МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

П'ятниця, 1 січня 2010.

Зустріч Нового Року в Рудницьких пройшла цікавіше ніж звичайно, може тому, що було менше осіб. Були там обоє Кіпи, Віра, Наталя Пазуняк з опікункою і Марта Ощипко. Мене і Наталю з опікункою підібрав своїм автом Олександр Лужницький (але він на гостині був дуже коротко), назад підвезла нас Марта Ощипко. Так що я не мусіла сама їхати, що було дуже до речі, бо упав був напередодні невеликий сніжок і дороги були трохи слизькі.

Найбільше говорила я з Кіпою і Рудницьким про УВАН, Барку, німецьку літературу й філософію. Каже Рудницький, що Кантівський категоричний імператив дуже вплинув на молодого Шіллера, а один із письменників (здається Кляйст?) так перейнявся категоричним імперативом і своїм незадовільним доростанням до його вимог, що навіть поповнив самогубство. Я переповіла кілька анекдотів з недавно купленої на дарунки книги про Гайдеґґера і гіппопотама перед святим Петром. Ірена Рудницька при нагоді іншої теми, розповіла про свій жаль, що мовляв, українська спільнота вважала її за чужу і не прийняла до гурту Пласту і Союзу Українок. Це мені було несподівано і трохи дивно, бо мені здавалося, що в нашій громаді мало хто навіть знає, що Ірена — латвійка. Адже вона повністю перейнала мову, культуру і активність свого чоловіка. Опікунка Наталі Пазуняк (прізвища я, нажаль, не запам'ятала) жалілася на те, що громада діяспори не має повного зрозуміння для новоприбулих, вважає іх "сов'єтами" тощо. Тут можливо криється якийсь конфлікт між Наталею та її опікункою.

Віра Лащик вчора на фотелі в Рудницьких — заснула. Може після двох пив, а може і через втому робочого дня. Вона, на мою думку, повинна вже іти на пенсію, але не хоче цього робити, зокрема теж і тому, що недавно перейшла в своїй аґенції на трохи легшу працю і вже не мусить їздити по місту в різні небезпечні дільниці, часом під охороною поліції.

Сьогодні вранці я докінчувала пакуватися, а тепер зараз піду вдягатися на візиту до Віри, бо вона запросила мене і Марка "на качку". Там знову ж таки будуть Рудницькі і Кіпи. Кіпа вчора приніс мені в дарунку нововиданого в одному томі Барчиного Жовтого князя. Я не хочу прийняти цього як дарунок — не тільки заплачу за цей том, але і куплю другий примірник на дарунок Максимові.

Завтра вранці — на самі Маркові 57 уродини — вибираємося їхати в далеку подорож автом до Торонто.

Неділя. 3 січня 2010. Торонто.

Приїхали вчора перед 10-ою увечері. Подорож від 10 ранку до 10 вечора була не тільки довга, але під кінець навіть небезпечна. Спочатку рух на автострадах був невеликий, погода непогана і все ішло добре. Але під Бофало не тільки почало трішки заносити снігом, рух посилився, потемніло, але найгірше, що зіпсувався механізм, який плином antifreeze чистить вікно і Марко — шофер знаменитий і витривалий — мав поважний клопіт, мусів зупинятися, чистити шибу. Крім того в авті стало досить холодно. Є підозріння, що зіпсувався термостат, чи щось подібне. Доїхали хоч пізно, але без аварії. Авто завтра треба буде завезти до механіка, щоб це направити.

Уляна чекала на нас із вечерею і ми ще вчора відзначили Маркові уродини. А сьогодні ходили на вечерю до ресторану Villa на Bloor, по традиції з нагоди Стефкових уродин — тим разом уже 21-их! Було нас всіх шестеро, але після вечері Стеф поїхав до гуртожитку, а завтра приїде ще на одну гостину з нагоди свого повноліття.

В Максимовій бібліотеці знайшла кілька цікавих мені книжок: Маланюка Нотатник, Франкове Зів'яле листя з англомовним перекладом, 8-ий то ЕСУ, Іздрика Таке, Марії Матіос Чотири пори життя, Людмили Таран Дзеркало Єдинорога і цілу низку іншої нової белетристики, нові числа журналу Київська Русь і велику для мене несподіванку — Сучасність но.1–2, 2009, де надрукована моя бібліографічна стаття! А я цих перших номерів Сучасности за 2009 рік не одержала і навіть не знала, що моя праця вже таки появилася друком! І то точно рік тому!

Понеділок, 4 січня.

Переглянула Нотатник Маланюка. Це не є справжній щоденник, тому і не надто цікавий. Книжка видана в Києві (Темпора) 2009 р. Має оригінальний форзац: записка руко Маланюка, де перші слова такі: "Ради всього святого 1/ не підписуйте мене Євгеном, але Евгеном (треба ж бути консеквентним або Європа, або Европа)." — але в книзі всюди — всупереч цьому — Євген!

Вівторок, 12 січня 2010. Філядельфія.

Повернулися ми в неділю 10 січня. Тим разом дорога тривала на дві години коротше. Снігу не було і хоч ми виїхали перед 10-ою вранці, то були вдома вже перед 8-ою. Авто направлене, водій знаменитий. Всетаки це важка і довга дорога, та ще взимку, коли швидко темніє, та й взагалі дуже зимно (тим разом не в авті — термостат направлений!). На кордоні затримки не було: перевірка обмежилася тільки до перегляду паспортів. Тепер — з уваги на терористичний акт, що стався в день латинського Різдва (на щастя катастрофі літака запобігли самі пасажири, загасивши вогонь і притримавши ніґерійського терориста!) — на летовищах великі затримки у зв'язку з посиленою контролею всіх пасажирів і різними новими обмеженнями. Якби ми летіли літаком, подорож мабуть була б так само довга, але не така утяжлива і вимоглива для шофера.

Записок — після перших спроб — в Торонто не робила. Тремор в руці дуже обмежує мої можливості. Це особливо було мені досадно, коли побачила переклад Зів'ялого листя і досі незнайому мені книжку з чотирьома статтями про українську літературу, що їх мені обов'язково треба включити в мою бібліографію. Але Максим, який дуже до мене уважливий і розуміє потребу моєї роботи — знайшов вихід: запропонував мені додатковий комп'ютерний laptop — і я не тільки мала змогу попрацювати над точним описом Зів'ялого листя, анотаціями для чотирьох статей і додатковими двома томами перекладів Роми Франко, що про них я не знала — але й послати всі ці інформації при допомозі електронної пошти на свою адресу у Філядельфії. Чудеса модерної техніки!

Понеділок присвятила господарським справам (три машини прання), переглядові пошти, а ось сьогодні можу зробити кілька щоденникових записів.

Свят-Вечір провели у вузькому родинному колі — після вечері розпаковували подарунки, а потім поїхали до церкви св. Володимира. В день Різдва були в нас гості: тільки дві пари Максимових і Уляниних найближчих приятелів: родини Гейсі і Жили. Приходили старі колядники Інституту св. Володимира. В п'ятницю доїдали рештки, а в суботу на моє прохання пішли ще раз на вечерю до ресторану — знову ж таки пішки на вулицю Блур, де добрих ресторанів є кілька.

Серед дарунків для мене був один — особливий, надзвичайний. Максим повідомив мене офіційним листом, що моя четверта бібліографічна книжка (яка вже п'ять з половиною років чекає на друк в КІУС!) уже доступна дослідникам в його, Максимовій, електронній бібліотеці української літератури. Завдав собі хлопець великого труду! Мені ще треба буде присвятити трохи часу й уваги, щоб переглянути цей том, порівняти його з машинописом, переловити можливо якісь огріхи чи помилки. Цікаво, що на таку ініціятиву скаже Сенкусь і КІУС?

Мої дотепні внуки купили мені гру пам'яті Senior Moments, Стеф додатково маленьку скульптуру-прикрасу дерева бонсай (яку я вже поставила у вітальні серед різних того рода мистецьких пам'яток), Уляна знову збагатила мою ґардеробу ще одним pantsuit-ом (тим разом забрала я обидва — зелений і синій — додому і носитиму тут), Марко купив мені гарну маленьку брошку з янтарними камінцями і знайшов мені ще одну книжку мого улюбленого автора McCall-Smith-a, що про неї я навіть не чула (Плодовитий цей письменник на наших дарунках скористав, бо я купила аж дві його книжки для Уляни і Максима). Марко отримав в подарунку машину для кави-еспрессо.

Температура в Торонто була від 7 до 17 ґрадусів мінус за Цельзієм. Кілька разів падав сніжок. У висліді я була надворі тільки тоді коли ходили до ресторанів, і до церкви. Говорила по телефону двічі з Лідою Палій, з Любою Пендзей і з Мартою Трофименко. Спочатку думали десь зустрітися, але передумали і обмежились до розмов по телефону. Пробувала тричі дзвонити до Наталі Томцьо. Або кудись виїхали, або — як це підозрюють їхні приятелі в Торонто — навмисне не відповідають на телефони. Може мають якийсь поважний клопіт.

Приємно було побути в теплій приязній родинній атмосфері — думаю, що це було добре не тільки для мене, але і для Марка, який помітно відпружився і проводив чимало часу в товаристві Максима, Уляни і хлопців — також і тоді, коли я вже відходила на відпочинок до спальні. З радістю спостерігала за своїми дорослими вже внуками (серед моїх дарунків — була для них несподіванка — п'ять номерів Нашого життя з щоденниковими записами про їхнє раннє дитинство!) Іванкова дівчина Таня була в нас на гостині на Різдво — Іванко взагалі багато часу проводить тепер з нею, зате Стефан — дуже серйозний студент, який не тільки мріє, але і планує свою дальшу наукову дорогу — хотів би може поїхати на студії MD/PhD до Стемфорду, до Каліфорнії. Ну, дай йому Боже. Маю надію, що і я зможу причинитись якоюсь поважною субсидією до цих його студій.

П'ятниця, 15 січня 2010.

Три дні тому на караїбському морі в Гаїті був великий землетрус силою 7 балів на скалі Ріхтера. І епіцентр його ішов через головне місто Порт О'Прінс. Величезне спустошення, тисячі вбитих, міліони бездомних. В сьогоднішньому Нью Йорк Таймсі Дейвід Брукс робить порівнання: 1989 року був такої ж сили землетрус в Каліфорнії і тоді загинуло 67 осіб. А в Гаїті жертв буде мабуть 50,000, якщо не більше. Гаїті — одна із найбідніших країн світу. Колись це була французька колонія і мова їхня — варіянт французької. Вони недавно мали інше природне нещастя — великий гураґан, який приніс велике знищення. А взагалі там — брак ефективної влади. Весь світ відгукнувся на землетрус — наша Америка висилає велику допомогу, але мале летовище там не може прийняти всіх цих літаків з вантажем, дороги до міста завалені грузом і непрохідні, вулиці повні загниваючих трупів. Колишній президент Клінтон очолює фундацію, яка ще перед землетрусом пробувала підняти Гаїті різними інвестиціями і здавалося, що доля Гаїті обернеться в позитивний бік. А тепер таке нещастя. Якесь прокляття висить над тими людьми, а Брукс навіть обвинувачує локальну культуру — бож на цьому ж острові існує і просперує Домініканська Республіка, де населення таке ж майже як в Гаїті, але звичаї інші і люди більш працьовиті і зорганізовані.

В Україні за два дні будуть вибори президента. У зв'язку з тим американська преса знову пише про Україну, про помаранчеву революцію, про конфлікти між помаранчевими лідерами Ющенком і Тимошенко, про можливості повернення до влади Януковича.

Середа, 20 січня 2010.

Як і можна було передбачити, у виборах в Україні перемогли Янукович і Тимошенко і між ними буде рішатися доля президентури України у другому турі виборів 7 лютого. Ющенко отримав так мало голосів, що попав аж на 5-те місце. Питання: чому він не повірив попереднім опитуванням, які передбачали його поразку? Чи не ліпше було відійти з гонором і не кандидувати взагалі?

Вчора також і в Америці були важливі вибори, які також принесли прикру несподіванку: у штаті Масачузетс в голосуванні на місце сенатора, яке пару десятиліть належало Едвардові Кеннеді, переміг республіканець! А це загрожує демократичній більшості в сенаті і зокрема законодавству про реформу асекурації здоров'я. Досі демократи мали 60 голосів — це вистачало, щоб запобігти філібастерові республіканців. Невідомо, що буде далі.

В Гаїті обчисляють біля 200,000 жертв землетрусу. А там люди і далі гинуть — бо ефективну допомогу встановити дуже важко. На малому летовищі не можна примістити всіх літаків, які звідусіль наспівають з допомогою. А в місті важко забезпечити безпеку і раціональний розподіл харчів, води, медичної допомоги.

Передучора мені розболілася права нога і я з трудом могла встати з ліжка вночі до лазнички. Двічі в тижні їжджу на терапію з лівим рам'ям — і це мені дуже помагає. Невже доведеться почати нову якусь терапію з ногою? Сьогодні трохи краще і мій настрій піднявся, але було пару днів тому погано, а ще й докучали мені очі і я була близька плачу. Бо що варте таке життя, коли не можна бути самостійною і займатися якоюсь корисною роботою?

Максим виставив в інтернет всі мої бібліографічні роботи і я вже маю відгуки на цю його ініціятиву. Справді, бачу, що люди тепер черпають більшість інформації з інтернету. Максимова уважливість до цієї справи може заохотить мене приспішити закінчення тому 1990-их років? Бо дотеперішнмє ставлення до цієї роботи КІУСу відбирає охоту продовжувати цю виснажливу величезну працю. Але для цього потрібно не тільки доброї волі, але й фізичних сил.

Субота, 30 січня 2010.

Маємо запрошення сьогодні на вечерю до Вакуловських. Має бути там також Марта Шиприкевич з чоловіком.

Марко подарував мені на Різдво ще одну — досі мені невідому — книжку мого улюбленого письменника: The unbearable lightness of scones / by Alexander McCall Smith. Інші книжки цього автора я слухала, а цю паперову версію таки прочитала сама. Це з його шотландської серії. При кінці книжки є реклама на 25 інших його книжок! Боже мій! Цей автор — ціла фабрика! Невже справді він сам пише всі ці романи? Фантазії йому не бракує, помисловий, дотепний, модерних ліберальних поглядів, фемініст, з колосальним почуттям гумору, і з великою дозою любови до двох своїх батьківщин — Шотландії і Боцвани! Уривки з рецензій називають його книги "utterly delightful", "gentle but powerfully addicting fiction". Я ще ніколи не читала так багато одного автора. І з такою приємністю!

Тепер знову принесла собі з бібліотеки дві аудіо-книги, бо хочу дати очам своїм трохи відпочинку. Одна з них — це автобіографія акторки Julie Andrews: Home: a Memoir of My Early Years, друга — роман популярного письменника Геллера, що його я досі не мала нагоди читати Catch-22 / Joseph Heller. Першу слухаю Юлію Ендрус — це мене більше цікавить. Взагалі, коли маю вибір, волію біографії i non fiction від белетристики. А недавно з власної колекції слухала цілий університетський курс European Thought and Culture in the 20th century / професора університету Норт Каролайни Lloyd-а Kramer-а — зокрема другу частину курсу про напрямки інтелектуальної думки від екзистенціялізму до постмодернізму. Поширюю свої інтелектуальні горизонти. Це теж можна сказати про мою теперішню бібліографічну роботу: всі ці нові статті про українську літературу, що їх мені треба читати й конспектувати, пишучи анотації — це справжня літературознавча едукація.

Ходжу регулярно — двічі в тиждень — на фізичну терапію до клініки, а в четвер пішла на показову лекцію китайської гімнастики Тай-чі до місцевої бібліотеки. Про Тай-чі вперше почула я від Форсії, коли сказала їй, що часом непевно чуюся на ногах і боюсь, щоб не впасти. Ще не знаю, чи регулярно ходитиму на ці вправи.

Неділя, 7 лютого 2010.

У Філядельфії рекордовий снігопад. Впало 28 інчів снігу! Марко вчора тяжко напрацювався відгортаючи driveway. A snowfall of historic proportions — каже радіо. Турбує мене факт, що наступний тиждень в мене — від понеділка до п'ятниці — заповнений візитами в лікаря, дентиста, фізичного терапіста. Як доберуся завтра до підземки. щоб поїхати на PENN до Форсії? А ще заповідають, що в середу може бути новий сніг!

В Україні сьогодні вибори президента. Юля Тимошенко в п'ятницю зібрала трохи людей на Софійську площу на т. зв. "Молитву за Україну". Виступали представники різних церков України і сама Юля. Вона говорить доброю українською мовою, без готового тексту і дуже ефектовно, хоч трохи демагогічно. Просила Бога простити їй провини владарювання. Голос за Юлю — говорять в Україні — це голос за "менше зло". А "більше зло" — Янукович, який заповідає зробити російську мову офіційною і як каже дехто в Україні — завернути Україну до старих совєтських часів. Найдивніше становище Ющенка. Він не тільки підписав новий закон, який три дні перед виборами вносить зміни у виборчу процедуру, але і закликає людей голосувати проти всіх. А це, зрозуміло, означає переважити вибір в сторону Януковича. Є в мене підозра, що може Янукович обіцяв Ющенкові крісло премієр-міністра? Один журналіст в Україні написав: якщо виграє Янукович, єдиний порятунок — емігрувати. Сумно.

Я вже мала кілька десятків відгуків на мій щоденник про внуків надрукований в Нашому житті. Завезла я ці перші шість номерів до Торонто і дала як один із різдвяних дарунків Іванкові і Стефанкові. Досі не маю жодного відгуку. Що більше: Максим, який подарував Маркові (і мені) машину, що робить каву еспрессо і капучіно, вже кілька разів допитувався, чи ми вже вживали цю машину і дивувався, що ми й досі її не пробували. При нагоді останньої такої розмови, я запиталася, чи читали вони вже мій щоденник у Нашому житті? І виявилося, що Максим взагалі не звернув уваги на цей дарунок хлопцям і його не тільки не читав, але й не бачив!

П'ятниця, 12 лютого 2010.

В неділю 7-ого лютого у виборах в Україні переміг Янукович — дуже маленькою перевагою голосів — 3%. Тимошенко і досі не погодилася із своєю поразкою. Світова преса підкреслює, що вибори були демократичні і що великих зловживань не було, але Юлія перераховує голоси і мабуть суд рішатиме. Але світова преса підкреслює теж і факт, що Ющенко, закликаючи електорат голосувати "проти всіх", допоміг перемогти Юлію. І це сумна спадщина для президента, який міг був увійти в історію, як перший свідомий українець на цьому пості.

В понеділок я їздила на черговий візит до Форсії. Марко підвіз мене до метро (подорозі на 11-ій вулиці ми таки застрягли на пару мінут в снігу і ледве виїхали!) В місті вулиці прочищені. Я крім візити у Форсії, відбула ще добровільну сесію з молодим дослідником-психологом, який збирає матеріяли про депресію у старих людей, а потім пішла на пару годин до Ван Пелт. Попрацювала там над ULE і десь біля 5-ої години підземкою і автобусом повернулася додому. Але після вечері була вже своєю ескападою до міста така втомлена, що пішла в ліжко перед 8-ою вечора.

У вівторок вранці Марко завіз мене ще на сесію фізичної терапії (вже останню!), а потім ми ще відбули закупівлю харчів в АСМЕ. Того ж дня під вечір і увесь наступний день була така страшенна сніговія, що не тільки завалила нас додатковими 14 інчами снігу, але й наробила шкоди: нам зломила дерево, що впало на елетричні дроти (покищо електрики не зірвало!), сусідові обірвало ринви, а й ми стурбовані фактом, що на нашому даху така величезна вага трьох стіп мокрого снігу і чи дах наш це витримає?

Я на прохання Наталі Пазуняк переглянула її статтю про англомовні переклади Стуса, яку вона планувала включити до збірки статей, що друкуються в Києві. Сама Наталя вже майже не бачить і не може припильнувати як слід це видання. А я, провіривши її статтю, знайшла там таку величезну кількість помилок — не тільки в усіх текстах латинського алфавіту, але навіть в цитованих оригіналах Стуса! При тій нагоді мала ще раз можливість пригадати деякі рядки Стусових поезій. Варто мені їх тут для майбутніх цитат з пам'яті занотувати:

Схились до мушлі спогадів — і слухай:

Яка нестерпна рідна чужина

Хай роки б'ють по голові,
а ти співай своєї,
що й мертві, ми таки живі
і живемо для неї.

І стрілку смерти відведем назад,
на кілька літ, дарованих терпінням.

Мете надворі снігова пороша

Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Сніогопаду шамотіння скільки в небі!

Переглянула пару Стусових томів, — те що потрібне було Пазуняковій — знайшла, але те що потрібне мені — ні (Рядок, що починається: Вшрубовується молоде коріння.)

Дзвонила я до Батицького і до електричної компанії. Батицького хочу порадитися, чи не можна зробити якихось превентивих заходів (скинути трохи снігу із даху, розбити лід на ринвах?) Електрична компанія напевно має багато інших і можливо важніших справ — адже в нас принаймні ще є електрика. Сьогодні не прийшли, може прийдуть завтра.

Турбота буде нас супроводити ще довший час. Адже коли весь цей величезний сніг почне топитися, то чи не заллє нам пивницю? Адже такий досвід я вже мала в минулому.

Понеділок, 15 лютого 2010.

В суботу Батицький з другим робітником скинули сніг із мого даху (на городі виросла ціла гора снігу!), а також зрізали деревце, яке висіло на електричному дроті. Взяв за ту роботу 300 дол., але принаймні трохи заспокоїв цим наші господарські турботи.

Я пару днів підряд виходила на короткий прохід довкола кварталу — тільки по прочищених стежках на тротуарах. Перейти вулицю майже неможливо, бо стоять навали снігу. Вулиця наша не солена і не прочищена плугом, є тільки вузькі дві лінії — наслідок проїзду авт. Якщо над'їжджає авто напроти — виникає ціла проблема, бо треба або поїхати дозаду, або по можности в'їхати в якийсь прочищений під'їзд. Я, очевидно, ані не пробую їхати автом, але Марко не тільки прочистив наш під'їзд, але і виїздив до крамниць.

Маріянна Вакуловська пару днів працювала, відгортаючи біля своєї хати сніг, а вчора, після цієї роботи, по дорозі до пивниці, несучи лопату і причандалля, впала і пошкодила собі ногу. Сьогодні їздила до лікарні. Виявилось: нога зломана в кістці. Шість тижнів мусітиме носити "чобіт" — тепер щось таке дають на знерухомлення, замість ґіпсу. Великий клопіт! Добре бодай, що їх є дві і сестра їздить автом, бо інакше була б ще більше криза!

Я сьогодні послала вже Рудницькому другий сеґмент моєї бібліографії до Квартальника. Він вже пару днів тому дзвонив і пригадував. Але я, хоч і мала роботу майже готову, вирішила ще почекати і зробити дві окремі коректи. Добре рішення: знайшла кілька дрібних помилок, та й виправила, де треба, "титли і коми". Наступний сеґмент напевно не скоро буде готовий — і не тільки тому, що перші два покривали майже десять років, але і тому, що я тепер не маю з дому доступу через комп'ютер до електронних джерел пеннсильванської бібліотеки і доведеться мені їздити на кемпус, і переглядати річники журналів, а це тепер не така легка справа.

Тимошенко досі не визнала своєї поразки, а суд її оскарження — відкидає. Інавгурація нового президента має бути 25-ого лютого.

П'ятниця, 19 лютого 2010.

Серед книжок, які я недавно закупила у видавництві Пульсари, є Спогади Ікара, що їх автором є Серж Лифар. Ім'я мені було знайоме — я пов'язувала його з такими знаменитостями балету як Дяґілєв, Ніжинський і Карсавіна. Але я не багато про нього знала і тому, побачивши в каталозі Пульсарів цю річ, книжку замовила. От вчора я — з нагоди безсонної ночі — взялася за Лифаря і прочитала половину книжки. Пульсари видали Лифаря у перекладі з французької мови (перекладач Ганна Малець) і за підтримки Посольства Франції і французького міністерства закордонних справ. Лифар (Serge Lifar) народився в Києві 2 квітня 1905 року "в українській дворянській сім'ї" (так у передмові — а в спогадах жодної згадки про батьків і хто вони були). В дитинстві співав у хорі Софійського собору, вчився в київській консерваторії і в белетмайстра Броніслави Ніжинської (сестри Вацлава). 1923 року на запрошення Сергія Дяґілєва виїхав разом з кількома іншими учнями балетної студії до Парижа. У Дяґілєва почалася його карієра танцюриста, а згодом і хореографа. 1929 року Дяґілєв помер і "Російський Балет" перестав існувати. Під кінець цього року паризька опера відзначала сторіччя від смерти Бетговена і Лифару запропонували взяти на себе підготовку балету. Успіх цієї вистави промостив Лифару дальшу карієру. Йому запропонували керівництво паризькою оперою і він на цьому пості провів тридцять років. Лифар виступав танцюристом, писав хореографію до нових балетів. Для мене, одначе, найцікавішими, майже сензаційними, бо досі зовсім невідомими, виявилися такі факти. Лифар продовжував керувати оперoю і в час війни. Коли німці окупували Париж, Лифар зберіг театральний колектив (пише, що спочатку фонди на це приходили з Лондона), співпрацював отже з урядом Петена. Був випадок, коли Гітлер прийшов відвідати будинок опери (Лифар пише, що знаючи про це заздалегідь, він залишив у будинку тільки пожежника і не він, а цей пожежник показував німцям інтерієр опери), згодом на візит прийшов Ґеббельс і тепер уже сам Лифар був присутній. Ґеббельс побачив на стіні портрет Ваґнера роботи Ренуара і каже: це був би чудовий подарунок для фюрера! Але Лифар, мовляв, відповів на те, що "цей портрет належить державі і вписаний в інвентар". Також Лифар пише, що загрозив резигнацією, коли йому хотіли приставити німецького інтенданта. Чи правда це? У всякому разі цікавий приклад колаборації в ім'я мистецтва (щось так, як Володимир Блавацький у Львові.) Після війни Лифаря судили, для СРСР був він персона нон ґрата, навіть після війни ліві французькі профспілки часом на знак протесту проти Лифаря оголошували страйки театральних працівників — часом перед самою виставою ітп. Цікавий був і такий випадок: мала приїхати до Франції трупа Мойсеєва. За посередництвом міністра, що займався зв'язками з СРСР, передали пересторогу: Якщо не припиняться спрайки машиністів сцени проти Лифаря, то російська трупа не зможе приїхати і виступати у Франції. Це допомогло присмирити протести.

Сьогодні далі читатиму. Переклад не дуже добрий, а й авторський стиль і організація матеріялу також залишають бажати кращого. Але тема дуже цікава.

Субота, 27 лютого 2010.

В четвер 25 лютого відбулася інавгурація нового президента України. Я мала змогу подивитися на це на інтернеті. Янукович входив до будинку парламенту встеленою червоним килимом доріжкою. Церемонією проводив спікер парламенту Литвин. Присягу відбирав голова конституційного суду (вдягнутий в червону тогу, високий, худий, лисий — виглядав як середньовічний інквізитор). Хор співав "Ще не вмерла" і під кінець "Боже великий, єдиний". Янукович говорив відносно коротко, без патосу, досить доброю українською мовою. На залі були присутні представники чужих держав — Польщу, Білорусь, Латвію і ще деякі держави репрезентували президенти, від США був ґенерал Джонс. Половина залі була порожня — депутати Юлії Тимошенко бойкотували інавгурацію. Не було також і Ющенка. Мені здавалося, що цей бойкот — доказ, як далеко Україні до справжньої демократії. Теж і Янукович не сказав того, що в подібній ситуації сказав Буш: я хочу бути вашим президентом, навіть якщо ви голосували не за мене. Добре якби Янукович на практиці показав, що рахується з бажаннями і силою опозиції. І перший крок в цьому напрямі мігби бути: не поспішати із впровадженням російської мови, як офіційної. Майбутнє покаже. Є вже деякі тривожні знаки. Янукович запросив до Києва московського патріярха Кирила і перед інавгурацією отримав його благословення на молебені. Але є і деякі позитивні новини. Перед тим, як їхати до Москви, Янокович заповів що поїде до Брюсселю. Заповів також 20% скорочення персоналу президентської адміністрації і зменшення власної платні на 50%. Це напевно зробить добре враження в Европі.

Ющенко в останні дні свого правління зробив деякі рішення, які приносять і приноситимуть в майбутньому поважні клопоти. Нагородив Степана Бандеру орденом "Героя України", визнав ветеранами війни ОУН-УПА — це викликало велике негодування в Польщі і низку дуже негативних відгуків про Україну в західній пресі. Преса наново пише про етнічні чистки, фашистівські симпатії націоналістів, співпрацю з німцями ітп. А також Ющенко нагородив всяких своїх співробітників і приятелів.

У нас знову впав сніг — на щастя не дуже великий. Зате в Гантері — снігу випало більше як три стопи, Геврики засипані, не можуть вийти з хати, а ще й нема електрики, а це значить в них не тільки, що не мають можливості користуватись інтернетом, телевізією, радієм — але також і хата не має огрівання, ані води — бо воду в них треба добувати електричною помпою.

П'ятниця, 5 березня 2010.

Як і можна було передбачити, коаліція Тимошенко в парламенті розпалася і у висліді Юля вже не є премієром України. Покищо виконує обов'язки премієра її заступник. Щоб створити новий уряд, Янукович мусітиме створити нову коаліцію — це напевно забере трохи часу.

Серед новин з України є ще одна і дуже прикра вістка. Газети пишуть про т. зв. "Справу Жулинських" і скандал довкола кредитної спілки "Турбота". Виявляється, що кредитна спілка, що до неї несли свої заощадження переважно письменники і мистці і інші, як пише Український тиждень, "вершки творчої інтелігенції", стала жертвою фінансової кризи. Вкладники забажали вибрати свої гроші із спілки і тоді виявилося, що каса — порожня. Головою правління спілки є Галина Жулинська. Безпосереднього оскарження у зловживанні нема, але є оскарження в некомпетентності. В Українській правді серед фотокопій документів є власноручно написане Галею письмо, де вона зобов'язується повернути спілці 8 міліонів гривень. А газети нападають не тільки на Галину, але і на Миколу, навіть є заклик, що він повинен зрезигнувати з головства в комітеті Шевченківської премії і тп. Самого Миколу цитують, що він, мовляв, готовий продати власний маєток, щоб повернути ці гроші кредитній спілці. Скільки в тому всьому справжньої вини Жулинських — тяжко встановити. Ми тут в Америці маємо подібні ситуації (напр. т. зв. банк Ґалана, тобто Щадниця, зробила в час керівництва нею Мартою Шиприкевич деякі великі позички українським будівельникам, які збанкрутували, що довело до банкрутства самої Щадниці. — Я там маю також поважні гроші, але вони не пропали, бо за вкладниками стоїть федеральна страхова корпорація, до суми 100 тисяч доларів. Федеральний уряд перебрав збанкрутовані щадниці (їх було тоді в Америці досить багато!), банкрутів перебрали інші банки і от наші вклади до сьогодні там залишилися — тільки Щадниця вже називаєтся МВ Financial Bank, а перед тим діяла під назвою First Security — Певність). В Україні мабуть немає такого державного страхування, та й сама держава на межі банкрутства. В "Турботі" мали свої гроші і деякі лауреати Шевченківських премій, в тому числі і наша Віра Вовк, яка призначила ці гроші (25,000 ам. доларів) на запланований нею конкурс перекладів української літератури.

Понеділок, 8 березня 2010.

Закінчила слухати біографію Джана Чівера — 22 компактні диски! (Cheever: a Life by Blake Bailey. Read by Malcolm Hillgartner). Цього славного американського письменника знала я тільки з його репутації — не пригадую, чи читала будьяку його книжку. Він славився як майстер новелі, зокрема новель друкованих в журналі New Yorker. Біографія занадто розтягнута і до пересади детальна. Що мені з неї запам'ятається? Що Чівер не закінчив навіть середньої школи, що був одружений і мав троє дітей, але все життя боровся із своїм нахилом до гомосексуалізму і вкінці піддався йому, використовуючи цілу низку молодих хлопців. [Ця гомосексуальна еротика займає в книжці аж надто багато місця і залишає неприємний несмак — я дуже толерантна до бі-сексуалізму, але навіть мені цього було вже занадто!] Для мене найцікавіше було, що Чівер двічі їздив до Радянського Союзу. Десь в 1960-их роках зустрічався там з Євтушенком і Вознесеньським. Мовляв, безпечне місце для розмов (як вони думали) було на могилі Пастернака. Але згодом виявилося, що навіть там був заінстальований підслуховий апарат! Чіверові імпонувала увага для письменників в СРСР і він про це розповідав в Америці. Свого часу навіть жартували собі, мовляв, Чівер буде першим письменником, який втече із США до СРСР! Але твори його передусім про приватне життя американської середньої кляси на передмістях Америки, психологічні портрети, душевні еротичні травми — а не соціяльні бунти, конфлікти кляс чи інша соцреалістична тематика. Помер у славі і у фінансовому достатку. Посмертно появився в друку його щоденник, де він до подробиць описує свої позашлюбні любовні афери з молодими хлопцями.

Вчора прийшов до мене Альберт Кіпа, щоб забрати для УВАН Літературну Україну за минулий 2009 рік. Багато розповідав і про Шевченківську конференцію НТШ-А, УВАН і Гарварду, яка саме відбулася в суботу в Нью Йорку за участю Ані Процик, Грабовича і молодого Коцюби, і про сучасну ситуацію в його коледжі, де замикаються відділи гуманістики, де — каже Кіпа — студенти не виявляють зацікавлення літературою і мають слабу підготовку, не розуміють текстів, мало читають, мало цікавляться культурою — от недавно було 200 ліття Шопена і половина студентів не знала взагалі хто це такий. Каже Альберт, що є можливість, що після того, як він відійде на пенсію, на його місце може навіть не приймуть нового професора до цих же предметів (Кіпа вчить курси світової літератури).

Понеділок, 15 березня 2010.

Сьогодні хоронили Богдана Одежинського. Помер він несподівано: вдарило його авто, коли переходив вулицю Коттман. Не був він моїм близьким знайомим, але це — чоловік Мушки, шваґер Марти Хом'як, та й зрештою відомий у нашому філядельфійському українському світі громадянин, співак хору Прометей, пластовий і УНСоюзовий діяч. Поїхала я вранці до церкви у Мельроз, а потім на тризну до Центру. На цвинтар я не їздила. Зібралась досить велика громадка людей, а головне, що приїхали на цей похорон із-далеку і Мушка з Колорадо, і доньки з Каліфорнії, Колорадо, Ілліной, і Марта Хом'як із Ростиком із Вашинґтону, та й внуки, що вже майже дорослі. Мушка з Богданом були вже давно розведені, але мені подобалося, що вона таки приїхала на похорони — адже це батько її дітей, і жили вони разом багато років. Я мала змогу довше поговорити з Ростиком Хом'яком (спеціяльно сіла собі окремо із ним), а потім також із Мушкою та Мартою. Ростик розповів мені про те, що написав (чи збирається написати) до нового вождя бандерівців Романова, щоб вони відкрили для дослідників архіви ОУН, мовляв, вимагаємо доступу до архівів КҐБ, а не маємо доступу до наших власних архівів. Він гостро осуджував антисемітизм, який приносить нам на міжнародному полі велику шкоду — наводив цитату з недавно опублікованої в Економісті статті, де на питання репортера якась жінка в Коломиї сказала, що вона не хоче, щоб президентом України була жидівка і тому голосувала проти Тимошенко. Я зі свого боку до цієї ж теми розповіла йому про те, що Наталя Пазуняк у доповіді на Шевченківському святі в неділю також дозволила собі на безвідповідальний коментар, мовляв, велику шкоду в Україні роблять люди гебрейського походження! І ці антисемітські ремарки я чую від Наталі Пазуняк не вперше. І не помагають і не опам'ятують її мої протести. Марта Хом'як пише тепер книжку про Константина Богачевського. Я знала, що це її тема, але не знала, що до цього заохотив її Любомир Гузар. На моє питання чи має вона доступ до архівів, сказала, що архіви митрополита Константина були в руках Григора Лужницького, який мав писати його біографію. Після того як Богачевський помер, Лужницький втратив інтерес до теми і біографії не написав. Казала Марта, що має добрі надії доступ до цього архіву здобути, а це доказ, що покищо вона цього доступу не має. Ростик і Марта досить добре обоє виглядають: він має заінстальований фібрілятор, але кумадину вже не пруймає. В церкві відправу служили два священики — один із них — чоловік Оленки, доньки Богдана і Мушки — він тепер є парохом в Сан Дієґо. Прізвища його я не пам'ятаю, але він — не українець, хоч українською мовою говорити вміє. Всетаки в церкві відправа була у двох мовах — таке я бачила вперше. Мушка виявила бажання оглянути центр і зокрема бібліотеку (що її вона свого часу довгі роки вела) і я мала нагоду представити її нашій Галині Клюк. Мушка тримається незле, але каже, що має труднощі вести довшу розмову. Тим разом я цього не помітила. Вона — моя ровесниця, з 1930 року. 24 березня (отже за пару днів) матиме 80 років. Нота бене: треба буде мені до неї потелефонувати.

Четвер, 18 березня 2010.

Вчора мала давно заповіджену візиту в д-ра Vigilante. Здоров'я моє тепер — досить стабільне, фібріляцій від останньої візити не було, кров'яний тиск — поміркований. Кардіолог повторив те, що говорив і раніше: покищо тільки кумадина, діован і соталол. В майбутньому може треба буде заінсталювати фібрілятор — pacemaker, але ще не тепер. Слава Богу. Може якось обійдеться. Заохочував мене більше ходити, не зважаючи на те, що я часом задихаюся.

Після лікаря я пішла до бібліотеки Ван Пелт і пару годин працювала над новими знахідками ULE. Тепер, коли тремор не дозволяє робити записки рукою, я змушена робити фотокопії статей. Знайшла кілька, скопіювала (прийшла приготована з торбою монет!). Подорозі додому вступила до Starbucks і випила каву-капучіно, бо дуже вже була втомлена. Додому прибула аж на вечерю, але з'їла тільки зупу і поклалася до ліжка. День був томлячий, але продуктивний. Отже ще є надія, що зможу — бодай трохи — працювати.

Сьогодні я вперше поїхала до Moss Rehab на Silver Sneakers. Цe така кляса руханки для старших жінок і чоловіків. Записалася, ходитиму. Трохи воно мені займатиме часу, але мені конче треба — крім власної руханки вранці — ще інші вправи для втримування рівноваги, бо я завжди дуже боюся, що можу впасти. (Зокрема, коли висідаю з метро ітп.).

Завтра має прийти до мене дівчина з Memory Clinic. — Це вже вдруге, була і минулої п'ятниці, провела зі мною низку вправ. Це моя данина науці, вони на PENN роблять досліди з різними групами, хочу їм допомогти.

Я повинна докінчити читати Jews in Ukrainian Literature Шкандрія і написати замовлену рецензію. Книга цікава і дуже потрібна і я радо це зроблю. Але постійно щось мене відриває від неї. Ось прийшли замовлені в Коробка два перші подвійні номери Сучасности (в одному з них є і моя велика бібліографічна стаття), а там друкується продовження Homo feriens — і от я не можу відірватися.

П'ятниця, 26 березня 2010.

Вчора — радісна несподіванка: Марко Стех повідомив, що отримав від Сенькуся відредагований текст мої бібліографії (ULE, 1966–1979) і прислав мені електронний текст для остаточної перевірки і коректи. Ну, нарешті! За два місяці буде шоста (!!) річниця, відколи я передала цей манускрипт Сенькусеві! Я текст собі надрукувала і завтра візьмуся за перевірку. Це буде величезна робота, бо цей мій Research Report no. 65 має 531 сторінку дрібного друку!

Сьогодні важлива дата ще з іншого приводу. Я послала Пульсарам електронний текст "Неповторного дитинства". Марко ще робить останні поправки на електронній версії фотографій — я вибрала 12 — цей file пошлю Пульсарам за день-два. Цікава, яка буде їх реакція. Я хотіла б, щоб це була маленька, але мистецьки оформлена книжечка і щоб ілюстрації і фотографії були в кольорі. Маю надію, що вони не схочуть надто редагувати мій текст — бо тоді він втратить на автентичності.

Вчора була я вже втретє на руханці Silver Sneakers і вперше пішла також до знайоих мені заль фізичної терапії, де стоїть ціла низка різних машин. Записавшись на Silver Sneakers і заплативши по три долари за сесію, я маю право користуватись знаряддями руханкової залі. Вчора дали мені вступні інформації — решта залежатиме від мене самої. Я вже вчора використала gym для додаткової години руханки. Маю намір робити це двічі в тиждень — кожного вівтірка і четверга.

Докінчую слухати цікаву аудіокнигу: Duchess of Death: the unauthorized biography of Agatha Christie. Автор — Richard Hack, читає Nicolas Coster. Я, здається, досі нічого Аґати Крісті не читала — містерії і детективні романи надто мене не захоплюють (але тепер треба буде вибрати одну якусь книжку). Ця її біографія написана живо, цікаво і я слухаю її з великим інтересом. Походила вона з відносно багатої англійської родини, була двічі замужем (перший раз за пілота — це подружжя закінчилося розводом — другий раз за значно молодшого від неї археолога). Мала одну дочку від першого чоловіка. Формальної освіти не мала (якщо не рахувати якогось санітарного диплому, що його здобула після своєї воєнної праці в лікарнях з раненими солдатами в час першої світової війни, але багато їздила по світі, багато читала. Професійною письменницею стала задля заробітку і мала значний фінансовий успіх. Я ще маю три компактні дискети цієї книжки — цікаво мені як далі уклалося їй життя.

Субота, 3 квітня 2010.

Завтра — Великдень, і тим разом і для старо- і для ново-календарників. Віра запросила мене і Марка на великодню гостину, а це значить, що і ми святкуватимемо.

Я мала справжній "страсний" тиждень, працюючи над коректою бібліографічної книги для КІУС. Але все подолала і сьогодні послала Стехові дві сторінки потрібних поправок. Сенькусь завдав собі труду і вніс низку дрібних стилістичних поправок, напр. See the Index замість мого лаконічного See Index. Чи в бібліографії така мовна педантерія потрібна? Також в цитатах пододавав в деяких місцях [sic] — там, де англійська стилістика залишає бажати кращого. [Я залишала це на совісті авторів]. Ці редакційні зміни корисні для моєї бібліографії. Мої поправки стосувалися більш механічних справ- таких як паґінація, біжучі надписи ітп. Знайшла і виправила також кілька моїх власних друкарських чортиків.

Марка пару днів тому повідомили, що позицію адміністративного директора УОКЦентру Рада Директорів вирішила дати не йому, а Потапенкові, бандерівському діячеві з Детройту, який раніше був на подібній позиції там. Щиро кажучи, може це і для Марка і для мене — не так розчарування, як полегша. Марко на цій позиції напевно пробував би робити далекойдучі зміни (що він зрештою і пропонував в своїх інтерв'ю), а наша громада навряд чи готова до змін, хоч їх конче потребує. Працювати для української установи — справа досить складна і неприємна (це я знаю з давнього життєвого досвіду з Остапом). І не тільки Марко, але і я сама напевно мала б низку неприємностей, якби він отримав був цю роботу.

Сьогодні Іванкові уродини, якщо я добре рахую — то 23-і! Мій дарунок вже отримав (я вчора питалася про це Максима). Максим сьогодні їде автом до Клівленду, куди вже раніше полетіла Уляна. Хлопці тим разом з ними не святкуватимуть — обидва зайняті в школі. Дорослі вже люди, слава Богу.

Четвер, 8 квітня 2010.

Вчора помер Роман Максимович. Якщо зважити на те, що він мав рака простати і метастази рака на костях, а помер вдома у власному ліжку, без болів (Аня застала його вранці мертвого в ліжку) — то таку смерть можна вважати благословенною. Славко Трофименко в подібній ситуації страждав до самого кінця і помер у лікарні після довгих терпінь. Максимович тридцять літ тому пережив також інсульт, але не був спаралізований і жив — під надзвичайно дбайливою опікою Ані майже нормальним, хоч може і не надто активним життям.

Я вчора написала на прохання Ані коротке повідомлення до радіо, і сьогодні записала його на тасьму для використання в суботній радіопрограмі Центру. Похорони будуть у вівторок, 13 квітня.

Неділя, 11 квітня 2010.

Вчора сталася велика авіакатастрофа: біля Смоленська, в Росії, по дорозі на відзначування річниці Катинської трагедії розбився польський літак, який віз на цю церемонію президента Польщі Лєха Качинського, з дружиною, представниками уряду, парляментаристами. Всі загинули — 96 осіб сметанки польської еліти. Росія нещодавно визнала свою причетність до розстрілів в Катині польських офіцерів (колись давніше приписували ці вбивства нацистам) — отже церемонія була подумана як примирення Росії з Польщею. Нажаль, ця авіакатастрофа причиниться мабуть до загострення відносин, хоч тим разом Росія мабуть не мала відношення до авіакатастрофи. Моя перша думка була: чи були на літаку премієр Туск і міністр закордонних справ Сікорскі? Ні, не були. І це велика полегша для поляків і взагалі. Качинькі був дуже прихильний Україні, нераз виступав за те, щоб Україна ввійшла до НАТО, бо це мовляв було б справжім обмеженням зазіхань Росії на схід Европи, мав відвагу обстоювати такі погляди проти німецьких становищ в цих справах пані Меркель, французів і інших вельмож Европейського Союзу. Був Качинський присутній і на інавґурації президента Януковича.

Я довідалась про цю катастрофу на вечірніх вістях (бо вдень закінчувала писати рецензію на книжку Шкандрія і не слухала ні радіо, ні телевізію). Негайно потелефонувала до Марилі, щоб висловити їй свої співчуття. Вона знала про це вже від ранку.

Закінчила слухати чергову авдіокнижку: автобіографію сенатора Едварда Кеннеді "True Compass". Багато там про закуліси американського законодавства, і багато, може аж занадто, про старших братів Едварда, зокрема про президента Джана Кеннеді. Приємною несподіванкою було для мене те, що в одному з кінцевих розділів, де мова про його особисті відносини з другою його жінкою, він цитує мій улюблений вірш Вордсворта "I wandered lonely as a cloud" що його я часто повторяю собі для вправ пам'яті, зокрема тепер весною, коли цвiтуть нарцизи.

Середа, 14 квітня 2010.

Похорони Максимовича були багатолюдні. Приміщення Насевича було виповнене по береги вранці, церква Царя-Христа була також майже повна, а на тризні було напевно із сто осіб. Приїхали на похорон Мотря з Андрієм і Тимошем, в Насевича і на тризні був також Зенко. Було багато молоді, бо ж самих внуків Максимовичі мають шестеро, отже прийшли і їхні товариші. Трохи дивно, що не було промов — священик (по старій традиції лінивства наших отців) говорив тільки трафаретну проповідь про доброго батька, а на тризні коротенько тільки виступив Тодорів, нагадавши про пластову активність Максимовича. Не було нікого від науковців, хто звернув би увагу на Максимовичеву активність в Осередку НТШ-А, не кажу вже про його наукову працю. Погода була погана — зокрема було не тільки дощево, але і холодно на цвинтарі. Приємно було зустрітися і поговорити з Мотрею, Андрієм і Тимошем, а також із Зенком, який може рухатися тільки при допомозі "walker"-a — його, очевидно, привіз і ним опікувався Юрко. Ми їздили обоє з Марком — він також зустрів там багато своїх товаришів і знайомих. А я — крім інших зустрічей — мала нагоду почути від ще чотирьох жінок відгуки на мої щоденникові нотатки про внуків, що друкуються в "Нашому житті". Сказала мені одна: "Я починаю читати журнал від вашого щоденника". А Наталка Головінська сказала мені, що відкрила в цих записах мене як зовсім іншу особу, не таку серйозну і ділову, яку вона знає з моєї громадської і пластової діяльности. Ну я переконана, що такий легкий матеріял журналові дуже потрібний, хоч не маю певности чи цю думку поділяють пані в управі СУА і чи належно оцінюють цей матеріял. Чула я, що дехто з них уважає ці уривки занадто особистими.

В понеділок я їздила на рутинову візиту до Форсії. Фактично не зробила жодного обстеження, це була просто розмова між лікарем і пацієнтом. Вияснила мені, що факт що я задихаюся і не можу швидко ходити, пов'язаний із моїм низьким пульсом. Я повідомила її про те, що записалася на руханкові вправи. Казала прийти за три місяці, хіба що була б якась нагла потреба раніше.

Від лікаря я пішла до бібліотеки, з'ївши перед тим канапку на лавці посеред університетської молоді, серед прегарної весняної погоди. Мариля, нажаль, не могла зустрітися зі мною на полуденок (ми недавно говорила по телефону — після літунської катастрофи біля Смоленська). Вона тепер уже — пенсіонер, мусіла б хіба спеціяльно прийти на зустріч. Отже я пішла прямо до Ван Пелт і пару годин працювала над статтями до Квартальника. Тим разом знайшла і позичила цікаву книжку The Anti-Imperial Choice: the making of the Ukrainian Jew / Yohanan Petrovsky-Shtern і зробила фотокопії із двох статей цього ж автора, надрукованих в нових для мене журналах Ab Imperio і East European Jewish Affairs. Я тепер в полоні українсько-єврейської теми, бо нарешті написала рецензію на книжку Шкандрія і саме там в бібліографії знайшла посилання на Петровського-Штерна. (Він між іншим виступав недавно в НТШ-А в Нью Йорку і я жалію, що не буваю там тепер — бо це був би для мене цікавий виступ).

Нажаль, повернення додому після цілоденних зусиль було мені дуже томлячим. І хоч я пішки ішла тільки до підземки і від автобуса — то прийшла додому смертельно втомлена. Сили в мене тепер справді старечі і активність моя мусить бути мінімальна. Але добре, що ще можу взагалі щось робити — принесла собі додому низку фотокопій і це буде добрих кілька днів праці при комп'ютері. (Але тоді працює вже тільки голова і очі — на щастя ще залишилася мені така можливість).

Марко приніс мені з власної ініціятиви ще одну аудіокнижку мого улюбленого письменника In the Company of Cheerful Ladies / Alexander McCall Smith. Про нього написано, що він "acclaimed author and award-winning wit", і справді, слухаючи його, часто усміхаюся, але ця книжка, що є своєрідним "missing link" в серії, яку я вже мабуть повністю прослухала, трохи занадто вербозна і розтягнута.

Вівторок, 20 квітня 2010.

В Ісландії вибухає вулькан — вже кілька днів. Хмара вульканічного попелу піднялася над Европою і спаралізувала весь літунський рух. На аеродромах Англії і інших країн — незвичне видовище: стоять рядами запарковані літаки. Всі польоти відкликані — кажуть за минулих шість днів було їх 95 тисяч! Це, очевидно, не тільки прикрість, невигода і додаткові кошти для пасажирів, що не можуть повернутися з вакацій додому, не тільки ускладнення для похоронів Лєха Качинського (на Вавелю, в Кракові) — де заповіли свою присутність президенти різних держав включно з нашим Обамою і мусіли свою подорож відкликати, але це справжня катастрофа і для літунської індустрії, і для бізнесів, які пересилають свої продукти літаками. От, напр. в Кенії — показували на телебаченні — транспорти свіжих квітів, призначені на продаж в Европі, мусять нищити, а городину роздають харитативним інституціям.

Недавні землетруси в Гаїті, Чілє, Китаю, а тепер цей вибух вулькану, пригадують людям, що рішальне слово має природа, а не технологія.

Понеділок, 26 квітня 2010.

Річниця Чорнобиля.

Була я в четвер у Стефанишин. Марко возив автом — туди і назад. Я тому рада, бо мені тепер не легко ходити і їздити міським транспортом, зокрема до Стефанишин. Вона тільки глянула на мене і ствердила, що в мене дуже сильний blepharitis. Мовляв, не можна навіть перевірити очі, поки не вилікується це запалення. Приписала антибіотик Doxycycline hyclate. Я негайно купила лік, але прийшовши додому, взялася читати інструкції для пацієнтів і побачила, що може бути drug interaction з кумадиною (Warfarin). Наступного дня двічі телефонувала до Стефанишин, але могла тільки залишити запис на машині. В суботу, нарешті, додзвонилася я до іншого її бюра і говорила з якимсь лікарем (мабуть oдин з її партнерів Johnson, що відповідав на emergency). Порадив мені приймати ліки — бо це, мовляв, тільки на короткий час (Стефанишин сказала: три тижні, а тоді нова візита!) Отже я від суботу примаю цей лік. Але сьогодні вирішила подзвонити ще до кардіолога. Наказали мені: обов'язково піти на пробу крови в середу, а тоді, можливо, треба буде перевіряти кров кожного тижня, поки я братиму цей лік. Оттакої!! Як треба пацієнтам уважати — якби я не прочитала перестороги (а це в тексті серед дрібного друкку повної сторінки інформацій) була б навіть не знала!

В суботу були з Марком на виступі Тараса Прохаська в домі Української Ліґи на 23-ій вул. і Бравн. Прийшло може із 25 осіб. Читав якісь коротенькі радіо-історії, Андрейчик перекладав англійською. Публіки зацікавленої українською літературою обмаль і ледве чи можна її зацікавити такими виступами. Я принесла йому фотокопію статті-рецензії на його творчість з журналу Слово і час, номер якого я саме того ж дня одержала з Києва.

Читаю позичену у Ван Пелт книжку The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew / Yohanan Petrovsky-Shtern. Надзвичайно цікава для мене тема: мало я знала про цих єврейських українських письменників (хіба що з недавно читаної книги Шкандрія, що її отримала на рецензію, но і очевидно Первомайського (якого Дикий мед колись читала і Фішбейна, що його зустрічала в Урбані). Прийшло мені навіть на думку, що може б так написати статтю-рецензію українською мовою про цю книжку Петровського-Штерна. Знаю, що він мав недавно виступ в НТШ-А в Нью Йорку. Може хтось вже писав про нього, тоді мені не варто вриватися у відкриті двері. Але була б шкода, якби наша преса його і таку книжку зігнорувала. Пам'ятаю добре, як моя стаття про Кацнельсона у Свободі зробила враження на старого: всюди потім хвалився, що першими в Америці привітали його українці. Книжки Петровського-Штерна і Шкандрія видані видавництом Єйлського університету і це дуже похвальне явище, що його варто оцінити.

А вечорами перед сном слухаю біографію Jennie Churchill, Winston's American Mother / Anne Sebba. Narrated by Joanna David. Про маму Вінстона Черчіля я вже якусь книжку колись давно читала, але це якась новіша біографія, оперта на новодоступних документах і дуже цікава. Про основні події її життя я вже знала. Донька багатої американської родина (Jerome), вийшла заміж за бритійського аристократа і члена парламенту (Lord Randolph Churchill), який молодо помер на сифіліс, мала двох синів, вийшла вдруге заміж за молодшого від себе на 20 років чоловіка (George Cornwallis-West) — але це подружжя закінчилося розлученням. Багато довідалась нового: Всі її партнери і вона сама мали різних любовників. Коли сини були малі, батьки ними майже не займалися, але згодом, коли Вінстон вже був дорослий, його зв'язок з матір'ю був дуже близький, вона дуже допомагала йому в політичній карієрі ітп. Була піяністкою, автором спогадів, статей в пресі, а навіть і теаральної п'єси, а також редактором і видавцен журналу Anglo-Saxon Review/ Ці літературні спроби були нібито для заробітку і мали поправити її фінансову ситуацію — вона жила понад стан і завжди мала фінансові клопоти.

Пульсари прислали мені кошторис для Неповторного дитинства. Нарахували собі 5,100 дол. За таку маленьку книжечку! Це мовляв тому, що кольоровий друк і кольорове оформлення. Ну, але мені пропоновані малюнки не подобаються. Отже я запропонувала деякі зміни. Може навіть доведеться друкувати без кольорів, або тільки з кольоровими фотографіями, без мистецьких кольорових квіток ітп. Я воліла б щось більше модерне, але побачимо.

Неділя, 2 травня 2010.

Максим з Уляною полетіли вчора до Києва! Це чисто туристична подорож: будуть в Києві, у Львові, в Кракові, і у Венеції. По дорозі Уляна хоче відвідати село, де родилася її мама, а це тепер на території Польщі. Поїхали вони разом з Наталкою і Василем Жилами — тобто з близькими своїми приятелями, що, як каже Максим, ніколи ще поза Америкою і Канадою не були! Маю надію, що вони не будуть розчаровані. В Україні тепер опозиція гостро виступає проти влади Януковича, а навіть Микола Рябчук назвав новий уряд — нелегітимним. Хвиля протестів була реакцією на підписані з Москвою угоди про дальщі 25 років Чорноморського флоту в Севастополі, на заяву Януковича в Брюселі про те, що голод 1933 року не був голодомором.

В четвер ми з Марком разом з Раном і Марилею були в театрі Walnut на комедії Fallen Angels, автором якої є Noel Coward. Комедія на 6 дієвих осіб, вперше ставлена 1926 року в Лондоні. П'єса глупенька і коротка, але дає змогу трьом жінкам заблиснути в пописових ролях. Тема дуже простенька: дві замужні жінки згадують якогось нібито романтичного свого коханця з молодих літ, він має нібито знову з'явитися і вони на нього чекають. Дві пані, шиковно вбрані, чекають на з'яву колишнього коханця, гостять себе при столі наїдками і напоями і врешті, п'яненькі, починають сварку із ревнощів. Значну роль грає також їхня служниця, що дуже серемудра і знає все краще від своїх пань — від медичних порад, до французької мови і гри на фортепіяно. Після п'єси пішли на вечерю до ресторану. Отже мали приємну, хоч і досить коштовну, розвагу в товаристві Рана і Марилі.

Наступного дня я мала візит у дентистичній клініці. Тим разом чистила мої зуби Домініка, а на обстеження я запросила Карен Міллер — мою колишню дентистку, яка знову повернулася до головної клініки на PENN. Вона знайшла багато недоладностей, які потребують "ремонту" і будуть для мене поважним майбутнім видатком (Страхування на дентистичні роботи я тепер вже не маю). Після солідного, як ніколи "чищення" Домініки, я пішла на пару годин до Ван Пелт, а тоді поволеньки повернулася публичним транспортом додому.

В суботу вранці я прокинулася з ротом повним крови! Очевидно, я перестерігала моїх дентистів, що беру кумадину і після їхніх заходів в п'ятницю все було нормально. Після полоскань, льоду і ґази в роті, кривавлання припинилося, але вчора увечері знову почало кривавити. Я пів ночі не спала, бо ходила полоскати рот і тримала ґазу на зубі. Тепер знову нормально, але не знаю, чи знову не почнеться. Вчора я брала тільки половину таблетки кумадини, але сьогодні пополудні прийняла повних 5 міліґрамів. Біда з тими ліками!

ПС. Ще до Дженні Черчил. На останніх дискетах були ще цікаві для мене ревеляції: Дженні вийшла ще і втретє заміж і то знову за молодшого від синів чоловіка (називався, здається Порч). А померла на 67 році життя в досить надзвичайних обставинах: впала і зломила собі ногу в кістці, після направи фрактури, появилася ґанґрена і мусіли ногу відрізати вище коліна. А тоді, все нібито було гаразд, аж раптом у цій оперованій нозі трісла артерія і Дженні померла від упливу крови!

Четвер, 6 травня 2010.

Маємо невеличку сензацію: Марка повідомили, що Потапенко відмовився від пропонованої позиції екзекутивного директора Центру, бо його жінка отримала роботу в Канаді і вони туди виїжджають! Отже Маркові пропонують працю вдруге! Ще подробиці не усталені і остаточне рішення не зроблене, але дзвонили до нього вже і з Ради Директорів, і президент Центру Павлюк. Це може не найкраща розв'язка для Маркового безробіття, але вона має і деякі позитиви. Передусім це тільки 10–15 мінут від дому автом, можна від біди навіть поїхати велосипедом — отже велика вигода. Не знаємо ще, які будуть умовини праці, але принаймні тимчасово вона давала б певні позитиви, бо навіть на резюме занадто довге безробіття не робить доброго враження.

Прослухала позичену в бібліотеці аудіокнигу: Murder on the Orient Express; A Hercule Poirot mystery / by Agatha Christie, narrated by David Suchet. Це мабуть перший роман Аґати Крісті, що я читала. Особливої глибини там нема, але є майстерні зарисовки характерів, гумор і добре надумана інтриґа. Актор знаменито читає текст, відтворюючи і чоловічі і жіночі ролі з великим хистом. І навіть репліки французькою мовою!

Середа, 12 травня 2010.

Вже три тижні пробують спинити прорив нафти в Мексиканській затоці — покищо без успіху. Пожежа на платформі віддаленій, здається, 40 миль від берега, сталася ще 20 квітня. На місці загинуло кілька людей, решта врятувалася. Але нафта заливає море і загрожує побережжям — білим пляжам надморських штатів, зокрема Люізіяни й Алябами. Величезна екологічна катастрофа!

Сьогодні у Великій Британії — у висліді недавніх виборів — мусіли — вперше від кінця Другої Світової війни — створити коаліційний уряд і прем'єр міністром став лідер керсервативної партії Камерон. В Европі велике занепокоєння фінансовим крахом Греції, яка має за грошеву одиницю евро, отже не може надто маніпулювати монетарною політикою. Европейський Союз погодився на велику підтримку позичками, але подібні ситуації можуть повторитися і в інших країнах (зокрема це загрожує Португалії і Еспанії) — а на дальше майбутнє така велика державна заборгованість, як у Греції, може привести до катастрофічних наслідків навіть і в нас, в Америці. Люди хочуть, щоб держава забезпечувала і здоров'я, і освіту, і старечі пенсії, і транспорт ітд, ітп, але водночас щоб не піднімала податків.

А в Україні президент Янукович взявся здійснювати свою про-російську політику (підписав на наступних 25 років договір з Росією затримати у Севастополі російський флот і тп.) Демократи з опозиції вийшли на демонстрації протесту, також і в діяспорі наші демонструють під стінами посольства і консульств України.

В суботу збираюся поїхати на збори НТШ-А до Нью Йорку. Це можливе, очевидно, тільки тому, що Лужницький їде автом і везе туди Рудницького і Заліпського. Запропонував місце і мені. При такій вигоді можна мені відважитись. Інакше то я не поїхала б.

Четвер, 13 травня 2010.

В київській газеті День з 12 травня надрукована стаття Юрія Щербака: "Влада темряви". Такого песимістичного погляду на ситуацію в Україні я ще не зустрічала. Щербака ціню і як дипломата (адже був послом України в Ізраїлі, США, Канаді), і як письменника — я про нього завжди думала, що він патріот України, а при тому зрівноважений і демократичних поглядів політик. Він пише: "впала Українська держава Л. Кравчука, Л. Кучми і В. Ющенка. Виник російський протекторат В. Януковича." Ющенка він вважає головним конструктором поразки і характеризує його як "провінційного аматора" і пише що "лінивий, обернутий у трипільське минуле месія роль свою зіграв бездарно, промінявши реальне управління державою на довгі і нудні проповіді й театральні жести, скомпрометувавши навіть святі істини національного буття, проте нічого не зробивши для зміцнення національної безпеки, оборонної здатності, ефективності розвідки та контррозвідки, не здійснивши необхідних реформ, очікуваних суспільством, і не модернізувавши державу." Щербак закликає організації громадянськогоо суспільства та політичні сили України, яким не байдужа доля народу і держави" — активно діяти, але не надіятись на об'єднання Ющенка з Тимошенко, бо Ющенко, мовляв, "страждає на анти-Юліну параною і політичну сліпоту". Каже Щербак: ланцюгова реакція гніву і протестів проти путінізації України почалася, і скінчиться вона вибухом, особливо в разі загострення соціально-економічної ситуації." "Ігнорування волі 50% виборців ... які проголосували проти Януковича — це державно-політичний злочин, небезпечна авантюра, яка так просто нинішнім 'переможцям' не минеться."

Чи справді ситуація така трагічна?

Понеділок, 17 травня 2010.

Я таки була в суботу на річних звітних зборах НТШ-А! Поїхала автом з Рудницьким, Заліпським і Лужницьким — останній був за водія. Виїхали в 9-ій ранку, а повернулися також десь біля 9-ої вечора. (З НЙ виїхали в 6-ій, хоч збори в справі змін до статуту ще були не закінчилися. Програма була аж надто переладована: сходини секції, звітні збори і надзвичайні збори для змін стстуту. Над змінами була досить жива дискусія, навіть я брала в ній участь. Бо із планованих змін виглядає, що теперішня управа змагає до автократичного керівництва, а це для дальшого майбутнього небезпечно й некорисно. НТШ-А має гроші, тому і є деяке зацікавлення серед науковців, які хотіли б ці фонди використати для власних проєктів, напр Г. Грабович, який ніколи раніше НТШ-А не цікавився, а тепер став генеральним секретарем і пробує перебрати керівництво навіть поодинокими секціями. Він мабуть готується за два роки стати головою НТША. Це само по собі не було б погано, якби він поставився до цього серйозно і не надуживав фондів НТШ-А для свого видавництва Критика, чи навіть на свої власні монографічні проєкти. Мою ідею розписати конкурс на англомовну біографію Шевченка (що її я подала ще 2000 року) він остаточно "зарізав" Замість того запланував англомовний збірник статей про Шевченка, збірник прижиттєвих рецепсій Шевчекової творчости, і критичну монографію (мабуть оновлене видання свого мітотворця?). Такої книги, як мовляв Романа Коропецького про Міцкевича не можна написати і її мовляв непотрібно, бо є біографія Зайцева і Луцького (мій приклад мабуть був для нього болісною пригадкою, бо хто як хто а саме Гриць Грабович повинен був написати англомовну біографію Шевченка замість займатися науковою політикою в Україні!) Я знала, що тепер вже запізно говорити про пропоновану мною біографію, 200-ліття вже ось-ось і надійде!, але я вважала своїм овоб'язком про це ще один раз згадати, щоб було в протоколі — аджеж це не тільки була моя давня пропозиція, але і резолюція двох окремих загальних зборів НТШ-А! На збори прибуло около 50 осіб, але під кінець статутових зборів залишилося на залі може десять осіб — і це має бути кворум для статутових змін?

Зустрілася я там коротенько з Мартою і Ростиком Хом'яками, з Романом Воронкою, з Світланою Андрушків, з Ларисою і Любомиром Онишкевичами, з Дарією Дикою, із Світланою Махно, з Тарасом Гунчаком. Були там і такі люди як — Мотиль, Романків, Валерій Кучинський, Микола Галів, Олег Тритяк, Петришин, Знаєнко, Шуль, Василакій.Не було, нажаль, Романа Процика (він в Україні), ані Тита Геврика (він ображений на голову Поповича), ні Богдана та Маряни Рубчаків, ні Альберта Кіпи.

Василь Махно сказав мені цікаву і приємну новину. В Україні саме виходить велика поетична антологія під назвою Книга життя, що її редактором є Борис Щавурський. Дав мені відбитку змісту з інтернету. Є там оригінальна і перекладна поезія, а в анотації сказано: "Цю книгу писали поети всіх часів і народів. Писали з любов'ю, але пам'ятаючи про смерть". Товариство справді добірне, а в ньому на мою радість і несподіванку включений і один мій вірш ("Хвала життю") і два мої переклади (з Іллаковічувни і з Адріен Рич). Як цей незнайомий мені Щавурський попав на мої речі і чому саме такі? З діаспорних поетів крім мене і Махна є ще тільки Ігор Качуровський, Олег Зуєвський, Маланюк, Мосендз і Теліга.

Неділя 23 травня 2010.

Сьогодні Максим з Уляною і їхні приятелі Жили мають повернутися з европейсьої подорожі. Літак саме недавно (2:45) мав прилетіти до Торонто. Тепер уже 3:30 — маю надію, що вже приїхали, але ще не дзвонили.

Минулого тижня я часто задихалася, а пульс був підвищений (70–80–90) але не регулярний. В п'ятницю вранці я подзвонила до Віджіланте. Віддзвонив в полудне і казав зараз приїхати. Я скористала з того, що це був останній вільний для Марка день (в понеділок він починає працю в Центрі) і він завіз мене до кардіолога. Лікар подвоїв мені дозу соталолу, післав на проби крові до лабораторії і на рентґен серця. І за два тижні наказав знову прийти. Я вже і в п'ятницю думала собі, що схоче мене задержати в лікарні, і навіть приїхала приготована з наплечником. Але після візити, я усвідомила собі, що навіть якби було рішення встановити мені електрокардіопосилювач, то ця операція, мабуть, вимагала б кілька днів підготовки — з уваги на кумадину, що її, мабуть, треба було б на якийсь час припинити.

Вдома чекала мене ще одна неприємна несподіванка. Після подвійної дози соталолу, я раптом, у лазничці дістала такий великий заворот голови, що мало не втратила притомности взагалі. Зловилася сильно за край умивальні, щоб не впасти. Кардіолог завжди питається,чи я маю прояви "діззінес" — досі такого не було. Це вперше. Трохи перелякалася. Якби впала — могла б розбити голову, а що було б якби їхала автом?

Пульсари прислали нові кошториси і я вибрала "повнокольоровий наклад", 1000 примірників за $3980. Обкладинку на моє прохання художниця трохи виправила (забрала рисунок столу, який чомусь був у центрі уваги, але не дуже під мій смак додала гніздо лелек — зайва асоціяція з українським селом. Люди в Україні чомусь дитинство завжди пов'язують із селом, не розуміючи факту, що під сучасну пору — а зокрема в нас на урбаністичному заході — це вже тільки анахронізм). Але тим разом я вже не протестувала — хай буде, це може нав'язувати до казки.

П'ятниця, 28 травня 2010.

Увесь тиждень чулася погано. Після випадку минулої п'ятниці боялася виходити з дому або їхати автом. Вчора потелефонувала знову до Віджілянте, щоб перевірити, чому не повідомляють мене про висліди тестів. Говорила з ним. Рентґен серця, каже він, — нормальний, але проби крови виявляють, що є рідина. Не знаю як це розуміти — ноги мої не спухлі, отже мабуть ще не є так погано. Але перестеріг мене: якби повторився великий заворот голови або зімління — негайно викликати швидку допомогу! Призначив мені візит на 1 червня і тест Ехо — а також від неділі казав не брати кумадини — підготовка до можливої операції пейсмейкера.

Подзвонила вчора до Максима і відкликала свій літературний вечір в Торонто.

Марко весь тиждень на праці в Центрі — і то від раннього ранку до пізного вечора. Від понеділка до п'ятниці я його навіть не бачила. Але вчора, довідавшись про діягнозу від лікаря, говорив зі мною з пів години, а сьогодні — вперше за тиждень — навіть потелефонував серед дня.

Я багато лежу, слухаю дурну детективну книжку якогось Філіпа Марґоліна, яка називається Executive privilege і є своєрідним наслідком афери Клінтона з Левінскою — з додатком мордів, і стрілянини і першої леді, яка вбиває коханок свого чоловіка. А недавно закінчила слухати Things I've been silent about, родинний спогад авторства іранської письменниці Azar Nafisi, чия дуже цікава книжка Reading Lolita in Tehran зацікавила мене настільки, що я взялась і за ці спомини. Але вони менше цікаві і вже не такі ревеляційні.

Пишу статтю "Євреї в українській літературі". Це рецензія-огляд на дві книжки видані видавництвом Єйлського університету — Шкандрія і Петровського-Штерна. Тема мене зацікавила і я запропонувала Лопухові, що напишу це для Колонки НТШ-А у Свободі. Але стаття розрослася до таких розмірів, (вже маю дев'ять сторінок, а ще треба написати про Первомайського і Фішбейна.) Отже може я запропоную це Сучасності? Книжку Шкандрія отримала від Рудницького для рецензії в Українському Квартальнику. Цю англомовну рецензію я написала давно і вона мабуть буде надрукована в найближчогу номері, але потім, коли відкрила книгу Петровського-Штерна (позичила з бібліотеки PENN) вирішила написати про ці книги також українською мовою.

Завтра Ран, Марія, Віра і я маємо квитки на матіне до театру Вільма на п'єсу Гавеля, що на неї вже давно чекаємо. Чи зможу я почуватися так, щоб піти до театру? Зваживши, що Віра візьме мене автом і привезе назад — може варто відважитись? І мені добре було б побути серед людей.

Неділя 30 травня 2010.

Я таки відважилася і була з Вірою, Марією і Раном в театрі на п'єсі Вацлава Гавеля "Leaving" (translated by Paul Wilson, directed by Jiri Zizka). Актор David Strathaim, який грав у фільмі Good Night and Good Luck виступав у головній ролі колишнього лідера, але актори всі списані поазбучно і тільки Марко звернув мою увагу на те, хто цей актор. П'єсу я назвала б постмодерністською сатирою на демократію. Але хочу відписати деякі думки самого автора, подані у програмці:

"The theme of moving, of leave-taking, and of cutting down was something I may have brought upon myself; the play I've long been preparing to write will work with these themes: it will attempt to allude to Chekhov's The Cherry Orchard, to Becket's Endgame, and above all to Shakespeare's King Lear. It will be about a statesman who has lost his position and has to move out of the official residence provided by the state; it's surrounded by an orchard, and he can't come to accept it. The loss of his position and all that pertains to it means the collapse of his world. He goes slightly mad from it all." (Цікаво, що Гавель почав писати цю річ ще перед оксамитною революцією, далеко перед тим заки став президентом).

Вечеряли в дуже доброму і дорогому італійському ресторані близько театру. Був момент, коли я втомлена розмовою відчула деякий заворот голови, але пройшло. Я дуже рада, що завдяки добрим приятелям я таки мала змогу бути в театрі і на вечері в ресторані. Ран навіть заофірував мені, що може, якщо потреба, завезти мене автом до лікаря, чи від лікаря додому. Але у вівторок вранці завезе мене до лікаря Марко, а додому обіцяли завезти мене сестри Вакуловські, просили щоб їх викликати телефоном.

Понеділок, 7 червня 2010.

Завтра вранці інсталюватимуть мені pacemaker. Це буде в шпиталі Penn Presbyterian і операцію має перевести незнайомий мені досі кардіолог Kent J. Volosin (Волошин?). Пару днів після рішення доктора Віджіланте чулася я так добре, що подумала, чи не відкликати цієї процедури. Але потім прийшли дні слабости і я вирішила таки відважитись. Прочитала на інтернеті повінь всякої інформації і знаю більш-менш чого мені сподіватися. Затримають мене в лікарні одну ніч — якщо не буде комплікацій. Маю надію, що все піде добре і що я зможу в майбутньому, завдяки цьому пристрою, відзискати свою давнішу енергію. Риск, сказав мені Віджілянте, є 1%. Всетаки, кожна операція, навіть найменша, скриває в собі небезпеки.

Щоб встигнути перед виходом до шпиталя, я вчора закінчила свою статтю "Євреї в українській літературі". Вийшла вона на 14 сторінок комп'ютерного друку — отже за довга, щоб її слати Лопухові як колонку НТШ-А в Свободі, як я це раніше планувала.. Отже я послала статтю вчора електронною поштою до Сучасности.

Я вже спакована і готова до лікарні. Маю там бути завтра о 6:30 ранку!! Марко мене завезе, а на другий день, правдоподібно, відбере мене з лікарні і повезе додому Ран Дей. Пропонували свої послуги також Вакуловські. Добре мати уважливих приятелів.

Щоб я не мала часу хвилюватися, Пульсари прислали мені вже готову верстку Неповторного дитинства. Не можу відкладати: мушу переглянути ще сьогодні, тоді вони зможуть послати книжку до друкарні. Я послала їм першу тисячу доларів через Міст готівкою. Мають відібрати в банку Аваль за номером 74234. Про це я повідомила в листі, де послала їм підписані угоди. Така пересилка грошей коштує мене більше, але я хочу допомогти видавництву. Варто їх підтримати в цей критичний час. Маю надію, що з тим не буде клопотів.

П'ятниця, 11 червня 2010.

Операція відбулася у вівторок, 8 червня. Тривала майже годину. Мені не давали повної анестезії, тільки трохи приспали. Оперував кардіолог Кент Волошин, якого я побачила вперше (і можливо востаннє) коли він перед операцією підійшов представитися. Гірше від самої операції був факт, що опісля решту дня і наступну ніч я мусіла лежати майже нерухомо, без можливости встати до лазнички, що є для мене великою проблемою. Пару разів приходив д-р Віджіланте, що пару годин міряли тиск і пульс, з капельниці плили ліки, навідувалися різні медсестри з усякими інструкціями. Дали мені також вакцину проти пневмонії.

Вполудне в середу відпустили мене додому. Я думала потелефонувати до Рана, але він без мого заклику приїхав разом з Марилею пару годин раніше. Вони дуже мені допомогли, бо ліва моя рука в перев'язці і все треба робити одною рукою. Привезли мене додому, ще й потелефонували Маркові.

Рука й досі в перев'язці — треба уникати рухів лівою рукою поки все добре не загоїться. Вчора трохи боліло, сьогодні менше. Пульс мій тепер 60, а ліки кумадину, сотальоль, діован — як це вияснив мені Віджіланте, я мусітиму брати і надалі, бо це вони діють проти фібріляцій і високого тиску крови..

Марко завтра вранці їде потягом до Нью Гейвену — там ждатиме на нього Ніна з автом і він привезе її на пару днів до Філядельфії. А тоді вона поїде автом до Мішіґену, де працюватиме на фільмі у свого вітчима і мами. Каже Марко, що вона має намір перервати на рік студії у Шотландії.

Понеділок, 14 червня 2010.

Прочитала книжку Валерія Гайдабури "Гулаг і світло театру: Листи із зони Сергія та Анни Радлових (1946–1953)" [Київ: Факт, 2009]. Це нагадало мені спомини Гірняка про його театр в Чіб'ю. Знаменно, що Гайдабура, пишучи про цікаву пару російських акторів, які захоплені німцями перед евакуацією, залишились і виступали на окупованих німцями територіях (передусім у Франції), а тоді репатріювались на батьківщину, яка подякувала їм ув'язненням і засланням, знаменно, що автор перекладає на українську мову їх листи, залишаючи в російському оригіналі тільки вірші. Критика, видаючи листи Коцюбинського до Аплаксіної не подала українських перекладів (тому я й досі цього листування не читала і не написала, як плянувала статті про дві жінки в житті Михайла Коцюбинського).

Ніна в мене — але вона така маломовна і очевидно не зацікавлена ділитися зі мною будь чим, що довідатись від неї нічого не можна. На моє питання, що її спонукало перервати на рік студії, сказала: "бо я так хочу".

Пов'язки вже не ношу, але все ще тримаю ліву руку збоку, малопорушною.

Середа, 16 червня 2010.

Ніна сьогодні вранці від'їхала. А Марко вранці завіз мене на пробу крови в лабораторію і вже були висліди: рівень кумадини задовільний.

Іванко вчора отримав університетиський диплом. Сьогодні дзвонив до мене, хоч мого привітання з несподіваним для нього високим дарунком ($5,000) ще не отримав. Як казала моя бабуня: бери поки я даю теплою рукою. Хай це йому буде мала інвестиція в його бізнес.

Мені конче треба поїхати до банку, щоб надати гроші Пульсарам. Але мені цілий місяць не вільно їздити автом.

Вівторок, 22 червня 2010.

Мала пару днів чорної депресії. До того причинилося напевно кілька речей: не тільки факт, що я сподівалася більш драматичної поправи в своїй енергії після операції, і не тільки клопоти з комп'ютером, і не тільки відлюддя, гаряча температура надворі і факт, що я нікуди не можу вийти, і не тільки ситуація в Україні, яка сама по собі зовсім для депресії вистарчає.

Ну, вчора увечері сестри Вакуловські взяли мене на виступ Тарасюка і Щербака в Центрі. Зібралося майже сто людей послухати їх. Вони говорили про організацію опозиції, але як на мій смак — не подали якоїсь основної програми чи альтернативи до Януковича. Замало нарікати: вибори програли, тепер треба планувати не тільки опозицію, але й альтернативу. Я ледве витримала ці виступи. Задуха на залі і повно людей — мало не зімліла. Був там ще один промовець (здається на прізвище Чалий або щось подібне) — він вийшов може навіть ліпше від інших. А найгірше поводився чоловік, який нібито мав провадити тим зібранням: не представився публіці, а на терені Філядельфії він невідомий.

Середа, 30 червня 2010.

Сьогодні вранці поїхала з Марком до лабораторії на пробу крови, але тим разом вирішила повернутися автобусом, щоб Марко не мусів відвозити мене додому. Сьогодні вийнятково гарна погода: температура 70–80, а не понад 90 як було кілька днів підряд. Я вирішила попробувати своїх сил і вперше перевірити трасу автобуса но. 28. (Їде він крутими вулицями, але факт, що їде недалеко Центру і також недалеко моєї хати. Отже є певна вигода — ще й зовсім даром, бо старим сенйорам прислуговує право безкоштовного транспорту!)

Трохи примушую себе до коротких проходів — з паличкою, яка дає мені більше відваги. А на другий тиждень почну вже сама їздити автом.

Середа, 7 липня 2010.

Завтра буде місяць від коли моє серце працює із пейсмейкером. Чуюся значно ліпше. Але на дворі вже кілька днів страхітлива горяч — вчора температура доходила до 102 Ф., а сьогодні має бути 101! Отже я і надалі не дуже можу виходити з дому і ця ізоляція іде мені на нерви.

Приїхала з Торонто до своєї хати у Делаварі Марта Трофименко. Запрошувала мене і Вакуловських приїхати на зустріч і полуденок. Я була б радо скористала, тимбільше, що Марко погодився нас всіх туди завезти. Але в понеділок, коли ми планували їхати, була така гаряча погода, що ми передумали. Хоч в авті діє охолодження, а в хаті також, то їзда до Марти Трофименко в один бік — може із півтора години їзди. Не варто мені викликати долю — адже це мала бути моя перша ескапада. Напевно добра на депресію, але навряд чи добра для серця. По дорозі різне може трапитися.

Закінчила я читати "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Книжку привіз з України Олександр Михалюк і подзвонив мені, чи не схотіла б я щось про неї написати? Я порадила йому, щоб подарував книжку Українській Бібліотеці в Центрі. Не хотіла брати якогось зобов'язання, але книжка цікава і варта того, щоб на неї звернути увагу. Забужко добре володіє технікою потоку свідомости і внутрішніх монологів — шкода тільки, що взорується більше на прикладі Джойса, як на Вірджінії Вулф. Потік свідомости, на мою думку, найкраще застосований в книжці Вулф "До маяка" — коротко і сконцентровано. А Забужко розписалася на понад 800 сторінок друку і це багатослів'я трохи шкодить (і починає нудити читача.)

Знайшла я в Літакценті цікаву новину: вийшов третій том Винниченкового щоденника. Вже замовила в Києві і незабаром читатиму! В міжчасі хотіла познайомитись із широкорекламованим романом Василя Шкляра "Чорний ворон". Маю вдома журнальний варіянт в Сучасності. Вчора вночі почала читати, але дуже розчарувалася. Навіть "Ключ" Шкляра видався мені цікавішим і більш модерним. Якщо критика вважає це за шедевр, то це погано свідчить про нашу критику!

П'ятниця, 16 липня 2010.

Вчора мала візиту у Форсії. Запланувала свій виїзд до лікаря так, що замовила (вперше!) ССТ-Connect. Це така міська служба для сенйорів, яка за оплатою 4 дол. від особи везе старшу особу на наперед замовлену поїздку до лікаря, чи кудинебудь інде. Приїхав автобусик на час (я замовила на год. 9:45, а візита в лікаря була о 11-ій). Подорозі вступали взяти ще двох пасажирів. Їхали незнаними мені досі вулицями міста — такими занедбаними, що сумно було дивитися. Довезла мене на 36 і Честнат вже о 10:30 — так що я прийшла пів години раніше. До Форсії я мала низку запитань і висловила їй — як раніше і докторові Віджілянте — своє розчарування, що пейсмейкер не приніс мені більш драматичної поправи. Ну, я розумію, що найважніше — баланс між ліками і пейсмейкером і головна ціль — запобігати фібріляціям. Форсія сказала, що можна спробувати зменшити ранішню дозу соталолу. Не знаю, чи варто мені заризикувати. Поговорила я з лікарем і про інші мої проблеми (часте вставання до лазнички, частa безсонність ітп), показала їй почервонілий шрам (де як виявилось вилазять давні шви, які ще не розчинилися), розказала їй про незвичну для мене потребу пополудневої сієсти, дала звіт про низький тиск крови ітп. Від Форсії пішла я до бібліотеки Ван Пелт. Побула я там пару годин, віддала книжку Петровського-Штерна, попрацювала з новими славістичними журналами. При нагоді переконалася, що деяких нових журналів нема на полицях, отже я, всупереч надіям, не знайшла і не зробила фотокопій нових статей. Але випадково побачила серед нових книжок нову книжку Марини Левицької і позичила її собі додому. На год. 2 я мала домовлену зустріч з Раном і Марилею. Вони приїхали по мене автом і ми разом поїхали до ресторану Сін Сін в Джерментавні, куди я їх запросила на полуденок. Полуденок вдався нам дуже добре — ми любимо цей китайсько-французький ресторан, а на полуденок там немає занадто багато публіки — спокійно, смачно і елегантно.

Привезли мене додому, де я ще почастувала їх B&B. Сьогодні електронною поштою Ран повідомив мене про дуже прикру новину. Померла нагло Ліз Келлі — наша колишня директорка! Втопилася, плаваючи в озері. Ще не маємо точніших вісток.

Їздила я сьогодні до лабораторії на пробу крови, але з мене поганий шофер — мала пару незручних моментів, що могли бути причиною аварії.

Надворі горяч — день у день температура 90, а то й більше. У висліді я не ходжу на проходи, сиджу в охолодженій хаті і читаю. Саме докінчую книгу Плохія про Ялтинський договір. Знаменито написана книга — використав Плохій маси друкованого і архівного матеріялу і пише він майже так живо і талановито, як Давид МекКалл. Багато цікавого і досі незнаного мені матеріалу: зокрема про переговори в справі місця в ОН для України і Білорусі, про зону окупаційну для Франції, про проблему репатріяції полонених (яка була значно складнішою, ніж ми думали раніше і знали про спротив примусовій репатріяції), і деталі про торги над долею Польщі. Багато дрібних і цікавих анекдот з побуту. Як напр. бритійський дипломат замовляє на снідання яйце, печений хліб і каву, а від кельнера, який нібито розуміє по англійському — отримує кавіяр, вужену рибу і склянку водки. Цікавий зокрема портрет Сталіна і твердження автора, що совєти знали про всі пропоновані плани наперед від своїх шпіонів, ще заки почалася конференція.

П'ятниця, 23 липня 2010.

Вчора прийшли перші примірники "Неповторного дитинства".Маленька книжечка виглядає дуже добре. Мистецьке оформлення і фотографії в кольорі, текст без значних виправлень мови і правопису, і тільки з кількома потрібними футнотами. Сергій Цушко, редагуючи тексти, не накидає своїх змін, бере до уваги пояснення, коли треба. (Слово "клюсочка" було йому незрозуміле і я його замінила, але коли він заквестіонував слово "коцик" — я запротестувала, бо коцик є навіть в Білодідовому словнику!) Жодних помилок у тексті не запримітила. Саме тому я вибираю видавництво Пульсари — мій досвід з ними — надзвичайно позитивний. Може спокушуся на ще якусь книжку — а планів у мене кілька. Покищо вагаюся, чи варто, але не через гроші. Я живу скромно: інші жінки видають гроші на сукні і всякі витребеньки — я дозволяю собі на люксус: видання книжок в Україні. І маю сатисфакцію, що цією інвестицією допомагаю кільком особам знайти продуктивний заробіток.

Книжка Марини Левицької, що її я позичила на PENN, тим разом не має жодного натяку на якісь українські реалії. Головною темою тут авторка вибрала єврейсько-арабські відносини і досить майстерно зобразила їх на тлі життя в Англії. Має Марина Левицька тенденцію пов'язувати головну розповідь із паралельними нібито публіцистичними розвідками: в першій її книжці — це була історія тракторів, тут — хемічні сполуки різного роду клеїв. З трьох її книжок, які я прочитала, найліпшою здається мені Strawberry Fields, де головною темою — життя чужоземних робітників в Англії. [We are all made of glue / Marina Lewycka (Toronto: Viking, 2010) 419 p.

Вівторок, 3 серпня 2010.

Прочитала третій том Щоденника Винниченка. Я поспішилася і купила книжку в Києві, не подумавши про те, що це ж мусить бути видання УВАН. Третій том зредагований ще Костюком і Мотилем і не зовсім мені зрозуміло, чому він появився аж тепер. Цей том покриває роки 1926–1928. Винниченки живуть весь цей час у Франції, літом виїжджаючи з Парижа над море. В Україні видавництво Рух друкує Винниченкові твори і присилає — хоч і не регулярно і не точно — гонорари. Отримує Винниченко також якусь стипендію від чеського уряду. Є невеликі приходи і від театрів Італії, де ставлять Винниченкові п'єси. Але все це разом не дає солідного забезпечення, хоч здобуваються вони на купівлю власного помешкання в Парижі, яке називають "Кутком". Є якісь натяки на те, що Коха веде спорадично якісь сеанси гіпнози чи масажів і тим заробляє додатково. Але вона не має французької матури і виглядає, що медична її освіта не є основою їхніх заробітків. У висліді — більшість записів — турботи і листування в справі гонорарів. Винниченко ще далі мріє про повернення в Україну і як переконаний український комуніст готов би на це наважитися, якби радянська влада була зацікавлена у веденні автономної української політики. Третій том менше цікавий від перших двох, бо тоді події в житті Винниченка були повні драми і він належав до тих, хто творив українську державу. Тепер найважнішою подію є свідчення ВВ на процесі після вбивства Петлюри, а позатим багато повторень і недоговорень. ВВ має, очевидно, як це було видно із попередніх томів, якусь серйозну сексуальну проблему і навіть проходить якусь операцію (вже другу), але вона не розв'язує проблеми. Хоч щоденник нібито отвертий і щирий, то про цю операцію є тільки натяк, без точнішої інформації. (Шкода, що в ті часи не буо віаґри і інших сьогодні широко рекламованих ліків проти імпотенції!) Цікаві записи в щоденнику про малювання, яке дає йому відпруження. Частим гостем є Глущенко (хоч в цьому томі ще нема натяків на те, що Глущенко — совєтський аґент). Є дотепна характеристика молодого Глущенка, який приїздить на Рів'єру до Винниченків. Каже ВВ про нього: спить 9 годин уночі, а потім ще вдень, на прохід ходить нерадо, нічого не читає і нічим крім малярства не цікавиться. Зворушливі записи про тварин, зокрема про диких котів, що їх Винниченки освоюють і годують. Цікаво, що ВВ кожного літа, коли вони на Рівієрі, створює собі в природі на камінні над морем "кабінет", і там пише свої твори — в ці роки зокрема "Поклади золота", початки книги про щастя, дитячі оповідання.

Я живу майже в повній ізоляції від людей. Марко виходить з хати, не бачившись зі мною, і повертається пізно. Часом навіть не більше як пару слів почую від нього. (Мовляв, я вже вдома!) Він багато допомагає на господарстві: привозить харчі (що їх нагромаджує забагато, заладовуючи всі морозильні і шафи, що мені утруднює доступ), дбає про город і визволяє мене із клопотів з комп'ютером — за що я вдячна, але компанйоном він не є, зовсім мною не цікавиться, ніколи з роботи не телефонує і якби я вміжчасі померла, знайшов би мене, мабуть, за день-два. Бувають дні, коли ніхто до мене не телефонує і я нікому не дзвоню. Тепер літом Українська бібліотека відкрита тільки в четверги — отже тоді я їду туди на працю і буваю серед людей. Але мушу признатися, що після кількох годин праці минулого четверга я була дуже втомлена, відчувала навіть тиск між лопатками. Почуваюся нібито незле, але після навіь невеликого зусилля мушу зупинитися і відпочити. Часом відчуваю потребу пополудневої сієсти.

Щоб рятувати себе від депресії позичила в дільницевій бібліотеці кілька аудіокниг Аґати Крісті. Майстерно скомпоновані сюжети, але за стандартною формулою. Коли читати більше як одну книжку, можна догадатися як авторка побудує розповідь. Я замовила собі з інших бібліотек серію фільмів і аудіокниг, які мене цікавлять більше, але є якісь проблеми і вже місяць чекаю на доставу цих матеріялів до моєї дільниці. Це, очевидно, наслідки фінансової кризи: місто скорочує бюджети бібліотек. Мені варто було б поїхати до бібліотеки в Абінґтон: там прекрасна колекція аудіокниг і фільмів, і я маю право їх позичати на філядельфійську картку. Але я воліла б обходитись без авта. Фільми позичають тільки на пару днів і треба було б знову їхати туди, щоб їх віддавати.

Погода трохи поправилась: тобто не кожний день температура 90–100, як було ще кілька днів тому. Тоді я навіть не могла думати про те, щоб виходити на прохід. (Навіть Віджілянте перестерігав!) Але тепер уже ходжу — але тільки на короткі проходи, от такі як до дільницевої бібліотеки.

Але в Европі також спека, а в Росії — зокрема у Воронежі і в Москві — температура доходить до 40 градусів Цельзія, а найгірше, що почали горіти ліси і вже загинуло 40 осіб. Я пригадую, коли летіла до Москви, звернула увагу з літака на простір густих лісів довкола цього величезного міста.

Неділя, 8 серпня 2010.

В п'ятницю мала я дві візити в дентистичній клініці. Знову (вже вдруге!) замовила собі ССТ-Connect. Приїхав автобусик 10 мінут раніше ніж я замовила, але я була готова. Тим разом було, крім мене, ще троє інших пасажирів і шофер (жінка, та ще й вагітна!) возила нас гарними дільницями Mount Airy i Germantown — отже я мала краєзнавчу прогулянку. Але рух був великий, пасажирів треба було возити в різні місця і вкінці я боялася, що спізнюся. Але ні, встигла. Тим разом чистила мої зуби якась заступниця і зробила це дуже недбало. Натомість візита в д-р Міллер принесла мені направу двох передніх зубів — обидві ці візити коштували мене 430 дол. В мене ще чимало іншого потрібного дентистичного ремонту — доведеться платити ще нераз. Страхування на дентистичні роботи в мене нема і воно мені не оплачується. Досі більших робіт не було, отже тепер треба вирівняти заощадження.

Добре, що я нічого не планувала — зустрічі чи спільного з кимсь полуденку — бо після дентиста губа моя була так знечулена, що я не тільки не могла їсти, але навіть і говорити. Пішла до бібліотеки Ван Пелт, переглянула деякі журнали, віддала позичену книжку. Повернулася додому публичним транспортом: метро + автобус. Це вперше після операції, що я наважилась на підземку. Повертатися додому легше ніж їхати туди, бо ідеш по сходах вниз, а не вгору, та й не треба спішитися. Приїхала додому трохи втомлена, але не така вичерпана, як бувало раніше.

Останнім часом лектура моя — чистий ескейпізм. Не тільки Аґата Крісті (audiobooks: Ten little Indians, The Underdog, Murder is announced, ) і якийсь тріллер (Act of treason / Vince Flynn read by George Guidall), але теж і українські книжки: Марії Матіос Москалиця і Мама Маріца, Ірени Карпи: Фройд би плакав.

В Україні Андрухович спровокував велику дискусію, бо сказав в інтерв'ю польській газеті, що, мовляв, коли Донбас і Крим не хочуть бути українськими, то їм треба дати можливість відділитися від України. Ну, це не така проста проблема. Передусім, не можна дозволити на ревізію кордонів, бо тоді не буде цій ревізії кінця — не тільки Росія, але й Польща чи Румунія піднесуть свої претенсії. А зрештою — не тільки Крим і Донбас, але і решта України з Києвом включно — переважно російськомовні. Мене тому і не вабить їхати в цю Малоросію (Зрештою при моєму стані здоров'я це і так тепер уже неможливе).

Середа, 11 серпня 2010.

Вийшла друком антологія членів американського центру екзильних письменників Міжнародного ПЕН-Клубу. (Anthology of PEN / International PEN Centre for Writers-in-Exile, American Branch). Я на заклик до членів відгукнулася і послала їм кілька англомовних перекладів своїх віршів та й Остапову новелю "Вихід у призначення" в перекладі, разом із біо-бібліографічними довідками. Як не як це нагода вийти в міжнародне товариство. Вчора прийшла ця антологія. Книжка в твердій оправі на 288 сторінок і присвячена вона пам'яті довголітнього президента екзильного осередку Клари Джорджій (Clara Gyorgyey). Сьогодні я переглянула цей том трохи докладніше. Включає він 36 авторів, в тому числі 17, що пишуть російською, 5 — угорською, 2 — польською, 8 — українською, 1 білоруською, 3 еспанською. Але це рахунки приблизні, бо не всюди позначена мова оригіналів. З українців ввійшли туди: Олександр Астафієв, Дибко-Филипчак, Людмила Грицик, Григорій Костюк, Роман Кухар, Оксана Маковець і ми з Остапом. Збірку цю редагувала Ірина Дибко-Филипчак і зробила це дуже недбало. Не маю претенсій до моїх власних матеріялів — і біо-бібліографічні довідки і тексти надруковані так як я їх послала. Але інші матеріяли! Є навіть випадок де повторяється той же самий текст, не кажу вже про велику кількість друкарських чортиків, відсутність біо-бібліографічних інформацій, непозначення мови оригіналів. Головою осередку є тепер Анна Фрайліх — тут є і пару її вступних статей і її вірші. Ну, я думала, що вона братиме серйознішу участь в редагуванні цього тому. Але виглядає, що вона передала все в руки Дибко. Нажаль, ще одна невикористана нагода

Понеділок, 16 серпня 2010.

Завтра мають приїхати Максим, Уляна і Стефан. Іванка з ними не буде: в нього поважна життєва зміна. Його дівчина Таня, яка закінчила школу журналістики, отримала працю в якійсь газеті в малому містечку Альберти. Отже вона туди їде, а з нею вирішив їхати також Іванко. Добре, що він уже закінчив університетські студії, праці в Торонто не знайшов, отже це для нього нагода почати самостійне життя поза батьківським домом. Очевидно, новина це хвилююча і для батьків і для самого Іванка, але така зміна може вийти йому на користь, щоб лиш тільки знайшов там якусь працю.

З нагоди приїзду гостей я саме печу в печі качку, а Марко вчора приготував свинячу печеню. Але Марко заповів, що в нього кожен вечір цього тижня — якісь сходини в Центрі, отже навряд чи буде він вечеряти з нами. А також Максим планує поїхати на пару днів над океан і я можливо поїду туди разом з ними.

Я мусітиму відступити їм свою спальню, бо це тепер єдине подвійне ліжко в моїй хаті. Отже з тим пов'язані деякі приготування.

Саме потелефонувала Вава Бачинська. Вона знає про завтрішній приїзд Максима й Уляни, але не зможе з ними зустрітися, бо сьогодні їде з Філядельфії до Бостону. Ми з нею довго розмовляли і вона розповідала про своє життя в Києві і про те, що у вересні, після повернення в Україну, перенесеться з Києва до Львова і буде вчити в Українському Католицькому університеті. Тепер вона заробляє приватно перекладами. На питання про помітні зміни в побуті в Україні відповіла, що всюди багато поліції, чого раніше не було, і що російська мова тепер ще більше поширена, ніж була раніше. Люди нарікають на зміни, які впровадив Табачник, зокрема на обов'язковий рік дошкілля для малят. Каже Вава, що з уваги на брак садочків і місць для дітей, цей обов'язковий рік принесе чергову нагоду для хабарництва і корупції. Інші новини відомі мені із преси — про Ґудзяка, Гузара. Сказала, що Кирило, московський патріарх — небезпечна людина, бо він інтелігентна особа, вміє переконливо до людей промовляти і має великий вплив. Католицький собор в Києві будується поволі, бо Гузар не хоче приймати грошей від олігархів, щоб не бути від них залежними.

Серед лектури ескейпізму, що її я слухаю, була одна книжка, що її варто відмітити з уваги на те, що дія відбувається у Філядельфії, та ще й в центральній міській бібліотеці (де я колись три роки працювала!), а головним злочинцем є не запідозрений ментально незрівноважений учень середньої школи, а бібліотекар — завідувач відділу рідкісних книг, який перепродує вартісні стародруки, що веде до вбивства, дослідження якого є головною темою сюжету. (Adam and evil by Gillian Roberts (Amanda Pepper mystery).

24 серпня 2010. 19-та річниця незалежності України.

Максим з Уляною і Стефком приїхали у вівторок 17-ого, а від'їхали вчора. В четвер 26-ого ми поїхали до Wildwood Crest і повернулися з-над океану вечором у суботу. Мали весь час прекрасну сонячну погоду — тільки після повернення, коли плянували поїхати на святкування незалежності на Тризубівку, почався дощ і ми не поїхали. Це ще тільки підкреслило факт, що ми мали неабияке щастя — майже три дні приємного відпочинку при добрій погоді над океаном. Мешкали ми в дорогому мотелі Crusader, над самим океаном. З балькону на 3-ому поверсі — прекрасний вид на пляж, океан і околицю,. Це зокрема важливе було для мене, бо я ні до води, ні на пляж не ходила: читала собі на бальконі, насичуючись прегарним краєвидом. Двічі пішла собі з паличкою на довший прохід — це зовсім мені вистарчало. Харчувалися ми в ресторанах — випробовували деякі раніше нам незнайомі. Такий рід вакацій, очевидно, досить дорогий — це не те, що пролетарські мої виїзди з малими дітьми в минулому. Але тепер, на щастя, ми можемо собі на це дозволити і вміємо оцінити короткий quality time. Марко з нами не їздив: він тепер так зайнятий справами Центру, що навіть вечеряти додому не приходить. Вдома ми також вечеряли тільки двічі: у вівторок їли знамениту качку, що її я спекла попереднього дня, в середу їли знамениту свинячу печеню, яку напередодні зготував Марко.

Взяла я із собою на ці короткі вакації позичену в нашій Центровій бібліотеці книжку спогадів Раїси Мороз: Проти вітру: спогади дружини українського політв'язня ((Львів: Свічадо, 2005). Книжка написана дуже цікаво і відважно, я багато з неї довідалася і мала справжню приємність її читати. Раїса походить з малого грецького села Великий Янісоль, на Донеччині. Греків на українські землі переселили з Криму ще за часів Катерини ІІ. Мати Раїси закінчила 6 клас російської школи, говорила не тільки грецькою, але і татарською мовою. Був час, пише Раїса, що грецькі села були суцільно грецькими — із школами, церквами, крамницями. Раїсин батько був колгоспним бухгалтером, переконаним але безпартійним комуністом, загинув в автомобільній аварії 1948 року. Мати вдруге заміж не виходила. Ці терени були під німецькою окупацією в час війни. Мамин брат у цей час був завербований до поліції і — після повернення совєтів — його розтріляли. Раїса закінчила середню школу на Донеччині, а згодом поїхала до Львова і тут закінчила університетські студії німецької філології. Тут теж познайомилась з Валентином Морозом, вийшла за нього заміж і вони вдвох після студій вчителювали на Волині. В них народився син — Валік. Через Валентина Раїса познайомилась з низкою українських дисидентів, а потім, коли його заарештували, коли він був в ув'язненні, вона ці знайомства розширила і на київських і на московських дисидентів. Ці справи мені знайомі з минулого. Раїса дуже цікаво малює портрети окремих дисидентів, зокрема Івана Світличного, який підтримував її і тоді, коли Валентин розсварився з іншими політв'язнями і дисидентами і паплюжив їх. Валентина вона характеризує як великого меґаломана і виглядає, що подружжя було на дорозі до розлучення ще перед їх приїздом до Америки. Про виступи Мороза у США вона пише досить стримано, з великою дозою такту, якщо зважити як справді поводився тоді Мороз і що він на неї наговорював. Але подає деякі невідомі мені подробиці про Морозове зловживання громадськими грішми, дає перегляд критичних відгуків про Мороза в пресі діяспори, і цитує з Лиса Микити знаменитий анонімний вірш, автором якого, каже Раїса, є Ігор Качуровський. Зацитую тут цей дотепний вірш — я мусіла колись читати його в Лисі, але зовсім забула:

Марш Святослава На морозі займаюсь пожаром,
Навіть вусики крешуть вогні:
Не давайте данини хозарам,
А давайте мені!

В бухгалтеріях — темні рахунки,
Тож мені доручають не все.
Кожен хай особисто дарунки
Нам до ніг принесе!

Не дамо голопузим французам
Обростати червоним плющем,
Григоренкам і маслосоюзам
Я погрожую княжим мечем!

Гей, за мною відважні і юні!
Закликаю вас знов і знов:
Смерть московсько-жидівській комуні!
Биймо вікна своїх установ!

Раїса у США працювала якийсь час у Сучасності (коли редактором був Шевельов) — цього я не знала. В Чікаґо вона закінчила бібліотекарську школу і поїхала на працю до Канади. Там працювала у Вінніпеґу в Колегії св. Андрія і вийшла вдруге заміж за Григорія Куксу.

Книжка є дошкульним документом для бандерівців — цікаво, як вони її сприйняли? Я досі в пресі діяспори відгуків на цю книжку не бачила.

Середа, 25 серпня 2010.

Вчорашнє свято незалежності зібрало повну залю публіки. Вартим уваги був тільки головний промовець — Іван Гевко, адвокат, що колись на початках незалежності працював в Києві. Я пригадую, що він тоді контактувався зі мною в справах юридичних матеріялів, але ніколи особисто я з ним не зустрічалася. Вчора Уляна Мазуркевич, яка вела програмою, представила мені його, коли я попри них проходила. Виглядає він молодо і презентується добре. Говорив українською і англійською мовою, підкреслюючи великі труднощі, які мусіла і мусить переборювати Україна, на шляху своєї 19-літньої самостійності. Не применшував, але і не наголошував загрози для держави від теперішньої влади. Фактично говорив без зайвого патосу, речево і зрівноважено. Решта програми складалася з молитов католицького і православного архиєпископів, виступів танцювального ансамблю Волошки, чоловічого квартету з Огайо і хору Прометей, та й місцевого самодіяльного гуртка нових імігрантів, який має відвагу називати себе "Театральною Групою". Все це на рівні початкової школи — одне слово, як колись говорив Костюк, "примітив нас заливає". Не розумію чому не включать в програму трохи патріотичної поезії, адже є добрі зразки від Олеся до Павличка.

Я сказала Уляні Мазуркевич про книжку Раїси Мороз — вона про неї ніколи не чула. А Уляна ж була головою комітету Оборони Мороза у Філядельфії!

В англомовній частині газети Америка з 21 серпня надрукували переклад Остапової "Театралки" (ще буде продовження в наступному номері). Це робота студентів Рудницького — вже третє перекладене на його курсі оповідання. Цікава і похвальна ініціятива! Та й виявляє неабияку прихильність до Остапа. Я маю на 5 вересня запрошення до Рудницьких на традиційний пікнік. Запропоную йому — завершити цю ініціятиву книжкою, додавши ще "Вихід у призначення" і "Крейзі", а може ще якесь інше оповідання. Я готова заплатити за друк, якщо Рудницький схотів би зайнятись редакторською роботою такого видання.

Понеділок, 30 серпня 2010.

Іванко вже в дорозі до Bonneville, Alberta — тепер десь в околиці Міннеаполісу. Їдуть двома автами, Таня з братом в одному, Іванко в своєму малому BMW в другому. Їдуть американськими дорогами, бо це, мовляв, краще. Велика драматична зміна в його житті — дай Боже, щоб на щастя.

Серед моєї аудіо-лектури останнім часом був роман Edith Wharton Age of innocence. Я читала колись її біографію, але це перший її твір, що я вибрала, щоб познайомитись з нею, як письменником. Роман цей 1921 року отримав був нагороду Пуліцера. Це трохи іронічний погляд на життя американської аристократії і на становище жінок цієї кляси.. Майстерно написане, видно доброго письменника. Твір в дечому нагадує мені Толстого, зокрема Анну Кареніну. З цієї книжки Вортон були зроблені два фільми — останній 1993 року, може варто позичити і подивитися. Друга книжка, яку я саме закінчила слухати — це Ace of hearts / by Barbara Metzger. Зовсім інша ліґа. Романтичне романсило, з життя бритійської аристократії чи не 18-ого століття — є там трохи гумору, але авторці досить далеко до справжньої літератури. Тепер я слухаю The Lost Memoirs of Jane Austen / by Syrie James. Авторка так переконливо переплітає факти з фантазією, що я після першої години слухання не знаю: чи це роман чи справжні мемуари?

Понеділок, 6 вересня 2010.

Вчора була в гостині у Рудницьких. Леонідові за два дні сповняється 75 років життя. Жінка і діти з цієї нагоди взяли платне оголошення на цілу сторінку не тільки в Америці, але і в Свободі. А гостину пані Ірена робить в цей час кожного року, бо у вересні, мовляв, є в їхній родині кілька осіб, що святкують день народження. Були там обидві доньки з чоловіками, Лужницькі, Кульчицькі, Заліпські, Кіпи, Наталя Пазуняк, Галя Головчак, Марта Ощипко, Віра Лащик і — вперше — Аня Максимович, а крім того ще низка молодших, мені малознайомих членів родини і може з два десятки малих дітей. Не було сина — Миколи Рудницького і його родини, бо вони саме сподіються ось-ось вже третього потомства. Усвідомивши, що ювілей ЛР з поважної такої дати, я вирішила додати до своїх подарунків (пляшка доброго скачу, книжечка "Неповторне дитинство", два подвійні номери журналу Всесвіт на 2010 рік — маю аж дві передплати, отже дублети мені непотрібні) — підготовлену до цього ювілею анотовану бібліографію його англомовних статей, які описані й анотовані в моїй Ukrainian Literature in English. Забрало це мені пару днів роботи — бо треба було зробити витяг з різних частин моєї бібліографії. Знайшла я 45 його статей з готовими моїми анотаціями. Такий дарунок могла зробити тільки я і сподіюся, що він цей жест оцінить.

У вівторок 2 вересня мала я візиту у Форсії (була б забула, але канцелярія, на щастя, пригадує). Після лікарської візити пішла на пару годин до бібліотеки Ван Пелт, а тоді по мене приїхали Ран і Мариля і ми поїхали на обід до тайлендського ресторану. Вони настоювали на тому, що відвезуть мене аж додому, отже вони ще мали нагоду в мене в хаті поділитися враженнями із своєї недавньої подорожі до Еспанії, на католицьку конференцію в місті Лєон. Показували мені фотографії з Лєону і з Мадриду.

В неділю я поїхала пополудні до Віри — передусім тому, щоб віддати їй позичений Марком фільм і щоб відібрати мої подвійні Всесвіти, що їх вона мала завезти до Гантеру Геврикам. Віра до Гантеру не поїхала. Вона дуже під стресом на своїй новій роботі, по суботам і неділям сидить вдома і пише рапорти і так це їй надоїло, що вона вирішила повернутися на свою давню працю. А замість до Гантеру поїхала на відпочинок до своєї сестри до Аллентавну. Я думаю, що Віра також хотіла звільнити себе від обов'язків бабуні, бо вона в Гантері мала опікуватися своїми внуками). Ми посиділи у Віри на ґанку, оглядаючи цікаву — привезену Кіпою книжку про Соломію Крушельницьку, а потім Віра несподівано намовила мене поїхати на вечерю до мехіканського ресторану. Я переконую Віру, щоб вона пішла вже на пенсію і позбулася стресу роботи (Віра до віку не признається, але я підозріваю, що їй десь тепер сповнється вже якщо не 70 то може 69 років!), але вона вважає, що вона не матиме досить самодисципліни, щоб взятися до якоїсь роботи і що вона не має жодних габбі, щоб ними зайнятися, будучи на пенсії.

Понеділок, 13 вересня 2010.

В п'ятницю, суботу і неділю була я на Союзівці на черговому з'їзді Зальцбуржан. Поїхала я з Анею Максимович, разом із Сянею Гораєцькою. Вранці до Ані завіз мене Марко, а в неділю після повернення Сяня довезла мене до Центру, а тут приїхав по мене Марко. Отже я сама не мусіла їхати автом і хвилюватися. Аня — знаменитий і витривалий водій — далеку дорогу до Союзівки, яка мені колись забирала 5-6 годин, вона подолала за 4 години, бо їхала великими швидкими автострадами, що їх я звачайно уникаю. Погода в п'ятницю і суботу була сонячна і не надто тепла, в неділю трохи ішов дощ і частина дороги, зокрема в горах, була трудніша для водія, бо стояв місцями туман і було мокро.

На з'їзд приїхало тим разом значно менше товаришів. Павлюс, казали, впав з драбини, потовк собі коліно, отже Палієнки не приїхали, а це для з'їзду була велика втрата, бо Леся буває душею цих зібрань і надає їм дотепного шику. Недавно помер Любко Курилко — отже не приїхала вся їх родина. Ігор Пак в останній день захворів і відкликав свій приїзд, а він мав привезти також своїх сестер Галю і Віру. Ірка Стецура вибиралася приїхати з Києва, але, кажуть, не отримала візи. Не було очевидно також кардинала Гузара — він тепер майже зовсім сліпий, отже мусів би їхати з опікуном, а це подвоює кошти (які раніше повертав йому зальцбурзький комітет) — зрештою він мав саме собор єпископів, отже мусів бути в Україні. Не було товаришів з Канади, Австралії, Флориди. З Каліфорнії був тільки Іван Карк.

Всетаки зібралося біля 40 осіб — отже ж мала нагоду спілкуватися з давніми знайомими, зокрема із Сахаруками, Іваном Карком, Мироном Гнатейком (був сам, без жінки), Віктором і Валею Сталовірами, Іреною Куровицькою, Стефком Киньом і його молодою партнеркою (каже Ева Сергієві: тільки ти не бери собі прикладу з Киня!), Воловодюками, Зєликами, Біликами, Гайдучком, що був у товаристві Тані, молодої лікарки зі Львова, Уляною Дячук, Юрієм Базилевським, Іркою Гомотюк-Зєлик.

В п'ятницю була весела ватра, де і я, разом з іншими колегами, розповіла кілька наперед приготованих дотепів. Сергій пробував розважати нас музикою. В суботу був бенкет (в їдальні головного будинку). Тут єдиною програмою був спільний виступ Сергія з Даркою Зєлик з моєю "Піснею про Зальцбурґ" (похвальна ініціятива, але не надто вдала) та кілька письмових привітів. Я мала підготовлену до цього вечора дотепну "Літературну бувальщину", але вважали, що вистане тільки музика до вечері.

Харчування на Союзівці значно погіршилося (колись кухнею завідував Соневицький, але його там тепер нема) — єдина смачна страва була на бенкеті в суботу. Оселя взагалі досить занедбана, але я — навчена прикрим досвідом минулого року (коли повернувшись вночі до кімнати в Карпатах не могла відкрити дверей!) — мешкала тим разом в головному будинку, могла ощаджувати сили і нерви, не мусіла вночі ходити по темній оселі, могла відпочивати на ґанку або вдень пройтися до Веселки і там полюбуватися (на самоті) прекрасним гірським краєвидом.

Здавалося мені, що цей наш з'їзд буде останнім, але на сходинах вирішили ще спробувати пов'язатися з гімназистами колишніх шкіл у Німеччині і є три особи під проводом Лучанка, які мають зайнятися переговорами.

Середа, 15 вересня 2010.

Закінчила слухати роман нобелівського лауреата, португальського письменника Сарамаґо (Jose Saramago, Blindness, 1998). Своєрідна алегорія: епідемія сліпоти зводить цивілізоване суспільство до примітивних тваринних імпульсів.

Наступною лектурою буде книжка, що її поручила мені Мариля. Вона читає її в польському перекладі і пропонувала мені позичити або цей переклад або переклад англійською. Але я їй сказала, що наперед попробую пошукати аудіо версію. І ось: знайшла не тільки аудіо книгу але і фільм. Побачимо, чи це справді буде мені так цікаво, як було цікаво Марилі. Саме принесла собі з бібліотеки. Це: The Leopard by Giuseppe Tomasi di Lampedusa. Read by David Horovitch.

Звернувся до Максима за моєю адресою якийсь Іван Задоя з Одеси. Він досліджує спадщину Леоніда Куценка і десь натрапив на його листування зі мною. Ну, я пригадую тільки один лист, що я писала Куценкові у відповідь на його питання про Маланюка. Але в моєму неупорядкованому архіві це не легко буде знайти.

Четвер, 23 вересня 2010.

А я таки знайшла листи Куценка! І ось вчора Марко сканував ці листи і вони пішли електронно до Забої в Одесу.

Леопарда Лампедузи докінчила слухати, а спершу подивилася на фільм — дуже добрий італійський фільм славного режисера Luchino Visconti. Фільм подобався мені більше, як книжка. Автор вдало вживає іронію і малює широку панораму політичних перетворень в Італії та змін в суспільному ладі, де аристократія втрачає свої впливи на користь середньої кляси. Але роман надто розтягнутий і буває трохи нудним.

Вчора посиділа собі пару годин в городі, користаючи з прекрасної раннєосінньої погоди і читаючи в Березолі біографічний нарис Марини Павленко "Дівча на сонячних батарейках" — про дитинство Ірини Жиленко. Авторка трохи може наслідує Homo feriens — багато лірики, але і досить цікаві факти біографії (напр. що батьком Ірини був насправді її дідо, а справжня біологічна мати невідома). Павленко, виглядає, спеціялізується в цьому біографічному жанрі. Бачу із змісту, що вона писала в Березолі також про Надію Суровцеву — треба буде мені позичити цей давній номер і прочитати. Я рада бачити, що того рода література знаходить своїх практиків в Україні.

Максим прислав вчора електронною поштою дві радісні новинки. Юрій Ткач видав в Австралії нові переклади Шевчука і Матіос! Я надрукувала собі ці тексти і читатиму.

А наш Іванко в Бонивіль вже знайшов якусь part-time роботу — направляти компютерні програми. А його дівчина — Таня Костів — вже почала писати статті в своїй газеті Bonnyville Nouvelle і ми читаємо їх з радістю і зворушенням. (Представилася читачам спогадом з літа в Україні!)

П'ятниця, 24 вересня 2010.

В Березолі почали передрук спогадів Олекси Кобець-Варавви "Записки полоненого". Я про ці спогади знала віддавна, але ніколи їх не читала. Ну, от я вчора перед сном прочитала собі першу частину надруковану в но.1–2/2010. Справді талановито написане. Це вже друга така річ про першу світову війну в нашій літературі. Пригадую, що колись неабияке враження на мене зробила книга "Поза межами болю" Турянського — та ще й в незлому англійському перекладі.

Замість белетристики, слухаю тепер недавно закуплений у Teaching Company курс лекцій, що називається "Тhe Wisdom of History" професора з University of Oklahoma, що називається J. Rufus Fears. Прослухала вже перші чотири лекції — дуже цікаво!

В Нью Йорку на збори Об'єднаних Націй з'їхалися пару днів тому лідери багатьох країн, в тому числі і Янукович. Наші з діяспори зробили демонстрацію проти нього, і відмовилися вислати репрезентантів на зустріч і розмову з президентом України. А в інтернеті появився відкритий лист до Януковича від імені Народного Комітету Захисту України, написаний дуже гостро і критично, та ще й із закликом до пасивного спротиву, демонстрацій мирного протесту і під цим листом велике число відомих людей України, включаючи таких як Дзюба, Павличко, Юхновський, Щербак, Валерій Шевчук, Жулинський, Мушкетик, Бенюк, Лук'яненко, Богдан і Михайло Горині, Брюховецький, Лубківський, Слабошпицький, Калинці, Цибулько, Галина Яблонська, Гром'як, і багато інших, а збирання підписів продовжується.

Середа 29 вересня 2010.

В суботу 25 вересня відбулося величаве святкування 30-ліття Центру. Тобто святочний бенкет — fundraiser — де виступали всі колишні президенти Центру і навіть виступав наш Марко, що його вперше представили громаді як виконавчого директора Центру. Марко дуже добре виглядав вдягнений у tuxedo і дуже добре говорив. Його пристійна поява і добірна українська мова зробили дуже добре враження. Для мене його одяг був несподіванкою. Він від часу своєї пригоди з коліном помітно втратив на вазі, бо харчувався помірковано і ходив на вправи до gym-у, і його одяг був помітно для нього завеликий. Я недавно запропонувала йому, що зафундую йому нове убрання, але він відмовився, мовляв, непотрібно. Після центрового бенкету я запиталася, чи він купив собі смокінґ, а він на це відповів, що цей смокінґ — ще той, в якому він женився! Мовляв, трошки тіснявий, але міг ще добре послужити!

Прикро було, що ніхто з президентів Центру не згадав ні словечком про існування в Центрі нашої бібліотеки. А ще й Процик не подбав про те, щоб бібліотека була зареєстрована між організаціями, що були репрезентовані на бенкеті. Така неувага до нашої бібліотеки — явище вже майже традиційне. Та й зрештою, таке наставлення до книг і справ інтелекту притаманне нашій громаді взагалі, і не тільки тут у діяспорі.

В понеділок я мала замовлену візиту в доктора Віджілянте. Перевірили мені електрокардіограмою серце і пейсмейкер — все працює як слід. Ліків, казав Віджілянте, не міняти, старатися більше ходити.

У зв'язку з цією візитою я запланувала була зустріч з Раном і Марилею. Вони 6 жовтня їдуть на три місяці до Польщі, отже це була наша прощальна зустріч і ми її відзначили вечерею в китайському ресторані CinCin. Я провела з ними приємне пополудне і вони опісля завезли мене додому. (Туди, до лікаря, я їхала ССТ — замовила їх півтора години раніше, але так мене возили по всій Філядельфії, доставляючи інших пасажирів, що я таки спізнилася до лікаря на 10 мінут і трохи цим схвилювалася. Можливо, що в майбутньому треба буде таки їхати метро, а не ССТ).

Четвер, 30 вересня 2010.

Сьогодні вранці, коли я снідала, потелефонувала до мене незнайома дівчина — Оксана Іванець. Вона студентка 4 курсу Львівського університету, тепер (вже пару місяців) в Америці. Приїхала шляхом якоїсь нібито культурної виміни як "au pair", доглядала дітей якоїсь американської сім'ї в Клівленді. Дуже з побуту в Америці задоволена, гарно її трактували, навчили їздити автомобілем, дозволяли подорожувати, удосконалювати англійську мову і знання про Америку. В суботу повертається в Україну. Вона хоче писати дипломну роботу на матеріялі нових перекладів з української літератури. Знає, очевидно, і Роксоляну Зорівчак, яка, мовляв, дуже вимоглива і сувора як професор. Мій телефон отримала від НТШ-А — знала вже про деякі мої видання, зокрема про бібліографії, і засипала мене низкою різних запитань. З моїх відповідей дуже була задоволена. Шкода тільки, що вона вже в суботу повертається до Львова — якби зв'язалася зі мною раніше, я могла послати їй до Клівленду низку книжок і інших матеріялів. До Львова це буде трудніше, а передусім значно коштовніше.

Неділя, 3 жовтня 2010.

Запиталася мене Марта Шиприкевич: чи я мала б охоту піти з ними до театру? Вони з Романом Волчуком ідуть, мовляв, на Threepenny Opera, що грає в театрі Arden. Ну, я театр люблю і мене заохочувати не треба. Отже ж була з ними вчора на цій виставі. Брехтову річ я бачила колись з Лялею на Бродвеї в Нью Йорку і пригадую собі, що мене ця річ тоді розчарувала. Тепер я трохи більше знала про те, що саме уявляє собою ця своєрідна сатира, що пов'язує благеньку розповідь із непоганими, насиченими критичним змістом пісеньками — таке собі перехрестя між опереткою і кабаретом. Вчорашня вистава мала свої позитиви, але мала і недоліки. Зокрема в другій частині, після перерви, втратили трохи темпо і це довело до втрати контакту з глядачем, контакту досить добре встановленому в першій частині. Волчукові не подобалося, що головним протаґоністом був чорний актор. Волчук, який прочитав собі перед виставою текст і прийшов приготований в руці із книжкою, уважав, що це неправильно відбиває оригінальну атмосферу часів написання п'єси, але мене це зовсім не разило, навпаки, підсилювало контраст між дуже білою і на біло вдягнутою його нібито жінкою і самим протаґоністом і тим фактом може і підсилювало сатиричний момент. Грали всі непогано, але вистава не дала такого вдоволення як недавно бачений в Ардені Кандід.

Четвер, 7 жовтня 2010.

Радіо проголосило вранці, що Марґо Варґас Лоса отримав нобелівську премію з літератури! [Диктори і інші вимовляють його прізвище як Йоса]. Пригадую його з 86-ого конґресу ПЕН у Нью Йорку. Високий, пристійний, мав кілька дуже ефектовних виступів, добре говорив англійською мовою. Але запам'яталося передусім те, що він сказав у дискусії про ролю держави у підтримці письменників. Ви, мовляв, [звертаючись до американців] турбуєтесь тим, що держава мало вами цікавиться, а в нас у південній Америці — навпаки. Our main problem is how not to became an ambassador! Бо держава конче хоче використовувати своїх письменників, зокрема славних, як послів режиму. Ну, сам Лоса дуже був заангажований в політику, адже навіть був колись кандидатом на президента Перу!

Четвер, 14 жовтня 2010.

Сьогодні завершилася історична подія — зворушлива драма порятунку 33-ох гірників Чіле, які 69 днів тому були засипані в копальні золота та мідної руди в пустелі Атакама. Подивугідна, до сліз зворушлива ситуація. Засипані гірники тільки після 17 днів дали знати про те, що вони живі. Від того часу все Чіле, з президентом у проводі, взялося за справу рятування гірників. А вони майже 700 метрів під землею і над ними тверда скала! Спершу пробурили вузькі глибокі діри, що ними почали шахтарям посилати харчі і ліки, а тоді почали прорубувати глибокий тунель, щоб ним витягнути людей на поверхню. Драма тягнулася довгі тижні і була загроза, що може потривати аж до Різдва. Але ось несподівано справи приспішилися і передучора вузька кабіна була вже готова і нею спустилися в тунель перші рятувальники, а тоді по одному почали витягати гірників на поверхню. Вся ця операція забрала 22 години, але ось вже всі гірники на поверхні. Кожного з них вітали чілійським гимном, обіймами президента, ентузіязмом родин і міжнародної преси! Всіх їх повезли на медичні обстеження до лікарні, але кажуть, що фізичний їх стан відносно добрий, кращий ніж того можна було сподіватися! Буде мати Голівуд матеріялу на кілька фільмів!

Я вчора їздила до дентистичної клініки, а при нагоді вступила до Ролстон центру по укол проти інфлуенци і тоді на пару годин до бібліотеки Ван Пелт. Знайшла чотири нові статті про українську літературу, поробила собі ксерокопії і матиму додатковий матеріял для праці над анотованою бібліографією для Ukrainian Quarterly. Це дало мені сатисфакцію, що я ще не зовсім втратила можливість продуктивно функціонувати. А ще й на радість знайшла у Ван пелт новий томик Антонича в Найданових перекладах!

Понеділок, 15 листопада 2010.

Мені сьогодні сповняється 80 років життя. Колись я цитувала собі в день уродин "Das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau" але сьогодні можу сказати: навіть для катедри 80 років не так то й мало.

Мої діти справили мені справжній tour de force — ще трохи і могла б заспівати "Тwelve Days of Christmas". Щоб описати всі враження останніх днів, треба мені буде присвятити троху часу, щоб все зарекордувати для майбутнього. Сьогодні вже пізно і навряд, чи вистане в мене сили про все розповісти.

Передусім треба відзначити, що Максим з Уляною прилетіли з Торонто вже в п'яттицю. І в п'ятницю увечері ми мали вихід до театру Wilma на виставу Шекспірівського "Макбета" В суботу ходили на концерт симфонічної музики до Кіммель центру, а в неділю мої сини запросили на вечерю до ресторану моїх близьких приятелів. Було для мене справжньою і зворушливою несподіванкою, що на цю вечерю приїхали з Гантеру Тит і Софійка Геврики та ще й привезли зі собою Ларису і Любомира Онишкевичів. Крім них на гостині були ще місцеві філадельфійці Віра Лащик, Маріяна і Вікторія Вакуловські, Аня Максимович, Ірена Рудницька і нас четверо: Марко, Максим, Уляна і я — разом 13 осіб.

Така канва подій — а мій коментар і подробиці — завтра або після завтра.

Середа, 17 листопада 2010.

Максим хотів, щоб його приїзд був несподіванкою (він майстер на такі несподіванки: Уляні робив на її 50-ліття, а мені також десять років тому). Але Марко його відрадив і добре зробив. Адже мені треба було приготувати для них свою спальню, а це забрало пару днів. Обідали ми в п'ятницю вдома — я попереднього дня спекла качку, але нажаль в останній мінуті спартачила цей обід — занадто качку підігріла у пічці і вона висохла (така тепер з мене господиня!) До театру на виставу Макбета ходили ми з Вірою — Марко цілими днями зайнятий у Центрі — він був з нами тільки на концерті і ресторанній вечері в суботу і на гостині в неділю. Макбет ішов в оригінальній усучасненій постановці Бланки Зізка. Актори в сучасних воєнних уніформах, з рушницями, на сцені їздять велосипеди, а дехто з акторів має в руках мобільний телефон. Дуель між двома акторами — не на шпади, а бійка кулаками, яка вимагала неабиякої акробатики. Сцена оформлена так, що виглядає як якесь підвалля із "Тріюмфу прокурора Дальського" і взагалі мені здавалося, що вистава подумана як якась алегорія до революційних дій в східній Европі. Вдома, вже після вистави, вичитала я у програмці таке: "Our production starts at a moment when a modern country is at war with itself and — through the cracks in the thin veneer of civilization — old sentiments, beliefs, and superstitions come to life."

Концерт у Кімель-центрі в суботу мав у програмі Вебера і Рішарда Штравса. Диригував Rafael Frühbeck de Burgos. Ми всі четверо воліли б були інший репертуар, але на цей день не було вибору. Вечеряли в сусідньому ресторані бізоном — м'ясо було дуже добре, але надто пересолене.

Гостина була в ресторані CinCin в Джерментавні. Кожен міг замовити, що хотів. Було дуже приємно і смачно, хоч трохи голосно, бо нас було тільки 13, а для окремої кімнати треба було 25 або більше гостей. На солодке запросили мої хлопці всіх до нас додому, де вже чекав куплений Уляною торт, безліч квітів і балонів.

Вдалося моїм дітям це коштовне і довге триденне святкування — навіть погода була немов на замовлення. По осінньому колоритно, красиво і сонячно.

Напередодні, вже в четвер появилася в газеті Міст велика стаття про мене Анатолія Житкевича. Лариса привезла мені грамоту-привітання від НТШ-А, а сьогодні по емайл привітали мене дуже гарно скомпонованим привітанням Пульсари. Вітали мене листами і телефонами Стафанко (гарним листом), Іванко телефоном з Альберти, сьогодні також потелефонувала Ніна (саме тоді коли я відвозила до станції Максима з Уляною, отже лишився тільки запис на автовідповідачі). Дзвонили також Тамара Стадниченко, Леся Яцкевич, Мотря і Андрій Головінські, Василь Махно, Ліда Слиж з чоловіком, Роман Воронка, Галина Дзівак-Клюк, а навіть Ігор Колесник. Квіти прислали Ія і Ніна, Аня Максимович, Вакуловські, Геврики, Головінські.Поштові привіти прислали брат Андрій з Марійкою і Доценки з Києва. Приятелі Максима й Уляни Жили з Торонто передали ними для мене прегарний подарунок: тількищо видані на шести компактних дисках пісні Лисенка у виконанні Гуньки та інших професійних канадських оперних співаків, та ще й з книжкою текстів виданою елегантно та й у англійських, французьких і німецьких перекладах. Це видання — культурна подія великої ваги. Мушу замовити собі другий комплект на дарунок Головінським або Вакуловським.

Лариса привезла для мене вітальну грамоту з таким написом: "Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці вітає дійсного члена НТШ Марту Тарнавську із святом відзначення Вашого Ювілею, 80-ліття від дня народження, і висловлює своє найвище признання за Ваші вагомі внески для української літератури та культури". Підписані д-р Орест Попович, Президент, Д-р Григорій Грабович, Віце-президент, Науковий секретар, і д-р Лариса Онишкевич, Директор Філологічної секції. Це, очевидно, Ларисина ініціятива.

А привітання від Пульсарів, яке прийшло 15 листопада електронною поштою варто відписати слово-в-слово, щоб залишився текст для майбутнього:

"Шановна пані Марто! У Вашому непростому житті всякого було доволі. Львів, Зальцбурґ, Туга за красою життя, Відкриття Америки, Планета кохання, Притягання землі і неба, Самотнє місце під сонцем. Вам знайомі Автопсихотерапія, Хвала життю й ілюзіям, Тихі розмови з вічністю. У веремії днів Вас зігрівали Мала людина і море, тішить серце Неповторне дитинство. І на черговому витку літ "сонцерадістю день налито", попри пізню календарну осінь Ви зустрічаєте нову весну. З роси й води Вам! Многая літа! Щиро — Лариса Копань і колектив видавництва "Пульсари".

Мене це вітання дуже зворушило. Його написати саме так — моїми власними словами — могли тільки люди які добре знають мою творчість. А мати читачів — це найвища нагорода кожному авторові.

І як додаток ще згадаю таке: Роман Воронка потелефонував мені з привітаннями і розповів, що він послав мій вірш "Алупка молиться Ай-Петрі" кільком своїм знайомим в Україні. І отримав такого ось листа:

"Дорогий Романе, Я приєднуюсь до усіх завтрашніх привітань і бажаю Марті многія літа (!). Вірш мені дуже сподобався, тим більше, що ці місця я добре знаю. Єдине. що не може сприйняти більш-менш освічений ботанік — це, що "кедр підносить чашу"... У кедра, саме ліванського, цього не може бути, бо у л. кедара гілки простираються абсолютно паралельно землі (поверхні) — згадай зображення цього кедра на прапорі Лівану... У інших кедрів гілки схиляються донизу, нічого подібного до чаші немає... Міцно обнімаю і бажаю Марті Т. гарного свята. Ю."

А це вже реакція не тільки читача, але й критика. А такі — на вагу золота.! Воронка не казав мені хто це. Але подумати тільки який з математика Воронки любитель поезії!

П'ятниця, 19 листопада 2010.

Кілька слів про статтю Житкевича в газеті Міст. Житкевич є людина мені незнайома. Живе він у Торонто. Часто пише в газеті Міст про різних діячів діяспори, зокрема про музик. Недавно бачила його велику статтю про Григорія Китастого. На мій слід попав за посередництвом Квітки Цісик. Писав про неї, користаючи з мого з Квіткою інтервю надрукованого в Нашому житті в 1978 році. Роздобув мій телефон і потелефонував, щоб довідатись хто я така. Я послала йому для познайомлення свою Автобібліографію і Тихі розмови з вічністю. А він ще позичив собі в Інституті Володимира моє Вибране.

Стаття написана дуже прихильно, з обширними цитатами, але вона наголошує маловажні мої вірші (передусім тексти до музики), виявляє брак знання про найважнішу мою роботу (наукову та літературну) та й про реалія діяспори. Всетаки, якби не було, зробив мені велику рекламу, звернув увагу на мій Ювілей, та ще й так своєчасно! Тижневик Міст поширюють в українських осередках США і Канади. Стаття була також в інтернеті.

Вівторок 23 листопада 2010

Потелефонувала сьогодні вранці Тет'яна Ярошенко, бібліотекар Києво-Могилянської Академії. Вона тепер у Нью Йорку, отримала ґрант Фулбрайта і буде до травня. Сказала мені, що Музей Літератури в Києві планує виставку моїх книжок і просить доповнити їхню колекцію книжками Автобібліографія, Самотнє місце під сонцем та Тихі розмови з вічністю. Каже Ярошенко, що позичила їм деякі мої книжки, але, зрозуміла річ, бібліотечних примірників не хоче їм дарувати. Та ще й, щоб заощадити мені коштів і труду, сказала, що я можу прислати книжки на її адресу до НЙ, а вона передасть їх в Україну. Ну, хто б то подумав!

В неділю Леся Яцкевич — вже вдягнута до церкви, впала в кухні і зломила собі стегно в лівій нозі (femur). Вже перейшла операцію і мабуть буде пару тижнів на реабілітації. Прикро мені і жаль, що на свої 98 років вона ще має такі додаткові страждання. Я мала запрошення поїхати на День Подяки до Головінських, але Марко не матиме вільного, отже не хоче їхати автом. Мотря запросила також Вакуловських. Я спершу пропонувала, що ми всі три можемо поїхати потягом, але Аня і Туся відмовилися, а я сама не чуюся так, щоб відважтись на самостійну подорож. Добре, що я цього виїзду не запланувала. Мотря тепер матиме досить клопоту з Мамою і гості їй зайві.

Я в понеділок поїхала до Акме і купила качку. Хотіла спекти її на День Подяки (собі та Маркові), щоб реабілітувати свої господарські таланти — бо остання качка, яку я спекла на приїзд Максима й Уляни день наперед, впала жертвою мого недбальства: підігріваючи її наступного дня в малій електричній пічці, я занадто висушила качку — яку день раніше пробувала і вона була дуже смачна. (Ганьба мені!). Але качку доведеться спекти при іншій нагоді, бо ось запросили мене і Марка Вакуловські на День Подяки. Отже будемо їсти індика і не мусимо бути самі вдома.

Четвер, 2 грудня 2010.

Вчора надала я на пошті пачку книжок на адресу Тетяни Ярошенко в Нью Йорку — для Музею Літератури в Києві. Крім книжок, які вона просила (Автобібліографія, Самотнє місце під сонцем і Тихі розмови з вічністю, я додала також нововиданий том моєї англомовної бібліографії Ukrainian Literature in English, 1966–1979. (Замовила я в КІУС додаткові примірники по авторській ціні — не передбачивши, що ціна досить висока — 39 дол. — і думаючи, що мені доведеться слати ці книги до газет і журналів на рецензії — а це тим разом зробило саме вид-во, отже я маю зайві куплені примірники!)

При моїм стані здоров'я "піти на пошту" — це своєрідний tour de force. Не поїхала я на саму пошту, бо там є завжди проблеми з паркуванням, але запаркувала на Park Ave, два квартали від пошти, а далі ішла пішки, несучи пачку в торбі. Добре, що я тепер не займаюся висилкою книжок видавництва Мости — це вже було б мені не під силу.

Цими днями присвятила трохи часу, щоб на основі своєї 14-сторінкової статті про євреїв в українській літературі, підготувати коментар для радіо. Хотіла обмежитись до 7-ми мінут, але при кількох редакціях, з трудом вдалося мені скоротити до 11 мінут. Може це буде сприйнятливе. Але подзвонивши до Захарчука, переконалася, що він кудись виїхав, а Праско мені досі не віддзвонив. (Вони записують програму в четвер, отже я була готова зробити це сьогодні. Доведеться відкласти на пізніше.) Тим часом, я у вівторок була на роботі в бібліотеці і закаталогізувала ці два томи і доручила Галині Дзівак виставити їх у ґаблотці бібліотеки, щоб звернути на них увагу читачів.

Пошта принесла мені сьогодні нововидану книжку Ганни Черінь: Сьогодні, вчора, позавчора. Було б цікавіше, якби вона здобулася на справжній щоденник або справжню автобіографію.

Неділя, 5 грудня 2010.

Вчора в українському клюбі на 23-ій і Бравн вулицях Андрейчик зорганізував виступ Сергія Жадана. Як звичайно, виступ був у барі клюбу — прийшло може 20–25 осіб. Жадана я бачу вперше — хоч він твердить, що був уже в Філаделфії в 1996 році. Або мене не було на цьому його виступі, або я вже зовсім забула. Він 1974 року народження, отже йому всього 36 років, але виглядає молодше, худий, стрункий. Читає дуже ефектовно свої поезії, очевидно знає їх напам'ять. Андрейчик підготував hand-out з перекладами Вірлани Ткач і Ванди Фіпс, а сам дуже добре перекладав коментарі автора. Я читала досі тільки романи Depeche Mode i Anarchy in the UKR. Написано талановито, але мені вже набридла ця інфантильна обсесія підлітковим алькоголізмом, що притаманна не тільки Жаданові, але теж Андруховичеві, Ірванцеві, та іншим. Хотілось би чогось серйознішого, що могло б вивести нашу літературу в світ. В Україні, кажуть, Жаданові читання притягають маси слухачів. Але те саме говорять і про Ірванця, а він напевно слабший автор від Жадана.

Їздила я з Марком, бо він також виявив бажання послухати Жадана. Мали щастя, що знайшли місце для паркування перед самим клюбом. З цим там завжди проблема і це одна із причин, що люди з передмісць не завжди люблять туди їздити. Вчора не було там ні Рудницького, ні Заліпського — отже якби не Марко, то і я не мала б була з ким поїхати. Якби Жадан виступав був у Центрі (каже Марко) то публіки було б багато більше.

Цими днями мені трапляються дні, коли опановує мене слабість, внутрішнє напруження, тремор в руці, і з тим пов'язана глибока депресія. Дихати важко, не то що надворі (де вже почалася студінь), але навіть вдома. А тимчасом всупереч всьому роблю заходи на виїзд до Торонто в січні. Може треба мені перед тим замовити собі візиту у Віджілянте?

Неділя 12 грудня 2010.

Я таки була на візиті в свого кардіолога. Коли я потелефонувала в понеділок, казав мені на другий день прийти. Зробив обстеження, електрокардіограму іт. ін. Пейсмейкер працює нормально, аритмія не надто серйозна. Коли я розповіла йому про два епізоди слабости, аритмії, нервозного тремору і переляку, сказав, щоб у таких випадках прийняти додаткову половинку таблетки соталолу (і можливо половинку альпрозоламу), а якщо це буде повторятися частіше, треба буде змінити дозу ліків. Питався, чи я живу під надмірним стресом, чи маю якісь переживання? Ну, я й сама розумію, що моя турбота за Марка і його неприязну поведінку викликає в мене нервозне напруження. Але це не є тема для обговорення з д-ром Віджілянте. Я Марка цілими днями не бачу — виходить по 8-ій, повертається біля півночі, вдень ніколи не телефонує. За цілий тиждень можливо обміняємось в неділю одним добрийдень. Правда, він привозить харчі, часом щось полагодить (замовив мені літунський квиток до Торонто, завіз моє авто до інспекції), але розмов зі мною уникає і воліє, щоб ми не зустрічалися в кухні. (Я їм завжди в тій самій годині, дивлячись на вісті на ТБ, а він готує собі страву пізніше, якщо є вдома. Можливо, що харчується тепер більше в Центрі, бо пізно вертається додому). Турбує мене його залежність від нікотини й алькоголю, але це справа не нова — коли жив у Каліфорнії, я того не бачила і тим не журилася. Може і тепер треба мені все це просто ігнорувати? Адже впливу не можу мати жодного.

Вчора був багатолюдний в Центрі базар — розумію, що і Марко мусів мати з тим чимало праці. Багато крамарів, буфет і великі маси людей. Я зустріла там безліч різних знайомих, з'їла ковбасу з капустою на полуденок, купила колач і перекладанець (в додатку до ковбаси, яку купив Марко вранці, бо вона швидко розпродується), а також купила я одну книжку. Інтуіція мене не підвела: спогади Романа Іваничука "Дороги вольні і невольні" (видано ще 1996 року!) має чимало згадок і про його побут у Філядельфії, в тому числі і про мене і про Рудницького. Частину ночі провела, читаючи цю новокуплену книжку.

Пішла я також на дві години праці в бібліотеці. Переглянула свіжий "Перець" (два добрі жарти, що мені подобалися: "Хочеш знати правду? Читай табличку множення" і друге, немов про мене: "Вдягнутись нема в що, а в шафах нема місця".

Вчора преса принесла вістку: Жадан отримав премію ББСі за роман "Ворошиловград". А сам він в одному інтерв'ю сказав у відповідь на питання, хто виграє премію: "Забужко!". Ну, вона була там присутня, а Жадан в цей час був тут у США. Але премію отримав саме він!

Леся вчора повернулася з лікарні додому. Не знаю як даватиме собі раду Мотря, хоч вона каже, що лікарі вважають, що Леся сама повинна вставати до лазнички і ходити по хаті.

Понеділок, 13 грудня 2010.

Прийшли спізнено два числа газети Ukrainian Weekly, і в одній з них є повідомлення про смерть Нелі Винярської. Померла ще 24 листопада. Дуже мені прикро. Правда, це не була несподіванка: останній раз, коли я до неї телефонувала, вона сказала мені: "Не можу вже говорити." Нашу сотню рубають, як сказав би Ігор Качуровський. Мала вона 86 років — старша від мене на шість літ. Була вже студенткою, коли я ще була в гімназії. Познайомились ми на роботі на фабриці в Progress Manafacturing Company, мабуть на самому початку нашого приїзду до США, чи не 1950 року? Нас обох з фабрики перевели були на бюрову роботу і з того часу ми заприятелювали. Були ми з Остапом на весіллі її з Сергієм Винярським, наші діти немовлятами ще разом бавилися. Але потім вони переїхали до Клівленду і наші контакти трохи були послабли. Було досить активне листування, а згодом як наші сини виросли, ми знову відновили частий контакт по телефону. Один раз відвідували вони нас у Філядельфії, я — вже після Остапової смерти, була в неї в Клівленді (Сергій тоді ще жив). Непогана була малярка, а вже великою несподіваною для мене були її знамениті спогади про втечу з мамою з голодного окупованого німцями Харкова і про вивіз на примусові роботи до Німеччини (мама, пані Лощенко, добровільно поїхала за дочкою). Там потім якийсь їх родич, здається активний діяч гетьманського руху, визволив Нелю і вона вже не як остарбайтер, а як студентка університету продовжувала свій побут у Німеччині (здається в Тюбінґені). На мою рекомендацію, спогади Нелі були друковані в Нашому житті, а я намовляла її видати їх окремою книжкою. Цікаво, що ми все життя говорили собі на "ви", але була вона мені ближчою приятелькою, ніж багато інших товаришів і знайомих. В неї трьох синів: Андрій, Юрій і Данило — перші два жонаті. Мала і двоє внуків — але я їхніх адрес не знаю.

Вівторок, 14 грудня 2010.

Позичив мені Лужницький книжку Костянтина Кирилишина Українське життя в умоовах німецької окупації (1939–1944 рр.) За матеріалами україномовної легальної преси. (Львів, 2010). Цікаве наукове видання спонсороване НАНУ, Бібліотекою Стефаника і Інститутом археографії. Я з цікавістю переглянула цю книгу багатющу в конкретні інформації. Найцікавіші для мене розділи про антиєврейську проблематику, полонених Червоної Армії і спроби допомоги, формування дивізії, допомогу для потерпілих від повені. Автор на основі преси того часу дає дуже цікавий образ життя, і робить це без зайвих узагальнень і публіцистичного патосу. Але, на мою думку, образ цей неповний, бо автор поминув такі ділянки як освіта, література, мистецтво, театр. Тому і немає в цій книжці жодних посилань на Остапові спогади, ані на праці Гайдабури і інших про театр часів окупації, і немає відповіді на моє особисте питання: чи справді був німецький припис не приймати до українських гімназій більше як 5 дівчат на одну клясу? Таке пояснення дали мені, коли я склала іспит до другої кляси львівської гімназії, але мене туди не прийняли і я цей рік (1941–42) пішла до 7-ої кляси народної школи у Зборові і аж в шкільному році 1942–43 пішла до 3-ої кляси гімназії в Тернополі. (Там також було всього кілька дівчат в клясі, але не пам'ятаю точно скільки). Не довелося мені там бути довше як пів року — клясу докінчувала вже в Криниці, можна сказати на першому етапі еміграції.

23 грудня 2010.

Вчора записала для Цетрової радіопрограми свій коментар "Євреї в українській літературі". Нарешті. Захарчук був десь на вакаціях, отже мені довелося почекати, аж він повернеться. А тепер мій коментар напевно чекатиме пару тижнів, бо на свята будуть напевно інші теми. Забрало мені трохи часу, щоб із моєї довгої на 14 сторінок статті зробити 7-мінутовий запис для радіо. Я вже маю літунський квиток до Торонто (лечу 4 січня, повертаюся 16-ого) — отже є можливість, що я свого радіокоментаря і не почую.

Вчора також я послала Рудницькому для Квартальника третій сеґмент своєї анотованої бібліографії статей про українську літературу. Отже маю почуття, що я ще не зовсім творчо завмерла.

Рудницький недавно мав проблему із серцем, був у лікарні і робили йому "анджіопласті". Він зрадів, коли почув, що в мене готовий третій сеґмент, бо каже, що має мало матеріялу до Квартальника.

Отримала приємну вістку з Києва — привіт від співробітників Музею Української Літератури, де саме проходить виставка моїх книжок з нагоди ювілею. Коли я, подякувавши, запиталася хто піддав таку думку і що саме вони виставили — дали мені знати, що книжки передало видавництво Пульсари (від них, можливо, вийшла і сама ініціятива виставки) і що виставку вже оглянув Ростислав Доценко, який, мовляв, дуже позитивно висловлювався про мою працю.

В Україні нова літературна сензація: вийшов роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". Треба буде купити і прочитати, але заголовок мені дуже не подобається.

Субота, 25 грудня 2010. Латинське Різдво.

Я вдома, не святкую, з ніким (крім Марка) сьогодні навіть не говорила. Зате вчора мала справжнє свято — і то тільки завдяки сестрам Вакуловським. Взяли мене зі собою — вже по кількарічній традиції — до міста, до презбитеріянської церкви на 17-ій і Спрус вулицях на різдвяний концерт, а потім до себе додому на дуже смачну і повну всяких оригінальних приставок "перекуску". Засиділася я там на розмові з ними (розповідали всякі небилці з життя своїх знайомих і своєї родини), а потім відвезли мене додому — вже після 1-ої години ночі! Мені подобаються ці концерти — різдвяна музика — це найкраще, що дало людству християнство, а розповідь про народження Христа — прегарна казка, та ще й у формі добірної поезії. Сьогодні я також весь день слухала різдвяну музику, від знаменитого "Месії" починаючи. Українські святкові традиції — тобто родинну зустріч і традиційні страви матиму в Торонто, в січні. Але вчора вже телефонували з побажаннями не тільки Максим з Уляною, але також Стефанко і Іван, який вже приїхав на свята додому із Альберти. Приємно було з ними поговорити — бо це не шаблонові привіти, а справжня виміна думок. Стефан летить до Індіянаполіс на інтерв'ю до медичної школи, саме 4 січня, коли я прилітаю до Торонто. Це вже друге його інтерв'ю в Америці. Цікаво які школи його приймуть на цю вибрану програму MD/PhD і куди він поїде на студії наступного року. Іванко розповідав, як там в Альберті холодно, як треба загрівати авто, щоб застартувало. Вони сьогодні поїхали до Клівленду, до баби Марусі.

Маю запрошення на зустріч Нового Року до Рудницьких. Хочу піти. Хтось мусітиме мене завезти, бо ще й заповідають на наступний тиждень сніг. Маю надію, що сніг не скомплікує мені відлету до Торонто: я і без того потерпаю, як ця моя подорож відбудеться. Мусять доставити мене до літака коляскою, та й мій "пейсмейкер" не дозволяє мені проходити магнітну контролю.

2010 рік добігає кінця. Найважніші події: операція на пейсмейкер, поява двох книжок "Неповторного дитинства" і великого бібліографічного тому 1966–1979, анґажемант Марка на працю виконавчого директора Центру, приїзд Максима й Уляни та святкування мого 80-ліття, перемога на виборах і початок адміністрації Віктора Януковича в Україні.

Неділя, 26 грудня 2010.

Потелефонувала вранці Мотря, щоб повідомити мене, що помер Морис Коген. Добре, що дала мені знати. В Нью Йорк Таймсі я звичайно читаю тільки світові новини, і могла не запримітити дуже обширного і цікавого некрологу. Я послала його по е-мейл Ранові і Марії до Польщі, а також своїм приятелям. Але моєї дописки, що це, мовляв, був мій "a very good friend and mentor, a great influence on my life and career at PENN" — компютер чомусь не прийняв при пересилці некролога і я не зовсім певна чи Софійка і Лариса знатимуть хто такий був для мене MLC.

Мав він 83 роки і помер на леукемію в своїй хаті в Нью Гейвені 18 грудня. В некролозі згадані його жінка Ґлорія, син Данієль, дочка Гаві Гофман та одна внучка. Треба буде мені написати листа до Ґлорії.

Мав МLC великий вплив на моє життя. Фактично виховав з мене фахівця, був знаменитим ментором і повів мене на шлях успішної карієри в цікавій і для мене зовсім несподіваній професії.

А почалося воно зовсім несподівано. Я працювала на своїй першій професійній роботі бібліотекаря у Free Library of Philadelphia, в каталогізаційному відділі. Була я там уже три роки, не дуже задоволена атмосферою, яка там панувала під керівництвом деспотичної Френсіс Гінтон, але свідома того, що мені треба набувати практичний професійний досвід. Була б, мабуть, працювала там і довше — саме склала була іспит на підвищення стажу — так що не робила активних заходів міняти працю. Одного дня отримую телефон від незнайомого мені чоловіка з Пенсильванського університету з правничої бібліотеки із запрошенням прийти на інтерв'ю на вакантну посаду foreign law librarian. Пам'ятаю, що телефон я відібрала на великій багатолюдній залі нашого відділу і мені було дуже незручно говорити. Отже я обіцяла потелефонувати з дому пізніше. Виявилося, що в правничій бібліотеці PENN працює Betty Warner, моя колеґа з бібліотечної школи в Дрексель. Вона пам'ятала мої виступи в школі, знала, що я володію чужими мовами і коли почали шукати за людиною на посаду foreign law librarian, порекомендувала мене. Paul Gay, заступник директора, саме був тим хто потелефонував до мене до Free Library. Пам'ятаю, що я тоді радилася з Остапом і навіть з його шефом Ґотлібом — і саме Ґотліб, який був колись працівником на PENN, висловився надзвичайно прихильно і намовляв мене прийняти пропозицію. Після інтерв'ю — де допитували мене і Ґей і Коген, я ще не була зовсім рішена. Написала навіть листа до Когена, де підкреслила всі свої позитиви і негативи (мовляв, я ніколи ще не працювала з публікою ітп) — але на все це отримала позитивну відповідь. Почала я працю в Biddle Law Library 1 травня (а може березня?) 1967 року. (Ми саме були в Канаді з Чайківськими на ЕКСПО і я з Монтреалю верталася сама поїздом, залишивши хлопців в Квебеку, бо мала якраз починати працю на PENN).

MLC виявився надзвичайним шефом. Почала я працю із каталогізування чужомовних книжок — були великі залеглості і моя експертиза саме там була найбільше потрібна. Але поступово К. втягав мене у закупівлю нових матеріялів і в довідкову працю. Я зразу стала студенткою його курсу правничої бібліографії, курсу, який відкрив мені цілий новий світ. А сам К. був знаменитим професором. Незабаром (рік або два пізніше) він вислав мене на курси foreign law librarianship до Берклі, в Каліфорнії — і це вже був початок справжньої фахової спеціялізації. З бігом літ я слухала (без зобов'язань, оплат і іспитів) цілої низки правничих курсів на PENN, їздила на професійні конвенції повні доповідей і професійних контактів, а тоді вже К. почав доручати мені провадити окремі лекції з чужого і міжнародного права на його курсах правничої бібліографії. На конвенції в Бостоні я була керівником і організатором круглого стола про історію американського права і европейські впливи на цю історію ( коли я запиталася К. чому саме я маю це організувати, сказав просто і переконливо: "because you need greater exposure!") Навіть після того як він відійшов до Гарварду, запрошував мене оцінювати колекцію радянського права, пропонував навіть і мені переїхати до Гарварду, але знав, що відмовлюся через родинні обставини і тому що Гарвард не давав змоги студій для дітей. Була я тоді гостем у їхній хаті і ми взагалі були в частому контакті. Коли мені сповнилося на PENN 25 років праці — зробив мені велику несподіванку, написавши до фахового вісника "A tribute to Marta Tarnawsky", мовляв, як із поета можна зробити фахівця чужоземного права. Бо він єдиний знав про те, що я також поет. Одного разу, з нагоди якогось нашого спільного побуту в Нью Йорку, повів мене додому до дружини свого померлого брата — відомої американської поетки і прозаїка Адрієн Рич. Згодом давав мені її книжки, що дало у висліді мої переклади її поезій. А також був перший, що подарував мені A room of one's own Virginii Woolf.

Мої пізніші професійні успіхи — за часів, коли моїми директорами були Richard Sloane і Elizabeth Kelly — будувалися вже на солідних фундаментах, що їх поклав був Morris L. Cohen.

Середа, 29 грудня 2010.

Вчора пошта принесла дві газети — Свободу і Ukrainian Weekly — і в обох прикра трагічна вістка. Помер Юрій Джуль — 55-літній син Ірини і Павла, адвокат і письменник. Я негайно потелефонувала до Дітройту, щоб довідатися що сталося. Говорила з Павлом. Юрій помер ще 1 грудня: приїхав додому, вийшов з авта і на під'їзді впав непритомний. Сусіди викликали швидку допомогу. Каже Павло, що він не хворів, але є підозра, що можливо мав виразку шлунка і що мабуть помер у наслідок кровотечі. Залишив дружину Лену і 8–12 літніх двох синів Максима і Павла. Мешкали вони в Сан Франціско. На посмертному оголошенні, крім них і батьків, підписаний брат Андрій, що йоого дружина називається Христина, а діти Марія, Степан і Ліза. Цей Андрій, я знаю, є лікарем, перебрав батькову практику. З Павлом я говорила досить довго: про Ірену сказав, що вона має діябет, про себе, що взявся писати спогади. Жалів, що не продав своєї хати тоді, коли ціни були високі. Вона, мовляв. вже потребує великого ремонту і утримання її дуже коштовне. Я була колись у цій панській віллі в дільниці мільйонерів і розумію, що тепер їм на старість така вибаглива і велика хата може вже й справді непотрібна. З Іреною я не говорила, він до телефону її не кликав, отже я тільки передала їй вітання. Найгірше, коли батькам доводиться переживати смерть дітей.

Помер також Валеріян Ревуцький. Ну, але йому десь було вже біля сто років.