МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Четвер, 12 січня 1995. Торонто. 9:29 АМ.

Завтра буде вже 10 днів, як я в Торонто, але я досі не знаходила можливості для записок. Весь час використовувала для господарських справ, для розмов, забав та читання дітям, для розмов із Марком. Марко приїхав у сам день Свят Вечора, тобто 6-ого січня, а від'їхав 10-ого. Було кілька нагод для щирих відкритих розмов про його родинні проблеми — і на одинці з ним, і в гурті разом з Максимом і Уляною. Вилядає, що він насправді ще не зовсім рішений, але причиною його вагань є не Ія, а дитина. Якби не Ніна, ми були б розійшлися вже давно, каже. Із свого життя з Ією, зокрема останніми роками, задоволений не був, завжди чогось шукав і не знаходив. Виглядає він непевний у собі, стурбований. Але працю свою в Україні любить, добре там почувається, і мабуть любить і Юлю — приємно говорити з жінкою про любов українською мовою, сказав мені, коли ми були тільки удвох. Але в нього немає серйозних плянів, ані мабуть намірів, будувати якусь нову родину. Отже виникає питання, чи розлука з Ією доведе до нового життя з новою жінкою? В Юлі також донечка, такого ж віку як і Ніна. Я ніколи не вмів би любити її так, як люблю Ніну, сказав. Я рада, що була ця нагода нам зустрітися. В Максимовій родині, з веселими й рухливими хлопчиськами, Марко помітно відпружився — йому, мабуть, добре було відчути себе в оточенні родинного тепла. Ми його вислухали, висловили свою стурбованість і бажання допомогти, але старалися надмірно не поучувати і не картати. Він — доросла людина і сам мусить знайти розв'язку для своїх подружніх проблем. Я радила звернутися за професійною порадою до якогось marriage counselor-a або психолога і він на це не тільки згідний, але каже, що і сам уже про це думав. Біда тільки в тому, що він в Америці буває тільки короткий час, а це, мабуть, треба було б робити в Лос Анджелес і на це потрібно більше стабільного часу. Марко прямо з Торонто полетів 10-ого до Лос Анджелес, там він мав намір побути з Ніною та Ією чотири дні, а потім вернутися до Вашинґтону, а звідти до Києва. Ія не була рада фактові, що він їде до Л.А. — вона вже здається рішилася на розлуку і не бажала собі цієї візити. Вона проводила Різдво у Філядельфії з Лабуньками і тільки недавно повернулася до Каліфорнії. Між іншим, із розмов з Марком бачу, що втручання Лабуньків у їхні подружні справи не тільки не допомогло, але можливо навіть пошкодило. У всякому разі він про них тепер — поганої думки і мабуть контакт його з Мирославом, а особливо з Марійкою, обірветься безповоротньо.

Українське Різдво у засніженому морозному Торонто пройшло нам відносно гарно і святково. На Свят-Вечір ми були самі із Марком, на перший день свят були в нас у гостях Франк Сисин та Ірина Коропенко з сином Віталієм. Після Свят Вечора ходили колядувати до Грицаїв. На день Різдва були в церкві (православній, очевидно, св. Володимира). Знамениті колядники з Інституту Володимира, що співають з нот, немов професійний камерний ансамбль, були в нас з колядою у день Різдва. Традиційні страви приготовляли ми з Уляною: я — борщ, ушка, вареники, рибу, суш, вона — кутю, печеню, торт, сирник ітд. Риба в ґаляреті була проблемою, бо не зважаючи на мої спроби довідатися, де можна купити свіжого коропа, я — на своє здивування — такої інформації не одержала, отже трохи пошахрували рибою з консерви, але зате друга риба — в помідоровому сосі з морквою, морський cod, вдалася дуже добре і ми їли її зі смаком кілька днів.

Ще перед святами були Стефкові уродини 4 січня — отже мали ми в гостині 6-еро чужих дітей. Зразу після мого приїзду по дорозі з летовища Максим завіз мене до крамниці, де я Стефкові тут на місці купила спальний мішок до таборування. (Іванкові я такий мішок купила вже раніше, а Максим і Уляна мають свій окремий).

Різдвяні дарунки відкривали ми аж на другий день свят. Я також отримала пару дарунків: торбинку-пояс, фартушок, CD Моцарта, подушку, а від Марка — вишиваний рушник (мабуть ідея Юлі). Рушник дуже гарний, але мені незручно казати йому, що фольклорні речі не є для мене добрим вибором дарунка — ліпше було б привезти якусь книжку. Діти отримали від Марка два гуцульські топірці (велика радість, але й небезпека, бо це — справжня зброя!) Максимові я привезла валізку і краватку, Уляні светрик і CD Шопена, дітям книжки і гри, Маркові — Don Giovanni, яким він дуже зрадів: звідки ти знала? (Це була суґестія Ії, я була б не вгадала, що йому саме це потрібне). Довідавшись, що він має в Києві апарат, на якому може слухати CD, я подарувала йому також і свій CD подарунок Моцарта, бо Моцарт, виходить, втішається в нього особливим визнанням. Марко має також VCR, на якому може дивитися на фільми-відео, отже йому варто такі речі і в майбутньому готувати на дарунки — фільми, CD's, касети.

Вчора, в середу, Уляна запропонувала мені вільний від домашніх обов'язків день. Я поїхала до Robarts Library, домовившись наперед про це з Любою Пендзей. Нажаль, виявилось, що журналу Ukraine вони не мають, але я знайшла дві цікаві для мене речі: фестшріфт Фолеєвського, де є стаття Рубчака, і англомовний переклад Шевченкового "Художника". Цю книжку я бачила вперше, хоч знала про її існування. Написала я анотації для цих двох речей — це забрало мені пару годин часу. Пополудні поїхала я прямо з Robarts до Ліди Палій на засідання управи "Слова", як запрошений гість. Були там тільки Ліда, Марія Голод, Колесник і Світляна Кузьменко. На початку був теж якийсь Харченко, який заохочує до спільної прогулянки в Україну десь у травні. В травні я і сама хотіла б вибратися до Києва і Львова, але навряд чи варто мені вибиратися туди з якоюсь організованою турою, та ще й з групою "Слова". (Не дуже вірю, що це вдасться їм здійснити, адже все це — старі люди, навіть на засідання в Торонто дехто не може прийти, що говорити про подорож на Україну!) Засідання "Слова" не зробило на мене доброго враження. Ліда має чимало контактів та деякі добрі ідеї, але вона не досить ділова й зорганізована, а інші члени управи також діловитістю не грішать. "Слову" взагалі від самих початків його існування бракувало діловитих людей з ініціятивою — там завжди були надмірні особисті амбіції письменників або ніби-письменників, що з них кожний думав тільки про себе. Остап лявірував між цими "ego" маленьких людей і вмів лагодити і невтралізувати конфлікти, але якоїсь справжньої діяльности від такої групи людей не можна було сподіватися ні в минулому, ні тим більше тепер, коли залишився лиш маленький гурт останніх могіканів. Збірник "Слова" но.13 відкладається через брак активності Зуєвського. Вся діяльність — висилка книжок в Україну, допомога Україні.

П'ятниця, 20 січня 1995, 7:30 увечорі

Щоденник загрожує перетворитися у щомісячник! Занедбую його. Вже кілька днів вдома (повернулася в понеділок 16-ого), а й досі не спромоглася зробити хоч кілька записок. Лікую трохи простуду — приїхала додому з поважним кашлем, трохи ослаблена і втомлена. Добралася сама без нічиєї допомоги з летовища поїздом, а тоді з валізкою на підоймі з коліщатками пішки від станції до хати. Але, ввійшовши в хату, я свідомо сповільнила темпо свого життя: раніше лягаю спати, пізно встаю, і хоч між тим досить активно працюю на комп'ютері, вносячи придбані в Торонто нові знахідки і нові анотації, то свідомо стараюся ощаджувати свої сили і покищо не їздила нікуди, хіба до супермаркету за харчами, на пошту і до Вісі Блавацької (поділилася з нею деякими свіжоприготованими стравами). Контакту по телефону маю мало, а якщо і маю, то не з власної ініціятиви. Я тільки дзвонила до Віри, Борисової і Лекофів, щоб їм подякувати за нагляд над моєю хатою, до Люди, щоб їй подякувати за горня варення, що його я знайшла на порозі, до Блавацької, щоб запитатися, чи можу привезти свіжоспечену курочку, та й до Центру, щоб замовити собі місце на полуденку для Кравчука, який має бути завтра,і, очевидно, до Торонто. А до мене були телефони від Коропецького, Софійки Геврик, Анни Гарріс, Богдана Одежинського, Луці Гриців — деякі ділові, деякі просто приятельські. Не дуже хочеться говорити з людьми через Маркову проблему, що ось-ось вийде на люди і стане предметом сплетень усіх знайомих. Мене не хвилює факт, що люди про це говоритимуть. Я тільки, в своєму оптимізмі, далі ще хочу думати, що справа ця ще не рішена остаточно, і тому не хочу причинятися до того, щоб вона силою людської опінії отримала негативне вирішення передчасно. Марко не телефонував ні з Лос Анджелесу, ні з Вашинґтону, отже нічого не знаю про його побут вдома. Сьогодні він уже, мабуть, повертається до Києва.

Є, одначе, і одна дуже радісна вістка. Ще в понеділок, заки я встигла потелефонувати до Торонто, щоб дати знати, що я вже щасливо добралася додому і що все гаразд, подзвонив — випередив мене Максим. І не тільки тому, щоб упевнитися, що я вже приїхала. Виявляється, саме в понеділок, отримав він від видавництва Торонтонського університету перший примірник своєї тількищо надрукованої книжки! Ну й треба було цій книжці спізнитися на один день! Якби знала, була б свій від'їзд відклала, щоб разом з Максимом і Уляною відзначити цю радісну і важливу подію. Мені доведеться ще почекати, заки я побачу книжку на власні очі. Але я просила Максима, щоб прислав мені примірник першою клясою, як тільки дістане кілька наступних, та й щоб замовив 10 примірників для мене на дарунки по зниженій авторській ціні. Окремо написала я йому привітального листа на е-маіл, а також купила дотепну карточку і вислала її із однотисячним чеком. Дуже тішуся, бо справді є чим. Остап був би цій вістці також дуже-дуже радий. Поважний успіх для молодого професора. Тим більше, що студентів тепер обмаль і курси часом навіть мусять бути відкликані. Недавно була така загроза для курсу літератури 16-17 століття — на перший день ніхто не записався і здавалося вже, що курсу не буде. Потім знайшлися якісь два кандидати, отже курс врятовано. Таке мале зацікавлення українською літературою негативно впливає на самопочуття молодого славіста, і хоч позиція його тенюрована і нічим не загрожена, та ше й обвантажений він додатковими обов'язками директора видавництва КІУС — отже роботою достатньо, а то й надмірно забезпечений, то як-не-як саме студенти дають поштовх і стимул до наукової праці і приносять професорові сатисфакцію. Максимові, очевидно, треба вже тепер думати про наступну книжку, бо інакше, зокрема при відсутності студентів, йому загрожує надмірне занурення в адміністративну видавничу діяльність.

Застала я велику кількість пошти: газети, журнали, реклями, рахунки і кілька приватних листів. Найцікавіший лист від Гром'яка з Тернополя. Він тепер, відійшовши від політики, повернувся до своєї викладацької роботи, має п'ять аспірантів і одній дівчині він запропонував писати дисертацію про творчість Остапа Тарнавського. "Як Ви ставитеся до такої 'авантури'?" — пише Гром'як. "Якщо не будете заперечувати і ласкаво дозволите досліджувати і популяризувати творчість Мужа, то благословіть. При позитивному наставленні, я просив би поділитися бібліографічними матеріялами і висловити деякі свої міркування." Пише він також про якусь мою давнішу пропозицію щодо моїх оповідань (я й сама забула, що це могло бути?) та й про довідник про Тернопільщину, куди просить подати дані про себе і про Тата. Але цікава для мене тільки перша ідея — дисертації. Очевидно, для писання дисертації про ОТ ні мого дозволу, ні благословення, нікому не потрібно, але, очевидно, було б корисно мати мою підтримку і допомогу. І таку допомогу і підтримку вони дістануть, очевидно. Треба буде мені написати до Гром'яка і послати йому деякі матеріяли. Серед листів були листи від Кацнельсона (хоче приїхати!), від Нелі Винярської, від Марти Бліхар, Бардина з Вінниці ітп., але мій перший пріоритет, очевидно, був полагодити всі рахунки, збалансувати чекову книжку, поїхати до банку, щоб вкласти чергову свою вплату на ІРА — отже ділові справи. До ділових справ, що будуть займати чимало мого часу в найближчих тижнях належить теж ремонт-малювання гостинної кімнати на горі, та направа недавнопомальованої стелі у вітальні (там зробилася якась "пухлина" і її треба зірвати й вирівняти). Був у мене вчора Віктор: він хоче взятися за цю роботу наступного вже тижня. Малювання гостинної кімнати не таке вже пильне, але він тепер має час, потребує заробити на студії на наступний семестр, отже скористаю з цього, а і Вікторові дам змогу заробити.

Середа, 25 січня 1995. Метро. 11:00.

Вперше цього місяця їду на PENN — їду, не зважаючи на те, що мене й досить мучить ґрипа і що Віктор приходить працювати над ремонтом гостинної кімнати. Робота виявилась складнішою, як здавалося на перший погляд, бо там була тріснена стіна та й велика тріщина в шафі, немов після землетрусу. Отже робота триватиме ще кілька днів, але Віктор мене не потребує, він має ключ до хати.

Прислав Максим спеціяльною посилкою перший примірник своєї книжки. Книжка відносно тоненька, але презентується дуже добре. Суперобкладинка знаменито запроєктована. На темно-синьому тлі використане фото Підмогильного. Фото роздвоєне — профіль вліво, профіль вправо, і тільки заголовок, підзаголовок і прізвище автора. Дуже мені сподобалося. Шкода тільки, що деякі бібліотеки супер-обкладинок не затримують і це може не зберегтися. В середині суперобкладинки на лівому крилі — коротке резюме теми. На правому про автора сказано лаконічно, що він є членом слов'янського відділу Торонтонського університету. Бритійський understatement! Немає також жодних acknowledments від автора. Це справжній здобуток українського літературознавства. Монографія дуже серйозна, "гарвардської кляси" — приємно бачити, як ми виросли, як ростемо, як поволі знаходимо своє місце у світі не на рівні українознавчої просвітянської пропаґанди, а на рівні справжньої науки, без найменших ноток меншевартості. Тільки ж бо, щоб ми справді знайшли належне нам місце — таких монографій треба більше.

Хочу сьогодні довідатись, чи можна було б дістати квитки на виставу Cherry orchard, що йде цього тижня в Annenberg Center. Якщо зможу купити на цю п'ятницю 6 квитків, то підемо до театру з Коропецькими, Гевриками і Вірою.

Почала читати твори надіслані на конкурс гумору і сатири. Є їх понад 60 — буде дуже багато роботи!

Неділя, 29 січня 1995, год. 5:45 по полудні

Потелефонувала я сьогодні до Ії. Говорила дуже довго, наперед з Ніною, потім з Ією. Ніна у вівторок іде до якогось нового передшкілля. Ія запропонувала якійсь своїй товаришці, самотній жінці з малим синком, щоб вона спровадилася до її хати. Разом мають мешкати, і разом наймати няньку до дітей. Ія вже з цією нянькою говорила, вона і ій і Ніні подобалася — це жінка сорока років, що приїхала з Ізраїлю і покищо перебуває в Америці на туристичній візі (але перебуває вже пару років). Відносини з Марком не поправилися. Він, нібито, послухав моєї поради і звернувся в Лос Анджелес до якогось marriage counselor, але коли треба було віддзвонити, а потім піти на візиту — не пішов. Побут його в Лос Анджелес, каже Ія, був спокійний, багато часу присвячував Ніні. Ія боляче переживає свою травму — дитині, покищо, нічого не говорить. Здається мені, що вона, можливо, ще сьогодні пробачила б Маркові, але вона, зрозуміла річ, ставить свої передумови, він мусів би остаточно зірвати відносини з Юлею, а він цього чи не може, чи не хоче, чи може навіть не вміє, не має досить рішучости, щоб зробити. Після всяких обіцянок і спроб у минулому, вона йому вже не вірить. Бачу, що в короткому часі вона зробить остаточне рішення і тоді вже Маркові не буде повороту. Чи він цього бажає? Чи він бачить своє щастя поза Ією і поза Ніною? На мій лист висланий електронічною поштою, не відповів. Максим також писав до нього недавно, повідомляв про вихід з друку своєї книжки — цей лист також залишився без відповіді.

Від Ії я довідалася, що Іко закінчує свій маґістерський курс на PENN і їде у вівторок до Києва. Лабуньки мені про це нічого не говорили, хоч я бачила їх тиждень тому в церкві. Тому я й потелефонувала до Лабуньків, щоб привітати Іка із закінченням трудного курсу. Виявляється, що справжнє закінчення буде щойно в травні, але він саме віддає професорові останню свою роботу, отже таки витримав до кінця. Іка вдома не було, я говорила з Марійкою. І то довго, навіть за довго. Але розумію: справа розриву наших дітей всім нам болить, кожен з нас реагує на неї інакше. Марійка ще живе старими ідеями і думає, що родина може вплинути на рішення, що подружжя і любов не конче треба утотожнювати, що родину треба втримати за всяку ціну, з любов'ю чи без неї. Що родина — цінність сама в собі, зокрема як є діти. Я в багатьох аспектах з нею згідна, але не думаю, що в сьогоднішній час можна примусити двоє дорослих людей, щоб вони жили зі собою, коли між ними нема об'єднуючого цементу любови, і що родина, в якій немає подружньої гармонії, є добрим місцем для виховання дітей.

Говорила я також з Максимом, хоч з Максимом ми мало не щодня обмінюємося листами на електронічній пошті. Сказав мені, що в Стефка лікар відкрив алергію до пороху і плісні, у висліді чого вони зліквідували його старе ліжко, дали поодинче ліжко з новим матрацом. Старе ліжко, між іншим, це те, що його власними руками збудував Максим — це знаменитий тапчан, я хотіла б його мати в Остаповій кімнаті. Але як такий мебель привезти з Торонто?

Тількищо телефонувала Мотря. Говорила я і з нею, і з Андрієм. Вона дзвонила, щоб подякувати за дарунок, який я вислала їй на уродини. Трохи передвчасно, бо уродини її щойно 4 лютого. Говорили ми довго: і про Левка, який недавно знову мав припадок втрати притомності, і про новоприбулих, що стараються за всяку ціну залишитися в Америці на постійне, і про Сороса, що про нього є цікава стаття в найновішому Нью Йоркері, і про America-On-Line, що дає доступ до статтей в Нью Йорк Таймсі і в інших газетах.

В п'ятницю я була в театрі на добрій виставі Вишневого саду (Cherry Orchard), що її ставили в Prince Theater на PENN. Намовив мене на це Іван Коропецький і я зорганізувала цілу групу: Геврики, Коропецькі, я і мала бути Віра, але вона не могла піти, отже на її місце пішла Дора Горбачевська. Ходили ми перед виставою також на вечерю до Палладіюм. А я того дня поїхала на університет раніше, запаркувала авто напроти театру, а сама пішла працювати до бібліотеки Ван Пелт, а потім ще на прощальне прийняття для Барбари в нашому старому будинку правничої школи. Отже я мала повний день і двічі минулого тижня була на університеті. Не зважаючи на те, що я тільки тепер починаю "приходити до себе" після простуди. Сьогодні, напр. перший раз від коли приїхала з Торонто пішла на довший прохід, бо дотепер відчувала надто велику втому, трохи теж через ремонт у хаті і пов'язану з тим тяганину. Я вперше бачила цю Чеховську п'єсу і вона мені дуже подобалася — дає багато можливостей для інтерпретації, не дивно, що вижила стільки літ на сценах різних театрів світа. Режисерські розв'язки не всі мені подобалися, а гра акторів, хоч і була на доброму професійному рівні, такого захоплення як викликав у мене недавно Ступка, викликати не могла. Цікаво як ставили цю п'єсу радянські театри: напевно наголошували натяки на соціяльну революцію і ролю молодого студента.

Вівторок, 31 січня 1995. Год.10:00. Метро.

Година 10, а я вже в метро! Вчора вирішила, що мені треба знову встановити строгішу робочу рутину: наставила радіо-алярм на 7-у вранці, щоб раніше почати день. Колись в мене радіо починало грати о 6-ій, але останнім часом, з уваги на простуду, я алярм виключила взагалі і будилася аж по 9-ій. Я ще кашляю, але чуюся міцніша, отже пора вернутись до режиму роботи, щоб зайво не тратити час. Тому, що лягаю пізно (12–1), а потім ще читаю десь до 2-ої, я дала собі годину довше, до 7-ої, а це значить, що вставатиму десь біля 8-ої — після руханки, що займає пів години і снідання, я повинна вже о 9-ій бути готова до роботи.

Вчора мала намір їхати на PENN, але встала за пізно, подумала, що не варто їхати тільки на пару годин, отже засіла до ULE80 — і то не на комп'ютері, а упорядковуючи, перевіряючи і сегрегуючи зібрані інформації. Страшна ця робота вимагає великої систематичності, упорядкованості. Боюсь, що через страшні пресії останніх кількох літ, а потім перенесення роботи з Macwrite на Word Perfect, я могла загубити деякі записки. Часом мені здається, що я вже писала якусь анотацію, а її нема. Та чи можна довіряти пам'яті? Зрештою, навіть якщо так — трудно, пропало. Що можна, треба повторити. Але наука на майбутнє: зразу вписувати новознайдені й описані матеріяли на комп'ютер. Картки скорше губляться, а нові анотації я стараюся зараз же друкувати.

[Копія листа писаного латинським шрифтом з допискою: Послала я Маркові електронічною поштою такого листа]:

1 лютого 1995.

Дорогий Марку!

У Тебе вже 2 лютого — і це 15 річниця Вашого з Ією подружжя. З цієї нагоди і пишу, бо ця річниця тепер нам усім замість радости приносить неабиякий біль. Пригадую собі цей радісний день Вашого весілля. Зокрема тепер на пам'ять спливає часто образ традиційного благословення батьками в нашому домі. Пригадую, як Ти — за традицією, на колінах, "перепрошував" батьків, і як Тато підняв Тебе і сказав, що Ти був добрий син і не маєш потреби ні за що вибачатися. Боже мій! Може і добре, що він вже не живе, бо для нього Твоя сучасна ситуація була б великим переживанням, великою прикрістю! І можна б подумати, з іронією, що Твоє тодішнє вибачання було пророцтвом (а може завдатком?) на майбутнє. Мені зокрема болісно і прикро було бачити в Торонто, що Ти такий нещасливий, нерішучий і розгублений. Що так багато п'єш і куриш. Виглядає, що Ти не тільки заподіяв велику кривду своїй дитині (і очевидно — жінці!), але що Тебе мучать викиди совісті, що Ти втрачаєш контролю над своїм життям, і що Ти прямуєш до самознищення. Я радила Тобі шукати поради і допомоги у фахових людей, але Ти, мабуть, не зробив цього, бо певно і не мав коли це зробити. А шкода. Бо треба ставити в житті певні пріоритети і не посвячувати основних вартостей життя задля вартостей тимчасових і тривіяльних. Я розумію, що Ти — людина доросла, і я не маю права втручатися в Твоє життя. Я мала надію, що побут Ії в Києві направить Ваші взаємини, а потім вдруге мала надію, що Ти — поїхавши з Торонто до ЛА — зробиш щераз спробу порозумітися. Виглядає, що це не сталося. Зрештою, від Тебе не маю жодного відгуку, але це, мабуть, означає, що все далі так, як було.

Вважаю своїм обов'язком зробити останню спробу, щоб вплинути на Твоє рішення. Я майже певна, що навіть ще сьогодні можна відносини направити і врятувати родину. Ія досі зберігала Ніну від цієї страшної правди, але за день-два чи за тиждень — дитині все доведеться з'ясувати. І бідне п'ятилітнє дитинча буде мусіти усвідомити своє сирітство — що їй доведеться виростати без батька. Поки вона цього не знає, можна ще все врятувати. Раджу Тобі зробити рішення, якого можна було б чекати від відповідального сорокалітнього мужчини: дай знати Ії і Ніні, що Ти поробив серйозні кроки для того, щоб повернутися до родини, зроби конкретні пляни для шукання нової праці (може десь у Вашинґтоні?) і, очевидно, зірви остаточно свої відносини з Ю. Тобі конче треба взяти себе в руки — ще кілька літ тому Ти так дбав про своє здоров'я, не курив, їв самі салати, їздив вранці на велосипеді на чистому повітрі пляжу Санта Моніка — а тепер? Хоч я — єдина в цілій родині — була проти Твого виїзду в Україну, бо боялася наслідків розлуки для Вашого родинного життя — я рада, що Ти маєш працю, яка дає Тобі велике вдоволення, але турбує мене, що наслідком Твого побуту в К. і Твоїх непродуманих вчинків, буде руїна цілого Твого майбутнього життя. Чи варто платити таку велику ціну? Апелюю до Тебе в цей пам'ятний день — сьогодні ще не запізно! Але коли нічого зі свого боку не зробиш — і то не фальшивими обіцянками і брехнею, а отвертою і чесною поставою! — то наслідки будуть переслідувати Тебе все дальше життя, а травма, яку це розбиття родини принесе Ніні, матиме негативний вплив на її психіку і характер і, очевидно, змінить докорінно її відношення до Тебе. Вибач мені за мою щирість. Маю надію, що Ти дочитаєш цього листа до кінця і що відгукнешся. Не пали за собою мостів, тримай живими контакти, бодай зі мною, з Максимом. Адже ми Тобі бажаємо тільки добра. м.

Неділя, 5 лютого 1995 год.3:20 по полудні

Надворі велика зима: вночі з п'ятниці на суботу впало 9 інчів снігу. Це цього року вперше. Я рада, що напередодні полагодила різні справи — купівлю харчів, тривалу зачіску у фризієра, та ще й скористала з нагоди, що була поблизу — купила до своєї спальні новий дорогий матрац. Отже можу спокійно сидіти в хаті, а про те, щоб зрушити авто — навіть не думаю. Мала також велику роботу, бо треба було прибрати всю хату після Вікторової роботи. (Це звучить не точно: Віктор дуже солідний і чистий робітник. Але коли робиться такий ремонт, очевидно, вся хата трохи брудна, та і я відкладала це прибирання, чекаючи аж він закінчить.) Втратила я домашню помічницю, що приходила один раз у місяць, бо Ольга тепер має маленьку внучку і не може, як давніше, працювати на двох роботах. Колись може знайду когось до помочі з цією роботою, щоб не тратити дорогого часу, але покищо роблю її сама. Це дає деякі добрі наслідки: бо роблю деяку реорганізацію, та й викидаю дещо. І взагалі добре господині приглянутись хаті зблизька, бо тоді видно деякі проблеми, яких інакше можна не помітити.

Матрац — фірми Simmons Beautyrest — купила я на широко реклямованому випродажі, але це не раптове рішення, а давній мій плян. Тому, що не вдалось мені купити і поставити в Остаповім кабінеті нову подвійну канапу на дві особи, я вирішила поставити в кабінеті свої теперішні матраци на спеціяльній рамі, а собі до ліжка купити новий твердий матрац. Вибрала найкращий — коштуватиме це мене понад 800 дол., але разом із нижнім "спрінґом" і рамою, яка потрібна буде до мого старого матраца. Робітники мають мені це заінсталювати і забрати старий знищений поодинчий матрац і спрінґ, що тепер стоїть в Остаповому кабінеті. Достава повинна бути в середу: маю надію, що сніг не стане їм на перешкоді. Як все піде добре, матиму в хаті два подвійні ліжка, а це значить, що не мусітиму відступати гостям своєї спальні, як це було досі. (Востаннє, коли були в мене Бойчуки, Богдан навіть здивувався: о, то ви нас кладете в дві окремі кімнати! — я собі тільки зажартувала, нагадавши собі (і розповівши Богданові) як то я раз поклала на своє подвійне ліжко Костюків, віддавши їм свою спальню для більшої їхньої вигоди, а на другий день Григорій Олександрович сказав мені з усмішкою: ми з Раєю вже багато літ не спали разом в одному ліжку, а от Ви нас до цього примусили!) В майбутньому свою спальню відступатиму тільки у вийняткових випадках, бо мені це ускладнює справи з гардеробою, косметикою, лазничкою ітд.

На мого листа з 1 лютого, що його послала я Маркові по електронічній пошті, відгуку не було. Але вчора в суботу 4 лютого я потелефонувала до Києва і застала його вдома. Так, отримав мого листа, і читав. Далі нерішений, непевний. Але не хотів зі мною про свої родинні справи говорити. Не хотів слухати про те, що я закликала його зробити рішучі кроки, щоб врятувати родину, поки не є запізно. Єдине, що сказав цікаве, це те, що повернувся з Ґданска, де була якась серія семінарів, що Польща далеко випередила Україну, що там нема серед робітництва людей, які змагають до того, щоб повернувся комунізм. Також сказав, що в його будинку направили тиск води і він має гарячу воду. Листів моїх ще не передав. Це мене навіть здивувало — адже треба було тільки подзвонити Доценкові, щоб прийшов листи відібрати. Це дуже симптоматичне: навіть у дрібних справах — брак уважливости і відповідальности. І це не вперше: якщо подумати серйозно над формуванням його особистости, то треба признати, що деякі симптоми (правда, не дуже грізні у порівнанні з його ровесниками) вже були і за молоду. Пригадую перший шок: на конференції з учителями в Central High School я довідалася, що Марко пропускає лекції, не буває в школі. (Потім я довідалася, що їздив з хлопцями до Atlantic City). Пригадую собі, що я сказала йому тоді: вважай, бо як збрешеш раз і другий — ніколи Тобі вірити не буду! А обіцянки також рідко коли виконував. От моя довга боротьба з ним за те, щоб зробив собі фотографію! (До нині не маю!) Або факт, що забрав тасьму із записом привітання Остапові з нагоди його 50-ліття, де мої малі ще діти читали Остапові вірші на першому в моєму житті спеціяльно для тієї цілі придбаному тейп рекордері, забрав обіцявши переписати її на нову тасьму, щоб зберегти для архіву. Дрібниця, нібито, але для мене — це дорогоцінна пам'ятка. Закинув десь, забув. Великий він еґоїст. Але тепер, боюся вже навіть за нього самого. Став алькоголіком, курить страшенно — станув на шлях до самознищення. Він не тільки доведе до розриву подружжя, позбавить дитину батьківської уваги й опіки, але зруйнує і самого себе. І я тут нічим допомогти не можу, бо він навіть говорити про це зі мною не хоче. А навіть якби говорив, то чи можна надіятися на те, що послухає моєї поради?

Середа, 8 лютого 1995. год.11:25. Метро.

Подзвонили мені вчора, що матраци доставлять не сьогодні, а в п'ятницю. З тої нагоди я заплянувала поїхати сьогодні на PENN. Була б вийшла раніше, але треба було подзвонити до банку, щоб відновити сертифікат, що саме вигасає (а поїхати не можу, бо сніг і лід!), а потім ще потелефонував Коропецький і це мене затримало. Я рада, що нарешті вийшла з хати (вчора була на дворі тільки, щоб пробити доріжку в сніговій дюні від вулиці, щоб мої доставщики могли пронести матраци). Погода холодна, але соняшно, іскристо, довкола променіє зима, хоч під ногами ховзько і ходити треба дуже обережно. На другий тиждень заповіла я в Українській Бібліотеці перший бібліотечний семінар із серії "Книжка шукає читача". Ціль тих семінарів — популяризація бібліотеки. Не знаю хто прийде послухати і взяти участь, наскільки попрацює рекляма і чи не перешкодить зимова погода нашим сеніорам прийти на своє щомісячне зібрання (саме до дат цих сеніорських сходин я достосувала бібліотечні семінари). Тим разом маю говорити про Мотиля, про його книжку Dilemmas of Independence. Хочу сьогодні на PENN зібрати якісь додаткові матеріяли, може були вже якісь рецензії.

Четвер, 9 лютого 1995. 11:45. Метро.

Знову їду на PENN і знову пізно. Сьогодні їду пізно тому, що вчора ввечері ніяк не могла дістатися на сітку електронічної пошти, отже мусіла зробити це сьогодні вранці. Було понад 70 messages, в тому числі 4 від Максима. Але для мене важливо було подати на Ukes вістку, що вчора в Києві "initialed" договір з Росією, що Росія відступила від своїх вимог щодо подвійного громадянства і дала заяву на письмі про непорушність кордонів України. Це подали вчора newswires TASS, AFP, DPA, UPI, AP, а я маю до них доступ через Lexis. Між іншим, на ці мої вістки я маю відгуки від дуже серйозних людей (напр. пару днів тому звернувся до мене Сольчаник, щоб прислати йому один з цих рапортів, що про них я інформувала. Він тепер, як видно з адреси, пов'язаний з Rand Corp. Нажаль, я ніяк не можу навчитися процесу downloading з Lexis. Вже ніби Ron Day мені це показував на своєму комп'ютері, а на моєму це мені не вдається). Договір мають підписати у березні, коли Єлцин приїде до Києва. Це дуже важлива подія — маю надію, що вона не буде новим Переяславом, а початком справжнього міжнародного порозуміння двох держав.

Понеділок, 13 лютого 1995. Метро. Год. 10:40.

В суботу їздила — вперше публічним транспортом, автобусом No.28 — до Центру на загальні збори 43. Відділу СУА і до бібліотеки. В бібліотеці розвідала, як виписувати членські внески (бо як в середу має бути семінар, то це мені треба знати!), а також, зовсім випадково, знайшла одне потрібне мені число Nationalities Papers і написала анотацію на статтю Сербина про справу антисемітського виступу російського журналу Ілюстрація і протест українських письменників — Куліша, Шевченка, М. Вовчка і ін. Крім того, знайшла одну англомовну дитячу книжечку.

Самі збори мені не подобалися. Відділ справді активний, робить добру і велику роботу, що дуже промовисто показує конкретний касовий звіт оборотів грошей, але атмосфера зборів — нецікава і надмірно само-адораційна. Єдина ділова репліка була критична думка п-ні Субтельної про те, що Централя вимагає від відділів за багато грошей і що це через коштовні конвенції — ця критика викликала досить цікаві відповіді, які з'ясували чому не можна такої конвенції влаштувати дешевшим способом напр. на Союзівці, або в Центрі. Я й сама нераз думала про ці коштовні конвенції наших організацій, не так СУА, як Народного Союзу, і тому ці вияснення були для мене цікавими.

Вчора весь день присвятила підготовці гутірки про Мотиля. Доведеться присвятити цій справі ще і завтрішній день. Сьогодні везу віддати позичені по протекції томики Soviet Nationality Survey і маю намір трохи попрацювати у Van Pelt. В четвер, якщо погода не перешкодить, поїду до Balch, бо довідалася, що вони мають Carpatho-Rusyn American (а там є статті про Антонича et al.).

Четвер, 16 лютого 1995, вдома, год.10:30 ввечорі

Вчора, не зважаючи на комплікації з погодою, мій перший бібліотечний семінар таки відбувся. Метеорологи налякали всіх сніговою бурею і льодовим дощем так що навіть щомісячні сходини сеніорів були відкликані. Але коли я вранці потелефонувала до Центру, я довідалася, що в Центрі деякі люди таки є, отже я вирішила, що мені відкликати семінара не можна — навіть якби одна тільки особа вибралася прийти на нього, то треба, щоб він відбувся як було запляновано і проголошено. (Навіть у Свободі Снилик своєчасно надрукував мій плян семінарів поданий у формі новинки!) У висліді присутніх було 5 осіб. Реакція на мою гутірку була дуже позитивна, була дискусія, один із учасників висловив закид, що мовляв не можна робити такої цікавої гутірки для такого малого гурту, що це треба обов'язково повторити, що про Мотиля повинна писати українська преса, ітд. Ну, я знала, що тема — цікава і важлива і трохи контроверсійна, а тому й вибрала Мотиля на перший семінар. Я вже і в новинці подала, що — якщо будуть такі побажання, то деякі семінари можна повторити, або зробити їх додатково англійською мовою. Побачимо. Наразі рада, що позбулася і можу присвятитися іншим справам.

От сьогодні написала нарешті листа Ізарському (він вже другого листа написав мені з претенсіями, що я не відповіла на його першого листа), а також написала новинку до Свободи про появу Максимової книжки (бо ніхто інший цього не зробить, а про таку подію інформація мусить бути!). Прийшло з Торонто перших п'ять примірників замовлених мною книжок, отже я один із цих куплених примірників пішлю завтра, як рецензійний примірник до Свободи, а один до Львова, до Зорівчак, що їй я теж написала листа. Кузьменко прислала мені пару своїх дитячих книжечок — я їх завтра пішлю Ніні, а Світляні в реванш висилаю своє Самотнє місце під сонцем. Завтра заповідають соняшну погоду, я поїду на PENN, а по дорозі вступлю на пошту надати всі ці посилки. До Центру, між іншим, вдалось мені зорганізувати собі водія: д-р Кушнір завіз і привіз мене своїм автом і це мені справи упростило, бо я ж мала цілу течку різних Мотилевих книжок і було б мені незручно їхати автобусом. Кушнір є заступником голови в Раді Бібліотеки, отже я не мала великих скрупулів намовити його — зрештою він — за моєю намовою — прочитав книжку Мотиля, отже був зацікавлений темою.

Мої матраци доставили, як було запляновано, але виникла несподівана комплікація. Хлопці внесли до моєї спальні новий матрац, винесли з Остапового кабінету старі поодинчий матрац і спрінґ, поставили нову подвійну раму, перенесли мій старий матрац до Остапового кабінету, але... новий box spring ніяк не могли винести на гору, бо сходова клітка має гострий закрут, а ця спружинна підстава — одна великого розміру пака, що її ні зігнути, ні обернути не можна. У висліді — мій новий матрац лежить на старій підставі, я вже пару днів на ньому сплю (з великою сатисфакцією!), і терпеливо чекаю, щоб мені доставили іншу спружинну підставу, у двох частинах, бо виявляється, що фабрики роблять і таке. Роблять, але не всі. Фірма Сіммонс робить дві частини тільки для матраців king i queen size, a мені треба full тобто double. Інша фабрика такої ж кляси (найвищого ґатунку) робить такі дво-частинні підстави, але тільки... зеленого кольору. (Каже мені по телефону продавець: а яка вам різниця? Цього ніхто і так не буде бачити! А я на те: але я буду бачити, кожного дня як стелитиму ліжко! Ніяк я не згідна з тим, щоб мій прекрасний новий бежовий матрац лежав на зеленій спружинній підставі! Погодилася я взяти спрінґ трохи нижчого ґатунку, іншої фірми. Думаю, що і так найважніший тут сам матрац, а не його підстава. От тепер стоїть на старій підставі і міг би так навіть і залишитися, якби не те, що мені тепер потрібно перенести цю стару підставу до Остапового кабінету. От незабаром у березні Люда плянує у Філядельфії повторення нью йоркського вечора у пам'ять ОТ — отже напевно матиму гостей і можливо треба буде покласти когось і в Остаповому кабінеті.

Вчора, між іншим, поїхавши до Центру трохи раніше, я знайшла в нашій бібліотеці три гарвардські видання, які потрібні були мені для УЛЕ — отже мала нагоду півтора години попрацювати, пишучи анотації. Але забула подивитися, чи є там двомовне видання Рильського. Це мені потрібне не для УЛЕ (я вже це видання описала, але не пам'ятаю, де я його знайшла: думала, що маю вдома, але виглядає, що не маю цієї книжки ні вдома, ні на PENN). Рудницький плянує зробити малу конференцію з нагоди 100-річчя Рильського з доповідями Кацнельсона, і може Білоцерківець, а мене просив, щоб я говорила про англомовні переклади Рильського і я дала тентативну згоду. Це має бути в квітні. Отже я конечно мушу знайти десь цю малу книжечку — без неї доповіді не зможу підготовити. Доведеться мені також ще раніше, у березні, робити другий семінар на тему Всесвіту. Я вже й раніше заплянувала собі написати статтю з нагоди 70-ліття Всесвіту — отже треба підготувати і гутірку і статтю.

П'ятниця, 17 лютого 1995. Метро. Год. 10:20.

Раніше зібратися не могла! Пенсійне темпо життя, без напруження, без поспіху. Тому 10:20 — це ранок, а воно насправді, для нормальних робочих людей, вже ближче полудня! Чи висипляюся? Ні! Навпаки! Вчора лягла після півночі, а тоді ще до другої читала конкурсові матеріяли. Настрій мій щодо конкурсу трохи піднявся, бо прочитавши около 30 різних творів, нарешті знайшла два-три, що гідні уваги, а може й нагороди. Тепер читаю якусь довгу сатиричну повість (ок. 200 сторінок) — геніяльним шедевром вона не є, але незле написана, видно вправного письменника і це — справжня сатира. Серед творів була вже одна повість і також досить добра, але з гумором і сатирою, за винятком кількох гумористичних "крилатих висловів" сучасного фольклору, нічого не має спільного. Але це що я вже прочитала — це ще навіть не четвертина всього матеріялу! Навіть точно не знаю скільки всіх цих творів є, бо Люда позначила їх ще й підрядними числами (напр. 1-1, 1-2, 1-3, 1-4), тому що автори присилали цілі серії поодиноких, не пов'язаних із собою чи то віршів, чи оповідань. Але звітуючи на зборах відділу про конкурс, Люда сказала, що союзянкам довелося зробити по 2,000 сторінок копій оригіналу для двох додаткових членів жюрі. Отже треба прочитати около 2,000 сторінок тексту! Трохи боюся за Левка і Ларису. Я й сама можу тільки прочитати яких 20-30 сторінок кожного дня.

Понеділок, 20 лютого 1995. Метро. 11:10.

В неділю їздила до церкви. Випила каву з Софійкою Геврик і Марійкою Лабунькою, довідалася про те, що касир зарахував усі мої вплати як датки і у висліді в книзі не записано, що я маю заплачені членські внески і за 1993, і за 1994, і за 1995 роки (ідуть загальні збори парафії, отже була нагода провірити!) Повернувшись додому, я вирішила скористати з гарної погоди і поїхати до Hechinger-a і до Wanamaker-a, щоб купити деякі потрібні для господарства речі (фільтри до печі, накривала на матраци, etc.) Несподівано для себе попала у Ванамейкера на випродаж з нагоди Presidents' Day і при нагоді дуже дешево купила собі дві блюзки і спідницю. По дорозі з церкви вступила до Віри — завезла їй у дарунку два томи творів Хвильового, бо мала подвійні і довідалася, що вона Хвильового ніколи не читала. В суботу я вперше рушила авто — поїхала за харчами до Genuardi, а по дорозі вступила до бібліотеки в Центрі і на свою велику радість знайшла томик перекладів Рильського, за яким вже від деякого часу шукала і навіть Максима просила, щоб пробував мені знайти. (Видання це давно включене й описане в ULE80, але книжка потрібна мені для доповіді про англомовні переклади Рильського, що її в мене "замовив" собі Рудницький). Сьогодні позичу у Van Pelt три антології поезій і на цих виданнях побудую свою доповідь. Часу для всього обмаль. А ще сьогодні відчула потребу трохи виспатись — не можна ж так гнати собою around the clock!

Середа, 1 березня 1995. Метро, год. 11:00.

Давно не робила записок, хоч нічого, нібито, не повинно було стояти тому на перешкоді. Аж не віриться: кілька днів взагалі з дому не виходила, зрідка контактувалася з людьми по телефону, на телебаченні навіть вісті тепер слухаю тільки тоді, як готую або їм обід. Але настрої в мене зовсім не депресивні, навпаки! Просто шкода було часу, бо така я зайнята ULE i Остаповими справами. До цих Остапових справ належить підготовка і висилка матеріялів Зоряні і Маряні Лановикам, бо одна з цих близнючок писатиме дисертацію про Остапову творчість. Вже перша посилка до них пішла: літопис життя і творчості ОТ, бібліографія ОТ, Зібрані вірші, Сотня сонетів, "Подорож," відбитки статті із фестшріфту Янова, пару зразків політичних статтей (бо знайшла подвійні вирізки). Тепер готую фотокопії рецензій. При тій нагоді переконалась, що папір жовкне, крушиться — не довго такий архів збережеться! Добре, що бодай моя бібліографія даватиме ключ до цих газетних матеріялів — може колись хтось знайде щось на мікрофільмі!

Четвер, 2 березня 1995. Метро, год. 10:05.

Знову їду на PENN, бо вчорашній мій день був малопродуктивний. Трохи часу посвятила розмові з Синтією (про американську політику, бо в Конґресі консервативні республіканці почали революційний наступ на всі ліберальні здобутки держави), та полуденкові з Марією (бо вона хотіла поділитися зі мною сплетнями і дрібними сензаціями нашої Law School, які вийшли вже навіть на сторінки локальної, не тільки університетської преси (Вульґарний жарт на сторінках Penn Law Forum викликав гостру реакцію професорів, а ця реакція, у свою чергу, ще більшу протиреакцію — мовляв, посягають по вольності преси, хочуть запровадити цензуру тощо). Є ще й інші сензації. Clyde Summers, професор трудового права, який вже пару літ на емеритурі, але вчить ще повний курс лекцій, звернувся до декана, щоб йому повернули tenure, бо це давало б йому право голосувати, і йому відмовили, та ще й мотивуючи це не його віком, а тим, мовляв, що він не відповідає високим стандартам, що їх ставлять до кандидатів на tenure!

Отже час мій вчора пройшов не за пляном. Знайшла щоправда у Van Pelt три статті і написала до них анотації, але це мало. Зібралася сьогодні раніше і їду скорше. Треба мені також полагодити справу з моїм новим ID (turnstile чомусь каже: "expired"!) і замовити в друкарні нову візитну картку з адресою, internet, etc.

П'ятниця, 3 березня 1995. Метро, 11:25.

Я знову в метро — три дні підряд їду до міста, немов на те, щоб надолужити за минулий тиждень. Сонячні дні запрошують вийти з дому, а я минулого тижня, коли погода була дощева і неприємна, навіть на прохід не виходила. (Це, щоправда, дало добрі наслідки для моєї продуктивності — праця над ULE серйозно поступила вперед, я конче хочу під кінець цього року віддати її до друку!)

Сьогодні, одначе, я їду не на PENN, а до бібліотеки Інституту Balch-a. Виявилось, що вони мають потрібний мені комплект видання Carpatho-Rusyn American. Знаю з індексів, що там друкувалися статті про Антонича, Ґренджа-Донського. Побачу, які будуть висліди праці сьогоднішнього дня.

Вчора на PENN мені вдалося полагодити кілька справ. Докінчила перегляд індексу MLA (дуже хтось робить недбало і безвідповідально: включає газетні статті із Свободи ітд., і то під рубрику англомовних публікацій з української літератури — всетаки часом можу знайти і справжню знахідку). Замовила собі візитні картки в Campus Photo Center і при нагоді зробила за 11 дол. по три копії одної з рецензій на ОТ — "довгої" рецензії Ю. Бойка, що друкувалася на літературній сторінці Свободи, що вже пожовкла і розлітається від старости. Зробила ці копії передусім для збереження цього тексту. Пару годин попрацювала у Van Pelt, мала товариський lunch з Judy, щоб плекати людські контакти з колегами, а ще й мусіла піти до ID office, щоб поправили щось у комп'ютерах, бо моя картка ID на turnstile в бібліотеці Van Pelt казала: "expired", хоч вона нова і має дату аж до 2000 року! (Ого, гряде нове міленіюм!)

* * * год.12:20.

Зареєструвалася в бібліотеці і жду на матеріяли. Тим разом бачу, що вимагають 1 дол. при вступі до будинку, а також є заклик, щоб члени платили по два доляри за користування бібліотекою. Покищо на цей напис я не реагувала і молода бібліотекарка нічого про це не говорила. (Ми — бібліотекарі ніколи не були знані з наших комерційних спосібностей. Пам'ятаю, як ми в BLL відмовилися від того, щоб "продавати" наші послуги правникам, мовляв, нехай адміністрація заведе якісь вступи, членські внески тощо, а не щоб ми мусіли вираховувати вартість нашого часу і нашої роботи. Маю...

Вівторок, 7 березня 1995, год. 10:45 ввечорі.

Навіть 5 березня, в свою річницю шлюбу, записок не робила. Відзначила цю дату, купивши собі вазонок жовтих хризантем. Максим пам'ятав — написав мені записку на e-mail, бо не міг зловити мене по телефону (Я двічі виїздила з хати: один раз за харчами, а другий раз до Staples, щоб купити новий cartridge до копіювальної машини).

Пару днів присвятила виготовленню запрошення і програмки на вечір в пам'ять Остапа. І саме до цього потрібна була мені справно діюча копіювальна машина! Тому я і їздила до Staples та й видала там на свої "бюрові" потреби понад сотню долярів! Сьогодні пополудні приїздила Люда, щоб забрати ці програмки, карикатури й портрети. А ще я дала їй пачку Остапових книжок (20 штук) — з тим, щоб із продажу цих книжок заробіток ішов на 43. відділ. (20 штук по 20 дол. — це 400 дол. — потенційно великий даток. Але тільки потенційно! Книжок ніхто не купує, навряд чи можна буде кілька продати, а я хотіла б, щоб книжки "пішли в люди" і не стояли мені паками в пивниці.

Між іншим, коли мова про книжки і пивницю. Я почала велику реорганізацію своєї книгозбірні. Хочу позбутися великої кількости книжок, щоб зробити місце для спеціялізованої і упорядкованої бібліотеки. Але хотіла б книжки комусь подарувати або вислати в Україну. Є між ними і вартісні речі, напр. 46-томова хрестоматія світової літератури, підручники мої університетські — соціології, психології, економіки, права...ітп.

Моя візита в Інституті Balch-a була дуже продуктивна. Знайшла я низку статтей про русинських письменників, кілька дрібних рецензій і перекладів. Все це сьогодні переписала вже на комп'ютер.

Помер Кедрин. Ще трохи і мав би 100 років! Найприємніше те, що до останніх днів затримав пам'ять і живий інтелект і навіть гумор. Умирав, кажуть, у повній свідомості. Сказав: на похороні нехай говорить про мене Кузьмович, але хай не називає мене патріярхом! Бо вже так його й називали. Патріярхом журналістики! До останніх кількох тижнів ще писав редакційні статті до Свободи. З Кедрином пов'язано чимало спогадів. І його ранні залицяння до мене молоденької замужної жінки в 1950-их роках, і його реакція на мою доповідь у Н.Й. "Про Попелюшку, що її запрошують на королівський баль" [Він написав тоді статтю про мій виступ п.н. "Легковажена література" і це спровокувало мене змінити назву моєї доповіді — що її я повторяла ще два рази, а потім надрукувала в Свободі, на "Легковаження літератури"]. Боже, скільки це тоді викликало живої дискусії, відгуків, статей! — і врешті зовсім недавно, останній відгук його про вечір в пам'ять ОТ. Згадую старого Кедрина із сентиментом, хотіла б поїхати на панахиду до Нью Йорку.

Четвер, 9 березня 1995. Метро, год.10:55.

Читаючи по ночах надіслані на конкурс твори (а це звичайно буває між 12-ою, а 2-ою), думаю часом, слухаючи нічну тишу: в якій справді самітній ізоляції я тепер живу! Вночі, очевидно, і в хатах, і на вулиці — тиша тиш і ні живої душі. Але в моїй дільниці і серед білого дня людей обмаль, і також — тихо. Ця тиша — хоч вона додає акценту моїй самотності на безлюдді — це божа благодать, якби так було гамірно і багатолюдно, треба було б, мабуть, продавати хату й переноситися. Часом трохи мені страшно: якби так потенційні злочинці-грабіжники знали, що я сама і безпомічна, могли б використати таку обставину. Але я своєї самотності не реклямую. Деякі рахунки ще приходять на Остапове ім'я і я їх не міняю. В його кабінеті щовечора світиться пару годин світло, як за часів, коли він ще жив. Поки я відносно здорова і даю собі раду — все гаразд. Моя робота дає мені велике вдоволення і ціль життя. А клясична музика є джерелом справжньої радости.

Але ось я почала заходи, щоб урізноманітнити мої робочі будні. Саме тому й працюю так інтензивно, бо незабаром маю намір присвятити свій час іншим справам. Передусім хочу поїхати на тиждень до Торонто на Іванкові уродини 3 квітня. Славко Троф., нажаль, не їде — доведеться замовити літак. В травні хочу поїхати в Україну — два тижні із турою Scope — Іванофранківськ, Львів — і один тиждень самостійного перебування в Києві у Марка. А в червні маю охоту і потребу поїхати на два тижні до Урбани. Літом, можливо, проведу вакації з Максимом, Уляною і дітьми, але це залежатиме вже від їхніх плянів. З усього виходить, що Великдень зустрічатиму, мабуть, сама у Філядельфії. Але це не біда, напевно піду кудись в гості. Я не така традиціоналістка, щоб достосовувати всі пляни до свят. Іванкові уродини для мене — більше свято. (Я колись своїм знайомим говорила залюбки: в мене свята тоді, як приїжджають до мене діти і внуки! A movable feast, сказав би Гемінґвей.

Сьогодні вступлю на пошту надати моїм тернопільським аспіранткам пакет рецензій на Остапові твори. Вже мають досить матеріялу, щоб почати працю над дисертацією.

Ніч, але вже неділя, 12 березня 1995. 12:08.

Саме приїхала з бенкету, де відзначували 15-ліття Центру. На ту імпрезу, де виступали з промовами Юрій Щербак, амбасадор України до США, і Мирон Куропась, я намовила Славка Трофименка і він приїхав аж з Делавар та ще й привіз зі собою Соню Слюзар. Отже я мала товариство і сподівалася провести цікавий і приємний вечір. Сиділи при нашому столі ще Волчуки і Яримовичі, інтелігентне товариство. Але, нажаль, імпреза була невдала і дуже довга. Програма була перевантажена і промовами, і концертовими виступами (хор, танцюристи, співаки), а Люда була в ролі конферансієра, а цій імпрезі треба було надати інший тон. Крім того, caterer заледве давав собі раду з обслугою повної залі гостей, а це, очевидно, непотрібно розтягнуло імпрезу від 6-ої до 11-ої. Єдине позитивне: я на самому початку, ще підчас коктейлі в ґалерії, помітила Щербака, що стояв сам, і підійшла до нього, представилась і сказала, що хочу передати йому для вжитку амбасади свою бібліографічну працю про право України, а при нагоді також свою і Остапову книжку віршів. Говорила я з ним коротко, потім хтось інший до нього підійшов, а приготований пакет я передала аж після бенкету, щоб його не обтяжувати. Щербак був із дружиною і донькою, але про це стало відомо тільки під час вечері, коли їх представляли. Промовами і Куропася і Щербака я була розчарована — сподівалася кращого. Були там теж американські політики, а це значить — три додаткові промови.

В п'ятницю мене ввечорі також не було в хаті. Скористала з нагоди, що Левко Рудницький їхав до Джерзі Сіті на панахиду за Івана Кедрина і поїхала з ним і Наталкою Пазуняк. Я була б може воліла поїхати сьогодні на похорон до Баунд Бруку, і Левко, який їхав знову, радо був би мене взяв, але він після похорону не вертався до Філядельфії, а їхав на Шевченківську конференцію до Нью Йорку. Якби я була знала якою невдалою вийде імпреза Центру — може варто було поїхати з Левком до Нью Йорку. Але, намовивши Славка приїхати сюди, я вже мусіла триматися первісного пляну. На панахиді було досить багато людей, я рада була віддати старому Кедринові цю останню пошану, але при тій нагоді мала можливість коротко поговорити з Уляною Дячук про Іванову книжку. Тим разом розмова мала такий характер: я: я збиралася саме писати Тобі листа в справі книжки Керницького і думаю, що це буде вже останній мій лист у цій справі. Аж не віриться! Скільки вже вкладено в цю річ і праці і коштів! Зроби щось, щоб це зрушити з місця! За Твоєї каденції ви не видали ні одної книжки! Вона: Але Україна вибухнула! Я: так, це правда — бюро в Києві — це Твій великий успіх! Але Ікера таки треба видати, це ж добре знаряддя навіть для вербування молодого англомовного членства до УНС! Ліпше видати книжку Ікера, як черговий календар Свободи! Вона: нема коштів! Я: чи помогло б, якби я закупила книжок на суму, скажімо, 500 дол. — тобто дала маленьку субсидію — я це готова зробити! Побачимо, чи будуть якісь наслідки цієї розмови.

На панахиді був і Снилик — навіть говорив промову (Боже мій, з нього і промовець нікудишній!) Я була б запиталася його про Мотиля — чи хоче він, щоб я написала статтю про "Дилеми незалежности"? Але він швидко зник і не було нагоди підступити й поговорити про це.

Сьогодні після ранішнього півгодинного проходу, взялася я за підготовку статті про Всесвіт. Заплянувала я на цю тему семінар, що має відбутися в середу, але тим разом я підготую і гутірку і статтю, давно це вже собі заплянувала. Жаль тільки, що не прийшло ще січневе число журналу — я сподівалася там знайти якісь ювілейні матеріяли — маю надію, що Всесвіт далі ще живе і що Микитенко знайшов якісь способи поборювати кризу... Цього журналу було б мені більше жаль, як Літературної України. Але ось вістки про смерть Літературки виявились передвчасними. Вже після проголошення, що газету зупинили, я отримала два наступні номери і то навіть без жодних вияснень.

Середа, 15 березня 1995, в ліжку, год. 11:40.

Вранці не мала часу прочитати елекронічну пошту, а тепер увечорі ніяк не можу дістатися на сітку! Ранок мусіла присвятити підготовці бібліотечного семінара про Всесвіт. Тим разом це гутірка на основі статті, яка вже готова! Вийшло на 12 сторінок, мабуть доведеться їй полежати, заки Снилик надрукує. Завтра вишлю. Для гутірки я тільки підготовила плян-диспозицію. Прийшло на цей семінар 6 осіб. Не знаю, чи ідея робити ці семінари у дні, коли сеніори мають свої збори, була така щаслива: люди, наслухавшись іншої сеніорської програми, мають уже досить і йдуть додому.... Сьогодні там була якась доповідь про серцеві хвороби і ще щось. Може на осінь варто робити такі семінари зовсім незалежно, в інший час. Побачимо. Треба започаткувати традицію і звернути увагу на бібліотеку. (В Свободі було вже три мої статейки пов'язані з бібліотекою!) А сьогодні ввечорі подзвонила до мене Дарія Шуст і запросила виступити з гутіркою на сходинах 90. відділу СУА. Це має бути 21 березня, у вівторок. Отже є вже певна громадська реакція. Я погодилася виступити під умовою, що вони підтримають бібліотеку!

Вчора, 14 березня, я замовила і навіть завдаткувала туру Scope — Гуцулка 2, що виїжджає на Україну 15 травня. Буду з ними до Києва, а тоді відлучуся і побуду в Марка до 11 червня. Подорож до Торонто також уже замовлена і заплачена — чекаю на квиток.

Копія листа Максимові, щоб не повторятися: використовую для щоденника:

From: mtarnaws (Marta Tarnawsky)
Subject: Koval
To: tarn@epas.utoronto.ca (Maxim Tarnawsky)
Date: Sat, 18 Mar 1995 22:37:55 — 0500 (EST)
Cc: mtarnaws (Marta Tarnawsky)

Далі іде транслітерований латинкою український текст:

Мала я сьогодні несподіваних гостей. Вранці потелефонувала до мене Леся Коваль. Це — директор видавництва Просвіта у Львові, де друкуються Остапові спогади. Виявляється — вона у Філядельфії! Приїхала до Америки, якщо я добре зрозуміла, на запрошення AID, щоб познайомитися з практиками американських видавництв — була вже у Вашинґтоні, Бостоні, Сан Франціско і ще їде до Нью Йорку. Каже, що макет книжки вже готовий. (Отже, згідно з умовою, я мала заплатити другу частину коштів). Домовилися ми, що вона прийде до мене о 6-ій вечора. Я вранці ще встигла піти до банку і витягнути готівку. Вона приїхала точно, як було домовлено, в товаристві пана Рихтицького, який, виявляється, є відпоручником US State Dept. і супроводить її по Америці! Були в мене на обіді. Леся Коваль — молода жінка, років 30-40, досить ділова людина. Реляції її досить песимістичні: ціни зростають таким темпом, що книжка віддана до друкарні з одним кошторисом, повертається при значно підвищених коштах. Нарікала, що є дуже мале зацікавлення українською книжкою. Навіть у Галичині російські книжки продаються значно ліпше. І то не тому, що вони якісно ліпші. Дала такий приклад: вийшла друком і російською і українською мовою книжка того пропагатора громадянського суспільства, що на нього завжди покликається Сорос (в цей момент прізвище вилетіло мені з голови, хоч при столі ми про нього говорили!) У всякому разі: два видання: українське з нижчою ціною продається гірше, як російське з вижчою ціною! І то у Львові! А ще сказала — у відповідь на моє питання — що такі матеріяли, як біографії, не викликають зацікавлення і попиту, а Іваничук за свої спогади мав цілу низку неприємностей, мовляв, він не повинен був писати про різних людей ітп. Проблема є з розподілом — distribution: вони там звикли, що видавництва колись віддавали колекторам (тобто державним dealer-ам) свою продукцію і не мусіли журитися тим, щоб книжки пішли на ринок, до бібліотек, на рецензії тощо. Вона бачила тут скільки видавництва видають на рекляму, на розсилку рекламних примірників і була цим здивована. Щоб вислати 100 реклам американським словянським бібліотекам — це коштувало б їх 100 дол. — а такі гроші, каже вона, — це місяць життя їхнього видавництва. Зачароване коло: what else is new. Проблеми подібні, як і в CIUS, як у HURI. Вона, між іншим, була трохи розчарована, що їй не вдалося зустрітися з нашими в Гарварді, бо якось за пізно взялися організувати цей виїзд до Кембрідж і там не могли (а може не захотіли) дати їй appointment. Я рада, що вона тут була — хоч могло легко статися, що могла мене не застати і тоді наша зустріч була б не відбулася. Цікаво, що я саме вчора писала листи до Львова, повідомляючи про свій приїзд. Листи саме сьогодні мала намір надати, але вже тільки їх передала нею. Не буду мусіти везти з собою так багато готівки: і тепер маю більше надії, що зможу привезти назад готову книжку. (Дай Боже! Треба бути оптимістом!)

Понеділок, 20 березня 1995. год.10:50, метро.

Минулого тижня взагалі не була на PENN. Не вийшло. А цього тижня буду, мабуть, один тільки раз — сьогодні. Була б виїхала вже раніше, але подзвонив Arnold Levin, мій "податковий дорадник" і я поїхала до нього до Melrose Park, щоб відібрати готовий вже мій податковий звіт за 1994 рік.

Завтра, у вівторок, запросили мене союзянки з 90. відділу СУА, щоб я повторила свою гутірку про Мотиля. (Це — рекомендація Христі Турченюк, яка була на моїй гутірці і є членом цього відділу). Я їм сказала по телефону: бібліотечні семінари подумані для підтримки і реклями бібліотеки, отже я гутірку можу дати тільки тоді, якщо цей відділ дасть даток на бібліотеку, а союзянки стануть членами УБ. Погодилися. Отже завтра ввечорі матиму в них "виступ". Що більше: на неділю заповіли сходини Чортополохів. Галя Головчак, повідомляючи про те, також попросила, щоб я зробила гутірку. І я поставила таку саму передумову! Даток на Бібліотеку! Чортополохам і без моєї гутірки випадає підтримати бібліотеку, але тепер це вже буде ультиматум! Отже — другий виступ!

В суботу буде вечір у пам'ять Остапа. У зв'язку з цим, у мене в гостях будуть Лариса Кукрицька і Володимир Лисняк. Треба буде зайнятись пару днів господарськими справами: прибиранням хати, куховаренням.

Останні два дні присвятила писанню листів до Львова і до Києва. До Львова листи до видавництва, Іваничука і Зорівчак забрала Леся Коваль. До Києва листи Доценкові, Москаленкові і Микитенкові передала вчора Погрібним. Микитенкові передала також копію своєї статті про Всесвіт, що її минулого тижня послала до Свободи.

Леся Коваль у товаристві Рихтицького (першого імені не знаю) була в мене на обіді в суботу. Щастя, що подзвонила вранці і застала мене вдома — це дало мені змогу побігти до банку і витягнути готівку. Я дала їй — за контрактом — 1,500 дол. — тобто другу половину належної видавництву оплати. Крім того дала їй персонально в дарунку 50 дол. Маю надію, що це приспішить друк Остапової книжки і що я зможу забрати належні мені примірники, як приїду до Львова.

Четвер, 30 березня 1995. Торонто.

Сиджу в гімнастичній залі, де Стефко має лекцію руханки. Це групові вправи з інструктором — всіх дітей є шестеро, з них Стефко — найбільший (Йому і найбільше цієї руханки потрібно, бо він — товстенький, важить більше від Іванка!) Хоч година тільки 9:30, я почала свій день біля 6:30, бо хлопці приходять вранці, будять мене, щоб читати їм книжку, заки Іванко іде до школи! О 8-ій Іванкові треба вдягатися, снідати, щоб перед 9-ою вийти з хати. Отже він придумав уставати раненько, щоб можна бодай годину, півтори, читати. І хоч хата повна книжок до пересади, то ми читаємо, за пляном, позичену в університетській бібліотеці книжку — "На уходах" Чайковського. Тому і таке велике зацікавлення! Уляна каже мені, що я не мушу так рано зриватися, що вистане, коли вона скаже хлопцям, щоб мене не будили і вони не приходитимуть, коли ще всі в домі сплять. Але я її зупинила. Таке зацікавлення варто підтримати і плекати. Воно абсолютно варте посвяти часу, енергії і сну з мого боку. Ще рік-два і вони не схочуть слухати. Carpe diem, nec semper erunt Saturnalia.

Приїхала я в понеділок пополудні. Сама з валізочкою добралася до Melrose Park, а звідти поїздом до летовища у Філядельфії, а тут у Торонто приїхала по мене автом Уляна. Великий успіх у хлопців мали привезені дарунки — транзисторні радіо-касети з навушниками і відеотасьма The Lion King. Я встигла вже і бути на господарській купівлі харчів, і один день присвятила робленню вареників і телячих котлетиків у сосі. Вчора провела день в університетській бібліотеці. Боже мій, вони і справді мають FBIS Report. Central Eurasia і то в оправлених томах в окремому відділі на 10 поверсі, що називається FBIS Room! (Більшість томів там — це Daily report, але є і ці reports, які мені потрібні!) І хто б то подумав, що за офіційними державними американськими документами доведеться мені їздити з Філядельфії до Торонто! Працювала я там десь від 10 до 4-ої — виписала цілу низку статей і законодавчих актів, але о 4-ій мусіла піти на семінар, що його організував Максим і де виступав Рябчук. Рябчук говорив про політичні сили в Україні, про те, що було б бажана коаліція українських демократичних сил із т.зв. прагматиками-лібералами російськомовного шару населення, бо тільки тоді можна забезпечити Україні незалежність, економічні реформи і демократію. Виступ Рябчука був англійською мовою і був би більш успішний, якби був менше розводнений, більш сконцентрований і зорганізований по певним пунктам. Але Рябчук — не науковець, а журналіст, і на ньому тяжить баґаж української традиції, який заважає йому робити ефектовне враження на англомовну авдиторію. Це не Мотиль, що скалпелем політології розтинає проблему і не боїться контроверсії. Було на семінарі около 20 осіб і вив'язалася жива дискусія, що в ній навіть я брала участь.

Рябчук та Ірина Коропенко були вчора в нас на обіді. Розмова була дуже цікава: і про Всесвіт (на моє здивування, він помітив у Свободі мою новинку про "Книжка шукає читача" і знав, що я говорила там і про Всесвіт). (Довідався від мене і приємну для себе і Микитенка новину, що я написала статтю про Всесвіт до Свободи), і про Сучасність — зокрема про статтю Шевельова, про примітку редакційну до статті Соломії Павличко про Коцюбинського. Я критикувала їх за те, що занедбали відділ рецензій. (За це, каже, треба платити, а нема коштів — всі працівники редакції працюють part time, а головні редактори — Гунчак і Дзюба — не роблять взагалі нічого). Закордонних передплатників зменшилося до 800 — з того, нібито, журнал і живе, але вони точно не знають, бо Гунчак про фінансові справти їм точно не говорить. Рябчук тепер є Fullbright scholar у Penn State. Він приїхав сюди з жінкою і двоїма дітьми, які ходять там уже другий семестр до школи.

Перед учора ми їздили купувати фортеніян. Уляна з Максимом вже чимало оглядали фортепіянів, але не могли рішитися. Інструменти дуже дорогі — навіть старі і вживані коштують 2-3-4 тисячі долярів. Проблема в тому, що гарний ззовні мебель не завжди є найкращим інструментом. Я запропонувала, що дам на ту ціль одну тисячу долярів, як дарунок на Іванкові уродини. І вони рішилися купити гарний невеликий фортепіян фірми Cаlisia, польсько-німецького виробу за 2,000 дол. (плюс канадські податки, які тут дуже високі). Але ось Уляна, вже після того, як дали завдаток, довідалась від когось, що ця фірма не має найліпшої репутації, що часто треба інструмент строїти, що голос не такий, як в інших ітп. Найгірше, що ніхто з нас не тільки не розуміється на інструментах, але навіть не грає. От тому я й сиджу тут, пильнуючи Стефанка, бо Уляна з Максимом і якимсь спеціялістом поїхали ще раз оглянути й оцінити завдаткований вже інструмент. Не знаю, що вирішать. Я мала вранці їхати знову до Robarts Library, але я тут більше потрібна, отже зрезигнувала.

Вівторок, 4 квітня 1995. Торонто.

Фортепіяно таки купили, але не Calisia, a Heinzmann, також вживаний, на кількасот долярів дорожчий. Спеціяліст перевірив і порекомендував, як значно ліпший інструмент від Calisia. Доставили його якраз перед Іванковими уродинами і він помітно ним тішиться. Багато ще грати не вміє, але пару разів на день сідає до фортепіяну. Маю надію, що цей ентузіязм триватиме, що він буде вправляти і що фортепіяно буде не тільки прикрасою хати. А мебель справді гарний і вітальня дуже на цьому скористала. (В місці, де тепер піано, була по студентському сформована з дощок і цегляних бльоків етажерка на книжки і на стереофонічну апаратуру).

Іванкові уродини припадали вчора — 3 квітня. Але це був понеділок, звичайний будний шкільний день. Отже Уляна й Максим зорганізували Іванкові гостину для його приятелів напередодні в неділю і то тим разом не вдома, а в кругольні! Оригінальний задум: наперед може з годину хлопці (а було їх, здається, вісім) грали в круглі, а тоді, коли вже потомилися і зголодніли, отримали по перекусці, давали дарунки etc. Перекуску (hot dogs, hamburgers) приготовляла обслуга кругольні, торт Уляна принесла з дому. Коштувало це, здається, по 8 дол. від особи і, очевидно, вимагало повної уваги зі сторони Уляни й Максима, бо гру і прийняття треба було провадити і дітей розважати — але це справді добрий спосіб і значна полегша батькам, якщо порівнювати з уродиновими прийняттями вдома. (Минулого року забава була така розгукана, що розбили лямпу на стелі! А що вже казати про готування страв і прибирання хати!)

Я вже двічі була в Robarts, працюючи над FBIS Reports. А крім того була на святочному відкритті Центру Яцика для східньо-европейських матеріялів у Robarts. Відкриття відбулося дуже урочисто і багатолюдно в бібліотеці рідкісних книг, з гарячим буфетом, живою музикою, і головне з промовами таких визначних особистостей, як президент Торонтського університету, суддя Найвищого Суду Канади Сопінка, директор наукового центру східньо-европейських студій, та й сам Яцик. Найкраще з них усіх говорив суддя Сопінка і це наводить мене на думку, сперту на деякому досвіді, що правники в Північній Америці справді вибиваються і своїм вмінням сказати кілька слів до речі, з дотепом, а при тому із глибшою думкою, і взагалі — може і сама їх освіта, і професійний досвід є для цього ліпшою підготовкою. Гуманісти часто говорять за довго, за поважно себе трактують, і через те не роблять враження на авдиторію. Яцик, який своїм здоровим глуздом завжди мені подобався, також був би виграв, якби не піддався спокусі говорити за багато. Можливо, слава вдаряє йому до голови і він уже не розуміє, що довгий виступ серед академіків може його тільки компромітувати?

Вчора їздили ми з хлопцями на перший у цьому сезоні тренінґ копаного м'яча. Грають із Стефком в одній команді, під проводом дорослого тренера. Були там і дівчата. Це добра руханка на свіжому повітрі, та ще в уніформах, з номерами — зовсім як серйозна підготовка до змагань. І хлопці це люблять. Добре, що вчора був гарний соняшний день, бо сьогодні раптом температура впала до -6, вітер, мороз — я приїхала без рукавиць і шапки — мушу позичити в Уляни. Сьогодні такий тренінґ на площі гри був би дуже неприємний, а може його й не було б взагалі.

Ніч, год. 12:08.

Дві важливі нотатки:

1/ Я мала їхати вже завтра додому. Уляна, одначе, перемовила мене залишитися до суботи і сама навіть зателефонувала до USAir і змінила мені політ. Це, щоправда, коштуватиме мені додатково 30+ долярів, але дасть змогу побути з дітьми три дні довше, піти ще один раз до університетської бібліотеки, Уляні з Максимом піти на концерт чи в кіно, ще щось зварити їм на запас, скінчити читати "На уходах".

2/ Сьогодні ввечері Максим сполучив мене через Telnet із моєю електронічною поштою на Internet і я мала змогу понад годину читати усю свою пошту, що її наплило за останній тиждень щось понад 190 різних повідомлень. Що за технологія! Це — заощадить мені час, коли приїду додому. З цікавіших листів був якийсь відгук з Києва на якусь статтю чи інформацію, що її я подала була на Ukes (якийсь Пашковський, але не пише на яку саме статтю реагує — типова українська не-діловитість!) — і питання про українське законодавство, що на нього відгукнулася Lucy Cox (Те саме питання, що на нього я вже була відповіла раніше).

Середа, 12 квітня 1995. Метро, год. 10:50.

Приїхала я додому в суботу пополудні. Хоч застала у Філядельфії страйк SEPTA, то підміські поїзди, на моє щастя, діяли, і я з валізкою на колісцятах добилася до станції Melrose Park і пішки додому. Хату мені тим разом пильнувала сусідка Анна Борис — отже я застала все впорядку, рослини і квіти були підливані, etc. Зразу ж пішла я до Борисової подякувати і занесла їй пляшку вина в реванш. Ще не встигла я розпакувати валізку і переглянути пошту, як подзвонив з Нью Йорку Рябчук. Чи може він скористати з мого запрошення і приїхати? питає. Коли? — Завтра! Ну, я не була захоплена таким проспектом — білля ще навіть після попередніх гостей не випране, в хаті нема харчів, бо мене два тижні не було вдома, та й приїхала я додому неабияк втомлена подорожжю. Але, очевидно, запрошення своє підтвердила. Рябчук приїхав в неділю і був до сьогодні. Я дала йому інструкції, як доїхати до станції Melrose Park з центру міста, а тут близько виїхала по нього на станцію. В неділю вранці, замість іти до церкви, поїхала за харчами, так що поки пізнім пополуднем приїхав Рябчук — обід був готовий. В понеділок я взяла його показати йому Михайлівку, Manor College, і УОКЦентр, а потім нагодувавши біґосом, послала його до міста оглядати Філядельфію. Він знає трохи англійську мову, дуже кмітливий, добре орієнтується. Вчора вдень їздив він до музею, а на 1-у год, прийшов на PENN campus під Архипенка і я, приїхавши туди, взяла його на полуденок до Faculty Club, а потім показала українські колекції у Van Pelt i Biddle. Ввечорі вчора був його виступ на УКУ, я про це повідомила Коропецьких, Гевриків, Трофименка — і всі вони прийшли. В авдиторії були ще теж обоє Пеленські, а публіки взагалі зібралося більше, як там буває звичайно. Славко Трофименко ще потім прийшов до мене на розмову з Миколою і ми провели пару годин аж до півночі, розмовляючи при коньяку. — Сьогодні вранці я відвезла Рябчука до метро і він поїхав до PENN State.

Субота, 15 квітня 1995. 9:00 РМ.

Вчора — саме в час, коли я засіла нарешті підготовляти доповідь на конференцію Рильського — потелефонувала Ніна: вони вже у Філядельфії і хочуть прийти до мене. Ія привезла малу і залишила в мене на ціле пополудне, а сама поїхала собі "по справам". Я Ніну забавляла картами, розповіддю про Дон Кіхота (її улюблена тема, що нав'язує до картин у хаті), руханкою та іншими розвагами, та й під кінець нагодувала пальчиками. Малій побут у мене видно подобається, бо не спішилася потім відходити. Але я рада, що вони не живуть у мене, бо тоді я і справді нічого не могла б зробити. Сьогодні вони не приходили і я посвятила день підготовці доповіді, написала листа Штогринові, полагодила деякі рахунки.

По дитині пізнати впливи американської школи — вона часто переходить на англійську мову і помітно добре вже нею володіє. Ія помітно мало зі мною комунікується, а я не питаюся ні про що (зокрема ж при дитині). Схоче мені щось сказати, то сама скаже. Зрештою, чи можна вимагати, щоб невістка була щирою і сердечною по відношенні до свекрухи, та ще й у випадку, коли родина ось-ось розпадеться? Марко буде за тиждень у Вашингґтоні, а потім поїде до Лос Анджелес на Нінині уродини. Мого запрошення приїхати до Ф. на час, коли і вони тут — не прийняв.

Понеділок, 24 квітня 1995. 9:30 зранку, вдома.

Щоденник у небезпеці! І тому я, замість братися до якоїсь справжньої роботи, хочу зробити кілька нотаток. Від останніх моїх записок пройшло вісім днів — за цей час я встигла відсвяткувати два Великодні, провести три дні і одну ніч з внучкою, поїхати на цвинтар до Баунд Бруку, написати доповідь на конференцію про Рильського і цілу серію листів, відбути черговий (і останній!) бібліотечний семінар і закінчити читати надіслані на конкурс гумору й сатири твори.

Американський Великдень (16 квітня) я святкувала двічі. Була запрошена в гості до Віри Датон вполудне, а потім до Люди — під вечір. У Віри були всі її сестри з дітьми і внуками, а навіть привезли з nursing home маму — мою тітку Марійку. Вона виглядає напрочуд добре на обличчі, і видно по ній, що пізнає членів родини. Але вона — спаралізована, на візочку, а найважніше, що не може говорити. Єдиний звук, що його багато разів повторяє, це — пе-пе-пе-пе! Видно, хоче щось сказати. Писати також не може, отже провірити наскільки в неї працює ще розум — не можна. Найцікавіше було мені зустрітися з Лялею і Зенком Шпонами, що приїхали з Erie. Були там і їхні дочки, Арета і Рената — дорослі студентки, що вчаться одна на La Salle, одна на Temple. Ляля і Зенко купили хату на Флориді і будуть туди переноситися. Ляля — гарна молода жінка, інтелігентна, діяльна в Союзі Українок. Але вона має діябет і тепер, каже, тричі в день мусить робити собі інєкції інсуліни. Недавно мала поважну хворобу легень, нирки її не працюють, як слід. Зенко помітно нею журиться. Він, хоч молодший від мене, також уже на early retirement. Їхня присутність (а вони були потім також у Люди) зробила цю великодню родинну зустріч теплою, цікавою і приємною. Був гарний сонячний день і між цими двома прийняттями, щоб не вертатися на пару годин додому, я запаркувала під Людиною хатою, вийняла з баґажника свої спортові Reebocks і пішла собі на одногодинний прохід досліджувати їхню розквітлу весною околицю.

Український Великдень (вчора, 23 квітня) я святкувала в церкві і на гостині у Гевриків. На утреню спізнилася, але вже після 7-ої вранці була на богослужбі на Михайлівці. Після богослужби було свячення пасок на полі просторої парафії і хороводи гаїлок. Була маса-масенна людей, багато молодих батьків з дітьми, що їх ніде не можна бачити у громаді, значне число новоприбулих людей з України. День був сонячний, хоч трохи за холодний. Але я взяла на весняний костюмик ще й дощовий жакетик, отже не змерзла!

На цвинтар до Баунд Бруку поїхала я в суботу. Спочатку плянувала зробити це в самий день Великодня, після церкви, але тому, що мала запрошення до Гевриків, вирішила поїхати в суботу. Вранці була гарна сонячна погода, але на цвинтарі зловив мене дощ. Правда, я встигла ще підрізати трохи траву біля гробу, вмити нагробний камінь, поставити привезені у вазонку беґонії, встромити в землю кілька галузок розквітлого бузку. Мої нарцизи гарно розквітли і це для мене дилема: первісно я висипала камінцями "коритце" саме тому, щоб не мусіти садити квітів, а тепер у своїй непослідовності сама комплікую справи. Не подумала я про те, що нарцизи, коли відцвітуть, стоятимуть як бадилля, їх треба буде незабаром зрізати. Втекла я від дощу до авта, але потім знову вийшло сонце і я собі трохи походила по цвинтарі, відвідуючи гроби Ікера, Понеділка, Журби, Маланюка, Кедрина, Лялиної мами і бабуні, Пасічника, Олесницьких і ін. Боже мій, скільки там знайомих! Знайшла я і одну цікаву й несподівану річ. Стоїть полинялий білий дерев'яний хрест з написом: Юрій Косач. Коли я підійшла до хреста, помітила на ньому чорнилом від руки виписане ґрафітті англійською мовою, що починається від слів кирилицею "Тато", а кінчиться "Твый син Юрий". Текст варто було переписати, але я цього не зробила, не маючи під рукою олівця і паперу. Є там і певна ідентифікація: writer, novelist etc. і певний коментар: "people used you and did not understand".

Подорож до ББ — це перша моя довша подорож автом від деякого часу. Завжди мене трохи хвилює — 120 миль, чотири години їзди. Мало маю вправи на великих автострадах. Вступила по дорозі до крамниці і купила в Нью Джерзі 12 пляшок вина. В NJ нібито дешевше. Вино потрібне мені не тільки для гостей, але і на дарунки. Я тепер купую найчастіше два роди вина, що мені найбільше смакують: Robert Mondavi Chardonnay (біле) і тієї ж винярні — Cabernet Sauvignon (червоне).

Вчорашня гостина в Гевриків була дуже приємна і я вдячна їм, що мене запросили. (Я, пізніше, в суботу ввечорі, мала також запрошення до Лабуньків, куди приїхав Олесь із своїми дітьми, але — по перше, я вже була запрошена, а по друге, їм, мабуть, приємніше святкувати без мене, бо моя присутність — це тільки зайва пригадка про болючий розрив у родині. В Гевриків були всі три їхні сини (Адріян якраз приїхав з Києва!), їхній старий батько, адвокат з Дрогобича Геврик — ще притомний умом, хоч дуже вже старенький і хворий, та й Третяки з донькою. Сини Тита й Софійки — це надзвичайно талановита молода українська інтелігенція — з ними цікаво поговорити, їх цікаво послухати. Це люди щиро зацікавлені українськими проблемами, та ще й дуже поінформовані, зокрема ж Адріян, який працює для Сороса в Києві, зустрічався і з Кучмою, і з Олександром Морозом, розповідав про те, як президентові України тільки один раз у тижні дають дайджест інформацій про події у світі (давав приклад, як Кучма — на питання про вплив мексиканської кризи на американську допомогу Україні — не знав і не був поінформований про фінансовий крах валюти пезо в Мехіко (крах, що вимагав американського bail-out і втручання Клінтона). Наймолодший з Гевриків — Лесик отримав стипендію Фулбрайта і їде на другий рік до Кракова. Він закінчив Rhode Island School of Design і спеціялізується у мультфільмах.

Останній мій бібліотечний семінар (я повторила свою гутірку про Олену Телігу на основі її листування з Лівицькою-Холодною) відбувся в середу, знову ж у час сеніорських сходин, як було запляновано. Прийшло на нього — дві особи! Наступний планований семінар я відкликала, бо їду в цей час в Україну. Але майбутні такі семінари (а я думаю їх таки продовжувати, втягаючи в цю справу інші особи — напр. вже я просила Софійку Геврик, щоб вона сказала щось про нові мистецькі монографії, а їх тепер є кілька виданих европейськими й американськими видавництвами). Запляную в незалежний від всяких інших сходин час — хто прийде, то прийде.

Ніна була в мене тричі і має прийти ще сьогодні. Один раз із власної її ініціятиви, вона запропонувала "sleep-over" і спала в гостинній кімнаті разом з усіми моїми і власними привезеними собаками, левами, etc. Ходили ми разом на прохід "на поїзди", розважалися шашками, картами, іншими забавами. Але конче — і це пригадка мені — я мушу розшукати в книгарнях якусь розповідь дітям про Дон Кіхота, бо це улюблена її тема і вона повертається до неї знов і знов. Мої ad hoc імпровізації виводять мене далеко поза межі Сервантеса, а варто було б може нав'язувати більше до оригіналу, щоб дитячі асоціяції не були в майбутньому якоюсь еклектичною плутаниною.

Четвер, 27 квітня 1995. Метро, год. 10:05.

Нарешті їду знову на PENN! Плянувала поїхати спершу у вівторок, потім у середу. У вівторок несподівано потелефонувала Ія. (Я думала, що вона вже на летовищі, куди раннім ранком мав відвезти її Іко). Ні, виявляється, літак її щойно о 1-ій і вона не має як доїхати до летовища, бо Іко зайнятий. Щастя, що я ще була вдома. Отже ми поїхали моїм автом, разом з Марійкою Лабунькою. Туди — по Expressway — водієм була Ія. Назад я поїхала сама повільною дорогою по Broad St. В середу вранці потелефонувала Ольга, що вона могла б прийти почистити хату, але тільки в середу. Я на це чекала, рада, що не мусітиму втратити дня на цю роботу. Отже я залишилася вдома і в час, коли Ольга прибирала, я покосила на городі траву (цього року — вперше!) Весна — розквітла, запашна, саме цвіте моє рожеве дерево-dogwood — вимагає, очевидно, додаткової праці в городі! — Отже їду щойно сьогодні і маю кілька специфічних завдань: 1/ віддати позичені книжки, 2/перевірити, чи в Unesco Courier не було припадком якоїсь статті про Рильського, 3/ перевірити, чи прийшов но.1 за 95 журналу Право України, де, як пише мені Антонович, надрукована моя статта "Зацікавлення правом України", 4/ зробити бібліографічний опис книжки Фішберґа/Рабія про комерційне право і взяти адресу Kluwer-а, щоб написати до цього видавництва в справі моєї UkraLME і, евентуально, в справі review copy цієї книжки. Є ще чимало інших справ — не знаю скільки матиму для них часу і передусім мушу переглянути свою пошту, чи не прийшло щось важливе і гідне уваги.

Ніч, год.12:33. Неділя / понеділок, 30 квітня / 1 травня.

Чого це я серед глупої ночі починаю братись до записок, замість згасити світло і йти спати? Не безсонність, не депресія, а бажання хоч коротко відмітити дещо важливе, що може загубитися у вирі буденної активності.

В мене в гостях вже другу ніч Абрам Ісакович і Іда Яківна Кацнельсони. Вчора в Нью Йорку НТШ-А (тобто Леонід Рудницький) влаштували конференцію з нагоди 100-річчя від народження Максима Рильського. В цій конференції взяли участь з доповідями Олексій Опанасюк, Наталка Білоцерківець, я і Абрам Кацнельсон, а вів програму Рудницький. Після конференції автом Рудницького обоє Кацнельсони, я та Опанасюк приїхали до Філядельфії і сьогодні тут в УКУ відбувся авторський вечір Кацнельсона. Будуть мої гості в мене ще й завтра, у вівторок вполудне від'їдуть автобусом до Нью Йорку, а звідтіль до Лос Анджелесу.

Конференція в пам'ять Рильського зібрала біля 100 осіб публіки і то добірної, де серед слухачів були і Богдан Бойчук з Марією Ревакович, і навіть сам Шевельов. Не кажу вже про таку "нормальну" культурну нью йоркську публіку, яка ходить на всі імпрези (бо Бойчуки та Шевельов — це на наших імпрезах рідкісні гості!) — до цієї еліти належать і представники літ-мистецького світу (старі могікани — Іларіон Чолган, Ляся Старосольська, Лідія Крушельницька, Ольга Кузьмович), і громадські діячі (Баранецький, Лебедь, Падох), і новоприбулі з України (Ліда Корсун, Ірина Чабан, Любарт Ліщинський). Молодий студент з La Salle Опанасюк читав спогад свого батька, письменника з Житомира, про Романівку, родинну посілість Рильських. Наталка Білоцерківець — дружина Рябчука і дуже, на диво, до нього подібна — говорила про Рильського в колі неоклясиків, я говорила про Рильського в англомовному світі (про те як мало і незадовільно він представлений англійською мовою!), а Кацнельсон — учень Рильського і нагороджений премією ім. Рильського поет — говорив спогад про Рильського та прочитав кілька присвячених Рильському поезій. Виступи всі були цікаві — найслабшим, мабуть, був виступ Опанасюка — трохи шаблоновий, розтягнутий, за довгий. Кацнельсон говорив цікавіше ніж я сподівалася: він не тільки говорив про особисті зустрічі з Рильським, але і про мистецтво поезії. На мою доповідь була дуже добра реакція публіки — чимало осіб підходило пізніше на розмову. (Були і такі, що спеціяльно через мене приїхали на конференцію, напр. Галя Кокольська-Яремко). Довідалась я цікаву новину: запитав мене Шевельов: чи надрукована вже у Slavic Review його коротка рецензія на мою бібліографію? От воно що! От хто є автором цієї рецензії, що я про неї вже чула, що така має бути (десь у літньому номері), але не могла вгадати, хто міг її написати. Виявляється, Шевельов написав цю замітку (він каже, що вона — коротка!) вже давно і думав, що вона повинна вже була появитися! Цікаво мені, що саме він написав, але навіть як написав коротко, то це має престіжне для мене значення і я наперед уже цьому рада.

Сьогодні в УКУ — пополудні о 3:30 — відбувся поетичний виступ Кацнельсона. Прийшло тільки 17 осіб і то самих старих. Сьогодні — проводи на Баунд Бруку — і це мабуть трохи перешкодило. А також ішов зливний дощ. Я трохи боялася, як сприймуть цей його виступ, бо чула вчора, як патетично, шаблонним совєтським стилем, він читає поетичні тексти. Але Кацнельсон вибрав для виступу низку надзвичайно гарних любовних віршів і ця його лірика, зовсім несподівано, зворушила мене до сліз і знайшла теплий відгук теж і в інших слухачів. Стиль його читання мені не подобається, але цей стиль, тим разом, не перешкодив його контактові із слухачем. В нього прекрасна українська мова — і то не тільки в поезії, але і в побуті. Обоє вони приємні, культурні люди і, на диво, дуже зукраїнізовані. Іда Кацнельсон була вчителькою української мови. Вона — гарна, струнка жінка, мабуть помітно молодша за нього (йому вже 80 років, але виглядає він, не зважаючи на хворобу, як кремезний черствий дідок!) Це дуже давнє подружжя і між ними помітна особлива теплота і гармонія. В них є син, художник (живе в Нью Йорку, вчить дітей малювати), дочка (здається — Ірина?) хвора на діябет. Внучка (здається — Ілона?) має 25 років. Вони живуть у Лос Анджелесі. І дочка і внучка працювали в ЦНБ. Абрам Ісакович вважає себе мостом між українцями та євреями, але це не тільки публіцистична фраза. Він справді робить враження людини, що для неї українська культура, зокрема мова, поезія — органічно рідні і близькі. Виріс він в українському середовищі і мову їдіш почав вивчати вже в дорослому віці під впливом... Павла Тичини. Тичина, мовляв, засоромив раз Кацнельсона: як це так, що я ось вивчив їдіш, а ви — єврей цієї мови не знаєте? Кацнельсону кілька літ тому якісь наші "ультра" підпалили хату — і хоч про це преса писала як про антисемітський акт, сам АК не узагальнює цього явища, боронить українців перед євреями, недавно написав статтю "Чи Шевченко був антисемітом?", а вже ось сьогодні, в розмові по телефону з якоюсь єврейсько-російською журналісткою боронив Петлюру, покликаючись на якісь опубліковані Гунчаком документи. Говорить Абрам Ісакович дуже багато, любить говорити і то передусім про себе — як то Кравчук вихвалював його поезію, як він їздив разом з урядовою делегацією в Ізраїль ітд., ітп. Слухати це вперше досить цікаво, але він повторяється. Дружина дуже йому віддана, трохи його стримує, видно добре знає його слабості. Завтра Рудницький повезе їх показати їм Філядельфію, а у вівторок обіцяв відвезти їх на автобусну станцію. Це мене трохи виручить. Сьогодні я трохи втомилася, бо влаштувала обід для моїх гостей і запросила їм до товариства Ізу Каплана, а після авторського вечора, запросила на розмову і на коньяк Олексу Біланюка і Леоніда Рудницького. Іза, між іншим, в час обіду почав з гостем полеміку, мовляв, література мовою їдіш і українською мовою не має жодного значення і не сягає світових стандартів. Цим він спровокував і моїх гостей і мене (їх більше, бо вони до таких контроверсій не звикли!) Це таке собі молодецьке зазнайство і я розумію його джерело — він сам вважає себе модерністом і знецінює клясику, Кацнельсона — коли я показувала йому вірші пару місяців тому — він критикував немилосердно. Але сьогодні Ізині ремарки, висловлені безапеляційним категоричним тоном мені не подобалися. І особливо тому, що перед очима був контраст: Іза, що починав у Спілці Письменників України, приїхавши до Америки, почав писати по російськи і тепер став організатором єврейссько-російського літературного життя і редактором російського літературного журналу. Отже служить він ширенню імперіяльної культури. А ось старий Кацнельсон все життя писав українською мовою, вчив і виховав ціле покоління молодих поетів. І в нього куди більше знання теорії літератури, ніж в Ізи. Іза, за свідченням Валентини Сінкевіч, теж і російською мовою не володіє як слід, і хоч у нього є певний смак і любов до літератури, то світогляд його поверховий, освіта — обмежена. Трохи мені його жаль, бо він — життєвий невдаха, в Америці йому не везе — ось він і знову безробітний. Може зрештою такий пів-богемічний стиль життя веде і до таких пів-богемічних нехтувань літератури всякого естаблішменту. (Не тільки Кацнельсона, але й Шолома Алейхема та Башевіса Сінґера, не кажу вже про українських письменників!) Кацнельсонам бракує українського середовища в Лос Анджелесі — вони вже шукали контактів і вже встигли розчаруватися — якомусь нащадкові українського роду (що його порекомендував їм Качуровський) він подарував свою книжку поезій, а тоді виявилось, що цей чоловік і взагалі не вміє читати по українському! Але я думаю, що Кацнельсон матиме в Америці клопіт з американськими євреями, які сповнені неабиякої українофобії і поширюють свідомо пропаґанду про так званий "український антисемітизм" — з надією добитися від американського уряду статусу переслідуваних біженців. Про це ми сьогодні отверто говорили і Кацнельсон підтвердив, що в такому припущенні є чимало правди. Заворожене коло: в інтересах євреїв є ширити міт про український антисемітизм, щоб стягнути якнайбільше євреїв до Америки — хоч в Україні єврейське життя відроджується, процвітає і втішається не тільки толеранцією, але й підтримкою уряду. А така антиукраїнська пропаґанда, в свою чергу, викликає реакцію серед українського громадянства і посилює антисемітські настрої.

П'ятниця, 5 травня 1995. Метро, год.8:05 вранці.

Їду так раненько, бо маю appointment у Пенсильванському шпиталі для щеплення проти дифтерії і тетанусу. А при тій нагоді вже повіддаю решту позичених із Van Pelt i Biddle книжок.

Вчора й передучора намучилась я порядно, переробляючи свою доповідь про Рильського на бібліографічну статтю. Хочу взяти її з собою в Україну і занести до редакції "Сучасності". Намучилась я не з уваги на саму статтю, але через те, що оце я вперше вживала комп'ютеризовану систему "footnotes-endnotes". Не легко приходилась ця наука і "ради, ні поради ні від кого". Вчора під кінець дня вже думала, що праця двох днів пішла намарне, бо принтер друкував не мій текст, а якісь закодовані символи, а то й зовсім порожні сторінки. Я була близька розпачу. Але вирішила зробити перерву: виключила комп'ютер, пішла на одногодинний прохід. А тоді, повернувшись, взялася наново перечитувати дуже складно написані інструкції. Вдалося! Стаття готова! І що найважніше: я відкрила для себе і навчилася ще одного технічного процесу. Боже мій, що за технологія!

Понеділок, 8 травня 1995. Метро, 10:30.

Сьогодні 50 років від закінчення війни в Европі. Президент Клінтон їде на велику параду в Москві, не зважаючи на трохи напружені відносини з Росією (війна у Чечні, продаж атомних реакторів Іранові). 11 травня має мати зупинку також у Києві. Пригадую собі, як 50 років тому до Steinerkirchen am Traun в'їхали танками американці. Я стояла на вулиці і якийсь солдат кинув у мене шоколадою. Жест був, очевидно, приязний, але я шоколади не підняла... Чому? Адже ми були американцям дуже раді! Але була в повітрі напруга — я навіть не пригадую, чи це було вже після проголошення капітуляції? Зрештою в мені напевно заговорив інстинкт самооборони п'ятнадцятилітньої дівчини.

Після щеплень на PENN (tetanus, diphteria, gamma globulin (anti-hepatitis A), typhoid) маю трошки реакцію. В суботу навіть раніше поклалася в ліжко. А від таблеток проти тифу, що їх маю приймати кожен другий день (на щастя — тільки 4 таблетки!) трохи нудить.

В неділю була я двічі в гостях і один раз на імпрезі. Перша гостина — в Коропецьких. Хоч була запрошена також Віра Лащик, я вирішила поїхати автом окремо, щоб могти повернутися на час на вечір у пам'ять Романа Купчинського, який організувала Люда (тобто наш 43. відділ СУА) і який починався о год. 6-ій. Після вечора була ще гостина в Люди. Отже я мала дуже повний день і зробила автом 50 миль! В Коропецьких було досить недібране товариство, отже нецікаво. Згадувала я старі часи, коли в них можна було зустріти багато цікавих людей, коли в їхньому домі ішли завзяті інтелектуальні диспути. Минулося! Вечір Купчинського зібрав около 100 осіб публіки і був досить вдалий і приємний. Любарт Ліщинський дуже добре читав уривки із "Скоропада" та афоризми, О. Кузьмович розповідала про Купчинського як людину, Лариса Кукрицька читала вірші, був і син Романа з дружиною.

В поворотній дорозі додому:

Їздила я сьогодні на PENN передусім тому, щоб і до BLL і до VP понести каталоги Смолоскипа з моїми рекомендаціями. Поки щось замовлять — потриває, але незабаром почнеться новий бюджетний рік, отже це добрий час для нових замовлень. Коли Смолоскип прислав мені свій перший двомовний каталог "Книги України" я дуже зраділа, але зразу написала їм і книгарні з Едмонтону листа, що в їхньому власному інтересі є присилати мені не один, а чотири примірники, щоб я могла рекомендувати книжки бібліотекам. Смолоскип відгукнувся негайно — прислали не 4, а 6 штук; з Едмонтону прийшов лист, а каталоги ще видно десь у дорозі. Тому, що мене не буде цілий місяць, я хотіла пустити ці рекомендації в рух — я знаю, що справи ці вимагають чимало часу. Але хочу використати свій вплив у добрій справі. Я цілий один вечір присвятила цій селекції і маю надію, що моя робота дасть наслідки.

На вечорі Купчинського зустріла я цікаву пару людей з України, що їх привів Іван Даниленко. Євген Попович і його дружина Ольга Сенюк. Він перекладає з німецької, вона — із скандинавських мов. Коли говорили ми про те, як слабо продається в Україні українська книжка (я цитувала Лесю Коваль з її прикладом українського й російського видання "Відкритого суспільства"), Попович розповів мені таке: його переклад Гессе "Гра в бісер" (Glasperlenspiel!) видавець вирішив був друкувати тільки 30,000 примірників, бо, мовляв, на таку інтелектуальну лектуру не легко буде знайти читача. Тимчасом цей тираж розійшовся був до тижня і мусіли робити другий наклад.

Понеділок, 15 травня 1995. Newark International Airport. 4 PM.

О год. 6-ій відходить політ на Франкфурт (Lufthansa), а звідтіль за пару годин має бути получення до Львова. Зі Львова автобусом до Івано-Франківська — отже чекає мене довгий, томлячий день і ніч, і знову день. З дому виїхала лімузиною Dave точно о 12 вполудне. Їхали разом зі мною Таня О'Ніл та її мама Ірина Дяків. На прогулянці з моїх знайомих має бути ще Неоніля Кравців з дочкою і зятем. Покищо їх ще не бачила. Я запаслася всякими ліками і стараюся якнайменше пити — бо найбільша моя журба у такій груповій подорожі — це мій міхур. Я все життя мала з ним клопіт, а тепер на старість — це справжня проблема. Вдома часом уночі доводиться вставати 2-3 рази. Покищо все гаразд — трохи боюся, щоб протилежний екстрем — уникання напоїв — не мав непередбачених негативних наслідків.

Вчора на День Матері мала я приємний телефон з Лос Анджелес. Наші молодята почали ходити до професійного marriage counselor-а і знайшли дорогу до порозуміння і пробачення. Марко рішився в листопаді контракту не відновляти і повернутися до своєї родини, до Америки. Центральну ролю в цьому рішенню зіграла Ніна. Марко, як видно з усього, дуже свою донечку любить і готов для її добра повернутися. Ця радісна вістка не була повною для мене несподіванкою. Вже в тижні подзвонила мені Лабунькова, щоб поділитися цією радістю. Маю надію, що повернувшись у Київ, Марко не відцурається цієї нової своєї постанови, і що родинні проблеми і справді наладнаються.

Минулого тижня була один тільки раз на PENN, а через те, що не мала примусової пів-години в метро, записок у щоденнику не робила. Приготовлялася до виїзду в Україну, купувала додаткові ліки і дрібні дарунки, різні люди приносили мені передачі — листи, гроші тощо. Маю надію, що всі ці людські справи не заберуть багато мого часу і не спричинять мені надмірного клопоту. Відмовилася я тільки взяти дві з половиною тисячі долярів на будову якоїсь пластової каплиці — сама вже везу 2,800 і це аж занадто велика сума. Я, плянуючи, зробила підрахунок: скільки кому я хотіла б там дати, і коли додала все це, вийшло так багато, що я жахнулася: на таке мене навряд чи стати. Отже скоротила висоту своїх плянованих дотацій... З самими грішми також трохи мороки: ходила двічі до банку, бо треба було мати дрібні банкноти по 10, 5 і по 1 — і то відносно новими, незношеними і немаркованими папірцями. Дрібні спакувала я в конверти у підручній торбі, а грубші — по 50 і 20 — ношу на собі в поясі, спеціяльній торбинці-мішочку, перевішеному через шию і невелики суму в "сумці".

"Сума в сумці" нагадала мені, що я приготовила і везу для Москаленка додаткові (старі) вірші та віршовані переклади. Взяла зі собою також копії його завваг і маю надію, що зможу з ним мати бодай одну робочу сесію, і що підготовка книжки "Тихі розмови з вічністю" почне в наступному році приймати реальні зариси. Вчора пізно ввечері ще сіла до комп'ютера і зробила список поодиноких оповідань з ULE80 — може буде нагода піти в Києві до бібліотеки і попрацювати. Якщо ні, то список цей напевно придасться мені в Урбані. Між іншим, літунський квиток на подорож до Урбана/Шампейн я вже замовила і заплатила. Він прийде поштою, як я буду в Україні.

Конечно хочу відмітити, що в час, коли Клінтон був з державним візитом у Києві, я сіла о 1-ій годині ночі до комп'ютера, знайшла на Lexis звідомлення про цей візит UPI, AFP, DPA, BBC, etc.etc. і з великим зворушенням, плачучи з радости, читала як поважно потрактував американський президент нашу Україну. Як ми виросли! Ще недавно ніхто в світі нічого про нас не знав, а тепер — powerful country, key to stability in Europe etc.etc. Клінтон тепло, із великим зрозумінням, говорив про труднощі початкового державотворення, про жертву, яку приносить народ тепер за ліпше завтра. Дай Боже, щоб вистарчило людям терпцю, а керівникам розуму, щоб вивести Україну на шлях розвитку і добробуту.

Вівторок, майже північ, Івано-Франківськ.

Готель "Роксоляна" — невеличкий, елегантний, з неабияким теплом і чаром. І є в ньому гаряча вода з добрим тиском — я вже скупалася. Після довгої і томлячої подорожі — цілу ніч до Франкфурту після кількох годин ожидання на Newark International Airport, потім знову кілька годин чекання у Франкфурті і політ до Львова (Міжнародні авіалінії України) — і знову кілька годин чекання, та врешті зо три години їзди автобусом до ІваноФранківська — після такої томлячої подорожі купіль була дуже потрібна і побажана. Маю надію, що jet lag не перешкодить мені виспатися.

Літак Авіалінії Україна — це старий Boeing 737. Написи в ньому всі двомовні — по англійськи, і по українськи. "Застебніть прив'язні ремені" (fasten seat belts), "рятувальний жилет під сидінням" (life vest under seat). По російському не бачила я нічого. Також стюардеси заповідають все по українському, англійському і німецькому!

Летовище у Львові і далі ще дуже незадовільне і не пристосоване до того, щоб прийняти й полагодити більшу кількість людей. Правда, зробили (мабуть новий) бар при вході, мармурові колони і розмальовані сволоки. Але довкруги тісно й брудно, туалети брудні і вкрай примітивні, та ще й положені так стратегічно, що дістатись до них можна тільки перед самою митною контролею. На щастя, з туалетою я сьогодні клопотів не мала — навіть не завжди користала з нагоди вийти в лісок з різними людьми. Була у Львові затримка у зв'язку з тим, що не прийшла одна з валізок власности Явних і що пакунки Scope, наповнені паперовими тарілками для нашої групи, митники початково затримали!

Дорога до Івано-Франківська вела через Рогатин, Бурштин, Галич, Крилос, Ямницю. Поля повні свіжої зелені, цвітуть овочеві дерева. Обабіч дороги часто гуси з гусятками, качки з каченятами, кози, корови. На зораних полях де-не-де трактор, але часом і кінь з плугом. Жінки із сапами на полях, мабуть садять картоплю. Краєвид здебільшого рівнинний, зрідка горбки. Багато новозбудованих одноповерхових або партерових домиків, мурованих, цегляних. Часто стоїть цегла, наскладана на будову, у формі колоритної халупи. Нові будинки рідко відзначаються естетичними властивостями. Часто бувають неохайні, із слідами недбальства, погано дібраного матеріялу, спішної будови, випадковости. Чимало будов з блискучими бляшаними банями. Написи (такі ж неохайні і мало естетичні) — тільки українською мовою. Цікаві знахідки: "Аварійно-небезпечна дільниця", ДАІ (Дорожна автомобільна інспекція).

Під "Роксоляною" чекала мене Мирослава Антонович — з квітами, гарна, молода, в червоному светрі поверх чорних штанів! Вона мусіла добре собі тут посидіти, чекаючи на мене і на наш автобус. Ми коротко поговорили, домовились на завтра пополудні, вона обіцяла взяти мене до своєї школи, показати театр, зорганізувати зустріч із зацікавленими людьми. Вранці після сніданку маємо в пляні прогулянку — туру (пішком) по місту.

Середа, 17 травня, Івано-Франківськ, після 11-ої.

Дивлюсь українське телебачення: збагачую свою мову, як і своє розуміння побуту сьогоднішньої України. Телевізія — це теж реальність, хоч вона не віддзеркалює щоденного життя людей. Ось іде китайський фільм "Життя без страху". Фільм іде з притишеним звуком, а диктор читає текст по українському. Написів немає. Такий спосіб не справжнього дублювання, а грамотно читаного тексту (без патосу і шаржу, добрий читець читає!) напевно дешевший замість дублювання спосіб і непоганий засіб українізації. Перед фільмом було лотто — нажаль я запізнилася із записуванням нових цікавих українських термінів.

Ось тепер іде репортаж-інтерв'ю з якимись пілотами. Заповідач гарною українською мовою веде програму, але розповідь самих пілотів — російською мовою. "Велике спасибі вам, відважні льотчики", каже заповідач.

Тура по місту дала мені деяку уяву про Івано-Франківськ. Є тут досить цікавий музей сакрального мистецтва, що був колись каплицею ґрафів Потоцьких. Там я бачила в двох ґаблотках старі книги з 17-18 століття, майже інкунабули! Була в автокефальній православній і в греко-католицькій церквах, діє тут також римо-католицький костел і синагога. Цікаво, що в місті є пам'ятник Адаму Міцкевичу, але нема пам'ятника Іванові Франкові. Є оригінальний будинок театру (кажуть: з цікавим інтер'єром, але театр зачинений і не можна було ввійти).

Українські Телевізійні Новини (УТН), засíдання, фéрмерських господарств, платежí, о 16-ій годині.

Год.12: кінець передачі. Спів: Боже великий, єдиний (гарно!)
Картини: бані церков Києва, прапор на Верховній Раді.

На одному з будинків, крім синьо-жовтого прапора, теж прапор червоно-чорний: централя УНА-УНСО. Там на розкладці продавали книжки і я навіть купила дві: Українську кухню Ольги Франко та атлас автошляхів. Були там деякі націоналістичні видання, але були і російські книжки. У книгарнях я опісля була ще двічі — у справжніх великих книгарнях український відділ представлений досить цікаво: багато нових книжок, серед них і книжки авторів з діяспори — Субтельного, Гунчака, Храпливої, Черінь, Барагури, Кравціва, але найбільшу приємність мала я, коли побачила, що існує двотомник есеїв Івана Лисяка-Рудницького (коштувало 500,000 карб. — я мало що не купила, це смішно мала ціна для американського туриста (доляр=150,000 карб.!) Але це товсті два томи, я вже і так обладувала себе книжками — купила кілька дитячих, нове видання правопису, словник ділової мови Підмогильного... Мала теж охоту на правничі нові книжки. Може і куплю кілька, щоб подарувати PENN (могла б навіть вимагати звороту коштів — до 50 дол. мені напевно повернули б), але зроблю це в Києві, щоб із ними не возитися. Пересилка поштою дуже дорога, але може я залишу в Марка, а він, як буде вертатися до Америки, привезе зі собою із власними речами?

Після обіду прийшла по мене Мирослава. Повела мене на університет (він тепер називається Прикарпатський університет ім. В. Стефаника), були ми і на концерті з нагоди дня матері у виконанні студентів і викладачів, в тому числі і дуже доброї балетної групи (дві точки їхнього виконання "Чарлестон" і "Кармен" були єдиною гідною уваги атракцією концерту). Але для мене справжня атракція: понад 250 молодих людей, переважно дівчат в авдиторії. Широке море України! І вся ця авдиторія — україномовна. Взагалі Івано-Франківськ має виразно український характер — робітники на вулиці також говорять із собою українською мовою, і міліціонери, й перекупки... Люди, зокрема жінки, помітно добре вдягнуті, не вибагливо чи з вишуканою елегантністю, але дуже прилично. Підозріваю, що це — наслідки приватної торгівлі з близьким закордоном, зокрема з Польщею. Але місто, назагал, робить пригнічуюче враження: єдиний будинок, що може своїм виглядом ззовні нагадувати Европу — це наш готель Роксоляна. Всі інші будинки — занедбані, брудні, навіть пам'ятки архітектури, навіть пам'ятні таблиці. Дві мистецькі речі звернули мою увагу. На вході до католицької катедри барельєф у бронзі А. Шептицького (він був тут колись єпископом) та дуже гарний у бронзі пам'ятник В. Стефаника у дворі університету. Була я і в кількох бібліотеках. В одній навіть зробила бібліографічну виписку з англомовних памфлетів Я. Галана (книжку до ULE я не включаю, бо це полемічні політичні статті, але є там вступ про Галана, який дає його біографію і є може єдиним англомовним джерелом про нього. А такої совєтської пропаґанди я мабуть не знайшла б у західних бібліотеках (її може і тут швидко викинуть, хіба що затримають як курйоз доби).

Була я і в хаті Мирослави Антонович. Її 11-літня Мирося (та, що пише вірші) — дуже симпатичне резолютне, трохи серемудре дівчатко. Я зразу знайшла з нею спільну мову, бо обнявши її на привітання з великою зворушливою сердечністю, сказала: А я твої вірші читала! А вона: і я ваші! (А вона їх і справді читала, бо потім виявилось, що найбільше у книжці сподобався їй "Найкращий сон" — а це щось говорить і про неї). Я просила, щоб вона прочитала мені деякі свої вірші (досить грамотні вправи у ритміці і мові). Вона вчиться у школі також по англійськи і то від першої кляси. (Тепер вона у 5-ій клясі). Дуже дитина тішилася моїми дрібними дарунками: пером, годинником, калькулятором. Мамі я залишила пудерничку, lipstick, і в календарці на 1995 і 1996 рік — 50 дол. Мешкають вони на партері, у відносно новому (5-тилітньому), але вже по совєтському шаберному будинку, мають три кімнати, кухню і лазничку. В невеличкому помешканні — величезна кількість книжок. Їхали ми туди таксівкою (ледве знайшли, мусіли наперед тролейбусом поїхати на вокзал!) і верталися таксівкою. Мирослава відвезла мене таксівкою додому, а сама повернулася тролейбусом. Їхати одній жінці таксівкою не радила — були випадки вбивств і грабежей. Дитина на цей час була вдома сама. Чоловік Мирослави — на конференції в Києві. Друга її доня — 3 літня — у бабуні, десь на селі. Я позичила в Мирослави деякі книжки і мала намір ще сьогодні зробити бібліографічні записки. Але ось взялась до щоденника і мої записки, мабуть, пропали, бо вже 1 год., а завтра вранці їдемо на прогульку до Яремча і Коломиї.

Ще мушу відмітити, що Мирославі не вдалося зорганізувати на скору руку мені якусь зустріч із людьми у Просвіті. Але ось сьогодні ввечорі потелефонувала зі Львова Роксоляна Зорівчак: вона хоче, щоб я виступила в НТШ і ми домовились, що це станеться в понеділок о год. 5. пополудні.

Четвер, 18 травня, в автобусі.

Майже всю ніч не спала. Після записок не могла заснути і подумала: навіщо тратити ніч і хвилюватися безсонням? Взялася за бібліографічні нотатки і згасила світло аж десь біля 4-ої години.

Ще про вчорашній день. Дитина Мирослави — Мирося — маленька на свій вік дівчинка, з двома коротенькими косичками. Я в секреті від мами запиталася дитини, що їй прислати з Америки. Скромне, добре виховане дівча, спочатку не хотіло сказати нічого, але потім показала мені касетку зужитих фарб-акварель і я обіцяла їй їх прислати.

Надвірна-Яремче-Коломия. Наша провідниця Наталія, нажаль, дає пояснення англійською мовою, бо є в групі одне мішане подружжя з дочкою, де дві особи зовсім не знають української мови. Наталя цьому рада, бо має змогу практикувати свою англійську мову, але я ні. Та й інформації через те скупіші — зрештою вона і українською не багато може сказати: дуже молода, багато чого не знає.

Багато по дорозі цегляних новобудов, нажаль — незакінчених. Стоять порожні каркаси цегляних будов — інфляція унеможливила людям докінчити будувати свої хати.

Бистриця Надвірнянська — проїхали річку, досить повноводу і не таку то вже бистру. По дорозі були товсті труби — газопроводи, що ідуть в Европу. Всюди багато кущів і дерев розкішного розквітлого бузку. На овиді в тумані вже видно зариси гір. Боже мій, їду в Карпати, в Гуцульщину! Колись могла про це тільки мріяти! Праворуч: єврейський цвинтар — старі нагробні камені з гебрайськими написами серед зарослої трави. В Надвірні, крім мурованих домів, вже чимало і дерев'яних. Велика мурована нова ще не закінчена.... церква?

Прут-Яремче-водопад-дитяча турбаза. Не встоялась спокусі — купила сувеніри: три інкрустовані ножі до розтинання листів (по $10), одну інкрустовану коробку у формі грибка ($13). Ножі — кожен в окремій будці, бо всюди мали тільки по одному. Що більше: на наступній зупинці для базару купила різьблені інкрустовані... шахи! (Я зовсім здуріла, як я це повезу додому?!) Різьблені шахи я хотіла купити ще в час першої моєї поїздки в Україну 1974 року — бачила один комплект, хтось інший тоді купив, а іншого не було.

Полуднували в Надвірні. Подавали пальчики з м'ясом і грибами — смачні пальчики (перекладені сиром, не такі як роблю своїм внукам я). М'яса я ще не їла — не тому, щоб було не смачне, але тому, що я стараюся їсти обережно, не багато, і уникаю м'яса. В готелі на сніданок спокусилась з'їсти до хліба пару платків вудженини — товсте, але саме й тому дуже смачне. ВДМ=Військово-дорожна міліція.

Велике розчарування: приїхали до Коломиї, щоб оглянути Музей мистецтва Гуцульщини і Покуття, а на дверях напис: Санітарний день. Зачинено. Ми втратили кілька годин, щоб сюди приїхати і надаремно. (Це скандал: такий підхід до туризму дуже для України шкідливий!) Каже наша Наталка, що вони два тижні тому повідомляли, що буде прогулянка з Роксоляни. (Правда, досвідчені екскурсоводи й організатори були б вчора ввечорі подзвонили, щоб пригадати, але Наталці ще бракує досвіду — в майбутньому буде мабуть завжди перевіряти. Ми стали жертвою її едукації...)

Нарешті здогадались наші екскурсоводи пустити музику. (Я думала, що вони не мають технічної апаратури, отже нічого не згадувала. Апаратуру мають дуже поганеньку, ледве шипить — але все ж можна почути деякі зразки нової української естради. Гарна пісня про коханок, де є добрий і дотепний поетичний текст про "коханки-киянки" — щось для нашого Марка! Цікаво, чи він знає цю пісню?

Богдан Стасиків з Письменниці. Ірина Білик — власні композиції.

Співає Павло Зібров:
"Я і друзів розумів
й ворогів умів прощати,
бо хрещений батько мій —
то Хрещатик, то Хрещатик.

Вертаємось до Ів.Фр. — але до музею в Коломиї ми ще вступимо по дорозі до Львова. Якби було інше плянування і ми вернулися раніше, я могла була піти сьогодні на вечір презентації журналу "Літературний Львів", що про нього говорила мені Мирослава, але вже 5:30, а ми маємо ще мабуть із годину їзди.

Хоч і не зовсім успішний був день, Карпати роблять велике враження і зворушують. А ще тепер розквітлі овочеві дерева і навіть на схилах гір висить, як сказав би Тичина "розквітлих яблунь дим" (як це геніяльно сказано, я зрозуміла тільки тепер!) Чудесний цей край, але він украй занедбаний, весь його потенціял ще тільки у майбутньому. До справжнього міжнародного туризму ця країна далеко ще не готова: тут їдуть тільки із сентименту і любови до рідної землі. Щоб їхали нормальні туристи, треба було б багатоміліонових інвестицій і змін у ментальності людей: більшої уваги для естетики і в архітектурному рисунку, і в якісному виконанні будовляних робіт, в більшій дбайливості і чистоті. Не тільки треба поліпшити санітарні умови, але й плекати квіти, косити траву, etc. Коли до цього дійде? Народ дуже зубожів, розпочаті будови не завершуються (а їх — цих порожних цегляних каркасів дуже багато і якщо вони стоятимуть так довго, то виглядатимуть як модерні руїни... Жаль тисне серце за цих людей і чомусь тримаються мені в голові рядки з Франка:
Народе мій, замучений, розбитий,
мов паралітик той на роздорожжю.
Боже мій, коли ж ми нарешті зможемо стати на ноги?

П'ятниця, 19 травня, в автобусі.

Перша зупинка сьогодні — Дем'янів Лаз. Це місце поховання жертв репресій НКВД — на цьому місці знайдено понад 500 трупів. Тут тепер огороджене залізним парканом поле, на ньому висипані чотири широкі гроби з великими залізними чорними хрестами. Є позначене місце, де має станути пам'ятник. Довкола багато простору — ділянки землі, що на них працюють люди. Наближаємось до Калуша. Калуш, каже наша провідниця Наталя, найбільший центр хемічної промисловости, у висліді чого повітря тут дуже занечищене.

Помічення на бігу: Велике поле суцільно покрите жовтим квітом. Переїхали міст на Лімниці — не зважаючи на хемічну промисловість, річка — одна з найчистіших в Европі. На моє питання, Наталя пояснила, що жовті квіти — це ріпак, яким годують худобу. Дерева овочеві всі "у білих спідничках", зафарбовані внизу вапном. Написи місцевостей по дорозі часто мають знаки недавніх змін, новонамальованих і на місце о. Молодці! Дай їм Боже здоров'я! Завдали собі труду й клопоту, щоб відросійщити свою батьківщину. Це напевно тільки тут, на заході. Міжнародні дорожні знаки без слів: перекреслений чорною смугою Калуш означає, очевидно, що ми виїхали вже з Калуша.

Вчора ввечері була я з Мирославою на концерті місцевого композитора легкої музики Юрія Коваля. Це було відзначення якогось його ювілею. Виступали солісти, джазовий оркестр. У програмі були марші, естрадні пісні. Але місцевий поет у злободенному вірші й побажаннях висловлював прогноз, що Коваль стане незабаром членом Спілки Композиторів України. Це мене здивувало: чоловік уже святкує якийсь свій ювілей, отже не надто молодий, виглядає, що написав вже чимало пісень, маршів etc. — бо вся програма була виповнена його композиціями — і він ще не є членом Спілки Композиторів? Він — не творець клясичної музики, як мені виглядало, але це такий собі український Glenn Miller, непогані ці його речі і дуже для розваги населення, для війська, потрібна така музика. Що за тим криється? Невже Спілка Композиторів така престижна високо селективна організація?

Мирослава повідомила мене, що їй таки вдасться зорганізувати невеличку зустріч мені з творчою інтелігенцією міста і це відбудеться сьогодні у Просвіті. Телефонувала також вдруге Роксоляна Зорівчак. Вона має вже для мене цілий плян. Виступ в НТШ в понеділок о год. 5-ій. Прогулянка до місця народження Франка в неділю. Завдали собі обоє з Василем чимало труду. Роксоляна вже розвідала, що Леся Коваль поїхала в Польщу, але знає, що я прийду в понеділок (Роксоляна замовила мені зустріч на 11 год. у видавництві і Коваль на цей час уже буде у Львові. Книжка ще не готова, бо на фабриці виявилась якась дефективна плівка і треба було щось поправити).

Долина. Соляні джерéла. Поклади солі в давнину. Торгівля сіллю. В нових часах знайшли ґаз і нафту. По дорозі багатолюдний ярмарок. Долина є районний центр. Де-не-де маленькі нафтові шиби. "Магазин авточастин". Видно на горі монастир — Гошівський, куди ми їдемо.

Зупинка в Гошові. Виходили на гору, де є церква і монастир. Тарас Арханюк? тепер о. Йосафат, Василіянин, показував нам каплицю. Церква була зовсім зруйнована, але скелет стояв. Його ззовні вже майже відбудували, внутрі церкви на стінах ще видно сліди фресок. Там тепер риштування. Ззаду каплиця відновлена, має кольорові вітражі. Положення монастиря — дуже гарне — приємний підкарпатський краєвид. В монастрирі тепер не цілий десяток монахів, хоч вони розголошують, що їх є 30, бо бояться нападів, які вже траплялися з монастирями в Україні і Росії. Найцікавіше для мене — це факт, що Василіянин Йосафат — вихрещений єврей. Віднайшов тепер рідного брата в Ізраїлю, хоче туди поїхати. Каже, що серед студитів — багато монахів-євреїв. Ось воно що: це ті врятовані Шептицьким єврейські діти! З одного боку, з нашого, — дуже добре: ряди людей, що працюють для України поновилися новою свіжою кров'ю. Але розумію і жидів: наші спасли цим дітям життя, але забрали їм душі! Цікаво, чи були випадки добровільного повернення до батьківської жидівської релігії?

Дивлюсь на розквітлі яблуні, що з них поволі опадає цвіт і думаю про те, що я вчора приписала Тичині рядки з вірша чи то Єсєніна чи Блока "Всё пройдет, как с белых яблонь дым". Моє знайомство з російською літературою дуже незадовільне. Вірш знаю від Остапа — він любив цитувати ці рядки.

Річка Сухіль. Полуденок був у Бубнищі, під лісом, недалеко водоспаду. Добре нашими господарями підготовлений. Хлопці жарили шашлик — дуже смачний, маринований два дні, а в час жарення поливаний вином — мусіла з'їсти, бо дуже припрошували, але не жалую. Я пішла собі на півгодинний самотній прохід у ліс. Туди ходили (і досі ходять) пластуни на прогульки в гори. Десь цими дорогами колись ходив і мій Остап. Весняний свіжий ліс чистенький і запашний, повний роздзвоненої тиші. Ліс мішаний і це додає йому особливого чару. Захотілося вернутися знову у світ поезії. Взагалі ходжу зворушена і дуже рада, що я нарешті приїхала на цю бідну й занедбану, але вже таки свобідну нашу землю. Ішла лісом і думала Остаповими словами: "поставте ніжність стіп на чорну землю, щоб дотиком її відчути рани, невидні із далеких відокремлень." А рани відчутні і помітні — забере мабуть із чверть сторіччя, щоб вивести цю країну в світ модерної цивілізації. І чи витримають так довго ці бідні люди, щоб дочекатись нового життя, нового добробуту?

Дотеп: Питається гуцула приїжджий киянин (чи може бути й американський турист): а де ви, дядьку (а може: ґаздо, це звучало б більш автентично) купаєтеся? — У річці. — А де річка? — Недалеко. Три кілометри звідти. — А взимку? — Та скільки там тої зими?

Остап любив подібний анекдот про якусь англійську королеву, що славилася своєю поступовістю: "вона купається кожного місяця, чи треба, чи не треба".

Недобудовані тисячі цегляних будинків вказують на велике піднесення, яке мусіло панувати тут рік-два тому, коли починали цю стихійну розбудову. І факт, що більшість їх стоять опущені, мов американські ghost towns, говорить промовисто і про пригноблення і розчарування, яке мусіла принести людям інфляція і фінансова криза. Але я маю нахил до оптимізму і завжди хочу бачити позитиви. От у деяких хатах, помітила я, таки хтось працює. Ось по дорозі трапляється одна-дві хати, нові і солідно відбудовані, не за совєтським стилем недбальства і неохайности, а за західним принципом солідности й естетики. Якби таких більше, вся ця прикарпатська країна виглядала б як Австрія, або бодай як Словенія.

Субота, 20 травня, В автобусі.

Були сьогодні в Косові на базарі і в коломийському музею. Базар — це ein Kapitel für sich. Тут продають не тільки дерев'яні мистецькі вироби гуцульських майстрів, але й живі поросята, старі авта, килими, одяг, частини до авт, пампушки, банани, рибу, вишивки і все хто що має продати. На базар чимало гуцулів приїздить возами з одним або двома кіньми, на возах мішки повні ліжників, а поруч — живі вівці. Базар виповнений тісно людьми — все дуже запилене, брудне. Є на базарі жебраки, є й злодії, що перед ними нас перестерігали. Я купила тут вишивку до чоловічої сорочки (без сорочки) за 11 дол. і шкіряний ручно роблений пояс за 5 дол. Інкрустовані речі може і дешевші як в Яремчі, але на диво, хоч майстрів тут виставило значно більше, вибір був менший і я була рада, що купила ножі в Яремчі, бо тут їх і взагалі не було.

Коломийський музей — це феноменальна колекція гуцульських різьб у дереві, одягу, кераміки, писанок. Велике багатство! Нагадався мені музей Бенакі в Атенах. Ми мали, очевидно, значно менше часу на цей музей сьогодні, бо ж після полуденку в Роксоляні, їдемо вже до Львова.

Вчора ввечері я замість "gala dinner" з'їла тільки канапку. Мирослава прийшла по мене разом із своїм чоловіком Євгеном і ми пішли до будинку Просвіти. Це досить великий будинок з багатьма кімнатами і залею, де відбувалася проба салонових танців, що в ній брало участь може із 40 дітей. На зустріч зі мною прийшло небагато людей (всіх, здається, було не більше як 15). Мирослава представила мене публіці (без зайвих панегіриків, самими фактами — ефектовно й інтелігентно — дуже мені її виступ сподобався!) Вона також принесла мої всі книжки (включно з бібліографіями) та й закінчила свій короткий виступ цитатою з мого листа до неї. Я розповіла про себе, підкресливши, що майже все життя прожила поза Україною. А тоді, на бажання публіки, прочитала низку віршів. Я вибрала ранні вірші із збірки Хвалю ілюзію, такі як "Поворот," "Слово про полк ілюзій," "Зальцбурґ." Робила це дуже неформально і пробувала весь час вгадувати настрій авдиторії, залишаючи перерви для коментарів і реакцій. Вив'язалася дуже жива і цікава виміна думок і не тільки про саму поезію. Ця співбесіда була настільки цікавою, що я вирішила, всупереч свому первісному плянові, не читати додаткових віршів із Землетрусу і новіших. Домінувала в розмовах пані Скольська, здається доктор хемічних наук, автор різних винаходів, а при тому дуже широко освічена і зацікавлена літературою людина. Була в авдиторії і Марія Турчин, голова місцевого Союзу Українок, яка їхала сьогодні з нами до Косова і через те я знаю про неї трохи більше. Вона була кілька місяців в Америці, дочка її і тепер у США (щоб заробити собі на медінститут і на перебудову мамимої хати!) Марія Турчин мала рака груди, була оперована і після цього чоловік її покинув. Вона дуже ефектовна й елегантна жінка — обличчя молоде і має якийсь особливий чар, волосся вже сиве. Від мене вона мабуть на десять років молодша — має дорослих троє дітей. Після мого виступу була дуже тепла атмосфера, обдарували мене свіжими бозами і тюльпанами, не хотіли розходитися. Менша групка: Антоновичі, Івасики, Скольська і Василь пішли ще до кабінету Євгена в будинку Просвіти, там зробили кілька фотографій, а коли довідалися, що Мирославі не вдалося показати мені інтер'єр місцевого театру, почали телефонувати до сторожа театрального будинку, щоб добитись дозволу оглянути театр. Була вже година мабуть 11-а, на дворі темно і все зачинено. На телефон сторожа не вдалося їм викликати, але, побачивши мій ентузіязм, вся група вирішила піти до театру, знайти сторожа і переконати його в тому, що ось цій важливій гості з Америки треба відчинити двері і освітити інтерєр. Сторож спочатку протестував, потім сказав, що не може нічого зробити без згоди пожежників. І от знайшли уніформованого пожежника і українська слов'янська душа цих двох робітників поступилася (без будь якого хабара!) — впустити нас заднім ходом, поза сценою (знаменита, висока, оборотова!) і до залі театру, і до фуає, і на балькон. Театр справді прекрасний. Гуцульська різьба (ціла стіна — мистецьке панно), різьблені сволоки, прекрасний паркет, мармурові колони і сходи... Моє захоплення стимулювало моїх провідників — знаходили щораз щось інше, щоб похвалитися з гордістю за своє місто. Навіть пожежник почав мені інтерпретувати окремі частини великої на два поверхи стіни-дереворізьби. Одна картинка зображувала зудар рогами двох баранів, при чому один з баранів має людське обличчя. Це — каже пожежник — мистець хотів показати себе у зударі із системою. Але "система", мовляв, не зрозуміла символу і мистець був нагороджений Шевченківською премією. Я залишила сторожам і пожежникові кілька банкнотів, як вияв моеї вдячности. Довкола театру, хоч було темно, мої супутники показали мені гарно запляновану простору театральну площу. Тут були колись цвинтарі: український, польський, єврейський. Їх зруйнували, щоб зробити місце для площі. Деякі пам'ятники визначних людей зберегли (напр. композитора Січинського). Недалеко, в парку, є символічні могили Січових Стрільців, ряди однакових білих хрестів. Ми ще до пізна ходили по притемненому місті і я глибоко зворушена повернулася о 1-ій годині ночі у готель.

Понеділок, 22 травня. Grand Hotel. 12:45 пополудні. Львів.

Тількищо вернулася від видавництва "Просвіта". Книжка ще не зовсім готова, бо трапилося щось із плівкою, але обіцяли, що до середи може бути, щоб я забрала зі собою до Києва 400 примірників. Навіть є маленька надія, що 20-30 примірників може вже бути сьогодні під вечір! Леся Коваль розповіла цікаву і скандальну новину: вона тількищо повернулася з міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві. Поляки дали українським видавництвам стенди за колосальною знижкою (щось 75% чи й не більше) і от з України приїхала тільки Коваль і ще хтось: стояли порожні приготовані стенди з написами "Books from Ukraine". Боже, яка жахлива символіка, які невикористані можливості! Зустріла у в-ві Іваничука — дав мені нове число "Дзвону" із своїм романом (а я йому — конверт, ніби лист — 20 дол.)

За годину прийде по мене Василь Зорівчак, щоб провести мене до університету, де під патронатом НТШ, відбудеться мій виступ перед вибраною авдиторією — філологами, перекладознавцями. Я запропонувала доповідь про Рильського в англомовному світі, бо везу готову статтю до Сучасності і маю статтю із собою. Мабуть читатиму теж поезії — не знаю ще який характер матиме цей мій виступ, чи такий неформально семінарійний, як був в Івано-Франківську? Побачимо!

Grand Hotel має відреставрований старий, ще австро-урорський будинок — височезні стелі, кришталеві канделябри, килими на орнаментально укладеній паркетовій підлозі, елегантні височезні коронкові фіранки з драперіями, кольоровий телевізор, кришталеву вазу на квіти і кришталеву склянку — є, очевидно, і телефон, і лазничка. Але "Roxolana" мала і новіший plumbing і більш приютну атмосферу австрійської Gemütlichkeit. Крім того тут більш космополітна атмосфера, менше українського духа. Зате довкола — Львів! З вікон ресторану видно новий пам'ятник Шевченка. Чимало будинків — відновлені, місто робить куди ліпше враження, як у 1989 році, коли я бачила його востаннє. Чарівне любе місто! Я набралася охоти приїхати сюди знову, зокрема коли довідалась, що Зорівчаки мають до винайму помешкання своєї доньки Зор'яни, яка тепер живе з дитиною в Німеччині.

Вівторок, 23 травня. В автобусі на Олесько, Почаїв, etc.

Є книжка! Вчора, повернувшись від Зорівчаків після півночі, застала, відбираючи ключ до кімнати, перший сигнальний примірник! І записку, що до середи (завтра) доставлять мені 400 примірників, щоб забрати з собою поїздом до Києва. Книжка маленька, 135 сторінок, але має тверду чорного кольору палітурку. На чорному корінці білий напис: ім'я і прізвище, заголовок. На обкладинці використано фото в капелюсі, ім'я і прізвище поздовж чорним шрифтом на білій смужці, а сам заголовок білим шрифтом на чорному тлі. Досить ефектовне. Ілюстрації в книжці вийшли незле, Екові карикатури, хоч і поменшені, використані згідно з моїми вказівками, досить вдало і з підписами. Ще, очевидно, не читала, хоч, глянувши побіжно, маю враження, що Ільницький вніс мої поправки. Папір непоганий, друк досить читкий. Дуже тішуся. Несподіванкою для мене є фраза додана на звороті титульної сторінки: "Ця книга завдячує появою підтримці і допомозі пані Марти Тарнавської". Крім того, що таке признання несподіване, фраза ця з погляду мови для мене дуже цікава! До такого я ніколи не додумалась би! Що приємно, це те, що книжка має також добру, додану видавництвом або редактором, анотацію. Тираж непозначений, але казала Коваль, що друкують наразі 5,000, а наступних 5,000 будуть друкувати, якщо книжка розійдеться. Взагалі я рада, що це нарешті нормально видана книжка видавництвом, а не якийсь самвидав.

Мій виступ у Львівському університеті залишив незабутнє враження. Кристальний зал, з елегантним величезним овальним столом, з високими вікнами, завішеними драперіями, творив атмосферу водночас урочисту і семінарійну. Авдиторія складалася з філологів, перекладознавців, бібліографів, студентів і начисляла між 50-60 осіб, більшість сиділа довкола цього великого овального стола. Були там і деякі мої давні знайомі: Мирослав Мороз, Люіза Ільницька, Марія Вальо, Мирослава Антонович. Ну і, очевидно, Зорівчаки. Роксоляна почала від того, що студенти, для вшанування Франка, читали спершу його вірші — спонтанно ніби, але, очевидно, наперед підготовлено. Читали просто, без патосу — хло ліпше, хто гірше. Решту часу виповнив мій виступ і жива дискусія, яка була дуже цікава, на доброму академічному рівні, а навіть трохи контроверсійна. Я наперед прочитала доповідь про Рильського в англомовному світі. Мої критичні думки в бік перекладачки Еванс спровокували Зорівчак до її оборони, а Зорівчак, в свою чергу, спровокувала аспірантку Габлевич, щоб та розповіла про Gladys Evans, що була канадкою, вийшла заміж за комуніста і з ним поїхала до СССР. Трохи було за багато цього славословія Еванс. Роксоляна, як видно з різних ситуацій, ще не зовсім звикла до того, що вільна думка вимагає критичного погляду на справи і висловлена критика здається їй атакою на особу. (Чи не тому вона зареагувала так негативно на деякі думки Шевельова у "Третій сторожі"?) Цікаво і навіть досить гостро в обороні мого критичного підходу виступила М. Вальо. Частина тої дискусії записана на тасьму, бо я принесла зі собою свій Sony Walkman і просила Мирославу Антонович робити фотографії і звукозапис, але тільки з дискусії, не з читання поезії чи доповіді. (Нажаль, я забула показати Мирославі, як обернути тасьму, у висліді чого є тільки 1/2 годинний запис. Потім на бажання авдиторії я читала поезії. Спершу вибрала тільки кілька, але Зорівчак та й дехто з авдиторії настоював, щоб читати ще. Я читала не ті поезії, що в Івано-Франківську і переплітала їх часто якимись ремарками: напр. про бабцю Лінку і Остапа, бо дуже хотіла в їхньому місті звернути на них увагу. Між іншими речами читала я Хвалю ілюзію, 3 вірші з циклу Вересень 92, Розмова з філософом, Дев'ятнадцятий рік, перший вірш з циклу Буденні діялоги на болючі теми, по одному перекладові з Цвєтаєвої, Ахматової і Ясножевської. Теж і вірші викликали реакцію, запитання. Просили ще щось розповісти про Остапа, чому я була дуже рада — звернула увагу на нову його книжку, що саме виходить на ринок.

Після виступу в університеті, Зорівчаки ще запросили мене до себе додому на вечерю. Був там також молодий лінґвіст Теплий. Вечеря була дуже смачна з українською горілкою з перцем і з якимись "обратками" квадратиками солоного тіста з кменом, спеченими на електричному grill (á la toastmaster). Варить для родини старенька мати Роксоляни (Дзерович, вдова по священикові), яка має вже 91 років, але ще досить жвава, хоч недавно була серйозно хвора в лікарні. Взагалі в родині Зорівчаків всі господарські справи — це обов'язок Василя і мами. Здається мені, що Роксоляна своїх рук до господарських справ не прикладає взагалі.

Роксоляна подається на стипендію Фулбрайта — Рудницький обіцяв їй допомогти. Є можливість, що вона може приїхати на пару місяців до Філядельфії. Є така ж можливість і в Мирослави Антонович. Мирославі я навіть сказала, що вона могла б на цей час в мене мешкати. Мирослава, щоправда, відмовляється, мовляв їй треба було б жити в самому університеті, щоб не мусіти доїздити і могти працювати по ночах в бібліотеках. Зорівчак нібито також каже, що воліла б мешкати десь незалежно, щоб працювати. Я запропонувала, щоб вона скористала з моєї гостинности, заки знайде помешкання, щоб мала куди заїхати. Щиро кажучи, я радо прийняла б у хату Мирославу — ця молода жінка подобається мені щораз більше. В Роксоляни є багато прикмет галицької панюсі з одного боку, і інтелектуаліста, вихованого совєтською системою — з другого. Боюсь, що ми з нею могли б мати якісь зудари особистостей і стилю життя, а ще факт, що вона жінка, яка весь час полягає на послугах свого чоловіка, може бути пересторогою, що вона може чекати і від мене таких послуг... З Мирославою, думаю, таких проблем не було б, бо це дівчина молода, модерна. Їй можна б дати кімнату і ключ до хати і доступ до холодильника, без всяких ритуалів і цереґелей.

A propos ритуалів. Підчас читання Франкового "вічний революціонер", Зорівчак підняла всю авдиторію на ноги, бо це нібито гимн. Потім ще раз вставали, здається до Прологу до "Мойсея".

Середа, 24 червня 1995. 20:00 г. в поїзді на Київ.

Спальний ваґон. Grand tour — Гранд тур (так і написано!). В купé, де знайшла приміщення я, два ліжка — одне над другим, столик, що є водночас умивальнею і навіть шафка з напоями. Тісно, але зовсім адеквантно.

У вагоні раптом з'явився — сват Лабунька! Він їде тепер до Києва, цим же поїздом, але не у вагоні Гранд тур! Трохи ми поговорили, при чому я сказала йому дві неприємні для нього речі — вважала своїм обов'язком це зробити! Перше: що Люїза Ільницька, якій Конкурс Ценків признав три роки тому бібліографічну премію 800 дол., досі цих грошей не одержала! Друге, що в народі говорять про те, що в середовищі св. Юра також існує корупція: до семінарії щоб дістатися, треба заплатити високий хабар у долярах! Він це заперечував, як теж і свою відповідальність, щоб припильнувати чи поцікавитися виплаченням гарвардських премій.

Вчора після цікавої прогульки до Олеська (цікавий музей, сам замок і прегарна довкола околиця!), Почаїва (дуже великий комплекс — такого я не сподівалася. Це — як Печерська Лавра!), короткої зупинки біля дубів і хати Шашкевича в Підлиссі (я наробила крику, коли побачила напис на дорозі — там ми за пляном зупинятися не мали!), короткої зупинки біля пам'ятника жертвам єврейського ґетто (оригінальний мистецький пам'ятник, зупиняли автобус на мою вимогу: Linda Hodges і я висідали робити знимки!) — після всіх цих пригод ми повернулися автобусом до Львова раніше, як було пляновано, десь біля 6-ої год. вечора. І от я, на бігу передягнувшись, побігла до театру. Там вже чекав мене Василь Зорівчак (і сотня людей, що як і ми не мали ще квитків!) Але Зорівчак — людина надзвичайно проворна і зарадна. Десь когось підплатив, чи по знайомству, і ось ми в театрі, йде Тевє-Тевель із Ступкою, бо це гастролі київського театру. П'єсу я бачу вдруге, але це для мене єдиний шанс бути у Львові в театрі. Заля виповнена по береги, всі льожі і балькони повні людей. (Бачила я здалеку сусідку з Філядельфії Христину Чорпіту!) П'єса не була для мене несподіванкою, зробила трішки менше враження, як київська вистава 1990 року (зокрема танець хуситів був тоді в Києві значно ефектовніший!) Але зворушливою несподіванкою була реакція публіки. Були такі аплодисменти, що руки боліли, стоячі овації, невгаваючі оплески. Тоді в Києві було, пригадую, так мало публіки, що було прикро. Зорівчак відпровадив мене до готелю, по дорозі допитував мене про мої пляни на наступний день, про те, як домовилась я з видавництвом, etc. Він — реальна, ділова людина, і я, після розмови з ним, прийшовши до готелю, почала собі усвідомлювати розміри мого folly — адже я сказала Лесі Коваль, що візьму 400 примірників книжки, якщо вона буде готова! І як же я дам собі з цим раду? Та ще й у кількох сконцентрованих годинах останнього мого дня у Львові? — У висліді від хвилювання всю ніч не спала. Серед ночі, щоб заспокоїтись, встала і почала о год. 3-ій ночі пакувати валізки. І зробила рішення: половину належних мені книжок залишу у Зорівчаків! Вранці після снідання прийшов Василь, забрав деякі речі призначені для них і для самих Зорівчаків (дала я йому ще додатковий калькулятор, прилад до морозива, ще щось), речі свої (валізки) я перенесла до збірної кімнати (сама, очевидно, не носила, тільки дала хлопцеві доляра) і пішла до бібліотеки Стефаника на умовлену зустріч з Вальо та Ільницькою. По дорозі зловила мене страшна буря, але хоч я трохи змокла, то таки встигла вбігти в бібліотеку, поки зірвалася хмара і почався маленький потоп (ріки текли вулицями!)

В бібліотеці була в мене дуже цікава ділова розмова, показували мені низку нових вартісних бібліографічних покажчиків, що їх вони опрацювали, біо-бібліографічний словник журналістів, говорили ми і про обмін між PENN і Бібліотекою Стефаника. Лариси Крушельницької, нажаль, не було — вона тепер у Варшаві. Отже не було нам, нагоди познайомитись. Але є в Крушельницької тепер молодий заступник директора, Романюк. Зробив на мене дуже добре враження ділової людини і фахової. Nota bene: Марія Вальо просила, щоб прислати їй фотокопію програмки першого українського Гамлета, Люіза Ільницька пожалілася, що і досі не отримала від Гарварду грошей премії Ценків і я обіцяла щось у цій справі зробити (вже зробила перший крок, зустрівши в поїзді Лабуньку — йому було неприємно, коли я сказала, що вернувшись до США, потелефоную в цій справі до Гарварду!) Прощаючись, я залишила 50 дол. датку на бібліотеку (фактично це аванс на бібліографічні різні видання, що їх вони мені хотіли подарувати, але що їх я попросила вислати поштою, шляхом обміну). Також дала я Вальо, Ільницькій, Романюкові і ще іншим двом жінкам по 5 дол. (елегантно, в конвертах, як листи, бо я знаю, що ці люди горді і їм прикро приймати такі дарунки, але хочеться мені в цей критичний час бодай трошки їм допомогти. Ільницькому — на руки його жінки — я принесла Остапові Зібрані вірші і вклала в книжку 20 дол. Є можливість, казала Люїза, що Ільницький поїде цього року на конференцію в Урбані. Ще пригадка: Роксоляна просила прислати ксерокопії перекладів Слова о полку — має бути якась конференція і вона готує доповідь.

Після Бібліотеки Стефаника поїхала я до Водник, очевидно разом із Зорівчаками, автом, що його вони (не вони, а він, Василь! Роксоляна, мабуть, до таких організаційних справ непричетна!) зорганізували. Водій — молодий чоловік, вчитель середньої школи, заробляє собі додатково автом (йому я дала спершу 20 дол., а потім з уваги на його велику допомогу з книжками додала ще 10). Водники — село Івася Керницького — положене в дуже гарній околиці. Не рівнина, а балки, яри, а здалеку видно підгір'я. Весняна свіжа природа, та ще й після зливного дощу. Зупинилися на фото в Звенигороді, де є пам'ятник і кілька кольоритних будинків гарної архітектурної зарисовки — музей, картинна галерея. По дорозі до Водник, ще у Львові, ми взяли із собою жінку Богдана Керницького Ольгу. Дорога до самих Водник, до хати Керницьких була колись асфальтовою, тепер її розмило і я боялася, щоб ми не загрузли в болоті. Богдан Керницький подібний трохи до свого брата і статурою, і з обличчя. Але волосся у нього не таке кучеряве, як було в Івася. У сільській школі є одна кімната відведена на музей Івана Керницького. Саме до цього музею я привезла деякі пам'яткові речі із Івасевого архіву: фотографії, паспорти (його, його тітки і вуйка), вітальні грамоти, ювілейне число Лиса Микити, один примірник Будні і неділя, вирізки із Свободи Івасевих фейлетонів. Музеєм завідує молода вчителька школи Надія Петрівна Матіїв. Музей цей у сільській школі виглядає ліпше, ніж я сподівалася. Я думала, що це буде тільки одна стіна, а тут є справді ціла кімната з кількома ґаблотками, шафою, etc. Все це з увагою і любов'ю упорядковане. Прийшов на зустріч і директор сільської школи Василь Федорович Несторович. Зробила я кілька фотографій — маю надію, що вийдуть. Може колись напишу про цей музей і про недрукований фейлетон Ікера мені присвячений (десь маю його у свому архіві, не знаю тільки точно де?) Я дуже поспішала, бо боялася, щоб ми приїхали до Львова не пізніше 4-ої години, щоб полагодити справу з Остаповими книжками. Але таки нас умовили залишитися на гостину в Керницьких. Гостили смачною домашнього виробу вуджениною, добрим домашнім хлібом, голубцями, селедцями, салатками, горілкою. Богдан і Марія мають дочку Галю, вже дорослу молоду жінку. Обоє вони, хоч уже пенсіонери, працюють додатково у Львові. Він — кочегаром, а вона — не пригадую, де саме працює і що робить, але знаю що працює два тижні цілодобово, а тоді має повні два тижні перерви, щоб працювати на господарстві у Водниках. Виглядало мені, що у Бібліотеці Стефаника і цим двом Керницьким із Водник зарплату таки виплачують. Живе ще стара сестра Керницького Стефа — дуже мною тішилася. Сестра Ольга, що писала до нас такі гарні листи, померла пару літ тому. Богданові Керницькому я дала 100 дол., а вчительці, що веде музей — 20.

Вернулися ми до Львова із дощем, але у болоті Водників, на щастя, не застрягли. Поїхали прямо до книжкової фабрики Атлас. Чи готова книжка? Так, вже є наклад 1,000 примірників, саме ладують на грузовик! Зорівчак добре порадив, що треба їхати на фабрику, а не до Просвіти. Без нього навряд чи могла б я щонебудь полагодити! Десь з кимсь поговорив, щось полагодив і violá! під'їхали автом і заладували 20 пачок Літературного Львова до багажника. З того 10 пачок (по 22 книжки кожна) я взяла з собою, а інших десять Зорівчак завіз на помешкання Зор'яни і вони там чекатимуть на мій наступний приїзд.

П'ятниця, 26 травня 1995. Київ, майже північ.

Вчора вранці на київському вокзалі зустрів мене Марко. Прийшов приготований із двома візочками колісцят та із водієм. Мій візочок також пригодився, бо до авта треба було їхати досить далеко. Книжки повиносили на третій поверх Маркового помешкання. Доїхали вони без додаткових пригод — хоч опаковані вони абияк і я боялася, що в разі дощу, або якби впали у калабаню (яких повно було після дощу), міг бути клопіт.

Маркове помешкання — це три окремі кімнати плюс кухня, ванна кімнатка і туалет. Помешкання досить порядне — високі стелі, паркетові старі підлоги. Будинок, очевидячки, ще з-перед революції. Марко має деякі меблі: канапи, шафи, ліжка, кольоровий телевізор, стерео. Двері до помешкання подвійні і замикаються дуже штудерним ключем (я мусіла вчора вчитися його вживати!) Гаряча вода гріється окремою газовою пічкою, що її на час, коли потрібна вода, треба запалити. Хоч Марко мені показував, як це робити, то не все точно запам'ятала і у висліді купалася вчора в зимній воді і в зимній воді мила голову! Вчора тільки вийшла один раз на самостійний орієнтаційний прохід в околиці, і один раз пішла з Марком до його бюра на вул. Коцюбинського, щоб знати, де його шукати в разі потреби і подивитися, де він працює. Але більшість часу провела на телефонах, часто безуспішних, бо людей не було вдома. Додзвонилася я, одначе, до Анатолія Погрібного (фактично залишила йому повідомлення, що я в Києві на руки його жінки і він потім віддзвонив), а також до Доценка і Микитенка. Пробувала також, але безуспішно, пов'язатися з Гром'яком, Лановиками, Іркою Стецурою, Мартою Бліхар, з Погребенником... Мої телефони дали наслідки сьогоднішнього дня. Перед полуднем прийшов Погрібний і повів мене (пішки, потім тролейбусом) до Спілки Письменників України. По дорозі зустріли поета Женченка, який працює у фонді Культури разом з Борисом Олійником. Спілка Письменників у будинку на Банковій 2 — це колишня аристократична садиба генерал-губернатора: я була здивована і заскочена тим, що побачила внутрі будинку: високі, вибагливо ліплені стелі, оригінальні кафлеві печі, солідні магоньові двері, масивні меблі. Робить будинок враження елегантне і затишне — не даром тепер у час кризи письменники винаймають приміщення різним організаціям на всякі "parties" (коли я там була, готувалося якесь прийняття для пропаганди фітіодизайну (тобто прикрас роблених із квітів). Тому що це вже п'ятниця, не було в будинку Юрія Мушкетика, ні офіційних секретарів (Лупія), але були якісь секретарки і я спершу хотіла зразу полагодити справу моїх членських внесків і подарувати книжки для бібліотеки. Але слово по слову — під впливом інформацій цих жінок — Погрібний домовився з ними, що вирівнання членських внесків і передача книжок відбудеться офіційно у вівторок, о год. 2-ій і до цього часу мені виготовлять членський квиток, що його я ще не маю. В Спілці з'явився Ростислав Доценко і він провів мене до Всесвіту на умовлену зустріч з Микитенком, звільнивши від цього обов'язку Анатолія. Доценко виглядає молодше, як я його запам'ятала з 1990-ого року — я довідалась, що він з 1931 року, отже на рік молодший від мене. Ми мали досить багато ще часу, бо зустріч з Микитенком була встановлена на 3:30. Отже сіли в парку напроти Всесвіту. Говорили про різне. Доценко — колишній в'язень і засланець — дивиться критично на тих активістів, що поміняли партійні квитки на національну символіку і залишилися на старих посадах. Це стосується і Микитенка, якого він, очевидно, добре пам'ятає із давніх літ і мав з ним не один досвід.

Моя зустріч у редакції Всесвіту була досить цікава. Микитенко почастував мене кавою і cherry brandy, показав перший унікальний річник Всесвіту з 1925 року, а потім поїхав зі мною київським метро до станції Золоті ворота, де в Будинку Вчителя відбувалося урочисте вручення премії Антоновичів, яку дістали цього року Євген Гуцало і Апанович.

Будинок Вчителя — колишній Педагогічний музей, де засідала колись Центральна Рада. Тут я була вперше. На свято премії Антоновичів в амфітеатральній залі зібралося понад 150 чоловік. У президії сиділи обоє Антоновичі, Дзюба, Фізер і Марта Хом'як, а серед гостей на залі були і гості з діяспори — Шевельов, Пеленський, Зінкевич, Петришин, Бандера, Мейс, Ростик Хом'як, Іван і Наталка Головінські... Не було, нажаль, Ірки Стецури (я ніяк не можу пов'язатися з нею телефоном). Підступили до мене, пригадали себе і привіталися Галя Жулинська і Марта Дзюба. Іванові Дзюбі я подарувала Остапів Літературний Львів і дала йому статтю про Рильського до Сучасності. (Була б забула, але він раптом сам почав запрошувати до співпраці та й не тільки до Сучасності, але й у якомусь новому довідниковому Шевченківському виданню).

Літературний Львів, між іншим, я вже подарувала також Доценкові, Микитенкові, Погрібному, два примірники Марко взяв до свого бюра.

Погрібний запросив мене виступити в його факультеті українознавства в університеті — це мабуть буде в середу.

Між іншим, київське метро, вже знайоме мені з попередніх приїздів сюди, трохи мене лякає. Не знаю, чи без Микитенка я наважилась би була їхати цими дуже швидкими і страшно стрімкими, довгими на кілька поверхів, ескаляторами. При моїй фобії — це справжня проба нервів для мене. На щастя, всюди була товпа людей, а це мені, що навіть на лагідних і невисоких ескаляторах американських департаментових крамниць маю проблему, дуже допомагає.

Неділя, 28 травня, Київ, у Марка.

Вчора день провела з Марком. Вранці ходили купувати харчі. Це цікавий і повчальний досвід. Маркова господиня — Ніна Федорівна — сама звичайно купує і готує харчі — от я вже двічі їла смачні, нею приготовані страви. Але Марко докуповує різні речі сам і це не така проста справа. От напр. сметану купує він на недалекому базарі, де довозять, мабуть із сіл, а може перепродують всячину: там і молоко і сметана і масло і ковбаса і м'ясо і риба і городина, а поруч дехто продає якісь речі з одягу, всяке приладдя тощо. На сметану треба принести зі собою власний слоїк. Спершу Марко пробує сметану на смак: йому мажуть сметаною руку, він її злизує і каже: за квасна! і йде далі, до другої. (Потім таки вернувся до першої продавщиці, бо вирішив, що її сметана свіжіша). На цьому базарі трохи дорожче, як у гастрономах, зате, кажуть, продукти свіжіші і кращі. Яйця, бачила я у кіосках, коштують 65,000 карбованців за 10 штук, тут на базарі ціна була 10,000 за штуку. Я купила на базарі банани, помаранчі та гарбузяне насіння. Не дуже гігієнічно виглядає ця продаж масла, що стоїть великою брилою на столі під досить високою, майже літньою температурою, та ще й у сусідстві із вудженою, а то й свіжою рибою. Як це виглядатиме влітку, коли буде ще тепліше? Але є в Києві вже і інші, модерні способи купівлі харчів. Ось недалеко на вулиці Артема є супермаркет "Мрія". Туди ходили ми також. Там стоять в західно-европейських опаковках йоґурти, морозиво, шоколада, лікери, коньяки, соки, фільми, дитячі іграшки — все це за валюту, і не тільки це: можна платити кредитовою карткою! От ми вчора накупили там деяких речей, включно із дуже смачним хлібом, булочками і варенням на суму 25 дол. і я записала це на свою картку VISA! Добре було б частіше могти вживати кредитову картку. Бо бачу, що хоч я привезла із собою 2,400 дол. готівкою, то можна було привезти бодай тисячу долярів більше. Можливо, я надто щедро взялася обділювати всіх в Івано-Франківську і у Львові. Тепер бачу, що в Києві мені треба буде і для себе видати трохи грошей, а ціни тут значно вищі. От, напр. вдалося нам учора купити квитки до театру на сьогодні ввечері. Йде якась пародія на Олбі "Не боюсь сірого вовка" — грають там із відомих мені акторів — Ступка і Роговцева. І от великою несподіванкою для мене є факт, що квитки на цю виставу коштують по 20 дол. від особи! Я купила три — для Марка, Доценка і для себе. Отже такими темпами гроші могли б швидко розійтися! Ідемо також 31 травня на виставу Маклена Ґраса — ці квитки купував Доценко і хоч я дала йому крім 40 дол. для нього самого, ще 20 дол. на квитки, то тепер мушу провірити, які там ціни, хоч запевняють мене, що постановка "Сірого вовка" — вийняток, коли мова про ціни квитків.

Вчора і сьогодні — Дні Києва. Майдан Незалежності прибраний і прапорами і спеціяльно по мистецьки збудованою і удекорованою естрадою (там, де колись перед готелем Москва стояв пам'ятник Леніна). І на цій естраді, і на Володимирській гірці, і в різних інших стратегічних місцях міста — концерти, виступи, музика і тисячі-тисячі людей. На Андріївськоіму узвозі розвішені і розставлені картини на продаж, кераміка, ювелірні вироби, вишивки — одне слово — базар. Переважає кіч — тільки де-не-де можна побачити серед цього мотлоху, якийсь цікавий мистецький твір. Єдине, що мене зацікавило, були шахи — фігури розмальовані на козаків і турків — не якась високомистецька річ, але оригінальна. Я б таке навіть купила, якби не те, що баґажу маю вже більше як треба, ну і купила вже одні — гуцульські, різьблені, інкрустовані шахи.

Несподівано, серед багатотисячного натовпу киян, напоролись ми вчора на Грабовича і Сивоконя. Фактично, Грабович зачепив мене — я може його і не помітила б. Виглядає він дуже молодо: я давно його вже не бачила.

Вчора дзвонили вже до мене з Тернополя, від Лановиків. (Я дала знати Гром'якові, що я тут). Запрошують приїхати на пару днів. Навіть хочуть приїхати по мене. І обіцяли повезти до Зборова (це від Тернополя 30 км). Але Тернопіль від Києва далеко. Треба їхати у спальному вагоні цілу ніч. Я дала тентативну згоду, але трохи мені ніяково, що люди напитають собі зайвого клопоту.

Год. 5 пополуцні (тобто 17-а).

Пішла я сьогодні сама в місто на довгий самотній прохід. Тільки так зможу потрохи зорієнтуватися у центрі Києва. І от я пішла вулицями Воровського, Великою Житомирською, Володимирською, Богдана Хмельницького, Хрещатиком аж до Майдану Незалежності. Це напевно не найкоротша дорога до Майдану, але вона орієнтує мене краще ніж всякі short-cuts (гарне українське слово!), що ними водять мене місцеві люди (Погрібний, Марко, Доценко). По дорозі вступила до св. Софії — купила квиток і пішла поклонитися знову Оранті, розглянути без зайвого туристичного поспіху мозаїки і фрески з 11 століття і подихати атмосферою цього собору, що пахне вічністю. Софія ззовні відновлена, але навіть "Шеделя білоколонне диво" викінчене білим і селідиновим кольором, зраджує поганий квалітет фарби — зеленкавий колір нерівно розмазаний, де-не-де розмитий водою... Також парк довкола Софії залишений рости собі без особливого піклування: трава виросла до колін, кульбаби стоять пушистими головками насіння, довкола лопухи і будяки.

Понеділок, 29 травня 1995, пополудні.

Мала сьогодні ділове "засідання" з Михайлом Москаленком. Прийшов сюди, до Маркового помешкання. Говорили ми про матеріяли: які включати або не включати до нової книжки, про плянування часу. Він тепер дуже зайнятий, але осінню обіцяє зробити критичні примітки до "Притягання землі і неба," та й інших переданих йому матеріялів. Тоді спочатком наступного року я зроблю нову редакцію і ще раз пришлю йому на його критичний розгляд. Примітки до Хв. іл. і Землетрусу він уже робив, деякі з них ми мали змогу обговорити. Вступної статті він писати не хоче — вважає себе перекладачем, редактором, але не літературознавцем. Радить включити в книжку дві критичні статті — Костюка і Доценка. Пісень включати не радить, але чужомовні переклади — так!

Він трохи дивний чоловік — на ногу, здається, хромає, неодружений, парубок. Я приготовила перекуску — не мала змоги намовити його, щоб щось таки з'їв. Делікатно всунений між папери конверт із 30 дол. хотів мені повернути... (Ледве вмовила!) Говорили ми і про Костюка, і про Шевельова. Просив, щоб йому прислати Остапові переклади Сен Жон Перса. Як редактор робить він цікаві помічення і моя книжка на цьому напевно багато скористає. Я вияснила своє становище щодо деяких його завваг і тільки зрідка не піддаюся його намовам, напр. Дом і Єдерман: він хотів змінити на "дім" і "Едерман" — але після моїх вияснень, що це таке, погодився, що треба залишити, як було.

Вчорашня вистава була дуже цікава й оригінальна. Театрик малий — там може прийти не більше як 250 осіб. Сцену спеціяльно перебудували для цієї вистави — зробили довгу трасу, що по ній бігають великою швидкістю актори — де біг має показувати хвилювання, напруження. Текст Олбі, мабуть, залишився без особливих втручань, хоч скорочений, але інтерпретація і сценічний задум — зовсім нові. Марта і Джордж, на привітання своїх гостей, переодягаються, міняючи свої ролі — натяк на гермафродитизм? двостатевість? Ступка грає Марту в жіночій перуці, навіть у криноліні з довгим шлейфом. Ада Роговцева перевтілюється в бородатого професора. Грають всі знаменито. В другій чоловічій ролі — відомий актор Богдан Бенюк. Другу жіночу роль дуже добре відтворює невідома мені досі Вікторія Спесивцева. Режисером постановки є Андрій Жолдак і він справді головний творець цього видовища. В першій дії основне — це саме це перевтілення головної пари у протилежні статі. Після антракту — дія відбувається над хмарами, в небі. П'єса дуже до акторів вимоглива і вимоглива теж до сценічної техніки. В одному моменті падає дощ (дуже до речі, бо Ступка купається в поті у своїй фізично вимогливій ролі і дуже до речі станути йому під туш). При кінці п'єси падає сніг. В небі, для ефекту, напускають не тільки сцену, але й залю якимсь димом-туману ітп. Багато в п'єсі еротики — в підкреслено сатиричному пляні. Частини постановки (зокрема початок) можуть навіть сприйматися як пародія на драму Олбі. Заля була виповнена відносно молодими людьми (30-40 років), можливо, що серед них були і деякі чужинці. В п'єсі чимало чужомовних вставок — французькі пісні, які співає Edith Piaf, а також на живо — Спесивцева, тексти читані французькою мовою (якісь уривані фрази, чи не з Марселя Пруста?) На задньому фоні на екрані весь час появляються якісь постаті або силуети. Позатим жодних декорацій на сцені немає. Мені вистава сподобалася, але думаю, що Доценкові, мабуть, ні. До таких театральних експериментів треба звикати і навряд чи старше покоління має в собі таку велику дозу терпимости до нового трактування психологічної драми, що на кожному кроці шокує і несподіваністю, і еротикою, і відсутністю всяких моральних постулятів чи дидактики.

Вчора, у моїх походеньках Києвом, я зробила деякі помічення щодо мови. Субота й неділя — це було свято-фестиваль, Дні Києва. З цієї нагоди в місті, зокрема на Хрещатику, повно всяких написів. І всі вони — українською мовою. Ось деякі з них, що їх я відписала: Прекрасне наше місто, чаруй життя красою! З днем народження, золотоверхий Київ! [sic]. Чарівне наше місто, прийми слова безмірної любові! Як тебе не любити, Києве мій! Взагалі написи в місті — здебільша українською мовою. Також таблиці на урядових будинках. Відписала деякі написи, що звернули мою увагу: Стережись автомобіля. Салон комп'ютерної техніки. Обмін валют. Рекляма на французьке вино. Пежо — досвід доріг усього світу. Міс Італія Піццерія. Музичний бар. Третій міжнародний фестиваль театрів ляльок. Національна опера України. Міжміський телефонний переговорний пункт. Час роботи... Довідково-інформаційна служба... Але ось ходимо вулицями столиці у дні Києва — серед повені багатотисячної товпи — і української мови майже не чути. Всюди довкола чується російська мова, в кращому випадку — київський російський суржик.

Мала я сьогодні зарезервоване пообіддя для Марка. Точніше кажучи, він хотів, щоб я зустрілася з людьми з його Інституту і може дала їм якісь інформації чи поради. Я на це погодилася і після відходу Москаленка, нікуди з хати не виходила, чекала, що Марко прийде на обід і разом підемо до Інституту. Але біля третьої він подзвонив, що не прийде і що зустрічі з його людьми сьогодні не буде. Отже я біля четвертої десь, пообідавши, вийшла з дому з пляном піти на вулицю Саксаганського до Української Правничої Фундації. Вивчила я маршрут на карті і пішла пішки. Це виявилося дальше як я думала і коли я вже була біля номера 110 на Саксаганського, небо затягло хмарами, почав накрапати дощик. Я злякалася і вернулася. Сьогодні вперше я — як на злість — вийшла з хати без парасольки і без накидки! Вже на вулиці Воровського, не так то й далеко від Обсерваторної, зловила мене страхітлива буря, з градом і страшною зливою. Вул. Воровського перетворилася у рвучку гірську річку. Я заховалася в двері якоїсь крамниці і перечекала найгірше. Все таки, вже навіть коли дощ трохи ущух, я трохи змокла та й перемочила свої черевики — Reebocks. Мокра підійшла до Маркового помешкання і з великим трудом відімкнула складний замок на його дверях. Уже думала, що не зможу дістатися до хати — а Марка й досі нема, хоч вже минула 9-а. Якби так треба було чекати на сходах, було б справді страшно!) З уваги на цей замок на дверях, трохи боюся кожний раз, коли виходжу з дому. А в майбутньому таки носитиму всюди свою тоненьку вітрівку — бо після дощу стало теж дуже-дуже холодно.

Вичитала в газеті Пост_Поступ почуте з натовпу в час візиту Кучми до Москви: "Хохлы вонючие, Крым забрали, а нам негде жопу погреть."

Дивлюсь Українське Телебачення, зокрема УТН (Українські Телевізійні Новини). Ось був своєрідний круглий стіл з участю журналістів і лідерів політичних партій. Виступали там лідери партій комуністичної, соціялістичної, КУН (Стецько), ліберальної (Лановий). І комуністи і соціялісти отверто говорять про потребу відновлення Союзу. Сумно. На цьому тлі Слава Стецько звучить навіть переконливо. Лановий між ними найрозумніший, але які його шанси?

Вівторок, 30 травня. 11:45 перед північчю, в ліжку.

О год. 14:00 сьогодні я мала заповіджений офіційний візит у Спілці Письменників. Прийшла трохи раніше (вперше сама їхала тролейбусом, трохи блукала, заки знайшла Банкову 2, хоч була вже там один раз з Погрібним!) В СПУ саме відбувалися збори київської організації СП. Я сіла собі і трохи слухала кількох виступів. Потім пішла до кабінету Мушкетика, попрощавшись зі Микитенком, який був на зборах. В Мушкетика застала вже Дрозда, Лупія і Шевченка. Дрозд, познайомившись, подарував мені нову свою книжку — Музей живого письменника і збірку віршів своєї дружини — Ірини Жиленко (Я не знала, що вони — подружжя). Був там і письменник Бедзик, що писав про Лемківщину, і потім прийшов Федір Погребенник і Анатолій Погрібний. Виявилось, що секретарка виїхала і що квитка членського вручити мені не зможуть. Для мене це не було особливим розчаруванням. Я фактично хотіла тільки заплатити членські внески і мала намір зробити це вже в п'ятницю, але це вони самі справу відклали до сьогодні. Я таки настояла на тому, щоб справу внесків полагодити, бо не маю наміру більше часу тратити на спілчанську бюрократію. Нарешті знайшли бухгалтера, що виписала мені квитанцію на 10 дол. вступного і по 10 дол. річних внесків, що їх я заплатила до кінця біжучого тисячеліття (разом дала я 60 дол.)

Опісля пішла я з Федором Погребенником до колишньої Бібліотеки імені КПРС — несподіванкою для мене виявився факт, що вона тепер називається Національна Парламентська Бібліотека України. (Отже видно, що директор її — Анатолій Корнієнко — таки виграв цю роль, що на неї претендувала також Бібліотека Академії Наук, яка має багатші фонди і, мабуть, більше для цієї функції надається). В національній бібліотеці Погребенник завів мене у бібліографічний відділ, де я розповіла про свою бібліографічну літературну і правничу роботу, а потім ми пішли на конференцію в пам'ять Лева Биковського, яка саме відбувалася в конференційному залі бібліотеки. Погребенник був у програмі, але замість сказати щось про Биковського, після короткого вступу, сказав кілька слів про мене і покликав мене до слова. Мені було трохи ніяково, але я таки сказала кілька слів про велике значення бібліографічної роботи, про свою статтю "Ключі до скарбниць друкованого слова," про Бібліографічний Конкурс УНІГУ і про потребу премій і заохоти для бібліографів. Після конференції запросили всіх на невелике прийняття, де були і канапки і солодке і коньяк і вино, і де виявилось, що деякі присутні не тільки знали хто я така, але й виявили обізнаність з моїми статтями про бібліотекознавство і бібліографію, а навіть знали про існування мого посібника "Українськла бібліотека в Америці"... Нажаль, не легко мені буде запам'ятати прізвища цих моїх колег — за багато на один раз доводилося вітатися з людьми, що нечітко представлялися, а то й зовсім не називали своїх імен. За вийнятком директора Корнієнка (його я вже раніше зустрічала в Урбані), молодого студента-фотографа, племінника Лева Биковського, що приїхав з Луцька і є, здається, професором історії, Сергія Білоконя та Федора Погребенника — всі ці бібліографи, викладачі інституту культури та бібліотекарі — жінки. Теж і тут, як зрештою і в цілому суспільстві — основна конструктивна праця — праця не чоловіків, а жінок. Мені треба буде ще туди зайти, зокрема, щоб понести пару Остапових книжок, але також на те, щоб попрацювати над ідентифікацією заголовків малої прози для ULE80. Я також хочу встановити контакт — обмін між цією парламентською бібліотекою і нашим PENN (Biddle) — Корнієнко обіцяв, що вони присилатимуть нам юридичні видання, а я готова підготовити якусь посилку книг і для них і для Стефаника. Також я повідомила про те, що кількасот томів американського законодавства та юридичної літератури я вже послала була до ЦНБ. — Погребенник підпровадив мене до тролейбуса, по дорозі запізнав із сином Василя Стуса і молодий Стус разом зі мною під'їхав до Львівської площі, де я висіла. Вдома чекала мене несподіванка: я не могла відкрити дверей у важких Маркових дверях! Це особливий замок, я вже трохи мала клопіт з ним і вчора. Але Марко сьогодні від раннього ранку до пізнього вечора — на конференції і я це знала. Пішла на вулицю Коцюбинського до бюра FTUI — нікого там не було. Але я з вуличного телефону подзвонила до них і когось таки застала. Сказала про те, що не можу відімкнути замка — і молодий хлопець Славко з Маркового бюро прийшов і мене визволив! Заки Марко повернувся додому, я вже пообідала, скупалася, поговорила по телефону з Мартою Бліхар... Боже мій, що то було б, якби я не могла дістатися до помешкання? Сидіти на брудних сходах у темноті? А "ради ні поради ні від кого".

31 травня, год.23:00.

Сьогодні перед полуднем поїхала до Національної Бібліотеки. Завезла їм Остапові Зібрані вірші і Літературний Львів та свій Землетрус. Сіла собі на годину, пробуючи знайти ідентифікації для ULE80 на основі самого таки їхнього каталогу. Це не така проста справа. Тільки де-не-де збірки оповідань описані аналітично, з повним змістом. Крім того, із самих тільки англійських заголовків не завжди можна вгадати назву оригіналу. А крім того маю враження, що україніка в оцій нашій "національній" бібліотеці не належить до найбагатших і найсильніших фондів.

Виходячи з бібліотеки, зустріла Доценка. Він провів мене аж під двері університету, а що ми прийшли трохи заскоро, я запропонувала випити пиво в недалечкому кафе. Отже ще трохи поговорили. Тоді я пішла в Інститут Українознавства, де ждали мене Погрібний, Володимир Мельник, Віталій Дончик. На зустріч зі мною прийшов і директор Інституту українознавства П. Кононенко, який навіть виголосив трохи за довгу промову про свій інститут і українознавство взагалі. В авдиторії семінарійного типу було кілька молодих аспірантів і кілька молодих науковців, в тому числі і Володимир Погребенник, син Федора. Погрібний сказав про мене коротке вступне слово, нав'язуючи до своїх відвідин Філядельффії, а тоді вив'язалася розмова на основі мого короткого звіту про свою бібліографічну працю. Погрібний спровокував мене сказати щось про свою доповідь про Рильського, а Дончик, який дуже запрошував до співпраці в журналі Слово і час і зразу хотів взяти в мене цю статтю про Рильського, дуже був розчарований, коли почув, що я віддала вже статтю Дзюбі для Сучасності. Про мої поетичні книжки була мова і я їх показувала учасникам зустрічі, але віршів я не читала. Виступ мій мав дуже спонтанний характер, була жива виміна думок, помітне було справжнє і щире зацікавлення темою. (Крім самого Кононенка, який виголосивши свій монолог, вийшов був до своїх директорських обов'язків. Сьогодні закінчується офіційно академічний рік, вирішується чимало питань про іспити ітп. і тим пояснювали не надто численну авдиторію). На кінець молодий Погребенник обдарував мене квітами, а Кононенко запросив мене, Мельника й Дончика до свого кабінету на чай і коньяк. Володимир Мельник провів мене додому і я ще погостила його обідом, дала йому для Інституту Максимову книжку і кілька примірників Зібраних віршів, щоб передати Дроздові та іншим. Мельник розповів, що у його жінки Наталки народився внучок пару днів тому, але в дитини всі органи — ненормальні чи недорозвинені. Це перша дитина Наталчиної доньки. Книжку Максима для себе Мельник отримав уже раніше. Він мене потім ще провів до театру. Я була з Доценками і Мартою Бліхар на виставі Маклена Граса, що її ставив одеський драматичний театр, який тут на гастролях. Вистава мені не подобалась: постановка повна шаблону, гра акторів — трафаретна. Жодної свіжої думки, ані оригінальної розв'язки я не помітила. Та й сама п'єса — це не те, що Народній Малахій, Мина Мазайло чи Патетична соната.

Четвер, 1 червня 1995. год. 11 вранці.

Мушу трохи відпочити: користаючи з відпочинку, хочу коротко занотувати дещо з мого досвіду з поштою України. Довідався вже раніше Марко, що посилки книжок до Америки мусять іти малими пакунками, не більше як 3 kg і що це приблизно 11–12 примірників "Літ. Львова". Запакувала я сьогодні один такий пакет, дала до середини пластик, щоб не замокло, зверху міцний картон, що ним опаковували книжки ще в друкарні у Львові і пішки, із своїм візочком на колісцятах, пішла на Головну Пошту, до відділу міжнародних посилок. Перед тим вступила до іншого відділу, де є "обмін валют". Хотіла розміняти 50 дол. — не мали досить грошей: зміняли мені тільки тридцять і дали карбованцями 4,530,000, тобто чотири з половиною міліони! На пошті, коли я нарешті удостоїлась уваги персоналу (перша жінка, до якої я звернулася із запитанням, бовкнула щось під носом російською мовою і я її не зрозуміла, а вдруге вона вже не відізвалась), зважили мою запаковану посилку і виявилось, що є пару грамів більше, як 3 kg. По друге: казали мені розпакувати книжки, щоб вони могли перевірити, що там є. І врешті, коли я витягнула один примірник і залишила тільки 11, посилку мою прийняли, абияк обв'язали мотузкою (мовляв, на митниці і так розкриватимуть!) і за цю маленьку 3 kg посилку взяли 1,211,000 (тобто один міліон двісті одинадцять тисяч) карбованців оплати. Правда, сказали мені, що це нібито ітиме літунською поштою і повинно прийти "за две недели". Звичайною поштою, яка йтиме два місяці, а то й довше, така посилка коштувала б не дуже багато менше — 1,088,000, тобто тільки 123,000 менше. Це дуже дорого, зокрема якщо зважити, що тих пакетів треба було б вислати чимало. Ось зараз підготую три такі посилки і знову піду з візочком на пошту. Трохи книжок я запакувала у свої валізки і візьму з собою, хоч, кажуть мені, що може доведеться платити за додаткову вагу. Якби брала ще одну валізу на 50 kg, треба було б заплатити додаткових 108 дол. Трохи книжок залишу Маркові, щоб він привіз, як буде їхати до Америки, але він уже поволі ліквідуватиме своє помешкання, отже матиме чимало і свого власного баґажу. А що буде з тими 220 примірниками, що їх я залишила на помешканні Зорівчаків у Львові? Вже тут у Києві я роздала деякі примірники: вчора дала Мельникові і Дончикові, Національній Бібліотеці, сьогодні дам Софії Майданській, яка дуже нею зацікавилася, бо взялася писати роман з тих часів у Львові.

Досить відпочинку — іду на пошту. Повезу ще три пакети — тим разом адресуватиму і остаточну опаковку здійснюватиму на пошті. (Вони і самі опаковують і зв'язують за додатковою оплатою!)

П'ятниця, 2 червня 1995. год. 17:30.

О 7-ій має прийти по мене Лановик і поїдемо нічним поїздом до Тернополя. Ще навіть не знаю, як йому на ім'я — дівчата називаються Зор'яна і Мар'яна, мати — Ірина. З ними я говорила вже по телефону. Про Лановика писав мені Гром'як, але я точно не запам'ятала. Він також, здається, є професором у тернопільському університеті. Гром'як каже, що Лановики мають велику власну хату, де буде і для мене окрема кімната. Побачимо.

Вчора пополудне провела у Майданськкої. Занесла я їй примірник Зібраних віршів і Літ. Львова для неї, а також для Віри Вовк, бо Віра має десь на днях приїхати: тут їй збираються видавати 2-томне зібрання творів. По дорозі купила я Софії та її мамі свіжих бананів, а крім того залишила їм 10 дол. Вони і далі живуть у тому помешканні, куди вперше провела мене Лариса Онишкевич. Але помешкання стало значно просторіше, бо докупили одну кімнату, де тепер Софії кабінет. Кухня і туалет далі спільні із сусідами. Але тепер їхнє помешкання значно просторіше, привітніше, гарно влаштоване. Закордонні поїздки, мабуть, залишили певні сліди. Софія і досі живе тільки із творчої праці. Пише на замовлення лібретта, сценарії, дитячі музичні п'єски. Написала кілька творів більшої прози (Я про це знала, але не читала, хоч деякі її прозові твори друкувалися навіть у Нових днях). Грала мені запис ораторії Святий Дніпро, де музику до тексту Майданської писав композитор Кікта (українець, який живе у Москві). Це ораторіо було створене на замовлення і з нагоди ювілею хору Дніпро в Едмонтоні. Хоч запис аматорський і поганий, сам твір робить неабияке враження, жаль що це не було написане до 1000-ліття християнства і не було виконане вперше в Нью Йорку у Лінкольн Центрі. Текст Майданської включає рядки з літопису, латинські вставки з Теофана Прокоповича — це поетичним модерним словом охоплена вся історія України аж до наших днів. Вона такі речі вміє добре робити, тим більше, що сама вона — скрипаль і музика її перша професія. Мати її мене гарно погостила, хоч я просилась тільки чаю (в Києві неабияка спека — доходить до 30̊С, а той більше, але на щастя — сухо!) Софія читала уривок з якоїсь нової повісті, що її вона розпочала писати: тло — Львів за німецької окупації. Я волію у прозі трохи модерніший стиль і лаконічність вислову, живий діялог і трохи дотепу, іронії або сарказму — в Софії цього немає, але слідкувати за довшим уривком прози нелегко, тільки слухаючи — важко сконцентруватися. Треба читати самій. Трохи мене дивує, що вона вибирає темою досвід пережитий не нею самою, але її мамою. Та й час цей відомий їй тільки з розповідей інших людей. Не знала вона і про белетристику того часу, не то що закордонну, але навіть радянську (напр. роман Тараса Мигаля: Шинок: Оселедець на ланцюзі). Приємно було посидіти з обома Майданськими — культурна наша старої дати інтелігенція. Вони з походження — буковинці. Мама, не зважаючи на заслання і інші тарапати, ще має в собі відчуття стилю і смаку колишньої Австро-Угорщини. Вона, мабуть, мого віку, але нагадує мені львівських пань, таких як Бабця Лінка, Тета Леся, Ляся Старосольська.

Сьогодні вранці знову пішла на пошту. Надала знову три пакети: два до Максима до Канади, один — собі. Та й один примірник Літературного Львова послала я Марійці Канській до Польщі. Позбувшись на пошті книжок, я пішла далі пішки до редакції Всесвіту. Хоч Микитенко обіцяв зібрати для мого перегляду потрібні мені англомовні журнали різних країн (досі я бачила тільки данський такий журнал!) і навіть доручив у своїй неприсутності впустити мене до свого кабінету, щоб я сама цих речей пошукала, то насправді ця моя візита не увінчалася бажаним успіхом. Всежтаки, я мала нагоду сьогодні нарешті занести їм рецензійний примірник Максимової книжки. Про неї я вже раніше говорила Микитенкові, але тоді книжки не мала під рукою.

Тернопіль, 3 червня 1995, субота, біля півночі.

Богдан Лановик є завкафедрою історії в Тернопільській академії Народного Господарства. Його дружина Ірина вчила німецьку мову, тепер уже на пенсії. Молоді близнючки Зор'яна і Мар'яна — тепер аспірантки в Педінституті у Романа Гром'яка — мають по 23 роки. Їх розпізнати майже неможливо (Мар'яна має перчик на обличчі). Лановики мають власну, дуже порядну і досить велику хату, викінчену паркетовими підлогами, імпортованими з Польщі меблями, українськими килимами і сотнями цікавих книг. В хаті на партері є туалет і лазничка. Мені призначили окрему кімнатку на першому поверсі. Тут сьогодні були в гостині на обіді Роман і Марія Гром'яки. Завтра я маю їхати з Гром'яками до Зборова. Пополудні ходила з дівчатами оглядати Тернопіль. Справді гарне місто — в центрі велике озеро і великий, гарно заплянований, парк. Саме місто, деякі його вулиці і будинки з опуклими залізними бальконами нагадують міста Европи. Тут помітно холодніше, варто було взяти костюм, чого я не зробила.

Ми приїхали до Тернополя поїздом з Києва — спальним вагоном. Подорож триває цілу ніч. Лановик спеціяльно приїздив до Києва, щоб мене забрати. Була велика спека, а вікна у переділі поїзда не відчиняються.

Тернопіль, 4 червня 1995, год. 7 вранці.

Зор'яна і Мар'яна заробляють собі, перекладаючи з англійської мови на українську біблійну літературу, що її промощує в Україні Християнське Товариство Кілларні з Едмонтону. Показували мені розкішно видані в Канаді брошури про основи християнської віри, біблійні оповідання про Йону, про Рут, що їх автором є Рон М. Стайнбреннер. Ці люди організують регулярні біблійні семінарії в Тернополі і Чернівцях, мають тут свої доми молитви. Основником цієї справи є Джек Гунка, старшим пастором в організаційній брошурі позначений Ф. Вербицький. Випускники трирічних семінарій самі стають місіонерами і продовжують євангельську роботу. Видно з цього, що цей євангельський рух в Україні здобуває поважні впливи. Для мене важливе особливо те, що вони своїми перекладами на українську мову допомагають українізувати Україну (Покищо, сказали мені, російських таких перекладів не роблять, може тому, що засновники з українського роду?) Але Тернопіль українізувати не треба. Тут звідусіль чути українську мову, це не те, що в Києві. Вчора, на прогулянці по місту, я навіть здивувалася, коли почула якусь одну розмову російською мовою.

Богдан Лановик мав в Америці батька і маму, та й досі має одну, здається, сестру. Вся родина їздила до Чікаґо на відвідини, так що вони вже в Америці були. До партії Лановик не належав. Ці два факти — батьки в Америці і безпартійність — не перешкодили йому, одначе, здобути вищу освіту і зробити наукову кар'єру. Він — разом з цілим колективом своєї кафедри — написав і видав уже кілька підручників чи посібників. Показував мені таку одну книжку: "Україна і світ": історія економічних зв'язків України від найдавніших часів. Книжка видана під фірмою Міністерства Освіти. Саме до МО Лановик приїздив, коли був у Києві, щоб забрати мене до Тернополя, і у двох торбах привіз із собою якийсь новий манускрипт до коректи з наміром за кілька днів мого побуту тут при помочі свого колективу зробити коректу книжки і, повертаючись зі мною до Києва післязавтра, відвезти його назад до Міністерства. Але ось люди його кудись роз'їхались на суботу-неділю і він не може обділити їх несподіваною терміновою працею.

Вчора були тут на обіді Гром'яки. Марія Гром'як, яка зовнішнім своїм виглядом нагадує мені Христю Кушнір, є активною діячкою Союзу Українок. Від Гром'яка довідалась я, що Володимир Мельник розійшовся із своєю жінкою — Наталею Шумило! Ця вістка мене трохи заскочила: адже я Мельника пару днів тому гостила обідом, говорили ми про всячину і він навіть запрошував мене до них додому — не було жодного натяку на те, що говорить Гром'як. Про Наталю була згадка у зв'язку з тим, що її донька з першого подружжя саме народила дитину і немовлятко не має жодного здорового органу... Казав Володимир, що Наталя багато тепер часу присвячує доньці і що цими днями вирішиться, мабуть, доля нещасно народженої дитини. Може Гром'якова інформація невірна?

Вчора до пізна говорила я з жінками — Іриною і її дочками. Допитувалися про подробиці нашого з Остапом життя і я старалася доповнити безпосередньою розповіддю ті сухі дані, що їх я їм уже послала поштою. NB: одна з дівчат писатиме про англійські переклади Драча і Калинця. Текст Калинцевих перекладів вони мають, а Драчевих — ні. Взагалі з інформацією тут клопіт ще більший, ніж у Києві. Про літературознавчі праці англійською мовою про цих поетів, та ще й про Ліну Костенко, вони чули від мене вперше.

Минула північ, отже вже понеділок, 5 червня.

Сьогодні вранці приїхав автом Гром'як із жінкою і разом з Богданном Лановиком четверо нас поїхало до Зборова. Я думала, що це буде просто нагода мені пройтися вулицею міста, пригадати ті воєнні роки під німецькою окупацією, коли я дитиною жила в цьому місті, подивитись новими очима на ту дорогу, куди вели на розстріл попри нашу хату групи євреїв — сцени, що запам'яталася мені на все життя і дала привід для вірша "В житті моєму теж був Бабин Яр". По цій же дорозі, у протилежному напрямку, з української церкви попри польський костел до річки Стрипи, в інший час, взимку на Йордан, ішла процесія святити в ріці воду. Ця сцена також залишила в пам'яті яскравий спогад. Але Гром'яки не просто повезли мене, щоб показати пам'ятні місця, а повезли на богослуження до церкви (тут тепер осідок єпископа!), на гостину до приватної хати, а потім на зустріч в домі Просвіти з членами місцевої громади. Відвідали ми також Музей Зборівської битви. В музеї багато зайвого і зовсім мало автентичного матеріялу, але він має завдаток (і потребу!) стати справжнім музеєм і для цього зроблено вже перші кроки: на першому поверсі є досить вдала діорама Зборівської битви, виконана професійними мистцями, є деякі книжки і документи пов'язані з козаччиною, портрети гетьманів тощо. Перед музеєм стоїть скульптура Хмельницького.

На зустріч у Просвіті прийшло може із 40 людей. Гром'як сказав вступне слово, я розповіла про своє життя на чужині і про своє пов'язання із Зборовом. Було чимало запитань. Я прочитала також пару віршів пов'язаних з Батьком, з Бабиним Яром, з незалежністю України. Були фотографії, квіти, навіть репортер місцевої газети "Зборівська дзвіниця". Люди реагували із теплотою і зворушенням. Потім, уже на вулиці, ще одна жінка розповіла про те, що і вона була свідком, як виводили євреїв на страту. Вона сказала, що мій Ґольдберґ насправді називався Фухс, що його німці хотіли звільнити, але він вимагав, щоб звільнили і його жінку, а що вони цього не зробили, він пішов на страту разом з нею. Потім за містом на місці розстрілів ще довго кривавила земля і її засипали німці вапном... Цікаво, що про євреїв у час війни я вже кілька разів говорила тут і в Лановиків, і з цими людьми в Зборові. Всюди відчуваю від цих людей велику теплоту і співчуття до цих жертв війни і ще ні разу не наткнулась я на будь який натяк чи прояв антисемітизму... Боже мій, яку кривду роблять цьому бідному народові його вороги!

Повернувшись із Зборова, я потелефонувала до Курилів — Гром'як підвіз мене до центру міста, де вони живуть і я провела в них цікавий вечір. Передусім познайомилась з Дарійкою та Павлом і з їхнім сином Славком. Дарійка — як я це вже знала від інших — безупину говорить, і таку ж прикмету одідичив по мамі Славко, її син. З тією тільки різницею, що я його слухала з великим зацікавленням. Це молодий мужчина, 33 років, уже жонатий і мешкає окремо. По професії він — інженер, але тепер працює пресовим секретарем в адміністрації міста Тернополя. Людина він дуже бистра, освічена, інтелігентна, та ще й з ліберальними політичними поглядами, що було для мене приємною несподіванкою.

Вранці, 9:30. 5 червня.

Від Курилів повернулася я вчора пізно, біля 11 години. Провів мене нічим містом Славко Курило, але щастя, що вже біля Академїї Народного Господарства Лановик вийшов нам на зустріч — бо я була б до їхнього дому не потрапила. Дім Лановиків лежить зараз же за корпусом головного будинку Ададемії, але тут будова ще всюди у повному ході, треба проходити не тільки всякими заулками, але навіть рухомою кладкою понад невеличку прірву — справа складна для невтаємниченого навіть серед білого дня, а що вже говорити про нічну темряву... Була ще додаткова комплікація, бо раптом телефон у Лановиків перестав діяти: можливо, що спільники від їхнього телефону (party-line) не повісили правильно трубку і весь час був гудок, ніби "зайнято". З вікна моєї кімнати в Лановиків є вид на тернопільське озеро — між будинками, невеличкий його шматочок. Колись, коли викінчать довколишні будови і зроблять якийсь landscaping, або бодай посіють траву, тут буде довкола досить гарно. Біля самого дому Лановиків вже навезена чорна земля і вже ростуть квіти й городина, свіжі зелені весняні пагінці на чистенькій чорній землі. Скільки тут уже вкладено людської праці! Садиба Лановиків обгороджена дротяним парканом, а крім того, хату сторожить злющий собака Grey, у буді біля самих сходів: він зустрічає всіх гостей пронизливим голосним гавкотом. Я собі зажартувала, що мені треба було приїхати сюди з магнітофоном і записати цей гавкіт — і в цьому жарті велика доза правди — якби знала наперед, могла б була і справді це зробити — це було б значно ефектовніше, ніж недавно куплений електронічний собака, що його легкий гавкіт може хіба забавити Ніну, але не відстрашити злодія..

Сиджу і пишу у "своїй" кімнаті на першому поверсі, при бюрку викінченому магоньового кольору формайкою, де стоїть канапа, на якій сплю, і є три великі шафи аж до самої стелі, цього ж кольору. (Меблі, казали мені, спроваджені з Польщі). Дві із цих високих шаф — це книжкові шафи, виповнені добірними книжками — українською, російською, німецькою та англійською мовами. Книжкові шафи мають скляні засувки і всі ці томи в твердих оправах роблять солідне враження, а їхні заголовки можна читати з корінців. Є тут чимало книг, що є і в моїй бібліотеці вдома і що з ними я добре знайома, але є і багато новинок, напр. дуже цікава книжка Плужника "Змова в Києві", видана 1992 року, якої я досі не бачила. Хочу зробити собі деякі виписки з цих видань. Вчора у музеї Зборівської битви подарували мені дві цікаві книжки: переклади з французької Бопляна, Меріме і Шевальє про Козаччину (Я залишила музеєві даток 10 дол. і вони хотіли зреванжуватися).

Маю клопіт із своїм фотоапаратом: вчора, напр. не могла зробити знимок у Зборові, ані потім у Курилів. І зокрема це останнє дуже жаль, бо при моїй зоровій "не-пам'яті" мені дуже потрібна документація фотографіями людей, щоб я могла розпізнати їх у наступних зустрічах. Я переконана, що це вигасла батерея, а що фотоапарат повністю автоматичний, то без цієї спеціяльної батереї нічого зробити не можна. Це не те, що мій давній Olympus 35, де можна було вживати і ручний механізм. Навряд чи таку батерію (Lithium) я зможу десь купити в Тернополі, та й змоги пошукати мабуть не буде. Сьогодні Гром'як організує якийсь мій виступ в університеті (всі ці виступи спонтанні, ад гок, без попереднього пляну — так як за останніх пару тижнів в Україні: в Івано Франківську, у Львові, в Києві, в Зборові, а тепер тут у Тернополі — я ще не виступала ніколи! Варто було б зробити запис, щоб потім на самоті самій критично переконатися, на скільки виступи ці були ефектовні, чи не наговорила я багато зайвого, чи не розгублювалася в диґресіях?...)

Виступ у Зборові, одначе, дав мені наглядний доказ, що такі виїзди на провінцію дуже потрібні, що вони мають і можуть мати неабиякий вплив на людей. Реакція на мою розповідь про громадське життя в діяспорі, що нанизана на канву особистого життя, інформувала і про школи українознавства, і про Пласт, і про Союз Українок, і про літ-мистецькі клюби, і про табори переміщених осіб в Австрії і Німеччині, показала, що це було для багатьох не тільки ревеляцією, але і викликом до більшої зорганізованости тут в Україні — було прикладом, як у вільнному від політичного тиску світі можна і треба творити незалежне від держави громадянське суспільство. Вживала я свідомо і деякої політичної дидактики. Свідома того, що фінансова криза в Україні вселює в людей зневіру і що дехто навіть тут у національно свідомій Україні може пов'язувати занепад життєвого стандарту з незалежністю України — я розповідала як у світі зріс престиж Украіни і як те, що досі ішло завжди за рахунок Росії, всі найкращі наші здобутки в історії і культурі, тепер нарешті віддають Україні, про те, що без держави — Україна в світі ніякогісінького значення не мала і не може мати, і про те, що варто навіть українським комуністам поїхати хоч раз за кордон, щоб побачити, як виглядає життя звичайних людей — робітників і селян — у країнах, що не зазнали перетворень комунізму.

А ці "перетворення" справді застрашаючі і забере кілька десятиліть, щоб привести до нормального стану і країну і людей. Бо спустошення не тільки фізичне, але й духовне. Я колись теж — під впливом Франка і Коцюбинського — думала, що соціялізм може вирівняти нерівності у суспільстві і створити більш справедливий лад. Був час, коли я вважала, що добробут американського робітника — це реакція капіталістів на революцію в Росії 1917 року. Мовляв, зі страху перед революцією, треба було піти на поступки робітництву, підняти життєвий стандарт. Тепер я в цьому починаю сумніватися. Те, що комунізм зробив з Україною — і не тільки з Україною — це гірше від того, що могло б було бути, якби напр. війна не завалила довоєнної Польщі, або навіть, може, якби був виграв Гітлер. Хоч, хто зна: може після винищення євреїв, почав би систематичний геноцид українців? а може й ні? Адже потрібна була робоча сила? Може і жидів були б залишили — адже їх нищили вже тоді, коли бачили, що війна втрачена? Німецька окупація напевно була б страшна (як і шведська, коли був би виграв Карло ХІІ полтавську битву) — але ця окупація, можливо, привчила б людей до продуктивної праці, та й зрештою вона напевно викликала б спротив по якомусь часі і Україна давно вже була б вільною.

Ніч, год.1:30, вже 6 червня.

Пізно, але хочу хоч коротко відмітити події і враження сьогоднішнього дня. Вранці — відвідини музею тернопільської Академії народного господарства. Музей тільки формується із дарованих експонатів, він ще не упорядкований. О год. 1-ій — мій виступ перед студентами Гром'яка в педагогіочному Інституті. Заля виповнена молодими людьми, осіб мабуть із двісті. Гром'як коротко мене представив. Я говорила здебільша про свою бібліографічну роботу, подаючи її загальну характеристику, відкликаючись до своєї статті, надрукованої у Всесвіті. Говорила я трохи і про культурне життя української діяспори, яке воно було колись і тепер, про еміграційну літературу тощо. Запитань від студентів не було, але були запитання від їхніх викладачів: про модерністську поезію, про РУН віру... Потім мала я ще виступ англійською мовою перед групою студентів англійської мови. Їх була невелика група і моя зустріч відбулася тут без їхніх професорів, мене тут представила тільки одна з дівчат Лановиків. Відсутність викладачів мала позитивний вплив на атмосферу. Студенти живо, з помітним зацікавленням і доброю англійською мовою ставили запитання, що з них більшість торкалася життя в Америці. Потім ще досить довго розмовляли деякі з них зі мною приватно, тим разом уже по українському, консультуючись про різні справи, що їх цікавили: англомовні праці про Лесю Українку, життя у Нью Йорку тощо.

Опісля Гром'як узяв мене на своє авто і повіз до себе додому, показуючи мені по дорозі Тернопіль. Гром'як живе в місті, в апартаменті на третьому поверсі нового будинку, що виглядає трохи як американський townhouse. Помешкання відносно порядне й незле умебльоване, але досить мале, зокрема як зважити, що там крім Романа і Марії живе ще син Гром'яка (здається Тарас?) з жінкою і маленьким синком. Гром'яки гостили мене смачним обідом, а потім — зовсім несподівано — я мала нагоду піти з Гром'яком до театру! Ставили п'єсу місцевого тернопільського автора Левка Крупи. Режисером був Євген Ваврик. П'єса: "Василько — князь теребовельський" написана віршем, з актуальними алюзіями до політичної ситуації сьогоднішнього дня, була поставлена Львівським Театром Української Армії в "монументальному" "соц-реалістичному" (а може радше національно-реалістичному) стилі, але саме через цю її актуальність і перегук із сьогоднішнім днем мала в собі навіть зворушливі моменти ("Боже, не карай! Боже, силу дай"). Була на сцені і відносно жива акція із двобоями і вбивствами включно. Колоритність і дидактика цієї речі могли б мати неабиякий виховний вплив на молодь і дітей. Напевно Іванкові і Стефанкові такий театр припав би до вподоби і залишив би спогад на все життя! Гром'як відвіз мене додому до Лановиків і тут у цій гармонійній родині пройшов на розмові при чайочку ще один вечір.

7:30 вранці, 6 червня 1995. Тернопіль, у Лановиків.

Ніч тим разом провела безсонну і вперше від коли я в Україні мусіла вночі кілька разів вставати. Це дуже незручно в чужій хаті, тим більше, що єдиний в домі туалет є внизу на партері, тоді коли я сплю у кімнаті на першому поверсі, а зараз поруч, у сусідній кімнаті, крізь яку требва пройти, щоб вийти на сходи, спить господар дому. Досі в час подорожі клопотів з міхуром я не мала, аж дивно — фактично чулася ліпше, як це звичайно буває у Філядельфії. Навіть подумала собі, що це може вдома моя дієта — овочі і соки вранці — надмірно стимулює і обтяжує мій міхур. Але ось сьогоднішня ніч нагадала мені про мої проблеми і про те, яке я мала щастя, що вони не переслідували мене за час усього мого побуту в Україні.

Виявилося, що дівчата Лановики мають свій звукозаписувач і ось сьогодні я просила їх записати мені на тасьму гавкіт їхнього собаки Ґрея. Бо що це за гавкіт! Такого голосного і злющого вітання усіх гостей, що ступають на сходи цього дому, я ніколи ще не чула. Гавкає собацюра переразливим вереском, ще й захлинається від гарчання! Такий концерт на тасьмі був би мені справжньою обороною і я дуже хотіла б його мати! Маю надію, що це вдасться зробити!

В Тернополі совєти побудували колись великий бавовняний комбінат. Працювало там 15,000 лудей. Але бавовну привозили десь з Казахстану. Тепер завод стоїть, люди безробітні. Казахстан за кордоном, імпортувати бавовну немає коштів. Гром'як розповідав про інший приклад радянського господарювання: збудували величезну свинофарму — здається згадував цифру 9,000 свиней. І ось виявилось, що неможливо прогодувати всі ці свині локальними засобами і ресурсами. А заводи майже всі, як правило, були спеціялізовані і для виробу своєї продукції були залежні від інших заводів у далекому віддаленні, в інших республіках.

Дівчата-аспірантки отримують тепер стипендію у висоті 8 міліонів карбованців у місяць кожна. Але ось ще недавно, в жовтні 1994 року, їхня мама, Ірина, вчителька німецької мови, яка тоді ще працювала в школі, отримала за два тижні праці на пів-ставки — 48,000 карбованців — сума, до якої треба додати ще 2,000. щоб купити один примірник потрібної Зоряні і Мар'яні книжки — граматики української мови. Ірина, між іншим, саме закінчила 60 років життя — її ім'янини і день народження, як і ім'янини моєї мами, припадають на 18 травня. Вона має phlebitis на нозі і навіть відкриту рану, але ходить, працює і в хаті на господарстві, і на городі біля хати. От вчора сапала вранці город, а сьогодні зібрала із молодої картоплі цілу посудину колорадських жуків, які є тут великою проблемою.

7 год. ранку, 7 червня, в поїзді до Києва.

Виряжали мене з Тернополя і Гром'як, який приїхав своїм автом, щоб нас відвезти на вокзал, і вся сім'я Курилів, які спеціяльно прийшли до пізнього поїзду, щоб попрощатися. Лановик знову їде зо мною (він ще спить на поверховому ліжку над моєю головою). Переділ, як і попереднім разом, маємо на двох, дають чисту постіль, подушку, коц — досить навіть вигідно. Я сьогодні спала ліпше, як вчора! Лановик їде зі мною не тільки для безпеки, але також тому, що він везе до Міністерства Освіти виправлений машинопис якоїсь колективної праці, що її підготовляє до друку його "кафедра". Коли приїхав був по мене у п'ятницю, забрав у Міністерстві манускрипт для коректи, а в час мого побуту в них заставив своїх наукових співробітників — співавторів цієї 800 сторінкової праці — зробити терміново коректу. Богдан Лановик — ділова, зорганізована людина, таких би Україні побільше.

Вчора виявилось, що Зор'яна Лановик також пише вірші. Дівчата до пересади несміливі, але я намовила її вірші таки мені прочитати. Досить цікаві. Прийшло мені на думку, що вона могла б послати їх на конкурс "Слова" — адже Зор'яна ніде ще не друкувалася, отже відповідає вимогам. Дала я їй адресу Ліди Палій, казала слідкувати за оголошеннями в пресі. Та й сама зроблю копію і пішлю їй текст комунікату. Дівчатам тепер по 23 роки — чи була я в їхньому віці більш резолютною? Мабуть так. Передусім тому, що була вже замужна, та й саме, коли мені було неповних 23 років, народився Марко... І Зоряна і Мар'яна малюють собі очі — тобто довкола очей, вії, etc. Кажуть, що всі дівчата в школі так малюються. На мене це робить враження трохи негативне, думаю, що воно опоганює їх, а ще й підкреслює якусь несерйозну, неінтелектуальну настанову. Справи не тільки в тому, що малюються — Квітка Цісик, пригадую собі, як була ще досить молодою співачкою, делікатним малюнком очей дуже підкреслювала свою молоду вроду й чарівність. Справа, мабуть, у тому як малюються. Зор'яна і Мар'яна довкола очей, зокрема ж над повіками створюють темне тло і це створює якесь несамовите враження.

Год. 4:30. Київ. Обсерваторна.

За пів години прийде Доценко. Запросили мене на вечерю. Приїхала з Лановиком вранці, десь після 10-ої вже були тут. Почастувала я Лановика сніданком і він пішов до Міністерства Освіти віддати свій манускрипт. Я вже раніше говорила з ним про зворот коштів подорожі, але він вперся: ні, та й ні. Але його жде несподіванка вдома. Бо я, побачивши його впертість у цьому ділі, залишила 100 дол. у листі вкладеному в книжку.

Марка нема — він поїхав до Донецька і вернеться аж у п'ятницю (Я про це знала наперед). Тут вже було до мене повно телефонів: Погребенник, Доценко, Мельник, Леся Коваль. Завтра маю мати виступ у програмі, яка включає теж Марту Хом'як, у Домі Вчителя. Сьогодні мені зовсім не хотілося виходити з хати. Покупалася, помила голову, випрала деякі речі, подзвонила до авіаліній у справі відлету в неділю. Хочу деякі свої речі залишити в Києві. Ось вдягаюся в червоний жакет, але маю в пляні залишити його в Доценків разом із двома блюзками.

Ще про Богдана Лановика. З вигляду він — присадкуватий, низького росту. Маленькі, глибоко всаджені вибляклі сині очі. Говорить швидко і багато — передусім про себе, про свої успіхи, публікації і пляни нових публікацій. Гордий за свою хату, яку собі вибудував, за свою кафедру, за наукові успіхи свого колективу і свої власні. Дечим нагадує Лабуньку — але Лабунька — організатор, public relations man, він не має того Sitzfleisch, що потрібний для систематичної наукової роботи. Лановик, мабуть, це має. Є в нього трохи зазнайства провінціяла, але і гордості за те, що ось, мовляв, Київ заздрить їм, що вони в Тернополі розгорнули таку наукову роботу. Подарував мені один примірник економічної історії "Україна і світ".

Вже 8 червня, пів години після півночі.

Повернулася я від Доценків перед північчю (Зловили по дорозі якесь авто — але, як мене всі перестерігали ще в Івано-Франківську — в таксі або авто сідати можна тільки тоді, коли нас двоє, троє. Доценко провів мене аж до дверей — сама я фактично не наважилась би ходити по цих темних і брудних провулках і сходах!)

Доценки живуть на вулиці Полярній, в районі Куренівка, майже за містом. Ростислав каже: ближче до Чорнобиля... Недалеко є ліс, але, кажуть, що він — радіоактивний і люди туди не ходять... Дружина Доценкова — Ніна з дому Вірченко — учений математик, доктор наук. Брала участь в різних наукових конференціях, має різні друковані праці, навіть переклади японською мовою. З нею я вперше познайомилась, коли ми йшли до театру на Маклену Грасу. Отже сьогоднішня зустріч була друга. Приймала вона мене смачним і обильним обідом та й шампанським вином України. Мешкають вони дуже скромно, зокрема якщо порівнювати з іншими людьми, що їх я в Україні відвідувала. В робочій кімнаті стоять поруч два робочі столи — його та її, а над ними, і довкола них — гори всяких папок паперів і книжок. Велика тіснота і всюдиприсутній розгардіяш. Була там і їхня молодша дочка Марічка — її я зустріла вперше. Вона — та сама, що вже один раз їздила до США, була в Урбані і говорила зі мною телефоном. Виявилось, що Ростислав і Марічка подавались на фінансову підтримку Soros-a, щоб поїхати на конференцію до Урбани. Візу і паспорти вони вже мають. Тимчасом у фонді Сороса їм відмовили. І ось Марічка впала на "геніяльну думку", щоб позичити гроші, поїхати до Америки, там піти на якусь заробіткову працю і цим сплатити борг. Мені цей її плян дуже не сподобався: я пробувала представити їй реалістичну картину, щоб запобігти великим розчаруванням, які можуть її чекати. Для подорожі до Урбани, каже вона, треба позичити 900 дол. Але ж Урбана є в центрі Америки, де нема більшої української громади і можливостей заробіткової праці та ще й нелегальної заробіткової праці. Крім того, вона думає, що таку працю можна знайти за тиждень-два і не здає собі справи з того, що подорож з Урбани до Нью Йорку чи до Філядельфії — це додаткові поважні кошти etc.,etc. Крім всього іншого, мені не подобалося, що наукова конференція в цьому пляні — це тільки претекст дістатися до Америки на роботу. Я отверто сказала, що думаю, що на конференцію повинен поїхати Ростислав, який значну частину свого життя присвятив перекладам з американської літератури. Що він повинен був вчасно внести аплікацію і подбати про фонди на подорож і поїхати виключно з науковою метою і щоб побачити країну своїх досліджень. А подорож на заробітки, якщо така побажана, треба плянувати інакше, до котрогось з міст на сході Америкти, де є більші скупчення українців. Я дала їм кілька прикладів з життя, де кандидати на працю (а їх багато) тижнями сидять без роботи, вияснила трохи, як могла і вміла факт, що працю на фабриці чи в ресторані напр. така кандидатка дістати не зможе, бо це тепер нелегально, а тим більше якусь інтелектуальну працю в установі. Залишаються хіба праці з дітьми чи із старими каліками — але і на таку працю кандидатів тепер не бракує, так що дістати таку роботу, та ще й терміново, швидко і на короткий час, може бути дуже трудно. Крім того я з'ясувала їм проблему з медичним страхуванням... Вони мабуть розчаровані моїми інформаціями: може сподівалися, що з Урбани я заберу їх із собою додому і вони житимуть собі удвох аж поки не зароблять досить грошей, щоб сплатити борг і запастися долярами... Я й сама думала, що заплачу Доценкові за дорогу до Філядельфії і погощу його тиждень-два. Але коли а почула, що вони мають на думці і що їх мало б бути двоє, то я навіть про цей свій плянований жест не згадувала. Я їм вияснила, що мій власний квиток до Урбани куплений вже місяць тому, бо в останній хвилині треба платити за бізнесову клясу — майже подвійну суму — отже такі наглі рішення, що вимагають ad hoc розв'язки — дуже коштовні і непрактичні. Комплікує справи також і факт, що вони в Урбані можуть бути тільки один тиждень, тоді коли я їду туди викінчувати свою бібліографічну роботу і мушу інтензивно попрацювати повних два тижні дозволеного мені побуту. Мої ради та інформації, одначе, це тільки краплі реалізму для врівноваження наївних мрій. Є очевидно можливість труднощі перебороти, мати щастя знайти роботу і заробити гроші — але не треба себе задурювати фальшивою оманою, що це тільки справа доброї волі, праці і посвяти.

Майже 1 год. ночі, отже вже 9 червня.

Сьогодні (тобто вже вчора!) Федір Погребенник зорганізував вечір у пам'ять Ганни Чикаленко в серії "Визначних жінок України". У програму цього вечора включив і мене. Цей вечір відбувся в Будинку Вчителя, тобто колишньому будинку Центральної Ради, де засідав колись Грушевський. Зібрав він близько 150 осіб публіки. Програма мене спочатку трохи лякала, бо таке tutti frutti — та ще й із вставками моєї поезії, що не мали жодного відношення до теми, і концертовим закінченням народного хору — може зовсім добре перетворитися якщо не у повне фіяско, то у якийсь кіч. Але, на моє навіть здивування, цього не сталося. Про Ганну Чикаленко було кілька коротких довідок — самого Погребенника, Марти Хом'як, акторок, що читали уривки з її праць, бібліотекарки (Павли, що буде цього року в Урбані). Погребенник зробив мені несподіванку і заангажував народну артустку України Галину Яблонську, щоб читала мої вірші. І читала вона так добре, що аж я здивувалася! Пізніш у програмі Погребенник покликав до мікрофону і мене. Я прочитала тільки "Молитву", "The Last Frontier", і три вірші із циклу "Вересень 92". Яблонська читала вірші із книжки Хвалю ілюзію. Після того, як ми зійшли із сцени, щоб зробити місце хористам, я ще досить довго розмовляла з Яблонською, яка виявила велике зацікавлення моєю поезією і дуже просила, щоб їй подарувати книжку. Отже я таки дала їй останній примірник Хвалю ілюзію, а також, на додаток, "ЛітЛьвів". Всунула я їй пізніше ще і десять долярів у конверті. Обіцяла вона, що награє мені тасьму моїх віршів. Побачимо. Xотіла вона, щоб їй дати ще Землетрус, але я обіцяла останній примірник дати Романові Корогодському, з видавництва Фоліо. Він приходив сьогодні зі мною на розмову. Я показала йому пару віршів, що можуть бути цікаві для українсько-єврейських видань, не тільки своїх власних, але й перекладів з Нелі Захс та й Остапових віршів ("На вулиці Маршал"). Подарувала я йому Літ.Львів і Зібрані вірші, а завтра маю дати Землетрус. Видавничі справи може й матимуть якісь шанси, але я покищо не роблю собі надто великих надій. Все ж таки підготовка Остапових статтей повинна поступати вперед, а РК виявив зацікавлення також видати окремий том моїх віршів. Чи матиме Фоліо на це фонди? Чи не є це чергова спроба витягнути фінансову допомогу із заходу?

П'ятниця вранці, 9 червня, слухаючи програму "Доброго ранку, Україно."

презервативи — засоби запобігання (про секс, кондонки)
гороскоп: робота менш метушливою, несприятливо іти у відпустку
на цьому тижні
долати непередбачений опір
ваше лідерство в групі
будете дуже завантажені
не беріть у борг, не позичайте грошéй
цікаві призи, гравцí
хай вам щастить
а це не з програми, а з міста:
Здається в оренду корпус готелю "Театральний"
слухаю радіо:
стрес — двигун, що працює без пального
звичайна посмішка, яку ви одягаєте зранку
зібрані кошти мають працювати
ломбардні операції приносять значні прибутки
масштабний проект у поліграфії
спеціалізована компанія, устаткована італійським обладнанням
володіючи контрольним пакетом акцій
важливо стати власником — портфель цінних паперів
розгалуження типу компаній
страхова компанія
ключеві сфери життя
меблі з усього світу для дому та офісу
станція технічного обслуговування
В місті Києві здійснюється екологічний режим авто транспорту
з 1 червня бібліотека переходить на літній режим роботи
транзитні пасажири
платна стоянка
талон дла посадки (=boarding pass)
автобусна зупинка
телефонна будка
газетна вітрина
головний фасад
баня на 50 місць
група житлових будинків
магазин безподаткової торгівлі (duty-free shop)

Вранці, субота, 10 червня 1995.

Вчорашній день: вранці пішла до Корогодського, який працює в архіві у комплексі св. Софії. Я понесла йому — на його бажання — останній мій примірник Землетрусу (він хоче використати деякі поезії у збірнику "Поле відчаю і надії", що присвячений українсько-єврейським стосункам і першу книжку якого він мені подарував).

Корогодський, якому десь під 60, хоч виглядає молодше, водив мене по забудовах Софії, пояснював символи і орнаменти, повів під браму Заборовського і стіну Мазепи. Він знає ці речі досконало і говорив про них з гордістю і любов'ю. Сам він, очевидно, каліка: плечі трохи перекошені, хромий на ногу. Але повен енергії та ентузіязму. Передав Максимові два томи нової книги Валерія Шевчука. Ділова розмова була під кінець і її було обмаль. Казав, щоб робити натиск на Доценка, щоб приспішити видання Остапових критичних статей. А мені пропонував — довідавшися, що я збираюся готувати книжку поезій — що Фоліо може це видати, але мусить мати матеріялу на 20+ аркушів.

На першу годину дня я пішла на зустріч з Іркою Стецурою (Нарешті я з нею пов'язалася!) Вона тількищо повернулася з Криму, куди їздила з ансамблем "Червона рута". Рута давала концерти у Севастополі і Симферополі — українська популярна музика, рок ітп. — з простими текстами, українською мовою, з патріотичною тематикою. Було, каже Ірка, на цих виступах по 25,000 людей, передовсім молоді. І після початкових насмішок (рок — українською мовою?) витворився великий ентузіязм, під кінець публіка вже співала з виконавцями... Оттака модерна українізаційна просвітницька робота! Ірена має приятеля — Дмитра Степовика — з ним буде цього літа на вакаціях у Парижі. Він уже там — робить якусь свою наукову роботу і вона вирішила поїхати туди на короткий відпочинок. До свого помешкання вона мене не запрошувала, там роблять тепер якийсь ремонт. Зустрілись ми на полуденок в елегантному готелі на вул. Інститутській і це для мене був також новий досвід. Готель — европейських стандартів, великий, елегантний, з килимами на мармурових долівках, з кафлевими лазничками, порядними ліфтами, дорогими крамничками у фуає. Чекаючи на Ірку в lobby, я зустріла там Пеленську, яка в свою чергу мала домовлення там із Дарією Маркусь. У висліді, ми обідали разом, у чвірку, в готелевому ресторані. Дарія Маркусь працює в Києві для IREX, але вона вже заплянувала повертатися до США і буде тут тільки ще пару тижнів.

На 5:30 я мала домовлену зустріч з Федором Погребенником на Майдані Незалежності, біля фонтану. Пішли ми туди разом з Іркою. А там — розкладені всякі книжки, в тому числі багато цікавих і вартісних українських видань. Я не встоялася спокусі і купила дво-томовий фразеологічний словник виданий 1993 року (Маю якийсь такий словник удома, але мабуть давніше видання, не пригадую з котрого року — був би пех, якби це було дублетом, бо книжки тяжкі, їх важко везти. Купила також Орфографічний словник (1994), Улюблені вірші. У висліді, вчора, пакуючись, мусіла витягнути деякі Остапові книжки, та й відклала чимало із тих, що були мені подаровані, а навіть із тих, що їх купила в Івано-Франківську, щоб залишити їх Маркові, а може ще й послати деякі поштою. Погребенник прийшов на зустріч з Куком. Від Мирослава Лабуньки знаю, що це — якийсь визначний підпільний керівник. Він значно молодший, ніж я думала, добре "законсервований". Але ця зустріч була тільки перелетна. До хати Погребенників, які живуть далеко від центру на Оболоню, їхали ми метро і автобусом. Високі мешкальні доми у новій дільниці недалеко Дніпра, довкола багато простору, широкі бульвари, чистіше повітря, трохи зелені. Дружина Погребенника Ярослава гостила нас обідом. Помешкання їх значно краще ніж Доценків, хоч не таке вже велике, як я сподівалася з Федорових запросин. Федір і Ярослава живуть із собою вже дуже довго — старе, зігране подружжя. Вони обоє з Косова, вона замолоду провела якийсь час на теренах Польщі. Федір ще більш потовстів від часу нашої останньої зустрічі у Філядельфії, а що в нього вже був один інфаркт — то це в мене викликає турботу за його майбутнє здоров'я. Тим більше, що він — людина дуже активна, робить популярну, просвітницьку, і дуже потрібну на цьому терені роботу — буде відчутно, якби його забракло. Додому відвіз мене брат Федора, Василь, який — виявилось — має власне авто і навіть пропонував свої послуги в майбутньому.

А це може бути дуже до речі. Бо ось вчора пізно ввечорі повернувся додому Марко. Весь пізній вечір він провів на телефоні — ділові справи з Вашинґтону, з FTUI у Москві, з Ією і Ніною. Потім, увесь час попиваючи горілку, він почав зі мною розмову про мій від'їзд завтра вранці. Не сподівалась я, що це викличе таку кризу. Я, щоб полегшити йому, домовилася за попередньою з Марком розмовою, ще перед його від'їздом до Луганська, що поїду на летовище автобусом з-під готелю "Русь", разом із групою Гуцулка ІІ. Він навіть вислав у моїм імені факс до Scope у цій справі і вони відповіли позитивно. Тепер, учора, Марко раптом почав сварку, що, мовляв, його водієві доведеться вставати два дні підряд о 4-ій годині ранку, що він не може так використовувати членів профспілки ітд, ітп. Я не знала в чому справді річ, адже я за послугу заплачу і напевно були б і інші люди охочі зробити послугу і заробити. Не розумію Марка: говорить монологом, підвищеним тоном, з нецензурними всякими вставками (fuck you, etc.), не висловлює ясної думки: не знаєш, не вгадаєш, що справді криється за його реакцією: чи я заваджала йому своєю присутністю? чи для нього це справді такий великий клопіт доставити мене до готелю, чи до аеродрому? Коли я запропонувала, що можу, якщо треба, зорганізувати собі людину, яка мене довезе і допоможе — також різко зареагував і я не знаю, чому саме? Фактично боюсь щонебудь відізватися, бо кожне слово інтерпретує він негативно. Я мало обзиваюся, але він каже, що це навпаки. Свою ж мову — монолог — якщо я пробую чимсь перервати, щось вставити, пересипає завжди фразою англійською "I don't want to hear about it". Справді прикро, образливо і сумно. Легше мені було б жити в готелі. Але це ж мій син, я болію його проблемами, я хотіла б, щоб життя йому складалося якнайкраще, щоб був задоволений і щасливий. Може оце хамство є наслідком сп'яніння? Під кінець, уночі вже, раптом трохи опам'ятався і просив вибачення. Здається мені, що він має якусь поважну психологічну проблему. Добре, що він повернеться додому і я рада, що Ія настільки ще його любить, що згідна йому пробачити і прийняти його назад. Але жити з ним дуже важко.

Неділя, 11 червня, год. 9:30 ранку за київським часом, але вже в літаку на Франкфурт.

Марко і його водій доставили мене до готелю "Русь", де чекав уже автобус, щоб везти туристів групи Гуцулка ІІІ. до Борисполя. Марко вчора і сьогодні був вийнятково чемний (і тверезий), хоч розмова з ним майже без вийнятку — монолог, а не діялог.

Вчора вранці прийшов на ділову розмову зі мною Доценко. Мав кілька сторінок своїх зауважень до Остапових статтей, що їх він повинен упорядкувати й редагувати. Хотів почути мою реакцію на пропоновані зміни: стандартизацію мови і правопису тощо. Я вважаю, що треба текст підтягнути до одного стандартного рівня і єдине, що викликає в мене застереження, це коли за російським зразком англійські слова і прізвища на літеру "Н" передаються літерою "Х" замість "Г" (Хемінгуей замість Гемінґвей, хол замість гол.) Але, на здивування Доценка, я сказала, що всюди треба запровадити США, там де в Остапа може бути ЗДА або ЗСА — бо в нас у діяспорі кожне видання практикує свій власний варіянт, а це просто безглуздя. Книжка статей призначена передусім для читача в Україні і не треба цьому читачеві ставити перешкоди, які утруднюють розуміння тексту. Авторську мову в поезії чи прозовому літературному творі може й варто зберігати для колориту, але в статтях таке різномаїття разимите, тим більше, що в Остапові тексти, друковані в різних виданнях, уже втручалися редактори цих видань і кожен міняв на свій лад. (Свобода завжди міняє США на ЗСА, а Українські вісті роблять навпаки).

Справа видання цих статтей у видавництві Фоліо не зовсім мені ще ясна. Це вони самі запропонували. Корогодський навіть намовляє мене підготовити том моїх віршів, але мусить бути певна кількість аркушів (здається 23) і один том може включати тільки якийсь один жанр. Фоліо доробилося грошей на російських виданнях посередньої, здається, літератури, а тепер хоче заблиснути серією доброї україніки. Видали вже Світличного, Шевчука, ще когось. Готується до друку дво-томник Віри Вовк. Про жодні субсидії з мого боку не було мови. Побачимо, що з того вийде. У всякому разі є певна надія. Корогодському я подарувала Остапові вірші — він був приємно вражений, що це такий солідний том. Остапових віршів, зокрема якби включити ще й поетичні переклади, могло б вийти на два томи. Але наперед у "культорогічній" серії Фоліо повинні б вийти статті, бо — на мою думку — це більше тепер на потребу.

З Доценком учора поїхала я відвідати Марту Бліхар. Ми вже були з нею в театрі на "Маклені Грасі" і вона була на моєму виступі в Домі Вчителя. Але дуже бідкалася, що я й досі не знайшла часу, щоб до неї поїхати. Без Доценка навряд чи була б я вибралася туди. Київське метро — єдина мабуть річ, що нею Київ насправді перевищує модерні удогіднення транспорту міст Америки й Европи — бо це метро функціональне, чистеньке, з орнаментальними мистецькими станціями, з швидкими ескаляторами, і сполучує воно далеко віддалені райони міста — але це київське метро дуже глибоке, ескалятори женуть з великою скорістю у кількаповерхову глибінь — з моєю фобією я навряд чи наважилась би їхати ним сама в час, коли менше людей. Досі, щоправда, їхала я метро з Микитенком, з Погребенником і вчора з Доценком — отже тричі. Це дало мені змогу побачити віддалені дільниці Києва, але, коли треба було мені самій іти в метро — то я воліла ходити по місту... пішки!

Марта Бліхар дуже бідкається над своєю самотністю по смерті Любка, плаче за ним, не може собі знайти місця. Любко похований у Тернополі, в родинному гробівці — показувала мені фотографії із похорону. Гостила вона мене і Доценка обідом, хотіла подарувати мені велику книгу документів про голод 20х років, що її підготовив Сербин і що друкувалася на підприємстві, де Марта тепер працює (вона вернулася до праці після Любкової смерти — не могла витримати без зайняття на самоті), але я книжки не прийняла, бо і так уже мусіла залишити в Марка не тільки три пачки Остапових книжок, але і деякі, тількищо куплені або подаровані. Але я рада була почути, що вона почала тепер співати в якомусь церковному хорі і взагалі я радила взятися за якусь громадську працю, щоб виповнити собі чимсь життя. Привезла я з собою, щоб їй подарувати не тільки 30 дол., дві пари панчіх, ліки, але і свій чорний дощовик з підпинкою. Хотілось мені чимсь людям трохи допомогти, а при тій нагоді зменшити баґаж своєї ґардероби (Маркові я залишила Остапову флянелеву піжаму, Марічці Доценко — свій червоний вовняний жакет у якому парадувала половину дороги, коли в Івано-Франківську і у Львові було зимно, а тепер ось ще і цей плащ, що рятував мене від дощу і холоду у Львові). Буду мусіти десь у вересні купити собі якийсь новий дощовик — хоч цей чорний також мав не більше як 2–3 роки. Але я тепер взагалі повинна оновити трохи свою ґардеробу. Пенсію вже почала вибирати, отже можу собі на це дозволити.

Я дуже задоволена із своєї поїздки в Україну: всупереч песимізмові Максима, з "Літературним Львовом" вийшло все добре і по пляну — книжка надрукована своєчасно і непогано: папір, шрифт, ілюстреації, мистецьке оформлення роблять добре враження — ліпше, як чимало інших книжок, що виходять тепер в Україні. Побачила я багато нового: плянувала тільки Івано-Франківськ, Косів, Коломию, Олесько, Почаїв — тому й вибрала туру 'Гуцулка ІІ" — але зовсім несподівано і непередбачено, завдяки ініціятивності нових моїх приятелів з України — Зорівчаків, Гром'яка, Лановиків — бачила я ще й Нагуєвичі, Водники, Моршин, частини Дрогобича, Тернопіль, Зборів, Бережани... Без будьяких плянувань і заходів з мого боку, мала я цілу низку виступів перед громадою, зорганізованих ad hoc в Івано-Франківську (у Просвіті), у Львові (в університеті), в Києві (один виступ в університеті, один у Будинку Вчителя), в Тернополі (в пед-інституті перед двома окремими групами студентів) і навіть у Зборові (з ініціятиви Союзу Українок). Україну сприймала я і тим разом з любов'ю і сентиментом, але без надмірної євфорії, занадто бо добре я поінформована про труднощі і проблеми політики, економіки й культурного життя. Ситуація, одначе, на всіх цих ділянках зблизька видалась мені кращою, як я сподівалася. Правда, політична ситуація під поновним натиском аґресивної Росії — загрозлива. Але ось: велику конституційну кризу, гостру конфронтацію між президентом і парляментом, конфронтацію, що в Росії не так уже давно завершилась гарматним вогнем танків на будинок парляменту, в Україні минулого тижня розв'язали компромісом, спільним актом конституційної угоди. Кучми заповіджений плебісцит (кому народ більше довіряє — президентові чи парляментові) — крок, що його один із американських співробітників Марка назвав " the political mistake of a century", виявився чимсь протилежним: розумним стратегічним ходом, що примусив депутатів опам'ятатися. Я дивилася трохи на українське телебачення і двічі на дебати у парляменті. Хоч там перевагу мають комуністи, і хоч більшість виступів — російською мовою, я, у своєму оптимізмі, звернула увагу на позитиви: спікер Мороз, який би він не був, але таки веде справи українською мовою, а такий факт, як те, що на екрані показують текст, де написано: хто говорить, скільки йому призначено часу і як багато мінут він уже зужив, наповнює мене радістю: наші багатослівні земляки таки вчаться демократичного процесу, вчаться говорити коротко, до речі і конкретно, і це сповняє мене радістю і надією. По друге: економічна ситуація — дуже погана, зокрема ж для людей літератури, які були колись упривільованими. Видавництва підупали, гонорарів не виплачують, жити з літератури стало неможливо. Значно гірше, очевидно, пенсіонерам, звичайним службовцям і робітникам старшого віку, що надіялись на допомогу й опіку держави. Чимало на вулиці жебраків та й серед працюючих людей, що тиснуться до переповнених тролейбусів, що обвантажені пластиковими торбами, пробують виторгувати щонебудь на кольосальному базарі — видно помітне зубожіння і турботу. Помешкання, колись субсидійовані державою, стають раптом дуже дорогі, електрика і ґаз конкурують за гроші призначені на їжу... Але в той же час люди такі, як Пуцентела у Моршині, як Лановик у Тернополі, побудували собі власними силами комфортабельні доми з відносно елегантним устаткуванням і живуть на рівні середньої кляси, тобто ненависних колись буржуа, хоч це не ті nouveau riche, що мають великі гроші, здобуті на спекуляції і на приватизації державного майна... Тобто, крім справжніх багачів — а їх число швидко зростає — є ще такі як музика і майстер скрипкового цеху, що доробляє собі як шофер-власник автомобіля — і професор, завкафедрою, науковець, що стоїть ногами на землі, опрацьовує з колективом молодих колег підручники для вузів і має досить сприту і зарадности, щоб їх пропихати від міністерства до видавництв, але в приватному житті подбати про відносний комфорт і добробут своєї родини... Одне слово, зарадні люди знаходять шанси жити навіть у відносному добробуті. Приймали мене в різних родинах гостинно і щедро і хоч це, очевидно, не значить, що вони так харчуються кожного дня, то все ж це вказує, що з харчами справи стоять непогано. На колгоспному базарі риби, масла, м'яса й городини повно, банани й помаранчі продаються на кожному розі, є чимало крамниць, де можна купити за валюту вибагливі імпортовані харчі з Европи і з Америки, в театрі на претенсійній західного стилю пародії "Не боюсь сірого вовка", де квитки коштували по 20 дол. від особи — заля виповнена по береги, а для іноземців є в Києві вже і елегантні готелі, такі як Національний, і дорогі помешкання в новому будинкові, що коштують по 1,000–2,000 дол. місячно. Отже Київ поволі стає капіталістичним. А по третє: щодо справ культури. Це правда, що на розкладках і в кіосках стоять російськомовні видання, а українських не видно. Але ось і в Івано-Франківську в книгарнях, і на Міжнародному ярмарку книги в Українському Домі, і на розкладках на Площі Незалежности, і в домашніх бібліотеках Лановиків і Майданської, я бачила багато цікавих прекрасних видань українською мовою. Письменники, перекладачі працюють, видавництва активні і випускають нові цікаві книги. Спияє цьому і фонд Сороса, який дає фінансову підтримку для перекладів клясиків західної філософії та економіки на українську мову. Проблема є не так із самими виданнями, як із системою розповсюдження книги, яка справді зайшла у сліпий кут: старі структури колекторів перестали діяти, а нової ініціятиви обмаль. Є і такі парадокси: з літератури жити, кажуть, не можна, але ось Софія Майданська заробляє на прожиток, пишучи лібретта для ораторій, театральних вистав для дітей, музичних заходів різного типу. І помешкання її збільшилось на одну кімнату і виглядає тепер дуже пристойно — не так, як п'ять років тому, коли я була в неї вперше.

В той же час, я усвідомила собі, що Україні ще дуже далеко, щоб "наздогнати Европу:. Київ має славу гарного міста, та ще й у час, коли цвітуть каштани... Але насправді, коли глянути об'єктивним і порівняльним оком, то впадають у вічі обшарпані будинки, недбайливість роботи у тількищо збудованих або наново помальованих будинках, навіть коли мова про такі дорогоцінні пам'ятки як Софійський собор, брудні, темні, нехлюйні сходові клітки, жалюгідні негігієнічні туалети, а вже короною всього з мого особистого погляду є ті колгоспні ринки, де на гарячому сонці поруч себе стоять купи риби, масла, сира, м'яса, що їх завивають у брудну газету чи ганчірку, якщо покупець прийшов без власної посудини чи торбинки.

Найбільше жаль мені жінок, що живуть і працюють в цих обставинах. Ходять вони на базарах обвішані торбами, тиснуться в переповнених автобусах чи тролейбусах, і на перекір усьому виглядають елегантші, як ми американські туристи... І на їх плечах тримається вся держава — бо вони є працівниками управління, профспілок, бібліотек, видавництв, заводів... Не кажу вже про те, що від них залежить усе майбутнє народу: адже народжують вони і виховують нове покоління. Я вірю в світле майбутнє України, але до цього майбутнього дорога ще дуже далека, небезпечна і "під гору". Чимало ще жертв деведеться принести, заки діти нашого народу зможуть мати нормальне цивілозоване життя.

Середа, 14 червня 1995. Раннім ранком, год.5:05.

Вчора й передучора виспалася добре, бо лягла вчасно та й прийняла була Bufferin PM. А от вчора звечора не взяла жодної таблетки і це мабуть тому прокинулась о год. 4:00. Jet lag — зміна часу. Організм ще не повністю переставився на новий режим.

Поворотна дорога дуже мене втомила. Кілька годин з Києва до Франкфурту, вісім годин з Франкфурту до Нуарку, пару годин лімузиною до Філядельфії. А між тим — години чекання, митниця, customs, надавання і відбір баґажу, etc., etc. В моїй ручній торбі, що з нею я сідала на літак, було також кілька книжок — отже торба важка. М'язи в руках боліли, як після важкої фізичної праці. А ще в день мого повороту, як в Нуарку так і в Філядельфії, стояла прикра літня задуха — вологість понад 90%. На щастя, після зливного дощу в понеділок, погода трохи поправилася — стало холодніше і не так вогко і душно.

Поволі повертаюся до звичайної рутини свого життя. Але спершу треба було переглянути величезну пошту, яка ждала мене після приїзду, та й розпакувати подорожній баґаж. Серед цього привезеного баґажу, було також чимало всякої людської пошти — деякі передачі вже передала особисто (Рудницькому, Чепілям, Одежинському), пару десятків інших носила вчора на пошту, разом із власними платежами за ґаз, електрику, телефон, візу кредитну etc, etc. Зробила баланс чекової книжки, виписала серію нових чеків, заплатила податок. Повезла фільми, розуміючи, що жде мене прикре розчарування, бо з власної вини пропаде мені мабуть ціла серія фотографій з Тернополя (я хотіла витягнути фільм, а він ще не був зужитий і через те мабуть просвітлився зовсім!) Купила вже харчі, а Іван Коропецький уже встиг замовитись до мене на візиту в четвер, а Раковська з 90 відділу СУА встигла запросити мене на виступ з доповіддю про Рильського (на 4 листопада) (Я тільки переконала її, що не можна вшановувати Рильського тільки моєю критичною доповіддю і читанням поезій, що треба, для рівноваги, щоб хтось сказав щось про Рильського і його значення в українській літературі. Вони попросили Рудницького і він згодився). Ходила я до Борисової, щоб подякувати їй за догляд над моєю хатою (Вона не лиш підливала квіти в хаті і в городі, але й покосила траву!) Я дала їй примірник "ЛітЛьвова", а в ньому 60 дол. Грошей вона ніяк не хотіла прийняти, але я її переконала. Вона живе з невеликої пенсії і їй напевно додатковий дохід придасться, а я хотіла б мати можливість звернутися до неї в такій потребі ще не один раз. (От їду на два тижні до Урбани!)

Електронної пошти я ще не переглядала. Може зроблю це сьогодні. Маю низку доручень з України — попробую дещо з цього полагодити перед виїздом до Урбани. А ще треба буде розіслати кілька примірників "Літ.Львова" — написати новинку до преси, купити конверти, зробити ксерокопії Лановикам, Зорівчак, Вальо.

Повернувшись, серед величезної своєї пошти, я застала також першу посилку книжок з Києва! Це була велика несподіванка! А наступного дня прийшли ще два пакети!

Свобода й досі не надрукувала моєї статті про "Всесвіт". Газета повна пересторог і закликів: є загроза, що щоденник таки перетвориться на тижневик! УНС рішив припинити видання "Веселки", замкнути бюро у Вашинґтоні, продати будинок у Джерсі Сіті. Також є дві особисті вісті: померли Тарас Яцкевич і батько Зенка Шпона. Про конференцію Рильського є допис з фотографією, там чимало місця присвячено і мені. Це, мабуть, дало привід Раковській запросити мене на виступ у Філядельфії.

Понеділок, 19 червня 1995. Метро.

Їду на PENN. Вперше за цілий місяць, але також і востаннє перед виїздом до Урбани. Треба мені переглянути пошту, взяти для Роксоляни Зорівчак переклади текстів "Слова о полку", подарувати Van Pelt "Літературний Львів" і бібліографію Зорівчак.

Минулого тижня вислала листи-подяки Лановикам, Зорівчакам і Антонович. Дівчатам Лановикам окремо послала я ксерокопії Orchard Lamps і статті Павлишина про Калинця, малій Миросі Антонович послала фарби, що про них вона просила. Крім того послала "Літ.Львів" Свободі, Америці і Українським вістям. А ще й Качуровському до Мюнхену, бо застала його листа, де він питається, хто такий О. Тарнавський, що його заарештувало було ґестапо після приходу німців до Львова?

Ще маю деякі зобов'язання до людей в Україні. В справі нагороди Ільницької написала листа до Ромка Процика. Вальо обіцяла я послати ксерокопію програмки Гамлета, Москаленко просив про Остапові переклади з Сен жон Перса. Також Лановикам треба буде послати якісь Остапові переклади. Але це доведеться, мабуть, відкласти аж після повороту з Урбани. Треба мені буде підготуватися до дороги. Не тільки спакувати-вибрати ґардеробу і господарські деякі речі (радіо, риночку, etc), але передусім підготовити свою основну роботу ULE i UkraLME.

Я ще й досі відсипляю свій jet lag. Лягаю біля 8 год.! Ще відчуваю деяку втому після подорожі і — цікаво — почали мене боліти крижі! За місяць побуту в різних несприятливих умовинах, коли доводилось спати і в невигідному ліжку і на всяких "рухомих" матрацах (у Марка, напр.!) я чулася зовсім добре, а тепер, коли сплю на своєму знаменитому новому матраці — встаю вранці зі болем у крижах! Та й волога погода Філядельфії дається мені взнаки більше, як звичайно. Але, на диво, почала я звертати увагу на те, що наше місто таки відносно чисте й охайне, навіть ось колись такий занедбаний філядельфійський subway! Podróżе ksztalcą! Нема то як порівняльний метод!

Вівторок, 20 червня 1995, вранці.

Вчора подзвонив Іван Собчук. Прийде сьогодні о 4-ій. Маю намір погостити його обідом, а це значить, що треба буде ще поїхати до крамниці за додатковими харчами. (І так мала їхати, а тепер це ще більш потрібне!) Вчора й сьогодні — дуже гаряче. Але завтра має похолодніти. Це дуже до речі, бо перед виїздом треба буде ще покосити траву.

Четвер, 22 червня 1995. Год.4:23 РМ.

Контраст між рухливим і виповненим контактами з людьми моїм життям в Україні минулого місяця і моїм осамітненням тут дався мені трохи відчути. Бувають іноді дні, коли я ні разу не спілкуюся з ніким, ні телефоном, ні особисто. І це я після повороту трохи боляче відчула. "Огорнула мене самота, наче море безкрає..." Але ось я почала активно підготовлятись до свого виїзду до Урбани, знову поринула в свою безконечну кропітку бібліографічну працю, а ще й почала вчора вночі читати "Стежка в траві" Валерія Шевчука, зокрема ж його цікаву вступну автобіографічну розповідь... І де ділася моя самотність! Я відчула себе знову в полоні роботи, в полоні доброї літератури... А ще коли з радіо лунає знаменита клясична музика! Свій jet lag я вже відіспала, рутина мого життя знову вступила у звичне русло: встаю о 7-ій, лягаю біля півночі і ще годину-дві читаю, залежно від рівня утоми... Контакт з людьми в мене також є — хоч і не кожного дня. Ось дзвонив недавно Костюк, допитувався про мої враження з України. Довго розпитували мене про всякі подробиці Віся Блавацька, Марійка Лабунька. В церкві мала зустріч з Бережницькими, Клішами. Я сама дзвонила пару разів до Торонто, зрештою з Максимом маю живий щоденний зв'язок на електронній пошті. Віра Лащик, Іван Коропецький, Іван Карк були в мене в гостях... З Людою і Максимовичами говорила по телефону. Їздила на PENN і мала lunch з Pat Callahan. Самота — поняття відносне. На другий тиждень матиму знову цікаве товариство в Урбані — але, маю надію, що і самотня моя робота в урбанській бібліотеці принесе бажані наслідки. Адже ULE80 треба вже буде викінчити до грудня!

Неділя, 25 червня 1995. Год.11:30 місц. часу. Індіянаполіс.

Ось я на летовищі, чекаю на сполучення до Шампейн. Вже бачу крізь великі вікна ці малі літаки, що належать до USAir Express, на два пропелери кожний. Не пригадую, чи якраз цією лінією я тут у минулі роки літала, але малі літачки нагадують незабутню, травматичну подорож з хворим Остапом на інвалідному візочку з Шампейн влітку 1991 року... Не один спогад, не одне переживання пов'язані з цією серцевиною нашої великої Америки... Скільки разів я вже сюди прилітала? І з Остапом, і сама?

З дому підібрав мене шофер з Dave Limousine. Виявляється, за 32 дол. можна мати доїзд до летовища у Філядельфії і за два тижні — назад додому. Найважніше, що він забирає з-під хати, і доставляє до хати. Ще й помагає з баґажем. Отже вигода і не треба нікого просити, щоб віз на летовище. Дала я шоферові ще 2 дол. "tip". Вже і в майбутньому, мабуть, коли їхатиму з малим баґажем до Торонто, користатиму з лімузини, замість того, щоб мучитись самій поїздом. Єдиний мінус лімузини — це факт, що її приїзд звертає на себе увагу сусідів (а може і потенційних злодіїв?...) Але нині вранці я виїздила о 7-ій годині — маю надію, що це не було помічене якимись небажаними типами. Сусідку Аню Борис я просила, щоб доглянула мою хату в час моєї неприсутності. За попередній її догляд я зреванжувалася по 10 дол. за тиждень, плюс 20 дол. за кошення трави, отже вона мала нагоду заробити собі 60 дол. Спочатку відмовлялася, але потім прийняла. Вона має обмежені доходи, гроші їй напевно придадуться, а мені значно легше і вигідніше дати таку рекомпензату, ніж бути залежною від товариських послуг Віри, за що реванжуватися треба було б в якийсь більш делікатний і елегантний спосіб (напевно теж менш задовільний для обох сторін).

Я маю довшу перерву тут на летовищі, бо з Філядельфії вилетіли о 9-ій і політ тривав около півтора години. А ще тут є зміна часу — одна година раніше. А відліт до Шампейн заповіджений на 1:50. Я виїхала з дому не поснідавши, на літаку випила тільки помідоровий сік і з'їла дві порції горішків. Тут уже встигла трохи простягнутися у порожній почекальні і здрімнутися, а тепер купила собі каву і з'їла привезену з дому канапку-булочку з маком, з домашнім шницлем, ківі і яблуко. Я вже давно переконалася, що харчі на летовищах не тільки дуже дорогі, але і часто дуже несмачні, отже як можу взяти з дому щось смачніше, то роблю це. Свіжий американський гамбурґер буває часом смачний, але на летовищах пригрівають його з готового замороженого м'яса та й устромлюють у дуже несмачну і несвіжу булку.

Цікаво, кого зустріну в Шампейн? Чи приїдуть з України Ільницький, Доценко? Буде напевно Лариса Онишкевич. Ми вже з нею домовилися, що зустрінемося, щоб поговорити про справи літературного конкурсу на гумор і сатиру. Лариса летить літаком з Нуарку, через Чікаґо. В програмі заповіджений і Ґенек Лащик — цікаво, чи приїде? Кажуть, що в нього — левкемія і що хвороба поступає. Коли мова про хвороби, мушу згадати, що я двічі говорила по телефону з Тарасом Кульчицьким. Його жінка, Ірена, має рака груди, так уже заавансованого, що метастази вже по всьому організмі... Мучиться, бідна, а з нею мучиться і Тарас. Як страшно і як досадно, що відхід людини з цього світу часто супроводиться ще й таким стражданням.

Я маю з собою підручну торбу і візочок на коліщатках. Торба моя — дуже важка, бо в ній є мої два товсті томи ULE80. Не хотіла пакувати їх до валізки, бо якби моя валіза пропала, або не доїхала на час, то без цих матеріялів два мої тижні в Урбана/Шампейн були б втрачені. Отже є в торбі ці манускрипти, зміна білля і одягу, на всякий випадок. Це головне, без чого я не могла б обійтись. А у валізі, що я її надала, є не тільки одяг, черевики, радіо, кілька Остапових книжок, але навіть маленька алюмінійова риночка, спеціяльно куплена для Урбани і життя в гуртожитку.

Купила на летовищі у Філядельфії сьогоднішній New York Times. Це недільне видання, купа паперу, але на провінції в Шампейн газета може бути цікава не тільки для мене. Про Україну, нажаль, нічого нема. Хоч може і не "на жаль". На щастя, нічого поганого не діється, що викликало б сензацію. От про Росію є аж дві статті, і обі — негативні.

Після недавньої подорожі по Україні, кидається ввічі на кожному кроці великий контраст: велика чистота, упорядкованість, організація праці, високий рівень цивілізації, багатство і могутність Америки. Пригадую: після першої нашої поїздки до Західної Европи в 1968, я бачила самі негативи: бруд, неохайність, брак відчуття естетики, і тоді доводилось наново привикати до нашої Америки. Чи це тому, що ми в цей далекий час ще були духом европейці? А чи тому, що Західна Европа — це справді особливий окремий світ, а ще Европа бачена вперше очима туриста, що відкриває для себе джерела культури, що є основою нашого виховання й освіти? Тепер цей контраст — виключно на користь Америки. А ще, мабуть, посилює враження факт, що летовища — зовсім нові, або свіжо відновлені, з новим вигідним і чистим устаткуванням, меблями, килимами, крамницями, новочасними лазничками, де вода в умивальнях пливе автоматично, коли тільки підступити до умивальника, де туалети так же автоматично промиваються водою. Уся ця цивілізована вигода, одначе, зуживає ресурси цілої планети. От хоч би й та вода! Якже її недостача відчувається в Україні! Може і там було б легше задержати чистоту, якби було більше води! (І більше бензини, і більше електрики!) Але організації праці таки можна б в американців навчитися. От вранці на летовищі у Філядельфії в терміналі USAir була така маса людей, що виглядало на товпу-збіговисько! Але якже швидко сунулася упорядкована черга, якже справедливо й ефективно розходились люди до найближчого відкритого службовця! Цю систему однієї черги запровадили в Америці недавно і вона дуже ефективно діє!

10:31 ввечері, ще неділя 25 червня.

Wine and cheese party, що недавно закінчилася, зібрала чималий гурт людей української конференції. З моїх знайомих є вже Лариса Онишкевич, Богдан і Мар'яна Рубчаки, очевидно Дмитро і Стаха Штогрини, Клейнер, Карк, Сацюк (з Порто Ріко), Юрко Добчанський з LC, Павла Рогова, Іларіон Чолган з жінкою, Оксана Соловей, Роздольська. З України є досить багато нових для мене людей, в тому числі — молодий поет Цибулько, що його прізвище я вже чула не раз!

Понеділок, 26 червня. год.11:51, перед північчю.

Сьогодні вранці відбулося відкриття конференції (Менш урочисто, як минулими роками!) В першій сесії взяли участь Іван Білас, генерал укр. армій і член Верховної Ради, Анатолій Алексюк з київського університету та Микола Рябчук. Темою було: етнічні=національні меншини України. Була довготривала і цікава дискусія. Присутніх було около 100 осіб. На пополудневі сесії я не ходила. Пішла до крамниці, потім зареєструватися в Східньо-Европейському Центрі, і решту дня провела в бібліотеці — отже вже розпочала свою роботу. У вечорі пішла на авторський виступ поета Володимира Цибулька. Хлопець цей має 30 років, виглядає як американський quarter-back i пише сучасну, сповнену еротики, сарказму і сюрреалістичної образности поезію, що в ній — на диво — заховані глибокі патріотичні нотки. Ввечері трохи посиділа на цікавій розмові з Миколою Ільницьким та Ярославом Розумним.

Дуже мене здивувала вістка, що Ільницький ще навіть не бачив книжки "Літературний Львів" і що нічого не знає про поправки в тексті, що їх після моєї коректи вніс редактор видавництва Павлишин! А я ж Павлишину ще в лютому писала, щоб обов'язково показав ці поправки авторові передмови!

Вівторок вранці (6:15), 27 червня.

Вчора спровадилась до кімнати поруч Ірина Коропенко з сином Віталієм. Отже я вже не сама в помешканні. Вчора мала навіть нагоду почастувати їх добрим, купленим у пекарні, житнім хлібом та зупою-бульйоном (бо привезла зі собою, спеціяльно для Урбани куплену, легку маленьку алюмінійову риночку, що в ній можна варити воду).

Вівторок/середа, ніч 12:35, отже вже 28 червня.

Сьогодні я весь день брала участь у програмі конференції. Вранці: Олександр Бураковський про єврейський рух в Україні 1988/1994, Анна Процик про Жаботинського, Ніна Караванська про кримських татар, Михайло Лисевич про допомогу діяспори вищим школам Тернополя. Наступна сесія включала мовознавчі доповіді Лідії Коць-Григорчук та Святослава Караванського і Соломії Зінчук про видання для національних меншин України. Найцікавішою сесією був круглий стіл про етнічні меншини України, що викликав цікаву, довгу дискусію. Увечері був виступ Міртали — фільм про скульптури і поезію і читання віршів + виставка текстів і малюнків на стіні. Пізнім вечером я ще була в майстерні перекладу, що його вела Лариса Онишкевич. Готується антологія світової критичної літературної думки українською мовою. Ох, як не легко вперше перекладати українською мовою таких авторів як Гайдеґґер, Гуссерль та інші філософи, що осмислювали і надавали напрям літературі.

Не вдалось мені взяти Ільницького і Лідію Коць-Григорчук на обід до University Inn — сесії надто затягнулися. Я, щоправда, брала їх сьогодні на полуденок, отже зробила одне добре діло. Друге зроблю завтра, замість заплянованого виходу з Ларисою і Ко. до театру, бо завтра — єдиний день, коли Ільницький може піти, а я конче хочу йому віддячити за обід у "Дніпрі" 1990 року — обід, на який я його запросила, а він — галицький джентельмен — не дозволив мені тоді заплатити не тільки за себе, але навіть і за мене!

Середа, 28 червня (ще 4 мінути до півночі).

Сьогоднішній день конференції замітний дуже примітивним — на рівні середньої школи — виступом Христини Василькевич (з Львівського університету!), яка говорила про "ментальну психологію", "осмислення душі" (whatever that is!), наголошуючи ідеальні риси "національного характеру" українців і потребу єднання довкола одної християнської церкви. Почала свою доповідь від слів "Слава Ісусу Христу", закінчила "Слава Україні — Героям слава!" — але авдиторії залишилося хіба сказати "Господи, помилуй"! Замітними були виступи Мирона Куропася (з показом програми 60 Minutes "The ugly face of frredom" і коментарем), та Володимира Сергійчука з київського університету про нові документи, знайдені в архівах КҐБ.

Але найцікавішими подіями дня була несподівана зустріч із Славком Заплітним, який приїхав на конференцію з Чікаґо. Я йому щиро випімнула брак родинних контактів на протязі останніх 25 років — а сьогодні посвятила йому час полуденку, що його ми провели разом, в товаристві ще двох мужчин, одного з діяспори, Славкового якогось знайомого, а одного молодого хлопця з України, який був тут в Урбані минулого року як Fullbright scholar.

Короною дня була вечеря в University Inn з Миколою Ільницьким та Лідою Коць-Григорчук. Правда, мали ми невеличку комплікацію, бо зловив нас по дорозі зливний дощ. Але погода пізніше поправилася, обід я замовила знаменитий: Filet mignon, Lobster, Prime Rib, Shrimps — бо хотіла, щоб мої гості попробували доброго і для них трохи екзотичного американського харчу та ще й в елегантній обстановці, з прекрасним видом із 21 поверха, при добрій пляшці Cabenet Sauvignon... Вечеря коштувала мені 112 дол., але і мені, і моїм гостям було приємно, розмова ішла про поезію і поетів — Маланюка, Телігу, Стефановича, Лівицьку-Холодну — напевно такий вечір на довго нам запам'ятається.

В той же час — надпрограмово і несподівано — замовила свій виступ Раїса Іванченко, яка забажала читати уривки зі своїх романів. Від Рубчаків пізніше довідались ми, що було на цьому виступі 20 осіб, що Іванченко з великою дозою самохвальби і самопевности говорила про себе і свою творчість.

Четвер, 29 червня 1995. год.11:29.

Сьогодні не було ні одної доповіді, що викликала моє зацікавлення. Одна справді варта уваги була демографічна доповідь Воловини із статистикою українських поселенців в США, але я на цю доповідь, нажаль, спізнилася. Інші виступи були менше цікаві, а один із них — Василя Лучкова з УВУ — нічого спільного не мав із наукою — така собі газетна націоналістична стаття.

Ільницький зустрічався сьогодні з якимись своїми родичами. Це молодий якийсь чоловік з жінкою і малими дітьми, де ніхто ні слова не розумів українською мовою. Отже я трохи послужила йому за перекладача. Обідала я вполудне сама зупою instant і булочкою, а вечеряла в товаристві Іларіона Чолгана і його молодої жінки. Потім ще були два фільми про Україну (незлі, але я була трохи втомлена і не могла повністю концентруватися!), а ще пізніше Славко Заплітний ущасливив мене розмовою і своїм товариством. Він не розуміє простого факту, що не підтримуючи жодних контактів за останні 25 літ (на весілля ні Марка, ні Максима не приїхав, ніколи не телефонував, може раз чи два прислав святочну карточку!) — він став тепер для мене чужою людиною і цього одною зустріччю не направити!

П'ятниця, 30 червня 1995, год. 11:41.

Сьогодні вранці відбулася 13 сесія конференції, що її Штогрин доручив вести мені. Я не протестувала, що він поставив мене у програму конференції, бо хоч доповіді жодної не читаю тим разом, то всеж таки мала бажання включитися якимсь чином у програму. В сесії виступали: Валентина Сухіна, з Харківського університету, яка говорила про "Інформаційні зв'язки, як основу синергії", Оксана Роздольська (аспірантка в докторській програмі Іллінойського університету в Чікаґо) говорила про "мотив дороги у поезії Віри Вовк", Христина Сохоцька (вчить французьку мову в коледжі у Пітсбурґу, але має і маґістерський ступінь з порівняльної літератури і навіть докторський ступінь з бібліотекознавства!) Вона говорила про книжку Аскольда Мельничука What is Told. (Ця доповідь була найцікавіша і викликала найбільше дискусії). Була ще четверта доповідь — про американсько-український театр. Її виголосила Олександра Лапскер-Свирчевська, яка на другий семестр має отримати докторат з драматичних студій в Нью Йоркському університеті. Сесії я не орнагізувала, отже за зміст доповідей і їх рівень жодної відповідальности нести не можу, але керівництвом сесії я задоволена: це була чи не єдина сесія конференції, яка точно вклалася у визначений час (від 9 ранку до 12 вполудне), не зважаючи на те, що була жива дискусія, що в ній взяло участь 12 осіб плюс 4 доповідачі, яким я дала змогу двічі відповідати на запитання. Після сесії кілька осіб ґратулювало мені за ефективне її проведення, хоч, очевидно, не всі були задоволені. Одна особа (п-ні Домашевська) висловила була думку, що книжка Мельничука для української громади — шкідлива. На це гостро зареагував Рубчак, провокуючи п. Домашевську викликом, щоб вона це доказала ітп. Але я кінцеве слово в тій дискусії дала не Домашевській, а Сохоцькій, тобто доповідачці. Зробила я до цього зі свого боку ремарку, що, мовляв, проблема тут не нова, що завжди були письменники елітарні для елітарних читачів і письменники для масового читача, і що читач має право вибирати і читати те, що йому подобається, а бібліотекар має право книжку рекомендувати або ні (Домашевська, здається, працює в публічній бібліотеці). Домашевська свої мотиви, чому вважає What is Told шкідливою книжкою з'ясувала вже достатньо у своєму виступі, і я не бачила причини давати їй заключне слово, яке було б закінчило сесію на негативній ноті, а в гіршому випадку могло викликати перепалку між Рубчаком і Домашевською, а може і загальну полеміку free for all, і то в час, коли вже була 12 година дня, тобто в час, коли треба було закінчувати сесію. Можливо був у цьому і мій особистий bias — книжка Мельничука, на мою думку, це першорядна сатира, яка заслуговує на серйозне трактування. Давати останнє слово в дискусії людині, яка не розуміє сатири, могло залишити в авдиторії фальшиве враження і про самого письменника і про його твір.

Пополудні були дві сесії. В одній виступали Ірина Коропенко, Наталя Пазуняк і Тетяна Беднаржова з Праги. Перші дві говорили про правопис, Беднаржова говорила про українців Чехії. В другій сесії виступали Олена Логвиненко з "Літературної України" (Про рецепцію в Україні літератури діяспори), Микола Ільницький (про Нью-йоркську групу і деякі її пов'язання з традицією) та Володимир Цибулько (нібито про нову літературу, проти естаблішменту, але говорив заплутано, метафорично, чим, на мій погляд, послабив враження від доповіді). Найцікавіший був виступ Ільницького. Дискусія також була цікава, але я частину пропустила, бо сесії затягнулися (зокрема мовознавча, що нею досить невдало керувала Довбенко), а треба було піти передягнутися на бенкет.

Бенкет я провела в товаристві Славка Заплітного, бо Ільницький, що з ним ми домовились сидіти разом, не затримав для мене при столі місця (напевно не зі злої волі, просто певно забув, бо я помітила, що він досить розсіяний і мало діловий). Йому потім було трохи неприємно, хотів пересістися десь до іншого стола і забрати туди мене і Славка і його товариша Сурівку — але для таких перестановок вже було за пізно, адже при нашому столі були і інші люди, що з ними ми вже почали спілкуватися. (З права сидів біля мене Воловина і я цікаво поговорила собі з ним про його демографічні дослідження, що їх він робить як labor of love, поза своєю професійною роботою, щось так, як я свою бібліографічну роботу).

Додому ішла я в товаристві Осипа Мороза, який має цікаві ідеї про потребу реорганізації українського життя в Америці при допомозі своєрідного "blue ribbon committee".

Обідала я вполудне з Іваном Собчуком, а в час бенкету мала нагоду поговорити трохи з Оленкою Сацюк з Порто Ріко (вона, як видно, досить переживає своє повдовіння), з Аретою Галібей, з Мірталою Кардиналовською (Мірталу пізнала я вперше, хоч Асю, її сестру, а навіть стару маму Кардиналовську зустрічала я нераз у минулому).

Неділя, 2 липня 1995. год. 7:00 увечері.

Вчорашній останній день конференції був дуже цікавий. Вранці Марія Зубрицька і Лариса Онишкевич звітували про свою "перекладацьку майстерню", про готовану Зубрицькою антологію критичної літературознавчої думки і проблеми, які виникають при перекладах на українську мову критичних і філософських праць Сартра, Дерріда, Гайдеґґера, Еліота... Пополудні був круглий стіл на тему "діяспора і Україна" — ця сесія була надзвичайно жива, трохи емоційна, виявила різні аспекти проблеми, хоч була занадто широко поставлена, а через те робила неможливим якісь конкретні висновки. Закриття конференції було вкрай неформальне. Штогрин просто сказав кілька заключних слів і повідомив, що наступна конференція, під кінець червня 1996 року, буде коротшою і буде мабуть поділена на менші тематичні групи.

Традиційне прийняття у хаті Штогринів залишило приємне враження від громадного співу українських народних пісень, що об'єднав у гармонійний і повний товариського ентузіязму хор і діяспорників і гостей з України, і українців і представників національних меншин, таких як єврей Олександр Бураковський, росіянки Павла Рогова та Валентина Сухіна.

Сьогодні вранці я "виряжала" тих, що від'їздили, а потім у товаристві Осипа Мороза пішла до супермаркету, щоб накупити собі на наступних пару днів овочів, хліба, молока. Мороз сам запропонував своє товариство, з чого я була рада, бо він — цікава, інтелігентна особистість і розмова з ним — вийнятково інтересна, а крім того — допоміг мені принести ці продукти додому.

Після 1-ої години дня пішла на пару годин до бібліотеки. (Бібліотека сьогодні відкрита була тільки від 1-ої до 5-ої). Вечеряла сама, не в товаристві (майже всі вже роз'їхалися, а цих кілька осіб, що ще залишилися, або були мені нецікаві, або мали якісь свої пляни, бо їх не було видно. Але я не вечеряла будь як у кімнаті, а пішла собі до мексиканського ресторану, з'їла обильну і смачну вечерю, та ще й із добрим пивом. При тій нагоді перейшлася трохи по опустілій Green Street, бо сьогодні прекрасна соняшна погода з низькою вологістю повітря і хотілося побути трохи на дворі, і заплянувала собі, що 4 липня — в день, коли бібліотека і так буде закрита, я піду собі серед дня у кіно, бо тут грає фільм "The Bridges of Madison County", на який я давно вже хотіла піти. До кіна я радо пішла б у товаристві — запрошувала я Oленку Сацюк, але вона тут має низку своїх давніх знайомих і запляновані з ними зустрічі, отже піду сама. Зрештою я вже нанесла собі з бібліотеки повно книжок і журналів, отже маю повні руки роботи і ще може навіть вийти так, що для кіно не буде часу. Побачимо.

В час конференції, від Арети Галібей, я довідалася про смерть Ірени Кульчицької. Я ще перед виїздом до Урбани двічі говорила з Тарасом і чула про те, як вона страждала. Добре, що вже померла, що закінчилися її мука і мука її найближчих. Я купила картку із співчуттям і написала Тарасові довшу теплу записку.

В програмі конференції був Ґеник Лащик, але він не приїхав. Мабуть не чувся в силі зробити таку подорож. Не приїхав на конференцію також і Ростислав Доценко, хоч і його прізвище стояло тим разом у програмі. Але після моєї візити в Доценків у Києві і розмови про їхні пляни позичати гроші і їхати до Америки на заробітки — це пляни фактично не Ростислава, а його дочки — я рада, що вони не приїхали. Це була б з їхнього боку повна безвідповідальність, а мені вона могла б спричинити і багато клопоту і неабиякі прикрощі. А може вся ця розмова в Києві була подумана на те, щоб тих нібито 900 дол. потрібних їм на подорож до Америки роздобути-позичити від мене? Ну, якби тут ходило про 200 дол. — то я їм могла б зробити такий дарунок, але 900 — трохи за багато, тим більше, що це — нереальний рахунок, бо їх приїзд коштував би значно більше — треба було б додати до цього ще кошти подорожі до Філядельфії і кошти прожитку і тут в Урбані і потім поза Урбаною.

Деяке розчарування приніс мені і Микола Ільницький. Не тому, що виявив певний брак джентельменства у час бенкету — це я прийняла як дрібне faux pas розсіяного поета і професора. Але я вважала його досі за серйозного літературознавця і критика, одного з найкращих в Україні. Його репутація в моїх очах трохи потьмарилася. Наприклад: довідавшись, що він не бачив ще "Літературного Львова", я зразу подарувала йому примірник книжки, бо привезла зі собою до Урбани кілька книжок, щоб подарувати їх тут на місці Штогринам, бібліотеці (а теж дала Рубчакові, Ларисі Онишкевич і Розумному). Сьогодні він сказав мені, що почав читати спогади, мовлав, дуже цікаво! І от я довідалася, що він досі не був ознайомлений з цим текстом... Чи може серйозний літературознавець писати передмову до книжки, якої він не читав взагалі? А ще таке: в останньому номері "Дзвону;' є рецензія на Остапові "Зібрані вірші". І рецензія ця — це тільки трішечки змінена версія його передмови до "Літературного Львова". Чи так роблять шануючі себе серйозні літературні критики? Або факт, що навіть при наявності точного літопису життя і творчости ОТ, що його я приготовила була, він наробив у передмові цілу низку фактичних помилок і тільки завдяки моїй коректі і уважливості редактора видавництва Панчишина, ці помилки не попали до остаточної друкованої версії книжки. Але у версії надрукованій у "Дзвоні" вони таки залишилися, включно із такою дурницею, як придуманий Ільницьким нонсенс про те, що Остап став головою "Слова" після смерти Уласа Самчука... Микола Ільницький — симпатична людина і вдумливий критик із власним підходом і смаком. Жаль, що не він, а Зорівчак писала статтю про мене у "Дзвоні", коли там друкували добірку моїх віршів — він міг сказати про мою поезію щось нове, оригінальне і критичне. Але є в ньому щось із журналіста, щось що деякою мірою нагадує мені... Остапа. Бо і ці помилки в тексті, і передрук готового матеріялу в іншій статті, і неувага до деталей — це речі, що були притаманні і Остапові, який був і в літературознавстві критиком-журналістом, а не науковцем.

год.11:30.

Мала я несподіваних гостей. Прийшли до мене Катерина Шудря і Олена Логвиненко. Логвиненко навіть принесла зі собою магнітофон, бо вона збирає матеріяли про конференцію для "Літературної України". Була цікава і приємна товариська розмова, а я почастувала своїх гостей чаєм, свіжим французьким хлібом, сиром і овочами. (Свіжо придбані продукти зразу стали в пригоді! А факт, що маю риночку, щоб зварити воду, і пластикові горнятка дає можливість випити трьом особам гарячий чай!) Ірина Коропенко з Віталієм уже сьогодні від'їхали і я в помешканні сама. Це теж упрощує справи. Я вперше, від коли приїхала сюди, вживаю канапу і фотелі "гостинної" кімнати і мала змогу тут тепер вітати своїх гостей. Досі я здебільшого тільки перебувала у своїй спальні. Living room, якщо хтось і вживав за цей минулий тиждень, то хіба Віталій. Але нас усіх трьох майже ніколи і так не було вдома. Ірина і я — на конференції, а Віталій був на якомусь дитячому таборі як виховник-доброволець.

4 липня 1995, год. 11:00 ввечері.

Вчора цілий день працювала в бібліотеці. Принесла собі цілу гору книжок і журналів, щоб сьогодні працювати вдома. Ранок сьогодні провела, читаючи і описуючи статті з Australian Slavonic & East European Studies і з ABN Correspondence. В ASEES знайшла одну знамениту статтю, яка відкрила мені деякі зовсім досі незнайомі горизонти. Автор: Zdenko Zlatar, а тема — візантійська спадщина Київської Русі. З неї я довідалася про цікаві критичні думки про цю спадщину таких критиків як Флоровський, Яґіч, Федотов, які звернули увагу на "intellectual silence" Київської Русі, на брак визначної оригінальної думки в сферах філософії і навіть релігії, яка шукала б нових відповідей на старі запитання. Цікаві розважання автора про те, чому серед перекладених текстів не було грецької клясики, Гомера чи Аристотеля і вияснення, що Київська Русь — це була закрита парадиґматична типово середньовічна культура, якої ніяк не можна міряти мірилами сьогоднішньої західної цивілізації.

В кіно на "Bridges of Madison county" не ходила. Штогрин запросив до себе на піццу. Я думала, що буде нас там тільки пару осіб, але виявилось, що є ще тут чимало осіб з України — не тільки Шудря і Логвиненко, але і Сергійчук, і Винниченко, но і майже місцеві — Оленка Сацюк, Яніщак, Ніна Шагін... Повернувшись біля 9-ої вечора, я ще мала змогу подивитись на фаєрверки з нагоди Дня Незалежности.

Неділя, 9 липня 1995, год.8:30 вранці. Урбана / Шампейн.

Я вже спакована і готова до від'їзду. Але мій літак аж о год. 11:45. Стаха Штогрин обіцяла приїхати по мене перед 11-ою і завезти на летовище. Маю ще багато часу.

Вчора ввечері запросила я Штогринів на вечерю до University Inn. Хотіла їм зреванжуватися за гостину в їхньому домі, а на їхній приїзд до Філядельфії — надія невелика. Вечеря з вином була знаменита (тут в центрі США, в самому heartland, я вже вдруге їм американський steak — filet mignon!), а розмова також цікава і сердечна. Довідалася я цікаві новини: 1/ про те, що в банку Куляса в Шікаґо переловили були колись якусь поважну дефравдацію екзекутивного директора і ще встигли їй запобігти і директора звільнити, 2/ що Мирон Куропась закидає Уляні Дячук і Ко., що вони не вміють як слід господарити ресурсами УНС, що їм недавно ще давали за будинок 40 міл. долярів, а тепер дають тільки 20 міліонів, 3/ що учасники конференції — ті з України — дістали по 20 дол. від особи на день (тобто зовсім вистачальна сума на оплату харчування, навіть якщо це харчування виключно самостійне, без всяких уфундованих діяспорниками ланчів і обідів). Були і новини загальногромадського характеру: десь цими днями папа вислав вітального листа з нагоди річниці унії — окремо українцям-грекокатоликам, окремо — русинам. Було повідомлення у "Свободі", що газета залишиться щоденником (слава Богу! щоденник треба втримати, навіть якби для цього треба було "відібрати" його від УНС і створити якусь окрему фундацію). Напевно ці вісті і багато інших чекають на мене у Філядельфії.

Трохи мене турбує, що не зважаючи на чотири окремі спроби, я таки не змогла додзвонитися до Максима до Торонто. Залишила тільки коротке повідомлення на машині. Потішаю себе, що вони кудись виїхали (мали їхати до Монреалю, а також на якийсь табір з дітьми, але я дат не запам'ятала, записала їх тільки на календарі вдома, і тепер не можу пригадати. Вдалося мені після кількох спроб додзвонитись до Ії — вона і дитина простуджені, Ія має ляринґіт, ледве говорить. Вона плянує приїхати на схід, хоче побути трохи в Гантері, можливо незабаром зустрінемося у Філядельфії. Марко, казала Ія, має їхати на якусь конференцію до Відня. Бачу, що вона журиться тим, як він переставиться знову на американські рейки після свого активного життя і важливих функцій, що їх він виконує в Україні.

Записок за останніх кілька днів я не робила, бо весь час працювала і над ULE і над UkraLME. Використовувала максимально свій час у бібліотеці, а ввечері працювала з матеріялами принесеними додому. Везу зі собою цілу папку нових матеріялів — роботи вистачить на пів року! Знайшла цікаву статтю Zbigniew-a Folejewski-ого про український футуризм, довідалася про існування англомовної книжки Ліхачова про спадщину Київської Русі (книжки тут не було на полиці, треба буде за нею пошукати у Філядельфії). Ще маю тільки кілька непровірених і незнайдених публікацій, а напевно ще є і такі, що я про них не знаю. Стоятиму перед дилемою: закінчувати чи чекати ще? Мабуть треба триматися пляну, завершити ULE80 під кінець цього року, відіслати до видавництва, а можливі доповнення зарезервувати до "Додатку", як це зрештою є в моєму первісному пляні. Я вже почала збирати деякі матеріяли до ULE90 і ULE70, зокрема ті, що їх не матиму змоги знайти у Філядельфії. Але UkraLME викінчу тільки за 1992–1993. Якщо Kluwer (або хтось інший) схоче це видати і спонсорувати наступні випуски — можу це продовжувати. Якщо ні — то UkraLME 92–93 буде одноразовим виявом мого ентузіязму з приводу незалежности України — і вказівкою для інших про те, що такі матеріяли є і де їх шукати. Між іншим, Дмитро Штогрин свою рецензію на мою ULE з Ethnic Forum, видав окремою брошурою і вона навіть закаталогізована як його видання в Урбанському комп'ютерному каталозі!

Останніх кілька днів тут у Шампейн / Урбана — прекрасна літня погода. Соняшно, тепло, але низька вологість у повітрі. Виходила я серед дня з бібліотеки, щоб щось з'їсти, а при тому ходила на довші проходи по цьому розлогому університетському кемпусі. Панує тут дуже відпружена атмосфера. Питаю себе знову словами власного вірша: "чи просторінь усмирює серця?" Іллінойські степи тут перетворені на педантично підстрижені травники, довкола широкий простір, рівнина, університетські будинки на значній віддалі один від одного. Студенти їздять по рівненьких бетонових доріжках на рольках і велосипедах. Але студентів тепер — обмаль. В час академічного року тут напевно неабиякий рух, а ще — подумала я — а як тут буває взимку, коли всі ці широкі простори (і дороги!) вкриті снігом і льодом?

У Філядельфії чекає мене за пару днів річне засідання Ради Бібліотеки. Треба буде зразу після приїзду братися за писання річного звіту. Я була б рада передати свою функцію голови Ради комусь іншому, бо вірю в ротацію, але не знаю, чи мені це вдасться зробити. Також незабаром треба буде знайти узгодження і довести до завершення літературний конкурс на гумор і сатиру. Лариса дала мені тут деякі свої і Рудницького прелімінарні ремарки (відповідь на мої попередні оцінки). Треба нам буде ці речі продискутувати, ще дещо переглянути. Не легка справа!

Вівторок, 11 липня 1995. Філядельфія, год. 10:00 вечора.

В неділю додому приїхала лімузиною. Застала все гаразд. І чимало пошти. В понеділок виходила тільки до Борисової і до Genuardi за харчами. Сьогодні також була в Genuardi, щоб купити кошики квітів, які повісила при входових дверях (Минулого року під осінь мені ці кошики вкрали, а раніше я не хотіла купувати, щоб не утруднювати справ догляду за квітами Ані Борис. Тепер уже буду вдома, подорожі закінчені, отже квіти доглядатиму сама. Приводжу справи до ладу. На електронній пошті було 300 повідомлень — в тому 5 таких, що стосуються права України.

Середа, 12 липня 1995. год.10:00. Метро.

Маю сьогодні регулярну профілактичну візиту в PENN Faculty Dental Clinic. Це остання візита, що за неї платитиме моє обезпечення SYS-Dyn, PENN Faculty Plan. Хотіла б я залишитись пацієнткою Mary Bogert — такої доброї дентистичної опіки я ніколи раніше в житті не мала. Але не знаю ще, які страхувальні компанії могла б я вибрати на місце PENN Faculty Plan, який вже мені, як емеритові, продовжувати не дозволено.

Мені треба було вчора засісти за звіт Бібліотечної Ради (річні сходини завтра!), але якось не хотілося. Воліла трохи поновити контакти з людьми. Потелефонувала наперед до Люди. Це було трохи пов'язане із звітом Ради, бо вона — скарбник. Але при тій нагоді виявилося, що вона вже на 7 жовтня замовила велику залю Центру на вечір нашого Літ. Конкурсу Гумору і Сатири, з тим що вона хоче, щоб я підготувала доповідь. Ну це ще пів біди, я того сподівалася, але вийшла несподівана комплікація: Люда заплянувала, крім читання нагороджених творів (ще рішення жюрі нема, отже це лиш теорія!) включити в програму танці "Волошок" та й інсценізацію дітей НУРідної Школи! Ну, танці, остаточно ще могли б бути для відпруження, але діти? Вона це робить трохи через Зенка (бо він це готував для школи!), а трохи з розрахунку, що мовляв прийдуть батьки, тітки, бабці виступаючих дітей. Люда була видимо незадоволена, коли почула мою думку, що не можна мішати конкурсу, в якому беруть участь відомі (маю надію!) письменники, з дитячою самодіяльністю!

Мала я теж розмову з Софійкою Геврик, з Максимом, а потім — уже біля 12-ої — з Тарасом Кульчицьким. Тарас помітно прибитий і розгублений після смерти Ірени, терпить від довшого вже часу на безсонність. Я рада, що мала нагоду довго і сердечно з ним поговорити, підтримати його на дусі.

Вівторок, 18 липня 1995, вранці, 9:30.

Записок кілька днів не робила, та й сьогодні не маю для них багато часу. Але минулий тиждень приніс чимало новин, що їх хотіла б коротко віднотувати.

Річні збори Ради Бібліотеки були замітні з кількох причин: звіт Марусі Сверстюк був і цим разом загальниковий, ноншалантський, без статистичних даних, etc. Присутні на Раді Захарчук і Орися Гевка, тобто президент і екзекутивний директор УОКЦентру, говорили про нарікання читачів, які приходять до бібліотеки і знаходять двері зачинені, хоч напис каже, що УБ в цей час мала б бути відкрита. Маруся рідко буває в бібліотеці і не виконує як слід своїх керівних функцій. Забула чи не припильнувала, щоб змінити оповістку про години праці бібліотеки. Кушнір зрезигнував із поновної номінації до Ради, а на місце Кіпи НУРШ запропонувала Лева Іваськіва. Отже будуть зміни. Мені доведеться ще продовжувати далі виконування обов'язків голови Ради.

Зробили цими днями рішення в справі Літературного Конкурсу Гумору і Сатири. Розмови з Ларисою і Рудницьким були по телефону, на основі оцінок раніше поданих на письмі всіми трьома членами жюрі. Шедеврів нема та й вибір творів не завжди однозгідний. Але дійшли до компромісу і розділили даних Самопоміччю 1,500 дол. (500 додаткових було призначено на адміністрацію і вечір читання творів). Цікаво, хто є ці нагороджені автори? Але ще більше цікаво, хто попав у список відзначених, і взагалі, хто брав участь? Адже надісланих творів є 105! Покищо комунікат — підписаний мною і Рудницьким — я послала до підпису Ларисі. Тільки тоді, як вона поверне на мої руки підписаний готовий документ, я пошлю його Люді і довідаюся про авторів. Рудницький просив, щоб йому цю інформацію послати факсом до УВУ. Бо він уже поїхав в понеділок і повернеться аж під кінець серпня. Його виїзд приспішив наше рішення. Він буде в Латвії (з Іреною), потім у Мюнхені, а тоді їде ще до Львова. Він виявив, що має якусь готову доповідь про гумор і сатиру (не про конкурс — це його доповідь з-перед року, що з нею він їздив до Лондону). Отже ми домовилися, що він цю доповідь прочитає на вечорі 7 жовтня, а я тільки коротко скажу кілька слів про сам конкурс.

Телефонувала Ія. Вона завтра приїде з Ніною до Філядельфії, а тоді в п'ятницю хоче їхати до Нью Йорку і до East Chatham, де є діти Олеся Лабуньки і Боба Чайківського на новацькому таборі. Я обіцяла, що на цю поїздку я позичу їй своє авто. Вони потім повернуться ще на кілька днів до Філядельфії, а тоді вона знову хоче поїхати на пару днів до Гантеру, вернутися 4 серпня, поїхати з нами на суботу/неділю над море, а тоді 7 серпня повернутися літаком з Філядельфії до Лос Анджелесу. 9 серпня приїздить до Л.А. Марко і залишиться аж до Labor Day. На цю другу поїздку до Гантеру я її авта дати не зможу, бо мушу приготовитись до приїзду Максима з родиною і до нашого виїзду на тиждень до Wildwood Crest. Буде мусіти авто собі винайняти, що мала намір зробити вже і першого разу і дуже зраділа, коли почула, що я можу дати їй на цей час авто, бо це заощадить їй понад 300 дол. Застановляюся над тим, чи як вони завтра приїдуть, відступити їм свою спальню. Я зарікалася це робити, тому й підготовила Остапову кімнату з подвійним ліжком, щоб була для гостей, але якби мала бути погода така, як була вчора і кілька днів тому, то без охолодження тажко витримати, а в Остаповій кімнаті нема кондиціонера.

Вчора, користаючи з випродажі у Ванамейкера, я поїхала і видала трохи грошей на нові простирадла і рушники, купила невеличкий дарунок для Ніни, а собі — кульчики! Ну, хто б то подумав, що я можу бути така фривольна жінка! Та ще й не одну пару кульчиків, а три! Справа в тому, що в мене — непроколені вуха і я можу носити тільки кульчики з кліпсами, а їх рідко можна знайти. Замолоду і вже в дорослому віці кульчиків ніколи я не носила, а вуха проколювати вважала примітивним варварством цікавим тільки для антропологів. Де ж би модерна освічена жінка проколювала собі вуха? І мені це упередження і сьогодні важко перебороти, отже вух не проколюю. Але раптом, десь років 10 тому, мені почало подобатись носити кульчики! Очевидно, тільки для виходу між люди.

Люда несподівано запропонувала, що вона — за оплатою, очевидно — могла б в наступному академічному році працювати кожного четверга 5 годин у бібліотеці, тобто перейняти від Марусі Сверстюк керівництво бібліотекою. Я воліла б фахового керівника для УБ, але досвід минулого року виявив, що теперішня розв'язка бажає кращого, що вона — незадовільна. Може й справді з Людою пішло б ліпше?

Четвер, 20 липня 1995. Год. 9:00, вранці.

Приїхали вчора Ія з Ніною. З летовища ввечері привезла їх Марта Чайківська. Вони ще сплять. На щастя, трохи у Філядельфії похолодніло і я не мусіла віддавати їм своєї спальні, бо не потрібно охолодження. Ніна мало говорить: мені здається, що вона має проблеми з українською мовою, бо чує її тільки від мами, і то, мабуть, тільки тоді, коли вони удвох самі... Добре, що приїхали сюди на схід і побудуть трохи в українському оточенні.

Мене від деякого часу болить ліва нога — внизу, біля кістки. Це напевно від артриту. Тупий біль переслідував мене вже кілька місяців, ще перед виїздом в Україну, але тепер є гірше: мушу приймати Motrin aбо Bufferin.

Вчора я нарешті замовила собі ... фотографа! Пішла зробити чорно-біле фото, бо ніколи не маю фотографії, коли потрібно. Але з результатів я не задоволена. Я, правда, вибрала дешевшу версію — три пози до вибору, без ретушування, і то не з уваги на ціну, а тому, що волію більш натуральне фото без підмальовування фотографом. Але треба було б, мабуть, взяти із десять поз, щоб був більший вибір. Цього вони не практикують. Дозволив мені вибрати дві пози із трьох: на одній очі занадто інтензивні, на другій — якась дивна, не дуже мені характерна, усмішка. Але це спричинене, очевидно, штучністю ситуації, намаганням фотографа створити "позу". It's like going to the dentist! — сказала я йому. Все ж таки буде якийсь документ напередодні мого 65-ліття. (Попередній раз я фотографувалася, коли мені було 60 років), але і з того часу ліпші є звичайні домашні кольорові snapshots (напр. ця з трьома внуками, або наша родинна), ніж чорно/білі фото для публікації роблені у фотографа.

Субота, 22 липня 1995, вранці, 8:30.

В четвер 20 липня помер Ґенко Лащик. Вчора була панахида, сьогодні похорон на Баунд Бруку. Саме чекаю на Софійку Геврик, яка обіцяла по мене вступити по дорозі до церкви. Я від учора не маю авта, бо позичила авто Ії і вона ним поїхала з Ніною до Нью Йорку, а сьогодні мають їхати з Олесем і Любою до East Chatham, на пластовий табір.

На панахиді промовляв Олекса Біланюк і два американські професори: голова відділу філософії з La Salle University і професор філософії з Temple. Людей було більше, як я сподівалася. Приїхала Віра Андрушків — сестра, зі Львова (де вона вчила якийсь англійський курс). Була і Світлана Андрушків з родиною. Очевидно також мама Ґенкова, діти Софійка й Андрійко, жінка Люба і її родина. Віра на панахиду не прийшла. Цікаво, чи буде на похороні.

Неділя, 23 липня 1995, вже після півночі, отже понеділок.

Віри на похороні не було. Може й краще, бо це вводило б помітний дисонанс. Все відбулося гідно, було навіть кілька промов. Над могилою сказав кілька слів якийсь американець — приятель Ґенка, Віра, його сестра, а навіть Люба, жінка його, сказала одне-єдине, але яке ж знаменне речення: "Дякую тобі за найкращих п'ять років мого життя". Була навіть тризна для гурту біля 50–60 осіб, в тому більшість молодих товаришів Софійки і Андрійка. Був на похороні і Віктор Церковнюк. Він їде в Україну і я ним передала листа Зорівчакам і 40 дол. на висилку книжок.

Понеділок, 24 липня 1995. 10:30. Метро.

Маю на полудне замовлену візиту в Mary Bogert, моєї дентистки. Хоче змінити мені одну стару пльомбу. Це остання візита, що за неї ще платитиме моє дентистичне забезпечення. Від 1 серпня я вже буду "on my own", виключно на власних коштах. Маю надію, що не треба буде якихось непередбачених досі дентистичних заходів.

Вступлю також до Van Pelt — передусім на те, щоб віддати позичені книжки, а також щоб занотувати адреси славістичних видань, яким варто послати рецензійні примірники "Літературного Львова". "Стало на юшку, стане і на петрушку".

Після візити в клініці, піду до Biddle і там попрацюю собі пару годин, перегляну пошту. Сьогодні заповідають температуру до 95̊F і високу вологість. Як я вже на PENN, то попрацюю собі в холоді свого невеличкого "кабінету". Мої колеґи напевно мають для мене чимало цікавих новин. В міжчасі коли мене не було, відбувся "інститут" міжнародного комерційного права (таки тут, у Філядельфії, на терені нашої Law School), а опісля також річна конвенція American Association of Law Libraries у Пітсбурґу. Якби я ще працювала, була б напевно також на конвенції в Пітсбурґу. Не жалую. Навпаки. Рада, що позбулася своїх обов'язків.

Ввечері мають приїхати Марта і Славко Трофименки. Але на обід підемо до ресторану, де є охолодження.

Ніч, уже п'ятниця, 28 липня 1995.

На дворі громовиця і мені не спиться. Температура така, що тим разом я таки пустила Ію з Ніною до своєї спальні, щоб могли спати в охолодженні. Сама я — в своїй робочій кімнатці. Тут є також кондиціонер, але саме тепер я його виключила.

Вже кілька днів переживаю прикру вістку: в суботу Уляна перейшла операцію ока — retina detachment. Максим пару днів нічого не писав по електронній пошті і мені це було підозріло. У вівторок, нарешті, признався: не хотіли мене журити. З Уляною я ввечері розмовляла телефоном — сьогодні трохи краще. Але ще не відомо, чи зможемо разом відбути запляновані на початок серпня вакації над океаном.

Мені також цього тижня дошкуляють всякі фізичні недомагання. Болить нога (ліва, низько біля кістки), передучора дуже налякалася, бо раптом усвідомила, що мій біль у правій руці — м'язи понад ліктем і в пальцях — це можуть бути симптоми не натягнутих у подорожі баґажем м'язів, а carpal tunnel syndrome — від комп'ютера! Отто була б комплікація! З великого страху я вирішила трохи перервати своє досить таки інтензивне переписування зібраних в Урбані даних для UkraLME. Хочеться мені дуже UkraLME до кінця літа викінчити і евентуально віддати до друку (може фірмі Kluwer, якщо приймуть), — бо потім осінню хотіла б працювати (і теж викінчити!) ULE80... Якби в мене і справді виявився CTS, то всі ці пляни мої пішли б нанівець.

Година перша ночі, вже 6 серпня 1995. Wildwood Crest.

Не пригадую вже, коли востаннє робила я записки у щоденнику, і не можу перевірити, бо маю із собою тільки чисті роз'ємні аркуші паперу.

Минулий тиждень був повен фізичної активності: наперед, після від'їзду Ії з Ніною до Гантеру, я готувалася до приїзду торонтонців — закуповувала і готовила харчі, возила авто до Toyota (смішна дрібниця: Ія, віддаючи мені авто після повороту з East Chatham, сказала, що є якась проблема, бо вікна автоматичним замком не відмикаються і треба завезти авто до механіка. Я послухала її, а тимчсом виявилось, що був замкнений забезпечувач, отже справді жодної проблеми не було!) Я також пішла на візиту до Яримовича, бо рука боліла і це мене журило. Яримович мене потішив, що це не carpal tunnel syndrome, а натягнений м'яз, але рука і далі болить, зокрема важко мені щонебудь підносити. З моментом приїзду моїх невсипущих збиточників із Торонто, все закрутилося в безугавній активності, яка досить таки втомила мене, передусім через рекордово високу температуру — понад 90̊ кожного дня. Уляна після операції ока на retina detachment чується щораз краще, око закроплює краплями, але ще не бачить досить чітко, може зрештою і через ці краплі. Їй треба трохи відпочивати, щоб око добре загоїлося, і я стараюся допомогти, як можу.

Приїхали ми сюди сьогодні (тобто вчора, в суботу), після 2-ої. Потім ще їздили купувати харчі і горілку і пиво. Сьогодні гарний сонячний день — діти ще встигли скупатися, а після вечері (я привезла зі собою готові вареники, котлети, ґуляш, кишку, пальчики, etc., etc.) Але заповідають на завтра бурю і дощ і я боюсь, щоб раптова зміна погоди не зіпсувала нам вакацій. Є тут Люда і Зенко Чайківські — сьогодні ввечері я посиділа собі з ними пару годин — нога боліла, не мала я сили вже іти з дітьми на прохід.

Неділя, 6 серпня. 8:00 вечора.

Весь день ішла страшна злива. Тепер хмарно й дощево. Діти з Уляною і Максимом пішли на Boardwalk. Я пішла була з ними, але почав накрапати дощ і я вернулася.

Читаю трохи Валерія Шевчука "Стежка в траві" — вже другий том. Перший вже закінчила і передала Максимові. Це йому передав ці два томи Корогодський. А тому, що це не хтось інший, а Шевчук — я вирішила прочитати, бо книжка така нова, що її ще ніде немає. Жаль мені, що Максим і Уляна не мають щастя до погоди. Минулий тиждень, коли у Філядельфії була така страшна спека, кажуть, що тут над океаном було чудово!

Год.11:10. 15 серпня, вівторок, Філядельфія, в ліжку.

Більше як тиждень не робила записок. Наші вакації у Wildwood Crest, не зважаючи на початкові побоювання, випали дуже гарно. Погода поправилася: було сонячно і тепло, майже без вітру. Привезеного з дому вітряка вживати не доводилося, вночі ставав у пригоді мій домашній коц. Але вдень діти гарно бавилися на пляжу, вечорі були місячні, хлопці тричі ходили на каруселі. Один ранок ми їздили до Cape May — там були пару годин над берегом, а також на обіді в ресторані. Я купалася в океані один тільки раз. І тільки того дня мала на собі купальний костюм. І це навмисне. Уникаю сонячних купелів, ходжу на пляж вдягнена і в капелюсі — так що приїхала після однотижневого побуту без слідів надмірного загоряння. (There is no such thing as a healthy suntan — вичитала я десь раз і це мене остаточно переконало!) Але приємно побути трохи у відпруженій атмосфері надморського ресорту і подихати чистим морським повітрям. Повернулись ми до Філядельфії у суботу, а вже в неділю — після грунтовного прання і пакування — Максим і Уляна від'їхали з дітьми на таборування десь біля Plymouth, в Massachusetts. Сьогодні Максим телефонував: там є понад 100 осіб — українські родини з дітьми, під шатрами, а організують це пластуни-сеніори!

Мушу щиро сказати, що вакації з внуками, починаючи від приїзду Ії з Ніною, до від'їзду Максима з Уляною і хлопцями, трохи таки мене втомили. І не тільки тому, що гості очевидно ґрунтовно змінили рутину мого життя, що довелося чимало труду присвятити господарським справам — купівлі харчів, варенню, пранню, стеленню, миттю посуду, ітп. — що була рекордова горяч (понад 90̊ кожного дня!) — але також, а може і передусім через те, що в мене і далі не відходить біль у лівій нозі і правій руці, а це ускладнює всі справи... Вставала я теж рано-раненько, бо мої завзяті читачі-слухачі приходили до ліжка з томом привезеного для них з України "Незнайка на місяці" — і ми читали цю книжку в усіх можливих антрактах серед дня, також в авті підчас їзди до Філядельфії... Хлопці дуже файні і кохані, але часто із собою заводять сварку і це вимагає додаткової чуйности, уваги й нервів дорослих.

Мої фізичні недомагання, получені з обильним вакаційним харчуванням, додатковим пивом і коктейлами при вечірніх розмовах з Максимом і Уляною, залишили, крім приємних спогадів, і деякі негативні наслідки: я прибула кілька фунтів на вазі. Перестала на час вакацій робити руханку, через біль ноги і горяч у Філядельфії перестала ходити на проходи — і от сьогодні аж перелякалася, коли станула на вагу: повернувшись з України я важила 135 фунтів, а сьогодні вага вказує 144!

В неділю ввечері, коли діти вже пішли спати, ми потелефонували до Лос Анджелес і мали довшу розмову з Марком, який саме приїхав, з Ніною та з Ією. Ніна дякувала за залишену їй на столі відео-тасьму і книжку про Дон Кохіта, що їх я (нарешті!) таки знайшла на свою велику радість (купила тасьму також для Іванка і Стефанка!) Марко розповідав про свої враження від Відня, про плянований виїзд з Ніною та Ією на таборування, про клопоти і розчарування, пов'язані з виявленим зловживанням грішми деяких профспілкових діячів, що до них він досі мав довір'я (Мріль).

Але найбільша і дуже прикра несподіванка чекала нас, коли до телефону вкінці підійшла Ія. Виявилося, що її мама, Марійка Лабунька, пару днів раніше (здається — в середу минулого тижня) перейшла в Мюнхенському шпиталі операцію на праву грудь, що виявили рака і зробили радикальну mastectomy! Марійка недавно приїхала до Мюнхена з України і, каже Ія, приїхала вже хвора, нібито на шлунок, бо щось їй там пошкодило. Але безпосередньою причиною, що пішла до лікаря, був якийсь випадок — удар у грудь. Провірка виявила тумор. Каже Ія, що Марійка рік тому мала рутинове обстеження-mammography і важко повірити, що в такому короткому часі тумор міг так вирости. Вістка ця налякала Ію, а мене досить приголомшила. Вже пару днів не сходить вона мені з думки. Мушу зібратись на силах, щоб написати Марійці листа. Може й добре, що це сталося в Мюнхені, де біля неї принаймні є Мирослав і де напевно є добра медична опіка. Велике щастя, що це не трапилося їй в Україні, бо це була б велика комплікація для всієї родини і для неї. Маю надію, що mastectomy врятує їй життя (як мабуть врятувала б була і Лялі, якби їй це були зразу зробили). Адже знаю чимало жінок, що мають вже багато років нормального життя після такої операції (напр. Дана Вонторська). Все ж таки, це — неабиякий удар — memento mori! І велика прикрість і переляк для Мирослава, який саме тепер став ректором УВУ, отже певно вважав себе на вершинах карієри і мав підстави радіти з цього приводу. Був у мене сьогодні Іко — приніс передані Марком книжки. При тій нагоді посидів трохи в мене, погомонів про родинні ці клопоти, а навіть звірився мені про свою особисту драму: виявилось, що його дівчина Оленка, що з нею він уже кілька років ходить і до якої їздив кілька разів до Києва, знайшла собі якогось хлопця, і то в Мюнхені, на курсах УВУ. Жаль мені Іка: він якраз на початку своєї професійної карієри, за пару днів їде на свою першу працю до Києва, і, здавалось би, зможе почати нове життя, а може й одружитися... а тут така поважна і прикра комплікація... Хлопець він добросердечний і мабуть щиро закоханий — невже справді став він черговою жертвою, яку використали для опортуністичних цілей?

Валерій Шевчук: Стежка в траві:

пожовтілі стінки філіжанок
висока стеля з ліпленням
порцеляна сервізу — старий сервант
зі стелі звисала люстра складена з висячих скляних буруль
кімната заставлена ущерть стеляжами
книжки впереміш старі з новими
зумисна простота
роздивлялася фото
(також: фотокартка, фотографія, але також "ідемо у фотографію")
похитуючи своїми округлостями
сиділа на ослінці, який м'яко угруз у її сідницю
він не кусається
шкаралуща обточила його зусібіч
темінь густіша приведе у темінь кромішню
дурість і лихочиння не заберуть із собою, а передадуть нащадкам
запалив сигарету
здоров, сонечко
завбачно обійти

На вакаціях я докінчила читати другий том "Стежки в траві". Вже й віддала Максимові, зробивши деякі виписки мовних знахідок (як вище). Але, несподівано, Марко передав мені два томи "Стежки в траві" з авторським підписом Шевчука... для мене! Це, мабуть, робота Корогодського! Бо я йому сказала, що високо ціню Шевчукову прозу. Тепер бачу, що може треба мені написати про це до WLT. Бодай запропоную їм, бо книжка видана 1994 року, отже рецензію могли б надрукувати тільки ще в цьому році.

Копія [електронного] листа Максимові, замість записок у щоденнику:

From: mtarnaws (Marta Tarnawsky)
Subject: Novyny dnia
To: tarn@epas.utoronto.ca (maxim tarnawsky)
Date: Wed, 23 Aug 1995 00:10:13 — 0400 (EDT)
cc: mtarnaws (Marta Tarnawsky)

[Оригінальний текст в латинській транслітерації]:

Сьогодні маю низку повідомлень, що можуть бути для Тебе цікаві:

1/ Вранці прийшов plumber і заінсталював мені новий Moen faucet в кухні. Крім того, я сказала йому про звуки, що їх викликає спущення води в туалеті на партері і виявилося, що треба було тільки змінити помпку в збірнику води ("ballcock"), щоб це зникло! Робота коштувала 416 дол. (!), але все добре діє і гості не мусять лякатися духами, що гримлять по моїх рурах! (Я сподівалася гіршого з цим клопоту!)

2/ Городник сьогодні пообрізував мої кущі, а два дні тому скосив мені траву. Разом взяв 70 дол. Ivy poison підрізав і казав, що зніме з дерева листя, як воно вже засохне.

3/ Приїхали два панове із ЗУАДК і забрали для висилки на днях container-ом в Україну 9 пакунків книжок — в тому числі 40 плюс примірників "Зібраних віршів", 74 примірники збірників "Слова" і 5 менших пачок різних моїх англійських книжок для бібліотек у Львові і Києві. Як бачиш, трохи упорядковую хату і позбуваюся речей, але це ще буде довгий процес!)

4/ Пополудні я поїхала до Genuardi, плянуючи докупити собі кілька свіжих овочів і булок. Тимчасом виявилося, що Genuardi переноситься на інше місце і з цієї нагоди була випродаж усього за половину ціни! Несподівано для себе я мала цікавий досвід: вперше від коли я в Америці, побачила чергу за харчами, яка тягнулася довгим вужем по parking lot, немов в СССР! Я також піддалася загальній психозі і замість кількох булок накупила всячини за 100 дол. (тобто за 50!)

5/ Пізно ввечері подзвонив з Вашинґтону Марко. Довго говорив: журиться майбутнім, і не тільки працею.

6/ В моєму листі, де є письмо Коропецького, є також несподіванка для Тебе з місцевої газети. Чи Ти вже це отримав?

П'ятниця, 25 серпня 1995, 12:14 вполудне

Навмисне сповільнила темпо свого життя: не на жарт налякалася болю в нозі, що не дозволяв мені багато ходити, і болю в руці, що утруднював підношення тягарів, відкривання вікон і писання на комп'ютері... Почала більше відпочивати, приймати регулярно таблетки Motrin i Bufferin, і — що найбільше прикро — зупинила активну працю над ULE i UkraLME... Навіть і в щоденнику не писала, бо і писати рукою було трохи трудно. Але це, думаю, дало позитивні наслідки: сьогодні я вперше від довшого часу чуюся ліпше, ходила на довгий прохід, а й погода сьогодні також "тільки" понад 80 градусів, та й вологість поміркована.

Вчора була на багатолюдному відзначуванні четвертої річниці незалежности України. Були на нашому святі і посадник міста Рендел, і ціла низка американських політиків (Факс, Санторум, Ґрінліф, Лонґстрет, Даґерті і інші). Була і непогана програма: головну промову говорив Гунчак, в мистецькій частині виступали солісти Галина Вільха і Олег Чмир, танцюристи Ірина Маріяш-Бойцов та Олександр Бойцов і піяніст Володимир Винницький. Винницький — це зірка вже світової величини, на мою думку, я вже чула його багато разів. Отже обійшлося без хору і фольклору, слава Богу. Нажаль, не прибув Гоко Кравців, генерал, що йому давали вчора різні грамоти і відзначення. Ґрінліф, пенсильванський сенатор, вручив Захарчукові — президентові Центру — чек на 16,000 доларів — дуже бажаний ґрент, бо Центр має тепер деякі фінансові труднощі.

Сьогодні має бути концерт в Robin Hood Dell. Я просила Люду, щоб вони взяли мене з собою і мала намір піти, але помітила на моєму календарі, що сьогодні має бути засідання "радіо-комітету", отже, мабуть, не піду, хіба, як засідання відкликали або перенесли. Справа в тому, що УОКЦентр, тобто Захарчук, плянують започаткувати регулярну тижневу радіопрограму. Скликали комітет, до якого включили і мене. Вже було одне засідання. Я від співпраці не відмовлялася, але думала, що Захарчук уже знайшов якогось шефа-редактора, бо без такої особи не вірю, щоб ця справа вдалася: хтось один мусить відповідати за цілість і мати рішальний голос у виборі матеріялів. Покищо не бачу, щоб вони мали такий ясний плян. Можливо також, що сама ідея програми пов'язана із політикою УОКЦентру: кажуть, що кандидатура Захарчука на президента загрожена: може тому він і проявляє посилену активність? Це, само по собі, явище зовсім нормальне: конкуренція в демократичному суспільстві звичайно є добрим і бажаним стимулом. Побачимо, що з того вийде. У Філядельфії є вже дві тижневі українські радіо-програми: одна з них — бандерівська, друга — музичної крамниці Ганусей. Отже, нібито, є бажання зробити щось інше і краще. Але де є ті люди, що мали б це робити? Якби, напр. таку Центрову програму організував Левко Рудницький, я не мала б сумніву, що вона могла б мати великий успіх, але він і без того занадто перевантажений.

В неділю буде на Тризубівці пікнік — також з нагоди річниці незалежности. І я також на нього вибираюся поїхати. Святкуймо, тішмося, що дочекалися держави і що вона, не зважаючи на все, виживає, тримається! Провокації на кожному кроці (востаннє — похорон патріярха, який обернувся у світового розголосу скандал, бо дійшло до кривавої сутички між поліцією і УНА-УНСО, де обидві сторони завинили, але опінія держави постраждала на міжнародному рівні, отже користь тільки ворогам!)

Несподівано була я минулої суботи в кіні. Це сталося з ініціятиви Івана Коропецького — він запропонував, приїхав з Наталкою і ми поїхали до Ріц, у місті. Правда, фільм, що його пропонував Іван, уже не грав, а те, що грало мені не сподобалося (уперше бачила французький еротичний фільм, та ще й славного Бунуеля, який мені зовсім не подобався, Belle de jour, де реальність помішана з фантазією: Люблю здорову еротику, але всякі перверсії, зокрема садизм і масохізм, викликають в мене несмак). Ліпша від фільму була вечеря — в італійському ресторані Caffe Raffaelo. Нажаль, не могли піти з нами Геврики — вони мають тепер більші клопоти зі хворим Титовим батьком.

Понеділок, 28 серпня 1995. 11:00 АМ. Метро.

Вперше від довгого часу знову їду на PENN. Пробую наново відновити свою звичайну робочу рутину. Але роблю це поволеньки: ось вчора працювала трохи на комп'ютері — написала статтю про Шевчукову "Стежку в траві" для пропонованої нової радіо-програми УОКЦентру, робила доповнення до бібліографії ОТ — і от знову рука болить... А може це таки і є Carpal Tunnel Syndrome? Може Яримович помиляється? У всякому разі я працювала над бібліографією недовго, відклала на пізніше. Стаття-рецензія на книжку Шевчука дала мені чимало сатисфакції. Давно вже нічого не писала, а творчий процес, навіть якщо це не літературний твір, а стаття чи рецензія, завжди дає мені душевний підйом. Інакше і писати не було б варто: адже прибутків така робота не дає. Статтю про Шевчука думаю після використання в радіо, послати до друку в "Свободі". Якщо радіопрограма Центру рушить з місця, матиме інтелігентного керівника і буде наголошувати інформацію, освіту й культуру, замість політичної полеміки, тоді вона буде вартісним надбанням для філядельфійської громади, а для мене, можливо, — творчим стимулом. Але як вона почне якусь бандерівську політику, то я з нею не співпрацюватиму.

Неділя, 3 вересня 1995. Пополудні, на городі.

Сьогодні Максимові 40 років. Тількищо з ним говорила. Дякував за дарунок (40х100), що його я вислала йому вже раніше, говорив про те, що до вид-ва КІУС зверталися від Slavonic & EE Review з питанням, яка ціна мого ULE65A? Очевидно, тому, що друкуватимуть рецензію Зорівчак. (І хто б то думав, що редакції журналів завдають собі аж такого труду? Що значить солідна фірма!) Говорили ми багато і про господарські справи (Інсталювати чи ні в моїй хаті центральне охолодження? Гаряче літо дуже цього року далося взнаки, зокрема тоді, як були гості!)

Я була сьогодні в церкві і замовила на вівторок 19 вересня заупокійне богослуження в третю річницю Остапової смерти. До церкви ходжу що два-три тижні і зовсім не з релігійних спонук. Коли мене раз запиталися, чи вірю в Бога, я сказала: так, я вірю в Бога, що його створила людина! За кожен раз, коли слухаю в церкві "Вірую", думаю собі: ні в один з цих постулятів я не вірю! Але період мого "воюючого атеїзму" минувся ще в гімназії. Коли я в час студій пройшла курс "соціологія релігії", я усвідомила собі, наскільки універсальним явищем є релігія і яка вона потрібна людині. Релігія — опій, мовляв Маркс, але опій — це лік, який може рятувати від болю, від божевілля. А ще ж є і етичний аспект: мені може вистачати кантівський категоричний імператив, але міліонам простих непереінтелектуалізованих людей потрібні виразні рамки для поведінки і не занадто скомпліковані дефініції добра і зла. Ходжу до церкви, щоб відчути себе частиною колективу і частиною традиції. Михайлівська церква, нова дерев'яна церковця гуцульського стилю розміщена серед просторого парку, де часом попід вікна в час богослуження проходжуються канадські гуси, а той серни, дає певну естетичну насолоду, а якби був ліпший хор, то можна було б мати і приємність від традиційного співу, що пов'язує з давно-минулим, з традицією — адже пісні ці чула я і знала ще в дитинстві. Зрештою, в християнській релігії і обрядовості є чимало поезії: всі оці міти про життя вічне, про воскресіння, про народження бога в подобі людської дитини, про прагнення спасителя-месії. Недаром біблія — ця хрестоматія старо-єврейської літератури — мала такий вплив на людство: творили її високообдаровані люди. Та й навіть наші церковні пісні мають у собі чимало доброї поезії. От хоч би "Боже великий, єдиний" — текст сьогодні ще більше зворушує, не втрачає актуальності.

За минулих пару днів тричі дзвонив Марко із Лос Анджелесу. І довго говорив. Видно було, що хотів трохи виговоритися. Жаль мені його. Він і досі непевний себе, нерішений. Одного дня каже: "Нічого з того не вийде, ми таки мусимо розлучитися!" А тоді на другий день: "Я схаменувся! Мені треба повернутися, попрацювати над собою самим! Повернутися до сім'ї, щоб її не втратити!" Страшенно мені прикро, що він не знайшов щастя і задоволення в житті. Очевидно, я воліла б, щоб він не розводився з Ією, не руйнував сім'ї. Але не знаю, наскільки ще міцний їх інтимний зв'язок, чи вони зможуть жити з собою в гармонії? Пригадується мені діялог, який колись розповідала мені Марія Струтинська: Мама до дочки: Я мусіла задля тебе пережити пекло з твоїм батьком! На те дочка: А чи ти думаєш, що пекло — це добре місце для виховання дітей? — В кожній розмові — Ніна: як дуже він її любить, як боїться зробити їй кривду. Але самого прив'язання до дитини не вистачить, як не буде любові між батьками.

Цими днями я мало спілкувалася з людьми. От сьогодні після богослуження, з'їла вереники на Михайлівській гірці, погуторила трохи з Бережницькими і Вірою Кліш, а тоді поїхала на годину до Віри Лащик. Давно вже в неї не була. Вчора вступала в час свого довгого проходу, але її не було вдома. Bірина кухня вже майже зовсім викінчена і дуже гарно виглядає. У Віри я переглянула сьогоднішній New York Times, бо вона його регулярно купує і читає. Але після цієї візити, я знову повернулася до своєї самотності... і не страждаю, а навпаки: розкошую нею! От сиджу на своєму шезлонгу на городі. Погода вже кілька днів — справді прекрасна! Тепло, понад 80̊F, але вологість у повітрі мала — сухо, соняшно, трохи пахне вже осінню. Літо було надто сухе, листя вже почало де-не-де обпадати. Я вже так пару днів сиджу по кілька годин на дворі — жаль бути в кімнаті біля комп'ютера, коли на дворі така погода! Виношу собі телефон, на всякий випадок, а сьогодні навіть придумала використати пляжеву парасолю! Заінсталювала її собі, щоб бути в тіні.. Добре мені. Рука і нога вже майже не болять. Я почала знову по трохи працювати на комп'ютері. Але тепер поставила свою клавіятуру (keyboard) на столик, а не як давніше, коли писала, тримаючи її на колінах. Побачила я в Синтії спеціяльний столик для keyboard і думаю, що і мені треба такий купити, щоб і справді не розвинувся в мене Carpal Tunnel Syndrome... До мого ліпшого самопочуття напевно значно причиняється і погода. Я цього свідома і використовую цей час. От я не тільки написала статтю-рецензію на "Стежку в траві" для радіо (і потім, думаю, для "Свободи"), але вже зладила і відіслала до WLT англомовну версію, а вчора закінчила український варіянт статті-рецензії на "Музей живого письмшенника" і, якщо отримаю позитивну відповідь від WLT, зроблю теж і з неї англомовний варіянт.

Але я не тільки сиджу на городі або пишу вдома на комп'ютері. Почала я робити довгі проходи і це — при цій чудовій погоді — також приносить мені приємність. Мандрую я швидким кроком (около 115 кроків на мінуту — я змірила!) і ходжу так, звичайно, трохи менше як годину. В час свого проходу я, звичайно, не зустрічаю ні живої душі! — зокрема, як іду вулицями Melrose Park-у. Наша дільниця — East Oak Lane — має тепер значний відсоток — мабуть понад 50% — чорного населення, а також корейців. Расистом я не є, чого доказом є факт, що не думаю звідси випроваджуватись, але не було б добре ні для чорних, ні для білих, якби решта білих домовласників від нас випровадились. Інтеграція рас має багато позитивних сторінок. В моїй дільниці, на моїй вулиці, найбільшою приманою є для мене величезна тиша, спокій, безлюддя. Поки мої сусіди не влаштовують бешкетів, не грають голосної музики rock and roll — urbi et orbi — не викрикають і не авантуруються на вулиці вдень і вночі — мені байдуже, якого кольору в них шкіра. Тиша мого довкілля часом мене навіть дивує і я часом думаю, чи буде воно так і надалі? Часом дивлюсь уночі крізь вікно на свою тиху безлюдну вулицю: де-не-де тільки світить світло, як і в мене, як у вірші Марини Цвєтаєвої.

А ночами мені часом не спиться, і не знаю чому. Не дуже тим переймаюся: багато читаю, лягаю о 12-ій і читаю часом до 2-ої, а то й довше. Але тоді не зриваюся, як колись, о 6-ій чи о 7-ій, а сплю часом до 8-ої, 9-ої.

Ідучи вчора на свій довгий прохід вже майже осінніми самотніми алеями, я подумала, як точно віддзеркалений мій стан у прекрасному вірші Рільке:

wer jetzt allein ist — wird es lange bleiben,
wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben,
und wird in den Aleen hin und her
unruhig wandern, wenn die Blätter treiben.

Понеділок, 4 вересня 1995. Labor Day. 8:33 PM.

Випадково і несподівано дивилась вчора пару годин на добрий фільм на телевізії. Почалось від того, що одірвалась від праці на комп'ютері і зійшла в підвал, щоб о 8:30, як щонеділі, подивитись на українську телепередачу Мариновича. Програма ця була б значно краща, якби не було самого Мариновича, який, нажаль, не вміє грамотно сказати двох речень ні українською, ні англійською мовою. Але він включає звичайно відеозаписи з України, вісті, відео-репортажі і це буває цікаво. Дивлячись на програму Мариновича, я зробила 5 миль на своєму стаціонарному велосипеді, але втомившись, сіла у фотель відпочити і з цікавості почала "переглядати" телевізійні канали, чи є щось цікавого. На 12-ці натрапила на фільм "The best intentions" — шведський фільм за сценарієм Берґмана, про його батьків. Це мене зацікавило. Фільм має дуже свіжі й оригінальні картини життя в Швеції, мабуть на переломі століть, знамениті психологічні портрети дієвих осіб, дуже особливу атмосферу. Нічого ближче про цей фільм не знаю. Режисером не був сам Берґман, але фільм зроблений у його стилі. Не виключене, що він зроблений спеціяльно для телебачення: його показували в серії Masterpiece Theater і, здається мені, що він матиме продовження, не знаю тільки коли. Треба буде запитатися когось, хто регулярно дивиться на телебачення і може має програмку в газеті, або в "TV Guide". Зрештою, вибираюся завтра на PENN, бо треба переглянути журнал "Agni" і ще інші журнали, чи нема за 1994 рік якихось перекладів з української літератури, що могли б бути кандидатами на нагороду AAUS. (Покищо маю тільки два поетичні переклади Найдана — отже, як би не було, одного кандидата вже маємо!)

Вівторок, 5 вересня 1995. Метро, 10:50.

Їду на PENN. Основна моя ціль тим разом: довідатись про столик для клявіатури, переглянути Agni і деякі інші журнали в пошуках перекладів з української літератури, переглянути WLT за рецензіями 1981–1989 року (чомусь не маю їх на комп'ютері, а знаю, що переглядала і робила виписки вже раніше — невже вони загубилися? Це мене лякає!), віддати дві книжки, перевірити RLIN для деяких позицій в ULE ітп. Мали ми в пляні піти цього тижня з Софійкою і Вірою на обід до ресторану і була мова про те, що єдиний для цього вечір — це вівторок, тобто сьогодні, бо в четвер я маю засідання Ради Бібліотеки, а в п'ятницю їду на Союзівку на з'їзд залцбурзької гімназії. Заки вийшла з дому, я потелефонувала до Софійки на роботу, але могла тільки залишити "message" — її при бюрку не було. Трохи я вдома почекала, але вона не відгукнулася, отже на вечерю не підемо. Зі мною нема як на PENN скомунікуватися, бо я там не маю телефону, та й мабуть і так більшість часу сьогодні проведу не в Biddle, а у Van Pelt. UkraLME 93–94 поволі викінчую. Хочу позбутись цього нарешті, бо до кінця грудня хочу викінчити і віддати до друку ULE80 — а ще буде дуже багато роботи! Якщо для UkraLME не знайду видавця, то продовжувати цієї роботи не буду.

Пополудні. Метро. В дорозі додому.

Я мала намір купити сьогоднішній New York Times i читати по дорозі додому. Але машина вкрала в мене три кводри, а газети не дала! Затявся механізм, чого мені ніколи раніше не траплялося! Не лишається нічого іншого, як зробити пару нотаток. Мій день на PENN був менш успішний, як я сподівалася. Журналу "Agni" Van Pelt взагалі не передплачує, а Denver Quarterly, який мені був потрібний, мабуть саме у переплетні. Scooter stand, сказала мені адміністраторка Biddle LL, коштує около 300 дол. — бібліотека платила тільки 162 — але питання, чи мені схочуть дати таку знижку. Julie — великий бюрократ, я певна, що бібліотека могла б цей столик мені замовити, а я їм повернула б гроші. Ще побачимо. Можу піти до Liz, як треба буде. Але варто мені може пошукати і в спеціялізованих крамницях. Знайшла в Ukr. Quarterly цікаву статтю Найдана про сучасну українську прозу. Трохи дивно, що він надрукував її саме в Ukr.Qu. Хоч, останнім часом, за редакцією Влодка Стойка журнал став цікавішим. Співпрацює з ним, як бачу, також Рудницький. Але редакційна рада і надалі — самі бандерівці!

П'тниця, 8 вересня 1995. Союзівка. год. 11:33 РМ.

Виїхала я з дому 11:10 зранку — приїхала коло 4-ої, зробила 150 миль і тільки дві короткі зупинки (до туалету, за бензиною і на каву з донатом уже в Port Jervis). Їхала зовсім сама і це було добре, бо не мусіла з ніким в'язатись, до нікого достосовуватися і могла спокійно зосердити свою увагу на їзді. Погода у Філядельфії була вчора настільки душна і гаряча, що я спала при включеному кондиціонері. Зранку теж було досить тепло і вогко, але тут холод: зразу мусіла перевдягнутись у довгі штани і светер. Кімнату маю в нововідновленому будинку "Карпати": гарні нові меблі, телевізія, маленький холодильник, елегантна лазничка з високим тиском холодної і гарячої води — це не те, що "Ужгород", але і ціни, очевидно, будуть вищі. Тим разом, крім Зальцбурзького з'їзду, є тут паралельно і з'їзд Реґенсбурґа. І хоч це щойно тільки п'ятниця, тут сьогодні вже було повно людей, їдальня на вечерю була заповнена. Серед реґенсбуржців також є чимало моїх знайомих, навіть тих з Філядельфії, напр. Слава Оранська, Чепілі, Куземський. А з наших зальцбуржан вже є Ліда, Міра і Орест Чуйко з Торонто, Ара Каменецька з Каліфорнії, Ева і Сергій Сахаруки, о. Любко Гузар, Павлусь Палієнко з родиною, Мирослав Семчишин, Галя Кокольська, Курилки, Змій, Сталовіри, Луцька-Цегельська, Влодко Стойко і значна кількість інших колег (чимало таких, що їх прізвищ я не пам'ятаю).

Цікаві деякі помічення: Я сіла до вечері з Лідою, до стола, де була ще Міра і Орест з жінкою. Орестова жінка — чілійка і вони обоє говорять зі собою по еспанськи, часто втягаючи в цю еспанськомовну конверзацію також Міру і Ліду. Цікаво, що по стільки роках у Канаді, вони затримали мову з першої країни свого поселення. Я з жінкою Ореста говорила по англійському, а тому, що я саме вчора вночі докінчувала читати "Кохання в час холери", то хотіла почути, що вона думає про автора. Виявляється, ніколи не чула про такого! Це щось про неї говорить!

Сталовіри мають сина Володимира, який є тепер директором компанії Coca Cola на Україну. Він живе в Києві разом із своєю дружиною-американкою. Олег Цюк є зятем Наді Луцької-Цегельської. Казала мені, що Марко в чомусь там допоміг йому в Києві (Олег — близький колега і Боба і Марка). Сергій Сахарук запустив собі борідку — і хоч борода зовсім сива (подібно як була в Остапа) — він дуже добре в ній виглядає.

Тут сьогодні після вечері комітет наш влаштував додатковий буфет — салатки, вудженина, солодке, овочі — і багато горілки! Приємно було погуторити і напитися коньаку, але я жалую, що непотрібно з'їла трохи ковбаси і солодкого і випила чорної кави — у висліді, мабуть, не спатиму! Але привезла з дому Всесвіт, отже читатиму далі знаменитого Ґарсія Маркеса.

Ніч, вже година 2:30 ранку, тобто неділя, 10 вересня 1995.

Якраз скупалася і лягла, але хочу зробити перед сном пару записок. Бавилася я знаменито, чулася дуже добре у новій своїй попелятій з коронкою довгій сукні, виглядала ліпше, як того сподівалася, і збирала компліменти від мужчин, танцювала може із 10 танців, як не більше (із Ґенком Змієм, Харковим, Семчишином, але найбільше з Іваном Собчуком і Сергієм Сахаруком), випила собі перед вечерею два коньяки, а до вечері ще й вино, була в доброму настрої, відпружена! Аж сама дивуюся! зокрема з уваги на мої артретичні ноги! В програмі бенкету була несподіванка для мене, бо Дарія Кузьма читала мою поему "Зальцбург" (не дуже добре), співали теж мою "Пісню про Зальцбурґ", але ця — потенційно найліпша точка — вийшла найгірше, бо не підготовили і не вивчили її, співали ad hoc і це не вийшло. Промову говорив Семчишин (дуже довго і не-ефектовно, а при тім із претенсіями на нібито філософську глибину). Дуже добре на самому початку відкрив ювілейний бенкет Влодко Кріль коротким, дуже влучним словом, провадила програмою Дарка Семеґен, виступали теж Ліда Белендюк (ніби-гумористичний спогад про Лексенфельд) і Влодко Стойко (із спогадом сентиментально-політичного характеру). Найліпше, що було в програмі, це пара співаків з бандурою Стечишиних, що їх я чула вже один раз у Філядельфії. Вони співають маловідомі народні пісні дуетом при супроводі бандури і ґітари, співають натурально, без шаржу та й з неабияким знанням свого діла. Шкода, що їх не попросили вивчити і заспівати "Пісню про Залцбург".

Від ранку я в товаристві Еви і Сергія і Ари Терлецької (вона також два роки тому повдовіла). Ара чудово виглядає — як на мій смак, вона була чи не найкраща жінка на залі! Приїхала також Валя Гурська, з чого я дуже зраділа, маю надію, що зможу більше поговорити з нею завтра.

Пополудні були дві доповіді: Гузара про церкву (дуже загальниково!) і Влодка Стойка про сучасну Україну (не надто ефектовно). На зборах ніяк не могли вибрати нового комітету, аж Влодко Кріль погодився ще раз очолити комітет, що має за два роки знову підготовити Зальцбурзький з'їзд.

Понеділок, 11 вересня 1995. 8:30 вечора.

Виїхала із Союзівки вчора після 2-ої, перед сумерком була вдома. Дорога мене трохи втомила, але відбула її без комплікацій. Щоб дати організмові відпочати, я рано вчора лягла спати (десь біля 10-ої) і примусила себе до сну таблеткою Tylenol PM. Встала біля 9-ої ранку з відновленими силами.

Біда тільки, що прокинувшись в неділю після забави, я побачила, що "мене затягнуло", тобто, що я — захрипла. Це дуже тепер не до речі, бо завтра мені треба буде награти-записати пару коментарів до радіо. Але сьогодні вже трохи краще, а — маю надію — хрипка до завтра пройде. В найгіршому разі мої коментарі прочитає диктор — але я ще не знаю, хто має бути тим диктором і тому воліла б прочитати сама. Але ось я готуюся сьогодні до того читання і перериває мені телефон — з Арканса, Захарчук. В справі радіо. Мовляв, треба щось підготовити на пару хвилин про Ступку, бо він має мати виступ у Філядельфії 23 вересня! Ну, я про цей виступ нічого не знаю і не люблю робити таких речей на коліні. А ще не хотіла б, щоб радіо-комітет використовував мене як Mädchen für alles. Я хочу писати коментарі на теми, які сама вибиратиму і то коментарі, які потім думаю використати як статті в пресі. Але Ступка — актор світового рівня, варто заохотити публіку, щоб прийшла на виставу, а хто це може у Філядельфії зробити, як я відмовлюся?

Субота, 16 вересня, ні, вже неділя, 17-ого. 15 мін. після півночі.

Сьогодні вранці від 9 до 10 год.відбулася передача першої радіопрограми Укр. Осв. Культ. Центру. Я уважно прослухала не тільки всю цю програму, в якій і я брала участь, але також присвятила годину часу, щоб уважно прослухати і ранішню програму т.зв. Державницького Фронту від 8-ої до 9-ої. Вони мають якогось дуже малоінтелігентного диктора, який не розуміє того, що читає і має жахливу мову. Сьогодні я знайшла не тільки таку родзинку як "оливу і газ" замість "нафту і газ", але, о, леле, вістку про те, що мовляв, Україну мають прийняти до "Консульства Европи, тобто до того, що ми називаємо Европейською Спільнотою". З Консульства Европи можна б тільки посміятися, це те саме, що олива замість нафти, але інтерпретація ad hoc, що це, мовляв, Европейська Спільнота — це вже дезінформація вищого порядку, що межує з крайньою безвідповідальністю. Очевидно п. Солтис (таке, здається, його прізвище) не уявляє собі, що існує в світі і Council of Europe i European Communities (які, між іншим, вже десь від двох років називаються офіційно European Union, бо інтеграція поступає!) Надій на те, щоб Україна стала членом Европейського Союзу або, як кажуть в Україні, Європейського Співтовариства (чи Европейської Спільноти) немає покищо ніяких, але до Ради Европи нас таки, мабуть, незабаром приймуть і це великий успіх України, який починає хвилювати навіть Москву.

Програма Центру випала ліпше, як я цього сподівалася. Патріотична пісня "Боже, помилуй", що її чула я вперше — зворушила мене до сліз. Відносно добре випав вступ Захарчука, вісті, що їх доброю українською мовою читала Марія Швед (недавно прибула з України), репортаж про жіночу конференцію в Бейжінґу, що його читав Осип Рожка, та й мій коментар про Ступку і Ватаманюк, що мають виступ на наступну суботу. Але було і чимало негативів. Передусім; програма була переладована. Репортаж Рошки був за довгий і головне — він уже надрукований в "Америці". Не було досить часу на короткі актуальні вісті і на рекляму. За винятком реклями банку Певність, всі інші реклями були власні, Центрові. Музика Скорика — інструментальна — не була такою ефектовною, як можна було сподіватися — мабуть запис був не зовсім читкий. А найважніше мабуть з усього, було те, що програма не була як слід розреклямована і напевно не багато осіб її слухало. До мене потелефонували дві особи: Богдан Одежинський, якому я непередодні сказала про програму, і Віся Блавацька, яка вичитала про програму в газеті "Америка". Побачимо, як справи підуть далі. Така програма конче вимагає доброго редактора — чи буде таким добрим редактором Рошка і чи матиме він досить часу, щоб цій програмі присвятити — покаже час.

За намовою Люди, я в п'ятницю запиталася Рудницького, чи він погодиться, щоб йому 43.відділ при співучасті НТШ-А зробив бенкет з нагоди його 60-ліття? Він не зразу потакнув, двічі потім до мене дзвонив, але таки подякував, погодився, отже матимемо нову акцію, новий клопіт!

Неділя, 24 вересня 1995 год.12:30 пополудні

Мої гості годину тому від'їхали. Я встигла тільки помити посуд і упорядкувати вітальню, їдальню і кухню. На те щоб перебрати ліжка не вистачає в мене сили — така я втомлена. Мушу трохи сісти. Отже використаю цей час для записок про насичені переживаннями і активністю минулі три дні. Багато часу на це не маю, бо на другу годину я запрошена до Люди і Зенка на відзначення 50-ліття їхнього подружжя. Це їхнє свято було фактично вчора, але вчора був у нас театр, виступав Ступка, отже вони відклали це на сьогодні. Я їх привітала оголошенням у газеті і "Свобода" з цим оголошенням, на щастя, вже вчора прийшла і багато людей їх поздоровляло, казали мені.

Я знала, що в мене в гостях буде Богдан Ступка — сама запропонувала Центрові свою гостинність, але я не знала, що він буде в мене разом із режисером Валентином Козьменком-Делінде, що приїдуть вони вже в четвер, і що на обіді в четвер буде в мене чотири особи, бо була з ними і актриса, яка грала разом із Ступкою, Світлана Ватаманюк, і яка пізніше, після обіду, пішла на нічліг до Борецьких. Що більше: в четвер вирішили зробити ще інтерв'ю для радіо-програми, і хоч я пропонувала, щоб це зробив редактор радіо-програми Рошка, то він відмовився, і цей обов'язок дістався мені. Обідали чотири особи моїми двома спеченими cornish hens, отже ділити треба було за принципом Ісуса Христа і, мабуть, із таким самим вислідом: ніхто на був цими перепілками надто ситий, але була ще зупа, десерт, етц. — отже не були й голодні. На бігу поїхали на радіостанцію, заімпровізували 10-хвилинне інтерв'ю, і я просила Захарчука, щоб відвіз нас додому, щоб мої гості могли відпружитись в хаті біля коньяку, а не сидіти на радіостанції, де записували вісті і решту програми. (Я сама відмовляюся їздити автом по експресвей на радіостанцію, отже була тільки господинею і радіо-журналістом, але не шофером!) Потелефонувала я ввечорі до Ізи Каплана, бо вони були добрими друзями зі Ступкою ще у Львові і Іза приїхав уже в четвер на розмову при перекусці, а на другий день, у п'ятницю, взяв Богдана і Валентина на туру по місту, так що я мала змогу підготувати для них обід. Вчора, в суботу, я возила своїх панів тричі до Центру (на репетиції і потім на виставу) — отже була вже і шофером.

Вистава "Любий баламуте" — це своєрідний монтаж із п'єс Джорджа Бернарда Шова (вони чомусь вживають прізвище Шоу, як невідмінне!), переплітаний уривками із листування між Шовом і Стеллою Патрик Кемпбел. Створена так нашим режисером Валентином нова п'єса — це дуже оригінальний твір, що в ньому показана любовна гра між двома індивідуальностями — славним письменником і славною актрисою, психологічний конфлікт, своєрідна battle of the sexes, із ступенуванням драматичного напруження, що веде до несподіваної пуанти. П'єса сповнена еротики (дещо прихованої, мабуть на догоду цнотливій діяспорній публіці) і, очевидно, притаманного Шову гумору і сарказму. Актори, для підкреслення різниці між акцією із драм Шова — Пигмаліона, Цезаря і Клеопатри, Лікування музикою, Захоплені пристрастю, Візок з яблуками, — коли читають уривки листів, вдягають капелюхи. Світлана Ватаманюк — приваблива молода жінка із дуже добрими фізичними атрубутами — гарне не тільки обличчя, але і все молоде її тіло — виконувала свою ролю дуже добре і для публіки може й не надто помітною була різниця стажу і мистецького вміння. Бо сам же Богдан Ступка — це актор високої кляси, прекрасний майстер, творча індивідуальність, яка грає не вивчену заздалегідь ролю, а творить цю ролю на сцені в час, коли її грає. Я певна, що кожна нова вистава цієї ж самої речі, у виконанні Ступки напевно має деякі відмінні нюанси перевтілення. Шов був із нього першорядний, таким я собі його й уявляла б. Вистава вимагає неабиякої фізичної заправи і я хвилювалася: Богдан Ступка виступав із зломаною рукою, яка ще не зовсім загоїлася. Вдома він навіть не міг зашнурувати собі сам черевика, а вистава вимагає і бігання, і лягання на підлогу, і роззування, і тягання валізи — Боже мій, яке виспортоване і вишколене в нього тіло, наче в танцюриста чи акробата. Школа Курбаса! Він був учнем Тягно, а Тягно був учнем Курбаса і пробував ще у застійні роки передавати своїм учням у Львові принципи і засади театру Курбаса. Між іншим, коли мова про теорію, то вчора, коли вже після вистави, і після конктейлу з сиром, і невеличкої (і дуже нецікавої!) розмови при горілці в малому колі в канцелярії Центру, ми приїхали о першій годині ночі додому, ми втрьох ще сіли допивати рештки коньяку і засиділися до 2-ої на розмові. І ось у цій вже зовсім відпруженій, домашній атмосфері, раптом між Ступкою і Валентином Козьменком спалахнула гостра суперечка за Станіславського. І то така гостра, аж я налякалася, щоб це не стало початком серйозного між ними конфлікту. Почав Валентин мені говорити про майстерність актора, що вимагає постійного досконалення і говорив це, вживаючи метафору стріляння в ціль, мовляв, наперед б'є в мішень і думає, що влучив, а то треба не просто в мішень, а в біле поле, а тоді в чорну точку, а тоді в сам її центр, і треба ще подивитись через побільшення, де саме цей центр тої точки. Я це так зрозуміла, і не бачила в тому жодної диверсії. Але Ступка чомусь гостро на це зареагував: мовляв, це наука, не мистецтво імпровізації. І почалося про Станіславського. Ти, мовляв, не знаєш Станіславського! А Ступка: Не знаю, і не хочу знати! Ітд., і тому подібне. Вже сьогодні вранці, коли розмова знову повернулася на Станіславського, виявилося, що Ступка має деякі книжки Станіславського вдома і читав їх. Але, мовляв, методи Станіславського зупинили ріст і розвиток театру на довгі роки. А Валентин: бо його не знають і не розуміють. Ось він, Валентин, на запрошення якоїсь американської театральної школи рік тому виступав з лекціями (здається в Соні-Брук)і всі хотіли слухати і питалися тільки про Станіславського.

Понеділок, 25 вересня 1995. 5:00 РМ. Метро.

Їду додому з PENN. Сьогодні я поїхала на університет, щоб на прохання Вол. Бандери показати приїжджій із Києва Валентині Філіпенко секрети користування бібліотеками Пенсильванського університету. Вона — економіст, доцент одного з київських вузів, приїхала до США на стипендію IREX і буде тут до кінця листопада. Крім того, що я показала їй та її товаришці-литовці, як користуватись бібліотеками Biddle i Van Pelt та комп'ютеризованими каталогами й індексами, я допомогла їй знайти інформацію про помешкання поблизу, бо вона живе в International House і платить 650 дол. місячно за окрему кімнату із спільним для 10 інших дівчат користуванням лазничкою і кухнею. При помочі Марії і Кетрин ми розвідали, що в готелі Divine Tracy є кімната за 80 дол. на тиждень, з окремою лазничкою, але без кухні. Це релігійна інституція цей готель: там тримають певну дисципліну — не вільно пити, курити, приймати в кімнаті гостей, і жінкам треба носити спідниці, не штани! Якщо Валентина схоче туди перенестися — матиме новий досвід: відкриє для себе нову Америки, що про її існування вона навіть не здогадувалася!

Я посвятила для допомоги цій жінці сьогоднішній день, але бачу, що радіо, гості, etc. зайняли в мене надто багато часу. Мені треба написати доповідь на вечір Літ. Конкурсу на Гумор і Сатиру (Вечір конкурсу буде 7 жовтня) — та й всі оці справи відтягають мене від основної моєї роботи: UkraLME, що її треба викінчити й відіслати до видавця, і ULE80, що повинна бути готова до кінця грудня. Сказала мені Філіпенко, що вона була в Центрі і Орися Гевка просила її підготувати щось для радіопередачі, в порозумінні зі мною. Ну, ідея, незла, нехай би щось коротко розповіла про економічний стан України. Але тут мусить обійтися без мене. Інтерв'ю або коментар мусить готувати з нею хтось інший, може редактор програми. Я мушу їм поставити певні обмеження, щоб мене не почали використовувати для редакційної роботи радіо-години Центру. Я можу тільки час-до-часу написати якийсь коментар і то на вибрану мною тему!

Понеділок, 9 жовтня 1995. Вранці.

Приїхали робітники із SEARS-a і почали інсталювати в моїй хаті центральний кондиціонер. Вони вживатимуть електрику і закладатимуть електричну лінію для кондиціонера, отже я не хочу вживати комп'ютера, зрештою треба мені бути десь недалеко від робітників. На цьому скористає щоденник, бо давно вже не робила в ньому записів, а пора!

Вчора була в Нью Йорку на святковому відзначенні 50-ліття УВАН. Поїхала автом з Левком Рудницьким, який взяв також Віру Лащик. Відбувалося це свято в Українському Інституті Америки і зібрало понад сотню добірної публіки. Дехто приїхав навіть із далеких віддалень — одним із доповідачів був Ярослав Дашкевич зі Львова, а серед гостей був і Леонід Плющ з Парижа, і Ярополк Ласовський, який живе десь під Клівлендом (цей останній брав участь як скрипаль у концертовій частині програми). У першій частині, що почалася о 1-ій годині дня і що нею керував Альберт Кіпа, виступали теперішні керівники Академії: Марко Антонович, що живе постійно у Монреалі і тому його звичайно заступає Василь Омельченко. Вони говорили про початки УВАН в Німеччині і в США. Другою частиною керувала Анна Процик і в ній виступали Ярослав Дашкевич, що говорив про стан науки в Україні і зокрема про Національну Академію Наук — гостро-критично, з особистими випадами проти Патона і Толочка; Іван Дзюба, що говорив на відео-записі про Шевченка і Шіллера; та Юрій Шевельов, який говорив з гумором і іронією про початки УВАН та пізнішу її діяльність. Програма дуже затягнулася, бо всі говорили за довго. Буфетова вечеря закінчилася аж десь по 8-ій і ми на концерт не залишались, а поїхали додому.

Приємно було зустріти багато різних знайомих, перекинутись кількома словами. Чимало осіб приходило до мене, дякуючи за статтю про "Любий баламуте" у "Свободі". Я не знала, що ця моя річ вже надрукована, до мене ще цей номер газети не дійшов. Ліда Крушельницька казала, що рада мене бачити, бо спеціяльно хотіла зателефонувати, щоб мені подякувати. Я цікава, чи Снилик надрукував повний текст, чи не сцензурував припадком останнього параграфу, де я закликаю, щоб імпрези такі як виступи Ступки реклямувати і в єврейській філядельфійській пресі? A propos євреїв: був на святі УВАН і Олександр Бураковський (nota bene: йому треба послати книжку "Землетрус" — я чомусь думала, що він її вже має!) Стойко допоминався, щоб я таки послала обіцяний матеріял для Ukrainian Quarterly, а навіть мав ідею, щоб я зробила інтерв'ю зі Ступкою et al. для UQ... Підступила до мене і пригадала себе Наталка Соневицька — бачу, що вона звернула увагу на те, що не зважаючи на її та Знаєнко втрату видержки, я сама ULE продовжую і видаю... Я зі свого боку мала нагоду висловити своє велике признання Марті Скорупській за її надзвичайно цікаво й солідно пророблену працю над листами до Лівицької-Холодної.

Передучора, в суботу 7 жовтня, відбувся у Філядельфії вечір Літературного Конкурсу на Гумор і Сатиру. Від вівтірка мене розбирала якась грипа і я трохи боялася, чи зможу прочитати свою доповідь. Але якось при допомозі антигістамінів і кодеїнового сиропу я витримала без кашлю 15 хвилин свого виступу і не втратила контролі над голосом. В програмі була ще доповідь Рудницького (загально про гумор) і читання уривків із нагороджених творів: Любарт Ліщинський і Лариса Кукрицька. Кукрицька приїхала з чоловіком, Володимиром Лисняком, а Любарта привезла Ольга Кузьмович. Отже і Філядельфія збагатилася позамісцевими гістьми. Люда пізніше робила в себе, як звичайно, прийняття, і я при нагоді передала статтю про Літ. Конкурс до Свободи. Статта вдвічі довша, як мій виступ на вечорі і я думаю, чи не послати її мені також до Літературної України? Але ось я вже давно ЛУ не отримую і не знаю, яке число було останнє (Напевно було вже число пізніше, як те, що маю я, бо чула я від Мирослави Антонович, що там є репортаж про конференцію в Урбані і згадка про мене).

За останніх пару тижнів я розписалася: статті до Свободи, рецензії до WLT, інтерв'ю і коментарі для радіо... Все це дуже гарно й відсвіжуюче, але моя робота на цьому трохи потерпіла і я тепер стараюся наздоганяти час. Викінчую UkraLME, бо хочу цього позбутися. Якраз я в половині індексу — каторжна це робота і кропітка — вимагає точності й уваги, займає багато часу. З усього видно, що через UkraLME, ULE80 до кінця грудня викінчена напевно не буде. Але зате я навряд чи візьмуся за продовження UkraLME, хіба що цього вимагав би видавець. Ще напевно буде морока з Kluwer-ом, а може треба буде звернутися з тим до Oceana або до Hein-а. Якщо ці заходи не дадуть успіху, дам свою UkraLME на Internet для Sabre і це вже буде вершок моєї "public service" — моя пожертва самостійній Україні. Але продовження цієї роботи мені одній не під силу — це вимагало б і фондів і інших людей до допомоги. А я таки мушу решту енергії віддати для ULE — це робота не така актуальна і практична, як UkraLME, але саме тому UkraLME повинно знайти фінансову підтримку, тоді як ULE — це справді labor of love, для майбутнього.

Центрову радіопрограму далі веде Осип Рошка, але після засідання з ним для критичного обговорення перших трьох програм, я трохи втратила віру в те, чи він справді відповідна для такої ролі особа. По-перше: виявилося, що він сам не чув ні одної із цих трьох програм — і це поганий знак. Адже є записи програм у Центрі. По-друге: його реакція на критику. Коли я звернула увагу на те, що треба завжди відмежовувати факти від опіній у вістях, почав на цю тему цілу дискусію. Коли сказала, що не треба давати в радіо вістей, які вже були друковані в газеті — зареагував: мовляв, не всі такі інтелектуали, що все знають і читають газети. По-третє: у виступі гумориста, який включили в третю програму, була якась фраза про "бандерівців зі Львова". Він завдав собі труду, щоб цю фразу із гумористичного вірша — вимазати на тейпі! Отже — цензура! Я вважала, що можна було відкинути сам текст, якщо він невідповідний, але цензурувати сам виступ — неетично і непрактично. А ще це викликає в мене недовіря: якби так сцензурували мій власний текст, я більше для такої програми не писала б уже нічого. Нажаль, заступити Рошку не легко, бо як і в усіх інших ділянках нашого життя — нема людей, всюди бракує кадрів. І не видно нікого на філядельфійському овиді, хто мав би хист до радіожурналістики, знав непогано українську мову і хотів присвятитися цьому ділу. А програма така потрібна, і люди, і я сама, радо по суботам її слухаю.

Програма нашого конкурсового вечора не була така ефектовна, як цього може сподівалася публіка. Я це передбачила і в доповіді сказала про те, що конкурс був на твори "непроминальної вартості" (in spe!), що з них не завжди можна вибрати ефектовний гумор для короткого естрадного читання. Отже було трохи за довго і нудно. Але мене також трохи позлостив Любарт Ліщинський, який відкинув і не прочитав вибраного мною тексту з повісті "Третейський суд" — що була нагороджена конкурсом. Це — очевидно — не давало йому досить поля для попису. Забув наш актор, що він тут тільки — інструмент. І я це йому сказала після програми. Якби були знали заздалегідь, могли дати читати комусь іншому, хоч би Ларисі Кукрицькій. Адже цей вечір не був подуманий, як попис для акторів, а як презентація матеріялів конкурсу. Любарт зробив колись добре враження, як читав поезії Бабая і гуморески ЕКО, але інші тексти він не читає так добре, але думає про себе дуже високо і має, як казав колись мій тато, "фохи прімадонни". До програми я включила для ефекту кілька коротких жартів із невідзначених творів — і це, як я і сподівалася, нашій публіці подобалося найбільше (але для майбутнього ці речі жодної літературної вартості не мають і у фонді літератури напевно не залишаться). Добре, що і сам конкурс і цей його заключний вечір уже за мною. Багато — за багато забрало це в мене часу. І не скоро схочеться мені братися за будьякий літературний конкурс у майбутньому. Хоч Люда отримує листи з висловами вдячности і я не сумніваюся, що ця ідея пожвавила літературний процес і допомогла бодай кільком письменникам України.

Я ще не зовсім звільнилася від обов'язків члена жюрі. Тим разом — іншого жюрі. Адже я є головою Translation Рrize Committee, American Association of Ukrainian Studies, і за пару тижнів у Вашинґтоні треба буде вручити нагороду одному з трьох кандидатів: маємо два поетичні переклади Найдана (вірші Білоцерківець і Могильного) і один переклад прозою Юрка Тарнавського (власного свого твору). Мирослава Знаєнко і Галина Сидоренко є членами мого жюрі і я саме чекаю на їхню реакцію.

Думала я, що може сьогодні прийде "Свобода" із моєю статтею. Але я забула, що сьогодні — Columbus Day, отже жодної пошти, нажаль, не буде. Та й приходить газета так нерегулярно, що може не прийти і завтра. Якщо мій робітник закінчить роботу сьогодні, то я завтра поїду, мабуть, на PENN. Мушу перевірити щось для Зорівчак, сподіюсь листа з інформаціями про якесь бюро, що перекладає закони України, та й треба відновити контакт з колегами!

Середа, 11 жовтня 1995. 1:09.

Господарські справи не дозволили мені поїхати на PENN учора. Sears працював увесь день в понеділок і приїхав сьогодні докінчувати. А саме перед хвилиною приїхав і дахар — маю надію, що обидві роботи будуть сьогодні закінчені і що всі ці заходи і коштовні інсталяції вийдуть на добро і користь моїй хаті.

Помер Ярослав Климовський, завтра увечорі буде панахида. Він — ровесник моєї Мами, 1907 року народження. Писав чимало рецензій на мої і Остапові виступи і книжки, хоч не було випадку, щоб ми про це його просили. Навпаки, я воліла часом, щоб Климовський не писав, щоб написав хтось інший, солідніше, більш критично. Але часто бувало і так, що саме Климовський виповняв прогалину, бо про громадське життя у Філядельфії не було кому писати. Зверталася до мене Юля Шашаровська, щоб я сказала промову на панахиді, але я відмовилася. Я не є професійним журналістом, що мусить писати на потребу дня, говорити панегірик Климовському було б з мого боку нещиро, в ньому я завжди найбільше подивляла його "тупет" — відвагу братися за речі, що значно перевищували його можливості та інтелектуальні дані — не тільки в літературних рецензіях, але в театральній критиці, а навіть теорії, в мистецькій критиці, навіть в науці. Климовський мав свого часу навіть плян робити докторат на УВУ — але навіть УВУ розумів, що це може принести компромітацію інституції, отже зупинили його на маґістерці. На панахиду, очевидно, піду — з вдячности до його доброзичливості.

Прийшла вчора Свобода із моєю статтею про "Баламута". Снилик конче хотів змістити в одному числі, а тому скоротив мою статтю, випустивши більше як сторінку машинопису з біографічними даними про Ступку, Ватаманюк і Козьменко-Делінде. Редактор уважав напевне, що інформації про акторів і режисера вже в "Свободі" були і не треба давати їх знову. Все ж трохи шкода, бо я подала там про випадок з оком на виставі "Фавст і смерть" у Москві, що про нього дуже цікаво розповів мені при обіді сам Богдан Ступка. Це людям було б дуже цікаво прочитати.

Сьогодні вранці, заки приїхав Sears, я зробила пару сторінок індексу до UkraLME на комп'ютері, а вчора з великою самопосвятою працювала над цим покажчиком цілий день. Вже нарешті добігаю кінця. Ще треба буде один раз цілий текст уважно звірити із індексом і додати те, що в ньому бракує, поправити кілька типографічних помилок, доповнити списки журналів і джерел і — баста.

Четвер, 12 жовтня 1995. 11:00. Метро.

Мої робітники — і Sears, і дахар Specialty Roofing закінчили вчора свою роботу і у висліді — я вільна і їду на PENN. Везу у наплечнику пару книжок і журналів, що їх хочу додати до плянованої мною посилки до Бібліотеки Стефаника — починаю прочищати власну бібліотеку. Давно пора. Але це забере ще дуже багато часу. Хочу залишити собі тільки книжки мого власного зацікавлення, а решту роздати — трохи на Україну, дещо може до бібліотеки Van Pelt.

Вже понеділок, 16 жовтня 1995, год.3:00 ночі.

Від деякого часу повернулася до мене безсонність. Я хотіла сказати: терплю від безсонності, але це не було б точною правдою. Зовсім не терплю. Вона тільки ускладнює мені наступний день, бо встаю або пізно, або невиспана і втомлена. Не терплю, бо багато читаю, як рідко коли досі. Так ось за минулі місяці прочитала трохи белетристики: і "Кохання в час холери" Ґарсія Маркеса, і Шевчукову "Стежку в траві", і Дроздів "Музей живого письменника", і пару знаменитих абсурдних драм Йонеско ("The bold soprano", "The lesson"), а сьогодні ось докінчила Казанцакісового Зорбу, що в українському перекладі носить назву "Куменді й лихі пригоди Алексіса Зорбаса". Прекрасна книжка! Пригадую, що після фільму "Zorba the Greek", що на ньому я була з Людою і Зенком, я сиділа якийсь час зачарована і зворушена, потрясена останньою сценою — танком Anthony Quinn-a... Ми тоді верталися пішки по Broad Street уночі (безпечні були часи!) до своїх хат у дільниці Logan — далекий прохід, ішли напевно більше як пів години і говорили про фільм. Чомусь тоді не було з нами Остапа. Але з Остапом була я потім у театрі, де знову ж таки Зорбу грав цей же Quinn... З фільму і з вистави залишилася в пам'яті тільки життєлюбна постать Зорби — і ось бачу, що атмосфера і життєва філософія Казанцакіса була відтворена досить вірно — хоч книжка, очевидно, додає темі філософської глибини і гуманістичної універсальности. Переклад робив Анатолій Чердакля, книжку видало видавництво Дніпро ще 1989 рокуі. Раніше, думаю, в СРСР роман не міг бути друкований — в ньому чимало такого, що могло викликати застереження.

Безсонність моя, на мою думку, пов'язана із надмірним заангажуванням у роботу до пізнього вечора: от сьогодні і вчора я цілий день не виходила з дому, бо хотіла довершити працю над UkraLME. Знайшла кілька недоглядів, що їх найважніші, на щастя, вдалося мені направити. Це справді каторжна робота: я тепер починаю боятися, що коли знайду видавця, то він напевно вимагатиме, щоб я її продовжувала, як серію — а це мені не під силу... Та й моя ULE терпить на цьому, відкладається... Ще мусітиму внести поправки на комп'ютер, бо я — побачивши, що покажчик легше робити на папері, надрукувала його вчора і вже сьогодні докінчувала цю роботу на столі в їдальні, розклавши свої папери і слухаючи прекрасну музику "Копелії" і "9-ої симфонії" і "Трьох тенорів" на своїх компактних дисках... Так захопилася роботою і музикою, що забула-прогавила українську телепередачу о год. 8:30!

Безсонність я свідомо трохи поборюю — не ліками, а зміною рутини: коли лягаю в ліжко раніше, десь біля 10-ої, і читаю тільки до 11-12-ої, проблеми із спанням нема, але коли працюю до пізна, лягаю о 1-ій і читаю до 2-3-ої, то — очевидно, вибиваюся зі сну. Та й добра лектура часом дає небажані наслідки — стимулює, захоплює і відганяє сон.

Думала я завтра (тобто сьогодні!) поїхати на PENN, бо ще треба мені доповнити UkraLME кількома дрібними інформаціями. Вже доходить 4-та, не знаю чи спатиму взагалі, а якщо засну, то коли вранці встану? Чи не буде запізно вибиратись на PENN?

Вівторок, 17 жовтня 1995. Метро, год. 1:00.

Хоч уже пізно, вирішила таки поїхати на PENN, щоб віддати Марилі диск з готовою моєю роботою UkraLME. Я хочу, щоб вона зробила копії для Biddle, окремо для Liz, і очевидно, мені. Тому що моя праця довга на 130 сторінок — це заощадить мені чимало праці і паперу. Та й хочу показати моїм колегам, зокрема ж директорці, що я не дармувала цих минулих півтори року. Мариля вже навіть запропонувала мені, що BLL могло б зробити мою роботу доступною дослідникам через Internet. Таку ж пропозицію маю і від Sabre, від Тані Витвицької. Але я, очевидно, воліла б побачити цю працю надрукованою на папері, тобто окремою брошурою. Ну, ще побачимо. Як Kluwer відмовиться, звернуся може до Oceana або/і до Hein, а як ні — то може й справді дам це нашій Biddle — для них це буде успіх і воно посилить спеціялізовану службу бібліотеки. Копії (думаю — паперові) пошлю також до Києва, до Української Правничої Фундації, і до Вашинґтону, до посольства України. Знаю з практики, що до амбасад звертаються люди досить часто за юридичною інформацією. Моя робота може їм не один раз пригодитися.

Їду пізно, бо вирішила ще один раз переглянути машинопис і виловити і поправити якісь друкарські чортики. Знайшла таких кілька і поправила. Напевно залишились ще інші — непомітні для мого ока недогляди — і напевно можна б ще і ще доповнювати й удосконалювати предметний покажчик. Але я обіцюю собі, що UkraLME відкладу і більш нічого не виправлятиму, хіба на вимогу видавця. Хочу, нарешті, взятися за ULE — хоч уже до кінця грудня напевно не встигну закінчити.

Після півночі, отже вже вівторок, 24 жовтня 1995.

В неділю приїхали Максим, Уляна, Іванко і Стефанко. Хлопці знову помітно підросли! Вони встигли якраз на вечерю, а я встигла ще вранці поїхати до Hecht-a (колишній Wanamaker!) купити нові рушники до синьої лазнички — бо тим разом не віддала своїм гостям своєї спальні, а поселила Уляну з Максимом в Остаповому кабінеті, де вже тепер є подвійне ліжко, Стефка, як звичайно, у гостинній кімнаті, а Іванка — в моїй робочій кімнаті. Всі мають відносний комфорт — тим разом включно зі мною, бо я не мусіла переносити своєї гардероби, косметики, etc. і маю власну приватну лазничку. Хлопці приходять до мене на велике ліжко — (Іванко минулої ночі прийшов уже о 4:30! а Стефко аж над ранком біля 6-ої!) Тепер принаймні я можу разом з ними чи спати, чи читати і не мучитись тіснотою, як бувало раніше в робочій кімнаті.

В неділю, поки вони приїхали, я ще побула дві години на загальних зборах Центру, а в суботу була я на багатолюдному концерті Ансамблю пісні і танку Міністерства Внутрішніх Справ України — тобто хору української міліції. Концерт був у залі Abbington High School і на ньому було, мабуть, до 1,000 людей! Я навіть не знала, що під цю пору ще можна зібрати стільки нашої публіки. Концерт був дуже успішний: виступало біля 70 осіб — хору, танцюристів, оркестру. Професійні, добре вишколені люди. Популярна програма. Шкода, що тоді не було ще тут моїх внуків. Їх варто було б взяти на такий концерт. Пригадався мені виступ хору Божика, що його я бачила і чула, коли мені було 10 років у Радомі!

Вашинґтон. Середа, 25 жовтня 1995, вже в ліжку, перед 10-ою.

Приїхали до Вашинґтону десь після 1-ої новим, великим і досить вигідним Максимовим van-ом — їх четверо і я. Поселилися тут у готелі Sheraton, що в ньому я вже один раз була, не пригадую на якій саме конвенції і коли. Після другої години приїхала з Клівленду також Улянина мати. Отже тепер нас шестеро. Максим з Уляною і дітьми в одній кімнаті (6050) і напроти — через коридор — в кімнаті 6051 — ми з Марусею Пасічник. Сьогодні мали вільне пополудне. сіли на метро і поїхали до т.зв. Mall — великого простору біля Washington Monument, де звичайно відбуваються всякі велелюдні демонстрації. Сьогодні було там просторо і відносно малолюдно. Ми пішли пішки до пам'ятника загиблим у в'єтнамській війні, що його я ніколи раніше на бачила, і до Lincoln Memorial, де я вже бувала з Остапом і дітьми. Полуднували піццою в якомусь паршивому закладі поблизу готелю, а під вечір пішли на клюски до італійського ресторану. Були втомлені довгим, далеким проходом і голодні — Іванко марудив, спершу навіть не хотів іти до ресторану, мовляв, він утомлений і хоче йти в ліжко спати. Але коли наївся, вступила в нього нова енергія і не тільки готовий пів ночі товктися зі Стефком по ліжках, але, очевидно, хотів би також пів ночі дивитися на світові серії бейзболу. Моя співмешканка теж велика болільниця, тим більше, що одною із двох команд, що змагаються за першенство, є і клівлендська команда. Отже в кімнаті, в час коли це пишу, включено телебачення, іде матч, а моя сваха час-до-часу старається коментувати гру своїм захопленням чи бодай зацікавленням.

Bівторок, 31 жовтня 1995. Halloween. Філядельфія.

У Вашинґтоні були до неділі, але записок робити було ніколи. В четвер я ще з Уляною, Марусею Пасічник і дітьми була вранці у Білому Домі (вперше! Хоч у Вашинґтоні була вже багато разів, але Білий Дім досі ніколи не був для мене пріоритетом і ніколи не вистачало часу! — елегантно і гарно обладнано, з підкресленням американського малярства і скульптури). Але вже від четверга пополудні я більшість свого часу проводила на сесіях AAASS. Максим був зайнятий від ранку виставкою (бо ж він не тільки приїхав як професор з доповіддю, але і як видавець — директор видавництва КІУС, тобто exhibitor). Уляна з дітьми і Марусею ходили по Вашинґтоні, до музеїв, на зустрічі з братом Павлом, що приїхав також до Вашинґтону разом із своєю жінкою — а я ходила на сесії, слухала доповідей, спілкувалася із давніми моїми друзями і знайомими. Послухала Максимової ради і не реєструвалася офіційно — це було б додатковим поважним видатком, а конвенція і без того дорога, бо кімната в Sheratoni коштує понад 100 дол. на день. З реєстрацією один тільки раз мала я клопіт: зупинив мене чоловік при вході на залю, але я збрехала, що передягнувшись, забула причепити собі "badge" і він повірив, бо це часто буває.

Середа, 1 листопада 1995, год. 11:00 вранці

Я вже пару днів вдома, але ніяк не знаходжу часу, щоб доповнити свої нотатки про Вашинґтон. В понеділок цілий день прала білля. Два дні мусіла присвятити для тяжкої роботи на дворі — мій робітник, який обрізував ялинки спереду хати (не тільки мені, але і моєму сусідові Алленові) — виявилося, замість порізати галуззя на дрібні куски і пов'язати їх шнуром, не зробив цього, поскладав їх на купи і у висліді смітярі вже другий тиждень зігнорували це і не забрали із сміттям. Я пробувала потелефонувати цьому робітникові і вимагати, щоб він прийшов і зробив це сам, але, виявилося, що в нього відлучений телефон. Отже довелося взятися за це мені: порізати пилкою, поскладати і пов'язати це галуззя, і то не тільки для себе, але і для Аллена, бо це була моя ідея і я повинна була припильнувати робітника. Сьогодні почав падати дощ і я рада, що вчора впоралася вже з цією великою роботою. Маю надію, що смітярі в п'ятницю мої в'язанки позабирають.

Отже про Вашинґтон і про American Association for the Advancement of Slavic Studies. Очевидно, не могла я бути на всіх сесіях, що мене цікавили. Деякі ішли паралельно і треба було вибирати. Не встигла я на сесію про українську жінку і проблеми довкілля, де виступали Марта Хом'як і Маріянна Рубчак, але встигла, очевидно, на сесію, де виступав Максим. Була вона присв'ячена в цілості Іванові Нечуєві Левицькому і називалася: Rebuilding the canon of Ukrainian literature: Ivan Nechui-Levytskyi. Доповіді читали Данило Струк (про "Хмари"), Юрій Мигайчук ("Nechui's rendering of consciousness") i Максим ("Nechui's irrationality", про Ярему Вишневецького). Проводити сесією мав Грабович, але він не приїхав. (Взагалі звертала на себе увагу відсутність гарвардських професорів на конференції — не було ні Шпорлюка, ні Флаєра). Доповіді Струка, Мигайчука і Максима були цікаві, загальна думка була зробити переоцінку ролі Нечуя в літературі, він, мовляв, заслуговує на більшу увагу (хоч самі доповідачі досить гостро Нечуя критикували!). Максим виступив може навіть найбільш ефектовно з усіх — з гумором і апльомбом. Але авдиторія була мала — 20 осіб, не більше. Зрештою, на всіх сесіях, постійно, присутніх було небагато. Ще менше осіб було на сесії, де мова була про вплив домашньої політики на закордонну політику — України, Узбекістану і Польщі, де про Україну — дуже ефектовно і солідно говорила Зеня Сохор — правда, ця сесія була в неділю, о год. 8 вранці. В той же час була і термінологічна українська сесія, яку я свідомо пожертвувала, щоб почути виступ Зені Сохор, не знаючи того, що в цій сесії, надпрограмово, виступив Славко Трофіменко, замість Біланюка, і що Славко приїхав на цю сесію разом з Мартою (Ми з ними так і не побачилися!). На сесії про державне будівництво України, де виступали Зеня Сохор, Зенон Когут та Ярослав Ісаєвич було може 30 осіб, а найбільше слухачів, як і зрештою можна було сподіватися, зібрала сесія "амбасадорів", де виступали Юрій Щербак, Роман Попадюк, Jack Matlock, David Swartz, де обговорювали американську політику щодо України і якою з тактом і легкістю керувала Марта Хом'як — там було около 60 слухачів. Щербак, між іншим, виступив і в іншій, літературній, сесії, де крім нього брали участь Онишкевич (говорила про Щербака, як драматурга), Рудниць-кий, Фізер, Т. Бирд і Анна Процик. Були і сесії з українською проблематикою, де участь брали самі не-українці, напр. про ентнонаціональну ідентичність (доповіді читали Hiroaki Kuromiya, Cathy Wanner, Amir Weiner) або про українські впливи на російську культуру 17-го сторіччя (Nikolaos Chrissidis, Cathy Potter, Michael Pesenson) — я їх, нажаль, не чула). На деякі сесії не прибули заповіджені доповідачі, і так, напр. я слухала доброго виступу Віри Андрушків про національну свідомість в творах шестидесятників в сесії, де вона була єдиною доповідачкою. Дуже цікавою для мене була сесія "Soviet spies & popular denunciations in West Ukraine, 1944-48", де Юрій Шаповал говорив про Хрущова (був час коли Хрущов мусів боронитися в Політбюро перед закидами українського націоналізму!), а Jeffrey Burds говорив про аґентуру і українське підпілля і подавав дуже цікаві статистичні дані з нововідкритих архівів. Була і окрема сесія, що її зорганізував Маґочий: "A new Slavic nationality: the Carpatho-Rusyns of East-Central Europe" — я чула тільки його вступне слово, бо ми вже від'їздили.

В п'ятницю ввечорі відбулися наради American Association for Ukrainian Studies. На цих нарадах полагодили в короткому часі досить багато справ: змінили статут, вибрали новий провід (Ася Гумецька буде тепер головою), дали дві нагороди, обговорили наступний з"їзд МАУ в Харкові. Максим отримав нагороду за найкрашу книжку року (грамоту + 300 дол.), а Юрій Тарнавський — за найкраший переклад року (грамоту + 100 дол.). Як я і сподівалася, це викликало деякі саркастичні ремарки: я читала повідомлення про нагороду Юрієві Тарнавському, потім Найдан прочитав повідомлення про нагороду Максимові, отже Маріяна Рубчак звернулася до мене з питанням: а ти, мовляв, не подала якоїсь своєї статті на нагороду? Мовляв, мафія Тарнавських! Але це дрібниця. Я була б воліла уникнути цього і дати нагороду за переклад Найданові, але виявилося, що в тексті перекладу вірша Могильного Найдан зробив дуже поважну помилку і ні я, ні Знаєнко не могли заризикувати тим, щоб дати нагороду цьому перекладові (отже нагороду дали ми двома голосами проти одного, не одноголосно!). Між іншим, я показала Найданові помилку його тексту і сказала, що якби не це — був би нагороду дістав він. Переклад Юрка Тарнавського дуже добрий — його єдиний мінус, що це переклад власного тексту! Мене головство в цій комісії коштувало трохи труду і нервів, я рада, що цього позбулася. (Вибрали мене, однак, до номінаційної комісії, разом з Рудницьким, з чого я не дуже задоволена!)

Середа, 8 листопада 1995, год. 10 вечора

Мій щоденник, як "Свобода", загрожує перетворитись на щотижневик! Останній запис був 1 листопада! Які замітні події, що їх варто відмітити?

В суботу, 4 листопада була у Філядельфії заходом 90 відділи СУА імпреза з нагоди 100-річчя Рильського. Фактично повторили частково конференцію НТШ-А, що відбулася в квітні в Нью Йорку. Отже я знову читала свою доповідь про Рильського в англомовному світі — вже втретє! (Щоправда, я доповідь в останній хвилині трохи переробила, зокрема закінчення). Крім мене виступав ще Рудницький, який і проводив цим вечором, Олесь Опанасюк, який знову читав спогад свого батька та Надія Петрик, яка читала пару віршів Рильського. Зібрала ця імпреза досить поважне число слухачів (біля 80 осіб). Я із свого виступу задоволена, але з цілости вечора — ні. Бракувало самого Рильського: вибір поезій був зроблений абияк і читала Петрик їх не надто добре, Опанасюк читав довго і нудно, а Рудницький сказав тільки короткий загальниковий вступ.

У вівторок я їздила на PENN — і це була історична поїздка в тому сенсі, що я вперше їхала метро безкоштовно! Мені саме прислали картку MEDICARE — доказ, що гряде моє 65-річчя! — і я вирішила спробувати: чи справді не треба платити? Аж не віриться: все ж таки в Америці існують певні полегші для літніх людей. Ну, це не новина, але раніше я була по тому боці барикади і знала про це тільки в теорії. Тепер починаю практикувати! Отже не мусітиму купувати токенів! Є ще і друга, також фінансова, зміна у зв'язку з моїм 65-річчям. Пару тижнів тому я поїхала до офісу Social Security, щоб — як мене повідомили вже на початку моєї емеритури — використати можливість переходу на пенсію по Остапові, яка, як з'ясувалося, має бути на 260 долярів місячно вища від моєї власної, що її я отримувала дотепер. Ще не прийшов місячний звіт із банку, де всі мої пенсії депонуються автоматично, отже не бачила ще на власні очі потвердження цього факту і я навіть не зовсім певна, чи це вже від листопада, чи аж від грудня, але запевняли мене, що така зміна буде переведена. Отже мій фінансовий стан ще поправиться! І якщо не буде якогось фінансового краху чи раптового підвищення інфляції, то зможу жити зовсім комфортабельно, не надто рахуючись із грішми. (Це вже й тепер віддзеркалене у факті, що я вкладаю трохи гроші в хату: кондиціонер винесе майже три тисячі, недавно дала половину тисячі, щоб помазати дах, майже триста долярів коштуватиме мулярська робота "pointing", бо затекла мені задня стіна, а з весною треба буде, мабуть, помалювати хату ззовні).

З великим задоволенням взялася знову за свою ULE80: працюю завзято і багато. Але різні інші справи мене перебивають і заважають. Сьогодні мусіла почати чистити хату, бо Ольга зломила собі руку і кілька тижнів не зможе працювати. Я до неї звикла, брати когось іншого — велика морока, треба наново вчити, а це майже те саме, що зробити самій. Але сьогодні я зробила тільки половину роботи — доведеться докінчувати завтра. Має приїхати Рябчук, ще не знаю коли. Цього клопоту напитала собі я сама: звернулася до мене Мариля, щоб я зробила доповідь про польсько-українські відносини на форумі польського народного університету (певно щось таке як наш УКУ!) десь тут у Філядельфії, на Аcademy Road. Мовляв, вони мали запляновану тему, але доповідач, редактор польського щоденника, захворів і треба його кимсь заступити. Доповідь треба говорити по польськи, отже знаючи, що я могла б це зробити, Мариля звернулася до мене. Я відмовилася, бо по-перше, не вважаю себе компетентною говорити на таку тему, а по-друге, не маю бажання відривати себе від власної роботи і занурюватись і починати досліджувати польсько-українські стосунки. Але тема — важлива, зокрема в наш час. Польща, на мою думку, повинна бути нашим твердим союзником, бо як я це нераз говорила знайомим полякам, зокрема Солтисінскому ще в часи нашого першого знайомства, в інтересах Польщі є вільна Україна. Бажання сповнилося: поляки починають нас підтримувати на міжнародному полі, і дуже коректно не виявляють жодних територіяльних претенсій (на контраст, напр. з Румунією). Отже ініціятиву польсько-українського діялогу варто підтримати. Тому я порекомендувала їм Миколу Рябчука і дала телефон до "Свободи". Сказали мені, що Рябчук запрошення прийняв (вони дають зворот коштів подорожі і 100 дол. гонорару). Не сумніваюся, що приїде до мене в гості і я ще буду мусіти не тільки його завезти до цього польського дому, але і сама з ним туди поїхати! Бачила я Рябчука у Вашинґтоні і пробувала заговорити з ним по польськи, щоб переконатися, чи знає він польську мову. Говорить з акцентом, видно "поляка з Коломиї або Києва", але, думаю, що його зрозуміють і що він виправдає покладені на нього надії і мене (та й українську сторону!) не скомпромітує. Говорила я про це також з Рудницьким: варто, може, запросити і якогось поляка на УКУ і діялог продовжувати.

Серед пошти, що її Марко привіз для мене з України, є і матеріяли від Михайла Москаленка. Я не відразу мала час подивитися на них і відклала. Але ось передучора я переглянула що він мені прислав (критичні примітки до моїх поетичних текстів) і знайшла велику і приємну несподіванку. Москаленко зробив переклад мого вірша Vae victis на ... французьку мову! Та ще й суґерує, що варто цей вірш перекласти на інші мови! Ну, моя праця над підготовкою поетичної книжки відкладеться ще на пару місяців. Бо ж не зможу взятися за поезії, аж поки не відішлю до КІУС своєї ULE80. В "Свободі" за 1 листопада є моя статтейка про Валерія Шевчука. Треба мені з неї зробити фотокопію, щоб послати Корогодському.

Неділя, 12 листопада 1995, 9 вечора.

Сьогодні мій день під знаком виступу Рябчука на польському форумі. Polski Uniwersytet Ludowy нa Academy Road заплянував тему польсько-українських відносин уже давно, але доповідачем мав бути редактор польської газети Boleslaw Wierzbianskі. Він мав якусь перешкоду і ось — на мою рекомендацію — заступив його Микола Рябчук. Микола тим разом не приїхав до мене — і це була несподіванка: я вчора навіть почала трохи турбуватися, чи приїде він на виступ, бо не було ні його, ні телефону. Але потім виявилося, що Микола вже є, що заїхав тим разом до Третяків, бо він приїхав ще й із донькою (із першого подружжя!) і хотів, щоб вона мала товариство, та й щоб близько їй було до музеїв, тощо. На виступ завезли його самі організатори, так що я з тим не мала жодного клопоту. Але, очевидно, випадало мені самій поїхати на цей виступ. І хоч забрало це мені добру половину дня і коштувало чимало нервів (це досить від мене далеко, треба їхати добрий шмат по Рузвелт булеварі — поїздка в один бік забрала мені майже 50 мінут, та ще й я вкінці мусіла таки запитатися, щоб знайти сам будинок) — то не жалую: виступ Рябчука був надзвичайно добрий і я мала повну сатисфакцію, що інтуіція мене не підвела! Присутніх було понад 80 осіб, в тому, здається, я одна тільки українка. (Я намовляла Трофименків і Коропецького, але вони не приїхали). Микола говорив з гумором і великою дозою такту. Його польська мова, хоч і не бездоганна, була ліпша, як цього я сподівалася після короткого "екзамену" у Вашинґтоні. А при тому він справді мав що сказати. Людина він не тільки дуже інтелігентна, аналітично думаюча, та ще й із справжніми демократичними ліберальними поглядами. Історію поділив на три періоди: перед-національний (він казав "середньовічний", але це охоплювало і козаччину), коли конфлікти мали характер релігійний і становий, а не між-національний, період творення нації, романтичний, та сучасний, коли існують незалежні держави. Вся біда в тому, що романтики створили національні міти на основі цього перед-національного періоду і цими мітами до сьогодні живляться обидві нації, загострюючи конфлікти. Очевидно, поляки не можуть виректися Сєнкевича з його оґнєм і мєчем, ані українці Шевченка з його гайдамаками. Стереотипи були і будуть, але міждержавні відносини оперті на взаємних інтересах, дуже позитивні, еліта обох народів знаходить без труду спільне порозуміння. Це не віддзеркалене ще в масах, які далі в полоні стереотипів і схильні до ґенералізацій на основі поодиноких негативних випадків. Було із залі дуже багато запитань — деякі гостро-провокативні — про УПА, Дивізію "Галичина", Донцова — Рябчук дуже добре давав з усім раду: не завжди вважав за конечне виправдувати українську сторону — радше давав вияснення і доповнення: наприклад, на питання, яке суґерувало, що Донцовський "Декалог" був українським "Mein Kampf"-ом, сказав, що не так Гітлер, як Мусоліні і його фашизм були тут моделем. Думаю, що ролю свою Рябчук виконав блискуче і я дуже з нього задоволена. Про те, щоб я могла собі була дати раду з такою темою і на такому форумі не може бути навіть мови. Що більше, навряд чи можна б знайти серед наших українців в Америці когось, хто був би вив'язався краще від Рябчука.

Вчора по телефону Рябчук сказав мені новину: Уляна Дячук намовляє його взяти на себе редакцію "Свободи" — але він вагається... Як на мене, це була б неабияка втрата для України. Для "Свободи" Рябчука шкода — хоч для діяспори це, очевидно, міг би бути великий здобуток. Якби так був якийнебудь шанс зробити із "Свободи" справді добру світову газету — і для Америки, і для України — то це могло б мати величезне значення. Але чи є такий шанс? Для цього треба було б змінити не тільки головного редактора, але, мабуть, і весь редакційний колектив. Чи в теперішніх обставинах скорочень УНСоюзу, і відповідальности редактора перед союзовими конвенціями, де перед завжди вели і далі напевно вестимуть примітивні малі люди з великими амбіціями і вузьким кругозором, що не бачать і не розуміють важливості преси, — чи в цих обставинах варто людині таких здібностей і потенцій як Рябчук братися за таке революційне завдання, що не знайде загальної підтримки? Для "Свободи" на цьому етапі може кращий був би Ростик Хом'як: він ліпше знає американські обставини і йому вже не пошкодило б засмоктання союзовцями, бо він — незалежний і кожної хвилини міг би відійти.

Четвер, 16 листопада 1995. год. 5:00.

Вчора сповнилося мені 65 років. Das ist kein Alter für eine Kathedrale, aber für eine Frau! Це вже таки справжня старість, але — як говорив колись Остап — є тільки одна альтернатива... Вуйко Осип Бліхар колись сказав: як хочете щоб вас гарно згадували, вмирайте молодо! Не мав рації: вік — це єдиний справжній стаж людини, що його ніхто не може їй відібрати. "Вся мудрість життєва — маленький досвід: реальне тільки те, що пережите". Добре, що сама себе можу зацитувати ще з пам'яті.

Не плянувала вчора нікуди іти, бо мала ввечері засідання Ради Бібліотеки і мусіла дещо підготовити. Але подзвонив Іза, що конче хоче прийти: він завжди пам'ятає про мої уродини. Отже я запросила його на обід на 5 годину, попередивши, що о 7-ій мушу від'їхати до Центру. Іза приніс мені єврейську російську газету "Мир" (за 6-12 жовтня), де надрукований ще один переклад мого вірша "В житті моєму теж був Бабин яр" — Перекладач — Семен Вигучин. Я дізналася про це, що переклад цей появився, від Кацнельсона з Лос Анджелесу і просила Ізу, щоб дістав мені газету. Переклад цей, на мою думку, не такий добрий як Валентини Сінкевич, Качуровського чи самого Ізи Каплана, но але є ще один доказ, що вірш викликає зацікавлення.

Прислали мені вчора коші квітів і Максим з Уляною і дітьми, і Марко з Ією і Ніною, і зовсім несподівано і непотрібно — Марійка Лабунька, а на засіданні Ради ще вручили мені додаткові два букети (бо, очевидно, і Аня і Люда, знали про мій день народження). В хаті від цих квітів стоїть такий запах...як на панахиді в похоронному приміщенні... Це такий з мого боку чорний гумор. Фактично, квітами я дуже зраділа, бо мій пару тижнів тому куплений вазонок уже відцвів і я навіть подумала: якщо ніхто квітів не пришле, треба буде купити. Всетаки, бракує мені тих прекрасних великих хризантем, що їх завжди на 15 листопада купував мені мій Остап. Вранці вчора мала я несподіваний телефон з Києва: вітав мене з уродинами Іко Лабунька! Це мені нагадало, як п'ять літ тому робили мені діти і Остап 60-річчя і як несподівано тоді серед ночі потелефонував з Києва Любко Бліхар.

З нагоди мого 65 ліття я зробила поважне рішення: перейти під медичну опіку пенсильванських лікарів ще поки я у відносно доброму стані здоров'я. Треба нав'язати зв'язки, щоб мати доступ до спеціялістів, як їх буде потрібно. І хочу мати лікарів-жінок. Яримович мені не вистачає: Pap-smear я не мала вже мабуть п'ять років, як не довше, ані таких солідних обстежень, як робили мені колись Anne Marie Chirico i Margaret Lancefield. З Яримовичем хочу розійтись по доброму, він ще не раз може мені допомогти чи то порадою, чи навіть візитою додому. Але головну відповідальність за стан мого здоров'я я воліла б перенести на лікарів з більшою практикою, з доступом до найкраших у Філядельфії спеціялістів і до модерного медичного обладнання. Від листопада в мене поважна зміна із обезпеченням на здоров'я: дістала картку MEDICARE i нову виказку Blue Cross-Blue Shield 65 Special U of P. Це дає мені добрий викрут сказати Яримовичеві, що я з цими новими забезпеченнями зобов'язана перейти на систему PENN Care, під опіку пенсильванських університетських лікарів... Між іншим, не так це легко. Доктор Форсія, до якої ходить Софійка і чимало наших жінок за її рекомендацією, спочатку не хотіла мене прийняти: секретарка сказала, що вона не приймає вже нових пацієнтів. Але протекція Софійки помогла. Ще мені мають віддзвонити, щоб визначити дату візити.

Уляна купила мені квиток на завтра на концерт до Academy of Music. Я ледве її переконала, що мені абсолютно не можна купувати двох квитків на вечірній концерт, бо я нікого не буду запрошувати і ввечорі боюся їхати до міста і не поїду, та й взагалі — музику найрадше слухаю з радіо або з компактного диску, і то добре знайому, сотні разів слухану музику, скажімо, Чайковського, Бетговена, Верді, Моцарта... Я не такий вибагливий слухач, щоб бачити різницю між концертом у концертовій залі і звуками тієї ж музики — з доброго стереофонічного апарату. Побачимо, чи справді матиму глибокі пережиття завтра на живому концерті і чи це мене переконає ходити вряди годи до міста до Academy of Music.

До міста поїду підземкою трохи раніше: піду може до книгарні Бордерс, бо там для мене замовили були книжку, а я ніколи не буваю в місті і не мала змоги її відібрати (Книжку замовила про форма, щоб звернути їхню увагу на видавництво КІУС). Після концерту, Софійка або Віра відберуть мене з центру міста і підемо до ресторану на обід, а потім на виставку фотографа з Харкова на PENN. Додому повернуся автом Віриним. Такий мій плян. Вигідна старша пані: самій до міста автом на вечір їхати не хотілося, та й місто тепер якесь непривітне і небезпечне.

Зате в суботу таки візьму авто. На PENN буде конференція про націоналізм в пам'ять Ґенка Лащика. Рівночасно треба мені буде завезти пакунки до фірми Ганусей (до Антонович і Доценка) — я вже пару днів, як маю їх готові і запаковані, щоб вислати, але досі не знала через кого це зробити. Раніше висилала через Транс-Европа, але вони, здається вже встигли збанкротувати... Ще плянувала завтра поїхати до Ванамейкера до Дженкінтавн — ця крамниця тепер уже не Ванамейкер, а Гехт! Давно хотіла купити собі золотий нашийник, а тепер там буде випродаж: отже зроблю собі дарунок з нагоди уродин. Ще справді не знаю, як мені вдасться всі ці справи сполучити в одне: але на щастя — доповідь з українською тематикою на цій конференції буде щойно пополудні. На інших можу, але не конче мушу бути... Вибираються на цю конференцію і Трофименки — як встигну, то може піду з ними на полуденок до Faculty Club.

Субота, 25 листопада 1995, 8:30 вечора

Замість засісти за ULE, я беруся до щоденникових записок. Бо ось життя проходить — недокументоване. Історія, мовляв професор Пріцак, починається від писаних документів. Дев'ять днів минуло від коли робила записки востаннє, ще трохи і відвикну від щоденника, а це вже в житті мені пару разів трапилося і залишилися тільки щоденникові фрагменти. Не хочу до цього допустити: як доживу до наступної осені, то це вже буде двадцять років безпереривних записок.

Запитався мене по телефону Іван Коропецький, з іронічною усмішкою: ну, скільки годин ви вже сьогодні працювали на комп'ютері? І я його здувувала відповіддю: сьогоднішній мій день майже вцілості присвячений справам господарства: вранці грабала на городі листя і пакувала його в мішки, потім пішла на одногодинний прохід, а повернувшись сіла на пів години відпочати у фотелі і подзвонила до Марка до Лос Анджелесу, а тоді взялася прати і прасувати і наново вішати фіранки у вітальні... Це велика робота, колись ми робили її періодично удвох із Остапом. Тим разом я її собі розділила. Фіранки з їдальні, кухні і моєї робочої кімнати доведеться випрати або завтра, або колись іншим разом. Але зробити це було треба. Хоч у мене гості бувають не часто, то саму мене дратують білі фіранки, що починають прибирати закраску сірости.

Концерт в Academy of Music (17 листопада) був дуже гарний. Дуже зворушив мене скрипковий концерт Чайковського: добре знана музика і прекрасний 21–літній скрипаль Максим Венґеров... Несподівано дуже сподобалася мені симфонія Сібеліюса (варто може купити компактний диск з цією революційною музикою!). Барток подобався мені найменше з цих трьох речей, що були в програмі. Диригував оркестром Дітуа (Charles Dutoit), гість з Франції. Атмосфера АМ має особливий чар і нагадувала ті часи, коли ми бували там з Остапом. Заля пополудневого концерту була виповнена по береги. Приємна зацікавлена музикою публіка: тиша, ні-чи-чирк, навіть ніхто не кашельне. Це не те, що на концертах в Українському Центрі.

Ще перед концертом я пішла до Borders. Замовленої мною про форма книжки вже не було, але я купила на випродажі кілька дитячих книжок, послала їх Ніні, Іванкові і Стефанкові і знаю, що вони вже ці подарунки отримали... Після концерту я поїхала автобусом на PENN, переглянула ще в бібліотеці нові номери SEER а тоді пішла на замовлену вечерю в Титом, Софійкою і Вірою в Palladium. Гарно мене погостили і ми собі приємно погуторили. Але на відкриття виставки фотографій в Institute of Contemporary Art ми таки запізнилися... Віриним автом повернулася я додому.

Зате наступного дня, в суботу, 18-ого листопада, я таки взяла авто, щоб поїхати на конференцію в пам'ять Ґенка Лащика, а по дорозі завезти до Ганусей пакунки для висилки в Україну. Мала пригоду: їдучи по вулиці Брод, попала в несподіваний переповнений потік авт, що сунулися ледве-ледве і не знала, що трапилося: чи аварія десь по дорозі, чи якась інша несподівана затримка? Найгірше не знати: думаєш: ось-ось виясниться, і поїдеш звичайною швидкістю... Та й вирватися з цього натовпу авт не так легко. Врешті мені вірвався терпець і я таки з'їхала з дороги. Але це забрало мені майже додаткову годину часу. Тому я, полагодивши висилку пакунків у фірмі Ганусей, приїхала на PENN уже тільки на пополудневу сесію, де виступали Бистрицький з Києва і Мотиль. Було біля 30 слухачів, здебільшого — не українці. Але була сестра Ґенкова — Віра, і його теперішня жінка-вдова Люба, і колега-філософ з Торонто — Тарас Закидальський. Не було нікого з наших професорів із Ла Саль (Лабунька в Мюнхені, але Перфецький і Рудницький таки на місці, хоч відомо, що Ґенка Лащика вони трохи недолюблювали, зокрема ж після його розводу з Вірою). На вечірню сесію і вечерю я не залишалася: почав падати дощ, була навіть загроза снігу. Я була рада, що добилася назад додому без додаткових клопотів і пригод.

В суботу (18) на радіопрограмі Центру пустили мій коментар про Дрозда. Вийшов дуже добре, тим разом був заповіджений і в змісті наперед, і безпосередньо перед моїм читанням, не так як із коментарем про Шевчука, де мого імені не заповіли взагалі. Зараз після програми я послала текст до "Свободи" — він чекав готовий у конверті вже від вересня... Але Снилик має ще мою довгу статтю про конкурс сатири, чекаю, коли нарешті він її надрукує. Думаю собі, що може я повинна післати цю статтю про конкурс також до "Літературної України"? І Захарчук, і Орися Гевка дзвонили вже двічі з Центру, щоб я підготувала якісь нові матеріяли для радіо. З нашим редактором радіогодини вони продовжують мати клопіт, при всіх своїх мінусах, він ще і вряди-годи хоче пропхати якусь бандерівську пропаганду (напр. про 30 червня 1941 року ітп.) Отже остаточні рішення роблять люди, що відповідають за технічне оформлення програми, тобто Центр, тобто Захарчук і Гевка.

На День Подяки в мене були два запрошення: до Люди і до Коропецьких. Але в Люди була гостина тільки для членів найближчої родини, а в Коропецьких Наталка має тепер клопіт із внучком, що попав був під колеса авта, а тепер у ґіпсі вже довгі тижні в неї в хаті і вся родина туди приходить обідати. Я так і сказала Іванові: ви не тільки не запрошуйте до себе додаткових гостей, але візьміть і Наталку і давайте підемо десь до ресторану! (Такий плян є на завтрішній день, між іншим!) У висліді я на Thanksgiving не ходила до нікого взагалі. Спекла день перед тим собі (і Вісі Блавацькій) замість індика маленькі перепелички, і в день подяки сама собі пообідала, попрацювала з листям на городі, пішла на прохід, а тоді ще довго працювала над бібліографічними матеріялами Рудницького, що їх маю в УЛЕ. Хочу зробити йому несподіванку-подарунок в час бенкету на його честь, що має бути 16 грудня і де і мені доведеться виступити. (Виступ ще треба буде мені написати — це справа окрема). Але вчора на запрошення Гевриків я таки пішла до них на індика. Вони день перед тим зустрічали День Подяки у Хом'яків у Вашинґтоні, де був у гостині також посол Юрій Щербак. Цікаво переповідали розмови з амбасадором. Він має під своїм керівництвом 200 осіб. І в тому числі нема нікого, хто бездоганно знав би англійську мову та був добре обзнайомлений з американськими порядками. Почувається Щербак трохи ізольовано, принаймні так говорила Софійка Геврик. Недавно, каже вона, був такий інцидент: амбасада, як і вся Україна, святкувала "жовтневі свята" 7 листопада. Отже на телефони наших діяспорців у цей день чи то не відповідали взагалі, чи відповідали на машині, мовляв, свято, амбасада не працює. Наших це дуже розсердило і у висліді відкликали заплянований у Шікаґо бенкет на підтримку амбасади... Також, очевидно, іритує американських українців факт, що в амбасаді і консульствах домінує не українська, а російська мова.

Про Щербака хочу додати кілька слів від себе. Недавно позичила я у Van Pelt книжку "Лікарі" і почала читати. Хотілося мені перевірити, який із Юрія Щербака письменник. Вже закінчила роман "Причини і наслідки", а тепер читаю повість "Як на війні". Автор він — цікавий, освічений, інтелігентний. Пише про середовище яке добре знає з професійної практики: лікарів, епідеміологів, що боряться з вірусами, із сказом. Багато цікавого пізнавального матеріялу, дуже інтересні подробиці реалій радянського побуту. Відсутність політики. Але це не Валерій Шевчук, навіть не Дрозд. Факт, що він відчув, що література не має рішального впливу на життя, як це сказав у Вашинґтоні, і що тому він перестав бути письменником, а взявся до політики — здається мені закономірним. З його освітою і талантом, після кількох літ досвіду на широких полях дипломатії він може для України зробити більше на пості амбасадора... Між іншим, сьогоднішня пошта принесла мені неабияку приємність: лист від посла Щербака, в якому він дякує мені за надісланий для амбасади "чудовий подарунок-бібліографічну працю 'Ukraine: Legal Materials in English, 1992-1993', який дозволить нам оперативно реагувати на відповідні запити наших американських колег, поширювати правові документи України серед офіційних та ділових кіл США, використовувати їх у своїй повсякденній роботі." А на закінчення Пан Посол додає ще й таке: "Знайте, що Ви є завжди бажаним гостем у нашому Посольстві." Тішуся дуже, що мою роботу оцінили як корисну їм і маю надію, що вони з неї і справді користатимуть.

А в справі UkraLME я написала і до фірми Kluwer і до журналу International Journal of Legal Information і тепер чекаю на відповідь.

Працюю досить багато тепер над покажчиком до ULE80, над ідентифікаціями поодиноких творів. Чимало лишиться не зідентифікованих, але чи варто цим перейматися? Штогрин у своїй рецензії навіть піддав думку, що ліпше було б давати англійські заголовки, тобто підказує мені легкий вихід із трудної ситуації. Але він не має рації. Ідентифікація заголовків — велика річ сама по собі і дуже потрібна. Якби тільки можна її повністю виконати.

Вчора (24 листопада) були уродини Уляни. Я потелефонувала до квітярні в Торонто і замовила їй великі хризантеми, послала карточку з побажаннями і чеком на 300 дол., а крім того попросила Ліду Палій, щоб замовила у крамниці на Блур вулиці тузин знаменитих пампушків, які я звичайно купую, коли буваю в Торонто. Все це мені вдалося: навіть моя картка вислана поштою чотири дні тому була доставлена саме в день уродин.

Найбільшою турботою і прикрістю мого життя тепер — є Марко. Стараюся тепер частіше до нього телефонувати і не так говорити, як слухати — дати виговоритись йому. Він і далі дуже незадоволений з життя, непевний себе, загублений. Вважає себе "психологічним калікою", ходить на консультації до психолога, "не може примиритися із собою". Не знаю, чи тут грає ролю тільки його незадоволення подружжям, чи щось інше. Дитину свою дуже любить, багато присвячує їй тепер часу, тішиться нею. Але видно, що цього йому не вистачає. Він від давна старався трохи себе від нас усіх відокремити: не даром же поїхав аж до Каліфорнії. Контакту близького не тримав, казав, що не відчуває такої потреби. І це дало наслідки: відчужився. Не знаю вже так добре "what makes him tick" і не знаю як і чим найкраще можна було б допомогти. Та й взагалі, чи може будь хто допомогти людині, яка шукає себе і не знаходить?

Понеділок, 27 листопада 1995. Метро. 10:30.

Була вчора з Коропецькими на фільмі Carrington і на доброму (і дорогому) обіді в Cafe Nola на South Street. Фільм — бритійської продукції — про відносини між маляркою Дорою Каррінґтон і письменником Литоном Страчі (Lytton Strachey). В центрі уваги статева проблема: Каррінґтон кохає Страчі, але він — гомосексуаліст, і хоч живуть вони разом, то життя проходить у всяких любовних трикутниках і чотирикутниках. Фільм зроблено досить оригінально, дуже повільним темпом, з приємними краєвидами Англії та Італії. Strachey я досі читала, здається, одну тільки книжку: "Queen Victoria". Це автор надзвичайно добрий і цікавий — але його силует як письменника у фільмі майже зовсім відсутній, а принаймні відсунений на задній плян.

Мої намагання дістати appointment в д-р Форсія на PENN і досі не увінчались успіхом. Я ще раз подзвонила сьогодні вранці, щоб себе пригадати. Сказала, що не маю наглих медичних потреб, але хотіла б дістати flu shot. І ось запросили мене вступити до них сьогодні. Побачимо, що з цього вийде. Хотіла б я також дістати спрямування до гінеколога на PENN, щоб зробити PAP test. А може це робить сама Форсія? Конче хочу нав'язати добрі контакти з лікарями PENN. Рішилася, то й треба мені бути послідовною.

Дістала я на 11 грудня виклик на jury duty. Дуже я з цього незадоволена. Але свою громадянську повинність мушу виконати. Треба там бути вже о 8:30 вранці, а ще щоб хоч не вибрали мене до лави присяжних на якийсь процес! Я тепер не маю таких викрутів, як хворий чоловік, або моє пов'язання з правничою школою і адвокатами.

год.12:15.

Моя впертість дала наслідки. Пішла я до Ralston House, знайшла офіс д-р Форсії, і хоч з нею самою не мала діла, знаю вже як вона виглядає, здобула візиту на 2 січня (раніше не зможе мене прийняти, нажаль) і дістала "заштрик" проти інфлюенци. Тепер полудную принесеною з дому канапкою у staff lounge Правничої школи. Доступ сюди — тільки для персоналу і двері замкнені на замок з комбінацією. Але я знаю код і час-до-часу вживаю цю кімнату, де є холодильник, і кухня, і вигідні столи з кріслами і канапами. Fringe benefit мого майже 30-літнього стажу на PENN — і я це вмію оцінити! А зараз піду до бібліотеки Van Pelt!

П'ятниця, 1 грудня 1995. 11:30. Метро.

Натиск зі сторони Бориса Захарчука та Орисі Гевки дав наслідки. В середу впав у Філядельфії перший цього сезому сніг і я цілий день провела вдома, пишучи літературні коментарі для радіопрограми. Все це теми запляновані раніше, але потреба радіопрограми приспішила їх опрацювання. Зробила я таких коментарів три (щоб дали мені спокій до кінця січня, сказала я), кожний на 5 хвилин читання. І ось вчора Захарчук приїхав по мене, завіз мене на радіостанцію і я там начитала їм на тасьму увесь цей матеріял. Завтра мають пустити перший мій коментар, що у довшому статейному варіянті має заголовок "Підтримку літературі" (What else is new? Чи не писала я широко на подібну тему в своїх довгих статтях про легковаження літератури? про книгочитання?) Два інші мої коментарі — про музей Ікера у Водниках (цей репортаж у поширеному варіянті із двома фото шлю сьогодні до "Нових днів") і про проблеми німецького PEN Клюбу на основі статті в журналі "Transition".

Сьогодні по дорозі до Van Pelt хочу вступити на головну пошту. Приготовила святочний даруночок Лановикам (6 пар pantyhose для жінок і дві пари скарпеток для Богдана). Хочу вислати це у двох жовтих конвертах летунською поштою. Керницькому до Водник посилаю копію статті про музей, кілька фот і текст старого Івасевого фейлетону про братове весілля. Подумала я також, що може варто післати "Літ. Україні" статтю про конкурс гумору, що ось лежить у "Свободі" вже досить довго і не друкується. А при тій нагоді залучила також статтю про Дрозда (теж у "Свободі" чекає), та й копію статті про Шевчука, вже надрукованої у "Свободі".

У вівторок зробила добре діло: повезла Марійку Лабуньку і старих Масюків до банку Самопомочі. Вони вибиралися їхати туди метро і автобусом — довга складна дорога для людей похилого віку, та ще й таких як старий Масюк, що ледве пересувається із спеціяльною паличкою.

Говорила вчора довго по телефону з Марійкою Лабунькою. Вона мала телефон від Ії. Справи в них — не найкращі. Може бути, що розлучення буде таки неминуче.

Середа, 6 грудня 1995. Метро. 11:30.

Вчора в УОКЦентрі виступав рецитатор Святослав Максимчук зі Львова. Читав (з пам'яті!) повний текст Франкового "Мойсея". На цю досить особливу подію прийшло між 30 а 40 осіб. Пережиття особливе, передусім від самого Франкового тексту. Читець з Максимчука дуже добрий, без надмірного патосу, із зрозумінням поеми. Я, одначе, думаю, що ефект був би ліпший, якби він і справді читав з книжки, а не виголошував з пам'яті. Потреба пам'ятати текст безпомилково часом стає ціллю в собі і заважає інтерпретації. Прекрасно і зворушливо прочитав він ліричні відступи пісні, що починається словами "Добігало вже сонце до гір..." і яку так любила колись моя Мама.

З КІУС з Едмонтону прислали мені вчора рецензію на ULE65A із Slavonic & East European Review. Я знала від Зорівчак, що рецензія ось-ось появиться і вже двічі ходила до бібліотеки, але цього номера SEER ще не було. Я дуже тішуся — це і для мене, і для КІУС потрібний і бажаний розголос. Зорівчак знає добре матеріял, критичні її уваги дуже доречні, деякі навіть — ревеляційні (про Ґрабовського, як автора рецензії на Pieśnie ukraińskie). Але вона має звичай полегшувати собі справу, переписуючи verbatim чужі речення, у висліді чого "scope" ULE поданий точно й безпомилково, але ... майже дослівно моїми власними словами. Сторонній читач цього, очевидно, не знає, отже воно фактично є зовсім ОК. Менше подобається мені закінчення, яке є типово українським скиглінням на нашу біду, нашу історію. Пора підняти голову вгору і перестати апелювати до чужого милосердя.

Послала я вчора Роксоляні копію цієї рецензії із святочною карткою. Святочні картки послала я також Погребенникові (із знимками і відбиткою його статті з НЖ), Яблонській (знимки+стаття), Дроздові (копія рецензії із "Свободи"), Марійці Канській (лист + мої статті про Шевчука і Дрозда і стаття з НЖ Погребенника + знимки з Києва).

Нині несу копію UkraLME, щоб залишити для Liz. Вона має клопіт з хворою донькою — підозріння на рака, на щастя, виявилось безпідставне. Але часу на ланч, мабуть, таки не матиме, хоч запрошувала.

Понеділок, 11 грудня 1995. год. 8:30 ранку. 1301 Filbert St. Rm. 101.

Мусіла сьогодні встати о 5:40, щоб зібратись і приїхати сюди на Jury duty. На дворі температура нижче 20̊F, на дорогах — зокрема на тротуарах — багато льоду, ходити важко. Маю надію, що мене відкинуть і не візьмуть до лави присяжних. Це була б для мене погана і небажана комплікація, та ще й при такій погоді.

Заноситься на те, що я у різдвяний час таки матиму гостей. Телефонував у соботу Марко. Їя сподіється з початком нового року отримати роботу (нарешті, адже вони обоє тепер безробітні!) — і з цієї нагоди вони ще в грудні хочуть приїхати на кілька днів до Філядельфії. Я вже маю квиток на літак до Торонто на 4-ого січня (вертаюся 19-ого). Марко виявив бажання (і вже зробив відповідні пляни) поїхати до Торонто також, разом з Ніною. Отже плян такий: Марко, Ія та Ніна приїдуть до Ф. 26 грудня. Ія вернеться після Нового Року до Лос Анджелесу, ми з Марком і Ніною полетимо 4 січня до Максима. Після свят Марко і Ніна повернуться через Філядельфію додому, а я залишуся ще в Максима й Уляни до 19 січня. Уляна матиме гостей аж занадто: має бути в них також Маруся Пасічник! Я пробувала до них вчора двічі потелефонувати — але їх не було вдома: залишила тільки повідомлення на машині. Хочу вірити, що Марка та Ії спільний приїзд до Ф. означає, що родинна гармонія на дорозі до кращого.

***

Почався процес селекції. Сиджу тепер разом із 40 інших людей у судовій залі судді, що називається Marvin R. Halbert. Є присутні дві сторони адвокатів, і обидні сторони — plaintiff i defendant. Ще точно не з'ясували справу, але це очевидно справа не кримінальна, а цивільна: по обох боках — лікарі і одною із сторін є Пенсильванійський шпиталь на 8-ій вулиці. Суддя перестеріг, що процес може тривати 7 днів. Як ще жив Остап, я у подібному випадку зголосила особливий Hardship. Тепер цього зробити не можу — було б нечесно і несправедливо вимагати звільнення через вік, погоду, etc. Зрештою, як звільнять тут, то мені знову доведеться повернутися до Jury Assembly Room і тоді мене можуть призначити на ще довший якийсь процес або на якусь неприємну кримінальну справу. Вже 12-а, а справи затягаються. Я вже зголодніла. А ще думаю про тих 4-ох лікарів, учасників розправи, які сидять і чекають, нудяться і напевно дуже хвилюються, що втрачають дорогий час.

Суд цей — Court of Common Pleas — приміщений на 12-ому поверсі в будинку Ванамейкера. Під нами — департаментова крамниця Гехт. В разі, якщо залишать мене на цьому процесі, зможу, евентуально, робити в час полуденка якісь святочні закупи. Досі, фактично, не встигла ще нічого купити ні дітям, ні внукам. Маркові та Ії може ліпше буде дати цього року гроші, замість якихось речей, що можуть бути їм непотрібні. Це і мені найвигідніше.

В суботу і неділю був у Центрі великий різдвяний базар. Я плянувала там купити дітям якісь українські відеокасети або щось інше. Але з п'ятниці на суботу впав сніг — отже я і не думала рухати свого авта. Обіцяла взяти мене Софійка Геврик, але вона, їдучи вранці (бо готувала там на продаж всякі мистецькі речі — скульптури, дереворізи, мистецькі монографії) забула по мене вступити. Я на всякий випадок цілий день ждала, одягнена до виходу. В неділю я мала надію, що поїду із Славою Оранською, але Слава, переконавшися, що дороги ховзькі, вирішила взагалі не їхати. Автобусом їхати я трохи боялась, в неділю вони взагалі ходять рідко, а при такій погоді не хотіла я бути "stranded". Центр напевно потерпів втрату через погоду, але — на моє здивування — Софійка сказала, що трохи людей таки було і що вони продали речей на одну тисячу долярів!

***

Була одногодинна перерва на полуденок. Я з'їла похапцем принесену канапку і яблуко, залишила свій плащ і рюкзак (аякже!) у судовій залі, а сама пішла оглянути нову крамницю Hecht-a і подивитися, що можна було б купити дітям на дарунки. Я нічого не купувала, картку Hecht-a забула вдома, та й не пам'ятала розмірів діточого одягу. Якщо прийду тут завтра, зможу щось купити. А як ні (дав би Бог), я зможу або приїхати метро безпосередньо сюди, або — і це було б найкраще — якби так стопився сніг і не було льоду — я могла б ці ж самі речі купити в мого Hecht-a в Jenkintown.

Хоч погода заарештувала мене вдома, і я тільки один раз могла вийти на короткий, дуже холодний прохід, а може й саме тому, я інтензивно попрацювала над покажчиком до ULE80. Очевидно, до самого тексту ще будуть додатки, і позиції покищо не нумеровані, але прізвища, а зокрема гасла з ідентифікацією українських заголовків уже можна вписувати. Це іде поволі. Покищо ABCD вже зробила, тобто основні дані введені в Index. Додатки будуть, коли читатиму цілість, бо тільки тоді бачитиму аналітичні вписи, предметні гасла на основі анотацій тощо. Тепер щойно перший раз стає мені часом у пригоді бібліографія Оксани П'ясецької. Вона подає часом заголовки творів, які мені досі не були відомі. Але, нажаль, поезії вона обмежує самою тільки назвою, тоді коли я подаю завжди також перший рядок. Та й не завжди можна їй вірити. Я знайшла вже пару помилок. Але коли іншої, ліпшої інформації не маю, беру назву від неї. Бачу чимало випадків, де вона також не подає заголовків, бо не знає. Знайшла я також кілька позицій, що їх досі мені не пощастило знайти. Зроблю ще останню спробу тепер у Van Pelt і в Торонто, а тоді таки вже замкну ULE80, щоб викінчити.

Що значитиме для моєї роботи вимушена перерва на jury duty? Прийшло мені на думку, що може б так сказати судді, що я маю publisher's deadline? Може це допомогло б їм мене відкинути?

***

Викликали мене на розмову з адвокатами і суддею. Я на квестіонарі зазначила "так" на питання про law & law related professions & medicine relаted. Крім того, зазначила я, що маю сумніви щодо великих грошевих премій за "pain & suffering". O, boy! Скільки це викликало коментарів, питань! Адвокати пізніше ще викликали суддю, який почав допитувати мене, чи я потраплю бути об'єктивною, коли судять лікаря за malpractice? Мої відповіді були свідомо не дуже ясні (адже хочу, щоб мене відкинули!) Мовляв, очевидно, я хотіла б давати осуд на основі доказів-фактів, але хто зна, може в моїй підсвідомості є якісь biases? Згадала я також, що мушу "meet a publisher's deadline"... Побачимо, які будуть наслідки. З того, що говорили адвокати, я зрозуміла, що тут у цій справі пацієнт, який сам є лікарем, позиває лікаря чи лікарів (а може лікаря і шпиталь), де робили йому операцію.

Вівторок, 12 грудня 1995. Метро.

На щастя, їду не до суду, а на PENN! Мабуть моя стратегія таки допомогла: відкинули мене! Дуже задоволена приїхала я біля 5-ої години додому (ще за дня!) — і почала готувати собі вечерю. Але тут чекала мене несподіванка: з крану в кухні (нового крану — нового MOEN faucet, недавно заінстальованого) вода не потекла... Що таке? Перевірила інші крани — в лазничках, у пивниці — є вода! Отже тільки кран у кухні. Кухня над ґаражем і я зразу подумала: замерзли труби! Повечеряла, подивилась на вісті, потелефонувала до plumber-a, щоб порадитись (лишила тільки запис на машині), а тоді вирішила піти до ґаражу, перевірити чи не течуть рури... І що я бачу? Двері від мого ґаражу — відчинені! Це зразу справу вияснило. В ґаражі нічого не бракує, це не хтось інший відкрив, а я сама, працюючи недавно в городі, забула, очевидячки, затягнути двері. Сама собі дивуюся, як це могло статися?! Але напевно я сама винна. Після того, як я замкнула двері, за пару годин вода таки потекла! Покищо виглядає все гаразд, труби не течуть, я дивилась вранці знову до ґаражу. Побачимо, що буде за кілька днів, чи не буде якихось негативних наслідків.

На адресу Люди прийшов до мене лист від Петра Сороки, з Тернополя. Це — доцент тернопільського пед-інституту, один із тих, що на моєму виступі там перед 200-ою студентською авдиторією засипав мене різними питаннями. Чи це не він, припадком, питався про моє ставлення до РУН Віри? Питання — провокативне, тому й запам'яталося. Він пише про трудні умовини життя і праці і зокрема видавничих можливостей і каже, що хотів би написати книжку про творчість Остапа Тарнавського, якою, мовлав, дуже зацікавився і чи я могла б допомогти здійснити видання такої монографії?

***

В поворотній дорозі додому:

Щоб користати з безплатного транспорту, мушу о 3:30 бути вже в метро. Працювалося мені у Van Pelt дуже добре — навіть не мала часу відірватися, щоб з'їсти принесену канапку. Знайшла кілька ідентифікацій Бажана, нові позиції Луцького і Грабовича, etc. Але мусіла перервати. Зрештою тепер зима, швидко темніє, мені треба перед сутінками бути вдома. До BLL навіть не ходила — шкода було часу, а там тепер, мабуть, мою кімнатку на 5. поверсі Liz дозволила вживати студентам... (Вона про це зі мною говорила, хоч Мариля вважає, що цього робити не варто, бо одна додаткова кімната студентам справ не розв'яже, а адміністрації справи тільки ускладнить). Но, але це їхня справа. Моє діло — кооперувати з директоркою. Надто добре розумію, що цей мій привілей — тимчасовий. Я фактично без цієї кімнатки могла б обійтися: це тільки велика вигода залишити там свої речі. Мені таке більше придалось би десь у Van Pelt, але тут навіть професори таких привілеїв не мають.

Понеділок, 19 грудня 1995. Метро, майже 12-а.

В суботу відбувся у Центрі великий бенкет на пошану 60-ліття Левка Рудницького. Імпреза вдалася: все пішло за пляном ділового комітету, погода нам сприяла, публіка дописала, обід був смачний і швидко поданий, товариство було добірне. Але... Як завжди при таких нагодах імпреза над міру затягнулася. Ми цього боялися і на сходинах ділового комітету про це не один раз говорили,. Наголошували на тому, щоб ті члени ділового комітету, які брали участь у програмі (Кіпа, Головчак, Пазуняк, я, Горбачевська) обмежували свої виступи до не більше як 7 хвилин і щоб не допускати нікого, хто не заповіджений у програмі. Це, очевидно, не сталося. Найбільш злегковажила собі цей принцип Наталка Пазуняк: вона говорила доповідь на 25 хвилин, і то передусім про Франка, трохи про Ґете і кілька натяків на самого Рудницького. Кіпа (голова Комітету) допустив три додаткові привіти і ці привіти також були понад міру довгі. Я була при столі з Коропецькими, Трофименками, Софійкою Геврик, Сонею Слюзар, Ларисою Онишкевич, Влодком Стойком і Ізою Капланом (який був моїм гостем, я за нього заплатитла). Добре, що це вже поза нами. Досить багато ця імпреза вимагала роботи, навіть і від мене. Зробила я Левкові дарунок — витяг з ULE, що стосується його статтей і рецензій etc., а свій виступ на бенкеті (що за нього багато людей мені ґратулювало!) послала я сьогодні як статтейку до "Свободи".

На завтра заповідають новий снігопад. І от я вчора відважилась взяти авто (дороги майже чисті, але на моїм driveway був лід і нелегко було мені виїхати на вулицю!) і поїхала до Михайлівки на святочний базар (купила харчів всяких на понад 70 дол.), потім поїхала до Genuardi, де знову купила всячини на понад 150 дол. (адже приїдуть Марко, Ія, Ніна — матиму гості!), а тоді ще встигла поїхати до Zainy Brainy і купити дітям — Ніні, Іванкові, Стефкові кілька едукаційних іграшок. Мала намір поїхати ще до Гехта, до Jenkintown, але почало темніти і я вирішила зрезигнувати. Може треба буде за одягом для дітей поїхати підземкою до міста — тоді це можна зробити навіть при поганій погоді, без авта, але автом, звичайно, багато вигідніше і навіть безпечніше. Їхати з дарунками підземкою — це значить наражувати себе злодіям... Но і носитися з баґажем — невелика приємність.

Четвер, 21 грудня 1995. Метро.

Сьогодні в Law School є Christmas Party. Не вибиралась я іти: на дворі зима хоч куди: мороз, і сніг, і вітер. Але вранці сьогодні осінила мене думка, що це можна пов'язати з купівлею різдвяних дарунків для дітей. Отже їду наперед до Гехта, потім на Christams Party, і звідти, десь біля 3-ої — додому. Маю запрошення також на другу party сьогодні. Дзвонив Захарчук, що приїде по мене ввечері, щоб забрати до себе додому на прийняття для членів радіо-комітету. Не знаю чи варто їм трудитися (адже мене треба також відвезти!) і чи мені самій варто втрачати час. Маю ще пару днів тільки, щоб попрацювати над ULE. 26-ого приїдуть каліфорнійці, а 4 січня я з Марком і Ніною лечу до Торонто, де буду до 19-ого. Приїхав уже вчора Мирослав Лабунька. Мав щастя, що не попав на день, коли летовища були замкнені. Не легко подорожувати зимою. Маю надію, що приліт з LA і наш відліт до Торонто будуть без додаткових пригод, комплікацій і небезпек.

Субота, 23 грудня 1995.

Починаю поволі підготовлятися до виїзду до Торонто. Це буде тільки 4 січня, але коли приїдуть Марко, Ія і Ніна — а приїдуть вони 26 грудня — я певна, що на таку підготовку не буде часу. Ще вчора працювала я інтензивно над ULE, але раптом усвідомила, що це вже дуже пізній час, що праця над покажчиком затягається і що я, мабуть, не встигну підготувати навіть деякі запитання, що їх хочу взяти зі собою до Торонто. Місяць тому, я написала записку до Люби Пендзей, щоб вона допомогла мені знайти пару клопітливих і невловних матеріялів. Написала також до Юрка Добчанського за бібліографією Маланюкових статтей про польську літературу (побачу, що воно таке: описане англійською мовою, отже може, за правилом, повинно бути включене в мою бібліографію?) Від Оранських роздобула ноти Соневицького до "Зів'ялого листя", де, як мені відомо було з преси, є і переклади Франкових віршів. Одне слово: стараюся доповнити роботу навіть цими невловними ефемеральними матеріялами. Маю надію, що при всій цій дбайливості, не пропущу якоїсь справді важливої статті чи публікації. Але роботу треба завершувати: що буде, то буде! Дам собі не більше часу, як до кінця лютого. Додатки мусітимуть чекати на окремий том доповлень, якщо колись такий буде.

Хочу коротко підсумувати рік 1995, що добігає кінця. Багатий враженнями і загалом досить щасливий для мене був цей рік. Передусім — не було поважних комплікацій із здоров'ям. Gesundheit ist nicht аlles, aber аlles ohne Gesundheit ist nichts! З успіхів, які принесли особливу радість: Остапова книжка "Літературний Львів" і Максимова книжка "Between Reason and Irrationality". При всій травмі, що її принесли комплікації в Марковому подружжі — його рішення повернутися до родини було чи не найважливішою подією року, а факт, що вони мають разом приїхати сюди за пару днів вселяє в мене надію, що — не зважаючи на ще й досі трохи непевні і напружені відносини — справи ідуть до кращого. Успішна моя подорож в Україну в травні/червні — успішна і привезеною Остаповою книжкою, і серією виступів в Івано Франківську, у Львові, в Києві, в Тернополі, Зборові, і діловими (з Москаленком) і товариськими зустрічами з давніми і новими знайомими — дала мені наснагу і збагачення новим досвідом. Наукові конференції в Урбані і Вашинґтоні були інтелектуально стумулюючі і дали змогу побути в колі давніх друзів, відсвіжити контакти. Двічі була в дітей в Торонто, а потім двічі була з ними на вакаціях — над морем і у Вашинґтоні. Завершила літературний конкурс на гумор і сатиру, підготовила серію бібліотечних семінарів (експеримент, що не був настільки вдалим, щоб виправдати вкладену в нього енергію), включилася в організацію радіо-програми і почала писати для неї коментарі. Цей останній експеримент абсолютно більш вдалий — маю чимало відгуків від радіослухачів і від читачів, що читають потім ці мої відредаговані коментарі у "Свободі". Ось тількищо телефонував Григорій Костюк. (Ми з ним спілкуємося по телефону, бодай раз на два-три тижні і говоримо по пів години, а то й довше). Каже, що вже зовсім сліпне і не може читати, навіть з лупою, але ось йому його піклувальниця читала мою статтю "Підтримку літературі!" і він хотів виявити мені кілька слів признання. Написала також Любов Дражевська, а деякі знайомі повідомили мене, що під впливом моєї статті передплатили "Літ-Україну", чи "Всесвіт", чи "Сучасність".

За минулий рік жодного "літературного твору" не написала, але це може і значить, що час "надхненної творчості" уже для мене в минулому. Не бачу в цьому трагедії: є речі важливіші від поезії, як писала колись Мерієн Мур. Але і не зарікаюся. Ось, як закінчу ULE80 — хочу взятися за підготовку нової збірки "Тихі розмови з вічністю". Може тоді і повернеться мені охота до поезії, до белетристики. Покищо радіо-журналістика і бібліографія.

UkraLME я закінчила, але відповіді від видавця не маю, ні від редактора журналу. Але я рада, що позбулася, і що довела цей сеґмент до завершення.

Була в мене цього року ціла серія публічних виступів, може аж за багато: доповіді про Рильського в НЙ, у Львові, у Філядельфії, доповіді про конкурс гумору, про Рудницького, читання віршів і виступи в Івано-Франківську, у Львові, в Києві, Тернополі, Зборові, виступи по радіо.

Найбільшою турботою і прикрістю минулого року була Улянина операція на око, непевна ситуація в Марковій родині, смертельна хвороба Левка Яцкевича, який догоряє на рака печінки у себе вдома, в Ровд Айленді. Але я у своєму трагічному оптимізмі кажу собі: справа з оком поправилася, Маркова справа — на шляху до поновленої гармонії, а Левко принаймні не дуже мучиться.

Ніч, уже 29 грудня 1995. Год. 3:30.

Самотність часто для мене найбільш дошкульна, коли я не сама, а між людьми. І то між людьми, що, здавалось би, повинні бути мені найближчими. Може це тому, що раптом росте надія-ілюзія, що цей бар'єр самотності можна прорвати? Почуття це мені не нове. Воно вже знайшло колись віддзеркалення у вірші: "та є ще самотність-смерть, коли ласка любого тіла не проходить крізь чорну вуаль, що нависла на найрідніших навіть людських душах."

Причиною до цих розважань (і напевно до сьогоднішньої безсонности) — Марко. Приїхали вони з Ією і Ніною раненько у вівторок, 26 грудня. В середу я зробила вечерю-гостину для них і обох Лабуньків — Мирослава і Марійки, вже пару днів провела з внучкою Ніною — вдома на різних забавах, на дворі на санках (аякже, адже сніг і лід і досі тримають нас у зимових обіймах), їздили разом з Марком і Ніною на дрібні покупки харчів, etc. — але досі не вдалося встановити якогось щирого душевного контакту. Про свої справи говорити він не хоче, ініціятиви зі свого боку не виявляє, а коли ми самі удвох, на мої питання відповідає скупими загальниковими фразами. Як стоять справи? — Живу з дня на день, one day at a time. Чи написав звіт до FTUI? — Ще ні, маю важніші справи. Чи шукаєш праці? — Ні. А як будете жити? — Ія має почати працю від січня. Все це без додаткових пояснень. Правда, виглядає мені трохи спокійніший, ніж при останній нашій зустрічі в Києві. Принаймні не поводиться образливо й аґресивно. Чи це перші позитивні наслідки професійних конзультацій? Хто його зна. Одне, що приємно бачити й спостерігати: Ніна помітно відпружена і дуже до нього прив'язана. Видно по ній, що присутність батька і його увага їй, дають їй більшу певність себе. От напр. сьогодні ввечері Ія з Мирославом ходили в кіно (просили і мене, але я відмовилася). Дитина мамі тільки помахала і сказала: "Have a good time!" — і то не тому, що — я в цьому певна — сиділа тоді біля мене, слухаючи казку Андерсена, але тому, що в кімнаті сидів у фотелі її тато. Це опісля зразу проявилося, коли скінчилася казка: почала танцювати довкола столу, жартувати, щебетати, втягаючи його в розмову... Говорить вона здебільшого по англійському і тільки в англійській мові проявляє свою добре розвинуту фантазію і інтелектуальний розвиток. По українському вона говорить, але з усього видно, що систематичного заходу для розвитку української її освіти вона не виявляє.

Дуже бракує мені сьогодні Остапа. Чи була б мені легшою турбота про нашого сина, якби він був зі мною? А може я ще більше переживала б, бо боялась би ще й додатково за переживання в цій справі Остапові? Хто зна? А може — і це вже в мене озивається підсвідомий гумор — було б так, як колись за молодих наших літ, коли Марко кавалерував по ночах, а Остап приходив до ліжка, будив мене і казав: "а твого сина і досі нема вдома!" — я вставала схвильована і чекала до ранку, а він — спокійно ішов собі спати... (Може тому, що турботу передав на мої плечі?)

ЧЧитаю я цими днями (не днями — ночами!) монографію Валеріяна Ревуцького про Володимира Блавацького. Текст Ревуцького вже прочитала, тепер докінчую спогади Блавацького. Мушу сказати, що я — дуже розчарована. До тої міри, що мабуть не писатиму про цю монографію ні коментаря до радіо, ні рецензії до "Свободи". Вражає мене багато речей. І текст Ревуцького і спогади написані якимсь "дерев'яним" стилем, без всякого польоту думки, людської теплоти чи зарисовки характеру. Спогади Блавацького написані штучною канцелярійною галицькою мовою, з повторюванням шаблонових газетних фраз повних патосу, де навіть слово театр пишеться з великої літери. В них мало особистої щирости і що мене особливо дивує — мало також конкретних даних про режисерські постановки. Тоді як із спогадів Гірняка можна справді відчути, а навіть в уяві побачити, як виглядали вистави Курбаса, то у Блавацького похвали Курбасові зводяться до заяв про те, який він був геніяльний ітп. Ревуцький у своїй монографії насправді тільки переповідає спогади самого Блавацького, доповнюючи їх додатковими даними. Але Блавацький не оживає із слів Ревуцького ні як актор, ні як людина. Що мене прикро вразило також це факт, що Ревуцький обмежився до матеріялів, які знайшов в архіві чи то Вісі Блавацької чи Віри Левицької, а зовсім не завдав собі труду покористуватися готовими друкованими в пресі матеріялами. В його бібліографічних примітках немає ні одної Остапової статті, а ОТ писав не тільки чимало рецензій на вистави і у Львові, і у Філядельфії, кілька прижиттєвих і посмертних статтей про Блавацького, велике дослідження у "Сучасності" про першу виставу "Гамлета", не згадуючи про програмку-книжечку "Гамлета", що її написав для премієри у Львові... Що за тим криється? Остап може вбачав би у цьому злонаміреність, але мені здається, що тут, мабуть, у першу чергу завинила поспішна легковажність, брак солідної дбайливості, просто — лінивство.

Неділя, 31 грудня 1995 року 7:15 увечорі.

Сьогодні раннім ранком розбудив мене телефон Лесі: помер Левко. О третій годині над ранком. Вони вже вчора бачили, що наближається кінець і Андрій навіть написав мені про це по електронній пошті. Але я електронної пошти вчора не мала змоги читати і не знала. Жаль, що Левко вже відійшов із життя, але це насправді сталося вже пару місяців тому, коли зовсім повалила його ця важка хвороба. Не була його смерть повною несподіванкою, і може добре, що не буде мучитися вже ні він сам, ні його найближчі. Якби це потривало ще кілька місяців, хто зна, чи витримала б цю напругу і велике фізичне зусилля Леся? Адже і вона сама недавно перейшла важку операцію на рака і не втішається великим здоров'ям?

Левкова смерть саме тепер напередодні Нового Року і Різдва ускладнює мені чимало справ. Леся, Мотря і Андрій і Тиміш приїдуть на похорони до Філядельфії, до мене. А я саме маю повну хату гостей — Марко, Ія і Ніна, та ще й гостей, які вже кілька днів боряться з якоюсь грипою — спершу Марко, тепер Ніна і Ія. 4 січня, за пляном, ми з Марком та Ніною маємо летіти до Торонто, щоб зустрічати Різдво з Максимом і його родиною. Вийшло навіть так, що Ія, отримавши повідомлення про те, що справа з її роботою відкладається, вирішила в останній хвилині змінити свої пляни і полетіти до Торонто також — та ще й не прямо з Філядельфії, а через Лос Анджелес! Отже на Улянину хату гряде навала гостей! Які самі запросилися!

Ускладнює справи також зима. Ось на наступний тиждень заповідають сніговію.

Тіло мусить перевезти похоронник з Ровд Айленд сюди до Пенсилванії, а тут похороном буде займатися Насевич. Я сьогодні трохи часу провела на телефонах, щоб допомогти Лесі і Андрієві в організаційних справах. Получила їх з Насевичем, бо Андрій на висланий факс не отримав відповіді, довідалася про можливості тризни в Центрі, попросила Біланюка, який тількищо повернувся з Европи, щоб він сказав кілька слів на панахиді. А сама вранці, користаючи з факту, що мої хворі спали до пізна, сіла за комп'ютер і написала на чотири з половиною сторінки посмертну згадку, фактично не у формі новинки до преси, а у формі особистого спогаду. Левко багато значив у моєму житті, його вплив у моєму дитинстві перерішив все моє майбутнє життя. І тому я на похороні мушу і хочу бути. Мій відліт до Торонто доведеться відкликати, бо панахида буде правдоподібно саме в четвер 4 січня, а похорон — у п'ятницю 5-ого. Якби мені вдалося полетіти 6-ого до Торонта, то може я ще встигла б на Святий Вечір. Але навіть якби я зовсім мусіла зрезигнувати із свят, то на похоронах Левка я мушу бути.

З другого боку, не дуже хочу комплікувати свята своїм дітям. Зміна плянів для них понесла б за собою великі кошти, а їх — безробітних — на це тепер абсолютно не стати. Особливої близькости до Яцкевичів вони не відчувають і примушувати їх до того, щоб вони залишалися на похорони я, мабуть, не маю права. Мене також зміна плянів коштуватиме додатково, бо маю дешевший квиток, де за кожну найменшу зміну треба платити кару. Але я не маю в цій справі жодного вибору.

Вчора я провела несподівано приємний вечір у Гевриків: відзначали 90-ліття Титового батька, Богдана. Він також має рака (легенів), отже не зовсім здоровий. Але міг ще посидіти з нами при столі, а навіть сказати коротку ювілейну промову. Я зробила їм несподіванку, бо до картки старому меценасові Геврикові долучила фотокопію вірша "Старий" Бориса Олександрова і прочитала його сама гостям у час вечері. Вірш надзвичайно зворушливий і я знала, що він зробить враження. Приїхали на цей ювілей всі три Титові сини: Адріян, Роман і Лесик, а також родини Цьолків і Титлів — Софійчиних сестер. Я приїхала з Вірою Лащик, віддавши авто Маркові. Були там також всі троє Третяки, і ровесник старого Геврика і колега з дрогобицької гімназії Винницький, із своєю дочкою. Я трохи поговорила собі із старими. Довідалася, напр. про те, що Богдан Геврик ходив до польської гімназії в Дрогобичі, що студіював право в Кракові, на Ягелонському університеті.

Саме з Кракова приїхав тепер наймолодший Геврик — Лесь. (Він насправді Олекса і каже, що має із своїм ім'ям клопіт, бо мають його за дівчину). Носить, як і пристало на мистця, довге волосся і невеличку борідку — виріс, змужнів, від коли я бачила його востаннє. Хотів би продовжити свій Фулбрайт на другий рік, але не відомо ще, які зміни внесе в законодавство наш новий "революційний" республіканський Конґрес, що хоче скорочувати всі видатки, щоб збалансувати федеральний бюджет.

Була в пошті вчора для мене несподіванка. Написав мені з новим роком Абрам Кацнельсон. Культурний, сердечний лист, а в ньому його вірш: "Філадельфія. Гостина в домі Тарнавських". Вірш зворушливий, адресований Остапові-колезі письменникові, що в цій же кімнаті, де гість проводить безсонні ночі, читаючи мемуари з нашої домашньої бібліотеки, "за цим от столом поет у пориві натхненного злету поник, увостаннє змахнувши крилом..." Вірш вправного майстра не є якимсь панегіриком, а радше є своєрідним мементо морі... Пригадка, що в цій же кімнаті пару літ тому помер за робочим столом колега-поет може бути моторошною для звичайної сторонньої людини, а зокрема забобонної, а для старого 80-літнього поета, що стоїть на краю своєї життєвої дороги тим більше... Треба мені ось зараз написати йому листа із подякою.

Маю запрошення піти на зустріч нового року в гостину до Рудницьких. Може й пішла б, заповідалося спочатку, що піде туди ціла родина Лабуньків та й Марко з Ією і навіть з дитиною, але ось вони вже обі лежать з грипою, Марко нібито чується вже ліпше, але починає показувати свої норови (а потім вибачатися!), Левко помер, гряде похорон — відхотілося..

Я трохи боюся грипи. Маю замовлену візиту в нової своєї лікарки на вівторок. Чекала я на цю візиту стільки часу, виборювала собі її — я не можу дозволити собі на те, щоб її втратити. Стараюся не надто наближатися до своїх хворих, щоб не заразитися... Чекає мене нелегкий тиждень.