МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

П'ятниця, 6 січня 2006. Торонто.

Українське Різдво у Торонто тим разом без снігу. 3-ого січня, в день, коли і я і Марко прилетіли до Торонто (обоє спізнені на пару годин!) було хмарно, падав дощ і було відносно тепло. Сьогодні сонячний день і легкий морозець. На завтра також заповідають гарну погоду.

В день Стефкових уродин (йому цього року — 17!) ходили на вечерю до ресторану "Toro", який відкрили на тому ж місці, де був колись "Львів"). Завтра маємо в пляні обідати після церкви не як звичайно вдома, а в українському ресторані "Золотий лев". Свят-Вечір — сьогодні — зустрічатимемо по традиції — вдома, у вузькому родинному колі — буде нас тільки шестеро (нажаль, цього року без Ніни). А пізніше, завтра під вечір, прийде кілька осіб до нас на гостину, але це не буде таке багатолюдне прийняття, як Уляна робила минулими роками.

Треба трохи ощаджувати сили — навіть я, тим разом, вареників сама не ліпила, а купила їх у Суспільній Службі. Зате зготовила рибу по грецьки, грибовий сос, зварила борщ. Ушка Уляна привезла від своєї мами, також і голубці. Пампушки ми купили, решту на сьогодні і завтра готує Уляна — знаменита господиня, що з нею мені не рівнятися. (Я навіть те, що колись вміла, уже забула, бо не маю практики і не любуюся в куховаренні).

Приємно, що ми разом. Не мусимо навіть багато говорити — сама присутність нас укупі створює родинну астмосферу і будує міст у минуле до старої традиції.

Вчора увечері їздили на "пластову свічечку". Стеф — великий пластун, цього року став 'гетьманичем" на Орликіяді, а вчора брав участь у коротенькій сценці про значення коляди (самі діти придумали). Все відбулося дуже коротко, але приємно було бачити кількасот українських дітей, в одностроях, із засвіченими свічками, при спільній коляді. Були ми там усі, крім Іванка. Марко також захотів взяти участь у тому святі пластової станиці.

Неділя, 8 січня 2006.

А я таки помилилася! Вночі із 6 на 7 січня впав сніжок і ми прокинулися до білого Різдва! Їздили до православної церкви св. Димитрія — ущерть виповненої вітрними — де гарно співав хор і отець Володимир Макаренко гарною, як в актора, дикцією читав українською та англійською мовою послання православних єпископів. З церкви поїхали до ресторану "Золотий лев" — велике, гарно наряджене приміщення з урбаністичними українськими розмальовками стін, реплікою скульптури Кия, Щека, Хорива і Либеді, де можна справляти багатолюдні весілля та гуляння. Вполудне на Різдво, крім нас, було ще лиш кілька осiб. Харч був смачний і було його може аж занадто багато. Я була так пересичена, що увечері більше вдома не могла їсти.

А о 6-ій годині вечора прийшли до нас гості: Наталка і Keith Clark з дітьми, родина Hasey в комплекті, Орест Мойсей з жінкою Келлі, Роман і Юля Косаренки, Василь Жила з жінкою і сином — десять дорослих осіб, троє маленьких дітей і троє підлітків плюс нас шестеро домашніх. Було менше гамору, як минулими роками при багатолюдних гостинах і нарешті була змога трохи з людьми поговорити. Приємно було бачити, що Іванко (який до Золотого Лева з нами не їздив, а повернувся — власним автом BMW! — до хати, бо він трохи простуджений) виявив неабияку увагу малим дітям, одну з дівчаток (яка є його похресницею) навіть носив на руках і поводився взірцево. Але сказав, що не розуміє, як батьки можуть (чи мають силу) займатися так малими дітьми день за днем, кожного дня. Марко, як видно було з усього, добре чувся у цьому товаристві, він знає їх уже з минулорічних гостин, отже він тут, як удома. Я вдячна добрій долі і Уляні, що ці щорічні родинні зустрічі тут можливі, це зокрема допомогло Маркові віднайти душевну рівновагу після його родинної драми в минулому. Сьогодні він уже полетів назад до Лос Анджелесу, а я ще побуду тут пару днів, до 13-ого.

Обмінялися ми цілою низкою подарунків. Пару днів перед Різдвом і я, і Марко мали змогу докупити вже на місці додаткові дарунки до тих, що їх ми привезли зі собою. Я докупила обом хлопцям, Стефкові і Іванкові спортові сорочки, Маркові і Максимові — тоненькі светри, Уляні важкі підставки для книжок з бронзи, що нагадують берлінську бранденбурзьку браму. Дуже сподобалися Іванкові і Стефанкові привезені з Філядельфії елегантні і дорогі краватки. Я отримала пару книжок (навіть від внуків!), Марко, що займається розгадкою кросвордів Sudoku, отримав аж три такі книжки, бо всі ми помітили це його нове зацікавлення. Були серед дарунків і дві аудіо-книги: я Максимові — "Saturday" MacEwan-a, а Марко мені "Адамса" (що його я вже знаю, бо позичала з бібліотеки). Уляна купила мені кристалеві кульчики, якими я дуже зраділа, Максим — брошку-ящірку, а додому пришлють мені з фірми електричний чайник. Везу додому дотепні каліфорнійські T-shirts, а одну з книжок — дарунок мені від Максима — нову біографію Лінкольна — я подарувала Маркові, бо мені з такою великою і важкою книгою важко їхати додому. Одне слово, з дарунками, як звичайно, перестаралися. Що більше: хлопці купили своїм батькам велику і коштовну аудіо-апаратуру, яка вже стала предметом потенційного конфлікту, бо заінсталювання цієї акустики в пивниці може порушити тиху робочу атмосферу батьківських кабінетів на поверсі другому і третьому.

Вівторок, 10 січня 2006. 11 год. вечора.

Вчора мала зустріч на полуденок у Sweet Gallery з Наталею Томцьо. Просиділи пару годин на приємній товариській розмові про українське життя в Торонто, про англіканську церкву в Оттаві, яка об'єднувала в добровільній харитативній службі сметанку канадської інтелігенції і яка, за словами Наталі, могла б служити добрим прикладом нашим церквам, що зациклені на ритуалах і обрядовості; говорили ми і про Київ молодих років Наталі, і про сучасну ситуацію в Україні.

Сьогодні три години провела в Ліди Палій. З нею розмови всі були про літературу, зокрема українську. От помер Бабовал, каже Ліда, і я з ніким в Торонто про це не можу поговорити, бо ніхто не знає навіть такого імені! Ну, мені ця проблема теж близька. У Філядельфії також мені ні з ким говорити про літературу. Найбільше на літературні теми можу говорити з Максимом. Щастя мати такого сина, що успадкував родинні зацікавлення. Ми з Лідою обмінялися інформаціями про нові книжки. Вона показала мені два мистецькі журнали з України: "Образотворче мистецтво" та "Артанія" — високого рівня видання, що їх я досі ніколи не бачила. Нажаль, редактор цих журналів — Маричевський — саме недавно помер і не знати яке їх майбутнє. Я розповіла Ліді про нові речі, які знайшла у Максима: романи Анатолія Дністрового, Тетяни Парнюк, прецікаву антологію жіночої прози й есеїстики "Незнайома", що її редактором є Василь Ґабор, знаменитий і дуже дорогий історичний атляс "Україна на стародавніх картах", а також про Ірванця і Махна. Обіцяла Ліді потелефонувати, переглянувши покажчик "Сучасности", що про його появу вона нічого не знала. Вона показала мені книжку про свого батька і книжечку (менше як 100 стор. друку) про неї Петра Сороки — обидва видання досить поганої поліграфічної якості, видані в Тернополі. Від Сороки вона трохи відхрещувалася, мовляв, вона не хотіла, щоб він про неї писав, але за книжку таки заплатила. І Наталя Томцьо і Ліда дуже з признаннями висловлювалися про недавній виступ Максима з нагоди 100-ліття Уласа Самчука.

Середа, 11 січня 2006.

В Канаді під кінець січня будуть вибори до парляменту. Навіть я із зацікавленням слухала дебату між лідерами чотирьох партій, які змагаються: Paul Martin, лідер ліберальної партії, є тепер прем'єром, але його лідерство загрожене, бо були якісь скандали, зв'язані з корупцією влади. Головний опонент — лідер консервативної партії, Stephen Harper, як пише сьогоднішня газета "Globe and Mail", має 10% переваги в опитуваннях потенційних виборців. А ще є Gilles Duceppe, лідер Bloc Québécois та лідер квазі-соціялістичної партії NDP (New Democratic Party), Jack Layton. Англомовну дебату передучора слухала всю — головними темами були опіка над дітьми, охорона здоров'я, конституційні питання про пріоритет судів ("nothwithstanding clause"). Я собі подумала: щаслива країна, без імперських амбіцій! Вчора деякий час дивилася на дебату французькою мовою. Мені було цікаво, як даватимуть собі раду кандидати із мовою. Очевидно, лідер з Кебеку і Мартін говорять французькою, як рідною (їх я майже не розуміла!), а Гарпер і Лейтон говорили плинно, але вивченою, уважною мовою, що була мені трохи зрозуміла. Цікаве явище: в Америціі такого не побачиш. Ліда Палій сказала мені також цікаву деталь про цю локальну канадську політику. Ліберали поставилися толерантно до справи гомосексуальних подруж, у висліді чого в українських церквах наші отці почали велику кампанію за "мораль" проти ліберальної партії. Є також контроверсія довкола кандидатури колишнього професора гарвардського університету Ignatieff-a, що йому українці закидають якісь українофобські образливі вислови у минулому.

Неділя, 15 січня 2006. Увечері. Філядельфія.

Моя поворотня дорога додому в п'ятницю дуже мене втомила. Передусім літак був спізнений на цілих три години, отже прилетіла я до Філядельфії вже після 3-ої години пополудні. Підміський поїзд втік мені з-під носа, на наступний, який зупинявся на станці Мелровз парк, треба було чекати цілу годину. Отже я вирішила не чекати, поїхала до центру на 30 вул., а там пересіла на потяг до Warminster, висіла на станції Fern Rock і, на щастя, встигла на автобус. Додому добилася десь біля 6-ої години, вже було темно. А ще й була велика мряка, отже взагалі погана і неприємна погода. Якби була приїхала раніше, була б може подзвонила до Вакуловських, але було пізно, я подумала собі, що не потрібно мені переривати їм вечері. Дала собі раду сама, але день такої подорожі мене досить таки вимучив.

В суботу також була неприємна погода: тепло, але дощ і дуже вітряно, мрячно. Я нікуди з хати не виходила. Читала і впорядковувала нагромаджену пошту, зокрема банківські звіти, писала рахунки (особливо за податки!) Вночі з суботи на неділю нарешті виспалася і відпочала (бо в п'ятницю, може із перевтоми, майже не спала!) Сьогодні було на 30 ґрадусів холодніше — навіть вночі трохи покрило траву снігом. День був морозний і сонячний, але дороги були чисті і я пополудні — вранці прослухавши політичні програми на телебаченні — поїхала за харчами до Acme.

Від коли я вдома, з ніким ще не зустрічалася, але говорила по телефону з Максимом, Марком, Вакуловськими, Мотрею, Вірою, Софійкою, Оксаною Фаріон.

За час побуту в Торонто бачила я два фільми: "Girl with a pearl earring" — i "Good night and good luck". Перший з них — прегарний мистецький фільм про правду життя і правду мистецтва — оглядали ми з Уляною на їхній великій домашній телевізії в пивниці (яку Максим власними руками переробив і розбудував на приємне, гарне приміщення). На другий фільм їздили ми з Наталкою Жилою і Уляною (тільки ми три) до кіно в місті. Фільм про Едварда Моррова і його розвінчування сенатора МекКарті подобався мені менше, ніж Уляні і Наталці. Тема цікава і може бути аналогією до сьогоднішньої політики в Америці: боротьба за свободу думки завжду актуальна. Але як на мій смак, фільм занадто нагадує пропагандивний панегірик і занадто обмежений до середовища журналістів із CBS. Може режисер хотів наслідувати жанр документального фільму? Фільм чорно білий і найбільш маркантним образом у ньому — хмари цигаркового диму.

П'ятниця, 20 січня 2006. Пополудні.

Надворі майже весна. Завтра забиратимуть сміття, отже з тої нагоди — стимульована сонячною і відносно теплою погодою — провела пару годин на дворі, прочищуючи город від листя і надломаних гілок. А тимчасом — на другому кінці планети — у Москві страхітлива, рекордова зима — мінус 30 ґрадусів Цельзія! Показували вчора Йорданську відправу: не зважаючи на мороз, дехто скакав скупатися в ополонці, вирізаній серед льоду на ріці. Але зима — не жарти: населення страждає, індустрія зупиняється, навіть експорт ґазу закордон мусіли зменшити. А вичитала я десь у якійсь статті, що слонам в зоопарку почали додавати водку до води, щоб їх зігріти!

В Україні, після домовлення щодо ґазу, у людських хатах, маю надію, не бракує тепла. Але є поважна політична криза. Парламент, у зв'язку з ґазовим домовленням, висловив недовіря урядові Єханурова, але Ющенко твердить, що Верховна Рада не має тепер права розпустити уряд і номінувати новий — отже міністри далі працюють. Що більше: парламент не затвердив повного складу суддів Конституційного Суду, отже нема кому розв'язати цей конфлікт між президентом і Верховною Радою. У березні будуть вибори, прийдуть нові люди до парламенту, але чи зміниться щонебудь? А якщо перейде конституційна реформа, то нібито мала б почати діяти не президентсько-парламентарна, але парламентарно-президентська система і тоді Верховна Рада матиме більшу силу і номінуватиме прем'єра. Ющенко говорить про потребу референдуму в цій справі (давно пора, на мою думку, бо ж цю так звану реформу підписали під натиском обставин, що само собою вже є протиконституційним.)

Пару днів тому потелефонував до мене Аллен, щоб перевірити як називався мій спеціяліст від дерев. Kenneth Brokenborough, кажу, підозрюючи, що він має для нього якусь роботу. На те Аллен: я так і думав. Є вістка в сьогоднішній газеті, що цього чоловіка вчора вранці застрелили! Це колишній поліцист, вбивство було видно плановане, бо сталося вранці, коли він робив перед своєю хатою руханку, а вбивник, із запаркованого на вулиці авта BMW, вбив його кількома пострілами. Добре, що Аллен мені про це сказав, бо я локальної преси не читаю і на локальні вісті на ТБ не дивлюся і була б цього не знала. Того дня зробила виняток. Знайшла в інтернеті статтю у Philadelphia Inquirer, довідалася деякі додаткові подробиці, а увечері на локальному ТБ почула, що вбивника арештовано і що це, мабуть, якась особиста драма. Прикро таке почути. Зробив на мене цей чоловік добре враження і хоч роботу тягнув пару місяців, то всетаки подбав, щоб його робітники виконали її задовільно і перед святами.

Серед моїх різдв'яних дарунків були і дві книжки від моїх внуків, що їх я саме читаю. Одну вже скінчила: The Kite Runner / Khaled Hosseini (дарунок від Стефка) і Memoirs of a Geisha / Arthur Golden (дарунок від Іванка). Добра белетристика, сучасні нові бестселлери. Обидві книги — справжня екзотика. Kite Runner — діється в сучасному Афґаністані і автор роману — народжений в Кабулі син дипломата, який тепер працює як лікар і живе в Каліфорнії. Талановито написане, хоч це його перший роман. Ґейша — недавно сфільмована в Голлівуді — очевидно має за тло екзотику Японії. Прочитала покищо тільки кілька розділів, але вона видається мені не така потрясаюча і ефектовна, як афґанська розповідь Госейні. На проходах слухаю тепер Dances with Wolfes. (Автор: Michael Blake). Книжка подобається мені менше як фільм, може тому, що автор виявляє своєрідну безпорадність в англійській стилістиці і це мене трохи разить. Але фільм був прекрасний!

Відколи повернулася з Торонто нікуди покищо не виходила, за винятком засідання Ради Бібліотеки у вівторок. Але зваживши на те, що я закінчила рік гостиною у Рудницьких, а розпочала новий рік гостиною у Віри Лащик — думаю, що така передишка на самоті не тільки не дошкульна, але потрібна і побажана.

Працюю над Бібліографічним покажчиком ОТ. За кількома винятками, бібліографічні дані майже повні. Але хочу доповнити книгу спогадами, но і потрібними покажчиками. Остап почав був писати спогади про дитинство — в архіві знайшла 11 сторінок машинопису "Життя за роками" — але, нажаль це тільки початковий фраґмент. Додам до цього уривки із спогадів Тараса Кульчицького і Марійки Канської — може доведеться мені знайти і перечитати її листи до Остапа і його до неї? Там може бути щось цікаве. Дуже мені жаль, що Остап не довів своїх спогадів бодай до кінця 1930-их років — може був би вияснив сам справу ув'язнення свого батька?

Середа, 25 січня 2006. Увечері.

Принесла собі з бібліотеки нові книжки, щоб слухати на проходах. Моя локальна бібліотека не має досить матеріялів, щоб мене задовільнити, отже вибираю тепер навіть досить випадкові речі. Це вже немов наркотик — дає мені стимул до проходів на свіжому повітрі. Вчора почала слухати якісь біографічні нариси із New Yorker-a. В першому з них про Гемінґвея (автор: Lillian Ross) натрапила на таку дотепну родзинку. Ross, репортер Нью Йоркера, зустрічає Гемінґвея, коли він переїздом до Европи перебуває пару днів у Нью Йорку. Гемінґвей з жінкою і сином Патриком. Не хоче нікого бачити, тільки "Kraut". Кравт — це, очевидно, Марлєна Дітріх. Вона приходить до Гемінґвеїв у готель і розповідає таку історію. Вона тепер бабуня, часом опікується малою дитиною своєї дочки. Дочка живе в апартаменті десь на 30-ій вулиці, а Марлєна — в готелі Plaza. Чаc до часу Марлєна іде на "babysitting". Бере зі собою в торбу рушники із свого готелю і чистить ними помешкання своєї дочки. А тоді брудні рушники збирає знову в торбу, кличе таксі і їде додому. Але розуміє, що таксівкар уважає її, мабуть, за якусь "bag-lady", не має відваги під'їздити під сам готель, отже висідає один квартал раніше.

Понеділок, 30 січня 2006. Вранці.

Суботу провела в Нью Йорку, в НТШ-А. Засідання управи було заповіджене, тим разом, на годину 2-у. Я вийшла з дому перед 9-ою, підміським поїздом доїхала до 30 вул. і сіла, як домовлено було з Ларисою, на поїзд NJTransit на Трентон, о годині 10:09. В Гамільтоні мали всісти Лариса з Трофименками. Але вийшло якесь непорозуміння: вони сіли на інший поїзд і ми не мали змоги поговороти в час дороги та й потім спільною таксівкою доїхати до НТШ-А. Мені було досадно, що я, купивши газету Нью Йорк Таймс і прочитавши вибрані статті в поїзді перед Трентоном, свідомо залишила газету в підміському поїзді, бо думала що від Гамільтону будемо разом. Так не сталося і мені було жаль, що я не мала своєї газети, щоб дочитати решту (щоправда вже менше цікавих мені) матеріялів.

Засідання було трохи хаотичне, звітів не читали (хоч і я, і Воронка такі звіти на письмі виготовили), багато шуму довкола різних питань створювала Марта Трофименко, яка також запропонувала Славка на голову підготовчої номінаційної комісії, не знаючи, мабуть, що попередні розмови в цих справах уже були і є кандидати, які вже погодилися. Відбулося голосування, бо крім п'яти кандидатів, які вже дали свою згоду, були ще додаткові два, запропоновані на засіданні. Отже головою буде Воронка, а членами підготовчої номінаційної комісії будуть Баранецький, Знаєнко, Таня Кейс і Славко Трофименко. Мої два нові ґранти були затверджені — але це не дуже важні ґранти і на досить скромні суми грошей.

Імпреза для публіки почалася о год. 5-ій. Темою був круглий стіл на тему "Мова і вибори". Учасниками круглого стола були Лариса, Олександр Мотиль, Микола Рябчук, Юрій Шевчук і Антоніна Березовенко. Всі виступи були надзвичайно цікаві і живі. Що більше: Рябчук і Мотиль висловили навіть контроверсійну думку, що т.зв. "двомовність" може бути некорисною для тих, хто її сьогодні пропагує, бо тоді і в російськомовних регіонах мусітимуть запровадити українську мову, як другу "офіційну". Цікаво, що в партійних програмах передових політичних партій мовного питання взагалі не торкаються, тільки комуністи і, здається також соціялісти, отверто пропагують двомовність. В сьогоднішній ситуації, де на першому пляні — ґаз, нафта, взагалі економіка, конституційні зміни ітп. проблеми — мовне питання відсувається на дальший плян і турбує тільки свідомих і переконаних українців, а такі там у меншості. Заля НТШ-А була заповнена — людей було не менше як 70. Була жива дискусія і відчувалося загальне вдоволення з цього вдалого вечора.

Микола Рябчук — найстрункіший, найхудіший мабуть, мужчина серед чоловіків його віку присутніх на залі — привіз мені "Солодку Дарусю" і свою власну нову книжку "Зона відчуження". Книжок, які я в нього "замовила", щоб привіз з України (ЕСУ т. 2 і 3 і 2 т. "Зарубіжні письменники") не міг роздобути і не привіз. (Це промовисто свідчить про те, як продаються в Україні важливі довідкові видання!) Буду мусіти замовити через Коробка.

Підступила я до Мотиля, представилася йому і сказала, що хотіла купити "Whisky priest" на різдвяний подарунок і сказали мені в книгарні, що треба 6 тижнів чекати — отже не замовила. Bиявилося, що він мав у течці один примірник своєї книжки, отже я мала нагоду купити. Прочитаю і потім подарую Максимові.

Назад я мала нагоду повертатися автом із Ромком Проциком. Що більше, він почекав до кінця програми і взяв із собою не тільки мене, але також Ларису і Трофименків. Очевидно, на "фуршет" і приємну розмову з іншими людьми (була там серед гостей і Софійка Геврик) часу вже не було. Користаючи з вигідного транспорту, я привезла з НТШ-А пару книжок, в тому числі і два примірники покажчика Всесвіту (один для Бібліотеки в Центрі). Це видання, що на них ми дали ґранти, отже мені треба їх переглянути. Не знала я також, що вийшла вже друком і "Литовська метрика" нами спонзорована (крім нормального відмічення ґранту НТШ-А на версо титульної сторінки, дали там також наше лоґо, поруч із знаком НТШ в Україні). Але Литовської метрики я додому не брала, взяла тільки Драгоманова, і збірник харківського філологічного товариства, якого я ще не бачила.

Рябчук приїде до мене в неділю, 12 лютого, бо в суботу 11-ого він ще має виступ в НТШ-А на презентації книжки Марка Стеха. Це для мене важлива інформація. Я думала, що Микола приїде в п'ятницю і що в суботу я могла б зробити з нагоди його приїзду гостину. Тепер бачу, що єдина така можливість буде в неділю. Його два виступи у Філядельфії запляновані на 13 і 14 лютого увечері, а це будні дні — понеділок і вівторок, і тоді таку зустріч в мене зробити не вдасться, бо ж одні люди ще працюють, а пенсіонерам їздити по ночах протипоказано!

Зараз вибираюся за харчами до Acme. Це вже враховує і мої тентативні пляни щодо гостини в неділю 12 лютого.

Понеділок, 6 лютого 2006. Вранці.

Не скористала з нагоди поїхати в неділю до церкви, щоб, можливо, зустрітися з людьми. Провела день на самоті, ні з ким навіть по телефону не спілкувалася. Зате працювала з Остаповим архівом. Вже пару днів тому знайшла додаткові переклади (з Мілоша, з Роберта Пенн Воррена, з Камінґса, із Збєжховського) — отже переписала ці тексти і додала до "Поетичних перекладів". Ще потрібно буде додаткових інформацій про Збєжховського для моїх приміток. Може знайду щось на Google. Це знаменита технологічна інновація: вчора знайшла навіть потрібні перші рядки польського оригіналу Мілоша — це заощадило мені часу і труду шукати за тим у книжках бібліотеки Ван Пелт. Правда, Ґуґл не завжди допомагає. З першими рядками Бєщадовського мала я досить мороки — зверталася за допомогою і до Махна, і до Бакули, бо книжок цього поета ніде не могла знайти в бібліотеках. Нарешті — всупереч сподіванням — написала до довідкового відділу бібліотеки в Урбана-Шампейн. Зареагували зразу, але відповіді довго не знаходили, і я написала вдруге. І ось недавно написав мені чоловік на ім'я Jan Adamczyk (мабуть якийсь новий бібліотекар в Урбані): отримав потрібну мені інформацію з Ягайлонської бібліотеки в Кракові! Дуже я цим зраділа. Така послуга нагадала мені мої власні труди з довідковою інформацією, коли доводилось отримувати потрібні нашим професорам дані з европейських судів, інституцій ОН ітп.

В архіві знайшла також спогад про Остапову працю у львівському Промбанку. Напевно написав він це на замовлення Атанаса Мілянича до якогось збірника про Промбанк, але в моїй бібліографії ніде такого немає, отже можливо, що це ніколи не було друковане. Доведеться ще зробити пошук і цю справу перевірити: ануж був якийсь такий збірник, а я про нього не знаю?

Мала я мати 2 лютого візиту у Форсії — але канцелярія просила мене перенести цю візиту на 17-ого. Лікарських порад мені потрібно — цими днями відчуваю якісь підозрілі симптоми, якесь ослаблення лівого боку, на проходах часом трохи задихаюся — аби не серце! Зрештою потрібно мені порад щодо ліків (зокрема Ditropan-у, який, бачу, треба мені брати кожного дня!) та й треба відновити рецепти на ліки в аптеці. Ну, маю надію, що не зважаючи на все, я зможу відбути свою гостину 12 лютого. Запросила досить багато гостей і думаю — со страхом божим! — як я дам усьому раду. Це мабуть буде моя лебедина пісня щодо таких гостин — мабуть не наважуся повторити такий tour de force в майбутньому!

Субота, 11 лютого 2006. Пополудні.

Я до завтрашньої гостини майже готова. Ще сьогодні вранці Таня почистила хату. Я уже спекла м'ясо і рибу — мала трохи мороки із своєю піччю (можливо доведеться купувати нову!) Тепер мені треба розкласти деякі речі, витягнути біґос із морозильні, накрити стіл. Але, але ... Почав падати сніг! І метереологи заповідають на ніч снігову бурю і можливе нагромадження снігу на кілька інчів! Ну, це дуже не впору. Деякі мої гості не зможуть приїхати, зокрема такі як Онишкевичі, Трофименки, Біланюки. А навіть для місцевих це може бути клопіт. Навіть мені може бути трудно виїхати по Рябчука до станції (але це найменше: від станції всього 10 хвилин ходу пішки, а Микола бував у мене вже нераз і напевно зможе прийти і сам!) Покищо сніг (лапатий!) покрив тільки трави і кущі — на дорогах він топиться і не залишає сліду. Вся моя надія — на підвищену температуру. (Тепер десь біля 40 ґрадусів, але вночі напевно буде мороз і тоді все замерзне.)

Вчора ввечері ще була телеконференція управи НТШ-А. І у висліді цих розмов, я ще мусіла посвятити пару годин сьогодні, щоб написати офіційне письмо до львівського НТШ. Та й поспішилася піти до поштової скриньки, щоб справи не відкладати.

Середа, 15 лютого 2006. Вранці.

Помер у Києві Михайло Москаленко. Несподівано, на серце. Дуже прикра вістка: таких вартісних людей в нас обмаль, отже це сильний удар для української культури. Зустрічала я його в Києві, був автором передмови до моїх Тихих розмов з вічністю — передмови, що її потім я передрукувала у київській книжці вибраного. Помер також на Флориді Володимир Біляїв, але це вже була літня людина, та й вклад його в нашу культуру ніяк не можна рівняти із вкладом Москаленка. Інша ліґа!

Снігопад із суботи на неділю був рекордовий! Впало не менше як півтора стопи снігу! І сніг падав в неділю аж до полудня! А я своїх гостей запросила на годину другу дня! Були до мене деякі телефони: мовляв, чи я гостину відкликаю? Ні, кажу. Рябчук приїде і прийде від станції метро пішки, Ірванці також прийдуть пішки, а Вакуловські — мої близькі сусідки може також відважаться. І на диво, гостина таки відбулася! І було надзвичайно приємно, хоч було нас всіх — разом зі мною — тільки десятеро: Рябчук, Ірванці, Вакуловські, Заліпський, Віра і — на диво — Олекса і Лариса Біланюки! На диво — бо вони живуть аж у Wallingford-і! Віра також приїхала автом, а Заліпський прийшов пішки! Жаль, що не могли приїхати інші мої запрошені гості: Онишкевичі, Трофименки, Процики, Волчуки, Геврики, Кіпи, Рудницькі (Ірена Рудницька проходила якусь операцію) — але вони втратили добру нагоду, бо справді спілкування було дуже приємне і гості були помітно задоволені (а що вже говорити про господиню!) Я подивляла моїх героїчних гостей, що перемогли несподіванку природи, а моя посілість — з прекрасною зимовою декорацією — додавала естетичної атмосфери при сонячній і морозній недільній погоді.

Рябчук в понеділок мав увечері виступ на PENN, в клясі Рудницького, де авдиторія — студентів і викладачів складалася із 16 осіб і де Микола виступав англійською мовою. Я туди не їздила, але Рудницький з Миколою після лекції були в мене на біґосі (не так із пивом, як із скачем!)

Вчора Микола виступав в УКУ. Дороги частинно вже прочищені, але ні я, ні Вакуловські не збиралися їхати автом, отже я просила Заліпського, щоб приїхав по мене і Рябчука, та ще й вступив по Вакуловських. До УКУ, не зважаючи на перешкоди із снігом, зібралося понад 30 осіб. Заліпський тільки відкрив імпрезу, Ірванець сказав кілька слів про Рябчука, а Микола говорив про те, чи мовляв українці мають такий уряд, на який заслуговують? Виступ його був — блискучий! Дав знаменитий аналіз української політики від Кравчука до Ющенка і — не зважаючи на його загально критичну настанову — змалював відносно оптимістичний погляд на майбутнє, мовляв, за його метафорою, Україна — куля, що котиться по дорозі, часом зупиняючись, часом сповільняючи рух, але всетаки у правильному напрямі до европеїзації. Була і низка питань, що на них Микола відповідав з притаманним йому зрівноваженим і далекосяглим коментарем. Люди були видимо задоволені, розкупили більше десятка його книжок. Ну, я всім знайомим нераз уже казала: з Рябчуком одна тільки проблема: якби Україна мала сто таких публіцистів, але має тільки, нажаль, одного!

Вдома з ним багато цікавих розмов при сніданку, і при обіді. Про "Критику" і Грабовича, про літературу (хвалив Жадана, як одного із найкращих прозаїків), про його сім'ю. Наталка Білоцерківець працює в редакції журналу "Українська культура" — привіз мені в дарунку прекрасно видану нову її книжку Готель Централь — її поезію я люблю і для мене вона — чи не перший поет сьогоднішньої України! Старша Миколина дочка (з першого шлюбу) Софія друкує часом літературознавчі статті у СІЧ-і. Молодша дочка Анастазія (Настя) закінчила Могилянку, а тепер робить маґістерку із соціології в Кембриджі. Вона вже є автором книжечки Зайві люди — про бездомних на вулицях Києва. Микола залишив мені один примірник і я з інтересом почала її читати. Молодший син є студентом Могилянки, але він найбільше цікавиться музикою (щось так як наш Іванко). Микола, будучи в мене гостем, багато часу проводив на інтернеті — полагоджував свою електронну пошту ітп. Отже, сподіюся, що йому в мене не було нудно.

Субота, 18 лютого 2006. Пополудні.

Форсія вчора, як і можна було сподіватися, почувши про мої симптоми, зробила мені електрокардіограму, дала спрямування на stress-test і наказала прийти знову за місяць, щоб обговорити висліди. Маю надію, що це не буде початком якогось поважного клопоту із серцем.

Після лікарської візити, я мала зустріч на полуденок з Марилею і Раном. Бачу, що вони обоє серйозно підготовляються до рішення, щоб за пару років перейти на ранню пенсію. Вони обоє — 1944 року народження. В бібліотеці — чималі зміни. Зокрема із новим будинком. Відбирають бібліотеці місце, будуючи там натомість додаткові офіси для професорів і комп'ютерних спеціялістів. Доведеться, мабуть, і мені зрезигнувати із моєї маленької кімнатки, яку я вже від 1994 року ділю разом з емеритованим професором Ганолдом. Ганолд, кажуть мені, тепер дуже подався, йому вже цей притулок у правничій бібліотеці не потрібний. А я також — ніде правди діти — давно його не вживаю і зовсім не матиму жалю, як мені цей привілей відмовлять.

Решту дня я провела у бібліотеці Ван Пелт, шукаючи за першими рядками поезій Тувіма і Тракля. Мусіла переглянути кілька томів, заки знайшла. Але таки знайшла!

Докінчую слухати на проходах автобіографічну книжку Angela's Ashes що її автором є Frank McCord. Це виявилось дуже талановито написаною книжкою про дитинство в Ірляндії, дитинство сповнене нужди, трагічного виживання і — на диво — знаменитих паралелей до української ситуації (Не даром нас порівнюють із ірляндцями!). Батько — алькоголік, що пропиває всі зароблені гроші, але він — великий ірляндський патріот, по п'яному виспівує патріотичні пісні і примушує своїх синів присягати, що вони готові померти "за Ірляндію". Книжка повна трагікомічного гумору та іронії, дотепних реплік під адресою англійців, що, мовляв, гноблять Ірландію вже ось 800 років! а сам автор виявляє неабиякі акторські здібності, читаючи свій текст, переплітаний віршами і піснями.

Раніше слухала я Brideshead revisited / Evelyn Waugh i The liar's club / Mary Karr, а по ночах прочитала Whiskey Priest / Alexander-а Motyl-а i Солодку Дарусю Марії Матіос. Книжка Мотиля — спроба детективу-тріллера, переплетена нібито філософськими розважаннями. На мою думку, професорові Мотилю, політологічні книги якого мають досить добру славу, варто було цю свою спробу роману підписати псевдонімом. Особливо переконливими, як на мій смак, не є ні композиція, ні психологічні портрети дієвих осіб. Мотиль — у всякому разі — це не Лє Карре! Про Солодку Дарусю я наслухалася стільки суперлятивів (зокрема від Софійки Геврик!), що сам текст, очевидно, мусів мене трохи розчарувати. Це одна із небагатьох книжок, яка отверто пише про певні болючі теми (війни, донощицтва, совєтьких злочинів) — але факт, що це викликає подив майже 15 років після незалежности свідчить негативно про ситуацію в сьогоднішній Україні. Книжка написана досить талановито, робить цікаву спробу відродити західний прикарпатський діялект — але вона написана ще в традиції перед-модерної літератури, нагадує трохи Стефаника, при чому Стефаник — куди сильніший у своїй сконцентрованій модерності!

Тепер я дочитую Vindication: a Life of Mary Wollstonecraft / Lyndall Gordon (Harper Collins, 2005). Нова біографія була відмічена як одна із важніших появ минулого року і я позичила собі її із бібліотеки Ван Пелт. Постать Марії Волстонкрафт — першої жінки, що утримувала себе як професійна письменниця і була автором не тільки автобіографічного роману Mary, aле і ще славніших публіцистичних книг A Vindication of the Rights of Men, A vindication of the Rights of Woman, травелогів з подорожі по Скандинавії ітп. була мені досі відома тільки з прізвища. Мені цікаво було дізнатися про її життя, про її перебування у Франції в час розпалу революції, де її — англійку — рятує від репресій і ув'язнення тільки неофіційний шлюб з американським бізнесменом-спекулянтом Ґілбертом Імлеєм (Gilbert Imlay), про пізніше її одруження з письменником Вільямом Ґодвіном (William Godwin), який був батьком її дочки та прибраним батьком дочки Імлея, яку Ґодвін адоптував. Дочка Вольстенкрофт і Ґодвіна Мері була згодом дружиною поета Шеллі (Percy Bysshe Shelley) i автором славної книжки про Франкенштайна. Її мати — героїня біографії — померла після народження цієї другої своєї дитини, п'ять місяців після офіційного шлюбу з Ґодвіном. Шлюб цей замітний передусім тим, що обоє батьки виступали публічно проти інституції подружжя, а сам Ґодвін був навіть автором якоїсь публікації проти шлюбів. Після смерти Мері Ґодвін написав першу біографію про її життя, хоч авторка моєї книжки оцінює її досить критично, мовляв, він не подав чи і не знав точніших відомостей про її життя як ґувернантки, як керівника навчального закладу для дівчат, як коханки Імлея, що в Скандинавії виконувала його якісь комерційні доручення, ітп. Але — мушу щиро зізнатися, що стиль авторки Линдал Ґордон іде мені часто на нерви — бувають речення настільки незграбні, що мені доводиться читати їх двічі, щоб зрозуміти про що йдеться. Напр. таке нібито просте речення: "Her gaze had the directness of a girl who nerves herself not to fear". (с. 84).

З недільного снігопаду нічого не залишилося. Кілька днів тепла — і кучугури зникли зовсім. Але температура впала і на дворі — зима! Пів години тому подзвонила до мене Софійка. Виявляється: вона у Філядельфії! Приїхала з усією родиною (включно із своїми синами) на Баль Інженерів! Хлопці затримались у готелі, Софійка з Титом — у Ренати і Олега Тритяків.

Вівторок, 21 лютого 2006. Пополудні.

Після моєї візити у Форсії в п'ятницю, я вирішила наново почати мірити тиск крови. І от виявилося, що і в неділю і в понеділок найнижчий тиск був 147/65, а найвищий 171/74. Це для мене дуже нетипово. Я вчора телефонувала до офісу, хотіла говорити з Форсією, але їй, мабуть, не переказали. Сьогодні я вже порозумілася за посередництвом медсестри Cathy. Я висловила припущення, що можливо мій тиск крові піднімають ліки Etodolac i Ditropan — і перестала їх приймати. Форсія це рішення підтримала. Доручила за тиждень їй потелефонувати. Клопіт: бо ліки ці мені таки потрібні. Етодоляк на артрит, дітропен на міхур. От маю іти сьогодні до театру: не знаю чи витримаю всю виставу без дітропену?

Вчора весь день сиділа вдома (бо чекала телефону від лікаря). Зробила за цей час великий проґрес з Остаповим архівом. Фактично переглянула більшість паперів, шукаючи за можливими якимись поетичними перекладами серед папок — тепер маю певність, що знайшла все, що потрібне. Зробила рішення не включати кількох перекладів, з уваги на сумнівну вартість самих цих поезій — це стосується зокрема соцреалістичних віршів польських і єврейських поетів радянського Львова, перекладу якогось тексту до музики Чайковського із А. Толстоя, якийсь гурра-нацреалістичний вірш німецького поета Блюнка. З того найбільше мені жаль, що не зможу включити львівських єврейських поетів — добре було б мати пару віршів із мови їдіш (хоч це, очевидно був би додатковий клопіт із спробою їх ідентифікації). Текст має 150 сторінок компютерного друку, з передмовою і примітками включно. Отже зможу взятися за остаточну підготовку манускипту. Після того, як Максим додасть грецькі рядки для Сеферіса, зможу написати до Пульсарів і вислати їм книжку до друку.

При нагоді викинула з архіву цілу торбу непотрібних паперів, а рівночасно вибрала деякі речі для можливої передачі до архіву НТШ-А — загальногромадські документи, що можуть мати якусь вартість або бути комусь цікавими, та й деякі додаткові папери "Слова". З Остаповим архівом буде ще багато праці. Тепер я вже відділила літературні твори (хоч там багато зайвих дублетів, які варто колись викинути, переглянувши чи це не різні редакції). Але найбільше роботи буде із упорядковуванням листів за адресатами — бо тепер — за Остаповим звичаєм — там цілий розгардіяш: листи помішані із текстами статей, в різних папках, без всякого порядку.

Середа, 22 лютого 2006. Пополудні.

Вчорашня вистава в театрі Wilma називалася "9 Parts of Dеsire". Автор: Heather Raffo. Режисер: Kate Saxon. Але найважніша особа — єдиний виконавець дуже вимогливої ролі — молода жінка на ім'я Jacqueline Antaramian. П'єса — про Ірак, про трагедію країни і народу, а особливо її жінок. Очевидно: п'єса дуже політична, настроєна проти війни (але і проти Саддама Гусейна). Деякі місця може навіть занадто публіцистичні і варто було їх скоротити, щоб не розводнювати надзвичайно сильного мистецького враження. Тимбільше, що п'єса іде півтора години без будьякої перерви чи хочби передишки для акторки. Факт що п'єси з такою критичною настановою до американської політики можна ставити в американських театрах в час війни та ще й при такому "аншлаґу" публіки — добре свідчить про здоров'я американської демократії. Це мені нагадало моє перше враження, десь у 50-их роках в Нью Йорку, коли ми з Остапом вперше бачили на сцені "The Teahouse of the August Moon". Мені тоді нагадалися Франкові слова, мовляв, дре шкуру й каже: двигає культуру — бо вистава була дуже критичною до американської окупації Японії, а зваживши, що це було небагато років після закінчення війни — в мене викликало неабиякий подив для свободи вияву критичної думки в Америці.

Лариса Онишкевич тиждень тому перенесла операцію на коліно. Я ще минулої середи послала їй тузін червоних гвоздиків з написом "Тримайся!" — але подзвонивши до Любомира, не застала його вдома і тільки залишила записку. Натомість з офісу НТШ-А довідалася, що в час операції виникло якесь ускладнення із серцем і у висліді Ларисі вставили "pacemaker", щоб регулювати пульс. Василі з НТШ-А, коли зі мною про це говорили, сказали спочатку "що треба було зробити операцію на серце" і дуже мене налякали. Але коли я почала розпитувати про докладніші подробиці і почула, що це "pacemaker" — трохи заспокоїлася. Очевидно, ліпше було б без того, але це не така поважна справа, як операція відкритого серця. Маю надію, що Лариса тримається добре, хоч глибоко співчуваю з її клопотами: їй треба буде вчитися ходити з новим коліном і це напевно справа, не днів, а тижнів, а то й місяців.

Субота, 25 лютого 2006. Полудне.

Pereat mundus, fiat ars! Довкола валиться світ, а я сиджу собі на самоті в своїй вигідній і теплій хаті і занурена по вуха в роботу з Остаповими архівами. І добре мені — ця робота дає мені неабияке вдоволення. Саме переписую на комп'ютері Тарасові спогади про його дружбу з Остапом, про їхню спільну юність. Тарасові спогади доводиться редагувати і скорочувати — треба виправити не тільки мову і стиль, але і чимало неточностей і помилок. Вже двічі до нього телефонувала. Помилився навіть в даті власного народження, і очевидно не все правильно пам'ятає — речі які можна спростувати на основі спогадів самого Остапа. Зрозуміла річ: адже йому вже 89-ий рік і він пише ці спогади ад гок, на моє запрошення, на коліні, без всяких документів. Але є там і цікаві подробиці, зокрема про шкільні роки, про вакації в Кульчицях, про прогулянки в Карпати. Вакації в Кульчицях і знайомство з родиною Гординських, думаю, в Остаповім житті були переломовими. Тарасові згадки про книжки в бібліотеці його діда, о. Гординського, напр. дуже цікаві. Але мушу знайти деякі уточнення: як цей отець декан називався на ім'я? В енциклопедіях його нема. Мушу запитатися Тараса.

Вже переписала спогади самого Остапа. "Життя за роками" (ах, яка шкода, що він цього не продовжував!), "Вольонтером у Промбанку", а ще знайшла якийсь його матеріал про Академічну гімназію — також треба було провірити, коли він це написав. Тарас вважав, що він читав це на з'їзді 1985 року на Союзівці, але я поглянула у свій щоденник (добре що маю таку документацію!) і бачу, що Остап тоді погано почувався і на з'їзд на Союзівку з Тарасом не поїхав. Зрештою, прочитавши уважно цей матеріял, я переконалася, що він написаний 1975 року, бо є там згадки про сторічний ювілей гімназії "минулого року", тощо. (Тоді я ще свого щоденника не провадила, отже особистої документації з того часу не маю!).

Перестала приймати Etodolac i Ditropan. Тиск міряю тільки один раз у день, але бачу, що він тепер більш поміркований. Можливо, що ці ліки впливали на тиск крови? Психічно чуюся добре: праця виповняє мені увесь день. На годину виходжу на прохід, слухаючи по дорозі якусь книжку (тепер якийсь не надто великої літературної вартости тріллер якогось Гіґінса (Jack Higgins. The President's Daughter). На ТБ дивлюся тільки на вісті. Але атрит докучає — все тіло штивне — ходжу, як поломана, а сьогодні більшість ночі не спала, і то навіть не знаю чому: не була нічим схвильована і чулася не погано. Але може за довго працювала, а потім за довго в ліжку читала? Зрештою, побачивши, що не спатиму, решту ночі читала Всесвіт, Критику і при нагоді натрапила на цікаву статтю Елеонори Соловей "Територія свободи" — про сатиричні епіграми Лукаша, Первомайського, Голованівського. Подобалися мені такі Лукашеві злободенні дотепні віршики:
Хоч як би хто хотів,
Це ясно кожній миші:
Часи уже не ті.
А стануть ще нетіші.
або
Наша армія Червона
не стоїть коло кордона —
за кордон іде.
Це трудящих українських
проти польських, проти фінських
партія веде, партія веде.

Як добре, що це збереглося! А також автоепіграма Сави Голованівського:
Нема мені поблажок і послабин —
напевно доля вже моя така...
Усе було б гаразд, якби той рабин
утяв мені не щось, а язика.

Це мені нагадало, що шукаючи до Остапових поетичних перекладів за оригіналом Тувіма, я при нагоді натрапила на кілька дотепних злободенних віршиків: (Цитую з пам'яті, може треба буде перевірити і виправити):
Po pierwsze
złe wiersze,

po drugie —
za długie,

po trzecie —
hańba takiemu poecie!

Цей вірш продовжується, але мені найбільше подобалися ці перші рядки. Або ще така строфка:

Oto krytyk, który idealnie
umie geniusz połączyć z głupotą
każdym słowem dowodząc genialnie,
że jest bardzo wybitnym idiotą.

Дякую своїй долі, що я ще маю змогу думати, читати, працювати, а то й на самоті — усміхнутися. І спілкування моє — не з діяспорними панюсями-пліткарками, а з найкращими умами України — щоправда часом уже померлими, а у всякому разі — далеко від мене віддаленими.

А тимчасом у світі загрозливий зудар цивілізацій. Вже кілька місяців проходять в різних країнах багатолюдні демонстрації музульманів проти надрукованих у Данії карикатур, де зображений пророк Магомет. Деякі европейські газети (навіть і в Україні) передрукували ці карикатури, мовляв треба обстояти принцип свободи слова. Але це провокує фанатиків-музулман. Та й демонстрації ці напевно не спонтанні, а інспіровані антизахідними політичними групами, можливо що і такими як АльКаїда. Справді цікава і принципова дилема: чи варто провокувати віруючих образливими для них статтями чи карикатурами? Для західного демократичного ока ніякої крамоли в цих карикатурах немає (я їх бачила, навіть не дуже дотепні) — але для фанатиків із середньовічним світоглядом? В таких випадках варто поставити аналогію: чи можна безкарно друкувати карикатури, які ображують християн, голокост, або навіть, скажімо, якщо "60 Minutes" назве українців "ґенетичними антисемітами" — і ми протестуємо, і подаємо до суду CBS? Недавно, у відповідь на цю контроверсію з карикатурами Магомета, євреї заповіли конкурс на антисемітські жарти, конкурс, що в них мають право брати участь самі тільки євреї. Чула я по радіо і такий дотеп, що його вже раніше чула від Іванка і яким була прикро вражена, хоч він і справді має чорний гумор: мовляв, скільки євреїв можна помістити в авті BMW? відповідь: два зпереду, три ззаду і шість міліонів у попільничці! І з цього самі євреї сміються! Але євреї — люди, яким притаманне особливе почуття гумору, — пригадую Тувімовий віршик про срульків у банку — знаменита сатира на капіталізм, опанований євреями — але це писав таки справжній єврей, Тувім! Мусулмани не виявляють такого почуття гумору — зрештою їхні провідники завертають їх назад у середньовіччя і це може закінчитися катастрофою для модерного західного світу. Але протести не тільки проти заходу. Ось передучора самовбивці-терористи висадили в повітря одну із найважніших мошей шіїтського Баґдаду. Іракові завжди загрожувала громадянська війна, а тепер вони стоять справді на порозі нової страшної катастрофи. Америку, очевидно, обвинувачують в усіх гріхах, навіть і в тому, що самі між собою готові тепер воювати. Не варто було Бушові розпочинати цієї війни. Саддам Гусейн стоїть тепер перед судом, але він був — хоч і деспот типу Сталіна — то все ж таки секулярний лідер, який тримав Ірак укупі. Тепер все це може розвалитися і дай бог, щоб не стало початком якоїсь світової війни. Бо зацікавлені сторони тут — не тільки захід, але Іран, Туреччина.

Понеділок, 27 лютого 2006. Полудне.

Вчора пополудні пішла на зустріч із новим послом України до США, Олегом Шамшуром. Відносно молодий чоловік, вільно і поправно говорить українською мовою. Найцікавіше, що сказав: що уряд Ющенка плянує заснувати інформаційні центри в різних осередках, що Україна плянує висилати на захід співаків, симфонічні оркестри та робити інші культурні заходи, мовляв, нам потрібний не тільки фольклор. Поживемо — побачимо. Питання до нього були досить глупі, рідко доречні, часом трохи провокативні, напр. що він думає про боротьбу Чечні за свої права? Або про Януковича. Він не завжди відповідав на них із потрібною дипломатичною резервою, мовляв, "а це — off the record". Який може бути "оф те рекорд", коли виступаєш перед авдиторією, що складається із 200 незнайомих людей, в чужому місті? Видно, що не має ще досить практики і дипломатичного досвіду.

Вівторок, 28 лютого 2006. Вранці.

Сьогодні — день народження Марійки Канської. Вперше після її смерти. Про цю дату я колись пам'ятала, щоб вислати їй уродиновий подарунок.

Знайшла в Остаповому архіві дві сторінки-фотокопії. Одна з каталогу Конґресової бібліотеки, друга з якоїсь еспанськомовної енциклопедії (мій коханий не мав професійної звички подавати точне джерело!) Сторінка каталогу LC подає список творів французького письменника, що називався Eugene Dabit. Довідка з еспанської енциклопедії каже, що він народився 1898 року в Парижі, а помер 1936 року в Севастополі. В моїх літературних довідниках письменника Дабі немає, але пішла на Google і довідалася, що він був також малярем, що це "left wing French writer", що з його роману "Hotel du Nord" був зроблений 1938 року фільм, що Ґалімар після смерти письменника видав його "Journal intime, 1928–1936". Збірка новель цього автора видана 1936 року і згадана тільки в списку LC — вона називається "Train de vies". Можливо, що тут є якась друкарська помилка або помилка каталогера: думаю, що повинно бути "Train de vie", але не маю на це доказів, бо ніде не знайшла про цю збірку додаткової згадки. Тимчасом, це для мене, як дослідника Остапової творчости, досить важлива інформація. Герой оповідання "Камінні ступені" — письменник і називається Трендеві, дія відбувається у Севастополі, і в новелі цитується його щоденник. Треба буде мені пошукати за щоденником пана Дабі. Можливо, що Остап написав оповідання під впливом цього щоденника? Варто мені перевірити, чи були, може, якісь польські переклади цього французького письменника? Факт, що він був політично лівий, наводить мене на думку, що його книжки могли бути популярні в соціялістичних колах Остапового батька. Але це мусіли б бути переклади. Сам Остап міг можливо читати і в оригіналі, але це малоправдоподібне: бо звідки взяв би цю видану в Парижі збірку?

Субота, 4 березня 2006. Вранці.

Вчора — історична дата: завершила — після довгих годин напруженої праці і болю голови! — останню редакцію і коректу Остапових "Поетичних перекладів" і переслала електронною поштою текст Максимові. Після того, як він додасть грецькі епіграфи до Еліота і перші грецькі рядки до Сеферіса, можна буде переслати дискету Пульсарам.

А тимчасом Лариса Копань обізвалася вчора несподіваним для мене подарунком. Прислала мені три книжки: свою власну (роман Орбіта, виданий ще 1980 року Радянським письменником), перший том великої автобіографії Богдана Гориня Не тільки про себе і перший випуск т.зв. Кишенькової енциклопедії Українці у світовій цивілізації — дві останні книжки — видання Пульсарів 2006 року. Дуже я зраділа першими двома. Про якийсь власний її твір я вже Ларису Копань давно просила, бо хотіла подивитися, яка з неї письменниця. Читатиму з інтересом. Також і Гориня, бо люблю біографічні книжки. Щодо третьої — то це біографічний словничок, який включає 56 коротких довідок з біографічними даними і фотопортретами. Не зовсім розумію, чому це мало б виходити такими маленькими випусками (замість солідного біо-бібліографічного словника), але вразило мене те, що не з'ясовано на яких критеріях добору це побудоване. Є там такі люди як Архипенко, Бортнянський, Пулюй, але є і Пріцак, і Іра Маланюк і навіть молодий Адріян Сливоцький, а це доказ, що словничок не обмежений до вже померлих. Включає він і не українців: Захер-Мазох, Лифар, Сікорський, Харпак (цей останній, що про нього чую вперше, це Нобелівський лауреат Жорж Шарпак, французький фізик. У всякому разі, біографічні довідники потрібні і корисні: поставлю собі його поруч із львівським виданням Українська журналістика в іменах, що також виходить окремими випусками.

Саме закінчила слухати аудіозапис цікавого роману досі зовсім мені невідомої письменниці, що його "на вгад" позичила собі в публічній бібліотеці моєї дільниці, де для мене не залишилося великого вибору. Автор називається Diane Johnson, а роман має заголовок Le Divorce — саме заголовок, мабуть, вплинув на мій вибір. Виявилося, що це дуже добре написана інтелігентна книжка про зудар двох культур — американської і французької, своєрідна комедія звичаїв, вплетена дуже вдало у композицію, де не тільки майстерно вимальовані психологічні портрети персонажів, але навіть і фабула, що має наростаючий конфлікт, мало що не кримінального трилера. Авторка виявляє неабияке знання французького побуту і французької мови (якою де-не-де переплетені діялоги. Читає книжку дуже добре Suzanne Toren — а в цьому випадку це нелегко, бо треба добре знати і французьку мову. Зацікавила мене авторка. Виявляється, що вона була двічі кандидатом на нагороду Пуліцера (але її не отримала!). Вона є також автором книжки Le Mariage. Пошукаю за якимсь її аудіозаписом.

O, boy! Ignorantia invincibilis! Всупереч інтуіції, вирішила в цю мить глянути до своєї підручної Merriam Webster's Encyclopedia of Literature. i lo and behold! Даєн Джонсон має вже неабиякий стаж і тільки для мене вона є новинкою! Diane Johnson, b.April 28, 1934, Moline, IL. "American writer and academic, best known for worldly and satiric novels set in California that portray contemporary women in crisis". Згадується дев'ять різних книжок, але нема ні слова про Le Divorce i Le Mariage. Але на обгортці аудіокасет є ще додаткова інформація про те, що вона є "a resident of both America and France" — а це, очевидно, вияснює її фантастично добру обізнаність з побутом, культурою, а навіть — хоч може не так точно і правильно! із правом Франції!

Вівторок, 7 березня 2006. Пополудні.

A propos права Франції: Сьогодні на National Public Radio передавали цікавий репортаж про потребу обзнайомлення суддів і адвокатів Америки із правом інших країн — ґлобалізація торгівлі, мовляв, приносить чимало ускладнень, які вимагають знання чужоземного права. Я дуже тим репортажем зраділа — це дуже важлива для моєї вужчої професійної спеціялізації увага медії. Давно пора! Я потелефонувала до Марилі, щоб впевнитися, що вона це чула, бо це варто навіть залишити в архіві, вживати на лекціях, а навіть як один з арґументів на захист іноземних колекцій в правничих бібліотеках, коли обговорюють річний бюджет бібліотеки. Були якісь неполадки сьогодні з їхнім телефоном, але я таки пополудні додзвонилася. Ні, не прогавили! Навіть мали нагоду слухати повторену вдруге радіопрограму в час інформативної лекції про чужоземне право!

Повернула я сьогодні бібліотеці Oak Lane ще одну недавно позичену аудіо-книжку. America's Queen by Sarah Bradford. Це біографія Жакеліни Кеннеді і я не дуже радо це випозичала, бо боялася, що це буде якийсь панегірик. Виявилося — навпаки. Біографія дуже критична, хоч авторка старається бути об'єктивною. Я ніколи не мала великого сентименту до Джана Кеннеді і його родини, хоч подобалася мені їхня увага для справ культури. Виступ Фроста на інавґурації Кеннеді — це був певно єдиний на всю історію Америки випадок такої уваги і пошани для поезії. А сама Жакелін запрошувала до Білого Дому визначних музик і інших культурних діячів — і це теж було, мабуть, уперше на високому рівні, із добрим смаком. З біографії видно, як обоє вони — і Джан, і Жакелін — жили сексуально розгнузданим життям — про Джана це було загально відомо, але про те, що Джекі мала афери із братом Джана, і з цілою низкою інших мужчин в додатку до Онассіса і до останнього свого чоловіка, я вперше довідалась з цієї книжки. Одне слово: американська ґейша! Ганялася за маєтками, мовляв, потрібні real money! і видавала на себе страшенно багато грошей, зокрема на одяг. Окруження і родини Кеннеді, і Онассіса не викликає в мене респекту. І не тільки через їхню надмірну розгнуздану сексуальність, але і через диктат грошей, зокрема старого батька Джозефа Кеннеді і зв'язки з мафією, які впливали на американську політику.

Завтра маю мати 5-годинний Stress test i Echo-test. Перестерігали із лікарні, щоб сьогодні вже не пити кави, ні чаю, ні соди, а від півночі взагалі нічого не пити і не їсти. Це буде новий для мене досвід — маю надію, що не принесе мені небажаних вислідів.

Четвер, 9 березня 2006. Вранці.

Факт що я сьогодні вдома і при комп'ютері — дуже добрий знак! Бо могло бути зовсім інакше. Вчора в час тесту виявили в мене Rapid atrial fibrillation (маю копії офіційних електрокардіограм для лікаря, де тиск крови позначений як 155/83, а пульс як 127, а було і вище!) — і мені — після телефонів до моїх лікарів в Ралстон центрі пропонували залишитися в лікарні на пару днів! Я виявила здогад, що це може наслідок інєкцій Persantin i Supine, що їх вони ввели в мою жилу для цілей тесту. Лікар і медсестра це заперечували: мовляв, ніколи ще такої реакції від пацієнта на ці ліки вони не мали. Я сказала, що міряю вдома досить регулярно і записую собі і тиск крови і пульс, і пульс в мене буває звичайно 54–60. Під кінець довгої процедури, що включала обслідування-фотографування величезною машиною, яка обертається довкола пацієнта (і певно коштує кілька мільйонів долярів!), мені ще раз зробили електрокардіограму: фібріляції вже не було, тиск впав до 122/64, а пульс до 64. Отже дозволили мені піти додому. Вийшовши з будинку шпиталя Rhoads, що немов лябіринт безконечних коридорів, де потрібний був би клубок Аріадни, щоб знайти вихід на вулицю, я — побачивши соняшні обриси будинку Irvine привітала його віршем Марини Цвєтаєвої: "Дякую, Боже, за дар: за океан і за сушу, за тіла пристрасний жар, і за безсмертну душу, і за розпалену кров, і за остуджену воду. Дякую і за любов, дякую і за погоду". Це так замість молитви вдячности своїй долі. Весь день від ліків і процедур боліла мені голова, але вже під кінець чулася трохи ліпше, навіть вступила до бібліотеки Ван Пелт за біографічною книжкою про цісаря Франца Йосипа і Марію Шратт (автор: Joan Haslip, ця сама, що написала про "нашу паню цісареву", саме під її ім'ям я знайшла і цю книжку, яка мене зацікавила). Приїхала я додому публічним транспортом, пішки, хоч і трохи втомлена, прийшла від метро. Сьогоднішні тести, на мою думку, виявили деяку нерегулярність мого пульсу і мабуть доведеться приймати якісь ліки, а то й може треба буде заінсталювати pacemaker, як мали колись і мама, і тато. Побачу, що скаже Форсія, взявши до уваги висліди тестів. Найбільше з усього боюся не смерти, а інсульту і паралічу. А для цього є поважні родинні прецеденти: і мама, і бабуня. Треба буде робити щось, щоб цьому запобігти.

Ще треба сказати, що — при моїй клявстрофобії — лежати під величезною машиною над головою, з руками піднятими вгору, це неабияка проба нервів. І допомагає при тому, якщо замкнути очі, і для заспокоєння, цитувати собі в пам'яті рядки поезії.

Середа, 15 березня 2006. Вранці.

Форсія потвердила мій здогад, що ліки (Persantin, Supine) могли бути причиною моєї "rapid atrial fibrillation" підчас тесту і дивувалася, що лікар-кардіолог і медсестра, які були підчас тесту, таку можливість заперечували. Форсія пояснила мені деякі знахідки "Echocardiographic Report" (що його мені дали на письмі). Мої артерії не заблоковані — а це головне. Багато чого виглядає зовсім нормально, а деякі діягнози напр. щось таке як "mild aortic regurgitation", каже вона, — це часте явище у старших віком. "Left atrium moderately dilated; right atrium mildly dilated" — як я зрозуміла з її пояснень, може бути причиною нерегулярності пульсу. Я показала їй коробку від Glucosamine, там написано, що серед рідкісних бічних наслідків може бути підвищений тиск крови і нерегулярний пульс! А я це приймаю вже певно із десять років і воно допомагає мені на болі у ставах, в коліні ітп. На всякий випадок, я це зупинила: нічого тепер не приймаю, крім вітаміни Е, folic acid, Calcium, occuvite та аспірини. Форсія спрямувала мене до кардіолога (Gary Vigilante) і я завтра матиму в нього першу візиту. Можливо доведеться мені носити пару днів якийсь монітор, що мав би перевірити перебої із пульсом, якщо такі є.

Максимові вдалося вписати грецькі рядки до Сеферіса і Еліота. Він переслав мені нібито готовий вже до висилки до Києва електронний файл "Поетичних перекладів". Але, готуючи посилку для Пульсарів, я взялася це ще раз перевіряти і на своє здивування знайшла чимало пропусків у тексті! Не можна довіряти електронним пересиланням! Помітила я це передусім тому, що сторінки пересланого Максимом тексту не відповідали сторінкам мого машинопису. Шастя, що була така пересторога. Бо це мене спонукало прочитати весь текст ще один раз — від початку до кінця. Знайшла ці механічні помилки, виправила. Написала листи до Копань і ось зараз піду на пошту, щоб це послати реєстрованою посилкою до Києва. Маю надію, що видавництво зможе друкувати з моєї електронної дискети, і що чужомовні рядки, зокрема грека, не викличуть комплікацій.

Віддаю сьогодні бібліотеці аудіо-книжку (The Cat who smelled a rat / Lilian Jackson Braun). Така собі безпретенсійна, але грамотно написана легка і дотепна лектура, яка заохочує мене до проходів — отже значення її — розважальне і терапевтичне. Але я замовила собі вже також із Teaching Company новий курс — тим разом американської літератури.

Понеділок, 20 березня 2006. Пополудні.

В четвер, 16 березня, мала я першу візиту в нового лікаря-кардіолога. Називається він Gary Vigilante. Зробив на мене дуже добре враження. Приписав мені лік Toprol-XL — на зниження тиску крови і нерегулярність пульсу. Якщо це не допоможе — в майбутньому може доведеться заінсталювати pacemaker. За місяць маю знову прийти, а в п'ятницю маю знову візиту у Форсії. В п'ятницю ходила до офталмолога — Мухи Стефанишин. Отже маю добру лікарську опіку. В моєму віці — я ще у відносно доброму стані здоров'я, потішив мене кардіолог. Хоч згадував рівночасно про "heart murmur" i "sick sinus syndrome". Побачимо. Не буду себе лякати передвчасно: добре, що не є гірше.

В неділю (тобто вчора) ходила я на концерт Пікардійської Терції. Заля була виповнена по береги (певно із 500 осіб!) ентузіястичною публікою — поголовно імігрантами четвертої хвилі. Концерт дав повне вдоволення і мені і залишив щонайкращі враження. Це був великий контраст до недавного Шевченківського свята, яке мало рівень якогось сільського клубу, із півграмотними виступами учнів НУРШколи, з аматорським і дуже незадовільним виступом новоствореного хору "Акколада", з патетичним і претенсійним читанням "Гамалії", і з доповіддю Леоніда Руцницького, який договорився до того, що мовляв, інтерпретації Шевченка бувають контроверсійні, шкідливі і зайві ітп. Якби це сказав лідер бандерівців, я прийняла б це як нормальне явище, але коли це говорить університетський професор — то принаймні викликає здивування. Я пішла на концерт, бо кожного року іду, щоб відзначити якимсь способом Шевченка — йому це від нас належиться. Але публіка була мабуть ліпше від мене поінформована заздалегідь, бо на залі було не більше як 150 осіб, а це як на Шевченківський концерт — дуже дивно.

Арнолд Левін — хворий на рака легенів, досі героїчно боровся з хворобою, і продовжував готувати мої і Вірині податки. Але тепер він у лікарні — і нам доводиться шукати за іншим податковим дорадником. Жінка Левіна потелефонувала і порекомендувала мені Роберта Ертнера. Саме пробую з ним нав'язати контакт.

Прочитала роман "Орбіта" Лариси Копань. Книжка, очевидно, досить соцреалістична, але має цікавий університетський побут, цікаву інтелігентську українську термінологію, і дивує технічними знаннями авторки. Є навіть невеличка інтриґа, пов'язана із алькоголізмом наукових працівників, донощицтвом і плаґіятом.

На проходах (далі ходжу, хоч часом доводиться зупинитися, відітхнути!) слухаю тепер травелог Марко Польо! Книга з 13 століття і не все в ній цікаво слухати, і не все там, мабуть достовірне. Але я дізналася, що Кубла-хан — не герой поетичної уяви Колдріджа ("In Xanadu did Kubla-khan a stately pleasure dome decree" — якщо правильно запам'ятала) — але справжній хан-володар великого татарського царства, нащадок Джінґіс-хана, і став він великим ханом в році 1254! А описи побуту і могутності татарів і інших магометан того часу наводять на думку, що зудар цивілізацій, очевидно, не є ніякою новинкою 21 століття.

Нарешті зібралася з силами і присвятила минулого тижня трохи часу для справ Видавничої Комісії НТШ-А. Ще, мабуть, доведеться полагодити кілька прохань в найближчих тижнях, може провести ще одне-два голосування. І буду дуже рада позбутися своїх обов'язків у травні, коли будуть загальні збори і вибір нової управи.

Четвер, 23 березня 2006.

Саме повернулася від Роберта Ертнера. Він має свій офіс у великому будинку напроти станції Дженкінтавн. Ледве знайшла місце запаркувати авто. Це не така вигода, як Арнолд Левін, сусід Віри, у власній хаті і від мене недалеко. Та й коштуватиме мене 50 дол. більше! (Заповів, що його ціна — $220). Ну, але я рада, що не мусітиму журитися податками.

Завтра маю чергову візиту у Форсії. Треба буде обговорити стратегію лікування на майбутнє. Я вже і без неї вирішила, що повернуся до свого Glucosamine/Chondroitin, бо занадто вже мені дошкуляють коліна і інші суглоби.

При нагоді хочу вступити до Ван Пелт і повернути позичену книжку, яку вчора вночі закінчила читати: The Emperor and the Actress: The love story of Emperor Franz Josef & Katharina Schratt (Dial Press, 1982). Joan Haslip, як я вже знаю з попередньої її книжки про "нашу паню цісареву", вміє цікаво писати біографію. А на тлі людських біографій найлегше вивчати історію доби. Платонічна довголітня приязнь віденської актриси і цісаря (що була свідомо плекана і заохочувана цісаревою Елисаветою) дає нагоду дізнатися ближче і про побут аристократії і середньої кляси, і про мистецьке середовище Відня, і про національну політику австро-угорської монархії. Катерина Шрат жила до 1940 року, але була дискретна і спогадів про свою приязнь з цісарем не залишила. Є, правда, книжки вибраного листування. Приязнь ця може й була чисто платонічна, але листи цісаря — повні виявів туги і любови, хоч був він черствим реалістом і без будьяких польотів романтики чи фантазії. Гесліп є також автором — серед інших книжок — книги про Катерину Велику. Я — хоч як це дивно у випадку українки — про російську історію знаю менше, ніж про історію европейських країн і Америки. Може це була б нагода заповнити трохи цю лакуну?

Марко Стех звернувся до мене за посередництвом Максима в справі листів Ігоря Костецького. Він досліджує творчість Костецького, писав вже про нього, видав одну книжку його творів. А тепер взявся збирати листування. Ну, це перші дивіденди моєї дотеперішньої праці з архівами. Знайшла кілька листів і до Остапа, і до мене, поробила копії і вчора вже вислала Стехові. Це заохота мені далі впорядковувати архів — цих листів може є і більше. Рівночасно вибрала я 12 листів Святослава Гординського до ОТ і шлю до редакції "Дзвону" до Львова. Цього року є сторіччя від дня народження Гординського — може редакція схоче їх надрукувати.

Субота, 25 березня 2006. Вранці.

Вчора вночі закінчила переглядати книжку-щоденник Євгена Дабі, що її позичила у Ван Пелт. [Eugene Dabit: Journal intime, 1928-1936. Paris: Gallimard, 1989]. Приємно усвідомити, що я можу читати французькою мовою без особливих труднощів. Але безпосереднього зв'язку із Остаповими "Камінними ступенями" не знайшла. Може бути, що, як він і пише в своєму оповіданні, "довелося тільки прочитати часописну вістку" про смерть Дабі, і що мої підозри, що Остап може читав цей щоденник, або якусь іншу книжку Дабі і що існує якийсь глибший зв'язок між оповіданням і творами французького письменника — безпідставні?

В Нью Йорку цими днями перебуває Мирослава Антонович. Вона — на запрошення НТШ-А (ми над тим голосували, отже я знала, що вона приїде) брала участь у конференції ASN, на Колюмбії. Завтра матиме виступ для української публіки в НТШ-А. Хотіла б я дуже поїхати і зустрітися з нею. Але мені треба було б їхати поїздом — а я цими днями не така фізично міцна і трохи боюся цього зусилля. От якби була нагода присістися до чийогось авта!

Завтра в Україні — вибори до парламенту. Є реальна загроза, що Партія регіонів може вийти переможцем у виборах, а це може значити, що Янукович (або може Ахметов?) у висліді цих виборів може стати прем'єр-міністром України. Преса повна песимістичних розважань про розчарування Помаранчевою революцією, про можливість повернення України у сферу впливів Москви.

Середа, 29 березня 2006. Увечері.

А я таки була в Нью Йорку в неділю! Поїхала поїздом через Трентон і поїздом повернулася. Вийшла з хати після восьмої ранку, о дев'ятій вечора була вже вдома. Залишила авто на станції в Мельровз Парку, до центру міста доїхала підміським поїздом, тоді до Трентону, пересідка на NJ Transit до Нью Йорку, і таксі до НТШ-А. (Таксі — туди і назад коштувало більше, ніж поїзди до Нью Йорку, бо із знижкою для пенсіонерів мене цей довший і менш вигідний від Amtrak-у доїзд коштує всього 13 доларів (туди і назад!). Все це було можливе тільки тому, що імпреза в НТШ-А була о 2-ій годині дня, а не, як звичайно о 5-ій! Виступали три жінки з України — науковці, що приїхали на конференцію American Association for the Study of Nationalities (ASN), яка саме закінчилася на Колюмбії. Це були Леся Ставицька, автор словника жарґонної лексики, Мирослава Антонович та Орися Демська-Кульчицька, автор недавно виданої монографії "Основи національного корпусу української мови". Я приїхала одну годину раніше і мала змогу ще поговорити трохи з Мирославою. Вона дуже задоволена своїм статусом в Києво-Могилянській Академії, де є доцентом катедри правознавства, пише докторську дисертацію під наглядом Буткевича, чоловік її також дуже задоволений своєю роботою (він, здається, є деканом і дуже зайнятий своїми адміністративними обов'язками), старша дочка Мирослава закінчує право, але більше цікавиться перекладознавством і мабуть перейде на цю ділянку, молодша — рішуче хоче бути правником, але вона покищо ще в середній школі.

Доповіді зібрали не більше як 30 осіб публіки, але серед них були обоє Онишкевичі (Це вперше від своєї операції Лариса поїхала до Нью Йорку — не поїздом, але автом! і не виходила на третій поверх, бо це ще їй за важко!) і також Ростик Хом'як, яким я так зраділа, що аж його обняла. Самі survivors!

Доповіді були цікаві, а дискусія ще цікавіша! Пізніше Лариса з доповідачами і членами управи пішла ще на спільну вечерю — запрошували і мене, але я відмовилася, бо тоді мусіла б приїхати додому аж десь опівночі!

Вибори в Україні дали перевагу, як і можна було сподіватися, партії регіонів. Несподіванкою одначе виявився факт, що на другому місці — не "Наша Україна" Ющенка, а блок Юлії Тимошенко! Ніхто з них не має повної переваги, отже будуть творити коаліційний уряд — можливо: Юля з Ющенком і соціялістами Мороза. Це ще був би найкращий варіянт. Побачимо.

Вчора я більшість дня провела в Українській Бібліотеці в Центрі. Ромко Процик трохи направив старий принтер, отже є надія, що ще якийсь час зможемо з нього користати і друкувати картки. Добре, що моя каталогізаційна робота останніх тижнів — не пішла намарне.

Сьогодні написала листа до Люізи Ільницької з проханням, щоб вона пошукала за ще двома додатковими позиціями до Остапової бібліографії: віршем "Сновида" в гумористичному "Комарі" і рецензією на "Вечорниці" Ніщинського в "Ділі". Ці речі важливі тим, що це перші Остапові друки в цих жанрах.

До покажчика хочу додати ще уривок з листа Марійки Канської — інформацію про ув'язнення Остапового батька. Знаю, що цей уривок з її листа я переписала була до свого щоденника, але коли це було? Того щоденника уже так багато, що знайти щось у ньому не так то легко. Для перших 500 сторінок я вже навіть маю покажчик імен — це полегшує орієнтацію, але це покриває тільки малу частину тексту.

Іде весна і мені дуже бракує моїх столітніх дерев. Тепер буде на моєму городі багато сонця (за-багато!) і — нажаль — не маю потрібної заслони від сусідів. Видно з мого вікна не тільки аж до 10-ої вулиці, але аж до підміських поїздів! Я конче хочу посадити на городі якісь овочеві дерева (може черешню), бузок, вістерію, якісь клюмби квітів. Потелефонувала сьогодні до Лукашевичів — може Сергій або Анатолій щось мені порадять і допоможуть. В іншому випадку доведеться кликати якусь фірму, що займається справами landscaping.

Неділя, 9 квітня 2006. Увечері.

Від Пульсарів отримала я листа від редактора Сергія Цушка і від Лариси Копань з кошторисом на "Поетичні переклади". Нарахувала вона коштів на 18,593 гривень, тобто на 3,636 ам. долярів. Це трохи більше, ніж я сподівалася — бож книжка не буде більшою від "Крейзі", та й набір на комп'ютері робила я сама. Але я, очевидно, погодилася, хоч висловила — бодай pro forma — своє здивування, що ціни підскочили аж так високо від минулого року і що це може вплинути на мої дальші пляни із виданням "Бібліографічного покажчика". [Це так тільки пересторога для видавництва, щоб старалися давати конкурентноспроможні ціни і щоб уважніше ставилися до розповсюдження книжок в Україні, щоб були якісь відгуки на доказ того, що видавництво і справді надрукувало повний тираж і що книжка таки десь продається — я гроші маю і на виданнях не збираюсь ощаджувати — давно минулися ті часи, коли я — пригадую десь в кінці 1950-их років — заощадила на нашому дуже убогому господарстві пару сот долярів і думала, що цим допоможу Остапові видати збірку віршів. Тепер гроші не є перешкодою, але, очевидно, мушу виявляти якийсь підприємницький know-how i дбати про те, щоб мене надміру не використовували].

Їздила пару разів до Home Depot за фруктовими деревцятами. Крамниця у Willow Grove має більший вибір і я вже навіть рішилася на дві грушки і плакучу черешню. Деревцята були досить великі і дорогі — черешня у 20 ґалоновому горщику коштувала понад 50 дол., грушки по 39. А достава додому додатково мала коштувати 75 дол. Я вирішила наперед потелефонувати до Лукашевичів. Подумала собі: може вони схочуть самі привезти, дам їм заробити, замість платити крамниці. Але в телефонній розмові з Анатолієм я зрозуміла, що він турбується, як ті деревцятка доставити, та й як їх занести на город із вулиці (бо навіть якби доставили з Home Depot — то тільки під хату, не на город!) і я передумала. Зробила замовлення у фірмі з Ілліной на 170 дол. — в тому мають бути WhitePod, Wheeping Peach, Wisteria, French Lilac i живопліт. Напевно це будуть невеличкі деревцятка, не такі вже трохи підховані, як ті, що я бачила в крамниці. Але їх напевно легше буде посадити. Все це нагадало мені новелю Валерія Шевчука "Мій батько надумав садити сади". Життя добігає кінця, а я — у своєму оптимізмі — беруся садити деревцята і рослини, яких не побачу вже підхованими і розквітлими.

A propos: я з більшою увагою тепер придивляюсь до своїх симптомів. Відколи беру Resсue i Toprol — мій тиск крови поміркований. Але я починаю розуміти, що втома останніх тижнів, коли я вже о 8-ій лягала до ліжка, це — можливо — наслідок мого нерегулярного низького пульсу? Може і справді в недалекому майбутньому треба буде мені вставити якийсь pacemaker? Бо в іншому випадку, можу вранці не пробудитися? [Легка, бажана така смерть — може не варто проти цього змагатися?] Вчора свідомо випила пополудні чашку міцної кави — чулася більш енергійною, але у висліді — уночі не могла спати і мусіла прийняти Альпразолам.

Між іншим, вчорашнє безсоння допомогло мені закінчити книжку Богдана Гориня "Не тільки про себе" (Книга перша, 1955–1965). Добре подумана ця мемуарна серія Пульсарів — в ній колись могло б появитися і моє "Життя на бігу". В Гориня книзі найцікавіші для мене силуети Михайла Рудницького і Михайла Яцкова. Та й додаткові інформації про наростання руху шестидесятників. Але закінчивши Гориня, я мала на нічному столику один номер журналу "Київ" (з жовтня 2004). І там прочитала листи Павла Тичини до Ліди Папарук, де знайшла таку знаменну цитату: пише він з якоїсь европейської подорожі (ні дати, ні місця!!), згадує подорожі Коцюбинського і каже: "Наша подорож одрізняється від подорожі Михайла Михайловича. По-перше, ми не європейці." Хоч я і розумію Тичину, що приїхав з-поза залізної занавіси, то всетаки — боляче. Отак як і в Ліни Костенко: "Ми прилетіли вранці у Європу..." Може тепер, коли вже Україна 15 років незалежна, бодай частина її населення відчує себе европейцями? Не тільки львівяни і новофранківці на чолі з Андруховичем? А може далі будемо Евразією — сусідом европейських Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини? Цікава в цьому ж номері і стаття Слабошпицького про Щербака, і спогади Жиленко про Дрозда (що їх я вже читала раніше!) і інтерв'ю Констянтина Родика з Богданом Жолдаком і спогади Станіслава Зінчука про Сосюру, Тичину, Лукаша — що їх читатиму сьогодні.

А на проходах закінчила слухати роман "The French Lieutenant's Woman", що його автором є John Fowles. Бачила колись фільм зроблений з цієї книжки: єдине, що запам'яталося: це сюрреалістична картина, коли пара героїв, мов циркові акробати на шнурах, в затемненій церкві оглядають якісь незвичайні фрески. В книжці, натомість, чимало розважань про суспільні відносини і моральні питання вікторіянської Англії. Моя літературна енциклопедія каже про автора, що він англійський романіст 1926 року народження, "whose richly allusive and descriptive works combine psychological probings — chiefly of sex and love — with an interest in the social and philosophical context of human behavior".

Субота, 15 квітня 2006. Пополудні.

Розцвітає довкола прекрасна і запашна весна. Мої форситії вже навіть відцвіли й обсипалися, але дерево доґвуд уже червоніє і готове розкритися у всій своїй красі. В околиці повно розквітлих дерев — білі, рожеві, навіть червоні — не завжди пізнаю що це: груші, яблінки, черешні, сливи? Мої власні замовлені в Ілліной рослини ще не прийшли — треба буде мені може в понеділок потелефонувати.

По ночах читаю "Нещоденний щоденник" Романа Іваничука у Дзвоні — цікавий він своєю емоційною і темпераментною реакцією на політичні події недавніх днів та й на нові літературні видання. До наших постмодерністів в нього помітне упередження, але це й зрозуміло — він людина іншого часу. На проходах тепер слухаю роман "To Kill a Mockingbird", що його автором є Harper Lee. Роман отримав премію Пуліцера 1961 року і був сфільмований, але це — єдиний твір цього автора. Розповідь з точки зору малої дівчинки про дитинство на американському півдні і расові відносини. Добре написане, цікаво чи існує український переклад? На моє здивування і радість бачу, що в новому номері "Всесвіту" почали друкувати Код Да Вінчі. Автор — Бравн — недавно виграв в Лондоні судову справу, яка принесла йому ще більший розголос. Цієї книжки розійшлося вже 40 міліонів примірників (я й сама причинилася, бо купила аудіо-касету на дарунок Іванкові). Цікаво, чи Всесвіт мусів заплатити авторові гонорар і який саме?

Чуюся добре і повна енергії. Взялася за страшну-марудну роботу: покажчик заголовків до Остапової бібліографії. Я свідома, що це забере мені пару місяців, тому і не хочу відкладати на пізніше. Примушую себе кожного дня зробити бодай кілька сторінок. І вже маю деякі несподівані дивіденди. Тому, що мій покажчик включає не тільки заголовки, але і перші рядки поезій, я зробила сьогодні надзвичайне відкриття. В Остапових "Зібраних віршах" є поезії надруковані повторно! Напр. вірш "Віщування" на с. 135 і на с. 347 з одним тільки словом заміненим у першому рядку. Вірш, що починається "На захід сонця з костуром прийшовши" надрукований на с. 261 під назвою "Смерть Одіссея", а на с. 373 під назвою "Евген Маланюк" — але це принаймні дві різні версії і тільки перший рядок — запозичений у Маланюка — той самий! А "Ліжко" на с. 260 має точно таку саму тему, образи як "Ліжко і смерть" на с. 422. Якби мій коханий мав звичку консультуватися зі мною, можна було б деяких зайвих речей уникнути, а навіть варто було до зібраних поезій дати покажчик заголовків.

Завтра — латинський Великдень. А на другу неділю — наш. Віра запросила мене на великоднє снідання, бо приїздить з Еспанії і буде в неї гостем Рехі Кострубяк. Він недавно помер, а вона шукає українських слідів свого Василя і от вирішила відвідати Філядельфію і Віру. Будуть там і Трофименки, бо Рехі в них ночуватиме.

Субота, 22 квітня 2006. Пополудні.

Вчора я була з Раном і Марилею в театрі. Тим разом, це не був театр Wilma тільки Walnut. Ініціятива вийшла від мене. Я почула по радіо, що в театрі Волнат іде п'єса про суддю Біддела і запропонувала Ранові і Марилі, щоб ми пішли. Навіть зажартувала собі, що всі працівники Biddle Law Library повинні піти на цю п'єсу із життя судді Нюрнберзького суду, колишнього головного прокурора США, визначного філядельфійського діяча, чия родина причинился до створення бібліотеки їхнього імени. Francis Biddle у п'єсі є людиною на схилі віку, йому вже 82 роки, він працює над своїми мемуарами і наймає молоденьку 25-річну секретарку. П'єса не має якогось романтичного сюжету, а побудована на конфлікті між молодістю і старістю, і показує як під впливом молодої секретарки старий суддя, що на старість зробився злосливим мізантропом, поступово віднаходить свою давню гуманність, теплоту і гумор. П'єса добре написана, незле заграна і поставлена, подобалася нам дуже. Ран сказав: ну, нарешті якась нормальна п'єса — бо досі ми мали діло з деякими експериментами, які не завжди були нам всмак. П'єса для двох акторів називалася "Trying", виконавцями головних ролей були John Horton i Jody Stevens, режисером був Malcom Black. Автор — Joanna McClelland Glass, як каже програмка, була справді секретаркою судді Біддела, отже п'єса побудована на автобіографічному матеріялі. Але ця письменниця написала вже цілу низку п'єс і два романи. В останній сцені, коли вже по смерті судді, секретарка упорядковує востаннє його справи, згадується і наша Biddle Law Library, якій, мовляв, треба передати папери судді для збереження. Треба буде запитатися Синтії, чи є такі документи в нашому архіві. Театр Walnut, між іншим, хоч більший від Вільми і Ардену, був переповнений людьми, п'єса має успіх! А сам будинок цього найстаршого в Америці театру недавно відремонтований і робить елегантне, приємне враження.

Перед театром ходили ми втрьох на вечерю до ресторану PENNE. Ресторан незлий, але досить дорогий. Якби не цей надпрограмовий вихід до театру, я була б з нагоди святої п'ятниці трохи постила, а так то їла клюски-фетуччіні з креветками.

Пополудні пару годин провела в бібліотеці Ван Пелт. Перевіряла деякі речі для Остапової бібліографії, а тому, що лишилось мені трохи часу, вирішила подивитися де є в них мої три бібліографічні книжки. І зробила несподіване відкриття: третій том мого ULE заклясифікували окремо від двох попередніх томів, та ще й встромили його в колекцію ... російської літератури. Це мене трохи розсердило, я зібрала всі три книжки і написала записку до каталогізаційного відділу, щоб це виправили. Вони це зробили вже кілька років тому, але я досі не мала часу і потреби це перевірити.

Завтра український Великдень. З цієї нагоди я вже кілька днів тому отримала цілу бібліотеку сучасної української белетристики — дарунок від Мирослави Антонович, яка конче хотіла мені зреванжуватися за сто долярів, які я їй вручила в Нью Йорку. ("Тепер вже інші часи, не треба!" — відмовлялася прийняти мій подарунок). А Люіза Ільницька прислала мені також радісний відгук на мого листа: нові знахідки до Остапової бібліографії!

Вичитала я сьогодні на інтернеті в черговому репортажі Андруховича з Берліну, такий анекдот: "Чого шукає в борделі італієць? Amore! Чого шукає німець? Liebe! А чого шукає українець? — Власну жінку!" Трагічний чорний гумор!

Безсонними ночами читала у Дзвоні відносно цікавий епістолярний роман Петра Дідовича (що в ньому найцікавіші для мене критичні думки його про галичан!), а тепер читаю третій том щоденника Євгена Чикаленка. На проходах слухаю мемуару Джейн Фонда: My life so far. Jane Fonda, між іншим, саме вчора була на пеннсильванському кемпусі і мала виступ у книгарні, підписуючи книжки. До книгарні я вступила, одначе, не задля неї і не в той час, коли вона там була, а перед зустіччю з Раном і Марилею. Купила Ніні на її день народження червоний светр з пенсильванійським лого. Маю клопіт із нею, бо вона не зміняла мого попереднього чека — і це створює мені непотрібну трудність. Жаль мені, що вона не має бажання тримати зі мною тіснішого контакту, але що зробиш? З внуками в Торонто від літ мої контакти завжди були і залишилися живіші і маю надію, що вони будуть такими і надалі.

Мала (і далі маю!) клопіт із Валерієм Шевчуком і його книжкою "Просвічений володар", що на нього НТШ-А дало ґрант $9,400. Шевчук передав манускрипт до в-ва Либедь і вони прислали до підпису договір, де тираж позначений як 500 примірників! А ми домовлялися із Шевчуком про 2,000! Я пробувала телефонувати до Києва, втратила кілька годин, пробуючи безнастанно два дні підряд — і не могла сполучитися. Гроші вже передані видавництву Хом'яками, отже я пробувала довідатись щось від Ростика і Марти. Виявляється, що в Києві знову змінили код телефонів і Хом'яки не мають нового телефонного номера Шевчука. Якщо Либедь нас "набере" з цією книжкою, то НТШ-А матиме на майбутнє вказівку уникати зв'язків з таким видавництвом!

Вівторок, 2 травня 2006. Година 4 ранку!!!

Година Шимборської, а я не в ліжку, а при комп'ютері! Звечора заснула, слухаючи останню дискету Джейн Фонда, але прокинулася десь після 3-ої до лазнички і від того часу ніяк не можу заснути. Трохи читала Чикаленка, але тепер вирішила таки встати і зробити кілька записок у щоденнику, бо ніяк не вспіваю відмічувати щоденне життя і перетворюю свій записник у "нещоденний щоденник", як сказав би Роман Іваничук.

Суботу провела у Нью Йорку на засіданні НТШ-А, а неділю — Проводи, на цвинтарі у Баунд Бруку. До Нью Йорку їздила автом із Ромком Проциком — тим разом не безпосередньо до самого міста — Процик залишив авто у Гобокені, запаркувавши його на вулиці, а ми підміським поїздом, що їде попід ріку Гадсон, поїхали до Нью Йорку. Це означало, що і в Гобокені, і в самому Нью Йорку, довелося іти досить далеко пішки, але була прекрасна весінна погода і це було мені замість щоденних проходів для руханки. Засідання управи НТШ-А — останнє в цій каденції перед загальними зборами — замітне було передусім виступом Пеленського, який гостро критикував президію і персонально Ларису за те, що толерувала безвідповідальну поведінку Маркусів, які вже 18 років затягають справу Енциклопедії Української Діяспори, не дотримуються контрактів ітд. На його думку, справу треба було б передати судові. Справа ЕУД — дуже складна, на неї витратило НТШ-А майже міліон доларів, і тягнеться вона вже багато років, від адміністрації Падоха і Рудницького аж до другої каденції Онишкевич. Виступ Пеленського, на мою думку, мав і свою позитивну сторону, бо саме напередодні Роман Савицький написав листа з протилежною критикою: мовляв, Онишкевич і президія роблять надмірний натиск на редакцію ЕУД, перестали виплачувати Василеві і Дарії Маркусям щомісячні платні і оплачують тільки секретарку ітд. Савицький був присутній на засіданні і добре, що почув гострий виступ Пеленського. Справу ускладює факт, що обоє Маркусі серйозно хворі, але нажаль ніяк не хочуть передати свою роботу комусь іншому для завершення. Президія запропонувала, щоб готовий матеріял виставити на інтернеті, але вони на це не хочуть погодитися.

Після засідання були ще доповіді Лариси Онишкевич і Тамари Гундорової про після-чорнобильську літературу. Лариса згадувала і мій вірш "Перше травня", що був першим друкованим літературним відгуком на трагедію в Чорнобилі, бо появився у Свободі вже 13 травня 1986 року.

До Баунд Бруку їздила я з сестрами Вакуловськими. Погода далі була прегарна — сонячна, з вітерцем, без вологи і не надто тепло — мої елегантні пані були одягнуті по весняному, але мені у вовняному костюмі зовсім не було за гаряче. Зустріла я там Гевриків, стареньку Оксану Радиш і Діму, яка дуже розпачала, що син її догоряє на рака мозку. Відвідала я могили не тільки Остапа і Івана Пасічника, але й Івася, Понеділка, Лабуньків, Барки, Журби, Святослава Гординського, Григорія і Раїси Костюків. Випадково побачила, що на нагробнику Карпенка-Криниці додана дата смерти 2003 — доказ, що він таки вже помер. (Я саме передала до архіву НТШ-А його листи до Остапа з психіятричної лікарні біля Сан Франціско).

З ініціятиви Української Бібліотеки (фактично Марти Шиприкевич) приїде знову до Філядельфії Микола Рябчук і матиме виступ в неділю 7 травня. Від виступу на цьому вечорі я відмовилася, але погодилася написати реклямний коментар для радіопрограми і ось у четвер маю зарекордувати свій виступ (уже собі написала). Крім того, я запросила на суботу 6 травня на вечерю з Миколою також обох, Волчуків — бо Рябчук, очевидно, буде у мене гостем.

В п'ятницю поїхала до Hair Cuttery і зробила собі тривалу зачіску. При нагоді, вступила до сусідніх крамниць (Walmart i Home Depot) і купила додаткові квіти, пилосос, і до городу — електричний trimmer, garden hose i wand (варто було б знати українські відповідники до цих термінів). Всі ці речі треба очевидно скласти і мені це було нелегко, але потішала себе, що адже шимпанси навіть уміють скласти докупи дві палиці, щоб зробити собі знаряддя і досягти високоповішені банани, отже хіба вистане мені інтелігентности, щоб дати собі раду з тими приборами. Ну, з моїм артритом це не так легко. Пластикову ручку на trimmer хтось мені мусітиме заложити — але машина діє! Теж і пилосос! Найбільший клопіт мала я із вужем-шлявхом. Передусім купила за великий (75 стіп), та ще й синього кольору. Заінсталювала з трудом, але ніяк не могла собі дати раду із самим шлявхом — ніяк не можна було його скрутити, щоб виглядав більш-менш пристойно там, де він висить (а це на самому переді хати, отже дуже помітне місце). Була люта на себе, що зробила таке нерозумне рішення і сама собі утруднила життя. — Передумавши, вчора, у понеділок, з трудом зібрала докупи цей шлявх, заладувала до баґажника і поїхала до крамниці, щоб його віддати. І справді: позбулася клопоту. Прийняли назад, повернули гроші, і я тепер повернулася до свого старого спірального вужика, що — хоч і має певні проблеми, то все таки він, бодай з естетичного погляду, куди більш сприйнятливий. Оттаке!

Чую вже щебетання птахів за вікном — світанок! Пора "вставати"! Сьогодні збираюся поїхати на кілька годин праці до бібліотеки, а потім до Акме за харчами. А коли то я буду спати?

Ніна написала мені листа, яким я дуже зраділа. Пише вона, щоправда, по англійському — мабуть не тільки тому, що це — електронний лист, але також напевно тому, що їй це легше. Але для мене основне — тримати контакт. Мусимо знайти спільну мову. У висліді я послала їй ще додаткову вітальну карточку із чеком, що його вона, маю надію, тим разом не загубить!

Максим з Уляною і Стефанком їздили на український Великдень до Клівленду. Але і тим разом мали прикрі свята, бо Маруся Пасічник опинилася знову в лікарні, так що Уляна вирішила на пару днів залишитися в неї — Максим із Стефком самі повернулися додому. Маруся має на місці і двох синів, і дві невістки-медсестри, але найбільше уваги виявляє їй Уляна і спеціяльно часто приїздить до мами. Тепер Марусі найбільше долягає біль sciatica, вона вже вдома, але Уляна знову за кілька днів має туди поїхати на консультацію з лікарем.

Вміжчасі, повідомив мене Максим, вони нарешті купили собі нове авто. Тим разом не великий van, a Toyota Camry, нове, модель 2007 року. Про це була мова давно, довше плянування, но і я трохи причинилася до цієї купівлі. Старий їх автомобіль попробують продати — але за нього заледве чи дістануть пару сот долярів. Добре, що він витримав до цього часу та ще й довіз їх додому без пригод.

Середа, 10 травня 2006. Вранці.

Останнім часом багато уваги і труду присвятила я упорядковуванню, пакуванню і спискам архівів Видавничої Комісії НТШ-А за останні шість років моїх двох каденцій. Назбиралося цього три великі пачки: дві для заяв і прилог усіх затверджених ґрантів, третя — для негативних рішень і справ незавершеного процесу, де прохачі не прислали всіх вимаганих правильником вимог, та ще й додаткові дві папки різної кореспонденції. Буду дуже рада, що позбудуся цього з хати — може нарешті зможу зробити ремонт у своїй робочій кімнаті? При нагоді викинула всякі споріднені НТШ-івські матеріяли — справи Стипендійної комісії, звіти інших комісій ітп. Вся ця робота — неабияке фізичне зусилля. Я використала присутність Миколи Рябчука і попросила його знести ці важкі пачки до пивниці, а тепер — маю надію, що незабаром — Роман Процик забере все це автом до Нью Йорку, до НТШ-А. На загальні збори 20 травня поїду поїздом, бо Процик їде наперед до Гарварду, а тільки з Кембріджу поїде до Нью Йорку (З ним я мабуть буду вертатися автом). Мої архіви він завезе пізніше, при наступній нагоді. На збори я повезу із собою тільки три дискети листів і звітів, що їх маю в електронній формі. Це передам Василеві Махнові, який на прохання номінаційної комісії погодився очолити нову Видавничу Комісію. (Я дала згоду залишитися її членом, але відмовилась від інших пропонованих мені діловодств).

Виступ Рябчука в Центрі був дуже добрий — імпреза нам вдалася, хоч куди! Людей прийшло майже сто — дехто напевно заохочений моїм коментарем по радіо у соботу. Приїхали навіть з Делавару обоє Трофименки і Соня Слюзар. Ромко Процик проводив програмою дуже вдало і тактовно, запросив до відкриття Захарчука, а до закриття Заліпського, бо співспонзорами вечора були УОКЦентр і філядельфійський осередок НТШ-А. А при тому постійно реклямував нашу Бібліотеку. Це особливо добре і важне тепер, бо наближаємося до її 50-річчя (в 2008 році). Коротко про Рябчука сказав пару слів Ірванець (повторив те, що говорив колись раніше в УКУ). Була серія запитань, що оживило імпрезу. Але було серед них і одне — від Наталі Пазуняк — яке можна було вважати "ложкою дьогтю". Пазуняк, замість запитання, почала виголошували власну доповідь про стан України, та ще й з антисемітськими натяками. Процик досить делікатно пробував її зупинити, а тоді вона накричала на нього, мовляв "Романе!! Ви мені голосу не відбирайте!". Чомусь наші діячі не розуміють, що забираючи час на власні виступи ображують публіку, яка прийшла слухати не їх, а доповідача. А ще й Наталя Пазуняк, замість бути гордою за свого колишнього учня, трактує його як хлопчика-підлітка, забуваючи, що він — сьогодні вже солідний громадянин, та ще й заслужений для діяспори діяч. Непотрібно старі люди компромітують себе на старші роки, замість того, щоб залишити по собі добру пам'ять.

Наша імпреза замітна була також тим, що не зважаючи на 10-дол. вступи — не було буфету чи фуршету. Нарешті! Я цьому дуже рада! Замість того, Марта Шиприкевич запросила виконавців і організаторів до себе на приватну вибагливу гостину і ми провели в них приємний вечір. Були там Рябчук, Ірванець, Захарчуки, Заліпські, сестри Вакуловські, Галина Клюк, Юрій Левицький, п-ні Скирда (?), обоє господарі Волчуки та старенька пані Шиприкевич. Рябчук біля 10 години вечора поїхав з Волчуком до Нью Йорку, так що вдруге в мене не ночував.

Приїхавши до мене в суботу, одначе, Рябчук мав до товариства Марту і Романа Волчуків, що їх я запросила була на вечерю (курка, pork tenderloin, грибовий сос, салат, шпарагова фасолька і морква, добре вино) — дуже смачно, хоч я не мала відваги запросити на цю вечерю більше осіб, щоб потім не мусіти до пізньої ночі мити посуд!). В неділю була нагода погостити Рябчука вранці сніданком, а вполудне — варениками і борщем.

Отже крім архівів НТШ, мала я трохи господарської роботи, тим більше, що довелося також самій трохи прибрати хату. Але чуюся незле, повна енергії, хоч трохи дошкуляє мені коліно. (Почала наново приймати Glucosamine, може допоможе?)

Сьогодні вже замовила літак до Торонто. Поїду 25 травня, повернуся 1 червня. Сьогодні вже й заплатила кредитною карткою — дорого! 418 дол. — ціни підросли, може з уваги на ціну палива. Марко повідомив, що в перших днях червня приїде до мене з Ніною — тому я й вирішила не продовжувати свого побуту в Торонто.

Середа, 17 травня 2006. Вранці.

Вчора була з Раном і Марилею в театрі — це остання з нашиx передплачених п'єс цього сезону. Називалася "Cloud 9". Автор: Caryl Churchill, режисер Blanka Zizka. П'єса і автор мають, нібито, міжнародну репутацію. В програмці п'єса схарактеризована як "a rambunctious, exuberant exploration of sexual politics, seeming to draw in equal parts on Brecht and Monty Python for its form". Гомосексуалізм і лесбіянство є домінантною темою. Перша дія відбувається в Африці і має нотки сатири на англійський імперіялізм. Друга дія має місце в Англії 1970-их років, де лесбіянство і гомосексуалізм уже практикуються відкрито. П'єса мені рішуче не подобалася, надмірна увага для сексуальної політики могла у свій час бути революційною новинкою — сьогодні вона уже втерта і банальна і від надмірного вжитку в театрі і в літературі — нудна і трафаретна. Зокрема, якщо це має бути центральною темою п'єси, де нема ні розвитку характерів, ні якоїсь фабули-сюжету, та ще й гумор там — не гумор, а slapstick i шарж.

Позичила я від Юрія Левицького нову книжку Валерія Гайдабури "Летючий корабель Лідії Крушельницької". Книжка досить цікаво скомпонована, це не звичайний собі панегірик. Гайдабура використав масу архівних джерел (видно збережених Крушельницькою) і це робить цю книжку справжьою документацією Театру-Студії. Є там і обширні цитати з моєї статті "Чорна Пантера і чорна пляма на совісті", що було для мене приємною несподіванкою.

Закінчила також читати щоденник Чикаленка за 1919–1920 роки. Найцікавіші для мене там описи села Жаб'є (стор.96–97), коментарі про москвофільство галичан, ремарки Винниченка після його повороту з СССР. Щоденник переплітаний листами і відзеркалює настрої і тривожні події державотворення в Україні, працю закордонних місій УНР, політичні розходження ітп. Цікаво, як багатий поміщик Чикаленко погодився з утратою маєтків в Україні: він з іронією говорить про соціяліста Шаповала, якого мрією є власна вілля. Справою важнішою від життя вважає Чикаленко збереження своїх споминів, які на той час уже написані і переховуються десь в Україні.

Вчора була з другою візитою в кардіолога, Gary Vigilante. Nomen omen — добре прізвище. Наступну візиту назначив за шість місяців.

Від Люізи Ільницької прийшли замовлені мною книжки: два примірники антології "Незнайома", що її хочу запропонувати на нагороду Ковалевих (де я є членом жюрі), книжка статей Миколи Ільницького (де є і його стаття про Остапа) — та додана Ільницькою як подарунок — її бібліографія Миколи та збірка віршів дочки. Вчора я поїхала до Universal Travel Services і надала до Ільницької через фірму Міст $150 — до відібрання в банку Аваль. Як добре, що можна нарешті пересилати гроші через банк. Вже вдруге скористала з нагоди: через Пульсари замовила і купила другий і третій томи Енциклопедії Сучасної України, а тепер Ільницька допомогла мені купити "Незнайому". Торгівля книжками в Україні ще в пелюшках — і такий хаос там відучує людей купувати українську книжку, нажаль.

В суботу будуть загальні збори НТШ-А в Нью Йорку. Добре було б мені, якби хтось взяв мене автом до самого Нью Йорку і разом зі мною завіз чотири пачки архівів Видавничої Комісії за дві мої каденції. Але виглядає, що такої можливості тепер не буде: Ромко Процик їде автом — але він їде наперед до Гарварду, і має повний баґажник. Можливо, що буде нагода повернутися з ним до Філяделфії автом. А мої архіви мусітимуть почекати на наступну нагоду.

Середа, 24 травня 2006. Вранці.

Завтра лечу до Торонто. Туся Вакуловська сама зголосилася, що підвезе мене до станції Fern Rock — подивугідна уважливість і пам'ять! Везу Максимові та Уляні в дарунку кілька книжок: Мотиля Whiskey Priest для Уляни, Максимові — покажчик Всесвіту та вибрані з-поміж отриманих книжок від Мирослави Антонович, яких він ще не має: Тані Малярчук "Едшпіль Адольфо", Любка Дереша "Архе", Наталки Сняданко "Сезонний розпродаж блондинок" і "Ґудзик" Ірен Роздобудько. Всі ці книжки я переглянула, найбільші надії, на мою думку, виявляє Сняданко — це збірка новель, деякі із Свіфтовою трагічною іронією, сконцентроване, дотепне, сучасне. Одну із них "Дідова історія" можна б навіть запропонувати на англійський переклад.

Прийшли вже нарешті і мої рослини і в понеділок батько і син Лукашевичі пів дня садили їх на моєму городі. Рослини прийшли в суботу поштою — повернувшись з Нью Йорку, я застала великий пакет на порозі. Oтже в неділю, замість іти до церкви, я поїхала до Home Depot i привезла кілька мішків землі, угноєння, mulch-у. Все це — з роботою включно — коштувало мені 350 дол., а чи буде з того якась користь? Все це — "самі хвостики", навіть якщо виживуть і приймуться, то щоб виросли деревцята треба буде чекати двадцять років. Але може комусь це принесе в майбутньому розраду, так як мені радісно дивитися сьогодні на прекрасний вишневий рододендрон, чи — тепер уже, нажаль, перецвілі — доґвуд і азалії.

Загальні Збори НТШ-А в суботу у Нью Йорку пройшли в серйозній діловій атмосфері. На кворум мусіли годину почекати, але людей було чимало. Єдина спірна і прикра справа — це була Енциклопедія Діяспори, що її обоє Маркусі вже тягнуть майже 18 років, коштом близько міліона долярів. Контрактів не дотримуються, обіцянок не виконують, з усього видно, що такий проєкт їм не під силу, а тепер ще обоє хворі, отже натиск на них незручний і, очевидно, безрезультатний. Номінаційна комісія добре попрацювала, новий провід вийшов без будьяких спротивів. Головою тепер буде Орест Попович — дотепно зажартував собі, що нарешті англомовна назва товариства — Shevchenko Scientific Society — стає реальною, бо у проводі є пару хеміків і математиків. Ромко Процик (біохемік!) став науковим секретарем. Головою Видавничої комісії буде Василь Махно. Я залишилася членом Видавничої Комісії і постараюся допомогти йому, коли буде треба і коли він того забажає. Їхали ми до НЙ поїздом з Ярославом Заліпським (ще один хемік!), поверталися автом із Проциком.

Ніч, з п'ятниці на суботу, отже вже 27 травня 2006. Торонто.

Недавно повернулися додому після лекції імені Данила Струка, яка тут відбувається кожного року в Торонтському університеті. Я й сама чула вже принаймні дві такі лекції минулими роками: Марка Павлишина про Кобилянську, Олега Ільницького про Гоголя. Тим разом доповідачем був Максим і говорив він про віддзеркалення в українській літературі Чорнобильської аварії. Він обмежився до літератури українською мовою на материку і вибрав кілька зразків для ілюстрації. Основна його теза: тема Чорнобиля була останнім спалахом соцреалістичної літератури напередодні незалежности, в сучасній літературі вона не репрезентована. Звернув увагу на деякі притаманні риси чорнобильської літератури: це не є література протесту або оскарження, радше домінують у ній почуття вини і кари, апокаліпси, самобичування, і Чорнобиль трактується як українська національна трагедія. Вив'язалася цікава і довга дискусія, що в ній брали участь такі люди як Ільницький, Пилип'юк, Ярс Балан, Ольга Андрієвська, Орест Субтельний, Франк Сисин, Христина Сохоцька, Марія Ревакович, Тарас Кознарський, Юрій Даревич, Марко Стех, Андрій Винницький. Всіх людей було понад 60 осіб — тим разом обійшлося без фуршету. Опісля пішли ми ще на перекуску до ресторану і провели пару годин в приємному товаристві, де були обоє Жили, обоє Гейсі, Максим з Уляною і я — разом було нас семеро.

Прилетіла я вчора без пригод і запізнень, хоч ще у Філядельфії виникла невеличка комплікація. Туся Вакуловська, яка мала мене підвезти до Fern Rock, потелефонувала мені пів години раніше і повідомила, що знає з ТБ про те, що Amtrak і деякі регіональні поїзди не їздять, бо є якийсь клопіт з електричними сиґналами. Перевіривши цю інформацію по радіо і на телевізійних вістях, я вирішила спочатку доїхати до 30-ої вулиці метро, а звідтам взяти таксі на аеропорт, але потім передумала, що мені важко буде ходити з валізкою по сходах, і я замовила таксі просто з дому. Коштувало це мені 45 дол., але мала вигоду!

Субота, ніч, 11:30.

Весь день сьогодні провела на сесіях. Конференція CAS відбувалася в університеті York. Це на окраїнах Торонто, великий, гарний, зелений campus. Багато простору довкола і лябіринт вузьких коридорів, де не легко було знайти потрібну кімнату. Максим пішов на сесію CAS, Уляна спершу також. Я пішла на сесію УВАН і НТШ, де прослухала доповідей Валерія Полковського про мову виборів в Україні (де Кучму називали "рудим тарганом" або "рижим тараканом") (між іншим, цей Полковський дуже подібний до Івана Собчука, немов його рідний брат!); Томи Приймака про Івана Франка й Канаду (Франко виступав у пресі в обороні права галицьких селян на еміґрацію, а і сам свого часу задумувався над тим, чи прийняти пропоновану йому позицію редактора газети Америка в США); Даґмари Дувірак Турчин (про те як Франко критикував композитора Бортнянського у полеміці із С. Людкевичем); Дарії Даревич про віддзеркалення голоду в малярстві України, Володимира Дашка про Василя Кричевського та Романа Єренюка про соціологічне опитування українців Канади, кого вони вважають за героїв або найважніших людей України. Вміжчасі ходили ми з товариством на перекуску до японського ресторану. Максим увечері залишився з Уляною на бенкет CAS (бо він там тепер головою), а я повернулася автом з Пендзеями до Торонто. Наперед вступили до Swiss Chalet на перекуску, а потім пішли до КУМФу, де був панель-круглий стіл про сучасний стан українських студій в Канаді. Тут виступали Франк Сисин, Андрій Макух, Дарія Даревич, Роман Сенькусь, Валерій Полковський, Роман Єренюк. Було може 50 осіб публіки, серед них обоє Томці. Харченко хотів зробити зі мною інтерв'ю для радіо, але я відмовилася. Я тут тільки гість, тільки публіка — це не те саме, що попереднього разу, де я виступала ма презентації нашого журналу Ukrainian Literature!

Неділя, 28 травня 2006. 10:30 РМ

Повечеряли смачно стейками жареними на Максимовім barbecue на їхньому симпатичному ґанку, серед квітів і старих дерев. Тут, хоч хати близько біля себе і городи — тільки вузькі смуги, то старі дерева на цих городах створюють ілюзію більшого парку і дають приємне зелене затишшя. Уляна насадила безліч різних квітів і навіть помідорів, що їх я мала приємність сьогодні підливати. На конференцію до York їздив сьогодні тільки Максим: там були передусім збори CAS і збори асоціяції україністів. Максима знову (вже вдруге) обрали головою канадських славістів, а українську асоціяцію очолив Сенькусь. Я сьогодні провела день на господарських справах і на відпочинку. Накупила м'яса і ковбаси і наварила велику ринку біґосу — заморозять і будуть мати на запас. Завра вранці поїду з Максимом на останній день конференції.

Закінчила читати привезену для Максима книжку Ірен Роздобудько "Ґудзик". Цей роман отримав 2005 року першу премію "Коронації слова" в жанрі "гостросюжетного роману". Має він деякі феміністичні нотки, трохи нагадує French Lieutenant's Woman і, можливо, що під цим впливом написане, бо роман Джана Фаулза навіть згадується в романі. Авторка окреслює героїню "Жінки французького лейтенанта", що це "молода жінка, котра жадає свободи та йде до неї крізь обман і страждання" (с. 207). Але в Роздобудько схильність до містики, чого нема у творі бритійського автора, і в неї нема такого майстерно зображеного соціяльного тла. Та й "гостросюжетним" я цього роману не назвала б.

На конференції зустріла Христину Сохоцьку. Вона дуже намовляла мене їхати до Урбани — вона там тепер в організаційному комітеті. Але я їй сказала, що мене останній мій побут в Урбані трохи розчарував — молодих науковців з України не було, виступи були малоцікаві, та й бібліотека після відходу Штогрина не так дбає про україніку — отже я втратила інтерес туди їхати.

Вівторок, 30 травня 2006. Пополудні.

Вчора увесь день провела на конференції CAS, в університеті York. День почався несподіваною комплікацією. Зранку радіо повідомило, що працівники торонтського транзиту почали "wildcat", тобто "дикий", нелегальний страйк, у висліді якого зупинився весь міський транспорт: метро, автобуси, трамваї. Мені з Максимом це не була проблема — так чи інакше ми мали їхати до Йорку автом. Але чимало учасників конференції, що полягали на публічний транспорт, попали в паніку, як їм дістатися на конференцію і треба було організувати авта, щоб їх туди довезти.

Вислухала я три сесії пов'язані з українською літературою. В першій виступали: Lindy Ledohowski (яка говорила про канадського поета Andrew Suknaski), Jars Balan (який дав огляд драматичної творчості Мирослава Ірчана, що мала значний успіх в Канаді в ранніх 1920-их роках). Мав бути ще Walter Smyrniw, але він не приїхав. Друга сесія, на якій я була, була про "чорта в українській літературі". Там виступали Наталя Пилип'юк, яка говорила про Сковороду і його розмови із Сатаною, Олег Ільницький, який говорив про Гоголя і його українських чортів та молода Svitlana Pavlunik, що ії темою був "Закоханий чорт" Стороженка. В третій сесії виступали три Максимові аспірантки: Anna Chukur говорила про пам'ять і травму у "Солодкій Дарусі" Марії Матіос, Luba Shmygol, що її темою був "Воццек" Іздрика і Оксана Тацяк (Tatsiak), яка аналізувала оповідання Оксани Забужко.

Є добра новина: Тарасові Кознарському признали tenure в торонтському університеті і це, як каже Максим, добре не тільки для Кознарського, але і для відділу української мови і літератури. Але є і погана новина: помер Омелян Пріцак. Якби його ховали в суботу у Bound Brook-у, я певно поїхала б на похорон. Але, кажуть, що похорон буде у Бостоні.

Після конференції вчора ми пішли вечеряти до ресторану, щоб відзначити 23 річницю шлюбу Максима й Уляни. Сьогодні я ще й докупила їм у дарунку пляшку Gran Marnier. Але з дому виходила тільки на закупи на Bloor. Зварила ґуляш і свинячі котлети — Максимові на запас, бо Уляна їде в четвер до мами до Клівленду, отже хлопцям добре мати якісь запаси харчів.

Середа, 31 правня 2006. Вранці.

Переглянула в Максима ще два українські романи: Олександра Вільчинського "Останній герой" (2004) і Василя Слапчука "Сліпий дощ" (2003). "Останній герой" отримав Гран-прі (sic!) і першу премію на конкурсі Коронація слова 2004 — це такий собі нац-реалістичний пригодницький роман про після-УПА-івську партиизанку. "Сліпий дощ" — це із серії "Exceptis excipiendis", де появилася також Ірванцева "Очимимря", і це також роман жахів, з вівкулакою, відьмами, і великою дозою садизму, насилля, брутальности. А тепер беруся за бібліографічний опис книжки двомовних поезій Віктора Неборака "Літаюча голова". Я не сподівалася, що це така велика і так гарно видана книжка — приємно взяти в руки. Прочитала кілька поезій (в оригіналі) і вже бачу, що Неборак куди ліпший поет від Ірванця!

Середа, 7 червня 2006. Філядельфія.

Повернулася я вже першого червня. Туся виїхала по мене на станцію Мельроз. Вдома застала все гаразд: давно не прибирану хату і порожний холодильник. Я знала наперед, що в неділю приїде Марко з Ніною, отже почала займатися господарством. Нажаль, моя Таня знайшла собі іншу роботу і тепер я не можу полягати на неї, щоб прийшла почистити хату тоді, коли мені цього потрібно. Мусіла взятися за цю справу сама. А в суботу поїхала до супермаркету за харчами.

Марко з Ніною приїхали в неділю позиченим автом, прямо із Конетікат. Ніна ще більше виросла і виглядає ще стрункіша! Я рада, що мала нарешті змогу її побачити — на Різдво до Канади вона не приїздила, отже остання наша зустріч була літом у Мондзе. Марко подбав про те, щоб мене відвідати — бо літом Ніна їде до Оксфорду, в Англії, де буде учасницею якоїсь літньої школи, а на друге Різдво також не зможе прилучитись до нас — чи то в Торонто, чи може тим разом — у Мехіко? [В наступному році календар дозволив би Максимові бути поза Торонто в час українських свят, отже хочемо з того скористати і заплянувати якусь подорож].

Обоє вони, а зокрема ж Ніна — дуже маломовні, не багато можна дізнатися про те, що думають і як почуваються. Всетаки пару днів з ними — quality time — і це допомагає відновити родинні контакти. При нагоді Марко зробив мені кілька послуг: прочистив мій комп'ютер від всякого роду cookies, заінсталював програму, яка трохи елімінує реклями, що перешкаджають у користуванні інтернетом, покосив траву, поїхав зі мною до крамниці Home Depot i допоміг купити і привезти сейф, новий електричний кабель та всякі дрібні приладдя.

Будучи в Торонто, я довідалася новий телефон Ліди Гумінілович і сьогодні вже три рази пробувала до неї телефонувати. Один раз говорила з її синовою Марусею, жінкою Андрія Гумініловича, де Ліда тепер живе. З Лідою я говорити не могла, бо вона спала, але я довідалася, що вона мала двічі серцеві атаки, що до пансіону Франка після смерти Міри Клименко і після Лідиного останнього побуту в шпиталі вже прийняти її не хотіли, а спрямовували її до піклувального дому. Невістка сказала, що Андрій вже також на disability, бо має якийсь поважний клопіт із хребтом, отже взяли маму до себе, і Ліда і Андрій разом вдома, дотримують собі товариства. Маруся сказала, що вона працює в Canadian Tire, а їхні діти (син і дочка) вже мають свої родини і живуть окремо. Говорить вона по українському з помітним акцентом і не зовсім плинно — очивидно вдома панує англійська мова. Але знала хто я така, мовляв, Ліда часто про мене згадує.

Субота, 10 червня 2006. Полудне.

Саме Ромко Процик забрав мої архіви Видавничої Комісії до Нью Йорку. Думала я поїхати з ним на засідання старої і нової управи НТШ-А, але виявив бажання поїхати Славко Трофименко, отже щоб йому і Ларисі уможливити вигоду поїхати туди автом із Проциком, я вирішила зрезигнувати із поїздки. Ларисі треба досить місця, щоб могти простягнути ногу (з коліном після операції), а Славко також в такому стані здоров'я тепер, що він міг поїхати тільки автом. Моя присутність там сьогодні не дуже потрібна, це була б тільки приємність зустрітися з людьми, подивитися як Попович вперше починає діяти в ролі голови, та й послухати, що Лариса говоритиме на вечорі пам'яті Влодка Стойка. [Парадокс: так звані приятелі Стойка — напр. Рудницький і Гунчак, відмовилися приїхати і виступити, а доведеться виступати Ларисі, щоб сказати добре слово про свого суперника, який після програних виборів 2000 року вів цілу кампанію проти нової управи, разом із Штогрином.]

Мої контакти з Люізою Ільницькою в справі бібліографічного покажчика ОТ дали вже незвичайно корисні дивіденди. Бібліографія збагатилася цілою низкою нових позицій з ранніх Остапових років, а ось цими днями отримала я зі Львова у відповідь на мої питання про Давида Тарнавського і його участь в похороні Козака 1936 року і його членство в КПЗУ — знамениті статті самого Давида Т., де він точно каже про те, як вийшовши з тюрми в 1936 році брав участь у робітничій демонстрації 14 квітня, де поліція прострелила Козака і в похороні Козака 16 квітня, що став велелюдною демонстрацією. Ільницька прислала мені також некролог, що появився після смерти Остапового батька (16 січня 1962 року) в газеті Вільна Україна з дати 19 січня, де сказано що він був членом КПЗУ від 1930 року. Нема то як мати діло з фаховими бібліографами, що розуміють потребу точної і документованої інформації! Очевидно дані Марійки Канської — подані з пам'яті на старості літ — не можна вважати повністю вірогідними, зокрема що стосується дат!

Не поїхала до НЙ, отже піду на пару годин громадської праці до Української Бібліотеки.

П'ятниця, 23 червня 2006. Вранці.

Щоденник знову загрожує перетворитися у щомісячник.

Нарешті, після трьох місяців переговорів, помаранчева коаліція в Україні дійшла до порозуміння і почала творити новий уряд. Прем'єром знову буде Юлія Тимошенко, а пост голови парламенту обійме Петро Порошенко. Слава Богу, що якось погодилися — бо вже була загроза, що "Наша Україна" буде творити коаліцію з "Партією регіонів", а це зруйнувало б про-західну орієнтацію і знову наблизило б нас до Росії. Дай Боже, щоб міжусобиці і персональні амбіції не перешкодили їм в ефективній праці.

Минулі тижні були для мене під знаком роботи над покажчиком ОТ, але також під захованою на березі підсвідомости новою великою турботою. Наш Стеф, на порозі свого 18-ліття, закінчує свою довголітню медичну опіку в дитячому відділі у лікарки, що вперше відкрила його раковий тумор і переходить до відділу дорослих. Лікарка може мати велику сатисфакцію: врятувала життя дитині і довела його до повноліття! Але в Стефка появилася на грудях невелика циста і її треба оперувати. Запевняють, що це невелика операція, але — ану ж біопсія виявить якісь злоякісні клітини? Проспект такої можливості вселяє в мене паніку. Стараюся про це не думати, але меч Дамокля висітиме над нами, над Стефком ціле життя. А тепер це була б трагедія ще більша ніж тоді 18 років тому — бо сьогодні він уже сформована особистість та ще й і яка! Визначний студент, спортовець, пластун, що перед ним повинно буде велике успішне майбутнє!

Неділя, 25 червня 2006. Увечері.

Зовсім несподівано і випадково була я вчора в театрі. Потелефонувала в п'ятницю ввечорі Марта Шиприкевич. Я, мовляв, колись згадувала, що радо пішла б на якусь виставу, якби була нагода і товариство. Чи маю охоту піти в суботу на "A Funny Thing Happened on the Way to the Forum", що грає в Arden Theater? З приємністю, сказала я, якщо будуть ще квитки. Квитки були, вистава іде вже від 18 травня, має великий успіх і реченець продовжили. Отже я ходила з Волчуками: приїхали по мене і повезли автом. Музична комедія на реаліях старого Риму, своєрідна "майже-ревія", без претенсій на драматичний розвиток дії. Але грали першорядні актори і публіка (театр був майже повністю заповнений) мала вдячну розвагу. (Book by Burt Shevelove and Larry Gelbart, music and lyrics by Stephen Sondheim, directed by Terrence J. Nolen. Найліпшим із акторів був Tony Braithwaite, який виконував ролі Prologus-а і Pseudolus-а). Розвага була мені дуже до речі, бо я дивачію в своїй осамітненій праці над покажчиком, що тягне мене немов наркотик.

Недавно побачила я у Віри Лащик на столі книжку: Іван Теодор Рудницький: життя на тлі історії. Це про Леонідового батька. Автор — Людмила Качмар, яка робила докторат на УВУ. Не знаю, чи саме ця праця була підставою її докторату — про це згадки ніде нема. Рецензентами позначені Тарас Гунчак і Микола Литвин. Книжку я позичила і прочитала — біографії завжди цікаві, а тим більше як знаєш родину. Іван Рудницький (1886–1951) вчився в гімназії в Коломиї, студіював право у Львові, в час війни був офіцером в австрійській армії, воював на італійському фронті, в листопаді 1918 року був у Львові, став членом Українського Військового Комітету, був одним із керівних провідників Листопадового чину, потім був сотником УГА, згодом як військовий аташе в таборах інтернованих в Чехословаччині і як провідний член підпільної Української Військової Організації. 1927 року повернувся в Галичину, одружився з Юлією Лужницькою (це сестра Григора), працював якийсь час в канцелярії Володимира Старосольського, потім провадив власну практику. За німців став членом Військової Управи, яка творила Дивізію. В липні 1944 Рудницькі були в Криниці, потім на Словаччині і в Німеччині, після закінчення війни в таборі у Білефельді і в Гекстері над Везерою. Там і помер. Дружина з 14 літнім сином Леонідом емігрувала до США, де вже були Григор Лужницький з жінкою і дітьми Христиною і Олександром. Книжка має в додатках короткі спогади самого Івана Р. (цікаві подробиці про перебрання влади у Львові в листопаді 1918 року), бібліографію, іменний покажчик та родинні фотографії. Видана дуже гарно, в твердій оправі, має 215 сторінок. Найбільша її прикмета — приємна несподіванка: там нема якогось панегірика Леонідові Рудницькому, або подяки йому (хоч він очевидно був ініціятором і спонсором цього видання!) — є тільки гарна його фотографія — підлітка з ровером із 1946 року.

Середа, 28 червня 2006. Пополудні.

Нарешті сонячний день. Цілий тиждень було хмарно і дощево, в околиці денеде позаливало дороги, ріки виступили з берегів. У мене, на щастя, покищо сухо — мабуть таки допомогло рішення зацементувати попід стіною хати.

Погода була дуже депремуюча — навіть на прохід з хати часом не виходила. Телефон мовчить, а й мені нікуди поза хату виїздити не хотілося. Але вчора була на річному засіданні Ради Бібліотеки. Ромко Процик мав дуже успішний рік — мали ми щастя, що він погодився очолити Раду Бібліотеки і що знайшов спосіб затримати Галину Клюк. Я тепер — тільки доброволець, але рада бачити, що довголітня праця багатьох нас при розбудові цієї бібліотеки (за два роки буде їй 50 років!) не пропала намарне.

Прослухала аудіозапис книжки The Phantom of the Opera. Назва ця має неабияку славу — знаю, що є такий фільм і вистава в театрі, але не знала що це таке. Прослухала і здивувалася: така собі старосвітська, романтична історія жахів, дуже наївна, неправдоподібна мелодрама, без всякої психологічної мотивації, розтягнута до неможливого, нудна. Але дослухала до кінця. Вирішила перевірити в своїй літературній енциклопедії. Автор — французький письменник Gaston Leroux написав цю річ 1910 року. Не мав він особливого успіху, аж поки з цього не зробили американський фільм в 1925 році — ще за часів німого кіно! Це принесло йому міжнародний розголос. Найцікавіше там — не розповідь про пірвання співачки потворним злочинцем — а архітектурні деталі будинку паризької опери і її підземель, що їх вживали бунтівники в час французької революції.

А по ночах читаю антологію Габора "Незнайома". Хочу написати про цю книжку, а також поручити її, як кандидата на нагороду Ковалевих (я тим разом є членом жюрі, а Лариса є головою).

П'ятниця, 30 червня 2006. Увечері.

Мали сьогодні робити Стефкові операцію цисти, але хірурги, мовляв, мали інші важніші операції і відклали Стефкову процедуру до вересня. Максим дуже незадоволений і нарікає на лікарське рішення. Я також воліла б, щоб це вже відбулося і щоб ми знали, що все гаразд і непотрібно не журилися.

Телефонувала до мене Христина Сохоцька і довго розповідала мені про урбанську конференцію. Штогрин мав якийсь випадок і всіх перелякав, але це тільки, здається, зломання ноги, а не серцевий припадок. На конференцію приїхало понад 30 осіб з України і стільки ж з діяспори. Серед учасників були і Лада Коломиєць, і Лучуки, і Жугай — і мені прикро, що я з ними не зустрілася. Інші мені менше цікаві. Фестшріфт для Штогрина ще не готовий, Розумний затягає з цією роботою вже добрих кілька років. Це була 25-та конференція і Штогрин думав, що — остання. Але ні, ще плянують щось організувати, на меншу скалю і очолив цю справу тепер. Левко Рудницький. Ну, ну, побачимо, що з того вийде.

Часом мій телефон мовчить кілька днів підряд, а сьогодні телефонували і Попович, і Махно, і Юрій Левицький. Добре, що я залишила собі деякі копії своїх НТШ-івських звітів, а то з пам'яті не могла б Поповичеві давати потрібних йому інформацій. А з Махном ми говорили не про НТШ-А, а про літературу.

Дзвонив також Петро Борісов з Каліфорнії. Залишив мені тільки запитання на автовідповідачі: чи існують переклади "Лісової пісні"? Я йому тількищо віддзвонювала, але його не застала і також залишила запис на машині: є аж три такі переклади, що їх робили Percival Cundy, Gladys Evans, Vera Rich.

О-КА знову спровокувала мене написати листа до редакції Свободи. Я її фейлетони тепер рідко читаю, але цей останній був про дитячі книжки. Мовляв, нема українських дитячих книжок! Ну то я й мусіла зареагувати, бо хто мовчить, погоджується!

Потелефонувала я до Трофименків, щоб довідатися, як Славко мається, і чи їх знову не позаливало. Виявляється, що Славко — після останнього засідання в Нью Йорку — був знову тиждень у шпиталі. Слабий він, автом не може їздити. Виявляється, що вони обоє були зголошені їхати на конференцію до Урбани, але, очевидно, вже не змогли.

Віра мала клопіт з ногою, виглядало, що десь вдарилася. Нога часом пухла і боліла. І от два дні тому Віра була в лікаря-спеціяліста, і виявилося, що таки є якесь зломання чи тріснення — мусітиме якийсь час носити спеціяльний "чобіт" і не ходити забагато.

Доходить 10-та і я звичайно уже буваю в ліжку. Але сьогодні посиджу трохи довше при комп'ютері, бо вночі чомусь мені не спалося (докінчувала читати "Незнайому") і у висліді я пізно встала і снідала разом з полуденком. На другий тиждень маю візиту у Форсії і дуже тому рада. Бо мені таки треба приписати якийсь лік на артрит: вранці тіло таке штивне, що я ледве піднімаюся з ліжка. Але полежавши пів години на електричній подушці і після моєї рутинової руханки, тіло знову стає пружним і може функціонувати увесь день до вечора. Так уже триває довший час — з тим можна жити, але ось я мала запрошення поїхати до Софійки до Гантеру — там буде цікава виставка і продаж картин, приїдуть туди Мотря з Андрієм і Лесею, може б я і поїхала, але при такому стані в гості їхати неможливо — треба було б брати зі собою електричну подушку, двофунтові важелі до руханки ітд., а може ще й компютер, бо після одного дня приємних зустрічей, що я там мала б робити. Дивуюся як Геврики витримують там цілу зиму у горах — вони щоправда не сидять на місці, тільки їздять. А тепер взагалі вибираються на довший побут в Україну, бо Тит отримав стипендію Фулбрайта.

П'ятниця, 7 липня 2006. Пополудні.

Вчора нарешті мала я візиту у Форсії. Мої симптоми такі, що без додаткового ліку мені не обійтися. Братиму наново Etodolac — може допоможе. Але крижі болять, ледве ходжу — хоч стараюся таки ходити і роблю щоранку руханку.

Подорож публічним транспортом до лікаря — це вже тепер для мене, немов якась експедиція. Але при нагоді таки вступила до бібліотеки Ван Пелт — занесла їм у дарунку передані мені книжки з України — покажчик Володимира Шухевича і том конфереції присвяченій Кочурові. (Книжки я несла у наплечнику — це теж тепер не така проста справа, як у минулому). У Ван Пелт переглянула нові журнали: WLT, SEEJ, SEER, знайшла деякі цікаві матеріяли, зокрема статтю Найдана в ювілейному номері SEEJ, де він дає огляд українських студій у США і в Канаді за останніх 50 років і де згадується і моя бібліографічна праця і наш журнал перекладів. Також приємно було бачити в SEER статті і рецензії Андрія Даниленка на мовознавчі видання. Якби так професор Флаєр, який займає найпрестижнішу посаду мовознавця-україніста писав бодай такі праці про українську мову.

Минулими днями, щоб не допустити до припливу депресії, я позичила собі аж 6 фільмів. Думала запросити сестер Вакуловських і спеціяльно охолодила всю хату (бо знаю, що в них немає охолодження), але вони не прийшли, бо мовляв мають багато всякої роботи; просила я і Віру, але і вона відмовилася (вона із сестрою Сянею саме були в кіно і не мали бажання дивитися на ще один фільм). У висліді я зробила собі фільмовий фестиваль і вже оглянула п'ять фільмів (Gandhi, Bananas, Le Divorce, Angela's Ashes, Breakfast at Tiffany's), а ще сьогодні маю намір подивитися на якийсь документальний фільм про Fellini. Завтра фільми мушу віддати, тому такий поспіх. Вже помогло: розважило. Але на довший час вистачить.

На проходах слухаю позичені в бібліотеці касети. Одною з них була книжка Lilian Jackson Braun "The Cat Who Brought Down the House". Це вже друга книжка тієї авторки і я знала чого сподіватися: безпретенсійна, трафаретна розповідь — трохи може в традиції Шерлока Голмса — але тут на першому плані провінційне життя американської інтелігенції: дієвими особами виступають місцевий журналіст, його дама серця, яка є керівником бібліотеки, місцеві бізнесмени і лікарі, і ... коти. В дію вплетена нібито блага історія, яка згодом виявляється підозрілим злочином і яку герой книжки доводить до завершення. Написане воно дуже інтелігентно і з неабияким почуттям гумору і знанням людської (а може і котячої?) психології. Якби так нашій літературі таких авторів! В моїй літературній енциклопедії такої авторки нема, але я бачу в бібліотеці цілу серію її "котячих" книжок — всі, виглядає, написані за одним трафаретом, з тими самими героями, на тлі, мабуть, того самого малого провінційного міста? Добре джерело для пізнання американського життя.

Відкрила я також в бібліотеці окремий невеличний відділ "Клясики" — і там знайшла також аудіокасети. Саме прослухала "The Great Gatsby" — справді майстерно написано, а я вже цю річ трохи забула, хоч студенткою будучи писала навіть окремий есей про Фіцджералда і його Ґетсбі. Ще взяла і саме тепер слухаю Джойса оповідання "Dubliners".

А по ночах читаю "Broken Wings" Дімарова, бо хотіла б може щось написати про нові переклади Роми Франко. Але деякі речі в цій книжці мене трохи розчаровують: чи треба конче перекладати і не найкращі зразки соц-реалістичної літератури? Може й треба — адже студентам цю добу також треба вивчати і може треба доповнити Гончара, Загребельного ще й Дімаровом? Я ще не повністю сформулювала свою думку і свої враження.

Про антологію "Незнайома" я вже написала. Послала це Василеві Лопухові для колонки НТШ-А у Свободі. А також запропонувала виготовити короткий англомовний варіянт до WLT — якщо погодяться надрукувати (можуть бути застереження, бо американські журнали, як знаю з попередніх досвідів, не люблять "колекцій", а особливо збірок статей, матеріялів конференцій ітп.) Було б добре, якби погодилися на таку рецензію — це видання, на мою думку, дуже важливе і заслуговує на більшу увагу.

П'ятниця, 14 липня 2006.

Etodolac не допоміг і я по кількох днях потелефонувала до Форсії і просила дозволу на Motrin. Цей лік мене вже пару разів визволив з критичної ситуації. Форсія дала дозвіл і ось я вже від кількох днів беру по три таблетки на день — і чуюся багато ліпше. В міжчасі виникла дотепна ситуація: Софійка з Титом їхали до Вашинґтону на орієнтаційну сесію для стипендистів Фулбрайта і мали по дорозі вступити до мене на нічліг. Я думала, що це мало бути в п'ятницю. Але ось телефонує мені Софійка і залишає на моєму автовідповідачі повідомлення: мовляв, ми вже в дорозі і будемо в тебе за пару годин, десь біля восьмої. Відповісти я не могла, бо мобільний її телефон не відповідав. А в мене, тимчасом, з уваги на мої клопоти з хребтом — порожний холодильник — ні молока, ні соків, ні городини, ні овочів. Правда, були заморожені вареники і борщ. І от я це витягнула з морозильні, а сама поїхала до Акме за харчами. Встигла на час, ще й запросила на вечерю Віру. І ця візита випала дуже добре, тільки мені довелося до 1-ої години ночі мити посуд. Але витримала, Мотрін допоміг. Вранці Геврики поїхали до Вашинґтону. Але Софійка має секретний план зробити Титові в суботу несподіванку на його 70-ліття: запросила до Гантеру 40 гостей, хлопці гостину приготують, а Софійка з Титом приїдуть з Вашинґтому в суботу прямо на цю гостину. Запросила і мене, і Віру, і Ренату з Олегом. Тит про це нічого не знає. Віра не їде, але їдуть Третяки і я маю нагоду поїхати з ними. Хоч я і не в найкращому фізичному стані, дуже хочу поїхати. Бо мені конче треба побути трохи між людьми, а там напевно буде цікаве й інтелігентне товариство. Кожу собі: як я могла до пізної ночі стояти в кухні і мити посуд, то, очевидно, бути тільки гостем куди легше, навіть коли болять плечі і ходити трудно.

Пульсари повідомили електронною поштою, що книжка Остапових перекладів уже готова. Це була мені несподіванка. Згідно з угодою, я думала, що отримаю наперед верстку, тоді пошлю решту грошей. Маю надію, що не буде якихось непередбачених проблем.

Але в Україні велика політична криза. Розпалася коаліція Тимошенко, Нашої України і соціялістів — Мороз пішов на співпрацю з партією регіонів і його вибрали спікером парламенту. У Верховній Раді — сварка і бійка, на вулицях демонстрації. Можливо, що Ющенко проголосить нові вибори — але питання, чи вислід цих виборів буде корисніший і більш побажаний? Велике розчарування помаранчевою революцією, яка не принесла бажаних змін на краще. Що буде далі? Тимчасом Росія, користаючи з високих цін на нафту, має великий зріст економіки і ось саме в Петроґраді відбувається саміт восьми найпотужніших економічно демократій і там Путін є не тільки членом, але навіть господарем конференції.

Понеділок, 17 липня 2006. Пополудні.

Сьогодні вислала до WLT англомовний варіант рецензії на Ґаборову "Незнайому". Фактично рецензію цю написала я ще перед виїздом до Гантеру, але сьогодні вранці зробила ще деякі зміни (включно із дослідженням значення слова "Джалапіта", бо це мені пахло індійською мітологією і англійська транслітерація в Струковій енциклопедії здавалася мені неправильною. Інтуїція мене не підвела: таки справді треба Jalapita, а не як каже EU "Dzhalapita". Але крім консультацій з різними моїми словниками, звернулася я до Максима і він знайшов мені на інтернеті англомовне інтерв'ю з Андієвською, де вона сама вияснює значення цього слова!)

Суботу-неділю провела в Гантері. Їхала з Ренатою і Олегом і рaзом з ними ночувала в гантерському заїзді "Fairlawn Inn". [Tрохи дорого: за одну ніч із сніданком почислили собі 161 доларів!] Але гостинниця елегантна і першорядна, моя кімната мала окрему дуже вибагливу лазничку, дуже добре тверде подвійне ліжко і була обладнана на Мотрин стиль: повно всяких сушених квітів, подушок, керамічних тарілок, картин на свіжо відновлених і помальованих на темновишневий колір стінах.

Товариство у Гевриків, як і можна було сподіватися, було дуже цікаве і приємне: було там чимало осіб мені незнайомих. Я найбільше перебувала в товаристві Романа і Зірки Воронків, Романа і Світлани Андрушкових, Тані і Віталія Кейсів. Познайомилася з подружжям Луцевих з Торонто — Надя Луців (яка є сестрою Зірки Воронки і з дому називається Качмар) дуже хвалила мого Максима, як то він цікаво виступав і яке в нього добре почуття гумору. Вона з фаху вчителька, є, здається директором школи ім. Сліпого. Віталій Кейс, що його я також зустріла вперше, був професором англійської літератури, тепер вже на пенсії. Він багато перекладає з англійської, в тому числі Чосера, Еліота. Сам він походить з Донбасу, з німецьких ді-пі таборів знає Ганну Черінь, Михайла Ситника, Петра Карпенка-Криницю, а до книжки Юрка Тарнавського писав передмову. Про це я знала, та ще й могла його повідомити, що в статтях і в книжці Лади Коломієць згадується і його ім'я (про що він не знав). Гостина випала на славу — хоч комплікував трохи справи перелітний дощ, отже гості кількакратно мусіли тікати з городу на ґанок.

Софійці, на жаль, не вдалося затримати секрет до кінця: Тит догадався ще у Вашинґтоні, що таке щось готується з нагоди його 70-ліття — бо Софійка мала необережність занадто часто порозуміватися із синами на мобільному телефоні.

Відповідаючи на моє питання про його плани в Києві, Тит розповів, що має намір не — як я думала — дописувати свій історичний путівник по Києву, а бути спостерігачем, а може й учасником державного проекту перетворення колишнього київського арсеналу в музейний комплекс. Ну, дай Боже, щоб його там допустили до справ, але боюся, щоб надто не розчарувався. Думаю, краще було б мати свій власний незалежний проект і над ним працювати. Його фулбрайтівська стипендія розрахована на 10 місяців і їдуть вони до Києва у вересні.

В суботу ввечері в Ґражді був концерт і я — разом з низкою інших гостей — скористала з нагоди, щоб туди піти. В програмі були твори Бетговена і Сметани, а виконавцями (першорядними!) були Юрій Харенко (скрипка), Наталя Хома (чельо) і Володимир Винницький (фортепіяно). Публіки було може із 80 осіб, вступи були по 15 дол. Ґражда має добру акустику, першорядне фортепіяно, а на стінах розвішено 164 картини різних українських мистців — це вже 30-та така щорічна виставка. Картини досить різнородні, більшість з приватних колекцій. Продаються вони за фантастично високі ціни — Софійка Геврик займається продажжю і в перші дні цієї експозиції на початку липня продала картин за 39,000 доларів. На виставці є і три картини Мотрі. Деяких картин я не хотіла б отримати навіть в дарунку (напр. є там Цимбала горб бога Перуна), але на мій імпресіоністично-експресіоністичний смак найбільше мені подобалося кілька пейсажів Михайла Мороза і дерево Любослава Гуцалюка. Сказала я Софійці: якби ці картини були по 500 доларів, а не по 5,000 — то я одну з них купила б! Але за п'ять тисяч можна вже видати книжку і за картину я стільки не дам! Зрештою маю в хаті досить картин, якби купила — то хіба на дарунок Максимові і Уляні.

Середа, 19 липня 2006. Пополудні.

Несподіванка! Пошта доставила мені першу посилку від Пульсарів! Я не сподівалася, що це так швидко прийде, бо повідомили мене, що вислали звичайною поштою і я просила їх прислати один сигнальний примірник літунською, бо думала, що звичайна пошта ітиме довго кораблем. Та й щиро кажучи, я не сподівалася, що вони книжку так швидко надрукують. На моїм манускрипті навіть стояло "2007" ювілейний Остапів рік і я думала, що "Поетичні переклади" вийдуть на книжковий ринок на початку 2007 року. А вони поспішилися і voilà: книжка готова!

Виглядає вона незле. Обкладинка сіро-зеленого кольору з абстрактом Святослава Крутикова. Заголовок жовтим друком і на передній обкладинці, і на задній. Видавництво від себе додало "До 90-річчя Остапа Тарнавського", анотацію, а також цитату з ОТ на передньому форзаці, і цитату з Бурячківського — на задньому. Решта — мій машинопис, майже без змін. Включно із грецькими епіграфами Сеферіса, що ними я турбувалася, чи дадуть собі з ними раду. Бачу, що не встигли додати дату смерти Куніца, хоч я їх про це повідомила — мабуть, книжка уже друкувалася. Покищо я прочитала тільки свій вступ і примітки — самі тексти треба буде читати, порівнюючи з оригінальним манускриптом. Книжка має 179 сторінок, в м'якій обкладинці.

І подумати тільки: я ще навіть не заплатила другої половини коштів! Бо звичайно, згідно з угодою, плачу після того як отримаю верстку книжки — а тим разом вони взагалі верстки не присилали!

Субота, 22 липня 2006. Увечері.

Закінчила слухати аудіо-книжку Cannery Row. Стайбека я вже давно не читала і навіть не пам'ятала, що він був Нобелівським лауреатом. Ця річ написана вже після Grapes of Wreath і Of Mice and Men, i не має такої слави, як ці ранні його твори, але написана майстерно і прекрасно читана актором, який називається Jerry Farden. Фактично, частина приємности від цієї лектури пов'язана з аудіо-виконанням. Знаменита монтерейська Americana з капітальними психологічними портретами і гумором.

Прочитала я "Поетичні переклади" — порівнюючи з манускриптом. Редактор вніс деякі дрібні зміни в примітках, часом міняючи текст в Остапових цитатах, напр. міняючи "відклики" на "посилання". Так воно напевно краще, але в цитатах змін робити не треба було. Але крім мене цього ніхто не помітить. Справжніх помилок нема. Помилки і недостачі, очевидно, є в самих Остапових текстах, які мене трохи часом іритують, але за них я не можу брати відповідальности і свідомо не хотіла їх міняти. Якби за них взявся якийсь солідний редактор, Остап, як кажуть в народі, в гробі перевернувся б із досади. Одне слово, мовляв Коротич: "віршики твої стають на чати твою неславу вічно берегти". Я своє зробила і можу мати сатисфакцію, що діло увінчалося успіхом. Нагадає про нього з нагоди 90-річчя, а може якомусь читачеві в Україні допоможе збагнути, що собою являє напр. поезія Еліота чи Сеферіса. А якщо критики схочуть "переїхатися" по його мові, як це вже було і з перекладами Шекспірових сонетів — то — be my guest! — найсуворіша критика корисніша ніж повна мовчанка.

В Україні напружена ситуація: затвердить Ющенко прем'єром Януковича, чи розпустить парламент, проголошуючи нові вибори? Але, хоч як хвилюють нас ці вісті, вони порівняно помірковані, якщо зважити і порівняти з тим, що діється деінде: в Іраку день-у-день десятки людей гинуть в братовбивчій боротьбі, а ось Ізраїль вже десятий день бомбардує південний Ливан, нібито у відплату за ракети, що їх на ізраїльську територію посилає Гізбала — терористична ісламська організація, яка зробила своїм осідком Ливан і яку підтримують Сирія та Іран. Світ закликає до негайного перемиря, европейці й американці евакуують своїх громадян, сотні цивільних людей уже загинули, а тисячі позбавлені даху над головою, а наша Америка не підтримує закликів до негайного перемиря, бо хоче дати нагоду Ізраілеві покарати і усмирити Гізбалу.

Від картин на телебаченні можна набратися депресії — Боже мій, скільки в світі трагедії, як на волоску висить мир нашого часу. Адже з таких початків може початися велика світова війна — адже бували вже і менші преценденти, які викликували лавіни катастроф.

П'ятниця, 4 серпня 2006. Увечері.

А Ющенко таки номінував Януковича на прем'єра і Верховна Рада вже його затвердила! Ентузіясти Помаранчевої революції дуже розчаровані, але в західній пресі де-не-де вже можна знайти і відносно позитивні відгуки: мовляв, демократія не завжди дає бажані наслідки, але сам процес — позитивний і вказує на позитивні зміни. Україна була і є поділена, вибори це довели конкретною перевагою партії Януковича — отже нове розташування сил тільки віддзеркалює справжній стан речей. Ющенко, нібито, домігся ухвалення компромісового універсалу — деклярації, в якій встановляються певні принципи дії на майбутнє, в тому числі потвердження української мови, як державної, орієнтація України на захід, змагання за вступ до СОТ і до Европейського Союзу, а навіть початкові кроки в сторону НАТО, які мав би перед остаточним рішенням потвердити всенародний референдум. Побачимо, як ці деклярації виглядатимуть на практиці. Тимошенко універсалу не підписала, проголосила таке рішення — зрадою, і обіцяла активну опозицію.

Кілька минулих днів у Філядельфії і взагалі на сході Америки страхітлива горяч, температура 90–105 Ф. з високою вологістю. Така температура загрозлива для життя і було кілька смертних випадків. Перестерігають старих і немічних тікати в охолоджені приміщення. У висліді я кілька днів не виходила на прохід — а якщо й виходила, то тільки на дуже коротке перебування на дворі. Сьогодні полегшало: температура вдень знову була понад 90 Ф, але вологість була значно нижча і це зразу змінило атмосферу: я навіть ходила пішки до банку, дослухуючи по дорозі Стайнбековий епос "Грона гніву" [майстерний зразок того, що було найкраще в реалізмі, прекрасні психологічні портрети простого люду — фармерів, робітників, які дуже нагадують наших селян, потрясаюча картина трагічної міґрації оклягомських фармерів до Каліфорнії в пошуках роботи і їх жахлива експлуатація плантаторами — я колись давно читала Grapes of Wrath, і напевно бачила фільм — але тепер слухаю з новим розумінням і зацікавленням.]

У зв'язку з хвилею горячі, телефонувала я до двох нью-йоркських старушок — Лясі і Діми. Ляся на старість має добре помешкання в якомусь публично субсидійованому домі і там є кондиціонер, так що її проблеми пов'язані тільки із здоров'ям, особливо із частинною втратою зору. Діма, натомість, розповіла мені, що вона не може витримати в своєму помешканні і тому в ці гарячі дні звичайно виходить з дому, сідає на автобус і їде до останньої зупинки, а потім іншим автобусом повертається, а тоді іде на полуденок до якогось МекДоналдса чи до іншого охолодженого приміщення. Сьогодні відкрила, що в її дільниці, десь при якійсь церкві, є притулок з охолодженням для убогих і ходила туди посидіти, відпочити і прохарчуватися. Всетаки в нашій капіталістичній Америці — всупереч більшовицькій пропаґанді — таки є деяка увага для бідних людей.

Стефкові вже вирізали цисту. Але він за кілька днів їде на мандрівний пластовий табір до Нью Гемпшир і там трудніше буде втримувати рану в чистоті.

Вчора я провела кілька годин на праці в українській бібліотеці, а потім поїхала за харчами до Акме. В неділю була в церкві, провела зо дві години на розмові з Вірою Кліш (і їй, і мені такого людського контакту дуже потрібно, а вона жінка цікава й інтелігентна і в нас є чимало спільних зацікавлень). Повернувшись в неділю з церкви, я пару годин працювала на компютері, а тоді нагадала собі, що треба зробити рутинову перевірку тиску крови. Звичайно, я роблю це зранку, але тим разом була вже десь 5 година пополудні. І от, зовсім несподівано для себе, я відкрила в себе високий пульс (105!), нерівномірність, фібріляції. Це мене трохи налякало. Я собі подумала, що мій досвід із "stress test"-ом в лікарні може і справді виявив мою схильність до "atrial fibrillation", а це може бути загрозливим. Є кілька хворіб, яких боюся найбільше і маю певні підстави думати, що родинні преценденти можуть вказувати на загрозу і для мене: одна із них — це хвороба Альцгаймера, а друга — інсульт і параліч. Я питалася в свого кардіолога, що мені робити, якби повторилися фібріляції. Сказав: можна взяти другу дозу ліку Toprol. Отже я так і зробила. Але нагадала собі пересторогу доктора Віґілянте: якщо це буде ставатися повторно, треба буде якихось інших заходів. Хотіла б я розуміти, чому це мені трапилося. Може те, що я випила на церковному полуденку пушку Кока-Коли? І якби я не вирішила саме тоді міряти собі тиск крови, може була б і не помітила? Хоч деякі симптоми були, але я не звертала на них уваги.

П'ятниця, 18 серпня 2006. Увечері.

Померла Надійка Світлична. На Баунд Бруку минулої суботи були церковні відправи і прощання — сам похорон мав бути в Києві, на Байковому. Я дуже хотіла поїхати до Баунд Бруку — але не мала відваги сама вибиратися автом, тим більше, що панахида була заповіджена на 7 вечора, отже вертатися довелось би поночі. Телефонувала я до кількох осіб — ніхто з них не їхав. А в неділю довідалась я, що були там і Біланюк, і Даниленко, і Гурський і навіть авто з нашого Центру. Жаль мені. Надійка була гарна людина, залишила по собі добру пам'ять. Маю навіть в архіві десь якусь аудіокасету із записом її радіокоментаря про одну мою доповідь в Урбані. Я ще не так давно до неї телефонувала. Але страждала вона під кінець на pancreatic cancer — добре, що закінчилися її муки.

Казала мені Лариса Онишкевич ще минулого тижня, що в Свободі є моя стаття про Ґаборову антологію і новинка про Остапові "Поетичні переклади". Минув тиждень, а до Філядельфії цей номер газети ще не прийшов. І то не тільки до мене. Вчора я була в центровій бібліотеці і думала, що там прочитаю свою статтю — ні, ще нема! А от, як на диво, вчора в пошті прийшло до Мостів замовлення на "Поетичні переклади" від незнайомої мені Валентини Ґлух, з чеком на 15 дол. А це промовистий доказ, що новинку в Свободі вже деякі люди бачили і читали!

Сьогодні Лариса повідомила, що в SEEJ є рецензія якогось поляка на Literacki Lwow. Мовляв, "злослива рецензія" — ну, це мене не журить, навпаки, я рада, що є якийсь відгук. Найбільш критична рецензія ліпша ніж повна мовчанка! А ще це і для мене джерело сатисфакції — факт, що я послала до кількох журналів рецензійні примірники, дає наслідки!

На другий тиждень приїдуть на пару днів Максим з Уляною і Стефком (а також — пізніше, літаком, — Іванко). Отже я поволі готуюся до приїзду гостей. Замовила Таню, щоб почистила хату. А сама сьогодні ліпила вареники з м'ясом, приготувавши заздалегідь пару днів тому фарш. Я не особливо сильна цими днями, отже такі роботи треба розділювати і плянувати наперед.

Галина Клюк порекомендувала мені український фільм за мотивами "Для домашнього вогнища" — це, мовляв, краще ніж два інші фільми, які я позичила була собі в нашій бібліотеці ("Народний Малахій" і "Криниця для спраглих"). Ну, мені всі три фільми не подобалися, але "Для домашнього вогнища" спровокував мене прочитати Франка і перевірити свою інтуіцію: дивлячись на фільм, я подумала, що Франко мусів цей майже кримінальний роман написати тоді, коли працював у польській газеті. І бачу: справді: перший варіянт був таки польською мовою! — Отак я сама для себе відзначила ювілей Франка, прочитавши вперше незнайомий мені досі роман.

Вівторок, 22 серпня 2006. Пoлудне.

Аня Максимович позичила мені через свою бібліотеку на Inter-Library Loan книжку Catherine the Great / Joan Haslip (New York: G.P. Putnam's Sons, 1977, 382 p.) — саме докінчую читати. Дуже-дуже цікаво! Мені подобається стиль і критичний підхід цієї авторки, знайомий мені з книжок про наших "паню цісареву" і цісаря Франца Йосифа. Але біографія Катерини цікава також і тим, що там є чимало дієвих осіб-українців, і що це тло і для історії України. Постать Катерини багатовимірна і суперечлива. Процес як амбітна молоденька принцеса Софія із третьорядного німецького роду Anhalt-Zerbst перетворилася в Катерину, одну з найбільш російських володарів Росії зображений в переконливих деталях. Поїхала Софія до Росії із своєю мамою Йоганною Єлисаветою на запрошення російської цариці Єлисавети (дочки Петра Першого), як потенційна кандидатка на жінку 15-тилітнього її небожа Петра Ульріха, нащадка князя Гольштайну, претендента до трону Швеції і престолонаслідника російської цариці. Подружжя Софії з Петром було аранжоване пуським королем Фридрихом і його дипломатами. Подорож із Штеттіна до Кеніґсберґу тривала шість тижнів. Принцеси подорожували інкоґніто, з обмеженим баґажем. Але в Ризі їх зустрів сквадрон кавалерії і слуг, і дальша подорож до Санкт Петербурґу була на санях, випосажених соболями і перинами, прикрашених золотом, запряжених 12-ма а то й 16-ма кіньми. Чотириста миль від Санкт Петербурґу до Москви забрали тільки чотири дні — коні мінялися, гості спали і їли в час подорожі. Приймали їх по королівськи, обдаровуючи ґардеробою і дорогими оздобами. Софія негайно взялася за вивчення російської мови і за інструкції в православній релігії. Заручення відбулося, найбільшим розчаруванням був кандидат на чоловіка. А ще він заразився віспою, яка зробила його ще більше бридким і вплинула на його дальший умовий розвиток. Після одруження він виявився додатково нездібним до статевого життя (з натяку авторки виходить, що потрібна була тільки операція "обрізання", бо пізніше Петро навіть заводив собі коханки). Кілька літ Катерина була бездітною, згодом народила пару дітей, один із синів, Павло, був нібито, дитиною Петра, отже престолонаслідником. Катерина від самого початку мала коханців — першим був Сергій Салтиков, один з її шамберленів, а згодом серед них були Станіслав Понятовскі, Кирило Розумовський, Григорій Орлов, Григорій Потемкін і цілий ряд інших — молодих хлопців з військового окруження цариці, що їх спеціяльно підбирали для задоволення її ненаситної сексуальної жаги. Часом, як у випадку Понятовського чи Потемкіна, цей особистий зв'язок вів до політичних потягнень історичного значення — Понятовський став королем Польщі, після того як Росія і Прусія довели до її першого поділу, Потемкін здобув для Росії південь України і Крим. Але більшість коханців, зокрема тих у пізніші роки, були тільки для статевого задоволення і не мали впливу на політику. Катерина була людиною неабиякого інтелекту, багато читала, листувалася з Вольтером і навіть, нібито, плянувала за його ідеями заводити деякі реформи, з одним із коханців перекладала на російську мову Плутарха, сама писала пєси для театру, витрачала великі суми грошей на придбання мистецьких колекцій для свого Ермітажу, на розбудову Санкт Петербурґу. Мала колосальні амбіції, займалася з успіхом всеевропейськими політичними інтриґами, входила в різні аліянси, при помочі Потемкіна плянувала стати цісаревою Візантії. Гесліп змальовує цікавий портрет, оцінюючи його з критичної віддалі, вказуючи на суперечності характеру і прірву між декляраціями і реальністю. Катерина стала царицею у висліді coup d'état, в якому загинув її чоловік Петро, і до якого спричинилися брати Орлови, що були домінантні на дворі, а один з них — Григорій був довголітнім коханцем Катерини і батьком її сина. Їм вона була зобов'язана за трон цариці. Катерина мала претенсії вважати себе за просвіченого володаря, але задеклярованих (під впливом Вольтера) в т.зв. "Наказі" принципів не зуміла, а може і не бажала переводити в життя і наприклад за її панування кріпацтво не тільки процвітало безконтрольно, але й сама Катерина, даруючи щедро своїм коханцям різні маєтки, дарувала їх разом із тисячами кріпаків-невільників. Авторка трохи орієнтується і в українських людях, що були в оточенні цариці, не тільки Безбородька, її пізнішого секретаря, називає українцем, але навіть самого Потемкіна. А про Розумовського пише навіть таке:

"Cyril Razumovsky had been in love with Catherine in the days when she was still a young grand duchess. As hetman of the semi-autonomous province of the Ukraine and one of the richest men in the country, his support had been as invaluable as that of the Orlovs. But he was too independent and too powerful for the taste of a budding autocrat, and Catherine, who prided herself on her loyalty toward her friends, showed little gratitude in her treatment of Cyril Razumovsky. Two years later, when he claimed for his heirs the hereditary hetmanship of the Ukraine, she not only refused him, but forced him to resign by eliminating the post of hetman and making the Ukraine into a province of the empire directly governed from St. Petersburg." (pp. 142–143)

Одне слово: "це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину".

Підготовляюся до приїзду моїх гостей: хата прибрана, квіти на столі, вчора зварила біґос. І от раптом, відкрила вчора ввечері дверцята під зливом в кухні, шукаючи там за милом до миття посуду, і бачу — миска повна води. Прикра несподіванка: Кран тече! — Негайно потелефонувала до пломбера — має зараз десь прийти. Маю надію, що вставить мені нові труби ще заки приїдуть мої гості.

П'ятниця, 1 вересня 2006. Увечері.

Повертаюся до status quo ante. Мої гості вчора поїхали додому, вступаючи по дорозі ще на кампус університету Корнель. [Ця подорож була частково задумана для обзнайомлення Стефка з найкращими американськими школами — отже Максим і Уляна, по дорозі з Торонто, вступили по Стефанка, який був у Нью Гемпшир на пластовому таборі, і опісля відвідували по черзі орієнтаційні сесії для потенційних кандидатів в Гарварді, Єйл, Колюмбії, Прінстоні і Пенсильванському університеті. Ну, треба пробувати щастя — може вдасться йому до одної з тих шкіл дістатися.]

Іванко прилетів окремо, літаком, до Філядельфії аж у неділю. А понеділок, вівторок і частину середи провели ми над океаном. Зупинилися тим разом у мотелі Waikiki, над самим берегом — дорого, але зате з прекрасним видом з четвертого поверху. Правда, було не сонячно, а хмарно, але дощ не падав, отже могли два дні посидіти на пляжу. Вечеряли рибними стравами в ресторанах Two Miles i Little Italy, при чому цей останній виявився ще кращим від першого. В середу ще вранці пройшлися пляжем, але почав накрапати дощ і ми повернулися ще за дня до Філядельфії.

Мої куховарські приготування дуже стали в пригоді — зроблені напередодні вареники з м'ясом і біґос мали великий успіх, також печеня, свинячий tenderloin, вареники з картоплі і сиру, вареники з афин, а навіть морозиво — хлопці вже дорослі і з відповідними апетитами — Стефко після пластового табору, а Іванко після кількаденної відсутності Уляни і самостійного господарювання — приємно було бачити, як їм все смакувало. Сьогодні забирали сміття — і в тому числі дві великі коробки пляшок від пива і вина — навіть сусіди можуть бачити, що в мене були гості!

Уляна з Максимом дуже допомогли мені в кількох господарських справах. Поїхали ми з Максимом до Home Depot, знайшли там і купили три досить великі кущі Crape myrtle, привезли це додому у відкритому баґажнику, Максим із Стефком викопали мої замовлені колись в Іліной деревцята, які вже вдруге виявились непридатними до життя, і посадили ці новозакуплені вже розквітлі кущі. Маю надію, що все це мені прийметься, що перезимує філядельфійську зиму і буде прикрасою мого городу. Я останніми тижнями на проходах звернула увагу, що в моїй околиці є чимало цих crape myrtle — вони тепер саме цвітуть, а виглядом своїм дуже нагадують бузок. Тому й заплянувала таке зробити, але без допомоги Максима це було неможливе. Факт, що вдалося привезти ці рослини у відкритому баґажнику — це було "чудо номер один". А чудо номер два стало можливе передусім за допомогою Уляни. Я тільки згадала, що хотіла б змінити драперії в моїй спальні, бо старі вже дуже брудні і погані — їх ми не змінювали від 1970 року. Уляна з Максимом виміряли мої три вікна, ми поїхали до Сірса, купили рожеві драперії, а потім ще й занавіси на вікна, Максим вирізав їх до міри вікон — і ось я тепер маю свіжо відновлену спальню. Трохи це забрало труду, кілька поїздок до крамниць (потім ще їздили віддавати одну драперію, бо виявилось, що купили за багато) — але вдалося це зробити — захід без їхньої помочі і поради абсолютно для мене нездійснимий!

Були ми і на закупівлі деяких речей з одягу — для хлопців, Максима й Уляни — вони часто купують собі деякі речі в Америці — сорочки, штани, плащі, піджаки — при тій нагоді я мала можливість зробити їм пару подарунків.

Був один потенційно клопітливий випадок, що міг був принести поважні комплікації — поспішаючи за Максимом у темнавому паркувальному ґаражі Сірса, я зашпорталася і впала — але на щастя, не тільки нічого не зломила, але навіть не здряпала шкіри на колінах.

Напередодні їхнього приїзду я почувалася втомленою і не надто міцною і це мене турбувало. Але підчас візити моїх гостей був у мене приплив енергії, як рідко буває цими днями. Адреналіна плила.

Четвер, 14 вересня 2006. Увечері.

Небезпека для щоденника! Пройшло два тижні без записок!

В суботу 9 вересня я була в Нью Йорку, в НТШ-А, на конференції для відзначення 150-ліття Франка. Доповіді читали Леонід Рудницький ("Іван Франко у пошуках українського "я""), Лариса Онишкевич ("Погляд на Франка як літературного теоретика та практика: на прикладі одного драматичного твору") і Богдан Рубчак ("Прокляття дотику"), а проводив вечором Махно. Мені найцікавіший, очевидно, був виступ Рубчака. Я його вже пару років не бачила, а тепер вони вже обоє з Мар'яною живуть біля Нью Йорку, отже він — нова людина на нью-йоркському терені і нова зірка для НТШ-А. Говорив він про своєрідне роздвоєння у Франка, про його виступи проти модерністів і мистецтва для мистецтва, які віддзеркалювали імпульси, що їх він сам у собі, мовляв, поборював. Лариса говорила про драму "Сон князя Святослава" і про обізнаність Франка з тогочасними психологічними дослідженнями. Рудницького виступ мав характер популярної журналістичної статті.

Їхала я до Нью Йорку автом з Ромком Проциком і Ларисою. Вони обоє пішли на засідання управи о год. 2:30, а я — вперше звільнена від громадського обов'язку, пішла собі на рубці-флячки з пивом до Народного Дому, потім на виставку Гніздовського до Українського музею, а в поворотній дорозі — за ковбасою і за сиром.

На Франківську конференцію прийшла повна заля людей (тобто десь біля 60–70 осіб, бо там більше не вміститься!) Була нагода перекинутись кількома словами з Уляною Старосольською (яка була там із своєю опікункою), з Дімою, з Марією Ревакович, з Мар'яною Рубчак (сказала мені: ми тепер мусимо наново до себе привикати, бо обоє вже на пенсії, а досі рідко коли бували разом вдома!) Ольга Кузьмович висловила здивування. що мене не було на засіданні, а коли я пригадала їй, що я вже не є членом управи, сказала: а нам вас бракувало! Приїхала на конференцію і Христина Сохоцька (автобусом! з Торонто!) — але напевно мала і якісь інші справи в Нью Йорку. Я при нагоді привезла для Лариси, Махна і бібліотеки НТШ-А примірники "Поетичних перекладів". Це вже дало наслідки, бо Махно запропонував мені зробити презентацію книжки і ми домовились на 18 листопада.

Наступного дня, в неділю, я мала запрошення на пікнік до Рудницьких. Було там повно гостей, передусім родичів і великого числа малих дітей — але серед гостей були і Наталя Пазуняк, і обоє Кіпи з Вірою, і Віра Пак з Галею Головчак, так що я мала з ким поговорити. Були там і Олександр Лужницький і Богдан Кульчицький з жінкою, двома синами і внуками. Я довідалась при тій нагоді, що один із Богданових синів працює професором політичних наук в американському університеті в Бейруті (розповідав про недавню евакуацію американським кораблем підчас ізраїльського бомбардування), а другий — міліонер, є представником фірми Форда в Україні — йому так добре поводиться, що недавно зафундував всій великій родині вакації у Швайцарії). Цікаво, що Богдан (який не грішить фізичною вродливістю і в зальцбурзькій гімназії був постійною жертвою карикатур Степана Киня) має надзвичайно пристійних синів і дуже гарних внуків. Хоч вони обоє з жінкою (Христина з Лужницьких — отже посвоячена з Рудницькими) живуть в околицях Філядельфії, то я з ними фактично в минулому майже не мала стичностей, бо вони — великі бандерівці і в нас мало було досі спільного.

Після гостини в Рудницьких, я ще посиділа на приємній розмові у Віри з Кіпами. Альберт розповідав про заходи знайти фінансову підтримку для УВУ в уряді України і покладає всю надію на Ющенка, бо баварці вже остаточно відмовилися фінансувати УВУ і Кіпа навіть мусів звільнити кілька осіб персоналу. Також розповідав про те, як вручали Шевченківську премію Ігореві Качуровському, поїхавши з делеґацією до його помешкання, де він зустрів їх сам, бо — каже Кіпа — його дружина до УВУ і до премії має свої застереження.

Я почала була читати англомовний переклад "Перверзії" Андруховича з думкою написати щось про це видання. Але прочитавши в Найдановому перекладі вступ Андруховича і перші розділи — разом з Найдановими серемудрими примітками до кожного третього слова, я — розчарована — подумала собі: чи треба справді того рода постмодерністську і претенсійну прозу перекладати для англомовного читача, пояснюючи не тільки всякі реалія і натяки, але навіть імена і прізвища? Перекладений варіянт — моя власність, книжку на моє прохання купив мені свого часу Максим. Я вже включила цю річ в свою бібліографію до другого тому англомовного журналу. Але я мала вдома і позичений з PENN український оригінал. Прочитала, посміялася із Андруховичівських дотепів і сатиричних алюзій, але вкінці навіть і в українському оригіналі ця постмодерна гра мені набридла і мене знудила. "Рекреації" і навіть "Дванадцять обручів" видались мені цікавішими. Вирішила нічого про це видання не писати. Переклади такої прози не пробють українській літературі вікна у світ, нажаль.

Радісна вістка: на конкурсі Воляників-Швабінських Максимова книжка про Підмогильного отримала першу нагороду! Є дві перші нагороди по $1,500 — одну з них отримав Олег Купчинський за компіляцію документів Галицько-Волинського князівства.

Софійка і Тит вже в Києві. Мешкають в центрі, на Хрещатику. (Віднаймають помешкання від Лихач). Тит написав уже короткого електронного листа (чомусь по англійському). Пише про те, що на вулицях Києва зустрічали молодих людей, які говорять по українському і запевняють: "а нас таких багато".

Я повернулася до своєї праці над ULE90. Я її останніми роками трохи занедбала — справи НТШ-А, Остапових книжок "Крейзі" і "Поетичні переклади", а також і "Бібліографічний покажчик ОТ" мали пріоритет. Тепер до покажчика треба буде тільки вряди-годи щось додати — до друку зможу його послати аж в перших місяцях 2008 року. (Боже, яка я ще оптимістка! — але праця ця майже готова, її можна було б надрукувати як є, навіть у випадку моєї смерти!) А бібліографія ULE90 забере ще добрих кілька років — їй до завершення ще далеко. Нажаль, КІУС не спішиться друкувати мою четверту бібліографічну книжку: писав Сенькусь, що вона, мовляв, мусить чекати на свою чергу. (Вже чекає від травня 2004 року!)

Понеділок, 18 вересня 2006. Полудне.

Закидальський прислав мені для рецензії бібліографію Гребінки якогось німецького бібліографа Кіллманна. Я вчора рецензію написала і сьогодні електронно вислала. Це вже друга замовлена рецензія на бібліографічну працю (попередня була на Кравчука індекс до католицької преси Галичини). Я рада, що Закидальсьий серйозну увагу приділяє бібліографії, але досадно мені, що JUS досі не відгукнувся на мою ULE, 1980–1989. Може упімнутися? Може КІУС свому власному журналові не прислав рецензійного примірника? Це зовсім можливе! Але це видання 1999 року — може вже запізно для такої рецензії?

Позичила в бібліотеці і прослухала аудіокнижку Fahrenheit 451 / Ray Bradbury. Автор відомий як науковий фантаст, існує і в українських перекладах. Мені цікавий передусім один момент з цієї книжки: цитується там поезія "Dover Beach" — і я собі подумала: чи знав про це автор роману Saturday Ian McEwan? Адже він також цутує цей вірш Арнолда у своєму романі?

А з української бібліотеки позичила "повість-есе" про Олексу Новаківського. Автор: Іван Голубовський і називається ця річ "Розмахом могутніх крил" (Львів, 2002). Замітне це не тільки справжньою обізнаністю автора — галицького адвоката — з мистецтвом і розумінням мистецтва та його трохи претенсійним намаганням написати про Новаківського у формі діялогів про мистецтво мистця з автором, але також самою історією цього рукопису, що його віднайдення і збереження Миколою Мушинкою читається, як сензаційна розповідь.

Неділя, 24 вересня 2006. Увечері.

Минулий тиждень замітний був кількома подіями: в середу робив мені Roni Nissan так званий "root canal treatment". Одногодинна процедура, маю надію, врятує мені зуб — хоч може доведеться вставляти ще й корону. Замітна ця процедура була з двох причин: по перше: коштувала вона $875 — які я, у відсутності дентистичного обезпечення — мусіла сама негайно заплатити. По друге: асистентка дентиста і сам дентист понад мою голову весь час жваво розмовляли про свої особисті справи, а радіо в їхньому офісі на повний голос грало якусь рок-музику. Це мені не подобалося, і хоч я нічого не сказала, перед відходом з клініки, виповняючи квестіонар-запитник про якість обслуги, я вирішила зробити про це зауваження, бо думаю, що це може на майбутнє допомогти іншим пацієнтам.
В четвер мала я візиту у Форсії. Сказала їй про свою слабість і нетиповий для мене брак енергіі, і вона мені вияснила, що це може бути наслідком ліку Toprol, що його я приймаю для контролю можливих фібріляцій. Ну, я подвоїла собі дозу капсулок Rescue 1250 і можливо, що це вплинуло на факт, що я почуваю себе вже пару днів значно краще.

Після лікарських процедур я ходила на пару годин праці до правничої бібліотеки — ліквідувати остаточно свою кімнатку на 4-ому поверсі. Викинула цілу серію різних паперів, що їх колись думала використати для продовження UKRALME, сьогодні ще перевірила у Процика, чи може Гарвард або Колюмбія були б зацікавлені двома паками газети Урядовий кур'єр, що залишилися ще з часів мого урядування у BLL, (але виявилося, що Гарвард має це на мікрофільмі, отже без викидів совісті можна викинути). Деяке особисте листування взяла я додому, а маю надію, що Мариля таки вишле до Львова, до бібліотеки Стефаника кілька пачок вартісних нових матеріялів-дублетів, що їх я призбирала для них, щоб вислати шляхом міжнародного обміну. Мушу сказати, що дивувалася я сама собі, що ліквідація цього останнього мого пов'язання з BLL, не викликала в мене жодного сентименту чи ностальгії — віддала Марилі ключ без жодного жалю. Мені кімнатки в BLL давно вже не потрібно — я воліла б мати якісь привілеї в бібліотеці Ван Пелт, що нею я тепер значно частіше користуюся.

Сьогодні відбулася у Філядельфії "конференція" — три доповіді, що їх влаштовувало СФУЖО з нагоди 120-річчя жіночого руху. Виступали Ася Гумецька, Надія Шміґель і Наталя Старостенко, а програмою вела Аня Максимович. Ася говорила про Лесю Українку, цитуючи з її листів погляди Лесі на патріотизм, ідейність, мову, правопис, жіночий рух, поетику ітп. Шміґель говорила про працю СФУЖО в ОН, а Старостенко, яка є стипендіянткою Фулбрайта на PENN, говорила про високу освіту визначних жіночих постатей сьогоднішньої України. Найцікавіший був виступ Асі — хоч мені нічого нового не відкрив, бо це тема добре мені знайома — але вона говорила живо і навіть дотепно і вміла зацікавити публіку. Опісля при буфеті була нагода поговорити з різними людьми. Довідалась я від Ірени Рудницької і Асі, що наступної конференції в Урбані вже не буде (я такого і сподівалася, коли довідалась, що всі покладали надії на Рудницького), Дарія Шуст запрошувала мене на гостину в себе вдома на другий день після концерту Матвієнко, яка має бути тут в наступну суботу, дві старші жінки, які сиділи біля мене, казали мені, що я дуже подібна до своєї бабуні — а мені завжди приємно, коли бачу як до сьогодні різні люди згадують бабцю Лінку.

Передучора я поїхала до крамниці Macy's i користаючи з випродажі, купила собі нову пухову ковдру. Номінальна ціна — 400 дол., на випродажі — 199, а я ще й отримала додаткову знижку, отже заплатила тільки 180 дол.

Уляна за пару днів їде на конференцію до Ялти. Буде там доповідати про парламентський імунітет — аргументи за і проти. Потім буде в Києві і хотіла б мати змогу піти на сесію Верховної Ради. Я в тій справі написала до Мирослави Антонович і до Ростика Хом'яка, щоб допомогти їй інформаціями. Вона вже пов'язалася безпосередньо з Мирославою. Маю надію, що щасливо поїде і щасливо повернеться.

Неділя, 1 жовтня 2006. Увечері.

Вчора був у Центрі концерт Ніни Матвієнко. Заля була виповнена по береги — напевно було більше як 400 осіб. Рапор із співачкою був першорядний, публіка разом із нею співала. Kонцерт почався дуже добре, але згодом співачка почала скорочувати співочу програму, доповняючи її політичними і моральними поучуваннями, як на якомусь вічу — і це мені не подобалося і зіпсувало враження від концерту.

До церкви я сьогодні не їздила — встала не надто рано, а ще й забаглося мені послухати котрусь із політичних програм на телебаченні. Є невеличка сензація: Боб Вудвoрд (Bob Woodward) написав вже третю книжку про президента Буша, але тим разом вона дуже критична до адміністрації, закидає президентові навмисне замовчування великих проблем, фактичної поразки в Іраку, та й взагалі малює картину президентської адміністрації, як людей без скоординованого плану, з розбіжними поглядами, під проводом президента, який вперто і всупереч порадам багатьох дорадників, тримається свого міністра оборони Рамсфелда і його здискредитованого плану швидкої інвазії Іраку при мінімальній армії, а найгірше, на мою думку те, що змальовує Буша як людину, якій бракує "інтелектуальнної цікавости", тобто як людину обмежених горизонтів — і це мене лякає найбільше.

Саме тепер слухаю позичену з бібліотеки аудіокнижку Team of Rivals — це ніби біографія Лінкольна, але написана дуже оригінально на тлі паралельних біографій його конкурентів — інших республіканських претендентів на президентську номінацію. [Автор: Doris Kearns Goodwin]. І саме тут видно великий контраст: Лінкольн, як людина з суспільних низів, з мінімальною формальною освітою, з меншим від його конкурентів політичним досвідом, але з колосальною, як сказав би Вудворд "intellectual curiosity" — "інтелектуальною цікавістю", людина, яка пожирала книги і постійно поширювала свої горизонти і росла інтелектуально.

Четвер, 5 жовтня 2006. Увечері.

Уляна вчора повернулася додому — слава Богу! Сьогодні я з нею говорила по телефону. Дуже задоволена. На конференції в Ялті — на прохання слухачів — мусіла виступити українською мовою, хоч доповідь мала написану по англійськи. Уляна перфектно розмовляє українською мовою — вона свідомо плекає мову, постійно вчиться нового, читає по українському напевно більше ніж пересічні товариші її покоління, а крім того вдома плекає і вживає завжди українську мову. Але виголошувати доповідь ад гок іншою мовою, ніж вона написана — не так легко, та ще й з непідготованою термінологією теми — але Уляна, каже, дала собі раду. Що більше, в час конференції познайомилася з присутнім там депутатом Верховної Ради Віталієм Петровичем Заблоцьким (з Партії Регіонів!) і він їй допоміг вже в Києві дістатися на сесію Верховної Ради. Вона пробула на цій сесії цілий день, слухаючи виступів депутатів (в тому числі і Юлії Тимошенко!), і дискусії над пропонованими законопроєктами. Зустрічалася в Києві з Гевриками, і з Мирославою Антонович, яка поводила її по Києво-Могилянській Академії. Уляна запросила до Києва, на своє винайняте на пару днів помешкання своїх кузинок — Тамару зі Львова і Оксану з Городища біля Рівного, при чому Оксана мала нагоду побувати в столиці України вперше!

Геврики вже пару тижнів у Києві і Тит вже написав три довгі листи, немов репортажі — про їхню подорож до Львова на Форум Видавців, про відвідини театрів і філармонії, про острівці української мови в Києві. Листи цікаві, адресовані кільком особам, і я їх по телефону звичайно читаю ще й Вірі Лащик.

Субота. 7 жовтня 2006. Вранці.

Вчора мала візиту у Стефанишин. Їхала, як звичайно, підземкою. Прохід пішки до метро і від метро, та й по сходах на станціях — це вже тепер для мене — проба фізичної витримки і я собі подумала, що навряд чи в майбутньому зможу таке продовжувати. Доведеться або їхати автом, або брати таксі. Автом було б легше, якби не те, що паркування в центрі міста не тільки дуже коштовне, але для такого водія як я — справа складна і хвилююча, бо треба паркувати в будинках-ґаражах, виїжджаючи на гору вузькими коридорами. Ну, от. Мій офталмолог повторила попередню діягнозу: в мене хронічний blepharitis, запалення повік, треба прикладати компреси, закроплювати очі, смарувати мастею-антибіотиком. Але немає нічого загрозливого для зору і це мене потішило. Останнім часом, мені часом несподівано заливало око (а то і обидва) сльозами, і я перестала приймати краплі Restasis. Виявляється, рішення це було нерозумне: навпаки, треба брати більше крапель, не менше. А проти алергії (що її прояви мені останніми тижнями помітно дошкуляли, і я не тільки сльозила очима, а й пчихала й кашляла!) — дали мені ще й додаткові краплі. Ну, може, тепер іде осінь і алергія сама по собі уступить? Побачимо.

Мала я щастя, бо в офісі Стефанишин зустріла Марту Шиприкевич з панею Оленою і з ними автом приїхала додому, а ще й по дорозі вступила з Мартою по ковбасу до Білінського, який, на моє здивування, не має крамниці, а тільки приміщення-фабрику, де робить ковбаси. Йому на покупцях зовсім не залежить, мабуть продає товар гуртом до крамниць на замовлення?

Подивляю Марту Шиприкевич — вона до офталмолога возила свою старушку-маму, яка майже не бачить вже, не має однієї ноги і тому мусить бути на інвалідному візочку. Марта Шиприкевич від мене значно молодша, але всетаки і для неї це мусить бути неабияке фізичне зусилля.

Субота, ввечері.

Відколи я відкрила, що в місцевій бібліотеці можна позичати і фільми (не тільки на відеокасетах, але і на дискетах!) я вряди-годи позичаю собі фільми і ось сьогодні дивилася на фільм "Remains of the day", a пару днів тому на "Sense and Sensibility" — останній на основі роману Джейн Остен. Обидва фільми — знамениті, справжня приємна розвага. Позичати фільми в бібліотеці для мене дуже вигідно — і то не тому, що воно — зовсім безкоштовно, але передусім через те, що я можу пішки туди прийти позичити, і потім за пару днів підчас проходу вступити і повернути. Біля супермаркету Акме, де я купую харчі, є випозичальня фільмів "Голлівуд" — там є великий вибір, але, позичивши там фільми, я зобов'язана за пару днів туди знову поїхати автом, щоб їх повернути. Інші люди (напр. Віра) за кожною дрібницею потраплять їздити від крамниці до крамниці, я, навпаки, свої виїзди автом пляную завжди так, щоб за один раз полагодити кілька різних справ. От у вівторок, наприклад, виїхавши автом, вступала подорозі до аптеки, до банку, до української бібліотеки, за бензиною і вкінці до Акме.

Саме телефонував Марко. Говорили ми і про те, що їхня профспілка виборола новий договір, і про загально-американську політику, і про ситуацію в Росії (там сьогодні вбили журналістку, що відважно критикувала державну політику) — не встигла я запитатися про його думку щодо "Remains of the day" — цікаво що він про цей фільм думає?

Понеділок, 9 жовтня 2006. Вранці.

Головна вістка сьогодні: Північна Корея перевела пробний вибух атомної бомби. Але для мене найцікавішою статтею в Нью Йорк Таймсі є велика стаття про ... слонів, а саме про те, що осиротілі в наслідок різних акцій молоді слони страждають, як і людські діти, від т.зв. post traumatic stress disorder, psychological breakdown, і це веде до збільшеної аґресивності. Останнім часом в різних країнах виявили багато випадків, коли слони нападали на людей і людські поселення, було кілька сот смертних випадків. Антропоцентрична стаття дуже цікаво описує нормальну громаду слонів, де звичайно діють довголітні пов'язання між дітьми і батьками, а також близькими родичами, де навіть похорони померлого слона викликають громадську реакцію і де навіть на "могилу" померлого приходять родичі з виявами жалю і уваги. Ці нормальні відносини порушені людським втручанням, зменшенням природної території, перевозом частини слонів в інші місця ітп. Буває, що молоді слони (чоловічого роду) залишаються без опіки "старших" і виявляють збільшену аґресивність.

Психоза нашого часу перекидається з людей на тварин. Ще одна вістка від якої хочеться заплющити очі на реальність довкола, щоб зберегти в божевільному світі якусь мінімальну ріовновагу духа. От недавно, в ідилічній пенсильванській сільській околиці, де живуть своїм відокремленим від модерної цивілізації життям аміші, недалеко від них поселений сусід прийшов до місцевої школи, взяв у полон десяток малих дівчат з наміром їх поґвалтувати, п'ятеро їх убив на смерть, інших поранив і тоді й сам поповнив самогубство. А цей злочиенць — молодий білий мужчина, молочар, що розвозив амішам молоко, одружений, батько малих дітей. Справа привернула увагу до амішів цілого світу (а вони від розголосу ховаються і його ніяк не бажають). Саме відбулися скромні похорони — зворушлива картина чорних простеньких карет, що їх тягнуть запряжені коники. Міжнародну увагу привернула і настанова амішів — простити злочинцеві, виявити співчуття його родині.

На проходах слухала я книжку The Blind Assassin канадської письменниці Margaret Atwood. Майстерно написаний роман, де віддзеркалений час між двома світовими війнами в Канаді, життя заможної середньої кляси і суспільні течії часу. А вечорами, замість читати в ліжку, останнім часом накладала на очі компрес і слухала на дискетах книжку Team of Rivals. Прослухала вже 15 дискет — але, виявляється, це тільки перша частина! Постать Лінкольна представлена на тлі трьох його конкурентів на республіканську номінацію на президента, кожний з яких мав більше досвіду і здавалось би — кращі кваліфікації на президентське крісло, від Лінкольна, якого багато хто вважав селюхом-провінціялом, малоосвіченим, з простацькими манерами. Конкурентами Лінкольна на номінацію були William Seward — визначний противник невільництва, ґубернатор Нью Йорку, що був 12 років сенатором у Вашинґтоні, Salmon Chase — ґубернатор Огайо, і суддя Edward Bates, заслужений старий політик із Сант Люїс. Лінкольн на той час мав тільки за собою один термін конґресмена і дві неуспішні кандидатури на сенатора від Ілліной. Цікаво, що і Сувард і Чейс мали значно більш радикальні позиції щодо невільництва і це пошкодило їхній кандидатурі. Основною проблемою тоді було як задобрити південних рабовласників, але водночас не допустити до поширення невільництва на територію нових штатів, що саме тоді почали творитися у висліді здобутої договором території від Франції (Louisiana purchase). Перша частина кінчиться приїздом Лінкольна до Вашинґтону і його рішенням включити своїх трьох суперників у свій перший кабінет міністрів. Сувард став секретарем стану, Чейс — секретарем скарбу, Бейтс — головним прокурором. З інтересом слухатиму наступну частину. Знаю з історії, що інавґурація Лінколна відбулася 4 березня 1861, а вже 12 квітня почалася громадянська війна.

Роблю пляни, щоб поїхати до Кембріджу на меморіяльне відзначення Омеляна Пріцака. Це має відбутися в УНІГУ у п'ятницю 20 жовтня. Пріцак — на мою думку — найбільше заслужена для американської української діяспори людина. Він залишив по собі визначний слід — не тільки в інституціях, але і в людях. Виховав ціле покоління, але навіть на таких людях, як я, що не стояли до нього особливо близько, залишив свій вплив. Я добре відчуваю наслідки думок і візій Пріцака у моєму власному світогляді — в тому як я бачу Україну, а навіть у моїй одержимості моєю бібліографічною роботою. Пригадую, як казав Пріцак молоді: треба знайти якусь вузьку і занедбану ділянку, присвятити їй усе життя — і станете експертом!

Поїду в четвер поїздом до Мотрі й Андрія, з ними в п'ятницю поїду автом до Кембріджу, а потім ще пару днів побуду в Головінських, відзначуючи Андрієве 70-ліття!

Середа, 11 жовтня 2006. 4:00 пополудні.

Пів години тому малий літак вдарив об 50-поверховий будинок у Нью Йорку і спричинив пожежу! Ще невідомо, що було причиною, чи це звичайний випадок, чи акт тероризму, але очевидно нерви людей напружені — після трагічного досвіду 9/11.

Найдивніше, що я саме мала включене телебачення (чого в мене ніколи в цю пору не буває), отже була свідком "Breaking news" i перших фоторепортажів з пожежі — фоторепортери були на місці ще навіть заки над'їхали пожежники!

Вчора працював в мене на городі Лукашевич — попідрізував кущі, покосив траву. Але цю роботу робив не старий Сергій, а його син Анатолій, а він не такий уважний робітник. Старий працює, як господар власного господарства — з увагою, пильністю, з гордістю за свою працю, навіть з певними творчими розв'язками. Син працює швидко, але абияк — хоч я вчора йому за роботу заплатила сто доларів, то сьогодні мусіла трохи і сама взятися до городу: грабала листя, нагромаджене бадилля ітд, щоб почистити город і викинути все зайве до сміття. Я трохи втомилася цією роботою і вирішила присісти в пивниці, чекаючи на сушарку, та й включила на хвилину телевізор. І майже одразу потрапила на сензаційну вістку!

Випадок стався пару хвилин перед 3 годиною. Літак вдарив в будинок BelAir, 524 E 72nd St. Спочатку казали, що літак або гелікоптер вдарив об 20 поверх, потім поправили, що це таки був малий літак, і що вдарив він і спричинив пожежу на 40 і 41 поверхах. Будинок цей — мешканевий. Апартаменти там, кондомінія, як це часто буває в Нью Йорку, коштують по міліонові долярів. А ще там є регабілітаційні приміщення для пацієнтів поблизьких шпиталів.

Ще пару таких трагічних випадків і люди не захочуть мешкати у таких великоміських американських хмарочосах! Але радіо тепер подає, що це таки був звичайний (незвичайний!) випадок, а не терористичний акт — отже не треба ширити паніки.

Прийшла вчора посилка від Коробка — ціла низка Літературних Україн і в одній з них моя стаття про конґрес славістів у Канаді. Я послала їм цей репортаж негайно повернувшись з Торонто, але він, сказали мені по е-мейл з ЛУ, коли я про це запиталася, десь загубився і просили мене прислати вдруге. Що я і зробила.

Надрукували мою статтю в номері з 21 вересня, але як! Замість мого заголовку "Літературна україніка на річному з'їзді канадських славістів", назвали мій репортаж "Молода надія славістики" — солодкавий суперлятив. Саму статтю значно скоротили, але було б пів біди, якби вони не випустили цілого абзацу про лекцію ім. Струка, яку виголосив Максим. Згадка є тільки, що така лекція відбулася, без згадки доповідача, теми і змісту доповіді. Це мені виглядає на навмисну цензуру. "Літературні наслідки Чорнобиля" могли редакторам не подобатися, як їм не подобалися і мої критичні ремарки про круглий стіл в КУМФі. Досадно мені. Максимові навіть не згадую, що така стаття надрукована, бо він взагалі думає, що його в Україні свідомо естаблішмент іґнорує, отже не хочу підсилювати його параною ще одним арґументом.

Зваживши на те, що "Всесвіт" не надрукував мого слова на вечорі Ірванця (підозрюю, з причини упередження до нього, не до мене!), що "Свобода" надрукувала мою рецензію на англомовного Дімарова з фатальними до комізму помилками в англомовних прикладах, і що Літературка спотворює на свій лад мої статті — чи варто взагалі писати і займатися українською журналістикою? Адже гонорарів за те не платять!

Неділ я, 15 жовтня 2006. Увечорі.

Вчора була в театрі: в Анненберґ Центрі на PENN ірляндський театр з Дабліна (The Gate Theatre Dublin) ставив "Waiting for Godot". Бекетову п'єсу я бачила вже, мабуть, зо два рази раніше — отже знала чого сподіватися. Зробила вистава на мене величезне враження: я була зворушена до сліз. Екзистенціяльна траґікомедія тепер на старість сприймається, мабуть, інакше, як замолоду. Але й виконання було першорядне! В ролях виступали: Estragon — Johnny Murphy, Vladimir — Barry McGovern, Lucky — Stephen Brennan, Pozzo — Alan Stanford. Постановником-режисером був Walter Asmus. Цікаво, що ірландські актори вимовляли не Ґодó, a Ґáдо! Це ще більше підкреслювало релігійні алюзії драми: чекаємо на бога, який не приходить, бо його нема! Перед виставою була ще лекція, що її виголосила Rebecca Bushnell, Dean, School of Arts and Sciences. Вона почала від Аристотеля і його дефініції трагедії і дійшла до того, що — всупереч зверхнім показникам — брак сюжету, акції — Ґодо таки є траґедією навіть в тому аристотеліянському сенсі.

Ходила я на п'єсу з Раном і Марилею. Ран прийшов приготований з текстом п'єси у руках. Мариля напередодні начиталася всякої критики: сказала мені, що дехто вважає Ґодо одною з трьох найважніших творів світової драматургії (поруч з "Королем Едіпом" Софокля і "Гамлетом" Шекспіра). А сама вона звернула увагу на факт, що п'єса написана 1948 року, три роки після закінчення війни, і що має вона можливо також якісь політичні алюзії? А написаний оригінал був французькою, не англійською мовою. Мене заінтриґувала думка про те, як ставилися до п'єси Сартр і Камю? Та й взагалі хочеться прочитати текст докладніше. Кілька реплік мені зокрема промовили до серця. "А що ми тут робимо?" — це взагалі рівне питання "бути чи не бути", засадниче питання екзистенції: чому живемо?

Після пополудневої вистави поїхали ми на смачний обід до китайського ресторану. Була з нами і Віра — вона купила собі квиток в останній хвилині, була також і на лекції, але нажаль сиділа трохи ззаду і не дуже добре чула репліки акторів.

Приємно було провести час в милому товаристві, після знаменитої вистави, на інтелігентній і цікавій дискусіі.

Подорозі до Центру Анненберґа (я їхала туди поїздом), я вступила на головну залізничну станцію і купила квитки на подорож до Провіденсу. Поїду в четвер 19 жовтня, в п'ятницю з Головінськими поїду автом на меморіяльний вечір в честь Пріцака до Гарварду, потім в час вікенду відзначимо Андрієве 70-ліття, а в понеділок повернуся додому. Повезу їм у дарунку цілу низку книжок, не тільки Остапові "Крейзі" і "Поетичні переклади", але також для Мотрі "Тугу Віктора Цимбала", а для Лесі "Дев'яте чудо" Ганни Черінь. Але для Андрія я придбала особливий подарунок: вирішила купити йому літеру А з 14-каратового золота, як шпильку до піджака чи краватки. Це виявилось справою значно складнішою, ніж я первісно думала. Була я в кількох ювелірів у Willow Grove Mall (від елегантної Bailey, Banks & Biddle починаючи) — ніде такого не було, а казали, якщо замовити, то може бути готове аж за два тижні. Тоді мені прийшла ідея поїхати на 5-ту вулицю до моїх корейців. І справді, в одній із малих ювелірних крамниць, я знайшла ювеліра, який зробив мені таку шпильку до кількох днів. Отже я вже маю дарунок, зроблений на замовлення.

Середа, 18 жовтня 2006. Вранці (перед виїздом до дентиста).

Вибрані цитати з Waiting for Godot (позичила вчора від Рана книжку позичену із Ван Пелт):

Estragon (Gogo): Nothing to be done.
Estragon: What about hanging ourselves?
Vladimir (Didi): It'd give us an erection.
Vladimir: Let's wait and see what he says.
E: Who?
V: Godot
V: Let's wait till we know exactly how we stand.
V: How's the carrot?
E: It's a carrot.
E: Funny, the more you eat the worse it gets.
E: Extraordinary the tricks that memory plays!
V: But you can't go barefoot!
E: Christ did
V: You're not going to compare yourself to Christ!
E: All my life I've compared myself to him.
E: Nothing is certain.
V: A dog came in the kitchen (англ. варіант "У попа була собака")
V: Say you are, even if it's not true.
E: What am I to say?
V: Say, I am happy.
E: I am happy
V: So am I
V: We are happy
E: We are happy. What do we do now, now that we are happy?
V: Wait for Godot
E: What were you saying when?
V: At the very beginning
E: The very beginning of what?
V: This evening... I was saying... I was saying...
E: I'm not a historian.
V: Now what did we do yesterday evening?
E: Do?
V: Try and remember.
E: Yes, now I remember, yesterday evening we spent blathering about nothing in particular. That's been going on now for half a century.
E: We always find something, eh Didi, to give us the impression we exist?
V: We are no longer alone, waiting for the night, waiting for Godot, waiting for ... waiting. All evening we have struggled, unassisted. Now it's over. It's already to-morrow.
V: Time flows again already. The sun will set, the moon rise, and we away ... from here.
V; Let us do something, while we have the chance ... at this place, at this moment in time, all mankind is us, whether we like it or not.... What we are doing here, THAT is the question. And we are blessed in this, that we happen to know the answer. Yes, in this immense confusion one thing alone is clear. We are waiting for Godot to come — .... Or for night to fall. We have kept our appointment and that's an end to that. We are not saints, but we have kept our appointment...
V: We'll hang ourselves to-morrow. Unless Godot comes
E: And if he comes?
V: We'll be saved.

Вчора ми з Марилею і Раном були знову в театрі — тим разом на першій виставі нового сезону у Wilma. П'єса називалася "The Pillowman", а автором її є молодий 30+ літній ірландський драматург Martin McDonagh. Драма написана досить ефектовно і незле заграна — але це "чорна комедія", повна жорстокости і насилля. П'єса викликає застанову, яка має певну актуальність у наш час: вплив літератури на реальне життя і навпаки. В центрі уваги письменник, який пише страхітливі історії про жорстокі вбивства дітей — видумка перетворюється в дійсність, а може це не була видумка, тільки відображення правдивих подій? Режисером-постановником був Jiri Zizka. В головних ролях грали: Saxon Palmer (Katurian, письменник), Lewis Stadlen (Tupolski, детектив, слідчий), Michael Pemberton (Ariel, поліцай, який також проводить допит і тортурує ув'язненого), Peter Pryor (Michal, брат письменника, недорозвинений, і як згодом виявляється, злочинець). П'єса має також політичні алюзії, і дуже підкреслено показує, що з дітей, над якими знущаються батьки, виростають злочинці. Викликає чимало питань, стимулює дискусію, але видовище само неприємне. Не люблю насильства, і не зовсім розумію, чому Голівуд і молоді літератори накидають публіці всі оті жахи.

Понеділок, 23 жовтня. В поїзді.

Саме виїхали з Providence. Я свідомо не купувала NYTimes, бо хочу використати час для записок. Нажаль, поїзд трохи трясе і не знаю, чи вдасться мені записувати (а потім відчитати письмо!)

Я дуже з побуту тут задоволена — було цікаво і приємно. Андрій і Мотря дуже сердечно мене приймали, а мені було радісно усвідомити, що їх стан здоров'я не такий поганий, як це можна було підозрювати після недавніх їхніх поважних клопотів. І Леся ще добре тримається, трохи недочуває, але розум у неї бистрий, бере участь в розмовах і як завжди елегантна. Ще й теж допомагає Мотрі в господарстві. Мотря має поважні проблеми, всякі тести, багато чого не може їсти, а любить варити, приймати гостей і навіть на більшу скалю для членів парафії. Активна вона в парафіяльному комітеті перебудови церковного будинку, отже працює і для громади. Та ще й віддаленої на 2 год. їзди автом — у Бостоні. Хата наповнена великими її картинами — малює далі багато своїм своєрідним стилем великі олійні полотна у важких рамах — це навіть фізичної вимагає сили і витримки. Хата як музей, та й звертають на себе увагу своєю чистотою її білі килими, що їх вона (як виявила мені на моє запитання) сама постійно чистить окремою машиною і шампоном. Андрій на праве вухо зовсім не чує після свого інсульту у висліді angioplasty, але вже навчився після фізичної терапії тримати рівновагу, дає собі добре раду, як завжди і аж до пересади ввічливий і услужний. Мусить давати собі періодичні уколи на свій діябет, потребує часто відпочинку, а один раз всіх нас (а мене особливо) перелякав тим, що впав, зашпортавшись на килимі, ідучи з одної кімнати в другу. Це виглядало, як якийсь серцевий приступ і тому мене перелякало, але Андрій піднявся сам і виявилося, що навіть не потовкся. Возив він нас усіх автом і до Бостону, і до Ньюпорту, і я рада була бачити, що він у значно ліпшому стані, ніж я думала, їдучи сюди.

Я приїхала в четвер — Туся Вакуловська підвезла мене з валізкою до станції Melrose, AMTRAK, як це часто буває, був спізнений (але тільки на пів години — це далекобіжний потяг, що їде з Річмонду через Вашинґтон і Нью Йорк до Бостону — отже спізнення тут неуникнимі). Виїхала я з Філядельфії десь біля 1-ої год., а біля 6-ої була в Провіденсі. Андрій знав з інтернету про спізнення, отже не виїздив надто рано і не мусів довго чекати. Подорозі я читала New York Times, записок не робила.

На другий день, в п'ятницю 20-ого, Андрій, Мотря, Леся і я поїхали до Кембріджу на поминки Пріцака. Двогодинна дорога автом у великому русі на великих автострадах до Бостону та ще й у поганій дощовій погоді. Там на місці — проблеми з паркуванням, але Андрій висадив нас недалеко від каплиці, отже ходити далеко не довелося.

Відбувалися поминки в Memorial Church Гарвардського університету, недалеко від добре знаної мені з минулих літ Widener Library. На програмці стоїть написано: "A service in celebration for the life of Omeljan Pritsak". На другу годину дня зібрались в Appleton Chapel колеги, учні, приятелі і поклонники Пріцака в числі не більше як 60–70 осіб. Каплиця суворого протестантського стилю має старі pews з темного дерева — своєрідні ложі з лавками для 9-10 осіб, де дерев'яні огорожі такі високі, що бачити інші групи в таких же ложах майже неможливо. Я подумала: чи це навмисне, щоб люди концентрувалися на молитві, а не оглядали один одного? Мотря ще мені пояснила, що ці загорожі мали і певні практичні причини: взимку люди приносили з собою пічки для огрівання!

Програмою керував Michael S. Flier, який тепер є директором УНІГУ — він добре презентується і вів програму ділово і достойно. На початку, посередині і під кінець були музичні: prelude, interlude i postlude — органна музика J.S. Bach-a (прізвище органіста у програмці позначене як Harry Lyn Huff). Органи в каплиці займають цілу стіну — музика була ефектовна, створювала відповідну атмосферу. З промовами виступали професори Edward Keenan (Director, Dumbarton Oaks Research Center), Грабович, Шпорлюк, Richard Frye (Aga Khan Professor of Iranian, Emeritus) і колишні студенти Пріцака — Любомир Гайда, Франк Сисин і Борис Ґудзяк. Мені найбільше подобалися виступи Кінена і Шпорлюка. Кінен наголошував факт, що Пріцак трактував історію України, як історію усіх народів, що проживали на українській землі і завжди в порівняльному, міжнародному контексті. Шпорлюк цитував Пріцаковий девіз: "Ex oriente lux — ex occidente lex", його фокус на будову довготривалих інституцій і порівнював Пріцака до Ґедройца, візія якого колись здавалася донкіхотством, а сьогодні є підставою міжнародної політики. Інші виступи були менш ефектовні, а то й не завжди добре було всіх чути: Грабович, напр. мимрив щось, читаючи текст, а вже зовсім розчарував мене виступ отця ректора Ґудзяка. Замість дати якийсь спомин про Пріцака із своїх студентських часів, Ґудзяк виступив в ролі церковного проповідника, повторяючи молитовні трафарети.

Після каплиці було прийняття в Гарвардському Faculty Club. Щойно тут у неформальній атмосфері можна було побачити людей, зустрітися з деким, поговорити. Промовляли тут Гайда, Когут, Оксана Грабович і Лариса Пріцак. Паню Пріцак бачила я вперше. Вона молодша, ніж я думала. Про неї кажуть, що вона пробувала здобути в Україні докторат і її "спалили". Оферту її передати Гарвардові велику Пріцакову бібліотеку в заміну за якусь посаду для неї, кажуть, Гарвард відкинув. Але з цієї оферти скористала Києво-Могилянська академія, отже Пріцакова колекція піде туди. Я паню Пріцак особисто не знаю, каталогізувала тільки для УБ в Центрі дві її книжки про Хмельниччину. З нею я не знайомилась. Натомість Мотря представила мені Ірену Коваль і я цим зраділа. Говорила з нею про її драми, а потім вже у Мотрі вдома переглянула собі її двомовну книжку, де є "Pagan Saints" ("Лев і левиця") і "Мариновані аристократи". Казала Коваль, що хотіла б стягнути з України акторів, які виступали в її п'єсі, але нелегко знайти спонсорів для такої вистави. Марко Андрейчик (який тепер у Гарварді на стипендії Шкляра) на моє запитання, чи подався він на проголошену посаду в Австралії, сказав, що він має обов'язок жити якийсь час у США, бо інакше його жінка (Ярина Якуб'як) не зможе мати статусу американського громадянства (не знаю, чи правильно я це зрозуміла і запам'ятала). А ще сказав мені цікаву деталь: Widener, іменем якого названа головна Гарвардська бібліотека, походив з Філядельфії — він потонув у катастрофі "Титаніка". Галина Гринь, яка тепер працює редактором Harvard Ukrainian Studies, виявилося, є канадською громадянкою і досі не має т. зв. зеленої картки, яка дає право імігрантам на працю в Америці.

Тиміш, ex officio, мав чимало організаторських обов'язків. Виглядає він дуже гарно. Сердечно вітався і я рада була його бачити. Його синок Трувор саме закінчив 9 рочків — але я тим разом Тимошевої родини не мала змоги бачити. Серед гостей були теж Марта Шиприкевич і Роман Волчук, які приїхали безпосередньо з Філядельфії, знайомі мені з минулого Христя Шиприкевич і Ігор Коцур (приятелі Мотрині), Іван Бережницький з жінкою, Paulina Lewin, Вол. Діброва, Тамара Гутнік-Нері, адвокат Лупань, Роман Процик і чимало незнайомих мені людей. Але не було серед присутніх Ігоря Шевченка, Патриції Ґрімстед, Сливоцьких. Не приїхали, хоч і збиралися їхати, Іван і Наталка Коропецькі, Максим з Уляною, Остапчук.

Пріцак залишив по собі і візію, і студентів, і інституції, і пам'ять серед людей. В розмовах і перед поминками, і опісля багато ще говорили про Пріцака, згадуючи його всякі пригоди і звички, також у родинному колі.

Волчуки приїхали в п'ятницю до Головінських — трохи блудили і приїхали пізно і перемоклі (бо в міжчасі ринув страхітливий дощ, ще заки ми виїхали з Cambridge). До 1 год. ночі сиділи з ними при вечері і цікавій розмові. Волчуки — інтелігентні і цікаві люди, а що вони обоє ревні республіканці і підтримують Буша і війну в Іраку, то ми — щоб не виникла неприємна сварка — розмов на цю тему уникали.

В суботу вранці, при холодній але соняшній погоді, ми поїхали були автом до Ньюпорту. Прегарні там околиці я вже бачила один раз кілька десятків літ тому, але Волчуки були там вперше. Андрій повіз нас і до літньої резиденції Вандербілтів "The Breakers". Там ми майже дві години чекали в черзі туристів, але Волчуки дуже були задоволені і кілька разів дякували Андрієві "за чудовий день". Дім Вандербілтів Мотря показувала мені вперше десь певно 30 літ тому — єдине, що мені з першої візити запам'яталося, це факт, що у лазничках була не тільки гаряча і холодна вода, але і морська, солона. Тепер я вдруге оглянула цей замок американських багатіїв, що хотіли наслідувати французьку й італійську аристократію і будували собі chateaux з вибагливим інтерєром і прекрасними видами на море та й міньятюрними городами á la Schönbrunn. Я запиталася екскурсовода, чи Ґлорія Вандербілт приїздила до "Breakers" із своїм чоловіком Стоковським, а дівчина на те: "I can't keep track of all her husbands, I don't know." "He was a famous conductor!" — кажу. "Never heard of him!" — каже вона. Sic transit gloria mundi.

Я про Ґлорію Вандербілт не знаю багато, але вона підписувалась "Glorіa Vanderbilt-Stokowska" (хоч він був Stokowski), і коли я про це вперше довідалась, то подумала собі, що і мені давно треба було змінити офіційно прізвище із "Tarnawsky" на "Tarnavska".

Середа, 25 жовтня 2006. Пополудні.

Дві прикрі вістки: померли Богдан Пендзей і Ярко Ласовський. Про смерть Пендзея знала я вже в Провіденсі, бо Максим туди задзвонив і дав мені знати. Вони з Уляною були в понеділок на панахиді — казали, що було біля 150 осіб, а це вже була друга така відправа! Богдан був активний у громаді, зокрема у Пласті. Шкода його — мав 78 років. Сьогодні я потелефонувала до Люби — похорон відбувся вчора. Помер він не від атаку серця, хоч хворів на серце і мав pacemaker. Каже Люба, що мав хворобу рака крові, знав вже два роки, що хвороба прогресує, останньо нирки відмовилися працювати. Гарна був людина, залишив по собі добру пам'ять. А мені був особливо прихильний і навіть цитував мої вірші, і то дуже до речі, зокрема про те, що "живе життя ловити в жмені треба". Жаль мені Люби і турбуюся: як вона даватиме собі раду? Не дуже вона зарадна, а ще й має ментально хворого сина Юрія. Тепер остоєю родини буде другий син Роман — доля звалила йому на плечі і маму-вдову, і брата. А це молодий чоловік, що міг би влаштовувати своє власне окреме життя.

Про Ласовського сказала мені Лариса, коли я потелефонувала, щоб довідатися, як відбулися поминки Пріцака в НТШ-А в суботу. Там виступало кілька осіб, що виступали й у Гарварді, Флаєр, Грабович, Сисин, Когут, а крім них ще Процик і Попович, а проводив вечором Махно. Каже Лариса, що Лопух зробив слайди з життя Пріцака і це було ефектовно і зворушливо. Але сама Лариса на цих поминках не була, мусіла їхати додому у зв'язку із смертю Ласовського (це її сват). Ярко Ласовський знайомий мені ще з його юних літ у Філядельфії, а зокрема ще й тому, що після смерти першої своєї жінки, переживаючи її смерть, він — зворушений моїм віршем "Великий Ра" написав до нього музичну композицію, яка була двічі виконувана — раз у Нью Йорку, раз у Філядельфії.

Четвер, 26 жовтня 2006. Увечері.

Пару днів тому подзвонив мені Деві Аркадієв. Мовляв, він тількищо повернувся з Києва і привіз для мене несподіванку. Не хотів виявити, ещо це таке. Я подумала, може десь щось моє надрукували, або про мене. Сказав: він живе недалеко Bell's Market. Сьогодні я їздила за харчами до цього супермаркету, отже дала знати Аркадієву, щоб приніс мені цю "несподіванку". Несподіванкою виявилася двомовна російсько-українська поетична антологія Відлуння Бабиного Яру, з автографом для мене ... Олександра Мороза, голови Верховної Ради! Аркадієв, виявляється розповів йому про мене і просив написати дедикацію. Але на моє велике розчарування в цій антології мого вірша про Бабин Яр немає! А що я не збирач автографів, і не особливо велика поклонниця Олександра Мороза — то великої приємности мені така несподіванка не зробила. Я принесла з собою Тихі розмови з вічністю і подарувала книжку Аркадієву. Там є не тільки оригінал мого Бабиного Яру, але і переклади цього вірша на російську (кілька варіантів) і на англійську! В антології переважають російські поети. Але а рада, що є там тексти Євтушенка і Бажана — за оригіналами цих поезій я свого часу шукала.

П'ятниця, 27 жовтня 2006. Пополудні.

Я саме усвідомила собі, що два дні тому — 25 жовтня — минуло точно тридцять років від коли я почала регулярно писати свій щоденник! Поважний шмат часу! Як би не було, це вартісний документ життя і не тільки мого власного!

Віддала сьогодні бібліотеці Team of Rivals. Надзвичайно цікаво! Багато навчилася нового про американську історію і політику. Майстерні психологічні портрети, оригінальна композиція, багатство автентичних джерел — споминів, листів, документів. Лінкольна Дорис Ґудвін характеризує як людину надзвичайно доброзичливу, що ставила загальне добро понад особисті урази і мала ґеніяльний політичний хист — вміла суперників перетворяти на відданих співробітників, а часом і відданих приятелів. Зокрема близьким другом Лінкольна виявився колишній його суперник Сувард, що був і в першій і в другій його каденції міністром закордонних справ. Вперше із цієї книжки я дізналася, що атентат на Лінкольна не був актом одної людини, що це була конспірація трьох: один мав убити Лінкольна, другий — віцепрезидента Джансона (Andrew Johnson), третій — Суварда. Суварда напасник пробував убити в його власному домі, поранив при тому кількох осіб. Лінкольна убив славнозвісний Шекспірівський актор John Wilkes Booth, в ложі Вашинґтонського театру. Третій заговірник передумав, не виконав атентату і Джансон став президентом. Інтересно і повчально, що атентати ці мали місце в час загальної євфорії після перемоги над південною конфедерацією і після закінчення війни. Ґудвін характеризує це, як останній акт розпачі супротивників. А ще й каже, що вбивство Лінкольна дуже пошкодило американському півдневі. Лінкольн мав досить поміркований план поновного об'єднання штатів, без помсти і каральних заходів. Треба буде мені прочитати щось про те, як відбувалася "reconstruction" південних штатів. Небагато про це знаю. Віддаючи сьогодні другу частину книги Ґудвін, побачила аудіозапис книжки Manhunt, автором якої є James L. Swanson — а дізнавшись з анотації, що це книжка про Лінкольнового вбивника, негайно позичила собі і буду слухати!

Великим контрастом до книги Дорис Ґудвин є роман, що його слухаю на проходах і який називається Divine Secrets of Ya-Ya Sisterhood і автором якого є Rebecca Wells. Прослухавши першу дискету, я мала намір книжку повернути бібліотеці непрочитаною, так мене поіритувала авторська невправність, сентиментальність, невміння будувати композицію, примітивні замальовки персонажів, ювенільний світогляд і незграбний стиль — але по інерції, щоб може дослухатись до якоїсь пізнавальної прикмети цього твору, щоб довідатись якісь нові деталі про життя і побут американської середньої кляси в південних штатах, далі слухаю, але без особливого задоволення.

Субота, 4 листопада 2006. Увечері.

Мала я пару днів переляку: минулої п'ятниці, перед сном, чулася трохи дивно і подивившись на своє обличчя в дзеркалі подумала, що в мене мабуть піднявся тиск крови. Але боялася це перевірити! Щоб непотрібно не хвилюватися, лягла у ліжко з холодним компресом на голові, і слухала свою аудіо-книжку. Але вирішила, що мені треба знову почати записувати регулярно тиск крови, щоб могти подати конкретні дані лікареві. І от я побачила, що в наступних днях, під вечір, мій тиск крови піднімався до 174/72, 172/88! Я вирішила потелефонувати до Форсії і перестати приймати Etodolac i Glucosamine. Форсія дала доручення збільшити дозу Toprol. У висліді, мій тиск тепер більше поміркований, але артрит наново починає давати про себе знати: зранку тіло штивне, дошкуляє хребет — доказ, що мені таки не можна буде нормально функціонувати без ліків. Маю мати візиту у Форсії в найближчий понеділок, а в кардіолога Віджілянте тиждень пізніше. Почую, що вони мені порадять.

В міжчасі почала я другу велику господарську справу — тимразом з електрикою. Нібито все гаразд, але як включити рівночасно пічку, телевізію, електричний чайник і відвогкувач — то гасне світло, спалюється стопка. Це вже так кілька років. Але тимразом я вирішила, що не треба далі відкладати. Замовила наперед одну фірму, потім другу — отже отримала два кошториси. Перший електрик дав кошторис на 2,000 дол. і пропонував переробити систему на 200 ампер. Другий (Рей Моран, який робив вже мені деякі роботи в минулому) дав кошторис на 1,400 дол. — але на систему 100 ампер, бо мовляв, мені, що живу сама і не збираюся додавати багато додаткових електричних приборів, не конечно переробляти все на 200 амп. Але я подумала, що різниця тільки пару сот доларів і може, якщо вже робити таку велику роботу, то може варто зробити оптимальний варіянт, бо, як кажуть, система 200 ампер піднесе вартість хати. Якби по моїй смерті хлопці продавали хату, то найновіша електрична система була б вартісним додатком. Я трохи поторгувалася з Реєм і у висліді маю нову пропозицію: він встановить систему 200 ампер за $1,720 дол. Рада, що мені вдалося ціну знизити. Роботу почне десь на другий тиждень.

Працюю над ULE90, описуючи статті в Harvard Ukrainian Studies. Ця моя бібліографічна робота — це надзвичайно цікава едукація! Скільки я вже навчилася нового, зокрема читаючи серйозні наукові статті в таких журналах як HUS i JUS! Адже якби не моя бібліографічна робота, навряд чи я читала б усі ці статті!

Вівторок, 14 листопада 2006. Вранці.

Вчора мала візиту в д-ра Віджілянте. Взяли кардіограму, послухав моє серце. Сказав мені, що в розмові з ним Форсія радилася, чи не приписати мені кумадину? Він вирішив проти цього ліку, але приписав мені інший. Найважніше, як я зрозуміла: запобігати фібріляціям. Тиск крови треба контролювати, але більше турбувало його, коли я сказала, що часом задихаюся, що мушу зупинитися часом на проході, або коли іду по сходах. Новий лік, нібито, має допомогти. Побачимо.

Сьогодні віддаю бібліотеці дві аудіо-книги і один фільм. Книги ці: President Reagan: a Triumph of Imagination / автор — Richard Reeves, а читав актор George Wilson, наслідуючи голос Реґана в безпосередніх цитатах. Це я слухала перед спанням (вже в ліжку, часто із компресом на голові!) Це не так біографія, як своєрідна хроніка восьми років президентури Реґана — час, що його ми пережили і ще досить добре пам'ятаємо. Є там і деякі Реґанові дотепні анекдоти: напр. коли його після атентату везли до операційної залі, він сказав хірургові: "I hope, you're a Republican!" На це лікар, мовляв, відповів: "Mr. President, today we are all Republicans!" Згодом, коли вже ширилися вісті про Реґанову сенільність і забудькуватість, він сам про себе, мовляв, розповідав таке: "Прийшов я до лікаря і кажу: в мене є три проблеми: по-перше: я втрачаю пам'ять, по-друге. друге і третє питання я забув". Реґан згодом довго хворів на недугу Альцгаймера. В останні роки його президентури вже були певні симптоми. Трохи страшно, коли усвідомити, що на таких людях як тоді Реґан, а тепер Буш, лежить доля західної цивілізації!

Друга книжка A Small Town in Germany, автор — John LeCarre. Це я слухала на проходах. Інтелігентний триллер, з добрим знанням політики і німецьких реалій. "Мале місто в Німеччині" — це Бон, тодішня столиця, і центр дипломатії і політичних міжнародних інтриг. Фільм Gone with the Wind я вже бачила раніше, а книжку також читала вже мабуть із сорок років тому. Позичила я це з бібліотеки фактично через те, що слухаючи книгу про Лінкольна забажалося мені ще зануритись в атмосферу того часу, конфлікту півдня з північчю. Але фільм цей — всупереч своїй великій славі — це наївна сентиментальна мелодрама, та ще й "грубими нитками ізшита" — гра акторів також мені не подобалася. Недавно бачений вперше — фільм Godfather, позичений, щоб заповнити певну лакуну (бо я ніколи ні не читала Пузового Godfather-a, ні не бачила фільму) — не зважаючи на надмірні сцени насильства і брутальности — це в порівнянні — справжій майстерштюк кінематографії (режисер Francis Coppola!)

В цей момент (година перед 11 вранці!) — телефон! Софійка з Києва!!! — Ми недавно з нею і Титом говорили, коли я Вірі занесла надруковані на принтері Титові листи з Києва! Вони їдуть на кілька днів (від 20 до 27 листопада) до Відня. Там мають зустрітися з сином Романом, а також зробити тест крови (бо, виявляється, Тит, що бере регулярно кумадіну, зобов'язаний перевіряти часто кров!). Трохи вони обоє вже "Мають досить України", нарікають не тільки на всюдисущу російську мову, але і на фальш і забріханість, та й на прикрі різниці між дуже багатими і дуже бідними. Обід в ресторані, каже Софійка, коштує на них двоє — 40 дол. — це для Гевриків поміркована ціна, але це 200 гривень, сума яка для різних їхніх знайомих становить значну частину місячного приходу. Неприємно, каже Софійка, обідати серед всіх цих київських нуворішів, тому воліють харчуватися вдома.

В газеті День з 10 листопада є інтерв'ю з Гевриками. Про це я дізналаса не від Тита, а від Трофименків! Там Тит говорить про свої роки на PENN і згадує не тільки скульптуру Архипенка, але і арку уродженця Києва Олександра Лібермана. Вчора, повертаючись від Віджілянте, я пішла подивитися ще раз на цю арку — це, високі на кілька поверхів червоні труби, що стоять між будинками гуртожитків на Locust Walk, між 39 і 40-ою вулицями. Я туди нераз ходила, працюючи на PENN, але тільки тепер дізналася прізвище скульптора, та ще й факт, що він — із Києва!

Четвер, 16 листопада 2006. Вранці.

Вчора сповнилося мені 76 років життя. Замітний цей день був тим, що я вперше почала приймати новоприписаний лік на серце: Lisinopril. Це в додатку до Toprol. Побачимо, чи ці ліки допоможуть мені дожити до наступної річниці народження.

Привітали менe з уродинами Воронка і Трофименки (ще напередодні), дзвонили Марко, Максим, Уляна і обидва хлопці — Іванко і Стефко (окремими телефонами в різний час, як дорослі люди і це мені було особливо приємно!), а також Надя Петрик і Галина Клюк, Леся, Мотря і Андрій, Діма Комілевська, Неля Винярська, Аня Максимович, а вітання листами прислали Андрій з Марійкою і Марта Бліхар з Києва. Особисто, під вечір, прийшла з квітами і помадками Маріянна Вакуловська. Квіти прислали також Максим з Уляною і Андрій з Мотрею. Ніна привітала мене по е-мейл.

День раніше прийшли від Пульсарів додатково вислані 30 примірників Поетичних перекладів (попередня посилка десь на пошті загубилася!) — вони додали мені в подарунку том поезій Ірини Жиленко. А зраділа я особливо тим, що WLT прислали відбитку моєї рецензії на Незнайому — зробила я копії, щоб одну послати Ґаборові, але мушу десь знайти його адресу. Це буде йому несподіванка — адже ми з ним зовсім незнайомі — а тут раптом дві рецензії, та ще й повідомлення про те, що отримав нагороду Ковалевих. (Про це я можу хіба згадати в листі, офіційного комюніке в пресі ще не бачила, це справа голови жюрі — Лариси Онишкевич).

Понеділок, 20 листопада 2006. Під вечір.

Вчора нагло і несподівано помер Бобо Чайківський! Аж не віриться: мужчина в силі віку та й відносно здоровий, якщо не рахувати його хронічного алькоголізму. За молоду виявляв неабиякий мистецький талант — може якби був присвятився мистецтву був би щасливіший? Спочатку все ішло йому добре — інженерну освіту закінчив навіть маґістеркою, свого часу мав відповідальну посаду на якійсь фабриці — де йому підлягало понад сто працівників. Оженився добре з українкою, виростив двох синів. Клопоти його почалися, мабуть, від того дня, коли фірма його переносилась на південь США і йому запропонували туди переїхати, а він відмовився. Зрозуміло: тут батьки, тут діти в школі, тут українське середовище. Але ніколи вже не міг знайти такої провідної і відповідальної праці. Минулого року, кажуть, жінка "вигнала його з хати", справа ішла до розводу, він перебрався жити до батьків. Люда, як звичайно, нарікала на всіх і вся, обмовляла не тільки своїх невісток, але і синів. Я тому і не любила говорити з нею по телефону, бо не хотіла бути причасною (чи просто тільки слухати) всіх цих обмов. Тепер навістила її і Зенка справжня трагедія. Нема гіршої біди, ніж тоді, коли батьки переживають і хоронять своїх дітей. Жаль мені особливо Зенка: я з ним недавно довго розмовляла, коли він прийшов на засідання ЕУД. Сказав, що хоч як йому прикро, що Бобове подружжя розбилося, то радий мати вдома сина, що з ним можна часом побалакати і пожартувати.

Сьогодні я їздила із Заліпським на відвідини до Славка і Марти Трофимеків. Славко тепер — інвалід на візочку після поважної операції хребта — але всі його проблеми — від рака, який вже добрався до костей. Приймає він нову серію хемотерапії, бореться за кожний день життя. Виглядає він схорований, ноги — попухлі стовпи, рухається по хаті тільки за допомогою коляски. Але мозок працює бездоганно, і він ще дописує свою другу хемічну монографію, разом із заокеанським своїм партнером — італійцем. Залежний він тепер дуже від догляду Марти — для неї це тепер також дуже важкий час великої проби. Я давно хотіла їх відвідати, але подорож автом до Вільмінґтону — справа для такого водія, як я, — нездійснима. Але я усвідомила собі, що Славко Заліпський — колеґа-хемік і давній Трофименків приятель (колись у моїй хаті на гостині забавляли товариство музикою: Святослав на фортепіяно, Заліпський на скрипці!) А що Заліпський має добре серце і часом відвідує знайомих у лікарні, я звернулася до нього з пропозицією, він радо погодився і ми поїхали. Завезла я їм на господарство десять тузинів вареників, заморожений борщ і біґос, а ще — довідавшись у розмові, що Славко любить голубці — спеціяльно для нього наварила голубців (давно вже їх не робила, бо морозити їх незручно, а горщик голубців мені одній за багато). Крім того завезла я ще й квіти (що їх вчора на парафіяльному святі вручила мені Надя Петрик, а в мене після моїх уродин і так хата повна квітів!), а Заліпський привіз їм пляшку вина. Обоє були видимо задоволені нашою візитою — давно вже їх ніхто не відвідував.

Thanksgiving, 23 листопада 2006. Вранці.

Мала я несподівано запрошення — отже іду в гості. Запросили мене Даниленки — поїду до них разом з Вірою Кліш. Пізніше був також телефон із запрошенням від Вакуловських, але я вже дала згоду Даниленкам.

Завтра вранці прилетить з Лос Анджелесу Марко на похорон Боба. Буде тут тільки один день — ранесенько в неділю вже повертається. Рада буду його зустріти, хоч завжди трохи хвилююся, як мої діти літають літаками. Прилітають на похорон також Ія з Ніною. Ія вчора до мене телефонувала і ми довго — годину, а то й довше — говорили по телефону. Я рада, що маю з нею — нехай тільки спорадичний — але дружній контакт.

Закінчила слухати книжку "Mayflower; a story of courage, community and war" / автор — Nathaniel Philbrick. Доповнила свої знання про Америку новими даними про перші поселення, пілігримів, взаємини та пізніші війни з індіянами. Новинами для мене були ревеляції про те, що індіяни мали розвинену аґрикультуру, яка виснажила була вже ґрунти, що їх згодом перебрали пілігрими; про те, що пілігрими — напередодні свого приїзду на новий континент, жили якийсь час в Голландії і набрались там деяких голландських звичаїв, так що напр. на нових поселеннях подружжя вважалося виключно цивільнмим актом і відбувалося поза церквою, без участі священиків; або також про факт, що перших 50 років успіх поселення новоприбулі завдячували мирові і підтримці індіян, що з ними вони плекали добросусідські відносини. (Згадують, наприклад, один випадок, коли суд пілігримів засудив на кару смерти англійця за вбивство індіянина). Цікаво також, що з тих часів залишилися документальні писані свідчення — не тільки Бредфорда (William Bradford), одного а англійських провідників, але також і одної з жінок, що попала в полон індіян і описала свої переживання. Індіяни, каже автор, швидко переймали звичаї і технологію англійців. Один з їхніх вождів — "King Phillip", почав гуртувати племена, продавати землю і за ті гроші купувати мушкети і іншу зброю, і розпочав страшенну і дуже криваву війну. Для факту, що вона закінчилася перемогою англійців, каже автор, вирішальну ролю відіграли прихильні англійцям індіянські племена. Якби королеві Филипові вдалося перемовити на свій бік французів — історія могла виглядати зовсім інакше.

Неділя, 26 листопада 2006. Вранці.

Вчора весь день провели на похоронах Боба. Похорони були багатолюдні, зібрали сотні людей трьох поколінь, бо прийшли знайомі Люди і Зенка, друзі Боба і Марти, товариші їхніх вже майже дорослих дітей. Було зворушливо бачити таку велику кількість молодих людей, що їх в українській громаді рідко де можна зустріти. Це підкреслив у своїй промові на тризні голова "Тризубу" Чижович. Панахида зранку відбувалася в похоронному закладі Flecher-Nasevich, що при вулиці Bustleton. Це нова спілка Насевича, розташована — не як це було в старому родинному домі Насевичів на Тейбор ровд, але у просторому приміщенні, побудованому, мабуть, спеціяльно для такого вжитку. Домовина була закрита, хоч це нібито реклямувалося як "viewing" При нагоді почула я такий жарт чорного гумору: "it is better to be seen, than to be viewed!" З вулиці Баселтон, довжелезна колона авт, що стримувала весь довколишній рух, потяглася різними бічними вуличками до церкви у Мелровз парку. Тут була відслужена літургія, що тягнулася дуже довго. Звідти знову ж зорганізованою колоною авт поїхали люди на цвинтар у Факс Чейс. А вже із цвинтаря, власними окремими шляхами, значно менший гурт людей — але також мабуть із півтори сотні — поїхали на поминки на Тризубівку. Всіх людей на похоронах була величезна кількість — дехто з них був тільки в погребника на панахиді, дехто — тільки в церкві, дехто — тільки на цвинтарі. Можна було зустріти багато давнонебачених знайомих і дізнатися деякі новини.

Мені, очевидно, найважніше було побути з Марком, зустрітися і поговорити з Ією і Ніною. Марко вже сьогодні вранці (о 4:38!! поїздом з Ферн Рак) відїхав на летовище, а Ія з Ніною, можливо, ще мене сьогодні відвідають. Але на похоронах я мала нагоду поговорити з Катрусею і Романом Петиками (Роман недавно перейшов операцію на серце! а батько Катрусі — Юрій Оранський тепер саме у шпиталі — треба буде мені потелефонувати до Слави), коротко привітатися під церквою з Андрієм Марком та його жінкою Сузанною (вони спеціяльно приїхали з Вашинґтону, але на тризну не залишалися), з Олесем та Іком Лабуньками — Олесь на поминках виголосив спогад про свою дружбу з Бобом — а сиділа я в час тризни між Фатами і Вірою Датон, бо хотіла відновити з ними зв'язок і довідатися щось більше про моїх кузенок. Віра далі ще не працює, але недавно купила собі оказійно вживане авто, отже знову має власний транспорт. Фати представили мені своїх дітей — сина і доню, що їх пам'ятаю з раннього дитинства, як особливо гарних дітей (та й батьки обоє дуже пристійні!) — діти вже в середній школі, хлопець багато займається плаванням, Аня Фат працює як computer programmer. Христя Дольницька живе з ними, не дуже міцна і ледве мобільна по хаті. Марта Канвей, натомість, уже в піклувальному домі, на інвалідній колясці, пару разів в тижні мусить проходити діаліз нирок. Діаліз також тримає при житті Лялю Шпон, яка живе на Флориді. До Ліди і Зенка я присілася пізніше. Люда, очевидно для демонстрації, вдягла на себе ясно брунатний жакет, чим помітно відрізнялася від всіх, що майже без вийнятку були як не в чорному, то в темному одязі. При столі, коли я сиділа біля них, нарікала на нового директора української школи, що, мовляв, "школа розпадається", що вона мусіла відійти з роботи ітд. Я на це тільки коротко сказала: "треба звільняти місця праці для молодших людей", що вона нібито підтримала. Про її відхід з роботи в НУРШ я чула вже зовсім іншу версію. Із Зенком я говорила про Боба — думаю, що він дуже відчує його брак. Сказав, що часом разом дивилися на якусь телевізійну програму і навіть сміялися, і одного разу Бобо сказав, мовляв, я не думав, що ще можу сміятися". Трагічна він фіґура: добрячий був хлопець, але надто м'який і дуже залежний від мами. Не мав досить сили характеру, щоб присвятитись мистецтву, до якого мав безсумнівний талант, ані щоб покинути Філядельфію, коли його фірма переносилась на південь, ані щоб шукати допомоги в боротьбі з алькоголізмом. А родину залишив незабезпеченою матеріяльно, виявляється, що не мав навіть страхування на життя.

Марко зустрів багато своїх товаришів, мав нагоду поновити зв'язок і поговорити. А мені допоміг на господарстві в п'ятницю — поміняв жарівки, перевірив сигналізацію Ґардіян, зібрав листя на городі. Сьогодні я його досвіта відвезла на станцію, але виявилося пізніше, що він забув у мене свій мобільний телефон. Може вдасться передати його Ією (якщо вона ще прийде до мене з Ніною), а як ні, то треба буде послати телефон поштою.

П'ятниця, 1 грудня 2006. Увечері.

В понеділок 27-ого і в середу 29-ого Ray Moran із сином працювали над заміною моєї електричної системи. Величезна ця робота коштувала мені $1,720, але вона уже зроблена. Тепер на черзі треба почистити і відремонтувати ґараж — я вже раніше говорила про це з Лукашевичами і маю надію, що вони це незабаром зроблять. Але — чи у висліді цих робіт — пломбера і електрика — чи може просто із наступаючою холодною порою року, в мене знову раптом показалися миші!!! І вони не тільки у ґаражі, але і в кухні! Я вже накупила мишоловок і отрути, але мої мишки бігають попри мишоловки, зручно обминаючи небезпеку. Часом я їх навіть бачу. Ну що ж: нема кому мене рятувати. Нагадала собі народню пісеньку: "Як ти мишей боїшся, на воротях повісся! Тьху, згинь, пропади, і до мене не ходи, Трясця тобі!"

В понеділо 13-ого я мала візиту в д-ра Віджілянте і він приписав мені новий лік на серце: Lisinopril. Два дні пізніше, купивши лік в аптеці, я почала його регулярно приймати. Чулася ніби добре, але за пару днів в мене виникли нові симптоми: почало боліти в плечах, в правому боці, десь під лопаткою, думаю — нирка! Я приймала лік один тиждень, а тоді перестала. Після двох днів біль відступив. Я потелефонувала до Віджілянте: він мене запевняв, що це дуже малоправдоподібне, щоб від цього ліку така була реакція. Мовляв, якщо Вам докучає нирка, траба піти до лікаря, але це не від Lisinopril-у! Не знаю, має він рацію, чи ні, але я цього ліку не приймаю, а сьогодні потелефонувала до Форсії — маю замовлену візиту на наступний четвер. Пошле моч до лабораторії, треба перевірити, Але Lisinopril-у покищо казала не приймати!

Неділя 3 грудня 2006. Увечері.

Сьогодні була в театрі. Вистава-матіне в Арден "Crime and punishment" адаптація Достоєвського. У виставі брало участь троє акторів — двоє грало у подвійних, потрійних ролях. Адаптацію підготували Marilyn Campbell i Curt Columbus, режисером був Aaron Posner, в головних ролях виступали Cody Nickell як Раскольніков, Christopher Donahue як слідчий і як батько, i Juliana Zinkel в жіночих ролях. Обидва мужчини грали дуже добре, актриса не мала добрих ролей і була слабшою. П'єса трохи мені нагадала недавно баченого Бекета, при чому Ґодо має перевагу над Достоєвським і більш універсальною тематикою і її екзистенціяльним модерним трактуванням. Всетаки вистава дала нам вдоволення і була стимулом до дискусії. Ходили ми на цю п'єсу з ініціятиви Віри Лащик, я намовила Рана і Марилю, так що нас було четверо. Ми приємно провели час і в театрі і пізніше на обіді в ресторані на Маркет стріт, недалеко від Ардену.

В Україні чергова політична криза. Міністр закордонних справ Тарасюк, назначений на цю посаду президентом Ющенком, виявився в опозиції до премієр-міністра Януковича. Янукович поставив Тарасюка перед Верховною Радою і парлямент більшістю голосів звільнив його з посади. А все це напередодні приїзду Януковича до США! Справді, як може держава мати в уряді закордонного міністра, який є в опозиції до премієра? Це поважна конституційна криза і її повинен розв'язати конституційний суд. Але виникають два питання: по-перше, чи суд доріс до того, щоб прийняти таке історичного значення рішення, і по-друге: чи у випадку рішення суду, прмієр і президент приймуть його як вирішальне останнє слово.

П'ятниця, 15 грудня 2006. Пополудні.

Занедбую щоденник! Не відмітила ні своїх візит в лікарів, ні святкового прийняття в Правничій школі PENN, ні свого полуденка з Синтією і Пет, ні господарських побутових справ з електриком, сантехніком, Лукашевичами, що почали працю в моєму ґаражі, ні своїх проблем з мишами, ні візити премієра Януковича до США (яка зрештою пройшла майже непоміченою).

Сьогодні прибирає мою хату вперше нова працівниця — Оксана Фешовець — поручила її Таня Криницька, яка не може вже приходити сама. Оксана — жінка десь може сорока років (має дорослу дочку в медінституті у Львові і сина в гайскулі тут), в Америці вони з чоловіком тільки три роки. Сама вона — медсестра, але покищо, не знаючи англійської мови, прибирає хати. Чоловік — механічний інженер, займається пламберкою та іншими дрібними роботами. Приїхали зі Львова. Зміна коштуватиме мені десять доларів більше, але я рада, що не мушу сама цієї роботи робити, бо останнім часом сил у мене значно менше, отже допомога конечна.

Форсія, після провірки мочі, дала мені антибіотики, бо вирішила, що є інфекція міхура, а також замовила мені тест ultra-sound, щоб перевірити, чи нема ниркового каміння. Рутиновий візит для чищення зубів, виявив, що недавно заінстальована пльомба на зубі під яким робили мені root canal — тріснута і її треба буде замінити, можливо навіть не пльомбою, а короною, а ще є також можливість, що можу втратити зуб взагалі. Це мене трохи позлостило. З погляду чесного дентиста, чи не доцільніше було зразу сказати, що зуб доведеться вирвати, ніж робити всі ці забіги, які мені — при відсутності будьяких страхувань — коштують поважні гроші?

Геврики повертаються на свята до Гантеру і будуть вдома цілий місяць. Тит уже написав 54 послання — я собі зажартувала, що з Гантеру, мовляв, зможе писати хіба тільки про ведмедів? Побувши трохи в своїх ізольованих горах, серед синів і внуків, повернуться знову у Київ і будуть там, здається, до березня. Може після візити вдома зміниться і їх перспектива на справи в Україні?

Читаю щоденник Дідовича у Дзвоні, а рівночасно слухаю — на проходах — Ґуліверові подорожі, а перед сном — знамениті лекції професора Оклагомського університету Фірса (Rufus Fears) про старинних греків і римлян. Професор має добре почуття гумору і драми, слухаю його з великим задоволенням, часом із зворушенням, іноді з усмішкою. Слухаючи про Сократа, нагадала я собі лекцію Каменецького в зальцбурзькій гімназії, коли ми дві з Евою, глибоко зворушені розповіддю про Сократа, пішли подякувати і поґратулювати вчителеві, а він нас розчарував, сказавши зарозуміло: всі мої лекції добрі!

Понеділок, 18 грудня 2006. Увечері.

Несподівано була я вчора в Нью Йорку! Прийшло від УВАН запрошення на вшанування Олекси Біланюка з нагоди його 80-ліття. Я дуже шаную Олексу — це справжній науковець світової міри, а при тому людина ренесансу, що хоч фізик, має справжнє зацікавлення літературою і любить поезію, та й людина він вийнятково скромна — на контраст до Рудницького, ніколи не хизується своїм титулом академіка, а на контраст до ще одного академіка Коропецького — Олекса людина щиро-сердечна, товариська і добрий друг. Я подумала собі: варто було б мені поїхати до НЙ на цю імпрезу. Запрошення — між іншим, гарно скомпоноване, бо без всяких титулів! — вказувало, що в програмі братимуть участь тільки Альберт Кіпа, теперішній президент УВАН, та Теодор Костюк, вчений-астрофізик, який виголосить доповідь на пошану Біланюка під назвою "До проблеми дослідження фізики та хемії у космосі". Отже я потелефонувала до Кіпи, щоб довідатись, хто з Філядельфії їхатиме і чи була б можливість присістися до чийогось авта. Вийшло так, що я їхала автом з Олексою і Ларисою Біланюками — Лариса була трохи простуджена, але і вона і я були раді, що нарешті мали змогу зустрітися і поговорити. Вона, між іншим, на моє запитання, чи вибирається іти на пенсію, сказала: а що я на пенсії робитиму? Перепрацьована (зустрітися з нею на полуденок — неможливо!), але далі тримається роботи і мабуть ще довго працюватиме: вона ще відносно "молода", 1941 року народження! В УВАН зібралося може із 50 осіб, в тому числі представники консуляту України, обоє Андрушкові, Роман та Світлана, Слава Знаєнко, Фізери — Іван і Маруся, Аня Процик, Вова Карпинич, старенька, але ще дуже активна Оксана Радиш, Діма Комілевська і чимало менше мені знайомих осіб, в тому значне число недавноприбулих з України. Звертала на себе увагу (бо думаю, що вони повинні були там бути!) відсутність таких людей, як Леонід Рудницький, Орест Попович, Лариса Онишкевич, но і таких членів управи УВАНу як Любомир Винар чи Ася Гумецька — всі вони, очевидно, позамісцеві. Але і з самого Нью Йорку могло бути більше людей. В програмі виступали тільки Кіпа, Костюк і мистець-сопілкар, що його прізвище, непозначене на програмці, мені, нажаль, не запам'яталося, а шкода, бо його виступ був зворушливий своєю простотою. Кіпа подав перелік Олексиних осягів, а що вони справжні і чисельні та й міжнародного характеру — де то він не бував з лекціями — від Заїру до Китаю, від Марокко до Аргентини — то це робило враження, без зайвого кадила. Було пару привітів представників консуляту України (Боже мій, які це молоді хлопці!) Костюк говорив про планетарні дослідження Марса і Титана, про робот Кассіні, про обсерваторію на Гаваях — все це в супроводі кольорових слайдів. Незподіванкою для мене були його фотографії із засніженої "білої гори", де є обсерваторія — я й не знала, що на Гаваях можуть бути такі сніги! Сам Олекса повинен був сказати трохи більше про себе і свою працю і своє життя — але він у своїй скромності обмежився тільки до кількох згадок про діяльність УВАНу, та й підкреслив ролю у цій діяльності своїх співробітників. А коли я Ларисі сказала, що може Кіпа повинен був не тільки привітати Олексину дружину, але бодай одним реченням згадати хто вона така, Лариса заперечила: Ні, цей день належав тільки Олексі, не треба було! Ну, скромність обопільна, але я думаю, що варто було публіці дізнатися, що Олекса і дружину має — справжнього науковця, заслуженого (навіть вже і для України) радіолога, численні лекції якого приманюють навіть російськомовних лікарів з Донбасу і підносять престиж української мови!) Ларису мало хто в Нью Йорку знає, Діма сказала мені: а я й не знала, що Біланюк має таку молоду жінку! — і тільки від мене дізналася, що Лариса — професор-радіолог.

Імпреза в УВАН була о годині 1-ій дня. На 7-ому годину я була уже вдома! Подарувала я Олексі на пам'ятку Остапові "Поетичні переклади", а для УВАНу залишила 200 дол. датку — на честь Олекси Біланюка.

Середа, 20 грудня 2006. Полудне.

Вчорашній день замітний двома подіями. Вранці їздила я до Пенсильванського шпиталя на тест Ultra Sound. Цим я трохи хвилювалася. Багато років тому я робила була такий тест, на догоду д-р Кіріко, яка хотіла перевірити свою діягнозу про мої фіброїди, що, мовляв, колись були, але змаліли або зовсім зникли. Сам тест був безболісний, але треба було випити і затримати велику кількість води — при моєму клопоті з міхуром — це виявилося дуже прикрим і важким для мене випробуванням. Вчора, одначе, на радісну несподіванку мені, виявилося, що для перевірки нирок нічого взагалі пити не треба було, а сам тест — чудо модерної технології — ніяких прикростей не викликає. Звіт радіолога піде до Форсії і тільки тоді знатиму, які будуть наслідки для дальшого лікування.

Увечері вчора мали ми з Раном і Марилею запланований вихід до театру, отже я пару годин провела в бібліотеці Ван Пелт, переглянула славістичні журнали (Лариса має успіх: за її редакторством появилася в Slavic and East European Journal серія статей про українську літературу — як головна тема номера!). Хотіла я собі позичити книжку Ірени Немировської Suite francaise. Книжка (дізналася я про неї від Уляни, яка будучи тут літом її читала) має неабияку популярність, я вже деякий час слідкую за тим, щоб її позичити. Не знайшла її на полиці, але знайшла поруч два видання її біографії — французьке і переклад англійською. Французький оригінал переглянула в бібліотеці, а переклад позичила додому. Це цікава постать — народжена в Києві, у багатій єврейській родині, виїхала до Франції, писала французькою мовою і загинула в Аушвіці.

Вистава в театрі називалася "My children! My Africa!". Автор — білий письменник Південної Африки, Athol Fugard. Виконували п'єсу троє акторів: Glynn Turman, Meghan Heimbecker, Yeagel Welch — одна молода біла жінка і двох чорних мужчин. До самої композиції п'єси і до режисера (Blanka Zizka) в мене чимало застережень: побудована п'єса передусім на серії монологів, без драматичної акції, без наростаючого напруження. За багато декламацій — в тому числі і повний текст вірша "I must go down to the seas again" John-a Masefield-a (що нагадав мені момент з мого власного життя, коли я, 19-ти літня студентка Standard Evening High School, незабаром після приїзду до Америки, мала в класі вибір або написати рапорт, або декламувати перед класою якийсь вірш — і я вибрала рецитацію саме цього вірша перед клясою американців! Одчайдушна відвага, на яку я мабуть не була б відважилася у пізніші роки, коли знала англійську мову куди ліпше, ніж тоді на початку!) Але тема п'єси цікава й актуальна не тільки для Південної Африки. Конфлікт між здобуванням освіти і революційною діяльністю. Мені нагадався — і я розповіла про це моїм колегам — випадок із вбивством українськими націоналістами директора української гімназії Бабія у передвоєнному Львові.

25 грудня 2006, Латинське Різдво. Полудне.

Свят-вечір вчора провела із сестрами Вакуловськими в Tenth Presbyterian Church, в середмісті, на розі вулиць 17th i Spruce. Кілька сотень людей чекало вже на вулиці, заки відкрили двері до церкви. Аня Вакуловська вперше попала туди випадково, бо якась її знайома співала в хорі і її запросила. Від того часу, вони ходять майже кожного року, а і я з ними була вже принаймні тричі. Аня знає, що треба прийти туди завчасу, щоб мати сидяче місце! Вчора багато людей навіть стояло попід стінами. Прегарний концерт — з хором і оркестром, та проповіддю священика, що іменується тут як "senior minister" і виступає в цивільному, розповідаючи християнський міт про народження Христа. Гарна традиція, без тіні комерційності — навіть жодної збірки грошей не було — але я з вдячности кинула п'ятку до скринки у фуає, біля виходу, хоч ніхто інший цього не робив. Концерт проходить у повній тиші, без аплодисментів. Дехто тільки вигукне пів-голосом: A-men!

Після концерту, пані Вакуловські запросили мене на перекуску, що по традиції включає якісь бразилійські лакоминки. На розмові затримались ми до пізна і додому привезли мене вже після півночі!

Сьогодні я нікуди не вибираюся, пополудні має бути дощ. Сиджу в хаті і насолоджуюсь різдвяною музикою на радіо! Як завжди кажу собі: музика, це те найкраще, що його християнство подарувало людству!

26 грудня 2006. Вранці.

Пора робити підсумки року. З позитивів: закінчила працю над Остаповими "Поетичними перекладами", віддала книжку до друку і — мені на несподіванку, книжка появилася не — як я плянувала в ювілейному 2007 році, а вже 2006, напередодні Остапового 90-ліття! Зробила велику підготовчу роботу до Остапового бібліографічного покажчика — ця книжка майже готова: ще треба буде доповнити іменний покажчик і додати нові матеріяли, які появляться (маю надію!) в 2007 році. Покажчик пляную віддати до друку аж на початку 2008 року — маю надію, що доживу до того часу! Завершила успішно свою другу каденцію на пості голови Видавничої Комісії НТШ-А — і відітхнула з полегшею, позбувшись цього громадського навантаження. Написала і надрукувала дві українські і одну англомовну рецензію, один репортаж про КАС, новинку про "Поетичні переклади" — мало, але зваживши на те, що друкуватись фактично нема де і може не варто — вистачить. Двічі була в Торонто, двічі був у мене Марко, пару днів провели в мене і зі мною над океаном Максим з Уляною і хлопцями, вже і після Загальних зборів НТШ-А в травні їздила я два рази до Нью Йорку, один раз була в Гантері, і в Провіденсі у Головінських, і була навіть у Гарварді на поминках Пріцака! — отже я ще не зовсім "home-bound". Та й у самій Філядельфії я ще мала змогу бути пару разів в театрі, на гостинах і в ресторанах, навіть одну гостину влаштувала сама в пам'ятний день великої сніговії! Були теж і господарські успіхи: нові деревцятка на городі, нові драперії в спальні (все це завдяки допомозі Уляни і Максима), а крім того — направлені труби в ґаражі і нова електрична система! Але цей рік важливий також і тим, що вперше в мене відкрили аритмію серця і що я вперше в житті маю опіку кардіолога! Доказ, що сили слабнуть і що "nec semper erunt Saturnalia"!

Добре, що в найближчій родині все гаразд — бо довкруги багато всяких "memento mori". Смерть Боба нагадала навіть його товаришам про проминальність життя, а що вже говорити про моє покоління і про старших від мене? Померли 2006 року і Москаленко, і Пендзей, і Ласовський, і Світлична. Мушка Одежинська саме мала інсульт і є в лікарні, Славко Трофименко не знаю в якому стані і де, бо вже три тижні їхній телефон не обзивається, хоч я пробую що якийсь час дзвонити, думаючи, що може Марта прийде з лікарні додому на ніч.

Вибори в Україні в березні дали перевагу партії регіонів і у висліді маємо премієром Януковича і напружену ситуацію між президентом і премієром. Люди розчаровані Помаранчевою Революцією, але — коли порівняти з іншими країнами — з Африкою, Іраком, Ливаном, Палестиною, навіть Грузією — то всетаки в Україні — мир, і за це треба дякувати долі, бо могло бути гірше. А в нашій Америці в останніх виборах перемогли демократи — нарешті Буш матиме конґрес домінований іншою партією і буде змушений до деяких змін у політиці. Вже є зміна на пості міністра оборони, але що буде далі в Іраку і Афґаністані? Не варто було починати війну — закінчити її буде дуже важко, навіть як прийде інший, демократичний президент (Але до цього ще повних два роки Буша!)

Середа, 27 грудня 2006. Пополудні.

Мала я клопіт з електронною поштою і це мене налякало. Це тепер — як наркотик! Жити без електронної пошти — це втратити зв'язок зі світом. A ще й тепер перед Новим Роком! Та й завжди кожний такий компютерний "crash" нагадує мені, що вік моєї машини може одного дня принести мені фінальну і болючу несподіванку. Справа зовсім не в тому, що може треба було б робити нову поважну інвестицію грошей і купити новий комп'ютер, але в тому, що я мою сотні сторінок своєї праці (головне: ULE, SH, MT-AB, OT-Bib) які писані на системі DOS — WordPerfect 5.1, a найновіші компютери моїх файлів не зможуть переписати ні прочитати.

Заспокоїлася, коли усвідомила, що я можу читати свою електронну пошту на Law School Faculty Webside, не тільки на Eudora 6.2. Отже прочитала нові листи від Мирослави Антонович, Бакули і Пульсарів (Лариса Копань прислала з різдвяним привітанням добру новину, що Лада Коломієць збирається писати рецензію на "Поетичні переклади"), а згодом, я таки ще раз попробувала "направити" свій доступ до Eudora i це мені вдалося!

Треба мені готуватися до виїзду. Варто було б докупити хлопцям якісь дарунки, але це мусіли б бути якісь дуже малі речі, щоб не створювати проблеми з баґажем. Може ще завтра поїду до Macy's (після того як попрацюю пару годин в Українській Бібліотеці). Навмисне уникала досі виїзду на різдвяні покупки, бо дуже не люблю товпи перед і після різдвяних покупців і самої комерційної атмосфери американського різдвяного "shopping spree" — odi profanum vulgus! Маю надію, що зможу деякі речі докупити ще в Канаді — там на вулиці Блур можна багато чого придбати, без того щоб їхати автом до міста!

Максим з родиною тепер в Марусі у Клівленді. Уляна сьогодні мусіла ще полетіти на похорон Сисинового батька, але вертається ще до Клівленду. На новий рік мають вони бути вже вдома. А ми з Марком прилітаємо того самого дня — 3 січня.

Маю запрошення зустрічати Новий Рік у Рудницьких. Особливої охоти іти туди в мене нема, воліла б, як дотепно казав колись Остап, зустрічати новий рік "на лоні родини" — але такої альтернативи в мене нема, отже піду між людей, щоб не бути на самоті.