МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

2 січня 1977, неділя.

Маркові сьогодні 24 роки. Його, щоправда, немає вдома: поїхав разом з Ією та Бобом на лещетарський табір. (Виїхали ще в п'ятницю, мають повернутися в понеділок або у вівторок).

Свята відсвяткували ми надсподівано гарно. Марко подбав про ялинку, чим зробив мені велику приємність. (Я, навчена досвідом попередніх літ, навіть нічого тим разом про ялинку не починала говорити, отже це була несподіванка). На свят-вечір були разом з Марійкою у Мами й Тата, приїхав теж Андрій із своєю жінкою та Сонею. Приємно було, що Мама настільки вже міцна і здорова, що хотіла і могла зробити традиційне прийняття. Тато, як звичайно, втяв собі промову, тим разом досить цікаву — хотів відзначити сумну річницю смерти Дзядзя та подякувати Богові за поворот до здоров'я Мами — але промова вийшла досить оригінальна: мовляв, я Тобі, Боже, це, а Ти мені те! Мови не було про якийсь, нехай і умовний, "pluralis maiestaticus", все було strictly між Татом і Богом. Трохи нагадувало діялог старого жида із Fiddler on the Roof, з меншою дозою гумору.

На саме Різдво запросили нас Люда й Зенко — і то запросили з Марійкою, хлопцями й Ією, а до товариства запросили ще й своїх двох хлопців — Юрка з жінкою та Бобову дівчину. Вони справді люблять і розуміють молодь. Була там теж п-ні Ася Цісик з Н.Й., симпатична й інтелігентна пані, що з нею ми вже нераз у Чайківських бачилися.

Моя нога настільки поліпшилася, що я наважилася на 26-е грудня, в неділю, запросити до себе Маму, Тата, Андрія з родиною та Ію — було нас при столі 13 осіб. Зробила індика й обід вдався знаменито — хоч підготовити я його мусіла день наперед, бо вранці 26-ого ми їздили до Бабці і на панахиду по Дзядзьові на Френклін. Бабця на свій вік (87) тримається дуже добре, всім ще цікавиться, про все можна з нею говорити, але це, очевидно, вже не та непосидюща, повна енерґії і динамізму жінка, що була ще кілька літ тому.

Маємо в родині прикру новину, що Андрій Головінський мусів піддатися вже другій операції хребта. Я дзвонила до Мотрі, вона все це героїчно сприймає, але це справа поважна і могла грозити паралічем. Добре розумію Мотрю, бо знаю з власного досвіду, що значить жити роками із турботою про життя і здоров'я чоловіка. Бабця й Леся люблять робити з таких справ істерію й мелодраму, але Мотря спокійна, саме тому, що треба витримати, і треба бути сильною саме в такий критичний час. (Пам'ятаю, коли я вперше по телефону повідомила Тата й Маму, що Остап у шпиталі і мав серцевий атак — вони так перелякались, що почали до мене кричати і я мусіла їх успокоювати, замість того, щоб було навпаки!) Трагічна ситуація потребує мужности, не мелодрами.

Новий Рік провели ми вдома, і то не в дуже доброму настрою. Мали, правда, пригоду, що здавалась загрозливою і викликала гостру перепалку між нами — але в ретроспекті вона досить комічна. Щоб якось таки відзначити Новий Рік, я вирішила випробувати вперше наш ватран у долішній кімнаті (Recreation Room — не хочу називати його просто пивницею — бо він надто для такої назви за елегантний). День раніше ми з Максимом зробили пробу, щоб перевірити чи комин нормально тягне. Все було гаразд, отже принесла дерева і десь біля 7:30, коли на телевізорі йшло повторення програми Ukrainians in America, запалили вогонь. Все було гарно й горіло десь із пів години вже, коли задзвонив телефон. Ляся Старосольська з Нью Йорку, разом із Марійкою Канською, хотіли побажати нам з Новим Роком. Спочатку говорив Остап, потім покликав до телефону мене. За той час, що я говорила з Лясею, він вирішив докласти до ватрана грубе поліно і зробив це так, що заткав рівночасно шубер від комина. За пів мінути ціла пивниця була повна диму. Коли я крикнула, що треба відчинити двері й вікна та відкрити шубер, почав на мене кричати, що, мовляв, я дурна, нічого не знаю, що нічого, мовляв, не трапилось (хоч дим вижирав очі!) Те, що він такий непрактичний, було б тільки комічне, але те, що він такий впертий у своїй безпомильності — це може довести людину до білої злости! — Щастя, що був ще вдома Максим — він допоміг привести все до порядку, а то невідомо, чи не скінчилось би все це пожаром (Ну, пожаром може ні, але зачадитись таки можна було!)

Читаю тепер дві книжки рівночасно: цікаву новою для мене темою, хоч не дуже добре скомпоновану біографію Dagny Przybyszewska-ої (автор — Ewa Kossak) — в польській мові та Heart is a Lonely Hunter — повість Carson McCullers. Ця остання — цікава, хоч надто розтягнена, видно по ній неабиякий талант авторки, але пізнати теж, що це один із перших її творів (їй було 22 роки, коли книжка стала сензацією), "Мадам Зіленська і король Фінляндії" — річ значно зріліша і написана куди краще.

21 січня 1977, п'ятниця.

Вчора відбулася у Вашинґтоні інавґурація нового президента. Для мене це досить зворушливе свято — якби не було, а вже двісті років в цій країні відбувається така мирна передача влади, без революції, без диктатури, без coup d'etat. Остап покпиває собі із Картера, але я покладаю на нього надії на краще, на боротьбу з безробіттям, на поліпшення квалітету життя. Чуда він не зробить — але може виявить якусь нову ініціятиву.

Тиждень тому був у нас несподівано Любко Бліхар — із Києва. Вступав по дорозі до Дітройту і опісля вдруге, у поворотній дорозі. Це вже другий раз дозволили йому приїхати на відвідини до Америки. Він уже готується до емеритури і хоче невинною спекуляцією придбати собі трохи речей. Набрав баґажу так багато, що мусів надавати додатковим транспортом. Щоб тільки там на місці не відібрали або не "загубили"... Чи не схотів би він залишитися тут, питаю. "Треба реально думати," каже. "Я вже за старий, щоб починати наново" (йому 56 років). "А крім того, там, всетаки, — рідний край. В Києві, каже він, "не маю друзів, але часто їду до Тернополя, до Львова — а там — свої люди, і я оживаю між ними. Їх — цих наших людей щораз менше, але вони є." В останній день привіз мені цілу торбу різних "сувенірів" з України. Не хотіла брати, але він настоював, і не хотів вже цих речей забирати назад із собою. Надто вони щедрі — ці наші українські люди — хочуть за все реваншуватися, ще й з надвишкою.

У нас тримає гостра зима. Мороз пару днів тому доходив до 1̊- 2̊ за Фаренгайтом. Сніг падав двічі і лежить його ще й досі груба верства. Все це значно ускладнює мені щоденний доїзд до праці. Мені взагалі не легко ходити (кажу своїм американцям, що я видумала нову приповідку: experience is an enemy of courage) — отже я ходжу зі страхом (і з палицею, щоб намацувати лід, де ховзько). Найгірше, що доводиться довго вистоювати на морозі, чекаючи на автобуси!

Назрівають мені в голові різні пляни, що їх здійснення — якщо таке взагалі колись буде — може прийти за рік-два. (Стільки, приблизно, забрало від першої ідеї "Дилеми" до її остаточного написання). Перше — це продовження моєї "американської мозаїки" — друге відкриття Америки (знову триптих: 1/гідність робітника — Mfg. Co. — міліонер, власник фабрики, що працює поруч своїх робітників і відрізняється лиш засмаглою скірою, бо їздить на зимові вакації на острови, 2/pursuit of happiness", "plain living and high thinking". Третього відкриття Америки ще в деталях не обдумала, але там повинно бути про освіту й англійську мову, що відкриває замки цілої світової цивілізації, про ліберальну інтелігенцію, що вважає себе совістю суспільства, про протести й мораторіюм проти війни, і про остаточну не асиміляцію, а інтеграцію — вже не "вони", а "ми" — співтворці цього суспільства і співвідповідальні за його хиби. Друга ідея — для невеличкої новелі. Казанова-шеф згадує про слов'янську дівчину, що її не вдалося йому здобути.

Холодною водою на мої пляни є факт, що Кошелівець не хоче, мабуть, друкувати мого "Перше відкриття Америки". Може це справді нічого не варте? Тоді може й не траба продовжувати оцього автобіографічного суспільно-політичного кредо?

7 лютого 1977.

Повернувшися з праці в п'ятницю 28 січня, тобто більше як тиждень тому, я довідалася, що Бабцю забрали вранці до шпиталя. Я цього ж дня вранці телефонувала до неї із праці десь біля 11-ої години, і ніхто не відповідав на телефон. Але я не непокоїлась, бо думала, що вона може вийшла на коридор пройтися, або до сусідки, як це раніше часом траплялося. Тимчасом, вже в цей час вона була в дорозі до шпиталя. Знайшли її непритомною на підлозі — лікар каже, що це був "stroke". Я була в неділю у Бабці в шпиталі: Боже, що сталося з цією колись такою динамічною, повною життєвої снаги жінкою! Очі, немов засклені, пів-притомні, белькоче щось незрозуміле, клубок маленького, зболілого, немічного людського тіла! — Я повернулася з цієї візити така пригноблена, що цілий день просиділа на самоті, плачучи, а потім ще і в понеділок і у вівторок не могла прийти до себе. Бабця була мені все життя близькою людиною — до неї навіть і тепер часто телефонувала я не з самого лиш обов'язку, але і з приємністю. З нею завжди було цікаво поговорити, і це була справді розмова — діялог, не монолог. Минуло вже більше як тиждень, а Бабця і досі між життям і смертю. Паралічу немає, і лікар дає надію, що вона ще повернеться до здоров'я, але Леся, яка при Бабці день-у-день, не бачить справжньої поправи. — І не знати, чого справді бажати такій близькій і любій людині — смерть часом буває визволенням від муки. — Часом у думках хочеться посперечатися з Диланом Томасом: чи справді "rage, rage against the dying of the light"? — чи не ліпше часом піддатися всепереможній природній стихії і таки "go gently into that good night"?

18 лютого 1977.

Бабця й далі між життям і смертю. Леся, яка день-у-день при ній у шпиталі, каже, що в неї бувають проблиски свідомости і що навіть часто дає директиви у різних побутових справах. Цих пару разів, що я в неї була, одначе, я віднесла враження, що вона майже несвідома, пів-притомна, пробувала щось говорити, але виходило тільки незрозуміле белькотіння. А при тім увесь час стогне, значить терпить. Не знаю, чи вона відчувала, що я при ній. — В неї тепер крім наслідків самого "stroke" — ще й запалення легенів. — Ах, щоб ця мука її скоріше вже закінчилася!

Четвер, 3 березня 1977.

25 лютого Бабця померла. Сьогодні відбули ми похорон. Це — кінець цілої ери в моєму житті. Це теж, мабуть, кінець нашої "родової" традиції — немає вже тих двох осіб, Дзядзя і Бабці, що тримали всіх цих таких різних і не завжди співзвучних собі людей разом.

20 березня 1977, неділя.

Я — страшенне зайнята, "too much for my own good". Погодилася взяти участь в панелю на університеті Temple: маю говорити про українську літературу в рямцях етнічного фестивалю, де окремі панелі будуть присвячені різним етнічним групам. Як алюмна — не хотіла я відмовитись. Це вперше говоритиму по англійськи до американської авдиторії про українську літературу — а підготовитись не дуже маю багато часу і це мене хвилює.

В міжчасі мала я гутірку на запрошення Академічного Об'єднання Українок — це дало стимул до опрацювання теми, яка давно вже мене хвилює: недбайливе ставлення до справ літератури в еміграційному українському суспільстві. Моя гутірка, що її я назвала "Попелюшка, що її запросили на королівський баль", напевно приспорить мені чимало ворогів і хто зна, чи знайдуться охочі її друкувати. Хіба може "Сучасність" — хоч і їм попалося критичне слово за їх недбале ставлення до літературної критики, а передусім до рецензій. Але я дійшла вже такого віку (— і "стажу") — що мушу виявити трохи цивільної громадської відваги. — Ростропович написав колись був листа до "Правди" в обороні Солженіцина, щоб, мовляв, історія не сказала колись, що ми, як за сталінських часів, мовчали — тобто є співвинними. З цих самих спонук, думаю, не зашкодить виступити і мені з критичним словом у сторону нашого розполітикованого естаблішменту. Свою "Попелюшку" думаю повторити на вечорі "Руслана" — 3 червня, а теж в Нью Йорку — а тоді пробувати надрукувати. У підвалах "Свободи" вона мала б, мабуть, найбільший вплив, але Свобода і УНС є одним із перших об'єктів моєї критики.

Була в мене Слава Знаєнко: вона хоче ще цього року викінчити нашу бібліографію. Це — нереальна, надто оптимістична думка, але вона і мене підганяє до праці.

В п'ятницю знайшла час, щоб піти з Вірою Лащик (вона, як шофер, дала мені можливість заплянувати такий вечірній виїзд) на виставу п'єси "Move over Mrs. Markham", що її ставили студенти La Salle. — Єдина причина, що я мусіла "знайти час" на такий позапляновий вихід у вечір, коли можна було сісти за роботу, — був факт, що головну ролю у цій п'єсі грала Ія Лабунька — но і мені, очевидно, цікаво було побачити ще одне обличчя моєї "майбутньої невістки". І добре, що пішла! Ія була феноменальна в головній і досить трудній ролі Mrs. Markham, і я не могла з подиву вийти, як добре давала вона собі раду не лиш з англійською мовою, але й з бритійським акцентом. Талановита дівчина!

А понад все маємо нарешті знамениту новину: Максима прийняли на Гарвард на курс порівняльної літератури! Хлопчисько вже останнім часом починав журитися своїм майбутнім і коли отримав перше позитивне запрошення із Шікаґо — страшив мене, що поїде туди, замість залишитися на Пенсильванії. Але платити за Шікаґо мені не надто усміхалося, ще й за студії англійської літератури, коли те саме можна було мати даром на PENN. Що інше Гарвард! Для цього варто нам посвятитися! Бо це не лиш найкраща школа в Америці, але в свої порівняльні студії Максим зможе включити теж і українську літературу — тобто буде користь і загальній нашій справі і культурі.

***

[Додане між листками щоденника: фотокопія ручно писаного запрошення, ілюстрованого карикатурою Остапа Тарнавського роботи ЕКО і ліноритом квітів Я. Гніздовського з таким текстом:

"ЛАСКАВО ПРОСИМО прибути до нас на Весінню Товариську Зустріч, в суботу, дня 30 квітня 1977, год. 5. поп. Остап і Марта Тарнавські, 6509 Lawnton Ave, Philadelphia, Pa. 19126. WA4-9147."

і з допискою: "Запрошення — якого не було — "]

***

5 травня 1977.

У Філядельфії вже 42 дні триває страйк міського транспорту. Моя щоденна дорога підземкою триває нормально 45 хвилин. Тепер я мушу їхати двома поїздами, це включає багато ходження пішки і дожидання в заповнених сотнями людей почекальнях, і моя дорога до праці триває часом півтора, а то й дві години та вичерпує фізичні сили і нерви.

Минулий вікенд провела у Нью Йорку. Мала доповідь про "Попелюшку, що її запрошують на королівський баль". Гутірку мою спонсорувала редакція Нашого Життя і на вечір прийшло біля 50 осіб. Вив'язалась цікава дискусія, що в ній забирали участь Кедрин, Костюк, Луців, Барагура, Мілянич, но і, очевидно, Уляна Старосольська і я. Вшанував мою доповідь своєю присутністю навіть сам Йосиф Гірняк. Але не було на ній тих, до кого насправді була адресована моя мова: людей із Народного Союзу, редакторів Свободи, Сучасности і іншого нашого естаблішменту. Казали мені люди в неділю, що доповідь викликала широкий відгомін у місті. — Я маю повторити її 3 червня на вечорі Руслана у Філядельфії. Потім — хотіла б її десь надрукувати — найкраще було б у підвалах Свободи, бо тоді вона дійшла б до тієї громади, для якої вона призначена. Але Свобода — головний обвинувачений у моєму оскарженні — не вірю, щоб Драган піднявся до вищого позему і забажав надрукувати порядком дискусії таку критику.

Я попала до нового (10.-) видання Who is Who among American Women! — Хоч це, очевидно, не є несподіванкою — я виповнила формуляр, отримавши запрошення, вже пів року тому — то поки не отримала книжки, не вірила просто, що мені таки припаде така честь! Адже є багато видатніших жінок, що туди не потрапили. Цікава я кому завдячую цю рекомендацію?

Сьогодні в нас буде гостем Улас Самчук. Маю повні руки господарської роботи вже кілька днів, а страйк дуже все комплікує.

Остапові 3 травня сповнилося 60 років. Я хотіла з цієї нагоди зробити прийняття, розвідувала серед членів Президії Слова чи зможуть приїхати, навіть виготовила вже на xerox-i запрошення, використавши для цього Остапову карикатуру з "Лиса" і карточку Гніздовського. — Але мій старий запротестував і я запрошень не розіслала. Може й добре, що гостина не відбулася, бо тепер поганий для цього час: Марко "викінчує" школу у Нью Йорку, робить свій дипломний" фільм і забрав на два тижні авто, а теж і Максима, отже ми немов без рук і ніг. Вийшло так, що ми навіть по старій традиції не пішли ні до театру, ні до ресторану на обід. Я купила свому Сясі монографію Гніздовського. Другий мій — куди більший і вартісніший дарунок — це велика моя робота — бібліографія друкованих праць ОТ. Вона ще не скінчена, бо я вирішила, що без його участи й допомоги глупо було б таку роботу приспішувати. Хочу, щоб сам він мені зготовив хронологію свого життя і творчости — на взір тих, що їх він робив Еліотові й Тичині у своїй дисертації, та щоб провірив чи доповнив деякі дані. Нажаль, зовсім повною ця бібліографія не буде ніколи. Немає даних про перші його друковані праці — а сам він ноторично неточний і навіть маю цілу колекцію його вирізків, де бракує бібліографічних даних. Але зроблю все, що можна зробити і хочу десь може за рік цю роботу видати (хоч би тільки домашнім — xerox-овим способом).

A propos бібліографії! В N.Y. я мала зустріч ділову із Знаєнко та Соневицькою. Колосальна й марудна це робота, але вона поступає поволі вперед і вже є кілька сотень готових анотацій.

Субота, 21 травня 1977.

Остап грає ролю "ображеного недоціненого ґенія" та дуже уприкрює мені побут останніх днів. Любович і Костюк дали від Президії Слова привітання Остапові у "Свободі" з нагоди його 60-річчя — а він сприйняв це, як образу. Мовляв, не спромоглися навіть на листа, такого, як це по традиції "Слово" висилає своїм членам з таких нагод — а мусіли аж брати платне оголошення! Мовляв, як хотіли мене вшанувати, могли мені зорганізувати літературний вечір! — Все це, очевидно, скроплюється на мені — щоб у світі не було, а невістка винна. Дійшло до того, що ми на жодну літературну тему говорити не можемо, та коби лиш літературну, а то навіть теми щоденного побуту доводять до суперечки. — От сьогодні чистимо хату: я помила кухню, а спрятаючи в нашому 'закутку", вирішила перенести велике радіо Blaupunkt, яке давно вже не грає, і опоганює гарне вікно, до пивниці, а на то місце поставити рослину у вазонку. Коли я за якийсь час увійшла із городу в хату, дивлюсь, а наш старий Blaupunkt далі на свому старому місці, а Остап, мені на злість, вдруге "мапує" підлогу в кухні.

Це мені нагадало анекдот, як один лікар пояснював молоді поступовий розвиток осіб обидвох статей: girls grow up and become mothers, boys grow up and become... well, boys will always be boys.

Кедрин із приводу моєї доповіді в Нью Йорку написав велику статтю "Легковажена література" і Драґан надрукував її промінентно на другій сторінці Свободи! Велика радість для мене, що проблему потрактували поважно — Але побачимо чи схочуть надрукувати і саму мою доповідь?

Самчук був у нас від четверга до неділі, 5-8 травня. В четвер я зробила парадний обід і запросила теж др. П. Клюка, голову Літ. Мист. Клюбу. — В п'ятницю, щоб дати змогу нашому гостеві зустрітись трохи із людьми, ми взяли його на вечір "Руслана" (де доповідачем, цим разом, був Зиблікевич, що дозволив собі, нажаль, на пропагандивну політичну гетьманську доповідь). В суботу вранці Остап з Клюком і Самчуком їздили до Журби і Струтинської, а я підготовила обід. О 5 год. почався великий вечір Самчука у Тризубі, де Остап мав про нього доповідь, а актори читали уривки з творів. Увечорі, після імпрези, я запросила ціле товариство до нас і ми провели дуже приємний вечір. Були крім Самчука, Клюка і нас домашніх, актори Блавацька, Степова, Левицька, Левицький, обоє Рудакевичі, Лев Рудницький, Лабунька, Шиприкевичі (всі троє), пані Царинник, Татарські. В неділю ми обоє з Остапом та разом із Самчуком поїхали до Нью Йорку, де увечорі у великій залі Народного Дому відбулася надзвичайно успішна, дотепна й багатолюдна імпреза присвячена "Лисові Микиті". Виступали співробітники цього сатиричного журналу: сам Козак, що з місця рисував карикатури, Остап, Бабай, Гніздовський, Крижанівський, Ікер та Гірняк в ролі Гриця Зазулі, а програмою проводила Уляна Старосольська. Вечір мені дуже сподобався, але моя заввага, що Остапів вступ був за довгий та за поважний та не зовсім до теми (не так про Козака, як про да Вінчі), зіпсувала мені поворот додому. (Я, як видно, ще не зовсім навчилася подружній дипломатії — і як дурепа вірю, що моя конструктивна критика може йому допомогти — та болить мене, коли чую сторонні голоси, що мають рацію!)

Самчук гостював у нас уже, мабуть, втретє, але вперше на нашій новій хаті. Він ще міцно тримається і має, як справжній письменник, справжнє і щире зацікавлення людьми та їх життям. Цікаво розповідав про свої поїздки по піонерських поселеннях у Канаді.

Моя лектура тепер: закінчила In my father's court Isaac-a Bashevis-a Singer-a (взялася читати його у зв'язку із моєю тезою в Попелюшці). Непоганий автор, але не такого аж масштабу, щоб нашим не можна було рівнятися. Навпаки!

23 травня 1977.

Вчора відбулася ґрадуація Максима. Тішуся, що вдалося йому здобути свій B.A. cum laude, а то були б завжди порівнання з Марковим cum laude — а так мають однаково. Як воно гарно, що вони обидва взаїмно себе підтягають. Маркові, наприклад, захотілося здобути свій перший диплом "з почестями" після того, як побачив, що Максима Пенсильванійський університет прийняв як Benjamin Franklin Scholar-a. І хлопчисько мусів для цього добре попрацювати — відізвалася в ньому амбіція і написав додатково надобов'язкову тезу (Cinematography of James Joyce) і ця теза запевнила йому "cum laude". А Максим тези не писав, його "average" від початку був досить добрий, та й був він у "honors program".

На ґрадуаційному святі ( — були ми з Остапом) промовляв Hubert Humphrey. Деякі речі залишились з його промови: to lead is not to command, leadership is persuasion, initiative, courage, etc. — песимістів, що не вірять у майбутнє, схарактеризував як таких, що терплять на "intellectual gastritis", цитував незнану мені досі фразу Джеферсона: you cannot be both ignorant and free... Але назагал промова його була за довга і втомила публіку.

Максим зразу після церемонії подався на літак і поїхав до Кембриджу. Знайшовся якийсь Осінчук, українець-студент із Шікаґо, що має від вересня студіювати на Гарварді історію і Максим, мабуть, винайме із ним разом помешкання.

Ми з Остапом поїхали після церемонії до Чайківських. Були Людині уродини і ми вчвірку провели досить приємний вечір.

Читаю знамениті спогади Чикаленка — багато разів чула вже про них, але нарешті вирішила заповнити цю велику прогалину в моїй лектурі. Справді — нарешті! Незвичайно цікава книга! Маю в пляні написати статтю про Чикаленка, меценатство, та пов'язати це з Гарвардським інститутом.

В неділю написала і вже вислала статтю до Н.Ж. про Who's Who та нашу участь в біографічних довідниках. Дехто може скаже, що я, мовляв, повідомляю про те, що я туди попала urbі et orbi — але це не була головна моя ціль — я думаю, що таки є громадська проблема із цими всіми нашими "скромними", що із недбальства не виповняють анкет — а потім всі дивуються, чому так мало наших в довідниках, словниках, енциклопедіях, тощо. Навіть у нашому власному Ukrainians in North America немає Бурачинської, Рожанковської, Любович — а навіть таких справді найвизначніших наших людей в Америці як Михась Яримович чи професор Пріцак. Я теж не є особливим поклонником Штогрина і Ко., але розумію, що й редакція такого довідника має непоборні перешкоди і не може як слід вив'язатись із своїх завдань, коли натрапляє на таку обструкцію — з яких би то не було причин.

27 травня 1977. П'ятниця.

Часто, мало не що дня, згадую Бабцю. Що то була за людина! А мені була вона може й найближчою людиною в усій нашій великій родині. Ніхто її не заступить. Ніхто не має такого великого серця, такого живого ума, такого справжнього і щирого зацікавлення іншими людьми.

Була я недавно (6 травня) в доктора Люїса (Герой мого нарису!) "Потішив" мене, що в мене, мовляв, почалася менопавза. Остання менструація — дивним збігом обставин — була в мене саме в день смерти Бабці. (Забобонні люди може зробили б з цього якесь понадприродне явище!) — Але сьогодні в мене початкові симптоми періоду — отже "молодість" таки ще не зовсім хоче відходити. (Це мабуть тому, щоб мені скомплікувати завтрішній день — запросила гостей (Люду з Зенком і п. Асю Цісик) на обід у неділю і матиму ще більше, як звичайно роботи завтра).

Докінчую том спогадів Чикаленка. Справді, найвищий час, щоб я запізналася із цією знаменитою книгою. Хочу написати до Н.Ж. про Чикаленка як мецената і пов'язати це з Гарвардом. Але не знаю ще як поставиться до цього екзекутива СУА. Натякала Ляся, що вони не дуже хочуть реклямувати гарвардську збірку, бо це, мовляв, конкурує із збіркою грошей на музей. Саме це розпорошення фондів може загирити нашу найважнішу справу в Америці. Музей — це ще дрібниця, зрештою я певна, що я гарвардську справу в Н.Ж. таки перепру, але наші патріярхальники тепер повною парою ведуть рекляму за багатоміліоновий патріярший фонд! А це напевно дуже підриває гарвардську акцію!

Смолій надрукував у "Народній Волі" статтю про Остапа з фотографією та передруком "Молитви за поляглих". Остап каже: він вітав мене від Роб. Союзу і Народної Волі, де я навіть ніколи не був членом. В Свободі я працював, був делегатом на конвенціях — то там вітають мене платним оголошенням!

В праці у нас багато змін. Тількищо відбулася велика прощальна "party" для Betty Noble, що незабаром відходить на емеритуру. Вона була справжнім контрастом до моєї пані Hinton із Free Library of Philadelphia. Гінтон вела свій величезний каталоговий департамент з німецькою "efficiency" — від неї я багато навчилася, це був справжній професійний "інтерншип". Але вона це робила коштом всього людського. Я витримала у FLP повних три роки і навіть авансувала до LII — але я була там дуже нещасливою. Betty на перший плян завжди і всюди ставить людей і у кожному бачить тільки добре. Вона — квейкерка, і то практикуюча: їздить на конференції, всякі "retreats", тощо. Але адміністратор з неї — абиякий і за мало рішучий. Відходять теж дві молоді професійні сили: Cornelia Trubey, що має три дипломи: з клясики, з бібліотекарства та з права (Harvard Law!) — вона інтелігентна, але примхлива і зразила собі трохи нашого шефа (Sloane висловився про неї так негативно, що аж може несправедливо) — найгірше, що з людьми, особливо підвладними, в неї не надто добра комітива — і тому її не хотіли запевнити авансу з "acquisitions librarian" на "associate librarian" — за пару літ, коли відійде Paul Gay. Тому вона й відходить до Boston Univ. Відійде теж молода каталогерка Mary Ertl — чоловік якої — германіст — отримав першу свою професуру в Iowa Univ.

Sloane недавно кликав мене на розмову. Висловив мені ряд компліментів, похваливши мою роботу, обіцяв підвишку до 19,400 від липня (якщо згодиться адміністрація університету, бо це вище від визначених guidelines) і запитав: "а чи схотіли б ви поїхати до Будапешту?" — В Будапешті в серпні буде конференція Int. Assn. of Law Libraries! Рада душа до раю, але думаю, що з цього нічого не вийде, бо 1/мабуть не буде грошей, 2/ літак уже заповнений (charter) 3/на конференцію треба було вже пів року тому зголоситися. Last but not least: я навіть не є членом ще IALL, хоч друкувалася вже в їхньому журналі. Все таки — праця моя — перша кляса. Приємно почути таку — навіть нереальну обіцянку. — А й пишу я сьогодні ці записки — в роботі, не вдома, в службовий час!

30 травня 1977, понеділок, Memorial Day. 9 PM.

Триденний вікенд провела повністю вдома, але незвичайно активно — тобто як справжня трудяща людина. Цілу суботу господарила в кухні, бо захотілося мені прийняти моїх недільних гостей неабияким меню: борщем, варениками з м'ясом і капустою, з грибами, шпінатом та іншими приставками та пампушками на десерт. Це, очевидно, таке menu, яке вимагає величезної роботи (котлети чи стейки були б без порівнання простіше, та ще якийсь крухий пляцок замість пампушків). Довелось сидіти в гарячій кухні увесь день.

Зате гостина в неділю вдалася перша кляса. Крім Люди, Зенка і п. Асі Цісик, приїхав ще Івась з Нью Йорку і було дуже приємно. Мене зокрема теж тішило, що несподівано з'явився в суботу і Марко, так що на обіді був і він з Ією і Максим.

Марко привіз радісну для нас вістку, що він ґрадууватиме 2 червня. Фільм, правда, ще не закінчений, і коштуватиме ще чимало праці і грошей — але до диплому він необов'язковий. Хочу поїхати на ґрадуацію, хоч Марко навіть не замовив собі ще тоґи, бо не вибирався брати участи в церемонії. Але я його переконала.

Хлопці — обидва — отримають від нас королівські презенти з нагоди своїх ґрадуацій — по 1,000 долярів. Для Марка це, нажаль, "крапля в море", бо йому треба багато грошей на фільм — но але трудно, від вересня мусить сам якось собі давати раду.

Сьогодні, понеділок, я у несподіваному припливі енергії (сама собі дивуюся, бо маю чималий уплив крови!) взялася з Максимом до великої і важкої роботи в городі: "підстригли" ми наші високі "evergreens", що вигналися вже по саме нікуди. Втомилася я страшенно, але маю сатисфакцію, бо наслідки нашої праці таки видно.

1 червня 1977, середа.

Тато сьогодні пішов до шпиталя. Тиснення крови йому дуже понизилося, пульс нерівномірний і Славко Яримович вирішив, що в шпиталі легше буде все привести до порядку. Ще вчора почав косити траву — але кінчити мусів уже Максим. Можливо, що все за пару днів унормується, но але він має 77 років і кожна така справа — турбота і страх за життя.

10 червня 1977, п'ятниця.

Календар мій такий активний, що ніколи робити записки. 2 червня їздили ми з Максимом автом на Маркову ґрадуацію до Нью Йорку. Там вже була теж Ія — отже вшанували ми це свято втрійку. Церемонія відбулася під відкритим небом у Washington Square Park — найліпше враження на мене зробило випущення білих бальонів — промовляв колишній attorney-general Levy. Розчарувало мене те, що NYU не вважає за відповідне подавати списки ґрадуантів у програмі, отже все мало дуже "depersonalized" характер — не дивуюся, що Марко взагалі не хотів був брати участи в цьому святі. Деякі молодші його колеги із School of the Arts — здається актори із драматичної школи, занадто теж "богемічно" поводилися на самому святі — не лиш попивали, але навіть курили маруану — і то зараз поруч мене. Найгірше, що поводилися так голосно, що я насправді навіть добре не чула промов.

3 червня я мала доповідь про "Попелюшку" в Руслані. Було понад 50 осіб на доповіді й обіді. Сам мій виступ пройшов досить добре (сьогодні отримала листа від Коровицького з ґратуляціями за "блискучу доповідь"), але з дискусії я не була задоволена. Трошки вивела мене з рівноваги Оксана Керч своїми намаганнями зводити все до примітивного бандерівського рівеня ("жиди опанували українські журнали", "Ґомбровіч — відомий гомосексуаліст", ітд.) — Я була трохи втомлена дуже активним днем на роботі і думаю, що ця моя втома трохи й заважила на тому, що я не надала дискусії відповідного "esprit" (Як це мені, думаю, дуже добре вдалося в Нью Йорку).

В неділю я мала дижур у Пластовій Бібліотеці — разом з Людою. В понеділок увечорі — знову повторення моєї гутірки — тим разом на запрошення 43. відділу СУА. Я тут доповіді не читала, — а тільки у скороченні переказала головні свої тези. Це було добре рішення: дискусія була жвава і навіть хто зна, чи не дасть позитивних наслідків. (Я запропонувала, щоб відділ встановив при "Нашому Житті" літературну щорічну нагороду і пані дуже позитивно сприйняли цю пропозицію).

В середу 8 червня Остап, Максим і я зустрілися після праці у Wanamaker-a, щоб купити дещо Максимові і нам лямпу до вітальні. Максимові купили тренчкот та черевики (тішився хлопець — це йому вже на виїзд, а він починає оцінювати такі видатки на понад 100 дол). Лямпу, яку я вибрала попереднього дня, вже продали (була на випродажі). Це конечне купно, бо воно нам кожного дня потрібне, а до цієї лямпи ми не маємо щастя: вже було раз купили одну, а потім нас повідомили, що фабрика ці лямпи перестала продукувати! — Максим поїхав із закупів додому, а нас з Остапом вислав до кіна (після спільної вечері у Crystal Room). Бачили Sting — гарно зроблений, дотепний фільм, майже пародія.

В четвер, тобто вчора, була робоча збірка для каталогування книжок у хаті Ані Максимович. Не знаю, як вона дасть собі раду із веденням бібліотеки — з усієї нашої управи в неї найменші дані бути каталогером — но але може трохи підівчиться, має добру волю, а це головне.

Тато був у шпиталі лиш пару днів. Бере сильнішу дозу квінідін, але якщо це не поможе унормувати серце на довшу мету, то — казав Яримович — що треба буде може навіть дати "pacemaker".

***

Я почала сьогодні читати "Брати Карамазови". Як воно не дивно, але я читаю цю річ уперше. Взагалі моє знайомство з російською літературою дуже поверховне і для цього є дві причини. По перше, в оригіналі читати мені трохи труднувато (пробувала читати Пастернакового Доктора Живаго в оригіналі і в половині кинула) — а не хочеться мені братись за англійські переклади, такі далекі від оригіналу. Колись, правда, я читала Гоголя в німецькій мові — але тепер мені такі комбінації не надто приманні. Найкраще було б читати російську белетристику в українських перекладах, а їх я замолоду мало зустрічала. По друге, є в мене якийсь підсвідомий анти-російський шовінізм, що я його раціонально стараюся поборювати. З цієї самої причини я чомусь не можу себе наломити, щоб взяти напр. курс російської мови. Колись можливо мені треба таки буде взятися за маґістерку із слявістики — а тоді російської мови мені ніяк обійти. В мене така, мовляв, логіка: стільки українців вже говорить по російськи, чи треба ще й мені? Але після моєї подорожі в Україну я почала думати трохи інакше — може бути, що колись із рідним народом треба буде порозуміватись по російськи.

Достоєвського читала досі тільки "Вину і кару". І це було давно. "Братів Карамазових" тількищо почала. Переклад український Ф. Гавриша і я маю колосальну приємність не тільки від самого автора, який задивляюче модерний, немов би наш сучасник (укр. літературна проза, за малими вийнятками, ще до цього степеня модернізму не дійшла!) — але теж від занурення в українську мову — що з нею так рідко тепер зустрічаюся, зокрема у добрій белетристиці. Це немов освіжуюча купіль!

П'ятниця, 17 червня 1977.

Клопіт маю з Татом і Мамою. За звичкою вступаю до них кожного дня по дорозі з роботи, щоб подивитися як тримаються та перекинутися кількома словами. Спільного в нас, правда, дуже небагато, а вони цікавляться передусім тільки самі собою, але все ж таки це мої батьки і я хочу виявити їм трохи тепла й уваги.

Мама, одначе, любить коли їй виявляти публічні демонстрації сентиментів і не вміє відрізнити справжнього від гіпокризії. А я не терплю фальшивої мелодрами та не здатна до того, щоб бути успішним гіпокритом.

Пару днів тому, коли я вступила до них, довідалась від мами, що тато якийсь здепремований і розчулений. Хотіла я піти до нього, а вона: "ліпше ні. До нього треба з серцем. А ти..." Я на це не сказала нічого, розмову полюбовно докінчила (Мама, характеристично, була навіть досить весела і розповідала мені про свій shopping) — але мене це глибоко вразило і образило. Кожен, хто безсторонньо міг би спостерігати моє відношення до моїх батьків і хотів би бути справедливим, мусів би визнати, що я виявляю їм значно більше тепла і серця, як вони мені. Правда, вони все життя були дуже щедрі — але це стосувалося завжди тільки грошей, а не серця. Мені навіть часом здається, що вони хотіли своїми грішми компенсувати почуття вини, бо не могли чи не вміли виявити батьківської, а ще більше материнської любови. А я, нажаль, належала все життя до тих невдячних, що ніколи не змішували любов з грішми. Раз у Зборові, коли мені було тринадцять років, тато послав мене за термометром. Я несла термометр, біжучи, впала і термометр розбила. Він не лиш зробив велику сцену при людях (був тоді у нас Крайчик і ще хтось) — але таки фізично побив мене і сказав: "А я волів би, щоб ти собі була ногу зломила!" Того рода фрази, нажаль, запам'ятовуються на все життя. У Радомі ще 10-літньою дитиною, я дуже тужила додому, до Тата і до Мами, бо ж віддали мене на станцію до Лесі й Левка. І був такий інцидент, коли я встала уночі з ліжка і пішла до дверей, напівсонна, плачучи. Коли про це доповіли Мамі — її реакція була, що я певно — сновида — тобто люнатик! Про це, що дитині може бракувало серця й тепла, ніхто й не подумав. — Коли я завагітніла з Максимом, мамина реакція була: "А скільки ж ви дітей думаєте утримувати на ваших 200 долярів у місяць?" І подумати тільки, що це ж була що лиш друга дитина! Не вміла бути мамою, але не захотіла теж бути бабунею. "Мене ти з дітьми не лишиш і на це не числи," сказала мені раз, коли я попросила її за "babysitter-"a. Ніколи з нашими хлопцями не залишилася. Взагалі була і є страшним контрастом до своєї Мами — вдалась, мабуть, у Дзядзя, що був значно від Бабці холоднішої й еґоїстичної натури. Але в нього це менше вражало. В жінки брак почуття і тепла разить куди більше.

Я співчуваю їм: бо вони обоє насправді не вміли жити. Не вміли встановити контакту — справжнього сердечного приятельського — ні з дітьми, ні з внуками. Але не потрапили теж жити самі для себе. Завжди ставили на перший плян — матеріяльне.

Найкраще, що я завдячую своїм батькам це

1/ факт, що не противилися моєму подружжю з Остапом,

2/ та що своїми грішми оплатили мої студії.

Інші їхні дари — всякі меблі, футро, etc. я коли й приймала, то нерадо. Часом з цього приводу доходило до суперечок — бо вони вміли своїми грішми накидатися, випоминаючи нам цим нашу убогість.

Зрозуміла річ, що я виявляю їм менше сердечности, як напр. виявляла Бабці (і Мама часто була навіть, думаю, заздрісна) — але Бабця в моєму житті була особливою особою — вона своїм великим серцем мусіла заступити мені і маму і батька.

19 червня 1977

Вчора й сьогодні завершила остаточне редагування своєї "Попелюшки" і думаю завтра послати Драґанові. Побачимо, що з того вийде. Змінила заголовок на "Легковаження літератури", вирішивши, що поетичні метафори тут ні при чому — викинула пару параграфів попереднього закінчення, що нав'язувало до заголовку, а натомість додала півтори сторінки своєрідного резюме, щоб читачі не мали сумніву, що я не лиш критикую, але й ставлю певні конкретні пропозиції.

Пару днів тому написала теж статтю "Про Чикаленка, меценатство та Гарвардський український інститут" і теж завтра пошлю Уляні Старосольській.

Сьогодні гарний день. Максим поїхав над море (в дівочому товаристві!), а ми з Остапом провели тихий день на городі, — він із газетою, я, витинаючи статті із газет до родинного архіву. Були годину на відвідинах в Тата й Мами.

Максим учора дістав листа від професора Шевченка з Гарварду з повідомленням, що йому признали однотисячний "grant" на студії. Це — приємна вістка, бо зменшить трішки наші великі видатки на другий рік. Але лист чомусь був заадресований до Романа Тарнавського — і це Максима спешило. Та це напевно тільки дрібна помилка, вільно ж Ігореві Шевченкові бути "absent minded professor"-ом!

21 червня 1977

Виглядає, що я таки поїду до Будапешту! Сьогодні подзвонив Philip Cohen, головний організатор тури, що якась одна особа відмовилась, і є ще одне вільне місце у групі. Я вже була зрезигнувала цілком, знаючи, що чартер заповнений і хоч дзвонила в цій справі і до Igor-a Kavass-a до Тенесі, і до Liivak- а в Кемден, і до Штепана на Гарварді, то зовсім мені не усміхалося їхати самій, полагоджувати візу, готелі, реєстрацію та все це в останній хвилині. І думала я собі: шкода, якби знала була раніше, можна було зорганізувати якісь додаткові поїздки (напр. до Чернівець, Ужгороду — або до Польщі) — бо чи варто їхати так далеко на пару днів? А на справжню додаткову подорож в нас цього року не надто щедро з грішми. — Тимчасом, виявляється, що тура чартерована, що на ній несподівано знайшлося місце і для мене, заплянована на 10 днів чи навіть на два тижні і включає Цюріх, Інсбрук, ЗАЛЬЦБУРГ! та Відень і Мадярщину. Такій спокусі тяжко встоятись, зокрема коли це мене малощо коштуватиме. Сама тура коштує 800 дол + реєстрація і обіди. — Літаком до Zurich-у, потім автобусом. Sloane сьогодні після конференції з Gay-ом вирішив, що бібліотека може мені дати на ту ціль кругло тисячу долярів. Я ледве стримала свій захват.

Увечорі ходила до міста по окуляри. Думаю про себе: люди повинні б зглядатися на мене, бо я собі іду і сама до себе усміхаюся! Просила я Когена, щоб на випадок, якби було ще оден "cancellation", зарезервував місце для мого чоловіка. Якщо мої вакації будуть заплачені, то остаточно додаткові гроші за Остапа можна б із каси витягнути. Така нагода не повториться. Але як ні, то поїду сама. Шкода мені, що втрачу семінар у Гантері, що припадає саме в той час: там будуть прелегентами Лисяк-Рудницький і Богдан Рубчак — цікаві і милі для мене люди. Но але, чи може Семінар УВАН конкурувати із поїздкою до Будапешту, а вже особливо із ще одними відвідинами мого Зальбурга?

25 червня 1977, субота.

Добрі, нібито, для мене новини: їду до Будапешту, Драган у вчорашньому числі почав друк моєї доповіді "Легковаження літератури" — а я от сьогодні кручуся увесь день за домашньою роботою і нишком від Остапа — плачу! Потішаю себе, що я учора й сьогодні особливо вразлива й розчулена із чисто фізіологічних причин (знову маю період — діягноза доктора Люїса виявилась передвчасною!) — але попри все я добре теж розумію, що причиною моєї слабости є те, що Максим учора поїхав до літньої школи Гарварду і я свідома того, що оце ось завершилася ціла ера мого життя. Максим, правда, вернеться ще на серпень перед остаточним виїздом до школи — але нема що себе дурити: обидва хлопці уже будуть постійно поза домом. Марка мені теж довший час бракувало, але був Максим і вмів братову відсутність компенсувати, а тепер то ми вже таки й справді будемо самі. Не легко буде звикнути, тим більше, що Максим — дотепний коханий компанйон, партнер до інтелектуальної розмови, уважливий помічник у господарських справах. (Ще пару днів тому із власної ініціятиви направив і помалював вікна у пивниці, купив шлявх до городу, тощо). Я вже від тижня ходжу ностальгійно по Пенсильванійському кемпусі і думаю, що ніколи вже більше не почую із другого кінця вулиці несподіваного його оклику: "стара торба!" — або "як ся маєш, стара?"

27 червня 1977, понеділок.

Приїхав увечорі Марко — і мою депресію немов водою змило! Знову маю гумор і повно енергії! Ах, кохані хлопчиська! — Треба буде свідомо, наполегливо, раціонально поборювати ці "withdrawal symptoms". І подумати тільки, що я стільки до цього готувалася: створюючи собі безліч додаткових зайнять і зацікавлень. Що мають робити ці мами, що крім дітей не мають жодного власного світа?

Моя погода духа навіть може не зовсім оправдана: мала трохи неприємну і дразливу розмову по телефону з Лясею Старосольською. Вона дзвонила в справі моєї статті про Чикаленка й Гарвард. Все дуже гарно, стаття дуже сподобалася, але... тепер велика метушня з музеєм СУА, і як тут друкувати таке, де я кажу, що найповажніші дві акції еміграції — це Енциклопедія українознавства і Науковий Інститут на Гарварді? Пропонувала додати одне речення про музей... Дрібниця, що? Але я не думаю себе осмішувати. Ні, кажу. Цього я не додам. А тоді вона в істерику: я, мовляв, її права рука в журналі, і вона числить на мене і цінить мою співпрацю, а тут я їй цієї співпраці відмовляю, бо я надто вразлива. Ні, не вразлива, кажу, тільки принципова. І зовсім своєї співпраці журналові не відмовляю. Якщо стаття про Гарвард не відповідає Н.Ж., то попробую надрукувати її деінде — може в Свободі — це навіть було б корисніше для Гарварду (що 20,000 читачів то не 5,000). Але я зовсім не ображена цим, і далі час-до-часу писатиму. Все таки розмова мала неприємний відтінок, Ляся, зокрема, була дуже роздразнена.

Ну, от. З Гарвардською справою навіть і в Н.Ж. не занадто світло. — Може й Драґан не захоче надрукувати? Стаття для Свободи повинна бути цікава, біда тільки, що там кілька перегуків із думками висловленимиу у "Легковаження літератури" — яка саме друкується у підвалах "Свободи". Отже доцільніше буде може тиждень-два почекати.

7/7/77.

Сьогодні, кажуть по радіо коментатори, вийняткова дата, бо можна написати всі оці сімки! То ж нехай маркується таким способом — кажуть "щаслива дата" — блаженні віруючі забобонні!

Мені краще сказати словами Юрка Тарнавського "ось як я видужую". Марко поїхав, я знову попала трохи в депресію, але беру себе серйозно в руки — сьогодні навіть почуваюся зовсім добре. Передучора говорила знову з Максимом по телефону — (сховавши в кишеню плаксиві сентименти!) Розмова була, як звичайно, сердечно-приязна, дружня і цікава. Взявся наш малий за переклад "Шаланди в морі" і мав нагоду від мене довідатись, що існують вже два англомовні переклади — один текст я йому навіть післала. Читає на моє поручення "Герострати" Андієвської і дуже йому подобається, більше ніж "Роман про добру людину", що його він теж уже читав. Виглядає, що наші смаки в цьому випадку сходяться. — Максимко, мабуть, не має досить роботи, коли може так багато читати, але це добре. Я йому послала копію свого Самотнього місця під сонцем. Пропоную 30 дол. за переклад, якщо хотів би за це братися. Одне слово, виховна метода станула на прагматичні рейки!

Їздили ми з Людою і Зенком до Лігайтону на відкриття пам'ятника Ольжичеві. Остап говорив на обіді промову про Ольжича, отже був там офіційна особа. Я мала там цікаву пригоду: забула у туалеті фотоапарат. Коли за 10 хвилин помітила, що його не маю, повернулася, але апарату вже не було. Людей на оселі було щось дві тисячі, отже надію віднайти його не дуже в мене підтримували господарі імпрези. Та ба — пішла я до адміністрації і там якраз одна молода жінка (п-ні Бідяк) віддавала мій Olympus 35. Я страшенне зраділа — не тільки тим, що не понесла втрати (заплатила я за нього понад 100 дол.) — але ще більше тим, що моя віра в людину не захиталася! — Пригадую, що мої домашні сміялися з мене, коли я повернула в касі сабвею знайдений у підземці гарний швайцарський годинник (— і то в час, коли я сама потребувала годинника!) — але от, доля мене нагородила за чесність.

Сьогодні Sloane проголосив нарешті усім у бібліотеці про мій виїзд на конференцію в Будапешті. Бачу, що дехто з моїх колег, зокрема молодий Ronald Day — ледве приховують свою заздрість. He is green with envy — кажу до Nancy. А вона на те: He is so impatient for success!

1 серпня 1977, понеділок.

Давно не робила вже записок. Майже місяць. В міжчасі найважніша новина: знайшлося місце в турі Oceana Law Library Group і Остап разом зі мною поїде до Будапешту! — Цього року вакацій не плянували і думали, що навряд чи денебудь поїдемо — а виходить, що будемо два тижні в Европі! Маю надію, що кількаденний побут поза залізною заслоною не принесе жодних комплікацій. Остап, правда, сміється з моїх застережень: мовляв, що може статися? але я довіря до "цих" режимів не маю ніякого, і знаю, що якби їм це було потрібно, то могли б сфабрикувати будь що. Але я вже була і в самій Москві, під мурами Кремля. Кажуть, що Будапешт і Мадярщина мають значно вільнішу атмосферу. Знаю мадярів, що брали участь у революції 1956 року, втекли, живуть в Америці,... і що року їдуть на приємні і відносно дешеві вакації на свою батьківщину... Побачимо!

Свобода надрукувала мою статтю про "Чикаленка, меценатство і УНІГУ" (останнє скорочення — це вже ідея редактора Драгана — в оригіналі було Гарвардський український інститут" — бо думаю, що криптоніми багатьом людям незрозумілі). Тішуся, що і мені вдалося прислужитися якоюсь мірою нашій гарвардській справі. Мала вже багато відгуків на цю статтю, листовних, телефонічних, особистих. Ще більше було в мене відгуків на підвали "Легковаження літератури". Якби воно не було, а Свободу таки читає багато людей! Розчарувала мене трохи реакція самих письменників: вже і на моїх доповідях і в Нью Йорку і в Філядельфії репрезентанти нашого письменницького світа в особах Григорія Костюка в Н.Й. та Остапа Тарнавського (аякже!) в Ф. виступили із дуже подібними голосами: мовляв, письменники, справжні письменники, писатимуть і далі незалежно від того, чи їх громада й читачі стимулюватимуть до цього чи ні. Я з цим, очевидно, не згідна: могла б дати за приклад свого ж власного чоловіка, цього ж самого О.Т., що новелю пише тільки на конкурс і що зарікся у відповідь на мою пропозицію видати нарешті "Камінні ступені", що він, мовляв, власним коштом своєї прози не видаватиме і крапка! Але цього я публічно сказати не можу, як не можу сказати і цього, що СЛОВО, на мою думку, теж повинно активніше стимулювати наше літературне життя — видаванням літературного журналу, конкурсами, тощо. А так то воно перетворюється в товариство взаїмної адорації, що його основна робота — писати привітальні ювілейні листи своїм членам та політичні протести в справі переслідуваних в Україні. — Борис Олександрів у відгук на мою статтю написав статтю у "Свободі" — але звів усе до заклику, мовляв, я видаю книжку, і апелюю до всіх, хто не "легковажить літератури", щоб допомогли мені її видати... Так от письменники розуміють поставлену мною проблему! Чапленко написав мені карточку з признанням, а рівночасно закинув мені, що я його у своїй статті не згадала! А якийсь Ковшун із Канади прислав мені на адресу "Свободи" книжку своїх драматичних творів із патетичною присвятою "Оборонниці рідного слова", чи щось у тому роді... Кожен наш графоман думає, що як його книжка вийде в світ, то проблема з нашою літературою розв'язана!

Найкраще й найрозумніше відгукнувся на мій цикл підвалів Ростик Хом'як. Він прислав мені копію свого листа до "Свободи", в якому робить конкретну пропозицію, щоб "Свобода" відновила свій літературний додаток, оперши його на фінансових оголошеннях, тощо. Але — такого відгуку пан Драган у газету не пустив.

Зрештою "Свобода" тепер два тижні на вакаціях, тобто зовсім перестала виходити, і то в той же час, коли й "Америка" "пішла на вакації". Дуже оригінально наші українські журналісти інтерпретують свою професійну службу громаді. Pereat mundus! Україна не могла б "вибухнути" — бо українська преса "на вакаціях"! Мишуга певно в гробі перевертається — за його каденції таких вакаційних перебоїв не було — та й за Драгана це, здається, щойно другий рік таке практикується!

Максимко закінчив уже Гарвардську літню школу. Марко їздив по нього автом до Кембридж і після кількох днів мандрівки "по колегах", обидва хлопці приїхали додому. Максим зустрів на Гарварді цікавих нових людей і повний вражень. Марко закидає йому "інтелектуальний снобізм" і хата повна інтелектуальних суперечок і дискусій.

Вчора ми з Остапом і Максимом їздили над море. Марко не захотів їхати з нами, бо мав зустрітися в понеділок із Миколою Кулішем на телевізійній станції. Але ми й самі увечорі з-над моря повернулися, відповідного помешкання на пару днів не знайшли, отже вирішили не залишатися, тим більше, що Остап і так мусів бути сьогодні, в понеділок, у Ґалана, щоб полагодити справи зв'язані із Плющем. (Від сьогодні і в Остапа і в мене почалися вакації, так що ми не на праці). Можливо, що завтра виберемося на Союзівку або до Гантеру. Маємо пару днів, що їх можна було б використати. В суботу (6 серпня) мусимо бути вдома. Приїхала до Америки Ліда Канська, Марійчина донька, з якоюсь групою польських студентів. Вона їздить турою по всій Америці, але в суботу буде вже у Вашинґтоні і звідтам може вдасться нам на день-два привезти її до нас, а тоді — відвезти до Нью Йорку. 10 серпня ми вже й самі відлітаємо до Европи, а вона повертається 11-ого.

Моя лектура тепер — під аспектом подорожі до Будапешту. Читаю Йокая "Man with the golden arm". Наперед дала книжку Мамі, бо кінчила свого Достоєвського. Мамі страшенно Йокай подобався і вона забажала навіть прочитати інші його твори. (Як добре, що вона може вільно читати по англійськи — я тепер засипаю її книжками — вірю у велику силу бібліотерапії! і тішуся, що маю до диспозиції величезну колекцію Van Pelt з прекрасним вибором навіть української і польської літератури, а що вже говорити про англомовні речі і переклади!) Але мені — після Достоєвського — Йокай видався дуже старомодним романтиком, з дуже упрощеним малюнком характерів, без психологічної глибини. Правда, переборовши першу нехіть, і розчитавшися, я переконалася, що Йокай не такий наївний, як мені здавалося спочатку, що в нього помітні впливи і J.J. Rousseau і Волтерового "Кандіда". Якусь книжку Йокая я вже читала в дитинстві — пам'ятаю тільки, що це був польський переклад, бо ім'я автора було Maurycy Jokaj. — Тепер я взяла з бібліотеки якогось сучасного мадярського автора, бо хотіла, щоб дія відбувалася в Будапешті. Хотіла я Körmöndi Adventure in Budapest — сам заголовок дуже актуальний для мене — а інформацію знайшла я в книзі Fodor's Hungary, що її, очевидно, теж "студіюю". Нажаль, Van Pelt цієї книжки не мав і я з "браку ляку" взяла собі якогось Tamas-a Aczel-a "The Ice Age" — книжка видана в Лондоні в 1965 р. Якраз скінчила читати — автор мабуть якийсь екзильний письменник, може бувший "freedom fighter". Повість написана модерно, із застосуванням потоку свідомости і досить цікава: головна її тема, хоч і не висловлена такими словами, це свого рода "man's inhumanity to man", мученики і мучителі, але не як дві окремі категорії, а як два полюси в кожній людині. Подана ціла серія людських характеристик, де кожна особа — від найскромнішого потенційного ворога режиму чи звичайного обивателя аж до секретаря партії чи навіть полковника поліції безпеки — з одного боку завдає страждань іншим, а з другого — дрижить за себе в такому самому страху. Все це разом дає ефектовну й кошмарну картину системи совєтського стилю... Ну — от тобі й запрошення на подорож до Мадярщини!

"Perhaps we have as much need for tormenting as for caressing... it is almost the same whether we torture or are being tortured."

"The disgusting part about the hypocrisy of power is not that it preaches utopia while setting up the gallows but that it glorifies the already erected gallows with the pious legend of divine justice... "

Неділя, 7 серпня 1977.

Хлопці — всі три — поїхали до Вашинґтону по Ліду Канську, а я залишилася на господарстві. — Ми вчора тількищо повернулися з гір: були один день на Союзівці, один день на Золотій Осені в Коровицьких, один день у Гантері в Лащиків. Зустрічалися з різними знайомими: на Союзівці зустріли паню Ольгу Целевич, що її я вже не бачила багато літ (мабуть більше як 10). Я мала нарешті нагоду розказати їй як то книжка її чоловіка "Нарід, нація, держава", що попала мені в руки десь на 16-ому або 17-ому році життя, спрямувала мій політичний світогляд в напрям демократичної думки і зробила мене відпорною на впливи бандерівців і мельниківців. Не пригадую, хто приніс мені цю книжку (може Остап?) — але точно пам'ятаю, як сперечалася зі мною Христя Целевич, що зовсім не поділяла поглядів свого батька! Другу ніч переночували ми в Коровицьких. Івана Івановича не було (він — непосидюща людина і навіть літом просиджує у Бавнд Бруку), але хата була повна: Дарка Якутович, синова пані Льолі, була там на вакаціях з дітьми і з мамою. Незвичайно культурні і симпатичні люди і хоч нас запрошували (нібито) Микола й Ольга Яримовичі (що їх ми відвідали в їхній хаті), то ми воліли скористати із запрошення пані Льолі, як слухати пренудних монологів вуйка Миколи (Максим каже: та він гірший як Ґрубер!) На Золотій Осені ми склали теж візиту пані Кравців. Приємно було бачити, що вона так добре дає собі раду, але якже прикро, що Богдан Кравців не дочекався жити в цьому прекрасному затишші під лісом, де стільки міг ще зробити добра для нашої культури.

В Гантері зустрічалися коротко з Козаками та Морозом, но і очевидно з цілою родиною Лащиків. Шкода, що не було там ще Бабая і Лясі — вони мали приїхати якраз у п'ятницю, коли ми виїздили. Лясю бачили переїздом у Н.Й. — Вийшло нове число Н.Ж., де не лиш моя стаття про WWofAm.W., але й фотографії з доповіді + портрет! Одне слово: культ особовости! Трохи Ляся перестаралася!

Вівторок, 9 серпня 1977

Марко і Максим з Лідою Канською поїхали над море, а я весь день виварюю: на сьогодні, на завтра, на запас хлопцям, бо завтра вполудне їдемо вже до Нью Йорку і увечорі відлітаємо до Цюріху.

Ліда — симпатична й безпосередня дівчина. Ми легко нав'язали з нею зв'язок, хоч по українськи, нажаль, вона взагалі не говорить. Проте хлопців розуміє вона дуже добре, вони її трішки менше, але порозуміваються все таки знаменито, навіть дотепи собі оповідають. Я, замість вчитися по-мадярськи, практикую свою "припорошену пилом забуття", але все ще на диво живу і плавну "polszczyzn -у, із мазурським акцентом z-nad Wisły.

Вчора ми з Лідою провели день у крамницях і на оглядинах міста, а увечорі ще їздили з нею до Люди й Зенка. Вдалося мені знайти для Ліди прегарні два одяги — довгу кремову сукню, що її вона вбере до шлюбу (вінчається у вересні з Андрієм Балдисом) — а потім зможе носити на забави, та цеглястого кольору "комбінезон" — дуже оригінальний модний одяг із штанами. Ліда має гарну "фігуру" і все на ній дуже добре лежить, аж радість дивитися. Купили ми теж додатки до довгої сукні — спідню білизну, станичок, рукавички. Ліда була у захваті, а й мені було приємно, що вдалося за пару годин так вдало все полагодити.

Треба мені пакуватися й готовитись у далеку дорогу, але я така втомлена, що мусіла трохи пристати у городі й відпочати.

Ліда післязавтра вже теж відлітає до Польщі. Добре, що Остапові вдалося звільнити її на пару днів із тієї студентської прогульки. Вона з неї не надто задоволена: каже: показують нам самі банки і костели! А була вона вже в Чікаґо, і в Сент Люїс, і на Флориді, і в Атланті. Вона, в усякому разі, мала нагоду бачити зовсім іншу Америку, як її мама, що провела весь час в українському середовищі Нью Йорку і Філядельфії. Ліду і її польських колег гостили різні американські групи — вони здебільша ночували у приватних хатах різних американців (і то не польського походження!) Проблемою була мова, бо в їхній групі 40 осіб є тільки 7, що знають англійську мову. А з місцевими поляками вони взагалі не зустрічалися (мабуть, за пляном). Були вони здебільша в середовищі різних релігійних сект — баптистів, адвентистів, тощо. Казала Ліда, що, наприклад, гостили їх такі групи, де не лиш не п'ють алькогольних напитків, але не їдять і м'яса, отже гостили їх пару днів всякими тільки салатками... Я пробую направити це добрими обідами в нас, бо ж знаю, що в Польщі з харчуванням тепер не надто світло, і навіть польську шинку приїжджі з Польщі туристи оглядають з подивом в американських супермаркетах.

Завтра в цей час будемо в Нью Йорку — відвеземо Ліду до її готелю, бо звільнення має до 5-ої пополудні, а тоді на летовище Кеннеді. Відліт наш увечорі, на летовищі маємо бути в 9-ій годині. Це буде напевно томлячий день (а потім ніч у польоті) — Маю надію, що Остап не перетомиться: на щастя, йому легко засинати, може спатиме підчас польоту.

Візьму зі собою пару карток і попробую продовжувати записки і в дорозі, хоч не знаю, як це мені вдасться у товаристві моїх голосних американських колег типу Julius Marke-a, Philip-a Cohen-a, Marion Gallagher... Але це культурні й цікаві люди, фактично — визначні люди, від них багато дечого можна навчитися. А Julius Marke вміє теж бути приємним у товаристві. З американцями взагалі легше нав'язувати контакт — уявляю собі, як дулись би наші русини, якби були на таких становищах, що трясуть цілою нашою професією!

Інсбрук, 11 серпня 1977.

Маємо за собою довгий томлячий день. Виїхали з дому після 1-ої вполудне в середу. В Нью Йорку, в Марковому помешканні ще пообідали, а тоді відставили Ліду до її польської групи і попрощалися. Марко завіз нас на летовище десь біля 8-ої. В 9-ій мала бути збірка усіх, а відліт в 11:40, тобто біля півночі. Тимчасом відліт наш затягнувся, раз, потім знову, і фактично відлетіли щойно в 4-ій над раном. До Zürich-у летіли сім годин, а опісля просто на автобус і через St.Gallen, Arlsberg Pass, Landek до Інсбрука. Приїхали на наш філядельфійський час біля 5-ої год. пополудні — тобто ми більше доби провели в дорозі. На місцевий час — година 10 вечора. Дістали ще добру вечерю, покупалися і лягаємо на давно заслужений спочинок.

Bad Reichenhall, 12 серпня 1977.

Вранці походили ще трохи по Інсбруку. Було холодно й дощово. Гори в тумані. Я мала нагоду перевірити свої минулорічні досвіди: завела Остапа до Hofkirche, щоб оглянув знамениті скульптури Maximiliansgrab-у. Тішуся, що я могла минулого літа бути тут високо в горах. З Остапом не могла б туди вибратись, зрештою сьогодні для цього навіть і не було змоги. Зате зробили довгий прохід по місту і над рікою. Inn — повновода, бистра ріка зеленкавого кольору — не те, що Зальцах. Але місто — хоч справді гарне й кольоритне, не має такого положення, як наш Зальцбург — мабуть замок посередині міста робить його таким picturesque.

До Зальцбурга поїдемо щойно завтра. Наніч зупинилися тут у Бад Райхенгаль, це всього 9 km. від Зальбурга, але по німецькому боці. Мабуть наші організатори не знайшли вільного готелю в Зальцбурзі — тепер місяць фестивалів і там напевно повно туристів. У Бад Райхенгалю ми вперше. Готель Bayerischer Hof — новий, люксусовий. Маємо кімнату з лазничкою (як зрештою було теж в інсбуцькому готелі Greif) — а вигода в дорозі багато значить. Приїхали сюди під вечір і спочатку був плян зробити додатковий випад до Зальцбурга (кажуть, що нашим автобусом це було б не більше, як 15 хвилин). Проте зайшла якась комплікація з нічлігом (Bayerischer Hof мав зарезервовані приміщення тільки для частини нашої групи (нас всіх 32) і організатори мали з тим мороку, отже зорганізований виїзд нашим автобусом відпав. Bad Reichenhall — дуже гарна курортна місцевість, з масою різних Kurhaus-ів і пансіонів, з прекрасним городом-парком, де головною атракцією для нас були не корза, квіти, травники й концертові залі, але оригінальна дерев'яна шопа, в центрі якої — стіна зроблена із в'язанок якихось кущів, що з неї скапує якась соляна вода, що робить повітря вологим і солоним. Це велика інсталяція, стіна сама дуже висока, довкола неї курортники проходжуються повільним ходом, вдихаючи це лікувальне повітря, деякі роблять при цьому навіть відповідні вправи! (Gradierwerk або Gradierhaus).

Температура тут 13̊C — і дощево. Тому, що вже не поїхали до З. і тому, що сьогодні вполудне в містечку Going в Gasthof-і Stanglwirt ми вже знаменито й дуже обильно пообідали, я вирішила, щоб зїсти десь дешевше і простіше і піти увечорі до кіна на якийсь німецький фільм. Остап трохи крутив носом, але ми таки знайшли скромний Wienerwald Imbiss, де повечеряли зупою, гамбурґером (О.) і пивом. Фільм називався Die Blindgänger der 4 Kompanie, був продукції Alemania і кольоровий, але із змісту, гри акторів ітд. можна було б думати, що Hans Moser i Theo Lingen десь ось-ось і появляться, щоб зробити честь і режисерові і продуцентові. Комедія безмежно глупа й "передпотопова". Хтось міг би думати, що в світі за останніх 100 років нічого не трапилося, що ментальність опереток не перевелась і досьогодні (Pardon, цим я ображую Lehar-a і інших: Lehar i Strauss — у порівнанні із сьогоднішнім фільмом — мають повні психологічної глибини лібретта!) — Але я задоволена: мала посмак баварської провінції, що вже помітила і минулого року в Мюнхені, слухаючи радієвих програм. Ще один цікавий момент: до фільму був документальний додаток американської продукції Art Scene USA — прекрасно, оригінально зроблений перегляд сучасного американського мистецтва від Wyatt-a до Warhol, включаючи й вплітаючи кадри модерного балету. Я подумала собі, що парадoкс: треба аж виїхати до Европи, щоб побачити такий цікавий огляд американського мистецтва. Але... раптом, чуємо, на залі починають відзиватися голоси публіки: aufhören! aufhören! — і то на весь голос, багато разів. Деякі глядачі почали навіть з різних кінців залі обмінюватися голосними коментарями — Aufhören! Geld zurück! — аж вже нам того справді було досить. — Ну й показуй мистецтво хамам на провінції — каже Остап. Це добре йому так: бо від ранку захоплюється німецьким порядком, який справді взірцевий. Навіть у скромненькому Imbiss-i — вибаглива, чистенька лазничка, взагалі всюди взірцева чистота, що зрештою нам давно відоме із наших поїздок до Европи. (Але боляче порівнювати нам наш американський бруд і ґрафітті на всіх усюдах, що за них соромно перед приїжджими).

[На фірмовому папері готелю Bayerischer Hof, 8230 Bad Reichenhall, Bahnhofsplatz 14].:

Субота, 13 серпня 1977.

Сьогодні цілий день провели у Зальцбурзі. Погода нам дописала: був гарний сонячний день і місто наше, як звичайно, прекрасне! Правда, ми були з групою, і не в такому піднесеному екзальтованому настрою, як минулого року, так що сприймали все більш реалістично, без надмірної романтики. Автобус повозив нас трохи по місту, розчарувало мене, що не поїхав з нами до Гельбрунського парку, але на це не було ради. Ми встигли походити трохи по Residenzplatz i Getreidegasse, зміняли гроші в American Express ($100), з чого я змісця майже половину видала в Steiner-a на кришталевий зі сріблом "menage" — сільничку, "перничку" та третій кришталик на виколювачі до зубів. Я вже минулого року бачила цей маленький "комплетик", але тоді вони вже останній були продали і я мусіла купити інший: теж дуже гарний, модерний, що має більше срібла, але зате не різьблений кристал. Я собі подумала, що я цей, що маю вдома — подарую Sloane-ові, а куплений сьогодні залишу нам. Це дорогий і гарний дарунок, але я хочу йому і Gay-ові якось зреванжуватися. Комплет на сіль і перець може виглядає дивно як дарунок для мужчини — але може нашому Слонові це було б відповідне... (Мовляв, чи він аж такий 100% мужчина? — це такий коментар з жіночої точки бачення — бо він, хоч і гомосексуаліст — в цьому не сумніваюся, мешкає разом із своїм другом Chris-ом Middleton-ом! — то наш Dick є, мабуть, таки тим чоловічим партнером — вистане глянути на його колегу — дуже зрештою симпатичного, мистецьки настроєного хлопця!) Зрештою ще побачу — може куплю щось більш відповідне у Будапешті, тоді обидва комплетики залишу собі (або матиму для когось на весільний дарунок).

Найбільший успіх мого побуту в Зальцбурзі — це факт, що мені вдалося відвідати Івана Петрівського і завезти йому дві українські платівки, що їх спеціяльно для нього ще в Америці купила. Залишила Остапа на Residenzplatz, а сама взяла таксі та поїхала на Ullrich Schreier Strasse 1a. Мала точно одну годину часу, щоб встигнути назад до автобусу, що відїздив до Bad Reichenhall. На щастя застала Петрівського вдома. Мешкає в маленькому studio апартаменті, дуже охайному, в гарній новій дільниці. Помешкання, як потім виявилося з розмови, — його власне. Заплатив за нього 9 років тому щось 230,000 шилінґів і вже має сплачене. Але незабаром плянує перебратися на більше помешкання, в дільниці Eigen: дві спальні з вітальнею, кухнею і лазничкою коштуватимуть 1 міл. шилінґів. Це теперішнє хоче продати за яких 300-400 тисяч. Отже нашому сліпому добре поводиться, слава Богу. Виглядає вiн добре, хоч як знаю, терпить від цукриці), трохи вилисів, із сивим волоссям по боках. Показував мені фотографії із своєї поїздки до Італії. Елегантно одягнений, засмаглий, в жіночому товаристві. Ніхто не подумав би, що за скельцями темних окулярів — зовсім не має очей, що за фізіономією відносно пристійного мужчини середнього віку — скривається бідний український хлопець, інвалід, скривджений страшною війною. Під кінець моєї візити з'явилася його жінка. Ії я пізнала вже минулого року, коли по цілоденному шуканні по Blindenheim-i, я довідалася, що Іван — жонатий, і з телефонної розмови з ним довідалася, що жінка провадить "трафіку" біля Lehener Kaserne. Тоді я вже не мала змоги відвідати Івана особисто, бо мусіла поспішати до поїзду, але Lehener Kaserne була мені по дорозі і я знайшла трафіку та запізналася з панею Петрівською. Я була тоді така щаслива, що нашому Іванові життя трохи направило заподіяну кривду. Тепер упевнилася я в тому знову. Жінка приємна, інтелігентна, вона — вдова, має три заміжні дочки, що з них одна — в Америці, в штаті Індіяна. Показувала мені фотографії дітей і сказала, що дочка недавно повдовіла. Дивлюсь на знимки і бачу: діти — мурини. War ihr Schwiegersohn ein Soldat hier in Salzburg? — питаю. Так, очевидно. Er war ein anständiger Mensch — каже вона — такий освічений, очитаний, з доброї родини — батько був лікарем — не мала для нього слів. Показувала мені некролог з газети, з фотографією. Називався Marshall. Помер, не маючи ще 50 років на тумор у мозку. Залишив жінці і трьом синам велике забезпечення. Діти вміють говорити по німецьки — один з цих хлопців брав навіть участь у Шекспірівській виставі (ні, не в ролі Отелло, а здається у Сні літньої ночі), ставленої німецькою мовою тут у Зальцбурзі — бо, очевидно, донька з Америки вже була з дітьми на відвідинах у мами. Натомість друга дочка образилась на маму за те, що вона вийшла заміж за Петрівського. Aber das ist mir ganz egal — wszystko jedno — каже мені Петрівська.

Неділя вранці (8 год.), 14 серпня. Bad Reichenhall.

Сьогодні перед 9-ою виїжджаємо автобусом до Відня (понад 300 km.). Дощ ішов цілу ніч — тепер далі холодно й дощево. Вчора мали щастя, що була така вийняткова погода для нашої візити Зальцбурга.

Вчора слухали по радіо цікавий коментар якогось публіциста. Критично оцінював свій німецький народ, підкреслюючи його великі успіхи у "Wirtschaft", а рівночасно звертав увагу на брак спонтанности, обмеженість, що довела до того, що у сфері культури сьогодні Німеччина не займає передових місць. Така самокритика дуже мені сподобалася — видно зараз перспективу не баварської провінції, а можливо "столичного" якогось міста. Прийшло мені на думку, що Німеччині бракує одного великого столичного центру — адже Берлін був колись одним із великих культурних центрів Европи, що притягав людей різних національностей (Strindberg, Munch, Przybyszewski). Сьогодні Німеччина такого міста не має.

14/15 серпня, північ, у Відні. (готель Kummer).

Приїхали вчасніше, як плянували, десь біля 4-ої по полудні. Дорога вела через Salzkammergut — попри Bad Fuschl і St. Wolfgang — знайома дорога не лиш із часів юности й пластових таборів, але й із минулорічної поїздки. А далі уздовж ріки Traun, із обіднім перестанком у Gmunden над Traunsee. Тут була один раз у житті у 1945 році, тобто коли мені було 15 літ. Приїхали ми сюди було цілою групою із Steinerkirchen — Семчишин, Остап, Антохій, Ірка Бліхар, ще хтось, не пригадую вже. Вилазили на якусь гору, що її Остап називає "Koґель-Моґель". Мені добре запам'ятався такий момент: стоїмо високо в горах, споглядаючи чудову панораму з якогось шпиля — Остап, Славко Антохій і я. І ось раптом я усвідомлюю собі, що я мушу вибрати одного з них, але в цей ще момент, не знаю кого саме. — Пізніше ночували ми цілою групою в якійсь колибі в одній великій залі. Я на одному ліжку разом з Іркою, мужчини в другому кінці. Раптом Остап з'являється над нашим ліжком і давай накривати мене своїм плащем чи коцом. Мені це тоді дуже не подобалось: такі публичні вияви чулости, не дуже бажані, були мені не всмак. Остап з цієї прогульки пригадує завжди якийсь інцидент із шницлями — мовляв, я не хотіла поділитися своїми шницлями з ним і Семчишином взаміну за їхню картопляну салату — але я цього не пригадую, навпаки, знаю, що я в дитинстві шницлів не любила, і мені здається, що це було одне із перших виявів взаїмного "нерозуміння" себе, а бодай фальшива Остапова інтерпретація моїх бажань.

Автобусик наш їхав теж і околицею Lambach-у, але був на головній дорозі — Autobahn — отже здаля від містечок. Шкода, що не вдалося побачити Steinerkirchen чи Fischlham-у, де ми з Остапом запізналися навесну 1945 року і де літом дозріла була наша любов.

Готель Kummer на Mariahilferstrasse 71a — старий, менше вигідний як Bayerischer Hof в Bad Reihenhall, але маємо на щастя власну лазничку (туш). Я побачила в готелі театральні оголошення і потягнула Остапа на Kammerspiele до театру, де ставили комедію Rendevous in Wien. Театрик приємний і gemütlich — але не надто великий. П'єса мала політичні обертони (Австрія як міст між сходом і заходом), але зміст дуже банальний, а манера постановки — старосвітська. Але ми трохи посміялись: було кілька комічних епізодів і смішних хоч часто глупих віців і qui pro quo. Напр. служниця відбирає телефон. Хто говорить? — питає. Що? Bundesministerium? Wie meinen S' dass, das ganze Bundesministerium? Пізніше в цій же розмові (з міністром): ні, ні, я не потребую вашого прізвища "buchstabieren" (добре слово! Я його раніше не чула!) — от, якби ви називалися Маєр, тоді знаєте треба, ви ж знаєте, один Маєр пише своє прізвище... Акторка-служниця мала взагалі вдячну ролю і добре з неї вив'язалася.

Перекуску з"їли у приємній Vienne Cafe. Я для старого сентименту замовила собі Marillenknödel!

Вівторок, 16 серпня 1977, на Дунаю, ракета. Mahert.

Тількищо минули Братиславу. Квадратовий замок на горі, по лівому боці ріки. На одному з будинків на словацькому боці напис: So sovetskim svjazom na vecne casy. Прочитала скоро, spelling напевно неточний. Дунай, покищо, видається значно вужчий від Дніпра, береги регульовані.

Вчора мали руxливий день. Вранці поїздка по місту й оглядини Schönbrunn-у. (Ми до палацу не входили, а пішли собі на одногодинний прохід до Gloriette). Пополудні виїхали автобусом до Wiener Wald-у, великого лісового терену під містом, що його називають "легенями Відня". Немає там комерційних будов, де-не-де малі туристичні оселі. Колись це була головна вакаційна околиця — але тепeр, коли транспортація змінилася, люди виїжджають дальше від Відня. Вступали по дорозі оглядати манастир Heiligenkreuz. Дуже цікава стара будова. Церква на половину в романському, наполовину в ґотицькому стилі. Старезні мури ще десь із 12 чи 13 століття. Вітражі біля монастирської умивальні в середині будинку — цікаве завваження провідника: автентичне старе вікно, що заціліло від початків має триваліші і яскравіші кольори, як репродуковане вікно-вітраж поруч, вставлене в 18 ст. Наступна зупинка — Meyerling, де Kronprinz Rudolf із своєю коханою поповнили самовбивство (ґід каже, що справа не зовсім ясна, чи було це вбивство чи самовбивство). Жаль мені, що немає в живих Бабці і Дзядзя — картка звідтіль мала б для них особливий зміст. (Я теж думала про Бабцю, побачивши між фотокартками одну із портретом цісаря Франца Йосифа). По дорозі деякі жиди з нашої групи почали нарікати, що ми, мовляв, "оглядаємо церкви". Для мене найцікавіша була реакція до цього таких людей як Cameron Allen чи Mary Oliver. Вони просто дивувалися (і чомусь спеціяльно прийшли мені це сказати) як можна бути таким нетолерантним. Як хтось їде до католицької країни, то повинен сподіватися, що не можна пізнати ні історії, ні культури народу, не оглянувши теж і церков. — Вечір провели ми у Baden. Там відбулася спільна вечеря, а опісля були ми всі разом на опереті Csardasfürstin Кальмана. (Я мала нагоду вбрати свою довгу суконку — і було мені трохи ніяково, коли побачила, що інші пані собі цей вихід трохи злегковажили. Правда, в самому театрі моя сукня (зрештою зовсім скромна, тільки довга) виявилася дуже на місці. Місцеві дами теж були у довгих сукнях, і тільки туристи не виглядали святково. (Я вже мала нагоду звернути увагу на одяг на Kammerspiele, де теж було значне число жінок у довгих сукнях).

Кальман "не вмився" до Легара, але оперетка була приємна, деякі мелодії добре відомі: "Die Mädel, die Mädel, die Mädel von —-". Я служила своїм сусідам Silver-ам за перекладача. Остап інтерпретував оперетку своїй сусідці Anita Steele та її дочці Лінді. Після другого акту мені здалося, що це вже фінал, бо було добре місце оригінально п'єсу закінчити — в моменті, коли "княжна чардашу" з гордістю покидає дім аристократів. Сьогодні, мабуть, лібретист станув би на цьому більш ефектовному закінченні. Але оперетка, очевидно, мусить кінчатися мелодраматичним happy end-ом, отже була ще і третя дія, на шкоду цілості, хоч із дуже добрими балетними вставками. Постава була ефектовна, хоч це, очевидно, тільки літній ансамбль, а не столична оперета. Каже О.: оперетку австріяки вміють ставити першорядно (Це так у порівнанні із передучорашньою п'єсою Rendezvous in Wien). Реакція нашої групи на оперетку була різнородна: китаєць Yen сказав: от такого чогось легкого бракує нам в Америці, а коли я звернула увагу, що адже ж є в Америці музична комедія, то він сказав, що, мовляв у нас все мусить конче мати якесь social significance чи socially redeeming value. Мені здається, що крапля social significance є і в Кальмана. Ідея, що можна поєднати "принцесу чардашу" зі "справжнім" аристократом сьогодні може видаватись банальною, але колись могла мати в собі елементи революційности. А чого вже варта думка про те, що вся аристократія гнила і треба тільки пошкрябати поверхню, щоб у родоводі графа знайти звичайну танцюристку з кабарету. Інші члени нашої тури на оперетці трохи виспалися, а повертаючись до дому настрій група мала не піднеслий, а радше заспаний. Мені було шкода, що наш шофер не пустив нам трохи кальманівської музики (він має в автобусі музику на тасьмах), але він до цього не був видно приготований.

Дунай з обох боків, по чехословацькому і по мадярському боці порослий якимись хащами, отже немає покищо жодних цікавих краєвидів. Це мене потішає, бо я зробила першу, здається, глупу помилку: перепаковуючи речі у валізці, всунула туди теж і запасові фільми до фотоапарату, а до підручної торби взяла зміну ґардероби, на всякий випадок. (Наш баґаж їде окремо автобусом, а ми пливемо ракетою "Mahart"). Я думала, що маю досить фільму в апараті — тимчасом бачу, що я за багато "вицикала" у Відні і залишилося всього може дві знимки, а зміни фільму при собі не маю.

Вранці сьогодні ми були з візитою у правничій бібліотеці віденського університету. Там приймали нас люди, які знали тільки німецьку мову, отже мені довелося послужити за перекладача. Philip Cohen з Oceana не був занадто зацікавлений бібліотекою, але теж інші бібліотекарі з нашої групи, зокрема, коли нам пояснили, що англо-американське право, про яке наші питалися, є частиною іншого відділу — разoм із міжнародним правом. Cohen запропонував, щоб Clive Perry, професор з Кембридж, дав нам коротку лекцію, що і сталося. Perry відомий мені як редактор Consolidated Treaty Series, але лекція його була нецікава. На щастя, після цього, як всі з полегшею залишили будинок університету, я мала ще змогу залишитися, поговорити з бібліотекаркою, оглянути їхню колекцію австрійських, німецьких та інших европейських судових рішень та законодавства, — багато книжок знайомих мені, що ми їх маємо теж у "моїй" колекції на Пенсильванії. Я вирішила після цієї візити, що мені конче треба дати собі зробити візитівки.( Мужчина, а ще й европеєць, коли був би на моїй позиції, був би мав такі візитівки вже 10 років тому). Сьогодні вперше відчула, що було мені ніяково, що я мусіла писати своє ім'я й адресу на клаптику паперу, своєю дрижачою нервовою рукою.

[На фірмовому папері: Hotel Gellért. 1111, Budapest, Hungary]:

Вівторок, 16 серпня 1977, 11:30 увечорі, Будапешт.

Ми вже у готелю, розпаковані і після прекрасної вечері з вином і — циганською музикою. Готель — найелегантший із усіх, що в них ми побували досі. Маємо величезну кімнату з дуже елегантними меблями (двома фотелями та канапою зі столиком, потрійною европейською шафою на одяг, двома ліжками з нахкасликами і лямпами, радієм на столику (з короткими навіть хвилями), столиком на рослини (аякже!), бюрком з кріслом і окремою лямпою, телевізією з холодильником наповненим всякими напитками (авже ж!) (— до напитків долучений цінник!) А головне — є порядна лазничка — і прекрасний вид на місто: на ріку Дунай, на цікавий якоїсь ґотичної конструкції міст на ріці. Маємо навіть балькон із квітами! Елегантність, що немов зійшла із сцени із якоїсь оперетки Кальмана або Лєгара. Готель Gellert — старий. У ньому мусіли колись пани добре бавитись.

Четвер, 18 серпня 1977, 7 год. вранці.

Вчора провела ранок на конференції. (Остап їздив у цей час із групою жінок до мадярської національної ґалерії, що приміщена у замку). У конференції бере участь понад 60 учасників, з чого половина із Сполучених Штатів. Репрезентовані теж Австралія, Бельгія, Франція, Голяндія, Ізраїль, Японія, Канада, Велика Британія, Ніґерія, Норвегія, Західня Німеччина, Зах. Берлін, Італія, Швайцарія, Венезуеля і Польща. У програмі є ще крім цього двох професорів із СССР, один із Німецької Дем. Республіки, один із Югославії, ну і очевидно пару мадярів. Трохи мене дивує слаба участь соціялістичних країн. Між реєстрантами є одна особа з Польщі і це все (є ще й запрошений викладач з Польщі, Dr. Jadwiga Kołodziejska, що говорила про адміністрацію бібліотек в соціялістичних країнах).

Сесія не зробила на мене занадто позитивного враження. Передусім не подобалася мені сама організація: хоч, очевидно, було точно відомо скільки осіб і хто саме прибуде — "реєстрація" залишала багато до побажання. Щоб отримати програму сесій, я мусіла двічі домагатись цього в організаторів, а врешті домоглася таки, пішовши напрасно до кімнати секретаріяту. Листи учасників "забракло", але я на щастя знайшла десь одну копію. Xerox-ованих матеріялів теж не вистачило, отже я їх усіх не маю. Наша група, правда, запізнилася на конференцію на цілий один день, але якщо у вівторок було так само, то ми небагато втратили. Офіційними мовами конференції є англійська й російська. Маємо наушники, що мають давати рівночасний переклад. Проте мій апаратик добре не працював, але це була б байка (адже обидві мови мені зрозумілі, отже перекладу навіть непотрібно). Проблема була в тому, що викладачі мимрили щось потихенько монотонним монологом, мікрофони працювали слабо, або може й взагалі не діяли, а перекладачів можна було (зокрема у задніх рядах, де ми сиділи) чути навіть не закладаючи слухавок. Все це незвичайно утруднювало сприймання викладів і дуже "ішло на нерви".

Бачилася на конференції і з Яном Штепаном із Гарварду (дуже здивувався, мене побачивши, бо коли я востаннє говорила з ним по телефону, я ще не знала, що поїду!) Сказав мені: you are a courageous woman! Ну, моя відвага хіба супроти Lajos-а Nagy-а, одного із наших мадярських господарів конференції, що був відповідальним за бібліографію соціялістичного права (перший випуск: СССР і DDR), що на неї я написала дуже критичну рецензію в Int. Journal of Law Libraries. Але я доктора Надя ще не зустріла особисто. Натомість сказав мені Klaus Menzinger, радактор IJLL, що Надь засадничо згідний із моєю критикою. Menzinger запропонував, щоб я взяла для рецензії ще інші два випуски цієї ж бібліографічної серії. Є на конференції теж George Grossmann з Міннесоти (я довідалась, що він — уродженець Будапешту!) — Він подорожує із сином-підлітком і мешкає у якихось родичів у Пешті. Є теж Ґабор Ковач із Кемдену, від якого я колись вперше почула, що навіть учасники зрушення в 50-их роках свобідно приїжджають до Мадярщини на вакації. З моїх знайомих (крім тих, що подорожують разом з нами), зустріла я ще Carl-а Lamers-а з Yale, Arno Liivak-а з Rutgers.

Після обіду вчора ми мали туру автобусом по місту з висіданням та огляданням гірки Gellert, замку, церкви Matthias. Місто занедбане — потребує ґрунтовного ремонту і реновації, але воно дуже гарне. Мусіло бути колись справжнім конкурентом Відня! Правда, замок не є на гірці, як це я собі уявляла, але ріка — прекрасна, опоясена оригінальними мостами, що з них найцікавіший Lanchid- ланцюговий міст. Всі мости були знищені в час війни, так що це — не старі оригінали, а репродукції. Взагалі основний закид, що його можна зробити архітектурі міста — це те, що тут панує головно еклектика стилів та імітація. Прегарний і незвичайно фотогенічний парлямент, збудований у ґотицькому стилі, це будова з останніх літ 19 ст. — в час, коли святкували міленіюм своєї державности. Взагалі з цього часу багато пам'ятників і будинків — отже все це відносно нові імітації. Але місто гарно запляноване, має розмах і шик і могло б бути східньо-европейським Парижем.

***

Вчора увечорі був ще виступ фольклорного ансамблю. О. не ходив, бо був втомлений, але нічого не втратив. Куди їм до Вірського чи Мойсєєва. Був, правда, один дуже оригінальний танок пастухів — з якимись елементами чогось може монгольського. Решта хореографії дуже обмежена. Не даром наші народні танці мають таку славу!

***

Сьогоднішній день знову — до полудня на конференції, потім ланч у готелі та від 2-ої год. до 10- вечір виїзд до закруту Дунаю, тобто до Esztergom. По дорозі вступали до Szentendre, старого міста, в якому знайдено сліди людини кам'яної доби, та де пізніше було велике поселення сербів. Там оглянули прегарний музей сучасної скульптури Margit Kovacs, що деякими своїми речами нагадує Славу Ґеруляк. В Esztergom були в катедрі (найбільша церква Мадярщини, колись осідок архиєпископа) та в цікавому й багатому музею релігійного мистецтва зараз поблизу. Картини старі, з 13,14,15,16 століття — мадярських та деяких чужих мистців (бачила одного Ботічеллі). Вступали до Visegrad-у, де на горі руїни старого замку, а опісля в ресторані DUNA по дорозі цілою групою двох повних автобусів, вечеряли. Вечеря мені смакувала, але вона не була такої якости, як обіди в нашому готелі. Були, очевидно, циганські скрипаки. Грали гостям серенади від мелодій із My fair lady i Fiddler-a для наших американців до Подмосковние вечера для Мельникова із СССР (одного з передучорашніх викладачів). Коли прийшла черга для нас, я попросила Dein ist mein ganzes Herz і, очевидно, як завжди, мелодія мене до сліз зворушила. Кажу до Libby Jessup, що сиділа поруч: I don't know why I should be so carried away: they even play it badly — а вона мені на те: I thought that's why you were crying! Має жінка почуття гумору! Ще цікавий деталь: Туалети для мужчин і жінок всюди тут позначені образком жіночої або чоловічої голови на дверях. У музеї релігійного мистецтва в Esztergom ці обличчя взяті із якогось славного старого маляра — добрий і оригінальний помисл!

На конференції я сьогодні підступила до Lajos-а Nagy — представилася і почала розмову. Виявилось, що він дуже добре володіє німецькою мовою. Старший пан — типовий мадярський гусар, тільки без довгих вусів (а ходять по вулиці і такі!) Дякував за рецензію!

Підчас прогульки почала я розмову з панею Kołodziejsk-oю з Варшави. Сказала мені: Jak przyjemnie słyszeć taką dobrą polszczyznę! (Ну, я мала недавно практику з Лідою Канською).

Balatonfüred, субота 20 серпня 1977. 3 PM.

Вчора конференція закінчилася. Останній виступ (Karl Becher) із Східньої Німеччини був найліпший з усіх, що їх я чула: це був стисло бібліографічний правничий огляд права Східньої Німеччини і з нього навіть я довідалась трохи нового (напр. що в січні 1978 входить в життя новий кодекс праці, ітп.) Кажу "навіть", бо з обсервації бачу, що багато наших американських колег мають дуже обмежені уявлення про закордонне право, за вийнятком, очевидно, кількох foreign law librarians, що були учасниками конференції. Я мала два питання до нашого східньо-німецького колеги, але поставила їх віч-на-віч, а не перед всією авдиторією. Перше стосувалося Arbeitsgesetzbuch-у: чи він уже надрукований; друге відносилося до Volkskammer. Наш колега багато говорив про участь у дискусії про нове законодавство широких мас населення і про вплив із низів на його формування. Я запиталася коротко, нав'язуючи до цієї дискусії: чи бувають випадки, коли Volkskammer відкидає пропонований проєкт законодавства? Наш колега усміхнувся значуче і сказав: Not yet. Говорив він дуже добре англійською мовою, хоч на початку заскочив мене, бо перше його слово до мікрофону підчас його виступу було "Спасиба" і я була під враженням, що він і доповідь говоритиме по російськи.

Вчорашнє пополудне провели ми (Mary Oliver, Cameron Allen, Frankie Hall, Остап і я) на відвідинах університетської правничої бібліотеки, що їх нам ласкаво запропонувала бібліотекар цієї установи Dr. Agnes Mike. Тут, як зрештою майже всюди в Европі, немає покищо одної центральної правничої бібліотеки, а є ціла серія інститутів і семінарів, де поодинокі професори акумулюють окремі спеціялізовані колекції. Але і вони є на шляху до централізації: закуп книг уже напр. централізований. Аґнес виявилася дуже учинною і симпатичною жінкою. Висока, струнка і досить пристійна, середнього віку (замужна за інженером, має вже замужню дочку). Вона провела з нами опісля теж пару годин на закупах у місті та на відвідинах будинку Парляменту. Від неї я багато дечого довідалася. Вона досить свобідно говорить по англійськи, а теж, очевидно, і по німецьки. Дрібні деталі побуту: ідемо повз крамницю, де на виставі машини до прання. Я питаюся: чи маєте ви вдома таку машину? Ні, каже вона, я машини не потребую. Я маю жінку, що веде мені хату і займається пранням! Машина на виставі коштувала щось 6,000 forint-ів. Місячна платня від 3 до 5 тисяч для професійних бібліотекарів. Хто знає чужу мову, дістає вищу ставку. Робочий тиждень: 44 години. (Я їй сказала, що ми — хоч і не називаємо себе раєм робітників — працюємо тільки 35 годин (В літі навіть менше — 32 год.) На візитівці крім Dr. Mike Agnes стояло Ballo Ivanne і я зацікавилась, хто це такий, що це означає. Виявляється, що це прізвище її чоловіка, тобто її по чоловікові, а "ne" на кінці означає те саме, що "Mrs." (По нашому, думаю, Іванова). Цей суфікс можна додавати і до прізвища, тобто Ballone. Взагалі при помочі Agnes — а трохи і мого новозакупленого за 26 forint-ів у Будапешті словника, я починаю поволі розгадувати містерію мадярської мови. Страх, як неприємно, коли напис на будинку нічого тобі не говорить, коли не знаєш, чи це ресторан, чи урядовий будинок, університет чи міліція. Кілька слів, а властиво написів, вже навчилась розшифрувати: etterem — ресторан, csemege — делікатессен, nök — жінки чи жіночий, SZOT — централя робітничих спілок, etc. Такі слова як allam, jog, tudomanyі, könovtar, kiado і ще кілька — знайомі мені ще з дому, чи пак із професійної практики. Але говорити нічого не пробую крім: Köszönom szepen. Натомість нераз стала у пригоді тут німецька мова.

Увечорі вчора мали ми "gala" обід у ресторані "Citadella" на гірці Gellert. "Gala" стосувалося хіба наших довгих суконь (тим разом більшість пань їх задемонструвала), але сам ресторан — хоч і мав непоганий харч і циганську музику — не такий вже аж "gala". Це справді "цитаделя" — камінні чи цегляні стіни без вікон, вузькі і невигідні приміщення, слаба вентиляція — одне слово можна було дістати claustrofobia-ю та набратися болю голови від шуму й гамору.

Прощаючись із Klaus-ом Menzinger-ом, я попала на цікаву для мене інформацію: Я хотів би надрукувати доповідь Sloane-a — сказав він — але її треба трішки "усучаснити" (update). Я цю інформацію додала до свого довгого листа, що його я сьогодні вранці вислала з Будапешту своєму шефові. Як не як, він заслуговує на якийсь "рапорт", на якийсь вияв уваги з мого боку. Адже міг був зовсім добре приїхати сюди сам! Більшість учасників нашої подорожі — директори бібліотек! Наступна конференція IALL буде в Токіо — я певна, що Sloane схоче на неї поїхати. Але починаю думати, що може варто і за власні гроші прилучитися до такої прогульки. Всетаки цікавіше їхати з якоюсь групою знайомих інтелігентних людей, та ще й мати певні спільні зацікавлення!

Сьогодні 20 серпня велике в Мадярщині свято: Будапешт був увесь у прапорах. Це день конституції, але цікаво, що він припадає за старою традицією на день св. Стефана, що був і давніше мадярським національним святом. Вміли пов'язати "майбутнє із традицією", як висловилася місцева газета, що виходить німецькою та англійською мовою. (В готелі в Будапешті можна було теж купити Harald Tribune, але звичайно було лише одне число). Шкода, що ми не залишились один день довше в Будапешті — там сьогодні великі паради і фаєрверки.

Балатон — величезне озеро. Другий берег ледь-ледь зарисовується на обрію. Вполудне, коли ми обідали, було сонячно й гаряче, але коли ми наготовились до купелі, пішов дощ. Тепер хмарно, але дощ не падає і я сиджу сама над озером (Остап спить у кімнаті, а решта членів трупи мабуть у барі, або кудись пішли). Сиджу у дуже оригінальному плетеному із дерева кріслі, що має довкола стіни, двері до замикання, а навіть дах — така собі альтанка на дві особи!) Довкола чую голоси дітей і їх мам, що розмовляють німецькою мовою. На озері вітрильники і якісь дитячі іграшки, а здаля видно прогульковий пароплав. Такий відпочинок на самоті добре мені робить — для цього досі фактично не було нагоди.

Мешкаємо у Hotel Marina, великому модерному комплексі над самим озером. Кімната маленька, нагадує американські мотелі при дорогах, але маємо на щастя власну лазничку.

Тут немає зовсім ніякої пляжі. Берег порослий травою, з клюмбами квітів та кутиком для малят. Загороди для дитячих забав бачила вже в Будапешті і дуже вони мені сподобалися: наголос у них на простоті і натуральності: паркани із зрізаних пнів дерев, різної величини, і всякі дерев'яні гойдалки і дрібнички.

Неділя, 21 серпня 1977. Balatonfüred.

Дощ змочив нас сьогодні двічі. Проте в інтервалах ми встигли посидіти і відпочати на гойдалці над озером (принаймні дві години при майже сонячній погоді), встигли оглянути стару частину міста (через помилку, заблудили і попали не туди, де треба, але досить цікава провінція: немов Самбір, каже Остап). О. встиг після обіду поспати, а я вирішила спробувати пройтися в інший бік і в цей спосіб відкрила справжнє місто Balatonfüred, з пристанню, корзом, Kurbad-ом, крамницею мистецьких подарунків та монументом у честь Рабіндраната Таґора. (Щодо мистецьких подарунків: я вернулася до готелю і ще раз потягнулася до міста, тим разом з Остапом, щоб йому показати своє відкриття. Шкода, що крамниці вже зачинені: була б купила якусь мистецьку річ в цій крамниці у місті (там були гарні мистецькі вироби із металю), а так довелося обмежитися до чотирьох пляшок токайського вина і малої порцелянової посудини (Herend porcelain), коронкового виробу, що буде нагадувати нам нашу подорож на Мадярщину. Пам'яткою Мадярщини залишиться теж і мадярсько-англійський словник, що його я купила в Будапешті і що в ньому зібрала на пам'ятку автографи всіх співтоваришів подорожі.

Понеділок, 22 серпня 1977, Klagenfurt, Hotel Dermuth. 7PM.

Вранці о 8 год. виїхали з Balatonfüred. Вступали ще до якоїсь "діри", щоб наші пасажири могли видати решту форинтів, а тоді до кордону. Контроля пашпортів забрала щось пів години, але багажу взагалі не переглядали і нічого не питалися. Ну й от ми вже, слава Богу, знову у вільному світі!

Треба признати, що контраст між СССР І Мадярщиною — колосальний і що візита Мадярщини не дає правильного уявлення про соціялістичні країни. В крамницях досить різноманітний вибір продуктів, на будинках не видно написів-лозунгів, на весь Будапешт ми бачили один тільки пам'ятник Ленінові (і то у досить доброму смаку, з червоного ґраніту — високий постумент, а на його тлі постать людини у нормальній величині). Ніде не видно було портретів Кадара. Прапори, що їх порозвішували з нагоди свята конституції (що припадає на традиційне свято св. Штефана) були двох родів: мадярський — червоно-зелено-білий (без серпа і молота — тобто такий самий, як був колись давніше) і червоний (теж без серпа і молота, тобто інтернаціональний, не совєтський. Не кажу вже про те, що не видно ніде російських впливів. Є один маркантний вийняток: на гірці Gellert є т.зв. пам'ятник свободи чи пак визволення: жіноча постать з піднесеними вгору руками, що тримають пальмовий листок. Типово совєтський монумент соц-реалістичного стилю. На ньому в камені виписані кирилицею прізвища солдатів, що згинули, "визволяючи" Будапешт. На Парляменті і на інших офіційних будинках — червоні зірки, але в самому будинку парляменту соціялістичного впливу фактично не видно жодного. Інтер'єр є монументом історії Мадярщини і нав'язує до традиції. Одна тільки стіна, що була зруйнована в час війни, не була за старим зразком реставрована і замість традиційних фресків має теперішній державний герб — це в одній із заль. Невелика данина сучасності. — В SZOT Iskola, де відбувалася наша конференція, стояла у foyer при вході двічі більша від природньої величини статуя Маркса. Мені було трохи смішно, бо скульптор зробив його справді на совєтський стиль і я сміялася, що це — Шаляпін у ролі Бориса Ґодунова! Було справді щось у цьому пам'ятнику, у його монументальному патетичному стилі, що нагадувало багатирів старої російської історії (так як їх зображують в СССР), а не німецького жида-інтелектуала, що його фотопортрет висів в кабінеті одного з урядників Iskola (поруч, здається мені, з Енґельсом, але я не заходила туди і не маю певности, хто був цей другий). Цікаво, що сказав би Карло Маркс, якби побачив цю багатирську постать, з рівно підстриженою бородою, що так контрастує з розчепіреною бородою його на зовсім симпатичних фотографіях... Та він і без цих монументів напевно "в гробі перевертається" від знаменитої реінтерпретації, що її зазнає на кожному кроці.

Заздрю мадярам. Вони таки мають свою державу, нав'язують до своєї власної історії, в пантеоні на площі героїв у Будапешті — мадярські королі, до яких прилучили ще двох національних героїв Ракочі та Косута, — саме реставруються, церкви діють і деякі — свіжо реставровані, всюди на кожному кроці — виключно мадярська мова — міста повні пам'ятників всяким мадярським поетам і мистцям і тільки зрідка видно данину реальності: "Московська площа", "Бульвар Леніна". В школах, правда, одним із предметів, як казали нам, є обов'язкова російська мова. Провідниця-ґід сказала: "російська мова — обов'язкова, тому ніхто її не хоче вивчати і не знає. Англійська — надобов'язкова і всі хочуть її вчитися. І я так робила, а тепер жалую. Якби знала добре російську мову могла б отримати ліпшу працю!"

Не бачила я ніде в Мадярщині неонових написів на зразок "Слава КПСС" або "Соціялізм — це електрифікація + совєтська власть", від яких аж кишить в СССР.

Agnes Mike, бібліотекар правничої бібліотеки університету, що посвятила нам ціле пополудне, виявилася дуже щирою особою. Я їй подарувала пару " panty-hose" і ми собі зовсім щиро розмовляли. Вона сказала: в 1950-их роках я так із вами по вулицях Будапешту не ходила б, але тепер атмосфера куди вільніша. Її чоловік — інженер. Вони мають два типи пашпортів — один на виїзд у соціялістичні країни, другий — на виїзд до капіталістичних держав. Часто подорожують і бували вже і на заході і на сході. Чоловік пару разів був навіть урядово в Ulan Bator, в Монголії. Вони мають власне авто. Вона була гарно засмагла, їздила недавно на вакації до Болгарії, над Чорне море. Я, очевидно, сказала їй, що я — українка, що була вже в СССР, натякнула і на те, що українці мають зорганізоване життя у США. Вона сама з Трансильванії — їздила, каже, провідати рідню до Румунії, але там, мовляв, мадярів дуже не люблять.

Добре, що ми знову в Австрії. Що це за мила країна. Сьогодні обідали в елегантному ресторані у Ґрацу — під вечір добилися до Кляґенфурту. Томляча подорож автобусом, але по дорозі були деякі прегарні краєвиди: чудові ліси — шпилькові — на невисоких горах — очі відпочивають від цієї краси. Нажаль, нас кілька разів по дорозі захопив дощ, а і тепер дощить, отже нема що вибиратись до міста. Зараз матимемо "прощальну" спільну вечерю. Ми, здається, їмо за всі часи (і вибагливіше як будьколи досі!), але за ці два тижні я певно прибуду 10 фунтів на вазі!

Zürich, 24 August 1977.

Ми ще в літаку на летовищі Цюріху, але вже на головній трасі до вильоту. Відліт до Н.Й. був заплянований на 6 год. вечора, тепер вже 6:45; є невеликий, кажуть, slow-down бритійських літунських контрольорів.

Тількищо піднялися у повітря. Капітан заповів, що політ триватиме 7 годин 40 мінут з перестанком по пальне у Банґор. Видно ще з вікна прегарні краєвиди Швайцарії з тонкою стяжкою Райну, але це лиш хвилину. — Ось уже піднялися високо і крізь віконце мало що видно.

Вчора, тобто у вівторок 23 серпня, ми мали довгу й томлячу, але дуже цікаву та кольоритну подорож автобусом із Кляґенфурту через Ґрац, Інсбрук, Ландек, крізь Bremer Pass i Arlberg Pass до Vaduz у Fürstentum Liechtenstein. Bremer Pass, що його я пригадувала з нашої подорожі в 1968 р. і що його згадую, як надзвичайно трудну для шофера дорогу, виявився приємною несподіванкою. В міжчасі збудовано нову модерну автостраду з тунелями і височезними мостами, так що для шофера це не була жодна проблема. Arlberg був трудніший, тим більше, що ми його проїздили під вечір, під кінець дороги (тобто, коли наш Франц був уже досить втомлений), та ще й у дощовій погоді. До Ліхтенштайну прибули, коли було вже темно. Ніхто не мав ні охоти, ні сили іти чи їхати до міста (мотель був положений поза межами Вадузу). Вечеря і купіль нас трохи відсвіжили і ми рано полягали спати. Я була тому рада, бо саме дістала період і дорога автобусом від 8 год. рано до майже 8 увечір трохи мене виснажила.

Сьогодні вранці виїхали з мотелю о год. 9 на закупи до Vaduz-у. Погода зранку була хмарна і мокра, але пізніше трохи прояснилося. Гори були у молочному тумані, але з вікон (чи пак дверей, що відкривались до городу) нашого готелю видно було Райн. Vaduz — невеличке містечко, повне крамниць із сувенірами. Є там і замок принца на горі і, кажуть, дуже вибаглива ґалерея мистецтва — для цього, однак, ми, очевидно, не мали часу. Купили тільки пару сувенірів (ціни страшенно високі: за одну T-shirt — звичайнісіньку бавовняну з гербом і взором Ліхтенштайну — заплатила я 6.50 дол. тобто 13 ам. долярів за дві підсорочинки!) — Між картками видів Ліхтенштайну багато фотокарток княжої родини — видно, що плекають тут культ особовости! Границь між Швайцарією і Ліхтенштайном не стережуть, немає контролі пашпортів. Коли ми в'їздили у Ліхтенштайн із Австрії, урядник був — швайцар, бо згідно з інформаціями, що їх нам подав Франц, Ліхтенштайн користується військом і адміністративними послугами Швайцарії. Гарна маленька країна в долині молодого Райну, між двома ланцюгами швайцарських гір. — Вчора нам часто доводилося міняти кордони — полуденок, наприклад, їли в Італії, в так званому південному Тиролю, що колись належав до Австрії і де досі панівною мовою є німецька. Обідало нас п'ятеро — Кемерон Ален, Мері Олівер, Френкі Гол і ми з Остапом не італійськими спаґетті, як решта товариства, а в сусідньому ресторані Wienerschnitzel-ом i Naturschnitzel-ом із вином — і всі нам потім заздрили.

Поруч з нами в літаку сидить Френкі Гол — нажаль, я воліла б когось іншого. Вона одна в цілому нашому товаристві надмірно штивна, типовий "васп" — а говорить якимсь особливим бритійським акцентом з напівом американського півдня.

До Zürich-у приїхали десь вполудне сьогодні і мали пару годин часу на закупи і оглядини міста. Місто гарне, старе, кольоритне, над Zürcher See — подобалося мені значно більше ніж Женева (хоч є деякі подібності). Я встигла купити собі Омеґу, як це й плянувала зробити. Ходили теж до інших крамниць, оглядали скіряні речі (думала: може для Sloane-a замість "menage"), шукали за светерковою камізелькою для О. Цюріх повний елегантних продуктів, є і великий вибір усячини — але ціни страшенно високі. Один з наших колег подорожі (George Strait) купив собі черевики за 60 дол. Чоловіче убрання, яке мені подобалося, було понад 200 дол., а гарні скіряні речі може й дорожчі як в Америці. Отже мій бос мабуть таки дістане мій гарний комплетик на сіль і перець. Светрика не знайшли — зрештою те, що бачили, було продуктом Шотландії. Чи є сенс купувати англійські продукти у Швайцарії?

Філядельфія, четвер 25 серпня 1977. год. 9 PM.

Сьогодні — вже над раном, десь біля 2-ої ночі — добилися нарешті до хати. Хлопці чекали нас на летовищі — смішні кохані діти в своїх американських джінсах і T-shirt-ах! Марко залишився в Н.Й., а Максим привіз нас ще уночі додому. Могли були переночувати у Марка, але були дуже втомлені дорогою і хотілося вже бути вдома.

Чекали нас тут приємні несподіванки, що їх зготовили хлопці. Наші молоді господарі-майстри збудували нову дерев'яну скринку на квіти, замість старої, що прогнила й розлітається, зробили бетоновий виступ у ґаражі, щоб стримувати воду, щоб не заливала ґаражу, а Максим сам збудував собі дуже гарне дерев'яне ліжко, щоб взяти до Кембридж. Я сміоюся, що ліжко вже заздалегідь подумане на дві особи, але водночас боюсь трохи, чи воно своїм розміром не створюватиме йому проблеми: чи не забере за багато місця в кімнаті?

Але є і прикрі несподіванки. За ці два тижні, що нас не було, згинули (обидва в автомобільних катастрофах) Кобзяр із Гантеру та брат Олени Коровицької із Золотої Осені, що їх обох ми бачили безпосередньо перед нашим від'їздом до Европи.

[Дописка в п'ятницю 26 серпня 1977]:

Учасники нашої прогульки:

Cameron Allen, бібліотекар Rutgers Univ. Law Library, симпатичний культурний чоловік, тримався більше товариства Mary Oliver, бібліотекаря Law Library Univ. of North Carolina, приємної і дуже товариської старшої пані. Обоє — не жиди і навіть пару разів висловились, що частина нашого товариства (Cohen, Newman, Marke, Jacobstein, Strait) — дуже приємні кожен зокрема, але часом трудно їх сприймати всіх нараз. І Allen, і Oliver — неодружені, походять, мабуть, із досить давних американських родин, цікавляться своєю ґенеалогією. Gene Wypyski, директор [бібліотеки] Hofstra Univ. School of Law з жінкою Marion — польського походження, веселі, товариські, зігране подружжя, мають четверо дітей; George Strait, що тепер є директором U of Iowa Law Library, а був колись заступником MLC на Гарварді — негр з походження, одружений із жидівкою Bonnie. Вона — інтелігентна й цікава жінка, він — вразливий, примхливий, трохи з почуттям меншевартости, але товариський і веселий. Phil Cohen — видавець, що трясе всією професією, симпатичний жидок, знала його вже раніше, був з жінкою Fay, скромною і маломовною. Ed Newman (заступник Cohen-a в Oceana) був нашим провідником — він теж з жінкою (Evaline); Vincent Fiordalisi, Rutgers County Law School, з жінкою Fornanda (що їздила до Москви в час конференції, вона — адвокат); Frankie Hall, стара панна, Southern Methodist Univ., типовий WASP з американського півдня; Myron Jacobstein із Stanford Law Lib., наступний президент AALL, на диво стриманий і маломовний з дуже балакучою жінкою Belle; Libby Jessup з NY Supreme Ct Library, дотепна, товариська, з почуттям гумору, жидівка італійського походження, сестра Вінцента Fiordalisi; Jim Lee, мурин з Connecticut State Library, стриманий, ввічливий, мав клопіт з валізкою і одного разу, коли валіза віднайшлася, впився, чим звернув на себе увагу; Julius Marke з жінкою Sylvia, елегантний, трохи гохштаплеруватий, не такий симпатичний, як я давніше думала, він — з NYU — має репутацію найбільше платного "law librarian" у США; Bill Murphy з фірми Kirkland & Ellis в Шікаґо, колишній президент AALL, старий кавалер; Anita Steele з U of Puget Sound, теперішній шеф моєї бувшої колежанки Betty Warner, з дочкою Linda-ою, що виглядає майже як teenager, але є вже де факто практикуючим адвокатом у Вірджінії; Betty Taylor, молода, гарна жінка (дуже подобалася Остапові), директор правничої бібліотеки Univ. of Florida; Howard Walker — смішний, грубий з Connecticut State Library, виглядав на німецького Bauer-a, його б тільки вбрати у Lederhosen! David Yen із Southwestern Univ. School of Law з Каліфорнії, китаєць, симпатичний компанйон, накупив цілу паку мадярської порцеляни Herend, а в додатки ще Paul Silver з жінкою Joan (він — архітект, що будує тюрми, вона — або law librarian, або може працює в Oceana) та дічата-працівнички фірми Oceana: Yvonne Steenan, Nancy Kisef, Janet Morabiti. Шофер наш — швайцар із Zürich-у, називався Franz Neumayr. Він пускав нам на тасьмі різні німецькі шляґери, що з них найбільше до вподоби припав товариству один із таким рефреном:

München liegt nicht an Mississipi,

München liegt direkt vor dem Hofbräuhaus.

München liegt nicht an Mississipi,

Darum drank keiner den Mississipi aus!

І подумати тільки, що ми навіть і не думали вступати до Мюнхену! Гарна була прогулька, що й казати!

5 вересня 1977. Labor Day. Понеділок.

Хлопці з Ією поїхали на Союзівку, де традиційно на цей вікенд з'їздиться вся наша молодь. Виїхали якраз 3-ого, отже Максим зустрічав своє 22-ліття забавою, в доброму — сподіюсь — товаристві. Він уже майже зовсім спакований і після повороту із Союзівки за день-два, мабуть, поїде уже на Гарвард. Не знаю, як він забереться з усіми речами — тим більше, що зробив собі ще ліжко і крісло — мабуть доведеться випозичати "van". Довів нам, що він — майстер на всі руки — і весь труд і видаток вартий того, щоб таку вмілість проявити. — Практичніше (і дешевше) одначе було б купити старі уживані меблі на місці або навіть перевезти усю його умебльовану кімнату прямо туди. Но, але він цього не хоче — а в цих справах його рішення найважливіше: нехай сам плянує своє життя.

Передучора ми були в гостині у Люди й Зенка, а вчора з ними і п. Асею Цісик провели день над морем. Було приємно, залишилися до вечора і ми зреванжувалися їм обідом у ресторані — але я трохи злегковажила собі пізньо-літнє сонце і припекла собі трішки груди.

Від часу нашого повороту з Европи, я встигла вже трохи відпочати й відіспати нашу прогульку, а після кількох днів відпочинку, встигла вже наново дуже втомитися важкою господарською роботою — чистила в цілій хаті килими, замовила робітників підрізати трохи дерева — а потім увесь день складала порізані куски (маю запас для ватрана бодай на дві зими!) — одне слово — добре, що трохи знову відпочала в час вікенду.

Один день присвятила кореспонденції. Душник, якому я послала свій бібліографічний есей "Ukrainian Literature for the American Reader" для Ukrainian Quarterly, написав мені пропозицію, щоб я відокремила всі радянські видання і дала до них дописку, що це, мовляв, контрольовані урядом ітп., бо, мовляв, можна ще "advertise" Куліша чи Підмогильного (яка великодушність!), але не можна ж "advertise" Корнійчука чи інших совєтських видань. Я написала йому у відповідь досить гострого листа. Навіть радянські бібліографи здобуваються часом на об'єктивність, поміщуючи позиції "буржуазних націоналістів" — а я у вільному світі "and intend to do no less". Не можна ж студіювати серйозно радянської української літератури без того, щоб користуватися їхніми виданнями. Не пізнався пан редактор на доброму матеріялі — це перша того рода бібліографія і дуже різним людям потрібна! (Я вже у машинописі мусіла давати її кільком особам). — Попробую використати де-інде, але U.Q. був може для цього типу есею (він популярно публіцистично написаний, бо це був мій виступ на Temple Univ. Ethnic Festival) відповідним журналом. Для Books Abroad він може занадто "популярний" — треба б його переробити! Для Journal of Ukrainian Graduate Studies (дуже гарний новий журналик, що про нього хочу написати нотатку до преси!) — треба було б додати, мабуть, інформацію про Канаду — бо ж Journal виходить у Торонто — а мій talk був для американської авдиторії.

Коровицький написав мені відгук на "Легковаження літератури" — я з його думками не згідна, але запропонувала, щоб він послав до Свободи. Драґан, на моє велике здивування, таки надрукував листа Ростика Хом'яка. — Це досі найрозумніший і найкращий, на мою думку, відгук на мою статтю.

Завтра повертаюся вже до праці. Жде мене напевно гора матеріялів на моєму бюрку! Буде добрих кілька тижнів великої томлячої роботи — і після вакаційного пристосування! Але — nec semper erunt Saturnalia! Зрештою, я радо повернусь знову до своєї рутини — і як трохи похолоднішає — до своєї інтензивної бібліографічної роботи. Не лиш для Знаєнко і Ко. — але хотіла б таки до травня викінчити (і може на офсеті надрукувати) Остапову бібліографію!

6 вересня 1977, вівторок.

Перший післявакаційний день на роботі. Гори нагромадженого матеріялу: кореспонденцій, журналів, проблем, що дожидають мого рішення... Ввійшовши у гол, я ще й нагадала собі, що жде мене у найближчих днях влаштування виставки French and German law in BLL! Мала в додатку досить скомпліковані й цікаві питання, що вимагали імаґінативного підходу: Legislative history of Status of forces NATO agreement та Hague conventions — divorce & recognition of foreign judgments in civil & commercial matters — official texts in English & French та status of signatories & ratifications. А до того: візита нового професора Клайна, реляції про конференцію в Будапешті, роздача дарунків — Одне слово, дуже активний день і я повна нового свіжого запалу й енергії.

Максим уже запакувався в авто і завтра вранці разом з Марком їде до Кембридж. Буду хвилюватися увесь день — бо дорога далека, а авто заладоване дошками з ліжка, ровером, паками — так, що вийняли зовсім заднє сидження. Щоб щасливо доїхали.

Сьогодні мали гарний обід з Ією — нібито на прощання Максимові, хоч він, зрозуміла річ, має вже Reisefieber і видно трохи нервується.

Був увечорі Славко Трофименко. Він має оферту очолити бюро Дю Понта у Варшаві і мабуть ліквідуватиме все тут та перенесеться разом із Мартою туди. Це цікаво і неабиякий challenge, хоч не знаю, чи я напр. хотіла б добровільно жити пару літ у соціялістичній системі — навіть з американським пашпортом на високому і добре платному пості. Але Т-кам це може розв'язати ще й інші проблеми і тому я рада, що вони (радше він) матимуть таку шансу.

Вівторок, 13 вересня 1977.

За намовою Марка читаю Міченера (James Michener) The Bridge at Andau — книжку про мадярське повстання 1956 року. Шкода, що не попала вона мені в руки раніше — перед поїздкою на Мадярщину — мала б була змогу подивитися на деякі замітні будинки та дільниці, де відбулись важні події. Книжка написана надто емоційно і дуже справи всі упрощує — але має зворушливі епізоди і факти — і деякі цікаві, незнані мені досі деталі революції.

Марко був пару днів удома, а тепер знову повернувся до Нью Йорку. Не дуже то він знає, як забиратися до трудної функції — шукання праці.

Максим уже устаткувався — перші дні були досить трудні: помешкання залишили їм брудне і занедбане, колеги не приїхали зразу, отже був сам і мусів ставити чоло життєвим побутовим труднощам і чистити занедбану хату, варити їсти, тощо. Телефонували ми день-у-день, щоб довідатися про поступ і новини дня. Встиг уже придбати собі якесь маленьке бюрко (за 35 дол!) — помив вікна: як каже: від цього світ йому прояснів! (бо спочатку був трохи спешений). В неділю приїхав Ромко Коропецький (один із трьох мешканців) — отже Максим має вже бодай одного товариша і може не такий самотній.

Я, натомість, почуваюся досить самітно і тонус мого життя не надто високий. Але я не в депресії — покищо тільки почуваю трохи втому і не надто велику охоту братися до якоїсь додаткової праці. В бібліотеці маю ще досить застарілої роботи, а вже грядуть і нові обов'язки (в цю п'ятницю, напр., зустріч і лекція для graduate students, що їх цього року 20 з різних частин світа).

21 вересня 1977. Середа.

Вчора закінчила читати The Other Side of Midnight (Sidney Sheldon). Напрошується само собою питання: What is a serious woman like you doing reading a trash like this? Книжка попала мені в руки випадково (принесла я цей paperback для Мами) — але факт, що я свідомо почала її читати (і таки дочитала до кінця) — це лиш ще один доказ, у якому я психічному стані: шукаю забуття при помочі бібліотерапії... Ну, але треба буде здобутись на невелике зусилля, піти до бібліотеки і вибрати собі бібліотерапію трохи вищого рівня.

Максима мені дуже бракує. Стримую себе, щоб не писати покищо листів і не попадати в надмірний сентимент. Думаю про нього день-у-день і дуже відчуваю свою самотність. Від практичних побутових справ (мушу сама їздити автом до Penn Fruit-у, що є для мене своєрідною травмою — пробувала поїхати один раз із Остапом і він довів мене до такого хвилювання, що я зареклася: більше з ним не поїду) — аж до інтелектуальних і літературних диспутів, що їх мені дуже бракує. З Остапом про дискусію не може бути мови: кожне заперечення він сприймає як атаку на власне ego — отже у висліді можливий лиш монолог.

На вікенд була в нас Ляся Старосольська (фактично тільки з неділі на понеділок). Вона була тут з виступом на вечорі Марії Головінської. Але ми з Остапом в цей час були на доповіді Романа Савицького про українські мелодії в світовій музиці (з ілюстраціями на тасьмі). Доповідь, як і можна було сподіватися, була на культурному рівені, як рідко яка. Опісля Савицький, Оранський, Старосольська та Рудакевич були ще в нас годину на коньяку і приємній розмові. Подобалося мені, що Ляся не лише не образилася, що ми не пішли на вечір Головінської, але ще й сама намовляла нас не прогавити виступу Ромка Савицького — вона чула його вже раніше в Нью Йорку.

27 вересня 1977, вівторок.

В суботу й неділю були на Союзівці: там був з'їзд колишніх студентів Ґрацу й Леобену. Не дуже я мала охоту їхати, бо знайомих моїх там обмаль (— до Ґрацу я лиш писала любовні листи!) — но, але вирішила "зреванжуватися" Остапові за останній зальцбурзький з'їзд — отже поїхала. Їхали ми в авті Лева й Ірени Кушнірів. На Союзівці зустріли, між іншими, теж Павла й Ірку Джулів — і це була нагода для нечастої "родинної" стрічі. Вони теж цього літа були в Европі (і то навіть у Відні, Зальцбургу та Інсбруку майже в той же час, що і ми). В Зальцбургу зустрічалися вони з Любком Бліхарем, що приїхав на могилу мами (Подумати тільки: це вже втретє дозволили йому виїхати закордон!). На з'їзд організатори роздобули оригінальні пропам'ятні альбоми ґрацького студентського товариства "Січ", що існує вже щось 80 років. В цих альбомах під роками 1923/24 я знайшла на спільних фотографіях теж молодого студента медицини — свого тата — і це зробило мені неабияку приємність.

Читаю Ізарського "Полтаву" і хотіла б написати бодай коротку замітку до "Нашого життя". Прикро, що цей як-не-як "справжній" письменник знаходить так мало відгуку в наших критиків, а читачі ледве здогадуються про його існування. Правда, на це є свої (і може навіть досить поважні) причини. Я люблю його інтелектуалізм, його теплоту до людей, справжній і глибокий гуманізм. Але Ізарського речі стоять на межі між мемуаристикою і белетристикою, а через те, мабуть, не задовольняють критеріїв ні одного, ні другого жанру.

На з'їзді ми навіть танцювали — хоч дощ ішов без перерви цілий вікенд, а і тепер — погода дощева і невесела. Щось як і в мене на душі.

30 вересня 1977, п'ятниця.

Вчора був у мене дуже своєрідний день. Вранці, замість на Пенсильванію, я поїхала до правничої бібліотеки Ратґерс університету в Кемден, щоб оглянути їхню колекцію — як перший крок до розмов про співпрацю в справі розбудови наших книгозбірень, т.зв. cooperative acquisition. Директором у Кемден є Arno Liivak — уже раніше мені знайомий: він запросив був мене колись оцінити колекцію совєтського права, що її вони купували в професора Ґінсбурґса. Вчора мала я нагоду пізнати його трохи краще, бо провела з ним повний день — від 10 зранку до 6-ої вечора. Арно — зовсім ще молода людина, йому, мабуть, не більше як 35 років. Має досить "чаруючу" зовнішність: високий, стрункий, пристійний, з ясним, довгим, на моду 60-их років запущеним волоссям, із стриженою борідкою, із відкритим ясним обличчям, великими синіми очима. Він — естонець, жонатий з естонкою, має троє дітей (імена: Andres, Oscar, Marika) — і, признався, що вдома свідомо й послідовно говорить естонською мовою. В бібліотеці привернуло мою увагу нове, гарне, зі смаком підібране устаткування, мистецькі рисунки на стінах. Опісля я довідалася, що це — не випадково, що Арно сам займається скульптурою à la Brancusi, що в родині у нього теж мистці. (В його кабінеті, напр. висів натюрморт його сестри чи шваґерки). Розповідав мені про свою подорож до Естонії (напередодні конференції в Будапешті). Батько його був колись членом естонського уряду, а потім у підпіллю, так що їхав він із змішаними почуттями і каже, що за ним трохи таки слідкували. — Показував мені всю свою бібліотеку сам і присвятив мені стільки часу, що аж я дивувалася. (Був час, що він пропонував мені позицію в своїй бібліотеці, а і тепер, каже, що не втратив надії — хоч у них вже є foreign law librarian — мадяр Ґабор Ковач. Продовжували ми наші розмови на полуденку на Пенсилванії (заповіджений був meeting Арно із Слоном на 2-у год., а загальний збір персоналу на 2:30). Мені подобалося, що коли я сказала: ми тепер на моїй території, отже Ви будете моїм гостем — Арно зовсім не протестував і дозволив мені зафундувати собі скромний ланч. (Одне слово: потрактував мене як партнера і колегу, а не як "даму", що їй мусить "фундувати" мужчина!). На 2:30 Sloane скликав увесь персонал. На моє здивування я побачила, що на це зібрання з'явились теж декан правничого факультету Louis Pollak, віце-декан Phyllis Beck, професори Ґорман і Фрідман. Подумала собі: Мабуть буде якесь важливе повідомлення! А коли помітила, що Gay в сусідній кімнаті наливає у склянки шампанське — я собі подумала, що може був якийсь "windfall", може бібліотека отримала якісь великі фонди на розбудову. — Яке ж було моє велике здивування, коли Sloane вияснив, що нагодою для зборів є промоція і підвищення до ранги "assistant librarian" двох членів професійного staff-у — Nancy Arnold і Марти Тарнавської! Я була так заскочена, здивована, вражена, навіть ... розчарована, що з трудом примушувала себе дякувати за ґратуляції! А з ґратуляціями і подяками за "добру роботу" приступала вся ґенераліція, а за нею і решта колег та співробітників. Справді, не знаю, що про все це думати. Sloane залишається для мене й досі справжньою "enigma"-ою, не можу його "розкусити"! Часом маю сумніви, чи справді він задоволений з мене, чи це лиш фальшива поза? А от тимчасом він уже кількакратно виявив мені свою увагу у дуже таки солідній формі. Вже хоч би подорож до Будапешту! Чи зробив би це був для мене Cohen? (Він, правда, посилав мене і до Бостону, і до Гюстону, і до Berkeley!) Але з MLC мені було значно легше порозумітися: I knew what made him tick! І між нами були своєрідні Wahlverwandschaften — навіть абстрагуючи від його залицянь і мого щирого подиву та симпатії для нього. (З деякого погляду це справи ускладнювало. Взагалі треба признати, що зі Sloane-ом я маю значно більше свободи, він до нічого не мішається, але він теж і людина значно вужчих горизонтів і часом маю враження, що свою роботу трактує як синекуру і що бракує йому дальшої візії...) MLC був для мене джерелом постійного "excitement" — і він постійно примушував мене вчитися і рости.

Gay з великої радости з нагоди моєї промоції навіть розцілувався зі мною. Nancy теж дуже помітно раділа (нам обоїм теж дали підвишку до 20,000 на рік). А от, тимчасом я, усім цим зовсім не захопилася, навпаки. І чому в мене така реакція? Типово жіночий страх перед успіхом? — Сьогодні я сприймаю вже цей факт більш погідно: вчора я, мабуть, трохи перелякалася, чи не кнується, мовляв, якась інтриґа, чи не пробують вони покласти мені на плечі якихось адміністраційних функцій! Мені зовсім вистачає (і до віку) титул: foreign law librarian і я маю надію, що зможу його затримати. Адміністраційна влада не дає мені особливої сатисфакції — для мене більшою радістю є надрукована праця, як "босівство" над персоналом, чи навіть грошева підвишка. Пригадую, як страшенно я зраділа, коли у 1974 році на конференції у Вашинґтоні зустріла вперше Klaus-a Menzinger-a, редактора International Journal of Law Libraries, і він вручив мені у руки несподіванку: число журналу із вперше надрукованою моєю анотованою бібліографією! Це був, як-не-як, досить поважний дебют і то на міжнародному форумі і він зробив мені більшу приємність, як вчорашній аванс, що для нього із незрозулілих для мене причин Sloane скликав цілий великий "шиндик".

Була ще одна смішна обставина. Ми з Остапом ішли вчора до театру на G.B.Shaw-a "Too true to be good" і я з цієї нагоди (а теж через візиту в Liivak-а) була елегантно вдягнута у свою ясну із срібною ниткою сукню. Виглядало щонайменше, якби я була приготована на якусь параду!

Вистава мені не дуже подобалася. Занадто велике багатослів'я — too wordy — автор замість сконцентруватися на якійсь одній темі (як, напр. у Candida або в Pygmalion), пробує розв'язати скалпелем сатири усі соціяльні і філософічні проблеми світа. Але я думаю, що Шов не мав вчора щастя до мене: я була втомлена (не спала попередньої ночі, бо Остап щось трохи марудив і це мене журило і хвилювало), трохи теж і голодна (обідала всього лиш канапкою, бо решту часу — між працею і театром — провела в бібліотеці Van Pelt, працюючи над бібліографією), отже, мабуть, не була надто вдячним глядачем.

1 жовтня 1977, субота.

Сьогодні, зовсім несподівано, гостює в нас Тарас Цмайло Кульчицький із Сан Франціско. Вибирався до Риму на якийсь патріярхальний "шиндик", але не вдалось йому дістатися на дешевий літак, просидів пів ночі на летовищі в Нью Йорку, а тоді зрезигнував із польоту та залишився відвідувати товаришів на сході Америки. Тарас — у багатьох речах — є контрастом до Остапа. Може це й було причиною їхньої багатолітньої дружби?

2 жовтня 1977, неділя.

Тарас з Остапом поїхали до Балтимору й Вашинґтону відвідати своїх гімназійних товаришів — Марковського та о. Макуха. Я від поїздки викрутилася і трохи відпочиваю на самоті. Зранку їздила трохи автом, бо ж мені конче треба вправлятися: поїхала знайомим маршрутом до Люди й Зенка, але їх не застала вдома. Набрала на станції бензини. Не могла заключити мотору і мусів виручити мене механік. Трохи схвилювалася напередодні виїзду — бо побачила, що в мене немає дійсної "owner's" карти, ні обезпеченевої карти, ні ААА. Все це Остап тримає або при собі, або між документами, хоч сам ніколи автом не їздить. Мовляв, я — власник, отже документи в мене! Це мене трохи позлостило. Я навіть подумала, що може треба буде мені самій купити нове авто на своє власне ім'я — тоді принаймні знатиму, що все в мене. А так то відповідальности на себе взяти не хоче, автом не цікавиться, а мені фактично утруднює справи. Але я таки наважилася поїздити (навіть без документів) — бо шкода дня, цей час був особливо догідний для мене. — Опісля пішла на довгий прохід. Гарний осінній день був надто приманливим, щоб сидіти дома, при бюрку. Думала відвідати Лащиків, але теж не застала їх дома. Була з пів години в Тата й Мами. А потім ще сиділа трохи на городі, in dem Blättertreibe, з томиком Ізарського. Одне слово, на самоті можна часом бути менше самотньою, як серед людей.

10/17/77. Доповнення за час від 3- до 12 жовтня.

В понеділок увечорі (3) оглядали з Кульчицьким його прозірки із поїздок до Австралії та на Тагіті. У вівторок (4) я пішла вдвійку із Цмайлом на обід до Bookbinder-a та до кінa на італійську комедію "We all loved each other very much". Остап не міг бути з нами, бо мав приїхати Плющ на візиту до ЗУАДК. Скликали екзекутиву, Падох приїхав аж з Нью Йорку — а тим часом Плющ на збори не з'явився. Остап був дуже незадоволений і, очевидно, коли ми з Тарасом повернулися з кіна, дійшло до гострої виміни думок Я трохи боронила Плюща, теж і тому, що думаю, що всі ці наші Екзекутиви — надто напушені, за поважно себе трактують. — Наступного дня — в середу — Плющ промовляв на Penn. Я думала, що Oстап не схоче навіть приїхати, але справи вияснилися, Плющ зложив ранком візиту Ґаланові. Геврики зробили перед вечором маленьке прийняття у себе — були Біланюки, Лащики, Третяк, Ромко Процик, Марко Царинник та Леонід Плющ. Він дуже молодо виглядає, має ногу-каліку, і взагалі видно по ньому пережите — але сам він, майже як хлопець. Дуже багато курить. — Виступ його у Пенн був непоганий, але промовцем особливим він не є — взагалі видно, що він — людина стислих наук, а не політик чи письменник чи адвокат. Марко Царинник, натомість, виявився майже геніяльним перекладачем. — Плющ викликав цілу серію дуже суперечних вражень серед публіки. Оксана Керч (як це переповіла по телефону Галина Журба) назвала його просто совєтським аґентом та ще й жидом. Ну, але до цього бандерезування та примітивізації ми вже звикли. Мене її оцінки вже навіть не іритують.

В тижні ходили ми ще з Остапом на фільм "Stroszek" — після "party" в Community College, що послужила нам замість обіду.

Моя виставка "Law of France & West Germany" — вдалася на славу. Кольорові "posters" — афіші, що їх я роздобула в подорожній аґенції та поштові картки з видами німецьких та французьких міст притягають увагу і до правничих джерельних матеріялів. Маю багато відгуків!

Somerville, Mass. 13 жовтня 1977, четвер.

Сьогодні ми у Максима! Я вирішила скористати з того, що Марко покищо "безробітний", взяла два лишні дні вакаційного і заплянувала подорож до Бостону, чи пак Кембридж чи точніше — Somerville, 322 Beacon St. Виїхали ми автом з Марком (— Остап не виявив охоти прилучитися до товариства! —) ще вчора увечорі, після праці і після вечері, біля 9-ої. До Нью Йорку прибули біля 11-ої. Переночували в Марковому апартаменті, а сьогодні вранці — накупивши повно ньюйоркського хліба, ковбас, кабаносів, etc. вирушили на Бостон. День вдався хмарний, але дорога дуже гарна — осінь, жовтень і моє бажання бачити їх у повному розквіті були теж аргументом для того, щоб поїздку плянувати тепер, а не пізніше. Мені завжди здається, що я втратила рік життя, коли не маю змоги виїхати осінню в природу! Отже радію осінню і радію зустріччю із моїми обома хлопцями. По дорозі мала нарешті нагоду побути трохи сам на сам із Марком і поговорити, а тепер от нарешті побачила на власні очі, як живе і влаштувався наш Цюп. — Помешкання в досить гарній відносно зеленій дільниці. Будинок cтарий і занедбаний. Живе він разом з Ромком Коропецьким та Віктором Остапчуком — і в цьому товаристві наш Максим вдавcя найбільш господарним та педантом. Це багато говорить. Не знаю, чи витримає ця спілка довше як рік. Колеги симпатичні та інтелігентні хлопці — і головне — свої, але вони обидва — нехлюї і Максим мусить за ними прибирати, якщо хоче затримати якийсь modicum чистоти. Я сьогодні тут трохи "закасала рукави" і помила кухню після смачного обіду, що його частинно привезла з дому, частинно зварила вже тут. Але на довшу мету чистоту тут втримати нелегко, тим більше, що у Віктора є ще й собака — дуже зрештою симпатичний вовчур — "Байда".

Встигла побувати вже сьогодні і на семінарі в УНІГУ. Доповідав гість із Варшави, що є професором-гостем у Гарварді, Alexander Geysztor. Тема: Становище жінки в середньовічній схiдній Европі. Присутніх було біля 30 осіб, в тому числі Тамара Гутник, що з нею я їздила в Україну, Сисин та Грабович, що їх я запізнала вперше, М. Воскобійник, якого теж раніше не зустрічала. З проф. Пріцаком я не мала змоги навіть привітатися. Він після своєї поважної операції серця втратив на вазі, виглядає старо і втомлено. Але мусимо надіятись, що він ще потриває, хоч трохи, щоб міг завершити розпочате діло з Інститутом, з Історією Руси... Касинець підійшов привітатися, але на семінарі не залишався. Було теж досить різних сторонніх людей: Weintraub, Herlihy, якась панюся, що розмовляла із сусідкою по французькому, одне слово — міжнародне товариство. Доповідь і дискусія були цікаві — варто було б мати тексти. Прийшло мені навіть на думку, що можна було б на цю тему написати навіть статтю для Нашого життя. Та чи варто?

П'ятниця, 14 жовтня 1977, Somerville, Mass.

Максим сьогодні вранці ходив на лекцію (— мав іспит з латини —), а ми з Марком за той час пішли на невеличкі закупи харчів. Я вранці підготовила обід і думала, що на ланч домовлюсь із Когеном, а потім піду на пару годин до бібліотеки шукати за числами Ukr. Quarterly i Ukr. Review, що їх мені бракує для анотацій. Але довідалась я по телефону, що MLC — на вакаціях в Европі та Ізраїлі і має повернутися щойно у вівторок. Я, правда, могла була піти до Law School і зустрітись із Jan-ом Stepan-ом, а потім піти до Widener, чи до УНІГУ — але, довідавшись, що Касинець буде тільки після обіду (— що це за такі урядові години!) — я остаточно зрезигнувала. Від ранку йде дощ — і мені відхотілося мокнути. Воліла побути трохи з хлопцями. Їздили ми оглядати килими — о малий волос не купили Максимові уживаного килима до його кімнати. (Тут холодно, кімната не має огрівання, і килим потрібний для ізоляції, а не лиш для самої краси!) Але були або за дорогі, або невідповідного розміру. Всетаки придбали Максимові бодай калоші, отже не зовсім втратили час.

Вечір випав дуже приємний і зовсім несподівано. В Інституті Ева Сахарук організувала для студентів товариську зустріч. Ми пішли туди. Студентів зібралося чимало — може біля 30-ти! — не лиш із Гарварду, але із МІТ та інших шкіл околиці. Організаторами, виявилось, були обоє Сахаруки — Ева та Сергій та ще панство Стецики, теж мені знайомі. Приємно було знову зустрітися з Евою та Сергієм. Але найбільшою несподіванкою для мене було те, що з'явився на цю зустріч — Іван Собчук! Привів групу українських студентів із МІТ. З'явився, як звичайно, у повній уніформі, з усіми своїми медалями! Ева дуже дискретно зааранжувала зустріч студентам: зорганізувала їм музику, пиво, дрібні закуски — і залишила молодь саму. Старші (Ева, Сергій, я, Іван та обоє Стецики) сиділи окремо в кухні, пили чай, та забавляли себе розмовою. Я запізнала Івана зі своїми хлопцями і просила його, щоб допоміг може Маркові сконтактуватися із якимись фільмарами. Казав, що знає такого одного. Може якраз. — Іван, як завжди, безконечний ґадула і дуже себе серйозно трактує. Але нашою зустріччю дуже радів і був дуже сердечний. Пані Стецик повідомила мене, що саме розсилає із промоційною літературою ФКУ — відбитку моєї статті про "Чикаленка, меценатство та УНІГУ". (Що таке зробили із моєю статтею, я довідалася вже була від Ромка Процика, запитавшись невинно при випадковій зустрічі: "А чи Ви помітили, що у Свободі була така моя стаття на гарвардську близьку Вам тему?" — а він мені от яку сказав несподіванку: мовляв, не лиш помітили, але вже передрукували і сотнями примірників розсилаємо людям!) Ну, от, а я про це була б і зовсім не знала! Відбитку я собі від п-ні Стецик взяла. — Я маю мати 24 ц.м. гутірку на цю тему в 90. відділі СУА — думала, що статтю у Свободі мало людей читало, але тепер? Може треба буде повести все у формі дискусії?

Понеділок, 17 жовтня 1977. Філядельфія.

В суботу Максимко ходив ще на пікнік департаменту порівняльної літератури, а я провела пару годин в бібліотеці Widener, працюючи над анотаціями з Ukr.Quarterly та Ukr. Reviеw. (До stacks у бібліотеці дісталася тільки за допомогою Максимової виказки! — чи не комічно? Старий бібліотекар такий як я, позує як студент, щоб користуватись бібліотекою!) Треба було мені піти туди раніше і скорше, була б більше встигла зробити! — Пообідавши, під вечір, ми в трійку, разом із Максимом, поїхали до Головінських, до Providence. (Хлопці не були ще в них ніколи, а мені особливо залежало на тому, щоб Максим нав'язав із ними зв'язок — вони ж так близько!) Вони нас дуже гарно й сердечно приймали. Андрій гостив нас вибагливими винами (Pomard до обіду, Tokai 5 puttonyos-Aszu — після!) Оригінальна атмосфера їхньої хати була напевно для Максима цікавим і приємним урізноманітненням його побуту. Мотря тепер перейшла від своїх сюрреалістичних малюнків до коляжів. Андрій виглядає гарно, хоч видно по ньому, що ще терпить. Не може довго сидіти — і швидше ішов кластися. Але — каже Мотря — що тепер вже справи значно покращали. Це вже рік після чергової його операції хребта. Від листопада до квітня лежав у ліжку, а потім літом знову мусів лежати. Страшенно мені його жаль. І її. Це вже повних 14 років, що він має цю проблему з хребтом. Такий многонадійний був молодий науковець. Ну і як він в таких умовинах може робити наукову карієру? — Тиміш виріс, він уже на передостанньому році в гай-скул. Дуже маломовний і спокійний. Може аж занадто.

Переночувавши і поснідавши, десь біля 12:30 ми з Марком виїхали з Providence. Максим мав повернутися додому автобусом або потягом. Ми думали ще в Нью Йорку зробити собі сеанс Маркових фільмів. Я ще досі не мала нагоди бачити ні одного — отже плян був приїхати завчасу та піти ще до фільмової школи NYU, позичити нам прожектор. — Не так, одначе, воно вийшло. Десь біля 1-ої години на дорозі 95 Interstate авто нам стало. Марко з'їхав на край дороги, пробував сам щось направити, але де там! — Підняли "hood", стоїмо, а радше я сиджу — тисячі авт шмигають мимо нас, і ніхто нічичирк. Стояли так цілу годину. Поліції якби взагалі на світі не було. Нарешті якесь приватне авто змилосердилося, зупинилося, взяли Марка до найближчого телефону і він викликав ААА. Добрі люди назад його відвезли до місця на дорозі, де я чекала. А довелося ще з пів години посидіти, поки приїхав ААА. Тимчасом пустився дощ. Хлопець з ААА наладував батерію так, щоб ми могли рушити. Марко заїхав на якусь станцію, велів змінити "пояси", — бо його діягноза була, що це було причиною нашого клопоту — і, фактично, після цієї дрібної направи — ми вже без труду доїхали до Нью Йорку, там повечеряли в ресторані і десь на 11:30 увечорі добилися до Філядельфії. Остап привітав мене новиною, що він, мовляв, дуже погано почував себе в п'ятницю і суботу, що мене затурбувало. В неділю, правда, він почувався вже на стільки добре, що ходив до театру на "ballettrocadero" — сатиру на клясичний балет, що її і я хотіла бачити (і ми про неї вже говорили) і каже, що вечір (чи пак пополудне) були дуже вдалі і він дуже сміявся з дотепної програми. — Сьогодні була знову погана погода (за час нашого виїзду було тільки пару погідних годин) — і я порадила свому Сясі лишитись удома, в ліжку і відпочати, що він і зробив. Може це якась простуда. (А може журився нашою відсутністю? Хто його зна? Він страшенно вразливий!)

Завтра в нас на університеті, в правничій школі, буде промовляти колишній президент Форд. Вступ тільки за квитками і на запрошення. Постарала і я собі такий квиток і піду його послухати. Поклонницею його я ніколи не була, голосувала за Картера, але думаю, що Форд виконав свою ролю гідно і з честю, у дуже трудну, може навіть критичну для Америки хвилину. За це заслуговує на певну дозу вдячности від усіх громадян (Хоч на кемпусі є й такі, які думають робити протест! Щоб лиш не було якихось неприємних інцидентів!)

11 листопада 1977.

Вчора, сьогодні, завтра гостює в нас Кедрин. Це розбило трохи депресивну монотонію наших днів і я рада гостеві. Учора, несподівано, були в нас на вечері ще й Президент УНР Лівицький та його місцевий господар Луценко. Кедрин, увійшовши з ними в хату, заявив: а за цих гостей я не відповідаю і їх не запрошував. (Вони приїхали разом автом із нарад УНР і Остап запросив їх у хату). Я була приготована з обідом, отже несподіванка не була комплікацією. Навіть виявилося, що Микола Андрійович і його "шофер" були ліпшими аматорами моїх вареників з м'ясом, як сам Кедрин, що захворів недавно на шлунок і м'яса взагалі не може їсти. "Пан Президент", що його я зустрічала вже давніше, занадто позитивного враження на мене не зробив. Літ тому десять в мене ще може був якийсь сентимент до уряду УНР — але тепер я думаю, що екзильний уряд має глузд тільки тоді, коли він справді уряд, що вийшов ув екзиль. Тобто мало глузд, коли Петлюра, вийшовши на еміграцію, продовжував уряд в екзилі, але уряд вибираний емігрантами? Та ще коби емігрантами — а то ми вже всі — громадяни інших держав!

14 листопада 1977, понеділок.

Тиждень випав рухливий і повен гостей. Кедрин учора під вечір від'їхав. Вийшло так, що крім нього, були в нас на обіді в п'ятницю Віра Лащик з Андрійком, а вчора — обоє Коровицькі. В суботу ми ходили на gala бенкет з нагоди 25-ліття Мистецької Студії. Бенкет відбувався в будинку філядельфійського музею мистецтв. Освітлений рефлекторами будинок, чудовий вид на вечірнє місто — надали атмосфери цілій імпрезі. А теж, очевидно і те, що пані були всі у довгих сукнях, а панове навіть у смокінґах! Сама програма, одначе, виявляла типово українські недоліки. Чомусь вважали конечним збагатити її виступом бандуристів і хорової групи Гурського — учнівським фольклорним ансамблем. Промовляли Андрусів, Дмитренко і Мегик. Андрусів із типовою традиційною вже в нас національно-емігрантською тріскучою бомбастикою забрав під години часу, не сказавши фактично зовсім нічого ні про Мегика, ні про Студію. Більш до речі говорив Дмитренко, а Мегик бавив публіку анекдотами із життя Студії. Ми сиділи при столику в товаристві Гевриків, Біланюків та Оранського. Олекса розповідав про свою і Лярисину подорож до Китаю.

15 листопада 1977, вівторок.

На столі вдома — по старій традиції — прекрасні великі золоті хризантеми: мені сьогодні 47 років. Щораз більше люблю і ціню ці квіти — теплий вияв Остапової уваги. — Ідемо сьогодні в кіно і на вечерю до ресторану. А покищо — я в праці. — Пригадую, що робила вже один раз записки з нагоди своїх уродин — а це доказ, що мій щоденник" витримав уже понад рік і хоч апатія часто загрожує перервати його остаточно, то я свідомо стараюся її — і цей імпульс — побороти.

За останній час одна цікава й замітна новинка. Ivar Ivask, редактор World Literature Today, не лиш прийняв мій бібліографічний есей до друку, але вже двічі написав мені, похваливши за "even-handed treatment" і запросив на постійного рецензента до WLT! А я у своїй скромності вислала наперед свою роботу Душникові до Ukrainian Quarterly. Очевидно, саме те, що не сподобалося Душникові, вміли оцінити чужі редактори. Ну, що зробиш з нашою провінцією!

18 листопада 1977, п'ятниця.

"За-ізарилась" я по саме нікуди. Після "Полтави" встигла прочитати вже "Київ", а тепер взяла з пластової бібліотеки теж і раніші частини цього епосу: закінчила "Ранок" — прекрасну річ про дитинство, тепер я в половині "Віктора і Лялі", а ще чекає мене "Чудо в Мисловицях". "Саксонську зиму" читала вже давніше. Ізарський справді заслуговує на більшу увагу критики. Хочу написати рецензію на "Полтаву" до Н.Ж. — а теж і до World Literature Today. Але йому справді треба було б солідної аналізи якогось літературознавця. Має він свої манкаменти — в "Києві" і в "Полтаві" трохи вражає надмір "зазнайства", своєрідного "name dropping", що — коли застановитися глибше — дає занадто поверховну уяву про европеїзацію героя (— і може й автора) — але письменник це серйозний, новочасний, західний — єдиним справжнім конкурентом його на еміграції, мабуть, Емма Андієвська (— і вона його перевищає і глибиною і різноманітністю тематики). Ізарський фактично пише виключно про себе — хоч, коли я поставила йому питання, що спонукало його вибрати жанр повісті, а не мемуарів, він обрушився, мовляв, я — белетрист.

В мене якийсь помітний спад енергії і я не знаю, коли упораюсь із своїми плянами, зокрема з бібліографічною роботою, яка цієї осені в мене досить занедбана. (Але і Знаєнко не дає знати про себе, а це погано!) Після праці й обіду вдома, трохи посиджу з Остапом при музиці — а тоді туш і до ліжка! Це досить ненормально для мене! Колись працювала до пізна вечорами — а тепер чомусь втомлена і не відчуваю досить сили. Та маю надію, що це хвилеве, тимчасове і пройде. Добре, що Сясь мається гаразд і в гуморі. Він собі, як звичайно, працює в своєму кабінеті до пізна, а я — сплю!

5 грудня 1977, понеділок.

Мій "щоденник" загрожує перемінитись у "місячник": не стає часу, енергії, настрою. А новин різних назбиралось чимало. Зреасумую, хоч коротко.

На Thanksgiving були вдома обидва хлопці: Марко кілька днів довше, Максим від середи вечора до неділі рано. Остап у соботу їздив до Нью Йорку на вечір Лободовського, і залишився був до неділі на зустріч із Stanley Kunitzом (наші письменники раптом заворушились на міжнародному фронті!) Мала їхати і я — але залишилася навмисне, щоб побути із своїми синами. Тепер це трапляється занадто рідко, щоб цим легковажити! Таких хвилин у житті вже може не бути багато! Максим навіть висловив жаль, мовляв: я приїхав, щоб побути з Вами, а тато їде до Нью Йорку! Ну, але Остапові конче треба було поїхати — це неабиякий успіх "Слова", а без мене могло обійтися (і обійшлося!)

На день подяки були в нас на обіді мама і тато. Я дуже люблю це американське свято — спекла індика з усіми додатками і було б дуже гарно, якби Тато всього не зіпсував. Почав раптом розмову про те, як то він журиться Андрієм, і хто буде виховувати Соню, якби так Андрій помер? Очевидно, найкраще було б, якби виховувала її я, бо тоді з неї виросла б українка! — Єдина справжня проблема, що її має Андрій — це цілковитий брак комунікації з Татом (іншим людям, головно мені, теж із Татом комунікуватися трудно, але Андрій має зовсім подібну до нього вдачу, отже їм обом ще трудніше!) Позатим, ніяких, на щастя, справжніх трагедій немає, Андрій від мене молодший на 9 років, жінка його ще молодша, має зовсім молоду сестру, що є хресною мамою Соні — не знаю, що раптом Татові прийшло у голову видумувати такі лиха: совість, мабуть, гризе, що сам до виховання своїх дітей крім грошей мало чим причинився, а теж і як дідо не зумів знайти дороги до внуків. Дитина по українському не говорить і це його гризе. Але я сказала, що я посвятилася для своїх дітей і можу посвятитися для своїх внуків і зовсім не передбачаю потреби займатися вихованням Соні. Слово по слові і старий наговорив мені цілу купу дурниць: з типово "чоловічою" логікою вирішив, що я, очевидно, дурна, нічого не знаю, що він дивується, як я можу працювати в правничій бібліотеці, а навіть, коли я попросила маму про перепис на французький торт, заперечив, мовляв, пощо мені давати, я і так не потраплю його спекти! (— Одне слово, до всього дурна і непридатна, але виходить, що для виховання його внучки — єдина кандидатка і ліпша від батьків дитини!) Ще добавив олію до вогню, зачепивши і Бабцю. Вона, мовляв, теж своїх дітей не виховувала, а внуками цікавилася теж тільки, коли можна було щось на цьому скористати. Ну, цього вже мені таки справді було за багато. Нормально Татові ніхто не заперечує, немов трактують його як хвору або ненормальну людину, але цим разом я таки висловила і свій погляд — і думаю, що це остання моя "дискусія" із Татом: коли почне про щонебудь знову говорити, я пригадаю, що я для всіх цих справ "занадто дурна". — Чому наші мужчини думають, що вони можуть так безкарно ображувати жінок? А я не дозволю себе ображувати, навіть як цим мужчиною є мій батько, або мій чоловік, або мій син!

Від вівтірка до суботи гостював у нас Józef Łobodowski. Трохи це мене втомило: день-у-день парадний обід у їдальні, із горою посуду до миття, а потім сидіти до пізна, а зранку до вечора — праця! Тим більше, що я не надто міцна цими днями — щось мене трохи поболює в лівому боці — серце? печінка? — У вівторок був його авторський вечір у приміщенні Укр. Катол. Університету (аякже, є такий вже і в Філядельфії!). Рудницький (Леонід) приїхав по нас вже пів до сьомої (о шостій я щойно прийшла із роботи) — але якось встигла. Вечір був удалий — зійшлось багато людей. Програму заповнив майже виключно сам Лободовський, читаючи в оригіналі свої вірші, зокрема ті з українською тематикою. В дискусії цікаве питання підняв Лабунька: пануючий народ (польський, російський) мав і міг собі дозволити на українську школу в літературі. Чи могло б статися навпаки? Чи поневолений український народ міг би мати "польську" школу чи "російську" школу у своїй літературі? Чи це приймали б з толерантністю земляки? Було і пару провокаційних питань, але Лободовський своїм політичним виробленням і журналістичним хистом давав собі з ними знаменито раду, а своїм гумором розброював і бавив публіку. Я вже давно не бачила, щоб уся заля так спонтанно реготалася!

Остап взяв собі два дні вакацій. Возив гостя на візиту до Журби, до щоденника "Америка". Журба нашого (— і свого!) гостя образила, назвавши його національним гермафродитом. Розповіла йому про свого батька-поляка, що його українські селяни зарубали в час революції і додала: "так йому і треба". Каже Остап, що Лободовський всі ці випади сприймав спокійно, але коли пізніше розповідав при вечері про це мені, то видно було, що був прикро вражений. От тобі й маєш — хотів Остап зробити честь старій, щоб повезти до неї визначного письменника з поклоном! І чи варто бути приятелем українців? — Можна не дивуватися голоті, коли ставить провокаційні питання, але бути українським письменником-сеніором до чогось таки повинно зобов'язувати! Та вживаючи улюбленої фрази самої ж таки Журби, можна сказати, ну, що ж, "poznać pana po cholewach"! Не скоро, мабуть, поїде знову Остап до неї з поклоном! А ще, по традиції, завіз їй пляшку арманьяку!

Łobodowski не має особливо симпатичної зовнішности. Набрякле обличчя, підпухлі очі, неохайний одяг. Безупину п'є і покурює файку. Виглядає старший, як на своїх 67 років. Увечорі після виступу були на вині у Коструб'яків (вони знаються з Еспанії). — Цікаво й дотепно вміє розповідати знамениті анекдоти. Напр. розмова простака-поляка, що не знає французької мови, затриманого французьким жандармом: "Toi a moi — non! Moi a toi — Oui!" або: донощик каже секретареві партії, що люди обмовляють його за те, що він любить вживати чужомовні вирази в невластивий спосіб, не розуміючи їх, а секретар на те: "niech jim pan powie, żeby pocałowali mnie w dupę i vice versa! А вже, пізнавши мене трохи ліпше, Лободовський наважився на "масний кавал", який не лиш не засоромив моєї цнотливости, але викликав сальву реготу. Матрос плаває по світу, цікавиться і любується різними татуюваннями. Кажуть йому: ніде немає таких, як в Одесі. Їде туди. А там йому кажуть: найкращі й найоригінальніші татуювання можна побачити на "дикому пляжі". Там усі лежать на піску зовсім нагі. Оглядає наш матрос татуйованих. Ну, звичайно: серця прошиті стрілою, риба, дівчина. У всяких несподіваних місцях. На одному бачить: у певному місці дві літери "Па". Що це таке? — питає. Ну от, тепер ти бачиш тільки "П-а", а коли виросте на повний ріст, то буде ім'я моєї коханої: "Пашенька"! Іде наш матрос далі, а там — лежить на піску справжній колос — і все у нього у відповідних пропорціях. Аж тут — глип — а і в нього у стратегічному місці: "П-а". Наш матрос значуче, по приятельському, посміхається: "Пашенька"? А на те колос йому: Какая там Пашенька! Ето: Привет девушкам усего мира от матросов черноморского флота!

Про виступи Лободовського є широкі відгуки в пресі: не лиш у "Свободі" із двома фотографіями із вечора "Слова", але теж у польських газетах Dziennik polski i Gwiazda polarna. В суботу він поїхав до Нью Йорку: там робили теж і політичне народне зібрання для обговорення українсько-польських відносин.

Маємо клопіт з автом. В останній день свого побуту вдома Марко запримітив, що вже давно проминув термін піврічної інспекції. Завіз авто до Ервіна, а коли Остап у вечорі поїхав відібрати — сказав йому механік, що треба зробити направ на двісті долярів. Це старе авто такого вкладу грошей не варте і от стоїть, а ми не маємо на ньому наліпки, отже не можемо їздити. Я вже майже рішена на купно нового авта — навіть думаю, що може варто купити його мені на своє ім'я, щоб не було зайвих непорозумінь — (зокрема, якби так не дай Боже, я його десь розбила!) — але іде зима, авто стоятиме на поганій погоді під дощем і снігом, і дуже за місяць-два знищиться при мінімальному вжитку. Може варто підождати із купном до весни. Це і з фінансового погляду було б значно вигідніше. І можна було б поїхати взимку на короткий відпочинок на Багамські острови, або до Антіґви! (Є така прогулька фірми Ковбаснюка!).

Мальченко подав мені певні бібліографічні посилання. Я вчора прочитала кілька рецензій на його книги в Сучасності і бачу, що справи із критикою Ізарського не стоять так погано, як здавалося. Він тільки не має реклями в щоденній пресі і загалові читачів його ім'я маловідоме. Але критичні відгуки і то серйозні (Кошелівця, Коровицького, А.Г.Горбач) були і то з великими признаннями під адресою автора. Була б напевно сьогодні увечорі взялася за писання рецензії на "Полтаву" — але маю поганий катар і воліла покластися у ліжко. А на цьому скористав мій записник!

8 грудня 1977, четвер.

Учора залишилася вдома — вилежувати у ліжку катар — і це дало мені змогу написати рецензію на Ізарського. Хочу, щоб чорновик трохи "відлежався" заки перепишу його на машині — з відстані кількох днів легше буде ще раз критично прочитати її та виправити. Ще треба мені написати й англомовну рецензію, але хотіла б спершу перевірити, чи писалося вже щонебудь раніше про Ізарського в Books Abroad?

Почала читати Томаса Манна Будденброки (в українському перекладі Євгена Поповича). Завжди маю невеличкі викиди сумління, коли замість читати оригінал, читаю переклад. Але хочеться мені бути трохи в атмосфері рідної мови — хоч цей український текст не справляє мені такої приємности, як недавно читані Брати Карамазови, чи як знаменитий Дюрренматів "Суддя і його кат". Може винен перекладач, а може таки трохи й сам Томас Манн. Його коротку прозу я дуже люблю — пригадую його знамениту модерну новелю "Unordnung und frühes Leid" — але водночас пригадую собі, як сердечно занудила мене колись його "Lotte in Weimar". (Ізарський напевно був би згіршений таким моїм невіглаством!)

19 грудня 1977, понеділок.

Вчора й сьогодні я вже знову у знаменитій формі! — і сама собі дивуюся, бо ще кілька днів тому я ще була у стані такої чорної депресії, аж страшно ставало. Чи є на це якісь фізіологічні причини (— місячний період, чи взагалі якісь переміни в організмі?) — не знаю. Але стан цей може навіть і небезпечний. Пробувала рятувати себе "Буденброками" — розчиталася і книжка була мені частково терапією. Провела навіть одну безсонну ніч, читаючи. Але це, звичайно, ескейпізм. — Недавно померла "darling Clementine", дружина Вінстона Черчіля. У некролозі (в New York Times) була, між іншим, згадка про те, що Черчиль мав регулярні періоди великої депресії, що її називав "black dog". — Зі своїм "чорним собакою" я пробую боротися. І так минулої середи ми пішли з Остапом на "Travesties" — дуже цікаву й оригінально поставлену п'єсу Стопарда (п'єса — не п'єса, може б так назвати її анти-п'єсою?) Виступають у ній персонажами James Joyce та Ленін та ще мистець-дадаїст Трістан Цара. Річ дуже складна, відкрита для інтерпретацій на різному рівені, дуже дотепна і знаменито виконана на сцені. Запам'яталися деякі репліки: "The impertinence of being Irish", або відповідь на питання патріота, мовляв, а що ви робили під час війни: "I wrote Ulysses. And what did you do?" Темою є відношення мистецтва і політики, а власне потреба їх розмежування. — Хоч вистава мені сподобалася, але мене не захопила і не зуміла витягнути мене із чорної депресійної діри. В розмові з Остапом, опісля, я висловилася, що, мовляв, цій речі бракує "substance", що хоч це на сьогодні — "good theater" — то це не є драма, що залишиться навіки у фонді світової літератури. Просто тому, що це — інтелектуальна забава, для вибраної публіки, щось як напр. софістикована снобівська стаття у New Yorker-i. І як контраст — як серйозні драматичні речі глибшого і більш універсального засягу, я назвала "Seascape" Albee та "Price" Arthur-a Miller-a. На другий день здавалось мені, що я може надто гостро осудила "Травестії". Але ось у новому New Yorker-i є велика стаття про автора і там про "Travesties" сказано, що це "multi-layered cake, but cake, as Marie Antoinette discovered to her sorrow, is no substitute for bread." Отже інтуіція мене не підвела. Критик фактично потвердив мою думку.

Підготовляюся до свят. Не маємо до диспозиції авта і через те мої закупи утруднені. Але я маю новий приплив енергії (— я таки якийсь справді manic-depressive type!) — і вже двічі — з візочком — ходила до Penn Fruit-у і за вином. Вчора — у неділю — напрацювалася до упадку — наробила вареників з м'ясом, голубців, спекла дві булки. Це може трохи завчасно — але я весь тиждень працюватиму, а хлопці можуть приїхати раніше — отже хочу, щоб харч був готовий.

На дусі підняла мене ще одна річ: у п'ятницю я сіла увечорі і почала писати допис про Бабцю до Нашого Життя. В лютому буде перша річниця смерти і я не можу пропустити її мовчанкою. Посиділа я собі пів ночі у п'ятницю, а потім ще в суботу — і ось стаття готова. Чорновик треба буде ще справити, переписати, може трохи скоротити — але я із своєї роботи вдоволена і праця над нею дала мені особливу приємність. Бабця була незвичайною людиною і про неї цікаво написати. Тішуся, що вдалося мені зробити це тепер — я раптом усвідомила, що найкрще передати ці матеріяли Марком зараз після Свят — бо потім може бути запізно.

Взагалі творча робота — це автопсихотерапія найвищого ґатунку. Біда тільки, що коли находить справжня депресія, апатія насідає така, що не хочеться не тільки братися за щонебудь, але взагалі — жити!

29 грудня 1977, четвер.

В дуже особливих обставинах починаю сьогодні свої записки: тепер у бібліотеці в нас вакаційний час, більшість персоналу на вакаціях, обоє "reference librarians" — Ronald Day та Nancy Arnold відсутні і я їх заступаю. Взагалі немає нікого, навіть із "начальства" — отже я фактично відповідальна за бібліотеку. Сиджу при бюрку Nancy в самому центрі і мушу бути готова кожної хвилини до довідкової обслуги клієнтелі, — але технічної роботи жодної робити не можу, ані моєї власної праці над чужим і міжнародним правом, каталогування, селекції, тощо, бо для цього я мусіла б бути або в своєму бюрі на 3-ому поверсі, або в каталоговому департаменті надолині. А мені треба сидіти тут, щоб публіка мала до мене доступ і щоб наглядати за допоміжним персоналом. — Не люблю цього заступства: часом, буває, треба добре набігатися, і коли такі заступства траплялися літом, я часом приходила така виснажена, що навіть не могла їсти. Найгірше, що більшість питань тут — не по моїй властивій спеціяльності: вони стосуються переважно американського, та ще й навіть пенсильванійського права, а я з цією ділянкою менше обзнайомлена, не маю в ній великої практики і часто питання забирають мені більше, як треба, часу. Але якось даю собі раду. — Зранку цього тижня, звичайно, студентів у бібліотеці мало і от я в антрактах між питаннями взялася робити записки. Фактично, я використовую ці антракти, щоб приготовити дві давно обіцяні рецензії для Menzinger-a до International Journal of Law Libraries — але от я вирішила вкрасти трохи свого професійного часу, щоб посунути вперед мій записник, для якого останнім часом мені часто не достає часу, охоти й енергії.

Хлопці приїхали на свята і моя господарська клопітливість не пішла надармо. Був у нас теж два дні Івась Керницький: разом із ним ми були на Свят-Вечорі у Мами й Тата. (Андрій з родиною приїхав щойно вчора до батьків на відвідини, отже на Святому Вечорі з нами не був). На саме Різдво були в нас гістьми на обіді Марта і Славко Трофименки з дочкою Зоєю — вони культурні люди і ми, як звичайно у їхньому товаристві, приємно провели пополудне. Конверзація була на високому рівені (Юнґ, психоаналіза, їхні впливи в літературі), молода ґенерація, тобто Марко і Максим брали активну участь у дискусії (приємно було слухати, як вони вміють висловитися до теми, та ще й українською мовою!), а мій обід з індиком теж випав на славу і був солідною основою доброго настрою. Опісля — після коньяку й сира — навіть поколядували собі при фортепіяновому Славковому акомпаніяменті. Жартую собі, мовляв, піяніно можна вже продати, бо Славко їде до Варшави, то хтож на ньому гратиме? — Трофименки сьогодні-завтра відлітають уже до Европи — Три місяці вишколу у Швайцарії, а потім 3-річний контракт зробить Славка директором фірми Du Pont на Польщу. Цікаво, як все це їм припаде до вподоби, зокрема Марті. Я думаю, що якщо все піде добре, то — і це я їм обоїм просто з моста сказала — Польщі треба буде завдячувати, що зведе знову разом їхнє подружжя. Значуче й підтверджуючи, усміхнулися на те.

Остап зіпсував мені трохи свята. В сам день Свят Вечора, коли я, запрацьована, зауважила, що варто було б подбати за ялинку, гостро зареагував, мовляв, як хочеш мати ялинку, то сама собі про неї подбай — але це була б дрібниця — він чомусь використав цю нагоду, щоб піднесеним голосом (немов би подавав це до відома сусідам) наговорити мені купу дурниць за те, що я пару днів раніше переповіла йому деякі завваги сторонніх людей про його задовгі виступи і промови... В своїй наївності думала я, що йому варто знати про те, як люди реагують і взяти це до уваги в майбутньому. Боліло мене, що він починає наслідувати деяких наших еміграційних старичків, що замучують публіку довжелезними виступами і стають "притчею во язиціх". — Нажаль, — і якже сумно мені з цього приводу! — бачу, що ОТ затратив зовсім почуття самокритики, а честолюбство його починає нагадувати мені честолюбство деяких наших еміграційних невизнаних ґеніїв! — Я вірила колись у свого Сяся, здавалося мені, що в нього є дані бути "великою людиною" — і того роду критичні усвідомлення є для мене болючим ударом, одним із серії життєвих розчарувань.

30 грудня 1977, п'ятниця.

Майже анекдот на тему мого подружнього життя: Казали мені приятелі: добре вам з Остапом, ви маєте стільки спільних зацікавлень: обоє бібліотекарі, обоє літератори. А я на те: насправді є тільки дві речі, два зацікавлення, що нас єднають. Це — 1/ секс і 2/ Остап Тарнавський. А тепер можна було б додати такий Post Scriptum: З бігом літ, в Остапа малітиме зацікавлення сексом, а в мене — зацікавлення темою "Остап Тарнавський". Ну, якщо я бачу ці справи в анекдотичному світлі, то значить — не є аж так погано!

Вчора увечорі телефонувала Ляся. Після різних біжучих інформацій і тп., почала розмову про останнє число Н.Ж. Мовляв, гарний колір обкладинки. Чи я вже отримала число? Спровокувала мене. Я — вірна свої щирості — сказала, що число мені не подобалося, що журнал мало віддзеркалює справжнє сучасне життя, що забагато уваги минулому й етнографії. І пані редактор — образилася! Ну, от — думаю, що таким підходом вона рискує втратити найліпших співробітників! Не скоро я вискажу якусь критичну щиру думку в майбутньому. Щось як і з Остапом. Хай живе еміграційна кадильниця! І товариства взаїмної адорації!

Мені, мабуть, треба більше присвятитися справам бібліографії та англомовних рецензій. Принаймні матиму сатисфакцію, що роблю потрібну і вартісну роботу, що занадто кропітка і скромна, щоб до неї рвалися невизнані і безпомильні еміграційні генії!