і дешевше, і пошта з Америки діяла б більш оперативно. Треба щоб Київ став нарешті столицею України і перестав бути провінцією Москви.

З видавництва пішла до музею Шевченка. Там мав бути вечір Стуса. Його, нажаль, відкликали через смерть молодого художника Зареського, але була у музею виставка цікавого мистця Трегуба (потрясаючі експресіоністичні картини!). Решту часу провела я в самому музею Шевченка. Обладнаний він не тільки з великою любов'ю і пошаною до поета, але теж і з добрим мистецьким смаком. Багато Шевченкових малюнків і автографів — дуже ефектовно розміщених (картини висять на тонких дротиках, що створюють ледь-помітну сітку, за якою на стіні часом бувають написи, малюнки тощо — це створює тровимірне враження. Інші картини стоять на мармурових колонах. Бідно в музею і погано показана англомовна шевченкіяна, немає пам'ятників Шевченка з діяспори.

У музею зустріла Бліхарів і дуже тому рада запросила їх на вечерю до нашого готелю, в якому, виявляється, вони ще ніколи не були... Ледве дали себе переконати, що рахунок платила я.

25 серпня 1990, субота, 11 ввечорі.

Ранок провела сьогодні в Музею Літератури. Вже вчора ходила туди, але мала пеха, бо виявилося, що п'ятниця в них — вихідний день. Я мала з собою книжки, які хотіла подарувати музеєві (Хвалю ілюзію, Землетрус, ULE65B, ОТ-бібліографію, ОТ — Сотня сонетів), а що йшла далі, до Музею Шевченка, не хотіла з ними носитися. На моє щастя, двері були причинені на ланцюг і коли я їх відкрила, з'явилася якась працівниця, щоб сказати мені, що це — вихідний день. Коли, одначе, я вияснила їй, що я з Америки, що хочу подарувати книжки, впустила мене до фуає, дала змогу написати на книжках дарчі написи і залишити їх музеєві. Сам музей, одначе, був замкнений і його оглядала я щойно сьогодні. Дуже цікаво. Передусім — це колишня колегія Галагана, отже вже цим фактом будинок важливий для історії. По друге: там у каплиці відбулося вінчання Івана Франка з Ольгою Хорунжинською. По-третє: сам музей існує всього п'ять років, але він оригінально заплянований, повний документальних фотографій (побільшених індивідуальних і групових портретів), перших видань, автографів. В бібліотечній кімнаті (старосвітська, з темним дерев'яним пенелінґом бібліотека) була виставка Драй Хмари — очевидно, напевно матеріялами привезеними Оксаною Ашер. В експозиції непогано заступлені 20-ті роки, є і деякі емігранти, напр. машинопис Докії Гуменної "Листи із Степової України", разом із фотом з 1926 року, автобіографія-машинопис з ручними поправками Василя Барки з 1933. Директор музею Галина Олексіївна Сорока — молода, ділова, інтелігентна жінка, добре видно розуміє недостачі музею, прагне його розбудувати, поліпшити, переорганізувати. Я питалася її про матеріяли Підмогильного (там є тільки примірник першого видання "Міста" та сторінка з неназваної літературної хрестоматії з фотографією Підмогильного з 1901 року та деякими цікавими про нього інформаціями (напр. про те, що В.П., будучи в гімназії, писав під псевдонімом "Лорд Лістер" в наслідок, як сам казав, "божевільного захоплення пінкертонівською літературою"). Я вирішила, що другий примірник 12. збірника "Слово", що його я мала намір дати Бліхареві, дам таки до цього музею — вони ж напевно не мають ні одного збірника "Слово"!

Пополудні поїхала з Любком і до Видубицького монастиря і на Байкове кладовище. Видубицький монастир — прегарні краєвиди, фотогенічна архітектура, дуже зворушлива прогулянка і приємно, бо ідеться туди почерез Ботанічний Сад. Байкове кладовище — величезне, огорожене червоним муром, по середині — дорога для авт, оба боки огорожені муром, мов фортеця кремля. Бачила і фотографувала могили Лесі Українки і родини Косачів (лежать там поруч Петро, Олена Пчілка, Михайло — тільки плити з написами, а між ними пам'ятник Лесі, високий, з погруддям — все це огорожене залізним парканом. Жодних хрестів на гробах цих немає. Ми з Любком, по місцевому звичаю, купили пару букетів квітів і я залишала по дві-три квітки кожному. На пам'ятнику Лесі Українки висіла синьо-жовта стяжка від Союзу Українок Америки. Опісля ходили на могили Лисенка, Заньковецької, Тичини, Рильського, Нечуя-Левицького, Малишка, Сосюри, Вишні і багатьох інших діячів. Всюди видно квіти на камінних плитах, але довкола все заросле і досить неохайне. Ходили і на могилу Василя Стуса, але вона дуже-дуже далеко. Є там три дерев'яні хрести: Стуса, Литвина і Тихого — похорони їх ішли через цілий Київ і Любко з Мартою брали в цьому поході участь.

2 вересня 1990, неділя. Франкфурт над Майном.

Ще на аеродромі, але вже в літаку. Ляриса з дочкою поїхала іншим літаком, на Нью Йорк, отже ми з нею у Франкфурті розпрощалися. Добрий вона товариш подорожі і маю надію, що може ще колись разом кудись поїдемо — спільний побут у Києві зблизив нас і може бути початком справжньої дружби.

Від коли ми переїхали до готелю Москва і почався конґрес МАУ, часу для записок не було, а шкода, бо в пам'яті багато чого перемішається, десятки зустрічей, безліч вражень і подій. Їду додому оновлена купіллю в рідній мові і піднесена на дусі великою увагою людей до моєї праці і літературної і бібліографічної. "Ти вся цвітеш", сказала мені вчора Ляриса на прощальному бенкеті. Але це стосувалося не тільки мене: настрій був піднесений не тільки від перцевої української горілки і святкового одягу великої кількості людей.

Вже в повітрі. Дорога триватиме, заповіли, 8 годин і 20 хвилин. Між обідом, фільмом і дрімкою, що від утоми час до часу находить на мене, попробую зробити деякі нотатки про конґрес.

Вже сама реєстрація була несподіванкою. Організатори подбали про відносно солідну течку з надрукованою емблемою конґресу, про гарну мистецьку відзнаку конґресу і металеву табличку з виписаним заздалегідь прізвищем — без титулів, університетів — тільки кожному ім'я, прізвище і країна, з якої приїхав. В течці був готовий також з емблемою нотес з пером, програмка конґресу, перше число Вісника МАУ, квитки на концерт, інші папери.

Концерт відбувся в Оперному Театрі. Театр був ущерть виповнений людьми: що більше, було багато бажаючих, які не дістали квитків — тобто киян, що не були безпосередніми учасниками конґресу. Ще перед концертом у театрі, було відкриття виставки "Україніка 90" в музею Леніна. Я пішла туди, бо мала домовлену зустріч з Гольденбергом, але ми не зустрілися, хоч як я потім довідалася, він там був разом із своєю внучкою. Виставка: якісь різьби в дереві з патріотичними написами чи темами та виставка нових видань, де мою увагу привернули енциклопедія географії України (перший том готовий, має бути три), двотомник Зерова, товста книга документів "Березіль".

Відкриття конґресу в Оперному складалося з низки промов і доповіді Русанівського. У президії конґресу сидів, між іншими, також Юрій Шевельов — і це було особливо приємно. Всі промови були дуже будуюче патріотичні і я маю записаних їх на стрічку. Прикрим дисонансом для мене був виступ Омеляна Пріцака. Я завжди підтримувала Пріцака, глибоко його шаную, не одну баталію звела з його критиками й опонентами. Але тим разом було мені боляче, досадно, навіть соромно. Всі говорили про Україну, про пекучі проблеми української культури, а професор Пріцак говорив... про себе. Megalomania invincibilis! Це мені було прикро, бо на мою думку було дуже не на місці. Його, правда, представили, як почесного академіка АН УРСР — але це не був вечір його номіцації на академіка, де автобіографічна промова була б до речі, а відкриття І. Конґресу МАУ — та ще й відкриття аж надто пересичене промовами і мистецькою програмою, розтягнене на кілька годин, що його не варто було розтягати ще й того рода нарцисистськими виступами. Мистецька програма концерту була аж надто різноманітна. Симфонічний оркестр (тим разом оркестранти всі були в святкових чорних одягах, не так як на опері Лятошинського, коли всі були просто в білих сорочках!) заграв на початку увертюру з "Тараса Бульби", але потім сидів бездіяльно в час, коли на сцені пописувались троїсті музики і фольклорні ансамблі. Це мені не подобалося, хоч виступи цих ансамблів були дуже добрі і збирали неабиякі аплодисменти. Найбільший резонанс у залі, одначе, здобув хор імені Вірйовки, що виконав у супроводі симфонічного оркестру кілька патріотичних пісень. На "Гей у лузі червона калина" авдиторія піднялася на ноги. А було ще й прекрасне й зворушливе "Боже великий, єдиний" та на кінець "Ще не вмерла Україна" — у виконанні, якого я ніколи не чула, та чи тільки я? Довідалась я пізніше, що це вперше в Оперному Театрі виконували національний гімн, що на включенні його в програму настоював Микола Жулинський, якого вже один раз ставили і ще раз мають ставити в кандидати на міністра культури, що диригент мусів спеціяльно розписати партитури і навчити оркестр незнаного їм репертуару. Зворушення було безмежне. Над хором підняли величезний синьо-жовтий прапор. Розбила трохи зворушення реакція авдиторії, що почала аплодувати та якесь многолітствіє, що його після гімну заінтонували співаки хору і яке зробило на мене враження, немов би було своєрідним "Боже, царя храни"! Я воліла б, якби концерт мав у собі менше фольклору (або взагалі обійшовся без нього), якби хор Вірйовки співав у фраках, а не в національних одягах, якби авдиторія вміла відрізнити спів гімну від інших точок у програмі. Але будьмо вибачливі — вони тільки вчаться. Співаки, які тількищо з великим піднесенням співали "Ще не вмерла Україна", в кулуарах за сценою розмовляють російською мовою. Це реальність. Треба буде ще багато зусиль, щоб це змінити.

Максим приїхав у неділю. Оргкомітет вислав авто і зустрічати його та ще декого виїхала ціла делегація з Миколою Жулинським і мною включно. Провели майже весь день на Борисполі. Максим приїхав щасливо, але загубилася в дорозі його валізка! Це було тим більше неприємно, що у валізку він устромив квитки на літак для цілого ансамблю танцюристів чи співаків, що мають їхати до Канади! Йому передали це організатори тури і на нього на летовищі чекала дівчина, щоб відібрати квитки! Не сподівалась я, що наш синок — 35 літній мужчина, батько родини — виявиться таким безвідповідальним, щоб таку дорогоцінну доручену йому пересилку устромити у валізку! Та й приїхав наш синок в одній сорочці і джінсах, без жодного ручного баґажу, крім течки, що в ній була його доповідь! Було мені досадно, але я один тільки раз випімнула йому його брак здорового практичного глузду — думаю, що саме життя навчить його на майбутнє. Я вчилася на досвіді інших: від коли почула про пригоду Даниленків, коли їм по дорозі на Україну затратився увесь баґаж і Іван — у коротких штанах — не міг навіть оглянути пам'ятних церков, бо його не впускали до середини — я завжди маю у підручній торбі зміну білля і зміну одягу, отже на випадок комплікацій з баґажем могла б прожити тиждень-два, якби цього було потрібно, і без валізки. Максим мусів позичити собі і підштанці і сорочку і светр — ходив в одних джінсах, які йому ще й подерлися... Валізка знайшлася тільки в четвер і в п'ятницю мусіли їхати на Бориспіль її відбирати. Зразу Максимові піднявся настрій — до цього він був у дуже поганому настрою, заклинався, що більше не поїде в країну, де не можна піти до крамниці і купити собі зміну білля; був не дуже приємним співжителем готелевої кімнати і я собі навіть на майбутнє обіцяла, що більше не плянуватиму таких спільних нічлігів на міжнародних конґресах. Поводився так, немов це він мені зробив ласку, що я, мовляв, тільки через нього мала змогу жити в готелі "Москва" у центрі міста, а не на другому боці Дніпра, в готелі "Славутич". [Не має він рації, бо це право я мала передусім через протекцію Миколи Жулинського, який не тільки обіцяв мені приміщення в готелі "Москва", але й сказав мені, що я буду гостем Академії, тобто не зобов'язана платити за готель — як і всі інші учасники Конґресу, що жили в "Москві"!) В міру як проходив конґрес, а особливо коли віднайшлася валізка, Максим помітно змінив своє самопочуття і наставлення. Була й зворушлива сцена, коли розпаковуючи валізку, він, натрапивши на ґумку-бальон, дарунок на дорогу від Іванка, він розплакався ("ах, мої діти!") і ми, обнявшись, трохи собі удвох поплакали, були й несподівані признання під моєю адресою ("Я тобі просто завидую. Всі тебе хочуть бачити, говорити з тобою").

А я і справді втішалася досить великою увагою. Доповідь моя була у невластивій секції, де більшість тем було пов'язано з діяспорою, її розселеннями в різних країнах, та й самим терміном "діяспора" — все ж таки викликала неабияке зацікавлення. Кілька осіб чекало в черзі, щоб говорити зі мною, а Зорівчак привела до мене кореспондента київського українського радіо, який зробив зі мною ad hoc interview. Я використала це інтерв'ю, щоб висловитись критично про практику видавництва "Дніпро", де за т.зв. "браком тиражів", тобто попередніх замовлень, заплянована й готова до друку книжка викреслюється з видавничих плянів. Про потребу виходу видавництва на широкий світовий ринок (зокрема англомовних його видань) я говорила і в своїй доповіді. Підійшла до мене також дівчина, кореспондент "Літературної України", яка просила дати їй текст доповіді для використання в газеті. Я вже дала була чистий примірник до друку у збірнику праць конґресу, отже їй я могла дати тільки текст, що з нього я читала, де олівцем були викреслені скорочення, щоб втриматися у 20-хвилинному визначеному часі.

Любко Бліхар приніс мені пару днів тому число Літ.Ук., де надрукований текст Остапової доповіді на з'їзді "Слова" в Торонто. Щкода, що він про це не довідається, аж поки я не повернуся з Києва — бо ж Літ. Україна приходить до мене на мою університетську адресу. Буде йому приємно. Також вчора отримала я від Погрібного 8 число журналу "Слово і час" (колишнє "Радянське літературознавство"), де є згадка про візиту Погрібного в нашому домі — про Остапа (якого, на жаль, автор називає "стареньким", що може буде Остапові трохи прикро) і про мене. Погрібний, даруючи мені це найновіше число не знав, що в ньому надрукована — нарешті! — також Гольденбергова рецензія на мій перший випуск ULE65. Гольденберг був на моїй доповіді, він і потім зустрівся мені на вулиці. Передав листа, щоб вислати синові, який живе в Милвокі. Гольденберг повідомив, що число СіЧ буде готове аж в понеділок, тобто після мого від'їзду — і я була рада, що це сталося раніше і я мала змогу дістати потрібний мені примірник. Рецензію саму я мала змогу проглянути тільки досить побіжно, бо все було на бігу, але як я і сподівалася, це — серйозна фахова рецензія у серйозному журналі і неабиякий для мене успіх.

Були й успіхи чисто літературні. Мені треба було привезти із собою більше моїх "Землетрусів". Можна було мати також більше копій новіших друкованих поезій (я привезла два комплекти — один дала Ільницькому, один Погрібному — обом з біо-бібліографічною довідкою. Але про зацікавлення закордонною літературою свідчить такий факт: прийшла я на засідання Археографічної комісії в останній день і після нарад передала Штогринові доповідь до Львова, а Ясінським пару передруків своїх друкованих статей і машинопис праці про Західну орієнтацію, щоб він це передав у Харкові журналові "Бібліотекознавство і бібліографія". Були на засіданні якісь два хлопці з Житомира, що видають якусь газету для молоді і хотіли від мене матеріялів, зокрема поезії. Я мала тільки те, що обіцяла Погрібному, отже не могла їм подарувати, але показала їм і свої книжки, і машинописи не зібраних ще у книжку. Запиталися, чи можна переписати вірш "Перше травня" — я дозволила і хлопець взявся переписувати. (Копіювальні машини, якщо і є, то під ключем!) Я розмовляла з Ясінським про різні справи, не счулася, як минуло з пів години — дивлюсь, а мій хлопець з Житомира вже рукою переписав цілу низку моїх поезій. Хотів ще знимку — я її не мала, але дала йому автограф "Привіт молодим читачам України!" Увагу до моєї поезії виявив і Ростислав Доценко: книжки для нього я також вже не мала, а він каже: от, якби Ви могли записати на стрічку — ми б передали це по радіо! Я подумала: може й справді. Магнітофон в мене є і є також ще одна, остання, касетка. На бігу, в антрактах між візитами і полагоджуванням інших справ, я таки записала йому на стрічку низку поезій і залишила тасьму для їхнього використання. Чи добре записалася цілість, не мала змоги перевірити. Але фрагменти чула: записалося.

З аудіозаписом виникла в мене комплікація на концерті. Промови записала, але помітила, що батерія слабка і я вирішила змінити батерії. Поки я в темноті і поспіху це робила, мусіла пересунути ґудзик tape-radio і у висліді втратила запис прекрасного виконання "Ще не вмерла" і взагалі більшості музичного концерту. Пробую це направити. Дала 10 дол. і свою адресу хлопцеві, що займався video-записом і просила прислати собі копію. Хлопець з молодечої газети Житомира називається Титов, маю його адресу, а також дав адресу своєї жінки, що на її адресу просив прислати книжку. Після останньої пленарної сесії, коли мене обступили різні люди, дивлюсь, а Титов наслав на мене свого фотографа! Celebrity for a day!

Великим успіхом свого побуту в Києві вважаю факт, що Стратілат зробив і згідно з умовою на час приніс мені обкладинку до моєі прози. Боявся, що мені може не сподобатися і фактично зробив не одну, а дві. Обидві дуже гарні: білі написи на чорному тлі: одне на тлі рослинного орнаменту, друге — чорно-біла композиція, майже абстракт, з жіночою невеликою постаттю. Домінує чорний колір. Я дуже задоволена — подумала навіть, що може книжка моя не варта такого доброго графічного оформлення. Маю надію, що друкарі не зіпсують його роботи. А другу річ оправлю, як картину до своєї робочої кімнати.

4 вересня 1990. Філядельфія, вранці, метро до роботи.

Вчора цілий день спала. Добившися додому лімузиною пізно ввечері у неділю, ще довго-довго гуторила з Остапом, розповідаючи про Київ, розпаковуючи валізку. Але потім така була розбуджена, піднесена, що не зважаючи на майже 24-годинну подорож без сну — сонною не була, навпаки. Тому й вирішила прийняти таблетку Dalmane, щоб примусити організм до сну й відпочинку. Отже їду до роботи відносно відсвіжена, двічі скупана, рада, що нарешті можу почистити зуби у звичайній, а не мінеральній воді, що можу скупатися у гарячій.

Була я в Києві на трьох виставах українського драматичного театру ім. Ів. Франка. Це були: Енеїда, Блез та Тев'є-Молочник — три вечори підряд: вівторок, середа, четвер. У четвер мусіла навіть прогавити виступ Максима про Підмогильного — бо він читав останній, а сесія затягнулася до пізнього вечора. Але не жалую. Театр — це те, чого нам на еміграції найбільше бракує. Занурення в українську мову — навіть коли вистава — переклад, так як у випадку Блез чи Тев'є — це особливе й зворушливе пережиття. "Енеїда" — це створена за Котляревським інсценізація С. Данченка та І. Драча, що її визначили в програмі як "бурлеск-опера". Режисер-постановщик — С. Данченко, композитор — С. Бідусенко. Вистава досить помислова. Неабиякий наголос на секс, з музикою наближеною до модерної рок-музики. "Блез" — сексуальна комедія у перекладі з французького автора Месіє. Гра — професійна, але нічого оригінального. Натомість "Тев'є-Текель" — справжній шедевр. Це не український варіянт американського "Fiddler on the Roof", як я початково думала. Це п'єса російського автора Г. Горіна (у перекладі М. Зарудного), на матеріялах Шолом-Алейхема. Режисер: С. Данченко, в головній ролі — Б. Ступка. Постановка першорядна, Ступка в ролі Тев'є — феноменальний. Знамените художнє оформлення сцени. Трагічний гумор Шолом-Алейхема переданий прекрасною українською мовою — зворушливе пережиття. Є в постановці деякі елементи тенденційності: в п'єсі наголошені елементи українсько-єврейської співпраці, виразно проведена лінія, що погроми походять від зверхньої влади, не від місцевого населення. З такою виставою можна їхати навіть у світ. Щоб бачити Тев'є, я мусіла зрезигнувати з сесії, де Максим читав доповідь — але не жалую! Доповідь можу прочитати, а така постановка українською мовою — це одна з рідкісних подій у житті емігранта.

Мої нотатки про Україну доведеться, нажаль, перервати. Сьогоднішній день на праці вже втягнув мене у вир проблем, а завтра в мене вже й перша лекція — мусітиму відсвіжити її сьогодні ввечорі в пам'яті, бо вже забула — щастя, що маю запис з минулого року. А ще треба мені наперед поїхати з Остапом, щоб закупити харчів на тиждень. Голова тріщить — починається знову вересневий Sturm und Drang.

6 вересня 1990, четвер.

Вчора була моя перша лекція. Несподіванка: зголосилося на курс 29 осіб, а прийшло 46! Констернація! Сиділи під вікнами, на столах, навіть для мене не було місця. Пішло мені досить добре, хоч, очевидно, забракло "handouts". Мариля була присутня на початку — мені треба було її представити, але вона забрала мені повних 10 хвилин своїми вступними увагами й запитаннями. Найгірше, що робила це в такому антагоністичному до студентів тоні, немов би хотіла їх відстрашити. Я їй це потім злегка випімнула, сказавши, ніби з усмішкою, що вона — справжній "бельфер". Їй рішуче бракує почуття гумору, більшої дози такту і трохи стриманості.

Liz прийшла мене потім повідомити, що декан погодився дати всім бібліотекарям-викладачам офіційно статус і титул "lecturer" та й додатково по $3,000 долярів за курс. (Тобто в нашому випадку, мені і Марилі по $1,500). Я воліла б менше натиску і менше грошей, але доведеться ще два роки помучитися. Щодо курсу, то може дехто із студентів роздумається і відпаде. Але можливо адміністрації доведеться дати нам більше приміщення.

Був учора в нас на обіді Іза. Розпитував про Україну. Він, очевидно, бачить справи з іншої, не-української точки зору. Сестрі дуже радить виїхати до Ізраїля, бо боїться, що прийдуть до голосу менше помірковані елементи і тоді може бути великий зріст антисемітизму. Написав він довгу рецензію на 12. збірник "Слова". Я була дуже втомлена, ледве слухала, як нам він її читав. Дуже вихвалив мій вірш "Кожна зустріч — прощання". Сумніваюся, чи "Сучасність" надрукує це повністю, а то й взагалі чи надрукує.

Максим уже також щасливо повернувся додому. Вчора дзвонив, дякував за щедрий уродиновий подарунок. (Ми з Остапом вирішили допомогти йому трохи фінансово і вислали дві тисячі долярів). Марко та Ія хочуть приїхати в листопаді до Філядельфії, зробити тут христини Ніни. Марко сказав мені, що хотів би пов'язати це із відзначуванням моїх уродин.

10 вересня 1990. Вранці, вдома, перед виходом на роботу.

Вчора Рудницький запросив мене виступити по радіо разом з ним і Лабунькою в розмові про Конґрес МАУ. Пів-годинна його програма, переривана оголошеннями ітп., не давала багато можливостей, але це був для мене цікавий новий досвід.

Сьогодні в мене о 12-ій — лекція про договори США, в середу — інші договори. Тяжкий тиждень. Але якось його перебуду.

Були вчора з Остапом на концерті естрадних співаків з України, Злоткін і Ко. — а з ними і Анатолій Паламаренко, декляматор, якого я нещодавно чула в Києві. Тут він виступив із уривком з "Кайдашевої сім'ї" та з "Ярмарком" Остапа Вишні.

В суботу реестрованою поштою вислала до Аргентини мистецьку обкладинку Стратілата.

13 вересня 1990, четвер. Метро.

Вчора відбулася третя з черги моя лекція. Вчуся бути професором: less is more, тобто на досвіді бачу, що краще не перевантажувати лекцію матеріялом: ліпше сконцентруватися на кількох основних пунктах і шляхом повторних резюме пробувати передати це основне знання студентам. В минулому, думаю, я перецінювала і самих студентів і їх можливості. Ще маю одну лекцію в понеділок — а тоді матиму перерву на два тижні, коли вчитиме Мариля. Це добре, бо я останні дні досить втомлена і вчора, наприклад, пішла спати вже о 9-ій. Це мені тепер трапляється досить часто. Нема сили навіть листа написати.

Поволі, одначе, таки полагоджую справи — всякі доручення і прохання з України. Листи Біленка і Гольденберга вислала першого дня після повороту до праці. Мегикові передала вже журнал "Ukraine" від Біленка. Телефонувала до Гуменної, щоб сказати їй, що про неї пам'ятають в Україні — розповіла їй про розмову з Ф. Погребенником і В. Мельником, про її матеріяли в Музею літ-ри. Переслала їй листи В. Мельника. Наталі Лівицькій-Холодній післала газету "Друг читача" з передруком її віршів і статтею про неї. Але на черзі в мене ще ціла низка справ: листи і фотокопії про театр для Н. Пономаренко, матеріяли про Олдриджа для фільмара, що робить фільм про Шевченка і Олдриджа, інформацію про закордонну українську пресу ітд, ітп. (Маю повно адрес і візитних карточок).

17 вересня, понеділок, по дорозі з праці додому.

Четверта моя лекція про міжнародне приватне право пішла добре. Тепер матиму перерву до 10 жовтня. Мариля вчитиме 5 лекцій, а крім того є один т.зв. "call out day", коли викладів немає. Отже буде нагода мені трохи відсапнути та й взятися трохи за інші справи.

В суботу їздили купити новий пилосос, бо старий зіпсувався. Також купила я квітів — хризантеми на тепер, нарцизи й тюльпани — в підготовці на весну. Вже й все це посадила. Також присвятила трохи часу рослинам в хаті. На городі зробила тяжку роботу: обрізала гілля нашого firethorn, що за останні два роки вигнався вгору аж під дерево! Подумати тільки, як утікає час: цю рослину десь тому років 15 або й більше, Тато купив і посадив Остапові на уродини. А тепер це величезний кущ, колючий, тяжко його обрізувати — доступ до нього трудний. А Остап навіть не захотів мені допомогти, притримати... Мовляв: "я тепер щось інше роблю, або "непотрібна ця твоя робота". What else is new?

18 вересня, пополудні, по дорозі додому, метро.

Переглянула я свої записки про Київ, щоб пригадати собі, що я встигла відмітити, а що залишила поза увагою. Буду пробувати в наступних днях зробити деякі доповнення.

Програма конґресу МАУ складалася із святочного відкриття в Оперному театрі в понеділок 27 серпня, з пленарних сесій у вівторок, та з великої кількости доповідей, що були розділені у 10 секціях і що відбувалися в різних приміщеннях, часом значно від себе віддалених.

Доповнюю вночі, 19 вересня, в ліжку:

В кожній секції були ранішні засідання від 10 до 2-ої і пополудневі від 4 до 7. А кожне засідання включало звичайно 7 (сім!) доповідей. Секції були зорганізовані довкола певних тем, і так секція І. була призвячена "духовній і матеріяльній культурі українського народу" (тобто: релігія, мистецтво, фольклор, етнографія), секція ІІ — українська суспільно-політична і економічна думка, секція ІІІ. — проблеми української історіографії, секція IV — українське літературознавство, секція V — мова, секція VI — українська діяспора, секція VII — українська наукова думка, секція VIII — українська барокко, секція IX — український аванґард, секція X — Україна і проблеми національного розвитку. Засідання по секціях відбувалося рівночасно — в середу і в четвер. Якщо зважити, що в іменному покажчику програми є майже 350 прізвищ (при чому половина із закордону), то ясно, що конґрес був аж надто велелюдний і перевантажений програмою. На пленарних засіданнях була я всіх: там виступали самі тузи: Дзюба, Пріцак, Грабович, Шевельов, Шинкарук, Піккіо, Шевченко, Козак і Сенченко. (Мав бути ще Толстой, академік з Москви, але він не приїхав). Але із засіданнями секцій була морока. Секції відбували свої сесії одночасно — було неможливо бути там, де хотілося бути: раз пішла я на секцію на вул. Героїв Революції, мусіла вислухати також інші доповіді в цій же секції, хоч вони могли бути мені, напр., менше цікаві, як доповіді про барокко, які в той же час відбувалися напр. на Подолі, в приміщеннях колишньої Могилянської Академії. Мені утруднювало вибір цікавої для мене програми те, що мою власну доповідь включили чомусь у секцію діяспори (отже я, хоч-не-хоч, мусіла вислухати інших доповідачів в цій секції, з Петром Кравчуком, канадським проґресистом включно!), як також те, що бажаючи почути доповідь Зорівчак, я попала також у секцію, яка була мені не надто цікава. Утруднювало справи також і те, що програмка була складена не хронологічно, а по секціям, а це ускладнювало орієнтацію. Не зважаючи на все, я мала змогу почути деякі цікаві виступи в секції авангарду та загального літературознавства. Врізався в пам'ять такий епізод. Говорив доповідь Богдан Рубчак. Про центр і периферію в драматичних творах Лесі Українки. А перед доповіддю дає такий приблизно вступ. Мовляв, приїхавши до Києва, він на двох прикладах переконався, яка актуальна є вибрана ним тема. Два пам'ятники — один, де в центрі стоїть Леся Українка, а довкола будинки справжньої влади, другий — напроти нашого готелю, "той, що в скалі сидить". І після того Богдан почав свою доповідь. Була помітна деяка констернація авдиторії — думаю, що не дуже уважно слухали початку доповіді. Не знали, мабуть, як реагувати на витончену Рубчакову іронію. "Той, що в скалі сидить" — великий пам'ятник Ленінові, справді ніби в скалі, та ще й оточений кількома людськими фігурами. Дотеп мені подобався, але коли я потім сказала Богданові про це, він виявив, що мав уже з тим деякі неприємності. Хтось, виявляється, виявив незадоволення, що, мовляв, гість з Америки дозволив собі на невластивий жарт, а ніхто з Інституту Літератури чи з Академії навіть на це не зареагував! Ну, що ж. Радянська система відома з того на весь світ, що їй абсолютно чуже відчуття гумору й самоіронії.

19 вересня 1990, середа, Вранці, метро.

Вчора провели вечір в УКУ. Анатолій Паламаренко давав приватний вечір художнього читання. Рекляма була тільки по телефону, але прийшло понад 30 осіб. Читав він Шевченка, Нечуя-Левицького, Остапа Вишню. Це був справжній tour de force: актор без передишки, без писаного тексту, без того, щоб хоч один раз звогчити уста водою, читав з пам'яті від 8 до 11-ої! Авдиторія давно вже мала досить, а він читав ще і ще... Такий його ентузіязм зробив на мене враження дуже позитивне і розвіяв первісну мою резерву. Хоч його стиль мистецького читання (зокрема ж поезій) мені не дуже подобається (за багато патосу, мелодраматичності) і я воліла б інший трохи, модерніший і менш сільсько-господарський репертуар — то приємно слухати гарну українську мову у професійному виконанні.

Коли мене люди питаються про враження з конґресу МАУ, то я підкреслюю такі моменти:
1/ Загальний патріотичний тон — від відкриття в Оперному театрі починаючи. Навіть недавні пристосуванці, такі як напр. Русанівський, говорили з турботою про українську культуру.
2/ Соборне єднання україністів — тобто людей, що такою чи іншою мірою працюють для української науки і культури — з різних країн світу і з України. Щире зацікавлення місцевих учених і діячів учасниками конґресу, що приїхали ззакордону.
3/ Присутність на сесіях та поза ними великої кількости молодої української інтелігенції, людей між 30-40 роками життя — кандидатів наук, наукових працівників.
4/ Цілотижневе занурення в українську мову. Майже виключно єдину мову конґресу. Навіть японці, навіть німці виступали українською мовою!

20 вересня 1990. Метро. Четвер уранці.

Не мала я нагоди в Києві чути передаване по київському радіо інтерв'ю, що його зі мною зробив кореспондент радіо. Але така передача була. Казав мені Любко: ми тебе слухали сьогодні вранці на радіо... Це було, здається, в суботу вранці десь біля 7-ої. Чи була там моя критика митних урядників, що деяким учасникам конґресу не тільки переглядали, але й забирали книжки? — питаю. Ні, такого не було. Отже сцензурували. Але моя критика видавничих практик видавництва "Дніпро", де готові до друку книги, напр. англомовні переклади української клясики, не друкуються за, мовляв, "браком тиражів", тобто попередніх замовлень, таки була. Бо ось на пленарній заключній сесії в суботу кажуть мені знайомі кияни (здається чи не Вол. Мельник): "З Вами хоче говорити директор видавництва Дніпро. Чи можете дати йому десять хвилин для розмови?" Чому ні. Отже зустрілися ми з директором, що його прізвище (Тарас Сергійчук) я знала вже від Котолупова. Він, очевидно, чув по радіо мою критику. Почав вияснювати і виправдувати їхню ситуацію. Я сказала йому, що моя критика — доброзичлива, конструктивна, що я вже нераз позитивно висловлювалася про їхні видання, зокрема англомовні, але що конечно треба вийти з ізоляції в широкий світ, встановити безпосередні контакти, реклямуватися, розсилати рецензійні примірники. Але і я розумію: без кардинальної зміни всієї радянської економіки, без економічної незалежности (бодай автономії) для України — цього не буде.

П'ятниця, 21 вересня 1990. Метро, вранці.

Про харчі і ціни в Україні. Перший тиждень ми з Лярисою харчувалися у готелі "Дніпро", другий тиждень — харчі були забезпечені в готелі "Москва" на кошт організаторів конґресу, але я кілька разів харчувалася в "Дніпрі", на власний кошт, бо готель "Дніпро", як показав досвід, був значно поступовіший: ресторан був відкритий до пізна та й харч видався мені смачніший. Платили ми в "Дніпрі" не долярами, а рублями. А що виміна долярів тепер навіть по офіційному курсі в готелі була 6.50 рублів за 1 доляра, то ціни в рублях видавалися аж занадто поміркованими (Та ще й цих рублів у мене призбиралося чимало: виміняла тільки 10 дол., але Жулинський дав мені за 100 долярів переданих йому в Harrogate — 700 карбованців, а Роксоляна за 20 дол. — двісті карбованців. Отже тих грошей мала я за багато і у висліді залишила Бліхарям 300 карбованців, а сестрам Івася Керницького передала Роксоляною двісті). Ресторан "Дніпро" — передусім для закордонних туристів і їх гостей. Але бували там і весілля місцевих людей, отже видно, що для декого він доступний. Не для всіх — була я свідком, коли сторож при дверях із сваркою відігнав якусь молоду пару! Menu на письмі — досить різноманітне, але на практиці вибір дуже обмежений: цього нема, і того нема. Читала я меню тільки один раз — потім вирішила, що не варто навіть витягати окулярів. Голубці є? Нема! Вареники є? Нема Борщ є? Є! Давайте борщ! І що ще маєте? Так здебільшого виглядала моя розмова в ресторані. Але ціни, як для туристів з Америки, дуже помірковані, навіть нереальні. За 4-5 рублів можна було з'їсти досить добрий обід, навіть з вином. Коли я запросила обох Бліхарів — кінцевий рахунок був біля 30 карбованців. За такий сам обід в Америці треба було б заплатити 60-70 долярів. Ціни до театру, найкращі — 2-3 рублі, ціна трамвайного квитка — 5 копійок.

22 вересня 1990, субота, 11 РМ.

Вчора вполудне вислала три "Землетруси" на Україну: Доценкові, В. Титову (з додатковими копіями друкованих віршів, до Житомира) та В. Пащенко, кореспондентці "Літературної України". Також післала фотографії: Лярисі Онишкевич і Максимові, фотографії і листи Софії Майданській і Володимирові Мельнику.

Сьогодні нікуди не виходила з дому — дощ, погано на дворі. Використала день, щоб полагодити деякі ділові письма (GEICO, Drexel, MADD, AAASS, CIUS), а також написала листа до Любка, Котолупова, Гольденберга, якоїсь лікарки-поетеси зі Львова Євгенії Лещук, що їй хтось сказав, що я можу перекласти на англійську мову її вірші (а таких віршів не тільки перекладати, але й взагалі писати непотрібно).

Отже наслідком невеличкої перерви в Sturm und Drang, наздігнала листування, зробила кілька телефонічних розмов.

25 вересня 1990, метро, по дорозі додому.

Треба відмітити, що вчора вполудне я послала матеріяли про Шевченка і Олдріджа Г. Булахові (Григорій Булах, зять Неврлі) до Києва (разом із примірниками "Землетрусу"), переклад "За байраком байрак" Андрусишина/Кірконела, лист та "Землетрус" Євгенії Лещук до Львова та відбитку статті про Войнич і Расторґуєва з додатком "Землетрусу" для Олександра Дуна, до Ленінабаду, в Таджикістані. Про цього останнього варто занотувати пару слів. Мій останній день у Києві. Дуже в поспіху, дуже розриваюся — записую на магнітофонну стрічку на прохання Доценка свої поезії, слухаю засідання Археографічної комісії, на якому зустріла Титова, що взявся переписувати ручно мої вірші, бо вже не було для нього примірника, прощаюся довго з Бліхарями і Доценками... Телефон. Незнайомець представився як Дун. Прочитав рецензію Гольденберга на мою ULE65 в журналі "Слово і час". Хотів би зі мною говорити. "Чи будете на прощальному вечорі?" питаю. "Тепер мені ніколи, але на вечорі можемо поговорити". Прощальний вечір був пов'язаний з багатим буфетом холодних страв і горілки з перцем, на взір американської коктейл-парті — на стоячи, багато людей, всі в піднесеному настрої, святково вдягнуті. В мене також настрій піднесений від цікавого дня, зустрічей, успішних двох тижнів у Києві... Підійшли до мене на вечорі Марія Скрипник і Петро Кравчук і я вже думала, що зіпсують мені вечір (А Ляриса сказала мені: ти вся цвітеш!) Каже Кравчук: за Вами шукає Дун з Таджикістану! Ну, думаю собі, якщо він якийсь знайомий Кравчука, то навряд чи мені буде цікавий. Десь за годину приводить до мене Кравчук Дуна. Виявляється, він зацікавлений особою Е. Л. Войнич. Як почав говорити зі мною про Войнич, Расторґуєва, Таратуту ітд., як довідався, що в мене є навіть стаття про Войнич і Расторґуєва, що я добре знаю хто така Таратута, Кравчинський і Компанія, захопився, сказав: "Задля розмови з Вами варто було приїхати до Києва!" Він вчить російську та інші літератури в педагогічному інституті в Ленінабаді, людина він десь після 50-тки. Оттакий мій перший контакт з Таджикістаном!

1 жовтня 1990, понеділок вранці, метро.

Написали сестри Івася Керницького з Водник. Дякують за Івасеві книжки (вперше бачать!), за молитвенник, за мою книжку ("Землетрус" з віршем для Івася), за число "Свободи" з фейлетоном, де цитується лист Ольги, за 200 карбованців... Значить, Роксоляна швидко і точно виконала моє прохання. Я цьому дуже-дуже рада. Я написала їм листа з Києва, повідомила про те, що друкується англомовний переклад "Будні і неділя", що всі гроші, які Іван залишив у спадку Маркові будуть зужиті на Івасеву книжку чи книжки. Не хотіла я, щоб у них були щодо цього якісь сумніви або претенсії. Івась усе життя бідував, жив з чужої ласки, невеличкі гроші, які лишилися, були певне ще решткою спадку його вуйків. Жалував собі, а й родині надто великої допомоги не посилав, та й не виявляв таких бажань перед смертю. Напевно бажав собі, щоб Марко прийняв його спадщину, як дарунок. Він нераз за життя про це говорив — адже ім'я Марка багато років до Івасевої смерти було записане на банковому конті. Смішний був і добросердечний у своїй щедрості: раз послав був Маркові якісь сто долярів (а може навіть двісті), коли почув, що йому нелегко було на початках у Голівуді — але Марко ці гроші Івасеві повернув — адже він молодий і здоровий, міг сам на себе заробити. Раз Івась і нам хотів зробити королівський жест — прислав чека "на меблі", коли ми купили хату і вона якийсь час стояла порожна. Ну, ми його трохи насварили, чек повернули... А сам, тимчасом, часто жив на ласці в людей, що купували йому не тільки обіди, але час до часу і більші дарунки, як убрання або телевізор... Книжку "Будні і неділя" видав за власні гроші — хоч, очевидно, повинно це було зробити видавництво. Але така вже доля емігрантського письменника. Так і тепер. "Будні і неділя" в Максимовому перекладі вже таки друкуються (Максим читав уже коректу). Тим разом, правда, кошт друку покриє видавництво. Отже лишиться ще трохи грошей на наступну книжку.

2 жовтня 1990, вранці, метро (вівторок).

Сьогодні в Україні — демонстрації і страйк проти нового союзного договору, за незалежність. Не багато про це знаємо: New York Times подав учора невелику вістку про демонстрації, мовляв, сподівалися пів міліона, а було тільки 75,000-100,000 людей. Також коротка інформація була по радіо. Але переповідав Остап, що Рися Голод сказала йому по телефону, що торонтонське телебачення мало відео з демонстрації: море людей і синьо-жовтих прапорів... Шкода, що ми цього не бачимо. В Америці справи України — вістка щонайменше третьорядна. Сьогодні на першому пляні — нове домовлення в справі балансування федерального бюджету і об'єднання Німеччини, що формально наступить завтра, 3 жовтня. Справді, ця безкровна революція, що її німці завдячують Ґорбачову — це справжнє чудо нашого часу! Дорого їм це коштуватиме, але матимуть одну Німеччину. А ми? Нам треба справжнього божого чуда, цілої низки небесних чудес!

12 жовтня 1990, метро, п'ятниця вранці.

Щоденник загрожує перетворитися у щотижневик. Останній запис був 11 днів тому. Коротко про найважніше. В середу 10-ого відбулася моя лекція про французьке і мімецьке право (Übung macht Meister, хоч дискусія і запитання студентів вказують на лакуни мого знання: напр. яким способом уникають потенційних конфліктів між кодексами та в законодавстві взагалі? або: як буде відбуватися гармонізація західного і східнього права в Німеччині, тепер після об'єднання? Я призналася, що точних відповідей не знаю, подала свої здогади і думки з приводу цих проблем, але на другий рік треба буде прочитати більше матеріялів, зокрема найновіших. Перерву в лекціях — коли вчила Мариля — я використала, щоб полагодити листування з Україною, а навіть трохи працювала над ULE80. Зіпсувався мені комп'ютер (не працювала цифра "2") — треба було направити. (Знову 50 дол.!) Вчора ходила на 3-годинний семінар TIAA-CREF. Біржа падає у зв'язку з можливістю війни з Іраком та непевністю щодо федерального бюджету і можливістю економічного занепаду в США. Боюся, що на цьому дуже постраждає моя пенсія. В минулому кварталі мої інвестиції в CREF впали на 16,000 дол.! А до пенсії ще може тільки два роки... Можуть впасти ще нижче... Треба може перенести на TIAA — хоч тепер поганий для цього час.

16 жовтня 1990, вівторок вранці, метро.

Вчора була остання моя лекція: "Foreign law in English". Ще Мариля матиме дві сесії "on line", чуже і міжнародне право на ком'ютерних системах Lexis i Westlaw, а тоді поправити віддані студентами роботи — і кінець. Матиму спокій аж до вересня.

З цієї нагоди, після вечора присвяченого куховаренню, я втомлена поклалася в ліжко і нарешті прочитала до кінця "Рубали ліс" — спогади Лариси Крушельницької. Що за розповідь! відірватися не могла. Не щоб спогади були так добре написані. Це фактично майже не спогади, а змонтована на основі документів історія родини Крушельницьких — бо ж кінчиться ця річ, коли авторка ще зовсім дитина. Напевно до цього дуже цікавого і дуже трагічного документу доклав чимало уваги Андрій Павлишин, історик, автор вступних зауважень, що є можливо навіть співавтором. Знаменита ця розповідь не тільки тим, що документує трагічну долю родини Крушельницьких, що у 30-их роках виїхала з Галичини на Радянську Україну і там трагічно загинула, але також і тим тлом попереднього життя цього непересічного роду у Львові та у Відні, їхнього мільє, їхніх чужонаціональних контактів, що включали таких людей, як Пшибишевскі, Масарик, Ромен Ролян і особливо Гофмансталь. Справжня українська інтелігенція, що була і відчувала себе інтегральною частиною культурної Европи.

По дорозі додому, метро.

Середяк прислав минулого тижня частину надрукованої вже книжки — перша коректа. Я рада, що обкладинка Стратілата не загубилася десь на аргентинській пошті і що друкарська робота вже почалася. Покищо я зробила коректу тільки першої новелі — дуже багато помилок. Друк його досить поганий, але я про це знала заздалегідь. На ліпшу друкарню мене не стати, зрештою, з уваги на переклади, мені залежало на тому, щоб книжка друкувалася в Аргентині і щоб авторське право було за видавництвом... Рeшту коректи доведеться відкласти на кілька днів: сьогодні ввечері ідемо на доповідь Погрібного, завтра після вечері схочу зробити вареники з м'ясом (— це вже підготовка до приїзду внуків і дітей в половині листопада!), в п'ятницю досвіта поїду з Лабунькою до Вашинґтону, де відбувається чергова річна конференція AAASS (Треба буде виїхати автом о 4-ій вночі, щоб бути там на сесії про Гончара, що починається о год. 8-ій вранці!) Мені знайшли нічліг в УКУ (Ніко Рудницький відступить мені своє ліжко!) — і я буду там ще в суботу, бо в суботу від 2-4 йтиме сесія, на якій виступатиме Максим (Він приїде в суботу і буде до неділі — правдоподібно ночуватиме в Мігайчука). Я на конференцію не реєструвалася, готелю не замовляла — все це досить коштовне. Але як трапляється нагода — радо ставлю до диспозиції своє авто — буде взаємна користь і Мирославові, і його кузинці, що приїхала з України і що їй будуть показувати Вашинґтон, і мені. Маю надію, що це нам вдасться.

17 жовтня 1990, середа вранці, метро.

Погрібний розповідав учора ввечері про півторасотні студентів, що розтаборилися на Жовтневій площі під наметами в центрі Києва і голодують. Протестують проти підписання союзного договору, вимагають резигнації уряду Масола, домагаються права хлопцям в армії служити на території республіки... Голодівка триває вже деякий час, довкола студентів часті масові демонстрації, а у великій світовій пресі про це — нічичирк! Взагалі справи СССР відійшли на задній плян — головна увага для Іраку та Ізраїля — середній схід загрожує війною — і це викликає головну тривогу й зацікавлення пересічного американця. Тепер тільки у зв'язку з тим, що Горбачову присудили нобелівську премію миру, були статті про нього. Вчора навіть на Op-Ed сторінці NYTimes надрукували статтю Віталія Коротича, адресовану до Горбачова, мовляв, труднощі тільки починаються.... Німці, поляки, угорці, чехи й словаки завдячують Горбачову свободу, а що все це сталося мирним шляхом, то нагорода Нобеля йому таки належиться. Але тепер було б, мабуть, краще, якби він відійшов узагалі, або перебудувався на взір Єлцина і перестав рятувати імперію. Інакше може перетворитися в небезпечного для нас ворога.

20 жовтня 1990, субота вранці. Вашинґтон.

Я ще в ліжку, в окремій кімнатці (ще й з окремою лазничкою!) у будиночку Товариства св. Софії, що його, як каже д-р Навроцька, товариство тримає, щоб подарувати колись на амбасаду вільній Україні... Ходила вчора пополудні на довгий прохід в околицю — дільниця прекрасна: старі високі дерева (і багато їх!), чимало простору між різноманітними невеликими резиденційними будиночками, а ще й гористо тут — то вгору треба йти, то вниз, немов у Гантері... І неодна тут в околиці амбасада. А зовсім близько — пішки до метро — і вже центр Вашинґтона. Я тут не вперше, але тільки вчора почала дивитися на цей будиночок св. Софії, як на потенційний осідок посольства. Бо вісті з України такі, що може й справді — ах, дай нам Боже — ще за життя мого покоління можемо дочекатися незалежної України. NYTimes аж у четвер подав коротку вістку про страйки студентів і масові демонстрації проти договору і теперішнього уряду УРСР — вістку не зовсім точну, бо в ній нічого не було про голодівку студентів, яка тривала від 3 жовтня. Але ось вчора й передучора тут у столиці подали значно білше інформацій, а в газеті Washinton Times на першій сторінці в числі з четверга — кольорова фотографія масової демонстрації в Києві — на першому пляні молоді хлопці з перев'язаними головами на знак голодівки, а ззаду над товпою людей — синьо-жовті прапори. Пишуть газети: Масол уступає, закон про переведення в життя деклярації про суверенітет буде схвалений, як теж закон, що заборонить війському службу поза межами республіки... Виграли хлопці. І це важливо і радісно. Передусім тому, що підняло надію, що показало — вперше! — що в атмосфері більшої свободи можна мирним шляхом робити натиск на уряд — і виграти!

Чому я у Вашинґтоні? Тут проходить конференція AAASS. Я не реєструвалася і не думала їхати — передусім через гроші. (Готель Гілтон, де відбувається конференція, бере 79 дол. за ніч, реєстрація — 50 дол.) Але трапилася нагода приїхати автом: Мирослав віз на оглядини Вашинґтону свою кузинку, що приїхала зі Львова і сам їхав на AAASS. Зорганізував мені нічліг в УКУ-св. Софії (я мала спати на ліжку студента Ніка Рудницького, який тут тепер мешкає, але звільнив кімнату Маркусь, який вчора від'їхав, отже я несподівано опинилася в дуже вигідній кімнаті). Ми приїхали вчора на сесію, що була присвячена Олесеві Гончареві, і де виступали Онишкевич, Лабунька, Погрібний, Рудницький і Thomas Bird. Сесія була від 8 до 10:15 вранці — отже щоб встигнути, ми виїхали з Філядельфії о год. 4-ій рано (треба було встати десь о 3-ій!) Мирослав їхав швидко і хоч ми двічі зблудили і раз мусіли зупинитися, бо йому стало недобре і зірвало його на рвоти, то таки приїхали на час. Сесія була досить цікава і зібрала, на диво, біля 30 осіб публіки. Зустрілася я там вчора з Любою Пендзей, Касинцем, Маркусем — з Ларисою разом снідали. Сьогодні має приїхати Максим на сесію про модернізм (маю надію, що чується ліпше вже, бо два дні тому дуже був простуджений!) — піду також на іншу сесію — про реформи у праві, де виступає Арно Лівак. А Мирослав — моїм автом! — разом із кузинкою Любою вчора вже повернувся до Філядельфії, зорганізувавши мені поворот додому автом Рудницьких (тобто з Леонідом, Іреною і Погрібним). Треба мені збиратися — піду до Washington Hilton. Цікаво чи на дворі буде так гарно, як було вчора? В кімнаті дуже холодно — кості страшенно ломлять: я вже серед ночі вставала прийняти аспірин, бо не могла витримати. (Хоч привезла зі собою, на щастя, власний коц і простирадло, які дуже мені придалися!)

21 жовтня, неділя, Філядельфія, ввечорі.

Максимова сесія у Вашинґтоні, де крім нього виступали Струк та Ільницький, була присвячена українському модернізмові і була на дуже доброму науковому рівні, але, нажаль, зібрала всього 18 осіб-слухачів. Доповіді ішли англійською мовою і на залі, як потім виявилося в дискусії, була присутня одна американка, що не знала української мови. Я подумала, що може варто було такі доповіді з українською тематикою включати в більше загальну програму, де на залі може бути більше не-українців. Струк говорив головно про журнал "Світ", Максим про Хоткевича і про залежність українського модернізму від народницьких традицій, Ільницький про Хвильового і його листування з М. Зеровом. Всі три виявили, що українські модерністи ніяк не могли визволитися від традиційної думки, що мистецтво мусить служити народові, отже насправді були досить далекі від ідеалу мистецтво для мистецтва. Кажуть, що основною причиною, чому було так мало публіки, був факт, що одночасно, крім низки подібних сесій присвячених вузьким академічним темам, ішов "круглий стіл" довкола 28. Конґресу Комуністичної партії СРСР і ця сесія зібрала так багато слухачів, що заля була переповнена. Раніше, від 10:45 до 12:45 я була на сесії "Recent developments in Law Reform" — там прийшло 60 осіб і хоч була одна тільки доповідь замість трьох (Livak і ще одна особа не з'явилися!) то дискусія була надзвичайно жива, цікава і довга. Доповідь Lowry Wyman з Гарвардського Російського центру мала назву "Сonstitutional law: towards a new federalism" і я трохи боялася, чи не матиме вона про-імперського характеру. Але ні! "The union is dissolving before our eyes..." Нарешті національне пробудження в СРСР примушує і дослідників на заході почати серйозніше ставитися до національних проблем і придивитися ближче до того, що справді являє собою цей "Союз"... Wyman говорила про те, що ні Ленін, ні Сталін ніколи і не думали насправді давати якусь незалежність республікам, що вже на самому початку було зроблено свідоме розмежування між формою і суттю, і що ця форма була тільки фікцією. (Такою формою-фікцією було напр. право республік вийти із союзу). Wyman схарактеризувала пропонентів різних пропонованих розв'язок для майбутнього СРСР — чи має союз майбутнє взагалі і яке саме? Fishman у дискусії звернув увагу на те, що для дослідників СРСР дуже важливо знати, що діється в республіках, а Cohen з Інституту дипломатії Флетчера закинув Wyman, що вона не взяла до уваги історії, що чейже СРСР — це продовження московської імперії з-перед революції, та ще й — на мою велику радість — зацитував Романа Шпорлюка, мовлав, час росіянам здобутися на відвагу і зректися імперських амбіцій.

Повернулася я з Рудницькими та Погрібним. Запросила Погрібного на обід у неділю, а що він виявив бажання зустрітися з В. Кулішем — отже я запросила і Вову. Ще вчора ввечері встигла поїхати до крамниці за харчами і сьогодні влаштувала невеличку гостину для Анатолія і Вови. Було справді цікаво слухати спогадів про Миколу Куліша — і читати автентичні листи, що їх приніс показати Погрібному Куліш. Погрібний привіз два томи виданих у Києві цього року творів М. Куліша, де є частинно включене й листування, намовляв Вову написати спогади та й приїхати до Києва на відзначування 100-ліття М. Куліша за пару років. Вова, очевидно, ще досі під впливом бандерівців і йому не зовсім ще ясно, як до цієї пропозиції поставитися. Час покаже. Щоб лиш не розгубив цих решток автентичних Кулішевих документів, що їх він вагається передати на Україну.

Середа, 24 жовтня 1990. Метро додому.

Вчора на роботі — криза. Направляють на будинкові дах. Щось недоглянули, не так зробили. Пустився великий дощ і протекло на 5-ому і шостому поверсі — замочило сотні томів моєї колекції — канадського, кубинського, аргентинського права... Рятували, як могли, тепер сушимо, але шкода буде велика.

П'ятниця, 26 жовтня 1990, метро зранку.

Історична подія: вчора, повертаючись з метро додому, зустріла я Соню, що їхала автом і, побачивши мене, зупинилася. Я сіла до її авта на кілька хвилин, щоб довідатися як справи біля них і поновити контакт. Востаннє бачила я її 15 листопада 1989 року, коли вона прийшла до нас, щоб привітати мене з уродинами. А так — хоч живе один тільки квартал від нас у Татовій хаті — ніколи не навідується, не телефонує. Я думала: не бажає собі зв'язків, адже жила якийсь час разом із своїм хлопцем, може соромилася. Тепер вона сама, працює в медичному коледжі (як "writer", сказала), позичила старе авто своєї мами, щоб доїздити до праці. Я запиталася, чи отримала мій дарунок (книжку перекладів з Франка), що її ми кинули їй до поштової скриньки і за яку вона навіть не подякувала? Так, отримала. Чи всі здорові в родині? Так, все в порядку. Я сказала їй про хворобу Стефанка. Вона знала про це вже від Борисів, знали і її батьки. Дивно. Якби я дізналася про таку трагедію в них — зараз потелефонувала б, щоб виявити підтримку, співчуття. Але Сенковські — люди іншої цивілізації!

Четвер, 1 листопада 1990, вранці, метро.

Цього тижня тільки в понеділок увечорі була вдома. У вівторок — на УКУ показ прозірок з України, вчора в середу — панахида, бо помер Степан Чорпіта (мій ровесник, не такий вже старий, мав рака). Сьогодні — концерт хору "Гомін" зі Львова, завтра — щотижнева купівля харчів. А в суботу пополудні заповіджений в Ля Саль симпозіюм про творчість Олеся Гончара — тобто повторення деяких виступів, що були у Вашинґтоні на AAASS, плюс Рудницький запросив і мене, щоб я прочитала свою рецензію на англомовний "Собор".

Від деякого часу докучає мені прикрий тупий артретичний біль у зап'ятку лівої руки. До тієї міри, що рукою цею не можу без болю підняти книжку чи навіть перегорнути сторінки. Це дуже мені утруднює щоденну робочу рутину. Якби таке було ще з моєю правою рукою — було б повне каліцтво. Почала брати Motrin, трохи помагає.

Треба буде почати готувати гостину на половину листопада і запрошувати гостей. Моя гостина буде в нас удома в п'ятницю, а в суботу будуть христини у приміщеннях Михайлівської парафії. Діти, Марко й Максим, хотіли конче зробити мені гостину в приміщеннях Центру, але я їх від того відмовила. Хай буде по домашньому. Трохи сама підготую, трохи куплю. А будемо всі вдома і це буде значно легше з дітьми — можна їх буде покласти спати ітд.

5 листопада. Понеділок вранці. Метро.

Конференція про творчість Гончара відбулася в гарній амфітеатральній залі університету Ля Саль при участі понад 80 осіб. Рудницький зробив неабияку рекляму: були оголошення по радіо і на його радіопрограмі, і на програмі Блавацької, летючки й афіші в Центрі та УКУ, новинка в "Свободі". Заля, очевидно, вмістила б тричі стільки, але кількість людей на залі була зовсім пристойна і заля не виглядала порожньою. Це важливо ще й тому, що конференцію знімали на відео для передачі в Україну. Проводив вечором Рудницький, зробивши короткий вступ на початку і коротке резюме на закінчення. Головну доповідь читав Анатолій Погрібний з Києва (це був його останній день в Америці! В неділю повертався вже в Україну). Потім по черзі виступали Ляриса Онишкевич, Мирослав Лабунька і я. Я просила Рудницького, щоб він заповів, що я читатиму рецензію написану на замовлення київського журналу "Всесвіт" — це він і зробив, навіть двічі. Я хотіла це підкреслити, щоб вияснити публіцистичний, а не науковий стиль мого виступу — але моя скромність може була і зайва: людям мій виступ подобався, чимало осіб приходило мені це сказати, а до Віри Лащик, яка на конференцію не прийшла (вона боїться зустрітися з Ґенком, але його не було) дуже до всього критична Ірина Кушнір сказала, що я, мовляв, наперед Рудницького похвалила, а потім його скритикувала ітд.

7 листопада, середа, метро, вранці.

На УКУ вчора виступала Леся Гончар — 19-тилітня внучка Олеся Гончара, студентка Київського університету і недавня учасниця студентської голодівки на Жовтневій площі. Розповідала про цю подію. Довідалась я, що були між голодуючими і такі, що скривалися з цим, що не хотіли уваги преси, що воліли, щоб їхні батьки не знали про їхню участь в цій демонстрації... Ну, єдине виправдання для демонстрації голодівкою — це широкий розголос у пресі й телебаченні, що формує публічну опінію і робить натиск на уряд... Їм ще треба вчитися цієї тактики. Добре було б їм читати Ґанді і Мартіна Лютера Кінґа та інших стратегів "civil disobedience". Між іншим, есей Thoreau бачила я в українському перекладі в якомусь журналі (може у Всесвіті, не пригадую точно). Сьогодні Горбачов заповів в усіх столицях республік військові паради. В Києві, каже Леся, студенти готували анти-демонстрацію. Щоб лиш не наробили якихось непотрібних дурниць. На мою думку, було б добре зустріти військовий парад не спробою його зупинити, а транспарентами з написами, мовляв, дивіться люди на що пішли ваші гроші — тому саме і не маємо м'яса, пральних машин ітд. — бо маємо танки! І то я думаю, ці написи варто було б робити не тільки українською мовою, а також російською для росіян і наших малоросів, та англійською для світової преси і телебачення.

Вівторок, 13 листопада, вранці, метро.

Готуюся зустрічати гостей. Ія з Ніною має приїхати вже завтра. Марко приїде в п'ятницю вранці. Максим з Уляною і хлопцями прилетять в четвер увечорі. Ія з дитиною наперед буде пару днів у своєї мами, а від п'ятниці — в нас. Добре, що маємо велику й вигідну хату — можемо всіх їх примістити. А головне, що є три туалети — бо при більшій кількості осіб це особливо важливо. До Лабуньків приїде Олесь з родиною та Іко — і це на їхню хату з одною лазничкою досить. Якби ходило тільки про те, щоб переспатися, то Ія могла б там ще побути довше (вони також мають чотири спальні, як і ми), але в нас вона матиме більшу вигоду.

Шинку й біґос я вже зварила. Рибу замовила. Зробила два роди сира, мариновані грибки, паштет. Сьогодні буду пекти м'ясачки з капустою. Завтра зроблю французьку салату. Віра обіцяла зробити салатку з буряків і печеню на дико. Люда і Леся принесуть солодке, а французькі тістка замовлені в пекарні. Гостей запросила я 30 осіб — маю надію, що всі вони прийдуть.

Приготування до гостини два вечори перервала сходинами в справі бібліотеки. Останні були вчора. Прийшов на них також Черник. Цікаво, що він тепер, коли вже не є президентом Центру, починає бачити деякі негативи своїх власних пропозицій і завертає до наших первісних... Статут готовий. Формуємо тепер Раду Бібліотеки — я також серед членів, матиму нове громадське зобов'язання.

14 листопада 1990, вранці, метро.

Відсилаю сьогодні другу частину коректи Середякові до Аргентини. Посилки ці мусять іти реєстрованою поштою і коштують около 10 дол. кожна. Коштовна книжка! Якби так приймати комерційний критерій, то яку ціну треба було б поставити за примірник, щоб покрити кошти і мати якийсь прибуток? Наклад буде всього 200 примірників. Середякові заплатила вже 1,500 дол. Манастирському за мовну редакцію послала 100 дол. Стратілатові за мистецьке оформлення — 150. Інші видатки — пошта etc. піднесуть видатки до близько 2,000. Тобто мене кожний примірник коштуватиме $10.00. А це найдешевший з усіх можливих способів друку. Найдешевший — і досить поганий. Але у випадку саме цієї книжки, з уваги на переклади і проблему авторських прав, я волію, щоб книжка друкувалася в Аргентині.

Сьогодні останній день мого п'ятого десятиліття. Завтра буде мені 60 років. Боже мій! Das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau...?!

15 листопада 1990, вранці, метро.

Дожила до 60-ліття! Треба дивитися на позитиви: якщо схочу, за два роки зможу піти на ранню пенсію. Чи схочу? Бувають дні, що я повертаюся додому дуже втомлена — адже працюю інтенсивно на двох роботах! Пробую поправляти завдання своїх студентів в робочий час, удень. Це не легко, бо студентів цього року було 49, а звичайної рутинової праці так багато, що не легко вкрасти трохи часу. Не кажу вже про те, що наша квартальна бібліографія трудового порівняльного права займає поважну кількість трудогодин. А ще всякі адміністративні проблеми із документами Об'єднаних Націй, Европейської Спільноти, GATT, з матеріялами цих організацій на мікрофільмах, з комп'ютеризованими покажчиками до цих документів, що їх треба оцінювати для вирішення — купувати їх чи ні, бо ж коштують ці речі грубі тисячі долярів... На все потрібний час, якого і так обмаль. Ось заінсталювали ми в сусідній кімнаті новий термінал LEXIS. Я давно вже не мала змоги користуватись цією системою, а тим часом вони додали деякі матеріяли чужого і міжнародного права, отже треба і мені бути au courant. Технологія поступає таким темпом, що мені — підтоптаній старушці — треба бігти, щоб втриматися на місці, в конкуренції з молодими колеґами. Справді як багато я навчилася за 23 роки праці на PENN! Із скромненької бібліотекарки-каталогізатора стала компетентним спеціялістом чужого й міжнарод-ного права, та ще й під кінець карієри ще й лектором правничої школи Ivy League! Але я тужу до своїх українських hobby, до свого ULE і думаю, що за два роки таки рішуся піти на ранню пенсію!

[Між сторінки щоденника вкладений каліграфічно написаний вірш з автографом: Остап Тарнавський і датою: 15 листопада 1990]:

Марті на Ювілей.

Збираєш роки — муз музей,
неначе квіти у гербарій,
і ось приходить тобі в дарі
ще той важливий — ювілей.

А кожний рік — новий трофей,
хоч і не ходять всі у парі:
є успішні і є бездарі.
та всіх приймаєш як гостей.

Оглянешся, як рік за роком
серед намагань і турбот
збагачувався твій город
плодами праці, що нівроку!

Та всеж найкращий рік з проміж,
коли писала перший вірш.

20 листопада 1990, вранці метро, вівторок.

В п'ятницю 16-ого листопада відбулася в нашій хаті гостина з нагоди моїх уродин. Я взяла собі вільний день, щоб дещо приготовити і побути з дітьми. А приїхали вони в комплекті: Ія з Ніною в середу, Максим з Уляною, Іванком і Стефанком — в четвер, Марко — в п'ятницю раннім ранком. Велика радість зустрічі — таке буває в нас тепер досить рідко! Бо ж і коштовні такі жести: літак з Торонто коштує тепер 250+ долярів, а треба платити вже 2/3 ціни і за Іванка! Всі запрошені гості прийшли, крім Вонторської, яка забула про моє запрошення і вибачалася, коли я потелефонувала запитатися, що трапилося, Марти Трофименко, якої я і не сподівалася, бо ж живе вона в Торонто, та Любомира Онишкевича, який мусів виїхати до Індіянаполісу. Отже були, крім всієї нашої родини, ще такі гості: Леся і Левко Яцкевичі, Тит і Софійка Геврики, Віра Лащик, Іван і Наталка Коропецькі, Лариса Онишкевич, Левко та Ірена Рудницькі, Леся Гончар (яка живе тепер у Рудницьких), Роман та Аня Максимовичі, Іза Каплан, Зенко і Люда Чайківські, Мирослав і Марія Лабуньки, Олесь з Любою, Іко, Славко Трофименко. Остап написав мені привітання віршем, а хлопці подбали, щоб це вітання було по-мистецькому виписане й оправлене. Прочитав Остап ще й переклад сонета Шекспіра. Гарно.

Під вечір. Метро. По дорозі з праці додому.

Харч частинно підготовила я сама (м'ясачки, біґос, паштет, шинка, ковбаса, городина з мачанкою, мариновані грибки, французька салата, два роди приготовленого на мішалці сира і краяний сир, фрукти), дещо ми замовили (вуджена начинена риба Whitefish — дуже смачна), наполеонський торт з пекарні (смачний, тільки непотрібно удекорований пінкою), дещо принесли самі гості: Віра Лащик — салатку з буряків і горошку та печеню на дико (— печені я навіть не ставила на стіл, бо це вже було за багато). Хлопці були за бартендерів і потім разом з своїми жінками подбали про головну роботу прибирання... Одне слово: вшанували мене і своєю присутністю і любовною увагою і допомогою. Марко робив гонори, заповідаючи Остапове читання — сказав кілька слів, вияснюючи гостям нагоду, задля якої всі зібралися. Приємно було дивитися на моїх дорослих синів та їхніх жінок і дітей — всі гарно по святковому вдягнені і у святковому настрої. Хата була повна квітів і балонів, що і досі висять під стелею... Пізно полягали того дня спати. Марко з Ією і Ніною в моїй спальні, Максим з Уляною в Остаповій робочій кімнаті, Іванко і Стефко в колишній Максимовій кімнаті, де тепер спить Остап, а ми з Остапом у моїй робочій кімнатці. Десь біля 3 год. Ія стукає в наші двері. Що сталося? Зірвалася я зі сну. Телефон з Києва! Подумати тільки: Привітання з днем народження від Любка Бліхара. Велика несподіванка, велике зворушення!

А це не єдине поздоровлення з України. Пару днів перед моїми уродинами отримала карточку — привітання "з нагоди ювілею" від Володимира Мельника! Також приємна несподіванка. Звідки знав? Може із 12. Збірника "Слово", що його я йому подарувала? Мають люди час на такі справи! В нас хіба один Остап може нагадувати і членам родини і членам "Слова", коли в кого якийсь ювілей.

21 листопада 1990, середа вранці, метро.

Розбирає мене трохи простуда — але я на роботу таки їду. Пропустила п'ятницю і значну частину понеділка — а роботи — гора, і то невідкладної, термінової. Вчора віддали до друку сеґмент 12.4 нашої бібліографії, на днях треба віддати оцінки праць наших студентів. В понеділок Максим з родиною повернувся пополудні до Торонто, а перед тим вони хотіли вступити ще до музею "Please touch". Отже я вирішила поїхати з ними до музею, а тоді піти просто на працю. Так і зробили. Це була добра ідея. Музей маленький, але це знамените місце для забави малих дітей. Приємно було їх спостерігати і з ними говорити. Говорити починає вже і Стефанко — щоправда, говорить він покищо тільки поодинокими словами і не зовсім виразно, але мова вже стала для нього засобом порозуміння: Бабо, дай. Око (молоко) ні. Стефик дуже добре виглядає: повненький як кльоцок, добре тримається на ногах і впевнено бігає по хаті, волосся йому відросло — біляве хлоп'ятко з чорними оченятками, більше подібний до Пасічників, як до Тарнавських. Невже справді доля буде нам ласкавою? Невже я віднайду наново віру в модерну медицину? Дай йому, Боже, рости й жити в повному здоров'ї багато літ!

Середа пополудні, по дорозі додому.

Христини Ніни-Марії відбулися в суботу, 17-ого лисатопада на Михайлівській гірці. Хресними батьками були Максим та Люба, Олеся Лабуньки дружина. Наша чорноока внучечка була вдягнена в ту саму суконку, що колись до хресту носила її мама — Ія — довгу білу гарну сукню, мов мала царівна. о. Злочовський переводив церемоніял хрещення з всякими додатками — тривало це досить довго і мала більшу частину часу плакала. Прийняття було там же, на Михайлівській гірці — воно було в заряді сестрицтва, отже родина харчів не приготовляла. Серед гостей були тільки ми й Лабуньки зі старшого покоління і около 20 приятелів та кревняків Марка та Ії з дітьми. На залі було багато гамору, руху — бо переважали діти 2-3-4 років.

Понеділок, 26 листопада 1990, метро, вранці.

Їду до роботи, хоч кілька днів мучить мене простуда. Всі ми простуджені, включно з малою Ніною. Вона також має катар, з носика тече, дихати трудно, часом уночі не спить. Але Ія, за порадою своєї лікарки, почала їй давати малими дозами Dimatab і це допомагає. Вони вже завтра повертаються додому — сьогодні їхній останній день у Філядельфії. Відбули хрестини, і мою гостину, і кілька відвідин своїх близьких приятелів, і День Подяки в Лабуньків, де були і ми разом з ними. З моєї гостини і христин зробила я сім фільмів фотографій, по 24-25 кожний. Буде гарна пам'ятка. Найбільш фотографій, очевидно, з дітей.

Наш Іванко і Лабуньків Матвійко — майже ровесники, є між ними пару місяців різниці. Обидва дуже живі, з тим, що Матійко — справжній Dennis the Menace, за ним весь час треба пильнувати, щоб не зробив якоїсь шкоди. В хаті Лабуньків, напр., в День Подяки, загасив у пивниці вогник ґазу, що гріє воду... Він помітно більший фізично від Іванка, але говорить він дуже мало, невиразно і відірваними словами. В порівнанні з ним, а також з іншими дітьми того ж — і навіть трохи старшого віку, видно як лінгвістично обдарований є наш Іванко. Його засіб слів і спосіб думання справді подивугідні. Їздила я з ними до Бавнд Бруку на гріб Івана Пасічника — разом провели день. Іванко під кінець нашої поїздки каже до мене: "тут всі українці". Дитина починає звертати увагу на такі речі. От у музею "Please touch" чую, як Іванко каже до якогось хлопчика "вана сит"? Десь почув, запам'ятав і вже вміє застосувати. (Бо якраз сидів на троні в країні казки і біля нього було друге місце).

Понеділок, 26 листопада, пополудні, метро додому.

Літ. Україна виходить у четверги — отже я знала, що буде число з датою 15 листопада. Мріялось мені: а може буде кілька рядків привітання для мене? Сьогодні прийшло це число і, очевидно, нічого такого немає. За великі претенсії... Хоч все це в межах можливого. Адже знаю, що в них вже давно лежить статтейка про мене Миколи Жулинського і що вони обіцяли йому надрукувати її з вибором моїх віршів. Було б мені особливо приємно, якби це було сталося в числі за 15 листопада. No such luck! Беруся читати це число, отже кінець нотаткам.

Середа вранці, 28 листопада. Метро.

Не ходила вчора до праці. Мала добрий намір: навіть попрощалася з Марком та Ією пізно ввечорі в понеділок після сентиментальних оглядин старих фотографій Маркового дитинства (з ініціятиви Ії, не моєї!) Але спала погано: мучив мене страшний кашель, голова "тріскала" — над ранок я була викінчена і потелефонувала Марилі, що не прийду. В день кашель мені не докучав: я ще побула трохи з Ніною, кормила її, разом ще всі пообідали. Пополудні вони поїхали (літак на дві години спізнився!) — тяжка подорож з малою дитиною! Маю надію, що вони вже вдома.

Виступав вчора на УКУ голова НТШ зі Львова, Романів. Я не пішла, лягла в ліжко (і знову пів ночі мучив мене кашель — але потім спала!) Остап ходив з Лабунькою. День раніше, в понеділок, Остап з Ією ходили на виступ Яворівського. Я залишилася тоді з Марком і Ніною. Цього тижня виступає на УКУ Мокрий, посол польського сойму.

Nec semper erunt Saturnalia. Діти поїхали, свято скінчилося. Залишилися на пам'ятку фотографії — багато їх — я сама зробила фот на суму 100 дол.! А ще були й записи відео, аж занадто (На одному з них я побачила себе в розмові з Лабунькою — і дуже мені не подобалося, як я там вийшла! Варто часом побачити себе об'єктивним оком камери — повчальна лекція!) Приємно було побути разом з усіми дітьми і внуками. Таке не часто трапляється. Нажаль, не маємо спільної одної знимки, де були б всі разом. Але є одна добра знимка нашої чвірки — Остап, Марко, Максим і я — і є дві гарні знимки мої з усіми внученятами. Зроблю копії і побільшення.

Вівторок, 4 грудня 1990. Метро.

В неділю був у нас гостем на обіді Олександр Руденко-Десняк, український журналіст із Москви, що працює заступником головного редактора журналу "Дружба народов". Привів його до нас Мирослав Лабунька. В Aмериці він вперше. Приїхав за запрошення УНІГУ — в понеділок поїхав до Канади на запрошення Субтельного з університету York. Руденко-Десняк плянує видавати в Москві щотижневу газету "Український кур'єр" — російською та українською мовою. Високий плечистий мужчина років може 50-ти, він є сином українського письменника Олексія Десняка, що його Остап згадує у своїх споминах про літературний Львів воєнних років ("Панч — то пан, а Десняк — to wieśniak" — казав один львівський польський письменник). Ну, на wieśniaka син Олексія — Руденко-Десняк аж ніяк не подобає, хоч каже, що діди були селяни з Чернігівщини. Олександр вчився у Московському університеті і після студій залишився в Росії. Робить він враження інтелектуала, людини широких горизонтів. Знайомі речі вміє розглядати з нової незвичної перспективи. Казав, що в Москві живе майже 800,000 українців (у США активних українців навряд чи нарахуєш на один міліон) — більшість з них, очевидно, або повністю русифіковані, або неактивні. Про Коротича висловився критично, як про людину, що коли б завтра настала католицька влада — стала б католицьким журналістом. В своєму журналі "Огонек" він не хоче друкувати українських матеріялів — Деснякові переклади з Хвильового пролежали в редакції Коротича пару літ так і не дочекавшися друку. Він привіз і показав нам товстенький том "Сині етюди" який цього року появився у Москві — Деснякові переклади і вступна стаття. Перекладає він також Винниченка і готує книжку. В журналі "Дружба народов" друкував листування Підмогильного. Хоче зібрати якісь матеріяли про діяспору — частину розмови при обіді записував на магнітофонну стрічку. Хоче приїхати до Америки на другий рік осінню — просив допомоги. Ми запропонували йому, що може перебути в нас тиждень-два, якщо для цього буде потреба — але возити його ми не зможемо — для цього треба буде йому знайти інших добровольців.

Понеділок, 10 грудня 1990, метро.

Поволі готуюся до виїзду — їдемо на свята до Торонто 19 ввечорі, повертаємося 27 грудня раннім ранком — обидва ці дні 19 і 27 пляную провести на роботі, щоб не тратити даремно вакаційного часу (Маю 5 днів святочної відпустки, отже хочу використати їх максимально). Ще матиму один вікенд вдома і тоді пляную зробити собі перманентну зачіску та підстригти волосся — це забере значну частину суботи. А минулий вікенд використала, щоб відібрати авто від інспекції і направи, поробити закупки харчів та поїхати з Остапом до Wanamaker-a, щоб купити дітям, Максимові та Уляні якісь гостинці. Думала, що в суботу ввечорі підемо ще на концерт челістки Чайковської, але не встигли. Остапові це було трохи за багато, а я не хотіла його підганяти, а самій іти на концерт також не було охоти. Неділю провела наздоганяючи занедбане листування: написала Дунові, Зорівчак, Мельникові на Україну, а крім того святочні картки та деякі ділові справи.

Минулого тижня двічі у Філядельфії виступав Григорій Логвин. Ми були на одній його доповіді, в УКУ, у вівторок ввечорі. Логвинові понад 80 років, але тримається він надзвичайно добре, зрештою я бачила його вже в Україні, в час нашої прогулянки до Переяслав-Хмельницького. Закордоном він уперше, хоч, коли говорить про архітектуру Риму, можна мати враження, що він там виріс. Логвин — справжній ерудит, знання у нього велике, пам'ять феноменальна. Говорив він про давню архітектуру Києва, передусім про Софійський собор. Виступ його — дуже ефективний, ілюстрований прозірками. Він ставить речі в порівняльний контекст, і перспектива в нього ширша — це не просто опис того, що можна бачити, але коментар спеціяліста. Деякі його афористичні фрази залишаються в пам'яті (напр. неможливо сперечатися з невігласами). Софійка Геврик запрошувала нас прийти на обід з Логвином у четвер, але ми відмовилися (авто було в інспекції). Тит тепер в Україні!

Понеділок, по дорозі додому. Метро.

Не мала я ще нагоди відмітити, що в останньому числі "Нових днів" надруковані Остапів вірш "Марті на ювілей" і переклад сонету Шекспіра, що його він читав нашим гостям 16 листопада. Редакція і від себе додала коротке привітання. Я думала, що Ти це ювілейне вітання написав "pro domo sua", а от бачу, що воно заздалегідь приготоване та й послане до друку! — зажартувала я собі. Шекспірівський сонет особливо гарний — мушу знайти і прочитати оригінал. Це очевидно дуже просто — Остап напевно має десь під рукою — але я тепер досить далека від поезії, та й взагалі від белетристики. Забула вже, коли востаннє читала якусь повість. Остап багато читає — чи читатиму і я, коли піду на пенсію? Чи може Sturm und Drang мого теперішнього життя відчужує мене від красного письменства і від мистецтва?

Після листопадових гостей наша хата повернулася до упорядкованої рутини нашого спокійного доматорського життя. Я вдячна долі, що Остап тримається добре — от замовив собі нарешті візиту в лікаря, але передусім тому, що треба нові рецепти на ліки. Ліків приймає він багато всяких — вони мають деякі негативні наслідки (напр. для сексуальної потенції), але це мала ціна, яку треба заплатити за життя і відносно поміркований стан здоров'я. Страх мене збирає, як подумаю, що було б зі мною, якби я раптом залишилася самою? Чи зуміла б я продовжувати жити і знаходити сенс у житті? За 40 з гаком років нашого спільного життя ми так зрослися з собою, що життя поза цим мікросвітиком здається немислимим.

11 грудня 1990, метро, вранці.

Здається не відмітила я такої деталі: про мої уродини тим разом пам'ятав і Андрій і прислав мені карточку. Але яку! Очевидно, як це в його традиції, по англійському. Перше речення: I send you birthday greetings, а далі інформація про те, як нарешті хата Татова легально переведена на нього, які додаткові податки мусів ще заплатити і на кінець, як P.S. таке знаменне речення: Inasmuch as the property in Philadelphia is finally legally ours, we would appreciate you [sic] returning my piano to this address as soon as possible.

Фортепіян стоїть у нашій хаті вже може з 25 років. Це правда, що він був куплений для Андрія, коли той був малим хлопцем, але потім, коли мої діти вчилися грати, Мама дала фортепіян нам, спочатку ніби тимчасово, але потім коли ми докупили і інші меблі, допасовуючи їх до фортепіяну, вона вирішила, щоб фортепіян залишився нам. — Ну, я за нього з Андрієм не воюватиму — написала йому, що може собі фортепіян забрати. Дивуюся тільки і соромно мені за нього, що в нього так мало такту і доброго виховання, що на перше місце він ставить завжди матеріяльні речі. Цього самого можна було добитися іншим способом, не наражуючи близьких родинних відносин. Мав він шансу після смери батьків нав'язати ліпші контакти, зокрема ж після того, як я зробила щедрий і шляхетний жест, передавши йому хату батьків з усіми її достатками: меблями, килимами, Маминими футрами, порцеляною, книжками, картинами — але він цього не зробив. Зрештою, мені це може й вийшло на добре: спілкування з Андрієм завжди підносило мені тиск крови і було травмою. Факт, що він контактується тільки тоді, як чогось від мене потребує може і є своєрідним благословенством для мене? Було б гірше, якби він нав'язувався своїм товариством і своїми психо-невротичними листами. Довів до повного відчуження він, не я. Але тепер, навчена досвідом, я зі свого боку не думаю нав'язувати їм доброродинних близьких відносин, запрошуючи їх до себе ітд. — вони цього не робили, то і я ініціятиви не виявлятиму. Адже будьмо щирі: ці люди мені зовсім чужі, хоч і споріднені кров'ю.

13 грудня 1990, четвер, метро.

Перший рік нового десятиліття добігає кінця. Почався він для нас аж надто трагічно: хворобою Стефанка. І перші місяці року це було страшною травмою, що за нею трудно було бачити сенс і глузд усього іншого. А тоді, під кінець квітня, наші психологічні акції піднялися вгору: народиласа Ніна, побут в Торонто в час з'їзду "Слова" переконав, що Стефик — не зважаючи на операцію, хемотерапію і всякі інші медичні заходи (а може саме завдяки їм!) росте і розвивається нормально; два тижні в Каліфорнії з Ніною були для мене майже вакаційним відпочинком, а потім був тиждень в Harrogate разом з Остапом, та й історичні два тижні в Києві. Радісним завершенням року був приїзд всіх до Філядельфії в листопаді, що коштував багато труду й посвяти і грошей, але відбувся без всяких можливих комплікацій (всі були здорові, літаки щасливо літали без аварій) і приніс велике вдоволення — таке щастя не часто трапляється.

14 грундя 1990, п'ятниця, метро.

Марко в час свого побуту в нас, завіз до Electronic Workshop нашу стереофонічну апаратуру, бо від довшого вже часу відбір не був такий, як повинен би бути і я не знала, в чому справа. Електроніки вирішили, що треба "перебудувати" голосники, направити "amplifier" ітд. — все це коштуватиме понад 300 дол. І от сьогодні мають привезти апаратуру назад (я вирішила заплатити 20 дол. додатково, щоб приїхали, доставили і залучили). Маю надію, що хата знову буде наповнена музикою. Я вже за нею стужилася. (Радіо, очевидно, слухаю кожного ранку і кожного вечора, але моє радіо в спальні маленьке і звук нечистий і нечиткий).

Цікаве оте моє відношення до музики. Жодної музичної освіти в мене, нажаль, нема. Музична пам'ять також не особлива: знайомі речі часто не потраплю ідентифікувати. Вухо не таке витончене, щоб відчувати нюанси (напр. різницю між виконаннями цих самих речей оркестрами скажімо Орманді і Муті (Eugene Ormandy i Ricardo Muti — диригенти Філядельфійського славного оркестру — один з них уже помер, а Muti, хоч ще відносно молодий, недавно зрезигнував, бо хоче всю свою енергію віддати Milano). Але може саме й тому, що я так мало знаю про музику, її композицію, etc. — я сприймаю її як божеську маґію, як щось невловне, чарівне, що промовляє універсальною мовою до людської душі.

Понеділок, 17 грудня 1990. Вдома, в ліжку.

Не пішла я сьогодні до праці: лежу і вигріваю свою чи то простуду, чи ґрипу. Не чулася добре вже під кінець тижня, але в суботу пішла ще зробити собі "permanent" до фризієра — і то поїхала не автом, а автобусом, бо нібито було ховзько, з морозним дощем. Може ця погода мені ще й пошкодила, бо в неділю було мені досить погано: кашель, катар, дихати тяжко. Трохи це мене перелякало, адже в середу їдемо до Торонто. В маленькій кімнатці, де спимо звичайно разом з Остапом на розкладаній канапі, аж ніяк не місце на вилежування хвороби! От я і залишилася сьогодні, щоб дати організмові відпочити.

Читаю "Feminists Despite Themselves" Марти Хом'як — ті розділи, яких не читала раніше. Цікава панорама історії України останніх десятиліть дев'ятнадцятого і перших десятиліть двадцятого століття з перспективи освіченої української жінки. Написана книжка дуже читабельним, зрівноваженим стилем, без емоційної полемічности, добре скомпонована, з дотепом, очевидно на великій базі архівного та друкованого матеріялу.

Середа, 19 грудня 1990, метро.

Полежала два дні в ліжку — відпочила, відпружилася. Чуюся ліпше, хоч вранці знову давала кількахвилинний концерт кашлю. Їду до праці, бо це мій останній день перед вакаціями — увечорі вже їдемо до Торонто. Треба ще деякі справи викінчити, упорядкувати.

Думаю про те, чи не варто мені сьогодні перенести мої пенсійні гроші з CREF до TIAA. Досі мала я ці фонди поділені по половині. Але біржа почала була падати і фонди CREF почали знижуватися замість рости. Давніше я цими справами взагалі не цікавилася, але тепер, коли до пенсії вже так близько, мені стало лячно, що мої важкою працею заощаджені гроші, через непевність біржі можуть дуже змаліти. І от я почала цікавитися справами ринку. Є така автоматична телефонічна служба TIAA-CREF, де можна отримати кожного дня звіт про стан фонду. І я почала слідкувати, як ростуть і падають мої акції. Вчора акції пішли вгору, бо Federal Reserve знизив вимагані відсотки від позичок, тобто полегшив кредит. Отже тепер можна б заризикувати і перенести фонди з CREF на TIAA. TIAA фонди ульоковані в певніших трансакціях, вони ростуть дуже поволі, але більш рівномірно. (Між моїми TIAA i CREF — 20-25 тисячі різниці, якби акції пішли вгору — різниця буде ще більша, але як впадуть — то гроші ці втрачені. Вже в останньому кварталі, коли біржа впала, я втратила щось 18,000 дол. Але економічні прогнози — погані. Всі кажуть, що буде рецесія, а може бути й війна, бо Садам Гусейн не хоче забрати війська з Кувейту. Буш послав півміліонову армію до Савді Арабії, ОН ухвалили резолюцію, що після 15 січня можна буде вжити мілітарну силу, щоб вигнати з Кувейту Ірак.

27 грудня 1990, год.7:45 вранці, в літаку.

Повертаємось із Торонта раннім польотом: я маю ще в пляні просто з летовища поїхати до праці. Були з Максимом, Уляною, Іванком і Стефанком від 19 грудня ввечорі. Дуже це були інтензивні дні — баба металася між кухнею і дітьми — на записки ніяк не було ні часу, ні сили. Навіть одну ніч провела на ногах у кухні — до 5 год. ранку, бо це був найдогідніший час приготовити на Свят Вечір рибу, вареники, борщ, узвар, ушка. На сам день Різдва були в нас гістьми Марко і Рома Горбачі з дітьми Михайликом та Оленкою і Борис Балан, сам без жінки, бо Оля тепер саме в Києві на науковій конференції. На різдвяний обід подала я телятину в сосі і пальчики і діти, зокрема Михайлик та Іванко, дуже з пальчиків були задоволені. Вчора ввечорі я ще раз (мабуть в четверте?) зробила пальчики, щоб заморозити — бо це улюблена страва моїх внучат. За час нашого побуту виходила я з дому тільки пару разів: на купівлю харчів на Bloor, до книгарні та до крамниці музичних інструментів, де Іванкові ми купили в дарунку електронічне піяно, та на сходини "Слова" до Рисі Голод, де було щось із десяток осіб: Ліда Палій, Леся Копач, Роман Колісник, Стефа Гурко, Л. Шанта, В. Верига, С. Кузьменко.

28 грудня 1990, п'ятниця, метро.

Перший зимовий шторм: радіо каже 5-6 інчів, але біля нашої хати є напевно більше стопи. До праці їду, бо вакації вичерпані, а хворобових днів не хочу брати, хоч і не почуваюся надто добре. Повернувся мені і дошкуляє кашель, а крім того маю і інший клопіт. Саме в день Різдва, в Торонто, відчула я раптом після обіду, що мене щось болить біля правої груді. Купаючись увечорі, дивлюсь, а мій вугрик набряк у тверду червону ґулю — довкола червона кругла пляма — і болить. Це повторення — у гіршому виді — того, що було два роки тому. Приїхавши вчора, я потелефонувала до своєї лікарки. Коли описала симптоми медсестрі по телефону, сказала негайно прийти. От я вчора мала коротеньку візиту в Dr. Lancefield — поглянула, доторкнулася, написала рецепту — і це визначила як "intermediate visit", що мені коштувало 50 дол. Казала давати гарячі компреси та брати антибіотики. Ліки коштували додатково 12 дол. Коштовний вугрик. Він вже коштує мені пару сот долярів, а також трохи нервів! Але я рада, що могла так швидко полагодити справу з лікарем та ліками. Сьогодні так засніжило, що мови не може бути про те, щоб їхати кудись чи до аптеки, чи за харчами. А харчів, між іншим, треба: адже холодильник умисне випорожнений — адже нас вісім днів не було!

Жалую, що не мала змоги записати новий збагачений Іванковий словник, а також початки розмовної мови Стефанка. Записала я, щоправда, Свят Вечір, але там домінують, нажаль, дорослі голоси, зрештою треба ще мені цілість прослухати. Іванкові привезла я з дому "Лиса Микиту" і встигла прочитати і розповісти пару пісень. Привезла я, між іншим, дві версії — одну стару, передвоєнне канадське видання, і радянське видання за редакцією Рильського. Мені, очевидно, в пам'яті залишилася — не тільки з власного дитинства, але і з дитинства моїх дітей — первісна Франкова версія.

Метро, по дорозі додому.

Декан нашої правничої школи погодився зачинити школу і бібліотеку о 2-ій (замість о 5-ій) з уваги на сніговію. Отже їду додому три години раніше. Продовжую розпочате вранці.

Я думала, читатиму Іванкові із старої книжки, а він оглядатиме образки у новій. Недавно при якійсь нагоді Леонід Рудницький висловився дуже гостро про те, як то мовляв Рильський зіпсував — та ще й тенденційно — "Лиса Микуту" і за приклад давав фразу "ось ідуть вони юрбами, мов на відпуст, з хоругвами", яку Рильський замінив на "ось ідуть вони юрбами, ті безхвості й ті з хвостами"... Мовляв, це через церковні коннотації, щоб елімінувати відпуст ітд. Переглянувши стару версію, одначе, я переконалася, що Рудницький не має рації, що справді тенденційних змін обмаль (Рильський замінив "Лис Микита — гайдамака" на "Лис Микита — розбишака" і в цьому і я добачую тенденційність не тільки зайву, але й шкідливу. Коли елімінувати "відпуст з хорогвами" або замінити "тропарі і кондаки" на церковний спів, то це робить текст більш зрозумілим сьогоднішньому малому читачеві. Коли замінити "вже рекурсу не внесе" на "скарги не внесе" — то це дуже позитивна зміна, бо навіщо дитині оце австро-угорське "рекурсу"? Але коли з гайдамаки зробити розбишаку, то це додає негативні коннотації, яких немає в автора. А вже короною всього є не мовні поправки Рильського, але літературознавча анотація на звороті титульної сторінки, яка звучить так (я собі точно відписала): "Лис Микита — сатирична казка. Тут в алегоричній казковій формі класик української літератури І. Франко таврує хижацьку суть самодержавства, нещадно висміює панів та підпанків. Лев, цар звірів, прощає хитрому підступному Лисові Микиті будь який злочин, будь яке шахрайство. І це зрозуміло: адже обидва вони хижаки, обидва живуть за рахунок беззахисних бідних звірят." ("Лис Микита" за редакцією М. Рильського. Київ: Веселка, 1966). Книжка вийшла нібито за редакцією Рильського, але я не вірю, щоб Максим Тадейович написав, або навіть апробував таку безглузду анотацію!

Хтось може сказав би, що за рано маленькому 3 1/2 річному Іванкові читати "Лиса Микиту". Але Іванко — не пересічна дитина: він не тільки багато зрозумів, але і негайно дещо засвоїв: "ой, не даром він сховався" або "цар засів поруч цариці, щоб творити звірам суд", або "гейта, вісьта, їде шляхом хлоп до міста" — посеред обіду, наприклад, в половині іншоі якоїсь розмови, Іванко раптом зацитує щось таке з "Лиса Микити".

В час нашого побуту в Торонто діти пару днів були простуджені, добре не спали, Стефанко одної ночі кілька разів звертав. В його випадку це особливо лякає, отже визвали лікаря. Лікар прийшов навіть додому (молодий хлопець, виглядав на студента медицини!) — виявилося: горло червоне, вушко запалене — отже дав антибіотики. За день-два пройшло. Коли діти здорові, обидва вони дуже цікаві. Стеф міцний, набитий як кльоцок (ніхто не подумав би, що та дитина пройшла таку страшну травму й операцію), не тільки бігає, починає творити із слів прості речення (до Іванкових мовознавчих здібностей рівняти його не можна і не треба!) — але також час до часу і ... зачіпається. Не тільки боронить себе від Іванкових стусанів, але і сам з власної ініціятиви потрапить вдарити... Іванко, в свою чергу, вміє не тільки щипнути, але і вкусити — отже хлопців не можна ні на мить спустити з ока — треба пильнувати і в разі зудару — розділити. Є, одначе, і чимало зворушливих сцен великої співпраці і комітиви (напр. Стефко пхає Іванка у возику через цілу хату, або як "їдуть разом літаком", тобто залазять у велику картонову пачку з холодильника, що стоїть у пивниці і до якої Максим поробив-вирізав круглі віконечка).

Стефко одного дня ходив з Уляною на CatScan, до лікарні. За два дні був телефон: все добре. Такі перевірки він проходить досить часто — завжди є і буде напруження.

Діти мають повну хату іграшок, а ще тепер під ялинку дістали нові: Стефко великий трактор з причіпкою, що на ньому можна їздити (це найбільше подобалося Іванкові, бо Стефко ще за малий і ноги його не сягають до педалей — але він особливо любить трактори, поїзди, авта і книжки про них, отже трактор — власність Стефанка). Від баби й діда отримав дитячий магнітофон, Іванко — клявіятуру (що зразу мала великий успіх у всіх, з дорослими включно), від мами й тата — велику стоячу таблицю. І, очевидно, одяг. Максим і Уляна, крім привезених дарунків (блюзка і брошка Уляні, сорочки і скач Максимові), дістали килим до вітальні (правда, ми заплатили тільки частину коштів, бо вони вибрали собі перський килим, що коштував на випродажі 1,300 дол. і що на нього, як сказала Уляна, мали призначені гроші із спадщини Макара Ужвія). Як дарунок від Марка та Ії купили собі лямпу. Дарунки отримали і ми. Уляна завжди, часом непотрібно, щедра: ручний блендер до кухні, маленький пилосос).

Напередодні нашого виїзду до Торонто, я отримала листа від Наталі Лівицької-Холодної. Писала вона про те, що почуває себе в Торонто самотньою, бракує їй контакту з людьми літературного світа ітд. І коли ми приїхали, я поклала на серце Остапові й Рисі Голод, щоб паню Наталю привезти на збори "Слова". Це не вдалося, бо вона недавно мала якесь зломання і ходить на "walker"-i. Але пізніше Копач погодився поїхати до Холодної, яка живе в своєї дочки, досить далеко, десь у Downsview. Я дуже також хотіла поїхати, але не вийшло. Максим з Уляною поїхали на покупки і мали о 12-ій вернутися, а Копач приїхав чомусь пів години раніше, спішився, а я була сама з дітьми. Отже поїхав Остап, Копач і Рися Голод. Мені шкода, що я не могла бути з ними, але важніше те, що письменники відвідали Холодну, що вона відчула, що про неї думають, що її не забули. Мене зворушив її лист, саме тим, що був адресований мені. Може це тому, що я не так давно посилала їй газети з України із статтейкою про неї та вибором її віршів.

А що буде з нашою Україною? В час, коли ми були в Канаді, демонстративно зрезигнував з посади міністра закордонних справ Едвард Шевернадзе, мовляв, як пересторога, що в СРСР іде до диктатури. Ґорбачов концентрує в своїй особі всі повновласті і, виглядає, за всяку ціну хоче рятувати імперію. Голова КҐБ Крючков виголосив промову, що пахла застійними часами: про підривні акції із закордону, СІА ітд. Чим все це скінчиться? Новим погромом? Громадянською війною? Боже мій, пару міліонів чехів, угорців, навіть словінців, мають право на самовизначення, тільки українцям — зась!? А ще й всякі домашні малороси і колонізатори-росіяни підносять голоси про те, що мовляв, треба створити окрему республіку Донбасу, Криму... Ах, навіть на меншій території, з меншим потенціялом, але щоб таки нарешті була вже незалежна Україна! *** Сьогодні, 28 грудня, не зважаючи на свіжий сніг, замовлені Андрієм робітники забрали з нашого дому фортепіян. Треба буде на це місце купити якийсь інший мебель — ще точно не знаю, може своєрідний "divider", може шафку на стереофонічну апаратуру.

31 грудня 1990. 11 год. вечора, понеділок.

Прихід нового року зустрічатиму тим разом на самоті і в ліжку. Не скористала із запрошення до Ірени і Левка Рудницьких, хоч і мала охоту піти до них. Пішов тільки Остап (Іза вступив по нього автом). Від п'ятниці, коли я пополудні прийшла додому в сніжну заметіль і досі не виходила з дому. Сніг, щоправда, стопився, рештки його змив уночі дощ, і сьогодні був гарний сонячний день. Але мене кілька днів мучить страшний кашель і думаю, добре, що моя лікарка приписала мені антибіотики, бо відчуваю, що вони мені на мій кашель таки помагають — трохи вже мені ліпше, менше кашляю. На мій боляк на груді антибіотики покищо впливу не мають — хоч це головна причина, чому Ленсфілд їх мені приписала (Про кашель тоді не було ще розмови). Оттакі справи. Але я не лежу весь час у ліжку, навпаки. Зробила досить багато бібліографічної роботи на комп'ютері — праця над ULE 80 — в повному розпалі. При тій нагоді, пробуючи ідентифікувати деякі переклади Стуса, прочитала кілька поезій. До сліз зворушилася — Боже, що за поет! І не такий він езотеричний і незрозумілий, як дехто думає. А який політично гострий — мов модерний Шевченко.
Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
На завтра маю аж два запрошення на обід — до Віри Лащик і до Лесі Яцкевич — але знову ж таки не піду нікуди. Може Остап сам піде до Віри на обід, як схоче.

В "Літературній Україні" з 6 грудня є стаття (довжелезна, на цілу сторінку) Анатолія Погрібного "Американські орбіти Собору", де він пише про присвячені Гончареві конференції у Вашинґтоні та в Філядельфії. Є у статті довгі цитати також із мого виступу — "Собор очима американського читача" — і це мені дуже приємно. Непотрібно тільки додав Погрібний мені з легкої руки титул "доктора". (If you're so smart, why aren't you rich?) Статтю вже помітила Роксоляна Зорівчак, яка саме прислала мені листа, першого від вересня, від нашої зустрічі. Прислала фактично два листи одночасно — в одному своє гасло про мене до УЛЕ. (Між іншим, є в ньому низка курйозів, які треба виправити, напр. Free Library of Philadelphia називає вона Безкоштовною Бібліотекою, а мій науковий ступінь визначає як "майстер" (паки й паки: якби справді мала докторат, як думає Погрібний, був би менший клопіт!)